Заворожений свiт: По цей бiк Чорногори. По той бiк Чорногори Михайло Ломацький Першодруки Ім'я Михайла Ломацького (1886, Тернопiльщина – 1968, Нiмеччина) майже невiдоме читацькому загалу, його знають хiба що у вузькому колi гуцулознавцiв та лiтературних критикiв. А проте ця людина зробила помiтний внесок в украiнську культуру. Етнограф, фольклорист, публiцист, культурно-громадський дiяч, педагог, Михайло Ломацькии був закоханий у чарiвну природу i народ Гуцульщини, збирав та записував легенди, притчi, повiр'я; як активний член товариства «Гуцульщина» чимало сил i часу вiддав дослiдженню та художньо-документальному вiдтворенню минувшини гуцульського краю, що i знайшло вiдображення в його творах. Про книжку «Заворожений свiт», що мiстить двi частини – «По цей бiк Чорногори» (1965, Мюнхен; Нью-Йорк) та «По той бiк Чорногори» (1966, Мюнхен), М. Ломацький захоплено написав свого часу: «Карпатськi гори, Гуцульщина, гуцули, верховинцi… Верхи гiр, сягаючи зiр, темнi лiси, повнi духiв i таемниць, рвучкi потоки й бистрi рiки, зеленi полонини й голубе небо над ними, – а все, все це овiяне й надихане неземною красою, що до себе манить i притягае – давнину нагадуе, казку давнiх вiкiв розповiдае…». Михайло Ломацький Заворожений свiт По цей бiк Чорногори По той бiк Чорногори По цей бiк Чорногори «Не знаю я, браття, о милi, чого огортае м'я сум? А та, Сокiльська-княгиня, не сходить ми, браття, iз дум…»     О. Ю. Федькович «А менi не лише Сокiльська княгиня, але й усi гуцульськi гори, не сходять iз дум… А туга за ними „гадиною бiля серця в'еться"…»     М. Ломацький Заворожений свiт Що тягнуло прапредкiв наших гуцулiв у високi гори й глибокi темнi лiси Карпат? Яка свiдома, чи пiдсвiдома сила гнала iх у непрохiднi нетри i дебри лiсiв? Може надiя, що там, i лише там, зможуть заховати й зберегти в повнiй чистотi та величi все минуле, первобутне; чи, як казали «старовiччину», оте все, що кожному народовi найдорожче й найцiннiше? Вони не помилилися, а надiя не завела iх. Власне, нiде-iнде, лише в гуцульських Карпатах, задержано було найбiльше нашоi «старовiччини» (давнина, минуле, старовина, – старовiччина). Щаслива людина з своiм минулим; людина, яка не забувае своiх юних днiв – днiв весни». Вона ними живе, в них шукае у потребi розради i потiхи, з них черпае життеву силу й наснагу та надiю на краще майбутне, а з-поза темних хмар бачить золоте сонце. Щасливий, сильний i неподатливий та з завдатками на соняшне майбутне е той народ, який мае минуле. Минуле, яке вiн любить, цiнить, шануе i дбайливо зберiгае. Минуле, старовина-старовiччина, це е для народу немов корiння для дерева. Дерево не може жити i рости без корiння – воно зiв'яне i всхне… Так i народ без минувшини – пропадае, заникае. Мабуть нiхто iз племен нашого народу не зберiг стiльки давнини, як те плем'я, що осiло в Карпатських Бескидах. Це плем'я звемо гуцулами. Воно зберегло наше минуле, давне – «старовiтське» – в переказах, повiстуваннях, обрядах, побутах, пiснях, колядах-щедрiвках, у казках i повiр'ях. Ось за це заслуговуе те наше гуцульське плем'я на вдяку i пошану так, як шанували колись молодi гуцули старикiв за iх згадки про старовину, за повiстування, за спiванки та казки, якi переповiвши, чи переспiвавши, закiнчували стереотипним: «Сидить поте на вороте, на вiтер си здуло, Ми бих це не повiстували, ек би так не було». * * * Тяжко жилося нашим гуцулам в Карпатах, але iх душi i думки линули туди, ген далеко, звiдкiлля зайшли в Карпатськi гори iхнi прапредки. Мабуть з далеких пiль, рiвнин, степiв, з-над широких рiк, з-над глибоких морiв. Зайшли й принесли з собою згадки про: «сади-виногради», «зеленi вина», «сiрих, круторогих волiв у плузi», «яру пшеницю», «боi iз поганцями-песеголовцями», «плавби човнами по морю та тихому Дунаю». Отже, не пожалiймо часу нi труду й загляньмо хоча б одним оком у тi нашi високi Карпати. Послухаймо повiстувань про iх давнину, старовiччину, а знайдемо й почуемо щось таке, що нас зацiкавить, а може й зворушить. Старовiччини ж там дуже богато! Правда, це лише перекази, а то й казки, але i в них багато цiнноi правди – треба тiльки вмiти й хотiти знайти ii. Недармо ж кажуть: «що навiть i на днi брехнi, мозкна знайти трохи правди». Зайдiмо от хоч би до великого нинi, колись ще зовсiм маленького, села Ростiк, над бистрою рiкою Черемошом… * * * Початок сiмнадцятого столiття… Кiльканадцять хат серед непроглядних, вiкових лiсiв над потоками й на грунях. Хати-курницi, побудованi часто з наколеного, круглого дерева. Он там над потiчком також хата-курниця. Свята недiленька Божа… Боже соненько, що вже присiло на кришу хати, свiтить i грiе. Воно не довго там сидiло, а зiйшло над потiк скупати своi промiння в прозорiй водi, щоби ще кращим бути. Скупавшись, сiло на сиву голову старого газди та на бiлявi кучерики його внучка, що присiвся бiля свого дiдуся. Оба сидять на колодi зрубаного дерева та вигрiваються на сонцi. Хто ж це той дiдусь i його внучок? Дiдусь, це один iз ростiцьких газдiв, Трохим Сверлан, а внучок, це Мартинко. Сверлан мае двох синiв i три доньки. Мартинко, це синок Трохимового молодшого сина, Лукина. Старий Сверлан потонув у згадках минулого, повiстуе, а Мартинко не вiдривае вiд дiдика очей, слухае, ловить кожне слово i ховае глибоко в свою пам'ять. Повiстування дiда, це для нього казка з минулих лiт. Курить старий Трохим люльку та повiстуе про тi часи, коли то вiн разом iз такими як вiн сам «шибайголовами» зайшов у цi гори й осiв, ось тут, над потоком. Не дуже то легке й веселе було тодiшне життя в горах, а все ж таки мило згадуеться його. В ньому була ж молодiсть i буйнiсть. Можна було, здаеться, руками неба досягати, ногами на Говерлю «виштрикати». Тодi «сухi буки зеленiли, а фiялки зимою зацвiтали… Гей-гей, було тай минуло, з вiтрами молодiсть полетiла, буйнiсть з водою поплила, а те, що ще залишилось, у казку перемiнилось». Повiстуе дiдусь внучковi про давнi часи в горах; про часи, коли то в наших Карпатах було ще мало людей; коли то поставали в них початки пiзнiших сiл-осель. Старi Кути були вясе великим, многолюдним селом, але Тюдiв i Ростоки були ще малими оселями. За Сокiльським була, теж мала ще Бiлоберезка. Дрiмливi, темнi, непрохiднi лiси-пущi, повнi всякоi дикоi звiрини, а дальше в глибину гiр мало-хто заглядав. Там далi, над рiчкою Рибницею, був Косiв, а за ним Город, Соколiвка i Яворiв. Бiльш залюдненi села були над рiкою Прутом, ген аж до Ворохти. Дальше пралiс, якому не було нi початку, нi кiнця. «Товклися» десь там, – «на долах», на Покуттю i понад рiкою Днiстром, а то й за ним, – усякi дикi наiзники, якi нищили людей i iхне майно, але в Карпати не заходили. Лиш десь одного разу, як оповiдали люди, зайшли були над Прут татари, щоб звiдтам передертися на Мадярщину. Оповiдали, що тi татари були i в Старих Кутах та пробували зайти в Карпати, але це iм якось не вдалось. Дiйшли були пiд Сокiльське й завернулися. Так оповiдали старi люди. Першi здобичники-завойовники Карпатських гiр осiдали де хто захотiв, де кому подобалося. Найчастiше близько рiк i над потоками. Будували вони собi хати-курницi i жили в них. Занималися ловлею риби й полюванням на дику звiрину, що давало iм одяг i харч. Життя було, як казали, простеньке, невибагливе, а при тому i важке, часто повне всяких небезпек. Отаке то було й життя Трохима Сверлана. Вiн зайшов у цi лiсовi нетри й осiв тут над цим гуркотливим, бистрим i неспокiйним потоком. Тiльки з ним вiв розмову, бо сусiдiв не було. На оцiй полянi побудував собi хатину. Побудував, – це легко сказати, але важко зробити. Як i чим будувати? Мав лише двi руки, а в них топiр-сокира, пушка i пiстоля та й нiж. Найважнiше ж – губка й кресало, без цього не можна обiйтись! Ватра, це життя. Не розложиш ватри i заснеш без неi, так не встанеш вже! Розшарпають-тя вовки, зжеруть iз кiстками. Зимою ж то й при ватрi не смiеш твердо заснути. Вовки тодi ходять тiчнями, а як притисне iх голод, то тодi й ватра не вiдстрашить iх. Дуже iх треба сокотитися… Тому то багато з перших верховинцiв жили не в хатах, а в скельних печерах. Там було захисно вiд звiрiв, бурь i морозiв. Та чи не тiльки звiрiв треба було лякатися? О, докучала людям всяка нехар: мольфарi, упирi, вовкулаки й щезники – усе те лютi вороги людського роду. Як захотiв ти вибратися в дальшi гори, так обов'язково причепиться до тебе Блуд, тай водить лiсами й нетрями. Трохим йшов раз уночi з Кутiв. Раптом з'явився перед ним котюга-пес, а чи може великий котисько – раз вiн бiлий, а раз чорний i скаче поперед нього! Раз гав-гав, а потiм м'яв-м'яв… Хотiв вiдогнати його клебукою, та де там бiду вiдженеш! Та, ба! Ось вiн уже скочив Трохимовi на плечi – мусить цю бiду нести. Але не вiн не знае вже, що з ним, де вiн й куди йде. Бiдака втратив зовсiм пам'ять. Але десь ген над ранком очунявся. Питае себе, де вiн? Роззираеться, а вiн аж на верху Сокiльського. Ось куди запровадив його Блуд. Мусить вертатися в Ростоки. Втомлений вiн ледви добився до своеi хатчини. Дошкулювали людям ще Лiсовики. Оце тодi, як вiн почав зрубувати дерева на будову хатини, пiдiйшов був д'ньому Лiсовик. Невеликий, присадкуватий, але сильний, кремезний i оброслий мохом. Змiряв Трохима вiд голови до нiг великими, зеленими очима – на ньому й увесь одяг зелений – тай почав сварити на нього. «Яке ти маеш право стинати цi зеленi смереки? Вони, як i ти, хочуть жити! Як тебе, так i iх, сотворив Господь, щоб росли i жили – поки призначено iм вiку! А чи знаеш ти, поганий чоловiче, що ми, Лiсовики, плачемо за кожним зрубаним деревом? З дерев стiкае живиця, а з наших очей тече кров. Плаче за своiми зрубаними дiтьми-деревами i Лiсовий Цар». Погрозив ще Трохимови i якось вiдiйшов вiд нього. Ба, докучали й напастували людей, а найбiльше легiнiв, зеленоокi Лiснi. Причепиться така Лiсна до легiня тай заманить його, заведе в такi лiсовi нетри, що нiколи iз них не вийде. Всього треба «сокотитися i варуватися», як колись так i «сегодни». Смiючись розповiдав дальше також Свер-лан, як то вiн почав заводити свое гiрське газдiвство. Побудував собi хату-колибу з «круглекiв», покрив ii луб'ям-корою з дерев i, щоб буря не зiрвала «даху», привалив камiнням-плиттям. Серед колиби розложив ватру, нехай горить i палае. Стало веселiше й вiдраднiше на душi. Жив спершу тим, що давав лiс. Перше живе сотворiння, що придбав, була коза. Замiняв ii в Кутах за шкуру з вовка. Пiзнiше теж замiняв за вовчу шкуру телятко, що з нього дiждався коровки. І так жилося йому помалу. Так, але ж жити самому без жiнки й газдувати без газдинi, нелегко. Звiдкiля ж взяти ii, ту жiнку-газдиню? В горах тодi не було багато дiвчат i жiнок. А найшлася яка, то чоловiки розбивали собi за неi голови. Задумав Трохим пiти в Кути, шукати для себе жiнки. От i пiшов Трохим, шукав i знайшов жiнку. Але що з цього? Стариня не хотiла вiддати за нього свою дiвчину, доню Софiйку. Не хотять i чути, щоб iхня Софiйка йшла в далекi гори мiж диких звiрiв. А все ж таки Трохим мав щастя – не лише йому подобалася Софiйка, але й вiн сам припав до серця Софiйцi. Договорилися обое, що Сверлан мусить викрасти Софiйку в батькiв, i на цьому стало. Та вiн мусить перед тим ще постарати коня з сiдлом. От i постарав коня. Вимiняв за шкури з ведмедiв. Одноi темноi ночi запровадив вiн коня на умовлене мiсце, а туди прийшла Софiйка з клунком у руках. Узяла для себе дещо з одягу й те що потрiбне в газдiвствi. «Оце й мое вiно» – сказала йому. Посадив Сверлан Софiйку на коня, взяв його за повiд i подалися горi Черемошем у Ростоки. Скоро потiм обос i повiнчалися. Стариня (дедя i неня), Софiйки була спершу дуже лиха на Софiйку, а ще бiльше на Сверлана, але по якомусь часi подобрiли. Переказали в Ростоки, щоб обое «молодета» прийшли до них в гостi. Вiдвiдали «молодета» стариню, а цi погостивши iх щиро, дали Софiйцi корову, три овечки та й ще дещо. На другий рiк стариня вiдвiдала Сверланiв i зрадiли, що iхня Софiйка щаслива з Трохимом i добре газдують обое та живуть, як Бог приказав. Софiя привела на свiт трое дiвчат i двох хлопцiв. Молодший Лукин, це син Мартина i внук дiда Трохима. Щойно тодi, як пiдросли сини Трохима, збудували велику хату з коленого i тесаного дерева iз вiкнами i пiччю, однак без комина. Побудували i колешнi та комори, примножили маржини й iншого добра так, що люди стали називати iх багачами. Старший син Трохима, Василь, оженившись, осiв на дедевому газдiвствi, а молодший Лукин пристав до молодоi вдовицi. Старий Трохим Сверлан дожив довгих рокiв, але скiльки iх було йому, як умер, того не знав нiхто. У Лукина, який вже не Сверлан, а Сверланек звався, було теж двох синiв, старший Мартинко, отой внук Трохима Сверлана, що то йому повiстував дiдо про давнi часи, а вiн його пильно i уважно слухав. Мартин, ставши легiнем, залишив дедеве старе газдiвство своему братовi, а сам пристав до дiвчини-одиначки, доньки газди Клима Матвiйчука. Називалася вона Анниця i була дуже гарна та вродлива. Багато легiнiв билися за неi. Засватав ii Мартин. Стариня приняла його дуже радо за зятя. Вiдбулося гарне весiлля та вiнчання. Мартин став зятем у Матвiйчука i у всьому газдiвствi виручав тестя. Тесть був дуже вдоволений зятем. Не зле й не погано живеться Мартиновi з Анницею, а Матвiйчукам iз Мартином. Газдують, працюють, а Бог допомагае iм. Заняли, «зарубали» грунту з лiсами скiльки самi хотiли, одну частину лiса спалили, а другу – вирубали, щоб були царинки на траву й сiно для маржини. * * * Одного дня несподiвано пронеслася громом чутка по горах: вiйна, вiйна!.. Вся Украiна, здаеться, повстала проти Польщi! Гори ж Карпати, це невiддiльна частина Украiни. Йдуть на ту вiйну й верховинцi, що то iх пiзнiше названо гуцулами. Верховинцi – плем'я бойове i завзяте. Ідуть бити ляхiв проклятих. Спiшать всi до Височана, ген аж у Отинiю, за Коломиею. Вiн збирае верховинцiв i покутян, щоби з ними включитись в украiнську армiю пiд проводом славного гетьмана Богдана Хмеля. Не сидiти ж вдома й Мартиновi. Пiде i вiн туди, куди йдуть не лише молодi, але й старшi верховинцi. Немае сили, яка здержала б його. В цей час його Анниця привела на свiт дитину, хлопчика. Треба було охрестити його. Охрестили i дали йому iм'я по дiдусевi, Лукинко. Зараз же по хрестинах пiшов Мартин на вiйну проти ляхiв. Не легко було залишити молоду жiнку i хлопчика, маленького синка. Та й не знати, чи живим верне з вiйни, чи побачить ще своiх? Але ж i сидiти при них вдома годi, коли вся Украiна у вогнi боротьби з Польщею – не «елоси», сором був би й ганьба! Попращав своiх рiдних i гори та й пiшов. * * * Не минуло i тижня, як його гражду й Анницю стрiнуло велике нещастя. Пiшла Анниця на потiк прати сорочки, а маленького Лукинка положила розповитого на травичцi до сонечка, що сильно пригрiвало. Раптом надлетiв великий орел, покружляв над левадою, уздрiв дитинку й блискавицею впав на неi. Пiрвав у своi сильнi кiгтi i пiднявся угору, полетiв iз Лукинчиком. Запiзно побачила це Анниця. Побачила, заламала руки з розпачi й закричала: «Лукинку мiй, Лукинку, синочку мiй синочку»! Нiхто не бачив цього й не чув розпачливого крику Анницi. Невже ж нiхто? Бачила добре й чула цей крик розпуки Анницi – Лiсна. Лiсна, що була недалеко в лiсi. Вона побiгла в сторону, куди полетiв орел iз Лукинком. А орел полетiв у верхи гiр, напевно аж у Чорногору занесе Лукинка, може на поживу своiм орленятам. Та сталося зовсiм iнакше. Орел перелiтав понад одну поляну серед лiса. Захотiв припочити, а чи може Лукинко затяжкий був йому. Злетiв на ту поляну, присiв, i випустив Лукинка iз шпонiв та положив бiля себе. Тут в лiсi, близько поляни, був гурток Лiсних. Лiснi ж, як побачили орла й дитинку коло нього, кинулися прожогом на поляну, наробили такого крику й вереску, що орел злякався, злопотiв крилами, пiднявся вгору й полетiв геть, залишаючи Лукинка на полянi. Його забрали Лiснi, ще живим, орел не задушив його в своiх кiгтях. А що маленький був голодний, то Лiснi нагодували його чим мали. Аж третьоi днини, по нещаснiм випадку Лукинка, прийшла до гурту Лiсна, яка бачила вiрла, що пiрвав дитину й чула крик ненi Анницi. Сказала, що хлопчик називаеться Лукинко. Вiд тодi Лiснi почали кликати хлопчика Лукинком. Та Лiснi мали не мало мороки з Лукинком. Носили його на руках, то одна, то друга, спати вкладали на моху, вистеленiм квiтами та вкривали листочками й чатинням. Гiрше було з iжею для дитини, поки не присвоiли лато. Доiли ii i молочком напували Лукинчика, а потiм годували його всякими ягiдками й гiрським медом. На зиму ж брали його туди, де самi зимували, куди вiтер не довiвав i мороз не продирався. Любили Лукинка й пiклувалися ним як рiднi ненi. Лукинко пiдростав, рiс, та почав розумiти мову Лiсних i грався з ними. Лiснi пошили йому убранячко з букового листя, а шапочку на голову з зеленого моху й пристроiли-прикрасили чiчками. * * * Вирiс Лукинко – йому було вже чотири роки, – зжився з Лiсними й добре було йому з ними. Аж раз зайшли до Лiсних два Лiсовики i побачили Лукинка. Вони хотiли забрати Лукинка iз собою, казали, якщо б це була дiвчинка, то могли б Лiснi держати ii в себе, але ж це хлопець, то належить до Лiсовикiв. Лiсовики погодилися, що можуть Лiснi держати його в себе ще один рiк. Радiли Лiснi, що Лукинко залишиться ще в них. Та не радiли б, якщо б знали, яке лихо зависло над ними, а ще бiльше над iх Лукинком. Ось почав крутитися довкола iх криiвки поганий Чугайстер. Чигав на Лукинка, як ловець на здобич. Аж одноi, мiсячноi ночi, коли Лiснi виводили своi хороводи, пiдкрався до мiсця де Лукинко спав солодким сном, пiрвав його в своi шорсткi руки й затягнув у печеру в якiй сам жив. Лiснi побачили порожне мiсце по Лукинковi i догадалися, що це нiхто iнший, тiльки лукавий Чугайстер, пiрвав хлопчину, заплакали й заголосили на ввесь лiс. Вони ж дбали, щоб Лукинковi було добре в них i вигiдно: годували, пестили, пiсоньками до сну вколисували, казок розповiдали йому. Жив i зростав Лукинко серед зеленi i квiтiв, у чiчках, у дбайливих руках Лiсних. А тепер у злих руках Чугайстра, в темнiй печерi, пропаде, загине. Плачуть за ним та ломлять руки Лiснi. Потiм стали раду радити, як вирвати Лукинка з рук Чугайстра. Радили, радили й врадили… Пiшли до Лiсовикiв i розказали iм все. Лiсовики, почувши вiд Лiсних, що Лукинка порвав Чугайстер, затупотiли ногами, з лютi заскреготали зубами, зiбралися бiльшим гуртом, узяли в руки, що хто мiг й пiшли шукати поганюка Чугайстра. Довго ходили лiсами, дебрами й нетрами, не в одну печеру заглядали, аж вкiнцi таки знайшли печеру Чугайстра, а в нiй i Лукинка. Мусiли звести бiй з Чугайстром. Не легкий, а важкий бiй, але таки перемогли Чугайстра й забрали з собою Лукинка. Добре, що Лiсовики говорили такою самою мовою як Лiснi, а цю мову знав Лукинко. Лiсовики успокоiли його трохи й вiн не лякався iх так, як поганого Чугайстра. Та Лiсовики не запровадили Лукинка до Лiсних. Нi, вони завели його в палату Лiсового Царя. Тут було не так, як у Лiсних i не так, як у печерi Чугайстра. Правда, Чугайстер не робив йому кривди, годував його тим, що сам iв, – сушеними ягодами й грибами, та не казав спати на холодному камiнню, але на моху i укривав його чим мiг, – сухим сiном й чатинням. Одначе Лукинко тужив за Лiсними, його серце тягнулось до них. Ото ж i не диво, що тiшився, коли Лiсовики забрали його вiд Чугайстра. Був певний, що заведуть його до Лiсних, а воно не так сталося, як думав. Опинився в палатi, як кажуть Лiсовики, в палатi Царя Лiсiв. Але ж бо й палата, ця палата! Чудова та прекрасна. Вся iз зеленi i зеленню прикрашена з дорогоцiнними свiтляними камiнчиками. Пiд стiною на зеленому тронi сидить Цар, теж увесь у зелене зодягнений. Все ж таки Лукинко волiв би гнiздо Лiсних. Ох, як тужило його серце за Лiсними! Тужив за ними й плакав, немов дитина за рiдною ненею. Так i минула зима та сплила мутними водами з гiр. Вiтерець принiс звiдкись, з далеких «долiв», усмiхнену, заквiтчану весну. Заспiвали гори, зашумiли лiси, заграли рiки й потоки. Радiстю i веселiстю загомонiло все те, що ще не завмерло пiд глибокими снiгами, чого не заморозила люта зима. Певне там десь Лiснi веселяться, думав Лукинко, заводять хороводи, танцюють, спiвають. Не видержав, i втiк iз палати. Але, на жаль, попав знову до рук Чугайстра. Пiслав Цар Лiсовикiв шукати Лукинка. Лiсовики вже знали всi печерi Чугайстра, а тому й не довго прийшлося шукати Лукинка. Взяли його та вивели з печери на Божий свiт. Лукинко просить i благае Лiсовикiв, щоби не вели його в палату Царя, а завели до Лiсних. Пiшов один iз Лiсовикiв просити в Царя дозволу на це. Цар позволив передати Лукинка Лiсним, але тiльки до зими монсе в них перебувати. Пiд зиму мусять Лiснi привести його в палату. Ось так Лукинко дiстався ще раз до своiх Лiсних, якi годували й плекали його ще немовлятком. Радiв вiн Лiсними, а Лiснi ним. Було повно радощiв i втiхи. Лiснi водили його по лiсах, учили називати дерева i вiдрiзняти одне вiд другого, пiзнавати квiточки та збирати ягоди. Було Лукинковi знову добре мiж ними, не гiрше як дитинi у рiдноi мами. Та наближалася зима. Приходив кiнець лiтовi й радощам Лукинка у Лiсних. Прийшли по нього Лiсовики та й забрали в палату Лiсового Царя. Плакав Лукинко за Лiсними, а Лiснi за ним. Та слово Царя – наказ! Усе, що бувае в його лiсах, мусить коритися його волi. Чудово в тiй палатi – повно не лише зеленi й квiтiв, але й не мало в ньому золота та срiбла. В Царя ж багато слуг, це Лiсовики i Лiснi. Цар казав Лукинковi пiдiйти до нього – всмiхався до нього й гладив його бiлi кучерики та запевняв, що в його палатi буде Лукинковi добре. Говорив зрозумiлою Лукинковi мовою, такою, як говорили Лiснi, що навчили його говорити нею. Добре житиме Лукинко в палатi, але не смiе ще раз утiкати, бо за втечу покарае його сам Цар. І так зажив Лукинко в палатi Лiсового Царя. Добре йому жилося, лише тужив все за Лiсними й лiсовими просторами. В палатi було багато кiмнат для прислуги Царя. В однiй iз них спав Лукинко. Вднину виходив iз палати на двiр. Пiд палату приходила всяка лiсова звiрина: ведмедi, вовки, рисi, куницi, оленi з ланями, сарни, лисицi, зайчики й бiлички. Однак не кидалися на себе й не зажирали одне другого, бо так хотiв i наказав iм Цар. Сам Цар взимi спав i рiдко коли прокидався зi свого зимового сну. Наспiла знову весна. Цар пiшов оглядати свое лiсове царство. З ним пiшли Лiсовики та деякi Лiснi. Дозволив Лукинковi йти поруч себе. Старий вже був Цар, але йшов злегка, здавалось не доторкав навiть своiми ногами землi. Пильно оглядав свое царство, в кожну щiлину заглядав, чи не накоiли зимовi завiрюхи багато шкоди, чи не повиривали з корiнням вiкових дерев i не повалили iх на землю, щоби гнили, а не жили. Коли ж побачив повалений на землю лiс, морщив чоло й «бурчав» та видавав iз себе грубий, грiзний голос – лютився… Молодi дерева гладив руками, а з старим вiв розмови. Говорив до дерев, а дерева до нього, – зовсiм так, як говорить добрий дедя до своiх дiточок. Оглянувши свое царство, вертав до своеi палати. Лiсовики пригравали йому на дудах i флоерах, а Лiснi спiвали. Лукинко навчився теж грати на флоерi. Лiтом Цар мало сидiв у палатi. Проходжувався довколо палати, ходив й над озеро, що вилискувалося до сонця зеленковатою водою, сiдав на його березi, а Лiсовики хлюпали на нього холодну воду. Любив Цар гру Лiсовикiв i спiв Лiсних – слухав i плескав у долонi. Коли звiрi приходили пiд його палату, виходив до них, гладив iх по головах, говорив до них i пiдсмiхався – видно любив iх, цих мешканцiв його лiсового царства… Часом забiгали до палати зайчики, кунички й бiлички. Цар дозволив Лукиновi гратися з ними. Лiтом заходили пiд палату також i ведмедi. Лукинко любив iх дуже – вони дозволяли йому сiдати на себе. Була це для Лукинка найбiльша радiсть. iхав на хребтi ведмедя, смiючись i плескав у долонi. Ведмедi любили Лукинка й дозволяли тягати себе за вуха. Раз принiс Лiсовик до палати мале ведмедя. Ото потiху мав Лукинко з того ведмедяти – грався з ним i лягав разом з ним спати. Так минали Лукинковi в царськiй палатi роки за роками. Вирiс i став легiнем. Почав просити Царя, щоб вiдпустив його вiд себе – хоче побачити гiрський свiт. Не дуже то хотiв Цар вiдступити Лукинка вiд себе. Але Лукинко настоював на свойому i не переставав просити його, щоб таки дозволив пустити його на волю. Вiн же син гiр i повинен iх пiзнати, так як знае син газдiвство свого батька. Знае добре, що в горах родився, чув вiд Лiсних, що це орел пiрвав його вiд мами й занiс у глибину гiр – так де ж родився, як не в горах? Орли лишень у горах виводяться i понад горами лiтають. Так, так – вiн син гiр i мусить та й повинен пiзнати тi гори. * * * Дав себе Цар ублагати та позволив Лукиновi опустити палату. Перед його вiдходом казав приклякнути й присягти, що нiколи не нарушить лiсового царства, не зрубае нi одного здорового дерева та й не буде палити, нi корчувати лiса, як уже десь там роблять люди Лукинкового племени. Присяг Лукин, поцiлував у руку Царя, а Цар Лукина в чоло i так Лукин розiйшовся з Царем Лiсiв. Випровадив Лукина поза палату один iз Лiсовикiв. Вивiв його на високу кучеру i показав куди мае iти. Ген, ген – туди, на другу сторону Чорногори. Знав мабуть той Лiсовик, чому направляе Лукина йти якраз у ту сторону Карпат, а не деiнде. Та заки розiйшлися i розпращались iз Лукином, завiв його Лiсовик до старого, грубезного бука. Такого бука не бачив Лукин ще нiколи. Пристанув Лiсовик пiд тим буком i казав Лукинови приложити свое вухо до нього. Той бук умiе говорити – говорить, як почне вiтер хитати його «чубком». Якраз тепер вiтер колише його галуззям. «Слухай Лукине, що вiн каже – ти ж знаеш лiсову мову нашу, то зрозумiеш те, що бук тобi розкаже, слухай уважно i запам'ятай те що почуеш». Приклав Лукин ухо до бука – наслуховуе. І ось що почув: «Давно, дуже давно занiс мене сюди вiтер – не мене, а маленьке зеренце. Те зеренце впало на вогку землю, скiльчилося й почало рости. Був я маленький, слабосилий бучок. Та з роками рiс, мiцнiв, грубшим ставав, а все корiнням землi держався i щораз вище до сонця пнявся. Дощi поливали мене, вiтри-бурi гнули мене, до землi хотiли пригнути, а то й зламати намагалися, та я не подавався, боронився, могутнiв. Любив землю, вона мене годувала, але ще бiльше любив сонце, що огрiвало мое вiття i веселило мене. Вирiс великий та високий. Та цього замало було – треба було ще й грубнути та твердим стати, щораз бiльше сили набирати. І став сильним i твердим, не одну бурю люту перебув – нiчого не вдiяла менi – не пригнула й не зламала мене. Пiзнiше вона перестала змагатися i боротися зi мною – пiзнала, що я сильнiший за неi, а сильного бояться його не зачiпають, залишають у спокоi. Тепер знаю, що загину, бо воно так бувае, що все те, що родиться, мусить i гинути – але загину своею смертю, а не чужою. Усхне мое гiлля, залишиться стовбур, корiння зогние i прийде кiнець. Така воля Того, хто все на землi сотворив – воля Бога. Але ж i це воля Божа воля i закон, що все на свiтi, що хоче жити, мусить мати силу! Силу, яка не гнеться, не подаеться i не кориться – нiчого й нiкого не лякаеться – з усiм iде на прю, валить перешкоди й перепони на шляху життя. Хто хоче, най слухае i бере в голову те, що говорить вiковий бук». Коли бук замовк, тодi заговорив до Лукинка Лiсовик: «Чув, що говорив бук»? «Чув» – вiдповiв Лукин. «Зрозумiв його мову?» «Зрозумiв!»… «Тож: затям собi добре те, що чув! Будь сильним! Тiльки силою зможеш побороти силу! Жити треба вмiти, а щоб умiти, потрiбно вчитись! Розуму набратись можна вiд усього – i вiд того що на землi й над нею, вiд живого й мертвого! Про це знай i пам'ятай!» «Добре – сказав Лукин – усе я розумiю, про що бук говорив, одного лише не зрозумiв. Вiн згадував про Бога, а хто цей Бог, я того не знаю». «Про Бога, то й я не багато знаю – вiдповiв Лiсовик. Знаю лише, що то Бог сотворив усе, що е, що бачимо. Знаю, що Бог, це Цар над Царями i над нашим Царем Лiсовим, а бiльше, то я не знаю i тобi не поясню. Поживеш на свiтi довше, то бiльше довiдаешся про Бога»… Попращав Лукин Лiсовика й пiшов у той напрям, який вказав йому Лiсовик. Пiшов, а чим дальше йшов, тим бiльше пiзнавав карпатськi гори, iх простiр, красу й велич. Ба, бачив i чув усякi дива й чуда. Ішов, блукав темними лiсами, аж побачив Говерлю. Вийшов на сам ii верх. Звiдсiль побачив карпатський свiт – свiт краси, див, таемниць i первовiчних казок – у проваллях i нетрах лiсових, у скельних печерах, у джерелах потокiв. Зiйшов iз Говерлi Лукин трудний та втомлений. Уснув пiд Говерлею. Десь так бiля пiвночi станув над ним здоровенний, iз сивою, довгою бородою, дiдуган. «Спиш? – промовив до нього лiсовою мовою – то спи, а я розкажу тобi казку карпатського первовiку. Слухай!» «Оце, коли Всемогучий Господь Бог – чуе Лукин знову те дивне для нього слово Бог – сотворив оцi гори Карпати та й покрив iх зеленими лiсами, а Говерлю залишив нагою, не засадив на нiй нi одноi деревини. Почала вона плакати й нарiкати на Творця Господа. Голосно плакала, заводила й ревiла. З ii слiз повстало там понижче озерце, що можна побачити його, але води з нього не молена пити. Вода в ньому гiрка, дуже гiрка, як були гiркi сльози Говерлi. Побачив Господь заплакану Говерлю та спитав, чого так гiрко плаче й заводить. Вона вiдповiла крiзь сльози: «Як же менi, Господи, не плакати й не лити слiз та не заводити? Всi гори довкола мене покрив Ти зеленим лiсом, а я зовсiм нага. З сорому i жалю плакати мушу i буду до суд-вiку заводити». Жалко стало добротливому Господевi Говерлi, погладив ii голову й сказав: «Не плач, не проливай даремно слiз. Твоеi наготи не будуть бачити, хиба лише дехто й не все. Я прикриватиму тебе лiтом хмарами, тай купатиму твою голову в промiннях золотого сонця. Ти перша зустрiчатимеш сходяче сонце, смiятися будеш до нього, а воно до тебе. Як прийде зима, я тебе першу покрию скатертю бiлого снiгу й будеш величатися в днину золотистим, а нiччю срiблистим обличчям. Будеш пишною й славною на всi гори». Отак Господь заспокоiв, потiшив i «втолив» плач Говерлi. Вона втерла своi сльози й усмiхнулась до Господа – перестала плакати й заводити. Та заледве вспокоiв Господь Говерлю, аж чуе далекий стогiн i нарiкання. «Хто ж це стогне й нарiкае?» – питае Господь. «Ох, це другий верх, лише трiшки нижчий вiд Говерлi, – Пiп-Іван». Прислухуеться Господь до нарiкання Пiп-Іва-на й чуе: «Чому, Господи, поставив мене так далеко вiд Говерлi? Я самiтний, понад другими, низькими врехами й кичерами. Нема менi з ким порозмовляти, вони менi не рiвня. Рiвня лише Говерля, але вона далеко-далеко вiд мене, нi вона мене не почуе, анi я ii. Кривду заподiяв Ти менi, Господи». На це йому Господь: «Високий, великий ти, Пiп-Іване, але що з цього, коли розум у тебе малий. Не знаеш i не розумiеш, що найбiльша приязнь i наймилiша розмова бувають на вiддалi. Чим дальше вiд себе приятелi, тим краще для них. З вiддалi росте приязнь i любов. А розмова наймилiша мiж приятелями без слiв – розмова сердець. Серцям же не потрiбнi слова. Почуваеш себе самiтним, скучно й смутно тобi, так вiдзивайся до Говерлi серцем, говори до неi серцем, а вона вiдповiсть тобi серцем. Знай, лиш вiддаль притягае серце до серця, лиш вiддаль в'яже iх на вiки з собою; серця – не слова. Зв'язки свое серце з серцем Говерлi й перестанеш тодi стогнати й нарiкати». І так, як сказав Господь, сталося. Пiп-Іван розмовляе з Говерлею серцем i втiшний та вдоволений цим. «Казку почув, легiне, вiд старого дiда. Так! Тепер це казка, а колись була то iстинна правда. Пiдеш блукати горами, почуеш бiльше карпатських казок. Бувай здоров!» – сказав дiдуган i зник. Лукин прокинувся i вже до ранку не заснув. Над горами ясна нiч. Свiтить мiсяць, а зiрки сяють, у iх свiтлi купаються лiси. Ранком, як сонце пустило на Говерлю першi промiнчики, Лукин пiшов блукати дальше горами, подався у напрямi, куди вказав йому Лiсовик. Спершу блукав лiсами, аж найшов стежку, протоптану звiрями й пiшов нею. Зайшов над рiчку, але що це за рiка, того Лукин не знав. Дещо пiзнiше дiзнався, що це славна й голосна на всi тутешнi гори рiка, Тиса. А що було вже пiд вечiр, сказав собi, що присяде над цiею рiкою i заночуе. Так i зробив. Але перше розложив ватру. Лiсовики дали йому кремiнь й губку, бо без ватри нема життя в горах. Ватра горить, палае, свiтить, грiе й диких звiрiв вiдпуджуе. Вода в рiцi шумить, гуде, клекоче, говорить… Почув Лукин i зрозумiв мову рiки. Ось так почув ще одну казку гiр: «Я рiка оцих гiр, говорю тобi: Колись, ще тодi, як Господь сотворив оцi Карпати та засiяв iх лiсами, сотворив теж потоки i рiки, мiж ними i мене. Сотворив i казав плисти. Так, плисти, але як? Я була мала й слаба, а тут треба було продиратися помiж скали й лiси, а вже найгiрше було це, що бачила я мало свiтла сонця. Його закривали прибережнi, густi, темнi лiси. А без свiтла й сонця дуже важко й сумно, тай скучно, непривiтно. Почала я нарiкати на мою лиху, безсонячну долю. Аж одноi ночi почула я з-поза хмар голос – це промовив до мене Господь: «Усе, що сотворив я, мае саме кувати собi долю, кувати i не нарiкати. Слабе хай не нарiкае на свою слабiсть, мале на свою малич. Слабе, хай стараеться бути сильним, мале, хай росте. А всiм треба знати: перешкоди iснують на це, щоб iх поборювати й унешкiдливлювати, бо лиш у боротьбi росте сила й сталяться м'язи й воля. Хочеш простору й сонця, здобувай iх, самi до тебе не прийдуть». Узяла я собi це, що почула, до серця, тай почала борню зi скалами й деревами на моiх берегах. Скали ламала й крушила, дерева виривала з корiнням – падали на мене, а я брала на своi плечi й несла в свiти. Сказала собi: мушу мати бiльше води й сили, мусить менi вдень свiтити сонце, а нiччю – мiсяць. Не легка була моя боротьба. Ой, не легка! Але вкiнцi таки покрушила скали й очистила береги вiд дерев. Тепер не лякаюся перепiкод i маю доволi свiтла й сонця. Сонце купае свое промiння в моiй водi». Вислухав Лукин мову рiки та пригадав собi те, що чув вiд старого бука. Вiн говорив подiбно, як перед хвилиною говорила рiка. Ще одна гiрська казка. Раненько, разом iз сходом сонця, подався Лукин у дальшу дорогу. Через стрiмкi, гострi скали й правiчнi лiси, було темно, як уночi. Боже сонечко не доходить сюди… * * * Як довго йшов Лукин, цього не знав. Нараз побачив серед густого лiсу простору поляну. А на нiй величезна колиба з грубих бервен. Що це за колиба та чи живуть тут в нiй люди? Пiдходить до неi ближче. Так, е хтось в нiй. Нараз виходить з колиби той «хтось». Але, хто вiн такий? Високий-височезний, великий-величезний, Лукин напроти нього як муха напроти вола. Злякався Лукин, хотiв утiкати, але ноги не пiдносяться, наче вросли в землю, не зробить нi кроку. Перед ним великая, великолюд, чи то велетень. Пригадав собi те, що чув раз вiд Лiсовика. Той оповiдав, що давно-давно, не було гiр Карпат, було рiвне поле, а на ньому жили великолюди, велетнi, чи великани. Великани були не лише ростом але й силою та буйнiстю великi. Вкiнцi так згордiли, що збунтувалися були й проти того, хто iх сотворив, проти Бога. Знову почув Лукин слово Бог. Бог терпеливий, ждав, що велетнi спам'ятаються. Та де там! Почали воювати самi з собою – лють i ненависть запанувала мiж; ними – до себе й до Бога. Бог терпеливий i милостивий, але цього було йому таки забагато. Позволив винищити самих себе, а тут де жили, казав Бог вирости горам i назвав iх Карпатами. Чув Лiсовик, що з усiх велетнiв мали залишитися один, чи двох. Коли Бог засадив Карпати лiсами, вони десь заховалися в них. А Карпати Бог вiддав людям, таким, як Лукинко, такого маленького росту й не великоi сили. Оце пригадав собi Лукин, побачивши велетня перед собою. Велетень пiдiйшов до Лукина, взяв його на долоню, як маленьку комашинку й занiс до колиби, де жив i дожидав своеi смерти. Велетень спав на землi, не стелив собi нiчого й нiчим не вкривав себе. Ловив, забивав звiрину й живився ii м'ясом – ватри не знав. Говорив мовою лiсiв, а ту мову добре знав Лукин. Розумiв велетня. Велетень сказав до Лукина: «Як ти зайшов сюди, то мусиш жити разом зi мною доти, поки не вiдпущу тебе вiд себе». Лукин боявся велетня, рад би втекти вiд нього, але як утекти? Велетень не пускае його вiд себе, а захотiв би втекти, не втече! Його кiлькадесять крокiв, а у велетня один крок, спiймае i строго покарае. То ж мусiв жити в колибi велетня i виконувати все те, що той наказував. iв сире м'ясо, як i велетень та спав на землi. Лукин досi м'яса нiколи не iв, а лише те, що iли Лiснi й Лiсовики. Тепер звик до м'яса, а велетень змушував його iсти багато м'яса. Але ж Лукинко чув, що вiд м'яса росте в нього сила. Велетень розповiв йому про велетнiв майже все те, що чув колись вiд Лiсовика. Додав, що десь у горах мав бути його брат, але де вiн, цього не знае. Лукин подивляв не тiльки рiст велетня, але й велику силу в нього. Одним ударом п'ястука клав на землю ведмедя тай з'iдав нараз половину м'яса з нього. Вiн почав i Лукина робити сильним. Говорив, як старий бук i Тиса говорили, що на землi можуть жити лише сильнi. Слабi мусять вступатися з дороги сильним, робити для них мiсце. Повчав Лукина, що не лише з iжi прибувае сила, ii треба виробляти в собi. Казав Лукиновi купатися в холоднiй, ледянiй водi, виривати зi землi щораз бiльшi дерева, вилiзати на дерева i пригинати iх до землi, пiдносити щораз тяжче камiння тай «дужiтиси» зi звiрями. По якомусь часi мiг Лукин, зловивши оленя за роги, класти його на землю, а потiм то й вбивав оленя кулаком межи роги. Тепер казав велетень Лукинковi «дужiтиси», боротися з ведмедем. Дав йому в руки тяжкий кусень твердого дерева та йти з ним на ведмедя. Пiшов Лукин у лiс, а велетень назирцем за ним. Удалося Лукинови вбити ведмедя. Принiс його на плечах i «верг велетовi» пiд ноги. Велет засмiявся поплескав Лукина злегенька по плечi, взяв ведмедя i почав iсти ще тепле його м'ясо. Перебув Лукин у велетня в колибi один рiк, а далi пiшов i на другий. Пiд зиму казав велетень Лукиновi йти з ним у лiс. Пiшли. Ходили лiсами, аж надибали потiк, над ним скалу, а в скалi велику печеру. Зайшли до неi. Тодi велетень сказав: «У цiй печерi закiнчу свое життя. Я прочуваю, що моя смерть уже недалеко. Умру в цiй печерi, а ти завали ii камiнням i пiди блукати своiми горами. Привали добре каменюками, щоб до печерi не дiсталися жоднi звiрi. iв я звiрiв, а вони по смертi зжерли б i мене. Я цього не хочу». Надходила весна. Одного дня застогнав велетень так, що аж скали здригнулися i задрожали. Застогнав, заревiв три рази й сконав. Лукин учинив волю велетня. Зробив так, як того бажав собi велетень. Завалив вхiд до печери камiнням i пiшов туди, куди понесли ноги й очi його. * * * Завернув у Чорногору, перейшов ii, а з неi полонинами у верхи. Блукав полонинами, перейшов Луковицi, а звiдтам на потiк Шибений та дальше понад нього почерез Черемош зайшов до джерела рiки Пробiйноi. Аж пiзнiше дiзнався про ii назву. Джерело води Пробiйноi було пiд стрiмкою скалою. В скалi побачив Лукин невелику печеру. З неi виходив дим. Там хтось живе – подумав собi i зайшов до печери. Тiльки цiкавiсть завела його в середину печери. Побачив там сивобородого старика. Сидiв на ковбику при ватрi. Заговорив до старика лiсовою мовою, бо iншоi не знав. Здивувався старий дiд. Молодий легiнь, людського вигляду й постави, а говорить якоюсь дивною, не людською мовою. Дав знак Лукиновi, щоб сiдав бiля ватри. Дав йому iсти те, що сам мав: вуджене м'ясо, сушенi ягоди та мiд. Затримав старик Лукина в себе й на нiчлiг. Лукиновi подобалося у печерi дiда. Тепло й привiтно, чистенько та сухо. Переспався на сухiм сiнi i моху. Встав раненько й побачив щось таке, чого досi не бачив нiколи. Дiдо махав правою рукою, бив себе нею в груди й шептав щось. Не знав Лукин, що це дiд так молиться, бо цього вiн не вмiв. Щойно по молитвi дiдо сiв iсти. Дав iсти Лукиновi, але казав йому перше пiти до рiчки i помитися водою. Показав Лукиновi рискаль-лопату й повчив, як нею робиться. Показав дiд сокиру та сказав, що нею рубаеться дрова. Показав губку й кресало та повчив, як викресувати вогню. Останне Лукинко вже знав. Потiм показав пiстолю i вистрiлив з неi. Все це дивувало Лукинка i не мiг надивитися на те все. Перебув у дiда весь день, нарубав дров сокирою, а дiдусь придивлявся i потакував головою. Потiм попросив Лукин дiда, щоби дозволив вистрiлити з пiстолi. От була втiха! Розмовляли оба мiж собою руками, але якось розумiли себе. Дiдо дав знак рукою Лукинковi, щоб той у нього залишився на довше. Лукин зрозумiв його знак i вiдповiв теж знаком – головою i руками – що готов залишитися на довше у печерi дiда. Так i залишився. Дiдо почав вчити Лукина людськоi мови. Йшло це доволi легко, бо Лукин був дуже понятливий. Рiвночасно з мовою вчив його молитися й розповiдав те, що сам знав про Бога, Христа й Матiр Божу. Це сприймав Лукин трохи тяжче. Але зчасом зрозумiв, що це Бог i чому треба вiрити в Бога i його силу. Дiдо зробив iз Лукина християнина, лише бiда, що не мiг його охрестити. Не мав свяченоi води. А все ж таки якось охрестив його звичайною водою з рiки Пробiйноi. Не знав, що Лукин був уже охрещений. Скоро Лукин навчився людськоi мови, а тодi все розповiв стариковi про себе, про Лiсних, Лiсовикiв i Царя Лiсiв та пригоди з Велетом. Слухаючи того, старик не мiг надивуватися, про що оповiдав Лукин. Потiм дiдо розповiв про себе. Вiн родом iз села Рiжна. Його дедя мав полонину, Михалкiв, нижче Похребтини. Вiн сам, дiдо, як був уже легiнем, пас лiтом вiвцi на дедевiй полонинi. Не дуже далеко вiд Михалкова, на Луковицях, мав невелику полонину, Іван Чепiль iз села Ростiк. На ту полонину виходила нераз донька Чепiля, Васюта. Приносила з села сiль для маржини i муку на кулешу, а з полонини забирала бербеницi з бриндзею i гуслянкою. Якось раз зiйшовся був цей дiдо з Чепiлевою Васютою. Вона дуже сподобалась йому. Пiзнiше припали собi обое до серця, а згодом i покохались. Попали обое в казку кохання. Покохались i полюбились, як пара голубiв, одне без одного не могли жити. Дiдо, тодi легiнь Михайлик, рахував днi, коли Васюта прийде на полонину. Це ж бо сприятлива нагода обоiм, поговорити й налюбуватися собою. Вони не говорили, а щебетали до себе, як ластiвки. Але кiнчилося лiто, наближалася осiнь, треба було залишати полонину й сходити з маржиною в село. Смутком i жалем оповилося серце Михайлика. Щастя, що Ростоки й Рожен не були далеко вiд себе. Мiг зчаста стрiчатись з Васюткою у недiлi коло церкви в Рiжнi. Однак iх зустрiчi були невистарчальнi, закороткi. Батьки Михайлика i Васюти скоро пiзнали «що си дiет з iх дiтьми». Сходилися Михайлик з Васютою, сходилась i iх «стариня»-батьки, теж коло церкви. Одноi недiлi зайшли свати Михайлика до Чепiля. Договорились. Батьки Васюти погодилися вiддати доню замiж за Михайлика в Ростiк. Зрадiли молодята. Зрадiли, але й трохи засмутилися. Чепiль сказав, що вiнчання Васюти з Михайликом може вiдбутися щойно на другу осiнь. Тодi Васютi скiнчиться вiсiмнадцять лiт життя. Тепер вона ще замолода виходити замiж. Чепiлиха додала: «Вона ж в мене ще дитина, а не дiвка». Що ж робити, молодята мусять коритися волi батькiв – як сказали так i мусить бути. Але ж, Господи, як воно видаеться далеко до другоi осени! Потiшилися тим, що лiтом вони знову зможуть сходитися на полонинах. Дiждалися Божого лiтечка. Зараз пiсля двох тижнiв по «полонинському виходi» вийшла Васюта на полонину. Михайлик дожидав ii там нетерпляче, рахував днi i ночi. У недiленьку святу пiшов Михайлик iз Васютою блукати зеленими полонинами. Сонечко грiло та золотило полонини, а вiтрець повiвав iз Чорногори, нiс шепотом солодку казку кохання. Вони обое по шовкових травах полонинських ступали, пахощi полонин втягали: Васютка чiчки збирала, вiнок на голову плела, а кращi квiточки Михайликовi за кресаню клала. В казцi кохання купалися, пташками до себе щебетали, до себе пригортались, iх молодi серця чiчками зацвiтали. Як малi дiти над потiк iшли, холодною водою на себе хлюпали, на згарах зiллячко збирали. І дальше, все дальше йшли. На плай зiйшли. Не знали, як i коли зiйшли з плаю, та зайшли в лiс. Аж по якомусь часi опам'яталися, що заблудили, на манiвцi зiйшли, напевно iх блуд учепився. Ідуть, раз направо, раз налiво, не вийдуть з лiса. Опинились на верху скали. А там пишна голуба чiчка, як би кусник блакитного неба. Схилилась Васюта зiрвати ту пречудову чiчку. Схилилась i зникла разом з чiчкою, – впала iз стрiмкоi скали, не видавши навiть з себе голосу. А Михайлик i собi зi скали стрiмголов за нею. Дивно, впав iз скали i став на ноги. Васюта пiд скалою. Голова розбита, все обличчя в кровi. Прожогом кинувся Михайлик до неi, пiдняв iз землi, взяв на руки, приговорюе до неi, а вона мовчить, не вiдзиваеться. Приложив вухо до ii серця, а воно не вiдзиваеться, не б'еться. Не хоче вiрити Михайлик, що його Васюта, його майбутня спiльниця життя i майбутня мати дiтей, вiддала вже Боговi свою душу. На руках ii тримае, наче божевiльний бiгае з нею попiд скалою. Не тямить, як довго так з нею бiгав, плакав та заводив, а в розпачi готов був i собi вiдiбрати життя. Носив мертву Васюту до другоi днини на руках. Був прямо без пам'ятi. Три днi й три ночi просидiв при мертвiй Васютцi. Вкiнцi опам'ятався, прояснилось троха в його головi. Пригадав, що мае зi собою сокиру. Давно нiхто з верховинцiв не ходив по горах без сокири, ножа i пiстолiв за чересом, було бiйно перед звiрями. Наколов iз ялицi дощок i з них збив деревище-домовину, а щоби дошки держалися разом, зв'язав iх вужевками. Дно деревища вистелив квiтками, що iх назбирав у лузi над рiчкою, поклав у деревище Васюту й притрусив iзверху теж чiчками. Вона ж дуже любила квiточки. Витесав iз дерева лопату. Лопатою, топором i руками вигрiб яму та й спустив у неi деревище з Васюткою. Присипав землею, усипав над нею могилку, а на неi поклав хрест. «Поклав я у грiб не саму Васютку, нi. Там спочило мое щастя i мое життя» – довго молився на могилi Васюти… А потiм? Пiзнiше щось запаморочило його – думав собi, напевно зимiшалися разом жаль, розпач i бiль. Потемнiло не лише в очах, темно стало й у головi… Пiшов блукати горами. Куди блукав, куди ходив, не знав тодi, не знае i нинi. Так було до пiзноi осени. Коли ж вкрив гори перший снiг, вiн опинився нараз у цiй печерi пiд скалою, над джерелом рiчки Пробiйноi, коло могилки Васюти. Як зайшов сюди, не знае. Мабуть той «хтось», що вiдiрвав його вiд могилки Васюти, тепер привiв його знов до неi. Припав до тоi могилки i полив ii сльозами. А дальше подумав: «Осяду тут, де мое кохання у гробi. Не пiду звiдси вже нiкуди». Так i зробив. Осiв у скельнiй печерi й живе в нiй по нинi. Як довго живе тут, не знае, бо втратив рахунок часу. А його стариня i Васюти не довiдалися нiколи, що сталося з iхнiми дiтьми. Певне шукали за ними, але не могли знайти, – нi живого ще Михайлика, нi мертвоi Васютки… * * * Вислухав Лукин казку кохання дiда Михайла та й подумав, що та казка все таки краща за його казку кохання… Пригадав собi ii. Зрештою, вiн нiколи не забувае ii. Так! Дiдо знае, де його кохання, онтам спочивае. Вiн може до своеi Васюти говорити, може на ii могилцi квiти зазаджувати та й сльозами iх пiдливати, а його, Лукинове кохання, порвала на своi филi рiка й понесла в далекi свiти. Так, так… Пригадав собi, як воно було. Ще заки зайшов у печеру дiда, блукав горами та лiсами. Зайшов раз був на бистрий потiк, Лудовець. Там загулила його Лiсна в глибокi темнi лiси. Та що це за Лiсна була! Красна, як сходяче золоте сонце. Личко в неi рум'яненьке, як дозрiле, червоне яблучко. Косоньки, як вiночки барвiнковi; брови, рiжки мiсяця на нов'ю; нiжки звиннi, як сарни; ручки, як крильця ластiвки, а усмiх невинноi дитини. Ручками Лукина за шию взяла, приском вогню дихнула на нього, пригорнулась ще й поцiлувала, в полон кохання його взяла. В ясних глибоких очах ii потонув, як у глибину рiки впав, душу й серце Лiснiй вiддав, у казцi кохання втопився. А все це прийшло несподiвано, ненадiйно, блискавицею запалило його серце. Зажив iз Лiсною-красунею в глибоких лiсах. Зажив iз нею, як брат iз сестрою. Життя обоiх було чарiвною казкою. Але всьому на свiтi приходить кiнець. Прийшов кiнець i казцi кохання Лукина з Лiсною. Пiшли раз Лудiвцем у долину й зайшли над Черемош. У лузi над рiкою побачила Лiсна чудову лелiю, що росла над самою рiкою. Лiсна нахилилася, хотiла зiрвати ту лелiю. Раптом, посовгнулась i впала у воду. Легка була, як пiр'ячко. Черемош узяв ii на своi хвилi i понiс у свiт. Скочив Лукин у Черемош, але не мiг зловити в ньому мертву Лiсну. Кiнець казцi кохання, Лiсна забрала ii у вiчнiсть. Так, кохання i казка про нього вiчнi. iх Лукин не забув i не забуде, не вирве з пам'ятi, нi з серця. Понесе iх i до гробу. Перестане битися серце, а казка кохання буде й дальше ще жити. Перенесеться в серця наступних людей, живих, а мертвим у гробовому снi з'являтися буде. Щире кохання, велика любов, безсмертнi. Дiдо просив Лукина, щоби не вiдходив вiд нього. Прочувае свою близьку смерть. Умре, а хто ж тодi поховае його при Васютцi? Хто зробить деревище, вигребе яму й покладе в неi деревище? Все це мае зробити Лукин, якого може сам Бог прислав у печеру. Вволив Лукин волю старика i залишився при ньому. А дiдо справдi прочував свою недалеку смерть. Вона прийшла, як упав на гори перший снiг. Заснув старик вiчним сном, закiнчив самiтне життя в печерi пiд скалою. Лукин зробив усе так, як того хотiв дiдо i похоронив його бiля Васюти. На могилi закопав хрест, помолився за душу дiда, такими молитвами, яких навчив його померлий. Хотiв залишити могилу i печеру та йти блукати дальше горами-лiсами. Але посипали густi снiги i покрили грубою верствою гори, а потiм потиснули сильнi морози, то ж довелося Лукиновi пережити зиму у дiдовiй печерi. Прийшла весна. Лукин посадив на обох могилках квiточки, попрощав iх i пiшов оглядати гiрський свiт. Свiт широкий, просторий, лiсами зелений, квiтами закосичений, таемницями захованими в нетрях приворожений, – свiт могутнiх верхiв, свiт не лише самоi краси, але й величi. З печери дiда взяв собi топiр-сокиру, нiж i пiстолю. Все це пригодиться йому. Блукаючи, зайшов аж на велику й високу полонину Чiвчин. О, який прекрасний вид iз тоi полонини на всi гори! Не мiг надивуватись, начудуватись i налюбуватись. На Чiвчинi зайшов до стаi. Ватаг i вiвчарi бiдкалися, що якийсь старий ведмiдь убивав майже щотижня вола, чи корову, а його самого не можуть убити, – дуже хитрий i проворний, та й кулi з пушок не чiпляються його. Лукин каже, що допоможе iм позбутися шкiдника. Так, але вiвчарi бояться так Лукина, як i ведмедя. Чудовище! З вигляду чоловiк-легiнь, говорить людською мовою, але поза тим усе на ньому не людське. «Жесний» та страшний зодягнений в одежу зi шкур. З вигляду легiнь, а з одягу звiр. * * * Узяв Лукин свою сокиру, витесав iз букового дерева тяжку довбню та сказав, що пiде з нею на «вуйка». Засмiявся ватаг i вiвчарi. На ведмедя з довбнею? Нi, на нього треба йти з пушкою i гострими кулями. Ведмiдь мае тверду голову, ii не проб'е i куля, не вдiе iй нiчого i довбня. Єдино, поцiливши ведмедя гострою кулею в серце, можна вбити його. Часом треба пустити в його серце двi кулi. Нi, нi! Довбнею не можна вбити «вуйка»! «Нiчого – сказав Лукин – побачите, як воно буде, та що е надiйнiше, чи моя добня, чи ваша пушка з кулями». Вранцi взяв на плече довбню i пiшов полониною попiд лiс. Вiвчарi сказали йому, в якому мiсцi виходить ведмiдь з лiса на полонину. Там станув Лукин iз довбнею. Не знав про те, що за ним iшов назирцем ватаг iз пушкою. Заховався за грубим деревом, цiкавий, що воно буде. Аж ось чути ломiт i трiскiт – напевно «суне вуйко». Вiн уже на краю лiса i глядить у ту сторону, де пасеться вiл. Направляе туди своi ноги та йде повiльно. Аж тут заступае йому дорогу Лукин з довбнею. «Вуйко» суне просто на Лукина. Вiн уже близько нього. Наблизився, пiднявся на заднi лапи, а переднiми хоче досягнути Лукина. Зловити й поторощити його кости. А Лукин добнею «вуйка» по косматiй головi – бах! Розлютився ведмiдь не так на Лукина, як на довбню. Намагаеться дiстати ii в своi лапи. Довбня вже в нього. Але Лукин виривае ii з ведмежих лап i б'е вуйка дальше по головi. Раз, другий, третiй: бах! та бах! Бив, поки «вуйко» не впав iз ревом на землю, а Лукин ще раз довбнею по лежачому «вуйкови». Чудом-дивом пройнявся ватаг за деревом. А вечером Лукин убив ще одного великого «вуйка» i принiс на плечах у стаю. Хотiли ватаг i вiвчарi, затримати Лукина в себе, та Лукин лише посмiхнувся i сказав, що не може затримуватися довго на одному мiсцi, мусить iти дальше, щоб побачити всi гори, перейти всi лiси й полонини. Ватаг дав йому один пiстоль з кулями i порохом. Мав Лукин тепер вже двi пiстолi з подостатком пального пороху. * * * Пiшов верховинними полонинами й зайшов на Копилаш, а з нього в Руську Поляну, звiдтам у Рахiв, що був тодi ще невеликим селом. Там почув таке: «Зайшли були в Рахiв якiсь чужi пани-зайди, десь iз-над долiшньоi Тиси. З Рахова пiшли на полювання в Карпати. Наколи повернулися iз полювання i переходили Рахiв, один iз панiв-зайдiв пiрвав в одного газди жiнку, красуню на ввесь Рахiв. У страшну розпуку попав «окрадений» чоловiк красунi». Стало Лукиновi жаль молодого газди i його жiнки. Почав роздумувати, чи не мiг би вiн вирвати молодицю з поганих рук пана-зайди, – злодiя якогось! Добре, що рахiвцi розвiдали вже, де живе той злодiй-пан, ласий на чужi жiнки. Мае свiй двiр ген аж над середньою Тисою. Казав Лукин дати собi людський одяг i коня. Довбнi не брав, узяв зi собою тiльки двi пiстолi, бартку i нiж, а до цього мав ще два сильнi кулаки. Все iнше дав йому молодий газда. Мусить же мати людський вигляд. Пристроiвся, якслiд та приосмотрився в усе потрiбне до подорожi, сiв на коня i поiхав визволяти рахiвську молодичку. «Рахiвцi» повiрили йому, коли розповiв iм усю свою «сторiю», а до того показав щеж й свою силу, пiдносячи руками старого вола й вириваючи з корiнням дерева… Поiхав Лукин понад Тису. Не скоро заiхав до мiсця, де жив «пан». Мусiв iхати дуже обережно i уникати людей. iхав побiльше ночами, полями, а часто лiсами. Нарештi допитався, де е двiр «пана». Переждав у лузi над Тисою до пiзньоi ночi, а нiч була на щастя, дуже темна. Прив'язав коня до дерева i пiшов до панського двора. Пан i його слуги спали напевно твердим сном. Пiдiйшов Лукин до муру. Мур довкола палати високий, але перелiзти його, це для Лукина дрiбниця. Перелiз, а тут два великi пси. Не встигли загавкати, як iх вже подушив Лукин. Тиша… Пiдходить Лукин до дверей палати, а там сторожа. Лукин одного, другого кулаком в тiм'я i вже оба лежать на землi. Навiть не писнули, – спокiйно лежать. Вони не вбитi, лише приголомшенi. «Не вбивай» – це Божа заповiдь. Так навчив його дiд у печерi. Сторожi могли вистрiлити в нього, але не стрiляли, мабуть хотiли зловити i живим передати пановi, надiялися за це великоi нагороди. А воно сталося троха iнакше. Лукин пов'язав iх i позатикав iм роти, щоб не могли кричати. Одного, що скорiше очунявся iз приголомшення, бере зi собою, щоб вiдчинив дверi до палати i показав йому, де спить пан i де е молодиця з Рахова. Сторож мае затканий рот i не може вiдозватися, а Лукин держить його руку як залiзними клiщами. Вiдчиняе дверi до палати, веде Лукина до кiмнати пана. Пан уже прокинувся був, схопився на ноги й намагався взяти в руки зброю. Та Лукин не дав йому на це часу. Прискочив до пана й одним ударом кулака повалив його на долiвку. Зв'язав його i заткав рота. Сторожовi сказав показати примiщення, де схована молодиця з Рахова. Показалось, що до ii кiмнати не мав сторож ключа, але Лукин ривком виважив дверi до кiмнати. В цiй кiмнатi побачив молодичку. Вона, як сполошене пташеня, забилася у куток i труситься, як осиковий листок на вiтру. Взяв ii Лукин, як дитину на руки i понiс геть з палати. Шепнув тiльки: «Не бiйся мене, я з Рахова вiд твого Олекси». Сторож вiдчинив браму, Лукин занiс молодицю в луг, де находився прив'язаний до дерева кiнь, вискочив iз нею на коня i рушив у поворотну дорогу, в Рахiв. Заiхав iз молодичкою щасливо в Рахiв i передав ii в руки газди. Газда ж, то плакав, то смiявся з радощiв, не мiг натiшитися своею жiночкою, не знав де мав ii посадити, як до неi говорити. А Лукина обнимав i цiлував. Газда справив iз радости велику гостину, як би друге весiлля. На гостину запросив багато газдiв i газдинь. Гостина була з музикою, спiванками i танцями. Всьому цьому приглядався Лукин – перший раз таке бачив. Сто потiх мали гостi з Лукина, коли йому дали пити вино. Кривився, але пив. Як же не пити, коли так гарно припрошувано до пиття. А що було дальше? Вино й музика пiдохотили його i за прикладом других пiшов у танець. Але ж танцювати не вмiв i осмiшував себе, але це тiльки зразу. Потiм уже танцював не гiрше за других. Утомив його танець, тай сiв. Присiлись до нього газди й просили, щоби iм оповiв, як то вiн освободив газдиню-молодицю. Не радо оповiдав про це Лукин, однак таки задоволив цiкавiсть газдiв. Тодi один iз газдiв спитав його чому вiн не вбив того поганого пана. Той же мiг пiти за ним у погоню. А що було б як би був дiгнав у дорозi його з молодичкою? На це вiдповiв Лукин, що дiд у печерi над Пробiйною навчав його Божих заповiдей, а в них Господь казав «не вбивай». Мiг легко вбити пана, але не хотiв перетупити Божоi заповiдi. Молодий газда хотiв обдарувати Лукина, чим тiльки мiг, давав йому коня з сiдлом, але Лукин не хотiв нiчого брати. Замiсть цього ще допомiг йому в переселенню з Рахова в глибину гiр, щоби заховатися там вiд пiмсти пана. Всi були певнi, що пан нападе на газду i знову пiрве його жiнку. І так воно сталось. Але газди з жiнкою не було вже в Раховi. Перенiс свое газдiвство в далекi гори. Рахiвцi сподiвалися нападу паниська, тож i привiтали його разом з гайдуками так, що залишив кiлькох убитих гайдукiв, та ледви сам живий утiк. Газда просив i намовляв Лукина, щоби залишився в нього на новому газдiвствi в горах. Але Лукин не зробив цього тому, що хотiв блукати дальше горами, а також i тому, що боявся молодички, яка дуже нагадувала його Лiсну. Готов влюбитися у молодичку, а йому, як християниновi, цього не вiльно. * * * Тож попращав молодих газдiв i пiшов у «свiт», у своi гори. Нiхто не пiзнав би тепер колишнього Лукина. Лукин – легiнь! Хоч дивися на нього, а хоч малюй! Красунь! Рослий, стрункий, високий, як молодий бук над потоком, а сильний, як кiлькарiчний ведмiдь, та гарний i пишний, як Пiп-Іван на весну. Нема вже на ньому одягу зi шкур, а мае одяг барвистий, верховинський, на головi закосичена кресаня, а з-пiд неi кучерi визирають. Так, Лукин нинi Чорногiрський орел. Багатий усiм тим, що бачить i чуе. Все те, куди ступить, вважае своею власнiстю: гори, лiси, полонини зеленi i блакитне небо зi золотим сонцем над ними. Іде Лукин, землi пiд ногами не чуе. Лiс нашiптуе йому казку карпатських гiр i в тiй казцi Лукин думкою i чином поринае. Чи не казав йому дiд, що сам Господь пробувае у казцi вiчностi, якiй не було початку й не буде кiнця? Заслуханий у казку не знав сам, де й куди вiн йде. Та ж пощо йому знати куди йде? Вiн же не йде, а на крилах гiрськоi казки летить. Казка гiр окрилена. Орлом понад гори кружляе, зозулею з лiса в лiс летить, потоками пливе, чiчками цвiте. Перебув, переблукав Лукин лiтню i осiнню казку Бескиду. Прийшла бiла, зимова казка й усю природу приспала, заколисала, бiлою скатертю вкрила, iнеем присипала, морозом закула. Пригадав собi Лукин, що йому нiкуди дiтися – нi хати, нi колиби немае в нього. Одна тiльки ватра, що й зимою грiе… А тут i буря зимова загула. Щастя, що Лукин найшов над потоком невеличку печеру, в якiй пересидить люту бурю. Вiтри втомилися, буря знемоглася, небо прояснилося i Лукин вийшов iз печери. Всюди кучугури снiгу. Пробиваеться крiзь них. Нiде людського слiду, нi голосу. А йому йти треба – все дальше й дальше. Ось i вечорiе вже. Де ж йому нiчку переспати? Ось щось йому привидiлося! О, це не палата Царя Лiсiв! А може це дiйсно тiльки привид? Пiдходить до того привиду. Та нi! Це ж таки справдi палата Царя. Як вiн зайшов сюди, запитуе сам себе. А може якась сила завела його пiд цю палату? Заходить у середину палати. Здивувались Лiсовики, побачивши його. Зразу не пiзнали його. Це ж не той Лукин, що знали його колись. Але Лiсовики то розумнi сотворiння, розпiзнали в легiнi давнього Лукинка, дитину-сина гiр i лiсiв – не прогнали з палати, а усмiхом привiтали його. А сам же Цар? Грiзними очима поглянув на Лукина. Його чоло було зморщене i смутком-жалем покрите. Не дивно. Вчорашня буря, що шалiла, стогнала й гула над горами, стоголосами вила й вiковi дерева з землi виривала, накоiла багато лиха, надщербила дуже його лiсове царство. А йому жаль кожноi деревини, вiн усiм серцем любить своi лiси. Так, але супроти гiрськоi, зимовоi лютоi бурi вiн безсилий, так як людина е безсила супроти смерти. Як же йому не сумувати по втратi вiкових ялиць i сильних букiв, смерек i яворiв, чи кленiв? А тут ще й оцей Лукин прийшов, колишнiй син казки лiсовоi i гiр! Промовив Цар грiмким голосом до Лукина – промовив лiсовою мовою, якоi Лукин ще не забув. «Чого зайшов ти в мою палату? Ти ж уже не наш, ти легiнь-верховинець, як усi тi, що до них ти уподiбнився, це люди, якi нищать мое лiсове царство. Ворог ти менi! Забув уже може, що моi слуги, Лiснi й Лiсовики, виплекали i виростили тебе? Тепер ти вiдцурався iх! Легiнем, чоловiком став i будеш робити те саме, що роблять твоi побратими! Нищать мое царство, нищать багатство i красу гiр – лiси. Нищать! Безмилосердно, вперто й завзято! Та за всяке зло приходить кара. Прийде вона й на карпатських людей! Прийде! Вирветься з ланцюгiв й оков лютий Арiдник. Вогнем лютi й ненависти запалае проти Бога-Творця свiту й Цих гiр та пiде на них вiйною. Завоюе Карпати, знищить мое царство, але знищить i вас, верховинцiв. Такий вже закон цього свiту: «Нищиш мене нинi, знищу тебе завтра». «Чув Лукине, що я говорив тобi? Чув i зрозумiв? Іди i скажи це все тим, до кого пристав. Вiдiйди! Ти вже не наш!» * * * Наче запаморочений вийшов Лукин iз палати Царя лiсiв. Не вийшов сам, а вивiв його один iз Лiсовикiв. Пiшов у темну нiч. Пiшов iз тим, що чув вiд Лiсового Царя. Не йшов, а щось гнало, а чи несло його. Мабуть, нечиста сила несла його. Вона то занесла Лукина в глибоку пропасть мiж скали. Впав у ту пропасть, а там печера. Опинившись в нiй, спочатку не бачив нiчого. Наколи ж прояснилося йому в головi i в очах, обняв його великий страх. Побачив прикутого до скали самого Арiдника… Очi того сатани горять вогнем, зуби в нього великi i гострi, як у вовка, а руки й ноги закiнченi великими пазурями, сам же чорний i порослий шерстю. На головi розкуйовжене волосся, а крiзь нього визирають роги. Схожий трохи на чоловiка, а трохи на звiря. Але Лукин не злякався його. Злякався бiльше його вигляду. Зрештою, нема чого лякатися Арiдника. Вiн у сильних ланцюгах закутий, а гаки, що ними прикутий до скали, дуже грубезнi. Так, але Лiсовий Цар казав, що колись цей Арiдник зiрветься з ланцюгiв i вийде на свiт. Чи може це статися? А що буде, як вiн справдi вийде? Вийде на свiт з цiеi печери… Ух! Чи не прийде кiнець свiту, а передовсiм Карпатам? Арiдник побачив Лукина, заскреготав зубами аж iскри посипались тай задзвонив ланцюгами, наче бажав би порвати iх i кинутися на «гостя». Не знав Лукин сам, як, куди i коли вийiпов вiн iз Арiдниковоi печери. Славити Господа якось удалось вийти на Божий свiт. Так, але не позад нього щось бiжить, здоганяе. Чорне, невелике. Пiдскакуе i котюжкою гавкае. «Прийде, прийде час! Арiдник порве ланцюги й вийде з печери. Зареве, що весь свiт, почувши той рев, здригнеться. Гав! Гав! І буде мати цей наш батько Арiдник, багато слуг. Слуг вiрнiших псiв. Не вiн сам, а руками слуг, нищитиме всiх i вся. Усiх, хто не буде з його роду»… Погавкало те чорне й щезло, наче б пiд землю провалилося. А Лукин пiшов собi дальше. Пiшов iз чорними думками у головi. Не знав, чи вiрити тому всьому, що щойно пережив. Чи був це якийсь поганий сон, чи правда це була? Іде та думае, передумуе ту зимову казку гiр, що пережив i зазнав у печерi. Так, зима в горах, це дiйсна казка. Таких же зим, як у Карпатах, немае нiде. * * * О, гiрськi зими знае Лукин добре – знае i любить iх. iх дику красу i грозу. Але якось досi крив його Господь вiд зими в Чорногорi. ii вiн не бачив зблизька, не переживав ii жаху iз ii несамовитою силою. Аж раз – сам не знае що – занесло його зимою на Говерлю. Отут побачив i почув справжню Карпатську зиму. Чув вiд людей, що Чорногора не любить зимових гостей, але вiрив у це i не вiрив. Аж таки довелося загостити пiд Говерлю. Чорногора привiтала його снiговою курявою, бурею, метелицею, свiт перед ним закрила, очi заслiпила, закрутила ним i завертiла, в стебелинку перемiнила… Цього Лукина, що то своею силою протиставився силi ведмедя. Не знав досi, що це таке чорногiрський вiтер та буря i яка в них несамовита сила. Буря в Чорногорi немае стриму, нi запори, тут же безлiснi верхи й полонини, вiтер може гуляти, куди захоче. В свiти несе снiг, засипае ним усi видолинки й вертепи, намагаеться все замести й зарiвняти. В таку зимову пору нi людинi, нi звiринi не втриматися на Чорногорi, анi не перейти ii. А Лукин вiрить у свою силу, вiрить, що продiстанеться на iншу сторону Чорногори й заховаеться перед ii грозою в потойбiчних непрохiдних лiсах. Не хоче вiрити, що перед чорногiрською зимою бурею нiщо не встоiться – не встоiться i вiн, Лукин. Буря звалить з нiг, присипле снiгом, заморозить… Пропаде, загине. Найдуть замерзлого голоднi вовки й пожеруть, навiть костей не лишать. Лише думка в головi Лукина працюе ще. Бачить, наперед, що його не пустить буря, а завернути теж немае сил. Знае, що там десь, може й не так далеко, лiс, але чи можна добитися до нього? А зрештою, чи знае вiн, куди вперед, а куди назад? Уся Чорногора, це один страшний крутiж, у якому легко задушитися. Буря не лише валить з нiг, але й дух запирае. Лукин наперед, а буря мече ним назад, все на одному мiсцi крутить ним. До лiса, до лiса добитись йому. Але де той лiс? Це лиш у думцi, бо в очах снiг, а в ухах свист i рев бурi. Разом iз крутiжем бурi крутиться внсе й голова Лукина. Не знае, чи це вие чорногiрська буря, чи заводять вiдьми-чарiвницi, а чи повставали давнi великани й заревли на всi гори. Лукиновi заперло вже вiддих, чуе душиться. Але не подаеться, не здаеться бурi, держиться на ногах, не падае… О, яку ж силу мае Чорногора! Нема другоi сили, щоб могла рiвнятись з нею! Це мабуть Говерля завела розмову з Пiп-Іваном. Нiхто не смiе ту розмову переривати, анi ii притишити… Який же тут Лукин маленький i слабенький! Але вiн таки на своiх ногах ще, хоч уже не вiрить, що врятуе свое молоде життя, – до лiса не дiйде, не заховаеться в ньому перед лютою бурею. Чуе повне ослаблення, тратить силу. Ще крок, ще два i вiн уже на землi. Пробуе пiднятися – не може. Лiзе на колiнах i руках – руки клякнуть, деревiють. Та все таки Лукин не думае тут, на Чорногорi, гинути, як мога, не здаеться снiговiй бурi. Але не устати на ноги внсе не може. Ба й повзатись по снiгу, на це теж нема вже сили. Лежить як колода дерева, ледви ще дише. А буря мете снiгом й покривае його ним. Заплющуе очi, але притомности не тратить. Костенiють ноги й руки, але серце ще б'еться i думки в головi не завмирають, працюють, одна другу пiдганяе. Але цього, що з ним дiеться, не розумiе вже й не знае, де вiн. Чи це буря над ним гуде, а чи орли крилами лопотять. Чи злi духи виють i крутять снiгами, а може це мавки закрутилися в танцi? Не свист i голосiння, не виття, нi, це Лiснi над ним спiвають, до сну приколисують. А йому щораз теплiше, тай спати, ох, як хочеться. А Лiснi й дальше спiвають йому – спiвають, як колись маленькому спiвали. Милий, нiжний, солодкий той спiв. Нi, Лукин не завмирае, не замерзае, лише засипляе – солодкий сон огортае його. Аж, що це? Хтось не дае йому заснути. Щось лиже йому чоло й лице, а хтось другий бере його за плечi й пiдносить. Нiчого цього не розумiе Лукин. А той «хтось» бере його на плечi й несе та тягне за собою, пробуе пхати поперед себе, але Лукин паде. Вiн не може прийти до пам'ятi – вона опустила його, як засипав. Так його безпам'ятного приволiк той «хтось» над потiк до колиби й поклав на лежанку. В колибi горiла велика ватра. Видно, той «хтось» жив тут iз котюгою. Власник колиби налляв до кiтлика води й всипав до неi якогось зiлля, а коли воно заварилося, вiдчинив Лукиновi рот i напоiв його тим гарячим виваром. Тодi почав терти Лукиновi ноги й руки. Лукин був дальше без пам'ятi. Колибник прикрив його двома вовчими шкiрами й пересидiв при ньому всю нiч. А все надслухував, чи дише й чи ще серце б'еться в ньому. Рано понатирав Лукина мастями – передовсiм ноги й руки, але зi сну не будив. Десь аж сполудня вiдчинив Лукин очi. Колибник дав йому знову пити теплого вивару й дав iсти сушених ягiд i меду. Пiсля цього Лукин знову заснув i спав до пiзнього вечора. Прокинувся з глибокого сну й повiв очима по колибi. На ii серединi горiла велика ватра, а бiля неi чоловiк. Не старий ще, але весь зарослий – на головi буйна чуприна, борода довга, майже до колiн, а очi у нього свiтяться як вночi у кота. При його ногах велика котюга. Такого чоловiка, як цей колибник, ще досi Лукин не бачив. Ростом не дуже високий, зате широкий у плечах, кремезний, сильний. Не скоро промовив вiн до Лукина, вдивлявся в нього, як би бажав прошити його наскрiзь гострим зором. А потiм заговорив… Грубим, глухим голосом, як би добував його з великоi бочки. «Пробуй, легше, встати на ноги». Лукин устав. «Зроби кiлька крокiв. Так. А тепер сядь на ковбчик, що коло ватри». Лукин сiв. Тепер вiн дав Лукиновi спорий кусень прижареного м'яса. «Харчуй! Певно здорово проголоднiвся». Харчуе Лукин «без принуки». Справдi голодний як вовк. А колибник говорить: «Захотiв, легiне, перейти зимою Чорногору? Молодiсть-буйнiсть. – «Гукну, крикну й уже Говерлю перештрикну»! А воно не так. «Скажи, як захочеш – не захочеш то нi – хто ти, тай що тебе занесло в люту зиму в Чорногору? Шукав собi смерти, чи хотiв поборотися з зимовою силою Говерлi»? Лукин розповiв коротко про себе… Вiн син Карпат, хоч молодий, але знае вже добре гори, а тепер, сам не знае, що занесло його в Чорногору, щоб побачити ii зимову силу й грозу. «Ну й побачив» – сказав колибник. «Як би не оця моя котюга, був би вже бiльше не то Чорногори, але взагалi свiту не бачив. Вона, оця котюжка, врятувала тебе вiд смерти в Чорногорi». А котюга весь час глядiла вiрними, щирими очима на свого колибника, як би розумiла його мову. Колибник говорив дальше: «Так, так легiне, якби не ця котюга, був би ти пропав у Чорногорi, а я не бачив би тебе в моiй колибi й не говорив би до тебе». Вiн розповiв Лукиновi все, як воно було. Тодi, як Лукин засипляв у Чорногорi вiчним сном, як його найшла там котюга, та як занiс вiн i затягнув його в колибу, в якiй спав дальше твердим мертвецьким сном i вкiнцi пробудився та ожив знову. Замовк колибник, попав у глибоку задуму. Мовчав i Лукин. Тиша була в колибi… Тишу перервав колибник. Вiн розповiв Лукиновi про себе. * * * Його дедя, заможний газда над Черемошем, мав двох синiв, його i молодшого вiд нього, Леська. Мав дедя з них велику потiху – славився ними бiльше, нiж своiм багатством. На легiнiв виросли. Почав дедя думати про iх женячку. Одного оженить i залишить на газдiвствi при собi, а другий пристане до якоiсь газдiвськоi дiвки. Так думав дедя. А воно сталось зовсiм не так… На другому грунi, мав велику гражду газда Танасiй Черкалек, а в нього була донька, Анничка. Як зазулька в лiсi, як квiточка в лузi. Щоб усi гори здовж i впоперек перейшов, другоi Аннички-красуньки не знайшов би. І от у цю Анничку влюбилися оба братчики, вiн i Лесько, а один за одного не знали. Анничка знала, та мовчала. Мабуть оба припали iй до вподоби й надумувалася, котрого з них взяти за мужа. Анничка надумувалася, але лихо не надумувалося – ненадiйно й несподiвано прийшло – громом iз ясного неба вдарило. Весна прийшла i брала гори в своi обняття, голубила iх, пригортала до себе, горячу кров кохання вливала в серця легiнiв. Плив понад гори мiсяць, зiрки моргали й всмiхалися до гiр i людей. «О, нiч це була, нiч! Не всиджу в хатi, пiду на грунь, викличу з хати Анничку, поговорю з нею, спитаю, коли поберемося? Пiшов. От я на грунi, недалеко гражди Черкалека – свiтло в хатi – не сплять газди, не спить напевно ще Анничка. Тихими кроками наближаюсь до хати. Але хто там, хто пiд хатою? Мiсячно ж, видно, як у днину. О, там Анничка, а з нею, хто, хто? Нiхто другий, лише мiй братчик, Лесько. Одною рукою держить Анничку за руку, а другою обняв ii поза шию. Так, там Анничка з Леськом. А я? Полум'ям горiло в моiм серцi кохання до Аннички, тепер загорiлася в ньому злiсть, ненависть до брата. Нi, нi, Леську, не буде Анничка твоею! Не буде! Вовком лютим кидаюсь на Леська, вiдриваю його вiд Аннички i з усiеi сили мечу ним до грубого бука недалеко хати. Анничка закричала й утекла. Лесько на землi пiд буком, лежить, не встае. Наближаюсь до нього й пiдношу. З його голови цюрчить кров. Голова розбита – вдарив нею до твердого бука. Наслухую – серце ледве б'еться, вiддих слабенький. Простогнав раз i другий. Боже, Лесько вже мертвий… Простогнав ще раз, витягнувся i вiддав Боговi душу… Що, зробив я? Я? Нi, це зробило кохання до Аннички й ненависть до того, хто хотiв забрати ii вiд мене! Так, але ж я душогубець! Я братовбивець! Що ж менi тепер робити? Куди дiтися? Волосся рву з голови, дзвоню зубами, як у пропасницi. Припадаю до мертвого Леська, цiлую його. А тут, як би щось пiдiрвало мене й каже бiгти, втiкати. А куди бiгти, до кого втiкати, не знаю. Не знаю, а бiжу, землi пiд ногами не чую. Так бiг до ранку, бiг i дальше, не приставав, не припочивав. Перед мною Анничка, за мною Лесько, а в грудях буря з блискавицями i громами. Почав думати про смерть. Не живе братчик, не жити й менi. Так. Пошукаю собi смерти. Мушу вмерти! Бо для душегубця, братовбивця нема життя! Як же йому жити без душi й без серця? Душу мою забрав iз собою братчик до гробу, серце залишив я там, де Анничка. Шукав я смерти, хотiв вiддати свое життя покiйному Леськовi. Хотiв утопитися, вода не приймала, хотiв повiситися, курмей вривався, штрикав iз високоi гори-скали, не забився. Що не робив, що не дiяв, смерти знайти не мiг. Бог покарав мене життям. Бувае – найбiльша кара на цiм свiтi, це не смерть, а – життя. Куди ходив я i блукав, не знаю, не пам'ятаю. Блукав аж до осени, вкiнцi опинився тут, серед лiсiв, над потоком. Дальше не було вже куди йти. Тут побудував я цю колибчину i животiю в нiй. Як довго я тут, не знаю, затратив рахунок днiв i рокiв. Тай вiд коли тут, не бачив ще людей – ти перший, але й тебе не побачив би був, якби не оця котюга, що не знаю звiдки приблукала й живе зо мною. От я розповiв тобi про себе, але ти не мусиш цього переповiдати другим. Що чув, заховай для себе». Хоча по кiлькох днях хотiв Лукин йти геть з колиби, та колибник не пустив його вiд себе. Аж як перестало вiяти вiтрами i злегшав мороз, розпрощався Лукин iз нещасним колибником – сказав, що не звик довго сидiти на одному мiсцi – мусить iти. І пiшов. Колибник перестерiг його йти ще раз почерез Чорногору – вона не любить зимових гостей. Порадив йти далi потоком. Дiйде до рiки Тиси, а там найде села й людей. Пiшов Лукин. Пiшов i понiс iз собою ще одну казку гiр – казку верховинського кохання, казку життя i смерти. Не довго йшов i не далеко зайшов. Зима i не думала лекшати. Карпатська зима, заворожена чарами бiлоi краси, грiзна, але прекрасна. Все завалене снiгами, скуте морозами – все в руках казковоi зими. Іде Лукин, його ноги западають у глибокий снiг, а вiтер знову дме, мете снiгом йому в очi. Лукин уперед, а вiтер завертае його назад. Мусить борикатися з ним, – боротьба нелегка. Але в Лукина е нова сила. ii протиставляе верховиннiй бурi та йде все дальше, все вперед, куди несуть ноги. Але ж це зима, блукати горами днями й ночами неможливо.Треба найти якесь пристановище, де би дозимувати. Шукав довго, аж найшов невеличку печеру над потоком. Тут перезимуе – сказав собi й осiв у печерi. Не легко було перебути в нiй довгу зиму. Днями самота, тиша i вiдлюддя. Лише ночами оживав трохи зимовий свiт гiр. Навiдувались до Лукина голоднi вовки, забiгали гоненi вовками сарни, гавкали пiд печерою лисицi, чути було в лiсах голоси звiрiв i крик нiчних птахiв. А вже найгiрше, так це, що ночами навiдували його всякi духи й не давали спокiйно спати. Були добрi, але бiльшiсть з них були злi духи. Прогнати iх вiд себе не було легко. Вже багато легше було позбутися вовкiв. Кiлькох вбити, а решту прогнати. Велику силу духа й багато завзяття й витривалости треба було мати, щоби на вiдлюддi перебувати зиму в лiсовiй пущi. На щастя сила i витривалiсть були в Лукина. Дiждався передвесняного часу, залишив печеру i пiшов дальше блукати горами-лiсами. Блукав, – а блукаючи, мав багато рiзних пригод, в бiльшостi не дуже то милих, а то й прямо жахливих. Кiнчилася зима, але ведмiдь не вилазив ще зi своеi «гаври». Йде Лукин темними пралiсами, заходить у гущавину. Нараз не счувся, як опинився у якiйсь ямi. А та яма, не яма, а гавра «вуйка». От попав у гостi до вуйка. Вуйко заснув у гаврi на початку зими i спав дальше, щоб прокинутися з приходом весни. Сон вуйка перервав Лукин. Щастя, що це був час перед весною, коли вуйко, не iвши довгий час, був ослаблений i не мав великоi сили. А все ж таки прокинувся, ухопив Лукина за ноги i Лукин вже у лапах вуйка. Знае, що попастись ведмедевi в лапи, це смерть, не вирватися з них живим. Але ведмiдь цей ослаблений, тай не попав на слабого – Лукин не втратив сили в печерi. Вуйко випускае з лап Лукиновi ноги й бере його попiд пахи, але хоча вже Лукин мае вiльнi руки. Дусить ними шию вуйка, здавлюе так, що той не може вже видати з себе духу. Давить вуйко Лукиновi ребра, аж трiщать, але Лукин теж; давить вуйка за горло. Йде смертельний змаг мiж ними. Пригадав собi Лукин про нiж за чересом. Лiвою рукою душить вуйка дальше, а правою блискавкою витягае нiж зза череса i ним коле в саме серце вуйка, раз, другий i ще раз. Захарчав вуйко i випустив Лукина з лап. Лукин перемiг ведмедя. Довго вiдпочивав пiсля змагу. Видряпався iз гаври, не йшов далеко. Розложив ватру i заснув при нiй. * * * Чув Лукин про вовкулакiв i упирiв, але в своiх мадрiвках ще не стрiчався з ними. Так, але не казки «гоп», як не перескочив! Таке сталось iз Лукином. А сталось воно у Чорногорi, як заночував був при ватрi над одним озером. Була певно вже пiвнiч. Прокинувся Лукин нагло зi сну, як би хтось збудив його. Глянув i великий ляк обняв його – дало йому «пуду». Над ним якесь страшилище – пiв чоловiка, пiв вовка – термосить Лукина за плече. «Це напевно вовкулака» – подумав Лукин. – Бачив вже у горах усяку погань i нехарь, але такого «страшилища» ще не зустрiчав. Зiрвався на ноги звiльнив плече з лап вовкулаки, тай за свою довбню. Б'е нею вовкулаку по головi, але вiн знову Лукина за плече бере – щастя, що за лiве. Лукин може держати довбню правою рукою i бити нею страшне «опудало». А воно не подаеться, держить дальше Лукина за плече. Ба намагаеться вхопити його ще за праве плече. Що буде тодi з Лукином? Лукин добрався останнiх сил, напружив всi м'язи. Вдалося йому вирватись з поганих рук вовкулаки. Щастя, що той не покалiчив його гострими зубищами. Втiкае вiд вовкулаки, бiжить, що мае сили в ногах. А вовкулака за ним – ось-ось досягне його. Лукин шубовсть у озеро, може так врятуеться вiд страшилища, хоч i не знае, чи той не скочить за ним у воду. Але нi, вовкулака пристанув на березi озера, не збираеться скакати в воду. Мабуть не вмiе плавати, боiться води. Постояв, потупцював на березi якийсь час, завив, заревiв i пiшов геть. Вiд його реву, здавалося, здригнулася уся Чорногора. Мокрий, як курка на дощi, вилiз Лукин iз озера – труситься з холоду. Йде в противну сторону, куди подався вовкулака. Не дай Бог стрiнути його ще раз! Вiдiйшов далеко вiд озера. Розложив велику ватру, грiеться при нiй, сушить мокрий одяг. При ватрi пересидiв до ранньоi днини. Уснути не мiг – увесь час перед собою бачив жеснгого вокулаку. Так, але пiзнiше зустрiвся ненадiйно з iншою потворою – з упиром. Про упирiв чув Лукин, як був у палацi Лiсового Царя. Іде Лукин попiд лiс. Аж тут вискакуе з лiса страшилище – нi звiр, нi чоловiк. Не знати, що i чим порослий, шерстю чи волоссям? З пащi висолоплений червоний язик, очi палають вогнем. Лукин знае, чув, що упирi постають з людей. Упир ще й за життя упиром, зовсiм схожий на чоловiка, лише, що в нього червонiше обличчя, нiж у других людей. У справжнього упира перемiнюеться чоловiк щойно по смертi. Бувають i упирицi, ще жеснiшi вiд упирiв. Упирi, чи упирицi не страшнi й не небезпечнi, поки живуть мiж людьми. Тiльки часом зникають кудись, iдуть в лiси, де сходяться iз щезниками – дiдьками i вiдьмами та вiдьмаками. iх душi не належать iм – душi своi вiддали щезникам-дияво-лам уже за життя, та про це нiхто з людей не знае. Умре упир, чи упириця, поховають iх, як i других людей, а вони потiм вилазять iз гробiв i ходять ночами по горах, часом вiдвiдують своякiв, заходять до iх хат. Уже й по смертi сходяться, як за життя зi щезниками i вiдьмами. На людей наводять жах. Такого упира зустрiнув Лукин пiд лiсом, як попередньо вовкулаку над озером. Ляк зiбрав його. Мае зi собою пiстолi i нiж, але знае, що ними нiчого не вдiе потворi. А упир щораз наближаеться до Лукина. Лукин розгубився, затрусився, не знае, що дiяти? Втiкати? Але ж його ноги, як би прикутi до землi. Не поворушить ними. Стоiть, жде, що робитиме упир. Упир уже бiля нього. Обходить його довкола, нюхтить, обнюхуе Лукина. Лукин немов перемiнений у стовп, стоiть, не ворухнеться. Упир пiдоймаеться вгору, лиже Лукина червоним язиком, вiд чого Лукиновi йде мороз поза шкiру. Але не рухаеться, стовпом стоiть, наче завмер. І добре, розумно зробив. А то могло би погано бути, якщо б пробував зводити двобiй з упиром. Упир грiзнiший вiд вовкулаки. Задиратися з ним дуже «варiвко»-небезпечно. Упир, обнюхавши Лукина й облизавши його, вiдiйшов у лiс, не видавши iз себе голосу й не ушкодив нiчим Лукина. Мабуть тi поганi пригоди причепилися Лукина i переслiдували його, бо мав вiн ще пригоду iз водяником. Сам не знав, як вирвався з рук отого водяного «жеснека». Трапилося це одноi мiсячноi ночi. Брив почерез Черемош, добрив але на середину рiки, аж тут ловить його щось за ноги й повалюе у воду в мiсцi, де була найглибша вода у Черемошi. «Що це за бiда? – питае себе Лукин. Чуе добре, що щось держить його за ноги. Напевно це водяник, про якого розповiдали йому Лiснi i Мавки. Починае борикатися з тим водяником – мусить вирвати з його рук своi ноги! Тяжко у водi дихати, в ротi повно води. Але вiн, най буде, що буде, не дасться водяниковi. Так, але ж на допомогу водянiй марi спiшать потопельники-топiльники. Це, як зачував, дарабники, керманичi дараб, що потопилися в Черемошi. «Пропав я! Стану теж топiльником» подумав Лукин. «Алеж нi, не дамся отим водяним страшилам»! Щастя, що вiн умiе добре плавати, навчили колись Мавки. Водяник держить його дальше за ноги, а топiльники намагаються вхопити його за руки. Лукин бачить, не вирве нiг iз рук водяника, тож тягне його з цiлоi сили за собою з глибини на плитке, топiльникам не дае взяти своiх рук – вiдмахуеться вiд них, вiдбиваеться. Щоби тiльки дiстатися на плитку, але бистру воду… Тодi дасть собi раду iз водяником i його помiчниками, топiльниками. Ще, ще трохи зусиль i боротьби й Лукин опинився на бистринi. Там надiйна оборона, камiння. Ось-ось вiн на мiлинi, а тут камiння велике й мале. Летить камiння у голову водяника та його помiчникiв. Камiнь за камiнем, то великий, то малий. Водяна мара починае кричати. Мабуть з болю. Лукин, хоч це нiч, але на його щастя мiсячна, цiльно влучае камiнням у iх голови. Вже водяник звiльнив Лукиновi ноги. Лукин вже на ногах, хоч iх пiдривають бистрi хвилi Черемоша, вiн стоiть просто, не подаеться iм. Ще, ще трохи натуги, Лукин уже близько берега рiки – ось вiн вже вискакуе з води. Ох, який же вiн утомлений! Ледве держиться на ногах. Але не стоiть над рiкою, нi, вiн iде геть вiд неi i вiд водяноi мари та нехарi. * * * Пiшов у лiс, що за Черемошем, цiлiсiнький мокрий та протряхлий. А тут не може викресати ватри, губка замокла. Без ватри пересидiв, трясучись, аж до ранку. Буде тямити зустрiч iз водяником i топiльниками… Мав Лукин ще одну пригоду, може найжахливiшу. Пригоду з – мертв'яком. ii не забуде до смерти. А трапилося воно так: Іде Лукин полониною, Лудовою. Наближаеться вечiр. Он на небi вже появилася зiрка, за нею друга i третя. Вже i мiсяць вийшов на небо. Лукин поспiшае в сторону лiса. Там розкладе ватру i заночуе при нiй. Заходить на край лiса. Там невеличка поляна, а на нiй щось, якби могилка-грiб, але без хреста. Дивно, звiдки ця могилка взялася? Певне, сама не «виросла», мабуть хтось ii усипав. Та це не дуже цiкавить Лукина. Розложив ватру i присiв коло неi. Похарчував, що мав, приляг i вснув. Переспав пiв ночi. Нараз почув жахом проймаючий голос. Прокинувся, схопився на ноги. Протер заспанi очi, глянув i злякався, чудом задивувався… Могилка, якби кимось розкопана, бiля неi «страшек». Кости прикритi бiлою сорочкою. Знае Лукин – це мертв'як, що вийшов з гробу на свiт. Пiвнiч – це його пора-час. Закалатав мертв'як кiстками й закричав ще раз i ще раз. А потiм засвистав. Здавалося, що вiд того свисту листя з дерев поспадае. Хвилина… Чуе Лукин тупiт кiнських копит. Бiжить кiнь… Прибiг, заiржав на весь лiс i станув при мертв'яку. Мертв'як ловить коня за гриву й уже на ньому. Кричить: «Марiчко! Марiчко! Понiс кiнь мертв'яка на Лудову… Не знав Лукин, що йому робити, втiкати з поганого мiсця, чи ждати, що воно далi буде? Цiкаво… Ждав i дiждався. Прибiг кiнь iз мертв'яком-кiстяком. Мертв'як зiскочив iз нього й зник у могильцi. Могилка закрилася, кiнь заiржав i зник, побiг на полонину. Лукин залишив ватру i пiшов геть, шукати другого мiсця, де мiг би дожидати ранку. Про сон i не думав, знав, що до ранку вже не засне. Щойно по кiлькох роках дiзнався, хто той мертв'як i звiдки вiн узявся на Лудовiй, на лiснiй полянi. Ото в одному селi за Черемошем, жив дуже «здуфальний» легiнь, завадiяка – забiяка. Всi сторонили вiд нього. За щобудь рубав барткою голови. Аж зарубав одного легiня, що посмiлився, залицятися до його дiвчини-нареченоi. Але вбитий мав брата, а той заприсягся вбити забiяку. Лиш його одного боявся забiяка-вбивець. Знав добре, що прийдеться йому заплатити своiм життям за смерть легiня. Тому то сiв на коня i втiк у лiс. Загнався на полонину Лудову. Пустив коня на полонину пастися, а сам, найшовши поляну в лiсi, ляг пiд деревом i заснув. Насунула з Чорногори темна хмара, а з неi посипалися блискавицi, ударили громи. Легiнь зiрвався зi сну. А тут грiм у нього. Вдарив i вбив. А як опинився потiм у могилцi-гробi, того нiхто не мiг нi пояснити, нi сказати. Певно найшов його хтось вбитого пiд деревом i поховав на полянi. Кiнь легiня залишився на Лудовiй – i не даеться нiкому зловити. Полонина велика, мае куди втiкати вiд людей i ведмедiв. Так було воно з мертв'яком, який нагнав Лукиновi багато страху. Бачив Лукин багато Карпатських чудовищ, але не бачив ще нi одноi вiдьми, хоч чув, що iх не мало в наших горах i лiсах. Аж прийшов час, що не лише побачив вiдьму, але й стрiнувся з нею зовсiм близько. До всiх зустрiчей Лукина з поганню, заставляла його мандрiвка горами, лiсами i полянами. Перед вечером опинився раз над Черемошем у лузi. Холодний вiтрець потягае, пахощi зiлля i квiтiв розносить. Черемош хвилями грае, на небо вийшов срiбний мiсяць, купаеться у водi Черемоша, мие свое лице, сам собi, як у дзеркалi, приглядаеться в плесi Черемоша. Зiрки моргають, мигають-миготять, по однiй вiдриваються вiд неба й у лiси падуть. Нiч чарами гори засiвае. Рай зiйшов у гори iз неба. Рай i в душi Лукина. Слухае нiчну казку Бескиду. Довго не мiг заснути. Вже досить пiзненько було, коли вснув твердим сном пiсля цiлоденного блукання. Вже зорi почали гаснути й мiсяць зблiд, з-за Синиць показалися першi промiння сонця, а Лукин спить дальше – спить i солодкi сни снить. Сниться йому, що над ним дiвчина, чи молодичка нахилилася i в його соннi очi зазирае. Прокинувся… О, нi, це не сон, бiля нього таки справдi молодичка, пiзнати по завою голови хутскою. Протирае очi, сам собi не вiрить… Молодичка. Але ж яка красна! Як першi промiння сходячого соця! Краща вiд його втопленоi Лiсноi. Що це не сонна мара повiрив, коли красуня заговорила до нього. Не то заговорила, а защебетала. «Бiдненький – бiданка, легiнчик. Ось, де найшов постiль… Пiд смерекою, на догiднiм листячку, овiяний холодком вiд води Черемоша й холодною росою зрошений. Бiдненький, чому не зайшов до мене на нiчлiг? Моя хата он там близенько. Була би нагодувала, огрiла й приспала. Але й так добре, що найшла тебе тут. Раненько встала я, взяла в руки кошiль i пiшла на цей острiв-луг, щоб назбирати зiлля… Назбиране до схiд сонця зiлля помiчне на всi болi i хвороби. Видиш, у мене вже повний кошiль зiлля. Збираючи його, найшла тебе на лузi. Ходи, ходи зi мною до моеi, хати, я сама, нi чоловiка, нi дiтей у мене. Чоловiк утопився у Черемоши в часi великоi повенi. Не думай багато – ходи зi мною. Ти менi дужи си сподобав. Узрiла тебе i зразу полюбила. Побудеш троха в мене й полюбиш ти мене. Напевно полюбиш! – Бере Лукина за руку й веде до своеi хати. «Ходи, ходи, не думай багато. Я буду твоя, а ти будеш мiй»… Іде Лукин, куди провадить молодичка. Приворжила вона його до себе. Хоч би не хотiв, мусить iти за нею. Вона ж «щебече» дальше, каже, що бачила його нераз у своiх снах i вiрила, що зiйдеться з ним. Тепер ii сни сповнилися – зiйшлися разом обое. Завела Лукина в хату, посадила на лавицi, говорить дальше, а Лукин мовчить, увесь час глядить у великi, чорнi очi молодички – не може вiдiрвати очей вiд красунi. А вона метнулася сюди-туди й «харчунок» уже на столi. Лукиновi не хочеться iсти, вiн сам-несвiй, не знае, що дiеться з ним… Попав у ще одну казку чарiвних гiр, утопив себе у глибоких очах молодички. Одне лише знае: не вирватися вже йому з ii бiлих рук… І так воно сталося. Молодичка омотала, оснувала його, як павук муху… Забув свою колишню Лiсну, забув Рахiвську молодицю. Як вiск на сонцi, так Лукин топився в гарячих обiймах молодички. Сам не знае, як проминуло йому лiто з молодичкою. Та й не знати, що було би з ним, як би не сталося те, що сталося. Оце одного вечора намовила його молодичка випити горнятко вивару з якогось зiлля. Не дуже то похочував. пити той вивар, але молодичка так солодко приговорювала й вивар медом осолодила, що таки випив. Випив i заснув твердим сном на лавицi пiд вiкном. Приснилося йому щось «жесне», погане. Прокинувся з камiнного сну. Глянув у вiкно. А звiдтам морозом повiяло на нього – там було те, що чув нераз про вiдьом. На подвiр'ю вiдьми заводять своi вiдьомськi «данцi» i хороводи. Мiж ними й його молодичка. Не хоче вiрити цьому. Поглянув на постiль, молодички нема. Глядить ще раз крiзь вiкно на подвiр'я. Так, там молодичка! Пiзнае ii по зеленiй хустцi на головi, хоч вона зовсiм не подiбна до тамтоi його молодички. Знае Лукин у чиi руки попав, хто його приворожив до себе. – Вiдьма! Що ж дiяти йому тепер? Утiкати геть! Виходить на затильнi дверi, бiжить до Черемошу, бриде на другий берiг. «Слава Богу» – думае, – утiк вiд вiдьми… Але це була передчасна радiсть. Оце хтось, чи щось, штрикае йому на плечi. «Не втечеш, не втечеш!» – Кричить. Пiзнае Лукин по голосi – це ж його красуня – вiдьма! Не руками, а залiзними обручами здавлюе Лукина за шию. «Не вирвешся, не вирвешся з моiх рук!» – верещить. – «iде» вiдьма на плечах Лукина. Попадае Лукин у лють, намагаеться звергти вiдьму зi себе. Та, де там! Чуе, що в нього нема давньоi сили – вiдьма забрала ii з нього. Але нi, не дасться вiдьмi! Добувае останнiх сил. Завертае з вiдьмою над Черемош, вiдривае ii руки-клiщi вiд себе й мече ii в Черемош, там, де найглибше плесо. Думав, вiдчепився, позбувся вiдьми, а воно зовсiм не так. Забув, що колись чув – вiдьми не топляться i в найглибшiй водi, завжди випливають на верх. «Перекицнулася» в водi Лукинова красуня-вiдьма тай уже на березi. Лукин утiкае, вона за ним, кричить, репетуе: «Не втечеш, не втечеш. Мiй ти, був i будеш!» І вже близько Лукина, ось – ось виштрикне знову йому на плечi. Лукин чуе ii горячий вiддих, бачить, хустка спала iй з голови, волосся розкуйдовжене, чорнi очi вилiзли наверх, скрегоче зубами, вимахуе руками. Не хотiв би Лукин ще раз нести ii на своiх плечах. «Що буде, що буде»? – питае себе в думках Лукин. А вiдьма дотикае уже його плечей руками… Пропаде вiн… Аж раптом вибiгае з корчiв – Чугайстер. Лукин пiзнав його. Чугайстер ухопив вiдьму в своi костистi руки. Не легко вирватися з них. Держить вiдьму в руках i кричить на Лукина: «Втiкай, втiкай! Бiжи, що сили в твоiх ногах!» Послухав Лукин Чугайстра, бiжить усе дальше й дальше вiд Черемошу. Оглядаеться, Чугайстер взяв вiдьму в танець. Може затанцюе ii на смерть?… * * * Вийшов Лукин на Кренту. Куди йому йти дальше? Куди? О, гiрський свiт великий, а ноги в нього мiцнi, куди загадае, туди понесуть. Занесли його над Пробiйну, до печери дiда. Довгенько йшов туди й був там саме перед вечором. Розложив у печерi ватру, в нiй усе так, як було за життя дiда, тiльки хрести на обох могилках похилилися вже. Треба буде поставити новi. Заснув таки зараз iз вечора. Печеру освiтив мiсяць, був якраз у повнi. Горами несеться шепотом казка Карпатськоi ночi. Лише гуркiт i клекiт води Пробiйноi перебивае часом ii. Пробiйна не лише клекотить, грiмко журчить, але й грае. Своею нiчною музикою вколисуе Лукина – приграе i приспiвуе йому. Шумлять, грають i спiвають шумом довколишнi, правiчнi лiси. А Лукин спить. Спав, аж почув крик готура – дикого пiвня. Пробудився i подумав, що це певне пiвнiч. Вийшов iз печери на двiр. Боже, скiльки ж тут краси, чарiв i див! Мiсяць заглядае у найменшу щiлину, все на землi срiблить. Стань, дивися, чудуйся та слави Господа за його ласку й доброту. Але, але, що там? Протирае очi, глядить на лужок над Перебiйною, не знае, що там дiеться, не вiрить своiм очам. Може це дальший сон, може нiчна мара, а може мiсячний привид? Там, там, у лужку, двое людей проходжуеться. Люди, чи людськi тiнi? Там легiнь i дiвчина, бачить iх добре. На легiневi закосичена кресаня, а в дiвчини довгi коси, а в них рiзнобарвнi квiточки. Одне до одного пригортаеться, поглядами очей пестять себе й голублять. «Що це, що там?» питае себе Лукин i ще раз протирае очi. Аж чуе, хтось iде, тихо ступае, нiби пiдкрадаеться. «Гляди», аж це знайомий Лукиновi Лiсовик. Кладе руку на плече Лукина, говорить лiсовою мовою. Лукин ще не призабув ii. «Я, Лiсовик. Може пригадуеш собi мене? Я ж такий, як колись був. Лiсовики не змiняються. Лишень ти Лукине, змiнився – о, ще як! Глядиш, дивуешся, не знаеш, хто це тi там двое легiнь i дiвчина? О, це ж тi, що похованi в могилках – дiд, як був ще легiнем i його Васюта. Бачиш, iх могилки розкритi. Це дiеться кожного мiсяця, коли вiн уповнi. Виходять обое з могилок i проходжуються по лужку, як колись за своеi молодости, за життя!». Зник Лiсовик, а через хвилину-двi, зникли з очей Лукина, легiнь i дiвчина. Якраз тодi зайшов мiсяць за хмару, стало темно. Лукин роздмухав ватру в печерi, доверг до неi дров. Заснути вдруге не мiг. Сидiв i думав. Боже, скiльки то див, чудес i таемниць у наших горах!» Рано поставив на могилках два новi, березовi хрести, попращав тих, що в могилках i пiшов дальше блукати. В очах своiх понiс тих двоiх, що iх бачив уночi в сяйвi мiсяця. Бачив i пережив ще одну казку гiрськоi, мiсячноi ночi – вiн ii не забуде. Блукав горами аж до зими. На зиму осiв у колибчинi, що збудував собi на полонинi, скраю лiса. Жив, як птиця – жив тим, чим Господь обдарував гори й людей у них. Пережив ще одну, зимову казку гiр. Лiс спiвав йому й у зимi, а нiчнi шепоти гiр уколисували до сну. У казцi пережив довгу зиму. Дiждався весни. Заграли й заспiвали гори. Нову казку почали повiстувати. Казку радощiв i втiхи, буйности й веселости. Все заворожила весна своею красотою. Все тут казкове. Лiси й звiрина в них, пташки й метелики, комашки й бджiлки, зiлячко й квiти, шуми й клекоти потокiв, золоте сонце в днину, а срiбний мiсяць i зiрки вночi. Змiнюються пори року, змiнюеться i казка гiр. А чи ж не казка занесла Лукина на крилах орла у високi гори й темнi лiси та передала в руки Лiсних i Лiсовикiв? Чи не вирiс вiн сам у казцi? Чи дотеперiшне його життя, це не гiрська казка? Не забув Лукин нiчноi з'яви в лузi над Пробiйною. Понесла його туди весна. На могилках посадив квiти, задержався в печерi. Ось мiсяць у нов'ю. Задержався над лугом Пробiйноi. Лукин побачив знову двое коханцiв так, як бачив iх минулого року. Ранесенько попрощав могилки й тих, що в них та пiшов вздовяс iз бiгом Пробiйноi. Невидима сила тягнула Лукина понад ту бистру рiчку. Може сама ii назва, Пробiйна? Чи де не пробиваеться вона крiзь твердi скали й темнi лiси? Може й тому названо ii Пробiйною? А чи не так само, як ця рiчка, мусять i верховинцi пробиватися крiзь тверде життя? Мае Пробiйна i «синiв», якi теж, як iх «неня» пробиваються крiзь твердi скелi. Це потоки Мосiрний i Грамiтний та iншi. Пройти за iх бiгом iз полонин над Пробiйну, дуже-дуже тяжко й «варiвко». Гримучi, крикливi, пiнистi, а то й ревучi тi потоки, сини Пробiйноi! Поборюють усi перешкоди i вливають своi холоднi води в Пробiйну. От дiйшов Лукин понад Пробiйну до крикливого потока Грамiтного. Здалеку почув голос його «гуку»-водоспаду. Боже, скiльки то сили, завзяття i впертости мусить мати цей Грамiтний! З одноi i другоi сторони нависли над ним могутнi скали, наметали в нього величезних каменюк, щоб стримати бiг його води, загатити його каменистою греблею, а вiн таки пробиваеться крiзь неi i не дае затримати своеi пiнистоi води. Вузькою каменистою дорiжкою, понад «гук» Грамiтного, вийшов Лукин на простору, зелену долину Грамiтного, заквiтчану чiчками, позолочену промiнням сонця. Пристанув, сповнений подиву i любови до райськоi краси гiр. Не надивиться, не надивуеться i не начудуеться. Перед ним частина раю тут. Раю, про який оповiдав йому колись дiдок пiд скалою над джерелами Пробiйноi. Так, тут частина раю перед ним – у його очах i в серцi. Ген там, направо вiд Грамiтного, хатина пiд лiсом. Із хатини виходить дим. Там напевне хтось живе. Зайде туди. Пiшов. Застукав топором у дверi. Зайшов у хатину. На ii серединi горить ватра, а при нiй сивий, аж бiлий, кремезний дiд. Як стара ялиця пiд полониною поросла мохом, так i цей дiд порiс сивим, мохнатим волоссям, крiзь яке пробиваеться блиск-жар чорних очей. Тими очима може старець напевно прошити наскрiзь людину й бачити всi таемницi в нiй. Привiтав Лукин дiда, як годиться, а той попросив його сiсти при ватрi. Перше спитав, чи вiн голодний? Не чекаючи вiдповiди, дав Лукиновi вуджене стегно з сернюка. Харчуй, легiню, най тобi буде на здоров'я» – сказав. Самiтно живе тут, i до самоти звик уже, а все ж радiе, як часом хтось зайде у його хатчину. Не часто, але таки заходять до нього люди за усякими потребами. Мають його за ворожбита, знахоря, а то й планетника. А його дедю називали мольфаром. «Я сам не знаю, хто я такий! Може в дечому вiдмiнний вiд других наших горен, може? Може й маю силу, якоi не мають другi, може? Але та сила не вiд «злого», як дехто думае. Нi, вона вiд Господа – вiд Його духа, яким оживив цi нашi гори i все, що на них i в них. Усе ж тут, а не лише люди, оживленi i надхненi Божим духом. Дух гiр володiе тут усiм! Не люди, а вiн, отой Дух, володiе нашими Карпатами. Вiн усюди сущий i всевидющий. Без нього, без того Духа гiр, були б Карпати мертвi! Життя дае iм Дух, нiхто другий! Усьому, кожнiй комашинi, метеликам i бджiлкам, травичкам i квiточкам, смерекам, ялицям, букам i яворам, дае життя i силу рости. Знаю, цього не потребуеш менi казати легiню, ти бачив зовсiм зблизька Царя-володаря Карпатських лiсiв, але ти не чув i не знаеш, що крiм того Царя, е ще другий, могутнiший вiд тамтого, володар Карпат. Вiн – це Дух наших гiр. Нiхто не бачив його, але вiн таки iснуе i горами володiе, дае часто про себе чути й знати. Сила в нього велика. Вiн пiднiс у гору горду Говерлю i пишного Пiп-Івана та й другi верхи гiр. Вiн друг i приятель володаря лiсiв та узлагiднюе бурi, щоб не нищили краси гiр, лiсiв. Вiн не дае рiкам та потокам заливати луги, царинки й людськi оселi. О, Дух наших гiр сильний. Вiн прямо могучий! Найважливiше, що потрапить робити, це вiдривати людей вiд землi i пiдносити iх до небесних висот. Вiн може привертати зiр слiпим, може й будити тих, що попали в мертвецький сон. Я сказав уже, що Духа гiр не побачити, але вiн е усюди! Вiн все може! Вiн i керуе усiм. Тому, хто не вiрить у нього – каже жити надземним життям, а вiрующих в нього пiдносить поза хмари й дае iм пiднебесне життя. Послухай i «затям» собi добре, що було й що сталося з моiм рiдним дедем, якого називано мольфаром. Вiн був гордий, здуфальний, нiкому й нiчому не корився. Хотiв бути сам собi паном. Знав лише земне життя i дбав лише про свое тiло. Любив земське добро, дбав, щоб черес був завжди повний грошей. Смiявся з Духа гiр i з тих, що вiрили в нього та надii своi покладали на нього. Намагався вiдтягати людей вiд вiри в Духа. А який був його кiнець? Одноi ночi зайшли в його хату злодii i забрали у нього всi грошi, що вiн iх мав. Не минуло багато часу i згорiла його хата. Хтось запалив ii вночi, вiн ледви живий вибiг iз горiючоi хати. Пiшов блукати горами, i станув раз на верху скали, що нависла над гуком Грамiтного. Як би хтось, чи щось штовхнуло його в плечi; впав комiнь головою мiж каменюки Грамiтного, а той потер i поторощив його кости. Пропав i слiд по «мольфаровi», вороговi Духа. Люди говорили, що це мабуть якась погана сила «вергла» його зi скали в Грамiтний, а менi видиться, що це Дух укоротив йому життя. Затям собi, легiне: де Дух, там життя, а де його нема – там смерть. Дух наших Карпат любить дуже гори i все що в них i над ними. Вiн сильний i дае силу тим, хто живе не тiлом, а духом. Тiло без духа мертве, дух же живе й без тiла. Будь вiрним сином гiр, а це значить сином Духа iх! Знай: не мае Дух очей, а все бачить, не мае вух, а все чуе, не мае рота, нi язика, а може видавати зi свого горла всякi голоси. Тi голоси чути в шумах лiсiв i журчаннях потокiв. Вони раз лагiднi, а раз грiзнi. Голос Духа для добрих милий, лагiдний, спiвучий; для лихих же грiзний, гримучий i ревучий. Дух наших гiр вiчний, тому й Карпати нашi вiчнi. Хто тим Духом живе, той, хоч i вмре, житиме дальше в поколiннях. Оце я хотiв сказати тобi – i сказав». Уподобав собi дiдо Лукина й задержав його в себе на кiлька днiв. Одного вечора казав дiдо Лукиновi сiсти при ватрi, а сам пiшов у свою темну комiрчину. Довго не виходив iз неi. Чув Лукин його притишений голос, як би там до когось, а може сам до себе, щось говорив. Вийшов iз комiрки змiнений, як би не той став, що перед тим був… Узяв Лукина за праву руку й казав дивитися йому в очi. Так якийсь час. Потiм дав Лукиновi напитися вивару з якогось зiлля. А ввесь час держав Лукинову руку в своiй руцi i шептав щось, але що, того Лукин нiяк не розумiв. Увесь час глядiв у Лукина, наче бажав би прошити його наскрiзь своiми очима. Потiм заговорив: «Не багато сказав ти менi про себе, бiльше то я сам знаю. Слухай, що скажу тобi: не бачив ти й не знаеш своеi старинi, нi дедi, нi ненi. А вони живуть. Дедю знайдеш, а неню, як схочеш. Та не скоро це станеться. А покищо, йди i блукай нашими горами, не жалуй часу й нiг. Ти син гiр i мусиш iх пiзнати. Чимбiльше iх пiзнаеш, тимбiльше полюбиш iх. Полюбиш усiм серцем цей наш приворожений, чарами оповитий гiрський свiт. Не одно бачив ти вже й пережив, а побачиш i почуеш ще бiльше. Свiт наших гiр просторий та повний незглибленних таемниць. Варто iх пiзнати й зглибити. * * * Переспав Лукин ще одну нiч у дiда над Грамiтним, а раненько попрощав його й роздякувався з ним, пiшов понад Грамiтним у сторону темного лiса, а потiм плаем, д'горi й д'горi, а там побачив перед собою широкий свiт зелених полонин. Краса, якоi нема нiде в свiтi! Оце полонина Явориста, а нижче неi пралiс, а там дальше Дуконя. Пристанув Лукин на верху тоi Дуконi. Почув далекий голос вiвчарськоi спiваночки. Зловив ухами лише ii кiнцевi слова: «…У тiй полонинi, Розгубив там вiвчар вiвцi Й шукае до нинi». Ударив голос тоi спiваночки об стiну темного лiсу. Пiшов Лукин за тим голосом. Пiд лiсом побачив якогось дiдугана з сопiлкою в руцi. Сивий-сивезний, старий-старезний, а на ньому лише шмаття з одежi. Пiдiйшов Лукин д'ньому i привiтався: «Дужi, здоровi були, дiду!» От розбалакалися оба з дiдуганом. Не скоро ввiйшов дiдо в розмову з Лукином. Видно, давно вже бачив чоловiка – здичавiв мiж лiсами на полонинах. Старий вiдлюдок. Слухав, що говорив до нього Лукин, а може навiть й не все розумiв. Щойно потiм заговорив. А говорив спровола, як би пiдшукував слiв, щоби висказати те, що хотiв сказати. Ось, що почув Лукин вiд дiдугана: «Сиротою вирiс вiн помiж людьми – багато добра не зазнав. Аж став легiнем. Вiвчарив щолiта в багатих газдiв на полонинах, а найчастiше на цiй полонинi, Дуконi. Вiн полюбив цю полонину дуже – здавалося йому, що кращоi вiд неi не було в усiх горах. Зеленi, заквiтчанi, обведенi темними лiсами простори, е куди ходити з овечками. Вдень така красота, що не налюбуватися нею, не натiшитися! Але, як прийде нiч-чарiвниця, пiднесе тебе ген у гору й посадить на мiсяць тай скаже зiрки ловити руками й на землю iх метати. Заговорять рiки й потоки, перекликаються i спiвають лiси, виходять на полонини Лiснi та виводять хороводи, а в озерах купаються Мавки. В таку нiч не спалося молодому вiвчаревi, вiн тонув у чарах краси гiрськоi ночi; губився в них, намагався ловити iх i заховати на днi своего серця. Дiждавшися рожевого ранку, вмивався холодною росою, збирав своi овечки i, приспiвуючи, iшов з ними полониною. Любив понад усе тi полонинськi, холоднi, але соняшнi ранки. Та не все були тi ранки яснi i соняшнi. Бувало, що на сiдала темна «мреч», густа «негура» i ставало темно, тодi не було видно, а лише чути блеяння овечок. Так було одного недiльного ранку. Зайшов вiвчар iз овечками пiд лiс. Нараз почув дiвочий спiв iз лiсу. Милий, тоненький голосочок. Такого голосочку i спiву нiколи ще не чув. Може це голосок янголика, що вночi зi зiркою впав на землю? «Бизiвно», що так! Мусить побачити того янголика й послухати його спiву зблизька! Мусить! Залишив овечки та йде в той лiс, звiдки несеться янгольський спiв. Іде i чуе щораз виразнiше спiв, лише не бачить того, хто спiвае. Але таки побачив! Нi, не янгол це, а дiвчина янгольськоi краси… Дiвчина – краса! Стоiть пiд старою ялицею i спiвае. Побачила вiвчаря, солодко всмiхаеться до нього, бiлою ручкою махае, до себе манить-прикликае. Як жеж не йти д'нiй? Як не побачити й не почути ii зблизька? Іде, забув своi вiвцi, забув полонину й увесь свiт! Але наче якесь чудо, чи диво сталось: вiн д'нiй, а вона вiд нього. Думав: ось-ось буде бiля неi, вiзьме за бiлу ручку, заговорить до неi, а вона, смiючися, все далi йде в глибину лiсу. Все ж таки манить його д'собi, до себе закликае. Так почала водити його по безконечному лiсi. Як довго вона водила його, не знав тодi, не знае i нинi. Вона ж, ота лiсова красуня, вiдобрала в нього розум i пам'ять. Аж одного ранку завела його на гримучий потiк у лiсi. Обмився вiн ледяно-холодною водою i спам'ятався. Почав думати, як вийти з лiса на полонину, – там же залишилися його овечки! Не легко й не скоро вийшов на Дуконю. Сходив ii всю, а овечок не знайшов. Пiшов у сторону стаi. Там зустрiв газду. Злющими очима глянув той на свого вiвчаря. Заскреготав зубами й почав бити, куди попало – по плечах i по головi. Бив, поки не втомився i не виладував свою лють. Тодi закричав: «Прийшов! А де ж вiвцi, де мiй „писаний ботей"? Де? де? – кажи!» Що ж мав сказати на це нещасний вiвчар? Хотiв щось заговорити та язик застряг у ротi, не може ним повернути. Мовчить. А газда далi: «Йди, йди, шукай овець! Шукай доти, поки знайдеш i приженеш у кошеру! Шукай до вiчного суду!» Прогнав i прокляв вiвчаря. Вiд того часу й до сьогоднi ходить, блукае вiн полонинами та загублених овець шукае. Шукае та не може знайти. А газда казав шукати iх до «вiчного суду». Жаль стало Лукиновi «бiдака» вiвчаря. Насилу завiв його до дiда над Грамiтним. Дiд намучився немало, поки зняв з вiвчаря прокляття лютого газди. Але що з цього? Вiвчар розсипався в порох. Хто знае, як довго би блукав полонинами, шукаючи овець? Поти тяжiло на ньому прокляття газди, доти жив. Наколи ж зняв дiдо з нього те прокляття «шукати овець до вiчного суду» – вiн розсипався в порох. Такi то чуда-дива дiялися колись у наших горах Карпатах. Сьогоднi сказали б люди: «Казка-небелиця», а колись, воно було дiйснiстю, було заховане в переказах первовiку. * * * От наведемо ще одну таку «казку», що ii пережив i оповiв потiм другим Лукин. Захотiлося йому раз зайти у потiк Добрин i здовж: нього вийти на полонину. Мабуть не було досi ще нiкого, хто б вiдважився зайти в той бурхливий, бистрий i ревучий потiк, Добрин. Вiн мае такого ж самого побратима як i вiн сам – потiк Мокрин. Цей Мокрин такий, як Добрин – бистрий, шалений, голосний i крикливий. Знав Лукин теж: добре ще й iнший рвучкий потiк, Мосiрний звався. Вiн вливаеться в Пробiйну. Однак Добрина ще не знав. Оце в перше довелося йому побачити та почути його. Пробиваеться помiж: скелi i каменюки, завалений грубезними деревами i камiнням. Лютий, скажений, що крий Боже. Ну й сила в нього велика! Побороти i поконати всi перешкоди й добитися до Черемоша, на це потрiбна велика сила й завзяття! Клекоче, булькоче, пiниться, гуде й реве. Раз перескакуе каменюки, раз оминае iх i, шаленим бiгом до Черемоша «летить»! Завзятий Добрин, але ж i Лукин неподатливий. Не злякаеться, не подасться i не заверне. Мусить здовж нього вийти на полонину! «І вийде!» – сказав собi Лукин. Ще троха зусиль i дiйде до джерел Добрина, а звiдтам на полонину вийде! Нараз щось там пiд скалою завважив. Дивиться лiпше i пiзнав там старого, кремезного лiсовика, а бiля нього заплакану дiвчину. Пiдiйшов Лукин до них ближче. Дiвчина оповiдае йому, що ось оцей лiсовик затягнув ii сюди i вже кiлька днiв тримае ii тут. Не може нi вiдпроситися в нього, нi втекти, бо сокотить ii вдень i вночi. Глянув Лукин грiзними очима на лiсовика, ухопив його на свое праве плече, а дiвчину на лiве й понiс iх обое на полонину. Дiвчина показала стаю, в якiй ватагував ii дедя. В стаi розповiла, як попала в руки лiсовика. Була густа негура i я пiшла шукати коровок, що зайшли були пiд лiс. Але iз лiсу вiштрик оцес жесний лiсовик, ухопив мене й затягнув у потiк Добрин» – закiнчила свою розповiдь дiвчина зi сльозами в очах. Лукин заговорив до лiсовика зрозумiлою для нього мовою, дав йому кiлька стусанiв i прогнав у лiс. Як гарно дякували дедя i доня Лукиновi, того тяжко висказати словами, та не пустили його скоро зi стаi, i угощали. Потiм Лукин блукав дальше горами. Зайшов ще раз у Чорногору, щоб налюбуватись красунею Карпат. Усе тут, у цiй нашiй Чорногорii Сила, велич i чар краси! В усьому свiтi нема такого мистця-маляря понад малярями, як сам Творець Карпат – Господь Бог. Всякi фарби в Нього! А вже найбiльш улюбленi, це золота й рожева фарби. Золотою – позолочуе лiтом полонини, царинки й кичери гiр, а рожевою малюе лiтнi i веснянi ранки. Лише вигляне з-за високих верхiв ранiшне сонечко, а вже весь гiрський свiт рожевiе. Рожева й вода в озерi пiд Говерлею. Радiе Лукин рожевою Чорногорою i спiшить, в сторону зарожевiлого озера. Ось вiн уже близько нього i вмиваеться його холодною водою. Глянув, а на березi озера сидить дiвчина. Сидить i чеше довгi бiлi коси. Пiдходить Лукин до тоi дiвчини. Гарненька, але й сумненька. Привiтав ii з добрим ранком, спитав, що робить над озером та чи не холодно iй? Спитав: «Єк спала? Єк i де? «Де i ек спала», питаеш легiню? «Я, не знаю. Вжей забула, що таке сон. Не «темлю» коли спала. Давненько було це». «Чому ж воно так? – питае Лукин. – Що ти робиш тут у Чорногорi, над озером?» «Що роблю тут? – питаеш легiню. – Любка свого Іванчика шукаю в озерi. Шукаю i не можу знайти. Але вiрю, що знайду його! Мушу найти! Послухай же, як утратила я своего любка. Полюбила його всiм серцем, поза ним не бачила свiта. Полюбила його, а вiн мене. Думали повiнчатися. Але знайшлася суперниця люта, i завзялася забрати Іванчика для себе. По ворожбитах i знахорках ходила. Була готова свою душу злому вiддати, щоби тiльки Іванка до себе приманити. Але всi ii труди й намагання були даремнi! Не знайшла сили, щоби вiдiрвати Іванка вiд мене. Одного разу вечером, перед святом св. Івана, коли я з моiм Іванком по Чорногорi ходила й зiлля шукала та й зайшли ми над це озеро, та злюща суперниця вискочила з-за скали й вергла Іванчика в озеро там, де воно найглибше. «Не буде мiй, не буде й твiй!» – Закричала й щезла. Я ж, не надумуючись, штрикла за Іванком в озеро. З того часу аж по нинi шукаю його в цiм озерi. Та я чула, що це озеро не мае дна, а тому й не легко знайти в ньому Іванка. Але я не вiрю цьому! Мушу знайти дно цього озера й витягнути свого любчика Іванка. Мушу!» Сказала це й шубовсть в глибоке озеро. Лукин ще довго стояв над озером i роздумував: була це дiйснiсть, чи ще один привид-мара? Лукиновi довелося часто ще стрiчати дива гiр. Оце якось сходив вiн одноi днини з полонин над рiчку Пробiйну. Йшов плаем. Була вже осiнь. Але ще не та заплакана дрiбним дощем i не посрiблена холодним iнеем. Нi. Була це ще гiрська – золота осiнь. Чудна, прекрасна й принадна, хоча й оповита серпанком суму. Суму за лiтом, що минуло й прощае вже гори. Була погiдна соняшна днина, хоч i осiння вже. Чорногiрський вiтерець шелестiв уже золотаво-жовтим листячком букiв i метав його на плай i на посохлу травичку царинок. Мае Господь i для осени всякi фарби та кольори, якими малюе гори i красою iх вбирае. Та каже ще iм не мовчати, а спiвати, хоч i не тими голосами, якими звеселяли лiси й полонини лiтом. Довгими, протяжними, тужливо-сумовитими пiсеньками гомонять гори восени. Гiрський свiт поринае в безконечну казку первовiку… На полонинах спiвае вiтер. Спiвае, сумуе i плаче мряками, негурами, туманами; плаче за овечками й вiвчарями та iх сопiлками. Не скоро побачить iх i почуе – ой, не скоро! Так. Сумнiють нашi гори пiд осiнь, але немае сили, яка позбавила б iх своерiдних пахощiв i чарiв краси. Та й не всi ще квiточки-чiчки пов'яли й посохли вже. Нi! Он там при плаю тонке, високе зiллячко ще не похилилося. Знае Лукин – це Рокита. Пристанув, злегенька погладив те зiллячко – Рокиту. Аж чуе, вона говорить до нього – людськими словами промовляе: Була колись – коли, цього вже не тямлю – була в своеi ненi одиначка. Квiточкою в неi процвiтала, пишною павонькою по царинках походжала. Люди на неi зглядались, красунею звали. Неня не знала вже, як доню свою одягати, якими строями ii прикрашувати, якi чiчки в коси вплiтати. А дедя був великий стрiлець i ловець лiсовоi звiринки. Завжди було в нього повно шкур iз куниць, видер i рисiв. По них приiжджав ген десь iз Волощини купець i платив за них талярами, чи як сам казав – банками. Приiжджав нераз той волох i зi своiм сином. Не поганий був син його, чорний, як циган. Ну, й не наш же, а волох. Глядiли на дiвчину-красуню, шептали щось. А що, того вона не розумiла. Розумiв волоську мову лише дедя. З ним найбiльше говорили оба волохи, споглядаючи часто на його доню. Аж потiм сказала неня донi, що той старий волох хоче взяти ii за свою невiстку. Вiн дуже богатий; доня, вийшовши замiж за його сина, стане великою панею. Доня ж, почувши це, замахала руками, затупотiла ногами, та й на весь грунь закричала: «Нi, нi! Не пiду замiж за волоха! Не покину наших гiр! Волох – чужий, Волощина – не наша Верховина! Вбийте мене, замучте, а я не зроблю того, що ви хочете!» Почала стариня грозити iй. Кажуть, зв'яжуть, посадять ii на коня, прив'яжуть до сiдла i передадуть волоховi. Що ж мала дiяти бiдна дiвчина? Мала вiддати себе й свою красу якомусь волоховi, – чужому чоловiковi? «Нi, цього не буде!» – сказала. Захопила в дзюблину повну жменю дедевих «банок» i пiшла з ними до ворожки. Дала iй банки та обiцяла ще дати, щоби тiльки врятувала ii перед Волощиною. Ворожка щось там «пробурмотiла» й казала дiвчинi прийти на другий тиждень. Пiшла дiвчина знову до ворожки, також не з порожною дзюблиною. Ворожка задержала ii в себе аж до ночi. Всяко приговорювала, рiзним зiллям «бiданку» напувала, а потiм випровадила ii на плай. Напевно була вже пiвнiч. На плаю затримала ii, щось пошептала над нею, дихнула три рази на неi, подержала ii якийсь часок у руках, а тодi голосно проказала: «Вiд сегодни ти, Аннице, не Анниця. Ти вiдтепер i повiки зiллечко, квiточка, Рокита». Сказала й щезла, як би не кроком вiдiйшла, а полетiла на крилах. «Так ото, легiню, я з того часу Рокитою стала. Не дiвчина Анничка я, не красуня, а зiллячко. Нехай буде i так, – сказала дiвчина-зiллячко, – але у Волощину не завезли мене. За волоха не вiддали. Росту й цвiту в своiй Верховинi. Вiтерець розносить мое насiннячко по горах – усюди можеш знайти гiрське зiлля Рокиту. А звiдкiля вона взялася, того нiхто не знае. Лише одному тобi я це розповiла». Лукин погладив ще раз те дивне зiллячко, притулив до лиця i пiшов дальше плаем над Пробiйну. – Ще одне гiрське чудо-диво… Куди б то Лукин не ходив, куди б не блукав, а все не сходив йому з гадки Арiдник, що був прикутий до скали. Непокоiло його те, що вiн почув вiд нього та вiд Лiсового царя. Думае ще про того другого велетня, про якого згадував йому померлий велетень. Той казав, що крiм нього мав бути в горах ще один велетень, його брат. Хотiлось би знайти його. Ось i зайшов Лукин у Шпицi, бо чув, що тут володiе «Чорний дух» гiр, поганий, грiзний та небезпечний. Вiн сокотить усiх таемниць, якi здавен-давна захованi перед людьми у тих Шпицях. Чи ж не тут десь поблизу живе той велетень, якого Лукин бажав би побачити? Роззираеться, заглядае в усi щiлини скал, у всi негри й дебри. Онтам висока, гостра скала. В нiй нiби отвiр, але закритий грубезною плитою. Б'е барткою в ту плиту. Так, вона, це «дверi» до печери в скалi. Але, як вiдвалити ту плиту-дверi? Звiдки набрати сил? Ану ж там, у печерi, сидить той велетень, якого хотiлось би побачити? Немало намучився i натрудився вiн, поки ту плиту зрушив, а потiм вiдсунув ii так, що мiг заглянути до неi. Дивиться i, о горенько! В печерi повно всякого гаддя i нехари, а мiж ними – хто там? Та ж велетень! Думав Лукин, що той зараз кинеться на нього. Але нi! Лише своiми здивованими очима глядить вперто на нього. Лукин заговорив до велетня мовою, якоi навчив у колибi його перший велетень. Велетень, почувши мову велетнiв, ще бiльше здивувався. Лукин розповiв йому про першого велетня, що вмер у колибi. Аж тодi, цей велетень розказав йому таке, чого Лукин не чув вiд тамтого. Ото ж, коли велетнi самi себе вимордували, а Господь посiяв на тому мiсцi, де вони жили, гори. Далi тi гори залила була велика вода, море. Вода дiйшла була аж до Чорногори. Потiм, задержалася вода пiд Говерлею. Вiн же сам, заховався був на Говерлi. Потiм почала вода спливати з гiр. Сшiила геть на доли. На мiсцях, де шумiла й хвилювала вода, залишилася всяка водяна погань, яка кричала, шипiла й ревла. Тодi то прийшов до велетня на Говерлю пiсланець Бога, св. Юрiй i наказав йому зiйти з Говерлi. Позганяв ту всю водяну нехар, загнав ii у цю печеру й казав велетневi сокотити ii тут. Із того часу аж до нинi, вiн е ii сторожем. Лукин розповiв велетневi про Арiдника, розповiв усе, що про нього знав i спитав, чи не мiг беи вiн убити ту диявольську огиду. На це вiдповiв велетень, що вiн не може цього зробити. Поперше – все на свiтi дiеться за Божою волею i до призначеного часу, а подруге – вiн же не може вийти на свiт iз цiеi печери! Арiдник-сатана буде колись звiльнений з ланцюгiв; вiн запануе на якийсь час над свiтом i над усiми цими горами. Тодi вiн випустить з цiеi печери всю погань-огиду. Вона розповзеться по горах i буде помагати Арiдникови володiти ними. Так буде i так бути мусить! До якогось часу. Як колись вода заливала цi гори, так полиють ii людськi сльози. Арiдник буде ревiти з радощiв i буде пити не лише людськi сльози, але й кров. Це буде до якогось часу… Потiм люди переродяться у велетнiв i поконають диявола-Арiдника та його слуг. Очистять вiд них прадiдну землю, проженуть iх у такi темнi пропастi, куди Боже сонце не доходить та не свiтить i де не буде чути людських голосiв. «Знай, легiне – сказав велетень – нiчого нема на свiтi вiчного, а за всi провини i злочини, завжди приходить кара». Лукин спитав ще велетня, як довго вiн мусить перебувати в цiй печерi з гаддям, i що буде з ним, коли Арiдник зiрветься з ланцюгiв? На це вiдповiв велетень, що вiн пiд опiкою Божого лицаря св. Юрiя, опiкуна Карпат i буде так, як скаже св. Юрiй. Велетень дав знак Лукиновi, щоби вiн вiдiйшов. Лукин вiдiйшов, а велетень засунув плитою вхiд до печери. * * * Довго не мiг Лукин забути те, що бачив у печерi i що почув вiд велетня. Багато бiльше побачив би i почув, якщо б довше походив по Шпицях i перешукав усi криiвки, в яких захованi таемницi гiр… Шпицi. Хотiв конче Лукин знати, звiдки пiшла та назва, але вiд кого довiдаеться про це? Куди не гляне, – всюди високi, гострi скали, як би iх людська рука витесала, порубала й порозкидала, а потiм причарувала. Стрiнув старого Лiсовика, розговорився з ним. Вiд Лiсовика почув те, що почути хотiв. Давно, давно це було. Сюди, де тепер Шпицi, зайшов був чоловiк iз сiмома синами. Йому самому та його синам дуже сподобалося було тут. Тодi вони сказали собi: «Тут осядемо, нiкуди дальше не пiдемо!» – Й осiли. Побудували для себе палати. Не з дерева, а з камiння побудували iх. Багато всякого майна-багатства придбали. Одного тiльки не знали: все це, що вони зайняли для себе, було власнiстю «Чорного, злого духа». Вiн зразу не казав iм нiчого, мовчав, лише пiдсьмiхався. Темними ночами збирав бiля себе своiх слуг i раду з ними радив – щось нараджувалися. Як побачив, що тi зайшлi люди щораз бiльше тут розгаздовуються, а то вже й приводять для себе жiнок, почав хмурити свое чорне чоло, почав попадати в велику лють. «Розплодиться те чуже кодло, – думав – поросте в силу, набере моцi, а що буде тодi зi мною? Проженуть мене! Нi, цьому не бути!» Осiнньоi ночi, коли Говерля вбрала вже на свою голову бiлу, снiжну шапку, а в лiсах завили голоднi звiрi, скликав Чорний дух усiх своiх пiдручних слуг. Скликав всю, чорну силу щезникiв-нетрудникiв. Наколи вже вся та погань була при ньому, тодi заревiв вiн страшним голосом на всю Чорногору. На той страшний голос задрижала Чорногора, звiялася несамовита буря i потрясла верхами лiсiв та вигнала зi сховкiв усi темнi духи й сили. Вся ця погань на чолi з Чорним духом кинулася на доми поселенцiв, почала iх валити й торощити, гризти й лупати, щоб камiнь на каменi не залишився. Поселенцi боролися, не здавалися. Але не могли встоятися в боротьбi з темними силами. Погинули й пропали пiд каменюками, що ii окропили своею кров'ю. Кажуть, що один iз тих поселенцiв залишився таки живим. Заховався був десь глибоко в скельних нетрях i жде донинi нагоди, щоби дiстати в руки того Чорного духа. Але, чи це правда, того нiхто не знае. По тiй страшнiй, нищiвнiй ночi осiннiй, залишилося тут ось це, що бачиш: гострi, шпичастi стовпи й стiни з домiв. Звiдсiля i назва Шпицi. Камiнна пустеля, цвинтарище. Немае тут лiта з зеленню, немае життя. Зимою ж тут – мертва тиша, що вкриваеться бiлою плахтою. Навiть звiрi не заходять сюди, бояться духiв, що проходжуються Шпицями й шепотом пригадують собi дива минулих вiкiв. Нiхто не порушуе тут iхнього мертвого спокою. Паном тут Чорний дух i його слуги. Тiльки раз у роцi оживають Шпицi людьми та iхнiми голосами. Оце з крови погибших виростае тут чудесне зiлля i чарiвнi квiти зацвiтають. Якщо зiрвати iх у святоiванську нiч, то вони лiкують всi хвороби. Тому в ту нiч приходить сюди багато людей. Вони приходять навiть iз далеких околиць. Заходять тодi сюди й чарiвницi та знахори, також по зiлля i корiнцi. Приходять у Шпицi й такi, якi шукають цвiту папоротi. Вона ж, як кажуть, цвiте лише вночi перед св. Іваном. Так, але досi нiхто ще того цвiту не знайшов. Кажуть, що його знайде той, хто з погибших тут у живих залишився. Вiн прожене тодi зi Шпиць Чорного духа й Шпицi знову стануть такими, якими були колись: зазеленiють i квiточками закосичуться. Прийдуть вiвчарi з овечками, заспiвають i в сопiлки заграють, озвуться похоронним голосом трембiти для тих, що колись тут погинули в боротьбi з чорними i злими силами». «Чи ж дiжду я того часу?» – Спитав себе Лукин. Потiм, з надумою, подався геть з камiнних Шпиць… * * * Хотiлося Лукиновi побути раз на Шпицях у нiч перед св. Іваном. Пiшов туди. Була ясна, безхмарна нiч. Чорногору огорнула казка гiрськоi ночi. Все, що вднину спало десь у гiрських нетрях, вийшло наверх, заговорило нелюдськими голосами i, здаеться, опанувало гори. На Шпицях зароiлося вiд людей. Були там люди з одноi i другоi сторони Чорногори. Були старi й молодi. Були знахорi й ворожбити. Були чарiвницi i чередiльники. Всi вони шукали тут чарiвного зiлля i корiнцiв. Заглядали в усi щiлини скал, хотiли знайти цвiт папоротi. Вона е лише тут i зацвiтае в цю нiч. Щасливий був би той, хто б знайшов цвiт папоротi. Бiда лише, що його нелегко знайти. Поганi духи закривають його перед людськими очима. Лукин ходить по Шпицях, нiчого не шукае, а лише розглядаеться на всi сторони. Хоче все бачити й чути. От побачив Лiсних i Мавок. Вони живi квiти гiр. А з-за високоi скали почув нiби спiв. Але це не був спiв. Нi! Це був крик, смiх i регiт. Пiдiйшов ближче до скали й побачив те, чого напевно б не схотiв бачити. Он там, у затiнку, завели своi хороводи вiдьми зi щезниками. Хотiв зразу вiдiйти вiд скали, щоб не дивитися на ту «нехар». Але зробив кiлька крокiв в сторону, а тут вже на його плечах сидить одна з вiдьом. Регочеться i кричить: «Ось, знайшла тебе мiй голубчику! Тепер не вислизнеш уже з моiх рук! Не втечеш вiд мене!» Лукин зразу пiзнав по голосi вiдьму з-над Черемошу. Що ж йому тепер робити? Як скинути з плечей вiдьму?! Нема Чугайстра, щоб звiльнив його вiд неi. Пропаде. Руки вiдьми, як залiзнi клiщi. Бiжить з вiдьмою на плечах у сторону лiса й кричить. Думае, може почують його Лiсовики й поможуть скинути з плечей вiдьму. Але нараз вискакуе з-за скали друга вiдьма. Молода й незвичайно гарна. Побачила Лукина й захотiла вiдбити його для себе. Вiдьма на плечах Лукина закликае на допомогу щезникiв. Суматоха, крик i бiйка. Не знати, хто за ким, а хто проти кого. Люди й духи змiшалися з собою. Не знати хто кого переможе. Справжнiй вiдьомський шабаш на Шпицях. Лукин кидае собою сюди й туди, та не мае бiдняга сили нi змоги вирватися з суматохи. Все тут у русi i в криках, пропала нiчна тиша. Побудилися i орли на шпилях скал, кричать, лiтаючи понад ними, ревуть i виють звiрi в лiсах… Ось уже й буря звiялася. Ожили, зi сну прокинулися, дрiмучi лiси. Зашумiли, закричали нiчнi птахи. Застогнала Говерля, вiдозвався Пiп-Іван. Оце святоiванiвська нiч на Шпилях. Повна чуд i див… Нараз, що це? Якийсь голос, мов грiм ударив у скали Шпиць. Усе затряслося i затихло, занiмiло. Це певне закричав Чорний дух – володар Шпиць. Була «бизiвно» пiвнiч. Запанувала мертва тиша. Чути лише тихi шепоти. Шепочуть духи тих, що колись тут погибли. Все iнше зникло. Що дiялось потiм iз Лукином, того вiн сам не знав. Свято-iванiвська нiч на Шпицях запаморочила йому пам'ять. * * * Рано прокинувся Лукин в глибинi лiса над джерелом потiчка. Збудило його сонце. Збудило, але не скоро привело його до пам'яти. Вiн довго не мiг опам'ятатися. Не знав добре, чи все те, що пережив уночi на Шпицях, було дiйснiстю, чи лише дивний, поганий сон iз усякими привидами? Так. Поганi привиди були, але та молоденька вiдьма не була погана. Нi! Лукин хотiв би ii ще раз побачити. Але як опинився вiн отут над джерелом потiчка? Ось, що цiкавило його: сам зайшов, чи хтось запровадив його сюди? Чуе притишений смiх. Розглядаеться довкола i побачив пiд ялицею двох Лiсовикiв. Це вони смiються. Мабуть iз нього. Один вiдзиваеться до нього лiсовою мовою: «Що, Лукине, бачив Шпицi у святоiванську нiч? Бачив зблизька, га? Певно не захочеться тобi бiльше побачити таку нiч». А другий Лiсовик радить йому: «Іди, iди Лукине, куди понесуть тебе ноги, а все сокотися вiдьом i Лiсним також не довiряй! Та не дуже намагайся збагнути таемницi гiр i лiсiв. Нехай вони i надальше залишаться таемницями». * * * Пiднявся Лукин на ноги, отряс з себе нiчнi привиди й, не оглядаючись навiть позад себе, пiшов Чорногорами. Хоча Лукин був справжнiм i завзятим сином Бескидських гiр i лiсiв – вони вигодували й виростили його – все ж таки, вiдколи пiзнав людей i людську мову, тягнуло його щось до них. Любив людей i розмову з ними. Чи зимою, чи лiтом, любив посидiти з людьми при ватрi, посидiти й послухати iх повiстувань. Дуже любив тих полонинських людей: ватагiв, бовгарiв i вiвчарiв. Радо заходив у стаi i слухав спiваночок i гри вiвчарiв на флоерах. Любив i тужливий голос трембiти, що вколисувала полонини до сну. Слухав дузке радо оповiдань про ведмедiв i про пригоди з ними. Одного разу, перейшовши тi зеленi, чiчками закосиченi, Чiвчинськi полонини, Лукин зайшов на Лустун. Вечорiло. Нiч брала гори в своi темно-нiжнi руки. Коровки й овечки уже подоенi, лежать в кошерах. Довкола кошер бiгають котюги й погавкують. Заходить Лукин у стаю i чемно вiтае ватага. В стаi все вже «покутано». Ватаг сидить при ватрi й покурюе люльку. Але чогось сумний, якась жура морщить його чоло й хмурить брови. Просить Лукина сiдати й бути гостем у стаi. Кладе «опередь» нього на кружку кулешу й до неi бриндзю. «Харчуй, легiню, най буде на здоровле» – каже вiн та докладае дров до ватри, щоб було виднiше в стаi. Лукин похарчував, подякував ватаговi та й питае, що нового i доброго чути на Лустунi. Чи все гаразд? Чи крие Бог вiд лиха та нещастя? Покивав ватаг головою, потер чоло рукою, вийняв iз рота люльку й сплюнув. «Нового небагато, а доброго ще менше» – сказав. Ватаг почав повiстувати про те нове, – недобре. «Оце, внадився на полонину, Бог би його скарав i побив, якийсь страшний ведмедисько й не перестае робити шкоди. Величезний i сильний, що не дай Боже. Та й кулi на нього нема. Заклятий, чи заворожений. Ходили на нього найлiпшi стрiльцi, та не вдiяли йому нiчого. Кулi вiдбиваються вiд нього, як вiд камiння, чи вiд залiза. Були тут уже ворожбити й знахорi – не порадили нiчого. А той наймудрiший знахор з-над Перкалиби сказав, що це не звичайний собi ведмiдь, нi! Був колись вовкулаком, потiм упиром, а на свою старiсть став ведмедем. Дальше сказав той знахор також, що такого ведмедя може вбити щойно дванадцята куля. Однак, всi попереднi одинадцять куль, мусять також зайти в його тiло, а це неможливе, бо кулi не заходять в нього. Почувши це Лукин, набрав великоi охоти «подужiтиси» з тим ведмедем. Ватаговi сказав, що поконае ведмедиська без пушки й куль – довбнею уб'е його. Не дуже то в таке хотiв вiрити ватаг. Отже Лукин почав «нустрити» за ведмедем-шкiдником i постановив, що як зiйдеться з ним – уб'е його! Нарештi таки стрiнувся з тим ведмедиськом на плаю, що веде з Лустуна на Чорну Рiку. Станули оба напроти себе. Чолом до чола. «Подужiютси» i покажеться, в кого бiльша сила. Пiдняв Лукин високо свою довбню та з усiеi сили тарах нею «вуйка» по головi. Здавалось йому, що таким ударом можна б скалу розбити, а воно нi! Ба, ведмiдь виривае Лукиновi довбню з рук i «мече» в корчi. Тепер Лукин майже безсилий i безборонний. Думае, – пропаду. А «вуйко» бере його в своi переднi лапи й мече ним туди, куди закинув довбню. От i все! Забурмотiв i пiшов вдолину плаем. Видно, привик ведмедисько боротися з сильнiшими вiд Лукина, кiлькалiтнiми биками, з рогатими оленями, чи з тiчнею вовкiв. Хоча вiн не пошкодив Лукина в «дужiнню», але Лукин втратив вiдтепер вiру в свою силу й надiю в свою довбню. Але вiн не перенесе такоi ганьби! Ведмiдь не смiе смiятися з нього! Його вчили бути сильним i перемагати других та нiкому не пiддаватися. Ведмедя мусить таки перемогти! Хай буде Божа воля, а Лукин таки ще раз змiряеться з вуйком i не дасть йому спокою. Почав думати над тим, як можна б умертвити ведмедя. Вигострив довгий сталевий нiж, вислiдив стежку, котрою виходить «вуйко» з лiса на полонину. Знае вже, що «вуйко» ходить перед вечором цiею стежкою на лови. При стежцi, у гущавинi, розклав Лукин ватру з сухих дров (щоб не було великого диму) так, щоби вiтер не нiс диму в ту сторону, звiдки мае надiйти «вуйко». Горить велика, бездимна ватра, палахкотять сухi й грубi колоди дерева. Стоiть Лукин при ватрi, в лiвiй руцi стиснув гострий нiж, а праву руку мае напоготовi, щоб вхопити горiючу колоду й «вергти» ii на «вуйка». Лукин увесь перемiнився в слух i наслухуе. Не зразу, а трохи пiзнiше почув ломiт i трiскiт сухих гиляк пiд ногами ведмедя. Іде «вуйко» й сопе. Хоча його ще не бачить Лукин добре, але вже чуе. Ось вже його бачить, ще трiшки й буде близько Лукиновоi ватри. Тепер рiшатиметься, хто з них, вуйко чи Лукин, лишиться мертвим на стежцi. «Вуйко» вже близенько, повiльно ступае, щось собi пiд носом муркоче, видно нiчого злого не причувае. От тепер пора Лукиновi дiяти! Мече скоро на «вуйка» одну горiючу головню, потiм другу, а за нею i третю. Зрозумiв «вуйко», яка небезпека грозить йому. Загориться на ньому напоена смерековою смолою шерсть i, – смерть. Ось уже горить на ньому шерсть. Вiн мече собою на землю i кидаеться. А Лукин стрибком на нього з ножем. З розмахом коле ним «вуйка» та все пiд лопатку, в серце. Несамовито реве «вуйко». Забув, що горить i намагаеться дiстати Лукина в своi лапи. Але Лукин звиваеться, як в'юн, то прискакуе до «вуйка» з ножем, то вiдскакуе. Шерсть на ведмедевi горить, а кров з його серця заливае обох – Лукина й вуйка. Але вiн ще живий. Не гине, нi вiд вогню, нi вiд ножа. Почав страх огортати Лукина. Невже не, не поконати йому ведмедиська? А нараз, чудо-диво – з горiючого i спливаючого кров'ю ведмедя, вискакуе вовкулака, а за ним упир. Бачить Лукин – один бiжить направо в лiс, а другий налiво. На плаю осталась лише купка попелу зi спаленоi шерсти ведмедя i – бiльше нiчого. Пiшов Лукин шукати якогось потiчка, щоб змити з себе кров ведмедя. Знайшов, обмився, а тодi пiшов у стаю сповiстити про радiсть, що не стало вже вуйка-шкiдника. Не буде вже вбивати волiв i коровок. Розповiв ватаговi i вiвчарам усе так, як воно було. Вони слухали: однi вiрили Лукиновi, а другi покивували головами, – не вiрили своiм вухам. По цiм, рознiс вiтер по горах ще одну чудно-дивну вiстку, не дуже то схожу на правду i дiйснiсть, а все ж таки не була то казка-небелиця. В горах же не так, як десь там на долах. Тут нелегко вiддiлити й вiдрiзнити правду вiд казки. Потiм прийшов час, коли всi, хто чув ту дивну пригоду Лукина з ведмедем на Лустинi, вiрили твердо, що воно таки так дiйсно було. Ба, були й такi, якi бачили вовкулака й упира, що вискочили з горiючого ведмедя. Але Лукин теж не мало здивувався, коли на другий день не побачив анi порошини з попелу там, де пропав вуйко, де згорiла його шерсть i сплила з нього кров. * * * Любив Лукин гори лiтом, любив i зимою. Всi чотири карпатськi пори року носив у своему серцi. Однiеi зими перебував вiн у зимарцi багатого газди Маротчека-Бичука на Луковицях, над Буркутом. Правда, вiн лише в тiй зимарцi спав, а днями ходив i бродив снiгами по полонинi та заходив в лiси. Не легке було таке блукання зимою по полонинах, бо треба мати велику силу. Можна скоро запасти глибоко в снiг i не видобутися з нього. Може буря звалити з нiг; можна попасти в зуби голодних вовкiв; можна дiстатися в запаморочення блуду й пропасти в якiйсь дебрi-нетрi. Та Лукин усього того не лякався. Оце зiбрався вiн раз вiдвiдати дiда над Грамiтним. Дорога була далека й важка, повна небезпек. Але Лукин любив дуже того дiда. Не забував нiколи його та його оповiдань про Духа гiр. Все щось тягнуло його над Грамiтне й над Пробiйну. От, добився вiн снiгами й до дiда над Грамiтним. Той, побачивши Лукина, дуже зрадiв ним. Не хотiв скоро пустити його вiд себе, хоч знав, що Лукина задержати довше на одному мiсцi, це те саме, що затримати на Говерлi зимовий вiтер. Одного вечора, коли мороз тиснув iз усiеi сили, а в хатинi палала велика ватра, почав дiдо розповiдати Лукиновi про Божого сина, Ісуса. Рождество Христове саме зближалося. Ось, ось Святий Вечiр i Рiздвянi свята. З великою увагою i зацiкавленням слухав Лукин розповiдi дiда. Про Христа знав вiн вiд дiда над Пробiйною, але не все. Щойно тепер почув усю правду про Божого Сина та про його народження. Дiдо сказав Лукиновi, коли буде Святий Вечiр, – вечiр народження Христа, а потiм Рiздвянi Свята. Весь день перед Святим Вечором треба говiти, нiчого скоромного не брати в рот, бо це була б велика «грiшка». Лукин слухав, не пропускав нi одного дiдового слова. А дiдо, розповiвши все про Рiздво Ісуса, навчив його ще кiлька коляд, яких потiм оба спiвали. Майже тиждень передержав дiдо в себе Лукина. Одного ранку рзопращався таки Лукин з дiдом i пiшов лiсами та полонинами на Луковицi. * * * Настав день Святого Вечора. Довго сидiв Лукин при ватрi й передумував усе те, що почув про Христа та його народження вiд дiда. Потiм колядував, а згодом i заснув, а може лише зодрiмав. Нараз якесь велике свiтло… Стало ясно, як у соняшну днину. Лукин бачить над зимаркою велику звiзду. Вiн ще нiколи не бачив такоi звiзди. Це нiчо, що вона велика, але яке в неi сильне i ярке свiтло! Освiтила все! Як сiвач засiвае зерном поле, так звiзда засiяла весь полонинський свiт своiм ярким промiнням. Нараз якась дивна сила пiдносить Лукина з постелi, несе вгору й садовить його на ту звiзду. От побачив з неi Лукин Бичукову колешню. У ii яслах на сiнi новонароджена дитина – хлопчик. Над дитиною схиляеться молода матiр, а подаль спертий на «клебуцi»-палицi, сивобородий старець. Якийсь голос нашiптуе Лукиновi до вуха: «Отой хлопчик в яслах, це син Божий, Ісусик, а при ньому Марiя, Матiнка Божа. Той старець, це ii опiкун, св. Йосиф. Усе бачив так, як йому оповiдав дiдо. Лише не там десь далеко, а тут, на полонинi Луковицях, у колешнi Бичука. З усiх полонин iдуть громадками вiвчарi i бовгарi. Майже всi знайомi Лукина. Вони несуть дари: один – овечку, другий – ягничку, iнший – кiзлятко. Це все для новонародженого Ісуса. В одного за чересом сопiлка, в другого – флоера, а в бовгарiв – трембiти. Треба ж Ісусиковi заграти, щоб весело йому було в яслах. Зайшли всi повагом в колешню i поклiн вiддали новонародженому Божому Синовi. Потiм стали пiвколом i заколядували: «Пречиста Дiва сина зродила. Сина зродила, в яслах сповила. Ой, дай Боже». Знае цю коляду Лукин – спiвав ii з дiдом з-над Грамiтного. Але ж дiдо казав, що до народженого Ісуса прийшли були й три царi поклонитися Йому й дари принести. Де ж вони? Лукин не бачить iх. Але через хвилину побачив i iх. Так, але ж не тi царi, про яких розповiдав дiдо. Нi! Лукин бачить iх добре. Один, це ватаг iз Похребтини; другий, – ватаг iз Лудови, а третiй – з Чiвчина. На них пишний святочний одяг, а в руках дорогi подарунки: золото, срiбло i дорогоцiннi самоцвiти. Перед Ісусом клякають, до нiг Пречистоi дарунки складають. Чуе Лукин над собою шум. Глядить вгору, аж це янголи з неба летять та крилами шумлять. Грають i спiвають. Грою i пiснями Ісуса прославляють та величають. А що за чудова музика, що за спiв! Такого вiн ще нiколи не чув. Ангельська гра, ангельський спiв! Понад колешнею лiтають, кружляють, грають i спiвають. Божi пiсланцi – звеличники Божого Сина. Затямив Лукин добре слова з пiснi ангелiв: «Слава во вишнiх Богу i мир, во человiцiх благоволенiе». Бачить Лукин, як ангели знижуються i заходять зо спiвом у колешню. Якось вiдриваеться i вiн вiд звiзди та у колешню йде. Там побачив не лише Святу Родину й ангелiв, вiвчарiв, бовгарiв i трьох ватагiв-царiв, але побачив i двох воликiв, що дишуть парою на Ісуса, щоб зогрiти його. Волики сiрi, пiзнае iх – це волики Бичука. Спiвають ангели, колядують вiвчарi, колядуе з ними й Лукин. Новонароджена Дитинка в яслах ручки пiдносить i усмiхаеться. Усмiхаеться також до Дитинки та до всiх у колешнi й Матiнка малого Ісусика. Усе й всi, що е в колешнi, огорненi блеском i сяйвом з небес. Очi всiх горять радiстю i втiхою, а обличчя сяють ласкою небес. Не лише громада в колешнi, але й полонини та лiси довкола них спiвають, припадають до нiг Ісуса та до Його Святоi Матiнки, – Дiви Марii. Чудо над чудесами зайшло на гори й до людей… Лукин у тому великому чудi згубився, наче у водi розплився. Не знае, що дiеться з ним. Диво, чари, новина. Разом iз Божим Сином зiйшло i небо на землю, на Луковицi. Рождество Христове тут, а не там десь далеко. Це бачить Лукин власними очима, бачить добре. Вiн же сам тут у колешнi при Божiй Родинi; при нiй бажав би весь вiк свiй пережити… Заграли голосно трембiти. iх голос постелився по полонинах, докотився до лiса i, назад вернувся. Голос отих трембiт прочуняв Лукина зi сну, а чи лише iз дрiмання. Протирае очi раз, другий, роззираеться по зймарцi. Вiн сидить при ватрi, що вже пригасае, а у вiконця зазирае Божа днинка. Зiрки вже погасли, та не видно i тоi великоi звiзди, що стояла над колешнею. «Що ж це могло бути, що»? – питае себе Лукин. – «Сонний, нiчний привид? Нi, нi. Це була дiйснiсть, це була правда! Вiн ii бачив, вiн пережив ii, вiн бачив Святу Родину, бачив малого Ісусика, колядував йому разом з вiвчарями i ангелами. Так, так. Вiн нiби i надалi бачить ту Богом озолочену нiч на полонинi i в колешнi. Такоi ночi не забуде нiколи. Зараз пiсля Рiздвяних Свят залишив полонинський свiт i пiшов туди, де жили люди. Пiшов в села i присiлки та оповiдав усiм про Святий Вечiр, про Святу Нiч на Луковицях. Люди слухали й не було нiкого, хто не повiрив би, що воно все так було, як повiстував Лукин. До першого, що зайшов Лукин, це був дiдо над Грамiтним. Вiн йому розповiв точно все, як воно було на Луковицях. Дiдо уважно слухав його, та покивував лише сивою головою. Вислухавши Лукина, сказав: Це Святвечiрне чудо зробив Дух гiр, напевно нiхто iнший, лише вiн. Йому ж то Господь, створивши гори, вiддав iх у володiння i надiлив його великою силою, вiн може за допомогою Бога зробити все. Так повiстував дiдо Лукиновi ще раз про силу й могучiсть Духа гiр i про чуда, якi вiн може творити в горах. Лукин уважно слухав. Забули навiть оба про ватру, що стала потахати. В хатинi потемнiло. Аж ось зiйшов iз полонин до Грамiтного осел, на ньому верхи Матiр Божа з Ісусиком, а попереду них св. Йосиф. Зiрка освiчувала iм стежку, щоби не зблудили. Перший вiдозвався дiдо: «Бачиш Лукине? Пiзнаеш отих подорожних? Це ж Свята Родина втiкае перед лютим Іродом. Так, Лукине, це Свята Родина». Зiрка погасла i Свята Родина зникла в темнотi ночi. Тоi ночi не спав нi дiдо, нi Лукин. О, мав вiн потiм, що повiстувати верховинцям! Так, так, немало чудес дiялось колись у наших зачарованих Карпатах. * * * Іде раз Лукин понад Черемошем, слухае шуму-гри його бистрих хвиль i вдихае пахощi квiтiв на його лузi. Аж бачить на лужку дерево, якого досi ще не бачив. Пiд тим деревом лiсовик грае у сопiлку. Лукин знае цього лiсовика. Питае вiн його, що це за дерево, пiд яким сидить. Лiсовик вiдповiдае: «Це дуб! Дерево з усiх дерев наймiцнiше, найтвердiше». «А чому таких дубiв не видно багато в наших горах»? – питае Лукин. «Бо тут земля для них непригожа». «А звiдки ж оцей дуб тут узявся?» «Питай його, а вiн тобi все скаже. Вiн розумiе нашу мову i говорить нею». Станув Лукин пiд дубом, приложив до нього вухо й просить, щоб цей розказав дещо про себе. Потряс дуб кучерявою головою i заговорив: «З далекого краю занесено мене сюди в гори Карпати. З краiни, де нема зовсiм гiр, анi великих лiсiв. Ростуть там лише такi дерева, як я сам. Грубезнi, великi, мiцнi i довговiчнi. Виростають з насiння – з жолуддя. Жолудем бувi я там колись. Пiд осiнь поспадали з дуба жолуддя на землю. Впала й моя жолудь. Надiйшов якийсь чоловiк, пiдняв мене з землi – не мене, а жолудь – i заховав при собi. А потiм той чоловiк з другими людьми, пустилися в далеку мандрiвку. Взяв цей чолов'яга i мене з собою. Чому покинули люди ту гарну й плодовиту соняшну краiну, цього не знаю. Знаю лиш те, що я бачив там, бувши жолудем на високому дубi. Куди не глянеш, степ широкий заквiтчаний, замаений, урожайний. Зими нема там, лиш весна й лiто. Тай води за тими степами багато. Може то воно глибоке море, а може широкi рiки: Дунай, чи Днiпро? Не знаю. Люди, що там жили, покинули ту краiну й вибралися в далекий iм чужий свiт. Мандрiвний чоловiк зайшов аж сюди i мене занiс в цi гори з собою. На цьому лужку викопав ямку й поклав у неi жолудь. Бач знав, що з неi виросте дубок й буде йому пригадувати краiну, яку покинув – краiну дубiв. І я вирiс, хоч земля тут для мене тверда та камениста. Вирiс i росту дальше. А тi люди, з далекоi краiни дубiв, приходять часто сюди, сiдають довкола мене й згадують землю над морем з глибокими, але тихими рiками, не крикливими, як оцей Черемош. Менi було тут зразу важко й сумно – я думав, що тут на чужинi самi чужi чужинцi. Але чув часто, що всi цi люди, яких тут називають верховинцями, говорять такою самою мовою, як i там далеко, в краiнi дубiв. Ба, тутешнi смереки й буки почали приязно говорити зi мною – братом своiм звуть. Стало менi легше й вiдраднiше. Зашумiв я своiм гиллям: «Гей, та я ж не на чужинi, та не помiж чужими, а мiж своiми, мiж рiдними i близькими, а та далека краiна i цi гори Карпати, це одна земля. Це власнiсть одного й того самого народу! Як там, так i тут, люди одноi крови, вiри й мови. Тодi перестав я сумувати. Я не на чужинi, а в рiднiй сторонi, мiж рiдними деревами. Оце розповiв я тобi молодий чоловiче, щоб ти знав, хто я, та щоб знав, як i звiдкiля взявся тут дуб у лузi над Черемошем!» «Дякувать, дякувать, тобi, дубе, за твою розповiдь» – сказав Лукин, а згодом додав ще: «Рости, рости, рiдний дубе в цих рiдних сторонах – у Карпатських горах. Рости у височiнь i грубiсть. Скидай зi себе багато жолудiв, щоб було в нас багато мiцних та твердих дубiв, а менше плаксивих верб i слабих вiльх». Ось така то була перша зустрiч Лукина з дубом у лузi над Черемошем. * * * Ходячи горами, Лукин мав багато зустрiчей. Стрiнув оце раз молоду жiнку з розпущеними довгими косами й великими, як жар палаючими, очима. Йшла скорим кроком, як би за кимсь бiгла, хотiла когось знайти, тай плакала, голосила; «Іванку мiй, Іваночку, скажи, де ти, вiдозвися до мене, промов хоч словечко до мене. Злi люди кажуть, що я тебе отруiла, що тебе потiм у деревище положила та в глибоку яму поклала, землею присипала. А це все неправда, я цьому не вiрю. Нi, нi, мiй Іванко не вмер, лише чомусь вiдiйшов вiд мене, саму мене залишив. Іванку, Іванку, вiдозвися, покажися, до мене вернися, до серця пригорни, як колись, як колись… А може вже яку другу любку маеш? Скажи, скажи! Я очi iй видру, серце з грудей вирву. Іванку, Іваночку!» Хотiв Лукин пiдiйти до тоi молодицi, заговорити до неi, а вона лиш руками, як птаха крильцями замахала й утiкаючи вiд нього, закричала: «Вон, вон вiд мене, ти не мiй Іванко, ти чужий легiнь». – І побiгла геть. Вийшов з лiса Лiсовик i розповiв Лукиновi про ту молодицю таке: «Жила вона зi своiм Іванком, як голубка з голубом – кохалися, любилися… Та знайшлася сусiдка – негiдниця. Вона влюбилась в Іванка. Наколи ж Іванко не хотiв на неi i дивитися, не то стати ii «любасом», вона почала пiд'юджувати проти нього його жiнку. Коли ж це нiчого не помагало, вона почала примилюватися до неi. Дала iй отруйливого зiлля i сказала, що це зiлля «любисток». «Дай – казала – свому Іванковi напитися вивару з цього зiлля, а вiн буде любити тебе ще бiльше, як тепер любить». Повiрила молодичка негiдницi, зробила так, як вона iй казала. Іван же, напившись того зiлля, помер. Його ж жiнка, тепер уже вдовичка, попавши в страшну розпач, зiйшла з розуму. Не вiрить, що свого Іванка отруiла, що Іванко не живе. Ходить горами, блукае, Іванка шукае… * * * Завiв Лiсовик Лукина пiд невеличку печеру над потоком i наказав йому вiдсунути плиту, якою закрита була печера. Зробив це Лукин i побачив: у печерi мертва молодичка, але як жива виглядае, нiби спить… Тодi Лiсовик оповiв ще таке: «У великiй любовi жили двое молодих людей. iхне згiдливе життя не подобалось лихим людям i почали говорити, будьто жiнка молодого газди мае «любасiв», а його одурюе, вдае нiби, що лише його одного любить. Говорили так довго, поки чоловiк повiрив злим язикам. Попав у лють, а лють позбавила його розуму. Як же це так? Вiн любить свою жiночку всiм серцем, вiн довiряв iй, а вона зраджувала його. Напiвбожевiльний запровадив силою свою Парасину в цю печеру й сказав, що вона мусить у нiй вiдпокутувати свою зраду. А вiн пiде до ворожбитiв розвiдати, що йому дальше робити. Закрив печеру плитою i пiшов. Ходив по знахорах i ворожбитах, аж зайшов до найбiльшого знахора у Голошинi. Розповiв йому всю правду, а знахар вислухавши його, подумав i пiшов у свою комiрчину. Там воркотiв щось, нiби говорив iз кимсь, а вернувши до хати, сказав, що те все, що говорили нещасниковi про його жiнку, були злобнi видумки. Його жiнка не зрадниця. Цi слова знахора полум'ям ватри впали на голову нещасника. Прожогом кинувся бiгти до невинноi жiнки в печерi. Прибiг, вiдсунув скоро плиту i застав в печерi вже неживу свою Парасину. Вмерла передчасно не з голоду, а з великоi розпачi й жалю. ii чоловiк збожеволiв вже тепер дорешти. Закрив печеру плитою, вийняв iз гачiв очкур i повiсився он-там на деревi. Ох, те кохання верховинцiв! Скiльки лих й нещасть накоiло воно людям! Вибухае, як ватра, горить у серцях i спалюе iх. Верховинська любов, горенське кохання! Ми, Лiсовики, хоч у лiсах живемо, знаемо добре, куди й до чого веде верховинцiв iх пристрасне кохання!» * * * Лукин закрив печеру плитою, попрощав Лiсовика й пiшов дальше блукати горами. Зачував Лукин, що там десь у Чорногорах мае бути олень зi золотими рогами. Повiстують так про це люди. Так говорили й Лiсовики й Лiснi. Але йому не довелося бачити того оленя, хоча не мало находився в горах по цей- i тойбiч Чорногори. Якось раз заблукав вiн поза Говерлю i зiйшов на потiк. Схилився напитися з нього води i чуе щось поблизу йде. Оглянувся позад себе i бачить оленя iз золотими рогами. Певне хоче теж угасити спрагу в потоцi. Лукина ж вiн не бачить. Перший промовив до нього Лукин, заговорив лiсовою мовою. Олень не втiкае, а зближаеться до Лукина. Бере Лукин його за золотi роги, гладить його шию i говорить дальше до нього. Олень мабуть розумiе його, помахуе головою i дае себе гладити. Вiдходить вiд Лукина, п'е воду з потока та йде повагом у лiс. Вiд тодi нераз стрiчався Лукин iз тим золоторогим оленем, говорив до нього й гладив його голову. Видно, олень полюбив був Лукина, вважав його за Лiсовика, бо вiн говорив лiсовою мовою. Лукин зрозумiв аж тепер, чому то верховинцi, згадуючи давнi часи в горах, називали тi часи золотими. Було в Карпатах багато залоторогих оленiв. Пiзнiше залишився лише один, як згадка тамтих, що вигинули. Були давно, як оповiдали старики, в Дзембронi i жубри-дзембри з золотими рогами. Сьогоднi казали б люди, що це видумки та вигадки, казки давних вiкiв, а воно таки справдi так було. А що колись було, того верховинцi не забували. Не забували бувальщини-старовiччини, берегли ii i передавали нащадкам. Сьогоднi нiхто не повiрив би, що ще до недавна ходив Карпатами той, хто перший зайшов у них. Вiн сам, а чи лише його дух, ходив тепер i наказував горенам, щоб сокотили давнину, зберiгали старовiччину та жили життям своiх предкiв. Інакше загинуть, пропадуть, не залишать i слiду по собi. Сам Лукин бачив його та говорив з ним. А те, що почув вiд нього, переповiдав усiм горенам, сидячи нераз вечорами з ними при ватрi. Мабуть сам Господь покерував життям Лукина так, що був вiн i верховинцем i лiсовиком. Знав i розумiв лiсову мову, а що цiею мовою чув, – переповiдав своiм верховинцям мовою людською, а верховинцi в свою чергу розносили почуте по горах. Оце раз оповiдав Лукин про одну водяну лелiю, що Росла на березi Черемошу. Вiд неi почув Лукин таке: «Я була в своiх батькiв одиначкою. Батьки дуже любили мене, а тому, що я була бiленька, то називали мене бiлою лелiйкою. Та сталося нещастя. Дедю у лiсi вбив ведмiдь. Залишилися ми обi – неня i я. От одноi ночi напали на нашу хату лихi, чужi люди. Вони пiрвали неню i понесли в сторону Черемоша. Я, плачучи, бiгла за ними. Вони з ненею шубовсть у Черемош, а я собi також кинулась в нього. Вони сильнi, перебрили бистру рiчку, а я втопилась зараз таки при ii березi. Потiм з мене виросла така бiла лелiя, яку сам бачиш. Скажи, скажи всiм людям, щоб не зривали мого цвiту й не ламали мене. Плакала за дедем, плакала за ненькою, та й мусiла б потiм проливати ще сльози за Черемошем i за лiсами, що тут окружують мене. Я iх люблю так, як любила колись своiх батькiв». Лукин погладив злегенька як дитину лелiю i пiшов дальше оглядати своi гори. Пiшов оглядати свiй заворожений свiт. * * * Любив Лукин своi гори, любов'ю до них жив. Красу й велич гiр у серцi своiм носив, ними вщерть була сповнена його душа. Вiн же син гiр – гори виростили його. Не менше гiр любив Лукин i Бога, Творця гiр i iх краси, хоч i небагато ще знав про Нього. Знав одначе, що нiхто iнший, а лише Боi сотворив Карпати й обдарував ними верховинцiв, то ж як не мав би любити Його? І так, отi двi великi любови, до гiр i iх Творця, давали йому снагу й силу блукати верхами та лiсами, заходити в глибокi нетрi й темнi дебри, бачити й розгадувати таемницi Бескидiв. При цьому болiв дуже душею, наколи чув, а то й бачив, скiльки в його горах усякоi нечистi, поганi й нехари: Арiдники, щезники, мольфарi, вiдьми, чарiвницi, упирi, вовкулаки й водяники. Усе те хотiв би Лукин знищити, якщо б мав на це силу, але як i де ii взяти? Чудовi, прекраснi нашi Карпати, але ще кращi були б, якщо не було б у них отоi поганi, а було лише те, що гарне – що миле Боговi, а верховинцям корисне й дороге! Над цим думав Лукин днями й ночами, але тяжко було придумати щось, чим можна б очистити гори вiд поганi, яка всадовилася в Карпатах. В додаток до цього почув Лукин раз вiд столiтнього дiда ще й таке: «Коли то прапредки верховинцiв покинули степи-доли, де жили, десь там ген над глибокими морями та широкими рiками й пустилися в далеку мандрiвку шукати нового краю – осiдку для себе, за ними йшли назирцем i подаль iхнi лютi вороги-песиголовцi з якими мусiли вони, живучи в степах, зводити безнастаннi й кривавi боi. Однак, лише невеликий гурт тих песиголовцiв йшов за нашими мандрiвниками. Песиголовцi боялися напасти на наших, бо ж нашi були в переважаючiй кiлькости. Ось так зайшли аж у Карпати. Зайшли в такi дебри й нетри, що годi було вийти з них. Там живуть вони i до нинi. Пробували нераз нашi предки вислiдити iх i прогнати геть з гiр, але це не вдалося iм. Потiм забули нашi про тих песиголовцiв. Цi песиголовцi дуже поганi i кровожаднi сотворiння. Голови в них котюжi-песячi, звiдси й назва iх, а постава трохи людська, а трохи звiряча. Вислухав це Лукин, призадумався. Ось ще одна погань-нехар загнiздилася у наших горах, про яку досi не чув i не знав. Почав Лукин придумувати, якто би дiстатися до тих песеголовцiв та знищити iх. Та знищити б можна, але спершу треба б йому знайти iхню криiвку. Довго думав Лукин над цiею справою, але нiчого путнього не мiг придумати. Пiшов на Буковину, в село Плоску, до найславнiшого знахора у Верховинi. Знайшовши його, став випитувати, чи знае вiн дещо про песиголовцiв, якi загнiздилися в Карпатах, та якщо знае, хай йому скаже про iх криiвку. Знахор почувши це, подумав троха, покивав головою, пiдкрутив свiй сивий вус, закурив люльку та повторивши кiлька разiв слово песиголовцi, сказав Лукиновi прийти до нього на другий тиждень в суботу. Ледве дiждався Лукин тоi суботи – його дуже мучила нетерплячка та непевнiсть. У суботу з-раненька був уже в знахора, а цей сказав йому пiдождати вечора. Дiждався Лукин пiзного вечера. Знахор зараз завiв його в лiсок, що був недалеко за хатою i запалив там ватру. Обходячи ii три рази довкола, знахор говорив щось незрозумiле, вимахуючи при цiм руками. Нараз бачить Лукин дивнi, жеснi, страхiтливi сотворiння – песi голови, тiла оброслi шерстю, вишкiренi гострi зуби, а в руках луки й стрiли. Лукиновi стало лячно дивитися на них. Як скоро появилися цi сотворiння, так скоро й позникали. «Бачив? – каже знахор до Лукина. – Це були песиголовцi! Ти iх хочеш покарати i знищити. На це треба тобi не лише вiдваги, але й сили та пiдготовки до бою з ними. Бiй з ними буде нелегкий, а смертельний i кривавий. Це я тебе попереджаю так, а ти роби собi як думаеш i як знаеш. Скажу тобi ще одне: Песиголовцi знають лише одну зброю – луки i гострi стрiли. Та це ще нiчого, але вони кусають i рвуть своiми кiгтями, що iм попаде. Якщо пiдiйдеш до них, то вони розшарпають тебе зубами й кiгтями. Убий ведмедя, здери з нього шкуру i вбери на себе. Це тому, що по-перше, песиголовцi бояться ведмедя, а по-друге, як вони почнуть тебе кусати, то крiзь ведмежу шкiру не досягнуть твого тiла. Вони живляться сировиною, ватри не знають, однак зимою не мерзнуть, бо оброслi довгою i густою шерстю. В лiтi живляться рiзними ягодами i грибами, зимою ж – не-ведмежим м'ясом, бо ведмедiв бояться, а вовчого м'яса теж не iдять, бо вовки i котюги iхнi побратими. От це все, що я мiг тобi сказати про песиголовцiв. Накiнець сказку тобi ще найважнiше – де е криiвки-сховки, чи то гнiзда-лiгва песиголовцiв. Ти напевно знаеш про той потiк, що поки допливе до бiльшоi рiчки, продираеться крiзь скелi i каменюки, дуже шумить, гудить i реве? Знаеш? «Знаю, – вiдповiв Лукин. – Цей потiк називаеться Грамiтний! «Так iди ж понад нього, аж дiйдеш до самого джерела. Там знайдеш песиголовцiв. Так бувай здоров легiню! Бачу, що ти маеш силу i вiдвагу. Йди на них, але ще раз кажу тобi, бiй з песиголовцями не буде легкий. Хiба Той, що над нами, наш Господь Бог, допоможе тобi поконати iх. Отже з Богом мiй легiню!» Лукин, розпращався щиро iз знахором, пiшов понад Путилiвку, а там дальше вийшов на верхи. Далi стежками та плаями зiйшов над Грамiтний i понад нього подався до вказаного джерела. Дорога не була легка, бо чим далi i вище спинався Лукин понад потоком, тим тяжче було йти. Вiн не йшов, а радше продирався крiзь лiсову гущу й перескакував з скали на скалу, де ще мабуть i не ступила людська нога. Не раз i не два падав Лукин на мох i хворост, перештрикуючи гнилi колоди, а колоди чи каменюки були у своiй вологостi дуже ковзькими. Кiлька разiв падав i у воду потока, якого тримався, як свого дороговказу. Часом мусiв спинатися на скалу, що лежала впоперек потока. Треба було мати не лише силу, але й упертiсть та завзятiсть, щоб поборювати всi перешкоди i спинатися щораз вище. Десь у половинi дороги до джерела Грамiтного, Лукин затримався. Мусiв же забити ведмедя i надягнути на себе його шкуру. Зробити це, не було тяжко, бо ведмедiв було тут багато. Невдовзi знайшов таки одного ведмедя в дебрах, вбив його, здер шкуру, а що сира шкура була затяжка то повiсив ii на кущi проти сонця щоб просушилась. Згодом, як шкура вже просохла i стала легшою, надягнув ii на себе. Але йти далi, ставало дедалi тяжкувато, бо бурхливий потiк наче-то сердився i лютував. Перед Лукином поставало наче з-пiд землi багато перешкод iз скал-каменюкiв, з вiковiчних дерев-колод, що лягли впоперек русла потока. По них потiк розбивав своi води, що аж пiнилися i ставали бiлими, творячи вири й крутежi. Цей шумливо-дикий потiк, здавалося, немов хотiв затримати Лукина – перестерегти його перед дальшою i небезпечною мадрiвкою. Та наш Лукин так завзявся на песиголовцiв, що жадна сила не могла стримати його вiд його пляну. Що раз задумав, те й мусить виконати. Ось одного вечора прибув таки Лукин до джерела Грамiтного – тут же було все таке дике та непрохiдне, що годi було пролiзти: гори, лiси та скелi, а вгорi ледво видно клаптик синього неба. Раптом почув вiн якiсь голоси, подiбнi до гавкiтнi котюг та виття вовкiв… Так – думае собi Лукин, – тут напевно десь поблизу е криiвка-лiгво тих препоганих песиголовцiв. Пiдсунувшись нишком кiлькадесять метрiв в сторону голосiв, побачив iх. Песиголовцi на перший вид, були такi жахливi й грiзнi, що Лукиновi пiшло морозом поза шкiрою; а вiн ще й хоче звести з цiею поганню смертельний бiй… «Однак мушу таки звести цей бiй – думае Лукин – Хай дiеться воля Божа. Але не зараз. Пiдожду до затрiшнього дня та й сам трохи вiдпочину по тяжкiй мандрiвцi. Ранком же вдарю на них, як будуть ще твердо спати передранiшнiм сном». Як задумав, так i зробив. Почало щойно свiтати, а Лукин вже, одягнувшись у ведмежу шкуру i з довбнею в цiпкiй правiй руцi та з ножем у лiвiй – кинувся одчайдушно на тих престрашних песиголовцiв. Чути було лише безнастанне гавкотiння i виття в цiй смертельнiй метушнi i суматосi. Лукин раз-по-раз гатить довбнею по песиголовцях та смертельно коле iх ножем. Песиголовцi ж у свою чергу гавкають з переляку, кусають Лукина та рвуть ведмежу шкуру на ньому. А вiн iх безнастанно довбнею, довбнею та ножем! Вiн мусить iх побiдити, мусить! Лукин про це знае, що раз-на-все мусить iх побороти – оцю песиголовську гидоту! Довгий був цей смертельний та кривавий бiй. Було десь близько полудня, як усi мартвi песиголовцi лягли покотом. Недалеко песиголовцiв повалився i Лукин на землю, смертельно змучений та окровавлений. Заснув неборака твердим сном. Прокинувся аж вечором. Назбирав нашвидко сухого дерева i хворосту, накидав на гидких песиголовцiв, що лежали покотом мертвими, запалив цей сушняк, щоб раз-на-все згорiли цi падлюки, – щоб у попiл перемiнились. Потiм убив сарнюка, облупив його, припiк над ватрою та ще майже напiв сирого з'iв. Був же голодний як вовк! Переночував коло ватри, а скоро насвiт ставало, прокинувся, помився в потоцi i стрiмкими горами та темними лiсами подався геть вiн цього гидкого мiсця. Ішов та й радiв цiлою душею, що звiльнив своi улюбленi гори вiд песиголовськоi поганi. Вiн же ж верховинець, який добре вмiв боротися i перемагати – верховинець, якого тягне вглиб карпатських пралiсiв, тягнуть його духи нетрiв та дебрiв. Верховинцi, люди свободи, дiти волi, пов'язанi зi свободою гiр, полонин i лiсiв. Всi ненавидять рабство i неволю. Зжитi з Верховиною, цупко тримаються ii, а вона держить iх аж до смерти у своiх тенетах. * * * Лукин, iдучи почерез нетри пралiсу, дiбрався аж на край полонини Дуконi. Вiн хоче знайти там знайомих верховинцiв. Ось уже перед ним i гордо-пишна, трависта Дуконя. Нараз заступае йому дорогу пречудесна з'ява – жiнка неземськоi красоти – красуня, якоi досi нiде не бачив i не стрiчав. Бiлява, струнка та висока. Очi – небесна блакить, сяють, немов самоцвiт. Довге, розпущене по плечах волосся, а на головi вiночок iз синiх та жовтих чiчок. Одяг на нiй – зелений, а на лебединiй шийцi – червонi коралики, в правiй рученцi – китиця з свiжих полонинських квiтiв. Лукин на цей вид, наче остовпiв. Вона привiтала його усмiхом сходячого сонця i промовила наче перлами посипала: «Що, здивувався, зачудувався легiне, вздрiвши мене? Або може злякався? Нi, нi. Не дивуйся i не лякайся мене! Знай: я Господом сотворена й верховинцям подарована. Я найцiннiша з гiрських квiток – квiтка. Я, я свобода, чи iнакше – воля, скарб верховинцiв. Я царiвна Карпат, а всi верховинцi залюбленi в мене, закоханi в мою красу й силу, – я ж сильнiша смерти. Залюбленi в мене стають в моiй оборонi й свое життя вiддають за мене. Вiддають життя тi, що Богом любленi й людьми цiненi та шанованi. Сила в мене велика, нiкому й нiчому рiвнятися зi мною. Я маю багато щирих i вiрних друзiв по всiх Бескидах та й поза ними. Немало в мене також i лютих ворогiв, якi посягають по мою голову i по голови моiх друзiв та надалi будуть також посягати. Однак поки iснуе свiт я буду жити i не вони мене, а я iх поборю та поконаю. Тодi покладуть на мою голову не вiнок з квiтiв, а золоту корону. Знаю тебе легiне, знаю, що ти любиш мене. Давай же менi твою руку». Взяла Лукина за руку та й повела ген стежками й плаями, знаними тiльки iй самiй. Довго-довго водила його Бескидами. Лукин, прощаючись з нею, запевнив ii, що буде вiрний iй аж до смерти. Буде повчати всiх верховинцiв любити й шанувати волю, як найбiльший i найцiннiший скарб. Вiстка, що Лукин знищив песиголовцiв, рознеслася вiтром по всiх Карпатах. Сам же Лукин блукав дальше Бескидами та говорив сам зi собою про чар i красу своiх гiр. * * * У своiх мандрiвках Бескидами мав Лукин, як уже було сказано, деякi зустрiчi, але найулюбленiшi були зустрiчi з старими верховинцями. Вiн дуже радо вислуховував iхне повiстування про старовiччину. Старi верховинцi вмiли гарно розповiдати про те, що було i про те, що прийде. iхнi розповiдi бували дивнi й цiкавi, нераз ванiть несамовитi, що не все вiдповiдали правдi. Оце зайшов якось раз Лукин до знахаря в Голошинi та й почув вiд нього чудову казку про Чорногору: «Був колись власником полонини пiд Говерлею богач-дука з Жаб'я, Федьо Шведюк. Вiн кожного року сам лiтував на тiй полонинi, мав богато бовгарiв i вiвчарiв, а маржини й овець так багато, що й не знав iм рахунку. Проминали так роки, а з ними i старiвся Шведюк. Не зчувся вiн, як смерть загостила до нього й сказала: «Чес уже Шведюку залишити полонину i всi статки та достатки тай iти з цего свiта на другий». Бачив Шведюк ту смерть зблизька, чув ii слова та ii холодний подих. Покликав до себе своiх двох бовгарiв i наказав iм поховати його тут же таки на його полониш та й вийти на Говерлю з трембiтами i затрембiтати на всi чотири сторони свiту – дати знати всiй Верховинi, що не стало вже годного й славного газди жебiвського, Федя Шведюка. Закрив навiки своi очi Шведюк, а в них забрав iз собою погляд своеi зеленоi полонини й горду-пишну Говерлю над нею. Щоб вволити волю свого газди-покiйника, пiшли бовгарi-трембiтарi з трембiтами на шпиль Говерлi. Нiч була вже, як вони станули на ii верху. Вгорi над нею свiтив мiсяць, хоч i не був ще вповнi. Бовгарi оперлися сильно ногами об грунт Говерлi, пiднесли вгору трембiти i сумнi звуки пронеслися по Бескидi – сповiстили, що вже розпрощався зi свiтом i полониною ватаг Шведюк, вже не буде бiльше лiтувати та ватагувати. Мiсяць, почувши сумну вiстку трембiти, пристанув над Говерлею та й засмутився. Потiм злегенька спустився нижче щоби ще лiпше почути тужливу гру трембiт та так низько спустився, що бовгарi могли досягнути його своiми руками. Вони перестали грати i, не надумуючись, вчепились один за один рiжок, а другий за другий рiжок мiсяця, а вiн, стрепенувшись злегенька, почав пiдноситись з ними вгору, в небеснi простори. Нiс iх, поки нiс, а там далi передав однiй зiрцi, а ця другiй, а друга – третiй i так далi доти, доки над ранком опинилися трембiтарi перед троном Господа Бога. Зложили Творцевi свiту i Верховини низький поклiн, впали на колiна i задули в своi трембiти, а один з них промовив: «Господи Боже, наша гра, це вислiв нашоi вдяки Тобi за ту нашу гарну Верховину, що Ти ii нам подарував». По цих словах, заграли ще раз обидва на трембiтах та так сильно, що по цiлiм небi пролунали звуки трембiт з вiдгомоном. Зараз позбiгалися всi ангели Божi з небес i з великим зацiкавленням слухали гри верховинських трембiт. Слухали й чудувалися, бо такоi гри ще зроду не чули. Один верховинець вiдложив свою трембiту, вийняв з-за череса сопiлку й заграв такоi веселоi, що й мертвий встав би з гробу. Не витримали ангели та й пiшли в танець i затанцювали гуцулки-трiсунки так, що аж святi заплескали в долонi. Верховинець заграв вдруге, але цим разом аркана, а за ним ще й круглека. Вiн грае, а другий приспiвуе. Св. Юрiй, опiкун Верховини, пiшов у присiди. Велика то була радiсть i втiха на небесах. Обидва нашi верховинцi перебули там деякий час, а потiм попросили Господа Бога, щоб дозволив iм повернутися знову в свою улюблену, зелену Верховину. За дозволом Господа взяла iх знова одна зiрка, передала другiй, а ця третiй, а ця знову мiсяцевi, що занiс iх назад на Говерлю. Стали обидва на шпилi i дякуючи мiсяцевi та зiркам за iх услугу, заграли на трембiтах. Про свiй же побут в небесах не оповiдали нiкому. Однак один з них, приятель знахоря в Голошинi, зустрiвшись з ним у святоiванiвську нiч у Чорногорi, розповiв йому це, а знахор – Лукиновi. І так постала ще одна чарiвна казка Верховини – казка завороженого карпатського свiту. * * * Наслухався Лукин не мало про св. Юрiя, небесного лицаря, опiкуна й захисника Верховини та верховинцiв. Чув, що були такi, якi бачили того святого, але iх не було богато. Бажав i Лукин з цiлого серця побачити св. Юрiя. Але, чи побачить? Чи доступить тоi ласки? Один старий ватаг на полонинi Гаджинi, що простяглася пiд Чорногорою, сказав раз Лукиновi, що св. Юрiй появляеться з початком мiсяця травня на Говерлi тодi, коли то верховинцi святкують його свято й виганяють маржинку на полонини – в день «полонинського ходу». З великою нетерпиливiстю вичiкував Лукин тiеi днини. Нарештi таки дiждався ii… Разом зi сходом сонця був уже на Говерлi. Станув на ii шпилi i жде… З глибин гiр пiднялось сонце – встало з нiчного сну й зарум'янило бiлу хмарку над Говерлею. Вп'ялив Лукин своi очi в ту хмарку. Пливе та хмарка по небi i затримуеться над Говерлею. Побачив Лукин у нiй узброеного лицаря на бiлому конi. Лицар i його кiнь блищать в золотi. Лицар в однiй руцi тримае спис, а в другiй – золотий рiг. Знизилась хмарка над Говерлю, а з неi зiйшов кiнь на землю i з коня зiскочив лицар… «Боже! Та це ж св. Юрiй – подумав Лукин – той лицар-воiн, якого з-давна я прагнув побачити!» Св. Юрiй станув на верху Говерлi, приложив золотий рiг до рота i заграв у нього. По всiх Карпатах понiсся голос рога. Знае добре Лукин, що означае ця гра в рiг. Нею сповiщае св. Юрiй Верховину та ii мешканцiв, що минула вже довга i люта зима, а iй на змiну прийшла радiсна й зелена весна. Журчать потоки, спiвають пташки, зозуля куе, цвiтуть на лугах квiточки, всмiхаеться до людей золоте сонечко, полонини вкриваються зеленими травами i овечок та вiвчарiв з сопiлками очiкують. Весна, весна всюди! «Полонинський хiд». О, який же щасливий Лукин, що Господь дозволив йому побачити зблизька найбiльшого «светого Верховини». Ось що розповiдав Лукин про свою зустрiч iз св. Юрiем на Говерлi: «Наколи св. Юрiй зiскочив з коня, я впав перед ним на колiна й зложив руки наче до молитви, а святий взяв мене за плече й пiдвiв на ноги. Я хотiв взяти коня за повiд i притримати його, але вiн дав знак рукою, щоби залишити коня. Наколи вiн закiнчив гру в рiг, звернувся до мене i спитав: «Знаеш легiню, хто я?» «Знаю. Ти е св. Юрiй» – вiдповiв я. «Правду сказав еси. Так, я св. Юрiй, опiкун вашоi Верховини. Хотiв ти побачити мене? Хотiв?» «О, ще й як хотiв! Дуже, дуже хотiв побачити тебе!» «Ну й побачив. Так воно бувае: треба дуже сильно хотiти, а тодi те хотiння перейде в дiйснiсть. Так то i з тобою легiню, – бажав i побачив того, кому Господь, який сотворив Верховину, вiддав ii в опiку. Побачив того, хто понад усе любить Бога й оцю Верховину з ii верховинцями. Любить i бажае, щоб всi верховинцi любили Творця гiр i свою Верховину та щоби вони обороняли ii вiд лютих ворогiв так, як я ii обороняв вiд лютого й ненажерливого змiя-смока. Знай це i перекажи iншим, що лише щира й гаряча любов до Бога та любов до рiдноi, Богом даноi вам землi дасть силу й вiдвагу та готовiсть станути в ii оборонi. Лише любов до свого i своiх буде породжувати велику ненависть до ворога i до всего, що вороже. Все те, що ти почув вiд мене, затям собi й нiколи цього не забудь. А з цим i бувай здоров легiне!» Сказав це, скочив на коня, пiднявся вгору i зник в хмарi, що нависла над шпилем Говерлi та немов чекала на нього. Був ось тут, здаеться, i раптом не стало його! Вже нема коло мене небесного лицаря – св. Юрiя, Я ж сам i посьогоднi не мозку сказати i не знаю, був я справдi на Говерлi, бачив св. Юрiя i говорив з ним, чи нi? Однак воно було так, як я оце оповiдаю, а може була це лише казка занесена i нашептана вiтром з Говерлi. Не знаю дотепер i не можу певно сказати. Може це й був привид. Бо Чорногора враз iз Говерлею, це частина великого, бескидського свiту, що все оповитий таемничiстю i завороженiстю. Все тут заворожене – Верховина i самi верховинцi. Заворожений був i я, Лукин – син Карпат». Як би там воно не було того весняного ранку на верху Гомерлi, але Лукин не забуде цього до самоi смерти… Потiм зайшов вiн до стаi на найближчiй полонинi та чемно привiтався з ватагом, бовгарями i вiвчарями. У стаi було сьогоднi багато запопадливоi роботи, бо газда-ватаг щойно викочувався зi всякими запасами на полонину, але ватра вже горiла перед стаею. Щойно вечером мiг Лукин розговоритись з ватагом та його слугами, а про свою зустрiч зi св. Юрiем не згадував. Хотiв ватаг, щоби Лукин залишився в нього хоч на кiлька днiв, але вiн сказав, що весна, яку принiс у гори св. Юрiй, тягне його на верхи та на дальшi полонини i вiн мусить iти. Було б грiхом сидiти на однiм мiсцi, коли соняшна, чiчками закосичена весна загостила в гори Бескиду. Попрощав ватага й пiшов зеленими верхами та полонинами, пiшов темними лiсами, понад бистрими потоками. Ходив, блукав, аж нарештi опинився на полонинi Шкорушнiм. Раптом – що за привид? Та невже ж це знов св. Юрiй на своему конi? Повагом ступае кiнь, своiми копитами ледве торкаеться землi. Видно не спiшиться його iздцевi, а йому також нi. Святий Юрiй розглядаеться на всi сторони та посмiхаеться, але Лукина не бачить. Лукин же тихцем слiдом за святим йде. Куди св. Юрiй – туди й Лукин. Перед св. Юрiем зацвiтають вмить чiчки i стеляться немов пухнистий лiжник пiд копита срiбногривого коня, а за ним чарiвна музика й спiви. Все грае i спiвае – св. Юрiя i його весну вiтае. Назустрiч святому виходять всi звiрi, а мiж ними йде повагом «вуйко» – ведмiдь. Он станув пiд лiсом на двi заднi лапи та й кивае своею косматою головою, нiби кланяеться i муркоче щось, весною радiе. Там далi вiтають святого Лiснi, Мавки i Лiсовики – спiвають та танцюють. Танцюе собi й Чугайстер. Вийшов iз своеi палати також Цар Лiсiв i кланяеться св. Юрiевi. Виходять назустрiч святому також верховинцi зi своiх курниць i колиб та навколiшки стають перед ним. Усе, що тiльки живе, зустрiчае святого спiвами й танцями, радiе його весною. Але чи справдi все? Нi! Погане й люте гаддя та всяка iнша нехар заховалася в нетрах i дебрах – не до них же св. Юрiй приiхав з весною. До пiзнього вечора ходив Лукин горами за св. Юрiем. Так скiнчилася Божа днинка. Зарозкевилися гори заходячим сонцем, що сховалось десь за Чорногорами, а на небi появилася бiла хмарка i спустилася на землю. Кiнь пiднявся з св. Юрiем вгору i сховався в тiй хмарцi. * * * Лукин приляг пiд старою ялицею та задумав переспати нiчку пiд нею. Але заснути не було легко. Весь час стояло перед його очима те, що вiн пережив i бачив вдень. Десь аж перед ранком таки заснув, а чи лише задрiмав. А як сонечко мало сходити i було ще досить зимнувато в цю весняну нiч, почув Лукин, що його щось грiе – зробилося тепло. Розплющив очi i, ох, лишенько! побачив коло себе» вуйка». Цей собi простягнувся вигiдно на всю довжину, притулився до Лукина та й хропе. Лукин задеревiв i не знае на милiсть Бога, що мае робити. Лежати тихо далi, а чи вставати? Прокинувся зi сну й ведмiдь, спокiйними очима вдивляеться в Лукина i муркоче щось немов кiт на печi. Чи ж бува часом це не той сам «вуйко», що глядiв з-пiд лiса на св. Юрiя? Бизiвно, той сам! Встае наш «вуйко» та повагом йде в лiс, а Лукина залишае в спокою. Поки Лукин рiшився спати ще, а чи вставати вже, дивиться, вертае знову з лiса ведмiдь, але не з порожнiми руками. Вiн несе два великi куснi м'яса. iсть сам один кусень, а другий дае Лукиновi, кивае головою, та муркоче щось, наче б припрошував його iсти. Ну, а Лукин, що буде те й буде! – iсть. Встав Лукин, обтiпався з моху та йде в полонину, а за ним не вiдстае i «його вуйко». Видно сподобав собi Лукина. Не диво ж, оба сини Карпат i уродженцi гiр та лiсiв – пiзнали один одного. Десь аж на третiй полонинi розпрощалися обидва та й пiшли кожний в свою путь. «Вуйко» в лiс, а Лукин покинув полонину i зiйшов над потiк та подався вглиб лiсу. Над потоком стрiнув Лукин старого Лiсовика. Цей взяв Лукина за руку i повiв пiд скалу. Лукин побачив там якогось чоловiка. От не знати тiльки чи вiн спить, а чи мертвий? Лiсовик» се запевнив Лукина, що цей чоловiк не мертвий, а лише спить, твердим як камiнь, сном. Звiдкiль вiн i чого зайшов аж сюди, не знае. От зайшов сюди, лiг i заснув. Та так твердо спав, що навiть не чув гри на розi св. Юрiя, не встав i не вийшов назустрiч веснi. За кару буде тут спати аж до другоi весни… «А що буде з ним, як прийде зима? Не замерзне? – спитав Лукин. «О, нi! Не замерзне! – вiдказав Лiсовик. – Буде спати пiд снiгом, як пiд лiжником». Випровадив Лiсовик Лукина на верхи. Там побачив Лукин стару, повалену на землю, ялицю, а пiд нею лежав мертвий чоловiк. «Це була в горах найстарша ялиця, – сказав Лiсовик. – Пiд неi сходилися колись всi верховинцi в святоiванiвську нiч. Аж оце недавно зайшов сюди цей чолов'яга i зачав рубати топором ялицю. Зарубав ii до половини, а тодi бризнула з ялицi кров в його очi i ослiпила його. Вiн упав i зразу звiялася буря, повалила на землю пiдрубану ялицю та привалила собою рубача. От, знай – твердий е закон карпатських гiр. Життя дае життя, а смерть сiе смерть!» Пiшов собi Лiсовик в свiй лiс, а Лукин на верхи кичери та на полонини. Пiшов туди, куди манила його чародiйна весна. З верхiв i полонин заманила його i над Черемош, на зелений, заквiтчаний луг, де цвiла бiленьким цвiтом калина, а його запах рознiсся по цiлiм лузi. О, Боже святий! Батьку нашоi природи! – на лузi, недалеко калини, побачив Лукин ще одне гiрське чудо-диво, ще одну казку Карпат. Дивиться i не надивиться. Чудуеться та й своiм очам i вухам не вiрить. Ось там стоять двi сестрички-красунi. Але ж i красунi якi, ще досi таких не стрiчав нiде i не бачив. В обох рум'янi та бiленькi мов молоко личка. В одноi на головi вiночок з зеленого барвiнку, розпущенi бiлявi та довгi коси, а в руцi китичка весняних квiтiв. Сорочка бiленька, вишита, аж до нiг сягае, а постiльцi на ногах срiбнi, очi ж – голубi самоцвiти! Друга чорнявка з чорними очима, як з блистячими перлами, а головка закосичена бiлим, калиновим цвiтом. На ногах золотi постiльцi. З очей обох красунь так i сяе блиском, радiстю та веселiстю. Вони побралися за руки i тримаються по-сестриному. Лукин наче остовпiв та й питае себе: «Хто ж це може бути? Хто це, оцi двi сестрички з неземською красою?» Аж знова ненадiйно з'явився коло нього Лiсовик. Стоiть i смiеться до нього: «Не знаеш Лукине, хто це такi, цi двi красунi? Га? Не знаеш? То я тобi скажу. Ота бiлявочка, це наша верховинська Спiваночка, а чорнявочка – Гуляночка. Двi нерозлучнi сестрички, немов близнюки. Стiй та дивися, що буде дальше». Дивиться Лукин, а з лiса виходять три Лiсовики. Один iз скрипочкою, другий з цимбалами, а третiй з флоерою. Заграли музиканти, заспiвала бiлявочка, а чорнявочка пiшла в танець. Повиходили з лiса Лiсовики, Лiснi i Мавки, заспiвали та заграли всi гори з своiми лiсами i потоками. Пiшло в танець все, що разом з весною ожило. Цiла Верховина спiвае, грае та танцюе! Заспiвала Чорногора з Говерлею, завторував iм Пiп-Іван, заграв П'етрос у флоеру. Затанцював Пiп-Іван з Говерлею коломийки, а також всi верхи з кичерами. Спiвали та танцювали так, що аж гуло по Верховинi. Спiвають весняними шумами лiси-пралiси, грають гiрськi бистрi потоки. Якже ж не пiти в танець також i полонинам? Пiшов в танець Чiвчин з Лудовою, Шкорушний з Явористою, Кедровитий зi Скупою. Заспiвав iз Спiваночкою i Лукин та пiшов у танець з Гуляночкою. Спiвае i танцюе аж дух запирае. Ось там вилiз iз гущавини «жесний» Чугайстер – той вiчний карпатський танцюрист. Спiвае на все горло i танцюе так, що аж земля пiд ним дрожить. Рад-не-рад, мусiв Лукин з ним також потанцювати та ледве вирвався з його рук. Тодi кинувся Чугайстер до Лiсних i Мавок, але вони повтiкали вiд нього в лiси. Забралися в лiси й Лiсовики, а з ними й музиканти. На лузi лишилися лише двi красунi – Спiваночка й Гуляночка – та й Лукин з ними. Хотiв також пiти геть, але не мiг i кроку ступити, так був заворожений обома красунями. А вони все смiються до нього та пiдморгують своiми веселими оченятами. Пiзнiше почув Лукин таке вiд тих красунь: Занесли iх сюди у Карпати тi першi верховинцi, що то перед вiками зайшли були в гори, здобули iх i заселили. З далеких краiн мандрували сюди, густо-часто трупами стелили свiй шлях, трупами ворожими i своiми. Важка й небезпечна була iх мандрiвка. Не одне, що зi собою забрали, загубили по дорозi. Не одне загарбали в них вороги. Але Спiваночку та Гуляночку таки аж сюди в гори занесли. За пазухами iх у стужу грiли, на днi серця ховали iх вiд лютих ворогiв та як тiльки могли боронили iх, щоби ненарушеними занести сюди в Карпати. Тут же iх сокотили немов цiнний скарб i з поколiння в поколiння передавали. Сестрички Спiваночка i Гуляночка, щирi та вiрнi своiм верховинцям, ввесь час тримаються iх, як добрi дiти батькiв. «Я – каже Спiваночка, – не залишаю верховинцiв нiколи. Спiваю iм вiд колиски до гробовоi дошки. В хвилини веселости – веселюся з ними, в смутку ж – потiшаю iх i розганяю тугу. Не опускаю iх в горю, слабим сил додаю, впавших пiдношу, хворих оздоровляю, заплаканим сльози втираю, воiнiв до бою з ворогом загрiваю. Нiжна я та тендiтна, але велику силу маю». «А я, – каже Гуляночка, – я ввесь час з верховинцями перебуваю: на весiллях, на храмах, на толоках, по селах i на полонинах та при кожнiй нагодi з молодими i з старими. Вмiю старих вiдмолоджувати i в танець iх брати. Не менша в мене сила, як у моеi сестрички, Спiваночки». «Треба тобi, легiню, ще й те знати – додала Гуляночка, – що обi ми все молодi та безсмертнi, не старiемося i не вмираемо. Таку ласку маемо вiд самого Бога. Без нас обох не могли б жити верховинцi». Спiваночка додала ще вiд себе: «Ти ж бачив легiню, як то часто Аннички та Марiчки горами ходять i спiвають: Спiваночки-Гуляночки, де я вас подiю? В полонинцi на царинцi, там я вас посiю! І так сiють, щоби iх легiнi збирали i за кресанi клали». Не минула хвилинка, як вони обi зникли з очей Лукина. Знову ж не знав Лукин, чи це була з'ява, привид, а чи дiйснiсть? Постояв ще троха на лужку та й пiшов на верхи. Пiшов, як тi Аннички та Марiчки, сiяти полонинами i царинками спiваночки та гуляночки. Та просив i благав Господа Бога, щоби вони росли i не в'янули та не всихали навiть пiд час зимових морозiв i снiговiй. З весною в руках, зi спiваночками-гуляночками в серцю – блукав Лукин горами так довго, аж дiждався лiта з соняшною, золотою короною на головi. В цей час часто чув Лукин спiв косарiв: «Ми в луг пiдем всi з косами…» * * * Якось раз ненадiйно стрiнув Лукин ще одне чудо – нiколи невидану жiнку. Нi стару, нi молоду – не гарну та й не погану. Вся в сiренькiй одежинi, з довгими розпущеними косами, зi срiбними кораликами на шиi; з лагiдним i милим усмiхом на приблiдлих устах. Йде вона назустрiч Лукиновi, ступае малими, в золотих постiльцях, нiжками, ледве землi ними дотикае. Пiдходить до Лукина i вiтае його усмiхом: «Здоров був, легiне! – каже з-тиха. – Не знаеш ти мене, не стрiчав мене у своiх мандрiвках. Не чув ти також i мого голосу – вiн тихий i нечутний. Мое iм'я Тишина – «порекла» не маю. Я Тишина «невидимка». Карпатська заворожена Тишина. Самi Карпати зродили мене i в Карпатах ввесь час живу. Вони мене потребують. Тяжке карпатське життя, було би без мене ще тяжче. Я звичайно проживаю в глибинах карпатських пралiсiв там, де не доходять жаднi голоси й не перешкоджають моему спокоевi. Часом виходжу iз моего сховку на свiт i це роблю тодi, коли мене свiт потребуе. Сам же знаеш, що життя в Карпатах, це вiчна й безнастанна боротьба. Отож в таких випадках мушу i я зводити боротьбу з усiм тим, що менi противне й вороже. Раз я його, а другий раз. воно мене перемагае. Такий уже тут закон гiр: переможений уступае мiсце переможцевi. Те все дiеться до якогось часу. Бо ж усе тут чергуеться. Нi на веснi, нi влiтку, немае для мене спокою нi мiсця тут в горах. Весною все тут грае та спiвае; гримлять потоки, шумлять лiси, спiвають верховинцi, блеють овечки та порикуе маржина. Влiтку ж полонини лунають рiзними голосами, б'ють громи, гудуть-ревуть збуреними водами рiки й потоки, по селах та царинах дзвенять коси. В такi часи мушу пересиджувати в глибинi лiса. Не виходжу з нього i так вичiкую осени. Опустiють полонини, а тодi як справжня Тишина, панею проходжуюся по них. Згодом знов настае час чорногiрських вiтрiв осiннiх. Вони немилосердно проганяють мене з полонинських верхiв. Мушу тодi знов iти в лiси. Не дуже то радо, поступаюся я тим вiтрогонам. Верховинцi кажуть про цей час: «це передзимова тиша». Щойно перед самим приходом зими, я виходжу знову на гори. «Тиша аж у вухах дзвонить». Усе тихне тодi, наче до землi прилягае i надслуховуе. Починае падати снiг. Тихими, бiлими снiжними платками вкриваються гори, полонини, лiси й села. Нi звуку, нi шелесту. Тодi я паную i нiщо не заколочуе моеi тишi. Так тягнеться якийсь час, аж поки знову заговорить Чорногора. Заговорить бурею, вихром зареве, застогне i засвище. Грiзна та дика ота зимова буря в горах – безжалiсна й безпощадна. Перед нею мушу я втiкати в дебри й нетри. Як ущухне та вихора, тодi я знова виходжу з укритку й заливаю гори зимовою тишею. Анi вiтерець не дихне, все глухне, мовкне, каменiе, завмирае. Я, Тишина, беру гори в своi руки, а менi на допомогу приходить сивоусий дiд Мороз. Тихнуть тодi i всi гiрськi села. Люблять мене, цю зимову Тишину, всi гори, лiси й верховинцi, а я iх – також люблю. Хоч сама я тиха Тишина, але люблю гiрськi бурi, снiговii, повенi-плови, вихори й громи, люблю боротьбу з ними. Знаю добре: сумне i невеселе життя було б в наших горах, коли б у них була панею лише я. Тодi мертвеччина залила б нашi гори i людей. Потрiбнi тут на перемiну також i бурi. Бувае, що я дуже часто заходжу на цвинтарi та вiдвiдую покiйникiв. Знаю, вони дуже люблять мене. Заходжу також i до живих. Заходжу тодi до них, коли iхнi душi буряться, а в iх грудях бушуе неспокiй. Заходжу та втихомирюю iх. Бо й не даром люди кажуть таку приповiдку: «Святий спокою – гаразд з тобою», а спокою не було б, якщо не було б мене – Тишини. Лише я одна, Тишина, поедную iх з Богом, лише у тишi зносяться iх душi до Господа. Лише у тишi можуть вони заносити своi щирi молитви до Всевишнього. Нестерпне i докучливе було б без мене буйне життя, бурхливе та неспокiйне. Ось так говорила гiрська Тишина з Лукином. Потiм повела його за руку в незнанi i таемнi мiсця гiр. Побачив там Лукин пишну палату, що була збудована з срiбних цеголок та обведена золотою огорожею. Вiкна палати були з дiяманту, а покрiвля – зоряна. «Я тут найчастiше перебуваю. Це моя палата – палата Тишини» – сказала вона. Потiм запровадила Лукина в iншу палату в пiдземеллi, де було багато просторих кiмнат та й сказала; «Часом перебуваю i тут, але лише по пiвночi. Перед пiвнiччю перебувають тут заклятi князiвни й лицарi; тут мерт-в'яки, самогубцi, потопельники, вовкулаки й упирi. Приграе iм невидима музика, а вони якось чудернацько крутяться, нiби танцюють та монотонно спiвають. По пiвночi я тут е гостею, Тишина. Тiльки раз на рiк я паную тут цiлу нiч. Це дiеться на Святорiздвяну нiч, коли ввесь свiт прославляе Святу Тиху нiч. Отже пiзнав ти сси мене добре, легiню, а тепер прощавай! А як часом розбурхаеться твое серце й душа вихром завие, тодi приклич мене. Прийду до тебе, покладу свою руку на твою розгарячену голову, заспокою серце та втихомирю твою Душу». «А тепер бувай здоров!» – помахала до нього на прощання рукою, а Лукин зняв з голови кресаню i низенько iй поклонився. «Прощай Тишино, – сказав з-тиха. Обернувся i пiшов в другий бiк iз спокоем в серцi. * * * Лукин, блукаючи горами, не одно бачив i чув. Вiн заглядав у кожну щiлину, в закутину; з усiм розмовляв, до всего прислухувався i мав багато пригод. Бачив Царя Лiсiв, мешкав в його палатi, знав Лiсних i Лiсовикiв, сходився з Мавками, знав Велетня та не були йому незнаними добрi та злi духи. Зустрiв також i Карпатську Тишину. Не стрiчав однак ще верховинськоi Старовiччини. ii вважае все верховинське плем'я найбiльшим скарбом. Богато чув про неi i знав, що вона заходить до верховинських хат, та все ходить горами. Одного разу, коли запанувала в горах Тишина, Лукин попав у задуму. От i пiдiйшла до Лукина Старовiччина, поклала на нього свою костисту i жилаву руку та збудила його iз задуми. Зразу не знав вiн, що це Старовiччина. Побачив лише стару-старезну, але крiпку-кремезну жiнку. Була вона в шкiрянiй одежi, в постолах на ногах, мала довгi й наче мохом порослi коси. Стара собi, але очi молодi i палкi, а усмiх веселий, наче в дитини. В однiй руцi тримала книгу, а почерез плече перевiсила велику торбу. Лукин, налякавшись троха, хотiв струнути ii руку з плеча i пiднятись на ноги, але вона взяла руку сама з його плеча i погладила нею голову Лукина та дала заспокоюючий знак нею. Тодi почала говорити лагiдним i милим тоном: «Успокiйся легiню. Це я, про яку ти нераз мрiяв, – хотiв стрiнутись зо мною i багато чув про мене. Я карпатська Старовiччина, прародичка верховинцiв i прамати горен. Давно було це, коли прапрадiди, йдучи сюда з далеких краiн на здобуття Карпат, взяли зi собою найцiннiше – глибоку вiру в Бога i в мене – i занесли тут пiд Чорногору. Вiру в Бога несли в серцях i душах, а свою Старовiччину давню i минулу, несли в пам'ятi i споминах. Тяжкi були мандрiвки i завоювання Карпат: повно небезпек, перешкод, холоду, голоду i загрози смерти. Дещо погубили вони по дорозi, дещо заграбили вороги, але вiри i надii в Бога не мiг iм нiхто забрати, бо вони заховали це на днi сердець. Мене, Старовiччину, також сокотили мов зiницю в оцi, а пiд час небезпек, чи смерти, передавали мене другим i так донесли мене аж сюди в Карпати. Може спитаеш мене, чому вони назвали мене Старовiччиною? Та ж просто тому, що в менi захованi всi звичаi i обичаi цього гiрського народу, що замешкали настало в Карпатах. Отже, дiм будують на пiдвалинах, коверцi ткають на основi, таксамо i я е для верховинцiв пiдвалина i основа для побудування iхнього життя. Про це знають добре нащадки завойовникiв Карпат i живуть мною вiд колиски до гробовоi дошки. iхне життя виповнене Старовiччиною. Я з ними в радостi i горю, на уродинах i похоронах, з живими в церквах i з мартвими на цвинтарах, на забавах i весiллях. Я е у iхнiх звичаях, обрядах i вiруваннях, у спiваночках-гуляночках, у повiстках-казках, переказах, у згадках-споминах про глибокi моря i широкi рiки; я в колядах, щедрiвках, гаiвках; я по селах i лiсах, по верхах i полонинах. Обходжу з верховинцями всi свята: Рiздво, Великдень, Святу Недiлю, а в Святоiванiвську нiч йду в Чорногору з гуцулами, йду з ними на полонини весною, а осiнню сходжу з ними i маржинкою в села. Я, Старовiччина, в буйностi й красi життя-буття верховинцiв, у силi iх тiла й духа, в вiдвазi й очайдушностi, в погордi до смерти, в iхнiй любовi до свого, а ненавистi до ворожого, в готовостi вiддати життя свое за волю i свободу, в готовостi захисту своiх гiр вiд ворога. Я в думках i вчинках. Як сокотять верховинцi ту ватру, що ii занесли в гори предки i передають однi другим, так повиннi правнуки сокотити Старовiччину, занесену в Карпати, щоб вона не пропала i не загинула. З нею ж може загинути й верховинське плем'я та слiд по ньому пропасти. Тому я, як стара ялиця, дбаю щоб не пропало мое насiннячко, а щоб скiльчилося i росло, щоб наша старовинна традицiя передавалась з роду в рiд i закорiнилася в серцях верховинцiв та щоб звiдси не вирвала мене жадна негода, анi лютий ворог. Так, легiнчику, почув ти i побачив та впiзнав мене – карпатську Старовiччину. Почуте закарбуй собi в серцю i пам'ятi та нiколи не забудь твоеi Старовiччини. Сам шануй мене i скажи другим, щоб шанували. З оцим бувай здоров Лукине!» – Сказала i подалася тихими кроками «на верхи гiр, що сягають зiр». Лукин ще довго мав перед очима Старовiччину, а в вухах звенiв ii голос. З високоi полонини нiсся сумовитий голос спiваночки: «Та, як я си нагадаю тоту старовину, Серце ми си розпукае, що мало не згину». * * * Чув якось то Лукин, що у Чорногорах пiд Говерлею мае бути заворожений i зачарований вiдвiчний пралiс, де ще нiхто не бував. Там було дуже «варiвко» – можна до пралiсу зайти, але вийти – нi! Навiть i звiрi не заходять до зачарованого пралiса. Лише «вуйко» заходить туди, як зачувае свою смерть, щоб в неприступних дебрах зложити своi старi кости. Зареве на все горло в передсмертнiм крику, а лiс передасть вiстку, що не стало вже того, хто завдавав смерть iншим. Думав Лукин днями й ночами, як то би дiстатися туди, в пралiс Чорногори. Перейшов цiлу Чорногору вздовж i впоперек, а зачарованого пралiсу нема. Мабуть якась дивна сила не впускала його в пралiс. От i минае осiнь та зима зближаеться, а Лукин ходить Чорногорою i не знаходить пралiсу. Отак захопила його зима пiд Говерлею. Люта i морозна зима, а Лукин з довбнею в однiй руцi, а в другiй – гострий топiр, ходить-блукае, зачарованого пралiсу шукае. За черес запхав вiн ножаку, пiстоль i кресало з губкою та й ходить, а де нiчка його зловить там i заночуе. Розкладе ватру, похарчуе та й засне, але – чуйко спить. Може б був i надаремно блукав Лукин, якщо б був не стрiнув знайомого Лiсовика. Цей вiдразу лiсовою мовою каже Лукиновi: «Гей, знаю Лукине, чого оце ти блукаеш горами. Забагнулось тобi зайти в заворожений пралiс. Ходи зi мною, я тобi покажу. Але сам, нi, не пiду туди, бо нам Лiсовикам заборонено там лiзти. Ти ж хочеш пiти там, то йди, але чи вийдеш з нього, не знаю». Був морозний, соняшний ранок. Крутими стежками в темних дебрах та глибокими нетрями, продиралися Лукин i Лiсовик все дальше вглиб лiсiв. От i не дуже довго йшли, як Лукин побачив, мов високою стiною стали вiковi ялицi й смереки. Чорний та темний пралiс, аж страх глянути на нього. «От i зачарований пралiс, Лукине – сказав лiсовик. – Ти ж його шукав. Бувай здоров! Роби, що сам знаеш. Я тебе не раджу нi сяк, нi так». Махнув на прощання рукою i поспiшно пiшов понад потiк. А Лукин впертий, сказав собi: «Що буде, те й буде! Зайду!» Зразу, як тiльки зайшов, потонув в чарах пралiсу. Ненерушима карпатська первовiччина – лiсова пуща, стала перед ним в повнiй ненарушеностi дiвицтва. Вiковi дерева, грубезнi й височезнi, а на них замерзлi iскристо-срiбнi кришталики виблискують до сонця. Над зелено-снiжно-бiлим пралiсом видно клаптик темносинього неба. Стоiть пралiс тихо та ваговито, заслуханий в наче якийсь сон-казку. Заснiженими деревами наче накликае i притягае та манить до себе, далi й далi вглиб. Святочна тут та таемнича тиша i глуха мовчанка. Вiковi дерева наче простягають своi крiслатi галуззя-руки по Лукина i хочуть омотати його Де-не-де продираються танюсiнькi, як волосинка, промiнчики сонця. Довго, наче заворожений, стояв Лукин i подивляв чар пралiсу. Потiм, помалу подався в його глиб. Аж раптом, наче з-пiд землi вирiс, i заступив йому дорогу, старезний вiковий дiд. Весь оброслий довгим та грубим мохом, але кремезний, як отi ялицi. «Стiй! – крикнув вiн грiзно, – анi кроку дальше! Скажи менi, хто ти i хто завiв тебе сюди? Чого тут шукаеш?» Розповiв йому Лукин все по-щирому. Дiд, вислухавши його, спитав: «Знав ти, що в цей заворожений пралiс, не вiльно заходити? Га?!» «Та знав». – Вiдповiв Лукин. «Ага, знав i не боявся заходити? Знав, що хто сюди зайде, то вже нiколи не вийде звiдси! Бачу ти смiльчак i вiдважний собi легiнь. Я люблю таких. Ходи за мною, покажу тобi цей заворожений пралiс». Взяв Лукина за руку i повiв вглиб пралiсу, а по дорозi розповiв йому таке: «Коли зайшли сюди в Карпати люди i почали винищувати красу гiр – лiси, тодi пiслав мене сюди Цар Лiсiв i наказав сокотити цього пралiсу. І так вiдтодi до тепер, я е сторожем пралiсу». Цiлий день водив вiн Лукина i показував йому чари й дива. Настала нiч i настали знова новi нiчнi чари. Побiлений снiгом лiс освiтив мiсяць срiбним сяйвом, зiрки чарували iскрами i пiдморгували до Лукина. Все замiнилося в нiчну, зимову казку. Галуззя дерев заблистiли рiзними дiямантами. Вершини дерев злегенька ворушаться i шипотять щось з-тиха. А дiд каже: «Не думай легше, що тут все тихе i спокiйне. Нi. Надходить i сюди грiзна буря, але пралiс не лякаеться ii. Вiн ii любить, бо вiн змагаеться з нею. Боротьба, це зкиття. Вiн протиставить бурi свою силу, а потiм радiе перемогою над нею. Прожене бурю геть, а прикличе собi сонце, яке привiтае пралiс усмiхом, теплотою i своiм сяйвом. Привiтае, як переможця над бурею, а буря пiде потоками i там вилле свою злiсть». Запровадив дiд Лукина до своеi печери, що була вистелена мохом. Вiн заборонив в пралiсi розкладати ватру. Переночував Лукин, а ранком випровадив його дiд iз пралiсу та сказав Лукиновi, щоби вiн нiкому не признавався, що був тут в зачарованiм пралiсi. Лукин, радiючи, що побачив таке диво i вийшов цiло, приобiцяв сторожевi зачарованого пралiсу затримати все побачене в таемницi. Боже лiтечко, соняшна днинка, на небi нi хмаринки, полонини й царинки пахощами дихали – лише жити й Бога за його ласки та красу гiр хвалити й славити. Легко блукалося Лукиновi горами, радiстю билося його серце, веселилася душа i цвiла полонинськими чiчками. Очима ловив красу гiр, ногами ледви дотикав землi, руками бажав обняти ввесь карпатський свiт. Перед вечером знизився з високоi полонини над невелике, але глибоке озеро. Там захопила його нiч. Задумав переночувати близько того озера пiд грубезним буком. Розложив ватру. Вона грiтиме й хоронитиме його перед хижим звiрем. А звiрiв тут немало. Треба добре сокотитися вiд них. Присмажив собi кусень м'яса, напився води з близького джерельця й уклався спати. Натрудив ноги цiлоденним ходом, тож i не диво, що скоро заснув твердим сном. У снi мерехтилося йому ще раз усе те, що бачив у днину. Вiн же вднину горами жив, уночi ними снив. Такий уже був Лукинко, – вiрний син Карпат. Та лiтня нiч коротенька, нема багато часу на спочинок i сон… До того сталося тут щось таке, чого Лукин не сподiвався. Оце рано-ранесенько, коли сонечко думало щойно вставати зi сну й ще не протерло своiх золотих очей, збудив Лукина якийсь дивний, нелюдський крик. Прокинувся Лукин, встав на ноги й ухопив до рук свою довбню. Крик не втихае. Протирае Лукин заспанi очi раз i другий, бачить: два щезники й вiдьма тягнуть якогось легiня до озера. Кричить легiнь, кричать щезники, репетуе i вiдьма. Щезники тягнуть легiня за руки, а вiдьма тручае його й попихае з-заду. Легiнь не даеться, пручаеться, та в тих троiх бiльше сили, як у нього одного. Лукин же зразу пiзнав ту гiрську погань-нехар. Вiн пiзнав би ii навiть вночi, а тут уже ранок, виднося. Бачить добре, погань тягне незнайомого легiня до озера. Ось затягнули його вже над сам берiг озера. А що там? Що?! З озера виринае голова водяника. Вiн простягае руки по легiня. От-от, досягне його й затягне в озеро. Щезники, вiдьма i водяник працюють на одну руку – спiльно працюють. Не довго роздумуе Лукин. Із довбнею в руках, кiлькома кроками-скоками вже мiж товпою. Довбнею по щезниках – гоп, вiдьму вiдтручае геть, а легiня вмить виривае з рук водяника. Слава Боговi! – легiнь врятований. Так, але щезники й вiдьма кидаються на Лукина. Щезники намагаються повалити його на землю, а вiдьма дряпае i кусае. Не легкий бiй мусiв звести Лукин iз поганню. А тут ще водяник хотiв виштрикнути на берiг, та поспiшити на допомогу нехарi. Але дiстав добре Лукиновою довбнею по головi й пiрнув на дно озера. А тих трое нехарiв набив Лукин добнею так, що ледве» сивi вирвались та заховались у гущавинах лiсу. Легiня привiв Лукин пiд бука й посадив при вигаслiй, через нiч, ватрi. Роздмухав ii, доклав до неi дров i прижарив над вогнем кусень м'яса з оленя, що його вчора вбив. Та легiнь поки почав iсти, пiшов до джерела i напився з нього води. Щойно потiм взявся до iжi м'яса. Обидва не говорили – легiнь не мiг очуняти зi страху, а Лукин був утомлений боротьбою з нехар'ю. Сидiли мовчки при ватрi. Самi не знали, як довго так сидiли. Сонечко освiтило за той час усi верхи гiр, позолотило й воду озера. Аж тут надiйшли з верхiв, мабуть з найближчоi полонини, два молодi верховинцi, якi вертали в свое село. «Як спали, легiники?» – привiтали вони сидячих при ватрi. «Миром, як ви?» – спитав Лукин. «Миром спали, та не з миром устали». Лукин попросив верховинцiв присiсти бiля ватри й розповiв, що дiялось раннiм-ранком отут над озером. Із великим зачудуванням слухали легiнi повiстування Лукина й ввесь час споглядали на врятованого легiня. Споглядали, але не питали, чому та нехар хотiла втопити його в озерi. Це такий верховинський звичай: не питати, поки сам не скаже. А не скаже, то й на тiм останеться. Але Лукин, повiстуючи про те, що дiялось тут вдосвiтку, побачив виринаючу з озера голову водяника. Побачили ii також оба верховинцi, побачив i легiнь та й затрусився зi страху. Оба верховинцi розповiдали, що той водяник не одного вже затягнув на дно цього озера. Вiн, це побратим щезникiв i приятель вiдьом, – великий шкiдник. Слухав це Лукин i щораз бiльша лють росла в нього «Верховинцi знають про це i терплять цю нехар? – запитав Лукин. – «Забули, що з нехарю i поганню треба боротися i нищити ii? Де подiлася верховинська сила й вiдвага?» – Тупнув з пересердя ногою i заскреготав зубами. Мусить знешкiдливити цю погань, отого водяника. Мусить! Так, але чи подужае його сам без допомоги iнших? Знае свою силу, але можливо, що у водяника бiльше сили? Звертаеться до обидвох верховинцiв i намовляе iх пiти з ним на водяника. Питае, чи не бояться води та чи вмiють плавати? Наколи ж почув, що так, закричав: «Не роздумуйте багато, браття! Скидайте з себе одежу, роззувайтеся i за мною в озеро на водяника!» Ось вiн перший зверг iз себе все й вже готовий на смертельний бiй з водяником. За його прикладом пiшли оба верховинцi. Самотри пiрнули в глибоке озеро. Найшли водяника й почали з ним боротьбу. Лукин зловив водяника за волосся, а верховинцям казав держати його за ноги й руки. Тотiм витягли його на берiг. З тяжким трудом удалося iм затягнути водяника в прибережну глибоку печеру. В ту печеру запхали водяника й привалили великими каменюками. О, звiдтiль не вилiзе вiн вже нiколи. Не буде бiльше затягати людей на дно озера! Вилiзли всi три на берег, подякували Господевi за допомогу i пiшли пiд бука до ватри. Не легкий був бiй з водяником! Пiсля нього з'iв Лукин цiле стегно iз сарнюка i Бог зна скiльки випив води iз джерела. Верховинцi теж не «дармували» – витягли iз дзьоблень бриндзю, масло i корж – харчували i легiневi дали. Угощали себе взаемно, а потiм оба верховинцi розпрощалися i пiшли в свое село. * * * Щойно тепер розговорився легiнь, що був вирваний i врятований з рук нехарi i поганi. Ось що оповiв вiн Лукиновi про свого неня i маму. Його неньо не оженився сам, а його оженили, – оженили його неньо та «добрi» люди. Намовили оженитися з богатою дiвчиною. Тай нещаслива була його головонька. Не годиться погано говорити про рiдну маму, але правду треба таки сказати. Не був неньо газдою, а був у мами слугою, наймитом, чи просто сказати помелом у хатi. Усiм газдiвством керувала мама – все мусiло бути так, як вона хотiла – неньо не смiв противитися iй. Дуже тяжке й гiрке життя мав неньо. Вiн був добрий i лагiдний, а мама люта. Мала тверду руку, а язик гострий як коса. Неньо боявся ii – боялися i сусiди та уникали ii. Такою була мама, такою вона осталася i донинi. Не видержав неньо тяжкого життя з мамою – почав хворiти, а на все газдiвство махнув рукою. Хворiв довший час, а потiм помер. Перед смертю покликав сина д'собi й наказав йому не женитися i не мати такого життя, як вiн мав. Перед умираючим неньом заприсяг син жити самiтньо, не в'язати собi свiту з якоюсь там «челiдиною»… Поховала мама неня, а тодi до сина: «Женися! Менi потрiбна в газдiвствi невiстка!» З тою женячкою не давала синовi спокою. Вишукувала помiж дiвчатами не так для сина жiнку, як радше для себе невiстку – таку, щоб могла запрягти ii в ярмо й орати нею. Та дiвчата знали ii добре й жадна з них не хотiла мати ii за тещу – лякалися ii як вогню. Отак у сусiдньому селi знюхалася мама з якоюсь вiдьмою-чарiвницею, у якоi була донька на вiдданю. Почали сходитися разом й нараджуватися. Вiдьмi подобався легiнь напевне ще бiльше, як ii дочцi. Стали вговорювати i намовляти легiня, щоб женився. Але намови, нi навiть чари – не помагали, легiнь був твердий, як камiнь. Дав неневi слово не женитися i слова додержить, хоч би Бог знав, що сталося! Та чим бiльш легiнь впирався, тим бiльше обi жiнки натискали на нього – не давали спокою. А вже найбiльше завзялася на нього вiдьма, ще бiльше нiж мама. Почала грозити йому. Наколи ж нi погрози, нi чари, не помагали, постановила помститися зате на ньому. Цього лiта легiнь вiвчарив на П'етросi. Заснув у застайцi. З неi витягнули його сплячого вiдьма i два щезники. Довго не знав, що дiеться з ним. Щойно вдолi, над потоком, очуняв i пробував вирватися з рук поганi. Та на це не було в нього сил. Погань затягнула його над озеро, щоб передати водяниковi. Так хотiла вiдьма помститися на ньому за це, що не хотiв брати ii доньку собi за жiнку. Й була би допняла свого, як би не вирвав Лукин легiня з нечистих, поганих рук. «Декувать тобi, декувать за рятунок життя»! – казав легiнь. Вислухавши повiстування легiня, Лукин спитав його, що вiн думае дальше робити? Легiнь вiдповiв, що не думае вертатись нi на П'етрос, нi до мами. Пiде, куди поведуть очi i понесуть ноги. Сказав i пiшов. От пiшов i Лукин з ним долi потоком. І добре зробив. Недалеко вiд озера зайшли, аж там iз-за скали напали на них вiдьма i щезники. Вони, ждали, щоб схопити легiня ще раз у своi руки. І було б це iм удалося, як би не Лукин iз своею довбнею. Бив iх довбнею, куди попало, а легiневi казав бити погань камiнням. Погань мусiла втiкати… Лукин завiв легiня у Луги, де мав багато знайомих. Там умiстив легiня в одного богатого газди. З того часу проминуло багато рокiв. Але ж як то кажуть: «Гора з горою не сходиться, а чоловiк з чоловiком таки зiйдуться». Так було з Лукином i легiнем. Зустрiлися раз в Лугах. Колишнiй легiнь постарiвся, але женитися таки не думав. Вiн казав: «Дав умираючому неневi слово не женитися i не «поломлю» слова! А то ненева душечка не мала б спокою i на тому свiтi, а може й покарала б сина. Чи ж не та душечка казала тобi, Лукине, задержатися близько озера i вирятувати мене вiд смерти? Бизiвно, що так! «Усеко та неоднако» бувало в наших горах… Довго буде пам'ятати Лукин пригоду над озером, але не забуде нiколи й тоi другоi пригоди, яка трапилась йому того самого лiта пiд Копилашем. Ото попрощав знайомих газдiв у Лугах, розпращався iз врятованим вiн нехари i водяника легiнем та пiшов у сторону Копилаша. Думав вийти на Копилаш, а з нього помандрувати полонинами на Чiвчин i Лустун та вiдвiдати там ватагiв, вiвчарiв i бовгарiв. Так задумав Лукин, а воно зовсiм iнакше сталось. * * * Вийшов iз Лугiв, коли було вже сполудня. Йшов поволi, не мав чого спiшитися. Іде понад потiк, що крок, то iнший вид, один другого кращий, а вода потока срiбно-зеленява, не пливе, а скаче по камiннях, шумить, говорить, грае, спiвае та веселить серце Лукина. Назва цього потока, Руський. Пливе широкою долиною, – такого простору не мае жаден iнший потiк у горах. Вiн дуже часто змiняе свое русло, а де мае свое джерело, того мабуть нiхто не знае. Десь далеко й високо пiд верхом Копилаша, в глибинi пралiсу. Лукин думав знайти колись те джерело. Ось Лукин уже пiд Копилашем, мусить залишити потiк i спинатися крутим, стрiмким плаем, що веде крiзь правiчний, темний лiс. Цей плай один iз найстарших, давний, предковiчний. Його проробили першi здобичники карпатських гiр. Вiн об'еднав колись, об'еднуе i тепер поцей- i потойбiчну Верховину й верховинцiв. Іде Лукин плаем усе вище й вище. Десь там верхи гiр освiчуе ще сонце, а на плай сiдае вже темiнь. Нi, Лукин не пiде дальше, заночуе тут серед темного лiса – на верх Копилаша пiде завтра. Чи ж може вiн знайти де кращий i спокiйнiший нiчлiг, як у цьому пралiсi? Усипляти будуть його шуми дерев i далека гра потоку, а казку – шептатиме пралiс. Перше розложить ватру – ватра ж вночi, як сонце вднину. Ось уже i палахкотить ватра – веселiше стае Лукиновi, не буде самiтньо. Сiв при ватрi, вийняв iз дзьоблини харчi, що дали йому луганськi газди. Похарчував. Назбирав моху i сухого листя, – на ньому буде спати. Якийсь час сидiв при ватрi й вдивлявся в полум'я. Потiм прикляк i помолився, як умiв, – так, як його навчили. Знав, перед спочинком треба подякувати Господевi за те, що дозволив днину пережити й просити, щоб дав щасливо нiчку переспати. Приляг, певен був, що скоро засне. А воно нi. Не дае заснути сова, чи пугач. Кричить, не перестае кричати: раз злiва, раз зправа понад Лукином. Пригадав собi Лукин, що нiчний крик пугача, чи сови, вiщуе щось недобре, погане. Може так, а може нi. Але заснути таки довго не мiг. Було напевно далеко поза пiвнiч, як удалося Лукиновi заснути. Спав i не чув поганого голосу нiчних птахiв, зате мав якийсь дуже дивний, несамовитий сон: ото продерлося крiзь дерева сонце й заглянуло йому в очi. А вiн лежить, не встае – хотiв би встати, та не може. Але що це? Вiн не сам, над ним iз усiх сторiн волохи, чи цигани – вони всi не дуже рiзняться вiд себе. Чуе говорять, «джеремукають», а що, цього Лукин не розумiв. Пiдносять Лукина з лежанки, ставлять на ноги. Одна з циганок – так, це цигани, не волохи – бере його за руку й веде за собою. А вiн iде, дае себе вести, але куди – цього не знае. Циганiв багато: чоловiки й жiнки, старi й молодi. Лукин дальше спить i снить… Але йде з циганами, веде його циганка, не випускае його руки зi своеi. Все щось до нього говорить, а другi цигани смiються. Куди i як довго йшов так Лукин iз циганами, цього сам не знав. Куди ж запровадила його циганочка, того теж не знав. Здавалось йому ввесь час, що спить i снить дальше. Сон не опускае його, а циганка також не випускае його iз своеi руки. Аж чуе його рука не в дiвочiй, дрiбнiй руцi, а в грубiй… Не циганочка, а циган веде його кудись. Веде i спiшить. Довго вiв його той циган. Аж завiв його до якоiсь хати й посадив на лавцi. Але Лукин дальше спить, лиш крiзь сой чуе людськi голоси. Чимось його натирають, дають щось пити, водять кудись та кажуть лягати. Так тривало довгий час. Нараз прояснюеться в головi Лукина – будиться з несамовитого сну… Бачить, коло нього старий i молодий цигани. Молодий, це певне той, що привiв його сюди. Смiються оба цигани до нього, старий плеще його по плечах – видно задоволений. Говорить щось, але циганською мовою, а молодий вiдзиваеться до Лукина нашою мовою. Ось що почув вiн вiд цього цигана: Цигани найшли Лукина сплячого при плаевi пiд Копилашем. Обступили його i хотiли збудити. Але збудити не дала одна молода циганочка. Вона, як лише побачила Лукина, так зараз влюбилася в нього й хотiла мати його за чоловiка, а що ii мати, це найбiльша ворожка й знахорка мiж циганами, то на прохання дочки приворожила Лукина, вiдобрала йому розум, волю i пам'ять. Донька ж робила з ним, що хотiла. Другi цигани не противилися цьому, бо всi боялися староi чарiвницi та ii двох синiв. Боявся iх i цей, молодий циган, якого циганочка була йому нареченою. Тепер же, коли побачила Лукина, не хотiла вже й дивитися на свого нареченого, а вiн, хоча його серце обливалось кров'ю, був безсилий i безрадний. Терпiв i мовчав. Цигани вийшли на Копилаш, зайшли полонинами на Чiвчин i зiйшли з нього над потiк у Вiшову. Забрали також зi собою завороженого Лукина. Над Вiшовою розложили своi шатра. В одному примiстили Лукина з циганочкою та почали ладитися до весiлля. Стара циганка була певна, що Лукин стане, хоч i привороженим, ii зятем. А молодий циган, наречений циганочки, почав думати, як би не допустити до цього. Одноi днини пiшли обидвi циганки, стара й молода, у Вiшову, щось там купити, виворожити або й вимантити, а Лукина залишили в шатрi. Стара наказала одному iз синiв сокотити його. Та циган не всидить довго на одному мiсцi, пiшов кудись. А тодi цей ухопив Лукина за руку, та в гори з ним. Завiв його до знаного на всi гори знахора, а цей вiдворожив Лукина. Не буде циганочка його, анi Лукинова. Почувши все це вiд молодого цигана, Лукин спитав його, куди йому тепер йти, щоби знова не попасти в руки циганам. На це циган сказав, що виведе його на плай, який веде з Вiшови на Чiвчин. Заплатив знахоровi за вiдвороження Лукина й пiшов з Лукином. Вивiв Лукина на плай i хотiв розпрощатися з ним, аж тут прибiгла циганочка зi своiми братами. Кинулися оба циганчуки на цигана й Лукина. Лукин постановив обороняти не лише себе, але й цигана. Боротьба з циганчуками не була легка. Вони мали довгi, сталевi ножi. Намагалися досягнути тими ножами цигана, а Лукина дiстати в своi руки. Та Лукин подумав, що буде, те буде, але вiн не дасть себе ще раз у циганськi руки! І не дався! Але молодий циган був би загинув, якщо б Лукиновi вчасно не вдалось було вибити ножiв iз рук циганчукiв. Вибив iх ломакою i верг у лiс, а цигановi казав утiкати горi плаем. Циганчукiв бив Лукин ломакою куди попало. Не зчувся, коли циганочка пiдсунулась гадюкою д'ньому i обчепила його ноги своiми руками, як обручами. ii не хотiв Лукин бити ломакою i тому не мiг вирвати своiх нiг з ii рук. Аж тут ненадiйно наспiла допомога – з одноi сторони плаю вибiгли з лiса Лiсовики, а з другоi Лiснi. Циганчуки, користаючи з того, що Лукин мав спутанi ноги, почали щораз бiльше наступати на нього, не зважаючи на це, що вiн дальше вiдганяв iх вiд себе ломакою. Аж тут Лiсовики кинулися на них i почали гнати iх у дiл плаем у сторону Вiшови, а Лiснi вiдорвали циганочку вiд Лукина й потягли ii в лiс… Вiдiтхнув троха Лукин i подався горi плаем. Наздогнав цигана й оба пiшли на Чiвчин. Але на Чiвчинi не задержувалися довго, зайшли лише на часок в стаю, похарчували i пiшли над Черемош. Лукин завiв цигана на Луковицi i передав Бичуковi. Бичук забрав цигана в Голови. Там вiн став добрим ковалем. Потiм оженився iз убогою сиротою. Жив i вмер у Головах. Його сини перебрали вiд нього ковальство i так воно переходило з роду в рiд. Були циганчуки добрими ковалями, але й не гiршими музикантами. iх називали, вiд батька Карабка – Карабчуками. Але цигани з Вiшови були завзятi. Рiшили дiстати Лукина ще раз у своi чорнi руки. Дiстати i не випустити його. Почали слiдкувати за ним. Слiдкували i вислiдили. Був тодi Лукин на Чiвчинi. Одноi темноi ночi напали цигани на стаю, в якiй спав Лукин. Та Лукиновi якось тоi ночi не спалося. Хоч цигани по-злодiйськи, тихо як коти пiдсунулись пiд стаю, Лукин почув iх. Наробив крику, збудив ватага, вiвчарiв i бовгарiв, сам ухопив у руки свого довбню й всi разом кинулися на циганiв. Кинулися на них i котюги. Настав завзятий бiй. били, хто кого чим i куда попав. Бiйка i крик перервали нiчну, полонинську тишу. Побудилися по довколiшних лiсах звiрi й птахи. Довго тривала бiйка. Вкiнцi вдалося Лукиновi з полонинськими людьми вiдпудити циганiв ген за Чiвчин, на плай у Вiшову. Але цигани вкрали таки три барани. Звiсно ж цигани, це злодii. Зате вдалося одному вiвчаревi здерти зi старого, калюхатого цигана черес iз талярами. Ось, була це заплата за барани. Тоi ночi вже нiхто не спав на Чiвчинi. Лукин же, попрощав Чiвчин, пiшов верховинами, полонинами ген аж у Чорногору. Пiшов любуватися своiми горами, подивляти iх велич та красу i всемогучiсть та доброту того, хто iх сотворив i верховинцям у володiння вiддав – Господа Бога… О, гори, гори з чарами й дивами! Все тут дiеться ненадiйно, нагло й несподiвано. От ясне, голубе небо, котиться по ньому золоте сонце. Аж нагло, Бог зна звiдки, налiтають хмари – одна, за нею друга, зразу бiлi, а там уже чорнiють. Темнiе небо й гори пiд ними, а тут уже блискавицi i грiм за громом б'ють. Не перестають бити. Із темних хмар полив дощ-злива, плова. Заграли, заревiли потоки й рiки, заливають прибережнi луги, несуть вирванi з корiнням дерева, котять каменюки. Здаеться, всi темнi сили завели танець грози й знищення. А за якийсь час озиваеться Говерля, каже: «годi»! Дае наказ вiтрам, порозганяти хмари. І вже iх нема. Небо прояснилося, зникли хмари. Гори освiтило сонце, осушуе мокрi гори, проганяе в негри злi, темнi сили. Не знати, коли i як залишае гори лiто, а за ним приходить осiнь. Карпатська, золота богата осiнь з позолоченими буками, з замрiяними тихими лiсами. Маржина зiйшла з полонин, ходить по царинках, скубе зелену ще травицю, аж раптом одноi ночi мороз. Іней вкривае дерева i царинки. За цим чорнi хмари з Чорногори. З них сипле снiгом. Густий, лапатий – паде без перестанку. Багатi, снiгом чорногiрськi хмари. Оце вже всi гори забiлiлися снiгами – кичери, полонини й глибокi дебри лiсовi. Снiг i на зеленому чатиннi смерiк i ялиць. Так зима хоче, щоб усе було заснiжене, бiле. Пiслала Говерля снiговi хмари на гори, а тепер каже буйним вiтрам вiяти. Вiтри перемiнюються в бурю. Буря поривае снiг i несе перед себе. День-два й гори, це велика, бiла пустеля. Все, що досi жило й рухалося, завмерло, привалене снiгами. По снiговiй пустелi проходжуеться тиша. Тиша, що тривогою здiймае, жахом проймае. А Лукин любить ту тишу. Вiн ii не лякаеться. Любить ту бiлу пустелю. Знае, по нiй ходять духи предкiв i шепотом розмовляють з собою. Любить Лукин карпатськi зими з снiгами й морозами. Любить й не лякаеться iх. iх лякаються злi, поганi духи й залазять у найглибшi нетри-дебри, у щiлини та не видають зi себе голосу, бояться нарушувати зимову тишу гiр. Бiла тиша залягла гори, присiла полонини. Лише у яснi, зорянi, морознi ночi можна побачити й почути оленiв, що витребують з-пiд снiгу суху травичку. З лiса чути виття вовкiв та смертельний голос сарни, що попалась iм у зуби. Любить Лукин зимовi днi i ночi. Любить голоси й шепоти, що ворушать пустельну тишу заснiзкених гiр, морозом скутих потокiв i рiк. Любить i шаленi бурi з iх снiжною курявою, що чигають смертю на смiливця i нерозважного мадрiвника. Вiдорветься брила снiгу зi скали, покотиться вниз, пориваючи все подорозi, на що натрапить. Порве й смiливця та погребе в пропастi навiки, – нiхто не знайде його костей. Так – у горах пануе всюди тiльки сила. Сила, що не знае пощади для слабих. Сила тут у чарах. Сила на кожному кроцi гiрськоi природи. Сила на верхах, лiсах i скалах, у рiчках i потоках, у зимових бурях-снiговiях i у лiтнiх повенях-пловах. Любив Лукин не лише ходити-бродити заснiженими горами й лiсами. Любив також зимою сидiти в якiйсь стаi, чи зимарцi при палаючiй ватрi. Докладав до неi дров, а вона давала йому свiтло й тепло. Скiльки ж радости й задоволення! Там гуде вiтер, свище й граеться зi снiгом, тисне лютий мороз, виють вовки, а тут – горить, палае ватра. Вона не лише горить, а й говорить. Лiсовою мовою говорить. Вона ж дитина гiр. Губка й кресало також дiти гiр. Дрова з гiрського лiса i той, що слухае мову ватри, всi вони дiти гiр. Як же iм не розумiти себе взаiмно? Тоне нераз вiв Лукин iз ватрою нiчнi розмови аж до самого ранку. Часом заходив до нього на розмову Лiсовик. Лiснi вiдвiдували його тiльки тодi, як спав. Спiвали йому до сну, як спiвали тодi, коли ще був дитиною. Солодко спалося Лукиновi при iх спiвах. Наколи ж прокидався зi сну, Лiснi зникали. Лiтом перебував Лукин на полонинах з вiвчарями. Любив полонинське життя. Перейшло лiто на полонинах, проминула й осiнь. Взяла гори в своi окови зима. Вона захопила Лукина в однiй зимарцi на Луковицях. Пiзненько вночi, Лукин сидiв при ватрi й слухав голосiв за зимаркою. А там мело снiгом, тиснув мороз. У таку нiч i сон бродить десь лiсами, не заходить у зимарку, не присипляе Лукина. Сон, – це пiвсмерть. Хто менше спить, той довше живе. Сидить Лукин бiля ватри й слухае ii повiстувань про те, що колись було, минуло i не вернеться. Сумне те повiстування, повне жалю i туги. Заслухався Лукин у повiстування ватри й не чув, що хтось зайшов у зимарку й станув при дверях. Глянув Лукин у сторону дверей. Там стояв обдертий, збiджений, заснiжений, не старий ще верховинець. Несмiло переступае з ноги на ногу. Привiтав Лукина тихим, вiд морозу дрижачим голосом, але до нього й до ватри не пiдходить. Ледве якось намовив його Лукин, щоб сiв на ковбку коло ватри. Але не скоро заговорив, та й не дуже радо вiдповiв Лукиновi на питання: хто вiн i звiдки? А те, що Лукин почув вiд нього, морозним вiтром повiяло, жалем i спiвчуттям пройняло Лукина. Вiн iз тоi сторони Черемошу. Жив там i помагав своему дедевi газдувати. Був уже легiнем. Пiзнав одну дiвчину й вона дуже подобалася йому. Минув якийсь час i вони обое полюбилися – щиро, гарячо. Взимi мали повiнчатися – стариня почала вже ладитися до весiлля. Радiе, що буде мати жiночку, як ластiвочку. Але, але… Бачить, що його Євдокiйка остигла до нього, починае бокувати вiд нього… Не знав i не розумiв, яка може бути причина цьому? Почав слiдкувати за Євдокiею, почав назирцем ходити за нею. І вислiдив. До неi заходив легiнь, син багатого газди з-за Черемошу. Сходяться обое в лужку над рiкою… «Уб'ю його, або ii, або обох – подумав. – Барткою по головi i по всьому!» Але потiм роздумався. Рiзнi думки приходять у голову – раз така, раз iнша. Пробував говорити з Євдокiею «на-розум» – не помагало. Говорив iз легiнем, що вiдбив вiд нього Євдокiю, але той висмiяв його. Що ж мав «бiданка» робити? По довшiй надумi пiшов до знахора, який був i великим мольфаром. Вислухав його той, тай дав йому таку пораду. «Вiддай свою душу моему приятелевi, – щезниковi, слузi Арiдника, – а той зробить так, що Євдокiя буде твоею жiнкою». «Нехай буде, як кажеш» – сказав нещасний. Пiшов iз мольфарем у Чорногору i вiддав свою душу щезниковi. Вернув у свое село i сталось як приобiцяли мольфар i щезник – Євдокiя навернулася до нього – повiнчалися обое. Живуть, любляться, люди завидують iм. Так, але нещасниковi без душi, не легко живеться. Та, щоби лише це, а то почали люди в селi говорити, що вiн задля Євдокii вiддав щезниковi свою душу. Почула це вiд людей Євдокiя, але не дуже то iм вiрила. Аж одного вечора почала примилюватися до свого чоловiка й приговорювати до нього солодкими словечками. Стала просити, щоби сказав, чи правда це, що люди говорять: чи вiн вiддав за неi свою душу щезниковi? Так довго пiдлещувалася i не давала спокою йому, аж вiн признався до всього. А що тодi зробила Євдокiя? Вiдштовхнула його вiд себе й сказала рiшучо, що не буде жити з бездушником! Позбирала все свое i пiшла до своiх батькiв. Як вiдходила сказала йому: «Йди, вiдбери свою душу! Тодi поверну до тебе». Сказала й пiшла. А вiн? Пiшов до мольфара просити, щоб допомiг вiдобрати вiд щезника душу. Обiцяв дати йому за це, що сам захоче. Але мольфар висмiяв його i прогнав вiд себе. Що не було йому робити? Пiшов ген на Плоску до славного ворожбита. Розповiв йому свое горе i просив рятунку. Ворожбит сказав йому таке: «Щезники не держать в себе вiдданих iм душ. Вони пускають iх у свiт, щоб робили людям шкоди. Так i твоя душа блукае десь тут у горах. Хочеш мати ii знову, мусиш ii шукати. Сказано в святих книгах: «Хто шукае, той знаходить». Послухав вiн ворожбита, ходить по горах i шукае своеi душi – вiрить, що знайде ii. Знайшов був ще до одного ворожбита, а той сказав йому, що мусить вперше знайти цвiтучу фiялку в зимi, або внiч перед святом св. Івана цвiт папоротi. Тодi щойно знайде свою душу. Чув, що е люди, якi не мають душ, а все ж таки живуть. Жив би й вiн бездушником, але його Євдокiя не хоче жити з бездушником, а вiн не може жити без своеi Євдокii. Побачив i почув Лукин ще одне диво, яке лише в горах може трапитися. Довелось йому побачити й кiнець цього «дива». Заблукав вiн раз у село, де жив той шукач своеi Душi. Допитався до його хати i, що побачив там? Побачив молодого газду й зарум'янену, пишну газдиню, а перед хатою хлопчика з бiлими кучерями. Розговорився з газдою i, пригадали собi зимарку на Луковицях. Газда сказав, що йому таки вдалося знайти свою душу й вернутися з нею до жiночки Євдокii. Живуть у любовi i злагодi, як двое голубiв. Гостив Лукина в себе кiлька днiв, а на прощання сказав йому: «Так то, легiне Лукине, впертiстю, завзяттям i витривалiстю можна все зробити, а твердою вiрою у власнi сили й Божу допомогу, зiрку на небi досягнути, в руки взяти й на землю стягнути». Пiшов Лукин блукати дальше своiми горами й розповiдати горенам про ще одне диво-чудо, чи то казку Верховини. А «горени» слухали й лише головами покивували. * * * «Усечiну» бачив уже Лукин. Вiн же вирiс в горах i блукав зеленими Карпатами, мандрував високими Бескидами. Однак те, що побачив однiеi осени на Ворохтенських полонинах, не доводилося ще бачити нiколи. Оце стрiнув на тих полонинах чужих людей, не верховинських. Побачивши iх, здивувався i зачудувався. Ватаг у стаi сказав йому, що це один великий пан iз далеких «долiв» зайшов сюди в гори зi своiми гостями й слугами на полювання. Ватаг мусiв пояснити Лукиновi, що це таке «пан» i що це «доли». Далеко за горами, де нема гiр, стелиться усюди рiвнина, поле, мало там i лiсiв. Тут «годуе» верховинцiв лiс, а там подолян – земля. Усе, що ватаг про «доли» й життя там знав, те оповiв Лукиновi. Глядить Лукин на тих зайшлих людей i чудуеться. Усi на конях, пани й слуги. Пани на сiдлах iз шкiри – «ред» на конях блищить срiблом, стремена золотi. Найкращий кiнь пiд паном, що на самому передi. Вiн то прикликав Лукина до себе й заговорив до нього людською мовою, якою говорять i верховинцi. Сказав Лукиновi, що приiхав у гори на полювання. Напевно Лукин знае, де найбiльше ведмедiв, на котру полонину виходять вечором оленi, звiдки виходять вовки й де можна надибати багато куниць i видер? Не дуже то охоче давав Лукин пановi вiдповiди. Не подобався йому цей пан i другi пани. Не подобалось йому те, що слуги зсаджували панiв iз коней i помагали iм сiдати на них. А як засiли до вечерi, то пани кидали слугам недогризенi кости, як це роблять верховинцi з котюгами. До слуг говорили пани мовою подiбною до верховинськоi, а мiж собою розмовляли мовою, якоi Лукин ще нiколи не чув. Ватаг сказав йому, що це польська мова, лецька. Спали пани на пишних коверцях i ними прикривалися. Слуги ж спали, де i як попало. Рано побудили слуги панiв, снiдання для них було вже готове. По снiданню заграли ловецькi роги й пани вирушили на полювання. Зброя в них така, якоi Лукин ще не бачив. Полювали зранку до вечора, вполювали не мало ведмедiв, оленiв, вовкiв i дрiбноi звiрини. Впольовану звiрину зносили слуги на мiсце, де пани розтаборувалися. Крiм убитоi звiрини принесли слуги й кiлькох поранених панiв. Та Лукиновi було бiльше жаль вбитоi звiрини, нiж покалiчених панiв. Перед вечором засiли пани до вечерi. iдять жарене м'ясо, а при цьому п'ють щось таке, чого Лукин не знае. Чим бiльше п'ють, тим голоснiше говорять – один другого хоче перекричати, а всi вихваляють себе, як найкращих i найвiдважнiших стрiльцiв. Дали пани й Лукиновi покоштувати того, що пили. Випив Лукин i скривився, а потiм голова йому закрутилася. Слуги сказали йому, що тi напитки, це вино й медок. Ними пани дуже часто впиваються. Мусiли пояснити Лукиновi, що це значить «впитися» i бути «п'яним». Тиждень перебули пани в горах – бiльше iли й пили, нiж полювали. «Великий» пан почав намовляти Лукина йти з ним ген туди «на доли». Буде жити в його палатi, буде там мати, чого забажае. Лукин не давав пановi своеi згоди – не мав охоти залишати своi гори. Але й був цiкавий побачити той чужий йому «долiшнянський» свiт. То ж пiддався намовi пана пiти з ним. Але сказав пановi, що вiн не звик кожному пiдчинятися, або бути в когось слугою. Вiн вiльний карпатський орел, – куди хоче, туди йде; що хоче, те робить – «сам собi пан». А палату вiн уже бачив i жив у нiй. Це була палата царя карпатських лiсiв. Розповiв пановi про ту палату. Пан слухав й смiявся. Казав, що немае в свiтi царя лiсового i такоi палати. Це хiба казка-небелиця. Цим вiн розгнiвив Лукина. Лукин сказав, що пан може бути паном, але не е дуже розумний, якщо думае, що в Карпатах живуть лише ведмедi, вовки та iнша дика звiринка. Ну та може ще думае пан, що люди-верховинцi теж недалеко вiдбiгли вiд диких звiрiв. А воно неправда! В Карпатах дiються речi, якi «панам» нiколи не снилися. Це свiт iз дивами й таемницями, яких пани не розумiють, а верховинцi не дикi люди, бо вони черпають розум з книг гiрськоi природи, як оживляючу воду з гiрських джерел. Наказав пан дати Лукинови коня i казав йому iхати поруч себе та розповiдати про чуда й дива гiр. Слухав повiстувань Лукина й пiдсмiхався – мабуть, не дуже вiрив у те, що почув. Так було поки iхали горами. Наколи ж опинився поза горами, на «долах» та рiвнинах, Лукин увесь час мовчав, та роззирався на всi сторони. Куди не гляне, всюди те саме – поля i поля. Зовсiм не так, як у горах, там iз кожного верха, чи кичерi можна щось iнше побачити. Доiхали до якоiсь рiки. Вода в нiй брудна, каламутна – нiби не пливе, а на мiсцi стоiть. Не грае хвилями так, як Черемош. Все, все тут не таке, як у горах. Усе покрите смутком, як павутиною. Все тихе, мовчазне, i сiре, – поля i люди. Пан тут пануе, а люди бiдують – не для себе, а для пана тяжко працюють. Прийшла зима, стало ще сумнiше, все покрив снiг. Одне, що Лукина до себе притягало, це була церква. Вiн був лише раз чи два в церквi за Чорногорою, а тут мiг ходити до церкви щонедiлi i щосвята. Хоч не все розумiв, але любив слухати спiв i проповiдь священика у церквi. Старий священик з сивою бородою був добрячий i люди любили його. Вiн запросив раз Лукина додому потiм казав приходити до себе вечорами. Із розмов з Лукином, священик пiзнав, що вiн малощо знае про Бога й Божi заповiди та закони. Почав навчати його i дивувався, – Лукин був дуже понятливий та ставив священиковi розумнi питання. Вiн розповiдав священиковi про гори та про чуда-дива, що в них дiялися. Розповiв i про Рождество Христове, яке бачив на Луковицях, а це дуже здивувало й зацiкавило священика. Лукин навчився дуже багато вiд священика. Священик розповiв Лукиновi, що всi землi близькi й далекi разом з Карпатами були «нашi». Володiли ними «нашi» князi i королi. Були в нас i «нашi» великi пани, що iх називано боярами, як от i цей пан, що взяв Лукина з гiр у свою палату. Та нашi князi вимерли, а нашi землi i увесь наш край загарбали поляки, ляхи. Нашi ж бояри почали полячитися, стали приставати до ляхiв. А цей наш пан, держиться ще нашоi вiри й мови, але вже його дiти перейшли на польську вiру, пристали до ляхiв, люблять все, що польське. Свого цураються. Польща загарбала й Карпати, але ляхи бояться в них осiдати – знають, що верховинцi люди войовничi, чужинцiв, яких зайдами називають, ненавидять i боронять своi гори перед ними. Все це болiло й смутило Лукина. Одне, що любив Лукин тут, на долах, це iзда саньми. Пан iздив часто саньми в яснi ночi на полювання лисиць i зайцiв та брав з собою Лукина. Друге, що принесло Лукиновi багато радости й утiхи, це були Рiздвянi Свята з колядами та Йордан iз щедрiвками i водосвяттям. Лукин вивчив багато коляд i ходив iз колядниками колядувати, а потiм щедрувати. Пiсля свят були весiлля, на якi запрошувано Лукина й брано його в танець. О, танцювати Лукин любив! Все ж таки тутешнi танцi не верховинськi. «Добрi» люди хотiли тут оженити Лукина. Пiдшукали для нього гарну дiвчину, яка подобалась Лукиновi, а вiн iй. Але, щож? Лукин не хотiв залишатися тут на все, а дiвчина боялась йти з ним у гори. Вiн перезимував тут, але дальше тут жити не буде! Нi! І ще раз нi! Правда все тут цiкавило його, рiзне бачив i чув та багато дечого навчився – передовсiм вiд священика. Але «доли» – це не гори, все тут iнакше, як у Карпатах. * * * Повiяли веснянi вiтри, загорiло сонце, стало широко й простiрно, але Лукиновi тiсно, як пташцi в клiтцi. Гей, там У Карпатах зима сплила вже з верхiв i полонин у далекий свiт. Зробила мiсце веснi. Там увесь гiрський свiт грае, спiвае, – закосичену, гожу весну вiтае. З курних хат виходять верховинцi на стрiчу весняному сонцю. Радiють люди й маржинка, овечки блеють, коровки порикують, легiнi у флоери грають, дiвчата пiсеньок спiвають. Веснянi чари на лiсах i полонинах – вони ж i в серцях верховинцiв. От прийшов день св. Юрiя. В Лукинових горах вже «полонинський хiд». О, скiльки там у селах, у верховинських «посидках» радощiв та втiхи! Та, не лише там, але й на звiльнених вiд снiгiв полонинах. Пригадалася Лукиновi спiваночка: «Яка ж тота полонинка на веснi весела. Як на неi йдуть овечки iз кожного села». Заспiвав ii Лукин, а в його очах потемнiло, закрутилися в них сльози з жалю i туги. Ох, якi гарнi полонини на веснi! Вiн пригадуе собi, що весна зняла з них бiлий одяг i убрала iх в зелений з бiлими, жовтими, синенькими, червоними й рожевими квiточками. Весь полонинський свiт ожив. Радiе, до сонця смiеться. Там уже десь старий Бичук вийшов на свою полонину в Луковицях. Не сам, а зi слугами, бовгарами й вiвчарями. Конi пiд стаею. Нав'юченi всякими статками, приладдям i начинням. Слуги розтерхують конi i заносять все в стаю: кiтли, бербеницi, путину, бутилев i iнше – все, без чого не можна газдувати на полонинi. Свое полонинське газдiвство починае Бичук вiд живоi ватри, що ii розкладае на серединi стаi. На вертлюху над вартою завiшуе котел iз маслом, у ньому виварюе сорочку-мазанку. Ватра мае горiти до осени, а в мазанцi буде ходити все лiто. Розкладаючи ватру, говорить до неi, заклинае злi духи, щоб не мали приступу до стаi i до маржини на полонинi, а добрих духiв просить, щоб крили вiд лиха й нещастя, вiд боли й хижого звiра, щоб добро гостило в стаi, а на полонинi було все миром. Іде Бичук на свою полонину – мусить перейти ii вздовж i впоперек та обiйти довкола. Вертае в стаю, а тут уже «мiшеники» з рогатою маржиною, коровками, волами, тай овечками. Привiти, розговори, жарти й смiхи. Маржина мусить перейти через ватру на струнцi, а мiшеники через сокиру на порозi до стаi. Це такий «старовiцький» звичай. Тепер приходить доiння коровок i овечок «намiру» тай ревашi-шкаберки для ватага i для мiшеникiв. А тут уже й вечiр. Горить ватра, довкола неi мiшеники, харчують, що хто мае, попивають i «честують» однi других та ведуть безконечнi розмови. Там при кошерах вiвчарi з пiстолiв стрiляють, звiрiв вiдпуджують, трембiта грае – тужить, зiрки з неба моргають – не легко в таку нiч заснути на полонинi. Довго не може сон зморити верховинцiв. Усе те бачить безсонними очима Лукин, все чуе, його не думки й серце там, – на зелених полонинах, iз ватагами й вiвчарями при ватрi, у весною завороженiй ночi. Вiн не прижмурив i ока цеi травневоi ночi. Ледви дiждався ранку. Розпрощався i «роздекувався» з паном, подекував священиковi за науку, попрощав добрих «долiшнян», узяв у руки свою бартку й орлом полетiв у своi пiднебеснi гори Карпати. Пан давав йому коня з сiдлом, хотiв обдарувати його «веечiною», але Лукин вiдпросився вiд усього, взяв лише пiстолю. Не минуло й тижня, як Лукин був уже в своiх горах над Прутом – слухав його шуму, пив його воду. Знад Прута лiсами й полонинами вийшов на Чорногору. Звiдтам над Черемош у Буркут i вже був на Луковицях у стаi Бичука. Заспiвали оба зi старим Бичуком: «Ой нема то краю, краю, над ту Верховину». Мав Лукин, що повiстувати Бичуковi, вiвчарям i бовгарам та другим верховинцям про тi далекi доли тай тамошне життя людей. Не мiг довго всидiти на Луковицях. Усе лiто блукав горами, лiсами, а як оглянув увесь гiрський, заворожений свiт, десь але пiд осiнь повернув на Луковицi. * * * Одного вечора, сидячи при ватрi, Лукин оповiв Бичуковi про пригоди, що iх мав, блукаючи в лiтi горами та лiсами. Мiж iншим мав також зустрiч iз прапредком, який належав до перших прихiдцiв у Карпати, до завойовникiв наших гiр. Чув нераз Лукин, що мае жити в горах той прапредок. Чув, що дехто й бачив його, але лише здалеку й нiхто не говорив iз ним, однак всi говорять, що вiн таки живе й блукае горами. Тими горами, що колись вiн iз другими завоював для нащадкiв, для внукiв i праправнукiв. Аж одноi мiсячноi ночi, що казкою стояла над Чорногорю, коли Лукин шукав мiсця на нiчлiг, побачив напроти себе старого-старезного чоловiка в одязi з вовчоi шкiри. Старий, весь оброслий, здавалося, не волоссям, а мохом, як стара ялиця в Чорногорi. Іде собi просто, не горбиться, а в руцi груба «клебука». Високий, в плечах широкий, борода по колiна, з навислих брiв ледви видно очi, орлиний нiс. Хiд повiльний, але певний – промiнюе вiд нього ще силою i вiдвагою. Хотiв Лукин виминути його, але подумав: ануж це той прародич верховинцiв, про якого я чув вiд старикiв. Чи не варто приглянутись до нього зблизька, а може ще й поговорити з ним? Пiдходить до старика, здiймае з голови кресаню, кланяеться низько, вiтае старика Божим Словом. На привiт вiдповiдае старик привiтом: «Здоров був легiне! Мене ти не знаеш, але я тебе знаю. Ти син Карпат, гiр i лiсiв. А я? Я з тих перших, що зайшли колись у цi Карпати й завоювали iх. Завоювали не для себе, а для нащадкiв, що мали засiсти в Карпатах й держати iх у своiх руках i серцях. Ходи зо мною, а я покажу тобi, де знайшли вiчний спочинок тi, котрi завоювали Карпати. Ходи!» Взяв Лукина за руку й завiв у печеру пiд Говерлею. В печерi було темно. Старик казав Лукиновi викресати вогню i зробити свiтло. Стало ясно. Лукин побачив у печерi багато людських кiстякiв, а при них тяжкi топори й списи, та всяка iнша «зброя», якоi не можна побачити вже тепер у горах. «Оце кiстяки тих перших, що мали силу й вiдвагу зайти в гiрськi нетри й дебри та завоювати Карпати з iх пралiсами. Завоювали iх отими топорами й списами, що iх бачиш, та й вогнем, що його добували, потираючи двома куснями сухого дерева. О, були це люди не лише великоi сили тiла, але й духа! Силу тiла принесли в Карпати з собою, а силу духа дав iм могутнiй Дух гiр. Принесли в гори ще й велику вiдвагу, смiливiсть, безстрашнiсть i жадобу боротьби. Це все одiдичили вiд своiх предкiв, якi жили теж боротьбою з усякими ворогами. Тi, першi, що iх костi тут бачиш, мусiли жити в печерах, деiнде не можна було знайти безпечного й захисного мiсця перед хижими звiрями та й перед лютими, злими, поганими духами, якi держали гори в своiх руках, iх паном i володарем був «жесний»-страшний Арiдник. Вiн був лютим ворогом людей i казав: «Не дам iм опанувати гiр! Гори були й будуть моi!» Не було ради, треба було звести з Арiдником смертельний бiй. Що Арiдник нинi прикутий в печерi до скали, це ти знаеш. Але, як це сталося i хто прикував його там, цього нинiшнi верховинцi i ти сам, не знаете. Ми, цi першi прихiдцi в Карпати, зробили це! Днями й ночами нустрили-слiдкували за тим сатаною. Не легко було знайти його й пiдойти д'ньому зблизька. Та все зробить завзятiсть! Удалося нам таки стрiнути його й загнати мiж скали над потоком. А тодi всi разом на нього з топорами, списами й довбнями. Били, ой били його! Його та його слуг. Але на смерть убити його таки не змогли. Не видержав усiх ударiв, повалився на землю, а його слуги, побачивши це, розбiглися, хто-куди. Тодi зв'язали ми того сатану Арiдника, занесли в печеру й прикували до скали. Вiн ревiв i скаженiв iз немочi. А ми? Однi з нас погинули, тих було найбiльше, а другi, доживши глибокоi старости, повмирали. iхнi костi бачиш у цiй печерi. Один лишень я ще живу. Живу з наказу Духа гiр. Стрiнув я тебе, а ти мене, то скажу тобi ось що: Всемогучий i всевидючий Дух, що пануе над горами i володiе ними, знав для чого залишив мене досi живим. Хотiв, щоб разом зi мною жила в горах наша давнина, наша старовiччина жила, не вмирала i не йшла в забуття. Щоб верховинцi по всi часи знали й тямили, що завоювати для них Карпати не було легко, та щоб ще знали, що все, що важким трудом i кров'ю здобуте, це дороге, це найдорожче! Його треба цiнити, любити, берегти й вiд ворогiв боронити. Перекажи ось це всiм горенам, та iм ще скажи: Карпати будуть нашими доти, поки не зайдуть у них чужинцi, вороги. Тому мусять верховинцi сокотити гори перед «зайдами», не пускати iх у Карпати! По наказу Духа гiр ходжу горами, заходжу ночами до сплячих людей наших i нашiптую до iх вух усе те, що чуеш вiд мене. Я пiду дальше крiпити верховинцiв духом боротьби, сили i завзяття, та пригадувати iм правiчну правду, яка завела колись нас у Карпати. Правду таку: «жити, значить боротися, а смертi смiятися в очi. Бувай здоров, а того, що чув вiд мене, не забувай!». Сказав це й зник. Зник, якби на крилах чорногiрського вiтру вiдлетiв, а мене залишив у сяйвi мiсяця пiд Говерлею. Свою розповiдь про зустрiч iз прародичом закiнчив Лукин так: «Не знаю, було воно справдi так, як розповiв, чи може був це нiчний привид, а чи може ще одна казка чарами оповитоi чорногiрськоi ночi? Та сяк, чи так, я ii не забуду». * * * Бичук вийняв iз рота погаслу люльку й промовив тихим голосом. «Чув i я, Лукине, про того прародича нашого. Чув i вiрю, що вiн справдi ще живе й ходить горами, а якщо не вiн сам, то його дух не перестае ходити помiж нами, верховинцями. Так, так, Лукине, поки живе його дух, а з ним i духи тих. що завоювали для нас Карпати, поти живемо й ми! Живемо й будемо жити!» Другого вечора оповiв Лукин Бичуковi про ще одну зустрiч у Чорногорi. Був ранок. Ранок, який бувае лишень лiтом у Чорногорi. Позолочений промiннями сходячого сонця, посрiблений холодними росами. Іде Лукин. Нараз бачить гарну молодичку. Вона поспiшае туди, на другу сторону Чорногори. «Гов, молодичко, куди так спiшиш, пристань, вiдпiчни!» – говорить Лукин до неi. «Не маю часу припочивати, мушу спiшитися» – вiдповiдае вона. «Чому ж так – питае Лукин – лiтнiй день довгий, зайдеш, куди задумала зайти». «Ага, зайду, кажеш. Може й зайшла б, якби знала, де кiнець моему ходовi, але цього не знаю». «А все ж таки, сядь, припочинь», – намовляе ii Лукин. «Не можу сiсти. Не можу. Мене женуть, а то й несуть, двi великi вогнянi сили. В моему серцi горять двi ватри. Бiжу, спiшу, щоб угасити iх. Звичайну ватру можна вгасити водою, а те, що горить у моему серцi можна вгасити лише одне другим. Ти не зрозумiеш мене, подумаеш, що я «помiшала«, що розум у моiй головi помiшався. Зрозумiеш мене, коли тобi всю правду скажу. В моему серцi одна ватра, це любов-кохання, а друга, це жадоба помсти. Ватрою помсти мушу погасити ватру кохання. Але й цього ти не розумiеш. Послухай: мала я чоловiка – любила його понад усе в свiтi – любила бiльше, як свою душу. Пiшов iз побратимом «за гору», дещо там продати й дещо купити. Обiцяв скоро вернутися, а я виглядала його, як спалена трава виглядае дощу, як квiтка роси. А вiн не вертався. Його побратим вернув без нього. Менi не хотiв сказати, що сталося з моiм Михайликом. Не помагали моi просьби, нi сльози. Затявся, мовчав, як камiнь. Почала я ходити по ворожбитах i знахорах та просила, щоб сказали, що сталося з моiм Михайликом. Живе, чи нi, а якщо живе, так де, та й чому не вертае до мене. Всяко говорили дурисвiти, аж таки найшовся на «волоськiм боцi» знахор, який сказав правду. Мiй Михайлик найшов собi любку «за горов» у селi Богданi й живе там iз нею. Не знаю, де той Богдан, але я знайду його, а в ньому того, що зрадив мене й потоптав мое гаряче кохання. Знайду його, а тодi оцим – вийняла з-за попружки гострий, блискучий нiж – у його зрадливе серце, а його любцi видрапаю очi, щоб не притягала ними до себе чужих чоловiкiв! Вогнем помсти загашу вогонь кохання! Спiшу, бiжу!» – i побiгла на той бiк Чорногори. Дальше оповiдав Лукин: «З того часу проминуло кiлька тижнiв. Блукаючи Чорногорами, я зайшов на потойбiчну полонину – зайшов у стаю ватага. З розмови з ним я довiдався, що вiн iз Богдана. Ось-що почув я вiд того ватага: зайшов раз у Богдан молодий чоловiк, казали, з якогось далекого села над Черемошем. У Богданi найшов собi любку, а свою жiнку забув. Аж одноi днини його жiнка вiдшукала зрадника в Богданi i його любку. Вийняла гострий нiж iз-за попружки й вбила у серце чоловiка по саму рукоять. Упав вiн, залитий кров'ю, на долiвку. Молодичка далi кидаеться на його любку – дряпае ii лице нiгтями i калiчить ii очi. Подряпана, покалiчена любка паде теж напiв мертва на долiвку. А молодичка? Вона розперiзуе себе й вiшаеться на сволоку хати на попружцi. Любка, як очуняла, вибiгла з хати i втекла вiд двох трупiв. Побiгла над Тису. В дзеркалi води бачила свое скалiчене обличчя. Закричала, заламала руки й кинулася в найглибше плесо води. Втопилася». Вислухав це Бичук i сказав: «Так, Лукине, це вже не солодка казка гiр, що вколисуе до сну, нi, це гiрка правда Верховини. Правда палкого верховинського кохання, горенськоi любови та кровавоi помсти на тому, хто ii зраджуе». * * * Осiнь. Бичук «покочувався» з маржиною в село, а Лукин залишився на Луковицях. Сам у зимарцi Бичука. Сам? Нi, з ним його гори й усе те, що бачив, чув i пережив. А з ним i тi казки гiр, що нашiптуватимуть йому осiнь i зима. Вiн не самiтний, лише полонина осамiтнiла й посумнiла. Осiння тиша залягае гори, навiть i вiтер утих, вiтер, вiстун зими, яка прийде пiсля осени й умертвить все, до довгого зимового сну вколише. Пiзнiй, осiнний вечiр. Все ладиться до сну. Певне й вiтер пiшов спати – в глибоких лiсах знайшов собi нiчлiг. Певно, що так. Зморив i його сон – мусить припочити й поспати. Але Лукин i не думае про сон. Вийшов надвiр. Боже, якою осiнньою красою покрив Ти нашi гори! Якими чудовими казками приворожив iх! Ось там якась тiнь проходжуеться полониною. Та нi, не тiнь, а осiнь у сiрiй одежi, тихими i нечутними ногами ступае. Уднину золотила й посрiблювала листя букiв, кленiв i яворiв, щоб пишалися рiзними кольорами й не плакали за лiтом, а тепер зривае з них листочки й устелюе ними землю. Знае, для чого це робить. Прийде зима, на iх листя упав би снiг i не легко було би держати снiг на листю. Щоiнше смереки та ялицi – вони люблять бiлi, снiжнi «рантухи». Йде осiнь дальше, каже травицi i запiзненим квiточкам до землi прилягати, довгим сном засипати… Лiсам наказуе сильними i твердими бути, не здаватися зимовим бурям, що прийдуть, а при тому захищати перед ними молодi, нiжнi деревця. Звiринi каже заздалегiдь затишнi мiсця шукати. Так, ота сiренька осiнь, вона тепер володарка всiх карпатських гiр. Усе, що тут, мусить iй пiдчинятись. Вона найбiльш запопадлива й дбайлива та наибагатша газдиня в Карпатах. Турбуеться усiм, нiкого й нiчого не забувае, навiть i дрiбним комашкам радить заховатись у землю перед морозами, що прийдуть разом з зимою, а квiточкам i зiллячку каже запускати корiннячко глибоко в землю. Вона заглядае до людських гражд, питае чи все приготоване до зими для людей i маржинки. Газдиньок питае, чи «напрятали» досить вовницi й повiсем, щоб довгими зимовими вечорами мали що прясти й не дармували. Газдовита й добротлива та наша Осiнь, але й дивна. Все зв'ялить, а частенько ще й iнеем припорошить. Часом починае плакати, дощевi сльози лляти за тим, що було i вже нема. Хто ж може зрозумiти ii? Мабуть нiхто з людей. Та, яка б та гiрка Осiнь не була, Лукин все таки любить ii, а передовсiм тi осiннi карпатськi казки. Повернув у зимарку, доклав дров до ватри й почав снувати нитку осiннiх казок… Пригадав собi деякi з тих казок. Раз лiтував на полонинi Попадi вiвчар-красунь. У нього залюбилась Лiсна. Не могла без нього жити. Куди вiвчар, туди за ним й Лiсна. Та даремний ii труд i заходи – не могла привабити його до себе. Вiвчар мав свою любку в свойому селi. ii носив вiн у своему серцi, для Лiсноi не було в його серцi мiсця. Не хотiв i дивитися на неi. Але Лiсна потiшала себе, що вiвчар таки полюбить ii. Минуло лiто, прийшла осiнь. Одного ранку залишив вiвчар полонину й пiшов з овечками в село. Вийшла на полонину Лiсна, заломила руки й гiрко заплакала: нi овечок, нi вiвчаря. Що iй робити? Йде тим плаем, яким, як думае, пiшов вiвчар iз вiвцями. Не йде, а бiжить! Думае, що наздожене вiвчаря. Осiння днина коротка, вже й скоро вечiр настав. Сiла Лiсна пiд смерекою, сидить i втирае сльози. Не знае, що iй робити? Йти дальше, чи завертати. Аж тут Осiнь пiдходить до Лiсноi i втирае ii сльози, потiшае. Бере ii за руку й веде в печеру, де й сама думае тепер зимувати. Перезимувала Лiсну i дiждались весни. Зароiлись полонини чорними i бiлими овечками. Осiнь каже Лiснiй iти на полонину Попадю, де пасе вiвцi ii красунь. Повчае ii, що мае робити. На краю Попадi е невеличке джерело з зачарованою водою. Нехай заманить до того джерельця вiвчаря й намовить його напитися з нього води, а тодi вiн стане ii любчиком. Зробила Лiсна так, як порадила ii Осiнь. Вiвчар забув свою любку в селi i покохав Лiсну. Залишив вiвцi на полонинi i пiшов з Лiсною в глибину лiсiв. Із того часу нiхто вже його не бачив, нi на полонинi, нi в селi. * * * Ішла раз Осiнь з-понад Черемошу лiсом на Чiвчин. Стрiнула молодого, може однорiчного ведмедя. «Бiданка» знав, що вже пiзна осiнь i ось-ось прийде зима, та не знав де йому ту зиму переспати. Жаль стало Осенi ведмедика. Завела його в густий лiс, знайшла там для нього «гавру» i сказала: «Лiзь у неi, в нiй переспиш зиму i нiхто не нарушить твого сну». Осiнь дуже жалiслива, мае м'яке серце, а до того вона любить ведмедiв, але вовкiв – не любить. Так, так, жалiслива наша Карпатська Осiнь. До всiх i до всього всмiхаеться захмареним сонцем, хоч сама дуже частенько плаче. А як було з ним, з Лукином, того року, як вiн утратив свою любку, Лiсну й у розпачi блукав увесь час горами й лiсами? Блукав й при кiнцi осенi, коли вже зима думала зiйти з Говерлi на гори, опинився був в Чорногорах i не знав, де вiн i що дiеться з ним? Забув зовсiм рахубу часу й пори року, не «стемивси», що це вже пiзна осiнь, i ось-ось захопить його зима з морозом i снiговiями. Тодi то пiдiйшла до нього несподiвано й ненадiйно iнеем прикрита Осiнь. Пiдiйшла й сказала: «Що з тобою, легiню, не бачиш, що от ще два-три днi й прийде зима? Не знаеш, що воно таке зима в Чорногорi? Це бiла смерть для всього живучого! Пропадеш, загинеш, замерзнеш, вовки з'iдять твое тiло, не залишать нi кiсточок». Взяла Лукина за руку й повела, як неня сина, верхами Чорногори, а дальше попiд Пiп-Івана, через Погорiлець над Шибене завела в колибчину. «Тут перебудеш зиму», – сказала й зникла. Через кiлька днiв захопила гори в своi твердi руки люта, безжалiсна зима. А була довга, снiжна й морозна. Був би Лукин пропав у Чорногорi, якщо б не добротлива Осiнь… Раз трапилося було таке, що прийшло до бiйки Осенi зi Зимою. Ще зеленiли полонини, овечки скубали травичку, а вiвчарi ходили за ними, в сопiлки грали i приспiвували. Осiнь щойно думала про свое гiрське газдування, а тут насунули з Чорногори важкi, чорнi хмари. Зима засипала з них i покрила снiгом усi гори, а до цього потиснула ще й морозом. Не мало маржини й овець пропало тодi на полонинах. Попала в страшну лють Осiнь, почала боротьбу з Зимою. Замiшались в ту боротьбу Цар лiсiв i Дух гiр. Однак не вдiяли нiчого – Зима таки перемогла iх! Не могла тодi Осiнь навiть плакати. ii дощевi сльози зараз же заморожувала зима. Та бувае часом, але дуже рiдко, що Осiнь довший час «газдуе» в горах. Тодi вдягае на себе золотисту одежу i всi гори блистять у той час золотом, а верховинцi кажуть, що в iх Карпати загостила «золота осiнь». Але бувае Осiнь i коротка. Ще не нажилася i не набулася, а тут уже й зима прийшла! Вона найдовша пора року в Карпатах. А чому воно так? Може тому, щоб зима мала час гартувати тiло й духа верховинця та заморожувати його серце ненавистю до ворогiв, щоби було завжди до них холодне й тверде, щоб не було м'яке й плаксиве, як осiнь. Щоб були верховинцi мужнi, гордi й певнi себе, та щоб iх серця не обростали богатством осенi i не каменiли в ньому. Весна й лiто в горах бувають також довшi, як осiнь. Чому? Мабуть тому, щоб верховинцi зацвiтали як луги, царинки й полонини квiточками щироi, чистоi любови до всього, що свое, що рiдне, щоб iх серця були сповненi любов'ю до Батькiвщини, – любов'ю гарячою, палкою, як лiтнi промiння карпатського сонця. Мабуть, що так, не iнакше… Пригадав собi Лукин ще одну казку про доброту i щире серце Осенi. Оце стрiнула раз Осiнь хлопчину-сирiтку. Заплаканий був сирiтськими сльозами, як Осiнь дощевими. Взяла Осiнь сирiтку за ручку й завела до бездiтних газдiв за Черемошем. Газди зрадiли, будуть мати синка. Але сирiтка не знав, як називаеться, не знав, чи хрещений вiн, чи нi. Газди охрестили його, дали йому «ймено» Іванко, а «порекло» Осiнчук. Наколи померли, то залишили Осiнчуковi велике багатство. Осiнчук побудував у свойому селi церкву. В нiй вiдбуваеться храм у перше осiнне свято, на другоi Матки Божоi. У тiй церквi можна побачити образ: Осiнь веде за ручку хлопця-сирiтку. * * * Пiзненько було вже. Все спить. Напевно i Осiнь уснула десь у темному лiсi. Чи не час би й Лукиновi заснути? Приляг на твердiй причi. В зимарцi тепло, аж горячо. Ватра грiе зимарку й Лукина в нiй. Заснув. Мабуть приспали його тиша й казки осiнньоi ночi. Спить, може лише дрiмае i снить. Не може, а таки справдi: сниться йому лiто. Вiн у Чорногорi, на Шпицях, де орли своi гнiзда мають. Над ним великий орел. Говорить до нього лiсовою мовою. «Що, легiне, напевно не пiзнаеш мене? Та й не можеш мене знати. А я той орел, що колись узяв тебе в своi кiгтi i хотiв занести сюди на Шпицi, але тебе вiдбили Лiснi. Був ти тодi малий i легкий. Сьогоднi ти рослий, тяжкий. Але ж i я не той, що колись був. Крила моi могутнi, кiгтi мiцнi. От, не думай багато, сiдай на мене, полетимо понад гори й лiси». Сiдае Лукин на орла. Орел дужим помахом крил пiдноситься вгору. За хвилину вiн уже над Говерлею. Говорить до Лукина: «Гляди вдiл, гляди добре, тепер щойно побачиш чар краси наших Карпат, що iх так любиш, як i ми, орли, любимо iх». Через хвилину орел уже за хмарами, гiр не видно, лише небо, а на ньому золоте сонце. Орел летить дальше – раз вище, раз нижче. Ось вiн уже далеко за Чорногорою. Перелетiв почерез усi полонини, минув Черемош i летить дальше, все дальше. Знизивши свiй лет, каже Лукиновi: «Гляди, он-там, над тим потiчком, лежав ти тодi, коли я пiрвав був тебе в своi кiгтi». Повернувши лет у гори, казав Лукинови глянути на те мiсце, на якому хотiв припочити, а з лiса вибiгли Лiснi, прогнали орла, а Лукина взяли в своi руки й занесли в лiс. Летить орел i несе на собi Лукина. Бачить Лукин, вiн уже над Чорногорою. Та орел не думае сiдати. Говорить до Лукина: «Лiто ось-ось кiнчиться, надiйде осiнь, а я знаю, де ти задумуеш перебути цю осiнь i зиму. На Луковицях. Туди занесу тебе» – казав i занiс перед стаю-зимарку Бичука. Тодi полетiв назад у своi Шпицi. * * * Ранок – осiннiй ранок. У зимарцi стало холодно, ватра погасла. Прокидаеться Лукин зi сну i вiдчиняе своi очi. Що це? Вiн не на причi, а на долiвцi. Бiля нього старий чоловiк i з усмiхом каже: «Якийсь поганий сон мав ти легiню. Той сон «зверг» тебе з причi на землю. Бувае, бувае i таке». Лукин пiзнав того старика. Це був славний знахор-ворожбит iз Плоскоi. Оповiв йому свiй сон. Ворожбит вислухав його й сказав: «Не людям призначено попiд облаки лiтати. Господь дав iм ноги й руки – ногами по землi ходити, руками держатися ii. Вгору можуть i повиннi пiдноситися серцем i думками, а не тiлом. А тобi, легiню, час вже перестати блукати горами та ще й «лiтати» понад ними. Дай менi твою праву руку». Потримав ii у своiй, помуркотiв щось, а тодi сказав: «Так, так. Уже незадовго занехаеш волокитсько-лiсове життя i осядеш на одному мiсцi, як i другi верховинцi. А що буде дальше, поживеш, побачиш. Того не скаже тобi й Да-Радуда з Плоскоi». Сказав це й пiшов, залишив Лукина в зимарцi з його думками. Перезимував Лукин на Луковицях i мав багато часу думати про всячину. Вiд того часу, коли Лукин побачив у печерi сатану, Арiдника, який був прив'язаний на ланцюгу та почув, що наколи той зiрветься з ланцюга i вийде на Божий свiт та запануе не лише над Верховиною, але й над iншими краями i наробить багато шкоди i нещасть, – вiд того його думки, про страшного диявола, не давали йому спокою нi вдень, анi вночi. «Чи ж воно насправдi мусить так бути? – питав себе часто в думках Лукин. – Чи не можна б убити того чортяку, Арiдника i не допустити до того, щоб вiн запанував над людьми?» Лукин почав безнастанно думати над цiею проблемою. Якщо всi iншi люди бояться Арiдника, то вiн, Лукин, не боiться i вб'е його. Мусить вбити! Так постановив собi Лукин, знаючи майже напевно, що при цiй боротьбi може i сам загинути. Але хоч звiльнить своiх верховинцiв вiд постiйноi диявольськоi загрози. Вiн знае добре, як дiстатися до печери Арiдника. Лише, щоби Господь Бог допомiг i дав йому потрiбноi сили, вбити оту нехар. От зробив собi з твердого букового дерева тяжку довбню, повертiв в ii головцi дiрки i понапихав в них гострих кремiнних камiнчикiв. Пооглядав задоволено довбню, поважив у руцi, – добра, тяжка, е з чим пiти на Арiдника! От, тiльки треба пiдождати Свято-iванiвськоi ночi. Тодi-то заводять слуги Арiдника з вiдьмами хороводи на Шпицях, а сам Арiдник сидить у печерi. Нарештi дiждався Лукин святоiванiвськоi ночi. Взяв свою довбню на плечi i пiшов дебрами та вертепами до печери Арiдника. Не надумуючись, зайшов зразу до печери. Арiдник, почувши його, заскреготав зубами, заiржав, наче кiнь, загавкав, мов котюга та заревiв, наче поранений звiр так сильно, що його голос пiшов по всiх горах. Лукин же, не зважаючи на цей рев i не лякаючись сатани, б'е його цiльно своею довбнею по головi й хребтi так, що аж стiни печери здригаються. Але що з цього? Вже по кiлькох ударах довбня розлетiлася на куски, а Арiдник ще далi живе i реве мов скажений. На цей рев починають збiгатися його прислужники, щезники, вiдьми, вiдьмаки та мольфарi. Всi вони кидаються на Лукина, кусають, б'ють, дряпають, намагаються повалити його на землю. Тяжко було бiдному Лукиновi вимотатися iз цiеi суматохи з поганню i нехарю та нарештi втекти. Довго ще по тiм бою не мiг вiн загоiти своiх ран, що завдали йому нечистi прислужники Арiдника. Однак не так рани болiли його, як невдача бою. Думка ж, про знищення Арiдника, не покидала його й надалi. Вiн все кружляв над печерою Арiдника i безнастанно думав, якби знищити сатану. Думав, аж голова болiла. Та от над печерою Арiдника, Лукин знайшов джерело води, з якого випливав потiк. Вiн плив так, що виминав печеру. Вiн почав роздумувати над тим, якби скерувати цей потiк до печери та затопити в нiй Арiдника. Ото ж пiшов Лукин «загору», на Закарпатську Верховину, знайшов там «ковача», який на його прохання викував iз залiза потрiбне приладдя. Лукин, врадуваний цими приладами, скоро повернувся до джерела над печерою Арiдника. Зразу, не гаючи часу, почав працювати «на обi руки», то значить: в потi чола довбав каменисту землю, розбивав камiння, – прокопував нове русло для потока. Тяжка i довготривала була ця праця Лукина. При цiм вiн мусiв ще сокотитися слуг Арiдника, щоб не побачили, бо все пiде намарно. Не дадуть чортовi сини докiнчити йому доброго дiла, яке вiн задумав зробити. Довгенько трудився Лукин, аж нарештi таки допняв свого. Допняв своею витривалiстю i завзятiстю! От, уже поплила вода новим руслом i почала зразу заливати печеру Арiдника! Зрадiв Лукин, як маленька дитина. В цей час надбiг олень, а Лукин схопив його за роги та з радощiв, що його праця не пiшла надармо, почав з ним танцювати. От, зараз вода залле печеру, а в нiй самого сатану – Арiдника! Тому то i радiе вiн, що не буде вже в горах небезпеки i так вiн врятуе верховинцiв вiд нещастя, яке мав би iм принести Арiдник в майбутньому. Так, але на жаль, не довго тривала ця радiсть Лукина. З печери пронiсся несамовитий рев Арiдника по горах. От i вже прибiгли всi його слуги, погань i нехар з коновками i черпаками та стали виносити воду з печери. З лiсiв повибiгали щезники з усякими чортiвськими приладдями i копають та завертають воду потока в свое старе русло. Пропала праця Лукина! Вiн аж заплакав з жалю цього. Може так воно i мусить бути! Лукин попадае в розпач i досаду. Станеться так, як вiн наперед прочував… Арiдник буде жити дальше, щоби, як прийде час, зiрватися з ланцюга, вийти з печери i запанувати над землею, а з нею i над Верховиною. Видно, що немае сили, яка б не допустила до цього. Прибитий невдачею i жалем за будуче гiр, iде геть, але куди, – сам про те не знае. От, так опинився вiн на Говерлi. Сiв та й задумався. Чому? Чому не знищить Бог лютого ворога, сатану, Арiдника? Бог же всесильний, всемогучий i, – так, як йому говорили – може все зробити. * * * Коли от так Лукин роздумував над проблемою знищення Арiдника, почув iз висот голос: «Сильний ти, легiню, руками i ногами. Це правда! Але розумом твоя голова слаба… Своею малою головою i тим, що в нiй там е, хотiв би зрозумiти Бога i Його замисли. Це ж неможливе! Цього нiхто не може зробити! Ти ж повинен був чути в церквах оте: «Велiй еси Господи i чудна суть дiла Твоя». Так, Господь е велий i дивнi Його дiла для людей, iм незрозумiлi i неггонятнi. Я, Дух твоiх гiр, можу тобi лише крихiтку Божоi таемницi вiдхилити. Слухай i затям собi це, що я тобi скажу: тiльки единий Бог, а бiльше нiхто на свiтi не знае, що було i що прийде. Бог же всезнаючий, всевидющий i всемогучий. Вiн бачить, як i що люди дiють. Вони щораз менше роблять добрих дiл i вiддалюються вiд Бога. Вiдрiкаються Його, не виконують Його заповiдей i законiв та липнуть до злого, як бджоли до меду. Так уже дiеться тепер, а що дальше, тим буде гiрше. Це знае i передбачуе Господь Бог. Вiн милосердний та безмежно добрий i справедливий. Прийде час, коли Боговi урветься терпець, погляне на землю грiзними очима i промовить всевладним голосом: «Ідiть геть грiшники! Передаю вас сатанi Арiдниковi! Пробуйте якийсь час з ним жити, без мене. Хай вiн, а не Я, опiкуеться вами!» Тодi то позволить Господь Арiдниковi вирватись з ланцюгiв i вийти з печери на свiт. Тому не можна Арiдника вбити. – Бог тримае його для покарання злих i грiшних людей. Запануе сатана над людьми й буде робити з ними, що захоче, бо Господь вiдступить iх Арiдниковi доти, доки вони не навернуться цiлковито й неодмiнно до Нього. Тодi дасть Бог людям силу i розум повстати проти сатани, щоби раз на все визволитися вiд нього i його слуг. На землi запануе добро й щастя – воно запануе i в Карпатах. Ласкавий Господь знову вiзьме людей пiд свою опiку. Як сокиру сталиться в вогнi, щоби була гостра, так насталять свою волю i м'язи люди у вогненних руках сатани й знищать тодi всi диявольськi сили, стануть вiрними дiтьми Бога, а Бог, як добрий батько пригорне iх до свого ласкавого серця. Так, затям собi вiрний сину гiр: що як на небi, так i на землi – нiщо не дiеться проти волi Бога! Бога треба любити i славити, величати i коритися Йому, а не пробувати зрозумiти Його. На це людський розум замалий i заслабий». Наче з глибокоi задуми й сну прокинувся Лукин, не знаючи, чи направду говорив до нього Дух гiр, чи може лише примерещилось йому. Все ж таки з цього часу перестав думати про Арiдника i закинув думку вбити його. «Що мае статися, те й станеться! – думав Лукин. – Все за волею Бога!» Однак часто лiзли йому думки в голову: коли то прийде час панування Арiдника? На його щастя, не дiждався вiн такого часу. Але, на жаль, дiждалися цього часу його потемки. Заридали вони тяжко та й заплакали гiренько. Животiють ледви та потiшають себе надiею, що недовго буде панування Арiдника на цiй землi. Настане час волi, щастя i кращоi долi. Запануе над свiтом знова Господь Бог. * * * Сам же Лукин, вiд часу спроби знищити Арiдника, мав тепер багато ворогiв. Куди б не пiшов, усюди за ним ходили слуги Арiдника. Мусiв, отже, берегтися перед ними. Якось одного разу перекинувся щезник у Блуд, причепився Лукина i водив його по всiх неприступних вертепах, нетрях i дебрах. На цей раз могло статися дуже погано з Лукином, але якось обiйшлось ще щасливо. Запровадив його Блуд-щезник «загору», нижче однiеi полонини. От i в цей сам час сходив з полонини один газда, побачив направо вiд плаю Лукина й пiзнав його. Тодi вiн пiдбiг до Лукина, вхопив за руку i плаем завiв його аж у свое село. Там перебув Лукин кiлька днiв доти, поки цiлковито прочуняв та прийшов до себе. Та на цьому, ще не все закiнчилося. Одного разу зловили його на плаю в П'етросi два мольфарi i кiлька щезникiв… Вони то намагалися затягнути Лукина у печеру Арiдника i там зробити йому кiнець. На цей раз, як вже багато разiв перед тим, допомогла йому його довбня. Щастя, що мав ii при собi. Гатив iх довбнею так, що аж мозки порозтрiскувалися по деревах. Решта ж нечисти повтiкала. Зближалась вже осiнь i вiн по цiм бою покинув Чорногiрськi полонини та пiшов через Буркут на Луковицi. Тут перебув осiнь i зиму, а як дiждався весняного сонечка i його тепла, пiшов знов у Бескиди. Бачив Лукин, як то нераз з небесних висот падуть зiрки на землю. Задумав вiн, якби отак зловити одну зiрку для себе. От, була б утiха! Положив би в дзьобеньку та й носив би цiлий час при собi. Ото ж буде ходити ночами по лiсах, – бо вони все на лiси падуть, – i може якось вдасться таки зловити одну зiрку. От i ходив та блукав по лiсах ночами, яле не легко було зловити падаючу зiрку. Аж таки одноi ночi впала поблизу одна зiрка i Лукин думав, що, ось-ось, зловить ii. Вже й простягнув руку по неi, а вона впала i десь щезла – заховалася. Була та й нема. Нараз чуе, хтось цiлком близько смiеться голосно, прямо регочеться. Оглянувся позад себе, а там старий, сивоволосий та бородатий дiдуган. Вп'ялив в Лукина своi пронизливi очi, регочеться та покивуе головою. Далi говорить грiмким та голосним голосом, немов iз бочки: «Ну, що, легiне? Захотiлось тобi зловити зiрку, га? Молодий ти та й молодий в тебе розум. Господь сотворив небеса i зiрки на них для людського ока, а не для людських рук! На те, щоб вночi людям свiтили i iх веселили. Отi, що вже падуть, скiнчили свою службу i йдуть в землю так, як i люди, вмирають – така то вже воля Всевишнього. Зiрки на небi, як i щастя – не легко iх зловити. Вони, немов пташка, була й нема. Пурхнула, полетiла в свiт. Не збагнути людським розумом нi небесних просторiв, засiяних зiрками – не збагнути й щастя, – що воно таке i в чому воно криеться. Ось, що я тобi скажу, легiне: Зiрки не зловиш i не вiзьмеш ii в своi руки. А щастя? Мало е таких людей, яким удалось зловити щастя, а ще менше таких, якi розумiють, що воно таке. Ось послухай молодику, що тобi скаже старий, лiсовий дiд: Якщо б i вдалося тобi зловити якусь зiрку, – хоч це неможливо нiколи, – то це не принесло б тобi жадноi користи нi втiхи. Зiрки гарнi лише здалека, для очей. Господь сотворив iх для прикраси всесвiту та для милування людського ока. Годi досягнути зiрки руками, так як i щастя е невловиме. Лише той е щасливим, хто любить вiльне життя. Повне щастя е у вiльному i свобiдному життi отже – не дати себе на припону прив'язати, як котюгу. Треба вмiти свою свободу обороняти за всяких умов. Ось i в цiм полягае щастя! Але чи всi люди знають про це? Чи всi хочуть чути про цю свободу? Багато бачив я на своему довгому вiку. Ото, один чоловiк хотiв теж, як ти, зловити зiрку. Ходив, блукав i шукав зiрки. Так i по сьогоднi вiн ходить та шукае зiрки i – зiйшов з розуму. Другий знова шукав щастя – думав, що щастя е в багатствi. Знайшов багатство, i що з того – зiстав його невiльником! За оте багатство вiддав свою волю. Неволя ж нiкому не дасть щастя! Оце все. добре пам'ятай, легiнику! От, знав я ще одного верховинця, що довго ходив горами i шукав щастя. Ну, i знайшов в однiй печерi багато золота i срiбла. Зрадiв дуже. Ото стану богачем. Маю щастя – думав собi. Довго носив вiн цей скарб зi собою, але не був безпечний за нього. Носив його i не мiг спокiйно спати. Ану ж нападуть на нього злодii i заберуть його скарб та ще й його самого можуть вбити при цiм. Із цих щоденних турбот змарнiв, почорнiв, постарiвся i згорбатiв пiд цим тягарем скарбу. Ото i заснув раз пiд скелею, де загнiздилися орли. Спить та й у снi чуе, як один орел до другого каже: «Який то дуже нерозумний отой чоловiк, що спить пiд скелею! Вiн того напевно не знае, що ми, чорногiрськi орли, знаемо: щастя, це не скарби, а вiльнiсть, простори, свобiдний лет i буяння!» Прокинувся отой чолов'яга зi сну, перекинув торбу з скарбами через плечi i подався до печери, де знайшов був скарби. Поставив там скарби так, як вони були перед тим i пiшов собi геть. Зразу стало йому легше на душi й серцю, немов би хтось рукою зняв весь тягар. Випростався i помол однiв та й вiд серця заспiвав: «От тепер я заспiвати й погуляти хочу, Тепер свою головоньку нiчим не клопочу». «Тепер я вiльний, як чорногiрський орел – подумав собi. – Тепер я щасливий». І справдi – як орел – пiшов вiльний та радiсний горами та лiсами. Здаеться лiтав, а не ходив. Так само i з тобою, легiню. Нехай тобi раз на все вiдхочеться зiрку в руки злапати. Не шукай там щастя, де не можна його знайти. Яснi зiрки е в небесах i в людських серцях та в чистiй, непорочнiй душi людини. В поривi серця чистого, як у верховинських орлах, е людське щастя, легiню. Шукай щастя i зiрок в грудях чистих – там знайдеш!» Ледве доказав це слово старичок i раптом зник в гущавинi лiса. Лукин же, немов причарований, стояв на тому самому мiсцi i роздумував над щойно почутими словами вiд старика. * * * Не знав Лукин, як i коли проминуло йому в рiжних пригодах лiто. Прийшла осiнь. Погiдна, золота, ранками iнеем посрiблена, верховинська осiнь. Сам Господь власною рукою святою розмалював Карпати рiжнобарвними фарбами, виткав коверець i пристелив ним усi Бескиди. Осiння красота гiрська, куди не поступити, куди не поглянути. За руку бере та осiнь Лукина й веде полонинами, кичерами й сиглами, не дае в днину присiсти, нiччю заснути. Іде полонинами з Луковиць у сторону Дуконi, перейде Козубейку i Явористу, а там зiйде плаем на Пробiйну. Майже всi полонини опустiли вже. Опустiли, притихли й посумнiли. Осiнь зiгнала з них маржинку й овечки в села. Але, що це? Чуе Лукин, поминувши Похребтину, сумне порикування коровок i плачливе блеяння овечок. Наближаеться, ось i вже бачить iх. Попереду них ватаг, а позаду вiвчарi. Пiдiйшов до них. Питае ватага: «Куди Бог провадить, газдо годний?» «Коли би Бог провадив, усе було би гаразд, – а то якась нечиста сила водить нас уже третю днину й не дае нам добитись на плай! Не знаемо, де ми, не знаемо куди йдемо» – вiдповiв зажурений ватаг. «Аз котроi ви полонини й куди вам дорога, на котрий плай i в котре село? – питае Лукин. «Ми з полонини Дуконi, а дорога нам почерез Грамiтне, а там понад Черемош, i в село Бiлоберiзку» – каже ватаг. Здивувався Лукин. «Дорога почерез Грамiтне, кажете, а ви йдете в сторону Буркута. Нiщо iнше, а таки справдi вчепилась вас нечиста сила й водить, куди сама хоче» – на це вiн. «Ой водить, водить i не перестае колесувати нами полонинами». «Навертайте маржину, йдiть за мною – я заведу вас у Грамiтне, а звiдтам уже проста дорога через Гниневу понад Пробiйну, а дальше, тримаючися Черемошу, зайдете в свою Бiлоберезiвку»… Іде Лукин, а ватаг i вiвчарi за ним з худiбкою… Вечором були в Грамiтнiм. Там заночували. Ось, що розповiв ватаг Лукиновi, поки поснули: Вiн, газда в Бiлоберiзцi, Сенько Коченюк. А в Бервiнковi»сиве Іван Лупiйчук. Не люблять там його люди, кажуть вiн великий знахор, мольфар, дехто каже, вiн упир. Той Лупiйчук мае невелику полонину за Козубейкою, поблизько Дуконi. Заходив часто до Коченюка в стаю, як казав «люльку покурити та поговорити». Але що за бiда й мара? Майже завжди тоi днини, коли Лупiйчук навiдуеться до Коченюка, мусить статися якесь нещастя на полонинi. То ведвiдь уб'е вола, або корову, то вовк порве барана, або вiвцю. Забагато того «добра» було Коченюкови! Коли одноi днини загостив знову до нього Лупiйчук, вiн прогнав його зо стаi, та ще й «всеко» назвав його, опоганив i опаскудив. У страшну лють попав був i хотiв у додатку набити, але той утiк. Втiкаючи скреготав зубами, намахував кулаками й грозив, просичав гадюкою крiзь зуби: «Пожди, пожди, Коченюку, за цю «омразу» меш темити Лупiичука, газду з Бервiнкови! О, меш темити до самоi смерти!» А пiд осiнь, коли Коченюк задумав сходити з Дуконi в село, той проклятий мольфар напустив на нього ману, мару, блуд, чи якусь iншу бiду. Не мiг нiяк зiйти з полонини на плай. Був би пропав ураз iз вiвчарями й маржиною – запала б була й зима на полонинах… Уснув Коченюк, а Лукин не мiг скоро вснути, думав – роздумував над тим, що чув. Рано сказав, що пiде з Коченюком у Бервiнкову, мусить зайти до того поганюка Лупiичука, мольфара… Зайшли в Бервiнкову, Коченюк показав Лукиновi посидок Лупiичука, розпращався з Лукином i «роздекувався», тай пiшов у свою Бiлоберезiвку. Заходить Лукин до Лупiичука. Привитався з ним, розговорився. А потiм таки «просто з моста»: «А покажи-ко, Лупiйчуку, того, твого «чорненького», чи, як кажуть, «вихованка». Кождий мольфар мае «щезника», а ти ж мольфар»… Та Лупiйчук лишень смiеться, аж регочеться – не думае слухати наказу Лукина. Попадае Лукин у злiсть, починае мольфаровi грозити. А той i дальше смiеться. Цього смiху Лукиновi було забагато. Вхопив Лупiичука впоперек, потряс ним, як молодою грушею i здавив у руках, що тому дух заперло. «Видаш „вихованка" в моi руки, видаш?». А Лупiйчук нiчого, тiльки поклiпуе очима, що вилiзли йому на верх. Бере Лукин мольфара на руки як дитину й несе його до Черемошу. «Утоплю, як лиху котюгу й не будеш шкодити людям i робити iм пакостей! За таких як ти нема грiха!» Ось Лукин уже над Черемошем. «Або даси менi твого „вихованка", або вiддам тебе Черемошевi, нехай потре на камiнню твоi проклятi кости. Хвилина, i буде по тобi, а що тобi з того, що твiй вихованок залишиться?» Приговорюе Лукин до мольфара i несе його, де найглибше плесо рiки. Хвилина, i випустить iз себе мольфар свою чорну душу. Побачив, що Лукин не жартуе, починае проситися в нього, «молествувати» його, щоби дарував йому життя. «Давай „щезника" – кричить Лукин – або ти, або твiй вихованок!». «Дам, дам тобi того вихованка, лиш не топи мене» – говорить мольфар крiзь плач. Завертае Лукин iз ним до хатi. Йде з ним у темну крмору. Оце «вихованок» уже в руках Лукина. Але пручаеться й дряпае, починае кусати. Кричить Лукин на мольфара, щоби зв'язав щезника мiцними курмеями-мотузками. Зi зв'язаним щезником вертае Лукин до Черемошу. Утопить шкiдника! Але прив'яже йому до нiг важкий камiнь, а то може виплисти на верх i врятуватися. Найшов уже каменюку, лиш прив'язати дияволовi до нiг, але вдарив себе долонею по чолi. «А що я задумав – утопити поганюка в цiй чистiй водi Черемошу? А чи не збезчестив би я цю нашу рiку й не опоганив би моеi чести? Нi, не зроблю цього!» – сказав твердо i рiшучо. Сказав i перейшов iз щезником на другу сторону Черемоша. Пiшов понад Черемошем буковинською стороною. Ішов, аж пiдiйшов пiд високу скалу. В тiй скалi невеличка печера, можна впхати в неi щезника, не вилiзе з неi. Упхав туди щезника, печеру привалив й заткав каменюками. Не будуть – нi вiн, нi Лупiйчук-мольфар – робити пакостей добрим людям. Лукин задоволений, що ще одне добре дiло зробив. Зимував Лукин того року на Козубейцi – жив, чим Бог дав. До твердого життя привик. Яке воно було, таке було, але вiльне й свобiдне було. Тай безбоязке – одного лише Господа боявся i слухав його заповiдей i «приказанiй» – Йому одному пiдкорявся вiд часу, коли пiзнав Його i увiрив у Нього. Одноi днини, а було це на Стрiтення, коли то, як казали люди, зима зустрiчаеться з лiтом, а «вуйко» думае, чи не валити б йому вже «буду»-гавру. Мороз злегшав був, Лукин бродив усю днину заснiженими лiсами, втомився, то ж i недивно, що скоро й твердо уснув на ведмежiй шкiрi, вкритiй вовчою. Спить… Не довго ще спав – пiшов спати зараз таки з вечора. Аж чуе крiзь сон – щось, чи хтось, вiдчиняе дверi й пiдходить до його лежанки… «Пуду» дало йому, страх – ляк, обняв. Та це ж труп, кiстяк. «Жесний», глядiти на нього не можна, але й очей вiдорвати вiд нього щось, якась сила, не дае. В заглибинах голови, в очодолих, двi великi жаринки – свiтло б'е вiд них. А дальше? Оце починають кости того «жеснека» покриватись тiлом – на очах Лукина обростають м'ясом. Ще, ще трохи, й перед Лукином, чоловiк – верховинець. Але хто вiн? Приглядаеться Лукин ближче д'ньому… О, Господи, та це ж Лупiйчук, той мольфар iз Бервiнкови. «Що, пiзнаеш Лупiйчука, того, що хотiв його втопити у Черемошi в Бервiнковi? Пiзнаеш, пiзнаеш, чому мав би не пiзнати, вставай, ходи зо мною туди, де заховав мого «вiхованка» й передай його моему синовi. Той «вiхованок», це наше родове добро, мае переходити з дедi на сина. Я вмер, вiд тепер син мiй власником «вiхованка». Вставай, бери що на себе й ходи! Скоро, скоро! Часу в нас не багато, а дорога далека»… Не по своiй волi пiдноситься Лукин iз постелi, бере на себе сердак i йде за Лупiйчуком. Йде? Та де там iде? Нi, не йде, а бiжить, землi ногами не доторкае. Бiжить Лупiйчук, бiжить за ним Лукин. Нечиста сила каже бiгти. А чому мольфар так бiжить i тягне Лукина за собою, того Лукин не знае. Знае тiльки, що забiжить з ним у Бервiнкову, а там Лупiйчук зробить з ним, що захоче, буде мусiти випустити щезника з печерi. Ось вiн уже з Лукином на Стебнiм! Звiдси вже зовсiм близько в Бервiнкову. Пропаде Лукин. А тут нараз – «кукурiку»! – раз, другий i третiй. Лукин наче щойно тепер прокинувся зо сну. «Де вiн – питае себе – на Козубейцi? Був це лише поганий сон?» Та нi, чуе шум Черемошу, вiн таки справдi на Стебнiм. Запiяв когут i мольфар щез, залишаючи Лукина самого. Що ж мав робити? Достукався до хати газди, Михайла Дронска, й розповiв йому свою «жесну» пригоду. Пригоду, не сон i не сонне видiння. Дронек порадив Лукинови пiти на Плоску до того найбiльшого знахора i примiвника, а то мольфар готов не дати йому й дальше супокою. Лукин послухав доброi ради. Коли ж зайшов в Усте-Путилiв, побачив по другiй сторонi Черемошу в Бервiнковi похоронок. Люди доповiли йому, що це ховають мольфара, Лупiйчука, – вмер днем перед Стрiтенням. «Вмер, а по смерти прийшов до мене» – подумав Лукин… Пiшов на Плоску – знахар примiвник. порадив, що Лупiйчук уже бiльше не буде навiдувати Лукина. О, бували давно в Карпатах знахорi, примiвники й ворожбити, що все вмiли зробити – добре i зле. А Лукин нiколи не забуде тоi пригоди з Лупiйчуком. Вирятував з бiди Лукина – когут… * * * Захопила раз Лукина дуже люта, снiжна i морозна зима в колибчинi там, де починаеться плай «Старий» з полонин у Грамiтне. Снiг i мороз, а до того ще й гострi, колючi вiтри полонинськi, що валять з нiг i дух запирають. Буря з коленим днем прибирае на силi. «Покумалися» снiги, мороз i буря i показують Верховинi свою дику красу й грiзну силу. Нема сили, яка могла б протиставитися iм. Найгiрше шалiе буря вночi. Крiзь стiни колиби добиваеться, гасить ватру, до колиби добуваються голоднi вовки, виють, страхом проймають. Не дають виглянути з колиби. Снiжниця ослiпить, буря повалить на землю, мороз заморозить. Та рано мусить Лукин вийти з колиби. Гляне, а там бiле море, навiть i лiси, iх гiлля i верхи покритi снiгом. Буря притихла трохи, виглянуло з-за гiр сонечко – не грiе, воно теж заморожене й завiяне снiгами. Лукиновi треба пiти в лiс, витягнути з сильок звiринку, занести в колибу й роздути ватру, огрiти колибу й заготовити iжу… Сам не знае, як перебув у колибi Святе Рiздво – в заснiженiй, морозом закутiй колибi. А по Рiздвi зима оскаженiла, загула, завила, розгулялася. Над полонинами заревiла чорногiрська, шалена буря… Це «матбути», зiрвався з залiзних ланцюгiв сам лютий Арiдник i пiшов з нечистими, поганими силами в «данець». Регочеться, б'е ногами-копитами в замерзлу землю, руками валить, торощить старi ялицi i смереки. На верхи гiр пiслав своiх «щезникiв», вiдьмам дав у руки вiники й наказав мести снiг iз Чорногори на полонини i лiси, мольфарiв пiслав на села, вовкулакiв i упирiв вигнав iз сховкiв на свiт. Крiзь голоси бурi чути рев Арiдника, регiт щезникiв, смiх i писк вiдьом i вiдьмакiв, тай перекликування мольфарiв iз упирами й вовкулаками. Бачить Лукин, не витримае в колибi. Загине. Пропаде. Буря порве колибчину разом iз ним i занесе в нетри-дебри, що й слiд по ньому загине. Нехай буде, що буде, нехай дiеться Божа Воля – життя чи смерть, а вiн попробуе добитися до людей, зiйде плаем у Грамiтне. Довгий, крутий i стрiмкий той плай Старий. З усiх плаiв на полонини найстарший – звiдси його назва – Старий. Прорубали його крiзь пралiс тi з перших завойовникiв Карпат. Велику силу i завзяття мусiли мати тi нашi давнi верховинцi. Ранком, коли трохи прояснилось було, зачинив Лукин колибу й подався на плай. Мусiв добувати iз себе всiх сил, щоби бристи снiгами. Западав нераз у снiг по шию, перелазив грубезнi бервена дерев – «виверти», що iх буря повалила впоперек плаю. Буря не оминула й плаю. Щойно перед вечером станув над замерзлим потоком Грамiтним. Буря шалiе i тут, мете снiгом, свiту не видати. Як дiстатися до людськоi гражди? А тих гражд було тодi мало над Грамiтним. Та добрий i ласкавий Господь не дав Лукинови загинути – завiв у гражду газди. Лабуди, на убочi за потоком. Слава Богу, не загине… Застукав барткою у дверi. Газда вiдчинив iх i завiв напiвживого Лукина в теплу хату. Лукин заснiжений i обмерзлий, не може видобути з себе й слова. Газдиня зняла з нього верхнiй одяг, хотiла i роззути його, але постоли примерзли до нiг, треба було пхати ноги з постолами у воду. Посадили Лукина на лавицю бiля стола з харчами, але вiн вiдмахувався руками вiд iжi, випив лише горнятко теплого молока, упав колодою на лавицю i зараз запав у глибокий сон. Спав довго мертвецьким сном, пробудився другоi днини десь щойно вполудне. Похарчував i розговорився зi старим Лабудою. Вподобався дуже Лабудi за цiкавi повiстування про своi гiрськi пригоди в лiсах i на полонинах Карпат. Не хотiв вiдпустити Лукина вiд себе. Дочекалися «Вiдорщiв» – Йорданьких Свят. Щедрий вечiр… Прийшли до Лабуди внуки, щоби защедрувати дiдиковi й бабцi. Щедрують – Лукин слухае. Одну з тих щедрiвок затямив добре. Кожня ii стрiчка кiнчалася: «Ладо, Ладо, Ладо, все на свiтi радо… Щедрий вечiр на землi!» Кортiло Лукина дiзнатися, що це оте, «Ладо», але якось не смiв поспитати про це Лабуду. Минав Лукиновi скоро час – проминула зима, весна, прийшло лiто, а Лукиновi не сходило з пам'яти й думки оте – «Ладо»… Прийде незадовго день Св. Івана – Купала. Лукин мусить зустрiти Свято-Іванський вечiр у Чорногорi. Побачить там ще раз тi чуда-дива, що дiються в Чорногорi внiч перед Св. Іваном… Іде Лукин Чорногорами – сонечко ще на небi, але вже ладиться до спочинку. Втомилося, довгу дорогу перейшло по небесах. На вiдхiдне хилиться, припадае до землi, цiлуе промiннячком полонинськi трави й квiточки, передвечiрне прощання шле верхам лiсiв i Говерлi та Пiп-Івановi. А Лукин iде, барткою вимахуе, очима ловить соняшне промiння. Як би мiг, поклав би його собi в пазуху, щоб грiло тiло й веселило серце. Сонце – це ж Боже око. Ним оглядае Господь усю Верховину й верховинцiв. Нараз побачив Лукин старшого вже верховинця. Іде й збирае полонинськi квiтки. Багато вже призбирав iх. Чуе – той верховинець, зiрвавши квiтку, говорить: «Для Ладо, для Ладо». А може це лише причуваеться Лукиновi? Та, нi – чуе добре – «Ладо, Ладо». Приспiшив крокiв, пiдiйшов до верховинця. Привiтав його, розбалакався з ним, а потiм спитав, що це те «Ладо», про яке чув вiд нього? Мабуть квiточки збирае для нього? Вiдповiдi на це не почув. Балакали про це й те, зайшли на Шпицi. Верховинець випитував Лукина, хто вiн i звiдки, а коли вивiдав усе вiд Лукина, взяв його за руку i запровадив у печеру в скалi. Темно було в нiй. Верховинець засвiтив воскову свiчку й освiтив печеру. В свiтлi тоi свiчки побачив Лукин витесану, вирiзьблену з яворового дерева женщину. Вона стояла, наче б жива. Верховинець поклав свiчку перед нею i притрусив ii квiтками, що iх принiс. Трикратно вклонився статуi, три рази вимовив слово «Ладо». Чекав, аж вигорить свiчка, а тодi вивiв Лукина з печерi на двiр. Лукин почав просити його, щоб оповiв йому про ту жiнку з дерева й сказав та пояснив про саме слово «Ладо», що його кiлька разiв вимовляв. Довго мовчав чоловiк – думав, надумувався, вкiнцi заговорив: «Нiкому не оповiдав я цього, що почуеш вiд мене – тобi одному скажу це: «Цю жiнку з дерева вирiзьбив колись мiй пра-пра-дiд i занiс ii в цю печеру. Був вiн напевно перший з тих, хто зайшли в Чорногору перед вiками. Звався вiн Кiмей – його нащадки, як i я, Кiмейчуки. Наш Кiмей не знав правдивого Бога – багато й других наших людей не знали його. «Богом» для них було сонце – мали багато добрих, лагiдних, але й не мало злих, грiзних «божкiв». До добрих належала Ладо. Та «богиня» врятувала раз життя Кiмеевi. Попав був у руки песиголовцям – смерть заглядала йому вже в очi. Закричав у смертельних судорогах. «Ладо, Ладо, рятуй, вирви з рук песиголовцiв!» І «Ладо» врятувала його. Зайшов у Карпати, але й тут не забув «Лади» – до смерти вдячний був iй. Вирiзьбив ii таку, як бачив у смертельнiй тривозi й занiс у печеру на Шпицях. Перед смертю наказав найстаршому синовi не забувати теж «Лади», i щороку перед Купалом вiдвiдувати ii i в дарунку заносити iй квiти. Наказ цей Кiмея переходив iз роду в рiд, дiйшов i до мене, перейде до сина й унука. Хоч нiхто з нащадкiв Кiмея не вiрив i не вiрить у якусь там поганську «богиню», але наказ i воля пра-пра-предка святi для роду Кiмейчукiв. Кiмей же вiрив у неi i був певен, що вона врятувала його вiд смерти». Лукин подякував верховинцевi за те, що почув вiд нього – верховинець попращав його й пiшов геть – Лукин залишився на всю нiч у Шпицях. * * * Мав Лукин тiеi святоiванськоi ночi ще одну зустрiч. Оце стрiнув знову старого верховинця – ходив полониною та збирав зiлля i викопував корiння. Зiйшлися оба, привiталися. Старик узяв Лукина за руку, привiв до каменя i казав сiдати на нього. Присiв i сам. Заговорив, спитав: «А чи ти не той, що то лiсовим легiнем тебе називають?» «Може i той – вiдповiв Лукин – у гiрських цих лiсах вирiс я, лiсами i горами ходжу-блукаю, без них не жив би, люблю iх усiм серцем моiм»… «А мене звуть знахором, а то й ворожбитом» – сказав старик. «А воно, вилиться менi, що лише Господь дав менi ласку помагати людям у бiдi й нещастю, лiкувати iх i iх маржинку. Не чарами, а зiллям й корiнням, що iх збираю. Але й це треба тобi, легiне, знати, не лише людське тiло, але й душа потребуе лiкiв. О, ще й як потребуе! Скажу тобi, легiне, таке, чого певне не чув ще й не знаеш. Знай: здорова душа, то й тiло здорове. А люди на свiтi вiдрiжняються один вiд одного не лише тiлом i серцем. Найважнiше i найцiннiше в людини, це честь-гонор – i це треба завжди мати на тямцi. Не майно, не багатство, а честь найдорожча. Майно можна втратити й знов набути, а втратиш честь, нiколи вже ii не найдеш. Жити можна без майна, а без чести нi! Без неi ти мертвий. Бо тiльки честь-гонор оживлюе тiло й душу, розум i серце, дае повагу, вартiсть i пошану перед людьми i перед Богом. Як без душi, так i без чести нема життя. Як душу, так i честь треба хоронити i обороняти. Мае людина свою душу й честь, – мае iх i нарiд, мають i нашi верховинцi. Але на них чигають i настоюють злi й поганi духи й усякi вороги. Як вiчна й не вмируща душа людська, так повиннi люди дбати, щоб i iх честь не пропадала разом iз смертю. Мертвий, що чесно прожив свiй вiк, мае бiльшу вартiсть, нiж живущий безчесний – пам'ять про чесного живе й по його смерти – переходить з поколiння в поколiння. Спитаеш, легiне, що це та честь – хто чесний? Чесний, хто шануе Божi й людськi закони, хто уникае нечесних i не дружить з ними, любить добро i правду, а ненавидить зло i брехню, хто не забувае своiх предкiв i носить пам'ять про них у своему серцi. Гонор-честь, це гордiсть i гiднiсть, вiдвага, смiливiсть i мужнiсть та стiйкiсть, непохитнiсть, правдомовнiсть i словнiсть, та й готовiсть стати в оборонi правди й справедливости – за них i життя вiддати. Честь у собi носити та ii боронити може для декого й не легко – для слабих духом, але вона, це скарб найцiннiший… Затем собi цисе, легiне, й будь все чесним, став честь високо, понад усе!» Запевнив Лукин старого, що цього, що почув вiд нього, нiколи не забуде – й розiйшлися оба. Ще цього лiта мав Лукин кiлька пригод… Оце на полонинi Радулi, вхопив був ведмiдь барана – вiвчар боронив його, але оборонити не мав сили. Ведмiдь порвав барана й розпудив вiвцi по сиглах. Вiвчар прийшов У стаю без овець. Ватаг кинувся на вiвчаря з кулаками. На це надiйшов Лукин. Вислухав вiвчаря i пiшов з ним у сиглу. Помiг позбирати вiвцi, найшов захований кусень м'яса з барана, засiв там на ведмедя i убив його. Решту м'яса з барана i ведмедя принiс у стаю i кинув бовгаревi пiд ноги. Вiвчаревi казав вiддати ватагови те, що вiд нього дiстав. «Мусить бути й на полонинi правда й справедливiсть» – сказав. Не хотiв, щоб ватаг гостив його – пiшов на Стiг. Там стрiнув мадярського пана. Вбив оленя i казав слугам забрати його зi Стога на Копилаш. Лукин попав у велику лють. Кинувся на мадяра зi своею довбнею, вирвав йому з рук крiс, порозганяв слуг, а оленя забрав на сусiдню полонину й занiс у стаю. «Нашi тут полонини i лiси, наша тут i звiрина, а мадярам «засi» до неi» – сказав. На Прелучнiм напали злодiйськi волохи на стаю, коли вже все спало блаженним сном. Пiдкралися вночi, пов'язали вiвчарiв i бовгарiв i позатикали iм роти, щоби не кричали. Лагодилися загорнути ботей овець i погнати iх на своi полонини. Якраз тоi ночi ночував там у стаi Лукин. Не спав твердим сном, почув рух у загорожi, вхопив свою довбню i побiг до загороди. Побачив там непрошених «гостей» i без надуми з довбнею на них, поки не прогнав iх. * * * Ясна, мiсячна нiч була, в таку нiч не годиться спати, сказав собi Лукин. Полониною Скуповою iде, куди не гляне, всюди чари карпатськоi ночi. Перейшов полонину, зiйшов на плай. Там, за плаем, гражда багатого газди, Красiя. Бачить Лукин хтось там бiля гражди «кутаеться». Напевно не газда – той спить твердим сном. Нiхто другий лише зайди-злодii добуваються до комори. Приспiшуе кроку. Але злодii теж спiшаться. Он, уже видно iх на плаю. Пiдiйшов Лукин до гражди. Бачить комора розбита. На плай i за злодiями. Догонив iх на Кременицi. Довбнею по них б'е, а б'е, куди тiльки засягне. Вiдбив у них «берiвку» з талярами. Несе ii Красiевi. А той спить, аж хропе, ледви розбудив його. Вiддае йому бербеницю з грiшми, оповiдае, як злодii добулися до його комори й забрали з неi грошi. Та вiн здогонив iх i грошi вiд них вiдiбрав… Не знав Красiй, як за це дякувати Лукиновi. Перейшов Лукин лiс, Кривий i зiйшов на Бiлу Рiчку. Сонце пiдiйшло було вже високо на небi. Над рiчкою побачив дiвчинку. Станула на слизький камiнь, посовгнулась i впала у бистру воду. Напевно була би втопилася. Але Лукин «штрикнув» у воду й витягнув з рiчки дiвчинку та занiс в хату дедi, над рiчкою. Багато-багато таких пригод мав Лукин того лiта. Думав, що чесно провiв його, за що певно похвалив би його старий знахар, той на Шпицях… Загостила в гори знову довгождана-вижидана весна. Не знае Лукин, котра вже в його життi, згубив тим веснам рахубу. Карпатська весна… Замаена, заквiтчана, закосичена, з вiночком iз провiсночок на головi – з промiннями сонця в очах, iз спiваночками на устах, iз фiялочками у руках, у постiльцях iз барвiнку на ногах. Лагiдним, солодким вiтерцем дише, пахощi по горах розносить, вiру, надiю й любов у серця верховинцiв вливае, турботи, журу каже забувати, душнi хати залишати, на верхи гiр виходити, на полонини поспiшати, у флоери грати, спiваночками-гуляночками весну зустрiчати… Застала ця весна Лукина, на полонинi, Староста!. Дiждався там ночi перед святим Юрiем. Завтра верховинське, велике свято, св. Юрiя, а з ним «полонинський хiд». Ясна зоряна нiч над Старостою. З неба сипляться на землю срiбнi i золотi перли, самоцвiтами полонину засiвають. В таку нiч нiщо в горах не спить, – не думае про сон i Лукин. Полониною iде, ловить ухами веснянi шуми довколiшних лiсiв, задивлений в срiбнi i золотi зiрки та в темно-голубе небо над горами. Іде, наче пливе, ногами землi не досягае, на крилах несе його весняна нiч, у озерi краси купае, казку весняноi ночi шепче. Стрiнув стадо оленiв. Скубе молоду травичку; обiйшов iх iздалека, щоби не наполохати. А там, пiд лiсом, стадко сарен пасеться. Сови й пугачi перекликаються, не сплять i цвiркуни й другi комашки. А потоки не то шумлять, а гремлять, клекочуть, грають. Зiйшов Лукин iз плонини над Черемош. Гучний, голосний, ревучий той Черемош, усе приглушуе. Та Лукин любить тi його нiчнi голоси, – шуми, клекоти й реви. О, ще й як любить! Іде понад рiку… Подоганяе старого дiда. На плечах у ньго бесаги, в руцi «клебука», пригорблений трохи. Привiтав дiда, як годиться. Довiдався вiд нього, що вiн щороку ранком на св. Юрiя збирае на лузi над Шибеним першi, веснянi квiточки, а вдома засушуе – найнадiйнiший лiк на болi i рани. Йде тепер над озеро Шибене. Лукин сказав, що пiде разом з ним. Ідуть понад потiк Шибений. О, вiн дуже крикливий i клекотливий! Заглушуе iх розмову. Голосно грае своiм срiбно-зеленавими хвилями, танцюе по каменюках i не тихне нi на хвилину. Наближаеться карпатський, весняний, золотаво-рожевий ранок. Ось зарожевiлися промiнням сходячого сонця верхи, кичери й полонини. Раннiм сонцем сходить на гори всмiхнена весна, пестить iх i голубить, серцем цiлуе, заглядае в душi i серця верховинцiв, охололих грiе, в жили нову кров вливае, сталить м'язи, дае в руки стальовi бартки… А ось заграв уже св. Юрiй у золотий рiг. Залунав голос того рогу на Говерлi, перейшов на Пiп-Івана й понiсся усiма горами, лiсами, полонинами й царинками. Грае, верховинцiв кличе-закликае iти з маржинкою i овечками на зеленi полонини. Доходить Лукин iз стариком до озера. Здалеку побачив над озером трое дiвчат. Побачив i здивувався. Звiдкiль вони тут так раненько взялись? І хто вони? Миють своi личка холодною водою озера. Питае Лукин старика, чи не знае, хто тi дiвчата? Всмiхнувся дiдо… «Знаю, знаю, хто вони… Чому не мав би знати? Про тих трое дiвчат повiстував менi ще мiй прадiд. Вони, тi дiвчата, це найвiрнiшi дiти нашоi землi, це найбiльшi улюбленицi нашого народу». «А мають вони «ймена» – спитав Лукин. «Мають, мають! Імена дав сам Господь, посилаючи iх на землю. Та перша, в чорнiй одежi, це Вiра, друга в рожевому одязi, Надiя, а третя вся в бiлому – Любов. Всi три вони, осолода людського життя, скарби понад скарби, багатство понад багатство свiту. Вони щороку ранком на св. Юрiя приходять над озеро Шибене мити своi личка в його прозорiй водi. Личка – фiялочки, рожi, прекраснi, все молодi, усмiхненi, життерадiснi. Щороку в цей великий день, приходжу сюди й бачу iх. Вiра – це сила, твердiсть i неподатнiсть, зброя на плечах, топiр у руцi. Надiя – мужнiсть, молодiсть, сонце у хмарнi днi. Любов – прикраса й змiст життя. Вiра ломить залiзо, крушить найтвердiшi скали, веде крiзь бурi життя. Надiя, це хлiб i вода, без них немае життя. Вона ватра, що грiе у стужу, навiть у зимi рожею цвiте, соловейком спiвае, кайдани ламае, з тюрми визволяе. Любов прикраса людського життя, святочний одяг в будень, квiточка в городi життя, промiнь сонечка, спiв пташок. Без неi було би життя важке, сiре й безбарвне. Вони – силою Богом iм даною – вiдмолоднюють старих, потiшають засмучених, дають лiк хворим, потiху нещасливим, силу слабим, полегшу вмираючим – вони можуть умерших воскресити й з гробiв пiдносити. Хто не любить, не цiнить й не шануе цих сестричок, той не любить i Бога, не любить людей, не вмiе i себе самого любити. Це гнила колода, що валяеться на землi, деревина без корiння i листя… Оповiдав мiй прадiд, що цi три сестрички, Вiру, Надiю i Любов, забрали колись з собою нашi предки, вибираючись у далеку мандрiвку у сторону гiр Карпат. Тi сестрички дали iм силу й витривалiсть у мандрiвцi, вони допомогли й Карпати здобути, допомогли у руках затримати й ворогам не дати. З того часу по нинi, Вiра, Надiя i Любов, це найбiльшi скарби верховинцiв – нема сили, яка вирвала би iх iз iх душ i серць! Кортiло дуже Лукина пiдiйти ближче до тих сестричок, але старик постримав його. Сказав: «Як не вiльно наближатися до Господа Бога, так i не дозволено пiдходити зблизька до Його трьох улюблених донечок. Як Бога можна здалеку лиш подивляти, славити й любити, так i тих сестричок. Захочуть, самi до тебе прийдуть i заглянуть у твою душу, коли чиста i безгрiшна». Слухав би був Лукин дiдика дальше, не наслухався б його. Та дiдок сказав, що йде шукати квiточок i зiллячка. Попращав Лукина й пiшов. А сестрички, помивши своi личка в водi Шибеного, помахали ручками в сторону Лукина й пiславши йому усмiх раннього сонця, пiшли в лiси, над Шибеним. Лукин пiшов у Чорногору, понiс у своему серцi Вiру, Надiю i Любов. З ними й тiльки ними буде жити до самоi смерти, iх забере з собою до гробу. Блукав Чорногорами, побував на Пiп-Івановi, де на його верху було ще багато снiгу. Днинка була погiдна, соняшна, – весняна днинка Св. Юрiя. Бачив усi своi гори в повнотi i величi краси – натiшитися ними не мiг. До пiзнього вечора ходив Чорногiрськими полонинами, слухав весняних шумiв лiсiв i потокiв, iз плаiв, що вели на полонини, доходив до нього рик маржини, iржання коней i блеяння овечок, веселий голос сопiлок i тужлива гра трембiт. Це ж «полонинський хiд», велике свято верховинське… Не счувся, як захопила його нiч на плаю з Пiп-Івана в сторону Говерлi… Холодом дише Чорногора, приморозок паде на трави полонин… Треба думати про нiчлiг. На щастя найшов стару колибчину – в нiй заночуе. Та перш усего розложить ватру. Втомлений цiлоденною мадрiвкою, скоро вснув при палаючiй ватрi. Довго чи коротко спав, не знае. Почув, що хтось зайшов у колибу. При свiтлi ватри побачив – кого? Мольфара й двох щезникiв – певно пiсланцi Арiдника. Мороз пiшов Лукиновi поза шкiру. А тi, як скаженi пси, вишкiрилися на нього. Знае, прочувае, що хочуть зробити з ним: схопити в поганi руки, ввергти на ватру й спекти, як барана. Ловлять Лукина за руки i ноги, а вiн не мае змоги вийняти з-за череса пiстолю i нiж – безборонний. iх трьох, вiн один. Борониться, як може, не здаеться – кусае зубами. Чуе – слабне, опускають його сили. Одинокий рятунок – Бог. Просить, молить Господа, щоб пiслав йому на порятунок тi три сестрички, що бачив iх над Шибеним – Вiру, Надiю i Любов. Вiн уже ледве дише. Ще хвилина, двi i поганi сили зроблять з ним те, що задумали – спалять… Аж тут, як крiзь сон бачить: у колибу заходять три сестрички. Чуе: Вiра кладе свою руку на його плече, Надiя на серце, а Любов цiлуе його в чоло. Не знае, дiйснiсть це, чи передсмертне видiння? Але чудо! Не знае звiдки береться у нього сила? Вириваеться з поганих рук! Бере впоперек мольфара й мече ним у дверi колиби. Щезникiв викидае з колиби, мов два полiнця дерева. Цiлковито звiльнюеться вiд поганi. Вiн тепер вiльний, а згодом i переможець! О, знае, хто дав йому цю велику силу – Вiра, Надiя i Любов! Це бiльш, як певне! Бог прислав iх йому на рятунок. Цiеi смертноi пригоди в Чорногорi не забуде нiколи… І трьох сестричок… * * * В мандрiвках горами й полонинами пройшли Лукиновi лiто i осiнь – зима застукала його на Шкорупгнiм над Зеленим. Довга й люта була – звичайно, карпатська зима. Вкiнцi таки мусiла залишити гори й зробити мiсце веснi… По Божому «повелiнню». Весна. Весна! Ще одна в життi Лукина. Весняний гомiн несеться верхами й полонинами, весною шумлять карпатськi лiси-бори, грають потоки, гримлять рiки. Легiнi в сопiлки й теленки грають, дiвчата веснянок спiвають, весну спiваночками-гуляночками вiтають. Ось-ось i святий Юрiй на бiлому конi над'iде, верховинцiв на полонини покличе… Зачував Лукин, що в нiч над ранком перед св. Юрiем, Господь з небесних висот до верховинськоi землi промовляе. Та голос Його лише щасливцi, вибранцi можуть почути. О, як дуже бажае Лукин почути голос Бога! А може почуе, може Господь дозволить почути Його? Спробуе… В нiч перед св. Юрiем виходить Лукин на Говерлю. Говерля сягае небесних висот. Станув на ii верху й чекае. Почуе голос Божий, чи не почуе? А над Говерлею вiтерець холодний повiвае, срiбнi й золотi зiрки миготять, Чорногору перелками засiвають, усе в солодкий сон запало, лишень весна не думае спати – по горах, полонинах тихими кроками проходжуеться, куди поступить, там за нею квiточки з землi визирають, до зiрок смiються. Весна Верховинi казку нового, радiсного життя шепотом гiр i лiсiв голосить… Блаженна, тиха, свята, весняна нiч над Верховиною перед днем св. Юрiя. Далеко вже поза пiвнiч. Лукин чекае. Тиша над Говерлею. Аж нераз, не знати звiдки, бiла-бiлесенька хмара на зоряному небi… А з хмари чуе Лукин голос… О, це Божий голос… Лагiдний, милий, солодкий голос… Лукин вже чуе зовсiм виразно: «Земле верховинська! Земле, що тебе я создав i моiм любим верховинцям у володiння передав! Багатством тебе я надiлив, красотою оповив! Рiками бистрими переорав, темними, буйними, зеленими лiсами засадив! Земле, весною зацвiти, весняними шумами заграй, весняними водами загрими, весь верховинський свiт збуди й звесели! Щоб моi верховинцi журби, смутку не знали, метеликами по горах лiтали, пташками щебетали, вiрлами буяли! Доброю, ласкавою для них будь – радощами, втiхою наповнюй iх грудь, мойого наказу не забудь! Я сонцем тебе огрiю, росою i дожджем полию, щоб тiльки ти iм плодiв не скупила, й так як я iх любила, до серця пригортала, як мати дiтей пестила, голубила…» А тодi дуже приязно та ввiчливо вiдповiдала земля: «Вiрною Тобi, Боже, завжди я була й Твоi святi накази виконувала. Так було з первовiку, так буде й до вiку!..» Небесна яснiсть освiтила Чорногору, затрубiв св. Юрiй у свiй золотий рiг, прокинувся зо сну весь верховинський свiт… Не зiйшов Лукин iз Говерлi ногами… На крилах весняного вiтру вiрлом злетiв, на Пiп-Івана осiв. Полонинами на Погорiлець пiшов, над озеро Шибене звiдтам зiйшов. А там? Там Лiснi й Мавки, заквiтчанi первiсночками, фiялочками й барвiнком, за бiлi ручки побравшись, хороводами й спiваночками Юрiiв день зустрiчали. Лукина побачивши, в танок узяли, усi разом танцювали – весну Божу вiтали… Лiснi й Мавки потiм у лiсах пропали. Лукиновi пташки спiвали, над Черемош супроводжали. Над бистротечним Черемошем став, його хвиль, у голос запитав: «Була це дiйснiсть там, на Говерлi, чи лишень такий святоюрський сон вiн мав?»… Перебрив Черемош, пiшов блукати буковинськими горами. Блукав ними, а його серце радiло iх красою i багатством. Але ж бути на Буковинi i не зайти до Дарадуди, це не «елоси». Лукин любив дуже слухати повiстувань старого буковинського знахоря-ворожбита. Вiн оповiдав про «всечину», а найбiльше про те, що колись дiялось у горах – про верховинську «старовiчину» повiстував. Лукин слухав би був це день i нiч. Оповiдав Дарадуда й про рiжнi свiти – казав, що не один, а три свiти, сотворив Господь! Надземний свiт, земний i пiдземний. Надземний для себе, земний для людей, пiдземний для духiв. Усi тi свiти повнi таемниць, чудес i див, але не всi люди можуть бачити, пiзнавати й розгадувати iх. Найбiльше таемниць в небесному – надземному свiтi – не мало iх i в пiдземеллю. Людям дозволив Господь пiзнати земний свiт. Але i на ньому не бракуе таемниць, яких не зглибити людському розумовi. А в пiдземний свiт дозволено лишень вибранцям, духам, заглянути. Там заховано не мало таемниць з того, що було й минуло. Лукин спитав Дарадуду, чи знае вiн тi таемницi, та чи вмiе розгадувати iх? У вiдповiдь на це Дарадуда лишень таемничо всмiхнувся пiд сивим вусом. Попращав Лукин Дарадуду й пiшов дальше оглядати й подивляти царство гiрськоi краси. Весна була в повному розквiттi пишноти. Павою проходжувалася горами, квiточками iх закосичувала, ясним сонечком освiчувала й огрiвала, спiваночками звеселяла. Куди не ходив, де не бував, чого не бачив й не чув Лукин тiеi Божоi весни! Одноi днини, пiзним вечером, опинився в Чорногорi, в пiднiжжя могутньоi, в нiчний сон западаючоi Говерлi. Привiтала його холодним вiтерцем. Мусiв розложити велику ватру, Приляг при нiй. Але чомусь не мiг нiяк уснути, всякi думки лiзли в його голову, вiдогнати iх вiд себе не мiг. Чомусь якраз цiеi ночi передумував усе те, що чув вiд Дара-дуди на Плоскiй. Усе те не давало йому заснути. Здавалось, що онтам стоiть Дарадуда, нахилився над ним й повiстуе, повiстуе, а все про давнi часи. Кiлька разiв докладав Лукин дров на ватру. Вже була певно пiвнiч, як уснув. Нiч була темна, мiсяця на небi не було, а зiрки закрила густа мр'еч-негура… Вкiнцi вснув. Спить. Аж чуе крiзь сон, хтось пiдходить д'ньому. Вiдкривае соннi очi – не бачить нiкого. Та через хвилину бере його хтось за руку, пiдносить з чатиння, на якому лежав i каже губним, гробовим голосом: «Ходи!» – Лукин уже на ногах, протирае кiлька разiв очi, але й дальше не бачить нiкого. Чуе лише, що той «хтось» держить його за руку й iде, та й його за собою тягне. Йде Лукин, хоч не по своiй волi. А все не д'горi, а вдiл, щораз нижче й нижче. Здаеться в якусь пропасть веде його невидима рука. невидимого духа. Не бачив нiчого, не знав куди йде. Дихнуло на нього холодом – здригнувся, обняв його страх. Почув знов той гробовий голос: «Я – Дарадуда! Та не той з Плоскоi, нi! Я – прапредок його. Ти знаеш його, я знаю тебе. Знаю, ти щирий i вiрний син наших Бескидiв. Лише таких люблю я. Слухай i затям те, що почуеш вiд мене – слухай: За кiлька хвилин побачиш щось таке, що мало хто мае щастя бачити його. Щоб тiльки голова твоя не закрутилася вiд того, що тут побачиш. Та перед тим мусиш почути вiд мене ось що: Знаеш уже, що був час, коли в цих наших Карпатах не було людей – було це царство звiрiв, краiна лiсiв! Прапредки теперiшнiх верховинцiв завоювали це царство, потом i кров'ю полили його. Не знали колись, давно, тi прапредки нашi правдивого Бога, та все ж таки безвiрниками не були! Чув ти вже про це вiд того старого дiда, який показував тобi давню богиню, Ладо – бачив ii i чув про неi. Прапредки верховинцiв мали ще бiльше «богiв»… У часi, коли вибиралися в далеку мандрiвку, щоб завоювати Карпати, знали вже правдивого, единого Бога, але ж жаль iм було й тих давнiх «богiв» – «богiв» дiдiв i батькiв. Скликали нараду й врадили забрати iх iз собою та заховати на вiчнi часи в глибинi Бескидiв. Як урадили, так i зробили»… Вдарило ярке, ослiплююче свiтло в очi Лукина. Не зараз, а через часок, побачив себе Лукин у величавiй печерi – яскинi, святинi. Зразу не бачив нiчого в нiй. По хвилинi щойно побачив усякi постатi, викутi з камiння, побачив багато золота, срiбла й самоцвiтiв. А там знову почув голос «духа» – Дарадуди! «Гляди, легiню: тут боги твоiх пра предкiв, хоч i не всi. Он там найбiльший iх «бог» – iм'я його Перун. Грiзний, жорстокий «бог»… Вiн наводив на людей жах i тривогу – його боялися i дрижали перед ним. Перун, це «бог» блискавиць i громiв, граду й повеней, був i «богом» вiйни. Бачиш, у нього золотi вуса, а голова зi срiбла. Вiн i тепер дае людям про себе знати громами i блискавицями. Дальше самi добрi «боги», хоч е мiж ними й «бог» вiтрiв i бурей. Вiн наносив людям часом немало шкоди. Це «бог» Стрибог. Найлiпший i найприязнiший до людей був Дажбог. Вiн походив вiд Сварога, що був його батьком. Дажбог був «богом» сонця, врожаю, багатства й усякого добра. Гляди, на ньому самi дорогi шати, блестять вiд золота, срiбла й дорогоцiнних каменiв. За Дажбогом Хоре, «бог» ватри. Дав людям кресало й губку й навчив розкладати ватру, без якоi не можна жити. Верховинцi довгi часи не забували його. А там подальше Волос, опiкун людськоi маржини й овець, «бог» дуже люблений i високо почитаний. А там у кутку святинi, уся в чорному – богиня Морена, або Мара. Це була «богиня» пошестей, хворiб, смутку й смерти. ii не любили й боялися. За нею ще один «бог», – бог Див. Творив дива й чуда, був i богом-вiщуном увяких лих i нещасть. Дальше – бог Ярило, бог молодости й кохання. За ним Перелесник. Той спокутував людей, а найбiльше молодь, до злого, приводив до грiха. Молодь любила найбiльше отого там, молодця, з павами за кресанею, заквiтчаного, в святочному строю, веселого й усмiхненого божка, Купала. Це ж був божок молодости, весни, радости й веселости. Молодь наша не забула свого Купала й до нинi – згадуе його щороку, пiсеньки спiвае йому, заквiтчуе i возвеличуе його». Забрали були прародичi ще одного божка. Був це Свiтовид. Мав очi зверненi на всi сторони свiту. Вдорозi в Карпати втопили його ненароком у рiчцi, Збручi. Затих голос духа Дарадуди й зараз печеру-святиню закрила темiнь – погасло свiтло. Дух Дарадуди взяв Лукина за руку й повiв за собою. Мовчав, не вiдзивався нi одним словом. Не знав Лукин, як довго йшов за ним. Нараз знову ярке свiтло… Свiтло сонця… Лукин на просторiй царинi. Царина, наче долина над Шибеним, але простiрнiша й краща, та й бiльше всякого квiття на нiй. Красота, очей не вiдiрвати вiд неi… Обведена наче вiнком вiковими лiсами кедрiв, модренiв i тисiв. Чуе Лукин той самий гробовий голос: «Так було тут, як ще людська нога не поступила сюди й людське око не заглянуло в цi сторони. Гляди – там тi звiрi, яких Господь пiслав у гори, сотворивши iх. Отам звiрi – зубри, верховинцi казали «дзембри». А там могутнi тури. Цi звiрi заховалися до нинi лише на цiй царинi, деiнде вигубили iх люди. Тут i до нинi живе всяка звiрина вiльно i свобiдно, як жила колись, тодi, як Господь сотворив цi Карпати та покрив iх буйними лiсами й наповнив звiрями. Пiднеси вгору очi – там птицi, яких не бачив нiде й нiколи – це райськi птахи. Прислухайся до iх спiвiв. Це спiви на хвалу Боговi». Хвилина тишi… І знову той гробовий голос: «Здоров бувай! Того що бачив i чув, не забувай! Верховину люби, бо любови вона варта!»… Промiння сонця з Говерлi заглянуло в очi Лукиновi, збудило з твердого сну й поставило його на ноги. Але не скоро очуняв i прийшов до себе. Не знав, що йому думати? Був цiеi ночi в печерi-святинi, бачив богiв прапредкiв, чув голос давно померлого Дарадуди, був на райськiй царинi? Був – напевно був усюди, куди водив його дух Дарадуди! Думав, роздумував сяк i так – до нiчого не додумався. За короткий на це розум у нього. До старого Дарадуди пiде! Сказав i пiшов… Вислухав Дарадуда всю розповiдь Лукина й сказав: «Легiню Лукине – не нам, людям, зрозумiти, зглибити й збагнути Божi таемницi! Не розгадати Божих загадок! Нам тiльки вiрити – твердо вiрити, що iснують речi на землi, в землi, а ще бiльше над землею, яких людське око не бачило, людське вухо не чуло, а людському розумовi не збагнути»… З цим вiдiйшов Лукин вiд Дарадуди. Пiшов дальше блукати своiми горами. Блукати й розгадувати нерозгадане… * * * Чув Лукин i вiд старих верховинцiв не лише вiд Дарадуди, про карпатську погань i нехар, що зветься Мара. Мае бути це дуже, як чув, злослива жiнка-дух. ii треба сокотитися i варуватися. Колись давно-давно, коли в наших горах жили лише звiрi, а людей не було, та Мара панувала всевладно в Карпатах, почувала себе тут богинею над усiми гiрськими й лiсовими духами. Вони боялися i корилися iй. Коли ж зайшли в гори першi люди, здобичники Карпат, мусiли коритися тiй Марi, вважати ii богинею, молитися до неi, приносити iй жертви – зi страху й боязни перед нею. Робили це, щоб удобрити ii та впросити не шкодити й не пакостити iм. Десь там, за Чорногорами, в темних лiсах, пiд скалою, мае бути камiнний престiл, а на ньому – викута з камiння – ота богиня Мара. Туди заходили предки нинiшнiх верховинцiв iз жертвами для Мари. Та це мало-що помагало. Мара не любила людей за це, що посмiли зайти в ii «царство». А вже тодi, як побудували в горах церкви й почали вiрити в одного Бога, та перестали молитися до Мари й приносити iй жертви, вона попала в велику лють i запалала ненавистю до людей. Почала сiяти мiж людьми незгоду, ненависть, зависть i заздрiсть. Як, де й чим могла, тим шкодила верховинцям, стала iх лютим ворогом. Нераз i тепер затягае верховинцiв у лiсовi дебри, звiдки рiдко коли виходять живими. Хоч верховинцi, люди вiдважнi, смiливi й готовi боротися з якою б не було поганню, то все таки не можуть встоятися в боротьбi з Марою. Вона ж «дух», а з духом боротися нелегко. Чув Лукин, що ту Мару називають i Маною, бо заманюе в своi сiтi людей i не випускае iз них. А що не мае постiйного мiсця «посидку» – нинi тут, а завтра там – то кажуть: «Як грошi, так i Мана, сегодня е, завтра нема». Повiстували старики, що та Мана заманюе людей пiдступом i хитрiстю в такi глибокi гiрськi i лiсовi вертепи, з яких дуже важко видiстатися на свiт. Вислухав Лукин отi повiстування про Ману та й думав: «Може бути, що воно було колись так, як говорять, колись, а не тепер. Та раз оповiв йому один старик, що сам вiн «пацив» iз тою Марою-Маною: Мабуть знала вона, що вiн дуже ласий на грошi, що за грошi готов вiддати душу «нечiстому». Ото заманила його в пiдземну печеру, де були великi скарби – срiбнi й золотi таляри. На вид тих скарбiв засвiтилися йому очi, як голодному вовковi. Набрав срiбла й золота, скiльки мiг двигнути. От стане багачем! А воно не так, як думав. Пробуе вийти з печери – не вийде! Не найде виходу з неi. Довго-довго ходив по печерi, охляв, ослаб – болять ноги, болить усе тiло, а виходу з печери нема. Сiв i заплакав… Бачить, не винесе скарбiв iз печери. Як довго перебував у печерi, не знае. Вкiнцi мусiв висипати таляри на те мiсце, звiдки iх узяв. А тодi хтось, чи щось, взяло його за руку й вивело з печери. Прояснився йому свiт. Вгорi понад собою побачив великих, чорних птахiв. Летiли й кричали: «Кра, кра, кра!» А йому здавалося, що кричать: «Мана! Мара!» Та й чув ще за собою: «Прийшла Мара-Мана, та й заманила в печеру дурного Лукина!» Було йому на iм'я Лукин. Не може сказати, як видiстався з лiсових вертепiв. Та з того часу перестав думати про скарби, срiбло й золото та й сокотився перед Марою-Маною. Розiйшлись – Лукин з Лукином. Із усього, що чув легiнь Лукин вiд старика Лукина, вбилася йому найбiльше в тямку та Мара, що мае бути десь там за Чорногорою, та витесана з камiння на камiнному престолi. Мусить найти ii! І найшов. В глибинi пралiсу – пiд скалою! На грубiй камiннiй плитi камiнна потвора, витесана, вирiзьблена. Величезна голова, а в нiй великi, свiтлячi, грiзнi очi. «Пуду» дае дивитися на неi. Але Лукин не «страшкiв син». Пiдiйшов до неi: пробуе звалити ii з плити-престолу. Так, повалити ту погану, камiнну Мару, але як i чим? У нього в руках лише довбня. Натрудився, намучився, але нiчого не вдiяв. Подумав: може довбнею розiб'е хоч ii голову? Досягнув ii, вдарив у неi… А тодi? Загудiло, зашумiло, заревiло щось, а його звергло на землю i вирвало довбню iз рук. Не знае як видiстався на верх з глибини лiсовоi нетри. Болiли довго руки, болiло все тiло, а з очей не сходила «жесна» Мара. Про це розповiв Лукин тому великому знахоровi на Плоскiй. Вiд нього почув: «Це неправда, що Мара перебувала в Карпатах ще тодi, коли в них не було людей. Нi – ту Мару занесли в гори люди, тi, що першi зайшли в Карпати та заволодiли ними. А ту Мару побачить i розiб'е на куснi щойно Олекса Довбуш, ватажок карпатських опришкiв».[1 - Згадуе Мару i Іван Франко, а з ним згадуемо ii i ми, спiваючи: «Най пропаде незгоди проклята Мара…»] Кажуть розумнi люди: Не бiда шукае чоловiка, а чоловiк ii для себе шукае, i находить. Таке було з Лукином. Найшов собi бiду з Марою. Бiду, та ще й немалу. Почала напастувати його – не давала йому спокою нi вднину, нi вночi. Вднину ходила за ним, уночi не давала спати. Хоч зачинить очi, то всетаки бачить ii перед собою: «жесну», страхiтливу, з «пулькатими» очима, з «кланцатими» зубами, з ротом, готовим пожерти його. Нi на хвилину не сходить йому з гадки, нi з мисли. Оце захопила його раз темна нiч у Чорногорi. Заночуе пiд старою ялицею. Треба розiкласти ватру. Ночi на Чорногорi дуже холоднi, без ватри не можна спати. Призбирав i наносив багато сушняку-бервен i гиляк. Викреше вогню, загорить i запалае ватра, горiтиме до самого ранку. Вийняв iз череса кресало й губку. Креше, вогню не викреше, не загориться губка. Що це, що це? Кресало нездале, чи губка замокла? Не знае. Не вдiе нiчго – мусить спати без ватри. Але заснути годi – холод залазить у пазуху. А тут ще й холодний вiтер iз Говерлi вiе. Не заснув, лише задрiмав десь аж над ранком, то заплющував очi, то знов iх вiдчиняв. А вiтер дальше вiе, морозить кости. Шумить стара ялиця, нiби чогось лютиться – не дае вiтер i iй заснути. Та – що це? По гиляках ялицi скачуть чорнi коти з довгими хвостами – скачуть i видають iз себе рiжнi голоси. Може це лише нiчний привид, може сонне маячiння? Але ж нi – тi коти вже на Лукинi, ловлять за голову, придавлюють груди. Лукин тратить притомнiсть, не знае, що дiеться з ним. Та ба, якась невидима, несамовита сила вiдривае його вiд землi, пiдносить угору – й несе, несе кудись понад лiси й гори. Як довго це тривало, не знав. Очунявся i очутився, коли сонечко встало було вже. Але де? Недалеко скали, де був престiл, а на ньому камiнна Мара. Оповiдав пiзнiше: «Болить усе тiло, болять кости, як би хтось побив мене. Моi руки й ноги пов'язанi грубим, сильним ликом, ворухнутися не можу. А надi мною? Мара! Мара, але не та, вирiзьблена з камiння, – нi, не мертва, а жива, стоiть, нахилилась над мною, глядить страшними, лютими очима, шкiрить до мене «кланцатi» зуби. От-от почне кусати ними… Не вiдзиваеться, смiеться нелюдським смiхом… Той смiх ii проймае жахом, морозить кров у жилах, запирае вiддих У грудях… Темнiе в очах, шум у вухах, завмирае серце. Знаю, тут моя смерть! Та не смерть, а та Мара, ii вид, проймае мене несвiтським страхом. Зашумiло, загудiло в лiсi, задрижала земля пiдо мною! Хвилина, двi й западуся в неi. А тут чую грубий, грiзний голос: «Смерть, смерть тому, хто посмiв пiдняти руку на богиню предкiв, Мару! Смерть йому!». А я так дуже хотiв би жити! Жити чарами краси карпатських гiр. «Жити, жити!» – закричав би на всi гори, як би мiг. Але не можу голосу добути з себе. А там понад скалою, засяло вже сонце своiм рожево-золотим промiнням. Разом iз тим промiнням вступив i в мене промiнчик надii на життя. Пригадав собi те, що чув вiд старих верховинцiв. У передсмертну годину треба звернутися до Матерi Божого Сина, до Дiви Марii. Починаю молитися до Неi, як умiю – благаю ii, щоб рятувала вiд Мари i вiд смерти з ii поганих рук. І – о, чудо, диво! Бачу жiнку небесноi краси – в бiлiй одежi, зi срiбними звiздочками на нiй, на головi в неi корона з золотими зiрочками. Пiдходить до мене. Махнула рукою до Мари – i вже нема Мари, щезла. Напевно була це Матiнка Божа. Вона то помахом руки прогнала геть Мару. Але й сама теж зникла. А що дiеться зi мною? Оце хтось невидимий зривае з мене лико, пiдносить i ставить на ноги. Бере за руку й веде на плай. Дальше, то вже сам вийшов на верх Чорногори. Вийшов, станув, глянув довкола. Глянув очима, а ще бiльше серцем. Здавалося, що щойно тепер народився i побачив свiй рiдний, гiрський свiт. Той зелений, сонцем позолочений свiт Карпат – верхи, сягаючi хмар, пралiси й полонини. Почув шуми-спiви лiсiв i музику-гру бистрих потокiв. Пiднiс не лише руки, але й очi i серце вгору, до небес. О, Верховино, ти моя, свiтку мiй прекрасний, дивами, чарами заворожений, квiтистими коверцями застелений!» На верх Говерлi вийшов – побачив усi Бескиди. Побачив iх, зрадiла його душа, забилося серце любов'ю до них… Оп'янiв видом красоти гiр, не знав, чи зiйшов ногами з Говерлi, чи злетiв на крилах чорногiрського вiтерцю. Не знав, як опинився на полонинi, гаджинi, в стаi знайомого ватага. Той погостив його й уклав на причi, щоб виспався. Пригоди з Марою не забуде Лукин нiколи. Не забуде й Матiнки Божоi, що врятувала йому життя. Не зможе забути! Щоднини молитися буде до Неi. * * * Наближалася ще одна карпатська осiнь. Тихими, повiльними кроками сходила з верхiв i полонин на доли, заходила вже до людських осель. Поперед неi iшов вiтер, мокрий, холодний, докучливий, голосний, не давав Лукиновi вснути. Намагався вдертися до колиби, в якiй найшов Лукин для себе нiчлiг. Грав, спiвав, пiснею тугу за лiтечком виливав, смутком гори сповивав. Пожовкле листя з букiв зривав, ламав iз них сухе гiлляччя i у колибу метав, тугою душу Лукина огортав. Ледве якось вдалося Лукиновi заснути. Та дивний, неспокiйний був той його сон. Бачить: несе вiтер темну хмару, а на нiй пливе дараба з сивовусим керманичем. Та й Лукин на тiй дарабi. Не сам, на нiй духи, душi давно померлих. Не бачив iх, але чуе iх вiддих i стогiн. Дараба не пливе, а летить, як тi дикi гуси й журавлi, що над нею. Хмара – не хмара, а море. По ньому пливе, летить дараба, внизу, пiд нею, друге, зелене море смерекових лiсiв. Понад ним дараба, як чорний, крилатий птах. Летить, пливе в далекий, незнаний свiт… Починае Лукина огортати страх… Куди занесе його ця дараба? Може поза гори, ген туди, «на доли»? А вiн не мiг би там жити. А може осяде дараба на Говерлi? Тодi вiн зiйде на землю? Та, нi! Митом проминула Говерлю i пливе дальше. Ось вона вже над Пiп-Іваном. Принизилась трохи. Лукин, не думаючи багато, штрикае з дараби на замлю. Дараба поплила далi, вже не по темному, а по зарожевiлому морi пiднебесних хмар. Осiнний ранок над Чорногорою. Лукин на верху Пiп-Івана. Протирае очi, роззираеться, не легко йому прийти до себе й спам'ятатися. У головi в нього шум. А тут перед ним старезний дiдо в довгiй, чорнiй рясi, з сивою, до колiн сягаючою бородою. Що це може бути? – питае себе Лукин. А старець пiдходить до нього й говорить: «Що, легiне, не знаеш мене, не знаеш – хто я такий? Я – Пiп-Іван, вiд мене пiшла й назва цеi гори, на якiй стоiш. Певне чув, що повiстують верховинцi про мене. Кажуть, жив колись тут старець – монах, пiп Іван – жив i вмер, та й спочивае тут у пiдземнiй печерi. А воно не зовсiм так, як повiстують. Я, пiп Іван, живу й дальше. Лише раз на сто рокiв завмираю на часок, а потiм знову оживаю. Така воля Господа нашого – так мусить бути. І так буде до часу, коли Бог покличе мене до себе. А сам я не знаю «нi дня, нi часа». А може – поки стоятиме ця гора Пiп-Іван – поти жити буде в ii печерi пiл Іван? Може?!.. Зник старець – як би його й не було! А Лукин? Лукин проснувся, вiдчинив очi, поглянув. Вiн на причi в колибi, не на Пiп-Івановi. Це був лише сон осiнньоi ночi, сон, що принiс його вiтер iз Чорногори. Так, бизiвно, що так. Але з того часу не сходить йому з думки Чорногора й Пiп-Іван на нiй. Мусить розвiдатися про них. Пiде на Плоску до того великого знахора. Вiн знае все! Одного ранку пiшов таки до того знахора. Розповiв йому своi сновидiння. Вiд знахора довiдався, хто це той Пiп-Іван. Був великим, можним паном i безстрашним воiном. Поповнив великий, тяжкий грiх, блукав свiтами, шукав спокою, але найшов його в Чорногорi, став там «попом»-пустельником. Вiд мiсця його осiдку названо гору й полонину Пiп-Іваном. Мае спочивати десь там у печерi. Лукин сказав знахоровi, що хоче дуже найти ту печеру й зайти в неi. Знахор порадив йому зайти вперед до джерел Шибеного, й обмити себе дев'ять разiв джерельною водою, говiти три днi, призбирати в Чорногорi чар-зiлля i вложити його за пазуху, пiдiйти до Пiп-Івана й ждати, аж прилетить чорна птаха й сяде на скелi Пiп-Івана. В тiй скалi буде печера, а в нiй Пiп-Іван. Пiдiйде до тоi печерi, застукае в неi три рази й скаже: «Толцiте, а отверзеться вам». Пiднесеться плита, якою зачинений вхiд до печери й зможе ввiйти в неi. Зробив Лукин усе так, як порадив знахор. Одноi днини – зранку, коли сонечко освiтило Чорногору, а вiтер розiгнав знад неi негуру, був Лукин коло печерi з попом Іваном. Постукав, плита вiдсунулася – Лукин у печерi. Зразу не бачив нiчого, хоч дiрою у повалi печери продиралося свiтло. Щойно пiзнiше провиднiлося йому в очах. Тодi побачив на причi старця. «Снiський» той, що його бачив на верху Пiп-Івана. Видить – в його руках якась велика, позолочена книга. Вiн i його очi заглибленi в тiй книзi. Щойно по хвилинi вiдорвав очi вiд неi, пiдняв голову, побачив Лукина й дав знак рукою, щоб пiдiйшов до нього. Наблизився Лукин до Божого старця й припав перед ним на колiна. Старець поклав руку на голову Лукина й заговорив тихим голосом: «Знаеш, легiне, хто я?» «Знаю» – вiдповiв Лукин. «А я знаю тебе. Ти син наших зелених Карпат. Любиш iх?» «О, люблю, люблю iх понад свое життя». «Так, так, любиш iх, але ще бiльше мусиш любити iх Творця-Господа нашого, що цi гори, створивши, подарував iх нашим людям, верховинцям. Бачиш цю книгу? Це свята книга, це евангелiе. Принiс я його з нашого славного мiста, з города, Киева. Перехрестися три рази, поцiлуй цю книгу, поклади на неi руку й говори за мною: «Присягаю на це святе евангелiе мою найбiльшу любов нашому Господевi! Присягаю i любов нашим карпатським горам – усе життя любити iх i боронити перед ворогами i перед усякою поганню!» Зложив Лукин ту присягу. Божий старець перехрестив його й сказав: «Іди в мир i не забувай нiколи цеi присяги. Перед тобою довге, нелегке життя! Життя боротьби. Життя не самих спiваночок, але й плачу та слiз. Та в святому письмi сказано, що лиш той збирае квiти, хто сльози сiе. А то й кров'ю рiдну землю поливае. Щойно потiм зацвiте вона пишним квiттям. Квiттям свободи, волi, краси, правди, добра, щастя й долi… «Наша доля – Божа воля» – це знай i нiколи цього не забувай». Дав Лукиновi знак рукою, щоб вiдiйшов. З доземним поклоном старцевi залишив Лукин печеру пiд Пiп-Іваном. Поки життя не забуде нi сно- нi ясновидiння в Чорногорi, анi попа Івана, нi його слiв, нi присяги на святе евангелiе. Рiжнi чуда й дива, в якi сьогоднi важко повiрити, дiялися в наших Карпатах. Тодi, коли ще в них не було «меж», коли не заходила в них чужа нога й не сягала по них ворожа рука… * * * Вийшов Лукин на свою улюблену Чорногору, оглянув ii своiм милим оком i помалу, полонинськими стежками, подався в сторону попiд Пiп-Івана- Так зiйшов над озеро Шибене. «Отут i припочину» – думае. Боженьку святий, яка ж тут краса! не знати куди дивитися! Всюди, де око гляне, чи на нiжно-спокiйнi хвилi води, чи на луги зi зiллячками, чи на темнi вiковiчнi лiси, що зi всiх сторiн вiночком обвили озеро – всюди чар i краса! Видно, що сюди часто заглядае Боже око. Сiв на березi озера, глядить довкола i п'янiе наземською красою Верховини. Дивиться i – попав в глибоку задуму. Аж от пiдходить до нього невеликий чоловiк, що все на ньому i в ньому е зеленим: одяг, обличчя, волосся, очi. «Не лякайся мене, легiне, – говорить – я не водяник, що тягне людей у воду. Нi! Я пан i сторож цього озера, Шибеного, що е найкраще в наших горах. За наказом вищоi сили, сторожу його вже вiд непам'ятних часiв. Живе озеро, живу i я. Так, мое озеро так само живе, як в ньому живуть рибки: золотi, срiбнi та сiрi пструги з червоними крапками. У наших горах все живе, дише, говорить, все мае свою мову; все оживляе всемогущий i всевидющий Господь Бог та його Дух святий. Я береясу не тiльки це озеро, але передусiм усi таемницi, що захованi на його днi. Тих таемниць е тут багато, лише нiхто не знае про них i не може збагнути iх. Така воля Божа. Озеро мое – говорить далi сторож озера – грае i спiвае. Треба лише вмiти слухати його i розумiти. Все тут живе i дише. Тут нема нiчого мертвого. Я, сторож, вмiю це любити озеро, як дедя свою дитину. Стою все, чи вдень, чи вночi, над озером i слухаю його мову та його довколiшнiх гiр i лiсiв. Незабутнiми для мене мiсячнi ночi над озером. Це найбiльший чар i краса в свiтi. Мiсяць срiблить його плесо, зорi купаються в його водi, а духи проходжаються по його прибережних лугах. Нiчний вiтерець колише хвилi озера, граеться з ними, веде з озером тиху розмову, нашiптуе йому казочки гiр i лiсiв. Сам Господь глядить з небесних висот на озеро i радiе його красою. Десь там собi люди спокiйно сплять, а тут нiхто й нiщо не спить, хiба лише дрiмучi й солодкi сни снять, сни верховинськоi ночi. Не знаю i я, що це значить спати. Як же спати з зачиненими очима й не бачити того, чим Господь причарував це озеро i все довкола нього? Приходять Мавки й Лiснi, заводять над озером хороводи, танцюють, спiвають, заквiтчують своi голови зiллям i квiтками; штрикають в озеро, купаються, плюскають мов рибки. Свята Божа нiч, лиш гляди й вслухуйся в ii шепоти. Нераз приходять до мого озера оленi, ланi й серни пити воду. Тодi я пiдходжу до них, а вони не втiкають, лише наставляють менi голови й шиi, щоб гладити iх i говорити з ними. Мiй Шибений дуже любить темну зелень пралiсiв, що окружають його. Любить i ясну зелень лугiв, а ще бiльше чiчки i зела на них. Любить змiняти своi краски: вдень вiн е яснозелений, вечером – рожевий, у хмарну нiч – темний, у ясну – срiбний, ранком – золотавий; переважно завжди чистий, прозорий i кришталевий. Дуже любить красу, а ненавидить погань. Всю погань затоплюе, тягне ii на дно, а як прийде плова, то повiнь викидае ii геть. Не любить мое озеро зими. Саму зиму, з ii бiлими снiгами, то любило б, але не любить i не може зносити ii побратима – мороза. Оцей же мороз бере його води в ледянi окови. Запирае вiддих, не дае на свiт глядiти й говорити. Цього всього не може Шибений стерпiти! Вiн, як i всi верховинцi, любить свободу, простори i дозвiлля. Самих верховинцiв, також любить – для них мае добре i м'яке серце. От, послухай, що нам раз тут притрапилось: Десь за Руським Дiлом вiвчарив один легiнь. Ось i зайшов вiн з своiми вiвцями пiд волоську полонину. Зловили його волохи i затримали в себе. Люди дали знати в селi його любцi, що ii Юрочка пропав, наче пiд землю запався. Заплакала гiренько дiвчина, та заламала з жалю своi руки. Зiбралася та й пiшла шукати свого легiня, свого любка. Довго вона ходила лiсами, блудила дебрами, та всюди заглядала помежи скалами. Шукала, але не знайшла! От i попала вона в розпуку. З розпачем зайшла аж сюди над Шибене. «Нема мого Юрочка, не треба й мене, – сказала. – Втоплюся!». Зайшла над саме озеро i задивилася в його зелену воду. Три рази пробувала штрикнути в нього, а озеро не прийняло ii. Тодi вона нахилилася над ним i дихнула теплом свого серця, але озеро все вiдштовхуе ii вiд себе своiм холодом води. Простягае своi руки над ним, а воно завертае iх назад. Замочуе ногу в водi озера, а воно викидае ногу на берiг. Сiла на березi i заплакала та заголосила гiренько. Хвилi озера пiдiбрали ii голос розпачу i понесли до другого берега. Звiдтам почула дiвчина голос: «Марi!.. Марiчко-о!..» Боженьку святий! Та це ж голос ii Юрочки. І бачить вона: ось Юрочка кидаеться у воду озера i пливе. Озеро несе його на своiх хвилях. Несе просто до Марiчки… Ось i вже Юрочка коло неi. Йому вдалося вирватися з рук волохiв i втекти. Побралися вони за руки i в мирi та любовi подалися до Черемоша. Ось таке то мое озеро Шибене. Знае кого i коли топити, а кого пощадити». Так закiнчив свою розповiдь зелений чоловiк, пан i сторож озера Шибеного, а при кiнцi додав: «Як колись на твою душу наляже тягар, а на серце тоска-туга i смуток огорне тебе – тодi прийди сюди над Шибене… Зараз стане тобi вiдраднiше i веселiше на серцi та в душi. З оцим i бувай здоров, легiню, та не забувай мене i озера Шибеного». Прокинувся iз глибокоi задуми Лукин, але – нiкого не видно. Лише злегенька вiтерець колихае дрiбними хвилями озера, наче б щось нашiптував йому. Встав Лукин, глянув ще раз любо на плесо озера i спровола пiшов пiд гору. Пiшов i понiс зi собою ще одну солодку i любу казку заворожених гiр Карпат. * * * Лукин пiшов в сторону Буркута. Оце стрiнув вiн по дорозi старичка з великим келефом у руцi та з бесагами на плечах. Сиве волосся в нього, довга борода, великi яснi очi, гострий погiляд, вдягнутий в скiряний одяг, а на головi окута бляхою кресаня. Привiтав Лукин старика, а цей вiдповiв на привiт лагiдним голосом та милим усмiхом. Обидва сiли собi на старiм, поваленiм бурею, деревi та й розговорилися. Почувши вiд Лукина, хто вiн, куди йде, що шукае та чого блукае в горах, старик розповiв йому ось таке: Його, старика, однi люди звуть ворожбитом, другi – знахором, а iншi – диваком чи то чудаком. На самому ж дiлi, воно неправда. Вiн ходить по Верховинi i збирае вiд верховинцiв давнину чи старовину. Це ж його вже така доля або призначення вiд Бога. Збирае все те, що дiялось перед вiками в наших Карпатах, збирае – чим i як жили нашi прародичi, що забрали з собою в землю, а що ще залишили своiм внукам на землi. Ходить-блукае по горах i, як вiн сам каже, збирае неоцiненi скарби карпатськоi старовини та дбае, щоб вони не загинули, не пропали. Збирае очима й вухами вiд живих i мертвих. До живих заходить вдень, а до мертвих – нiччю. Все, що давниною надихане, вислухуе, збирае i в бесаги кладе. Находить в пралiсах вiдгомони давноминулого, чуе це вiд вiкових ялиць i старих букiв; находить старовину в темних i глибоких печерах, у нетрях i яскинях та всi тi скарби наче золото й самоцвiти складае в своi бесаги. «Може скажеш, легiню, як кажуть iншi люди, показуючи пальцем на мене, дивак i чудак. Але воно не так, нi! Я знаю те, чого iншi не знають. Лише тодi дерево росте i грубне, як запустить глибоко свое корiння в землю. Так само е i з людським родом: живе, росте й могутнiе тодi, коли знае i цiнить свое минуле, а пам'яттю сягае в стару давнину. Як старий молодiе згадками про свою юнiсть, так i нарiд може мiцнiти, згадуючи горду минулiсть i крiпитися в нiй. Треба пам'ятати, що одне поколiння не може назбирати богато скарбiв. Всi цi цiнностi нагромаджують i помножують цiлi поколiння. Одне другому передае, i наказуе дорожити ними i зберiгати iх. Я буду збирати тi нашi скарби – старовiччину – до моеi старости доти, поки будуть повнi бесаги. Потiм пiду в темну та глибоку печеру, ляжу там, покладу бесаги зi скарбами коло себе i закрию на вiки моi очi. Скарби ж нашi буду сокотити i по смертi. Так, так, легiню! Ти готов спитати, чого тi скарби з нашоi старовiччини лежатимуть зi мною в печерi? Кому вони будуть потрiбнi та нащо здадуться? Ось, що я тобi скажу на це: Не ворожбит я, а лише надiлений Божою ласкою бачити те, що прийде. Прийдуть такi часи, що нашу старовiччину будуть поривати нашi сусiди-вороги. Знайдуться i такi верховинцi, що не будуть зберiгати й сокотити ii скарби. Потiм прийде в нашу Верховину страшне лихолiття. Як ненажерливе чорне гайвороння спаде на нарiд сатана – ворог Бога i нашого народу. Цей ворог нищитиме наш народ i його старовiччину так, що каменя на каменi не залишить. Чорною хмарою покрие нашу Верховину i не дощ поллеться з хмар, а людськi сльози поллються. Потiм за Божою ласкою i допомогою, скiнчить диявол свое панування. Вiн сам – ворог – також скiнчиться. Наша ж Верховина i верховинцi будуть вже нагi, як Говерля, обкраденi й пограбованi сатаною всiм, що було iм миле i дороге. Навiть згадки про минуле i старовiччину обкраде ворог так, що залишить верховинцiв голих, як бурею обчiмхану ялицю на Чорногорi. Без минувшини, яка дае надiю на майбутне, без корiння. Тодi пiшле Господь чоловiка i ласкаво вкаже на печеру, де я спочив кiстками i зi скарбами давнини Верховини. Вiзьме вiн тодi бесаги як святiсть i помандруе по Верховинi в карпатськi Бескиди та посiе скарби нашоi старовiччини. Вони покiльчаться, почнуть рости i цвiсти. Як колись, будуть вони буйно рости верховинцям на втiху i на користь. Вони будуть збирати iх, за пазуху класти – будуть набирати сил до нового, щасливого i вiльного життя, а разом з старовiччиною вiдродяться». * * * Розпрощався Лукин з стариком. Вiн пiшов долiв потоком, а Лукин вгору, роздумуючи над почутим вiд старика. У Буркутi заночував вiн пiд старою крiслатою смерекою. Все затихло, але смерека нi. Вона шептала-^нашiптувала своiм гiллям Лукиновi ось таке: «Була i я колись молода, як i ти тепер, легiню. Бiгали довго за мною легiнi, аж одному таки вдалося повести мене в церкву до шлюбу. Але я його потiм зрадила i знайшла собi любаса. Однiеi недiлi, замiсть пiти до церкви, я з любасом пiшла сюди в Буркут. Тут стрiнула мене Господня кара за зламання шлюбноi присяги в церквi. Я ж присягала на Євангелiю бути вiрною чоловiковi аж до смерти. Потiм поповнила я великий грiх i за цей грiх покарав мене Бог i замiнив мене в смереку. Стою на цiм самiм мiсцi, де'м стояла з любасом. Вiдтодi аж по сьогоднi стою! Що сталося з моiм любасом – не знаю». Шумить далi смерека, вколихуе казками ночi Лукина до сну. Другоi днини ранком, разом зi сходячим сонцем, був уже Лукин на Луковицях. * * * Осiнь уже зiйшла була знову на гори, полонини опустiли й посумнiли. Лукин задумав пiти з Луковиць на Ватунарку й над Пробiйну. Хотiв вiдвiдати там двi могилки. Снився йому дiдо, просив вiдвiдати його, так треба вчинити його волю. Та сталось iнакше. На Луковицях всюди пусто й глухо. Але чуе, десь там пiд лiсом блеють овечки. Там зимарка й колешнi. Йде туди. Перед зимаркою дiвчина. Пiдходить до неi. Загворив, але вона не вiдзиваеться. Гарненька з лиця, але чогось сумна, в очах блистять сльози, одяг на нiй бiдненький. Не скоро й не радо заговорила до Лукина. Була, як сполошена пташка, а сумна, як осiння полонина. Найрадше втекла б вiд Лукина, але вiн узяв ii за руку й не пускав вiд себе. Чув, що ii рука дрижала – мабуть зi страху перед ним. Але успокоiлася i спровола та стиха розповiла – хто вона, звiдкiля i, чому залишилася на полонинi, хоча уже пiзна осiнь. Зветься Одокiя, походить iз села Рiжна. Перебула тут iз маржиною цiле лiто. А пiд осiнь прислав дедя слугу i той забрав маржину, але не всю, в село – частину залишив тут, щоб Одокiя зимувала з нею до весни, поки старчить сiна. Для неi привiз слуга харчi на конi, щоб не вмерла з голоду. Так – голоду вона не боiться – але як iй перебути тут довгу полонинську зиму? Повiють вiтри, потиснуть морози, завмре весь полонинський свiт, завиють голоднi вовки, а вона сама-самiська. Не видержить, смерть заподiе собi… Так – але що станеться тодi з маржиною? Вигине. Чому ж стариня – дедя i неня – таку кару завдали Одокii? Ото вони завзялися видати ii замiж за старого, нахабного вдiвця. Вже бiльше року мучили ii, сварили, ба й били, добрим словом не вiдозвалися до неi: «Іди замiж за Коршука Федя! Газдинев, богачков будеш!» Одокiя ж свое: «Вбийте, порубайте, а жiнкою того нахабника, старигана, не буду!» Бачила стариня, що не вдiе нiчого. Придумали тодi кару: нехай iх уперта доня перебуде зиму в зимарцi на Луковицях i тодi дасться видiти, чия впертiсть переможе. Одокiя знае одне: Не «переломить» ii стариня! Так, це вона знае, лише не знае, чи зможе перезимувати тут, на Луковицях? Бажав би був Лукин потiшити бiдну дiвчину добрим словом i надiею, але як i де знайти слова надii i потiхи? Наближаеться вечiр. Лукин помiг Одокii напоiти й погодувати маржину та й думав iти геть, але Одокiя не пустила його без вечерi. Щойно по вечерi попращав ii i пiшов. Але не пiшов у сторону Ватунарки, як задумав. Пiшов у сусiдню стаю, що вже була порожна. Там розложив ватру й переночував. Рано вполював сарнюка й занiс його в зимарку Одокii. Там перебув до вечора. Так бувало щось зо два тижнi. А одноi днини спитав Лукин Одокiю, так, нiби жартом-смiшком: чи, як би хотiв вiн узяти ii собi за жiнку, сказала б також, що не пiде за охабленника-нахабника?! Одокiя, почувши це, почервонiла, як рожа й утекла вiд Лукина. Впертий Лукин повторяв цей свiй запит кiлька разiв, аж поки одного разу почув вiд Одокii одне, тихе i несмiле слово «може». Лукин зрозумiв те слово «може», що вона пiшла б за нього i не назвала б нахабником. Так воно й справдi було. Лукин припав Одокii до вподоби. Тiльки соромилась це сказати. А смуток осiнньою мрякою окутуе ii голову i серце. Якщо Лукин пiде геть, вона залишиться сама. Повiють вiтри з Чорногори, Говерля загуде бурею i замете свiт снiгами, бiла смерть покладе руку на всi гори, а вона сама-самiська в цiй глушi, нi до кого заговорити, нi вiд кого людського слова почути. Нi, нi, не видержить тут – пропаде… Бачив це Лукин i сумував разом з Одокiею. М'язи його рук тужiли, морщилось чоло, затискалися кулаки, поривала злiсть i лють на злу, безсердечну стариню. Одокii. Увесь день блукав полонинами, думав, передумував. Вечором наказав Одокii спрятати все вхатi i надворi – ладитися в дорогу. В Рожен пiдуть з маржиною, а на Луковицях нехай звiрi газдують. Заплакала Одокiя, почувши таке. Стариня буде бити ii, або й прожене геть. Нi, нi – вона цього не зробить, хоч би мала тут пропасти! «Нiчого злого не зробить тобi стариня – сказав Лукин. – Я ж буду з тобою, не дам нiчого злого тобi зробити». Якось удалось йому вговорити й усггокоiти дiвчину. Погодилася iти в село, якщо Лукин пiде з нею. Другоi днини пустилися з маржиною в далеку дорогу. Добре що снiгу було ще небагато й плаi не були завiянi. Щойно другоi днини пiд вечiр добилися в Рожен. Зайшли на подвiр'я газди Івана Петрюка, дедi Одокii. Закричала на все подвiр'я Петрючка, а Петрюк заскреготав зубами й прискочив до доньки, хотiв ii бити. «А гов!» – крикнув Лукин. Одною рукою вхопив Петрюка за плечi, пiдняв у гору й посадив на колодi пiд колешнею. Петрючка, побачивши це, занiмiла. Лукин загнав коровки до одноi, а овечки до другоi колешнi i верг iм сiна. Одокiю взяв за руку й завiв у хату. Петрючцi казав готовити вечерю, а Петрюка посадив на лавицю так, що не легко змiг з неi пiднятися. По вечерi зачинив Лукин Петрюкiв у коморi – вони мають там переспати нiч, а то могли б Одокii щось злого вчинити. Сам пiшов спати пiд оборiг. На другий день сказав Петрюкам, що хоче взяти iх Одокiю собi за жiнку й стати iх зятем. Почувши це, Петрюки несамовито закричали, Петрючка кинулася на Лукина, щоб видряпати йому очi, а Петрюк ухопив сокиру в руки. Та Лукин одною рукою вiдкинув вiд себе Петрючку, а другою вирвав iз рук Петрюка сокиру й верг у хороми. Вдарив рукою в буковий стiл так, що лише трiски посипалися з нього. Одокiйка, заховалася зi страху в куток за постiллю i була повна подиву для Лукина, Петрюки повтiкали з хати на подвiр'я – Лукин за ними. На подвiр'i рiс великий бук. Лукин вирвав його з землi i верг пiд ноги Петрюковi. Той побачив, що з таким легiнем не може бути жартiв i – дрижачим зi страху голосом – заговорив: «Та я нiчого, нiчого. Подобалась тобi наша Одокiя, так бери собi ii за жiнку. Дамо iй i вiно, але вiд нас iди геть, чим дальше, тим лiпше». Петрючка хотiла щось сказати та Петрюк дав iй знак рукою, щоб мовчала. Не по волi, а по неволi почали Петрюки ладитися до весiлля. Пiшли до священика. Але священик хотiв знати, хто Лукин, чий син i яке його порекло, а того Лукин не знав. Знав лише те, що чув вiд лiсних: вiн, Лукин – малою дитиною ще порвав його орел i занiс у глибокi гори. Ага – ще пригадуе собi, що орел порвав його над потоком у селi Ростоках. Священик порадив йому пiти в Ростоки, може там щось бiльше розвiдаеться про себе. Пiшов Лукин в Ростоки. Там таки почув те, що йому потрiбно було знати. Десь уже поза двадцять лiт, як то легiнi йшли на вiйну з Польщею, пiшов i з Ростiк Сверлан Мартин, залишаючи молоду жiнку Анницю з маленьким хлопчиком. Того хлопчика порвав орел i з того часу нiчого про нього не було чути. Сверлан не вернув iз вiйни, а Анниця Сверланекова вийшла вдруге замiж i живе там, де жила колись, в Ростоках над потоком. Розвiдавши це все, пiшов Лукин до своеi ненi. Розповiв iй усе про себе, але вона не зараз повiрила йому. Казала йому зняти сорочку, ii Лукинко мав пiд лiвою пахою чорний знак, як би маленьку сливочку. Скинув Лукин сорочку, Анниця глянула пiд лiву паху й сплеснула в долонi: «Мiй, мiй, Лукинко, моя рiдна дитина!» Пiшла з Лукином до священика й розказала всю правду. Тепер священик знав, що треба було йому знати: Лукин Сверлан, син Мартина, газди в Ростоках. Отже мiг звiнчати його з Одокiею Петрюк i звiнчав. Петрюки дали дочцi – хоч не з охотою – царинку з лiсом i толокою та й деяке «лудiне»-одежу, кiлька лiжникiв, сукна й полотна. Це було ii все вiно. Добрi люди допомогли Лукиновi побудувати невелику хату-курницю та й колешнi, бо стариня дала Одокii двi корови й кiлька овечок. * * * Отак Лукин, досi «лiсовик», став «газдов». Не йшло йому те газдiвство легко, а тут ще й Одокiя почала хворiти. Колись рум'яненька, як калина в лузi, тепер блiда, аж жовта. Ходив Лукин по рiзних знахорах i ворожбитах, шукав лiкiв для Одокii, але не мiг знайти. Одокiя перемучилась один рiк i «пiшла гризти сиру землю». Люди говорили, що то Петрючка своiми чарами загнала ii в грiб. Так то Лукин повдовiв, став знова «сиротою», як був колись. Сумне стало його життя. Аж пiшла чутка горами: вертають тi, що колись давно-давно пiшли на вiйну з ляхами. Вертае, як казали, лише кiлька недобиткiв. Почув це Лукин, та й подумав, що може вертае i його дедя. Почав розвiдуватись. Так! Вернув i Сверлан Мартин, то значить – дедя Лукина. Вернув без лiвоi руки. Але почувши, що його Анниця найшла собi другого чоловiка, не хотiв iти в Ростоки. Пiшов iз своiм побратимом у Бiлоберезку. Туди пiшов i Лукин шукати свого дедю. Знайшов. Тяжко переповiсти словами ту радiсну зустрiч сина з дедем. Лукин розповiв дедевi все, що знав про себе. А дедя почав повiстувати синовi, що було з ним на вiйнi пiд проводом Височана. Гетьман Богдан Хмельницький не мiг нахвалитися верховинцiв – казав, що це найкращi його вояки. А Сверлановi подобався був найбiльше Богун, найвiдважнiший i найрозумнiший з усiх полковникiв Хмельницького. Оповiдав Луковинi ще й про других полковникiв, про Морозенка й Нечая. Був Сверлан пiд Збаражем, пiд Львовом i пiд Берестечком, де згинули тисячi козацьких лицарiв. Там лях й вiдрубав йому шаблею лiву руку, але й сам загинув вiд кулi Сверлана. В боях iз ляхами загинуло дуже багато верховинцiв. Дуже мало залишилось в живих. Був Сверлан потiм i в Киевi, був i далеко на сходi – за Днiпром – пiзнав усю Украiну. Простора, прекрасна й багата земля. Але нещаслива, забогато врогiв мае. Та хто знае, як би воно було, як би не вмер великий гетьман Украiни – Хмельницький, а то разом iз ним вмерла й доля Украiни. Сверлан бачив очима простого верховинця, що добра Украiнi не буде, а ще в союзi з Московщиною. Чув, як там над Днiпром спiвали: «Наступила чорна хмара, настала ще й синя. Була Польща, була Польща, та й стала Росiя». Так, так, настала Московщина, i добра Украiнi не буде. Це Сверлан зрозумiв тим iрозумом, що його набрався з книги Карпатських гiр, iз книги, яку дав «горенам» сам Господь Бог. Багато, багато розповiв Сверлан Лукиновi про Украiну, про ii красу й богатство. Вiн дуже полюбив ii. А все ж таки не мiг забути Карпат, гiр i лiсiв, рiк i потокiв. Його душа плакала й рвалась до них. Туга пригнала його сюди. Лукин слухав би був днями й ночами розповiдей дедi. Усе те було нове для нього – нове й цiкаве. Вiн же син гiр, поза горами не бачив iншого свiту, бачив лише раз «доли». Просив дедю, щоб перейшов iз Бiлоберезки в Рожен i жив разом iз ним, але Сверлан не хотiв про це чути. Перебув велику вiйну з побратимом, буде й дальше разом з ним жити й газдувати. Мусить побратима оженити. Вiн пiшов на вiйну молодим легiнем. iх трьох, пiшли разом на вiйну, а вернулося лише два. Третiй загинув пiд Берестечком. Вiн залишив наречену, з якою мав одружитися. Та сталося iнакше. Даремно ждала його Василинка, ждала i не дiждалася. Коли отак одноi святочноi днини повiстував Лукин дедевi ще про тi рiзнi чуда-дива, що iх бачив i чув, Сверлан, вислухавши те все, взяв Лукина з собою i повiв стежкою над потiк за Бiлоберезкою. Понад той потiк iшов вiн колись з двома побратимами на ту велику вiйну. Над цим потоком прощала Василинка свого легiня й присягалася ждати його з вiйни. Йшли оба Сверлани щораз дальше й глибше понад потiк. Аж на одному закрутi того потока побачив Лукин щось таке, чого досi ще не бачив. Дивився i очам своiм не вiрив. На березi потока пiд самою скалою – дiвчина. Витесана, вирiзьблена з камiння. Але, як жива. Висока, струнка, з розпущеними косами, не молода вже, але ii красу ще пiзнати. В правiй руцi закаменiла китиця чiчок, у очах закаменiлi сльози, а лiва рука на серцi. Побачивши цю камiнну дiвчину Лукин остовпiв, а дедя стояв, не вiдзивався. Щойно по якiйсь хвилинi заговорив. «Отут, на цьому мiсцi прощала колись Василина свого легiня. Тут i вижидала його, коли вiтер рознiс по горах вiстку, що вертають легiнi з вiйни. Щоднини виходила над цей потiк. Аж одноi днини побачила тут мене з побратимом. Пiзнала нас. «А де мiй Іванко?» Що ж мав я сказати iй? Вийняв з-за пазухи кроваву ширинку-хусточку, що, прощаючись з Іванком, йому подарувала. Іванко загинув у бою з ляхами. Взяла Василинка закровавлену ширинку – до серця притиснула. На нiй же кров Іванка – тiльки всього по ньому. Не вимовила нi слова, тiльки сльози полилися з ii очей. Як стояла, так i закаменiла. З великого болю, з безмежного жалю. Стоятиме по вiчнi часи. Не як диво чи чудо, а як живе i тривке свiдоцтво любовноi вiрности доньки Верховини». Вислухав це Лукин i подумав про свою неню-невiрницю. Жаль стало йому дсдi. Побув Лукин якийсь час iз дедем у Бiлоберезцi i мусiв iти в Рожен до свого осиротiлого газдiвства. Дедя приобiцяв зажити разом iз ним, коли оженить свого побратима й зробить його «газдов». Оженить, то легко це сказати нинi, але не в тi часи. Дiвчат чи жiнок було тодi мало. Щойно в Кутах найшов Сверлан удовицю, що готова була стати жiнкою його побратима й пiти в далекi, дикi гори. Але в неi був дедя. Той не хотiв i чути про це, щоб його донька мала жити в лiсах мiж дикими звiрями. Нi, нi! Тодi то Сверлан, «викрав» ii одноi темноi ночi. Посадив на коня i верхами понад Сокiльське завiз у Бiлоберезку, де священик звiнчав ii з його побратимом. По якомусь часi подобрiв дедя вдовицi, вiдвiдав новоженцiв у Бiлоберезцi, ще й вивiнував доньку i все було гаразд. Тепер мiг Сверлан перейти до Лукина в Рожен. * * * Але сталось зовсiм не так, як думалось. Оце нестало великого гетьмана Хмеля i ляхи почали знову знущатися над нашими людьми. Про це чув Сверлан у Кутах, як висватував жiнку для побратима. Не мiг про це слухати й сидiти в Бiлоберiзцi. Почав разом iз побратимом збирати легiнiв, щоб пiти в Кути й покарати ляшню, але Сверлан попав у руки гайдукiв, а тi посадили його покалiченого в темницю. Повiсять… Та, нi! До того не допустить Лукин. Погано зробив Сверлан, що, йдучи в Кути, не взяв зi собою сина. Чому не зробив цього, не знати. Лукин – почувши, що дедя в темницi – узяв зi собою двох вiдважних легiнiв i пiшов визволяти дедю. Скоро, щоб не було запiзно! Довiдався, в котрiй темницi дедя. Там були два сторожi. На одного пiшли два легiнi, зв'язали й заткали рот, щоб не кричав, а другого приголомшив у голову Лукин. Виважили дверi до темницi й винесли з неi Сверлала. Його треба було нести, бо сам не мiг iти. Темними завулками занесли його до Старих Кут. Там зайшли до хати пiд горою, а газди нагодували й напоiли Сверлана та пiдкрiпили його на силi. А тодi верховинними стежками i лiсами в Бiлоберезку. Ляхи почали насилати в гори гайдукiв шукати однорукого «опришка» й тих, котрi викрали його з темницi. До Сверлана доходили слухи, що дiють ляхи з нашими людьми – не лише там «на долах», на Подiллю, але починають уже пхатися i в глибину гiр, над Прут i над Черемош. Лiзе в гори чужа, ворожа нехар-огида. А Сверлан мав би мовчати й тихо сидiти? Нi! Почав збирати легiнiв у опришки. Збирав i зiбрав. Це були першi карпатськi опришки. Та про них забуто пiзнiше, iх приглушила голосна слава опришкiв Довбуша й тих, що по ньому боронили гори перед «зайдеями». Нi вороги, нi своi, не називали Сверлана та його легiнiв опришками. Називали iх «бескидниками». Бони ж бо були синами й оборонцями Бескидiв. Сверлановi бескидники не були нi розбишаками, нi грабiжниками – розбоем i грабiжем гидували. Були вони войовниками – оборонцями своеi Верховини перед грабiжниками, якi хотiли загарбати гори та iх багатства, а «горен» ожебрачити й поневолити. На ворогiв iшли смiливо й вiдверто, не вживали й не знали нi хитрощiв, нi пiдступу, як i не знали нi трусливости, нi страху. Знали одне: ворога треба бити й не даватися йому, а в боротьбi перемагае завжди сильний слабого, а вiдважний трусливого. Розумiеться, що Сверлан узяв до своiх бескидникiв i Лукина. Зiбрав iх усiх там, де сьогоднi е «Писаний Камiнь». Розповiв iм те, що власними очима бачив, воюючи проти Польщi: як ляхи знущаються над нашими людьми там, на «долах», поза Днiстром i ще дальше, як запрягли наш нарiд у важке ярмо неволi, а це саме зробили б i з верховинцями, як би дiстали Карпати в своi страшнi руки. Вони тiльки про це й думають. Але це не смiе статися, до цього не вiльно допустити. Он польськi королi понасаджували вже своiх панкiв-ляшкiв на нашому зеленому Пiдгiр'ю та й на чорноземному Покуттю, а звiдтам у гори недалеко. Майже всюди попiд Карпати всадовилися ляхи – Потоцкi, Дiдушицкi, Карпiнскi, Осолiнскi, Тенчинскi, Яблоновскi, Косаковскi, Дрогойовскi, Блуднiцкi, Скарбки, Струтинскi й iншi. Всi вони живляться соками нашоi землi i п'ють кров нашого народу. Та цього iм замало! Вони ласими очима на нашi Карпати позирають. Знають добре, що в карпатськiй землi всякi, невичерпнi багатства. В Карпатах i «живi скарби» – сотнi тисяч лiсовоi звiрини з дорогими шубами, а ще бiльше тут «зелених скарбiв», тих темних, непроглядних лiсiв-пралiсiв iз дорогоцiнним деревом. Не лише в нашiй Коломиi «розгаздувалися» ляхи, вони вже й зовсiм близько гiр усадовлюються. Ось у Печенiжин прислав король якогось «каштеляна», кажуть, що й наше Жаб'е вiддав у його «опiку». В Кутах «газдуе» уже польський «староста», а те староство сягае ген понад Черемош аж поза Гриневу. Кутське староство з усiма лiсами й тим, що в них, подарував король «каштеляновiй» Потоцкiй. З Кутiв iде найбiльший наступ на Верховину. Чого не можуть ляхи самi зробити, те роблять за них хитрi, пiдступнi i жаднi чужого добра, вiрмени, яким Польща позволила осiсти в Кутах. Оце все треба мати на «тямцi» i не пускати «зайдеiв» у нашi гори. По нашому, по горенському: не пускати вовкiв у кошеру з вiвцями! Гнати iх геть вiд кошери! Впустити в кошеру, нароблять шкоди й не легко буде вигнати iх з неi. Наша Верховина не знала чужого ярма i не перенесла б ганьби й сорому ворожоi неволi. Була вiльна з первовiку й вiльною буде дальше! Але волю треба боронити! А щоб боронити ii, треба мати зброю. І вона була. Сверлановi бескидники були озброенi пушками-крiсами, пiстолями й сталевими бартками-топорами. Сам Лукин вважав за найбiльш надiйну зброю свою важку довбню – з нею не розставався. Сила бескидникiв була у вiдвазi, завзяттi, очайдушностi та в гарячiй любовi до своеi Верховини, за волю якоi готовi були вiддати життя, виповнене з молодости боротьбою. Нею сталили горени м'язи, гартували волю, вливали в кров завзяття, а в серце погорду смерти. Хто не лякався йти нераз голiруч на ведмедя та зводити бортьбу з тiчнею вовкiв, той iшов на бiй з ворогом, як на весiлля. Для такого бiй з панськими гайдуками, був лише «iграшкою». Почав Сверлан уладжувати «походи» на польських панiв на Пiдгiр'ю i Покуттю. Не давав "iм безкарно знущатися над людьми й наказував не глядiти ласими очима в сторону Карпат. Ненадiйно, чорногорським орлом спадав на iх «палати-дворки». Скоро рознiс карпатський вiтер по Пiдкарпаттю страх перед одноруким ватажком бескидникiв, Сверланом. * * * Заганявся Сверлан iз своiми легiнями далеко поза гори й сiяв жах на ляхiв. Вони держали при собi оборону, гайдукiв, але тi самi дрижали перед бескидниками i старалися себе, а не своiх панiв, обороняти перед легiнями Сверлана. Сверлан i його бескидники з'являлися зовсiм ненадiйно не лише ночами, але й вдень, робили свое «дiло» й щезали, немов на крилах вiтру вiдлiтали в своi гори. Перший похiд «зробив» Сверлин на ляцьке гнiздо в Кутах, щоб вiддячитись «панам» за темницю. І вiддячився добре! Довго, довго пам'ятали кутськi ляхи «вдячнiсть» Сверлана. Бурею спав одноi ночi на iх голови й щиро «подякував» за все iх «добро». Затанцювали в Кутах Сверлановi легшi такого аркана, що аж земля пiд ляцькими домами тряслась. «Танцювали» пiд вистрiли з пушок i пiстолiв, пiд брязкiт сталевих барток. До самого ранку «танцювали». Вийшло з-за гiр сонце, а вони зникли в горах. Мало на що дивитися сонце в Кутах. Подивляло нiчну «роботу» бескидникiв. Знав Сверлан, що польський шляхтюра, якийсь Куропатва, збудував у Пнiв'ю, недалеко Надвiрноi, мурований замок-твердиню, вихiдне мiсце на пiдбiй гiр. Знав це Сверлан i воно не давало йому спокiйно спати. Думав, як би знищити те ляцьке муроване гнiздо, загрозу для Верховини. Мусить його знищити! Пiшов у Пнiв'е зi своiми легiнями. Одноi темноi ночi напав на той замок. Так, але шляхтюра мав сильну оборону – до зубiв озброених гайдукiв. Не легкий бiй треба було звести з ними. Загинуло кiлькох легiнiв у нерiвному бою, а замку таки не вдалося здобути. Мур же – згорiв лише дах. Ця невдача дуже пригнобила була Сверлана i його легiнiв. Але ген-ген пiзнiше рознеслась горами радiсна вiстка. Оце Гриньо Карданi iз Кут i Лесьо Березовський з Березова зiбрали вiдважних i хоробрих легiнiв iз Шдкарпаття, з Кутiв, Березова i Лючi, а найбiльше з Печенiжина й з-над Прута, напали з ними на замок у Пнiв'ю, збурили й знищили його так, що лише голi мури залишилися з нього. От радiли верховинцi, почувши це! Сверлан «вiдбив» собi пнiвську невдачу вiдважними походами й несподiваними нападами на польських панiв по селах Пiдгiр'я i Покуття та «вiдвiдинами» ще раз Кутiв, Косова, Печенiжина й Делятина. Ходив iз своiми бескидниками й на Закарпаття – карати мадярських панiв – бував й на Буковинi, де дрижали перед ним волоськi пани. Сверлан держав своiх легiнiв у залiзнiй руцi. Знав же добре, чим сильне було вiйсько гетьмана Богдана – послухом! Хто не гадчинявся його наказам, того карав, помилування для нього не мав! Бачив своiми очима, як гетьман казав прикувати до гармати за непослух такого славного полковника, як Кривонiс. Так i Сверлан карав легiнiв за найменший непослух. І вони виконували всi його накази – слiпо виконували! В одному лише не зовсiм i не завше пiдкорювалися йому – в бiганнi за молодичками. На них були легiнi дуже ласi. А за це мусiв Сверлан нераз карати iх – казав бити лозиною, або лiщиною. Двадцять п'ять на м'яке мiсце… Коли ж, а було це в одному селi на Буковинi, газда поскаржився, що один iз легiнiв Сверлана пiдлабузнюеться до його молодоi жiнки, Сверлан наказав дати тому легiневi «двадцять п'ять» i прогнав його геть вiд себе. Це була не лише кара, але й пересторога для других легiнiв. Ходив Сверлан iз своiми бескидниками горами i «царинами» та був пострахом для всiх зайдiв. Боялися ватажка Сверлана i його легiнi, але його накази виконували не так iз самого страху, як бiльше з пошани. Один лише Лукин не лякався свого дедi – вiн тiльки любив його i поважав його за мудрiсть, характернiсть, за вiдвагу i хоробрiсть. Аж раз приключилося таке: Один легiнь залишив бескидникiв, утiк i пристав до чорно- й палкоокоi красунi-ляшки в Кутах. Сверлан пiслав в Кути двох легiнiв iз наказом вирвати зрадливого легiня з рук ляшки й привести до себе. Легiнi зробили це. Сверлан пустив у нього кулю iз власноi пiстолi та заборонив легiням закопати трупа в землю. «Нехай ляхи ховають його» – сказав. – А не поховають, так нехай вовки пожеруть його. Нашого похорону не варт вiн!». З того часу почав i Лукин лякатися дедi. * * * Рознеслася по горах чутка, що Польща вислала своiх робiтникiв iз рiзним приладдям на полонину Чiвчин шукати там срiбла. Почув це Сверлан. Тупнув ногою в землю, заскреготав зубами, вдарив барткою в бука й крикнув: «Не дiждуть ляхи збогачуватися скарбами наших гiр! Нi, не дiждуть!» Вислав двох розумних i вiдважлих легiнiв у Чiвчин на розвiдку. Вернули легiнi i сповiстили, що ляшки на Чiвчинi осадовилися «надобре», побудували собi колиби-салашi, в яких уночi сплять, виставляючи сторожу, а вдень риють землю i розбивають камiння, шукаючи срiбла. Мають багато всякоi зброi. Знають же ляхи: не пiдступай до гiрського пса-котюги спереду, бо вкусить, а до коня-шкапети з-заду, бо копне так, що кров облие, впадеш i не встанеш. Тому зi зброею прийшли на Чiвчин, не з самим приладдям до видобування срiбла й вiдсiювання його з пiску. Не засмутився i не злякався Сверлан, почувши, що ляхи на Чiвчинi мають багато зброi. «Та зброя буде наша – придасться нам!» – сказав смiючись. Тiльки собi знаними стежками i плаями вийшов Сверлан зi своiми бескидниками на Чiвчин. У лiсi дочекалися ночi. Ждали, поки ляшки не поснуть. А тодi, як нiчнi духи пiдiйшли до iх салашiв. Хвилина й сторожа лежала на землi – не мала часу й голосу видати з себе. Орлами налетiли легiнi на салатi iз сплячими ляхами й почали iх в'язати. Один тiльки лях, товстезний i кремезний пробував не датися легiням. Але на його широкi плечi впала довбня Лукина i вiн зразу повалився на землю. Пов'язали всiх ляшкiв, позбирали легiнi iх зброю, а приладдя до видобування срiбла знищили. Лежать пов'язанi ляхи й лише стогнуть. Будуть знати верховинцiв i iх бескидникiв. О, будуть знати й другим про них розповiдати. «Попрацювали» легiнi, ну й зголоднiли, здалось би пiдкрiпитися, похарчувати. А харчiв у ляхiв багато – харчiв i напиткiв. Харчують легiнi i попивають, а ляшки лише поглядають i слину ликають. Пiдкрiпилися легiнi таки добре, а тодi каже Сверлан пiдняти ляхiв на ноги. З пов'язаними назад руками каже iм iти на плай, а плаем у долину на Черемош. Спровадили легiнi ляшкiв над Черемош. Сверлан промовив до них: «Ідiть тепер, ляшки, туди, звiдкiль прийшли! Ідiть i не озирайтесь! Ідiть i то бiгом, щоб навiть вашого духу не було чути в наших горах. Скажiть i другим ляхам, щоб не пхалися в нашi Карпати, а то пострiляемо, як котюг!» А один iз легiнiв додав, смiючись: «Ідiть, щоб туди не дiйшли, а звiдтам не вернулись!» Пiшли ляшки як непишнi, пiшли напiвголi, босi й голоднi. Будуть пам'ятати Карпати й верховинцiв… Сверлан казав розiкласти велику ватру на лузi над Черемошем. Один iз легiнiв заграв на сопiлку. Грае легiнь, грае i Черемош своiми бистрими хвилями, спiвають легiнi, спiвае i пралiс. Заспiвали легiнi i пiшли в танець. О, танець це, танець був! Так танцювати вмiють лише карпатськi бескидники. Потанцювали, втирають рукавами пiт, що очi заливае, а Сверлан говорить: «Чи е де в свiтi краще життя, як на нашiй Верховинi, та ще в бескидниках? Нi, нема нiде! Буйне, свобiдне та веселе наше життя. Подякуймо за нього нашому Господевi». Якраз сходило тодi сонце. Легiнi припали на колiна обличчями до сонця й за Сверланом проговорили молитву. Молитву, яку пiзнiше верховинцi забули. Молитву, з якою зайшли в Карпати прапредки. Отака то була Сверланова оборона Чiвчина перед ляхами. Такий був напад бескидникiв на ляцьких шукачiв срiбла в наших горах. Та ляхи затаiли ту свою невдачу – соромилися признаватися до неi. Пустили брехню, що на Чiвчинi немае срiбла, то ж занехали шукати й добувати його там. Пригадуеться лис i виноград. Збрехав лис, замiсть сказати правду, що виноград був для нього зависоко, сказав, що квасний був. Сверлан робив походи на «зайдеiв» i карав iх за знущання над народом упродовж ще кiлькох рокiв. Про його напади на ворогiв важко сьогоднi багато сказати – майже все пiшло в забуття. Голосна слава Довбуша притишила славу ватажка бескидникiв, Мартина Сверлана, темною негурою прикрила пам'ять про нього. Ватажкування над бескидниками передав Сверлан одному з легiнiв, а сам – нi, не сам, а з Лукином – осiв у лiсовiй гущi, де нинi е село Голови. Йому старому, та ще й iз одною рукою, неможливо було жити без Лукина. Серед пралiсу, пiд полониною Скуповою, побудували оба хату-курницю та й почали «газдувати». Не легке зразу було те iх газдування – не легке! А все таки хоч тяжко й поволi, але розгаздувалися. Лукин працював за кiлькох. Сверлан подивляв силу i пильнiсть свого сина. Вовкiв, що дуже часто заходили пiд iх курницю, душив руками, на ведмедiв iшов зi своею довбнею. Та почав Сверлан радити своему Лукиновi шукати собi жiнки. Без газдинi в хатi годi газдувати. Порада не зла, але де найти ту жiнку-газдиню? Радить Сверлан Лукиновi йти по жiнку «загору». Найближче там село за Копилашем Луги, а в ньому багато знайомих, допоможуть знайти жiнку. Порадив Сверлан узяти ще й грошi й накупити там усього, що в газдiвствi потрiбне. Подумавши, сказав Лукиновi не йти в Луги почерез Копилаш, бо там можна стрiнутися з волоськими опришками, а йти через Пiп-Івана. «Плаi i стежки знаеш добре, не заблудиш – сказав. – Іди, старим не журися, вiн дасть собi тут раду, не пропаде». Попращав Лукин дедю i пустився в далеку, тяжку й повну небезпек, дорогу. Мае при собi зброю та й кулаки, як двi довбнi, лякатися йому нема чого: нi хижих звiрiв, ни лихих людей. Одна лише небезпека, це мреч-негура, а в нiй ворог верховинцiв – блуд. І так воно було. Густа, темна, непроглядна негура захопила Лукина на Пiп-Іванi. Стало зовсiм темно, на крок нiчого не видно, а до того ще гострий, холодний вiтер. Уся Чонрогора в мряцi, а мряка така густа, що хоч сокирою рубай. А вiтер валить iз нiг, залазить за пазуху й морозить. А сховку нiде не найти. Та нехай – щоб тiльки блуд не причепився. Нi! Лукин не дасть йому взяти себе в руки! Продираеться крiзь негуру з Пiп-Івана вдiл – продерся. Он вiн узке над якимось потоком. Але дальше годi йти – пралiс, темна негура, темнi лiси, темно, хоч ще днина. Збирае Лукин сухi дрова, розкладае ватру. При нiй сидiтиме, аж вiтер розжене мряку й стане ясно. Горить ватра, при нiй сидить Лукин. Утомлений довгою ходою, задрiмав. Нараз чуе, хтось бере його за плечi й пробуе пiдняти. «Вставай, ходи!» – кличе. Глянув Лукин на «приятеля» i зразу пiзнав, хто вiн такий. Блуд, блуд! Виривае своi плечi з рук блуду й з усеi сили мече його, того лютого ворога верховинцiв, у ватру. Закричала, запищала погань, та й вноги! Втекла геть! Так позбувся Лукин блуду й не дав взяти йому себе в руки. Був певний, що нiщо йому вже не грозить. А воно не так було, як думав. Дальше йти не мiг. Не пускала густа, темна негура-мреч. То ж сидiв дальше при ватрi – сидiв i дрiмав… І приснилося йому, що вiн у Кутах iз бескидниками – кипить бiй з гайдуками. Перемогли iх – радiсть… Але, що це, його дедю ловлять i саджають у темницю… Та, нi – не дедя, а вiн сам, Лукин, у темницi. А дальше? Це не вiн дедю, а дедя його, Лукина, виводить з ляцькоi темницi. Лукин на волi. Оба з дедем iдуть у далекi гори, перешили Чорногору, вже «загоров». Лише дальше не можуть iти, не пускае негура. Та це нiщо! Важне, що вiн не в темницi, а на волi, в своiх горах, та й ще зi своiм дедем! Із радости всмiхнувся i прокинувся зi сну. Не вiн усмiхаеться, а сонце смiеться до нього. Засвiтило йому просто в очi – негури вже нема. Але сон? Вiщуе вiн щось добре, чи лихе? А може одне й друге. Та добре, що щезла мряка й прояснилося, а Лукин мiг лiсами й вертепами пуститися в дальшу дорогу. Але, не дiйшовши до Лугiв, мав ще одну пригоду. Ото в одному озерцi купалися мавки. Побачили Лукина й кинулися на нього, щоб затягти його в воду озерця. Та на його щастя надiйшов Чугайстер, якого мавки дуже бояться. Мавки втекли, а Чугайстер побiг за ними. Так вiн урятував Лукина вiд мавок, а то були б таки затягнули в озеро. Пiшов Лукин дальше, певен, що вже без пригод зайде в Луги. А воно нi! На одному закрутi плаю заступае йому дорогу… Хто ж би? Вiдьма! Загiрська вiдьма. Лукин пiзнае ii,бачив ii на Шпицях. Вiдьма кидаеться на нього й намагаеться затягнути його в лiс. А яка сила в неi! Лукин не може вирватися з ii поганих рук. Але побачив у лiсi кiлькох лiсовикiв. Почав просити iх мовою лiсовикiв – вiн не забув ще ii – щоб рятували його вiд вiдьомських рук. Тi, почувши свою мову, кинулися зараз на вiдьму. Лiсовики невеличкi, але грубенькi й мають силу. Прогнали палками геть вiдьму, в лiси, дебри й нетри. Подякував iм Лукин, а вони показали йому найдогiднiшу стежку в Луги. В Лугах зайшов до знайомих газдiв, там знали його з часiв блукання горами й з часiв «бескидництва». Усi газди питали його перше про дедю, ватажка Сверлана: чи живе, дужий, здоровий та що дiе. Лукин вiдповiв, що все добре. Радiли дуже, що живе й не думае вмирати. Зайшов Лукин до газди, до того, якому вирвав iз рук мадяра жiнку. Обое газди втiшилися Лукином – не знали, де посадити його, як до нього заговорити, чим угостити. Лукин розповiв iм, за чим принесло його в Луги. Так i так: прийшов сюди шукати для себе жiнку-газдиню. Домашня газдиня, почувши це, сплеснула в долонi. «Оце, гей! Не так давно вбив ведмiдь чоловiка нашоi сусiдки, Ксенi. Вдовичка, як зiрничка!» – А до свого чоловiка: – «Не думай багато, збирайся та йди з Лукином до вдовички в свати. Вже, вже, йдiть!» – сказала. Пiшли – i Лукин засватав вдовицю Ксеню. Договорилися вiдбути весiлля у Святу недiлю – Зеленi свята. Побув Лукин якийсь час у Лугах i треба було вертатися за Скупову – там дедя сам, як палець. Прийде в Луги перед Святою недiлею, звiнчаеться з Ксенею i забере ii до себе. Пiшов почерез Чорногору на Шкорушний, а з нього зiйде над Черемош i понад Гнилець на Скупову та й вже дома. Йде, пiдспiвуе i пiдспiвуе. Принесе дедевi радiсну вiстку – будуть мати в хатi газдиню, чорнооку Ксеню з Лугiв. Зiйшов зi Шкорушного над Черемош. Тут захопила його нiч. Мусить заночувати. Та це нiщо. Перебрив рiку й на лужку розiклав ватру, при нiй засне. Горить ватра, а Лукин сидить коло неi. Несподiвано кидаеться йому на шию його давня вiдьма. Та й не сама, а ще й з другою. Пiдносять його обi, ставляють на ноги, беруть за руки й ведуть у лiс за лужком. Пробуе Лукин вирватися з iх рук, але куди там, вiдьми сильнiшi за нього! Ведуть його й заводять до якоiсь староi колиби. А в тiй колибi повно всякого гадя, рiзноi огиди й поганi, а все сичить i вие. А вiдьма й собi кричить: «Отут, огидний зраднику, замкнемо тебе й гадюччя пожре того, хто зрадив мене, твою любку! Думав, що навiки втiк вiд мене, що не вiднайду тебе? А ось найшла й покараю за зраду!» Зачиняють вiдьми дверi колиби й пiдпирають iх дрючками. Регочуть на весь лiс, вiдходять, певнi, що гадюччя пожере Лукина. Лукин же попав у страшну лють, а та лють додала йому сили. Розвалив колибу! Гадюччя розлiзлося по лiсi, а вiн, що сили в ногах, пре понад Гнилець у сторону Скупови. Йшов, не зважав на нiч. Далеко було ще до ранку, а вiн був уже в своiй курницi. Не лягав уже спати й не розказував дедевi про своi поганi пригоди, лише сказав, що по Святiй недiлi, як Господь дозволить, приведе з Лугiв газдиню. * * * Закипiла праця на газдiвствi Сверланiв. До Святоi недiлi не дуже далеко, а тут треба це й те зробити. Ще тиждень було до Зелених Свят, як Лукин вибрався «загору». Щасливо й без пригод дiстався в Луги. Вiдбулося вiнчання i весiлля. Луганськi газди не жалiли подарункiв для новоженцiв. Мав Лукин з чим iхати д'хатi за Скуповою. Ксеня залишила грунт i хату своiй сестрi, а двi корови, коня, кiлька овечок та усяке «лудiння»-одяг, забрала з собою. Один iз багатих газдiв Луганських подарував Лукиновi коня. Оба конi мали що нести на собi. Два легiнi помогли новоженцям перекочуватися за Чорногору – дорога ж далека й нелегка. Та добрий Господь допомiг i дозволив дiстатися за Скупову. Зрадiв старий Сверлан, побачивши сина й невiстку. О, дузке зрадiв! «Щойно тепер ми газди – говорив до Лукина. – Так, але й праця велика перед нами. Треба випалювати й корчувати лiс, щоб були царинки з травою i сiном для маржини». Не був Лукин лiнивий та й сила була в нього. Не знав, як за працею минуло лiто й осiнь, а прийшла зима. Але й у зимi було також немало працi в газдiвствi i в лiсi. Сверлан закладав сильки на звiрину, а Лукин полював на неi. А Ксеня? Вона мала працю вiд досвiтку до пiзньоi ночi. Шила, прала й ткала – вся хатня робота була в ii руках. Не минуло й року, як Ксеня «злiгла»-«вчiнила» хлопчика. Охрестили його й назвали Трохимком. Як радiв Сверлан унуком, того й сказати годi. Лукин iз подвоеною силою розбудовував свое газдiвство, поширював царинки й городи, палив й корчував лiс, зайняв увесь грунь, який пiзнiше названо Сверланiвським. Лукин працював руками, а його дедя головою – на все давав раду й пораду. Не лише газдiвство Сверланiв росло, росла i iх родина. П'ять хлопцiв i трое дiвчат привела на свiт Лукинова Ксеня. Дiти пiдростали, а це була велика потiха й радiсть для дiда Сверлана. Його внуки росли: хлопцi – як бучки за хатою, дiвчата – як смерiчки за колешнею. «Чемнi» й слухнянi були, а розуму набирались вiд дiда й вiд батькiв. Що самi знали, того дiтей навчали, а найбiльшим джерелом мудрощiв була для дiтей гiрська природа з ii чарами краси, з дивами й чудами. В тiй гiрськiй природi бачили Бога, Творця Бескидiв i всього, що в них i над ними. Гори, це була для них книга мудрощiв i сили, принад i приман, радощiв i заохоти до працi. А працi було для всiх на повнi руки, як лiтом, так i зимою. Лукин зайняв пiд Скуповою невеличку полонинку й побудував собi там стаю-зимарку. Розмножилася маржина, треба було лiтом випасати ii, а на зиму старати сiна для неi. Сверлан старiвся не духом, а лише роками. Хоча роки один за другим сiдали на його плечi, вiн не хилився пiд iх тягарем. Ходив просто з пiднесеною догори головою – «по вояцьки» – казав та зразу додавав: «Поки чоловiк живий ще, повинен глядiти завжди вгору, пiдносити своi очi i думки до небес, до сонця, до Господа Бога». Вставав раненько, мився холодною водою, звертався обличчям до сонця, вiдмовляв голосно молитви й бився в груди. Втягав у себе пахощi гiрського ранку, вдивлявся в рожевi хмаринки на небi, ловив руками холодний, ранковий вiтрець, що приносив вiстки з Говерлi, будив смереки й казав iм шумiти, шумом Господа славити й величати. Поснiдавши, виходив на «пiдгання», саджав бiля себе внукiв i оповiдав iм казочки з давно-минулих часiв у горах й поза ними. Та й спiвав iм старечим, але ще сильним голосом верховинських i бескидських спiванок. О – спiванок знав вiн багато та й любив спiвати iх. Бо i як зке не любити спiванок i не спiвати iх, коли тут усе, вся гiрська природа спiвае. Спiвають смереки i ялицi, iм допомагають буки, а iх намагаються заглушити грiмкими голосами й потоки – спiвае тут пiсеньками i розносить хвалу життю i славу Господевi душа Карпатських гiр. Зимовими вечорами Сверлан любив довго сидiти при ватрi. Ватру любив дуже. Ватра пригадувала йому военнi i опришкiвськi часи. Казав, що ватра не лише прояснюе темноту в хатi, чи в лiсi. Нi – вiд ватри стае яснiше не тiльки в очах, але й у душi. Ватра свiтить i грiе, – грiе душу i серце, проганяе тугу й смуток. Сидiв Сверлан при ватрi й думав… Так – думав… А тi думки своi виповiдав словами. Сказав би хтось, що вiн голосно думав, чи то «фiлософував». Думав «голосно» про Бога й людське життя. Про життя i смерть. Ось дещо з тих його «голосних» думок: «Бог у його величi i силi, у добротi i щедротi, в любовi до людей i в справедливостi… Кажуть, Бога не можна бачити, а це неправда. Хто хоче, той може бачити Бога. У правдi, у добрi й красотi цього свiту. Чоловiк, а передовсiм його душа, це ж частина Бога. У правдi, у добрi не можна бачити цiлости, з якоi походить? Так воно, так… Господа можна бачити й чути, хто цього хоче, хто цього варта. Але, але… Не очима, а серцем можна Бога бачити; не вухами, а душею можна його почути. А це знаю не лише я, але й усi нашi верховинцi»… «Бог i люди… Господь i людськi грiхи… Грiхи, грiхи – хто ж iх не мае? Нагрiшив i я не мало. О, нагрiшив! От сказав Господь: „Не вбивай". А я вбивав! Вбивав на вiйнi i в бескидниках. „Не вбивай i люби ворога" – наказуе Господь, а я вбивав i не любив ворогiв. Чи буде Господь мене за це карати? Не знаю. Не знаю, чи не любити ворога i вбивати його, це справдi грiх? Цього я не можу розумiти, на це мiй розум закороткий i заслабий. Як же це так? От боронитися перед вовками, не давати iм пожерти себе, а вбивати iх – це не грiх. А чи нашi вороги, отi всякi зайди, якi хотiли б нас зжерти й запосiсти нашi предковiчнi землi, не гiршi вовкiв, чи яких iнших лютих звiрiв? Так, чому ж обороняти себе перед ними, ненавидiти iх i вбивати – це мав би бути грiх?… Не знаю. Довiдаюсь, як стану на суд перед Богом! Кажуть люди – вiдважним належить свiт. Так, вiдвага, це велика й потрiбна людям рiч. Але з вiдвагою, як iз бистрими кiньми – до них потрiбний добрий вiзник – до вiдваги потрiбно розуму. Вiдважними до безтями були предки наших верховинцiв, але, чи не керувалися вони розумом, щоб завоювати й запосiсти Карпати?» «Не лише до вiдваги потрiбний розум, без розуму не можна бути щасливим. Треба ж знати, в чому щастя шукати i де його належить носити. Не шукати в майнi i не носити в чересi. Шукати в чесному життi, носити в душi. Щасливий той, хто – як квiточки – збирае тiльки те, що добре й Богу миле. Збирае не лише для себе, але й для других, для людей нашоi вiри, крови й мови та й знае, кому що дати: своiм любов, ворогам ненависть. Щастя е також в цьому, щоб за темними хмарами бачити ясне сонце, в громах чути голос Бога, очима бачити радiсть, руками вiдганяти смуток. Проганяти зло, а робити добро. Любити красу, ненавидiти погань. Шукати добра й щастя. Бо не всякий знае, де е богатство, що дае щастя, що воно не в видимому й досягаючому, а в позасвiтовому. Як правда в казках, а не в дiйсному, очима видимому, руками досягаючому… Бiльше його в тому, що далеке, не близьке, не лише на землi, але й понад нею». «Кожний бажав би бути сильним, але чи знае вiн, звiдки брати ту силу? Не з самого тiла, нi, а з духа, з боротьби зi злом, iз поборювання перешкод i труднощiв. Правду свiту треба знати: сильний гине лише раз – слабий не гине, а зогнивае поволi й потрохи. Сильний не хилиться i не горбиться перед нiким i перед нiчим; вiрить сам у себе, не дружить зi слабими, бо знае, що в дружбi з ними затратив би свою силу, став би подiбним до них. Сили, щастя, i добра шукати треба в боротьбi i працi. Чоловiк живе й мае вартiсть поки бореться, трудиться, працюе, всеодне, руками, ногами чи головою». Такi то думки й багато iнших, iм подiбних, висказував голосно Мартин Сверлан, сидячи при ватрi. Очi мав зачиненi, наче спав i говорив крiзь сон. Не бачив Лукина, нi внукiв, якi пильно й уважно слухали його. А потiм, як би зi сну прокидався: «Так воно, так, – говорив – багато, багато дечого навчило мене життя, та й старi, вiковi люди, яких слухав я за молодих лiт так, як ви тепер слухаете мене. Старi, невченi люди, а скiльки то розуму було в iх головах! Як у вуликах меду. Сягай по нього й насолоджуйся ним». Звертався до внукiв i ще раз говорив iм про земськi багатства. Вiн казав iм: «Внуки моi, затямте собi на все життя те, що каже дiдо: щастя i багатства не шукайте в скринях, нi у волах i коровах. Нi! Шукайте його в добрих дiлах i в боротьбi зi злом! Збагачуйте вашi душi i серця, а тодi будете багатi й щасливi. Багатство й щастя, це все те добро, якого призбираете й заховаете в серцях». Передихнувши, говорив далi: «Кожний хотiв би довго, якнайдовше жити. А з життям то воно так: його вартiсть не в довготi, а в повнотi! Нехай воно буде коротке, але важне те, щоби воно було повне! Повне добра i краси! Що з великих бесах, як вони порожнi i нiчого в них нема. Так само i з життям». * * * Слухали внуки, що говорив iм iх дiдо. Може й не все розумiли. Один Трохим, той найстарший, напевно розумiв дiда. Вiн i в дiда зовсiм удався. Не був анi трохи подiбний до свого дедi, Лукина. Лукин же був напiвлiсовик – вирiс i виховався в лiсах помiж лiсними й лiсовиками. Не в одному й не одним вiдрiзнявся помiж гiрськими людьми, верховинцями. Та, чи дивне це було? Життя йому врятували лiснi, виховали його лiсовики, бути сильним навчив його велетень. Гори й лiси говорили йому казок, уся його молодiсть, це була чарiвна казка. Казкою було його блукання по горах та всi пригоди, що вiн iх мав i пережив. Усi Карпати-Бескиди були для нього в казку зачарованi, чарами казки окутанi, таемницями оповитi, верховинською старовiччиною насичене було його життя. У високих горах, у глибоких лiсах осiв iз дедем, усi своi сили вiддав газдiвствi, яке треба було з нiчого створити й розбудувати власними руками та власним промислом. «3-загори» привiв собi милу й роботящу жiнку, дiждався дiточок, тож здавалося йому, що «вимотався» з зачарованого клубка безконечноi казки гiр i лiсiв. А воно нi! Гори й лiси тягнули його до себе, не давали йому посидiти в хатi. Найчастiше бувало це зимою. Всеодно, скрипучий мороз, чи снiжниця – не було сили, нi Божоi, нi людськоi, яка вдержала б його при газдiвствi. * * * Було це одноi зимовоi днини – видно було, що заноситься на бурю-снiговiю. Та це не повздержало Лукина. Взяв пушку на плече, пiстолi за черес i пiшов у той великий лiс пiд Скуповою, що то його назвали Кривим, пiшов на полювання. Як же не полювати на лiсову звiрину, коли ii так багато? Та цим разом був би «дополювався» до краю. Далеко було ще до вечора, як захопила його в лiсi страшна буря, жахлива снiговiя. Налетiла десь аж iз Чорногори. Нагло, несподiвано вдарила на гори й лiси. До ночi далеко ще, а тут уже зовсiм темно, нiчого не видно. Вие буря, мете снiгом, гуде, гримить, свище, шалiе. Мiльйони снiжинок бере на своi крила й несе, сама не знае куди. Снiговiя бере в своi сильнi руки гори й лiси – не видно нi верхiв, нема здаеться й дебрiв, де можна б заховатись. Буря залазить в усi щiлини i заповнюе iх снiгом. Усiм, що у ii вир попаде, крутить, вертить, нiчого не оминае. З найбiльшою силою вдаряе у лiс. Валить на землю вiковi дерева. От-от змете з гiр усi лiси. Лукин не пiддаеться бурi, борикаеться зi снiговiею, йде, шукае затишного мiсця. Просуваеться помiж дерева на руках i ногах, ледви вже дише. Стогне Лукин, стогне лiс, стогнуть гори. А буря вие i реве стоголосами. За ним снiговiя, перед ним кочугури снiгу. Бiла смерть вишкiрила до нього своi зуби. Ще, ще трохи й снiг погребе його, привалить i задушить. Нараз паде Лукин у якусь яму, у пропасть. Вiн на ii днi. Там нема бурi. Тихо i затишно. Так, але вилiзти з ями, видiстатися наверх, на це нема в нього сили. На днi тоi пропасти перебув усю нiч. Дiждався там i ранку. Чуе, буря втихла, але ж iз пропасти не вилiзе – даремнi його зусилля. * * * В його хатi смуток i журба. Нiхто там цiеi ночi не спав. Слухали, наслухували, чи не вертае Лукин. Прийшов заснiжений ранок. Ідуть сини в Кривий шукати дедю. На щастя взяли з собою розумну й вiрну котюгу, без неi не найшли б були дедю в пропастi, завiянiй снiгом. Перейти Кривий i лiтом не легко, а що ж зимою, пiсля снiговii? Всi стежки й переходи завiянi снiгами, всi нетри-заглибини зарiвнянi, дуже легко можна загрузнути в снiгу й не вилiзти з нього. Бродили молодi Сверланюки снiгами, западали в них по шиi, однi одних витягали й усе дальше й глибше заходили в Кривий. Покрикували й погейкували, а лiс – мовчав. А котюжка бiгала поперед них, нюхала й погавкувала. Наближався вечiр. Зажурилися Сверланюки, прийдеться без дедi вертати д'хатi. Вернуть, а дедя пропаде, замерзне в лiсi… Аж нараз чують, котюга гавкае голосно, щораз голоснiше, та й нiби радiсно грибе снiг ногами. Бiжать хлопцi до мiсця, де iх котюга. Бачуть – яма, пропасть. Гукають, кричать: «Дедю, дедю! Ви там у ямi? Живi? Притишеним голосом вiдзиваеться Лукин: «Я тут! Живий ще! Рубайте якогось гнучкого, молодого бучка та пхайте його в цю яму. Я зловлюся за нього, а ви тодi витягайте його зi мною, з пропасти». Зробили сини, як казав дедя i витягнули його наверх i завели д'хатi, зогрiли й нагодували. Сверлан був тихий, не вiдзивався до Лукина, Ксеня була теж гнiвна на нього. А Лукин «вiдпокутував» свое полювання в Кривiм так, що простудився в пропастi i захворiв. Перележав на постелi зо два тижнi. Не скоро забуде зимову бурю i снiговiю i «нiчлiг» у ямi-пропастi. Не дуже то приемна була ця, ще одна, зимова казка, яку сам пережив. Не дуже часто ходив вiн цiеi зими на полювання в Кривий. Держався лiсiв, що були ближче його «посидку». Минула зима, прийшла гожа, заквiтчана весна – ще одна казка гiрських чарiв для Лукина. Вже закiнченi веснянi роботи. Всi кости в Лукина болять вiд працi. Заснув твердим сном, спить, а в снi бачить дiда знад Пробiйноi – бачить його та й чуе, що до нього говорить: «Чомусь то, Лукине, забув уже за мене, не вiдвiдуеш могилок: нi моеi, нi моеi Васютки? Заглянь, заглянь до нас, прошу тебе, не жалуй часу й нiг, прийди над Пробiйну. Тут гарно й весело: чiчки цвiтуть, пташки спiвають, Пробiйна хвилями грае. Нам обом дуже сумно, нiхто з людей не вiдвiдуе наших могилок. Вiдвiдай, вiдвiдай нас». Нахилився над Лукином, поцiлував його в чоло й вiдiйшов. Лукин розповiв рано той сон своему дедевi. Сверлан нiчого на це не сказав. Одного вечора сказав Лукин, що хоче таки вибратися над Пробiйну. Просив дедю, щоби й вiн раром iз ним туди пiшов. Сверлан сказав: «Добре, пiду з тобою, погляну ще раз на тi нашi зеленi, весною закосиченi гори». Встали раненько, помолилися, поснiдали й взявши з собою зброю i харчi, зiйшли на Бiлу Рiку, а потiм перейшли на Пробiйну i д'горi нею до ii джерела подалися. Боже, скiльки там краси! По однiй сторонi гори з лiсом, там спiвають шташки, кують зозулi; по другiй – зеленi луги над Пробiйною поперетиканi рiзними квiтами. Нi, це не луги, а коверцi, витканi руками Божоi Матерi. На лугах сарни й оленi пасуться, а над верхами кружляють орли. Все тут радiе весною i купаеться в золотих промiннях сонця. А Пробiйна, не шумить, перескакуючи камiння, а таки гримить, грае, до сонця смiеться, перлиться срiбно-зеленою водою. Приклякни, пiдiйми руки вгору, вп'яли очi в голубе небо й молися, спiвай Боговi пiсню хвали i вдяки за всi тi скарби краси, що Вiн iх розсипав нашими горами. Наситив i напоiв та й пишними шатами приодiв. Далеко ще було до вечора, як Сверлан i Лукин зайшли вже були пiд скалу над джерелом Пробiйноi. Приклякли при могилках i помолилися за душi небiжчикiв, якi в цих могилках спочивають. Лукин поправив хрестики на могилках i посадив на них квiточки. Прийшла нiч. Ясна, погiдна, безхмарна, весняна карпатська нiч. Нiч чарiв i див. Роем вийшли на небо зiроньки, з-за високих гiр викотився мiсяць – чар ночi. Вiн якраз уповнi… Оба Сверлани розложили пiд скалою ватру, при нiй заночують. Сидять i говорять. Сверлан повiстуе про часи на вiйнi, пригадуе пригоди в бескидниках, а Лукин розповiдае про свою першу зустрiч iз дiдом тут пiд скалою i переповiдае те, що чув колись вiд старого. Станув мiсяць якраз тут над скалою, над лужком i над обома могилками. «Дедю, дедю – вiдозвався Лукин – глядiть, он iз могилок виходять легiнь i дiвчина. Вийшли на свiт, iдуть, взявшися за руки й чiчки зривають! Глядiть, глядiть! А Сверлан йому на це: «Та я гляджу, але ж не бачу нiчого. Це мабуть тобi лише привидiлося. Напевно, це нiчний привид!» «Але ж, дедю, я бачу тих двое, як у днину. Добре й виразно бачу! Оце вертають уже до своiх могилок, заходять до них, могилки закриваються, на них хрестики й квiточки, як перед тим. Дивно, дивно, що Ви, дедю, того не бачили i не бачите!» Дiйсно, мусiло це бути якесь диво, а може й чари. Що бачив син, того не бачив дедя. Чудо i диво. Чарiвна казка гiрськоi весняноi ночi над джерелами рiчки Пробiйноi. Довго запевнював Лукин дедю, що все те була дiйснiсть, але Сверлан не вiрив йому. Аж геть потiм, подумавши, сказав: «А може воно й справдi так було, хоч я того й не бачив. Чи не мало на свiтi всяких див, яких людськi очi не бачуть, а вуха не чують, а тi дива таки бувають – однi iх бачать, а другi нi». * * * Другоi днини вечером вернулися оба Сверлани на свiй грунь, а вночi прийшов до сплячого Лукина дiдо знад Пробiйноi i дякував за вiдвiдини. Це розповiв Лукин дедевi, а дедя нiчого на те не сказав. Минуло лiто, прийшла осiнь. Дощева й холодна була. Сверлановi почали докучати рiзнi болi. Найбiльший бiль чув у грудях. Колись ляцька куля «залiзла» була йому в груди – на щастя не нарушила серця, лише зачепила легенi й у грудях застряла. Щойно по кiлькох роках сама вилiзла звiдтам. А тепер почало Сверлана поболювати в грудях, почав i кашляти. Думав, що це вогка й холодна осiнь спричинюе це, а прийде зима з сухим морозом i болi та кашель перестануть докучати йому. Впав перший снiг, потиснув мороз, а Сверлан кашляе ще бiльше й ще голоснiше. Іде Лукин на Буковину до одного знахора. Той сказав, що Сверлановi може допомогти лиш один лiк: треба постарати сала з ведмедя, топити його й давати старому пити. Добре – подумав Лукин – але як i де роздобути тепер того ведмежого сала? Ведмедi позалазили вже в своi гаври й сплять. Зажурився Лукин i розповiв свою журбу дедевi. Чув це найстарший син Лукина, Трохимко, тепер уже легiнь i стрiлець, не гiрший вiд дiда й дедi, та й вiдозвався: «Дедю, не журiться, ведмежого сала дiстанемо й дiдик виздоровiе. Кривий я знаю добре та й знаю, де там е ведмежi гаври, що то в них «вуйки» зиму пересипляють. Берiть мене з собою i йдiм у Кривий. Найдемо там ведмежу гавру, «вiпудимо» з наi «вуйка», вб'емо i вирiжемо з нього сало для дiдика. Або нi! Я пiду наперед сам, найду в Кривiм гавру з вуйком, а тодi верну д'хатi. Ви, дедику, вiзьмете пiстолi i свою довбню, а я пушку та й «гайда» на вуйка. «Бигме», що вин буде наш, а його сало дiдикове! Шо-бих так здоров був!» Не довго думали й радилися. Послухали ради Трохимка. Пiшов раненько Трохим у Кривий, не довго шукав гаври з вуйком, знайшов i принiс радiсну вiстку д'хатi. Другоi днини пiшли оба Сверланеки по сало для дiда в Кривий. Пiдойшли до гаври, а в нiй спить вуйко зимовим сном. Треба його, як казав Трохимко «вiпудити» з гаври наверх. Порадилися ще вдома, що i як мають робити, щоб добути сала з вуйка. Лукин стрiлить iз пiстолi в гавру, вуйко «вiштрикнет» iз неi, а тодi Трохим пустить в його серце гостру кулю з пушки, а Лукин тодi з довбнею на вуйка. Побоюеться трохи Лукин не за себе, а за свого Трохимка. Ану ж ведмедисько «вiштрикне» з гаври й зразу «вержетси» на Трохима та, заки дедя прискочить з довбнею, поламае йому кости? «Всеко может бути». Та надiя на Господа! «Як Бог дасть, так будет!» От i стрiляе з пiстолi в гавру. Хвилина-двi i вуйко вже наверху. Стае на заднi лапи, протирае заспанi очi, роззираеться. Трохимко стрiляе з пушки, пускае кулю вуйковi просто в серце. Не встиг ведмiдь заревiти з болю, а тут Лукин його довбнею раз та другий, по хребтi, по хребтi тар-рах! Затрiщали кости хребта вуйкового, вiн ще й ще раз заревiв i повалився на землю. Здоровенний ведмедисько, грубий, товстий, добре запасся на зимовий сон, немало сала буде з нього. Вийняли Сверланюки з-за чересiв довгi, гострi, сталевi ножi й почали здiймати шкуру з вуйка – грубу та пухнату. Вирiзали з тiла вуйка все сало, наклали його повну шкiряну торбу. Вiдтяли лапи й ще дещо з середини, буде смаковита вечеря. Вернули д'хатi, принесли не лише сало, але й багато радости й утiхи. А вечеря з ведмежих лап смакувала, як нiколи досi. Почав Сверлан пити топлене, ведмеже сало, стало в грудях легшати, а згодом i перестав кашляти. Добру раду дав буковинський знахор. А того сала з ведмедя було так багато, що на ньому присмажувала Ксеня всяке м'ясиво – дуже смакувало. Вдача з вуйком в гаврi так розохотила обох Сверланюкiв, що тоi зими найшли ще кiлька гавр, вилудили з них ведмедiв i повбивали iх. В працi, в трудi проминула Сверланам довга, гiрська зима i так прийшла зесна. * * * Лукин думав одружити свого найстаршого сина Трохимка, щоб невiстка виручувала в працi його Ксеню. Так задумував зробити Лукин, а воно сталося зовсiм iнакше. Оце одноi днини пiдступив до Лукина Трохимко й говорить: «Дедику, пустiть мене в бескидники. Був у них дiдик i Ви, так чому ж не мав би i я боронити нашу Верховину перед зайдами так, як ви обороняли ii? Просю, просю, дедику, не будьте противнi цьому. Захмурилося чоло Лукина, як почув це. Пiшов на пораду до свого дедi, хотiв почути його слово. А дедя сказав: «Не забороняй Трохимовi йти нашими слiдами. Наших гiр i людей у них, та й людей поза горами треба боронити вiд зайдiв-ворогiв. Навiть й маленька пташина боронить свое гнiздо. А хто ж буде боронити наше гнiздо Карпатське, нашу Верховину, як не ми самi, як не «гор'ени»? Не мав що сказати на це Лукин. Старий Сверлан прикликав до себе внука й сказав: «Іди, йди, Трохимку, куди задумав iти, йди в бескидники, най тобi Бог допомагае i охороняе. Йди, та не посором Сверланiвського роду». Попрощав Трохимко дiда, дедю, неню, братчикiв i сестричок та й пiшов у бескидники. Пiшов i не посоромив свого роду. Протягом кiлькох рокiв не чули Сверлани нiчого злого, нi поганого про Трохимка в бескидниках. Чули лише все добре. Був вiдважний, смiливий i проворний у нападах на ворогiв Верховини й ворогiв наших людей поза нею. Лукин оженив замiсть Трохима, молодшого сина, Мартинка. Стало Ксенi легше газдувати, в усьому помагала iй невiстка. Старий Сверлан ще «дужий», наглядае, щоб у газдiвствi було все по-людському й по-Божому. Було все в порядку та й у мирi, в добрi та гараздi. Та, як то кажуть, – лихо не спить. Навiстило воно й Сверланiв. Було це однiеi зими. Лукин перебував у зимарцi пiд Скуповою. Нiч. Усi Сверланеки сплять. Не спиться лише дiдовi Сверлановi. Вiн покурюе люльку та згадуе давнi часи. Аж чуе якийсь «рух» надворi. Наслухуе. Так, це ж там вовки добуваються до колешнi з вiвцями. Зриваеться на ноги, бере в руки нiж i босонiж на двiр. Усе це робить «з-запалу», без надуми. Бiжить у сторону колешнi, де тiчня вовкiв, кидаеться на них iз криком i ножем. Кричить i коле вовкiв ножем. На крик дiда й гавкiтню вовкiв будяться всi в хатi, вибiгають хто з чим може надвiр, з пiстолями й топорами бiжать пiд колешню. А там два вже неживi вовки на снiгу, але мiж ними й окровавлений дiдо. Нелегко було прогнати вовкiв, але якось таки прогнали. Покалiченого, змороженого дiда занесли в хату i положили на постелi. А дiдо не вiдзиваеться, лише стогне. Мартинко пiшов бiгом пiд Скупову, дати знати дедевi в зимарцi, що сталося. Лукин зараз же пустився на свiй грунь. Цим разом не помагали старому Сверлановi жаднi лiки, а нi ведмеже сало. По тижневi муки й болiв старий умер. До останнього вiддиху був при повнiй свiдомостi i пам'ятi. Казав унукам сiдати бiля постелi й оповiдав iм про велику вiйну з ляхами та про своi военнi пригоди й повчав iх, як мають жити, людей шанувати, Бога не гнiвати. «Шануйте людей, вони вас будуть шанувати; любiть Бога, Вiн буде вас любити; любiть гори, вони не будуть вам своеi краси й багатства скупити. Гори нашi треба любити так, як добрi дiти люблять неню свою. І боронити iх перед ворогами, як перед лютими звiрями». Закiнчуючи свое довге, але бурхливе життя, просив Лукина, щоб поклав його в деревище в одягу, в якому вiн повернувся з вiйни, та й щоби дав йому до гробу крiс з яким прийшов назад у гори. Виконав Лукин волю дедi. На похорон Сверлана прийшло багато людей з рiзних закутин гiр. Це ж помер вояк i ватажок бескидникiв. Прийшли ховати Сверлана й тi його бескидники, що ще в живих залишилися. Прийшов i внук, Трохим, бескидник. Коли ж клали деревище зi Сверланом у холодну яму й спiвали йому «вiчную пам'ять», тодi, я – оповiдав Лукин – бачив над гробом дедi полковникiв, Богдана Хмельницького. Бачив всiх тих, про яких розповiдав нераз дедя, а найближче гробу стояв Височан, за ним Перебийнiс, вгорi лопотiв малиновий прапор iз Архистратигом Михаiлом. Бачив це лише Лукин, другi не бачили нiчого. * * * А того самого року, пiзною осiнню, вибрався Лукин у лiс пiд Скуповою на полювання. Ходячи лiсами, натрудився i присiв пiд буком, щоби вiдпочити. Сидячи здрiмався, а може так изаснув. У цiм снi побачив свого Трохимка. На Скуповi його синок, по шовкових травах походжае, полонинськi чiчки зривае, за кресаньку кладе, барткою вимахуе… Молодець, красунь, бескидник! Глядить на нього Лукин i не може натiшитись синком. Аж чуе, зовсiм виразно чуе, як Трохимко спiвае: «Єк почуеш, мiй дедику, що я в Коломиi, Сiдлай коня вороного, та й приiжджай д'минi» Іде полониною i спiвае. А тут, як тiчня вовкiв гайдуки коло Трохима, блехарi; з усiх сторiн наступають на нього, а вiн барткою вiдганяеться вiд них, як вiд мух. Та iх багато – а вiн один. Он вiн уже в руках гайдукiв. Зiрвався на ноги Лукин iз дрiмки, чи зi сну. Поганий сон, не вiщуе нiчого доброго. Вернув засмучений до хати, нi до кого не вiдзиваеться, передумуе те, що в снi бачив i чув… А через два днi прийшла на грунь Сверланекiв страшна вiстка: бескидники напали були на Надвiрну. Там кiлькох iз них упало в бою iз ляцькими слугами-гайдуками, а покалiченого Трохима зловили живого й зв'язаного повезли в Станиславiв. Не думае Лукин багато, сiдлае коня, бере грошi в черес i iде в Станиславiв. Далека це дорога! На Черемош почерез Скупову, понад Черемош на Ільцю та горами, лiсами на Прут, а звiдтам у Станиславiв. iхав днями й ночами, мало припочивав, майже й нiчого не iв, хiба де з джерельця води напився. iде й Бога просить, щоб не приiхав у Станиславiв запiзно, щоб застав Трохима живого. Вiн його викупить в ляхiв – у чересi повно талярiв. Щоб тiльки не запiзно, щоб не запiзно… Вкiнцi таки приiхав у Станиславiв. Десь було коло полудня, як допитався вiн до кримiналу в Станиславовi. А там почув… Запiзно… Сам собi дивувався, що серце не розiрвалося на вiстку, яку почув. Якраз тоi днини зранку повiсили ляхи його Трохимка. Погиб синок опришкiвською смертю – повис на шибеницi. Не дозволили ляхи Лукиновi побачити й гробу сина. Мав щастя, що не знали хто вiн, а то були б ще й його повiсили. Лише удалося Лукиновi «купити» у в'язничного сторожа Трохимiв черес. Привiз його додому й повiсив на стiнi пiд образом. Тiльки i пам'ятi було по синовi… * * * Але, що дiялося тепер з Лукином, того не висказати словами. Зчорнiв та зiсох. Не годен був нi iсти, нi спати, нiяка робота не бралася. Свiт йому немилий, оминае людей, мовчить, не держиться хати, блукае лiсами, залишив усе газдiвство на голову сина Мартина. А одноi днини, не сказавши нiкому, що задумав та куди йде, зник, пропав. Щойно по якомусь часi рознеслася по всiх горах чутка: Лукин Сверланек став ватажком бескидникiв i пiшов з ними карати ляхiв. Ох, i як же карав iх! Нi трiшки пощади, нi дрiбки помилування не мав для них! Блискавицею на них спадав i громами iх бив. Пiшов страх по ляхах i по других «зайдеях» у горах, на Покуттю i на Пiдгiр'ю. Дрижать на саму згадку про бескидникiв i iхнього ватажка, Сверланека Лукина. А народ пiснi про нього складае, його хоробрiсть прославляе та вдячнiсть за оборону виявляе. Не лише старi верховинцi, але i iхнi дiти спiвали пiсеньки про Сверланекових бескидникiв. Так протягом кiлькох рокiв сiяв Сверланек пострах на ляхiв. А ляхи скреготали зубами з безсилля – не могли дiстати його в своi руки. Та одноi осiнньоi днини привезли легшi на конi раненого Лукина на грунь пiд Скуповою i передали його Ксенi та дiтям. «Бушував» Сверланек по Сня-тинщинi. У Заболотовi зробили ляхи засiдку на бескидникiв, а про це Лукин не знав. Польськi гайдуки напали на бескидникiв з усiх сторiн. Тих гайдукiв було дуже багато та добре озброенi були. Настав бiй! Кровавий бiй, на смерть i життя. Але перевага була по сторонi гайдукiв. Ляхи були певнi, що зловлять Сверланека живим. Але вiрнi бескидники не дали свого ватажка в руки ляхам. Пораненого посадили на коня i горами та лiсами, крутими плаями привезли пiд Скупову. Всi думали, що Лукин не поживе вже довго. А вiн таки живе. Лежить на постелi, постогнуе, але вмирати не думае. Живе згадками й привидами минулого. Вночi вiдвiдують його лiснi, пiсеньок йому спiвають, приходять лiсовики, на сопiлках грають; вiдвiдуе його дiдо знад Пробiйноi; приходить i той другий дiдо знад Грамiтного та всi ведуть з ним безконечнi розмови. Приходить i велетень та каже йому крiпко держатися, смерти не здаватись. Ба, але часом навiдуються до нього вiдьми-чарiвницi. Докучають йому, не дають спокою. Приходив до нього i дедя Мартин на розмову, бачив часто в снi сина Трохимка зi «стричком на шиi». Приходив часто старий Лiсовик, брав його за руку й водив по горах, усе дальше й усе вище, аж на верх Говерлi. Щоб звiдтам бачив Бога, Господа, що гори сотворив i святими руками iх обняв, до свого серця пригортае, своiм духом овiвае. Голубить, бо iх любить. Запровадив той лiсовик Лукина в палату Царя Лiсiв, у якому колись малим хлопцем проживав. Усе тут, як давно було, лише цар дуже змiнився. Насуплений, нахмурений. Грiзними очима глянув на Лукина, заговорив наче загримiв: «Невдячник ти! Мiй лiс виховав тебе, вигодував i виростив, а ти як за це вiддячився? Така то людська вдячнiсть! Скiльки надщербив i знищив моего царства? Скiльки спалив, викорчував i вирубав моего лiса? Така то людська вдячнiсть! Де шумiв мiй лiс, там тепер твое газдiвство, царинки, толоки й городи. Бон, вон з моiх очей, негiднику!» Потемнiло в очах Лукина, затрясся, затрусився, не знае, як i коли вийшов з палати грiзного Царя Лiсiв. Був це лише сон, але Лукин, пробудившись, втирав холодний пiт, що з його чола горохом котився. Другим разом, коли на дворi шалiла зимова буря, снилась Лукиновi весна. Весна, зелень, квiти… А вiн знову в палатi Царя Лiсового. Цар на своему тронi, весь у зеленi, на головi зелена корона з самоцвiтами. У великiй залi танцюють лiснi, весняних пiсеньок спiвають, лiсовики приграють iм на сопiлках i флоерах. Всюди повно радощiв i втiхи… Весна! Весна! Як же не радiти, не спiвати й не грати та не танцювати? Оце одна з лiсних взяла й Лукина в танець. Танцюе Лукин, спiвае i барткою вимахуе. Усе радiе, а нейбiльше Цар. Прокидаеться Лукин зi сну – все зникае. Нема весни – там довкола його хати гуде й свище зимова, снiгова буря. Мороз намагаеться втиснутися до хати. Думае собi Лукин: чи е щось краще, як у зиму весну бачити? То нiчого, що лише в снi! * * * А тут одноi ночi приходить до Лукина його молодiсть – вiн легiнь, син гiр i лiсiв. Молодим оленем по горах скаче, лiсовою пташкою лiтае, чорногiрським орлом буяе, разом iз лiсами пiснi-хвали Господевi спiвае, iз потоками грае – казку гiр переживае. Сам у казку перемiнюеться. Ось ще одна казка: Анничка, чи може Марiчка, як ясне сонечко, як великодня писаночка полониною напроти нього йде. Смiеться, квiточку йому дае. Вона ж сама як полонинська чiчка-фiялочка з синiми очима, з чорними бровами. А може це ще одна чарiвна казка полонинська? Лукин ловить ту казку, до серця пригортае, у пазуху ховае. Вiн тепер увесь час у казцi перебувае, у зачарованому свiтi свiй вiк кiнчить. Нераз кричить крiзь сон: «Бий ляхiв! Стрiляй, рубай!» Зриваеться часом iз постелi, хоче йти кудись, кличе своiх бескидникiв, до нападу на зайдiв iх закликае. * * * Ходила Лукинова Ксеня по рiзних знахорах i знахорках. Приносила всякi лiки, але нiщо не помагало Лукиновi – гарячка спалювала його, а нiчнi привиди замучували. Так у гарячцi, в безпритомностi, закiнчив i свое життя Лукин Сверланюк. Вiддав Боговi душу. Пiшов до свого дедi на розмову, на пораду й розраду. Справила Ксеня своему газдi величавай похоронок. Про нього довго говорили верховинцi. «Всеко» говорили, Були такi, що й присягалися, наче б то не самi люди, а лiсовики, виносили з хати деревище з Лукином, а над його гробом спiвали жалiбну пiсню не люди, а Лiснi й Мавки. Вгорi лiтали два великi орли, а похоронного марша грав Черемош. «Вiчную пам'ять» спiвав лiс. Умер Лукин Сверланек, але не взяв iз собою до гробу ту казку, котрою жив. Та казка залишилася i жила в горах довго-довго. Хто знае, може вона ще й нинi там живе? Блукав Лукин вiд наймолодших лiт зеленими, чаром оповитими горами до старости, а як вмер, тодi пiшла блукати горами його душа. Не розставалася з «зачарованим i завороженим свiтом», не опускала його нi на хвилинку. Бо хто перебув у ньому за життя, той не покине його й пiсля смерти. Безсмертна душа верховинця, безсмертнi й чари його Бескиду. Вiчна казка карпатських гiр жива. Живi й згадки та перекази «горен». Наче скарб хоронена й зберiгана тут «старовiччина». Так! – казка гiр невмируща. Казка чарiв i див жила завжди в Карпатах. Може прийти час, що притихне вона, але не спопелiе. Оживе й ватрою загориться. Умер Лукин Сверланек, залишив газдiвство синовi Мартиновi. Ксеня жила ще якийсь час та й померла. Поховали ii бiля гробу свойого газди, Лукина. Рiд Сверланекiв жив дальше на своему грунi пiд Скуповою, де пiзнiше постало велике й багате село, Голови, що його звано гнiздом опришкiв. Можливо, що Сверланеки живуть там i сьогоднi та згадують своiх славних предкiв. Та, чи лише рiд Сверланiв згадуе своiх предкiв i тi буйнi, бурхливi давнi часи? Часи зачарованого свiту, волi i свободи, в якому жили й за який боролися i життя свое вiддавали? О, нi! iх, i давнi часи згадують усi Бескиди. А тi згадки замiнилися вже в казки та живуть в них i жити не перестануть. Живуть не лише в повiстуваннях старикiв при ватрi i в карпатськiй старовiччинi, яка не гине й не пропадае та не йде в забуття. Нi! Тi зачарованi й привороженi згадки-казки живуть i в шумах лiсiв, у грi потокiв, у блискавицях i громах над Чорногорою, у спiванках Лiсних i Мавок, у пам'ятi Лiсовикiв. iх наказуе Говерля вiтрам розносити по верхах i кичерах Карпат. Поки живуть мешканцi Карпат, що iх стали пiзнiше гуцулами звати, доти житимуть згадки карпатськоi давнини-старовiччини. Це тi скарби, якими вони жили та обороняли iх. Скарби волi i боротьби за неi; за вiльне, свобiдне життя, за його правду й красу. Минають вiки, в далекi свiти несуть iх Прут i Черемош, а карпатськi лiси шумлять i дальше так, як давно шумiли. В iх шумах пiсня солодких мрiй, щироi любови, твердоi вiри й золотих надiй для гiрського племени, предки якого завоювали Карпати по цей i по той бiк Чорногори. Завоювали, щоб жити в зачарованому свiтi й не пускати в нього чужинцiв-зайдiв, ворогiв добра, правди й краси – ворогiв Господа Бога, Творця Карпат… «А Черемош пливе бистро, впадае до Пруту, Та про опришкiв спiвае пiсню незабуту!» Наша Верховина – Гуцульщина І. «Ой нема то краю, краю, над ту Верховину!..» Нема справдi краю гарнiшого над отi гуцульськi Карпати! Заквiтчанi, закосиченi, зеленi навiть зимою, дрiмучi лiси, ревучi рiки, а верхи сягають небес. Справдi, Гуцульщина це найкраща частина нашоi золотоi Украiни, а гуцули, верховинцi, найбiльш цiкава вiтка нашого народу. Щоб увесь свiт перейти, других Карпат з iх мешканцями, красою i богатством, не знайти! Дивно тiльки, що це пiзнали i ствердили вже давно-давно не ми, власники Карпат, а чужинцi, – як казали гуцули – «зайди». От хоч би взнати те, що Гуцульщина, це острiв «екзотики», що другоi даремно шукати в цiлiй Европi! Пiнистi потоки й рiки пересилують там по тисячах камiнюках живе срiбло своiх вод, а вiчний шум водопадiв i шипотiв спiвае пiсню життя того краю. «Серед темноти лiсiв i срiбла вод, зеленi полонин i синяви неба, гуцул у своему барвному строю доповняе мистецьку композицiю карпатськоi природи. Природа i людина, живучи тут вiд вiкiв у стислiм симбiозi, витворили гармонiйну цiлiсть, едину у своему родi. Гуцульщина, це резерват не тiльки незнищимоi природи, але й давних обичаiв i звичаiв, давноi ношi i обрядiв, давноi людини». Правда, багато в тих словах захоплення нашою Гуцульщиною i гуцулами, але це захоплення полякiв у «короткому провiдниковi по Гуцульщинi». І так воно було з давних часiв! Не ми, а поляки цiкавилися нашою Гуцульщиною, поляки i другi нашi сусiди. А ми щойно вiд них училися цiнити наше. (За Шевченком «Нехай нiмець скаже»). II. Давненько це було… Перед вiками… В часах, що сьогоднi «пилом вже припали», в забуття пiшли, в море потонули. Тодi то частина людей руського племени вирушила в далеку мандрiвку, шукаючи пригод i нового мiсця осiдку. Йшли тi люди, куди очi вели й ноги несли. Та голiруч не йшли – нi! Несли з собою те, що найцiннiше: рiдну мову, рiднi звичаi i вiрування, вiдвагу – смiливiсть, мужнiсть i хоробрiсть, жадобу боротьби з супротивностями й свободолюбнiсть, аж до буйности й очайдушности, та гарячу любов до всього рiдного. Все те було заховане в iх душах i серцях – не могло цього доглянути чуже око, не могла вирвати того ворожа рука. Понад рiки мандрували – все дальше й дальше йшли й поконували всякi перешкоди й перепони, боi зводили з супротивними силами. Мандрували довго, аж укiнцi опинилися перед темною стiною Карпатських гiр i лiсiв… Частина мандрiвникiв, тих, що були ослабленi й втомленi, розорилися по землях над долiшним Черемошем i над Прутом ген аж до Днiстра, а сильнi тiлом i духом пiшли здобувати Карпати. Були це наймужнiшi, найсмiливiшi, найвiдважнiшi. Здобували Карпати й здобули iх. Але не йшло це скоро й легко. Щоб «завоювати» тi високi гори та вдертися в темнi, недоступнi пралiси, на це потрiбно було великоi впертости, завзяття й витривалостi. Але ж цi завойвники – здобичники Карпатських гiр – були це кiсть вiд кости, кров вiд крови воiнiв, що по степах надчорноморських орлами лiтали, сирими вовками пробiгали, з князем Святославом човнами Чорним морем плили, Вiзантiю здобували, походами на половцiв, татар i туркiв ходили. То ж завоювати Карпати, це було для них тiльки продовженням традицii боротьби, що ii з собою в Карпати принесли. Тут вони верхи Карпат здобували, топорами границi витикали, лiси й полонини у вiчне посiдання брали, на грубого звiря ходили, в пралiси врубувалися, на спiнених бурхливих хвилях Черемошу дараби гонили, в опришки ходили, топорами й «кованими бляшками» Карпатськi цари» й своi «гражди» перед ворогами обороняли та й спiвали: «Верховино – свiтку ти наш!». «Ой нема то краю, краю, над ту Верховину!..». Люба, дорога була iм та Верховина! Важко здобута, потом зрошена, кров'ю полита. А звали себе гор'енами, верховинцями, пiзнiше названо iх гуцулами. Завоювавши Карпати й осiвши в них на постiйне, не забували нiколи своеi прабатькiвщини, згадували ii у колядах, у щедрiвках i переказах-повiстуваннях – згадували «сади-виногради» й плавбу по морю й Дунаю. Повсякчасно пригадували дiтям i внукам «старовiччину», що ii принесли й «сокотили», як найбiльшу святiсть у душах i серцях. Вони зберiгали давнину не лише в побутi i звичках, але передусiм у пам'ятi, в думках, у душах i серцях, у спогадах i переказах, у вiруваннях i казках. Твердим, але буйним i веселим, чiчками заквiтчаним, спiваночками голосним життям жила наша Гуцульщина, флоерами i трембiтами грала, бартками – топiрцями дзвенiла… А сьогоднi?… III. Бувае, що десь так часом – дуже рiдко – появиться у нашiй емiграцiйнiй пресi згадка про нашу Гуцульщину. Частiше про Гуцульщину та про гуцульське мистецтво, дуже рiдко про самих гуцулiв, а вже про душу, про духовiсть гуцула, то й згадки немае. Як колись, так i тепер не цiкавить нас душа гуцула. Та душа, в якiй гуцул носив i оберiгав нашу минувшину, праiсторiю, чи, як вiн казав, нашу «старовiччину» – зберiгав ii до недавних часiв… Не цiкавило й не цiкавить нас хочби те, що не лише в побутi i звичаях, але й у своему мистецтвi сягае Гуцульщина в передiсторичнi часи, про що свiдчать предмети в давних могилах на степах Украiни – пояси (череси) з золотими прикрасами, перстенi, нашийники, орнаментовi кружева i iншi срiбнi та золотi прикраси… В однiй з наших газет була подана згадка про Гуцульський музей у Чiкаго – сказано було, що все гуцульське в музею, це «егзотика». Чи воно справдi наша Гуцульщина, з ii ношею i виборами, це нiщо iнше тiльки егзотика? Може – для чужинцiв – для них же й нашi танцi, звичаi i обр'яд – це «егзотика». Для нас же наша Гуцульщина не егзотика, а наше минуле, наша «старовiччина» – гомiн нашоi праiсторii над Карпатами i в душах гуцулiв. Карпати – Гуцульщина, це легендарна мiсцевина, де мертвi продовжували життя i вiдроджувалися в душах нащадкiв, дiди передавали досвiд i правду життя внукам та наказували iм сокотити старовiччину, цiнити й шанувати ii. Гуцульщина не егзотика, а великий, без стiн i покрiвлi музей з усiм, що занесло в нього хоробре плем'я русичiв. У тому музею на першому мiсцi любов скарбiв старовинни, любов волi, краси i добра, свободолюбнiсть, мужнiсть, хоробрiсть i геройство… Все, чим жили колись прапредки гуцулiв i всього народу нашого. Не егзотикою, а твердим життям i безупинною боротьбою жили нашi гуцули – цим продовжували традицiю народу. Вiд колиски до гробовоi дошки задержували народнi мiти й легенди, та передавали iх потемкам. Для нас Гуцульщина – неписаний лiтопис без егзотики… На жаль той «лiтопис» не цiкавив нас дуже колись, а сьогоднi ще менше… Не ми, а поляки збудували на Жаб'ю-Ільцi величавий, гуцульський музей, нiхто з нас не завдав собi труду зiбрати дорогоцiннi, старовиннi речi гуцульськi – зробив це був жид, власник готелю на Жаб'ю-Слупейцi… Завжди, коли горить хата, люди з нараженням життя рятують з огню, що тiльки вдасться врятувати. А чи не горять нинi нашi Бескиди та чи не догоряють там нашi гуцули, а з ними й наше минуле, наша «старовiччина»? Архаiчнiсть, традицiя, первобутнiсть гуцульська? А чи ми стараемося хоч дещо з того врятувати, поки ще не запiзно? Ми подивляемо гуцульськi мистецькi вироби, захоплюемося ними, чванимося ними перед чужинцями, але чи подумали ми над тим, що людина буденщини, людина з бурятам зарослою душею, гарного, подивугiдного не створить? Яка ж багата мистецькими елементами була душа гуцула, та душа, яка зумiла створити мистецтво неоцiненоi вартости?! Але та душа гуцула не цiкавить нас, ми не хотiли i не хочемо заглянути в неi i зглибити ii – ii багатство й таемницi, свiтосприймання, емоцii, порухи й реакцii… На це не було в нас охоти – не хотiли пiдiйти до гуцула зблизька, приглянутися до духовости його, пiзнати ii, оцiнити й полюбити. Душа гуцула перебувала в природi, а природа в його душi. Для гуцула Бог, природа й вiн, це була гармонiйна, нерозривна цiлiсть. Отi ж прекраснi, чудовi Карпати, сотворив Господь – у них Вiн i перебувае – Вiн любить iх, а гуцули Його. Вiра гуцулiв забарвлена пантеiзмом, унаслiдженим по предках. Гуцул був у любовi до Бога й Карпатськоi природи щирий, як дитина в любовi до матери… Та не лише в любовi до Бога й Карпат, але й у ненавистi до ворогiв. Ворог Бога й Карпат був i його ворогом. Вiдвертий i вибуховий був у любовi до свого, але i в ненавистi до ворожого. Ватрою ненависти вибухав до ворогiв Карпат, як вибухали його предки до диких орд в оборонi рiдних степiв. Боротьба, це була стихiя, – жити, значило боротися.. Не старалися ми зрозумiти душi гуцула, того Карпатського орла, не вмiли й оцiнити тих безцiнних скарбiв нашого минулого, що iх гуцул у собi носив i, як святощiв «сокотив». Тодi, коли другi племена нашi улягали чужим впливам i затрачували свою первобутнiсть i самобутнiсть, гуцул, живучи в недоступних горах, у «граждах» – твердинях, затримав до останнiх часiв весь первовiчний стиль життя в побутi i в мовi. Тодi, коли на наших землях поза Карпатами народ попав у ярмо крiпацько-панщизняноi неволi, гуцули жили вiльно-свобiдно. Всiма силами – не жалiючи й крови – обороняли свое вiльне життя, як це робили колись iхнi прапредки. В них не завмирав дух давних воiнiв, жив i дух Мазепи й закликав до боротьби. «А за волю хоч умрiте i вольностей боронiте»! До боротьби закликав гуцулiв дух хоробрих, геройських предкiв, вела iх у бiй невмируща традицiя – найцiннiший скарб народу… IV. Були в нас письменники, що брали теми до оповiдань i повiстей з Гуцульщини. Та поза перлинами-оповiданнями О. Ю. Федьковича, були це лише опiзоди з життя гуцулiв – звичайно етнографiчнi нариси з певною дозою «егзотики…». Одну з кращих повiстей з гуцульського життя «Камiнна душа», написав талановитий письменник Гнат Хоткевич, але в нiй правда перемiшана з фантазiею, а до того ще й багато «перцю», а то й порнографii – еротики… Невеличку повiсть з Гуцульського життя М. Кацюбинського «Тiнi забутих предкiв», вважають лiтературознавцi шедевром. Сама ii назва поетична, надихана егзотикою. Шкода тiльки, що М. Коцюбинський, звiдуючи Гуцульщину, бачив там тiльки «тiнi предкiв», а не бачив дiйсних, реальних, живих «предкiв» у iх нащадках гуцулах… А вони ж там таки були, й жили! Жили тим, що прапредки iм передали – чим жити наказали! Та й чи були тi прапредки справдi, як «тiнi» – «забутi»? Ким «забутi» – хiба нами! Гуцули предкiв своiх нiколи не забували! Забули iх тi, що поза гуцульськими Карпатами жили. Забули й нашi письменники та iсторики. Однi не цiкавилися ними, другi не мали змоги, а ще iншi охоти, пiзнати ближче гуцулiв, а в них iх предкiв. Хiба так дехто – i лише часом i коротко – заглянув у Гуцульщину та поговорив iз гуцулами, цiкавлючись передовсiм етнографiею Гуцульщини, побутом i вiруваннями… Але душа гуцула була майже для всiх чужа, незглиблена… Так склалось було, що був я свiдком, а то й помiчником, у збираннi Коцюбинським «матерiялiв» до його повiстi на Гуцульщинi. Засипав гуцулiв запитами, нотував навiть дрiбнички, все було для нього чуже й дивне – «егзотичне»… І все дуже цiкавило його… Питаннями надокучував гуцулам. Багатенько призбирав був того гуцульського матерiялу, а потiм на його основi виткав пишний, гуцульський килим – повiсть – з чудовими описами карпатськоi природи i «гуцула» з ii звичаями i обрядами, та посрiблив ii «егзотикою». Але душi гуцула не подав – не зглибив ii, не мав на це часу й спромоги… Подав у повiстi лише «тiнi», не живих нащадкiв, гуцулами незабутих предкiв… Не пiзнав бо зблизька й не зглибив невмирущоi душi гуцула, що з первовiку не змiнялася. Треба було спинатися на «верхи» й заходити до «гражд» – твердинь старих газдiв, жрецiв вiчного вогню нашоi праiсторii, сторожiв нашоi минувшини – старовiччини. В iх душi треба було заглянути… Нашi ж письменники, а з ними частинно й Коцюбинський, цiкавилися бiльше матерiальним, а не духовим життям гуцулiв, етнографiею, не iх духовiстю. Єдино у верховинах, здалеку вiд «свiту», у гуцульських граждах, не для всiх доступних, найти можна було «годних», сивоволосих газдiв, що самим своiм виглядом i поставою пригадували давнiх воiнiв-лицарiв i були живими потомками-нащадками, не лише «тiнями» завойовникiв – здобивцiв Карпат. Збiрна душа в тих газдiв, це була скарбниця нашоi праiсторii, давнини, старовiччини. В них то, в тих газдах-дуках, у своерiдних аристократах побуту й духа, перебувала душа предкiв, гомонiла, не вмовкала, давниною говорила… Вiчно жила, не вмирала, безсмертна була, як безсмертний наш увесь нарiд, як вiчножива нацiя наша… V. Про двох наших письменникiв, що брали теми до своiх писань з Гуцульщини, належить ще додати: Михайло Коцюбинський був захоплений Гуцульщиною, а передусiм чаром ii краси, оригiнальнiстю життя i побуту гуцулiв, звичаями i обрядами, поетичнiстю i буйнiстю, пристрастями i горячими, вибуховими почуваннями. Все там було для нього нове, оригiнальне й захоплююче, i все те послужило йому канвою до його повiсти «Тiнi забутих предкiв». Автор повiсти з гуцульського життя «Камiнна душа», Гнат Хоткевич, музик, бандурист, мистець-маляр, драматург i т. д. найшов на Гуцульщинi все те, що в собi носив: поезiю, музику, мистецтво й буйнiсть уяви, то ж i не дивно, що всiею своею душею приляг до Гуцульщини. Душа ii була тотожна з його душею. Тому то поодинокi персонажi його повiсти й уся повiсть ватрою буйности i пристрастей горять-палають. Як для Коцюбинського, так i для Хоткевича, Гуцульщина i гуцули були тiльки предметом захоплення – були оригiнальною, небаченою досi панорамою чудових краевидiв iз живими людьми-гуцулами на iх тлi. Подiбною «панорамою» була Гуцульщина й для других наших письменникiв. Одним, справжнiм i не перевершеним спiвцем Гуцульщини був ii уродженець i вiрний син, Осип, Юрiй Федькович. Його гуцульськi писання зродила едино велика любов до Гуцульщини й гуцулiв. Почував себе завжди гуцулом, мав i гуцульську вдачу: буйнiсть уяви, мрiйливiсть, сентиментальнiсть. Для нього Гуцульщина – рiдна краiна, найкраща в свiтi – гуцули найкращi люди. Навiть i понад гуцульську ношу нема кращоi в свiтi. Написав же: «Не скину тя, мiй сердаче, нiколи, нiколи!». Чорногора – це «Цариця наша!», Довбуш, отаман опришкiв – «наша слава, наш капiтан». Любив понад усе свою Гуцульщину, любили ii таксамо гуцули, що iх подав у своiх вiршах i оповiданнях. Теми до деяких своiх творiв брали з Гуцульщини нашi письменники: Іван Семанюк (Марко Черемшина) – оповiдання, новелi, О. Олесь – поезii, Євген Маланюк – поема, Улас Самчук – «Гори говорять», Козорiс – повiсть, І. Невицька – драма, останньо Гжицький – повiсть, Р. Єндик – «Арiдник смiеться» i iн. З давнiших М. Устиянович, iв. Франко, О. Кобилянська, А. Крушельницький. Етнографiчну працю про Гуцульщину в 5-ох томах видав Вол. Шухевич. Згадати треба ще про зацiкавлення Гуцульщиною чужинцями. Мабуть чужинцi почали скорiше, нiж украiнцi, цiкавитися нашою Гуцульщиною i гуцулами. А про мале зацiкавлення Гуцульщиною нашими вченими й письменниками може свiдчити хочби факт, що в «Слов'янськiй Енциклопедii», виданiй в Англii, гасло «Гуцули», опрацював у викривленому дзеркалi чужинець, мимо цього, що в тiй енциклопедii спiвпрацювало немало украiнцiв. А в нашiй «Енциклопедii Украiнознавства», гасло «Гуцульщина» опрацював поляк. Нашi мовознавцi на емiграцii не думають навiть поцiкавитися гуцульською говiркою, з ii мовними архаiзмами, хоч та говiрка сьогоднi вже на загибелi. Не зрушуе iх i те, що карпатськими дiялектами займаеться ще й нинi Польська Академiя Наук у Краковi… Дивно i прикро. Так було давнiше, так е i сьогоднi. Наша Гуцульщина зацiкавлювала бiльше чужих етнографiв, публiцистiв i письменникiв, нiж наших. Про це належить хоч коротко сказати. Дехто твердить, що про гуцульщину i гуцулiв були згадки вже в 15 столiттi, але не в нас, бо коли в наших лiтописах подано багато про рiзнi руськi племена, то про гуцульське плем'я нема в них найменшоi згадки. VI. Першi, хто поцiкавився нашою Гуцульщиною, були мабуть румуни-волохи. Вони ж бо намагалися доказати, що гуцули, це зукраiнщенi волохи, що просто смiшне, бо гуцули жили скорiше в Карпатах, нiж утворився з рiзних мiшанин румунський народ. Якщо не твердити, то можна припускати, що першi писання про Гуцульщину появилися в нiмецькiй мовi – пiсля прилучення Галичини до Австро-Угорщини. Капiтальну, наукову працю про гуцулiв «Дiе Гуцулен» написав нiмець, Раймунд Кайдль, професор черновецького унiверситету. Про Гуцульщину писав i згерманiзований мадяр, Л. Сахер-Масох, урядовець у Львовi, як теж високий австрiйський урядовець, Гакет… Прекрасну «гуцульську» повiсть-роман написав 1835 p. знiмчений жид, К. Е. Францоз iз Чорткiвщини – «Кампф уме рехт» перекладену на украiнську мову – «Боротьба за право». Цiкаве те, що писав Францоз у вступi до своеi повiсти: «Гуцули е мiшанцями слов'яно-рутенськоi крови з монгольською кров'ю уцiв». «Життя гуцулiв у Карпатах було завжди вiльне – гуцул не визнавав над собою жодноi чужоi влади, був буйноi, вибуховоi вдачi, вибухав, як гаряча струя крiзь снiг». «Як сокiл не може жити в клiтцi, так гуцул у пiдданствi». Сахер-Масох твердив, що гуцули пригадують звичаями, ношею i мистецтвом кавказькi племена. Вони, живучи в гiрських нетрах, заховали первiсний характер слов'ян, окремiшнiсть i свободолюбнiсть». Повiсть Францоза «Боротьба за право» перекладена була на англiйську мову, на ту мову було теж перекладено дещо й зi Сахер-Масоха. 1847 р. переклав на нiмецьку мову драму Й. Корженьовського «Верховинцi», К. Вiртзбах. Переклади речей з гуцульською тематикою з нiмецькоi на англiйську мову дали мiж iншим товчок, чи поштовх, англiйцi Мунiе Мурiк Довiе, поцiкавитися ближче нашою Гуцульщиною. Вона вiдвiдала Гуцульщину, побула там довший час, а пiзнiше 1891 р. видала книжку «А гирл iн Карпатгянс» – «Дiвчина в Карпатах». Крiм англiйськоi мови знала Довi мову нiмецьку. Сходилася в Галичинi з ополяченими нiмцями й поляками та з нашими священиками, в бiльшости москофiлами, то ж i не диво, що iнформацii, якi дiставала, були фальшивi, не вiрнi й не правдивi. На щастя могла конфронтувати iх з iнформацiями з книжок Францоза й Мосоха. А хоча мала приятелiв полякiв, то все ж таки написала: «Мова „рутенцiв" краща i милозвучнiша вiд польськоi», а «найкраща ноша в свiтi, це ноша гуцульська». «Але не лише Гуцульщина, але теж уся „рутенська" Галичина, це друга жидiвська Палестина» писала Довi, говорила, що гуцули заселювали Карпати вже за римських часiв, а саме слово легiнь мае походження вiд латинського слова легiонер. Не так дуже давно вийшла англiйською мовою, написана англiйцем, книжка про Закарпатську Гуцульщину з гарними iлюстрацiями. В Америцi перекладено на англiйську мову Коцюбинського «Тiнi забутих предкiв». Поляки почали цiкавитися гуцульщиною скорiше нiме украiнцi. Висе 1842 р. появилася друком драма поляка Й. Корженьовського «Карпацци Гурале», перекладена пiзнiше на украiнську мову п. н. «Верховинцi». Вона була перекладена теж на нiмецьку, московську i бiлоруську мови. Не було в Польщi театру, який не виставляв би драму Корженьовського по кiльканадцять разiв – у самому Краковi 26 разiв. Украiнський театр виставив ii вперше 1861 p. y Львовi. В польськiй мовi появилась була в 19 ст. розвiдка про Гуцульщину украiнського пароха в Жаб'ю, Витвицького. Об'емисту книжку з iлюстрацiями «Гуцульщизна» написав проф. Оссендовскi. Дивно й незрозумiло, як могла людина з титулом професора, але затуманена польським шовiнiзмом, написати стiльки дурниць, брехнi про Гуцульщину i гуцулiв! З Гуцульщини брав теми до своiх оповiдань поляк Юлiюш Гурчинськi. VII. Та найбiльше прославив Гуцульщину, а нею i себе, поляк Станiслав Вiнценз, книжкою «На високей полонiне», яка вийшла кiлькома накладами в польськiй мовi, та в перекладах на рiзнi европейськi мови, ба навiть жидiвською мовою. Не дасться заперечити – оповiдання Вiнценза з Гуцульщини написанi талановито. Але Вiнценз помiшав там, як кажеться, «горох iз капустою» – правду з видумками. «З гуцульського мiшка так i вилазить польське пiйло»… А вже дотично нацiональноi приналежности гуцулiв, то Вiнценз не знав, на котру ногу ступити. Раз вони мiшанцi, як у Оссендовського, раз «русiни», то «малороси», а дуже рiдко-коли украiнцi. Велика хаотичнiсть в означеннi нацiональности гуцулiв – вона «руска», «русiнська», «гуральсько-руско-русiнська», «червоно-руска». В цьому хаосi не може визнатися жодний чужинець. А мова гуцулiв? Гуцульська, руска, рахманська. Щоб тiльки не украiнська. Що ж, недаром поляки називають Вiнценза «Певцов польскей Гуцульщизни» – спiвцем польськоi Гуцульщини. На польську мову перекладений був твiр В. Шухевича «Гуцульщина». У московськiй мовi подав першу розвiдку «О гуцулах» Й. Корженьовскi, автор «Верховинцiв». Про Гуцульщину подавали згадки в московськiй мовi виходцi з Карпат, члени Академii Наук у Петербурзi. Переклад драми Корженьовського «Верховинцi» на московську мову вийшов 1846 p. A вже за московсько большевицьких часiв появилося багато творiв украiнських письменникiв iз гуцульською тематикою в перекладах на московську мову. Пiсля окупацii москалями Галичини й Закарпаття появилася друком гуцульська повiсть московською мовою «Верховiно светку ти наш». В ческiй мовi появилася була пiсля першоi свiтовоi вiйни повiсть з Гуцульщини Кудея «Гуцульська Республiка» – перекладена на украiнську мову. Повiсть написано прихильно до гуцулiв i всього украiнського народу. Чеський письменник Ольбрахт написав повiсть «Микола Шугай», що теж перекладена на украiнську мову. В нiй багато згадок i про Закарпатську Гуцульщину. В чеськiй мовi зiбрано було дещо етнографiчних матерiялiв iз Гуцульщини. Знаний мадярський письменник Маврикiй Йокай, написав повiсть з часiв Кошутського повстання, в якiй дii вiдбуваються в наших Карпатських горах. Із цього коротенького «огляду» виходить, що нашою Гуцульщиною цiкавилися чужинцi i украiнцi – однi бiльше, другi менше… VIII. Славилася наша Гуцульщина, не лише красою, але й богатством. Найбiльше ii богатство, а одночасно й краса, були темнi, непрогляднi лiси – пралiси, в бiльшостi шпильковi, а теж i листястi. Лiси, а в них повно всякоi звiрини, що давала м'ясо й дорогi шуби та й рiки повнi риб, як теж полонини з сочистими травами для худоби. За давних часiв карпатськi лiси зi звiриною були, як говорили верховинцi, – «Божi та й нашi» – людськi. Верховинцi жили з ловецтва, рибальства й випасу худоби – зi скотарства. За давньоi Польщi належали iй Карпати лише номiнально, фактичними iх власниками були верховинцi, називанi пiзнiше гуцулами. Лiси, близько людських осель, палили й корчували, вирубували й спускали дерево Черемошем i Прутом на Покуття i Пiдгiр'я, де не було лiсiв. Дерево мiняли верховинцi за збiжжя, передовсiм за кукурудзу. Покутяни i Пiдгiряни будували з карпатського дерева хати й господарськi будiвлi. Шкури-шуби з упольованоi звiрини мiняли верховинцi за зброю i порох, як теж за iншi ужитковi речi, а часто продавали за грошi. Щойно з прилученням галицькоi i буковинськоi Гуцульщини до Австрii i загарбання Закарпатськоi Украiни Мадярщиною, настали для верховинцiв тугi, тяжкi часи. Австрiя удержавила майже всi карпатськi лiси й звiрину в них. У Львовi створено Головну Дирекцiю Карпатських лiсiв, а iй пiдчинено надлiсництва й лiсництва над Прутом в Ославах, Делятинi й Ворохтi з 50.000 гектарами лiсiв; у Яблоновi, Шешорах, Косовi i Кутах, над Черемошем у Гриневi i Явiрнику 27.000 гектарiв лiсiв. Крiм того були ще двi, недержавнi т. зв. фундацii: Скарбка в Жаб'ю i Баворовського в Ясеновi Горiшному, приблизно по 15.000 гектарiв кожна. Постало «Акцiйне товариство для експлуатацii карпатських лiсiв». Акцiонерами були пануючi цiсарi i королi. Оголювали Карпати з лiсiв, а дерево сплавлювали рiками в свiт. Дерево з Крпат цiнено дуже. В Карпатах були давно модренi та дорогоцiннi тиси i кедри. Тi першi витято i продано. Тисовi лiси понад двома рiками, Чорною i Бiлою Тисами, витяли мадяри. Залишились по них тiльки назви рiк, Тиси. Пiд Чорногорою простягаеться полонина Кедроватий з «сiдцем» Довбуша. Колись шумiв там великий лiс iз самих кедрiв, вiд чого й пiшла назва полонини – Кедроватий. Отой лiс зайняв був «правом кадука» польський шляхтич, Пршибиловський, «пан» на Криворiвнi. Гуцули називали його «Прибилою», чи пак Приблудою. Отой то «Прибила» казав витяти впень усi кедри й продав iх венецiйським дожам, не залишив нi одноi кедрини. Не дарма казали гуцули, що «в польських панiв дiравi кишенi – годi iх наповнити грiшми». По схiдню сторону Чорногори пропали кедри, по захiдню – тиси. З тисiв заховався був тiльки невеликий лiс – резерват у Княждворi, поблизу Коломиi. Нищила карпатськi лiси Австро-Угорська держава, нищила iх безпощадно й Польща, а все ж таки не могли iх всiх знищити. Таксамо не могли знищити усiеi звiрини в тих лiсах. Ще 1931 року було в лiсах над Прутом пiв тисячi оленiв, шiсть ведмедiв, були вовки, куницi i видри, а на теренi надлiсництва Гринева i Явiрника, крiм оленiв, було тридцять ведмедiв, п'ятьсот вовкiв, вiсiмнадцять рисiв i кiльканадцять тисяч усякого птаства. Немало звiрини нуло й на теренi обох фундацiй – Скарбка i Баворовського. Аж налягла на Карпати найжахливiша з усiх орд, московська, – дика i нищiвна орда. Сараною впала на нашу Верховину й верховинцiв, а лiси, багатсво й красу гiр, витяла впень. Звiрину вистрiляла, людей ожебрачила й у рабське колгоспне ярмо запрягла. Що створила добра, ласкава Божа рука й чим щедро обдарувала верховинцiв, те знищила люта рука московського сатани. Там знайшли були свiй захист i «випадову базу» продовж 10-ти рокiв (пiд час i по другiй свiтовiй вiйнi) многочисеннi вiддiли УПА. Багата наша Гуцульщина й рiзними копалинами. Вона мае камiнну й потасову солi, брунатне вугiлля, залiзнi i мангановi руди, графiт, нафтяну ропу, земний газ, сiль, торф i всякi мiнеральнi джерела. Є там i срiбло. Багатi Карпати й полонинами, на яких випасано стада великого i дрiбного скоту. В 1925 року випасалося на гуцульських полонинах: 50.000 овець, 3 300 корiв, 7 890 ялового скоту – волiв i телиць, 2310 коней (за проф- Кубiйовичем). Крiм цього випасано й по селах немало всякого скоту. Це було в останнiх часах перед другою свiтовою вiйною велике багатство гуцулiв. Не меншим багатством верховинцiв були повнi всякого добра клiтi-комори. Поколiння нагромаджували його – в деяких багатших газдiв можна бу-то побачити просто музеi з мистецькими виробами: керамiкою, рiзьбою з дерева i металю, з сукна килими, лiжники i полотна: вишиванi сорочки, запаски, скатертi тощо. Багатi газди переховували в скринях золото i срiбло. Усе було колись – було, й уже нема. Хiба щось десь в печерах, як вiрять гуцули, захованi скарби з опришкiвських часiв. iх нiхто не вiзьме, бо вони завороженi й заклятi. IX. «Чуже хвалите, свого не знаете – самi не знаете, що маете» (за польським поетом). Нема в свiтi краси понад красу гуцульських Карпат. Тож i не дивно, що гуцули живучи в Бескидах Зелених, у три ряди саджених, любили красу – любили все, що гарне а бридилися поганим. Уже сама гуцульська, барвиста, прекрасна ноша, хатня установка та гуцульська рiзьба в деревi i металях свiдчили про любов гуцула до краси та збуджували подив у своiх i чужих. Любили красу й гуцульськi легiнi-опришки – любили гарний одяг, а вже найбiльше гарну й дорогу, срiблом i золотом окуту зброю. А що вже казати про iх ватажка Олексу Довбуша – його зброя блистiла i с'яла щирим золотом, срiблом i самоцвiтами. А одяг на ньому? На головi кресаня з павиними перами й «трiсунками» в часi виправ на «зайдiв» – ворогiв, бляхою окута, на шиi «мальована» хустка шовкова з золотою «брошкою», лянна сорочка, зимою чорний, лiтом червоний сердак iз «кутасами» рiзних кольорiв, пiд сердаком кожушок без рукавiв – «киптар», сафяном нашиваний, волiчкою прикрашений, пiд киптаром широкий, ремiнний черес, золотом i срiблом нашитий, за чересом двi дорогi, золотом i срiблом лискучi пiстолi, через одне плече пушка-крiс iз золотим окуттям, через друге рiзьблена, зi слоневоi кости порошниця i «тобiлка» – торба з ременю, теж iз прикрасами, потрiбна в «походах», на ногах чорнi, частiше червонi «гачi»-штани й легкi «постоли». Так чи ж дивно, що гуцули свого Довбуша «гарним, пишним, ек царевич, соколом ясним, хижокрилим орлом» звали, славили, величали, ним гордились, як лицарем, оборонцем гуцульськоi свободи, що то нi на хвилину не випускав iз рук сталевоi «бартки»-топора, окутого золотом, насадженого самоцвiтами? За красу й силу, мужнiсть i смiливiсть глибиною серць своiх любили? Чи дивно, що слава про Довбуша та його геройськi чини й подвиги далеко поза горами, ген по широких ланах Подiлля, лунала й голосною була. Бували в Карпатах опришки перед Довбушем, бували й по його трагiчнiй смертi. Мусiли бути! Мусiли боронити краси, добра, волi i багатства своiх гiр перед зависними, лихими сусiдами-ворогами, мусiли гнати вiд себе iх топорами-бартками, пiстолями й крiсами. Згадати б хоч би славнiших iз них, як Дмитра Понипалека, Туманека-Сапрiяна, Михайла Кляма, Василя Баюрака, Ілька Мочерняка, а навiть i гуцулок, Параску Луценкову й Кирхiду з Селетина, не поминаючи Гната Височана, що зiбрав був у часи воен гетьмана Хмельницького кiльканадцять тисяч войовникiв iз Карпат, Покуття i Пiдгiр'я. Та про них загинула пам'ять. Притьмила й заглушила ii, як рев Черемошу й Прута, як шум гiрських потокiв, голосна й вiчно живуча слава Олекси Довбуша – в легендах, переказах, оповiданнях i пiснях живе вона. Тут станув Довбуш на каменi i залишив слiд своеi ноги в постолi, там звiв бiй з нечистою силою, а там, розлютившись, звалив у Прут величезну каменюку, тими стежками ходив iз легiнями на ляхiв, а тамтими плаями виправлявся на Мадярщину, а ще iншими ходив на Волощину, а там ген далеко на Угорщинi «Золота Баня», яку Довбуш здобув, забрав з неi великi скарби. Там стара хата з зарубаним Довбушом одвiрком, а там «круглек», де Довбуш танцював з легiнями, там переходив Довбуш у повiнь Черемош, а там кров Довбуша на дверях хати Стефана Дзвiнки в Космачi, у Синицях i Чорногорi «Комори» зi скарбами Довбуша. Найде iх той, хто полюбить Карпати й гуцульську волю, як любив iх Довбуш. А ще там, на Кедроватiм, камiнний стiлець «сiдець» Довбуша, на якому вiн сидiти любив. Сидiв i замрiяними очима своi гори оглядав, голубив, до серця пригортав. Довбуш для гуцулiв втiлення сили й краси, буйности й свободи та давних, незабутих часiв. Два великi скарби носив Довбуш у серцi: велику любов краси гiр, а ще бiльшу любов карпатських вольностей! iх передав вiн i всiм верховинцям. За це вони його прославляють i прославлятимуть по вiки! Гуцульське опришкiвство Заки написати коротенько про те опришкiвство, позволю собi на малу дегресiю. Бувши ще малим, чув я таке: була Сура, а в неi чоловiк Мошко. Мошко був малого росту i щупленький, що не було до вподоби Сурi. Казала: «Мойше, мах дiх гройс» («Мошку зроби себе великим»). Та Мошко не знав, як йому це робити? Тодi Сура радила йому «надуватися». А чи не бувае воно таке саме й з нацiями, от хоч би з польською i украiнською? Мала була польська нацiя, але вмiла «надувати» себе «од моржа до моржа», робила себе великою, «моцарствовою». Цiеi штуки не знали й досi не знають украiнцi – зате вмiють себе, треба цього, чи нi, применшувати, а то й принижувати. Це показуе наглядно iсторiя Украiни. Чи не написано в нас бiльше про Берестечко, нiж про Конотоп? Чи не спiваеться у нас ще й нинi «Край мiстечка Берестечка…?», а де пiсня-дума про Конотоп? Про Тетерю i Брюховецького написано бiльше, як про свiтовоi слави лицаря Сагайдачного, про Павлюка й Сiрка, а як мало про героя Богуна. Чи найдемо в нашiй iсторii те, що написав про нього польський iсторик Кубаля? «Богун, був це найбiльший украiнський патрiот, послiдовний самостiйник i незламний противник союзу Украiни з Московiею». Зовсiм iнакше у полякiв. Забрала польська шляхта силою своiх панщизняних «хлопуф» i погнала iх iз косами на московськi гармати пiд Рацлавiцамi. Це iсторична правда. А що зробили з неi поляки? «Героiв, косинерiв» зробили з хлопiв. «Надули» i роздули до неможливих границь Рацлавiце, пiднесли до небес, створили «Панораму Рацлавiцку» ушляхетнили темного «хлопка» Бартоса, давши йому прiзвище Гловацкi, пiснi про нього та його геройство склали. «З польськон шляхтон, польскi люд…» – написав потiм поет Виспянскi. Вмiли поляки «надувати» себе, а все це робили для пiднесення i скрiплення патрiотичного духа. Цього нажаль не вмiли украiнцi. От ще одне: гуляв по пiдтатрянських горах ватажок гуральських опришкiв Яносiк. Не був поляком, був з походження словак, як i бiльшiсть гуралiв. Але iз Яносiка зроблено поляка – оспiвали його в пiснях, вiршах i оповiданнях. А як воно у нас хоч би з Довбушем? Чи не написав В. Будзиновський, що Довбуш i його легiнi це були звичайнi розбишаки-грабiжники? Не прийшло йому й на думку, що укр. нарiд нiгде й нiколи не прославляв розбiйникiв так, як прославили гуцули Олексу Довбуша та його опришкiв у пiснях, легендах i переказах. О. Ю. Федькович так писав про О. Довбуша: «Наша слава, наш капiтан на Пiдгiр'ю», хоча деякi звали його i опришкiв… «звичайними розбишаками-грабiжниками…». Першу друковану згадку про Довбуша подано в брошурцi видавництва Бiловуса в Коломиi. Подана була його бiографiя i смерть на пiдставi судових актiв. Довбуша пострiлив дiйсно в Космачi Ст. Дзвiнка. Пострiленого, але ще живого, Довбуша везли на приказ «старости» Яблоновського до Коломиi; в дорозi Довбуш умер, похований в Коломиi, де сьогоднi ринок. Та гуцули зовсiм iнакше оповiдали про Довбуша та його смерть. Довбуш згинув таки в Космачi, а перед смертю казав своiм легiням узяти себе «на топiрцi та занести в Чорногiрцi» – там його поховати так, щоб ляхи про це не знали й над його тiлом не знущалися. Легiнi вволили волю свого отамана, занесли його в Чорногору й там його поховали, а де, того нiхто не знав i досi не знае. Там, у Чорногорi, мають бути й «Довбушевi комори» зi зброею, зо срiблом i золотом. А що спонукало Довбуша пiти в опришки й стати потiм iх отаманом? Поляки твердять, будьто пан-дiдич Печенiжи-на (тодi було воно ще селом) вiддав брата Олекси в рекрути, де вiн поповнив самогубство, а Олекса, щоб помститися за це, став опришком. Та старi гуцули, а мiж ними 110-лiтня гуцулка в присiлку Космача, Завоелi, оповiдала зовсiм iнакше: «Пан» збезчестив сестру Олекси – «опоганив», як казала стара гуцулка – за це Олекса вбив пана, пiсля чого пiшов у Чорногору, де вiвчарив на полонинах, а щойно потiм став опришком-ватажком узброених легiнiв, на чолi яких мстився кроваво на ворогах Гуцульщини, за кривди й знущання над гуцулами. Опришки бували на Гуцульщинi i в часах перед Довбушем. В опришки гнав гуцулiв нелюдський, жорстокий гнiт усяких, польських, пiзнiше австрийських урядовцiв i «рекрутщина», насильне ловлення верховинцiв до австрiйського вiйська. Писав – поляк: «Козак пана не знав звiку, вiн родився на степах». Так i гуцул, що родився в Карпатах – не знав i не хотiв знати «пана» над собою. Ненавидiв усiею душею панiв i всяких зайдiв, що лiзли в його гори, йшов у опришки i гнав зайдiв геть! Гнав крiсом, пiстолею i барткою-топором… За часiв панування над Карпатами Польщi, мав польський уряд проти гуцульських «бунтарiв» окремi вiйськовi вiддiли, що iх звано «гайдуками». Та гуцули не дуже то лякалися тих гайдукiв. Куля в серце, сталевий топiр у голову. Так було до 1772 р. Гуцульськi Карпати належали до Польщi лише номiнально, фактичними iх власниками були гуцули. Польща не мала сили приборкати бутних гуцулiв. Щойно Австрiя у спiлцi з польською шляхтою почала прибирати до рук непокiрну Гуцульщину. Наслала в Карпати своiх урядовцiв-мандаторiв iз необмеженою владою. Були це знiмченi чехи, так зв. «дойч-бемен». Були це просто кати, що безмилосердно знущалися над гуцулами. Про одного з них, Гердлiчку, з осiдком у Устерiках, залишилися згадки й по сьогоднi. Довбуш, умираючи, казав своiм легiням покинути опришкiвство, але ж щораз «тугiшi часи з катами-мандаторами й рекрутщина, не давали гуцулам занехати опришкiвство. Продовжували те, чого не мiг уже продовжувати Олекса Довбуш. По всiй Гуцульщинi «гуляли» дальше опришкiвськi ватаги та боронили волю гiр i свободу гуцулiв. Австрiйський уряд зорганiзував до помочi гай-.дукам у боротьбi з опришками окремий вiйськово-жандармський вiддiл – у числi до двох тисяч. Гуцули називали тих «шандарiв» смоляками – вiд смоли-живицi, якою були висмарованi, продираючись за опришками крiзь гущавини смерекових лiсiв. Називали iх «блехарями» вiд блях, якими були обведенi iх шапки перед опришкiвськими бартками-то-порами. Але й цим «смолякам-бляхарям» не легко було приборкати свободолюбних гуцулiв. Опришкiвськi ватаги, хоч уже малi, «гуляли» на Гуцульщинi ще й у першiй половинi XIX ст., спiваючи: «Єсть у мене топiр, топiр, ще й кована бляшка, научу я того нiмця, та ще й того ляшка». Вiльно, буйно й весело, мимо ворожого гнiту, жили колись нашi гуцули. Та минулося. Сьогоднi, придавленi московськими лаптями, згадують минуле й втирають гiркi сльози. А тi, кого не вимордувала Москва й не вивезла в Сибiр? Тi читають листи вiд рiдних iз Сибiру i поливають iх сльозами. В тих же листах безмежна туга, жаль i бiль… Зiйшло сонце iз-за тайги iз темного гаю, Тежко-важко проживати у чужому краю. Коби крильця пташеняти мав я сиротина, Полетiв би, де зелена наша полонина! Почорнiли, смутком укрилися гуцульськi Карпати. Там уже навiть пташки не спiвають. В одному листi з Гуцульщини написано: «Ой не спiват соловiйчик, зазулька не куе, Прийшов москаль в нашi гори, тай людей мордуе».     Михайло Лолацький По той бiк Чорногори Присвячую цю книжку Друговi з молодих лiт, Сем. Фодчуковi в Торонто i Добродiевi Григорiю Ярелчуковi в Нью-Йорку     Автор По той бiк Чорногори І Простора наша Гуцульщина в довжiнь, у ширiнь i височiнь – нiхто не знае допевна, де ii початок, а де кiнець. Простяглася уздовж i вшир, пiднялася високо. Зайняла пiвденну закутину галицькоi волостi, вперезалася частиною буковинськоi Верховини, закосичилася верхами, полонинами й лiсами Закарпаття. Гуцульщина! Запишнена зеленою красотою, сповнена сили, вславлена буйнiстю природи та бурхливiстю життя мешканцiв-гуцулiв. Здавен-давна свiт дивами дивувала, людей чудами чудувала, чарами причаровувала. На жаль було в нас мало, хто ту нашу Гуцульщину знали й любили, а красу й силу цiнили, та подивляли. А тiеi краси й сили було мабуть найбiльше в частинi Гуцульщини по ту сторону Чорногори над бистротечними рiчками, Бiлою i Чорною. Тисами. Але ця Закарпатська Гуцульщина була в нас найменше знана – забута була колись, – у мряцi забуття залишилась по сьогоднi. А там краса, якiй рiвну не легко найти. Там заховано найбiльше первобутности гiр i гуцульськоi старовiччини. Найгустiшi тут лiси були, найбiльше було в них рiзноi звiрини, найбистрiшi потоки тут гремiли, найдовше тут усякi духи в нетрах i дебрах перебували, найголоснiший був тут гомiн гуцульськоi давнини. Славу цiеi Гуцульщини несла в свiт Тиса – славнi тут величиною i красою села, а мiж ними найбiльшi, Ясiння, з близько десятьма тисячами мешканцiв i Рахiв iз сiмома тисячами. Старовиннi це оселi – iх початки губляться в мряковинi сивоi давнини. Тут i полонини просторi з буйними травами – мiж ними 2.022 м високий Петрос, а дальше, Шешул, Менчул, Прелуки, Близниця i другi, – тут не лише двi Тиси, але й потоки, мiж якими найбiльшi Розiш великий i Свидовець. Майже зовсiм забутою, нiким недослiджуваною була та найменша частина Гуцульщини з мiсточком Руською Поляною вiд полонини Копiлаша на пiвденний захiд до мiста Сиготу. – (Марамош Сiгет). Ця частина належала перед першою свiтовою вiйною до Мадярщини, пiсля вiйни припала Румунii. Наш нарiд тут був безмилосердно й безщадно нищений матерiяльно й гноблений морально, – чисто украiнськi i мiшанi села не мали своiх шкiл, селяни жили в нуждi i темнотi, ба, священики тут були змадяризованi так, що й у церквах не находили нашi люди нiчого свого, нiчого рiдного. Мадяри мадяризували гуцулiв, румуни румунiзували, а жиди визискували; всi, як голодне гайвороння клювали живе тiло наших людей. Непрогляднi темнi лiси, колись власнiсть гуцулiв, забрала держава, звiрину в них забрали для себе мадярськi вельможi, а майже всi полонини з теплим пiдсонням i буйними сочистими травами, загарбали жиди й випасали на них тисячнi стада рогатоi худоби й овець. Хоча карпатськi лiси були власнiстю держави, то iх експльоатацiя була в жидiвських руках. Вони перебирали вiд держави вируб лiсiв, бутини, затруднювали в них тисячi лiсорубiв-бутинарiв, розраховувалися з ними, як самi хотiли й використовували в злочинний спосiб, доставляючи iм та iх родинам харчi на рахунок платнi за бутинарську працю. Жиди були власниками великих тартакiв, у iх руках був теж майже весь деревний промисел. Гуцульськi села тут, як Петрова, Рускова та другi, вбогi; при головних вулицях гарнi жидiвськi будiвлi, при них городи, сади й сiножати, гуцульськi ж хати розкиненi по верхах i грунях. Прекрасна й багата тут природа, а люди сiрi, бiднi, блiдi недоживленi дiти, зкаль бере глядiти на них – матерi iх передчасно постарiлi, обличчя в них журбою о хлiб насушний пооранi. А всi вони добрячi, щирi й гостиннi, сердечнi, лагiднi й прихильнi, хоч бiднi й нещаснi. Тiльки десь там далеко, у верхах, пiд полонинами, задержались були ще багатi газди, нащадки колишнiх дукiв Верховини. Спiльними зусиллями павперизували й ожебрачували жиди, мадяри й румуни гуцулiв – газдiв замiнювали в своiх слуг i наймитiв. Жаль огортав i злiсть поривала, глядячи на ожебрачених гуцулiв – автохтонiв багатоi землi, яку завоювали колись iх предки й запосiли непрогляднi пущi i нетри Бескиду на те, щоб ними користувалися й багатiли ненаситнi чужинцi-зайди. А автохтони, ожебраченi колишнi газди – дуки, жили, забутi своiми, погорджуванi чужими, визискуванi ворогами; животiли, зданi на ласку й неласку зайдiв. Нiзвiдки поради, нi допомоги немаючи, нидiли, загибали. Вiд непам'ятних часiв бували тiснi i безпереривнi зв'язки мiж галицькою i закарпатською Гуцульщиною взагалi, а з цiею частиною за Копiлашем, зокрема. Проходив тут головний шлях знад Черемошу над Тису – Дiдушковою Рiчкою, потiм iшов двома плаями на полонину Скупову, дальше плаем, зв. Угорське й Стовпнями на Черемош у Зеленiм, звiдтам на Шибений, або Лудовою на Ватунарку, а звiдси Руським Дiлом на Копiлаш, а з нього в глибину закарпатських гiр. Далекий дуже i довгий та великими труднощами, перепонами й небезпеками наiжений був цей гуцульський шлях. Бистрi рiчки i потоки, крутi й стрiмкi плаi каменистi i темнi, як нiч лiси непрохiднi, а в них повно дикоi звiрини, а там i безкраi полонини. Та гуцул любив мандрувати любив небезпечнi пригоди, а перешкод i звiрiв не лякався; на мандрiвцi почував себе вiльним птахом. Позатим був цей шлях i торговельним шляхом – ним проходила замiнна торгiвля мiж двома посестрами – галицькою i закарпатською – Гуцульщинами. Цi плаi, це був вiдвiчний шлях, який лучив зi собою роздiлених кордонами гуцулiв. Тут по обох боках цього шляху й Копiлаша, направо й лiво простяглися безмежнi полонини, а довкола них густий пралiс, повний диких звiрiв. Копiлаш теж оточував темний лiс, що простягався по високих берегах потокiв аж перед Руську Поляну. Гора й полонина Копiлаш були вже по ту сторону Чорногори. Крiм плаю через Копiлаш вели на Закарпаття ще плаi зi Стога, граничноi полонини, з Фуратика й Ледескула ген аж над рiчку Вишову, де жили теж нашi люди, змiшанi з румунами. На сусiдуючих зi собою полонинах сходилися лiтом гуцули з цiеi i тiеi сторони Чорногори – сходилися i дружили зi собою. Дуже крутим i стрiмким плаем крiзь темний лiс сходилося з Копiлаша на бистрий i бурхливий потiк. Джерело того потоку заховане було десь глибоко в лiсi мiж скелями, хто зна, чи бачило його коли людське око. Вузьким, каменистим руслом продирався той потiк помiж лiсову гущавину й скелi, i щойно минувши лiси Копiлаша, розливав своi води дещо ширше, а його високi береги, покритi великими листковими й чатинними лiсами, розсувалися щораз бiльше, тож плив уже широкою, розкiшною долиною з лугами, буйним зiллям, квiтами i травами аж до простороi, плодовитоi, сонцем залитоi рiвнини, на якiй розложилося колись село, сьогоднi мiстечко, Руська Поляна. Оповiдали старi люди, що колись давно-давно – коли, цього сьогоднi нiхто вже сказати не може, зайшли були сюди два брати, Медведчуки. Дуже iм припала до вподоби зелена долина пiд горами над бистрою рiчкою. Тут на цiй полянi осядемо й будемо жити – сказали. Побудовали собi на нiй доми, привели жiнок «ззагори» й стали газдувати. Лiтом випасали на полонинах стада маржини й овець, зимою полювали на дику звiрину. Множилося iх багатство, помножувався i iх рiд. Почали осiдати довкола них нашi люди, що iх манила до себе краса й плодовитiсть простороi, прелуки-поляни. Та з часом почала вона притягати до себе постороннiх, чужих людей-зайдiв… Не було ради, треба було боронити поляну перед ними, перед зайдами, як iх називали нашi люди. На чолi оборонцiв ставали оба Медведчуки, а були вони дуже сильнi й вiдважнi, тай дуже любили свою Поляну. Били i гнали геть зайдiв, кричучи: Не пхай сюди свого поганого носа, зайдею! Тут наша, тут, руська поляна, власнiсть людей руськоi крови, вiри й мови! І Руським зветься той потiк, що над ним наша Поляна! Звiдсiль то й назва, Руська Поляна. Але потiм прийшли важкi i поганi часи для нашоi закарпатськоi Гуцульщини, а з нею i для Руськоi Поляни. В боротьбi з наступаючими на неi чужинцями згинув останнiй нащадок Медведчукiв, долину залляли зайди мадяри, румуни й жиди, та стали ii панами. Але всежтаки, хоч мадяри перезвали навiть Руську Поляну на Гавесмезе, то панiвною мовою в нiй була завжди украiнська мова. Так воно там i сьогоднi. Не завадить подати ще дещо про ту, за Чорногорою, закутану нашоi Гуцульщини з великими селами, Богданом, Раховом i Ясiнням. Як уже сказано було, була ця частина Карпат одною, великою, непрохiдною пущею лiсiв. Крiм диких звiрiв i птаства, нiщо iнше не оживлювало тут гiр i лiсiв. А звiрини й птаства була тут тьма-тьменна. Говорили тут колись старi люди, що Господь прогнав був iз раю не лише Адама й Еву, але й усiх звiрiв i птахiв, а тi найшли для себе другий рай власне по ту сторону Чорних гiр, над двома Тисами. А було тут тепло й затишно, холоднi вiтри не завiвали сюди, не було таких лютих зим i морозiв, як по цю сторону Чорногiрського хребта – мала звiрина й пташня де жити й плодитися. Дики ходили тут стадами, голоднi не були, – буки давали подостатком жирноi бучини. Оленi i серни випасалися на полонинах, дуже багато було вовкiв, найбiльше кишiло в лiсах вiд диких котiв, рисiв i лiсових куниць. Над потоками, що були повнi риби, жили видри, вороги пстругiв. Птаство наповнювало лiси не лише спiвом, але й криком i вереском. Над ним, як над звiрями ведмiдь, царював орел. Правда, звiрi пожирали однi одних, але плодилися так, що це не зменшувало iх кiлькости. Проходили вiки над Карпатами, а в цiй дикiй закутанi нiщо не змiнялося, бо не заходив ще до неi чоловiк. Про перших тут людей оповiдали старики те, що чули вiд своiх предкiв. Першi люди зайшли сюди з тамтоi сторони Чорногори, знад Прута й Черемошу й вони то заселили цю частину Карпат. Були це втiкачi. Довгий час жили тi люди над долiшними Прутом i Черемошем свобiдним життям, нiхто з чужинцiв не заходив до них i не нарушував iх життя. А потiм зайшли до них чужинцi-зайди – iх називано панами. Тi то «пани» принесли людям панщину, гнiт, неволю i утиск. Вони ж звикли були до вiльного свобiдного життя, не хотiли зносити й терпiти панщини. Отож проворнiшi й вiдважнiшi зпомiж них почали думати, де би iм шукати такого життя, яке мали iх предки, що не бачили й не знали зайдiв-панiв й не знали що це таке панщина, а з нею ще й вiйськова служба. А де ж можна було найти ще тодi безпанську землю? По ту сторону Чорногори, де темнi лiси шумiли, а в них звiрi ревiли! Туди отже стали продиратись свободолюбнi люди. Важке, дуже важке життя ждало iх там, але було вiльне, свобiдне, а вони за таким життям тужили, такого життя шукали й находили в безмiрних пущах лiсових. Першi шляхи, що вели за гору, це були плаi – один через Копiлаш, другий через Вороненку. Туди тiкали люди вiд панщини й вiд вiйськовоi служби, а згодом позакладали там оселi, пiзнiше великi села, як Руська Поляна, Богдан, Рахiв, Ясiння i другi. В тому часi, коли по цю сторону Чорногори була вже панська неволя й чужа влада, в краiнi над Тисами не було ще жодноi влади – була воля, хоча життя людей, осiлих у нiй, було дуже тверде й важке. Люди жили виключно з ловлi звiрини – вона живила й одягала iх. Середуща Тиса була вже тодi пiд мадярами, але iх влада сягала лише по Сигiт. Мадяри дуже жорстокi, але при тому трусливi, вони зайшли в Карпати щойно тодi, як були тут уясе вiльнi вiд лiсiв i звiрiв простори, а на них людськi багатi оселi. Дехто з перших поселенцiв осiдав в недоступних горах, але таких не було багато, бiльшiсть закладала собi житла на полянах-прелуках понад рiчками й потоками. Така прелука, оточена зi всiх сторiн ланцюгом гiр iз лiсами, була там, де сьогоднi село Богдан. Ця долина-кiтловина була тепла, а в довколiшних лiсах було безлiч дикоi звiрини – мясо й шкiра для поселенцiв. Тут то, на тiй прелуцi, де сходяться два потоки, Павлик i Вiдричка, осiв один iз перших поселенцiв Богдана – Говрек називався. Звiдки зайшов сюди, нiхто не знав, нiхто його про це не питав. Над Тисою осiв Колачук, а над ii притокою Богданом, Зелiзник. Перший, що осiв у Лугах, звався Бочкар. Там, де впадае в Тису потiк Вовчий, осiв Корчун, а там, де вливаеться в Тису рiчка Квасний, оселився Котлан, пiзнiше великий багатiй, що заняв для себе багато полонин, мiж ними Пiп-Іван, цей що за Богданом, Гропа, Остелка, Лечин, Головач i Петрос. Другi богданцi запосiли полонини, Лихi Трави, Берлеску, звiдки бере початок бистрий потiк Лешетiв, а дальше велику полонину, Томнатик. За тими полонинами простягалися дальшi, як Маслокрутова, Прелука, Довгий, i Гребiсьоха. А ще дальше Межипотоки, Стерешора, Мала i Велика Ненеска, Вершiщавiл, Кея i Алан. На Ненесцi багато скал, а в них Довбушовi комори зi скарбами. За тими тягнулися ще полонини, Вiпчина й Виртопи, та чорногiрськi полонини, Балтацул, Бребенеска, Туркул i Брицкул. З чорногiрських полонин заняли Богданцi Скопеску, Ланчинеску, Гарманеску i Рогнеску. Вони були спершу власнiстю Зелiзника, а потiм перейшли в руки Молдавчукiв. Усi тi полонини зайняли мешканцi сiл над Тисами i iх притоками, але сталося це не зразу – на це потрiбно було довгого часу. Першi поселенцi в тiй частинi Бескиду вели кочовниче життя, як ловцi звiрини жили в шалашах, пiзнiше стали будувати колиби з круглого дерева, а шпари затикали мохом, вiкон не було, а як i були то зовсiм маленькi, а замiсть шибок зi шкла, були виправленi на тоненько заячi шкiрки. На серединi колиби горiла ватра, яка нiколи не вигасала. Щоб можна було зразу плекати яку городину, чи щось сiяти, чи садити, про це не можна було й думати, не можна було держати i домашнього скоту. Треба було вперед палити й корчувати лiс – робити городцi пiд ярину й царинки на сiно. Землю пiд городцi копали лопатами, а пiзнiше орали вже, але дерев'яними плугами. Сiяли овес i ячмiнь, а потiм садили вже картоплю. Але не йшло це легко. Часто всю працю i надiю нищив ведмiдь – не помагала хочби яка сильна огорожа, ведмiдь нищив ii i толочив засiв. Треба було ночами сторожити засiяне й держати весь час велику ватру. Картоплi нищили дики. Тяжке, не легке було життя газдiв за Чорногорою. Пiзнiше змiнився вигляд нашого Бескиду по ту сторону Чорногори, зрiдли лiси, зникли звiрi. Залишились там лише ще тi самi, але вже голi верхи, грунi i полонини, та ще рiчки й потоки, яких там багато, а всi страшенно бистрi й бурхливi. Крiм уже згаданих потокiв, е там ще Щавель, Бребой, Тищера, Бiлин, Рускова, що вливаеться у Вишову, Вадомир, притока Квасного й багато iнших. Комунiкацii мiж оселями на Закарпатськiй Гуцульщинi не було довгий час жодноi. Дуже тяжко було дiстатися з Богдана до Рахова, хоч вiддаль мiж ними була невелика. З Богдана в Рахiв можна було зайти тiльки пiшком понад Бiлу Тису, але лише до того мiсця, де вона сходиться з Чорною, а дальше русло Тиси було непрохiдне, треба було спинатися гiрськими верхами. Дорогу з Рахова у Богдан прокопано щойно тодi, як мадяри взялися вивозити в свiт карпатськi лiси. Найлегше ще було дiстатися з Богдана в Луги, вище потока Мущитуля. Луги повстали ранiше нiж Богдан – сюди було найлегче дiстатися втiкачам зза Чорногори. Плаi на полонини повстали тодi, як горени запосiли полонини й виганяли на них маржину й вiвцi. Найстаршi плаi, це з Рахова в Чорногору, з Богдана через Луги, ще iншi вели на Переслiп i Мегуру, з Мегури на Берлибашку, звiдтам на Вершi, а потоком, Бiлий, у Требушани. З Говерлi вiв плай Лозiщиною у Ясiння. Один iз найстарших плаiв iшов iз Руськоi Поляни на Копилаш. II. Початки й час заселення гуцулами Зеленого Бескиду взагалi, а його частини по ту сторону Чорногори зокрема, тонуть в густiй мряковинi здогадiв i фантазiй. Немае про це згадок у лiтописах, немае хронiк, нi записок… Були тiльки уснi перекази й легенди старих гуцулiв, але й вони загибають уже пiд ударами iсторii i суспiльно-полiтичних потрясень. Давноминулим нашоi Гуцульщини мало-хто цiкавився, майже нiхто його науково не дослiджував. А якщо й дехто цiкавився гуцульською «старовiччиною», так це були в бiльшостi чужинцi, не нашi науковцi. А вже тiею надтисанською частиною Гуцульщини, так нею нiхто не цiкавився – нi ii минулим, нi сучасним. Джерела вiдомостей про неi сьогоднi, це самi оповiдання i перекази тамтешнiх гуцулiв i деякi, але дуже скупi, записки. Ось що можна було там, за Чорногорою, почути й найти на «маргiнесах» старих, церковних книг, що iх залишили колишнi священики й дяки: Двома «руслами» плили сюди першi завойовники пiдчорногiрських Карпат – однi йшли з низин над середущою Тисою, а то й знад Ужа – йшли в лiсовi пущi пiд напором мадярiв, другi знад Вишови, пiд тиском волохiв, а третi залишали своi гори й оселi над Прутом i Черемошем i пiшли поза Чорногору шукати нового свобiдного, нехай що дуже твердого, невигiдного, важкого, непевного й небезпечного життя над обома Тисами та iх притоками – головне й важне, що тут не було панщини й знущань зайдiв, якi потрапили були залiзти вже над Прут i Черемош. За цими, сказати б, утiкачами, йшли i священики й дяки та осiдали на закарпатськiй Гуцульщинi. Сяк чи так, але iснуе багато даних припускати, що частина Карпат над Тисою була заселена пiзнiше вiд земель над Прутом i Черемошем. Найбiльший наплив поселенцiв був тут, коли по цю сторону Чорногори запроваджено крiм лютоi панщини, ще лютiшу, дванадцятилiтню службу вiйськову – хто мiг i хотiв, утiкав i осiдав тут, де подобалося йому. Волiли вести тут напiвдике й страхiтливе життя, як жити там у панськiй неволi, або вiдбувати вiйськову службу далеко вiд гiр рiдних i вiд своiх людей. Мiж утiкачами були й такi, що кроваво мстилися на «зайдах» – гнобителях! Для них був одинокий рятунок утеча «загору», як казали. Було й багато дезертирiв iз вiйська чужого. Оце в одного тiльки багатого газди в Богданi було на початку девятнадцятого столiття кiльканадцять легiнiв на службi. Були це самi дезертири – рослi як ялицi, сильнi як дуби. Без батькiв i рiднi, далекi вiд рiдних гнiзд, але таки в рiдних горах i лiсах, де вiрли понад верхами лiтають, ведмедi ревуть, потоки грають, ялицi шумлять, пташки спiвають, полонини зеленiють, вiтри свобiдно гуляють. Неволi i зайдiв-панiв тут нема! Так воно було – так повiстували старики! Слабшi тiлом i духом залишилися на засиджених мiсцях, а сильнi тiлом i смiливi духом шукали нових мiсць, де могли би свобiдно розпустити своi крила й зажити вiльним життям, а згодом заложити новi оселi. Для них було краще, як на це пiшло, – згинути вiльними у смертельних тисках ведмежих лап, нiж жити у невiльничих «обiймах» зайди-пана й зносити панщину, чи вiдбувати вiйськову службу. Цiннiшою вiд життя була в них воля – свобода. Казали: лiпше пережити один рiк на волi, як перемучитися десять рокiв у неволi. І вибирали волю! У лiсових гущах-нетрах, у скельних дебрах-проваллях, на високих полонинах жили, з ведмедями i вовками сусiдували, щоб тiльки не з зайдами-панами, якi намагалися запрягти iх у ярмо неволi. «Тут не клав лях, нi iнший зайдей, меж! – казали – куди захочеш, туди штрикнеш, що задумав, те й зробиш!» Осiдали, де вигiднiше й захиснiше було, теребили лiси, палили iх i корчували пнi та закладали оселi там, де досi предковiчнi пущi були, вiковi дерева до неба верхами сягали… Виривали лiсам землю, незважаючи на це, що тi лiси живили iх. Чому так? Бо цi, тепер тут лiсовики-бескидники, це ж нащадки людей, якi нi гiр, нi лiсiв не знали, були людьми землi, яка iх кормила. І та кров колишнiх предкiв, людей землi, вiдзивалася у iх нащадках, що по волi, чи по неволi, чи по-божому хотiннi чи «по-щучому повелiннi» заблукали в карпатськi, лiсистi гори. Тож i тут вони старалися вiдвоювати вiд лiсiв землю для себе – до цього закликали iх предки не лiсовики й не «горени», а сини землi «полени». «Звiльнiмо неню-землю вiд лiсiв, а вона годуватиме нас i нашу худiбку» – казали. І за якийсь час росла вже на городцях усяка ярина, на перелуках овес, ячмiнь i картопля, царинки вкривалися буйними травами на сiно, на зрубах випасалися корови, на полонинах воли й вiвцi. Тiльки-що на полонини заходили з далеких сторiн волохи й не давали нашим людям випасати на них маржину. Волохи виганяли свою маржину на нашi полонини весною i сходили з них осiнню. Власниками тих полонин вони не були й не могли бути – вони ж не жили тут, у наших горах – були лише часовими вжитковцями карпатських полонин. Але волохи були нахабнi, не лише узурпували собi право до наших полонин, але й, уживаючи iх якийсь час, понадавали iм назви, якi залишилися i посьогоднi. Заходили волохи зi своею худобою з Волощини й Мадярщини, а то ще й з дальших сторiн, ген аж пiд Чорногору й на другi полонини, вiд Чорногори аж до джерел Черемошу. Дуясе мало було полонин в Карпатах, на якi не заходили би волохи. Це тягнулося вiд часу, коли ще землi, заселенi румунами, були римською провiнцiею, Дакiею. Найдавнiший шлях-плай, яким гнали волохи худобу на чорногiрськi полонини, вiв понад рiку Вишову, попри мiсцевостi Боршу, Мойсеi i Вишiв до оселi Леордiне, де Вишова бере в себе рiку Рускову, а тодi понад неi через Руську Поляну на полонини Копилаш, Ледускул i Стiг. Вiд Стогу простягайся безкраi полонини, на якi було легко дiстатися. Другий плай iшов через Луги на Пiп-Івана, а iнший вiв через Богдан на полонини. Томнатик i Туркул. Були ще й другi «волоськi» плаi, один iз них вiв iз Вишо-ви на полонини Будийовську й на Чiвчин i Попадю. Нашi «горени» мусiли зразу вдовiльнятися полонинами, на якi не заходили волохи, але таких не було багато. А тут маржина множилася, не було куди дiватися з нею. Почали нашi думати, як звiльнити полонини вiд боязливих волохiв. Першi подумали про це газди в Богданi, Раховi i Ясiнню, в яких руках були вже всi вiльнi вiд волохiв чорногiрськi полонини. А волохи всадовилися були вже на близьких до наших сiл, Руськовоi i Лугiв, полонинах i почували себе на них, як у себе вдома. Це роззухвалило волохiв i почали запосiдати одну полонину за другою. Тодi починае мiж нашими рости обурення на зухвалих волохiв – воно росте щораз бiльше… «Якже це так? – питають один одного – гори й лiси i все що на них i в них наше, а полонини малиб бути волоськi? Нi, так дальше бути не може!» І почалася мiж нашими й волохами боротьба за чорногiрськi полонини… Раз перемогали нашi, раз волохи. Вигнали нашi одного лiта вiвцi на полонину Бренеску. Зiбралися кiлькадесять здоровенних волохiв, узяли в руки хто що мав i йдуть на полонину Бренеску, там нападуть на вiвчарiв, побють iх, а вiвцi заберуть. Ще й до нинi не забули люди, як воно тодi було. Волохи напали несподiвано на вiвчарiв i почали iх бити куди попало. А нашi бороняться, – чим хто мае, вiдбиваеться вiд волохiв. Виривають з огорожi вориння i ним «гатять» по головах напасникiв. Багато вже iх iз порозвалюваними головами й поломленими ребрами, червониться земля i трава кровю. Волохи додають собi вiдваги криком, нашi бють iх мовчки якби на току молотили овес, чи ячмiнь. Але, щож, волохiв багато, тай ще бiжать з сусiднiх полонин iм на пiдмогу. А коли нашi вiвчарi вже знеможенi, покалiченi й скривавленi лежали на землi, тодi волохи попритягали iх до ялиць i мiцно попривязували до них, роти позакривали, щоб не могли кричати, а зробивши це, забрали всi вiвцi з полонини й подалися з ними в сторону Стога… Не запримiтили були волохи, що в стаi на Бребенецi був хлопець. Вiн, як лише волохи кинулися на вiвчарiв, «уштрик» в «путеру», в бочку, в якiй гледжилося молоко на сир i в нiй скрився перед волохами. Як тiльки волохи забралися з полонини, цей хлопець «вiштрик» з «путини», повiдвязував вiвчарiв вiд ялиць i повiдтикав iм роти, а тодi вони бiгом у Луги й Богдан, дали людям знати, що сталося на полонинi. За короткий час не йшли, а бiгли газди й легiнi з Богдана i Лугiв на полонини. Кожний мав щось у руках: пiстолю, пушку, топiр, нiж… А волохи? iх захопила нiч iз зрабованими вiвцями помiж Корбулом i Стогом. Обночувалися там на полянi скраю лiса. Розложили велику ватру й жарять над нею мясо з чужих баранiв i ягнят. iдять, пють, смiються, радiють, що побили «гуцiв». iх там пожеруть вовки, а деяким ще живим видовбуть круки очi. Волохи, звiсно, трусливi, але й дуже жорстокi… Радiють – не думають i спати. Он один грае у флосру – танцюють «гору»… А там спiвають «дойну». Пянi не лише тим, що випили, але й перемогою! Вiдбили полонину, ще й вiвцi забрали! Якже не радiти й не пянiти? А довкола поляни стоять уже Богданцi i Лугiвцi… ждуть на знак свого «коменданта», Зелiзника з Богдана… Умовлений знак i летять кулi з пiстолiв i пушок на голови волохiв… А тут уже й топори падуть на iх голови. Не залишився нi один волох у живих – лягли всi покотом на лiсовiй полянi довкола ватри. Там i залишено iх трупи на поживу вовкам i лисицям – вiвцi перегнали вiвчарi на Бребенеску. До сьогоднi не забули цього, що тут сталося, нашi горени. Те мiсце, мiж Корбулом i Стогом, де побито волохiв, зветься Заруби. Хто б не переходив туди, не перейде, щоб не кинув на Заруби галузки смерiчки, чи iншоi деревини. Це для того, бо горяни вiрять, що кожний, хто не вмре своею природною смертю, може перекинутися в упира, або вовкулаку й робити людям пакостi. Щоб запобiгти цьому, треба вергти на те мiсце, де погиб, галузку дерева. То ж там, де погинули волохи, на Зарубах, лежить i до сьогоднi гора хворосту, накиданого прохожими. Оборона своеi гiрськоi закутини перед зайдами та iх погубними впливами скрiплювала любов до всего того, що передали предки й наказали держати його руками й ногами. Дещо вiдмiннi умовини життя тут формували й вiдмiннi типи людей. Було тут i бiльше газдiв-багатiiв, а багатство давало певнiсть себе i почуття вищости, казало цiнити себе й своi газдiвськi чесноти та й берегти, сокотити iх. Треба ще додати, що Закарпатська Гуцульщина мала в початках добрих священикiв, якi були сторожами людськоi i християнськоi моралi i мали на людей великий вплив. Походили вони в бiльшостi з Галичини. Сказавши коротко: Сильнi тiлом предки виростили сильних нащадкiв – сильний дух предкiв формував сильнi душi правнукiв… О не за одну полонину му сiли нашi горени зводити боi з вонлохами – це робили передовсiм богданцi. Тож i не дивно, що в скорому часi всi полонини вище Богдана й Лугiв були вiльнi вiд волохiв. Лише одна полонина, Олом, залишилася була в руках волоха. ii вiдкупив у нього 1925 р. за 100 тисяч чеських корон Іван Кудрич у Богданi. Цей волох жив у Бiлiй Церквi. А як це ставалося, що волохи бували навiть правними власниками деяких полонин у Чорногорi? Ото деякi волохи з Мадярщини брали участь у австрiйсько-пруськiй вiйнi, зрозумiло по сторонi Австрii. Пiсля вiйни умудрилися тi волохи жадати вiд Австрii заплати за «хоробрiсть»… Тодi то дiстали вiд Марii Тереси документи власностi! на полонини в Бескидi. За випас худоби на них мусiли нашi люди платити волохам. Не без того, що й багато наших людей з Богдана, Рахова, Ясiння i других сiл, дiстали були подiбнi документи з Вiдня. Мали такi документи Молдавчуки й Зелiзник у Богданi, а Котлан мав iх аж на чотири полонини, мав iх i Бочкар у Лугагах, теж на кiлька полонин. Але тi документи не всi дiсталися iм, просто з Вiдня, нi, лишень дуже мало, а бiльшiсть iх вiдкупили нашi у волохiв. Волохи не мали жодноi корнети з тих документiв, бо нашi не допускали iх на полонини, а «воювати» з гуцулами волохи боялися, тож за безцiн продавали iм документи вiд Марii Тереси. Тi документи держали горени в «пошенiвку» – вони писанi на пергаментi, на них великi печатки з цiсарськоi канцелярii у Вiднi. III. З одного корiння i пня походили нашi гуцули по цю i ту сторону Чорногори й одне минуле мали, а всеж таки були мiж ними й деякi рiжницi. Певне – тi рiжницi витворилися щойно з бiгом часу, а спричинили iх не лише вiки, але й дещо вiдмiнний побут i життя, тай сусiдство – iнше тут, iнше там. Говiрка, з задержанням архаiзмiв у висловах i зворотах, була в них колись одна, загальна, але згодом повстали рiжницi в говiрцi, в назовництвi предметiв i явищ, у складi i вимовi деяких слiв, у замiнi одних звукiв i лiтер другими, в будовi речень i стилiзацii, але це не було найменшою перешкодою у взаемному розумiннi – було в них глибоко вкорiнене почуття одного походження, одноi, племiнно- родовоi, а потiм i нацiональноi, душi i крови. Рiжнилися i одягом-ношею, хоч тут i там були короткi кожухи-рукавники й киптарi без рукавiв. усяко понашиванi й сафiяном та блискучими гузиками й капелями прикрашенi, сердаки волiчкою нашитi з кутасами, широкi череси й тобiлки та дзьобеньки-гунi i гуглi, штани-гачi-холошнi з сукна чорного або бiлого, на ногах постоли й капчурi, на головах кресанi в лiтi, баранi шапки в зимi, але було багато рiжниць у крою, шиттю i прикрасах одягу. Зрештою майже кожне село на Гуцульщинi вiдрiжнялося одне вiд одного ношею i строями. Це було залежне вiд умiлости й мистецького хисту й смаку мiсцевих кушнiрiв, шваль, i вишивальниць. Були рiжницi i в виробах з дерева, мосяжу й шкiри, в господарському i хатньому приладдi,в упряжi на коней i сiдлах. Але найдавнiше й найцiкавiше, так це рiжницi в деяких звичаях i обрядах, у сприйманнi свiту й реакцii на нього, а передовсiм у статевiй моралi. Вiрування, чи, як хтось скаже, забобони, iснували тут i там, вони були майже тотожнi, тими самими предками занесенi в гори, але по цю сторону Чорногори була бiльша статева вiльнодумнiсть, що подекуди доходила аж до рознузданности, а цього на закарпатськiй Гуцульщинi не було, як i не було тих порнографiчних спiванок, якi були тут, не було там i ославлених любасок i любасiв, не було венеричних хворiб. Статева мораль стояла високо. Не було там i тих любощiв iз чужинцями, якi траплялися нераз тут, хоч i там було зайдiв- чужинцiв не мало, як мадяри, волохи жиди. Люди нашi там були здоровi тiлом i духом. Старi дбали пильно, щоб молодь не вживала соромiцьких слiв, i щоб завжди й усюди поводилася прилично й пристойно. Навiть дорослi дiти пiдчинялися волi батькiв, були слухнянi й вiдносилися до «старинi» з великою пошаною. Назагал були закарпатськi гуцули великими традицiоналiстами. Предкiвськi звичаi, побут, обряди i навички, це були святощi, яких не вiльно було нарушити й змiнити. Публична опiнiя була сильнiша вiд законiв. Вона нормувала все громадсько-суспiльне життя. Трапилося було раз, що дiвчина в Богданi обтяла собi коси – не смiла потiм показатися на вулицю. Мусiла втiкати на полонину й перебути там, поки не вiдросли iй коси, але причiпка, що iй дали – «пiдстрижена» – залишилась iй на завжди. Не багатство й достатки, а газдiвська честь-гонiр були тут на першому мiсцi. А хто втратив отой гонiр, тому вже й багатство нiчого не помагало. Його переставали за газду вважати тай, як казали, не «клали вже в коледу», осторонь нього держалися. Отою людською честю i газдiвським гонором, а не самим багатством, перевищували тамтешнi гуцули своiх усiх сусiдiв – румунiв, мадярiв i жидiв. Де i в чому дошукуватися причини й джерела рiжницi мiж гуцулами з одноi i другоi сторони Чорногори? На це питання не легко дати вiдповiдь. Можна лише робити здогади… Частина Гуцульщини над Тисою була довше, як ця над Прутом i Черемошем, вiдтята вiд зовiшнього свiту – чужi впливи не сягали туди, до того ж тамтешнi гуцули були дуже вiдпорнi на чужi впливи. Жили своiм власним, вiдрубним i замкненим життям, чужих вiтрiв iз так званою «культурою» не допускали до себе. Були певнi, що iх культура вища вiд тамтоi i цим гордилися. Цю частину наших гiр запосiли люди твердих характерiв i залiзноi волi, а тамтешне життя важке, не легке, гартувало iх характери, робило непохитними й неподатливими, та формувало душi, дещо вiдмiннi вiд тих з-поза Чорогори. IV. Первiсним життям жили нашi горени на Закарпатськiй Гуцульщинi. Простим, але яким же багатим, щасливим i безжурним, бо вiльним життям! Було те життя глибоке, повне внутрiшнього змiсту, окутане незглибимими таемницями й нерозгаданими загадками й овiяне незбагненний чарами. В граждах, вiдгороджених вiд свiту, як графи в своiх замках, жили там горени, а iх душi й усе, що в них ворушилося, були теж недоступнi постороннiм – душi й серця iх. У вiдтятiй вiд свiту гiрськiй закутинi жили й газдували, В працi, трудi i змаганнях iз прекрасною, але й грiзною природою, минав iм час… Чергувалися пори року, проходили роки за роками, множилася маржина, росли статки, збiльшалися достатки, наповнялися багатством клiтi-комори. Не порожнi були комори й кошари, тай повне життя було. Повне згадками минулого, доповнюване сучаснiстю з повiстуваннями, прикрашуване казочками, мережане спiваночками й грою у флоеру й трембiту… Подвiйне було тут життя наших горен – половина його проходила в селах над рiчками й потоками, зимою, коли верхи гiр i полонини обезлюдненi пiд грубим снiжним покривалом глибоким сном спали – й лiтом, коли верхи закосичувалися барвними чiчками, а полонини зеленими травами вкривались, – на верхах i полонинах iз маржиною i овечками проходив iм час. Поза цими двома гуцульськими «свiтами» був ще й третiй… Це був пралiс, темнi бори й лiсова пуща, куди – й то зрiдка – запускалися хiба з вiдважних найсмiливiшi, хоч були й такi бори-гущi, яких нiколи не дiткнула людська нога, рука не досягнула, око не доглянуло… І все тут, i гори, i люди та iх життя були овiянi красотою i чарами – гуцульський свiт вилелiяний був думками, виколисаний мрiями, пiсоньками виголублений, чiчками замаений, казками сповитий. Свiт – високо цiнений i глибоко коханий, бо надлюдським трудом здобутий, кровавою боротьбою завойований… Вiдтяте вiд свiту життя i побут i iх природнi умовини, як i своерiднi звичаi i обряди формували своерiднi типи людей i рiзьбили вiдмiннi душi i серця – формували людей з гострими чертами облич, з орлиними носами й бистрими, вогнистими очима, рухливими й звинними, – вливали в iх жили гарячу кров… А вiльне свобiдне життя витискало на мешканцях теж своерiдне пятно… Та – як тут говорили – «бiда не спить»… Прийшла бiда й то не мала, а велика й на гори пiд Чорногорою, закралася й над обi Тиси, вилiзла й на верхи й полонини… Багата була ця частина наших гiр – безцiннi скарби були тут… Темнi, неруханi з первовiку лiси! А в них дорогоцiннi тиси, кедрина, мудрень, буки, клени, явори, смереки i ялицi п'ятьсотлiтнi, до неба сягаючi дерева, придатнi для будови кораблiв i для виробу рiжних меблiв, фортепiянiв i других музичних iнструментiв – дерева, пошукуванi Англiею i Італiею, Данiею i Голяндiею… Про це не знали нашi горени… Але знали iх сусiди, тi над середущою Тисою, що з азiйських степiв зайшли, а звались мадяри. Тi то мадяри, осiвши там, де сьогоднi мiсто Сигiт, почали посуватись пiд нашi Карпати й ласим оком споглядати на карпатськi скарби, лiси… Почали то по одному, то по двох, просуватися понад Тису й до Рахова, ба й до Богдана. Богдан був уже великий, рiс не так у ширш, а бiльше вздовяс понад рiку. Жили в ньому газди-дуки, бiдних не було… Своiм власним, свобiдним життям жили, про «бiду» й не думали. Багате й велике село було Богдан. Зразу не було в ньому нi церкви, нi священика. Священик приiздив сюди на конi з Рахова й вiдправляв Богослужбу в хатi газди Залiзника. Хата ця, як було вирiзьблено на сволоку, побудована була «Року Божого 1730 того». Потiм побудували бог-данцi серед села деревяну церкву, а пiзнiше, 1861 р. муровану. Першим священиком у Богданi був Андрюхович iз Галичини. По ньому був – здаеться – Заклинський, що то мав дружину надзвичайноi краси, а коли вона в молодому вiцi померла, вiн склав про неi пiсню, яку довгi роки по всiх священичих домах спiвано: Там де Чорногора пишно угрiв край витае… Там де Чорна Тиса Бiлу бистро здоганяе… Початковi слова тiеi пiснi виритi на одному пам'ятнику на цвинтарi в Богданi, а старi богданцi казали, що власне пiд цим пам'ятником спочивае молода попадя… Потiм був у Богданi парохом Іван Браня, що був родом iз Рахова. Пережив тут шiстьдесят лiт – був не лише парохом, але й добрим щирим батьком для богданцiв. Хрестив малих, вiнчав дорослих, ховав старих. Усi богданцi вiдносилися до нього, як добрi дiти до доброго батька. Дуже плакали й тужили за ним, як помер. Пiсля нього був священиком у Богданi Романець. Але й за нього богданцi все згадували о. Браня й просили Романця, щоб уступав у його слiд i був таким священиком, як був Браня. Згадували, як то о. Браня наказав богданцям не мiшатися до того, що робили мадяри 1848 p., держатися осторонь iх «лiворуцii», i як охоронював людей перед москалями, що йiшiи через гори Карпати на допомогу Австрii. Але перед мадярами, що лiзли в гори, не мiг анi вiн, анi його попередник захоронити горен. Пролiзли силомiць у Карпати й принесли не лише богданцям, але й усiм горенам найбiльше лихо, яке принести могли – неволю. Оте страшне мадярське слово «немсобот» – не вiльно. Про це, що вiльно, й не згадували, а тiльки все i всюди «немсобот» – не вiльно. Громом спало це страшне слово на горен. Тих, що принесли сюди це грiзне слово, мадярiв i нiмцiв, називали горени згiрдливо «жеболупами». Ненавидiли iх i погорджували ними, але були супроти тих жеболупiв безсильнi. За ними стояв уряд, вiйсько й жандарми… Перше, що зробили тi зайди-жеболупи – позабирали силою вiд горен найкращi царинки-прелуки, повиганяли горен iз догiдних грунтiв, побудували на них доми й усадовили в них своiх слуг – лiсничих, сторожiв лiсiв i наставникiв над рубачами вiкових лiсiв – бутинарями. Треба було пробивати крiзь скали дороги – першу дорогу понад Бiлу Тису з Рахова до Богдана. Жандармерiя i гайдуки виганяли газдiв iз гражд i гнали «на панщину», чи як казали богданцi, на «немслобод» – за працю платили нагаями – корбачами й киями. Дальше мусiли нашi люди прокопувати дорогу з Рахова в сторону Бичкова, а потiм робити Тису сплавною, щоб було можна нею сплавлювати дерево з лiсiв. Це була робота, яку можна прирiвняти хiба до роботи невiльникiв, якi колись будували в Єгиптi пiрамiди… Та на цьому не кiнець – треба було ще будувати майже на всiх гiрських потоках гатi-«клявзи», задержувати воду, а потiм пiдносити запори-шлюзи, робити штучну повiнь i сплавлювати дерево. Бутинарями й керманичами дараб ставали ожебраченi зайдами-панами, гуцули. Нести в гори неволю допомагали мадярам i нiмцям ще й волохи, а за ними сунули сюди жиди. І всiм тим зайдам було все «собот», вiльно було робити з гуцулами, що iм захотiлося, а гуцулам було все «немсобот. Приголомшенi й обездоленi стали горени… Як казав старий Молдавчук: сидiли при ватрах, курили зелений, мiцний «дуган», покивували головами, розводили безрадно руками й приговорювали: «Пек му й осина, тому проклятому «немсобот». – Треба буде почерез него загибати»… Та замало було «панам» того, що позабирали гуцулам, заборонили iм стрiляти звiрину й охороняти перед нею маржину, – замало, що запрягли вiльних людей в панщизняне ярмо неволi, – нi, вони повiдбирали гуцулам ще й багато полонин. От як оповiдав старий Молдавчук: Закликали його дiда до Сиготу, наказали принести документи, виданi Марiею Тересою на полонини. Рогнеску – й Гарманеску, – казали, що тi документи вже старi, iх треба вiдновити. Забрали вiд дiда документи й тiльки iх бачив. Але з ними позбувся i обох полонин, вони, цi документи й полонини – перейшли в руки якогось мадярського графа й випасати на них маржину було дiдовi Молдавчуковi «немсобот». А що принесли горам жиди? Про це, як казав Молдавчук, жесно й лечно згадувати. Не було в горах панiв i iх слуг, не було й жидiв. Щойно за ними почали прилазити в гори жиди. Бог знае, звiдки лiзли сюди. Люди називали iх «торбеями». Заходили до наших людей з торбами на плечах. А в тих торбах мали все, що гуцулам потрiбне було, мужчинам i жiнкам, газдам i газдиням, ба i iх дiтям. А при тiм так примильно й облесно говорили, що в кожнiй граждi щось продали, або промiняли. Минав рiк, два й «торбей» мав уже свою неабияку хату, а в нiй крамницю i коршму з напитками. І так то жиди тут багатiли, а гуцули бiднiли. Тай i не диво, що так воно було… Нашi гуцули – це були дiти природи… Не знали фальшу й облуди, нi пiдступу, нi хитрощiв, мали в собi унаслiджену по предках лицарськiсть духа й шляхетнiсть серця, то ж, чи можна дивуватися, що так легко й скоро дали себе жидам зловити в хитро наставленi сiтi? От кiлька прикладiв тiльки з одного Богдана: Горiла раз хата жида Менделя у Богданi – певно сам ii пiдпалив – це бувало часто. Хтось там викинув на дорогу жидiвський мiдяний горнець. Переходив туди газда, Іван Лозорiщук, пiдняв горнець i взяв його з собою до хати. Минув рiк, чи може й два, зайшов Мендель до того газди – газда мав на продаж воли. Торгуе жид тi воли й роззираеться по хатi. Побачив горнець – наробив крику. «Ти не газда, ти злодiй, ти вкрав у мене цей горшок, а в ньому було повно дукатiв – багато, багато червоних було там!» Заскаржив газду до суду. Розумiеться жид виграв справу… Забрав у газди весь маеток – усе рухоме й нерухоме. Газда став наймитом у Залiзника. А жид смiявся i гладив чорну бороду. — Умер багатий, бездiтний газда, Колачук. Ще добре не застиг, а тут Шмiль Розенталь голосить, що померлий ще перед кiлькома роками вiдказав йому, Шмiлевi, по своiй смертi, у-весь маеток – вiн мае «дiстамент» на паперi, з трьома хрестиками Колачука… Вiддав справу в суд i, розумiеться, виграв – забрав усе, що залишив Колачук… У Луги прийшли зразу три жиди, Мехель, Хаiм i Фроiм. Перед тим були вони наставниками над бутинарями, а потiм побудувли собi хати в Лугах i вели брудний, злочинний гандель, оциганювали й обшахровували людей. Ото газда, що мав велику родину, купуе в Хаема «всечину», що потрiбне часом, то «кобель мелаю» – кукурудзяноi муки, то «фердiл» жита чи чого другого – жид не жадае заплати, каже: «Іванку, газдику пишний, заплатиш пiзнiше за все разом, я сьи не бою за тебе, ти не втечеш зi села, як кажуть «панське i жидiвське не пропаде» – не пропаде й мое в тебе…» А за якийсь час взивае суд Івана, щоб явився в Сиготi… В Сиготi ж коротка справа: питае суддя, чи Іван довжний щось Хаемовi – Іван вiдповiдае: Ае, ае, та шосми там довжний ему, аекже. «Ну то зроби тут на папери свойов руков три хрестики» – каже суддя. Іван «малюе» дрижачою рукою тi три хрестики й вертае у Луги… А за мiсяць-два заiхала до нього комiсiя з жандармами… Виганяють Івана з батькiвськоi хати, забирае Хаiм все майно. Шукай, Іване, служби в якого газди, або й у жида, а нi, то втопися в Тисi. Шахрайством i ошуством забрали жиди в гуцулiв полонини, – гуцул не мiг нiчого нi продати, нi купити без жида. А панська влада мадярська на все позволяла жидам… «Рука руку мила»… Гуцул же на був у влади варт принайменше стiльки, що панський пес. Жиди могли безкарно використовувати його простодушнiсть, наiвнiсть, довiрчивiсть i безпораднiсть – i використовували! Безмилосердно й нелюдяно, безоглядно й безпощадно… Нiхто не мав тут милосердя i людяности для гуцула… Газда На «ймено» було йому Іван, на «порекло» Молдавчук. Бачив я його зблизька, говорив iз ним нераз. Бачу його й чую ще й сьогоднi. Бачу його «годного», гордого газду, хоч дiлять мене з ним i його «посидком»-газдiвством у Богданi великi простори, чужi краi, гори високi й рiки глибокi – хоч давно вже його нема мiж живими. Для мене вiн усе ще живий – живi для мене його газдiвськi чесноти, його чистий, несплямлений газдiвський «гонiр», оте його «це вiльно» – «цего не вiльно», це «елоси», а це «не елоси», «це Боговi миле», а це «немиле», «це неполюдськи», а найголовнiше це «непогаздiвськи». Все його життя мусiло бути й було «газдiвське»: в хатi, на подвiр'i, на царинцi й на полонинi, мiж людьми й на самотi. Слово «газда», куди не йшов, усе з собою носив, його за кресаню клав, ним закосичував ii, з ним на верхи Чорногори виходив, у церкву заходив, те слово «опередь» престола клав. Вiн – газда – лишень з газдами за один стiл сiдав, iз газдами лишень «набувався» i веселився, лишень iз газдинями в «данец» iшов. Приставав лишень з тими, якi високо слово «газда» цiнили i шанували, на «поруганьство» його не давали, нi словами, нi вчинками його не ганьбили. Нераз говорив менi: «Наше верховинське слово «газда» слово велике – по горах ходяче, полонинами за маржинкою блукаюче, небес досягаюче. Слово «газда» несуть у свiт нашi рiки й потоки, в ньому «сторii» гуцульського племени й поколiнь Верховини. Те величне й почесне слово треба було здобути, на нього треба було собi заслужити твердою, але чесною працею й геройською боротьбою». «Один в полi не воiн» – так i сам-один не може здобути, чи то осягнути, того почесного слова «газда» – його здобували поколiння. Говорив дальше: «Зайшов був у наш Богдан якийсь приблуда з торбою грошей, забагатiв скоро, думав, що вже газдою став, але нiхто його тут за газду не мав – приблуда все лишень приблудою був, газдiвського корiння не запустив у верховинську землю – на це потрiбнi вiки.» «Вийду на верх, гляну довкiль, бачу мое газдiвство… По ньому походжуються духи моiх предкiв – газди… А я, газда, мiж ними. Я, як той могутнiй бук, що найлютiша буря не вирве його iз землi. Я, як i вiн, запустив корiння глибоко в предкiвську землю рiдну й держуся ii. Прадiдним корiнням держуся рiдноi землицi. Любов до неi виссав iз матiрним молоком. Куди не поступлю, чую голос прародичiв: «Не забувай, що ти газда!» Чую цей голос душею й серцем. «Газда! – Хто вiн? – Це син Верховини! – Синiвською любовю пригортае до серця рiдну Верховину, любить Господа, ii Творця, шануе Його закони й виконуе Божi заповiдi, на путь «нечестивих» i ногою не поступить! Уся Верховина для нього святиня, повна величi i краси, що за неi готов i душу вiддати. Газда шануе себе й цiнить, не позволяе нарушити своеi газдiвськоi гiдности й чести. Ногами й руками, душею й серцем держиться землi предкiв. ii бере з собою i до гробу.» Газдою жив Молдавчук, газдою i помер, газдiвськi похоронок i «комашню» мав. Газдiвськi чесноти й звичаi дiтям своiм передав i сокотити iх наказав… Про Івана Молдавчука «Пiшли вiвцi на манiвцi – та най там, та най там… Пiшли лiта марно з свiта – нехай там, нехай там»     (з гуцульських спiваночок) Але вiвцi завернуться ще з манiвцiв… А лiта? Хоч i намарно пiшли, а всеж таки залишили щось по собi… Залишили згадки – спомини… Отак i з Іваном Молдавчуком iз Богдана на закарпатськiй Гуцульщинi… Зiйшов зо свiту. Може не знае нiхто сьогоднi, де його могилка та чи хрестик на нiй стоiть. Але залишив вiн щось, що ще й нинi живе в людськiй памятi… А то «щось» – це його повiстування про гуцульську старовiччину – це ii гомiн, що й досi не вмовкае… * * * Давненько це було – ще перед першою свiтовою вiйною, ще перед тiею бурею, що досягла й нашу Гуцульщину, вдарила в Карпати й сколихнула навiть Говерлею. Тодi то, мандруючи Чорногiрськими полонинами, зайшов я до стаi на невеличкiй полонинi Виртопи, пiд Стогом. Ця полонина належала газдi Івановi Молдавчуковi зi села Богдана, на Закарпаттi. Там пiзнав я його. Прийняв мене гостинно й приязно, погодував i переночував. Було це вже пiд осiнь, вечорi були довгi – був час посидiти в стаi при ватрi й послухати повiстувань старого гуцула. Тi його повiстування, отой гомiн гуцульськоi давнини, задержались i досi в моiй пам'ятi. А сам Молдавчук – вiн мов живий стоiть перед моiми очима: не дуже високий, середнього росту, але широкоплечий i жилястий – гiрка доля того, хто попав би в його руки, – обличчя в нього подовгасте, румяне, засмалене полонинським вiтром i димом iз ватри прикурене, орлиний нiс, розумнi чорнi очi пiд насупленими бровами, на ньому чорна, в маслi виварена сорочка, на головi така сама кресаня, а спiд неi спадае аж на плечi буйне волосся, в ротi люлька за чересом нiж i таршук з тютюном, чи як каже, дуганом… Видно звик вiн мовчати, але, як трапилася нагода, ставав говiркий, дуже радо починав повiстувати, все про давнину, про минулi, як казав, добрi часи на Гуцульщшгi i в усiх горах. Ще одне дуже цiкаве: Був цей Молдавчук письменний, що було в тi часи рiдкiстю в горах, – казав, що часом виручував у церквi дяка… Ось дещо з його повiстування при ватрi в стаi: Вперед, заки почав повiстувати, спитав, чи знаю я закарпатську Гуцульщину, а якщо так, то котрi села там знаю? Колиж почув, що знаю там Косiвську i Кобилецьку Поляни, Богдан i Луги, Ясiння i Зимiр, Рахiв, Котелiв, Кваси, (Буркут) Бiлин, Бирлибаш, Требушани й другi оселi, був раз i в Сиготi, – тодi з радощiв засяли йому очi, вийняв iз рота люльку й став повiстувати… А знав вiн про свою Гуцульщину сказати таке, чого напевно не знали другi гуцули. Оце знав вiн, що колись волоська частина Буковини належала римлянам, казав, що в переказах старих людей заховалася пам'ять, що та римська кольонiя сягала аж по Карпати, що в нинiшнiй мiсцевостi Солотвинi над Тисою, заселенiй тепер волохами, добувано за римських часiв сiль, набивано в бочки й дарабами сплавлювано Тисою на пiвдень. Казав, що правдоподiбно долина горiшньоi Тиси, вiд Рахова понад Чорну, а вiд Устерiк понад Бiлу – Тиси, через Богдан до Лугiв, була заселена вже в 14-му столiттi. Найбiльше, i здаеться найперше тут село, це Ясiння, що нинi числом мешканцiв перевищуе i Жаб'е… По другiй сторонi Карпат, напроти Ясiння, е село Яблониця, чи не старше ще як Ясiння. Колись i тут були непрохiднi лiси, сьогоднi Яблониця не мае вже зовсiм лiсiв. Вiд непам'ятних часiв були тiснi звязки помiж мешканцями Яблоницi i Ясiння, а з Ясiння до сiл над Прутом. Знад Черемоша заходили гуцули «загору» плаем Руський Дiл, через Копилаш, потоком у Полену, звiдтам до Рахова й других сiл над Тисою. В глибину гiр, понад обi Тиси, просунулися нашi люди мабуть пiд тиском i напором мадярiв. Не легко було в тi часи продиратися в надтисiвськi гори, та й життя в них було дуже важке, повне небезпек i невигод! Не лише той свiт над горiшнiми Тисами, Бiлою i Чорною, був недоступний, але навiть i там, де сьогоднi великi села, Ясiння, Рахiв i Богдан, була давно темна лiсова пуща, свiт ведмедiв, вовкiв, рисiв i другоi звiрини, та й гори там понад Тиси стрiмкi й скалистi, крiзь якi, як от там, де Жолоб, Тарничний i Межигiр'я, Тиса ледви продираеться помiж скелi. Там великi «тiснини», а береги такi стрiмкi, що нiхто ще не був там над Тисою. Тиса змушена робити тут закрути, – крутиться i вертиться, криком перестерiгае людей i звiрят, щоб не важилися наближатися до неi. Тут у Тисi рай для пстругiв – нiхто iх тут ще не ловив. – Дика рiчка й дикий свiт над нею. Коли нашi люди опанували закарпатську пущу лiсову, того не можна точно сказати, але, запосiвши ii, мусiли ще здобути для свого скоту й полонини Туркул, Гутин, Томнатик, Петрос, Сесул, Менчул i другi, бiльшi i меншi. Одне певне: Заселювання карпатських гiр проходило поволi, здобуття гiр коштувало немало людських жертв – при життi залишились лише найсильнiшi, найвiдважнiшi, найвитривалiшi. Але мiж тими «завойовниками» Карпат було тодi таки немало сильних i вiдважних – не лякалися нiчого – нi лютих звiрiв, нi морозних зим iз бурями й заметiлями, а тверде життя гартувало iх, робило запеклими й завзятими… А життя з небезпеками й невигодами дуже любили – любили, бо воно було вiльне: куди загадав, туди пiшов, чого захотiв, те й мав, те було його: звiр, чи птах, чи лiс, чи полонина… А що деякi предки теперiшнiх горен зайшли в Карпати з низин, про це свiдчать залишенi там села з нашими назвами, як Ришково, Тячево, Бiла Церква, Солотвина й iнmi, заселенi нинi мадярами, або румунами – говорив Молдавчук. Та про часи, коли нашi предки запосiли Карпати нiде не записано, про них залишилися тiльки уснi перекази й згадки. Дещо вiдомостей про гiрськi оселi маемо з тих часiв, коли сюди зайшли священики, щоб голосити горенам Христову вiру й навертати iх до неi. Але це наступило геть-геть пiзнiше – довгi часи не знали тут нашi люди правдивоi вiри в Бога. Думав би дехто, що вони були зовсiм дикi й вели дике життя. Але так воно не було. Вони мали своi вiрування, – вiрили в рiзнi добрi духи й мали своi «светки», пов'язанi з порами року, мали й своi звичаi i обряди, хоч i вени зразу кочуюче життя й жили тим, що давали iм лiси. Щоденною iх iжою було передовсiм мясо зi звiрини – варене чи жарене, але часто й сире. Говорили: от ведмiдь iсть лише сире мясо, а яку мае силу, нам-же теж потрiбна сила, без неi пропали би. Богдан І Не думав я, що ще раз стрiнуся з Молдавчуком, а от доля, чи недоля, занесла мене ще раз у його стаю на полонинi. А може не в стаю, бо вiн замiнив ii на зимарку й не лише лiтував тут, але й зимував iз своiми овечками й маржиною… Було це пiсля першоi свiтовоi вiйни, коли наше Закарпаття дiсталося в руки чехам. Але не все, частину сiл i мiстечок з украiнським населенням забрала Румунiя – якраз за полониною Молдавчука, на Стогу, зiйшлися три границi: Польщi, Чехословакii i Румунii – Богдан, Луги й полонини за Чорногорок» припали чехам. Молдавчук постарiвся, але держався ще крiпко. Жив у своiй зимарцi не сам, мав при собi внука Іванка, якого дуже любив. Отого то внука навчив вiн тут письма. Писав лiтери бучком на снiгу, називав iх i казав унуковi затямлювати iх, а потiм самому писати iх пiд диктат дiда. Іванко був дуже понятливий i по якомусь часi читав бiблiю, з якою його дiдо нiколи не розставався… Був це час, коли я, як звiр травлений псами-поляками, що запосiли були нашу Гуцульщину й по цю сторону Чорногори безмилосердно знущалися над гуцулами, втiкаючи вiд них, заблудив до Івана Молдавчука по ту сторону Чорногори, туди, куди не сягала ляцька рука. Довший час перетримував Молдавчук мене в себе, а вечором повiстував про давне, щоб вiдорвати думки вiд теперiшнього. Перше розповiдав про свiй Богдан, говорив те, що чув колись вiд свого дiда. Тут, де нинi Богдан, були, як уже раз казав, нестямнi непролазнi лiси, дебри й нетри, а в них повно рiзноi звiрини, мiж якою були й дикi кози, яких сьогоднi нема вже. Було тут теплiше, як пiд Чорногорою, не довiювали сюди холоднi вiтри, тому то й уся звiрина зимою держалася в цих теплих сторонах. Та не лише звiрина любила перебувати тут, але й опришки зимували в цих лiсах. А опришкiв було давно немало. Зимою трудилися ловецтвом, а з весною iшли на грабунок й розбоi. Нападали на багатих волохiв i мадярiв, що жили десь там над середною Тисою i пхалися в нашi гори. Як лише верхи звергли зi себе бiле снiгове покривало, загуркотiли потоки, а бук почав випускати зеленi листочки, сходилися опришки на нараду – радилися, куди iм iти. Про тих опришкiв оповiдають ще й досi у горах – i нiхто iх не осуджуе i злим словом не згадуе. Вони ж не грабили своiх людей – грабили зайдiв, що запосiли руську землю i забагатiли на нiй! Оце одноi весни зiйшлися опришки на раду – бачать, одного опришка нема. Йдуть по лiсах шукати за ним… Довго блукали лiсами, шукаючи його. Вкiнцi таки найшли його ледви ще теплого. Його причепився був блуд i водив дебрами й нетрами. А де найшли його? Там, де нинi церква в Богданi! Коли привели його до пам'яти, вiн повторив кiлька разiв стиха: «Бог дав вас, Бог дав, щоб найшли мене i врятували вiд смерти». «Бог дав». Пiзнiше, на старi лiта, осiв той опришок на цьому мiсцi назвав його «Бог дав», з того пiшла назва пiзнiшого села, що тут повстало – Богдан… Був ще й другий переказ про Богдан i його назву: Вертали опришки з одного походу, несли награбованi скарби, золото й срiбло в бербеницях на дванадцяти конях. Хотiли занести тi скарби в глибину гiр i лiсiв. Але в тих давних часах було дуже мало людей, якi знали всi нетри й дебри гiр пiд Чорногорою, а опришки хотiли власне там заховати своi скарби. Шукали й найшли для себе провiдника, чоловiка, який знав усi гори й проходи в них, скелi, провалля i нетри. Провадив вiн опришкiв понад Тису. Але отаман опришкiв поводився з ним погано, а раз навiть побив його. Тодi провiдник завiв опришкiв у густi, темнi лiси й там залишив iх, а сам пiшов аж на Петрос, де була друга «банда» опришкiв. Вiн пiдмовив цих опришкiв на тамтих, що iх залишив у лiсi над Тисою. А тi опришки найшли собi другого провiдника, що звався Богдан. Пiдмовленi опришки напали на цих якраз на прелуцi – прогалинi, довкола якоi побудовано пiзнiше село Богдан. Забрали вiд них конi зi скарбами, деяких повбивали, а решта втекла. Вбили i iх провiдника, Богдана. Тут, на прелуцi, найшла його жiнка, Настунька. Ревними сльозами заплакала й заголосила над його трупом. Похоронила його, а недалеко його могили побудувала собi хатинку й жила в нiй до смерти. Щовечора голосила над гробом свого Богдана… «Богдане, Богдане мiй!» Вiд цього мала пiти назва оселi, що тут повстала, Богдан… Це так про саму назву села. А коли воно повстало, того нiхто докладно не знае. Лишень оповiдали старики таке: Найстаршi села, тут на Закарпатськiй Гуцульщинi, були Ясiння i Рахiв. Назва села Рахiв пiшла теж вiд опришкiв: На тому мiсцi, де сьогоднi Рахiв, сходилися опришки, як вертали з низiв i тут рахували награбованi грошi – рахували й дiлилися ними – звiдси пiшла назва пiзнiшого тут села Рахiв – вiд рахувати. Так було воно з усiма назвами сiл i мiстечок, як от iз Бичковом, що лежить вище Сиготу й не належить уже до Гуцульщини. Там виробляли давно бочки на сiль, звiдти Бочкiв, а потiм Бичкiв. А звiдки пiшла назва двох рiчок, Чорна й Бiла Тиса? Оце в давних часах росли понад цими бистрими рiками лiси зi стрiмкими тисовими деревами. Нiхто iх там не займав – росли вiд сотворення свiту, лише в часi великоi плови-повенi несли обi рiки вирванi з берегiв дерева – тиси й тому назвали люди тi рiчки Тисами, Бiлою, або Богданською, Чорною, Косiвською. Довкола Ясiння зникли вже зовсiм тиси, в околицях Богдана е ще тисовi невеличкi лiски. Є в Богданi i одне мiсце, яке називають Тисовою Стаею на пам'ятку, що тут була колись стая, побудована з самого тисового дерева. Ще й сьогоднi кожний богданець, рахiвчанин, ясiнчук носять на великi свята, на Рiздво й Великдень, за кресанями гiлячки з тисового дерева – тисинки. На весiллях дають теж гостям гиллячки з тисiв. Цей звичай задержався тут iз давен-давна. II Любив Молдавчук своi гори, лiси й полонини всiм серцем i душею, а вже свiй Богдан любив понад усе в свiтi. Як тiльки починав говорити про свое рiдне село, так зараз розпогоджувалося його обличчя, зникали зморшки, запалювались очi. Радiсть i гордiсть сяли з них. Його ж предки були основниками Богдана, найславнiшого мiнi славними гуцульськими селами. Знав iсторiю Богдана вiд непам'ятних часiв – часiв, коли ще там, де Богдан, не було людей, а шумiли правiчнi лiси, в яких було повно рiзних духiв. Твердив, що власне нiхто другий, а духи створили гори – вони то переносили гори з одного мiсця на друге, а вже найбiльше намучилися над «будовою» Чорногори й над винесенням понад неi Говерлi i Пiп-Івана. Паном тут був Цар-Дух Гiр, а паном лiсiв, Лiсовий Цар. Знав Молдавчук добре, хто були опришки й чому вони появилися в горах. Поки в горах i поза ними не було зайдеiв, отоi чужоi «нехари», поти не було й опришкiв. Вони то боронили гори й наших людей перед тiею нехарю. А що й грабилн iх майно, то цим вони лише вiдбирали в них те, що витиснули з нашоi землi i людей, тай вiдстрашували й держали iх здалека вiд гiр. Про Богдан говорив Молдавчук, що це не лише «корона» гуцульських сiл над Тисами, але й мешканцi його такi, з якими не могли рiвнятися мешканцi других гуцульських сiл… Чоловiки рослi, високi, вродливi, дiвчата й молодицi були найвродливiшi на всю Гуцульпгину. Не так давно пiсля вiйни перебував у Молдавчука довший час Василь Пачовський, казав, що пiзнав усю Гуцульщину, але таких пристiйних i вродливих, а при цьому й добрих i сердешних гуцулiв, як в Богданi, не стрiчав нiгде. В часi першоi вiйни, коли то московськi вiйська наступали на Карпати, була в Богданi головна команда нiмецького корпусу, що прийшов сюди на допомогу австрiйцям. Нiмецький генерал перебрався був у гуцульський одяг i пiшов на Великдень у богданську церкву на Службу Божу й приглядався свяченню пасок. Тiшилися богданцi тим «нiмецьким гуцулом», а вiн казав, що цей Великдень мiж гуцулами це найрадiснiший день у його життi – вiн не забуде його до самоi смерти. Багато нiмецьких старшин i воякiв повлюблювались у богданських красунь i подружилися з ними… Іван Молдавчук жив девятьдесять рокiв – минуле закарпатськоi Гуцульщини знав вiд свойого батька i дiда. Вiн – це була жива iсторiя гiр i людей по ту сторону Чорногори. «Провидiв» Молдавчук i не мало свiту. Служив при вiйську в Дебричинi, бував в Будапештi. Казав нераз: У великих мiстах люди маленькi – там крутяться великi колеса, а люди в них – маленькi сприхи. А в нас: тут кожний сам для себе колесо й крутиться, як сам хоче. У великому свiтi крутять людьми грошi, а в нас люди крутять грiшми.» - Першi села І. Перше село в Закарпатськiй Гуцульщинi, до якого зайшов християнський священик, було Ясiння. Ще й сьогоднi оповiдають там про нього. Не був уже молодий, мав довгу бороду й був дуже гострий. Перше, що робив, ходив вiд хати до хати, говорив людям про Бога та його Сина. Христа й хрестив людей. Старi давали якось хрестити себе, але дiти й молодь втiкали вiд священика. Та священик був завзятий i впертий, а в службi Боговi був неструджений – вiрив твердо, що цих «дикунiв» наверне таки до вiри в правдивого Бога. Зле одначе робив, що «брався» до них дуже гостро, за все, що зле зробили, грозив iм пеклом i вiчними муками в ньому, а це вiдстрашувало людей вiд нього i вiд Христа. І хоч, зчасом, добився того, що побудовано в селi церкву й приходили ясiнцi до неi на Служби Божi, але його мали все таки за чужинця, «зайдеем» називали. Не могли нiяк зрозумiти, що це таке: «це можна», того не можна, одне вiльно, друге не вiльно, в четвер вiльно iсти м'ясо, а в пятницю нi, в недiлю не вiльно рубати дров, ворог це «ближний», замiсть убивати, належить його любити. А вони звикли вiльно жити й робити все, що iм уподобалося i що користь приносило, чи втiху справляло – старалися лишень про те, щоб у згодi жити з духами: добрих приеднувати, лихих не дразнити. Та й не могли сприйняти десять Божих «приказанiй», а з того – «не чужолож», «не пожадай жени ближнього», смiялися. Смiялися i зо священика, що «шос таке дурне плетет». Намовити, щоб брали шлюб у церквi, щоб не жили невiнчанi, було дуже тяжко. Вони мали своi «шлюби», мали й таких, що iх вiнчали… Ото бувало заведе «молодет», князя i княгиню, з боярами й свiтилками та весiльними гостями старий знахор-ворожбит пiд старого бука, обведе iх три рази довкола нього, щось там «поджеремукат» над ними, гостi заспiвають – i вже молодi подруженi. Розложать величезну ватру, нажарять i насмажать над нею м'ясива з рiжноi звiрини, позасiдають довкола неi i харчують, що аж поза вухами трiщить. А потiм музики – грають у цимбали, свирiлi, сопiлки – спiви й танцi до самого ранку. Танцюють старi й молодi. І так кiльканадцять днiв… Оце був поганський шлюб i весiлля… Тож зрозумiло, що священиковi не легко було змiнити те, до чого люди були звикли. Мав священик немало клопоту з тодiшним жiноцтвом – челiддю. З причини жiнок було багато бiди й нещастя, а до того жiнок було тут менше, як чоловiкiв. Тож за них бували часто бiйки, текла кров, були й убивства. Та й жiнки тi не мали стриму, нi сорому. Чiплялися до чоловiкiв, спокушували iх. Тяжкоi роботи не мали, про все дбали мужчини, голоду й бiди не знали, то й не диво, що дурiшки й пустоту мали в головах. Тай i не знали того, що можна, а що не можна, що годиться, а що не годиться. Ото в Богданi е царинка, що ii називають Трояк. Була чорноока вдовичка, ii чоловiка вбив медвiдь. У неi влюбилися два легiнi – молодичка одна, легiнiв два… Що ж буде? Один одному розчерепить голову. Порадили люди, щоб та молодичка сама сказала, за котрого з них вийде замiж. Зiйшлися люди на тому мiсцi, де нинi царинка «Трояк». Прийшла вдовичка, прийшли й оба легiнi. Кажуть молодичцi вибирати. Вона, пiдсмiхаючись лукаво, пiдходить до одного легiня i каже: «Оцей буде моiм чоловiком». Коли ж той хотiв узяти ii за руку, вона бiжить до другого: «Нi, нi, цей, не той»… Так дрочилася з легiнями – просто, як кiтка з двома мишами. Тодi прискочив до неi один iз легiнiв i вбив ii барткою – другий легiнь до нього… Бились, аж оба попадали трупами коло трупа вдовички. Там iх i поховали, а те мiсце назвали «Трояком» – трiйка похована там. Була така дiвочка, що казала легiневi привести живого медведя, тодi стане його жiнкою. Пiшов легiнь у лiс по медведя i тiльки його бачили – пропав. Дiвчина мала другого легiня-любчика, а цього хотiла позбутися – i позбулася. Були в горах i давно зрадливi Дзвiнки – немало iх було. А через них лилася кров, гинули легiнi. Таке дiялося в давних часах – дiялося i пiзнiше. Не було мiж гор'енами звад, сварнi i ворожнечi нi за землю, нi за полонини, нi за лiси й звiрину в них – що хотiв, те й запосiв, що вполював, те й його. Думали тодi люди: Не мае небо, що над нами, меж, то i земля не може iх мати – свiтить сонечко всiм i всiх однаково грiе, тож i лiсова звiрина нехай усiх годуе i одiвае. Але з жiнками було iнакше… Кожний хотiв цю, чи тiльки ту для себе мати. Ба, нераз бувало, що й двi вподобалися йому, а та хотiла не одного, а двох любчикiв мати… З того повставали ворожнечi, ненависть i бiйки – бували ворожнечi й мiж селами, а все через жiнок. Повiстували старики: В Лугах було мало дiвчат, у Богданi було iх багато тай усi гарнi. Тож легiнi з Лугiв шукали для себе жiнок у Богданi, а це не було понутру богданським легiням. Оце якось приiхав легiнь iз Лугiв зi своiми боярами й дружбами та весiльними гостями по княгиню у Богданi. Збiглися богданськi легiнi з топорами й дрючками прогнати луганцiв i не дати богданськоi дiвчини легiневi з Лугiв. Зчинилася страшна бiйка на подвiрю перед хатою княгинi. Богданцi були так роз'яренi, що були би напевно вбили «кнезя». Але княгинi вдалося сховати його в клiтi. Там умовилися, що iм робити. Легiнь перебрався на стару бабу й вибiг iз клiти на двiр – вибiгла i дiвчина. Легiнь-баба скочив на коня, дiвчину взяв перед себе й обое утекли з Богдана в Луги. Дав хтось там про це знати. Тодi всi богданцi, не лише молодi, але й старi, вирушили на Луги, всi були страшенно розлюченi, бо i як же, луговик викрав богданську дiвчину, i то в бiлу днину – сором i смiх! Не дiйшли богданцi до Лугiв, а тут уже дожидають iх легiнi i газди з Лугiв – усi узброенi, хто чим мiг. Вони скоро довiдались про наступ богданцiв на Луги й вийшли «ворогам» назустрiч. Розпочалася бiйка, якоi тут нiколи ще не було… Намагалися богданцi прорватись у Луги, а луганцi станули муром – не пускають i бють, куди попаде. Хто знае, чим би закiнчилася ця бiйка двох сiл, як би не запала нiч, i то темна – мiсяця не було й зорi закритi були хмарою. Мусiли напасники вертатися з нiчим у Богдан, а лугiвцi танцювали й спiвали до ранку на весiллю. Довгi часи тривала ворожнеча мiж цими двома гiрськими селами… Тепер уже все це забулося. II. А священик у Ясiню! Гiрка, не солодка була його доля! Жив дуже вбого в колибчинi, живився тим, що люди дали, ходив по селi i навчав людей молитов – учив молитися до Бога й до святих. Це теж не йшло легко. Вони мали своi старосвiтськi молитви й не хотiли сприймати нових. А потiм стали мiшати старi з новими. Тай мiшали своiх давних святцiв iз християнськими, християнськi з поганськими. Було й немало старикiв, якi не хотiли й слухати про християнську вiру, а церкву обходили здалеку. Так i нехрещенi повмирали. Але бiльшiсть таки почали ходити до церкви й слухати Служби Божоi. Тiльки не мiг священик навчити iх, як мають заховуватися у церквi – вони говорили голосно й смiялися. Бувало часто й таке: вбiгае хлопець i на всю церкву: «Ходи хутенько, лелю, Бочуля телиться». Або дiвчина: «Нене, йди до хати, там рiпа в горшку си розварила!» Як дику звiрину, так i людей не мiг священик легко й скоро присвоiти до Бога й до себе. Побачив, як це було вже сказано, що пеклом i застрашуванням ним людей не дiпне нiчого доброго, тодi почав говорити iм про рай, що вiн багато кращий, як нашi гори й що до нього дiстанеться кождий, хто буде вiрний Боговi i його заповiдям, хто буде робити добро, а вистерiгатися зла. Цим притягнув багато людей до Бога й до себе. Але потiм сам напитав собi такоi бiди, що ледве вилабудався з неi. Ото покинув раз Ясiння i щойно по кiлькох днях вернувся. Вернувся уночi, нiхто його не бачив, – не вернув сам, а з двома людьми, що принесли щось тяжке й занесли в церкву. Це була субота. Прийшли в недiлю рано люди до церкви, дивляться, а в церквi на престолi якийсь старий бородач iз грiзними очима, священик кланяеться йому й щось говорить до нього… Говорять люди один одному: «Ото був у нас один бородатий зайдей, а тепер iх уже два». Вони ж нiколи досi не бачили ще образа. А до того цей образ малював якийсь добрий маляр – св. Миколай на ньому снiсько живий… От-от зiйде з престола. Зайшла в церкву якась стара баба, глянула на престiл, крикнула з перестраху й упала на землю. Напiвживу винесли ii з церкви й вилили на неi два ведра води, поки ii очуняли. Чоловiк тоi баби постановив помститися на бородачевi, отому зайдею, що так перелякав його жiнку. В понедiльник зраненька зiбрав своiх синiв i пiшов з ними до церкви. Каже наймолодшому йти в церкву й спитати того сивобородого зайдея, чи хоче добровiльно забратися вон, чи треба його силою виганяти! Заходить синок у церкву. Глянув на св. Миколая i такий страх зiбрав його, що почав утiкати. Очi впялив у образ i посуваеться назад себе до дверей. Так дiйшов до порога, а там пошпортався i впав, при чому таки добре вдарив головою в одвiрок i почав нелюдським голосом кричати – був певний, що це той бородач верг ним до порога церкви. Почув крик синка лельо й кинувся зi синами на образ св. Миколая. Порубали образ на куски. Щастя, що священика не було тодi – були би й на нього кинулися з топорами… Що ж мав дiяти бiдолашний священик? Пробував витолкувати людям, що це таке образ i хто це той святий, що був на ньому намальований, св. Миколай. Але «ясiнцi» не могли цього зрозумiти. Тодi священик намалював на дверях своеi колиби медведя. Медвiдь як живий. Кличе людей i каже iм дотикати його руками. Толкуе iм, що таксамо був намальований i св. Миколай. Ледве якось iх врозумив i вспокоiв. З хвилиною його смерти були майже всi мешканцi Ясiння похрещенi, хоч певно в глибинi своiх душ не були ще правовiрними християнами, задержали в собi не мало поганьства. Та всеж таки той старенький священик бачив своiми передсмертними очима, як поганський перелiг починав видавати християнський плiд, тому мав легку смерть – умирав з усмiхом на старому, непосильними трудами поораному обличчi. Так було з християнством у Ясiнню. III. В другi нашi села прийшли теж священики, але було iх мало. Пiзнiше зайшли над Бiлу Тису монахи, побудували монастир i почали ходити по горах i голосити людям Христову вiру. Вони не лише проповiдували Боже слово, але й лiкували людей i iх маржинку, тож i горнулися горсни до них. Та рознеслась по горах чутка! Татари йдуть – вони недалеко вже. Ось вони вже пiд монастирем. А в монастирi не лише монахи, але й багато людей. Знае iгумен монастиря, що буде: Татари спалять монастир, а людей помордують. Упав на колiна, пiдняв руки й почав голосно молитись: «Боже великий, Господи всесильний, не допусти, щоб монастир i люди попали в руки татарам!» І сталось чудо: Монастир, монахи i люди запалися пiд землю. Там, де тепер озерце з прозорою водою. До того озерця приводили потiм хворих – милися його водою i виздоровляли. Внiч перед св. Іваном чути з озерця спiв монахiв – чути i дзвони. Але чують це лише старi, що праведно живуть i невиннi дiти. Над тим озерцем побудував був один iз предкiв Молдавчука церковцю св. Івана. Завжди там на св. Івана вiдправлювано Службу Божу. З ближчих i дальших сiл вислухували ii люди. Не легко й не скоро стали гор'яни християнами, а ставши ними, задержували й дальше багато з давних вiрувань, забобонiв i сусвiрей. Та чи дивно, що воно так було? Нашi гори й люди в них, це був давно окремий, не подiбний до теперiшнього, свiт! Свiт чарiв i нерозгаданих таемниць – дiялись в цьому свiтi дивнi й несамовитi речi. У яснi лiтнi ночi виходили з темних лiсiв, з нетрiв, зi скель i сиглiв, iз рiк i потокiв рiзнi духи, лiсовики й водяники, лiснi i мавки, сходилися на наради мольфарi, чорнокнижники й планетники, окремi наради мали ворожбити й знахорi, вiдьми виводили танцi зi щезниками, чугайстер бiгав за мавками, вовкулака вив, душi мертвих плакали… Лiсовий цар виходив на Говерлю i оглядав свое царство… Гори й лiси наповненi були духами – злими й добрими – всiх iх знали добре старi знахори й мали велику силу – iх треба було бiльше сокотитися, як духiв i щезникiв. Якось зайшов раз був до нього славний знахор-ворож-бит, Мафтей з Лугiв. Зайшов у його стаю на цiй полонинi. Дiдо чимось там не догодив йому, чи може сказав йому якесь згiрдне слово й образив його – досить того, що Мафтей пiшов зi стаi не попращавши дiда – був дуже злий i розлючений. Другоi днини вечером глядить дiдо, а його стая повна жаб. Вибiгае на двiр, а тут довкола стаi гадя… Утiкае вiд нього, а там iз лiсу виходять на полонину звiрi, яких досi не бачив ще. Чуе гавкiт котюг i виття вовкiв. Не знае, що йому дiяти й куди дiватися… Аж глядь, а коло нього та з Лугiв знахорська нехар – мара! Стоiть, смiеться i клiпае капулястими очима… «Йди, йди в свою стаю» – каже. Вiд сегодня меш знати, як задиратися зi знахором» – сказав i зник, як би його й не було тут… Вернув дiдо у стаю, але заснути не мiг – усю нiч пересидiв при ватрi. IV Не думав я, що ще раз стрiнуся з Молдавчуком, а от доля, чи недоля занесла мене ще раз у його стаю на полонинi. А може й не в стаю, бо вiн замiнив ii на зимарку й не лише лiтував тут, але й зимував iз своiми овечками й маржиною… Було це пiсля першоi свiтовоi вiйни, коли наше Закарпаття дiсталося в руки чехам. Але не все, частина сiл i мiсточок iз украiнським населенням забрала Румунiя якраз за полониною Молдавчука, на Стогу, зiйшлися три границi: Польщi, Чехословакii i Румунii – Богдан, Луги й полонини за Чорногорою припали чехам. Молдавчук постарiвся, але держався ще крiпко. Жив у своiй зимарцi не сам, мав при собi внука, Івана, якого дуже любив… Отого то внука навчив вiн тут письма. Писав лiтери бучком на снiгу, називав iх i казав унуковi затямлювати iх, а потiм i самому писати iх пiд диктат дiда, Іванко був дуже памятливий i по якомусь часi читав бiблiю, з якою його дiдо нiколи не розставався… Був це час, коли я, як звiр травлений псами, гонений поляками, що запосiли були нашу Гуцульщину й безмилосердно знущалися над гуцулами, втiкаючи вiд них, заблукав до Івана Молдавчука по ту сторону Чорногори, куди не сягала ляцька рука. Довший час перетримував Молдавчук мене в себе, а вечорами повiстував про давне, щоб вiдорвати думку вiд теперiшнього. Про перших людей у Богданi: Перший, що дав йому назву, був, як згадувано, опришок iз його «Бог-дав». А потiм? Про це буде сказано дальше. Олiш-пан Ось що заховалося ще в пам'ятi мешканцiв Богдана: Жив колись в Сиготi дуже великий, могучий i багатий володар-пан, що його люди звали «Олiш-паном». Володiв усiею Мараморощиною. Вибрався раз цей Олiш-пан на полювання в далекi гори. Полюючи понад Тисою, зайшов недалеко того мiсця, де колись жив опришок i назвав те мiсце «Бог-дав». Тут побачив над Тисою дiвчину такоi краси, якоi ще нiколи не стрiчав. Милася водою Тиси й чесала довгi коси. Заворожений ii красою стояв Олiш-пан за буком i не мiг вiдорвати своiх очей вiд дiвчини, красунi. Тоi днини не вполював нiчого i нiч провiв безсонно. А раненько був над Тисою пiд буком, дожидав красунi. І побачив ii. Прийшла з коновкою по воду. Зачерла води й пiшла. А вiн назирцем за нею. На малiй прогалинi стояла хатина – до неi зайшла дiвчина… А хто ця дiвчина-красуня? Була це внучка отого опришка, що колись осiв тут – у «Бог-дав»… Звалася Ксеня, по батьковi Котлан. Батько пропав десь у лiсах – певно звiр убив його – вдова жила тут iз своею донею, одиначкою. Про все це довiдався Олiш-пан щойно пiзнiше. Вернув iз полювання, дiвчина-красуня не сходить йому з мисли. Вночi сниться йому, вднину поперед нього ходить. Куди не повернеться, красуня перед його очима. Казав осiдлати коня, взяв зi собою двох гайдукiв i поiхав туди над Тису до хатини красунi. Зайшов у хатину, нiби вiдпочати й погрiтися при ватрi… Розговорився зi старою ненею i ii дочкою, задивувався зброею, яку там побачив. Пушки, пiстолi, порошницi, а все посрiблене й позолочене. Котланка сказала, що зброя ii тестя i чоловiка – не сказала, що ii тесть був опришком. А хто ж тепер уживае тоi зброi, хто стрiляе з неi? – спитав Олiш-пан. «Хто? Я стрiляю» – сказала Ксеня. «Попробуймо, хто з нас кращий стрiлець» – сказав пан. «Добре, попробуймо» – вiдповiла Ксеня. Вийшли з хати, стали на подвiрю, надуть. Надлетiв половик – високо, високо летить. Стрiлив пан – схибив… Вистрiлила Ксеня – закрутився половик i впав у Тису… Довго сидiв Олiш-пан у Котланок, розпитував про iх життя, а все не спускав своiх очей з Ксенi. Чим довше вдивлявся в ту Ксеню, тим бiльше влюблювався в неi… Попроiдав Котланки й поiхав у свiй Сигiт. Сам не знав, що дiеться з ним, вiн не той, що був… Ходить задуманий, мовчазний, дивуються люди, чудуеться його жiнка, – що сталося з ним, питаються себе. Не видержав довго – iде знову в лiси над Тисою, де хатина Котланок. Говорить з Ксенею, говорить з ii ненею, починае питати, чи не схотiла би Ксеня стати за покойову в його панi. Стара Котланка, почувши це, розсмiялася: «Моя донька, вiльна птаха гiр, мала б пiти у панську клiтку?! Нi, нi, пане, цього нiколи не буде»! Ксеня не вiдзивалася, дивилася на пана й кивала головою. Вийшла чогось там iз хати, а Олiш-пан за нею. Став говорити з нею, почав добирати рiжних слiв, щоб намовити ii iхати з ним у Сигiт i жити в його палацi – обiцяв iй золотi гори, казав, що не покоевою, а панею, як його жiнка, буде в нього, чого забажае, все буде мати… Почало i з Ксенею щось дивне дiятися…Почав iй снитися той сигiтський пан, не може вiдогнати вiд себе думок про нього. О, вiн дуже вподобався iй. Але ж iти на службу до його жiнки, цього не буде нiколи! Та вона таки любить його i здаеться iй, що вже нiколи не перестане любити… Щораз тяжче iй на душi i серцi… Щоднини питае себе: «Приiде вiн ще раз, чи вже не приiде?» «А як i приiде, то що вона йому скаже?» Не силиться iй у хатi, з пушкою на плечi лiсами ходить, мiсця собi не найде… А що робить Олiш-пан у Сиготi? Ото одного ранку каже своiй панi iти геть вiд нього… Може забрати собi все, що захоче, до того дасть iй ще скриню грошей, тiльки нехай залишае його i його палац. Щож мала робити? Забралася до свого батька – не хотiла брати грошей вiд Олiш-пана. Це викликало в Сиготi рiжнi говiрки, здогади, а то й обурення, передовсiм у батька панi i його приятелiв. А Олiш-пан каже сiдлати коня i iде в «Бог-дан»… Приiхав… Стара Котланиха не дуже втiшилася ним, зате очi Ксенi засяли радiстю, коли побачила сигiтського пана… Вiн намовив Ксеню iти з ним у лiс на полювання; там сказав iй, що прогнав уже свою жiнку вiд себе, тепер може бути Ксеня в нього не покойовою, а панею, як лише цього захоче. Сказав iй дальше, що дуже, дуже любить ii, так, що без неi не мав би вже життя… Ксеня, спустивши вдiл очi, призналася, що й вона полюбила його, як лише перший раз зайшов у iх хату. Ксеня заявила, що поiде з ним у Сигiт. Вернули на «Бог-дав»… Стара Котланиха, почувши, що Ксеня хоче iхати з паном у Сигiт, попала в розпуку – стала кричати й рвати волося на своiй головi. Олiш-пан хотiв i ii забрати до себе, але вона не хотiла про це й чути. Тяжка й гiрка була розлука Ксенi з матiр'ю. Плакали обi. Посадив пан Ксеню на коня i повiз у свiй палац у Сиготi – панею стала Ксеня… Але шлюбною жiнкою Олiш-пана не могла бути. – Його ж шлюбна жiнка жила. Та вони обое були й без шлюбу щасливi, хоч це противне було Божому законовi. Про це думала нераз Ксеня i хмурила свое чоло. Батько ж прогнаноi Олiш-паном доньки не мiг дарувати ганьби, якою вкрив пан його рiд. Зiбрав раз ровту гайдукiв i пiшов на палац Олiш-пана. Але той здужав на чолi своiх гайдукiв оборонити себе й свiй палац – у його оборонi станула й Ксеня, стрiлець над стрiльцями. Потiм привела Ксеня на свiт хлопчика – назвали його Іванком. Пiдрiс Іванко, можна вже лишити його з нянькою. Вибираеться Олiш-пан на полювання, бере зi собою i Ксеню. Запустилися в глибокi лiси. Он вилазить iз гаври старезний ведмiдь. Нацiлився на нього Олiш-пан, потягнув за курок раз i другий – «фузiя» не вистрiлила… А ведмiдь уже коло нього, вже взяв його в своi страшнi лапи. Надбiгла Ксеня i двома кулями положила ведмедя. Лежить ведмiдь, але Олiш-пана держить i дальше в своiх лапах. Поламав йому ребра, роздер плечi. Зробили гайдуки ношi, положили на них свого пана й привезли в Сигiт. Оповiдали в Сиготi, що це батько прогнаноi доньки найшов якогось знахора, заплатив йому добре, а той «замовив» – заворожив пушку так, що вона не вистрiлила. Так помстився тесть на своему зятевi… А чи воно справдi так було, того не мiг нiхто допевна сказати. А може це Бог покарав Олiш-пана за прогнання шлюбноi жiнки й життя навiру з другою? Хто це може знати? Лiкували Олiш-пана рiжнi «дохтори», але нi вони, нi лiки, не помагали. Щось з тиждень пожив, помучився i вмер. Але перед смертю вiдказав Ксенi i свому синковi Іванковi, великi маетки, двi скринi золота й срiбла, лiси й полонини за Богданом: Петрос, Вершi-Квасний, Гропу й iншi. Вiдказав iм i палац у Сиготi. Але Ксеня не хотiла в ньому жити, забрала, що могла забрати, взяла свого Іванка й поiхала на свое старе мiсце – в «Бог-дав»… Тут побудувала великi хати й господарськi будинки й газдувала зi слугами, яких забрала зi собою з Сиготу. А ii Іванко рiс… Вирiс на легiня i одружився з дiвчиною у Раховi. Оцей то Іванко, по матерi Котлан, був тут третим поселенцем. Перший був його дДдо, опришок, другий його батько, а третiй вiн, Іван Котлан, нешлюбний син Олiш-пана й Ксенi Котлан. Пiзнiше почали тут осiдати газди з других сiл, найбiльше з Рахова. З Рахова походив i предок Молдавчука. Вiн оженився був у Бiлиню, а звiдтам переселився у «Бог-дав; звiдси то звано Молдавчукiв Бiлинськими. «Бог-дав» перезвано пiзнiше на Богдан. Першi газди в Богданi були: Котлан Іван, Зелiзник Михайло, Говрек Петро, Демчен Андрiй, Бочкар Іван, Молдавчук Іван, Кудрич Михайло, Шорбан Семен, Баранюк Дмитро, Колачук Іван, Котлан Олекса. Всi вони були дуже багатi, але найбагатшими мiж ними були Котлан Іван i Молдавчук Іван. Син того Івана оженився з донькою Зелiзника, багатого газди в Богданi – став приймаком, бо Зелiзник мав лише одну дочку. Дука-багатiй, Котлан Іван, мав лише двое дiтей, дочку й сина Василя, а Василь мав трьох синiв: Івана, Олексу i Василя та одну доньку – Сеньку. З тою дочкою Василя Котлана, Сенькою, оженився дiдо Івана Молдавчука й дiстав у придане за нею великий маеток. Побiльшувалося село Богдан, зникали лiси, втiкала пiд Чорногору звiрина, змiнялися часи, але роди Котланiв, Зелiзникiв i Молдавчукiв займали в Богданi перше мiсце багатством, розумом i повагою. Мали й у церквi окреме мiсце перед вiвтаром – там сидiли в часi Служби Божоi. Велика приязнь i любов була мiж тими родами, Котланами й Молдавчуками. У великi свята, Рiздво й Великдень, сходилися разом, вiдвiдували однi одних – святкували й набувалися. Ой, гостини це були й набутки колись – по тижневi набувалися й не розходилися – рiд iз родом сходилися, розiйтися не могли. Так у приязнi жили Котлани й Молдавчуки… Гуцули – борцi за волю Як Тиса збирае пiдчорногiрськi потоки, так старий Молдавчук збирав старосвiтськi «сторii» вiд дiдiв i прадiдiв. Як Тиса несла води тих усiх потокiв у далекий свiт, отак Молдавчук носив «сторii» зi собою i передавав нащадкам, як передае Тиса свою воду морю. Казав Молдавчук: висохла б вода Тиси – вона перестала б бути рiкою – загине, висохне старовiччина народу, вiн перестане жити, перестане бути народом. Нераз сягав Молдавчук своею пам'яттю у найдавнiшi часи й вигребував iз них таке, що про нього не думали, що давно вже попелом iз вигаслих ватер i намулом, нанесеним Тисою, припало. А Молдавчук, як старий досвiдчений ворожбит-знахор, лише подув, а давне скидало зi себе попiл i намул, оживало й виходило наверх… От оповiв вiн одного разу про часи десь аж з сiмнадцятого столiття – оповiв те, що чув ще молодим хлопцем вiд дiда, а той чув вiд свого дiда, чи батька й передав дальше. Зайшов був до Колачука Івана, газди в Богданi, легiнь десь аж з Березова й став у того Колачука на службу. Хто вiн i чого сюди зайшов, зразу нiхто не знав. Геть пiзнiше довiдалися, що звався Николай i був сином багача-дуки в Березовi. Був вiн рослий i сильний i дуже запальчивий – гаряча кров плила в його жилах. Ота то кров завела його аж сюди, в Богдан. Убив якогось ляшка в Ябло-новi i мусiв утiкати, щоб не попасти в руки гайдукам. Але з порожними руками не прийшов сюди – його дедя дав йому повний бордюг золота й срiбла. Тому й не дивно, що не був довго слугою у Колачука. Молдавчук дав йому за жiнку одну зi своiх доньок. Оженився Березун i в короткому часi став великим багачем. Тодiшнi часи були дуже неспокiйнi, бурхливi, непевнi й тривожнi. Але нашi люди, хоч порозмiтуванi по далеких горах, усе чули й усе знали, як би iм усякi вiстки приносили вiтри, чи духи. Безкраi простори, лiсовi пущi i скали, глибокi нетри й дебри – нi плаiв, нi стежок, анi проходiв – а люди якось передавали собi вiстки й новини та й сходилися разом на ради й поради. Сталося щось десь над Прутом – зараз знали це над Тисою. Тiснi звязки були тодi мiж нашими людьми обабiч Чорногори – ну й люди були тодi iнакшi, мало подiбнi до теперiшнiх. Дуже непосидющi були тодi нашi горени, запальчивi й скорi до рiжних вибрикiв, але при цьому дуже-дуже любили своi гори й лiси, а в iх оборонi перед ворогами-з'айдами, готовi були кожноi хвилини й життя вiддати. Вмiли любити свое, але й умiли ненавидiти чуже-воро-же! О, це вони вмiли! Але багато з того, що тут оповiдалося про давних людей наших, забулося вже. Та все таки дещо з того живе в наших горах – треба тiльки здути з нього порох забуття i здерти павутиння непам'яти, а тодi наша давнина й давнi люди оживають, прокидаються з мертвецького сну й говорять до нас. * * * Ото повiяли вiтри з далекого Покуття i Пiдгiр'я й принесли над Тису радiсну вiстку: Отам десь аж у Кутах закликае Гриць Кардаш людей повстати на зайдiв-панiв i прогнати iх iз нашоi землi. А до його заклику долучуеться Лесьо Березовський з Березова. Зачувае це Николай з Березова, тепер газда в Богданi, – хто цей Лесьо, що кличе людей на зайдiв? Отой Лесьо Березовський – знае Николай добре – рiдний його брат! Скликае Николай охочих легiнiв i поспiшае з ними за Чорногору – до брата Леся. Свое велике газдiвство лишае на жiнку: вернеться – добре, а не верне – нi свiт, нi гори не заваляться. «Грунт» – як казав – щоб зайдiв здалеку вiд нас держати й не дати iм загнiздитися на нашiй землi». Пiшов з великим гуртом охочих, спiваючих легiнiв. Кiлька тисяч завзятих, смiливих, очайдушних горян, пiдгiрян i покутян зiбралися пiд проводом Кардаша та Леся з Березова й вiрлами спали на зайдДв. Очистили вiд них Кути й Косiв, пiшли на Печенiжин i почерез Делятин на Надвiрну. А там здобули панський мурований замок у Пнiв'ю, прогнали з нього панiв i забрали великi скарби. З околиць Надвiрноi подались на Богородчани, Калуш, Рожнiтiв, Долину, Болехiв i в Перегiнсько. Очистили всi околицi вiд зайдiв. З великою славою вернув Николай з легiнями над Тису, але вони, заохоченi успiхами, не всидiли довго на своiх мiсцях й загналися були аж у Сигiт. Немало страху нагнали тамтешнiм зайдам – вони втiкали, аж капцi погубили! А якось незадовго рознеслася громом, пролетiла блискавицею вiстка по всiх горах: уся Украiна, всi землi заселенi людьми нашого роду й плоду, повстали проти Польщi i ii панування над людьми руського племенi! «Вся Украiна, всi люди нашоi крови й душi! А ми, горени? Таж ми люди того самого духа й крови! Так чого ж мали б ми тут як ведмедi в гаврах сидiти? Не, цему не бути!» Семен Височан, той iз Березова, але осiлий в Отинii, збирае охочих на вiйну з Польщею! Без надуми й без вагання посунули нашi люди з Карпат i Покуття до Височана Семена – пiшли зi зброею, яку хто мав. Нi гори, нi рiки не стояли iм на перешкодi! Пiшли легiнi i з нашого Рахова i Ясiння. Одна ж кров у цих з-над Тиси й тих з-над Прута й Черемоша! Одна любов i одна ненависть! Вони еднають усiх i ведуть на поле бою розправлятися з ворогом! В короткому часi було в Височана шiсть тисяч завзятих i безстрашних воiнiв. Це ж люди, якi йшли голiруч на ведмедiв! Зголосився Височан зi своiми воiнами у гетьмана всiеi украiнськоi сили вiйськовоi козацькоi – у Богдана Хмельницького. Глянув гетьман на Височана i його бравих легiнiв i з радощiв засвiтились йому очi… Передав Височана i його легiнiв полковниковi Кривоносовi чи Перебийносовi – того то Молдавчук не знае «достеменно»… Знае лишень, що був цей полковник дуже завзятий i вiдвалений. Пiдiйшов гетьман Хмельницький пiд Львiв, там задержав свое вiйсько. Пiд самим Львовом гора, а на нiй замок, що то його Високим звали. Гетьман не думав здобувати його, казав – «Шкода проливати козацьку кров, поляки здадуть його без бою». Але не так думав Перебийнiс… Моргнув на Височана: «Височане, бачиш, оце в полякiв висока гора, а на нiй високий замок – так кажуть поляки. А що ти на це скажеш?» «Я, що скажу? А скажу, що це зовсiм не гора, а те, що на нiй, це нiякий замок, а так собi курник, ци голубник!» «А хотiв би ти його, той курник, чи там голубник, здобути й вигнати з нього ляхiв?» «Я, ци хотiв би, оце гей, питане, смiятися з цего можна». «Ну, так здобувай!» – сказав Перебийнiс. А цього не треба було Височановi казати два рази! Станув перед своiми легiнями й промовив: «Мой, хло, а дивикоси наперед себе й трохи д'горi! Видиш там горбок, а на нему, кажуть, екийс нiби то замок! А я кажу, це неправда! Гора, це не наша Чорногора, а замок, то не наша Говерля, ци ек, ци може я брешу? Нiт, нiт, оце, шо перед нами, це не гора, а кiтлик, перевернений горi дном! Ануко, братчiки, вiштрикнiм на той кiтлик, вiдвернiм его i плюньмо в него! Покажiм, шо ми, ми, а ци ми може вже не ми! Ци, ек я кажу?» «Ануко за мнов!» Крикнув з усеi сили й повiв легiнiв на той «високий» замок. Штрикнули легiнi, здобули кiтлик-замок i плюнули в нього, що чути було на ввесь Львiв! Мало польськоi шляхти втекло з того високого замку – «бескидники» викинули з нього ляшню, що нi одного ляха не залишилося в ньому. Газдували в ньому Височан i його легiнi до самого ранку – пили панськi меди й вина, спiвали й танцювали. Зiйшло сонце, дав гетьман приказ Кривоносовi, Кривонiс Височановi, а той легiням i пiшли дальше воювати Польщу. Сам Хмельницький дякував Височановi i його легiням за вiдвагу й хоробрiсть. Скiнчилася вiйна з Польщею, вернули легiнi в гори, але не всi, богато з них згинуло. А треба ще додати, що в часi вiйни з Польщею, за Карпатами, нашi тут не сидiли тихо й бездiльно – вони почали проганяти зайдДв, що пiдсунулися були вже аж пiд самi Карпати – одних повбивали, а другi повтiкали й довший час не видно iх було… Оце те, що старий Молдавчук вiдгрiб з попелу i розповiв, що затямив iз карпатськоi старовiччини. На закiнчення свого повiстування iз сивоi давнини сказав Молдавчук: «Иншi були чеси й иншi люди. Єк лише почули нашi горени навiть iздалеку брязкiт зброi, чи гук вистрiлiв, зараз туди, як на весiлля спинили. Знали: ворога треба бити! Не будеш його, вiн буде тебе, бити! Не даш йому загинути – вiн не дасть тобi жити. Не дай вороговi iсти – бо вiн з'iсть твiй хлiб, а потiм з'iсть i тебе»! – Часи волi i свободи були в нас колись на Покуттю, на Пiдгiрю i в Карпатах – не було зайдiв. Там – по тамту сторону Чорногори, а й по цю ii сторону – держалися зайди – волохи, мадяри й жиди – здалеку вiд Карпат – як довго була в горен охота й сила боронити iх… Довбуш у синицях Нераз згадував Молдавчук про тi тiснi звязки, що iснували в давнину мiж горенами по одну й другу сторону Чорногори… Лiтом сходились на сусiдуючих зi собою полонинах, вiдвiдували однi одних, набувалися, забавлялися на весiллях i храмах, женилися однi на Закарпаттi, другi брали для себе жiнок знад Прута й Черемоша. Плаi й стежки з одноi сторони Чорногори на другу не заростали нiколи травою. Уся тодiшня Гуцульщина становила одну велику родину, повязану одною мовою, вiрою, звичаями, обичаями та побутом. А вже давнi опришки – так тi не знали зовсiм рiжницi мiж собою: з-над Тиси йшли над Черемош, з-над Прута над Тису; в опришках Довбуша були легiнi з Галичини, Буковини й Закарпаття – разом вiдбували нераз i далекi походи на зайдiв-панiв i забирали в них скарби. Багато повiстував Молдавчук про опришкiвськi часи i про опришкiв. Говорив, як уже раз згадував, про одного з богданських Котланiв, що був опришком у Довбуша. Той то Котлан оповiв перед смертю своему синовi Івановi про Довбушевi скарби й де вони захованi, але застерiг його, аби цього нiкому не сказав. Захоче колись бiльше про тi скарби дiзнатись, то нехай найде десь аж у Кирлибабi старого Танасiя Сиглуна, колишнього опришка у Довбуша. Сказав, що iх лише двох iз Довбушевих опришкiв залишилося: вiн, Котлан, i той Сиглун. Умер старий Котлан, а його син Іван вбив собi в голову те, що чув вiд умираючого дедi i сказав, що мусить найти того, тепер вже старшого вiком, опришка Танасiя Сиглуна в Кирлибабi, та довiдатися вiд нього бiльше про опришкiвськi скарби. Пустився в ту дорогу, коли ще всi спали й кури не пiяли ще. «Мусить найти Танасiя Сиглуна» – сказав собi й пiшов. Як i куди йшов до того останнього опришка, можна би багато про це повiстувати. Дорога далека, плаi крутi й стежки стрiмкi, а до того ще й страх перед звiрями. От присiв був над одним потоком у лiсi, аби вiдпочити й дечим посилитися, голодний був. Сидить i заiдае вудженицю – вуджене баране мясо з буришiнником. Похарчувавши, напився води з потока й знову сiв i почав дрiмати. Аж чуе трiскiт i ломiт, глядить, а там величезний ведмiдь-вуйко вазккими повiльними кроками суне до потока. Думав Іван, що йому робити… втiкати, чи дряпатися на яку високу смереку? А ведмiдь вже на березi потока. Пристанув… Стоiть i пильно вдивляеться в воду потока. Став на заднi лапи – хвилина, двi, – вiн шубовсть у воду. Пiрнув у неi. Переднiми лапами набрав iз дна потока пстругiв i суне iх в пащеку – хрупоче. Видно, смакуе йому риба, бо муркоче щось собi пiд носом.-… задоволений! Не знав досi Іван, що ведмiдь такий добрий рибак. А треба знати, що давно було в гiрських потоках сила-силенна пстругiв, а найбiльше бувало iх по заглибинах води, по ковбурах. Ведмiдь, впадаючи своiм тяжким тiлом у такий ковбур, приголомшував пстругiв у водi, а тодi брав iх у переднi лапи й пожирав. Попоiв ведмiдь рибки й пiшов геть. А Іван розiклав ватру й пересидiв при нiй до свiтанку – сон не брався чомусь його… Щойно третьоi днини – пiд вечiр – зайшов молодий Котлан у Кирлибабу. Опинився над потоком у темному лiсi, почув iздалеку дим i подумав, що мусить тут хтось бути. Пiшов трохи дальше – а там перелука, а на нiй хата. Перед хатою якийсь старий, вже добре сивий чоловiк. Пiдiйшов Іван до нього i привитав його Божим словом, той вiдповiв йому тим самим. Спитав Іван, де йому найти старого Танасiя Сиглуна. Чоловiк усмiхнувся i сказав, що Танасiй Сиглун, це його неньо. Вiн пiшов у лiс убити якусь серну, або оленя. Попросив цей син Сиглуна Івана в хату, казав сiдати й харчувати те, що поклав перед нього на стiл. А як сонце зайшло за гори й почав вечiрнiй сумерк спускатися на землю, вернув iз лiса старий Сиглун iз убитою серною на плечах. Котлан привiтав старого й розповiв, хто вiн, звiдки й чого зайшов сюди. Старий добре тямив Котлана, неня Івана, але цього вечора не говорив багато. А другоi днини, поснiдавши, набив Сиглун тютюну в люльку й закурив, а тодi став повiстувати: – «Того, що розповiм тобi, нiкому ще не розповiдав. Тобi ж, як синовi мого побратима, скажу, що знаю. Але знай i памятай: це, що почуеш, зможеш колись сказати лишень своему синовi, чи комусь, хто буде варт цього, але аж тодi, як будеш умирати. Оповiм тобi про нашi скарби, про тi Довбушевi опришкiвськi скарби, але одне мусиш знати й пам'ятати: нiхто й жадна сила iх не може взяти звiдтiль, де захованi! Слухай, як то воно було колись iз тими скарбами: Ходили ми з Довбушем по ближчих i дальших селах i мiстах Галичини, Буковини й Закарпаття, бували в Молдавщинi й Мадярщинi. З своiх походiв не вертали з порожними руками. Приносили в бордюгах золото, срiбло й дорогi каменi. Але лише частину з цього ховали, а бiльшiсть пускали на вiтер, хоч добре бачили й знали, що це було непонутру Довбушовi. Одного разу вiдбули ми з Довбушем далекий похiд – були ген аж поза Сиготом i принесли звiдтам дуже багату здобич – великi скарби. Була вже пiзна осiнь, як ми вернули в нашi Карпати, але того року якось зима припiзнилася, не було снiгу, лишень ранками були морози та iней бiлiвся на деревах. Довга й погiдна була осiнь. Довбуш задумав вiдвiдати Жаб'е i Криворiвню, а на зимiвлю осiсти десь на Буковинi. Перейшли ми Чорногору коло Пiп-Івана, зайшли на Шибене, звiдтам на Чорну Рiку й понад нею у Жаб'е, а потiм у Криворiвню. Перебули там кiлька днiв. Одного вечора сказав Довбуш, що виберемся зраненька на верх Синиць. Другоi днини, разом зi сходом сонця, перейшли рiку й подалися крутими стежками на Синицi. Синицi – це верх гори, з якоi простягаеться далекий вид на всi сторони – видно звiдтам села Криворiвню, Ясенiв i Устерiки, видно Красноiлю i Голови, а за ними полонину Скупову. На верху Синиць величезнi каменюки – одна на однiй – якби це зробили мулярi-каменярi, велити-великолюди з надлюдською силою, та й так, що виглядають, як могутнiй палац, або церква з рiж-ними проходами, закрутами й закамарками, що зайшовши в них i заглибившись, можна легко заблудити i не вийти з них. Можна й упасти в печеру, яких там немало, й не видiстатись з неi на свiт. Задержалися ми на тих Синицях, зготовили харчi, сидимо, хтось там у флоеру грае, легiнi спiвають. А Дорбушевi не сидиться з нами – ходить по Синицях, роззираеться на всi сторони, заглядае у печери. Вернув потiм до нас, глянув на сонце й казав готовити вечерю. Ще сонце не було зайшло, а в нас була вже готова вечеря – спечений над ватрою сернюк i вуджене баране мясо. А нараз, де не взялася хмара, блискавицi, громи й зливний дощ. Ми за великою камiнною плитою, як за хатою пiд крiвлею – дощ не досягне нас. Бачимо дику козу – бiжить, що мае сили в ногах. За хвилину чуемо ii пронизливий крик, як би хто рiзав ii. Може бути, що в бiгу зламала собi ногу, тому так кричить. Пiднявся Довбуш на ноги та йде в ту сторону, звiдки чути крик кози. Йду i я за Довбушем. Недалеко вiдiйшли й побачили козу в заглибинi мiж камiннями, а над нею – ведмiдь. Нi Довбуш, нi я не маемо нiчого в руках… Скочив я бiгом по топiр. Вертаю, бачу, що тоiiiр вже непотрiбний… Ведмiдь вже неживий на землi, а коза на плечах Довбупiа. Довбуш убив ведмедя своiм кулаком, а козу витяг зпомiж камiння i взяв на плечi. Наносили ми чатинини, постелили довкола ватри й полягали спати. Бачив я, що Довбуш довго не засипляв – курив люльку й певно думав щось. Повставали рано, спекли мясо з кози й харчуемо… Довбуша нема. Вернув – снiдав, чи не снiдав, каже шiстьом легiням брати линви й топори та йти за ним. Завiв нас до тоi печери-заглибини, звiдки витяг учора козу. Каже поширювати вхiд до печери топорами, потiм повязати себе линвами й лiзти в ту печеру. Лiзе в неi перший, я за ним. Печера була спадиста, мала стiни стрiмкi й була глибока, певно на пять-шiсть сяжнiв. Зразу була вузька, дальше ставала щораз ширша. Потiм, так видавалося, кiнчиться уже. Коли ж нам прояснилося в очах, побачили на серединi печери глибоку, темну яму, в якiй мiг легко змiститися чоловiк. Довбуш вверг у ту яму камiнь, з неi почувся булькiт води. Довбуш обв'язав себе довгою, мiцною линвою i казав спустити себе на тiй линвi в глиб ями. Потiм дав знак, щоб легiнi спускалися за ним на дно ями. Спустилися, освiтили ii смолоскипами й побачили велику, широку печеру, в якiй було величезне озеро. Обiйшли ми ту печеру довкола, аж в однiй ii стiнi найшли отвiр, який iшов угору. Ним можна було легко пролазити. Полiз ним перший Довбуш, а за ним ми. Пiдсунулись ним кiлька сяжнiв угору й побачили Божий свiт… От чудо та диво! Зiбрав Довбуш нас усiх легiнiв i дав приказ поширити топорами вхiд до скельних камiнних печер. Щось iз тиждень працювали ми, поширили вхiд до печер, але так, щоб вiн був закритий вiд людських очей, щоб лиш Довбуш i ми знали його. Потiм викули на днi печери комори на всякi склади й сховки. Коли ж було там усе так, як хотiв Довбуш, позносили ми до тих комор усi скарби, якi ховали досi на Бiлiй Кобилi, Магурi i Чорногорi, над Тисою i Путилiвкою. З того часу зносили ми сюди всi скарби, якi здобували, бо такий наказ Довбуша був – така була його воля. За кiлька лiт були комори в печерi наповненi скарбами. Одного разу сказав Довбуш, що цi скарби пригодяться, але не нам, а тим, якi колись-колись житимуть в Карпатах… За цi скарби накуплять зброi, а нею проженуть з гiр усiх зайдiв-ворогiв. Тут на верху Синиць збудують чудо-палац, видний на всi Карпати. В тому палацi житиме володар Карпатських гiр. – Так сказав наш Довбуш… Хто знае, якби воно було, якщоб був нагло й несподiвано не зiйшов iз цього свiту ватажок гiр, Олекса Довбуш…» Сказав це Сиглун, похилив сиву голову й важко-тяжко задумався, а потiм, наче зо сну прокинувся, глянув проникливими очима на молодого Котлана й сказав: «Так, так, легiню, спочивае наш Довбуш у Чорногорi, а його скарби в Синицях. Нiхто iх звiдтам не вiзьме, аж прийде на це слушний час i виб'е визначена година, аж появиться в наших горах другий Довбуш i докiнчить те, що розпочав був перший… Знали це Довбушевi легiнi, знаю я i тобi кажу це, легiню, сину мого побратима, Котлана з Богдана… Оце почув ти вiд мене те, чого нiхто другий не чув – задерж це в собi i не важся витягати свою руку по тi опришкiвськi скарби, бо як iх нарушиш – душу погубиш! Вони заклятi Довбушем»! Переночував Котлан у хатi Сиглуна, а раненько, поснiдавши, пустився в поворотну дорогу. Четвертоi днини, як лише зазорiли зорi, був у своiй хатi в Богданi. Те, що чув вiд Сиглуна, забрало йому спокiй, помiшало думки в головi, – а згодом залишилася в нiй лишень одна думка: Зайти на Синицi, побачити Довбушевi комори, а в них опришкiвськi скарби. Не видержав довго… Одноi днини, приготовившись до далекоi дороги й не кажучи нiкому, куди задумав iти, подався верхами й полонинами на ту сторону Чорногори. Через Скупову, а потiм Голови й Красноiлю, зайшов на Синицi. Весь час товаришила йому думка побачити скарби. Надiя узрiти iх гнала його горами, пiдганяла й додавала сили ногам… Найшов в Синицях вхiд до печер, але вiн завалений був каменюками, якi треба було вiдсунути. Нелегка була це праця. Коли ж вхiд був вiльний, почав Котлан спускатися в глибину печер на линвi. Мав при собi важкий топiр, грубу воскову свiчку, а в плящинi свячену воду. Вперед дiстався до печери з озерцем. Тут привязав линву до вистаючого, гострого каменя i нею спустився до другоi печери. Там остовпiв i онiмiв, i мало не заплакав: перед ним камiнно-плитянi грубезнi дверi, на долiвцi обгорiлi полiна дров, кусники линов, мiдяний котел, ба й людськi кости… Станув перед камiнними дверима… Пробуе вiдчинити iх. То тягне до себе, то вiдпихае iх, але зрушити iх не може… Не подаються анi трохи. Розглядаеться довкола себе, освiчуе печеру. Аж там у кутi, припертий до стiни, грубий залiзний кiл… Пробуе пiдважити ним камiннi дверi… Зрушив iх. Тодi впираеться в них плечима – раз i другий i третiй. Дверi подаються. Ще раз пiдважуе iх колом, ще раз натискае плечами… Вiдчинив iх настiльки, що мiг зайти до середини печери. А тут iз повали печери падуть перед нього навхрест двi великi барди-сокири й затинаються в камiнну долiвку… Страх обняв Котлана. Хреститься три рази, кропить барди свяченою водою. Якось удаеться йому переступити iх… Вiн на серединi печери. Довкола неi, попiд стiни, викутi комори, а в кожнiй великий мiдяний котел… Дванайцять комор i дванайцять кiтлiв… А в них? Ти мiй Боже! Золото й дороге камiння! Блиск б'е вiд них на всю печеру – камiння сяе промiнням сонця… Скарби, скарби! Нi зважити iх, нi змiряти! Пiдiйшов Котлан до одного кiтла й зачерпнув з нього жменю дорогих каменiв. Засвiтилися ними його очi… Нараз, якби хтось повернув його голову вправо… Поглянув туди а там трупяча голова, кiстяк… Над ним великий хрест… Ще не очутився з переляку, а тут чуе, трупяча голова – говорить: «Висип у котел те, що з него взяв! Не висиплеш, не вийдеш живий звiдси». Такого грiзного голосу не чув Котлан досi нiколи. Слова чашки, здавалося, громами вдарили в нього. Не надумуючись хвилинки, сипле в котел те, що взяв iз нього… Хреститься дрижачою рукою i до дверей. Лише станув поза ними, дверi зачинилися. Коли i як видобувся з Довбушевих комор на верх, того не знае… Завалив вхiд до печер камiнням, як було передтим, i бiгом зi Синиць у Красноiлю. Дальше тоi днини не йшов. Раз, було вже понад вечiр, друге, був дуже трудний, болiли руки, ноги i все тiло. Заночував у хатi внука Дiдушка, що то його колись Довбуш убив. Припочивши, рушив рано горами, лiсами й полонинами в свiй Богдан. Але весь час бiг за ним грiзний голос кiстяка… «Говорить менi: «Правду сказав Сиглун, Довбушевi скарби е, находяться в коморах пiд Синицями, але, як казав Довбуш: «iх не винесе звiдтам на свiт нiхто iнший, лишень другий Довбуш». «Так говорив Котлан, так кажу i я, Іван Молдавчук»… Накiнець додав ще Молдавчук: «Оцесе, шосми тут розповiв, чув я вiд Котлана Івана. Вiн був оженений з сестрою моего неня. Любив мене й не одне чув я вiд нього. А як умирав, тодi оповiв менi те, що чули тепер вiд мене: про Сиглуна, Синицi i Довбушевi скарби захованi в них… Коли тi скарби вийдуть з печерних комор на свiт, цього не знае нiхто, як i не знае, коли появиться другий Довбуш! Знае хiба лишень Той, хто над горами й Синицями – Господь Бог… Одне певне, що це таки станеться» – закiнчив Молдавчук. Василь Котлан i Микола Молдавчук Зайшло раз щось таке, що людей у Богданi зачудувало… Пiшли Василь Котлан i Микола Молдавчук на полювання – зайшли в глибокi лiси над Тисою. Одночасно побачили ведмедя, одночасно й вистрiлили в нього. Положили ведмедя трупом, пiдойшли до нього, зняли шкiру, шукають за кулями – шукали й найшли в ведмедевi лишень одну, не двi кулi, а оба ж стрiляли. Чия ж куля вбила ведмедя? Котлан каже, що його, Молдавчук твердить, що його… Кому не тодi належиться шкiра з ведмедя? Сперечаючись, вернули в Богдан, не знають, куди занести шкiру. Котлан каже – «до мене», Молдавчук – «до мене». Що ж мали робити? Занесли шкiру з ведмедя до Зелiзника, нехай буде в нього, поки не виясниться, хто вбив ведмедя… І почалося… Шукае Котлан знахорiв, якi сказали би, чия куля вбила ведмедя, шукае i Молдавчук… Були в рiжних знахорiв i ворожбитiв, нiхто з них не може сказати «бизiвно», чия куля вбила ведмедя, Котлана, чи Молдавчука… Росте завзяття в обох, росте й ворожнеча, з двох приятелiв стали двома ворогами. Не говорять зi собою, уникають себе, не сходяться разом. У Богданi повстали два ворожi табори, один держить з Котланом, другий з Молдавчуком… Дуже це не подобалося жiнкам – жiнцi Котлана й Молдавчука. Порадилися обi – йдуть до старенького священика, просять, щоб дав раду, як погодити Котлана з Молдавчуком. Подумав священик i дав iм таку раду: «Видiстаньте якимсь способом ведмежу шкiру вiд Зелiзника, продайте ii, а за тi грошi купiть великий образ св. Юрiя, опiкуна гуцулiв i iх гiр, i принесiть його до мене». Зробили жiнки, як порадив священик: Викрали шкiру в Зелiзника, продали, купили образ св. Юрiя i принесли його священиковi… Священик завiсив той образ на стiнi церкви. А було це перед самим св. Юрiем. Свято Юрiя, велике гуцульське свято. На це свято зiйшовся до церкви весь Богдан. При кiнцi проповiдi сказав священик: «Як знаете, мiж двома годними й всiми шанованими газдами, Котланом Василем i Молдавчуком Миколою, повстала через ведмедя велика незгода, можна сказати ворожнеча. До цього вмiшався аж наш опiкун св. Юрiй. Онтам на стiнi церкви його образ. Це не така проста рiч, якби хтось думав, нi, це шкiра з ведмедя, перемiнена в образ св. Юрiя. Котлане Василю i Молдавчуку Миколо, пiдойдiть до того образу, зклякнiть перед ним i подайте собi руки. Згода i приязнь най буде мiж вами!» Зробили, Котлан i Молдавчук, як казав священик. А потiм зiйшлися разом i набувалися до ранку. Був це набуток, якого ще досi не було в Богданi. Усе село набувалося, гримiла музика, лилося вино, танцям i спiвам не було кiнця. Богдан обходив свято Юрiя – свято згоди й приязнi. Пiсля Кошутськоi вiйни Оповiв Молдавчук, як воно було пiсля «Кошутовоi вiйни», по 1848 р. – Рознеслася чутка, дiйшла й до гiр, що настануть якiсь змiни, але, чи на краще, чи на гiрше, того нiхто не мiг сказати. От говорили люди «всеко та неоднако»… Аж тут одноi недiлi проголошуе свещеник Браня в церквi, що в Сиготi мають вiдбутися екiсь вибори, мають вибирати посла до якогось сейму. А що воно таке той посол i сейм-парламент, того люди не розумiли. Казав свещеник, щоб газди зiйшлися вечором у хатi Котлана, там довiдаються бiльше про тi вибори й виберуть вiд Богдана свого правиборцю до Сиготу, а там буде вiн голосувати на посла. Вечором зiбралися в Котлана газди з усього Богдана. Священик, як мiг, так пояснив iм, що це таке цi вибори, посол i сейм. А тодi казав подумати й вибрати спомiж себе правиборцю. Рада в раду, сюди й туди – вибрали правиборцем до Сиготу Михайла Дребота. Священик повчив його, як мае говорити й що робити в Сиготi – там однi схочуть вибирати посла, який би був за цiсарем, а другi такого, який був би проти цiсаря. Нехай Дребот добре вважае i голосуе за цiсарем. Дребот сказав, що вiн усе це добре розумiе i буде голосувати так, ек каже священик. Але вiн цього всего анiвзуб не розумiв. Для нього було найважнiше пристроiтися перед людьми в Сиготi. Надяг на себе все нове, що найкраще мав, а в руки взяв мосяжний топорець, та ще й нагострив його – «про всеке» – казав. Зiйшлися в Сиготi правиборцi вiд усiх гуцульських сiл. А тут «пани», якi розумiлися на виборах, почали тягнути правиборцiв однi до себе, другi до себе, й намовляти, щоби на iх кандидата вiддали голос. Добираються i до Дребота – тягнуть його однi сюди, другi туди. Затягнули його до коршми… «Пий i iдж, Михайле, чого й скiльки захочеш!» П'е Михайло «палiнку, шер i бор», заiдае панську ковбасу. Напоiли його й нагодували, а тодi заткнули йому за кресаню когутяче перо… «Голосуй разом iз тими, що мають за кресанями отаке, когутяче перо» – сказали, ну й Дребот так i голосував. А по виборах зайшов Дребот iз знайомими з Бичкова й Рахова до коршми й таки здорово напився. А випити то вiн таки любив. Та й скоренько не впивався, лише так, пiдохочувався. Ну й пiдохотився таки добре! Та й чому би й не охотитися? Той посол, на якого вiн вiддав голос, обiцяв i запевнював, що вiн поговорить з цiсарем, щоби вiддав гуцулам усi полонини i знiс би всi «немсобот»! А називався той вибраний посол Лотар Шандор, а не вибраний кандидат звався Кукурбей Дьоргiй. Вийшов Дребот iз коршми – за кресанею в нього стирчить i дальше когутяче перо. Стрiнувся з одним волохом, що то мав полонину Брескул у сусiдствi з полониною Дребота, Межипотоками. Зайшли оба до одноi коршми й знову випив Дребот трохи. А випити мiг таки немало – був здоровоi будови тiла, високий, широкоплечий i жилястий – силою мiг рiвнятися з Довбушем! Розпращався Дребот iз сусiдом волохом – думае вертати у свiй Богдан. Аж тут якийсь мадярчук, побачивши в Дребота за кресанею перо, прискочив до нього, зiрвав з голови кресаню i верг ii в болото, ще й ногами притоптав. Попав Дребот у велику лють. Не надумуючись, рубнув мадярчука барткою в голову так, що той лише ногами протяг… Зробився крик, позбiгалися мадяри й усi на Дребота. А Дребот нiчого собi з мадярiв не робить – рубае iх барткою, куди попаде. Падуть мадяри як снопи. А тут ще той сусiд Дребота, волох, закликав своiх волохiв на допомогу Дреботовi. Б'ють мадярiв. А Дреботовi зламався топiрець. Пригадав собi, що в нього за чересом нiж. Коле й рiже мадярiв тим ножем… Вирвали волохи Дребота з помiж мадярiв i забрали його до себе. По якомусь часi прийшла до Богдана жандармерiя, питають за Дреботом. А тут довiдуються, що Дребот не вернувся iз виборiв, пропав десь. А вiд шандарiв довiдуються, що Дребот накоiв у Сиготi багато лиха – порубав барткою багато мадярiв. Минув час, Дребот не вертав у Богдан. Аяс як усе втихло й забулося, побачили богданцi свого «героя» Дребота. – Так то воно було з першими виборами посла в Сиготi й такого то правиборцю пiслали тодi богданцi до Сиготу, отого Михайла Дребота. Дiдо Молдавчука Івана І Згадав Молдавчук свого дiда – був це перший газда в Богданi. Мав сiм синiв. Хотiв, щоб усi вони були такими газдами, як i вiн – не бiднiшими вiд нього. Треба залишити iм багато землi i лiсiв, та й повну скриню талярiв. Залишив газдiвство на найстаршого сина, а сам подався у глибокi гори, у темнi лiси. Жив там у колибчинi, яку сам собi збудував. Лiтом дбав, щоб узимi не пропав – збирав i сушив на зиму все, що давали гори, й зарубував лiс для синiв, вiдмежував його «дiльницями». Зайняв для них i цю полонину. Зимою ловив i стрiляв звiрину, м'ясо вудив, шкiри сушив. Приiжджали сини, забирали шкiри на конi i продавали за добрi грошi. На старi лiта ватагував на своiй полонинi. Мав вiрного вiвчаря, не з Богдана, а з Лугiв. Про нього оповiдав вiн таке: Пас той вiвчар вiвцi, ходив з ними облазами й чагарами, в сопiлочку грав i спiваночок спiвав. Аяс раз вийшла д'ньому з чагарнику Лiсна. Така красуня, що не надивитися на неi i не налюбуватися нею. Своею красою приворожила вiвчаря. Була ж як квiточка на полонинi, як раннiй промiнь сонця. То ж i не диво, що запала глибоко в серце вiвчаревi. Познайомилися обое, почала Лiсна ходити з ним полониною – вiн грав у сопiлочку, вона спiвала. Сонце iм свiтило, кохання грiло iх. Вiд часу, як стала Лiсна помагати вiвчаревi пасти вiвцi, почали вони молоко приявляти – не мiг цьому надивуватися дiдо-ватаг. Не було й того лiта жадноi шкоди на полонинi, не було боли мiж маржиною, нi звiр не показувався. Але ж лiто на полонинi коротке, прийде осiнь, треба буде залишати полонину, що ж буде тодi з вiвчарем i Лiсною? Повiяли холоднi вiтри, нагнали на полонини густi мряки, лютi звiрi заревли в лiсах, треба сходити в село. Починае вiвчар намовляти Лiсну, щоб пiшла разом з ним у село й стала його жiнкою. Каже Лiсна: «Я не вiд того, щоб стати твоею жiнкою, але воно не так легко, як ти думаеш. От, як лише прийдуть сильнiшi вiтри, а потiм i буря звiеться на полонинi, вона порве мене, як пiрячко й занесе в лiсовi нетри там, де всi Лiснi мусять зимувати. А хочеш мене мати за жiнку, то зроби так: Вiзьми «джиргу», заший мене в неi i обв'яжи сильним «курмеем», посади тодi на коня i звези в село – тодi, щоб яка буря була, вона не зможе вирвати мене з джерги». Зробив вiвчар, як Лiсна казала й спровадив ii до себе в село. Тепер могли одружитися. Але священик – вiн був уже тодi в Лугах – i слухати про це не хоче! Як же це так, щоб вiнчати хрещеного легiня з нехрещеною Лiсною? Що ж iм тепер дiяти? Вiвчар був побожний, не хотiв невiнчаний з Лiсною жити, а священик уперся, не хоче дати шлюбу. Бiдкаеться легiнь, не iсть, не спить. Починае вмовляти свою Лiсну, щоб дала себе охрестити. Не можна було намовити ii до цього. Бачить мати легiня журу свого сина й думае, як би йому помогти в бiдi… За селом пiд лiсом жила славна ворожка, здаеться, так говорили люди, була вона вiдьмою i зналася зi щезниками… Ото йде мати до тоi ворожки й розповiдае iй про свого сина, Лiсну й упертого священика. Вислухала ii ворожка, покивала головою i обiцяла зробити так, щоб усе було добре. Перше, що зробила – почала докучати священиковi: то нагнала на його хату звiрiв, щоб ревiли й вили, не давали йому спати – то казала щезникам танцювати довкола його хати, – то знову казала лiсним i нявкам докучати йому… А потiм сама пiшла до священика намовляти його, щоби звiнчав легiня з Лiсною. Але священик був i дальше впертий – сказав, що дасть шлюб, як Лiсна дасть себе охрестити… Пiшла ворожка до Лiсноi. Чого не вдалося зробити легiневi, це зробила ворожка: намовила ii охреститися… Пiшли: легiнь, Лiсна, мати легiня i ворожка до священика – бiльше нiкого не було – людям не подобалося це, що легiнь брав собi за жiнку Лiсну. Священик охрестив Лiсну й звiнчав ii з легiнем. Почали газдувати, йшло iм усе як з води, почали багатiти. iхали раз обое на полонину – Лiсна весь час смiялася, але що ii розсмiшило, того не хотiла сказати. Казала, що iй не вiльно цього казати – сказала б, було би велике нещастя… Коли Лiсна була в тяжi, вмерла легiнева мати – Лiсна плакала ревними сльозами, не можна було вгамувати ii плачу… Коли ж вродила дитину, синка, а той, не поживши довго, вмер, вона не плакала й не тускувала, була весела, смiялася i спiвала. Питав ii газда, чому воно так, але Лiсна не хотiла цього сказати. Щойно по довгих просьбах сказала: «За мамою плакала, бо вона була грiшна й пiшла за грiхи в пекельний вогонь, а я своiми сльозами вгашувала його – дитина ж умерла без грiхiв, а як би я плакла за нею, то могла б утопити ii у моiх сльозах»… А чому то, як iхали ми разом на полонину, ти весь час смiялася, реготалась та ще й рукою до когось у лiсi махала? – скажи, скажи це менi». Довго не давав iй спокою: скажи й скажи! Лишень хотiла Лiсна щось сказати, лишень вiдчинила рот, а тут нараз страшна буря! Затрясла хатою, вiдчинила дверi, вирвала вiкна й пiрвала зi собою Лiсну… Попав ii газда в розпуку. Залишив свое газдiвство на Божу волю i пiшов шукати свою Лiсну в лiсах i вертепах. Говорили люди, що хтось десь там чув уночi два голоси, що перекликалися з верху на верх – казали, що це тих двое перекликалися, але зiйтися з собою не могли… Газдiвство того бувшого вiвчаря дiда Молдавчука якби вiл язиком злизав – усе пропало… На мiсцi, де стояла хата, росте по сьогоднi бодяче й дике зiлля…» О, дiдо Молдавчука Івана вмiв повiстувати про давнi часи Гуцульщини. Вмираючи, залишив синам велике майно, а що цiкавiше, вiн i по смерти, не вiн, а його душа, птахою над граждою синiв лiтала й ради-поради iм давала, як жити, себе й майно шанувати та збiльшувати його, не марнувати. «Так, так, говорив Молдавчук що не думати й що не казати, а добре жилося нашим предкам в горах! Широко й вiльно було тут для людей i звiрини, мали де дiватись тут i духи, добрi й злi, земнi i надземнi, лiсовi i водянi, не було тiсноти, буйно й свобiдно жили тут усi. Життя було веселе, радiсне, розсмiяне – грали сопiлки, флоери, ревiли ловецькi роги. Здаеться що навiть сонце давно сильнiше грiло, яснiше свiтив мiсяць, люди були сильнiшi не лише тiлом, але й духом, умiли дсити, вмiли ясиття цiнити й насолоджуватися ним – умiли й умирати… А про тi чуда-дива, що дiялись давно в горах, про них не наповiстуватися, iх не переповiсти. Були тут гори зачарованi й такi дива-чари дiялися в них, яких нинi нiхто не зрозумiе, ба й не повiрить у них. Аякже, свiт гiр був тодi свiтом чарiв i див, волi й свободи, буйности, краси й таемниць; блискавиць i громiв – але й спокою-тишi, бурей – але й шепотiв ночей, ревiв звiр у лiсах – але й весняних шумiв ялиць i смерек, морозних зим – але й соняшного, теплого лiта. Все тут якось едналось: небо з землею, люди зi звiриною в лiсах i духами в нетрах, гра сопiлок iз грою потокiв, спiв людей з ревом звiрiв, – чого не давало людям уночi сонце, те давала ватра, Бог любив людей, люди славили Бога, жили люди з Богом, а Бог iз ними – вони були Божi дiти, а Бог був iх батечком». «Житечко, ох, житечко було колись у наших Карпатах»! – казав Молдавчук… «Куди очi несли, туди пiшов, нiхто тебе не спитав, куди йдеш, твое все було: лiс, чи полонина, звiр чи птах, луги понад Тисою, царинки – кiшницi… Аж прийшла сюди чужа нехар, мадярськi пани й жиди. Пани запосiли лiси, жиди полонини, стало сутужно гор'енам, малощо залишилось з того, що колись тут було… Що чинить буря з деревами в лiсi, те вчинили зайди з людьми… Лишень сильнiшi, тi газди з дiда-прадiда, не дались зайдеям, як не даються сильнi дерева бурi, але тих газдiв небагато, та й щораз менше iх». II Оповiдав ще дiдо Івана Молдавчука: Жила колись в Ясiнню славна на всi гори ворожка Сенька. Однi казали ворожка, другi вiдьма. Дожила глибокоi старости, але й по неi прийшла смерть. Привезли деревище з ii тiлом перед церкву – беруть його на плечi, щоб занести в церкву. Що це, дивуються, деревище легше, як перше було. Вiдчинили його: порожне, Сеньки нема в ньому. Страх огорнув людей. Священик зверг зi себе ризи, не буде ж правити парастас над порожним деревищем. Але, що робити з ним? Нiчого, треба занести його на цвинтар i покласти в грiб – радять старi газди. Беруть деревище на плечi, несуть на цвинтар. Диво – чим ближче гробу, тим деревище тяжче. Вiдчинили деревище над гробом, не вiрять своiм очам: у деревищi Сенька… Спустили деревище в яму i присипали землею. Ледве впросили священика, щоб запечатав грiб. Просив син помершоi людей на комашню, але нiхто не хотiв iти на неi… Починають дiятися в хатi помершоi Сеньки несамовитi речi: Сенька, лиш звечорiе, починае товктися по хатi, а потiм, то стогне й плаче, то смiеться, то заводить… Так до самоi пiвночi. Не мiг ii син видержати в тiй хатi. Залишив ii й побудував собi другу хату аж на третьому грунтi. Але й там находила його нераз покiйна мати. Порадили йому люди вiдкопати ii грiб i покропити деревище свяченою водою – цього не зробив священик, лиш запечатав грiб i зверха покропив його свяченою водою. Зробив син, як радили люди, вiдкрив грiб покiйницi… Але не найшов в ньому деревища з ii тiлом… Догадувалися люди, що певно забрали ii з гробу щезники – вона ж була iх! Була великою ворожкою, але ще бiльшою вiдьмою. Ходив син по рiзних знахорах i ворожбитах, аж таки найшов такого, що зробив так, що покiйниця перестала навiдуватися до сина. — Нехрещенi дiти Не лише в Богданi, але й по всiй Верховинi вiрили люди, що як умре нехрещена дитина, то ii душечка блукае над тим мiсцем, де ii похоронено. Оповiдала бабка Молдавчука: скотарила вона дiвкою на полонинi в Довгiм. Скотарила там iз нею Євдоха Грушецького, дiвчина дуже гарна – «хлоп'ена» – легiнськоi вдачi була. Але, що ж, як кажуть люди – бiда «не ходить по горах, а по людях». Таке сталося з Євдохою, бiда найшла ii на полонинi… У Довгiм вiвчарив тодi i Іван Дреботин – вiн розпiзнався з Євдохою – полюбилися обое. «Затежiла» Євдоха – сором на всю Верховину. Що ж робить Євдоха? Привела на свiт дитину хлопчика – й задушила його. Задушила й закопала за царком. Нiхто про це не знав, лишень бабка Молдавчука щось там догадувалася. Бачила ж – Євдоха дуже змарнiла й посмутнiла, спiваночок, як колись, не спiвала. Минуло з того часу сiм рокiв. Була Молдавчучка знов на тiй полонинi. Чуе раз, щось уночi плаче i то так голосно, що маржина побудилася i поставала на ноги. Тiкають корови в лiс, вiвцi блеють, котюги гавкають… І так воно повторюеться коленого нового мiсяця. Одноi ночi проснулася Молдавчучка, пiдвергла дровець до ватри й чуе, коровки порикують i метушаться. Вийшла на двiр, дивиться i бачить: зпоза «царка» вибiгла мала дитина… Бiжить на стiйло мiж корови й усе: «Уве! – уве! – уве!» Крик той розiгнав маржину й «запудив' у лiси… Вхопила Молдавчучка бiлу скатертину й бiгом, що сили в ногах, у лiс за дитиною. Догнала ii у лiсi пiд Тарницею. Бiжить стара, бiжить з нею i мале хлоп'я… А Молдавчучка махае скатертиною i на ввесь голос: «Bo iм'я Отца, i Сина, i Святого Духа, амiнь». Робить хрест на скатертi i мече ii на хлоп'е, кажучи: «Най тобi буде на iм'я Петро»! Хлоп'я ловить скатертину й притискае ii до себе – це його крижмочка. Не вертае вже на полонину за царок – побiгло на полонину, межи потоки. З того часу мала Молдавчучка спокiй на полонинi. А що було з Євдохою Грушецького? Вона страшенно банувала, а потiм зiйшла з розуму. Блукала горами по ночах, нiби когось шукала, аж вкiнцi пропала десь у лiсових дебрах. Це була кара за страту неповинноi дитини. — Упирi Говорив Молдавчук i про упирiв, яких було давно в горах не мало. Чув вiн вiд Котлана Миколи, що i в його родi був упир. Був це брат його дiда. Був вiдмiнний вiд других людей, не любив говорити, а лице в нього було червоне, як буряк. Часом пропадав десь i не вертав до дому кiлька днiв. Нiхто, навiть i Котлан не здогадувався, що його брат Григiр опир. Одного року лiтували оба на полонинi пiд Петросом. Іде раз Григiр кудись, Олекса назирцем за ним. Бачить, заходить Григiр у густий лiс, Олекса за ним… Задержуеться Григiр пiд великою скалою, Олекса стае за грубою смерекою. Нараз здiймаеться страшний вiтер, – такого вiтру не бачув ще нiколи Олекса – сам не знае, як це так сталося, що той вiтер не пiрвав його з собою. Знав тiльки, що як очуняв, лежав на землi пiд смерекою. Вернувся у стаю, дожидае Григора. Вiн вернув десь аж четвертоi днини. Олекса не признаеться, що йшов за ним аж до скали в лiсi. Але одноi днини каже Григiр до нього: «Олексо! Кажу тобi вперший i останнiй раз – не пробуй ходити назирцi за мною… Цей раз, то якось щасливо проминуло це тобi, але другим разом може бути зле – пропадеш i нiхто не буде знати, де подiвся. А про це що бачив мене пiд скалою, не смiй сказати хоч би одне слово!» - Жили дальше оба по братськи. Олекса мовчав, нiкому про Григора не говорив, а Григiр вiд часу до часу кудись зникав i знову вертався. Аж урештi помер Григiр – його труп, як годиться, лежав у хатi три днi. Сходилися люди, щоби помолитися за його душу, сiдають на лавицi i ведуть стиха всякi розмови, а молодi граються у сiнях у слiпка, чи то в iглу, дяк муркоче пiд образами, читае псалтирю. Прийшла пiвнiч, Олекса дивиться у мертве лице брата. Бачить: вiдтулилось праве око Григора раз, другий, третiй i знову затулилося. Нiхто не бачив цього, що бачив Олекса – бачив, але нiкому не сказав цього. Поховали Григора. По якомусь часi вмерла сестра Олекси, Сенька. Занесли ii на цвинтар, поховали. Зайшов Олекса й на грiб Григора помолитися за його душу. Клячить, молиться i бачить, що на гробi Григора коло хреста е дiра. Довго не говорив про це нiкому. Накiнцi закортiло його сказати про ту дiру вдiвцевi по сестрi Сеньки, Полатайковi Михайловi. Полатайко був тодi найрозумнiшим чоловiком у Богданi. Зайшов сюди з Надвiрноi i став у Богданi за дяка. До того ще мав вiн у себе домовика. Це знав добре Олекса. Пiшли оба одноi днини на цвинтар i заткали дiру на гробi Григора каменем. Але по якомусь часi зник той камiнь. Каже тодi Полатайко до Олекси: «Тут справа якась нечиста, може й погана й „варiвка", небезпечна, напевно Григiр вилазить з гробу й ходить по свiтi». А Олекса не каже йому нiчого, з того, що знае про Григора. Минув якийсь час. Одного дня, як настав на небi мiсяць, приходить Полатайко до Олекси й каже йти з ним на цвинтар. Прийшли й сховались за могилою недалеко гробу Григора. Дiждались пiвночi. Нараз бачать, з гробу Григора вилазить щось… Зразу маленьке – росте на iх очах – ось уже з того маленького людська постать… Пороззиралася й зникла… Олекса зблiд, труситься, як осиковий лист. Полатайко успокоюе його, щоб не лякався. Пiдходить до могили Григора i впускае щось у ту дiру, звiдки вийшло те щось маленьке. Аж геть пiзнiше довiдався Олекса, що Полатайко впустив у дiру щось, що не дасть опировi чiплятися Котланiвського роду. Але на другу нiч пiсля вiдвiдин цвинтаря, чуе Олекса, щось товчеться на поду. А дальше починае гримати в сiнях, потiм стукае у дверi… «Олексо, вiдчини-ко дверi до моеi хати». – Почув це Олекса, вiдчинив дверi, але не побачив нiкого. Ледве дочекався Олекса ранку – йде до Полатайка. Лише переступив порiг, а Полатайко до нього: «Що, був хтось у тебе цеi ночi»? «Був, був» – вiдповiдае Олекса. «Це непроста справа, Олексо», каже Полатайко. «Треба щось дiяти! Лишень, що?» Олекса розповiв тепер Полатайковi все, що знав про Григора, про те, що було на полонинi й про кивання оком помершого. Полатайко був злий, чому Олекса не сказав йому нiчого про Григора за його життя. Усе було б упорядку – Григора, як опира можна було заклясти перед похороном, а тепер вiн мае велику силу. Тут тяжко навiть Полатайковому домовиковi порадити з опиром, та ще й з умершим… Почав Полатайко думати, як захоронити рiд Котланiв вiд опиря… Іде до священика – священиком у Богдановi був тодi Андрюхович – розповiдае йому всю правду про Григора-опира. А потiм iде на цвинтар, шукае того каменя, що ним заткнув був раз дiру на гробi Григора. Найшов, несе в церкву й кладе камiнь на престалi. Священик вiдправив над тим каменем дванадцять Божих Служеб, а тодi Полатайко пiшов з каменем на цвинтар i заткав ним дiру в гробi Григора, а священик вiдправив над ним парастас i вiдмовив молитву проти злого духа й закляв його. Щойно з того часу, перестав опир-Григор виходити з гробу й ходити по «свiтi». Про чуму i холеру Другого вечора, сiвши при ватрi, повiстував Молдавчук дальше. Говорив, що в давних часах було життя верховинцiв не таке легке, якби хтось думав, а тверде й важке асиття було в наших горах. До того ще й рiзна зараза спадала на людей й наводила на них страх i смерть. А з тих зараз були «найжеснiшi» чума й холера. Приходили в гори ненадiйно й стинали людей. Сам Молдавчук не бачив чуми – оповiдав йому про неi старий газда з Квасного, Боднарчук. Говорив вiн, що за часiв його молодости прийшла була чума в гори перед Рiздвяними Святами – прийшла й почала стинати людей. Стинала, як косою косила, як топором рубала. Полягали люди звечора спати, а рано в хатi нi одноi душi живоi – всi скосила чума. Оповiдав далi Молдавчук: Була дуже люта зима, не лише на дворi була велика студiнь, вона й у хату вдиралася. Встав Боднарчук iз постелi й верг кiлька сухих деревин на ватру, щоб не вигасла й грiла хату. Потiм наладував люльку зеленцем – сухими, але зеленими листками тютюну – поклав люльку в грань, щоби запеклася, сiв на лавицю пiд вiкном, курить люльку й глядить крiзь вiкно на дорогу. На дворi студiнь, тисне мороз аж вугли хати трiскають вiд нього. Але ясно, мiсячно, – видно як уднину. Але все ж таки нiч – не чути й не видно нiкого. А нараз – хто це, що це? Он iде дорогою якась жiнка… Але, що за жiнка, звiдкiль вона й куди йде в таку морозну нiч? На нiй чорний одяг, довге по пояс волосся, але найдавнiше, вона боса… А в руцi в неi цибер… О, Боже, цибер повний «крови»… Ага – подумав Бондарчук – знаю, знаю, хто ця жiнка – «бизiвно» чума. Подумав це, та й прудко в руки сокиру, кордик, кочергу i хлiбину та лопату, бiжить у сiни, вiдчиняе надвiрнi дверi i на iх порозi, вiд одного до другого одвiрка, кладе все те навхрест. Зробив хрест i зазирае на двiр, що буде робити жiнка-чума? А вона задержалася, пристанула перед його ворiтьми, поклала цибер на снiг i сама до себе говорить: «Сюди не пiду ще цеi ночi»… Узяла цибер у руки й подалася долiв Квасним… А Бондарчук не зажмурив тоi ночi ока… Дiждався ранку, пiшов у ту сторону села, куди пiшла вночi чума. Заглянув до першоi хати… А там усi мертвi… Це вмертвила iх чума. Подумав, що як би був не пробудився i не поглянув у вiкно, а потiм не зробив хреста на сiнешному порозi, то був би вiн, його жiнка й дiти мертвi, як усi в сусiда. Найняв потiм двi Служби Божi в подяку Боговi, що допомiг йому вiдстрашити вiд себе чуму хрестом iз сокири, кордика, кочерги й лопати… Але в Кваснiм залишилося тодi дуже мало живих людей – бiльшiсть постинала чума. — Була чума тодi i в Раховi… Звiдтам хотiла зайти в Богдан, але Божа сила не пустила ii туди… А було це так: Як iти з Рахова до Богдана, то перед самим селом уливаються у Тису два потоки з супротилежних берегiв, Вiдричка й Павлик, так, що творять там природний водяний хрест: Тиса й два рамена хреста. Цей хрест охоронив Богдан вiд чуми з Рахова. До того ще й богданський ворожбит Романюк закопав був щось на тому водяному перехрестi i тому, хоч чума сусiдними селами ходила й людей косила, то до Богдана не заглядала, не мала до нього доступу… Але дивно, що й холера, яка страшенно бушувала в Раховi, до Богдана нiколи не заходила. Та давнi люди вмiли якось собi давати раду з мором, чумою i холерою. От, як не допускали в село холери: Вишукували двох хлопцiв – близнюкiв – найшли iх, тодi шукали двох бiлих бичкiв теж близнюкiв. Найшли. Запрягли бички до плуга в ярмо. Один iз близнюкiв провадив бички, другий iшов за плугом i так об'орали три рази довкола цвинтар. Тодi, як би рукою вiдвернено було чуму, чи холеру вiд села. Одне тiльки лихо було: Не легко було пiдшукати двох хлопцiв близнюкiв i два бички близнюки та й ще, щоб були оба бiлi. Такий об'ораний двома бiлими бичками й хлопцями, близнюками, цвинтар був i в Раховi. Будовано залiзну дорогу з Сиготу через Рахiв до Ясiння, до Ворохти й до Станiславова. Будували ii iталiйцi з Трiесту. Залiзна дорога мала проходити старим, рахiвським цвинтарем, що був колись заораний вiд мору-холери. Оповiдав Старий Котлан Микола, що бачив сам, як холера стинала iталiйцiв, якi будували дорогу, розкопували цвинтар i викидали кости з гробiв. Не могли зарадити цьому нi лiкарi, нi iх лiки. Були тодi в Раховi старики, якi перестерiгали iталiйцiв, щоб не нарушували спокою померших i не вимiтували iх костей, але iталiйцi смiялися з цього й розкопували дальше цвинтар. А потiм? Потiм смiялись з них гуцули, коли то щоденно стинала iх холера, по десять i по двадцять людей забирала. Цiкаве: майже всi iталiйцi вимерли тодi, а з рахiвських гуцулiв не вмер на холеру нi один. А чому? Казали тому, бо гуцули були вже здавен-давна захороненi вiд холери. Та й ще казали, що на тому об'ораному цвинтарi спочивали злi духи, якi колись напускали на людей холеру – похованi були там разом iз помершими людьми. Тепер же iталiйцi, розкопуючи цвинтар, випустили iх на свiт, а вони пустили на них холеру. Про смерть оповiв Молдавчук «Не знаю, як хто, а я бачив смерть таки своiми очима – бачив ii зовсiм iзблизька», говорив Молдавчук… Про неi повiстують люди всяко, та неоднако – вченi так, невченi сяк. А я розкажу про неi так, як воно було, коли я був ще зовсiм молодим. Оженив мене неньо, всадовив на газдiвствi – лиш би жити, газдiвство множити та Бога славити. Був щось уже три роки жонатий. Пiшов одноi днини в лiс. Іду, а менi щось як би двома молотами б'е у виски. Починае крутитися голова, темнiе в очах. Нема ради, треба вертати д'хатi. Йду i свiта не бачу. Переступив порiг хати й повалився на постiль… Третьоi днини був уже без памяти – лежав на постелi як мертва колода, горячка палила тiло. Приводили до мене ворожок i знахорiв iз усяким зiллям i виваром – не помагало нiчого. Привезли з Рахова i якогось «дохтора» – обстукав i обшукав мене з усiх бокiв, давав рiжнi лiки, потiм сказав таки просто, що вмру – смерть мiцнiша вiд нього i вiд його лiкiв. Прикликали до мене священика, але той не мiг мене висповiдати, бо раз – я був без памяти, друге – менi вiдняло було вже й мову. Запричащав мене, помолився коло мене, а вiдходячи сказав, щоби готовили для мене деревище. Так говорила менi моя жiнка. А ось, що було пiзнiше – так розповiдали менi моя стариня i жiнка: Почав я говорити, що он коло мене помершi дiдо, баба, моi двi сестри й брат. Стоять при минi, нахиляються надi мною i говорять щось до мене. А я в крик до мами i жiнки: «Чого стоiте з заложеними руками? Не видите моiх гостей? Вони й вашi гостi, дайте iм що, погостiть iх i обiгрiйте, вони померзли, трусяться з холоду». Метнулися неня i жiнка, зробили, як я сказав i помершi вiдiйшли вiд мене. За хвилину побачив я у хатi стару бабу Єрину, що недавно померла. Стоiть по серединi хати й усiм кланяеться. Я кричу: «Що ви, послiпли? Не бачите баби Єрини? Чому не погодуете ii? Вона певно голодна!?» - Примкнув я на хвилину очi, вiдчиняю iх i бачу – кiнець постелi, в моiх ногах ii… Єрину… нi, нi… не Єрину, а ii – смерть. Сидить, впялила в мене своi страшнi, гострi як шпильки очi i смiеться. Але… який той ii смiх? Страхом проймае, гiркiстю в душу вливаеться!.. Не видержав я, починаю кричати на всю хату: «Що, ви послiпли геть, не бачите тоi жесноi поганi, що прийшла по мене й сидить в ногах? Дивiть, якi в неi страшнi зуби й усi на верху! Чорне довге волосся, руки й ноги, кости без мяса, крiзь чорне одiяло видно ребра, довга до нiг чорна плахта на нiй… А ii тонкi, костистi пальцi не пальцi, а зуби в граблях, нiгтi – кiнцi серпiв, гострi й загненi… Сидить, шкiриться до мене й не спускае з мене очей…» Починаю проситися в тоi нехари… «Не бери мене ще, прошу тебе, диви, я ще молодий, я хочу ще жити й дивитися на нашi гори й любоватися iх красою, я iх так дуже люблю, а забереш мене, то вже iх нiколи не побачу. А що тобi з того? Бери собi старших, а мене залиши ще, най поживу хоч трохи на цiм свiтi. Просю, просю тебе, не бери мене». А смерть нiчого на це, лише шкiриться до мене, кланцатi зуби показуе менi. А я кричу: «Берiть у руки що можете й гонiть бiду вiд мене! Вiдчинiть дверi й вiкна, най собi з нашоi хати йде!» А смерть? Занеслася реготом i каже: «Нема сили, яка могла б вiдогнати мене вiд того, кого захочу взяти! Моргну лише оком i вже його нема. Але тебе, Іване, не вiзьму ще цим разом, будеш жити – я, як прийде твiй час, тодi прийду по тебе, але це буде не скоро». Сказала це, пiднялася з постелi, заторохкотiла своiми костями й пiшла. Але не вийшла з хати нi дверима, нi вiкном, але каглою… - Минуло лише кiлька днiв, а я вже мiг пiдноситися з постелi й говорити, а там i ходити. А тепер, як прийде та костиста, не буду вже вiдпрошуватися в неi, скажу: «Бери, маеш право до мене, бери й веди, куди знаеш i хочеш. Знаю це добре, що ти Божий пi сланець, тож жарту з тобою нема». Котлан i граф Текелi «Дiялися колись у нас речi, в якi сьогоднi нiхто й не повiрив би». – говорив раз Молдавчук. Живе у Богданi багатий рiд Котланiв. Колись один iз цього роду, Іван, ходив у опришки. Коли ж трохи вже постарiвся, оженився i став газдувати. Забагатiв дуже, не мало й грошей мав – лиш жити й Бога хвалити. Як би не опришкiвська жилка в нього… Далi, над Тисою, жив дуже багатий мадяр, граф Гейза Текелi. Мав величавий, неприступний замок у лузi над Тисою. Багатий, але й дуже «набутливий» був цей граф – любив гостей, музику, забави й полювання. Завжди бували в нього гостi. Весело було в замку. А мав цей граф жiнку, якiй жадна мадярка не могла дорiвняти красотою – надивитись на неi не можна було. Любив ii граф понад свое життя – душу свою готов був вiддати за неi – поза нею не бачив свiту. Справляв граф раз велику забаву – шось з два тижнi балювалися в нього гостi. Лилися вина, грали цигани, пiд рiзними потравами вгиналися столи. Вночi попращалися гостi з графом i графинею – раненько вiд'iдуть. І вiд'iхали – граф спав ще твердим сном. Проснувся, глянув на постiль, де звичайно спала його графиня, а постiль порожня. Кричить на слуги, питае, де графиня? А слуги лише плечима стискають, нiчого не знають, нiчого сказати не можуть. Залишае граф свiй замок – iде шукати графиню. Куди не iздив, де не бував, кого не питав, нiчого не довiдався, нiчого не дiзнався, з нiчим до свого замку вернувся. Слуги не пiзнали його, так змiнився. Зiр, як у дикого звiря, вихуд, лиш костi стирчать, мовчить, не говорить, не вiдзиваеться до нiкого. Повiдганяв геть слуги, залишив при собi лиш одного. Зачинився в свойому замку, нiкуди з нього не виходить, нiкого до себе не припускае. Лише крiзь вiкна стрiляе птахiв… По якомусь часi почали птахи оминати його замок – мертвеччиною був окутаний… Так минали роки – не бачив Граф нiкого – нiхто не бачив його. Прийшов час, що замок зовсiм опустiв i затих. Не стрiляв крiзь вiкно граф, не видно вже й слуги його. Пiшла чутка, що оба померли. Пробував дехто дiстатися до замку, але якась дивна сила не допускала зайти до нього. А тут, ще й говорять, що по ночах товчеться щось в замку, ба, чути там якiсь голоси, то плач, то спiв, то людськi, то звiриннi крики. – Заклятий замок – почали говорити люди й оминали його здалеку, боялися наближатися до нього. Але всi говорили, що в тому замку великi скарби, лише, що до них годi дiстатися. Почув це й той Котлан у Богданi, колишнiй опришок. Вiдозвалася в ньому й заграла опришкiвська кров – не дае йому спокою нi вдень, нi вночi. Мусить дiстатися до заклятого замку i забрати з нього скарби! Мусить – най буде, що буде! І пiшов понад Тису, до замку над нею. Нiкому не сказав, куди йде. Пiшов – i тiльки його бачили. Пропав, як камiнь у глибокiй Тисi. Минув рiк i два, а його не було. Не знае його жiнка, чи мае ще свого Івана дожидати, чи мае за його душу Службу Божу найняти й комашню справити. Аж десь на третiй рiк приснився жiнцi Івана дивний сон. Ото прийшов ii Іван, нахилився над нею i почав просити, щоб пiшла горi Тисою, а там пiд скалою найде його – нехай забере в село й похоронить по-християнськи… Прокинулася Котланиха з того важкого сну й уже до самого ранку не прижмурила очей. Вмилася i помолилася, та й бiгом у Рахiв до старого знахора. Розповiдае йому все те, що iй снилося i що говорив iй ii Іван. Просила знахора, щоб дав iй яку добру пораду. Подумав знахор, покивав головою, потер рукою поморщене чоло, а тодi сказав: «Слухай, що я тобi рцу, воля покiйного Івана, хоч сам вiн не був святий, мусить бути свята, мусиш найти його й похоронити. Але перед тим пiди ще й до священика, що вiн скаже тобi. Лиш не казки, що ти була в мене – захорони тебе Господь вiд цього». Пiшла Котланиха, як казав знахор, до священика. Але той не порадив iй нi сяк, нi так, лише прирiк iй, як найде кости Івана, то вiн iх похоронить. Взяла Котланиха двох синiв i пiшла з ними горi Тисою шукати Івана. Найшла його в неприступнiм, дикiм мiсцi. Стояв як живий припертий до скали. І все «лудiне» було на ньому, але держалося лише костей – м'ясо облетiло з нього. Кiстками одноi руки держав топiр, а за чересом стремiли двi пiстолi. При його ногах була скриня з графськими печатками й гербом, але порожна. Вернула Котланиха в село, казала збити деревище й пiшла з людьми й священиком, хоругвами й хрестом по кости Івана пiд скалою. Положили Івана так, як стояв, у деревище й принесли в село. Котланиха поховала його як Бог приказав. Як би воно там не було, а Котлан був неабиякий газда, багач-дука. Тож належався йому й газдiвський похоронок. Але Котлана Івана, та його «прички» з графськими скарбами не забули й досi у Богданi. Графа Текелiего теж не скоро забули люди, та й i про його графиню рiзно говорили. Казали, що граф був дуже завзятий найти ii. Пiдшукав агентiв, а тi вiдшукали графиню в Будапештi i привезли ii в зачиненiй каретi графовi… Держав граф свою зрадливу графиню довший час у запертi, в пивницi, мстився на нiй безмилосердно за зраду. У темнiй пивницi закiнчила вона свое життя. А по кiлькадесяти роках розвалився графський замок, замiнився в гору грузiв, камiння i пiску. Люди, як люди, розкопували тi грузи i шукали в них графських скарбiв, але нiчого в них не найшли. Зате найшли глибоко в пивницi людськi костi i чашку з чорними, жiночими косами – це була певно голова графинi. Дивно лише, що костей графа й його слуги не найшли. Так i досi невiдомо, що сталося з графом i його слугою. Але, що було найцiкавiше й найдавнiше: оце в кiлька лiт по похоронку Котлана була в горах велика повiнь, а пiсля неi потягнуло щось старшого сина Котлана над Тису, пiд скалу, де найдено було костi його неня. І тодi то найшов там у пiщаному намулi графський скарб. Найшов i забрав, але мовчав i нiкому про це не говорив. Але перед самою смертю зрадив цю таемницю своему синовi i передав скарб у його руки. А цей син його був оженений з донькою одного з Молдавчукiв. І так то скарб той находиться нинi в посiданнi двох родiв – Котланiв i Молдавчукiв, але лишень два з них знають, де вiн захований. Оповiдання Котлана Николая Оповiдав Молдавчуковi старий Котлан Николай про Лiсну. Лiсних було давно в лiсах Верховини дуже багато, а вже найбiльше пiд Петросом. Мав цей Николай брата. Олексу. Той Олекса не любив спати лiтом у хатi. Ходив спати в Пiчинку, що була серед густого лiса – була це прелука. На тiй прелуцi сiяв Олекса ячмiнь i овес. Одного лiта внадився на ту прелуку ведмiдь i робив шкоду – толочив Олексi ячменик. Щоб того ведмедя вiдстрашити, розкладав Олекса перед своею колибою велику ватру. Ведмiдь боiться ватри й держиться здалеку вiд неi. Раз проснувся Олекса уночi та хоче пiдойти до ватри, щоб пiдкинути до неi дров. Аж дивиться, а коло ватри якась стрiйна дiвчина стоiть i грiе до неi руки. Видавалося йому, що це Настунька, дочка його сусiда. Але це була Лiсна… Вiн закричав: «А ти що тут робиш, чого тут шукаеш»? Лише це крикнув, а тут як би його щось iглою «джьоргнуло» в плечi… «Настунька» зникла, але палець у Олекси почав щораз бiльше пухнути, а та спухлина дiйшла до його серця i помер. Люди говорили, що то Лiсна «стела» його. Котлан говорив Молдавчуковi, що Лiснi дуже небезпечнi i не легко оборонитися вiд них. «Завидиш Лiсну в лiсi на плаю, чи над потоком, то не вiдзивайся до неi, не дивися навiть у ii бiк. Часом – а бувае воно звичайно д'вечору чути, як щось вiвкае в лiсi. Це «бизiвно» вона, або бiльше iх, – заманюють до себе легiнiв. Але на це вiвкання треба сказати: «Най цей твiй голос iде в скали й дебри, ген туди, куди маржина не дорикуе, котюги не догавкують i кури не допiвають! Шезни й пропади!» Тодi вона не мае доступу до чоловiка… Гуцульська женитьба Одного вечора оповiдав Молдавчук про те, як давно женилися верховинцi, а до цього додав ще розповiдь про любовно-подружню пригоду одного з Молдавчукового роду. Коли було йому десь уже двадцятьчотири роки, сказав до нього неньо: «Ну, що Іване, як думаеш, може би пошукати тобi дiвчину й оженити тебе. Вiдав, пора вже не ходити «пустим дручком», а стати газдов». Газдов же не станеш, ек си не вжениш – ци, ек думаеш?» На це сказав молодий тодi Молдавчук: «Та я, неню, не вiд того, щоб оженитисьи»… «А може ти, Іване, вже й пiдшукав собi яку дiвчину?» питае неньо. «Та – вiдповiдае – найти, то вже найшов дiвчину, лишень не знаю, шо ти, неню, скажеш на це й чи вона вподобаеться тобi?» «Аби лишень газдiвська дитина була – от що найважнiше»! – каже неньо. Признався Іван, що впала йому в око Єленка, дочка Михайла Мочолюка в Раховi… В недiлю казав старий Молдавчук осiдлати для себе коня, поiде в Рахiв i буде там на Службi Божiй. Поiхав у Рахiв. А там розвiдувався про газду, Мочолюка Михайла, його газдиню i дочку Єлену. Розпитувався в знайомих i сусiдiв Мочолюка, а все так сподалеку, уважно й розважно, щоб нiхто й не догадався, чому то його так цiкавить Мочолюк i його родина. Але за один раз не розвiдати всего… По якомусь часi поiхав знову до Рахова, а там зайшов i до самого Мочолюка, нiбито за якоюсь орудкою. Мусiв же знати добре, хто i яка вона, та Єлена, що мала би стати його невiсткою. Все, усе мусить пiзнати: яка вона до старинi, як повертаеться, як смiеться, чи не запрудка й не заповiльна, як кутаеться в хатi i коло маржини, чи радо виручае неню в роботi, чи смирна, тиха й покiрлива, чи знае Божi закони, чи ходить до церкви? А раз то й Молдавчучка, вийшовши з рахiвськоi церкви, зайшла до Мочолюкiв, нiби перезутися, бо постiл гризе ii в ногу… Мусить й вона приглянутися до Єлени, будучоi невiстки… Пiсля цього пiшли до Мочолюкiв два свати Молдавчука. Вперед розвiдали, яке вiно думае Мочолюк дати донцi, а потiм почали «торгуватися» – «токмитися», щоб виторгувати якнайбiльше вiно… А як стокмилися, тодi умовилися, коли мае вiдбутися весiлля. Перед самим весiллям сказав неньо Івановi: «Не дивуйсьи, сину, що я так довго зволiкав iз твоею женячкою, знаеш – десять разiв мiряй, а раз рiж. Молоде дурне – якi лiта такий розум – «галу-балу» вжениться, а потiм рве волосся на головi, гризе пальцi… «Оженивси, тай утопивси». «Маеток попiд убочi, а бiда поперед очi» – аекже»! «Жий тепер з бiдов, або кажи гов! Не продер очей, продирай тепер мошенку, жий задним розумом!: Як би був зробив так, та отак, не було би так, як тепер!! Але задним розумом не мож жити, анi ним доробитися»… - «Справив неньо менi весiлля… Весiлля було це, весiлля! Щось два тижнi тривало. Треба було мати не аби яку силу, щоби два тижнi веселитися, iсти, пити, танцювати й спiвати, тай малощо спати! «Була давно в наших людей i путеря-сила, була й охiть до забави i набуткiв»… А я прожив зi своею Єленою понад п'ятдесят лiт – не було в нас звади, не було сварки… Була моя Єлена, як казав неньо, газдiвська дитина, походила з газдiвського гнiзда… Але не завжди бувало в горах iз женячками, як це було в Молдавчука… Так оповiдав про свою женячку один iз роду Молдавчкiв. Пригоди І Одного вечора почав Молдавчук розповiдати про чуда-дива й пригоди в горах. Про це мiг вiн повiстувати без кiнця. Ось дещо з того, що оповiдав вiн мовою, в якiй побiч слiв iз Закарпаття було багато й «церковщини» – тiеi його говiрки неможливо передати. «Як був ще молодий i скотарив тут на полонинi, внадився був сюди ведмiдь й вбив пару найситiших волiв. Ведмедiв було тодi дуже багато й робили на полонинах немало шкоди. Постановив Молдавчук вислiдити того ведмедя-шкiдника й убити його. Одноi днини, зараз десь сполудня, взяв на плече пушку й пiшов у лiс шукати ведмедя. Найшов його слiд i йде за ним щораз глибше в лiс. Зайшов далеко в лiси, а ведмедя не видно; ба – згубив i його слiд. А тут уже й вечiр, треба вертати на полонину. Зайшло сонце за лiси й верхи, прийшла нiч, та така темна, що нiчого не видно. Якже йому продиратися крiзь лiсовi нетри й звори? Стало моторошно i лячно. А тут починають ще й звiрi ревiти, а лiсовi духи заводити, – що йому робити, куди йти? Не було другоi ради, як присiсти десь i переждати до ранку. Розложив ватру, сiв при нiй i жде ранку. Немало страху наiвся тоi ночi. Прийшов ранок, провиднiлося. Але не в його головi – не знае i тепер, як видiстатися з лiсовоi гущi i вийти на полонину. Блукае лiсами – чорнi думки пхаються в голову – пропаде в лiсi, нiхто й слiду по ньому не найде. Сором – не сором, сiв на бервено й розплакався… Якже йому не плакати? Голодний, трудний-змучений i безнадiйний – мабуть таки загине в цих темних дебрах лiсових… Упав на колiна й почав молитися, просити Господа, щоб зволив показати дорогу на полонину. А тут перед ним старець з довгою бородою, одяг на ньому не гiрський. Не говорить, не вiдзиваеться, а пiдходить до Молдавчука й бере його за руку та веде зi собою. Вивiв його на якусь стежку – певно ii протоптали оленi, йдучи пити воду в Тисi. Пристанув i каже: «Йди цею стежкою все д'горi й д'горi – нею вийдеш на свою полонину». Сказав це й зник, як би його зовсiм не було. Молдавчук був вечором у своiй стаi на своiй полонинi. А третього дня потiм удалося йому положити трупом ведмедя-шкiдника. Зайшов був пiд коширу й там знайпiов собi смерть – кару за воли, що iх убив. II Потiм оповiв Молдавчук таке: Раз, а було це при кiнцi лiта, мусiв вiн зiйти з полонини в Луги – мав там якусь орудку. Поорудував, що треба було й вертав на полонину. Був уже недалеко неi, аж бачить, виходить щось, чи хтось з лiса – якась бiла постать – жiнка, чи дух – стае на плаю, заступае йому дорогу. Не говорить нiчого, лише махае руками, нiби каже, щоби не йшов дальше, а завертав туди, звiдки йде. Не знав Молдавчук, що йому робити – йти дальше, чи вертатися в Луги? Подумав i таки завернув у Луги. Там переночував i досвiта йде плаем на свою полонину. Минув те мiсце, де бiла постать заступила була йому дорогу, пiдiйшов трохи вище й побачив на плаю куснi з одежi i кости з чоловiка. Тут напала на нього певно тiчня вовкiв, роздерла та й зжерла. Це мало статися з Молдавчуком, якщоб був не завернув в Луги. А хто була та бiла постать на плаю, про це не дiзнався нiхто. А там, де найшов кости зжертого чоловiка, поставив хрест iз берези… - III Притрапилося було раз Молдавчуковi таке: Був тодi ще молодий, мав двох малих синкiв, старшенького п'ятилiтнього Михайлика й молодшого, трилiтнього, Василька… Одного року ватагував на полонинi пiд Пiп-Іваном по ту сторону Чорногори. Понизше полонини були непрохiднi лiси, а в них видимо-невидимо всякоi звiрини, а вже найбiльше ведмедiв. Годi було «високотити» маржину перед ними. Треба було двох бовгарiв до маржини – один сокотив ii з пушкою на плечах у днину, другий вночi – вiвчарi ходили за вiвцями також з пушками. Ночами вiдпуджували ведмедiв стрiлами, криком i рогами, та так держали iх здалеку вiд «стоiща» i кошари. Вiдвiдала раз на полонинi Молдавчука його жiнка й привезла на конi синка, Михайлика – треба, щоб уже з дитинства пiзнав красу полонини i полюбив життя на нiй. Справила Молдавчуковi цим велику радiсть – вiн любив дуже свого сина й банував за ним на полонинi. Занадився був на його полонину ведмiдь – щойно пiзнiше дiзнався, що це була ведмедиця з малим «тулуком»… Почали бовгарi слiдити за нею… Вислiдили ii леговище в сиглi, але ii не могли дiстати на стрiл з пушки. А раз перед вечором найшли в леговищi самого ведмедика без ведмедицi. Вона пiшла певно шукати здобичi. Зловили ведмедика й бiгом з ним у стаю. Не дай Бог, щоб ведмедиця надогнала iх – розiрвала б iх на куснi – не помогла б нiчого й пушка. Мали щастя – забiгли з ведмедиком у стаю. Принесли в стаю велику втiху. А вже Михайлик, так той не мiг натiшитися ведмедиком. Носив його на руках, гладив по головi й пригортав до себе, хоч ведмедик пручався i драпав пазурами… Не минуло багато часу – почувся ведмежий рев за стаею. Це ведмедиця ревiла, якби людським голосом плакала, заводила за дитиною. Нюх i материнське серце сказали iй, де ii дитина. Один iз бовгарiв ухопив пушку – хотiв вибiгти зi стаi i застрiлити ведмедицю. Але Молдавчук «скричев» на нього й не позволив стрiляти в ведмедицю. Розумiв добре бiль i жаль матери-ведмедицi… Може би вiддав iй дитину, але Михайлик приляг он там на причi й пригорнув до себе ведмедика обома руками. Жаль ведмедицi, але жаль i малого Михайлика – плакав би за ведмедиком. Вийшов Молдавчук надвiр i вистрiлив з пушки два рази в повiтря, щоб цим прогнати ведмедицю. Вона заревiла протяжно й утихла – мабуть пiшла геть вiд стаi. Але на другий вечiр була знову пiд стаею i видавала зi себе жалiсливий голос. Так було довший час i не можна було ii нiчим нi вiдстрашити, нi прогнати, а Молдавчук заборонив стрiляти в неi. Потiм перестала з'являтися пiд стаею – певно хтось убив ii. А «малий» почував себе зовсiм добре в дружбi з Михайликом. Навчився пити молоко, а найбiльше смакували йому лiсовi ягоди й гiрський медок. Пiзнiше iв усе те, що iв Михайлик. Приiхала ще раз Молдавчучка на полонину й забрала Михайлика з ведмедиком у село. До осенi пiдрiс ведмедик – став великий i сильний, бiгав iз Михайликом – дуже любив гратися. Вiн i Михайлик стали невiдлучними товаришами, приятелями. Де Михайлик. там i ведмедик, разом iли, разом спали. Чомусь не любив вiн свиней. Оце восенi викопали картоплi i зсипали iх тимчасово на пiддашi. Зайшла туди свиня з поросятами й почала жерти картоплi. Побачив це ведмедик i повiдтягав звiдтам пiдсвинкiв за вуха, а стару свиню набив таки добре лапою по головi – ледви вiдорвали його вiд неi. Прийшла зима, Молдавчук думав, що ведмедик западе в твердий сон… Але так воно не було, ведмедик став лише трохи бiльше отяжливий, як у лiтi, менше живий, дещо сонливий… З весною ожив. А прийшло лiто, вiн був уже справжнiй ведмiдь. Дiдо Михайлика ходив купатися у Тису, брав з собою i внука. Ведмiдь iшов з ними над Тису. Купався дiдо з внуком у Тисi, робив те саме й ведмiдь. «Штрикав» з високого берега в рiчку, потiм вискакував з неi, стрясав зi своiх «кудлiв» воду, а тодi вилазив на прибережну смереку й ждав, поки дiдо й внук не викупаються i не вийдуть з води на берег. Сторожив обох, щоб не стрiнуло iх яке лихо. — Раз захворiв був Михайлик – лежав у горячцi. Ведмiдь не вiдступав вiд нього, сидiв при його постелi, аж Михайлик виздоровiв. Вiн позволяв приступати й чужим до себе, але мусiли тримати руки долонями вгору, хотiв бачити, чи не мають злих намiрiв супроти нього. Трапилося раз, що якийсь гiсть Молдавчука пiдiйшов до ведмедя з пiднесеною вгору рукою – ведмiдь пiднявся зараз на заднi лапи, а потiм переднiми лапами вхопив його за плечi й притиснув до себе. Лиш Михайликовi вдалося вирвати гостя з ведмежих лап. Одноi днини здивувалися Молдавчуки: iх ведмiдь пропа… Ще зранку пiшов кудись i не було його до вечора. А вечором вернув, але не сам, а з ведмедицею. Вона задержалася здалеку вiд брами й не хотiла йти дальше – боялася, хоч ведмiдь заохочував ii йти через браму на подвiря хати… Втекла, а за нею побiг i Михайликiв ведмiдь… Вернув iз нею другоi днини ранком i знов заохочував зайти на подвiря, але вона не слухала його – боялася. Розлютився на неi ведмiдь i бив, як бив свиню, лапою по головi – вона побiгла в лiс, а вiн вернув до свого Михайлика. Молдавчук мiг легко застрiлити ведмедицю, але не зробив цього, казав, що воно не годиться стрiляти «гостя» бiля брами. — Забув ведмiдь ведмедицю. Дiдо брав зi собою Михайлика й Василика та йшов з ними на Тису ловити пструги. Йшов туди й ведмiдь – вiн теж ловив пструги, але не з'iдав iх, хоч дуже любив рибу – зловленого пструга вкладав у дзьобеньку. Появилися були в тих сторонах цигани – зайшли мабуть з Молдавii. Прийшла з ними в гори бiда… Вони крали в газдiв конi i продавали iх у Сиготi, в Сатмарi, чи навiть у Дебречинi. А крали конi так хитро, що не можна було зловити iх. Раз закралися два цигани й до колешнi, де були конi Молдавчука. Всi вже спали, спав i ведмiдь у своiй будi пiд хатою. Вiн один почув циганiв бiля колешнi. Кiлькома скоками був при них. Станув на заднi лапи, а переднiми – одною зловив одного, другою другого цигана за карк й привiв перед дверi хати. Не могли цигани вирватися з лап ведмедя, хоч i як пручалися. Станув ведмiдь з ними перед дверима хати й заревiв на ввесь голос. Вибiг на двiр Молдавчук, побудились усi i обступили ведмедя з циганами. Принiс Молдавчук сильнi мотузки й зв'язав циганам ноги й руки. Поклав Молдавчук обох циганiв як полiна дров на землю – лежали до ранку, а ведмiдь сторожив iх – нi кроком не поступив вiд них. Рано збiглися сусiди… Що зробили з циганами, цього не треба казати… «Громадський суд» не знае пощади для злодiiв… Задомовився був ведмiдь у Молдавчукiв так, що жадна сила не вiдорвала б його вiд них, – якби… Оце приiхав був до Молдавчука якийсь мадяр iз Сиготу, чи звiдки там, i хотiв купити Молдавчукового ведмедя. Та Молдавчук висмiяв мадяра й вiдогнав його вiд себе. Вiдiйшов мадяр iз погрозами. А за якийсь час приiхав аж iз Дебречина якийсь високий комiсар iз письмом з великою печаткою – казав, що те письмо вiд самого цiсаря, а в нiм написано, що Молдавчук Іван у Богданi мусить передати ведмедя в руки цiсарського комiсаря. Що ж було робити? Молдавчук стиснув плечима й сказав: «Бери, пане ведмедя – я не противлюся волi цiсаря». – Але ведмiдь не дае i приступити до себе… Поiхав комiсар нiзчим, але за кiлька днiв був знову, та не сам, а з жандармами. Окружили ведмедя, а вiн головою одного жандарма, а другого лапою i вже високо на смерецi, що росла за хатою. Пiдходить комiсар до Молдавчука й каже, що вiзьме замiсть ведмедя Михайлика, або Василька й держатиме в себе так довго, аж Молдавчук приведе ведмедя. «Вибирай сказав – ведмiдь, або син»! Почули це люди, що збiглися з усього села – почули й закипiли гнiвом… Кинуться на комiсари i жандармiв – поллеться кров… Нi, до цього не допустить Молдавчук! Прикликае Михайлика, каже промовити до ведмедя. За намовою Михайлика злiз ведмiдь зi смереки, – обняв Михайлика за шию i лиже йому лице. Каже комiсар Михайликовi завести ведмедя до залiзноi клiтки. Не легко було i йому зробити це. Мусiв разом iз ведмедем зайти в клiтку. Не мало було труду, щоб розлучити обох – Михайлика вивести з клiтки й задержати в нiй ведмедя. Кiлькох жандармiв поранив ведмiдь. Зачинено ведмедя в клiтцi й повезено геть. Жаль i смуток огорнув усiх Молдавчукiв, а Михайлик аж розхорувався. Але й цiсар у Вiднi не мав потiхи з ведмедя! З великоi туги за Карпатами й Михайликом не приймав жадноi iжi – лежав у клiтцi i стогнав, аж одноi ночi згинув. Про це довiдався Молдавчук у Сиготi. — IV Мав Молдавчук ще й таку пригоду з ведмедем: Було це пiд осiнь. Одного ранку вибрався Молдавчук на Петрос. Густа негура вкрила була полонини. Та це не здержувало Молдавчука вiд вiдвiдин сусiди Котлана на Петросi. Вiн знав плаi i стежки на полонинах так, що мiг на Петрос iз зав'язаними очима зайти. Заклав за черес пистолю, перевiсив через плечi тобiлку, а в руки взяв стальову бартку й iде… В одному мiсцi скручуе плай в полонину i проходить лiсом, раз улiво раз управо, робить закрути-кривульки. На одному закрутi заступае Молдавчуковi дорогу ведмiдь… Що робити? Йти дальше плаем – не можна, попав би «вуйковi» просто в лапи. Може би зiйти з плаю в лiс направо або налiво й виминути «вуйка»? Сходить з плаю налiво, а тодi «вуйко» йде направо… Молдавчук направо, «вуйко» налiво. Не виминути його… Пристанув Молдавчук, не спускае очей з ведмедя. Ведмiдь також: упялив очi в Молдавчука й повiльними кроками ступае на нього. Зняв страх Молдавчука – нi втекти, нi оборонитися – стрiляти з пiстолi в ведмедя просто смiшно й безнадiйно – боронитися топором неможливо. Треба здатись на ласку «вуйка» – що захоче, те з ним зробить… «Але що це»? «Вуйко» храмае на передню праву ногу, ледви дотикае нею землi. А як дiткне, то кривиться, як би чув бiль у тiй нозi. – От вiн уже тiльки кiлька крокiв перед Молдавчуком. Стае на заднi лапи, передню праву лапу тиче Молдавчуковi пiд нiс. У нiй стремить велика, гостра тернина. Молдавчук зрозумiв «вуйка» – знае чого вiд нього хоче: – Витягнути з лапи тернину. Але, як ii витягнути? Без ножа не вдасться це зробити, треба прорiзати шкiру на лапi, але що скаже на це «вуйко», чи не заiде «доктора» поза вуха?… А «вуйко» стоiть, держить перед Молдавчуком лапу з терням i глядить йому у вiчi. Що буде, то буде… Витяг Молдавчук нiж iз череса, бере його в праву руку, а лiвою придержуе ведмежу лапу, протинае на нiй шкiру й витягае з лапи тернину. Ведмiдь стоiть спокiйно й оком не моргне. Коли ж побачив, що Молдавчук витяг тернину, полизав ранку кiлька разiв язиком, опустив лапу на землю i задоволено помуркотiв. Покивав головою в сторону Молдавчука i подався в лiс. Молдавчук витер рукавом пiт iз свого чола, напхав тютюну в люльку, викресав огню, закурив i пiшов плаем на Петрос. У Котлана заночував. До пiзноi ночi сидiли оба при ватрi й говорили. Котлан смiявся, аж реготався, коли Молдавчук розповiв йому свою пргоду з ведмедем на плаю. Другоi днини рано попращав Молдавчук Котлана й вертае на своi Виртопи. Негура опала, полонини освiтило сонечко. Ось Молдавчук доходить уже до того закруту, де стрiнув був учора на плаю ведмедя. Бачить: При плаевi пiд деревом червонi малини, помiшанi з зеленим листям – багато малин. Пристанув, роззираеться… За грубезним буком – «вуйко»… Той вчорашнiй… Стоiть, глядить на нього малими, хитрими очима, нiби всмiхаеться i муркоче пiд носом. Зрозумiв його Молдавчук… Позбирав малини в дзьоблину й помахав рукою в сторону «вуйка»… А «вуйко» заморкотiв ще раз голосно й подався в гущавину лiса. Малинами подякував Молдавчуковi за те, що витяг iз його лапи терня. V Кiлька днiв перед моiм вiдходом оповiв Молдавчук ще про своi пригоди з ведмедями, що iх мав не мало в свойому життi. Мiж iншими оповiв про пригоду з запавшим у зимовий сон «вуйком». Якось раз злегшав мороз, снiгу не було багато, Молдавчук, узявши на плече пушку, а в черес пiстолю, подався горi Тисою в глибiнь лiсiв. Продираеться крiзь гущавину, але глядь: у невеликiй печерi, мiж каменюками i молодими смерiчками, медвежа гавра – в нiй спячий вуйко… Звинений у клубок, переднi лапи в ротi. Стоiть Молдавчук над гаврою, глядить, любуеться спячим вуйком. Що йому робити? Залишити вуйка й iти тихим кроком геть? А вуйко робитиме лiтом на полонинi шкоду. Не одного вола, або корову вб'е… Ну й мисливська жилка не дае йому залишити ведмедя живим… Але стрiляти до сплячого? Нi, цего вiн не зробить, це не годиться, це не «гонорово»… «Гей, вуйку, вставай, просипайся, досить уже тобi спати!» Станув з боку гаври на камiнь i викрикнув… Але вуйко не прокидаеться, спить дальше мертвецьким сном… Тодi Молдавчук витягае з череса пiстолю i стрiляе в повiтря. На гук вистрiлу зриваеться вуйко й стае на заднi лапи. Передними лапами протирае очi. Глянув на Молдавчука й заревiв довго – протяжно. А Молдавчук одним махом руки здiймае з плеча пушку, нацiлюеться i вистрiлюе… Одну кулю ведмедевi межi очi, другу пiд лопатку в серце пускае. Ведмiдь хитнув собою, як пiдрубане дерево, раз улiво, раз управо, не мае сили держатися на ногах, – повалився на землю. Молдавчук зняв iз нього шкiру й вернувся з нею д'хатi. VI Молдавчуковi не лiзла iжа до рота – мовчазний був i злий. Оце вночi закрався був «вуйко» до кошари, вбив дворiчну ялiвочку i затягнув м'ясо з неi в лiс. Мусiв бути старий, досвiдчений медведисько – вбив телицю так, що нiхто цього не чув. Мовчав i Іванко, а похарчувавши вийшов iз зимарки й не вертав до неi. Почав дiдо непокоiтися – морщив чоло i хмурився. Ходив i бурмотiв щось собi пiд носом. Зайшов чогось у клiть i побачив, що зникла з клинка одна пушка. Зараз догадався, куди мiг Іванко пiти. Пiшов шукати ведмедя, того що забрав з кошари телицю. Тривога зняла старого, вiн же любив дуже внука, а його виправа на ведмедя, може погано закiнчитися. Ведмiдь уб'е його. Верг маржинi сiна наполудне й напоiв ii, а тодi бере з клинка другу пушку, та йде шукати свого Іванка. Пiшов i я з ним. Не дуже далеко вiдiйшли ми вiд зимарки, як почули два глухi стрiли. Йде Молдавчук туди, звiдки почув гук вистрiлiв. Пiдiйшли пiд густу сиглу, аж тут iз сигли Іванко – очi в нього радiють, блищать, смiються – кричить здалеку: «Дiдику, я покарав вуйка за нашу телицю! Покарав ii смерть його смертю! Вже не буде бiльше робити шкоди в нашiй кошерi!» Розповiв, як воно було: Ведмiдь залишив за собою слiд i Іванковi було легко йти за ним. Той слiд завiв його в густий, сигловий лiс. Найшов пiд смерiчками прикрите чатинням м'ясо з телицi – вуйка не було, але Іванко знав добре, що вiн прийде до м'яса. Перше, розглянувся добре, звiдкiль повiвае вiтрець. Тодi «вiдрапавсьи» на бука, що був недалеко м'яса з телицi, але так, щоби вiтер не вiд нього, а вiд ведмедя на нього вiяв, як прийде до м'яса. Довго сидiв на деревi i держав в руках «фузiю» дожидаючи вуйка. Думав ждати на нього хоч би до вечора. Дiждався, чуе, iде, муркотячи, вуйко… Закрадаеться до м'яса, як злодiй – роззираеться i нюхтить… Обережний i «сокотливий»… Ось вiн уже при м'ясi – починае жерти його. А Іванко нацiлюеться – рука в нього не дрижить – певний, що не схибить, поцiлить вуйка в саме серце. І так воно було! Впакував у його серце двi кулi. Вуйко ревiв, метав собою, але вкiнцi таки повалився. «Пождiть, дiдику, я збiгаю у зимарку i принесу ножi щоби зняти шкiру з вуйка». Це сказав i побiг. Принiс ножi i запровадив нас до вбитого ведмедя. Зняли з нього шкiру й принесли разом з м'ясом телицi в зимарку. Старий Молдавчук мовчав увесь час, не випустив з себе анi одного слова. Щойно по вечерi сказав: «Добре зробив Іване, що вбив ведмедя, але дуже зле поступив, що без мого дозволу взяв з комори пушку! За кару меш завтра цiлу днину говiти – не вiльно буде тобi нiчого iсти, а навiть води взяти в рот. На другий раз, якби поважився знов таке зробити, то покараю так, що до смерти меш тямити. Знаеш свого дiда: вiн добрий, поки добрий, а розлютиш його, так «варуйсьи»! Іван «пiдштрик», поцiлував дiда в руку й сказав: «Не один, а три днi готов я говiти з утiхи, що вдалося менi покарати вуйка! А ти, дiдику, не гнiвайся на твого Іванка – вiн був i буде «чемний». Помолилися ми й пiшли спати. Іванко не мiг довго вснути. З радости й утiхи… Наступного вечора повiстував Молдавчук дальше про ведмедiв i рiзнi пригоди з ними. Оповiдав про Скирчука i його пригоду з ведмедем ось що: Понижче полонини Мегури випливае потiк, що зветься Вовчим. Помiж тим Вовчим потоком i другим, Вадомиром, який впадае до потока Квасного, була серед вiкових лiсiв простора поляна-прелука, яка й досi називаеться Скирчинка. На оцю то прелуку зайшов був, Бог його знае звiдки, чоловiк, Скирчук. Зайшов туди, побудував там собi хатчину й осiв у нiй. Мав, як оповiдали тi, що його знали, велику, ведмежу силу. Його заняттям була ловля звiрини. Стрiльби не мав, звiрини не стрiляв. Його «зброя» були важкий топiр, довгий нiж: i букова довбня. Закладав на оленiв i сарни сильця, в них удавалося йому заманювати й хитрих лисiв i боязких зайцiв, вовки впадали в викопанi ним ями. На дрiбну звiрину були руки, а на ведмедiв довбня на голову, топiр на шию, а нiж у серце. Лякались його звiрi, але й «пуджiлисьи» його люди. Лечно й пудно глянути було на нього. Такого, як вiн на вигляд, не було другого в усiх горах. Та що там люди – ведмедi навiть утiкали вiд нього: закладав на них капкани й нiколи не втiкав вiд ведмедiв, скорiше вони втiкали вiд нього. Чуда оповiдали собi люди про його силу й вiдвагу та боротьбу з ведмедями. А з вовкiв, то вiн смiявся. Була в нього в руцi букова довбня i гострий нiж, тодi iшов i на вовчу тiчню. Але глянути на нього було пудно. Не мав половини лиця, а зуби в нього були на верху, не мав зовсiм губ… Лiсова звiрина живила i одягала його, за шкiру з неi мав грошi, вмiв i виправляти шкiру зi звiрiв. Його хатчина стояла на стрiмкому березi потока, перед нею була простора прелука, що вiд весни до пiзноi осени зеленiла й цвiла прерiзним, запашним квiттям… Як пструг у прозорих потоках, так Скирчук купався в чарах красоти гiр. Зелень, квiти, шум води потока, спiв пташнi, позолоть сонця вднину, срiбло мiсяця i зiрок уночi, шепоти й переклики лiсових духiв, тиха музика вiтрiв у верхiвях лiсiв, оце був свiт Скирчука в глибинi гiр на прелуцi. Сила в ньому й краса довколо нього давала йому радiсть життя, вдовiлля i насолоду. Почував себе паном над горами, князем над лiсами, володарем над звiрями – чого ж бiльше було йому потрiбно до щастя? - Усе, що перемiрив ногами, що перевидiв очима й досяг руками, його було. Так, – чи ж не був вiн щасливий? Був! Але – як то кажуть – «носив вовк, понесли й вовка» – таке було i з Скирчуком. Це звiрина живила й одягала його, за шкiру з неi мав i грошi – немало iх було в нього в однiй скельнiй печерi. Лiс i все, що було в ньому, знав не гiрше, як знав господар свое газдiвство. Знав гори й лiси, знав i любив: за них, за iх красу, iх богатство, за вiльнiсть у них, готов був вiддати свое життя. А чому любив грошi, того й сам не знав. Любив може тому, що блищалися i гарно дзвенiли! Вмiв виправляти шкiри зi звiрiв i виправляв iх, бо за виправленi добре платили. Мав у печерах такi сховки на грошi, що нiхто чужий не мiг найти iх. А зайшов би до них, то звiдтам нiколи вже не вийшов би. Заходи й виходи знав тiльки вiн один. Не лише до його печер, але й до хатини нiхто доступу не мав. Жив вiн вiдлюдком, до цього звик, iншого життя не знав i не хотiв знати. Довго жив так i радiв своiм життям самiтним. Аж прийшла на нього пригода, якоi нiколи не сподiвався. Ото раз iде лiсом – а було це осiннього ранку – бачить: ведмiдь жере оленя, що попав у сильку. Попав Скирчук у велику лють, кинувся з ножем на ведмедя, впакував у нього довгий та острий нiж, але мабуть схибив, не попав ножем у серце ведмедя, а тут не мав уже часу i змоги поправити удар ножем. Ведмiдь заревiв несамовито, пiднявся на заднi лапи, а переднiми хоче зловити Скирчука. Попаде Скирчук у ведмежi лапи, а тодi пропав уже! Залишить прелуку, хатину й «червонi». Нi, цьому не бути! Не допустить до цього, щоб ведмiдь досяг його плечей лапами. Що ж робити? Ловить руками лапи ведмедя, здавлюе iх так, що аж кiстки в них хрупотять-трiщать. І крутить ними – ведмiдь реве з болю, Скирчук стогне з напруги, – боротьба на смерть i життя. Напружуе Скирчук усi своi сили – або ти, або я! Заскреготав зубами, напняв жили, очi кров'ю набiгли. Скрутив лапи ведмедя вправо, влiво, i от уже вiн на землi, Скирчук на ньому. Починаеться смертельне «дужiння», змагаються двi сили… Коли Скирчук думав, що таки переборе противника, ведмiдь ловить його зубами за лице. Хвилина i в Скирчука нема уже половини лиця, вирванi й губи, стирчать зуби наверх, чуе Скирчук страшенний, нестерпний бiль… Але цей бiль замiсть ослабити його, додае йому надлюдськоi сили. Ломить ведмедевi лапи, а тодi, мае вже вiльну праву руку, вихвачуе стремлячий у тiлi ведмедя нiж i вбивае його раз i другий у ведмеже серце. Але його заливае кров – вiн тратить пам'ять… Що дальше дiялося з ним, про це всяко повiстували, але нiчого певного нiхто сказати не мiг. Мiж iншим говорено, що один iз Лiсовикiв, старий приятель Скирчука, вратував йому життя, занiс у хату, обмив на ньому рани, i прикладав до них рiзнi масти та поiв виварами. Важко було з харчуванням – як малу дитину треба було годувати Скирчука. Довгий час не вiдступав його Лiсовик, аж укiнцi вдалося вилiкувати Скирчука й поставити на ноги. Але, його вигляд був «жесний» – пудно було дивитися на нього. Трудився дальше ловлею звiрини, а ведмедiв убивав, де лишень попав на них. Жив самiтником. Десь колись, ще тодi, як ведмiдь не обiзвiчив був його, думав пiти поза Чорногору й привести собi жiнку, але потiм не думав про це. Де ж найшлась би така, що схотiла би стати жiнкою такого «жеснека»? Так отже провiв увесь свiй довгий вiк самiтником. Ловля звiрини виповнювала його життя й давала вдоволення. Жив дуже-дуже довго. Нiхто з людей не був при його смертi, нiхто нiколи не довiдався, де спочивали його костi, – хто й де його поховав. Його хатчина стояла довго пусткою. Пробував дехто осiсти в нiй, але мусiв утiкати з неi – духи проганяли, не давали сидiти довго в хатi Скирчука. Говорили люди, що Скирчук залишив у печерах великi грошi. Вiн мав жити в приязнi з опришками, а тi приносили нераз багато золота й срiбла й залишали в його печерах. Але, що бiльше? Говорили, що Скирчук мав найти в Чорногорах якiсь дивнi, свiтлячi вночi камiнчики, що iх пани називають диямантами й брилiянтами, та ще якось-там. Багато iх заховав вiн у своiх печерах, але нiхто не знае доступу до них. Та ще говорили люди, що той Скирчук був великий мольфар, знався добре з усiми гiрськими i лiсовими духами, а щезники його, не вiн iх, боялися. — Пусте мiсце нинi там, де стояла хатчина Скирчука, а в темнi ночi оживае прелука Скирчука, чути там рiзнi голоси, однi сумнi, повнi тривоги й жаху, другi жалю й смутку, ще iншi туги й болю. Та, чи лишень так тут на Скирчинi бувало й бувае? Нi, всюди в наших Карпатах живе те, що колись тут у непам'ятних часах жило, повно тут духiв померших i погибших, перебувають тут душi тих усiх, що гори колись здобували, щоб iх нащадкам передати тай наказати, щоб усе давне шановане й бережене тут було, а таемницi захованi були перед чужими… VII Скiнчив Молдавчук «повiстуваннячко» про безгубого Скирчука, набив люльку свiжим «тiтiнцем»-дуганом, потягнув димку раз i другий i став повiстувати про пригоду Бандроса з ведмедем. Жив той Бандрос, чи як звали його, Бандросюк, за потоком i темним лiсом. Жив убого, мав одну коровинку й кiлька дробет-овечок, що iх заганяв перед звiрями нанiч у хороми. Перед хатиною розвiв садок з дичками – яблуками й грушками. Зародить садок, вiн збере лiсни-яблука й грушi й заховае на зиму в сiнi на подi. Його хатчина була побудована пiд горою так, що з неi можна було заходити крiзь дверцята на пiд, куди вiн заносив сiно, а в нього заховував лiсницi. Над сiном не було стелини лише дрючки, на якi складано сiно – пiд був тiльки над хатою. З сiна розходився далеко запах яблук й грушок. Оцей то запах приманив i завiв на пiд «вуйка»… Ведмiдь же мае дуже добрий нюх i любить усе, що пахне й що солодке. Лiзе з гори крiзь дверцята на пiд, хоче найти яблука й грушки, що в сiнi. От уже мае в лапах кiлька пахучих яблок. Аж нараз ломляться дрючки пiд його тягарем. Вiн паде з сiном i лiсницями в ньому до хорiм. А в хоромах коровка i вiвцi. Перестрашилися ведмедя, а ведмiдь iх. Перестрашився i попав у страшну лють. Кидаеться на корову й убивае еi. Та й ловить одну вiвцю за одною i розривае на куснi. Мече собою по хоромах й реве несамовито… А переляканий Бандросюк стратив геть голову, не знае, що йому робити? Глянув на ватру й пригадав собi, що ведмiдь боiться вогню, бере одне горiюче полiно за другим i мече до хорiм на ведмедя крiзь дiру в стiнi. Це ще бiльше розлютило ведмедя. Найшов хорiмнi дверi, вирвав iх iз завiсiв й одвiркiв, а робив це з такою силою, що мало бракувало, щоб не завалив усю хату. Смiялися люди з цiеi пригоди Бандросюка з гостем вуйком, але Бандросюк не смiявся, казав, що як ii згадае, то все мурашки йдуть йому поза шкiру. VIII Пiсля цього розповiв Молдавчук про пригоду, яку мав iз ведмедем його дiдо Було це на однiй прелуцi, де мав той дiдо царинку з травою. Там мав вiн i колибчину, а при нiй колешню для маржини на зиму. Ото одного лiта вийшов вiн на прелуку косити траву. З ним пiшла i його жiнка з трилiтним синком. Косить дiдо траву, а баба кутаеться коло колиби. Ото зготовила кулешу й iде кликати дiда, щоб iшов харчувати. Пiшла, а синковi наказала сидiти перед колибою, де залишила кулешу в кiтлi. Веде баба дiда до кулешi. Здалеку побачили щось таке, що кров застигла iм у жилах. Ото там перед колибою величезний ведмiдь iсть кулешу з кiтла, а хлопчина? Той тягне ведмедя за хвiст i смiеться, аж заходиться вiд смiху… Ведмiдь же не звертае на це найменшоi уваги, йому це байдуже, заiдае дальше кулешу, видно смакуе йому; облизуеться i муркоче пiд носом… А хлопець тягне вуйка за хвiст, скiльки мае сили в руках. — Баба аж посинiла зi страху – Боже, медвiдь убе дитину! Хотiла бiгти й вiдiрвати ii вiд ведмежого хвоста. Та дiдо дав знак, щоб не рухалася з мiсця i не вiдзивалася. А ведмiдь з'iв кулешу, ще й вилизав котел; помуркотiв до хлопця i повiльним кроком подався у лiс, на дiда й бабу не глянув навiть одним оком. Але страху, що його наiлася тодi баба, не забула до самоi смерти. IX Накiнець розповiв Молдавчук про свою пригоду яку мав за молодих лiт з ведмедем. Скотарив вiн тодi одного лiта на полонинi Ненесцi, де багато скель i печер. Одного ранку чуе якийсь дивний, приглушений стогiн, якби десь зпiд землi. Що це може бути, думае i йде туди, звiдки чути стогiн. Наслухуе… Стогiн видобуваеться з глибокоi печери пiд скалою… Пiдходить до тоi печери. Заглядае до неi, а там на ii днi – вуйко… Лежить i стогне. Хто знае, вiдколи там лежить? Упав у печеру й не мiг вилiзти з неi – глибока, а стiни еi гладкi. Видно, з голоду геть ослаб. Стало Молдавчуковi жаль «вуйка». Пiшов у стаю, взяв звiдтам сокиру i йде рятувти «вуйка» вiд голодовоi смерти. Зрубав високу ялицю, обчiмхав ii з гиляк, притягнув над печеру й подае ii вуйковi. Той зрозумiв замiр Молдавчука. Збирае всi сили i обчiпае ялицю лапами. Ялиця тяжка, а тут ще й величезний вуйко на нiй. Тягне ялицю з вуйком, що мае сили. Вуйка не боiться анi трохи – вiн же ледве що дише. Немало поту вийшло з Молдавчука заки витяг вуйка з печери. Але вiн не мiг i кiлька крокiв поступити, лежав i жалiсними очима дивився на Молдавчука. Молдавчук побiг у стаю, звiдки принiс вуйковi спорий кусень м'яса i в кiтлi молока – нагодував i напоiв вуйка. А той щойно перед вечером пiднявся на ноги i хитаючись, поволiкся за Молдавчуком у стаю. Там ще кiлька днiв вiдгодовував його Молдавчук. Десь аж по тижневi попращав стаю i Молдавчука й пiшов у лiс. Нераз потiм ще навiдувався до Молдавчука – дуже любив хлептати молоко з кiтла. Але, що було дивне – того лiта не показався на Ненесцi анi один ведмiдь, анi вовк – не мав Молдавчук шкоди мiж маржиною i вiвцями. Полонинська зима Спитав я Молдавчука, як видержуе у своiй зимарцi зимою? Усмiхнувся старий i сказав: «Мало-хто знае нашi гори в iх зимовiй красi так, як ми знаемо iх. А вони чудовi лiтом, це правда, але зимою ще кращi. Красу наших гiр знае той, хто мае охоту й вiдвагу жити на iх верхах узимi. Сказав, що не дав би й за два лiта одну зиму в горах. Вiн навiть i осiнь, хоч вона хмарна й дощиста, любить тому, що вона передвiсниця зими. Ото вясе буки й клени звергли з себе лiтний, зелений одяг i дожидають у тривозi довгоi зими з лютими морозами й снiговiями. А смереки та ялицi, хоч i пишаються дальше зеленим одягом, вони теж ждуть чогось нового. Прийде вже скоро час i снiг покрие iх бiлим «рантухом» i постелить перед ними бiлу скатерть, а мороз посрiблить iх коси инеем. Молдавчук цього року, як кожного, приготований уже до зими… Для маржини стоять стоги сiна, пiд окапом i в хоромах сухi полiна дров – старчать на всю зиму для вiчноi ватри. Не буде й голоду, в бербеницях кукурудзяна мука на кулешу, i бриндзя, масло й гусленка, е рiпа, картоплi, бураки й капуста, е i не мало вудженого м'яса. Все приготоване. Може прийти вже зима з завальними снiгами й сильними морозами. Гiрська зима, це краса, але й сила, приятель i ворог. Як розгуляеться i потисне, тодi треба мiсяцями сидiти в зимарцi. Вибiгти з неi, дати маржинi сiна й води, тай назад у зимарку до ватри. Бувае, що й зимарку завiють снiги так, що треба прокопуватися крiзь них, щоби дiстатися до маржини. Кiлька мiсяцiв нема зв'язку з селом. Ще нема снiгу, але на полонинi «пахне» вже зимою. ii предвiсник – гострi холоднi вiтри – гуляють уже полонинами. Одного ранку полонини й лiси забiлiлися – вночi випав снiг i тонкою, бiлою вереною покрив гори. Глуха тиша, що в усi дзвенить – самота, вiдiрванiсть вiд свiту й людей. Так кiлька днiв. Аж одноi днини починае знову падати снiг – падае безупинно, безперестанно i щораз густiший, його пластинки щораз бiльшi. Нi долом землi, нi горою неба не видно. І тиша… Нiщо не ворухнеться, нiщо не застукае, безголосними кроками йде зима – стоять у задумi i тривозi лiси, мовчать гори – нiчого не чути, нiкого не видно. А снiг не перестае падати. По кiлькох днях починае прояснюватися, зникають хмари, показуеться сонце… Та не довго це тривае. Надтягае зимова буря i знову тонуть гори в темнотi. Шалiе буря без стриму, безуговку – нема сили, яка б ii повздержала. Лускiт, регiт, рев, свист i стогiн… З лоскотом-трiском падуть на землю вiковi дерева… Все живе принишкло, заховалося у дебри-нетри, дожидае кiнця бурi-снiговii… Здаеться, що ось-ось ударить буря в Молдавчукову зимарку, порве ii на своi крила й розмете по полонинi… Але Молдавчук певний, що його зимарка не пiддасться бурi, встоiться i перетривае ii. Сидить при ватрi, покурюе люльку й повiстуе внуковi про гуцульську давнину. До полонинських бурей i снiгових заметiлей звик вiн вiд молодих лiт. Гуцульськi спiваночки й колядки У суботу вечером, покутавши маржину, сiв Молдавчук при ватрi й заграв у сопiлку. Своему внуковi Іванковi казав спiвати спiваночок. Іванко приспiвував дiдиковi до сопiлки: «Ой я пiду скотарити, а ти вiвчарити, Тай будемо на сметанi бануш готовити. Ой ходив я до дiвчини тими облазами, Та вдарила жьеба ритю, я сьи вкрив ногами. Ий ти дубе, гаразд буде, зелена лiщино, Та пiдемо танцювати молода дiвчино. Та попiд гай зелененький, та понад долини, Покьи умру, не забуду кучерi Єрини. Та овечки, белебечки, писаний ботею, Хто вас буде випасати, як я сьи оженю? Не буде вас випасати нi брат, нi сестрицьи, А буде вас випасати гарна молодицьи. Та кувала зазулечка понад Єсiнечко, Та дай Боже дiвчинонцi добре здоровечко. Ой сiм мiхiв та орiхiв, тай решето ягiд, Ой iду я скотарити в полонинку нагiд. Ой i сонечко сходило, лiщину палило, Куди мое соколетко по воду ходило. Йшов милий у катуни, я грьидки полола, Ручков махнув, тьижко здихнув, будь любко здорова! Ой любили два легiнi одну молодицю, Один тiкав у коноплi, другий на вулицю, Ой та тому на вулици екось провелосьи, Але того из конопель тегли за волосьи. Та кувала зазулечка, кувала, кувала, А дiвчина на подинi сiм раз умлiвала. Ой кумасю, голубасю, медку напивайсьи, Як тье буде кума бити, кумочку не дайсьи. Ой зелена Чорногора, зелена, зелена, Я би у нiй вiвцi не пас, екби не Єлена. Ой зелена Чорногора, зелена як чiчка, Я би у нiй вiвцi не пас, екби не Марiчка. Ой завiев буйний вiтер из-за Пiп-Івана, Вже не чути, не видати Молдавчука Йвана. Вже не чути, не видати его голосочку, Лишень чути, що спiвають его спiваночку. Довго грав старий Молдавчук у сопiлку, а Іванко спiвав. Потiм помолившись, пiшли ми спати. В недiлю проказав менi Молдавчук двi старi, гуцульськi молитви, якi я записав. Вечiрня молитва: «Боже свiтло з хати, сам Христос до хати. Христос над нами- коло нашого двора камисна гора, осикове кiле, мiдена стiна. До нас лихо не йди, не приходи, бо на мiдену стiну убешсьи, а на осикове кiле пробешсьи. На горi света Пречиста з огненним мечем. Добре пропускае, а лихе стинае. Добранiч – ангеленочку! Абисьмо легко спали, щасливо рано встали, – Богу сьи молили й до роботи сьи взели. — Света Пречиста по городу ходит, Ісуса Христа за руку водит. Привела его над Чорне Море – над Чорним Морем золота церковцьи. А в тiй золотiй церковцi три золотi престоли. На одному з них Божii ризи, на другому Божii книги, а на третьому сам Христос сидит i сесю молитовоньку читае. А хто цю молитовоньку молитсьи в петноньку до постоньку, а в суботу до схiд сонця, а в недiленьку до постоньку, а в суботу до схiд сонця, а в недiленьку до Служби Божоi, тому буде царство отворене, а пекло замкнене на вiки вiков.» - Чув я раз, як старий Іван Молдавчук теж спiвав. Із його спiванки затямив я ось що: Повiй вiтре, повiй, по високiй горi, Розвiй вiтре, розвiй моi тяжкi жалi… Та, щоб я так вiяв, щоби землю зiрвав, То я не розвiю, що тобi Пан Бiг дав. Попросив я Молдавчука, щоб сказав Іванковi заспiвати яку стародавну «коледку», з тих, що iх у Богданi колядували. Зробив це Іванко дуже радо – знав коледок багато. Записав я iх усi, але з них заховалося в мене тiльки кiлька. Ось вони: Пане господарю, чим прославивсьи? Ой дай Боже Золотим плотом обгородивсьи — Ой дай Боже Сам Господь ходит на Светий Вечер Ой дай Боже А за Господом сам газда ходит, Ой дай Боже Сам газда ходит, Господа просит: Ой дай Боже Ой Господи наш, ой прийди до нас Ой дай Боже Ой. прийди до нас на Светий Вечер, Ой дай Боже На Светий Вечер, на вечеречку. Ой дай Боже А Господь каже: Я прийти прийду. Ой дай Боже Я прийти прийду, тай отвiт даю: Ой дай Боже Ой, ци так тепер, як давно було, Ой дай Боже Як давно було, як давних давен? Ой дай Боже Ци сите з меду на Светий Вечер, Ой дай Боже Зазульки кують Светому Рiздву, Ой дай Боже Ци варет пиво Светому Збору? Ой дай Боже А газда каже: Ой не так тепер, Ой дай Боже ек давних давен, Ой дай Боже Єк давних давен, ек давно було. Ой дай Боже Нi сита з меду на Светий Вечер, Ой дай Боже Не варет пива Светому Збору. Ой дай Боже Не кольидують Светому Рiздву. Ой дай Боже Ненье сина на пана кохае, Ой дай Боже А син на неня руку здоймае, Ой дай Боже А мама з доньков кров проливае, Ой дай Боже Сусiд сусiдi стежку копае, Ой дай Боже Стежку копае тай проклинае. Ой дай Боже Ой, проклинае перелаз ломит, Ой дай Боже Перелаз ломит, та й не говорит. Ой дай Боже Незадовгий чьис суд Божий буде… Ой дай Боже А Господь каже: Мирiтсьи люде, Ой дай Боже Суд Божий мине, розлука буде. Ой дай Боже Ой розлучитсьи газда з газдинев, Ой дай Боже Газда з газдинев, мати з дитинов. Ой дай Боже Мати з дитонов, весь свiт з родинов. Ой дай Боже Тай за цим словом, будь газдо здоров, Ой дай Боже Будь газдо здоров iз газдинечков, Ой дай Боже Із газдинечков тай дiточками, Ой дай Боже Із дiточками тай усим добром, Ой дай Боже Бисьте дiждали вiд тепер за гiд, Ой дай Боже Вiд тепер за гiд тай многая лiт. Ой дай Боже За кольидочку горiвки бочку, Ой дай Боже Бочку – не бочку хоть берилочку Ой дай Боже Як не берилочку, то хоть скльиночку. Ой дай Боже Єк не скльиночку, то хоть пугарчик, Ой дай Боже Тот пугарчик, то Божий дарчик. Ой дай Боже Лiз на драбину, крав солонину, Ой дай Боже А там май вище висит салище, Ой дай Боже А ще май вище, там ковбасище. Ой дай Боже Потiм газда обдаровуе колядникiв, а «береза» дякуе газдi, – грае музика, всi танцюють, а вiдтак сiдають за стiл, iдять i п'ють. Ще раз «роздекуютсьи» i вiдходять. Заспiвав Іванко ще одну коляду, казав, що ii колядують для дiвчини: Буйная пташка, сива зазулька, Ой дай Боже Всi луги-туги вона позлiтала, (Ой дай Боже повторяеться за кожним рядком). У однiм такi вона не бувала. А у тiм лузi росте деренец, Тонкий, вiсокий, у верху кудревий. А в тiм деренци гречна дiвчина. Гречна дiвчина, на iм'я Катерина. Вона там сидит, три шитя шие, Перше шитiчко свому милому, Друге шитiчко своiй свекрусi, Трете шитiчко та й самiй собi. Ой шие, шие, думку думае, Милого з вiйська тай виглiдае. А милий iз вiйська йде, три дари несе… Перший дарунчiк, шовкова фустка, Другий дарунчiк срiбен перстiнчик, Третiй дарунчiк золот вiночок, Шовкова фустка в недiлю рано, Срiбен перстiнчик на понедiльник, Золот вiночок на вiвторочок. Дедя iз ненев красно сьи вберут, Красно сьи вберут, у церкву введут. До церкви введут перед пристола, Перед пристола Господа Бога. Будуть ii батьки свiчки держети, А матки будут крижми стелити, А священик буде благословити. Вiнчуем тебе, гречна дiвчино, Гречна дiвчино, на iм'я Катерино. Зеленим вiнцем, файним легiнцем. Щестя, здоров'я, многая лiта, Многая лiта вiд нинi до вiка. Коляда покiйниковi: Ой рано, рано, рано в недiлю, Святий вечiр Хто найраньше встав, покiйний Василь, Свят вечiр Ой устав, устав, три свiчцi всукав, Святий вечiр При першiй свiчцi, тай сьи умивав… Святий вечiр При другiй свiчцi, тай сьи убирав… Святий вечiр При третiй свiчцi, тай си виреджав, Святий вечiр Загадав собi дiм збудувати… Святий вечiр З чотирьох дощок, зпiд топора трiсок Святий вечiр Загадав собi, щоб його везли,… Святий вечiр Щоб його везли в далеку дорогу,… Святий вечiр Штирма возами, вiсьма волами… Святий вечiр На першiм возi, самii свiчки,… Святий вечiр На другiм возi самi савтирi, Святий вечiр На третiм возi голоснi дзвони… Святий вечiр На четвертiм возi покiйний Василь… Святий вечiр Привезли його тай д'монастирю… Святий вечiр Д'монастирю перед райськими дверми… Святий вечiр Та свiчки самi си засвiтили, Святий вечiр А савтирi, самi сьи прочитали… Святий вечiр Голоснi дзвони, самi задзвонили… Святий вечiр Райськi дверi там сьи утворили… Святий вечiр Покiйника Василя, у рай приймили, Святий вечiр Там у тiм раю, покiйний Василь… Святий вечiр Василь спочивае, усiх нас вiнчуе… Святий вечiр Зичи вiн нам щестя й здоровя… Святий вечiр Щестя й здоровя вiд нинi до вiка… Святий вечiр Вiнчуем i тебе покiйний Василю… Святий вечiр Зеленов кицков, дрiбненьков глинков, Святий вечiр Дай тобi Боже, царство небесне… Святий вечiр Царство небесне, покой вiчний… Святий вечiр Там де светi спочивають… Святий вечiр А ангели iм пiснi спiвають… Святий вечiр Коляда для газди. А в цего газди на подвiречку, Ой дай Боже А в цего газди на подвiречку, Ой дай Боже На подвiречку сам Господь ходит, Ой дай Боже Сам Господь подит, тай розгледае. Ой дай Боже А газда Миколай за Господом ходит Ой дай Боже За Господом ходит, в руках шапочку носит Ой дай Боже Ой дай Боже Шапочку носит, Господа просит, Ой дай Боже Ой Господи наш, прийди Ти до нас. Ой дай Боже Прийди Ти до нас та на свет-вечiр. Ой дай Боже На свет-вечiр, на вечеречку. Ой дай Боже А Господь каже – прийду я, прийду Ой дай Боже Прийду я, прийду на вечеречку. Ой дай Боже Не прийду я iсти тай пити. Ой дай Боже А прийду я до вас, сьи подивити. Ой дай Боже Чи е так тепер, ек з стародавен, Ой дай Боже Чи колiдують к светiй вечерi. Ой дай Боже Чи смажуть меди к светому Рiздву. Ой дай Боже Чи варе пиво к светому збору. Ой дай Боже Нема так тепер, як з стародавен…, Ой дай Боже Не колiдують к светiй вечерi. Ой дай Боже Не смажут меди к светому Рiздву. Ой дай Боже Не варе пиво к Светому Збору. Ой дай Боже Земля Божа е, людям не стае. Ой дай Боже Розлучаесьи рiд iз родинов. Ой дай Боже Рiд iз родинов, мати з дитинов. Ой дай Боже Розлучаетсьи газда з газдинев. Ой дай Боже Газда з газдинев тай сусiдами. Ой дай Боже А брат на брата нiж вiтегае. Ой дай Боже Сестра на сестру, чарiв шукае. Ой дай Боже Любiтсьи люди, мирiтсьи люди, Ой дай Боже Незадовгий чес страшний суд буде. Ой дай Боже А як суд мине, розлука буде. Ой дай Боже Жийте у згодi, при добрiй злагодi, Ой дай Боже А Бог вам грiхи прощети буде. Ой дай Боже Вiнчуем тебе, газдо Миколаю, Ой дай Боже Щiстем здоровем, многая лiта. Ой дай Боже Многая лiта вiд нинi до вiка. Ой дай Боже Нам за колiдочку, хоч пива бочку. Ой дай Боже Бочку не бочку, хоч коновочку. Ой дай Боже А ви не жертуйте, нас почiстуйте. Ой дай Боже Що вдаряе в очi того, хто знае усю Гуцульщину, слухаючи коляд Молдавчука та його «розповiдей»? Оце, що вся наша Гуцульщина, це одне «тiло» – гуцули, хоч вiддiленi могутнiми верхами Чорногори тут, а Черемошем там, це плем'я, що вийшло з одного гнiзда й нiщо, нi гори, нi лiси, анi вiки не змогли вбити в наших «горен» почуття едности i однокровности… Сила, яка об'еднувала наших гуцулiв мимо кордонiв i природних перепон, це була не лише спiльна мова, але i всевладна традицiя, були перекази, передаванi з роду в рiд – традицiя, як вiчна ватра, що нiколи не погасала, «старовiччина», сокочена тут, як велика святiсть. У недiлю вечором Недiля, як казав Молдавчук, це не гордовита панi. Вона зайде всюди, загляне i до бiдака, вiдвiдае i колибчину, не помине i стаю на полонинi, кожного привiтае, до кождого усмiхнеться, в душу радiсть, в серце втiху посiе… Прийшла вона i в зимарку Молдавчука, вечером разом iз ним при ватрi сiла, усмiхаеться до Молдавчука, а Молдавчук до неi. Недiлiшний вечiр на полонинi. Хто його раз пережив, нiколи вже його не забуде. Тихими кроками проходжуеться полониною вечiр, нiч заповiдае, всiх до спочинку закликае – людей, звiрину й пташню. Сонечко вже сховалося за лiси, за гори, шукае для себе нiчлiгу. На змiну йому виходить на небо нiчний газда, мiсяць, зi своiми дiточками, зiрочками. Обмiнився гiрський свiт – був позолочений, тепер посрiблений. Усе тут ладиться до сну – травичка до землi прилягае, квiточки головки на бiк хилять, ялицi i смереки гiлля до долу клонять, буки, явори й клени в задуму попадають, тиси над рiками, давну могучiсть пригадують… Бiлочки з дерева на дерево скачуть, оленi з ланями на полонину виходять, а за ними сарни боязкi – готур на деревi сокотить сну своiх курочок, орел, що в днину високо понад горами кружляв, на скелi сон для себе найшов, сови перекликуються з пугачами, куницi шукають поживи, видри чигають на пструги, десь там уже й вовки починають вити. Вийшов i ведмiдь на лови, вднину спав у лiсi, тепер зголоднiв. Густими краплями падуть на землю роси, грiмкiше журчать потоки, грають гори, спiвають лiси, спiвають i полонини комашками, лопотом нiчних птиць, спiвом-грою лiсних i мавок, голосами лiсовикiв i мольфарiв, вигуками танцюючого чугаистра, смiхом чарiвниць i притишеними голосами лiсових духiв. Одна могутня, чарiвна, гармонiйна симфонiя гiрськоi ночi лине лiсами, полонинами, верхами пiдноситься, вгору, в небеса вдаряе. Дивами краси, чудами чарiв оповитий свiт гiрськоi ночi. Проходжуються полонинами душi померших горен, що першi зайняли цi полонини й передали дiтям i внукам. А там на верхах два духи-великани з жезлами в руках… Один, це Дух, Пан Гiр, другий дух – Володар Лiсiв. Усе, що живе тут, уступаеться перед ними з дороги, до землi низько кланяеться. Оба вони оглядають при сяйвi мiсяця своi царства-володiння. Але, що це? Чути якийсь пiдземний гук, якби ковалi били молотами по ковадлах! Ах, це Арiдник лютиться, що прикутий залiззям до скелi i не може видобутися на свiт – дзвонить залiззям i кричить на своiх пiдручникiв-щезникiв. А там мольфарi, вовкулаки й упирi раду радять, де й кому цеi ночi напакостити. Так то на всi гори й зимарку Молдавчука зiйшла недiльна нiч безкидська. Палахкотить у зимарцi ватра, сипле iскрами, пахощами й теплом дише… А при ватрi Молдавчук. Насупленi брови, зморщене чоло, очi впяленi в полумiнь ватри, працюе пiд високим чолом думка. Тут, у тiй зимарцi, при ватрi сидить разом iз ним його минуле… Живе вiн, живе й воно… А прийде смерть, його не стане, але минуле залишиться, не пропаде, перейде на внукiв, житиме в них, у iх думках i серцях… - Наклав свiжого тiтунцю в люльку, усмiхнувся i почав оповiдати про причку, яку мав тут одноi недiлiшноi ночi. Як уже згадував раз, дякував у Богданi Полатайко з Надвiрноi. Мав вiн домовика, що його купив собi у Сиготi. Дуже величався ним, казав, що його домовик може все зробити, що вiн скаже. А мав Полатайко сина Олексу. Захотiлося йому одружити сина з Сенькою, донькою Дмитра Молдавчука. Але Молдавчук не хотiв про це й чути. Як же це так? – рiд Молдавчукiв старий, давно осiлий в Богданi, рiд багатiiв-дукiв, а Полатайко, що? Нехай, що дяк, рахувати письменний чоловiк, але всежтаки зайда, приблуда, куди йому рiвнятися з Молдавчуками? Нi, нi, не дiжде вiн посвоячитися з Молдавчуками, не стане його Сенька жiнкою Олекси Полатайка. Нi, цього не буде! А Полатайковi не сходить з голови думка мати за невiстку доньку Молдавчука. Чого вiн не робив, куди не ходив, до яких знахорiв i ворожбитiв не вдавався, нiчого не помагало… Молдавчук затявся, нема такоi сили, яка би його гордовитiсть, здуфальнiсть i завзяття зрушила! Затявся, як норовистий кiнь у возi – нi i нi! Причепився Полатайко до свого домовика: «Мусиш зробити так, щоб Молдавчук видав свою Сеньку за мого Леська!» Мусиш – легко сказати, але, як це зробити з упертим Молдавчуком? Усяко пробував «годованець» i все намарне! Молдавчук не видасть доньку за сина приблуди! Роби, що хочеш, не переломиш залiзноi волi Молдавчука! Страшенно розлютився Полатайко на свого домовика: грозив йому й обiцяв набити – нiчого не помагало! Одноi днини був би таки набив домовика, але той утiк i заховався так, що Полатайко не мiг найти його. Але зараз якось по тiм зайшов у вiдвiдини до Полатайка його приятель, Іван Зеленчук, iз тамтоi сторони Чорногори, з Дзембронi. І от що прийшло на думку Полатайковi: подаруе домовика Зеленчуковi! Якщо той такий, що не може накрутити Молдавчука, щоб вiддав доньку за його Леся, то пощо мае держати його в себе? Най iде на другi руки. Якось загулив свого домовика i впхав його в бесаги Зеленчука. Завдав Зеленчук бесаги на своi плечi i пiшов. Перед вечором був на Виртопах. Тут захотiв переночувати. Зайшов у зимарку Молдавчука. А було це якраз вечером у недiлю. Молдавчук погостив його, як годиться, поговорили при ватрi про це й про те, помолились i пiшли спати. А десь так коло пiвночi рух i крик… Домовик прогриз бесаги, вилiз iз них i обчепився шиi Зеленчука. – «Не пiду я з тобою в Дземброню, нi»! – кричить «мусиш вiднести мене туди, звiдки взяв, до Полатаика в Богдан!» – говорить таки нашою мовою… Побудилися всi ми, дивимося: щось чорненьке з горiючими очима обняло за шию Зеленчука й тисне його до себе. Пробував я вiдорвати його вiд Зеленчука, та шкода було пробувати. Маленьке, а сила в нього… Далеко було ще до ранку, Зеленчук подався назад у Богдан з домовиком на карку. Казав же той: «Полатайко купив мене в Сиготi, тож i мусить держати мене в себе…» - Так отже Полатайко не дiстав за невiстку доньку Молдавчука й не позбувся домовика… Домовик говорив йому: «Купив еси мене, то й держи, – знав, що купував» - «Було раз у мене немало клопоту, але не з домовиком, а зi спражним щезником» – говорив дальше Молдавчук. Причепився був до його доньки Марiйки щезник перемiнений у чорнявого легiня, хотiв ii приманити до себе й спокусити. Та Марiйка вдалася була в свого неня – навiть щез-ник-легiнь не спокусить ii! Аж прийшла нiч перед св. Іваном. Зiйшлись нашi дiвчата над озером за Лугами, з ними i Марiйка. Мечуть вiнки на воду, ворожать «усеке» – звичайно дiвчата… Є мiж ними й щезники, де ж би обiйшлося без них? А той один пiдлабузнюеться до Марiйки – вона на це нiчого. Аж нараз хватае його за плечi й шубовсть ним у воду й то туди, де було найглибше. Не багато бракувало – був би втопився. О, смiялися, аж реготалися дiвчата, а Марiйка плескала з утiхи в долонi. Щезники люблять перекидатися в легiнiв, щоби напастувати дiвчат, але Марiйка скоро спохватилася i не дала звести себе щезниковi, перекиненому в легiня. — Додав ще Молдавчук, що один з його роду мав слугу i щойно по кiлькох роках дiзнався, що це був щезник. Не мiг потiм нiяк позбутися його, мусiв шукати знахора i аж тому вдалося прогнати «годованця» – слугу, що з дiдька став легiнем i був наймитом у Молдавчука. Михайло Молдавчукiв От розповiв Молдавчук, що було раз iз ще одним з роду Молдавчукiв. Називався вiн Михайло – легiнь був iз нього такий, що всi дiвки й молодицi у Богданi зиркали за ним. Мав вiн i такого, як сам, побратима, Василя. Дуже любилися оба й були, як один так i другий, великими мисливцями – любили стрiльчити. Пiшли на полювання – нiколи не вертали з порожними руками – все вбили, як не ведмедя, то вовка, дика, оленя, кiлька куниць, чи дикого рися. Як два рiднi брати жили зi собою – куди один, туди й другий, один без одного не могли жити. Познайомився якось Михайло з Шорбановою Єленою. Гарна й гонорова дiвка, донька годного й порядного газди, лишень про ii маму щось недобре говорили люди – замiсть одного свого мужа любити, вона любила ще й чужих чоловiкiв, а в нас же всi знали, що «яблоко не вiдкотиться далеко вiд яблiнки». Але цього не хотiв знати Молдавчукiв Михайло. Влюбився в Єлену так, що не було сили, аби вiдорвати його вiд неi. Не знав Михайло, що i його побратим Василь влюбився на смерть у Єлену, але не хотiв борознити Михайловi, побратимовi. Оженився Михайло, почав газдувати з Єленою. Василь заходить зчаста до ожененого побратима, Михайла. А Єлена, як бiличка, то сюди, то туди, наварить i напече й покладе на стiл перед обома, ще й вином угостить обох… Бувало й так, що гостила Василя, коли Михайла не було дома. А тодi Василь не вiдривав очей вiд Єлени й не мiг скоро попращатися з нею – сидiв би в неi з вечора до ранку. А треба знати, що був вiн вродливiший вiд Михайла та й умiв дуже солоденько говорити й масненько приговорювати, а це дуже вподобалося було Єленi. Вiн до неi голубочком, вона до нього зазулькою. Нераз засиджувався Василь у неi до пiвночi, а там виходив iз ii хати, як уже зорiло… А Михайло не знав цього, та й не повiрив би нiколи, що щось таке могло би бути… Дуже часто залишав удома саму Єлену, а сам iшов на полонину Рогнеску до маржини. Нераз по цiлому тижневi перебував на тiй полонинi. Минула зима, прийшла весна. Пiгнав Михайло воли i вiвцi у далеку полонину, бо але у Балтацул – сказав Єленi, що не вернеться скоро, але коли, цього не сказав… Василь знав, бо Єлена це йому сказала, що Михайла не буде довший час вдома. Одного вечора купив бутлю вина й пiшов до Єлени. Вона насмажила ковбас, сiли обое при столi, п'ють i заiдають, i все щораз бiльше до себе присуваються. Василь почувае себе, як у своiй хатi, певний, що Михайло не верне скоро. Михайло дiйшов зi своею маржиною до Лугiв, там мусiв припочити. В Лугах догонив його Федiр Бочкар, що гнав свою маржину також на Балцатул i задержався в Лугах. Побачив його Михайло i як би щось його в серцi «текло», якби щось йому в ухо шепнуло: «Не мусиш iти на полонину, можеш вертати д'хатi… Вертай, вертай!» Каже Михайло до Федора: «Знаеш Федоре, я надумав, що не треба нам обом iти на Балцатул, ти можеш гнати свою i мою маржину, до того ж ще й слуга з тобою, дасте собi раду оба, а я вернуся в Богдан, мое серце чогось неспокiйне, боюся, щоб не сталося в моiй хатi яке нещастя. А за твою прислугу вiддячуся тобi, Федоре, – за кiлька тижнiв нестиму сiль маржинi, то винесу i твоiй на полонину». Бочкар пристав на це радо, Михайло вернувся у Богдан, передавши маржину в руки Федора. Пiзненько внiч було, коли станув перед своею хатою – коло пiвночi, а може й пiзнiше. Стукае до дверей, кличе Єлену, каже, що це вiн Михайло, щоб не боялася вiдчинити дверi. Стукае раз, другий i третiй, нiхто не вiдзиваеться. Що за мара? – сам себе питае. Починае гримати щораз сильнiше й кричати: «Єлено, Єлено, вiдчини»! Нарештi таки догримався, але не Єлена, а служниця Настунька пустила його в хату. Питае ту Настуньку, де його газдиня Єлена. Настунька вiдповiдае, що газдиня хвора. Ввiйшов Михайло в хату, бачить – його Єлена лежить на постелi «тресетсьи», якби нею пропасниця трясла, та й бiла, як полотно. Питае Михайло, що з нею, що болить ii, а вона мовчить, не може видобути зi себе слова. Бачить Михайло, що з Єленкою щось погане, каже Настунi бiгти до знахорки Сулiiхи, щоб принесла вiд неi лiкiв проти пропасницi, а може би таки сама прийшла… А що сталося з Василем, куди вiд подiвся? Вибiг, як лише почув голос Михайла, до сiней – крiзь вiкно не мiг вискочити, бо у вiкнах були залiзнi шини, щоб не могли влiзти злодii. Думав Василь, якщо тiльки Михайло зайде в хату, тодi вiн видрапаеться по стiнi на пiд, протиснеться попiд «венец» на колешню i зiскочить на землю. Дверми не мiг вийти з сiней, бо дверi скрипiли – це раз, а друге – на дворi було ясно, мiг Михайло побачити його крiзь вiкно, а по тiй сторонi, де колешня, нема вiкна. Михайло був богатий, мав багато коров, тож було в нього богато бочок у сiнях iз гусленкою – кислим молоком – а бочки були високi у чоловiка. В стiни понабиванi були клинки до завiшування рiзних рiчей i посудин. Вилiз Василь на одну бочку, а з неi на клинок, i ймився рукою за другий клинок, щоб iз него дiстатися на пiд. Але той клинок зломився, а вiн упав у бочку з гусленкою, що була нкрита лишень тонкою скатертю. Падаючи, наробив у сiнях богато «гримоту» – гуку. Вибiг Михайло до сiней, там не видно нiчого, лиш чути – хтось, чи щось, сопе в бочцi з гуслянкою. Вертае Михайло в хату, запалюе скiпку, бере, ii в лiву, а пiстолю в праву руку, та йде в сiни. А там, бачить – у бочцi Василь. Хоче видобутися з неi, але бочка глибока, а гуслянка в нiй густа й липка, не видiстанеться з неi. Виглядае Василь як мокрий, бiлий щур. Пiзнав його Михайло й питае, як попав вiн тут у бочку з гуслянкою? Василь мовчить, не вiдповiдае. Михайловi не треба вже Василевоi вiдповiде – догадуеться i без неi правди… Знае, чого шукав той у його хатi, що тут робив i чому i як попав у бочку з молоком, але не сварить, не кричить i не лае свого побратима. Допомагае йому вилiзти з бочки й веде в хату. Каже сiдати, а сам iде в клiть i приносить для нього гачi i сорочку, аби перебрався в сухе. Якраз у ту хвилину вертае Настунька з лiкарством вiд Сулiiхи – Сулiiха не могла сама прийти, бо чогось нездорова. Вздрiла Настунька на ковбанi серед хати бiлого дiдька й страшно злякалася. Бiлий вiд голови до нiг, бiла голова, волосся злiплене молоком, очей не видно, залiпленi гуслянкою… Почала кричати на всю хату, питае у свого газди, хто це той у ковбанii? Заскреготав ii газда зубами – «Питаеш, гадино, хто це? Ти повинна знати це сама. Вон, вон, iз моеi хати, щоб нiколи не бачили тебе моi очi – вон»! Хотiла Настунька щось сказати, почала плакати, та Михайло взяв ii за плечi, вiдчинив нею дверi i видрулив надвiр. Дав Василевi гачi i сорочку, щоб перебрався в них. – «На, бери це вiд мене, любенький побратиме, взяв жiнку, бери ще й це!» До Єлени: «А ти, вiтринице, готуй iсти». Єлена напiв мертва, не знае з переляку, що мае робити, заткало iй рот, не може вимовити одного слова. Зготовила iжу, поклала на стiл. Тодi Михайло сказав: «Ти, Василю, сiдай коло стола, але не коло мене, як бувало, а напроти мене. А ти, прокляте насiння, Єлено, сiдай коло побратима». Посiдали… Та, де iм до iжi! А тут ще й пiстоля перед Михайлом на столi. Не на iжу, а на ту пiстолю зверненi очi Василя i Єлени… Каже Михайло Єленi принеси з комори вино й пугарi. Принесла – каже наливати вина в пугарi i пити… Трясуться руки в Єлени – ледви налила вина в пугарi. Випили на приказ Михайла, та все на пiстолю позирають, нi словом не вiдзиваються. Певнi, що в пiстолi iх смерть, але коли, зараз уже, чи трохи пiзнiше, не знають. Випив Михайло пугар вина й заговорив: «Так, Василю, були ми вiд молодих лiт приятелями, а нинi?… Найлютiшим ворогом для мене став ти! Мусиш щезнути на вiки з моiх очей, щоб вони нiколи вже не побачили тебе! Радивби-м тобi пропасти кудись так, щоби й слиху про тебе не було! А то – не докiнчив, лиш стиснув у руцi пiстолю так, що аж у чиколонках затрiщало… «Можеш iти, зрадливий побратиме. Йди, йди!» Сказав це таким голосом, що зморозив кров у жилах Василя. Встав, iде до дверей, а Михайло за ним. Випровадив його за дверi. «Вiдвернися до мене!» – сказав за порогом. Вiдвернувся Василь – Михайло плянув йому два рази в лице, зачинив дверi й вернув у хату. А тут Єлена – нi жива, нi мертва. Поглянув на неi Михайло – змiряв ii очима вiд стiп до голови. «А ти погане й огидо, збери все, що теое i забирайся до своеi мами! Але вже, але зараз!! Мовчки, дрижачи на всему тiлi, забралася Єлена з хати Михайла. А Михайло? Пiшов до свого неня i попросив, щоб зайнявся його газдiвством, бо вiн мусить iти на довший час у полонину. Розповiв йому коротенько про те, що сталося в нього й пiшов на полонину, де перебував до пiзноi осени. Вернув Михайло з маржиною в село – все було миром, не було на полонинi боли, ведмiдь хоч десь там зазирав, але Михайло вiдпужував його вiд маржини. Вернув до самiтноi хати, без Єлени. Дiждалися богданцi великого свята, св. Миколи. Снiг покрив уже гори, потискае вже мороз – скоро прийде цього року зима. Вернув Михайло з церкви – сiв на лавицi i задумався. Нараз вiдчиняються дверi… Перед Михайлом Єлена… Але, яка ж змiнена! Мiзерна, висохла, блiда. Паде Михайловi до колiн, просить, благае, щоб простив ЇЇ… Знае, що тяжко согрiшила перед ним i перед Богом, але хоче спокутувати той великий грiх, буде йому не жiнкою, а наймичкою, най лише не вiдганяе ii. На це вiдповiв iй Михайло коротко, щоб вернула до своеi ненi, а до нього, щоби прийшла в недiлю зрана. Пiшла Єлена. А Михайло пiшов на пораду до свого неня. Старий порадив йому простити Єленi. Сказав: «Молоде, дурне» – «якi лiта, такий i розум»… Вийшов Михайло вiд неня й пiшов до священика – розповiв йому все, не затаiв нiчого… Подумав священик i сказав те саме, що й неньо. Та й сказав, що ще тоi днини покличе до себе Єлену й поговорить з нею. Другоi днини раненько була Єлена в Михайла. Була йому жiнкою i газдинею, що другоi такоi не було легко найти в Богданi. А по роцi привела на свiт дитину, хлопчика. При хрестi дали йому iм'я Іван. Це було улюблене iм'я в родi Молдавчукiв. А Василь Крiсовий? Той покинув Богдан, щоб, як казав Михайло, вступитися йому з очей. Казали люди, що пiшов у Ясiння. Мав перебувати там якийсь час, а потiм перейшов у Яблоницю i оженився там. До Богдана не заходив нiколи – нiхто не бачив його тут. — Михайло простив, дарував Єленi тяжкий, грiх, але забути його таки не мiг. Нiщо його не тiшило – однi хiба дiти, що iх було в нього четвiрко. Прийшла весна, йшов iз маржиною на полонину й перебував на нiй до пiзноi осенi. Газдiвство в селi залишав на голову Єлени. «А у жiнки стiльки вiри, що на бистрiй водi пiни» Старий Молдавчук, це джерело нескiнчених оповiдань – повiстувань. З джерела пливе срiблиста вода, з рота Молдавчука золотистi слова. Став вiн раз про смереку над Бiлою Тисою повiстувати. А було воно ось як: Жив у Богданi газда, Залiзник Михайло, Всi його знали й шанували, на передове мiсце за столом саджали. Мав сина одинака Андрiйка. Красунець це був на ввесь Богдан – дiвчата, молодицi, очi своi за ним зривали, не пропустили, щоб до нього не заговорити, не всмiхнутись, а деякi то й бровами до нього моргали, очима завертали. А вiн – одинак, багацький син, згорда на них дивився, високо носився. Хоч уже й час було йому про женячку думати, своiй старинi невiстку, для себе жiнку, в хату привести, вiн про це й слухати не хотiв. Тепер менi погуляти – тепер ми сьи хоче… Поки мою головоньку нiхто не клопоче – спiвав, барткою вимахував, нi весiль, нi забав не опускав, у данцi першим бував. Зайшла раз до Зелiзникiв стара циганка-ворожка. Пречепилася до Андрiйка, щоб дав собi поворожити. Взяла його праву, потiм лiву руку, приглядалися до них, муркотiла щось пiд носом, кивала головою, а потiм сказала: «Сокотисьи, синку, не вiр бистрiй рiчцi, А ще менше гарнiй жiнцi… Бистра рiчка д'собi звабить, Гарна жiнка тебе зрадить. Аякже, аякже… Багато дечого могла би тобi сказати, але правду сказати не хочу, а брехати стара циганка не буде. Одне тiльки ще скажу – «сокотисьи жiнок, не вiр iм». Дiстала за ворожбу срiбний грiш, а вiдходячи заспiвала: Тисовая дощечка – дощечка… Ходила по нiй Настечка – Настечка… З решiткою по нiй ходила – ходила, В решiтку воду ловила – ловила. Скiльки в решiтцi водицi – водицi, Стiльки у жiнки правдицi – правдицi»… Аекже, аекже… Зрадливi гiрськi, темнi ночi, Та бiльш зрадливi очi жiночi»… Минув якийсь час – усе те, що чув Андрiйко вiд циганки, вивiтрiло йому з голови. Був храм у Лугах – зiйшлися там люди з близьких i дальших гiр. Був там i Андрiйко, вистроений як пава. Пiсля вiдправи зiйшлися легiнi i дiвчата на «данець». Легiнi – вiрли гiрськi, дiвчата – зазульки лiснi. «Рiжуть» музики, танцюе молодь, лунае спiв. Радiсть, веселiсть, буйнiсть… Помiж дiвчатами одна, найкраща з усiх, Настунька, донька газди в Лугах, Демчени Петра… Коси на головi в неi – лляне повiсмо, очi – голубе небо ясне, усмiх – промiнь сходячого сонця, мов чорногiрська «рокета», фiялочка з полонини. Лишень чогось сумна, якби хмаркою смутку покрите чоло в неi, усточка затисненi. Два рази брав Андрiйко ту красуньку, Настуньку, в танець. Дуже, дуже вподобалась йому… Вертаючи з Лугiв, нiс ii в Богдан у свойому серцi. — Не знав – про це довiдався геть пiзнiше – що Настунька мала свого легiня, Василя Дутчекового, в Лугах. Був той Василь сином не дуже багатого газди. Любов мiж ним i Настунькою була дуже велика. Було це кохання палке, горяче, мали побратися осенню, як верне Василь з полонини, на якiй випасав воли багатого пана з Сиготу. Прийшла осiнь, Василь мусiв вiдогнати воли до Сиготу. Вiдогнав – i там пропав. А було з ним таке: Пан задержав Василя у себе, поки не приiде купець i не забере волiв. Лишився там Василь на свое нещастя – на горе Настуньки. Влюбилася в нього жiнка пана-мадяра. Обсипала його рiзними дорогими дарунками й прив'язала його до себе – здавалося навiки. Став Василь забувати поволi свою Настуньку i кохання з нею. На зиму iхали пани в Будапешт, забрали туди з собою i Василя – панi не хотiла розлучатися з ним, хоч би й на короткий час. А пан не знав, що з його панею i Василем дiеться, не приходило йому й на думку, що його жiнка зраджуе його з легiнем iз Лугiв, не пiдозрiвав iх у нiчому. А Андрiйко полюбив Настуньку не на життя, а на смерть. Почав ходити в Луги й залицятися до неi. Але, хоч вiн подобався iй, бо красунь пригадував iй Василя, то про це, щоб стати його жiнкою, не хотiла й думати. Почали вмовляти ii батьки – Андрiй, багацький син – варто стати його жiнкою. Та все це було намарне – Настунька носила й дальше в своiх думках i серцi Василя, жила надiею, що вiн таки повернеться до неi… Аж рознеслася чутка, що ii Василь не живе. Про його любощi з панею дiзнався вкiнцi пан i одного вечора приловив iх обое у парку й пострiляв. Вiстка ця донеслася i до Настуньки… Розхворiлася, думала зробити собi смерть… Та згодом роздумалася. Зрадив мене Василь за життя, так зраджу його по смерти – вийду замiж за Андрiя – най дiеться Божа воля! Справили гарне весiлля – Зелiзник у Богданi, Демчен у Лугах – зiйшовся на весiлля увесь багацький гуцульський рiд. Усi радiли й веселились – лише серце Настуньки не билося радiстю, а було закрите серпанком смутку й жалю. Але Андрiйко не бачить цього – вiн радий, що таки дiпняв свого – Настунька стала його жiнкою. Настунька – жiнка Андрiя, виручае у всьому тещу – теща вдоволена невiсткою. Почала Настунька забувати Василя й звикати до свого Андрiйка, що за нею пропадае, якби мiг – на руках би ii носив, у пазуху клав би… Аж тут нова вiстка блискавицею в гори йде, громом б'е. Василь вернувся у Луги! Це правда, що пан убив свою невiрну жiнку, але не Василя. Василь утiк i довший час переховувався десь у Требушенах, а тепер вiн у Лугах. Пташкою затрiпотiло серце Настуньки на цю вiстку. Побачила Василя у храмовий день у Богданi пiд церквою. Закрутилась голова в неi, потемнiло в очах, затрусились ноги пiд нею, здавалось iй, що от-от упаде на землю: Василь кращий, як колись… Стрiнулася з ним на полонинi – не знала, що iй робити? Серце тягнуло ii до Василя, розум казав утiкати вiд нього. Але перемогло серце… Заговорив вiн до неi… Розговорились – згадали давне… І почалося… Зразу стрiчалися при людях, а потiм на самотi. Вiджило давне кохання – коханням загорiлися iх серця. Нема вже сили, яка його вбила би, нема води, щоб його вгасила. А Андрiй цього не знае, навiть i не помiчае. А тут зрада в серцi Настуньки запускае щораз глибше отруйне корiння. Встала одного ранку недiльного i намовила Андрiя, щоб iшов з нею над Тису, туди, де ii гук – водопад. Снилось iй, що там чар-зiлля росте, якраз тепер воно цвiте – на всi хвороби й болi помiчне… А найважнiше – вона досi не могла заваготнiти й привести йому на свiт сина, а старинi внука. Зiлля ж те й на це помiчне. Так примилювалася до Андрiя i так приговорювала-щебетала, що той дав намовити себе й пiшов iз нею над Тису до водопаду. А там ждав уже в гущавинi Василь. Як тiльки Андрiй i Настунька станули над водопадом над глибиною, що ii вибила вода Тиси, спадаючи з висоти, – вискочив Василь iз сховку i втрутив Андрiя в ту бездонну глибину, а тодi вхопив Настуньку за руку i бiгом понад Тису. А там дальше – вiн у Луги, вона в Богдан. Нема вже того, хто стояв на перешкодi в iхньому коханнi, що в'язатиме тепер iх до смерти. Аж тут заворушився увесь Богдан, однi одним переповiдають – пропав Андрiй Зелiзникiв! Пiшов кудись у недiлю i не вернув до дому. Куди не ходив, кого не питав i де не шукав його батько, нiчого не довiдався i слiду його не найшов – пропав син, як камiнь у водi. Найняв Службу Божу за його душу… Проминуло з того часу кiльканадцять тижнiв. Кортить душогубiв, Настуньку й Василя, пiти до водопаду й подивитись, чи може вода Тиси не вивергла Андрiя на берег. — А що ж було з Андрiем? Ото, коли Василь верг його в глибiнь пiд водопадом, попав вiн у руки Водяника, що вiд непам'ятних часiв перебував там. Цей Водяник жив у приязнi з Лiсовиком, що проживав у лiсi над гуком-водопадом. Водяник не хотiв держати Андрiя в глибинi води й передав його Лiсовиковi. Лiсовик полюбив Андрiя i став його побратимом. — Андрiй не забув Настуньки, любив ii дальше та банував за нею. Усi намагання Лiсовика вирвати Настуньку з серця Андрiя були даремнi. — Прийшли пiд водопад, Настунька й Василь. Станули над глибиною, впялили очi в темнозелену воду. Побачив iх Андрiй, що стояв iз Лiсовиком над водопадом. Побачив i закам'янiв… А Лiсовик свиснув так голосно, що здавалося листя з букiв поспадае. На цей свист з'явився Лiсовий цар у пишнiм, зеленiм одягу. Лiсовик поклонився йому й сказав щось шепотом до уха Царя. Цар слухав i кивав головою… А потiм махнув рукою в сторону, де стояли Настунька й Василь. Сталося чудо-диво… Зникли обое душогуби… Де стояв Василь, там крiслатий бук, а де була Настунька, там струнка смерека… Андрiя взяв зi собою Цар – нiхто його не бачив, нiхто не чув за нього. А бук i смерека бiля водопаду стоять i по нинi… Нiхто iх не рубае, нiхто не стинае… Десь колись були такi, що пробували зрубати iх, але нi сокира, нi пила, не бралися до них, та ще й випадали з рук смiливцям. А були й такi, що станувши пiд смерекою, чули в шумi ii верхiв'я шепiт: Бистра рiчка д'собi звабить, Гарна жiнка тебе зрадить… А в часi бурi шелестить бук своiм листям: Скiльки в решiтцi водицi, Стiльки в жiнки правдицi… Не було ще такого смiливця, хто важився б зайти вночi над той водопад. — Гуцульська ворожнеча Оповiв ще Молдавчук про суперництво i ворожiсть, мiж двома дуками в Богданi – його предком, Іваном Молдавчуком i Николаем Котланом. Були оба дуже гордовитi – один хотiв другого в усьому перевищити, один бажав винестися понад другого, не хотiли бути рiвними. Вибралися раз до Рахова – запрягли до возiв найлiпших коней. Поiхали. Хоче Іван бути першим у Раховi, цього самого хоче й Николай. Николай виiхав перший на дорогу в Рахiв, Іван наздогонив його, каже сам до себе: «Не дiждеш, Котлане, бути першим у Раховi!» Потиснув конi, ще й «корбачем» по них. Рушили конi що мали сили в ногах. Але й Микола потискае конi… Ідуть, женуть, аж iскри сипляться з кiнських копит, аж камiння розсипаеться дорогою. Дорога камениста й вузька. Ось-ось порiвняеться Іван з Николаем. Ще, ще трохи, й пережене його. Ось уже конi Івана випередили головами коней Миколи. Але той не збочуе з дороги, дорога ж вузька. Нараз трiскiт i лускiт. Іван зачепив возом вiз Миколи, оба вози, один направо, другий на лiво, перевернулись серед дороги. З Івана i Миколи стiкае по обличчях кров, – конi пораненi, заплутались у шорах, у возi Миколи зламаний дишель… Перше мусiли виплутати конi з шорiв, потiм повiдвертати вози. Вовком глядить Котлан на Молдавчука. Не видержав… Заскреготав зубами й кинувся з кулаками на Івана. В обох рiвнi сили, в обох рiвне завзяття. Не знати, як i чим була би закiнчилась iх бiйка, якщо б не над'iхали були богданiвцi i не розборонили iх… Досi були оба суперниками, вiд цього ж часу стали запеклими ворогами. Почали правуватися i тягатися по судах. Та й по ворожках i знахорках ходили, шукали ради i способiв, як би один одному пошкодити в здоров'i i газдiвствi, наслати медведя на воли i корови, а вовка на вiвцi – шукали вiдьом, щоб вiдбирали «манну» в коров. Чого не робили iх близькi i дальшi сусiди, щоб помирити iх – не вдiяли нiчого. Намагався i священик погодити i помирити обох ворогiв, але його труд був даремний. Велика ворожнеча й завзяття були в одного й другого. Думали люди, що оба i повмирають в ненавистi i завзяттi. Та сталося iнакше… Може рука Божа вмiшалася мiж них… Одного року восенi – снiгу ще не було, лише ранками бiлив мороз гори, а iней срiблив лiси – вибрався на лови Котлан. Але й Івановi Молдавчуковi не сидiлося в хатi – взяв на плечi пушку й пiшов у лiс шукати добичi. Зайшов у глибокий лiс. Чуе нараз стрiл – один i другий, – а потiм нелюдський крик. Бiжить туди, звiдки чути той крик, продираеться крiзь лiсову гущавину, скаче по каменюках i бервенах лежачого дерев'я. Це, що вздрiв, пройняло його жахом… Отам величезний медвiдь держить в лапах чоловiка… А той чоловiк? Це нiхто другий, а його ворог, Николай Котлан. Не час думати, роздумуватися, чи надумуватися – хвилина й стрiл, один i другий. Оба стрiли цiльнi, але ведмiдь не паде, а держить дальше Котлана в лапах. Виймае Іван з-за череса нiж – два, три скоки й уже бiля ведмедя. З усiеi сили вдарив ведмедя ножем у саме серце. Вирвав Котлана з лап звiря. Котлан напiвмертвий, але живий, дише, хоч i дуже тяжко – зовсiм непритомний, з рота тече кров. Молдавчук бере його на своi плечi й несе… Щоб тiльки донести живим до села… Не легко нести тяжкотiлого Котлана, але за Божою допомогою занiс його в село. Положив на постiль i казав його жiнцi бiгти по ворожку, циганчукову Єлену. Прийшла Єлена, принесла рiзнi лiки, зiлля i масти. Молдавчук пересидiв при постелi Котлана до самого ранку – сидiв i дальше. Щойно десь коло полудня вiдчинив Котлан очi, але не пiзнав того, хто сидiв коло його постелi i нахилювався до нього. Щойно по двох мiсяцях виздоровiв Котлан. Зараз же казав осiдлати коня, сiв на нього i поiхав до Молдавчука, щоб подякувати йому за врятування життя. Завiз йому в подарунку дорогу пушку й порошницю. Просив Молдавчука на гостину до себе в день св. Николая. Гостина ж це була, гостина! Довгий час згадували ii богданцi. Іван Молдавчук i Николай Котлан стали великими приятелями – смiялися люди, кажучи, що помирив iх i зробив приятелями ведмiдь… Дивно – оба повмирали одного тижня. Лежать на цвинтарi поруч себе. «Так то воно бувало в наших горах» – сказав Молдавчук, – як вороги, то запеклi, як приятелi, то нерозлучнi. Вмiли горени ненавидiтися, але й умiли любитися». Задумався, а потiм промовив сумовито: «Нема, нема в наших горах того, що було колись – нема, тай вiдай уже нiколи не буде… Були колись добрi часи – хлiба сьи родили… Любили сьи братя-сестри, разом сьи сходили». Склонив свою сиву голову на груди й попав у задуму. А потiм сказав: «Помолiм сьи Господу Богу тай легаймо спати. Може приснят сьи нам давнi, добрi чеси в наших горах». Спали твердо, хоч i не довго – не дали рано спати овечки й коровки – однi блеяли, другi порикували – поголоднiли. Дiдо i внук «покутали» маржину – погодували й напоiли – потiм помилися й помолилися, зготовили кулешу i сiли харчувати. * * * Навидiлися i любилися нашi «горени» по цю й по ту сторону Чорногори. Зiйшлися разом, чи то стрiнулися десь припадково на груни, на плаю, чи на полонинi, а то й бiля церкви, так не могли натiшитися собою й наговоритися. Не легко й не скоро розходились… Їх розмова починалася: «Слава Су-Христу». «На вiки слава Богу, слава i вам, кумочку». «Єк спали, чи, ек днували? Єк здоровечко ваше, дужi, здоровi? – Єк жiночка й дiточки?» «Декувать за слово добре й за питане. Миром, миром усе, Богу декувати. Дужi всi i здоровi, ек ви й вашi май лiпше?» «А ек там маржина й дробета та й уся живина, здоровi?» «Здоровi, здоровi, Бог крие покищо вiд боли». «А звiр не дуже нападат на маржину, не вбивае?» «Та покищо екос не дуже ще докучат iй. Десь там лише убив медвiдь телицю, а другий затягнув вола в сиглу, а вовки незчеста зазирають до кошер з дробетами – все миром i з гараздом»… «А ек там у вас iз громовицею i пловою?» «Покищо крив Бог, славити Його, вiд градобитя, громовицi i плови»… «А помору на людей не було?» «Нi, Богу декувати, не було й нема. А ек там у вас?» Та ше до екогос часу, все по-божему, миром». Довго-довго велася така розмова, а як розходилися, то ще й ще раз бажали собi всього добра й гаразду й кiнчили свiй розговiр: «Дай Боже вам миром сходити, куди загадали, й миром си назад вернути. Щоб на лихе мiсце не поступили, аби блуд си вас не вчепив i вiдьма не перейшла вам дорогу!» «Дай Боже, дай Боже й вам i всiм добрим людям! Дай Боже туди, куди задумали, сходити й назад си в мирi повернути! Ще раз i ще раз, дай Боже!» Розходилися, чоломкалися, а то нераз i в руки цiлували себе… * * * От такi то нашi верховинцi-гуцули були з первовiку – любилися, навидiлися. Але бувала мiж ними ворожнеча, а то й загнiзджувалася в них i ненависть. Нераз iз маловажних причин. Вибухала з причини великоi честилюбивости, чи – як казали гуцули – «гоноровитости», «здуфалости» та з гарячоi, непогамованоi крови. «Нарушив» один одному «гонiр», образив чим-небудь, так уже ворожнеча та ненависть мiж ними. Нераз причиною – передовсiм у багачiв – бувала зависливiсть i заздрiсть… Один одному завидiв «маеткiв». Вiдбувалися мiж ними «перегони», хто кого пережене, перевершить багатством – достатками, в кого буде бiльше маржини, в кого кращi воли й конi, в кого бiльше грошей, дукатiв i талярiв у скринях i бербеницях, у кого краща зброя, пушки й пiстолi та порошницi, хто бiльше вбив ведмедiв, вовкiв i рисiв, у кого бiльше оленiх рогiв… Та все ж таки не дуже то часто переходила така зависть у ворожнечу й ненависть, як це було мiж двома багачами-дуками за Богданом, над двома потоками… Один iз них, Порфiр Чупреюк, мав гражду над потоком Богданом, а другий, Дамян Корпанюк, над невеликим потiчком, що вливаеться в потiк Богдан. Якийсь час жили оба в дружбi i злагодi, а потiм усе змiнилося. Почалося на храму в Богданi у Молдавчука. Молдавчук запросив на храм мiж iншими газдами Чупреюка i Корпанюка. На передове, почесне мiсце за столом пiд образом св. Миколая посадив Чупреюка, не Корпанюка. Корпанюковi було це дуже непонутру… Чому Чупреюк, а не вiн на першому мiсцi? Почав кривим оком глядiти на Чупреюка. Бо ж, як би не думати i не судити, а вiн, Корпанюк, таки бiльший багач, нiж Чупреюк – вiн повинен був те мiсце йому вiдступити. Та цього вiн не зробив. Затямить це собi Корпанюк… О, як Чупреюк надувся, як гордо довкола себе споглядае. Якось незадовго пiсля цього пригнали оба до Сиготу воли на продаж. Що за мана? Зразу таки приступили купцi до волiв Чупреюка, а Корпанюкових чомусь здалеку обходять… Злiсть гадюкою обвила серце Корпанюка. А там ще й таке трапилося – i то де? В церквi, на саме Рiздво. Паламар дав свiчку першому Чупреюковi i поставив його з нею бiля аналою, Корпанюка бiля бiчного престола… О, цього Дамян не стерпить i не переболiе! Ну й не подаруе! Та на цьому ще не кiнець! Полонили iх обох пiд Петросом сусiдували з собою. Лiтом ведмiдь убив Корпанюковi пару волiв i ялiвку, а Чуреюковi лише кiлька овечок роздерли вовки. Напевно Чупреюк знае щось вiд ведмедiв, а може таки наслав iх на полонину Корпанюка? Загорiлося серце Корпанюка смертельною ненавистю до Чупреюка. Почав ту ненависть виявляти де лише мiг – словами i вчинками. Хлiб за хлiб, камiнь за камiнь, сiль за сiль… Розумiеться, Чупреюк вiдплачувався йому тим самим. Знали всi люди, що де Чупреюк, там нема Корпанюка й навпаки – чи то на весiллю, чи на хрестинах, на храму, чи на забавi. Та все це, ще би нiчого… А то ось що сталося пiзнiше – до чого привела «бизiвно» якась погана, нечиста сила, а може таке «призначiне» було… Оце був у Чупреюка син Івасьо, як явiр над Богданом, а в Корпанюка доня Ксаня, як калина в лузi над Тисою. Ну й що спитав би хтось?… А ось що: Полюбилися дiти двох ворогiв! І то як? Не на життя, а таки на смерть покохалися, Івасьо i Ксеня! Такого кохання-любови не легко тепер найти! Одне за одним скочило би у ватру, одне одному крови своеi не пожалувало би, з серця виточило би ii. Але що з iх великоi любови? Чупреюк не мав би нiчого проти цього, щоби його син оженився з донькою Корпанюка – може й радiв би цим… Але Корпанюк? Вiн про це й чути не хоче – ще й вiдгрожуеться! «Уздрю Чупреюкового синка з моею Ксенею – убю» – старшно затятий чоловiк цей Корпанюк. А тих двое молодят заприсягли собi досмертну любу! Бачить Чупреюк – його Іваньо сохне, як пiдрубана деревина, вяне як чiчка перед зимою, гине, пропадае… Почав Чупреюк ходити по знахорах i ворожбитах, шукае в них лiку на хворе серце сина. Нема нiгде лiку на хворобу сина… Але ж серце краеться у неня з жалю за сином. Не може глядiти на його муку. Що ж – думае – хiба силою забрати в Корпанюка доню й звiнчати з сином. Так воно колись i бувало. Молодець завойовував собi жiнку. Хотiв мати жiнку, так мусiв звести бiй за неi, силою забрати вiд батькiв. Поки мало поллятися вино на весiльному столi, мусiла вперед поллятися кров. Як зачував, iшов молодець здобувати для себе жiнку звичайно ненадiйно, нiчю. Збирав собi «ровту» молодцiвле-гiнiв iз пушками, пiстолями, рогатинами i списами та важкими топорами – здобували оселю батькiв дiвчини, а тодi забирали ii силою вiд них. А як, iз ким, iз чим мав би йти його Іваньо здобувати Корпанюкову Ксеню? Хiба не мiцю, не по-злодiйськи, а в бiлу днину, по-газдiвски! Дасть йому слуг, вiзьме ще й кiлька легiнiв-побратимiв, узброiть iх не пушками, лише топорами, сокирами й стельовими бартками. Топорами й сокирами будуть рубати – розбивати огорожу, бартками оборонятися вiд слуг Корпанюка. * * * Одного ранку вирушив Іваньо зi своею «ровтою» на гражду Корпанюка. Здобуде ii, а з нею i Ксеню. Пiшли двома стежками – зiйдуться пiд брамою гражди Корпанюка. Та зразу таки можна було передбачити, що виправа по Ксеню не вдасться! Гражда Корпанюка не була вдолi над потоком, а вище на грунику стояла. Звiдтам було видно далеко й широко. Корпанюк побачив iз своего груника гурт людей, що йшли в сторону його гражди i догадався, хто це й чого до нього йде… Жiнку з Ксенею завiв зараз у пивницю i сховав за таемними дверима, в льоху, де переховував грошi й iнше добро. Службi наказав станути з топорами й камiнням пiд брамою i огорожею. Пiдходить Іваньо зi своею ровтою пiд браму, а на них сиплеться градом камiння. Та це не залякуе Іваньових легiнiв i слуг. Бють iз усiеi сили по брамi сокирами, по огорожi топорами. Паде брама на землю, в огорожi багато вже проходiв. Ровта й Іваньо вже в подвiрю. Розгоряеться бiй мiзк слугами Чупреюка i Корпанюка. Бються стальовими бартками, аж iскри сипляться. Проти Іваня виступив сам Корпанюк. Замахнувся на його голову гострою барткою. Вдарить i розчерепить молоду голову… Але Іваньо второпний i звинний – одним замахом свого топора вибивае бартку з руки Корпанюка. Прибiгають слуги Чупреюковi, звалюють Корпанюка на землю i звязують йому руки й ноги. Перемогли Корпанюкових слуг – iдуть шукати Ксеню. Перешукали все, не оминули найменшоi закутини – Ксенi не найшли. Так iз нiчим i вiдiйшли. Корпанюк ще бiльшою ненавистю запалав до Чупреюкiв. Не вiдпускае Ксеню нi на крок вiд себе – сокотить ii сам, сокотять i слуги. А Іваньо ходить, як не свiй – нi робота, нi iжа, нi сон не беруться його. Тяжко Чупреюковi глядiти на муки сина. Ходить, як темна нiч, задуманий, зажурений… Раз таки приступив був пiд церквою до Корпанюка. Спитав, чому той так завзявся i не хоче вiддати Ксенi за його Іваня? Спитав злагiдна, притишено. А той визвiрився на нього, як лютий вовк: «Не буде, не буде цього, щоби моя донька стала невiсткою Чупреюка! У грiб положу ii, а за твого сина не вiддам». Сказв i пiшов геть… Не знае Чупреюк що дiяти, що робити, а сина йому жаль – жаль ще й дуже… Зайшов якось до нього старий Волощук iз Лугiв. Чупреюк розповiв йому свою i Іваньову журу. На це ось що почув вiд Волощука: «Кажуть, що клин можна вибити клином. Може це й правда, але чи потрапиш вибити залiзний клин деревяним? Мабуть, нi. А в Корпанюка злiсть до тебе залiзний клин, твiй до нього деревяний. Пробуй вибити з серця Корпанюка залiзний клин ненависти, не твоiм дервяним клином, а чимось iншим… Подумай i попробуй». Задумався над тим, що почув, Чупреюк. Було це по св. Юрiевi – лiтуе Чупреюк на своiй, Корпанюк на своiй полонинi. Корпанюк не забув нападу на його гражду – тямить його добре. Одноi темноi ночi пiслав своiх слуг на полонину Чупреюка, а тi розметали загороду, де були вiвцi i розiгнали iх по полонинi i сиглах. Не легко було iх позбирати й зiгнати разом, i добре треба було попрацювати, щоб направити кошери. Але Чупреюк мовчав, не нарiкав i не кляв… А раз серед ночi почуто крик i стрiли на полонинi Корпанюка. Чупреюк зараз догадався, що там дiеться. Напевно напали на стаю Корпанюка волохи. Це волохи нераз роблять. Волiв i корiв не заберуть – це сотворiння розумнi, не дадуться волохам – розбiжаться по полонинi. Але вiвцi – мирнi, спокiйнi i послушнi звiрятка, пiдуть, куди iх поженуть. В одну мить пiдняв Чупренюк на ноги вiвчарiв i других слуг, казав брати пушки й пiстолi, топори теж i бiгти в сторону стаi Корпанюка. Сам бiжить попереду всiх. Добiгли до стаi, впали на волохiв – бють чим хто може. Цього не сподiвалися волохи – не надiявся певне цього й сам Корпанюк. Затята була бiйка. Але таки вдалося прогнати непрошених, нiчних «гостей». Певне не захочеться iм ще раз iти в «гостину» на овечки до гуцулiв. Чупренюк зi своiми погнався за волохами десь аж на третю полонину. Тiеi ночi не лягали вже спати. Але Корпанюк не прийшов подякувати за допомогу. Одного ж ранку, коли щойно пiднялася нiчна мряка й сонечко засипало полонини золотим промiнням, почув Чупреюк стрiли, а потiм крик на полонинi Корпанюка. Не надумуючись, бере з клинка пушку на плече, а другу каже брати бовгаревi й бiгом туди, звiдки чути крик. А воно ось що було: Ведмiдь убив Корпанюкового вола й тягнув його в лiс. Корпанюк взяв пушку й на ведмедя. Вистрiлив, але стрiл не був смертельний, а другий раз наладувати пушку порохом i кулею не було часу. Ведмiдь iде на Корпанюка, той утiкае i кричить. От-от ухопить його в своi лапи й буде по ньому. Ба ведмiдь уже досягае його своiми лаписками… Пропав Корпанюк. Аж тут нараз паде один стрiл, а за ним другий – ведмiдь паде на землю. Так, – але ж побiч нього ляг i Корпанюк… Вуйко таки встиг «помацати» його i то добре! Занесли Корпанюка в стаю i положили на лежанку, Чупреюк, натер ще його мастею. Бiльше, як тиждень полежав Корпанюк у стаi. Але й цим разом не подякував Чупрейчуковi. Така велика ненависть до сусiда була в його серцi. Перелiтували на полонинах, вернули щоасливо, миром, у село до своiх гражд. А Іваньо й дальше нудить свiтом. Не було ще осенi, якось цього року забарилася. Одноi недiлi, пiшли Корпанюки й Чупрейчуки до церкви. Якось там так склалося, що паламар, давши восковi свiчки Корпанюковi i Чупейчуковi, уставив iх бiля престолу побiч себе. Хтось там вiдчинив дверi захристii, повiяв вiтерець i погасив свiчку Корпанюка. А Чупреюк зараз же нахилився до Корпанюка й запалив його свiчку вiд своеi. Корпанюк кивнув головою-подякував сусiдовi, що того дуже здивувало. Досi за нiщо не дякував, а ось тепер дякуе за свiтло… Вийшли з церкви люди, поставали й гуторять, то про це, то про те… Стоiть i Чупреюк. Та ось iде Корпанюк, пiдходить до Чупреюка: «Посилай старостiв» – сказав i зник. Остовпiв Чупреюк iз такого чуда-дива. Зрадiв, якби бербеницю червоних найшов, або й ще бiльше. Зараз передав би цю радiсну вiстку Іваньовi, але його не видно. Пороззирався сюди й туди – Іваня нема. Певне, вийшовши з церкви, пiшов зараз д'хатi. Вертае Чупреюк до своеi гражди, питае за Іваньом. Кажуть – нема й не було Іваня! Ждали до вечора – Іваньо не прийшов. Шукав його Чупреючку вижнiй хатi, але й там не було його. Посилав слуг шукати Іваня по горах – усюди ходили, Іваня не найшли… Смуток покрив гражду Чупреюка, жаль засiв по всiх кутах, туск обвив гадюкою серце усiх – пропав Іваньо! А Іваньо? Вiн зачув, що десь там у Чорногорах мае проживати старий, вiковий дiдо-знахор, який знае все й може на все дати пораду й допомогу. Подумав Іваньо, ану ж вiн i менi допоможе дiстати Ксеню за жiнку. Може?… Може порадить, як i чим зломити впертiсть i завзятiсть Корпанюка i той вiддасть таки Ксеню за Іваня. Думав, передумував i пiшов, нiкому не кажучи про це, в Чорногору. Шукав там старого знахора. Та його не найшов, хоч i як завзято i вперто шукав. Замiсть цього впав у глибоку печеру в якiй були всякi страшнi потвори. Були покритi однi шерстю, другi вовною, а всi мали страшнi очi й гострi зуби… Була там i гадюка одна, була дуже груба, кажуть, що з такоi гадюки повстае смок… Одна з потвор присунулася близько до Іваня i вишкiрила до нього великi зуби, хотiла певне вкусити його. Іваньо вдарив еi барткою по зубах i почав кричати. Мав у нещастю щастя – найшовся хтось, хто почув його крик. А хто це був? Був це той дiдо, що то з первовiку випасае в Карпатах стадо своеi худоби. Чув що наближаеться зима й гнав свое стадо в темнi лiсовi дебри на зимiвлю. Переходив попри печеру з потворами, почув крик Іваня, подав йому свою довгу сильну руку i освободив вiд потвор, витяг iз печери. За те мусiв Іваньо помогти дiдовi загнати маржину в глибину темних лiсiв. Почав дальше шукати дiда-знахора. Казали, що той дiд мав жити за Говерлею у гущавнику, де мав свою хатчину-колибчину. Жив тим, що давав Господь i чим обдаровували його гори й лiси. Крiм знахорства й ворожбицтва знаний був iз цього, що мав несамовиту силу в очах. Тiею силою притягав до себе диких звiрiв лiсових i всiх гiрських птахiв – вiрлiв теж. Вiдходили лише за його дозволом. Чуда й дива оповiдали «горени» про того дiда-чарiвника. Але що ж, Іваньовi не пощастило найти його. Чорногору покрила густа, аж темна негура осiння, а Говерля поклала вже собi на голову бiлу, снiжну шапочку. Мусiв Іваньо з нiчим вертати д'хатi. Але й поворот його не був легкий i не без пригод. Нашi гори не були тодi те, що нинi. О, нi! Усе тут було iнакше. Всi гори й долини покритi були темними лiсами – лiсам не видно було нi початку, нi краю. Одна велика, безпереривна i безпрохiдна лiсова пуща – оце були тодi нашi Карпати, наш Бескид, що й звався Лiсистий i Зелений… Можна було зайти в ту бескидську пущу й не вийти нiколи з неi, загубитись у нiй навiки. Навiть i звiрi не могли часто продертись крiзь ту пущу, в нiй губилися i пропадали. А пуща та лiсова не була нiколи мовчазна: шумiла, гудiла, а в час бурей таки ревiла, говорила-кричала голосами не лише звiрiв, але рiжних сотворiнь i духiв, що в нiй переховувалися. В нiй було повно всяких добрих, але ще бiльше лихих, грiзних духiв, були там i душi тих наших людей, що пробували вдертися в серце пущi i завоювати всi Бескиди, та погибли тут у важкiй, нерiвнiй боротьбi. Були там i небаченi нiгде-iнде дивнi сотворiння – однi ревiли, другi сичали, а всi чигали на людей. Не дай Боже було попасти iм у лапи, або в зуби чи кiхтi. І крiзь такi лiси, повнi небезпек, продирався Іваньо – поспiшав, щоб не запала його зима, що вже висiла над горами. Але що було з його поспiху, коли все щось заступало йому дорогу… Оце вийшла з лiсовоi гущавини на стежку, якою йшов Іваньо, Лiсна неземськоi краси й почала усмiхом манити його за собою. То смiялася, то ручкою махала. Але Іваньо пригадав собi свою Ксеню i якось вiдмахався вiд красунi Лiсноi. Не легко, а дуже важко було «вiдмотатися» вiд неi. Та незадовго потiм перейшов йому дорогу Лiсовик, увесь в зеленiй одежi, та й почав намовляти йти з ним у лiсовi дебри, – захвалював вiльне життя в них. Нема життя понад життя в лiсi – говорив. Та й не одно там можна побачити, а ще бiльше почути. Що знають i можуть сказати люди – вони ж дуже – дуже коротко живуть… Зовсiм, як полонинськi метелики. Що можуть й чути за iх короткий вiк? Дуже мало. А от дерева в наших лiсах – вони кiлька-сотлiтнi, вiковi! Ходи, почуеш вiд них «сторii» вiкiв, слухатимеш, не наслухаешся. Що, може боiшся лiсових звiрiв? О, вони не такi страшнi, як думають люди, бувае, що й багато лiпшi вiд них. Часто бувае, що людина не може присвоiти до себе другу людину, а звiрину таки присвоiш – стане тобi щирим i вiрним другом. Вiрив Іваньо Лiсному й розумiв, що той говорив, але ж послухати його не хотiв, не мiг – його тягнуло до рiдноi гражди й до батькiв – там же i Ксеня. Попращав Лiсовика, та подякував за «добрi слова» i бiгом у сторону рiдноi хати. Нема в свiтi над рiдну хату! Але вже недалеко тiеi рiдноi хати стрiнув на плаевi Чугайстра. Мав щастя, що той Чугайстер побачив у лiсi при плаевi Мавку i погнався за нею, а то взяв би був Іваня в танець, як це звичайно робив. Та стрiнуло його щось iнше. Циганка пiдiйшла до нього й зажадала, щоб подав iй свою праву руку. Що мав робити Іваньо? Подав iй ту руку, циганка ж була дуже влiзлива й докучлива, все; «подай, свою руку, я поворожу тобi, скажу всю правду». Довго вдивлялася в руку Іваня, кивала головою, мурмотiла, цмокала, а вкiнцi таке сказала: «За плечима смуток, попереду радiсть – в головi кiл у серцi рожа, а в городi барвiнок – зелене зiлля, у хатi музика – весiлля. На небi хмара, в хатi сонце. По дощевi веселка-райдуга… По смутку радiсть, по зимi весна. Аекже, аекже, в чiпци, родився ти, легiню». Не багато розумiв Іваньо з тiеi ворожби староi циганки, а ще менше вiрив iй. Вернув д'хатi з усiм тим, що «пацив» у Чорногорах i в поворотi з них, але в очах iз Ксенею, а, в душi з надiею, що зло перемiниться таки в добро, по темнiй ночi вигляне ясне сонце… Вернув збiджений, обдертий i виголоджений. Та тут почув вiд неня вiстку, в яку зразу не мiг i повiрити й забув нараз все те, що «пацив» у Чорногорах. У осенi засвiтило йому весняне сонце… Зараз же пiшов зi старостами до Корпанюка. А в кiлька тижнiв потiм вiдбулося весiлля – звiнчалися Іваньо i Ксеня. Ох, i весiлля це було, весiлля, нiхто в горах не забуде його! А Чупреюк i Корпанюк стали бiльшими приятелями, як були до того часу ворогами. Вiвчар-Василь Давнiше, як ще внук Молдавчука, Іванко, був малий i не мiг вiвчарити, мав Молдавчук вiвчаря з Лугiв – називався Василь. Молодий i послушний легiнь був той вiвчар Василь, та й усе веселий був, охочий до спiванок, а в сопiлку грав так, як нiхто другий. Любили й хвалили його всi. Мав цей Василь у Лугах свою дiвчину, Марiчку, про неi все думав. По полонинськiм розлучiнню, восенi, мало вiдбутися його весiлля – мав звiнчатися зi своею Марiчкою – про це нераз говорив Молдавчуковi. Одноi днини, десь перед Маткою Божою, в саму обiдню пору зайшов хтось у стаю Молдавчука й сказав, що в Марiчки в Лугах весiлля, виходить замiж за багатого вдiвця Олексу Моканюка. Василь, почувши це, остовпiв, закаменiв, – ложка, що нею iв, випала йому з руки – схопився на ноги й вибiг iз стаi. За якийсь час вернувся. Зовсiм змiнений на лицi, очi не блищать, а таки горять. Захриплим голосом сказав, що йде в Луги, мусить iти. Хотiв Молдавчук щось сказати йому, але вiн вискочив iз стаi i пiшов на плай. За ним побiгла котюжка, що разом iз ним ходила з вiвцями. Не вернув до ранку, а десь коло полудня прийшов з Лугiв один чоловiк i принiс ось яку новину: Вiвчар Василь убив вночi Олексу Моканюка, жениха його Марiйки. Хотiв убити й Марiйку, але люди сховали ii. Хотiли зловити його, але вiн вiдмахнувся топором, не дав нiкому приступити до себе, а потiм зник. Вечером чуе Молдавчук, котюга пiд дверима стаi скомлить, а потiм вие жалiсливо. Вiдчинив дверi, котюга ловить його за гачi й тягне до дверей. Йде Молдавчук за нею, виходить на полонину, й iде, куди веде котюга. А вона пiдiйшла до староi ялицi, пристанула, задерла вгору голову й вие на всю полонину. Нiч була видна, свiтив мiсяць. Поглянув Молдавчук угору й побачив на ялицi свого вiвчаря Василя – завiсився бiданка. Вернув у стаю, закликав людей, що були того вечора в нього, пiшов з ними до ялицi, зняли вiвчаря, принесли в стаю, а другоi днини знесли в Луги й там у кутку цвинтаря поховали його. Так… але що було потiм? Ото, що оповiв Молдавчук: «Зараз уночi, по похоронку Василя, вбiгае до стаi другий вiвчар мiй i кличе мене на двiр. Вийшов я, чую, хтось грае в сопiлку… А вiвчар ловить мене за руку: «Дивiться, дивiться туди, де стара ялиця…». Дивлюсь i очам своiм не вiрю! Там же, пiд ялицею, стоiть Василь i грае в сопiлку… Бачу його добре й чую голос сопiлки… І так було тут кожноi ночi. Рознеслася про це чутка в Лугах i Богданi. Почали приходити люди на мою полонину, виходили вночi зi стаi i слухали Василевоi гри – бачили й його пiд ялицею, але не було нi одного вiдважного, хто пiдiйшов би до ялицi… А одного вечора прийшла до мене й Марiчка – каже, що хоче бачити Василя i почути його гру. Вийшов я з нею надвiр – чути голос сопiлки, видно пiд ялицею Василя. Гра сопiлки щораз голоснiша, а мiсяць свiтить просто у Василя… Стоiть пiд ялицею, як живий… Побiжу до нього – каже Марiчка. Хотiв я зловити ii за плечi й не пустити пiд ялицю. Але не встиг витягнути руку, а вона вже на полонинi – вiтром побiгла до ялицi. Добiгла – ось вона вже пiд ялицею – коло Василя. Але в тiй хвилинi замовкла сопiлка й нiкого не видно пiд ялицею – нi Василя нi Марiчки. Вернув я у стаю, забрав людей, що були в мене i пiшли ми пiд ялицю. Обiйшли ii довкола – нема нi Василя, нi Марiчки. А що ще дивне було: пропала тодi й Василева котюжка. З того бчасу нiхто вже не бачив Василя пiд ялицею i не чув звiдтам голосу сопiлки. Пропала й Марiчка – нiхто ii не бачив i не чув за неi… - Молдавчукiв Прокопко І «Гей, гей, – та й не вдома»… говорив старий Котлан iз Богдана, пючи золотисте вино до Молдавчука в коршмi бородатого Йоська в Сиготi. Так сьогоднi доводиться i менi на чужинi повторяти за Котланом, згадуючи закарпатськi гори, – Богдан, Рахiв, Луги й Сигiт… Пригадуються менi ще й спiваночка, яку спiвала стара Котланиха, сидячи на лавицi при кужелi: «Ідуть наш днi за днями, а лiтонька за лiтами, А щiстечка не зазнали, ой, жель нам за вами»… А може зазнали десь-колись того «щiстечка», але ж давно-давно це було. Сама ж та молодiсть пройшла, ii не завернути. «Пiшли днi за днями, а лiтонька за лiтами» – на крилах буйних вiтрiв у свiт полетiли, на филях бистрих рiк у море поплили й у ньому потонули. А що по собi залишили? Осiнний жаль за лiтом, зимову тугу за весною i нестерпний бiль у серцi… І це все? Нi, залишились ще згадки минулих лiт. Отак i менi з моiх блукань по карпатських верхах, зелених лiсах i соняшних полонинах, iз вiдвiдин щирих, сердечних гуцулiв у сiльських граджах i полонинських стаях i зимарках, iз розмов i повiстувань при ватрах залишились ще й по нинi згадки… Багато з них покрив пил часу, деякi треба вiдгрiбати з попелу забуття, от як i те, що чув я вiд старого Молдавчука в його зимарцi на полонинi. Оце пригадалося менi ще одне повiстування Молдавчука – попробую переповiсти його. Багато, багато з того, що бачив i чув, горами Карпатами ходячи, з гуцулами розмовляючи, втопилося в провалi забуття, потонуло в рiцi часу… Але отой старий Молдавчук Іван iз Богдана, як живий стоiть передi мною ще й сьогоднi. Бачу його, чую його голос… А вже того, як випростовувалися його плечi, як перемiнювалося його обличчя зi старого на молоде, а на чолi вигладжувалися зморшки, соняшним промiнням запалювалися очi, як лише починав згадувати буйну й бурхливу гуцульську давнину, на сторожi якоi стояли стальовi бартки й пушки та пiстолi, золотi, гуцульськi вольностi, того не забуду нiколи! Не забуду ту Гуцул ьщину, обведену залiзним обручем – «зарубану» неперехiдними дiльницями – хiтарами, яких не важилися преступати «зайди», ота чужа, ворожа «нехар», паскуда, погань. Пробував хтось з тiеi нехари приблизитися до гуцульського хiтару-границi, привiтом для нього була куля в серце, бартка в голову… Оце то любив Молдавчук найчастiше згадувати. Любив, дуже любив, згадувати все минуле Гуцульщини, те, що можна було бачити очима й чути вухами, але й те, що було закрите перед ним – любив пригадувати все те, що дiялося тут колись на зелених верхах i полонинах, але й те, що було в глибоких нетрах i темних лiсах. Та й ще може найбiльше любив згадувати тих давних «горен» iз гарячими, кипучими кров'ю серцями, повними незглиблених таемниць душами, вiдважними й смiливими до безтями, зi звинними ногами, бистрими очима, жилястими руками, твердим завзяттям, горiючою любовю до свого й палаючою ненавистю до того чужого, що було вороже. «Усеко тут бувало» – додавав Молдавчук, – не все було веселе, бувало й смутне, не все бувало добре, було й погане, але одно було, чого вже сегодня нема – була свобода! Де хотiв, там осiдав, дозволу на це не брав, бо й не було у кого брати… В Бога? Але ж бо Бог добрий i щедрий, не скупий – поселюйси, де тобi вподобалосьи i жий-радiй житем i тим усiм, що дають гори»! - «Так, так, усеко бувало в наших горах» – сказав Молдавчук, закурив люльку, а тодi оповiв це, що я сьогоднi пригадав собi i переповiдаю… - Давно це було – жив у Богданi предок Молдавчука, Корнило, багатий газда був. Усi Молдавчуки були багатi. Була у нього купка дiтей, а мiж ними синок Прокопiй. Дивний був цей Прокопко – неподiбний до людських дiтей, вже змалку такий був. Не любив сидiти в хатi, а як пiдрiс, став легiнем, тодi не було сили, яка би могла вдержати його при граждi. Не знав – де царинки неня, де толоки, де полонина, але за те знав усi верхи гiр i поточини; не знав скiльки волiв, коровець i овець у неня, але знав у лiсах всi ведмежi гаври й вовчi ями, – знав, де виводяться рисi i куницi, де, в котрих потоках видри купаються, де гнiздяться вiрли, – знав i де мавки своi хороводи виводять, де живуть i на легенiв чигають Лiснi, де добрi, де й злi духи своi криiвки мають – усе це знав Прокопко, але нiчого й нiкого не лякався, навiть i не знав, що можна лякатися чогось у своiх горах… Як молодий олень «штрикав» по верхах, блукав по лiсах i полонинах. На головi закосичена кресаня, через плече пушка, сердак «наопашки», широким чересом оперезаний, а за ним двi пiстолi i закривлений гострий нiж, у руцi важка стальова бартка, такого Прокопка знали гори тут за Чорногорою. Чого не робив i не дiяв Корнило Молдавчук, щоб якось «врозумити» свого Прокопка й уподiбнити його до других газдiвських легiнiв – усе це був даремний труд – Прокопко був i дальше Прокопком – сином гiр, лiсiв i полонини – вiльним чорногiрським вiрлом, полонинським оленем молодим… Бачив неньо – не переробить синка! Махнув на нього рукою, сказав собi: «Видно, таким уже сотворив його Бог… Кривого дерева не напростувати, потока не здержати, нi його води не завернути, зi смереки не зробити бука, вовка не перемiнити у вiвцю». А Прокопко – легiнь над легiнями! Як молодий бучок мiж смереками, як явiр над Тисою – усюди вiн перший – на храмах у Лугах, у Раховi, ба й у Ясiнню, на весiлях, на забавах i данцях – перший поставою, ростом i силою, звиннiстю, смiливiстю i вiдвагою. Красунь – не однiй дiвчинi закрутив голову i залiз у серце… А який стрiлець iз нього! Що заздрить – те його – нiколи не схибить нi з пушки, нi з пiстолi. Але що з цього, – каже неньо – зi стрiльця не було газди, не буде i з його Прокопа. А може? Може би вженити його, тодi може встаткувався б i став би «газдою»? Але Прокопiй смiеться – про женячку й думати не хоче… Вiн i дальше по горах-лiсах блукае, тижнями й мiсяцями не показуется в селi i в хату не заходить. А нараз зовсiм зник – пропав, як камiнь у Тисi. Нiхто не бачив його, нiхто не чув за нього… Ген, аж по довшому часi, почали люди «пробомкувати», що Молдавчукiв Прокопко пiшов у опришки. І це, як потiм показалося, була правда. Тодi були вже запосiли землi поза Карпатами над Тисою мадяри, а мiж ними було багато «панiв» iз великими скарбами – золотом i срiблом. У Волощинi були також багатi пани – звали iх боярами. На одних, як i на других нападали карпатськi опришки. Не робили вони цього з самоi жадоби гроша – дуже мало було опришкiв, якi мали би для себе якусь користь iз грабункiв – пускали легко грошi на «гулянки» – забави з молодичками… Опришкiвство любили з буйности й ненависти до сусiдiв – мадярiв i волохiв, – «там», а до полякiв по галицькiй сторонi. З буйности «пiшов в опришки» й Прокопко Молдавчукiв… Але вiн не грабив нi золота, нi срiбла, «пазив» лише за панською зброею. Золотом «жированi» пушки, посрiбленi пiстолi, мистецькоi роботи порошницi – оце було для нього дорожче вiд золота й срiбла. Любив теж дуже опришкiвськi пригоди й небезпеки й вiльне опришкiвське життя. Щось два, чи три роки був Прокопко в опришках. «Усе-ко» бувало – рiжнi пригоди стрiчали його, а вiн iх, аж попав у руки мадярiв i був би напевно повис на шибеницi у мiстi Дебречикi, але мав «щiсте» – не повис – вернув живий i здоровий у своi Карпати. А було воно так: Десь там за Дебречином познайомився був iз мадярочкою з чорними, огненними очима, зi смаглявим личком, iз гарячим серцем… «Задурився» був Прокiп в тiй мадярочцi – вподобалась була йому, а вона? Вона влюбилась в нього «по самi вуха», поза ним не бачила божого свiту… Казала, що готова йти з ним у його Карпати. Та хоч та гарненька мадярочка таки дуже припала до серця Прокопковi, вiн вiдганяв геть вiд себе думку брати собi ii за жiнку. Що сказала би його «стариня» на це, чи не смiялись би з нього богданцi, не казали б, що спарувався ведмiдь iз ланею? Смiшно й подумати! Гуцульський медвiдь i мадярська ланя мали би жити разом… Та спало на Прокопка «нещiстечко», якого нiколи не сподiвався… Попав у страшнi мадярськi руки. Зловили й посадили в «кримiнар»… Знае, повiсять – i не побачить уже своiх Карпат, не почуе голосу трембiти, нi флоери, нiхто не довiдаеться, де закопають його в мадярську землю. Аж сталося зовсiм iнакше, як думав… Урятувала Прокопка вiд шибеницi чорноока мадярочка… Пiдкупила сторожу в'язницi, а та випустила вночi Прокопка на волю. Стрiлою полетiв у Карпати… А мадярочка? Жаль було Прокопковi залишати ii, непопрощавшись з нею i не подякувавши за рятунок, але ж не мiг задержуватись у Дебречинi, щоб знову не попасти мадярам у руки – це раз, а друге – знав, що мадярочка захоче напевно разом iз ним утiкати, а цього вiн не хотiв – не мiг хотiти. Не було йому легко на серцi, ой, не було. Був жаль, був i сором показати себе перед мадярочкою чорним невдячником. Але ж видить i знае Бог – вiн не мiг iнакше зробити. Тож – най сьи дiет Божа воля!» – сказав i не пiшов, а побiг манiвцями й крутими дорiжками, стежками в Карпати… За собою лишив жаль i смуток – перед собою понiс радiсть i втiху… Там та, що його всiм серцем покохала, життя йому врятувала, а тут гори, якi вiн iз душi кохае, без яких нема для нього життя… Пiзним вечором одноi днини повернув у неньову гражду, зайшов у хату… «Стариня» втратила вже була надiю побачити свого сина, Прокопка… Але не довго перебував тут, не довго тiшилася стариня сином… Одного ранку взяв на плечi пушку, в черес поклав пiстолi i нiж заклав за нього, у руки взяв бартку – й пiшов… У гори й лiси, на верхи й полонини потягнули його душа i серце. А куда душа, туди й ноги, – куди серце туди й очi… - II Одноi ж днини – грiм iз ясного – неба упав клопiт на голову Молдавчукiв. Заходить у iх хату мадярочка з-за Дебречина. – Допиталася до батькiв Прокопка. Не легко було iй «добитися» у Богдан – дорiг же таких, як тепер, у тих часах тут не було, та й де Дебречин, а де Богдан? Заходить у хату, роззираеться, питае за Прокопком, що з ним, де вiн? Не може сказати iй старий Молдавчук цього, чого сам не знае… Певно десь лiсами, верхами й полонинами блукае – це вже така в нього звичка, хати нiколи вiн не держиться. Не питали Молдавчуки мадярку хто вона, чого зайшла до них i чому питае за iх Прокопком – це не годиться – не «елоси» допитувати – захоче, сама скаже… Угостили ii i поклали спати. Другоi днини розповiла Молдавчукам ломаною мовою усю правду про себе i iх Прокопка та про ii велике кохання до нього – кохання, яке ii сюди, до них привело… Починае мадярочка просити пiдшукати легiнiв, якi пiшли би в лiси-гори, найшли Прокопка й привели його д'хатi – вона за те добре заплатить – грошi в неi е. Але не найшовся в Богданi нi один легiнь, який хотiв би йти на розшуки за Прокопком. Якби це була наша дiвчина, то пiшли б i без заплати шукати Прокопка. Найшли би i привели б iй його «а для якоiсь мадярки» вони цього не зроблять… Тут додав був старий Іван Молдавчук: «Нашi горени не любили сусiдiв мадярiв, волохiв, полякiв – знали, що це iх вороги й ненавидiли iх». — А мадярочка не вступаеться з хати Молдавчукiв – жде, вiрить i надiеться, що ii Прокопко ось-ось прийде! Але даремна ii надiя – Прокопко не показуеться. Нема й чутки за нього – нiхто не знае сказати, де вiн i що з ним. Та мимо цього мадярочка таки потiшае себе, що Прокопко прийде, мусить прийти! А вона обловить його бiлими ручками за шию, мiцно-мiцно пригорне до себе й не пустить його вже нiколи вiд себе. Так думае, так потiшае себе й сама до себе всмiхаеться… Але минають днi, минають тижнi – Прокопка нема. Починае мадярочка нетерпеливитися – розпука огортае ii. Заливаеться сльозами, ломить руки, головою б'е у стiну… Бiгае довкола хати, плаче й заводить, що «пуду» дае. Не хоче iсти, вночi сон ii не береться. Нi потiшити ii, нi «втолити» ii жалю i розпачi. А далi – розхворiлася, попала у велику гарячку, горить, зриваеться з постелi, кричить, хоче кудись бiгти, – годi завернути ii… А потiм якось, здавалося, гарячка почала в неi меншати, спадати, стало Молдавчукам легше на душi. Аж тут одного ранку прокидаеться Молдавчукова, глянула на постiль, де лежала мадярочка, скрикнула й сплеснула в долонi! Мадярочки нема – застигло й мiсце, де лежала. Побудили всiх у хатi, пiшли шукати мадярочку – перешукали всi мiсця, нiде не найшли ii. Перепитали близьких i дальших сусiдiв, нiхто не бачив мадярочки. «Що робити», – питають обое Молдавчуки одне одного. Нема ради – збирае Молдавчук легiнiв, iде з ними шукати мадярочку, – як би й не було, хоч i мадярка, але ж душа в неi християнська. Пiшов Молдавчук iз легiнями горi Тисою. Десь третьоi, чи четвертоi днини, вернули з розшукiв. Вернули не самi, найшли мадярочку, але не привели ii, а принесли на ношах – мертву. Вибiгла в гарячцi з хати й пiшла понад Тисою шукати свого Прокопка. Зайшла мiж скелi над Тисою, вийшла на верх одноi з них, упала з неi i забилася. Замiсть Прокопка найшла над Тисою свою смерть. Найшли ii там скровавлену, з розбитою головою, i принесли в Богдан у хату Молдавчука. Похоронили ii по христiянському звичаю на богданському цвинтарi. Молдавчучка посадила на ii могилi барвiнок, руту й м'яту… - Але не минуло багато часу, а на голову Молдавчука спало нове нещастя, жура й клопiт. Одноi недiлi заiжднсае на подвiря Молдавчука карета, а в нiй два пани й два жандарми. Довiдуеться Молдавчук, що один iз тих панiв це брат загибшоi мадярочки, а другий, це якийсь комiсар, – крiм жандармiв е ще й товмач», що знае мадярську й нашу, мови. Починаються допити-розпити й «протокули». Ба й погрози: спалять Молдавчукову гражду, а його заберуть у кримiнал, як не видасть у руки жандармiв сина Прокопа. Вiдпрошуеться бiдний як може, «скузуеться» – говорить правду – каже, що не посилав сина в опришки, сам пiшов. Як вернув, то перебував у хатi кiлька днiв i пiшов в гори-лiси й тiльки його бачив. Не його теж вина, що мадярочка втекла вночi з хати й розбилася на надтисанських скалах. Майже всi люди збiглися на подвiря Молдавчука – просять за ним, свiдчать, що вiн у нiчому не винен, вiн газда спокiйний, статечний. Просить за Молдавчуком i священик. Та все це було би не помогло Молдавчуковi, як би не «верг» був величеньку таки скiряну торбину з золотими талярами в лапи комiсаря. Щойно тодi перестав йому грозити, а шандарам сказав вiдступитися вiд нього й дати йому спокiй. Брат мадярочки казав розкопати ii грiб та вийняти з нього деревище зi сестрою. Забрав ii зi собою, туди за Дебречин. А за Прокопа не чути було нiчого – по ньому застигнув i слiд… - III Залишiм Богдан, перейдiм у сусiдне село – Луги. Там то, над потоком, жив газда Олекса Мотюк, була у нього донька, Матрона. Що гарна – то гарна, не було що казати, всiм старим i молодим впадала в очi ii краса, але була вона до того ще й росла, здорова i сильна, що й легiнi боялися рiвнятися з нею. Казали, що це ii мати мала вродити «хлопчiщя», але запiяв когут i вродила дiвчину. Мала багато женихiв, але якось не дуже збирала ii «охiть» виходити замiж, та й нi один легiнь у Лугах не припадав iй до вподоби. «Вiбiрчива» була – говорили люди. Аж раз на храму познайомилася з одним легiнем iз Богдана – дуже вiн уподобався iй, а вона йому. Данцував iз нею, говорив, примилювався до неi. Був це Дмитро, син Петра Лукенчука, газди в Богданi. Роззнайомилися обое i полюбилися. Не минуло й року – побралися. Дмитро «пристав» до неi, перейшов iз Богдана в Луги. В Матрони не було вже неня – помер, а незадовго померла й ii мама. Привела Матрона на свiт дiвчинку, назвала ii Ксенею – по бабi. Матрона краща ще молодицею, як була дiвчиною. Багато «мужчiн» чiплялися до неi – пiдлабузнювалися, зачiпали, не давали iй «переходу». Але Матрона любила свого Дмитрика, а пiдлабузникiв гнала геть вiд себе – вiрною була Дмитриковi. Було раз таке: Вийшла Матрона на полонину вiдознати свою маржину, занести й дати iй отрубiв i соли. Мусiла там i заночувати. В стаi газдуе молодий ватаг. Ватаг той ласими очима позирае на неi. Очi в нього, як у голодного вовка. Починае примилюватися до Матрони, Коли ж вона прилягла на причi й думала заснути, i ватра трохи пригасла, ватаг почав, як лис до курника, пiдсовуватися до Матрони. Ось вiн уже коло неi. Матрона зiштрикла з постелi, зняла з себе попружку-крайку, а ватаг i не счувся, як Матрона зв'язала його руки тою попружкою. Над постелею висiли на стiнi курмеi мотузки – зiрвала iх рукою, а ногою пiдбила ноги ватага – вiн на землi. Матрона колiнами на нього: одним курмейом зв'язуе його ноги, другим прив'язуе його до причi. В коновцi була холодна вода – виляла ii ватаговi на голову – «най сьи прохолодить». Усе те зробила в кiлькох хвилинах. З такоi несподiванки ватаг онiмiв, анi не писнув. А Матрона? Вийшла зi стаi на двiр – а там виднося, як у днину. Мiсяць пливе понад полониною, ясне небо засiяне звiздочками, як полонина овечками. Хоч нiч ще, але Матрона пiде в село – бiйно лишень вiд звiрiв – але й на це е рада. В стаi на стiнi набита пушка. Зняла ii, перевiсила по-через плече, сплюнула в сторону ватага i пiшла в своi Луги до свого газдика. — А раненько заходять у стаю вiвчарi i бовгарi – бачать iх ватаг зв'язаний, ще й прив'язаний до постелi. Вiдв'язали його – вiн мовчить, лиш злющими очима поводить i зубами скрегоче зi злости та й зi сорому. А вiвчарi й бовгарi легко догадались, хто це й за що зробив iх ватаговi таку «всесвiтську» ганьбу. Хто ж би, як не Матрона з Лугiв? Не лише слуги ватага смiялися з нього – про його невдале залицяння до чужоi жiнки, Дмитровоi Матронки, скоро дiзналися горени на полонинах i селах – мали з чого смiятися, а ватаг, не мiг показатися людям – сором палив його, ганьбу не мiг скоро змити зi себе. Тут сказав старий Молдавчук: «Говоре, що гуцулки зрадливi, невiрнi своiм чоловiкам, а воно не зовсiм правда – от ек, кажуть: «Не все те правда, що на весiллях спiвають»… - IV Спокiйно, миром, жили i газдували Дмитро й Матрона… Й були би так у мирi, злагодi, добрi та гараздi вiк свiй у Лугах провели, якби… От був у Лугах один молодий опришок – Бог знае звiдки зайшов i всадовився тут. Вiн то пречепився до Матрони, як – тут сказав Молдавчук таке, що його не годиться написати – ну, скажiмо, як рiпяк до кожуха, чи там до штанiв… Не знае бiдна Матрона, як вiдогнати його вiд себе, як вiдпроситися i вiдмолитися вiд напасного опришка, який наважився, щоб там не було, зробити з Матрони свою «любаску». Обiцяв iй золотi гори, казав дасть iй усi награбованi скарби, най лиш полюбить його i позволить йому любити ii. Та Матрона не з тих – не хоче й слухати обiцянок опришка – вона буде вiрною жiнкою свого Дмитрика. Опришок думае, що Матрона не хоче стати його любаскою лишень зi страху перед своiм чоловiком! От, якби так сталося якесь «чудо» й Дмитро пропав би навiки, а Матрона повдовiла б, тодi напевно стала би любкою опришка, а може i його жiнкою… Одного разу намовив вiн Дмитра так, що цього не знала Матрона, iти в лiс на лови. «Загулив» його в далекi лiси й там убив… Заховав трупа так, що люди, нi звiрi не найдуть його нiколи. Минув день, пройшов i другий, Дмитра нема… Заходить Матрона в голову, де подiвся, що могло з Дмитром статися, починае журитися, ба й плакати. ii серце прочувас щось недобре. Жде ще день, один i другий, Дмитра нема. Опришок щоднини заходить до Матрони, потiшае ii, каже, щоб не журилася, все буде добре. Матрона просить сусiдiв, щоб iшли шукати Дмитра. Пiшли – пiшов iз ними й опришок. Кiлька днiв блукали горами й лiсами, але не найшли, нi Дмитра, нi його слiдiв. Із чим пiшли, з тим i вернули. Попадае Матрона в розпуку, з жури й жалю аж почорнiла. А опришок – скоро лише свiт – уже в неi: розраджуе, а все присуваеться до Матрони, примилюеться, рукою по лицi гладить, а то й обняти за шию хоче. Матрона, то вiдсуваеться вiд нього, то вiдтручуе його вiд себе, а бiльше то закриваеться перед ним дитиною, яку весь час держить на руках. А його таки не позбутися, не вiдпекатися й не вiдiгнати вiд хати. Щоднини вiн сюди заходить, усюди заглядае i лиш пiдсмiшкуеться. А тi його пiдсмiхи морозом Матрону проши-бають, страх на неi наганяють… Одного вечора – проминуло з того часу, як пропав Дмитро, щось бiльше як два тижнi – присуваеться опришок до Матрони щораз ближче, хоче обняти ii. Матрона, держачи дитину на руках, хоче втекти з хати надвiр, але опришок заступае iй дорогу до дверей i говорить: «От дурне бабське сотворiне, втiкае вiд мене. Чого ж утiкати? Ти ж удовиця, а я легiнь, чому ж би нам не полюбитисьи? Дмитро не заборонить цего нам! Нi, нi, не заборонить!» Що, що сказав ти? – скрикнула Матрона. Я вдовиця, кажеш? Скажи, скажи ще раз цисе!» «А певне, що вдовиця!» на це iй опришок. «А звiдки ти це знаеш? Хто це сказав тобi?» – питае Матрона, а сама труситься, як у пропасницi. Опришок iй на це: «Звiдки знаю й хто менi сказав, що ти вдовиця, це вже моя справа! Сказав хто, чи не сказав, а я цисе сам добре знаю i тобi кажу! Єк не вздриш свого неня з гробу, так не вздриш нiколи твого Дмитра. Це я тобi кажу! Що знаю, то й тобi кажу! Ти вдовиця тепер i мусиш стати мойов жiнков! Мусиш! Не схочеш, пiдеш туди, куди пiшов твiй Дмитро! Чуеш?» На це не почув вiд Матрони нi одного слова. Це, що почула вiд нього, вiдобрало iй мову. Знае. Дмитро не живе, а вона справдi вдовиця. Лиш по часочку процiдила крiзь зуби: «Душегуб»!! Вергла дитину на лавицю, штрикла в хороми й вернула з сокирою в руцi. Страшна була: як помста, як смерть, як кара за злочин… Одним замахом розчерепила сокирою голову опришка – вiн упав, вона ще раз сокирою в його голову. Серед хати труп, долiвка залита кров'ю. На лавицi перепуджена дитина – онiмiла з переляку, не кричить i не плаче. Матрона зайшла в клiть, ухопила щось iзвiдтам у бесаги, дитину взяла на руки, вибiгла з хати й царинками на потiк, а далi в лiс – пiшла i не оглянулась навiть поза себе. За нею бiгла ii вiрна «котюжка» й тiльки всего було з ii газдiвства… - Куди пiшла, куди дiлась, того нiхто не знав i не довiдався нiколи… - V Прокiп блукав горами все лiто – бував по цю i ту сторону Чорногори – не мiг натiшитися своiми горами – не бачив же iх увесь час, як був у опришках. Блукаючи отак верхами й лiсами, забув свое опришкiвство, забув дебречинський кримiнал, забув i мадярочку… Хто би там, упиваючись красою гiр, думав про те, що було й минуло! Та, кiнчилося лiто, наближалася осiнь. Мусить Прокопко подумати, що йому дальше робити, вертати д'хатi, чи шукати десь у горах пристановища? В село, до людей, якось не дуже тягне його. Зрештою, осiнь ще пiдожде трохи, а вiн мусить заглянути в такi дебри й нетри гiр i лiсiв, де ще нiколи не були його ноги й очi. Ходить, шукае таких мiсць. Зайшов у таку лiсову темну пущу, що з неi свiту Божого не видно. Скали порослi смереками та ялицями, покритi сивим мохом. Довкола тиша. Продираеться крiзь скали й лiс щораз дальше й глибше. Наближаеться вечiр, за ним прийде нiч. Нехай там! Кремiнь, кресало й губка в нього е, е тут iз чого розложити й ватру – не малу, а велику – на звiрiв у нього е кулi в пушцi i пiстолях – порох у порошницi. Лякатися нема чого! Йде дальше, заходить глибше, – чуе, журкоче потiк… Нараз гавкiт котюги… Дивуеться – звiдкiля взялась би тут котюга? Ба… чуе – гавкае i друга – двi котюги десь тут за скалами, лiсами. Йде на голос тих котюг… «Вимотався» зi скал i дерев i застиг iз дива… Перед ним долина над потоком – простора, зелена, закосичена передосiнними квiточками – останнi промiння сонця позолотили ii. Не надивитися на неi – не начудуватися нею! А котюги гавкають, добираються вже до його «гачiв» – як може так обганяеться вiд них – ударити не смiе – такий у горах звичай. Не було ще такого, щоб гуцул ударив котюгу, нехай що люта, нехай, що й портiницi рве… Вiдгонить Прокопко котюги руками й ногами, а очей не вiдривае вiд тоi краси-дива, що перед ним. Ба, бачить, он там над потоком пiд грубезними буками – хата… З хати виходить не дуже ще стара жiнка й кричить на котюг, кличе iх д'собi. Вiдчепилися котюги вiд Прокопа – побiгли д'хатi. Іде туди i Прокiпко – витае газдиню. Газдиня просить сiдати на лавочцi пiд хатою. «Декувать, най все добро у вас сiдает» – каже Прокопко… Не питае вона його, звiдкiль тут узявся, не питае вiн ii, як i чому зайшла сюди й осiла тут. – Це не годиться… Припочив Прокiп, поговорив iз газдинею то про це, то про те, а все так «изподалеку» – й хоче попращати ii i йти дальше. Але газдиня уговорюе його, щоб нiкуди не йшов – от зараз i нiч наляже на гори, тай воно сьи не ело пускати гостя пiд нiч iз хати. Коли вже добро, а може й зло, чого не дай Боже, завело гостя пiд ii хату, то най вже тут i заночуе – переночувати в неi найдеться мiсце, тай i похарчувати е що – голоден не пiде спати, щоб, як кажуть не приснилися цигани. Запросила Прокопа в хату, попросила сiдати на лавицi, прикритiй медвежою шкiрою. Починае готовити вечерю… Вiдчиняються дверi, входить дiвчина з двома кошелями в руках. Побачила чужого в хатi, станула коло порога й наче задеревiла, повела по хатi великими очигла i скерувала iх до мами, нiби питае очима, не словами, хто це той молодий чоловiк i чого зайшов сюди? Неня каже: «Що, Ксеню, забула, що маеш сказати? Привiтай легiня, гостя i скажи „добрий вечер"». Почервонiла дiвчина по самi вуха й кланяючись у сторону Прокопа, промовила стиха: «Добрий вечiр». Ненi сказала, що принесла в кошелю гогодзи й гриби, занесе iх у клiть. Сказала це й вийшла з хати. Газдиня сказала Прокоповi, що це ii доня, Ксеня, ii едина потiха, як зiничка в оцi, як свiтло в хатi… Прокопко подумав: Як квiточка в лузi над потоком. Сам не знае, як i чому, але та Ксеня за першим поглядом дуже йому подобалася… Зготовила газдиня вечерю, поклала на стiл, засiли всi трое до вечерi. Мало говорили, а Ксеня то й нi словом не вiдзиваеться. По вечерi посидiли трохи й газдиня завела Прокопа в одну клiть, де була для нього постiль. Прокопко вже й забув, як воно спиться у хатi на постелi – мяко й тепло. Але не мiг усе таки заснути скоро – думав про цю розкiшну долину мiж скалами й лiсами, про газдиню, а ще бiльше про ii доню, Ксеню. Дивно, як то вона так якось зараз таки на перший погляд уподобалася йому – напевно бiльше, як та мадярочка за Дебречином. Пригадалась вона йому, а вснув, то снилося йому, що вiн утiкав, а вона гналася за ним на карому конi, але не здогнала його… Он вона на конi, з розпущеними косами, на високiй скалi… Прокопко хоче крикнути, щоб завернула, перед нею пропасть, але не може видiстати зi себе голосу, а мадярочка разом iз конем з скали в пропасть – не видно вже iх, пропали в пропастi. Замiсть неi на скалi зарумянена Ксеня. Прокинувся Прокопко – втирае рукавом пiт iз чола… Пробуе знову заснути, та не може – перед ним, як жива, мадярочка на конi – зникла – на ii мiсце виходить Ксеня – стоiть, усмiхаеться i ручкою махае до нього, манить до себе. Ледви дiждався ранку… Ще сонечко не виглянуло було зпоза верхiв, як Прокопко був уже на ногах… Умив лице в прозорiй, холоднiй водi потоку, станув i оглядае красу оцеi райськоi долини, цеi з усiх, якi бачив досi, найкращоi закутини гiр. Не мiг Прокопко всидiти довго на одному мiсцi, але тут, видаеться йому, жив би й до смерти. Бачить, Ксеня доiть коровку, газдиня виганяе двi кiзоньки у толоку. Привiтав iх Прокопко Божим словом. Газдиня просить заходити в хату – на столi готове вже снiдання: корж, топлене масло, бриндзя, молоко… Похарчували, пiднялася з лавицi газдиня, встали Прокопко й Ксеня, перехрестилися по три рази до образа св. Миколая на стiнi, вклонився Прокопко газдинi, кивнув головою до Ксенi, подякував за харчунок i хоче розпращатися з ними «час в дорогу» – каже. На це газдиня: «А куди, легiню, в котру дорогу, ек можна спитати»? «Куди – на це iй Прокопко – цього то я й сам не знаю i вам не скажу. Оттак усе наперед себе – куди думка понесе, очi покажуть, ноги поведуть»… «А поверни ще коли до нас, ми гостям усе радi» – каже господиня. «Може зайду ще д'вам, може» – вiдповiдае Прокопко. Сказав «може», а подумав «напевно» й зиркнув в сторону Ксенi, що стояла зi спущеними вдiл очима. Роздекувавсьи Прокопко, попрощевсьи, заверг на плече пушку й пiшов… Газдиня «вiрежила» його аж поза потiк i побажала «добре гостити, миром сходити й з Богом вернутисьи». Вечером спитала «жертома» Ксеню, ек уподобався iй тот легiнь, що в них ночував. Ксеня лишень почервонiла, ек тот буречок, що на ii гредцi i нiчого не вiдповiла ненi. VI Проминув тиждень, як пiшов Прокопко в лiси-гори. Прийшла субота. Десь так перед самим полуднем показався перед хатою газдинi на лужку Прокiп-легiнь. Почерез плечi перевiшений убитий сернюк, у руках кiлька диких курочок i готур. Газдиня просить заходити в хату, та Прокопко не йде, а просить, щоб дала якi великi бесаги – нащо вони йому, скаже потiм. Дала газдиня однi бесаги, вiн каже дати ще другi. Пiшов у лiс з тими бесагами. Вернув щойно д'вечеру – в обоiх бесагах уже завуджене м'ясо з оленя – саме м'ясо без костей. Принiс i креслатi роги з оленя та ще й висушену вже скiру з молодого вовка. Сказав, смiючись, що сегоднi вiн буде готовити вечерю, але не в хатi, а надворi, над ватрою. Розложив скоренько величеньку ватру над потоком iз самих сухих полiн, щоб не було диму. Заки ватра розгорiлася, здер скоренько шкiру зi сернкжа, випатрошив i обмив м'ясо на потоцi. Казав дати соли – посолив, а тодi вийняв iз тобiлки якесь сухе зiлля i корiння i понатирав ним м'ясо й завiсив так усего сернюка над ватрою. Обертав його на всi сторони, щоб м'ясо спеклося i не пригорiло. Як м'ясо спеклося, газдиня принесла «стiльницю», поклали на неi жареного сернюка та й занесли в хату. Великим ножем покраяла м'ясо й засiли до стола харчувати. Всiм смакувало м'ясо, а запах вiд нього розходився по хатi i заохочував до iжi… З глекiв, яких кiлька поклала газдиня на стiл, попивали доморобнi «вина» з рiзних лiсових ягiд – iх умiла виготовлювати газдиня… Пiсля вечерi говорили ще про це й те, а потiм, помолились i пiшли спати. Другоi днини була свята недiленька. Недiленька в глибинi гiр, скал i лiсiв – нi дзвонiв тут не чути, нi церкви, нi богослуження нема, ба й нi людських голосiв не почути тут… Усмiхаючись сказала газдиня: «Церкви нема тут? А це що довкола нас, чи не церква це, не святиня? Дзвони? А чи не дзвонить отой там потiк? Богослуження? Але ж тут усе – все вiдправляе богослуження – все тут, кому ж, як не Боговi служить? Церковнi спiви? Тут же все, та на всi лади, рiзними голосами спiвае, Бога прославляе-величае… Величаемо i ми, я i Ксеня, як можемо, як умiемо, i знаемо коли недiля, коли велике свято, коли мале светце». Прокоповi сказала, що в недiлю не годиться стрiляти звiрину, то ж не мае чого йти знову в лiси – най вiдсвяткуе недiлю тут у неi. Показала йому все свое «газдiвство»… Бачив, що хата простора, але вiкна маленькi, нi чоловiк, нi звiр не дiстануться крiзь них у хату, але в хатi i в днину темнувато, мало свiтла. Дверi з тисових грубих дощок, замки при них сильнi, стальовi. — У хатi велика пiч, постiль i лавицi застеленi шкiрами з рiзних звiрiв. З кiмнати дверi до двох просторих коморклi-тей. Вони повнi всякого добра – не знати, звiдки воно тут узялося, хто назносив його сюди? Все тут для Прокопка дивне, незвичайне й загадочне та й таемниче. Все тут справдi чудне. Темнi лiси з вiковими деревами i iх нiчнi шепоти й розговори, та грiзнi шуми. Скелi покритi мохом, а в них печери, вiчний клекiт потока й нiчнi реви звiрiв i крики птахiв, перекликування духiв i iх голосiння… А серед того всього зелений луг над потоком, а на лузi хата… Далеко вiд свiту i людей, у гiрськiй глушi, в лiсовiй пущi… Як, коли й чому зайшла ця газдиня в цi вiдлюднi сторони, хто допомiг iй усадовитися тут i розгаздуватися, про це вона не сказала, все це промовчала. Не почув i не довiдався Прокопко, хто заповнив обi комори всяким багатством i завiсив на iх стiнах пушки, пiстолi i порошницi – почув тiльки, що з газдинi непоганий стрiлець, та i ii Ксеня добре вмiе вже стрiляти й цiляти. Довiдався ще, що газдинi дуже добре живеться тут, як «у Бога за пазухою» живе, задоволена тим, що мае, що Господь дае. ii свiт i життя був оцей луг над потоком, темнi лiси понад ним, а там скали, гори, верхи. В них була ii душа, iм вiддала свое серце. Вона iх частина – без них вона не вона, без неi вони не вони… Прийшла в гори весна, защебетала пташками, заграла водами потокiв, зашумiла верхiвям ялиць, усмiхнулась сонечком ясним, заморгала чiчками-квiточками, зазулькою закувала – вона перемiнювалася також у весну, оживала, молоднiла. Спiвала й вона разом з нею. Прийшло лiто, вона разом iз ним виходить на верхи, купаеться у його промiнях, закосичуе ним свою голову, пишною рожею по своему лужку ходить, косить травицю, сушить, в оборiг заносить, iз Ксенею по лiсах ходить, гриби та ягоди збирае, сушить, на зиму ховае. А осiнь? Плачуть гори за лiтечком, стискае жаль за ним i ii серце, але нема в неi багато часу думати про це… Пушку на плечi, порошницю почерез плече, та й у лiси… Треба ж «запастися» у м'ясо, та й шкiри зо звiрини придадуться. В осенi найбiльше працi – нема часу на роздуми й жалi… Позбирати треба все з грядочок, треба приготовити сухих дровець на всю зиму. Зима тут довга-предовга, та й люта, морозна… Не знае, коли минула осiнь – прокинулась одного ранку, вийшла з хати, глянула, весь свiт побiлiв, усе покрите бiлим снiгом… Зима. Хто не бачив наших гiр у зимi, той i не знае iх справжньоi, величноi красоти. Гори – перемiненi в казку – зачарованi, завороженi… Чарiв карпатськоi зими нi словами висказати, нi на папiр покласти, нi описати, нi намалювати, як не досягнути руками чарiв надземських свiтiв Божих… Кiлька днiв i ночей не видно свiту, безперестанку паде снiг – тиша залягае гори… А потiм випогоджуеться – смереки, ялицi прибранi замерзлим у кришталики снiгом… Усе бiле – гори, долини, лiси й верхи – снiг слiпить очi… А зимовi бурi над горами? Гроза й краса, сила природи й слабiсть людини, велич i нiкчемнiсть, перемога й приниженiсть… На дворi шалiе буря, мече снiгом, б'е в лiси, реве, гуде, лютуе, трiскоче, вие, заводить, свище, регочеться, виганяе з глибин i нетрiв усе, що думало заховатись там, нiчому й нiкому не дае заснути. Так i тут, у хатi на лужку, сидять при ватрi обi, мати й доня, i не думають навiть спати… Як же вснути, коли не сплять гори, нi лiси, анi те все, що в них? Коли голоси снiжноi бурi в горах такi сильнi, що й мертвого збудили б зi сну й не дали б йому спати? В таку буряну нiч бувало пригорнеться доня до мами й так пересидять обi всю нiч до самого ранку. Та, як усе iнше на цьому свiтi минае, так минула й довга зима гiрська, прогнала ii з гiр весна, життя змiнилося теж i йшло дальше – тут, на лужку, як i деiнде. VII Перебув Прокопко недiлю на лужку – скоро пройшла вона на розмовi з гостинною газдинею – встрявала в розмову, хоч несмiло й Ксеня – не була вона – як думав зразу Прокiп – дикою, гiрською рожею – вмiла доречно й розумно про все, що знала, говорити. Щораз бiльше подобалася Прокоповi. В понедiлок рано сказав Прокiп, що вибираеться в «своi» лiси. Газдиня пригадала йому, що на другий тиждень, у середу, велике свято Чесного Хреста – в те свяато не буде хiба стрiляти звiрину – велика «грiшка» – нехай знову вiдвiдае ii. Прокопко сказав, що радо загостить сюди на Чесного Хреста. Й так воно було – вже вечером перед святом був тут – розумiеться не з порожними руками – принiс те, що можна було найти в лiсах – усякоi звiрини було в тих часах у наших горах дуже багато. На Чесного Хреста раненько, поснiдавши й покутавши все в хатi i поза нею, сказала газдиня, що вибереться кудись не долi, а горi потоком. Пристроiлася, як би куди на храм iшла… А ii Ксеня? Усе на нiй новеньке, а на головi вiночок з квiтiв, якi можна ще в цю пору найти в горах. Як молода яличка, струнка – личка румянi, очi веселi – лиш стiй i дивися на неi. Не дивно, що Прокопко не спускае з неi своiх очей. Пiшли горi потоком – нi дорiжки, нi стежки – треба по камiню «штрикати» – крiзь корчi i «краки» продиратися. Куди йдуть i по що, цього не каже газдиня. Аж ось вони пiд високою, стрiмкою скалою. Тут задержуеться газдиня. Прокопко бачить у скалi дверi… з грубо тесаного тисового дерева… На право й на лiво вiд скали грубi тиси, iнших дерев нема тут. Газдиня i Ксеня пiдходять до тисових дверей, щоб вiдчинити iх. Скочив Прокопко й помiг вiдчинити тi тяжкi дверi… Входять до середини – темно тут, нiчого не видно й холодно. Газдиня викрешуе вогню, запалюе свiчку, а нею засвiчуе двi великi восковi свiчi… Прояснюеться в очах Прокопка – бачить – це церква з престолом i образами… Але, що за церква? Такоi вiн нiколи ще не бачив! Розглядаеться по нiй i не вiрить своiм очам… Престiл великий, рiзьблений, з тисового дерева. Над престолом на стiнi великий хрест, на ньому розпятии Христос… Христос зi щирого золота, на головi терновий вiнець iз срiбла. На престолi рiзьбленi трiйцi i свiчники з золота, двi золотi чашi й два рiзьбленi хрести… На бiчних стiнах великi образи в золотих рамах. На однiй образ Дiви Марii, на другiй св. Юрiй на конi з гострою «пiкою» в руцi… Поклали газдиня i ii доня на престолi квiти, що iх принесли, припали на колiна й моляться. Упав на колiна й Прокопко – виговорив усi молитви, що iх навчила його колись його мама – всi iх пригадав собi тут, у цiй святинi… «Вiдьев», нiколи ще так щиро й гарячо не молився… Пiднялася з колiн газдиня, а за нею Ксеня, встав i Прокопко. Тихенько, на пальцях вийшли з церкви й зачинили за собою дверi… Увесь час у поворотнiй дорозi не вiдзивалася газдиня, мовчала Ксеня, не смiв i Прокопко говорити, чи щось питати… Вернули на лужок – газдиня зготовила обiд, похарчували, посiдали на лавочцi пiд хатою… Божа, соняшна днинка. Свiтить i грiе ще сонечко, хоч чути вже i видно осiнь, що ось-ось загостить у гори… Повiвае вiтрець, колише вiттям дерев, журчить потiк, пахне живиця, шумить лiс… Святочна тиша, набожний настрiй… Коли говорять душа й серце, мусять мовчати уста… Прокопко надiявся, що газдиня розповiсть щось про церкву в скалi, але про це не сказала йому нiчого. Говорили потiм про осiнь, що незадовго заплаче дощем над горами й покрие iх «мречами»-негурами й про зиму, що прийде осенi на змiну й вiзьме гори в своi морознi обiйми… На другий день по Чесному Хрестi сказав Прокопко, що йде знову на «мандри» по горах, лiсах… Вiн радо залишився б тут, не йшов би нiкуди вже звiдси, але ж це не «елосьи». А газдиня не здержувала його, лишень спитала, чи ще коли загостить сюди. Прокопко сказав, що напевно вiдвiдае ii, але коли, цього не знае i не може сказати. Розпращався i пiшов у лiси-гори… Прийшла осiнь, а за нею зима загостила в гори. Два рази питала мати доню, як уподобався iй той легiнь Прокопко, але вiдповiди не почула… Покрили гори снiги, потиснули морози… Ось уже на другий тиждень, у четвер, Святий Вечiр – Рiздво Христове… Все вже тут на лужку приготоване на велике, рокове свято… Бiда лишень, що не можна буде дiстатися до церкви в скалi – дузке снiзкна зима цього року, треба буде ждати аж до Великодня, щоб зайти в ту церкву й помолитися… Нераз згадувала газдиня Прокопа й сама себе питала, що дiеться з ним, i чи справдi навiдаеться ще сюди? День перед Святим Вечором – надворi курить снiгом, Божого свiту не видно. Аж тут перед самим вечером вiдчиняються дверi в хату – на порозi Прокопко… Заснiжений, обмерзлий… «Добрий вечiр у хату! З добром i гараздом!» – веселим голосом говорить… Обвiшаний усечiною, що дав йому лiс i що мiг на плечах i в руках принести… Зрадiла гостем газдиня, але, здасться, ще бiльше втiшилася ii доня. Це видно по ii очах. Прийшов Святий Вечiр, засiли за стiл… Є на столi все, що мае у цей вечiр бути. Але всi страви пiснi – так мае бути… По вечерi почали колядувати. Дивуеться Прокопко, звiдки Ксеня стiльки коляд знае – питае ii. А Ксеня вiдповiдае, що неня навчила ii тих коляд. Пiзно пiшли спати… На другий день Рiздво… Довго й щиро молилися всi трое. А потiм «балювалисьи» – «набувалисьи»… На столi було все, чого душа «забажает» – було варене й печене… Ба, газдиня пiшла в клiть i пренесла двi фляшки вина. Фляшки оброслi мохом – видно вiддавна стояли в клiтi. Перлиться золоте вино в пугарах – розв'язуються язики в газдинi i гостя… Починае Прокопко повiстувати про себе – говорить правду. Каже, що не любив держатися хати своего неня, тягнули його до себе гори й лiси вже змалку… А потiм пiшов у опришки… А там попав у руки мадярам, посадили в крiмiнал. Із кримiналу вдалося йому втекти… Хто вирятував його з нього, цього не сказав – нi словечком не згадав чорнооку мадярочку… Сказав, чому, вернувши з тюрми в Богдан, не мiг там довго бути, мадяри були б напевно шукали за ним, зловили б i повiсили б. А йому життя миле – вiн молодий, не нажився ще на цiм свiтi… Пiшов iз Богдана i не думае вже вертати до нього. Слухала газдиня уважно це все, що повiстував Прокопко, а ще уважнiше слухала Ксеня… Перебув Прокопко тут усi три днi Рiздва, а потiм пiшов знову в лiси. Спитала його газдиня, де вiн зимуе i як живе, та й чим? Всмiхнувся Прокопко й сказав, що живе в лiсi, збудував собi сам «колибчiну», в якiй горить «вiчна» ватра, при нiй спить на чатиннi i моху, вкриваеться шкiрами з вовкiв, живе тим, що дае лiс. У днину ходить лiсами з пушкою, закладае на звiрину сiтки, стрiляе ii i ловить, здiймае шкiри й сушить iх, вудить i готовить м'ясо й так проходить йому час. «Весело, вiльно, свобiдно…» – сказав. Ще раз попращав маму й доню i пiшов. Обiцяв ще раз прийти… «Бизiвно» прийде!.. — VIII Як лише сонечко набрало трохи «моци», повiяв теплий вiтрець iз «долiв» на гори, зашумiли передвесняними шумами ялицi на верхах гiр, а там i загудiли потоки, а на буках явилися бростi, прийшов на лужок Прокопко… До Великодних свят було недалеко – лише кiлька тижнiв. Газдиня сказала Прокопковi, що мусить у неi ждати свят – не пустить його нiкуди. В свята пiдуть до святинi в скалi помолитись i заспiвати там «Христос Воскрес»… Прокоповi не треба цього два рази казати – не до Великодня, а таки на все, залишився би тут… Але як йому, засмоленому, задимленому, та й, правду сказати, вже й обiдраному, в сорочцi виваренiй у товщi, в старих гачах i сердаку, святкувати тут? «Нi, це не може бути»! – сказав собi й одноi днини, не сказавши нiчого, зник… Дивувалася газдиня, що воно могло з Прокопком статися, заходила в голову, де мiг подiтися i чому покинув ii хату. Жде один, ба й другий i третiй день, – Прокiп не вертае… Починае вже й журитися… А Ксеня? Та ходить, якби прибита, мовчить, робота не береться ii… Аж п'ятоi днини з'явився Прокiп. Але не зразу пiзнали його… Зовсiм не той, що був! Усе на ньому нове! Кресаня на головi з трiсунками i павами, черес вибиваний мосяжними гудзиками, така сама ремiнна тобiлка через плече. Та, це не все! Витяг двi хустки, двi попружки й коралi – це для газдинi i Ксенi. А тодi розповiв ось що: Знав, що цей потiк пливе але до великого села Ясiння, а там упадае в Чорну Тису. Пiшов понад той потiк i зайшов у Ясiння. Там можна все купити, щоб лише грошi були, а вони в нього е! От i купив усе, що хотiв купити i тепер вiн тут! Може вже дожидати Великодня i разом з ними святкувати. «Нiт, Прокопе, не лишень з нами двома менi святкувати, буде тут ще хтось. Але хто, того не скажу – вздриш, будеш знати» – сказала газдиня. Дуже задивувався Прокоп, почувши це, але мовчав, не питав, хто буде тут та й ще не один. Одного вечора, коли сидiли коло печi, спитав Прокопко тихо й несмiло: «А що би було, ек би так я захотiв тут у вас залишитися на все, не прогнали би кочергов»? Мовчала на це газдиня, не давала вiдповiди. Тодi Прокiп каже: «Ци хотiли б ви мати мене за зятя, а Ксеня за чоловiка»? На це газдиня: «Не мене, а Ксеню питай уперед, що вона скаже». «Ну Ксеню, що ти кажеш?» звертаеться Прокiп до Ксенi. А вона, спустила очi до землi i ледви чутно каже: «Я, ек скажет мама»… Отак «торгувалися», аж «стокмилися». Газдиня мет мати зетя, Ксеня чоловiка, а Прокiп жiнку… Усiм iм стало легко на душах… Буде так, як усi трое думали, але своiх думок не виявляли… Дiждалися страсного четверга – з'iли вечерю i не будуть уже харчувати аж до ранку на Великдень. А в суботу, перед Воскресенним вечором, гостi! На конях приiхали. Напередi старець у довгiй з чорного сукна рясi, сива борода в нього сягае до колiн. Великий хрест на грудях, на головi висока шапка. За ним старий, сивоволосий газда, а дальше два молодi газди. Газдиня сказала Прокоповi, що це монах-свя-щеник, старий газда – багач-дука з Ясiння, а два молодi газди, це його сини… Всi три передовi ясiнськi газди, Клемпушi, знанi в усiх горах. Газдиня сказала гостям, що цей легiнь – вiн iз Богдана – Прокоп Молдавчук, мае стати ii зятем, якщо Божий старець, монах, повiнчае його з ii Ксенею… Сказала це, вклонилася до землi монаховi й поцiлувала його в руку, те саме зробила Ксеня, а за нею i Прокiп… Всю нiч перед Воскресенням дуже мало спали, бiльше говорили… А досвiта, далеко до сходу сонця, вибралися до церкви в скалi. Там, уперед висповiдав монах усiх – найдовше сповiдав Прокопа. Прокiп признався, що не тямить коли сповiдався. Потiм правив монах службу Божу, заспiвав Христос Воскресе, а з ним заспiвали всi… Посвятили Божi дари, що iх принесла сюди Ксеня в кошику, зачинили дверi святинi i вернули на лужок… Тут «розговiлися», похарчували й дальше в дорогу, в Ясiння, там же також Великдень. Монах обiцяв приiхати одноi недiлi i звiнчати молодята. Клемпушi обiцяли теж приiхати. Почалося готування до весiлля… Дiждалися… прийшла недiлля – буде i в них весiлля. Обое молодята пристроiлися, як годиться до шлюбу. Старий Клемпуш за старосту, сини його – боярами. Монах вiдправив у церквi Богослужбу i звiнчав Прокопа Молдавчука з Ксенею Лукенчук. Вернули на лужок – зайшли в хату. Тепер буде «весiлля» не таке, як у Лугах, чи в Богданi, чи в Ясiнню – не може ж воно вiдбутися з усiма звичаями, Ксеня не мае навiть i дружки, Прокiп нi дружбiв нi свiтилок… Але, славити Бога, е чим погоститися. Усякого добра наготовила газдиня, привезли й Клемпушi, що тiльки могли взяти зi собою на конi, та й немало всяких дарункiв привезли для «кнезя» i «кнегинi». Набувалися тут два днi – третьоi днини побажали гостi молодятам, щоб Бог дав iм iз води й роси, щоб були веселi як весна й багатi як осiнь, посiдали на конi i поiхали. Монах у свою печеру, в якiй прожив багато рокiв, а Клемпушi у свое Ясiння… IX На наступну недiлю оповiла газдиня своему зятевi про себе… Перше сказала, що вона походить iз Лугiв, Матрона Мотюк по неньовi, по чоловiцi Лукенчук – ii чоловiк походив iз Богдана, як i Прокiп. А дальше розповiла як – цього й сама нинi не знае – убивши дупiогуба, сама стала душогубкою. Як, поповнивши душогубство, залишила Луги й усе що мала i втiкла з Ксенею на руках у глибокi гори, в темнi лiси… Йшла понад Бiлу Тису – поки можна було йти понад нею, а потiм на Петрос, аж якось, передершися почерез дебри й нетри, опинилася над невеличким, але дуже бистрим i рвучим потоком… Пiшла понад ним iз бiгом його води… «Думала вже, що тут десь пропаду, загину разом iз дитиною… Молилася до Господа, просила, щоби зглянувся не так надi мною – яж душегубка, велика грiшниця – а над дитиною, невинним сотворiнням… Щастя, що мала при собi кресало й губку, могла розкладати ватру вночi, щоб зiгрiтися – ночi ж холоднi та й оборонятися перед звiрями треба було. Як довго йшла понад той потiк – не знаю. Жила з дитиною бiльше ягодами. Одноi днини, а було це перед заходом сонця, присiла на каменi над потоком голодна й змучена – заплакала, – плаче й дитина. Аж чуе, крiзь шум потока пробиваеться якийсь людський голос… Слiв – хтось спiвае – зовсiм так, як спiвав священик, або дяк у церквi в Лугах. Хто мiг би тут бути й спiвати? А може це лиш так iй здаеться? Але ж нi, хтось таки спiвае. Встае i йде в сторону, звiдки чути голос спiву. Не далеко йшла – побачила на каменi не молодого, але й не зовсiм старого ще чоловiка з довгою бородою, в довгому чорному «сардаку», який бачила в Лугах на священиковi… й великий хрест на його грудях… Сидить i спiвае… якусь набожну пiсню спiвае… Пiдiйшла Матрона д'ньому, привiтала його… Вiн видно здивувався звiдкiль узялась тут у цiй пущi «челiдина» з дитиною на руках… Але про це не питав ii – бачив по нiй i ii одежi, що певно здалеку заблукала сюди. Пiднявся з каменя i казав iй iти за собою. Завiв ii пiд печеру в скалi, казав сiдати на камiннiй лавочцi перед печерою. Пiшов у печеру й винiс iз неi для дитини деревяну посудинку з медом, для ii мами вуджену рибу, й казав харчувати. Потiм дав iм ще щось, бачив що обi – мати й дитина – голоднi. А що було вже по заходi сонця i був уже вечiр, запровадив Матрону з дитиною у печеру й казав, що тут може нiч переспати i вiдпочати. Печера була не дуже велика, на однiй стiнi висiв хрест, на другiй образ Матери Божоi, пiд одною стiною була прича, вистелена сухим мохом. На нiй переспала Матрона всю нiч до ранку. Старець переспав нiч пiд буком. Рано пiшла до потока, вмилася, вмила свою Ксенечку, а тодi пiшла знову в печеру, там приклякла разом iз «печерником» i помолилася. Снiдали-харчували, що «печерник» мав i чим iх погостити мiг… Хотiла Матрона йти дальше. А куди, до кого й за чим, того не знала… Хоч про це не говорила, та «печерник» догадався всего. Казав iй залишитися на два-три днi тут, у нього… Матрона не могла дальше мовчати, розповiла йому все-все про себе – нiчого не притаiла – сказала всю правду… «Божий старець» – був це монах – сказав iй, що пiде кудись i щойно другоi днини верне – Матрона нехай тут сама «газдуе» i дбае, щоб не була голодна нi вона, нi дитина. Вернув – але не сам – iз ним прийшов якийсь старший вже газда й два легiнi. У всiх них були повнi бесаги… А що в них було, про це довiдалася Матрона пiзнiше. На другу днину досвiта пiшли всi понад потiк – зайшли на оцей луг, де тепер хата й «газдiвство» Матрони. Той газда, що його привiв монах, це був Клемпуш, найбогатший «дука» в Ясiнню, а два легiнi – його сини. Вони то побудували на лужку зразу колибчину для Матрони, а потiм прийшли з «майстрами» й збудували оцю хату. Тодi, за першим разом, принесли в бесагах усякi харчi, так що не голодувала нi Матрона, нi ii Ксеня. Коли ж була готова хата з клiтями й колешнями при нiй, пригнали сюди корову й двi козоньки й привезли на конях усякого добра й харчiв стiльки, що це могло вистарчити на всю осiнь i зиму… Знала Матрона, що все це зробили Клемпушi, та й не лише вони самi, але й другi газди з Ясiння, за намовою Божого старця. «Ясiнцi» дуже любили його й шанували, та й у всьому виконували, що казав. Через рiк-два мала Матрона все – комори були в неi i зброя… Була зброя – було й мясо зi звiрини, були й шкiри з неi… Матрона була добрим стрiльцем. Клемпушi вiдвiдували ii – навiдувався до неi i Божий старець. Учив Ксеню спiвати набожнi пiснi, оповiдав iй багато зi святого письма – бiблii i евангелii. А раз, у недiлю, казав Матронi взяти Ксеню i йти за ним потоком… Завiв iх у ту святиню в скалi, де потiм звiнчав Прокопа з Ксенею… Там вiдправив Службу Божу, молився довго й глибоко, казав i Матронi молитися щиро, потiм висповiдав ii i запричастив. Сказав: Матрона поповнила тяжкий грiх – сама засудила опришка на смерть i виконала засуд, сама помстилася на ньому, а Бог сказав виразно, щоб люди залишили суд йому, помсту теж… Але Бог милосердний – може простить Матронi душегубство… Треба молитися, благати його й жити по його заповiдях i законах. Про ту скельну святиню оповiв монах, що ii викули в скалi люди, якi тут давно-давно жили, але правдивого Бога не знали, не були християнами – поганами були… Вони то викули у скалi святиню для свого великого божка Перуна… Наповнили ii усякими скарбами, тi скарби е там i сьогоднi. Але глибоко пiд святинею, там друга святиня, однак неприступна, в неi не молсе нiхто зайти, вона заворожена й заклята. Пiзнiше, коли правдива вiра, та наша християнська, зайшла сюди в гори, християнськi монахи зайняли цю, колись поганську святиню в скалi й жили тут поки всi не повмирали. Лежать вони в тiй пiдсвятинськiй скальнiй печерi, до якоi не може нiхто дiстатися… Хоч мертвi, але сторожать тi скарби, що там нагромадженi… До якогось часу… Оце все розповiла тепер Матрона своему зятевi Прокоповi… По довшiй задумi додала, що вона почувае себе тут дуже щасливою, лише не знае, чи справдi Господь простить iй ii великий грiх… Душогубство… Це ж страшний грiх!.. А тут, на цьому лужку, вона як у раю. Вона – це справдi частина цих гiр i лiсiв. Розумiе iх мову, ту зимову, грiзну, страшну i ту лiтню, соняшну, пахощами переповнену… Знае всi таемницi оцих гiр i лiсiв i все-все, що живе в них… Нема тут нi зiлля, нi корiння, яких би вона не знала… Знае добре, що воно й проти якоi хвороби помiчне. Ба – вона знае джерела зi всякими, лiкувальними водами – все, все знае… Нераз приходять до неi потребуючi ii допомоги люди, а вона всiм помагае… Говорять, що вона знахорка, ворожбитка, а це все неправда – вона лишень знае те, що криють у собi лiси й гори для людських немо-чей i хворiб i тим людям помагае. — X Став Прокопко газдувати на лужку. Казав колись неньо, що з його Прокопка не буде газди… Помилився… Сам собi не повiрив би, як би побачив, що за газда його Прокопко тут, над потоком, на лужку, в лiсовiй, базлюднiй пущi! Поширив лужок у право й лiво – спалив багато дерев у довколiшньому лiсi i викорчував «пняки» – е в нього просторi царинки з буйними травами, е не одна, а кiлька коровок, е i овечки, ба е i кiнь, на якому вiдвозить до продажi шкiри з уполюваних звiрiв. Усе, все тут е, чого лише може забажати душа. А Ксеня його, мама любить iх обое i допомагае iм не лише працею рук, але й голови – радою i порадою. Дав Бог молодим Молдавчукам двох синкiв, а Матронi внукiв, Петрика й Стефанка. Здоровi хлопцi, ростуть на перегони з молодими буками над потоком. Радiе душа, дивлячись на тих двох «легiнчикiв» розумних i до всього «похопних», послушних i над все вiдважних… Петрик i Стефанко це найбiльшi скарби баби Матрони! За ними скочила би в бистру воду, боролась би голими руками з ведмедем. Їх похрестив Божий старець, вiн навчив iх молитися, iм оповiдав усе те, що в Бiблii i святому письмi. * * * Помножувалось багатство Прокопа, росло його газдiвство, а з ним i його сини. Стефанко любив газдiвство, а Петрик лiс, усе тягнуло його з пушкою в лiси… А оба були легiнi, що любо було глянути на них… Не дивно – сини гiр! Смiливi, вiдважнi й сильнi, звиннi й поривистi… Одним словом, чорногiрськi вiрли! Потiха i гордiсть для «старинi». Вiдвiдував нераз Прокiп iз синами Божого старця в печерi, бував iз ними в старого Клемпуша в Ясiню. Клемпуш був вже дуже старий, здавалося, що мохом порiс, але розум у нього не старiвся, був умом той самий – ясний, здоровий, усiм придатний i помiчний… Вперед умер Божий старець у печерi, а потiм, геть пiзнiше, пiшов за ним старий Клемпуш. А на лужку було все по давньому: плило життя, як вода потока, шумiло шумами лiсiв, заквiтчувалося чiчками царинок на лузi, чергувалося iз порами року… - Стефанко помагае неневi газдувати, в усьому виручае його – буде мав Прокiп колись кому передати газдiвство. А з Петрика не буде газди, – що нi, то нi! Його «газдiвство» – гори, лiси, верхи, полонини… Там вiн днював би й ночував… Тай знае вiн усi тi гори з лiсами, поточинами, облазами й нетрями, сиглами й полонинами, знае, де яка звiрина побувае – усе вiн знае… XI Була раз соняшна, погiдна, лiтня днинка – десь так коло Петра-Павла було це. Але якось – а може воно так видалося – сонечко тоi днини скорше схопилося з нiчного сну й зразу таки сильно пригрiло. Душно й парно було… Пильноi роботи в хатi, нi коло неi, не було – до сiнокосiв ще кiлька тижнiв… Петрик намовив Стефанка йти в лiс – уполюють якого сернюка, а може й ще дещо. Пiшли. Взяла й Ксеня кошiль в руки та пiшла на афини. В хатi залишився Прокiп з тещою Матроною. Найшли собi якусь робiтку. Без працi, з заложеними руками не вмiють сидiти, нi Матрона, нi Прокiп. Душно й у хатi, хоч дверi до неi вiдчиненi. Нараз чути верхами якийсь дивний, приглушений шум… Що це? Це вже не шум, а тут стае в хатi зовсiм темно. Небо з сонцем покрила чорна густа хмара, а тут i рев, а шум над горами щораз голоснiший, страшнiший, несамовитий… А з чорноi хмари – дощ! Нi не дощ, а злива! Ба й не злива, а то певне сама хмара вiдорвалася вiд неба й водою залила все – верхи й долини… Вже не з хмари самоi несеться шум, нi, це заревiли й заклекотiли води потока. Його брудна, глиняна вода котить каменюки величини хати, несе вiковi дерева з гиллями i корiнням. Рев, клекiт, шум. Вже й гори валяться… Он там зiсунулась гора на потiк i загатила його воду. Та в нього страшна сила! Ось уже несе на своiм спiненiм хребтi землю, камiння i дерево з тоi гори… Здаеться, кiнець горам. А може й кiнець свiту. Довкола хати вода – сягае вже до вiкон… Знають Матрона й Прокiп, що кiнець iх життю, не вiдзиваються одне до одного… Попадали на колiна, хрестяться, дожидають смерти… Видно таку смерть призначив iм Господь. Аж тут збуренi води потока вже довкола хати. Хвилина й розбурханi хвилi ударять камiнням i деревами в хату… Ще хвилина й хата разом iз Матроною i Прокопом зникають – з грюкотом i клекотом понесли iх грiзнi филi повенi… Пронеслась плова понад Чорногору. Оба сини, Петрик i Стефанко, вiдшукали маму Ксеню в скельнiй печерi. Там пересидiли до вечора й перебули в нiй нiч – iти д'хатi, про це не можна було й подумати… Потiк, за яким хата, не потiк, а рiка – ii не перебристи! Другоi днини пiшли в сторону iх лужка. Станули на одному верху й глянули туди, де iх хата, а в хатi баба й неньо… Не видно iх хати, нема й лужка… Заламали руки, Ксеня упала зомлiла. Нема лужка, нема хати, не видно старинi… Там гори каменюк i грубi пнi дерев… Та й дiстатися туди не можна, потока-рiки не перейти, нi перебристи. – Та й до чого й до кого йти там? Усе зникло, нiчого нема, якби нiколи й не було. Там нi лужка, нi хати, нi людей у нiй… Це хмара обiрвалася була над Чоногорою. Такого страшного хмаролому над горами нiхто досi не пережив тут – найстаршi люди не «темили» такого «нещiстя» – такоi страшноi кари Божоi. «Так – Божа кара була це» – сказав Молдавчук, подумавши… Може так покарав Господь Матрону й Прокопа за iх грiхи – Матрону за душогубство, Прокопа за опришкiвство, може й за мадярочку?» - А може це Господь пiслав Матронi i Прокоповi таку покуту, щоб вiдпокутували тут своею наглою, несподiваною страшною смертю грiхи своi i станули б перед Ним чистими, безгрiшними? Може – не нам це знати!.. Стефанко Прокопiв вернув у гнiздо, з якого вилетiв був колись його неньо, у Богдан. Привiв сюди й свою маму Ксеню. У Богданi оженився i газдував. Добрий i статечний газда був цей Стефан Молдавчук – мiй предок… А Петрик? Той пропав десь у гiрських неграх – нiхто не чув за нього. Там, де був лужок над потоком, а на ньому хата Матрони й газдiвство Прокопа Молдавчука, самi каменюки, великi й малi. Каменюками привалена й церква в скалi над потоком – нiхто не найшов би ii, анi дверей до неi. Саме величезне там камiння, обросле мохом». Спитав би хто, звiдки ж усе це знав старий Молдавчук Іван – знав i переповiв? Все це знав i розповiв Стефанко Прокопiв – знав усе вiд баби Матрони й неня Прокопа… На кiнець своего повiстування додав старий Молдавчук: «Де був лужок i хата над потоком, там сегодня «озеро»-гать, чи як кажуть «клявза», що називаеться Лопушанка… Таких «гатей-клявз» багато тепер у наших горах. Побудували iх мадяри на обох горiшних Тисах i на iх притоках, а кожна з них мае якусь назву, звичайно вiд потока: Дощiна, Апшiнец, Стебна, Лазищiна, Говерля, Квасна, Стоговець, Лозин, Щавул. Набудовано багато тих гатей, щоб задержувати води потокiв, а потiм на iх пiднесених, спiнених хвилях сплавлювати дерево, скарби наших гiр»… Так закiнчив старий Молдавчук свое «повiстуванечко»… «Лiсовик» І Ще одно оповiдання Івана Молдавчука, яке заховалось в моiй пам'ятi, а було про гуцула, який бiльшiсть свого життя провiв у лiсi, тому й прозвали його Лiсовиком, або Самот-ником, а то й Вiдлюдком. Про нього оповiв Молдавчук те, що чув колись хлопцем вiд свого дiда. — Жив трохи подальше вiд Богдана багатий газда, Іван Салагаш. У нього був, як сокiл ясний, син Никола. Салагаш i всi його, жiнка й дiти, були дуже побожнi i богобоязливi, нiколи не опускали богослуження, хоч було iм до церкви в Богданi таки добре далеченько. У Бонсiй боязнi вихований був i Никола. Прийшов для Николи час думати про женячку. Ото впала йому в око гарненька бiлявочка, Єленка, донька годного газди Олекси Ковачука. Полюбила й Єленка Николу, покохались обое – як то кажуть не на життя, а на смерть! Але в життi на цьому свiтi бувае усяко… Не все дiеться так, як люди задумають собi. Своеi долi нiхто не може передбачити. Отаке сталося iз Николою i Єленкою… В Єленку влюбився другий легiнь, Дмитро, син Степана Лопушника – а той Лопушник, треба знати, був великий мольфар, планетник i ворожбит. Знався з нечистими силами й потрапив усе зробити – бiльше злого, нiж доброго. Мав велику силу, а вiд кого? Звiсно вiд щезникiв, а може i вiд самого Арiдника. Люди не любили того Лопушника й боялися його, здалеку виминали його хату. Заслав Салагаш сватiв до Ковачука – домовились i договорилися, чи як кажуть – «стокмились» – лагодяться до весiлля. Радiють Никола i Єленка – ось-ось i звiнчаються. Дiждалися весiлля… Радiсна днинка Божа – до шлюбу iдуть Никола i Єленка на карих бистрих конях, за ними бояри i свiтилки й весiльнi гостi з музиками – всi теж на конях. Стрiляють дружби з пiстолiв, iде гомiн верхами й долинами, а сонечко свiтить i грiе, нiби й воно веселиться i радiе… Аж тут, нараз, що це? Десь iз самоi Чорногори нахлинула темна, аж чорна хмара й закрила сонце, стало темно, як уночi. А тут блискавицi i громи, зливний дощ iз градом… Трясуться, валяться гори вiд громiв – громове пекло над горами – грiм за громом… А тут блискавиця прорiзуе темiнь, а за нею грiм… Цей бизiвно з самоi Говерлi. Усе заглушив, усiх страхом наповнив… Ударяе грiм у весiльну гущу, конi стають «диба» iржать скидають з себе iздцiв… Упала з коня i Єленка – княгиня… Але ж i ii кiнь на землi… Що це, що це? Припав до Єленки на землi Никола, пiдносить ii, а вона?… Зачиненi очi, опавшi руки й ноги – мертва? Нi, цьому не повiрить Никола… Пригортае ii до себе, говорить до неi, а вона мовчить. Не вiдозветься, нi не промовить… ii убив грiм. Але ж цього не може зрозумiти Никола, це не може вмiститися в його голову. Носить ii на руках i говорить до неi солодкими словами. А вона мовчить… Ледви якось вирвали ii з його рук. Занесли ii в хату. Весiльний хоровiд перемiнився в похоронний похiд. Що дiялось тодi, цього не переповiсти словами. Це можна лишень виплакати сльозами. Вiстка про страшне чудо-диво в Богданi рознеслася по всiх селах над обома Тисами й поза ними. Єленку похоронили. З найдальших закутин гiр були люди на ii похоронi. На мiсцi, де вбив ii грiм, поставив ii неньо камiнний хрест. Вiн стоiть там i по нинi. Довго, довго, не переставали люди говорити про ту страшну, жесну громову «причку»… Знали добре, хто спричинив ii, хто послав громи на весiльний похiд Єленки i Николи. Хто ж би, як не мольфар Лопушник? Вiн – i нiхто другий! Вiн же вмiе викликувати блискавицi i громовицi, видобувати з озер ледянi брили й розбивати iх на куснi граду й наводити на гори й людей нещастя… Вiн то, бизiвно, сказав собi: «Не буде Ковачукова Єлена моею невiсткою, не буде й жiнкою Салага-шового Николи» – й наслав на неi грiм, а з ним i смерть недалеко церкви, де мав вiдбутися ii шлюб iз Николою. А що ж дiялося в душi i серцi нещасного й бiдного Николи? Довший час не був сам собою – ходив як запаморочений, чи заворожений, якби йому щось у головi помiшалося, а в серцi поклав хтось брилу леду, або привалив його камiнням. Куди не ходив, куди не блукав, а все щось тягнуло його пiд хату Лопушникiв. Куди б не повернувся, з усiх сторiн чуе дивний голос, а все той самий. Помстить, помстить, за Єленку бiлявеньку, за зiрвану чiчку, за пострелену зазульку – помстить! А потiм шепче щось: помста – це ж грiх – помсту залиши Боговi… І так отой голос i той шепiт мутить йому розум, роздирае серце, молотами б'е по головi… Раз перемагае голос, раз шепiт… Так мучили його, аж поклали на постiль. Довго лежав без пам'яти, не дуже далеко вiд того, щоб пiшов на цвинтар до Єленки. Але якось пiднявся з постелi, виздоровiв. Але ж тепер чуе лишень голос про помсту, не чуе вже шепоту проти помсти… Понесло його щось на стежку до хати Лопушника… Стрiнув його сина, стрiлися оба бартками, зударилася сталь у сталь, посипались iскри… Не знав Никола, звiдки взялися в нього сила i звиннiсть… Лють i жадоба помсти насталили жили i м'язи в його руцi. Але все ж таки не легко й не скоро поконав молодого Лопушника. Вкiнцi розлупав йому барткою голову i вiн упав на землю залитий кровю. Занiсся Никола нелюдським смiхом. Кров, що ii побачив, вiдобрала йому розум, убила думку в головi. Роз'юшеним звiрем побiг у сторону хати Лопушника. За хвилин двi й обняла полумiнь хату й другi будiвлi Мольфара. Зареготався несамовито Никола й побiг геть… Побiг, куди ноги понесли його. З того часу нiхто вже не бачив його в Богданi. Бiг Никола, втiкав у глибокi гори, в темнi лiси. Нелюдська страшна сила гнала його все дальше й дальше. А за ним гналася вся гiрська й лiсова «нехар» – чорти, вiдьми, упирi, вовкулаки. Смiялися, реготали, кричали, ревiли, свистали й сичали… Не давали Николi пристанути, вiдотхнути й припочити. Аж над якимось потоком упав зовсiм обезсилений i вснув. А потiм, уставши, бiг дальше, не знав рахуби нi днiв, нi ночей. Аж раз, коли смертельно втомлений уснув пiд ялицею, наскочили на нього опришки: пробудили його й поставили на ноги. Ватажок почав питати хто вiн, звiдкiля i що тут робить. Та Никола не вмiв нiчого сказати йому – вiн утратив пам'ять, забув все… Але його вподобав собi ватажок i забрав iз собою. Так то Никола став мимохiть опришком… Мимохiть? Нi! Коли почав приходити до себе й почала вертатись його пам'ять, подумав, що мiсце для нього тепер лише в опришках… Став навiть одним iз найкращих опришкiв у ватажка, який його дуже полюбив. Куди то не ходили опришки, а з ними й Никола! Бували по всiх ближчих i дальших мiстечках, бували в Сиготi, в Сатмарi, а навiть i в Дебречинi. Грабили замки мадярських панiв, бували в Молдавii, у Волошинi та в Семигородi, вiдвiдували панiв i по ляцькiм боцi. Привик Никола до опришкiвського життя, але куди не ходив, де не бував, своiх гiр не забував, казав, що нема в свiтi краiни, яка могла би рiвнятися красою з його Бескидом. Нераз збирала його охота покинути опришкiв i осiсти десь пiд Чорногорою i нiколи не розлучатися з горами, але знав, що вiд ватажка не втекти й не сховатися, найде й пiд землею i топором на куснi порубае – посiче… Хто раз пристав до його шайки, все одне, що душу злому записав. А ватажко мав щастя: Всi походи й напади вдавалися йому, а це щораз бiльше роззухвалювало його. Коли ж удалося йому здобути й ограбити замок одного мадярського графа за Сиготом, вiд того часу почав думати, що в нього непереможна сила й що захоче, те й виконае. А були на Мадярщинi золотi банi – були там копальня золота й менницi, там перетоплювано й вироблювано золото на грошi – таляри й дукати – там була й скарбниця Мадярщини – але все це було в замку, на високiй скелi, а замок був обведений грубезним муром iз залiзними сильними брамами. Дiстатись туди було майже неможливо – замку сторожили жандарми i вояки. І от ватажок опришкiв вбив собi в голову думку, що здобуде той замок i забере з нього всi великi скарби. Мусить це зробити – думав днями й ночами про це… Всю зиму робив приготування до нападу на Золоту Баню… Дiждався весни. Ладиться до походу на замок-скарб-ницю… Одного ранку вирушив ватажок iз своiми опришками на Золоту Баню. Всi озброенi пушками, пистолями й важкими топорами. Йшли дуже обережно лише ночами, вднину припочивали, спали. Нiким неспостереженi пiдiйшли пiд замок. Із великим криком i вереском кинулися на сторожу – кiлька годин тривала затята боротьба. Перемогли опришки – радiе ватажок. Тепер тiльки розбити одну-двi брами, але це не легко. Не вдiють багато важкi топори, а мури високi, не перелiзти iх… Залишають опришки брами, пiдносять пiд мур, що тiльки найдуть, думають таки через мур достатись до середини замку. Не знають, що там повно воякiв. Вони причаiлись – коли ж опришки пробували видрапатися на мур, посипали на них градом куль. Та це б нiчого… А то вiдчиняеться одна, потiм друга брама, а крiзь них сотнi воякiв випадають на опришкiв. Почався – не бiй, а страшна рiзня… На одного опришка кiлька «катунiв»… Але опришки дуже дорого продають свое життя! Сам ватажок положив трупом з десяток воякiв… Гори трупiв пiд мурами замку – полягли майже всi опришки – поляг i iх ватажок. Никола, важко ранений, лежить i стогне… Добив би себе, але не мае чим… УтратиЕ пам'ять, очутився потiм у темницi… Так то закiнчився напад опришкiв на Золоту Баню… ii здобув пiзнiше Олекса Довбуш… Але здобув не силою, а хитрощами i пiдступом. II Опришка Николу занесла сторожа замку в темницю i кинула на пiл. Був довгий час без пам'ятi, а там очуняв, став думати, знав – його чекае шибениця. Перед його очима стануло все його життя, а за нього жде його тут шибениця, а там Божий Суд. Пригадав собi молитви, яких колись навчила мати й почав молитися… молиться щиро, гарячо… А потiм запав у твердий, мертвецький сон. У снi мав рiзнi привиди… Оце стае над ним його Єленка, нахиляеться, гладить його кучерi. А за нею янголи. Чуе шепiт, розумiе кожне слово: – Николко, будь спокiйний, твоi молитви вислуханi, не повiсять тебе, будеш жити. Але самою молитвою не можна спокутувати грiхiв – iх мусиш спокутувати у твоiм дальшiм життю!.. Заскреготав другого дня ключ у дверях. У темницю ввiйшов сторож, поглянути мабуть, чи опришок живий ще. Пiдiйшов до Николи та з цiлоi сили копнув його ногою. Прокинувся Никола, ловить сторожа за ноги й валить на землю… Затикае йому рот, щоб не кричав i б'е по головi так, що той тратить пам'ять. Рве свiй сердак на куснi, щоб мати чим зв'язати сторожевi руки й ноги, а з нього здирае «катунський одяг» i бере на себе, забирае вiд нього i пiстолю – придасться… Зачиняе сторожа в темницi, а сам на коридор, з нього на подвiр'я. Нiхто там не завважив його, тим бiльше, що тоi днини було якесь велике мадярське свято й уся сторожа замку пила вино, спiвала й танцювала… Певно й той сторож у темницi не був тверезий… Брама в мурi була вiдчинена й Никола легко дiстався за мур на волю. Надiя на Бога – не повисне на шибиницi, буде жити. Сам собi дивуеться, звiдки взялася в нього думка й сила повалити сторожа на землю й утекти з темницi… «Бизiвно» нашептали йому все те тi нiчнi привиди, що вiдвiдали були його в темницi… Куди йшов – нi, не йшов, а бiг – того не знав, як i не знав, як це сталося, що не чув болю з ран, а бiг, як би щось його несло все дальше й дальше… Здавалося, що якась невидима рука веде його незнаними полями, лугами й лiсами. Як довго бiг, того не знав. Аж опинився у якiйсь темнiй печерi… Напiвмертвий упав i вснув, чи може завмер… Щойно десь на другий день очуняв, але не нав, днина це, чи нiч – не знав i де вiн i що з ним дiеться. Аж геть пiзнiше почало прояснюватися в його очах… Побачив над собою старого-старезного дiда… Весь оброслий сивим, аж бiлим, довгим волоссям: здавалося це не волос, а довгий мох на ньому… Стоiть, усмiхаеться… «Що – налякався старого дiда? Не маеш чого лякатися, тут ти безпечний, нiщо тобi не грозить». — Нагодував Николу чим мав, а потiм оглянув i обмив його рани, понатирав рiзними мастями та дав напитись води, яка влила в Николу силу й охоту до дальшого життя. Мусiв Никола розповiсти старцевi всю правду про себе. Все розповiдав, а старець слухав i покивував головою. Про себе старець нiчого Николi не сказав – нi тепер, нi пiзнiше… Сказав Николi, що мусить перебути з ним у печерi довший час, але як довго, не сказав… Поки не вiдмолить i не спокутуе своiх великих грiхiв. Почав навчати Николу – вчив усього, що сам знав, а знав вiн дуже багато такого, чого другi не знали. Всього того навчав Николу, але був дуже гострий – жарту не було в нього. Вiн не лише вчив його, але й накладав на нього важку покуту за грiхи й наказував зчаста молитися, поклони бити й говiти. Никола виконував усе охiтно й без нарiкання. Знав, що всiм цим вiдплачуеться за чудесне врятування вiд мадярськоi шибеницi. Як довго був Никола в печерi старця, того не знав. Але одного вечора сказав печерник, що вже може вiдiйти вiд нього в своi гори, вiн хоче дальше самiтно жити i в самотi свое життя закiнчити. Нема в свiтi нiчого цiннiшого понад самоту. Сам Господь любить у самотi перебувати, на самотi сотворив Бог увесь свiт. Самота родить думки, а з думок повстають слова, зi слiв учинки. Зродженi на самотi думки вiдривають вiд землi, окрилюють i пiдносять до сонця… «Знаю, знаю – говорив – усi горени люблять самiтне життя, в зимарцi, високо у верхах, на полонинах, чи зимою в шаласi, полюючи на лiсну звiрину. Люблять i далекi самiтнi мадрiвки мовчазними лiсами й темними зворами. Полюбиш i ти самоту, як полюбив я ii. Прощай! Іди й не забувай того, що чув i бачив у цiй печерi. До смерти не забудь i май завжди на тямцi, що воно не е так, як люди думають. Вони вiрять, що е лише один свiт – земля, по якiй вони ходять; нi! – три свiти сотворив Господь: наземний, пiдземний i надземний. Наземний знають усi, але пiдземний мало хто вмiе зглибити й заглянути в нього, не кожному й дано пiднести очi свого духа й заглянути в той третiй, безконечний свiт над землями й водами… Щасливий, хто потрапить пiзнати тi три свiти й жити в них. Будь ти тим щасливцем»!.. Розпращались, печерник i Никола… Старець не вiдпустив вiд себе Николу з голими руками, дав йому, що мiг дати, а передовсiм важкий топiр i кресало з губкою. Йде Никола в своi гори зеленi. Передумуе все те, що чув вiд старця в печерi, передовсiм те, що лише на самотi можна завжди з Богом пробувати, та що тiльки в лiсi можна найти спокiй i правду життя… Нема вже того Николи, що був колись… Нi того, що iхав на конi до шлюбу з Єленкою, нi того, що був у опришках. Старець переробив зовсiм Николу. Оленем iде, скаче з верху на верх, з груня на грунь, а з кичери на кичеру, а все вище й вище. Так! Але ось за ним бiжить уся гiрська нехар i нечисть – бiжить, верещить, вие, заводить, а то й регочеться, зубами скрегоче, з рота вогнем дише, з очей iскри сипле, а поперед нього танцюють щезники з вiдьмами, намагаються i його взяти в танець, а то й ловлять за ноги, щоб повалити на землю i не пустити в дальшу дорогу. Та даремнi iх намагання! Печерник навчив Николу, як вiдганяти вiд себе погань i не даватися iй… Але, як був уже пiд Чорногорою, зловили його за руки щезники, а на плечi вискочила стара вiдьма й хотiла затягнути його в озеро. Никола й сам не знав, як вирвався вiд щезникiв, а вiдьму стряс iз себе в озеро. Але ж iз озера почало вилазити всяке гадя i до Николи. Щастя, що в нього був топiр – ним повiдрубував гадюкам голови, а коли потiм вилiзла з озера страшна потвора, вiн вибив iй топором зуби, а сам утiк на скалу. З рiзними пригодами добився Никола в Чорногору, там найшов для себе «осiдок» у лiсi пiд Петросом. «Тут осяду – тут буду жити, поки дозволить Господь» – сказав Никола… Збудував собi хату – колибку з грубезних бервен i покрив ii теж грубими, коленими дошками i важким плиттям. Без цього не вдержалась би криша перед верховинними бурями. Вiкон у колибi не було – на ii серединi горiла вiчна жива ватра й давала свiтло i тепло. Тут, у цьому лiсi, у хатi-колибчинi, був Никола, як казав, у себе дома. Не лякався нiчого й нiкого, одного хiба Господа. Вiн уже не Никола з Богдана й не бездомний опришок, нi, вiн тут Лiсовик i мае неабияку силу – може деревину, яку обiйме руками, вирвати з корiнням, може дужатися i з ведмедем. Задомовився у своiй колибi у «своему» лiсi – тут йому жити, тут i вмирати. Вiн справжнiй Лiсовик, син Чорногори й лiсiв довкола неi. Полюбив лiс пiд Петросом i зжився з ним… Лiс для нього рiдний батько, друг, приятель. Пригортае його до себе, голубить i пестить, дае розраду й потiху, хоронить вiд бурей i снiговiй, вночi колише до сну. Лiс жив своiм життям, давав жити i своему Лiсовиковi, Николi. Разом iз лiсом переживав Никола його перемоги i поразки, лiс хоронив зимою в час бурей, в лiтi в пору громовицi; бачив, як у ньому гинуло старе й народжувалось нове – знав, що лiс це не лише мiсце спокою, але й поле бою. Разом iз лiсом, жив, шумiв, говорив, то завмирав, то оживав, то засипляв, то прокидався… Лiс був для Николи й церквою, повною спокою i тишi, та й ангельського спiву i приглушених молитов. Так, так, лiс це справдi дбайливий батько. Хоча багато в нього дiтей-дерев, але вiн за кожне дбае, жадного не забувае, для кожного вiдповiдне мiсце життя пiдбирае… Де посадить бука, там немае мiсця для смереки, де росте смерека, там не мiсце для ялицi, де береза там нема клена, чи явора… Та й знае лiс, коли мовчати, а коли кричати, коли шептати злагiдна, коли шумiти грiзно – вмiе спiвати, вмiе i плакати, радiти й смуткувати. Лiс як i чоловiк – мае свою молодiсть: буйну, розгукану, мае i старiсть: повалену, спокiйну… Та найважнiше: лiс умiе заклято мовчати – вмiе заховувати таемницi. Раз переданих йому таемниць не зрадить. О, нiхто не мае стiльки таемниць, що iх мае карпатський лiс i нiхто iх так не сокотить, не береже, як вiн! Скiльки в ньому от хоч би людських костей, що бльшi i грубшi вiд костей теперiшнiх людей. А звiдки вони взялися, як iз ким зводили смертельнi боi, це знае тiльки лiс, знае i мовчить, покривши iх корiнням дерев i мохом… Багато в лiсах i звiринних костей, i рогiв… Кажуть – жили тут давно звiрi, яких нема вже тепер, звалися дзембри, чи зубри – жили й буйволи та дикi конi, в печерах мали своi сховища страшнi змii-смоки. Сьогоднi нема iх уже, а печери, в яких жили, закритi лiсом. Та й скарбiв усяких в лiсах багато, але вони закритi й захованi так, що людське око iх не догляне, а рука не досягне. Попав був раз Никола в печеру зi скарбами, закриту темним лiсом, чого вiн там не побачив, але що ж – коли вийти з тоi печери не мiг… Був би там навiки залишився, як би не якась невидима рука, що вивела його з тоi печери й шепнула в ухо, щоб держався здалеку вiд того, що лiс закрив. На скельних верхах-шпилях, над глибокими пропастями височiли колись могутнi замки, а хто iх там побудував, нiхто не знае, а в них духи, що нераз у часi бурей кричать i заводять, то плачуть, то регочуться, у темнi ночi свiтять огнистими очима i страху наганяють… А порослi й зарослi темним лiсом. Попав був раз Никола в руiни такого замчиська там десь на Шпицях, щось занесло його туди. Був би там пропав, але пригадав собi «науку» старого печерника, його примiвки, ворожбу, закляття i чари й це вивело його з руiн на Божий свiт. Не любив лiс тих, хто намагався пiзнати його таемницi, за це нераз карав iх. Зайшли в його глибини й не вийшли з них нiколи. Любив Никола лiс, о, ще й як любив, але старався i дбав, щоб його не розгнiвити й не наразити собi. Самотником прозивали його, та ним вiн не був. Бо, чи справдi жив самотою? Нi! Яка ж це самота, коли довкола нього все жило й говорило, спiвало й грало? Не лише лiтом, але й зимою. Лiтом звенiли полонини голосами сопiлок i флоер, грали рогами й трембiтами, зимою ревiли звiрi й вили голоднi вовки, голосами бурi стугонiли лiси… Як десь там, де жили люди, так i тут, усе ворушилось, усе чергувалось, добро й зло, палка любов i iскриста ненависть, радiсть i смуток, плач хмар i смiх сонця, безжурнiсть i турботи, громи й блискавицi, та й райдуга над верхами… Нi, не був самiтним! Його вiдвiдували лiсовi звiрята, не лише сарни й оленi, але й вовки й лиси, часом навiдувався до нього й вуйко-ведмiдь, забiгали в його колибу зайчики, а куницi i бiлочки вискакували йому на плечi. Прилiтали до нього й вiрли, що гнiздились недалеко на Шпицях. Никола говорив до них – вони розумiли його, а вiн iх. Минав час, Никола старiвся, але не скоро, поволеньки, помало… Рознеслась по горах чутка: Пiд Петросом живе великий чародiй, планетник, ворожбит, заклинач, знахор i вiщун… І так воно було справдi, але як воно прийшло до цього? Ото вишукав Никола насамперед дев'ять таемних, заклятих, чудодiйних головиць-джерел, якi витрискували з темних, лiсами закритих скель. Ходив до них перед сходом сонця, змивав себе тою джерельною водою i зачерпав, води в глечик. Ходив до тих джерел через дев'ять днiв, зливав себе водою i в глечику приносив у колибу… Заки скоштувати тоi чудодiйноi, живоi i животворноi води, говiв усю добу й молився. Щоб вiдвiдувати чистi, з живою водою джерела й пити чисту воду з них, треба самому бути чистим тiлом i душею. Це знав Никола i старався жити в згодi i приязнi з усiма духами гiр i лiсiв, а тi давали йому силу й розум та не закривали перед ним усiх своiх таемниць. Вiн знав навiть, де мае свiй палац Король гiр i де трон Царя лiсiв… Знав, де ростуть чудодiйнi зела й чар-квiти цвiтуть i де шукати лiкувального корiння. Мiг вилiкувати кожну хворобу й болi та вiдвернути тучевi хмари. Все мiг Лiсовик… Никола. Тож i не диво, що до нього заходило щораз бiльше людей з усiма потребами i розносили по горах славу про чародiя Лiсовика пiд Петросом… А тут сталося ще й таке: Зайшли аж у Чорногору чужi зайди-пани на полювання. Побачивши iх, попав наш Лiсовик у велику лють. Чуе голоси ловецьких рогiв, чуе i вистрiли; буриться у ньому кров, затискае кулаки, скрегоче зубами: «Не будете зайдеi по наших горах ходити й нашу звiрину стрiляти, нi, нi, не буде цього!» Вийшов на горбок за своею колибою i звертаючись на всi чотири сторони свiту, почав махати руками й щось говорити, а за якийсь часок усi гори й лiси почали вкриватись густою, темною, непроглядною негурою-мрякою, стало зовсiм темно, на крок нiчого не видно. На гори паде «мреч», а на ловцiв страх… А там блискавицi, громи й зливний дощ… Не знають ловцi, що робити й куди дiватись… От «полювання», от Чорногора! Бодай були ii не бачили й не знали! Потрапили якось пiдойти до колиби Николи. Стало дещо прояснюватись, а за тим показалось сонце… А тут, що це? Отам два великi ведмедi, а за ними вовки й другi звiрi, зовсiм близько. Нацiляються на них ловцi, але що це? Пушки не випускають зi себе куль, не стрiляють… Нi одна пушка не вистрiлюе! Лютiють стрiльцi, скаженiють – не вдiють нiчого… А Никола радiе, пiдсмiхуеться. Це ж вiн «замовив» пушки зайдеям… Усмiх Николи завважив один iз стрiльцiв, пiрвала його лють, пiдняв руку, щоб ударити Николу в лице. Ага, вдариш! Щось скрутило йому руку – нi, не вдарить… «Чари, чари!» закричала чужа, панська нехар i розбiглася – повтiкали, хто куди мiг. А нашого Лiсовика як би хто на сто коней посадив, не тiшиться, не смiеться, а таки регочеться: «Не скортить вас зайдеi, другий раз заходити в Чорногору» – говорить сам до себе. Дуже скоро рознеслась про це чутка по всiй Верховинi – Никола вкрився великою славою… Так провчив вiн розуму зайдеiв. Давав собi раду й зi злими духами й усякою нечистю, тiльки не легко було вiдогнати вiд себе Лiсних i Мавок. Вони заходили найчастiше весною пiд його колибу, в прекрасних зелених строях, iз вiночками на головах, краса, що не можна було вiдiрвати очей вiд них! Смiялись, спiвали й танцювали та й руками й очима манили Лiсовика до себе. О, не легко було не пiддатись чарам iх краси! Нераз здавалося Николi, що таки затягнуть його в глибину лiсiв i вже нiколи не випустять iз своiх теплих рук… Але якось Бог крив i сокотив вiд бiди й нещастя – Никола не давався лiсовим красуням… Так було якийсь час, мирно й спокiйно жив Никола у своему лiсi. Але, як то кажуть, бiда найде чоловiка й на його печi. Таке сталося i з нашим Лiсовиком… Заходить раз до нього не стара ще молодиця – не погана, чорноока й кучерява, вдовиця з Ясiння – з потребою якоюсь, з орудкою заходить… Дуже говiрлива, балакуча, меле язиком, як млинком – не перестае молоти… Бiдкаеться над Миколкою, що такий самiтний, не мае- навiть до кого заговорити, душу розвести… Говорить, а все завертае очима, пiдсмiхаеться, присуваеться до Николи, примилюеться… Але Никола – як камiнь – не дае спокусити себе… Бачить вдовичка – не вдiе нiчого. Пращае Николу й вiдходить. А Никола дякуе Господевi, що позбувся бiди з колиби. Дiждавши ночi, помолився i пiшов спати. Вснув. А молодиця сновиддю залазить у колибу… Вона не вiдiйшла далеко, переждала в лiсi, а як мiркувала, що Никола заснув, лiзе в колибу… Стае над спячим Николою, шепче щось, скроплюе якоюсь водою його чоло й запихае в пазуху засушене зiлля… Зробила, що мала зробити й вiдiйшла, пiдсмiхаючись. Переспить десь у лiсi на моху пiд ялицею – це для неi не першина… З тяжкою головою пробудився рано Никола – щось нудить i млоiть його, сам не свiй… Нiколи з ним такого не бувало… Аж тут вiдчиняються дверi i до колиби заходить – а хто ж би – вчорашня молодичка… Здоровкаеться, каже, що заблудила була, мусiла спати в лiсi, змерзла й прийшла в колибу погрiтись… Глядить на неi Никола й видаеться йому, що вiдколи живе, такоi красунi не бачив. Де були вчора його очi, що цього не бачив? А молодиця не спускае з нього своiх очей – не руками, а очима тягне його до себе… Смiеться до Николи, пiдморгуе, пригортаеться до нього, а там бере за руку й виводить з колиби… А Никола нiчого на це не каже, не пручаеться, iде за молодицею. Щось чудне дiеться з ним – увесь свiт обмiнився, не той, що був досi… Дерева в лiсi зеленiшi, лiс якось iнакше й веселiше шумить, нiби спiвае, грае, пташки голоснiше, радiснiше спiвають, i квiточки нiби моргають i смiються до нього, небо нiби наближаеться, нахиляеться до нього, а сонце – i грiе, i пестить, i голубить. О, Никола щойно тепер пiзнав, який цей свiт гарний, чудесний, прекрасний… А молодичка ввесь час за руку його тримае i пташкою до нього спiвае, зазулькою кукае… Давний Никола залишився в колибi пiд Петросом, а новий iде, куди молодичка веде, в Ясiння… Там у колибi, залишив усе: розум, волю i силу… Завела вдовиця Николу в свою гражду – гражда велика, багацька. Починае ладитись до весiлля – весiлля мае бути гучне, славне на все Ясiння… Ось воно вже – iде Никола до шлюбу iз вдовою Парасиною… Увесь час здаеться йому, що ось-ось ударить грiм i вб'е його княгиню, як колись Єленку. Але грому не було – Никола звiнчався з Парасиною. Ну й почали обое газдувати… Никола живе i дiе не своiм розумом i волею, а тим, що накаже й прикаже Парасина… Та й ще одне: вона не вiдступае Николу нi на крок слiд-у-слiд за ним ходить, не спускае його з очей… Никола почав уже ходити на курмею в Парасини – не мав нi своеi думки, нi волi, та й не знав бiданка, що його Парасина велика вiдьма й чарiвниця, тому й легко звела його з розуму й пiдкорила його собi. Але все ж таки бували в нього часами проблиски розуму, вiдчинялися очi й будилися думки. Тодi збирала його охота втiкати геть вiд Парасини. Та нелегко це було зробити, Парасина все при ньому – куди Никола, туди й вона. А все ж таки дiждався радiсноi нагоди… Перед св. Іваном – це нiч вiдьом у Чорногорi, – мусiла Парасина летiти на вiдьомський «шабаш» на Говерлю, а з цього скористав Никола i втiк iз Ясiня. Не йшов, а бiг, летiв. Чим дальше бiг, тим бiльше прояснювалось в його головi, водою спливали з нього вiдьомськi чари. Забiг у свiй лiс пiд Петросом, заломив руки й заплакав… Де стояла його колиба, там трохи попелу. Але роздумав – тут не мiг би жити – Парасина найшла би його… Нема тепер уже пристановища для нього, мусить блукати верхами, лiсами й полонинами – був Лiсовиком, тепер буде волокитою… І пiшов блукати понад Тисами, темними лiсами й чорногiрськими полонинами. Самiтний, бездомний, але вiльний i свобiдний. Але бувало, що злi духи й нечистi сили докучали йому вдень, а ще бiльше вночi – напевно насилала iх на нього вiдьма Парасина. Йому завжди видавалося, що вона ось-ось тут за ним. Аж знайшов знову дев'ять чудодiйних джерел i змив себе живою водою – тодi щойно дала йому спокiй Парасина, а в нього вступив давнiй дух i вернулася сила. Заблукав у темнi первовiчнi лiси пiд Копилашем i опинився серед скель, де випливае потiк Руський. Осiв там у печерi. Певне там ще нiколи не була людська нога. Пригравав йому там потiк, спiвав лiс, тiльки сонце не заглядало туди. У днину все там спало. Щойно вночi будилося тут життя. Палала голосно ватра в печерi, потiк грiмкiше грав, дерева вели голоснi розговори, ревiли й вили звiрi, вели з собою боротьбу. Оживали духи, замiсть птахiв спiвали Лiснi й Мавки… Така нiч, це була для Николи чарiвна казка, що грiла серце, пестила душу, ворушила думки, грала кров'ю в жилах i брала на крила чарiв i несла все вище й вище аж до мiсяця, аж до зiрок… І добре було Николi. А ще як присвоiв собi ведмедика-тулука, що певне хтось убив його маму-ведмедицю, тодi не був Никола вже самiтником, мав товариша вiрного, друга щирого. Не було йому скучно й сумно. Одноi лiтньоi днини, перед вечером, коли сонце збиралось прощати гори й клало вже свою золотисту руку на верхи лiсiв i на полонини, коли лiси на прощання кланялись йому, а полонини смiялись до нього, тодi то Никола, блукаючи, опинився ненадiйно пiд Пiп-Іваном, пiд могутньою скалою, що нависла над невеличким бурхливим потоком i" була заросла самими кедрами й тисами. Там присiв, щоб припочити й потiшитись чарами краси передвечiрнього гiрського свiту. Боже, що за краса – подумав i наче заворожений запав у пiвсон. Аж чуе, а може це лише так йому в снi мерещиться, – таки чуе, зi скали пробиваеться якийсь голос, нiби хтось плаче, нiби тужливо спiвае… Встае Никола з колоди, на якiй присiв був, пробиваеться крiзь дерев'я пiд саму скалу й наслухуе. Так, допевна щось там у нiй то плаче, то спiвае, то заводить… Не думаючи багато й не застановляючись довго, починае Никола шукати входу до середини скали. Находить грубезну плиту, думае, що це й будуть дверi до неi. Ба, плита велика, груба й важка, не легко вiдвалити ii… Бере в руки грубезний кiл, добувае усiх сил раз, другий i третiй, пiдважуе плиту. Зрушив ii так, що може вже пересунутися до середини скали. Пролiз до середини – але ж там зовсiм темно. Викрешуе огню, запалюе сухi скiпки й диво, – вiд них загоряються грубi восковi свiчки, що були в серединi скали… Бачить – простора кiмната, на серединi стiл, а на ньому золотi й срiбнi свiчники, лавицi i стiльцi рiзьбленi з дерева й викутi з мармуру воiни-лицарi, мов живi. Стiни виложенi рiзьбою, на них святi iкони, долiвка вимощена кольоровим плиттям… З залi – дверi на коридор, а на стiнах довгого коридору всяка дорога зброя i кiнська позолочена упряж, сiдла. З коридору дверi до кiмнат – багато iх… З кiмнати, що в глибинi коридору, чуе Никола жiночий спiв, не спiв, а плач… Пiдходить до дверей тiеi кiмнати, напругою всiх сил виважуе iх… Перед ним чудо-диво… Не стара ще жiнка-красуня, з великими чорними очима, з яких пливуть сльози, обличчя зовсiм блiде, уста викривленi болем. Не говорить нiчого, не вiдзиваеться, лише наставляе обi руки до Николи. А Никола бере за тi руки, – руки холоднiшi вiд леду – виводить ii з палацу на двiр. Щойно станули на порозi з палацу й на очах переляканого Николи розсипалась красуня в порох, а вiтрець занiс його в потiк. Тоi самоi хвилини задуднiло, загудiло i загремiло щось страшливо i верх скали, що в нiй був пiдземний палац, зiсунувся i закрив його величезними каменюками й поваленими деревами. Никола остовпiв i задеревiв Не встиг опам'ятатися з чуда-дива, аж тут перед ним старий-старезний дiд. – Що зробив ти, чоловiче? – питае… – Знаеш, що це за палац у скалi i хто це та, що тут перемiнилася в порох? Не знаеш! Знай: – Власником цього палацу був давно-давно могутнiй пан цих гiр i лiсiв – звали його Даниличем. Мав первiсно свiй замок на Стогу. А були тодi часи дуже неспокiйнi, бурхливi i тривожнi. Вороги з усiх сторiн нападали на нашу Верховину й хотiли завоювати для себе цю нашу перлину з перлин, прекрасну й багату краiну… Обороняв ii пан Данилич, вiдганяв ворогiв, як лютих вовкiв вiд Карпат. Але раз удалося ворогам збурити й спалити його замок на Стогу. Порадив йому Пiп Іван, що тодi тут на верху гори, яка нинi вiд нього зветься «Пiп-Іваном», спокутував свiй великий грiх-злочин, – порадив Даниливичевi викути в скелi пiд горою палац, до якого не дiстанеться жаден ворог. Данилич зробив це й так повстав величавий палац у скалi. Але не перебував часто й довго в тому палацi. Мусiв проводити час на вiйнах iз ворогами… З одного походу привiз собi чудо-дiвчину, красуню кращу вiд сонця; вона стала його дружиною. Звалася Аделайда. Такоi красунi не найти й на образi. — Чар-Краса була та Аделайда… За неi готов був Данилич вiддати всi гори, поза нею не бачив свiту – вона була для нього всiм. Та треба було попращати Аделайду та йти в похiд на ворогiв… Залишив дружину-красуню в палацi i пiшов… Сторожем палацу був тодi мiй прадiд. Йому то наказав Данилич сокотити палац i Аделайду в ньому, як зiницю в оцi… Минув рiк, минув i другий, а Данилич не вертався з походу. А до його палацу заiхав якийсь чужий молодий лицар. Великий красунь був. Вiн то й Аделайда покохались – Аделейда зрадила свого мужа. Думала певне, що вiн уже не повернеться з вiйни. Аж тут чутка – Данилич вертае з военного походу… Сiдлае лицар-чужинець два конi – одного для себе, другого для любки Аделайди. Втiкають, – знають же, що жде iх. Але втекти не вдалося iм – попали в руки Данилича. Коханця посiк вiн на куснi, а зрадницю Аделайду зачинив навiки в темнiй кiмнатi i закляв ii, щоб i не вмерла, i не видiсталася нiколи з кiмнати, аж до судного дня. А сторожевi, моему прадiдовi, казав вiдрубати голову. Вхiд до палацу казав Данилич завалити важкою камiнною плитою. Скочив на коня i поiхав геть iз своiми воiнами… Ти, незнайомий чоловiче, маеш якусь дивну, несамовиту силу, коли потрапив дiстатися до середини палацу й вiдчинити дверi до кiмнати з грiшницею-зрадницею, але це не пройде тобi безкарно, – нi, нi, не пройде! Хотiв Никола щось сказати, але старець лише рукою махнув i зник, якби його тут i не було. А над Пiп-Іваном звiялась буря, якоi Никола ще не бачив у горах. – Дрижали гори, стогнали й валилися на землю старi дерева лiсiв. Усю нiч шалiла буря. Никола не мiг найти мiсця, де мiг би схоронитись i вснути… Із того часу вiн зовсiм вiдмiнився. Був чарiвником, ворожбитом, примiвником, мав силу, а тепер вiн – нiщо… Старе, слабе, мохом обросле дерево… Як в осенi листя з бука, так i з нього обпало все, що колись на ньому й у ньому було… Та й спокою не мiг для себе нiде найти. Куди не пiшов, куди не повернувся, все поперед нього й за ним несамовитi духи й лiсовi сотворiння, то кричать i сичать, то стогнуть i виють, то заводять i ревуть… Щось гонить ним по горах, як зiсохлою смерекою, як осiннiм листом… А там починае уже огортати його туга за людьми, за iх товариством, якась сила тягне його до них… Може найде там спокiй? Може й людську, смирну смерть?… Пiшов зi своiм ведмедем у Богдан. Сивим, до землi похиленим стариком повернув туди, звiдки колись вийшов молодим легiнем. На господарствi його неня газдував тепер син його молодшого брата. Приняв стрийка дуже радо, лише до його ведмедя не мiг скоро й легко звикнути. Але Никола не найшов i тут спокiйного життя. День, як день, але прийшла нiч, так не до видержання. З усiх гiрських закутин приходили духи й мучили його. Вiднайшов Никола грошi з часiв свого опришкiвства й побудував невелику, але гарну церковцю з образами св. Николая i св. Єлени з рiзьбленими свiчниками i павуками, престолом i iконостасом, але й це не вiдогнало вiд нього духiв, що напастували його ночами. Раз вiдвiдав був його Олекса Довбуш. Було це перед тим, як Довбуш задумав був напасти на Золоту Баню, i приготовлювався до того нападу. Вiд Николи розвiдав усе про ту Баню, а тодi мiг придумати, як ограбити ii. Ну й напад на Баню вдався йому. При цьому Никола розповiв Довбушевi все про себе й свое життя. Довбуш курив люльку, слухав i кивав головою, а вислухавши все, сказав: «Усе було би гаразд, але пощо було заходити в палац пiд Пiп-Іваном? Цього робити не можна! Мiсць, захованих у наших горах у землi i скалах, не вiльно нарушувати – це святiсть! На все прийде час!» Не легку смерть мав Никола: кричав i вiдмахувався руками. То вiдганяв вiд себе духи, то вiдьму Парасину, то просив Єленку, щоб приготовила для нього мiсце коло себе на цвинтарi, а вже найбiльше згадував Пiп-Івана i палац у скалi пiд ним. Три днi i три ночi мучився, поки вмер. Посьогоднi стоiть камiнний хрест на могилцi Николи на цвинтарi в Богданi… «Так. так – кiнчив Молдавчук свое довге повiстування – були в нас колись не такi люди, як нинi, i дiялись рiжнi чуда-дива, в якi не хотять вiрити сьогоднiшнi люди!!» Дмитро Котлан i його син, Іванко Одноi недiлi згадав Молдавчук гуцульську «старовiччину», а потiм розповiв про Котлана Дмитра та його сина Іванка. Закуривши люльку, попав у задуму, а потiм став «повiстувати»… Ось дещо з того, що тодi Молдавчук оповiв. Що-як-що, а старовиннi звичаi, обряди та вiрування були в «горен» у великому пошiнiвку. В кождому селi був хтось iз старих, хто пильно дбав i сокотив, щоб нiхто не посмiв «нарушiти» старовину. Старовина – це ж святiсть, це скарб, залишений предками – це цiннощi над цiннощами! Казали старики: як довго шануемо i сокотимо нашу старовiччину, так довго жиемо. Дали б iй пропасти й загинути, тодi й ми загинули б разом iз нею. Пригадував Молдавчук, як то бувало, та ще й тепер бувае у селах над Тисами. Вже в хвилинi, коли приходить на свiт дитина, треба придержуватись старосвiтських звичаiв, а iх дуже багато. Тодi то приходять дванадцять «судцiв» i вибирають для дитини звiзду, яка мае становити ii долю. Усе життя дитини буде залежне вiд тiеi звiзди, яку виберуть судцi для неi… Не лише доля, але й життя дитини залежне буде вiд вибраноi i призначеноi iй звiзди. Але ж це не все ще. Може зайти i таке, що до новонародженоi дитини пiдсунеться ненадiйно чортиця i перемiнить ii у «вiдмiнника»… в щось нелюдське. А щоб запобiгти цьому, баба-повитуха засвiчуе бiля новородка воскову свiчку, щоб та своiм свiтлом притягала ангела, оборонця перед чортицею. Та свiчка мае горiти поки священик не охрестить дитину, – саме хрещення дитини не таке важне, як хрестини й «колачини», пов'язанi з набутком-гостиною i спiвами… А вже весiлля, так це одна з найважливiших подiй в життю верховинця. Поки верховинець був нежонатим, доти вiн був лише «пустий др'ючок», щойно як звiнчався – «очоловiчився» – ставав господарем-«газдов»… Перед вiнчанням – сватання, передшлюбне зговорення-умова, дотично «вiна»-посагу, а дальше всякi, довгi приготування до весiлля, а потiм вiнчання-шлюб. Та це чисто церковна справа, не важна дуже – це лише дiя, чиннiсть священика. Вiн знае, що мае робити, щоб пов'язати двое нерозлучно аж до смерти. Найважнiше – це саме весiлля з прерiжними обрядами, яких словами й не переповiсти. Звичайно весiлля тривало повних два тижнi, нi одноi днини менше. З весiльних обрядiв i звичаiв не можна було нiчого забути, нi оминути. Мусiло бути все так, як це наказувала «старовiччина»… Вiд цього ж залежне все життя новоженцiв, iх доля, чи недоля, iх щастя, чи нещастя. О, весiльних звичаiв i практик бувало на Гуцульщинi дуже багато, тож i не диво, що потрiбнi були два весiльнi тижнi, щоб iх усi виконати… Третя, важлива подiя в життi гуцула, не могла теж бути позбавлена окремих звичаiв i обрядiв… Звичайно гуцул нiколи не лякався смерти, це ж лише перехiд iз цього в другий свiт – «от ек» iз Богдана в Луги, чи в Рахiв… Одне тiльки турбувало горен: а чи будуть i там Карпати з лiсами, верхами й грунями та бистрими рiчками? Чи почують i там веселий голос флоери та тужливу гру трембiти? А все ж таки смерть – перехiд iз одного життя в друге, – не дуже то легка справа. Вже в самiй хвилинi пращання цього свiту, треба для вмираючого вiдчинити дверi i вiкна, щоб мiг легше випустити з себе душу, не душився i не захлинався, i щоб мав куди зайти д'ньому ангел i допомогти йому легко й скоро розпращатися з цим свiтом. Багато обрядiв i звичаiв, пов'язаних iз похороном помершого – вiд дня смерти аж до зложення у грiб i ще й пiсля цього… А вже з рiзними святами, передовсiм iз тими великими – роковими, як Рiздво, Водохрещi, Великдень i Свята Недiля (Зеленi свята) так iз ними пов'язано дуже багато обрядiв i звичаiв, яких не дай Боже поминути або забути, а то могли б на винуватцiв спасти великi нещастя: неврожай, градобиття, повiнь, або посуха, бола, пошесть, помiр… Вiрили давно верховинцi, вiрять i тепер, хоча може не всi, що коли би вони виреклися своiх звичаiв i занехали б своi обряди, тодi зник би й пропав весь гуцульський свiт iз Чорногорою i Говерлею, запався б у «преiсподне», а iх Карпати залило би море… В найбiльшому «пошiнiвку» мали старовiччину старi, заможнi, чiльнi газди, багатii-дуки. Вони то пильно дбали, щоб нiхто не схибив, не зiйшов iз тих стежок, плаiв i дорiг, якими ходили предки «горен». Тi дуки, сторожi старовiччини, мали «гражди-посидки» однi вiд одних далеко. А побудованi були тi гражди ще iх предками з дерева твердого як залiзо. Тi гражди передаванi були з роду в рiд такими, як були колись – з малими вiконцями, столами, застеленими бiлоснiжними, вишиваними скатертями, лавицями, покритими пухнастими, взористими лiжниками, кахлевими печами зеленоi краски з рiжними звiр'ятами на них, iз лiжками на високих, рiзьблених ногах-стояках, iз висячими над ними жердками з килимами й веренями, з рiзьбленими намисниками з поливаними мисками, з рiзьбленими в повалi посеред хати сволоками, з закуреними на стiнах образами-iконами на шклi i полотнi, з коморами повними аж переповненими рiжним добром, а передовсiм iз усякою зброею, часто посрiбленими й позолоченими пушками-крiсами, з прекрасними, всяко жированими пiстолями й рiзьбленими з оленiх рогiв порошницями, з рiжною, теж рiзьбленою дерев'яною посудою, кiнською упряжою, вибиваною мосяжними, мiдяними й срiбними гузичками, iз золотими, срiбленими стременами, з вуздечками-кантарами, сiдлами-тарницями, що своею рiзьбою брали за очi. А скiльки було там одежi – «мужчiнськоi» i «челiдинськоi», того не зрахувати й не зважити! Кожухи, киптарi, сердаки, гачi, постоли, гуглi, сорочки, запаски- крайки-попружки, згарди, скiрянi тобiлки й дзьобеньки, наручницi i капчурi, хустки шовковi квiтистi, коралi i пацьорки, а теж i топiрцi-бартки, рiзьбленi та обиванi бляхою, та челiдинськi «бичики»… Ледви це все мiстилося в двох великих коморах! А треба знати ще, що в тих коморах було повно всякого вудженого м'ясива i ковбас! Бербеницi з бриндзею, маслом, гуслянкою, були завжди й бочки з вином. Крiм двох комор при хатi була ще велика комора поза хатою в подвiр'ю, теж наповнена усяким добром. В окремому сховку находилися в скринi, оббитiй залiзом, «червонi», таляри й дукати, громадженi й переховуванi з роду в рiд… Довкола гражди був паркан iз грубого, твердого дилля, покритий дошками, а бiля паркану, з подвiр'я, були рiзнi сховки на господарське приладдя, як дерев'янi плуги й борони, вози, сани, корчуги та ярма й на всяке знаряддя столярське, боднарське й ковальське. Газда-гуцул був же майстер «на всi руки» – все, що було йому потрiбне, сам, власними руками спор'яджував – був, як то кажуть, «самовистарчальним». Сокотили газди все, що iм дiсталося в спадку по предках, i старалися всiма силами побiльше ще передати нащадкам. Але з усього в найбiльшому пошанiвку мали старовинний побут, звичаi й обряди, щоб нiхто не важився топтати й поганити iх, або забувати, чи змiняти. Всякi «новинки» гнали вiд людей у дебри, печери, щоб iх не бачили «хрищенi» люди, щоб не чули за них газди! Якже ж не сокотити й не шанувати всього того, що залишили прадiди? iх же душi лiтають понад граждами, в яких колись жили, вони видять i чують усе, що дiють iх унуки й правнуки. Злих, поганих, вони проклинають, для добрих у Бога ласки благають. Одним iз найпильнiших i найзавзятiшим сторожем гуцульськоi старовiччини, був один iз роду Котланiв у Богданi, Дмитро. При тому був вiн i дуже розумний – богданцi часто засягали в нього ради й поради. Не лише давав iм поради – вiн передовсiм учив всiх любити гори. Сам вiн любив надтисанськi гори понад усе в свiтi. Тому то й часто хмурив чоло й ломив руки, бачучи як усякi зайди лiзуть у Бескиди й нищить iх красу, лiси… Знав i другим казав: зникнуть бескидськi лiси, зникне краса й богатство Карпат – зайди ожебрачуть горен… Гори без лiсiв, як княгиня без вiнка, а до того ще й, як тобiлка без гроша. А зайди кинулися на багацтво гiр – лiси, як колись татари на наш край i почали вирубувати iх упень. Будують гатi-клявзи, роблять штучнi озера на рiках i потоках гiр i на бистрi хвилi вод iз тих озер кидають зрубане дерево й сплавляють в свiти, де дорого платять за нього. Мешканцям же Бескиду залишають голi гори, а з ними зубожiння, бiду й нужду. Ось уже е гать пiд Говерлею, над Чорною Тисою – Пшинець, над Бiлою – клявза «Говерля», Дощина, Жубринка, Стебна, Лопушанка, Студена, Яплин, Балтатул, Щавул, Квасна… Майже на кожному потоцi збудованi гатi, яких води з весни до осенi несуть на своiх филях скарби Карпат – дерево з лiсiв. Бачив усе те Дмитро Котлан, бачили й другi господарi Богдана й других бескидських сiл, а iх серця кровавились з жалю i болю. Гинула краса й багатство гiр! – Якже могли не болiти серцем i не плакати душею верховинцi, бачучи, що дiють чужинцi-зайди в горах, якi з первовiку були виключною власнiстю гуцульського племенi? А вже хiба найбiльше болiв i плакав Дмитро Котлан. Вiн же любив Бескид iз лiсами, полонинами, рiками й потоками бiльше, нiж свою гражду з усiм багатством, з доброю жiнкою i сином одинаком. Любив гори так як i Господа, iх Творця. Був вiн дуже набожним. Ще й до нинi е в богданськiй церквi образи, свiчники й фелони, що iх Котлан офiрував. Любив Бога, гори й гор'ен – уважав iх за рiдних братiв. – Любив тих братiв гор'ен гостити в себе, любив, як вони, зiйшовшись разом, говорили з собою не устами, а серцями, – вiдкривали своi душi перед собою, згадували давнину й спiваночками прикрашували теперiшне. Славнi на весь Богдан були гостини-набутки в Дмитра Котлана. В усякi «роковi» свята була його хата повна гостей. А вiн ходив помiж ними, припрошував i заохочував харчувати, пити й веселитися, спiвати й танцювати. Що ж то було йому для гостей зарiзати вола, з десять баранiв, придбати м'яса з оленiв i дикiв, а до того привезти з Сиготу кiлька бочiлок золотистого вина? О – дуже славнi i голоснi були набутки в Дмитра Котлана! Гостi пили й iли, але п'яних не було там нiколи! Справжнiй, годний газда не може пити поза мiрку – казали тодi гор'ени. Що ж дiеться, коли Тиса вийде поза мiру, вийде з своiх берегiв? Наносить багато шкоди горам i людям! Пияцтво, це була велика ганьба й «поруганьство» для газди. Мав Котлан свою велику й багату гражду в тому мiсцi, де потiк Богдан зливався з Бiлою Тисою. Жiнка походила з багатого роду Молдавчукiв. Обое жили й газдували, як казали, як голубiв пара, в любовi й згодi, не було мiж ними нiколи нi сварки, нi звади, жили з Богом, а Бог був iз ними й благословив iх, крив iх добром i гараздом, не давав iм поступити на лихе мiсце. Мали одного лише сина, Іванка, й двi доньки. Іванко був, як то кажуть, «снiський неньо», в усьому вдався в неня, подiбний був до нього не лише ростом i поставою, але i вдачею! Гордi були неньо i мати своiм сином Іванком. А прийшов час оженити Іванка, неньо казав, що не потребуе шукати для нього жiнки – вiн сам собi найде ii… І так воно було. Іванко найшов для себе дружину – струнку як молода яличка на полонинi, звинну як молода ланя, милу як зозулька в лузi. А була вона не з Богдана, а з далекого великого села Ясiня. Розпiзнався з нею Іванко одного лiта на полонинi. Пiзналися обое i полюбилися. Засватав Іванко свою Ксенго, доньку великого багача в Ясiнню, Клемпуша, восенi, але iх весiлля вiдбулося щойно по Рiздвi. Газдiвське й гучне було весiлля! Гостей було на весiллю як людей на ярмарку. А самi чiльнi, годнi, багатi газди й газдинi. Пили, iли, веселилися-набували, спiвали й танцювали аж хата гудiла й тряслася. Повних два тижнi тривало весiлля, зажили молодята на газдiвствi неня Дмитра. Радiють обое собою, а стариня ними радiе i тiшиться. Живе Іванко з Ксенею на втiху батькам, на славу Бога… Та, як то кажуть, бiда не спить, а чигае на людей. Таке сталося i з Котланами. Дiждалися лiта – пiшов Іванко з овечками, коровками та з бовгарами й вiвчарями на полонину^~«В" полонинцi веселенько – в полонинцi файно»… Нема кращого свiту, як свiт полонин! Високо, простiрно, широко, далековидно… «Гей, що ми там Подiлля – край, в нас полонина Подiлля»! А де ж стiльки ясного неба й золотого сонця, як над полониною? А де ж так весело пташки щебечуть i зозулi кують, як на полонинi? Де стiльки запашних квiточок-чiчок i шуму лiсiв, що полонину вiночком обвили? Де в свiтi потiчки такi говiркi й грайливi, як тi, що – зпiд полонин випливають? А де такий ясний мiсяць i зiрки нiчч'ю, як над полонинами? До гiр-лiсiв моргають, всмiхаються i iм привiт посилають, а гори-лiси iм вiдклонюються, привiтом за привiт вiдплачують? А нiчна гра, а нiчнi ше-поти-спiви, наче колискова спiваночка! А тонкi порики лань i глухий рев оленiв, а рев бурмила-ведмедя-вуйка, й сумом проймаюче виття вовкiв! Та що й казати! Нема життя, як на полонинi! Не було, нема, та й не буде! Затрубiв св. Юрiй у свiй золотий рiг – ожили гори, заметушились верховинцi. Чарiвнi, як мiд солодкi, як чiчки запашнi пронеслися гiрськими селами слова: «Полонинський вихiд»! Велике, величне, з радiсних найрадiснiше, верховинське свято! Замаене зеленим листям, закосичене чiчками, розiгране грайливими потоками!] Веселiсть i радiсть розпирае груди верховинцiв! Радiе цим днем i Іванко Котланiв, о, ще й як радiе! Хоч трохи й жаль йому розходитися iз Ксенею! Та нiщо, вона вiдвiдуватиме його на полонинi. То ж – з Богом у верхи, на зелену полонину! Розпрощався Іванко iз старинею i Ксенею, пiшов iз маржиною i овечками на свою полонину. Як Бог допоможе, повернеться аж по Матцi Божiй… Вийшов на полонину, глянув на неi – серце радiе, душа спiвае, очi смiються… Слава й дяка Господевi за всю ту красу полонини, за травичку на нiй зелену, за квiточки й за джерельну водичку! Розгаздувався Іванко в стаi – все на своему мiсцi, як мае бути, посеред стаi горить-палае вiчна жива ватра. Бог дав маннисте лiтечко, овечки й коровки дають багато молока, буде багато бриндзi i масла. Та й якось ще крие Господь вiд лютого звiр'я, маржинка здорова, не кидаеться на неi бола. Ось уже друга субота, як вiн на полонинi, а завтра, в недiлю, вiдвiдае його Ксеня… Божечку Ти наш, який же Ти добрий i ласкавий для нас гор'ен! Даеш нам усе! Даеш бiльше, як нам потреба, бiльше, як ми собi в Тебе заслужили! – Так, так – недiленька свята завтра! Перед вечером прийде д'нему його Ксеня. Зайде в стаю i сонечком ясним засвiтить i огрiе, пташинкою заговорить-заспiвае, солодкими словечками защебече, голубкою до себе пригорне, бiличкою притулиться, зазулькою закукае… Усю нiч з думки не сходила йому Ксеня, снилася йому, у снi весь час бачив ii, слухав ii голосочку, вдивлявся в неi, натiшитися нею не мiг. Прокинувся зi сну рано-раненько, ще сонце не вставало, ще негура бiлою скатертю на полонинi лежала… А виглянуло зза гiр сонце, раннiй вiтерець розiгнав мр'еч, ожив полонинський свiт, Іванковi здаеться, що все-все стало ще кращим, як було досi. І сонечко якесь яснiше i шум довколiшних лiсiв якийсь веселiший, i пташки голоснiше спiвають i потоки якось грiмкiше гремлять, ба й ватра в стаi яснiше палае… Здаеться Іванковi, що його полонина й усе, що на нiй, дожидають вiдвiдин Ксенi так нетерпеливо як i вiн. На сонце глядить… Якщо б мiг, то вгору пiдiгнав би його! А потiм гнав би його вдiл. Щоб тiльки скорiше д'вечору. А тодi його Ксеня ланею з плаю на полонину вийде! Його Ксеня, його сонечко, зiрочка його… Ось сонце нахилилось д'заходу! Ще трохи пождати й Ксеня замiсть сонця полонину i його освiтить i огрiе… Нi, не буде ожидати Ксеню в стаi, пiде iй назустрiч, зiйде на плай. Пiшов. Дожидае Ксеню на плаю. Дожидае. А ii не видно й не чути. Що це може бути? Що ж – воно «всеко бувае»… Затривожився Іванко – всякi поганi думки лiзуть у голову… Ось уже передвечiрня тиша налягае на гори й полонини, росою паде на них, срiблить вершки дерев. Що це, що це може бути, питае себе Іванко… Але чуе… хтось плаем iде. Але ж це не кiнськi, а людськi кроки. А Ксеня мала приiхати конем. Напружуе зiр i слух. Ген там, на закрутi плаю, побачив Іванко людську стать… Так – людська стать. Та це хлопчина якийсь там iде… Аж бачить уже добре, це iх служка, Никольцьо. Сам без Ксенi? Що, що це мае бути? Бiжить напроти хлопчини… «Никольцю, а де газдинька? Кажи, кажи де вона, що з нею?» А Никольцьо, заливаючись сльозами, крiзь плач: «Газдиньку пiрвали якiсь поганi люди, мабуть опришки, не нашi, бизiвно волохи це були – по волоськи «джарамукали», я чув iх добре. Пiрвали газдиньку разом iз конем, а я втiк». Якби хто довбнею по головi вдарив Іванка. В очах потемнiло, в серце закололо, ноги пiд ним затрусились… Довго не мiг прийти до себе й словом вiдозватись. Щойно по довшiй хвилинi спитав хлопчину, куди, в котру сторону пiшли опришки з Ксенею? Хлопець показав рукою. – Пiшли у верх, а верхами пiдуть напевно попiд Пiп Іваном на Копилаш, а звiдтам лiсами на рiчку Вишову в свою Волощину – подумав Іванко. Іти за ними, здоганяти iх, це ж неможливе, зараз буде нiч. А вночi не вдiе нiчого, ще яку бiду собi напитае. Вернувся у стаю з хлопцем. Мовчав, до нiкого словом не вiдзивався. Нiчого й у рот не брав, морщив чоло, думав, При ватрi пересидiв до ранку – сон не брався його. Чорнi думки не опускали нi на хвилину його склопотану та зжурену голову, серце щемiло, очi плакали, хоч слiз не було видно. Дiждався ранку, розпорядив, що i як мае бути, хлопцевi казав iти в село й сказати, що сталося та повiдомити, що вiн пiшов шукати Ксеню… Узяв на плече пушку й порошницю, за черес запхав пiстолю i довгий нiж, у руку взяв важкий стальовий топiр, а в дзьоблину дещо харчiв, узяв i кресало й губку, без цього не можна нiкуди йти. Вийшов iз стаi, станув на верху полонини…ІВчасний ранок. Гори й полонини дожидають щоденного чуда – божого сонечка, що ось-ось вийде зi свого нiчного сховку… Освiтить i огрiе все, як рiдна мати дитину, голубити й цiлуватиме весь день зеленi гори й озолочувати iх буде… Чи ж, iз всiх чуд, це не найбiльше чудо: вчора за наказом Бога сховалося сонечко й усю нiч переховалося – де, цього нiхто не знае! Гори передало побратимовi-мiсячковi i його дiточкам-зiркам. Само, втомлене цiлоденною подорожжю по небесних просторах над горами, пошукало собi спочинку, нiчлiгу в затишному мiсцi, а може поклалось десь на хвилi моря, щоб колихали його i усипляли. А тепер те сонечко пiдносить з-за гiр променисту руку й дае знак мiсяцевi, щоб уступав i робив мiсце для нього на час до другоi ночi. Зник мiсяць, закрили своi личка зiрки, а сонечко чисте, ясне, вiтае гори золотим усмiхом, раннiй привiт шле iм i бере iх, пiдносячись в гору, в своi обняття, як добра, любляча мати дитину, пестить i голубить. Перше – що робить, то осушуе трави з холодноi роси, а вiтрець спiшить йому на допомогу й струшуе ii з трав. Сонце це справдi добра мати, яка дбае, щоб усьому було тепло, щедрою рукою сiе на землю тепле промiння, як мати втирае слiзки своiй дитинi, так сонечко стирае з трав, квiточок i дерев сльози-роси, щоб не плакали, а радiли, веселились, смiялись, спiвали та пили очима й серцем красу гiр, замаених зеленими лiсами, заквiтчаних червоними, синенькими й жовтенькими чiчками, засiяних спiваночками, граючих потоками… Виглянуло сонечко з глибин темноi ночi й усе оживило й зарожевило та позолотило. Прокинулись та ожили гори, лiси й полонини, що теж запали були в нiчний сон – протирають заспанi очi й до сонця смiються – за золотий, рожевим усмiхом вiддячуються. Звергли ялицi, смереки й буки з себе всю росу й ведуть шепотом розмови з собою, розповiдають собi те все, що було тут у ночi… Як ведмiдь гонився за оленем, а вовк за серною, куниця душила сп'ячу пташинку, рись розривав на куснi молодого цапка, лисиця пiдкрадалася до гурту курочок, бiличка штрикала з дерева на дерево, сови лiтали й пронизливо кричали… А показалося сонечко й усе змiнилося. Квiточки пiдняли своi голiвки, травичка манить до себе овечки… Потiчки, що нiччю голосно дзвонили, аж гремiли, тепер притихли. За те все решта ворушиться, гомонить, говорить, спiвае… Тiльки те, що любить темiнь ночi, те що лихе й погане, те все принишкло й запало десь у нетри, заховалось у темнi дебри – замовкло… На верх вийшло лише те, що добре, що любить Господа та його сонечко. Вийшло, щоб купатися в його промiннях i радiти божими дарами та славити Господа за всi його ласки – за красу Бескидiв. О, Господи, скiльки ж тут краси! Нi зором ii не обняти, нi серцем не сприйняти. Куди не глянути – зелений килим, натиканий квiточками. Квiточка до квiточки нахиляеться, смерека до смереки клониться, а горами й полонинами несеться спiв i музика, як би сам Господь зiслав своiх ангелiв, щоб спiвом i грою гори звеселяли Нiколи ще досi не бачив Іванко такоi краси гiр i не вiдчував iх багатства, як сьогоднiшнього ранку, коли важкий камiнь гор'я i нещастя наляг на його душу й гострий нiж застряг у його серцi. А чи не тому воно так, що чим темнiше в його душi i серцi, тим яснiшим видасться йому свiт, що поза ним? Але ж свiт той не тiшить його… Це вже не його свiт, отi гори з лiсами й полонинами i сонцем над ними – все те освячене Божою ласкою, овiяне красою i любов'ю; нi, його свiт – радiсть, втiха, краса i любов – це його Ксеня. А ii нема… Хто знае, де вона, та що з нею? Верхами полонин iде Іванко – iде не припочивае… Мусить найти свою Ксеню i вирвати ii з поганих, волоських рук! Найде – на руках принесе ii в свою хату. Йде… а лiси довкола шепотом пiсню кохання спiвають, дерева хиляться до себе, як любко до любки, пташки пiсню кохання спiвають, дерева хиляться, до себе кличуть… Ясне з золотим сонцем над горами небо, а пiднебесними просторами вiрли ширяють… вiрли – рiднi брати верховинцiв. Мусить i Іванко бути вiрлом: хижим, безстрашним, завзятим i затятим… Іде – землi пiд собою не чуе! «Понизками» йде, туди попiд Шпицi i Томнатик, поза Пiп Івана, а звiдтам на Стiг i Копилаш. Дальше поза Фуратик i Ледескул. Вийде на Будеiвську, перейде Петросул i Просушний та й зайде в Боршу до волохiв. Далекий свiт, нелегкий хiд. Верхи, кичери, лiси й поточини, нi стежок, нi плаiв… Легко сказати Борша, але добитися до неi не легко. Та чи найде там свою Ксеню, чи вирве ii з поганих рук? Що ж – лише на Бога надiя, на Нього й бiльш на нiкого! Пiд Пiп Іваном стрiнув Іванко старого знахора десь аж iз буковинських гiр. Збирав зiлля i копав корiння. Сам той знахор перший заговорив до Іванка. Вдивлявся довго в нього чорними гострими очима, здавалось хотiв Іванка наскрiзь прошити… Покивав головою, потер рукою чоло, подумав i сказав: «Дай менi подержати твою праву руку». Іванко дав. «А тепер дихни три рази на мене». Зробив i це Іванко. «Розщiнкай сорочку». Іванко розщiнкав. Знахор приклав до його серця свою руку, а потiм приложив ухо й довго наслухував. А тодi спитав Іванка, чи мае щось при собi вiд своеi жiнки? Іванко вiдповiв, що мае ширинку. І подав знахоровi хусточку, що ii Ксеня ще перед шлюбом вишивала й подарувала свому Іванковi. Взяв ту хусточку знахор у своi руки. Казав Іванковi присiсти й ждати, а сам пiшов за скалу… Що там робив, того не бачив Іванко. Але довго ждав, поки знахор показався знову й станув перед ним. Повернув Іванковi ширинку, але не зараз заговорив. Іванко ждав нетерпеливо, що скаже йому знахор. А той щойно по довшiй хвилинi сказав: «Найдеш, найдеш те, за чим горами блукаеш, чого шукаеш… Але, але… Не легко й не скоро… Не цього року, нi. Але шукати мусиш. Шукай, аж найдеш». Розпращався i роздякувався Іванко iз знахором. Хоч би не хотiв вiрити йому, так мусить. Вiн же не питав його, що загубив i чого шукае, а знав це без нього. Знав, що шукае свою жiнку Ксеню. Головне, казав, що найде ii. А коли це буде, цього може й сам знахор не знае… Пiде дальше, але з вiрою, що свою Ксеню таки найде. Може скорше, як це думае знахор… Пiшов з вiрою i надiею в серцi… За Ледескулом зайшов у темнi лiси. Понад вечiр було вже. Сонечко думало, де йому знайти спокiйне, затишне мiсце, щоб по цiлоденнiм трудi перепочити й нiч переспати. А рано, щоби встало й свiт до нового життя збудило, освiтило, огрiло, й звеселило… Продираеться Іванко крiзь лiсову гущавину, аж бачить, там серед лiсу на полянцi колибчина: мохом поросла, димом прикурена. Ще Іванко не порiвнався з тою колибкою, а з неi виходить старичок iз довгою сивою бородою i заступае йому дорогу. Привiтав його Іванко, як годиться, божим словом, таким же словом вiдповiв i старик i просить не минати його колиби, а заходити в неi… «Заходь, молодий чоловiче, в колибу, гостем моiм будеш. Не так то й часто посилае менi гостей Господь, ох не часто. Вiдлюдок нещасливий я». Заводить Іванка в колибу, просить сiдати й припочивати. «Голодний – та, що я питаю?» От перед Іванком уже вуджене стегно з сернюка, ребро з дика та сушенi пструги. Просить старик харчувати й «не униматися», а за хлiб мусить бути «вiбачний», хлiб у нього лише десь часом на Рiздво та на Великдень. Питае Іванка ще раз, чи дуже голодний? А Іванко: «Голодний, то голодний, але харчувати не хочеться, не лiзе харчунок у рот». – Знаю, знаю, сину – каже старець – бувае i таке. А чому? – Просто тому, що жура вiдбирае охоту до iжi… Так, так. «На серденьку журу маю, та не признаюся». «А ти признайся, розкрий свою душу перед старим дiдом, а може тобi легше стане на серцi. На рани тiла: лiк – зiлля та масти, на рани душi: лiк – добрi й ласкавi слова. Так, так, старий знае це добре». Іванко послухав старого, вiдкрив перед ним бiль своеi душi, розповiв йому, яке то горе й нещастя громом упало на нього. Старець слухав i лиш головою покивував, та руками розкладав. Вислухав усе, що розповiв Іванко, сiв на стовпчик бiля ватри й заговорив: «Кожний кiнь знае, як йому сiдло долягае, а кожний чоловiк свою журу мае. А чи мене добро й гаразд загнали в цi лiсовi нетри-дебри? Чи не завели аж сюди бiда, горе й нещастя? Навiть звiр, такий як ведмiдь, не втiкае вiд меду… Не вiд меду втiк i я в цю лiсову глушу! Послухай! Мав я свiй посидок – не малий, великий i багатий – на вiдлюддю, подалiк вiд села. Внизу шумiв потiк, зеленiли царинки з буйними, квiтистими травами, а гражду крили вiд бурей i снiговiй грубезнi буки та стрiмкi смереки. Ох i життечко було там! Усе було у тiй граждi, хиба лише пташиного молока не було. А газдиня була в мене, що такоi другоi в усiх горах не найти! Як кажеться: i до Бога i до людей. А як у недiлю, чи свято, прибралася, пристроiлася й вийшла мiж людей, так хоч стань i дивися, а хоч малюй i за шкло клади. Не «челiдина», а таки справжня пишна пава. А що жив я на вiдлюддю, то заходили до мене зчаста опришки – знайомi, приятелi. Заходили й по кiлька днiв та ночей гостилися, набувалися. А я дуже любив iх i радо приймав iх у себе. Бо чому ж би нi? Опришки – це ж нашi оборонцi – оборонцi гiр i верховинцiв перед поганими зайдами! Так як же iх не гостити, як не набуватися разом з ними? Але й набутки це були, набутки – тi опришкiвськi! Набувалися разом з нами всi гори! Спiвали i танцювали… Заходили до мене опришки на набутки звичайно зимою – лiтом нiхто не бачив iх… Одноi зими набувалися вони в мене вже третiй день. Пили, iли, танцювали, бартками вививали, з пiстолiв стрiляли i спiвали опришкiвських спiванок, розносився голос iх верхами й долинами. Нiхто не пiдкрадаеться. А то якась погана душа дала ворогам знати, де набуваються опришки… Нiч була темна й морозна. Ровта гайдукiв i катунiв пiдсунулися пiд мою хату й оточили ii довкола. Загремiли стрiли, почулися крики… Опришки не ждали, аж гайдуки виважуть дверi й вваляться до хати – вискочили крiзь дверi i вiкна на двiр. Почався рукопашний бiй, пiшли в рух стальовi бартки, падали трупом гайдуки й катуни, гинули й опришки. Живим даватися в руки вороговi не хотiв нiхто. Мою жiнку заховав я в комору, але два гайдуки добулись до неi – думали, що це любка котрогось з опришкiв. Один iз них проколов мою Парасину наскрiзь багнетом. Потекла кров… А я? Я кинувся лютим звiром на гайдукiв. Оба згинули з моiх рук. Наблизився ще й третий. Того вбив я також…; живi гайдуки й катуни втекли, залишаючи своiх трупiв. Виглянув з-за хмари мiсяць – на снiгу кров i трупи. Немало й опришкiв полягло… Тi, що осталися в живих, помогли менi збити деревище й покласти в нього мою Парасину. Пiд буком прогорнули снiг, вирили яму й поховали ii у нiй. Викопали i другу яму та похоронили в нiй погибших опришкiв. Трупи ворогiв залишилися на пожертя вовкам i лисицям… Опришки попращалися зi мною i пiшли. А я? Що ж мав я робити? Перше, що зробив, то повiдчиняв колешнi i випустив з них маржину, вiвцi i конi. Будуть ричати, блеяти та iржати, почують люди й заберуть, не дадуть з голоду погинути. Взяв iз собою що найконечнiше й потрiбнiше, а передусiм зброю й пiшовсми, куди очi попровадили й ноги понесли… З живини взяв зi собою лише котюгу. Залишив усе на Божу волю й пiшов… Але ж це зима – все завалене снiгами, нi стежок, нi плаiв, а я не йду, а бриду снiгами. Куди йду, не знаю, але йду. Мiсяць не дуже освiчуе мою дорогу – то покажеться то знову зайде за хмари. Так брив я снiгами до самого ранку – ослаб так, що годi було дальше йти… Хоч сядь i плач. Почав роззиратися на всi старони: всюди лiси – присипанi снiгами. Нема ради – треба дальше йти. То йду, то паду, пiднимаюся, i дальше йду, аж там, праворуч, що це: – привид, чи мара якась? Не привид, а колиба там! Та й дим виходить з неi. Та – що буде, те й буде, пiдсуваюся до тоi колиби. Стукаю у дверi. Виходить з колиби здоровенний чолов'яга, грiзними очима глядить на мене – в однiй руцi топiр, у другiй пiстоля. Питае хто я i чого шукаю тут? Щож я мав йому казати – правду?… Нiколи! Сказав лишень, щоб пустив у колибу, а то впаду перед нею i не встану. Пустив. Я впав на лежанку й зараз запав у мертвецький сон. Щойно перед вечором пiдвiвся на ноги, але вони задрижали й я присiвся. Розговорилися ми оба. Вiн iз найближчого села – тут вiн щозими ловить i стрiляе звiрину, на лiто сходить у село. Нелегке життя зимою в цiй колибi, але вiн звик уже до нього. Кращого, бо з рiзними пригодами життя – не знае i не бажае. Хотiв я попращати його та й iти дальше. Але вiн висмiяв мене. «Та куди ти си взев? Замерзнеш, або задушишся в снiгах, або роздеруть вовки. Лишайся тут i перезимуеш зi мною, а прийде весна, тодi я в село, а ти в свою дорогу, куди задумаеш, туди пiдеш. Лежанки не перележиш менi, а лiс годував мене, годуватиме й тебе. Ще вiдраднiше буде менi з тобою, нiж самому». І я залишився в тiй колибi до весни. А з весною – куди ноги понесли! Аж зайшов це в одну глушу. Потрапив там до сивоволосого старика. Вiн погостив мене й розповiв, що живе тут уже довший час, – звик до лiсового життя. Лiтом – казав – збираю всякi ягоди й сушу, збираю й гриби, ловлю рибу, зимою ловлю звiрину, менше стрiляю, бо не все маю подостатком куль i пороху. Лише десь-колись хтось загляне до мене й замiняе за шкiри пороху, куль, сала, часом i муки. Так живу тут – тут i помру! Просив старець Іванка побути в нього кiлька днiв, припочати та набрати сил до дальшоi дороги, але Іванко подякував йому за добре серце, попращався з ним i пiшов. Перейшов Будеiвську, а там зайшов на Петросул, а звiдтам на Просушний, а потiм потоком у Боршу, де вже самi волохи – наших людей там нема. Бував усюди, питав, розпитував за Ксенею, нiчого не дiзнався. Так у пошукуванню за Ксенею минуло лiто. Тяжке й гiрке було його шукання, волохи люди поганi, напiвдикi, нелюдянi. Ба ось незадовго покриють гори темнi хмари й заплачуть осiнними дощами, а там посипле снiг, потиснуть морози й зима придавить гори. Що ж буде тодi з Іванком, де дiнеться, де перебуде зиму? От коби ще перед зимою дiстатися до старика в колибi, там перезимував би, а прийшла би весна, пiшов би дальше блукати горами й шукати Ксеню. А може таки дiб'еться до колиби? Що Бог дасть, те й буде! Йде понад той потiк, котрий запровадив його в Борпiу, перейде полонини й загостить до старика. Пiшов… Зайшов на Просушний, а далi – нi суди Боже! Осiннi полонинськi вiтри! Запирають дух, звалюють iз нiг. Мусить iти лiсами, в них затишнiше. Запустився в лiси понижче полонини, а iм кiнця не видно. Перестав падати дощ, почав сипати снiг на лiси – густий мокрий снiг. Найшов Іванко в лiсi при потiчку печеру, залiз у неi i пересидiв там нiч. Рано перестав падати снiг, зате почав потискати мороз. На другу нiч було таки добре морозно. А тут годi найти вiдповiдний сховок. Розложив пiд буком ватру й дрiмаючи пересидiв при нiй до ранку. А рано пiшов дальше. Така мандрiвка тягнулася багато днiв, а колиби iз стариком нема й не видно. Мороз щораз бiльшае. Одного вечера, ще не зовсiм було стемнiло, наштрикали на нього вовки. Скiльки iх було, того не знав, але певне, що iх було не мало. Були б його розшарпали на куснi. Тi кулi, що вистрiляв у них, не багато iх положили трупом. Але в нещастю мав трохи щастя. Вдалося йому заскочити за грубого бука й припертися до нього плечима. Тепер не могли вже вовки наскочити на нього з усiх бокiв – мав плечi забезпеченi. Вiдганяв вовкiв прикладом пушки – бив iх по головах. Коли ж пушка поломилася, тодi витяг з-за череса нiж i ним оборонявся, як лише мiг. Не чув iз-за-горячки, що вовки покалiчили йому руки й ноги, та що спливае з них кров. «Жгав» ножем вовкiв куди i як мiг. Та не знати як i чим закiнчився б цей нерiвний двобiй людини з хижаками, якщоб тi, розшарпуючи своiх неживих побратимiв, не були пiгналися в лiси. Мабуть був би там пiд буком погиб i пожерли б його там вовки. Я i коли добився до колиби старця, того не знав тодi, не мiг собi пригадати й пiзнiше. Залiз якось-то на ногах, то рачки до колиби й упав пiд ii дверми. Там побачив його старик i заволiк у колибу. На Іванку порвана вся одежа – руки й ноги скривавленi й сильно покалiченi. Положив його старик на постiль, до ватри докинув дров i загрiв над нею води. Обмив Іванковi рани, понатирав мастями й прикрив вовчою шкiрою. Спав Іванко до другого вечора – спав, у снi стогнав, зривався i кричав у гарячцi. Старик увесь час сидiв при ньому. Кiлька тижнiв перележав Іванко, поки загоiлися рани i прийшов до здоров'я, що мiг ходити й виручувати старика в роботi, спочатку в колибi, а згодом у лiсi, наставляючи сильки на звiрину й стрiляючи ii. Але зараз по Рiздвi прийшов час снiжниць i морозiв, що треба було сидiти в колибi й не виказуватися на двiр. Та це нiчого, – звичайна, карпатська зима. До неi горени звикли – гостра, як i вони. Але по Рiздвi нахлинула на гори зимова буря. А що це таке та буря, цього не оповiсти й не описати. Це пекло, що сходить раз на рiк у гори – це пекельнi сили, що намагаються взяти гори в своi пекельнi руки. Бували й у селах бурi, не одну з них бачив i перебув Іванко в Богданi. Але верховинноi бурi не бачив ще нiколи. Щойно в стариковiй колибi, серед лiсiв пiдполонинських довелось запiзнатися з нею. Думав, певний був, що та несамовита буря порве його разом iз колибою й занесе в безвiсти, де ворон i костей його не позбирае… Зiрвалася була та буря десь перед вечором. Звiдки прийшла – Бог знае. Нараз, Бог знае як i чому, загудiло щось у лiсi й зашумiло, потрясло щось горами страшне, несамовите. Бiлоснiжна темiнь завiяла i закрила ввесь гiрський свiт. Гук, рев, шум, трiскiт, ломiт, скомлiння, свист, стогiн, плач i крик розпачi, стогiн передсмертноi знемоги й слабi слова пращання зо свiтом. Буря набирае щораз бiльше сили, могутнiе, здаеться нема сили, яка перемогла би ii. Рве, ломить верхи дерев, стинае iх галуззя, поривае на своi шаленi крила й несе в свiт. Понад полонинами пролiтае зi свистом-криком i жене все далi – не стрiчае перепон, нi перешкод. Найбiльшу лють i завзяття мае на лiси, б'е в них, як довбнею. То припiчне й набере свiжоi сили й б'е знов i знов, то завие й заскрегоче зубами i б'е i б'е, якби завзялася змести лiси з лиця гiр i проглотити iх. Та лiс не подаеться, змагаеться з бурею, веде з нею смертельну боротьбу. Видно знае лiс ту мудрiсть: перемагае не сама гола сила, а залiзна, тверда, переможна воля! І незламне бажання перемоги… «Хочу – переможу»! Проходить боротьба на життя i смерть. Іванко чуе виразно, хтось плаче й заводить, у розпачi ломить руки… Старик каже, що це плачуть грiшнi душi, вигнанi бурею з глибинних сховкiв. Стогнуть злi, поганi сили й духи, що повиходили на верх iз нетрiв, плещуть об долонi i кричать вiдьми й чарiвницi, скачуть i танцюють мольфарi i вовкулаки, ревуть i скомлять звiрi гнанi бурею. Зимова буря у горах, це сила, яка будить i ясене перед себе всi злi i нечистi сили гiрськi й не знае нi пощади нi помилування. Але – сказано ж – «хочу – переможу!» Так було й тепер: перемiг, устоявся лiс i добрi сили в ньому. Минула буря уночi, прийшов ранок, а з ним тиша. Проминуло все як сон. Як не знати звiдки прийшла та страхiтлива буря, так i не знати куда вiдiйшла, де подiлася… Безконечно довгою була ця зима для Іванка, не мiг дiждатися ii кiнця, але таки дiждався. Як лише зашумiли лiси весняними шумами й заграли потоки, думав залишити старика в колибi та йти шукати Ксеню. Але старик запорядив не так. «Не ти, Іване, а я пiду цим разом на розвiди – сказав. Що старий осягне головою, того молодий не виходить ногою. Посидь ще якийсь час у колибi, будь терпеливий, я пiду на розшуки й не забарюся повернути до тебе. А будь певний, не вернуся з порожними руками, можливо добру вiстку принесу тобi, розiзнаю де твоя Ксеня та що з нею. «Бувай здоров» – сказв одного ранку й пiшов. З якою нетерпеливiстю дожидав Іванко його повороту, цього не сказати словами. Повних шiсть тижнiв довелося ждати. Повернувся старець i сказав, що Ксеня» сиве, але не в Боршi i не в ii околицi. Опришки завезли ii поза Вишову й там вона проживае. Мусиш пiти за слiдами волоських опришкiв, пiдеш на потiк Стоговець, а понад нього вийдеш на плай, що йде зi Стогiвця, а понад нього вийдеш на плай, що йде зi Стога, перейдеш потiм кiлька полонин i зiйдеш на потiк Руський, перейдеш у село Руськову, а дальше понад рiчку Вишову зайдеш у волоське село Ротiцу. Там у тому селi найдеш твою Ксеню. А чи i як вирвеш ii з поганих рук, у цьому вже твоя голова, а не моя. Я зробив для тебе, що лиш мiг, а тепер працюй ногами й крути головою, та уважай добре, щоб i сам не попав у руки волоських опришкiв. Попращав Іванко старика, роздякувався з ним i пiшов стежками, плаями, полонинами й потоками, як це порадив йому старик. З рiзними пригодами, не легко й не скоро добився до Вишови, а звiдтам допитався до села Ротiци. Там мусiв дуже вважати й бути обережним, щоб не впало на нього пiдозрiння, що це вiн зайшов сюди за Ксенею. Поволеньки, обережно й хитро розвiдав усе. Так… його Ксеня е тут… держить ii у себе сам ватажко опришкiв. Пiд сильним замком тримае ii. Дiстатися до неi i викрасти ii не можна. Ватажок, як розвiдав Іванко, жде на ii викуп. Мав говорити, що звiльнить Ксеню, як дiстане бербеничку талярiв. Але Іванко не мае зi собою грошей. Що ж – мусiв би йти в Богдан, узяти грошi й викупити Ксеню. В Богданi думали вже, що не лише Ксеня, але й Іванко – обое пропали. Хотiв Іванко брати на коня грошi i вертати до того волоського села, Ротiци й викупити Ксеню. Та чоловiки, старi й молодi, з роду Котланiв i Молдавчукiв, закричали його й «загiйкали». Зiбрали легiнiв, посiдали на коней i разом з Іванком поiхали визволяти Ксеню. Не брали пушок, бо iх не можна сховати, але зате вложив кождий за черес по двi пiстолi й по гострому ножевi, а в руки стальову бартку. Дiсталися в те волоське село, Ротiцу, кажуть що хотять накупити тут волiв i коней. А тим часом винюхують де Ксеня i придумують, як вирвати ii з рук опришкiвського ватажка. Мав Іванко в нещастю й щастя. Довiдався одноi днини, що опришки повернулись з виправи й справляють велику забаву, з пiятикою i музикою. Дожидають богданцi вечора. Нi, звечора завчасно ще нападати на опришкiв. Пiдождали пiзноi ночi. Опришки п'янi. Тепер пора напасти на них. Оточують богданцi довкола хату з опришками. Вистрiли з пiстолiв i крик… П'янi волохи панiчно втiкають, вилазять вiкнами, пхаються в дверi. А богданцi по них бартками, куди попало, а найбiльше по головах. Пов'язали опришкiв як баранiв, а тодi давай iх бити – кожному по двадцять п'ять букiв. За той час Іванко виважив дверi до комори, де находилася Ксеня. Глянули одне на одного радiсними, ожидаючими очима. Кинулися в щирi обiйми. Не можуть натiшитися собою. Пливуть з очей сльози радости – втiха i плач. Коли ж Іванко зайшов з Ксенею в хату з пов'язаними опришками, побачив висячого на сволоку iх ватажка. Повiсив його один iз Молдавчукiв. Казав: «Катюзi по заслузi» – iншоi смертi не варт вiн. Зробили богданцi, що зробити хотiли. Вертають у Богдан, як iз весiлля у флояри грають, спiвають, iз пiстолiв стрiляють, аж гори дрижать. Попереду на карих конях «Князь i Княгиня» – Іванко i Ксеня, а за ними «бояри» – богданськi легiнi. Волохiв нiгде не видно, поховались. Звiсно ж – волохи, люди боязкi. У Котлана вiдбулося друге весiлля. Усе що жило в Богданi було на тому «весiллi». О, забава там була i набутки! В мирi i супокоi, в щастю i гараздi зажив Іванко з своею Ксенею. Щороку лiтував Іванко, на своiй полонинi. Але був дуже сторожкий – знав що волохи, хоч трусливi, але дуже мстивi. Добирав собi сильних i вiдважних вiвчарiв i бовгарiв. На стiнах у стаi висiло богато наладованоi зброi, а до того мав кiлька котюг, якi на його знак роздерли би чоловiка. Але одного лiта вночi таки напали на його стаю мстивi, вишiвськi волохи. Напад не повiвся iм. Дiстали таку научку, що будуть пам'ятати ii до смерти. Як тiльки волохи показалися на полонинi Іванка, хлопець, послугач у стаi, вискочив на коня i погнав на сусiдню Молдавчукову полонину, щоби приiхали звiдтам скоренько на конях богданцi допомогти Котлановi вiдбити ворожий наступ. Поки тi приiхали, Іванко з своiми людьми боронили стаю i себе. Коли ж прийшла допомога, кинулися всi разом на волохiв i били без милосердя, хто, чим мiг. Стрiляли i рубали топорами. Не довго тривала бiйка, але була затята i кривава. Трьох волохiв упали трупами, чотири були тяжко пораненi, кiлькох попало в руки гуцулiв, решта втiкли. Попавшi в руки дiстали так, що кiлька тижнiв не могли сiсти, змушено iх поробити ношi й забрати зi собою ранених. З того часу не показувалися волохи на наших полонинах. Не забув Іванко i старика в лiсах. Натерхав коня всяким добром i завiз йому. Три днi перебував iз ним на милiй розмовi. Вигодували i виховали Іванко i Ксеня чотирьох синiв i три доньки. Ксеня вмерла в понедiлок, а Іванко у п'ятницю того самого тижня. Похованi поруч себе на богданiвськiм цвинтарi. iх рiд живе й понинi в Богданi. Музичка-спiвачок І Одного вечора, коли вже холод вiтром проходжувався по полонинi i продерся у стаю, тодi то Молдавчук, сидячи на ковбку при ватрi й «пикаючи» люльку, мовчав, морщив чоло, потирав його рукою, видно думав щось, або може пригадував забуте. Пiдняв голову, повiв очима по стаi, погладив сиву голову рукою i заговорив. Як вода з джерельця, так поплили слова з його рота – раз тихi, раз голоснiшi. «Гей, гей, який же чудний цей свiт Божий, а ще чуднiшi люди й те, що в iх душах, в серцях i головах! А всi неподiбнi до себе, кождий якийсь iнакший. Один одного не розумiе, один одному не загляне в душу й не побачить того, що криеться в нiй. Ба, сам себе не знае, не знае своеi душi… А людська пам'ять? Це щось таке, як клiть-комора, в якiй повно «всечини», що одна другу, як камiнь каменя, привалюе. Багато там тоi «всечини». Заглянеш у голову, якби зайшов у клiть – раз бачиш там це, раз тамте, але нiколи не побачиш усього нараз… Нераз, то й знехоття вилiзе щось iз сховку, i – або всмiхнеться до тебе, або смутком овiе тебе… О, що було би, як би так повитягати все, що нагромаджене в клiтi-пам'ятi, а потiм покласти на папiр – списати! Вийшла б велика, груба, тай цiкава книга – «сторiя». Так, так… але ж людська пам'ять недосконала, а часом то й скупа, не хоче виявляти всього, що в нiй заховане. Так i зо мною, та з моею пам'яттю. Оце пригадалось менi щось, що було заховане на днi пам'ятi, а може воно спало й збудив його той надвiрний холодний вiтер? Може?» Розповiв Молдавчук того вечора про Музичку-Спiвачке й iнше… Як iти з Богдана горi рiки Тиси, можна зайти до ii закруту, де вона, спадаючи по каменюках, творить водопад-«гук». Над гуком скала, а в скалi печера. На верху тiеi скали – два хрести. Хто й кому поставив там тi хрести, це знають нинi лише старi люди. А воно було так: Колись давно зайшов у Богдан малий хлопчина, сирота. Хто вiн i звiдки, яке його «ймено», цього нiхто не знав – не знав того i сам хлопчина. Називано його раз Музичкою, раз Спiвачком. Самим виглядом рiзнився вiд других… Чорнявий був, чорнi кучерики звисали йому на високе чоло, а великi, чорнi очi, горiли як двi жаринки ватри, здавалось, що вони не гаснуть, а свiтять i вночi! Був живоi вдачi, не мiг довго посидiти на одному мiсцi – бiгав, як i бiгали його очi, то сюди, то туди, щоб усюди бути й усе бачити. «Притулили» до себе того хлопчину Молдавчуки й Котлани – перебував то в одних, то в других. Годували i приодiвали його. Чому ж би нi? Нашi люди не були нiколи скупi, були добрi i щирi однi для одних, а бiднi й сироти находили в них завжди притулок. Хлопчина-сирiтка – ховався i рiс у Богданi. Роботи нiхто не давав йому – знали: вiн не до роботи. Ходив, бiгав i спiвав… Спiваночок знав дуже багато, нiхто не знав, звiдки iх брав, хто iх його навчив… Казав, що спiваночки самi до нього приходять, нашептуе йому iх вiтрець, наспiвують пташки, чуе iх вiд комашок i цвiркунiв у травi, а вночi прилiтають до нього ангелики й приносять йому спiваночки. А до того ж нашi гори всi засiянi спiваночками – якась невидима, добра рука посiяла iх на царинках, на верхах i полонинах, щоб люди збирали iх i ними звеселяли свiт i себе… Знае вiн тi засiянi Бескидом спiваночки й збирае iх, тому iх так багато мае… Спiвае i дальше ними гори засiвае – дбае, щоб не пропадали, а разом iз чiчками цвiли – процвiтали, радiсть i втiху людям давали, журу проганяли… Ходив той хлопчина-приблуда i спiвав вiд ранку до вечора. А потiм зривав м'якi листочки з дерев i грав на них. Це був початок. А дальше дав хтось йому флоеру. О – на нiй, то не лише вднину, але i вночi грав би був. А грав так на флоярi, як досi ще нiхто в Богданi не грав. Прибiгали старi й молодi й слухали його гри, не могли наслухатися. Нераз говорив, що хотiв би мати скрипку й на нiй грати. Поiхав раз Молдавчук у Сигiт i привiз йому скрипочку. Цiлував ii i обiймав, до серця притискав… І зник iз скрипкою – не було його кiлька тижнiв. Вернув одноi недiлi – де був, не сказав нiкому. На вигонi серед Богдана влаштували легенi забаву з танцями. Пiшов туди й хлопчина зi скрипкою пiд пахою. Заграв i всiх зачудував! Приворожив, зачарував… Такоi гри не чули ще нiколи богданцi… Вiд тоi недiлi почали називати хлопця-сироту Музичкою – досi називали його Спiвачком. Найшовся у Богданi майстер, який зробив для нього й цимбали – ото ж грав i на цимбалах, а коли пiдрiс, почав грати й на трембiтi. Не лише в Богданi знали й любили Спiвачка-Музичку, знали його й усi сусiднi села й дивом дивувалися, хто навчив його так грати, а до того ще й спiвати? Почав спiвати, то не було кiнця тим спiваночкам. І де вiн носив iх? Може ходив до боднаря й приспiвував до нього: Ой боднаре, боднарочку, дуже тебе прошу, Зроби менi коновочку, най спiванки ношу» А мав тих спiваночок стiльки, що й у двi коновки не змiстив би iх. Носив iх, як казав, у пазусi, пiд кресанькою i за чересом, а ще бiльше в серцi, бо любив iх дуже спiвати. Флоеру носив за чересом, скрипочку пiд пахою, а цимбали перевiшенi були в нього на ременi почерез плечi. Так бачили його все нашi верховинцi… Найбiльше любив сам собi спiвати, але грав i людям. Зимою на весiллях i гостинах, лiтом на храмах i забавах. Лiтом притягали його до себе верхи й полонини. О, там вiн грав, там вiн грою полонини звеселяв. Заграв… так зараз увесь перемiнився, скрипка та ii голос брали його на своi крила й несли поза свiти, пiдносили вище Говерлi до небес i до сонця пiдносили, де його гра лучилася i едналася з грою ангелiв, а побувши з ними, назад на зеленi гори й квiтистi полонини вертала. Грав Музичка на полонинах вiвчарям, ватагам i бовгарам – уносив у стаi радiсть i веселiсть, проганяв скрипкою смуток i журбу. Його гра, це не були струни скрипки та ii голос, нi, це був голос його душi i серця. Подоiвши вiвцi i корови й позаганявши iх у загороди, сходилися вiвчарi на полонинi за стаею. Музичка грав i спiвав, вони танцювали… Здавалося, разом з ними танцювали полонини, пiдскакували коровки, штрикали овечки. Знав Музичка всi полонини, а полонини знали його. Але тiльки нашi полонини, з нашими ватагами й вiвчарями. На волоськi полонини не заходив нiколи – не любив волохiв, нi мадярiв, нi жидiв… Заходили нераз у нашi села мадярськi й волоськi цигани, грали однi чардаша, другi гору, чув iх гру Музичка, але чардаша, чи гори нiколи був би не заграв! Грав лише наших коломийок для наших верховинцiв. Знали Музичку не лише полонини, вiвчарi й бовгарi, знали i овечки та ягнята. Заграв у скрипочку, овечки переставали пасти травичку, оточували його довкола й слухали гру. А ягнятка скакали, крутилися, танцювали… Раз притрапилося i таке. Йде наш Музичка-Спiвачок полониною попiд П'етрос. Раненько було це, ще лиш сонечко вийшло на полонину з-поза гiр. Йде та на скрипочку приграе собi, втопив себе в ii голосi, поза ним бiльше нiчого не чуе… А тут, Бог знае звiдки, ведмедиця перед ним, та ще й не сама, з двома тулуками-ведмедятами. А звiсно, ведмiдь не кидаеться на безборонних людей. Не зачiпаеш ведмедя, вiн не зачепить тебе, але не так ведмедиця з малими. Вона боiться за своiх дiтей i готова розiрвати на куснi стрiчного чоловiка. Знав це Музичка, але не думав утiкати. Пристанула й ведмедиця, не кидаеться на Музичку, слухае голосу скрипки… А малi? Постояли при матерi й до Музички прибiгають. Вiн грае – вони граються, скачуть, перевертаються… Ведмедиця, муркоче задоволено, стоiть на мiсцi й покивуе мохнастою головою. Розiйшлися всi як приятелi. Раз вечером сiла на полонину густа, темна негура. Таку негуру люблять вовки – можуть легко зловити овечку, або барана й поживитися… А Музичка не зважае на негуру, йде полониною, грае на скрипцi й приспiвуе. А тут три вовки бiжать напроти нього… Вiн, як би нiколи й нiчого, грае дальше й спiвае. А вовки? Вони пристанули, не йдуть дальше, слухають гру Музички. Постояли, послухали, завернули й побiгли, звiдки надбiгли. Любили й пташки слухати гру Музички, зазулi на голос його скрипки переставали кукати – слухали ii голосу. Полонинськi жайворонки знижувалися над голову Музички, трiпотiли крильцями й слухали його гру. Рибкам – пстругам пригравав Музичка у флоеру. Тодi припливали пструги до берега рiчки, чи потока й слухали голосу флоери, чи сопiлки. Любили ту гру, бо щораз бiльше iх припливало до берега. Сiдав пiд старим буком, чи де над потоком i грав. У гру вкладав душу i серце – грав горам i потоками, якi любив понад усе. Чому ж не мав би грати, коли в наших горах усе грае i спiвае. Грають потоки срiбними водами, грають лiси шумами дерев, листочками й чатинням, грае полонинський вiтер, спiвають пташки, бренять пчiлки й комашки, тож до тоi гри й спiвiв долучуе i свою гру та спiваночки. Кому грае i спiвае на верхах i полонинах, питали його. Усмiхаючись вiдповiдав: «Поперше граю i пiсеньками прославляю Того, хто сотворив нашi гори й подарував iх нам – Госпiдковi нашому ласкавому. Йому ж грають усi нашi гори i все, що живе у них. Так вiдповiдав, грав i спiвав дальше. Любили його всi – старi й молодi, гостили, годували й одiвали. Почали й дiвчата зиркати за ним – за його буйними кучериками, за великими, палкими, чорними очима, за рум'яним личком смаглявим… Не одна пiшла би за нього замiж iз «вiскоком», хоч знае, що «в спiвака нi сердака, нi руба сорочки, вiд недiлi до недiлi, складав спiваночки». — Все його багаство, це скрипка й флоера, iншого не придбав, про iнше не думав, не мав i часу думати. Намовляли його найти собi яку дiвчину, одружитися, осiсти на одному мiсцi i стати «газдою»… Музичка смiявся… «Я давно вже одружився, казав – моя жiнка, це скрипочка – добра, щира й вiрна, струнами гладить, пестить i голубить своiм голосочком. Вiрнiшоi i лiпшоi жiнки понад мою скрипку не найшов би я в усiх горах… А мое газдiвство? Бльшого вiд нього немае нiхто! Це ж усi гори з лiсами й полонинами!» Сказав це й заграв… Заграв такоi, що не люди, а смереки та ялицi, обнявшись з буками i яворами, затанцювали би! Так i видно було, як iз струн скрипки сипалися iскри й запалювали до танцю. Нинi Музичка тут, завтра вже там. Не всидiв би довго на одному мiсцi. Але люди пiдглянули таки, як заходив вiн до одноi вдови, в якоi була гарненька як ластiвочка, звинна як бiлочка, доня Марiйка. Задержувався там нераз i два-три днi… Жила та вдовиця з донею далеко за Богданом над потiчком, ii чоловiк – а було це давно, коли Марiйка була ще малою – вибрався був раз перед Рiздвом до Рахова, щоб купити дещо на свята. Поiхав у Рахiв верхом на конi. Зима була люта, снiжна i морозна. Взагалi давно були зими в горах дуже морознi i снiжнi, до того не ще бурянi. От, уже i Святий Вечiр, уже й Рiздво, а газда не повертае. Плаче, ломить руки й заводить газдиня, плаче i ii мала доня. Пропав газда! Загинув десь, привалили снiги, заморозив мороз, а може вовки зажерли його й коня. Шукали за ним, але не найшли навiть i слiду. Вдовi траплялися женихи, та вона не мала i вгадцi виходити вдруге замiж… А може вiрила, що ii газда живе десь i поверне до неi? Сама газдувала, а доня помагала iй у господарцi. До них обоiх почав щораз частiше заглядати Спiвачок-Музичка… Мабуть упала йому в око Марiйка! Можливо побачив у нiй другу скрипочку? Може? II Була одного року люта-прелюта зима, тиснули морози, засипало снiгами гори й долини, гуляли полонинами вiтри. А вже найбiльше лютувалась та зима перед Рiздвяними Святами. Годi було сусiдовi вiдвiдати сусiду. Та якось одноi днини – два чи три днi перед Святим Вечером – трохи злегшало, не вiяло снiгом, перестав тиснути мороз. Але ж та полекша не тривала довго. Перед вечером почав падати густий снiг, потиснув мороз, а там звiялася страшна буря. А Музичка-Спiвачок повертае iз своiх мандрiв – поспiшае у Богдан, щоб там Рiздво Христове вiдсвяткувати у Молдавчукiв i Котланiв. А другоi днини свят мусить навiдати вдовицю над потоком i ii Марiйку. О, Марiйка таки глибоко засiла в його серцi. Може таки вiзьме ii собi за жiнку, хоч i казав, що не буде женитися – в нього жiнка його скрипка. Так, так, ожениться. Вдовиця не буде противитися, а Марiйка вийде за нього замуж з охотою… Це вiн знае добре. Так думае i в Богдан поспiшае. Днина перед Рiздвом взагалi коротка, а тут ще й буря зi снiжницею скорочують ii… Хоч ще днина, а вже нiчого не видно – снiг слiпить очi, небо закрили снiговi хмари. Йти щораз важче, снiг вище колiн, буря звалюе з нiг. Та Музичка не пiддаеться бурi, борикаеться з нею, як може, та бриде снiгами. Але ж буря щораз сильнiша! Дух запирае, не дае дихати, от-от, звалить з нiг, засипле снiгом… Не знав Музичка як довго борикався з бурею – не знав, чи давно нiч заступила день… Та це ще нiщо, але вiн не знае вже, де вiн – на добрiй дорозi в Богдан, чи може збився з дороги, може блуд учепився його й веде, куди сам хоче? Страх почав закрадатися в його серце. А тут буря гуде, реве, шалiе… Засвистало, загуло, ослiпило й заглушило… Нараз паде щось на Музичку, кусень дерева, чи якась звiрина? Щось живе… Нахиляеться Музичка, ловить руками те «щось», пiдносить, а воно слабим голосом щебече: «Рятуй, хто в Бога вiрить, рятуй». Нi, не звiрина це, нi, а якась жiнка… Чуе крiзь бурю ii слабий голос. О, Боже, та це ж Марiйка! Вона, вона, доня вдовицi над потоком! Каже, що вертае з Богдана, куди пiслала ii неня купити щось на свята. Та захопила ii буря – збилася з дороги, ослабла й змерзла, кiлька разiв запала вже була в снiг, але якось пiднялася i йде, але куди йде, того вже не знае, чи дi-б'еться до хати i до мами, теж не знае… Зрадiла дуже, пiзнавши, що це Музичка при нiй i держить ii за плечi, щоб не запала в снiг. А Музичка, як може так потiшае ii, що якось не дадуться бурi й морозовi й доб'ються до якоiсь хати, хоч може не до маминоi… Але ж буря шалiе, щораз сильнiше, крутить не лише снiгом, але теж ними обидвома, торощить, ломить i виривае з корiнням дерева, валить iх з нiг, як дерева, щоб повалити iх на землю i присипати снiгом. Темно, не видно нiчого – лячно, пудно. А вони обое йдуть… Куди, не знають. Не йдуть, нi, а продираються крiзь бурю i снiговiю. Що крок – пристають. Марiйка зовсiм ослабла вже. Музичка, хоч сам не дуже сильно держиться на ногах, як може, так пiдтримуе ii i потiшае, що не загинуть, що переможуть бурю i мороз. А буря реве дальше – реве, гуде, рiзними голосами заводить, мороз добираеться до тiла… Музичка добирае останнiх сил, щоб не дати Марiйцi впасти… Впаде – не встане, замерзне… Нараз не знати звiдки взялася сила в Марiйки – вириваеться з рук Музички – хоче бiгти – простягае руки – Музичка чуе, як говорить… Чуе крiзь бурю… «О, о, там неньо мiй! Вийшов напроти мене. Знала я, знала i мама, наш неньо не пропав, не загинув, вертае до нас iз Рахова, буде святкувати з нами… Будемо святкувати разом, та ще й ангелики прилетять, колядувати будуть з нами, а я знаю багато коляд, навчила мама. О, о, чую вже ангеликiв – вони летять, крильцями трепочуть, спiвають, несуть нам свiй спiв, коляди… «На високiй горi звiзда сьи з'явила»… Неню, неню, бери свою доню за руку й веди до мами, вона жде нас. О, як же втiшиться мама! А може взяв би ти мене на плечi? Я чогось ослабла, менi тяжко йти… Чуеш неню? Боже, та ж ти певно не знаеш мене? Так, так, як ти пiшов у Рахiв, я була маленька, тепер уже велика… яка не я рада, що ти вертаеш д'нам, що вздрiла тебе, що ти не пропав, як казали люди… А мама, о, як вона буде тiшитися тобою! Неню, неню, бери доню на руки й неси! Ще трохи й буде наiла хата, а в нiй мама, в печi ватерка, тепленько й затишненько буде нам. В хатi свiтло й ватра, а на порозi хати – мама… Неню, неню, скорiше йдiм д'хатi, не далеко вже! Неню!!! – закричала, витягнула перед себе руки, скочила i впала – замовкла. Пiдняв ii Музичка, взяв як дитину на руки й пробуе нести… А буря не дае iти, завертае назад, звалюе на землю… Та вiн не даеться iй… А тут паде перед ним ялиця, звалена бурею! Куди ж йому тепер iти? Сам не знае, як обiйшов ту грубу ялицю, та ще й з Марiйкою на руках. Але чуе, що вiн слабне, що сили опускають його, щораз тяжче йому дихати, чуе душиться i мерзне… Щож буде? Чи довго ще зможе змагатися з бурею, чи вiн ii, чи вона його переможе? До того ж не знае де вiн i чи зайде до хати вдовицi i занесе iй живу Марiйку. Темна, буряна нiч, темно в його очах, темно й у душi… Темно й безнадiйно… Зневiра огортае, завмирае серце, шум у головi, мороз добираеться до тiла. А вiн чуе – слабне… От-от упаде й не встане бiльше… А Марiйка? ii шкода, не його… Нi неня, нi мами, нi брата, нi сестри нема в нього – нiхто не заплаче над ним, як замерзне тут. Але Марiйка? ii бiдна мати! Боже! Рятуй не мене, а Марiйку! Рятуй, не дай загинути! Що ж буде? Якось пробився крiзь бурю iде, нi не йде, а бриде снiгами й не чуе тягару в руках… Якщо б не буря i не мороз… Стежка чи плай, куди йде, звужена. По обох сторонах високi скали, а снiгу тут дуже багато, лише що буря не мете ним, не мае тут розгону… Та хоч темно, але побачив у скалi печеру. Добувае останнiх сил, щоб тiльки зайти в ту печеру. Туди напевно не довiвае вiтер, може i мороз там менший… Ось вiн у печерi. Справдi в нiй тихо, буря не завiвае до неi. Не встоiть на ногах, та ще й з Марiйкою на руках – присiдае… Пригортае д'собi Марiйку, наслухуе, чи не заговорить… Дарма, мовчить, але дише, значить живе, не замерзла… Чим би розiгрiти ii, колише ii, як дитину… Якщоб мiг вложив би ii за хазуху, огрiв би своiм тiлом… Чуе – Марiйка починае оживати. Говорить щось шепотом… Музичка наслуховуе i чуе: «Мамунцю моя, я вже недалеко, вiдчиняй дверi, я не сама, я з ненем. Вiн iз Рахова вертае, я з Богдана… Радiй, тiшся нами… О, я вже в хатi. Мама посадила мене коло печi… О, якже в нiй ватерка палае, як грiе… О, якже менi тепленько, щораз теплiше, й здрiмнутися хоче, заснути хоч на хвилиночку… Колише ватерка, ломить сон. Заснути, заснути…» - Мовкне, видно засипае… Заснула… А вiн дальше колише ii на руках… Марiйка заснула. Спить Твердо вснула, ледви чути ii слабий вiддих… Сниться iй тепла хата з ватрою, сниться неньо i мама… Так вона спить i в снi чуе тепло. Але вiн не спить, а все ж таки здаеться йому що вiн також при ватрi, йому щораз теплiше. І спати хочеться… О, заснути, заснути… – Та нi – аж закричав. – У таку бурю ходять голоднi вовки. Зайдуть у печеру й обое нас пожеруть! Нi, нi, Марiйка нехай спить, а я не пiддамся сновi. Скинув зi себе сердак, завинув у нього Марiйку. Нехай спить… Наслуховуе, – вона хоч слабо, але дихае. Вiн бiгае по печерi, не дае зломити себе сновi, мусить перемогти його. Як довго тупцював по печерi, не знае. Хоч упадав iз сил, не приставав. Почув: на дворi, поза печерою, тихне буря, щораз тихше там… Чуе, виють вовки – виють щораз голоснiше. Боже! Щоб тiльки не зайшли в печеру! Роронитись нема чим… Славити Бога, побiгли бiля печери й погнались, шукати здобичi. Починае прояснюватися – днiе… Виглянув iз печери… Тиша, лиш мороз сильнiший, нiж учора був. Збудить Марiйку й пiдуть дальше. Хоч би мав нести ii на руках, занесе ii мамi… Пробуе розбудити ii – не розбудить. Бере на руки, колише нею, – не помагае… Ба, вона не дише. Боже! Марiйка мертва! Не хоче повiрити цьому… Але ж так – Марiйка заснула навiки й не прокинеться вже… Що ж йому робити тепер, що дiяти? Пiдождав аж на дворi розвиднiлося лiпше. Пороззирався по свiтi, подумав, як i куди йти до хати вдовицi. Провиднiлося йому в очах – знае вже, куди йти. Бере мертву Марiйку на руки й несе. Занiс ii вдовицi. Та не спала всю нiч – прочувала лихо. Побачила мертву доню, заридала й заголосила… Лишив ii з мертвою донею, побiг у Богдан. То бiг, то падав, то знову вставав i дальше бiг, аж забiг у Богдан. Вибралися до вдовицi Молдавчуки й Котлани, взяли з собою ще людей i майстрiв, щоб збити домовину. Музичка оповiв Молдавчуковi, що було минулоi ночi й як Марiйка вмерла – замерзла… Домовину з Марiйкою принесли в Богдан i похоронили… Але того похорону не бачив Музичка. Запав у страшну горячку й перележав у нiй дуже довго… Нiхто не надiявся, що видужае i що буде жити. Та за Божою ласкою видужав iз тяжкоi хороби… Видужавши, пiшов на грiб Марiйки. Над гробом грав у трембiту до пiзного вечора. Люди сходилися слухали гри й молилися за душечку Марiйки. А як Музичка зовсiм виздоровiвся, поставив на скалi над печерою, де заснула вiчним сном Марiйка, високий хрест… Із того часу Музичка перестав бути таким, як був колись… Нiхто не чув уже його спiванок, нi веселоi гри на скрипцi… Нiхто не бачив його на весiллях, нi на забавах. А як коли грав, то грав у трембiту – сумно, тужливо грав, що серце плакало разом iз трембiтою. А на одному мiсцi не вдержала б була його жадна сила. Лiтом блукав по полонинах, зимою ходив по селах. Говорили люди: «Музичка змилив розумом». Та, як стоiть у святiм письмi: «Велiй еси Господи, i чуднi суть дiла Твоi»… Не людям iх розумiти, не людським розумом зглибити iх… Блукав одного року Музичка, як то його звичаем бувало, по горах, по селах… Наближалося Христове Рiздво, хотiв провести свята в Богданi. Йде, поспiшае, – днина коротка. Але звiялася снiжна буря з морозом. Захопила його нiч, а буря загнала в ту саму печеру, де колись замерзла Марiйка. Але Музичка не замерз тодi. Замерз тепер… Зморив його сон, заснув i не проснувся вже нiколи… Печеру з ним завiяли снiги. Щойно на весну найшли мертвого Музичку… Найшли, принесли в Богдан i поховали поруч Марiйки… Тодi Молдавчуки поставили над печерою другий хрест. Оба хрести стоять там i по нинi. «Оце те, що найшов я в своiй пам'ятi i оповiв». Сказав Молдавчук Іван i поклав новоi грани в люльку, що давно погасла була… Неймовiрне Присiла була гори й полонини густа негура. Здавалося, що це хмара сiла на гори, а вiтер не дае iй сидiти, лише жене i щораз дальше й дальше. Темно, як уночi. Але в стаi Молдавчука ясно свiтить ватра. Молдавчук покутав уже все. Сiв при ватрi, закурив люльку й припочивае. Негура – це нiщо, хоч правда, в часi негури звiр кидаеться на маржину й робить шкоду. Але Бог ласкавий, закрие i засокотить вiд лиха. А негуру розвiе вiтер i сонце знову освiтить i огрiе полонину й маржину на нiй. Тягне Молдавчук димок iз люльки, поправляе ватру й докидае до неi дров. Подумав щось, усмiхнувся сам до себе й заговорив: «Наповiстувався я вже немало – всекого та неоднакого, але таки всього не розповiв ще. От хоч би про те, що сталося було не в Богданi, а в тому великому селi Ясiнню, забув оповiсти. Давнiчко було це, але й по нинi пам'ятають люди, а старi переповiдають ту «причку» молодим, переповiдають, не як якусь байку-небилицю, а iстинну правду. Правда, вченi називають таке гуцульськими забобонами, пересудами, чи то по-бiблiйному суевiрством, а воно зовсiм не так. Отак i те, що сталось було колись у Ясiнню – сталось i рознеслось вiтром по всiх горах, селах i закутинах, назвав би хтось байкою… А воно було так: Жив у Ясiнню газда-дука, багатий на все село, Семен Клочурак. Здоровий, рослий, кремезний, тiлом сильний i з розумом в головi. Мало тепер у наших горах таких газдiв, яким був Семен Клочуряк. Усi поважали й шанували його, але були й такi, що трохи й боялися Семена, бо й був вiн i гострий, хоч i справедливий, не робив нiкому кривди, не надуживав своеi сили – казав: «з добрим по доброму, з лихим по – злому». Лише, що догодити йому не було легко – дуже вимагаючий був. Незвичайно працьовитий i запорадливий був i дуже ощадний, хоч скупарем не був, свое господарство побiльшував, де трапилася нагода, вiн докуплював грунту, а вже полонин, то все йому було замало; де тiльки була яка на продаж, вiн перший купець на неi. Пiд Чорногорою мав щось три, чи чотири полонини, просторi, трав'ястi, мав чим тiшитися i газдувати. Нераз говорив своiм синам: Полонини сотворив Господь, щоб годувати травами маржину, а маржину, щоб годувала нас, людей. Нашi полонини святi для нас, iх посвятив i подарував нам сам Бог. То ж треба нам шанувати iх, як святiсть, а взявши раз у руки, не випускати iх iз них нiколи. – Синiв, а мав iх трьох, держав цупко й мiцно в своiх залiзних руках. Казав: «добрий вiзник, добрi конi, добре тягнуть i добре йдуть – з дороги не зiйдуть». Два сини – найстарший i наймолодший – вдались послушнi й покiрнi – слово неня було для них святе. Не такий був середущий син, Никола. Непокiрний, лукавий i коравий був – хотiв усе робити по своiй волi – був упертий – нераз робив неньовi наперекiр. Карав його неньо за непослух, але не есе тi кари помагали. Однак тверду, залiзну руку мав старий, то ж усе мусiло бути так, як хотiв i наказував. Нiколи – як казав – не випускав вiжок iз рук. А вже Николу, то, здаеться, таки загостро держав у руках. А Никола затискав зуби й потiшав себе думкою: умре старий, а тодi дасть вiн собi волю! Сам собi паном буде… Ну й дiждався смерти старого… Звалили лiта старого Клочуряка на постiль – знае не встане вже з неi. Ось його смерть вже недалеко, чуе ii кроки. Косив вiн щороку травицю, а тепер прийде смерть i скосить його. Прикликае д'собi синiв. Станули бiля його постелi… Поглянув на них, змiряв iх очима вiд голови до нiг i так промовив: «Сини моi! ка мене час… Ось-ось покличе мене Господь до себе – не побачите вже мене й не почуете. Так воно, так, а може й не так. Вiдiйду вiд вас, вiдiйде мое тiло, це так… Але мiй дух буде завжди з вами. Буде вас наглядати й дозирати – буде вас бачити й чути, буде за вами слiдкувати. Оце затямте собi добре – цього не забудьте! Буду повсякчас iз вами так, як був зо мною мiй неньо. Не самим своiм власним розумом i волею жив я i газдував – о нi! Я жив так, як учив мене мiй неньо, хоч вiн давно вже вiдiйшов вiд мене, вiн керував мною, в нього шукав я поради й науки й продовжував те, чого вiн, на цьому свiтi живучи, не закiнчив був. Ще i ще раз кажу, затямте собi добре це, що чуете вiд умираючого неня. Трьох вас у мене i помiж вас трьох подiлив я все мое майно, що кому призначив, знайте i так воно мусить бути! Жадноi сварнi i незгоди не смiе бути мiж вами! Цього не любить Бог – сварливих i незгiдливих не благословить i не дае iм добра, нi тут, нi там… Посидок iз усiм, що в ньому, залишаю найстаршому з вас, бо так завжди бувало в нашому родi i так мусить бути. Середущий i наймолодший пошукають собi жiнок, подружаться i розгаздуються, як пристало синам Семена Клочурека. Знаете, що того що лишаю вам, не залишив менi мiй неньо, тож i ви маете те, що дiстанете вiд мене, подвоiти, а то й потроiти! З малого росте велике, зi слабого сильне. Розумна голова й дбайлива, роботящi не лiнивi руки, залiзна воля, завзятий дух, упертiсть i витривалiсть потраплять зробити мале великим, слабе сильним. Як iз малоi дитини виростае великий чоловiк, а з приземного бучка грубезний, високий бук, з малого вiрленяти могутний орел, так iз малого маеточку мае вирости велике майно. Така вже Божа воля, щоб з малого виростало велике, зi слабого сильне. Такий Господний закон i наказ! Так мае бути! Уважно слухали сини неня – старший i наймолодший – не вiдривали вiд нього очей, ловили кожне його слово. Тiльки середущий, Никола, переступав iз ноги на ногу та покручував головою, хоч неньо весь час не спускав iз нього очей… Пiдходили сини до вмираючого батька, прощались з ним, цiлували його руку, а вiн хрестив iх i цiлував чола. Руку Николи придержував довше в своiй i гостро вдивлявся у нього, як би бажав прошити його своiм зором наскрiзь. Побачивши найстарший син, що неньовi кiнчаеться життя, засвiтив воскову свiчку й дав йому в руки, та й вiдчинив вiкна й дверi, щоб було легше неневi вмерти. Неньо ще раз повiв очима по синах, здихнув глибоко й вiдйшов iз цього свiту. Сини повклякали, помолилися за душу неня. Величавий похорон справили сини помершому неневi. Три пари сiрих волiв везли на цвинтар деревище з тiлом, трьох трембiтарiв грали, а людей було видимо-невидимо. Багату комашню по неневi справив найстарший син, багато подарункiв роздав за поману. Найстарший син Клочурека був уже одружений наймолодший пiдшукав собi теж дiвчину, оженився i став газдувати, як покiйний нень наказав. Не так той середущий, Никола! Вмер неньо, та й вмерли його слова й наказування. Женитися вiн i не думае, каже, що на це е ще час. Вiн хоче зажити вiльним життям, побути буйним легiнем. Тепер йому воля, спали з нього, як iз коня пута, нема залiзноi руки неня, щоб ним керувала. Тепер менi погуляти, тепер мисьи хоче… Тепер моi головоньки нiхто не клопоче! Ій-га! Так – розгулявся Никола, Нема забави, де би його не було. Але, але… На гульки – на данцi, на забави – набутки й гостини потрiбнi грошi – багато iх потрiбно! В нього ж i багато приятелiв – побратимiв, ну й молодички е, а вони ласi на подаруночки, як ведмiдь на мiд… Мусять бути в Николи грошi! Думав i надумав… Продасть полонину, що дiстав по неневi. Чи мусить бути в нього полонина? А може вжениться з такою, що буде мати полонину? Було тодi в наших горах мало жидiв, якось боялися залазити мiж – як казали – диких гуцулiв. Але в Сиготi було вже багато жидiв i то самi багатii. Доробилися ту великого майна, торгуючи всiм i купуючи все, що давали гори. Мiж сигiтськими жидами найбагатiший був жид, що його верховинцi звали Лейбунем. Його знали добре Ясiнцi – заiжджав сам, або з синами в Ясiння i купував, що лише попало в руки, купив був уже i лiс над Тисою, мав кiлька полонин. До нього, до того Лейбуня, поiде Никола й продасть йому полонину. Сiдлае коня, сiдае на нього i iде в Сигiт до Лейбуня. Лейбуньо, почувши, що це син того славного Клочурека Семена загостив до нього, дуже-дуже зрадiв цьому. Зараз попросив його сiдати й казав поставити перед нього фляшку вина – сам налляв Николi вина в пугар i почав облесно приговорювати до нього. Не питав, чого Никола загостив до нього – не питае – Никола сам йому скаже. Старого Клочурека не любив Лейбуньо – таких, як був вiн, нiхто з жидiв не любить. Клочурек носився дуже високо, з Лейбунем не хотiв стрiчатися i говорити – стрiнув, обходив здалеку й спльовував позад себе. Никола випив вино з пугара, закурив i почав казати, що це принесло його до Лейбуня. Так, i так, каже, купи в мене полонину, ту, що сусiдуе з твоею, пiд Чорногорою. Лейбуньо, почувши це, дуже здивувався, не мiг сам собi повiрити… Що син Симена Клочурека, того ворога жидiв, задумав продати жидовi полонину? Неслихане й нечуване! Лейбуньо задеревiв i онiмiв з дива. Наляв i собi вина в шкляночку, випив, погладив бороду, покрутив пейса й щойно потiм процiдив крiзь зуби: «Що я чую? Хочеш продати полонину? З тим приiхав до Лейбуня, з тим? Але спитай вперед чи в Лейбуня е грошi? Ну й чи та твоя полонина потрiбна Лейбунi? Ни, ни, раз у Лейбунi нема грошей, друге нащо йому твоя полонина здалася? Оце мав тобi сказати i сказав». Почув таке Никола й каже, що пiде шукати другого купця на полонину. Хоче вже йти. А Лейбуньо: «Та гов! Який же ти скорий i гарячий! А куди тобi йти пiд нiч? У тебе нема в Сиготi знайомих. Полонину куплю в тебе, або й не куплю, а переночувати тебе таки переночую й повечеряти дам. Наповнив Николi ще вина. Пий, а з полониною може воно якось буде. Подумаю, поговорю з синами, пораджуся, поспитаю, що скажуть сини. Полонину купити, це не з бича луснути… Аякже… Пий, най вийде на здоров'я. Випив Никола, Лейба налив знову. Того вечора не говорив про продаж-купно полонини. Никола повечеряв, випив ще вина й пiшов спати. Встав рано, вмився i помолився, а зараз же й снiданок на столi. Поснiдав. А тут Лейбуньо з синами. Говорять про це, й про те, про полонину й не згадують. Починае про неi говорити Никола – питае чи Лейбуньо iз синами хочете купити полонину, чи таки нi? Лейбунь гладить бороду, раз-другий, позирае на синiв, то на одного, то на другого i цiдить крiзь зуби… «Чи куплю в тебе полонину – питаеш… А чи я знаю, купити ii, чи не купити? Не дуже то вона потрiбна менi, не дуже то хочеться менi закопувати грошi в твою полонину. Закопати, то воно легко, але чи можна буде iх назад вiдкопати, оце сук у деревi. Але, як кажуть, «купити не купити, але поторжити можна» – не зашкодить… Кажи, що правиш за ту полонину, кажи, хай чую». Подав Никола цiну… А Лейба в регiт. Тупотить ногами, плеще в долонi, регочеться як кiнь. За ним зареготалися i його сини. «А бодай ти, Николо, впився, бодай ти здоров був! Умiеш жартувати. Але видно молодий ти ще, а якi роки – такий розум. Нi, нi, Николо, не будемо сватами, нi, не будемо». На це Никола: «Ну – я сказав свое, а ти скажи свое, що дав би ти за ту полонинну?» «Я, що давби за неi? А не чув ти, – як говорять мудрi люди, – той купець, хто половину дае. Бери половину з того, що зацiнив, та ще й подякуй Лейбi, такого другого купця не найдеш! Нi, нi, не найдеш, щоб увесь Сигiт перейшов. Лейбуньо лепський жид i любить вас, горен, хоч ви й опришки, та не дуже то навидите жидiв – нехристами, ба й паршеками називаете. Але Лейбуньо ще нiкого не скривдив i не ошахрував, не скривдить i не ошахруе i тебе, сина славного на все село Ясiня, Семена Клочурека. Випий вина, закури, та подумай, – маеш час, спiшитись не мусиш, не маеш чого… Лейбуньо хоче добре заплатити за полонину. Пiшли Лейба i його сини геть, залишили Николу самого в кiмнатi. Посидiв троха й вийшов… Треба напоiти коня i пiдкинути йому сiна. Побачив Лейбу – каже, що хоче йти оглянути Сигiт. Кивнув Лейба на одного iз синiв, каже, що не пустить у мiсто самого Николу – варiвко, небезпечно, всеко може трапитися. Походив Никола з жидком по мiстi – все тут не так, як у них в Ясiнню – все iнакше. Жидок опровадив його всюди, показав усе. Щойно над вечiр вернули. Засiли за стiл – на столi всячина, чого душа запрагне, а замiсть вина горiлка, на яку тут кажуть палiнка. Гостять жиди Николу, приговорюють до нього, заговорюють його. Вкiнцi заговорив Лейбуньо: «Ну що, надумався, Николо? Будемо сватами? Стокмимося, зап'емо галдамаш? Ну кажи, кажи, береш половину того, що зацiнив? Почався торг – довгий, не легкий. Нарештi таки стокмилися. Лейбуньо згодився дати трохи бiльше грошей, як давав. Другоi днини зробили в нотаря документ – Никола напхав повний черес грошей, сiв на коня i поiхав у Ясiння. Радiсть розпирае груди! Тепер погуляе – мае защо. Задивуе всiх людей у Ясiнню! Щоб тiльки дiждати недiлi! Пiде до церкви, а потiм на забаву. Ох, i забава це буде, забава! Покаже Никола Семенiв, що вмiе, що може! Пiшов спати. Вснув солодким сном. Спить. Черес iз грiшми пiд його головою. А нараз – що це? Сон це якийсь страшний, чи що? Щось гуде, шумить, свище, буря гуляе по хатi… А тут щось, чи хтось, пiдносить Николу з постелi й кидае ним на помiст посеред хати. А тут верже щось i черес iз грiшми на помiст. Довго не мiг пiднятися на ноги. Вкiнцi встав, i хитаючись, позачиняв дверi i вiкна, що щось повiдчиняло – пiдняв черес з грiшми… Ледве дiждав ранку. Га – що буде, те й буде, пiшов до церкви. Позбирався святочно. Вийшов на царинку. Станув посеред неi, а дальше не зробить нi кроку. В очах стало йому темно, голова закрутилася, серце молотом б'е. А потiм якась невидима рука бере його за плечi i завертае в хату. І приходить знову нiч. Іде Никола спати. Та вснути не легко. Пiзно було, як уснув. І знову те саме, що було попередньоi ночi. А до того почув ще й голос, якби з-пiд землi: «Сину виродний, що зробив ти? Кому продав батькiвську, християнську полонину? Жидовi, нехристовi, вороговi? Проклену, проклену тебе! Не найдеш нi спокою, нi щастя тут, не прийме тебе наша свята земля до себе!» Пересидiв i цю нiч до ранку i весь день ходив, як запаморочений, або приворонсений. Прийшла третя нiч. Уснув аж над ранком. Але, чи був це сон, чи спав вiн? Мабуть нi… Цiеi ночi прийшов до нього покiйний неньо. Станув бiля постелi, нахилився над ним i промовив страшним, грiзним голосом, словами заговорив: «Іди, сiдлай коня, сiдай на нього i iдь в Сигiт. Верж жидовi грошi й вiдбери вiд нього полонину!» Що ж було Николi робити? Мусiв зробити, як звелiв неньо. Поiхав у Сигiт, зайшов до Лейбуня. Поклав перед нього грошi i сказав: «Бери твоi грошi, менi вiддай мою полонину». Не моя це воля, а покiйного неня. Це неньо казав вiддати тобi грошi i вiдобрати вiд тебе полонину». Жид почувши це, не закричав, а заревiв. Почав рвати свою бороду й тупотiти ногами. Прибiгли його сини i наробили повну хату рейваху, якби хтось напав на них i хотiв iх обрабувати. Випхали Николу силою, аж на дорогу й вергли за ним черес iз грiшми. Сам не знае, як вернувся в Ясiння. Двi наступнi ночi мав спокiйнi – спав, неньо не приходив д'ньому. А на третiй день побачив Никола перед хатою сина Лейбуня на конi. Каже жидок Николi брати грошi, сiдати на коня i iхати в Сигiт. Заiхав Никола в Сигiт, станув перед Лейбунем. Не пiзнае Никола Лейбуня – не той, що був – зовсiм змiнився. Зачервонiлi очi вилiзли йому на верх, борода збурена, розкуйдовчена, пейси звисають, наче сiно з оборога, весь труситься, от-от упаде. Ловить Николу за плечi: «Маеш, маеш, грошi, принiс iх? Давай iх – зараз давай! Бери собi назад ту прокляту полонину, не хочу ii, хоч би й дарував менi! Нi, нi, не хочу ii!» Не жде, аж Никола витягне грошi з череса – сам зривае з нього черес i дрижачими руками, витрясае з нього грошi на стiл. Каже одному з синiв перечислити iх. До Николи: «Нещастя принiс ти в мою хату, не полонину! Вiдколи живу, такого ще не бачив. Чоловiк нашоi вiри вмре, поховають його i вже! А люди вашоi вiри й по смерти живуть i докучають бiдним жидам i напастують iх. Агi на таке! А чи знаеш, що той твiй неньо двi ночi не давав менi спокою, мучив мене й товмасив мною, мало на смерть не замучив мене? Вмер, вмер, поховали… А до мене таки приходив! Термосив мною i кричав на мене: «Вiддай, вiддай жиде християнську полонину! За горло брав, душив, бороду i пейси скубав, шахруном, ще й паршеком називав мене. Ни, ни, не хочу тоi полонини, най вона западеться, най ii вода залле, не хочу!» Пiшли до нотаря – жид взяв грошi, Николi повернув полонину. На вiдхiд сказав Николi, щоби пiшов на грiб свого батька й сказав йому, нехай залишить Лейбуня в спокою – жид зробив, як померший хотiв – вiддав Николi полонину. Вернув Никола в Ясiння. Тепер вiн вже не той, що був Найняв за неня Службу Божу й поклявся перед вiвтарем бути вiрним i добрим сином покiйного неня. А неньо вiдвiдав його ще раз уночi… Не говорив уже грiзно, злагiдна говорив. Казав поставити на верху полонини камiнний хрест, на знак, що полонина була й буде повiк християнською i не перейде нiколи в жидiвськi руки. Вiдходячи, погладив Николу рукою i поцiлував у голову. Зробив Никола, як казав неньо – поставив хрест на полонинi – вiн там i по нинi стоiть. Пiдшукав собi газдiвську дiвчину, взяв ii за жiночку й став газдувати. А що за газда був iз нього? Багатством перевищував обох братiв своiх. В усьому наслiдував свого неня. Мав велику пошану у людей в Ясiнню i поза ним. Ба, вiн купив у Лейбуня полонину, що сусiдувала з його. Заплатив за неi два рази стiльки, як була варта й таки купив! Нащадки Николи Клочуряка живуть i сьогоднi в Ясiнню i згадують Николу та його «причку» з померлим дедем i пригоду з жидом Лейбунем у Сиготi. Озеро слiз Одноi недiленьки святоi було це, увесь день не грiло, а пекло таки сонечко i вiтрець не дихнув. Пiд горячими промiннями сонця розкрили квiточки своi пелюстки й розтопилась живиця на смереках i ялицях – гори, лiси й полонини залили пахощi, напоiли пахощами повiтря. Втомилось сонечко, час би йому йти на вiдпочинок, але якось не легко йому прощати гори, лiси й полонини, воно ж iх дуже любить. Ще, й ще раз до них промiнячком припадае, лагiдною, материнською рукою пестить, гладить, до полонин усмiхаеться, верхи гiр цiлуе, надобранiч лiсам посилае. Нема людських слiв, якими можна би передати чари краси передвечiрнього, гiрського свiту з його лiсами й полонинами й прощаючого його надобранiч сонця. Здаеться, це сам Бог сходить у ту передвечiрню годину на гори i, набравши повну жменю чарiв, засiваючи iх, радiе радощами iх мешканцiв, гуцулiв. Видно любить iх, коли не жалiе iм найцiннiших скарбiв-чарiв, краси вiдповiдно до кожноi пори року… – Оцеi то передвечiрньоi, благословенноi години засiли ми оба, Молдавчук i я, на лавицi перед його стаею, мовчимо й мовчки подивляемо свiт гiр i Його Творця – Бога, iх же подивляти й славити можна не словами, а глибокою мовчанкою. Тiльки мовчки можна слухати гiрську казку-шепiт лiсiв, журчання неспокiйних потокiв, тужливий голос далекоi трембiти та веселоi гри флоери. Мовчали ми, а нашi душi сповнялися вщерть вдячнiстю Господевi за його ласки й щедроти… Аж по довшому часi Молдавчук, як би прокинувся зi сну, махнув рукою, – може щось вiдганяв вiд себе, пiднiс угору голову й промовив: «Великий, сси Господи й чуднi суть дiла твоi, а Велич Твоя у величi краси наших Карпат». Вийняв з-за череса люльку, напхав у неi тютюну, викресав огню i закурив… Пустив iз рота раз i другий сивого димку, подумав i почав тихим голосом повiстувати… «Так, так, не пожалував добрий ласкавий Господь нiчого нашим горам, нi багатства, нi краси, а до того в них i не мало всяких див i чудес, про якi нiкому й не снилось, в якi не хотять нинi вiрити… Правда, тi дива й чуда захованi й закритi перед людьми, не всякий може iх узрiти й зрозумiти. От узяти хоча би одне озерце, заховане в Чорногорi… Що ж – озеро, як озеро, чи мало тих озер у наших горах сказав би неодин. А воно зовсiм не так – не подiбне те озеро до других i заховане й закрите мiж скалами… Довкола нього дерева, яких у нас тепер майже нема вже: тиси, модренi, кедри. Все спокiйне, нiби задумане чимось – зажурене й засмучене. На деревах довкола нього не сiдають птахи й не спiвають, не куе зазуля, хiба десь часом, i то лише осiнню, присяде на котромусь з дерев ворона, закряче й полетить дальше. Не було ще нiколи так, щоб якась звiринка пила з того озера воду… Та й сонце не заглядае до нього й не мие свого золотого личка в його водi, як у водах других озер, хоч його вода чиста, прозора, як сльози невинноi дитини, як крапля ранньоi роси. А що воно за озеро, звiдкiль узялось i як повстало про це сьогоднi мало хто знае, бо й не багато тих, якi його бачили й про нього чували. Про нього можна було почути лише вiд старикiв. Вони то розповiдали, що був час, коли того озера не було в Чорногорi, нiхто не чув за нього й не бачив там його. Була серед високих, стрiмких скель, долина, а на нiй росло рiзне запашне зiлля i цвiли чiчки. Любили ту квiтисту долинку гiрськi звiрята – заходили на неi рогатi оленi з ланями, серни з сернюками, грались там зайчики, бiгали бiлички, проходжувались готури iз курочками, а на довколишнiх деревах гнiздилось рiзне птаство й спiвом-щебетом оживляло долину. Так воно було довгими вiками… Аж геть-геть пiзнiше почала появлятись на тiй долинi вода. Зразу не було ii там багато, але з роками ставало води щораз бiльше, аж повстало невеличке озерце. Але його вода не випливала з землi, анi не спадала з хмар з дощем. Звiдки ж брало воду те озеро? Тут-то i диво i чудо… Ось що можна було про це почути: озеро те повстало iз слiз! Але чиi це сльози були й хто iх приносив сюди? Про це знали сказати тiльки старики… Були це сльози двох царiв, що панували над Карпатами – Цар гiр i Цар лiсiв… Довгi, довгi вiки стояли нашi Карпати так, як iх сотворив Господь, нiхто не нарушував iх. Покривали iх вiковi темнi лiси, а в них жила й розмножувалась всяка звiрина, гнiздилось крилате птаство, а в бистрих водах рiк кишiло вiд рибок, у дуплах старих дерев складали бджiлки мiд, над лугами лiтали метелики, царинки прикрашували рiзнобарвнi чiчки, а в глибинах лiсiв виводили своi танцi-хороводи лiсовики з лiсними, а з мавками танцював чугаистер. У темних нетрях i дебрах проживали рiзнi духи, самi добрi, злих не було – налiзли в нашi гори аж пiзнiше. Одним словом, щоб не думати, треба сказати правду: наш Бескид Лiсистий-Зелений це був таки справжнiй рай на землi. Аж зайшли в Карпати лихi люди… Пiд ударом лихого чоловiка повалились на землю ялицi, за ними кедри, тиси, смереки, бук, явiр i клен. Вiд стрiлу злого чоловiка упав ведмiдь, за ним олень, вовк, рись i другi лiснi звiрi… Тодi то полилися з очей Царiв гiр i лiсiв сльози, гiркi, гарячi сльози за красою гiр, за вiльним життям у iх лiсах. А слуги цих двох панiв-царiв ловили iх й заносили у вiдолинок мiж скалами в Чорногорi. Тi два царi Бескидiв плакали щораз частiше, бо до плачу давали щораз бiльше причин лихi люди. Вiд iх злих, злочинних рук гинула краса гiр-лiсiв, гинула i звiрина – смуток i жаль клали на гори своi руки, а оба володарi гiр i лiсiв плакали, лили сльози. А слуги не носили тих слiз у озеро жменями, а скiряними ворками, бордюгами. Тож озеро ставало щораз ширше й глибше, й почав звати його озером слiз iз очей; його вода – сльози царiв гiр i лiсiв. Довкола озера нема нiчого – однi лишень синi незабудьки. Не падуть на них ранками й вечорами срiбнi роси – всюди лишень сльози… вода озера не замерзае i в найлютiший мороз… Оминають те озеро люди й звiрi. Та якось одноi лiтньоi, спечноi днини, заблукав був над це озеро чужий мандрiвник. Палила його спрага. А тут вода озера манить i тягне до себе. Припав до води – п'е, не вiдорветься вiд нього – пив скiльки хотiв. Устав – аз його очей ллються сльози – не перестають литись… Пiшов плачучи, напився не води, а слiз. Ходить горами й лiсами й плаче… Покарало його озеро… Вiн же й походив з тих злих поганих людей, що то з iх диких рук падали лiси й гинула гiрська звiрина, а оба царi – гiр i лiсiв – проливали за ними гiркi сльози-воду озера в Чорногорi… Була раз молодичка-вдовичка, велика красуня, дуже горда й пишна; захотiлось iй стати ще кращою i перевищити красою всiх молодиць у горах. Порадив iй якийсь там ворожбит пiти в Чорногору, найти там озеро й умитись до схiд сонця його водою. Молодичка пiшла в Чорногору, але не до того озера, що радив ворожбит, а зайшла до озера слiз. Обмилась до схiд сонця його водою-сльозами i що сталось? Ото перемiнилась в стару, поморщену бабу, а з ii очей почали «чурiти», литись сльози, як вода з «чюркальця»… А було ще й таке: був джигуристий верховинець, чорнявий, кучерявий. Замiсть держатись своеi жiнки, вiн зиркав i бiгав за другими. Плакала й побивалась його жiнка, ходила по знахорах i ворожбитах, нiщо не помагало. Аж один знахор приманив до себе того зрадливого чоловiка й переконав його, що як би пiшов у Чорногору до такого й такого озера й обмився би його водою, тодi, «липли-би» до нього всi молодицi. Той повiрив знахоровi, пiшов у Чорногору, знайшов озеро слiз i обмив себе його водою… А тодi? Тодi ослiп, онiмiв навiки й уже не мiг зазирати за молодичками, а тi не хотiли дивитись на нього, на слiпцуна, як казали. І був уже вiрний своiй жiнцi до самоi смерти… Один лише Довбуш звiльнив був гори вiд лихих чужих людей, зрадiли тодi оба царi гiр i лiсiв, перестали проливати сльози, а стало й води в озерi меншати й вона не була шкiдливою для Довбуша, а навпаки. Але не стало Довбуша, почала вода в озерi прибувати, ставало ширшим i глибшим. Щораз бiльше слiз приносили слуги обох панiв гiр. А бувало ще й так, що вода озера не мiстилась в долинi мiж скалами, тодi зривався вiтер, брав його воду на своi легкi крила й розносив iз дощем по горах. Це дiеться й нинi, а найчастiше осiнню, i тому то нашi гори завжди восени вмиваються сльозами, поки не прийде зима й не заморозить тi сльози, замiнить iх у срiбнi перли леду. Та бували й вiщуни, якi проповiдали, що прийде ще час, коли озеро в Чорногорi переповниться сльозами-водами i вийде з своiх берегiв. Настануть дуже важкi-тугi часи для нашоi Верховини й верховинцiв… А може помилились тi вiщуни? Не дай Боже, щоби iх вiщування сповнилось! Нехай Господь, вседобрячий Батько наших гiр, закрие i захоронить iх вiд усякого лиха й нещастя, нехай справить, щоб озеро слiз у Чорногорi висохло, а його дно покрилось квiточками-чiчками, на деревах довкола нього, щоб заспiвали-защебетали пташки й закувала зазуля! Амiнь!» Мов живий стоiть передi мною старий Іван Молдавчук на його полонинi Виртопi. Бачу його, чую його повiстування. А разом iз ним бачу й усi нашi гуцульськi Карпати з Говерлею, Пiп-Іваном i Петросом, у всiй iх величi i красi. Бачу наш Бескид оповитий темними, задуманими, замрiяними лiсами, чую рев звiрiв у них, бачу зеленi заквiтчанi полонини, а на них овечки, то чорнi, то бiлi, за ними ж вiвчарики з фолерами-сопiлками… Бачу стаi i зимарки з ватрами, а над ними гострий, живичний дим. Чую шум чорногiрських лiсiв, бачу гуцульськi села, розкиненi по грунях, гордих гуцулiв iз пiстолями за чересами й топiрцями в руках, а на царинках бачу пишних гуцулок… А он-там Тиса ревуча-гремуча, а на нiй дараби, що несуть у свiти красу й багатство гiр – дерево закарпатських лiсiв… Але бачу ще й отого найбiльшого знахора гуцульського, Дарадуду на Плоскiй… Вiн теж говорив про озеро слiз у Чорногорi… Із смутком в очах i болем у серцi казав: «Вiдев прийде ще час, що не лише два володарi гiр литимуть ряснi сльози, але заплачуть i всi нашi Карпати. Що ж буде тодi з озером слiз у Чорногорi? Що буде, що буде з його водою?» Це питання тривожить нинi i мою душу… Насуваеться i друге питання: а чи дiждуться нашi Карпати радiсного часу, коли озеро слiз у них висохне й пропаде на вiки?… Тодi пригадуеться мудрiсть нашого народу: «Вiра скали пробивае, вiра гори перевертае»… Тож вiрмо, а наша тверда вiра хай осушить i озеро слiз у Чорногорi… Нiчна пригода Оце ще одне повiстування Молдавчука Івана. Розповiдав вiн його ось як: «Усе на свiтi мае свою молодiсть i старiсть. Навiть i ватра з молодоi стае старою». Горiла i в ньому колись молода ватра. Горiла, коли то й вiн був молодим – горiла, як був ще легiнем. Вибрався був одноi зимовоi днини до свого побратима в присiлку Богдана над потiчком. Що ж – днинка зимова коротка. Засидiвся i забалакався, не оглянувся, а тут уже наближаеться вечiр, починае темнiти. «Попращав побратима та йду, спiшу д'хатi». Прискорюе крокiв, бачить – починае падати снiг. Темнiе, але не так аж, щоб не бачити нiчноi краси гiр… Ох тi карпатськi зими! Це чарiвна казка! Оце йде горами панi, вся в бiлому одягу – на головi срiбний мiсяць, в довгих косах зiрки, то золотi то срiбнi. За нею пан iз довгою сивою бородою, з насупленими бровами, з грiзними лютими очима. Панi – це зима, пан – мороз. Де вони провели весну, лiто й осiнь, цього не знае нiхто. Може гостювали десь далеко в теплих краях, тепер же загостили в гори Карпати. Може? Зайшли в Карпати, засiяли iх бiлими снiгами, придавили холодом – студiнню. Бiлою грубою скатертю вкривае зима гори, а мороз iскрами iх мережить. Бiлою скатертю застелила зима верхи гiр, полонини й царинки – так – але смерековi лiси й дальше зеленiють. Тодi спiшить зимi на допомогу мороз, заморожуе пластинки снiгу на смереках i бiлим инеем iх покривае. Усе тодi тут бiле… Радiють зима й мороз – усi гори в iх руках. Так воно було й тiеi ночi, коли то Молдавчук зустрiвся був iз вовком. Вертався тiеi зимовоi ночi з гостини в побратима, що жив ген далечко за Богданом над Тисою. Падав iз вечора густий, мокрий снiг, а потiм почав потискати мороз, нiч прояснювалася, на небо йшов мiсяць iз зiрками. Молдавчук iде, поспiшае д'хатi, пiдсвистуе… Іде й розглядаеться, натiшитися не може зимовою нiччю над горами. Гарнi нашi гори лiтом, а ще гарнiшi зимою, зокрема вночi. Завороженi й причарованi… Зима, це чарiвниця, мороз – знахор, планетник. Говерлi поклали на голову срiбну корону, Пiп-Івана загорнули в бiлу гуглю. Гiрськi села завiяла зима снiгами, а мороз загнав людей у хати, щоб сидiли при ватрах i повiстували собi казки давнини. На бажання зими мороз здавив клiщами рiки i потоки, щоб не шумiли й не ревiли та не ворушили тишi ночей… А Молдавчук iде… Задивлений в чари, заслуханий в шепоти гiрськоi зимовоi ночi… Зимова нiч iз ii чарами-дивами несе його на своiх крилах, несе й пiдносить вгору. Не йде, а бiгом бiжить, усе дальше й дальше… А йому дорiжка понад потiк. Дорiжка вузька. В одному мiсцi iде понад стрiмку скалу над потоком. По правiй сторонi дорiжки якась колешня – чути вiвцi у нiй блеють, а по лiвiй скала, дорiжка там ще вужча, як була досi. Але чому блеють у колешнi вiвцi, чому не сплять, це ж нiж уже! Пiдходить ближше до колешнi, а там пiд нею вовк. Вигрiб дiру попiд колешню i тягне з неi барана, чи вiвцю. Знае, чому вiвцi заметушилися i блеють. Але ж йому треба йти попри ту колешню. Що буде, як вовк випустить, з кiгтiв вiвцю i кинеться на нього? А в нього нема зброi, лише топiр у руцi. Виминути колешню нема куди. З одного боку потiк, а над ним скала. А йти мусить. Завертати назад не може. Наблизився до колешнi з вовком бiля неi. Іде, а все глядить на вовка, що держить в пазурях вiвцю, чи барана. Хотiв крихiтку обминути вовка, забуваючи в ту мить про скалу. Хвилина i вiн «летить» зi скали в потiк. Мав щастя, що пiд скалою був потiк глибокий, замерз, а на ледi було багато снiгу. На той снiг «злетiв» i не поломив собi нiг. Зате «наiвся» страху. Вовк залишив вiвцю пiд колешнею i кинувся за ним на потiк. Маленька хвилина й Молдавчук попаде в кiгтi голодного вовка. Молдавчук, бачить свiй порятунок у найближчiй смерецi. Ось вiн уже на нiй. А вовк? Вiн «прикочнув» пiд смерекою, не вступиться з-пiд неi. Минае якийсь час, холодно. Що придумати для свого рятунку? Скочити на вовка iз смереки, а щож як вовк вiдскочить в бiк, а вiдтак спiймае його в кiгтi, та не випустить його живим. Гинути, та ще такою смертю, не хочеться Молдавчуковi. Клякнуть руки, а вiн все швидше думае, ум безупинно працюе. Зломилася галузка, за яку держався Молдавчук. Паде з дерева просто на вовка, приголомшуючи його… Молдавчук бiгом до другого, грубшого дерева – вже на ньому… Але й вовк тут же, пiд деревом… Починае Молдавчук вити вовчим голосом. Вовк, думаючи, що десь там надбiгае другий вовк i зжере його вiвцю на дорiжцi пiд колешнею, залишае смереку й Молдавчука на нiй, та й по скалi вгору дреться до своеi попередноi здобичi. А Молдавчук iз смереки на землю та й потоком. Бiжить, що сили в ногах. Дальше йти потоком не можна – завалений каменюками, мусить вийти на дорiжку. Вийшов на неi й прямуе. Аж тут просто на нього бiжить зграя вовкiв – тiчня. Вовки – тiчня, зачули його вовче виття на смерецi i бiжать у сторону, звiдкiля чули виття… От i «попав»! Пропаде. Вовки роздеруть його – слiду по ньому не залишуть – зжеруть з кiстками… Що ж робити? Вовки недалеко вже. Нема близько й дерева на якому можна б схоронитися. Тай i це не врятувало би його вiд вовкiв. Вовки «сокотили би» його навiть до ранку. А вiн через холод не вдержався б на деревi довго. Так, але треба рятувати молоде життя. Над потоком густi лози й вiльшина. Залазить у них, запирае дух у собi. Щастя, що падав густий снiг – вiн певно ослiпив очi вовкам. Пробiгли лозину й вiльшину, не завважили Молдавчука й не занюхали. «Слава i дяка Господевi за його ласку святу». Вилазить Молдавчук з гущавини, йде дальше. Чуе, там пiд колешнею гавкiтня i гаркiтня вовкiв. Але ж нараз, що це? Нi дорiжки понад потiк, нi потока. Де ж вiн, куди йти? То направо, то налiво завертае… Збився з дорiжки вiдбився вiд потока. А може це блуд причепився його? О – добре знае, що це таке той блуд – чув про нього багато вiд неня i других людей. Не знае, де вiн i куди йде, але йти мусить. Присiв би, але тодi мiг би зломити його сон. Заснув би й не встав би вже нiколи. Нi, мусить iти дальше. А тут ще одне «нещiстечко»; Зриваеться вiтер, мете снiгом, свiту не видно. Згодом вiтер перемiнюеться в бурю-снi-говiю. Молдавчук iде, хоча буря запирае в ньому дух i на землю валить. Вие, реве буря. Та щоби лишень це. А то буря повиганяла з нетрiв i дебрiв усю погань i нехар. Вона заводить, то регочеться, то плаче, то смiеться, «пуду»-страху наганяе. Та що це? Крiзь несамовитий гук i рев бурi пробиваеться якийсь дивний голос… О – це не голос трембiти… Так, так, тужливу, сумовиту гру трембiти чути. Пристанув, наслухуе, дивом дивуеться… Чуе виразно – трембiта грае, тужить плаче, – це з лiвоi сторони. А з правоi? Звiдтам несе буря голос флоери. О, який же милий i солодкий той голосок! У ньому зимова туга за весною, за ii шумами i спiвами й за пахощами весняних квiтiв-чiчок… Чудо-диво… Зима перемiнилася у весну. Так, так – нема вже зими! Весна в ухах i серцi Молдавчука… Та це хвилинка лише… Молдавчук «прикучнув» пiд смерекою. Та не довго пiд нею припочивав i вслухувався у веснянi пошуми. Вони скоро перемiнились знову у виття зимовоi бурi. Не встоятися Молдавчуковi пiд смерекою. Буря вiдривае його вiд смереки й несе, куди хоче…, а вiн не знае, вперед, чи взад несе його – несе й крутить ним. Та, як може, так не пiддаеться iй. Але, що буде дальше, чи не звалить його з нiг i не придавить снiгом i не задушить? «Не дай цього Боже! Лишень Ти один можеш урятувати мене вiд смерти. Рятуй, Рятуй! Заревла й засвистала буря, заслiпила густим снiгом очi Молдавчука. Струсуе з себе снiг, протирае очi… «Боже! що це, що? Перед ним високий хрест iз розп'яттям Христа. «Привид»? Добувае останнiх сил. «До хреста, до хреста, допоможи Господи, добитись! О, вiн уже пiд хрестом. Обняв його закляклими руками: «Рятуй, розп'ятий на хрестi, Христе!» І, що це, що? Нараз тихне буря. В серцi надiя, в ногах нова сила. Йде наперед себе… Здаеться, що хтось узяв його за руку й веде… А вiн iде. Не вiрить сам собi… Он там, там перед ним свiтельце. На те свiтельце йде, щораз ближче нього… Хата… Крiзь вiконця хати пробиваеться свiтло. Молдавчук уже пiд хатою. Стукае у вiкно, раз i другий. Доволiкаеться до дверей i паде в снiг. Чуе: дверi в хату вiдчиняються, хтось пiдносить його й веде в хату. Говорить до нього, та вiн, хоч чуе людський голос, але слiв не розумiе. Паде на лавицю i засипляе мертвецьким сном. Проснувся десь перед вечором. Роззираеться по хатi… Бачить: газдиня i дiвчина, мабуть мати й ii доня. «Іване – говорить газдиня – питае «що зним, та, чи знае, де вi, у кого»? Не зараз почула вiдповiдь вiд нього. Протер очi i чоло, розглянувсь по хатi, приглянувсь до газдинi. Та ж це вдовиця на присiлку Богдана, а бiля печi ii доня. Поволi «прийшов до себе» – пригадав усе, що було з ним минулоi ночi… Газдиня дала напитися йому гарячого молока, поклала на стiл харчунок. Похарчував Молдавчук, а тодi розповiв свою нiчну пригоду. Все розповiв… Розповiв i про хрест iз розп'яттям, звiдки побачив свiтло в ii хатi. На це почув вiд газдинi: «Встала я i доня раненько – затопили в печi й сiли пiд кужелями – прядемо. Аж чуемо, хтось стукае у вiкно. Вийшли з хати, вiдчинили дверi, бачу, пiд дверима лежить чоловiк. Пiдняла його, доня помогла затягнути в хату. Не зразу пiзнали, хто це. А потiм сплеснула в долонi: та це ж Молдавчукiв Іван! Заговорила до тебе, а ти не вiдозвався нi словом – упав на лавицю i зараз уснув. Нехай спить – сказала я – стягла з твоiх нiг замерзлi корзани й укрила тебе двома лiжниками й ти спав i спав». Про хрест iз розп'яттям, оповiла: «Мiй неньо бував у опришках. Мадяри посилали на опришкiв гайдукiв, опришки зводили з ними завзятi боi. У однiй бiйцi упав мiй неньо, опришки погнались за гайдуками, а пораненого неня залишили – думали, що вiн забитий. Найшла його тяжко пораненого мама на тому мiсцi, де тепер хрест. Люди помогли занести його в хату. Не помогли лiки. Помучився кiлька днiв i помер. На тому мiсцi, де зросив своею кров'ю землицю, поставила мама хрест iз розп'яттям». Хотiв Молдавчук «роздекуватисьи» з газдинею i йти д'хатi. Але газдиня не хотiла пустити його пiд нiч, ануж причепиться до нього ще раз блуд. Мусiв ще одну нiч переспати в хатi гостинноi газдинi. Свое «повiстуваннечко» закiнчив Молдавчук ось як: «Вiдвiдував я ту газдиню, та ii доню нераз потiм. Не минув рiк, а та, доня ii була моею жiнкою. Найлiпшою жiнкою i газдинею, доброю мамою дiтей, а пiзнiше бабунею для наших унукiв… Так то воно на цьому свiтi… Люди думають сяк i так, а воно бувае так, як Бог покеруе ними i iх життям. Людська доля – Божа воля…» Внук Івана Молдавчука, Іванко Попращав я гостинну хату – зимарку Молдавчука – розпращався i «роздекувавсьи» з ним i його внуком Іванком та пiшов блукати дальше нашими горами. В кiлька лiт пiзнiше почув я, що старий Молдавчук закiнчив свое життя – умер таки там, на своiй полонинi, пiд Чорногорою, в зимарцi. Його тiло знесли в Богдан i похоронили на цвинтарi за церквою – там спочивае поруч своiх предкiв. А його внук, Іванко? Іванко не любив перебувати в Богданi – там було йому тiсно. Вiн привик до полонинських просторiв i зелених верхiв – рев звiрiв i шепоти лiсiв були йому милiшi, як мова людей. Лiтом вiвчарив на полонинi, ходив за вiвцями й приспiвував iм, щоб нi йому, нi iм не було сумно й скучно, а було весело i безжурно. Писав раз у листi до мене: «Понад усе любив я полонинський свiт – усе лiто носив на собi сорочку – „смоленку" й таку саму кресаню, ходив зранку до вечора з вiвцями, грав у сопiлку i трембiту, а зимою жив у дiдовiй зимарцi. Покутавши й накормивши овечки й корови, сiдав i читав при свiтлi ватри святе письмо. Любив цю зимарку й життя у нiй». Як же мiг ii не любити? У цiй же зимарцi привела його мама на свiт – тут колисали його до сну полонинськi вiтри, шум лiсiв повiстував йому казки давних лiт, тут i зимовi бурi нераз жахом проймали його, рев звiрiв будив зi сну й рiзнi духи навiдували його. Тут же пробував iз ним його дiдик Іван, той, що вчив його молитись, а потiм навчив його i письма й давав читати святi книги. О, його дiдик – це була жива iсторiя Гуцульщини – все, що дiялось давно в наших горах, знав вiн! Знав, як жили тут давно люди, всюди бував, усе чув. Знав усi полонини, верхи – кичери, грунi i лiси, всi нетри й дебри, знав, де i якi звiрi живуть, куди ходять, де лiтують i зимують, де перебувають лiснi й мавки, де вовкулаки й упирi, куди ходить чугайстер, знав усi добрi й поганi духи, та й знав, як приеднувати собi добрих, а як сокотитися злих духiв, знав i всi чари й закляття. І все те, що знав, переповiдав унуковi, Іванковi. – Писав менi пiзнiше Іванко мiж iншим таке: «Було це мабуть лiтом 1928 року. Я вiвчарив тодi в Туркулi. Пiдходить раз до мене якийсь молодий чоловiк – по його одежi бачу, що вiн не „тутешнiй" – певно десь з там-тоi сторони Чорногори, знад Прута, може з Ворохти. Пiдходить до мене, здоровкаеться i витягае з тайстри жмут газет i книжечок, дае iх менi i каже: «Вiзьми оце все й пороздавай людям у Лугах i Богданi, най читають». Газети, що вiн iх дав менi, це була «Сурма», було це щось таке, чого я досi не бачив i не знав. Чого менi i мiй дiдо не казав, бо сам цього не знав. Читав i менi читати давав лишень святе письмо. Напасуться моi вiвцi, полягають, а я сiдаю i читаю все те, що дiстав. Читаю раз i другий. Голова крутиться, серце б'еться. А потiм? Став членом О У H, a там, став зв'язковим мiж органiзацiею ОУН на закарпатськiй i галицькiй Гуцульщинi. А дальше? Засяло сонце волi над Закарпаттям! Став вояком закарпатськоi Сiчi – боровся з новим наiздником-мадярами. Ранений у бою попав у руки мадярам. Удалося втекти. Виiхав за границю. Вернув у Богдан у зимi 1942 р. Туга пригнала в рiднi сторони. Та не побув довго в Карпатах. Обов'язок казав попращати iх – не прочував, що на довго, а може й на вiки, пiшов на схiднi землi Украiни. Чудом залишився живим. 1944 р. покинув рiдну землю – став емiгрантом». А що там за Чорногорою, що зi селом Молдавчукiв i Котланiв, Богданом, Раховом i Великим Ясiнням над Тисою? Що з газдами – дуками, що в них колись проживали й бiди-жури не знали? Села тi вкритi сьогоднi серпанком смертельного смутку – не чорногiрський орел там над горами лiтае, московський кровожаднии орел клюе людей i гострими шпонами гори роздирае. Тiнями гуцули по горах снуються – блукають, – того, що було шукають. А його нема. Наче темна нiч покрила тут усе – покрила i придавила, радiсть, веселiсть забрала, газдiв у наймитiв замiнила, в люту неволю гордих людей узяла. Нiчого з того, що колись було, нема там. Верхи гiр i полонини почорнiли, не чути й шуму лiсiв, нема вже й звiрини, що колись тут жила, тай потоки не грають так весело, як колись грали. Мовчить сопiлка й флоера не грае. А Тиса, та рiдна сестриця закарпатських гуцулiв? Стогне пiд тягарем дерева вiкових ялиць i смерiк, що мусить нести iх на собi… плаче за тiею красою, що вкривала ii береги, змiшуе своi води з кров'ю столiтнiх дерев, що лягли трупами, тай зi сльозами гуцульськоi «старовiччини». А тихими вечорами хiба тiльки гробовий голос трембiти там несеться i хтось стиха, щоб ворог не почув, сумненьку пiсню спiвае… Одне, що ще там залишилося «горенам» це ясна, як промiнь сонця лiтом, надiя i тверда, як скелi Говерлi, вiра, що таки прийде, прийти мусить час, коли озвуться соловейко й зазуля. Соловейко заспiвае пiсню волi, зазуля принесе свободу й нею закуе в Чорногорi. Що дай Боже, амiнь!» - Про час перед смертю старого Молдавчука оповiдав його внук, Іванко: «Свою смерть прочував дiдо – був мовчазний, не говорив, як це робив давнiше, ходив повiльними кроками, то присiдав, а все думав i тер рукою поморщене чоло. В зимарцi не сидiлося йому, волiв ходити по полонинi, роззирався на всi сторони й говорив сам зi собою. Ходив за вiвцями й приговорював до них, заходив у загороду, говорив iз коровками, називаючи кожну по iменi, брав за роги волiв i гладив iх тугi карки, а потiм iшов геть i блукав, чи як казав, сновигав сиглами й лiсами. Був неспокiйний, щось недавало сидiти йому на одному мiсцi, гнало його з мiсця на мiсце. Тiльки вечорами сидiв на ковбчику перед ватрою, курив люльку й вдивлявся в полумiнь горiючих полiн – сидiв довго й нерухомо, як би щось прикувало його до ковбчика. Три днi перед смертю сидiв вечером, як звичайно, бiля ватри, курив люльку й думав… А потiм, як би прокинувся зi сну, глянув на Іванка й сказав: «Заграй Іванку в сопiлку, – заграй i заспiвай. Але не веселоi i скочноi, а сумноi, повiльноi, протяжноi, – заграй i заспiвай для мене». Іванко-внук добрий i послушний, заграв i заспiвав для дiдика свого. А дiдик слухав, кивав головою, а якийсь дивний смуток, наче осiнне павутиння лягав на його чоло й засновував його досi завжди веселi очi, його, досi усмiхненi уста, кривилися. Іванко, сам не знае, як i чому, перестав грати – стало в зимарцi тихо. Дiдо вiдiрвав своi очi вiд ватри, вийняв з рота люльку, глянув на Іванка й промовив: «Чому перестав грати, грай!» І Іванко заграв – сумноi, протяжноi – заграв, затужив, заспiвав: «Вiвцi моi вiвцi, писаний ботею… Хто вас буде вiпасати, ек я сьи оженю»? А дiдо за ним, усмiхаючись злегенька: «Вiвцi, вiвцi, писаний ботей… гей, гей!» Іванко грав i приспiвував: «Вiвцi моi вiвцi, то чорнi, то бiлi… Хто вас буде вiпасати Светоi Недiлi?» «Светоi Недiлi» – повторяе за ним дiдо… «гей, гей!» І попав у глибоку задуму… Не хотiв, а може й боявся, переривати ii грою i спiвом, Іванко затих, глядiв на дiдика сумними очима, а слiзки горохом котилися по його обличчi. А дiдо очутився iз задуми й тихим, хрипливим голосом вiдiзвався: «Грай Іванку, грай для свого старого дiда, поки ще живе й може слухати голосу сопiлки! І Іванко грав… дiдо слухав. «Вiвцi моi чорнi та бiлi ягнята, Хто буде вас вiпасати у Зеленi Свята?» Нараз як би якась невидима рука пiдорвала старого з ковбка – пiднявся з нього, станув посеред хати, випрямив плечi, пороззирався по своiй зимарцi i затягнув старечим, але сильним крiпким голосом, яким не так ще давно читав в церквi «Апостола». «Вiвцi моi, вiвцi – й ти сивий баране! Хто вас буде вiпасати, ек мене не стане?!» Га? Єк не стане тут на тих чорногiрських полонинах зелених, старого Молдавчука з Богдана? Лiтом? А хто буде проживати у тiй зимарцi зимою, ек его не стане? А може будуть це робити твоi «вiдродки» – може? Але, чи буде хтось iз них знати цi гори та, як вiн знав iх? Знати й любити, як вiн любив iх? Усiм серцем, усiми мислями, усею душею, очима, ухами й найменши порухом рук i нiг? «Єк мене не стане?». Хто перебере вiд мене все те, чим я весь свiй довгий вiк жив, хто? «Єк мене не стане? – А це вже скоро – скоро буде»… Звернувся до Іванка: «Помолися i лягай спати»… Сам вiн прикляк коло постелi i двого-довго молився i бився в груди… А потiм ляг, але чути було, як постогнував i щось шептав, нiби шепотом iз кимось вiв розмову… Другоi днини встав раненько як звичайно, обiйшов маржину, й зготовив снiдання, але був мовчазний, говорив мало. А потiм пiшов блукати полониною. Так було до вечора, так було i наступноi днини… На третю днину вечером казав Іванковi знову у сопiлку грати. Заграв Іванко тоi тужливоi… Довго грав, старий слухав. А потiм заспiвав про вiвцi й сивого барана… Заспiвав на всю хатину, заспiвав тужливо й жалiсливо, слова виходили з самоi глибини серця, продиралися крiзь дверi й вiкна зимарки й стелилися по полонинi, сiдали на верхи дерев, пiдносилися до небес… Плакав, тужив i журився Молдавчук, плакали з ним полонини, лiси й гори… «Що буде як його не стане – не стане тут таких, як вiн, Молдавчук Іван? Чи найдеться хтось другий, хто знатиме всю гуцульську давнину й про неi повiстуватиме так, як Молдавчук?!. Хто сокотити буде гуцульську старовiччину, як сокотив ii Молдавчук i його предки? Як любив i сокотив ii вiд зайдiв Довбуш i його легiнi, мiж якими були й Молдавчуки? Хто? Хто? – питае себе дiдо й чорна хмара смутку-жури на його чоло лягае, жалем-болем старе серце стискае… Довгенько так сидiв дiдо при ватрi, важку думав думу, давноминуле пригадував i переживав, душу свою будучим гiр i горен трiвожив, усе, що бачив, чув i пережив мов коралi-пацьорки на шнурок «силев», нанизував… «Спiвають – говорив до себе «пiшли лiта марне з свiта»…, а воно може й не так… Кождий же рiк щось по собi залишив, щось у книгу життя записував… Залишав, як залишае i передае залишене весна лiтовi, лiто осенi, осiнь зимi… Сказав Іванковi, що не рухомо стояв бiля нього: «Іванку, а поможико старому пiднестися з ковбка – чомусь твiй дiдо геть зiслаб – проведи його до постелi…» Зробив Іванко, як дiдо казав. Але дiдо не ляг зараз на постiль, а прикляк коло неi i довго-довго молився, а потiм ляг, але не спав i очей не закривав. А там почав iз кимось невидимим говорити, що Іванка дуже злякало й «пуду» йому дало. Оце говорив його дiд: «Єкже це так, кажеш, що й по смерти буду цими полонинами й верхами ходити, блукати? Я ж буду глибоко в землi лежати, землею присипаний i привалений?… Ага, ага, кажеш не я, а душа моя буде й дальше, як i давно, як i за життя моего тут, у наших горах, жити, хмаркою понад ними проноситись, хижим летом вiрла лiтати, бистрокрилим соколом буяти, квiточками в полонинах зацвiтати, холодними росами на трави спадати, осiннiм дощиком гори поливати, iнеем лiси срiблити, весняним сонечком гори грiти, в бистрих рiках-потоках купатися, з Говерлi до свiту смiятися, радiстю-втiхою Бескид засiвати… i, i – за вiвцями, за тими чорними й бiлими – й за тим сивим бараном, полонинами ходити – хоч мене вже не стане»… «Не стане…» останнi це були слова дiдика перед його вiчним сном. А розмовляв вiн перед тим сном iз котримось духом, лише Іванко не знав, з котрим, Духом гiр, чи лiсiв?.. — Прийшли люди з Богдана й забрали тiло дiда Молдавчука в село. Похоронили на цвинтарi побiч предкiв. Прийняла його до себе гуцульська земля i приголубила, як голубить мати доброго й щирого сина. Душа його напевно понад Чорногорами лiтае. — Кiнцеве слово Надтисняська Гуцульщина Казала стара гуцулка: «Щосми, кумонько, вчера харчувала, тосми сегодня вже забули, але i по сегодни ношу в па-м'яти те, що колис си дiяло, щосми видiла та чула, все, все те темлю, нiчого й на макове зерно не забулисми»… - Те саме можу й я сказати. Ношу й по сьогоднi в пам'ятi i серцi тi нашi гори й людей з тiеi Чорногори й бачу iх так, як бачив перед кiлькома десятками рокiв, чую, як i тодi чув, шум темних лiсiв, рев ведмедiв у них i шум та клекiт рiк i потокiв, чую спiвучу мову тамтешних сердешних гуцулiв… «Тямлю все, нiчогосми не забув». — Лiтом 1916 р. – в часi вiйни – трапилася менi нагода побачити перший раз нашу потойбiчну Гуцульщину i пiзнати ii ближче – пiзнати й полюбити ii верхи й полонини, Тису з ii допливами, села i присiлки, а в них добрячих i гостинних, але й зубожiлих мешканцiв, яким не легко приходилося заробляти харч – «мелай» – муку на кулешу, та тежко було заробляти «бiленькi» – срiбнi десятикрейцаровi австрiйськi монети. А мимо цього вони радо дiлилися останнiм, чим могли приймали гостя, якщо той заговорив до них нашою, украiнською мовою. Другий раз довелося менi побути якийсь час на Гуцульському Закарпаттi пiсля трагiчно закiнчених визвольних боiв-змагань. Пiзнiше стрiчав наших закарпатських гуцулiв тiльки лiтом на полонинах. Чудова, прекрасна, чарами казковоi краси приворожена та частина наших гуцульських Карпат. Куди не пiти, куди не повернутись i не глянути, всюди iншi краевиди, а один кращий другого – все ж разом, це мальовнича панорама казковоi краси, неземських чарiв i див. Коли нашi Карпати по цю сторону Чорногори мають характер, так би сказати, краси Дiонiзiйськоi, так по ту сторону iх краса Аполiнська… Лагiднiше пiдсоння, лiтом бiльше сонця i опадiв, звiдси буйнiша рiстня, бiльше всякого спiвучого птаства, бiльше лiсовоi звiрини, зими лагiднiшi, менше снiговiйних бурей, а гуцули м'ягшоi вдачi… - Як трагiчна доля нашоi Украiни й народу, так i трагiчна доля нашоi Гуцульщини… Одне плем'я, одне тiло й душа, плем'я одноi вiри i мови, одних звичаiв i побуту, подiлено на три частини. Так було воно з деякими вiдмiнами до часу першоi свiтовоi вiйни, – поцейбiчна Гуцульщина, галицька i буковинська приналежнi були до Австрii, потойбiчна до Угорщини – пiсля вiйни порiзано знову одне гуцульське тiло на три частини: галицьку частину забрала Польща, буковинську з частиною давньоi угорськоi гуцульщини забрала Румунiя, а та понад обома Тисами припала Чехii. Частина, яка була найнещасливiшою i найтяжче стогнала в мадярсько-жидiвськiй неволi, та й була найменше знана, свiтом i людьми забута, хоча з усiх частин Гуцульщини була справдi найкраща й найбiльш приманчива так красою, як i багаством природи… Знали це добре мадярськi вельможi, якi часто навiдували цi нашi гори й улаштовували тут лови на грубу звiрину й будували тут палацики для себе. Цi Карпати описував мадярський письменник, Маврикiй Йо-кай у своiх повiстях – сюди заiжджали архикнязi з роду Габсбургiв на полювання, а iх ловецькi трофеi з наших Карпат можна й сьогоднi бачити у Вiднi – у цих Карпатах мав свiй палацик i син Франца-Йосифа, Рудольф. Тiльки нашим, украiнцям, не давали мадяри доступу в гори над Тисами… Було «HEM СЛОБОД». Не поркращало воно й пiсля вiдходу з Карпат мадярiв, за часiв панування тут Чехiв, а ще гiрше було пiд Румунами. Галицькi украiнцi не мали права переходити Карпат, нi на чеську, нi на румунську сторони. Поляки не дозволяли украiнцям i наближуватися до границь тих двох держав. А границi в тодiшних часах, перерiзуючи Гуцульщину переходили мiж Чехiею i Польщею, найвищими хребтами гiр, Чорногорок» з Говерлею i Пiп-Іваном до Стога, де сходилися три границi. Звiдси починалася польсько-румунська границя, що тягнулась високими полонинами, а зiйшовши на Бiлий Черемош, – (Бiлу Рiку) проходила ним аж до його злуки з Прутом. Так – украiнцям iз Галичини не вiльно булон переходити границю на Закарпатську Гуцульщину, нi на чеську, нi на румунську. Лише полякам було це дозволено. На основi туристичноi конвенцii могли поляки лiтом i зимою переходити в нашу Закарпатську Гуцульщину й почувати себе там, як удома. З Румунiею не мали поляки такоi конвенцii, але могли завжди без перепон переходити на румунську сторону Карпат… Чому ж би нi? Три загарбники Гуцульщини узнавали одну, злодiйську конвенцiю, побудовану на злодiйськiй приязнi та солiдарностi! Чехи розбудували були в «своiй» частинi Карпат туристичнi шляхи з рiзними удогiдненнями й схоронищами – видали були туристичну карту й дуже радо вiтали там полякiв i других чужинцiв… Лiтом i зимою чути було там передовсiм чеську i польську мову. Вихiдною точкою для туристичних прогульок було найбiльше гуцульське село Ясiння з дев'ятьма тисячами мешканцiв. До Ясiння йшла з Галичини залiзниця, а з Ясiння можна було влаштовувати прогульки в рiзнi сторони Карпат. Широкий, з закрутами – серпентинами, плай вiв на пiдчорногiрськi полонини, а дальше Лопушанським плаем пiд Петросул, 1848 м. високий, а звiдтам гiрським хребтом на верх Петроса, 2022 м. високого. Хто не побував на його верху, той не бачив i не знае неземськоi краси наших Карпат! З нього вiдкриваеться вид на всю Чорногору з Говерлею i Пiп-Іваном, а навiть i на Горгани. З Петроса веде плай на полонину Прелуку, а дальше потоком у село Буркут – Кваси з лiкувальними джерелами води. З Буркута через рiчку можна було дiстатися плаем на Менчул i Шешул, звiдкiль знову чудовий вид на Чорногору. З села Требушан, Бiлим потоком, а потiм плаем можна було вийти на верх Марморошського Пiп-Івана, 1940 м. високого, а з нього на Полонинку й на Жербан, Берлебеску й на Менчул. З Ясiння можна було стежками й плаями вийти на верх Менчола, а з нього на Близницю 1883 м. високу. З Близницi прекрасний, далекий вид на Чорну Полонину та на всi Марморошськi Карпати й на Чорногору. З Близницi веде плай до Ковелеви й Билiни за Буркутом. Залiзницею можна було заiхати до села Устерiк, де сходяться разом обi Тиси – Чорна й Бiла. З Устерiк веде дорога до славного села Богдана над Бiлою Тисою. У тому селi проживали, може живуть там i нинi роди багатих колись господарiв, Молдавчукiв i Котланiв. З Богдана, як i з Ясiння йшли шляхи в рiзнi сторони Гуцульщини i на Чорногору. Не минали туристи й Рахова, що був уже не селом, а мав вигляд мiстечка. Із Богдана йшла дорога до Требушан, iз дерев'яним промислом… - Така то була колись наша, потойбiк Чорногори, Гуцульщина, та пiд мадярами й та пiд Австрiею, а пiзнiше пiд Чехами, поляками i румунами. Порiзана, подiлена, гноблена й визискувана, чужинцями-зайдами. А все ж таки вона жила своiм життям – жила мимо всього, буйно, шумно, весело – ворогам не здавалася, вольностей боронила. Гори своiми верхами зiр досягали, «Чорногори в небо си змагали». Шумiли гори темними лiсами, рiками й потоками, ревiли звiрями, цвiли чiчками, спiвали пташками, золотились сонцем, срiблились мiсяцем i зiрками… І справдi – «не було в свiтi над ту Верховину». Аж нахлинула на неi страшна, з усiх орд найлютiша, орда московська й принесла горам i гуцулам смерть i загибель… Загарбала всi багатства Карпат i оголила iх iз краси, витявши впень усi лiси й прогнавши з гiр звiрину i птаство… Вiльних гуцулiв замiнили в невiльникiв, у рабiв i наймитiв… Сьогоднi там стогнуть i ридають нашi Карпати, плачуть i заводять гуцули – у важкiй, лютiй, гiршоi вiд всего неволi. До Господа руки здоймають, просять Його i благають, щоб, як колись жидiв iз египетьськоi, так i iх, щоб iз ще гiршоi, неволi, вивiв i висвободив… – Карпати, гуцулiв i не лише украiнський, але й усi народи. Деякi слова з гуцульськоi говiрки Ану кати, понукувати – заохочувати, намовляти Арiдник – Сатана Байбарак – рiд сердака (опанча) Баштанник – старий, смерековий лiс Барашкувати – жартувати, пустувати Бердо – пропасть Бескидник – первiсна назва опришка Бекнути, зарусги – голосно заплакати, заревiти Бизiано – певно Бурдей – курна хата бiдняка Бiйко – боязко, страшно Вагуватися – надумуватися Вгортина, одежина – одяг Вергти – кидати Вiдчин – вiдвороження Вiдчинити – вiдворожити Виволанка, вгтрениця – неморальна жiнка Виринь – вибух Вирука, виручити – допомога, заступитись Вихора – буря Врититися, наврититися – вкучитися, надокучитися Гачi – штани Гоймо – ведмежий берлiг Гайтова – полювання Година – буря з дощем Головництво – злочин, морд Гузiр – грубiлий кiнець зрубаного дерева Гужва – мотуз iз лика Гукливо – крикливо, голосно Гушманцi, гушманити – штурханцi, побоi – товкти, бити Голицг – голi мiсця в горах Горен – мешканець гiр Гавра – ведмеже леговище Грегiт – каменистий верх Денещо – трохи Джембора – лiсова гуща Другар – рукоять весла на дарабi Дуявиця – полонинський вiтер Дурман – удурююче зiлля Дуфати, дуфний – надто вiрити в себе, певний себе, вiдважний Дiтище, дiтища – дитина, дiти Дигодiти – труситися з холоду Днинськи – ввесь день Єлоси – лицюе, пасуе Ємкий – цiпкий Зайдей – чужинець, приблуда Заповiгрений – заражений Закутки – сховки Жирва – лютий пес Жесний – страшний Инкуди – куди-то Инколи – часом Ізвор – прогалина мiж горами Келеф – рiд топора з залiза Кирон – старший бутиняр при вирубi лiса Корида – затоплене дерево Кичера – безлiсний верх Кучитися – нудитися Курбало – глибоке плесо в рiцi Клецки – бервена зрубаного, обкорованого дерева Клебука – гудзувата груба палиця Колесувати – обходити щось довкола, обминати Коцкати, цоркати – вдаряти (напр., писанку об писанку) Лентюх, ленка – пiдпанок, лiнивий Любисток – люби-мене зiлля Маковиця – баня, копула на церквi Мачкатий – дрiбний дощ Мальхова – торфовище Мерзмтмся (чимсь) – гидитися, мати до когось вiдразу Мече – кидае Мiзерацiя – вбогiсть Морснути – вдарити (легко) Навсiгди – на все, назавжди Надсадитися – робити понад силу, дiстати пропуклину вiд тяжкоi роботи Намисник – полиця для начиня На-млi-ока – дуже скоро Несила – ослаблення Нiчницi – нiчнi духи Нустрити – слiдити Обзорнини – оглядини (напр, оглядають свати майно дiвчини перед сватанням) Одерзнутися – спам'ятатися, очуняти Ониматися – бути поздержливим Опачина – лопата весла на дарабi Очкур – мотуз в штанях (замiсть пояса) Пiдмогливий – готовий дати допомогу Пiдтикиути – пiдсунути Писаний – рiзнобарвний, мальований Пискач – балакливий Плова – злива Плагчок – стежка Поледиця – ожеледа Помана – милостиня Порiкливо – з докором Позирки – пiдгляддям Порекло – прiзвище Прилюдно – гiдно Приблеклий – прив'ялий, забутий, згубив свою красу Пропадок – пропавше, пропаще Проймаво – пронизливо Примерещилось – приснилось Посвiга – сяйво Пусторiкмй – вживач поганих слiв Пушкар – стрiлець Рихтуватися – готуватись, ладитись (напр., в дорогу) Розболiтися – захворувати Розвiдини – розвiдка Самотри – втрьох Скотар – пастух Слiп – капкан на ведмедя Сигла – густий лiс, тяжкий до переходу Сохар – стовпець на дарабi Сукровище – де похований забитий, або самовбивця Сутуга – гiрське пасмо Силянка – коралики Смакiтка, лакiтка – присмак, щось дузке смачне, апетитне Смотрити – оглядати, глядiти Старiвля, старунок – дбайливiсть Стугнути – стверднути Суетитнся – крутитися, бути в русi Суетня – крутанина Торбей – жебрак Трапаш – овеча стежка Турбацiя – журба Фалабi – слава Боговi Хавкатий, ротатий – пискатий, крикливий, (не тримае таемницi, а все розкаже iншим) Хавка – рот, що все виговорить Чапали, – стежка, протоптаназвiриною Чух – нюх… Ширинка – хусточка до носа, звичайно вишивана – дарунок дiвчини легiневi Додаток Церква на Закарпаттi Гуцульський храм В гуцульськiй церквi Гуцульське весiлля Гуцульський танець Вид на Чорногору Гуцульський краевид iз церквою В «горйцах» Черемошу Слово про автора У гуцульських Карпатах, як у чистiй водi гiрського озера, можна скупати не лише тiло, а й душу та впитися до безтями iх насиченим пахощами повiтрям, зогрiтися теплом iх сонця та усмiхом природи, – з лiсових нетрiв можна тут почути голоси первобуту, а на верхах голос Бога. Творця цих гiр i iх краси, чудес i див i iх вiчности, наповнених таемницями, недоступними людському розумовi.     М. Ломацький За роки украiнськоi державностi зi скорботного мартиролога вiтчизняного письменства повернуто багато «забутих» iмен, перепрочитано вилученi ранiше або затаврованi (чи й перепаскудженi) вульгарно-соцiологiчною критикою твори. Одначе далеко не всi лакуни заповненi. Ще маемо чимало постатей, лiтературна праця яких – то подвиг самозречення, невтомноi дiяльностi на теренах рiдноi культури, розвою i прогресу нацii. Певна рiч, що вони потребують уваги до своеi спадщини. Аналiтичне прочитання творчостi Михайла Ломацького, що донинi не була об'ектом системного фахового вивчення, мае на метi заповнити ще одну прогалину в панорамнiй картинi лiтературного процесу минулого столiття. Своею нарисово-етнографiчною спадщиною, як i художньою прозою, М. Ломацький справдi закорiнений у глибинних нацiональних архетипах, «гуцульському епосi – одному iз небагатьох уже в Європi мiфiчних переказiв» (С. Вiнценз). Письменник творив калевалу гуцулiв, тому iм'я його вбачаеться органiчним у контекстi творчостi Станiслава Вiнценза, Ростислава Єндика, Ганса Цбiндена – «духовних соратникiв», митцiв, навiки зачарованих красою Гуцульщини, багатим свiтом вiрувань i традицiй ii мешканцiв. Михайло Ломацький народився 23 листопада 1886 року в Гусятинi над Збручем на Тернопiльщинi. Там же здобув початкову освiту. В учительськiй семiнарii навчався в Тернополi, а закiнчив ii 1906 року в Залiщиках, успiшно склавши, як говорили в тi часи, матуральнi iспити. Учительську працю розпочав на Покуттi, в селах Снятинського повiту. Глибока обiзнанiсть з iсторичним минулим краю, безмежний патрiотизм i любов до рiдного народу, висока нацiональна самосвiдомiсть молодого педагога не подобалися польськiй владi. Очевидно, це було найважливiшою причиною того, що Ломацького часто переводили з мiсця на мiсце. Василь Стефаник неодноразово застерiгав Михайла, щоб той за свою працю не опинився на Гуцульщинi. Все ж таки пророкування Стефаникове збулося, бо незабаром Ломацький опинився в гiрському селi Голови пiд Чорногорою. Гуцули полюбили вчителя Ломацького, а вiн полюбив iх, бо вiддав iм свое серце й душу. Як вiдомо, тривалий час М. Ломацький учителював на Гуцульщинi, зокрема в селi Голови, де грунтовно познайомився з iсторiею, звичаями, побутом горян. І. Сенькiв писав: «Ломацькому подобалась Гуцульщина, якою вiн мандрував вздовж i впоперек, полюбив гуцулiв i iх народну культуру, присвятив iм майже всю свою письменницьку творчiсть, завдяки якiй одержав почесний титул «спiвця Гуцульщини». Сам письменник у спогадах зiзнався, що всiм серцем полюбив Гуцульщину i гуцулiв, якi зберiгали «нашу iсторичну давнину, що була неписаною iсторiею не лише самоi Гуцульщини, але й усього русько-украiнського народу в переказах, обрядах, легендах i колядах, у побутi i звичаях… Ворожа сила вирвала мене з Карпат. Вирвала, але не змогла вирвати з пам'ятi про Гуцульщину i гуцулiв, нi згадок про них, нi любови до них, нi туги за ними…» На загал же, за тридцять лiт своеi невтомноi педагогiчноi дiяльностi вiн змiнив сiмнадцять сiл. Польська полiцiя тричi заарештовувала вчителя. Так, 1920 року вiн перебував у Коломийськiй в'язницi разом iз гуцульськими повстанцями. Опiсля знову вчителював за Ряшевом, на Добромирщинi та Городеччинi. Із занепадом Польщi (1939) М. Ломацького переслiдують советськi енкаведисти i запроторюють на три мiсяцi до Львiвськоi тюрми. Згодом заарештовують дочку i зятя. Доньцi пощастило вирватися з кривавих рук, зятя ж убили. 1944 року в Житомирi гестапiвцi розстрiляли Зiновiя – единого синаМ. Ломацького. Талановитий письменник виховав п'ятеро дiтей на щирих i свiдомих украiнцiв. Михайло Ломацький надзвичайно багато читав. Мав чудову бiблiотеку, якоi нiхто iнший, мабуть, не мав на Гуцульщинi. Уся украiнська лiтература, вiд найдавнiших до найновiших часiв, була в нього, а надто – вся свiтова лiтература в рiзних перекладах. Ломацький був добре знайомий iз Василем Стефаником, Марком Черемшиною i Лесем Мартовичем. Михайловi Коцюбинському i Гнатовi Хоткевичу допомагав збирати на Гуцульщинi матерiали для iхнiх чудових повiстей. Також був близько знайомий iз Михайлом Могилянським, Іваном Франком, Володимиром Гнатюком i Мар'яном Крушельницьким, листувався з Микитою Срiблянським (Шаповалом) i Павлом Богацьким, якi видавали журнал «Украiнська хата». Донька Ломацького Лiдiя, колишня студентка унiверситету, позувала митцевi-маляру Олексi Новакiвському до вiдомоi картини «Дзвiнка». З украiнських письменникiв найбiльше шанував Тараса Шевченка, Івана Франка та Василя Стефаника, захоплювався свiтовою лiтературою, особливо любив скандинавську лiтературу. Крута дорога долi в роки Другоi свiтовоi вiйни привела украiнського вчителя до Австрii. Вiн опинився у переселенських таборах, де проводив активну пропагандистську роботу, виголосивши, зокрема, сотнi рефератiв. Наприкiнцi вiйни М. Ломацький виiхав до Захiдноi Нiмеччини, де й прожив решту життя. 24 жовтня 1968 року вiн помер у будинку для перестарiлих у нiмецькому мiстi Альтерсбах, що у горах Шварцвальду. Похований письменник на украiнському цвинтарi в Мюнхенi. Михайло Ломацький був активним членом товариства «Гуцульщина», чимало зусиль доклав для дослiдження й художньо-документального вiдтворення минувшини гiрського краю. Корiння творчостi М. Ломацького – у фольклорi. Це iстина, що не потребуе доказiв, проте ii осягнення мае пiзнавальну та наукову цiннiсть. Гуцули, Гуцульщина, iх спiвуча мова – ось джерела, що живили, скроплювали цiлющою водою щедрий талант лiтописця рiдних теренiв. Про Гуцульщину, яку дослiдники назвали «карпатською Швейцарiею», «зеленою Меккою», М. Ломацький упродовж усього життя творив своерiдну хронiку. «Нема в свiтi другоi краiни, – писав вiн понад п'ятдесят лiт тому, – яка була б так чарами краси сповита, як наша Гуцульщина. Це твердили й чужинцi, якi мали нагоду пiзнати ii. Вони казали, що наша Гуцульщина – це зачарований острiв не лише в Європi, але й у всьому свiтi – вiдмiнний оригiнальнiстю i чудами буйноi природи та гармонiзованого з нею життям населення – гуцулiв, iх звичаями, обрядами й ношею». Лiтератора захоплювала жива природа, пам'ятки давнини – як джерела нашоi iсторii та культури. Ця iсторiя – в серцях i душах гуцулiв, у переказах, вiруваннях, спiванках, звичаях. Адже свою давнину народ зберiгае як святiсть, як саме життя. На чужинi з'явилося друком понад двадцять об'емних книжок (деякi обсягом понад триста сторiнок), цiла низка публiкацiй в емiграцiйнiй пресi. Ось перелiк основних творiв письменника: «Нацiональна свiдомiсть» (Лондон, 1952); «Наша емiграцiя»; «Украiнська культура»; «Любов Батькiвщини» (Мюнхен, 1954); «На чистi води» (Мюнхен, 1955); «Верховино, свiтку ти наш» (Мюнхен, 1956); «Украiнське вчительство на Гуцульщинi» (Торонто, 1958); «Верховино, свiтку ти наш». Ч. І, II (Нью-Йорк, Мюнхен, 1960); «З Гуцульщини (нариси)» (Лондон, 1956); «Бескидом Зеленим, у три ряди садженим» (Мюнхен, 1962); «Краiна чарiв i краси» (Париж, 1959); «Гомiн гуцульськоi давнини» (Мюнхен, 1961); «У горах Карпатах» (Мюнхен, 1962); «Опришкiвське гнiздо» (Мюнхен, 1964); «Заворожений свiт». Ч. І. «По цей бiк Чорногори» (Мюнхен, Нью-Йорк, 1965); «Заворожений свiт». Ч. П. «По той бiк Чорногори» (Мюнхен, Торонто, 1966); «З гiр Карпат» (Мюнхен, 1967); «Подiлля – спомини з минулих лiт», «В Чорногорi» (мiстерiя святоiванськоi ночi в 9 сценах), «У Зеленому Бескидi», п'еса на 4 дii – УПА в Карпатах – Чорногорi, казки «Дiтям та батькам». Невпорядкованого ж матерiалу в нього – ще на три томи. Письменник, на жаль, не встиг за життя опублiкувати готовi до друку «Гуцульськi оповiдання» i «Альбом украiнськоi ношi». Заслуговуе на осiбну розмову й унiкальне видання М. Ломацького в двох томах «Верховино, свiтку ти наш». Уважаемо, що цей двотомний нарис – яскравий взiрець органiчного поеднання документального iсторико-етнографiчного матерiалу, фольклорних розсипiв рiзноманiтних жанрiв та вишуканого авторського стилю, власне, стилiстики художньоi лiтератури найвищого гатунку. Автор репрезентуе жвавий етнографiчний опис Коломиi i населених пунктiв по дорозi звiдти до гiр, доцiльно супроводжуе документальнi факти рiзного виду приповiдками («Без олiю не зомлiю, а кулешу й саму тешу») тощо. Документально вiдтворюючи буття мешканцiв краю, вiн зосереджуе увагу читача й на характерних висловах («Файненько роздекувалиси», «Це вам не Подiлля. Тут завжди гостям радi: гiсть у дiм – Бог з ним» та iн.). У цiй, як i в наступних художньо-публiцистичних книжках, М. Ломацький подае блискучий приклад творення такоi документалiстики, яка цiнна як iсторичною правдою, так i формою викладу, стилiстикою, де переважае бiографiчно-описовий фермент, спогадовiсть. Маемо пiдстави твердити, що бiльшiсть книг М. Ломацького – це не лише високохудожня iнтерпретацiя фольклорних сюжетiв, мотивiв, тем, а й, що особливо важливо, першоджерело мiфу, легенди, притчi, казки, билини тощо. У багатоаспектнiй довбушiанi письменника абсолютно оригiнальною й змiстовною е художня модель постатi ватажка гiрських лицарiв. Письмо лiтератора прозоре, стилiстика його творiв доступна широкому загаловi читачiв. У кожнiй книжцi автор демонструе органiчне поеднання елементiв наукового, популярного i художнього стилiв, бездоганне володiння лiтературною нормою й багатством нюансiв гуцульського дiалекту. Вагомо i влучно сказав про творчiсть Ломацького В. Бедрiй у вступi до другоi частини нарису «Верховино, свiтку ти наш»: «Маемо обосновану надiю, що це синтетичне завдання: вiльно, лiтературними засобами змалювати Гуцульщину в повнiй ii пишностi в усiх ii проявах життя, та водночас вiрно схопити повний гуцульський етнографiчний матерiял i заховати його для грядучих поколiнь, авторовi… поталанило. …Хочу видвигнути сам процес творчости автора, як рiдкiсне в iсторii зусиль укр. творчого духа явище вiрности i вiддайости раз обранiй метi – тут закрiпленi пам'ятникiв загибаючоi Гуцульщини та мистецькому охопленнi ii повного образу у рiзних його варiантах». На осiбну згадку заслуговуе праця Ломацького «Украiнське вчительство на Гуцульщинi», що вийшла друком у Торонто 1958 р. Тут iдеться про звичайних педагогiв-патрiотiв, якi не лише дбали про освiту гуцулiв, а й посутньо сприяли формуванню iхньоi нацiональноi свiдомiстi. Професор Ломацький осмислював проблеми розвитку украiнськоi культури i в середовищi галицькоi емiграцii. Своi статтi, розлогi есеi-роздуми «Любов до Батькiвщини», «Украiнська емiграцiя», «Нацiональна свiдомiсть», «Украiнська культура» та iншi матерiали вiн друкував у канадських, французьких, американських часописах «Учительське слово», «Рiдна школа», «Життя i школа», «Украiнець – час», «Америка», «Украiнськi вiстi», «Гомiн Украiни» та iн. Його перу належать i сценiчнi твори: «У Зеленому Бескидi», «В Чорногорi» (мiстерiя святоiванiвськоi ночi). У творах М. Ломацького зримо постае багатобарвна панорама украiнського життя (переважно Гуцульщини). Це – невичерпна криниця, широка й багата студiя про чарiвну Гуцульщину. Його твори по-справжньому спектрально, аналiтично-проникливо, аксiологiчно яскраво вiддзеркалюють сенс тих багатьох скарбiв, що iх зберiг автор як очевидець i пильний слухач бувалих, досвiдчених «гуцульських дiдiв» – носiiв народноi мудростi, моралi. У творчому доробку Михайла Ломацького, крiм прозових творiв, е й «театральна рiч» – «В Чорногорi» (мiстерiя свято-iванськоi ночi), що вийшла друком у журналi «Гуцулiя» та книжцi «З гiр Карпат» i була вiдзначена як «яскрава змiстом i сценiчна та вiдповiдна для постановки в сучасну пору». Цей драматичний твiр привертае увагу не лише iдейно-тематичним спрямуванням, а й специфiкою структурноi побудови, дотримання письменником законiв жанру. Художнi особливостi мiстерii на рiвнях змiсту i форми, характеру конфлiкту, дiй персонажiв проступають уже при першому прочитаннi твору. Тим часом виокремити iндивiдуальнi риси стилю, оригiнальнiсть драматургiчного втiлення обраноi теми, специфiку трансляцii характерiв дiйових осiб М. Ломацького можна грунтовнiше, зiставивши мiстерiю «В Чорногорi» з раматичними творами Богдана-Ігоря Антонича («Довбуш») та Юрiя Федьковича («Довбуш, або Громовий топiр i знахарський хрест»). Творчiсть Михайла Ломацького нацiонально заангажована, i йдеться не про спробу зануритися в солодку нiрвану вiльного вiд усього земного митця у пошуках iстинноi краси. Одначе ми не схильнi вважати це недолiком. Мав рацiю Д. Чижевський, зауважуючи, що «лiтературна теорiя – не едина сила, що визначае собою лiтературу певноi епохи. Лiтературна практика залежить i вiд iдеологii свого часу, i вiд соцiальноi структури суспiльства». Особливо актуалiзуеться ця заувага стосовно слов'янських культур, зокрема – украiнськоi. Адже Маланюкове – «коли у нацii вождiв нема, тодi вождi ii – поети» – потверджуеться в екзистенцii колонiальноi улеглостi, коли пiд загрозою опиняеться саме буття нацii, факт самототожностi ii культури. За таких умов духовним злочином була б утеча на «береги кастильськi» чи добровiльне затворництво у «вежi зi слоновоi костi» – нехай навiть задля високого служiння Музi. Першочерговим (i таким, що не заперечувало служiння Музi) було завдання виокремити, врятувати, за словами О. Забужко, украiнський космос iз iмперського (тотожно-радянського) хаосу. Якщо Украiна, зосiбна Гуцулiя, поставала в текстах соцреалiс-тичного дискурсу податливою щодо здiйснення бiльшовицьких проектiв, жадаючою iх здiйснення, то герой Ломацького – не поступливий абориген-маргiнал. Вiн – насамперед господар, репрезентант мiфологеми осiдлости, батькiвщини-Батькiвщини, готовий до активного чину, супротиву колонiзаторам. Центральним образом прози письменника не випадково е постать Довбуша, що вивищуеться до рiвня символу невпокореностi народного духу. В основi творчостi Ломацького – мiф про украiнську iдентичнiсть, акцентований свого часу пражанами, а згодом – МУРiвцями. Тому, на нашу думку, слiд заторкнути й проблему дослiджень «нацiональноi iдентичностi», етнопсихологiчного тлумачення характерiв. Першою грунтовною науковою працею про особливостi етнопсихологii украiнцiв була розвiдка М. Костомарова «Две русские народности» (1861). Пiзнiше до з'ясування згаданоi проблеми зверталися І. Нечуй-Левицький («Свiтогляд украiнського народу», 1876), Т. Рильський («К изучению украинского народного мировоззрения», 1888, 1890, 1905), Г. Булашев («Космогонические воззрения украинского народа», 1908). Першу спробу етнопсихологiчного тлумачення характерiв лiтературних персонажiв здiйснено Д. Донцовим у працях «Нацiоналiзм» i «Двi лiтератури нашоi доби». Зв'язок нового украiнського письменства з нацiоналiзмом ще 1910 року було проголошено М. Срiблянським (ст. «Нацiональнiсть i мистецтво»). «Нацiональний мiф» як чинник формування нацiональноi iдентичностi стае центральним у працях О. Ольжича («Украiнська iсторична свiдомiсть», «Облога культури»), Є. Маланюка («Творчiсть i нацiональнiсть»), Ю. Липи («Призначення Украiни»). Грунтовним дослiдженням, що мiстить систематизоване трактування означеного питання, е праця В. Янiва «Нариси до iсторii украiнськоi етнопсихологii» (Мюнхен, 1993). Автор висвiтлюе погляди на психiчнi особливостi народу найвiдомiших етнопсихологiв, етнографiв, соцiологiв, iсторикiв (Г. Ващенка, Д. Донцова, О. Кульчицького, В. Липинського, Б. Цимбалiстого, М. Шлемкевича та iн.). Продовжуючи традицii О. Ольжича, Ю. Липи та Є. Маланюка, М. Ломацький i в художнiй творчостi, i в публiцистицi звертаеться до проблеми украiнськоi нацiональноi iдентичностi, свiдомостi. 1952 року в Лондонi виходить друком його праця «Нацiональна свiдомiсть», де закцентовано украiнську самостiйнiсть як державотворчий чинник: «Освiдомлюймо i виховуймо наших людей, щоб вони, будучи свiдомими украiнцями, готовi були кожноi хвилини на найвищий чин, на вирiшний бiй за визволення Украiни з московськоi неволi! Щоб були високоiдейними i вартiсними, та щоб гуртувались бiля прапора, на якому яснiють золотими лiтерами виписанi слова: Украiнська Самостiйна Соборна Держава!». Ідейним пiдгрунтям усiеi творчостi М. Ломацького е його свiтогляднi принципи, i найпоказовiшi з-помiж яких – власне буття нацii, етнiчна iдентичнiсть та державна незалежнiсть. Естетичнi структури пiд впливом зазначених чинникiв системно оформилися у виглядi нацiональноi нарацii, представниками якоi постають у Ломацького оповiдачi з гуцульського середовища (опришки, вояки УПА – п'еса «У Зеленому Бескидi). Нацiональна заангажованiсть його прози чiтко оприявнюеться i в аспектi характерологii. Це помiчаемо i в переходi вiд моральних абсолютiв, що конституюють iнтерсуб'ективнi взаемини через механiзм припису, до аналiтики комунiкативних механiзмiв конституювання морального вимiру самостi, координатною вiссю якоi е поняття «свобода», «справедливiсть», «любов», «Батькiвщина». Прикметно, що ще вiдомi фiлологи, iсторики, етнографи XIX столiття (Ал. Павловський, М. Максимович, М. Костомаров, М. Драгоманов) серед чiльних особливостей украiнського менталiтету визначали прагнення до свободи, вiдчайдушнiсть, релiгiйнiсть. Рельефний i багатий свiт персонажiв Ломацького е статичною характеристикою ментальностi гуцулiв як органiчноi частини украiнського народу. Письменник творить у силовому полi духовностi украiнськоi традицii з ii увагою до духовно-душевного життя людини, виявленими емоцiоналiзмом, етичним i релiгiйним вимiрами. Його персонажi – натури дiяльнi, вольовi, iхнi вчинки, духовна активнiсть часто детермiнуються динамiчною трансцендентуючою силою, котра е виявом Божественного в людинi. Персонажi Ломацького поданi в динамiцi, iх кличе дух пригод, лицарського чину, пошукiв «terra mater» (a в основi мiфу про украiнську iдентичнiсть лежить якраз мiфологема пошукiв). Персонажi Ломацького – репрезентанти «нацiонального архетипу» героя, представники лицарського «vita maxima» (В. Янiв), «vita maxima et heroica» (O. Кульчицький), незалежнi вiд волi iншого, здатнi долати «фабулiзм життя» (М. Бахтiн) (Ломацький орiентувався, крiм украiнськоi традицii, i на захiдний тип нацiоналiзму). Письменик перебував у дискурсi iдейно-естетичноi парадигми пражан – зокрема своiм намаганням витворити «стиль героiчноi доби, героiчне мистецтво» (О. Ольжич). Його творчiсть суголосна мiфовi, твореному пражанами, за яким украiнська нацiя – нацiя чину, здатна не лише на пасивну любов до своеi землi, а й на активну дiю в iм'я власноi державностi. Виводячи «формулу нацii», Ю. Липа поруч iз «власним тереном» i «власною мiсiею» називае «почування нехотi до чужинця». Ця «нехiть до чужинця» – агресора, колонiзатора, поневолювача – виступае одним iз активних чинникiв персонального авторського унiверсуму Ломацького як певноi рецепцii украiнського «нацiонального мiфу». Останнiй е втiленням нацiональноi iдентичностi i складаеться, за Є. Маланюком, iз двох обов'язкових компонентiв: мiфологiзацii етноландшафту й осмислення iсторii. Проза М. Ломацького дае вiдчуття «iсторичного iнстинкту», «самого струму iсторii». Як i пражани, МУРiвцi, Ломацький своею творчiстю прагне повернути украiнцям вiдчуття втраченоi iсторичноi пам'ятi. Звичайно, говорити про мiфологiзацiю етноландшафту Гуцульщини пiд його пером було б перебiльшенням (усе ж переважае описова манера). Одначе позасумнiвними е певнi спроби в цьому напрямку, адже природа, краевид е одним iз важливих чинникiв формування й розкриття внутрiшнього свiту його персонажiв, засобом реалiзацii магiстральноi творчостi митця. Тяжiння до «героiчного стилю» спонукало Ломацького звернутися до естетики романтизму. За умови, коли нацiональна iдея стае втiленням архетипу духовностi, вмотивованим е «активне продукування – з метою самозбереження – романтико-народницькоi iдеологii». Принагiдно завважимо, що звернення до творчого досвiду романтизму характерне навiть для письменникiв-модернiстiв. Чи не найбiльш це стосуеться художнього висвiтлення опозицii «герой-фiлiстер». Прикметно, що новий сплеск активного романтизму припадае на перiод дiяльностi Мистецького Украiнського Руху. Вiдомо, що М. Ломацький виiхав до Захiдноi Нiмеччини наприкiнцi вiйни, одначе ми не знайшли свiдчень його приналежностi (чи бодай знайомства) до цього мистецького угруповання. Пояснити це, очевидно, можна тим, що активна письменницька дiяльнiсть лiтератора припадае на другу половину 1960-х рокiв. Одначе творчiсть цього письменника, як i пражан та МУРiвцiв, пiдпорядкована формуванню нацiональноi парадигми. Творчiсть Михайла Ломацького – одного з письменникiв, витiснених несприятливими iсторичними обставинами з рiдноi землi «в проклятий край проклятого вигнання» (О. Олесь), – поступово повертаеться в Украiну. І нехай не в повному обсязi, проте назавжди. Пропонуемо вашiй увазi твори автора, що не виходили окремим виданням в Украiнi.     Дмитро КУРЧІЙ,     канд. фiлол. наук, доцент     ж. Івано-Франкiвськ notes Примечания 1 Згадуе Мару i Іван Франко, а з ним згадуемо ii i ми, спiваючи: «Най пропаде незгоди проклята Мара…»