Богдан КЛІД

ДО ІСТОРІЇ „НОВОЇ ЕРИ”.
НЕОПУБЛІКОВАНИЙ ЛИСТ ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА
ДО ОЛЕКСАНДРА БАРВІНСЬКОГО

В історії співпраці між культурними й громадсько-політичними діячами Галичини та Наддніпрянської України другої половини XIX ст. дві особи відігравали значні ролі: з Галичини – Олександр Барвінський, а з Наддніпрянщини – Володимир Антонович. На науково-культурному полі їхня співпраця спричинилася до реформування Товариства ім. Шевченка на наукову інституцію та до видання „Руської історичної бібліотеки”, яка була першою науково-популярною серією праць з української історії (всього 24 томи). На полі громадсько-політичному важливим здобутком їхньої співпраці було досягнення польсько-українського компромісу в Галичині 1890 p., відомого під назвою „нова ера”.

У Галичині головним рушієм політичного компромісу з поляками був Олександр Барвінський, підтримуваний народовцями, а в Наддніпрянській Україні – Володимир Антонович та більш помірковані члени Київської громади, зокрема Олександр Кониський, який також відігравав помітну роль у досягненні компромісу. Граф Казимир Бадені, галицький намісник, був одним з головних представників польських правлячих кіл у Галичині та австрійського уряду, що був зацікавлений у компромісі як задля домашнього спокою, так і з міжнародних міркувань[1].

Безумовно, якби існувало жваве листування між В.Антоновичем і О.Барвінським, то можна було б сподіватися, що воно могло б пролити багато світла на досліджувану „нову еру”. На жаль, відомо усього чотири листи.

У першому номері газети „Руслан” за 1909 р. сам О.Барвінський опублікував три листи В.Антоновича до нього[2]. У вступі до публікації Барвінський пояснював, що Антонович взагалі мало листувався, бо був дуже обережний, побоюючись негативних наслідків – аби його листи не потрапили до рук російської жандармерії*. Усі три надруковані листи написані за межами Російської імперії, де Антонович міг висловлюватися значно вільніше. На жаль, з цих трьох листів тільки один стосується (і то частково) „нової ери”. Цей лист датований 12 (24) січня 1891 p., тобто двома місяцями пізніше від часу обнародування компромісу в галицькому сеймі. У ньому Антонович пише про свою зустріч з українською громадою в Кракові і заспокоює Барвінського тим, що, на його думку, ця громада ставиться досить спокійно до політики „нової ери”, як і прихильники радикального журналу „Народ”, який відразу став в опозицію до компромісу.

Але Барвінський не опублікував усіх листів, які йому написав Антонович. У його архіві разом з трьома вже опублікованими ли­стами зберігається ще один, до цих пір неопублікований. (Нижче подаємо його повністю). Цей лист, датований 24 січня (за старим стилем) і написаний у Відні відразу після зустрічі Антоновича з Антонієм Хамцем** та тогочасним міністром галицьких справ Філіпом Залєським, своїм змістом стосується майже виключно перших наслідків „нової ери”[3]. Антонович оповідає про зустріч, де Хамець (а особливо Залєськнй), як представники польських правлячих кіл, висловлювали свої сумніви і невдоволення політикою згоди та лідером народовців Юліаном Романчуком. З листа випливає також, що між сторонами не було вироблено конкретної та узгодженої програми дій[4]. Тобто минуло усього два місяці після обнародування компромісу, а вже виявлялися розходження. Цікавою є також фраза Хамця, яку Антонович цитує в польському оригіналі, де той натякає, що серед польських правлячих кіл він та граф Бадені найбільше обстоювали політику компромісу, бо інакше, якби народовці не підтримували уряд, а пішли в опозицію, вони би потерпіли політичне. У кінці листа Антонович коментує свою зустріч з українським студентським товариством „Січ” у Відні.

 

Відень, 24 січня 1891 р.

Високоповажний добродію!

Обидва листи Ваші я одістав, шчиро Вам за йіх дякуючи. Завтра пускаюсь у дальшу подорож; ще можу одістати від Вас йіден лист, котрого буду очекувати в Білграді (Сербіи), куди прибуду лише через 10 день. – Дуже цікавоб було мені знати як зарисуються Ваши вибори и чи тверді1 Вам дуже пошкодять. Покі шчо сумно мені від двух вістей: 1) Votum недовірія Телишевському2 в Турці, як це правдива вістка, що передала Червона Русь3 и 2) Розмова з Хамцемь, яку я мав тут у Відні, здається в міністерстві (головно Залыскій) не дуже удоволені угодою, яку з Вами звів Бадені. Зальїскій требував, шчоби на виборах не пройшов Романчук4, и шчоби дістався Ковальський5. Хамець рішуче йому відповів, шчо ні того, ні другого варунку він не може прий[н]ати. Тоді Зальїскій сказав, шчо Русинскі посли будуть подавати голоси з оппозицією; Хамець мене питав, чи це може бути; я від чистої совісти завіряв його шчо ця дія не можлива и не згоджується з интересами русинів, которих головні справи лежать в краю а не в рейхсраті, и шчо йім підмога уряду дома потрібна. Затім я йому сказав, шчо як мени здається русини не підуть в опозицію (хіба Ковальскій, як буде вибраний) хочъ и не підуть до польського кола, а надісь порозуміються з йакою группою центра. Він мені на це отвітив, шчо цього уряд не полічить для себе невыгоднимъ, хоча по його думці булобъ найкраще, якъбы Русини утворили самостійній клюбь. Чи воно так, чи не так я не знаю, але тільки думаю, шчо повинен вас звістити про те, шчо дізнався. Ще він казав передати його просьбу, шчоби було добре, шчоби в державної раді про Галицийскі діла Русскій клюбь мав пертрактаціи з польскимъ, знову не знаю, чи так добре, чи ні, тільки передаю. Загальна його фраза була така: „Gdyby Rusini weszli do oposycji, to by się dostało za ugodę i mnie i namiestnikowi” – Я завірив його, шчо може бути в сьому взгляді зовсім спокійний.

Виборчий комітет и його склад и відозва на мій погляд дуже хороші и тактовні. Від Волкова6 я мав лист – він буде дописувати до Правди7, в статті його будуть за підписом: Волков, або Сірко; я пршлю Вам свою роботу з дорогі – розпочав йійі, та шче не доспів покончити. – Бачився я в Відні з Січовиками и найбільше з самою завзятою партією8. Вони трохи соромляться своей спілкі з твердими, ти дуже ворогують проти „Народа” за те, лічо ся часописъ не хоче дрюковати придуманноі у ихъ теорій: „про державні права Руського народу”9. Як я подивився загалом на так званих радикалів, то скажу по совісті, шчо здалека вони мені здавались неначе чимсь серйозним, на діліж тількі багато крику, а ані сили, ани ясноі идеи, ани солидарности меж собою я не мігь запримітити. Це мені здається загаломъ дурницьа.

Лист и порахунок від професора Огоновского10 я отримав и сердечно йому дякую.

Прийміть відь мене добродію разомъ з родиною шчирий приятельскій привіт и низькій поклін.

В.Антонович

 

Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України, від. рукописів, архів Барвінських, спр.528, арк.5-6 зв.

 

ПРИМІТКИ

1. Тобто москвофіли.

2. Костянтин Телішевський (1851-1913) – український політичний і громадський діяч у Галичині. У 1889-1895 – посол до сейму; 1891-1897 – до Австрійського рейхсрату. На сесії сейму 25 листопада 1890 р. він виступив з промовою на підтримку політики „нової ери”. Був нотаріусом у місті Туоці на Львівщині.

3. Москвофільська газета, яка виходила у Львові.

4. Юліан Романчук (1842-1932) – провідний український політик, громадський діяч, письменник та журналіст у Галичині Був одним з ініціаторів і провідників об'єднання народовців „Народня рада” та співзасновником (у 1899 р.) Національно-Демократичної партії. У 1883-1895 pp. – посол до сейму; у 1891-1897 pp. і в 1901-1918 pp. – посол до рейхсрату. На сесії сейму 25 листопада 1890 р. він і Телішевський виступили з промовами на підтримку політики „нової ери . У 1894 р. Романчук публічно зрікся підтримки „нової ери”.

5. Василь Ковальський (1826-1911) – український політик, громадський діяч і публіцист у Галичині. Посол до сейму (1860-і та 1870-і pp.) та” рейхсрату (1880-і pp.). Під кінець життя перейшов до москвофільського табору.

6. Федір Вовк (1847-1918) – визначний український археолог, етнограф і громадсько-політичний діяч. За свою політичну діяльність у 1879 р. мусив емігрувати за кордон. З 1905 р. був професором антропології університету у Санкт-Петербурзі.

7. Політичний, літературний та науковий журнал, орган народовців.

8. Маються на увазі т. зв. молоді радикали, які в той час об'єдналися в опозиції до „нової ери” з т.зв. молодими москвофілами. Про „молодих” радикалів див.: Грицак Я. „Молоді” радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка. Праці історично-філософської секції. Т.222. С.71-110.

9. Мається на увазі концепція самостійництва. Див.: Himka J.P. Young Radicals and Ukrainian Statehood: The Idea of a Ukrainian Nation-State: 1890-1895 // Slavic Review. Vol.41. №.2. P.219-35. Див. також: Грицак Я. „Молоді” радикали.... С.82-84.

10. Омелян Огоновський (1833-1894) – український літературознавець та мовознавець, письменник та громадський діяч. Був співзасновником народовського об'єднання „Народня рада”. З 1867 р. був професором української мови та літератури у Львівському університеті.


[1] „Нова ера” бере початок з 25 листопада 1890 p., коли українські посли-народовці виступили з промовами на сесії галицького сейму, де заявили про готовність співпрацювати за певних умов. У дуже стислому викладі цей компроміс полягав у наступному. Українські посли декларували окремішність української національності, підтримку австрійської державної ідеї, вірність Католицькій церкві та готовність співпрацювати з польським урядом у Галичині. Умовою співпраці української сторони було те, що австрійський уряд та польська крайова адміністрація мали би підтримувати втілення українських культурних та економічних потреб, що призвело б до рівноправності двох національностей в Галичині: української та польської. З боку уряду було обіцяно сприяти поступовому розвиткові української національності.

На жаль, монографічного дослідження історії „нової ери” в українській історіографії поки що не існує, хоча значення цього компромісу для політичного та культурного розвитку українського життя в Галичині в 90-х роках було вагомим. Дещо про „нову еру” можна прочитати у працях: Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. Прага, 1942. С.75-84; Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. Львів, 1926. С.235-275; Олесницьхий Є. Сторінки з мого життя: У 2 т. Львів, 1935. Т.1. С.221-243. У зарубіжній історіографії див.: Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським пануванням // Його ж. Історичні есе: У 2 т. K, 1994. Т.1. С.437-438. Найбагатше джерело для вивчення „нової ери” – це досі неопубліковані зошити спогадів О.Барвінського, які зберігаються у його особистому фонді (№135) рукописного відділу Інституту літератури ім.Т.Шевченка Національної Академії наук України в Києві. (Перші частини його спогадів надруковані. Див.: Барвінський О. Спомини з мого життя: У 2 т. Львів, 1913. Недавно опубліковано окремий розділ третього тому. Див.: Чорновіл І. Неопублікована частина мемуарів Олександра Барвінського // Україна в минулому. Вип. 4. Київ-Львів, 1993. С. 142-162.

[2] Барвінський О. Листи Володимира Антоновича до Олександра Баронського // Руслан. 1909 1(14) січня.

* Обережність Антоновича спричинена тим, що він, як знаний провідник „партії українофілів” у Росії, бував часто під наглядом поліції і загрозою арешту. Була вірогідність, що за його „неблагонадежность” він міг би бути звільненим з посади професора історії в Київському університеті.

** Антоній Хамець (1840-1908) – польський політик та суспільно-громадський діяч. У 1879-1891 pp. – посол до Австрійського рейхсрату; у 1883-І901 pp. – посол до галицького сейму. Хамець народився на Правобережній Україні, де провів свої молоді та студентські роки. Був „хлопоманом” і брав участь у польському повстанні 1863 р. Через причетність до повстання міг би потрапити до поліції, якби його не переховував Антонович. Емігрував до Австрії, де зробив собі політичну кар'єру. Був одним із ключових учасників переговорів, які привели до компромісу „нової ери”.

[3] Щодо розуміння Антоновичем політики „нової ери” варто прочитати недавно опублікований його лист до Ф.Вовка, написаний 25 січня 1891 р. (за старим стилем), після написання ним листа до Барвінського, який подається нижче. Див.: Антонович М. Недрукований лист В.Б.Антоновича до Ф.К.Вовка // Український історик. Т.26. 1989. №1-9. С.94-95.

[4] У своїх спогадах Барвінський писав, що не існувало жодного підписаного документу щодо згоди. Кожна із сторін лише обнародувала умови, на яких вона була готова до співпраці. Див.: Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України в Києві, ф.135, №6 (зошит 5-й), арк.144 зв.