Олексій Коломієць ГОЛУБI ОЛЕНI   Повiсть про кохання на двi частини ------------------------   ДІЙОВІ ОСОБИ Оленка Кравцов Ковалиха Скирда Чорний Ася Вічний Федір Іванович Молода жінка Біла Мафія Дипломат Адвокат   ДIЯ ПЕРША   КАРТИНА ПЕРША   Маленька хата. Посерединi стiл у формi трикутника, кiлька табуреток. Дерев'яна канапа покрита смугастою домотканою ковдрою. На бiлiй стiнi дивовижнi, невправнi i, може, саме тому такi виразнi малюнки: серед них впадають в очi голубi оленi. Попiд стiною горщики, горщата, глечики. Пов'язанi в маленькi снопики висушенi трави, квiти. На канапi сидить Ковалиха, вишиває червонi квiти по бiлому полотнi, їй уже за сiмдесят, обличчя вольове, а глибокi зморшки надають йому аж надмiрної суворостi. Серед хати стоїть Оленка, барвисте платтячко, непокiрнi косички, пов'язанi стрiчкою, в руках велика, чимось схожа на неї лялька. Оленка прислухається, вона - нiби наполоханий птах, що ось-ось має злетiти. Пауза.   Оленка. Чуєш, бабо, затихло. Коли стрiляли, менi аж морозно було, а затихло - ще страшнiше стало. (Пiдходить, вглядається у вiкно). Далеко щось горить, чуєш, бабо? Мабуть, нiмцi села палять. (Повернулась до баби). Бабо, бабуню, давай тiкати! Втечемо. Потiм, коли їх виженуть, - повернемось. Чуєш, бабо? Наша хата край села, до нас перших i прийдуть. (Пауза). Тобi добре, ти не одну вiйну пережила, а в мене це перша, того й боюся. Не хочеш тiкати, давай заховаємось у погрiб! Наносимо туди їжi, подушки вiзьмемо, лампу. Чуєш, бабо? Адже прийдуть! Ковалиха. Може, й не прийдуть. Оленка. А чого ти фотографiї десь подiвала? Сала не стало в коморi, теж заховала... Бо знаєш, що прийдуть. (Наче аж сердито). Вдаєш iз себе Наполеона - кругом бiй iде, а тобi байдуже!   Пауза. Чути скрип хвiртки, голоси.   (Припала до шибки). Ой! Iдуть! Один, два, три. Iще... До нової хати пiшли. Бабо! (Вiдскочила вiд вiкна). Сюди один iде!   Ковалиха нiби не чує, продовжує вишивати. Заходить Скирда. Шинеля накинута на плечi, рука пiдв'язана, пiдборiддя теж забинтоване. Очi в нього, як чорнi провалля. Пауза.   Скирда (говорить крiзь зуби, не розкриваючи рота). Ключi!   Ковалиха, нiби тiльки тепер помiтила його, пiдвелся, подала ключ Скирдi, той узяв i мовчки вийшов. Баба знову взялася за шитво.   Оленка (з полегшенням). Це нашi. Говорить по-нашому, i шпала в петлицi. (Погладила ляльку). А ти, дурненька, злякалАся, хотiла навiть у погрiб... Треба бути такою хороброю, як наша баба. (Знову пiдiйшла до вiкна). Когось понесли на носилках. А що, коли то вбитий? Бабо, чуєш? (Пауза). А цей знову йде!..   Заходить Скирда.   Скирда. В селi є лiкар?   Пауза.   Оленка. Баба Ковалиха лiкує. У неї i лiкарi лiкуються. Скирда. Де вона? Оленка (кивнула в бiк баби). Он сидить. Скирда. Комкора поранено! (Пiдiйшов до Ковалихи, взяв у неї шитво, кинув на канапу).   Баба. пiдвелася, подивилася в очi капiтановi, повiльно склала полотно, пiшла з хати. За нею Скирда.   Оленка. Цей, iз шпалою, страшнючий, а баба його не боїться! (Прислухається). Знову хтось iде...   Заходить Кравцов, молодий солдат - гвинтiвка через плече, пiлотка збита на потилицю, шинеля напiврозстебнута, видно, не чекав тут когось побачити, а тим паче дiвчину. Несподiванiсть зустрiчi. Вражений красою Оленки, хлопець зупинився. Зупинився, дивиться, не може вiдiрвати погляду вiд неї. Мов зачарований... Оленка теж задивилася, не вiдводить очей. Може, це й було те "з першого погляду", що лишається навiки. Несподiванiсть, здивованiсть... а потiм обоє наче аж знiяковiли...   Кравцов (швидко поправив пiлотку, застебнув шинелю, пiдтягнув ремiнь). Здрастуй! Оленка (вiдступила крок, мов запрошуючи його в хату). Добрий вечiр! Кравцов (пiднiс руку до пiлотки). Кравцов! (Уже з нотками "бувалого солдата"). Ординарець командира! (Зняв гвинтiвку, поставив її в кутку, пiдiйшов до столу, розглядає ляльку). Як її звати? Оленка. Їлонка. Кравцов (не дивлячись на Оленку). А тебе? Оленка (вже опанувала себе, в голосi характерна для неї насмiшка). Сьогоднi мене теж можна називати Їлонкою. Кравцов. А вчора як називалась? Оленка. Роксолана. Кравцов. А завтра? Оленка. Жанна! Кравцов (усмiхнувся). Д'Арк? Оленка. Так.   Пауза.   Кравцов. Вiйна, а вони в ляльки граються. Тиловики! Оленка. Хто-хто? Кравцов. Тиловики! Голос Ковалихи. Принеси води! Оленка. Несу. (Вхопила вiдро, вибiгає, у дверях спинилась, оглянулась на Кравцова). Кравцов. Ох, i дiвчина! (Пауза). I на малюнках такої не бачив! Оце дiвчина! (Постояв, ще раз, нiби в уявi, подивився на неї). I в кiно такої не бачив! (Бере ляльку, розглядає).     Вбiгає Оленка.   Оленка. Не займай! Кравцов. Плаття їй сама шила? Оленка. Iванушка! Кравцов. Який Iванушка? Оленка. Iванушка-дурачок, чув про такого? Вiн у мене служить. Кравцов. У тебе що, не всi дома? Оленка. Всi! Ще й зайвi прибилися. Кравцов (усмiхнувся). Дивачка, досi з ляльками грається!   Заходить Скирда. Кравцов знiяковiв вiд того, що лялька в руках.   Скирда (до Кравцова). Вiчного! Кравцов. Єсть! (Ставить ляльку на пiдлогу, вибiгає).   Скирда поволi нахиляється, йому це важко, бере ляльку, якусь хвилину дивиться на неї, потiм примощує на столi. Видно, затуманилась голова, опустився на табуретку, заплющив очi. Оленка боязко пiдступила до нього, щось хотiла сказати i не посмiла. Вбiгає Кравцов.   Кравцов (хотiв вiдрапортувати, але глянув на капiтана). Спить... Оленка. Говорить так дивно i весь такий -зчорнiлий... Кравцов. Знала б ти його! Недавно вiн сам з кулеметом!.. Нiмцi прямо на нього, а вiн строчить! Вони - в атаку, а вiн строчить! Нiмцi так i не пробилися. Знайшли капiтана непритомного бiля кулемета. Весь закривавлений - i кулемет у кровi, наче i вiн поранений... Капiтана кулi - в руки, в груди, щелепу перебито... Вiн уже днiв п'ять не їсть. Оленка. П'ять днiв? Кравцов. Я бачив, як воду пив. Лiг i (жест) вливає потроху. Оленка (щось приготувала в кухлi i несмiливо пiдiйшла до Скирди). Ось випийте, дядьку, вам легше стане... Кравцов. Так його не розбудиш, вiн хтозна-коли й спав. Оленка. Дядьку, проснiться.   Скирда не чує.   Кравцов. Не дядько, а капiтан! I будити його треба так! (Виструнчується i на весь голос). Товаришу капiтан!   Скирда розплющив очi.   За Вiчним послали!   Оленка подає кухоль. Скирда дивиться на дiвчину своїм суворим поглядом, наче хоче збагнути, що тут дiється.   Оленка. Випийте! Це молоко з медом. Їсти не хотiтиметься i сили додасть. А вже пiсля цього так заснете, що хай вiн кричить, хоч лусне, не проснетесь!   Скирда, що вже взяв кухоль, поставив його на стiл.   Кравцов. Нам спати не можна! Оленка. То ви так би й сказали. У бабунi навар є, що сон як рукою знiме. (Бере глечика, наливає в молоко якоїсь рiдини). Я на собi пробувала, три днi не могла заснути... Це такий напiй...   Скирда деякий час стоїть, немов роздумує, а потiм бере кухоль i виходить з хати.   Кравцов. Вiн ад'ютант комкора! Його всi бояться. У нього одна шпала, а бояться - в кого й двi, й три. Оленка. I ти боїшся? Кравцов. Ми, штабiсти, звикли. Оленка. Штабiсти - це хто? Кравцов. Командний склад. Оленка. I ти склад? Кравцов. Склад! Оленка. А чого тебе взяли в склад? Кравцов. Беруть тих... (Жест, хто має в головi). Оленка. А ти маєш? Кравцов. Можу подiлитися. Оленка. Скiльки класiв? Кравцов. Студент. Оленка. А рокiв? Кравцов. Двадцять три! Оленка. Уже старий. Кравцов. А тобi? Оленка. Вiсiмнадцять. Кравцов. Пацанка! Оленка. Цього року в iнститутi вже була б. Кравцов (оглядає стiни), В художньому? Оленка. Подобається? Кравцов. Трохи подобається, а трохи нi! Все i схоже, i нiби не з цього свiту! Оленка. Все з мого свiту! Кравцов. Дивачка!   Десь застрочили i замовкли кулемети.   Оленка. Знову!.. Кравцов (приховує тривогу). На флангах.   Заходить Скирда. Кравцов виструнчується.   Скирда. Омелу свiжу! Оленка. Знаю. Це бабунi для лiкiв треба! Омела росте на в'язi, бiля наших ворiт.   Скирда повертається до Кравцова.   Кравцов. Єсть дiстати омелу! (Виходить), Скирда (довго, наче вперше побачив, дивиться на Оленку своїм суворим поглядом). Де батько? Оленка. На фронтi. Скирда. А мати? Оленка. Ще коли я була маленькою, їй робили операцiю i... (Пауза). Може, вам iще молока? Скирда. Тато пише? Оленка. Давненько... (Перемагає душевний бiль, по паузi). Вам зварити кашi молочної? Я вмiю. Скирда. Не треба. (Пiдiйшов до Оленки, поклав руку на плече). Оленка. Нiмцiв не пропустите?   Скирда прийняв руку, вiдiйшов вiд Оленки, промовчав. Вбiгає Кравцов з омелою в руках. Видно, приховує бiль.   Кравцов. Єсть омела!   Скирда пильно дивиться на Кравцова. Пауза.   Скирда. Кравцов, знiмiть шинелю! Кравцов. Товаришу капiтан!.. (Пiд суворим поглядом капiтана знiмає шинелю, кладе на табуретку),   Заходить Ковалиха, мовчки спостерiгає.   Скирда. Знiмiть гiмнастерку! Кравцов (оглянувся на Оленку). Товаришу!.. (Спiткнувся об погляд Скирди, знiмає гiмнастерку, тепер видно пов'язку, через яку просочилася кров). Це тiльки дряпонуло. Їй-богу, дивiться, я можу зарядку робити. (Робить вправи). Оленка. Кров!.. Кравцов. Лiз за омелою i пов'язку зрушив.   Ковалиха пiдiйшла, оглянула пов'язку. Торкнулася чола. Скирда подивився на Ковалиху, нiби запитав: "Що робити?"   Ковалиха. Гарно перев'язано. Хто? Кравцов (швидко одягається). Вiчний! Вiн усе вмiє. Ковалиха. Скiльки тобi рокiв, хлопче? Кравцов (зам'явся, подивився на Оленку, на Скирду). Скiльки менi рокiв?.. Ковалиха (зняла з нього пiлотку i наче вiдповiла на його запитання). Дев'ятнадцять. Кравцов. Завтра двадцятий пiде. Ковалиха (до Оленки). Дай хлопцевi повечеряти. (До Скирди). Начальнику твоєму зараз не можна розмовляти, не треба нi з ким бачитись, нiкого не чути, i на порiг щоб нiхто! Скирда. Єсть!   Ковалиха виходить, за нею Скирда.   Кравцов (йому аж жарко стало). Ну й баба в тебе. Вона що, ворожка? Оленка (схвильовано). Ти поранений? Тобi боляче? Кравцов. Дрiбницi. Оленка. Давай я тебе лiкуватиму. Баба - комкора, а я - тебе. Кравцов. Мене лiкувати? Я хоч i сьогоднi в бiй! Оленка. Лоша. Кравцов. Що?! Оленка. Я тебе називатиму лошам. Кравцов. Легше, громадяночко. А то попрошу звiдси. Оленка. Мене з моєї хати? Кравцов. Час воєнний - i ця хата мобiлiзована! Ви що, куркулi? Двi хати маєте. Оленка. Це-мiй палац! А то - хата. Кравцов (оглядає хату, усмiхнувся). Палац! А живете де? Оленка. День - у палацi, а день - у хатi. Кравцов. Прийдуть нiмцi i хату i палац спалять. Оленка. Не вiдступайте - не прийдуть! Кравцов. Про Кутузова чула? Отак i ми. Оленка. Аж до Москви. Кравцов. Вiйськова таємниця. Оленка. А ти герой! Поранений i не признався. Кравцов. У нашiй частинi всi герої. Оленка. А як називається ваша частина? Кравцов (подумав). Енська. Оленка. Енська? Назва якась дивна. Будемо вечеряти. Кравцов. Я не голодний. Оленка. Так i повiрю. (Подає на стiл хлiб, молоко). Хочеш борщу? Кравцов. Хто ж вечеря борщ? Оленка. Сало є. (Подає на стiл). А що ти любиш? Кравцов. Солдат любить добавку. Оленка. З'їж це, добавлю. Як тебе звати? Кравцов. А яке iм'я тобi подобається? Оленка (подумала). Максим! Кравцов. Називай Максимом. Я теж хочу мати кiлька iмен. Оленка. Сiдай вечеряти, Максиме, i я з тобою.   Сiдають за стiл.   Кравцов. Стiл якийсь чудернацький. Оленка. Я погано знала геометрiю, i тато менi зробив стiл трикутником. Як наочне приладдя до теореми Пiфагора. Кравцов. Дивний батько! Оленка. Увесь в мене. Кравцов. I малювати вiн навчив? Оленка. Вiн у мене i столяр, i маляр. Кравцов. Я теж столярую. Стiл собi зробив, шафу. Оленка. Хвастаєш! Кравцов. Колись поїдемо пiсля вiйни до мене, побачиш. Оленка. Оце тiльки про те й думаю, як до тебе приїхати. Справдi сьогоднi твiй день народження? Може... Кравцов. Нi, не збрехав - сьогоднi стукне дев'ятнадцять! Пiде двадцятий. Летять роки! Оленка. То будемо справляти день народження. Тiльки випивки у мене немає. Кравцов. У мене є трохи розведеного спирту. Але взнає капiтан - уб'є на мiсцi! Оленка. Ти любиш випити? Кравцов. Нi. Оленка. А я раз була п'яна, на випускному... Кравцов. Що ж ти робила п'яною? Оленка. Цiлувалася з хлопцями... (Пауза, всмiхнулася). В записках. Гра така є. А ти пам'ятаєш випускний?   Хата затемнюється. На авансцену виходить Скирда, назустрiч - Вiчний.   Вічний. Рядовий Вiчний за вашим наказом прибув!, Скирда. Поранений? Вічний. Майже нi, товаришу капiтан!   Пауза.   Скирда. Завдання. Вічний. Слухаю, товаришу капiтан! Скирда. Ручний кулемет, побiльше дискiв - i на       дорогу, де мiсток. Знаєш? Вічний. Примiтив. Скирда. Поки не вiдiйдемо, тримайся! Вічний. Єсть! (Пауза), Скирда. Можеш не повернутися. (Пауза). Солдатську книжку! (Довга пауза). Дiти є? Вічний. Двоє. (Подає книжку). Хлопчики. Скирда (не бере). Пошлю iншого. Вічний. Вiзьмiть! Скирда. Подумав? Вічний. Вiйна!.. Що ж тут думати... Скирда (бере книжку). Одному важко буде. Вiзьми з собою Кравцова. Вічний. Я сам! Скирда. Кравцов не боягуз! Вічний. Знаю. Але вiн молодий, йому ще жити... Пiду, товаришу капiтан. (Виходить). Скирда. Вiйна священна, i солдати святi!   Висвiтлюється хата. За столом Оленка, Кравцов. На столi горить свiчка.   Оленка. На випускному я танцювала, танцювала! (Дивиться на Кравцова). Давай потанцюємо, Кравцов! Кравцов. Без музики? Оленка. Згадаємо ту, що на випускному.   Виходить iз-за столу. Кравцов несмiливо торкнувся стану Оленки, повiльно танцюють, а десь далеко народжуються звуки вальсу. Кравцов нахиляється, мов хоче поцiлувати Оленку, дiвчина вiдсторонюється, обоє зупинилися. Мовчать.   Кравцов. Закiнчиться вiйна - зустрiнемося. Побачиш, приїду! Оленка (посмiхнулася). Квитка не дiстанеш. Кравцов. А я не поїздом. Оленка. Лiтаком? Кравцов. Я приїду до тебе... (Зупинився, потiм глянув на голубих оленiв). Ось на них, на голубих оленях! В заметiль таку, що тiльки в нас буває, - непроглядну, як бiлий дим. На голубих оленях! Вони мчатимуть, як ось цi... Вiтром мчатимуть! Оленка. Голубих оленiв не буває, я їх придумала. Кравцов. Раз ти придумала, то вони є! I я їх знайду! Приїду i скажу: Їлонко, Роксолано, Жанно д'Арк, поїхали!.. Оленка. Куди?! Кравцов. Свiт дивитися! Я тобi покажу такi дивовижнi краї! Оленка. А ти їх бачив? Кравцов. Снилось або уявляв! Може, поїдемо в чужi землi допомагати революцiю робити? Оленка. Не боїшся? Кравцов. Я... Та от завтра бiй, i я пiду! Хай уб'ють, не боюся! Оленка (тихо). А хто до мене приїде? Кравцов (подумав). Нi. Я виживу! Щоб до тебе повернутися! Оленка. Виживи, Кравцов!   Пауза. Заходить Ковалиха, пильно подивил Ася на них.   Ковалиха (до Оленки). Пора спати. До сусiдiв iди. Оленка (пiдвелАся). Iду... Кравцов (теж пiдвiвся, до Оленки). Ми завтра переходимо на інші позицiї. Оленка. До побачення... (Виходить). Ковалиха. "На iншi позицiї" - командир... Лягай спати! Кравцов. Я на посту. Ковалиха. Спи - не вкрадуть. (Виходить. З порога). Свічку загаси, коли лягатимеш, а то ще пожару наробиш. Кравцов (ходить по кiмнатi). Я найду її пiсля вiйни! Знайду!.. А може, я їй не сподобався? Я ж некрасивий. Бач, лошам мене обiзвала. Може, я й схожий на лоша. Стрижений. Нiчого! За вiйну я ще таке волосся вiдпущу! (Пауза), До сусiдiв пiшла... Де тi сусiди? Де її знайти?   Непомiтно для Кравцова заходить Оленка.   Оленка. Я тут...   Кравцов пiдбiгає до неї, хоче обняти - i не смiє, опускає руки.   Оленка. Не хочеться спати.   Помовчали.   Кравцов. Їлонка... А завтра будеш Жанна. Дивна ти... Придумала - кожен день нове iм'я!.. Оленка. А квiти ж мають по кiлька назв. Є така квiтка. Любка дволиста, а ще вона називається нiчниця, нiчна фiалка, I ще вона має назву, знаєш яку? (Пауза). Люби-мене-не-покинь...   Обоє знiяковiли, мовчать. Чути вальс. Затемнення. На авансцену виходять Ковалиха i Скирда.   Ковалиха. Лiкаря немає... Таке у вас вiйсько! Скирда. З оточення виходимо. Ковалиха. Довоювалися. Скирда. Як пораненi? Ковалиха. Чоловiк тридцять треба тут лишити. Скирда. Ранком нiмцi увiйдуть. Ковалиха. Люди розберуть, приховають. Скирда. Спасибi. Ковалиха. Розпорядися, щоб зброю i що положено забрали у них. Скирда. Єсть! Ковалиха. Спирту дiстань. Рани нiчим промивати. Скирда. Немає. Ковалиха. А ти дiстань! Треба! Скирда. Єсть!   Розходяться в рiзнi боки. В тишi десь здалеку чути поодинокi пострiли, короткi черги i звуки вальсу. Перемiна свiтла. На тапчанi сидить Ковалиха, в руках-зiм'яте полотно з червоними квiтами, обличчя наче закам'янiло, стало ще суворiшим. На столi горить свiчка. Заходить Скирда. Пауза.   Скирда. Спасибi. I вiд командира корпусу подяка. (Пауза). Не журiться. Ми ще повернемось!..   Пауза.   Ковалиха. Вам, командирам, матерi вiддали дiтей своїх, дiтей довiрили... А ви втiкаєте, i їх втiкачами зробили. Втiкачами i... (Пауза). Насмiявся ваш солдатик... над онукою. Над Оленкою насмiявся. Скирда (його аж хитнуло вiд несподiванки). Брехня. Ковалиха (пiдняла на Скирду важкий погляд). Я багато прожила... для такої брехнi. Скирда. Хто? (Не то запитав, не то вiдповiв). Кравцов... (Пауза). Де Оленка? Ковалиха. Не знаю, куди понесла свiй сором. Скирда (хрипло). Трибунал!.. Ковалиха. Її батько в першi днi загинув... Я не сказала, душу її берегла. (ПiдвелАся). Вам би трибунал! Щоб матерi судили...   Пауза. Скирда ступив до Ковалихи.   Чого печеш очима, скажений! Скирда (якимось чужим голосом). Я сам... Без трибуналу... Сам!.. (Виходить).   Пауза.   Ковалиха. Скажений... (Виходить за ним).   Через деякий час в хату вбiгає Кравцов, видно, вкрай схвильований. Зупинився. Швидкий погляд, наче щось шукає... Схопив вiдерце з фарбою, пензель i великими лiтерами написав на стiнi: "Кохаю... Чекай! Кравцов". Ще раз оглянув, нiби хотiв на все життя запам'ятати палац Оленки, - i вибiг.   Сцена темнiє. Десь далеко кулеметна черга. Вибухи. Iде бiй. Розпанахав темряву крик Скирди: "Мовча-а-ать!!!" Освiтлюється авансцена. На вiддалi стоять один проти одного Скирда i Кравцов. Кравцов з гвинтiвкою за плечима. Зблiдле, аж крейдяне обличчя, згорблений, наче старий... Скирда впився в нього поглядом. Довга, занадто довга для них обох хвилина. Скирда повiльно виймає з кобури наган... Кравцов знiмає з плеча гвинтiвку, обережно, нiби вона зi скла, кладе її на землю, зняв пiлотку, затис її в руцi i виструнчився. Скирда пiдняв руку з наганом. Мiж ними вже стала смерть. Цiєї хвилини заходить Вiчний. Тримаючи за дуло, тягне ручний кулемет, зупинився... повiв поглядом на Скирду, Кравцова, потiм зробив два кроки, наче п'яний, i впав мiж ними... Затемнення. Десь покотився бiй i затих... Поволi, наче входить свiтанок, освiтлюється хата. Оленка стоїть бiля вiкна, опустила голову. Ковалиха сидить на канапi, дивиться на неї.   Ковалиха (тихо). Збезчестити себе у вiсiмнадцять лiт... Оленка. ...Вже казала тобi. Я кохаю його! (Пауза. Глянула бабi в очi). Чуєш, бабо, кохаю! (Пауза). I вiн... (Жест у бiк слiв, написаних Кравцовим). Ковалиха. Три слова. Залишилися тiльки слова...   КАРТИНА ДРУГА Хата. За столом лейтенант Чорний. Молодий чубатий красень. На столi, поверх розкиданих паперiв, лежить пiстолет. По другiй бiк столу стоїть Оленка, її важко впiзнати. Великi чоботи, подертий кожушок, пов'язана вовняною хусткою. Видно, дуже стомлена. Лейтенант спiдлоба дуже суворо, на його погляд, дивиться на дiвчину. Пауза.   Чорний. Почнемо спочатку? Оленка. Як хочете. Чорний. Будеш правду говорити? Оленка. Буду. Чорний. Не казки розповiдати, а правду! Оленка. Правду. Чорний. Вiд населеного пункту, в якому ти проживала, до фронту - чотириста кiлометрiв! Оленка. Не знаю, може, й чотириста. Чорний. Як ти добиралась? Оленка. По-всякому.   Пауза.   Чорний (намагається бути витриманим). Ти перейшла фронт? Оленка. Перейшла. Чорний. За завданням? Оленка (помовчала). За завданням. Чорний. За чиїм? Оленка. За своїм. Чорний (рiзко). Не крути! Хто послав? Оленка. Сама себе послала. Чорний (схопився, але потiм знову сiв. Пауза). Одна перейшла чи з групою? Оленка. Одна. Чорний. Який об'єкт тебе цiкавить? Тут, на фронтi? Оленка. Енська частина. Чорний. Ти така наївна, така хитра, чи гадаєш, що я вже такий телепень? Перейшла фронт! Ми язика не можемо взяти, а вона перейшла фронт! Тобi фрiци придумали легенду нi к чортовiй матерi!? (Вдарив кулаком по столу). Завдання, шифр, зв'язки!.. Викладай, коли хочеш жити! Оленка. Чого ви кричите? (Розв'язала хустку, вона упала на плечi). Чорний (схопився, бiгає по хатi, поглядаючи на Оленку, зупинився). Коли зайшла у ваше село, як ти називаєш, енська частина? Оленка. Перед вечором. Чорний. А пiшла з села? Оленка. На свiтанку. Чорний. То ти знайома була з тим солдатом десять годин?..   Оленка мовчить, схилила голову.   I так покохала його, що прийшла шукати милого аж на фронт. (Пауза. Посмiхнувся). А може, фрiци i не дурнi... Складаючи легенди, дiяли за принципом: чим невiрогiднiша брехня, тим бiльше схожа на правду! (Пауза). За яку плату вони тебе купили? Оленка (подивилася на лейтенанта). Ви таке говорите, нiби божевiльнi. Чорний. Ти... (Стримав образливе слово. Бере зi столу папiрець). Твiй? Оленка. Так. Чорний. Тут написано: "Здрастуй, Кравцов!" Що це таке? Оленка. Хотiла написати йому листа. Чорний. Чому не дописала? Оленка. Не знала, що далi писати. Чорний. Не знаєш, де вiн, а листа пишеш? Оленка. Так. Чорний. Може, вiн теж шпигун? Оленка. Шпигун... У вас не всi дома. Чорний (скипiв). Востаннє попереджаю: або кинь брехати, або прощайся з бiлим свiтом. Iди подумай!   Оленка виходить.   (Ходить по кiмнатi, потiм зупинився, розмовляє сам з собою). Лейтенант Чорний, давай поговоримо з тобою наодинцi. Уяви: ти не особист, а звичайна собi людина, i тобi розповiли звичайну життєву iсторiю. В селi зупинилась вiйськова частина, яка виходила з оточення. Молода дiвчина закохалася в молодого солдата. Закохалася до червоних вогникiв. Солдат пiшов - а вона, ризикуючи життям, розшукує його. Повiрив би? Хтозна... (Пауза). Давай тепер пiдiйдемо до цiєї справи з другого боку - ставлю себе на її мiсце... Моя Тамара на фронтi, а я лишився в тилу. Потопав би за цотириста кiлометрiв, щоб перейти фронт, щоб знайти її, знаючи: мене в цiй подорожi можуть коцнути. Ну, скажи, лейтенанте, пiшов би? Говори, тут немає нiкого!.. Нi! Не пiшов би... В тилу зв'язався б з партизанами або з пiдпiльниками i воював би з фрiцами... А якби не Тамара, а Люся? Теж не пiшов би. (Пауза). А може, моє кохання, як кажуть, не з тiєї опери?.. Десь глибоко в душi ти вiриш цiй красивiй дiвчинi. В неї чистi, невиннi очi... (Бере зi столу комсомольський квиток). Вона прийшла з комсомольським квитком... (Розглядає квиток). Видно, у восьмому класi вступала в комсомол. На фото ще зовсiм дитя. (Пауза). А коли вона справдi так кохає? Але ж, товаришу лейтенант, ворог пiдступний... Хтось мав рацiю, коли сказав: краще розстрiляти десятьох невинуватих, нiж помилувати одного шпигуна. Вiдкинь лiрику, лейтенанте... (Рiшуче вiдчинив дверi). Заходь!   Заходить Оленка, зупиняється посеред хати, втомлена, аж хитається.   Чорний. Може, тобi води?.. Оленка. Я її напилася досить, поки перепливала... (Пауза).   Лейтенант ходить по кiмнатi, потiм сiдає за стiл. Перемагає вагання.   Чорний. Слухай, "закохана"... Тебе треба було б до стiнки... але я вiдпускаю. I котись вiд фронту подалi! Чого стоїш, свiтиш очима?! Оленка (простягає руку). Квиток. Чорний (подає квиток). Вiзьми.   Оленка виходить.   Який з мене особист? Подам рапорт, на передову в пiхоту пiду, там легше. А дiвчина гарна... (Пауза). Фронт, а менi дiвчата в головi. Кiнчиться вiйна - закохаюсь у сто дiвчат, у сто i не менше.   Лiворуч сцени опускається наче аркуш паперу в клiтинку... На ньому - проекцiя листа:   "Здрастуй, Кравцов!.. Я вже теж в армiї - стою, регулюю..."   Чутно, поряд пролягає дорога, гуркiт машин, голоси: "Чого приглядаєшся, красуня?", "Свого пiзнаєш!", "Катюша, привет!", "Брось в кузов пару улыбок!", "Маша, привет с Гурзуфа!".   "...Сотнi тисяч пройшли, проїхали повз мене, а тебе не побачила... I ще боюсь зустрiтися з тим пришелепкуватим лейтенантом..."   Згасає лист. Освiтлюється фронтова землянка. За саморобним столом сидить старший лейтенант Чорний. Ася, капiтан медичної служби, молода жiнка, перев'язує йому руку.   Чорний. Якщо вже саме медичне начальство перев'язує, - заживе. (Пауза. Дивиться на Асю). Очi у тебе, як шахти - i дна не видно. Ася. У твоєму батальйонi є обмороженi? Чорний. Добре, що на вiйну посилають i красивих жiнок, - воювати легше. (Несподiвано для Асi обняв її здоровою рукою i поцiлував. Ася, наче мiж iншим, дала йому ляпаса i продовжує перев'язку. Чорний потирає щоку). Це замiсть таблеток, щоб температуру збити. Ася Михайлiвна, вдар у другу щоку для симетрiї. Ася (кiнчила перев'язку). Пiслязавтра на перев'язку. Чорний. Тобi б десь у театрi за роялем сидiти - ручки до бiса хорошi,, а ти на фронт. А тут кулi, як бджоли над гречкою, лiтають, дзижчать, ще якась ужалить. А поки цього не сталося... (Знову хоче її обняти, Ася знову дає ляпаса). Ася. Нiби й затишшя на позицiях твого батальйону, а поранених чимало. Чорний. З лiвої ти б'єш слабкiше... Просись у госпiталь тиловий - на передовiй своє вже вiдробила. Ася (строго). Товаришу старший лейтенант!.. Чорний. Зрозумiв - вiдставить лiрику. Обморожень поки що немає. А пораненi є, i чимало - для затишшя... Нiмцi снайпера десь примостили. Нiчого. Командування обiцяє і менi снайпера дати.    Заходить Оленка в кожусi, валянках, у шапцi. Через плече гвинтiвка.   Оленка. Товаришу лейтенант, прибула у ваше розпорядження! Чорний (глянув на Оленку, потiм аж нахилився вперед, не вiрить своїм очам). Товаришу капiтан медичної служби, галюцинацiї можуть бути вiд такої рани, як у мене? (Пiдвiвся, пiдiйшов до Оленки). Це ти?! Оленка. Я. Чорний. Знову до мене? Оленка. У ваш батальйон. Ася. Ви знайомi? Чорний. Родичi. (До Оленки, строго). Документи!   Оленка подає солдатську книжку.   Як ти потрапила на фронт? Оленка. Попросилась... взяли. Чорний. Знайшлись такi, що повiрили? Оленка. Як i ви колись, товаришу лейтенант! Чорний (поправив). Старший лейтенант! Я тобi й зараз не вiрю. Вiзьму й вiдкомандирую... Оленка. Фронт великий, робота знайдеться. Чорний (розглядає книжку). Регулiровщиком була, тепер снайпер. Училася? Оленка. Училася. Чорний. Я тебе ще по всiх статтях перевiрю. Пiдкрiплення називається. Не вiрю я в патлатих солдатiв. Ася. Старший лейтенант! Чорний. Не про тебе мова. Ася (пiдходить до Оленки). Будемо знайомi. Ася. Оленка (подає руку). Оленка... Чорний. Пiдкрiплення! Оленка... Ася. Будеш жити в цiй землянцi.   Чорний здивовано глянув на Асю.   Чорний. Це не ваша резиденцiя, а мiй батальйон, i господар тут я. Житимеш у першiй ротi. Чути голос. Товаришу старший лейтенант, прибув начальник штабу. Чорний. Iду!.. (До Оленки). Гаразд, лишайся тут. Котелок, ложка, кухоль, сподiваюсь, є, а кухню носом почуєш. (До Асi). Ходiмо, капiтане медичної служби, проведу тебе, щоб бджола не вкусила. Ася (до Оленки). Я до тебе буду заходити. Розташовуйся, вiдпочивай. Чорний (виходить з Асею. Ще раз подивився на Оленку). Пiдкрiплення!..   Оленка лишається сама, втомлено опускається на ослiнчик. Затемнюється землянка, висвiтлюється лист:   "...Здрастуй, Кравцов!.. Вбила першого нiмця, людину вбила, а мене поздоровляють... Ось яка вона, вiйна... Морози страшнi, а ти, Кравцов, я ж знаю, ходиш розхристаний. Бережись простуди i кулi бережись... Наступаємо, мiняємо землянки, а вони схожi, як сестри. Батальйон наш iнтернацiональний - зi школи знала, що в нас багато народiв, а тут на очi побачила. Всi мови почула. В атаку iдуть на однiй: "За Советскую Родину!" Повар-черкес, молодий, красивий, танцює, як бог. Обiцяв у День Перемоги нам десять баранiв засмажити..."   Характерними звуками "морзянки" через лист проповзає телеграфна стрiчка:   Отдел учета персональних потерь сержантов солдат Советской Армии сообщите имя отчество Кравцова   Зникають лист i телеграма, висвiтлюється землянка. Оленка сидить на ослiнчику, без кожушка, на грудях орден Вiтчизняної вiйни 2-го ступеня. Заходить Чорний, кожух розстебнутий, шапка на потилицi... зупинився, запалює цигарку.   Чорний. Заходить бойовий командир, треба пiдхопитись - очима їсти начальство, а вона не помiчає. Чому? Тому що я сам розбалував. А чому розбалував? Тому що для мене патлатий - то не солдат... (Пiдiйшов до Оленки, ледь не торкнувся її грудей, вона вдарила його по руцi). Чого ти, кiшка стозуба, - я хотiв ордени роздивитись... Ще молоко на губах, а уже орден... Скiльки ти коцнула фрiцiв пiдраховують, а скiльки я - нема нiкому дiла. Менi положено. Пишеш? Оленка. Пишу. Чорний. Шукаєш? Оленка. Шукаю. Чорний. Де папiр береш? Начштабу привозить?.. Оленка. Начштабу. Чорний. Ти його теж через свої оптичнi (жест) на мушку взяла. Кравцов тебе любить, начштабу тебе любить, i я тебе люблю. Сьогоднi навiть снилось, цiлував тебе. Розповiсти - як? Оленка. Не треба. Чорний. Краще покажу. (Обнiмає Оленку, нiби хоче поцiлувати, Оленка вирвалась). Кинь думати про свого Кравцова. Скажи начштабу, хай не приносить папiр - покохай (жест, мовляв) мене, ми з тобою по-сiмейному до Берлiна...   Оленка вперше звела погляд на Чорного.   Чого нацiлилась оптичними? Оленка. Коли будете давати рукам волю або говорити всяке... пристрелю! Чорний (аж вiдсахнувся). Ти що! Вiд тебе всього можна чекати. Пожартував! (Пауза). До Берлiна ще далека дорога. Он до млина не дiйдемо. Стояв млин, дiти на ньому гралися, i хто знав, що у вiйну вiн буде висотою сто тридцять сiм... Через нього вчора... сорок солдатiв не повернулося з атаки. На який хрiн ця висотка!.. Десь комусь на картi муляє очi. Але їм виднiше. Твiй начштабу теж в атаку з солдатами ходив... Безстрашна особа...   Заходить Ася.   (Схопився, напiвсерйозно виструнчився, вiдрапортував). Здравiя желаєм, товаришу капiтан медичної служби! У довiреному менi батальйонi... Ася. Сидiть. Чорний. Єсть сидiти! Оленка. Чого ви так довго не заходили? Ася. Роботи багато. (Засмiялася). Чорний. Чого вам смiшно, Асю Михайлiвно? Ася. В мене є один санiтар, колишнiй бригадир колгоспу, так вiн каже, що на фронтi теж треба трудоднi ввести. Бо є лiнивi i роботящi, вiдважнi i так собi... Мiж iншим, вiн хоче прийти побачити тебе, Оленко. Каже: "Що воно за дiвчина?" Чорний. Яка слава про тебе йде... Ася. Тобi теж нiчого ображатися... Ордена одержав?.. Чорний (розпахує кожуха). Ось, новенький. Оленка. А не казали. Чорний. Я скромний, а мене Ася не любить, Оленка застрелити обiцяє. Нiмцi теж думають, як би мене вбити... От життя!.. Чутно голос. Товаришу старший лейтенант, начштабу приїхав. Чорний (до Оленки). Це ти його приманила, iншi батальйони живуть спокiйно, а в мене гостi ледь не кожний день. Iду-у! (Виходить).   Пауза.   Оленка. Начштабу справдi часто заходить. Зайде, помовчить, помовчить i пiде. Ася. Кажуть, його дружина з якимось тиловиком втекла. Оленка. Звiдки взнали? Ася. Жiнки ж є на фронтi. Для держав бувають таємницi, а для жiнок - не буває. Вони знають, що й до тебе начштабу заходить. Оленка. Ще поговiр пiде... Ася. Нi, вони знають, що Кравцова шукаєш. Оленка. А ви одруженi? Ася. Не встигла. Оленка. А родина у вас велика? Ася. Велика, дуже велика... Вiд прабабусi до правнучки... Де вони тепер? Розвiяла вiйна людей. Оленка. А у мене тiльки бабуся лишилася... Не пускала з дому... Ася. А ти втекла? Оленка. Бабуся знала, що я хочу тiкати... Але вдавала, що не вiдає. Тiльки татову похоронку на столi поклала.   Пауза.   Ася. Давай пiсля вiйни зустрiнемось... Фронтовi друзi - це вже бiльше, нiж родичi. Оленка. Обов'язково. I нашого комбата вiдшукаємо... Не уявляю його в мирний час. Вiн орденiв має багато. Буде якимось начальником. Ася. З орденами тепер стiльки, що для них посад i на всьому свiтi не вистачить... Кожен повернеться до своєї роботи. Я ось - у лiкарню. Оленка. А я куди? Нiякої професiї. Ася. В iнститут поступиш. Оленка. Все забула (усмiхнулася), крiм теореми Пiфагора. Ася. Не журись, Оленко... Гiрше позаду. Тепер ми не тiкаємо, а наступаємо... Розгромимо фрiцiв, життя буде уявляєш яке? Оленка. Не уявляю. Ася (усмiхнулась). Я теж... Ну, бувай, Оленко, пiду. Треба приготуватися до бою. Випаде вiльний час - навiдайся до мене. (Виходить).   Заходить Федiр Iванович, в ньому зразу вгадується кадровий офiцер. При появi майора Оленка пiдхопилася.   Федір Іванович. Як життя, Оленко? Оленка. Добре, товаришу майор. Федір Іванович (пiдходить до Оленки, дiстає з кишенi рукавички). Це вам... як снайперу... пригодиться. А це папiр... Оленка (примiряє). Якi теплi... Якраз на мою руку... Спасибi, Федоре Iвановичу. I за папiр спасибi...   Федiр Iванович сiдає, запалює цигарку. Довга мовчанка.   Федір Іванович. (мабуть, не знаходить слiв). Як життя, Оленко? Оленка (усмiхнулась). Ви вже питали. Добре, товаришу майор! (Довга пауза). Федоре Iвановичу, пробачте. Може, не треба було цього говорити... Ви... не заходьте так часто до мене. Можуть не так подумати... Федір Іванович. Розумiю!.. (Пiднявся, видно, хотiв щось сказати, але чи передумав, чи не змiг). До побачення. (Виходить). Оленка. Мабуть, надаремно я так. I скучати буду за ним, за мовчазними бесiдами...   Заходить Чорний.   Чорний. Про що ти говорила з ним, хотiв би я знати. Оленка. Не скажу. Чорний. Я думав, що, крiм наказiв, начштабу нiчого не вмiє говорити. А з тобою, бач, балакун. Оленка. Балакун. Чорний. Математик вiйни... А з тобою говорить про любов? Оленка. Говорить. Чорний. Не вiрю... (Пройшовся по землянцi). Сьогоднi у вiсiмнадцять нуль-нуль знову будемо брати той проклятущий млин - висоту сто тридцять сiм... Ну, як доберемось, я власними руками порубаю його на трiски i спалю... (Пауза). Нi, не спалю, хай останеться дiтям гратися... А через цю iграшку десятки батькiв не повернуться додому...   Затемнення. Чути вiддалений бiй. Тиша. Висвiтлюється лист.   "...Задивилася на журавлиний ключ i прогледiла нiмецького офiцера. Вiн нiколи й не довiдається, що журавлi врятували йому життя. ...Двi доби була в своєму "гнiздi". Повар сам, без наказу, вирiшив принести менi гарячої страви i не доповз. Убили черкеса..."   Висвiтлюється землянка. Оленка чистить гвинтiвку. Заходить Вiчний.   Вічний. Можна? Оленка. Заходьте. Вічний. Прийшов познайомитися, подивитися, що воно за снайпер. Ася Михайлiвна дозволила, то й прийшов. Оленка. Сiдайте. Вічний (з неприхованою цiкавiстю дивиться на Оленку). Таке дiвча, а роботяще на вiйнi! Я б тобi по три трудоднi за один день писав. Дав бог очi зiркi, чи як? Прицiлишся, i немає фашиста? Оленка (усмiхнулася). Прицiлюся, I немає. Вічний. З першого дня на фронтi, а такого дива не бачив. Дiвча - i стiльки поклало. А чого мало орденiв? Я б тебе ними обвiшав, як генерала. I звання - старший сержант - мале. Оленка. А яке б ви менi дали? Вічний. Капiтан, чи що... Я тобi, Оленко, гостинця принiс. (Починає виймати з усiх кишень). Ось духи, пахнуть, як конвалiї. Ось шарфик - обв'яжеш шию, не буде холодно. Рукавицi хтось добрячi зв'язав, шкарпетки вовнянi, хусточка з квiточкою, котушка з голкою, щось розiрветься - зашиєш. Горiлка, настояна на калинi, - тобi ж на снiгу лежати, а воно ковтнеш i теплiше стане... Оленка (здивовано). Де ви набрали всього? Вічний. Посилки з тилу присилають, то я й... Давно збирався в гостi до тебе прийти. А це олiвцi, конверти - пиши, кому хочеш. Є кому писати? Оленка. Нiкому. Вічний. На окупованiй? Сама звiдки? Оленка. З Полiсся... Є там таке село Пiски... Вічний. Проходив я, коли вiдступали через Полiсся, якесь i село Пiски проходив, там ми ночували... Та Пiскiв чимало на Українi! Оленка. Може, то наше село й було? Вічний. Може... Ми в тому селi тiльки нiч були... Там нашого комкора якась бабка на ноги поставила... Оленка (аж стрепенулася, так вразила її надiя). Кравцова!.. Кравцова! Знали такого? Вічний (вражений, пауза). Знаю... Ти... А ти не Їлонка? Оленка. Вiн! Це вiн! А я Їлонка... Тодi була Їлонка. Вічний (опустився на ослiнчик). Оце так... Кажуть, снаряди в повiтрi зустрiтися можуть, а щоб люди отак... Оленка. Де вiн? Вічний. Слава богу, що ти така, слава богу... Оленка (схопилася, кинулася до Вiчного). Кажiть!.. Вічний. Тобi принiс, а сам попробую. (Вiдкриває пляшку, наливає собi в кухоль). Отаке буває Вічний. Кравцов - iменi так i не знаю... Був там Кравцов чи ординарцем, чи просто при штабi. Коли вiдступали - розшарпали нас, розбили, - все перемiшалося... Геройський хлопець Кравцов! Якось ад'ютант комкора, капiтан Скирда, хоробрий i безстрашний чоловiк, сам з кулеметом нiмцiв затримував... Ми вiдступали... А вiн на тiй сторонi рiчечки й залишився... Фашисти б'ють, не пiдступити, а Кравцов вужем пролiз i витяг ад'ютанта, можна сказати, з того свiту... Та попросив не казати, що вiн врятував... Не знаю чому. Може, тому, що ад'ютант не любив, коли хтось хвастав своїм героїзмом. I Кравцова тодi куля зачепила - я його перев'язував. Теж хлопча просило, щоб не знали про його рану-хотiв у строю залишитися. А потiм... ти знаєш (пауза)... Я не вiрю, щоб вiн щось погане... Якщо й було, то по-доброму... Оленка. Я кохаю його. Вічний. Тодi й треба було сказати... А то десь забiгла... Оленка. I сама не знаю, чому втекла тодi. Баби злякалася. Вічний. Коли вийшли з оточення, Кравцова - в штрафний чи в маршову роту. Оленка (тихо). Де вiн тепер?.. Вічний. Якщо зостався живий - десь воює!   Заходить Чорний. Вiчний схопився, виструнчився.   Чорний (глянув на стiл). А це що за галантерея? (Повiв поглядом на Вiчного). Вічний. Рядовий Вiчний! Чорний. Рядовi всi вiчнi. Вічний. Так точно, товаришу старший лейтенант, рядовi вiчнi. Вiчнi, бо їх без лiку. Чорний. Фiлософствуєш? Вічний. Потроху. Дозвольте йти?.. (До Оленки). До побачення, дочко. Ще зайду, а нi, то ти навiдайся, поговоримо. (Вийшов). Чорний. Учора Ася Михайлiвна вiдчубучила. Щоб, мовляв, ближче до поранених, так вона прямо в пекло полiзла, ну, її й стукнуло. (Жест). Ось цими руками винiс, на щастя тiльки оглушило. Очуняла... Жiнки живучi, це їхня перевага. (Подивився на дiвчину). Що з тобою? Оленка. Нiчого. Чорний. Захворiла? Оленка. Здорова. Чорний. Краще б ти захворiла. (Помовчав). Проти позицiй сусiднього батальйону дiє нiмецький снайпер. Вже комвзводу... I бiйцiв, як куропаток... Снайпера нашого теж пришив. Наказ зi штабу... Оленка (пiдвелася). Слухаю! Чорний. Маскiровочка там не перший клас! Пропадеш, як i той... Ви, жiнки, можете придумати якусь хворобу. Вам це легко. А я скажу в штабi... Домовились? Оленка. Нi! Пiду! Чорний (аж сердито). Тобi жити треба, Кравцова знайти треба! Оленка (уперто). Пiду. Чорний. I хто придумав жiнок на фронтi?! Оленка. Вони самi придумали. Чорний. (обняв за плечi Оленку. Видно, як тамує тривогу. Пауза). Iди! Влiпи йому. Влiпи йому в самiсiньке серце. В самiсiньке серце, гаду!   Висвiтлюється лист.   "Вiчний розповiв менi все... Кравцов, прости!.. Не знаю, чи зможу коли-небудь зняти з своѕї душi те горе, що мимоволi заподiяла тобi... Хто б подумав, що кохання може спричинити горе? Кохання i горе-хiба їм можна стояти поряд?"   Перемiна свiтла, в землянцi Чорний i Федiр Iванович. Федiр Iванович сидить, обхопивши голову. Чорний ходить, не в силi приховати хвилювання.   Федір Іванович. Хто сказав? Чорний. Комбат-два подзвонив.   Довга пауза. Заходить Вiчний, в руках Оленчина гвинтiвка, рукавички, шапка... Шапку i рукавички вiн поклав на стiл, гвинтiвку обережно прислонив у кутку... Всi троє мовчать... Федiр Iванович пiдвiвся. Напружена пауза.   Вічний. Зняла фрiца... I самої не минула куля... Клопоче над нею Ася... Чорний. Виживе... Вона так ненавидить фашистiв i так кохає Кравцова! Виживе!   Заходить Ася. Всi повернулися до неї. Затемнюється землянка, висвiтлюється лист:   "...Вижила. Снайпером уже не можу. Вивчилася на радистку. Завтра нашу групу посилають у ворожий тил. Генерал мене окремо викликав, сказав - подумати. Зрозумiла - завдання виключно небезпечне. Що б ти зробив, Кравцов, на моєму мiсцi? Вiдмовився б? Нi!.. Я теж!.. Я тепер збагнула, чому в той свiтанок втекла. Не баби злякалася. Щастя мене понесло..."   Лист перетинає телеграфна стрiчка:   Штаб партизанских отрядов отсутствием анкетних данных сообщить местонахождение Кравцова не имеет возможности   Фронтова дорога. Чорний, Федiр Іванович, Ася, Вiчний когось чекають. Кожний в своїх думках. Заходить Оленка з речовим мiшком за плечима.   Оленка (радiсно). Всi прийшли! Спасибi!   Чути сигнал машини.   Чорний. На вiллiсi. Як генерал! Ася. Добре, що приїхала попрощатися. Чорний. Значить, на той бiк? Ася. Не згуби адреси, пiсля вiйни зустрiнемося. Оленка. Напам'ять вивчила. Вічний (дiстає якийсь згорток). Вiзьми. Оленка. Що це? Вічний. Потiм подивишся - гостинець. Оленка (цiлує Вiчного). Спасибi... Вічний. Прощайся та йди... Чуєш, гуде. Чорний. Хто ж це тебе засватав у таку командировочку?! Оленка. Сама... I Федiр Iванович... допомiг. Федір Іванович. Щасливої дороги. (Як перед старшим, вiддав честь, повернувся i стройовим кроком вийшов). Чорний. Математик! Ася (поцiлувала Оленку). Щасти! (Виходить). Чорний (подав руку). Бувай здорова, закохана.   Чути сигнал машини.   Оленка. Iду. Вічний (пiдiйшов). Бережись, дочко. Скоро вiйнi кiнець... (Поцiлував). Iди.   Оленка вибiгає, щоб не помiтив її слiз.   Понiс вiтер пушинку!   Завiса   ДIЯ ДРУГА КАРТИНА ПЕРША   Висвiтлюється лист: "...Ти, мабуть, уже демобiлiзувався, Кравцов, уже дома... Я теж їздила додому... ...В нашiй хатi зупинилися на постiй два нiмецьких офiцери. Їм забажалося "руського чаю", справжнього, з самовара. Бабуся приготувала i чай, i заварку - вона на цьому зналася... Напилися офiцери, поснули та й не прокинулися вiд бабиної заварки. Оскаженiли фашисти i все село спалили, i людей до одного... Не село, а згарище. Тiльки печi бiлiють, як хрести. Не село, а кладовище... ...Знайшла Асю i живу в неї. У нас все спiльне: i хлiб, i спогади, i надiї... Я тепер нянею в госпiталi... Скiльки поранених перебуло, i нiхто не зустрiчав Кравцова... Життя у нас, можна сказати, спокiйне... Цiлий день на роботi, а вечорами п'ємо чай..."   Висвiтлюється невеличка затишна кiмната. Стiл, стiльцi, шафа, лiжко, старий шкiряний диванчик, на вiкнах бiлi занавiски. Ася i Оленка п'ють чай, обидвi у вiйськовiй формi без погонiв.   Оленка. На вiйнi почувала себе певнiше, а тепер... Наче вiдстала вiд поїзда на якiйсь забутiй станцiї, без речей, без квитка, без надiї наздогнати свiй поїзд... Ася. Кравцова шукаєш? Оленка. Шукаю. Ася. Виходить, їдемо. Оленка (сумно посмiхнулась), У тупик. Ася. Це вже на тебе не схоже, Оленко. Оленка. Подумаю - рiдних нiкого - не вiриться. Наче страшний сон - нiкого! Одна! (Пауза). Невже i в тебе, Асю, нiкого? Може, десь хтось залишився? Казала ж - така велика родина... Ася. Родина велика, дуже велика... Але i Бабин яр великий, дуже великий! Усi там... (Пауза). Ходила туди, не знаю, як сказати, - прощатися чи вiдвiдати їх.(Пауза). Приходять в Бабин яр живi, а там вони здаються теж мертвими... Глянеш - стоять скам'янiлi вiд горя. Наче пам'ятники закатованим. I вночi приходять. I я була. Нiч тодi - наче її хто вилив на землю, i вона загусла чорною смолою - непроглядна. Стою, i на мить здалося, що вони, закатованi, зi мною поряд... А може, я з ними...   Мовчать, пригнiченi спогадами. Довга пауза.   Оленка. Пiсля таких спогадiв, як пiсля бою, моторошно на душi.   Пауза.   Ася. Ми залишилися живi. Треба жити, будемо жити, Оленко... (Розливає чай в кухоль i чашку без ручки. Посмiхнулася). Сервiз! А до вiйни в нас дома був чайний сервiз з якогось особливого фарфору. Правда, ми його не займали, боялися, щоб не побити. Вiн стояв у буфетi, як прикраса, як ознака благополуччя. Оленка. Тепер люди розумнiшi стали, не будуть набивати свої квартири дорогими меблями, сервiзами, люстрами - будуть жити простiше... вiйна навчила! Ася. Вiйна заморозила людей, а вiдтануть, може, знову... i меблi, i люстри, i сервiзи... та й вiйна забудеться... Оленка. Ми все про вiйну. Спробуємо не згадувати її хоч за вечерею... Хто знайде хорошу мирну тему, одержить у премiю грудочку цукру. Згода? Ася. Згода. Оленка. Щоб вiйною i не пахло...   Заходить Чорний - шинеля на плечах, при орденах, чуб вибився з-пiд кашкета. Оленка i Ася дивляться на нього i не вiрять своїм очам.   Чорний (обвiв поглядом кiмнату). Хороша землянка, жити можна! Ася. Капiтан! Оленка. Товаришу Чорний!..   Обидвi схоплюються, цiлують його.   Чорний. Оце атака! Вважайте, що ваша взяла! Скiльки добивався, щоб ви мене поцiлували, можна сказати, iз зброєю в руках добивався. А тут - добровiльно. Ася. Сiдайте до столу. Чорний. Дай опам'ятатися. Що ж це виходить? Шукав одну з вас, знайшов обох! Оленка. Шкодуєте? Чорний. Не шкодую. (Засмiявся). Але знову ж таки проблема. Оленка. Знову жарти. Боже, яка радiсть! Нашого полку прибуло. (Пiдсовує стiлець). Сiдайте. Чорний (сiдає). Може, ще раз поцiлуєте? Ася. Обiйдешся. Чорний. Скупою залишилася. В госпiталi знову рiжеш-кроїш? Ася (засмiялась). Рiжу-крою! Чорний (до Оленки). А ти? Оленка. Няня. Чорний (iмiтує голос хворого). Няня, дай утку! (Махнув рукою). Роботьонка! Оленка. А ви? Чорний. Вибираю зручну позицiю! (Жест). Це вже без мене одержала? За партизанство? Чув. Оленка. Так де ж ви? Чорний. Заїхав у село до сестри, потрудився. Хату полагодив, сарай, паркан. У колгоспi роботи - вибирай любу! А дiвчат - аж земля бiлiє вiд їх хусточок, та всi такi гарнi. Жити в селi можна... А це надумав - провiдаю однополчан. Оленка. Як же ви нас знайшли? Чорний (засмiявся). По картi. Оленка. Сiдайте вечеряти. Ви ж з дороги, голоднi. Чорний. Голодний? (Знiмає ранець). Ось у цiй торбi сало, хлiб, цибуля, навiть пшона з кiлограм. Це мене дiвчата проводжали. Плачуть i сунуть у торбу всяку всячину! Уявляєте? Торба була мокра вiд дiвочих слiз. Наче пiд дощем побувала. Ася. Так уже й ридали?.. Чорний. Я в селi, як Онєгiн у Петербурзi. Нарозхват! Руки, ноги є, вродливий, ордени... Любили всi. (Пауза). Але я привiз себе вам! Берiть у полон. Ася. Вiйна скiнчилась, у полон не беруть. Чорний. Тодi зарахуйте до своєї команди. Ася. Укомплектована. Чорний. Побуду в резервi. (До Оленки). Кравцова знайшла? (Пауза). Я теж шукав! Трьох Кравцових зустрiв, не тi... Ася. Мого листа одержав? Чорний. Так точно! Ася. Рiк мовчав? Чорний. А що лист? Папiр. (Пауза, наче жартома). Ти любиш мене, Асю? Ася. Допит? Чорний. А ти, Оленко? Оленка. Люблю. Чорний. Краще б змовчала.   Пауза.   Ася. Наше мiсто сподобалось? Чорний. Як слiпий солдат, дивиться на свiт чорнотою вибитих вiкон. (Пауза). Асю, що ти написала в кiнцi листа до мене? Ася. Чекаю. Чорний. Так точно! Написала, що чекаєш. I я приїхав. Ася. Через рiк? Чорний. Думав! Рiк думав... Ася. Про що?   Пауза.   Чорний (майже сердито). Про життя! Ким я був на фронтi?! Командир батальйону! Капiтан! Офiцер! На рiвних з тобою! А мир зiрвав з мене погони i знову кинув у рядовi... (Схопився, виструнчився перед Асею). Рядовий Чорний! Ось хто я такий!.. Ось яке воно сволочне життя! Уже два мiсяцi, як я приїхав сюди, i працюю... Головою мiськради? Нi! Слюсарем у домоуправлiннi, ремонтую крани, водопроводи! (Посмiхнувся). Ось так, Асю Михайлiвно!.. Слюсар проводжав вас i з роботи, i на роботу. Назирцi, щоб не помiтили... А сьогоднi наче петлею мене здушило - не мiг далi i прийшов... Тiльки не здумай для годиться заперечувати... (Пауза). Ася. Не буду. Чорний. Тим краще... Я завтра поїду звiдси. Ася (пауза). Щасливої дороги. Рядовий! Оленка. Асю! Ти... Ти подумала?! Ася (нiби про себе, тихо). А що думати? Я кохала його погони офiцерськi, а тепер вiн рядовий...   Чорний стоїть розгублений, потiм нiби ударила його якась думка. Схопив чашку, кухоль, виливає чай, дiстає з торби флягу, наливає Асi, Оленцi, собi в кришку з-пiд фляги, чокається з ними. Всi мовчки випили.   Оленка (встала, глянула на Асю, Чорного). Гiрко!   Ася пiдводиться, Чорний обiймає її, цiлує.   (Оленка про себе). Вона знайшла!..   Повiльно гасне свiтло. Висвiтлюється лист:   "Чорний одержав, як вiн висловлюється, блiндаж. Ася перейшла до нього, а я лишилася тут... Навчаюся в художньому технiкумi... Художником хочу бути. Шукаю тебе. Де почую чи прочитаю прiзвище Кравцов, узнаю адресу i пишу йому. Чи це не ти?!"   Зникають слова листа, i на паперi пробiгають рядки телеграми:   Отдел учета персональних потерь сержантов и солдат Советской Армии просит сообщить имя и отчество Кравцова и воинскую часть в которой он служил последнее время   Висвiтлюється кiмната. Оленка стоїть перед маленьким дзеркальцем, що висить на стiнi. Розчiсується. Заходить молода жiнка, бiдно, але дбайливо одягнена. Видно, знервована, намагається бути спокiйною, але це їй не вдається. Вiдверто розглядає Оленку.   Оленка. Ви до мене? Молода жінка. Ось ти яка, Їлонка... Оленка. Їлонка? Молода жінка. Молода. Ще молода, а видно, Крим i Рим пройшла i мiднi труби... (Вдавано смiється). Тебе ще нiхто не тягав за твої патли? Оленка. Що таке, хто ви? Молода жінка. Фронтовичка. Похiдно-польова жона - ППЖ. В атаку ходила на чужих чоловiкiв... Видно, не одному прислужилася! Оленка. Що ви говорите? Замовкнiть! Молода жінка (вже не стримується - гнiв аж тiпає нею). Вiйна скiнчилась, а ти не можеш заспокоїтися! Ти їм тепер не потрiбна! (Брутально кинула). Iз запльованої криницi води не п'ють! (Пауза). Чого мовчиш? Невинною прикидаєшся? Ось. (Дiстає з сумочки лист, кидає на стiл). Тодi, як знайомилась, Їлонкою називалась, а тепер? (Пауза). Чого ти до Кравцова чiпляєшся?.. У нього двоє синiв малих. (Дiстає фото, кладе на стiл). Бачиш - на руках обох тримає. Куди вiн пiде вiд них?   Оленка не взяла фото, тiльки пiдiйшла, подивилася i вiдiйшла.   Ти що, нiма? Оленка (тихо). Не вiн. (Пауза). Не вiн...   Перемiна свiтла. Оленка i молода жiнка сидять за столом.   Молода жінка (вже iншим, спiвчутливим голосом, та й вся вона наче iншою стала, аж погарнiшала - може, вiд того, що зняла хустку, вродливе обличчя - спокiйне). Ще раз прошу, пробач менi, дурнiй. (Пауза). Я з своїм зустрiлася за два роки перед вiйною. А потiм вiн як пiшов, то аж у сорок п'ятому повернувся. Що вже я пережила за цi роки?! Думками вдень i вночi бiля нього - i вмирала i оживала з ним. Повернувся, одружилися, щастя поселилось у душi - не ходжу по землi, на крилах лiтаю. I десь взялася думка, нiби ворог пiдкинув: невже вiн п'ять рокiв нiкого не любив? Я взяла та й запитала його... Вiн якось байдуже, наче пригадав: сестра одна на фронтi подобалася, гарна дiвчина була... I перевiв розмову на iнше. Я вже не допитувалась бiльше. А та сестра п'явкою в серце впилася. Вiдчуваю, по голосу його вiдчуваю, що нiчого страшного не було, а п'явку вiдiрвати не можу. Для чого вiн менi так нерозумно признався? Власне, що признався? Просто подобалася. А тут лист вiд тебе!.. Я вже з собою нiчого не могла вдiяти. Поїду i вб'ю розлучницю! Отака я божевiльна, Оленко. (Пауза). Так грiшно про тебе думала. Прости. Оленка. Я не серджуся. Молода жінка (обняла Оленку). Не втрачай надiї - може, вiн i живий. Може, в полонi... Тепер багато повертається, чекай.   Затемнюється кiмната. Висвiтлюється лист:   "Закiнчила училище. Працюю в театрi художником-декоратором. Вiдремонтувала свою "землянку", придбала новi меблi. Хто не прийде - захоплюється, як у мене гарно. Я люблю свою "землянку", а iнодi хочеться пiдiйти i кинути гранату в неї, в мою тюрму... Якби ти знав, Кравцов, як важко бути жiнцi самотнiй. Наче й на вулицi чоловiки вгадують, що ти самотня. Кидають на тебе погляди такi... липкi, що хочеться швидше додому, стати пiд душ, вiдмити їх... Пробач, з ким же, як не з тобою, подiлитись..." Кiмната Оленки... Не "землянка", а нова - свiтла, зi смаком вмебльована. Здається, тут оселився затишок i спокiй... Оленка увiмкнула приймач, слухає пiсню... Дзвiнок. Оленка вiдчиняє дверi, заходить Адвокат. Йому вже сорок. Красивий, випещений, святково одягнений, в руках букет бiлих i червоних троянд.   Адвокат. Пробачте, що я без запрошення. Оленка. Справдi, несподiвано. Що вас привело до мене? Адвокат (подає троянди). Ось цi троянди. Подумав, ви художник, ви любите квiти... Оленка. Дякую. В честь чого? Адвокат. Просто так. Надворi падає снiг - i цi троянди. Така несумiснiсть... (Усмiхнувся). I ви, як троянда, серед снiгу... Оленка. Для правди занадто красиво. А втiм, я помiтила, що ви схильнi до велемовностi. Адвокат. Коли я бачу вас, мимоволi народжуються небуденнi слова. Оленка. Ви адвокат, це професiйна звичка розцвiчувати мову, але тут немає суддiв i пiдсудних. Може, i буденною обiйдемось. Адвокат. Не розумiю... Оленка. Наприклад, я скажу вам: не треба чекати мене бiля театру. Не треба шукати випадкової зустрiчi зi мною. I нема чого заходити до мене без запрошення, навiть з трояндами. Що ви на це скажете? Адвокат. Згоден з вашим мiркуванням i прямотою. Але... (Пауза, посмiхнувся). Справдi, професiя впливає i на лад мислення. Ви сказали, що тут нема суддiв i пiдсудних... Уявiмо, що є... Оленка. Не збагну. Адвокат. Ви суддя, а я пiдсудний i сам себе буду захищати. Оленка. Ви вчинили злочин? Адвокат. Ви суддя, i вам вирiшувати, чи вчинив я злочин. Оленка. Суддя, злочинець, адвокат - цiкаву гру ви пропонуєте... Адвокат. Все, що я вам скажу, може здатися банальним. Але повiрте, Оленко, в кожному моєму словi правда... Я жив спокiйно. Я вважав себе щасливим... А може, це так i було. А потiм Першотравневе свято. I раптом у барвистому потоцi людей я побачив вас... Побачив - i вулиця нiби обезлюднiла. Залишились тiльки ви. Я йшов за вами, мов зачарований, я хотiв хоч на мить вловити ваш погляд... (Пауза). Думав - усе минеться. Я хотiв зiтерти ваш образ в пам'ятi - i не мiг. Не мiг пересилити себе. Я шукав зустрiчей... Аби хоч здаля глянути на вас. I тi кiлька вечорiв, коли менi випало щастя якихось пiвгодини побути з вами, ставали для мене святом. Коротка дорога вiд театру до вашого будинку... Ви приходили додому, гасло свiтло у вашому вiкнi, а я цю дорогу вимiрював ще десятки разiв. Я не хлопчисько, щоб не зважувати свої слова (Пауза. Наче вагається, чи сказати). Я кохаю вас, Олено... I життя менi без вас немає... (Пауза). Я боявся про це сказати. Але ще бiльше боюся вашого вироку, мiй суддя! (Схилив голову. Тривала пауза). Оленка (дивиться у вiкно. Не повертаючись). Але ж ви одружений, ви любите свою дружину.   Пауза.   Адвокат. Я думав, що любив її, - а тепер... (Завагався). Може, не треба? Оленка. Кажiть! Адвокат. Менi тяжко про це говорити. (Довга пауза). Але тепер я не можу дивитись, я не можу чути її голосу, її подиху... Кожен жест, кожне слово викликає в менi протест, вона стала менi... нестерпною. Це жорстоко з мого боку, але що я вдiю. (Пiдiйшов до Оленки). Не женiть мене, Олено. Оленка (вiдiйшла в сторону). Я вас зрозумiла. I не осуджую вас. Адвокат. Тепер я найщасливiший у свiтi. (Цiлує Оленцi руку). Оленка. Не будемо критися з нашим коханням. Адвокат. Моя дорога, мила Оленко!!! Оленка. Сьогоднi ж, зараз пiдемо до вашої дружини i все скажемо - для чого ховати нашi почуття? Скажемо їй все... Адвокат (не знає, що вiдповiсти, розгублено посмiхається). Звичайно... але... як це зробити? Оленка. Ось так. Я одягаюсь, i ми йдемо до вашої дружини... У нас - справжнє кохання. (Бере з шафи пальто, одягається). Вона нас зрозумiє. Адвокат (затримуючи Оленку). ...Її треба пiдготувати, в неї особливий (запнувся), не м'який характер. Оленка (вже одягнена). Ви їй розповiсте про своє велике кохання так, як ви говорили менi, i вона повiрить вам. Адвокат. Я?!. Розкажу... (Сiв, пiдшукує слова). Ви жартуєте? Оленка (здається, на повному серйозi). Коханням не жартують. Адвокат (вже з нотками роздратованостi). Так, але ж ви не дитя, щоб не розумiти складностi ситуацiї... I я не пiдготовлений до розмови з дружиною... Оленка. Що ж, я розповiм сама... Не турбуйтесь, жiнки умiють говорити про великi почуття... Розповiм так, що вона - не знаю, як мене, а вас зрозумiє. Адвокат (пiдвiвся, рiшуче). Цього робити тепер не будемо... Оленка. Ви можете й додому не заходити... Почекайте тут, у мене, поки я повернусь. (Хоче йти). Адвокат. Мiж iншим, кохання може бути без руйнування сiм'ї... Сiм'я i кохання можуть iти паралельно... паралельно. Подумайте над цим. Оленка. Я так не хочу. Я свого доб'юся! Ви будете тiльки моїм! Адвокат. Я лише подарував квiти... Оленка. Не вiдмовляйтесь. Адвокат. Бувайте здоровi... Оленка. Нi-i... Нi! (Заступає дорогу). Адвокат. Це вже схоже на шантаж. Оленка. А кохання? Адвокат. Ви мене примушуєте... Оленка (весело смiється, потiм майже урочисто). Суд оголошує вирок: я звiльняю вас вiд кохання i забороняю вам на все ваше життя вимовляти це святе слово.   Висвiтлюється лист:   "Дев'яте травня. У цей день ми збираємося втрьох i святкуємо по-фронтовому... Чорний, Ася i я. I ти з нами! I стiл завжди накритий на чотирьох..." Проповзає телеграфна стрiчка: Всесоюзное общество Красного Креста и Красного Полумесяца Управление по розыску советских и иностранных граждан не можем установить место нахождения Кравцова отсутствием полных данных.   Кiмната. Стiл без скатертини, на столi чотири котелки, ложки, чотири вiдломлених шматки хлiба, чотири залiзних кухлi, солдатська фляга. В пляшцi напiврозквiтла гiлочка... Оленка у вiйськовiй формi з погонами лейтенанта, при орденах.   Оленка (дивиться на годинник). Ще п'ять хвилин... (Дзвiнок, Оленка здивована). Може, мiй годинник вiдстає... Але ж ми вчора, як перед боєм, звiряли з годинником Чорного. (Вiдчиняє дверi).   Заходить Федiр Iванович у формi полковника. Федір Іванович. Здрастуйте, Оленко! Оленка (спочатку не впiзнала його). Начштабу? Федiр Iванович? Невже це ви? Федір Іванович. Як життя, Оленко?! Оленка. Точно так у нас завжди починалася розмова. Добре живу!   Пауза.   Федір Іванович. I так кiнчалась... Оленка. Як ви знайшли? Федір Іванович. В "Пионерской правде" прочитав про злiт пiонерiв 25-ї школи вашого мiста. Там виступала iз спогадами учасниця Вiтчизняної вiйни, снайпер 346-го стрiлкового... Оленка. А ви "Пионерскую правду" читаєте? Федір Іванович. Передплачую. Оленка. ...Для дiтей? Федір Іванович. Для себе. У кожного свої дивацтва. А ви ще в армiї? Оленка. Це на честь Перемоги одягла. Прямо з дороги? Федір Іванович. Я прилетiв учора. Поки взнав вашу адресу, влаштувався в готель... Оленка. Чому ж учора не прийшли? Федір Іванович. Вже був вечiр, незручно...   Дзвiнок, Оленка вiдчиняє дверi, заходять Чорний i Ася при орденах, в погонах.   Чорний (до Оленки). Не по формi зустрiчаєте старших, лейтенанте! (Побачив полковника). Здравiя желаєм, товаришу полковник! Капiтан Чорний!.. (Обiрвав). Командир третього батальйону... Товариш начштабу! (Вiтається). Аж не вiриться! Федір Іванович. Мов додому приїхав. (Цiлує руку Асi). Ася Михайлiвна... Наче я вас усiх учора бачив... Всi такi молодi... Чорний. Молодi... У нас з Асею вже солдат росте! Федір Іванович. Вiтаю! Жаль, що на весiллi не був. Оленка. В армiї лишились? Федір Іванович (жест). Кадровий! Чорний. Товаришу полковник, дозвольте. У нас заведено розпорядок - о дванадцятiй          нуль-нуль за стiл... (Жест). Прошу. Оленка. Запiзнюємось. Федір Іванович (жест у бiк стола). Наче дихнуло фронтом. Ася. Iдея Оленки. Ми всi роки втрьох - за таким столом. Федір Іванович (оглядає стiл). А сьогоднi, бачу, чекали четвертого.   Незручна пауза, всi мимоволi глянули на Оленку.   Оленка. Вже п'ять на першу, товаришi офiцери! Чорний (розливає з фляги, всi беруть кухлi, пiдводяться). Наш традицiйний тост. За тих, хто дарував нам перемогу...   Випивають. Тихо, схвильовано спiвають свою полкову пiсню. Темнiє кiмната, i висвiтлюється лист:   "Кравцов! Усе почалося з того, що у День Перемоги нас було четверо (крiм слова "Кравцов", усе закреслено). Пишу тобi останнього листа, я втомилась вiд чекання. ("Втомилась вiд чекання" закреслено). Ти мене зрозумiй, тяжко, нестерпно тяжко бути самотньою. Я в душi тебе нiколи не забуду. (Остання фраза закреслена). Не можу повiрити... Так сталося, приїхав фронтовий друг ("друг" закреслено). Товариш... Я про нього тобi писала - Федiр Iванович. Вiн в армiї, на Далекому Сходi, завтра я виїжджаю з ним... Прости, Кравцов! А хiба я в чому винна? Хiба я винна перед тобою? (Пiсля слiв "з ним" все закреслено). Олена".   Висвiтлюється кiмната Олени. Дверi шафи вiдчиненi, посеред хати стоїть кiлька чемоданiв, на одному сидить Оленка в плащi, вже нiби готова в дорогу. Пауза. Заходить Федiр Iванович. У руках якiсь пакунки, квiти, вiн незвично для нього збуджений, веселий, балакучий.   Федір Іванович. Квiти вiзьмемо з собою, уявляєш, троянди на Курилах! Попросимо стюардесу якось зберегти, щоб не зiв'яли. (Подає квiти Оленцi, засмiявся). Ти знаєш, жiнка, яка продавала квiти, каже менi: "Поздоровляю вас, товаришу полковник". - "З чим?" - питаю. "Зi щастям" - каже. Виявляється, як горе, так i радiсть не можна приховати. Iще купив "Пионерскую правду", вона допомогла менi вiдшукати тебе. Я тепер передплачу її на п'ятдесят рокiв. (Дивиться на годинник). За десять хвилин будуть Чорний i Ася. Попрощаємось - i в дорогу.   Пауза.   Оленка (тихо, але чутно). Дорогий мiй друже! Прости мене, я нiкуди не поїду!   Федiр Iванович щось хотiв запитати, та так i не встиг, а з обличчя ще не зiйшла радiсть.   Федір Іванович. Що ти сказала, Оленко? Оленка. Я не поїду.   Довга пауза.   Правду сказав Сковорода: "Трава є трава, а скошена трава - сiно". (Пауза). Хай моє кохання живе. Хай росте...   Поволi гасне свiтло. Висвiтлюється лист:   "...Збоку, наче в кадрi фiльму, вглядаюсь у своє життя i нiчого змiнити не можу - бо кохаю... Пенелопа, чекаючи Одiссея, ткала вдень i розпускала вночi, а я свої надiї виткала безсонними ночами... виткала довге полотно своїх чекань... I руки не пiднiмаються розпустити це полотно".   Висвiтлюється кiмната. На столi горить свiчка. Оленка сидить задумлива, дивиться на маленьке полум'я, нечутно заходить Кравцов. Такий, яким ми бачили його в першiй картинi. Десь далеко, ледь чутно, застрочили i замовкли кулемети.   Оленка (тихо). Де ти тепер, Кравцов?! Кравцов. Я тут.   Виникають звуки вже знайомого вальсу. Оленка мовчки, наче за внутрiшнiм покликом, пiдходить до Кравцова, зупиняється.   Оленка (розмовляє з Кравцовим тихо, наче боїться, щоб її не почули). Давай потанцюємо, Кравцов! Кравцов. Без музики? Оленка. Згадаємо ту, що на випускному. Вальс.   Кравцов несмiливо торкнувся стану Оленки, повiльно танцюють. Кравцов нахиляється, мов хоче поцiлувати Оленку, вона вiдсторонюється, обоє зупинились, мовчать.   Кравцов. Закiнчиться вiйна-зустрiнемося. Побачиш, приїду! Оленка (посмiхнулась). Квитка не дiстанеш. Кравцов. А я не поїздом. Оленка. Лiтаком? Кравцов. Я приїду до тебе... (Зупинився, думає, на чому вiн приїде). На голубих оленях! У заметiль таку, що тiльки в нас буває - непроглядну, як бiлий дим. На голубих оленях! Вони вiтром мчатимуть! Оленка. Голубих оленiв не буває, я їх придумала. Кравцов. Раз ти придумала - то вони є! I я їх знайду! Приїду i скажу: Їлонко, Роксолано, Жанно д'Арк, поїхали!.. Оленка. Куди?! Кравцов. Свiт дивитись! Я тобi покажу такi дивовижнi краї! Оленка. А ти їх бачив? Кравцов. Снилось або уявляв. А може, поїдемо в чужi землi допомагати революцiю робити? Оленка. Не боїшся? Кравцов. Я... Та от завтра бiй, i я пiду! Хай уб'ють, не боюся! Оленка (тихо). А хто до мене приїде? Кравцов (подумав). Нi! Я виживу! Щоб до тебе повернутись! Оленка. Виживи, Кравцов!   Перемiна свiтла. Кiмната. Свiчка згасла. Оленка - вся в спогадах. Дзвiнок. Один, другий. Оленка вiдчиняє дверi - заходить Вiчний, уже помiтно постарiлий, в руках саморобна валiзка...   Вічний (поставив валiзку, витер вуса). Здрастуй, Оленко. Вiчний я!   Оленка ще трохи постояла, наче пiзнавала, потiм впала йому на груди, забилась у плачi.   Що з тобою, дочко? Не треба плакати. (І сам непомiтно змахнув сльозу). Гiсть у тебе, а ти в сльози... Заспокойся, дитинко... Ось так. Оленка (витирає сльози). Це я вперше заплакала на людях. Вперше! Вічний. Воно так, самому поплакати не грiх, а на людях... Он яка ти гарна, тiльки якась наче... Оленка. Яка? Вічний. Дуже не схожа на славетного снайпера 346-го стрiлкового... Таке плету, старий... Твоя хата? Оленка. Моя. Вічний. Гарно та чисто - добре живеш! (Глянув на картину). Малюєш? (Пiдiйшов до мольберта). Землянка - це та, в яку я тодi заходив до тебе, - он i кухоль, i котелок, i гвинтiвка з оптичним твоя... Оленка. Яка я рада, що ви приїхали, а то пишете тiльки поздоровлення з Днем Перемоги! Вічний. Я пишу нескладно, та й що писати - живу собi. А ти чого ж не пишеш? Оленка. Що писати-теж живу собi... (Пауза). Одна... Вічний. Я так i думав, що одна... (Розкриває чемодан). А це гостинця привiз. (Виймає бiлу полотняну вишивану сорочку). Це тобi - моя баба. У нас хлопцi, дiвчат немає, то стара каже: "Оленка в театрi, то, може, їй згодиться". Оленка (розгортає сорочку, захоплено). Яка вишивка! Вічний. Моя вмiє вишивати. Оленка. I моя бабуня вмiла. Вічний. Знадобиться або в театрi, або колись - дочка...   Оленка згорнула сорочку.   Це вiд мене подарунок. (Подає хустку бiлу в квiтах). Колись у цигана вимiняв, так i називається - циганська... Думав, жiнка носитиме, а вона поклала до скринi. То жалiла, то за роботою - так i не запиналася. Оленка (накинула хустку на плечi). Спасибi, спасибi вам. Вічний. А це сало, воно добрiше, чим куповане. Це варення калинове, вишневе, малинове, це мед, а це трохи масла - домашнього. А це (виймає дошку, вистругану, з ручкою) я зробив, на кухнi пригодиться. Щось покришить, щоб не порiзати столу. А ось i калинова. (Виймає з кишенi пляшку). В кишенi вiз, щоб не побити, на семи травах настояна. Оленка (вкрай схвильована). Спасибi, батьку... Чим i вiддячу... Вічний. Батьком назвала - уже й вiддячила... Гарна ти, Оленко, молода i гарна. Оленка (посмiхнулась). Не така вже й молода, не така вже й гарна. Роки... Вічний. Роки йдуть, а що їм робити... Вони йдуть, а ми живемо. Оленка. Вас наче бог послав. Прийде Ася, Чорний - от буде їм сюрприз. Вічний. Як вони? Оленка. Чорний - кандидат педагогiчних наук!.. Уявляєте, наш комбат Чорний... кандидат педагогiчних наук. Ася - головний хiрург, майстер вищого класу! Вічний. Практика на вiйнi в неї була, не дай боже! Оленка. То, може, їх зараз покликати? Вічний. Покличеш їх, Оленко, пiзнiше... А поки що розмова до тебе є... Оленка (трохи стривожено). Розмова? Вічний. По чарцi давай вип'ємо. Оленка. Може, потiм. Вічний. Розмова така, що треба перед нею.   Оленка дiстає чарки i ставить на стiл якусь закуску.   Вічний (наливає чарки). За все добре, Оленко! (Випивають). Воно й на нерви дiє добре. (Пауза). Скажу тепер, чого я приїхав. (Пауза, думаѕ, з чого почати). Отож сини в мене. Два їх: один секретарем райкому комсомолу, там же, у нас в районi, а другий збирався на дипломата, а вивчився на iнженера. Працює в Сибiру. Гарнi дiти. Можна закурити? Оленка. Курiть, i я теж, - щось наче хвилююсь... (Закурює). Вічний. Гарнi дiти... Цей, що в комсомолi, женився, а той ще не зустрiв своєї. Та я не про це... В нашiй сiм'ї тебе знають, Оленко, i фотографiя твоя висить на стiнi... Знають i життя твоє... (пауза) незвичайне... Так оце недавно син з Сибiру прислав газету, в нiй описується про одного директора заводу... I фотографiя. Директор той на прiзвище Крав-цов, Микола Iванович. (Дiстає з валiзки газету в тецi). Це я, щоб не зiм'ялась. (Подає газету). Ось...   Оленка тремтячими руками взяла газету, впилась в неї очима, потiм якось безсило вiдкинулась на спинку стiльця.   По-моєму, це вiн... Я написав сину, хай розвiдає усе, як воно там i що, i напише тобi... З нього дипломат путящий - говорити з людьми вмiє. (Помiтив стан Оленки). Радiсть я принiс чи горе-i сам не знаю!..   Висвiтлюється лист. П'ять рядкiв закреслено так, що їх не можна прочитати, крiм двох перших слiв:   "Здрастуй, Кравцов".   КАРТИНА ДРУГА Простора кiмната, з кiмнати двоє дверей: однi прямо на глядача, другi - праворуч. У крiслi сидить Кравцов, читає газету. Моложавий, але посивiлий. Обличчя втомлене, блiде... На канапi сидить Бiла Мафiя-молода, вродлива жiнка, гортає журнал. Пауза.   Біла Мафія. Освiтлення нiкчемне. А чому ти не працюєш у своєму кабiнетi? (Пауза). I менi зайти не дозволяєш. А твоєму грiзному приятелю дозволено?.. Кравцов. Нiкому. Біла Мафія. Там секрети? Кравцов. Секрети. Біла Мафія. Як у тебе не затишно. Меблi старi... час помiняти. Кравцов. Звик. Біла Мафія. Дивнi звички - звик не обiдати, i сьогоднi не обiдав? Кравцов. Щось їв. Біла Мафія. Зроблю хоч вечерю путящу. Сподiваюсь, не поспiшаєш нiкуди?.. Кравцов. Вечiр вiльний! Біла Мафія (вiдклала журнал). Я - в гастроном, а ти постарайся, коли прийде твiй грiзний приятель, не затримувати його, будь ласка. (Пiдiйшла до Кравцова, поклала руки на плечi, схилилась до нього). Стомився? Поїдемо влiтку на пiвдень... (Пауза). Поцiлуй мене...   Кравцов цiлує.   Директор - до останньої клiтини, навiть поцiлунок директорський.   В дверях зiткнулась зi Скирдою, вони постояли, з неприязню оглянули одне одного. Бiла Мафiя вийшла. Скирда ще глянув їй услiд. За цi роки вiн, здається, не змiнився, хiба що зсутулився.   Скирда. Куди це Бiла Мафiя понеслась? Кравцов. Чому ти прозиваєш її Бiлою Мафiєю? Скирда (пiдiйшов, вiдчинив буфет, налив чарку, випив, закусив цукеркою i сiв на канапу). А ти чув про мафiю? Кравцов. Дещо. Скирда. Так ото вона i є Мафiя. А чому бiла?.. (Жест). Мабуть, просила, аби мене скорiше спровадив. Я довго не затримаюсь. Кравцов (пiдiйшов до буфета, теж випив чарку, подивився на Скирду). Новий костюм? Скирда. Ти ж дав менi премiю, я й купив. Кравцов. Хороший костюм. Скирда. А скажи, ти б дав менi премiю, якби, припустимо, не знав з фронту, а так, за роботу? Кравцов. Хтозна, може б, i нi... Скирда. Виходить, ти не об'єктивний. Кравцов. Те, що я тебе знаю з фронту, дає менi можливiсть бути об'єктивним. Скирда. Фронт! (Пауза). На фронтi я був (жест), а ким ти? А тепер - ти директор заводу, а я в прохiднiй. Охоронник. Кравцов. Бери iншу роботу. Скирда. Менi й там непогано... А тобi мiнiстр жалує премiю? Кравцов. Дає. Скирда.А я б подумав. Кравцов. Чому? Скирда. Черствий ти, Кравцов, людей тримаєш (жест) на заводi! Ремствують на тебе! Кравцов. А ти на фронтi як тримав солдатiв? Скирда. Там iшов бiй з ворогом. Кравцов. I тут iде бiй, ми мусимо наступати. Скирда. То фронт, а це... Кравцов. Економiчний фронт. I дисциплiна потрiбна. Буду вимагати! Скирда. Звичайно. Але все ж треба попустити. Кравцов. I це ти менi радиш? Скирда. Як друг!   Заходить Бiла Мафiя з покупками в руках.   Біла Мафія. Здрастуйте, Скирда. Скирда (до Бiлої Мафiї). Треба говорити - товаришу Скирда! Біла Мафія (до Кравцова). Чай забув включити? (До Скирди). Ми не на зборах. (Виходить на кухню). Скирда (вслiд). Я з тобою буду завжди наче на зборах. Кравцов. Ти ввiчливий. Скирда. Вiдвертий.   Входить Бiла Мафiя з чайником. Дзвiнок.   Кравцов. Хто б це? Біла Мафія (знизала плечима). Зараз побачимо. (Виходить).   Заходить Мафiя, за нею Дипломат - хлопець рокiв двадцяти п'яти. Зупинився, погляд на Мафiю, на Скирду, на Кравцова.   Д и п л о м а т. Добрий вечiр. (До Кравцова). Ви Микола Iванович Кравцов? Кравцов. Я. Д и п л о м а т. Так i думав. Кравцов. З ким маю честь? Д и п л о м а т. З людиною. Кравцов. Так i думав. Хочете зi мною поговорити? Д и п л о м а т. Вивчити, що ви являєте собою. Кравцов (посмiхнувся). Почати з бiографiї? Біла Мафія (не витримує). Молодий чоловiче, хто ви такий i що вам треба? Д и п л о м а т (тiльки подивився на неї i знову до Кравцова). В загальних рисах менi ваша бiографiя вiдома. Частково з нарису в газетi. Кравцов. Мiж iншим, коли вас запитує жiнка, ввiчливiсть вимагає вiдповiсти. Д и п л о м а т (до Мафiї), Припустимо, я хочу працювати на заводi, але перше треба знати, що за директор. Кравцов. Фах? Д и п л о м а т. Iнженер. Кравцов.3 цього i почав би. Завтра о дев'ятiй в заводоуправлiннi, товаришу iнженер. Д и п л о м а т. В готелi мiсць немає, то я вирiшив до вас додому... може, ще сьогоднi виїду. Мiй поїзд iде через три години. Кравцов. Оригiнал чи вдаєте? Д и п л о м а т. Оригiнал. Кравцов. Тодi вивчайте. Д и п л о м а т. Можна оглянути вашi апартаменти? Кравцов. Прошу.   Дипломат виходить у другу кiмнату.   Біла Мафія. Пiдозрiлий тип... Жени його в три шиї! Кравцов. Вiн все-таки оригiнал. Скирда. Або псих. Д и п л о м а т (повертається). Могли б взяти кращу, все-таки директор такого заводу. Кравцов. У вас iще багато запитань до мене? Д и п л о м а т. Кiлька. На фронтi були? Кравцов. Був. Д и п л о м а т. У полонi? Кравцов. Нi. Д и п л о м а т. У партизанах? Кравцов. Був.   Пауза.   Д и п л о м а т. У вас пам'ять хороша? Кравцов. Не скаржусь. Д и п л о м а т. Що вам найбiльше запам'яталося з вiйни? Кравцов (сухо). Молодi солдати, якi не розпитували, де який командир, а йшли в бiй i навiть на смерть, якщо вимагали того обставини...   Пауза.   Д и п л о м а т. Бiднувата пам'ять у вас, товаришу Кравцов!.. Останнє запитання. Як ваше сiмейне життя (глянув на Бiлу Мафiю), щасливе? Скирда (пiдвiвся). Молодий iнженер! Поспiшайте на поїзд!.. Д и п л о м а т (пильно подивився на Скирду). Були пораненi в щелепу? Скирда (в голосi погроза). Був поранений, але умiю i ранити. Д и п л о м а т. Капiтан Скирда?..   Скирда вiд несподiванки аж виструнчився, по-iншому глянув на Дипломата, перевiв погляд на Кравцова.   Тепер я пiду. Знайте, у вас був не iнженер, а дипломат... Прощавайте. (Вийшов).   Троє переглянулися мiж собою. Нiма сцена. Завiса Висвiтлюється i зникає телеграма:   Був дома у Кравцова переконаний вiн адреса вулиця Лазо 18 квартира 56 Володя Вiчний   Висвiтлюється сцена. Чути приглушений вiдгомiн мiста. Здаля видно двоє освiтлених вiкон. Оленка в лiтньому плащi, з валiзкою в руках проходить авансценою з краю в край: мабуть, уже давно вимiрює цю дорiжку. Погляд час вiд часу лине до освiтлених вiкон. Зупинилася, поставила валiзку.   Оленка. Я часто оглядаюсь у своє минуле, а зараз воно стоїть передi мною i до болю яскраво, наче у барвах Рокуелла Кента. Стоїть i не зникає (Пауза). ...Здається, то було не життя, а нескiнченнi муки. (Пауза, ледь посмiхнулась). Ученi пiдрахували, що жiнка в середньому живе на кiлька рокiв довше за чоловiка, - а не знайшлося вченого, який би пiдрахував, наскiльки бiльше в її душi загоєних i незагоєних ран, наскiльки бiльше каменюк i вибоїн на її дорозi. (Пауза). А iнодi моє життя видається щасливим i свiтлим, бо я кохала. Кохання грiло мою душу, воно билося в менi другим серцем... (Пауза). Сотнi разiв я втрачала надiю зустрiти Кравцова... I сотнi разiв малювала в своїй уявi цю зустрiч. Незатьмарену, незахмарену, жадану... Наче i вiн чекав на мене, наче i його кохання лишилось таким же незгасним. Он його вiкна... Вiн там... I тепер, коли я так близько вiд нього, - тепер, як злодiї, почали пiдкрадатися iншi думки: вiн не мiг знайти Їлонку. Їлонки нiколи не було... А села - не стало... Та чи шукав вiн? Чи вистачило сили жити самотньо, як я, стiльки рокiв?! (Пауза). Ходжу бiля будинку, заходять i виходять звiдти жiнки, а я думаю, одна з них - дружина Кравцова. (Пауза). Вiн не забув, напевно, пам'ятає ту наївну дiвчину з дитячими косичками... Тут пам'ятає, а побачить мене (гiрко посмiхнулась), перемальовану роками i не... (Пауза). Або не захоче впiзнати.   Сценою проходить Бiла Мафiя. Подивилася на Оленку, ще раз оглянулась, вийшла.   Вродлива жiнка! I вона може бути дружиною Кравцова... (Пауза). Не впiзнає, або не захоче впiзнати, або вже... загасив вогник. Як же тодi жити? Вперше вiдчула себе такою безпорадною. (Пауза. Рiшуче). Не пiду... Називали колись хороброю, безстрашною, а тепер боюсь... Не пiду!   Перемiна свiтла. Квартира Кравцова. Кравцов сидить на своєму улюбленому мiсцi, у крiслi. Бiла Мафiя на канапi гортає iлюстрований журнал. Скирда стоїть посеред кiмнати, наче роздумує, що йому треба зробити. Налив келих вина, випив. Бiла Мафiя краєм ока стежить за ним. З сусiдньої квартири доносяться зануднi звуки гам. Скирда пiдiйшов до вiдчиненого вiкна, уважно слухає.   Скирда. Шостакович росте. Біла Мафія (до Кравцова). Коли береш вiдпустку? Кравцов (не вiдриваючись вiд газет). Запросив дозволу. Скирда. План не пустить i командарм...   Кравцов подивився в його бiк: що, мовляв, за командарм?   На твоєму заводi людей як у корпусi, виходить - ти комкор, а над тобою - командарм!..   Пауза. Кравцов тiльки посмiхнувся.   А менi пiсля фронту всi роки здаються вiдпусткою. Дзвiнок. Скирда i Бiла Мафiя перезирнулися, кому йти вiдчиняти. Кравцов пiдвiвся, вийшов, тут же повернувся з телеграмою. Кладе її на стiл. Кравцов (посмiхнувся). Вiдпочив!..   Скирда пiдiйшов, узяв телеграму, прочитав.   Скирда. В Москву викликають? Це перед наступом, Кравцов. Біла Мафія. Можна, i я з тобою? На роботi'мене вiдпустять. Скирда (про себе). Ад'ютант. Знову дзвiнок. Скирда виходить. Бiла Мафiя поправляє зачiску. Заходить Скирда, за ним Оленка, в плащi, з валiзкою в руках. Зупинилася. Хвилювання наче заморозило її. Глянула на Бiлу Мафiю, на Скирду, i спинилася поглядом на Кравцовi. Скирда вдивляється в Оленку. Бiла Мафiя в якомусь недоброму передчуттi пiдвелася з канапи. Кравцов поволi опустив газету, дивиться на Оленку. Їхнi погляди зустрiлися... Валiзка випала з рук Оленки. Кравцов, не вiдриваючи вiд неї погляду, пiдвiвся. Стоять одне проти одного. Пауза. Кравцов ступив крок до Оленки, хотiв щось сказати, але йому наче перехопило подих. Рвучко вiдвернувся вiд Оленки, пiдiйшов до завжди замкнених дверей, повернув ключ, рвонув дверi! Перед нами на бiлiй стiнi голубi оленi, пiд ними саморобний стiл-трикутник. Оленка глянула, хитнулась... Голубi оленi, мабуть, через її сльози, то затьмарюються, то яскраво висвiтлюються i бiльшають! Бiльшають... Заповнюють весь простiр сцени. Народжуються звуки вальсу.   Завiса --- КІНЕЦЬ --- У *.txt форматувала Юля Довгалюк Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua