Григорій Косинка ФАВСТ Оповідання -------------------------------------- Коли догорятиме у вiках остання зоря — горiтиме моя мисль i страждання, а на чорнiй смузi неба кривавими лiтерами спалахнуть пророчi Франковi слова: Народе мiй, замучений, розбитий, Мов паралiтик той на роздорiжжу. Людським презирством, нiби струпом, вкритий!.. В iменi твоєму, Фавсте з Подiлля, я пишу цi рядки. Хай наступнi поколiння згадають твоє iм'я велике, хай на колiна стануть перед стражданнями твоїми. Дорогий менi, до болю рiдний Фавсте. Ти не знаєш, зрозумiла рiч, таких слiв страшних, як "Народна трагедiя" — чужi й не зрозумiлi тобi слова цi. Ти — до примiтиву простий. Адже перед своєю смертю — короткою i страшною — ти зумiв тiльки намалювати в камерi ч. 12 маленьку труну з хрестиком i видряпати пiд тiєю труною нiгтем на стiнi своє iм'я i прiзвище: "Прокiп Конюшина". Оце i все. ...Тодi саме Рiздвянi ночi клепав мороз, коли до нашої камери перевели iз/ тюремної "секретки" Конюшину: з обличчя був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрiв. Губи Конюшини спухли, вiн ловив i ковтав тепле й важке повiтря камери, а сам робив тремтячими руками якiсь дивнi рухи, нiби збирався шугнути в якусь безодню... Махлаюватий селюк, вiн пiдозрiло оглядав усiх присутнiх, до всiх ласкаво усмiхався, шептав щось, а далi несподiвано сiв на краєчок нар i голосно, пiд регiт присутнiх заявив: — Диви, от iсторiя... I тут люди є. Камера, повторюю, зустрiла слова Конюшини смiхом: уперше, вирiшили всi. довелося людинi познайомитися з тюрмою. Офiцер Клєнцов, що любив був залякувати таких новакiв, пильно оглянув Конюшину з усiх бокiв, iронiчно скривив рота i суворо, допитливо звернувся до Конюшини: — Бандит?.. Конюшина мовчав. Тодi офiцер, не стримуючи бiльше смiху, сказав до всiх присутнiх у камерi: — Фауста привели. Посидим больше — Гете увидим... А все-таки, парнишка, за какие греки тебя в нашу камеру пригнали, а? Конюшина не поспiшав вiдповiдати, вiн звiв стомленi очi на згорбленого Клєнцова, на всiх i несподiвано запитав офiцера з ноткою злоби: — Хiба тобi не однаково? З кутка, недалеко вiкна, пролунав хриплий бас: — Правильно. Молодець, Фавст. Так i треба одказувати... Вiн же тебе не питає, чого ти погони згубив? — визвiрився до Клєнцова той-таки хриплий голос з кутка. Клєнцов в'їдливо огризнувся, але його нiхто не пiдтримав. Правда, усiм до вподоби було нове прiзвище, що його дав Конюшинi Клєнцов: "Фавст". То нiчого, що сам Конюшина не розумiв, до чого воно — прiзвище таке. Про великого Гете вiн теж уперше чув у камерi. Фавст з Подiлля не знав ще, чи смiються тут з його махлаюватости i вбогости, чи таки пiдтримують проти Клєнцова, — тодi ще раз обвiв усiх своїми великими сiрими очима — побачив глузливу посмiшку на вустах Клєнцова, але все-таки вирiшив чомусь, що таки пiдтримують його, Фавста з Подiлля. Урочисто витяг з кишенi засмальцьованого кисета, поклав його на бiлi, латками вкритi штани, добродушно засмiявся. — Курiть, хай дома не журяться, — сказав вiн. — Добре тут у вас, ая... Так добре, що й сказати не можу: тепло, затишно, а головне — люди є... Там, де був я... I вiн раптом замовк. — Довiку б гадам таке добро! — вихопився з кутка той-таки голос, що пiдтримав Конюшину проти Клєнцова. Фавст здивовано пiдвiв очi: чи не сказав вiн якоїсь дурницi? Здається, що — нi, але краще йому не цвенькати, бо тюрма — сам знає — не любить дуже балакучих... Тодi. здалека, з характерною i притаманною лише селянам дипломатiєю почав був виправдовуватися: — Ая. У вас, кажу. тому добре, що — тепло, нари є... — ...С-сш. Як вiн менi болить. Проклятий, як вiн менi болить. Пся крев, пся мать, занiмiй. По камерi бiгав у валянках невiдомий Фавстовi чоловiк, з походження i вимови, видно було, поляк, i все лаяв свої зуби, спльовуючи раз у раз рiденьку слину з рота. Коли пан Яцькiвський — так звали його — зупинився навпроти Фавста й попросив скрутити йому цигарку, то Фавст щиро почав йому раяти: — Ая. зуби? Знаю. Це якби самогон — первак, а тодi намочити махорки з папороттю й закласти на той пеньок — повiрте, одразу занiмiє. Я знаю. Яцькiвський образився: — Цо? Занiмiє? Ти краще, хлопе, порай це своєму батьковi, розумiєш? Маєш його? Занiмiє. Але Конюшина не бачив, здавалося, нiчого образливого: порада була як порада. Йому навiть зробилося трохи смiшно, що такий плюгавий панок у валянках, а диви — настовбурчився, розсердився i гасає по камерi з кутка в куток, Знизавши плечима, Конюшина мимоволi задивився на цього гоноровитого пана. А треба знати, що пан Яцькiвський був iз своїм гонором за втiху для цiлої камери: конфедератка, австрiйська шинеля з бiлими орлами, бундючнi вуса, а вже гонору того, то тiльки в'їдливий Клєнцов мiг його збити, жартуючи: — У пана Яцькiвського, — казав вiн серйозно, — воша теж дурно не лiзе. Чому, поспитаєте? Вона завжди шукає iсторичнi межi, що їх позбулися поляки... Яцькiвський, зрозумiла рiч, люто лаявся на такi слова, але хiба можна зупинити Клєнцова? — ...пан Яцькiвський, — не звертаючи на лайку, говорив Клєнцов, — найбiльше тужить i журиться за блискучим минулим Степана Баторiя... А щодо вошей, то я на власнi вуха чув, як вiн запитував одну бльондинку: з якого воєводства, панi? З Бельведеру?.. Це, повторюю, було мiж iншим, побутова дрiбничка, не варта серйозної уваги, бо сварилися ми день у день разiв п'ять-шiсть, коли говорили на такi гострi теми. Я занотовую цю дрiбничку тому, щоб колись намалювати образ Клєнцова як носiя великодержавного шовiнiзму. Пiзнiше, коли Фавст спав поруч мене, йому на свiтанку, — розповiдав, — снилися сади у бiлому цвiту i зелене Подiлля... — Весна, — казав, — часто сниться менi. Ми тлумачили тi сни його так, що швидко Фавстовi ходити за плугом, швидко йому боронити поле, бо коли сниться тобi щось зелене, то рiч ясна — жити будеш. I село, казав, снилося: тлiло в диму, намiткою бiлою з вишневого цвiту вкривалося, а коли додивлятися до тiєї намiтки, то пахла йому рiлля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торiшнiм гноєм, i птиця у високому небi кричала. — Такий сон, — говорив менi Фавст, — що вiн має визначати?.. Я пам'ятаю, не вiдповiв тодi Фавстовi, бо з цiкавiстю прислухався до розмови Маламета з паном Яцькiвським: — У тибє болит зуб, — говорив Маламет. — Я ничево, не протестую... Пусть, у каждого своя болезнь. Но когда в меня острый колит, когда с меня кровь капает, когда... й ты ругаешь. Я, как я должен?.. — Кумедiя, їй-богу, — щиро, по-селянському сказав менi Фавст. — Менi такий сон миленький наснився, а вони — за парашу гризуться... — ...поднимайсь. У глухих коридорах свистять вартовi, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук благословляє матюком Христа i нас усiх... Заспана камера встає, кидає жужмом постiль по кутках i, прокашлюючись, стає по-вiйськовому у двi лави, був такий звичай — висотати з арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський. Декiлька слiв про Конончука. Це — темне i вбоге село, село, яке пiдписує собi акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пiзнiше, в тюрмi, падає додолу на колiна, коли побачить кришку хлiба; нужа на такому Конончуковi така велика i плiдна, що здається iнодi, нiби його тiло навмисне засiяно висiвками — вошами; тiло, схоже на рябе мило... Коли пройде вранiшня повiрка — завжди коротка i занадто вже дiлова, — Конончук сiдає, як каже Клєнцов, "читати газету": "бльондинки" впилися йому в тiло, i треба довго шарувати Конончуковi свої гiстки товстою, мужицькою сорочкою, щоб примусити тих "бльондинок" падати й сипатися на помiст... Висiвки сиплються — така нужа! Обличчя у Фавста кривиться, мов у дитини, — вiн от-от, здається, розплачеться; важко зiтхає, журно хитає головою i, допомагаючи Конончуковi, бере одну "бльондинку" за лапки, кладе її на помiст i дико б'є черевиком... — Отак її треба! — приказує Фавст. — Ех, Конончук, Конончук! Твоя "бльондинка", видно, не з Бельведеру? Бачиш, вона не ляскає пiд черевиком, як пана Яцькiвського воша. То воша, можна сказати, iнтелiгентна, панська воша... Правда, господин поручик? Пiсля такої реплiки, а головне — такого безцеремонного i рiзкого запитання з боку Фавста до Клєнцова у мене великий сумнiв, що Фавст — незрячий гречкосiй... Хто вiн такий? Мотив цей розробити. Клєнцов польською мовою (вiн сидiв у польських тюрмах, де дають з патронату бiлий хлiб, вряди-годи масло, каву, а книжок — професорська, мовляв, бiблiотека) гне матюки i пильно, з ненавистю й пiдозрою дивиться у вiчi Фавстовi. — Жаль-жаль. — говорить Клєнцов, — що тебе не посадовили до блатних... Жаль, там би одразу бандитський дух вивiявся... Фавст щиро смiється. — Що менi блатнi, — каже вiн, — адже там скрiзь — ми, а не ви... Офiцера зустрiти, та ще й офiцера з лейбиком — другий табак, Клєнцов. Справдi, як вони, варвари, тримають вас нєвинно п'ятий мiсяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, ая... ...Хто такий Фавст? У мене бiльше нiяких сумнiвiв, що це не такий уже звичайний собi дядюшка з далекого Подiлля. На цьому мiсцi межи Фавстом i Клєнцовим. як пишуть деякi галичани, завжди розпочинається лайка, але сьогоднi обiйшлися обидва без неї; правда, Клєнцов устиг все-таки огризнутися: — Пять месяцев, господин Фауст. еще не трепка, а ты... ты определенно пойдешь в земельний комитет спасать самостийную... — Сволоч ти! — коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вiчно заляканий карцерами й карами староста зупинив короткою лайкою обох i, обвiвши очима по всiх кутках камери, наказав ставати в ряди — у двi лави: надходила чергова вiзитацiя тюремного начальства — повiрка по-старому й по-новому. Ще далеко до камери було чути дзвiн острогiв — дзiнь, дзiнь... Блискучi кавалерiйськi остроги носив, як вiдомо було нам, начальник корпусу № 6 — прищуватий, синьо-гнiдий якийся на виду, цинiчно-нахабний — Бейзер (євреї-арештанти дали йому прiзвисько — Злий Собака); вiн завжди, коли тiльки одвiдував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахмiття — кривив з огидою обличчя так, нiби вiн побачив кубло гадiв, а не постiль Конончукову. Спльовував на долiвку, хоч нам за iнструкцiєю категорично було заборонено плювати на пiдлогу. Бейзер переводив свої сухi, зеленкуватi очi. схожi трохи на баранячi, на Фавста — вiн раз у раз робив Фавстовi якесь запитання, не було того дня, щоб вiн поминув його в ряду, не поспитавши: — В чем обвиняют тебя?.. Ми всi з великим напруженням чекали на цю вiдповiдь: цiкаво, за яку провину посадовили цього таємничого Фавста? Висидiти три мiсяцi в "секретцi", знали ми, не всякий зможе... А сам Конюшина Прокiп удавав з себе — не було нiякого сумнiву — наївного селюка з Подiлля. Пильно дивилися — разом з Бейзером — у сiрi, гранiтнi Фавстовi очi — там глибоко-глибоко заховано було ненависть i зневагу не тiльки до Бейзера, а до всiх нас; ненависть iнодi iскрами вигравала на чоловiчках, — тодi у Фавста тремтiли з обурення руки, але вiн завжди умiв стримувати свої чуття — вiн спокiйно, навiть занадто вже спокiйно, вiдповiдав запитанням: — За що? Ая. повстання. Така вiдповiдь нервувала Бейзера, — вiн не мiг стримати свого гнiву, вiн висмикував з чорної — офiцерського сукна — шинелi руку i, тупаючи ногою, вимахував тiєю рукою так, нiби намагався на всю силу вдарити Фавста в обличчя... — Бандит, бога твою мать. а? — оскаженiло вигукував Бейзер. Ми. арештанти, найбiльше боялися цiєї хвилини сказу: ми були глибоко переконанi, що Фавст, хоч i виснажений до краю. вiдповiв би на удар, бiльше того. вiн готовий був перекусити горлянку... Фавст мовчав. Вiн тiльки скалив свої здоровi, бiлi й рiвнi зуби. а злоба, рiзко пiдкреслена на його мужицькому обличчi, спадала аж на сухi, колись соковитi губи — застигала там. здавалось, разом iз слиною. Вiн ковтав її, криво усмiхався, а сам дивився на пiдлогу. Бейзер залишив на хвилину Фавста; вiн суворо, допитливо. нiби справдi вiд нього так багато залежнi були ми, оглядав кожного. Клєнцов, радiючи, очевидно, що Фавстовi була така "баня", розсмiявся, але Бейзер помiтив таку несподiвану радiсть: — Эй, ты... как тебя? Чего ржешь, чему ты радуешься?.. Клєнцов вирiвнявся i, зцiпивши зуби на образливе "ти", промовив зозла: — Арестант — тоже человек. Да. — Сутки карцера, — глухо наказав Бейзер, i Клєнцова без курива i без хлiба повели кудись з камери. А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста: — Где твоя нара? — запитав. — Третя. Начальник корпусу пильно обдивився з усiх бокiв Фавстове лiжко, торбу, рушника, вишитого з .ключем журавлиним... Уже хотiв був рушати з камери, як раптом уклякнув i читав видряпане: "Прокiп Конюшина", а внизу — "Христос Воскресе, Галю..." — "Христос Воскресе" — тоже твоє? — запитав з iронiєю Бейзер. — У мене Вiн не воскресне... Чого тобi треба? — була Фавстова вiдповiдь. — Троє суток карцера... без хлеба, кровать привин-тить. — Бейзер скаженiв. — Кто бросил окурок? — гукав вiн на всю камеру. — Чашки, стекло, ложки, ножи... проверить. отобрать... На три дня поднять в камере нары, староста. — Слушаюсь. Додати деякi деталi... — Камеру лишить на неделю передач й... забыл, за окурок — сутки карцера. За... протест и бандитизм. Реплiка якогось копiйчаного меншовика або укапiста: — Ведь были же когда-то тюрьмы, сидели, живые ведь люди... За дверима нашої камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвiн на острогах начальника корпусу №6 — Бейзера. Старий карцер, де сидiв був Фавст, бачив i чув у своїх кам'яних шорах багато трагедiй: там божеволiли, там вiшалися, розбивали голови об стiну — всього було, все бачив i чув старий карцер. Аж позеленiв од цвiлi, од вiку свого давнього i слiз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозумiло, вона трохи пiдмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому. Фавст розповiдав свою iсторiю немудру так: — Коли мене Бейзер, — каже вiн, — кинув був до цiєї ями, цвiллю вкритої, я хотiв просити його, щоб одразу взяли мене на розстрiл... Це була не секретка, нi. Подумай, яки менi рацiя гнити на пнi, коли я знаю свiй кiнець краще за Бейзера? Я загнув йому матюка у вiчко, i, повiриш, трохи полегшало... матюкнувся я не тому, що люблю лайку, нi, зо мною трапилося щось таке незрозумiле, що й досi не можу з'ясувати собi. Горiла голова, а тюрма, — уяви собi, наша велика тюрма виломлюється з грунтом i летить високо-високо понад борами... I добре пам'ятаю мою суперечку з Бейзером: "Брешеш, — нiби кажу йому, — хай скрiзь — тюрма, хай скрiзь карцер i кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з грунту, летить". I знаєш, я вперше почав тодi так смiятися. Менi стало раптом страшно: що зробили з мене за сiм мiсяцiв? Той дурень даремне фавста згадував i легенди — я живий ще, хоч моя iсторiя варта теж легенди. ...Знаю, менi вже не жити, нема менi повороту до життя, кров'ю харкаю... Дивно, один поет — цiлком хворий, на мою думку, — написав два рядки у карцерi: "Слiпе село лютує, А Україна кров'ю харка." Слiпе село... Тут, у карцерi, засмiявся я на слова слiдчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого? Фавст притулився щокою до холодної стiни i тихо шептав: "У моєї рiдної сестри, чуєте?.." Далi вирiвнявся i цитував собi з якогось фiлософа: "панувати над рабами, обернути кожного на автомат — такий здебiльшого, намiр у деспотiв"... — ...Так знайте, — говорив до стiни далi — Прокiп Конюшина нiколи не буде зрадником. Я загину, сотнi й тисячi таких, як я. але нiколи, нiколи не продаватиму сестри своєї. I нiкого не продаватиму. Юдою не буду. Фавст плакав... Йому все ще. здавалося, стояв образ слiдчого Однорогова, говорив нiби до нього: — Каже менi Однорогов: "Ты, Конюшина, трудового присхождения, ты — бедняк, ты получил образование, ты. наконец, не Грицько или Омелько какой-то.. Но почему, почему, из каких побуждений ты примкнул к преступному обществу самостийников? Почему принял участие в восстании?" Конюшина вiдповiв: — Ая... Пiшов, не можна не йти. бо коли пiдпалити хату Грицьковi та Омельковi, то вони лише тодi за вила i гiднiсть свою згадають, ая... менi ж, самi казали, людинi свiдомiй, треба свiдомо i прямо у вiчi вороговi дивитися... Так йому нiбито сказав був Фавст, а вiн на це усмiхнувся, дав гарну папiросу: — Кури, мовляв, Конюшина, нашi, а скажи нам, де подiлися вашi, де були бандити? Перехилив Однорогов через стiл голову i. трохи заспаний, процiдив крiзь зуби: — Пойдьош на шльопку, милок! Герой! Замахнувся i на всю руку вдарив по зубах. Фавст, пам'ятає, до кровi, до кiстки прокусив йому руку ту — тiльки прикладами врятували життя Однорогову, занапастивши Фавстове: його тримали пiсля цiєї iсторiї три мiсяцi в так званому секретному пiдвiддiлi. ...Днi текли. Конюшина почав кашляти кров'ю — тодi перевели до загальної тюрми, до камери № 12. — Дзинь-бом, дзинь-бом... (подати уривки з пiснi, настрiй) — Слухай, — каже менi Фавст, — вони спiвають цiєї пiснi так, як смуток власний п'ють... Правда ж? А менi, здається, нема чого сумувати: справдi я пережив був таку велику радiсть i захоплення, що й досi обертом голова йде, як згадаю минулеє.. Кiнь був у мене — Iскра, а коли виїздила наша сотня з лiсу — у гривах кiнських пiснi цвiли, зеленi бори дороги нам стелили, i ми були самi. як бiр, зеленi — такi молодi й завзятi... На команду: "Кiннота, на конi!" — вихором злiтали, острогами дзвонили i стременами бряжчали, аж пiдкови цокотiли в коней — мчали так степами українськими; а поруч — бiр, бором — нiч з вогнями йде: тодi горiлiї бори... I знову спiвали старої тюремної пiснi: Слышно там идут... Где-то кого-то на каторгу ведут. — Не спiвайте! Не зацвiтуть, нiколи вже не зацвiтуть пiснi на гривi мого коня! А я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в iм'я наступних поколiнь. Пiдiйшов до дверей, довго читав видряпане нiгтем: "Тут була остання нiч... Ми загинули за волю свого народу; той, хто одвiдає цю камеру, хай згадає нас... Земля українська кров'ю окроплена, дiти цiєї землi гниють по тюрмах слов'янських народiв, бо самi вони — гнiй i труп... Люди без волi, без бажання навiть..." Далi все було засмальцьоване так, що годi прочитати. Фавст стояв i довго думав: йому не треба було говорити такi слова, не до нього звернена була скарга смертникiв. "Остання нiч" — зафiксувала його пам'ять. Коли ця остання нiч прийде до нього, Конюшини? Знесилений упав на залiзне лiжко. Вiн не пам'ятав уже, чи це був сон, чи справдi було колись таке життя? Згадував... — ...Сьогоднi — багата кутя, ая... У мене не було ще тодi Iскри, не цвiли пiснi нашi над борами. Стояла мати коло столу, лампадку перед образами засвiчувала: "Святий вечiр, дiти, надходить — не пустуйте!.." I долiвка в хатi, вимазана Оксанкою, блищала, i нашi очi дитячi блищали радiстю i щастям... Мати не сердилася, коли малий Яцько смикав їх за спiдницю, приказуючи: "Перший пирiжок, мамо, менi". — "Добре, Яцю, тобi... А кому ж? Тiльки тобi!" — гладили рукою його наїжачену голову й посилали до батька. А батьковi очi свiтилися, мов у святого Миколая на божнику, вiн садовив праворуч себе Яця, а лiворуч — Настусю i бавив обох, ая... Повз них проходила горда Оксанка. вона старша була i робiтниця в матерi найперша: в Оксанчинiй косi, пам'ятаю, маком синiла стрiчка... "Чиясь файна молода буде", — подумав. А вона повернулась тодi до мене, засмiялася: — "Отакої, паничу наш, — сказала, — на вулицю нiвроку вам, навiдуєтеся, а дров урубати, то... "Хай тато!" пожурила i пристрамила його тодi Оксанка; батько наче не чують цього — сива голова туркоче дiтям якiсь казковi слова: "Ми вже того щастя не зазнаємо, а прийде, дiти, ая... Та всiм убогим людям дадуть землi..." Надходила багата кутя, святий вечiр... "Надiвай, Оксанко, стрiчки Настi, в'яжи червоного пояса Яцевi". Сторожукове пильне око; заспане, пом'яте якесь, мов простирадло у повiї, обличчя, мутнi очi, особливi вуса, схожi на тоненькi ковбаски — (пiдлизанi) якiсь тютюновим димом; у переднiх яснах — два здорових вовчих зуби, валькована шия... Вiн, Сторожук, вклоняється Бейзеровi: — Хильїй какой-то... Смiється Сторожук. Веселий вiн, звичайно, завжди в такi урочистi хвилини. Мугикає з пiснi два рядки. (Тут у текстi пропуск. — М.Н.) Нудить Сторожуковi горiлка, тодi йде ригати до раковини. Йому нагадують, що треба поспiшать. Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв'язав її, пiдходить до Конончука, каже: — У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але вiн вечерi не принесе сюди — приймiть мою. я буду вашим гостем сьогоднi. Вiн повертається до Клєнцова: — Не радiйте, офiцере, з моєї страти... Пам'ятайте: "Сотнi поляжуть, тисячi натомiсть стануть до боротьби..." Маламет молився боговi. Вечiр. Нiч. Фавст нерухомо сидiв годину, скоса дивився на всiх нас i тихо шептав щось, а далi пiдвiвся, поспитав пана Яцькiвського: — Де твоя, Яцькiвський, кружечка (з орлами), га? Дайте менi води! Голос зростав, переходив у шепотiння: — Чуєте, Сторожук списки читає... Вiн ще припав був до вiдра й пив воду, але пiсля цього, свiдомого, здавалося нам, вчинку вiн уже не приходив бiльше до свiдомостi, вiн збожеволiв, ловив руками повiтря, нiби намагався смикнути за повiд коня. Бiгає по камерi, гукає: — Кiннота, на конi! До бою! — Хлопцi, чий кiнь збiжить з Iскрою? Сторожуковi потрiбна кров моя? Маєш її — пий. Вiн ударив щиколотками по пруговi дверей, розбив до кровi руки i на здивування усiх почав малювати на стiнi велику лiтеру "У". Не скiнчив, а знову гукнув на всю камеру: — Кiннота, на конi! Рiвняйся, до бою ладнайсь" На порозi камери стояв Сторожук. Вiн узяв Фавста за скривавлену руку, мiцно стиснув її, глянув своїми мутними очима на всiх нас i вивiв Конюшину з камери востаннє... Камера занiмiла з жаху. У сусiднiй камерi, "етапнiй", спiвали студенти — новаки ще нашої тюрми: Ой, радуйся, земле, Син Божий народився... А Конончук держав у руках шматок хлiба, що його дав йому Фавст з Подiлля, i ридав... (2.4-1923 р.) --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з сайту Меморіал: www.memorial.org.ua У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua