Сєрґєй Козлов
А чи ми справді будемо завжди?
(Казки)
Переклад Івана Андрусяка


© Сергей Козлов. Правда, мы будем всегда?, 1987.

© Іван Андрусяк (переклад з російської), 2007.

Джерело: Машинопис тексту люб'язно надано автором перекладу.

Електронне форматування: Віталій Стопчанський, 2007.


* ЧИСТІ ПТАХИ *
Добрий слон
Лісова відлига
Чисті птахи
Весняна казка
Як Їжачок ходив зустрічати світанок

* У СОЛОДКОМУ МОРКВЯНОМУ ЛІСІ *
Заєць і Ведмедик
Дружба
Біля струмка
Таке дерево
У солодкому морквяному лісі

* ДИВОВИЖНІ ХМАРИ *
Як їжачок із Ведмедиком протирали зірки
Заєць, Ослик, Ведмедик і дивовижні хмари
Дивна бочка
Найспекотнішої неділі, яка лиш була у лісі
Як Слон ходив у гості до Їжачка

* ЇЖАЧОК І МОРЕ *
Їжачок і море
Їжачкова скрипка
Якось сонячного дня

* ОСІННІ КАЗКИ *
Як піймати хмару
Осіння казка
Як Осликові приснився страшний сон
Довірливий Їжачок

* ПОРОСЯ В КОЛЮЧІЙ ШУБЦІ *
Снігова квітка
Порося в колючій шубці
Довгого зимового вечора
Як Ослик, Їжачок і Ведмедик зустрічали Новий рік
Як Ослик, Їжачок і Ведмедик писали один одному листа
Зимова казка

* НЕЗВИЧАЙНА ВЕСНА *
Незвичайна весна
Весела казка
Чорний вир
Як Ослик із Ведмедиком перемогли Вовка
Стародавня французька пісенька
Як Ослик шив шубу
А чи справді ми будемо завжди?


 

 

* ЧИСТІ ПТАХИ *

 

— Ти коли-небудь слухав тишу, Їжачку?

— Слухав.

— І що?

— Та нічого. Тихо.

— А я люблю, коли в тиші що-небудь ворушиться.

— Поясни, — попросив Їжачок.

— Скажімо, грім, — мовив Ведмедик.

 

На горі стояв дім — із димарем і з ґанком, із грубкою для кота, з жердкою для півня, з хлівом для корови, з будкою для собаки й з новими тесаними воротами.

Увечері з димаря завалував дим, на ґанок вийшла бабуся, на грубку виліз кіт, на жердку видерся півень, у хліву захрумтіла сіном корова, біля будки сів собака — і всі почали чекати ночі.

А коли настала ніч, із-під лопуха виказало носа маленьке жабеня. Воно побачило синій дзвіночок, зірвало його й побігло по двору. І над двором завис блакитний дзвін.

— Хто це дзвонить? — запитала бабуся. — Це ти, коте? Це ти, півню? Це ти, корово?..

А жабеня бігало й бігало, і блакитний дзвін піднімався все вище й вище, і незабаром він завис не лише над двором, а й над усім селом.

— Хто це, хто це так дзвонить? — запитували люди. І повибігали на вулицю, і задивитися в зоряне небо, слухаючи блакитний дзвін.

— Це дзвенять зірки, — сказав хлопчик.

— Ні, це вітер, — сказала дівчинка.

— Це просто дзвенить тиша, — сказав глухий дідусь.

А жабеня все бігало й бігало, і блакитний дзвін здійнявся вже так високо, що його слухала вся земля.

— Навіщо ти дзвениш? — запитав у жабеняти коник-стрибунець.

— Це не я дзвеню, — відповіло жабеня. — Це синій дзвіночок дзвенить.

— А навіщо ти дзвониш? — не вгамовувався коник.

— Як навіщо? — здивувалося жабеня. — Не всім же спати на печі й жувати сіно. Хтось же повинен дзвонити в дзвіночок...

 

— А ось і ти! — сказало Ведмедик, якось прокинувшись і побачивши на своєму ґанку Їжачка.

— Я.

— Де ж ти був?

— Мене дуже довго не було, — сказав Їжачок.

— Коли пропадаєш, треба заздалегідь попереджати своїх друзів.

 

 

Добрий слон

 

У лютому стояли такі морози, що Їжачок цілими днями палив у печі, а все одно зранку не міг вилізти з постелі — так було в домі холодно.

«Що ж це за кара така? — бурмотів Їжачок, всуваючи лапи у валянки й злазячи з постелі. — Ще тиждень постоять такі морози — і я залишуся без дров!»

І він подибав до грубки, відсунув заслінку й розпалив вогонь.

Вогонь весело загудів, і Їжачок замислився над тим, що ж воно буде далі.

«У лісі тепер снігу — тьма-тьмуща! — думав він. — І всі тоненькі ялинки замело. А товсту самому не спиляти... — Ото було б добре, якби Ведмедик навідався: у нього й сокира гостра, і пилка є, і спеціальні саночки, щоб дрова возити... Ось якби прийшли вони з Осликом і сказали: “Їжачку, у тебе, певно, дрова закінчилися? Ходімо, напиляємо й наколемо ще!” А я б їх напоїв чаєм, і ми б усі троє пішли в ліс, і тоді б я нізащо не замерз. А тепер... Ведмедик, певно, міцно спить і геть забув про мене...»

І Їжачкові стало так сумно, що він підкинув ще два полінця й, уже ні про що не думаючи, задивився на полум'я.

У печі розгорілося, і тепер у домі було тепло, і Їжачкові вже не вірилося, що дрова можуть закінчитися, й він замерзне. І він непомітно для себе розмріявся...

«Ось, — мріяв Їжачок, — закінчаться в мене дрова, і стане зовсім холодно, і почну я замерзати... І про це довідається Слон у зоопарку. Він прикинеться сплячим, а коли сторожа засне, прибіжить у ліс, знайде мій будиночок, прикладе хобот до димаря й почне тепло дихати. А я скажу: «Спасибі, Слоне. Мені дуже тепло. Піди тепер погрій Ведмедика — у нього, напевно, теж скінчилися дрова... І Слон буде щоночі тікати із зоопарку й дихати в димар мені, Ведмедикові й Осликові — і ми не змерзнемо?..»

А морози все лютували й лютували. І справді, незабаром у Їжачка геть закінчилися дрова. Він востаннє гарно протопив піч, склав на ліжку всі ковдри, а зверху поклав кожушок і валянки. Тоді заліз під цю гору й почав чекати.

Спочатку йому було жарко, а потім, коли піч охолола, стало холодно. І з кожною годиною ставало все холодніше.

«Скоріше б п-п-прийшов С-с-слон!.. — шепотів Їжачок, згорнувшись калачиком під ковдрами. Він так змерз, що в нього давно вже зуб на зуб не попадав. А Слон усе не приходив... — С-с-слоне! — кликав Їжачок. — Я з-з-замерзаю... П-п-прийди, б-б-будь ласка, Слоне!

Їжачок кликав Слона три дні й дві ночі.

А на третю ніч йому стало так тепло, що він навіть скинув із себе кожушок і валянки.

Це в ліс прийшла відлига. А Їжачкові здавалося, що це величезний добрий Слон ходить між сосон і дихає йому в димар.

 

 

Лісова відлига

 

Ой, яка це була м'яка, тепла відлига!.. Кружлялися сніжинки, і в лісі пахло весною. Їжачок сидів на ґаночку свого дому, нюхав повітря й посміхався.

«Не може бути, — думав він, — що ще вчора в лісі тріщали дерева й сердитий Дід Мороз скрипів під вікнами своїми величезними валянками, а сьогодні його взагалі немає! Де ж він?»

І Їжачок задумався над тим, куди міг заховатися Дід Мороз.

«Якщо він заліз на сосну, — міркував Їжачок, — тоді десь під сосною стоять його великі валянки. Адже навіть Ведмедик не може залізти у валянках на сосну!

Якщо він заховався під лід, — міркував далі Їжачок, — тоді десь на ріці конче мусить бути дірка, і з неї повинна валувати пара. Адже Дід Мороз сидить у валянках на дні й дихає. А якщо він пішов геть із лісу, я обов'язково побачу його сліди!»

І Їжачок став на лижі й побіг між деревами. Але під жодним деревом не було валянків, на ріці він не побачив жодної дірки й ніде не знайшов слідів.

— Діду Морозе! — гукнув Їжачок. — Ти де-е-е-е?..

Але було тихо. Лише сніжинки кружлялися навколо, і десь далеко-далеко стукотів Дятел.

Їжачок зупинився, заплющив очі й уявив собі красивого Дятла з червоними пір’їнками й довгим носом. Дятел сидів на верхівці сосни й час від часу відкидав голову назад, прищулювався й, немов розсердившись, стукав носом: «стук!» Порскала соснова кора і з м'яким шарудінням осипалася в сніг...

«Певно, Дятел знає, де Дід Мороз, — подумав Їжачок. — Він сидить високо, і йому все видно».

І він побіг до Дятла.

— Дятле! — ще зоддаля загукав Їжачок. — Ти не бачив Діда Мороза?

— Стук-стук! — сказав Дятел. — Він пішов!

— А де його сліди?

Дятел звісив носа до Їжачка, прищулився, глянув на нього й сказав:

— А він пішов без слідів!

— Як це? — зачудувався Їжачок.

— А дуже просто! Приплила хмара й опустилася низенько. Дід Мороз закинув спочатку на неї валянки, тоді заліз сам і поплив...

— Куди? — запитав Їжачок.

— Світ-за-очі. Стук-стук! — сказав Дятел.

І Їжачок, заспокоєний, пішов додому й по дорозі уявив собі засніжений Світ-за-очі, по якому ходить, напевно тепер Дід Мороз і скрипить своїми величезними валянками.

 

 

Чисті птахи

 

Найдужче Їжачок любив ці перші по-справжньому весняні дні! Уже жодного острівця снігу не залишилося в лісі, у небі вночі гримотів грім, і хоча блискавки не було видно, та аж до ранку шумів справжній проливний дощ.

«Ліс умивається! — думав Їжачок. — Умиваються ялинки, пеньки й узлісся. А птахи летять тепер з півдня, і їм так само дощ обмиває пір’я!»

І щоранку він виходив на ґанок і чекав чистих, викупаних птахів.

— Ще не прилетіли! — мовляла Білка.

— Кар-р-р! У них тр-р-рудна дорога! — гаркавила Ворона.

А Їжачок нюхав повітря й казав:

— Однаково пахне чистими птахами!

І Дятел тоді всідався аж на вершечок сосни й чистив собі пір’я.

«Я теж повинен бути чистим! — думав він. — Бо ж вони прилетять і скажуть: чого ж ти такий запилюжений, Дятле?»

Заєць сидів під кущем і мив собі вуха.

— Візьми ялинову шишку! — гукнув Їжачок. — Ялиновою шишкою краще відмивається!

— А чим ви порадите почистити мені роги? — запитав, вийшовши на галявину перед Їжачковим домом, Лось.

— Піском, — сказав Їжачок. — Найкраще, ніж чистити роги піском.

І Лось пішов до берега ріки, ліг біля самісінької води й попросив Лиса, що виловлював на бистрині бліх, почистити йому роги.

— Бо ж незручно, — бурмотів Лось, — прилетять птахи, а в мене — роги брудні...

— Зараз! — сказав Лис.

Він був хитрий і знав, як треба чиститися. Він сидів аж по шию в крижаній воді й тримав у піднятій лапі пучок торішньої трави. Блохи змерзли у воді й тепер сповзалися по лапі до цього пучка. А коли сповзлися всі, Лис жбурнув торішню траву у воду, і її понесла течія.

— Ото й усе? — сказав Лис, вилазячи на берег. — Де ваші роги?

Лось схилив роги, і Лис узявся начищати їх піском.

— Щоб блищали? — запитав він.

— Ні, — сказав Їжачок. — Блискучі роги — це некрасиво. Вони повинні бути... туманні.

— Тобто, щоб не блищали? — уточнив Лис.

— Щоб не блищали, — сказав Їжачок.

І Лось аж пофуркував — так йому було гарно й приємно.

А Дятел уже вичистив усі пір’їнки і був тепер чистий і молодий.

Заєць відмив вуха й мив хвостик.

А Їжачок уже давно протер ганчірочкою кожну голку й був такий чистий, що навіть найчистіша птаха не змогла б йому сказати, що вона чистіша від нього!

 

 

Весняна казка

 

Ніколи досі з Їжачком не траплялося такого. Ніколи досі йому не хотілося співати й веселитися без причини. А ось тепер, коли настав місяць травень, він цілими днями співав і веселився, і якщо хто-небудь у нього запитував, чому він співає й веселиться, Їжачок лише посміхався й починав співати ще голосніше.

— Це тому, що весна прийшла, — казав Ведмедик. — Тому Їжачок і веселиться!

А Їжачок дістав із прикомірка скрипку, покликав двох зайців і сказав їм:

— Підіть, візьміть свої торішні барабани й повертайтеся до мене!

І коли зайці прийшли з барабанами через плече, Їжачок велів їм іти позаду, а сам пішов першим, награючи на скрипці.

— Куди це він іде? — запитав Перший Заєць.

— Не знаю, — відповів Другий.

— Нам бити в барабани? — запитав він у Їжачка.

— Ні, поки що не треба, — сказав Їжачок. — Хіба ви не бачите: я граю на скрипці!..

І так вони пройшли крізь увесь ліс.

На поляні перед високою сосною Їжачок зупинився, задер мордочку й, не зводячи очей із Білчиного дупла, заграв найніжнішу мелодію, яку лише знав. Вона звалася «Сумний Комарик».

«Пі-пі-пі-пі-і!..» — співала скрипка. І Їжачок навіть прикрив очі — так йому було гарно й сумно.

— Навіщо ми тут зупинилися? — запитав Перший Заєць.

— Хіба ви не розумієте? — здивувався Їжачок. — Тут живе Руде Сонечко!

— А в барабани нам бити?

— Зачекайте — буркнув Їжачок. — Я скажу коли...

І знову заплющив очі й заграв «Сумного Комарика».

Білка сиділа в дуплі й знала, що це Їжачок стоїть під сосною, грає «Сумного Комарика» й називає її Рудим Сонечком... Але їй хотілося ще послухати скрипку, і тому вона не визирала з дупла.

А Їжачок грав цілий день, аж до вечора, а коли втомлювався, кивав головою зайцям — і вони потихеньку барабанили, щоб Білка знала, що Їжачок усе ще стоїть унизу й чекає, коли вона вигляне.

 

 

Як Їжачок ходив зустрічати світанок

 

Весняними вечорами всі в лісі танцюють: Заєць — із Білкою, Дятел — із Синицею, Ведмедик — із Осликом, і навіть старий Вовк походжає навколо старого пня й ні-ні — а присяде під музику...

«Кря! Кря!» — кричать качки з ріки.

«Ква! Ква!» — вторять їм жаби.

«Уф-ф!..» — зітхає Пугач. Він так не любить світлих весняних вечорів...

«Ось усі веселяться, — думає Їжачок, гуляючи по стежці між двох ялинок. — Усі танцюють і співають. А тоді втомляться й ляжуть спати. А я не ляжу спати! Я буду гуляти аж до ранку, а коли ніч закінчуватиметься, зійду на гірку й зустріну світанок...»

І місяць уже блищить на небі, і зірки всідаються довкруж нього, і засинає Заєць, ховається в дуплі Білка, іде до себе додому Ведмедик, біжить повз Їжачка Ослик, Вовк позіхає на всю свою вовчу пащу, і так і засинає з роззявленою пащекою, а Їжачок усе ходить по стежці від ялинки до ялинки, між двох сосон, і чекає світанку.

«А зійду я на гірку!» — каже він сам до себе. І по дорозі придумує, який він може бути — весняний світанок.

«Зелений, — думає Їжачок. — Усе навесні — зелене!»

А на гірці дує свіжий вітерець, і Їжачкові холодно. Але він однаково ходить туди-сюди по вершечку й чекає світанку.

— Ну ж бо! — бурмоче Їжачок. — Де ж це ти? Мені вже холодно!..

А світанку досі немає.

«Де ж він затримується? — думає їжачок. — Він напевно, проспав!»

І сам лягає на землю, згортається клубочком і теж вирішує трохи поспати, а потім одразу прокинутися, коли прийде світанок.

І засинає...

А світанок приходить синій-синій, у білих жмутах туману. Він дмухає на Їжачка, і Їжачок ворушить голками.

— Спить... — шепоче світанок.

І починає посміхатися. І що ширше він посміхається, то світліше стає навколо.

І коли Їжачок розплющує очі, він бачить сонечко. Воно пливе по вуха в тумані й киває йому головою.

 

 

* У СОЛОДКОМУ МОРКВЯНОМУ ЛІСІ *

 

Після тривалої розлуки вони сіли на ґанку і, як зазвичай, заговорили.

— Як добре, що ти знайшовся, — сказав Ведмедик.

— Я прийшов.

— Ти уявляєш, якби тебе зовсім не було?

— Ото я й прийшов.

— Де ж ти був?

— А мене не було, — сказав Їжачок.

 

 

Заєць і Ведмедик

 

Улітку Ведмедик подружився із Зайцем. Раніше вони теж були знайомі, але влітку один без одного просто жити не могли...

Ось і сьогодні Заєць, щойно світало, прийшов до Ведмедика й сказав:

— Послухай, Ведмедику, заки я до тебе йшов, розцвіли всі ромашки!

— А доки я тебе чекав, — сказав Ведмедик, — перецвіли кульбаби...

— А коли я щойно прокинувся й подумав, що піду до тебе, — сказав Заєць, — поспіли суниці!

— А я чекав тебе ще раніше, — сказав Ведмедик. — Коли я прокинувся, вони лише зацвітали.

— А коли я засинав, — сказав Заєць, — я подумав, що добре б уранці піти в гості до Ведмедика... І думав про це так довго, що доки я думав, випала роса...

— А я ввечері, — сказав Ведмедик, — набрав її повне горня і пив за твоє здоров'я!

— Я тебе дуже люблю! — сказав Заєць.

— А я без тебе... жити не можу, — сказав Ведмедик.

І вони, обійнявшись, пішли в ліс — збирати ромашки й суниці.

 

 

Дружба

 

Якось уранці Ведмедик прокинувся й подумав:

«У лісі багато зайців а мій друг Заєць — один. Треба його як-небудь назвати!»

І взявся придумувати своєму другові ім'я.

«Якщо я назву його ХВОСТИКОМ, — думав Ведмедик, — це буде не за правилами, бо в мене теж є хвостик... Якщо я назву його ВУСАТИКОМ, це теж буде неправильно — бо ж і в інших зайців є вуса... Треба назвати його так, щоб усі-всі одразу знали, що це — мій друг».

І Ведмедик придумав.

— Я назву його ЗАЄЦЬДРУГВЕДМЕДИКА? — прошептав він. — І тоді все-все буде зрозуміло.

І він зіскочив із ліжка й затанцював.

— ЗАЄЦЬДРУГВЕДМЕДИКА! ЗАЄЦЬДРУГВЕДМЕДИКА! — співав Ведмедик. — Ні в кого немає такого довгого й гарного імені!..

І тут з'явився Заєць.

Він переступив поріг, підійшов до Ведмедика, погладив його лапою й тихо сказав:

— Як тобі спалося, ВЕДМЕДИКУЯКИЙДРУЖИТЬІЗЗАЙЦЕМ?

— Що?.. — перепитав Ведмедик.

— Це тепер твоє нове ім'я! — сказав Заєць. — Я всю ніч думав: як би тебе назвати? І нарешті, придумав: ВЕДМЕДИКЯКИЙДРУЖИТЬІЗЗАЙЦЕМ!

 

 

Біля струмка

 

Заєць сидів на березі струмка й дивився у воду. З води на нього дивився Інший Заєць, і коли Заєць ворушив вухами й кивав головою, Інший Заєць теж кивав головою й ворушив вухами.

Надійшов Ведмедик.

— Що ти робиш, Зайцю? — запитав він.

— Хіба ти не бачиш? — здивувався Заєць. — Ворушу вухами й киваю головою?

— А навіщо?

— Як це навіщо?! — знову здивувався Заєць. — Там, у воді, сидить Інший Заєць. Бачиш, він киває головою й ворушить вухами!

-А Іншого Ведмедика там немає? — запитав Ведмедик.

Заєць нахилився аж до води й запитав Іншого Зайця:

— Послухай, там немає Іншого Ведмедика?

Інший Заєць глянув ліворуч, праворуч, поворушив вухами й заперечно похитав головою.

— Немає! — сказав Заєць. — Іншого Ведмедика там немає. Хочеш, поглянь сам.

І Ведмедик підійшов до струмка.

Але щойно він схилився над водою, як побачив Іншого Ведмедика.

— Ось він! — скрикнув Ведмедик і поворушив вухами.

Інший Ведмедик теж поворушив вухами.

І тоді Заєць із Ведмедиком сіли поруч і аж до вечора ворушили вухами й кивали головою, — доки не потемніло, й Інший Заєць із Іншим Ведмедиком не підвелися, не помахали їм лапами й не пішли спати...

 

 

Таке дерево

 

Найпершими в лісі прокидалися птахи. Вони співали, розгойдуючись на гілках, а Ведмедикові здавалися, начебто самі дерева махають гілками й співають.

— Я теж буду деревом! — сказав сам собі Ведмедик.

І вийшов якось на світанку на галявину й узявся махати всіма чотирма лапами й співати.

— Що це ти робиш, Ведмедику? — запитала в нього Білка.

— А ти хіба не бачиш? — образився Ведмедик. — Гойдаю гілками й співаю...

— Ти хіба дерево? — зачудувалася Білка.

— Звичайно! А що ж іще?!

— Чому тоді ти бігаєш по всій галявині? Хіба ти коли-небудь бачив, щоб дерева бігали?

— Це залежно яке дерево... — сказав Ведмедик, розглядаючи свої волохаті лапи. — А дерево з такими лапами, як у мене, цілком може бігати.

— А перевертатися через голову таке дерево теж може?

— І перевертатися! — сказав Ведмедик.

І перевернувся через голову.

— А якщо ти не віриш, ти можеш побігати по мені, Білко, й побачиш, яке я гарне дерево!

— А де твої птахи? — запитала Білка.

— Які ще птахи?..

— На кожному дереві живуть свої птахи!..

Ведмедик перестав махати лапами й задумався:

«Птахи!.. А де ж я візьму птахів?»

— Білко, — сказав він, — знайди для мене, будь ласка, трохи птахів.

— Яка ж птаха погодиться жити на Ведмедикові? — запитала Білка.

— А ти не кажи їм, що я — Ведмедик. Скажи їм, що я — таке дерево...

— Спробую, — пообіцяла Білка.

І звернулася до Зяблика.

— Зяблику! — мовила вона. — У мене є одне знайоме дерево... Воно вміє бігати й перевертатися через голову. Чи не погодитеся ви трохи пожити на ньому?

— Із задоволенням — сказав Зяблик. — Я ще ніколи не жив на такому дереві.

— Ведмедику — покликала Білка. — Ходи сюди й перестань махати лапами. Ось Зяблик згоден трохи пожити на тобі!

Ведмедик підбіг на край галявини, зажмурився, а Зяблик сів йому на плече.

«Тепер я справжнє дерево» — подумав Ведмедик і перевернувся через голову.

— Цвірінь-цвірінь!.. — заспівав Зяблик.

— Цвірінь-цвірінь!.. — заспівав Ведмедик і замахав лапами.

 

 

У солодкому морквяному лісі

 

Заєць найдужче любив моркву.

Він сказав:

— Я б хотів, щоб у лісі замість ялинок росли морквини.

Білка найдужче любила горіхи.

Вона сказала:

— Я б хотіла, Зайцю, щоб замість шишок на твоїх морквинах росли горіхи.

Ведмедик найдужче любив мед.

Він сказав:

— Я б хотів, щоб восени йшли повільні медяні дощі.

Їжачок найдужче любив сушені гриби.

Він сказав:

— Нехай твої дощі, Ведмедику, почнуться після того, як я наберу грибів.

І так воно все й вийшло. Замість ялинок за одну ніч виросли морквини. Заєць спиляв дві й поволік до себе в дім.

На морквяних хвостиках виросли горіхи. Білка набрала їхній повен кошик і заховала в дуплі найтовстішої морквини.

Їжачок ходив поміж морквин і збирав гриби.

А під осінь полили повільні медяні дощі.

Заєць їв моркву з медом. Білка — горіхи з медом. Їжачок — гриби з медом.

А Ведмедик цілими днями стояв на морквяній галявині з роззявленою пащею, і лише коли темніло, — зовсім ненадовго, зовсім на трішечки, — гарненько вилизавши всі чотири медяні лапи, лягав спати...

А всі вовки з лісу пішли. Адже вовки не люблять солодкого.

 

 

* ДИВОВИЖНІ ХМАРИ *

 

— Мені б знаєш чого найдужче хотілося? — подумавши, сказав Ведмедик Їжачкові. — Мені б найдужче хотілося, щоб на кожній твоїй голці виросло по шишці.

— А що б виросло потім?

— А потім ти б став справжньою ялинкою й жив цілих сто років.

— Це добре... А як би ти зі мною розмовляв?

— Я б залізав аж на вершечок і шепотів у тім'ячко.

 

 

Як їжачок із Ведмедиком протирали зірки

 

Ось уже з місяць Їжачок щоночі залізав на сосну й протирав зірки.

«Якщо я не буду протирати зірки щовечора, — думав він, — вони обов'язково потьмяніють».

І зранку виходив на ґанок, наламував свіжий віник, щоб струшувати спершу із зірок пил, і промивав ганчірочку. Ганчірочка в нього була одна, і тому він щоранку мив її й вішав на сосну сушити.

Усе приготувавши, Їжачок обідав і лягав спати. Прокидався він, коли вже випадала роса. Повечерявши, брав ганчірочку в одну лапу, а віник в іншу й помалесеньку, із сучка на сучок, піднімався аж на вершечок сосни.

Тут починалося найважливіше. Спершу зірки треба було обмести віником, але так обережно, щоб випадково не збити з неба. Тоді віник слід було перекласти в ліву лапу, а ганчірочку взяти в праву й протирати зірки до блиску. Робота була копітка й тривала всю ніч.

«А як же інакше? — бурчав Їжачок, розмовляючи сам із собою на вершечку сосни. — Якщо Ведмедик не протре зірки, якщо я не протру зірки, хто ж тоді протре зірки?..»

Ведмедик у цей час теж сидів на вершечку сосни над своїм будинком, протирав зірки й думав:

«Дивно, як же це Їжачкові в голову прийшла така щаслива думка! Та ж якби Їжачок не придумав чистити зірки, їх би давно вже ніхто не бачив. Он яка запилюжена!..» — І він дмухнув на зірку й потер ганчірочкою...

Ведмедик дуже старався, але в нього не завжди виходило так, як у Їжачка. І якщо з неба падала зірка, усі в лісі знали, що це її ненавмисно зіштовхнув Ведмедик.

 

 

Заєць, Ослик, Ведмедик і дивовижні хмари

 

У Зайця з Ведмедиком сьогодні із самого ранку було дуже багато турбот. По-перше, відвідати лісових бджіл, по-друге, нарвати заячої капусти, по-третє, викупатися в ріці, по-четверте, полежати на травичці, а по-п'яте, Ведмедикові — поїсти меду, Зайцеві — заячої капусти, а потім, сидячи на пеньку, поговорити про минулий день...

І тому вони прокинулися рано, вмилися й побігли відвідувати бджіл.

— Агов, бджоли! — гукнув Ведмедик, коли вони зупинилися під деревом, на якому жили лісові бджоли. — Чи не дасте ви мені трішки медку?

— Аякже! — сказала Головна Бджола. — Чекай!

— Він і так уже весь тиждень чекає, — мовив Заєць.

— Я чекаю... — сказав Ведмедик.

— Ото й чекай! — сказала Головна Бджола й сховалася в дуплі.

Заєць із Ведмедиком потопталися-потопталися під деревом, а тоді побігли шукати заячу капусту.

— Чомусь ніде не видно твоєї капусти, — сказав Ведмедик.

— Я сам дивуюся! — відповів Заєць. — Іще вчора крізь неї треба було продиратися, як крізь чагарник, а сьогодні — жодного листочка...

— Біжімо купатися! — сказав Ведмедик.

І вони вибігли до ріки.

Біля води сидів Ослик і задумливо дивився на хмари.

— Ослику! — закричали Заєць із Ведмедиком. — Ми...

— Цсс! — сказав Ослик.

І Заєць із Ведмедиком підвели голови.

Якраз над ними плило три хмарини. Одна була схоже на Ведмедика, друга — на Зайця, а третя — на Ослика.

— Я пливу першим! — сказав Ведмедик, улаштовуючись на травичці.

— А я тебе доганяю! — мовив Заєць і сів поруч.

— Почекайте мене! — попросив Ослик.

— Ми не можемо, — сказав Ведмедик, — ми квапимося!

— Бачиш, я тебе вже наздогнав! — скрикнув Заєць.

— А куди ви квапитеся? — запитав Ослик.

— Їсти заячу капусту й мед, — відповів Ведмедик.

І тут на небо виплила ціла хмара заячої капусти й маленька бурштинова хмарина меду.

Хмара-Ведмедик заходилася їсти хмарину-мед, а Хмара-Заєць — хмару заячої капусти.

— Залиши мені трішки заячої капусти! — попросив Ослик.

— Я б із задоволенням, — сказав Заєць. — Але бачиш, я вже все з'їв.

І справді, Хмара-Заєць з'їла всю хмару заячої капусти й на очах розтовстіла.

— Як смачно!.. — шепотів Ведмедик, лежачи на травичці й дивлячись, як Хмара-Ведмедик тихесенько їсть хмарину-мед. — Я ніколи не їв такого смачного меду!

— І все ж це не за правилами, — сказав Ослик. — Хіба я винен, що я так повільно пливу?

— А ти поквапся! — сказав Ведмедик. — Може, я тобі ще дам лизнути меду...

 

 

Дивна бочка

 

Ведмедик намалював на шматочку береста бочку з медом, одразу ж з'їв мед і ліг спати.

Прийшов Їжачок, побачив порожню бочку, взяв вуглинку й домалював з усіх боків цвяшки. Вийшов товстий їжачок.

Ведмедик прокинувся, побачив товстого їжачка замість бочки, торкнув його лапою і вкололися.

Тоді він стукнув лапою дужче, але ще дужче вколовся.

«Що ж це таке?» — обурився Ведмедик. Узяв вуглинку й затупив цвяшки. Тепер бочка не кололася.

«Треба знову наповнити її медом», — вирішив Ведмедик. І так і зробив.

Поївши намальованого меду, він заснув, і тут знову прийшов Їжачок і вуглинкою намалював бочці лапи. Бочка постукала по бересту однією, тоді другою, тоді третьою, тоді четвертою лапою, підвелася й пішла.

— Зачекай! — гукнув Їжачок. І домалював хвостик.

І бочка пішла, помахуючи хвостиком.

Ведмедик прокинувся й побачив, що бочка йде собі.

— Стій! — крикнув він.

Але бочка й не подумала його слухатися.

Тоді він схопив вуглинку й прив'язав її до кілочка.

Бочка рвалася на прив'язі, й Ведмедикові так і миготів в очах її хвостик.

— Заспокойся! — кричав він — Я наллю в тебе меду!

Але бочка не бажала заспокоюватися. Вона тупотіла всіма чотирма лапами й так рвалася, що ось-ось повинна була обірвати мотузку.

— Бочко! — розлютився Ведмедик. — Хто тобі намалював лапи?

Бочка мовчала. Тоді Ведмедик домалював їй ведмежу голову і рот.

— Їжачок! — сказала бочка.

— Ага, он воно що! — закричав Ведмедик. Прив'язав бочку ще до одного кілочка й побіг до Їжачка.

— Це ти намалював моїй бочці лапи? — з порога крикнув він.

— Та ні! — сказав Їжачок. — Я й малювати не вмію.

— Ні, вмієш! Бочка каже, що це ти.

— Чим же вона каже?

— Ротом. Я їй іще голову намалював!

— Навіщо ж тобі бочка з головою? — здивувався Їжачок.

— А навіщо мені бочка з лапами? — запитав Ведмедик.

— А не скажи, — відповів Їжачок, — лапи бочці дуже корисні. Підеш ти, приміром, до лісу, і вона з тобою. А набридне — прив'яжеш до пенька, і все... А тепер вона тебе балачками замучить!

— Що ж мені робити? — запитало Ведмедик.

— Іди додому, — сказав Їжачок, — відпусти її з прив'язі й лягай спати. А зранку, коли вона набігається, наповниш її медом і поснідаєш.

— А й справді, — сказало Ведмедик.

Зітхнув і пішов додому.

 

 

Найспекотнішої неділі, яка лиш була у лісі

 

Найспекотнішої неділі, яка лиш була у лісі, до Ведмедика прийшов Вовк.

Ведмедик сидів на димарі свого будиночка, тримав у лапі над головою величезний лопух і, мружачись від задоволення, лизав хмари, що пропливали над ним.

— Добридень, Ведмедику! — прохрипів Вовк, підстилаючи під себе хвіст і всідаючись на порозі Ведмедикового будиночка. — Холодні сьогодні хмари?

«До чого б це він?» — подумав Ведмедик, а вголос сказав:

— Добридень, Вовчище! Чого прийшов?

По небу плили поодинокі хмари; далеке сонечко зависло над лісом; Вовк висунув язика, злизнув найпрохолоднішу хмару й прошепотів:

— Старий я... Нудно мені, Ведмедику!.. Ще від четверга.

«Бреше!» — подумало Ведмедик. А вголос запитав:

— А що було в четвер?

— У четвер я з'їв твого друга — Зайця. Твого улюбленого зайця, якого ти назвав ЗАЄЦЬДРУГВЕДМЕДИКА... Незабутній був заєць!..

«Бреше, — знову подумало Ведмедик. — ЗАЄЦЬДРУГВЕДМЕДИКА сидить зараз у підвалі й п'є холодне молоко!»

— А навіщо ти його з'їв? — запитав Ведмедик.

— Я його з'їв, бо дуже був голодний, — прошептав Вовк, висунув язика й полизав небо.

— Чуєш, Вовче! — сказав Ведмедик. — Якщо ти будеш лизати небо над моїм будинком, тут ніколи не буде дощу. Потерпи трішки, а якщо не можеш — іди в інше місце

— Але я ж з'їв твого друга Зайця! — прохрипів Вовк. — Я хочу, щоб ти мені що-небудь сказав!..

— Ото я тобі й кажу, — мовив Ведмедик, — прибери язика й припини так гаряче дихати.

— Але...

Тут Вовк проковтнув слину — бо Ведмедик у нього на очах підтягнув лапою до себе довгеньку, прозору хмару, полизав її, заплющив від задоволення очі, переломив навпіл і з'їв, так і не розплющуючи очей.

— Але так же не можна! — похлинувся від образи Вовк. — Хто ж хапає хмари лапами?!.

— Ти мовчи, — сказав Ведмедик, і далі сидячи на димарі із заплющеними очима. — Хто з'їв ЗАЙЦЯДРУГАВЕДМЕДИКА?

— Дозволь, я лизну наступну... — попросив Вовк. — Над моїм будинком сьогодні зовсім не пливуть хмари. Я не їв твого Зайця.

— Їв, — сказало Ведмедик. І глянув туди, звідки дув вітер. — Їв! — повторив він. І схопив лапою синю льодинку хмари.

Вовк висунув язика, але Ведмедик уже сидів із заплющеними очима й гладив себе правою лапою по животу.

— Не їв я твого Зайця — прохрипів Вовк.

Ведмедик не звертав на нього уваги.

— Їв!.. Їв!.. — прошамкав беззубою пащею Вовк. — Якби я міг кого-небудь з'їсти!..

І пішов, замітаючи легкий пил своїм гарячим хвостом.

 

 

Як Слон ходив у гості до Їжачка

 

Якось із міського зоопарку втік Слон.

Це така звичайна історія, що мені було б навіть ліньки її розповідати, якби Слон утік удень і пішов по вулицях, заважаючи автобусам, тролейбусам, заходячи в магазини й дивуючи перехожих. Звичайно ж, одразу б за ним ув’язалася юрба хлопчаків, і хлопчаки свистіли б, улюлюкали, а один із них навіть пішов би наперед Слона, ніби він і є тут найголовніший...

Але Слон утік із зоопарку вночі, швидко перетнув місто, перебіг картопляне поле й зник у лісі. Його бачив лише нічний сторож біля булочної, та й той був певен, що Слон йому приснився.

Забігши в ліс, Слон віддихався й пішов повільніше. Ось тут і починається найцікавіше.

...Їжачок сидів на пеньку посеред галявини й при світлі зірок стругав паличку для грибів. Ведмедик спав. Ослик пас травичку.

І раптом з'явився Слон.

— Добрий день! — протрубив він.

— Добрий вечір! — сказав Їжачок і так задер голову, що мало не звалився з пенька.

Ослик поклонився й підібрав вуха.

Ведмедик у сні перевернулися на інший бік.

— Здрастуйте! — знову затрубив Слон. — Я щойно втік із зоопарку!

— Ми дуже раді, — сказав Ослик і брикнув копитцем Ведмедика.

Ведмедик підхопилося, побачив Слона й одразу сів на травичку...

— Хто ти? — запитав він спросоння.

— Слон.

— А чому мене розбудив?

— Я тебе не будив. Я втік із зоопарку.

— А що ми будемо робити?

— Веселитися!

— Як? — запитав Ослик.

— Я хочу Вас покатати, — сказав Слон і став на коліна.

— Будьте ласкаві, підсуньтеся ближче до пенька! — попросив Їжачок.

Слон підсунувся до пенька, і Їжачок першим виліз на нього, а за ним — Ослик і Ведмедик.

У лапі в Їжачка була паличка для грибів, він сидів найближче до голови Слона і тому став головним.

— Слухайся мене! — сказав Їжачок Слонові. — Поїхали просто!

І вони поїхали просто через ліс, наспівуючи веселу пісеньку:

Не на ослі,
Не на коні —
Ми їдемо просто на Слоні!

Ослик заспівував. Ведмедик відбивав задніми лапами такт, а Слон сурмив: «Та-ра-ра-ра!»

Їжачок дириґував, помахуючи паличкою, і так вони виїхали до ріки.

Над рікою стояв білий туман, і Слон весь потонув у тумані й нічого не бачив. А Їжачок командував:

— А тепер — трішки лівіше!.. А тепер — праворуч!

Ослик із Ведмедиком співали пісню й барабанили по Слону лапами й копитами.

— Туруру-ру!.. — сурмив з туману Слон.

І незабаром прокинувся весь ліс.

Виліз зі свого лігва й завив Вовк, заухав Пугач, заквакали жаби.

— Хто це нам підспівує? — запитав Слон.

— Не відволікайтеся, будь ласка, — сказав Їжачок, — бо ми налетимо на дерево!..

Вони вже давно мчали щодуху, так що лише ялинки й сосни миготіли зусібіч. Слона зовсім не було видно, і здавалося, що Їжачок, Ослик і Ведмедик самі летять по туману.

— Жаль, що нас ніхто не бачить! — шепнув Ослик Ведмедикові.

— Так!.. — зітхнув Ведмедик.

І вони знову завели пісню:

Не на ослі,
Не на коні,
— заспівував Ослик.
Мчимо ми просто на Слоні! — підхоплювало Ведмедик.

— Туруру! — глухо почулося звідкись ізнизу.

І так вони веселилися аж до ранку.

Коли зійшло сонце, Слон ліг спати біля Їжачкового будинку, і тут його й знайшли служителі зоопарку.

— Бач, як втомився! — сказав один із них.

— Певно, всю ніч бігав! — завважив інший.

— Слон, він простір любить, — сказав перший.

І вони надягли на ноги Слонові ланцюги й повели його в місто.

 

 

* ЇЖАЧОК І МОРЕ *

 

— А коли тебе не було, ти де-небудь був?

— Ага.

— Де?

— Там, — сказав Їжачок і махнув лапою.

— Далеко?

Їжачок згорнувся й заплющив очі.

 

 

Їжачок і море

 

Жив собі, був собі в лісі Їжачок-голка. Був у нього дім, у домі пічка, лампочка із гриба-лисички й повна комора припасів. Але все Їжачкові чогось хотілося...

— Неспокійно мені, — казав він Волошці. — Отут млоїть, — показував на груди. — До моря хочеться.

Волошка ніколи не бачила моря й тому казала:

— Даремно ти сумуєш, Їжачку. Поглянь, яка я гарна, які високі сосни, послухай, як птахи співають! І всі тебе тут, у лісі, знають і люблять.

Але Їжачок із кожним днем сумував усе дужче.

— Хочеться мені до моря! — скаржився він Мурасі.

— А яке воно? — запитувала Мураха.

— Велике. Але я його ніколи не бачив.

І ось якось ранесенько, коли в небі ще плавали молочні зірки, Їжачок вийшов зі свого будиночка й пішов до моря. У лапі в нього був ціпок, а за плечем — торбинка з їжею.

Спершу він ішов лісом, і птахи співали над ним, і трава, мокра від роси, шаруділа під ногами. Потім ліс закінчився, і шлях Їжачкові перепинила ріка.

— Агов! — гукнув Їжачок.

І ріка відлунювала: «Агов-агов-агов!..»

— Ти чого кричиш? — запитала, підлетівши, Качка.

— Переправитися треба, — сказав Їжачок.

І Качка підставила йому свою спину й перевезла на інший берег.

— Спасибі, Качко, — сказав Їжачок і пішов далі.

Тепер він ішов величезним лугом. Тріскотіли коники, дзвеніли скляними крильцями бабки і десь високо в небі виспівував жайворонок. 

 Довго йшов Їжачок чи ні, а все ж він вийшов до моря.

— Доброго дня, море! — сказав Їжачок.

— Доброго дня, Їжачку! — сказало море.

І накотилася хвиля. «Пуффф-ф!.. — ударила вона в берег. — Шшшшу...» — шурхнула по камінцях, відступаючи.

І Їжачок теж ступив крок уперед і сказав: «Пуффф-ф!.. — і, відбігши трохи: — Шшш-шу!..»

— Я на тебе схожий, так?

— Дуже! — сказало море. І знову вдарило хвилею в берег.

Цілий день Їжачок грав з морем: то підбігав аж до води, то відбігав назад.

Засинаючи на піску під скелею, він щулився, і йому здавалося, що він теж — маленьке море на чотирьох лапах.

«Пуффф-ф!.. — бурмотів він собі під ніс. — Шшш-шу!..»

І піднімав і опускав голки.

 

 

Їжачкова скрипка

 

Їжачок оддавна хотів навчитися грати на скрипці. «Що ж, — казав він, — птахи співають, бабки дзвенять, а я лише сичати вмію?»

І він натесав соснових дощечок, висушив їх і взявся майструвати скрипку. Скрипка вийшла легесенька, співуча, з веселим смичком.

Закінчивши роботу, Їжачок сів на пеньок, притулив до мордочки скрипку й провів згори вниз смичком. «Пі-і-і...» — запищала скрипка. І Їжачок посміхнувся.

«Пі-пі-пі-пі..» — вилетіло з-під смичка. І Їжачок почав придумувати мелодію.

«Треба придумати таку, — думав він, — щоб шуміла сосна, падали шишки й дув вітер. Тоді щоб вітер стих, а одна шишка довго-довго гойдалася, а потім, нарешті, упала — бум! І тут мають запищати комарі, і настане вечір».

Він зручніше сів на пеньку, міцніше притулив скрипку й змахнув смичком.

«Гууу!..» — загуділа скрипка.

«Ні, — подумав Їжачок, — так, певно, гуде бджола... Тоді нехай це буде полудень. Хай гудуть бджоли, яскраво світить сонечко й по доріжках бігають мурахи».

І він, посміхаючись, заграв: «У-у-у! У-у-у!..»

«Виходить!» — зрадів Їжачок. І цілий день, аж до вечора, грав «Полудень».

«У-у-у! У-у-у!..» — лунало в лісі. І подивитися на Їжачка зібралися тридцять мурах, два коники й один комар.

— Ви трішки фальшивите, — чемно сказав комар, коли Їжачок утомився. — Четверте «у» треба взяти ледь-ледь тонше. Ось так...

І він запищав: «Пі-і-і!..»

— Ні, — сказав Їжачок, — ви граєте «Вечір», а в мене «Полудень». Хіба ви не чуєте?

Комар відступив на крок своєю тоненькою ніжкою, схилив голову набік і підняв плечі.

— Так-так, — сказав він, прислухаючись. — Полудень! У цей час я дуже люблю спати в траві.

— А ми, — сказали два коники, — опівдні працюємо в кузні. До нас якраз за півгодини залетить бабка й попросить викувати нове крильце!

— А в нас, — сказали мурахи, — опівдні — обід.

А одна мураха вийшла наперед і сказав: — Пограйте, будь ласка, ще трішки: я дуже люблю обідати!

Їжачок притулив до плеча скрипку й повів смичком.

— Дуже смачно! — сказала мураха. — Я щовечора буду приходити слухати ваш «Полудень».

Випала роса.

Їжачок, як справжній музикант, поклонився з пенька мурахам, коникам і комарові й відніс скрипку в дім, щоб вона не відволожилася.

Замість струн на скрипці були натягнуті травинки, і, засинаючи, Їжачок думав, як завтра він натягне свіжі струни й таки доб’ється того, щоб скрипка шуміла сосною, дихала вітром і гупала падаючими шишками...

 

 

Якось сонячного дня

 

Якось із самого ранку з'явилося сонце. Спершу воно освітило лише верхівки дерев, тоді позолотило кущі й траву, а відтак ранковий туман розтанув, і Їжачок вийшов зі свого будиночка.

— Доброго ранку! — сказала йому Травинка.

— Доброго ранку! — промурмотав Їжачок. Умився в росі й пішов снідати.

Поснідавши, він знову вийшов на ґаночок, потягнувся, пішов до широкої галявини й сів там під розлогим в'язом.

Сонячні зайці водили в траві хоровод, у гілках співали птахи, а Їжачок слухав, дивився — і не міг надивитися.

Прийшов Ведмедик, сів поруч із Їжачком, і вони почали дивитися й слухати разом.

— Як красиво вони танцюють! — сказало Ведмедик, трішечки посуваючись праворуч.

— Дуже красиво! — сказав Їжачок. І теж підсунувся, бо сонячні зайці помаленьку завели хоровод праворуч.

— Я ніколи не бачив таких великих сонячних зайців, — сказав Ведмедик.

— І я, — підтвердив Їжачок.

— Як ти гадаєш, у них є вуха? — запитав Ведмедик, продовжуючи тихенько рухатися навколо стовбура за заячим хороводом.

— Ні, — сказав Їжачок, намагаючись не відставати від Ведмедика. — Гадаю, нема.

— А по-моєму, є! — сказав Ведмедик.

— І я так думаю, — погодився Їжачок.

— Але ж ти щойно думав інакше!

— Я люблю думати по-різному, — відповів Їжачок, перебираючи лапами.

— По-різному думати погано, — сказав Ведмедик.

Вони вже один раз обійшли навколо в'яза й тепер пішли на друге коло.

— По-різному думати, — продовжував Ведмедик, — це значить — по-різному говорити...

— Що ти! — заперечив Їжачок. — Говорити можна те саме. — І підсунувся.

— Ні, — сказав Ведмедик. — Якщо по-різному думаєш — по-різному й говориш!

— А ось і ні! — мовив Їжачок. Думати можна по-різному, а говорити одне й те ж.

— Як це так? — здивувався Ведмедик, продовжуючи рухатися й слухати птахів. Він навіть підняв дальнє від Їжачка вухо, щоб чути птахів краще.

— А дуже просто! — сказав Їжачок. — я, наприклад, увесь час думаю про те, як добре сидіти під в'язом і дивитися на сонячних зайців, а кажу зовсім про інше.

— Як про інше?! — обурився Ведмедик. — Ми ж говоримо про те, є в них вуха чи нема!

— Звичайно, немає! — сказав Їжачок.

— Але ж ти щойно казав, що є!

— А тепер кажу, що немає.

— І тобі не соромно?!

— Чому ж мені має бути соромно? — здивувався Їжачок. — Я ж можу мати свою думку.

— Але вона в тебе — різна!..

— А чому я не можу мати різну свою думку? — запитав Їжачок і підсунувся.

Доки він говорив, Ведмедик не рухалося з місця, і тепер між ними була добряча відстань.

— Ти мене засмучуєш, — сказав Ведмедик і сів поруч із Їжачком. — Краще мовчки дивитися на зайців і слухати птахів.

— Фіть! Фіть! — співали птахи.

— А все-таки краще думати однаково! — зітхнув Ведмедик.

Зайці втомилися танцювати й розтяглися на траві.

Тепер Їжачок із Ведмедиком непорушно сиділи під в'язом і дивилися на призахідне сонце.

— Даремно ти засмучуєшся, — сказав Їжачок. — Звичайно, у сонячних зайців є вуха!..

І хоча Їжачок із Ведмедиком мало не посварилися, це був дуже щасливий сонячний день!

 

 

* ОСІННІ КАЗКИ *

 

— Оце ми з тобою говоримо, говоримо, дні летять, а ми з тобою все говоримо.

— Говоримо, — погодився Їжачок.

— Місяці минають, хмари летять, дерева голенькі, а ми все розмовляємо.

— Розмовляємо.

— А потім усе взагалі минеться, і ми з тобою вдвох тільки й залишимося.

— Якби ж то!

— А що ж з нами станеться?

— Ми теж можемо пролетіти.

— Як птахи?

— Ага.

— А куди?

— На південь, — сказав Їжачок.

 

 

Як піймати хмару

 

Коли настала пора птахам летіти на південь і вже давно зів'яла трава й облетіли дерева, Їжачок сказав Ведмедикові:

— Скоро зима. Ходімо, наловимо наостанок для тебе рибки. Ти ж любиш рибку!

І вони взяли вудки й пішли до ріки.

На ріці було так тихо, так спокійно, що всі дерева прихилилися до неї сумними головами, а посередині повільно пливли хмари. Хмари були сірі, кошлаті, і Ведмедикові стало страшно.

«А якщо ми піймаємо хмару? — подумав він. — Що ми тоді з нею будемо робити?»

— Їжачку! — сказав Ведмедик. — Що ми будемо робити, якщо піймаємо хмару?

— Не піймаємо, — відповів Їжачок. — Хмари на сухий горох не ловляться! Ось якби ловили на кульбабу...

— А на кульбабу можна піймати хмару?

— Звичайно! — сказав Їжачок. — На кульбабу хмари тільки й ловляться!

Почало смеркти.

Вони сиділи на вузенькому березовому містку й дивились у воду. Ведмедик дивився на поплавець Їжачка, а Їжачок — на поплавець Ведмедика. Було тихо, і поплавці нерухомо відображалися у воді.

— Чому вона не клює? — запитав Ведмедик.

— Вона слухає наші розмови, — сказав Їжачок. — Риби під осінь дуже цікава!

— Тоді краще мовчати.

І вони ціла годину сиділи мовчачи.

Раптом поплавець Ведмедика затанцював і глибоко пірнув.

— Клює! — скрикнув Їжачок.

— Ой! — вигукнув Ведмедик. — Тягне!

— Тримай, тримай! — сказав Їжачок.

— Щось дуже важке, — шепнуло Ведмедик. — Торік тут потонула стара хмара. Може, це — вона?..

— Тримай, тримай! — повторив Їжачок.

Але тут Ведмедикова вудка зігнулася дугою, тоді зі свистом розпрямилася — і високо в небо злетів величезний червоний місяць.

— Місяць! — в один голос видихнули Їжачок із Ведмедиком.

А місяць похитнувся й тихо поплив над рікою.

І тут пропав поплавець Їжачка.

— Тягни! — шепнув Ведмедик.

Їжачок змахнув вудкою — і високо в небо, понад місяць, злетіла маленька зірка.

— Так... — прошептав Їжачок, дістаючи дві нові горошини. — Тепер тільки б вистачило наживки!..

І вони, забувши про рибу, цілу ніч ловили зірки й закИдали ними все небо.

А перед світанком, коли горох закінчився, Ведмедик звісилося з містка й дістав із води два жовтогарячих кленових листки.

— Що може бути краще, ніж ловити на кленовий листок! — сказав він.

І вже було майже задрімав, як раптом хтось міцно схопився за гачок.

— Допоможи!.. — шепнув Їжачкові Ведмедик.

І вони, втомлені, сонні, удвох ледве витягли з води сонечко.

Воно обтрусилося, пройшлося по вузенькому містку й покотилося в поле.

Навкруги було тихо, добре, і останні листи, як маленькі кораблики, повільно плили по ріці...

 

 

Осіння казка

 

Із кожним днем усе пізніше світало, і ліс став таким прозорим, що здавалося: обнишпори його вздовж і впоперек — не знайдеш жодного листочка.

— Незабаром і наша береза облетить, — сказало Ведмедик. І показав лапою на самотню березу, що стояла посеред галявини.

— Облетить... — погодився Їжачок.

— Подують вітри, — продовжував Ведмедик, — і вона вся так і затруситься, а я буду в сні чути, як падає з неї останнє листя. А вранці прокинуся, вийду на ґанок, а вона — гола!

— Гола... — погодився Їжачок.

Вони сиділи на ґаночку Ведмедикового будиночка й дивилися на самотню березу посеред галявини.

— Ось якби на мені навесні виростало листя? — сказав Їжачок. — Я б восени сидів біля грубки, і воно б нізащо не облетіло.

— А яке б ти хотів листя? — запитав Ведмедик. — Березове чи ясенове?

— Як у клена. Тоді б я восени був рудий-рудий, і ти б мене прийняв за маленьке Лисеня. Ти б мені сказав: «Маленьке Лисеня, як поживає твоя мама?» А я б сказав: «Мою маму вбили мисливці, а я тепер живу в Їжачка. Приходь до нас у гості?» І ти прийшов би. «А де ж Їжачок?» — запитав би ти. А потім, нарешті, здогадався, і ми б довго сміялися, аж до весни...

— Ні, — сказав Ведмедик. — Краще, якби я не здогадався, а запитав: «А хіба Їжачок пішов по воду?» — «Ні!» — сказав би ти. «По дрова?» — «Ні!» — сказав би ти. «Може, він пішов до Ведмедика в гості?» І тут би ти кивнув. А я побажав би тобі спокійної ночі й побіг до себе, бо ти ж не знаєш, де я тепер ховаю ключ, і тобі довелося б сидіти на ґанку.

— Але ж я залишився б у себе вдома! — сказав Їжачок.

— То й що ж! — сказав Ведмедик. — Ти б сидів у себе вдома й думав: «Цікаво, Ведмедик прикидається чи справді не впізнав мене?» А я б тоді збігав додому, взяв маленьку баночку меду, повернувся до тебе й запитав: «А хіба Їжачок іще не повертався?» А ти б сказав...

— А я б сказав, що я і є Їжачок! — сказав Їжачок.

— Ні, — відповів Ведмедик. — Краще б ти нічого такого не казав. А сказав так...

І тут Ведмедик замовк, бо з берези посеред галявини раптом зірвалися одразу три листочки. Вони трохи покружляли в повітрі, а тоді м'яко опустилися в поруділу траву.

— Ні, краще б ти нічого такого не казав, — повторював Ведмедик. — А просто ми попили б із тобою чаю й лягли спати. І тоді б я у сні про все здогадався.

— А чому в сні?

— Найкращі думки до мене приходять у сні, — сказав Ведмедик. — Он бачиш: на березі залишилося дванадцять листочків. Вони вже ніколи не впадуть. Бо вчора вночі я в сні здогадався, що сьогодні зранку їх треба пришити до гілочки.

І пришив? — запитав Їжачок.

— Звичайно, — сказав Ведмедик. — Тією голкою, яку ти мені подарував торік.

 

 

Як Осликові приснився страшний сон

 

Дув осінній вітер. Зірки низько кружляли в небі, а одна холодна, синя зірка зачепилася за сосну й зупинилася якраз біля будиночка Ослика.

Ослик сидів за столом, поклавши голову на копитця, і дивився у вікно.

«Яка колюча зірка», — подумав він. І заснув. І одразу ж зірка опустилася до його віконця й сказала:

— Який дурний Ослик! Такий сірий, а іклів немає.

— Чого?

— Іклів! — сказала зірка. — У сірого кабана є ікла й у сірого вовка, а в тебе немає.

— А навіщо вони мені? — запитав Ослик.

— Якщо в тебе будуть ікла, — сказала зірка, — тебе всі стануть боятися.

І тут вона швидко замигала, і в Ослика за однією й за іншою щокою виросло по іклу.

— І пазурів нема, — зітхнула зірка. І зробила йому пазурі.

Потім Ослик опинився на вулиці й побачив Зайця.

— Пр-р-р-ривіт, Хвостику! — крикнув він. Але Заєць помчав з усіх ніг і зник за деревами.

«Чого це він мене злякався?» — подумав Ослик. І вирішив піти в гості до Ведмедика.

— Стук-стук-стук! — постукав Ослик у віконце.

— Хто там? — запитав Ведмедик.

— Це я, Ослик, — і сам здивувався своєму голосу.

— Хто? — перепитав Ведмедик.

— Я? Відкр-р-ривай!..

Ведмедик відчинив двері, позадкував і миттю зник за пічкою.

«Чого це він?» — знову подумав Ослик. Увійшов у дім і сів на табуретку.

— Чого тобі треба? — переляканим голосом запитав із-за печі Ведмедик.

— Чайку пр-р-рийшов попити, — прохрипів Ослик. «Дивний голос, одначе, в мене», — подумав він.

— Чаю немає! — скрикнув Ведмедик. — Чайник продірявився!

— Як пр-родірявився?! Я ж лише на тому тижні подар-рував тобі новий чайник!

— Нічого ти мені не дарував! Це Ослик подарував мені чайник!

— А я хто ж?

— Вовк!

— Я?!. Та ти що! Я люблю тр-р-равичку!

— Травичку? — висунувся із-за печі Ведмедик.

— Не вовк я! — сказав Ослик. І раптом ненавмисно клацнув зубами.

Він схопився за голову й... не знайшов своїх довгих пухнатих вух. Замість них стирчали якісь тверді, короткі вуха...

Він глянув на підлогу — і обімлів: із табуретки звішувалися пазуристі вовчі лапи...

— Не вовк я! — повторив Ослик, клацнувши зубами.

— Розповідай! — сказав Ведмедик, виходячи із-за печі. У лабетах у нього було поліно, а на голові — горщик із-під пряженого молока.

— Що це ти надумав?! — хотів скрикнути Ослик, але тільки хрипнуло загарчав: — Рррр!!!

Ведмедик стукнув його поліном і схопив коцюбу.

— Будеш прикидатися моїм другом Осликом? — кричав він. — Будеш?!

— Слово честі, не вовк я, — бурмотів Ослик, відступаючи за піч. — Я люблю травичку!

— Що?! Травичку?! Таких вовків не буває! — кричав Ведмедик. Він відчинив грубку й вихопив із вогню палаючу головешку.

І тут Ослик прокинувся...

Хтось стукав у двері, і так сильно, що аж стрибав гачок.

— Хто там? — тоненько запитав Ослик.

— Це я! — гукнув крізь двері Ведмедик. — Ти хіба спиш?

— Так, — сказав Ослик, відчиняючи. — Я бачив сон.

— І що?! — запитав Ведмедик, всідаючись на табуретці. — Цікавий?

— Страшний! Я був вовком, а ти мене лупцював коцюбою...

— Та ти б мені сказав, що ти — Ослик!

— Я казав, — зітхнув Ослик, — а ти однаково не вірив. Я казав, що навіть якщо я здаюся тобі вовком, то однаково люблю пасти травичку!

— І що?

— Не повірив...

— Наступного разу, — сказав Ведмедик, — ти мені скажи уві сні: «Ведмедику, а пам’ятаєш, як ми з тобою говорили?..» І я тобі повірю.

 

 

Довірливий Їжачок

 

Два дні сипав сніг, тоді розтанув, і полив дощ.

Ліс вимок до останньої осини. Лисиця — аж до кінчика хвоста, а старий Пугач три ночі нікуди не літав, сидів у своєму дуплі й печалився. «Ух!» — зітхав він.

І по всьому лісу лунало: «Ух-х-х!..»

А в домі Їжачка було тепло, потріскував у печі вогонь, а сам Їжачок сидів на підлозі біля грубки, покліпуючи, дивився на полум'я й радів.

— Як добре! Як тепло! Як дивно! — шепотів він. — У мене є дім із піччю!

«Дім із піччю! Дім із піччю! Дім із піччю!» — заспівав він і, пританцьовуючи, приніс іще дров і доклав їх у вогонь.

— Ха-ха! — реготнув Вогонь і облизнув дрова. — Сухі!

— Ще б пак! — сказав Їжачок.

— А багато в нас дров? — запитав Вогонь.

— На всю зиму вистачить!

— Ха-ха-ха-ха-ха! — зареготав Вогонь і заходився так танцювати, що аж Їжачок злякався, як би він не вискочив із грубки.

— Ти не пустуй! — сказав він Вогню. — Вискочиш! — І прикрив його дверцятами.

— Агов! — крикнув Вогонь крізь дверцята. — Ти чого мене замкнув? Краще поговоримо!

— Про що?

— Про що хочеш! — сказав Вогонь і просунув ніс у щілинку.

— Ото вже ні, ото вже ні! — сказав Їжачок і стукнув Вогонь по носу.

— Ах, ти б'єшся! — здійнявся Вогонь і загудів так, що Їжачок знову злякався.

Якийсь час вони мовчали.

Тоді Вогонь заспокоївся й жалібно сказав:

— Послухай, Їжачку, я зголоднів. Дай мені ще дров — у нас же їх багато.

— Ні, — сказав Їжачок, — не дам. У домі й так тепло.

— Тоді відчини дверцята й дозволь мені подивитися на тебе.

— Я дрімаю, — сказав Їжачок. — На мене зараз нецікаво дивитися.

— Ну ж бо! Я найдужче люблю дивитися на дрімаючих Їжачків.

— А чому ти любиш дивитися на дрімаючих?

— Дрімаючі Їжачки такі гарні, що на них важко надивитися.

— І якщо я відчиню грубку, ти будеш дивитись, а я буду дрімати?

— І ти будеш дрімати, і я буду дрімати, тільки я ще буду на тебе дивитися.

— Ти теж гарний, ¬— сказав Їжачок. — Я теж буду на тебе дивитися.

— Ні. Краще ти на мене не дивися, — сказав Вогонь, — а я буду на тебе дивитися, і гаряче дихати, і гладити тебе теплим подихом.

— Гаразд, — сказав Їжачок. — Тільки ти не вилазь із грубки.

Вогонь промовчав.

Тоді Їжачок відчинив дверцята грубки, притулився до дров і задрімав. Вогонь теж дрімав, і лише в темряві печі поблискували його злі очі.

— Вибач мене, будь ласка, Їжачку, — звернувся він до Їжачка трохи згодом, — але мені буде зовсім добре на тебе дивитись, якщо я буду ситий. Підкинь дров.

Їжачкові було так солодко біля грубки, що він підкинув трійко полінець і знову задрімав.

— У-у-у! — загудів Вогонь. — У-у-у! Який красивий Їжачок! Як він дрімає! — і із цими словами зістрибнув на підлогу й побіг по будинку.

Поповз дим. Їжачок захекався, розплющив очі й побачив, що Вогонь танцює по всій кімнаті.

— Горю! — закричав Їжачок і кинувся до дверей.

Але Вогонь уже танцював на порозі й не пускав його.

Їжачок схопив валянок і заходився бити Вогонь валянком.

— Залізай у грубку, старий ошуканцю! — кричав Їжачок.

Але Вогонь лише реготав у відповідь.

— Ах так! — крикнув Їжачок, розбив вікно, викотився на вулицю й зірвав зі свого будиночка дах.

Дощ лив щосили. Краплі затупотіли по підлозі й відтоптували Вогню руки, ноги, бороду, ніс.

«Плюсь-плюсь! Плюсь-плюсь!» — примовляли краплі, а Їжачок бив Вогонь мокрим валянком і нічого не примовляв — такий він був сердитий.

Коли Вогонь зі злим сичанням заховався назад у грубку, Їжачок накрив свій будиночок дахом, заклав дровами розбите вікно, сів біля грубки й засумував: у домі було холодно, вогко й пахло гаром.

— Який рудий, брехливий дідуган! — сказав Їжачок.

Вогонь нічого не відповів. Та й що було казати Вогню, якщо всі, крім довірливого Їжачка, знають, який він ошуканець.

 

 

* ПОРОСЯ В КОЛЮЧІЙ ШУБЦІ *

 

— Краще нікуди не полетимо, Їжачку. Краще завжди сидітимемо на нашому ґанку, а взимку — в будинку, а навесні — знову на ґанку, і влітку — теж.

— А в нашого ґанку будуть потихеньку відростати крила. І одного разу ми з тобою разом прокинемося високо над землею.

«Це хто там біжить унизу, такий темненький? — запитаєш ти. — А поруч — іще хтось?»

— Та це ми з тобою, — скажу я.

«Це наші тіні», — додаси ти.

 

 

Снігова квітка

 

— Гав! гав! гав! — гавкав собака.

Падав сніг — і дім, і бочка посеред двору, і собача будка, і сам собака були білі й пухнасті.

Пахло снігом і новорічною ялинкою, внесеною з морозу, і запах цей гірчив мандаринною шкоринкою.

— Гав! гав! гав! — знову загавкав собака.

«Він, певно, зачув мене», — подумав Їжачок і почав відповзати від будиночка лісника.

Йому було сумно самому йти через ліс, і він почав думати, як опівночі зустрінеться з Осликом і Ведмедиком на Великій галявині під блакитною ялинкою.

«Ми розвісимо сто рудих грибів-лисичок, — думав Їжачок, — і нам стане світло й весело. Може, прибіжать зайці, і тоді ми будемо водити хоровод. А якщо прийде Вовк, я його вколю голкою, Ведмедик стукне лапою, а Ослик копитцем».

А сніг усе падав і падав. І ліс був такий пухнастий, такий кошлатий і хутряний, що Їжачкові запраглося раптом зробити щось зовсім незвичайне: скажімо, піднятися на небо й принести зірку.

І він почав собі уявляти, як він із зіркою опускається на Велику галявину й дарує Осликові й Ведмедикові зірку.

«Візьміть, будь ласка», — мовить він. А Ведмедик відмахується лапами й каже: «Ні ж бо? У тебе лише одна...» І Ослик поруч киває — мовляв, звісно, що ні, у тебе самого всього одна! — а він все-таки змушує їх послухатися, взяти зірку, а сам знову біжить на небо.

«Я вам пришлю ще!» — кричить він. І коли вже піднімається зовсім високо, ледь-ледь чує зоддаля: «Не переймайся, Їжачку, нам вистачить однієї?..»

А він усе ж дістає другу й знову опускається на галявину — і всім весело, всі сміються й танцюють.

«І нам! І нам!» — кричать зайці.

Він дістає й ім. А для себе йому не треба. Він і так щасливий, що весело всім...

«Ось, — думав Їжачок, піднімаючись на величезний замет, — якби де-небудь росла квітка “УСІМ-УСІМ ДОБРЕ Й УСІМ-УСІМ ВЕСЕЛО”, я б розкопав сніг, дістав її приніс на середину Великої галявини. І зайцям, і Ведмедикові, й Ослику — усім-усім, хто б його побачив, одразу стало добре й весело!»

І тут, немов почувши його, стара пухната Ялина зняла білу шапку й сказала:

— Я знаю, де росте така квітка, Їжачку. За двісті сосон від мене, поза Кривим яром, біля зледенілого пня, є Незамерзаюче Джерело. Там, на самому дні, твоя квітка!

— Ти мені не приснилася, Ялино? — запитав Їжачок.

— Ні, — сказала Ялина й знову одягла шапку.

І Їжачок побіг, лічачи сосни, до Кривого яру, перебрався через нього, знайшов зледенілий пень і побачив Незамерзаюче Джерело.

Він нахилився над ним і скрикнув від подиву.

Зовсім близько, погойдуючи прозорими пелюстками, була чарівна квітка. Вона скидалася на фіалку чи пролісок, а може, просто на велику сніжинку, яка не тане у воді.

Їжачок простягнув лапу, але не дістав. Він хотів витягти квітку ціпком, але побоявся поранити.

«Я стрибну у воду, — вирішив Їжачок, — глибоко пірну й обережно візьму її лапами».

Він стрибнув, та коли розплющив під водою очі, не побачив квітки. «Де ж вона?» — подумав Їжачок. І виплив на берег.

На дні, як і раніше, погойдувалася дивовижна квітка.

— Як же це так!.. — заплакав Їжачок. І знову стрибнув у воду, але знову нічого не побачив.

Сім разів пірнав Їжачок у Незамерзаюче Джерело…

Замерзнувши до останньої голочки, він біг він через ліс додому.

«Як же це так? — схлипував він. — Як же це так?» І сам не знав, що на березі перетворюється на білу, як квітка, сніжинку.

І раптом Їжачок почув музику, побачив Велику галявину зі срібною ялинкою посередині, Ведмедика, Ослика й зайців, що водять хоровод.

«Тара-тара-там-та-та!..» — грала музика. Кружляв сніг, на м'яких лапах плавно ковзали зайці, і сотня рудих лампочок освітлювала це торжество.

— Ой! — вигукнув Ослик. — Яка дивна снігова квітка!

Усе закружляли навколо Їжачка й, посміхаючись, танцюючи, любуватися ним.

— Ой, як усім-усім добре й весело! — сказав Ведмедик. — Яка дивовижна квітка! Жаль тільки, що немає Їжачка...

«Я тут!» — хотів крикнути Їжачок.

Але він так замерз, що не міг вимовити ані слова.

 

 

Порося в колючій шубці

 

Була зима. Стояли такі морози, що Їжачок кілька днів не виходив зі свого будиночка, напалив у печі й дивився у вікно. Мороз прикрасив віконце різними візерунками, і Їжачкові час від часу доводилося залазити на підвіконня, й дихати, й терти лапою замерзле скло.

«Ось — казав він, знову побачивши ялинку, пеньок і галявину перед будинком. Над галявиною кружляли й то летіли кудись угору, то опускались аж до землі сніжинки.

Їжачок притулився носом до вікна, а одна Сніжинка сіла йому на носа потойбіч скла, підвелася на тоненьких ніжках і сказала:

— Це ти, Їжачку? Чому ти не виходиш із нами гратися?

— На вулиці холодно, — сказав Їжачок.

— Ні, — засміялася Сніжинка. — Нам анітрішки не холодно! Поглянь, як я літаю!

І вона злетіла з Їжачкового носа й закружляла над галявиною. «Бачиш? Бачиш?» — кричала вона, пролітаючи повз віконце. А Їжачок так притулив до скла, що ніс у нього розплющився й став схожий на поросячий п'ятачок; і Сніжинці здавалося, що це вже не Їжачок, а порося, яке вдягло колючу шубку, дивиться на неї з вікна.

— Поросятку! — гукнула вона. — Виходь із нами гуляти!

«Кого це вона кличе?» — подумав Їжачок і втиснувся в скло іще дужче, щоб подивитися, чи немає на призьбі поросяти.

А Сніжинка тепер уже твердо знала, що за віконцем сидить порося в колючій шубці.

— Поросятку! — ще голосніше крикнула вона. — У тебе ж є шубка. Виходь із нами гратися!

«Так, — подумав Їжачок. — Там, під віконцем, певно, сидить порося в шубці й не хоче гратися. Треба запросити його в дім і напоїти чаєм».

І він зліз із підвіконня, узув валянки й вибіг на ґанок.

— Поросятку? — гукнув він. — Ходи пити чай!

— Їжачку, — сказала Сніжинка, — порося щойно втекло. Пограйся ти з нами!

— Не можу. Холодно! — сказав Їжачок і пішов у дім.

Зачинивши двері, він залишив біля порога валянки, підкинув у грубку дров, знову вліз на підвіконня й притулився носом до скла.

— Поросятку — крикнула Сніжинка. — Ти повернулося? Виходь! Будемо гратися разом!

«Воно повернулося», — подумав Їжачок. Снову взув валянки й вибіг на ґанок. — Поросятку! — закричав він. — Поросятку-у-у!..

Вив вітер і весело кружляли сніжинки.

Так аж до самого вечора Їжачок усе бігав на ґанок і кликав порося, а повернувшись у дім, залазив на підвіконня й притулявся носом до скла.

Сніжинці було однаково, з ким гратися, і вона кликала порося в колючій шубці, коли Їжачок сидів на підвіконні, а тоді й самого Їжачка, коли він вибігав на ґанок.

А Їжачок, уже засинаючи, хвилювався, чи не замерзне такої морозяної ночі порося в колючій шубці.

 

 

Довгого зимового вечора

 

Ой, які замети намела хуртовина! Всі пеньки, всі купини засипав сніг. Сосни глухо скрипіли, розгойдувані вітром, і лише працьовитий дятел довбав і довбав десь угорі, наче хотів продовбати низькі хмари й побачити сонце...

Їжачок сидів у себе вдома біля грубки й уже не сподівався, що коли настане весна.

«Скоріше б, — думав Їжачок, — зажурчали струмки, заспівали птахи й перші мурахи побігли по доріжках!.. Тоді б я вийшов на галявину, крикнув на весь ліс, і Білка прибігла б до мене, а я б їй сказав: «Доброго дня, Білко! Ось і весна прийшла! Як тобі зимувалося?»

А Білка розпушила б свій хвіст, помахала ним приязно й відповіла: «Доброго дня, Їжачку! Чи здоровий ти?» І ми побігли б по всьому лісу й оглянули кожен пеньок, кожну ялинку, а тоді кинулися б протоптувати торішні стежки...

«Ти протоптуй по землі, — сказала б Білка, — а я — угорі!» І застрибала б по деревах...

А потім ми побачили б Ведмедика.

«О, це ти!» — гукнув би Ведмедик і почав би допомагати мені протоптувати стежки...

А потім ми покликали б Ослика. Адже без нього неможливо прокласти велику доріжку.

Ослик біг би першим, за ним — Ведмедик а вже за ними — я...

«Цок-цок-цок», — цокав би Ослик копитцями; «туп-туп-туп», — тупотів би Ведмедик; а я б за ними не встигав і просто котився.

«Ти псуєш доріжку! — крикнув би Ослик. — Ти всю її розколупав своїми голками!»

«Нічого! — посміхнувся б Ведмедик. — Я побіжу за Їжачком і буду втоптувати землю».

«Ні, ні, — сказав Ослик, — нехай краще Їжачок розпушує городи!»

І я качався б по землі й розпушувати городи, а Ослик із Ведмедиком — носили б воду...

«Тепер розпушіть мій!» — попросив би Бурундучок.

«І мій!» — сказала б Лісова Миша... І я б качався по всьому лісу й усім приносив користь.

А тепер ось доводиться сидіти біля грубки, — сумно зітхнув Їжачок, — і невідомо ще, коли настане весна...»

 

 

Як Ослик, Їжачок і Ведмедик зустрічали Новий рік

 

Весь передноворічний тиждень у полях лютувала хуртовина. У лісі снігу намело стільки що ні Їжачок, ні Ослик, ні Ведмедик весь тиждень не могли вийти з дому.

Перед Новим роком хуртовина затихла, і друзі зібралися в будиночку Їжачка.

— Ось що, — сказало Ведмедик, — у нас немає ялинки.

— Нема, — погодився Ослик.

— Не бачу, щоб вона в нас була, — сказав Їжачок. Він полюбляв висловлюватися хитромудро у святкові дні.

— Треба піти пошукати, — сказав Ведмедик.

— Де ж ми її зараз знайдемо? — здивувався Ослик. — У лісі темно...

— І замети он які!.. — зітхнув Їжачок.

— І все ж треба йти по ялинку, — сказав Ведмедик.

І всі троє вийшли з дому.

Хуртовина затихла, але хмари ще не розігнало, і жодної зірочки не було видно на небі.

— І місяця немає! — сказав Ослик. — Яка вже тут ялинка?!

— А на дотик? — сказало Ведмедик. І поповз по заметах.

Але й на дотик він нічого не знайшов. Траплялися лише великі ялини, та вони однаково не вмістилися б у Їжачків будиночок, а всі маленькі з головою засипало снігом.

Повернувшись до Їжачка, Ослик із Ведмедиком засумували.

— І який же це Новий рік!.. — зітхав Ведмедик.

«Це мовби яке-небудь осіннє свято, тоді ялинка, може, і не обов'язкова, — думав Ослик. — А взимку без ялинки — не можна».

Їжачок тим часом закип'ятив чайник і наливав чай у горнятка. Ведмедикові він поклав баночку з медом, а Осликові — тарілку з лопушками.

Про ялинку Їжачок не думав, але його засмучувало те, що півмісяця тому зламався його годинник-зозулька, а годинникар Дятел обіцяв, але так і не прилетів.

— А як ми знатимемо, коли буде дванадцята година? — запитав він у Ведмедика.

— Ми відчуємо! — сказав Ослик.

— Як же ми відчуємо? — здивувалося Ведмедик.

— Дуже просто, — сказав Ослик. — О дванадцятій нам буде вже рівно три години хотітися спати!

— Правильно! — зрадів Їжачок.

І, трохи подумавши, додав: — А щодо ялинки ви не переймайтеся. У куточку ми поставимо табуретку, я на неї стану, а ви на мене повісите іграшки.

— І чим не ялинка? — закричав Ведмедик.

Так вони й зробили.

У куточок поставили табуретку, на табуретку став Їжачок і розпушив голки.

— Іграшки — під ліжком, — сказав він.

Ослик із Ведмедиком дістали іграшки й повісили на верхні лапи Їжачкові по великій засушеній кульбабі, а на кожну голку — по маленької ялинової шишечці.

— Не забудьте лампочки! — сказав Їжачок.

І на груди йому повісили три гриби-лисички, і вони весело засвітилися — такі були руді.

— Ти не втомилася, Ялинко? — запитав Ведмедик, сідаючи й сьорбаючи з горнятка чай.

Їжачок стояв на табуретці, як справжня ялинка, і посміхався.

— Ні, — сказав Їжачок. — А котра зараз година?

Ослик дрімав.

— Без п'яти дванадцята! — сказав Ведмедик. — Як тільки Ослик засне, саме настане Новий рік.

— Тоді налий мені й собі журавлинного соку, — сказав Їжачок-Ялинка.

— Ти хочеш журавлинного соку? — спитав Ведмедик в Ослика. Ослик уже майже спав.

— Тепер мусить бити годинник, — пробурмотів він.

Їжачок акуратно, щоб не зіпсувати засушену кульбабу, взяв у праву лапу чашечку з журавлинним соком а нижньою, притоптуючи, почав відбивати годину.

— Бам! бам! бам! — приказував він.

— Уже три, — сказав Ведмедик. — Нумо тепер я бамкну!

Він тричі стукнув лапою об підлогу й теж сказав:

— Бам! бам! бам!.. Тепер твоя черга, Ослику!

Ослик тричі стукнув об підлогу копитцем, але нічого не сказав.

— Тепер знову я! — вигукнув Їжачок. І всі, затамувавши подих, вислухали останні: «Бам! бам! бам!»

— Ура! — загукав Ведмедик, і Ослик остаточно заснув.

Невдовзі заснув і Ведмедик.

Лише Їжачок стояв у куточку на табуретці й не знав, що йому робити. І він почав співати пісні, й співав їх аж до ранку, щоб не заснути й не зламати іграшки.

 

 

Як Ослик, Їжачок і Ведмедик писали один одному листа

 

Наступного дня після Нового року Їжачок отримав листа. Принесла його Білка, підсунула під двері й утекла.

«Дорогий Їжачку! — надряпав Ведмедик на шматочку берестини. — У мене за віконцем падає сніг. Сніжинки сідають на призьбу й розмовляють. Одна сніжинка мені сказала, що бачила тебе, але ти їй здався нудним. Начебто сидів ти на пеньку біля струмка сумний-сумний і про щось думав. Я теж багато думаю останнім часом. А думаю я про те, що незабаром весна, а в нас із тобою немає човна. Розтане сніг, навколо буде сама вода, і ми тривалий час не побачимося. Чи не про це й ти думав, дорогий Їжачку, сидячи на пеньку біля струмка? Я так і подумав, що про це.

Із любов’ю

В е д м е д и к»

Їжачок прочитав листа й задумався.

«Справді, — думав Їжачок, — скоро весна, а в нас немає човна»

Він дістав із шафи шматочок берестини, відшукав під ліжком вилинялу голку, присунув ближче гриба-лисичку, що слугував йому лампою, і взявся за листа.

«Дорогий Ослику! — надряпав Їжачок і кінчиком язика поторкав кінчик носа. — Я сиджу вдома, за вікном падає сніг, а скоро прийде весна».

Тут Їжачок трохи подумав і взявся дряпати далі:

«Навесні багато води, а в нас немає човна. Чи не про це ти зараз думаєш, Ослику?

Твій друг

Ї ж а ч о к»

Листа він віддав Снігурові, і Снігур, швидко долетівши до Осликового будиночку, вкинув його у кватирку.

Коли лист упав на стіл, Ослик обідав.

«Гм! — подумав Ослик, розглядаючи шматочок берестини. — Але ж це — лист!»

І взявся читати. Дочитавши до половини, він глянув у вікно й побачив, що в нього за віконцем теж падає сніг.

Тоді він прочитав другу половину й вирішив, що Їжачок має рацію.

«Але ж треба написати листа», — подумав він.

Дістав шматочок берестини й вуглинкою намалював на ньому човен, а внизу написав:

«Дорогий Ведмедику! Я сиджу за столом, а за вікном у мене падає сніг. Навесні цей сніг розтане, і буде дуже багато води. Якщо ми зараз не побудуємо човен, навесні ми не побачимось аж до літа. Чи не про це ти зараз думаєш, Ведмедику?

Із любов’ю

О с л и к».

Він віддав листа Омелюху й приліг після обіду відпочити.

Одержавши листа, Ведмедик розсердився.

«Як — скрикнув він. — Я лише про це й думаю. У мене навіть голова стала трішечки-трішечки більша!»

І на звороті Осликової берестини він ретельно надряпав:

«Дорогий Ослику! Я найперший подумав, що нам потрібен човен».

«Ні, — прийшла відповідь. — Це Їжачок подумав найперший»

А Їжачкові Ослик написав:

«Ти найперший подумав, що нам потрібен човен, а Ведмедик каже, що це він?»

«Я найперший подумав, — вирішив Їжачок, одержавши Осликового листа. — Адже якби я подумав не найперший, Ослик би мені про це не написав!» І він заходився дряпати листа Ведмедикові:

«Дорогий Ведмедику, — тихо надряпав він і поторкав кінчиком язика кінчик носа. — Я сиджу вдома, а за віконцем у мене падає сніг...»

Тут він трохи перепочив і заходився видряпувати далі:

«Я одержав твого листа, але я вже да-авно думаю, що нам потрібен човен. Чи не про це чи ти зараз думаєш, Ведмедику?

Із любов’ю

Ї ж а ч о к».

Одержавши Їжачкове послання, Ведмедик так засмутилося, що занедужав і прохворів усю зиму.

«Адже це я перший подумав? — шепотів він, коли йому ставало краще. І хапався за голову.

А навесні сніг розтав і в лісі було стільки води, що Ведмедик, Ослик і Їжачок не зустрічалися аж до літа.

 

 

Зимова казка

 

Зранку падав сніг. Ведмедик сидів на узліссі на пеньку, підвівши голову, і думав, і злизував сніжинки, що падали на носа.

Сніжинки падали солодкі, пухнасті, й перш ніж опуститися, ставали навшпиньки. Ой, як це було весело!

«Сьома», — прошептав Ведмедик і, намилувавшись усмак, облизав ніс.

Але сніжинки були зачаровані: вони не танули й продовжували залишатися такими ж пухнастими у Ведмедика в животі.

«Ой, привіт, люба! — сказали шість сніжинок своїй подрузі, коли вона опинилася поруч із ними. — У лісі так само безвітряно? Ведмедик і далі сидить на пеньку? Ой, який смішний Ведмедик!»

Ведмедик чув, що хтось у нього в животі розмовляє, але не звертав уваги.

А сніг усе падав і падав. Сніжинки все частіше опускалися Ведмедикові на носа, присідали й, посміхаючись, казали: «Привіт, Ведмедику!»

«Дуже радий, — казав Ведмедик. — Ви — шістдесят восьма». І облизувався.

До вечора він з'їв триста сніжинок, і йому стало так холодно, що він заледве дістався до барлогу й одразу заснув. І йому приснилося, що він — пухнаста, м'яка сніжинка... І що він опустився на ніс якомусь Ведмедикові й сказав: «Привіт, Ведмедику!» — а у відповідь почув: «Дуже радий, ви — триста двадцята...»

«Пам-па-ра-пам!» — заграла музика. І Ведмедик закружляв у солодкому, чарівному танці, і триста сніжинок закружляли разом із ним. Вони миготіли попереду, позаду, збоку й, коли він утомлювався, підхоплювали його, і він кружляв, кружляв, кружляв...

Усю зиму Ведмедик хворів. Ніс у нього був сухий і гарячий, а в животі танцювали сніжинки. І лише навесні, коли по всьому лісу задзвеніли краплі й прилетіли птахи, він розплющив очі й побачив на табуретці Їжачка. Їжачок посміхався й ворушив голками.

— Що ти тут робиш? — запитав Ведмедик.

— Чекаю, коли ти одужаєш, — відповів Їжачок.

— Довго?

— Усю зиму. Я щойно довідався, що ти об'ївся снігу — одразу перетягнув усі свої припаси до тебе...

— І всю зиму ти сидів біля мене на табуретці?

— Так, я напував тебе ялиновим відваром і прикладав до живота сушену травичку...

— Не пам'ятаю, — сказав Ведмедик.

— Іще б пак! — зітхнув Їжачок. — Ти всю зиму казав, що ти — сніжинка. Я так боявся, що ти розтанеш навесні...

 

 

* НЕЗВИЧАЙНА ВЕСНА *

 

— Якби до мене прийшла Вовчиця й сказала: Їжачку, хочеш, я тебе зроблю вовченям?» — я б їй сказав: «Ні!» А ти?

— Я б їй сказав: «Тільки спробуй!»

— А вона б сказала: «Погоджуйся, Ведмедику, ми з тобою разом будемо їсти коней!»

— А я б їй сказав: «А хто буде Ведмедиком?»

— А вона б сказала: «А Ведмедика не буде. Буде коричневе вовченя Тупотун».

— А хто буде Ведмедиком?!

— Я ж тобі кажу, — мовив Їжачок, — Ведмедика не буде: буде коричневе вовченя Тупотун.

— Відійди! — гаркнув Ведмедик. — Або я не знаю, що я з тобою зроблю.

— Та це ж не я — це ж Вовчиця, — сказав Їжачок.

— Однаково! — сказав Ведмедик.

І заплакав.

 

 

Незвичайна весна

 

Це була найбільш незвичайна весна з усіх, які пам'ятав Їжачок.

Розквітли дерева, зазеленіла травичка, і тисячі вимитих дощами птахів заспівали в лісі. Усе цвіло.

Спершу цвіли блакитні проліски. І доки вони цвіли, Їжачкові здавалося, ніби довкола його будинку — море, і що варто йому зійти з ґанку — і він одразу потоне. І тому він весь тиждень сидів на ґанку, пив чай і співав пісеньки.

Потім зацвіли кульбаби. Вони розгойдувалися на своїх тоненьких ніжках і були такі жовті, що, прокинувшись якось уранці й вибігши на ґанок, Їжачок подумав, що він опинився в жовтій-жовтій Африці.

«Не може такого бути! — подумав тоді Їжачок. — Бо якби це була Африка, я б обов'язково побачив Лева!»

І одразу прошмигнув у дім і зачинив двері, бо якраз навпроти ґанку сидів справжній Лев. У нього була зелена грива й тоненький зелений хвіст.

— Що ж це таке? — бурмотів Їжачок, розглядаючи Лева крізь замкову щілину.

А потім здогадався, що це старий пень випустив зелені пагони й розцвів за одну ніч.

— Усе цвіте! — виходячи на ґанок, заспівав Їжачок.

І взяв свою стару табуретку й поставив її в чан із водою.

А коли наступного ранку прокинувся, то побачив, що його стара табуретка зацвіла клейкими березовими листочками.

 

 

Весела казка

 

Якось Ослик повертався додому вночі. Світив місяць, і рівнина була вся в тумані, а зірки опустилися так низько, що на кожному кроці здригалися й дзвеніли в нього на вухах, як дзвіночки.

Було так добре, що Ослик заспівав сумну пісню.

— З-за тума-а-ану, — тягнув Ослик, — нічого не вии-и-идно...

А місяць спустився зовсім низько, і зірки розстелилися по траві й тепер дзвеніли вже під копитцями.

«Ой, як добре — думав Ослик. — Ось я йду... Ось місяць світить... Невже в таку ніч не спить Вовк?

Вовк, звичайно, не спав. Він сидів на пагорбі за Осликовим будиночком і думав: «Забарився десь мій сірий брат Ослик...»

Коли місяць, мов клоун, вискочив аж на вершечок неба, Ослик заспівав:

І коли я помру,
І коли я загину,
Мої вуха, мов папороть,
Проростуть із землі.

Він підходив до будинку й тепер уже не сумнівався, що Вовк не спить, що він десь поблизу й що між ними сьогодні відбудеться розмова.

— Ти втомився? — запитав Вовк.

— Так, трохи.

— То відпочинь. Втомлене осляче м'ясо не таке смачне.

Ослик опустив голову, і зірки, як дзвіночки, задзвеніли на кінчиках його вух.

«Бийте в місяць, як у бубон, — думав про себе Ослик, — трощіть вовків копитами, і тоді ваші вуха, як папороті, залишаться на землі».

— Ти вже відпочив? — запитав Вовк.

— У мене чогось затекла нога — сказав Ослик.

— Треба розтерти, — сказав Вовк. — Затерпле осляче м'ясо не таке смачне.

Він підійшов до Ослика й почав розтирати лапами його задню ногу.

— Тільки не здумай брикатися — сказав Вовк. — Як не цього разу, то наступного, але я тебе все одно з’їм.

«Бийте в місяць, як у бубон, — згадав Ослик. — Трощіть вовків копитами!..» Але не вдарив, ні, а просто засміявся. І всі зірки на небі тихо розсміялися разом із ним.

— Ти чого смієшся? — запитав Вовк.

— Мені лоскотно, — сказав Ослик.

— Потерпи трішки, — сказав Вовк. — Як твоя нога?

— Як дерев'яна!

— Скільки тобі років?! — запитав Вовк, продовжуючи працювати лабетами.

— 365 250 днів.

Вовк задумався.

— Це багато чи мало? — нарешті запитав він.

— Це близько мільйона, — сказав Ослик.

— І всі осли такі старі?

— У нашому переліску — так!

Вовк обійшов Ослика й глянув йому у вічі.

— А в інших перелісках?

— В інших, гадаю, молодші, — сказав Ослик.

— Наскільки?

— На 18 262 з половиною дні!

— Гм! — сказав Вовк. І пішов по білій рівнині, замітаючи, як двірник, зірки хвостом.

І коли я помру, — муркотів, лягаючи спати, Ослик, —
І коли я загину,
Мої вуха, як папороть,
Проростуть із землі!

 

 

Чорний вир

 

Жився-був Заєць у лісі й усього боявся. Боявся Вовка, боявся Лисиці, боявся Пугача. І навіть куща осіннього, коли з його осипалося листя, — боявся.

Прийшов Заєць до Чорного Виру.

— Чорний Вире, — каже, — я в тебе кинуся й потону: набридло мені всіх боятися!

— Не роби цього, Зайцю! Потонути завжди встигнеш. А ти краще йди собі й не бійся!

— Як це? — зачудувався Заєць.

— А так. Чого тобі боятися, якщо ти вже до мене приходив, потонути зважився? Іди — і не бійся!

Пішов Заєць по дорозі, зустрів Вовка.

— Ось кого я зараз з’їм! — зрадів Вовк.

А Заєць іде собі, посвистує.

— Ти чого мене не боїшся? Чого не тікаєш? — крикнув Вовк.

— А чого мені тебе боятися? — каже Заєць. — Я біля Чорного Виру був. Чого мені тебе, сірого, боятися?

Здивувався Вовк, підтиснув хвіст, задумався. Зустрів Заєць Лисицю.

— Ага-а-а!.. — засміялася Лисиця. — Смажена зайчатинка тупотить! Іди-но сюди, вухатенький, я тебе з’їм.

Але Заєць пройшов собі, навіть голови не повернув.

— Я біля Чорного Виру, — каже, — був, сірого Вовка не злякався, — то чого мені тебе, руда, боятися?..

Повечоріло.

Сидить Заєць на пеньку посеред галявини; прийшов до нього пішки поважний Пугач у хутряних чобітках.

— Сидиш? — запитав Пугач.

— Сиджу! — сказав Заєць.

— Не боїшся сидіти?

— Боявся б — не сидів.

— А чого такий поважний став? Чи осмілів раптом проти ночі?

— Я біля Чорного Виру був, сірого Вовка не злякався, повз Лисицю пройшов — не помітив, а про тебе, старий пташе, й думати не хочу.

— Ти йди з нашого лісу, Зайцю, — подумавши, сказав Пугач. — Дивлячись на тебе, всі зайці такими стануть.

— Не стануть, — сказав Заєць, — усі не стануть...

Прийшла осінь. Листя опадає...

Сидить Заєць під кущем, тремтить, а сам думає:

«Вовка сірого не боюся. Лисиці червоної — ані крапельки. Філіна мохноногого — й поготів, а ось коли листи шарудять і осипається — страшно мені...»

Прийшов до Чорного Виру, запитав:

— Чому, коли листи опадає, страшно мені?

— Це не листи сиплеться — це час шарудить, — сказав Чорний Вир, — а ми — слухаємо. Всім страшно.

Аж тут сніг випав. Заєць по снігу бігає, нікого не боїться.

 

 

Як Ослик із Ведмедиком перемогли Вовка

 

Коли Ослик із Ведмедиком прийшли на війну, вони почали думати, хто з них буде головним?

— Ти, — сказав Ослик.

— Ні, — сказав Ведмедик. — Ти!

— Чому я? — здивувався Ослик. — У тебе ікла, ти будеш гризти ворога...

— А в тебе вуха: ти почуєш, коли він прийде.

— Хто?

— Вовк.

— Але ж тоді треба буде тікати, — сказав Ослик.

— Ні ж бо! Саме тоді й почнеться війна, і ми підемо в атаку.

— Куди?

— В атаку. «Ура!» «Уперед!» В атаку.

— А-а-а...— сказав Ослик і присів на пеньок. У нього дуже боліли вуха, зв'язані під підборіддям.

— А чому вперед? — подумавши, запитав він. — Хіба не можна збоку?

— Збоку — краще, але вперед — вірніше!

— І коли ти на нього налетиш, ти його вкусиш, а я його вдарю ногою.

— Правильно, — сказало Ведмедик, зручніше влаштовуючись на травичці.

— А він вкусить тебе, — продовжував Ослик, — а я його знову вдарю ногою...

— Ні. Вкусить він тебе. А я його вб'ю.

— Але якщо він мене вкусить, він теж мене вб'є.

— Дрібниці! Я його вб'ю раніше, ніж ти вмреш.

— Але я не хочу вмирати! — сказав Ослик.

— Вовк теж не хоче, — сказав Ведмедик і сів.

— Ти гадаєш?

— Та звісно! Лягай спати.

Вони заснули на лісовій галявині, а в цей час Вовк думав так: «Якщо вони налетять на мене спереду — я вкушу Ведмедика, а Ослика брикну ногою; якщо ж збоку, то навпаки: Ослика я вкушу, а Ведмедика брикну. Але краще б укусити їх обох одразу»

Він заснув під ялинкою за десяток кроків від лісової галявини...

Коли зійшов місяць, Ослик прокинувся й розбудив Ведмедика.

— Вовк спить під ялинкою, — сказав він.

— Звідки ти знаєш?

— Я чую.

— А про що він думає?

— Ні про що, він спить.

— А-а-а... — сказав Ведмедик. — Тоді нападемо на нього іззаду.

У цей час Вовк прокинувся й подумав: «Ось я сплю, а на мене можуть напасти іззаду».

І повернувся до ялинки хвостом.

— Спить? — запитав Ведмедик.

Ослик кивнув, і вони почали підкрадатися до Вовка.

«Ведмедик укусить його, а я стукну по голові, — повторював Ослик. — Ведмедик укусить, а я стукну».

— Я вкушу, — шепнув Ведмедик, — а ти стукнеш!

— Угу!

І вони пліч-о-пліч підійшли до Вовка.

— Нумо! — шепнув Ослик.

— Ти перший, ти повинен його оглушити.

— Навіщо? Він і так спить.

— Але він прокинеться, коли я його вкушу.

— Отоді я його й стукну.

— Ні, — сказав Ведмедик. — Ти головний — ти повинен перший.

Ослик обережно стукнув Вовка по голові. Вовк заворочався й повернувся на інший бік.

— Ось і вбили, — сказав Ослик.

— Справді...

— А навіщо?..

— Якби не ми його, то він би нас!

— Ти гадаєш?

— Та звісно, — сказав Ведмедик, — він би неодмінно нас з'їв.

— А якби не з'їв?

— А що б він із тобою робив?

— Не знаю, — сказав Ослик.

Вони поверталися з війни в досвітніх сутінках, коли рясна лісова роса лизала їм ноги.

«А Вовк лежить під ялинкою, — думав Ослик, — геть убитий».

— Навіщо? — сказав він. — Краще було сидіти вдома.

— Ти ж на війні, — сказав Ведмедик...

 

 

Стародавня французька пісенька

 

Лісова галявина, мов парним молоком, була ущент залита місячним світлом. Біля місяця, як гнилиці коло старого пня, ворушилися зірки.

Заєць сидів посеред галявини й був увесь блакитний.

Заєць грав на сопілці стародавню французьку пісеньку.

«Ля-ля! Ля-ля!» — муркотала сопілка. І старий облізлий Пугач посміхався.

Пугачеві було сто років, а може, й більше, але тепер він згадував різні країни й посміхався.

«Як це було давно, — думав Пугач. — Так само світив місяць, так само сидів посеред галявини Заєць, так само падали зірки й грала сопілка. Потім здійнявся туман. Заєць зник, а сопілка грала...»

«Грай, грай, сопілко! — думав Пугач. — Я б з'їв твого Зайця, але в мене осипалося пір'я... А крім того — однаково прийде інший Заєць, сяде посеред галявини й заграє на скрипці».

Так думав Пугач, який замолоду жив у Франції, забив півтори тисячі зайців і зібрав найкращу у світі колекцію заячих сопілок, скрипок і барабанів.

«І хто їх тягне за вуха? — знову подумав про зайців Пугач. — Хто їх витягає на відкриті місячні галявини, хто їх змушує ночами не спати — репетирувати, щоб потім п'ять хвилин грати серед лісової тиші?»

«Ля-ля! Лю-лю!» — співала сопілка. І Заєць став таким блакитним, що в нього аж попрозорішали вуха. Йому було так добре, що він весь хотів стати прозорим, як місячне світло; щоб його зовсім не було; щоби був лише місяць, який грає на сопілці.

«Одначе, — думав Пугач, — цього Зайця не швидко з'їдять. Я його майже не бачу. Певно, багато він репетирував, якщо може так поринути в сопілку, що з неї стирчать лише його вуха. Певно...»

Пугач заплющив очі, а коли за мить розплющив їх, Зайця вже не було.

Тисячі місячних зайців стрибали по галявині, й у кожного з них у прозорій лапі була сопілка, скрипка або барабан із колекції Пугача.

«Ля-ля! Ля-ля!»

«Пі-пі-пі-пі!»

«Бам-бам!» — співали сопілки й скрипки, били барабани.

І кожен прозорий Заєць на своєму прозорому інструменті грав старому Пугачеві стародавню французьку пісеньку.

 

 

Як Ослик шив шубу

 

Коли настала зима, Ослик вирішив пошити собі шубу.

«Це буде дивовижна шуба, — думав він, — тепла й пухнаста. Вона повинна бути легкою, але обов'язково з чотирма кишенями: у кишенях я буду гріти копита. Комір має бути широкий, як шалик: я заправлятиму за нього вуха. Коли в мене буде шуба, я увійду в ліс, і ніхто мене не впізнає.

«Хто це, — крикне Ворона, — такий кошлатий?» — «Це Ізюбр!» — скаже Білка. «Це ПТИ-ПТИ-АУРАНҐ!» — скаже Пугач. «Це мій друг Ослик!» — гукне Ведмедик, і засміється, і покотиться по снігу, і теж стане несхожим; а я його назву УУР-РУ-ОНҐОМ, і ніхто не повірить, лише він і я...

Добре б пошити шубу не з хутра, а з нічого. Щоб вона була нічия: ні боброва, ні соболина, ні біляча — просто шуба. І тоді я грітимусь у нічиїй шубі, і ніхто не буде ходити голий. А Вовк скаже: «У кого нічия шуба — той нічий». І ніхто не буде казати, що я Ослик: я буду — НІХТО В НІЧИЇЙ ШУБІ. Тоді до мене прийде Лисиця і скаже: «Послухай, НІХТО В НІЧИЇЙ ШУБІ, а ти хто?» — «Ніхто» — «А в чиїй ти шубі?» — «У нічиїй». — «Тоді ти — НІХТО В НІЧИЇЙ ШУБІ», — скаже Лисиця. А я посміюся, бо ж я таки знатиму, що я — Ослик.

А коли настане весна, я піду на Північ. А коли й на Півночі настане весна, я піду на Північний полюс — там-бо ніколи не буває весни...

Треба пошити шубу із хмар. А зірочки взяти замість ґудзиків. І там, де темно між хмарами, будуть кишені. І коли я туди буду класти копита, я буду летіти, а в теплу погоду ходити по землі.

Добре б таку шубу пошити вже тепер, зараз-таки. Залізти на сосну й покласти копита в кишені. І полетіти... А потім, може, піти по землі... Ось хоч би й на цю сосну».

І Ослик поліз на стару сосну, і заліз аж на вершечок, і склав копита в кишені, й полетів...

І одразу став — НІХТО В НІЧИЇЙ ШУБІ.

 

 

А чи справді ми будемо завжди?

 

«Невже все так швидко закінчується? — подумав Ослик. — Невже закінчиться літо, помре Ведмедик і настане зима? Чому це не може бути вічно: я, літо й Ведмедик?

Літо помре першим, літо вже помирає. Літо у щось вірить, тому вмирає так сміло. Літові анітрішки себе не жаль — воно щось знає. Воно знає, що воно буде знову! Воно помре зовсім ненадовго, а потім знову народиться. І знову помре... Воно звикло. Добре було б, якби я звик помирати й народжуватися. Як це сумно і як весело!..»

Ведмедик шурхнув опалим листям.

— Про що ти думаєш? — запитав він.

— Я?.. Лежи, лежи, — сказав Ослик.

Тепер він почав згадувати, як вони зустрілися, як під проливним дощем пробігли крізь весь ліс, як сіли відпочити і як Ведмедик тоді сказав:

— А чи справді ми будемо завжди?

— Справді.

— І справді ми ніколи не розстанемося?

— Звичайно.

— І справді ніколи не буде так, щоб нам треба було розставатися?

— Так не може бути!

А тепер Ведмедик лежав на опалому листі з перев'язаною головою, і кров виступила на пов'язці.

«Як же це так? — думав Ослик. — Як же це так, що якийсь дуб розбив Ведмедикові голову? Як же це так, що він упав саме тоді, коли ми проходили під ним?..»

Прилетів Лелека.

— Краще?.. — запитав він.

Ослик похитав головою.

— Як сумно! — зітхнув Лелека й погладив Ведмедика крилом.

Ослик знову задумався. Тепер він думав про те, як поховати Ведмедика, щоб він повернувся, як літо. «Я поховаю його на високих-високих горах, — вирішив він, — так, щоб навколо було багато сонця, а внизу текла річка. Я поливатиму його свіжою водою й щодня розпушуватиму землю. І тоді він виросте. А якщо я помру, він буде робити так само, — і ми не помремо ніколи...»

— Послухай, — сказав він Ведмедикові, — ти не бійся. Ти навесні виростеш знову.

— Як деревце?

— Так. Я тебе буду щодня поливати. І розпушувати землю.

— А ти не забудеш?

— Ні!

— Не забудь, — попросив Ведмедик.

Він лежав із заплющеними очима, і якби ледь-ледь не здригалися ніздрі, можна було б подумати, що він зовсім помер.

Тепер Ослик не боявся. Він знав: поховати — це значить посадити, як деревце.

 

— З тобою й порозмовляти не можна, — сказав Їжачок.

Ведмедик мовчав.

— Чого ж ти мовчиш?

Ведмедик не відповів.

Він сидів на ґаночку й гірко плакав.

— Дурний ти: ми ж із тобою   р о з м о в л я є м о,  — сказав Їжачок.

— А хто буде Ведмедиком? — схлипуючи, запитав Ведмедик.

 


© ae-lib.org.ua, 2007.