Найкраща поезія Янка Купала «Найкраща поезія» Янки Купали – це добірка віршів видатного білоруського поета, до якої увійшли найвідоміші твори автора, присвячені проблемам долі рідного народу і соціальної несправедливості***. Переклад поезій був здійснений видатним українським митцем Дмитром Павличком. Янка Купала НАЙКРАЩА ПОЕЗІЯ А ХТО ТАМ ІДЕ? А хто там іде, а хто там іде, Хто громадою рокотно гуде? – Білоруси. Що ж несуть вони, кістяки живі, На худих плечах, на руках в крові? – Свою кривду. А кому ж вони з-під онуч та шмать Тую кривду-біль хочуть показать? – Всьому світу. Хто ж то їх навчив, не один мільйон, Кривду-біль нести, хто прогнав їх сон? – Біда, горе. А чого ж, чого захотілось їм Битим, топтаним, темним та глухим? – Людьми зватись. 1905–1907 МОЯ ДОЛЯ Моя доле, важка доле, Щоб ти луснула була! Щоб од мене в чисте поле Ти назавжди утекла! Чом же ти, похмура й люта, Мені щастя не даєш? Чом, гірка, немов отрута, Мені смерті не пошлеш? Так мене постійно мучиш, Ніби душу в пеклі чорт; Так ти серце моє сушиш, Що вже висох я, мов хорт! Не даєш ти супокою Ні вночі, ні вдень мені. Тінь небіжчика! За мною Водиш помисли сумні. Де не вирвусь, не полину, Щоб хоч трохи ліпше жить, Позад себе оком кину — Моя доля вже біжить. Скрутить, збурить, скаламутить, Наче воду хто колом, І нашле біду, й засмутить Неочікуваним злом. І життя немилим стане — Згинути б мені ту ж мить! А на серці – рани, рани, Так болить воно, болить. І так хочеться упасти Десь у прірву, в тьму ночей, Щоб не бачити – пропасти — Ані сонця, ні людей! Ось так доля, моя доля, Щоб ти луснула була! Щоб од мене в чисте поле Ти назавжди утекла! 15 липня 1904 р. МУЖИК Життя моє трудне й нужденне, І, скільки світу, кожен звик Гордити мною, кпити з мене, — Бо я мужик, дурний мужик. Я підписатися не вмію, Не ходить гладко мій язик, Бо вічно я орю та сію, — Бо я мужик, дурний мужик. Я з праці хліб свій добуваю, Зношу лайливий, грубий крик. Я рідко-рідко свято знаю, — Бо я мужик, дурний мужик. Нема за що купити солі, Ні залатати черевик, І діти в мене босі й голі, — Бо я мужик, дурний мужик. Залиті потом мої очі, Світ радості для мене зник, Як віл, працюю дні і ночі, — Бо я мужик, дурний мужик. Як занедужаю – лікую Я сам себе, мов чарівник, Без лікарів я вік вікую, — Бо я мужик, дурний мужик. Така мені за все подяка, Що мушу жити, наче дик, І згинути, як той собака, — Бо я мужик, дурний мужик. Та скільки я ще жити буду, Слуга панів, слуга владик, Ніколи, браття, не забуду, Що я людина, хоч мужик. І кожен, хто мене спитає, Лише один почує крик: «Хоча мене всяк зневажає, — Я житиму, бо я – мужик!» 1905 ЧОГО Я ХОТІВ БИ Побратимів багатих мені Не потрібно – я відаю їх! За божками летять, як дурні, А всім іншим – погорда і сміх. Я не хочу сидіть за столом З паничами – принизлива гра: Обмине тебе келих з вином, Пригадається кривда стара. Я не хочу дівочих принад, Ніжних пестощів білих грудей. Студенить мені серце, мов град, Зрада, хитрість огнистих очей! Та любов пропадає в ганьбі, Розвівається, начебто мла… Тут клянеться в коханні тобі, А тут іншого вже обняла! Я не хочу ясного життя, Де народ стільки горя терпить, Де жебрачити ходить дитя, Що не має розради й на мить. Веселитись не хочу я там, Де біда, сльози, скарги навкруг, Де в неволі так тяжко братам, Де завмерли і сила, і дух!.. Гей, сказати б, що мучить мене? Що я хочу, чого б я жадав? За що б горе прийняв не одне? За що б серце згорьоване дав? Ну, так знайте, чого б я хотів: Щоб не згинула пісня моя, Щоб народ її в серці пригрів Та щоб знав, чим та пісня сія! З ПІСЕНЬ ПРО БИТВИ Суремлять сурми клич до бою, Вітри розносять їхній дзвін. Той поклик піснею палкою Відлунює з усіх сторін. Про славу-чудо грають сурми, Про щастя рівне для всього Народу… Звуть ламати тюрми, Звуть… ох, багато до чого!.. Та дзвонять надаремно труби, Народ обдурений притих. Той спить, а той боїться згуби Розпука й жаль скувала всіх. Лиш кат радіє, він крадеться Шакалом до невинних жертв, — На трупах, наче вовк, сміється, Здається, весь би світ пожер. Дивиться страшно на ту силу, Що гине в путах-ланцюгах. Ах, краще вже лягти в могилу, Ніж знати цього світу жах! І ходиш, наче спопелілий, І крикнути хотів би ти, Та так, щоб світ здригнувся цілий: Де правду, волю де знайти?! А сурми грають клич до бою, Вітри розносять їхній дзвін. Той поклик піснею палкою Відлунює з усіх сторін. З0 березня 1906 р. ПОЕТАМ Поети вчать, як треба жити, Багатим бути, а самі ж І на підошви заробити Не вміють нещасливий гріш. Натхнені добрістю й красою, Оспівують блаженний рай. Та ситий піснею самою Не будеш ти, хоч як співай. Тихіше, милі! Міру мати Повинні співи голосні, Бо вік наш хитрий – оплювати Готовий почуття й пісні. 31 січня 1906 р. НЕ КЛЯНІТЕ МЕНЕ За печальні пісні Не кляніте мене, Бо ж і так у вогні Моє серце сумне. Кров од болю кипить, Мучить мука німа, Ні на мент, ні на мить Сну про щастя нема. Я не можу здолать В серці горя й жалю, Шум плачів і проклять Я думками ловлю. Я не можу знести Цей гидкий маскарад, — Співи щастя вести, Як ридає мій брат. Скільки горя і сліз Бачу всюди й завжди, Скільки сам переніс Я нещастя й біди! Он стоїть удова, В зорі смуток-туман, В струп’ї вся голова, А на плечах – лахман. Руку, мов неживу, Простягає мені: «Пожалійте вдову, Згинув муж на війні!». І тут сльози – кап-кап! Доле, не доведи… Що ж ти, брате, ослаб, — Кпи з чужої біди! Ось гуляє багач, Аж палата дрижить, А під брамою плач — Там сирітка стоїть. Стужа нею трясе, Мов нагайкою тне, Вітер скарги несе І квиління сумне: «Тут проходив народ, Молоді та старі, Проти гніту й знегод Тут ішли бунтарі. Тато з ними пішов — І донині нема… Стигне з холоду кров, Сипле снігом зима. А мене багатій Вигнав з хати на сніг, Де ж ти, батечку мій, Де знайду я нічліг?!» І тут сльози – кап-кап! Доле, не доведи… Що ж ти, брате, ослаб, — Кпи з чужої біди! Знову стогін… Жебрак Під вікном, наче тінь; Без ноги, неборак, Повен жальних болінь. Він стискає п’ястук, Тягне пісню хрипку, — Скільки злигоднів-мук Пережив на віку: «Відробив я панам, Відслужив сорок літ, — Став на службу дитям, А сьогодні я – дід! Гарував я щодня, Не зважав на батіг, Працював за коня, Рано встав, пізно ліг. Я орав, я косив, Я канави копав, Ліс рубав і возив, Битий, кров’ю спливав. Йшла робота вогнем… А мій пан не тужив: Багатів з кожним днем, Смачно їв, смачно пив. А я чахнув, бідак, Був голодний, як вовк, Та служив вірно так, А тепер…» І замовк. Тільки сльози – кап-кап! Доле, не доведи… Що ж ти, брате, ослаб, — Кпи з чужої біди! Та за скорбні пісні Не обсмішуй мене, Бо ж і так у вогні Моє серце сумне. 15 квітня 1906 р. ЗА ШМАТОК ХЛІБА За шматок хліба, чорного хліба, Бідак свою душу дає, Топить у рабстві мрії й надії, Життя безталанне своє. Щоб подолати злидні та голод, Він мусить забути навік Людяність, думи ясні й високі, І все, чим живе чоловік. Царський невільник, панський невільник, Цареві і пану слуга: Тому солдатом, тому пахолком Він служить під свист батога. Мусить на інших він працювати, — Якщо ти комусь не вгодив. Плюнуть погірдно, виженуть з хати Ходи ж ти собі, як ходив! Музика, співи ллються з палацу Гуляють за труд бідаків. Мучиться вбогий в думах щоденних, Щоб голод зі світу не звів. 11 червня 1906 р. ЩАСТЯ Туманна примара нас вабить облудно, І щастям у нас вона зветься. Та трудно її нам піймати, ой, трудно, Хоч близько, так близько, здається… Одним оте щастя – багатство, розкоші, А іншим – порядок і згода. Одним оте щастя – то золото й гроші, А іншим – коханої врода. Той рветься до слави, той хоче змагатись, Той – серце від світу сховати, Той дикою піснею хоче озватись, Той – рідні пісні заспівати… І мріємо, мріємо цілими днями, Все марно і все безнадійно… А сльози чужі, що течуть перед нами, — Чи спати дадуть нам спокійно?.. 18 серпня 1906 р. НАД СВОЄЮ ВІТЧИЗНОЮ Боже, скільки щедрот Творить воля твоя! Де ж мій дім, мій народ, Де вітчизна моя? Де ж ти, славна сім’є Без панів і рабів? Де той люд, що своє Поважав і любив? Рідних співів та свит Не соромився він! Де той люд-ясновид? Де веселощів дзвін? Веселився народ, Аж гриміло село. Веселіше стокрот Всюди щастя цвіло. А тепер, а тепер, — Вір – не вір сам собі, — Дух бадьорості вмер, Все погасло в журбі. Зникло все, наче мла, — Щастя тут не шукай, — Доля зла замогла І людей, і мій край! Лиш могили навкруг — Свідки слави – стоять; Чорні круки з яруг За кістками летять. Прошмигають вужі, Каня молиться: «Пить!», Вовк пробіг по межі, Далі спить усе, спить! 28 серпня 1906 р. СПРОСОННЯ …Ні! Годі, годі сльози лити, Страждати марно в глушині! Забрали все, чим міг би жити, Нічого ж не дали мені. Невільник – догоджати треба, Злим людям!.. З потом кров тече. Немає милості від неба: То спека, то мороз пече. Посів мій нищать суховії, В криву хатчину громи б’ють; Овечку вовк роздер – надіі Нема ні на що – гнів і лють! Марніє жінка, гине з праці, В дірявім ходить каптані… Гей ти, що пестишся в палаці, Моє життя пізнав чи ні?! А доки житиму так, доки Терпітиму цей страм і жах?! До кістки вжерлися волоки, Кривавлять ноги в личаках. Гризе сорочка зрібна плечі, Сіряк – одежечка моя — Не вирятує в холоднечі, А влітку парить, як шлея. Чуприна, пріючи від поту, Облазить, а шапчина – сміх… Я від коси нажив ломоту, А дихавицю – від чепіг. Вуграми від мозолів руки Покрилися – аж плоть гниє. О, скільки горя, скільки муки Життя безрадісне дає! Ніхто мене вже не втішає — «Даруй!» не каже чи «Пробач!». Лиш відгомін озветься в гаї, Як заспіваю через плач. Гей, розтлумач, поріддя враже, Злодії, трутні всі, скажіть: Чому, де труд кривавий ляже, — Раює пан, палац стоїть? Чому, скажіть, з мого посіву Врожай збирати має він? …О, геть цю скаргу нещасливу, Гуде нової пісні дзвін! Чекав я довго, та чекати Набридло вже, пани, мені. Тепер шукатиму відплати За кривди й муки навісні! 10 вересня 1906 р. НЕ ТУЖИ! Гей ти, молодче мій, не тужи, Не дивися крізь сльози на світ, — Йди до двору й там пану служи, Як служили твій батько, твій дід. Та працюй, забуваючи сни, Що являлись душі молодій, І як крові твоєї пани Не жаліють, себе не жалій. Ти здоров’я віддай молоде Тим, що в розкоші вічній живуть. Ти людина? Забудь же про те! І що душу ти маєш, – забудь! Хай палац за твої за труди Гучно музикою загримить, Хай прогнуться столи від їди, Хай, п’яніючи, втіха хрипить. Хай же поту твого ручаї Сите панство навіки заллють, Хай за злигодні чорні твої П’ють багаті, до згибелі п’ють. Ах ти, молодче мій, не тужи, Не дивися крізь сльози на світ, Йди до двору й там пану служи, Як служили твій батько, твій дід! 16 жовтня 1906 р. ПОКИНЬМО СКАРЖИТИСЬ Покиньмо скаржитись самі собі, На долю нарікати раз у раз, — Нам треба жити в мужній боротьбі, Щоб не кляли нащадки потім нас. Стежки облудні темного життя Науки променями освітім, Щоб ми і наше в майбутті дитя Темнот не знали на шляху крутім. Хай знамено свободи всіх веде На битву проти темряви та зла! Хай вільна пісня громом загуде, Змете катів, як пилюгу мітла! Наука, воля, труд нам у біді Поможуть – виб’ємося з кабали. І так щасливо заживем тоді, Як наші прадідове не жили. 22 жовтня 1906 р. ЗА ЩО? Мати, моя мати, Що ти наробила, — Мене горювати На світ народила? За що, за що Твій син бідак, За що, за що Він плаче так? Скажи! Бідує дитина, Ти й сама не скачеш, — За себе й за сина Плачеш, мамо, плачеш. За що, за що Твій син бідак, За що, за що Ти плачеш так? Скажи! Твій син зомліває Від голоду в хаті, Бідує, зітхає За себе й за матір. За що, за що Скажи ж таки, За що, за що Ми бідаки? Скажи! Кривди не спитати, В чому то причина, Що ридає мати, Ллє сльози й дитина. За що, за що Ллє не один… За що, за що — І мати, й син? Скажи! 31 жовтня 1906 р. ДО N Недавно з тобою ми стрілись; вела ти Палку суперечку зі мною тоді. Тобі – визнаю – довелося страждати, І втіхи зазнати, і жити в біді. Коли долітає до мене в зітханні Твій біль, наче блиск у вечірній ясі, Коли в твої очі вдивляюсь, о пані, То бачу, що ти не така, як усі. Вид мужній, прикмети шляхетні й погідні… Невже, натомившися від глушини, Ти ждеш на дружків?! О, не гідні, не гідні Твого справедливого серця вони! Я сам іще цього достоту не знаю, Що в грудях у мене так ніжно щемить. Навколо дивлюся та й думки питаю Про тебе, згадавши тебе мимохіть. Та чую душею, що я не заздрощу, Що я не жадаю тебе, а люблю, Люблю, як сестричку свою найдорожчу, Шаную, як матінку рідну свою. 8 грудня 1906 р. ТАМ… Там ллється кров, рвучи закови, Борці на шибениці йдуть. А ви спите, хоч там братове Вас, мучених найгірше, ждуть. Скажіть, за кого ж то померти Пішли вони в криваву хлань, Хто гідний там такої жертви, Таких нечуваних страждань?! Га, з вас про те ніхто й не знає, Що йдуть за тих на битви жар, Хто потом труд свій обливає, Над ким стоїть з бичами цар. За того йдуть вони на скін, Хто світ годує, хоч по світі Голодним завше ходить він, По стужі ходить у лахмітті. Ідуть і не жаліють крові, І гине їхня рать слаба, Щоб дати землю батракові, З неволі вирвати раба. Найнещасливіша людина їх змусила на смерть піти! А ви спите, немов скотина, О, з Білої Русі брати! Повстаньте! Йдіть гуртом до бою, Громадою несіть удар! Повстаньте твердістю такою, Щоб вас не міг зламати цар. Повстаньте, доки він ще крові Не вижер усієї з вас! Озвіться в громовому слові, Бо вже дійшов рятунку час! Повстаньте! Край ваш рідний гине! Свобода й сонце в битву звуть. Відвага й дружність – ось єдине, Що виведе на ясну путь! Зганяйте сон осліплий свій, Будіть оспалий дух, а там Ударте в дзвін, покличте в бій Громаду – на біду катам! Та йдіте, йдіте ви туди, Де кров давно вже ллють за вас, Несіте велич сліз, біди, Несіте кривди напоказ! Хай кров заграє навкруги — Ворожим трупам на підстил! Хай у неволі ланцюги Спадуть од грому ваших сил! 1906 ХАЙ ЖЕ ВАМ ТАК НЕ ЗДАЄТЬСЯ… Хай же вам так не здається, Що біда навік затисне… Знайте, лихо перетреться, Блискавкою доля зблисне. Правда, повні смутку вісті Буйний вітер нам приносить. Він на кожному обійсті З болю плаче та голосить. І голосить при народі, Як за немовлятком мати, Аж би крикнув: годі, годі! Годі серце жалем рвати! Але все ж – хай не здається, Що біда навік затисне — Наше лихо перетреться, Блискавкою доля зблисне! 1906 З ПІСЕНЬ НЕДОЛІ Скільки хижого, Безсердечного Зла всілякого Ходить, повзає! Як не хочеться Серцю доброму Та з бридотою Зустрічатися! Ось конвой іде, Зброя блискає, На руках, ногах Дзвонять ретязі. Он сирітонька Під воротами Плаче з голоду, Клякне з холоду. Там над працею Безкорисною Сили губляться, Ще й не визрівши. Там обидлені Рідні братчики Б’ються, ріжуться, Ллється марне кров. А там дівчина, Хлопцем зраджена, Гірко плачучи, Йде молитися. Чути стогони, Похоронний плач; Тільки сови там Свищуть радісно. Ех, і як тут жить Серцю доброму Та чутливому, Та самотньому! 1906 ПОЕЗІЯ Правду з неправдою, Цноту – із єрессю Вимішай – матимеш Добру поезію. Літо, ніч, місяць, Явір, черешня, Дівчина, хлопець, — Пісня справдешня. Шепти, присяга, Злагода, згода, Вічне кохання, — Оце вам ода! Опівніч, клуня, Сіно – принада. Парубок, дівка, — Це серенада. Парочка в клуні… Схож на ведмедя Батько з дубиною, — Ось вам комедія! Стужа. Зник «милий». Дівчина – «мама». Крик… ополонка — Ось вам і драма! Світ, люди – шельми, Неправда щира, Чесний письменник, — Ось вам сатира! Двір, панський терем, Добра порада, Людяність, шана — Ось вам балада! Свині, болото, Підпасок – леґінь, Личак, онуча, — Ось вам елегія! Добрі пан, пані; Кормить їх ласка Бідних, голодних, — Ось вам і казка! Пан, мужик, поле, Нива заквітчана… Три помордаси — Ось вам закінчення! 1906 ХЛІБ Ми й з плужечком ішли, ми й борінку несли — Прислужитись хотіли тобі. Гарби гною тягли на ріллю, як воли — Засівали ж по третій гарбі. Ми святили тебе, ми не день і не два На погоду чекали ясну, Щоб засіяти… гей, всі ми йшли на жнива, Де не знали спочинку, ні сну. А в різдвяний мороз, коли холод нас пік, Слав прокльони на нашу сім’ю, Спонадранку ми йшли молотити на тік, Йшли з ціпами по плату свою. Так служила тобі наша вбога сім’я, Щоб любив ти своїх трударів… Ну, а ти що зробив, де відплата твоя? Чи хоч трохи ти нас пожалів? За наш піт, за ту кров, за ту працю – гуртом — Не прийшов ти до бідних за стіл, — Ти спинився ген-ген за десятим горбом, Відцурався замучених сіл. 1906 НА СЛУЖБІ Ех, ненависна доля моя, Під’яремне життя – навісне! Кров жере з мене пан, як змія, Ще й грозиться прогнати мене. За латки на свитині старій Він, неситий, мене обікрав. Він розжився на крові моїй, Крові мало – життя б відібрав! Чи ж то святечко в мене було? Чи, як люди, гуляв я коли? Чи до мене в це вбоге житло Бодай раз які гості прийшли? А не з дерева серце моє, Не смітник у моїй голові, В моїх жилах тече-виграє Не вода! В мене очі живі! Я хотів би, як люди, ось так На гуляння в неділю піти, Поспівати про бідних бурлак, Милу дівчину-пару знайти. Та ненависна доля моя, Під’яремне життя – навісне! Кров жере з мене пан, як змія, Ще й грозиться прогнати мене. 1906 З ПІСЕНЬ БІДАКА На світі жити Все важче й важче, Переробити Долю на краще Важко мені. Молодість, радість — Все потаємці Я склав навіки Глибоко в серці — На самім дні. Чорного хліба, Хліба шукаю. Ходити мушу З краю до краю — Горе – не путь. Та коли потом Хліб я добуду, — Вирвуть сильніші, І, як приблуду, Геть проженуть. В праці кривавій Змучив я душу, Світ цей лукавий, Де жити мушу, — Ніби тюрма. Гляну – а скільки ж Хаток і поля! Де ж моє місце? Де моя доля? Ніде нема. 1906 ВИ КАЖЕТЕ… Ви кажете: сумно співаю, не згадую Про щастя, про радості чи про любов… Покиньте сміятись! Не втішив я правдою, То що ж, – я неправди в душі не знайшов! Я правди своєї повік не зцураюся, І пісні моїй не потрібно прикрас. Я в долю народу свойого вдивляюся, І тільки про неї співаю для вас. Хай світ пізнає – гіркотою полинною Ми мусимо жити, хай ворог тремтить! Хай брат мій захоче назватись людиною, Хай думка про волю в неволі болить! 1906 ДУМКИ ПЕРЕД ВЕСНОЮ Все вище сонце, менша тінь, Хтось там співає, чути сміх. Спливає на людей теплінь, І радість огортає всіх. Світ сонечко розвеселя, Вже чути подихи весни. Загине й слід зими; земля Студені поскидає сни. Зазеленіє ліс, моріг, Заграє дзвонами струмок. Село візьметься до чепіг, Задме в сопілку пастушок. Загуркотить весняний грім, Засяють люди, повні мрій… Чому ж мені й думкам моїм Так сумно-сумно, брате мій? Чого мені душа болить, Чому я чахну наяву? Мов каня та, що просить: «Пить!>>, Так щастя, щастя кличу-зву. Марніє молодість моя На безпритуллі, в бідноті. Нудьга – зажерлива змія — Гнітить надії золоті. І хоч весна з теплом іде, Печаллю скований мій дух; Нема привіту від людей, Неначе пустка надовкруг. Гей, темний гаю, може, ти Збагнути міг би цю печаль, На гіллі, в шумі піднести До зір ясних мій біль, мій жаль. Гей, може, ви, зірки ясні, У душу глянете мою І скажете далечині, Які боління я терплю. 1906 СПРОБА ОКТАВИ Удар, душе, удар, небого, По струнах мислей-веселух! Розворуши життя мойого Мінливого оспалий дух. Хай, ставши на папері строго, Думки потішать братній слух, Народу хай прийде пора Згадати часом пісняра! Для щастя нам так мало треба — Малий привіт зі сторони, І ми вже скачемо до неба, Вже снуємо щасливі сни; То ж ви, кого гнітить ганеба Убогості, хто без весни Живе, дивіться, що за гра — В душі та в слові пісняра! Ми плачемо над власним горем, Знавці своїх пекельних бід, Пісняр же соколиним зором Повинен обійняти світ, За всіх терпіти, бути хворим, Щоб людський поздоровшав рід. Чи ж пожаліли брат, сестра За ті боління пісняра? Мішку, набитому рублями, Б’є кожен шанівний поклін, Хоч би злодійськими руками Та з кривди наповнявся він… Хто ж бачить бідних поміж нами, Хто чув нещастя плач і дзвін? Хто, хоч почути вже пора, Послухав пісню пісняра?! Стоїть палац високий, білий, Будова гарна, все – під шнур, — Чи там живуть майстри, що вміли Поставити штудерний мур? Та ні! Куди? Вони згоріли Від блискавок життєвих бур. Зоря трудів, зоря добра Веде так само пісняра. Все тлінне, все долає змора, Ніщо не вічне на землі, Хіба лиш сльози правди й горя Не гаснуть у віків імлі. Помер пісняр. Дружки при скорбному столі Сидять – не плач, а машкара… Гірка ти, доле пісняра! 1906 БІЛОРУС Дивлюся: йде якась мізерна тінь, На плечах сірячина, вся муруга Та порвана, а на губах осуга, А твар, неначе виорана рінь; Захриплий подих з кашлю та болінь, В очах життя нема, лиш – біль і туга. Ця постать виморена й недолуга До людських не подібна сотворінь. То – білорус. Як гірко він зітха! В багновище нужди його втопила Темнота клята, мачуха лиха; Його майно – хатиночка похила, Його життя – сокира та соха, Кінець його страждань – корчма й могила. 1906 НЕ ДЛЯ ВАС… Світання долі не для вас прийшло, Вам зорі не цвістимуть, як блавати; Не буде вас надія зігрівати, Що повертається, немов тепло. Про завтра, і про хліб, і про житло Ви думати повинні, й працювати За себе, і за інших, і вмирати Від голоду, схиливши вниз чоло. Ваш спів – квиління жалібне, безсиле, Що вказує на вашу всю нужду, На те, що ви живцем зійшли в могили, Що в інших сяє радість на виду, А вам, покривдженим судьбою злою, Не вільно навіть вмерти з похвалою. 1906 У ПРИСМЕРКУ Я думати люблю в смеркання час, Як світ вдягається у чорні шати, Як зірка гляне до моєї хати Крізь шибку – мерехтлива, як алмаз. Я тисячі думок сную нараз Про свою долю… щоб не заридати, Збираю дух в нечулість, ніби в лати, Але в очу сльоза – єдиний спас. Сиджу і мрію. Жду. Кого не знаю. Не можу сам собі відповісти, Здається, долі кращої чекаю. Та чи діждусь, чи вийду з темноти Свойого болю й смутку в щасті й силі, Чи краща моя доля – аж в могилі? * * * Не мрійте про минулість величаву, Бо мріями її не воскресить. Віддайте хоч життя – вона й на мить Не вернеться, не принесе вам славу. Майбутнє ваше крізь далінь темнаву Не світить щастям, мов ясна блакить. І сумнів, схований в душі, тремтить, І родить безнадію чорну й мляву. Облиште марити про давні дні, І як душа болить, тамуйте болі, Будущину кохайте, та не в сні; Піддайтесь нещасливих доль сваволі, І працею в скорботній тишині Встеляйте шлях прихильнішої долі. 1906 ГЕЙ, У СВІТ! У світ, у світ, в широку даль, — За думкою, за вітром вслід, Перемогти печаль і жаль, Тож далі – в світ, тож далі – в світ! Загартувати дух, як сталь, І вирвати із серця цвіт Чуття, розбити, як емаль, Кохання злуду – й далі – в світ! Та до польоту крил нема, Хоч туга в серці молодім Горить і кличе в світ давно. О Боже, освяти мій дім — Там мати і рідня сама… Ах, нащо серце нам дано?! * * * Зачинені у мріях з болем правди, Ми здобувати мусимо знаття, Досліджувати людські душі й знади, Шукати ідеального буття, І все заглушувати без пощади, Що жертвує нам доля для життя, І тільки віщувати майбуття, Щоб потім зникнути, як прах, назавжди. Ілюзіями живемо, хоч нас Життя обдурювало вже не раз, Хоч потрапляєм від спокуси в скруту. Метляє нами доля, без вини Караємося і п’ємо отруту, Що нам підносять підлі брехуни. 1906 ЗЕМЛЕ… О земле, я люблю, кохаю до нестями Тебе, немов свою коханку, залюбки Сплітати прагну я тобі із зір вінки, Тебе оточувать безсмертними хвалами. На просторі твоїм чудові писанки Я бачу – в зелені ти блискаєш світлами, Братерства й любощів палахкотять зірки; Чого ж я прагну ще? Звідкіль душі надлами? Душа ридає. Мрій нема вже. Тільки – біль. Ні сонця, ні весни, лиш темінь зловорожа, І на твоїх ланах – каміння та кукіль. Я не люблю тебе! Що це? Чи воля Божа? – О Христе, звідкіля ця зміна: не люблю. Що сталося, скажи? Орю чужу ріллю… 1906 ДОЛЯ ВДОВИ Як гляну, погляну – неправдою лютою Цей світ закувався під владою тьми. Наповниться серце гіркою отрутою, Та вирветься пісня, облита слізьми. Щасливу людину побачити хочу я — Шукати даремно щасливця-раба! Немає щасливої долі жіночої, Але найстрашніша – вдовина судьба. Ніхто за сирітку вдову не заступиться, Ніхто не боронить сердешну, ніхто. А кривдник на кривду для неї не скупиться — І совісті людській, і правді назло. Сосна серед поля росте самотиною — Опалює віти гроза вогнева. Живе без опіки журбою єдиною — Під злигоднів бурями бідна вдова. Колись чоловіка нещасного, хворого Вона доглядала – не знала добра. А нині не має спочинку від ворога, Від зла, що ливнуло, неначе з відра. Як той колосочок незжатий, змагатися Повинна з вітрами, що горе несуть… Ніхто до благання її дослухатися Не буде – всі скарги її пропадуть. Своїми мозолями, вічно кривавими, Повинна на хліб заробити в людей, Повинна вдова воювати з неправими, За будуче дбати, ростити дітей. 1906 КОСАРЕВІ Молоточок цок, цок, цок! Клепай косу, мужичок! Крицю підгостри тверду, А я пісню заведу. Гоп, гоп, гоп! Пісню заведу. Був колись хитрішим люд, Не мав зброї, але тут Коси шаблями були, Воювати з ними йшли. Гоп, гоп, гоп! Воювати йшли. Косу в шийці відігне, І насадить, і махне… Так стинали ворогів, Били, різали катів. Гоп, гоп, гоп! Різали катів. Що гармати? Хай ревуть. Йде громада, йде могуть! Впав один – надійде сто. За народ сильніший хто? Гоп, гоп, гоп! Сильніший хто? Кіску ти свою гостри, І то швидко – раз, два, три! Йди-но з нею на війну, А я іншої почну. Гоп, гоп, гоп! Іншої почну. На війну з травою йди Та важкі валки клади; Перуни та громи б’ють, Але ти відважним будь! Гоп, гоп, гоп! Відважним будь! Птах співає у вікно, Кращу долю ждем давно… Кіска добра, хоч стара, Та вставати вже пора. Гоп, гоп, гоп! Вставати пора! 11 травня 1907 р. ВОРОГАМ БІЛОРУЩИНИ Чого ви хочете, панове, Що сталось? Чи не мозку струс? Чом зняли галас проти мови, Що нею гордий білорус? Для білоруса тая мова Не крадена, вона своя, Він народився з того слова, То – батьківщина і сім’я. Тепер і ви заговорили, Добродії із владних сфер, А дотепер ви що робили, Що діяли ви дотепер? Ваш брат із голоду вмирає, Життям зневажений стократ, Його в неволю запихає, Кує в кайдани «рідний» брат. Чужі вам наші співи слізні, Бо ж у самих жалю нема. Ви сонця боїтесь як пісні, Миліші – темінь і тюрма. А що ж вам білорус такого Вчинити й мовити хотів? Ех, треба вчити вас ще много, Як шанувать своїх братів! Покиньте кривдою кормитись, — Мій люд – своєї долі пан, І може білорус вміститись В сімї прославлених слов’ян. Ви лайкою собі, паскуди, Натерли в горлі мозолі, А білорус живе і буде Довіку жити на землі. Не одного ми знали хама, Та не здались в найгірший час, І нині теж тюремна брама, Повірте, не злякає нас! До волі, рівності й науки — Всі наші прагнення й труди. Там пануватимуть онуки, Де плачуть скривджені діди. Я НЕ ДЛЯ ВАС… Я не для вас, панове, ні, У вільний час пісні складаю, — Що спало в серці там, на дні, Буджу й на суд у світ пускаю. Я не для вас, панове, ні! Я не для вас, панове, ні, Збуваюсь тиші й супокою, Та інколи в самотині Зір мию темною сльозою — Я не для вас, панове, ні! Я не для вас, панове, ні, Марную дні свої найкращі, Та крізь боління навісні Я протинаюсь, мов крізь хащі — Я не для вас, панове, ні! Я не для вас, панове, ні, Скибину слова рвусь підняти На запустілій цілині, Де плаче Білорусь, як мати… Я не для вас, панове, ні! Я не для вас, панове, ні, Над долею свого народу Ридаю… ви мене в багні Втопили б, трону навдогоду. Я не для вас, панове, ні! Я не для вас, панове, ні, Співаю. Душі, повні тління, Немов гробниці кам’яні, Не збуджу голосом терпіння, Не збуджу вас, панове, ні!.. Я не для вас, панове, ні!.. Би добре живете, казково, В забавах вічних та гульні, Вас не зворушить правди слово! Ні, не зворушить вас, о ні! Я не для вас, панове, ні, А для погорджених і гнаних, Я з ними в ретязі міцні Закутий – ми в одних кайданах… Я не для вас, панове, ні!.. Я не для вас, панове, ні!.. Для тих я темних, нещасливих. Од них і відголос мені Прилине по лісах та нивах, А не від вас, панове, ні! 9 червня 1907 р. ПЕРЕД БУРЕЮ Що бачу? Все тихо, все згасло до споду… Чи ж правда? Чи більше не маємо сили? Чи всі, хто боровся за справу народу, Побиті та скинуті в темні могили? Невже покорився народ весь нікчемно, Скрутилося слово правдиве і чесне? Невже дух свободи загинув даремно, Помер і ніколи той дух не воскресне? Невже повставали й боролися всує? Чи, може, змінились кайданники хижі? О ні, моє серце щось інше віщує, Не вірю цій тиші, не вірю цій тиші! Так літом буває в години понурі — Замруть і пташина, і гілка під нею. Збираються хмари на темній лазурі, Та грім зарокоче, стермосить землею! 14 червня 1907 р. ЛІТО Ех ти, літо з гарячими бурями! Оживляєш і поле, і луг. Розлучуся з думками похмурими, Вийду з хати, погляну навкруг. Шум стоїть над густою дібровою, Ніби рада про щось там іде; Потічок гущиною вільховою Шелепоче, мов нитку пряде. Розпласталися ниви, мов килими, — А над нами небесна яса! Там жита з колосочками білими, Там срібло молодого вівса. Колосок з колоском понад нивами, Розмовляючи, в далеч ідуть; Співи жайворонків переливами Присипляють, а сну не дають. Ти приліг, а все небо аж світиться, І так легко тобі на душі… Хто з вас, хто не любити насмілиться Влітку світ від межі до межі?.. Літо, дай мені сили й бадьорості, Дай, щоб доля до мене прийшла, Дай співати мені, дай боротися Проти кривди, неволі та зла! 1907 НАД НИВОЮ В НЕПОГОДУ І Постать невижата, згноєна сльотами, Колос, прибитий дощами болотними, З тванню змішався, лежить, пропада; Мітлами снопики бідні валяються, Вітром позривані, зерня зростається… Нивко-сирітонько наша… Біда! Скільки ж то поту й кривавиці гнаними Вкладено в поле невродне селянами, Скільки зітхань, клопотань та мольби! Гляньте – все знищено злою негодою, Дивиться небо на землю з погордою, Небо не чує ні скарг, ні клятьби. Серце забутих від болю аж схлипує, Доля нещасного нивами нипає, — Ради-підмоги не видно й не чуть. Думи здіймаються хвилями повені — Що ж бідаки, хлібороби згаровані Холодом, голодом зимнім, почнуть?! Білий сніжок пеленою вже стелиться, З диким виттям налітає метелиця, Льодом заслонені вікна… Зима. Де тут сховатися, де притулитися, Як на окрайчик убогий розжитися? Боже… а сліз тих… кінця їм нема!.. ІІ І чого ж ти, негодо, розкинула Хмаровиння сльозливе своє, Не зібрати й того за тобою нам, Що ця нива жебрацька дає! В почорнілих валках та й нескошена І стоїть, і гниє сіножать, І в снопах те добро, і невижате — Лиш поглянути – сльози біжать. Мужика пожаліти не хочеш ти, Подивитись не хочеш, о ні, Як він буде з дітьми та з дружиною Коротати морозяні дні… Що почне він, бідак, як простелиться Білий сніг на погнилі валки, Чим родину свою годуватиме, Де візьме він хоч жменю муки? У хліві корівчина ревітиме, І заплаче голодне дитя, Буде сам він стогнати, а віхола Аж зайдеться, як пес од виття. 1907 БУЛИ В БАТЬКА ТРИ СИНИ… Були в батька три сини, Та всі ж Василі вони. Один – наймит при дворі, Оре панські чагарі. Другий з них жандармом став, Шабелькою засвистав; Третій у бою поліг, Землю й волю він беріг. Батечко в халупі спить, І дуда при нім лежить; Дме в сопілочку бідак, Потім ще й співає так: «Ой ти, дудочко, дитя, Чом бідую все життя? Нема радості мені В моїй бідній стороні». 1907 З ПІСЕНЬ ПРО НЕВОЛЮ То не свисти зимової віхоли Над землею шумлять і гудуть, — То мучителі злобно задихали, То в кайдани робітних кують. То не ворони чорні ввихаються Коло трупів та мертвих очей, То жандарми гуртами злітаються Катувати закутих людей. То не води бурхливі, не повені Розлились по сумнім бережку, То, вмираючи в битві, знедолені Кров свою проливають важку. А над кров’ю тією пекучою Плачуть сироти – діти знегод. Плачуть люди, обгорнуті тучею, Плаче, плаче увесь мій народ! І проходять рядами безсилими Люди в путах під крики хули… Завивають вовки над могилами, Світ криваві огні обняли. 1907 РІДНЕ ПОЛЕНЬКО Ти шипшиною, Пісковиною Гарно вбралося, Рідне поленько. Ти селянами И горожанами Геть знедолилось, Рідне поленько. З непогодами, З недородами Ти змагаєшся, Рідне поленько. Хоч куди, куди Ти багате, гей, Гей, і бідне ж ти, Рідне поленько. Багатюще ти Горем, злиднями, Дуже бідне ти Щастям, долею. Шаленіючи, Вихор носиться, Над тобою мчить, Рідне поленько. Люди мучаться Безпросвітністю, Проклинаючи Рідне поленько. Гей, поправся ти, Відмінися ти, Розбудися ти, Рідне поленько! 1907 КУДИ ТИ РВЕШСЯ?! Куди ти рвешся від боління, Дитя недолі й темноти? Терпи, нещасне сотворіння, — Бо лиш терпіти вмієш ти! Тобі казали батько й мати, Що жити будеш ти в добрі, — Забудь! Судилося страждати До смерті, бідному, тобі! Звикай до грубої кошулі, До личаків з кори й лози; Гартуйся в сніговому гулі, Не бійся спеки, ні грози! Працюй невтомно, як скотина, На ситих ворогів своїх; Хай сохнуть груди, чахне спина, — Забудь про гулянки та сміх! Берися й хворим за роботу, Гаруй, кажи, що так ти звик; Мовчи, хоч сліпнуть очі з поту — Твій, ніби в пущі, змовкне крик. Говорять – ніч, хоч день надворі, І ти кажи: надворі тьма; Говорять – день, хоч в небі зорі, «День» – ти повторюй з усіма. Іди, хоч гонять до безодні, Роби, що скажуть, і радій, Що бодай раз під’їв сьогодні; Пий радо мук своїх напій! Повір попам, що рай сяйнистий Тебе на тому світі жде, Бо пекла кращого нечистий, Як тут, не винайде ніде! 1907 ВІДПОВІДЬ Ви до себе, панове, мене закликаєте, — Оспівати народу забитого справу; Рай небесний для мене самі відчиняєте: «Тож заходь – будеш мати і долю, і славу!» Вітер піснею грає жагучою, жвавою Над политою кров’ю та потом землею; Не гонюся, паночки, не гину за славою: Чую – доля моя не засяє зорею. Чую, чую… дорогою йшов я похмурою — Давнє й люте боління наповнює груди: Від народин я скутий бідою й зажурою, Не потішили в злигоднях добрії люди. Не потішила мати – вона над колискою, Над моєю, співала про горе неволі, А зима, що морозами землю затискує, Вторувала тій пісні з вітрами на полі. А як виріс, подужчав, мене не потішила Моя молодість, повна надій неправдивих. Як торбинами, бідами плечі обвішала — Холод, голод, робота на злих та фальшивих. Гей, та в кутику місця не мав я застольного, А втішався лиш мріями й дивними снами. За порогом було в мене місце бездольного, За порогом послалася стежка тернами. Я не пещений ніжно руками дівочими, Слів сердечних мені не шептало кохання. Так живу – опечалений – днями та ночами, Жду людей – не прийдуть вони, знаю зарання. Наче циган, по світі блукаю без пристані, Без притулку, без теплої' рідної' хати; Де надії на славу? Давно вже освистані, Та й чи славу поету потрібно шукати! Так, паночки, у славу майбутню не віриться, І пустих обіцянок не хочеться чути; А що в серці моєму, в душі моїй діється Все те піснею стане, крім вашої трути. Буду пісню складати, але – не багатому, Не за ваші гучні, золоті привілеї. Я люблю свій народ і для нього співатиму — Це мій дар, це призначення долі моєї. 1905–1907 ЯК ПІДУ Я, ПІДУ… Як піду я, піду я по нивах, По мозольнім ратайськім сліду, По лугах, по дібровах шумливих, Та по селах убогих піду. Там почну я пісні вигравати На печальній сопілці своїй; Нещасливий, наморений брате, Кращу думу ти в серці лелій! Я вітання для ниви заграю, Щоб родила щиріше вона; Боронуй своє поле, ратаю, Надаремно не кидай зерна! Я пошлю сіножаті привіти, Повеління земного живла, Щоб вона одягалася в квіти, Косареві на щастя цвіла. Я звернуся з мольбою до пущі, Аби нам не жаліла дровець, Як морози прийдуть проклятущі, Гріла б розмисли наших сердець. А прийду я до рідного люду, Там хатини ніде не мину, — І жаліти там серця не буду, Буду грати, будити зі сну! 1905–1907 З ПІСЕНЬ НЕДОЛІ Сяє сніг іскристий На гілках беріз. Плакати я хочу, Та не маю сліз. Хочу пісню скласти Про свою біду, Серце моє ниє — Слів я не знайду. Хочу, щоб ніколи Стужі не було. Щоб не проминало Весняне тепло. Хочу я, щоб доля В хаточці жила, Щоб недолю річка В повені знесла. Хочу я, щоб воля Стала при мені, Щоб світило сонце, Наче навесні. Та не видно долі, — Під снігами шлях. Кайдани-закови Дзвонять на руках. Та немає сонця, Ясних днів нема, — Сковує морозом Крижана зима; Сковує морозом, Одягає в сніг, На роботу гонить І збиває з ніг. Ех, піду я в поле Доленьки шукать З гострою косою, Мов на сіножать! Ой, піду я в поле, Ніби на війну, Та, шукавши волю, Шаблею махну! Може, зійде доля Зіркою мені, Може, воля встане Сонцем навесні. 1905–1907 З ПІСЕНЬ ПРО РІДНИЙ КРАЙ Де не глянь, печальна всюди Наша Білорусь. Янка та Симонка – люди, Птиці – шпак та гусь. Поле – гори та каміння, Чорні валуни. Сіножать – одне коріння, Пні та купини. Хоч працюй несамовито, Ця невдячна рінь З кукілями родить жито, З ріпаком – ячмінь. Тут садочків не видати; Скрізь одноманіть. Лиш берізка біля хати Тичкою стоїть. Села бідні, люд убогий, Все навкруг сумне. В личаках гнояться ноги, Зріб’я спини тне. Невеселе, небагате Йде життя на скін. Темний тут народ. Читати Не уміє він. Кожен з нього насміється І назве дурним… Бідний люд… отак, здається, Плакав би із ним. Всюди хтось од горя плаче, Стогне від жалю… Це нещасний край, одначе Я його люблю. І не вабить мене щастя До чужих сторін… Вовкові той кущик милий, Де вродився він! Дома – голод, але люди Рідні навкруги. Хто в чужину втік, той буде Гинути з нудьги. Там нема з ким заспівати Дорогих пісень. Самотою нудьгувати Будеш день у день. Як затягнеш рідну пісню, Не почують, ні! Присягнеш любить вітчизну Аж на чужині. 1905–1907 ЦЕ ТОЙ КРИК, ЩО ЖИВЕ БІЛОРУСЬ! Чи то виють вовки, чи вітрища ячать, Чи лящать солов’ї на розраду комусь — Тут я бачу свій край, річку, бір, сіножать, Свою землю святу Білорусь. Кам’яниста вона і тверда, мов кора, Що посію, росте горобцю до колін. А люблю ж я її, жаль хатини й двора, В світі кращих немає хатин! Там господа моя, де блакитніє став, Очі вікон блищать з-під солом’яних стріх; Хоч убога, та я тут бервена в’язав, Я тут землю рівняв під поріг. Під соломою все – хата, стайня і тік — Вболіваю за них, їм я ревно служу; Це – мій сон молодий, мій спрацьований вік, їх я в серці, як віру, ношу. Хата свідком була, як прийшов я на світ, Як шукав по книжках нерозгаданих див, Як при скіпці казки нам розказував дід, Що до пана в зарібки ходив. На току я складав злотне збіжжя й сіна, Там я Зосі сказав, що навіки люблю… Там збирав обмолот – повні міхи зерна, Там я лазню сьогодні топлю. Тут зазнав я біди, вмерла Зося моя, А сини – по світах, наче ті журавлі… Та до всього я звик, де зростала сім’я, Тут приріс я, мов корч, до землі! Тут говорять з тобою всі речі навкруг: І столітні дуби, і берізка крива, Журавель і сніги в час холодних шаруг, А весною – зелена трава. А дзвіночок-ручай, а зарошений сад! Тут і серце віддай, тут і душу віддай!.. Сам садок я садив двадцять років назад, А тепер він великий, мов гай. Знаю в тому садку всі дерева й кущі, Знаю, скільки він зродить і яблук, і слив; Там я Зоею кохав при зірниці вночі, Там багато всього переснив. А як сонце зійде повесні, – то краса, Боже мій, подивись, захлинається дух, Наповняється сад, і цвітуть небеса Щебетанням пташинок-співух. Тут зозуля кує, скільки літ проживу; Там лящить соловій, шпак ховається в тінь; Цвірінчать горобці і клюють кропиву, А від сонця лягає теплінь… Глянь, мій брате, навкруг, на те поле й на луг, Де по росах тяжких перейшли трударі, Де свистала коса, де подзвонював плуг, Працював од зорі до зорі. Там на ниві вузькій – зеленіє овес, Ближче – бульба, а там – перехрестя доріг, А там далі – жита, жовтизна до небес, А там голий, як бубон, обліг. За вівсами стоїть головастий льонок, Наче впала згори піднебесна блакить. Там вусатий ячмінь, а там срібний струмок, Там лоза і шувар шелестить. ІДо й казати, краса! Та чому я тужу? Чом на серці моїм так багато жалю? Тут і люди… про них я пізніше скажу… Долі їхньої я не люблю! Але як не любити свою сіножать, Пісню рідних батьків, сивобрових матусь, Свою хату, свій сад і вітри, що кричать, — Таж то зойк, таж то крик, що живе Білорусь! * * * Могутні душі бачив я: їм буря-вогнетвориця Всміхалася, співаючи, Щоб вийшли та боролися; Боролися з неправдою, Боролися з оковами, З кайданами пекельними, Що з кістяків наковані. І вийшли люди битися З неправдою кривавою, Та всі в бою загинули, Назавжди вкриті славою. І хочеться заплакати Над жертвами-офірами, Над краєм покатованим, Побитим, споневіреним. І хочеться заплакати, Поскаржитись, – де правда є, Що так земелька-матінка З ніг від недолі падає. 1905–1907 ПІСНЯ ВІЛЬНОЇ ЛЮДИНИ Даремно свистами нагайки Тиран погрожує мені, Зібравши чорних сотень шайки, Кує кайдани вогняні, — Я – духу вільного нестрим, І завжди буду я таким! Що там Сибір, кати, остроги, Жандарми, мури та рови! Хоч скрутять руки мені й ноги, Хоч вирвуть очі з голови, — Я – духу вільного нестрим, І завжди буду я таким! Чим довші сльоти та негоди, Тим більше сонця ми ждемо. Рвемось тим більше до свободи, Чим гірше нас гризе ярмо. Я – духу вільного нестрим, І завжди буду я таким! Даремно сила підла й люта Кричить – і впину їй нема, — Що воля закується в пута, Задушиться в петлі сама. Я – духу вільного нестрим, І завжди буду я таким! Чи можна сонце погасити, Повити тьмою всі краї? А воля – рівня сонцю… Вбити Не можуть деспоти її. Я – духу вільного нестрим, І завжди буду я таким! 1905–1907 Я МУЖИК-БІЛОРУС Я мужик-білорус, Пан сохи та коси. Темний сам, білий вус, Хата з глини й лози. Моя мати – біда, Наче мачуха, зла. Голод – батько! Тверда Праця силу дала. Я погорду терплю, І вклоняюся всім. Хлібом світ я кормлю, Сам окрушини їм. Як спрацьовані дні, Так життя моє йде, Та за працю мені Нема вдяки ніде. Глянь, вершинами бір Досягає блакить. Та піднявсь мій топір — Поле рівне лежить. Я шкапину запріг, За сохою ходив, Припадав до чепіг, З лісу нивку творив. Я засіяв шматок, Потім з жінкою зжав, І пшениці стіжок — Любо глянути! – склав. Так ось, люди, який Я мужик-білорус: Під вічми синяки, Темний сам, білий вус. Якби темним не був, То читати б я вмів, Долю кращу б здобув, Пісню власну б завів. І сказав би, що я Теж людина, – й пора, Щоб навіки моя Щезла доля стара! 1905–1907 ВІД РАНА ДО РАНА… Від рана до рана Будемо співати: Добре мати пана, Та краще не мати. Пан за твою працю Заплатить, небоже; Знай плату з палацу, Знай добро вельможне! За годин сімнадцять Нелегкого труду Вийде грошів двадцять, Чи й того не буде. Ой, легкою служба Не бува ніколи, Бо служба – не дружба, А важка неволя. Треба пам’ятати Служби тарування: Пізно лягти спати, Встати спозарання. На сльоті й морозі Від роботи мліти, На панськім порозі Гнутися й тремтіти. Весь обід сіромі — Юшечка й квасоля. Як свиня, в соломі Спить він серед поля. Лає пан і топче — Все терпіти мусиш. Хоч не винен, хлопче, Язика прикусиш. Підлою ганьбою Пан тебе знеславить, Без причин клятьбою Стріне і відправить. Від рана до рана Будемо співати: Добре мати пана, Та краще не мати. Не згинайся долі Панам навдогоду. Хто не любить волі, — Не нашого роду! 1905–1907 З ПІСЕНЬ БЕЗЗЕМЕЛЬНОГО Ох, як гляну, гляну я, Що така біда мені, То болить душа моя, Мов закута в камені. В тебе ж, у соколика, Ні свойого поленька, Ні свойого волика, Ні свойого столика. Ходиш ти під зорями, Там, де все вже сходжене, Там, де поле зоране Та ще й заскороджене. Не тобі там сіяно, Не тобі ж і змелено, Доля, вітром звіяна, — Доля безземельного. Твої думи думані Чують хмари буряні, Тільки люди людяні Виглухли від студені. Ось як гляну, гляну я На життя поламане, То болить душа моя, То стискає жаль мене. 1905–1907 ПРАЦЮЙ! Бідаче, працюй без упину, Чи прієш від поту, чи мерзнеш! Охоче згинай свою спину, Бо прийде година – і щезнеш! Ой, щезнеш, не думай, одначе, Що завтра засиплять землею, — Ні, житимеш довго, бідаче, На світі з бідою своєю. Тепер, молодий, до роботи Ти рвешся, як з клітки пташина. Ах, може тебе побороти Та праця кривава й невпинна! Надірветься сила юнацька, Ніхто ж тобі не допоможе. Притисне хвороба зненацька — Завчасно зів’янеш, небоже. Опустяться руки старечі, Задуха насяде на груди… Ти візьмеш торбину на плечі, Підеш старцювати між люди. Завчасно ти мусиш навчитись Молитов жебрацьких співати, — Якщо не зумієш молитись, То будуть тебе проганяти… Навчитися мусиш, бо ненька Акафістів тих не навчала, — В убогих мольба коротенька, Ах, часу матуся не мала. Озбройся палюгою, діду, Акафістами та торбами, І гей, по блаженному сліду Відчиняться двері та брами. Постій коло брами до змроку — Щось кинуть тобі, наче псові; На тебе поглянувши збоку, Злякаються діти бідові. А ти?.. Ти пильнуй свою працю, Бо важко прожити без неї; Просити не йди до палацу, Бо виженуть звідти лакеї! 1905–1907 НЕ РВИСЬ ДО БАГАТИХ! Чи йтимуть хвороби й пожежі під стріхи, Чи смуток який увірветься до хати, — Не йди до палацу шукати потіхи, Бо там ти почуєш зневажливі сміхи! Ой, раджу – не рвись до багатих, мій брате! Не рвись до багатих – нема там підмоги, Ні жалю, де в розкошах сяють палати; Хоч витреш собою високі пороги, Маслак тобі кинуть, як псові, під ноги!.. Так слухай – не рвись до багатих, мій брате! Багатий гуляє, одягнений, ситий, Він любить гуляти, щодня святкувати, — Ти ж вічно працюєш, вік потом облитий. Людиною будь же, бо ти не забитий! Ніколи не рвись до багатих, мій брате! 1905–1907 ЯКІ Ситий, вгодований, Веселий вічно, Дужий на стан, З мозолів слабшого Живе він слічно. Оце – ваш пан. Худий, пригорблений, Від праці чорний, Взуття із лик, Холодом томлений, Голодом морений. Оце – мужик. 1905–1907 СІВАЧЕВІ Вже літо відходить. Палає Подекуди листя червоне; Сівач – у коробці насіння — Виходить на зорані гони. І повною жменею жито По ниві сівач розкидає, Ховає в земельку надію, Що буде з посіву? Не знає. Чи праця його від хробаччя Загине, дощами залита? Чи сніг її спарить весною, Чи град її виб’є за літа? Чи знищать те збіжжя пожежі, Як спеки настануть серпневі?.. Недобрі думки, ох, недобрі Приходять на ум сівачеві. Та він на оте не зважає, — Пора весняна чи осіння, — Він оре, він ходить за плугом, Він кидає в землю насіння. І кожен гукне сівачеві, Хто в полі проходить повз нього: – Роди, помагай тобі, Боже! — І легше на серці від цього. – Роди, помагай тобі, Боже! — Ми кожному скажем, хто сіє. А з зерна, що доброго сіву, Врожай благодатний поспіє. 1905–1907 ВЕЛИКДЕНЬ Два свята на світі – від ниви до ниви. Христос воскресе! Наступає весна! Щасливий, глянь вільно, збудись, нещасливий, Вставай до життя із приниження й сна! Пора вже вставати, пора святкувати Усім, хто в неволі лежав, та не згнив! Хай ллються – зіллються від хати до хати В одно всі громади, всі люди всіх нив! Великдень! Великдень! Від ниви й до ниви. Забув не один з нас дні чорної мли. Щасливий, подумай, згадай, нещасливий, Про тих, що в світанку навік одійшли! Згадай, чиї кості, узуті в закови, Дзвенять, і кому там забрали життя… Не дай же забути священної мови, Дай діло почате вести до пуття! Великдень! Великдень! Від ниви й до ниви Заспівує батькову співанку син. Щасливий, оглянься, держись, нещасливий, А завтра – до плуга усі як один! Вже плакати годі! Це страм для людини — Підносити тільки жалі до небес. Вперед же, по щастя! Хай зло все загине! Весна вже на світі. Христос нам воскрес! 1908 р. ЖНИВО За полем поблискує смужка пшениці Дозріла – на соннім лісів рубежі; Колосся схиляється аж до межі В сумному шептанні: «А де мої жниці?» І жниці прийшли – молоді, міднолиці; В снопи кладучи колоски-сторожі, Зашастали глухо серпи, як ножі, І співи прадавні знялись, наче птиці. Там пісня пливе, і пливе в небеса, Крізь біле колосся проходить журливо, І губить у пущах перо вогневе… До мене та пісня пливе, і зове, І в серці дзвенить, як у травах коса: «Ти, брате, сіяч… ну, а де твоє жниво?» Червень 1910 р. ЗАПУСТІЛИЙ ПАЛАЦ Володар кволий твій одбився од наук Величної доби Зигмунда й літ терпіння. Він «Поділ» стверджує в чужині й до вдуріння Все лічить, скільки мав дубів та хвойних штук. А ти – слід розкоші й трудів численних рук — Стоїш, де одцвіли магнатські покоління. І цегла падає з прогнилого склепіння, І шпари й тріщини засновує павук. Край тину забобон росте, як зілля, вперто; Скотину в парк жене голодний «сервітут»; Нечистий з відьмами гуляє тут відверто. Вповзає знищення і пустка в кожен кут, І скалить зуби смерть: «Моя вже влада тут, На вхід життя сюди я накладаю veto». 1910 ПО МЕЖАХ РІДНИХ, ДЕ РОЗОРА… По межах рідних, де розора, Попід склепінням неба сивим, Натхнений спокоєм зрадливим, Сную, неначе тінь сувора. За мною – ворог – сум, потвора, Із нашептом глухим, гидливим: – Невже ти хочеш буть щасливим, — Сьогодні ж тут усе, як вчора?! Усе живе тим самим Богом, — У дні весняні благовісні Із себе не здирає плісні… Орач крокує перелогом, Могилу шарпає нарогом, Не знає батькової пісні. 1910 Я ЛЮБЛЮ Я люблю наших нив золотину І сповиті у зелень луги, Шум похмурих борів навкруги, Дзвін джерел у серпневу годину… Я люблю в наших селах стоги, Вкриту мохом убогу хатину, Свій народ – цю прив’ялу квітину, Цілий край, що мені дорогий. Я люблю ясні очі і груди, — Від дівочої гину краси, І болить мене серце сумне. Кличу, зву, ніби йду поміж люди, Але чують мій клич лиш ліси, Клич: «Хто любить, хто ж любить мене?!» 1912 ДЛЯ ЗЕМЛІ ПРАДІДІВ МОЇХ Я для тебе, о земле прапредків моїх, Не зумію нічого в житті пожаліти, Я готовий співати про твої заповіти, Сад садити рясний на могилах твоїх. Я тебе душею, серцем рад зігріти, І корону сплести із зірок золотих, І тебе увінчати на висотах святих, Щоб могла ти хоч мить, як зоря, заясніти. Я готовий за тебе полягти в боротьбі З кривдою, що терпиш од людей і від Бога. Від чужинця й від сина свойого сліпого… Буду вічно страждати в жалю та в клятьбі… І за це я прошу лиш одне, далебі, — Не ясени ти мене від свойого порога! 1912 НА ВЕЛИКІМ СВІТІ На великім світі боротьба ятриться — За свободу й долю, та за людські мрії, Там панує влада віри та надії, Там добром народи прагнуть освятиться. На великім світі небо сліз не сіє, Ярем не майструє кривда темнолиця, Не голубить мислей темрява-сліпниця, В тюрмах-казематах вольний дух не скніє. На великім світі дзвони б’ють на славу, Ланцюги зривають із плечей титани, Браття йдуть до сонця, заживають рани… На великім світі в ясноту яскраву Обертають люди віковічну мряву… А що в нас?.. В нас тиша, лиш гримлять кайдани… 1 листопада 1912 р. З «ПІСЕНЬ ВІЙНИ» Візьми, мати, піску нині, Посій його на камінні! Коли діждеш з піску сходу, Тоді верне син з походу. З народної пісні МОЄ ТЕРПІННЯ Моє терпіння, мій кривавий біль — Що проти мук, в яких живуть мільйони, Де родить стогін стогони й прокльони, Де очі всім гризе сльоза, як сіль! Мій дух летить аж до небесних піль, Та, мов чолом об мур, там б’є поклони. В молитвах світу крик малий мій тоне, Нуль – у клятьбах, що линуть звідусіль! Я в безмірі буття – ніщо. Сумління Подумати інакше не дає. Чому ж нема душі перебоління, Чому здається, начебто моє Терпіння – то усіх людей терпіння, І простору для нього не стає? З січня 1915 р. ТОВАРИШ МІЙ Іде за мною вслід блідий, кістлявий труп, Повсюдно, наче тінь – куди я не ступлю. Чи встану, чи вночі в постелі мертво сплю, Зі мною завжди він – живий, рухливий слуп. Він зачинив мене в тісний, залізний зруб, Перетворив мій світ в темницю без жалю, Здер почуття, чи я терплю, чи не терплю, Здушив і відпустить відмовивсь навідруб. Товаришу ти мій, низький уклін тобі! Навік люблю тебе, люблю тебе давно, Ти – посланець мій, ти – самого щастя дно… О, не покину я ні в сні, ні в боротьбі Тебе, як і мене не кинеш ти в журбі… Хвала тобі і честь, моя Самотино! 20 січня 1915 р. НА СУД На суд вам, книжники, себе я віддаю, Судіте, як велить і пише ваш закон; Життя моє – то гніт і рани від припон, Але душа моя не збруднена в гною. Я вашу обминав ненависну сім’ю, Фальшивим ідолам не видався в полон. Якщо я й проклинав, бентежачи ваш сон, То проклинав себе і мук своіх змію. Грішив я так, як ви, не мав грішніших справ, Пив чарку гіркоти й терпіння – все до дна, Не знадила мене облуда ні одна. Як звір, єдиний гріх мене душив і рвав, Мій злочин в тім, що я мав серце, серце мав! Але чи це така страшенна вже вина? 20 січня 1915 р. ЧОМУ? Для духу вольного нема межі, ні краю, Куди б сягнуть не смів і де б не пролунав; У хаосі буття, в пітьмі всесвітніх з’яв Не знищується він, не відає одчаю. Він знає тайни душ, зітхання серць в розмаю, Все те він спізнає, що біг віків не знав. Як фенікс із золи, возноситься з канав, Геть обганяючи темнотних звірів зграю. Ти створений із сонць; твоя снага змогла б Тримати перуни, носити світло дуже, Ти в жодній боротьбі не впав і не ослаб. Але чому ж ти там ніщо, нескутий душе, Де дзвонять кайдани так звично й так байдуже, Де кров’ю і вогнем раба частує раб? 1915 СЕРЕД МОГИЛ На плечі взявши хрест, серед могил я стану, Як од заснулих там пророків посланець, І гляну аж туди, де світу є кінець, — Найдальші овиди я думкою дістану. Я всюди клич пущу – з кургану до кургану — По всій безмежності широко й навпростець, Клич-заклинання, клич незгублених сердець, Вчарований у спів, у пісню нездоланну. Прокльонами раба, що гине в злі й від зла, Молінням грішника, що в запалі жахному Зарізав матір, я звернусь до сонця й грому — Хай спалять мені плоть, хай висмалять дотла Мій зір, неначе цвіт слабенького стебла, Але ж нехай і хрест мій спопелять при тому. 1915 БАТЬКІВЩИНА З землею й небом нерозривна нить Мене поєднує – нетлінна павутина, — Земля мене голубить, наче сина, Сповитий дух мій в сонце та блакить. Ще ж у колисці я з пісень навчився снить, Що ці тісні краї – близькі, немов родина, Що ниви рідної – я грудочка єдина, Що іскорка в мені од рідних зір – горить. Так батьківщину я здобув собі без люті, Але не викинув кістки чужі, забуті, З полів, де я зростав, з озерних узбереж. Як зневажаєш ти мене – яв темній скруті, Бо зневажаєш ти мою вітчизну теж, А скривдиш ти її – мене тим злом уб’єш. 1915 ДЛЯ БАТЬКІВЩИНИ Беру сопілку, що від сну холоне, Буджу і пробую на голоси: Чи стане слів-думок? Чи ти даси, Мій інструменте, чисті передзвони? Хвилююся, веду тривожні тони, Хоч пісня йде, як у старі часи. Продзвонює вітрами крізь ліси, Летить із солов’єм навперегони. Та відати хотілося б мені, Як приймуть пісню свояки-сусіди, Благословлять чи стопчуть у багні? Але нехай – мій сум дівати ніде! В гарячці тайній гратиму сумні Для батьківщини-матері пісні. 29 жовтня 1918 р. БДЖОЛИ Навкруг мого садка – пні медоносних бджіл, Що гомонять-бринять і грають, як музики, їх знаджує здаля цвіт конюшини й вики, Медок несуть вони з близьких і дальніх сіл. Я чищу вулики, обкурюю навкіл, Лишаю восени медів запас великий, Дивлюсь, аби хробак, отой нищитель дикий, В захланстві не скрушив золотокрилих тіл. Коли ж настане час летіти в світ роєві, Не там сідає він, де мій закличний знак, А котиться й стає аж на чужому древі. На тій маєтності не розживусь ніяк; Піду поглянути в діжчини янтареві, Але біда – мій мед забрав сусід-свояк! 7 листопада 1918 р. НАШЕ ГОСПОДАРСТВО Ми споконвіку так господарюєм, брате: То сіємо, то жнем, то орем переліг; Весною журавлів стрічаємо з доріг Далеких, восени їх будем виряджати… І споконвіку нас пани й царі в солдати Беруть і на війну женуть проти своїх. За нашу кров огонь іде до наших стріх, Пожежі косять все, що в хаті й біля хати. Господарюєм так і дома, й за домами, Ждучи даремно втіх, подібні до трави, Що жде в спекотний день роси, – іди злови!.. Хліб в горлі нам стає, і душить, мов зубами, Волання: доки ж ми ще будемо рабами Варшави панської і царської Москви?! 1918 ЧАС! Час покликати громаду На пораду, на нараду, На великий здвиг! Хай народ зійдеться й скаже, Як здолати лихо враже Задля днів нових! Як нам жити, поживати, В рідній хаті й біля хати Як заводить лад: Чи зостатися в неволі, Чи дійти нової долі Шляхом барикад. Довго люди вдень блукали, Кров і сльози проливали, Все не вміли жить. А сьогодні – дивне диво! — Сонце йде, щоб справедливо Кожному світить. Все на світі закипіло, В битву йде несмілий сміло, Вже зникає ніч. Тож і нам ціпи і коси Треба брати, доки роси Нам не згризли віч. Дзвонами гудуть простори, Встань, народе, йди на збори, Борони свою Честь і правду до загину, І за матір Батьківщину Мужнім будь в бою! 1918 ПЕРЕД МАЙБУТНІСТЮ Сумні ми стоїмо перед своєю Майбутністю, ворожим: так чи ні… Чи ми воскреснем, впавши ниць душею, Чи вийдемо з пітьми на ясні дні?.. Сьогодні ми живем, сьогодні й блудим, Підступна маска засліпила нас. Не знаєм, що сказать собі і людям, Не відаєм, хоч відати вже час. Затиснуті, задушені, як миші, Під віником жорстким з усіх боків; Шукаєм, як незрячі, не згубивши Свого, що нашим є споконвіків. Повиправляти ми хотіли б душі, Покривлені колись, та сил нема; Снуємо безпорадні і байдужі, А хтось, а щось нас мучить тайкома. Чекаємо будущини такої, Що всіх збере і поведе кудись, Та з-під опіки вирватись чужої Не здатні – в рідну широчінь і вись. Засів чужак у нашій рідній хаті, І сито їсть при нашому столі, Нам кидає огризки, як звіряті, Ми ж дякуєм, вклонившись до землі. Невільництво нещадно нас із’їло, Живлющі соки випило з грудей; Ми навіть глянути не смієм сміло На того, хто нас топче, ніби глей. Там чути: Білорусь! Там – Самостійність! А там: «Повстаньте, гнані…» Ну, а ми? Ми – перелякані. Крутіж і безнадійність… Тріпочем, ніби цьма в пітьмі, крильми. О, так, як цьма, як спуджені ворони! То слухаєм, то нюхаєм: звідкіль І що за вітер дме на наші гони, Зі Сходу йде, чи з Заходу – крутіль? Забрали в нас і гідність, і кошулі, Тепер ми тільки жебраки й раби. Ми вдячні, що дали нам замість кулі Пошиті з наших волокон торби. Не знаємо, куди ми йдем і звідки, Веде нас кий жебрацтва і мана, І Господа ми кличемо у свідки, Що ми – не ми, що інших тут вина. Так ми живем. Шукаєм нову пашу, Як скот, що на пустелю заблукав. Невже ж то хтось і на майбутність нашу Непощадиму проклятьбу наклав? Невже нема дороги нам нікуди, І нас поглине безуму пітьма? Невже для нас даремним поклик буде: «Вставайте, визволяйтеся з ярма!»?! 1922 р. ОКОВ ПОЛАМАНИХ ЖАНДАРМ Сидить російський чинодрал, «Царя, отечества слуга», Оков поламаних жандарм, В норі і вже без батога. Він снить про трони, царський двір, Де сяяла чинів юрба, З білоруської поезії Про каторгу і про Сибір… О Русь! Прийми поклін раба! Єдина й неподільна ти, Тебе не дам я розтерзать, Державницький «оплот» змести, Згубить тебе, «родная мать»! Рабів мільйони в пазурах Тримав орел твій недарма, І панував над ними страх, Ти нами правила всіма. В твоєму ланцюзі, о Русь, Заплетені з усіх боків Вкраїна, Польща, Білорусь І сотні інших «язиків». Тепер що бачу я? В грязі Твоїх владик святий уділ. Республіки? І лізуть всі Із мовами на твій престіл. А де російський мій язик? «Общепонятный»? Таж йому Служив мудрець, служив мужик, Бо сильний був, бо мав тюрму. Він мав непереможний шарм, І ним писав сам цар закон, Що ти, о Русь моя, – жандарм Європи… Так снує свій сон. Цей царедворець, мухомор, І мріє, що настане день, І він під дзвони царських шпор Знов заведе своїх пісень. Бере сатрап страшний розгін, Хоч сам захований між тлю; Йому дай шибеницю – він Всі язики запхне в петлю. Не любиться, як смерть, йому, Що білоруська дітвора До школи йде, що темну тьму Просвітлює нова пора, Що білоруські хлопчаки По-білоруськи вчиться йдуть! Російський пане, на віки Ганьба тобі за цю облудь! Язик твій царський ми цілком Запам’ятаєм, не журись, Тебе твоїм же язиком Ми пом’янемо ще колись. Сиди, з брехнею не вилазь, Бо не скує кайдани знов Для нас Москви коронна грязь, Що жить не здатна без оков! 1926 СОНЦЮ Ой ти, моє сонце, Як же світиш ясно! Де ж тоді було ти, Як жилось нещасно? Як моє дитинство Радості не знало, Як услід за мною Горе мандрувало. Як ховав я батька, Що помер з роботи. Як його могилу Розмивали сльоти. Як ходив я сумно, Та не знав дороги, Оббивав з поклоном Багачів пороги. Як блукав по світі Темному, чужому, Пропадала юність В розквіті самому. Ой ти, моє сонце, Як же світиш ясно! Де ж тоді було ти, Як жилось нещасно? Червень 1931 р.