|
| Написано: |
2018 року |
|
| Розділ: |
Історична |
|
| Твір додано: |
25.04.2018 |
|
| Твір змінено: |
26.04.2018 |
|
| Завантажити: |
Файли вилучено з бібліотеки на запит власника авторських прав. |
|
| Опис: |
Лехнюк Р. О. Українські консервативні середовища в Галичині у першій
чверті ХХ століття: національно-полтичний аспект. – Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.01 «Історія України». – Львівський
національний університет імені Івана Франка, Львів, 2018.
Дисератційне дослідження присвячено комплексному аналізу теорії і практики
українських консервативних середовищ у Галичині першої чверті ХХ ст. Протягом
цього періоду консервативна думка і світогляд були невід’ємною складовою
українського національно-політичного життя краю. Можна виокремити три
середовища консервативної думки в українському суспільстві Галичини: русофілів,
християнсько-суспільний рух і Греко-католицьку церкву. Хоча в досліджуваний
період усі вони переживали складні часи з огляду на кризу власних консервативних
засад, їхній внесок в інтелектуальний спадок доби не можна зігнорувати як при
історичних студіях, так і в контексті сьогодення.
При аналізі головних дилем, повязаних з дефініцією понять «консерватор»,
«консерватизм» і «український консерватизм» найбільшу увагу, з врахуванням
специфіки українських консервативних середовищ у Галичині першої чверті ХХ ст.,
приділено питанням (не)ідеологічності консерватизму та визначенню базових
критеріїв і засадничих принципів, за якими можна визначити консервативний
характер досліджуваних осередків. Встановлено, що український консерватизм у
Галичині в першій чвері ХХ ст. не можна трактувати як ідеологію з огляду як на
невідповідність традиційним критеріям «ідеологічності», так і через його
неоднорідний та радше практичний, а не теоретичиний, характер. Водночас,
приклад досліджуваних українських консервативних середовищ засвідчує умовність
існуючих класифікацій і типологій консервативної думки – як в монархії Габсбургів
ХІХ – початку ХХ ст., так і загальних. Серед інших методологічних аспектів варто 3
наголосити на важливості таикх проаналізованих понять, як «традиція»,
«модерність», «криза» і «консервативне середовище».
Перша чверть ХХ ст. поставила русофільський рух, що базувався на
консервативній «всеруській» ідеї, перед обличчям глибокої світоглядної й ідейної
кризи. Ідентичність русофілів, базована на домодерних засадах, що не вимагали
чіткої національної самоідентифікації, швидко втрачала актуальність перед
викликами модерних ідеологій, насамперед націоналізму. Теза про єдність усього
«русского народа», а отже непримиренність з українським модерним національним
рухом, була перепоною на шляху перетворення домодерного консерватизму
русофілів у новочасний український консервативний світогляд. Ці труднощі
поглиблювались організаційною кризою, що полягала в труднощах адаптації до
зростаючої масовості політичних процесів.
Світоглядна криза змушувала русофілів шукати нові відповіді на посталі
виклики. Цей пошук характеризувався внутрішніми дискусіями, що переходили в
гострі суперечності й поставили під сумнів консервативне підґрунтя русофільського
світогляду. Зростаюча популярність Української національно-демократичної партії
становила для русофілів у добі модерних ідеологій як ідейно-світоглядний виклик,
так і пряму загрозу політичному майбутньому. У цій ситуації значна частина
русофілів йшла всупереч власній традиційній антипольськості й уклала напередодні
сеймових виборів 1908 р. політичний союз з польськими консерваторами зі Східної
Галичини, ідейний світ яких також опинився під загрозою внаслідок розвитку
модерного українського руху і його радикалізації. Виборчий союз з польськими
східногалицьким консерваторами, хоча й приніс русофілам тимчасовий
електоральний успіх, спричинив подальше падіння впливу цього середовища і
призвів до їх офіційного розколу на «новокурсників» і «старокурсників». Попри всі
намагання «старокурсників» налагодити функціонування власного середовища,
вони зазнали невдачі й напередодні війни консервативне крило русофілів втратило
фактично будь-яке політичне значення. Винятком був лише М. Король, якому
вдалося трансформувати русофільський консерватизм у новочасний український
консервативний світогляд. Попри існування консервативних русофілів у міжвоєнну 4
добу, вони, будучи дітищем передусім світу австрійської Галичини, з крахом цієї
епохи і фундаментальних засад свого світогляду, не змоги запропонувати нових
ідей.
Друге досліджене середовище – український християнсько-суспільний рух –
був консервативною силою, яка намагалася пристосувати традиційні цінності –
клерикалізм, соціальну структуризацію суспільства, повагу до авторитетів,
досягнення змін шляхом неквапливих рішень і компромісів, відкидання
конфронтації як методу й самоцілі – до викликів часу. Ідейна платформа цього
середовища ґрунтувалася на засаді «органічної праці» – щоденної кропіткої роботи в
освітній і економічній галузях, спрямованої на виховання готового до економічної й
політичної боротьби суспільства. Однією з головних засад цієї політики мав бути
пошук прийнятних компромісів задля розвитку українського суспільства, а не
ведення безоглядної опозиційної політики, яку О. Барвінський вважав
неефективною. Також це середовище гостро засуджувало радикальний націоналізм і
соціалізм, а отже дії (як з українського, так і польського боку), що вели до
загострення міжнаціональних і соціальних відносин у Галичині.
Упродовж кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст. було здійснено три спроби
інституалізації християнсько-суспільного середовища – заснування в 1896 р.
Католицького русько-народного союзу, політичного товариства «Руська громада» в
1901 р. і Християнсько-суспільного союзу в 1911 р. Кожна з них не увінчалась
успіхом, як і намагання О. Барвінського реанімувати діяльність ХСС після 1918 р.
Перша причина – несприятлива суспільно-політична кон’юнктура, адже в
тогочасному галицькому політичному дискурсі схильність до компромісу робила
середовище в баченні українського загалу «угодовим» і пропольським. Не менш
важливою за зовнішні обставини причиною невдач християнських суспільників
стало їх невміння і небажання підлаштовуватися до вимог політичної боротьби
нової доби. Найяскравіше це проявилось в ігноруванні ними масових політичних й
агітаційних заходів і нездатності створити структуровану й ефективну політичну
організацію модерного зразка. Історія часопису «Руслан» – його організаційні й
фінансові труднощі, взаємини редакції з українським суспільством, насамперед 5
представниками духовенства – значною мірою відображають загальні труднощі, з
якими зіткнувся консервативний християнсько-суспільний рух у Галичині. Усі
разом, несприятливі чинники спричинились до того, що вагомий інтелектуальний
потенціал консервативного українського християнсько-суспільного руху в першій
чверті ХХ ст. значною мірою залишився нереалізованим.
Греко-католицька церква як консервативна інституція в першій чверті ХХ ст.
постала, як і світські українські консерватори, перед рядом викликів. Головними з-
поміж них стали модерні ідеології націоналізму і соціалізму. Окрім цього, ГКЦ
зіткнулася з хвилею секуляризації і демократизації, яку ще більше посилила Перша
світова війна, тому загальна ідейно-політична ситуація не була сприятливою для
Церкви. За цих обставин у церковному середовищі виникали різні варіанти
подолання кризи – від компромісів з модерністю до вкрай консервативного
ультрамонтанства.
У результаті аналізу моделей поведінки очільників церковної структури –
митрополита Андрея Шептицького, єпископів Константина Чеховича і Григорія
Хомишина – вдалося виокремити три способи реагування на новочасні виклики:
активна протидія шляхом втручання в політичні процеси єпископом Хомишиним,
пасивність владики Чеховича і поміркований шлях митрополита Шептицького.
Попри відмінності, усі означені моделі поведінки представників вищої церковної
ієрархії є зразками консервативної постави в кризовий час.
Складною в досліджуваний час була ситуація парафіяльного духовенства.
Становище часто єдиного представника українських освічених верств на місцях
робило парохів стійкішим до утримання впливу на суспільство, ніж світських
консерваторів. Утім, це призводило до надмірного захоплення священиків
українською політикою, розмиваючи межу між християнським консерватизмом і
націоналізмом. Як активний учасник партійного життя парафіяльне духовенство не
могло абстрагуватися від нього задля зміцнення себе як окремого громадського
чинника. Попри це, активне відстоювання священиками ролі провідників
українського руху на місцях і наявність власних форм самоорганізації зберігали 6
потенціал для поєднання парохами функцій захисників традиції, душпастирів і
громадських активістів уже в міжвоєнний час.
Роль ідей і практик польських консерваторів Галичини в національно-
політичній, соціально-економічній і церковній сферах у контексті вивчення
українських консервативних середовищ полягає насамперед у їх щоденному
співіснуванні й прямій чи опосередкованій взаємодії. Так, польські консерватори,
насамперед «станьчики», ставали зразком для наслідування. Найкращий приклад –
очевидна схожість концепції «органічної праці» українських християнських
суспільників до такої ж успішно втілюваної краківськими консерваторами моделі. А
важливість розгляду в цьому дослідженні «подоляків» зумовлена схожістю частини
їхніх дилем з труднощами русофілів. Наслідком цього була спроба порозуміння в
1908 р. Досвід польських консерваторів, чиї ідеї й практичні дії часто були разюче
відмінними, показує, що й українські консервативні осередки не були унікальними у
власному різноманітті. Зважаючи на багату інтелектуальну традицію польської
консервативної думки, її ігнорування суттєво звузило б перспективу вивчення
українських консерваторів.
Вплив словенського й чеського консерватизму на ідеї й практики українських
консервативних середовищ був меншим, ніж польських, але також важливим.
Насамперед йдеться про словенський католицький рух, чиї практичні досягнення
варто вважати за успішний зразок для ідейно дуже споріднених з ним українських
християнських суспільників. Тим-то й можна пояснити прагнення О. Барвінського
переймати цей досвід, зокрема в межах практичної співпраці в Державній раді.
Водночас історія консервативної українсько-словенсько-хорватської фракції
Слов’янський християнсько-народний союз (СХНС) в австрійському парламенті є
прикладом консервативного стилю в політиці, коли дії О. Барвінського суттєво
різнилися від гострої опозиційності решти українських сил. Чеські консерватори
мали найменший вплив на ідеї й практики досліджуваних українських середовищ.
Але бодай короткий їх огляд дає змогу ширше розглянути історію й дилеми
консерватизму в Цислейтанії в першій чверті ХХ ст. Ґрунтовний аналіз і порівняння досвіду українського консерватизму в імперіях
Габсбурґів і Романових дає змогу простежити простежити як спільні, так і відмінні
риси. Відмінності найчастіше були продиктовані різними суспільно-політичними
ситуаціями в двох імперіях, як і несхожим становищем і досвідом українців.
Схожими ж були національні дилеми русофілів і носіїв малоросійської ідентичності,
а листування Андрея Шептицького з графом М. Тишкевичем і О. Барвінського з
О. Кониським свідчить про подібність консервативного бачення соціальних і
політичних питань. Контакти між українськими консерваторами в Австро-Угорщині
й Російській імперії були важливими як з огляду на обмін ідеями й досвідом, так і в
ширшому контексті уявлень про українську націю. А відносини між О. Барвінським
і В. Липинським можна вважати за символічний перехід від однієї доби в історії
українського консерватизму до іншої.
Усі досліджувані консервативні середовища були витвором політичного,
соціального і культурного клімату габсбурзької монархії. Тому крах цього світу став
і кінцем консерватизму в тій формі, в якій він існував у тогочасному українському
суспільстві Галичини. Хоча початок ХХ ст. (аж до вибуху Першої світової війни)
характеризується поступовим ослабленням політичної ролі українських
консервативних середовищ, саме у поствоєнному світі вони остаточно занепадають,
за винятком Церкви. Причин цього можна знайти чимало, але найважливішою з них
була непристосованість консервативного способу мислення про політику до нових
обставин. Попри це, русофільство, християнсько-суспільний рух і Греко-католицька
церква продовжували діяти в міжвоєнний період. Ефективність їх діяльності
вирішальним чином залежала від успішності відповідей цих середовищ на виклики
першої чверті ХХ століття.
Ключові слова: консерватизм, Галичина, галицькі русофіли, християнсько-
суспільний рух, Греко-католицька церква, Центрально-Східна Європа. |
|
| Зміст: |
[натисніть, щоб розгорнути]
Вступ..........................................................................................................................17
Розділ 1. Методологія, історіографія і джерела дослідженн.я.........................24
1.1. Понятійний апарат і методологічні засади......................................................24
1.2. Історіографія.......................................................................................................38
1.3. Джерельна база...................................................................................................48
Розділ 2. Галицькі русофіли..................................................................................59
2.1. Ідея «всеруськості» та її криза..........................................................................59
2.2. Консервативне підґрунтя польсько-русофільського союзу 1908 року і
розкол на «старокурсників» і «новокурсників»..............................................................68
2.3. «Старокурсники» і перехід у нову добу...........................................................78
Розділ 3. Християнсько-суспільний рух..............................................................95
3.1. Світоглядні засади..............................................................................................95
3.2. Інституційні дилеми і масова політика..........................................................106
3.3. Газета «Руслан»................................................................................................123
Розділ 4. Греко-католицька церква: між інституційним консерватизмом і
новочасними викликами.............................................................................................133
4.1. Ідейно-політична ситуація...............................................................................133
4.2. Вища ієрархія....................................................................................................147
4.3. Світ цінностей парафіяльного духовенства...................................................160
Розділ 5. Ідеї і практики українських консерваторів Галичини в контексті
консервативних рухів у Центрально-Східній Європі.............................................174
5.1. Польські консерватори.....................................................................................174
5.2. Словенські і чеські консервативні середовища.............................................186
5.3. Український консерватизм у Наддніпрянській Україні...............................195
Висновки.................................................................................................................207
Список використаних джерел та літератури...................................................213
Додатки....................................................................................................................257
|
|
|
