Макс Кідрук
Твердиня
    
Роман


Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
2013

© Макс Кідрук, 2013
© DepositPhotos.com / Luciano De polo, обкладинка, 2013
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2013
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013

ISBN 978-966-14-6056-9 (TXT)

Жодну з частин даного видання 
не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі 
без письмового дозволу видавництва

    
    
  
    
Електронна версія створена за виданням:
 Кідрук М.
К38 Твердиня : роман / Макс Кідрук ; передм. Г. Пагутяк. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. — 592 с. : іл.
ISBN 978-966-14-5686-9

Вирушаючи в легку експедицію-подорож, п’ятеро друзів не здогадувалися, що зможуть знайти загублене місто інків. Сімдесятиметрова Твердиня майже повністю напхана золотом. Та чи буде в цієї історії щасливе закінчення? Адже часом життя набагато цінніше за золото…
УДК 821.161.2
ББК 84.4УКР



Дизайнер обкладинки Віталія Котляр

    
    
Правила поведінки в мурашнику
    
Не варто думати, що жанр технотрилера почався в літературі з Майкла Крайтона з його розкішним «Парком Юрського періоду». Нове у 99 відсотках — це просто забуте старе. Технотрилери писав ще у XIX столітті Жуль Верн. Його «20 тисяч льє під водою» — перше, що спадає на думку. Історії небезпечних наукових винаходів, детальні описи тих чи інших місць на планеті, обов’язкова присутність злого генія від науки, боротьба з ним і головне, що робить книгу технотрилером — тісне поєднання реальності з фантазією. Технотрилер — це коли реальне здається фантастичним, а фантастичне — реальним. Подібна література не створюється, а конструюється на основі матриці. І успіх її багато в чому залежить від уміння письменника тримати напругу, як у детективі.
Жуль Верн не подорожував по тих екзотичних місцях, які описував так детально. Він користувався енциклопедіями, довідниками, картами. Сучасні автори технотрилерів також можуть писати про Тибет чи пустелю Сахару, не виходячи за межі власної кімнати. Їм легше не лише тому, що вони мають всю інформацію в Інтернеті, а й тому, що до них уже робили щось подібне.
А чи було письменнику і мандрівнику Максу Кідруку так само легко виорювати першу скибу на цілині українського технотрилера, коли він написав свій роман «Бот» (2012)? Часто в нас пригодницька та фантастична література створюється людьми, що мають хист, але не можуть назвати українську мову рідною, і від цього тексти виглядають штучними і вбогими. У книгах Кідрука навіть суржик виглядає природним. Його відчуття мови — одна зі складових успіху цього зовсім молодого чоловіка, який у той час, коли його ровесники пересиджують у нічних клубах, мандрує світом. Тому о́брази далеких країв у нього такі живі й насичені. Є мандрівники, а є туристи. Позасмагати на Гаваях — це одне, а подорожувати автостопом по Перу чи Сирії — дещо інше. Для когось вершиною хоробрості буде вийти протоптаною стежиною на Говерлу, розмахуючи пляшкою пива, а хтось усе життя покладе на те, щоб піднятись на Кайлас, куди ніхто ще не підіймався.
Експедиція п’ятьох студентів зі Стокгольма до Перу з наміром відшукати легендарне золоте місто Паїтіті чимось нагадує сумнозвісну експедицію Ігоря Дятлова 1959 року: начебто досвідчені, начебто все передбачили, однак учасникам довелось зустрітись із чимось Невідомим, і все закінчилося трагічно. Є ситуації, в яких інтуїція важливіша за здоровий глузд. Преамбула до експедиції в Перу в романі Кідрука видається трохи задовгою, доки наприкінці не починаєш розуміти: насправді вони туди не дуже хотіли. Як і в експедиції Дятлова, один учасник, чех Ян, відмовився від походу, бо захворів.
У «Твердині» сюжет зав’язано на дуже популярній темі — високі технології у стародавніх народів, які навіть не мали власної писемності й не знали колеса. У наш час технології дорожчі за золото, бо саме вони дають реальну владу. Розробка нових чи вивчення старих технологій відбувається в умовах надзвичайної секретності, коли легко жертвують людським життям. Ось на таку територію й потрапляють студенти в цьому романі: українець Левко, росіянин Семен, американець Грем і японка Саторі. Опинившись у полоні, вони потрапляють усередину гігантської споруди, що обрисами нагадує мурашник, і кожен, хто живе в ньому, виконує певну роботу. Студенти можуть приєднатись до цієї мурашиної спільноти, ні, мусять, без права повернення назад. Така вже психологія людини: якщо їй кажуть, що ведуть на роботу, вона не буде пручатись, хоча її ведуть на смерть, проте, коли їй скажуть, що ведуть на смерть, вона знаходить у собі силу боротися. Подібну ситуацію описує Кідрук. Лише українець Левко розуміє, що живими їх не випустять із цього мурашника, бо історія його країни — це також суцільний обман і фальш. Або ти служиш тій незбагненній силі, що з глибини землі керує мурашником, або ти — мертвий.
Отак цілком несподівано письменник виходить за межі жанру і підводить нас до старої як світ, але все ще усвідомленої істини: що зовні, те всередині. Людина розкривається повністю лише в екстремальних обставинах, і не завжди це приємне видовище. Читаючи роман Кідрука, раптом починаєш розуміти, як мало вартують гроші у світі, де тільки про них і мова.
А про Паїтіті багато є в Інтернеті, хоча ніхто його досі не знайшов, окрім Макса Кідрука.
Галина Пагутяк
    
    
  
    
Він породив сонце, і місяць, і зорі. Дихнувши на камені, створив людство, проте після першого творіння вийшли безмозкі гіганти, що розчарували Його. Тоді Він знищив їх потопом і створив нових, кращих людей з менших каменів…
Легенда про Віракочу

    
    
Британська експедицiя мовчить    
    
    

    
    
    
(перекл. з ісп.) Себастьян Цезар Гарсіа, кореспондент
    
Понад місяць британська наукова експедиція не озивається з джунглів регіону Мадре-де-Діос. Групу очолює відомий натураліст Пол Холбрук.
Експедиція вирушила вгору по Ріо-де-лас-П’єдрас уранці 11 лютого 2008 року. До останнього часу британець підтримував зв’язок із колегами, користуючись супутниковими телефонами. Починаючи з 5 червня Холбрук перестав відповідати на виклики. Із джерел, наближених до організаторів подорожі, стало відомо, що до кінця червня по GPS-маячках, вмонтованих в експедиційне обладнання, можна було простежити пересування групи, проте два тижні тому сигнали також урвалися. Відтоді про долю Холбрука нічого не відомо.
Сеньйор Холбрук вирушив у тропічний ліс по рудобородого тіті, рідкісного примата, існування якого досі не підтверджено. Старт експедиції був запланований на кінець 2007 року, але кілька разів переносився через відмову носіїв із племені мачігуенга йти на північ Мадре-де-Діос. За їхніми словами, в тій місцевості живуть демони.
Місцеву владу в Пуерто-Мальдонадо не повідомляли про експедицію, і це, на думку експертів, може спровокувати скандал між офіційними представниками Перу та Британії.

Пол Холбрук — вчений-зоолог і мандрівник, автор сорока наукових праць і кількох популярних книг, серед яких світовий бестселер «Люди й пацюки», — під час своїх мандрів відкрив і описав понад сотню раніше невідомих видів. Народився 1965 р. в м. Бангор, князівство Уельс, Велика Британія. У 1981—1989 рр. працював у Джерсійському зоопарку (нині Парк дикої природи ім. Даррелла), заснованому всесвітньо відомим натуралістом і письменником Джеральдом Дарреллом (1925—1995).
Відомий тим, що 1997 р. на перуанському хребті Вілкабамба, неподалік руїн Мачу-Пікчу, спіймав невідомого науці шиншилового деревного щура (Cuscomys ashaninka), 2004-го під час дослідження гори Удзунґва в Танзанії відкрив новий вид слонячих землерийок, згодом названий сіролицими сенгу (Rhynchocyon udzungwensis). Також 2001-го Холбрук першим описав «геніального пристосуванця» — мураху Myrmeconema neotropicum, що вміє перетворюватись на ягоду, у такий спосіб привертаючи увагу птахів, які ковтають «ягоду», а разом із нею кілька сотень яєць.
2006-го за видатні наукові досягнення Холбрук був удостоєний лицарського титулу.


    
    
Friday, July 18, 2008 No 47,687 70p
    
    
    
Вiдомий натуралiст безслiдно зник у джунглях Перу    
    
    

    
    
    
Тобі Ґроуфорд і Беверлі Мелоун
    
Британське посольство у Лімі, столиці Перу, висловлює занепокоєння долею видатного натураліста й мандрівника сера Пола Холбрука.
П’ять місяців тому сер Пол на трьох човнах вирушив із Пуерто-Мальдонадо (адміністративного центру найбіднішого і найменш заселеного регіону Мадре-де-Діос) угору по Ріо-де-лас-П’єдрас. В експедиції його супроводжувала колега з Австралії біолог Кетрін Муні, перуанець-провідник, а також десять (за іншими даними — п’ятнадцять) носіїв із племені мачігуенга. Мета експедиції, підготовка до якої широко висвітлювалась у британських та американських ЗМІ: пошук рудобородого тіті — невеликого примата, чиє існування до сьогодні науково не підтверджено. Низькоякісну фотографію мавпи, нібито зроблену дроворубами в лісах крайнього заходу Бразилії влітку 2002-го (на цей момент — єдине зображення рудобородого тіті), спеціалісти вважають знімком сумнівного походження. Втім, сер Пол переконаний в існуванні примата і не раз заявляв, що бачив його у 2006-му в колумбійській частині тропічних лісів Амазонії. Британець також стверджував, що ці милі бородаті створіння перебувають на межі вимирання — їх популяція не перевищує 250—300 особин, — тож їх потрібно рятувати.
Кетрін Муні вирушила в ліси Мадре-де-Діос, сподіваючись розшукати Martialis heureka, особливий вид мурах, які, за її твердженням, дожили до наших часів із Крейдяного періоду. 2000 року в околицях містечка Манаус (Бразилія) Муні знайшла лише трьох представників цього виду — на жаль, мертвими. Завдяки незвичайному вигляду цих комах уже відносять до окремої підродини.
Експедиція була чудово устаткована.
Першими на сполох забили, як не дивно, колеги Кетрін Муні з австралійського відділу Міжнародного товариства збереження природи (Conservation International), розташованого у Сіднеї — за тринадцять тисяч кілометрів від Перу. Технічні засоби дозволяли Холбруку і Муні виходити на зв’язок; також за допомогою GPS-локаторів на сайті www.saveredbeardedtiti.com можна було стежити за пересуванням експедиції у джунглях. Зв’язок із науковцями обірвався понад місяць тому — 5 червня.
Професор Норман Хенке, який до останнього стежив за просуванням експедиції з координаційного центру в Сіднеї, пояснив «The Daily Telegraph», чому не здійняв тривогу раніше: «У цьому немає нічого дивного. Зв’язок часто зникає. Пол і Кетрін опинилися в агресивному середовищі, де немає можливості купити нові акумулятори або занести передавач у майстерню з ремонту радіоапаратури. Можливо, закінчився заряд батарей, можливо, під час переправи намокли акумулятори, а може, щось скоїлося з передавачем. Усе могло статися. Проте GPS-маяки працювали, експедиція рухалась, а отже, я знав, що з ними все гаразд».
Так тривало до 27 червня, коли GPS-локатори припинили надсилати сигнали на супутник. Коментує професор Хенке: «А ось це здивувало мене, оскільки я знав, що маячків чотири, вони споживають дуже мало енергії і кожен із них обладнаний вбудованою батарейкою, якої вистачить мінімум на вісімнадцять місяців роботи. Мені важко уявити, що мало статися, щоб вони вийшли з ладу одночасно. Я почекав п’ять днів і зв’язався з британським послом у Перу. Гадаю, це було правильно».
Крайнє зафіксоване положення експедиції має координати 10°50'52'' пд. ш. 70°54'26'' зх. д.
5 червня, під час останнього сеансу зв’язку, сер Пол повідомив Нормана Хенке, що натрапив на руїни, схожі на інкські сільськогосподарські тераси в Андах, хоч і більші за розмірами, і вирішив відхилитися від курсу, щоб дослідити їх. Дані супутника це підтверджують: 6—7 червня група прямувала на захід. Після цього експедиція повернула на північний схід і дотримувалась раніше визначеного маршруту.
Перуанська влада затримує початок пошукової місії, пояснюючи це тим, що не мають доказів того, що група Холбрука вскочила в халепу. Співробітник МЗС Перу в приватній розмові з представником «The Daily Telegraph» зазначив, що Холбрук подався надто далеко, пошуки коштуватимуть сотні тисяч доларів — ніхто на таке не піде, більше того, сер Пол не повідомляв офіційну владу про експедицію, не отримував дозволу, а тому, строго кажучи, Перу не зобов’язане його рятувати.
Американський фотограф Гаррі Паллістер, напарник сера Пола під час поїздки в Танзанію у 2003—2004 роках, зберігає оптимізм. За його словами, сер Пол об’їхав півсвіту, забираючись у найбільш неприступні закутки, і є надзвичайно досвідченим мандрівником, що знає, як ухилятися від небезпек, а також уміє виявляти витримку в критичних ситуаціях. Малоймовірно, щоб людина з таким досвідом втратила контроль над експедицією.
«Так, Мадре-де-Діос — це справжня дупа на тілі планети. Але не варто здіймати істерію і передчасно ховати Пола, — каже містер Паллістер. — Цей хитрий лис не пропаде. Знаю його давно, і часом мені здається, що Пол народився у джунглях і сам перегризав собі пуповину. Не здивуюсь, якщо за кілька тижнів він приповзе до Пуерто-Мальдонадо, голодний і охлялий, з двома видами тропічної лихоманки за пазухою, що валитимуть його з ніг двічі на день, і ще одним, третім видом, до сьогодні невідомим медицині, але разом із тим щасливий і усміхнений, і головне — з цілим караваном саморобних кліток за спиною, заповнених звірятами, яких іще не бачило людство. Він пішов за рудобородим тіті — і він його дістане. У цьому весь Холбрук».
На запитання, що він думає про згадані в останньому повідомленні руїни, Гаррі Паллістер відповів: «Важко сказати… Пол не цікавився руїнами древніх цивілізацій. Наскільки мені відомо, Кетрін Муні теж. Мені не віриться, що Пол міг відхилитися від обраного маршруту заради мертвих каменюк. Хіба що натрапив на дещо справді цікаве».

    
    
22 липня 2008 року, 13:38 (UTC    
    
    
 +2) Дубенський військовий навчальний полігон 17 км на схід від містечка Дубно, Рівненська область, Україна
    
Левко м’яв губами квітку конюшини, чекаючи своєї черги. Поряд на траві витягнувся Джонік, темноволосий хлопчина з карамельними очима й інтелігентним виразом обличчя — командир 521-го навчального взводу. Нижче від них примостилися ще четверо курсантів — найкращі стрільці 521-го (гіпотетично найкращі, оскільки ніхто з них раніше не брав до рук справжнього АК-74, їх стрілецький досвід обмежувався рогатками і — в кращому випадку — підхмеленою пальбою з пневматичних гвинтівок по гномиках у тирі).
Заклавши руки за голову, Джонік апатично роздивлявся хмарки. Левко підібгав коліна до грудей, обхопив їх руками і спостерігав, як шестеро їхніх товаришів (передостання шістка з 521-го) підтюпцем наближаються до вогневого рубежу. Дотримуючись інструкцій, курсанти бігли не навпростець, а строго по розмічених прапорцями хідниках (на полігоні інакше не можна). За мить хлопці вишикувались перед лінією вогню. Двоє широкоплечих лейтенантів, рясно сиплячи грубою лайкою, викрикували останні настанови. До Джоніка і Левка долітали лиш уривки фраз. «Перевірити запобіжник… вставити ріжок… затвор на… зняти… спочатку, бля, чергою… вийняти ріжок на х… пересмикнути затвор… контрольний постріл… доповісти про завершення стрільби!»
Віддалік за стрільбами спостерігали кілька офіцерів військової частини А2363, котрій належав полігон, а також полковники з військової кафедри Водного університету.
— Ну що там? — не підіймаючи макітри з трави, спитав Джонік.
— Лягають, — сказав Левко. Норматив по стрільбі здавали лежачи.
Лейтенант проревів команду. Хлопці попадали на розстелене рядно і стали готуватися до стрільби. Нараз Левко угледів, як якийсь незграба з 2-го відділення, встромляючи ріжок з патронами в АК-74, відвів ствол убік, ледь не на голову свого сусіда. Тієї ж миті лейтенант, плюючись і бурхаючи, немов вулкан, накинувся на хлопця і зацідив ногою під ребра. Далі посипались добірні матюки. Курсант зіщулився і покірно направив автомат у поле.
— Як з цепу зірвався, — прокоментував епізод Бодя Макаренко, один із тих чотирьох, що сиділи нижче.
— А ти б не зірвався? — став на захист лейтенанта Джонік. — Цілий день марудитися зі шмаркачами, яким уперше за час навчання на кафедрі дали автомат у руки. У половини від збудження слина тече й ерекція така, що хоч дрова рубай, а в очах картинки з «DOOM III» чи «Half Life 2». Так і жди, хтось ошаліє і почне палити в усе, що рухається. — Джонік скрушно зітхнув, подумавши про непросту командирську долю. — Вони ж за нас відповідають. Я «шакалам» не заздрю…
Насправді Джоніка звали Геною. Звідки взялося «поганяло» Джонік, не знав навіть сам володар прізвиська. Його сім’я десять років жила у Сполучених Штатах, де тато працював будівельником. Це аж ніяк не пояснювало походження клички, оскільки в Америці Джоніка називали по-нормальному — Геннадій (звісно, якщо той дикий прононс «Джіннаді-і» можна вважати нормальним). У 2003-му в Гениного тата щось не пішло і він повернувся до рідного Рівного. Гена, який левову частку свідомого життя провів у Штатах, на диво легко змирився з українськими провінційними реаліями: швидко знайшов собі друзів і включився у навчання. Хоча від американських звичок не відмовився: Джонік обожнював американські молодіжні комедії (дивитися тільки в оригіналі!), американський футбол (за півроку підсадив на нього половину двора) і комп’ютери «Apple» (у 2004-му вони були зовсім непопулярні в Україні). Мабуть, через Штати його й нарекли Джоніком, хтозна.
А ще з Америки у Джоніка лишився американський акцент. Хлопець вільно говорив українською, проте навіть після трьох років навчання у «воднику» і після року командування навчальним взводом на військовій кафедрі не призвичаївся по-українськи твердо вимовляти літеру «р». Весь час викручував її на американський манер: ковтав, з’їдав, зм’якшував. Через те дзвінка команда «Рівняйсь!» на шикуваннях у дні занять на військовій кафедрі звучала у Джоніка з легким американським відтінком. «Взвод, гівняйсь!» — кричав Гена. І весь його відданий 521-й взвод інженерно-технічних військ дружно «гівнявся», тлумлячи істеричне іржання.
Зате Джонік поняття не мав про російський суржик, і це у певний спосіб вивищувало його над однолітками. Навіть над Левком, який вважався поліщуком у десятому поколінні і російською говорив з таким акцентом, що не сміялися хіба що собаки.
— Скільки вони мають завалити? — поцікавився Джонік.
Левко (заступник Джоніка у 521-му) зиркнув на листок, на якому фіксував результати стрільби інших взводів з військової кафедри. Взводи були сформовані з представників різних факультетів, через що між ними точилася запекла боротьба з метою визначити, хто кращий у навчанні, фізичній та стройовій підготовці і (певна річ!) у стрільбі. Найзапекліше мірялися силами механіки (521-й взвод зі студентів механічного факультету) й економісти (121-й взвод факультету економіки). У 121-му двадцять дев’ять курсантів, сьогодні всі присутні, вони «поклали» двадцять одну мішень, підраховував Левко. Коефіцієнт влучання 0,72…0,73. У 521-му двадцять сім курсантів, троє відсутні, загалом стрілятимуть лише двадцять чотири. Дві найслабші шістки вже відстрілялися, збивши вісім мішеней. Для того щоб гарантовано виграти, двом останнім групам доведеться «погасити» десять цілей.
— Хоча б п’ять, щоб нам почуватися спокійно, — повідомив Левко.
Переконавшися, що всі інструкції виконані, лейтенанти дали дозвіл відкрити вогонь. Заскрекотали постріли. Дві мішені лягли миттєво. За мить з’їхала на землю ще одна. А тоді в один момент скрекіт вичах. Цок! Клак! Лише поодинокі постріли. Курсанти вистрілювали останні патрони.
— Скільки там, Лео?
— Три.
— Ну… — Джонік ривком сів. — Як же так?
Три. Лише три мішені. Левко прикусив губу. Тепер, навіть якщо їхня шістка зіб’є всі цілі, вони все одно програють неформальне змагання 121-му. Такої ганьби з «механіками» не траплялося протягом останніх чотирьох років. Левко кинув погляд на пагорб, на якому стояв гурт офіцерів. Незважаючи на чималу відстань, замкомвзводу міг заприсягтися, що полковник Жебрицький, куратор 521-го взводу, дивиться в їх бік і журно хитає головою. Користуючись армійською термінологією, 521-й щойно капітально обісрався.
З вогневого рубежу одна за одною долинали доповіді про завершення стрільби.
— Каліки, — презирливо просичав Джонік. — Хіба ні, Лео?
Левко мовчав.
Курсанти продовжували лежати на лінії вогню. Вставати заборонялося, поки останній з шістки не закінчить стрільбу і не доповість, показавши пустий патронник. Раптом хруснув іще один постріл. Джонік з Левком витягнули голови. Крайня права мішень гойднулась і… поповзла вниз.
— Фу-у-у… — всі хором.
До хлопців донісся зраділий і надміру схвильований рапорт: «Курсант Гера стрільбу завершив».
— Герич! Маладєц! — ляснув по коліну Макаренко.
— Не поспішайте радіти. Нам тепер доведеться класти всі, — вдавано безпристрасно прокоментував Левко.
— Ага, — кивнув Джонік і додав: — Пора, чуваки. Встаємо, шикуємось.
Попередня група, поскладавши автомати, звільнила рубіж. Шість курсантів на чолі з комвзводу Геною, так само підтюпцем, поспішили до озлоблених лейтенантів.
— Перші три — чергою по своїй цілі, — на бігу нагадував друзям Левко (курсантам видавали лише по шість патронів). — Решта три — одиночними по тих мішенях, які ще не лягли. Зрозуміло?
— Все пам’ятаємо, замкомвзводе. Не дрейф, — надійшло з-за спини.
Добігли до лінії вогню. Джонік відрапортував лейтенантам про готовність групи. Їм роздали ріжки (у кожному було «запаковано» по шість золотавих патронів калібру 5,45 мм), прогорлали стандартні інструкції, наказали лягати. Джонік упав скраю зліва, зразу за ним на рядно приземлився Левко, далі розмістились інші.
Перевіривши положення запобіжника, Левко вставив обойму в кріпильний отвір АК-74. Пересмикнув затвор. Кинувши короткий погляд наліво, зауважив, що у Джоніка щось негаразд. «Американець» злісно шарпав ручку затвора, той уперто не піддавався. Механізм заклинило.
— Товаришу лейтенант… — Гена поклав автомат біля себе й обернувся до офіцера, впираючись рукою і трохи піднявши тулуб над рядном.
— Лежати!!! Б…дь, мудак, якого хера ти встаєш?! — Лейтенант припечатав Джоніка важким військовим черевиком до землі. — Я сказав: лежати, єбла-а-ан!!!
Від удару по спині Джонік харкнув слиною, наче йому влупили в сонячне сплетіння. Левко скривився.
Комвзводу витягнув руки, показуючи, що не збирається торкатися АК-74, і прохрипів:
— Т-товаришу лейтенант… хе… дозвольте звернутися.
— Б…дь, дозволяю!
— У мене, здається, автомат заклинило.
Не знімаючи ноги з Джоніка, лейтенант нахилився і підняв автомат. Посмикав затвор — той справді не працював. Потому вийняв ріжок, переставив його в інший автомат і подав зброю Гені.
Решта налаштувались до стрільби без проблем.
— Вогонь, салабони!
Левко переставив перемикач режиму в положення АВ і затримав дихання. Притулив щоку до прикладу АК-74, навів мушку на ціль. Далеко в полі стримів вирізаний із листової сталі контур людини (дідько, яким же він маленьким виглядає звідціля!). Хлопець уперся носаками черевиків у землю і гладко смикнув спусковий гачок.
Та-да-да! Три кулі вилетіли вмить. Левко не встиг навіть кліпнути. Віддача вийшла слабкою, принаймні слабшою, ніж він очікував.
Та-да-да-да! Цього разу зліва. Джонік перестарався і смикнув курок занадто сильно, випустивши більше половини боєзапасу — чотири чи п’ять куль.
Левко звів голову над прикладом. Його мішень хилилася додолу. Крайня ліва стояла на місці. Джонік промазав! Правда, після такого штурхана по хребту нічого дивного. Щойно замкомвзводу зібрався шепотом підбадьорити свого товариша, Джонік ще раз пальнув. Бах! Бах! І цього разу знов поквапився. Не націлившись як слід, Гена послав останні кулі повз ціль.
«Мазило! — подумки залютував Левко. — Програємо ж на хрін!»
— Fuck! Лео, допоможи, — благально зашепотів Джонік. — Я облажався.
Перед тим як перекинутись на крайню мішень, Левко покосився праворуч. З чотирьох височіла незбитою тільки одна. У хлопців іще нібито лишались патрони, значить, покладуть. Мусять покласти. Тоді він повернувся ліворуч і сконцентрувався на мішені Джоніка.
— Я беру, — сказав голосно. — Ліву я беру!
Після першого влучання цілитися було спокійніше. Левко намацав великим пальцем перемикач і переставив його на поділку вниз — на ОД. Сумістив верхню точку прицільної мушки з грудьми сталевого манекена, вдруге затамував подих і…
…Не вистрілив. За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, у голові спливла химерна думка: «А що, якби замість мішені стояла людина?» Левко заплющився, уявляючи, що в кущах за сотню метрів від лінії вогню вишикувались не ряд кострубатих обрисів, а… живі солдати. Мозок вималював їх напрочуд вправно. Хлопець здригнувся, розплющив очі і… замлів. У чагарнику на місці мішені справді стояла людина. Не солдат. Молодий хлопець у цивільному одязі: сіра сорочка із закачаними рукавами, темно-сині джинси. Юнак поглядав кудись убік, в абсолютно інший бік від вогневого рубежу, схоже, не підозрюючи, що через секунду може попрощатися з життям…
Самонавіювання вийшло настільки вдалим, що Левку довелося кілька разів труснути головою, аби отямитися. «Що за дурня, чувак? — вилаяв сам себе. — Нема там нікого». Він зосередився на цілі і натиснув курок. Коротке «клак!» — і мішень почала опускатися до землі. Хлопець зиркнув направо. Мішені зникли. Жодної не було. Вони «погасили» всі цілі.
Бінґо! Перемога!!!
Левко з насолодою відправив дві останні кулі у небо над кущами, відщепив обойму, зробив контрольний постріл, переконавшися, що у стволі не залишилось патрона, поставив автомат на запобіжник і відтягнув затвор, гордо повідомивши:
— Курсант Бартош стрільбу завершив!
Один із лейтенантів пройшовся вздовж курсантів, перевіряючи патронники, і тільки тоді дав команду підійматись. Зводячись на ноги, Лео непомітно загріб долонею кілька гільз, що рясно вкривали рядно.
Просто так, на згадку.
Хлопці вишикувались у колону по одному. Левко обтрусив спину Джоніку:
— Ти як? Ребра цілі?
— Цілі, — пробурчав Джонік, угвинчуючи обурений погляд у ненависного офіцера. — Як з цепу зірвався… Хіба ні, Лео?
На загальному шикуванні перед посадкою в автобуси, проходячи повз деморалізовану ватагу «економістів», Левко вибрав момент, коли в їх бік не дивились полковники, і тицьнув 121-му середнього пальця. Ловіть гостинець, салаги! З любов’ю від «механіків»! П’ятий рік поспіль взвод механічного факультету кращий у стрільбі. Кращий у всьому!.. Йому відповіли понурими позирками. Хтось, заховавшися за спинами товаришів, форкнув:
— Пішов ти! — але на тому все закінчилося.
Зрештою броунівський рух курсантів припинився і взводи вишикувались. Крижини хмар потовщали і стали наповзати одна на одну. Сонце майже не показувалось. Лиш де-не-де, неначе ополонки, синіли шматки чистого неба. Вітерець зробився зовсім не липневим.
Разом з іншими Левко стояв у строю, краєм вуха дослухався до неоковирної напутньої промови начальника військової кафедри і пригадував найяскравіші епізоди стрільбищ. Раз за разом смакував перемогу над «економістами». Якби він не поцілив у мішень Джоніка, вони програли б. Хлопець уже встиг порахувати на телефоні: сімнадцять цілей дають коефіцієнт 0,708, що менше, ніж у 121-го. Вісімнадцята «погашена» мішень воднораз вивела його взвод уперед — 18/24 = 0,75. Його вісімнадцята.
Втім, був один спогад, який він старався оминати. Той дивний момент, що передував вирішальному пострілу. Левко гнав його геть, заштовхував углиб свідомості, але ніяк не міг спекатися. Та сама нав’язлива думка постійно лишалась на видноті. Причеплива, наче реп’ях, вона п’явкою пристала до мозку і дзижчала притишеним тлом за рештою приємних споминів. Що було б, якби на місці мішені стояла жива істота? Чи вистачило б у нього мужності вистрелити? Чи зміг би він так само холоднокровно пустити кулю в людину?
Хоча навіть не це було головним. Якоїсь миті Левко навдивовижу чітко збагнув, що те химерне навіювання — це не продукт його підсвідомості. Морочливі міркування могли бути хворобливим вихлопом із перенапруженого у критичний момент мозку, але не той хлопець, не той незрозумілий обрис, що виринув на місці мішені. Він прийшов звідкілясь ззовні. У цьому Левко не мав ані найменшого сумніву.
Бо юнак був темношкірим.

    
    
22 липня 2008 року, 06:38 (UTC – 5) Хатина Тора Сандерса 36 км на північ від Пуерто-Мальдонадо    
    
    
, регіон Мадре-де-Діос, Перу
    
Тор Сандерс відчував, що вони припливуть. Старий норвежець міг скільки завгодно заспокоювати себе, нібито спускався в таку ранню годину до розхитаного вбогого причалу за кілька метрів від своєї хатини, просто щоб набрати води, та насправді він знав, що сьогодні вранці мусить їх побачити.
Тор боявся. Чоловіка сковував благоговійний жах, а руки і спину обсипало пухирцями завбільшки з мурашині яйця (і такими ж моторошно білими) від однієї короткої думки про те, що невдовзі пропливе повз нього вниз по течії Ріки Каменів, Ріо-де-лас-П’єдрас, або, як називають її місцеві, Такуатіману. Скільки їх спустять сьогодні? Двох? Чотирьох? А раптом більше? Норвежець здригнувся. Бувало і таке. У 2005-му, якщо йому не зраджувала пам’ять. Тоді він встиг нарахувати семеро мерців.
Як подумати, Тор Сандерс багато чого віддав би, аби лежати зараз на невигадливому лежаку в спальні на другому поверсі своєї хатини, закутавшись улюбленою легкою ковдрою, зітканою з вовни лами (її подарувала індіанка з селища Ойянтайтамбо), відмежувавшись від усього світу: від Ріо-де-лас-П’єдрас, від болісних спогадів, котрим начхати на відстань і час (сорок років… сорок довбаних років!), що відділяли його від давно вже не рідної Норвегії, і, звісно, від плота, що от-от мав вималюватись у тумані. Водночас Тор не міг не дивитися. Темна сторона свідомості, що поруйнувала йому все життя і яку він зміг упокорити, лиш усамітнившись у найбільш неприступних джунглях Південної Америки, насправді прагнула видовища. Не так багато трапляється у цій глушині (якщо бути відвертим, то взагалі нічого не трапляється… роками), щоб гребувати такою подією. Ті люди й так мертві, він ніяк не допоможе їм, вони пропливуть повз хатину і повз пляж, що відтісняє хащі від води на протилежному березі річки, незалежно від того, стоятиме Тор на причалі чи ні. То яка, в біса, різниця? Зате побачене дасть харч для мозку (байдуже, що бридкий), виштовхне з голови інші, ще більш гіркі спогади, і не дозволить з’їхати з глузду безкінечними вечорами протягом сезону дощів. Крім того, було ще дещо. Тор Сандерс не дурень (так завше казав його батько, дубасячи Тора обрубком швабри по ногах і спині через якусь дрібну провину, а часто і без неї). Норвежець усвідомлював: хай там хто готує пліт до спуску, він витрачає на це купу зусиль. Треба нарубати дерев, обтесати і зв’язати колоди докупи, розсадити «пасажирів». Це цілий ритуал, марудний і нелегкий, а тому ніхто не вдаватиметься до нього без вагомої причини. Мерців спускають з певною метою. Їх виставляють напоказ. Покійники демонструють, засвідчують собою грізне попередження: НЕ ЙДІТЬ ВАМ ТУТ НЕ РАДІ ВАС СЮДИ НІХТО НЕ КЛИЧЕ. А значить, на них треба дивитися. Дивитись і показувати, що розумієш послання.
Тор вступив на причал, що видавався в річку лише на кілька кроків. Дошки жалібно скрипнули, примусивши літнього норвежця неприємно скулитись. Сандерс глибоко вдихнув і роззирнувся. Річку Каменів і мангрові зарослі, що заповзали у воду на його боці, застеляв нерухомий туман. За молочною імлою не було видно пляжу на іншому березі (Тор іноді перепливав річку і засмагав там, недовго, наскільки витримувала ніжна скандинавська шкіра, бо тільки там не було комарів). Джунглі довкола хатини стояли мертвотно тихими, так, наче здогадувались, що має незабаром статися. Такими тихими, аж у вухах дзвеніло. «Знову піднявся тиск, — зміркував Тор, прислухаючись до монотонного, майже нестерпного гулу у вухах. — Старію». Він зиркнув скоса на порожнє відро і подумав, що варто було б набрати води (або хоча б вдати, що набирає), проте не зміг примусити себе зігнутися.
У тумані над серединою річки безгучно, наче привид, промайнув птах.
Чоловік вичікувально (і в той же час із мукою) вгризався очима у вигин Ріо-де-лас-П’єдрас. Спливло п’ять хвилин, за ними ще п’ять, потім десять, а Тор стояв з відром у правій руці і телющився на північний захід. Нічого не змінювалось. Здавалося, нетрища залило не туманом, а клеєм. Невже цього разу помилився? Але ж тиша… Така безмовність приходить рідко, раз на кільканадцять місяців, щоразу тоді, коли з півночі спускаються небіжчики.
Ще п’ять хвилин — і все так само тихо…
Тор Сандерс не вірив у привидів, духів померлих, віщі сни та іншу окультно-містичну маячню. Він багато недоброго накоїв у житті і, якби вірив у пекло, вже вкоротив би собі віку або принаймні покаявся б. Норвежець знав, що мерці пропливуть сьогодні, але не через те, що вони йому привиділися чи загадковий голос нашептав про них уві сні. Відучора в сельві запанувала тиша: затихли цикади, змовкли птахи, щезли ледь вловні (хоча зазвичай постійно присутні) шерехи щурів і пугикання мавп, що продираються крізь гілля. Гігантські річкові видри, які облаштували кубло під уривистим схилом вище за течією, також не показувалися. Джунглі принишкли, а це означало одне: десь вище по Ріо-де-лас-П’єдрас, можливо, за милю чи дві від хатини Тора Сандерса, хтось валить молоді дерева чупа-чупа і робить із них пліт. Норвежець ніколи не намагався дізнатися, хто це (татусь мав рацію: він же не дурень), але усвідомлював, що ті істоти поряд. Такуатіману страшенно звивиста; щоби пліт досягнув того місця, де вона впадає в Ріо-Мадре-де-Діос, а потім доплив до пристані в Пуерто-Мальдонадо, його слід спускати низько за течією, а не з глибини лісів. Гнітюче передчуття не дозволяло старому заснути протягом ночі, проте це передчуття було наслідком спостережень і аж ніяк не голосом інтуїції, що линув ізсередини. Тор був певен: вони прийдуть.
І мерці з’явилися…
Тор здогадався про наближення плоту, бо туман почав рухатися. Спершу це скидалося на банальне мерехтіння в очах, проте згодом з-за вигину річки (над самою поверхнею води) посунули перші виразні клубки. Невдовзі крізь них проступив плескатий обрис, що повільно плинув за течією.
Пліт.
Він наближався.
Тор Сандерс зробив крок уперед, ставши на край підмостя, ризикуючи впасти, якщо подасться тулубом вперед, і дивився, широко розплющивши очі. По спині забігали мурашки, дихання прискорилось. Пліт насувався, як завше ще свіжий (колоди не встигли розбухнути від води і навіть не всюди намокли), коли зненацька норвежець помітив другий силует, що безшумно виринав з-за вигину.
«Ого, то сьогодні їх двоє… Брати-близнюки», — подумав Тор. Насправді він не надто здивувався (раніше таке траплялося), просто прикинув, що мертвяків цього разу буде більше. Більше ніж чотири.
На першому плоту їх було троє. Попри густий туман Тор Сандерс роздивився, що всі небіжчики — індіанці мачігуенга. Одного з мерців розіпнули зірочкою, припнувши руки й ноги по кутах прямокутного плота. Голову бідолахи відокремили від тіла і прибили кілком через горло до живота. Понівечена голова була аж чорною від засохлої крові. Двоє інших тіл лежали з боків від розіпнутого мачігуенга. Одяг пошматований, замащений брудом і кров’ю; у кожного покійника не вистачало лівої руки.
Якраз навпроти будинку норвежця річка Такуатіману петляла: надходячи з північного заходу, вигиналася спершу на південь, а трохи далі за течією повертала на захід. Кілька секунд Тору здавалося, що каламутні води женуть пліт акурат до його причалу. Він перестав дихати, відчуваючи, як між пухирцями на шкірі вибруньковуються краплі холодного поту. Скручені мотуззям колоди повільно, але невідворотно насувалися на Сандерса, та, щойно він зібрався ступити крок назад (щоб потім плигнути на берег і панічно дременути геть), відбійна хвиля спинила пліт і виштовхала назад, на середину річки.
Тор видихнув.
Другий пліт сунув повільніше, бо глибше сидів у воді. Покійників на ньому накидали абияк. Тіла скоцюрбились, переплелися, нагадуючи клубок товстих неоковирних змій. Вниз за течією пливла безформна кучугура з людського м’яса, з котрої то тут, то там витикалася нога, рука, чиясь потилиця… Витріщившися, Тор став рахувати.
«Один, два, три, чотири, п’ять… — Пліт рухався, норвежець збився. — Прокляття! Один, два, три… п’ять… сім… — Зробив паузу, пожираючи небіжчиків вицвілими очима. — Вісім?» Скільки ж їх там? Семеро? Восьмеро? Тіла були покалічені, на похідному одязі, наче візерунки на зміїній шкірі, проступали криваві патьоки. Найбільше познущалися з голів. У всіх, які Тор Сандерс зміг вирізнити з кучугури, невідомі кати повідрізали вуха, губи й носи, викололи очі. На місці очних яблук полискували гладенькі й чорні річкові камінці. Либонь, ті вставлені камені жахали найбільше. Норвежець думав, що мав би відчувати жаль до нещасних, проте чомусь ненавидить їх і боїться. Чорні камені замість очей перетворювали безжально закатованих невинних жертв на кровожерних демонів, людиноподібних монстрів з іншого світу, які не заслуговують на співчуття.
Більшість небіжчиків, як і на першому плоту, були бронзовошкірими чорноволосими мачігуенга. І тільки тоді, коли пліт проминув причал, Тор помітив бліде обличчя, притиснуте до колод чиєюсь розбухлою литкою. Також без носа, вух і очей.
Отже, принаймні один із них білий.
Тор не встиг відійти від першого потрясіння (десятеро… цього року спустили мінімум десятеро!), коли йому в горлянку вчепилося друге. З північного заходу насувався третій пліт.
Покремсане зморшками лице норвежця збіліло, а порожнє відро випало з рук. Лунко вдарившись, воно затрималось на крайній дошці, гойднулося, наче роздумуючи, падати чи залишатись, а тоді шубовснуло у воду. Тор відступив на крок і вперше за ранок подумав, що краще було не виходити. Краще було лежати, нехай і без сну, втупившись у стелю і нервово смикаючи закладеними одна на другу ступнями, тільки б не спускатись до води і не бачити цього пекельного параду.
На третьому плоту було лише двоє тіл. Вони сиділи, повернувшись обличчям одне до одного і по-турецьки склавши ноги. Обидва — білошкірі.
«Живі?» — тьохнуло у норвежця під серцем.
Аби ж то. Як і в попередніх мерців, з облич було видалено губи, вуха, носи і навіть повіки. На місці очей — відполіровані камені. На біцепсах — незрозумілі поздовжні розрізи, що вже почали гноїтись. Одне з тіл, схоже, належало жінці. Сандерс не був упевнений на сто відсотків, адже обидва мерці мали короткі стрижки, а лиця були такими понівеченими, що годі розрізнити стать, але на сорочці, на грудях покійниці, проступали багряно-чорні плями овальної форми — так могла виглядати лише жінка, якій відрізали молочні залози.
Перші два плоти трохи розігнали туман, тож, коли третій порівнявся з причалом, Тор роздивився чоловіка й жінку напрочуд чітко. І зрозумів, чому вони сидять. Голова чоловіка була закинута назад. Шия надрізана й розчахнута, чимось нагадуючи другий рот — зухвало усміхнений, і крізь розрив витикався кінець загостреної палиці. («Немов олівець із пеналу, — подумав Тор і тут-таки здригнувся: — Прокляття! Паскудство! Про що я думаю?!») Чоловіка й жінку настромили на затиснені між колодами палі і в такому положенні пустили в недовге плавання до Пуерто-Мальдонадо.
Останній пліт беззвучно зник за поворотом річки.
«І це вже вшосте за останні десять років…» — якось відсторонено відзначив Тор. Так астроном проводжає комету, яку давно дослідили.
Одинадцять років тому, взимку 1997-го, вперше побачивши пліт з мерцями, Сандерс страшенно перелякався і… зробив велику помилку. Норвежець приїхав у Перу сорок років тому, покинувши батьківщину з причин, про які він уже чотири довбані десятиліття намагався забути. На той час Республіка Перу була цілковито вільною країною. Чи не найвільнішою у світі. Ти міг прожити сорок, п’ятдесят, шістдесят років, зрештою — все життя, і ніхто за цей час жодного разу не попросив би тебе показати паспорт. Звісно, якщо жити по-людськи. Тор осів у невеликому містечку Трухільйо на півночі країни, сподіваючись почати все спочатку, але жити по-людськи у нього не вийшло. Причини були різні: зовнішність (перуанки штабелями падали до ніг синьоокого блондина), запальний характер, хороші товариські стосунки з віскі тощо. Після п’яти років у Трухільйо молодий Сандерс влипнув у чергову неприємну історію, що поставила його перед вибором: дістати свій паспорт і повернутись у Норвегію, де на Тора чекало довічне ув’язнення, або ж тікати ще далі. Так він опинився у Пуерто-Мальдонадо, а згодом в амазонських нетрях, де безвилазно киснув уже протягом тридцяти чотирьох років. Часом Тор підсміювався над собою: він тікав, не бажаючи скніти до смерті у в’язниці, а загнав сам себе в глушину, стократ гіршу за одиночну камеру. Сидів би зараз у Норвегії, міг би хоч телевізор подивитися… Так ось, узимку 1997 року совість напосіла на норвежця з особливим завзяттям. Побачивши мерців, він поплив навздогін, пригнав пліт до причалу, переконався, що серед них немає живих, і тільки після того сам приволік тіла до Пуерто-Мальдонадо. На той час навіть у такій країні, як Перу, без паспорта вже не можна було. Тора півтора тижні протримали у буцегарні, протягли через кілька виснажливих, але безглуздих допитів, після яких він почав думати, що вбивства повісять на нього, а потім… відпустили. У нього не було паспорта, не було візи, не було дозволу на проживання, а йому дозволили піти. Відчиняючи камеру, старший офіцер майже благально подивився на норвежця і промовив: «Не встрявай. Хай буде як є». Сандерс довго не міг збагнути, в чому річ, поки у 1998-му не наштовхнувся на новий пліт. Він помалу почав розуміти. Мерці спускаються з лісів, їх ховають, і… на тому все закінчується. Історії, звісно, лишаються, їх потай передають із уст в уста, часом вони навіть вислизають за межі країни, але без печаток і підписів свідків ці історії — лише міфи. З 1998-го Тор ніяк не реагував на покійників (певна річ, якщо не брати до уваги перестрах). Поки його не чіпають, і він не чіпатиме…
Хатина Тора Сандерса і пляж на протилежному березі Ріо-де-лас-П’єдрас — супутникове зображення з «Google Earth»
Старий норвежець постояв ще трохи, зі щемом у серці вдивляючись у мряку (а що, як буде четвертий?..), потім розвернувся і, переборюючи ниючий біль у суглобах, почовгав до хатини. Ввечері він напився до безтями.
Через три тижні, скуповуючись на ринку в Пуерто-Мальдонадо, Тор натрапить на старий номер «El Comercio», з якого довідається, хто саме пропливав повз його причал того моторошного туманного ранку.


    
    
THURSDAY, JULY 24, 2008
www.dailymail.uk 50 c
    
    
    
ШОКУЮЧI НОВИНИ!
    
    
    
Тринадцять понівечених тіл
Учасники експедиції сера Пола Холбрука знайдені в Перу мертвими    
    
    

    
Джудіт Тойнбі

Вчора опівдні посол Перуанської республіки в Лондоні Хосе Луїс Біскет підтвердив інформацію про те, що загін британського природознавця сера Пола Холбрука, зв’язок із яким урвався 5 червня, знайшли у Пуерто-Мальдонадо. Всі учасники, в тому числі Пол Холбрук і австралійський біолог Кетрін Муні, — мертві. Виявлено тринадцять тіл, більшість із яких жахливо скалічені. Тіла знайшли на плотах, які прибило течією до пристані Пуерто-Мальдонадо 22 липня приблизно о 9:30 за місцевим часом.
Жорстокі каліцтва, що їх, за попередніми даними, завдали дослідникам іще при житті, шокували не лише Британію, а й весь цивілізований світ. Серу Полу зловмисники відрізали статевий член, повіки, вуха, ніс, губи, соски на грудях, викололи очі і вирвали нігті. Крім того, Холбруку вибили практично всі зуби, на місце яких вставили шматки прозорого кварцу. Обличчя Кетрін Муні сплюндрували таким самим чином; на додачу жінці відрізали груди. Обидва науковці сиділи на палях.
Інші знайдені тіла належать індіанцям місцевого племені мачігуенга, котрі працювали носіями під час переходів по джунглях; вони також понівечені. У багатьох не вистачає кінцівок.
Ввечері в редакцію «Daily Mail» телефонував невідомий, який сповістив, що це не перша експедиція у верхів’я Ріо-де-лас-П’єдрас, яка завершується трагічно. Раніше у сельву вирушали безіменні шукачі пригод, полюючи на руїни й золото інків, тож їхня загибель проходила непоміченою. Цього разу ім’я Холбрука надало справі розголосу. За словами аноніма, протягом останніх десяти років мінімум шість разів у Пуерто-Мальдонадо припливали плоти, навантажені мерцями. Наразі ця інформація перевіряється.
Прем’єр-міністр Гордон Браун висловив співчуття сім’ям науковців і пообіцяв, що докладе всіх зусиль, щоб відшукати тих, хто скоїв варварське вбивство, і притягти їх до відповідальності. Водночас Браун жорстко розкритикував Перу, прямо звинувативши уряд країни у бездіяльності. «Про те, що у них [у експедиції Холбрука — Д. Т.] проблеми, було відомо ще півтора місяці тому. І що за цей час зробили перуанці? Нічого! Рятувальники пальцем об палець не вдарили, щоб з’ясувати місцезнаходження сера Пола і його людей. Навіть зараз, після виявлення трупів, місцева влада не вжила жодного заходу для того, щоб по гарячих слідах перехопити злочинців», — сказав прем’єр-міністр.
Втім, існує інша думка. Високопоставлений чиновник із міністерства закордонних справ Британії, який побажав лишитися неназваним, заявив у розмові з журналістом «Daily Mail», що британські нападки на Перу мають на меті одне: приховати власне безсилля. «Сер Пол поринув у найбільш важкодоступні ліси на планеті. Він перебував за сотні кілометрів від найближчого житла, схований під непроникним покровом тропічного лісу. Можна як завгодно довго винуватити перуанців, але річ у тім, що ми — не боги. Ми забуваємо, що навіть найсучасніша техніка має чіткі обмеження. Щоб урятувати людей, недостатньо вислати за ними гелікоптер. Їх потрібно спершу знайти, а для цього знадобляться шість, вісім, може, навіть дюжина гвинтокрилих машин. Де їх взяти? У Пуерто-Мальдонадо немає жодної. Та навіть якби були, сер Пол забрів надто далеко. Вертольоти мають певний радіус дії. Їм довелося б заправлятись у Пуерто-Мальдонадо, летіти до ймовірного місця перебування експедиції, кружляти там і миттю повертатись, інакше вони зваляться посеред сельви без пального. Ви мусите розуміти, на планеті існують місця, такі як Еверест, Південний полюс чи Мадре-де-Діос, попершись куди ви не повинні чекати на рятувальний гелікоптер… Навіть якби біля Ліми стояв увесь військово-морський флот її величності, навряд чи ми могли б щось вдіяти», — стверджує чиновник.
Нагадаємо, сер Пол Холбрук півроку тому вирушив у джунглі Мадре-де-Діос на південному сході Перу на пошуки рудобородого тіті, рідкісного і донині офіційно не відкритого представника приматів, якого…


    
    
Хто вони?
    
    
    
Четверо з тринадцяти знайдених тіл не належали до експедиції Холбрука    
    
    

Хадлі Фрімен (Hadley Freeman) спеціально для «The Guardian»
    

Свіжі подробиці резонансного «повернення» групи Холбрука заганяють слідчих у глухий кут. Чергове відкриття додало таємничості заплутаній історії.
Учора стало відомо, що принаймні четверо з тринадцяти тіл, які ранком 22 липня 2008 року прибило течією до пристані селища Пуерто-Мальдонадо, не належали до експедиції Холбрука. Про це на прес-конференції повідомив аташе британського посольства в Лімі Кліффорд Страттон. Серед незнайомців двоє білих, один представник негроїдної раси й один азіат (найімовірніше китаєць). Відомо, що в групі Холбрука на момент відплиття з Пуерто-Мальдонадо було лише двоє білих: австралійський ентомолог Кетрін Муні і сам сер Пол (чиї тіла наразі перебувають у міському морзі й будуть відправлені рідним найраніше за два тижні), — решта учасників були представниками місцевих індіанців мачігуенга (їх точна кількість донині не встановлена, та вже зараз зрозуміло, що частина мачігуенга досі лишається в джунглях).
Цілком випадково того ж дня пощастило ідентифікувати одного зі сторонніх. Ним виявився італійський мандрівник Лука Молінарі, який зник безвісти влітку 2002-го в джунглях штату Акре на крайньому заході Бразилії, майже за півтисячі кілометрів від останнього встановленого місця перебування групи Холбрука. Сеньйор Молінарі не мав наукового ступеня, був радше авантюристом, який нишпорив уздовж Ріо-Пурус у пошуках легендарного загубленого міста інків Паїтіті (що часом ототожнюється з Ельдорадо). Судячи зі стану небіжчика, Молінарі був у доброму здоров’ї протягом п’яти років після того, як його перестали шукати.
Імена інших трьох незнайомців встановлюються.
Ще одна цікава деталь. Серед документів, які виявили на плотах разом із небіжчиками (здебільшого карти, описи кількох нових видів, а також закордонні паспорти Холбрука і Муні), опинилось водійське посвідчення на ім’я Ґуннар Іверс. Нам вдалося зв’язатись і поговорити з власником документа. Ґуннар Іверс — маловідомий шведський художник. Йому 67, останні кілька років він проживає в Амстердамі. Ґуннар був вражений, коли почув, що його водійське посвідчення припливло з джунглів разом із трупом сера Пола (о, так, звісно, він чув про експедицію). За його словами, він ніколи не був у Мадре-де-Діос і навіть не наближався до Пуерто-Мальдонадо, а посвідчення загубив у 2003-му під час візиту в Перу (відвідував лише лінії Наски та Мачу-Пікчу). Старий швед не уявляє, яким чином його водійське посвідчення потрапило на пліт до сера Пола чи до тих людей, які цей пліт спускали.
Кліффорд Страттон впевнений, що найближчими днями у розслідуванні трагічної загибелі сера Пола Холбрука відбудеться відчутне зрушення. Слідчі наразі розіслали фотографії трьох неідентифікованих тіл міністерствам закордонних справ відповідних держав, тісно співпрацюють із Інтерполом, а також намагаються вийти на контакт з кимось із тих, хто у 2002-му йшов по слідах Луки Молінарі.


    
    
FRIDAY, MAY 8, 2009 $ 1.00
    
    
    
СМЕРТЬ ХОЛБРУКА: НОВІ ЗАГАДКИ
    
    
    
«Британця не було в тих місцях, із яких надходили сигнали GPS-датчиків», — каже американський орнітолог    
    
    

    
Ричард Хаммет

Недавні відкриття спричинили нову хвилю дискусій навколо загибелі одного з найвідоміших зоологів сучасності, сера Пола Холбрука, якого по-звірячому закатували в Перу в липні 2008 року.
Нагадаємо, що на початку минулого тижня експерти встановили ім’я ще одного з чотирьох мерців, які не належали до експедиції британського натураліста, але чиї тіла знайшли разом із тілами учасників походу. ДНК-аналіз підтвердив, що єдиний серед загиблих афро-американець є громадянином США, уродженцем Арканзасу Джеймсом Деваром (на момент смерті йому виповнилося 39 років). Містер Девар, гірський інженер за освітою, зник безвісти, повертаючися з роботи додому, 23 жовтня 1998 року. Представники об’єднаної перуансько-британської слідчої групи на сьогодні не мають жодної версії на пояснення того, яким чином Джеймс Девар міг опинитись у джунглях Мадре-де-Діос і що робив там протягом десяти років.
До розслідування з власної ініціативи долучився Фред Ярдлі, 34 роки, орнітолог, аспірант Єльського університету. На даний момент Фред перебуває в Мадре-де-Діос, куди вирушив місяць тому за матеріалом, необхідним для завершення дисертації. Фред спостерігає за птахами на науковій станції Проґресо, що на одній з приток Ріо-де-лас-П’єдрас, за 180 км від Пуерто-Мальдонадо. В сельві біля Проґресо є ґрунтова злітна смуга, завдяки якій невеликі літаки можуть приземлятись, доставляючи на станцію припаси і самих вчених. Проаналізувавши дані GPS-локаторів, Ярдлі за власні кошти заправив літак «Cessna 172R», заплатив пілоту і рушив на північ, пролетівши всі пункти, крізь які пройшла група Холбрука.
«Задум виник, коли я вивчав дані GPS-маяків, що фіксували рух експедиції, — розповідає Фред Ярдлі. — Зверніть увагу, останніми днями Холбрук ішов дуже швидко, часом покриваючи по п’ятнадцять кілометрів за добу. І це у сельві. Дослідницька експедиція з такою швидкістю ніколи не рухатиметься — завжди потрібен час на спостереження, фіксацію результатів тощо. Складалося враження, наче сер Пол поспішав чи тікав від чогось. Але який сенс тікати вглиб тропічного лісу, від цивілізації?»
Фред бачив залишки багать на відкритих прогалинах, але тільки до крайньої західної точки маршруту. Після того як (згідно з даними супутника) експедиція повернула на північний схід, сліди щезли. Фред Ярдлі: «Вони зупинялися на галявинах. Так безпечніше, там менше комарів, і зазвичай саме у таких місцях трапляються струмки. Пролітаючи на невеликій висоті, я помітив кілька згарищ, що лишилися після багать. Особисто я впевнений, що то сліди британця. 7 червня 2008-го, якщо вірити супутнику, Холбрук різко повернув, і саме після цього моменту сліди наче вивітрюються. Я пролетів увесь маршрут від повороту до кінцевої точки і не побачив нічого, що свідчило б про перебування людини. Локатори, може, й були там, але Холбрук — ні. Я стверджую, що після 7 червня британця не було в тих місцях, із яких надходили сигнали GPS-датчиків».
За альтернативним коментарем ми звернулися до керівника об’єднаної слідчої групи Робіна Левайна, 48 років. Левайн відреагував доволі різко: «Повна маячня. Наскільки мені відомо, щоб триматись у повітрі, «Cessna» має рухатися зі швидкістю щонайменше 160 км/год. Як можна шукати щось у тропічному лісі, коли мчиш над ним у літаку? Ярдлі нічого не бачив, бо не міг нічого бачити. Це все одно що намагатися витягнути голку з копиці сіна, гасаючи довкола неї на спортивному автомобілі».
Зауваження, що Ярдлі все ж спостеріг рештки табірних багать, Робін Левайн відмовився коментувати.
Ані британці, ані перуанці досі не спромоглись організувати пошукові загони, котрі пішли б по слідах загиблої експедиції. Охочих немає.

    
    
Дороги, що ми обираємо…
    
    
    
I
    
    
    
13 березня 2012, 18:25 (UTC +2) Піцерія «Санта-Марія» Рівне, Україна
    
Незважаючи на будень, простора зала на другому поверсі «Санта-Марії» була вщерть заповненою. Левко приткнувся біля дальньої від сходів стіни і похмуро зиркав на відвідувачів. Навпроти молоде сімейство заштовхувало у тлустого п’ятирічного малюка салат із крабових паличок. Малюк мимоволі орудував щелепами, час від часу спиняючись і блимаючи навкруги. Немовби шукав, до чого прискіпатися і закатати гарненьку істерику. Зліва (найімовірніше) вершилося перше побачення: худющий студент (певно, першокурсник) сидів навпроти цибатої, коротко підстриженої дівулі. Збоку на столі спочивала непоказна троянда. Студент нервував, невпопад вистукуючи ногою по підлозі. Решта клієнтів виглядали звичайними трудягами, що прийшли на пиво після завершення робочого дня.
Атмосфера тиснула на Левка: повітря наскрізь просякло запахом пивних відрижок і неприємним, збудженим гамором.
Потягуючи пляшкове «Stella Artois», хлопець поволі заводився. Він ненавидів чекати. Він видудлив уже дві треті келиха, але який кайф у тому, щоб сидіти самотою й цмолити на голодний шлунок теплувате пиво, не маючи змоги замовити піцу? Точніше, замовити він міг, але мусив дочекатися Джоніка. Хлопці не бачились майже два роки, з часу випуску з «водника». І ось тепер, коли нарешті знайшли можливість викроїти день для зустрічі, колишній командир 521-го взводу спізнювався на цілих двадцять п’ять хвилин.
Збігло ще трохи часу. Голод заквилив у шлунку. Левко струснув кистю, вивільнивши з-під манжета сріблястий «Tommy Hilfiger», придбаний перед минулим Різдвом у duty-free-магазині на поромі «Viking Line» між Стокгольмом і Гельсінкі. Глянув на синій циферблат. Пів на сьому. Нехай Гена йде у дупу! Не сидіти ж отак увесь вечір голодному! Він вирішив замовити улюблену «Капрічозу» з убивчими червоними перчиками, від якої очі вивалюються з орбіт, а кишки аж куріють (чи навпаки, очі димлять, а кишки випадають — у кого як), і в тієї ж секунди побачив Джоніка. Командир 521-го підіймався сходами.
Найперше, що впадало в око: з часу їхньої останньої зустрічі Гена конкретно набрав вагу. Погладшав кілограмів на п’ятнадцять, не менше. З жилавого чорнявого хлопаки (зовні схожого на американця) Джонік перетворився на огузкуватого дядька. Лице покруглішало, під очима з’явилися драглисті припухлості. Він змінився до невпізнання.
Вступивши у залу, Гена роззирнувся і побачив Левка.
— О, Бартош! — вигукнув він, проштовхуючись між столами. — Вибачай, старий, затримався. Ну, ти ж розумієш, — діти…
У Левка зачесався язик спитати: «На ’кий хер ти настругав їх стільки?» Розважливий Джонік несподівано для всіх одружився перед початком п’ятого курсу. Перед дипломним захистом у нього народився первісток. Хлопчик. За рік з’явилася ще одна дитина — цього разу дівчинка.
Але Левко приборкав бажання. Часи, коли вони могли ставити один одному запитання такого штибу і не ображатись, канули в Лету.
— Та розумію. — Левко підвівся назустріч. — Міг хоча б дзенькнути, що затримуєшся.
Вони замовили салати та піцу і… замовчали. Несподівано після більш як року розлуки старі друзі не знали, про що говорити.
— Ти схуд… — зрештою промовив Джонік.
Левко знизав плечима:
— Байдуже. — Обдивився колишнього командира і вирішив, що не коментуватиме його фігуру. А тоді раптом схаменувся: якого біса? Це ж Джонік, його ліпший друг! — А ти — жирний кабан!
Джонік реготнув.
— Таке життя, чувак. У тебе ще все попереду.
Левко поліз у кишеню і витягнув звідти синій квадратний магнітик на холодильник.
— Це тобі, брате Джонні. — На магніті вирізнялась абревіатура КТН, оточена дугами з білих дубових листків і увінчана короною. Внизу, під літерами КТН, ішов незрозумілий для Джоніка напис «Vetenskap och konst».
— Дякую! Це з твого університету?
— Так, — гордо проказав Левко. — Це герб Королівського технологічного інституту.
Отримавши диплом у «воднику», Лео подав документи на грант шведського інституту, через три місяці отримав його і вирушив на навчання до Стокгольма, столиці Швеції, в Королівський технологічний інститут. Хлопець уже другий рік навчався на магістратурі в Департаменті промислової екології (Department of Industrial Ecology) серед студентів із усього світу, яких зібрали в рамках програми IIEP — International Industrial Ecology Program. Власне, навчання добігало кінця. Влітку Левко мав захищати диплом.
— Круто, — прогудів Гена, обертаючи в руках подарунок.
Було помітно, як хлопець на коротку мить «просів» чи то від ностальгії, чи то від легких заздрощів. В очах зажевріли вогники жалю: то мало бути його життя. Його, а не Левка. Джонік уявляв, що таке навчання за кордоном: інтернаціональне студмістечко, нові друзі з усіх закутків планети, недільні вечірки, відомі професори і зна-а-ачно більші перспективи в майбутньому. З його головою, математичними здібностями і знанням мови Джонік більше підходив для магістратури в ЄС. Та доля розсудила інакше. У якомусь місці кілька років тому він повернув в іншому напрямі, обравши іншу дорогу.
— Як у тебе справи взагалі? — спитав Левко. — Бізнес пре чи так собі?
Через рік після випуску з університету Гена організував власну фірму, що займалася продажем і встановленням металопластикових дверей та вікон. За сім місяців йому вдалось непогано розкрутитися.
— Не скаржуся. Справи добре, особливо як для Рівного, але діти… це як дві маленькі чорні діри, що висмоктують усі гроші, щойно вони в тебе з’являються.
— А що ти хотів? Ви з дружиною хоч кудись їздили відпочивати минулого року?
— Та куди там! — розвів руками Джонік. — Для мене відпочинок — це дві години сну між вечерею і тим моментом, коли у молодшої почнуть різатись зубки.
— Жесть…
Офіціантка принесла замовлення, поставила перед хлопцями дерев’яні тарілки з піцами.
— А ти кудись збираєшся?
— Ага, — кивнув Левко, витягуючи з розкатаного хрумкотливого коржа паруючий трикутник. — Ми з друзяками закінчуємо навчання і хочемо відзначити кінець студентського життя Великою Поїздкою. Я того й приїхав — щоб вициганити у батьків трохи грошей, бо без стабілізаційного вливання, боюся, самої стипендії на хорошу авантюру не вистачить.
— Уф! Я тобі по-доброму заздрю. — В очах Джоніка знову проступили дивні плямки, які наштовхнули Левка на думку про те, що Генина заздрість не така вже й біла. Можливо, і не чорна, але до сяючої білизни їй теж далеко. — Куди збираєтесь?
— Іще тільки вирішуємо. Я хотів би в Мексику, але є ідеї щодо Кенії, Індії, Ісландії.
— А компанія велика?
— Ні, тільки троє: я, мій одногрупник Сьома (він росіянин, але живе у Франції) і ще Ян, аспірант з мого департаменту. Більше не треба, бо буде балаган.
Джонік хотів щось відповісти, але його перебив дзвінок мобільного телефону. Гена глипнув на екран і вмить посерйознішав.
— Дружина, — прошепотів, зиркнувши на нахмурений лоб товариша. А тоді приклав мобілку до вуха: — Так, кохана, слухаю… Може, це зубки… Але… Добре… Гаразд, зараз буду… Все куплю, не переживай.
Левко перестав жувати. Джонік припинив розмову.
— Чувак… — винувато потупився Гена.
— Що сталося?
— У Юлі піднялася температура. Я думав, це через те, що ріжуться передні зубки, але зараз уже тридцять дев’ять, і дружина нічого зробити не може. Схоже, якась інфекція… Вибачай, старий, мушу бігти.
Лео витиснув посмішку і спробував зобразити на лиці розуміння.
— Все о’кей, командире. Я розумію. Якось іншим разом. — У голові промайнула дуже неприємна думка: він аніскільки не жалкує через те, що Джонік йде.
— Дякую, Лео! Удачі тобі! — Гена підвівся, надягнув курку, зробив кілька кроків до виходу і тільки тоді спохватився. — Ой, ще раз кажу, пробач! Геть з голови вилетіло! — Він повернувся до столика і поклав біля своєї піци стогривневу купюру.
— Не парся. — Левко взяв банкноту і підсунув назад до Джоніка. — Я заплачу.
Секунд десять Гена вагався, потім, не дивлячись на товариша, витягнув руку і забрав гроші. А що було робити: діти — це ж як дві маленькі чорні діри…
Левко з’їв обидві піци, допив пиво і неквапно почимчикував додому.
    
    
II
    
    
    
13 березня 2012, 22:42 (UTC +2) Рівне, Україна
    
Левко запустив Skype. Дочекався, коли програма завантажиться, і двічі клацнув мишею по піктограмі користувача Simeon.
Насправді таким вигадливим іменем підписався Семен Твардовський — по-простому Сьома, — одногрупник Левка, єдиний, крім нього, слов’янин на Департаменті промислової екології. Семен народився і зростав у Омську. Коли хлопцю виповнилося чотирнадцять, його батько (на той час доктор математичних наук, завідувач кафедри математичного аналізу в Омському державному університеті ім. Ф. М. Достоєвського) отримав запрошення і виїхав на роботу до Факультету наук у Universitе́ Paris-Sud. За два місяці сім’я Твардовських перебралася до Франції. До моменту вступу в КТН Сьома мав французький паспорт (тобто був повноправним громадянином ЄС), у якому французи записали його як Simeon Tvardovsky.
Якийсь час із динаміків линули довгі гудки, а тоді пролунало клацання і приглушене шипіння: Skype налаштовував відеозв’язок зі Швецією. За мить екран блимнув, і на ньому виплило опецькувате обличчя Семена: правильний овал з трохи загостреним підборіддям, проникливі неспокійні очі кольору висушеного літнім сонцем придорожнього пилу і світле, типово російське волосся. Ледь відстовбурчене праве вухо надавало Сьомі потішного, наче після перекинутої чарчини, вигляду. Хлопець посміхався.
— Сьомо, здоров! — гукнув Левко.
На моніторі Семенового нетбука ввімкнулася картинка з мордякою Лео.
— О-хо-хо, стрілять-колотить! Які люди — Лєв Толстой у прямому ефірі!
— Хе-е!
— Як ти там?
— Забери мене звідси, я більше не можу стільки їсти. — Левко зобразив муку на лиці, уважно стежачи за реакцією приятеля.
— От паразит, — витягнув губи Сьома. — Ми тут в умовах крайньої півночі мучимося від постійного недоїдання, а він кидається фразами «не можу більше їсти»! — Незважаючи на те що і Лео, і Семен отримували стипендію тисячу двісті євро на місяць (якої вистачало на проживання навіть у недешевому Стокгольмі), з нормальним харчуванням постійно були перебої: хлопці економили на чому могли, щоб заощадити грошей і раз на два-три місяці вибратись у мандри Європою. За неповні два роки вони встигли побувати у Норвегії, Фінляндії, Італії, Франції, Данії й Німеччині. — Я читав, що на заході України військові склади горять. Твоя робота?
— Та йди ти… — посміхаючись, відмахнувся українець.
— Приїжджай, ми засумували без тебе. Ян уже двічі питав, коли ти повертаєшся.
Чех Ян Фідлер був на шість років старшим за Левка й Семена, останні вісім років жив у Швеції і в даний момент навчався в аспірантурі Департаменту промислової екології. Попри різницю у віці він за місяць після того, як українець і росіянин почали навчання на магістра, подружився з хлопцями (певно, давалося взнаки спільне слов’янське культурне підґрунтя). Чех часто допомагав їм у навчанні, Левко і Сьома брали його з собою в подорожі, тож коли у Лео зародився замисел вирушити у Велику Мандрівку після захисту магістерської, Ян із задоволенням приєднався до друзів.
— Вилітаю з Борисполя післязавтра рано-вранці. Якщо все о’кей, до дев’ятої буду в Стокгольмі.
— Де приземляєшся: в Арланді чи Скавсті?
— В Арланді.
— Зустріти тебе?
Та частина Семенових рук, яку захопила вбудована камера на його нетбуці «HP Mini 2133», ледь помітно смикалась, а з динаміків раз по раз долинало приглушене клацання. Зрідка, вилучаючи момент поміж фразами, росіянин кидав короткий погляд на долоні, яких не було видно, з чого Левко здогадався, що Сьома за звичкою складає кубик Рубика. Семен мав унікальні мізки: знав шість мов (англійську, французьку, російську, іспанську, шведську і трохи українську), міг множити в голові чотиризначні числа, мав екстраординарні аналітичні здібності, з блискавичною швидкістю виокремлюючи з потоку інформації лише ті параметри, що були справді важливими, і знаходячи між ними зв’язки, про які ніхто не здогадувався. Син талановитого математика, Сьома обожнював вовтузитися з різними ребусами, математичними загадками, 3D-головоломками, завданнями, що розвивають логічне мислення, а особливо полюбляв задачі, котрі стосуються шифрування та дешифрування інформації. Криптографія була Семеновою слабкістю. Ще зі школи хлопець почав тренувати мозок і за кілька років привчив його до постійної напруженої праці. Якщо його нейрони простоювали годину без роботи, Сьома в буквальному розумінні випадав із життя, занурюючись у депресію. Йому мало було просто читати книгу (навіть якщо то монографія), слухати радіо чи дивитись на зорі — розкручений до немислимих обертів мозок мусив безперервно довбтись над якоюсь задачею (нехай і у «фоновому» режимі). Одним зі способів підтримання синаптичних зв’язків у голові в стані перманентного збудження став кубик Рубика. Семен складав його всюди, де міг (чи, точніше, всюди, де не було можливості зайняти макітру кориснішою діяльністю): їдучи в метро, слухаючи музику, передивляючись фільми і навіть — розмовляючи (як зараз) з друзями.
— На фіга? — відмовився Левко. — Доберусь до міста на експресі.
— Ну дивись.
— Як там Бенгт?
Бенгт Ецтлер — це старий архітектор, на віллі якого Сьома і Лео винаймали кімнати. Чоловік жив на самоті у старому двоповерховому особняку в Споньї. Після смерті дружини почав здавати другий поверх вілли (великий передпокій, маленьку кухню, ванну і дві спальні) — не так через прагнення заробити, як через бажання мати під боком когось, із ким можна побалакати. Протягом першого року магістратури Лео і Семен жили у студмістечку в районі Шиста; під час літніх канікул довкола кампусу почалося будівництво об’їзної дороги, і декілька будинків довелося знести. Згідно із законом підлості, серед будівель, що підлягали знесенню, опинилися ті, де мешкали росіянин та українець. Оскільки влітку 2011-го вільних квартир у SSSB не було, друзі мусили шукати житло у «приватників». Вийшло навіть на краще: платячи за спальні, хлопці фактично отримували у своє розпорядження весь другий поверх вілли.
— Наш старий? Каже, що теж засумував за тобою. Збирається на тому тижні поїхати до сина в Італію.
— Влаштуємо вечірку? — Левко підморгнув, кутики губ поповзли вгору.
— Вже розсилаю запрошення. — Сьома казав правду. Єдиним мінусом від переїзду на віллу Бенгта Ецтлера стало катастрофічне скорочення кількості студентських вечірок, які в кампусі на Шисті друзі влаштовували ледь не щотижня. — Слухай, — Сьома враз зробився серйозним, — ми з Яном учора розмовляли стосовно літньої подорожі.
— Ну?
Росіянин припинив клацати кубиком Рубика, двигнув нижньою щелепою, так, наче перекочував між зубами камінчик, і залпом випалив:
— З нами хоче їхати Ґрем.
Реакція Левка була передбачуваною:
— Старий, ну що за діла? Ми так не домовлялись! Ми ж не збираємося тягти за собою в Мексику, Кенію чи куди там ми попремось, пів-Стокгольма, правда? Чому б нам не взяти з собою Янового дядька? Або давай запросимо професора Рональда Веннерштейна. Прекрасна ідея, як тобі здається? Ми ще не визначилися, куди їдемо, а нас уже четверо. Як так далі піде, то до часу вильоту нам доведеться засновувати туристичну компанію.
Хлопець говорив і сам розумів, що каже дурниці. Проблема була не в збільшенні гурту (з цим якраз усе гаразд — що більша компанія, то дешевшою й цікавішою виходить подорож), проблема чаїлась у складних стосунках двох непоступливих самців — Ґрема Келлі і Левка Бартоша. І ще Лео передбачав, що Сьома і Ян висловляться за приєднання Ґрема, а значить, якщо американець не передумає, доведеться поступитись і вони подорожуватимуть учотирьох.
Українець пригадав свою першу зустріч із молодшим на рік мулатом.
Жилавий широкоплечий мулат Ґрем Келлі, син доктора психології Джерома Келлі і чорношкірої топ-моделі Мелані Шанклін, якщо й не був плейбоєм у буквальному сенсі цього слова, то принаймні робив усе, щоб про нього так думали (правда, надаючи перевагу терміну метросексуал). Зростаючи в багатій сім’ї (і будучи єдиною дитиною), хлопець сприймав світ як місце, де все, що не робиться, робиться для нього. Ґрем переїхав з Чикаго, штат Іллінойс, до Стокгольма у 2009-му, де вступив у Королівський технологічний інститут на відділення медичної інженерії (Division of Medical Engineering), організоване спільно з Каролінським інститутом і Університетом Сьодерторнс. Із собою він привіз типово американську любов до показного життя, тлустого кімнатного павука-птахоїда по кличці Джорджі (скорочене від Джордж Буш-молодший) і презентоване Джеромом Келлі на двадцятиріччя спортивне купе «Porsche Cayman» (чия доставка на поромі обійшлась у суму, достатню для купівлі седану «Hundai Accent»). Тато Ґрема (співвласник солідної консалтингової фірми в Чикаго) свідомо відправив сина подалі від дому, щоби той набрався розуму, навчився самостійно приймати рішення і відповідати за них. Джером Келлі, можна сказати, досяг, чого хотів. Одного дня (навчившися приймати рішення) після п’ятої марної спроби захистити практичну роботу з молекулярної хімії Ґрем виматюкав професора Стефана Йоханссона, завершивши кар’єру медичного інженера. Як виявилося, Джером Келлі, який до цього епізоду справно оплачував рахунки сина за навчання й проживання у Швеції, мав чіткі принципи в житті і — що більш важливо — мав яйця. Ігноруючи охкання місіс Келлі, батько Ґрема перестав надсилати йому гроші. Ґрем (навчившися відповідати за прийняті рішення) образився, перестав спілкуватися з батьками, навідріз відмовився вертатись в університет, але зі Стокгольма не поїхав. За два роки він встиг обзавестися друзями і закохатися у шведок. Взимку 2011-го, перейшовши на вільні хліби, мулат почав займатися тим, чим займаються всі американці за кордоном, коли у них виникають проблеми з грішми, — викладати англійську мову на приватних курсах, навчаючи переважно мігрантів із Ефіопії, Туреччини й Афганістану.
До інциденту з професором Йоханссоном Ґрем знімав велику трикімнатну квартиру неподалік метро «Карлаплан» і орендував місце на стоянці в підвальному гаражі сусіднього будинку. Після сварки з батьком від такої розкоші довелося відмовлятися. Через SSSB мулат винайняв крихітну студентську квартиру в районі Берґшамра на півночі столиці, а стильний «Porsche Cayman» залишив зимувати на вулиці під студентським гуртожитком. Проте Ґрем не скаржився. Він був американцем (що, як показала практика, магічно діє не лише на дівчат зі Східної Європи, а й на скандинавок), мав шикарний «Porsche» (трохи подряпаний і два роки без ТО — та це лиш додавало йому шарму) і навіть без батька заробляв достатньо, щоб вдовольняти свої забаганки.
Левко вперше зустрів Ґрема Келлі наприкінці січня 2011-го на вечірці, організованій мулатом з приводу переїзду на нову квартиру в район Берґшамра. Запрошених було забагато для квартирки, що складалася з передпокою, маленької кухні і просторої зали-спальні, зате випивки й закусок вистачало на всіх.
Компанія була напрочуд різношерстою: колишні одногрупники Ґрема, його дівчина і її подруги, Сьома, Лео, Ян і народ із їхнього департаменту, а також новоспечені сусіди Ґрема.
Сьому, Левка і чотирьох дівчат із їхньої групи на вечірку привів Ян Фідлер, якого Ґрем вважав найкращим другом (принаймні з часу переїзду до Стокгольма). Американець із чехом познайомились через мережу «CouchSurfing» за півроку до приїзду мулата у Швецію.
Українець пригадував, як побачив американця, одягнутого в дизайнерську футболку з британським прапором і банальним написом «What would life be if we had no courage to attempt anything?», стильних джинсах, що підкреслювали, але не обтягували міцні ноги, з татуюванням на правому біцепсі, яке заповзало на плече, ховаючися під рукавом футболки, з вибіленою голлівудською усмішкою, по-боксерськи вибритою потилицею і лискучою, ледь не жіночою шкірою кавового кольору. В переповненій людьми кімнаті, де, крім стільчиків і столика із закусками, нічого не було, Ґрем сяяв, немов чорна перлина в магазині, де продають зроблену вручну біжутерію.
Левко підійшов до столика з напоями і взяв келих із джин-тоніком. Незважаючи на те що після переїзду Ґрем іще не розбирав речей, на стіні над столом уже висів метровий постер із фотознімком Бар Рафаелі — мулат не соромився показувати, які жінки йому подобаються, — а під ним, спираючись на стіну, стояла фотографія 10 × 15 у рамці. На знімку Ґрем сидів у правому (пілотському!) кріслі вертольота, дивлячись перед собою, і недбало, але в той же час упевнено стискаючи руками стійку керування; крізь лобове скло виднівся шматок чистого неба і — в нижній частині — різнокольорові (жовті та зелені) чотирикутники ланів. Вертоліт летів.
Відпивши джину, Левко нахилився до Семена:
— Тобі не здається дивним, що чувак, ще навіть не розпакувавши шмотки, ставить на стіл власну фотокартку в рамочці?
Лео говорив російською, серед присутніх його могли розуміти лише Сьома і Ян.
— Мабуть, це через вертоліт, — знизав плечима росіянин. — Ти хіба не афішував би навсібіч, що вмієш керувати гелікоптером, якби вмів ним керувати?
«Ага, — випнув нижню губу Левко, — якби вмів…»
У цей час Ґрем Келлі, оточений хлопцями й дівчатами (переважно, звісно, дівчатами), розказував, як інструктор із «Windy City Flyers» вчив його саджати турбопропелерну «Cessna 172» з непрацюючим двигуном. При цьому мулат ніби ненароком взяв до рук бірюзово-синє посвідчення PPL завбільшки з кредитну картку і водив ним під час розповіді перед очима слухачів.
— …уявіть, я вже бачу посадкову смугу, помалу розслабляюсь, позбавляючись дрожі в ногах, і тут він витягує на максимум важіль керування тягою гвинта і, забравши руки від панелі, вимикає двигун. А тоді, посміхаючись, каже: «Саджай». Перша моя думка: ми летимо надто низько, і я не встигну запустити двигун, а друга — чорт забирай, ми падаємо! — Дівки, що стояли довкола мулата, ледве стримувалися, щоб не заахати.
— Як довго ти вчився? — спитав хтось.
— Півроку, включаючи теоретичну підготовку, хоча зазвичай літати починаєш за два місяці. До речі, я навчився літати раніше, ніж отримав водійські права. То була мрія татка: виростити з мене військового льотчика, поки матір не переконала старого підпрягти мене до більш спокійної професії.
Несподівано українець відчув напад ревнощів, розгледівши серед Ґремової аудиторії Сатомі. Очі японки блищали від захоплення. «Ну, звісно, — подумав хлопець, — перед нею просто ідеал: накачаний, напахчений, прилизаний, з подряпаним «Porsche», та ще й умінням керувати літаком і… — Він покосився на фотографію кабіни гелікоптера, — …вертольотом». Зуби хлопця заскрипіли.
— А я можу срати цементом, — голосно й англійською проказав Левко.
— Що ти сказав? — Посмішка не встигла зсунутися з лиця Ґрема, але брова підозріло вигнулась.
— Згадав анекдот про Чака Норріса.
— ?
Сьома скубнув Левка ззаду за сорочку, мовляв, гальмуй, аміґо, але той не відреагував, продовживши (всі, хто секунду тому слухав мулата, тепер витріщалися на українця):
— Якось Чак Норріс побачив хлопчика, який пісяв, виводячи струминою своє ім’я в снігу. Чак Норріс подумав, подумав і випісяв своє ім’я в бетоні.
Народ посміявся (принаймні більшість із тих, хто стояв навкруг господаря вечірки), зрозумівши, що це жарт. Лице мулата скам’яніло.
Попри все Ґрем був непоганим хлопцем. Його потяг до розкоші, прагнення всебічної уваги, легкий менторський тон у спілкуванні з однолітками були наслідком виховання й тих умов, у яких він зростав, а не проявом тотальної внутрішньої зіпсутості. У Ґремові не було чорноти, й іншим разом він би віджартувався чи просто пропустив випад Левка повз вуха, але того дня все обернулось інакше. Місяць тому Ґрема виперли з універу, він посварився з батьком і, як наслідок, лишився без грошей, після чого йому довелося з’їхати з фешенебельної квартири в центрі міста і переселитись у студентську комірчину… коротше, Ґрем Келлі не витримав.
— Ти хто? — виплюнув він.
Побачивши грозову хмару над своєю головою, Левко змовчав. Сатомі просвердлила його осудливим поглядом.
— Це Лео, мій товариш із України, — замість нього відповів Ян. — Давно хотів вас позна…
— Слухай мене, Лео. — Ґрем підняв підборіддя. — Ти просто лузер із країни третього світу, який може похвалитися лише гострим язиком. А я — американець із «Porsche» он там, під вікнами, і ліцензією професійного пілота. Тому раджу тобі заткнути пельку і продовжити срати своїм добірним українським цементом.
Запала мертва тиша. Левко сторопів, не очікуючи на таку відповідь. Він першим «стартонув», і він, безперечно, був неправий, але Ґрем переступив усі межі, відреагувавши по-дикунськи агресивно й ницо.
— Це брудно, чувак, — проказав Ян, винувато блискаючи синіми очима і потираючи долонею залисину, що протягом останнього року окупувала маківку.
Сьома отямився першим.
— Нам тре’ провітритись. — І потягнув Левка на кухню. — Що на тебе найшло?
Напруження спало, хоча минуло чверть години, перш ніж гіркота, викликана інцидентом, остаточно розчинилась у повітрі.
Під кінець вечірки Ґрем пішов до Левка миритись. Публічно простягнувши українцю руку, мулат посміхнувся:
— Вибач, бадді, я погарячкував, і мені соромно. Знаєш, певною мірою я фаталіст і вірю, що коли сто тисяч людей в одну мить, подумавши про мене, захочуть, щоб я обісрався, то я обов’язково обісрусь, нахезаю, розумієш, повні штани. А тому я намагаюсь не залишати за собою таких людей. — Рука висіла в повітрі.
Левко розумів, що ці слова проказані більше для публіки, ніж для нього. Якби довкола не було стільки гостей, Ґрем навряд чи вибачився б, швидше за все, він не згадав би про «лузера з країни третього світу». Проте українець не бажав розкручувати конфлікт. Він осягав: якщо не простягне руку назустріч, то перебере вину за інцидент на себе.
Виштовхнувши на обличчя кволу посмішку, Левко потиснув широку, але гладку, наче атлас, долоню американця.
Секунд п’ять хлопці стояли мовчки, зазираючи один одному у вічі, і українець втямив, що мусить сказати що-небудь, інакше їхнє примирення виглядатиме як зважування боксерів перед поєдинком.
— Ти й гелікоптером умієш керувати? — Лео кивнув у бік фотографії на столі.
Сатомі стояла неподалік, із невимовним захватом пожираючи мулата очима. Левка пересмикнуло, він несамохіть стиснув долоню американця сильніше.
— Так. Я відвідував заняття в іллінойській «Helicopter Academy». Довго відмовлявся, але згодом батько переконав мене.
— Круто… — прохрипів українець.
У той момент Левко здивувався б, якби дізнався, що менш ніж за два тижні вони з Ґремом заприятелюють, а ще за місяць їхня ватага збільшиться до чотирьох — американець стане повноправним її членом.
Повноцінне примирення почалось у неділю, 6 лютого 2011 року, в спортивному барі на Гамла-стані. Сьома, Лео і Ян вибралися випити пива. Ян перестрів Ґрема і привів його в паб (від чого українець, певна річ, був не в захваті).
Того вечора по TV10 показували XLV «Super Bowl», головну спортивну подію на Американському континенті. Чемпіон АФК «Pittsburgh Steelers» грав проти кращої команди НФК «Green Bay Packers». Гра відбувалась на «Cowboys Stadium» в Арлінгтоні, штат Техас. Левко з цікавістю спостерігав за матчем (майже не слухаючи, про що говорять Ян і Семен) — не тільки тому, що Джонік чотири роки тому підсадив його на американський футбол, а й через те, що до фіналу пробилась улюблена команда його колишнього командира — «Green Bay Packers» — «Ґрінбейські пакувальники», єдина некомерційна серед команд НФЛ.
Коли наприкінці першої чверті «Пакувальники» здійснили блискуче перехоплення і заклепали другий точдаун, довівши рахунок до 0-14, Левко не стримався і зааплодував. Ґрем вражено покосився на українця:
— Ти тямиш в американському футболі?
— Так, мій товариш жив у Штатах і підсадив мене на НФЛ.
— Респект.
— Я не просто тямлю, янкі, «Пакувальники» — моя улюблена команда.
— Ти жартуєш! — Чорні мигдалеподібні очі мулата округлились.
— Анітрохи.
— Я теж за них вболіваю!
— Ти ж ніби з Чикаго, нє?
— Ну, по-перше, «Chicago Bears», як ти помітив, не дійшли до фіналу, а по-друге, я народився в Ґрін-бей.
Під кінець другої чверті, коли «Пакувальники» вели з рахунком 3-21, Ґрем і Левко на повну смакували матчем, клянучи суддів, викрикуючи підказки форвардам і квотербеку і вгадуючи, з яким рахунком закінчиться гра. У третій та четвертій четвертях «Пітсбурзькі металісти» нарешті прокинулись і почали грати. Під кінець останньої чверті українець і американець пережили кілька неприємних хвилин, коли «Pittsburgh Steelers» скоротили відставання до 25-28, проте перед фінальним свистком Мейсон Кросбі, гравець «Пакувальників», заклепав польовий гол, закріпивши перевагу «Green Bay Packers». В результаті «Пакувальники» перемогли 25-31, учетверте в історії завоювавши «Super Bowl», головний трофей сезону.
Невдовзі з’ясувалося, що Ґрем є шанувальником професійного боксу і (що незвично для янкі) з повагою ставиться до українських важковаговиків Віталія і Володимира Кличків. Словом, крига скресла…
— І ще дещо…
Голос Сьоми, викривлений колонками комп’ютера, примусив Левка стрепенутись. Хлопець випірнув зі спогадів, повернувшись до реальності.
— Кажи.
Семен виклав руки перед собою, і Левко побачив затертий кубик Рубика. Деякі секції протерлись так, що було непросто розрізнити колір. Сьома тримав кубик таким чином, щоб, не піднімаючи очей, дивитись поверх нього на екран нетбука. Лео не ображався на товариша, знав, що Сьомі це необхідно. Вовтузіння з кубиком було чимось на кшталт куріння, поганою, але невідчепною звичкою, а ми ж не ображаємось на тих, хто, розмовляючи з нами, курить сигарету?
Кілька блискавичних рухів, і… всі кольори на місці. Сьома покрутив у руках повністю складену іграшку. Після того опустив руки і взявся хаотично перемішувати секції, щоб через хвилину знову почати складати кубик.
— Це з приводу Ґрема і… — Росіянин завагався. — І Сатомі.
Серце Левка хвицнулось, обдавши жаром шию і щоки.
— А що у них? Вони почали зустрічатися?! Скажи мені!
— Та ні, чувак. Але Ґрем… він… ну… — Семен явно темнив.
— Сьома, не викаблучуйся! — Розпалившись, Лео подався до камери, писок зайняв увесь екран на нетбуці в Семена, і навіть попри погану якість зображення росіянин помітив, як розчервонілось обличчя товариша. — Викладай усе як є!
— Та нема чого викладати.
— Він запросив японку на побачення, так? Я вгадав?.. Чувак, чого ти мовчиш?!
Побачивши реакцію товариша, Сьома вирішив дати задній хід і не розказувати всього, що знає. Можливо, це неправильно, не по-товариськи, але він не хотів бути тим метеликом, чиї крильця запустять ланцюжок подій, що призведе до бурі.
Нехай Лео приїжджає і сам розбирається.
Українець не вгавав:
— Якщо між ними щось є, я нікуди не поїду. Шуруйте собі самі з Яном і америкосом, я вмиваю руки. І я зараз не жартую, чувак!
Не розтуляючи губ, Семен прикусив язика. Він усвідомлював, що без Левка поїздка не відбудеться, розмову треба поспішно згортати, поки Левко не накрутив себе настільки, щоби втілити погрозу в життя.
— Не заводься. Нема чого розказувати. — Росіянин опустив очі (як іноді добре мати під рукою кубик Рубика!..). — Просто… вертайся швидше і… не тупи.
— Гаразд. Яну привіт. — Левко нахмурився, показуючи, що бажає закінчити розмову.
— Передам. А ти — спи сухенький!
— Пішов ти.
— Хе-хе… До зустрічі!
— Давай, чувак!
Skype прощально булькнув, і екран потемнів. Левко зчепив руки за головою, чуючи, як тривожно буркоче під серцем.
Відлига у взаєминах із Ґремом Келлі тривала рівно рік — до наступного «Super Bowl», у якому «New York Giants» (НФК) виграли у «New England Patriots» (АФК) із рахунком 21-17. Наприкінці лютого 2012-го Ґрем порвав із Аннет, двадцятисемирічною цибатою шведкою, з якою зустрічався цілий рік, і… почав підкочувати «батарейки» до Сатомі.
Винен у тому був тільки українець.
Левко вперше побачив японку у вересні 2010-го, коли приїхав на магістратуру в КТН; вони потрапили в одну навчальну групу. Спочатку Сатомі йому геть не сподобалась. Нижче середнього зросту, з пласким круглим обличчям і розкосими очима, не худа, але далеко не з пишними формами — вона здавалась звичайною, такою, як усі. Весь наступний день хлопець придивлявся до дівчини, щонайменше сотню разів запитуючи себе: що в ній такого? Чому не може викинути її з голови? Прийшовши на заняття третього дня, Лео вже не міг відірвати від Сатомі погляду. Його жбурляло в дрож від одного погляду на коротке, лиш трохи нижче вух волосся, що тисячами голок спурхувало в повітря, коли японка швидко повертала голову, він насолоджувався її дитячим сміхом, упивався м’яким акцентом, крадькома спостерігаючи, як напинаються маленькі груди під кофтиною. Тоді Левко вперше відчув, як поміж ребрами спалахує полум’я ревнощів, — не він один бачив у Сатомі звабливу жінку. Під кінець дня хлопець зловив себе на тому, що намагається вгадати, якого кольору в неї трусики…
Сатомі була не проти зустрічатися з українцем. От тільки Левко через невпевненість і незрозумілі підліткові комплекси, які ще не витравило життя в Європі, страшно, нелюдськи, безбожно тупив. За півтора роки навчання в Департаменті промислової екології він двічі запросив Сатомі в кіно і один раз — на льодовий каток. Дівчина погоджувалася, проте жодного разу справа не йшла далі проводжань до студентського кампусу. Приблизно через півроку, втомившися вимальовувати Левка у своїх фантазіях, японка почала розглядати альтернативні варіанти.
    
    
III
    
    
    
16 березня 2012 року, 09:14 (UTC +1) Остермальм    
    
    
, Стокгольм, Швеція
    
Ґуннар Іверс піднявся на ґанок із напівпідвальної майстерні і розправив старі, але ще міцні плечі. Яскраво-синє вранішнє небо було чистим, настільки прозірчастим, що здавалося відполірованим дзеркалом. Таким чистим небо буває лише над Стокгольмом, звісно, у ті дні, коли місто не заливає принесеним з Балтики надокучливим дощем.
Ґуннар постояв цілу хвилину, прогріваючи зморшкувате обличчя після затхлої півтемряви підвалу, де він жив і працював протягом останніх тридцяти місяців (якщо бути точним, просто жив — старий художник давно нічого не малював; вряди-годи, не маючи сил опиратися свербінню в пальцях і миготливим, схожим на німе кіно картинкам у мозку, Ґуннар брався за олівець чи пензлі і починав гарячково творити, проте на папері чи на полотнищі завжди проступали похмурі чорні галереї з надр Твердині і через три-чотири години після того, як картину чи малюнок було завершено, добряче «накачавшись» шотландським віскі «Sir Edwards», чоловік заливав усе чорною фарбою, — чи то картаючися спогадами, чи то остерігаючися, що хтось побачить намальоване).
Порив зимного вітру із затоки примусив Ґуннара зіщулитись і мимоволі втягнути шию під захист потертого коміра пальто. Орендована майстерня була розташована на вулиці Strandvägen, яка тяглась уздовж затоки, просто навпроти острова Скеппсхолмен, що затуляв вихід у протоку і далі у відкрите море, і взимку, особливо коли вітер дув із Балтійського моря, на Стрендвеґен було достобіса холодно, навіть зважаючи на те, що ртуть у термометрі рідко опускалася нижче від 0 °С.
Проте зима була позаду. За кілька годин (якщо не збіжаться, мов собаки, хмари) сонце прогріє Стрендвеґен, перетворивши вулицю з сирого, відкритого всім вітрам завулка на милу алею, ідеальне місце для прогулянок закоханих.
Ґуннар помалу рушив на захід уздовж набережної. Старий прямував до супермаркету на Birger Jarlsgatan, неподалік метро, щоб купити яєць і овочів на сніданок. Їсти він не дуже хотів, а тому вирішив, зробивши покупки, пройтись вище по Бірґер Ярлсґатан і погуляти в парку Humlegården, поки його не заполонили матусі з візочками і тінейджери на великах.
За десять кроків від спуску до напівпідвальної майстерні Ґуннар несподівано закляк. Стрендвеґен була чисто підметена, але на тротуарі біля бордюру він запримітив два сірувато-зелені листочки, схожі на лаврові листки, що додають у супи та інші страви. Але в тому й проблема — помічені листочки лише скидались на лаврові, а насправді були чимось іншим, і Ґуннар здогадався про це з першого погляду.
Старий оглянув Стрендвеґен попереду себе, тоді зиркнув назад, але не помітив нічого підозрілого. Злодійкувато поглипуючи з-під посивілих брів, підійшов до бордюру, схилився, спираючись рукою на коліно, і підняв листки.
Серце важко бухнуло, виплюнувши хвилю гарячої крові на обличчя.
Як він і думав, то були засушені листки коки, які жують для підтримання себе в тонусі корінні жителі перуанських Анд. Ґуннар подивився під ноги. Вночі накрапало, однак проти місця, де він стовбенів, сіріла прямокутна латка сухого асфальту. До самого ранку тут стояла машина, водій якої мав з собою листя перуанської коки…
Раптово вранішні кольори помарніли. Ґуннар зів’яв, серце затріпотіло у грудній клітці. Сонячне світло більше не тішило, натомість вгризалося в очі, а вітер, здавалося, в одну мить похолоднішав на десять градусів.
Розвернувшись, старий художник повернувся до майстерні, прудко забіг усередину і зачинив двері. Після залитої ранковим сяйвом набережної у сутінках кімнати перед очима попливли темні кола.
— А що ти хотів? — надламаним голосом поцікавився він сам у себе.
Моментально художник постарів років на двадцять. Якщо перед виходом він виглядав молодшим за свої роки (не старший за шістдесятку, а як усміхнений, то навіть на п’ятдесят), то зараз перетворився на ветхого старця з дряблою шиєю, олив’яними очима і тремором у кінцівках.
Він знав, що це мало статися. Після того як той бісовий нишпорка з «The Guardian»… як там його?.. Херлі?… Харлі?.. Хадлі Фрімен… ось як… після того як Хадлі Фрімен, його персональний кат, розтрубив ім’я Ґуннара Іверса на весь англомовний світ, старого раніше чи пізніше мали розшукати. Він не сумнівався, це як двічі два — чотири.
Ґуннар також знав, що після повернення з Амстердама більше не тікатиме. По-перше, він надто слабкий, він постарів і втомився. По-друге, у нього немає грошей. Щоб заховатися, а точніше — заховатися так, щоб тебе не вистежили, — потрібно вільно оперувати хоча б п’ятизначними цифрами. Останнім часом Ґуннар Іверс, хай як старався, не міг вибитися за межі тісної (геть як його майстерня) ділянки, обставленої гнітючими написами ТРИЗНАЧНІ. Старий просто не мав грошенят на те, щоб покинути все, задати драла і врятуватися — відкупити у долі кілька додаткових років життя…
Сівши за старий дерев’яний стіл із шухлядами (замість одної ніжки підкладена купа альбомів з фотокопіями картин Дем’єна Херста, Мони Хатум, Сесилії Браун, Ервіна Вурма, Роберта Гобера, Йонатана Мезе, Мауріціо Кателлана та інших сучасних художників), Ґуннар обхопив голову руками.
Він просидів так хвилин тридцять, після чого витяг із шухляди альбом для малювання, вирвав з нього сторінку і, схопивши перше, що втрапило під руку, — чорну кулькову ручку, — заходився малювати.
Малюнок давався тяжко. Ґуннар малював смикано, ривками, розкачуючись на стільці, гризучи кінчик ручки, часто встаючи й міряючи кроками майстерню, доки зображення не набуло завершеної форми.
Старий поклав листок перед собою і довго дивився на нього. То було перше творіння за багато місяців, розглядаючи яке Ґуннар не бажав пошматувати аркуш чи вимастити намальоване чорною акриловою фарбою. Можливо, через те що на атласному листку був не малюнок, а карта.
Скільки йому ще залишилося? Тиждень? День? Кілька годин?
Чи вони вже впізнали його?
Він мусить комусь розповісти. Мусить встигнути!
Але кому? У нього є Лінда, з якою він не розмовляє, але втягувати в цю історію дочку старий не збирався. Вона не повірить. Якщо повірить, то не зрозуміє. І навіть якщо зрозуміє, точно не попреться в Перу.
«А що, як у мене справді лише кілька годин?» — відчуваючи, як мертвіє серце, подумав Ґуннар. Згорнувши листок із картою вчетверо, чоловік залишив його на столі. По тому поліз у найнижчу шухляду і витяг звідти стару картонну теку для паперів зі стертими кутами.
По обіді (так і не поснідавши) художник вдруге одягнувся, захопив із собою картонну папку і вийшов на Стрендвеґен. Сонце висіло просто навпроти входу в його комірчину, але цього разу він навіть не поглянув угору. Не затримуючися, старий швед закрокував на захід. Обігнувши поромний причал, він подався до Гамла-стану, історичного центру Стокгольма. Пробравшися лабіринтом нешироких пішохідних вуличок у західну частину Старого міста, Іверс заскочив у «Wirströms Irish Pub», порожній у таку годину, сів за віддаленим столиком і замовив ленч.
«Я повинен комусь розповісти…» — думав він, жуючи машинально, не відчуваючи смаку страви і раз за разом позираючи на папку, покладену неподалік.
Попри малолюдність Гамла-стану в обідню пору, Ґуннар не помітив, що по дорозі від майстерні за ним ішов чоловік у чорній шкірянці до пояса і низько насунутому на очі бейсі, з-під якого вилізали пасма рудого, наче іржа, волосся. Підборіддя й вилиці чоловіка вкривала густа борода кольору міді. Коли художник пірнув у приміщення «Wirströms Irish Pub», рудий спинився за рогом. Заклавши за щоку два кокаїнові листки, він став жувати і довго не зводив обведених червоними дужками витрішкуватих очей зі входу до забігайлівки.
    
    
IV
    
    
    
16 березня 2012 року, 19:02 (UTC +1) «Wirstro..ms Irish Pub» Гамла-стан, Стокгольм
    
Хлопці нарешті зібралися, щоб визначитись, куди поїдуть влітку. Втім, до обговорень справа так і не дійшла.
Був п’ятничний вечір — «Wirströms» забитий по вінця, — і офіціантки в національних шведських костюмах не встигали розносити замовлення. Пиво лилося рікою, в сусідній залі надривалось тріо музикантів (волинка, мандоліна, ударні), заповнюючи бар примітивними, але надзвичайно бравурними ірландськими мелодіями. Ян із Сьомою занурились у суперечку про проблеми моделювання низькочастотних флуктуацій і гемодинамічну реакцію під час функціональної магнітно-резонансної томографії, Ґрем сьорбав пиво, неуважно ковзаючи очима по бару і час від часу мрійливо посміхаючись, а Левко, чекаючи, поки чех і росіянин вгомоняться, забрав у американця iPad і поліз у Мережу, переглядаючи фотографії місць, куди можна податися: Теотіуакан і Паленке у Мексиці; слони, леви, носороги й інша живність у саванах Кенії; ісландські фіорди…
У Яна Фідлера задзвенів мобільний.
— Алло, — підняв трубку чех.
— Племіннику, я настійливо рекомендую тобі повернутись додому, — пролунало в динаміку.
Ян жив з рідним дядьком, Ніколасом Фідлером, колишнім дипломатом, який дев’ять років пропрацював помічником чеського посла у Швеції і після виходу на пенсію залишився жити у Стокгольмі. Ніколас виділив племіннику вутлу комірчину в півпідвальному поверсі свого будинку, північніше від станції «Ропстен», на північному сході міста. Стосунки між дядьком і небожем не вирізнялися теплотою, хоча Ян тим особливо не переймався — йому вистачало того, що Ніколас Фідлер не бере з нього грошей за кімнату.
— Дядьку Ніколасе, я щойно вибрався до міста і… — чех пробігся очима по друзях, хитро підморгнув, — …і зараз трохи зайнятий.
— Добре, Яне, не буду тобі заважати, — легко згодився дядько (що було на нього не схоже), — просто хочу, щоб ти знав: у підвалі прорвало стічну трубу, і ще одна пара рук мені зараз не зашкодила б.
— Що? — Іскорки згасли в очах аспіранта.
— Що чув, племіннику: тріснула труба, по якій гівно відводиться з будинку.
— І… а… а як моя комірчина?
Голос ніби й не помінявся, але відчувалося, що дядька Ніколаса аж викручує від прихованого злорадства:
— Якщо я скажу, що лайно з каналізації вже майже прилипло до стелі твоєї кімнати, то це не буде перебільшенням.
— Чорт, — простогнав Ян. — Зараз буду.
Він поклав трубку і подивився на друзів.
— Мушу бігти, у мене в підвалі прорвало каналізацію, і… — Чех стиснув кулаки від безсилої люті. — Найближчими днями мене не чекайте.
— Давай, — махнув рукою Левко. — Ми потім пришлемо тобі стенограму розмови.
— Якщо буде сильно смердіти, приїжджай ночувати до нас, — запропонував Сьома.
— Дякую! — Потиснувши всім руки, Ян заспішив до виходу.
Росіянин і українець повернулись до розмови про літню мандрівку, зосередившись на двох варіантах: Мексика і Кенія. Левко схилявся до Мексики, Сьомі насправді не імпонувала ні перша, ні друга країна. Засівши над планшетом, вони стали шукати, що можна побачити і чим зайнятись у цих країнах, голосно коментуючи все, що надибували. Ґрем майже не брав участі в обговоренні, тим самим замріяним поглядом роздивляючись відвідувачів «Wirströms Irish Pub».
На столі коротко завібрував чийсь телефон. Семен скосив очі, побачив, що Ґрему прийшло повідомлення від відправника Satomi. Левко в цей час занурився у вивчення руїн майянського міста Яшчілан, розташованих у джунглях на межі між Мексикою і Гватемалою, а тому нічого не помітив. Не чекаючи, поки Левко підніме голову й побачить, що Сатомі пише Ґрему, Сьома штовхнув смартфон американця подалі від центру стола. Мулат схопив його і, побачивши, від кого прийшла смс, засяяв. Загальмовану відчуженість, із якою він секунду назад стежив за подіями в барі, наче вітром здуло. Стиснувши смартфон у руці, американець підвівся і рушив до виходу.
Семен скосив око на Левка. Українець, нічого не підозрюючи, відірвався від iPad:
— Куди це він?
— По телефону поговорити.
— А… Дивись, — Левко крутнув планшет до росіянина, — це Яшчілан. Майянський центр на річці Усумансінта, у справжніх джунглях. Це не задрипана Чичен-Іца, де фотку слід вважати вдалою, якщо на ній менше півсотні задниць і голів. На Яшчілан водять тури по сім-десять чоловік, туди треба на човні добиратися…
Сьома позирав на товариша і не чув його. Він думав про те, чи мусить розповісти, що у америкоса і японки завертівся роман. Як друг, мусив би давно. Але, передбачаючи реакцію Левка, хлопець стримував себе. Лео майже напевно розсердиться на Ґрема і зачаїть образу на нього, Семена, оскільки він не сказав про Сатомі раніше. В цьому випадку про великі мандри можна забути. А забувати не хотілося, оскільки за півроку вони роз’їдуться хто куди і не факт, що коли-небудь побачаться.
Ґрем повернувся швидко.
— Лео, Семе, вибачайте, мені треба їхати.
— Куди? — не бажаючи розставатись із iPad, скорчив невдоволену міну українець.
— Маю справи.
— Які справи у п’ятницю ввечері? — звів брови Левко.
— То довга історія, вам буде нецікаво. — Ґрем підморгнув товаришам.
Семен похитав головою, дивлячись кудись під стіл.
Забравши планшет, американець (сяючи, наче щойно відлитий срібний долар) вийшов з бару.
— От і поговорили, — насупився Левко. — Як з ними можна про щось домовлятись? Ми навіть у бар організовано вибратись не можемо, що вже казати про Мексику чи Кенію.
Сьома мовчки цмулив пиво з бокалу.
    
    
V
    
    
    
16 березня 2012 року, 19:50 (UTC +1) «Wirstro..ms Irish Pub» Гамла-стан, Стокгольм
    
— Ґуннар Іверс.
Представившися, старий всівся на стілець напроти хлопців, поклав перед собою папку для паперів і поставив келих. Він провів у «Wirströms» півдня і до вечора встиг пристойно набратися (що було необхідно, інакше старий не зміг би почати розмову).
Левко і Семен здивовано перезирнулися.
— Лео, — першим відреагував українець, сторожко обдивляючись чоловіка.
— Симеон, — після паузи відповів росіянин. — Ми знайомі?
— Уже так. — Швед усміхнувся, стараючися придушувати істинні почуття. Вдавалось погано. Дивлячись на нього, Левко усвідомив, що посмішка роблена. Коли він зазирав в обличчя Ґуннара, складалося враження, наче розглядав глибоку чорну яму, замасковану нарубаним гіллям. — Чув, ви радилися про те, куди поїхати влітку.
Левко покосився на росіянина. Як довго цей дідуган підслуховує їх? Сьома відповів наляканим позирком: «Псих!»
— О, ні! Не подумайте нічого такого, — замотав сивою головою Ґуннар Іверс. — Я не підслуховував вас, просто випадково почув вашу розмову. Я сидів за отим столиком. — Швед показав за спини хлопців. — Якщо вважаєте, що я набридаю, кажіть одразу, і я піду. Та перед тим хотів би розповісти вам хорошу історію і висловити пораду стосовно того, куди можна поїхати, щоб знайти справжню пригоду.
— Кажіть, — безпристрасно кліпнув Семен.
— Ви були в Перу?
— Ні, — одночасно сказали хлопці.
— О-о, це щось неймовірне! Фантастична країна! — Очі старого загорілися, він обвів язиком порепані від холоду губи і смачно виплюнув: — It will blow out to hell your fucking minds!
Українець посміхнувся. І він, і його однолітки не гребували матюками, проте хлопець розумів, що їхня лайка зазвичай не несе експресивного чи смислового навантаження. Це лише брудні, майже завжди недоречні сполучники для слів. Лихослів’я ж в устах тих, кому за шістдесят, звучало солідно й переконливо. Левку сподобалося, як Ґуннар проказав оте «blow out to hell your fucking minds».
— Там страх як багато усіляких цікавих речей, — твердив швед. — Ось, наприклад, Саксайуаман.
Порившись у папці, старий витяг фотокартку — практично нову, чудової якості — і поклав перед хлопцями. Левко забрав знімок. На глянцевому фотопапері виступали руїни колосальної споруди, складеної з мегалітичних кам’яних блоків. Три рівні заломистих стін ступенями здіймались один над одним. Вражало, наскільки щільно — просто з диявольською точністю — припасовані між собою брили. Між ними не було цементу. Між ними, здавалось, ножа не проткнути.
— Це Саксайуаман, — іще раз повторив Ґуннар Іверс. — Гадаю, ви нічого не чули про нього, хоча зараз це не має значення… Це руїни цитаделі в Андах, неподалік Куско, нині простого перуанського містечка, а в давнину — столиці імперії інків. — Старий, плямкаючи, присмоктався до келиха. — Подивіться на брили. Вони різні: як за розміром — від порівняно невеликих до грандіозних багатотонних блоків, так і за формою — трапляються як пласкі, так і вигнуті грані. У той же час між валунами не знайдеться ані просвіту, ані шпарки, куди б пролізла мураха. Вони настільки тісно підігнані, що нагадують шматочки пазла. Вражає? Але ще більше вражає те, що у нашої цивілізації немає засобів, які могли б створити подібне. Жоден сучасний інструмент не здатен обробити камінь аж так досконало.
Лео роздивлявся полігональну кладку Саксайуамана:
— Та ну…
— Це правда! Жоден із відомих методів обробки каміння не дозволяє відшліфувати брили так, щоб їхні грані ідеально пасували одна до одної! Припустімо, можна витратити купу часу і наглянсувати два окремі блоки так, що між ними не буде мікронного зазору. Але десять, сотню, тисячу каменів? А цілу стіну? — Художник у запалі ляснув долонею по столу, ледь не перекинувши келих. — Мине мільйон років, перш ніж вдасться створити щось подібне.
Українець переводив погляд із фотографії на Ґуннара і назад.
— Але Саксайуаман усе-таки збудовано…
— Правильно. — Швед загадково посміхнувся. Цього разу посмішка вийшла кращою. — У мене є ще кілька знімків. — Ґуннар Іверс видобув інші фотографії, на всіх були руїни Саксайуамана, відзняті з різних ракурсів. — Дивіться уважно. Окремі кам’яні блоки важать шістдесят тонн і сягають розмірів будинку. Але навіть вони оброблені так майстерно, наче це пластилін, а не граніт. Хочу, щоб ви усвідомили, наскільки технологічно досконалим є Саксайуаман. Навіть якщо судити мірками постіндустріальної епохи.
Левко вглядався у фотографії, по черзі передаючи їх Семену. Ґуннар вів далі:
— А тепер гляньте сюди. — На столі з’явилося ще кілька світлин. — Це славнозвісне Мачу-Пікчу… — Лео впізнав найвідоміші інкські руїни. — Помічаєте різницю?
Сьома невиразно проказав:
— Ну, камені трохи менші.
— І все?
— Має бути щось іще?
Схилившись над знімком Мачу-Пікчу, Левко обдивлявся стіни ступінчастих святилищ.
— Дивіться уважніше, — перейшов на шепіт Ґуннар. — Невже ви не помічаєте, що це зовсім інша стіна?
Брили, з яких складені мури Саксайуамана, не схожі між собою, однак усі вони мають полігональну форму в перетині. Їхні грані гладенькі, наче після обробляння на верстаті. У той же час камені, з яких збудовано храми й тераси на Мачу-Пікчу, виглядали… звичайним камінням. Звісно, їх теж обробляли, обтесували, але обруби лишались нерівними, граней, як таких, не було. Не знайшлося жодного каменя, який би «ліпився» впритул до сусіднього в кладці, як це було на знімках Саксайуамана. Стіна Мачу-Пікчу — і це було цілком очевидно — нагадувала недбало накидану купу каміння.
— В принципі, так, — сказав Левко.
— Це різні технології, — пояснив старий. — Ті, хто зводив Саксайуаман, якимось немислимим способом обробляли колосальні брили, після чого складали з них стіну, наче з кубиків конструктора «Lego». Будівники Мачу-Пікчу не мали такої можливості. Вони тулили камені докупи, не маючи цементу, замазували їх глиною чи землею, а нерідко лишали просто так — утрамбовуватись під власною вагою.
— Дивно, у світі знають переважно Мачу-Пікчу і майже ніхто не чув про Саксайуаман, — зауважив Семен.
— Це типово для сучасного суспільства, де цінується зовнішній прояв і ніхто не хоче докопуватися до суті, копирсаючись у деталях. Мачу-Пікчу стало відомим не через велич храмів і культових споруд, а завдяки розташуванню й величній красі довколишніх Анд. Гляньте на антураж, подивіться на гори навколо — ось що зробило Мачу-Пікчу відомим! Якби місто було розташоване у долині посеред миршавих ланів, а не на гребені важкодоступного кряжу, не нависало над чотиристаметровими прірвами, оточене гостроконечними бескидами, рівних яким іще пошукати, про нього у світі знали б не більше, ніж про Саксайуаман, на Мачу-Пікчу не було б і десятої частки тих відвідувачів, які пруться туди нині. — Старий перевів подих. — Зіграло роль ще й те, що до початку двадцятого століття Мачу-Пікчу лишалося цілковито невідомим для цивілізованого світу. За чотири століття ні конкістадори, ні їхні нащадки не натрапили на стародавню твердиню. Добрих двісті років після падіння імперії інки спокійнісінько жили і хазяйнували у фортеці посеред хмар. До початку минулого століття ніхто не здогадувався, що в Андах на висоті дві з половиною тисячі метрів ховається ціле місто.
— Справді? — І Семен, і Левко не помітили, як зацікавились і втягнулись у розмову.
— Ага. Історія виявлення Мачу-Пікчу зробила чималий внесок у його популярність. Руїни у 1911-му відшукав Хайрем Бінґхем, професор Єльського університету. Він відшукав їх цілком випадково. Цю романтичну побрехеньку переповідають нині на кожному кроці в Куско, проте ніхто чомусь не розказує, що Хайрем Бінґхем насправді шукав не Мачу-Пікчу. — Старий перемінився на лиці, та яма, яка уявилась Левку під час першої посмішки Ґуннара, раптово проступила чіткіше. — Американець організував експедицію, головною метою якої були пошуки Паїтіті, золотого міста. Йому просто пощастило надибати індіанця, котрий вивів його до Мачу-Пікчу, взявши за це лише два долари.
Левко несподівано осягнув, що їхня бесіда — тільки довжелезний вступ до чогось більш важливого і таємничого.
— Ну що, вам цікаво?
— Цікаво… — мовив українець, не маючи змоги розплутати клубок суперечливих почуттів, що перекочувався у грудях.
— Тоді йдемо далі. — Очі шведа збуджено поблискували. — Бінґхем відразу второпав, що спіймав облизня. Врешті-решт він таки прославився, навіть написав дві чи три книги про свої експедиції, але разом з тим чудово розумів, що з точки зору технології будівництва знайдене ним Мачу-Пікчу — не більш ніж бліда тінь Саксайуамана й багатьох інших руїн у Перу. — Старий вкотре поліз до папки. — У мене є чимало інших знімків. Тут і Ойянтайтамбо, і Пізак, і К’єнко, і Пука-Пукара, і Тамбомачай.
Ґуннар, наче картяр, розклав на столі нові фотографії. Ці були старішими і виглядали потріпаними. Старий розсортував світлини на дві групи. У першій — зліва від Левка — фото Саксайуамана та інших твердинь із бездоганними стінами, складеними з мегалітичних блоків. Праворуч опинилися знімки Мачу-Пікчу та інших фортець, чиї стіни скидались на безладне нагромадження каміння.
— Розумієте, про що я? — Швед прижмурив одне око.
Різниця у стилі будівництва була очевидною.
— Розумію, — трохи сконфужено проказав Сьома. — Але що це значить?
— Почекай, скоро побачиш. Це не все. Споруди, що ви бачите в купі зі знімком Мачу-Пікчу, насправді зводилися пізніше за гігантів на кшталт Саксайуамана. Точної різниці ніхто не скаже, але можна з певністю стверджувати, що спочатку в Андах з’явилися Саксайуаман, Пізак та Ойянтайтамбо, а вже потім — їх менш досконалі… — Ґуннар зробив паузу, — копії.
— Як це? — Левко забув про недопите пиво. — Древні розучились будувати? Тупо втратили свої знання?
— Нічого вони не втратили, — похитав головою Ґуннар.
— Як тоді пояснити, що та сама цивілізація будує настільки технологічно різні споруди? Невже трапилося щось таке, через що інки швидко деградували?
— Егей! — обірвав його старий. — А хто говорить про ту саму цивілізацію? Хто говорить про інків?
— Не второпав…
— Ти робиш ту ж помилку, що й сучасні історики. Хіба я хоч словом обмовився про те, що Саксайуаман і подібні твердині будували інки?
— Е-е-е… Ні.
— Правильно. Я просто не міг цього сказати. Бо Саксайуаман, Ойянтайтамбо, Пізак і багато інших мегалітичних фортець будували не інки. Все, що створили інки, — це кучугури дрібного щебеню на кшталт Мачу-Пікчу чи Пука-Пукари.
Українець не стримався і посміхнувся, без зневаги чи розчарування, але промовисто скептично. Надто категорично, а через це якось по-дитячому наївно прозвучало останнє твердження. Проте Ґуннар лишався серйозним і якимось… наче переляканим.
— Розумієш, у чому вся штука, — вів далі він, наче й не зауваживши скепсису, — за останні сто років про історію Південної Америки до того моменту, коли туди припхався Пісарро, написано тисячі, може, десятки тисяч статей і монографій. Починаючи з 2000 року до нашої ери цей континент населяло кільканадцять напрочуд розвинених цивілізацій, які в дечому переважали шумерів, китайців і навіть єгиптян. Культура Моче, культура Чиму, таємнича цивілізація Наски, імперія людей Уарі, зрештою аймару та інки — всі вони в певні періоди досягали високого розвитку. Та є одна проблема. Жодна з перерахованих цивілізацій не мала писемності. Ніхто не заніс до Південної Америки концепт письма, а самі вони за три тисячі років так і не додумалися, що абстрактні думки можна фіксувати. Це означає, що цивілізації, які я назвав, не лишили по собі жодної книги, документа чи напису… Спільнота науковців намагається створити ілюзію, наче нам про них усе відомо: якщо не строго хронологічно, то принаймні у загальних рисах. Та це брехня. А правда в тому, що на початку шістнадцятого століття, коли до Південної Америки вдерлись іспанці, на материку існувала одна держава — імперія інків, найбільша в тогочасному світі. Вона розкинулась на півконтиненту, займаючи землі сучасного Еквадору, Перу, Болівії, Чилі і частково Аргентини. Усе, що створювалося культурами Моче, Чиму, Наски чи Уарі, належало інкам-завойовникам. І що виходить? Усі події з історії доколумбової Південної Америки, про які ми знаємо, — це історії, розказані конкістадорами. Конкістадори, своєю чергою, брали ці історії від інків (більше просто не було від кого, адже саме інки виявились останніми, кого іспанці застали на Новій Землі). Як ти думаєш, Лео, свідчення інків можна вважати правдивими?
— Те, що ви зараз говорите, виглядає логічно, — обережно мовив Левко, — але…
Ґуннар Іверс далі сипав порівняннями:
— Уяви ситуацію: ти вселяєшся у квартиру, в якій до цього хтось жив. Що ти робиш першою чергою? Правильно — починаєш ремонт. Переклеюєш шпалери, перефарбовуєш стіни, міняєш меблі. Історія доколумбової Південної Америки — це ті ж самі шпалери, наклеєні останніми цивілізаціями, які населяли континент, у цьому випадку — інками. — Чоловік перервався і залпом допив пиво. — Ви ніколи не задумувалися, що вся сучасна історія — це історія цивілізацій-переможців? Ті, хто програв, зійшов з арени, поринули у забуття, навіть якщо були більш «просунуті» у порівнянні з агресорами. Завойовник, який підминав під себе якийсь народ, державу чи цивілізацію, намагався применшити їхні заслуги, але найчастіше — присвоював їх собі. Я розумію вашу недовіру, але повторюю ще раз, — у голосі з’явилися нетерплячі нотки, — Саксайуаман, Пізак та Ойянтайтамбо будували не інки. Сини Сонця, відверто кажучи, були хріновими будівничими. Усе, що вони вміли робити, — це воювати.
Сьома демонстративно відсунув фотографії в бік Ґуннара і різко спитав:
— А ви хто?
Старий сконфузився, але відповів без заминки:
— Я художник. Я пишу картини.
Семенове запитання збило темп розмови, та через хвилину Левко повернувся до того, що казав швед:
— Ґуннаре, думайте, що хочете, але ваші докази непевні. Це лише припущення.
— Це не припущення.
— Це припущення, — стояв на своєму хлопець. — Минули сотні років, нині немає нікого й нічого, що могло б довести правоту або ж хибність ваших суджень. Я певен, можна знайти інше пояснення технологічного провалу в розвитку інків. Гадаю, на сьогодні не існує жодного об’єктивного доказу на користь того, що руїни в Андах належать різним цивілізаціям.
Ґуннар увесь напружився:
— Власне, я підходжу до того, заради чого почав цю розмову, адже йдеться насправді не про Саксайуаман і не про Мачу-Пікчу… Такий доказ існує, Лео. І він не один.
Левко стулив рота.
— Що за доказ? — поцікавився Семен.
— Паїтіті.
— Тобто? Міфічні руїни?
— Не міфічні. Це рештки велетенської Твердині в сельві за Андами, саме існування якої доводить, що половина з фортець, які нібито належали інками, насправді будувались значно древнішим і більш розвинутим народом. Як Мачу-Пікчу — ніщо порівняно із залишками Саксайуамана, так і Саксайуаман видається іграшковим будиночком на тлі Паїтіті.
— Звідки ви знаєте? — не втримався Левко.
— Я був на Паїтіті.
Ґуннар дістав з папки останнє фото, найстаріше серед інших. Єдиний знімок, на якому був сам Іверс. Швед стояв, уперши руки в боки, на березі витягнутого озера, а позаду нього здіймалась до неба, ледь не затуляючи сонце, багаторівнева стіна велетенської Твердині. Кладка в стіні чимось нагадувала Саксайуаман, тільки камені (якщо порівнювати розміри з Ґуннаром) були в кілька разів більшими. Найменший серед них був більшим за найбільший блок у стіні Саксайуамана.
Правда, якість фотографії насторожувала. Зображення було нечітким, безформним.
— Де це? — прошепотів українець.
— У джунглях Мадре-де-Діос на сході Перу. Мачу-Пікчу і Паїтіті розділяє нещасних двісті кілометрів. Штука в тому, що ці двісті кілометрів устелені найбільш дикими, глухими і важкопрохідними лісами у світі. Там можна сховати Нью-Йорк, і ніхто його не знайде.
— Ви стверджуєте, що знайшли Паїтіті? — перепитав Левко.
— Знайшов не я. Я просто там… хм… побував.
— Як? Яким чином ви туди потрапили?
— Випадково… — ухилився від прямої відповіді старий.
Хлопці забирали один у одного фотокартку і не могли надивитись на грандіозну стіну. Зрештою Семен повернув фотографію Ґуннару.
— Фотка розпливчаста, — недовірливо прогудів він. — Звідки нам знати, що вона справжня? Тут на п’ять хвилин роботи для тих, хто шарить у Photoshop. Які ще є докази?
Старий художник враз пожалкував, що не взяв намальовану зранку карту з собою. Він зітхнув:
— Писемність. Ті, хто будував Саксайуаман, на відміну від інків, на відміну від усіх інших народів Південної Америки, мали письмо. Але для того, щоб побачити написане ними, вам слід спочатку повірити в Твердиню. Бо Паїтіті — єдине місце, де воно збереглося.
Сьома пожирав старого широко розкритими очима: він не вірив, але йому страшенно хотілось повірити. Левко підозріло захитав головою.
— Не вірите? — Ґуннар опустив голову. Але здаватись не збирався. — Моя майстерня зовсім поряд — на Стрендвеґен в Остермальмі. Якщо маєте бажання, можемо прогулятись до неї, і я покажу дещо, що переконає вас. — Старий лукавив, йому просто хотілось віддати карту.
Українець глипнув на Семена. Росіянин прискіпливо вивчав зморене обличчя шведа.
— Я наполягаю. — Ґуннар подивився спершу на Левка, потім на Семена. Його руки тремтіли.
Лео мовчав, безмовно віддавши ініціативу в руки товариша. В цей момент Сьома мав би подякувати художнику за розповідь і чемно розпрощатися з ним. За півгодини він і Левко доїхали б до хатини Бенгта, вляглися б спати і наступного ранку забули б про дивну зустріч у ірландському пабі в західній частині Старого міста. Росіянин саме так і збирався вчинити, проте щось заглючило на Небесах (писемність… ПИСЕМНІСТЬ!..), і Сьома, облизавши солоні губи, піддався незрозумілому імпульсу:
— Гаразд, ходімо…
Ґуннар і Семен подались до бармена платити за випивку, Левко відійшов у туалет.
Вийшовши з вбиральні, хлопець звернув увагу на самотнього відвідувача, який сидів за столиком у темному закуті пабу. Левко відзначив його з трьох причини. По-перше, чоловік нічого не пив: столик стояв порожнім, якщо не рахувати фотокамери, котру незнайомець притримував рукою (що, певно, свідчило про готовність будь-якої миті почати фотографувати). По-друге, химерний візитер, витягнувши шию, стежив, як Ґуннар і Сьома, розрахувавшись, прямують до виходу. Двічі простеживши напрямок погляду, Левко переконався, що не помиляється: незнайомець придивлявся до старого шведа і росіянина. І по-третє, чоловік був таким рудим, що складалося враження, наче його голова охоплена полум’ям. Волосся середньої довжини й густа борода, яка обрамляла рот і наполовину ховала щоки, мали ядуче-іржавий відтінок.
Щось заворушилось у Левка під серцем ще до того, як він зауважив, що рудоволосий підглядає за Ґуннаром і Сьомою. Мимоволі українець зауважив, що з місця, яке займає рудий, добре видно столик, за яким вони розмовляли з художником. Хлопець затримався, намагаючись розгледіти незнайомця і підсвідомо вишукуючи інші підозрілі деталі.
Тієї миті чоловік повернув голову і штрикнув Левка поглядом.
Українець рохнув, і борлак у нього сіпнувся. Попри півтемряву, що огортала рудого, він усвідомив, що зазирає в найстрашніші очі з усіх, які доводилось бачити до цього. Баньки рудоволосого мали криваво-червоний колір. Моторошний ефект посилювався полум’яною облямівкою на повіках, що підкреслювала нездорове забарвлення кришталиків і створювала ілюзію кривавих підтьоків довкола очей. Розумом Лео усвідомлював, що очі цілком відповідають волоссю й бороді, що це лише витівка природи, причини у генах чоловіка, проте серцем відмовлявся осягати реальність того, що бачив. У півтемряві пабу очі здавалися червоно-чорними жаринами.
Відвівши погляд, хлопець закрокував уздовж барної стійки до виходу, нутром відчуваючи, як чоловік поглядом свердлить йому спину.
Рудий стежив за Левком, поки той, пропустивши Ґуннара і Сьому, не зник за дверима, потім підхопився і, сплюнувши у попільничку жмут пережованого листя коки, поквапився до виходу.
    
    
VI
    
    
    
16 березня 2012 року, 21:00 (UTC +1) Берґшамра, Стокгольм
    
Вони стояли біля вікна його квартирки, дивлячись на затоку.
Ґрем провів пальцями по руці Сатомі, по ділянці, не прикритій сукенкою, просто щоб перевірити, що вони на одній частоті. Японка не здригнулась і руки не забрала. Його обличчя просяяло, наче в малюка, що отримав бажаний подарунок на Новий рік.
На столі стояли щойно принесені суші, на підвіконні — два бокали білого сухого вина «Flagstone Noon Gun» з Південної Африки, урожай 2009 року, але ніхто з них не думав ні про вечерю, ні про вино. Обоє перебували в сп’янінні іншого типу.
У Сатомі від збудження підгинались коліна.
Опинившись за кілька сантиметрів від Ґрема, вона подалась уперед і поцілувала його, спершу ковзнувши язичком по губах хлопця, а тоді настирливо вклавши язик глибше в рота. Однією рукою вона провела у мулата за вухом, іншу опустила спереду на джинси, граючись із пряжкою… і з тим, що тверділо трохи нижче від неї.
Не перестаючи відповідати на цілунки, Ґрем погладив долонями її стегна. Гаряча кров шугонула по всіх кінцівках, коли він відчув, що дівчина в панчохах. Піднявши поділ вільної сукні, він підчепив пальцями трусики і стягнув донизу. Переступивши з ноги на ногу, Сатомі стала на пальчики і скинула їх на підлогу.
Ґрем опустив руку між її ніг і торкнувся розпаленілого тіла, не припиняючи цілувати. Знайшовши клітор, стиснув його пальцями, одночасно відриваючись від її губ і опускаючись із поцілунками на шию, а потім ще нижче — на груди.
Тепло від його рук розливалось усім її тілом.
Сатомі відступила на крок, щоб опертись об стіну, інакше просто з’їхала б на підлогу. Ноги тремтіли, ледве тримаючи тіло. Ґрем відчув це; підняв дівчину на руки (вона обхопила його ніжками) і поніс у спальню. Поставивши її перед ліжком, Ґрем через голову зняв сукню, залишивши японку в самих чорних панчохах і червоному кружевному брасьєрі, що ледве прикривав соски.
Після чого легенько штовхнув на матрац.
Цілуючи, Ґрем піднявся вгору по її тілу. Коли дотягнувся до лиця, Сатомі з жадобою впилась у його губи. Якийсь час вони грались язиками, потому Ґрем узявся пестити її груди. Його язик закружляв навколо набухлого соска, і Сатомі, стиснувши в кулачки цупке волосся американця, притишено застогнала.
Мулат ковзнув пальцями по низу живота — раз, другий, третій. Доторкнувся клітора. Сатомі зірвала з хлопця сорочку і почала водити руками по спині від шиї аж до накачаних сідниць, стягуючи нижче його джинси. Коли його великий палець зачіпав винятково чуттєву точку, дівчина скрикувала і впивалась нігтями у спину американця.
На мить відсторонившись від тіла, що пашіло плотським теплом, Ґрем стягнув з себе джинси.
— Ніколи не думала, що я з тих дівчат, які готові віддатись першої ж ночі… — м’яко сказала Сатомі, насолоджуючись його м’язистим, доглянутим тілом.
Вона побачила його член і замружилась від ущипливого передчуття, що, наче бульбашки газованої води, поплило по втягнутому животу.
Він покосився на неї, ладний наморщити брови, але з виразу обличчя побачив, що це лише гра. Дівчина не має на увазі те, що говорить, вона не має наміру зупинятись, і Ґрем продовжив пестити її (ліва рука між стегон, права — на грудях), відчуваючи, як вказівний і середній пальці долоні стають мокрими.
— Всьому буває перший раз, — відповів він, поцілувавши внутрішню частину стегна Сатомі. Близько. Так близько…
Вона вигнула спину, прикусивши краєчок нижньої губи, і застогнала голосніше. Від рухів його пальців спирало подих. Усередині, готуючись вивільнитися, згущувалась енергія сотень атомних вибухів.
Ґрем більше не міг стримувати себе. Забравши долоню від рожевої перлини, лагідно розвів її ноги.
— I want to fuck you until you can’t walk anymore… — хрипко прошепотів мулат і увійшов так глибоко, як тільки міг.
    
    
VII
    
    
    
16 березня 2012 року, 21:08 (UTC +1) Майстерня Ґуннара Остермальм, Стокгольм
    
Стокгольмська погода у березні гірша, ніж вередлива жінка, — після чудового сонячного дня за вікном дощило. Із затоки віяло крижаною вогкістю.
Ґуннар Іверс підставив Левку й Семену по табуретці, сам сів на дерев’яний стільчик і, не запропонувавши ні кави, ні чаю, розгорнув намальовану від руки карту.

Левко іронічно всміхнувся. Поведінка художника дедалі більше нагадувала фарс, а сам він перетворювався в очах українця на психічно хворого — не буйного, та все ж із конкретно перекошеним дахом. Сьома німував, здалеку роздивляючись альбомний аркуш, який злегка виблискував у світлі лампи.
— Не кажіть нічого, — схвильовано промовив Ґуннар, — спершу вислухайте, а потім вирішите, що з цим робити. — Він провів долонею по листку і ткнув пальцем у точку в нижньому правому куті: — Ось це Пуерто-Мальдонадо, єдине поселення в регіоні Мадре-де-Діос, що може слугувати відправним пунктом для експедиції…
— А хто вам сказав, що ми… — розкрив рота Левко.
— Я ж просив не перебивати мене, — зморщив лоба старий швед. — До Пуерто від Куско тягнеться асфальтована дорога С30 — за шість-сім годин можна доїхати на рейсовому автобусі. Після Пуерто-Мальдонадо шосе С30 прямує на північ, проходить уздовж кордону, огинаючи ліси Мадре-де-Діос зі сходу, і приблизно через двісті п’ятдесят кілометрів завертає у Бразилію. Хоча шосе вам не потрібне. Через Пуерто протікає річка під назвою Ріо-Мадре-де-Діос. Вона тече із заходу на схід, закладаючи чималий гак біля Пуерто-Мальдонадо. Ось тут. — Палець перемістився на вигин річки. — З північного заходу в цей «гак» впадає одна з найбільших приток Ріо-Мадре-де-Діос — Ріо-де-лас-П’єдрас, яку місцеві кличуть Такуатіману. Якщо йти проти течії Ріо-де-лас-П’єдрас, то через сто вісімдесят кілометрів від Пуерто-Мальдонадо на правому березі (тобто зліва, якщо зважати на те, що просуваємось проти течії) натрапите на ґрунтову злітну смугу. Вона обслуговує наукову станцію Проґресо, фактично невелику хатину, де ночують учені, що прилітають на стариці Мадре-де-Діос поспостерігати за птахами. Приблизно через двісті шістдесят кілометрів від Пуерто-Мальдонадо із заходу в Ріо-де-лас-П’єдрас вливається безіменна притока. Точну відстань назвати не можу, та це й не важливо — Такуатіману після кожного сезону дощів міняє русло, — зате я маю глобальні координати місця, де зливаються річки. Я записав їх ось тут. — Палець перемістився навскоси по аркушу.

11°42´47˝ S 70°22´58˝ W

— Піднявшись іще на тридцять кілометрів по безіменній притоці, справа від себе ви побачите скелю, схожу на голову папуги, — Parrot’s Head Cliff. Якщо не переплутаєте притоку, то пропустити Голову Папуги практично неможливо. Цей бескид позначує місце висадки. — Що більше Ґуннар говорив, то сильніше хвилювався. Кілька разів він поглянув на вхідні двері майстерні, наче боявся, що крізь них хтось увірветься і не дасть йому завершити. — На півдні від місця висадки сельва ховає два невеликі озера — Аппер-Вінкер-Лейк (так називається північне) і Лоуер-Вінкер-Лейк (південне). Аппер-Вінкер-Лейк лежить на п’ять кілометрів південніше від Голови Папуги, а Лоуер-Вінкер-Лейк — ще на три кілометри далі на південь. Коли досягнете Лоуер-Вінкер-Лейк, на північно-західному березі знайдете покинуту кам’яну дорогу, яка вкрай схожа на древні тракти інків і тягнеться на захід крізь нетрі. — Попри всі зусилля старий не міг приховати тривогу. — Цей шлях веде до Паїтіті.
Від напруження на лобі Ґуннара виступив піт. Пивний віддих залишився, але алкоголь вивітрився з голови старого. Українець м’яв пальцями мочку правого вуха і міркував, на дідька божевільному вигадувати настільки досконало продуману історію. Розповідаючи, старий швед жодного разу не запнувся.
— А це що таке? — спитав Сьома, показавши пальцем на мапу (але не торкнувшись).
— Це Skull’s Crevice, Розколина Черепів, один із орієнтирів. Кам’яна дорога оминає її з півдня, а від Розколини Паїтіті відділяють два денні переходи. — Кілька великих крапель збігли по скронях. Ґуннар узяв карту зі столу, згорнув її і тихо (майже благально) промовив: — Візьміть… це вам.
Семен не поворухнувся.
Лео підняв брови:
— Для чого?
— Подумайте про мою історію на дозвіллі. Подумайте… — Ґуннар намагався знайти аргументи, які могли б схилити хлопців на його бік, але в голову лізли самі банальності. — Подумайте, чи хочете ви справжньої пригоди.
Левко затих, намагаючися зібрати докупи все, що він почув і побачив за останні дві години. Історія виходила заманливою. Аж надто заманливою, чорт забирай. І саме в цьому крилася проблема. Левко здогадувався, що Ґуннар збрехав, говорячи, що випадково натрапив на Паїтіті. У той момент хлопець ще не уявляв, що таке Мадре-де-Діос, але без того розумів, що людина не може просто так опинитися серед джунглів, щоб випадково щось там знайти. Карти, фотографії, логічність суджень, обізнаність із географією Південно-Східного Перу — все доводило, що старий цілеспрямовано шукав Паїтіті. Безсумнівно, хтось колись зацікавив шведа, розказавши історію про Твердиню, — точно так само, як він старався зацікавити їх, Левка й Семена. Та от що дивно: присвятивши пошукам, певно, не один рік, Ґуннар врешті — за його словами — натрапив на Паїтіті, славетну Твердиню, котру безуспішно шукали сотні авантюристів. І ось замість того, щоб увіковічнити себе, прославитись на всю планету, він намагається зіпхнути цю історію випадковим зустрічним.
— У мене є питання… — озвався Левко.
— Ну?
— Якщо ви там були, якщо ви бачили Паїтіті і знаєте, де розташовані руїни, чому самі не розповісте про них світові?
— Я не можу.
— Через що?
Ґуннар запнувся, облизав пересохлі губи і з величезною неохотою відрізав:
— Через особисті обставини.
Левко кинув швидкий погляд на Семена і (…це ж просто карта) забрав аркуш із рук художника. Швед заплющив очі з виглядом людини, що позбавилась важезного тягаря, але за мить поривно відкрив їх.
— І ще одне. — Він звертався до Левка (українець досі тримав листок перед собою, не знаючи, куди подіти карту). — За тридцять кілометрів від Пуерто-Мальдонадо на лівому березі Ріо-де-лас-П’єдрас я позначив місце, підписане «Хатина Тора Сандерса». Тор — це старий норвежець, який, наскільки мені відомо, живе в Мадре-де-Діос понад тридцять років. У нього кепський характер, та загалом він непогана людина. Перед тим як прямувати в джунглі, раджу вам зупинитись у Сандерса. У його халупі вдосталь місця, часом Тор приймає у себе дослідників, що пливуть у джунглі чи спускаються з нетрів по річці. — Ґуннар зазирнув у вічі Левку. — Це важливо. — Трохи відсторонившись, він знову заговорив до обох. — Можете думати що завгодно, думати, що я психанутий старий, звихнутий на скарбах і загублених містах. — Він стишив голос; його очі гарячково світились. — Але прошу, послухайте мене: просто залиште карту. Нехай лежить, їсти вона не просить. Можливо, згодом, плануючи чергову відпустку, ви згадаєте про неї. Пригадаєте дивакуватого шведа і його неймовірні історії. А тоді, хтозна, раптом вам закортить замість валятись навзнак, смажачи животи на вилизаному курорті десь у Туреччині чи Еміратах, влаштувати справжню пригоду і спробувати дізнатись, чи правду говорив пом’ятий життям дідуган. Тож незалежно від того, чи хочете ви відшукати Паїтіті зараз, чи ні, — тримайте цю карту при собі.
— Згода, — кивнув головою Левко, поклавши листок у кишеню пальто.
— Ну, нам пора, — підіймаючись, мовив Сьома. — Уже пізно.
По дорозі додому хлопці мовчали. Сьома бавився з кубиком Рубика, Левко гриз очима нічну темряву за вікном, час від часу фокусуючись на промислових майданчиках та ангарах, що випливали з чорноти. Одна думка не йшла йому з голови. Протягом усієї розмови, навіть у ті моменти, коли Ґуннар Іверс збуджувався, з головою поринаючи у розповідь, із очей старого не сходили розгубленість і… страх. Непомітні й розпливчасті, немов відблиски неба на дні колодязя, вони, втім, ні на секунду не щезали, відтіняючи сторожкістю кожен погляд шведа. Кілька разів, зачувши різкий та несподіваний звук, Ґуннар здригався, зиркаючи на двері, що вели на вулицю. В такі моменти він скидався на підлітка посеред середньовічного замку, який чекає появи закривавленого привида, що от-от кинеться на нього з-за стіни. Іверс був міцним чолов’ягою на схилі літ. Грубуватий рихлий голос, кремезний торс, м’язисті ручища на будь-кого справляли враження. Літній художник мав би сам наганяти страху. Але ні. Чоловік сіпався і ледь не підскакував, коли різкий порив вітру хльостко бив по склу, хтось із перехожих ненароком впускав на бруківку парасолю чи надто голосно кашляв.
І тоді Левко втямив, що насправді не так важливо, чи Ґуннар говорить правду. Якщо відкинути непевну легенду про Паїтіті і байки про письмена, відмести намагання переписати всесвітню історію, очевидним лишається одне — неясний та ірраціональний страх старого. У джунглях Перу з Ґуннаром Іверсом трапилося щось таке, що наповнило мозок жахом. Щось химерне й темне укоренилося в макітру шведа і відтоді не відпускає його.
Торкнувшись пальцями складеної вчетверо і захованої в кишеню пальто карти, Левко подумав, що мав він у дупі таку перспективу: їхати і дізнаватись, що то таке.
На жаль — на превеликий жаль для них обох — Семен Твардовський думав інакше.
    
    
VIII
    
    
    
17 березня 2012 року, 01:04 (UTC +1) Вілла Бенгта
    
Почистивши зуби, Левко заглянув у кімнату до Сьоми:
— Ще працюватимеш?
Годинник показував п’ять на другу ночі. Семен в одних трусах і майці примостився за столом перед відкритим ноутбуком. Ліжко ще не розстелене.
— Та так… Хочу дещо глянути, — не повертаючись, відповів росіянин.
— Як знаєш, — позіхнув Левко. — Я валю спати. Добраніч, старий!
— Добраніч, Лео, — неуважно (так і не обернувшись) буркнув Сьома.
Українець відключився через секунду після того, як розпластався на ліжку. В сусідній кімнаті ще довго горіло світло…
Години збігали, а ліжко Семена лишалось неторкнутим. Хлопець поринув у Мережу, з прискіпливістю професійного нишпорки визбируючи крупинки правдивої інформації про Паїтіті. Він почав із Вікіпедії, але тільки для того, щоб зачепитися за первинні посилання і знайти прізвища тих, хто досліджував і писав про древню твердиню (як майбутній науковець Сьома зневажав Вікіпедію, але в той же час не гребував користатися нею як відправною точкою для розшуків більш достовірної інформації). Таким чином він натрапив на «Паїтіті, Ель Дорадо й Амазонки» — книгу історика Роберто Левілльєра, записки дослідника Енріке Урбано, який шукав Паїтіті у 1970-х, нотатки священика з Лареса — отця Хуана Карлоса Полентіні, недавні дослідження росіянки Вєри Тюлєнєвої, і навіть уривки з колоніальних хронік, що містили свідчення конкістадорів (зокрема священика Дієго Феліпе де Алькайя). Знання іспанської пришвидшувало пошуки.
О шостій ранку, коли Левко почав крутитись, помалу виповзаючи з трясовини сну, Сьома сидів перед комп’ютером, за ніч не склепивши очей. На екрані висіло вікно браузера Google Chrome з півсотнею відкритих вкладок зі статтями про викуп Атауальпи, уривками іспанських документів з розповідями конкістадорів, google-мапи джунглів Мадре-де-Діос і прилеглих областей Болівії та Бразилії, опис звичаїв мачігуенга, дані про експедиції Персі Фосетта, Боба Ніколса, Ларса Хафскйольда й інших мандрівників, які, подавшись на пошуки загубленого міста, не повернулися…
    
    
IX
    
    
    
17 березня 2012 року, 07:59 (UTC +1) Вілла Бенгта
    
Звісившись зі сходів, Сьома перехопив Левка, коли той взувався:
— Лео, прийом!
— Кажи бігом, бо я вже йду. — У столиці Швеції як метро, так і міські електропоїзди курсують із фантастичною пунктуальністю (по них можна годинники звіряти), що дозволяє з точністю до хвилин розрахувати час, потрібний для переміщення до потрібного пункту. Втім, у такої неймовірної точності існує зворотна сторона. Левко знав: якщо пропустить pendeltåg, який вирушає зі станції «Спонья» о 8:11, то не потрапить вчасно на лекцію в головний кампус КТН.
— Збирай на завтра пацанів! — гукнув згори Семен.
— О’кей. А для чого?
— Поговоримо про Паїтіті.
Левко випростався, лишивши шнурівку незав’язаною. По спині пробігли мурашки.
— Що ти сказав?
— Що чув, Лео. Треба нарешті розібратися з літньою мандрівкою.
Українець задер голову, зазирнувши у сходовий проліт.
— Ти хочеш… — Він не договорив.
— Так, саме те, що ти подумав. Якщо Ян і Ґрем будуть не проти, я… я хотів би туди поїхати.
    
    
X
    
    
    
18 березня 2012 року, 15:18 (UTC +1) Вілла Бенгта
    
— Лео! Ле-е-о! — гукав Ґрем, грюкаючи у двері. — Семе! Се-е-м! — Тиша. — Де ви, чорт забирай?
За ним стояв Ян. Він не стукав і не кричав, тримаючи в руках і стискаючи під пахвами різнобарвні пакети з чипсами «OLW» і сирними кульками «Estrella». Горішків не брали, бо Семен з дитинства страждав на алергію на горіхи. Шматок горіха завбільшки з яблучне зерня міг роздути його макітру до розмірів шкільного глобуса і навіть (без належного медичного втручання) призвести до коми і смерті. Щось подібне двічі траплялося з Семеном у Франції, після чого він припинив дивитись у бік лісових горіхів та арахісу і став завше випитувати, де б не обідав, чи немає у стравах подрібнених горішків.
Грюк! Грюк! Грюк!
— Позасинали чи що?!
Погода справді була «сонною»: небо затягнуло сірою тванню, дощу ніби й не було, але повітря аж чвакало від вологи. З дерев у садку постійно капало.
Зрештою глибоко з нутрощів будинку долинув тихий голос Сьоми:
— Йду… Не ламайте вхідні двері, варвари.
Минуло ще півхвилини, перш ніж двері вілли розчахнулися.
— Чого так довго? Де Лео? — забурчав Ґрем, але тут-таки забив на те, про що питав, і вирячився від здивування: — Семе, що з тобою?
Пригадуєте фото-прикол з Мережі, на якому зображено двоє совенят: одне нормальне, інше — з потішно підігнутою лапою і якогось дідька вивернутою на 90° головою, а під ними підпис: «Я і мій брат-дебіл»? Так ось, Сьома був точно як той брат-дебіл. Голова хилилась під немислимим кутом — праве вухо практично торкалося плеча, а шия, здавалося, дзвеніла від напруги.

— Нічого серйозного, — відмахнувся росіянин.
Ґрем простягнув долоні і спробував поставити голову Семена на місце.
— Ай, ай! — закричав той. — Не чіпай! Болить!
Американець відвів руки:
— Добре, не буду. Але що в тебе з макітрою, бадді?
— Нерв у шиї защемило.
— Знову спав під навстіж розчиненим вікном? — Ян Фідлер, не випускаючи пакети, стягав кросівки і дивився на Сьому поблажливим батьківським поглядом: «Я ж тобі казав». Семен був фанатичним адептом здорового способу життя. Не курив, знав міру з алкоголем, не їв напівфабрикатів тощо. Але іноді перегинав палицю. Це, зокрема, виявлялось у тому, що хлопець спав при відчинених вікнах, укриваючись одним простирадлом. Навіть коли надворі було дуже холодно. Іноді (як-от сьогодні) такі «процедури» закінчувалися неприємностями — шийно-плечовим радикулітом.
— Та я завжди так сплю, ти ж знаєш, це не через те, це я крутнувся різко, — бурмотав росіянин.
— Ну-ну. Розкажи мені. Помив учора макітру і вклався нею до вікна? — гнув своє Ян.
— Ага, — зітхнувши, здався Сьома.
Чех пирхнув:
— Hlupа́k! Тепер днів зо три ходитимеш як підстрелений.
— Та нормальок! — посміхнувся Семен. — Уже майже не щемить. Тільки вставати з ліжка важко — залежишся, а потім тільки поворухнешся, і клята шия вистрілює блискавками аж до прямої кишки… Я через це й не відчиняв так довго. Ледве сповз із лежака.
— А де Лео? Чо’ він не спустився? — зобразив обурення Ґрем.
— Він у ванній сидить, — посміхаючися, сказав росіянин.
Щось у тій посмішці насторожило мулата:
— Якого лисого він там робить о третій дня?
— Помідорки вимочує. — Було видно, що лише завдяки титанічним зусиллям Сьома вдержує істеричний регіт за міцно стуленими зубами.
— Які ще помідорки?
Семен з ляском затулив рота долонею. Через перекошену голову могло здатися, наче росіянин сам собі хоче зламати карк. Утім, ніщо не допомагало: сміх фонтанував уривчастим пирханням через ніс.
Трохи опанувавши себе, хлопець промовив:
— Янкі, ану крикни… спитай у нього: як твої яйця?
— Що? — смикнув бровами американець.
— Що чув.
Ян вирішив не чекати, поки Ґрем розкумекає, що й до чого. Задер голову в проліт над сходами і заволав на всю віллу:
— Leo… Leo! How’re your balls, man?!
У відповідь із другого поверху долинуло розпачливо-істеричне верещання:
— Fuck you! FUCK YOU ALL!!! — Голос Левка змінився до невпізнання.
— Чувак, ну тобі хоч полегшало? — задерши макітру, і собі глузував Сьома.
— Fuck aw-a-a-a-a-a-a-ay!!!
Семен зареготав, зігнувшись навпіл. Його губи спершу розтяглись у посмішці, але вже за мить викривилися від болю — простуджений нерв давався взнаки. Розбурханий лайкою, до вітальні ввійшов Бенгт. Що найдивніше, архітектор зовсім не сердився через те, що у його домі безсоромно лаються, — він також давився сміхом.
— Здрастуйте… — привітався Ян, сором’язливо втягнувши голову поміж пліч. Чех не знав, що старий удома.
— Привіт, хлопці! — ледве здержуючи пирскання, помахав рукою Бенгт.
— Та що тут у вас сталося? — озвався Ґрем, переводячи погляд з Бенгта на Сьому і назад. — Семе?
— Га-га-га! — більше не стримувався хазяїн вілли.
— Не питай, — застогнав Семен, сповзаючи по стіні на підлогу.
В обох — і у старого, і в росіянина — виступили сльози від сміху.
— Вмерти можна… — Витираючи кулаком вологу з очей, Бенгт почовгав до кухні.
Сьома звівся на рівні:
— Ходімо. Зараз самі побачите.
Хлопці піднялись у вітальню на другому поверсі. Ян звільнився від сирних паличок і чипсів, розклавши пакети на столі. Ґрем відразу попрямував до ванної кімнати. Наблизився, машинально простягнув руку, щоб узятися за ручку, і лиш тоді помітив, що дверей немає. Точніше, вони є, але не там, де належить бути. Двері ванної кімнати стояли обіперті об стіну біля проходу. Завіси — грубо вирвані. В місцях відриву повідлітали шматки тиньку. Далі — ще цікавіше. Американець вступив до ванни і побачив Левка.
— Що це за херня?
Українець сидів на підлозі, засунувши гепу в наповнений водою пластиковий тазик. Зліва біля ніг стояла чашка з чаєм. Хлопець ледачо бовтав у ньому ложечкою. У правій руці тримав розкритою книгу Валерія Гуляєва «Забуті міста майя». Читав. Або робив вигляд, що читає. На Левку була лише футболка, підтягнута під пахви — щоб не замочитися.
— Що ти робиш? — іще раз спитав мулат.
— Нічого, — пробурчав Левко. — Я виламав двері ванної… — Він кивнув на вирвані живцем шарніри, потім опустив руку у ванну і витягнув звідти гофрований рукав від душу. — І ще відірвав шланг від душу…
Кілька секунд Ґрем мовчав. Він тільки зараз помітив, що металевий шланг з насадкою більше не кріпиться до крана. А тоді спитав:
— Хей, бадді… а для чого ти це зробив?
— Чувак, ти що — дебіл? Ти думаєш, я це навмисне?
— Ні… звісно, ні. Я просто поцікавився. Не кожного дня бачиш людину, яка вирвала живцем шланг від душу. А чому ти… е… засунув дупу в тазик?
— По-перше, я засунув не дупу, а… — Левко опустив погляд і замовк, розсерджено випнувши губу: — У Сема спитай. — Затим відклав шланг, сьорбнув чаю і демонстративно встромив носа в книжку.
— Семе? — Американець обернувся. Він промовляв приємно, тягуче, типово так по-американському: Се’ем.
Але Семен не міг відповісти. Він повзав по підлозі, навперемінки корчачись від сміху та охкаючи від спалахів болю в шиї і плечі. Левко сердито відкинув книжку і заторочив:
— Ти ж знаєш, що цей лохуряка любить валятись уночі під розкритими вікнами.
— Ага.
— Я казав йому, попереджав коня педального: зачиняй вікно або хоча б прикривай його, а то скрутить так, що навіть перднути не зможеш без того, щоб не втратити свідомість! Словом, прокидаюся зранку і чую, як хтось квилить у сусідній кімнаті. Не те щоб волає, а так — попискує про допомогу. Заходжу і бачу: лежить цей олень, чудо природи, клешні в різні боки, ногами гойдає, як той жук у Кафки, і пихтить, аж слина з рота пре. Скрутило його — злізти з ліжка не може. Що робити? Підняв, допоміг дійти до туалету, стояв там, по-братськи підставляючи плече, поки він пісяв, потім дотягнув назад, навіть сніданок йому зготував.
— До чого тут тазик? І чого ти голий?
— Не перебивай мене! — цвіркнув Левко. — Вважайте, що мене згубила жертовність і любов до ближнього. — Останні слова прозвучали пафосно і не пасували до картинки, яку бачили перед собою Ґрем із Яном. Гості посміхнулися. — Коротше, виявилось, що в Сема є «Фастум гель». Видно, не вперше так скручує. Він попросив мене розтерти йому шию, бо зі зрозумілих причин сам себе натерти не міг. Не діставав. І я…
Цієї миті Сьома зареготав як ненормальний. Лео спалахнув.
— Щоб ти здох, скотина! — прокричав він, витягуючи голову в напрямку вітальні, але ні на сантиметр не висуваючись із тазика, і тут же погамував себе: — І я погодився.
— Натер?
— Натер.
— Потім що?
— Потім пішов приймати душ. Роздягнувся, включив воду, заліз у ванну, в ліву руку взяв шланг від душу, а правою — тою, що натирав, — за звичкою… почухав «помідорку».
— Яку «помідорку»? — не втямив мулат.
Ян на той час уже все зрозумів і зігнувся від реготу, опустившись на підлогу поряд із Семеном.
— Ліву.
Ґрем прискіпливо подивився на тазик:
— І що? — Він усе ще не в’їжджав у тему.
Левко шумно видихнув і нахмурився. Зморщився так, що складки аж на ніс полізли.
— Чувак, ти взагалі знаєш, що таке «Фастум гель» і як він діє?
— Е… в загальних рисах. — Американець затих. І тут до нього почало доходити: — О, фак… — Кутики губ поповзли вгору, очі заіскрилися — він уже ледве стримував сміх. — О, б-а-адді, ти… тією самою рукою?
— Та-а-ак.
— Чому ти не помив її?
У відповідь Левко загорлав що було сили:
— А хто миє руки перед тим, як лізти в душ, йолопе?!!
— Ха-ха-ха! — Ґрем нарешті зліпив докупи всі шматки історії: вирваний шланг, тазик з водою і безперервне істеричне хихотання Сьоми. — Ну ти даєш, Лео! Ха-ха! Що далі?
— Перших п’ять секунд не пам’ятаю, — похнюплено розказував українець. — Очуняв посеред вітальні з відірваним шлангом у руці. Ну, тобто тим шлангом, що від душу. А внизу жарило так, що, думав, очі полопають…
— А ви уявіть мене. — Семен дореготався до сліз. — Лежу, нікого не чіпаю, а тут — тріск, двері ванної залітають на середину вітальні, потім вискакує Лео, мокрий весь, і ричить: «Горю-у-у-у!» Я сповзаю з ліжка, навкарачки клигаю до вітальні і питаю: «Що таке?» А він знову: «Горю-у-у-у!» А я такий: «Де гориш?!» А він мені: «Пішов на хер!» — і побіг назад у ванну.
Нареготавшись удосталь, Ґрем кивнув на тазик:
— І довго ти так сидиш?
— Та десь із годину. Трохи менше…
Ян протиснувся до ванної, роззирнувся:
— То що, нараду проводитимемо у ванній, чи як?
— Нє, — українець видушив із себе посмішку, — я ще трохи посиджу і буду вилазити — ніби попускає. Ви поки хавку готуйте.
— Обмотай «помідорки» вогким рушником, — порадив чех. — Ефект той самий буде.
— Так і зроблю.
Ґрем протиснувся поруч із Яном і вислизнув у вітальню. Перетнув кімнату і підійшов до холодильника.
— З чого почнемо? — розчиняючи дверцята, голосно спитав американець. — У нас із минулого разу ще «Budweiser» лишився.
— «Bud», — випалив чех.
— «Bud», — луною повторив Сьома.
То був справжній чеський «Budweiser Budvar», а не, як повторював Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кільканадцять пляшок із Чехії, вважайте, прямо з заводу. Проте Левко віддавав перевагу німцям.
— Мені «Paulaner»!
— О’кей, баддіс, замовлення прийнято. — Ґрем дістав пляшки і зачинив холодильник.
Тим часом чех розпакував чипси, а росіянин взявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хлібу зі шматками бекону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і однозначно найлегший етап великої подорожі — планування.
    
    
XI
    
    
    
18 березня 2012 року, 16:26 (UTC +1) Вілла Бенгта
    
— Значить, на цей момент у нас лишилося три варіанти, — почав Сьома. — Ісландія, Мексика і Кенія.
За вікном швидко сіріло. Почався тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подібному дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розташувався на старезній табуретці з протилежного боку стола. Оскільки кормова частина українця, наче у борця сумо, досі була замотана мокрими рушниками, на диван хлопця не пустили. Скраю столу висилася така ж ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ввімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки і лежала ціла купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки з закусками, а також пляшки з пивом. У кімнаті панував затишний півморок і смачно пахло сухою деревиною.
— Так, три, — підтакнув Ян. — Я за Ісландію. — Глибоко в душі чех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.
— Що в тій Ісландії? — підняв руки Ґрем. — Я хочу до Кенії, там дика природа, там круто…
— …і там скажено дорого, — доказав Ян, закидаючи в рот апетитний сухарик. — Я дивився по сайтах: одна машина може обійтись у сотню баксів на день. І хостели недешеві.
— Пф-ф… — фукнув мулат, для якого гроші ніколи не були проблемою.
До вчорашнього дня Левко хотів поїхати в Мексику, особливо на півострів Юкатан — помандрувати по містах, що лишилися від майя, проте зараз мовчав, очікуючи, що скаже Сьома.
— Почекайте. — Семен поставив ліву долоню перед Ґремом, а праву перед Яном. — Я хочу запропонувати четвертий варіант. — Росіянин дістав намальовану Ґуннаром карту, розгорнув її на столі і переповів американцю й чеху подробиці позавчорашньої розмови зі старим художником.
Коли Сьома закінчив, хлопці по черзі взяли мапу до рук і роздивились її.
— Ти гадаєш, це Паїтіті існує? — Мулат із недовірою покосився на Семена.
— Я знаю не більше, ніж ти, Ґреме, — ухильно відповів росіянин. Дістав з файлу, що лежав на столі, три аркуші А4 і роздав друзям. — Тут я стисло виклав достовірні, перевірені факти, що стосуються Паїтіті. Ознайомтесь.
Левко здивовано глипнув на товариша. Він знав, що Семен нишпорив по Інтернету в пошуках інформації, але подумати не міг, що все настільки серйозно. Сьома поводився, наче директор ЦРУ на суперсекретному засіданні в Ленглі, штат Вірджинія. Від цього тягнуло на сміх (особливо зважаючи на смішно викривлену голову), але водночас — якимось дивним чином — Семенова статечність налаштовувала хлопців на серйозний лад.
Ґрем, Ян і Левко присунулися ближче до лампи і стали читати:

Паїтіті (Paitití, Paytiti, Paipite, Paykikin) — загублене (за іншою версією — міфічне) місто у сельві за Андами, ймовірно розташоване на південному сході Перу (в лісах Мадре-де-Діос), на півночі Болівії або ж на південному заході Бразилії. Існування чогось під назвою Паїтіті не викликає сумнівів, однак до сьогоднішнього дня через неприступність регіону жодних руїн не знайшли. Деякі експедиції зникли безвісти. Водночас Паїтіті не ототожнене з будь-якими іншими відомими руїнами у Південній Америці.
В іспанських архівних документах часів конкісти Паїтіті прирівнюється до Ельдорадо через те, що місто було нібито наповнене золотом, навіть будинки й дороги були зроблені з дорогоцінного металу. Згідно з легендою, саме в цій твердині інки тримали незчисленні багатства, що не дають спокою дослідникам та авантюристам декілька століть.
У деяких колоніальних хроніках Паїтіті — це топонім, що позначає східний кордон імперії інків. В окремих випадках йдеться про країну в амазонській сельві, на яку натрапили інки під час однієї зі східних експедицій. Легенди стверджують, що після конкісти частина інків мігрувала до Паїтіті, а їхні нащадки жили в сельві протягом усього XVII, а можливо, й XVIII століття далеко від європейців з їхньою жадобою та кровожерністю. Протягом цього періоду в історичних документах трапляються посилання на Паїтіті як на живу, заселену країну.
У XIX столітті вони раптово зникають.

Дочекавшись, поки приятелі попіднімають голови від листків, Сьома продовжив:
— Я виокремив цю інформацію, щоб ви зрозуміли: все, що я говоритиму далі, — лише легенди, непідтверджені документально розповіді та припущення. Хай якими реальними здаватимуться мої історії, ви мусите пам’ятати: єдине, що відомо достеменно, зібране на ось цьому листку. — Росіянин постукав вказівним пальцем по роздруківці. — Продовжувати?
Він обвів Левка, Ґрема і Яна поглядом. Перша реакція обнадіювала. Відвертого несприйняття не було. Ґрем і Ян зацікавилися. Трохи довше Семен затримав очі на Левкові, міркуючи, що саме українця слід переконати першою чергою. У Сьоми все чудово на папері, він прораховує все до дрібниць, але в критичних ситуаціях, які часом траплялися під час поїздок Європою (коли геніальний план, який так гарно виглядав на папірці, роздрукованому вдома, в реальних умовах раптом переставав працювати), керування перебирає Левко. Сьома розумів, що без українця нічого не вийде; якщо він схилить на свій бік Левка, з рештою вони впораються швидко.
— Так, — коротко відказав Ґрем.
— Почну з історії, котра на перший погляд не пов’язана з Паїтіті. Ви чули про викуп Атауальпи?
Хлопці синхронно замотали головами.
— У 1531 році іспанський авантюрист Франциско Пісарро із двомастами добірними головорізами вирушив завойовувати Перу. На той час імперія інків досягла найбільшого розквіту. Її населення, за різними оцінками, коливалося від десяти до дванадцяти мільйонів чоловік, з яких двісті тисяч служили у війську. 16 листопада 1532 року, після року виснажливих сутичок на побережжі та в горах, Пісарро спочатку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон інкського імператора Атауальпу. Знаючи жагу іспанців до золота, правитель перуанців запропонував конкістадорам викуп в обмін на свою свободу. Діставши вуглинку з вогнища, він випростався на повен зріст, провів горизонтальну риску на стіні так високо, як тільки зміг дотягнутися, і сказав: «Якщо звільните, я заповню кімнату золотом аж до цієї межі». Кімната мала площу тридцять п’ять квадратних метрів. Пісарро спочатку не повірив, що інки зможуть дістати стільки золота, але схитрував, гарантувавши полоненому свободу, якщо той виконає обіцянку. Атауальпа розіслав в усі кінці імперії гінців з наказом нести золото. Звідусіль до Кахамарки потяглися каравани індіанців, навантажених жовтим металом. Вони прибували і прибували, заповнюючи темницю Атауальпи золотими виробами. Скептицизм Пісарро поступився цікавості, а згодом здивуванню, якому не було меж. На той час жодна людина на Землі, навіть королі, не бачили стільки золота відразу. Чиста вага металу перевищила шість тисяч кілограмів. Викуп Атауальпи став найбільшим воєнним трофеєм за всю історію людства.
— Що сталося з Атауальпою? — поцікавився Ґрем.
— Франциско Пісарро (цілком у дусі тих часів) не дотримав слова. Одержавши викуп, іспанці влаштували імператору суд. Атауальпі навішали цілу купу звинувачень у змові проти іспанської корони, єресі та всяких інших капостях і засудили до смерті. Його примусили публічно прийняти християнство, після чого задушили. Викуп Атауальпи призвів до того, що сотні авантюристів кинулись до Перу в пошуках золота (не може бути такого, що Пісарро вивіз усе!), але… нічого не знайшли. Деякі індіанці під тортурами розповідали про місто в сельві на схід від Анд, куди пішла інкська знать, забравши з собою всі скарби.
— Паїтіті? — встряв Левко.
— Можливо. — Сьома знизав плечима. — А тепер ближче до справи. Ось ліси Мадре-де-Діос, про які говорив Ґуннар.
Хлопець розгорнув запущену програму «Google Maps» і повернув ноутбук до друзів.
Ґрем з Яном довго роздивлялися супутникове зображення (Левко сидів збоку, і йому незручно було нахилятися). Зрештою американець сконфужено пробурмотів:
— Ти відключив відображення доріг та об’єктів?
— Ні, — заперечив Сьома.
— Тоді що це? — Мулат тицьнув пальцем на екран.
— Мадре-де-Діос.

Джунглі Мадре-де-Діос — супутниковий знімок із «Google Earth»
Зазвичай на екран у «Google Maps» виводиться купа інтерактивної інформації (погода, дороги, тривимірні будівлі, фотографії, додані користувачами і позначені на карті тощо), яка відчутно оживляє картинку. На екрані перед хлопцями розпростерлося суцільне зелене тло, помережане звивистими річками. Ніяких доріг, позначок, будівель чи фотографій. У правому нижньому куті було якесь поселення, певно, Пуерто-Мальдонадо, справа пролягала жовта лінія, що позначала кордон між Перу та Бразилією; і все — більше нічого.
— Ґуннар мав рацію: тут можна сховати Нью-Йорк, і дідька лисого його знайдуть… — поправивши рушник, зауважив Левко.
— Та де там Нью-Йорк, — гаряче заперечив Ґрем. — За бажання в цих нетрях можна поховати Швейцарію.
— Назва мені подобається: Мати-Божа, — хмикнув Ян.
— Ага, — посміхнувся Сьома, потішно потрусивши перекривленою головою. — По-моєму, це слова, якими зустрічали нетрища всі, хто бачив їх уперше.
— Напевно, у наш час ці ліси назвали б Розтуди-Мою-Маму або Всратись-Я-На-Таке-Не-Підписувався, — промовив українець.
— Ти хочеш, щоб ми полізли сюди? — вражено спитав Ґрем.
Сьома, потираючи середнім і вказівним пальцями праву брову, задивився на ноутбук і не відповів. Озвавшись, він заговорив про інше:
— Протягом учорашнього дня я сто разів запитував себе, чи існує Паїтіті і чи правда все те, що розказав Ґуннар Іверс. — Хлопець узявся за мишку і став пересувати зображення у вікні «Google Maps». — Я проаналізував карту, після чого «піднявся» проти течії по Ріо-де-лас-П’єдрас… І ось що виявив.
Семен спинив прокрутку і «наблизив» землю. По центру, під одним із вигинів річки, проступила рівна, однозначно рукотворна смуга вільної від лісу землі.
— Злітна смуга в джунглях! — Левко не вірив власним очам.

Злітна смуга в джунглях Мадре-де-Діос — супутниковий знімок із «Google Earth»

Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк — супутниковий знімок із «Google Earth»
— Маєш рацію, Лео, — стримано прокоментував росіянин. — Причому я натрапив на неї саме там, де вказав старий художник.
Ґрем, Ян і Левко мовчали, витріщаючись на знімок.
— Це ще не все, — вів далі Сьома. — Я ввів координати, які дав Ґуннар, і опинився у місці, де в Ріо-де-лас-П’єдрас впадає велика притока. Просунувшись на захід, я побачив ось це. — Ще до того, як перестав говорити, хлопець перемістив зображення.
Хрускання чипсів і сухарів затихло. На екрані, на тлі однорідної маси джунглів, що з такої висоти нагадувала ворсистий килим, проступили два невеликі озера: одне на півночі, друге — на півдні, майже на лінії з першим, чий обрис повторював водойми, намальовані Ґуннаром на карті.
— Не може бути! — Левко витягував шию так, що ледь не впав з лави. — Озера! — Хлопець перевів погляд на Семена, несподівана здогадка кинула його в жар. — Паїтіті… ти знайшов його? Чувак, ти зміг відшукати загублене місто через супутник?!
— Ні. — Росіянин, спираючись ліктем на стіл, далі натирав брову. Вільною рукою він вернув карту до початкового положення. — Якість фотознімків у західній частині Мадре-де-Діос надзвичайно низька. Там нічого немає, і супутник не проводив деталізовану зйомку. Крім того, — Сьома обвів пальцем ліву частину екрану, — ця ділянка цілковито затягнута хмарами, наче її навмисно знімали у хмарні дні, щоб заховати щось; є місця, де важко роздивитись русла річок, не те що об’єкти в джунглях. Я не можу побачити Паїтіті, і я не знаю, чи існують руїни насправді. Зате я знаю, що принаймні частково Ґуннар Іверс казав правду: злітна смуга біля Проґресо, Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк існують.
— Круто… — Мутні очі Ґрема підсвітилися зсередини, наче хтось у його мозку взявся запускати феєрверки.
— А тому, чуваки, — Семен склав долоні на столі перед собою, — я не відкидаю ваші варіанти, але хочу винести на голосування власну пропозицію: чи не хотіли б ви вирушити в Мадре-де-Діос і спробувати знайти Паїтіті? — Він підняв палець, застерігаючи їх від швидкої відповіді. — Знаю, це обійдеться дорожче, ніж політ до Ісландії чи навіть мандрівка Кенією. Знаю, така подорож буде значно важчою. Можливо, ми нічого не відкриємо і повернемося з порожніми руками. Зате ми отримаємо справжню пригоду, ми напишемо історію, подібної до якої не буде ні в кого, котру ми довго згадуватимемо і з насолодою переповідатимемо друзям холодними вітряними ночами ще багато років після її завершення… Отож, хто за те, щоб організувати експедицію в джунглі на сході Перу?
Мовчанка тривала не більше ніж півсекунди. Про Мексику, Кенію чи Ісландію ніхто не думав.
— За!
— Я за!
— Я теж.
Сьома посміхнувся і тут-таки скривився через блискавку, що прострелила крізь шию. На очах росіянина виступили сльози, та все ж він бадьоро (з дещицею недоречного пафосу) продекламував:
— Отже, джентльмени, ми летимо в Перу!
…Ввечері Левко лежав на ліжку у своїй кімнаті, практично торкаючись носом стіни, і згадував слова Ґуннара Іверса, оживлював у пам’яті його загадкову фотографію. Історія про Паїтіті баламутила, розбурхувала уяву. Щоправда, вона не вразила Левка по-справжньому — не більше, ніж, скажімо, свіжий анекдот може вразити досвідченого коміка.
Поки що не вразила.
У той же час якесь непоясненне — химерне й незрозуміле — відчуття неспокою тихо скніло у нього за грудиною. Хлопець не розумів, звідкіля воно взялося. Тоді він ще не знав, що саме слово Паїтіті, невловимий привид древнього міста (котрого, можливо, ніколи й не існувало на Землі), ставав прокляттям для тисяч і тисяч людей, чимало з яких мали твердішу руку та хоробріше серце. Він не знав, він навіть не здогадувався, скільки сотень відчайдухів проказували слово Паїтіті з люттю, огидою і з бездонним, мов Маріанська западина, відчаєм — проказували як найстрашніший прокльон — за кілька хвилин до смерті. Левко не розумів власного сум’яття, адже поки що не усвідомлював, що перебуває за крок від того, щоб Паїтіті стало і його прокляттям.
    
    
Прокляття Паїтіті
    
    
    
XII
    
    
    
18 березня 2012 року, 23:34 (UTC +1) Остермальм, Стокгольм
    
Зайшовши до майстерні, Ґуннар відчув, що в кімнаті хтось є. Він здогадався по запаху: серед звичних ароматів акрилових фарб, полотнищ, деревини для рам і старих меблів пробивався легкий чужорідний аромат. Ні, не парфуми, запах був надто слабким. Радше гель для душу чи піна для гоління.
У голові старого крутнулась думка про втечу, але він відкинув її. Куди тікати? Навіть якби він був на двадцять років молодшим і в животі не хлюпав вміст двох пивних кухлів, у нього все одно не було б шансів. Якщо хтось із них наважився прокрастися до нього в дім, значить, йому кінець. Вони його не відпустять.
Час настав.
«Сумно…» — подумав Ґуннар Іверс і переступив поріг.
Ввімкнувши світло, він завмер, тримаючися спиною до решти майстерні. Стараючись не робити різких рухів (тим самим виторговуючи кілька додаткових секунд життя), старий почав повертатися. Розвернувшись впівоберта, зміг окинути поглядом майстерню.
— Ти? — Можливо, в голосі й було здивування, але його цілком заглушив страх. Іверс раптом усвідомив, що помиратиме довго, та ще й у таких немилосердних муках, що відхід до пекла здаватиметься йому визволенням.
На кріслі-качалці в центрі кімнати сидів рудий, тримаючи в руках чорну гелеву ручку «Tizo». Він був одягнутий у нейлоновий спортивний костюм (блискавка на куртці застібнута до шиї), спортивне взуття ховалось під світло-синіми целофановими бахілами, натягнутими на штани й обмотаними скотчем. На руках були тілесні гумові рукавички, а голову вкривала гумова, схожа на плавальну шапочка, під яку рудий старанно заправив пасма свого вогненно-червоного волосся. Густа борода була намащена таким товстим шаром гелю, що полискувала у світлі ламп. Він виглядав до неможливого потішним, немов актор якогось придуркуватого ситкому про інопланетян, але Ґуннар не сміявся, розуміючи, що цей маскарад влаштований з єдиною метою — не залишити слідів. Рудий вирядився наче клоун, щоби бути певним, що на підлогу Ґуннарової майстерні не впаде жодної волосини, жодного шматка шкіри чи краплини поту з його тіла.
— Як поживаєш, Ґуннаре? — Рудоволосий промовляв з окресленим шотландським акцентом, ледь кривлячи при цьому губи.
Старий художник продовжував стовбичити впівоберта біля вимикача, витріщаючись на небажаного гостя. І мовчав.
— Холодно у вас тут у березні. — Рудий крутив між пальцями гелеву ручку. — Я досі не можу втямити, чому ти перебрався в такий клімат. Хіба це не шкодить твоєму старечому тілу?.. Чи ти перед смертю захотів дихнути рідним повітрям?
Ґуннар нарешті віднайшов сили, щоб повернутись обличчям до чоловіка, який вб’є його в найближчі кілька хвилин.
— Можна я… — почав був художник, але затнувся. Хотів виблагати хвилину часу, щоб подзвонити дочці в Бостон. Він не розмовляв з Ліндою понад два роки, а вона, схоже, тим геть не переймалась — вони втратили контакт дуже давно, ще коли Лінді було сімнадцять. За два останні роки їй жодного разу не закортіло зателефонувати, її навіть не цікавило, чи живий він, а тому дзвінок від нього… за хвилину до смерті… просто щоб попрощатись… виглядатиме щонайменше дивно. З однаковим успіхом Ґуннар може подзвонити оператору call-центру з «Tele2» чи порозмовляти з випадковим перехожим на вулиці. Найбільше, чого він доб’ється, — це налякає її. Хоча головна причина полягала в іншому — художник замовк, бо знав, що рудий не дозволить.
— Ти комусь розповів? — спитав рудий.
— Ні, — опустивши голову, відповів Ґуннар.
— Я знайшов у тебе фотокартку. — Чоловік кивнув у бік порожньої банки з-під фарби, всередині якої згорнулись почорнілі рештки спаленої фотографії. — Хтось її бачив?
— Ніхто. — «А навіть якщо й бачив, що з того?»
Рудий зітхнув. Він не вірив старому, але розумів, що перевірити інформацію ніяк не може. Так само як не здатен нічого змінити. Лишалось останнє запитання.
— Вчора у тебе були студенти… — Почервонілі очі примерзли до обличчя старого.
Ґуннар без поспіху звів голову.
— Вони заходили подивитись на картини, більше нічого.
Червоний колір очей згустився до багряного, повіки завмерли, не рухаючись.
— Тим краще для них. Ти ж знаєш, вони пожалкують, якщо їм щось відомо.
— Я нічого не розповідав. — Художник з усіх сил старався говорити твердо. — Вони ще надто юні.
Рудий зняв ковпачок з ручки, і навіть із відстані трьох метрів Ґуннар Іверс побачив, що заряду з пастою немає. На кінчику замість гострого пера чорнів триміліметровий отвір.
Рудий випростав руку, спрямувавши ручку на старого.
— Джейсон просив передати вітання, — посміхаючися, сказав чоловік.
Щось сухо клацнуло, і Ґуннар відчув, як п’ятисантиметрова стальна голка ввігналась у шию. Зазвичай червоноокий витрачав на розправу більше часу, подеколи катуючи жертв по вісім, десять, дванадцять годин (а то й цілу добу, якщо у бідолах витримувало здоров’я), але сьогодні він не міг собі такого дозволити. Художник жив у самісінькому центрі Стокгольма, і один достатньо гучний зойк міг підняти на ноги поліцію в цілому Остермальмі. Тікати по вузьких хаотичних вуличках буде зна-а-ачно важче, ніж якби Ґуннар жив на околиці.
— Що… — Ґуннар поводив рукою по шиї, але голка ввійшла на всю довжину.
Закинувши голову, рудий гигикнув:
— Це шпилька з кількома міліграмами отрути острівного ботропса, змії, яка водиться винятково на острові Кеймада-Ґранде, що в Атлантичному океані, неподалік Бразилії. Одна з найотруйніших гадюк у світі. На острові немає поживи, крім птахів, тому, щоб вижити, острівний ботропс навчився вбивати швидко, смерть від укусу настає скоріше, ніж поранена жертва встигає відлетіти. В результаті еволюції у цього унікального виду змій сформувалася найбільш швидкодійна отрута серед усіх, відомих на планеті, через що я підозрюю, що кінця цієї фрази ти вже можеш не чути…
Так і було. Занімівши, Ґуннар Іверс повалився ницьма на підлогу. Через десять секунд у старого зупинилося серце.
Ховаючи ручку із замаскованим усередині пусковим механізмом для голок за пазуху, рудий підвівся й озирнув небіжчика. Переступивши мерця, підійшов до вимикача і завмер.
Якого біса? Хоча б у цьому він собі не відмовлятиме.
Так і не вимкнувши світла, рудий схилився над тілом, легко перевернув його і поволік до центру майстерні. Натягнув гумову рукавицю на правій долоні на рукав кофти і примотав її скотчем. По тому дістав з бокової кишені складного ножа і вправним рухом розпоров живіт Ґуннара. Засунувши руку в черевну порожнину, розштовхуючи нутрощі, він заглиблювався, поки не дістав пальцями ще тепле серце. Кров заливала підлогу, розповзаючись безформною плямою. Обхопивши занімілий орган, рудий потягнув його на себе. Спершу вени та артерії не пускали, втримуючи розм’якле серце на місці, але згодом чоловіку вдалося вирвати його і видобути на поверхню.
Вдруге обдивившись мертвого старого, рудий виколов осклянілі очі і видряпав кілька позначок на опалих грудях. При цьому він милувався роботою, неначе скульптор, що виковує статую вродливої жінки.
Серце він поклав у пакет і забрав з собою. Ніякого зашифрованого послання в тому не було; символи, вирізані ножем на грудях, теж нічого не значили. Рудий розважався, тішачись від думки про те, як ламатимуть голову над його безглуздою витівкою шведські поліцейські. Підсвідомо він підбадьорював себе, що чинить так через необхідність, посилаючи послання студентам, які відвідували Ґуннара в переддень смерті. Сюжет про таке вбивство покажуть по телебаченню, про нього, певна річ, напишуть у газетах, і рудий небезпідставно сподівався, що після влаштованого ним спектаклю шмаркачі, якщо вони щось знають про Паїтіті, різко захочуть забути те, що почули від Ґуннара Іверса. Якби Джейсон спитав у нього, на дідька він розпанахав художника, видер серце і вимазав кров’ю півмайстерні, рудий так би й сказав: щоб налякати. Та це була лиш відмовка. Насправді чоловік отримував задоволення від того, що робив.
Перед тим як вийти на вулицю, рудий сфотографував тіло Ґуннара на мобільний. Тоді зняв рукавиці і стягнув гумову шапочку. Хутко перетнувши дорогу, він сів у припарковане неподалік «Volvo» і поїхав геть…
Ніхто з хлопців, кому адресувалось «послання», не бачив новин. Вони були молодими безклопітними студентами, і стокгольмські кримінальні новини цікавили їх найменше. Ян Фідлер, який прожив у Швеції найдовше, щоранку передивлявся шведські новинні сайти, але, наштовхнувшись на замітку про дикунське вбивство на Остермальмі, ніяк не пов’язав його з розповіддю про загублене місто Паїтіті, яку почув від Левка й Семена. Четверо друзів продовжували готувати подорож, не підозрюючи, що людину, яка дала їм карту, відправили на той світ.
    
    
XIII
    
    
    
2 квітня 2012 року, 14:22 (UTC +1) «Kista Galleria»    
    
    
, район Шиста, Стокгольм
    
Левко тупцяв посеред другого поверху супермаркету «ІКЕА» біля металевого кошика, заваленого легкими спальниками в нейлонових мішечках з білими мотузяними затяжками, і телефонував Семену. Пролунало клацання, просигналізувавши про встановлення зв’язку.
— Старий, здоров! Говорити можеш?
— Валяй, — відгукнувся росіянин.
— Я зараз в «ІКЕА», знайшов спальники.
— І?
— Легкі, в нейлонових мішечках, дешево коштують.
— Температура? — поцікавився Сьома.
Левко зиркнув на етикетку.
— Мінімальна, на яку розраховані, — +7°C.
— Бери. Це саме те, що треба. Сумніваюсь, що в сельві температура падатиме нижче від +20°C.
— Я б і так узяв, але дзвоню не через те. Тут акція: один спальник коштує сто двадцять крон, а п’ять штук віддають за п’ятсот.
— Тобто п’ятий спальник дають за двадцять крон, — мигцем порахував Сьома.
— Істинно! Купляти п’ять?
— Звісно! Чого ти вагаєшся?
Єдине, через що Левко не любив капіталізм, — це різноманітні промоакції та знижки, що примушують людей купувати абсолютно непотрібні їм речі.
— Та думаю: нас же четверо…
— Менше думай, Лео, — рубонув Сьома. — Де ти ще купиш спальник за два євро?
— Але ж він нам не потрібен… — кволо опирався українець.
— Бери!
Хлопець зачепив пальцями п’ять мотузок, що стягували горловини чорних мішечків, висмикнув їх і потюпав до каси.
Всю дорогу додому Левко думав про те, на хріна їм здався п’ятий спальник…
    
    
XIV
    
У четвер, 5 квітня, після трьох днів прискіпливих вишукувань, друзі купили квитки.
Дешевих з однією пересадкою не виявилось. Довелося викопувати найкращі варіанти серед перельотів з двома пересадками. Найдешевшим виявився маршрут, запропонований «American Airlines» спільно з «British Airways» і «LAN Peru»: Стокгольм—Лондон—Маямі—Ліма. Назад у зворотному порядку: Ліма—Маямі—Лондон—Стокгольм. Коштувало це задоволення тисячу двісті шістдесят американських доларів.
Виліт запланували на 24 липня (відправлення з аеропорту Арланда о 7:35, прибуття в кінцевий пункт — Ліму — о 5:40 ранку наступного дня, 25 липня). Весь переліт, враховуючи час на пересадки, займе трохи більше ніж двадцять дев’ять годин.

Tue Jul/24/2012 — Departure	2 stops Total travel time: 29h 5m 
STOCKHOLM	LONDON	2h 40m
ARN 7:35am 	LHR 9:15am 	867 mi 
American Airlines 6525 Operated by British Airways 
Airbus A319 | Meal

Layover: 3h 0m
LONDON	MIAMI	9h 35m
LHR 12:15pm 	MIA 4:50pm 	4,430 mi 
American Airlines 39 
Boeing 777 | Lunch | Snack

Layover: 8h 10m
MIAMI	LIMA	5h 40m
MIA 1:00am + 1 day	LIM 5:40am + 1 day	2,626 mi 
Departs on Wed Jul/25/2012	Arrives on Wed Jul/25/2012	
American Airlines 7268 Operated by /LANPERU 
Boeing 767-300 | Dinner | Breakfast x


Порахувавши необхідний для походу час і наявні фінанси, Сьома з Левком вирішили, що назад полетять 24 серпня. На те, щоб спробувати знайти Паїтіті, у них буде рівно місяць. З Ліми вирушатимуть о 9:10, а прибуватимуть до Арланди о 13:45 наступного дня, 25 серпня. Загальна тривалість перельоту — двадцять одна година тридцять п’ять хвилин.

Fri Aug/24/2012 — Return

	2 stops Total travel time: 21h 35m
LIMA	MIAMI	5h 45m
LIM 9:10am 	MIA 3:55pm 	2,626 mi 
American Airlines 7267 Operated by /LANPERU 
Boeing 767-300 | Breakfast x | Lunch

Layover: 2h 35m
MIAMI	LONDON	8h 40m
MIA 6:30pm 	LHR 8:10am + 1 day 	4,430 mi 
	Arrives on Sat Aug/25/2012	
American Airlines 56 
Boeing 777 | Dinner | Breakfast x

Layover: 2h 5m
LONDON	STOCKHOLM	2h 30m
LHR 10:15am + 1 day 	ARN 1:45pm + 1 day	867 mi
	Arrives on Sat Aug/25/2012	
American Airlines 6718 Operated by British Airways 
Airbus A320 | Meal

Насамкінець Левко і Семен докупили чотири квитки на літак з Ліми до Куско, що потягнуло ще на триста сімнадцять доларів.
…Розібравши спальники, хлопці домовились, що намети дістануть самі. Один візьмуть Лео з Семеном, інший — Ґрем і Ян. По тому замовили через Інтернет дорогий туристичний GPS-навігатор «Garmin GPSmap 78s» (пристрій з доставкою обійшовся в 400 USD, по сотні доларів на брата, що для студентів стало серйозним капіталовкладенням). «Garmin» дозволяв записувати двісті треків, фіксувати в пам’яті координати двох тисяч точок, мав вбудований цифровий компас і альтиметр, не тонув у воді і, найголовніше, — живився від літієвих АА-батарейок, а не від акумулятора, що усувало необхідність постійної підзарядки, яку в джунглях, звісно, не зробиш.
Покінчивши з квитками, українець із росіянином взялися за детальне опрацювання маршруту. План був такий: після прильоту в Ліму вони зразу вирушають у Куско, де пробудуть два-три дні, щоб акліматизуватись і подивитись на Саксайуаман та інші інкські руїни, після чого автобусом добираються до містечка Пуерто-Мальдонадо, де лишаються на день, щоб докупити все необхідне для походу й орендувати човен з провідником, який доправить їх угору по Ріо-де-лас-П’єдрас до місця, де, за словами Ґуннара Іверса, розташована скеля Голова Папуги (таким чином, більшу частину шляху пропливуть на човні). Далі їм залишиться діяти за інструкціями старого художника і довідатись, куди вони заведуть.
Уважно продивившись карту регіону Мадре-де-Діос, Левко штурхнув ліктем Сьому:
— Чувак, я тут щойно подумав: у нас неув’язка виходить із маршрутом.
Семен невдоволено підняв праву брову (як це так: хтось помічає щось таке, чого не помітив він?).
— Кажи.
— До скелі Голова Папуги ми добиратимемось на моторному човні, який орендуємо в Пуерто-Мальдонадо…
— Так.
— А як ми повертатимемось?
— Не зрозумів. — Голова росіянина була заморочена деталями розрахунку необхідної кількості провіанту, а також тим, яку його частину доведеться тягти на собі зі Швеції, а що можна купити в Пуерто-Мальдонадо, і він не помічав очевидних речей.
— От знайшли ми Паїтіті…
— Припустимо.
— Вийшли з джунглів, причвалали назад до кліфу, і… що тоді? Перед нами три сотні кілометрів непролазних лісів, а човен давно відплив — нас же не чекатимуть три тижні.
— Хм… — Зухвало піднята брова опустилася, хлопець став терти її пальцем.
— Ага, друже. Які варіанти?
— Можна купити супутниковий телефон і викликати когось із Пуерто-Мальдонадо, коли повернемося з нетрищ. — Іще не договоривши, Семен втямив, що ідея паскудна. Ніхто не чекатиме їхнього дзвінка, зв’язок може щезнути, сяде батарея за той час, що вони будуть у сельві, тощо. — Або… ми можемо домовитись на конкретну дату, щоби човняр повернувся і забрав нас.
Левко заперечно замотав головою:
— Е, ні. А якщо чувак роздумає плисти, бо, скажімо, перебере напередодні? Або — не приведи, Господи — хтось із нас травмується чи захворіє задовго до обговореної дати, що тоді? Кукурікати від розпачу біля Голови Папуги?
— Маєш рацію. — Росіянин взявся терти обидві брови відразу. — Я щось придумаю.
    
    
XV
    
    
    
6 квітня 2012 року, 06:09 (UTC +1) Вілла Бенгта
    
— Лео, вставай! — Сьома ввалився в кімнату до Левка і безцеремонно стягнув з нього ковдру.
— У… — Лео відвернувся до стіни і згорнувся калачиком, намагаючись таким чином протидіяти агресивному вторгненню.
Росіянин сів на край ліжка, поставив нетбук на ноги і смикнув товариша за ногу.
— Давай, давай, нема чого відлежуватись.
Українець поліз рукою під подушку і витягнув мобілку. Подивившись на час, він ледь не загарчав:
— Сьома, ти орангутанг недоношений, мені в універ на першу дня.
— Зате мені на восьму тридцять, так що роздупляйся, маю тобі дещо показати.
Скрипнувши зубами, Левко сів і підібгав під себе ноги.
— Показуй бігом, — став терти очі.
— Дивись! — Сяючи, Сьома повернув ноутбук до українця.
На екрані була фотографія із зображенням синього плавального матрацу «INTEX».
— Ну і? — почухав розкошлану голову Левко. — Це надувний матрац.
Сьома злегка наморщив ніс, засвідчивши, що йому не подобається формулювання.
— Не зовсім.
— Ти хочеш сказати, що це заморожена відбивна з мамонта?
— Це надувний пліт! — Росіянин аж попискував від гордощів.
— Чува-а-ак… — вирячився Левко, думаючи вщипнути себе, щоб упевнитися, що не спить. Семен не може бути таким шибанутим.
— Ця геніальна ідея спала мені на думку перед світанком.
«Геніальна?!!»
— Чувак, — повторив українець, — я або ще сплю, або ти довбонувся.
— Лео, ми візьмемо їх із собою, а потім, повернувшись із походу в джунглі, надуємо і спустимось на них до хатини Тора Сандерса чи, як пощастить, до Пуерто-Мальдонадо.
Ключовою в останньому реченні була вставка «як пощастить».
У Левка очі полізли на лоба:
— Ти хочеш проплисти триста кілометрів по Ріо-де-лас-П’єдрас на НАДУВНИХ МАТРАЦАХ?!
— На надувних плотах, — уперто підправив Сьома. — Нормальок, я все порахував: ця модель витримує на плаву двісті кілограмів, достатньо буде придбати дві штуки, візьмемо з собою мотузки й кілька мотків будівельного скотчу, примотаємо спорядження і рюкзаки до плотів, насамкінець виріжемо довгі тички, щоб можна було керувати, і вперед — до самого Пуерто-Мальдонадо!
— Ти сьогодні спати лягав? — покосився Левко на приятеля.
— Це вороже запитання, — блимнув почервонілими очиськами Сьома.
Українець замислився:
— Гаразд, ідея непогана. Але чому не купити справжній надувний пліт? Це ж матраци для відпочинку в басейнах!
— По-перше, не в басейнах, а на морі, а по-друге… — Росіянин поклацав по клавіатурі і показав іншу фотографію, на якій був зображений, як висловився Левко, справжній пліт. — Ось твій пліт, друже.
На екрані з’явився човен «INTEX Excursion 5 Set», розрахований на п’ять осіб.
— Солідний, — випнув підборіддя Лео.
— Ясний перець, що солідний. У похідному стані він важить двадцять шість із половиною кілограмів.
— Скільки?!
— Двадцять сім кілограмів. Ось. — Сьома ткнув пальцем в рядок у списку параметрів, де була зазначена загальна вага човна. — Ми, звісно, можемо його купити, він коштує навіть дешевше, ніж я думав, півтори тисячі крон, але хто тягнутиме його на собі? Ти? Ґрем? Не думаю. Це, вважай, ще один зайвий рюкзак. Якщо ми візьмемо з собою двадцять шість із половиною кілограмів вівсянки, то проживемо в джунглях півроку. Крім того, у нас очі полопають, поки ми його надмемо.
— А скільки важить той матрац? — сконфужено поцікавився Левко.
— Пліт, а не матрац. Та мені до вподоби хід твоїх думок, Лео. — Росіянин переможно посміхнувся. — Два кілограми триста грамів — трошки більше, ніж мій нетбук. І коштує якихось сто дев’яносто дев’ять шведських крон. Хіба не пісня?
— Це буде небезпечно, — уявляючи спуск по тропічній річці, хмурився українець.
— Це буде весело, — поплескав його по плечу Сьома. — Все, я пішов збиратися.
    
    
XVI
    
    
    
6 квітня 2012 року, 19:51 (UTC +1) Спонья, Стокгольм
    
Українець повертався з центрального кампусу КТН додому.
Вийшовши на станції Спонья, Левко не пішов звичною дорогою. Спершу заскочив у супермаркет, де купив буханець хліба, пакет молока і яблук, а вже звідти потюпав до хатини Бенгта. Таким чином, хлопець простував додому не вздовж колій pendeltåg’а, а трохи нижче, дворами дво-та п’ятиповерхівок, що скупчилися біля станції.
Зазвичай Левко йшов по Бромстенсвеґен, минав перехрестя, проходив під естакадою, після якої направо від головної дороги відгалужувалась невелика, але охайно заасфальтована під’їзна вулиця — Спонья-чірквеґ (Spånga kyrkväg). Приблизно посередині в неї впиралася Стінсбакен, радше стежка, ніж вулиця, на якій і стояв котедж старого архітектора. Вертаючи від супермаркету, хлопець вийшов на Спонья-чірквеґ південніше від Бенгтової вілли. Тож йому довелося підійматися — пройти невеликий відтинок Спонья-чірквеґ, куди він раніше ніколи не заглядав.
Ця частина Спонья-чірквеґ не відрізнялась від тієї, що впиралася у Бромстенсвеґен на сотню метрів північніше. Такий самий ідеально рівний асфальт і щільні зарості, що напирають з боків, цілковито ховаючи довколишні вілли. Через врунисті кущі іноді здається, що йдеш серед лісу, а не в густонаселеному передмісті Стокгольма. Підіймаючись, Левко наскочив на автомобіль. «Volvo S60» сріблястого кольору з кузовом типу універсал. Дуже стара модель. Машина приткнулася зліва на дорозі, ледь не в’їхавши в чагарник. Фари погашені, двигун мовчить.
Лео придивився. Дивно бачити авто на Спонья-чірквеґ, де немає ні хвірток, ні входів до помешкань. Низький «Volvo» скидався на розпластаного леопарда, що причаївся у кущах, вистежуючи здобич. Проходячи повз, Лео нахилив голову і роздивився невиразний обрис на лівому передньому сидінні — за кермом автомобіля хтось сидів. Тієї ж секунди незрозуміла каламуть протяла наскрізь тіло українця. Серцю стало тісно під ребрами, а з-під лопаток на руки потекли струмини холоду. Щось було негаразд. Щось у тому силуеті не просто насторожило, а налякало хлопця. Він зосередився, але так і не зміг ухопити, що саме.
Діставшися Стінсбакен, вкритої гравієм ґрунтівки, що тяглася до вілли архітектора, Левко пересилив бажання озирнутися. Швидко пройшов до котеджу, відчинив ключем вхідні двері, ввімкнув світло у вітальні. Бенгта вдома не було: замість туфель на тумбі для взуття красувалися домашні капці. Похапцем скинувши кеди, хлопець забіг на другий поверх. Лампу вмикати не став. Зайшов у свою кімнату й обережно підібрався до вікна.
Раніше Левко не звертав уваги на те, що з вікна його кімнати видно Спонья-чірквеґ. У садку довкола вілли була прогалина, крізь неї й прозирала незначна частина вулиці. Зачаївшися за занавіскою, хлопець прикипів поглядом до просвітку між здичавілими яблунями і цілком очікувано побачив сріблястий «Volvo». Жодного сумніву: машина навмисно зупинилась у тому місці, звідки видно хатину Бенгта. Якщо бути точним — у єдиному місці, звідки видно вікно Левкової кімнати.
Хвилювання посилилося. Що це — простий збіг? Навіть коли так, що той чоловік робить на малолюдній алеї? Чекає Бенгта? Дурниці.
Левко спробував пригадати обрис за кермом. Що його так занепокоїло? Він же не міг розрізнити обличчя в півтемряві. Там було щось інше. Якась риса, що відразу кинулася в очі. Проте візуалізувати, відтворити її в пам’яті хлопець не міг, хай як намагався.
Забравшися з кімнати, Лео затупотів сходами на перший поверх. Зазирнув на кухню. Пакет зі сміттям був повний. Чудово. Вряди-годи чи Левко, чи Семен допомагали Бенгту по господарству. Старий архітектор не вимагав цього, але, оскільки орендна плата за кімнати й так була низькою, а вони втрьох спільно користувалися однією кухнею, хлопці вважали за потрібне хоча б іноді виносити сміття або ж надраювати кухню. Якщо не забували, звісно (а таке траплялося частіше, ніж їм хотілося).
Перед тим як іти на вулицю, Левко метнувся нагору і ввімкнув світло у своїй кімнаті. Нехай горить. Затим скотився вниз, схопив пакет, устромив ноги в кеди і пошурував надвір. Контейнери для сміття містилися на Спонья-чірквеґ, якраз на перетині зі Стінсбакен. Тричі на тиждень спеціальна вантажівка приїжджала і вичищала їх. Підкрадаючись до алеї, хлопець тримався в тіні дерев і дістався сміттєвих баків непоміченим, принаймні він сподівався на це. Мовчазна «Volvo» підпирала кущі за десять метрів від нього. Левко присів навпочіпки і, якогось дідька не випускаючи з рук пакета, визирнув з-за контейнерів. Він з усіх сил напружував зір, аж у лобі занило, але не зміг пробитись поглядом у салон легковика. Небо ще не зовсім посіріло, і на Спонья-чірквеґ зберігалась непогана видимість, однак у лобовому склі машини відбивалися придорожні кущі й гілляччя, зводячи нанівець усі спроби зазирнути досередини.
Коли Левко зібрався підвестися й викинути пакет у контейнер, до нього прилинув дивний звук. Наче щось шкрябнуло об асфальт. Хлопець висунув макітру далі і… скам’янів. Лише за кілька кроків від нього, встромивши руки в кишені легкої вітрівки, переминався з ноги на ногу водій «Volvo». Чоловік підступив до правого узбіччя і роздивлявся освітлене вікно. (Мабуть, побачивши світло, він вирішив, що його не побачать із освітленої кімнати, і не став ховатися.) На ньому були важкі (зовсім не літні) армійські черевики. Човгаючи об дорожнє покриття, вони й видавали той звук, що насторожив хлопця.
Спершу Левко не відчув нічого. Цікавість і збудження розбовтали страх, що кислотою пропалював живіт. Просто став спостерігати. Через мить, вдивившись уважніше, українець збагнув, що наполохало його, коли вперше ковзнув поглядом по обрису водія. Руде волосся. Жовтогаряча шевелюра, яку було помітно навіть у сутінках. Левко кинув пакет зі сміттям на землю і щодуху дременув назад до вілли.
Він упізнав чоловіка. На дорозі біля старенького «Volvo S60» стояв той самий рудий з криваво-чорними очима, що стежив за Ґуннаром Іверсом у «Wirströms Irish Pub».
    
    
XVII
    
    
    
7 квітня 2012 року, 19:39 (UTC +1) Вілла Бенгта
    
Левко взяв до рук мобільний, що вже півхвилини прокручував примітивну мелодію дзвінка. Телефонував Ян Фідлер.
— Здоров, Яне! — приклав трубку до вуха.
— Привіт! Щойно говорив із Ґремом. Хоче, щоб ми зібралися завтра, треба обговорити дещо.
— Що саме?
— Каже, це стосується подорожі в Мадре-де-Діос.
— Хм… — здивувався Левко. — Не уточнював?
— Ні. Але казав, що це сюрприз. Зустрічаємось у кафетерії бібліотеки під час обідньої перерви.
— О дванадцятій?
— Так. Передай Сьомі.
— Обов’язково.
— Це все. Бувай!
— Добраніч.
    
    
XVIII
    
    
    
8 квітня 2012 року, 12:17 (UTC +1) Бібліотека Королівського технологічного інституту Стокгольм
    
«Сюрприз» прийшов на зустріч із американцем. За одним столом з Семеном, Ґремом, Яном і Левком у просторій залі університетської бібліотеки, безтурботно попиваючи каву, сиділа Сатомі.
— Я їду з вами, — повторила японка з незмінною, трохи знущальною посмішкою.
— Сатомі, вислухай мене, — пробував напоумити її українець, — ти поняття не маєш, у що встряєш. Це не поїздка на зірковий курорт, де можна дефілювати на шпильках, і навіть не вояж Європою з наплічником. Ми вирушаємо у джунглі, перед якими нерідко відступали більш підготовлені експедиції.
— Я в чудовій формі і ходила в походи. Не лякай мене, Лео. А ще в мене модний фотоапарат!
— На дідька ти їй розповів? — Левко штрикнув поглядом Ґрема.
Мулат знизав плечима:
— Ніхто не казав, що інформація про подорож конфіденційна. Ми ділилися думками, хто як збирається провести літо, і я виклав ідею поїхати пошукати загублене місто в сельві. — Американець говорив таким тоном, наче збирався в Диснейленд. І це доконало Левка.
— Йолопи, ви не шурупаєте, куди ми йдемо і що на нас чекає! Важенні наплічники, стовідсоткова вологість, міріади москітів, нетрища, крізь які треба буде рубатись, наче крізь стіну, купа всіляких гадів і павуків… павуки! — повторив він, побачивши, як здригнулась, почувши останнє слово, дівчина. — Повсюди великі, тлусті, волохаті павучища! І головне — потрапивши в нетрі, ми стаємо жахливо залежними один від одного. Якщо ми погодимося взяти Сатомі з собою, ми хоч-не-хоч переберемо на себе відповідальність за неї, бо, якщо в тропічному лісі з нею щось трапиться, ми всі будемо змушені повернути назад. Сама вона не піде, і лишити її, як ви розумієте, ми не зможемо.
— Ти згущуєш фарби, бадді, — пхекнув Ґрем.
— Ні, янкі, я не згущую фарби. Я намагаюсь розбавити думками вітер у тебе в макітрі. Якщо ми візьмемо з собою дівчину, ми не дійдемо до Паїтіті.
— Це дискримінація, — награно надула губки японка. — Я подам на тебе в суд! — і розсміялася. Попри всі спроби, ніхто не хотів сприймати всерйоз Левкові аргументи.
— Та що з вами, народ… — Українець безсило сплеснув долонями.
— Голосуємо, — відпивши кави, сказав Семен.
— Я — проти, — різко висловився Левко.
Японка скривилась і показала хлопцю язика, хоча злості в ній не відчувалося. Вона випромінювала впевненість.
— За! — ляснув по столу Ґрем, штовхнувши під столом ніжку Сатомі.
— І я — за! — приєднався Ян.
Спопеляючи чеха поглядом, Левко покрутив пальцем біля скроні.
Семен, зваживши все, заговорив:
— Я, мабуть, буду проти. Це все ж таки джунглі. — Насправді Сьома думав зовсім не про небезпеки тропічного лісу, а про те, що звести разом в одній мандрівці Левка, Ґрема і Сатомі рівнозначно самогубству. Це все одно що притягти з собою в Мадре-де-Діос кілька баночок нітрогліцерину і по дорозі витанцьовувати самбу, використовуючи їх замість бубнів.
— Двоє проти двох, — засяяла Сатомі, — а оскільки, джентльмени, я претендую на місце у вашій команді, значить, мій голос також повинен враховуватись, нехай і не нарівні з вашими, але хоча б на половину чи на чверть, гадаю, це буде справедливо. І я голосую сама за себе! Отже, два з четвертиною проти двох, і я їду з вами в Перу.
Ґрем з Яном розсміялись.
Левко повернувся до Сьоми і заговорив російською:
— От уперта коза!
Семен поправив окуляри і зосереджено кивнув.
— Агов! Так нечесно! — обурилась японка. — Ану переходьте на англійську! Що ти сказав? — накинулась на Левка. — Що ви задумали?
— Це помилка… — опустивши підборіддя, проказав українець.
— То ви берете мене? — Вона штовхнула Левка кулачком.
— Так, ми згодні, — підсумував Семен. — Ти повинна найближчим часом докупити квиток, сама підшукати намет і наплічник, скинутись на туристичний GPS-навігатор і хавку (але то вже перед дорогою) … Спальник у нас для тебе є.
— Ура-а-а! — застрибала Сатомі, по черзі поцілувавши кожного з хлопців. — Дякую! От побачите, зі мною не буде проблем.
Сьома і Лео посиділи ще трохи, почекали, поки друзі розійдуться, і тільки тоді встали з-за столу. Вийшовши на широкий ґанок бібліотеки, вони, не змовляючись, перезирнулися.
— Що думаєш? — буркнув Левко.
— Це все через той грьобаний п’ятий спальник, — сказав росіянин. — Нормально так зекономили…
Без дурні: Лео думав так само.
    
    
XIX
    
    
    
8 квітня 2012 року, 20:20 (UTC +1) «Kista Galleria», район Шиста, Стокгольм
    
Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки і неуважно водячи очима по вітринах найбільшого у Стокгольмі торговельного центру. Поряд, устромивши руки в кишені, крокував Сьома. Гудки линули хвилину, після чого мобілка писнула і на екрані висвітилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем третій раз поспіль не відповідав на дзвінок.
— Дивно… — сам до себе прошепотів українець, позираючи на годинник.
— Ти чого йому так надзвонюєш? Щось термінове?
Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких апетитно повіювало турецькими, тайськими та індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав:
— Що у них із Ґремом?
— Тобто? — придуркувато уточнив Сьома, хоча обоє знали, про що питання.
— Що між Ґремом і Сатомі?
— Ну-у, не знаю. — Семену не хотілося брехати, а думку про те, що напівправда — це та сама брехня, він старанно заштовхував на задвірки свідомості.
«Він не сказав “нічого”», — розривною кулею торохнуло по мозку Левка.
— Сьома, — голос українця набув вимогливої хрипоти, — не вихляй і не жмакай мені мізки, я тебе, падлюку, наскрізь бачу. Ти ж говорив мені по «Скайпу», що між ними щось є. Ну, принаймні почав говорити.
— Я лиш хотів сказати, що вона й америкос стали більше спілкуватись, і якщо ти й далі будеш тупити, то… — Сьома прикусив язика. Розмова не мала сенсу: Лео вже проґавив усе, що можна. Росіянин був певен, що Ґрем переспав з дівчиною, можливо, не раз, і через це волів поміняти тему, водночас усвідомлюючи, що це неможливо: Левко не відстане. Брехати Сьомі геть не хотілося, та він відчував, що мусить приховувати правду: якщо Левко довідається про роман мулата і японки, їхня мандрівка накриється. А цього Сьома бажав найменше.
— Так, Сьомо, ти маєш рацію. — За іронією долі українець поставився всерйоз до слів росіянина якраз тоді, коли той цього найменше хотів. Левко вчетверте став набирати Ґрема, але, почувши кілька довгих гудків, перервав виклик. — Я маю поговорити з ним. Мушу все вияснити перед подорожжю. Не можна вирушати в таку глушину, не розібравшись у наших стосунках із Сатомі. Правда? — Хлопець зиркнув на приятеля. — Поїду до нього на квартиру і поговорю віч-на-віч.
Семен був готовий підписатися під кожним Левковим словом, але тільки не зараз. Не цієї миті. Холодний вогник недоброго передчуття спалахнув у мозку: неділя, вечір, Ґрем не відповідає. Можливо, саме в цей час вони з Сатомі кохаються в ліжку, і якщо Левко… «А-а, чорт!»
— Просто зараз?
— Так. Чого відкладати? — Левко завернув до одного з виходів із «Kista Galleria», що вів до станції метро «Шиста».
Росіянин замотав головою і, не вигадавши нічого кращого, буркнув:
— Лео, не варто.
— Чому не варто? — обернувся українець.
— Не варто, і все!
Левко прискіпливо подивився на товариша:
— Сьомо, ти якийсь дивний.
— Я не дивний. Все нормально. Просто… е-е… не треба йти до Ґрема зараз. Сьогодні неділя, вже пізно. Давай ви завтра поговорите. — Передчуття переросло в упевненість.
Левко дістав із задньої кишені джинсів мобілку і зиркнув на годинник.
— Чувак, зараз тільки пів на дев’яту. Яке пізно?
— Може, його немає вдома.
— Та ну. Сидить, певно, перед компом, а телефон на вібро валяється в іншій кімнаті.
— Ґрем може бути в барі чи…
— Я почекаю його. — Левко пришвидшив ходу. Семен відчув, що втрачає контроль. — Чувак, я не засну, якщо сьогодні ж не розставлю крапки над «і». — Побачивши, що Сьома йде за ним до метро, українець посміхнувся: — Тобі не обов’язково їхати зі мною, бити морду я не збираюся.
«Це ти зараз так кажеш, — подумки зауважив росіянин. — А через годину бажатимеш кокнути Ґрема, наче куклукскланівець».
— Я… — Сьома спробував вигадати яку-небудь правдоподібну причину, щоб поїхати в центр міста, але в останню мить вирішив, що це лише насторожить Левка, і надумав діяти інакше. — Добре. Тобі видніше.
— Тоді бувай. — Українець змахнув рукою.
— Удачі, старий. — З кислою міною Сьома поплескав Левка по спині.
Лео, не озираючись, зник за скляними розсувними дверима, запустивши в тераріумну сухість торговельно-розважального центру трохи квітневої вогкості.
Переконавшися, що товариш віддалився, Семен вихопив мобілку і гарячково набрав номер Сатомі. Пішли довгі гудки. П’ять… десять… двадцять секунд… півхвилини. Дзвінок припинився сам по собі — дівчина не відгукнулася. Хлопець почекав і натиснув кнопку виклику вдруге; цього разу… абонент виявився недосяжним. Уже знаючи, що почує, хлопець знайшов у списку викликів номер Ґрема Келлі і подзвонив йому. Плаский жіночий голос відповів так, як і попереднього разу: абонент тимчасово поза зоною досяжності. І Ґрем, і Сатомі вимкнули телефони.
Останні сумніви щодо того, де зараз японка, розвіялися.
«Стопудово, гицає з америкосом», — заскрипів зубами росіянин, розуміючи, що через п’ятдесят хвилин (саме стільки їхати в метро від «Шиста» до станції «Берґшамра», біля якої жив Ґрем) перуанська авантюра завершиться, так і не розпочавшись. Хлопець не мав нічого проти любощів Ґрема й Сатомі, просто він дуже хотів поїхати в Мадре-де-Діос і знав, що без Левка мандрівка не відбудеться. Крім того, він уже збрехав своєму другові і не хотів, щоб ця брехня виявилась марною.
Швидко перебираючи пальцями, Сьома подзвонив Яну. Чех відгукнувся миттєво.
— Привіт, професоре, — бадьоро випорснуло з динаміка.
— Ти знаєш, де Сатомі? — без розшаркувань почав Семен.
— Ні. — Янів голос зазвучав здивовано. — Чому ти подумав, що я…
— А Ґрем? — обірвав його росіянин. — Знаєш, де зараз американець?
Пауза.
— Ну-у, не знаю… — Чех відповів точно так само, як Сьома кілька хвилин тому.
Семен миттєво розкусив Фідлера.
— Щось мені підказує, мій слов’янський брате, що ти пудриш мені мізки.
— Чувак, що за наїзди? Ти дзвониш мені в кінці дня і, не вітаючись, берешся закидати питаннями, наче я довідкове бюро чи ясновидець, а потім ображаєшся. Подзвони янкі і сам спитай у нього.
— Він не відповідає.
— Вибач, але я не його секретар.
— Ти більше спілкуєшся з Ґремом і мусиш знати, де він.
Ян зітхнув (Семен пожалкував, що не бачить його обличчя) і спокійно проказав:
— Я поняття не маю, де Ґрем і чим він зараз займається.
Сьома пішов ва-банк.
— Лео просто зараз їде до Ґрема виясняти стосунки. Знаючи безпардонність українця, я майже впевнений, що він увірветься до квартири, не стукаючи. — Росіянин зробив паузу, даючи час чеху переварити інформацію. — А тому, Яне, я питаю ще раз: ти справді не знаєш, де Ґрем?
— О-о-о-от, блін, — протягнув чех. — Ну ви даєте… Коли він виїхав?
— Перед тим як я тобі подзвонив, Лео поскакав на метро «Шиста».
— Значить, сорок… п’ятдесят хвилин.
— Десь так.
— Що я тобі скажу, Сьома… — Ян штучно кахикнув. — Гадаю, Лео прискаче до Ґрема якраз вчасно, щоб потримати свічку в кульмінаційний момент.
— То Сатомі таки в американця?!
— Ага.
— Fucking hell… — лайнувся Сьома.
— Чому ти цим переймаєшся? — здивувався чех.
— Я мав би розповісти Левку про янкі та японку, але не ризикнув, не зробив цього, і через те почуваюся трохи винним. Та головне — якщо Лео довідається про цих голуб’ят, то оскаженіє, наговорить дурниць, іще більших дурниць наробить, наша компанія розпадеться, і — ніхто не їде в Перу. Отакі справи, Яне.
— Весело…
— І тому ключове питання нашої розмови: ти хочеш поїхати в Перу шукати Паїтіті?
— Таке питаєш, чувак! Звісно, хочу!
— Тоді ти маєш попередити америкоса. — Від Ропстена, де живе Янів дядько, рукою подати до Берґшамри, прикинув Семен. У найгіршому випадку чех може рвонути бігом і все одно примчить швидше за українця. — Підривай свою гепу і вперед — рятуй нашу поїздку.
— Тільки я не вдома, старий. Я біля Сканстула.
— От, бляха, невезуха. — Сьома почав лаятися, що зазвичай траплялося з ним рідко. Він відновив у пам’яті карту стокгольмського метро, вираховуючи, скільки станцій від метро «Сканстул» до «Берґшамри». Менше, ніж від станції «Шиста», але не набагато, крім того, на Т-Централен Яну доведеться пересідати із зеленої на червону гілку, через що (враховуючи чималий інтервал, із яким курсують потяги у вечірні години) чех може «впасти» на той самий «червоний» поїзд, що й Левко. Це не підходить, але… іншого варіанту наразі немає. — Як далеко ти від метро?
— П’ять хвилин ходу, — швидко відказав чех. — Та це не має значення, я на колесах.
— Ти на ве́лику?
— Ага.
— О! Скільки знадобиться часу, щоб дістатися будинку на Берґшамрі?
Секунд п’ять чех обмірковував маршрут.
— Хвилин тридцять, якщо крутитиму педалі як Армстронґ.
— Тоді крути їх, Яне. Крути їх як два Армстронґи, щоб очі на лоба повилазили.
— Стривай, а що мені сказати Ґрему? Типу, чувак, не трахай Сатомі, бо сюди їде Лео? Навіть якщо все буде о’кей на дорозі, я приїду за лічені хвилини до появи українця.
— Їдь! — крикнув у трубку Семен. — За півгодини я щось придумаю. — І припинив розмову.
Сьома тинявся по «Kista Galleria», забрів у спортивний бутік, але думки витали далеко від того місця, де він перебуває. Через десять хвилин він усвідомив, що вчинив нерозумно: якщо їхати не на метро, то «Kista Galleria» ближче до Берґшмари, ніж Сканстул. Йому слід було їхати самому! Хлопець вибіг із торговельного центру і помчав до стоянки таксі. Не пожалкувавши трьохсот крон, вирішив їхати в Берґшамру наввипередки Янові.
У цей час Левко викотився з поїзда метро на найнижчому рівні станції Т-Централен і піднявся на рівень вище, чекаючи потяга, що прямував до «Mörby centrum», кінцевої станції на одній з «червоних» гілок метрополітену.
    
    
XX
    
Сьома подзвонив Янові з таксі:
— Їдеш?
У динаміку чулося натужне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.
— Їду.
— Де ти?
— Проминув Стадіон. Кажи бігом, що хочеш.
— Я придумав, що треба зробити, коли приїдеш до Ґрема. — Водій автомобіля, неначе знущаючись, їхав немислимо повільно, насолоджуючись кожним вивертом дороги.
— Ну?
— Якщо часу, щоб усе пояснити, буде мало, тобто якщо Лео буквально дихатиме тобі в спину… — І Семен коротко виклав суть задумки.
Тонко вискнули велосипедні гальма.
— Ти здурів! — обурливо закричав Ян Фідлер. — Я не згоден! Це збочення!
— Яне, треба, — стисло аргументував росіянин.
— Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! — Коли потік повітря, що огинав тіло під час їзди, припинився, на лобі, шиї, спині й руках чеха рясно висипали краплі поту.
— Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми будемо сміятися, згадуючи цю витівку. Для нас головне, щоб Лео до вильоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.
— До вильоту ще чотири місяці! — не вгавав Ян. — І весь цей час усі думатимуть, що я…
— Ну хто всі? Хто всі, Яне? — Сьома заметляв руками так, що водій став підозріло коситись на нього. — Думатиме один Лео, решта будуть в курсі справи.
— А раптом Левко комусь розкаже?
— Не розкаже, Яне, я про це подбаю! Я їду в Берґшамру на таксі, перестріну Лео по дорозі назад і поговорю з ним. Не дрейф.
— Я не знаю, чувак, це якось… дивно.
— Так ти хочеш поїхати в Перу чи ні?
— Хочу, але…
— То не гай часу. Що більше ти стоїш і мнешся, то більша ймовірність, що доведеться застосовувати мій план.
— Добре, — неохоче згодився чех і закрутив педалі.
Сьома нахилився до водія машини:
— Шановний, якби я хотів помилуватися краєвидами вечірнього Стокгольма, то поїхав би на громадському транспорті…
    
    
XXI
    
    
    
8 квітня 2012 року, 21:30 (UTC +1) Станція метро «Берґшамра»
    
Коли Левко вийшов зі станції на вулицю, заднє колесо Янового велосипеда зникло за рогом найближчого будинку, а чорний «Mercedes E class» з жовтими шашками таксі на даху і Семеном на задньому сидінні підкотив до станції з іншого боку. Сьома помітив українця і велів водію спинитися. Шофер, збагнувши, що вони когось вистежують, сильно занервував.
Почекавши, поки Левко віддалиться, Семен розрахувався і вийшов з машини.
В цей момент усе йшло за планом. Ян випереджав українця на цілих чотири хвилини і мав достатньо часу, щоб переконати Ґрема й вивести Сатомі без використання скаженої ідеї росіянина. Якби Сьома просто тюпав назирці за Левком, усе згідно з планом і скінчилося б. Але Сьомі було недостатньо просто спостерігати, він хотів контролювати ситуацію, а тому, дивлячись, як віддаляється українець, дістав мобілку і подзвонив Янові. Ян, подумавши, що Лео його випередив і поспішати нікуди не треба, потягнувся за телефоном, на мить втратив концентрацію, наїхав на бордюр і загримів з велосипеда, капітально проїхавшись писком по асфальту.
Перевернувшись на спину, відчуваючи, як шкіру обліплює потом і як пульсує жаром подерта щока, Ян Фідлер натиснув кнопку «Прийняти виклик».
Сьома очікував почути що завгодно, але тільки не те, що долинуло з трубки.
— А-а… а-а… е-ех… — стогнав чех.
Семенова уява мигцем вималювала картинку: Ґрем, почувши від Яна Семенову ідею, з розмаху валить чехові в гарбуз, не дивлячись на різницю у віці і наукові заслуги Фідлера.
— Це… е… це янкі так сприйняв мою пропозицію? — кволим голосом спитав Сьома.
— Ні… а-а… хай тобі! — крякав Ян. — Я впав з велосипеда.
«Тільки не це! Краще б уже Ґрем бив морду!»
— Де ти?!
— Метрів за триста від Ґремового будинку.
— Лео за квартал від тебе!! — прокричав Семен.
— Звідки ти знаєш?
— Я суну за ним. Давай, Яне, давай, підіймайся, між вами дві хвилини ходу, якщо Лео побачить тебе, нашій справі кінець! — Хапнувши повітря, росіянин додав: — І не випускай звідти Сатомі! Він не повинен її бачити!
Ян Фідлер, крекчучи й подумки поливаючи росіянина добірною чеською лайкою, став на ноги. Підняв велосипед і пошкутильгав до входу в дев’ятиповерховий будинок, у якому Ґрем знімав квартиру.
Обліплений листям чорний «Porsche Cayman» глипав на нього округлими фарами.
Залишивши велосипед біля під’їзду, чех підійшов до ліфта. На цифровому індикаторі праворуч від кнопки світилася цифра 9 — ліфт стояв на найвищому поверсі. Чекати, поки він спуститься вниз, було ризиковано, Лео міг нагрянути кожної секунди, тому Ян, зціпивши зуби, гайнув на восьмий поверх сходами.
Коли чех зупинився перед квартирою № 31, піт юшив з нього струмками, а подряпане лице пашіло жаром.
    
    
XXII
    
…Поки ліфт спускався з дев’ятого поверху, Левко прокручував у голові варіанти того, що говоритиме Ґрему.
«Янкі, коротше, нам треба поговорити… Ні не так… — Від напруження Левко зіпрів, а вилиці набухли. — Краще отак: слухай, бадді, останнім часом ти підозріло близько трешся біля моєї дівчини… але вона мені не дівчина, і «бадді» казати не треба, а то він подумає, що я його копіюю… Треба простіше, типу… Чувак, оскільки ми взяли тебе в свою компанію і вирушаємо разом у нелегку подорож… Чорт! Знову не те…»
Ліфт опустився, стулки роз’їхалися. Хлопець заскочив до кабіни.
«Біс із ним! На ходу щось вигадаю».
Перед дверима № 31 Левко затримався, збираючись із думками, а тоді, двічі легенько постукавши, зайшов досередини. Ґрем, як і більшість його сусідів, дверей не зачиняв.
— Ґреме, це я, Лео!
Тиша.
— Як ти, янкі?
Американець знімав двокімнатну квартиру, що складалася з невеликого передпокою, що плавно переходив у кухню, і однієї великої кімнати, котра слугувала одночасно спальнею й залою.
Зі спальні долинули підозрілі шерехи і поспішливий шепіт.
— Ґреме? — Серце у Левка підскочило. Ось чому Семен не пускав його! Ґрем зараз із Сатомі, вони просто в цей момент кохаються в ліжку, забувши зачинити двері, а він… Ноги самі несли хлопця до проходу в спальню.
Діставшись хідника, Левко по-папужому верескнув і відсахнувся.
— Розтуди мою маму, — прошепотів він, відчуваючи, як до горла підкочує нудота.
На ліжку, просто супроти українця, прикриваючи наготу однією ковдрою, пліч-о-пліч сиділи Ян і Ґрем. Ґрем був лихий, аж страшно дивитися — з очей хіба що іскри не сипалися. Він виглядав так, наче щойно дізнався, що хтось проколов усі чотири шини в його «Porsche». Ян був спітнілий, наче щойно зліз із велосипедного тренажера, а на щоці виднілися чотири паралельні червоні подряпини.
Перед ліжком валявся одяг. Яна і Ґрема.
— Ви… — витиснув Левко. — Як це? — І все. Відібрало мову.
Ґрем ковтнув слину, облизав губи і забубонів:
— Лео… Лео… чувак… ти не… це не… не те, що ти… ти не дивись… ми… ні-ні…
— О, так, — млосно сказав чех, обнявши спітнілою рукою Янові плечі. І посміхнувся.
Українець відчув у горлі прогірклий присмак блювотиння. Від потрясіння в голові все перемішалося, і він не знав, як далі поводитися, що казати.
(У цей час Сатомі, закутавшися рушником, давилася від сміху у ванній, двері до якої були за спиною хлопця.)
— Вибачте, — зрештою пролепетав Левко і вилетів геть із квартири.
На вулиці він притулився до стіни будинку, щоб осмислити побачене, і зразу помітив Семена. Росіянин стояв за кілька кроків від під’їду і перелякано витріщався на Левка.
— Сьомо, що ти тут робиш?
— Я поїхав за тобою. Хотів тобі сказати… розповісти все… про них…
— Ти знав? — Українець обхопив голову руками. — Як давно?
— Та недавно. Практично вчора дізнався. — Вдивляючись в обличчя приятеля, Сьома силкувався розібратись, про кого, чорт забирай, вони зараз говорять: про Ґрема й Сатомі чи про Ґрема і Яна? — Я хотів тобі сказати, але не знав як…
Телефон, який росіянин тримав у руках, завібрував. На екрані висвітлилось «JAN». Сьома підніс трубку до вуха.
— Ага, слухаю… Так… Так, добре… Я потім наберу. — Від серця відлягло. Встигли. Він підступив до Левка і поплескав його по плечу. — Ти як, брате?
— Повірити не можу, ми знайомі більше року, а я навіть подумати не міг. — Хлопець тупився невидющим поглядом у якусь точку над вухом Семена. — Вони були такі… зіпрілі. А ще у Яна — уявляєш? — на щоці чотири подряпини від нігтів. Це ж як треба було… — Він затих, відчуваючи, як стиснувся стравохід, перешкоджаючи підйому напівперевареного тіста зі шлунка. — Боже, який кошмар, Сьомо.
— Поїхали додому, Лео. — І Семен повів шокованого товариша в напрямку станції.
    
    
XXIII
    
    
    
8 квітня 2012 року, 22:45 (UTC +1) Tunnelbana, стокгольмське метро
    
Хлопці сиділи у поїзді, який мчав по тунелю між станціями «Västra Skogen» і «Solna centrum». Окрім них у вагоні їхало троє шведських тинейджерів з такою кількістю сережок і заклепок на обличчях, що здавалося, наче біля їхніх голів попідривали осколкові гранати.
Левко вовтузився на кріслі, кидаючи дивні погляди на Сьому. Росіянин безпристрасно зирив у чорноту тунелю за вікном модернового вагона.
Зрештою українець набрався духу і заговорив про те, що йому муляло:
— Слухай, ти думаєш, це безпечно: йти у джунглі з двома педерастами?
Сьома подавив смішок.
— Ти гомофоб?
— Та нє. — Левко кумедно насупився. — Я не в цьому сенсі. Я про те, чи вони… ну… тобто… Як вони витримуватимуть навантаження?
— А що не так? — підняв брову росіянин.
Українець викинув розчепірені долоні перед обличчям і знавісніло ними затрусив.
— Як ти не розумієш, вони ж… вони… — Голос переріс в натужний шепіт і обірвався. Слів не знайшлося. Суть, яку намагався виразити Левко, була за межею людського спілкування.
— А може, вони й не педерасти… — обережно зронив Семен.
Його товариш миттю наїжачився.
— Як це?! Чувак, я на власні очі бачив, як вони шпокали один одного в задницю! — Лео скривився. — Що це таке, якщо не педерастія?
— Ти справді це бачив?
— Ну як… вони, звісно, були під ковдрою. Але голі! І Ян був спітнілий, мокрий, як квач. А ще — ти би бачив обличчя америкоса! О-о-о, ти не уявляєш, яким сконфуженим воно було.
Семен уявляв. Уявляв краще за Левка.
— І ще знаєш що? — стишив голос українець, подаючись уперед.
— Що?
— Зник постер Бар Рафаелі зі стіни.
— Правда? — зобразив здивування Семен.
— Всратись мені на місці, якщо ні!
Сьома і так знав, що правда. Він також знав, чому Ґрем зняв постер — через Сатомі. Негоже приводити додому дівчину, коли на стіні висить плакат ізраїльської топ-моделі.
— Думаю, це було просто прикриття. — Лео задумливо втупився у стелю вагону, що гальмував перед пероном у «Solna centrum». — Типу, дивіться, який я плейбой, а насправді… уф!
— Може, це сталося вперше і востаннє, — знизав плечима росіянин. — Звідки тобі знати?
Протяжне зітхання. Українець у таке не вірив.
— Дай Боже. — Левко склав руки на грудях і замислився. Довго кмітив про своє. А тоді раптом, коли поїзд метро рушив до наступної станції «Näckrosen», наче прокинувся: — Якщо що, то я з тобою в наметі ночую. Затямив?
Семен прикусив губу, щоб не розреготатися.
— Гаразд. За це можеш не переживати. — Витягши з кишені кубик Рубика, він почав перемішувати кольори на гранях.
    
    
Куско
    
    
    
XXIV
    
    
    
25 липня 2012 року, 05:21 (UTC – 5) У повітрі над Лімою, Перу
    
Літак, що виконував рейс 7268 «American Airlines» із Маямі до Ліми, знижувався, заходячи на посадку до міжнародного аеропорту Хорхе Чавеса, що в Кальяо, на одинадцять кілометрів південніше від перуанської столиці. Вітер налітав поривами з південного сходу; широкофюзеляжний «Boeing 767» робив коло над океаном, щоб наблизитись до посадкової смуги з північного заходу. На сході над горами займалась зоря, з іншого боку — на заході — чимала частина Тихого океану ховалась у темряві.
Лайнер порівнявся зі смугою, випустив закрилки і, здригаючись на неспокійному вітрі, сунув до землі.
Левко прокинувся першим (під час сну вони не розщібали поясів безпеки, і стюардеси не будили мандрівників перед зниженням) і побудив товаришів.
— Ну що? — забуркотав Семен.
— Дивись.
Хлопці й дівчина сиділи з правого боку «Boeing’а». З ілюмінаторів відкривався вид на сонне безмежжя найбільшого світового океану. У кволому передсвітанковому світлі його гладінь нагадувала шерехатий лист сталі. Вдалині над водою проблискувала трійка вогників — навантажений контейнерами корабель сунув до порту Кальяо.
— Що це? — Росіянин тер очі, не розуміючи, де він.
— Тихий океан, — прошепотів Левко, вткнувшись носом в ілюмінатор. — Сідаємо.
Лайнер труснуло. Сьома несвідомо торкнувся пряжки на ремені безпеки, перевіряючи, чи вона застібнута.
На кріслах попереду них Ґрем, Сатомі і Ян також прихилились до ілюмінаторів. Друзі заворожено спостерігали, як темна водяна поверхня насувається, витісняючи з ілюмінаторів горизонт. Літак опустився достатньо, щоб розрізняти пінисті буруни на хвилях.
— Який же він великий, — позіхнув українець, коли водяний обшир закрив більшу частину його вікна.
Сьома знизав плечима, мовляв, а що ти хотів?
Троє з них бачили цей океан уперше. І дехто — востаннє.
    
    
XXV
    
Рейс АА7268 прибув вчасно. Друзі поквапно залишили літак, пройшли паспортний контроль і почесали на стійку реєстрації трансферних пасажирів — отримувати посадочні квитанції на рейс LA2011 компанії «LAN Peru», котрий о 8:05 відлітав до Куско.
Менш ніж через півтори години, о 9:25, вони вже стояли в аеропорту високогірного Куско, очікуючи багаж. У зоні прильотів їх чекав Девід Ренцо, власник хостела, в якому хлопці вирішили зупинитися. Допомігши з речами, Девід розсадив друзів у мінівені «Toyota» і через п’ятнадцять хвилин привіз до крутої стежки, що тягнулась поміж глухих кам’яних стін, підіймаючись до затишного двоповерхового котеджу, який тулився до схилу гори. То був «Samay Wasi Youth» — заброньований ними хостел.
Першого дня Левко, Сьома, Ян і Сатомі відпочивали, не вилазячи з ліжок. Ґрем схотів показати, який він герой, і після обіду вибрався до центру міста. Спроба завершилась фіаско: на першому ж підйомі американець видихався, назад йому допомогли дійти двоє перуанців, що проходили повз. Така доля всіх, хто прибуває в Куско з низинної Ліми. Місто розташоване на висоті 3340 метрів над рівнем моря, перепад тиску спричиняє гірську хворобу і для адаптації іноді необхідно два-три дні. Сьома й Левко, знаючи про те, як гори ставляться до новачків, навмисне лишили два дні на акліматизацію перед тим, як полізти на Саксайуаман і їхати далі на схід.
У четвер 26 липня друзі нарешті спромоглися вибратись на обід у піцерію і погуляти центром Куско. Ввечері вони почувались достатньо добре, щоб наступного ранку податись на Саксайуаман та інші руїни, що кільцем оточують колишню столицю імперії інків.
Руїни були по сусідству з «Samay Wasi Youth», відразу за північною околицею Куско. Попри ілюзорну близькість дістатися до Саксайуамана виявилось непросто. Споруда розташувалась на висоті 3701 метр, майже на чотириста метрів вище за центр Куско, і попри те, що на карті фортеця за малим не впирається в місто, підйом до неї виявився нелегким і тривалим.
Гірська хвороба, до якої мандрівники встигли трохи адаптуватися, біля Саксайуамана підступила з новою силою. Низький тиск, розріджене повітря викручували їх на всі лади. Погана прохідність гірських стежок підливала масла у вогонь, висмоктуючи останні сили. Що п’ять хвилин хлопці і дівчина спинялися і присідали обабіч широких, подзьобаних часом сходів, що нескінченним полотном здіймалися до таємничих мурів. Кожен рух, найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавався гарматним пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце тріпотіло, ганяючи по жилах позбавлену кисню кров. Хоча Саксайуаман був вартий того. Наблизившись упритул, Сьома з Левком роздивлялись височенний мур, Семен водив по ньому руками, не вірячи власним очам: грандіозна кам’яна стіна збудована так, що між окремими брилами не можна просунути листок паперу. Все — як описував Ґуннар…
27 липня друзі пройшли пішки майже двадцять кілометрів, піднявшися з 3360 до 3765 метрів над рівнем моря, відвідавши, крім Саксайуамана, ще три «інкські» фортеці, частину з яких Левко і Семен бачили на фотографіях Ґуннара Іверса: К’єнко (центр поклоніння богам родючості), Пука Пукара (військовий пост, який одночасно правив за склад провіанту) і Тамбомачай (купальні для інкської знаті).
Вони поверталися назад до Куско вже у темряві.
    
    
XXVI
    
    
    
27 липня 2012 року, 19:48 (UTC – 5) Хостел «Samay Wasi Youth»
    
— Айк Мітчелл, — простягнув долоню високий двадцятирічний хлопчина з гострим підборіддям і відстовбурченими вухами.
— Ґрем Келлі. — Мулат потиснув руку. — Ти звідки?
— Броктон, Массачусетс.
— Чикаго, — випереджаючи запитання, повідомив Ґрем.
— Круто, — кивнув Айк.
У загальній залі було галасливо, і це не дозволяло розслабитись. Ніч видалась холодною, кусюче крижане повітря погнало народ з відкритої тераси до кімнат відпочинку на першому поверсі хостела.
Левко, підібгавши ноги, тонув у зручному кріслі, проте почувався некомфортно. По-перше, він ущент вимотався. Тривале лазіння по руїнах, розріджена атмосфера, передозування інформацією вицідили всі сили. Не було снаги підняти чашку з чаєм. А по-друге… Перед Левковим кріслом стояв продовгуватий стіл, що займав майже половину зали; його обліпили вихідці з Північної Америки: канадці й американці. Як і всі, вони пили чай з листя коки, ділилися враженнями, голосно сміялися. Серед них були Ґрем і Сатомі. Ґрем — зрозуміло, він американець, цебто «свій», а Сатомі була милою, вічно усміхненою японкою, яку радо зустрічали в будь-якій компанії.
Левко сидів відособлено.
— Це моя дівчина, Меґан. — Айк представив Ґрему худюще плоскогруде дівчисько із задерикуватими чорними очима, а потім по черзі показав на хлопців, що сиділи далі вздовж стола: — А це мої друзяки Ленс та Едді. — На вигляд нікому з них не було більше двадцяти.
— Здоров, чуваки! — підняв руку мулат.
Хлопці відповіли на вітання і повитягали голови, всім своїм виглядом показуючи, що чекають, коли їх новий знайомий представить супутницю.
— Це моя подруга Сатомі. Зі мною ще Лео. — Ґрем недбало тицьнув рукою за спину; потім розвернувся, намацав поглядом Яна у суміжній залі і нерозбірливо доказав: — Ян і… і Сем, який уже хропе нагорі.
— Привіт, Сатомі! — гуртом привітались Ленс та Едді. Українця і чеха не удостоїли й поглядом.
— Привіт, хлопці! — з потішним акцентом відповіла японка.
Левко сидів відразу за ними, водив пальцем по прохололій чашці і скреготів зубами. Хлопцю кортіло підсісти, вклинитись у компанію (це виглядало б нормально у молодіжному хостелі), але він почав комплексувати: через зовнішній вигляд, через інше почуття гумору, через слов’янський акцент і т. д. і т. п.
У сусідній кімнаті, що була продовженням загальної зали, було трохи вільніше. Кілька бекпекерів дивилися другосортний бойовик початку дев’яностих, вибравши фільм з колекції старих VHS-відеокасет, доступних у хостелі; якась дівчина, обіпершись на диван, напівлежала на підлозі і з навушниками у вухах читала «Мізері» Стівена Кінга (потерте видання у м’якій палітурці); неподалік двоє дівчат (також на підлозі) грали у настільну гру, яку дістали з шафи на рецепції; а з іншого боку кімнати, попід сходами, що піднімались на другий поверх, троє хлопців приклеїлися до комп’ютерів з архаїчними коробкоподібними моніторами. Один з цих трьох — Ян Фідлер — писав листи додому. Сьоми не було. Поскаржившись на втому, він піднявся до спільної спальні і, мабуть, спав.
— Чим займаєшся? — поцікавився Ґрем у Айка.
Левко несамохіть слухав розмову.
Айк кілька разів знизав плечима.
— Та нічим. Звалив з дому, подорожую. Мій старий після школи надумав запроторити мене до МІТ, навіть за перший курс заплатив, але воно мені… — Хлопець витиснув криву усмішку і розвів руками. — Знаєш, мені той диплом треба, як друга дірка в задниці. То я й подався світами. Вже півроку дома не був.
— Ти не схотів до МІТ? — Ґрем здивувався. Для багатьох ровесників Айка МІТ був недосяжною мрією.
— Предки мають власну фармацевтичну компанію. Зараз справи не дуже, особливо через тиск з боку «Пфайзера», але старий все одно впирається, не хоче продавати. Для нього то справа всього життя, шариш? — Айк сьорбнув чаю. — Але я думаю, що то лиш питання часу. Старому вже довелося продати їм кілька патентів.
— Патентів на що?
— На ліки. «Bextra». Чув таке?
— Ні.
— Це популярне знеболювальне. Словом, «Пфайзер» так чи інакше дотисне старого, і він продасть компанію. Грошей має вистачити до кінця життя. На біса мені вчитися?
— Розумію… — протягнув Ґрем. — А зараз із бабками як?
— Надсилають. — Айк самовдоволено хмикнув. — Куди вони дінуться? Це ж предки.
Левко заскреготів зубами сильніше.
— Щастить тобі, — зморщив лоба мулат.
— А в тебе що?
— Схожа історія. Батько працював у консалтинговій фірмі, коли звільнявся, отримав пакет акцій як бонус. Це, звісно, не власна компанія, але на життя вистачає.
— Геморою менше, — вставив ремарку Айк.
— Стопудово. Коротше, мене запроторили в Королівський технологічний інститут у Швеції.
— А, чув про такий. То ти живеш у Стокгольмі?
— Живу. Правда, на другому курсі я кинув університет.
— І? — очікувально вигнув брову Айк.
Тепер уже Ґрем розвів руками.
— І грошей мені більше не дають, — зітхнув.
— За що ж ти живеш? — здивувалася Меґан.
— Викладаю англійську.
Дівчина хіхікнула:
— Добре бути американцем.
— А шведки як? Класні? — нібито ховаючись від Меґан, підморгнув Айк.
— Я все чую! — Вона вліпила хлопцю потиличника.
Айк втиснув шию і засміявся.
— Божественні! — прицмокнув Ґрем (Едді та Ленс загикали). — Але японки кращі. — Мулат покосився на Сатомі.
Сатомі зашарілася.
— Де Нейт? — нараз стрепенувся Ленс, окинувши поглядом залу.
— Мабуть, пішов у місто, — кинув Едді. — Як завжди по пійло.
— О-о-ох, — простогнала Сатомі, — як він може пити на такій висоті?
Меґан з Айком перезирнулися.
— Ну, ми третій день у Куско, — зауважив хлопець. — Адаптувались.
— І ти не знаєш Нейта, — прищурившись, доказала чорноока американка. — Він, якщо не увіллє в себе чогось, що горить, робиться скаженим.
— Він завжди скажений, — пробасив з-за її спини Ленс.
Решта відповіли одностайним реготом.
Левку шалено хотілося спати, але він не йшов, похнюплено спостерігаючи, як Ґрем і Сатомі розважаються, влившись у нову компанію.
Впадало в очі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділились на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі — вісімнадцяти-двадцятирічні янґстери, ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох з яких подорож у Перу стала першим вильотом за межі Сполучених Штатів. Другий складався з більш зрілих хлопців та дівчат віком від двадцяти восьми до тридцяти двох років. Ззовні значні відмінності не проступали, і перші й другі були підтягнутими, засмаглими, хлопці — з відпущеними бородами. Розбіжності пробивались у деталях: старша група мала дорожчі, хоч і не найновіші смартфони («iPhone 4S», «Samsung Galaxy S II»), дорогі фотоапарати, планшетні комп’ютери; молодші користувалися дешевими і більш популярними серед молоді телефонами, з їх кишень стирчали звичайні «мильниці», а планшетів не було взагалі. Різнився також одяг. Молодші шукали компроміс між зручністю і стилем. Одяг мав хай трохи, та все ж підкреслювати належність до тієї чи іншої субкультури. Старшим же було начхати, як вони виглядають. Вони в Андах, у Перу, а значить, вдяганка мусить відповідати двом головним вимогам: зручна — раз, тепла — два. Все решта не має значення.
Пірсингу й татуювань на відкритих частинах тіла вистачало і в тих, і в тих.
— А це хто? — Ґрем стрельнув поглядом в інший кут стола.
— Що? — не розчув Айк.
— Вони з вами?
Айк заперечно похитав головою і зневажливо цвіркнув, прикрившись долонею:
— Кануки.
— А-а. — Ґрем багатозначно посміхнувся.
— Туристична група. Завтра вирушають по Дорозі Інків до Мачу-Пікчу.
Раптово канадці засміялися і заляскали долонями по столу. Кануків було більше; вони здійняли такий галас, що американці надалі не могли перемовлятись, не підвищуючи голосу.
Левко витягнув шию, силкуючись розгледіти причину пожвавлення.
Канадці схилились довкола сумирного щокатого здорованя двометрового зросту, який товстими пальцями відривав прозорий пластик від картонки, видобуваючи з упаковки спрей-балончик розміром трохи менший за лак для волосся. Балончик був білого кольору з чорним ковпачком дивної форми.
— Калебе, я думав, ти глузував! — гигочучи, говорив невисокий кучерявий хлопчина.
— Ха-ха! Він крейзі! — сміялася смагляволиця тілиста чорнявка, нащадок мігрантів з Індії.
— Ви ще мені подякуєте, — незворушно гудів здоров’як.
Попри значні габарити, хлоп не виглядав загрозливо. Обличчя — кругле, плечі — вузькі, руки — без жодного рельєфного м’язу. Він був за кількасот гамбургерів від того, щоб стати забрезклим вайлом.
— Що там? Що то таке? — Не всі з гурту розуміли, над чим потішаються їх приятелі.
— Ось. — Калеб нарешті вийняв балончик з пластику, виставив його на всезагальний огляд і серйозно продекламував: — Газовий балончик проти ведмедів.
— Га-га-га-га-га! — розреготалась уся зала.
— Ти приволік його з Канади? — знову кучерявий.
— В Андах немає ведмедів, Калебе, — гримнув через стіл Айк Мітчелл.
— Зате є пуми, — ображено прогундосив здоровань.
Противедмежий спрей пішов по руках. Дорослі чоловіки поводились, мов діти: лякали один одного, імітуючи пирскання, принюхувались до ковпачка, — проте сміх поволі затихав, і збудження влягалось. Інцидент так би й завершився, якби цієї миті у кімнату не ввалився «скажений» Нейт.
— Ола, аміґос! Комо естас? — У правій руці він стискав коричневий паперовий пакет. Судячи з форми, всередині була літрова пляшка. Мабуть, віскі. Або щось інше, що горить.
— Друзяко! — в один голос викрикнули Едді з Ленсом. — Ми вже зачекались!
Нейт був яскравим блондином із закаляним веснянками гостроносим писком. Очі мав кольору зацукрованого меду, колючі й зверхні. Левку він не сподобався з першого погляду.
— Щось роздобув? — спитав Айк.
— Тс-с… — Нейт приклав пальця до губ, а потім тихо додав: — А то! — І під столом передав пляшку Айку. В «Samay Wasi» заборонялося приносити і розпивати щось «важче» за пиво.
— Айку, любий, тільки не треба, як учора, — невдоволено муркнула Меґан.
— А що було вчора? — зобразив дурника американець. Узяв пакет, поставивши його на стілець собі між ноги. З обгортки виткнулось горлечко, і Левко по пляшці впізнав віскі «Jameson».
На лихо, саме в цю мить противедмежий спрей опинився біля веснянкуватого Нейта.
— Що за штука? — Хлопець потягнувся за балончиком.
— Газовий балончик проти ведмедів, — повідомив Едді.
— You’ve got to be kiddin’ me!
— Я тобі серйозно кажу, — замахав Едді.
Побачивши зображення ведмедя, Нейт смикнув бровами. Наступної секунди в його очах заграв шалапутний полиск.

— Чий це? — Веснянкуватий підняв балончик, стискаючи його, наче гранату, що от-от вибухне.
— Мій, — потупившися, сказав Калеб.
— Будь обережний, не сплутай зранку з дезодорантом.
Дружній вибух реготу.
— А давайте залишимо його в туалеті замість освіжувача, — підхопила нову хвилю Меґан.
— Ха-ха-ха!
— Ото комусь буде сюрприз! — хтось із канадців.
— А тебе ведмежа морда не насторожує? — Нейт труснув балончиком.
— Тоді треба замалювати етикетку, — Меґан.
— Я тобі завтра підсуну замість лаку для волосся.
Меґан показала Нейту язик:
— Я не користуюсь лаком для волосся у подорожах, телепню.
Несподівано до розмови підключився один з товаришів Калеба. Покрутивши в руках рештки упаковки, він надибав цінник:
— Калебе, ти заплатив за цей лайномет тридцять п’ять баксів? Бодай тебе розірвало, друже!
— А що? — буркнув Калеб. Йому не сподобалось, як усе повернулося. Зрештою, він не зробив нічого ганебного — надмірна обережність ніколи нікому не заважала. Проте вдіяти нічого не міг. Не його вина, що галаслива компанія завжди знаходить об’єкт для групового висміювання. В іншій ситуації ніхто не звернув би уваги на його балончик.
— Міг би тиждень не прати шкарпетки, а потім кидатись ними у ведмедя — ефект був би той самий! — набирав обертів Нейт. — Ще й на пральному порошку зекономив би.
— Через тиждень вони вертатимуться назад бумерангом, Нейте, — пробасив Ленс.
Новий, ще більший спалах реготу. Едді з Айком не могли заспокоїтися цілу хвилину. Ґрем реготав з усіма.
— Маєш рацію. — Веснянкуватий кумедно зімітував голос Калеба: — Тоді без цієї бризкалки точно не обійтися.
Пропорційно з жалем до Калеба росла Левкова ненависть до Нейта. Нейт був з тих, про кого ірландці говорять: «Деякі люди живі лише тому, що пристрелити їх протизаконно». І щойно українець про це подумав, як почув Сатомі. Схилившись до Ґрема, дівчина проказала:
— Він такий милий.
О, так! Звісно! Десь у Габоні серед орангутангів Нейт був би першим хлопцем на селі.
— Давайте його випробуємо! — несподівано викрикнув веснянкуватий, по-бойовому махнувши балончиком над головою.
— Не треба! — сполохано підхопився Калеб. — Віддай мені.
— Не дрейф, канадцю, я не буду випускати все — лишу й тобі на разок пальнути по клишоногих.
— Ги-ги! — Інші кануки, замість підтримати співвітчизника, приєдналися до глуму.
— Це може бути н-небезпечно. — Калеб почав заїкатися. — Д-дай сюди.
Нейт відсмикнув руку.
— Це задля твоєї ж безпеки, Кайле. Ти маєш бути впевнений, що антиведмежий спрей спрацює, коли потрібно.
— Я К-калеб, а не К-кайл. — Здоровань почервонів від злості… і від сорому. Він був не готовий до надмірної уваги з боку сторонніх.
— От уяви, — веснянкуватий пропустив зауваження, — швендяєш ти по Мачу-Пікчу, а тут просто з прірви випурхує розтуди-його-маму цілий грізлі і репетує на тебе, а ти такий — хопа! — чувак, йди гуляй, у мене bear spray, і дістаєш свою прискавку. — З Нейта міг вийти чудовий стенд-ап-комік: народ, пирхаючи, сповзав під стола. — Направляєш її на ведмедя, і тут — клац! клац! — а воно не стріляє. І що тоді, друже? — Американець скорчив скорботну міну. — Гівнобаласт у штанцях буде найменшою твоєю проблемою на той момент.
Сміх, сміх, сміх. Тільки Калеб, мов гора, мовчки стримів з іншого боку стола. Нейт глумливо правив далі:
— А так я все перевірю, так би мовити, переконаюся, що балончик справний. Натисну один разок, і все — зразу поверну твою смертоносну зброю. Не парся!
Левко напружився — Нейт зняв запобіжну смужку зі спускового механізму. Невже не жартує? Схоже, не він один захвилювався: кілька дівчат налякано запищали, інстинктивно позатулявши роти й носики. Вони не усвідомлювали, що такою реакцією тільки розпалюють веснянкуватого американця.
Широко посміхаючись, Нейт запхав балончик за пояс джинсів і відступив від столу. Вся зала нервово спостерігала за ним.
— Едді, ану зроби нам грізлі, — змахнув рукою американець.
— Едді, не треба, — промовив хтось.
«Зупиніть його! — загорлав Левко (правда, лише подумки). — Він же напідпитку».
Едді, сміючись, прийняв виклик. Виліз з-за столу і перейшов у протилежний куток кімнати, тримаючись на безпечній віддалі від Нейта. Між хлопцями пролягло сім метрів: Нейт стояв у проході, що вів до рецепції, Едді спинився коло сходів, затуливши хлопців, що сиділи за комп’ютерами.
Калеб зробив останню спробу:
— Юначе, я наполягаю: віддай мій балончик.
Оте «юначе» тільки насмішило інших. Веснянкуватий різко повернувся, виставивши ліву руку вперед, а праву, неначе стрілець із епохи Дикого Заходу, поклавши на запхнутий за пояс балончик:
— Стій на місці, а то зараз будеш замість грізлі!
І знову регіт. Прикусивши губу, канадець відступив; кілька чоловік, що сиділи поряд нього, похапцем перемістились на інший бік стола — подалі від зони обстрілу.
Наступної миті Едді перебрав увагу на себе, взявшись показувати ведмедя. Махаючи руками і розхитуючись на напівзігнутих ногах, хлопець смішно, по-дитячому заричав:
— В-У-А-А! В-У-У-А-А-А-Р! А-Г-Р-Р-Р!
— Oh my gosh, — награно зойкнув Нейт, — подивіться, який страшний грізлі.
Глядачі вкотре розсміялися. Навіть Левко не стримав усмішки. Американець вихопив з-за пояса балончик і витягнув руку в напрямку «грізлі» (після цього Едді й балончик усе ще розділяло шість з лишком метрів) …
Насправді веснянкуватий не мав на думці нічого лихого. Він просто хотів жартівливо продемонструвати, що ведмежий спрей є абсурдним і абсолютно нешкідливим засобом, який у реальних умовах нізащо не зупинить ведмедя (хіба що ви вже зійшлися з ним врукопашну). Дійсно, що може вдіяти спрей-балончик завбільшки з долоню проти великого й могутнього грізлі? Нейт сподівався, що пшикне газом не далі як на півметра від себе, після чого вони всі покашляють і посміються з дурнуватого винаходу, чиє основне призначення — витягувати грошву з кишень полохливих відвідувачів національних парків. Так він собі думав. Власне, так думали всі.
— А зараз він мене атакує, — фальцетом проспівав американець (Едді випростався, замахав «лапами» і загрозливо загудів «У-У-У-У!», втім, ні на сантиметр не підсунувшись до веснянкуватого). — І я…
І Нейт несильно натиснув на кнопку.
Пш-с-с-с!
Те, що сталося потім, ошелешило навіть Калеба. Балончик виявився з біса справним. Замість миршавої хмарки газу, на яку всі сподівалися, з отвору випорснула довга, мов спис, брудно-біла струмина. Вона витягнулась метрів на вісім, простреливши кімнату наскрізь, і гепнула точно в обличчя Едді. Едді, навіть не пискнувши, розпластався на підлозі.
На секунду в залі встановилася тиша.
«Твою маму», — подумав Левко.
— Упс… — першим порушив мовчанку Нейт і… заливисто розреготався.
Регіт миттю підхопили інші. Стіни зали затремтіли від розкотистого гоготання. Народ гудів, плескав одне одного, корчився, тримаючися за животи. Сльози сміху змішувалися зі слізьми від капсаіцину — активної речовини противедмежого спрею, чиї краплини повільно ширилися кімнатою, осідаючи на язиках, усередині ніздрів, в’їдаючись в очі.
— Ти це бачив?! — горлав Айк на вухо Ґрему. Так наче хтось із присутніх у залі міг не побачити струменя.
— Fuckin’ hell! Як із брандспойта! — давлячись сміхом, гаркотів Ґрем. Шкіра навколо губ починала неприємно чесатися.
— Повідчиняйте вікна, придурки, — бухикаючи, попросила Сатомі.
Левко обвів їх поглядом. Невже вони не помічають?
— Агов! — Українець підвівся. — Ви осліпли? Він лежить непритомний.
У залі стало тихо (якщо не брати до уваги приглушеного покашлювання, що зринало то тут, то там). Погляди прикипіли до Едді. Хлопець справді не рухався і, здавалося, не дихав.
— Едді? — покликала Меґан.
Без відповіді.
— Ти його завалив! — спробував пожартувати Ленс, та цього разу ніхто не засміявся.
— Він нас розігрує, — несміливо припустив хтось із канадців. — Правда? — Запитання адресувалось Нейту, але веснянкуватий мовчав, спідлоба зиркаючи на лежачого приятеля.
Левко розштовхав американців, підійшов до непритомного і… відсахнувся. Довелося потрусити головою, щоб переконатися, що йому не ввижається. Перед ним лежав не Едді. То був хтось інший. Риси обличчя змінилися до невпізнання: вилиці покруглішали, очі заплили, губи повивертало, а шия стала чи не вдвічі товщою. Колір шкіри набув землистого відтінку. Едді змахував на потопельника, який тиждень пролежав у воді.
— Що з ним? — промовив Левко і похлинувся. В горлі запекло, а повіки засмикались, марно намагаючися захистити очі від пекучого болю.
Ліворуч від українця, затуляючи носа футболкою, стояв Ян.
— Він спухає, — сказав чех.
— О Боже, ні! — десь позаду скрикнула Меґан.
— Це все він! — заверещав Нейт, тицяючи на Калеба. — Я не знаю, що він підсунув мені! Я не винен!
Левко безпорадно кліпав, волога мла застилала погляд. Він дивився на Едді наче крізь шматок льоду, та навіть так усвідомлював, що з американцем коїться щось дуже недобре. Ян Фідлер зорієнтувався швидше за українця і коротко наказав:
— Лео, бігом по Сьому.
Левко перескочив через Едді і рвонув сходами нагору.
    
    
XXVII
    
    
    
27 липня 2012 року, 20:35 (UTC – 5) Хостел «Samay Wasi Youth»
    
У спальні було темно. Двоє чи троє бекпекерів уже полягали спати, чи то втомившись після довгого дня, чи то готуючись до чотириденного походу на Мачу-Пікчу.
Сьома не спав. Росіянин лежав на верхньому ярусі двоповерхового ліжка і, начепивши на голову налобний ліхтар «LED Lenser H7», щось клацав на нетбуці.
— Сьомо! — Левко старався говорити тихо, щоб не розбудити інших. — Там газовий балончик… Ведмеді… — Через рідке повітря й печію в горлі у голові все плуталося.
— Лео?
— Якийсь америкос застосував газовий балончик проти грізлі.
— Тебе розвели, — не відводячи очей від нетбука, незворушно проказав Семен. — У Перу ведмеді не водяться.
— БЛЯХА-МУХА, ЧУВАК, Я ЗНАЮ, ЩО В ПЕРУ НЕМАЄ ВЕДМЕДІВ! — заволав українець; з дальнього правого ліжка хтось злобно забурчав з-під ковдри. — Внизу хлопчині приснули в лице з противедмежого балончика.
Клацання припинилось. Сьома нарешті зацікавився і відірвався від екрану:
— Що ти хочеш від мене?
Промінь налобника засліпив Левка. В очах запекло ще більше.
— Не знаю. Допоможи. Ти ж шариш…
— У противедмежих балончиках?
— Той чувак лежить непритомний. І, по-моєму, в нього розпухає голова.
Семен миттю зрозумів. Зіскочив з ліжка, ледь не живцем вирвав з рюкзака аптечку і, не взуваючись, почесав униз слідом за українцем.

    
    
XXVIII
    
    
    
27 липня 2012 року, 20:38 (UTC – 5) Хостел «Samay Wasi Youth»
    
Американці й канадці обступили Едді, але, наче стадо овець, нічого не робили. Хтось хрипнув «Call an emergency!» і тут-таки закашлявся. Всі, як один, закривали носи і роти: хто тканиною, хто просто руками. Незважаючи на різь і неконтрольовані сльози, очі у всіх були круглі від переляку.
Вдихнувши просякнуте газом повітря, Сьома скривився:
— Що ви наробили?
Левко у відповідь пробурмотів щось нерозбірливе, а росіянин став проштовхуватися до Едді. За неповні три хвилини, протягом яких Левко бігав нагору, обличчя постраждалого набрякнуло ще дужче. Шкіра нагадувала брудний попелястий мармур. Семен опустився коло американця.
— Ти знаєш, що з ним? — Українець тримався за спиною в товариша.
Сьома мигцем втямив, що ситуація критична.
— Так. Те ж саме, що станеться зі мною, якщо я з’їм горішок завбільшки з горошину. — Хлопець повернув голову до натовпу і перейшов на англійську: — Чим у нього бризнули? Він алергетик? Страждає на алергію?
Підхопили балончик і по руках передали Семену. Про алергію ніхто не відповів. Не знали, а може, не відважилися. Хлопець прищурився, вчитуючись у напис на банці:

ACTIVE INGREDIENTS:
Capsaicin and related capsaicinoids*………………2.0%

— Капсаіцин… ідіоти… — сам до себе прошепотів росіянин, тоді знову англійською: — Швидко! Його треба винести з кімнати на чисте повітря.
Айк і Ґрем взяли Едді за ноги, Ян, який стояв біля голови, підхопив хлопця за тулуб.
На рецепції їх побачив Девід Ренцо, власник хостела:
— Що сталося?
— Девіде, нам треба в лікарню, — скоромовкою проказав Сьома.
— Я викличу «швидку»!
— Ні, — гаркнув росіянин. — Можемо не встигнути. Готуйте мінівен.
— О’кей! Тоді подзвоню в «San Jose», скажу, щоб готували барокамеру. — власник «Samay Wasi» припустив, що Едді знепритомнів через гірську хворобу.
Вислизаючи на веранду, Сьома похапцем заперечив:
— Не треба барокамери. Будь-яка найближча до нас лікарня. Найближча, Девіде!
Девід Ренцо став гарячково гортати довідник з адресами і телефонами.
На веранді було зимно. Едді поклали на холодну підлогу. Голова набрякла так сильно, що зникли риси обличчя. Її роздувало зсередини. Повіки наплили одна на другу, повністю «проковтнувши» вії. Семен розстебнув аптечку і витягнув звідти приготовлений шприц. Зняв ковпачок з голки, випустив повітря, але тут його руку перехопив Айк.
— Що ти збираєшся йому колоти? Ти хто, лікар? Ти ж навіть не американець!
Росіянин спробував висмикнути руку, проте Айк міцно тримав передпліччя.
— Сьомо, допомогти? — Лео і Ян стояли поруч, готові втрутитися і відтягти Айка.
Семен одними очима мовив «ні», після чого наблизив лице до американця і заговорив, спокійно, але швидко карбуючи кожне слово:
— У твого друга ангіоневротичний набряк. Це як кропив’янка, тільки не на поверхні шкіри, а всередині тіла. Набряк розвинувся через алергічну реакцію на капсаіцин з газового балончика. Зазвичай під час набряку колір обличчя не міняється, а твій друг, як бачиш, сірий наче мрець. Хочеш дізнатися, чому це?
Айк послабив тиск на руку і проваленим голосом спитав:
— Чому?
— Тому що доза капсаіцину настільки велика, що набряк став розвиватись у гортані, як наслідок виникла блокада дихальних шляхів. Твій товариш посірів, тому що вже кілька хвилин не дихає. Враховуючи той час, протягом якого ви телющились на нього, мов барани, і час, що ми марнуємо з тобою на теревені, хлопцю лишилося жити хвилини дві. Я знаю це, бо сам страждаю на алергію. Я можу склеїти ласти від одного горішка. — Айк відпустив руку і перелякано зирнув на Едді. Сьома продовжив: — У шприці гормон епінефрин або адреналін, якщо тобі так зрозуміліше. Але… ти маєш рацію, я не доктор і тому не можу брати на себе відповідальність.
Американець збілів, наче його борошном обсипали:
— Це… це врятує його?
— Врятує? Звісно, ні. Йому потрібен апарат штучного дихання і півдюжини різних гормонів внутрішньовенно. Це дасть нам шанс довезти його до лікарні.
— Пішов ти на хер, Айку! — заричав Ленс. — Нехай коле! — Схопивши за комір, він відкинув товариша геть від Едді. — Давай!
Семен всадив голку в квадрицепс і вичавив увесь вміст шприца у м’яз. Через секунду Едді бухикнув (очей не відкривав) і став харчати. Повітря зі страхітливим хрипом проходило крізь набряклий рот і глотку. По звуку було чути, як важко хлопцю дихати.
Відразу після того на веранду вибіг Девід, з жалем і в той же час із погано прихованим роздратуванням на обличчі. Воно й не дивно: якщо в його хостелі відкине копита заїжджий американець, бізнесу кінець.
— Я готовий. За кілька кварталів униз від Плаза-де-Армас є скромна приватна клініка «Cusco Medical Assistance», — тараторив перуанець. — Це найближча. Нас чекають.
— Їдемо, — глухо скомандував Семен.
Вдихи й видихи Едді нагадували передсмертне гарчання пораненого бійцівського пса.
— Він задихається. — Меґан заплакала.
Сатомі обійняла американку, сама ледь стримуючи сльози.
— Не зважайте, — сказав Сьома. — Все буде добре. Понесли.
Хлопці схопили Едді і задріботіли вниз по провулку до мінівена «Toyota». Девід мчав першим. Заскочивши, він миттю завів машину. Слідом за Сьомою в мікроавтобус увіпхалися Айк, Левко, Ґрем і Ленс.

    
    
XXIX
    
    
    
27 липня 2012 року, 20:46 (UTC – 5) Авеню Ла-Пас, Куско    
    
    

    
Клініка «Cusco Medical Assistance» розташувалась у глибині кварталу, на стрімкому боковому відгалуженні, що впиралося в авеню Ла-Пас під прямим кутом. Знайти її виявилось непросто. На карті провулок був підписаний як «Urb. El Ovalo Av. La Paz B-1», проте на ділі не знайшлося жодної таблички, що свідчила б про назву.
Сьома першим запримітив вивіску «CUSCO MEDICAL ASSISTANCE», що промайнула у світлі фар зліва від авеню Ла-Пас і трохи вище по пагорбу.
— Он вона. — Росіянин смикнув Девіда за руку. — Розвертайтесь. — А тоді повернув голову назад, зазирнувши в салон: — Як Едді?
Ґрем, який сидів найближче, тільки насупився, замість того щоб відповісти. Едді знову перестав дихати: на лице поверталась мертвотна сірість. Хай яким жахливим було хрипіння, але його відсутність виявилася ще жахливішою. Адреналін більше не діяв: хлопець помирав.
Щоб під’їхати до входу в клініку, Девід мусив піднятися по Ла-Пас і розвернутись. Втямивши це, Семен вдруге схопив перуанця за руку.
— Не треба, Девіде, спиняйтеся тут. Буде швидше, якщо ми донесемо його на руках.
Власник хостела «Samay Wasi Youth» загальмував і від’їхав назад, спинивши мінівен на перехресті. Вище на пагорбі, навпроти входу в клініку, в жовтуватих плямах світла від ліхтарів вимальовувалося три фігури: одна висока в блідо-зеленому халаті, певно, лікар, і дві нижчі у білих халатах — медсестри. Як і казав Девід, на них уже чекали.
Левко сидів найближче до виходу з авто. Щойно мінівен перестав котитися, хлопець розчахнув відсувні двері і визирнув, спішно переконуючись, що дорога вільна від машин. По тому заходився тягнути Едді: спершу обережно, а згодом, відчувши, наскільки холодно під пахвами у хлопця, і зрозумівши, що з кожною секундою шанси повернути бідолаху до життя катастрофічно зменшуються, засмикав тіло ривками, абияк — аби тільки швидше.
Українець випростався просто посеред проїжджої частини, втримуючи Едді під пахви (ноги американця лежали на бруківці), і чекав, поки з «Тойоти» виберуться інші хлопці.
— Чуваки, швидше! — не стримався Левко. — Він… такий холодний.
Мовчазні й нахмурені, постискавши губи до білого, хлопці висипали на авеню. Ґрем і Ленс вхопили Едді за ноги. Айк метнувся на зустрічну смугу спиняти кілька автомобілів, що їхали з півночі від avenida Peru у напрямку El Ovalo, даючи змогу товаришам безперешкодно перенести Едді на протилежний бік. Левко, Ґрем і Ленс потягли непритомного американця через авеню Ла-Пас і далі вгору по схилу до клініки. Девід із Семеном трюхикали поруч.
Левко втримував Едді попід руки, а отже, йому доводилося задкувати. Він не бачив, куди йде, що сповільнювало просування, зате перед його очима лишалась яскраво освітлена ділянка авеню Ла-Пас, де Девід покинув свій мінівен. Пирхаючи від натуги, Левко відзначив, що відразу за їхньою «Тойотою» стоїть іще одне авто. Він не міг не звернути на нього уваги. Здаючи назад, Девід Ренцо підпер під самісінький бампер раритетне чорне купе з тих часів, коли літр бензину коштував удвічі дешевше за літр «кока-коли». То був «Dodge Challenger» 1971 року випуску (про рік випуску Левко, звісно, не знав, зате модель вгадав миттєво — той «додж» був однією з найкращих машин за всю історію американського автопрому).
Ламати голову над тим, звідкіля на покручених вулицях перуанського Куско взявся рідкісний «Dodge Challenger» практично в ідеальному стані, не було часу. Левко вирішив, що помізкує над цим, щойно Едді передадуть лікарям. Проте хлопець продовжував задкувати, а тому хоч-не-хоч витріщався на видовжений автомобіль. Він бачив, як на перехресті завулку, де стояла клініка, і авеню Ла-Пас з’явився чоловік у короткій (до пояса) шкірянці, чорних джинсах і рудих ковбойських півчобітках з бичачої шкіри. Чоловік покрутив головою в різні боки і став швидко переходити вулицю, прямуючи до «доджа».
«Власник?» — устиг подумати Левко, після чого замлів.
До входу в клініку лишалося метрів десять, високий лікар уже спускався їм назустріч, а українець закляк, наче паралізований. Зовсім цього не очікуючи, Ґрем і Ленс зробили ще по двійко кроків кожен, внаслідок чого бідолаха Едді провис, торкнувшись хребтом тротуару.
— Ворушись! — зашипів Ленс на українця.
Усі троє важко дихали (підйом був типовим для провулків у Куско — градусів під тридцять), а Левко не рухався. Якщо автомобіль він іще міг проігнорувати, то від чоловіка, який прямував до «Доджа», не здатен був відірвати погляду. Незнайомець саме дістався спортивного купе, витяг ключі і відімкнув тонкі елегантні дверцята. На секунду він затримався, невдоволено поглянувши на мінівен «Тойота», чий задній бампер застиг сантиметрів за п’ять від гострого капота «Додж Челенджера». По тому повернув голову ліворуч, встромивши погляд у юнаків, які тягли по схилу непритомного товариша (в цей момент, незважаючи на те що перед очима повзали сріблясті іскорки, Левко перестав дихати — йому просто перетяло подих). Чоловік, не зауваживши у хлопцях нічого цікавого, опустився за кермо, завів купе і став вирулювати на авеню, огинаючи «Тойоту».
Левку цього було достатньо. Попри потьмяніле світло вуличних ліхтарів українець роздивився, що незнайомець мав важку шевелюру й акуратно розчесану бороду, що товстим шаром наповзала на підгорля. Такої бороди не могло бути в жодного перуанця.
І ще він був рудим.
Таким рудим, що здавалося, начебто світло ліхтарів наливалося червоним, огинаючи його голову.
— Чого став?! — верескнув Айк, бризкаючи слиною в обличчя Левка.
Помітивши осклянілі очі, американці і собі повернули голови, намагаючись відшукати точку, до якої примерз погляд Левка, але не побачили нічого незвичайного. Нічого, що було б підозрілим для них.
— Лео, що там таке? — торсонув товариша Семен.
— Хе-е… — Левко нарешті видихнув і схаменувся, згадавши про Едді. — Бляха… — Через нього згаяли кілька дорогоцінних секунд. — Я в нормі. Тягнімо далі. — І взявся з подвійно силою волокти непритомного американця.
У цей час до групи підійшов лікар. Високий, як на перуанця, в міру огрядний чоловік середнього віку. Зліва на грудях до халату була приколота табличка. Левко встиг прочитати: «Dr. Renan Vargas».
— Коротко: що з ним трапилося? — спитав доктор. Його англійська була хорошою, і це обнадіювало.
— Алергія, — сказав Сьома.
— Причина відома?
— Капсаіцин.
Доктор Варґас не стримався і здивовано смикнув бровами:
— З харчів? Переїв перцю?
Лікар не перепитував, що таке капсаіцин, і це цілковито заспокоїло росіянина.
— Ні. Йому пирснули в обличчя газовим балончиком. — Семен не став уточнювати, яким саме балончиком.
Едді поклали на спеціальні ноші на коліщатках. Перуанець віддав кілька коротких наказів іспанською, і медсестри швидко покотили носилки. У проході на секунду утворилася товкучка — хлопці спробували разом протиснутись у хол рецепції. Лікарня виявилась зовсім крихітною: триповерхова будівля, не набагато більша за звичайний котедж.
— Я вколов йому одну ампулу адреналіну, — кинув Сьома навздогін лікарю.
— Чудово, — не обертаючись, кивнув доктор Варґас.
Ще на півдорозі до ліфта медпрацівники застромили в гортань Едді дихальну трубку. Хлопець нарешті почав дихати.
— Це нормально? — Айк тицьнув пальцем на приятеля, котрий зникав за громіздкими стулками безшумного ліфта. — З ним усе буде о’кей? Вони впхали якусь хрінь йому до рота.
— Все добре. — Семен видихнув, обтерши спітнілі долоні об джинси. — Ми встигли.
І тільки тоді росіянин зауважив дві речі. По-перше, він стояв босий. Вискакуючи зі спальні, він не натягнув кросівки і весь цей час гасав в одних шкарпетках. А по-друге, Сьома несподівано усвідомив, що він сам поміж американців. Левка у рецепції не було.
— Девіде, ви не бачили Лео? — Росіянин торкнув за плече власника хостела.
— Кого?
— Мого товариша. Нижчий за мене, русявий. Щойно був тут.
— Ні, — відмахнувся Девід Ренцо. У перуанця були важливіші проблеми. Він просто не хотів думати про щось інше.
Сьома ще раз роззирнувся і переконався: українець зник.

    
    
XXX
    
    
    
27 липня 2012 року, 20:53 (UTC-5) Куско
    
Левко не тямив себе. Десь у надрах свідомості крутилась думка, що у нього параноя і, навіть якщо це не так, він все одно чинить неправильно, проте спинитися хлопець не міг. Він біг, задираючи ноги, до місця, де востаннє бачив рудого. Спускатись до авеню Ла-Пас було легко: гравітація допомагала — тільки встигай переставляти ноги і дивись, щоб не шугнути зі схилу головою вперед.
Діставшись місця перетину провулку з авеню, хлопець перебіг на лівий бік і зиркнув угору. «Додж» зник. А чого він очікував? Проте параноїдальний вогонь у голові не дозволив Левку встояти на місці. У трьох різних місцях — у пабі на Гамла-стані, біля будинку Бенгта і ось зараз у центрі Куско — він зустрічав того самого рудоволосого незнайомця. Це не може бути збігом! Левко боявся, він поняття не мав, що буде робити, якщо наздожене чоловіка, але цей самий страх ультимативно гнав його вперед. Українець помчав нагору по авеню Ла-Пас.
Утім, уже після кількох десятків кроків хлопець розкаювався через необачне рішення побігти. Не минуло сорок вісім годин після трансатлантичного перельоту з двома пересадками, потім інший літак закинув Левка з нульової відмітки (Ліма) на висоту 3340 метрів над рівнем моря. Боженька, коли нас створював, не відав, що ми придумаємо літаки, а тому не запроектував організм на такі навантаження. Зміна часового поясу, перепади висоти, лазіння по горах не могли минути безслідно, і серцевий ритм почав «провалюватись». Серце Левка дубасило зі скаженою швидкістю, а потім раптово завмирало на секунду чи дві. Після паузи настало потужне компенсаторне «бух!» (Левко відчував, як ударна хвиля поширюється організмом), після якого серце бралось калатати з іще більшою силою. Перебої повторились іще три рази, і Лео спинився, висолопивши язика і приклавши долоню до грудей. Якби поруч стояв Семен і Левко описав йому симптоми, то дізнався б, що збій у ритмі і компенсаторний викид крові, який його супроводжує, називаються екстрасистолією, вони трапляються під час сну навіть у здорових людей і в принципі не є небезпечними. Екстрасистолія — не діагноз, це симптом, що свідчить про граничну перевтому або про серйозніші проблеми з серцем. Проте Сьоми поряд не було, і Левко перелякався до всирачки.
«Щоб ти згорів, — подумав хлопець про рудого, — разом зі своїм сраним “Доджем”».
І тієї ж миті він почув гуркотіння двигуна — якийсь автомобіль їхав назустріч. Гуркотіння було особливе, слабосильні двигуни пікапів, на яких їздять жителі Куско, так не звучать. До Левка наближався потужний мотор на багато сотень кінських сил.
Упершись правою долонею в коліно, ліву досі тримаючи на грудях, хлопець скинув голову і побачив, як із темряви наприкінці авеню вихопився лискучий приплюснутий «Додж-Челенджер». Спершу Левку здалося, що рудоволосий пришвидшується, щоб розчавити його, і серце заметушилось у грудях, як перелякана пташка. Після двох нових «провалів», що вдарили один за одним, українцю стало млосно, фарба збігла з обличчя. Він ледь не осів на тротуар. Та вже за мить Лео зрозумів: прискорення є закономірним явищем, адже авто прямує вниз по схилу; рудий не збирається звертати на зустрічну смугу і закатувати його в бруківку.
Через секунду вони порівнялись, чоловік за кермом спортивного купе обернув голову і зустрівся поглядом з Левком.
«Це він, я не помилився», — хвилею пронеслось у хлопчачій голові.
Рудий прижмурився, роздивляючись переляканого хлопця, який, тримаючися за серце, дивився на нього з протилежного боку авеню, після чого відвернувся і зосередився на дорозі. Він не здивувався, не спохмурнів, узагалі ніяк не відреагував.
«Може, не впізнав мене?»
«Додж» розмірено котився до Ель-Овало. Левко, стараючись не думати про примхливе серце, помчав слідом за ним. Хлопець досягнув перехрестя на кілька секунд пізніше за той момент, коли рудий повернув направо, проте машини вже не побачив.
На розі біля туристичного офісу (з крикливою вивіскою «Turismo Mer») підтоптаний індіанець із порепаним лицем порався коло ятки, з якої протягом дня продавав солодкі боби та інші легкі закуски. Збирався додому. Гарячково жестикулюючи, українець підскочив до торговця.
— Буенос ночес! Е-е… тут… блін, як же йому пояснити? — Левко вишкрібав з мозку розпорошене знання іспанської. — Coche… el coche negro… a donde? A donde va?
Індіанець на диво швидко зрозумів. Він кивнув (Левко тільки зараз зауважив, що ліве око старого затягнуте катарактою), показав витягнутою рукою на захід, після чого завернув долоню праворуч.
— Проїхав розв’язку, а тоді повернув направо… — пробурмотів Левко і додав, уже віддаляючись: — Ґраціас!
Підстаркуватий індіанець усміхнувся і підняв на прощання ліву долоню.
Левко думав, що серце або репне саме, або через його скажене гупання луснуть очі. Коли він, лишивши за собою підперту променями ліхтарів лячну статую Пачакутека, домчав до авеню Сан-Мартін, перед очима танцювали тисячі сріблястих паличок. Широке, розділене центральною алеєю авеню тягнулось на північний захід, за кілька сотень метрів переходило в авеню Ель-Сол і далі, злегка повернувши, забігало на Плаза-де-Армас. На щастя, цієї пори авеню Сан-Мартін було практично порожнє. Хекаючи, Левко вгризався очима в темряву, що клубочилась між будинками, які підступали справа до дороги, і зрештою нагледів за півтори сотні метрів попереду обтічний силует із акуратними горизонтальними смужками червоних габаритних фар по боках. То міг бути тільки «Челенджер». Автомобіль неквапно підіймався у напрямку Ель-Сол.
Гупнула нова екстрасистолія. За нею — ще одна. Левко перестав їх рахувати і рвонув за автомобілем. Незважаючи на відсутність пішоходів і майже повну відсутність інших авто, «додж» просувався з черепашачою швидкістю 25 км/год, неначе дражнячи хлопця. Правда, і Левко не міг бігти на повну силу. Коли хлопець досягнув кінця Сан-Мартін (навпроти була автостанція Куско), спортивне купе піднялось по авеню Ель-Сол і зникло, затесавшися серед інших автомобілів.
До сріблястих іскор додалися темні кола, Левко заледве розрізняв, куди ступає, але не покидав погоню. Пробігши повз автостанцію, хлопець нарешті загальмував. Він харчав, наче поранений тюлень. Серце жило власним життям. Здавалося, воно колотиться не в грудях, а десь поза спиною, стріпуючись, наче викинута на берег риба. Українець провів передпліччям перед очима, але пульсуючі кола і срібні палички, які, немов жуки, повзали по очних яблуках, не зникли. Його нудило.
На мить він застиг у нерішучості. Справа стояв готель «Villa Urubamba». За ним йшло розгалуження: перед вигином ліворуч від Ель-Сол відділялась менша вулиця, Туллумайо (здається, так вона називалась, через мерехтіння в очах Левко не міг путньо прочитати напис на табличці). Куди завернув рудоволосий: ліворуч, на Ель-Сол, чи праворуч, на Туллумайо? Достоту українець не знав, але чомусь подумав, що праворуч. Щось підказувало, що рудий не наближатиметься до людного центру містечка.
Тримаючися за стіни будинків, що підступали до проїжджої частини, Левко став підніматись по Туллумайо. Машини він більше не бачив. Дійшовши до місця, де Туллумайо перетинає вулиця Ґарсільясо де ла Веґи, хлопець остаточно переконався, що втратив слід.
Він прислухався. Туллумайо відносно недалеко від центру, по сусідству розташувалися два вокзали і залізнична станція Wanchaq, та загалом це безмовна вулиця. Попри не зовсім пізній час тут не було ні перуанців, ні мандрівників-бекпекерів. Лише кілька німотних машин з погаслими фарами. Було тихо, темно і холодно.
Левко просунувся ще на сотню кроків на північ по Туллумайо, і перед ним відкрилось немислиме переплетіння менших вуличок… у кожну з яких міг протиснутися спортивний «Додж Челенджер».
Усе марно. Рудому вдалося вшитися.
Хлопець безсило опустився на бруківку й обіперся спиною на будівлю, в фундаменті якої проступали рештки інкської кладки. Він просидів хвилин двадцять, перш ніж минуло тремтіння в руках, більш-менш заспокоїлося серце і пройшла нудота.
Поблукавши завулками ще з хвилин десять (гонитва загнала його в незнайому частину Куско), Левко вийшов до Плаза-де-Армас, звідки, вирішивши не повертатись до клініки, вже знайомою дорогою поплівся до хостела. Він був настільки виснажений, що навіть перестав міркувати про неймовірне спіткання з рудим.
За півсотні кроків від «Samay Wasi Youth» організм не витримав і збунтувався проти фізичних мордувань, що одне за одним налягли на нього протягом останньої доби. Українець упав на коліна і став блювати у стічну ринву, що звивалась уздовж мощеної кам’яної дороги.

    
    
XXXI
    
    
    
27 липня 2012 року, 22:04 (UTC-5) Хостел «Samay Wasi Youth»
    
Левко доповз до веранди. Крекчучи, звівся на ноги, бридливо втерся від блювотиння і, переборюючи запаморочення, зайшов до хостелу.
На першому поверсі царювала півтемрява. Здавалося, нікого не було. Це було дивно, оскільки хостел мав працювати цілодобово. Антикварний, подібний на опеньок торшер за стелажем з VHS-відеокасетами і відблиски ввімкнених моніторів з-під сходів — оце й усе, що освітлювало головну залу.
Українець навпомацки пробирався до сходів, коли в глибині зали щось заворушилося. За мить із крісел посхоплювались кілька силуетів.
— Лео? — вигукнув один з них.
Левко спершу шарахнувся (нерви були натягнуті до дзенькоту) і тільки тоді впізнав Сатомі. Біля японки стояли Меґан і кілька канадців (Калеб серед них). Нейта — головного винуватця — не було.
— Так, це я.
Хтось клацнув перемикачем — увімкнулось горішнє світло. Хлопець затулив обличчя рукою.
В нерівному світлі Левкове лице набуло блідо-зеленого, як молодий кабачок, відтінку.
— Як Едді? — виступила наперед Меґан.
Лео не відповів. Він ледве стояв на ногах і потребував часу, щоб переварити запитання. Американка помилково сприйняла мовчання і пригнічений зовнішній вигляд за ознаку того, що Едді благополучно врізав дуба, і захникала.
— Він помер? — Дівчина затулила долонями рота. — Боже… Едді помер?
— Що з хлопцем? — прогудів Калеб. — Не мовчи, кажи як є.
— Де інші? — докинув хтось із-за спини здоров’яка.
— Він… — Левко відчував у роті гіркий присмак перевареної їжі, через що говорити не хотілося. Вони його дратували. Всі. Навіть Сатомі. — Ми завезли Едді у клініку.
— То він помер? — хлипала Меґан.
— Я не знаю, — знизав плечима хлопець.
— Але ти…
— Ми завезли його в лікарню, — повторив він таким тоном, наче казав: «Відчепіться від мене».
— Але чому ти…
— Просто повернувся.
Меґан швидко вгамувалася і, спохмурнівши, повернулась у крісло. Їй стало соромно через мимовільний виплеск емоцій. Кілька разів вона штрикала Левка хмурими позирками, не розуміючи, як можна було покинути клініку, не випитавши хоч якої-небудь інформації про стан Едді. Через секунду американці й канадці залишили хлопця і відійшли, невдоволено шепочучись між собою.
— Ти геть блідий, — без особливого співчуття в голосі промовила Сатомі.
Левко ще раз знизав плечима, мовляв, то все гори.
— Принести чаю?
Хлопець кивнув і безсило завалився на диван. Японка пішла на рецепцію, де націдила з термосу вже трохи остиглого чаю з коки, повернулась до Левка, поставила чашку на стіл і попрямувала в іншу частину зали, де приєдналась до Меґан і компанії. Українець навіть не подякував. Не мав сил.
Потягнувшися за чаєм, Левко намацав пальцями розірвану упаковку від «ведмежого» газового балончика. Взяв її до рук. На картонці, під прозорим пластиком, писалося:

FRONTIERSMAN
Bear Attack Deterrent
FIRES UP TO 30 FEET
34.52 CAD

Тридцять футів. Дев’ять з лишком метрів. У Едді не було шансів. Аби ж то хтось прочитав це до того, як застосовувати в приміщенні…
Левко трьома великими ковтками випив півчашки. Настоянка з коки діяла практично миттєво. Вже через п’ять хвилин хлопець відчув себе краще, на щоки повернувся рум’янець.
Вмощуючися зручніше, він несподівано натрапив рукою на продовгуватий холодний предмет. Левко миттєво здогадався, що черкнув долонею противедмежий балончик. Спрей наполовину ввіпхався у щілину між горизонтальною та вертикальною секціями дивана. Схоже, після інциденту Нейт закинув балончик на канапу і про нього просто забули. Замість того щоб відсмикнути руку, хлопець, навпаки, міцніше стиснув знахідку.
Левко витягнув голову, зиркнувши понад столом на зарюмсану американку та її колег по нещастю. Вони сиділи у півтемряві і не звертали на нього уваги. Масивний стіл цілковито закривав його руку і тулуб, приховуючи те, що Лео надумав зробити.
Хлопець виколупав спрей зі щілини, хутко підтягнув до себе і переклав у праву руку. Ще раз звів голову, переконавшися, що ніхто нічого не помітив. По тому заховав балончик у складках кофти. (Весь час перед очима стояло бородате обличчя рудого, коли він спиняється, перш ніж сісти у «Додж» і дивиться вгору по схилу на те, як Едді тягнуть до клініки.)
Кількома ковтками прикінчивши чай, Левко став на рівні і попрямував до сходів на другий поверх. Серце витанцьовувало так само, як тоді, коли він побачив рудого, але ніхто його не гукнув.
Діставшися спільної спальні, хлопець прослизнув усередину і нечутно причинив за собою двері. Ян Фідлер лежав на спині на нижньому ярусі одного з двоповерхових ліжок і завзято схропував. Досі тримаючи противедмежий спрей у складках кофти, Лео опустився навпочіпки біля свого наплічника (чех хропів просто за спиною) і розкрив рюкзак. Він майже витяг балончик, але наткнувся поглядом на пару очисьок, які недобре зблискували у темряві: через ліжко від Левка, також на нижньому ярусі, лежав бекпекер із Південної Кореї. Бідолаха не міг заснути через добросовісне Янове хропіння і бозна-скільки часу длубав чеха поглядом, подумки напускаючи на хропуна всі, які знав, корейські прокляття. У Яна, мабуть, був імунітет: час від часу він зменшував амплітуду, але ні на мить не затихав.
«Вибачай, приятелю, — опускаючи очі, подумав Левко, — не подобаються гуртові спальні в хостелі, плати вчетверо більше і шуруй спати у готель».
Хлопець також усвідомив, що не може ризикувати, ховаючи поцуплений балончик на очах іншого постояльця. Якщо кореєць запримітить спрей, у Левка будуть проблеми. Кілька секунд українець безцільно рився у речах, поки не вигадав, що робити. Витягнувши пакет із зубною щіткою та пастою, він підвівся і пішов до душової кімнати, двері до якої були на лівій від входу в спальню стіні. Зачинився всередині, відкрутив кран над умивальником і нашвидку почистив зуби, пирхаючи, спльовуючи і навмисно голосно тручи щіткою по яснах. По тому він витягнув спрей «FRONTIERSMAN», заштовхав його в пакет разом із гігієнічними причандалами і переконався, що ведмежа морда не проступає крізь целофан. Повернувшись у спальню, Левко запхав пакет на самісіньке дно наплічника.
Якби у Левка спитали, навіщо він це зробив, він би не знав, що відповісти. Так, він піддався незрозумілому імпульсу і взяв балончик. Він порушив найголовнішу заповідь неписаного кодексу поведінки бекпекерів: присвоїв річ, яка належала іншому бекпекеру. Простіше кажучи, вкрав. Проте докорів совісті Левко не відчував. У глибині душі він знав, що, беручи до уваги вечірню пригоду, Калеб буде тільки радий позбутись балончика. Навряд чи канадець здійме галас, виявивши пропажу. Крім того, Лео вважав, що канукам настільки сильний засіб самозахисту, образно кажучи, до задниці. Ще жодного разу з часів зародження туризму в Перу гірська пума не нападала на бекпекерів на Дорозі інків. Канадці йтимуть відомим шляхом, під проводом хороших гідів, в оточенні інших груп. Спрей їм не потрібен. Зате йому, Левку, та його друзям противедмежий балончик може ще ой як стати у пригоді.
Та й зрештою, як казав старий Джордж Карлін: «If police didn’t see it, I didn’t do it».

    
    
XXXII
    
    
    
28 липня 2012 року, 00:16 (UTC-5) Хостел «Samay Wasi Youth»
    
«Samay Wasi» спав. Світло горіло лише в одному вікні.
Левко з Семеном сиділи на ґанку хостела, потягуючи пиво «Cusqueña». Було холодно, проте із зали досі не вивітрився запах газу, тож хлопці вирішили за краще мерзнути.
Приятелі довго сиділи мовчки, потім Сьома озвався:
— Якби він помер, я б скасував експедицію.
Левко подумав, що то був би не найгірший варіант. Не смерть Едді, ні. А скасування експедиції.
— Поганий знак?
— Типу того. — Росіянин приставив горлечко до губ, перехилив пляшку (центральна частина якої відтворювала кам’яну інкську кладку) і сьорбнув.
— Що кажуть лікарі?
— Сьогодні під наглядом, завтра зранку випишуть. — Помітивши, як брови українця здивовано полізли вгору, Семен пояснив: — Набряк Квінке — це не хвороба, це криза. Якщо кризу подолали, пацієнт встає і йде.
— Ясно…
— Куди ти зник… ну, коли ми притягли Едді в клініку?
— А… — Левко махнув пляшкою у повітрі, показуючи, що нема про що говорити. — Здалося, що побачив знайомого.
— Тут? У Перу?
— Ага.
— І що?
Українець завагався, міркуючи, чи не розповісти про свої підозри. Не відважився:
— Помилився.
— О’кей. — Сьома здвигнув плечима, одночасно опустивши кутики губ. Він усе одно не розумів, чому Левко не повернувся в «Cusco Medical Assistance» після того, як усвідомив, що обізнався. — Допив?
— Так. — Левко одним махом вихилив рештки «Cusqueña».
— Пішли. Завтра рано вставати…

    
    
XXXIII
    
Рано-вранці 28-го п’ятеро мандрівників сіли на автобус до Пуерто-Мальдонадо, куди успішно прибули в розпал дня, провівши сім з половиною годин у дорозі. Останні двісті кілометрів вони мали приємність спостерігати південну крайку лісів Мадре-де-Діос, уздовж якої звивалося шосе С30. Подекуди, коли сріблястий триосний автобус виїжджав на пагорб, який здіймався над сельвою, вони могли спостерігати безмежний килим тропічної зелені, що тягнувся до горизонту. Ніхто не озвучив думки вголос, але всім п’ятьом від такого видовища ставало не по собі.
Підшукавши нічліжку на одну ніч, вони розділилися. Ґрем, Ян і Сатомі подалися на ринок докуповувати необхідне для подорожі спорядження (продукти, чотири мачете, похідне взуття тощо), а Левко з Семеном заспішили на пристань шукати човняра, який знає сельву і який погодився б відвезти їх до скелі, яку Ґуннар Іверс позначив як Голова Папуги, чи хоча б достатньо далеко, щоб переконатися, що кліфу в формі папужої голови не існує і вся історія про Паїтіті — вигадка.
Сьома і Лео пішли по хатах уздовж причалу.
Мачігуенга зустрічали їх непривітно (на відміну від більшості інших міст у Перу, де білий турист є основним джерелом доходів місцевого населення і, відповідно, радо вітається, економіка глухого містечка Пуерто-Мальдонадо мало залежить від приїжджих, рідко коли хтось шукає човен і провідника, щоб піднятися так високо по Такуатіману, що відчутно позначається на сервісі), вислуховуючи пояснення росіянина з відвертою нехіттю. Правда, апатію наче вітром здувало, щойно розмова доходила до конкретики й українець показував ксерокопію Ґуннарової карти. Очі індіанців дико розширювалися, секунду вони витріщались на мапу, потім на хлопців, а тоді мовчки розвертались і йшли геть. Один з човнярів, який не вшився після першого погляду на копію, виявився неписьменним. Коли Семен пояснив, що їх п’ятеро і вони вирушають на пошуки Паїтіті, човняр повівся, як і його колеги: подивився на хлопців, як на божевільних, і дезертирував від гріха подалі, бурмочучи щось на мішанині іспанської, кечуа і nomatsigenga, одному з діалектів мови мачігуенга.
— Я зрозумів, — сказав Сьома, провівши індіанця очима, — це через Паїтіті. Їх криє від однієї назви.
— Думаєш?
— Упевнений. Сховай копію карти і дістань одну з роздруківок з Google Maps.
Левко послухався, і наступна розмова вийшла змістовнішою.
— Добрий день, сеньйоре! — привітався Семен іспанською.
Невисокий босоногий мачігуенга з круглим лицем і без двох передніх зубів відповів ледь помітним кивком.
— Ми шукаємо човен, щоб піднятись угору по Такуатіману.
Індіанець зміряв хлопця поглядом і сплюнув на пісок, не розтуляючи рота, крізь дірку в зубах, просто задерши верхню губу:
— Куди?
Левко розкрив роздруківку. Зображення роздрукували на чорно-білому принтері, тому навіть для людей, що звикли користуватися Google Maps, там було важко щось розібрати. Ліси Мадре-де-Діос виглядали великою чорною плямою.
— Сюди, — ткнув пальцем Сьома.
— Що це?
— Карта.
Човняр розгублено почухав голову.
— А вам далеко? — з підозрою спитав він.
— У нас є координати.
Насправді у хлопців були лише координати місця, де слід звернути в праву притоку, але Семен прикинув, що індіанець із Пуерто-Мальдонадо навряд чи має уявлення про глобальну супутникову навігацію, і не прогадав: чоловік із колоритною діркою під верхньою губою, хмурячись, відвів очі.
— Як далеко? — повторив він запитання.
— Триста кілометрів.
— По Такуатіману?
— І одній з приток.
— Це далеко. Це за Проґресо. Туди ніхто не плаває.
— Чому? — здивувався Сьома.
— Бо небезпечно.
— Ми гарно заплатимо.
— Скільки?
Семен усвідомлював, що це неправильно, але, враховуючи, що на той момент попит на ринку річкових перевезень у Пуерто-Мальдонадо катастрофічно переважав пропозицію, назвав максимальну ціну, на яку вони розраховували:
— Чотириста нуебо-солів, — немислима сума як для Східного Перу.
Чоловік замислився, але згодом заперечно замотав головою.
— Лише один день, — переконував росіянин, — просто відвезете нас, і все.
— Тільки відвезти?
— Так.
Індіанець вагався. Було видно, що йому страшенно хочеться заробити чотири сотні.
— Це далеко… — задумливо повторив він і несподівано сказав фразу, що сконфузила Семена: — Не хочеться повертатись у темряві…
— Чотириста нуебо-солів, аміґо, — напирав хлопець.
— Добре, — погодився мачігуенга, — приходьте завтра о шостій. — Він простягнув хлопцям руку: — Я Атаучі.
«Атаучі Беззубий», — миттю нарік його Левко.
— Лео.
— Симеон.
— Ходімо, покажу човен.
    
    
Мадре-де-діос. Перше наближення
    
    
    
XXXIV
    
    
    
29 липня 2012 року, 16:49 (UTC-5) Річка Такуатіману 266 км угору за течією від Пуерто-Мальдонадо
    
— Це вона. — Левко обома руками стискав «Garmin GPSmap», дивлячись на притоку, що відгалужувалась ліворуч. — Координати збігаються.
— Атаучі, — окликнув човняра Семен, — туди! — І показав пальцем на поворот.
Замість спрямувати синій гумовий «BRIG Falcon 570» у притоку, мачігуенга спинив двигун і подивився на росіянина з дивним виразом. На обличчі проступала суміш переляку й образи.
— Я туди не поїду, — прогугнявив він іспанською.
Сьома отетерів.
— Ми ж домовились. Ми заплатили тобі, Атаучі!
— Далі не поїду, — мотав головою індіанець.
— Що він каже? — Сатомі обернулась.
Вона сиділа в носовій частині човна перед рульовою тумбою, і за десять годин дороги її почало нудити від монотонного полотна мангрових заростей, що лише зрідка поступались піщаним пляжам. Єдине, що запам’яталось на тлі зелено-бурого переплетіння тонких стовбурів і листя, — це двоповерхова халупа Тора Сандерса, котру загін проминув, не зупиняючись, о пів на восьму ранку. Малахітові зарості рясно обліпили хатину, здавалося, її готовою втулили в непробивну масу джунглів. Колись давно зелень, схоже, підчищали: то тут, то там проступали сліди сокири й садових ножиць, проте нині подвір’я виглядало занедбаним. Левко пропонував спинитись і зазирнути, хоча б переконатися, що норвежець іще живе у хижі, але Сьома наполіг на тому, щоб прямувати до скелі Голова Папуги, не гаючи часу. Проти течії «Falcon 570» розвивав швидкість 20—25 км/год, і росіянин небезпідставно сподівався дістатись місця висадки ще до смерку. Часу зупинятись біля житла Тора не було.
Сьома відмахнувся і знов заговорив іспанською до човняра:
— Я не розумію, Атаучі…
— Туди не можна, — різко відповів індіанець, блиснувши дірою між зубами.
— Чому?
— Не можна, і все. Або виходите тут, або пливемо назад.
Росіянин, який сидів на високому кріслі зліва від Атаучі, повернувся до Ґрема, Левка і Яна, котрі розмістились на задній лаві.
— Він відмовляється везти нас далі.
— Чому? — скинув брови українець.
— Не говорить. Каже, туди просто не можна.
Левко окинув човняра презирливим поглядом.
— То скажи йому, що ми не віддамо другу половину платні.
Сьома переклав, Атаучі ображено плямкнув губами, після чого завів мотор і… став розвертати човен за течією.
Хлопці попідстрибували.
— Ей!
— Агов!
— Ти що робиш?
— Стій. — Росіянин схопив індіанця з руку. — Почекай. — Мотор заглух. — Що ти хочеш?
— Ти не казав, що ви пливете далеко, ти не казав, що треба звертати з Такуатіману, ти обманув мене — у протоки ніхто не плаває! Ніколи.
— Ми докладемо зверху двісті песо, — запропонував Семен.
Він би ніколи не зробив такої пропозиції, не порадившися з товаришами, якби знав, що Атаучі вимагає надбавки. Але хлопець бачив по очах індіанця, що той думає не про гроші, він боїться.
Атаучі завагався і невдовзі промовив:
— Ні.
Голос був достатньо тихим, щоб росіянин продовжував:
— Триста песо зверху, сімсот за всю поїздку.
Цього разу — довша пауза, але в кінці та ж відповідь:
— Ні.
Сьома знову обернувся до хлопців, заговорив англійською:
— Я хочу запропонувати йому чотириста песо.
— Понад ті, що ми вже заплатили? — розкрив рота Ян.
— Так.
— Ти здурів! — обурився Левко.
— Інакше він не погодиться.
— Скажи йому, що ми не мільйонери. — Українець безпардонно тицьнув пальцем на Атаучі. — Скажи цьому здирнику, цьому чорнопикому сучому сину, що…
— Не в тому суть, Лео. Він не вимагає, він боїться їхати до Голови Папуги.
— Зрештою, це не так і багато — вісімдесят песо з чоловіка, — порахував Ян.
— Нічого собі небагато, — фиркнув українець, — майже тридцять баксів!
Левко, Ґрем і Ян швидко обговорили пропозицію Сьоми і нехотя погодились.
— Вісімсот песо, — коротко промовив Семен. Двісті шістдесят доларів за один день. Хлопець тупо руйнував економіку регіону, такого одноразового вливання готівки за банальне перевезення вантажів і людей вгору по річці тут не знали з часу появи іспанців.
Атаучі подивився на Сьому промовистим поглядом «за що ти зі мною так?», узявся за кермо і повернув моторку проти течії.
Через хвилину вони вже мчали по протоці на захід.
    
    
XXXV
    
    
    
29 липня 2012 року, 17:01 (UTC-5) Мадре-де-Діос
    
— Ви сумнівались?! — Левко гасав по пляжу мов очманілий. — Я ж вам казав, що старий говорить правду! Ну скажіть чесно: ви ж не вірили?
Друзі стояли посередині неширокої смуги піску, оточеної заростями кущів, а на протилежному березі височіла семиметрова скеля, що нагадувала папугу, який нахилився над водою і зиркає на схід. Перший з орієнтирів, вказаних Ґуннаром, виявився на місці. І це добряче обнадіювало. Їх огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерхіт листя й ліан. З гілок довколишніх дерев глипали і сердито клацали дзьобами велетенські папуги, під ногами шмигали ящірки. З хащів долинали підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикад і гул ненаситної комарні. Десь там, у глибині нетрищ, ховались ягуари, анаконди і річкові каймани. Десь там у каламутних струмках плавали електричні вугрі, що генерують заряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї, котрі за кілька секунд обгризуть людину до кісток…
— Не верещи так, — пригамовував українця Ґрем, хоча видно було, що американець також радіє, — ще невідомо, що нас чекає далі.
— Але це означає, що Іверс був тут!
Сатомі, ставши на коліно, фотографувала скелю. Знімки не виходили, бо доводилося знімати проти сонця, що світило з північного заходу.
— Знаєте, що дивно? — сказав Семен, проводжаючи поглядом «Falcon 570», який на повній швидкості, здіймаючи високу хвилю, мчав геть. Атаучі, втиснувши голову, схилився над кермом. Індіанець не озирався і витискав із мотора все, наче за ним гналися демони.
— Ну? — покосився на росіянина Ян Фідлер.
— Він не спитав, як ми повертатимемось. — Хлопець за звичкою торкнувся пальцями брови. — Якби він думав, що ми вернемось із джунглів, то поцікавився б, як попливемо назад по Ріо-де-лас-П’єдрас, або принаймні сказав, що не збирається вдруге підніматись за течією і забирати нас…
— І ми тоді відповіли б, що у нас є надувні матраци, — в тихій задумі вимовив Левко. «Бісів Сьома… зіпсував кайф від такого моменту…»
— Надувні плоти, — поправив Сьома, досі дивлячись туди, де зник човен. — Та не суть. Він не спитав.
— Ай, — махнув рукою українець, — чувак, ти надто заморочуєшся.
Друзі мовчали, оточені горою спорядження і рюкзаками, що на вигляд важили кілька тонн кожен, слухаючи, як віддаляється дирчання моторки.
Семен знизав плечима і підняв голову, задивившись на захмарене небо, що от-от мало розродитися дощем. Мабуть, він справді надміру фокусується на дрібницях. Чого боятися? З будь-якою природною напастю можна справитися. Природа жорстока, але ніколи не підла. Найбільша небезпека надходить від людей. І в цьому сенсі глухі ліси заспокоювали: людей, на щастя, у Мадре-де-Діос не було.
— Треба ставити намети, а то намокнемо, — опустив погляд росіянин.
    
    
XXXVI
    
Напинали намети вже під дощем. Злива зірвалася так раптово, неначе нагорі репнула клейонка, що втримувала тонни води серед хмар.
Ян і Ґрем розклали своє «шатро» найшвидше. У них був намет «2 SECONDS AIR II» відомого бренду «Quechua», який вони придбали за сотню євро в мережевому магазині «Decathlon». За паспортом цей намет має розкладатися протягом двох секунд, після чого його достатньо лише закріпити. Хлопці витратили дві хвилини і були щасливі, коли забралися досередини.
Сатомі розгортала надлегкий одномісний намет «Unna» відомої шведської компанії «Hilleberg», який вона придбала на сайті www.hilleberg.se за тиждень до вильоту. Важив він лише два кілограми сто грамів, зате був дуже «практичного» в джунглях рожевого кольору. Навіть крізь зливу москіти бачили його за кілометр.
Сьома і Левко ставили придбаний українцем у Києві безіменний намет із поліестру. Мороки вистачало.
Побачивши фірмовий знак «Hilleberg» на тенті японки і прикинувши, скільки таке чудо може коштувати, Левко поцікавився:
— Це «Хіллеберг»?
— Так.
— Скільки?
— П’ятсот дев’яносто дев’ять євро, — не думаючи, відповіла дівчина.
— Ти знущаєшся?! — Левко ледь не всівся гепою на мокрий пісок. — Ми за переліт не набагато більше заплатили!
— А ваша скільки? — Сатомі зиркнула на безформну лискучу ганчірку, якій Семен намагався надати конічної форми.
Левко заплатив за намет двісті сорок дві гривні.
— Тридцять баксів…
Тепер уже японка ледве встояла на ногах.
— І що це за бренд?
— Бренд? — вигнув брови українець. Гигикнув: — Бренд називається «китайський».
— Як-як? — Левко промовив слово «китайський» українською, і Сатомі не зрозуміла. — Ки-тся-ки?
— Так, правильно — «китсяки», найпопулярніший бренд в Україні.
Спохватившись, Лео покинув Семена і став допомагати дівчині, крадькома зиркаючи, як звабливо проступають груди під мокрою футболкою. Спочатку «Unna» впала (хлопець і дівчина розреготались: вони й так промокли до тріски, їм було все одно), але за другим разом рожеве шведське чудо гордо напнулось посеред табору. Сатомі подарувала хлопцю чарівну посмішку і полізла всередину…
    
    
XXXVII
    
Перший день у джунглях (30 липня 2012 року) видався жахливим. Мандрівники рушили пізно, оскільки проспали, а потім довго пакували речі.
У другій половині дня двічі налітала така злива, що потоки води в буквальному сенсі припинали до землі. Дощовики порвалися протягом десяти хвилин, взуття промокло і стало муляти, мокрий одяг липнув до тіла і тягнув до землі. За шість годин вдалося пройти трохи більше від трьох кілометрів.
Ввечері хлопці й дівчина почувались настільки втомленими, що навіть не готували їсти. Повечеряли беконом і крекерами, сяк-так напнули намети і повалилися спати. Москіти не дошкуляли, тому Левко, підстеливши каремат і закутавшись у спальник, ліг під відкритим небом. Провівши вчорашню ніч «під одним дахом» із Семеном, він геть не виспався. Лігши, українець увімкнув «Garmin GPSmap» і заніс у пам’ять координати першої стоянки. То було останнє, що він запам’ятав перед тим, як відключитись.
    
    
XXXVIII
    
    
    
31 липня 2012 року, 02:53 (UTC-5) Мадре-де-Діос
    
Пітьма була цупкою й вогкою. Просякнуті чорнотою нетрища стялись, ущільнились під навалою темряви, але не затихали ні на мить. Десь хруснула гілляка, в іншому місці щось зашурхотіло килимом з підгнилого опалого листя, востаннє пискнув гризун у пазурах нічного птаха. Зрідка тишу порушували різкіші звуки: рипіння дерева під вагою великого хижака або відчайдушний, але недовгий передсмертний лемент тапіра чи коати. Ближче… Далі… Іноді над головою. Пітьма робила реальність пласкою, розчиняла об’єм. І тільки нічні звуки, хоч і моторошні, повертали відчуття простору. Хащі не мовчали. Вони дихали: боязкими, ледве чутними схлипами, немов беззахисна жінка, ув’язнена в темній кімнаті з маніяком.
Левку знадобилося трохи часу, щоб збагнути, що він прокинувся і лежить із відкритими очима. Хлопець раз чи два лінькувато кліпнув і переконався: великої різниці нема. Так чи так — сама чорнота. А тоді замислився. Зазвичай він спить добре. Прокидається рідко, та й то через настирний поклик сечового міхура або ущипливий свербіж у залежалих кінцівках. Зараз у туалет не хотілося; ані в руках, ані в ногах не відчувалося свинцевої важкості застояної крові. Його розбудило щось інше. Що?.. Левко прислухався..
Нічні джунглі — не вельми комфортне місце навіть для людей зі сталевими нервами. Форкання, шелест, шкряботіння, що линули звідусіль, могли навіяти що завгодно. Через хвилину, начебто не виявивши нічого підозрілого, хлопець почав засинати.
Занурившись у перехідний стан, де розмиваються межі між реальністю і сном, Левко побачив майстерню Ґуннара Іверса. Цілі стоси запилюжених, переважно бездарних картин, пензлі, вимазані фарбами ганчірки, трухляві мольберти. У свідомості воскрес момент, коли старий художник уперше підсунув йому карту зі шляхом до Паїтіті. Хлопець пригадав, що попервах ледь не розсміявся, але згодом узяв папірець до рук. По тому він узявся розпитувати Ґуннара про Перу, про руїни, про шлях до Твердині, але у теперішньому сновидінні (чи то в напівсвідомому маренні) Левко відштовхнув листок назад, тим самим відгороджуючись від Паїтіті, інкських таємниць і поїздки до Мадре-де-Діос.
А далі покривало хмар над нетрями потоншало, а тоді нечутно порвалося, відразу в кількох місцях. Крізь прогалини з розпливчастими краями на землю ринуло місячне світло. Надломлюючись об гілки, натикаючись на колючки, воно стікало ліанами вниз, заповнюючи галяву, на якій отаборилися хлопці і їхня подруга. Левко з подивом виявив, що його очі досі розплющені. Тепер крізь напівопущені повіки він розрізняв стіну заростей, що оточили табір. На кілька секунд дві картинки наче наїхали одна на одну: хлопець зиркав на посріблені місяцем джунглі крізь стокгольмську майстерню Ґуннара. Із загрозливого, вкутаного чорним туманом муру, немов вузлуваті лапи лісових покручів, стирчали гілки. Вони прохромлювали Ґуннара наскрізь, залазили йому в груди, черево. Старий намагався щось говорити, проте Лео його більше не чув, а наступної миті швед побляк і щез. Слідом за ним розтанула художня студія.
Несподівано біля підніжжя нетрищ щось заворушилося. Пливкий силует відділився від суцільної стіни дерев, випростався і почав рухатися. Левкова уява вималювала монстра з нашпигованим іклами ротом і шматками відвислої плоті на лиці. Хлопець ледь не закричав, бо спочатку постать посунула просто на нього. На щастя, желейна в’язкість, яка сковує нас у снах, не дала розкрити рота, а через секунду Левко зметикнув, що при млявому освітленні зір просто не здатен розрізнити деталі. Наступної миті примара звернула наліво, наблизившись до зваленого в купу спорядження і наплічників.
«Це сон?»
Левко затамував подих, учепившись долонями в підкладку спальника. Серце клацало часто й дрібно, як механізм ручного годинника. Чорна фігура пересувалась безгучно, пливла у повітрі, часом провалюючись у тінь, часом проступаючи чіткіше. Коли проява підібралася ближче, хлопець вгадав у ній людину — невисокий чоловік із прямим тулубом і короткими руками. Або щось дуже подібне на чоловіка.
«Я сплю чи це насправді? Чорт забирай, я сплю?!»
Левка від кучугури спорядження відділяло заледве три метри. Силует схилився, потім опустився навпочіпки й обережно, стараючись не шарудіти, став нишпорити в наплічниках. Лежачи на боці, зовсім поряд із рюкзаками, хлопець з-під приспущених повік бачив, як хтось чи щось, що вийшло з джунглів, порпається у їхніх речах.
«Це несправжнє. Не наяву. Це просто сон!»
Тихе вовтузіння з наплічниками тривало хвилин п’ять. Що він там шукає? Хто він? У якийсь момент Левку знову захотілося закричати, але він боявся поворухнутись і тим самим видати себе. Боявся пересвідчитися, що таємничий гість йому не верзеться.
Левко так і не відкрив на повну очі. Він просто не захотів. Що більше він намагався, то реальнішою видавалася ситуація. І це лякало до чортиків. Простіше переконати свідомість, що все це не по-справжньому, все це уві сні, аніж здійняти тривогу і зійтися віч-на-віч із тим, хто вклякнув біля рюкзаків. Людський мозок — великий майстер ігнорувати все, з чим не хоче боротися.
Склепивши повіки, хлопець із головою зарився у спальний мішок. Через хвилину він відключився, поринувши у повноцінний сон…
…Потривожений шурхотом, силует завмер. Повернув голову. Подивився на спальник. У щільній темряві обличчя годі було роздивитися. Не розбереш навіть, чи є воно, те обличчя. Почекавши якийсь час, незнайомець підвівся і позадкував до лісу. Небавом він зникнув там, звідкіля прийшов.
    
    
XXXIX
    
    
    
31 липня 2012 року, 07:32 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
Левко заспав. Його розбудило брязкання ложок і шипіння сирих дров під чайником. Вилізши зі спальника, хлопець довго не згадував нічний кошмар. І тільки кинувши погляд на гору спорядження, пригадав сновидіння. Обдивившись рюкзаки, частково складені намети, спальники, він пішов чистити зуби.
Повернувшись, Левко відважився спитати:
— Нічого дивного вночі не помітили?
— Ти про що? — звела очі Сатомі.
— Мені здалося, хтось лазив по табору.
— Ти серйозно? — спитав Ян.
Сьома перестав шнурувати кросівок і завмер, дослухаючися, що українець скаже далі.
— Не знаю, може, приснилося, — невиразно пробубнів Левко.
— Я вставав відлити о пів на четверту ранку, — випростався Семен.
— Мабуть, то був ти, — кисло всміхнувся Левко. Його підмивало спитати, чи Сьома наближався до наплічників, чи присідав і нишпорив у них, але язик не повернувся. Так іноді легше. Хоч і неправильно.
— А ти злякався?
— Ледь не перефарбував штани в коричневе.
Ніхто не відреагував на жарт, мабуть, через тон, яким він був проказаний.
Сатомі розливала окріп по чашках. Левко пройшовся по табору, не замислюючись над тим, що робить, аж поки не усвідомив, що стоїть на тому місці, до якого наблизився силует у його сні. Хлопець опустився навпочіпки і подумки зазначив, що його рюкзак лежить згори.
Левко глипнув на товаришів. Ніхто не звертав на нього уваги. Він розкрив наплічник і обстежив його нутрощі. Запасна пара взуття, зв’язані вузлами шкарпетки, чисті футболки, одні шорти, білизна, зарядний пристрій для телефону, пригодницький роман Вілбура Сміта «Крик диявола», засоби гігієни (в окремому відділенні), навігатор, противедмежий балончик, сокирка. Трохи безладно, та у пацанів так завжди. «Тобто у нормальних пацанів, — подумав Левко. — Не у таких, як Ян чи Ґрем».
Головне, що все на місці.
Левко збирався відкласти наплічник, коли спинився, згадавши дещо. У задній частині рюкзака розташовувалась кишеня для паперів, де він зберігав обидва паспорти (закордонний та український), недоторканний запас грошей, дебетну картку VISA банку «Nordea», а також різноманітні документи, пов’язані з подорожжю (роздруківки з Інтернету, карти, бронювання хостелу в Куско). Левко розстебнув блискавку і засунув руку у відділ для паперів. Перебрав вміст руками, не надто приглядаючись. Ніби все гаразд, хоча…
Стоп!
Чогось не вистачало.
Хлопець витягнув футболки, книгу і згорток із білизною, щоби краще бачити кишеню. Паспорти, роздруківка, виписка з адресою й телефоном посольства України — все на місці, крім… льодяна брила сповзла по стравоходу й бухнулась у шлунок… не було характерного глянсуватого альбомного аркуша, вкрай важливого аркуша, з якого почалася ця авантюра.
Не було карти.
«Чорт забирай, зникла мапа Ґуннара!»
Непокоїла не так відсутність листка (карта не вирізнялась точністю і не була критично важливою), як усвідомлення того, що вночі хтось реально виходив із джунглів, рився у їхніх рюкзаках і поцупив малюнок, по якому вони намагаються знайти Паїтіті.
Дідько, цього не може бути! У такій глушині не може бути людей.
«Можливо, я віддав карту комусь, наприклад Сьомі, і просто не пам’ятаю?»
У Семена зберігалася ксерокопія, зроблена у Швеції, тож йому не було сенсу забирати оригінал у Левка, проте українець мусив спитати.
— Сьомо, ти не… — Голови піднялись на українця, і він затнувся. Щось підказувало: не слід розповідати про зникнення карти, особливо про те, як вона зникла, поки він в усьому не розбереться. Левко на ходу переформулював запитання: — У тебе є копія карти, правда?
— Якої карти? — туманно перепитав росіянин.
Левко нашорошився. У них не картографічна експедиція, щоб Сьома не розумів, про яку мапу йдеться.
— Карти, яку накреслив Ґуннар. Здається, я віддав тобі копію в Пуерто-Мальдонадо, коли ми домовилися з Атаучі за човен.
Семен збентежився, і це зауважили всі, не лише Левко. На кілька секунд встановилася ніякова мовчанка.
— Ну так… — пробубнів Сьома.
— З нею все добре? — Лео в’ївся очима в лице приятеля.
Росіянин піджав губи і лупнув на українця:
— Ні.
— Що значить «ні»? — «Невже копію теж забрали?» Одну карту Левко міг загубити, але якщо зникли обидві…
— «Ні» значить, що з моєю картою не все добре.
— Що з нею?
— Її нема.
— Сьома, я пам’ятаю, як давав її тобі на при…
— Я нею підтерся, Лео.
Сатомі пирснула. Лиця Ґрема і Яна підсвітились посмішками. Левко зберігав серйозну міну, не тямлячи, сміється Семен з нього чи говорить без жартів. Діловито прокашлявшись, хлопець повільно заговорив:
— Розумію, що моє питання прозвучить просто дико, але, Сьома, чувак, ти не міг би пояснити, якого хера ти підтерся власною копією карти Ґуннара Іверса?
Ян Фідлер, гойднувшись назад, розреготався.
— Ну, туалетний папір весь намок, і я подумав… — буботів Сьома. — Більше нічого не було… Просити серветки у Сатомі я посоромився… Не буду ж я виривати сторінки з твоєї книги? Ну реально, чувак, хіба нє? Я схопив перший-ліпший листок з наплічника і пішов у кущі. Було трохи темно… Я помітив, що то за папірчик, тільки після того, як використав його з однієї сторони. Я тільки потім перевернув і побачив, що то карта…
Ґрем, Ян і Сатомі за животи хапалися від реготу. Чех дореготався до сліз. Зате Левку було не смішно. Йому здалося, що він зараз лусне.
— А шо? — правив далі Семен. — Ну не кластиму ж я її назад собі в наплічник? От я і використав папірець до кінця, тобто з іншого боку також…
— Твою мать! Твою мать!!! — Левко зопалу перейшов на російську. — Ти не вигадав нічого кращого, як підтертися картою??? А листочки, розтуди твою маму, ЛИСТОЧКИ!!! Ти ж у джунглях, Сьомо! Мені що, треба було зрубати дерево, щоб ти підтерся?
— Але ж то була копія твоєї карти, чорт забирай! — спробував захищатися Сьома. Настала черга Левка нітитись. — Навіщо вчиняти з цього скандал? У тебе ж є оригінал. — Помітивши, як змінилось обличчя українця, Семен вигнув брови. — Чи… — Зненацька він усвідомив, що розмова виникла неспроста, і з місця попер у наступ. — Де оригінал, Лео? — спитав цілком серйозним тоном.
Левко осягав: якщо розкаже, що його сон — імовірно, ніякий не сон, то автоматично визнає, що за ними спостерігають, ба більше — хтось шастає табором посеред ночі, а це доконає команду. Після першої доби у справжніх хащах народ на межі. Хлопець відчував, що мусить збрехати. І тоді він обережно, зважуючи кожне слово, проказав:
— Я загубив її…
Секунд десять усі ошелешено мовчали.
— Як то загубив? — зронила Сатомі.
— Ну отак, загубив.
— Де?
— Не знаю…
— Чому ти не сказав нам про це? — поцікавився Ґрем.
— Бо думав, що у нас є копія.
— У тебе з собою тільки одна копія?
— Так, інша лишилась у Стокгольмі.
— Почекайте, — стрепенулась Сатомі. — Якщо я все правильно розумію, ми зараз заглиблюємося в надра найбільш неприступних нетрищ на Землі у пошуках ефемерних руїн, не маючи на руках навіть карти? Куди ми йдемо, хлопці?
— То не карта, радше схема, впораємось і без неї, — заспокоїв друзів Левко. — Крім того, у нас є GPS-навігатор. — Він узяв до рук сіро-чорний пристрій. — Ми легко визначимо своє місцезнаходження, ми ж знаємо, де лежать озера, і…
Навігатор тихо «нявкнув», сповістивши про критично низький рівень супутникового сигналу, екран потьмянішав, а карта стала неактивною.
— Чува-а-ак… — розвів руками росіянин.
Доля знущалася з них.
— Чорт. — Левко сконфужено потрусив масивний «Garmin GPSmap», наче від того сигнал міг посилитись.
Незважаючи на те що вони перебували за двісті кілометрів від найближчих гір, щось блокувало сигнали з супутника. Крутий «Garmin GPSmap 78s» перетворився на просто коробку, начинену електронікою.
    
    
XL
    
Друзі розташувалися півколом обабіч пригаслого багаття й радились.
— Нам не потрібна карта, — доводив Левко.
— Ми не можемо рухатися без навігатора, — перечив Ґрем.
— До біса навігатор, лишилось кілька кілометрів! Сьомо, скажи йому, — гарячкував українець, кидаючи багатозначні погляди на росіянина (я попереджав, що так буде, не слід було брати з собою гомосексуалістів!).
— Зате яких кілометрів… — хитав головою Ян, косячись у бік джунглів.
Левко цокав язиком і зітхав з виглядом людини, яка втомилася сперечатися з розумово відсталими.
Сьома мовчав, по черзі повертаючи голову на того, хто брав (чи то пак перехоплював) слово.
— Ти впевнений, що ми дійдемо до Аппер-Вінкер-Лейк без допомоги «Garmin’а»? — Сатомі зазирнула в очі Левку.
— Абсолютно. — Хлопець стукнув кулаком по нозі. — Бляха, ви наче в похід ніколи не ходили. Достатньо компаса.
— А що далі? Як ми вийдемо до нижнього озера? Як знайдемо кам’яну дорогу? — не заспокоювався американець.
— Забудьте про карту. Озера є, вони там. — Левко витягнув руку на південь. — Ми це знаємо, ми бачили їх у «Google Earth», і, щоб дістатись туди, нам не потрібен GPS-навігатор. Не шукайте проблем там, де їх немає. Скільки разів за минулі три дні ви зазирали в карту? — Хлопець обвів поглядом товаришів, вони помовкували. — Отож бо й воно. Бо то не карта, а ілюстрація до інструкцій, як дійти до Паїтіті.
— Але ж навігатор… Ми можемо прошляпити озеро і не дізнаємось про це.
Українець скорчив презирливу міну.
— Half empty bottle man. — Це він про Ґрема. — Навігатор запрацює, я впевнений. Гадаю, проблема зі зв’язком тимчасова. — «Garmin GPSmap 78s» лежав перед українцем, на екрані перманентно блимав напис «CONNECTING TO A SATELLITE…», проте з’єднання не встановлювалось. — Навіть якщо сьогодні-завтра зв’язок не відновиться, до Лоуер-Вінкер-Лейк якихось п’ять кілометрів!.. О, боги, не кажіть мені, що ми пролетіли пів-планети, щоб відступити за крок від мети.
«Ну, не за крок, — подумав росіянин, — але…» Він не поділяв Левкового ентузіазму. Магнітний компас — ненадійна штука, і в таких нетрищах вони можуть почати намотувати кола навіть на десяти квадратних кілометрах простору. Враховуючи, що ні в кого з них немає засобів зв’язку з цивілізацією, такий розвиток подій, м’яко кажучи, небажаний. Водночас Сьома не хотів згущувати фарби.
— Не сваріться, — втрутився він. — Не встигли відійти від Ріо-де-лас-П’єдрас, а вже кидаємось один на одного. Давайте так: вирушаємо на південь, щоб якнайшвидше досягти Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк. Біля нижнього озера шукаємо початок кам’яного шляху, який описував Ґуннар. Якщо не знаходимо тракту і GPS-навігатор не вмикається, ми повертаємося. Згода?
— Так, — сказав Левко.
— О’кей, — знизала плечима японка.
— Добре, — після паузи погодився Ян Фідлер.
— Пообіцяй, що дамо задній хід, якщо біля Лоуер-Вінкер-Лейк «Garmin» не ловитиме сигнал, — прискіпався Ґрем.
— Обіцяю, — стримано всміхнувся Семен.
— Тоді я в ділі.
    
    
XLI
    
    
    
31 липня 2012 року, 10:00 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
Небо затягувала однорідна попеляста імла, протискаючи сонячні промені у вигляді розсіяного світла, але не пускаючи у верхні шари атмосфери парникове тепло. Мандрівники в буквальному сенсі стікали потом. Якщо на шию чи на тулуб під пахвами всідався москіт, бідолаха ризикував втопитися.
Друзі поскидали наплічники на землю; ніхто не подивився, що під ногами чвакає. Ян, Ґрем, Сьома і Сатомі розстелили каремат і безсило повсідалися на нього. Перехід тривав лише дві години, але вони вимучились гірше від рабів на будівництві єгипетських пірамід.
І тільки Левко стояв на ногах, наприндивши губи і переможно позираючи поперед себе. Перед хлопцем, витягнувшись із північного сходу на південний захід, розкинулось овальне озеро — Аппер-Вінкер-Лейк. Вони добрели до нього без проблем (якщо не брати до уваги м’язів, що починали тремтіти від однієї думки про рух — ще до того, як мозок слав команду на скорочення).
— Бачите? — Хлопець переможно зиркнув на товаришів. — Простіше простого.
— Ага, — прохрипів Ян, відпиваючи води з пляшки. Від задушливої спеки його шкіра зблідла, а очі, навпаки, стали червоними.
Озеро простягалося метрів на чотириста і, судячи з кольору води, було неглибоким. Низькі береги вкривала трава, де-не-де розбавлена невисокими деревами. Високі з якихось причин біля води не росли. Можливо, воду перенасичували солі й мінерали, що їх відлякували.
Українець став спиною до приятелів, затуливши собою «Garmin», і ввімкнув пристрій.
CONNECTING TO A SATELLITE… Усе працювало, але зв’язку не було.
— Пропоную на честь нашої маленької перемоги, — вперши руки в боки, Левко ступив до змучених тіл, що сиділи плече до плеча на карематі, — відкрити коробку печеньок, яку ми тягли аж від Ліми, і відсвяткувати.
— Є-є-є-є-є! — заплескала в долоні Сатомі.
Ґрем і Сьома теж не протестували. Харчі були рівномірно розподілені між хлопцями, і Ґрем, який пам’ятав, що впаковував коробку з шоколадним печивом, придбаним в аеропорту Ліми під час пересадки, потягнувся до свого рюкзака. Через хвилину, переривши половину наплічника, мулат підняв сконфужений писок:
— Його нема…
— Де воно? Хтось украв? — щиро здивувалась японка (Левко пересіпнувся).
Ян зітхнув і сказав:
— Не бийте, це я його з’їв.
— Бадді, ти зжер усе печиво? Нахабна слов’янська морда! Коли?
— Вчора вночі. Я думав, у нас є ще. Я ж не знав, що це остання коробка.
— Безсовісний, — надула губки дівчина.
— Пробачте, я їсти хотів…
— Їсти хотів? — розійшовся американець. — Чого ж ти вівсянку не гриз? Чого поліз по бісквіти, скотино? Я ніс їх на горбу від самого Мальдонадо!
— Янкі, не наїжджай, це ж просто шоколадне печиво.
— Ти уявляєш, чого варта одна печенюшка в такій дупі, де ми зараз?
— Ну чого ти хочеш від мене? Хочеш, після повернення куплю тобі квиток на Бібера?
Сатомі розреготалась.
— Пішов ти! — Ґрем почервонів. — Пішов до свинячої матері!
Левко махнув рукою і потюпав до замуленого берега озера. Продершись крізь високу (до пояса) траву, присів навпочіпки і зачерпнув воду рукою. Вода була тепла й масна, по ній шмигали якісь комахи. Від озера тхнуло прілою цвіллю.
Незабаром до українця приєднався Семен. За їхніми спинами Ґрем і Сатомі шпетили Яна за безпардонне нищення колективних запасів.
— Про що думаєш? — спитав Сьома.
Левко дивився на південний берег озера.
— Через півгодини рушаємо. Маємо завидна дійти до Лоуер-Вінкер-Лейк… А ти?
Росіянин смикнув плечима:
— Та ні про що…
Насправді він думав, що печиво — це тільки початок.
    
    
XLII
    
На той час, коли вони приплелись до Лоуер-Вінкер-Лейк, усі п’ятеро пересувались, як поламані роботи або як люди, яким років десять тому потрощили кості і всі кістки зрослись неправильно.
Нижнє озеро також витягувалось на чотириста метрів, але здавалося більшим за верхнє, бо було круглішим. На південному заході за озером відкривалась вільна від нетрищ галявина, в усіх інших місцях тропічний ліс підступав майже до берега.
Було ще рано, до сутінків лишалося три з половиною години, але Левко не ризикнув пропонувати друзям іти далі, справедливо побоюючись, що його заб’ють до втрати пульсу. Нічого не вигадуючи, просто в тому місці, де вийшли до нижнього озера, мандрівники стали облаштовувати табір. Сатомі розклала свою лялечку «Unna», Ґрем і Ян напнули «Quechua», а Сьома з Левком порались над речами, збагнувши, що доведеться викинути половину з того, що несуть, інакше вони не дійдуть до Паїтіті.
Левко перевірив GPS-навігатор (зв’язку, як і раніше, не було) і, незважаючи на втому, мовив до Семена:
— Я хочу її пошукати.
Росіянин збагнув, що йдеться про кам’яну дорогу.
— Ризикнеш піти сам?
— Не переймайся. Я нікого не прошу йти за мною. Просто відчуваю, що вона поряд.
Семена цілковито вимучила, просто знищила кількагодинна рубка крізь сельву, йому було байдуже.
— Роби, що хочеш, Лео, — махнув він рукою.
— О’кей. До вечері повернуся.
Захопивши пляшку води і мачете, українець став на ноги. М’язи гуділи, наче високовольтні лінії, але запалу в крові було більше, і він рішуче подався в напрямку джунглів.
— Ти куди? — змученим голосом окликнула Сатомі.
Хлопець розвернувся і дещо придумав.
— Можна взяти фотоапарат?
Дівчина здивувалась, але відповіла ствердно:
— Бери.
І простягнула маленький рюкзак з «Nikon’ом».
    
    
XLIII
    
    
    
31 липня 2012 року, 18:05 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
Левко вповзав у табір навкарачки. Він уперше в житті осягнув, що фраза «валитися з ніг від утоми» може бути не метафоричною. Перед табором хлопець намагався встати і йти — хай не як людина, хоча б як пітекантроп, — але сила тяжіння згинала і ставила його рачки. Хлопець приповз до вогнища на колінах.
Ян і Сьома кинулись до Левка, допомогли стати на ноги і підтягнули до наметів. Ґрем нашвидкуруч спорудив ложе зі спальників, куди вклали хлопця.
Насамперед він присмоктався до пляшки з водою, випивши за раз майже півлітра.
— Пригальмуй, — сказав Сьома, — у нас закінчується вода, а озерну, дивлячись на те, що в ній бовтається, ми не питимемо.
По тому Левко змолов тарілку каші, закушуючи її смужками бекону. Коли він наївся, американець сів поруч, поклавши хлопцю на коліна GPS-навігатор.
— Зв’язку нема, — сказав і затих, спостерігаючи за реакцією українця.
Левко мовчав, віддихуючись після трапези. Хвилини через дві він підтягнув до себе фотокамеру, ввімкнув її в режимі перегляду фотографій і хрипко промовив:
— Як вам таке, чуваки?
Його очі шалено ятрилися.
На картці пам’яті було лише два знімки — того самого місця — один зі спалахом, другий без. Під аркою, утвореною переплетінням буро-зелених крон, розгортався широкий кам’яний тракт, сформований з чорних брил неправильної форми. Він був нерівним, більш нерівним, ніж автентична довоєнна бруківка в Україні, та все ж — то була дорога, жодного сумніву. Акуратна мозаїка каменів тягнулась удалину й завертала, зникаючи в джунглях. Хай якою густою була рослинність довкола, дорога була збудована так добротно, що не заросла протягом віків. Дерева, кущі і трава випирали з боків, немов придавлені каменями, тягнулись угору і змикались на висоті півтора-два метри над кладкою, формуючи подобу тунелю.
— Неймовірно… — прикривши рот долонею, прошепотіла Сатомі.
— Вона існує, — прохрипів Левко, очі палали, як дві жарини. — Ґуннар не брехав.
Сьома, який за ті дві години, поки Левко тинявся, шукаючи початок мощеного тракту, непогано відпочив, висунув пропозицію перенести табір до початку кам’яниці, на що Левко відповів заразливим хропінням. На той час споночіло, і ніхто не виявив особливого бажання перетягувати намети й спорядження вглиб лісу.
А дарма. Оскільки місце для табору вони вибрали паскудне.
Гірше просто не буває.
    
    
XLIV
    
    
    
1 серпня 2012 року, 00:19 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
Левку сниться, що він крокує галереєю в надрах велетенських руїн. Ліворуч і праворуч тягнуться ряди пощерблених часом гранітних колон. Зі стелі звисають ліани і рваний мох. По долівці в’ються химерні візерунки. Він намагається знайти вихід із галереї, щоб окинути оком, осягнути, як виглядає споруда (піраміда?.. фортеця?.. укріплений храм?..), але бачить лише ходи, що розбігаються в різні боки.
Невдовзі хлопець потрапляє в кімнату з вогнем. Він довго дивиться на язики полум’я і думає, що вони дивні (якийсь час не розуміючи чому), а потім усвідомлює, що витріщається на вогонь, але не чує запаху диму. Левко заворожений. Вогненні щупальці повзуть кімнатою, підбираючись до хлопця, і він розуміє, що серед руїн починається справжня пожежа…
І ось вогонь дістає його. Левко витягує руку (безглуздий жест), щоб захиститися, і відчуває, як дивний вогонь без диму і запаху обпалює спочатку пальці, потім долоню і врешті передпліччя.
Жар наростає. Левко хоче втекти, але не може зрушити з місця.
Він чує крики.
«Пожежа! Горить! Усе палає!»
Повертає голову і бачить Сатомі. З японкою на перший погляд усе добре, але крики повторюються, і Левко усвідомлює, що вони вилітають із рота дівчини.
«Рятуйте! Я горю!»
На його очах по тілу Сатомі розповзається полум’я, що раніше лишалось невидимим, так, наче своїми вигуками дівчина матеріалізувала вогонь.
«Вогонь! Я ГОРЮ! ДОПОМОЖІТЬ!!!» — заходиться вереском японка.
Між тим жар, що охоплює руку, стає нестерпним. Левко відвертається від укритої вогнем Сатомі й озирає кімнату (в першу секунду не помічаючи заграви, та згодом вогонь з’являється). За мить він сам кричить від болю (шкіра пузириться, лопається…) і…
…прокидається.
— Пожежа! Я горю!
Хлопець заснув під відкритим небом, його так і лишили, накривши згори чиїмось спальником, замість перетягнути в намет. Левко повернув голову на голос, але не побачив нічого, крім нафтової пітьми. Зір не було, небо затягували розкатані в один великий млинець хмари.
— Я вся палаю! Допоможіть мені!
Кричала японка.
— Сатомі? — окликнув Левко, гадаючи, чи це не продовження сну.
— Лео, допоможи!
— Що з тобою?
Українець скочив на задерев’янілі ноги і вмить зрозумів, що не зарадить Сатомі, адже сам горить. Права рука, якою він уві сні закривався від вогню, палала.
— А-а-ар-р, чорт! — заричав він, струшуючи передпліччям, і тільки тоді збагнув, що не бачить полум’я. Левко відчував, як вогонь обпалює шкіру, пробираючись углиб руки, як здуваються пухирці по всій довжині від кисті до ліктя, але самого вогню не бачив. Рука була темною, як і все довкола. — Що за…
— ЛЕО!!!
Галас розбудив Сьому. Левко почув, як роз’їжджається блискавка на вході до намету, після чого зсередини висковзнув промінь світла. Семен присвічував собі ліхтарем.
— Чого кричите? Що сталося, Сатомі?
— Мої ноги! Я вся горю!!!
Росіянин освітив голі ноги японки, на яких не було ані жаринки.
— Я не розумію…
— Сьома, вона говорить правду. Я відчуваю те ж саме, у мене «палає» передпліччя.
Семен перекинув промінь на Левка, і українець жахнувся. Рука виглядала так, наче її обпалили вогнеметом: м’язи роздулися, шкіра почервоніла і вкрилася пухирями.
— Чувак, що ЦЕ?
Сьома підійшов ближче й одночасно з Левком помітив комах. По передпліччю повзали бурі п’ятиміліметрові істоти з товстими задніми частинами. Росіянин опустив промінь під ноги, освітивши видовище, від якого волосся стало сторчака. Земля пульсувала від крихітних тілець — весь табір заполонили кусючі комахи.
— МУРАХИ! — мов ошпарений заволав Семен, впізнавши нападників.
— Що?
— Вогненні мурахи! Ґреме, Яне, вставайте! Fire ants! ТІКАЄМО!
Зрозумівши, в чому проблема, Сатомі стала збивати мурах з ніг. Левко струсив комах з руки, але вони полізли на литки.
— Ці падлюки геть скусали мене.
— Вони не кусають, а жалять, Лео! До озера, мерщій!
— А як же табір? — вирячився Левко.
— Якщо ми лягли ночувати на шляху колонії, то НЕМА ВЖЕ НІЯКОГО ТАБОРУ!
Ян і Ґрем, вскочивши у самісіньку гущу мурашиного війська, мигцем зорієнтувалися, що й до чого, і за мить четверо хлопців і дівчина мчали берегом до Лоуер-Вінкер-Лейк.
Забігши у теплу воду, вони поприсідали, лишивши на поверхні лише очі й носи. Отак і сиділи в цілковитій темряві.
— Довго вони будуть безчинствувати? — спитав Лео.
— Не знаю, — булькнув Сьома.
— Народ, а крокодилів тут немає? — полився крізь пітьму стурбований голос Ґрема.
— Які крокодили в такій ковбані? Ти б іще про акул спитав, — прогудів Левко, але, подумавши, для певності уточнив у Семена: — Правда, Сьомо?
Сьома витримав багатозначну паузу (міркуючи, чи не заверещати і не почати бовтатись, вдаючи, що за ногу вхопив кайман), але вигадав дещо краще.
— Ясне діло, що каймани тут не водяться. Вони не живуть у закритих водоймищах, та й їжі в озері небагацько для підтримання хоч якоїсь популяції… — Знову пауза. — Зате тут є сомик кандиру. — І замовк.
Минуло півхвилини, Ґрем заворушився:
— Семе… чувак… а що таке «сомик кандиру»?
— Рибка.
— Рибка?
— Ага. Маленька така рибка, не більше від двох сантиметрів у довжину…
З боку Ґрема надійшло полегшене зітхання. Двохсантиметрова риба — це не страшно. Сьома правив далі:
— …яка на запах аміаку з сечі забирається в сечовий міхур…
— Куди???
— …в пісюн, Ґреме, і присмоктується до його стінки. Через день сомик клеїть ласти, благополучно забувши відсмоктатися, і починає гнити. Діло закінчується операцією, яка…
— Та пішли ви всі в сраку! — заверещав Ґрем, вискакуючи з води. — Ви вже дістали з вашими нетрищами, кайманами, мурахами і сомиками-розтуди-їх-маму-смоктунцями.
Ян, Сьома і Левко від душі розреготалися.
    
    
XLV
    
Наслідки нічного набігу були приголомшливими.
Уранці нового дня четверо хлопців і дівчина, мокрі, голодні й невиспані, тинялись по спустошеному табору, не вірячи власним очам. Табір виглядав так, наче його всю ніч дерли на шматки хворі на сказ собаки. Намети здулись, опавши на землю рваними ганчірками. Два новенькі спальники з «IKEA» (ті, якими кутався Левко) перетворились на лахміття, подібне до решток повітряних кульок, що луснули від надмірного тиску. Вогняні монстри погризли три з чотирьох карематів, і тепер поверхня, яка ще вчора була гладенькою, нагадувала макет марсіанського рельєфу. Всі харчі (рівно як і все, що пахло харчами), не запаковані в металеві банки чи герметичні упаковки, мурахи з’їли або забрали з собою. Зрозуміло, добираючись до їжі, вони розгризли наплічники. Дивом уціліли рюкзаки Левка, Яна і сумка з речами Сатомі. Наплічник Сьоми також виглядав непошкодженим, але щойно росіянин узяв його за лямки, дно прорвалось і все, що було всередині, висипалось на землю.
Ноги Сатомі розпухли і страшенно свербіли. Праве передпліччя Левка роздулось і стало схожим на перекачану руку армреслера.
— Жесть, — прокоментував Левко, дивлячись на купу Семенових речей.
— Ага, — підтакнув Ян, перебираючи продукти. — У нас більше немає м’яса. Взагалі.
— І сухофруктів теж, — додав Сьома, ногою розгорнувши вміст знищеного рюкзака.
— Зате вівсянка на місці, — продовжував інвентаризацію чех.
— Хоч щось…
— Хотіли зменшити вагу наплічників? — насміхався мулат. — Ось вам, будь ласка.
— А де моя «Unna»? — Сатомі сконфужено водила очима по місцю стоянки.
Левко пройшовся поглядом по табору. Яскраво-рожевий надлегкий одномісний тент компанії «Hilleberg» безслідно щез.
— Вони зжерли «Unna». — Дівчина шоковано кліпала. — Ви тільки вдумайтесь — ці потвори ум’яли намет за шістсот євро!
— І я впевнений, навіть не подавились, — гигикнув Левко.
— Не смішно! — огризнулась японка.
— Добре, хоч печиво їм не дісталось, — косячись на Яна Фідлера, зіронізував Ґрем.
— Де я тепер спатиму?
— Візьмеш наш. — Українець спаковував свою «китсяку» за двісті сорок дві гривні. На наметі не було навіть дірочки: чи то через ціну, чи то через токсичність матеріалу мурахи погребували ним. — Він цілісінький, наче щойно з магазину. Ми з Семом спатимемо під відкритим небом. Намети все одно від москітів не захищають.
— Це ваш не захищав, — бідкалась дівчина, — а моя «Unna»…
— Ну й де тепер твоя «Unna»? — скалячись, обірвав її Левко.
Тим часом американець витягнув з-під намету свої похідні кросівки, точніше підошви від своїх похідних кросівок, і його жартівливий настрій вгас. Ненаситні санітари лісу зжерли всю шкіру, лишивши тільки підметки і металеві кільця, крізь які проходили шнурівки. Самих шнурівок не було — їх теж зжували.
Напад вогняних мурах заполонив думки мандрівників, і ніхто більше не звертав уваги на те, що «Garmin GPSmap» уперто відмовляється ловити супутниковий сигнал.
…Того дня знову вийшли пізно. По-перше, довелося наново готувати кашу, оскільки залишене звечора їдло мурахи «підмели». По-друге, потрібно було дати лад запасам, визначивши, на скільки часу їх вистачить, і перепакувати речі. Сатомі відтепер несла тільки намети (Левкову «китсяку» і Ґремовий «Quechua», добряче згризений, та все ж придатний для користування) і вцілілі спальники. Хлопці розподілили продукти між трьома рюкзаками й однією сумкою (лишилася переважно вівсянка, при економному використанні її вистачить на десять днів); пляшки з водою обв’язали мотузками, щоб нести, перекинувши через плечі та шию, — місця для них не було. Сьома поділився парою кедів із Ґремом. Кросівки муляли, але нічого ліпшого не було.
Проплентавшися залишеним з учора проходом, яким повертався з розвідки Левко, п’ятеро мандрівників дісталися початку кам’яного тракту. Довго тупцяли, не насмілюючися ступити на перші камені, боячися, що дорога розчиниться в повітрі, немов пустельне марево, настільки нереальною вона здавалася серед джунглів.
Хто її будував? Коли? І навіщо?
— Це від інків? — Ґрем стомлено покосився на Сьому.
— Схоже на те. — Тракт справді нагадував інкські дороги, та попри це в голосі Семена не чулося певності.
Сатомі дістала фотоапарат і зробила кілька знімків.
Незважаючи на виснаження, серця хлопців і дівчини радісно калатали. Дороги просто так не будують. Дорога завжди кудись веде.
Левко, підтягнувши перемотаний скотчем наплічник і поправивши чотири пляшки, що теліпалися на шиї (по дві з кожного боку) і страшенно заважали просуванню, вступив на кам’яницю.
…Йшли повільно. Ґрем мучився із замалими кедами, Сатомі потерпала від мурашиної отрути, що в’їлася в ноги, Левко і Ян насилу втримували речі в потріпаних наплічниках, що розлазилися на очах. Брудні й невиспані, вони нагадували зграйку бомжів, що повертаються з нальоту на міське сміттєзвалище.
Спочатку кам’яний тракт прямував на північ-північ-захід, і тільки через три кілометри завернув на захід. Незабаром справа від дороги стали з’являтися нагромадження гранітних брил, що поступово зростались у суцільну стіну. Кам’яниця звивалась, повторюючи контур невисокого плато, що простягалося з півночі.
Переборюючи біль у ногах, Левко крокував попереду і думав винятково про те, що їх чекає. Сьома крокував за ним, майже не дивлячись під ноги, безперестану крутячи в голові одне питання: чому?
Виявлення дороги в джунглях на схід від регіону Куско, колиски цивілізації інків, є відкриттям світового масштабу. Дуже мало мандрівників, дослідників чи істориків можуть похвалитись такими досягненнями, тим більше на початку ХХІ століття, в еру «Google Earth» і супутникових навігаторів. Той, хто повідає світовій науці про кам’яний тракт у джунглях Перу, миттєво стане знаменитістю і зможе спочивати на лаврах до кінця своїх днів.
Отож чому?
Чому Ґуннар Іверс нікому не розповів про дорогу?
Чому послав сюди їх?..
    
    
XLVI
    
    
    
1 серпня 2012 року, 14:26 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
Левко загальмував так різко, що Сатомі налетіла на нього, ледь не збивши з ніг.
— Ой. — Японка визирнула з-за плеча і тієї ж миті позадкувала. Вона б побігла геть, якби Ґрем із Семеном не перетяли їй шлях.
Вони згуртувалися посеред кам’яного тракту і втупилися поперед себе (Сатомі обома руками схопилася за передпліччя мулата), намагаючись осмислити побачене.
Було два нюанси, що змусили їх зупинитись. По-перше, дорога обривалась. Останні кілька сотень метрів кам’яні глиби піднялися зліва від шляху, в результаті чого мандрівники опинилися поміж стін неглибокої ущелини (бескиди здіймались над головами на висоту від восьми до десяти метрів). Дорога петляла по дну розколини (стіни поступово звужувались), точно повторюючи її вигини. І тепер перед хлопцями й дівчиною виник глухий кут — обидві кам’яні стіни зімкнулись, перегородивши ущелину.
А по-друге, вони заклякли, бо місце сходження бічних бескидів на висоту чотирьох з половиною метрів було завалене людськими черепами.
— Мда… — сказав Левко.
— Skull’s Crevice, — як зачарований промовив Ґрем.
— Я… я не знав, що тут… черепи, — Сьома часто дихав, — стільки черепів…
Ніхто з них уявити не міг, що Розколина Черепів насправді виявиться… розколиною черепів.
Кучугура кісток починалась за двадцять кроків від занімілих мандрівників і під кутом 45° підіймалась до середини стіни ущелини. Місцями її присипало землею, з боків вилазила трава.
— Скільки їх там? — спитала Сатомі.
— Важко сказати. — Росіянин провів пальцями по брові, і то був єдиний рух на всю групу. — Не менше ніж кілька сотень. — Вималювавши в уяві об’єм, який займатимуть десяток голів, хлопець зрозумів, що помилився. Тисячі. Десятки тисяч.
— Як думаєш, звідки? — озвався Ґрем.
Сьома задер голову, обдивившись край прямовисної стіни, що формувала глухий кут.
— Можливо, на плато відбувалися жертвоприношення, а сюди скидали жертв.
— Як у ацтеків, — докинула японка, отямившись від шоку. — Я читала про те, що у них часом вбивали тисячі людей на втіху богам.
— Ага.
Левко першим переборов заніміння і рушив до кучугури. Нахилившись, узяв один з черепів до рук.
— Не чіпай! — зашипіла на нього дівчина.
— Чого? — Шок поволі минав, вони розуміли, що перед ними звичайні кістки, та ще й дуже-дуже древні. — Був би нівроку сувенір. — Черепу в його руках не вистачало половини зубів, але загалом він виглядав непогано. Як на череп, звісно.
— Цікаво почути, що б ти лопотів митнику в аеропорту Ліми, пояснюючи, звідки взяв костомаху, — оскалився американець.
— А це що? — справа від Левка Сьома помітив присипаний землею шкіряний мішок.
Хлопці оточили знахідку.
— Відкривай, — сказав українець Семену. «Ти відшукав, ти в ньому й длубайся».
Росіянин став навколішки і потягнув лантух на себе. Роз’їдена вологою шкіра миттю порвалася, і між пальців Семена посипались… людські зуби.
— Фу-у! — Сатомі закрила рота долонею.
— Бридота. — Левко теж скривився.
Перед ними лежав чималий (літрів на двадцять) мішок, ущерть заповнений зубами.
— Тут точно здійснювали жертвоприношення. — Українець поклав кілька зубів на долоню і став роздивлятися.
— Боже, як ти можеш? — відсахнулась дівчина. — Лео, Семене, ви якісь збоченці!
Левко відступив, роззираючись. Кістки відійшли на другий план. Цікавило інше: де дорога? Він прочісував очима прямовисні стіни, але не бачив жодного місця, куди могла б завернути кам’яниця.
Зненацька хлопець відчув незрозумілий дискомфорт. Неприємне поколювання огорнуло руки, зацебеніло з пліч на лопатки і далі на поперек. Воно не було пов’язане з купою черепів — то лише кістки, старі і струхнявілі. Збуджену сверблячку викликало інше. Просто… йому здалося, наче щось з’явилося поряд.
Вони не самі — хтось іще є в ущелині.
Лео тримався трохи позаду товаришів. Бачив їх усіх одразу. Ян, Сатомі, Ґрем і Семен завмерли, не ризикуючи наближатися до порослого травою нагромадження кістяків. Хлопець поводив головою наліво і направо. Зі щілин у скелях на нього перло кущисте гілляччя, рясно завішане лахміттям ліан, підперте стовбурами бамбуку. А тоді, підкоряючися незвіданому внутрішньому поштовху, Левко звів голову, обнишпорив очима краї розколини і… нагледів над собою людину. То не був обман зору, хлопець готовий був заприсягтися: на краєчку скелі, просто над ним, стояв і дивився вниз смаглявий чоловік зі строгими рисами обличчя і короткою, зовсім не перуанською стрижкою. Кілька секунд вони не рухались, витріщалися один на одного, а тоді незнайомець відступив, і нетрища зімкнулись над ним, ніби вода над пожбуреним в океанську глибінь каменем.
Левко замлів, наче в судини замість крові увілляли клею. Задерши голову, він стояв, поки не запекло в очах і не занила шия, але навіть після того не ризикнув відвести погляд. Він бачив джунглі, над ними — затягнуте вічною мармуровою плівкою небо, на тлі якого штовхалися нижчі й брудніші сірі хмари. Джунглі були нерухомими.
— Лео…
Ян, помітивши, що щось негаразд, підійшов до нього:
— Лео!
Ніякої реакції.
— Що там таке? — і собі задер голову. Порожньо.
І тільки коли чех скубнув Левка за руку, хлопець опустив голову.
— Нічого.
То був перший раз, коли Левко подумав, що їм не варто було сюди їхати.
Відтоді ця думка не полишала його ні на мить.

    
    
XLVII
    
Привал у Розколині влаштували не для того, щоб відпочити, просто не було куди йти. Сьома шастав довкола купи черепів, вишукуючи печеру чи хідник, що вивів би їх із глухого кута. Безрезультатно — з трьох боків мандрівників оточували прямовисні стіни.
Левко сидів осторонь, міркуючи над тим, що бачив. Двічі він боязко зводив обличчя, але нагорі не було нічого, крім затягнутих зеленню бескидів. Підсвідомо хлопець намагався переконати себе, що чоловік йому привидівся, та це не допомагало.
Українець трохи поспостерігав за товаришем, після чого опустив голову, втупившись під ноги. Несподівано помітив продовгуватий циліндричний предмет завдовжки з половину вказівного пальця, що лежав у траві біля лівої ступні. Гладенька поверхня предмету вказувала на штучне походження. Підчепивши пальцями, Левко підняв знахідку.
Під серцем кольнуло, але подиву хлопець не відчув.
Він тримав у руці гільзу від 5,45-міліметрового патрона до АК-74.
Левко покосився на товаришів, переконавшися, що за ним ніхто не підглядає, і став обережно розгортати руками траву довкола місця, де сидів. За півхвилини він знайшов п’ять гільз від куль того ж калібру, і жодна з них не лежала в землі, всі — на поверхні. Це означало, що потрапили гільзи на землю після минулого сезону дощів, іншими словами — протягом останніх дев’яти місяців.
Підійшов Семен, і Левко поспіхом сховав гільзи під себе.
— Проходу немає, — скрушно промовив росіянин.
— Не розумію… Ґуннар казав, що кам’яна дорога обходить Розколину Черепів і веде навпростець до Паїтіті.
— Я думаю, вона там, — Сьома показав рукою нагору, — на плато над нами.
— Зверху?
— Так, продовжується.
— І?
— Поліземо і знайдемо її.
    
    
XLVIII
    
    
    
1 серпня 2012 року, 16:07 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
Вони полізли, але дороги не знайшли. Натомість потрапили у найбільш густі зарості з початку подорожі. Прошиті ліанами дерева стояли перед ними суцільною багатометровою стіною. Протягом години хлопці просунулись не більше ніж на сотню метрів від прірви, і ця сотня метрів ледь не доконала одного з них…
Абсолютно несподівано першою видихалася не Сатомі. За годину до того, як ставати табором (загін продряпувався через особливо щільні хащі), Ян Фідлер закректав і опустився на коліна.
— Що з тобою? — підскочила до нього японка.
Чех глитав повітря дрібними й частими ковтками, майже не надимаючи грудей. Він заклав руку за лямку наплічника, наче збираючись його знімати, але завмер і не рухався, втупившись перед собою осклянілим поглядом.
— Допоможіть йому.
Сатомі взялася стягувати з хлопця рюкзак. Ян остаточно сів, випроставши ноги.
— Я більше не можу… — прохрипів він. — Я далі не піду…
Здавалося, що то не Ян промовляє. Анемічні слова вилітали наче з нізвідки, настільки відсутнім був погляд у хлопця.
— Ще цього не вистачало, — злизавши піт з верхньої губи, Левко подивився на чеха.
Сьома несхвально зикнув на українця, а тоді разом з американцем майнув допомагати Сатомі. Через півхвилини Яна звільнили від наплічника і всадовили на більш-менш чистому й сухому місці.
— Ти як, друже? — Сем усівся навпроти. — Нормальок? Попий води. Все буде добре.
Чех не дивився на росіянина. Міцно зчепивши долоні, він упирався поглядом у груди Семена, але зіниці не фокусувалися, неначе прозирали крізь плоть. Сьома скосив погляд униз і зненацька зауважив, що Ян якось дивно стискає долоні. Він тримав їх так, ніби намагався всією правою долонею потиснути основу великого пальця лівої.
Помітивши, що Семен дивиться на його руки, чех повернув їх тильними сторонами догори. Немовби приховував щось. От тільки ховати йому не було чого, крім…
— Яне, що ти робиш? — якомога м’якше вимовляючи слова, спитав росіянин.
Сьома ще раз покосився на руки товариша і нараз усе зрозумів. Як би Ян не повертав долоні, одна річ лишалася незмінною: пучка великого пальця лівиці незмінно торкалася ямки на правому зап’ястку біля закінчення променевої кістки. Пучка не рухалась, наче приклеєна. Семен добре знав, що означає відсутній погляді і «приклеєний» до зап’ястка палець, оскільки його тато також страждав через проблеми з серцем: ні на секунду не розчіпляючи долонь, Ян Фідлер рахував свій пульс.
— Дай сюди. — Сьома торкнувся долоні чеха.
Ян відсмикнув руки (продовжуючи тримати долоні в замку).
— Дай мені руку, — тихо, але твердо наполіг росіянин.
Чех опустив долоні. Семен акуратно взяв його за праве зап’ястя і приставив великий палець до точки, де міряють пульс. Сила ударів була слабкою, ледве промацувалася, але темп був скаженим. Вільною рукою росіянин схопив мобілку, що теліпалась на шворці на шиї, і у програмах відшукав секундомір. Запустив відлік часу і став рахувати, з жахом відмічаючи, що кількість порахованих скорочень серця зростає більш ніж удвічі швидше за кількість відлічених секундоміром секунд.
— Господи, друже, що з тобою таке? — пополотнів Семен.
І в цей момент Ян Фідлер знепритомнів.
    
    
XLIX
    
Полилась вода, полетіли ляпаси, Сатомі кинулась допомагати Семену, Ґрем і Левко тримались осторонь, сконфужено спостерігаючи за тим, що відбувається. Левко очікував, що мулат більше перейматиметься станом здоров’я свого «коханця», проте американець ніяк не реагував, зберігаючи безпристрасний вираз обличчя.
Через хвилину Ян опритомнів, обвівши друзів затуманеним поглядом.
— Що з ним? — злякано спитав українець.
— Пульс понад сто вісімдесят ударів на хвилину, — пригніченим голосом відказав Семен.
— Чорт. — Левко переступив з ноги на ногу. — Це через навантаження? Він зможе йти?
— Ні, Лео, він не зможе йти далі з пульсом під двісті!
— Не гарчи на мене, чувак. Я питав не про далі. — Від найближчої клініки їх відділяло півтора десятка кілометрів по джунглях і майже триста по Такуатіману.
— Як ти? — Сатомі притримувала руками бліде обличчя Яна.
— Не дуже… — Що мовою «сердечників» означає «препаскудно».
— Таке у тебе вперше?
Чех заперечно замотав головою:
— Вибачте… я не… у мене були проблеми з серцем… але я не думав… не хотів, щоб ви…
— Чорт, ти ж знав, куди перся! — не витримав Левко.
— Заткнись, Лео! — осадив українця Семен.
Левко обхопив руками голову і відійшов на кілька кроків назад по прорубаній просіці.
«Оце так вляпались…»
Через п’ять хвилин тахікардія вляглася, і на обличчя Яна Фідлера повернулися рожеві фарби. Сьома підійшов до Левка. Хлопці довго мовчали, штрикаючи один одного хмурими позирками.
— Оце підстава, — зрештою видихнув росіянин.
— Ага.
— Вибач, що підвищував голос, я трохи здрейфив. — У хлопця досі тремтіли руки.
— І ти мені пробач, — м’якше сказав українець.
— Проїхали…
— Маємо довезти його назад… — Левко чверть хвилини вагався, перш ніж сказати останнє слово у фразі, — …живим.
Сьома, смикнувши кадиком, голосно глитнув слину.
Вранці Яну покращало достатньо, щоб він міг іти без допомоги.
Хлопці поділили між собою його поклажу, спустилися з плато в Розколину і неспішно вирушили назад.
    
    
L
    
    
    
2 серпня 2012 року, 10:11 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
Почався дощ. Джунглі наповнилися пришерхлим лопотінням крапель по листю; звук, який фанати фентезі, певно, сприйняли б за оплески ельфів.
— Привал, — скомандував Семен.
Ніхто не заперечував. Група тепер зупинялась щогодини, даючи Яну відпочити.
Чех виглядав цілком здоровим, хоча, почуваючись винним, ні з ким не розмовляв. Він розумів, що, оскільки вони загубили дорогу, втратили дві третини спорядження і половину харчів, їм у будь-якому разі довелося б відступити, та попри це мучився від кислого почуття провини.
Злива посилилась. Менш ніж за хвилину друзі промокли до тріски.
Левко сів на наплічник, відпив води і, закручуючи пляшку, несподівано побачив хід, що відгалужувався від кам’яної дороги і вів на південь. У суцільній товщі заростей праворуч від тракту (якщо стояти спиною до Розколини Черепів) виднілася стежка. Втоптана трава, обламане гілляччя (що формувало виразний коридор висотою півтора метри) свідчили про те, що доріжкою користуються.
— Сьома, — покликав Левко.
Семен неохоче підійшов і сів поряд.
— Он, — показав пальцем українець. — Бачиш?
Росіянин байдуже огледів стежку.
— Стежина. І що?
— Що це може бути?
Сьома довго придивляся до проходу в масі джунглів.
— Мабуть, звіряча стежка.
— Ти думаєш?
— Дикі кабани чи щось таке.
На тому розмова обірвалась, але перед тим, як рушити далі, Сьома пропустив друзів уперед, а сам, ставши на початок стежки, зазирнув у нетрища. Ретельно обдивившись траву і зламані гілки, хлопець пішов наздоганяти приятелів…
Через три з половиною дні, 5 серпня 2012 року, два надувні плоти торкнулися берега обабіч причалу навпроти хатини Тора Сандерса. Сьома не помилився: матраци витримали.
Ґрем першим вискочив на пісок і, похитуючись від знемоги й недосипання, витягнув матраци на пологий берег. Левко з Семеном поскидали речі на пісок і відтягли їх від води.
Американець подивився на двоповерхову, оточену заростями хатину і пробуркотів:
— Якщо у нього є душ і гаряча вода, я поставлю йому в Швеції пам’ятник.
    
    
Послання Ґуннара
    
    
    
LI
    
    
    
5 серпня 2012 року, 15:44 (UTC – 5) Хатина Тора Сандерса
    
Двері рипнули, з приміщення війнуло солодкавим запахом цвілі. Левко протиснувся першим і ширше розкрив вхід, пропускаючи всередину інших.
Вони опинилися у квадратній вітальні, що нагадувала залу невеликого ресторанчика. Більшість простору займали довгі столи з незграбно обструганих дощок, оточені плетеними стільчиками. З боків під стінами стояли лави, накриті барвистими перуанськими ковдрами, а біля дальньої стіни розташувався чи то кухонний стіл, чи то імпровізована барна стійка. За столом — дві шафи, що висвічували пустими, але чистими полицями. Під стелею на грубому дроті висіла електрична лампочка. Попри запустіння і дух мертвечини, яким просякнув кожен куток, відчувалося, що в хатині хтось живе. Столами і кріслами користувалися — на них не було ні пилу, ні павутиння.
— Агов! Є хтось живий? — крикнув Ґрем англійською.
Віконце було одне, рясно заліплене зеленню, тому в залі царював півморок. Левко пошукав вимикач біля дверей. Безрезультатно.
— Hay alguien aquí? — повторив Семен іспанською.
Тиша.
Ян Фідлер, відсунувши одне з крісел, скинув наплічник і присів. Сидіння рипнуло під його вагою.
— Можемо продовжити спуск по річці і спробувати досягнути Пуерто-Мальдонадо до темряви, — запропонувала Сатомі.
Місцина не здавалась аж такою похмурою, разом з тим відсутність жильців і відносний порядок у вітальні наштовхували на думки про привидів, що ночами виходять із лісів і засідають у цій кімнаті.
— Спробувати, звісно, можемо, — згодився Левко, — та я сумніваюсь, що до заходу сонця ми догребемо до Пуерто. Більше схиляюсь до думки, що перед настанням темряви ми будемо знайомитися з кайманами десь посередині шляху між цим фешенебельним котеджем і селищем, оскільки наші плоти розлізуться до дідькової матері.
— Він має рацію, — сказав росіянин, опускаючи свої манатки на дерев’яну долівку. — Плоти геть кепські. Здуваються через годину. Ми не допливемо. Треба відпочити, а завтра подивимося, що можна зробити.
Ян поглянув на Семена й Левка і вдячно кивнув.
— Цікаво, де Тор Сандерс? — уголос міркував Левко. — Може, він уже склеїв ласти?
— Хто тут хоче моєї смерті? — Голос долинув настільки несподівано, що всі п’ятеро скрикнули, Ґрем і Сьома інстинктивно відскочили до виходу, а Ян хапнув повітря з таким звуком, наче вдавився персиковою кісточкою.
Від однієї з шаф біля дальньої стіни відколовся силует дебелого чоловіка з геть білою чуприною. Він ступив крок уперед, поклавши ліву руку на стіл, праву тримаючи під столом. Між передпліччям і стегном витикався приклад мисливської рушниці.
«Він стояв там увесь час, а ми його не бачили», — відзначив Левко.
— Ти о’кей, брате? — спитав Семен, тремтячою рукою торкнувшись Янового плеча.
Той кивнув, хоча колір обличчя свідчив про протилежне.
— Хто такі? — долинуло від силуету.
— Ми мандрівники з… зі Швеції, — відповів українець, вирішивши, що зараз не час підкреслювати, хто якої національності.
Заразом він роздивлявся чоловіка. Вище середнього зросту, з овальним нордичним обличчям, що досі не звикло до тропічного сонця, довгим, але не занедбаним волоссям, яке при більш прискіпливому огляді виявилося сивим, і колючими світлими очима, котрі, мов дві люмінесцентні цятки, світились у мороці вітальні. Левко гнав геть пронозувате питання про те, що могло загнати симпатичного здоров’яка у таку глушину. Загнати навіки.
— І що ви тут мандруєте?
— Ви ж чули, — спокійно провадив Левко, — ми вертаємось до Пуерто-Мальдонадо після походу в джунглі.
Хлопець очікував запитання про те, куди конкретно вони ходили, але помилився. Люмінесцентні цятки покруглішали і стали виразнішими — чоловік вирячив очі й перепитав:
— То ви повертаєтесь із лісів?
— Так, — підтвердив Левко.
— А скільки вас було, коли ви йшли в ліси?
— П’ятеро, а що?
— П’ятеро пішло, п’ятеро повернулось? — У голосі чулася недовіра.
— Саме так.
Чоловік ковзнув непривітним поглядом по ватазі, спершу затримуючись на кожному з хлопців. На кінець його погляд дістався Сатомі, і старий трохи потеплішав.
— Ви — містер Сандерс? — ніяково посміхнувшись, спитала японка.
— Тор Сандерс, до ваших послуг. — Він відставив рушницю до стіни.
Хлопці безгучно видихнули.
— Ми хотіли б переночувати у вас, — озвався українець.
— Вам пощастило, ще хвилин двадцять — і ви б мене не застали.
— Чого?
— Сьогодні неділя, я їду в Пуерто дивитись футбол і осушити кілька кухлів пива. Хай хтось із вас дасть паспорт, я занотую дані, достатньо одного.
В Куско перемовини в хостелах вів Сьома, оскільки лише він знав іспанську, а тому зазвичай саме Семен давав паспорт. Цього разу Левко вирішив дати свій документ. Хлопець підступив до стола і, порившись у натільній сумці, що висіла на поясі, витягнув закордонний паспорт.
— Ось, будь ласка. Скільки берете за ніч?
— П’ятнадцять баксів з людини.
Забагато як для Перу, та ще й для такої відлюдної глибинки, вирішив Левко. Разом із тим, беручи до уваги, що конкурентів у Тора було аж нуль, ціна виглядала людською.
Тор дістав із шухляди замотаний у целофан зошит для запису пожильців (який, судячи з того, як злиплися аркуші, востаннє відкривали щонайменше кілька років тому), а іншою рукою розгорнув паспорт. В українських закордонних паспортах ім’я та прізвище пишуться спочатку українською, а потім у тому ж рядку через слеш (косу риску) англійською:

ЛЕВКО БАРТОШ/LEVKO BARTOSH

— Ае… Аебк… Аебко? — з трудом проскрипів Сандерс.
Кириличні літери завжди бентежать іноземців. Тор наморщив лоба. З ім’ям він сяк-так упорався, сприйнявши кириличну «Л» за англійську «А», але літера «Б» на початку прізвища зовсім сконфузила його. Не забираючи документ із руки норвежця, Левко прикрив пальцем частину рядка, надруковану кирилицею.
— Читайте звідси.
— Я б і сам розібрався, — форкнув Сандерс, зауваживши слеш.
Він розкрив зжовклий від часу журнал реєстрацій. Левко помітив, що заповнені лише три сторінки. Останній запис датувався 3 березня 2009 року.
Старий повернувся до паспорта, вчитався у прізвище, а тоді зненацька викрикнув:
— Лео Бартош? — і рвучко скинув голову.
Левко розгубився, не знайшовши що відповісти. Вилинялі очі старого пожирали його. Тор Сандерс глипав на українця з благоговійним заціпенінням, наче перед ним постав Джон Траволта чи — хай йому грець! — Джонні Депп власною персоною.
— Срань Господня, ти — Лео Бартош? — повторив запитання старий.
Ледь почервонівши, Левко кивнув:
— Yep… А що?
— Подумати не міг, що зустріну тебе, — з непідробним здивуванням прошепотів Тор. — Я навіть не вірив, що ти існуєш.
— Я… е-е… Хіба ми… Звідки ви мене знаєте?
Старий відновив самовладання, прибравши подив з лиця. Очиська хитро зблиснули.
— Ге-ге, — реготнув він, насолоджуючися справленим враженням. — Я не знаю тебе.
— Тоді чому ви так зреагували? Чому ви думали, що маєте зустріти мене?
Семен, Ґрем і Сатомі позамовкали, дослухаючись до розмови. Ян відсторонено зирив убік. Тор Сандерс витримав паузу, наче вагаючись, чи говорити далі, чи ні, а тоді проказав:
— У мене для тебе лист.
    
    
LII
    
— Лист?
— Лист?! — Сьома і Ґрем уже стояли поруч, визираючи з-за спини українця.
— Так, — витиснув губами посмішку Сандерс.
— Від кого?!
Замість відповіді Тор поліз рукою в шухляду і витяг звідти стандартний DHL’івський пластиковий пакет для кореспонденції. Пакет був пом’ятий як чортзна-що і розірваний.
— Це прийшло кілька місяців тому. — Норвежець витрусив зсередини продовгуватий блакитний конверт. — Конверт і записка. У записці відправник просив передати конверт у руки Лео Бартошу або… — Тор зиркнув на підпис у кутку блакитного пакета, — …Симеону Твардовському. Коли б вони не з’явилися.
Хлопці мовчали й не рухалися, мов у ступорі. Старий прискіпливо поглянув на Ґрема, перевів погляд на Семена. Прикинувши, що прізвище Твардовський навряд чи пасуватиме мулату, тицьнув на Сьому і промовив:
— Ти, мабуть, Симеон.
— Семен, — півголосом поправив росіянин. — Ну, тобто так… Симеон.
— Покажи паспорт.
Хлопець слухняно витяг документ із нагрудної кишені й показав першу сторінку Тору.
— Си-ме-он, — по складах прочитав Сандерс, після чого підсунув до хлопців конверт і упаковку: — Забирайте, це ваше. — Зауваживши вагання, додав: — Я відкрив лише зовнішній пакет, самого листа не чіпав.
Сьома потягнувся за DHL’івським пакетом. Левко взяв до рук блакитний конверт. Він справді був нерозпечатаний. На лицьовій стороні у верхньому лівому куті був підпис дрібними літерами:

to Leo BARTOSH or Simeon TVARDOVSKY
till called for

Крім цих слів, нічого.
— Це від Ґуннара, — сказав Семен, вчитавшись в адресу відправника.
Тор стрепенувся:
— То це той шведський щур, що розповідав, ніби він художник, направив вас сюди?
— Ви знаєте Ґуннара? — прижмурив око росіянин.
— Були часи, він зазирав у наші краї, — розпливчасто відповів Тор Сандерс.
— Але цей лист… — Українець провів пучками пальців по блакитному конверту.
— Я тут не при ділах, — посміхнувся норвежець. — Вам краще знати, звідкіля старий швед довідався, що ви завітаєте до моєї нічліжки.
— Подивись на дату відправлення, — нахилився до пакета Ґрем.
— 17 березня, — прочитав Левко. — На другий день після нашої розмови…
(…і за добу до смерті, хоча ніхто з хлопців цього не знав…)
Семен задумливо покивав, після чого боязко покосився на блакитний конверт у руках Левка:
— Відкривай, друже.
— Ні, давай краще ти. — Лео тицьнув конверт Семену, так, наче той був охоплений полум’ям. Він відчував незрозуміле хвилювання, дивлячись на лист. Чуття підказувало йому, що з посланням щось негаразд, хоча, певна річ, хлопець не здогадувався, що тримає в руках лист із потойбіччя.
До хлопців приєдналися Сатомі і Ян Фідлер. Росіянин розкрив конверт і витягнув два складені втричі аркуші паперу й фотографію. На одному був написаний від руки текст, на другому — карта.
— Карта? — гмикнув Ян.
— Нова карта. — Сьома зробив наголос на слові «нова».
— Дивно, — відзначила Сатомі. — Вам не здається це дуже дивним?
— Хочеш сказати, художник передбачав, що Сем підітреться останньою копією? — пожартував Ґрем, але ніхто не засміявся.
— Вона інша… — Левко не міг сказати, що саме не так з малюнком (порівнювати не було з чим, а пам’ять — вельми ненадійний порадник, коли йдеться про точні зображення), але інтуїтивно вловлював, що ця версія карти відрізняється від попередньої.
— А що на знімку? — витягнула шию японка.
Коли Сьома розкривав конверт, фотографія впала на стіл і лежала лицьовою стороною додолу. Українець згріб пальцями фотокартку і перевернув її.
— Глянь, — тут-таки штовхнув ліктем росіянина.
— Письмена! — ледь не підскочив Семен.
Фотографія на відміну від знімка, який Ґуннар Іверс показував хлопцям у Швеції, була чудової якості. На ній проступав фрагмент темно-сірої гранітної стіни, заповненої щільними рядами невідомих символів. Знаки були стрункими й рівними, немов витиснені велетенським пресом.
Ґрем і Сатомі схилились над фотокарткою.
— Ти знаєш, що це? — Мулата здивувала реакція Сьоми.
— Ці символи не схожі на жодні з бачених мною. — Росіянин стишив голос до півшепоту, але не зміг позбавитися схвильованого тремтіння. — Якщо Ґуннар мав рацію, то в руїнах, які ми намагалися відшукати, є зразки писемності якогось древнього народу. — Сьома обвів поглядом товаришів. Його очі металися. — Єдиної писемності на всю Південну Америку!
Американець спочатку нічого не відповів, забрав фотографію, покрутив у руках, підніс до очей:
— Ніби справжня…
Семен повернувся до листа.
— Хто буде читати? — спитав він, розгортаючи списаний аркуш.
— У мене акцент, — замахав руками Лео.
Не було у нього ніякого акценту. Вже давно не було. Втім, українцю страшенно не хотілося зачитувати вголос послання Ґуннара, хлопець немов відчував, що вимовлятиме слова людини, котра вже кілька місяців спочиває у землі.
— Читай уже, — сказав Ґрем, штовхнувши Сьому ліктем.
Сьома поправив окуляри і, досі під враженням побаченого на фотографії (Ґуннар знав, що слати, щоб зацікавити хлопців), затягнув анемічним голосом:
— Лео… Симеоне… Я вас вітаю… Якщо ви читаєте цього листа…
— Бляха, перестань! — форкнув американець. — Ти гугнявиш, наче диктор у передачі про паранормальні явища. Попустися трохи, Семе. Швидше за все, у листі банальне напутнє привітання. — Він вирвав аркуш із рук росіянина: — Дай сюди!
І став читати яскравішим голосом, більш підхожим до того настрою, з яким писався лист:

Лео! Симеоне!
Я вас вітаю! Якщо ви читаєте цього листа, значить, ви таки відважилися. Значить, ви послухали старого маляра, плюнули на все і погналися за справжньою пригодою. Це добре. Принаймні це точно краще, ніж гаяти час серед затоптаних туристами археологічних сайтів на Юкатані чи в Єгипті.
Мені трохи дивно писати листа. Справжнього, не електронного листа, де не можна повернутися на рядок вище й одним натиском відредагувати написане. Хех. За останні роки навіть я, старий шкарбун, відвик від ручки і паперу. Проте я мушу…
Можливо, цей лист читає тільки один із вас. Байдуже. Я все одно звертатимусь до вас обох, як тоді, у майстерні на Остермальмі весною 2012-го. Ви ж пам’ятаєте?
Можливо, вам уже під шістдесят. Цебто ви надумали податися в Перу, коли нічого цікавішого в житті не лишилося. І це з біса погано, оскільки шлях попереду непростий. Але навіть якщо ви два старигані, у яких від ложки гострого соусу чилі на ранок випадає пряма кишка (як-от у мене сьогодні вранці — пардон) і які підриваються по двадцять разів за ніч, щоб випісяти кілька крапель рідкого скла, я все одно закликаю вас не відступати. Якщо ви пришкандибали до Сандерса самі, значить, зможете піти й далі. Ні, ви мусите піти далі. Ви мусите знайти Паїтіті… Точніше, переконатися в його існуванні. Бо відшукали Твердиню задовго до вас.
Безперечно, вас цікавить, із якою метою я вислав листа на випередження. Мушу дещо уточнити по карті, яку дав вам у Стокгольмі, перед тим як ви заглибитесь у сельву…

— Ну не йо… — вилаявся Левко. — Він би ще після повернення нам це сказав.
— Не перебивай, — втрутився Сьома. — Ґуннар не при ділах, старий наголошував, що ми повинні зупинитись у Тора перед тим, як іти в нетрі, самі винні, що не послухали.
— Але для чого було тицяти нам неправильну карту?
Семен відмахнувся і кивнув Ґрему:
— Читай.

…перед тим як ви заглибитесь у сельву. Кам’яний тракт, що тягнеться від Лоуер-Вінкер-Лейк, обходить Розколину Черепів і нібито веде до Паїтіті, насправді є тупиковим. Дорога впирається в Розколину й обривається. Далі за Розколиною — найбільш непрохідні хащі з тих, що мені довелось бачити в житті. Порівняно з ними решта території Мадре-де-Діос нагадує Кунґстрадґарден. Колись давно ті, хто населяв Твердиню, влаштовували в тому глухому куті засідки для ворогів. Ви можете зазирнути туди (це займе день), але я радив би утриматись — тільки згаєте час. Крім укритих цвіллю і сточених червами черепів, там нічого немає…

(«Та що ви кажете», — промайнуло в голові Левка.)

До Паїтіті веде інша дорога, що починається просто посеред джунглів, і проходить південніше від шляху на Розколину Черепів. Якийсь час дороги йдуть паралельно, але друга сягає глибше в нетрі. Вона обривається в сельві за десять кілометрів від Паїтіті. До місця, де починається південна кам’яниця, веде непомітна стежка. Стежина відгалужується від північного шляху приблизно на його середині. Вам доведеться помучитись, поки знайдете її, бо майже напевно вона заросла й стала геть непомітною. Якщо ж не вдасться відшукати, звертайте на південь неподалік Розколини і рубайтесь навпростець крізь сельву, поки не наштовхнетесь на південну дорогу. Так вийде довше, але промахнутись не зможете.
Після того як південна кам’яниця обірветься, йдіть строго на захід — джунглі там не дуже густі, — і протягом дня ви дійдете до руїн. Для наочності надсилаю оновлену версію карти, а також фотографію, котра підкріпить ваше бажання податись на пошуки, якщо раптом воно підупало після того, як ви вперше побачили ліси довкола Пуерто-Мальдонадо.
Ще дещо…
По дорозі навкруг вас можуть коїтись дивні речі. Іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси. Ви будете бачити те, чого насправді немає. Такі вже особливості тих земель: у тій частині Мадре-де-Діос нерідко трапляються тумани, настільки щільні, що викривляють не тільки візуальні образи, а й звуки, котрих у тропічному лісі завжди достатньо. Нічого не бійтеся — просто не звертайте уваги, хай що діятиметься довкола. Запам’ятайте: всі речі мають пояснення. Хай що вам ввижатиметься, осмислюйте побачене раціонально. Ніяких духів, демонів і привидів. Ніякої містики.
Мабуть, вас також цікавить, чому я з самого початку не розказав про другу дорогу і чому сам не рвусь до Мадре-де-Діос. Я занадто старий, а на все інше… є причини… багато всіляких причин… Повірте, я не мав на думці ошукувати чи збивати вас з пантелику. Все, чого я хотів, — це бути певним, що карта і — найголовніше — моя історія не потрапить до поганих рук.
На цьому все.
Бережіть себе!
І нехай удача буде з вами до кінця.
Щиро ваш Ґуннар Іверс
17 березня 2012
Стокгольм

Левко з Семеном перезирнулись.
— Оце так пояснив, — скептично відзначив Ян. — «Ви мусите знайти Паїтіті…», «на на все інше є причини…», бла-бла-бла. Ти мала рацію, дідок стрьомний.
— Ти теж вважаєш, що швед їздить нам по вухах? — Ґрем відклав аркуш.
— Ще й як, — підтакнув чех.
Українець і росіянин продовжували витріщатись один на одного, наче грали в гру «Хто кого передивиться».
— А я так не вважаю, — повільно промовив Левко.
— І чому це? — Ян саркастично скривив рота.
— Тому що Розколина Черепів, Голова Папуги, Аппер-Вінкер-Лейк, Лоуер-Вінкер-Лейк і мощена дорога існують, причому саме в тих місцях, про які писав Ґуннар. Швед не брехав, і я не бачу причин, чому йому брехати зараз.
— Не забудь про фотку. — Ґрем торкнувся фотографії.
Левко мав рацію…
— Думаєш, це вона? — смикнув бровою Сьома, так і не відвівши очей від лиця Лео.
Українець мигцем збагнув, про що йдеться.
— Я впевнений, — рубонув він.
— Ви про що? — нашорошився Ян.
— Стежка, про яку сказано в листі, існує, — пояснив Семен. — Ми її бачили.
— Чому я вперше про неї чую? — з відтінком обурення прискіпався американець.
— Бо ми не думали, що це важливо. — Сховавши очі, Сьома злукавив: — Я гадав, то звіряча стежка.
Друзі примовкли. Розмова велась англійською, і Тор усе розумів. Норвежець слухав хлопців зі значно більшою цікавістю, ніж належало б відлюднику, уважно вивчав їхні лиця, проте ні Левко, ні Ян, ні Ґрем цього не помічали.
— Що значить «ніякої містики»? — вклинилась у розмову Сатомі, пробігши очима послання Ґуннара.
Хлопці всі разом втупили погляди в дівчину.
— Мабуть, південна дорога тягнеться реально далеко в сельву, проходить неймовірно дрімучі нетрі. Під час походу люди виснажуються, от їм і ввижаються дурниці, — спробував пояснити росіянин.
«Як, наприклад, той чувак, що стежив за нами зі стіни Розколини Черепів, — подумав Левко. — Е, ні, Сьома, я не був виснажений…»
— Дурниці зараз говориш ти, Семене, — палко заперечила дівчина, тіпнувши перед носом росіянина розгорнутим листом. — «Іноді здаватиметься, що чуєте голоси… будете бачити те, чого насправді немає» — такі речі так просто не пишуть! У тих нетрищах щось є, і… — Японка зробила паузу, оббігши поглядом хлопців: — Невже ви не розумієте? Ґуннар не застерігає, він лиш натякає, при цьому не кажучи всієї правди, бо боїться нас налякати.
— Це не має значення, — м’яко обірвав її Ґрем. — Ми все одно повертаємось.
— Якого числа у нас зворотній літак? — задумливо пом’явши неголене підборіддя, спитав Левко.
Сьома при цьому здригнувся: бульбашки ущипливої радості попливли під шкірою по спині. Левко читав його думки.
— Ні-ні-ні-ні-ні, — насупився мулат. — Ти що це задумав, бадді?
— 24 серпня, — не слухаючи американця, відповів Сьома.
— День у Лімі, день на дорогу до Куско, три дні на спуск назад по Ріо-де-лас-П’єдрас, — перераховував українець, загинаючи пальці. — У нас є час до 18—19 серпня. Два тижні від сьогодні. Можемо спробувати, якщо завтра зранку рвонемо назад до Голови Папуги.
— А як же Ян? — пручався Ґрем.
— Поїде в Пуерто-Мальдонадо без нас, — висунув пропозицію українець. — Ти ж не проти? — Чех знизав плечима. — Гадаю, Тор із радістю його підкине. — Левко глипнув на норвежця. — Він може поїхати просто зараз і ввечері вже спати у нормальному ліжку.
Тор Сандерс повільно кивнув, підтверджуючи, що доправить чеха в столицю регіону (але при цьому обличчя старого зберігало дивний вираз — думав він явно не про дорогу до Пуерто-Мальдонадо).
— Ти досі віриш, що Паїтіті існує? Що це не вигадка? — не вгавав Ґрем.
Після слова «Паїтіті» Сьома кинув швидкий погляд на Тора. Старий, роздувши ніздрі, пожирав американця очима. Сьома готовий був битись об заклад на піврічну стипендію, що Тор знає, про що йдеться, а також знає щось таке, що їм невідомо, але навряд чи скаже, коли його запитають. Їм не слід розмовляти про такі речі перед сторонніми. Точніше, перед тими, хто здавна живе в цих краях, бо «сторонніми» в даному випадку був він сам і його друзі.
— А що змінилося за тиждень, янкі? По-моєму, ми виявили достатньо, щоб повірити в розповіді Ґуннара. Питання не в тому, чи вірю я в Твердиню. Особисто я переконаний, що руїни існують, також я не маю сумнівів, що описана Іверсом дорога виведе до них. Питання в тому, чи віримо ми вчотирьох, — Яна він більше не враховував, — що ці руїни варті того, аби лізти за ними в місця, де «навкруг нас можуть коїтись дивні речі».
— Ми маємо порадитись, — відчеканив Семен, недвозначно покосившись у бік Тора.
Ґрем невдоволено зітхнув, спідлоба зиркнув на Сатомі, гадаючи, чи стане вона на його бік, і хлопці з дівчиною повернулись до крісел у центрі кімнати.
Тор дістав із шухляди ключі.
— Як завершите, я покажу вам апартаменти. — І знову затримав погляд довше, ніж того вимагали правила гостинності. — І якщо хтось із вас збирається в Пуерто-Мальдонадо, то хай поквапиться — за чверть години я виїжджаю.
    
    
LIII
    
Після нетривалого обговорення рішення повернутись у Мадре-де-Діос і спробувати знайти південний тракт прийняли одностайно: чотири голоси «за», нуль — «проти», Ян не голосував.
В основному за другу спробу агітував Семен. Хлопець підкреслив, що з дорогою вони знайомі, а значить, пройдуть її швидше, крім того, як зазначав Левко, у них достатньо часу, і головне — вони не настільки втомилися, щоб відступати. Проти повернення в ліс висловлювався Ґрем, але ніяких змістовних аргументів, окрім власного небажання лізти в джунглі, мулат не навів. Коли дійшло до голосування, американець розраховував, що Сатомі пристане на його сторону і за рахунку 2:2 йому вдасться відмовити друзів від примхливої ідеї шукати Паїтіті. Проте японка несподівано підняла руку, коли Сьома спитав: «Хто за те, щоб продовжити експедицію і піти назад у ліси?» — і мулату нічого не лишалось, як докласти своє вимучене «за» до решти (Ґрем не хотів, щоб Сатомі подумала, що він спасував чи злякався).
Сатомі, як це часто трапляється у дівчат, не змогла б пояснити мотиви свого рішення. Так, вона була дівчиною, і перспектива пертись назад у глушину, де вони ледве не втратили Яна, через якийсь лист і фотографію з незрозумілими закарлюками їй не дуже імпонувала, однак в останній момент щось забурувало в її голівці, і дівчина вирішила піддатись химерному імпульсу. Можливо, вона досі прагнула довести хлопцям, що вони недарма взяли її з собою. Можливо, вона несвідомо хотіла показати Левку, що він втратив, не захотівши зустрічатися з нею (Сатомі вважала, що недостатня наполегливість при залицянні пояснювалася не невпевненістю й комплексами українця, а її ефемерними недоліками, думала, що Лео просто не схотів її добиватися; показна байдужість Левка, особливо після того, як він почав підозрювати про упадання Ґрема, ранила її). Хай там як, Сатомі спершу бовкнула, а потім подумала, а коли додумалася, що втнула дурницю, міняти щось було пізно — голосування завершилося, Сьома офіційно оголосив результати.
4:0 — рішення прийнято — і четверо друзів повертаються на дорогу, щоб увібгатися ще глибше в дикі нетрі і таки піймати легенду за хвоста, щоб розшукати руїни, чий привид після попередньої невдачі несподівано повернувся на їхній горизонт.
    
    
LIV
    
    
    
5 серпня 2012 року, 16:41 (UTC – 5) Хатина Тора Сандерса
    
Лео і Сьома підійшли до норвежця, який пакував невелику наплічну сумку біля дверей вітальні. Почувши кроки, чоловік випростався.
— Ви збираєтеся повертатись, — радше ствердив, ніж спитав Тор, промацавши очима лиця хлопців.
— Так, — підтвердив Сьома.
Ґрем, який сидів, заклавши ліву ногу на коліно, не стримався і ввігнав сердитий погляд у спину росіянина. Ян Фідлер, тягнучи свій наплічник по підлозі, чалапав у напрямку Тора і хлопців.
— Не наситилися ще… — скорчив усмішку Тор Сандерс. А тоді знизав плечима і, не стишуючи голосу, додав: — Йолопи…
— Я поважаю вашу думку, Торе, але вона мені нецікава, — жорстко парирував Семен.
— Ет, байдуже, — прокректав у відповідь старий, ховаючи за зарозумілою гримасою власне здивування. Ці двоє слов’ян виявилися першими урвиголовами на його пам’яті, котрі добровільно поверталися у нетрища Мадре-де-Діос.
Розчинивши двері, Тор пропустив уперед Яна. Затримався, повагався, озирнувся через плече і зрештою промовив:
— Я радив би вам, хлопці, двічі подумати перед тим, як пертися назад у selva negro. Але якщо ви все ж таки не передумаєте, не завадило б оновити реманент.
Погляди приятелів зійшлись на купі розкислих від вогкості, подертих колючками і наполовину згризених мурахами рюкзаків. Тор мав рацію: після наскоку вогненних мурах третина спорядження стала непридатною, шкіра на бутсах розлазилася, мов туалетний папір, а більшість одягу нагадувала вогкі марлі.
Левко і Семен напівголоса перекинулись кількома словами. Лео розкрив рота, збираючися сказати, та Сандерс випередив його:
— Я можу купити все необхідне. Тобто все, що зможу знайти в Пуерто-Мальдонадо. Завтра до обіду спорядження буде тут.
— Ми самі хотіли про це попросити, але… у нас майже не лишилося готівки. Лише картки. — Левко безпорадно розвів руками.
— Нехай хтось поїде зі мною. В Пуерто є відділення «Banco de la Nacion». Якщо поталанить, у банкоматі може виявитися кількасот нуебо-солів.
— Я поїду, — не чекаючи, визвалась Сатомі.
— Тобі не можна самій, — повернув голову Левко.
— Я поїду з нею, — докинув американець, для підтвердження своїх намірів зробивши крок у напрямку дверей.
Левко застиг ні в сих ні в тих. Насумрився. Він волів би поїхати замість Ґрема.
— Нехай їдуть, — втрутився Сьома, поглядом спиняючи Левка від непродуманих дій. Повернувшись так, щоб його бачив лише українець, Сьома прошепотів: — Є розмова.
— Тоді вирішуйте, що маєте купити, і в дорогу, — переступивши поріг, доказав Тор.
Хлопці й дівчина швидко обговорили, що слід докупити: один намет, два спальники, три пари похідного взуття, розпалювачі для вогнища й деякі інші, менш важливі елементи екіпіровки.
Вийшовши на подвір’я і побачивши припнуту біля причалу, місцями заляпану іржею плоскодонку, Левко спохватився.
— Домовся з човнярем, — сказав він Сатомі (на Ґрема намагався не дивитись). Можна було попросити човен у Тора, але його плавзасіб не викликав довіри. Вчотирьох вони його потоплять на раз-два, навіть не допливши до середини річки.
— З Атаучі?
— Так. Можна й з ним.
— На коли?
— Затягувати не варто. Нехай завтра зранку піджене човен до причалу коло халупи Сандерса. Щойно повернетесь, відпливемо, добре?
Дівчина була не в захваті від того, що попливе в нетрища не виспавшись, але заперечувати не стала.
— Гаразд, — кивнула японка. — Щось іще?
Сьома метнувся назад до хатини і повернувся із записником у руках. Видерши аркуш, він написав на ньому електронну адресу й передав його Сатомі:
— Це мейл моїх батьків. Напиши, що з нами все гаразд і що наступного разу вийдемо на зв’язок десь за два тижні.
— О’кей, Семе.
— Я залишаю генератор увімкненим, — озвався Тор Сандерс. — Заряджайте камери і що там іще у вас із техніки. Душ за будинком, туалет у кущах. Якщо маєте продукти, можете скористатися плитою — кухня на першому поверсі, відразу за вітальнею.
Прощаючись, Ян простягнув Левку руку:
— Бувай, друже, і… не ображайся, що зіпсував вам усе…
— Це ти мені пробач. — Українець почувався дивно, адже, якби не Ян, вони ніколи не зазирнули б до хатини Сандерса і не дізналися б про послання Ґуннара.
— Все добре.
— Ти зразу в Ліму чи зависнеш у Куско?
Чех невесело всміхнувся:
— Одному сумно. Шурую напряму в Ліму і спробую поміняти квиток, щоб вилетіти якнайшвидше. Якщо не вдасться, куплю на найближчий рейс.
— Зрозуміло. Тоді гарної дороги. Не хворій!
— Дякую! А тобі… — Очі Фідлера потьмяніли. — Бажаю розшукати цю гниду.
Левко сяйнув короткою, мов виблиск сонячного зайчика, усмішкою.
Підійшов Семен, хлопці по черзі обнялись. Тор Сандерс завів двигун старезного «Jeep Cherokee», сигналізуючи, що час рушати.
— Давайте сфоткаємося, — запропонував Ґрем, — усі разом. Знімете нас, Торе?
Не глушачи мотор, Сандерс вийшов із машини і зашкарублими пальцями взяв камеру з рук японки. Хлопці й дівчина стали пліч-о-пліч і обнялись. Зліва Сьома, за ним — Ґрем, обоє посміхаються. В центрі — Сатомі, зосереджено тупиться у вічко фотоапарата. За дівчиною стоїть Ян, не сфокусований, майже розгублений, думками він далеко за межами сельви, він бачить себе в чистій сухій кімнаті з кондиціонером над головою і головне — в кліматичній зоні, в якій від спеки піт не ллється з усіх бісових пор твого тіла, так, наче ти підгузок, який не міняли цілий день. Справа прилаштувався Левко. Українець хмуриться, думаючи про те, що мав би зреагувати першим і поїхати з японкою замість Ґрема.
Тор Сандерс зробив два знімки і віддав «Nikon» Семену.
    
    
LV
    
Поставивши всі телефони, навігатор та акумулятор від «Nikon’а» заряджатися, Левко засів за ноутбук Семена і спостерігав, як копіюються на жорсткий диск зроблені за останній тиждень знімки. Процес ішов повільно: чи то SD-картка у Сатомі була старою, чи то Семенів нетбук ледве дихав від спеки.
Обкрутившись рушником, Сьома зайшов до вітальні. Щойно з душу.
— Як вода? — не піднімаючи голови, спитав українець.
— Чудова! Там чорна бочка з північного боку будинку, за день нагріло добряче. Хоча за такої погоди я був би не проти крижаного душу.
— То лізь у річку.
— Пф-ф. Думаєш, там набагато холодніше?
Росіянин підтягнув плетене крісло і всівся біля Левка.
— Ну як фотки?
Українець знизав плечима:
— Ще не переглядав, копіюється поки.
— Добре. — Семен зітхнув і, дивлячись убік, притишено спитав: — Ти реально хочеш туди пертись?
Левко скинув голову, але не зміг відшукати очі товариша: Семен відвернув лице, наче розмовляв із кимось іншим. «І це питає людина, котра півгодини тому вмовляла Ґрема й Сатомі, доводячи, що вони скусають лікті від жалю, якщо не скористаються шансом і не вирушать на пошуки Твердині?» Хлопець замислився. Згадав обличчя над Розколиною, сон, після якого щезла карта, знайдені гільзи. Зрештою коротко, але невпевнено відповів:
— Хочу.
— Ти завагався, — зауважив Сьома.
— Який ви спостережливий, Шерлоку!.. А ти не вагаєшся?
— Пам’ятаєш ту стежку, правда? — різко, наче спортивний болід, змінив тему Семен.
Левко не відповідав і не кивав (росіянин усе одно не бачив — його очі досі блукали по дальній стіні), та й питання було риторичним — за мить Сьома продовжив:
— Як гадаєш, чия вона?
Відчуваючи, що запитання не таке просте, як здається, українець обережно відповів:
— Ну, ти ж казав, що її, певно, проклали дикі свині.
Семен витягнув губи і підняв внутрішні краї брів над переніссям. Він завжди робив таке обличчя, збираючись виголосити очевидні речі, які він не виголошував бозна-скільки часу, щоб остаточно переконатися, що ніхто до них самотужки не додумався і, відповідно, всі навкруг повні ідіоти. Сьома нахилився, зазирнув просто в очі Левку і проказав:
— А де ти, Лео, бачив свиней півтора метра зростом?
Несподівано до Левка дійшло, що він справді ідіот.
— Ти хочеш сказати…
— У джунглях немає тварин, які робили б такі проходи. Це алогічно. Безглуздо. Таку стежку треба постійно підтримувати. — Мокра після душу голова повернулась у попереднє положення. — Вона може бути потрібною тільки для нас — прямоходячих приматів.
— Гм… — відреагував Левко.
— От і я кажу — гм.
Копіювання фотографій завершилось.
— Перекинь собі на флешку, — порадив Семен, показавши пальцем на нетбук. — Хай буде. А то раптом мій апарат у воду шубовсне чи щось таке.
Зауваження мало сенс. Сатомі звільнить картку, щоб вмістити нові знімки, тож, поки вони мають доступ до електроенергії, слід скопіювати фотографії на якомога більше носіїв.
Українець підвівся, пройшов кілька кроків до кучугури рюкзаків, які, полінувавшись, вони вирішили не заносити на другий поверх (усе одно завтра зранку зносити назад), і витяг зі спеціальної кишеньки розсувну флешку «Kingston» у формі запальнички. Покопавшись, хлопець дістав з бокової кишені ще дещо і повернувся за стіл.
Вставив флешку в USB-порт на нетбуці і, дочекавшись відкриття спеціального вікна, перетягнув у нього папку з фотографіями. Перезапис на «Kingston» відбувався чи не втричі швидше, ніж копіювання з SD-картки, що стояла в фотоапараті.
І тільки після того Левко виклав на стіл поруч із нетбуком п’ять автоматних гільз.
— Що це? — звів брову Семен.
— Гільзи від АК-74.
— І?
— Я знайшов їх у траві обабіч кам’яної кладки неподалік Розколини Черепів. — Про побачену людину українець вирішив поки що змовчати. — Там були ще. Багато.
— А, — якось розчаровано видав Сьома, взяв одну з гільз і покрутив її, короткозоро щурячись.
— Що думаєш? — по-змовницьки притишивши голос, мовив Левко.
Росіянин потішно нахмурився:
— Ти зіпсував мій сюрприз.
— Який іще сюрприз?
— З біса великий сюрприз, Лео.
Сьома нахилився, підтягнув до крісла наплічник і витяг із кишені шовковий мішечок, у якому зазвичай возив окуляри. Тільки зараз у ньому були не окуляри. Розтягнувши шворку, він висипав на стіл зо два десятки людських зубів.
— Що за? — Від несподіванки Левко схопився руками за бильця і відринув від друга. Очі покруглішали. — Бляха-муха, Сьома, це те, що я думаю?
— Ага, — апатично підтвердив Семен, так, наче щойно розсипав не зуби, а фішки для гри в нарди.
— Розтуди твою маму, ти забрав з собою зуби з Розколини Черепів?!!
— Як бачиш, не всі, але — так, це зуби зі Skull’s Crevice.
Там були лише кутні. Жодного різця чи переднього зуба.
— Ти ненормальний! Це тебе в Сибіру навчили? Їх в Омську замість перлів носять, так?
— Це не сувеніри, Лео. Візьми їх і роздивись.
— Пішов на хер, чувак! Ти хворий!
— Я сказав: візьми їх, — наполіг Сьома.
Пересиливши відразу, Левко згріб кілька зубів на долоню і… отетерів.
— Ну що, побачив? — зронив росіянин.
— Пломби… — прошепотів Левко. — Чорт забирай, тут усюди пломби.
— Насмілюсь зауважити, Лео, сучасні пломби. — Росіянин забрав лише запломбовані зуби.
— І що це означає, чувак? — Задерев’янілий язик насилу проштовхував слова крізь губи. «Чи означає це, що засідки в Розколині робили не лише ті, хто населяв Паїтіті, а й ті, хто його… населяє?»
— Я не знаю, Лео… — Сьома відкинувся на спинку крісла і виставив худі ноги. — Не знаю… — Насичена вогкістю атмосфера відмовлялася сушити шкіру — краплини вологи досі блищали на його грудях і руках.
Левко зненацька усвідомив, що вони самі у ветхому двоповерховому котеджі посеред здичілих джунглів, за тридцять кілометрів від найближчого житла, без жодного транспортного засобу, який міг би їх до цього житла доставити. А ще він подумав, що коли Сьома надумає повторити своє найперше запитання, те, з якого почалася розмова, — чи справді він хоче знов попертись у Мадре-де-Діос? — відповідь цього разу буде іншою.
Проте Сьома нічого не сказав.
    
    
LVI
    
    
    
6 серпня 2012 року, 08:57 (UTC – 5) Хатина Тора Сандерса
    
Хлопці одночасно почули наближення моторки і вибігли на причал (Левко з зубною щіткою за щокою і рушником, що після джунглів нагадував ганчірку для підлоги, на плечі, а Сьома взагалі невмиваний). Проржавіла плоскодонка стояла на місці — розкотисте гудіння надходило з півдня. Якийсь човен (судячи з сили звуку, на максимальній швидкості) плив до хатини Тора.
Погода була кепською: накрапав дощ, розмазані хмари затягували небо, правда, спека не дошкуляла.
Невдовзі моторка випірнула з-за вигину річки, і хлопці від здивування пороззявляли роти (українець ледь не впустив щітку в річку). Вони очікували побачити що завгодно, але тільки не Ґрема й Сатомі на темно-синьому надувному човні із закріпленими вздовж бортів метало-пластиковими веслами і підвісним мотором. Сатомі сиділа на передній лавці і махала друзям руками, Ґрем тримав праву руку на ручці керування підвісним двигуном і вів човен до дерев’яної пристані.
Коли моторка підпливла достатньо близько, щоб її можна було чути, Сатомі гукнула:
— Чого стоїте, лежебоки? Тягніть на причал манатки, через три хвилини вирушаємо! — І голосно розсміялась.
За хвилину тупий ніс надувного човна м’яко ткнувся в одну з опор причалу.
— Що це таке? — синхронно спитали Лео і Сьома.
Японка аж сяяла:
— Це надувний човен «BRIG B310» із підвісним мотором «Tohatsu».
Ґрем також щасливо всміхався.
— Де ви його взяли? — Левко вражено водив очима по плавучому засобу. Моторка була в непоганому стані, особливо зважаючи на те, в якій глушині її роздобули. — Човен практично новий.
— Та-а-ак! — задоволено проворкотала Сатомі, а тоді, задерши носик, випалила: — Я його купила.
— Купила? — вирячився Сьома.
— На дідька? — спохмурнів Левко.
— Атаучі відмовився везти нас.
— Навідріз, — підтакнув американець.
Левко з Семеном перезирнулись.
— Довелося на ходу вигадувати інші варіанти. Ми знайшли іншого човняра з оцим. — Дівчина провела долонею по тугому прогумованому боку. — Але бідолаха, коли дізнався, що треба підніматися вище від Проґресо, повівся, як Атаучі: ледь не знепритомнів і дав задній хід. Ми з Ґремом старались, як могли, згвинтили ціну до небес, але мачігуенга відмовлявся. Тоді я запропонувала продати човен разом з мотором і двома каністрами. Поторгувавшись, індіанець погодився. — Японка вкотре показала зубки. — У мене не було вибору. — А очі так і промовляли: «А ви ще сумнівалися, чи брати мене. Що б ви зараз робили, розумники?»
Лео і Сьома виглядали сконфуженими.
— Скільки тобі обійшлося… — Сьома оглянув човен, зауваживши дві засмальцьовані каністри, вкладені під другою лавою, новий намет, спальники і кілька пакунків із покупками, — …оце все щастя?
— Ну, новий човен коштує тисячу двісті баксів, я дивилась в Інтернеті, додайте ще десь п’ятсот на підвісний мотор і сто на каністри… — Дівчина витримала паузу і доказала: — А я взяла все за тисячу! — Вона дзвінко засміялася. — Вигребли всю готівку в «Banco de la Nacion».
Левко присвиснув. Поміж них існувала домовленість: усі неособисті витрати діляться порівну. Оскільки їх тепер стало четверо, кожному доведеться викласти двісті п’ятдесят доларів за останнє придбання (це ще не беручи до уваги грошей за взуття, спальники та інше спорядження), що катастрофічно перекошує бюджет поїздки. Особливо для Левка. У нього цих зайвих двох з половиною сотень просто не було.
— Це було… е… трохи необдумано, — потупившися, сказав українець.
Сатомі вискочила на причал.
— По-перше, дозволь спитати, чи ти бачиш інший вихід із ситуації? Не думаю. — Дівчина пальцями стерла рештки зубної пасти з нижньої губи українця. — А по-друге, не переймайся, Лео. Це мій вам подарунок.
— Так не можна, — забуркотів Семен. — Це великі гроші.
— Вони все одно не мої, а батькові. — Вона нахмурилась і вперла руки в боки. — Та що з вами таке? Ви хочете до Паїтіті чи ні?
Левко з Семеном вдруге перезирнулися. Хороше запитання.
Не чекаючи відповіді, Сатомі правила далі:
— Щоб ви не терзалися, зробимо так: після повернення продамо човен, якщо він стане дешевше, різницю розділимо порівну, сумніваюся, що там вийде більше тридцяти баксів на людину. Згода?
— А якщо не продамо? — блиснув очима Левко.
Японка відмахнулась:
— Значить, затопимо під Пуерто-Мальдонадо в пам’ять про нашу велику подорож.
Вона по черзі обняла Сьому й Левка, поцілувала обох у щоки і діловито закрокувала до хатини. Українець вставив до рота підсохлу зубну щітку, пожував ворсинки, насторожено глипнув на Сьому і попрямував слідом за дівчиною — збиратися.
— А де Тор? — спитав Семен у Ґрема.
— Має приїхати в обід. Він допоміг нам учора скупитися, порекомендував непогану нічліжку, а потім напився до чортиків у барі. Гроші за вас двох ми йому залишили, можеш не перейматися.
— Добре, дякую.
— Допомогти з речами?
— Не треба. Будь у човні, ми самі впораємося. — Росіянин розвернувся, але, ступивши два кроки, обернувся назад і спитав: — А що конкретно сказав Атаучі?
Американець зморщив лоба, пригадуючи:
— Насамперед він злякався, і то дуже сильно, наче побачив мерців. Руки тремтіли так, що втримати нічого не міг. Він реально не міг повірити, що ми повернулися. Коли я сказав, що ми вирішили вдруге полізти в нетрі і нам потрібні його послуги, Атаучі замотав головою і сказав: «Не піду».
— І все?
— Не все… Потім він зробив отак, — Ґрем постукав пальцем по скроні, — сказавши, що ті місця, куди ми йдемо, кишать демонами, які роблять дивні речі з людськими головами. І вдруге вони нас не випустять.
    
    
Мадре-де-Діос. Друге наближення
    
    
    
LVII
    
    
    
6 серпня 2012 року, 15:51 (UTC – 5) Річка Такуатіману 176 км вгору за течією від Пуерто-Мальдонадо
    
— Що шукаєш? — надриваючи горлянку, поцікавився Лео.
Останні півгодини Сьома щось прискіпливо видивлявся на правому березі Ріо-де-лас-П’єдрас, час від часу звіряючись то з GPS-навігатором, то з припасеною ще у Стокгольмі і до цього часу геть розлізлою картою.
Росіянин відповів, але Левко не розібрав ні слова. Після семи з лишком годин поряд із «Tohatsu», який працював майже безперервно, вони всі нівроку так оглухли.
Левко і Сьома сиділи на носі човна, Ґрем кермував, а Сатомі, розіславши на пласкому днищі спальник, вклала голову на задню лаву й куняла.
— Шукаєш де заночувати? — Українець підсунувся ближче, щоб краще чути Семена. — Ще рано.
Сьома зиркнув на товариша.
— Хочеш до смеркання дістатись Голови? — Хлопці підрізали важковимовне Parrot’s Head Cliff до «Голова Папуги» чи вже зовсім короткої версії — «Голова».
Українець, опустивши долоню в потік води за бортом, смикнув плечима.
— Не вийде, — заперечив Сьома, — у темряві проскочимо притоку.
Двоциліндровий «Tohatsu» працював надійно, але його потужності (п’ятнадцять кінських сил) вистачало, щоб розігнати човен максимум до 20 км/год. При такій швидкості вони в кращому разі допливуть до Голови о першій ночі (і це за умови, що їм на голову впадуть прилади нічного бачення).
— Та все одно рано, — подивився на годинник Левко.
Притримуючись рукою за нагрітий на сонці гумовий борт (дощ ущух іще до полудня), Семен перебрався на корму.
— Давай я покерую, — запропонував Ґремові.
Перші три години американець кайфував від руління «BRIG’ом». За останню годину він тричі замислювався над тим, чи не виштовхати мотор за борт. Шум кислотою роз’їв вуха, вібрація, передаючися через руку на плече, розтрусила нутрощі. Мулат із радістю погодився на пропозицію Семена.
Сьома присів біля «Tohatsu», швидко освоївся з керуванням (у всіх моделях навісних моторів «Tohatsu» лише три передачі: вперед, нейтраль і реверс) і зменшив газ, одночасно спрямовуючи човен ліворуч — до правого берега річки.
«BRIG» помалу сунув уздовж стіни з тропічної рослинності — дерев, кущів, повзучих рослин, — що нависала над каламутною водою. Коли траплялися чистини, Сьома спиняв мотор і, притримуючи ручку коліном, продивлявся їх у бінокль. Левко остаточно впевнився, що його приятель щось вишукує.
О 16:05, востаннє звірившись із навігатором, росіянин повів «BRIG» навпростець до берега.
— Що там? — Левко ненавидів моменти, коли Семен обкутував власні дії сакральною таємничістю, напускав на себе поважнючого вигляду і нікому нічого не пояснював — поки не настане час. Але не спитати не міг.
— Стаємо на ночівлю, — незворушно розтовкмачив Семен.
— То ти на сонці перегрівся чи від шуму в очах потемніло? — поцікавився Лео.
— Знайдемо місце, розіб’ємо табір і відпочинемо, — наче й не чув товариша.
— Чувак, ти оглух? Ми тринькаємо час. — Сонце не пройшло й половини шляху від зеніту до горизонту на заході. — Ми спокійно відмотаємо ще півсотні кілометрів, перед тим як ти перестанеш розрізняти, де вода, а де земля, і, я впевнений, знайдемо місце, краще за це.
Перед носом моторного човна росло хаотичне переплетіння гілок і рослин-паразитів, що тільки на вигляд здавалися тонкими і кволими, а насправді без мачете їх було не розірвати.
Сьома міг пояснити причини свого рішення, але вирішив зіграти нечесно:
— Давайте проголосуємо. Хто за те, щоб знайти чистину, поїсти і полежати?
Дві руки в центральній частині човна метнулися вгору. Левко скрипнув зубами. Сьома переможно посміхнувся:
— Навіть якщо я утримаюсь, ми стаємо на нічліг, брате.
Вони заштовхали «BRIG» у мангрові зарості і прив’язали його там. По тому, орудуючи мачете, стали розчищати дорогу до берега.
Коли після десяти хвилин махання здоровенними ножами під ногами все ще хлюпала вода, Ґрем спинився, витер піт рукою і сказав:
— Можна відкликати свій голос?
Семен не зреагував. Смішно вимахуючи ножем, він уперто врубувався у прибережні зарості.
— Семе, я з тобою розмовляю, — підвищив голос мулат. — На біса ми сюди полізли? По дорозі було повно місць, де можна причалити до берега.
Раптово Сьома зник, наче провалився під воду.
— Се’ем? — насторожено покликав американець.
— Він упав? — визирнула з-за Ґремового плеча Сатомі.
— Сплеску не було, — промовив Левко, витріщаючись туди, до щойно стояв Семен. — Його наче… джунглі наче проковтнули його… Сьо-о-ома!
У кущах заворушилось, і крізь гілля долинув спокійний голос:
— Ідіть сюди, плаксії.
Відхиляючи руками незрізані гілки, Левко, Ґрем і Сатомі заспішили до того місця, де востаннє бачили росіянина.
Першим крізь зарості пробрався Левко і несподівано усвідомив, що нетрі скінчилися, він стоїть на початку довжелезної просіки, обабіч якої здіймаються високі дерева. Росіянин тупцяв поряд, витираючи хусточкою (сраний інтелігент, механічно зауважив Лео) обличчя.
— Ух ти, — лаконічно виразив здивування українець. — Що це?
— Ти не здогадуєшся?
На початок просіки видерся Ґрем, за ним — Сатомі.
— Злітна смуга? — тихим від невпевненості голосом припустив Левко.
Збивала з пантелику висока, майже по пояс трава, що встеляла розчищену ділянку.
— Тобі пора на шоу «Розумник», — підколов Ґрем, роззираючись. — Он літак.
Під деревами, в іншому кінці посадкової смуги, вткнувшись носом у зарості, стояла біла «Cessna» з червоними смугами на боках і пофарбованими у червоне кінчиками крил та рулів висоти.
Семен не відповів, прискіпливо вивчаючи вільну від рослинності смугу.
— Ти навмисно йшов сюди, правда? — спитав Левко.
— Так.
— Гадаєш, тут є люди? — Українець кивком показав на одномоторний літак за кілька сотень метрів від них.
— Не думаю. Той літак покинутий і, мабуть, давно не літає.
— Тоді що ми тут робимо?
— Тут бувають люди, — скоса зиркнувши на Ґрема і Сатомі, Сьома різко перейшов на російську: — Если вдруг мои запломбированные в навороченной парижской клинике зубы окажутся среди тех, что мы нашли в Расщелине Черепов, я не хочу, чтобы это сошло им с рук, тем, кто завалил Расщелину черепами. Если вдруг со мной… с нами что-то произойдет, я не хочу, чтобы это произошло напрасно. Понимаешь? — Семен помарширував уперед, розсовуючи траву руками. — Поставите намети, о’кей? — попросив японку й американця, повернувшися до англійської. — А ми з Лео назбираємо дров на багаття.
    
    
LVIII
    
Літак, як і казав Сьома, виявився старим. Можливо, він ще міг літати, але те, що його довго не піднімали в повітря, не викликало сумнівів: колеса вгрузли в землю, рулі висоти й елерони кволо обвисали, колись давно сніжно-білий фюзеляж посірів від дощів, заклепки на листах «підтікали» іржею.
Левко обійшов «Cessn’у», обдивившись із усіх боків, поки Сьома, скинувши рюкзак і присівши навпочіпки, дописував послання.
Закінчивши, росіянин простягнув товаришу листок.
— На, читай.
Українець став спиною до сонця і поринув у текст, виведений акуратними, ледь не друкованими буквами.

Сьогодні понеділок, 6 серпня 2012 року, і ми вирушаємо вглиб лісів Мадре-де-Діос на пошуки загубленого міста Паїтіті.
Нас четверо, ми маємо карту і вичерпні інструкції, як дістатися Твердині, що нібито захована в джунглях на захід від Такуатіману.
Не так важливо, хто ми є, звідки прийшли і де взяли карту, що веде нас крізь сельву. Важливо інше: існує ймовірність, що наша експедиція з причин, які від нас не залежать, може не повернутися з Мадре-де-Діос.
Літак, яким ми плануємо покинути Перу, відлітає з аеропорту Ліми 24 серпня 2012 року. Це означає, що найпізніше 18 серпня 2012-го ми пропливатимемо повз цю злітну смугу, вертаючись до Пуерто-Мальдонадо, і — якщо все буде гаразд — заберемо записку.
А тому:
а) якщо ви читаєте це послання і 18 серпня 2012-го не настало, будь ласка, покладіть записку в пакет, переконайтеся, що він герметично закритий, і лишіть там, де знайшли;
б) якщо ви натрапили на це послання після 18 серпня 2012-го, значить, з нами скоїлося лихо і ми не повернулися, відтак ми люб’язно просимо вас повідомити посольства Франції, США, Японії та України про зникнення їх громадян у тропічному лісі.
Усвідомлюючи безмежжя просторів, які займають ліси Мадре-де-Діос, ми лишаємо вказівки, де нас шукати:
• від цього місця ми продовжуємо шлях на північний захід і піднімаємося по Ріо-де-лас-П’єдрас (Такуатіману) до точки з координатами 11°42´47˝ пд. ш. 70°22´58˝ зх. д., де завертаємо у праву (наскільки нам відомо, безіменну) притоку;
• просуваємось угору за течією приблизно на 30 км до своєрідної скелі, що має форму голови папуги, біля неї залишаємо човен і вирушаємо крізь джунглі на південь;
• південніше від бескиду Голова Папуги розташовуються два малі озера, відповідно на відстані 5 та 8 км від місця висадки, ми плануємо досягти нижнього (південного) озера, там завернути і далі рухатись виключно на захід, сподіваючися дістатись мети нашої експедиції протягом двох-трьох денних переходів.
Наперед вдячні за допомогу, якщо вона, звісно, знадобиться.
Сімеон Б.
Левко Б.
Ґрем К.
Сатомі Х.
06/08/12

Хмурячись, Левко віддав аркуш Семену.
— Ну що, як тобі? Бачу, незадоволений.
Послання було кострубатим, надміру офіційним і водночас надто кіношним, якимось сурогатним. Хоча не це турбувало українця.
— Ти справді думаєш, що це потрібно? — Він почувався як людина, що потрималася за хрест над власною могилою. — Ми наче як самі накликаємо біду.
Сьома знизав плечима:
— Поховавши, як страуси, голови між ніг, біду ми не відвернемо. Хочеться вірити, що лист не знадобиться, по дорозі назад ми заберемо його, посміємось самі над собою і спалимо. Проте я хочу перестрахуватися.
— Чому ти не зазначив прізвища?
— Нам невідомо, що за суб’єкти тут вештаються, Лео. Я подумав, якщо ми реально вступимо в якесь гівно і хтось знайде цей лист, працівникам посольств вистачить імен, щоб нас ідентифікувати. Якщо ж усе буде гаразд, я не хочу, щоб хто-небудь у Мадре-де-Діос знав наші повні імена.
— Логічно. І ще: чому ти не написав про кам’яні дороги? Принаймні одна з них точно існує.
Сьома поклав листок перед собою, дістав іще один і почав перекладати повідомлення іспанською. Відірвавшися, пояснив:
— Хто б не знайшов послання, сумніваюся, що він помчить за нами в джунглі, навіть якщо повірить у те, що я написав. Це дорого і небезпечно. Найбільше, на що можна сподіватися, — це на те, що за нами пошлють літак, такий, як оцей, типу, на розвідку. Я вказав орієнтири, які легко помітити з повітря: Голова Папуги, Лоуер-Вінкер-Лейк, Аппер-Вінкер-Лейк. Якщо розвідник залетить достатньо далеко на захід, то знайде те, по що ми йдемо, і тоді, можливо, знайде нас. Дорогу вони нізащо не побачать.
Росіянин говорив так, наче точно знав, що лист віднайдуть, тобто що ним доведеться скористатися. Це не подобалося Левкові, хлопець іще більше насупився.
Сьома завершив переклад, згорнув обидва листки вчетверо, збоку написав жирними друкованими літерами «READ THIS», по тому вклав аркуші в целофановий пакет і скотчем приклеїв до останньої шибки на правому борті літака. На запиленому темному тлі складений учетверо папірець відразу кидався в очі… якщо стояти поряд із «Cessna».
— Думаєш, помітять? — нахилив голову Левко, скептично роздивляючися приклеєний стрічкою пакунок.
— Той, хто тут уперше, — Семен зиркнув на протилежний край злітної смуги, де Ґрем і Сатомі витоптували місце для багаття і розпинали намети, — навряд. Але той, хто постійно літає, помітить відразу.
Тепер знизав плечима Левко. Не вірилося. Напис «READ THIS» здавався надто маленьким, його вдавалося прочитати, лише порівнявшися з краєм крила.
Росіянин сховав ручку в кишеню і накинув на плечі рюкзак.
— А тепер можна й по дрова.
    
    
LIX
    
Наступного дня (а то був вівторок, 7 серпня) хлопці й дівчина вирушили в дорогу до світання. До обіду вони досягли кліфу Голова Папуги і вивантажили спорядження на берег.
Левко дуже поспішав, поводячись так, наче від швидкості руху залежало, чи знайдуть вони Паїтіті, ніби Твердиня (якщо вона існує) з дня на день могла провалитися крізь землю.
Перед тим як заглиблюватись у ліси, українець наполіг на тому, щоб зробити привал. Виявилося, що мотор «Tohatsu» може працювати в режимі генератора. Пального було більш ніж достатньо на зворотну дорогу, тому хлопці лишили двигун ввімкненим і підзарядили всі наявні акумулятори. Особливу увагу Левко приділив GPS-навігатору «Garmin GPSmap 78s», сподіваючися, що цього разу він пропрацює довше.
Зарядивши батареї, хлопці зняли «Tohatsu», закріпили його на дні поряд із каністрами, після чого замаскували човен у прибережних заростях. Узявши найнеобхідніше, подалися на південь.
Прорубана три дні тому стежка встигла зарости, проте пагони й ліани були свіжими, неміцними і не затримували просування. О пів на третю Лео, Сьома, Ґрем і Сатомі вийшли до Аппер-Вінкер-Лейк, верхнього озера. Шлях, на який під час першої спроби змарнували майже день, цього разу зайняв не більше двох годин. За годину вони дісталися Лоуер-Вінкер-Лейк і, обігнувши його з півночі, вийшли на велику кам’яну дорогу. По тракту можна було рухатися швидше, але, пройшовши кілометр із лишком, Сьома й Лео вирішили збавити темп, щоб не проґавити бокову стежину.
Коли перевалило за п’яту і під кронами почали згущуватися тіні, Семен запропонував припинити пошуки й вибрати місце для ночівлі, розуміючи, що у півтемряві тропічного лісу вони точно проморгають путівець.
— Може, ми вже його прогледіли, — пробурчав Ґрем.
Таке також могло бути. Той факт, що хлопці легко помітили стежку минулого разу, не означав, що вони так само просто виявлять її вдруге, адже тоді натрапили на неї ненароком, рухаючись із заходу на схід, від Розколини Черепів, а не зі сходу на захід, як зараз (та сама місцевість із різних напрямків виглядає по-різному).
Українець, який чимчикував першим, спинився, розвернувся і, тримаючися за шлейки наплічника, зиркнув на Семена. Сьома, сьорбнувши води через трубочку, що тягнулася від пляшки, схованої в рюкзаку, смикнув головою, мовчазно запрошуючи Левка говорити. Левко зробив кілька глибоких вдихів і нарешті сказав (російською):
— Чувак, може, ну його на фіг? — У голові роїлися думки про те, що казав Семен про стежку…
(…де ти, Лео, бачив свиней півтора метра зростом?)
…а також про гільзи, запломбовані зуби і таємничого чоловіка, який, цілком можливо, саме в цей момент стежить за ними крізь приціл автомата Калашникова. А тоді хлопець зненацька усвідомив, що витріщається просто на стежку. І перш ніж Сьома встиг розкрити рота, рука Левка піднялась, а з губ злетіло схвильоване:
— Он вона…
Семен, Ґрем і Сатомі подивились у той бік, куди він показував. У переплетінні тонких стовбурів і гілок проступало втиснення, за яким чорніла порожнеча. Прохід був невеликим, людина могла йти по ньому, злегка пригнувшись і нахиливши голову. Це чимось нагадувало коридор у підводному човні.
Сьома переступив з ноги на ногу:
— То як: стаємо на ніч чи йдемо подивимося, що там?
Темрява стрімко зсідалася, тіні заковтували віддалені об’єкти, але Левко, пройшовши повз товаришів, пірнув у прохід. Почасти через те, що добре розрізняв навколишні предмети, а почасти — побоюючися залишатись на мощеному тракті. Після того як зустрівся очима з тим, хто стежив за ними у Розколині Черепів, Левко не мав бажання ночувати на дорозі чи поряд із нею. Це було все одно що розкласти намет посеред шестисмугової автостради.
Ґрем пробурмотав: «Дякую, що поцікавився нашою думкою», — нахилився і шаснув слідом за Левком. Третьою прилаштувалась Сатомі. Сьома, востаннє зиркнувши на дорогу, що вела до Розколини Черепів, потупав за японкою. Потривожені рухом, у повітря здійнялись ескадрильї москітів. Через кілька метрів хлопці й дівчина мусили спинятись і оббризкуватись репелентом, та навіть після цього знавісніла мошва пхалася в очі, вуха, ніс і рот.
Стежина була занедбаною. Подекуди вони ставали на коліна і повзли, у деяких місцях доводилося застосовувати мачете. Протягом тридцяти хвилин друзі віддалилися від кам’яної дороги на кілометр — не набагато далі, ніж якби дерлися навпростець крізь нетрі, — і Левко вирішив ставати табором. Через сотню метрів вони надибали вільну від кущів ділянку поміж двох товстенних бавовняних дерев і стали облаштовувати нічліг. Місце було не з найкращих, та ліпшого ніхто не шукав — на першій стоянці після відходу від Ріо-де-дас-П’єдрас і води, і їжі було достатньо.
Сатомі діставала з рюкзаків усе необхідне, щоб розігріти вечерю. Сьома збирав дрова, а Ґрем возився з наметами. Левко, чекаючи, поки Семен притягне сухих гілок, ввімкнув GPS-навігатор (сигнал надзвичайно слабкий) і зафіксував їхнє місцезнаходження.
Невдовзі стало геть темно.
За чверть години багаття шипіло на підстилці з вогкого листя, і в казанку закипав чай. Хлопці й дівчина мовчки сиділи довкола вогню. Сьома присипав дрова свіжою зеленню, щоб пустити дим і розігнати комарів. Дим пішов, але москіти вирішили не здаватися. Гостре дзижчання виїдало мізки. Під листям копошилися сотні інших комах. Якоїсь миті японка зойкнула, струсивши з руки десятисантиметрову стоніжку.
І знову встановилася мовчанка.
Від репеленту всі відкриті частини тіла стали липкими, наче їх обмастили солідолом. Шкіра на обличчі свербіла від ядучої протимоскітної речовини. Усім — і Левку, й Семену, і Ґрему, і Сатомі — було бридко, вогко й гірко від міркувань про те, що вони тут роблять. Їсти не хотілося. Втома схиляла до сну, та від усвідомлення, що доведеться сунутися в спальники з липкими як чортзна-що руками й лицями, тягнучи за собою, неначе весільну фату, сірий шлейф мошкари, ставало геть кепсько.
Четверо друзів, як це часто буває, думали, що гірше вже бути не може, поки не почули бумкання. Звуки надійшли із заходу. Розмірені й важкі, вони прилинули з темряви, крижаною дрожжю пробравши кістки і залоскотавши нерви.
Пум-м… пум-м… бан. Коротка пауза. Бан. Ще коротка пауза. Пум-м-м. Потім перерва, і знову: Бан… пум-м… Пауза. Бан… пум-м… пум-м. Пауза. Бан… пум-м. Пауза. Пум-м… бан… пум-м… пум-м.
Вода закипіла й, розхвилювавшися, стала виплескуватись; вогонь зашипів і заметався, оживлюючи корчі й дерева, що охоплювали табір, але ніхто не простягнув руку, щоб зняти казанок.
— Що це? — притискаючи коліна до тіла, прошепотіла Сатомі. — Це ті «дивні речі», про які попереджав Ґуннар?
(…іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси…)
Хлопці мовчали, втиснувши голови й несвідомо повернувши лиця на захід. Загадкові сигнали не припинялися.
Пум-м… ум-м… бан-н.
Бан-н.
Пум-м-м.
Бан… пум-м.
Бан… пум-м… ум-м.
Бан… пум-м.
Пум-м… бан… пум-м… ум-м.
— Схоже на церковні дзвони, — намагаючися не видавати страху, прохрипів Семен.
Було нелегко визначити природу звуків. Вони не були схожі ні на бій барабанів, ні на тужливий стугін примітивних духових інструментів (на кшталт гуцульських трембіт). Сьома віднайшов найкращу аналогію — церковні дзвони, хоча як для дзвонів звук видавався надто податливим і шовковистим. Та й звідки дзвонам узятися в Мадре-де-Діос?
— Може, якась тварина? — припустив Ґрем, коли звуки вляглися так само раптово, як і почались.
— Та ні, — заперечив українець.
Бумкання, безсумнівно, мало штучне походження. Інтенсивність звуків не опадала і не наростала. Вони увірвались у пітьму, не розширюючись, відразу, наче хтось увімкнув «Play» на величезному програвачі, а через три хвилини обірвались, наче на магнітофоні натиснули «Stop».
— Дикуни? — спитала Сатомі, обводячи поглядом хлопців і запитуючи себе, чи це їм не примарилось.
— Мабуть, яке-небудь плем’я, — нехотя погодився Левко, всоте з того часу, як зійшов з кам’яної кладки, згадуючи обличчя, яке бачив над Розколиною.
— Але ж вони далеко? Далеко, правда? — пробелькотіла дівчина.
Хлопець, щоб заспокоїти японку (й заразом самого себе…) кивнув.
Бумкання справді долинало звіддалік. Проблема полягала в тому, що прокочувалось воно на заході, якраз у тій стороні, куди Левко і К° збиралися прямувати.
    
    
LX
    
8 серпня четвірка мандрівників наполегливо пробивалася на південь. Хвилювання, що раніше шпигало лише Семена і Левка, відучора перекинулось на Ґрема і Сатомі. Друзі йшли, не розмовляючи, ламаючи голови над імовірним джерелом вечірніх «дзвонів». Стежку вони загубили (може, це й на краще, думав Левко), але, пам’ятаючи настанови з листа Ґуннара, не звертали з південного напрямку, сподіваючись рано чи пізно вийти на меншу дорогу.
Щогодини робили п’ятихвилинний привал, під час якого Левко запускав навігатор і переконувався, що вони не кружляють по сельві.
Ліс на південь від великого тракту був не таким густим, як на підходах до Розколини, але й легким для просування його назвати не можна було. За годину мандрівники проходили кілометр, якщо щастило — півтора, але при цьому страшенно виснажувались.
У другій половині дня хлопці змінили напрям руху з південного на південь-південь-захід, побоюючися, що, втративши прорубану стежку, можуть пропустити початок другої кам’яниці.
Українець повсякчас озирався, несвідомо очікуючи появи переслідувачів (дикунів?.. перуанців?.. привидів?..). Сьома прискіпливо, але так, щоб не насторожити Ґрема й Сатомі, видивлявся сліди людської присутності, проте безрезультатно. Прогонисті дерева (чиї крони ховали сонце), епіфіти, вогкий мох, тисячі видів папороті, мавпи, великі жуки — тропічний ліс виглядав таким, як завжди.
Під час однієї з передишок Левко натрапив на струмок, біля якого хлопці поповнили запаси води. Сатомі нарешті з насолодою вмилась чимось чистішим за суміш власного поту і протимоскітної рідини, щоправда, лише для того, щоб за хвилину знову обляпати себе репелентом.
За чверть до четвертої група наштовхнулась на південний тракт — чи то пак на те, що від нього лишилося. Ґрем, який після обіду марширував на чолі загону (з єдиної причини — похизуватися перед Сатомі), спіткнувся об схований під листям валун і полетів сторчака, ледь не розбивши голову об інший камінь, що причаївся за метр від першого. Підводячись, американець розгріб шар зіпрілої листви і натрапив на брилу неправильної форми з пласкою верхньою частиною. Може, він не звернув би на неї уваги, якби поряд у землі не лежала ще одна. У тих місцях, де камені дотикались, контури цілковито збігалися. Вони були як два великі шматки тривимірної головоломки і могли мати лише штучне походження.
— Не вбився, янкі? — підсміюючись, ляпнув Левко. — Це тобі не Мілленіум-парк у Чикаго.
— Подивіться, — спираючись на витягнуті руки, промовив мулат.
Сьома визирнув з-за спини Ґрема.
— Що там? — спитав українець.
— Камені. — Семен опустився на коліна і взявся гарячково розгрібати листя.
Очі Левка заблищали, коли він побачив брили.
— Оброблені. Але чому лише два?
Одночасно з Семеном вони подивилися спершу на схід, потім — на захід. Це справді між деревами вгадується просіка чи їм лише здається? І на сході, й на заході стіною стояли зарослі, а проте вони були іншими, не такими, через які вони йшли. Придивившись, Левко зрозумів відмінність: ліворуч і праворуч від того місця, де перечепився Ґрем, росли лише кущі і трави, там не було дерев зі стовбурами, які не можна було б охопити однією долонею. Щось не давало їм рости.
— Привал, — скомандував Сьома, скидаючи наплічник. Його очі палали, як і у Левка. — Ти давай туди. — Кинувши погляд на українця, показав на захід. Лео кивнув. — Я піду на схід.
Левко не встиг віддалитися й на десяток кроків, як уже гукав:
— Сюди! Бігом до мене! Я знайшов її!
Ломлячись крізь високу траву, як слони на водопій, Семен, Ґрем і Сатомі прибігли на заклик. Левко сидів навпочіпки, водячи руками по землі. Біля його колін починалась кам’яна кладка, сформована з нерівних, але добре припасованих каменів площею не більше за пів квадратних метра, зі старанно вирівняною верхньою кромкою. Брил було багато, складене з них полотно стікало на захід, де-не-де цілковито зникаючи під землею.
— Яка ж вона стара, — оглядаючи дорогу, відзначив Семен.
У тих місцях, де тракт не засипало землею, окремих брил не вистачало, з дірок, наче з клумб на тротуарах, витикалися деревця.
— Прикинь, ми майже прогавили її, — схвильовано сказав Левко.
Південна кам’яниця справді виглядала значно давнішою за північний тракт, подекуди вона була цілковито зруйнована (напрямок позначали кілька розкиданих на значних віддалях самотніх брил). Мандрівникам пощастило, що Ґрем спіткнувся, інакше вони могли пройти крізь розтрощену ділянку, не зауваживши тракт і продовживши заглиблюватись у джунглі.
Знайдений шлях підняв настрій і розвіяв невеселі думки. Запекло обговорюючи, що було б, якби вони проминули кам’яницю, і наскільки далеко зайшли б, мандрівники швидко просувались на захід. Час від часу дорога «провалювалась», іноді цілих п’ятдесят метрів від неї не було й сліду. Доводилося ходити зиґзаґами, поволі просуваючись уперед, поки хтось не натрапляв на «обірваний» край тракту, і загін продовжував простувати прямо.
Протягом години хлопці й дівчина просунулись на два кілометри, після чого дорога зникла. Вони петляли, вишукуючи продовження, Левко не вимикав GPS, слідкуючи, щоб не відхилятись від західного напрямку, але камені щезли. Перед ними простягався незайманий тропічний ліс.
— Ґуннар писав, що друга дорога сягає глибше в нетрі, — нагадала Сатомі.
— Мабуть, так і є, — підтакнув українець, — але сьогодні ми про це не дізнаємося. — Простір під кронами насочувався темрявою.
— Стаємо табором? — Сьома роззирнувся, шукаючи місце для наметів.
— Давай, — згодився Левко.
За півгодини (попри те що над верхніми ярусами тільки починався вечір) у нижній частині нетрищ настала ніч. Друзі цього не бачили, але зорі поволі затягувала плівка з хмар.
Наминаючи сушене м’ясо і запиваючи його чаєм, вони гомоніли, згадуючи насичений подіями день. У казанку доварювалась вівсянка, більшу частину якої залишать на сніданок. Сатомі демонструвала хлопцям відзняті протягом дня фотографії: Ґрем, що стоїть рачки над двома першими каменями, Левко з кумедно випнутою щелепою нишпорить по кущах у пошуках зниклої дороги, Сьома пере в потічку посірілу від поту, бруду й репеленту хусточку. Настрій у всіх був піднесений: Левко, тихо мліючи, разів п’ять ловив погляди Сатомі (відмовляючись помічати, що Ґрем разів двадцять торкався до неї й один раз непомітно вщипнув за те місце, за яке так приємно скубати дівчат), думаючи про те, щоб відважитися і нарешті розповісти їй про свої почуття, Сьома взявся розказувати непристойні анекдоти, від яких іноді червонів навіть Левко, — прагматична натура росіянина досягла найвищого ступеня розслаблення й одухотвореності. Друзі веселились, беззлобно кепкували один з одного, аж поки…
…поки не зазвучали дзвони.
Пум-м… ум-м… бан-н.
Бан-н.
Пум-м-м.
Бан… пум-м.
Бан… пум-м… ум-м.
Бан… пум-м.
Пум-м… бан… пум-м… ум-м.
Цього разу бумкало ближче. Точно по їхньому курсу.
    
    
LXI
    
Мине час, та ніхто з них чотирьох так і не усвідомить, що після 8 серпня, коли вони знайшли південний тракт, коли вечір був таким прекрасним, з прийнятною їжею і практично без москітів, вони більше не сміялись.
І майже не бачили сонця.
    
    
LXII
    
    
    
9 серпня 2012 року, 07:37 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
Усе почалося з туману.
О 7:37 Левко розплющив очі і ще цілу хвилину думав, що спить. Він нічого не бачив. Нічого.
Точніше, не так. Не нічого. Довкола розстелилась молочно-сіра ізотропна порожнеча.
І ще — було важко дихати, наче в горло запхали мокру ганчірку.
Місце, яке вчора обрали для нічлігу, дивом оминали основні ударні дивізії москітів, через що хлопець ліг біля вогнища, для перестраховки вимастивши частини тіла, не прикриті спальником, протимоскітною рідиною. Не вилазячи зі спальника, українець викрутив голову й зиркнув у напрямі, де стояли намети (де вчора ввечері стояли намети, подумки виправився він), і не побачив нічого, крім однорідної побляклої сірості. Щось подібне відчуває метелик шовкопряда, прокидаючись у герметично запакованій лялечці.
Левко перевернувся на спину, підняв руку і… не побачив руки.
«Сплю», — вирішив хлопець. Інакше ніяк.
А тоді він опустив руку і суттєво здивувався, побачивши долоню за п’ять сантиметрів від носа. Не очікуючи, що рука так раптово матеріалізується з білості, Левко «не справився з керуванням» і заїхав вказівним пальцем просто в праве око.
Від несподіванки він тихо зойкнув:
— Ой.
Око засльозилось.
«По ходу, не сплю…» — Гілочки, що продавлювали каремат і встромлялись у спину, підтверджували, що останнє припущення було ближчим до істини.
Левко підніс долоню до носа і почав повільно віддаляти її, спостерігаючи, як пальці розчиняються у білому просторі. На відстані тридцяти сантиметрів від очей він бачив лише край передпліччя.
«Туман», — нарешті дійшло до українця.
Хоча слово «туман» не зовсім точно описувало погодні умови того ранку. То був не туман, то було тотальне вибілення.
Збоку, де стояли (де мали би стояти) намети, захрустіло. Хтось обережно крокував у напрямку багаття. Левко повернув голову й завмер, дослухаючись. Як і раніше, він нічого не бачив. Хлопець помітив ногу за півсекунди до того, як вона надавила йому на живіт.
— А-а’ррр! — загарчав він.
— Ай! — То була Сатомі. — Лео, це ти?
— Ні, це колода, що вночі відпала від дерева і зараз не хоче, щоб ти на неї ставала.
— Вибач. — Дівчина забрала ногу і присіла коло Левка. — Ти щось бачиш?
— Було б дивно, якби я бачив зараз більше за тебе, нє?
— Це такий туман?
— Це не туман, — долинув звідкілясь голос Семена, — це повний триндець.
Сатомі пирхнула, але Левко відчув, як у грудях підіймається тепла хвиля паніки. Він раптом уявив, що трапиться, якщо ця поволока висітиме тиждень… два тижні… чи місяць. У них скінчаться припаси, і при цьому вони не віддаляться від табору далі ніж на сотню кроків. Глитнувши слину, хлопець подавив хвилю в зародку.
— Де ми? — З намету виборсався Ґрем.
— Там, де були вчора ввечері, — голосно відповів Левко. Його голос зрикошетив від заростей і повернувся абсолютно невпізнаваним відлунням.
— Це ти, Лео? — Відчувалося, що мулат насторожився.
— Так.
— А що з голосом?
— Це все туман.
Сьома навпомацки (ледь не навкарачки) пробирався до згаслого вогнища.
— Прив’язуйте себе до наметних кілків, коли йдете в туалет, — бубонів росіянин, — бо я щойно ледь не заблукав. Якби не крик Сатомі, я б уже шурував у протилежному від табору напрямі.
Це могло би бути смішно, якби не було правдою.
— Ми зможемо йти в таку погоду? — спитала японка.
— Навряд, — Левко вибрався на землю і навпомацки скручував спальник.
— Розпаліть вогнище, — порадив Семен. Голос надходив уже з іншого боку табору.
— Чувак, ти куди знову забрів? — повернув голову українець.
— Твою маму… — вилаявся Сьома і поповз назад.
— Що будемо робити? — поцікавився Ґрем, попередньо ледь не поваливши Сатомі.
— Можна зіграти в квача, — саркастично промовив Левко. — Буде весело.
    
    
LXIII
    
Вимушена бездіяльність гнітила. Друзі розсілися коло багаття, чекаючи, поки сонце підніметься достатньо високо, щоб пропарити сельву й розчинити туман. Спливла година, а видимість не покращувалась. Нагнані з ночі хмари до ранку тільки згустилися, захищаючи насичену вологою атмосферу біля землі від пекучих променів. Джунглі залило імлою, немов цементом, молочний серпанок скував усе навкруг, змазавши рослинність в однорідну масу і притлумивши звуки. Здавалося, навіть час зупинився.
Вогонь догорав. Ніхто не збирався підкидати галузок. Користі з полум’я не було ніякої — світло розчинялось у краплинках вологи, що зависли у повітрі, а сивий дим лише погіршував видимість.
— Why?.. — чийсь шепіт донісся до українця зліва.
— Що чому? — перепитав Левко.
Пауза.
— Що ти сказав? — Голос Семена доходив з протилежного боку напівзгаслого вогню (їх розділяло не більше двох метрів, та хлопці не бачили один одного), просто навпроти.
— Хтось із вас спитав «чому?», от я й уточнюю: що чому?
— Я мовчав, — мовив росіянин.
— Я теж нічого не говорив. — Голос Ґрема напливав справа.
— Сатомі?
— Я тут. — Японка сиділа між Сьомою і Ґремом. — Я нічого не казала.
Левко і так знав, що то не вона, голос був чоловічий, просто хотів розібратися з тим, хто де сидить. Він усвідомив, що хлопці й дівчина розташувались навпроти, тоді як питання надійшло… зліва.
Заморожені майже до нуля Кельвінів мурашки висипали на спину й передпліччя.
— Ви мене розводите? — натужно процідив Левко.
— Що трапилось, Лео? Що ти почув? — Семен нахилився, і його лице на якийсь час вималювалось над пригаслим вогнищем.
Українець мовчав, дослухаючись.
(…іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси…)
Нетрища приглушено шумували, але в їхньому шепоті не було нічого загрозливого.
Приверзлося?
Е, ні. Левко пересунувся праворуч, де між наметами й багаттям лежали наплічники. Навпомацки відшукав свій рюкзак, блискавично висипав на каремат усе, що в ньому було, і дістав з самого дна противедмежий балончик «Frontiersman». Стиснув його у правій руці.
— Ви точно нічого не чули? — Мурахи повзали під шкірою Левка вже по всьому тілу. Навіть у пальцях ніг і під нігтями.
— А що ми мали чути? Ти ж не…
За табором голосно хруснула гілка. Сьома не договорив. Українець розвернув голову в напрямі, з якого надійшов хрускіт. Дві хвилини Левко не чув нічого, крім власного дихання і скапування вологи на листі високо в кронах. Він думав, як з біса моторошно сидіти отак, мов сліпець, коли від молочної білості починає мерехтіти в очах, і кожної секунди чекати, що з найближчих кущів на тебе кинеться щось дике й лихе, а ти не встигнеш не те що зреагувати, а навіть роздивитись до пуття те, що вискочило з туману.
Спливло ще три хвилини. З іншого боку вогнища щось заворушилося.
— Хто це? — кинув у білу безмовність українець, а уява вже малювала картини того, як невідомий науці хижак, безшумно розправившись із його друзями, ласує їхніми теплими нутрощами.
— Я, — обізвалась Сатомі.
— Ти куди? — Левко почув стурбований голос американця.
— Хочу відлучитися.
— Куди? — наполягав Ґрем.
— У те місце, куди Сьома радив виходити, прив’язуючись до намету, — невдоволено буркнула японка.
Сатомі чула хрускіт гілки, проте не надала йому значення. Гілки тріскали й раніше, і нічого страшного не відбувалося. Крім того, їй справді припекло в туалет.
— Не відходь далеко, — заклопотано попрохав українець.
Якби не туман, хлопці побачили б, як дівчина червоніє від сорому й обурення.
— Годі вам! Випроваджуєте, наче у відкритий космос.
Сатомі взяла Семенів світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і потупала в кущі. Хлопці чули, як шелестить трава під її ногами і поскрипують, відхиляючись, гілки.
За десять кроків японка спинилася, шелест стих. Обернулася — табору не було видно. Втім, вона досі була близько. Постоявши секунду й освітивши клубки туману, що ніби наповзали один на одного, дівчина пішла далі. Сатомі не могла дозволити, щоб хлопці чули, як вона дзюрить. Просто не могла.
Шарудіння і поскрипування, відновившися, стали віддалятися від табору. Почувши їх, Левко гукнув:
— Сатомі, не відходь дале…
І в цей момент японка пронизливо заверещала:
— А-а-а-а-а-а!!! Допоможіть! Тут хтось є! А-а-а!!!
Українець не усвідомив, як скочив на ноги. Попереду тріщало галуззя — Ґрем і Сьома рвонули навпростець до Сатомі, чиї крики стихли, поступившись гучним схлипуванням. Сам він вирішив не перти напролом і подався праворуч, обходячи місце, де стояла дівчина. Якщо він не бачить, значить, і його не бачать теж.
Американець із росіянином добігли до Сатомі.
— Що з тобою?
— Хто тут?
— Я бачила… бачила… когось, — затинаючись, говорила японка, — ось там… просто попереду.
— Кого?
Левко чув, як тремтить голос Семена, але зберігав спокій. Українець був радше напружений, ніж нажаханий. Їх хочуть налякати. Якби їх хотіли повбивати, то давно перерізали б горлянки. Стараючись ступати обережно, хлопець заглиблювався в ліс.
— Не знаю, Сьома… там хтось стояв… у тумані…
— Хто тут?! — оглушливо скрикнув Ґрем. — Що вам треба?
«Правильно, покричи, янкі, — скрушно похитав головою українець, — покажи їм, де твоя макітра».
У відповідь — ні звуку.
— Тобі приверзлося, — трохи сердито проказав росіянин.
У тумані попереду нікого не було.
— Але я бачила…
— Там нема нікого. Пішли до табору, — обрубав Семен.
Левко почув, як тихо зашаруділо гілля за кілька метрів від нього.
— А де Лео? — спохватився Ґрем.
— Лео, ти в таборі? — гукнув росіянин.
Українець вирішив не відповідати. М’яко пригинаючи ступнями траву, він посувався до місця, де Сатомі засікла невідомий силует.
— Лео, що за жарти? — Мулат намагався говорити строго, але голос розколювався від перестраху.
Пригнувшись, Левко дивився під ноги, щоб ненароком не наступити на суху галузку й не накоїти шуму. Піднявши очі, він помітив, що туман трохи розійшовся, оголивши просіку, оточену двома рядами схожих на бамбук рослин. У кінці просіки, за десять метрів від Левка, хтось стояв. Серце похлинулося скаженим клекотом. Сірий силует проступав крізь туман, наче накритий білим рядном мрець на столі у моргу. Стояв і не рухався.
Українець не бачив обличчя, воно було сірим, пливким, як і весь обрис, але, судячи з положення голови, очі були спрямовані просто на нього.
Хлопець відчув, як унизу живота зціпило м’язи, а в кишках зануртувало. Сміливість вивітрилась, і він ледь не закричав, як Сатомі хвилину тому. Пальці похололи, а на долонях виступив холодний піт. Саме завдяки останньому Левко згадав, що тримає дещо в правій руці.
Мізинцем лівої руки переконавшися, що направляє балончик пусковим отвором від себе, хлопець витягнув руку, прицілився і натиснув на ковпачок. «Frontiersman» спрацював, видавши агресивне «пшс-с-с», і біла струмина, практично злившися з туманом, полетіла до загадкового силуету.
Обрис незнайомця, який секунду тому виглядав лячним і загрозливим, враз втратив усю моторошність, захистившись типово людським жестом: він підняв передпліччя, затулив ним рот і ніс і відступив у туман.
«Принаймні ти людина», — відзначив Левко. Руки тряслися, але усвідомлення того, що силует матеріальний, що він — хай як це банально звучить — із нашого світу, перекинуло місток над прірвою паніки, яка розверзлась у хлопця під ногами.
— Лео? — ліворуч пискнув Сьома. — Це ти?
— Я.
— Що це за запах? — Росіянин вловив сухувато-ядучий присмак отруйного газу.
Українець не відповів і пішов назад до табору.
Біля вогнища Сьома нахилився до Левка і проказав на вухо:
— Чомусь мені здається, що ти не хочеш, щоб я питав, звідки в тебе газовий балончик Калеба. — Він не бачив, як приятель ховав «Frontiersman» назад у рюкзак, але впізнав запах і, поміркувавши, склав усі частини історії докупи.
— Не зараз, Сьомо. Нам треба йти.
— Яким чином?
— Я ввімкну GPS-навігатор. Просуватимемось, як літак у хмарі, — по приладах. Буде важко, але ми мусимо забиратися звідси.
— «Garmin» ще ловить?
— Так. Ми зможемо йти.
«Ага, — подумав Семен, — поки хтось не наштрикнеться на гілку, залишивши на ній своє око». Проте вголос не перечив.
    
    
LXIV
    
Перед полуднем туман відступив, але хмари залишились, утримуючи під покровом тропічного лісу депресивну півтемряву.
Коли повітря очистилось достатньо, щоб продовжувати похід без навігатора, Левко відімкнув його і спробував відшукати кам’яний тракт. Але не знайшов нічого. Дорога зникла, наче й не було її. Хлопець відхилявся щораз далі то на південь, то на північ від маршруту, проте безрезультатно. Мощений шлях наче крізь землю провалився.
Порадившись, хлопці вирішили не повертатись до місця останньої стоянки, натомість продовжувати йти на захід. Довелося знову вмикати GPS-навігатор. До вечора на індикаторі сигналу супутника залишилась одна поділка.
О пів на шосту, коли стали табором, Семен вилучив момент, коли вони були самі, і спитав Левка:
— Ти щось бачив у тумані? — Питання гризло його весь день. Він не покладався на свідчення Сатомі, дівчина надто швидко заспокоїлась, повіривши, що їй примарилось, а Левку був схильний вірити. — Ти ж не просто так застосував ведмежий балончик?
Українець знизав плечима:
— Важко сказати. Все було біле. Ми були налякані. Що завгодно могло привидітись.
Сьома лишився незадоволеним відповіддю:
— Тоді знай: я питав у Ґрема, що йому сказав Атаучі, мотивуючи відмову.
— І що?
— Індіанець сказав, що ми всі загинемо. Тут нібито живуть демони, що роблять дивні речі з людськими головами, і нас вони не випустять.
Вони крокували пліч-о-пліч, розсуваючи руками низькі гілки.
— Тоді й ти знай. — Левко косував убік, уникаючи очей приятеля. — «Демон» закрив носа рукою і драпонув, підібгавши хвоста, коли я пальнув по ньому з балончика.
Сьома шумно видихнув і прикусив нижню губу.
    
    
LXV
    
    
    
9 серпня 2012 року, 18:03 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
«Дзвони» вдарили рівно о шостій.
Пум-м… пум-м… бан.
Бан.
Пум-м-м…
Почувши перші удари, Сьома схопився і непомітно віддалився від наметів.
У Швеції росіянин носив мобілку на шиї на спеціальній торочці, часом закидаючи її в нагрудну кишеню сорочки, іноді лишаючи просто теліпатись. Попри те що в Мадре-де-Діос телефон став непотрібним, Сьома й надалі тягав мобілку на шиї.
Ставши поміж дерев, куди не долітало потріскування багаття і розмови Ґрема, Левка й Сатомі, Семен узяв телефон, відкрив папку «Програми» і запустив додаток «Диктофон».
Пум-м… пум-м… бан. Коротка пауза. Бан. Ще коротка пауза. Пум-м-м. По тому триваліша перерва, і знову… Бан… пум-м… Пауза. Бан… пум-м… пум-м. Пауза. Бан… Пум-м. Пауза. Пум-м… бан… пум-м… пум-м.
За дві хвилини він мав на мобілці цифровий запис вечірнього бумкання.
Тієї ночі Сьома майже не спав, замість симфонічних опер чи Висоцького раз за разом прокручуючи записані звуки.
    
    
LXVI
    
Ніч з 9-го на 10 серпня видалася спокійною.
Вранішній туман у п’ятницю був не таким густим, як минулого дня. Мандрівники змогли рушити відразу після сніданку, несвідомо стараючись якнайскоріше забратись подалі від місця ночівлі.
По дорозі Левко чотири рази наштовхувався на камені, які лише з великою натяжкою можна було вважати штучними. Крім них — жодного сліду зниклої дороги. Друзі прямували на захід через незайманий тропічний ліс.
О четвертій годині на індикаторі сили супутникового сигналу навігатора не лишилося жодної поділки.
Точно о шостій — наче куранти — прозвучали «дзвони». Бумкання лунало в стороні і дивним чином страху не викликало. За три дні хлопці й дівчина призвичаїлись і перестали вбачати у загадкових «дзвонах» приховану небезпеку, сприймаючи їх за невід’ємний, хоч і незбагненний атрибут подорожі…
    
    
LXVII
    
    
    
10 серпня 2012 року, 18:59 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
Левко вмощувався на ніч, витрушуючи зі спальника павуків та всяку іншу повзучу наволоч. Семен піднявся схилом від струмка і став на межі табору, знишка спостерігаючи за Левковими приготуваннями. В одній долоні хлопець стискав зубну щітку й тюбик з пастою, іншою задумливо м’яв велетенський лист папороті.
— Лео, — зрештою покликав він.
Українець обернувся. Йому вистачило одного погляду, щоб посерйознішати.
— Що? — самими вустами вимовив він, здогадуючися, що Сатомі й Ґрему краще не чути подальшої розмови.
— Треба поговорити.
Левко запитально звів брови. Семен мовчки махнув головою в бік джерела, мовляв: не тут.
Друзі спустилися до потічка. Лео всівся на порослий мохом чорний камінь, зняв кеди і спустив ноги у воду. Глибина сягала десяти сантиметрів. Сьома примостився на поваленому дереві навпроти. Один кінець стовбура торкався землі, інший, заплутавшись у ліанах, немов жерло гармати, тягнувся до неба.
— Викладай, що в тебе, — наготувався слухати Левко.
Мовчки поклацавши щось на мобілці, Сьома зняв апарат із шиї і подав українцю.
— На, послухай.
— Що там?
— Я записав бумкання.
Піднісши телефон до вуха, Левко ввімкнув запис. До звукового файлу «поналипало» чимало завад: жебоніння нетрів, подмухи вітру (котрі на записі перетворились на скрипляче шипіння), віддалене пугикання мавп, — проте загалом таємниче бумкання було добре чути. «Пум-м… ум-м… бан. Пауза. Бан. Пауза. Пум-м-м…» — і так далі. Левко пильно вслуха́вся, але не відзначував нічого підозрілого. Нічого такого, на що б він не звернув уваги раніше. Він не міг знати, що помиляється, силкуючись розчути щось поза поєднанням звуків, замість того щоб вникати в суть їх послідовності.
Запис закінчився.
— Ну? — Лео нічого не розібрав.
— Це не простий набір звуків, — упівголоса повідомив Семен.
— Я вже здогадався.
— Як? — У голосі Сьоми проступив щирий подив з домішками розчарування.
— Інакше ти б мене сюди не кликав.
— Хе-хе. Правильно. Щовечора повторюється те саме. П’ять разів. Та сама послідовність.
Семен затих на кілька секунд, давши товаришу час переварити почуте. Левко цокнув спересердя язиком. Як він раніше не докумекав? Це ж так просто! Послідовність. Зиркнув на росіянина — із захопленням, але в той же час із заздрістю. Вже, мабуть, всоте він почувався цілковитим бевзем поруч із Семеном. Може, в цьому й полягає геніальність: помічати речі, що лежать на поверхні, але при цьому лишаються невидимими для більшості?
— Код?
— Ага, — майнув зарослою головою Сьома. — Помізкувавши, я вирішив відобразити послідовність на папері, так би мовити, представити її графічно. Глянь, що вийшло.
Росіянин розгорнув перед Левком смужку паперу:

— Довгі й низькі звуки я позначив рисками, короткі й високі — крапками. Невеликі паузи відповідають малим пробілам, довші — великим.
— Це ж азбука Морзе… — вражено прошепотів українець.
— Не квапся з висновками, друже. Ще не факт. Далеко не кожен код, сформований з коротких і довгих символів, є азбукою Морзе.
— Але ж ти мусиш її знати! — не стримавшись, Левко схопив товариша за плече. — Ти ж займався цією… як її… криптологією? Ні… Криптографією! Ти мусиш знати азбуку Морзе і можеш усе перевірити!
— Маєш рацію. Колись я вивчав морзянку, але це було давно… Розумієш, код Морзе безнадійно застарів. Він ніде не використовується. Я не дуже ним захоплювався, а тому… не пам’ятаю й половини літер.
Левко похнюпився.
— Не кисни, Лео, — правив далі Семен. — Дещо я все-таки пригадую. Семюел Морзе створював шифр так, щоб найпростіші коди — ті, що складаються з одного-двох знаків, — відповідали найчастіше вживаним буквам. Це щоб зменшити загальну кількість символів, які передаються по радіо. Зрозуміло, що саме найкоротші коди найлегше запам’ятати, саме вони найдовше тримаються в голові. Приміром, я точно знаю, що E позначається однією крапкою, Т — однією рискою. Ще я пам’ятаю код для букви А — вона найперша, її просто неможливо витравити з пам’яті — це крапка і тире. — Хлопець провів пальцем по смужці. — А тепер дивись: у нас є і одиночна крапка, і одиночне тире, і комбінація крапки й тире.
Росіянин дістав із кишені завчасно припасену гелеву ручку, стягнув зубами ковпачок і акуратно вималював під кодами відповідні їм букви.

— А решта? — Левко завертівся з нетерплячки. Зрештою зліз із каменя і випростався навпроти Семена. Струмок, муркочучи, огинав його босі ноги.
— Ось тут починається найцікавіше. — Сьома звично смакував потужністю власного інтелекту. — В цьому шифрі є дві літери, чиї коди симетричні один відносно другого. Це перша буква у першому слові і друга у другому, та, що між літерами А. Дивись, — хлопець показав пальцем, — «тире-тире-крапка», а тут — «крапка-тире-тире». Бачиш?
— Бачу. І що з того?
У Семенових очах затеплився лихоманковий полиск.
— Скажу так: нам з тобою пощастило. У таблиці, за якою я вчив англійську морзянку, букви з відповідними кодами розташовувалися двома стовпчиками. У першому йшли літери з A по P включно, а в другому — з Q по Z. Чисто випадково при такому поділі дві букви з симетричними кодами — «крапка-тире-тире» і «тире-тире-крапка» — опинились на одному рядку, одна напроти другої, розумієш? Саме через це вони відкарбувались у пам’яті.
— Що за букви?
— G та W. Але, — Сьома застережно підняв вказівний палець, — я не можу згадати, яка з них «тире-тире-крапка», а яка «крапка-тире-тире».
— Так підстав! — ледь не загорлав Лео. — І подивися, що вийде!
Росіянин зміряв друзяку співчутливим поглядом (так ми зазвичай дивимося на значно молодших братів чи сестер, коли ті втнуть якусь несусвітню дурницю), безмовно запитуючи: невже ти міг подумати, що я ще не зробив цього?
— Вже підставив. Для початку припустив, що «крапка-тире-тире» — це «джі», а «тире-тире-крапка» — це «дабі». — Замість дописати букви хлопець зобразив їх умовно, не знімаючи ковпачка. — Перше слово буде «wet».

— Мокрий.
— Сам знаю. Не перебивай. А от друге — «aga». — Сьома шморгнув носом. — Я не native speaker, але знаю мову достатньо, щоб стверджувати, що в англійській немає слова з чотирьох букв, яке починалося б на «aga». Коротше — глухий кут. Тоді я поміняв G та W місцями. — Хлопець знову зняв ковпачок і цього разу впевнено домалював літери.

— А остання? — ледве ворухнув губами українець.
— «Тире-крапка-тире-тире». Її я не пригадую, Лео, але…
— Але…
— Я майже певен. В азбуці Морзе достатньо букв, що кодуються чотирма символами. Це B, C, L, P… здається, Q… якісь інші. Це не важливо. Я добре пам’ятаю ці літери, оскільки саме з ними мучився найбільше, намагаючися запам’ятати відповідні комбінації. Коди, певна річ, забув — за стільки часу все перемішалося. Зате я точно пригадую, що останні три букви англійського алфавіту — X, Y і Z — кодуються чотирма графічними знаками кожна.
Ще задовго до того, як Семен сягнув середини свого пояснення, Левко збагнув, якою є остання літера.
— Y?
— Так, мені здається, що «тире-крапка-тире-тире» — це Y.
Сем дописав останню букву на листку і передав його другові.

Небо швидко меркнуло. Темрява скапувала з дерев і осідала поміж хлопцями.
— Get away, — похмуро озвучив Левко, а тоді скептично гмикнув: — Ти впевнений, що розписав усе правильно? Маю на увазі послідовність звуків, проміжки між ними…
— Лео, я сумнівався, поки вираховував тривалість інтервалів. Але сумніви розвіялися, щойно взявся за розшифровку. Це не може бути збігом. За всі літери, окрім Y, я ручаюся.
Українець м’яв руками смужку:
— І що ти про це думаєш?
Сьома кумедно вигнув ліву брову:
— Принаймні — хто б то не був — вони розмовляють англійською.
Левко кисло посміхнувся. Трохи позаздрив бравурному настрою товариша, оскільки у самого жижки трусилися.
— Якщо серйозно, схоже на те, що нам уже третій день намагаються втовкмачити: нам тут не раді. — Семен помовчав, після чого озвався: — А ти що скажеш?
Левко відвернув обличчя, зробив незрозумілий порух губами (чи то скривився, чи то випнув щелепу) і проказав:
— Я думаю, Сьомо, ми вже близько…
    
    
Твердиня
    
    
    
LXVIII
    
    
    
11 серпня 2012 року, 18:01 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
Левко підсів до Сатомі. Дівчина ворухнулася, посуваючись убік, але очей не підвела.
Перед ними шкварчало багаття, пережовуючи в’ялими язиками вогкі гілки. Українець зачерпнув пригоршню мокрого листя і кинув його у вогонь. Полум’я ображено засичало, але, підігріте знизу палаючим брикетом твердого розпалювача, не загасло. Листя, чадячи сірим димом, чорніло. Лео закашлявся, Сатомі теж бухикнула, проте від багаття не відсунулась. Навпаки — обнявши коліна руками, дівчина горнулася до вогню. У джунглях, обираючи між уїдливим димом і хмарами ще більш уїдливої мошви, перевагу зазвичай віддають першому.
— Привіт, — дурнувато бовкнув хлопець. — Ти як?
— Нормально, — дисонуючи з відповіддю, Сатомі знизала плечима.
— Втомилася?
— А ти хіба ні?
Левко кинув швидкий погляд за спину, переконавшися, що Ґрем відпочиває у наметі, а Сьома ввіткнув у вуха навушники, і підсунувся ближче.
— Не знаю. Не так, щоб дуже.
Дівчина не стала підтримувати розмову. Їй кортіло спитати, як довго їм ще тинятися цим смарагдовим пеклом, але вона змовчала, гадаючи, що наперед знає відповідь. Українець не відступиться, поки припаси не дійдуть до кінця. (Насправді Сатомі помилялася; Лео давно подумував про те, щоб повернути назад, але через гордість не хотів озвучувати це першим.)
Хлопець присунувся ще на кілька сантиметрів і пошепки промовив:
— Сатомі, знаєш, я… ем… ну… давно хотів з тобою поговорити.
Він спробував надати голосу еротичної хрипоти, натомість прозвучав так, наче благав шпаргалку на екзамені.
— Кажи. — Сатомі незворушно дивилася на вогонь.
У ній не було байдужості, радше підкреслена апатія. Левко знітився і прикусив язика. Після хвилинної паузи він демонстративно відсунувся й озвався знову:
— Як буде японською вогнище? — штрикнув пальцем у вогонь.
— Ти маєш на увазі багаття чи конкретно вогонь?
— Багаття.
— Можна говорити takibi, але це означає швидше «вогнище у будинку», тобто камін, як «багаття» воно не вживається.
— Тоді як краще?
— Kyanpufaia.
— Кі-ян-пух… Ні… Кі-ян-па-хуря?
Японка посміхнулась і нарешті повернула голову. В мерехтливому відсвіті вогнища ямки на її щоках стали запаморочливо рельєфними. Левка кинуло в дрож від одного погляду на них. Йому страшенно захотілося її поцілувати.
— Та ні! Kyanpufaia.
— Кіампіфайя.
— Ось так правильно! — Посмішка поширшала. — До речі, ти маєш знати це слово. Воно запозичене з американської — від camping fire.
Українець вирячив очі, а тоді, подумки прокрутивши слово, і собі засміявся.
— Не може бути! — Комизливе kyanpufaia виявилося вимовленим на японський манер англійським словосполученням «camping fire».
— Так. Я не обманюю!
— Справді? Дивина. Ніколи не думав, що японці щось запозичили в американців.
— Ми багато чого запозичуємо. — Сатомі на мить замислилась і виправилася: — Ми багато вчимося.
— Зрозуміло. — Лео задер голову. — А як по-вашому буде… небо?
— Hoshi.
— Хоші.
— Ага.
— А як… як будуть зорі?
Небо над табором було гнітюче-чорним. Де-не-де Левко ще розрізняв віття високих дерев, проте понад ним, хай як напружувався, бачив лише розжирілу масу пітьми; крізь неї з космосу не пробивалося (та й не могло пробитися) жодного промінчика. Ані сліду від зір. Хмари були грубими й товстими — такими, що навіть із гармати не прострелити.
— Sora.
— Сора, — повторив він. — Майже як українською — зорі.
Сатомі затихла. Левко не знав, як далі вести розмову, за що зачепитися, як повернути діалог у потрібне русло. Його ледь не тіпало від власної незграбності. Раптово він усвідомив, що мимоволі повторює неоковирні дії головного персонажа стрічки «Той, що пройшов крізь вогонь» — пластмасового фільму, в якому за неперервною чергою режисерських ляпів було важко не те що насолодитися, а навіть простежити за сценарієм. Режисер Іллєнко двічі за фільм втягував свого героя у лінгвістичні дискусії штибу «а переклади мені…» з героїнями: спершу із закоханою в героя росіянкою, а згодом, у Канаді, з так само закоханою індіанкою. На думку Михайла Іллєнка, така «любовна» бесіда мала неминуче закінчитися надзвичайним, приголомшливим сексом. Левко розумів, що в житті воно трохи інакше, через це нітився ще більше, а проте… продовжував дурнувату гру в слова.
— А «зоряне небо»?
Якщо Сатомі й набридла забава, вона тактовно цього не показувала:
— Hoshizora.
— Хошісора, — папугою повторив українець.
— Чудово, Лео. Майже без акценту. — Звично по-японському — без жодного виразу на лиці прокоментувала дівчина.
Нарешті хлопець наважився і, відчуваючи, як холонуть руки, видихнув:
— Як буде «я тебе люблю»?
Японка змінилась на обличчі. Ворухнула бровами і кокетливо зиркнула на хлопця.
— Японці не кажуть «я тебе люблю». Слово «тебе» у нас майже не використовується. Ми говоримо просто «люблю» — aishteimasu.
Багаття відбивалось у її чорних очах. Вона була гарною, запаморочливо гарною, хоча в той момент смолянисті зіниці практично зливались із чорнотою лісу, що оточував табір. Завдяки цьому Сатомі скидалася на героїню фільму жахів, у яку вселився злий дух. Не надто романтично, та Левку було байдуже. Зараз або ніколи!
Він прохрипів:
— Айштеймас… — і наліг на дівчину.
Його порух вийшов смиканим і майже хамським, він більше нагадував лобову атаку, а не обійми. Сатомі різко подалась назад. Розпаленілий Левко, вирішивши не здаватися, викотив очі, висолопив язика і посунувся слідом, аж поки не притисся губами до губ японки. Втім… язик наштовхнувся на непробивний мур із міцно стулених зубів.
Форкаючи, дівчина сховала підборіддя. Затим відпихнула українця і з розмаху врізала по писку долонею. Водночас з гучним «лясь!» із боку намету долинуло:
— Хей! Мазефакер! Ти що там робиш?! — Ґрем стояв на ногах. — Ану відлипни від моєї дівчини!
Від ляпасу Левко ледь не заточився у вогонь. Йому почулося?
— Що значить «відлипни»? Що… що значить «твоєї дівчини»?!!
Сатомі розгублено кліпала. Ґрем безшумно ковзнув у темряві і затулив її, нависнувши над українцем. Семен нічого не чув, із заплющеними очима слухаючи музику.
— Тільки спробуй ще раз до неї наблизитися!
Левко випростався і розвів руки, демонструючи, що не мав на думці лихого. Шкіра на вилиці палала, витискаючи з правого ока пекучі сльози. Проте гірше за щоку паленіло серце. Дівчина… То йому почулося чи ні? Спитати він боявся. У шлунку, мов чорнило, розтікалося недобре передчуття.
— Охолонь, друже. — Вони стояли ніс до носа з Ґремом. Левку це не подобалося. Він відступив. — Ти сказився?
— Ти більше не торкнешся її, бадді.
— Це не тобі вирішувати.
— Заткнись! Вона моя дівчина.
І знову: girlfriend. Тепер уже без сумнівів. Виходить, перший раз теж не почулося.
— Яка, в біса, дівчина? — вигинаючи брови, пирхнув Левко. — Ти ж довбаний педик!
Ґрем кинувся вперед і грубо схопив Левка за футболку. Правий кулак підняв до щоки, наготувавшися до удару.
— Ще раз назвеш мене геєм, я тебе поб’ю!
— Ґреме, будь ласка… не треба, — одним порухом вуст попросила Сатомі.
Ощирившися, Левко відірвав від себе руку американця. Ґрем не розтиснув кулак, і футболка затріщала.
— Та ти… — Українець за малим не гарчав від люті. Безперечно, він був слабшим за мулата, але не думав про це, готовий будь-якої миті кинутись у бійку.
— Я спав з нею, бадді!
— Що?
— Ґреме, ні, — застогнала японка.
Левко хитнувся. Кістки ніг ніби розтанули, а в тілі раптово утворилася порожнеча. Здавалося, внутрішні органи зникли, розчинилися самі у собі, хлопець почувався як мертвий жук, усі нутрощі якого виїли мурахи.
— Цього не може бути… ти ж…
— Я тебе зараз точно відлупцюю!
— Та пішов ти!
— Сам пішов! Ми з Сатомі зустрічаємося.
Хлопець відступив ще на крок. Він не боявся, просто підсвідомо віддалявся від вогню, приховуючи власну розгубленість.
— Сьома… — Левко не повірив.
Спершу Семен не відреагував на поклик, зав’язнувши у хвилях класичної музики.
— Сьомо, твою мать!! — загорлав російською Лео.
Росіянин відкинув навушники і звівся на лікті. Зрозумів усе з першого погляду.
— Скажи мені чесно. — Левко тицьнув пальцем на Ґрема. — Він голубий?
— Чувак…
— Сьомо!
— Лео, все непросто…
Левко відмахнувся, повернув обличчя до Сатомі і перейшов на англійську:
— Це правда?
— Лео, я тобі не казала… — Дівчина стояла за спиною Ґрема, наполовину затуливши обличчя долонями. — Я не думала, що це важливо для тебе, я… — І затихла.
— Бляха, але ж я на власні очі бачив! Він був з Яном Фідлером у ліжку! Голий! Обоє голі!
Ґрем поблажливо посміхнувся.
— Того вечора у мене справді був секс. Тільки не з Яном, а з Сатомі. — Через відверто знущальний тон Семену нестримно закортіло зацідити Ґрему в писок. — За хвилину до того, як ти приперся, до мене заскочив спітнілий від бігу чех і переконав зробити те, що ти бачив: залізти під одну ковдру. — Американець зверхньо випнув підборіддя. — Це все твої друзяки придумали.
— Що придумали?
— Не говорити тобі. Не розповідати про мене й Сатомі. Не хотіли тебе травмувати.
— Але чому?!
— Боялися, що розсваримося і поїздці кінець. Думали, без тебе нікуди не виберемося.
— Краще б і не вибиралися… — розпачливо вставила Сатомі.
— Ян заштовхав Сатомі у ванну і вскочив у ліжко якраз перед тим, як ти ввалився. Я був проти, але змирився — та й то лише через те, що попросила Сатомі.
Лео позадкував глибше в тінь, гамуючи зрадливе тремтіння нижньої губи. Внутрішня порожнеча розширилася.
— Ти знав про це? — ледве ворушачи губами, спитав він.
Семен, похнюпившись, мовчав.
— Сьомо, відповідай… — зовсім тихо.
— Так, — іще тихше мовив росіянин.
— Як ти міг? Увесь цей час… — Левко боявся говорити, відчуваючи, що за кожним наступним словом може розридатися. Хапнувши повітря, він усе ж вичавив: — Я вірив тобі.
Семен знову змовчав, низько схиливши голову.
Постоявши кілька секунд, Левко рвонув уперед. Розкидав ногами вогнище, розтоптав головешки і кинувся геть із табору. Страшенно хотілося втекти, забігти кудись далеко, де він не чув би і не бачив своїх товаришів. Чи то пак тих, кого вважав товаришами. Проте Левко був у пастці. Всюди, куди б не поткнувся, його піджидали наїжачені гіллям і липким листям джунглі.
Через кілька метрів хлопець ускочив у сельву. Гілляччя боляче захльоскало по ногах, тулубу, обличчю. Пітьма була нестерпною, ще чорнішою за ту, що розрослась у його грудях, і Левко злякався. Бігти далі перехотілося. Власне, бігти не було куди. Ще кілька невпевнених кроків, і хлопець спинився.
У той же час повернутись він не міг. Вибравши місце, де гілки не штрикали під боки, Левко опустився на землю.
Ґрем, Сатомі і Семен лишились у темному таборі.
У теплому повітрі дотлівали рештки розкиданого вогнища.
    
    
LXIX
    
Зібравши розкидані дрова, Сьома старанно роздмухував багаття.
— Ти вважаєш, розказувати не треба було? — Ґрем стояв у хлопця за спиною. Японка тулилась до американця, зрідка кидаючи неспокійні погляди в той бік, де зник Левко. Їй було некомфортно.
Семен припинив дмухати, повернув голову.
— Не знаю.
— А ти? — Ґрем ткнувся кінчиком носа в щоку дівчини.
Сатомі стенула тендітними плечима:
— Все одно він колись дізнався б. Ми мали йому сказати…
— Але не тут, — буркнув Сьома.
— Він залицявся до Сатомі, — наїжачився мулат.
— Ґреме, не починай. Ти міг розрулити все інакше.
Під конусом з гілок умить виразно прорізалось полум’я. Сьома хекнув і примружився: теплом обпекло очі. Вогонь прудко розростався, радіючи, що вибрався на волю.
— Ти вважаєш, було б краще, якби я просто стояв і дивився?.. Семе, не мовчи.
— Міг би викласти все делікатніше. Ти був грубий, як селюк.
— А, — махнув рукою Ґрем, — начхати.
«Мудак», — подумав росіянин із невластивою для себе жовчю.
Японка й американець, не розчіпляючи обіймів, присіли на каремат коло вогню. Семен відсунувся. Хвилин десять усі троє мовчали, спостерігаючи, як гарячі язики витанцьовують на чорних гілках.
— Хочу додому, — шморгнула носом Сатомі.
Ґрем поцілував її волосся, а тоді прискіпливо подивився на росіянина:
— Що скажеш? Валимо?
Сьома підклав у багаття кілька галузок. Вони були сирими. Вогонь засіпався, зашипів. Росіянин навмисно не відповідав, тягнучи час, щоб подратувати мулата. І так було зрозуміло.
— Враховуючи те, що тільки-но сталося, — взявся доводити Ґрем, — невже ти будеш наполягати на…
Семен не дослухав його:
— Зранку вирушаємо назад.
Вибору не було. Продовжувати експедицію в такому настрої безглуздо і небезпечно.
Сатомі не втримала полегшеного зітхання, і знову запала мовчанка. Багаття догризало головешки. Ґрем заколисував японку. Дівчина придрімувала. Сьома, не кліпаючи, телющився на вогонь. Коли-не-коли росіянин скидав голову і водив нею навкруги, промацуючи очима морок. Немовби чекав на щось, що мало з’явитися з джунглів. Потім заспокоювався і знову втуплювався у багаття.
Так просиділи ще з півгодини. Левка до кісток обгризали москіти, але він уперто не вилазив із кущів.
Зрештою Семен підвівся:
— Піду поговорю з ним.
— О’кей, — байдуже муркнув американець.
Перед тим як рушити у бік, де засів українець, Сьома вкотре роззирнувся і напружено прислухався. Нетрища були моторошно мовчазними. З темряви не долітало нічого: ніяких шерехів чи перегукування мавп. Не чути галасу птахів. Жодного звуку. І це гнітило.
Семен увімкнув підсвічування на годиннику і стривожено зирнув на циферблат. 21:20. По тому витягнув з рюкзака світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і, присвічуючи під ноги, подався шукати Левка.
    
    
LXX
    
— Прибери світло! — несподівано рявкнув українець.
Семен знав, що Левко десь поряд, проте здригнувся, непристойно гучно клацнувши зубами: Лео сидів на землі, скорцюбившись у формі ембріона. Він закривався рукою від світла і хмурився, роздратований тим, що його потурбували. Через тривале перебування у темряві зіниці не встигли звузитися, і очі були моторошно багнистими, як у демона. Хлопець змахував на монстра, що все своє життя провів у підземеллі й оце щойно виповз на поверхню.
— Ти ще довго тут сидітимеш? — Сьома відставив ліхтар убік, спрямувавши промінь угору.
— Залиш мене.
— Не дурій. Вони вже лягають. Ходімо назад до вогнища, поки тебе не зжерли комарі.
— Не хочу.
— Нехай жеруть?
— Нехай жеруть.
Семен зітхнув і присів навпочіпки коло товариша. Він передбачав, що розмова буде важкою і, швидше за все, марною. Але не почати її не міг. Не заради себе — заради них усіх.
— Вибач мене.
— Йди на хер.
— Чувак…
— Я сказав: залиш мене!
— Лео, мені дуже шкода, що все так склалося. Мені прикро, що я не сказав тобі раніше. Страшно навіть думати про те, що ти… що ми більше не будемо друзями. Але… — Росіянин неспокійно озирнувся: у скупих відблисках багаття Ґрем і Сатомі вкладалися спати в намет. — Зараз є одна річ, думати про яку ще страшніше.
У лісі було тихо, мов у покинутій шахті.
— Та невже, Бруте?
— Ображайся скільки хочеш. — Семен проковтнув закид. — Взагалі не розмовляй зі мною аж до повернення у Швецію, я тебе зрозумію — заслужив. Але зараз хочу попросити дещо.
Відмахуючись від комах, українець звів очі. Приваблені яскравим сріблястим світлом, над ними металися комарі, жуки й нічні метелики. Деякі вдарялися в голови й шиї, сповзали хлопцям під футболки. Окремі могли й до рота залетіти. Бридота.
— І що це?
Відпльовуючися, Семен відставив ліхтар подалі. Комах від того не поменшало.
— Нам краще відступити. Завтра зранку ми мусимо вирушити назад.
Левко опустив голову і нічого не відповів.
«Тільки не це, навіть не думай, — подумки заклинав Семен. — Не роби цього, Лео».
Все марно.
— Завтра зранку ми розділяємося, — рівним, як у диктора, голосом промовив Левко. — Ви вирушаєте назад. Я продовжую пошуки Паїтіті.
«Чорт!» — якраз те, чого Семен боявся.
— Лео, змирися! Треба якомога швидше вшиватися звідси. Авантюра скінчилась. Усе — баста! Завтра підіймаємось, пакуємо манатки, чешемо до Ріо-де-лас-П’єдрас і звідти, не озираючись, униз до Пуерто-Мальдонадо. Будь ласка, послухай мене!
— Не заговорюй мені зуби.
— Я не заговорюю. Нам слід повертатися. Негайно!
Семен промовляв настільки жорстко і розважливо, що Левко на якийсь час викинув із голови Ґрема і Сатомі. Сьома не говорив би таким тоном, якби не мав підстав, і не наполягав би так запекло, якщо тільки…
— Чому?
Метелик завтовшки з великий палець ударився об верхню губу, кілька менших жуків зрикошетили від щоки — росіянин не звернув уваги.
— Сьогодні перша ніч, коли не чути дзвонів.
Через мильну оперу, що заварилась між ним, японкою й американцем, Лео не помічав нічого, і лише тепер усвідомив: звичного бумкання цього вечора не пролунало.
— Е…
— Їх не було сьогодні.
— І що? — Левко занепокоївся. — Що це означає?
— По-моєму, ми перейшли Рубікон, — похмуро доказав росіянин.
    
    
LXXI
    
Удвох вони повернулись до вичахлого вогнища. Сьома підкинув кілька останніх гілок і роздув вогонь. Довкола панувала нереальна тиша.
Ґрем перевальцем підійшов до хлопців:
— Що вирішили?
Сатомі, сівши на коліна, визирала з намету і дослухалася.
Росіянин покосився на Левка. Українець узяв до рук галузку і поворушив нею дрова.
— Я залишаюсь. Ви — робіть, що хочете.
З уст Семена зірвалось сердите «ц!». «Клятий упертюх! Пиндючний баран!» Проте насправді росіянин не надто здивувався. Він сам був такий, а тому здогадувався, що зламати Левкову гординю буде непросто.
Зате американець ніяк не очікував такого повороту:
— Що?!
— Зранку ми розділимо припаси. Я заберу четверту частину. — Хлопець обвів очима табір. — Також візьму компас, «Outwell Vektor», сокирку, дещо з аптечки. Намет лишайте собі, мені вистачить одного спальника.
— Ти здурів, — промимрив мулат.
— Лео, ти не можеш, — зойкнула Сатомі.
— Я чув, про що ви говорили. І не прошу нікого йти за мною. Ми ж дорослі люди — розділяємося. — Левко говорив короткими реченнями, цідячи слова крізь стулені зуби. З губ не сходила награна саркастична усмішка.
— Ти ідіот! — змахнув руками Ґрем. — Кому ти ставиш ультиматум, йолопе? Що ти намагаєшся довести?
— Я нікому нічого не доводжу.
— І що ти будеш робити?
— Шукатиму Паїтіті. Твердиня десь поряд. — Левко сам не йняв віри тому, що казав. На той момент він із більшою ймовірністю повірив би в існування вампірів у Мадре-де-Діос, ніж у реальність Паїтіті. Та й залишатися, відверто кажучи, не хотілося — він боявся нетрищ. Чого йому хотілося, то це примусити Ґрема і (особливо) Сатомі терзатися. Картати себе. Хай відчують себе винними. Нехай благають його передумати.
— Ти не можеш лишитися, — заперечив Ґрем. — У нас тільки один човен.
— То й що?
— Як ти повернешся? Ми заберемо його.
— Збудую пліт і тягтиму вздовж берега.
— Будь ласка, Лео. — Японка таки почала упрошувати. — Поїхали назад разом.
— Слухай, бадді. — Американець посерйознішав. — Припиняй це. Я без жартів. Ти ж можеш загинути… Лео, хай там що між нами сталося, я хочу сказати, що досі вважаю тебе другом і…
Левко показав Ґрему середній палець:
— А оце все, що я хочу сказати тобі.
Мулат стулив рота і відвернувся. Якийсь час вагався, ніби готуючися знов заговорити, але так нічого й не вимовив і пішов до намету. Сатомі щось жалісно зашепотіла, не пускаючи хлопця в намет. Той зашипів у відповідь, відтіснив дівчину і поліз усередину.
До намету підійшов Семен. Опустився навпочіпки і, не зазираючи, відчеканив:
— Я лишаюся з ним.
— Що ти сказав? — висунувся американець.
— Я піду разом із Лео.
Мулат грубо вилаявся. Ще один.
— Куди ви, в дідька, підете?
— Шукати Паїтіті.
— Ви сказилися! Ти нічого кращого не міг придумати?
— Він не передумає, я знаю Лео. У нього гординя заввишки з Бурдж-Халіфа у Дубаї.
— Але це не причина лишатися з ним у цій немислимій гущавині!
— Це я винен. Потрібно було розповісти йому все ще до початку поїздки. Можливо, ми б не поїхали, але точно уникнули б цієї ситуації. Я не можу покинути його напризволяще.
Зненацька Ґрем відчув лоскотання в животі. До такого він виявився геть неготовим. Левко з Семеном були беззаперечними лідерами в усьому, що стосувалось вибору маршруту й організації експедиції. Вони приймали рішення і відповідали за них. Залишитись наодинці означало взяти на себе всю відповідальність. Ґрем сумнівався, що зможе самотужки вивести Сатомі з лісу. А що, як вони заблукають? Або човна не виявиться на місці? Або… Та яка, в біса, різниця: чого тільки не може трапитись у цьому смарагдовому пеклі?! Мулату, більше ніж Левку, не хотілося лишатися сам-на-сам із джунглями.
— Семе, це неправильно, — стараючись не видавати хвилювання, заторочив Ґрем. — Не відступайся. Давай ще раз спробуємо його переконати.
Поруч із американцем вигулькнуло кругле личко Сатомі.
— Я теж залишаюся.
— Ти?! What the fuck?! Ти при своєму розумі?
— Сем має рацію. Ми не можемо покинути Левка самого.
— О Господи… У вас від спеки скипілися мізки, та ви просто…
Семен підвівся і почовгав назад до вогню. Він сказав усе, що мав сказати. А далі — хай буде як буде. За його спиною американець щось запально доводив своїй дівчині. Сатомі час від часу не менш запекло протестувала.
Сьома присів коло українця. Безмозкі жуки один за одним пікірували в полум’я. Деякі влітали просто у пурпурні вогненні язики і лускались, видаючи чудний звук, схожий до попкорну, що репає на сковорідці. Інші падали неподалік, але продовжували, плавлячись і агонізуючи, отупіло повзти до вогню — назустріч смерті.
Переказувати розмову не було сенсу. Левко і так усе чув.
— Ти знаєш, куди йти?
— На захід. Якщо Твердиня існує, то вона десь там…
— Добре. Я лягатиму. До завтра.
Левка терзали суперечливі відчуття. Він перекрутив епізод на свою користь, лишив за собою останнє слово, але… не відчув ані крихти радості. Вони лишаються у Мадре-де-Діос. Чорт забирай, невже воно того варте?! Він подумував гукнути Сьому, спитати, чим той пояснює зникнення дзвонів, чи справді вважає, що їхня ватага забралась надто далеко, і ще багато речей, які неабияк бентежили. Але не наважився. Натомість сказав:
— На добраніч.
Семен поліз у спальний мішок. Стало тихо.
То була їх точка неповернення. Остання мить, коли вони ще могли впливати на подальші події.
    
    
LXXII
    
    
    
12 серпня 2012 року, 04:17 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
Ламаючися, затріщало гілля. Хтось, не криючись, проривався до табору.
Грубо вирваний зі сну, Левко вивільнився зі спальника і сів. Подекуди над головою проблискували сріблом зірки. Хмари відкотилися за обрій, здається, вдруге за час подорожі оголивши небо, проте місячного сяйва не вистачало. Гіллясте склепіння сумлінно охороняло темряву при землі. Тримаючи витягнуту руку перед собою, Левко не бачив далі ліктя.
Через секунду після пробудження його серце заскочило в глотку й зірвалось на галоп. Що це?
Тріск не стихав. Ближчав.
Зліва вжикнула блискавка спальника.
— Лео? — Українець не бачив лиця, лиш за голосом упізнавши Семена. — Ти чуєш?
Страх лляним клоччям законопатив дихальні шляхи. Левко мовчав.
— Лео?! — Семен задихався.
Левко простягнув руку вбік і схопив росіянина за передпліччя.
— Не кричи. Я тут.
— Що це? — Голос тремтів, наче росіянина били дрижаки від холоду.
— Не знаю. Треба розбудити Ґрема і Сатомі.
Нікого будити не довелося. Справа долинув шурхіт, хтось виповз із намету.
— Хлопці, ви це чуєте? — То була японка.
— Так.
— Мені страшно.
— Нам теж.
Слідом за дівчиною з-під тенту вибрався американець. Сонно покрутив головою.
— Це хтось із наших? — спросоння він подумав, що то Левко знову подерся в нетрі.
Сатомі заперечно замотала головою. Мулат радше відчув, аніж побачив, те мотання. І тут до нього дійшло: Лео і Сем поруч із ним у таборі. З джунглів протискається щось чуже.
Ґрем зойкнув. Він переполохався, як ніколи до цього в житті. До страху домішувалося бридке відчуття безпорадності: їм нема куди тікати, нема де заховатися, абсолютно марно відбиватися в такій пітьмі. Мулат метнувся геть від палатки і впав навколішки за хлопцями.
— What’s that? What’s that? — заторочив він. — WHAT IS THAT?
— Заткнись! — цитьнув Левко.
Ґрем не вгамовувався:
— Що це може бути?
— Замовкни!
— Це не тварина, — прошепотів Сьома. — Звір не робитиме стільки шуму.
— Дайте світло! — крикнула японка.
Левко відчув недоречний у такій ситуації укол ревнощів. Сатомі боїться не менше за них, але не скиглить і не панікує. Інша на її місці давно захлиналася б в істериці. І ця дівчина — дівчина, яку він практично вважав своєю, — спить з мулатом! Він готовий був задушити американця.
— Точно, ліхтар. — Схаменувшися, Семен взявся нишпорити руками навкруги. Як на зло, діодний ліхтар не потрапляв під руки.
— Ти ж останнім тримав у руках «Vektor», — прошепотів Левко.
— Я знаю, Лео. Знаю! Але зараз не можу його знайти!
Не минуло й двадцяти секунд після пробудження, а звуки наблизилися впритул. Хруст гілок і страхітливе притлумлене рохкання лунали на самісінькій межі табору. Левко раптом згадав про противедмежий спрей; наплічник лежав поряд, і, запустивши руку всередину, хлопець дістав балончик і стиснув його в руці.
— Швидше! — цокаючи від страху зубами, підганяв українець.
— Світло! — благала Сатомі.
— Треба тікати. — Ґрем кинувся в бік, протилежний тому, звідки долинали звуки, але тут-таки повернувся назад. Самому пірнути в таку темряву? Нізащо! — Чого ви сидите? Побігли!
Ніхто не звернув на нього уваги. Семен намагався знайти ліхтар.
— «Vektor’а» немає! Не можу… не знаю, де він.
— Чорт! — Від шаленого припливу крові думки Левка понеслись галопом, наче стадо наляканих мустангів. Він згадав: — Headlamp!
— Що?
— Твій налобний ліхтар.
Сьома згадав про ще один діодний світильник «LED Lenser H7», який за допомогою спеціального ременя кріпився на голові.
— Точно!
Росіянин хутко підтягнув спальник і обнишпорив його руками. Через секунду пальці наштовхнулися на налобник.
— Є!
Несподівано тріск і рохкання обірвалися. Довкола стало настільки тихо, що хлопці без зусиль розрізняли дихання одне одного — поквапні нашорошені схлипи.
— О Боже… — застогнав Ґрем.
Що б там не було, воно щойно пробилося крізь зарості і зараз стоїть на межі табору. За кілька метрів від них. Мовчки.
— Вмикай, — затерплим голосом попросив Левко.
Тремтячими руками Сьома дістав ліхтар. Спершу начепив його на голову і тільки тоді ввімкнув батарейку. Лампа виявилась достатньо потужною, прорубала у темряві виразний коридор.
Наступної миті троє хлопців і дівчина хором заволали:
— А-а-а-а-а-а-а-а!!!
Серця всіх чотирьох збивалися з ритму від тваринячого жаху.
Чоловік. На краю лісу стояв темношкірий чоловік. Промінь трьохватного світильника охоплював його всього. Попервах Левку здалося, що перед ними мрець. Попри те що проява трималась у вертикальному положенні, в очі кидалися деталі, які наштовхували на думку про небіжчика: здутий живіт, сині плями на руках, вирячені очі (у монохромному діодному сяйві Левко чітко розрізнив зжовклі білки без зіниць), та головне — у потвори не було нижньої щелепи. Замість неї під верхньою підковою зубів звисали скривавлені шматки шкіри і… язик. Потемнілий язик вивалювався просто з горла і теліпався, наче ганчірка. Підозри вивітрились напрочуд швидко, оскільки чоловік ворухнувся. Розчепіривши пальці, викинув руки вперед. Став ними водити у повітрі. Рухи були смиканими, конвульсивними, як у ляльки-маріонетки. Голова хиталася, брудно-білі очі блискали у світлі. Не примружившись і не закриваючись від насиченого сріблом променя, чоловік зробив крок до центру табору.
Левку здалося, що його очі повипадають із орбіт. Немов у трансі, він підняв праву руку і затиснув кнопку на балончику. Струмина дострелила до потвори з язиком, що розхитувався з боку в бік при русі. Хлопець пам’ятав, як минулого разу, в тумані, непрошений гість закрив обличчя рукою і відступив, та цього разу… нічого не сталося. Левко злегка вивернув кисть, направивши струмінь просто в понівечене обличчя, але темношкірий монстр, який вийшов із нетрів, не кинувся навтікача. Він навіть не відвернувся. Натомість зробив іще один крок до табору.
«Це не людина!» — Від жаху українець насилу втримався, щоб не задзюрити штани.
Першою зірвалася Сатомі. Затуливши рот рукою (щоб спинити заливисте верещання), дівчина помчала геть.
Слідом, не озираючися, рвонули хлопці. Розвернувшися, Семен лишив темношкірого у темряві.
Хлопці бігли настільки швидко, наскільки дозволяли джунглі. Ґрем і Левко старалися не відставати від росіянина, орієнтуючись на світло ліхтарика. Семен біг навмання. Йому не було на кого орієнтуватись. Він просто мчав туди, де було менше гілок.
— Вируби його, — через якийсь час хрипнув Левко.
Семен зрозумів. Світло налобника видавало їх. Росіянин простягнув руку до потилиці і відімкнув батарейку.
Тримаючись один за одного, хлопці пробігли ще трохи, а тоді повалились на землю. В темряві бігти далі було неможливо. Можна було запросто вивихнути ногу або виколоти око.
Стікаючи потом і адреналіном, вони віддихувались і прислухалися, готові дременути будь-якої миті — щойно зачують щось підозріле. Проте ловити особливо було нічого: сельву закутала гнітюча тиша.
— Що то було? — нахилившись до Семена, прошепотів Левко. Газ у противедмежому балончику, схоже, скінчився, але він продовжував стискати його в руці. Пальці побіліли від напруги.
— Цить… — Сьома приклав вказівний палець до губ українця.
— Звідки в тебе газовий балончик? — спитав Ґрем, але йому ніхто не відповів.
Минуло п’ять хвилин. Нічого не мінялося. Напруга не сходила з м’язів, але хлопці принаймні перестали тремтіти.
— Може, це якийсь мандрівник? Просто вийшов до нас… — припустив Левко.
— Ага, — відрубав росіянин. — Посеред ночі, та ще й із закоченими очима без зіниць.
— Ти теж бачив…
— Ще б не побачити.
— Фак! Мені страшно.
У цій частині тропічного лісу крони були не такими густими: світло зірок проникало глибше в сельву. Призвичаївшись до пітьми, хлопці могли бачити один одного, розрізняли кущі папороті, велетенські листки міконії й обвиті ліанами стовбури невідомих дерев. Ґрем окинув товаришів поглядом, а тоді, занімівши, спитав:
— А де Сатомі?
    
    
LXXIII
    
Розчавлені страхом, приголомшені власною безпорадністю хлопці зачаїлись у хащах. Попервах Левко рвався на пошуки Сатомі, проте Семен вгамував товариша. Навіть зі світлом налобника в такій глушині японку не розшукати. Можна пройти за півметра і не побачити дівчини. Крім того, яскравий діодний промінь умить видасть їхнє місцезнаходження тому, хто вийшов із нетрищ.
— Швидше за все, Сатомі десь поряд із табором. Залягла, як і ми, і вичікує.
— Сьомо, ми не можемо сидіти, склавши руки.
— Дочекаємося сходу сонця, тоді вирішимо.
Ґрем не втручався, тихо радіючи (якщо в такій ситуації хоч чомусь можна радіти), що пітьма приховувала панічні судоми, котрі раз за разом прошивали все його тіло, а також мокру пляму спереду на шортах.
    
    
LXXIV
    
    
    
12 серпня 2012 року, 07:37 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
На ранок у сельву почали повертатися звуки: подмухи вітру, цвірінькання птахів…
Ґрем і Левко лежали із заплющеними очима, по-собачому згорнувшись калачиками на купі підгнилого листя. Вони не заснули. Вони відключилися, сягнувши крайнього нервового виснаження. Семен не склепляв очей, прискіпливо озираючи довколишні нетрі. Серце гупало так, наче він уже встиг накачатися кавою.
Сонце зійшло о 6:01, проте по-справжньому розвиднілося лише на початку восьмої.
Уночі хлопці забігли в особливо густу частину тропічного лісу. Довкола громадилися товстенні стовбури бавовняних дерев. Деякі сягали трьох метрів у діаметрі. Біля підніжжя вони товщали — завдяки вертикальному корінню, котре нагадувало стабілізатори космічних ракет. Крони годі було роздивитися.
Росіянин розштовхав товаришів:
— Піднімайтесь.
Левко щось муркнув у відповідь, спросоння не усвідомлюючи, де він. Зате Ґрем умить підхопився.
— Вставай. — Сьома поплескав українця по спині.
Левко підвівся. «Frontiersman» валявся біля ніг.
— Я що, заснув?
— Так, — кивнув Сьома.
— А ти?
— Я не спав.
Тручи очі, Ґрем із Левком роздивлялись навкруги. Майже повсюди погляд упирався в сірувато-коричневі колони стовбурів. Левко подумав, що за такими можна заховати танкову колону — запросто, один за одним, — і, поки не обійдеш, нічого не побачиш.
— Нам треба повернутися в табір, — сказав Семен. — І оскільки у нас на руках немає ніякої зброї, це треба зробити тихо. Розумієте?
Левко і Ґрем кивнули. Про себе українець здивувався. Дивлячись на Сьому, він не міг повірити власним очам: як виявилося, серед них трьох шведський «ботанік» має найбільші яйця. Звідки така витримка?
— Тоді пішли.
Почали скрадатися: попереду Семен, за ним Левко, американець позаду.
Коли вийшли з-поміж бавовняних дерев, довкола посвітлішало. Вдалині проступила чистина, на якій розташувався табір. Крізь листя кущів і нижчих дерев проглядалась яскраво-жовта крівля намету.
Сьома припав ледь не до землі і задріботів до табору. За десять метрів від намету він упав на черево і поповз. Американець із українцем наслідували його приклад. За хвилину всі троє лягли в кущах навпроти вогнища.
— Щось бачиш? — штрикнув ліктем товариша Левко. Як і під час перебіжок, він тримався трохи позаду Семена.
— Намет, рештки вогнища, спорядження… ніби все на місці.
— Ні. Я не про те. Щось незвичайне?
Росіянин не відповів. Лео підповз ближче і тієї ж миті одночасно з Сьомою побачив силует. З іншого боку вогнища, якраз у тому місці, де вчора з’явився чорношкірий, хтось стояв.
— Бля, — затремтів Левко. — Ти бачиш?
Силует стримів нерухомо.
— Тс-с… Бачу.
— Це той самий?
— Не певен. Може бути.
— Тікаємо.
Спершу Сьома теж перелякався, але його критичний розум остудив переляк, швидко розклавши усе по полицях.
— Стій. — І він схопив українця (котрий уже готовий був дати драла) за футболку. — Не може бути.
— Чого не може бути? — істеричним шепотом видав Левко, висовуючи перед собою порожній балончик з газом.
— Це той самий негр, подивись на надутий живіт, але… він не міг стояти там усю ніч.
— Але… — Левко не мав що сказати. Очі вилазили з орбіт.
Роздивившись обриси людини, Ґрем запхикав і зарився обличчям у листя.
Семен тим часом поповз уперед. Левко не рушив з місця, не відважуючись окликнути товариша. Незабаром росіянин сягнув краю заростей і вистромив голову.
Лео думав, що в нього розірветься серце.
— Він мертвий, — несподівано голосно проказав Сьома.
Для мулата й українця слова пролунали немов гарматні залпи.
— Чого ти горлаєш, бевзю? — засичав Левко.
— Цей хлопчина мертвий, а більше нікого немає.
«Ага, хлопчина, — подумав Лео, — ти б його ще друзякою назвав».
— Але він стоїть!
Семен придивився уважніше:
— Він не стоїть. По-моєму, його повісили.
— Що ти плетеш?
Росіянин підвівся і вступив на територію табору. Левко і Ґрем перечекали кількадесят секунд, після чого також підвелися і несміливо виткнулися з лісу.
За ніч із табором нічого не сталося. Усі речі лежали на місцях. Усе було так само, якщо не зважати на чорношкірого мертвяка, підвішеного вертикально за кілька метрів від залишків багаття.
Хлопці обережно підбиралися до тіла. Левко і Ґрем косилися по сторонам, несвідомо чекаючи наскоку невідомого ворога. Сьома зирив тільки на негра.
Невдовзі стало зрозуміло, що підвісили мертвяка не за горло. Мотузка проходила під пахвами, стискаючи груди і трохи розводячи в боки захололі руки. Значно тонша поворозка на рівні лоба обвивала голову і припинала її до основної мотузки. Завдяки цьому голова не звішувалась на груди і моторошно закочені очі дивилися просто вперед.
— Він не міг прийти сам, — сказав Левко (все ще пошепки).
Звівши брови, Сьома покосився на українця.
— Браво, Ватсоне.
— Я не про те, Сьома. Я маю на увазі, що він був мертвим до того, як його почепили на дерево.
Семен, погоджуючись, кивнув.
— Не схожий на перуанця, — знову озвався Левко. Хлопець пригадав обличчя, котре запримітив у Розколині Черепів. Той незнайомець змахував на перуанського індіанця, цей, безсумнівно, належав до негроїдної раси: кучеряве волосся, товсті губи, широкий плаский ніс і довгі, як у мавпи, руки. — Негр.
— Ага.
— Як думаєш, для чого? — Українець мав на увазі «для чого його тут повісили?», але Семен і так зрозумів.
— Для того ж, для чого дзвони і все інше.
— Останнє китайське попередження, — перейшов на російську Лео. Ґрем усе одно їх не слухав.
— Думаю, так.
— Але це безглуздя: вбивати негра, виривати йому щелепу і висмикувати ним, наче лялькою, перед табором лише для того, щоб налякати нас.
Левко нарешті відважився підійти впритул. Одяг чорношкірого ні про що не свідчив: штани з легкої водовідпорної тканини, похідні кросівки і чорна сорочка з довгими рукавами. Одяг сучасний, трохи подертий, але не старий. Обстеживши мертвяка, українець глипнув на Сьому:
— Що вирішуємо?
Ґрем розкрив рота і незрозуміло хекнув, наче захлинувся повітрям, а тоді закричав:
— Що тут думати, ідіоти грьобані?! Треба валити на хрін звідціля!!! Хтось підкинув нам мертвого чорного, а ви ще радитеся, що робити?! — Американець заледве не вищав. Від його самозакоханості не лишилося й згадки. Здавалося, навіть риси обличчя змінилися: очі покруглішали від страху, підборіддя більше не випиналося — щелепа безвольно обвисла.
— Перш за все треба розшукати Сатомі, — дивлячись під ноги, проказав Семен.
Він розумів, що на ділі варіантів у них небагато. Їхня групка нагадала йому самотнього короля на шаховій дошці, якого сильніший ворог заганяє в кут. Відтепер їхні рішення, плани чи задуми не мають значення, а всі можливі ходи визначені наперед тими, хто притягнув уночі чорношкірого і хто бив у дзвони всі попередні дні. Ці ревні хранителі таємниць Паїтіті зараз поряд, спостерігають за ним і товаришами — у цьому Сьома не сумнівався жодної миті.
Ґрем прикусив губу. Мулату стало соромно, що він не згадав про дівчину.
Левко сказав:
— Спочатку знімемо його і… і відтягнемо кудись.
— Для чого?! — знову завівся американець. Він важко дихав, тримаючи рот широко відкритим. Так, наче боявся, що втратить контроль і почне цокотіти зубами, щойно стулить щелепи докупи. — Може, ви йому ще поминальну тризну влаштуєте?!
Українець схопив мулата за плече і стиснув.
— Ґреме, заспокойся. — Він двічі струснув Ґрема, поки не спіймав його погляд. — Чувак, якщо Сатомі повернеться сюди без нас, я не хочу, щоб першим, що вона побачила, був дохлий ніґер із вирваною щелепою, підвішений на бразильському горіхові.
Американець іще більше знітився. За інших умов він би вилаяв Левка за слово «ніґер». Правда, за інших умов Левко навряд би його вжив. Наразі було не до політкоректності.
— Ми можемо лишити когось у таборі, — промимрив мулат. — Сема, наприклад. Або я лишусь.
— Ні! — гаркнув Левко. — Відтепер ми постійно триматимемося разом. Навіть сцяти ходитимемо, тримаючися за руки!
Семен пішов у табір і повернувся назад із похідним ножем.
— Підсади мене, — тихо попрохав. Він поводився адекватно, але якось загальмовано, ніби пацієнт, який іще не відійшов від операційного наркозу.
— Залазь. — Левко присів навпочіпки, зануривши руки у вогке і глизяве опале листя.
Росіянин заліз йому на шию.
— Тримаєшся?
— Так.
Балансуючи руками, Лео став підійматися. Сьома був худим, але дебелим хлопчиною і важив не менше за Левка. Якоїсь миті українець усвідомив, що от-от утратить рівновагу і разом із товаришем беркицьнеться долі.
— Допомагай мені… тримайся… вхопися… за нього… — хрипнув він.
— Не буду, — аж зашипів Семен. — Я не торкатимусь його!
Левко напружився до краю. Квадрицепси на ногах затріщали. Ліва литка завібрувала, сигналізуючи про наближення болючої судоми. На жаль, усі старання були марними — і Лео з Сьомою почали завалюватись. В останній момент українець пересилив відразу і схопився обома руками за здутий живіт. Тіло виявилось холодним, вогким і на диво піддатливим. До горла підкотила хвиля нудоти. Зате вони вистояли.
Ґрем тупцяв за кілька кроків від них і отупіло спостерігав.
— Все о’кей? — бевкнув згори росіянин.
— Ріж давай!
І Сьома почав різати. Мертвяк задриґався, немов живий. Кучерява голова колихалась, наче довбешка ганчір’яної маріонетки, точно над Левковими очима. З мертвого рота досі смерділо. Та найстрашнішим був язик, який вивалювався з горла. Нічого страшнішого Левко не бачив за все своє життя. Хлопець відчув, що у нього підгинаються коліна — цього разу не від напруги. Стало млосно. Перед носом замелькали червоно-сірі цятки, руки заніміли, а на спині, шиї та щоках в одну мить засріблилася кольчуга з краплин холодного поту.
— Швидше, — благально вичавив Левко.
Линва зі штучного волокна не піддавалася.
— Не можу!
На півсекунди — не більше — в очах у Левка померкло. Він відпустив негра, хапнув ротом повітря і став осідати. Тієї ж миті Сьома перетяв мотузку. Зашурхотівши, вона зникла в плетиві ядуче-зелених епіфітів, а тіло посунуло додолу. Росіянин не встиг навіть зойкнути, тільки відкинув подалі ножа, а через секунду вони втрьох повалились на вимокле смердюче листя: внизу — Левко, над ним — мертвий негр, уткнувшись оголеним горлом хлопцю в потилицю (зі сторони могло здатися, що мертвяк прагне з’їсти голову українця), а нагорі — Семен.
— Встань з мене! От бля! Злізь! — борсався українець, відчуваючи, як мертвий язик заплутується у волоссі.
Сьома хутко сповз із трупа, але не став допомагати товаришу. Сидів, відкинувшись, спирався руками об землю і загальмовано дивився на бездиханне тіло. Ґрем також не рвався допомагати.
— Зніміть його з мене! Стягніть на хер! — кричав Левко. Негр був з біса важким.
Семен так і не торкнувся чорношкірого. Навіть відповз трохи.
Зрештою Левко виборсався з-під тіла. Завмерши навкарачки, переводив подих. І саме в цей момент його вирвало. Власне, хлопець більше кавкав, ніж спорожняв шлунок, позаяк блювати особливо було нічим.
Трохи часу вони посиділи, порозповзавшись у різні кутки табору. Приходили до тями. Зрештою Левко піднявся і потягнув мертвяка геть від табору. Семен мовчки приєднався до нього. Разом вони відволокли негра в ліс, уклали між двома пласкими коренями і закидали листям.
— От і все, — хрипко сказав українець.
— Так. Тепер ходімо по Сатомі, вона не могла далеко забігти.
Хлопці озброїлися мачете і подалися туди, де вчора ввечері востаннє бачили дівчину.
Ґрем простував попереду.
    
    
LXXV
    
    
    
12 серпня 2012 року, 08:56 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
Знайти японку виявилось не так просто, як здавалося. Налякана побаченим, вона бігла напрочуд довго, в шоковому стані ігноруючи пітьму і колючі гілки. Хлопці здогадувались, у якому приблизно напрямку вона подалася. Проблема полягала в тому, що до ранку більшість слідів щезли. Шукаючи обламане гілля і шматки одягу на колючках, Левко, Ґрем і Сьома повільно просувалися на південний захід.
Після двадцяти хвилин пошуків слід остаточно загубився. Сатомі ніде не було. Хлопці порадились і розділилися: вирішили йти паралельними курсами, тримаючись на відстані тридцяти метрів один від одного. Так їм удасться захопити більшу територію.
Ще через якийсь час по черзі почали гукати:
— Сатомі! Сато-о-омі!
Ховатися від невидимого ворога не було сенсу. Зараз головне — знайти дівчину. Крім того, вигуки слугували своєрідним сигналом, що давав знати іншим членам гурту: «зі мною все гаразд, продовжую пошуки».
Крайню ліву позицію займав Левко. Через тридцять метрів від нього простував Сьома. Справа від росіянина вів пошуки Ґрем. У такому порядку вони й гукали.
Левко:
— Сатомі!
Секунд через п’ять Семен:
— Сатомі-і-і!
І через такий самий проміжок озивався Ґрем:
— Satomi!!
Українець настільки звикся з такою послідовністю, що не зразу усвідомив, що під час чергового (мабуть, десятого за рахунком) раунду перегуків Сьома не відповів. І лише зрубавши кілька ліан, Левко спинився. Подумки порахував до п’яти. Потім до десяти. Нічого. З того боку, де рухався росіянин, не долинало ні звуку.
— Сьомо, — неголосно покликав хлопець.
Мовчанка.
— Семене!
Майже відразу у відповідь:
— Ану тихо!
То був голос Сьоми. Явно чимось стурбований.
— Ти щось знайшов?
— Що у вас таке? — насторожений тишею, долучився американець.
— Замовкніть! — наказав росіянин.
Левко не послухався:
— Сьома, все гаразд?
— Ідіть сюди.
Лео став пробиватися праворуч.
У тому місці, де просувався Семен, зарослі були не такими густими. Йому майже не доводилося орудувати мачете. Протиснувшись, Левко застав товариша з опущеним ножем і високо задертою головою.
— Чуєш? — підняв палець росіянин.
— Нє…
Із заростей вибрався Ґрем. Сьома приклав палець до губ, прохаючи хлопців не шуміти.
І врешті-решт вони почули.
— It cannot be. — В очах американця мелькнула недовіра.
— Це не галюцинація, — сказав Левко.
Сьома швидко закивав головою:
— Так, це вертоліт.
Тепер до них чітко доносилося характерне чахкання: в-вух-фух-фух… в-вух-фух-фух. Лопаті стрімко розсікали повітря. Звук набирав сили, вертоліт швидко насувався з півночі.
У Ґрема затремтіли губи, а лице неначе підсвітили зсередини ліхтарем — із землисто-сірого воно набуло звичного кольору какао з молоком.
— Нас урятують.
Семен косо зиркнув на товариша і невдоволено вигнув брови. Відповісти росіянин не встиг, оскільки в цей час хлопці помітили гелікоптер. Його майже повністю закривали крони бавовняних дерев, утім, це не заважало визначити місцезнаходження гвинтокрилої машини: потік гнаного до землі повітря кошлатив верхівки, стріпував листям, породжуючи на тлі неба строкаті візерунки з мерехтливих світлових плям.
Хлопці закам’яніли, не знаючи що думати. То було неймовірно: забравшись чортзна-як далеко від цивілізації, вони несподівано натрапили на один із її найбільш технологічних продуктів!
Вертоліт наблизився, зависнувши за півсотні метрів від того місця, де, позадиравши голови, застигли хлопці. Він сунув надзвичайно низько, іноді здавалося, що полози черкають найвищі гілки. Передня, опукла, частина кабіни була скляною, і пілот міг бачити, що відбувається внизу. Корпус, гвинти і вікна були повністю чорними, але не того блискучо-кітчевого кольору, що властивий піжонському транспорту (представницьким седанам, яхтам чи приватним літакам) і свідчить про бажання власників виділитись. Вертоліт був незвично матовим, він не давав жодного відблиску. Здаля його було непросто помітити. Іноді гелікоптер зупинявся над певним місцем, помалу обертаючись навколо вертикальної осі.
— Хто це? Що вони тут роблять? — крикнув Левко.
— Може, це… — почав Сьома.
— Що? — не розчув українець.
— Я не знаю… не знаю.
Хлопці не опускали голів. Ґрем зібрався вискочити на відкрите місце і закричати, коли Семен зненацька потягнув товаришів за коміри у ліс — глибше й подалі, під захист заростей.
— Що ти робиш? — Мулат легко вирвався і люто відштовхнув росіянина. — Ти що, не розумієш? Це наш порятунок! Десь тут є люди, цивілізація.
— Пф-ф… — Сьома вишкірився, відкопиливши нижню губу. — Ця цивілізація кілька годин тому підкинула нам мертвого негра. Не забувай.
Левко не міг упізнати Сьому. Він іще ніколи не бачив товариша таким. За три тижні джунглі виліпили з росіянина нову істоту. Хлопець нагадував загнаного звіра: переляканий, але в той же час готовий вгризтися в горлянку кожному, хто лиш посміє наблизитися. Лихий. Імпульсивний. Нарваний. Він знову схопив американця за футболку, не даючи тому піти.
Рев лопатей розривав атмосферу зовсім поряд.
— Пусти!
Хай там як, але серед них саме Семен найкраще шурупав у тому, що діється. Хлопець правильно припустив, що люди в гелікоптері, — це ті самі, що підкинули їм мерця (або ж їхні спільники). Ці люди небезпідставно сподівалися, що після нічної колотнечі їхня четвірка миттю вшиється геть. Інакше кажучи, вирушить на схід у напрямку Ріо-де-лас-П’єдрас. Вони не могли передбачити, що Сатомі забіжить у джунглі і решті загону доведеться її шукати. На заході. «Схоже, — подумав Сьома, — після того як ми заглибились у нетрі, вони загубили нас, і це значить, що ми…»
— Не смій висовуватися, — закричав він на вухо Ґрему, — вони шукають!
— Що шукають?
— Не що, а кого.
— ?
— Нас.
…Вертоліт кружляв навкруги ще декілька хвилин, опускаючись так низько, як тільки міг, занурюючись у кожну виїмку багаторівневого тропічного лісу. Один раз він підсунувся настільки близько, що хлопці бачили, як обрубані лопатями гілки спадають на землю. З такої віддалі за тонованим склом кабіни можна було розгледіти контури пілота і пасажира. Двоє. Здається, їх було лише двоє.
Не знайшовши нічого, чорний гелікоптер набрав висоту і подався на захід…
    
    
LXXVI
    
    
    
12 серпня 2012 року, 10:24 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
Левко помітив її першим. Хлопець хвилин п’ять продирався наосліп, давно втративши слід, чуючи, як десь справа й позаду борсаються в заростях Ґрем із Семеном, коли зненацька хащі розступилися. Власне, то була ілюзія — нетрища не розступалися. Левко сам вивалився з них на пологий схил, наче шматок старого тиньку, що відстав від стіни. Дежавю — перше, що спало на думку, коли він піднявся. Він уже бачив це місце. От тільки де? Цього не може бути, адже він тут уперше…
Схил тягнувся до поплямованого ряскою й лататтям видовженого озера і був укритий рідкою рослинністю: переважно дрібнолистими кущами і тонкою травою, що сягала поясу. Обличчя обпекло сонячним світлом. Після одвічної тісноти й мороку тропічного лісу Левко розгубився. Здалося, наче його телепортували у просторі; він озирнувся, шукаючи очима ліс. Упевнившися, що джунглі нікуди не зникли, хлопець подивився вниз і… запримітив Сатомі. Зіщулившись, підтягши коліна аж до губів, японка лежала у вим’ятому в траві заглибленні поряд із водоймою.
— Я знайшов! Знайшов! — загукав українець. — Он вона!
Зліва виднілася смуга прим’ятої трави і поламаних кущів. Схоже, Сатомі котилась по схилу, поки не зупинилась, наштовхнувшись на достатньо густу масу рослинності.
— Де вона?.. Лео, де ти є?.. Де?.. — притишено долинуло з тропічного лісу.
— Сюди! Йдіть на мій голос! Тут озеро!
Левко почав спускатись, не чекаючи появи товаришів. Тонкі й гострі стебла, попри те що були невисокими, немов щупальця спрутів, обмотували литки і пришпилювали до землі. Хлопець спробував бігти, підстрибуючи і задираючи ноги, але ще більше заплутувався.
— Сатомі! — закричав він. — Я йду!.. Чуєш мене?!
Японка не рухалася.
— Сатомі!!!
Раптово Левко усвідомив, що недооцінив крутизну пагорба. Один раз він спіткнувся, другий раз ступня провалилась глибоко в траву, і, так і не відчувши під собою твердої землі, хлопець сторчголов полетів по схилу.
Негнучкі гілки роздирали одежу. Левко підняв обидва передпліччя і втягнув голову, захищаючи ліктями лице (головним чином очі). Зарості нещадно кромсали шкіру, розривали її живцем. Хлопець намагався терпіти, кусаючи губи, проте надовго його не вистачило. Через секунду Лео став кричати від болю. Коли падіння припинилося, він почувався так, наче його вибатожили. Цілу хвилину хлопець лежав, віддихуючись.
— О Боже, ні! — розпачливий крик повернув українця до реальності. — Сатомі!.. — Ґрем стояв на межі джунглів і розмахував руками. — Хей! Чому ти нічого не робиш?! Чому не допоможеш їй?!
Наступної секунди американець почав спускатися.
— Обережно… — хрипнув Левко. Для крику в легенях забракло повітря.
Ґрем не почув. Через кілька кроків він перечепився і, зойкаючи, покотився схилом. За мить мулат простягся ницьма біля українця. Застогнав. Левко підняв голову. На вигляд Ґрем постраждав більше за нього: з кутика правого ока збігала товста цівка крові, немов у боксера при розриві шкіри (ще трохи лівіше, подумав Левко, і мулат виколов би на хрін очне яблуко), верхню частину правого вуха наскрізь проштрикнула колючка завтовшки як цвях, біцепси обплітало рясне мереживо кровоточивих порізів. Незважаючи на пошкодження, американець скочив на ноги. Не встояв — упав. Зрештою на колінах дістався до японки і взяв її на руки.
— Satomi, — схлипував він. — Oh my God, Satomi!
Левко скривився. Цього разу не через біль. Квиління Ґрема нагадувало нерозторопне варнякання героїв із американських мелодрам. Воно дратувало.
Левко піднявся на руках. Американець тим часом відповз назад, усівся на траву і став термосити дівчину.
— Прокинься! Я благаю… Сатомі, ти чуєш мене?
Несподівано Ґрем завмер і притулив вухо до губів дівчини. Щойно мулат нахилився, японка поворухнулась і застогнала.
— Вона жива! Дякувати Богу!
Сатомі кілька разів кліпнула, розплющила очі. Зажмурилася, спробувала затулити лице лівою рукою, потім відкинула лівицю геть. Погляд поволі зробився осмисленим.
— Ґреме… — прошепотіла вона. — Лео… — Левко вже стояв на повен зріст. — Де я?
— Ти жива. — Американець зарився носом у її волосся, не помічаючи, як кров із ран скапує на обличчя дівчини.
Запустивши руку в темні кучері, Сатомі пригорнулась до мулата.
Левка перекосило від злості. «Суки…» — палахнуло жаром у голові. Хлопець відчув, як серце обкладає кригою, неначе його «насос» заштовхують до морозильної камери.
— Що сталося? Як ми тут опинилися?
— Вночі на нас…
— Замовкни! — Левко урвав американця, смикнувши за рештки футболки. — Вона не пам’ятає, то й не варто нагадувати.
Японка справді не пам’ятала. Спогади обривались на подіях учорашнього вечора. Вона пригадувала сварку між Левком і Ґремом, а після неї — нічого. Внаслідок перенесеного шоку утворився провал у пам’яті — короткострокова ретроградна амнезія. Інакше кажучи, мозок, захищаючи себе, стер усі спогади, що передували нічному нападу і спричинили небезпечний для ментального здоров’я стрес.
— Ти маєш рацію, — збуджено закивав Ґрем. — Не треба.
— Але я… — спробувала пручатися Сатомі.
— Нічого. — Американець іще міцніше обійняв її і став погойдувати на колінах, гладити по голові. — Нічого не було, сонце. Вже все гаразд. Ми повертаємося. Просто зараз. Сьогодні ж вирушаємо назад. — Ґрем кинув лютий погляд на Левка. — Ми ж повертаємось, Лео?
Злостиво скрививши рота, українець мовчав. Стиснуті кулаки побіліли від напруження. Можливо, він і хотів щось сказати, але в цей момент в улоговину звалився Сьома. Росіянин, як і його товариші, не зміг втриматися на підступному схилі. Щоправда, Семен примудрився зірватись ногами вперед. Замість того щоб, прокотившись, упасти навзнаки, він з усієї сили ввігнався кінцівками в землю.
Гух-х! Хрусь!
— А-а!.. А-а!..
Сатомі зойкнула і сховала обличчя на грудях у Ґрема.
Левко крутнув головою. Щільна трава огортала ноги Семена, ховаючи все, що нижче колін, але, судячи по звуку, який супроводжував приземлення, а також по тому, як зсудомило обличчя хлопця, нічого хорошого там не було.
Простір згустився навколо українця. Він раптом подумав, що спить. Інакше й бути не може. Все, що сталося за останні дванадцять годин, — сварка з американцем, нічний напад, поява мертвого негра, втеча Сатомі — все це мусить бути сном, довбаним кошмаром!
— А-а!.. А-а!.. А-а!.. — не переставав кричати Сьома. — Моя нога! О Господи, нога-а-а!
Не дихаючи, Левко відступив на два кроки, потім нахилив тулуб, щоби поглянути на ноги товариша. Права на вигляд здавалася непошкодженою. Зате ліва… Стопа стирчала під прямим кутом до великої гомілкової кістки, при цьому ще й викривлялася набік. І то був не вивих. З першого погляду Левко зрозумів, що має справу з переломом: місце страхітливого згину було на двадцять сантиметрів вище від щиколотки.
Перелом був закритий. Нахилившися ближче, хлопець побачив велику опуклість зліва в передньому гомілковому м’язі — зламана кістка могла будь-якої миті прорвати плоть.
— Fu-u-uck me! — рявкнув українець, підносячи кулаки до скронь.
Семен перестав кричати. Він звівся на лікті, хрипло дихав і виряченими очима телющився в небо.
— Допоможи йому, — пролепетала Сатомі.
— Та пішла б ти! — проричав Левко, маскуючи за грубістю паніку і розпач.
— Лео… чувак… — Росіянин відкинув голову і намацав очима очі товариша. — Що робити?..
Левко присів за його спиною:
— Ти зможеш йти?
— Ні! — розпачливо рявкнув Сьома. На губах запузирилася піна. З очей витекли дві сльози. — Ти що, на хер, сліпий?! Ти не бачиш, що з моєю ногою?! А-а, Боже, як болить!..
Українець подивився вліво. Сатомі досі сиділа, згорнувшися клубочком, на руках у Ґрема. Тепер їм точно доведеться повертатися. І всю дорогу тягти на собі Семена. Можливо, і Сатомі теж. Японку, безперечно, нестиме американець… Від цієї думки хлопця перекосило. Зіниці хижо звузились; він несвідомо стиснув сорочку на грудях Семена. Чому Семен? Якби ногу зламав американець, вони б його за…
«Чорт, про що я думаю?!» — осмикнув сам себе Левко. Він швидко-швидко закліпав очима, стараючись не дивитись на мулата і японку, женучи геть зловорожий туман з голови. Туман відступив, натомість спалахнув здогад про те, що, можливо, індіанці мачігуенга мали рацію: ці ліси кишать демонами, що роблять дивні речі з людськими головами.
— Ні… Господи… ні! Тепер ми здохнемо тут… — хлипав росіянин. — Су-у-ука-а-а! Ми не зможемо дійти назад!
— Заспокойся. — Левко відпустив сорочку. — Ми виберемося. — На жаль, у словах не було ні впевненості, ні заспокійливої рішучості. Він не знав, що робити. Що ще гірше — він не розумів, що коїться у нього в голові.
— Заспокойся?! — верескнув Ґрем. — Подивись на це, кретине! Ще хвилину тому ми були по коліна в лайні, а тепер вгрузли по самісінькі яйця і продовжуємо занурюватися, і при цьому довкола немає жодної грьобаної трісочки, за яку ми могли б ухопитися!
Левко хрипло дихав і тупився під ноги. Бісів америкос мав рацію. Вони вляпалися.
Сатомі встала і підійшла до Семена (Ґрем пробував затримати її, але дівчина жестом показала, що з нею все гаразд). Тримаючи долоню біля рота, зиркнула на ногу.
— Йому треба вправити кістку, — з акцентом промовила вона, — а потім накласти шину. Інакше кістка прорве м’язи і він спливе кров’ю ще до заходу сонця.
Лео подивився на неї так, наче бачив уперше. Звідки така витримка? Мабуть, вона справді не пам’ятає жодної секунди з нічних подій. Та навіть зважаючи на амнезію дівчина поводиться так, як мав би (чи радше хотів би) поводитися він. Сором кольнув його під горло, і Левко порачкував до росіянина.
Сьома засопів і, впершись підборіддям у груди, злякано косився на зламану кінцівку.
— Ні, — замотав він головою. — Ні, ні, ні! Не торкайся мене! Краще здохнути.
Підсунувся Ґрем. У його вусі досі стирчала колючка, неначе якась дикунська сережка. З ран на обличчі юшила кров.
— Триматимеш його за плечі, — кивнув йому Левко. — Я знерухомлю кістки тазу. — А тоді подивився на дівчину. — Зможеш?
Японка зблідла. Не прибираючи долоні від губ, кілька разів швидко кивнула.
— Не робіть цього, — зашипів росіянин. — Не смійте!
— Давай, — скомандував Лео.
Американець скорився механічно, не задумуючись над тим, що робить. Поклав руки на плечі Сьоми і притулив хлопця до землі. Для певності стиснув голову росіянина коліньми. Семен несамовито брикався здоровою ногою. Українець переступив через хлопця і наліг на ногу.
— Ні-і-і!
— Швидко.
Сатомі опустилась навколішки. Правою рукою натиснула на коліно Семена. Глибоко вдихнула, після чого безжальним ривком перемістила викручену частину ноги в нормальне положення.
Точніше, спробувала перемістити.
— А-а-а-а-а-а-агр-р-р!!! — Сьома нелюдськи загарчав і вигнувся дугою, неначе крізь нього пустили електричний струм. Очі закотилися. Він кричав так, що японка відсахнулася, перекинулася на спину і поповзом спробувала відсунутися. Левко силкувався втримати ноги товариша на місці.
Враз Семен затих — відключився. Левко послабив натиск, Ґрем відпустив плечі.
— Що з ним? Він помер? — забелькотіла дівчина.
Українець приклав вказівний палець до шиї, нащупав артерію. Серце билося слабко, але рівномірно.
— Знепритомнів.
— А що з ногою? — Сатомі не мала сил подивитися ще раз на кінцівку.
— Краще.
Стопа все одно стирчала неприродно. Проте гомілка вирівнялася, а головне — зникла ота страхітлива гулька на передньому гомілковому м’язі. Кістка сховалася всередину.
— Тепер треба чимось зафіксувати, — сказав Левко.
— А раптом там внутрішня кровотеча? — кинув Ґрем.
— Не знаю…
— Ти вмієш накладати шину?
— Я не знаю, Ґреме! — люто огризнувся українець. — Я вперше в житті бачу людину з поламаною кінцівкою!
Левко відповз, затулив лице руками і замружився. Провів долонями вниз; спинив під щелепою, обхопивши шию. Тепер він сидів, уперши лікті в коліна, направивши лице до небо. Повільно розкрив повіки. Небесний купол був чистим, але не блакитним. Він не палахкотів приязною синню. Був блідим, якимось сивим, вицвілим. Ґрем і Сатомі німували. Атмосфера пропарювалася, з озера тягнуло солодкавими випарами. «Це повітря отруєне, — подумав Левко, — а нетрища прокляті. Атаучі мав рацію: ми всі здохнемо. Ми забрели надто далеко, і демони не відпустять нас назад… А перед тим, як здохнути, збожеволіємо. І заради чого?! Якихось руїн — довбаної кучугури каменів з фотографії бездарного художника».
Хлопець хрипко розсміявся. Японка косо зиркнула на нього і несамохіть відповзла ще далі по траві.
Небо остаточно втрачало колір, розжарюючись до сліпучого білого. Зненацька Левко насторожився. Над головою не було хмар, не було навіть туманної паволоки, але він чомусь не відчував жару від сонця. Хлопець телющився просто в розпашілу білість, проте в очах не пекло. Не було того приголомшливого ефекту від навали теплого сяйва, котре огорнуло його, щойно він вирвався з нетрів і побачив озеро. Він сидів у тіні.
Українець роззирнувся. Вони були на відкритій галявині, але… в той же час у тіні від чогось.
І знову — дежавю. Він був тут. Так. Чи ні?
Не може бути…
Що за чорт?!
Було щось неправильне у розташуванні тіней біля озера. Лео довго не помічав цього, оскільки після стількох днів під покровом тропічного лісу (куди світло не проникало, а якщо й пробивалось, то тільки розсіяне, не здатне породжувати тіні) мозок відвик від правильного геометричного розподілу світла й тіней. Хлопець підвівся. За місцем, де він знайшов Сатомі, тяглася смуга високого очерету. Комиші заступали озеро і те, що було за ним. Розгрібаючи руками цупкі стебла, українець взявся продиратися до водойми. Крок, другий, третій… Під кедами захлюпала вода. Очерет ущільнився, лихо заскрипів, не піддаючись. Але Левко не відступав. Скоро вода сягнула колін, у кеди поліз глинистий намул, а тоді… комиші скінчилися.
Левко стояв по коліна у теплій воді і, не змигуючи, зирив перед собою. Протилежний берег прямовисно злітав до неба. Вертикальний схил сягав заввишки п’ятнадцяти метрів і був рясно вкритий рослинністю. Лео посунувся ще на крок уперед, не вірячи власним очам. Щелепа відвисла. Крізь діри у зелені пробивалися частини кам’яної стіни, що повторювала мури Саксайуамана: прямі лінії, закруглені кути, ідеально припасовані одна до одної грані. Все точно таке саме, за винятком одного: брили були устократ більші за й без того немалі камені Саксайуамана.
Хлопець повів очима вгору, всюди спостерігаючи те саме: колосальні, майстерно оброблені моноліти. Це не схил пагорба. І не спад урвища. Перед ним — стіна.
Нагорі стіна обривалася рівною горизонтальною крайкою. Левко не так побачив, як інтуїтивно осягнув, що це лише перший виступ. Над ним здіймається ще один, а далі — ще і ще. Українець стояв надто близько, через що не міг їх бачити, але припускав, що саме верхні щаблі муру, котрий налічує десятки метрів у висоту, заступали сонце. Те, що він сприйняв за улоговину з продовгуватим озером, на ділі виявилося ровом перед височенною кам’яною твердинею. Їхньою Твердинею.
Ззаду заплюскало. З очерету вийшла Сатомі.
— Що тут? — почала вона і затнулася. — Ой…
Левко проігнорував її.
Зацікавлений, до них пробрався Ґрем. Американець виткнувся з комишів і завмер, не насмілюючися йти далі. Всі троє стояли шоковані, викинувши з голів усе, крім руїн.
— Це те, що я думаю? — порушив мовчанку Ґрем.
Українець поворухнувся. Запустив пальці у відросле волосся і зімкнув їх на потилиці.
— Знайшли… — тільки й пролепетав він.
На більше йому не вистачило сили.
    
    
LXXVII
    
Коли Семен отямився, хлопці сяк-так зафіксували ногу (Ґрем подер на шмаття свою сорочку — її використали замість бинтів, а Левко відшукав більш-менш рівну гілляку) і потягли його до табору.
Дорога назад зайняла більше години. Один раз на початку шляху (під час дряпання на схил) Сьома знепритомнів. Кожен рух чи необережний доторк до ноги викликав вибух несамовитого болю, від якого спирало легені і спинялося серце. Решту часу Ґрем і Лео несли товариша на плечах.
Був майже південь, коли вони повернулись у бівуак. Стараючися, щоб Сатомі нічого не запідозрила, Левко обійшов табір по периметру, зазирнув під кожен кущ, проте не виявив слідів чиєїсь присутності. За час їхньої відсутності наплічників і намету ніхто не торкався.
В першу чергу зайнялися Сьомою. Знайшли кращу палицю для фіксації кістки; Сатомі підготувала холодний компрес і дала хлопцю відразу три знеболювальні таблетки (Семен, не глянувши, проковтнув усі). Поки японка перебинтовувала ногу, Левко вистругав костур. Для цього вирубав довгу гілляку з V-подібним роздвоєнням на кінці. Пообрізав сучки, як міг відшліфував задирки, після чого перевірив гілляку на міцність. Насамкінець обмотав роздвоєння на кінці однією зі своїх футболок, щоб Сьомі було м’якше спиратися пахвою на костур. Краї підкладки зафіксував скотчем.
Нова шина вдалася значно краще, ніж попередня, тимчасова, вона повністю знерухомила зламану гомілкову кістку. Нижній кінець примотаної до ноги палиці підв’язали шворкою до пояса на Семенових штанах. Таким чином травмована нога втримувалась у напівзігнутому положенні. Ні Левко, ні Сатомі не знали, чи то правильно, але з напівзігнутою ногою Сьома міг сяк-так пересуватися, спираючись на костур і не черкаючи ступнею землю. Втім, навіть таке пристосування не дозволяло росіянину дертися крізь джунглі — він міг дибуляти лише на відносно рівній і чистій від заростей території. І це означало одне: незалежно від того, що хлопці надумають, Сьома залишається у джунглях.
Приємне, профільтроване зеленню сонячне світло і дрімотний спокій розімлілого на сонці лісу помалу заспокоювали нерви. Певна річ, хлопці не могли позбутися думок про труп чорношкірого і пов’язані з ним таємниці, проте шокове напруження минуло, відкривши шлях для інших почуттів, першим із яких сплив на поверхню голод. Тільки закінчивши перев’язку, Левко згадав, що з учорашнього вечора нічого не їв.
— Треба підкріпитися.
Ґрем кивнув і взявся чаклувати над вогнищем. Хвилин за десять чай закипів. Хлопці й дівчина поснідали сухими крекерами і шматками в’яленого бекону, заїдаючи це все курагою. Потім пили чай. Сиділи мовчки. Лиш вряди-годи тишу розтинало чиєсь гучне сьорбання або тонке, майже беззвучне зітхання. Знеболювальне почало діяти, і Семен розслабився; блідість стекла з його обличчя, щоки порожевіли.
— Що сталося вночі? — перервала мовчанку Сатомі. Хлопці переводили погляд один на одного, але, схоже, ніхто не збирався відповідати. — Чому я прокинулась у кущах за кілька кілометрів від табору?.. Ви так і будете мовчати?
— Ти реально нічого не пам’ятаєш? — уточнив Левко.
— Я отямилась на руках у Ґрема за хвилину до того, як Сем звалився зі схилу.
Левко з Ґремом одночасно подивились один на другого. Наїжачились.
— А вчорашній вечір?
Сатомі вмить пожалкувала, втямивши, що так необачно загнала себе на тонкий лід.
— Вечір? Я… ну… пам’ятаю, що трапилося… між вами. Але потім ми лягли спати, а ви з Семом лишилися сидіти біля вогнища…
У психіатрії це явище називається синдромом уникання, коли травматичні спогади витравлюються зі свідомості. Реальність виявляється настільки кошмарною, що свідомість відмовляється її сприймати. Уникання буває настільки тотальним, що в пам’яті «стирається доступ» не тільки до ситуації, що спричинила психічну травму, а й до всього, що з нею пов’язане. Уникання може стосуватись і думок, і подій, і людей, які певним чином пов’язані зі стресом: так, приміром, потерпілий відмовляється впізнавати тих, хто потрапив з ним в аварію, або ж забуває, де і коли все відбулося.
— Ми теж незабаром лягли. — Левко поспішив закрити цю тему. — А посеред ночі прокинулись через дивний шум біля табору. — Розповідаючи, хлопець уважно вдивлявся в лице дівчини; він хотів і одночасно не хотів, щоб вона згадувала. — Ти злякалась і побігла в джунглі.
Сатомі скулилась від лихого передчуття. За останні дванадцять годин стільки сталося. Ґрем посварився з Левком, Левко зненавидів їх усіх, уночі на них щось напало, а потім вони знайшли Паїтіті. Усі ці події викликали бурю суперечливих і цілковито різних за амплітудою відчуттів. Ця буря породжувала неймовірне сум’яття у думках. Дівчина просто не знала, за що в голові зачепитися.
— Ось так: просто взяла і побігла? — Обличчя японки недовірливо витяглося. — Чому я не лишилася з вами? — Вона зазирала співрозмовникам в очі; хлопці відводили погляди. — Що такого я побачила, щоб дременути серед ночі в хащі?
— Сатомі, — різко урвав її Левко. — Яка різниця, що ти там побачила? Зараз важливо вирішити, як діяти далі.
Усі крадькома косували на забинтовану кінцівку. Сьома відтепер ставав проблемою. Величезною проблемою.
— Він має рацію, — м’якше промовив американець. — Нічні події вже в минулому. Нам треба придумати, як вигрібатися звідси… Отож, що маємо?
— Ми відшукали Паїтіті, — зірвалося з язика у Левка.
— Чудово, бадді! — саркастично форкнув мулат.
— А я який радий, — додав Сьома, кивнувши на ногу. Помовчавши, він додав: — Йти я не зможу. — В голосі не було відчаю. Росіянин уже тоді розумів, що це кінець. Їхні рішення більше не мають значення. Не так через його ногу, як через тих, що стежили за ними весь цей час.
— Може, змайструємо волокушу і тягнутимемо його? Нам головне — дійти до човна, — висунув пропозицію Ґрем.
— Ідіотство! — спересердя Левко сплюнув. — Як можна бути таким шибанутим? Ти забув, через які нетрі ми дерлися? Ми не зможемо ані тягти його, ні навіть нести на руках, як фараона. Це нереально!
— Що ти пропонуєш? Покинути його? Ти цього хочеш? Та взагалі, якби не ти, ми б тут зараз не сиділи!
— Вгамуйтеся! — замахала руками Сатомі.
Левко з шумом випустив повітря з легень і заговорив стриманіше:
— Ніхто нікого не покине. У нас один-єдиний шанс вилізти з цього лайна: ми ділимо провіант, хтось залишається з Сьомою у джунглях, решта двоє йдуть до Голови Папуги, спускаються вниз по річці на човні і повертаються з допомогою.
Встановилася мовчанка. Кожен аналізував почуте, розгортаючи запропонований план якомога далі в майбутнє. Результати аналізу загалом були невтішними. Не факт, що тим, хто залишиться в лісі, вистачить провіанту. Не факт, що рятувальний загін відшукає місце, де їх покинули, адже наразі GPS-навігатор не працює і точні координати невідомі. Не факт, що взагалі вдасться організувати хоч якусь пошукову групу, адже Перу — це не Швеція чи Німеччина. Та найголовніше — зважаючи на останні події, залишенців уже може не бути в живих, коли по них прийдуть… У тому плані було забагато «але» і ще більше «якщо», проте ніхто не відважився озвучити їх.
— Згода, — опустивши очі, мовив американець. — Хто залишиться з Семом?
— Лишайся ти, — попросив українець.
Ґрем вперіщив лютий погляд у Левка і поволі, наче бик, похитав з боку в бік головою.
— Ні.
Нова проблема. Сатомі лишитись не могла, їй буде важко доглядати за Семеном (крім того, враховуючи мізерні шанси на успіх, було неетично кидати у джунглях дівчину). Левко не міг лишитися, адже мав найвищі серед них шанси відшукати шлях до Ріо-де-лас-П’єдрас. Виходило, що вирушити по допомогу мусять Левко і Сатомі. Українець разом із японкою. А цього Ґрем не міг допустити.
— Навіть не думайте. Я не залишусь і Сатомі не дозволю лишитися.
— Ти впевнений, що знайдеш дорогу до човна? — спитав Левко, краєм ока зиркаючи на Семена і чекаючи, що росіянин стане на його бік.
Мулат сердито засопів. А Сьома не вимовив ні слова, відсторонено спостерігаючи за хлопцями. Левко списав Семенову апатію на гальмівну дію пігулок.
— Ти усвідомлюєш, що через власний егоїзм ставиш під загрозу наші життя? Якщо ти не надибаєш човен, нам усім кінець!
— Хто б казав тут про егоїзм.
Левко скреготнув зубами і скубнув росіянина:
— Сьомо, не мовчи. Скажи йому.
— Це вже не має значення… — Сьома промовляв так, наче перемелював у роті купу розбитого скла.
— Тобто?
— Пішли до Паїтіті.
Кількасекундна пауза.
— Що ти сказав?
Росіянин байдуже обдивився товаришів. Він не збирався їм нічого пояснювати. Вони не зрозуміють. Або зрозуміють, але запізно. Він, як завше, був на крок попереду них.
— Я хочу, щоб ми подалися до Твердині, яку знайшли сьогодні вранці.
Левко повернувся до Сатомі:
— Ти що йому за таблетки дала?
— Знеболювальне.
— Часом не те, що приймаєш у критичні дні?
Японка показала українцю середній палець.
— Ти мене геть за дурепу маєш?
Сьома зітхнув. Спробувати пояснити? Ні, надто довго. І він вирішив підіграти:
— Нехай ідуть Ґрем і Сатомі. Вони впораються, Лео. Але перед тим я хочу, щоб ми всі разом перетягли намет і решту провіанту до Паїтіті. Там є відкриті галявини, є вода. Ми з Лео облаштуємо табір і чекатимемо вас під стінами.
    
    
LXXVIII
    
    
    
12 серпня 2012 року, 12:43 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
Сьома шкандибав, однією рукою спираючися на костур, другою тримаючися за Левка. В сорока метрах попереду Ґрем і Сатомі розчищали для них шлях. Вони ж тягнули на собі складений намет і більшість спорядження.
— Чому ти не переконав його? Це самогубство! — хекаючи й обливаючись потом, бурчав українець. — Він уночі підтертися не може, бо не здатен знайти дірку в своїй задниці, а ти хочеш, щоб він вибрався з лісу і відшукав човен!
— Це вже не має значення.
— Не розумію.
— Ти справді хочеш почути відповідь на своє запитання?
Левко помалу здогадувався, до чого хилить його товариш.
— Чувак, ти лякаєш мене.
— Лякаю? Попустись, Лео. Зараз не мене треба боятися… не мене…
    
    
LXXIX
    
    
    
12 серпня 2012 року, 13:02 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
    
Що ближчими ставали руїни, то більша нетерплячка охоплювала хлопців. Мимоволі вони пришвидшували крок, і тільки стогони Семена примушували збавляти темп.
Коли ліс розступився і вони вдруге в житті побачили побачили Твердиню, їх охопила справжня гарячка. Цього разу загін вийшов до руїн із північного боку, де хащі були не такими щільними, і цитадель було чудово видно. Як і припускав Левко, Паїтіті складалося з багатьох рівнів. Він нарахував сім. Перший, найвищий, сягав у висоту від п’ятнадцяти до двадцяти метрів (де-не-де зі стіни першої площадки випирали п’ятикутні виступи з суцільних каменів; у верхній частині вони мали вузькі вертикальні прорізи, схожі на бійниці для велетнів). Решта були по десять метрів, і тільки найвищий, сьомий, щабель здіймався на три чи чотири метри. Наскільки міг судити Левко, рівні в плані не були еквідистантними, тобто кожен наступний не повторював у точності периметр попереднього. Подекуди пристінки верхньої платформи відступали від кромки нижньої, утворюючи акуратні тераси полігональної форми. На двох таких терасах зяяли чималі отвори входів, що вели вглиб Твердині.
По-собачому висолопивши язики, хлопці витріщались на грандіозну споруду.
— Фу-у-ух… Повірити не можу, — ошелешено пробелькотів Ґрем.
Навіть Семен забув про ниючий біль у нозі. В його допитливій макітрі невгомонними зміями завертілися тисячі запитань. Звідки в переважно рівнинному тропічному лісі, від якого до найближчих гір дві сотні кілометрів, узялись монолітні гранітні блоки, що важили понад тисячу тонн? Як їх транспортували? Якими інструментами обробляли? Яким чином витягали на найвищі рівні? Хто це робив? Для чого?
Ошелешувала не так висота, як об’єм споруди. Розмірами вона відчутно переважала і піраміду Хеопса у Єгипті, і піраміду Сонця в Теотіуакані.
— Неймовірно. — Американець посміхнувся, по-дитячому тицяючи пальцем на руїни. — Саксайуаман порівняно з оцим — усе одно що вігвам на тлі Вілліс-тауер.
— Ви думаєте, це Паїтіті? — склавши долоні і притуливши їх до губ, спитав Левко.
— А ти сумніваєшся? — покосився на нього Сьома.
— Сьомо, глянь: он ті брили в зовнішньому мурі, вони більші за моноліти Баальбеку.
З півночі на певній відстані від основної твердині тягнулась лінія мегалітів, формуючи зовнішню огорожу. Стіни основної споруди де-не-де затягувала зелень, через що було важко оцінити на око габарити каменів: незрозуміло, де закінчувався один і де починався другий. Зате зовнішній мур був чистим. Брили в ньому мали форму паралелепіпедів з основою 7 × 7 метрів і довжиною метрів тридцять. Вони чіпко дотикалися основами, але місцями у блоках були висічені проходи, через що рядок мегалітів нагадував абияк складені Г-подібні фігурки з тетрісу.
— Ага.
— Скільки в них?
Семен прикинув: основа — приблизно 50 м2, довжина — 30 м, отже, об’єм — 1500 кубів. При густині граніту 2,5…2,7 тонни на кубічний метр це дасть…
— Орієнтовно чотири тисячі тонн. Кожен.
Левко присвиснув:
— Здуріти…
— Хтось дуже постарався, тягнучи їх сюди.
Приблизно посередині між другим і третім рівнями в’юнка повзуча рослинність, що ховала нижню частину мурів, закінчувалась. Вище йшли голі стіни — за винятком невеликих гаїв, які росли в місцях, де кромка нижнього рівня відступала на значну віддаль від стіни верхнього, таким чином формуючи тераси. Лише в одному місці Сьома запримітив самотнє дерево, що, здавалося, витикалося з прямовисної стіни просто над хлопцями. Він звернув увагу саме на це дерево, по-перше, тому що воно росло вище за інші, а по-друге, через великі жовті квітки, що рясно обсипали крону.
Семен придивився. Дерево здавалося знайомим. «Невже бруґмансія?» — зауважив він.
…Хлопці сяяли. Попри всі незгоди чоловіки лишаються чоловіками. Їх розпирало від гордості. Несподівано виявилося, що їхні жертви мають сенс. Паїтіті існує! Голодні, обдерті й виснажені, з однією зламаною ногою, вони таки знайшли Твердиню. Вони зробили те, що не вдавалося десяткам інших експедицій… Ніхто з них не думав у той момент, що побачити Паїтіті — це навіть не півсправи; головне після цього — повернутись назад і розповісти про знахідку.
— Спирайся на мене. — Ґрем підставив Семену плече. — А ти притримуй з другого боку.
Українець обхопив росіянина зліва, той підігнув ноги, і вдвох із американцем вони понесли хлопця вниз. Сатомі кинула спорядження в лісі і заспішила слідом.
Через хвилину друзі спинились біля проходу в одному з блоків зовнішнього муру. У вирубаний отвір без зусиль могли пройти два слони, плече до плеча. Левко відпустив Сьому і з роззявленим ротом підступив до моноліту.
— Господи, це… це ж Паїтіті. Не вірю власним очам… Загублене місто інків, хоча… — Хлопець розсміявся. — Які, в біса, інки? Ґуннар мав рацію, таке не могли збудувати інки. Ви розумієте, що це означає? — Левко притулив долоні до чорного каменю. Не обертаючись, він звертався до товаришів. — Ми зробимо переворот в історії. Тут справді хтось був задовго до інків. Не просто хтось. Цивілізація! І подивіться… — Він захлинувся, слів не вистачало, щоб виразити захват. — Це розриває мій мозок. Уявляєте? Сьомо, ти можеш таке уявити? Ми — не вінець творіння. З усіма нашими літаками, айфонами, сімпсонами і ядерною зброєю. За тисячі й тисячі років до нас на планеті жила значно більш просунута цивілізація…
— Лео, — тихо покликав Семен.
Українець не реагував, ошелешено водячи руками по гладенькій поверхні мегаліта:
— Чуваки, ми станемо знаменитими…
— Лео! — гукнув Ґрем.
Нуль реакції. Левко стояв до них спиною, дощенту поглинутий руїнами.
І тільки коли Сатомі істерично прокричала: «Лео!!!» — хлопець обернувся.
І усвідомив, що зазирає точнісінько в дульний отвір АКМ, модернізованого автомата Калашникова. Характерна скошена цівка легенько тремтіла за сантиметр від його носа — до того близько, що він вловлював легкий запах зброярського мастила і різкіший дух порохових газів. З-понад мушки витріщалось перуанське обличчя: кругле, смагляве, з випуклими вилицями і високими дугами брів.
Сюрпри-и-из!
Левко не став зачіплятись очима з агресором і покосився вправо. Відразу троє чоловіків тримали під прицілом Ґрема Келлі, повстромлявши дула автоматів йому поміж лопаток. Ще один за шию притримував Сатомі. Зважаючи на забинтовану ногу, в Сьому ніхто не цілився, хоча біля росіянина також стояли двоє перуанців.
Левко сказав:
— О’кей… — і почав поволі піднімати руки. Дурнуватий жест, ніхто його не просив, проте він мусив якось показати, що не збирається чинити опір.

Перуанець, який наставив на нього АКМ, щось прокричав іспанською, відхилився і з розмаху вгатив прикладом Левку по обличчю. Щелепа зсунулася далеко вбік, перед очима вискочили пульсуючі малинові кружальця. Останнє, що встиг осмислити Лео, перед тим як червоні плями розрослись у суцільне непроникне тло і стали чорними, — на нападниках був європейський одяг і химерні браслети, на яких ритмічно блимали сині лампочки.
Свого зіткнення із землею Левко вже не відчув.
    
    
Всередині. В полоні
    
    
    
LXXX
    
    
    
12 серпня 2012 року, 14:48 (UTC – 5) Паїтіті, Мадре-де-Діос, Перу
    
Левко оговтався від тряски. Двоє перуанців, тримаючи під пахви, тягли його темним переходом углиб Твердині. Голова хлопця розгойдувалася з боку в бік, по черзі стукаючись підборіддям то в праву, то в ліву ключицю. Руки були туго стягнуті пластиковим фіксатором за спиною. Тонкий, але міцний білий пластик боляче врізався у шкіру. Українець відчував, що з порізів на долоні вже сочиться кров.
Ноги вільно волочились по підлозі.
Левко напружив шию, підняв голову і роззирнувся. Коридор мав незвичайну форму. Попід стелею через кожні три-чотири метри висіли видовжені, сполучені дебелим дротом лампи. Ліхтарі були в пилюці, заливали галерею слабким брудно-блакитним світлом. Деякі блимали. Стіни і стеля проходу були кам’яними — зі значно менших, ніж зовнішні, та все ж немалих блоків; більшість — завбільшки з шафу для одягу, хоча траплялися й менші — такі як телевізор. Долівка була ґрунтовою і горбкуватою (особливо у порівнянні зі стінами), але добре втоптаною. Вона полого здіймалась у тому напрямі, куди його волочили. Стеля була не пласкою, а ступінчатою: протягом кількох метрів проходила рівна, строго горизонтальна ділянка, після чого вона різко, уступом, «підскакувала». Через це під час просування вперед постійно здавалося, що стеля намагається втиснути тебе у підлогу; після винятково довгих (шість-сім метрів) горизонтальних відтинків перуанцям доводилося нахиляти голову, аби пройти до наступної «секції». Стеля змахувала на перевернуті догори ногами гігантські сходи, і, незважаючи на реактивний гул у голові, Левко здогадався, що цей конструктивний атрибут пов’язаний з особливостями спорудження цитаделі: переходи формувались завдяки тому, що будівничі певним чином розміщували мегалітичні гранітні блоки, лишаючи в «тілі» Твердині порожнечі. Щоб порожнечами можна було пересуватися, нижню частину коридору засипали землею і втрамбовували (таким чином, вирівнюючи виступи), а верхню — лишали такою як є.
Довго втримувати голову піднятою не виходило — шия боліла. Левко озирнувся через праве плече, але тут-таки вилицю заціпило від пекучих вибухів болю. Щелепа спалахнула, а з очей зацебеніли сльози. Втім, короткого позирку вистачило, щоб переконатися: його друзі поряд. Сьому тягли відразу за ним; росіянин тихо постогнував, намагаючись якомога вище підтягувати ногу. Судячи з придушених зойків, що прохоплювалися крізь стогін, це не завше вдавалося. Ґрем і Сатомі, оточені озброєним конвоєм, похнюплено плелися слідом за тими, хто ніс Семена.
Двічі після того, як Левко отямився, загін змінював напрям руху, проминаючи похмурі, слабко освітлені зали з кількома входами й виходами. Приміщення (наскільки міг розгледіти Левко) мали в плані форму рівносторонніх шестикутників, от тільки стіни були не гладенькими, як у галереях, а… хлопець чималий час не міг дібрати підходяще слово… якимись тривимірними. Вони складалися з відносно невеликих (площею не більше двох квадратних метрів у перетині) блоків, які витикалися зі стін на різну довжину: деякі — на ширину долоні, інші — на півметра і навіть більше. Виступи мали різну форму, через що стіна була схожа на кристал чи радше на спрощений тривимірний макет нью-йоркського кварталу, щільно забудованого хмарочосами. Ребра тих блоків, що виступали від стіни, були заокруглені.
Сходів не було. Конвой, як і раніше, простував нагору похилою ґрунтовою дорогою. Звідкись із надр Твердині пробивалося приглушене аритмічне гупання.
Третя зала виявилася суттєво більшою. Світла від розвішаних на стінах світильників не вистачало, конвоїри ввімкнули кишенькові ліхтарики. У цій залі «тривимірними» були не лише стіни, а й підлога. Єдиною відмінністю долівки було павутиння ходів. Поміж блоками, що піднімалися з долівки (деякі на два з половиною метра), розкинулася мережа сполучених «траншей» — загалом інтер’єр мав футуристичний вигляд, але разом із тим відгонив моторошною сірістю середньовічних замків. Ширина проходів не перевищувала метра, через що нести полонених було незручно. Левко спробував підвестися, показуючи, що здатен іти сам, але конвойникам це не сподобалося, котрийсь із них втихомирив українця стусаном у вухо.
Біля однієї зі стін блоки розійшлися, і Левко побачив освітлений вхід до суміжної зали. Вхідний отвір був затулений двома шматками товстого поліетилену, але завдяки світлу, що пробивалося з приміщення, хлопцю вдалося роздивитись обладнання. Сучасне обладнання: столи, крісла, стелажі з серверами, настільні лампи, комп’ютери. Здається, навіть мікроскоп. Із прилеглої зали долинали спокійний гул голосів і ледь вловиме фонове гудіння комп’ютерів, властиве офісам великих компаній. Левко вловив навіть характерний запах серверних кімнат: суміш озону та пригорілого пилу з вінчестерів і друкованих плат.
А тоді він здригнувся. Поліетилен розійшовся, випустивши смужку світла, і з кімнати вийшов чоловік — білий чоловік! — у блідо-зеленому лабораторному халаті, окулярах і гумових рукавичках.
— Ей! — не стримавшись, крикнув Левко.
Серце підскочило. Він білий, значить, він мусить зупинити цих перуанських варварів. Він допоможе їм!
Чоловік завмер і зацікавлено глипнув на Левка. А тоді зняв рукавички, заштовхав їх у кишеню халата, дістав цигарку і незворушно закурив.
Українець похолов. Він дивився на чоловіка у халаті, поки його не затягли за черговий поворот кам’яної «траншеї», а той лише курив, байдужим поглядом проводжаючи колону з полоненими.
«Що за чортівня? Куди ми потрапили?»
За хвилину перуанці зайшли у нову галерею і спинились. Підйом ставав крутішим, відтак тягти Семена і Левка буде важче, і вони вирішили перепочити. На ділянці коридору було зовсім темно. Конвоїри віддихувались у пітьмі. Хтось дістав цигарку, спалахнув вогник запальнички, і Левкові ніздрі защипав запах дешевого тютюну.
Вони зупинились навпроти ще одного підземного відгалуження. Левко здогадався про це через протяг, що зимним струмком споліскував ноги, а згодом, коли очі призвичаїлися до темряви, зауважив ліворуч і трохи вище хідник із трапецієвидним склепінням, подібним до видовжених арок на ритуальних спорудах у Чичен-Іці й Паленке (так зване ступінчасте, або фальшиве, склепіння в архітектурі Юкатану). В проході також царювала пітьма, та незабаром Лео помітив невиразні сплески світла. Спершу вони видалися відблисками ламп, що погано працюють, утім, придивившися, хлопець зрозумів, що помилився. Світло здавалося бляклим не через те, що було слабким, а через те, що його джерело розташовувалося надзвичайно далеко. Ступінчасте склепіння відкривало шлях не до бічної галереї, за ним поставав велетенський зал, стелі якого не було видно, а бічна стіна була метрів за тридцять від входу. Левко примружився, стараючися чіпкіше придивитися до світлових плям. Зіниці розширювалися, пристосовуючись до пітьми, очі кожної миті розрізняли все більше відтінків сірого. І тоді він розгледів: попід стіною зали похитувались причеплені на тросах платформи, точно такі, як ті, з яких прибиральники миють вікна хмарочосів. Левко розрізняв лише дві, бо через прохід йому відкривалась незначна ділянка стіни. На кожній платформі вовтузилось по чоловіку. Підсвічуючи лампою, встановленою на тринозі, вони фрагмент за фрагментом фотографували стіну.
Ні, не стіну, несподівано осягнув хлопець. Символи. Завдяки зблискам фотоспалахів Левко побачив, що бічна поверхня порожнини рясно всіяна невідомими письменами. Вони вкривали всю стіну, від долівки до стелі.
ПИСЬМЕНА!
Пересилюючи біль у щелепі, українець покосився на Семена. Проте Сьома, впершись підборіддям у груди, лежав із заплющеними очима і ні на що не реагував.
— Vamos! — Перуанець докурив і наказав рушати далі.
Утробне гупання стало віддалятися.
    
    
LXXXI
    
Проминувши ще кілька поворотів (просторих приміщень більше не траплялося), загін потрапив до галереї верхнього рівня: над нею стелі не було — коридор стрімко вибирався на сонце. Конвоїри вивели бранців на відкритий простір. Уперше з моменту виїзду з Пуерто-Мальдонадо друзі позбавилися тягаря всюдисущих дерев, побачивши стільки неба відразу.
Мружачись, Левко роззирався. Вони стояли на самісінькій верхівці Твердині. Верхня площадка була ідеально рівною. Подібно до інкських сільськогосподарських терас, уся площа була наповнена землею, повсюди росла трава. Де-не-де пробивалися дерева, оточені рідкими кущами.
Горішня тераса мала форму сильно витягнутого прямокутника. У довжину вона була як два футбольні майданчики, ширина ж становила три п’ятих від ширини футбольного поля. Посередині тераси, з південного її боку, здіймалася ступінчаста піраміда з напіврозваленою церемоніальною будівлею на вершині. Будовою вона відрізнялася від інкських пірамід, більше нагадуючи піраміди майя. Блоки були витесані з якогось дивного каменю, який полискував на сонці, мов метал. Левко ніколи такого не бачив. З боків тулилися дві менші піраміди, їхні діагоналі були продовженням діагоналей великої. Зміщене відносно поздовжньої осі тераси розташування пірамід (усі три ліпились до південного, лівого від Левка краю тераси) робило горішній рівень Твердині надзвичайно схожим на палубу авіаносця: піраміди правили за палубні надбудови, а видовжена поверхня тераси нагадувала злітну смугу для літаків.
Коло пірамід розмістилися дерев’яні бараки з бляшаними дахами, пофарбованими у колір хакі. Навпроти них — два навіси, що ховали від сонця столи, розкладні стільчики, якісь дошки зі схемами, комп’ютери й іншу цифрову апаратуру. Поруч із навісами височіла щогла зі схожим на корабельний радаром, що обертався на вершині. Зразу за щоглою розкинулась велетенська тарілка супутникового зв’язку. У траві поміж навісами зміїлися дроти. Більшість вели до масивної жовтої будки (понад три метри завдовжки і майже два метри у висоту), в якій Левко впізнав дизель-генератор британської фірми «JCB», про що свідчив характерний жовто-чорний логотип компанії. Ще далі стояло кілька струганих дерев’яних столів і один здоровенний військовий намет, який нагадував циганське шатро. З іншого боку від пірамід (на західному кінці тераси) чорнів силует гелікоптера, того самого, який Левко і друзі бачили вранці. То був «EC120 Colibri», одномоторний вертоліт виробництва французької компанії «Eurocopter», укритий особливою фарбою, що не відбивала сонячне проміння.
В найдальшому, західному кінці тераси вимальовувалися циліндричні ангари. До них тягнулися протоптані стежки. Що здивувало Левка найбільше — це дюжина кудлатих лам, котрі мирно паслись уздовж платформи.
Усе вкупі — навіси, бараки, металеві ангари, супутникова тарілка і навіть гелікоптер — було запнуте камуфляжними сітками. Дах одного з бараків (певно, найстаршого) у норвезькому стилі був засаджений мохом.
Ким би вони не були, ці хлопці дбали про маскування.
Семен крекнув від полегшення, коли його поклали на траву. Сатомі опустилась біля росіянина і заходилася гладити його по голові (японка була єдиною, кому перуанці, певно, не вбачаючи в ній загрози, не зв’язали руки). Ґрема й Левка відволокли трохи далі і поставили на коліна.
Левко спробував поворушити щелепою. Губи розпухнули, з очей цвіркнули сльози, але, на щастя, кістка не була зламана і, схоже, стояла на місці. Ґрем налякано глипав на Лео.
— Чого ти так дивишся на мене?
— Тобі вибили зуб.
Українець презирливо скривився. Так, наче це була найбільша їхня проблема на той час. Та все ж ковзнув язиком і переконався: таки точно, одного нема — передній зліва, зразу перед верхнім різцем. «Почекай, ще й тобі перепаде», — роздратовано подумав хлопець.
— Амаро! Амаро-о! — загукав один із конвоїрів.
З дальнього намету виборсався потворний карлик і заспішив до полонених. Коротун був непристойно бридким: приблизно півтора метра зростом, горбатий, ноги криві. Левку ще не доводилось бачити настільки недоладно збудованих людей. Штани були закочені кілька разів, при цьому в районі талії ледве сходилися; крізь нижню частину сорочки кольору хакі випирав волохатий живіт, зате плечі провалювались, і рукав починався на середині біцепса. Та найбільше вражала голова. Сплюснута й витягнута, звіддаля вона нагадувала «дзьобате» рицарське забрало. Лоб, плескатий ніс і підборіддя лежали на одній скісній лінії під кутом 45° до горизонталі. Через це макітра виглядала сплющеною і здавалася постійно закинутою назад, а вуха були на одному рівні з гострим виступом нижньої щелепи. За винятком чорних жмутків над вухами й на зашийку, недоросток не мав волосся. Сорочку підперізував широкий шкіряний пояс, до якого кріпилася кобура з автоматичним пістолетом «Sig-Sauer», довгий ніж із визубнями і дві осколкові гранати.
Коротун підскочив до полонених. Зблизька проступили інші ґанджі: заломисті пальці, почорнілі зуби, що скидалися на прогнилі пеньки, по-ведмежому завернуті ступні. Навіть накачані передпліччя, що свідчили про немалу фізичну силу пігмея, виглядали недоречними, бутафорськими на його тілі. Щось конкретно зсунулося під час його утробного розвитку, Боженька дав маху, не до ладу склеївши хромосоми, і пігмей це усвідомлював. Розуміння читалося в його очах — миготливих, глибоко втоплених в очницях плямках кольору міцної кави, за свавіллям і скаженістю котрих таїлися гори розмаїтих комплексів.
Карлик віддав наказ іспанською, і один із перуанців узявся нишпорити у принесених наплічниках бранців. По тому тицьнув пальцем на ногу Семена і щось спитав. Інший конвоїр, розводячи руками, замолотив язиком: певно, розказував, що вони до того не мають стосунку. На Сатомі погляд куцана затримався — очі затягло хіттю. Він облизав губи, демонстративно схопився за пах, після чого забулькотів дуркуватим сміхом і штовхнув долонею голову Ґрема. Американець ледь не впав, викликавши вибух грубого реготу в решти перуанців.
Закінчивши патрати рюкзаки, конвоїр передав пласкоголовому чотири паспорти.
Коротун постійно рухався. Запихав руки в кишені, витягав їх назад, крутив головою, гріб п’ятою землю, тицявся з боку в бік, по-мавпячому шкрібся. Саме через це Левко не зразу помітив, що у пласкоголового постійно смикалася нижня повіка на лівому оці. Здавалося, він намагався підморгнути, але у бідолахи ніяк не виходило. «Якщо цей тип тут головний, — подумав хлопець, — нам гайки…»
Левко силкувався осягнути, хто ці люди. Загін повстанців? Малоймовірно. Для чого повстанцям лабораторія з робочими станціями і лаборанти у стерильних халатах? Навряд чи у звичайних бунтарів набереться достатньо грошей, щоб тримати у робочому стані вертоліт. Може, наркоторговці? Вирощують коку, роблять кокаїн і переправляють його до Мексики чи США? Теж навряд…
За секунду до того, як побачити сивочолого, Левко подумав, що ліпше ці хлопці були б повстанцями. Бо наркоторговці живими їх точно не випустять.
Із дальнього кінця тераси, широко розмахуючи руками, до бранців прямував високий чоловік. Не перуанець. Білий. На вигляд — іще не старий, років п’ятдесят, може, п’ятдесят п’ять, але вже сивий. Сивина цілком захопила чуприну, залишивши неторкнутою незначну (завширшки у два пальці) смугу, що оббігала потилицю знизу. На сивочолому були потерті сині джинси, дешеві кросівки і футболка зі стилізованим під графіті афоризмом Джорджа Карліна: «The planet is fine, the people are fucked». Він був одягнутий невимушено, майже недбало; схожим чином одягався Стів Джобс. Загалом здавався приємним; можливо, дещо незграбним і сухуватим, але симпатичним.
Ніякої зброї на ньому не було. Попри це Левко зустрічав сивочолого з осторогою, не даючи надії передчасно розгорітися.
— Чого вони на колінах? — наблизившися, спитав чоловік. Вимова — американська, спокійна й ненапружена.
Плоскоголовий карлик «моргнув» і подав знак. Двоє перуанців кинулись до хлопців, поставили їх на ноги, а потім акуратно посадили на траву.
— Ви говорите англійською?
Хлопці закивали.
— Де їх знайшли? — кинув чоловік через плече.
Хтось із вартових відповів. Сивочолий невдоволено мотнув головою. По тому він довго мовчав, задивившись у небо над терасою.
Левко тихцем вивчав його, поволі усвідомлюючи, що сподіватись їм нема на що. Про це свідчили очі чоловіка. Вони безповоротно псували враження від нібито приязного лиця. Безбарвні, водянисто-моторошні, з проникливими закляклими зіницями, котрі, немов дві антрацитові скалки, прорізалися крізь очні яблука.
Здалося, минула вічність, перш ніж він заговорив.
— Добрий день, пані… — чоловік награно вклонився Сатомі, — …і панове. — Хлопці удостоїлися лише погляду. — Радий вітати вас у надрах цитаделі, котра колись давним-давно — набагато давніше, ніж можуть уявити собі більшість сучасних істориків, — була центром могутньої цивілізації… — Він звів голову, заклав руки за спину і замріяно поводив очима по терасі. — Чудовий день, чи не так? — Вицвілі очі опустилися. — Сонце. Приязний вітерець. І комарі не докучають… Велика рідкість. Правда, мої друзі? — Він дивився на полонених, але відповідей не чекав. Він грав, проте не на публіку, грав сам для себе, упиваючися власними жестами і власним імпровізованим монологом. Сивочолий був одним із тих самозакоханих, хоч і (ніде правди діти) геніальних мерзотників, котрі знають ціну показним учинкам. Левку чомусь спав на думку ексцентричний португальський футбольний тренер Жозе Моурінью. Такий самий зверхній, зарозумілий і… харизматичний. Вони навіть зовні схожі. — Я страшенно перепрошую, друзі, що забираю ваш дорогоцінний час. Мені прикро через те, що затримую вас, не даючи насолоджуватися красою джунглів такої прекрасної днини. Я не мав на меті відволікати вас від тих милих дурниць, якими ви займались у тропічному лісі. — Тут він покосився на ногу Семена. — Чесно. Але так уже склалося, що наші шляхи перетнулись, і я попрохав привести вас сюди, оскільки хочу почути відповідь на одне… дуже… просте… запитання… — Останні слова він чеканив неначе пресом.
Чоловік подивився собі під ноги, поворушив губами, пройшовся кілька кроків в один бік, повернувся назад. Вирішивши, що витримав достатню паузу, він схилився над Левком (сприйнявши його за головного) і, не розчепивши долонь, прокричав простісінько хлопцю в обличчя:
— ВИ ХТО, БЛЯДЬ, ТАКІ?!
Левко спостерігав, як просто над його носом губи чоловіка витягнулись у тонкі риски, оголивши пожовтілі від віку зуби. Зуби були нерівними, але щільними, і — на диво — з рота не поперло неприємним запахом. Сивочолий слідкував за собою.
Левко закрутив головою, шукаючи підтримки. Зачепив поглядом Семена.
— Сьома, что дєлать? — заговорив російською.
— Ей! Дивись! Дивись! — схопився карлик, побачивши, що полонені перемовляються незнайомою йому мовою. — Не дозволяй їм!
Плоскоголовий рвонув уперед, наміряючися зацідити Левку в писок. Він говорив англійською з нестерпним акцентом.
— Нехай порадяться, — жестом спинив його чоловік.
Невдоволено випнувши щелепу, коротун відступив.
Росіянин ворухнувся, намагаючись послабити пута і разом з тим не рухати ногу:
— Розказуй усе як є.
— Ти певен?
— Що це змінить, Лео? Для чого нам вигадувати?
— Добре.
Левко стулив рота, перевівши погляд на сивочолого. Той незворушно чекав, зігнувши пальці на лівій руці і вивчаючи нігті. Черговий гіперболізований сценічний жест. Недоросток хмурився за його спиною.
Левко довго збирався з думками. Поняття не мав, з чого почати. В останню мить йому перешкодив Сьома, обізвавшися своїм фірмовим «я-знаю-що-кажу» тоном (російською):
— Тільки не розповідай їм про Яна.
— Чому? — Українець звів брови, намагаючись осягнути, що б це могло значити, і тієї ж миті високий чоловік підступив до нього.
— Нізащо не згадуй про Яна, — жорстко відкарбував Семен.
— Гаразд. Поговорили і досить, — урвав їх сивочолий. — Почнемо заново, згода? — Він схилив голову і вдавано приязно підморгнув Левку. — Моє ім’я Джейсон Х’юз-Коулман, я археолог, підприємець і експериментатор. Паспорт у мене американський, хоча сам вважаю себе громадянином світу. — Чоловік звів брови і розвів долоні, показуючи: ось я весь перед вами — бачите, який чесний.
Левко задумався, що означає «експериментатор» — над чим він експериментує? — проте спитати не відважився. А ще йому не сподобалося, що сивочолий відкрито назвав своє ім’я. Хорошого в тому було мало. Не опускаючи рук, Джейсон зробив півоберта вліво:
— А ось мій компаньйон — містер Амаро Кіспе. Він перуанець, хоча, як видно з його імені, має кечуанське коріння. Ви вже мали приємність із ним поспілкуватися.
Чоловік, наче диригент, змахнув рукою і наказав:
— Амаро, посміхнись нашим гостям.
На юродивому лиці перуанця не ворухнувся жоден м’яз. Джейсон не звернув на це уваги і продовжив:
— А тепер, мої друзі, я повторюю своє запитання: хто… ви… такі?
Левко перелякано кліпав очима. Ініціативу вирішив перехопити Семен:
— Джейсоне, ми не хочемо проблем. Ми вже збиралися йти геть із лісу. І якби не…
— SHUT UP!!! — заричав сивочолий. — Я не до тебе звертався, виблядку! Я наказав, щоб говорив він. — Джейсон тицьнув пальцем на Левка. — Чого ти взагалі розкриваєш свого брудного рота?! Сука, ти що собі думаєш? Якщо ти хоч перднеш без мого дозволу, я зламаю тобі другу ногу! Ти хочеш, щоб тобі поламали другу ногу, шмаркачу?
Сьома змовчав, відвівши погляд.
— Я не чую?!
Левко збагнув, що помилився. Перед ним не самозакоханий геній. Психічні проблеми цього типа не обмежуються однією лише манією величі.
— Н-ні, — промимрив Семен.
— Відповідати слід «ні, сер»!
— Ні, сер.
— Що «ні, се-е-ер»?
— Ні, сер, я не хочу, щоб мені ламали другу ногу.
Обличчя Джейсона розслабилось. Він посміхнувся.
— От і прекрасно. Але раптом передумаєш — звертайся, я завжди до твоїх послуг. — Лице знову скам’яніло. Чоловік повернувся до Левка, одночасно випростуючи ліву руку до Амаро (коротун вклав у неї паспорти): — Говори.
Українець облизав губи (забита щока паленіла, мов ядерний реактор) і якомога спокійніше почав:
— Мене звати Лео Бартош, я українець, здобуваю ступінь магістра у Королівському технологічному інституті, скорочено — КТН, це у Стокгольмі, Швеція.
— Магістра чого? — Сивочолий переглядав документи.
— Інженерії. Master of Science in Engineering.
Не підводячи очей від паспортів, Джейсон кивнув.
— А цей?
— Це мій товариш — Семен Твардовський, він росіянин, він також навчається у КТН.
— Росіянин? — Чоловік труснув синім документом із написом «Union Europе́enne / Rе́publique Francа́ise».
«От чорт!»
— Він живе у Франції… жив тобто, бо зараз живе у Швеції… а… але його батьки…
— Не бреши мені, українцю.
— Я кажу правду, ви ж бачите по прізвищу. Він — росіянин.
— Гаразд. Далі.
— Дівчина — японка, звуть Сатомі, вона навчається на одному департаменті зі мною. А це — Ґрем Келлі, ваш співвітчизник… тобто він теж із США. Ґрем… е… — було важко у двох словах передати історію мулата, — він викладає американську в спеціалізованій школі у Стокгольмі.
Джейсон нахилився і простягнув Ґремові руку:
— Здоров був, земляче! — Пауза. — Хелоу, фелла! Ти чого це не подаєш мені руку?
Мулат затремтів.
— У нас руки зв’язані, — проторохтів Левко.
Не прибираючи правої руки, сивочолий змахнув лівою кистю.
— Джейсоне, не варто… — незадоволено проскрипів Амаро Кіспе.
— Амаро, не дратуй мене.
Коротун обійшов хлопців і неохоче розрізав пута. Ґрем боязко потиснув простягнуту руку. Джейсон зобразив розчулену усмішку, поплескав згори по долоні мулата і півголосом спитав, повернувши голову до українця:
— Що ви робите у моїй цитаделі?
Левко розгубився.
— Ем… нічого.
— Нічого?! — Брови полізли на лоба, кутики рота холерично засмикалися. — Хочеш сказати, що ви пропливли триста кілометрів по річці Такуатіману і продерлися ще п’ятдесят крізь Мадре-де-Діос, найбільш тривкі джунглі на планеті, просто від нічого робити? — Губи Джейсона витяглись, як у Скруджа. Він набув кумедного, ба навіть придуркуватого вигляду, а тоді рвучко повернувся до плоскоголового: — Амаро, зламай Семену другу ногу.
— Ні! Ні-і! — заволав Левко. — Не треба! Ми шукали Паїтіті!
— Ва-а-а-ау… — протягнув Джейсон. — Не поспішай, Амаро. Ти бачиш: студентики прийшли підготовленими. Вони навіть знають, як називається моя Твердиня.
Левко важко дихав. По щоках збігали сльози. Він уже не знав, чи то через біль, чи від страху. Він не міг повірити, що таке відбувається з ним. Семен отупіло телющився в землю. Росіянин уже прощався з життям.
— Звідки ви дізналися про Паїтіті?
Думки злиплись у Левка в голові, він не міг одним реченням розповісти про те, з чого виникла задумка їхньої триклятої подорожі. Хлопець тихо хлипав і морщив лоба, розуміючи, що не варто затягувати з відповіддю.
Цього разу сивочолий не став заводитись.
— Гаразд, зекономлю трохи часу, спитаю інакше. Хто всучив вам ось це? — Джейсон дістав із кишені оригінал старої карти і легенько ляснув українця по носі.
Усі, крім Левка, вражено витріщились на папірець.
— Ми почули про Паїтіті від шведського художника, — нарешті спромігся вичавити з себе українець. — Це він намалював карту.
— Художника?
— Ну, він назвався художником.
— І звали цього художника…
— …Ґуннар Іверс.
Чоловік ніяк не відреагував на ім’я. Він знав про Ґуннара і хотів лиш упевнитись, що Левко не водить його за носа. Зате Амаро багатозначно хмикнув.
— Чудово. У вас є ще копії?
— Так, дві. — Цього разу хлопець відповів без заминки.
— Я можу дізнатись, де вони, Лео?
— Одною підтерся Семен. — Українець чекав, що Джейсон розсміється, але чоловік лишався незворушним. — І викинув. Друга у мене в рюкзаку.
Х’юз-Коулман схопив Левка за підборіддя, повернув лицем до себе. Чоловік і хлопець схрестили погляди.
— Ще копії?
— Ні, — твердо проказав Левко, — більше немає.
Джейсон розслаблено зітхнув, подивився на карту, скуйовдив рукою волосся. Було важко вгадати, що він має на думці. Було неясно, чи повірив він.
— Якою мовою ви розмовляли? — дружньо (так, наче й не горлав нещодавно, рвучи рота і бризкаючи слиною) поцікавився сивочолий.
— Е… російською.
— Це твоя рідна?
— Ні, моя рідна — українська. Але ми обоє розуміємо російську.
— А іспанська? Іспанську знаєш?
— Ні… сер.
— Добре. — Джейсон передав паспорти назад у руки Кіспе.
— Давай уб’ємо їх, та й по всьому, — сказав Амаро. Повіка засмикалася сильніше. — Проблеми не буде!
— У-у, — мотнув головою Х’юз-Коулман.
— Чому? Старигань мертвий, прикінчимо цих, і все.
Джейсон проігнорував плоскоголового. Тримаючись упівоберта, він недбало кинув:
— З вами був іще хтось?
І тут Левка осінило. По-перше, карта. Джейсон боїться, чи не потрапили копії ще до чиїхось рук. І по-друге, йому конче необхідно дошукатися, хто ще, крім Левка, Сьоми, Ґрема і Сатомі, достеменно знає про мету їх поїздки. Їх не прикінчать, принаймні доти, поки цей псих не відстежить усі канали, якими була поширена інформація про Паїтіті. Левко також збагнув, що Джейсон навмисно розігрує спектакль, ставить малозначимі запитання про мову, національність, навчання і пильнує за реакцією, аби потім порівняти її з реакцією на справді важливі й несподівано підкинуті запитання. Останнє належало до таких. Мабуть, то ключове питання всієї розмови.
— Ні… Нікого більше. — Українець подумки відзначив проникливість Сьоми. Бісів росіянин, він наче справді передбачає майбутнє.
— Ти певен? — Х’юз-Коулман свердлував хлопця пронизливим поглядом.
— Нас четверо… — Не встиг Левко стулити рота, як його обсипало мурашками. Він згадав перуанця, якого бачив у Розколині Черепів (безсумнівно, то був один із людей Амаро), бачив до того, як їхній загін відступив до хатини Тора Сандерса. І це було погано, страх як недобре, адже тоді їх іще було п’ятеро.
Джейсон блискавично зауважив сум’яття, брови випрямилися стрілами:
— Щось не так, Лео? Говори!
Хлопець гарячково пригадував. Невдовзі після Розколини Черепів Яну стало зле, тож вони відступили, попрямувавши назад до річки. Перуанці засікли їх до того, це поза всяким сумнівом. Та чи доповідали про це Амаро чи Джейсону? Напевно, так. Чи казали, що група складалася з п’ятьох? Можливо. Одначе Джейсон розпитував, а значить, сумнівався. Може, він та Амаро помилково вважають подвійний штурм Мадре-де-Діос за вилазки двох різних експедицій? Або взагалі нічого не знають про інцидент у Розколині, оскільки на той час Лео і товариші були ще далеко від Паїтіті, а потім завернули. А проте, якщо Х’юз-Коулман знає, що їх було п’ятеро… їм кінець.
Левко звів очі, доклав максимум зусиль, щоб придушити хвилювання, і пішов ва-банк:
— Нас лише четверо, і ви це знаєте. Ви стежили за нами всю дорогу від річки.
Розмову перервав шум вертолітного гвинта. Левко, Сьома і Ґрем одночасно повернули голови направо, проте крихітний «Колібрі» мертво стояв на землі з обвислими нерухомими лопатями.
«Ще один?» — пронеслось у голові українця.
Наступної миті вони втупились на південний захід, трохи піднявши голови, — звідти надходило чахкання лопатей і стугін двигуна. В той же бік, мружачись від сонця, дивилися Джейсон і Амаро.
Ще до того, як вертоліт виринув праворуч від піраміди, по силі звуку й насиченості стугону Левко здогадався, що цей гелікоптер чималий, значно більший за «Колібрі». І хлопець не помилився. З південного заходу заходив на посадку двомоторний семитонний «Мі-17» російського виробництва, один із найбільш масових вертольотів за історію авіації. Гелікоптер був пофарбований у піщано-сірий камуфляжний колір (що робив «Мі-17», на відміну від чорного «Колібрі», блідо-жовтим більмом на тлі темно-зелених джунглів). На корпусі Левко не побачив жодного напису чи символу, що свідчив би про належність вертольота до якоїсь організації чи армійської частини. Нічого, крім лаконічного числа 742, виведеного чорною фарбою у хвостовій частині, зразу за кабіною. Воно було єдиним маркуванням, яке вдалося розгледіти.
Спостерігаючи за приземленням гелікоптера, Джейсон лишався незворушним, Амаро, навпаки, помітно нервував.
— It’s a gunship! — несподівано вигукнув Ґрем.
— Що? — Левко перестарався з вигуком: щелепа палахнула таким болем, що хлопець ледь не знепритомнів.
— It’s a gunship, — вражено повторив американець.
Проте Левко не питав. Він знав, що означає слово gunship, і не міг повірити.
— Не може бути… Звідкіля?
— Подивись: пускові ракетні бокси.
І справді, придивившись, українець помітив, що з боків «Мі-17» звисає по пусковому блоку для стрільби некерованими ракетами. Ті блоки маркувалися Б-8В20А і виготовлялись під 80-міліметрові реактивні снаряди С-8 (по двадцять у кожному боксі). Блоки були старі, але надійні, ще радянських часів (за Союзу їх не чіпляли хіба на «кукурузники» Ан-2). Левко захотів присвиснути від подиву, але через розквашений писок йому вдалося тільки хукнути й пустити цівку теплої слини на підборіддя.
Хлопець повернувся до думки, що вгніздилась у мозок іще під час підйому підземними переходами: це не просто ватага наркоторговців чи спільнота різношерстих і відлюдькуватих вигнанців, що з тих чи інших причин опинились поза законом. Тут щось значно серйозніше, набагато глобальніше. Два вертольоти, лабораторія в скелях, здоровенний генератор, радар і т. п. — усе це тягне на десятки, якщо не сотні мільйонів доларів. Один лиш «Мі-17» вартує двадцяти мільйонів, а для нього ще потрібні пілоти, пальне, запчастини, обслуговування…
Наступної секунди вертоліт опустився, і його майже повністю затулила одна з менших пірамід. Після того як «Мі-17» торкнувся колесами тераси, а двигун став затихати, збавляючи оберти, Левко зауважив те, що раніше лишалося поза увагою: в західній частині тераси, по діагоналі від місця стоянки «Eurocopter EC120 Colibri», розташовується ще одна вертолітна площадка.
Дверцята з правого боку розчинилися, і на посадковий майданчик висипали четверо одягнутих у камуфляжні штани й футболки ґевалів. Троє були дебелими, мов бугаї, останній виглядав худішим, але був вищим за решту. Всі четверо мали по-воєнному короткі стрижки і були однаково озброєні: у кожного на поясі австрійський пістолет «Glock 17», а за спиною — американська штурмова гвинтівка М16.
Чоловіки, регочучи й перегукуючися, заспішили до Джейсона, і сивочолий кожного по-батьківськи обійняв. Амаро Кіспе з перуанцями понуро м’ялись обабіч. Левко переводив погляд з одних на других і дещо ухопив. То був перший момент, коли хлопець зауважив, що між Амаро й перуанцями з одного боку і Джейсоном Х’юз-Коулманом та чотирма ґевалами з іншого пролягає незрима, але відчутна межа, що не закінчується відмінностями у зброї, одязі та кольорі шкіри. Це дві цілковито різні громади, що співіснують (можливо, в дечому навіть співпрацюють) у межах Паїтіті, але не є і ніколи не були одним цілим.
Один із ґевалів заговорив до Джейсона, показуючи на полонених. Сивочолий відповів, а тоді, розвернувшись, голосно наказав Амаро:
— Забери їх.
Коротун своєю чергою кивнув своїм хлопцям, і ті грубо поставили студентів на ноги.
Левко відважився і крикнув:
— Джейсоне, що буде з нами?
— Тобто? — Чоловік подивився на нього так, наче бачив уперше.
— Що ви збираєтеся з нами робити?
Х’юз-Коулман посміхнувся, начепивши приязну маску на лице:
— Сумніваюся, що ви зможете кудись помандрувати, поки у твого друга не зростеться кістка. Я пришлю Ірландця, нашого штатного лікаря. Не певен, що йому вдасться накласти в польових умовах гіпс, але принаймні він зробить усе, що може. До того часу ви будете моїми гостями.
«До якого часу? Поки в Сьоми не зростеться перелом?..»
— А потім?
— Потім я вас відпущу.
    
    
LXXXII
    
    
    
12 серпня 2012 року, 15:56 (UTC – 5) Паїтіті
    
Амаро і двоє озброєних автоматами Калашникова перуанців провели Левка, Сьому, Ґрема і Сатомі в підземелля. Вони спустилися двома переходами вниз і потрапили в широкий коридор, з обох боків якого тягнулись входи в темні, схожі на печери приміщення. Коридор був сяк-так освітлений лампами.
Група пройшла майже в кінець галереї. Карлик зайшов до одної з печер і, пошаривши рукою по стіні ліворуч від входу, ввімкнув світло.
— Ось, — сказав він, пропускаючи хлопців і дівчину всередину.
— Що за діра? — роззираючися, прошепотів Левко.
Приміщення було штучно висічене в суцільній кам’яній брилі, а не сформоване з граней окремих брил (як інші, бачені хлопцем по дорозі нагору), і, судячи по рівню майстерності, з якою рубали стіни, люди, що висікали кімнату, не мали нічого спільного з тими, хто зводив Паїтіті. Місця сколів були жахливо нерівними, у стелі дірки, наче її рівняли динамітом, сама форма приміщення видавалась кричуще неправильною. Над входом під стелею висіла лампа, захищена ґратчастим забралом. Справа від входу стояли два переносні ліхтарі, на вигляд подібні до гасових світильників, якими користувалися шахтарі на початку минулого століття, але при уважнішому ознайомленні ставало зрозуміло, що ліхтарі електричні. Проте загалом світла лампи вистачало.
Вікон у кімнаті не було.
— Це ваше. — Амаро з нарочитою гостинністю обвів кімнату рукою. — Ваша «нора».
Через нерівності стін і підлоги було важко визначити, яку форму мала «нора» в плані: чи то прямокутник, чи то неправильний багатокутник. Левко на око визначив площу — двадцять п’ять — тридцять квадратних метрів, небагато, але їм чотирьом має вистачити. Від долівки до стелі (у найнижчих точках) було чотири метри. Лівіше за вимикачем світла він побачив ряд із чотирьох розеток.
— Нора… це точно, — пробурмотів Сьома.
— Вам зараз принесуть матраци й подушки, на яких спатимете. — Левко бачив, як сіпається око Амаро. — Біотуалети далі по коридору, в самому кінці. Там є й душ. Можете хлюпатися скільки влізе, води у нас достатньо. — Коротун надприродним чином розривав суть своїх слів з їхнім звучанням: тон і зміст сказаного разюче не пасували один одному. Він говорив нібито приємні речі, виявляв гостинність, але промовляв слова голосом, від якого мурашки бігли по спині. Тим самим голосом він міг розказувати засудженому до страти, де є туалет і душ, щоб той зміг справити нужду і востаннє помитись перед смертю. — Ліхтарі тут на випадок, якщо зникне централізоване освітлення, коли трапиться яка біда з генератором нагорі. — Він обвів поглядом бранців і, підсміюючися, сказав: — Ну, розташовуйтеся. Скоро прийде лікар і підлатає вас… студентики.
Перуанці вийшли.
Троє хлопців і дівчина не рухались, роззираючись і час від часу ловлячи розгублені погляди один одного. Печера була похмурою, гнітючою і… ворожою. Першим ворухнувся Семен. Хлопець пошкутильгав до стіни і обіперся на неї стіною.
— Нора… — ще раз прошепотів росіянин.
«Темниця», — подумав Левко.
— Хоч би вікна прорубали, — промовила Сатомі.
Слова глухо шурхотали в заллятій жовтим світлом порожнечі. Відлуння не було.
— Ми зараз далеко від зовнішньої стіни, — припустив Левко, — а з вікон товщиною двадцять метрів світла проходило б не більше, ніж крізь суцільний мур.
— Я буквально відчуваю, як стіни тиснуть на мене. — Японка з острахом обдивлялась стелю.
Невдовзі до «нори» спустились шестеро індіанців-мачігуенга, четверо з них принесли по матрацу, двоє тягнули оберемок подушок сумнівної чистоти. Їх ескортував озброєний перуанець, одночасно показуючи дорогу. Не виявивши зацікавлення, індіанці скинули ношу посеред кімнати і забрались геть. Перуанець ліниво поплівся за ними.
Левко і Ґрем розібрали принесені матраци. З двох спорудили подобу дивану, інші три склали біля стіни, наваливши на них подушок. Повсідалися (Сьома вмостився на «диван»).
Сатомі діставала колючку з вуха мулата, коли до приміщення зазирнув приємний на вигляд чоловік років сорока в шортах і футболці з відірваними рукавами. Поставивши біля ніг прозору упаковку з шістьма півторалітровими пляшками з водою, він постукав кулаком по кам’яному одвірку. Звуку з того не вийшло ніякого, але принаймні чоловік зобразив, що дотримується правил пристойності.
— Хелло! Дозволите зайти?
Ніхто не відповів. Чемно почекавши секунду-півтори, незнайомець вступив до «нори».
— Щось мені підказує, що вам потрібна моя допомога.
Побачивши чималу сумку з червоним хрестом на тлі білого кола, що висіла на шлейці, перекинута через праве плече чоловіка, Левко здогадався, що перед ними той, кого Джейсон назвав Ірландцем.
— Мене звати Мел Барр, я лікар. Я приніс вам трохи води, а ще… о-о-о… — Чоловік присвиснув, і цей свист стосувався Сьоми. Пов’язка на нозі росіянина частково розповзлася, відкривши страхітливу підпухлину. Мел скрушно похитав головою.
Сатомі не знати чого схлипнула.
— Ірландець? — обізвався Левко.
Чоловік, що вже починав лисіти і помалу запливав жирком через малорухливий спосіб життя, підштовхнув до центру приміщення упаковку з пляшками, а сам сів навпочіпки біля Семена.
— Так, Ірландець. Якщо вам так легше, називайте мене Ірландцем. — Не торкаючись, Мел роздивлявся розпухлу литку. Вдруге покрутив головою з боку в бік. — Кепські справи, друже. Кепські… Я спочатку підлатаю твоїх приятелів, а тоді займусь тобою. Потерпи.
Розкривши сумку з медикаментами, лікар моторно й вправно обробив і перев’язав (де це було необхідно) рани хлопців і дівчини, переконався, що в Левка не зламана щелепа, дав усім по дві таблетки аспірину і ще якесь легке знеболювальне. По тому піднявся і промовив, дивлячись на Сьому:
— Старайся не рухатись. Мені знадобиться півгодини, щоб усе підготувати, і потім я повернусь.
І зник у коридорі.
Хвилин п’ять хлопці мовчали. Левко рухав м’язами обличчя, згинав і розгинав руки, намагаючись позбавитись сверблячки продезінфікованої шкіри навколо ран.
— Він сказав неправду, — порушив мовчанку Сьома.
— Ти про Ірландця? — повернув голову Левко.
— Ні, — заперечив росіянин, — я про посивілого «комедіанта» з тераси — Джейсона.
— Не розумію тебе.
— Нас не відпустять. — Сьома скривив губи. — Подивись на це. — Показав долонею на литку. — Пройде щонайменше п’ять місяців, поки я зможу ходити. За цей час наші батьки здіймуть тривогу. Нас шукатимуть. Сумніваюсь, що знайдуть, адже навіть ті, хто знає, що ми поперлись у джунглі, не зможуть зайти так далеко.
— До чого ти хилиш?
— Чувак, ці люди переймаються конспірацією. Невже ти гадаєш, що нас відпустять через п’ять місяців? Ти не думав, що розповідатимеш батькам після повернення? Казочки, як ми заблукали у тропічному лісі? Так чи інакше, нам доведеться розповісти, де ми тинялися, у що втрапили. А ці хлопці, Лео, — Семен ткнув пальцем угору, маючи на увазі верхню терасу і всіх, хто на ній, — не настільки дурні, щоб не усвідомлювати: неможливо вигадати історію, котра правдоподібно покриє довбаних п’ять місяців. Якби нас збирались відпускати, то вже повантажили б у вертоліт і відвезли в Куско. Це півтори години льоту, не більше. Але цього не буде, бо Джейсон і К° страшенно бояться, щоб їх не викрили.
— Але ж нас не вбили і навіть намагаються підлікувати, — заперечив українець.
Сьома скептично хмикнув і знизав плечима.
— Про що ви говорите? — забурчав Ґрем. — Так, наче у нас є варіанти для дій. Ми в полоні і цілковито від них залежимо.
Росіянин парирував, не задумуючись:
— Варіанти завжди є. Ми маємо стати для них потрібними.
З коридору долинуло тупотіння. Хлопці позакривали роти, розуміючи, що то не може бути Мел Барр, оскільки лікар щойно їх покинув.
У вхідному отворі вирисувались три силуети. Перуанці. Ті ж самі, що конвоювали їх з нижніх рівнів Твердині на верхню терасу. Вони принесли наплічники і частину спорядження, мовчки поскладавши все у проході.
Щойно вартові пішли, Левко, Ґрем і Сатомі кинулись передивлятись речі.
— Ну що там? — нетерпляче витягував шию Семен. — Усе на місці?
— Ага, чекай і сподівайся, — буркнув Левко і перерахував: — Залишили твій нетбук, весь одяг, спальники, засоби гігієни, навіть телефони. — Хлопець витягнув батарею зі свого «Samsung’у», — але без sim’ок.
— Мій фотоапарат на місці, — додала Сатомі.
— А знімки? — поцікавився українець.
— Що знімки?
— Витерли?
— Їх там не було. SD-картка у мене в кишені.
— Добре, тримай при собі. — Левко продовжив інвентаризацію: — Лишили дещо з аптечки, зате забрали ножі, сокирку, ліхтарі, намет…
— Намет ми лишили в таборі, — підказав Ґрем.
— А, точно. Забув… Немає також газового балончика, GPS-навігатора і… паспортів.
Порившись у відділенні для паперів свого рюкзака, американець докинув:
— Авіаквитки теж відібрали.
— Знайшов проблему, — форкнув Левко, — у мене збереглись копії всіх квитків на флешці. — Хлопець поплескав себе по кишені, де лежав чорний USB-диск «Kingston», з яким ніколи не розлучався. — Проблема — дістатися туди, де ми зможемо ними скористатися.
— Є щось, що можна використати як зброю? — несподівано поцікавилася Сатомі.
Ґрем і Левко озирнули безладно накидану в проході купу речей і спорядження.
— Нічого…
Підготовка Ірландця зайняла більше часу, ніж він розраховував. Лікар повернувся до «нори» через сорок хвилин, принісши з собою каструлю з гіпсовим розчином, кілька мотків бинтів, хірургічні інструменти і сталеві шини. Вколовши Семену знеболювальне, Мел Барр вправив кістку і почав накладати справжній гіпс. Лице Ірландця при цьому лишалось кислим і невдоволеним.
— Перелом важкий, — з вибачливими нотками промовляв він до Сьоми. — Тобі слід було б зробити рентген, гарно порівняти кістку, вкрутити штифти, але це складна операція, і в тих умовах, що я маю, виконати її неможливо. Такі тут правила: хай що сталось, вирішуємо все самі. — Закусивши губу, Сьома пихтів, зі скам’янілою маскою відчаю спостерігаючи за роботою Ірландця. — Я зроблю все, що можу. Кістка зростеться, не переживай, але, боюсь, нога лишиться кривою і перелом нагадуватиме про себе болем до самої старості.
За чверть до шостої гіпс був готовий.
— Я бачив, у вас є аптечка. Маєте якесь знеболювальне?
— «Кетанов», — кволо промовив росіянин.
— Тиждень можеш приймати одну-дві таблетки на день. Якщо закінчиться, скажеш, я принесу «Новрил», але більше десяти днів не даватиму — наркоманів нам тут не треба. І нікуди сьогодні не ходи. Нехай твої друзі принесуть вечерю сюди.
— Дякую, — витиснув Семен.
— Було б за що дякувати. — Мел Барр обернувся до Ґрема і Левка. — Маю кілька слів до вас… до вас усіх. Їх просив передати містер Х’юз-Коулман.
— О’кей, — безбарвно промовив Лео.
— Навряд чи ви в захваті від свого помешкання. — Чоловік обвів рукою «нору». — І я вас розумію. А тому вам люб’язно дозволили вільно пересуватись по Паїтіті за умови, що ви надягнете на зап’ястки ось це. — Барр видобув з сумки чотири браслети з випуклими синіми лампочками. Півсферичні індикатори були неактивними.
— Що це? — спитала Сатомі.
— Радіомаяки, що посилають безперервні короткохвильові сигнали, відмічаючи ваше місцезнаходження на загальному радарі. Вони є у всіх. — Ірландець, труснувши долонею, продемонстрував ліву руку: зап’ястя обжимав такий самий браслет, тільки лампочка блимала якось особливо (світло не зникало й появлялося, воно «висихало», згущуючись до туманного густо-синього, після чого розгоралось до сліпуче блакитного кольору). — Це задля вашої ж безпеки.
«У нас є вибір?» — зміркував Левко. А ще лікар казав неправду. Українець пам’ятав, що у ґевалів із американськими штурмовими гвинтівками браслетів не було. Як і у Джейсона.
— Ми справді зможемо йти куди заманеться? — примружив око хлопець.
— Так.
Левко першим простягнув праву руку. Мел начепив браслет на зап’ясток і застібнув замок. Тієї ж миті лампочка спалахнула. Секунд десять вона горіла рівним синім світлом, після чого стала пульсувати, як і та, що на руці Ірландця. Забравши руку, українець оглянув браслет. Защіпка нагадувала замок на наручниках. Сумнівно, що її вдасться розстебнути без спеціального ключа.
Ґрем, Сатомі і Семен без нарікань дозволили надягнути на себе браслети.
— Чудово, — закінчивши, Мел Барр холодно всміхнувся, — проте є одне обмеження стосовно вашого пересування по Паїтіті.
«Чувак, ти передбачуваний, як жарти у містера Біна», — скрипнув зубами Левко.
— Більшість коридорів всередині споруди освітлюються стаціонарними джерелами світла, як, скажімо, ось ця галерея. — Чоловік махнув рукою за спину, вказуючи на вихід з «нори». — Однак у підземеллі під нами, набагато нижче за житлові приміщення, склади й лабораторії, є ходи, що обладнані сенсорами руху. Світло в них вмикається лише тоді і лише там, де є рух. Більшість часу коридор огорнутий темрявою, і тільки тоді, коли хтось вступить у галерею, автоматично вмикається світло. Так ось, вам суворо забороняється заходити в такі галереї і наближатись до приміщень, у які вони ведуть. Це наказ Джейсона, і він попросив наголосити, що за його порушення ви будете жорстоко покарані. — Лікар перевів подих. — Це зрозуміло?
Замість відповісти Левко виплюнув чергове запитання:
— Чи можемо ми виходити за межі Паїтіті і якщо так, то наскільки далеко?
— Якщо дотримуватиметеся згаданого обмеження, то ніколи не досягнете найнижчих рівнів, а значить, не зможете вийти до лісу.
— Це означає, що вибиратися за межі Паїтіті нам заборонено?
— На жаль, так.
— Я зрозумів.
Ірландець кивнув і підвівся.
— І ще дещо…
Хлопці й дівчина звели очі.
— Ви вже зустрічалися зі «службою безпеки» містера Х’юз-Коулмана? — Промовляючи «служба безпеки», Ірландець зобразив пальцями лапки.
— Хто це? — насупив брови Сьома.
— Род, Луїс, Роджер і Боб — чотири ґевали, озброєні до зубів. Ми іронічно називаємо їх службою безпеки чи цереушниками, а сам Джейсон кличе хлопців «стрільцями», — Мел Барр вишкірився, — як у кіно про ковбоїв. — А тоді різко посерйознішав: — Іноді вони корчать із себе туполобих качків, але насправді такими не є. Остерігайтесь їх, будьте з ними дуже обережні… — Чоловік обвів студентів поглядом, зупинившись на обличчі кожного. — І це не наказ Джейсона, це порада особисто від мене. Пропоную вам її запам’ятати. Бо ви тут надовго.
Щойно лікареві кроки стихли в глибині галереї, Сьома повернувся до Левка:
— Я тобі казав: нас не відпустять! — Дивно було чути, наскільки розмаїту гаму звуків видавав росіянин крізь стиснуті зуби і майже не розтуляючи губ.
Лео подивився на товариша і несподівано для самого себе проказав:
— Я бачив письмена.
— Що? — Сьома не знав, чому дивуватись більше: почутому від Левка чи разючій, просто вбивчій переміні теми.
— По дорозі, поки нас тягли нагору, я бачив письмена на стінах. Ґуннар мав рацію: ці хлопці — які вибехкали оце все — вони мали власну писемність.
    
    
LXXXIII
    
    
    
13 серпня 2012 року, 12:18 (UTC – 5) Паїтіті
    
З найпершого дня Левко заходився шукати способи для втечі.
Ґрем, побачивши, куди спрямований погляд українця, підійшов до Левка і мовив:
— Це «Eurocopter EC120 Colibri».
Лео окинув американця зневажливим поглядом:
— Звідки ти знаєш?
— Я літав на такому, — заявив мулат. — В «Helicopter Academy» два основних типи тренувальних вертольотів: «Robinson R44» і «EC120 Colibri».
Вони стояли біля намету-їдальні за півсотні метрів від вертольота.
— Він долетить до гір? До Куско?
Мулат довго думав перед тим, як відповісти:
— Якщо бак заповнений хоча б наполовину — так.
— Ти кажеш, що літав на такому. Значить, ти зможеш підняти його у повітря?
Ґрем здригнувся, вирячившись на українця:
— Що ти задумав?!
— Я поставив запитання, Ґреме: чи зможеш підняти «Colibri» в повітря, якщо випаде така нагода?
Очі американця забігали.
— Так, — проказав він. — Я на «Colibri» починав навчання.
— На верхній терасі завше чергують два перуанці: один у східній частині біля входу в галереї, другий — у західній, коло ангарів. Учора їх змінили о 20:00. Сьогодні зранку була нова пара, котру поміняли двадцять хвилин тому — о 12:00. Можна зробити висновок, що вартові змінюються що вісім годин: о 4:00, 12:00 і 20:00.
— Для чого ти розповідаєш це мені? — пополотнів Ґрем.
Левко випнув губу і промовив, не дивлячись на мулата:
— Ні для чого… Лише хочу, щоб ти знав: я зараз з’ясовую, хто мешкає у Твердині, хто чим займається, хто коли відпочиває, куди ходить чи відлучається. Все, що потрібно від тебе, янкі, — це підняти вертоліт, коли я буду готовий. Зрозумів?
Очі Ґрема розширилися, але він ствердно кивнув, беззвучно ворухнувши припухлими після вчорашніх перипетій губами.
Зрозумів.
    
    
LXXXIV
    
    
    
13 серпня 2012 року, 23:28 (UTC – 5) Паїтіті
    
Левко, Ґрем і Сатомі спали — це було чути по диханню.
Семен, безшумно зісковзнувши з матраца на кам’яну долівку, переніс вагу на здорову ногу і, балансуючи в повітрі руками, випростався. Він тримав костур у руці, але не спирався на нього, остерігаючись, що той рипне і розбудить товаришів. Навпомацки, притримуючись рукою за стіну «нори», росіянин підібрався до виходу і застиг у проході.
Визирнув, тримаючись у тіні.
Галерею заливало світло, неяскраве, але рівномірне, не лишаючи темних згустків по кутах.
Сьома взявся уважно вивчати стелю й верхні частини стін коридору, обнишпорюючи очима заглибини, місця скупчення дротів, ніші, в яких кріпилися лампи. Він шукав камери. Якщо за освітленими переходами ведеться спостереження, він заспокоїться, повернеться на матрац, проковтне дві пігулки знеболювального, котрі після вечері приніс Мел Барр, і засне. Якщо ж камер немає… і якщо він не помилився, припустивши, що охоронці пильнують лише за верхньою терасою… то він…
(…ці хлопці… що вибехкали оце все… вони мали власну писемність)
…він спуститься в найнижчі галереї і подивиться, просто гляне, що там таке.
Після двох хвилин прискіпливого огляду хлопець переконався, що камер нема (хіба що вони завбільшки з зернину, як у фільмах про Борна). Він ступив у коридор, просунувся вздовж стіни і тільки тоді став на костур. На секунду повернувся назад, сів навпочіпки біля купи речей, наосліп відшукав фотоапарат Сатомі, начепив його на шию і відступив назад у галерею. Чуття підказувало, що «Nikon» йому знадобиться.
Серце несамовито калатало, гупаючи об ребра неначе псих об стіни кімнати для біснуватих. Сьома як міг швидко зашкутильгав у кінець коридору, протилежний від того, що вів на поверхню. Завернувши за ріг, притулився до стіни і затримав подих. Груди вібрували під футболкою — серце влаштувало справжній землетрус. До всього сильно розболілась нога (Сьома навмисно не ковтав увечері пігулок, не бажаючи, щоб знеболювальне загальмовувало свідомість, коли він буде внизу).
«Нормальок… Заспокоїтись… Треба заспокоїтись… Ніхто мене не помітить, вони всі сплять». Але заспокоїтись не виходило.
(забороняється… це наказ… за його порушення ви будете жорстоко покарані)
Віддалившись від «нори», хлопець завагався. На дідька він це робить? Він удруге в житті в цих переходах і запросто може заблукати. Крім того, Джейсон…
(…хочеш, щоб тобі поламали другу ногу, шмаркачу?)
…якщо Х’юз-Коулман дізнається, йому каюк. Злостиве скривлене обличчя з тонкими губами і розтріпаним, посрібленим сивиною волоссям постало перед очима, скупчившись із окремих точок, немов зображення на екрані комп’ютера. Невже воно того варте? Що такого може бути в тих письменах, щоб так…
(…будете ЖОРСТОКО покарані…)
…ризикувати?
А проте, щось невблаганно тягло, кликало хлопця вниз. Поклик був настільки сильним, що відчувався фізично, немов сила тяжіння. Подекуди думки про це лякали Сьому більше, ніж обличчя Джейсона, що не сходило з перед очей, і вартові-перуанці, яким раптом могло закортіти зазирнути в глибини Паїтіті, однак опиратись таємничому потягу хлопець не міг, навіть якби хотів. Ми ж не в змозі опиратись силі земного тяжіння, правда?
Сьома зробив потужний видих, женучи геть образ Джейсона. В очах спершу темніло, та врешті-решт затримка дихання допомогла: серце хоч і не заспокоїлось, але перейшло зі скаженого галопу на розмірений алюр. Притримуючи рукою фотокамеру, хлопець поквапився вниз по коридору.
Відлуння кроків не було. Чорні камені у незнаний спосіб поглинали всі звуки.
Мешканці Паїтіті називали ці ходи підземними, а надра Паїтіті — підземеллям, хоча, говорячи строго, галереї були над землею, у товщі Твердині. Водночас, зважаючи на пітьму, що царювала в надрах споруди, а також на задушливу печерну важкість, що сковувала груди, щойно ти сходив з верхньої тераси в глиб Паїтіті, прикметник «підземні» якнайкраще пасував тим ходам.
Росіянин швидко проминув житловий блок (порожні «нори» сусідили з акуратними апартаментами, схожими на готельні номери) і два рівні ходів зі складськими приміщеннями (чимало стояли незайнятими, проте більшість були закриті розсувними дверима з прозорого пластику і магнітним картковим замком). По дорозі хлопець зазирнув у п’ять таких кімнат; у чотирьох із них один на одному розташувались ящики з чорними скельними уламками (на кожному висів шматок картону з цифрами і написами, схожий на етикетку на брендових джинсах), і тільки одна кімната була заставлена гірничодобувним обладнанням — переважно понівеченим.
Усі переходи освітлювались стаціонарними лампами.
Досягаючи розвилок, Семен завжди обирав відгалуження з найкрутішим спуском. Він вважав, що завдяки цьому досягне глибинних рівнів найшвидше. Коли спусків не було, або усі були пологими, він ставав спиною до проходу, яким збирався спускатися і фотографував «розв’язку» так, щоб хід, яким треба буде повертатись, був точно по центру знімка. Він сподівався, що по дорозі назад матиме достатньо часу, щоб звірятися з фотографіями.
Невдовзі Сьома опинився у залі з «тривимірною» підлогою і застиг у нерішучості. В холі було темно, і він зауважив щонайменше десять ходів, які відгалужувались по периметру. Вибрав перший справа і продовжив спуск.
Сліди доглянутості щезли. Долівка стала нерівною, то тут, то там валялись обривки дротів, розбите скло, поламані інструменти (кайла, заступи, лопати), подовжувачі, трифазні розетки, що оплавились від надмірного виділення тепла. Траплялись кімнати, правда, зовсім крихітні, наче келії монахів-самітників, і порожні. Галерея звужувалась, петляла, цілком збиваючи відчуття напрямку, і неухильно сповзала вглиб Твердині. Тонкі лампи тягнулись по всій її довжині.
Діставшися чергової розвилки, Сьома вирішив піти праворуч і надалі повертати лише направо (стіни стали цілковито безформними, і фотографування йому більше не допоможе). Він не знав, куди це приведе, але тільки так міг не заблукати в лабіринті.
Після третього чи четвертого розгалуження хлопець (як і слід було очікувати) вперся в глухий кут.
«Зараза!.. І що тепер, розумнику?»
Коридор обривався глухою, ледь вдавленою стіною, так, наче гігантський кам’яний черв’як (…якщо він гризе камінь, його треба називати кам’яним, хіба ні?), що прогриз його, доповз до цього місця і здох. Лампи доходили практично до кінця галереї (принаймні світла вистачало, щоб бачити глухий кут, не наближаючися).
Сьома розвернувся і пошкутильгав назад до попередньої розвилки. Постоявши трохи, він завернув у наступне відгалуження справа, заглушаючи панічні заклики здорового глузду. «Не роби, не роби, не роби цього! Це небезпечно, так можна заблукати». Ні — так він майже напевне заблукає. Але ноги самі несли хлопця вперед.
Десь через тридцять кроків коридор вирівнявся і поширшав. І в самому кінці росіянин побачив чорноту.
Від несподіванки Сьома прикусив язика і спинився. Якщо там черговий глухий кут, то він мав би бачити стіну. А він не бачив нічого. Світлова сфера тягнулася вздовж коридору і… розчинялася в мороці, з якого тягнуло холодом.
Нерви знов пришпорили серце, проте цього разу Семен вирішив не звертати на стукіт у грудях уваги. Стуливши губи (ліва рука на костурі, права стискає об’єктив фотоапарата), хлопець повільно посунув уперед. Підступивши до розмитої межі світла й темряви, Сьома вп’явся очима в чорноту. Він відчував, що коридор продовжується, проте реально не бачив нічого. А що як там, у мороці, глибокий колодязь посеред шляху? Хлопець виставив руку і помахав долонею.
Нічого. Світло не ввімкнулося.
Відпустивши «Nikon», присів, намацав пальцями камінець і пожбурив його у пітьму. З чорноти надійшло сухе постукування: камінчик, відбиваючись, пострибав по галереї.
Все, як і було, — темрява.
І тоді, відважившись, Сьома рушив уперед.
На третьому кроці над головою тихо клацнуло і простір на три метри спереду і ззаду затопило яскравим світлом лампи, підвішеної під стелю просто посередині коридору.
— ГА! — попри те що готував себе до цього, Семен не стримався: з рота вивалився безформний вигук. Інстинктивно, не осягаючи, що робить, хлопець метнувся до стіни, притисся до неї тремтячим тілом. Світло…
(вмикається лише тоді і там, де є рух…)
…було яскравим, примушуючи Сьому підсліпувато мружитись. Він крутнув головою, очікуючи, що з’являться перуанці або хтось зі «служби безпеки» Джейсона і його схоплять, а потім катуватимуть, але через кілька секунд, тихо клацнувши, датчик руху вимкнув лампу. Росіянина огорнула пітьма.
«Я дійшов! Я в забороненій зоні!» Думка збадьорила (хоча страху не поменшало). Відштовхнувшися правицею від стіни (клац! — новий спалах), хлопець закрокував уперед. Повітря стало сухішим і суттєво прохолоднішим. Коридор, не петляючи, похило йшов униз.
Клац! Світло. Клац! Темрява… Клац! Світло. Клац! Темрява…
Клац… Клац… Клац… Сьома рухався у бульбашці світла, що ривками посувалась по галереї, наче хом’як у пластиковій сфері для бігу. «Цікаво, я досі в Паїтіті чи цей хід уже під землею?» — Він уявлення не мав, наскільки глибоко спустився.
Стіни коридору були ідеально рівними, лише де-не-де траплялись непомітні сірі риски, що вказували на стики між мегалітами. Сьома вів по стіні долонею, таким чином борючись із панікою, що клубком підтискала горло щоразу, коли зникало світло і весь коридор — і ззаду, й попереду — занурювався в темряву. Коли праворуч вигулькнув прямокутний вхід у якесь приміщення і під рукою виявилась порожнеча, Сьома заточився і ледь не впав у той хідник.
Відновивши рівновагу, він зайшов досередини. За звичкою пошукав вимикач зліва на стіні й незмірно здивувався, відчувши його під пальцями. За формою той був такий самий, як і в їхній «норі». Хлопець натиснув, і по приміщенню поширилось тихе дзижчання. По всьому об’єму спалахували фіолетові вогники. Сьомі скрутило подих. Замість очікуваного верхнього освітлення ввімкнулось підсвічування десятків — та де там! — сотень відкритих металевих шаф. Приміщення сповнилось фантастичного бузкового світла. Вражали розміри кімнати: в довжину вона витягнулась метрів на десять-дванадцять, в ширину мала не менше за сім. Уся площа була тісно заставлена стелажами (у кожному — по п’ять полиць, обладнаних лампами, що випромінювали розсіяне фіалкове світіння).
— Ого… — прошепотів росіянин.
Він наче потрапив на знімальний майданчик під час зйомок фантастичного фільму.
Сьома підійшов до найближчої шафки і здивовано звів брови: на всіх полицях лежали акуратно викладені в ряд… камені. Звичайнісінькі шматки граніту з вкрапленнями кварцу та інших мінералів. До кожного уламку капроновою ниткою кріпилась картонна бирка.
Хлопець узяв до рук шматок завбільшки з людське серце, гладенький з одного боку і зернистий, пришерхлий з іншого. Покрутив, зважив на долоні. Насамкінець навіть понюхав. Камінь як камінь — нічого особливого. Тоді зиркнув на бирку.

Знизавши плечима, поклав зразок на місце.
Обійшовши кілька стелажів, Семен вимкнув світло і залишив «фіолетову» кімнату. Нічого, крім вичищених і пронумерованих уламків, у ній не було.
Наступне приміщення розташовувалось на три метри далі з лівої сторони коридору. На відміну від складу зі стелажами, вхід у цю кімнату грубо видовбали в монолітній стіні: у гранітній товщі залишились канали від свердел, за допомогою яких пробурювали отвори для закладання вибухівки, а також сліди від інструментів, якими сколювали породу, розширяючи прохід.
Гарячково водячи очима, Сьома пірнув у горбкуватий прохід. Під ногами зашаруділо: пил, пісок, дрібне каміння. Потягнувся рукою ліворуч, провів по стіні і на одному з виступів знайшов недбало закріплений вимикач. Переставив його у положення «увімкнуто». Нагорі скрипнуло, чотири продовгуваті кварцові лампи заблимали, розжарюючися; три зразу згасли, і тільки одна продовжила блимати, ніби роздумуючи, вмикатися їй чи ні. Хоча навіть такого миготливо-непевного джерела світла вистачило, щоб Сьома побачив, що в темряві за кілька кроків від нього хтось стоїть. Якийсь гігант не менше чотирьох метрів у висоту вилупився на нього моторошно порожніми зіницями.
Хлопець вереснув, проте звук, що линув з горлянки, вмить урвався: його заблокувало серце, яке вскочило просто до рота і затріпотіло, перекривши доступ повітрю. Сьома вдруге за останні дві хвилини видав горлянкою щось недоступне розумінню: закоротке для переляканого репету і задовге для зойку. Він відстрибнув, перечепився через поріг і гепнувся куприком об долівку, почувши, як хруснули хребці і глухо стукнувся об камінь гіпс. Так він і застиг: гепа в коридорі, ступні ще в кімнаті.
«Не вистачало тільки зламати хребет!»
Проковтнувши серце і нарешті хапнувши повітря, Сьома зауважив, що силует гіганта якийсь… плаский. Надто плаский, щоб належати живому створінню. Наступної миті лампа розгорілась, і Семен ахнув (одночасно від полегшення і від захвату… більшою мірою, певно, від захвату), усвідомивши, що злякався барельєфу, висіченого на прямокутній плиті висотою п’ять з лишком метрів. Захват викликав не розмір плити, яка спиралась на стіну кімнати, а матеріал, з якого вона зроблена.
Золото.
Сьома сидів, відхилившись на випрямлені руки, і витріщався на втричі вище за нього рельєфне зображення, виконане зі щирого золота.
«А хай мені…» — секунд десять він навіть не пробував розрізнити, що намальовано на плиті, лиш водив по ній очима, думаючи, як багато людей на цій планеті мали можливість спостерігати стільки жовтого металу воднораз.
Росіянин відшукав милицю, звівся на ноги, підступив до плити і впізнав малюнок.
— Віракоча, — вражено прошепотів хлопець.
Зображення верховного божества інків траплялося в Перу на кожному кроці: на одязі, предметах побуту, автентичних прикрасах, сувенірах. Всюди той самий малюнок: бородатий чоловік у латах, що стискає в руках чи то стріли з пташиними головами, чи то громовиці. Ця ілюстрація без змін проходить через усі культури, що населяли захід Південної Америки до прибуття іспанців.
Сьома замислився. Звідки тут цей барельєф? Невже від інків? Навряд. Скоріше інки (як і ті, хто населяв долину Куско та пустелю Сечуру до них) перейняли віру в бога Сонця, а з неї і «трафаретне» зображення Віракочі від будівничих Паїтіті. Чи був він богом узагалі? Адже той, хто інкам здавався божеством, для жителів Твердині міг бути кимось на кшталт інженера вищої кваліфікації.
Від цих питань хлопця охопило холеричне тремтіння.
Однієї лампи не вистачало, щоб освітити всю кімнату (яка не поступалась розмірами «фіолетовій»), проте світла було достатньо, щоб Сьома побачив незчисленну кількість інших виробів із золота, що валялися просто на підлозі. Статуетки, сережки, браслети, ланцюжки, чаші, вироби неясного призначення, що могли належати лише іншій цивілізації, цілковито не схожій на сучасну культуру, — все це хаотично громадилось у півтемряві зліва від Семена. Деякі кучугури попід стінами сягали двометрової висоти.
Хлопець і вірив, і не вірив у те, що бачить. Перед ним було не просто золото. Перед ним лежали ТОННИ ЗОЛОТА. Його кольнуло відчуття дежавю, він почувався Франциском Пісарро, який постав із могили, щоб удруге забрати викуп Атауальпи.
Росіянин шанобливо торкнувся плити з барельєфом. На пальцях щось лишилося. Він підніс їх до очей і розгледів на подушечках шар сірого пилу. Торкнувся в іншому місці — те саме сухе оксамитове відчуття. Пил. Нахилившися, Сьома побачив, що плита вкрита товстим шаром незайманої порохняви. Хлопець протиснувся вглиб приміщення, топчучи розсипані витвори із золота, і до чого б не торкався, відчував під пальцями пилюку. В «золоту» кімнату багато тижнів (якщо не місяців) ніхто не заходив.
Критичний розум узявся швидко зіставляти факти. Пил на золоті, зате маркування на кожному камені, виколупаному зі стін Паїтіті. Єдина лампа (та й та, здається, от-от згасне), зате поруч — вичищений до блиску склад, де кожна «етажерка» має індивідуальне джерело світла. Що за безглуздя? Що це, в біса, за єресь така? Чому вони ігнорують мільйонні запаси золота, але носяться з убогими каменюками?
А тоді раптово Сьома осягнув, що кімната із золотом — зовсім не те, через що йому і його друзям заборонили спускатись у низинні галереї. Хлопець відчув, що далі по коридору, в іще глибших надрах, є дещо важливіше, потужніше, щось таке, що примушує Джейсона ігнорувати незчисленні багатства Твердині.
Сьома розвернувся, гадаючи, чи не сфотографувати плиту, проте швидко роздумав (це лише шматок металу!) і прибрав руку з «Nikon’а». Хлопець вислизнув з кімнати, забувши вимкнути єдину справну лампу.
Клац! Світло. Клац! Темрява…
    
    
LXXXV
    
Через збудження й перенасичення враженнями Сьома проґавив критично важливий момент. Незважаючи на виняткову прозірливість, росіянин не подумав, що датчик руху, який посилає сигнал на причеплений під стелею світильник, з легкістю може відсилати цей самий сигнал кудись іще, скажімо, на спеціальний комп’ютер, що стоїть під навісом на горішній терасі. У той момент, коли Сьома залишив кімнату зі скарбами і продовжив спуск по галереї, один із вартових-перуанців знавісніло грюкав у двері котеджу, будячи Джейсона, а другий з автоматом напоготів і затиснутим у зубах ліхтариком уже мчав углиб Твердині, збираючися затримати порушника…
    
    
LXXXVI
    
Третє приміщення виявилось іншим. Сьома зрозумів це, ще навіть не наблизившись.
Вхід був прямокутним, як і до «фіолетової» кімнати, але обкладений світлим каменем. А ще з приміщення надходило химерне світіння. Щось усередині кімнати наповнювало повітря перед хідником хвилями м’якого зеленкуватого світла, як планктон, що фосфоресціює, наповнює люмінесценцією води океану. Хлопець завмер, почекавши, поки згасне лампа над головою, і переконався, що йому не ввижається: хвилі стали об’ємнішими, світло — густішим.
Кілька кроків, і Сьома потрапив у кімнату з білого мармуру. Приміщення мало форму куба, всі грані якого облицьовували відполіровані плити лілейного кольору. Лише де-не-де на стінах та стелі траплялися жовті прожилки. Дивовижна урочиста білість, здавалося, витискає геть чорноту, що заповзала з коридору.
На висоті трьох метрів від підлоги по контуру стін тягнулася прокладка з невідомого зеленого матеріалу, що був джерелом фосфоресційного світіння.
Проте найбільше захоплення викликало інше.
Заскочивши в кімнату, Семен вперся поглядом у малозрозумілий малюнок, що займав більшу частину протилежної до входу стіни. На білому мармурі двома суміжними колонками розташувались вісім пар сірувато-чорних відбитків людських долонь. Між кожною парою проступав чорний символ. Вгорі над колонками розмістилися поряд чорний кружечок і щось, що змахувало на відбиток великого пальця.

На стінах зліва і справа проступали безліч інших написів, наскільки міг судити Сьома, сформовані виключно з восьми символів, розміщених поміж парами долонь.
Семен наблизився впритул і побачив, що відбитки не намальовані. Він не уявляв, як їх могли нанести на таку тверду поверхню, але розрізняв плетиво ліній на внутрішній поверхні і розумів, що це не картинки, а відбитки долонь живої людини. Складалося враження, що зображення випалили на мармуровій плиті. Щойно подумавши про це, Сьома тихо реготнув. Ідея відгонила бородатими анекдотами про Чака Норріса. Хто здатен випалювати долонями по відполірованому каменю?!
Затим хлопець переключився на символи. Спершу подумав, що їх висікали з іншого каменю, після чого вставляли в акуратно підігнані виїмки в мармурі, але, провівши пальцем по кількох знаках, не знайшов стиків. Чорні символи виявилися частиною мармурової плити, так наче вони були в камені ще до того, як монолітний блок розрізали на плитки.
«Неймовірно…» — він забув про біль у нозі, пориви якого час від часу здіймалися по стегні і досягали промежини, примушуючи яйця хворобливо стискатися.
І тільки потім Сьома зауважив чорні кружечки в проміжках між пальцями долонь, що відпечатались на мармурі (кількість кружечків була різною для кожної пари).
Росіянин відступив на три кроки, схопив камеру і почав фотографувати. Він настільки захопився, що не почув, як по коридору прибіг охоронець. Сьома дізнався, що його спіймали на гарячому, тільки тоді, коли перуанець ударом приклада АКМ ззаду по потилиці повалив його додолу.
    
    
LXXXVII
    
    
    
14 серпня 2012 року, 00:07 (UTC – 5) Паїтіті
    
Джейсон і перуанець, який його розбудив, чекали на Семена і конвоїра в переході, що вів до виділеної бранцям «нори». Ґрем і Левко, розбурхані шумом, повиставляли голови в галерею. Сатомі теж не спала.
Побачивши Джейсона зі скам’янілим виразом на лиці і срібним блиском в очах, Сьома затремтів, нога підкосилася. Якби не гіпс і милиця, хлопець осів би на долівку там, де стояв.
Х’юз-Коулман жестом наказав вести порушника до «нори» (американець із українцем шаснули всередину). Вартовий штовхав Семена перед собою, трохи віддалік ішов Джейсон, а замикав колону другий охоронець. Роблячи навмисно маленькі кроки, немов засуджений, що підступає до ешафота, Сьома раз за разом озирався за спину. Це йому ввижається чи очі Джейсона справді видаються мертвими? Звідки той застиглий срібний відблиск? Невже гра світла в коридорі?
Перший вартовий вштовхнув росіянина в кімнату і відступив убік, звільняючи дорогу Джейсону. Другий вартовий прослизнув повз сивочолого, звів Сьому на ноги і заламав йому руки за спину. Джейсон ввімкнув світло.
Ґрем і Сатомі притислись до стіни в дальньому кутку «нори». Левко з побляклим обличчям сидів на матраці найближче до Джейсона.
— Де ти був? — зронив він у бік Семена.
— Заткнись. — Х’юз-Коулман приклався ступнею до грудей українця і відштовхнув його, відкинувши на матрац. — Тут я ставитиму запитання. — По тому склав руки за спиною і з облудною посмішкою зиркнув на Сьому: — Ірландець передавав мій наказ не спускатись у неосвітлені галереї?
— Так, сер. — Хлопець буквально цокотів від страху зубами. Він не сумнівався, що до ранку не доживе.
— Чому не послухався?
Фальшива посмішка неприродно викривляла обличчя. Лице Джейсона змахувало на фоторобот, склеєний з різних знімків: нижня частина — від усміхненого чоловіка, верхня — від якогось трупака зі сріблястими райдужними оболонками.
— Я… хотів… побачити написи, — пробелькотів Сьома.
— Що? — Джейсон скинув голову і звернувся до вартового: — Де ти його знайшов?
— En la Sala Blanca, — шанобливо відповів перуанець.
— Справді? — Сивочолий здивувався.
— Так, сеньйоре.
— Обшукав?
— Так, сеньйоре.
— І?
— Лише фотоапарат. — Вартовий простягнув Джейсону камеру.
Чоловік узяв «Nikon» до рук:
— А золото?
— У нього не було з собою золота.
Джейсон Х’юз-Коулман спідлоба роздивлявся Сьому. Ввімкнув фотоапарат і запустив режим перегляду знімків: у камері збереглося чотири фотографії кремової мармурової стіни з чорними долонями і кілька знімків притемнених розгалужень.
— Я наскочив, якраз коли він фотографував, — докинув вартовий.
— Чому ти не взяв золота? — не піднімаючи очей від «Nikon’а», тихо поцікавився Джейсон. — Чому пішов далі?
— Навіщо воно? — проскиглив росіянин і повторив: — Я хотів побачити письмена.
Несподівано Джейсон пожбурив фотоапарат Левку (українець ледве встиг зреагувати, піймавши камеру за сантиметр від долівки), після чого звелів другому перуанцю, який тримав Сьому:
— Відпусти його.
— Е?!
— Просто відпусти.
— Він же порушив…
— Ти наполовину дерев’яний, аміґо? — У голосі задеренчали металеві нотки.
— Слухаюсь. — Вартовий забрав руки від Семена, а для переконливості позадкував до стіни, хоча не зміг приховати розчарування.
— Лягайте спати, — порадив Джейсон хлопцям і дівчині. — Завтра у нас багато справ. Добраніч… — І погасив світло.
Сьома колодою повалився на матрац.
    
    
LXXXIII
    
— Що це було? — надійшов з глибини здивований голос Ґрема.
— Я думала, він уб’є тебе на місці. — Зв’язки Сатомі досі тремтіли. — А він навіть не сказав, щоб ти більше туди не потикався.
— Що це було? — передражнив мулата Левко. — Хочеш, твою маму, дізнатися, що це було? — Він повернувся до Сьоми і зашипів: — А я хочу знати, якого ти хера поліз у ті ходи?
Пауза. Сьома, склавши руки, мовчки тупився під ноги. Левко оскаженів:
— СУЧИЙ ТИ СИН! Ти смердючий кавалок собачого лайна!
— Чувак… — спробував захищатися Сьома.
— Не кажи мені «чувак», придурку! — Левко нахилився вперед і стишив голос. — Я гепу рву, щоб придумати, як нам утекти, а ти… — Руки зі скорцюбленими пальцями потяглись до Семена, він був готовий задушити товариша.
— Я не зможу втекти, — огризнувся Сьома. — Ти забув, що я в гіпсі? Я не зможу йти через джунглі, навіть якщо ми виберемось із Паїтіті.
Українець присунувся впритул і заговорив іще тихіше (Ґрем і Сатомі його ледве чули):
— Я зараз кажу не про джунглі, йолопе. Ґрем знає, як підняти в повітря той вертоліт, що стоїть біля котеджу. Розумієш, що це означає? Нам залишається придумати, як відволікти вартових, вибрати момент, коли ніхто не заважатиме, і фу-у-х…
Хлопець показав рукою, як вони злітають у небо.
Сьома підняв голову:
— Вибач, чувак, я не знав про це…
— Нам дозволили вільно пересуватись по Паїтіті. Ти хоч усвідомлюєш, яке це щастя? Я міг вільно вештатись терасою, спостерігати, планувати… Зате тепер, через твою безмозку вихватку, до нас приставлять вартового, а може, взагалі посадять під замок і годуватимуть крізь ґрати, немов звірят у зоопарку. І тоді, друже, ми хором говоримо «прощавай» надії на щасливе визволення.
— Вибач…
— Досить, — втрутилась Сатомі, підсунувшись до хлопців. — Не кричи на нього. Все владнається. Якби Джейсон хотів поставити вартового, він лишив би його просто зараз.
Японка мала рацію. Та й Лео, виговорившись, заспокоївся. Йому кортіло спитати, що Сьома бачив у глибині споруди, але він стримувався, розуміючи, що це попсує весь ефект від його гнівної тиради.
Розумом Семен осягав, що закиди Левка небезпідставні. Подавшись у підземелля, він підставив їх усіх. Але серце нашіптувало інше. Росіянин згадував м’які барви Білої кімнати (як назвав її один із перуанців) і безпричинне піднесення, що переповнило груди, щойно він зайшов усередину. Він пам’ятав, як хвилі вразливого зеленого світла огинали його, лагідно торкаючися шкіри, і несподівано зловив себе на думці про те, що… не хоче тікати. Навіть на вертольоті.
— This guys are fucking billionaries, — задумливо проказав Сьома.
— Блін, і що з того? — Українець струснув долонями з розчепіреними пальцями біля голови. — Нам треба придумати, як звалити звідціля.
— Я б не поспішав з висновками.
— Що?
— Думай, Лео, думай. Я не впізнаю тебе, — повільно проговорив Семен.
— Для чого ти це розказуєш? Я не розумію.
Сьома зітхнув.
— Лео, ці люди знайшли золото інків. Може, й не інків, зараз на це начхати. Не знаю, скільки в них жовтого металу, але точно не менше, ніж вивіз звідціля Пісарро п’ять століть тому. Це мільярди доларів. Мільярди сраних доларів, які не потрібно відмивати, адже метал — він і є метал! — Росіянин перевів подих і повів далі: — Кожен із них є мільйонером. Кожному вистачить грошей на три життя, навіть якщо вони, не озираючись, витрачатимуть їх на дівчат, наркоту й нескінченні вечірки.
— Так… — Зненацька у Левка все похололо всередині. Здається, він зрозумів, до чого підводить Семен.
— А тепер скажи мені, Лео, чому вони досі не звалили звідціля?.. Чому сидять у цій глушині?
    
    
Кімната з білого мармуру
    
    
    
LXXXIX
    
    
    
14 серпня 2012 року, 08:40 (UTC – 5) Паїтіті
    
Розставивши ноги, Джейсон стояв посеред «нори». На ньому були широкі джинси, похідні бутси і легка вітрівка.
У коридорі спинився один зі стрільців.
— Сьогодні допомагатимеш Марко на кухні. — Чоловік показав пальцем на дівчину.
— Хто такий Марко? — підозріло зиркнула на чоловіка Сатомі.
— Наш кухар. Не бійся, красуне, кулінар буде чемним, обіцяю, інакше я використаю його яйця замість м’ячиків для гольфу. Можеш йому так і сказати. Головне, аби робила все, що він накаже по кухні. — Джейсон повернувся до мулата, оцінюючим поглядом ковзнув по мускулах на руках і грудях. Завдячуючи спеці і паршивому харчуванню (особливо в дні, що передували полону), вони здулися, та все ж вражали. Сивочолий задоволено гмикнув. — Тебе, ніґґа, сам Бог велів послати на плантацію.
— Яку плантацію? — так само насторожено, як і японка мить тому, поцікавився Ґрем.
Джейсон роздратовано клацнув зубами, з боків міцно стиснутих губ концентричними півмісяцями скупчились зморшки. Ніздрі віддулися, над ними проступили дві ямки, так його заціпило. Левко зміркував, що чоловік, мабуть, більш вибухонебезпечний, ніж нітрогліцерин. Спалахує від найслабшого непродуманого посмику. Спопеляючи поглядом мулата, Джейсон озвався, і звучав він так, наче проштовхує вгору по стравоходу печінкові камені завбільшки з перепелині яйця:
— Ви з мене знущаєтесь, шмаркачі? Ви гадаєте, у нас тут клуб «чомучок» чи зібрання дошкільнят, які можуть до безкінечності діставати запитаннями? — Очі химерно пульсували, переливались сріблом, але від цього чоловік не змахував на божевільного. Він помовчав, пройшовшись поглядом по хлопцях та дівчині, а тоді прогарчав, бризкаючи слиною: — Ви не ставите запитання — ви робите, що я наказую! Вдовбайте це в свої тупі казанки, бо, дупою присягаюся, двічі повторювати я не збираюсь. — Він тицьнув пальцем на Ґрема і промовив абсолютно рівним і спокійним голосом: — Якщо я сказав, що ти йдеш на плантацію, ти маєш викрикнути «з радістю, сер!» і почати збиратися.
Ніякої реакції. Хлопці мовчки витріщались на Джейсона, Сатомі прикипіла очима до долівки. Джейсон розвернувся впівоберта до ґевала, чий силует вимальовувався у галереї:
— Він якийсь загальмований. — Після чого ривком підлетів до Ґрема (Левко сахнувся, здавалося, сивочолий почне шматувати мулата голими руками) і знову перейшов на крик: — Я сказав: ти маєш викрикнути «з радістю, сер!» і почати збиратися!!
Ґрем спершу відсахнувся, як і Левко, але тут-таки поквапно підвівся і став ритись у наплічниках. Він безглуздо перебирав речі, не знаючи, що саме треба «збирати».
Джейсон повернув голову до українця:
— Лео, ти полетиш зі мною. — Назад до незворушного, стриманого тону. Складалося враження, що говорить зовсім інша людина, якої ще секунду тому в «норі» не було.
Левко здригнувся і тільки потім усвідомив, що озвучив запитання «куди?» подумки.
— Так, сер. — Пом’явшись трохи, він ледве ворухнув язиком: — Можна я спитаю?
— Ну, що знов?
— Мені щось брати з собою?
Х’юз-Коулман посміхнувся:
— Ні. Хіба візьми теплу сорочку чи легку кофту. В пустелі зранку прохолодно.
— В пусте… — почав українець, але прикусив язика, побачивши, як метнулись угору брови Джейсона, віщуючи близькість нового шквалу.
— Через п’ять хвилин чекаю нагорі.
Сивочолий розвернувся і вийшов. Стрілець посунув слідом, делікатно тримаючись на крок позаду.
Ґрем нарешті перестав ритись у наплічнику.
— Він не згадав про мене, — озвався Сьома, зиркаючи на друзів і безмовно питаючи: що це може означати?
— Ти через це комплексуєш чи що? — поставив риторичне запитання Левко.
— Я теж думаю, що це привід радіти, — долинув з кутка надломлений голос мулата.
Певна річ, Сьома не радів, але чомусь подумав, що мовчанка Джейсона прозвучала як запрошення. Запрошення повернутися до Білої кімнати.
    
    
XC
    
    
    
14 серпня 2012 року, 08:47 (UTC – 5) Паїтіті
    
Ґрем стояв на терасі, спостерігаючи, як Лео зникає в порожньому череві гелікоптера «Мі-17», і чекав, поки Амаро Кіспе відбере мачігуенга, які підуть на плантацію. Почувався американець кепсько, невизначеність душила його, але ще більше пригнічував той факт, що їх розділили: Сьома лишається в підземеллі, українець летить невідь-куди, а Сатомі заслали гарувати на кухню до прилизаного італійця.
Зрештою карлик визначився. Разом з Ґремом вирушали п’ятеро перуанців і восьмеро індіанців мачігуенга. Перуанці вирушали без зброї, лиця були похмурими, і американець здогадався, що «похід на плантацію» вважався серед ним чимось на кшталт принизливого, але невідворотного обов’язку, якимось різновидом кріпацької повинності. Обличчя індіанців нічого не виражали: важка фізична праця була невід’ємним атрибутом їхнього існування. Ґрем вразився, помітивши, що мачігуенга босі. Він уявити не міг, як можна ходити по сельві невзутому.
Гурт, що вирушав до плантації, мав конвоювати один зі стрільців Джейсона, той, що спускався з сивочолим у «нору» кілька хвилин тому. Стоячи на відкритій ділянці, попри ранню годину починаючи пітніти, Ґрем роздивлявся його. Височенний, майже під два метри, відносно худий (принаймні він здавався худим на тлі інших трьох горлорізів великого боса), з дуже крупними кістками. Плечі, лікті й коліна випирали, немов шарніри грубо зібраного механізму. Довгі пальці з опуклими суглобами нагадували маніпулятори японських роботів. Очі сіро-сині, волосся світле. Відчувалася скандинавська кров. Коли чоловік стояв і не рухався, то справляв враження довготелесого незграби (геть чисто опора високовольтної лінії в людській подобі), та щойно він починав рухатись, незграбність дивовижним чином зникала. Рухи були стрімкими й спритними, м’язи вигравали, а маслаки, які так жахливо випирали в нерухомому стані, виглядали цілком гармонійно. На відміну від колег зі «служби безпеки» Джейсона, він був жилавий, як столітній дуб. Не роздутий на стероїдах у тренажерному залі, а по-справжньому м’язистий.
Найпомітнішою ознакою були вилиці, що стовбурчились у сторони, роблячи довгасте лице схожим на череп з натягнутою на нього маскою і штучними очима.
На вигляд довготелесому було років тридцять. Він був єдиним, хто йшов до плантації озброєним. На правому плечі, стволом донизу, висіла штурмова гвинтівка М16, на лівому — недбало накинутий одношлейковий рюкзак з логотипом охоронної компанії «Blackwater»: чорний ведмежий слід в овальному, сплюснутому згори і знизу, прицілі бордового кольору.
Помітивши лого «Блекуотера», Ґрем оживився. Хай там що про неї розказують, але це американська компанія. Ймовірно, власник наплічника — теж американець. Хоч-не-хоч у серці мулата зажевріла надія: якщо співвітчизник виявиться хоч трохи приязнішим за Джейсона, тоді, можливо…
Роздуми перервав хрипкий оклик:
— Ходімо!
Довготелесий говорив скриплячим голосом, подібно до Клінта Іствуда зі старих вестернів. Голос пасував стрільцю на сто відсотків.
Першими рушили мачігуенга, за ними, досі ображено бурмочучи, роззброєні хлопці з ватаги Амаро Кіспе, слідом — Ґрем, довготелесий стрілець замикав колону. Двоє індіанців тягли на собі кошелі з їжею, інші четверо несли порожні кошики. Вони зійшли донизу Паїтіті (наскільки міг судити мулат, іншими ходами, не тими, якими їх вели нагору) і вибрались у джунглі крізь замаскований заростями лаз у східній стіні. Не змінюючи порядку, кавалькада ступила на вузьку, але добре втоптану стежину, що вилася по сельві, і подалася на північний схід. Мачігуенга чудово знали дорогу.
Просувались повільно; довготелесому довелося кілька разів прикрикувати, підганяючи індіанців. Мачігуенга пришвидшували темп, але за хвилину знову плелись наче на каторгу. Хоча, мабуть, так воно й було.
Двічі мулат обертався до стрільця з широкими вилицями й синіми очима і за другим разом навіть відважився заговорити (збираючись бовкнути щось на кшталт «хелло, бадді, я Ґрем»), але чоловік його випередив, жорстко урвавши:
— Не озирайся. Вперед.
О пів на десяту дерева порідшали, і незабаром група дісталась довжелезної відкритої галявини. Уважно придивившися, Ґрем припустив, що чистина не є природною, її вирубали в тропічному лісі. Вона мала форму прямокутника шириною вісімдесят і довжиною кілька сотень метрів. Хоча про штучність свідчила не так форма ділянки, як рівні ряди насаджених за метр один від одного кокаїнових кущів. Рослини нагадували кущі терну і були вищими за людський зріст, часом ледь не вдвічі. Кидалося в очі, що доглянуті: гілки рівні, місцями підрізані, земля спушена, волога. Тонке зелене листя пашіло здоров’ям.
У південно-західному куті кокаїнової плантації висилась халабуда (чи радше навіс) з дахом з висушеного пальмового листя і трьома стінами з довгих, грубо обструганих гілок. Усередині виднілась кострубата, увінчана кріслом дерев’яна конструкція, схожа на вишку, з якої судді спостерігають за тенісним матчем. Накриття захищало від сонця, а «вишка» давала можливість продивлятись (а також, мабуть, прострілювати, подумав Ґрем) усе поле.
Довготелесий почепив наплічник на стіну халабуди і зронив:
— До праці, хлопці.
— А що мені робити? — кліпнув мулат.
Мачігуенга поскладали в тіні халабуди кошики з їжею. З одного кошика дістали купу потертих сумок і стали вішати на плечі, пускаючи шлейку навскіс по тулубу. Кілька чоловіків лаштували до пояса пляшки з водою.
— Агов, ти, — гукнув стрілець одного з перуанців, — ти ж ніби говориш англійською. Поясни цій дамочці її задачу на найближчі чотири години.
Молодий перуанець із лицем, проораним глибокими слідами від чиряків, мовчки подав Ґрему наплічну сумку і кивнув, кличучи за собою. Хлопець був молодим, на рік молодшим за мулата, але через подзьобане вм’ятинами обличчя здавався чи не вдвічі старшим. Разом з іншими перуанцями і мачігуенга вони попростували вздовж джунглів до південно-східного краю плантації.
Ґрему та його напарнику дістався другий поперечний ряд кущів.
— Це кущ коки. — Хлопчина лагідно торкнувся видовженого, загостреного на кінці листочка. Він говорив, розтягуючи слова, певно, щоб зменшити акцент.
— Я знаю, що це, бадді.
— Ти будеш іти, і рвати листя, і складати його в сумку. В ось цю. Я буду йти з одного боку, ти — з іншого. Рви акуратно, контролюй, щоб не пошкоджувати гілку. — Перуанець показав, як правильно: не смикати, а перегинати, ламаючи черешок. Листки коки мали товсті й короткі ніжки, що міцно сполучалися з гіллям, рвучи абияк, можна залишити без кори всю гілку. — Відділяй… як його?.. як це буде англійською?.. патичок?.. ні… el peciolo.
— Черешок, — підказав мулат.
— Так, черешок… відділяй його, щоб не здирати кори. Верхні листки не зривай, вони потрібні, щоб кущ не загинув.
Американець неуважно кивав, задивившись в інший бік поля, де його співвітчизник, діставши з рюкзака глянцевий журнал, вмощувався у кріслі на вершині сторожової «вишки». Штурмова гвинтівка лежала поряд.
Прослідкувавши за його поглядом, перуанець насупився.
— Не думай про це. У головоріза локатор, який спіймає тебе по цьому. — Хлопчина торкнувся браслета з лампочкою на руці мулата. — Він наздожене і пристрелить тебе.
Проте Ґрем не думав про втечу, він дивився на сіро-зелений наплічник із вишитим на ньому логотипом «Blackwater». Той чоловік — американець. І він найманець.
Хлопці взялись обривати листя. Якби не спека, роботу можна було б вважати легкою. Якийсь час працювали мовчки, поволі просуваючись упоперек плантації, коли раптом Ґрем почув, як з-за куща долинуло несміливе:
— Ти американо?
— Так, — неохоче відповів мулат.
Трохи помовчали, а потім Ґрем вирішив, що не варто відштовхувати перуанця, якщо той хоче погомоніти. Він нагнувся, зазирнувши під гілля.
— Хей, бадді, чуєш мене? — Від довготелесого їх відділяло півсотні метрів, але мулат все одно говорив пошепки.
З іншого боку висадженого рядку кущів вигулькнула коричнева голова.
— Як тебе звуть?
— Хесус.
— А мене Ґрем. — Не даючи оговтатись, американець закидав хлопця запитаннями: — Чим ви тут займаєтесь, Хесусе? Вирощуєте коку і робите кокаїн?
— Ні, — замотав головою перуанець. — Кокаїн — це складно. Ми лише готуємо… як його?.. сировину. Так? Я правильно сказав? Продукт. Сирець. А кокаїн роблять у Колумбії.
За останні тридцять років світовий кокаїновий бізнес дуже змінився. У 1970—1990 роках на ринку домінував Медельїнський картель, яким заправляли Пабло Ескобар і брати Очоа. Завдяки діяльності наркокартелю Колумбія стала світовим центром виробництва кокаїну. Всередині вісімдесятих картель зріс настільки, що почав впливати на політичне життя всієї Південної Америки, його дохід оцінювали у двадцять-тридцять відсотків сукупного ВВП Колумбії, Перу та Болівії. У 1984 році уряди названих країн за підтримки США почали активну боротьбу з наркокартелем, його лідерів цілеспрямовано знищували. 1984—1990 роки ввійшли в історію континенту під назвою кокаїнової війни. Під кінець декади Медельїнський картель зазнав поразки — усі осередки були розчавлені, лідери ліквідовані або ж арештовані (внаслідок руйнації монополії під час кокаїнової війни на роздрібному ринку відбулося здешевлення одного кілограму кокаїну в п’ять разів: з трьохсот до шістдесяти тисяч доларів, що тільки посприяло розширенню ринку). Після занепаду Медельїнського картелю на його місце прийшов картель Калі, який очолили брати Родріґес. До середини дев’яностих вони вже контролювали вісімдесят відсотків поставок кокаїну в США і дев’яносто відсотків поставок у Європу. Враховуючи досвід попередників, браття Родріґес інтенсивно виділяли кошти на фінансування політичних партій і лояльних кандидатів (включно з кандидатами у президенти). Втім, у 1995-му по картелю Калі також нанесли удар, лідерів запроторили у в’язниці, а матеріали, що потрапили на публіку, викликали низку скандалів у Колумбії. На початку ХХІ століття розпочався новий етап у розвитку кокаїнового бізнесу: всі серйозні гравці були знищені, їх місце посіли дрібні, не пов’язані між собою наркокартелі. Як показала практика, навіть наймогутніший наркокартель не спроможний протидіяти скоординованим зусиллям кількох держав.
— Це поле належить містеру Х’юз-Коулману?
— Кому? — Хесус узяв один зі щойно зірваних листків, протер від пилюки, заклав за щоку і розжував.
— Джейсону.
— А-а, ні. Це плантація Амаро Кіспе. Я і мої друзі також маємо частку з прибутку.
Плантація Амаро була однією з сировинних баз скромного (з оборотом трохи більше ніж чотирнадцять мільйонів доларів на рік) колумбійського картелю.
— Наскільки велику, якщо не таємниця? — Хлопці повернулись до збирання листя, але продовжували перемовлятись через кокаїновий кущ, не бачачи один другого.
— Одна доля на кожного.
— А скільки забирає собі pudge?
Хесус посміхнувся сам до себе, почувши, як Ґрем обізвав Амаро.
— Дев’яносто доль.
«Логічно», — подумав мулат.
— Це, мабуть, з біса прибутковий бізнес для тебе, бадді.
Перуанець розреготався і сміявся так довго, що на них почали задивлятися з інших рядів.
— Не глузуй з мене, американо. Зі ста кілограмів свіжого листя коки після первинної обробки лишається приблизно кілограм пасти, насиченої алкалоїдами. — Хесус, який майже напевно не вмів писати, досконально знав процес приготування кокаїну і, мабуть, краще за Ґрема міг пояснити, що таке алкалоїди. — Після вторинної обробки із двох з половиною кілограмів пасти виходить кілограм креку чи кокаїну. Як гадаєш, скільки він коштує, Ґреме? Питаю: скільки він коштує тут, не в Америці, де ви платите по п’ятдесят баксів за один грам? Га? Собівартість одного кілограму кокаїну трохи більше ніж чотириста доларів. Колумбійці дають нам сто баксів за кілограм пасти. Подивишся в кінці дня, скільки насмикаємо листя, і прикинеш, що вийде в грошах. Часом за місяць кожному з нас не перепадає й шістдесяти доларів. Зате Амаро загрібає до п’яти тисяч. Ми більше заробляємо, охороняючи Твердиню і підсобляючи вченим.
— А Джейсон? Його стрільці? Вчені? Що вони тут роблять?
— Я не знаю… — Хесус затих, Ґрем подумав, що перуанець фільтрує, що можна, а що не варто казати. — Джейсон прийшов сюди давно, дуже давно, я ще був маленьким хлоп’ям, Кіспе підібрав мене на вулиці і забрав у джунглі, але пригадую, що люди Джейсона і банда Амаро ледве не перестріляли одне одного, реально почали війну в джунглях, і ніхто не хотів відступатись. Кіспе прагнув відстояти плантації, а Джейсон… йому щось потрібно було в Мадре-де-Діос. Зрештою вони пішли на перемовини й уклали мирову, домовились про щось. Відтоді Амаро вирощує коку і прикриває Джейсона, а Джейсон приплачує йому за це, а також ділиться… нібито ділиться… тим, що знаходить у надрах Твердині.
— Чим? — Ґрем перестав зривати листки.
— Цього я не знаю, Ґреме.
Отак перемовляючись, вони дістались іншого краю поля. Хесус, чи то злякавшися, що забрів надто далеко по території заборонених тем, чи то просто остерігаючися довготелесого, більше не поновлював розмову. Але й мулат також цього не прагнув. Наближаючись до халабуди, хлопець почав вигадувати, як би розговорити співвітчизника.
З відстані п’яти метрів Ґрем роздивився, що за глянець читав стрілець. «Penthouse». З обкладинки, задерши руки і виставивши кавуни, млосно позирала бронебійна білявка Алексис Форд. Судячи зі стану журналу, номер був зовсім свіжий. Посмакувавши фотографією пишногрудої Алексис, Ґрем укотре перевів погляд на наплічник із нашивкою.
Коли між ним і «вишкою» залишилося три метри, хлопець випростався (футболка була геть чорна від поту) і голосно, достатньо голосно, щоб його почули, промовив:
— Хелло! Мене звуть Ґрем.
Чоловік ледь нахилив журнал, виставивши над верхньою кромкою холодні сині очі, поглянув на мулата і повернувся до споглядання глянцю.
Ґрем не відступав:
— Ти з «Блекуотер»? — Очікувальна пауза, і… нічого. — Я знаю компанію… тобто знаю про компанію. Мій батько у 2006-му працював із Еріком Принсом.
Ерік Принс, колишній офіцер військо-морського спецназу США (відомого як SEAL, «морські котики»), заснував «Blackwater» у 1997-му. Спочатку планувалося, що «Blackwater» буде звичайною охоронною організацією, проте лише за кілька років «Blackwater» виросла у справжню приватну військову компанію, здатну самостійно проводити як невеликі, так і крупномасштабні військові операції, що вимагають значної кількості людей (скажімо, для контролю певного регіону). Основний тренувальний центр для підготовки своїх спеціалістів, а також спецназівців армії США Принс відкрив у 2001-му на спеціально придбаному шматку землі площею двадцять вісім квадратних кілометрів у північно-східній частині штату Північна Кароліна. У підготовчому центрі було споруджено кілька площадок, що дозволяли відточувати навички ведення бою в умовах різного ландшафту, в щільно забудованих житлових масивах, у приміщеннях різноманітного призначення. Там було штучне озеро і навіть спеціальний трек, де моделювалися атаки на рухомі колони. Центр і так вважається найбільшим у США, але через п’ять років Принс розкрутився настільки, що цього стало мало. В листопаді 2006-го «Blackwater» почав підшуковувати нову ділянку для зведення другого тренувального комплексу. Принс обрав наділ площею тридцять два гектари за сто п’ятдесят миль на захід від Чикаго в Маунт-Керролл (штат Іллінойс) і збудував підготовчий центр під назвою «Impact Training Center», який всі називатимуть просто «The Site». Батько Ґрема на той час працював у «VBS Consulting», і саме він асистував при купівлі ділянки для того, що згодом стало відомим як «The Site».
Високий чоловік мовчав, продивляючися статтю про електромобіль «Tesla», що от-от мав увірватись на ринок. Чистий «електрик», не гібрид, седан «Tesla», обіцяли розробники, стартуватиме з нуля до сотні за шість з половиною секунд і розвиватиме максимальну швидкість 110 миль/год. Слабкувато, хоча, якщо врахувати, що це на голих акумуляторах, то виглядало навіть незле. Що справді вразило довготелесого, то це дизайн. Седан виглядав по-суперкарівськи стильним і агресивним, чимось скидаючися на «Maserati GranTurismo».
— Мій старий допомагав вибирати землю під «Impact Training Center» в Іллінойсі, — правив далі Ґрем. — Кажуть, ви звете його просто «The Site». — Пауза. — Я сам із Чикаго. — Знову пауза. — Ти бував там? Ну, в тому «Impact Training Center».
Стрілець поклав журнал на коліна і втупився в мулата.
— Не був, — відрізав він. — Мене вже не було в компанії, коли почали будувати той тренувальний центр.
Ґрем зрадів — довготелесий зволив відкрити рота! — але не знав, за що вчепитися, щоб розвинути успіх. Несподівано довготелесий обізвався сам:
— Боб Марґоліс, мабуть, бачив «The Site». Він тут найпізніше з’явився.
Мулат здогадався, що Марґоліс — один зі стрільців Джейсона.
— То ви всі, хлопці, перейшли сюди з «Xe Services»?
Чоловік взявся за журнал, показуючи, що балачку завершено. На читання настроїтися не зміг, тому розгорнув розворот на тридцять шостій сторінці, підписаний «Smooth sailing», де пікантна морячка Кетті К. з Блекпула, Англія, рачкувала по яхті і демонструвала всі свої принади. Але Ґрем відчайдушно чіплявся:
— Чому ти покинув «Blackwater»? Через скандали?
Через певні аспекти, пов’язані з роботою компанії «Blackwater», Ґремів татко не любив на людях базікати про співпрацю з Принсом, але вдома цю тему зачіпав не раз. «Blackwater» за останні п’ять років існування нахапали одних тільки урядових контрактів на суму мільярд доларів, і платили вони, як королі.
— Які скандали? — Синьоокий не прикидався, він дійсно не розумів, про що мова.
Пояснюючи мету заснування компанії, Ерік Принс зазначав: «Ми робимо для апарату національної безпеки те ж саме, що “FedEx” зробив для поштової служби». Дуже влучне порівняння, правда, неточне. Воно відповідало б дійсності, якби співробітники «FedEx» час від часу напивались і розстрілювали поштарів із поштової служби. Як кажуть америкоси, just for fun.
У квітні 2004-го, через кілька днів після влаштованої іракцями засади в Ель-Фаллуджі (четверо працівників «Blackwater» були вбиті, над їхніми тілами познущалися), група найманців з компанії обстріляли чотириста мирних іракців, які протестували біля штаб-квартири тимчасової Коаліційної адміністрації в Ад-Наджафі. 24 грудня 2006-го п’яний співробітник компанії застрелив охоронця тодішнього віце-президента Іраку. Найманця звільнили, депортували з країни, і… все. 16 вересня 2007-го бійці «Blackwater», конвоюючи чиновників Державного департаменту США, влаштували стрілянину на площі Нісур у центрі Багдада, порішивши сімнадцять і поранивши вісімнадцять цивільних. Серед убитих були діти. Насамкінець у вересні 2010-го п’ятьом членам керівництва тоді вже «Xe Services» пред’явили звинувачення в незаконній торгівлі зброєю.
— Ну, я про розстріл мирних іракців у 2007-му… і контрабанду зброї.
Довготелесий витріщився на Ґрема, а потім насмішкувато гмикнув. Це скандали? Чхати він хотів на такі скандали. Після інциденту в Багдаді Конгрес США розпочав розслідування, в результаті якого було встановлено, що співробітники «Blackwater» за останні два роки були втягнуті у сто дев’яносто три інциденти із застосуванням вогнепальної зброї, причому у вісімдесяти чотирьох відсотках випадків вони відкривали вогонь першими. Але це ВІЙНА, і на війні ти стріляєш першим ЗАВЖДИ, інакше якийсь немитий араб продовбає вентиляційний отвір у твоєму черепку. Краще сидіти перед телевізором, цмулити пиво і слухати, як країна захлинається, поливаючи тебе лайном через дюжину пошаткованих на капусту арабів, ніж витати на небесах і чути поминальні промови про те, яким ти був кльовим пацаном і як за цим пацаном усі сумують.
Після процесу (довготелесий уже працював на Джейсона, але слідкував за перипетіями в газетах, які Х’юз-Коулман привозив з вилазок), найманця дивувало одне: де вони відкопали шістнадцять відсотків випадків, у яких бійці «Blackwater» палили другими.
— Тут краще платять, — відповів він.
Ґрем обернувся і зиркнув у той бік, звідки вони прийшли. Чим аж таким прибутковим займається Джейсон Х’юз-Коулман, що може платити своїм людям більше, ніж їм платили у «Blackwater»? Золото, що знайшли в тайниках Паїтіті? Але на дідька його тратити на те, щоб безвилазно сидіти у Твердині?..
Хесус гукнув мулата. Вони переходили на новий ряд кущів, далі від халабуди. Ґрем зітхнув і востаннє глянув на стрільця. Чому він тут? Для чого марнує час на плантації? Якщо перуанці мають частку від продажу кокаїнової пасти (бодай і мізерну), значить, поле умовно належить і їм також, вони зацікавлені працювати. Принаймні зацікавлені в тому, щоб слідкувати за мачігуенга і підганяти індіанців, коли це потрібно. Навіть якщо це не так, то яке до цього діло Джейсону та його стрільцям? Цим має перейматись Амаро Кіспе.
Довготелесий заштовхав журнал під пахву, витягнув з кишені сорочки чорний девайс, схожий на кишеньковий комп’ютер, які були популярні на початку двохтисячних. Клацнув пальцем по екрану. «Локатор», — механічно відзначив Ґрем. І тут він зрозумів. Джейсону начхати на сировину для кокаїну! Він поставив свою людину, щоб пильнувати, що ніхто не дремене з Паїтіті. Стрілець тут для того, щоб не дати нікому втекти.
Мулат зібрався йти за Хесусом, коли почув скрипучий голос найманця:
— Я — Род Холмґрен. Можеш звати мене просто Род. — Ґрем розплився у посмішці: все ж старався не марно. — Не посміхайся мені, бо ти й твої друзі в повній задниці. І якщо ти хочеш це почути, то ні — я не зможу тобі допомогти.
    
    
XCI
    
    
    
14 серпня 2012 року, 09:12 (UTC – 5) Паїтіті
    
— Роботи небагато, не лякайся.
Виразний італійський акцент. Його відчувала навіть Сатомі.
Японка кивнула, не піднімаючи очей. Дівчина тупцяла посеред намету, що слугував кухнею, крадькома розглядаючись. Чорнявий чоловік середнього зросту, що привітався, коли вона ввійшла, стояв з іншого боку широкого кухонного стола і витирав руки рушником. На ньому був заляпаний різними соусами блідо-рожевий кухарський фартух до колін, футболка і короткі шорти (все разом виглядало кумедно). Акуратно вичесане назад темне волосся ледь кучерявилось на кінчиках, пасуючи до рельєфного лиця (заглиблення на підборідді, ямки під щоками, випуклі вилиці, широко поставлені глибокі очі) і абсолютно не пасуючи до решти: одягу й довколишньої обстановки загалом. Якщо не зважати на куці шорти, з яких стирчали волохаті тілисті ноги, і дивитись виключно на вимиту і старанно викладену феном чуприну, чоловіка можна було сприйняти за бармена в елітному диско-клубі, а не за кухаря, що варить невибагливе їдло для якихось приблуд, горлорізів і індіанців-мачігуенга. В дальньому лівому куті намету двоє індіанців сиділи, схилившись, над тазиком і чистили картоплю нереально великими ножами (леза — щонайменше по тридцять сантиметрів).
Попри ранню годину під прогумованою крівлею намету починало парити. На скронях кухаря в рожевому фартусі висіли мутні краплі поту. Над мийками була поличка з двома сітчастими колонками, до яких через немислиме переплетіння зелених і червоних дротів був підключений потріпаний CD-плеєр «Walkman». Грала «Metallica», боляче шарпаючи й без того натягнуті нерви Сатомі. Джеймс Хетфілд рокотав низьким приємним голосом:
…and the road becomes my bride I have stripped of all but pride So in her I do confide And she keeps me satisfied Gives me all I need
— Зараз домиються тарілки. — Темноволосий чоловік повернув вибрите підборіддя в напрямку доісторичної посудомийної машини «Lady Kenmore» зі схожим на піаніно рядком білих кнопок на панелі керування і стилізованими під темне дерево передніми дверцятами; випущена наприкінці 1960-х машинерія тряслась і буркотала. — Ти їх витреш і поскладаєш отуди. А потім ми чекатимемо, поки ці два невмиванці, — кухар покосився на мачігуенга, — дочистять картоплю, і почнемо готувати суп. Згода?
Дівчина вдруге кивнула, ніяково переступивши з ноги на ногу. Зиркнувши на неї, він потягнувся рукою і виключив плеєр. Без «Metallic’и» в наметі стало якось порожньо, але ніби не так спекотно.
— Не бійся, — чоловік сяйнув посмішкою, — ніхто тебе не скривдить.
Японка звела голову і твердо проказала:
— Я не боюсь.
— От і чудово! Ти перша дівчина в комплексі за… м-м-м… за весь час, що я тут, тому не думаю, що тобі щось загрожує. — Сатомі так не вважала. — До речі, мене звуть Марко. — Чоловік ще раз тепло посміхнувся. — Марко Молінарі, хоча сумніваюся, що когось із тих дармоїдів, які щодня з обох рук наминають мої кулінарні шедеври, цікавить моє прізвище. Мене кличуть кухар Марко, та й усе.
Мабуть, про «кулінарні шедеври» — це був жарт, адже на полицях із продуктами японка бачила лише макарони, боби, пакети з борошном і дуже мало спецій, але вона не засміялась. Щось геть не смішно було. Провагавшись секунду, дівчина назвалася:
— Я — Сатомі…
— Радий познайомитись, Сатомі. — Марко нарешті припинив терти руки рушником, похопився і підставив японці табурет. — Сідай, машина працюватиме ще хвилин двадцять.
Сатомі сіла, склавши руки на колінах.
— Ти трохи, тойво, подряпана. — Він здвигнув бровами, зиркаючи на вкрите порізами лице.
— Це з джунглів. На нас щось напало вночі, я тікала крізь хащі, а тоді… не пригадую. Страшенно перелякалася.
Італієць співчутливо прицмокнув губами.
— Не дивно. Вони підвісили вам Ерла Лембе. Я б сам дуба врізав із перестраху.
— Кого підвісили? Хто такий Ерл Ле… Лембе?
Кухар відвернувся і буркнув:
— Не зважай.
Сатомі нічого не зрозуміла, але вирішила не повертатися до цієї теми. Просидівши хвилину чи дві, вона відважилася запитати:
— Марко, що ви збираєтеся з нами робити?
Молінарі уважно подивився на дівчину.
— Нічого… Наразі нічого. Звісно, було б краще і для нас, і для вас, якби тебе й твоїх друзів тут не було, і поки що я не уявляю, як вирішити цю… м-м-м… проблемку, але ми не вбивці, не якісь душогуби, Сатомі, ніхто не збирається навмисне вас кривдити. — Японка не вірила жодному слову. — Пильнуй за тим, що говориш, спілкуючись із Джейсоном і його стрільцями. — Пауза. — Ти ж знаєш, про кого йдеться? Чотири амбали, обвішані зброєю, які нічого не роблять і вештаються Твердинею. — Дівчина ствердно махнула головою. — От із ними краще не жартувати. Решта — звичайні наймані працівники, що працюють тут за контрактом. — Марко практично слово в слово повторив застереження Ірландця; принаймні цій частині його промови японка схильна була вірити.
— Карлик пропонував нас убити, — зауважила вона. — Казав, ми тільки заважаємо.
Кухар стенув плечима:
— Той пігмей психований, не слухай його. Він чваниться, хоча насправді нічого тут не вирішує. — Чоловік задумався. — Розумієш, одна з особливостей цього проекту в тому, що про нього не повинен знати ніхто, крім самих учасників. Наймаючись на роботу, кожен із нас підписав купу паперів про нерозголошення всього, що стосується роботи і цього місця. Я думаю, щойно Джейсон вигадає варіант, прийнятний і для нього, і для вас, ви з ним мирно розійдетесь. Просто він мусить знайти спосіб примусити вас… — Марко прикусив язика і швидко переформулював речення, — …мусить упевнитись, що ви нікому не розкажете.
— Ти італієць? — перескочила на інше Сатомі.
— Oh, no, no! — смішно замахав руками Молінарі. — Veneziano! Я венеціанець! Це велика різниця.
— Як ти тут опинився?
Марко раптово спохмурнів, погляд застиг, втупившись у порожнечу.
Сатомі заспішила виправитись:
— Вибач, якщо я щось не те спитала. Як не хочеш, можеш не розказувати.
Чоловік потер рукою щоку:
— Та ні, все добре, все нормально. — Перед очима постало обличчя брата, давнє, ще з дитячих років, затерте, наче чорно-біла фотографія. Собі на сором Марко не пригадував, як виглядав Лука за тиждень чи за місяць до смерті. Хоча таке часто буває: кухар навіть не пам’ятав останніх слів, проказаних братом: коли вчені винесли Луку з підземелля, бідолаха був мертвий. — Мене забрав сюди брат Лука у 2005-му. Я мав у Венеції крихітну піцерію, а разом з нею купу боргів. Не уявляв, коли зможу розгребтися. Ну, ти знаєш, зараз народ усе більше на швидку їжу переходить чи на якісь заморські делікатеси, як оті… — Він ледь не сказав «як оті довбані японські суші», але вчасно проковтнув кінець фрази. — Словом, ніхто більше не бажає традиційної італійської лазаньї, пасти чи піци. — Розповідаючи, Молінарі далі задумливо тер щоку і тупився на ноги Сатомі. — Мій брат Лука був шукачем пригод. У 2002-му поїхав до Бразилії, зв’язався з чорними археологами, двічі чи тричі ходив у джунглі на заході країни і під час останнього походу зник. Не повернувся. Я вважав його загиблим, коли несподівано у 2005-му отримав e-mail, у якому брат пропонував найнятись на роботу кухарем для групи науковців у джунглях Перу. Лука був пройдисвітом, і я не повірив йому, але, коли братуха покрив усі мої борги і заплатив за квиток до Ліми, я вирішив летіти. І ось я тут.
— Уже сім років.
— Так. Платня як у президента Сполучених Штатів. От тільки з рідними поговорити не дають… Сумую.
— А твій брат? Він…
Марко зітхнув:
— Лука помер.
— Через що?
— Нещасний випадок.
Кухар брехав. Він чудово знав, що Лука не помирав, Луку вбили… На поверхні брат виглядав жахливо. Мел Барр згодом розповів Марко, що в Луки стався страшний крововилив у мозок, лопнула легеня, розірвалася селезінка, були зламані обидві руки і сім ребер, а також жахливо потрощена нижня щелепа. То було що завгодно, але не нещасний випадок. Марко здогадувався, що вбивця — один зі стрільців Джейсона, але хто конкретно, не знав. Що він знав напевно — так це те, що мусить брехати, щоб не вирушити слідом за американцем Джеймсом Деваром і китайцем Сун Чі, випадковими свідками вбивства…
Усе сталося 20 липня 2008-го, за дві доби до того, як Амаро Кіспе зі своїми хлопцями за наказом Джейсона збудували плоти і спустили по Ріо-де-лас-П’єдрас усе, що лишилося від експедиції британського натураліста сера Пола Холбрука.
Джейсон Х’юз-Коулман жорстко слідкував за дисципліною у своїх володіннях. На Паїтіті не було жінок, заборонялося розпивати спиртне і вживати наркотики (індіанці гнали самогон, але пили потай, лише у неробочі дні, ховаючись, мов мавпи, на деревах у джунглях; Амаро Кіспе часом нанюхувався кокаїном, але теж таємно від Джейсона, переважно в ті дні, коли сивочолий вирушав у вилазку). Чи не єдиною з дозволених розваг був покер. Майже кожної неділі чоловіки засідали за техаський холдем, граючи на пристойні суми. Оскільки готівки ні в кого на руках не було, перед грою чоловіки йшли до Джейсона (він сам вів усю бухгалтерію і був єдиним, хто достеменно знав, скільки грошей на рахунку в кожного з мешканців Паїтіті) і просили «виділити» чи «зарезервувати» ту чи іншу суму: дві, три, часом десять тисяч доларів. Якщо на рахунку прохача було достатньо коштів, Джейсон давав йому розписку, де зазначав суму, на яку той може розраховувати під час ставок. На основі цих розписок гравці перед початком партії розбирали фішки, і гра починалась. Після закінчення підбивались підсумки, хтось один знову йшов до Джейсона і казав, з якого на який рахунок скільки перевести грошей.
У неділю 20 липня за столом у одній з кімнат у надрах Паїтіті зібрались п’ятеро: двоє стрільців, двоє науковців і Лука Молінарі. Грали по-крупному. Під час однієї з партій (котра, як згодом виявилось, стане останньою партією в покер на території Паїтіті) ставки сягнули захмарних величин. Після флопу на столі лежали чирвова дев’ятка, хрестова дама і чирвовий валет. На момент відкриття четвертої карти (терн) у банку вже набралося фішок на двадцять три тисячі доларів. Четвертою вийшла чирвова вісімка; пішло передостаннє коло торгівлі, в результаті якого двоє скинули карти, вийшовши з гри. П’ятою на стіл лягла пікова дев’ятка. Після останнього кола торгівлі у банку набралось п’ятдесят одна тисяча, а в грі залишилось двоє: Лука Молінарі і один зі стрільців — Роджер Зорн (чийого імені Лука навіть не знав).

Карти, що лежали на столі
Настав час відкривати «кишенькові» карти, роздані під час префлопу.
У Роджера Зорна були чирвові десятка і король, що разом із трьома чирвами зі столу дало флеш. І це виглядало нівроку, стрілець уже потирав долоні, готуючися загребти півсотні тисяч баксів.

Флеш (п’ять карт однієї масті)
Під час торгівлі Роджер поводився агресивно, оскільки його комбінація була близька до стрейт-флешу. Якби замість пікової дев’ятки вийшла чирвова дама, стрілець виграв би, як кажуть у футболі, з розгромним рахунком. Але й без цього чирвовий флеш був серйозною заявкою на перемогу.
Проте доля розсудила інакше…
Критики не тямлять себе, буквально шаленіють, коли подібні моменти трапляються в голлівудському фільмі (наприклад, у якомусь вестерні чи черговій серії з безкінечних пригод Джеймса Бонда). Вони розтирають на порох сценариста, рвуть на шматки режисера, запекло доводячи, що під час справжньої гри у покер — партії в реальному житті — нічого подібного ніколи не станеться. Бо це нереально!
У книзі «Історія Лізі», розводячись на цю ж тему, Стівен Кінг згадував газетну вирізку про коллі на кличку Ральф, який загубився, коли хазяї відпочивали у штаті Флорида (східне узбережжя). Як же вони здивувались, коли через три роки побачили на порозі свого будинку в Юджині, штаті Орегон (західне узбережжя) схудлого, але в той же час зміцнілого Ральфа, який зраділо метеляв хвостом. Собацюра пройшов по діагоналі Сполучені Штати Америки, повернувшись додому дорогою, яку ніколи не знав і не міг знати.
Ще один злободенний приклад — катастрофа рейсу AF447 компанії «Air France» на шляху з Ріо-де-Жанейро до Парижа. Новенький (чотири роки на службі) і повністю справний «Airbus A330» розбився, впавши в океан. Перетинаючи Атлантику, лайнер потрапив у бурю, в результаті чого відмовили, покрившись льодом, сенсори, що визначають швидкість руху повітряного судна. Без коректних показів швидкості відімкнувся автопілот. Зазвичай у такій ситуації пілоти не вживають ніяких заходів — просто продовжують політ і чекають, поки розмерзнуться сенсори. Проте П’єр-Седрік Бонін, один із трьох пілотів, що вели рейс AF447 тієї злощасної ночі, невідь-чому вирішив потягнути джойстик на себе, задерши ніс літака. 330-й набрав висоту, видряпався вище, ніж дозволяли його технічні параметри, стрімко втратив швидкість і звалився у плаский штопор. Навіть у цьому випадку не все втрачено. Лайнер на дванадцятикілометровій висоті; все, що вимагається від П’єр-Седріка Боніна, — нахилити джойстик уперед, опустити ніс літака, дати йому набрати швидкість і повернутись до нормального польоту. Але ні, месьє Бонін, маючи поруч себе надзвичайно досвідченого 58-річного капітана месьє Дюбуа, чуючи, як кабіна розривається від сигналів про те, що літак у звалюванні, продовжує невтомно відхиляти джойстик назад. Невдовзі сигнали про звалювання припиняються, оскільки комп’ютер просто не розуміє, що, в біса, діється з літаком. Через три хвилини борт AF447 валиться в океан (о, так, П’єр-Седрік до останнього не відпускає джойстик), в одну мить відправляючи на той світ двісті двадцять вісім життів… А тепер уявіть, що було б, якби якийсь письменник надумав написати роман про авіакатастрофу, в якій літак розбивається через те, що троє винятково досвідчених пілотів звалюють лайнер у штопор, і тримають його у штопорі, і не роблять нічого, щоб вивести його зі штопору, позаяк тупо не в’їжджають, що відбувається? Писаку обкидали б лайном, критики обплювали б його з ніг до голови, з піною на губах стверджуючи, що такого бути не може, бо це нереально.
Нереально? Та невже? Як же часто ми забуваємо, що таке реальність.
Бо реальність — це Ральф. Реальність — це П’єр-Седрік Бонін з трьома тисячами налітаних годин за плечима, який смикає джойстик на себе і тримає його так протягом трьох хвилин падіння, зі швидкістю 600 км/год, заганяючи себе і двісті двадцять сім інших пасажирів у водяну могилу. Реальність — це… фул-хаус, який опиняється на руках, коли у твого суперника, що виклав на покерний стіл усе до останньої копійки, склався чирвовий флеш (у цій ситуації, мабуть, краще сказати: всього лиш чирвовий флеш).
…На руках у Луки Молінарі виявилися хрестовий валет і бубнова дев’ятка, що разом із трьома картами зі столу сформувало симпатичний фул-хаус — три дев’ятки й пара валетів, — комбінацію, що є вищою за флеш.

Фул-хаус (три карти з однаковими індексами й одна пара)
Лука виграв. Італієць в один момент став багатшим на п’ятдесят тисяч баксів.
А потім помер. Бо левова частка з тих п’ятдесяти тисяч у банку прийшла від Роджера, і розлучатися з ними стрілець не збирався. Не було звинувачень у махлярстві, пустопорожніх слів і погроз. Зорн просто забив Луку до смерті, навіть не відтягнувши від стола…
Марко вимагав у Джейсона знайти і покарати винного, але сивочолий обмежився тим, що заборонив азартні ігри і вишпетив своїх стрільців. Він пообіцяв кухарю поховати Луку, проте наступного дня передумав і наказав Амаро Кіспе сплавити тіло до Пуерто-Мальдонадо разом із носіями сера Пола Холбрука і двома вченими, що мали нещастя сидіти того вечора за одним столом із Роджером Зорном: американським інженером Джеймсом Деваром і китайським ученим-матеріалознавцем Сун Чі.
— Співчуваю, — тихо сказала Сатомі, зауваживши вологу на очах Марко.
— Та пусте… Але дякую.
Дзенькнула посудомийна машина. Італієць підняв голову:
— Все, є робота. Пішли.
    
    
XCII
    
    
    
14 серпня 2012 року, 10:29 (UTC – 5) Паїтіті
    
Захопивши ліхтар, Сьома спускався до Білої кімнати. Дорогу він пам’ятав слабко, але сподівався, що інтуїтивно відшукає шлях, коли потрапить до найнижчих галерей. Крім того, у нього з’явився орієнтир — хай лише звуковий, та все ж це краще, ніж ніякого — до хлопця долинало деренчання відбійних молотків та притлумлене гупання молотів. Щось підказувало йому, що звуки надходять із порожнин близьких (якщо не суміжних) до Білої кімнати.
Крім електричного світильника, Сьома запасся фотоапаратом, блокнотом, кульковою ручкою і мобільним телефоном (останній узяв через калькулятор, що був серед установлених програм). Фотокамера теліпалась на шиї, решту «спорядження» він розштовхав по кишенях.
На межі між освітленою та неосвітленою частинами коридору Сьома спинився (стукіт звучав геть як серце велетенського чудовиська; хлопець почувався біблійним персонажем, що потрапив у черево кита, і протискується стравоходом поміж легенями… нерівномірність стукоту не викривляла, а навпаки посилювала ефект, породжуючи здогади, що серце монстра хворе, засмикане безкінечними аритміями). Семен витягнув з джинсів мобілку і покосився на екран. 10:32. Його не цікавив час, просто він мусив чимось зайняти руки, поки відважиться.
Формально заборону спускатися Джейсон не відміняв, але зараз сивочолого нема на Паїтіті: він уже півгодини як полетів кудись разом з Лео.
«І що? Блін, що це міняє? — міркував Семен. — Якщо мене засічуть, то схоплять і без Джейсона». А те, що його засічуть, не підлягало сумніву: протягом дня в підземеллі тинялось достобіса індіанців і учених.
«Але й стовбичити тут до обіду я також не можу». — Його тягло вниз наче магнітом.
(…ми ж не в змозі опиратися силі тяжіння, правда?..)
Хлопець ще раз зиркнув на мобілку — 10:33 — і заховав її в кишеню. Облизав губи й повільно видихнув. Виштовхавши думку «для чого я це роблю?», що панічно колотилась у мозку, за межі активної частини свідомості (так, саме так, це десь приблизно в задниці), він рішуче переступив рубіж між монохромним світлом і пітьмою.
Клац — світло. П’ять кроків — клац! — і за спиною темрява.
«Нормальок», — підбадьорив себе Сьома, пришвидшуючи крок (щоб світло попереду вмикалось раніше, ніж зануриться в темряву секція коридору, що лишається позаду). Клац… Клац… Клац… Клац… Світлова бульбашка повзла за ним по коридору.
За одним із поворотів хлопець несподівано побачив освітлену ділянку на іншому кінці галереї. «Чужа» бульбашка рухалась назустріч.
«Фа-а-ак!» — подумки лайнувся Семен, відскочив назад і зачаївся за рогом.
На щастя, перед поворотом була одна з вузьких келій, які хлопець помітив під час нічного візиту в підземелля. Сьома заховався у заглибленні і завмер, коли лампа згасла.
«Побачили чи ні?» — слова скакали в голові у такт з ударами серця.
Невдовзі з-за повороту з’явились двоє мачігуенга. Індіанці, понуро опустивши немиті голови, несли дерев’яний ящик довжиною метр і шириною півметра, з горою навантажений камінням, тримаючи його за прибиті цвяхами вздовж бортів нестругані дошки. Бідолахи аж згинались під вагою ноші. Мачігуенга пройшли повз, не глянувши в бік, де принишк Семен.
«Фух, пронесло…» — від серця відлягло, проте тремтіння в ногах не зникло. Трохи почекавши, хлопець продовжив спуск.
Через хвилину Сьома впізнав галерею, де розташувались Біла кімната і приміщення з «фіолетовими» шафами. Відбійні молотки торохтіли зовсім поряд (схоже, в кінці коридору, куди він учора так і не дійшов), а сам перехід застилала крицево-молочна імла. Вдихнувши, Семен відчув її смак — сухий кам’яний пил. Зелене люмінесцентне світло, яке роїлось уночі біля входу в Білу кімнату, зникло, так, наче пилюка поглинула, всотала його.
Хлопець проминув облицьований мармуром вхід до кімнати з написами, вирішивши спершу зазирнути в приміщення, звідки долинав туркіт молотків. Вхід був метрів на десять нижче по коридору, позначений плямами світла (штучного… цього разу штучного світла, подумав Семен) і хмарами порохняви, що раз за разом вривались у коридор.
Досягнувши проходу, Сьома спинився і зазирнув досередини. За кострубатим входом відкривалась простора зала з високою стелею, більш-менш рівними стінами і підлогою, що нагадувала поле танкової битви. Долівка знаходилась на півметра нижче порогу і, судячи по тому, що робили індіанці, надалі ставатиме ще нижчою. Четверо мачігуенга розтрощували підлогу відбійними молотками. Ще шестеро розбивали виламані шматки граніту на уламки, орудуючи кирками і велетенськими чавунними молотами. Просто під порогом сидів хтось із науковців (білявий чоловік років тридцяти п’яти), проробляючи над кожним уламком дивну процедуру. Він брав шматок, відколотий від підлоги, зважував на лівій руці, а потім водив над ним правою. Після цього в більшості випадків уламок летів до дерев’яного ящика (брата-близнюка того, що несли індіанці, з якими зустрівся Семен на підході до низинних галерей). І тільки поодинокі шматки приковували до себе більшу увагу. Вчений роздивлявся їх крізь лупу, а тоді клав на примітивні ваги, що стояли біля його лівого стегна. От тільки клав не на площадку для зважування (на якій стояла кілограмова гирька), а під неї, і дивився, що буде. Звісно, нічого не відбувалося, і камінь летів у ящик до решти.
Попри те що білявий чоловік сидів буквально під ногами Семена, хлопець не помічав його. Він зауважив чоловіка лише тоді, коли той підняв голову і привітався:
— Хелоу! — Рот закривала захисна пелюстка.
Сьома сконфужено кивнув, тамуючи бажання дременути геть. Науковець не закричав, не став кликати охоронців. Він навіть не здивувався, побачивши хлопця. Робота тривала, так наче Семена там не було. Або вони не знають про наказ Джейсона, або ж Джейсон сьогодні вранці видав нове розпорядження: не чіпати чувака з поламаною ногою. Сьома цілу хвилину переминався з ноги на ногу, але ніхто більше не звертав на нього уваги. Учений повернувся до марудної роботи і не здіймав голови. Хлопець відчув себе дурнем, згадавши, як ховався від мачігуенга кілька хвилин тому.
Трохи нижче від входу в «каменоломню» галерея впиралась у чотириметрові сталеві ворота з масивним навісним замком.
Зрештою росіянин розвернувся і попрямував до Білої кімнати. Зайшовши, увімкнув електричний світильник, поставив його на підлогу і всівся, підклавши незагіпсовану ногу під стегно, навпроти стіни із зображенням долонь і загадкових символів.
Повернулось уже знайоме відчуття полегкості. Сьомі здавалось: якщо він заплющить очі і набере в груди багато повітря, то злетить ген під стелю кімнати. Від однієї думки про це у шлунку залоскотало. Проте лоскіт був приємний, він зовсім відрізнявся від свербіння нутрощів під час почуття страху чи хворобливих позивів до блювання.
Сьома вивчав малюнок. На першій парі відбитків у верхньому лівому куті був один кружечок у впадині між мізинцем та безіменним пальцем лівої долоні. На другій парі, що розташувалась під першою, — два кружечки. Один — між мізинцем та безіменним, і другий — між безіменним та середнім пальцями. На третій парі було три кружечки. На четвертій — чотири, вони заповнили всі проміжки між пальцями на лівій долоні. Наступна пара відбитків знаходилась у верхньому правому куті, і на ній з’явився п’ятий кружечок — між великим та вказівним пальцями правої долоні. У найнижчій парі долонь (восьмій за рахунком) було вісім кружечків.
— Це цифри. — Сьома не усвідомив, що вимовив здогадку вголос; стіни проковтнули звук, що зісковзнув з його губ.
Він був упевнений у правильності припущення. Про це свідчила не тільки кількість кружечків. Ковзнувши поглядом угору, хлопець прикипів до найвищої точки зображення, де поруч з випаленим відбитком великого пальця розташувалося кружальце більшого діаметру. Символів було вісім, і останній з них, що проступав між восьмою парою долонь, являв собою поєднання першого символу і кружечка більшого діаметру. Це спостереження підштовхнуло Семена до наступної здогадки.
— Вісімкова система… Якщо припустити, що кружечок більшого діаметру позначає «нуль», значить, творці Паїтіті користувалися вісімковою системою.
Наша цивілізація користується десятковою системою при лічбі, іншими словами, у нас є набір із десяти цифр: 0, 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 і 9. Решту чисел ми записуємо, комбінуючи їх. Скажімо, число десять (перше з наступного після цифр розряду) формується поєднанням 1 та 0—10. Більшість народів, що населяли й нині населяють Землю, використовують десяткову систему. Це пов’язано зі звичкою рахувати на пальцях (яких є десять… ну, принаймні в більшості з нас). Але були й винятки. Розміщення кружечків на долонях підказувало Сьомі, що цивілізація Паїтіті рахувала не по пальцях, а по проміжках між ними, значить, ближчою і зрозумілішою для них була вісімкова система числення, де було лише вісім цифр: 0, 1, 2, 3, 4, 5, 6 і 7.
Незалежно від того, скількома цифрами користується та чи інша цивілізація (шістьма, вісьмома, десятьма чи більше), перше число з наступного після цифр розряду записується як комбінація цифри, що відповідає одиниці, та нуля. Якщо цивілізація Паїтіті користувалася вісімковою системою, значить, окремих символів для вісімки і дев’ятки не існувало. В такому разі вісімка запишеться як одиниця й нуль і стане першим числом наступного розряду, дев’ятка позначатиметься двома одиницями, і так далі:

810=108
910=118
1010=128
1110=138
1210=148
1310=158
1410=168
1510=178

(позаяк цифри вісім у вісімковій системі немає, то десяткове число 16 позначається не як 18, а як поєднання двійки і нуля)

1610=208
1710=218
1810=228
…
6410=1008

Система числення не міняє суті числа, лише його представлення.
Сьома опустив погляд у правий нижній кут зображення на мармурі:

Це ніщо інше, як позначення вісімки у вісімковій системі, а отже, весь малюнок являє собою таблицю символів, що позначають цифри вісімкової системи.
«Мабуть, ця кімната слугувала залою для занять із арифметики», — жартома подумав Семен. А тоді зметикнув, що його насмішка цілком може відповідати дійсності.
Він підсунув світильник ближче до себе, дістав скручений трубочкою блокнот і почав перемальовувати символи.
Приблизно через двадцять хвилин він мав акуратно виведену таблицю відповідників між символами, що належали цивілізації Паїтіті, і арабськими цифрами.

Вдовольнившись результатами роботи, Сьома повернув тулуб і заходився розглядати ту частину мармурової поверхні, яку раніше спеціально оминав увагою. Ліву від входу стіну Білої кімнати вкривали написи, серед яких виділялися два блоки випуклих цифр, виконаних зі схожого на хром металу.
Семен затиснув блокнот колінами, зняв з шиї «Nikon» і почав фотографувати. Цього разу ніхто йому не заважав.
    
    
XCIII
    
    
    
14 серпня 2012 року, 11:37 (UTC – 5) У повітрі над пустелею Наска    
    
    

    
Під кінець третьої години польоту «Мі-17» залишив за хвостом останні відроги Анд і понісся над всіяною бугристими скельними виступами сірою пустелею.
У кабіні посвітлішало. Відразу після рівнинного Мадре-де-Діос почалися гори. Вкриті лісом Анди потягнулись гострими піками до небес, тож пілоту «Мі-17» доводилось активно маневрувати, пробиваючись на захід по глибоченних ущелинах, часом опиняючись у місцях, де крутобокі скелі наступали з трьох сторін. При цьому вертоліт жодного разу не підносився вище за найближчий гірський кряж. І не тому, що не міг перелетіти через нього; Левко знав, що у двомоторного «Мі-17» достатньо потужності, щоб перемахнути найвищий хребет, що розділяє сельву і пустельне західне узбережжя Південної Америки, залишивши загрозливі піки внизу. Причиною, що примушувала трьох пілотів гелікоптера працювати в поті чола, никаючись лабіринтом розколин, була скритність. «Мі-17» ховався не так від людей, як від радарів цивільних аеропортів і станцій протиповітряної оборони, що не могли не звернути увагу на невідомий літальний апарат, якби засікли його. Внаслідок цього протягом останніх двох годин пасажири вертольота, куди б не повернулись, бачили лише прямовисні, посічені світлом і забризкані химерними тінями кручі; вони наступали зліва, справа, спереду, часом ховали за собою небо. Додавали перцю висхідні та низхідні потоки повітря, що іноді кидали гвинтокрилу машину на добру сотню футів вгору чи вниз.
Щойно гори залишились позаду, Джейсон Х’юз-Коулман розслабився і повеселішав. Він перекинувся кількома жартами з молодим (на вигляд молодшим за Левка) штурманом Джимом Ломбарді (його місце в кабіні було найближче до Джейсона), розреготався, ляснувши по щоці й спостерігаючи, як очунює його стрілець, що закуняв через хитавицю в салоні, і безперестану щирив доглянуті зуби. Крім нього й Левка в салоні сиділи троє: два амбали зі «служби безпеки» й один молодий перуанець.
Левко сидів у кріслі біля правих дверцях (навпроти сивочолого) і дивився на пустелю крізь круглий ілюмінатор. Зненацька він помітив ідеально прямі лінії, що перетинали плато в усіх напрямках, подекуди утворюючи прості геометричні фігури: трикутники, трапеції. «Мі-17» ішов достатньо високо, щоб бачити, що лінії тягнуться на кілометри. Хлопець ніколи не був у цьому місці, але одразу впізнав його.
— Це Наска?
— Ага, — кивнув Джейсон і без причини підморгнув Левку. Якби українець не сидів поряд із ним весь політ, то подумав би, що сивочолий заклав за комір кілька келихів віскі або ж нюхнув добрячу порцію кокаїну.
Левко повернувся до споглядання візерунків на землі, коли Джейсон посмикав його за футболку. Хлопець зиркнув на чоловіка. Той жестом попросив Левка нахилитись (через шум двигунів і чахкання лопатей потрібно було напружуватись, щоб чути один одного).
— Це, щоб ти знав, Віктор Шако, — промовив чоловік, показуючи пальцем на пілота. — Він, як і ти, українець.
Левко кліпнув, а тоді, зважаючи на піднесений настрій сивочолого, вирішив підіграти:
— Без дурні?
— Без дурні, пацан! Чого б то мені тебе обманювати? Віктор народився в Штатах, але батьки приїхали з України.
Джейсон замовк. Почекавши, Левко набрався духу й озвався:
— Джейсоне!
— Га?
— Можна я дещо спитаю?
— А якщо я скажу «не можна», то ти, типу, не питатимеш?
Хлопець попервах схотів витиснути з себе мляву посмішку, але вчасно схаменувся, згадавши вранішню лекцію…
(ви не ставите запитання — ви робите, що я наказую!)
…і подумавши, що панібратські загравання можуть погано скінчитись.
— Ні, сер, не питатиму.
Офіційна відповідь отверезила Джейсона, і він начепив на обличчя звичну зневажливо-глумливу маску.
— Валяй, українцю.
— Це ви підвісили мертвяка біля нашого табору?
Секунду чоловік стримувався, а потім зморшки довкола очей затанцювали, а з рота порснув нестримний регіт:
— Ха-ха-ха-ха-ха!
— Чому ви смієтеся? — Левко пожалкував, що спитав. «Він направду псих».
— Ха-ха-ха! — З язика злетіли тонкі цівки слини і впали на підборіддя. Джейсон стер їх долонею і тільки після цього перестав реготати. — Ти, мабуть, думаєш, що ми якісь психи, і грохнули нещасного негра, тільки щоб налякати студентів? — Загалом він був недалеким від істини: Левко саме так і думав. — Чорт, Лео, невже я схожий на ідіота?
«Ви схожі на дуже небезпечного ідіота, який не далі як позавчора хотів зламати ногу моєму приятелеві просто через те, що той невчасно розкрив рота».
— Ні.
— Якщо ти справді хочеш знати, то так: це ми підкинули вам ніґера. — Х’юз-Колуман двічі пирхнув, не стримався і знову залився гоготанням. — А що, гарно вийшло? Ви ж там повсирались, ге?
Хлопець скулився, згадавши, як побачив понівечену чорну голову з виваленим язиком у промені Семенового налобника.
— Збіг обставин, — сказав чоловік, наче це щось пояснювало. — То був Ерл Лембе, працівник, що відповідав у нас за водогін та електрику. Ерл помер 10 серпня, трохи більш ніж за добу до того, як ми його вам… показали, хе-хе.
— Чому? — занімілими губами витиснув Левко. Щелепа в місці, де вибили зуб, досі боліла.
— Що «чому»? Чому помер чи чому показали? — Джейсон насупився, міркуючи, як би краще пояснити. — У Ерла були камені в жовчному. Якщо камені маленькі, людина може жити, не підозрюючи про їх існування, лише зрідка, після порядної трапези, відчуваючи біль у правому підребер’ї. На жаль, камені в Ерла були великими. Тижні два тому один з камінців закупорив канал, по якому жовч поступає в черевну порожнину; Ерл їв, печінка виробляла жовч, а та, не маючи виходу, накопичувалась у жовчному. Їжа не перетравлювалась, печінка витискала ще більше жовчі, яка, своєю чергою, ще сильніше тиснула на стінку міхура. Спитаєш у Ірландця, бо я не пам’ятаю, він скаже, якого тиску може досягати жовч у жовчному. Якби такий тиск прикласти до очних яблук, вони повистрелювали б на три метри з очниць. Круто, ге? Словом, Ерлу боліло. Ерл землю гриз від болю. Ірландець почав колоти йому наркотики, і це на якийсь час знімало біль, але не вирішувало проблеми: камінь не проходив. Почалось запалення, жовчний міхур наповнився гноєм і болів уже так, що бідоласі не допомагав навіть героїн. Зранку 10-го гній прорвав стінку жовчного, вилився у порожнину між органами, і до обіду Ерл Лембе врізав дуба. — Чоловік плямкнув губами, як дитя над зламаною іграшкою. — Ввечері ми з Амаро придумали, як із користю використати тіло Ерла (хлопцю вже було все одно). Для ліпшого ефекту Роджер виламав йому нижню щелепу, після чого Луїс і Боб вночі притягли Ерла до вашого табору… Як бачиш, збіг обставин, — повторив Х’юз-Коулман, — якби Ерл помер на день раніше, ми б, напевно, просто його поховали, якби протягнув ще два дні, ти мав би приємність побувати на його похороні.
Левко притисся до ілюмінатора, даючи зрозуміти, що не хоче продовжувати розмову, і не думаючи, як цей рух сприйме Джейсон. Чоловік нахилив корпус іще далі і уперся ліктями в коліна. Він не все сказав.
— Здогадуюся, що в тебе на думці, — вів далі сивочолий, — але не раджу сприймати ситуацію чорнішою, ніж вона є насправді. Ерл Лембе розумів, на що йшов. У контракті, який підписав кожен учасник проекту, є окремий пункт, у якому до відома найманого працівника доводиться, що в разі смертельного поранення, тяжкої травми чи хвороби, що нестиме загрозу життю, на професійну й невідкладну медичну допомогу розраховувати не варто. Так, я знаю, що Ерла можна було врятувати простою операцією з видалення каменів із жовчного міхура (зараз їх проводять малоінвазивним способом, спеціальними маніпуляторами, навіть не розрізаючи черевної порожнини), але я не міг завезти його до хірурга в Куско і поставити під загрозу таємність проекту. Так само я не можу утримувати в гарнізоні Паїтіті операційну на всі випадки життя. Це надто дорого. Лембе знав про камені у себе під ребрами і знав, що у випадку загострення хвороби буде кепсько, та все ж підписав контракт. Хай яким жорстоким здається тобі моє рішення, я діяв згідно з домовленостями. Все чесно, Лео.
«Цікаво, а в угоді було вказано, що після смерті Ерлу вирвуть щелепу, а його самого повісять на дереві, щоб налякати чотирьох дурнуватих студентів, які приперлись у джунглі з іншого кінця світу?» — зі злістю подумав хлопець, утім, тримаючи рот міцно стуленим.
Джейсон відхилився до лівого борту, покосився у вікно і просяяв:
— Здається, прилетіли.
Левко відчув, як вертоліт сповільнився, завис над землею і почав неквапно обертатись навколо своєї осі, вишукуючи місце для посадки. Вони знижувалися під кряж, що півмісяцем випинався з пустелі, у найвищій точці підносячись над плато на тридцять п’ять метрів. Левко встиг розгледіти, що за кряжем простягається неторкана пустка, а потім огляд закрила пелена здійнятої лопатями куряви. Менш ніж за півхвилини колеса гелікоптера торкнулись землі.
Першими, не чекаючи, поки осяде жовто-сіра пилюка, з «Мі-17» вискочили стрільці. Притискаючи гвинтівки до грудей, ґевали кинулись по різні боки від вертольота, відбігли на двадцять кроків, обстежили пустелю в біноклі і тільки після цього дозволили вийти іншим.
Джейсон потягувався, розминаючи ноги. Перуанець м’явся в стороні, явно почуваючи себе некомфортно вдалині від джунглів і своїх побратимів. Штурман Джим Ломбарді і другий пілот Гордон Лі Купер, виждавши, коли спиняться лопаті, заметушились довкола вертольота.
Левко зіскочив на землю і миттю відчув, як пилюка в’їдається в очі. Він закашлявся і став швидко кліпати, щоправда, це лише посилило різь.
До хлопця наблизився Джейсон, недвозначно подзвякуючи сріблястими наручниками.
— Я можу тобі довіряти, Лео? — Джейсон говорив дивним тоном, немов запрошував Левка до втечі. «Давай, Лео, давай, чувак, ти ж майже на волі, зривайся й біжи, а ми всадимо кілька куль у твою гепу, і на одну проблему стане менше». (А потім Х’юз-Коулман полетить назад і розказуватиме Семену, Ґрему і Сатомі, що не хотів Левку зла. «Так сталося, вважайте, збіг обставин: хлоп побіг, надумав утекти, і тим самим поставив під загрозу таємність мого проекту. Все чесно, згідно з домовленостями…») Сивочолий покрутив наручники на пальці. — Я взяв тебе сюди, щоб помалу залучати до спільноти Паїтіті; допомагатимеш вантажити гелікоптер. Оскільки ти новенький і поки що, так би мовити, не освоївся з нашими звичаями, я переживаю, щоб ти не взявся викидати коники. Я можу ускладнити тобі життя, начепивши «браслети»: ти будеш виконувати ту саму фізичну роботу, тільки зі скутими руками. Втім, якщо пообіцяєш не ускладнювати життя мені і не робитимеш пакостей, можемо обійтись без брязкалець.
— Я не тікатиму, — твердо промовив Левко.
— Гм-м… — Джейсон знову взявся за театральні жести: підкреслено вагаючись, він переводив погляд із наручників на хлопця і назад.
— Там, — хлопець кивнув на схід, де були джунглі, — лишились мої друзі.
Не такі вже й друзі, зважаючи на останні події, але кидати їх напризволяще хлопець не збирався. Навіть якщо випаде стовідсоткова нагода.
— Добре. Але затям: те, що відбулося вночі з Семеном, — відбулося востаннє. Більше поблажок не буде. Якщо спробуєш драпонути, здеру з тебе шкуру живцем. — Х’юз-Коулман пошукав очима стрільця, що пильнував східний сектор. — Луїсе! Агов, Лу! — Почувши своє ім’я, ґевал обернувся. — Наглядай за цим шкетом, — звелів чоловік.
Стрілець відсалютував босу стуленим вказівним і середнім пальцями, після чого штрикнув поглядом Левка, мовляв: без фокусів.
Левко роззирнувся. Курява спала, відкривши очам схожий на гігантську коричневу бородавку кряж, що захищав місце стоянки «Мі-17» з трьох сторін: заходу, півночі й сходу. На півдні розляглася пустеля, абсолютно рівна, якщо не брати до уваги кількох віддалених кряжів, що тремтіли й переливались у висхідних потоках розігрітого повітря, і переплетених слідів, які лишились з часів сходження останнього льодовика і нагадували скошлане волосся велетенської мумії, розстелене по землі. Куди не глянь — жодного натяку на присутність людини. Шосе, яке помітив Левко з повітря, вони проминули кілометрів двадцять назад, тож навіть якби хлопець хотів, тікати не було куди.
Місце для приземлення обрали не випадково: все вказувало на те, що Джейсон і його люди тут не вперше. Джим і Гордон Лі вже розчистили від піску горизонтальні двостулкові ворота, що вели до підземного сховку. Розкривши важкі металеві дверцята, вони витягли на поверхню паливний насос і купу з’єднувальних шлангів. Неподалік сантиметрів на двадцять над землею витикалась ляда закопаної в пісок і замаскованої каменями велетенської паливної цистерни. Поки Джим Ломбарді не розгріб каміння і не почав розкручувати кран на кришці, пофарбованій, як і гелікоптер, у жовто-сірий хакі, Левко цистерни не бачив.
Останнім з вертольота вибрався Віктор Шако.
— Починайте заправку, — для проформи розпорядився Джейсон.
— Усе зробимо, босе, — кивнув пілот.
Віктор заземлив вертоліт і поставив під колеса упорні колодки. Гордон Лі «обв’язав» шлангами польовий електронасос, підключив дроти живлення, що тягнулись з розетки «Мі-17» (розташованої на правому борту між дванадцятим і тринадцятим шпангоутами), і також заземлив насос. Джим заштовхав всмоктувальний шланг у цистерну, нагнітальний — у заливну горловину паливного баку, і переконався, що обидва заповнились пальним.
— Пускаємо? — спитав Гордон Лі, тримаючи палець на вмикачі електронасоса.
Віктор Шако зиркнув на наручний годинник і притримав другого пілота:
— Почекай, хай охолонуть двигуни.
Цієї миті з заходу долинув хриплий голос стрільця:
— Автомобіль на десятій годині, прямує до нас.
— Бачиш, що за тачка? — задерши голову, гукнув сивочолий.
— Як завжди, босе, чорна «Toyota Hilux».
— Це рудий, — посміхнувшись, мовив Джейсон.
Левко здригнувся.
    
    
XCIV
    
    
    
14 серпня 2012 року, 11:43 (UTC – 5) Паїтіті
    
Сьома зробив півсотні фотографій, дев’яносто відсотків яких було не відрізнити одну від одної, але навіть тоді не заспокоївся. Джейсон, чий настрій мінявся швидше, ніж погода в тропічних широтах в сезон ураганів, міг передумати, відіграти назад, після чого фотокамеру, швидше за все, відберуть, а знімки знищать. Улаштувавшись якомога зручніше (хоча в цій ситуації було б правильніше вжити фразу «влаштувавшись так, щоб якомога менше боліло»: «Кетанов», який Сьома ковтнув зранку, вивітрювався, пошматовані м’язи литки просинались і починали свою болючу пісню), хлопець старанно перемалював опуклі хромовані знаки до блокнота.
Сьома вирішив зосередитися на двох найбільших групах символів на лівій від входу стіні Білої кімнати. Ці символи виділялись не лише тим, що були найбільшими, вони єдині з усіх зображень були опуклими, на два пальці виступаючи над мармуровою поверхнею. Крім того, на відміну від інших написів дві найбільші групи символів були металевими, виконані з матеріалу схожого на відполірований хром. Хлопець здогадувався, що їх би не виділяли так, якби вони не були важливими.


Завершивши перемальовувати, росіянин залишив Білу кімнату і пошкутильгав нагору. Наближався обід, і Сьома не хотів, щоб його відсутність привернула ще більшу увагу. По дорозі йому трапилися двоє індіанців, що несли в підземелля порожній ящик, але вони лиш ковзнули по ньому апатичними поглядами і пройшли повз, не виявивши ані занепокоєння, ані здивування.
Вибравшись на поверхню, хлопець узявся гарячково розмірковувати. Походжав туди-сюди, спираючись однією рукою на милицю, іншою безперестанку тручи лоба, скроні, носа. Відчувалося, що не вистачає кубика Рубика (хоча навіть якби він був під рукою, Сьома не зміг би його складати, постійно тримаючись однією рукою за костур).
У тому, що будівники Паїтіті користувалися вісімковою системою числення, Семен не сумнівався. Він витягнув з кишені блокнот і вкотре уважно передивився змальовані символи. Якщо його припущення правильне, значить, обидва блоки складаються лише з цифр. Тобто з великою імовірністю можна припустити, що ці блоки є числами. А числа, як правило, щось означають.
Хлопець перегорнув кілька сторінок, відшукавши листок, на якому зобразив таблицю відповідників між нашими цифрами і цифрами з цивілізації Паїтіті. По тому відкрив чистий аркуш і, дивлячись на екран «Nikon’a», куди виводилась одна з останніх фотографій, замінив «хромовані» символи арабськими цифрами. Вийшло таке:

І що? Якщо це числа, то що ними позначили? Дати? Кількість вояків у війську? Суму сплачених податків з різних регіонів? Це може бути що завгодно…
У глибині душі росіянин відчував, що числа мають фундаментальне значення. Інакше їх би не робили настільки великими.
Збивало з пантелику те, що групи були різними. В тому сенсі, що в першому блоці в обох рядках було по п’ять цифр, а у нижньому рядку другого блока на одну більше — шість.
Сьома не міг не зауважити, що обидва блоки нагадують звичайні математичні дроби. Спосіб запису цифр практично тотожний до того, яким користуються теперішні математики. Наприклад,  або , не вистачає тільки рисочки. Хлопець не надто радів такій гіпотезі, позаяк рідко коли в реальному житті у знаменнику трапляється число 100516 або 20540. В такому разі ми зазвичай користуємося десятковими дробами, як-от 81,07296.
«А раптом вчені древнього Паїтіті не знали десяткових (чи то пак, у їхньому випадку, вісімкових) дробів?..»
«Варто спробувати». Семен вирішив привести записані числа до зрозумілого йому десяткового вигляду і подивитися, що з того вийде. Зрештою, інших ідей не було. Хлопець дістав з кишені мобілку, відшукав у додатках калькулятор і… спинився.
— Чорт! — лайнувся вголос.
Він несподівано осягнув, наскільки важко представити дробову частину вісімкового числа в десятковому вигляді. Числа 11117 і 100516 записані у вісімковій системі числення, і це означає, що їх аж ніяк не можна ділити одне на одне на калькуляторі, запрограмованому для обрахунків у десятковій системі.
Добре поміркувавши, Сьома прийняв рішення перевести вісімкові числа у десяткову систему, а потім поділити. Конвертувати вісімкове число в десяткову систему надзвичайно просто. Достатньо скористатися формулою:



де ai — цифра числа, що підлягає конвертуванню, і — порядковий номер цієї цифри у вісімковому числі (починається з нуля і відраховується справа наліво). Наприклад, ось так вісімкове число 274 переводиться у десяткове:

2748=2∙82+7∙81+4∙80=18810

Отже, число 274 у вісімковій системі числення відповідає числу 188 у «нашій», тобто десятковій системі.
Сьома взявся похапцем переводити два числа, які вважав чисельником і знаменником дробової частини змішаного вісімкового дробу, в десяткову форму, записуючи результати у блокнот:

111178=1∙84+1∙83+1∙82+1∙81+7∙80=467910
1005168=1∙85+0∙84+0∙83+5∙82+1∙81+6∙80=3534210

Це зайняло трохи більше хвилини. Ще три хвилини хлопець витратив на перевірку, вивіряючи кожну дію і цифру: він давно не проводив обрахунки вручну і боявся проґавити помилку. Переконавшися, що все правильно, росіянин поділив 4679 на 35342 і до результату додав трійку.
На екрані мобільного телефону висвітилось число 3,132392.
Семен розчаровано зітхнув. Воно нічого не означало. Нічого! Жодної асоціації.
Для чого було карбувати на кам’яній стіні півметровими символами число, яке нічого не значить? Він іще раз перевірив обрахунки і вдруге переконався: помилки не було. Та й де їй там бути? Хлопець спробував «погратися» окремими цифрами: міняв їх місцями, попарно додавав сусідні тощо. Як параноїк шукав приховані смисли… Все марно.
Росіянин заскрипів зубами. Відповідь проста: він схибив на самому початку. Символи на стіні — це не дріб і взагалі, мабуть, не число. Це щось інше.
    
    
XCV
    
    
    
14 серпня 2012 року, 13:06 (UTC – 5) Пустеля Наска
    
Пілоти заправили «Мі-17», опустили польовий електронасос і шланги назад у сховок, замаскували закопану в землю цистерну і байдикували. Стрільці розташувались на західному схилі кряжу, задля захисту від сонця спорудивши з футболок сміховинні подоби тюрбанів і повкладавшись на взяті з вертольота рюкзаки. Зі сторони складалося враження, що ґевали, як і пілоти, били байдики. Але то лиш на перший погляд. Насправді чоловіки, не відриваючись, спостерігали за рівниною на заході.
Левко сидів у тіні за хвостовою рампою гелікоптера і стежив за стрільцями.
Джейсона не було. Щойно чорний пікап «Toyota Hilux» підкотив до стоянки, чоловік заскочив на пасажирське сидіння. Незважаючи на тоновані вікна, Левко роздивився і впізнав водія — за кермом сидів той самий рудий бородань, що стежив Ґуннаром Іверсом, швендяв неподалік хатини Бенгта і дивовижним чином опинився в Куско в той самий час, коли туди прилетіли українець і його друзі. Рудий і сивочолий потиснули руки і, схилившись над тим місцем, де розташовується важіль коробки передач, обнялися. Левко спостерігав за ними з холодною байдужістю. Хлопець не дивувався, як не дивується людина, що вставляє останній пазл у картинку, адже задовго до цього бачить, що за малюнок перед нею. Перекинувшись кількома словами з Джейсоном, рудобородий повернув голову і втупився в Левка. Ось тоді, не раніше, українець відчув, як його кишки намотуються на вертел. Не відриваючи погляду, рудий щось проказав сивочолому. Той розтягнув губи в посмішці і поплескав приятеля по плечу, неначе промовляючи «розслабся». Проте рудий не розслабився. Він продовжив щось запекло доводити Джейсону, аж поки той не обірвав його, роздратовано махнувши рукою. Не витримавши погляду, Левко відвернувся і зайшов за вертоліт. Згодом Джейсон висунувся у вікно, прокричав останні настанови Віктору й стрільцям, і «Toyota», круто розвернувшись, помчала на північний захід.
О 13:06 сієста закінчилась. Один зі стрільців випростався, приклавши бінокль до очей. Віктор Шако, краєм ока помітивши рух у західній частині каменистої гряди, також підвівся.
— Щось бачиш, Луїсе?
М’язиста фігура стриміла нерухомо, і тільки через п’ять секунд порив вітру доніс відповідь:
— Їдуть…
Стрільці стали спускатися. Левко спершу подумав, що то повертається Джейсон, але з подивом відмітив, що ґевали тримають М16 наперевіс (стволами донизу), а не за плечима. Наступної миті з «Мі-17» вискочив Віктор, несучи в кожній руці по штурмовій гвинтівці. Пілот передав гвинтівки Джиму Ломбарді й Гордону Лі Куперу, а сам озброївся пістолетом «Glock», попередньо перевіривши кількість набоїв у обоймі.
— Заповзайте у вертоліт і не висовуйтесь, поки вас не покличуть. — Віктор загнав Левка й перуанця в гелікоптер і зачинив за ними дверцята.
Невдовзі до «Мі-17» підкотили два вантажні автомобілі: стара автомобільна цистерна на колісний базі «МАЗ-500» (що збереглась у Перу з часів співпраці з Радянським Союзом) і легка китайська вантажівка «Foton OLLIN» з відкритим кузовом і невисоким бортами. Левко прикипів до ілюмінатора, спостерігаючи за тим, що відбувалося на стоянці.
Один зі стрільців залишився на кряжі, спостерігаючи, чи не причепився за вантажівками хвіст, інший підлетів до кабіни «Foton’а» і, тицяючи штурмовою гвинтівкою в салон, схопив простягнуті документи. Смаглявий водій-перуанець з пощербленим лицем і пожовтілими від тютюну й коки зубами, нахиливши корпус, поклав руки на кермо. Джим і Гордон Лі тримали під прицілом автомобільну цистерну. Перевіривши паспорт першого водія, стрілець перебіг до цистерни, водій якої так само, як і його колега, підкреслено витягував руки над панеллю. Ґевал забрав і його паспорт теж.
Схоже, з документами все було гаразд. Стрілець дав знак Віктору Шако, і той разом з Джимом заходився розкручувати зливний шланг автоцистерни. Вони діяли швидко, але без поспіху, а Гордон Лі в цей час не зводив М16 з кабіни вантажівки. Водії-перуанці сиділи й не ворушилися, неначе два роботи, в яких після вилучення паспортів вимикається живлення. Віктор і Джим упорались за хвилину — авіаційне пальне з автомобільної цистерни потекло в замасковану підземну ємність.
У кузові «китайця» стояло п’ятнадцять менших цистерн діаметром п’ятдесят з половиною сантиметрів і висотою один метр. Кожна ємність вміщала двісті літрів рідини. Придивившись до маркування, Левко з’ясував, що в них розлите дизельне пальне, певно, для електрогенератора та інших потреб Твердині — загалом три тисячі літрів.
Стрілець, що перевіряв документи, обійшов навколо вантажівки і двічі махнув рукою Гордону Лі. 2-ий пілот кивнув, підступив до «Мі-17» і розкрив вхідні дверцята.
— Виходьте, ледарі, — кинув у салон.
Левко, а слідом за ним молодий перуанець зіскочили на пісок.
— Туди. — Гордон Лі показав дулом штурмової гвинтівки в напрямку вантажівки з двохсотлітровими цистернами. — Ворушіться.
Ґевал, тримаючи М16 у одній руці (стволом у небо), іншою розкрив замки і відкинув задню кришку кузова. Джим Ломбарді, лишивши Віктора наглядати за наповненням великої цистерни, підбіг до «Foton’а», дістав з-поміж цистерн дві дерев’яні дошки, одними кінцями приставив їх до кузова, а іншими впер у пісок. У цей час підоспіли Левко з перуанцем. Джим заскочив у кузов, повалив крайню цистерну на бік і зіштовхнув її донизу. Важенна металева ємкість, злегка прокручуючись, зісковзнула по дошках, вдарилась об землю і покотилася під колеса «МАЗа». Левко насилу встиг ухилитися — металева бочка прослизнула за сантиметр від пальців правої ступні.
— Ловіть їх, бовдури! — сплюнувши на землю, гаркнув Джим Ломбарді. Хлопець був приблизно однакового з Левком віку і командний тон разюче не пасував йому. Лео пригадав кривоногого коротуна Намчука, полковника з військової кафедри, чий зріст не перевищував метра п’ятдесяти п’яти сантиметрів і який завжди намагався страшно горланити під час шикувань, хоча навіть якби він ричав наче лев під час сезону злучок, ефект від того був би ніякий: голосові потуги горе-полковника звучали непереконливо (це ще м’яко сказано) й смішно — курсанти потішались над Намчуком. Хай там як, але українець збагнув, що зараз краще виконувати, що наказують, і скорився. — Спиняйте і відкочуйте вбік! У нас сто секунд на розвантаження! Давай! Давай! Не здумайте піднімати, нам їх ще у вертоліт заштовхувати.
Наступне двохсотлітрове барильце вони з перуанцем вправно спіймали, розвернули і відкотили вбік.
У сто секунд вони, звісно, не вклалися, та загалом розвантаження двоосного «Foton’а» не зайняло більше від десяти хвилин.
Коли велика цистерна наповнилась, стрілець всучив паспорти водіям і недвозначним жестом показав, що їм слід забиратися геть і то якнайшвидше. Автоцистерна і легкий «Foton OLLIN» розвернулись і, тягнучи за собою пухнасті пилові хвости, заторохтіли пустелею.
Протягом наступної години Левко і перуанець вкочували через розкриту задню рампу розкидані по піску цистерни в багажний відсік «Мі-17», де ставили їх сторчма. Котити було легко, найважче було ставити барильця, що важили більше двох центнерів, у вертикальне положення. Після того як остання цистерна стала в вантажному відсіку, Левко ледве стояв на ногах. Віктор Шако дав хлопцеві води й чотири сандвічі (які наситили його приблизно так само, як ранкова роса насичує пустельну землю вологою), після чого загін повернувся до байдикування.
Вони чекали Джейсона.
    
    
XCVI
    
До сутінків Х’юз-Коулман не з’явився.
Температура швидко падала. О 18:00 вона скотилась до +19°, а через дві з половиною години опустилась ще на 10 °С. Холод відчутно діймав.
Джим і Гордон Лі викопали неглибоку яму, розпалили вогнище і розігріли вечерю. Після трапези перуанець заліз у спальник, підсунувся під днище вертольота і майже зразу захропів. Стрільці, повернувшись від кам’яної гряди, повечеряли і також стали готуватися до сну. І Левко раптом збагнув, що сьогодні ніхто на Джейсона не чекав — чоловіки знали, що ночуватимуть у пустелі.
Віктор Шако, нап’явши на голову налобний ліхтар (точно такий, як у Сьоми, подумав Левко, а придивившись, зрозумів, що то і є Семенів налобник; схоже, ревізію в їхніх речах проводили всім гарнізоном, і кожен брав собі, що хотів), підсунувся до вогню, що згасав, і читав книгу — хорор-роман Мелісси Марр «Хранителі могил».
Підбадьорений загуслою темрявою Левко підійшов до багаття й опустився навпочіпки з іншого боку від пілота. Віктор не зреагував, цілковито поглинутий книгою.
— Джейсон сказав мені, що ви з України, — несміливо почав хлопець.
Пілот неохоче відірвався від «Хранителів могил».
— Він сказав неправду.
— Але…
— Я не з України. Мої батьки з України.
— А… — багатозначно гмикнув Левко. Пом’явся, пом’явся і знову заговорив: — Ви розмовляєте українською?
Віктор метнув на хлопця незадоволений погляд — ну чого тобі ще? — і рубонув:
— Ні, — перегорнувши сторінку.
Хлопець зрозумів, що розмову слід припинити, але несподівано його погляд примерз до рук пілота, якими той тримав розкриту книгу. Попервах Левко не усвідомив, від чого його пересмикнуло, а потім осягнув: на зап’ястках Віктора не було браслета з синьою лампочкою. Пілот виявився єдиним (якщо не брати до уваги «службу безпеки» Джейсона), хто ходив без маячка. І це підштовхнуло хлопця продовжити розпитування.
— Звідки ваші батьки?
Віктор закрив книгу і поклав її на коліна. Левко несвідомо відсунувся, подумавши, що нарветься на грубощі, але пілот довго мовчав, задумливо спостерігаючи, як витанцьовують вощенні язики. Спливла хвилина, перш ніж він відповів:
— З Броварів… це під Києвом, знаєш? — Спогади про батьків відігнали агресію.
«Цікаво, скільки місяців… чи років… він не спілкувався з ними?»
— Знаю, — підтвердив українець.
— Батько мав родичів у штаті Айдахо. У 63-му, під кінець хрущовської відлиги, йому дозволили виїхати. Я народився у 72-му, тому не вважаю себе українцем.
— Як довго не буде Джейсона? — спитав Левко. — Ми ж його чекаємо?
— Та звісно, — криво посміхнувся Віктор. — Колись він доїздиться до того, що нас тут накриє перуанська армія, сплутавши з повстанцями чи торговцями коксом. Має приїхати завтра.
— Це щось настільки важливе, що він ризикує вами всіма?
Пілот пирхнув.
— Аби ж то! Поїхав в Іку, заліз у якийсь барліг і трахає свою подружку… котрусь із них.
Левко смикнув бровою, показуючи, що здивований.
— А ти що думав? — прищурив око Віктор Шако. — Типу, бос поперся на зустріч із президентом Перу домовлятись про поставки золота? — Чоловік скупо реготнув. — Я не раз попереджав Джейсона, що дограється. Якби моя воля, ми тут не затрималися б на довше, ніж потрібно, що заповнити баки й напакувати вантаж у багажний відсік. Але бос думає інакше, часом ми «зависаємо» на добу, а то й на дві. — Віктор розкрив «Хранителів», показуючи, що збирається повернутись до читання, і наостанок промурмотів: — Ну, йому видніше…
    
    
XCVII
    
Ґрем Келлі повернувся з плантації настільки виснаженим, що не мав сил переповідати, що з ним сталося протягом дня. Семен Твардовський теж не розмовляв, але з іншої причини: він не хотів нічого розказувати (і навіть якби хотів, все одно не ризикнув би переповісти, що вдруге спускався в підземелля і що його при цьому бачили).
Левка не було, і Сатомі засинала в обіймах мулата.
Ранком наступного дня (середи, 15 серпня) Ґрема знов повели на кокаїнову плантацію, Сатомі подалась на кухню до Марко, а Семен, практично повністю позбувшися страху, на півдня щез у підземеллі. Того дня він уперше вголос привітався з одним із науковців, якого перестрів у галереях.
Джейсон Х’юз-Коулман прибув на стоянку о третій пополудні, пом’ятий і замріяний, схожий на кота, якого випустили надвір уперше після довгої зими. Він майже не розмовляв, нікого не підколював і проспав більшу частину польоту над Андами.
«Мі-17» торкнувся колесами посадкового майданчика на верхній терасі Твердині о 19:50, приземляючись у глибоких сутінках. Левка примусили допомагати з розвантаженням, і він змучився ще більше, ніж у пустелі, оскільки довелось тягати цистерни до ангарів.
Ґрем, Сатомі, Сьома і Лео зібрались разом під час вечері. Кожен мав чим поділитися з іншими, але ніхто так і не розкрив рота. Вони їли, не дивлячись одне на одного й думаючи про своє. І що вже геть погано — ніхто з них не ламав голову над тим, чому за два дні вони стали чужими один одному.
Така ж безмовність супроводжувала хлопців і дівчину, коли вони лягали спати (цього разу Сатомі завбачило лягла окремо; Ґрем не заважав). За винятком Семена Твардовського, всі спали мертвим сном.
І тільки Сьома спав неспокійно. Росіянину снилися цифри.
    
    
XCVIII
    
    
    
16 серпня 2012 року, 15:09 (UTC – 5) Паїтіті
    
3,132392… 3,132392… 3,132392…
Сьома готовий був відкласти блокнот, коли щось дзенькнуло у голові. 3,132392 — це число неправильне. Телепень! Не можна відірвати дробову частину від вісімкового числа, перевести її в десятковий дріб і приєднати до цілої вісімкової частини. Трійка у десятковій системі — це не те ж саме, що трійка у системі вісімковій. Під час конвертації певна частка дробової частини може «перетікати» в цілу, і навпаки. Він повинен працювати відразу з усім числом, а не з його «уривками». Інакше кажучи, він повернувся у відправну точку: йому досі потрібно конвертувати змішаний дріб з вісімкової у десяткову систему числення. На жаль і собі на сором, Семен поняття не мав, як це зробити…
Звісно, алгоритми для цього існують, але, не маючи під рукою спеціальної літератури і — що важливіше — засобів для реалізації цих алгоритмів у вигляді програми, можна було затратити тижні, щоб «витягнути» з вісімкового дробу його зрозуміле значення.
Сьома ще раз подивився на число, яке безрезультатно намагався розкодувати:

А що як перевести його у неправильний дріб? ( можна представити у вигляді ; цей дріб називатиметься неправильним, оскільки його чисельник більший за знаменник.) Маючи неправильний дріб, можна конвертувати чисельник і знаменник у десяткову систему, після чого поділити одержані числа на звичайному калькуляторі. В цьому випадку результат вийде коректним. Сьома вставив ручку до рота, впер погляд у траву і напружив мізки до краю. Щоб знайти чисельник неправильного дробу, слід помножити 3 на 100516 і до результату додати 11117. Ніби все просто, але… перед носом знову зринала вихідна проблема: Семен не знав, як множити вісімкові числа.
«Зараза!» — хлопець стиснув ручку так, що на пластику лишилися вм’ятини від зубів.
На горішню платформу, накульгуючи, піднявся Левко. М’язи спини й рук досі боліли після перекочування й підіймання двохсотлітрових цистерн. Українець радів, що цього дня не потрібно нікуди летіти і не доведеться нічого вантажити.
— Сьомо, де твій нетбук? — спитав він.
Росіянин шпигонув товариша роздратованим поглядом. Левко відволікав, заплутуючи і без того сколошкані й незв’язні думки.
— Не знаю. Для чого він тобі?
— Хочу подивитися фільм.
— Лео…
— Ну будь ласка.
Сьома сердито чмихнув, розуміючи, що Лео не відступиться, поки не отримає бажане.
— Він тут чи в нашій «норі»? — уточнив українець.
— У «норі».
— Добре. То я візьму?
Семен махнув рукою, показуючи: йди вже. Голова українця зникла в галереї.
Сьома спробував повернутися до головоломки, але думки, наче потік води під вітром, відхиляло в іншу сторону. Може, його гіпотеза хибна в самій основі? Що, як ті вісім знаків — зовсім не цифри, і в Паїтіті була не вісімкова система числення?
«Комп’ютер…»
Навіть якщо символи зображують базові цифри, їхня кількість зовсім не означає, що цивілізація Паїтіті користувалася вісімковою системою. Цілком імовірно, що система була змішаною або ж при лічбі користувались абсолютно невідомим для нас способом, подібним до інкської кіпу чи юпани.
«Нетбук», — раз за разом із підсвідомості Сьоми викочувались туманні образи, грубо порушуючи хід думок.
Він зиркнув у той бік, де хвилину тому зник Левко, і виматюкав українця. Клятий комп’ютер тепер не ліз із голови. Замість того щоб ламати голову над символами…
Нараз Сьома стрепенувся. Він думав про нетбук перед тим, як узятися за розрахунки, але вирішив, що калькулятора на телефоні вистачить. Чесно кажучи, він просто полінувався спускатись до «нори». Росіянин наморщив лоба. Щось не так. Щось не давало йому спокою. Нетбук… «Windows»… Калькулятор… Зненацька його очі округлилися. Хлопець збагнув. Він підскочив на місці, ледь не випустивши милицю з рук. КАЛЬКУЛЯТОР! Ось чому мозок відмовлявся зосереджуватися на закодованих цифрах!
Сьома крутнувся на місці і підстрибом, по-пташиному підгинаючи ногу, помчав углиб цитаделі. Коли він влетів до «нори», Левко саме вмощувався на матраці. Йшло завантаження операційної системи.
— Лео, мені треба нетбук.
— Але я…
— Він потрібен мені зараз!
— Ти ж щойно дозволив, — відкопилив губу Левко.
— Дай сюди! — рявкнув Сьома, висмикнув комп’ютер з рук товариша і пошкутильгав нагору, до сонця.
По дорозі «Windows» звично пискнув, повідомивши про завершення завантаження. Семен дочовгав до найближчого навісу і опустився в полотняне крісло. Костур пожбурив у траву. Через «Пуск» зайшов у папку зі стандартними програмами і запустив калькулятор. На екрані з’явилось вікно звичайного арифметичного калькулятора ОС «Windows».

Посміхаючись, Сьома виконав команду меню «Вид→Инженерный», і вікно програми миттєво поширшало вдвоє. Стали доступними нові, складніші функції та операції (тангенс, синус, косинус, десятковий та натуральний логарифми, факторіал…), але найголовніше — хлопець аж руки потирав від задоволення — інженерний калькулятор дозволяв перемикатись між системами числення. У верхньому лівому куті програмного вікна, під полем виведення результатів, з’явився перемикач з чотирма пунктами:
• Hex (тобто hexagonal) — шістнадцяткова система числення;
• Dec (з англ. decimal) — десяткова (цей пункт встановлений по замовчуванню);
• Oct (octal) — вісімкова система числення;
• Bin (binary) — двійкова система числення.
Росіянин перемкнувся на Oct, вісімкову систему. Миттєво зробились недоступними тригонометричні функції (cos, sin, tg) — відповідні кнопки стали неактивними. Не біда — вони йому не знадобляться. Також перейшли у неактивний стан клавіші з цифрами 8 і 9. У вісімковій системі вони зайві.
«І треба було стільки мучитись?» — Сьома відчув, що у нього змокріли долоні. Кілька натисків, і він отримає відповідь. Він хвилювався, розуміючи, що результат підтвердить або спростує його гіпотезу.

Отже, потрібно обрахувати чисельник неправильного дробу. Семен натиснув трійку, потім «помножити», ввів 100516, клацнув мишею «дорівнює» і до отриманого числа швидко додав 11117. У полі виведення висвітилось 313071 — правильний вісімковий чисельник. Усе, що лишалося, — поділити його на 100516.
Серце забухкало швидше. Сьома натиснув «поділити», набрав 100516 і, затамувавши подих, клацнув по кнопці з символом «дорівнює».
У рядку результатів з’явилась одна єдина цифра — 3.
Трійка? І все? Серце впало. Безглуздя! Не буває такого, щоб у результаті маніпуляцій з дробу вийшло ціле число.
Семен у розпачі відкинувся на спинку крісла, вставив ручку до рота і почав несвідомо жувати. Ейфорія випарувалась. Хлопець зніяковіло пощипував кінчик носа, збагнувши, що накрутив сам себе на рівному місці.
Від нічого робити росіянин (не виходячи з вісімкового режиму) поділив 7 на 2. У полі виводу неждано-негадано вигулькнув аналогічний з попереднім результат — трійка. Рука Семена зависла над клавіатурою, а зуби мертво вп’ялись у ручку. Що за фігня? Сім поділити на два не дорівнює трьом навіть у вісімковій системі числення. Чому там ціле число, коли результат має бути дробовим?
Сьома поділив 5 на 2 і в підсумку отримав… двійку!
«Бути такого не може. — Хлопець підсунувся до нетбука, почухав потилицю. — А що, як 3,5 помножити на 2?»
Він набрав трійку, після чого почергово натиснув клавіші з розділювачем (комою) та цифрою п’ять. «Windows» видав характерне «дзень!», сигналізуючи про те, що користувач намагається виконати недопустиму процедуру, а в полі вводу зависло число 35. Не 3,5, а 35!
«Не зрозумів…»
Семен відмінив операцію, похапливо ввів довільне число, а тоді клацнув по кнопці з розділювачем. І знову пролунав той самий звук — «дзень!». Він продовжив вводити цифри, але коми не з’явилося. Система не дозволяла задати для операцій дробове вісімкове число.
Хлопець ляснув себе по лобі: інженерний калькулятор у вісімковому режимі оперував лише з цілими числами. Либонь, хлопці з «Microsoft» полінувались довести його до пуття або, швидше за все, не хотіли забирати хліб у розробників «MathLab» та інших програмних пакетів для математичних обчислень. Як наслідок, під час ділення процесор видавав лише цілу частину від результату.
Знову глухий кут? Ні. Відповідь знайшлась миттєво. Перед ним правильний (у сенсі вісімкових значень) неправильний (у сенсі форми запису) дріб. Нічого не зміниться, якщо він конвертує і чисельник, і знаменник у десяткову систему, а потім поділить їх у режимі Dec! Власне, з самого початку він так і планував.
Сьома не помічав, що, працюючи з калькулятором, і далі стискає зубами ручку. Щоб перевести число з вісімкової у десяткову систему достатньо набрати його у полі вводу, а потім перейти у десятковий режим (клацнувши на перемикачі Dec). Чисельнику 3130718 відповідало десяткове число 10399310, а знаменнику 1005168—3310210. Семен, відчуваючи, що серцебиття знову набирає обертів, занотував значення у блокнот. А тоді — виконав ділення в десятковому режимі.
В рядку виведення результатів вискочило число 3,141592653011903.
Ручка випала із зубів, а рот застиг розкритим від зачудування. Три — чотирнадцять — п’ятнадцять — дев’яносто два. Цю послідовність Семен знав напам’ять із восьмого класу.
Ось воно!
Росіянин записав результат у блокнот, потім натиснув кнопку «pi» на калькуляторі і чисто для формальності порівняв числа:

3,141592653011903
3,141592653589793

Знайдений ним дріб до мільярдної долі (дев’ять знаків після коми) відтворював число π.
«Боже, це ж так просто! Це π! Записане до божевілля точним змішаним дробом, та ще й у вісімковій формі, але поза всяким сумнівом — це π. Розумаки з Паїтіті були збоченцями, проте знали величину числа π!»
Лихоманкова дрож прокотилась тілом хлопця. У голові запаморочилось від екстазу. Він скочив на ногу, ледь не впав, нахилився, підняв з трави милицю, і кілька разів пройшовся назад-вперед по терасі. У грудях клекотало, кулаки самовільно стискались і розтискалися. Сторонньому така реакція може видатись дивною, однак той, хто жодного разу в житті не знаходив елегантного рішення наукової проблеми, над якою довбся тижнями, ніколи не розгадував карколомний математичний ребус або ж не доводив до ладу запаморочливий програмний алгоритм, ніколи не зрозуміє, від чого так перло Семена. Оргазм із нічого — це прерогатива програмістів, аспірантів і задротів-ботаніків.
«Вони знали π! — не міг заспокоїтися Сьома. — Я дурень! Ці хлопці вміли пересувати й обточувати кам’яні блоки вагою по чотири тисячі тонн, звісно, вони знали число π…» Насправді головне полягало в іншому. Йому вдалося дібрати ключ! Він розшифрував метод кодування, принаймні в тій частині, що стосується чисел, а це вже немало. Відтепер усе, що зафіксовано в числах на каменях Твердині, він зможе прочитати і зрозуміти.
— Перше число, — нараз спохопився хлопець.
Виставляючи костур далеко вперед, він пострибав назад до нетбука. У нього було ще одне число. Всівшись, він зазирнув у записник.

Що цього разу? Алгоритм уже відомий, тож обрахунки не зайняли й тридцяти секунд.
Спочатку чисельник:

205408∙28+137718=552718

Далі — перехід у десяткову систему:

552718=2322510
205408=854410

І насамкінець — ділення:



Побачивши результат, Семен не здивувався. Фактично під час процесу обчислень він здогадувався, що отримає у кінці. То була основа натурального логарифма — число е — одна з основоположних і найменш пояснених математичних констант.
Хай там що, але задоволення від того не поменшало. Сьома ніколи не вживав важких наркотиків, але зараз почувався так, наче був під кокаїном. Усе єство нуртувало; закриваючи очі, він уявляв, що летить.
Встановлення того факту, що вчені Паїтіті знали е, багато про що свідчило. Число π трапляється всюди, починаючи зі звичайної тригонометрії і закінчуючи квантовою теорією. Проте присутність π достеменно свідчить тільки про одне: людям, що висікли його на стіні, було відоме співвідношення між діаметром і радіусом кола. Було б помилкою припускати, що вони також знали, скажімо, сталу Планка. На противагу цьому, число е відіграє важливу роль у диференційному та інтегральному численні, а це з великою імовірністю означає, що цивілізація Паїтіті розуміла суть інтегрування і вміла розв’язувати диференційні рівняння. Це надзвичайно великий стрибок уперед. Якщо судити по нашій, європейській цивілізації, то між відкриттям π і першою згадкою числа е в наукових роботах пролягло три з половиною тисячі років (наближене значення π було відоме ще у 1900 р. до н. е. у Вавилоні та Єгипті; перша згадка константи е датується 1614 р. н. е.). І Семен це розумів.
А тоді він осягнув одну просту річ: йому потрібні числа. Всі числа, які тільки можна видерти зі стін цієї бісової цитаделі.
Лишивши нетбук, він подибуляв до входу в підземелля. Зустрів у переході охоронця і поцікавився, де зараз містер Х’юз-Коулман. Перуанець ткнув рукою в напрямку підземелля. Сьома заспішив туди.
За кілька хвилин він спинився на порозі зали, з глибин якої долинало безперервне гахкання молотів та зубодробильне деренчання відбійних молотків. Через пил майже нічого не було видно. Вдалині ледве позначались промені чотирьох прожекторів.
Семен не наважувався зайти до зали. Він і так забрів надто далеко. Заборону ніхто не відміняв. Але нетерплячка під’юджувала.
— Містере Коулман! — закричав хлопець. Горлянку обпекло сухим пилом. Семен закашлявся. — Кхе… кхе… Містере Х’юз-Коулман!
Пневматичні відбійники стихли. Молоти працювали далі.
— Хтось гукав мене? — долинуло з туману.
— Це я — Семен. Ви можете підійти?
Джейсон, наче примара, матеріалізувався з хмари порохняви і дрібних уламків. Увесь брудний і змокрілий. На ньому були важкі чоботи, довгі гумові рукавиці й захисні окуляри. Ніс і рота затуляла пелюстка. Футболка стала сірою від пилу, котрий помалу перетворювався на багнисту кашу під пахвами та на грудях.
— Якого біса? — проричав сивочолий, стягнувши пелюстку і протираючи рукавицею скло захисної маски.
Сьома кліпнув і випалив:
— Джейсоне, я хочу вам дещо показати…
    
    
XCIX
    
    
    
16 серпня 2012 року, 15:39 (UTC – 5) Паїтіті
    
— Перекладай, — наказав Джейсон, виклавши на стіл папку з фотографіями.
Сьома розумів, що від нього вимагається, але не поворухнувся.
— Я… — Сивочолий привів Сьому до себе в котедж, і росіянин почувався не в своїй тарілці. Левко якогось біса замість дивитись кіно вибрався на поверхню і бачив, як вони з Джейсоном пліч-о-пліч перетинали терасу.
— Хлопче, — Х’юз-Коулман несильно торсонув Сьому за плече, — у мене немає часу дивитись, як ти гальмуєш. Я й без тебе знав, що цивілізація Паїтіті користувалась вісімковою системою, але ніколи не міркував про дроби. У папці — знімки з написами із різних частин Твердині, вибери будь-який і доведи, що твоє припущення правильне. Витягни хоча б одне число, яке я впізнаю.
— Але… — Хлопець хотів сказати, що у світі надзвичайно мало глобальних констант, які були б однаковими в математичних системах різних цивілізацій, але язик наче заіржавів. Холодна хвиля страху прокотилася з грудей на голову, коли він осягнув, що, крім числа π та основи натурального логарифма е, більше не здатен згадати подібних чисел навіть у нашій цивілізації.
Джейсон перевів долоню з плеча на шию Семена і несильно натиснув:
— Якщо хочеш подумати, можу підвісити тебе за здорову ногу на радарній щоглі. Як тобі ідейка? Кажуть, це реально покращує приплив крові до мозку.
Семен виштовхав геть думки про Левка, якому доведеться достобіса всього пояснити, і струснув заціпеніння. Розкрив папку і почав перебирати фотокартки.
На знімках були написи зі стін, золоті пластинки й циліндри з витисненими цифрами, траплялись фотографії пожовтілих від часу листків паперу із записаними вручну символами. Левова частка записів були однорядковими, цебто не підходили Семену. Чисел у дробовій формі запису, після того як він перебрав половину знімків, набралось лише сім.
— Досить, — спинив хлопця Х’юз-Коулман. — Почни з цих.
Сьома підтягнув до себе ноутбук Джейсона і взявся конвертувати дроби з вісімкової у більш зрозумілу десяткову форму. Перші два числа (одне висічене на чорній гранітній стіні, друге витиснене на золотому циліндрі завдовжки десять і завтовшки три сантиметри) дали десяткові дроби 8,511714 та 40,001974. Ні перший, ні другий не викликали асоціацій.
Сьому пройняло потом, футболка вкрилась вологими плямами.
На третьому знімку був сфотографований напис:

Манера написання символів дещо відрізнялась від тих, що у Білій кімнаті, хоча Сьома все одно їх розрізняв. Звіряючись із записником, щомить більше тремтячими руками хлопець занотував відповідник:

Джейсон Х’юз-Коулман нависав над ним. Росіянин відчував потилицею його теплий, але безбарвний віддих, боячись озирнутись і побачити срібний відблиск у вицвілих очах.
Користуючись калькулятором, Семен перевів отримане число в неправильний дріб. У чисельнику отримав число 36033138, знаменник лишився без змін 22445638. Записав обидва числа у десятковій формі:

36033138=98477910
22445638=60862710

І виконав ділення:



1,618… Ще один десятковий дріб без усякого смислу. Сьому накрила чадна слабкість. Руки стали ватяними, груди затопило важкістю, що розповзалася по тілу і відбирала бажання рухатися. Він відклав блокнот убік, відчуваючи, що не здатен конвертувати числа на решті знімків. Усе марно.
— Ану зачекай. — Джейсон узяв блокнот до рук. — Це часом не золотий перетин?
Слово «золотий» збило хлопця з пантелику, він згадав кімнату з золотом у підземеллі Паїтіті і не зрозумів, про що говорить чоловік.
— Золотий?..
— Золота середина, золота пропорція, золоте число, — збуджено перерахував чоловік. — Ти маєш це знати, чорт забирай, згадай алгебру!
Раптово Сьома опинився в космосі, важкість зійшла, і він почувався, як у невагомості.
— О, — тільки й видушив він і з надією глипнув на Джейсона.
— Ти пам’ятаєш, як воно визначається?
Хлопець кивнув (він сам здивувався, але потрібний ірраціональний вираз виринув при першому натиску на пам’ять):
— Корінь з п’яти плюс один, і все поділене на два.
— Ну… — Х’юз-Коулман нетерпляче постукав долонею по столу. — Рахуй давай.
Росіянин повернувся до калькулятора і обчислив значення — 1,61803399. Від серця остаточно відлягло.
— Таки вона, — прошепотів Джейсон. — А ти, я бачу, розумник, ге.
Сьома покосився на чоловіка і вперше зауважив на його лиці щось схоже на повагу. Хлопець швидко перевів чотири записи, що лишилися, у десяткові дроби, але жоден із них не виявився числом, яке він зміг би ідентифікувати:
— Лише золоте число, решта — порожняк.
Джейсон вперся гепою об стіл і задумався, склавши руки на грудях.
— Я не здивований, — промовив він. — Решта чисел теж щось значать, і це важливі числа, просто ми їх «не бачимо». — Чоловік поводив долонею перед очима, як часом роблять перед обличчям сліпця, переконуючись, що він незрячий, а тоді знову склав руки на грудях.
— Але ж число π, е і золоту середину ми «побачили».
— Невже не розумієш?
— Ні, — признався Сьома.
— Числа, які ти перерахував, — безрозмірні. — Цієї миті хлопець усе збагнув. — Вони однакові в усіх частинах Всесвіту, не залежать від того, як їх виміряють. Інші константи — прискорення вільного падіння, гравітаційна стала, швидкість світла у вакуумі — залежать від основоположних категорій, таких як одиниця часу, маса, спосіб вимірювання відстані, і ці категорії є унікальними для всякої розвинутої цивілізації. Суть, скажімо, гравітаційної сталої не міняється, але її представлення, спосіб запису, зовнішня форма, що виражає цю суть, буде цілковито різною у нас, — Джейсон показав пальцем на себе, — і у них, — випростав руку до вікна, маючи на увазі цивілізацію Паїтіті. — Тепер ти розумієш?
Замість відповіді Сьома випалив запитання, що невідчепно гризло його з того моменту, коли він побачив кімнату із золотом:
— Чому це так важливо? У вас же стільки золота! Чому ви скнієте в Мадре-де-Діос?
Х’юз-Коулман провів тильною стороною долоні по неголеному підборіддю.
— Хтось робить гроші, хтось робить історію. Рауль Амундсен, Персі Фосетт, Роберт Скотт — ці люди помирали за ідею. Для них не існувало нічого іншого в житті, окрім бажання перемогти, крім непереборної жаги зробити щось, чого ще ніхто не робив до цього. Колумб сконав у злиднях, зате його ім’я ввійшло в історію. Кука вбили туполобі дикуни, але пам’ять про нього живе досі. Поглянь на біографію великих людей, Семе. Серед них ти не знайдеш жодного, чиїм всепоглинаючим прагненням було збагачення. Всі, хто шукав гроші, зрештою здобували багатство і поринали в небуття. Ті, що не зраджували своєї віри, живуть і будуть жити вічно.
«Понесло…» — повівши бровами, подумав Сьома, проте рота не розкрив. Джейсон продовжив:
— Тільки не думай, що я — пришелепуватий фанатик, який збирається киснути в цій Богом забутій дірі до самої смерті. Я — нормальний чоловік, як і всі, хочу будинок на Лонґ-Айленді, «мерседес» у гаражі і двійко-трійко вродливих панянок щовечора у ліжко. Колись я покину це мракобісся і повернусь у Штати, одначе перед цим… — Сивочолий затих, погляд затуманився.
— Перед цим що? — підштовхнув його Семен.
— Треба завершити. Треба все тут завершити. Не всі загадки Паїтіті розгадані.
— А ви можете їх розгадати?
Джейсон роздратовано вигнув брови, але переборов гнів, розуміючи, що питання має сенс: він тут уже два десятки років, і може просидіти ще двадцять, не посунувшись уперед ні на міліметр. Знизавши плечима, він проказав:
— Я завжди можу повернутись на батьківщину як простий учений і ввійду в історію, розповівши світові про Паїтіті. Сюди мигцем прискаче американський спецназ і перестріляє всіх цих обдовбаних перуанських мартишок, потім прийдуть будівельники, вирубають кілька гектарів лісу і збудують аеропорт. За кілька років місцина стане Меккою Південної Америки, другим Мачу-Пікчу. Точніше, Мачу-Пікчу стане другим після Паїтіті. Але… це не те, чого я прагну. Тут, на Паїтіті, відбувається багато дивних речей, як із каменями, так і… з людьми. Я хочу показати світові, чого я тут навчився. Я вже можу чимало, проте більшість із того, що дала мені Твердиня, стає неможливим, варто віддалитись від споруди на кілометр чи два. Не знаю, чому так. Та попри це хочу більшого, хочу наблизитись упритул до таємниці, хочу… — Сивочолий закусив губу, несфокусовано туплячись у стіну кімнати.
— І що тоді, коли ваша таємниця буде розгадана?
Наступні слова Сьома прокручував у голові сотні разів, одначе ні у вигляді Джейсона, ні у виразі його обличчя, ні в тому, як він їх проказав, не було навіть натяку на насмішку чи іронію.
— Мабуть, тоді я володітиму світом.
«Прибацаний», — подумав Семен, слідкуючи, щоб скепсис не проникнув на обличчя. Він не вникав у суть сказаного, вважаючи слова чоловіка повною маячнею.
— Числа важливі. — Джейсон повернувся з небес на землю. — Ми цілковито відрізняємося від тих, хто населяв Паїтіті, і числа — єдине, що може нас поєднати. Наша цивілізація пішла шляхом розвитку знарядь праці. Ми пристосовуємо світ під себе, змінюючи і руйнуючи його. Це неприродно. Ми викривляємо, вульгаризуємо суть речей. Задовго до нас, задовго до інків тут жила інша цивілізація. Цивілізація, що розвивалась іншим шляхом: ці люди проникали у сутність речей, вивчали природу такою, якою вона є, не змінюючи і не ламаючи її, а потім пристосовували знання і вміння до свого побуту. Не навпаки. Розумієш, Семе?.. І їхні знання викарбувані ось тут, — чоловік тупнув ногою, — в надрах Твердині.
Сьома змовчав.
— Скажу відверто, ти молодець. Ти менше ніж тиждень на Паїтіті і спромігся на ривок, на який мені не вистачило двадцяти років. Шкода, — в голосі сивочолого забринів щирий жаль, — що все даремно. Ти зробив грандіозне відкриття, тепер ми знаємо не лише про вісімкову систему, а й про запис дробових чисел, можемо «витягти» всі числа, проте це не наближає до розгадки таємниці. — Х’юз-Коулман зітхнув. — Уся проблема в базових категоріях. Що таке секунда?  частка земної доби. Але було б помилкою припускати, що одна секунда-з-Паїтіті дорівнює секунді в нашій цивілізації. Хто скаже, скільки «годин» було в їхній добі? Вісім? Шістнадцять? Тридцять дві? А скільки «хвилин» у годині чи «секунд» у хвилині? А раптом у них були субсекунди — мікроскопічні інтервали, на які ділилася секунда?.. Та ж ситуація з вимірюванням довжин. Що таке метр? Це просто платиново-іридієвий пруток у Міжнародному бюро мір і ваг (на сьогодні, по суті, музеї), еталон, із яким порівнюємо решту розмірів. Але у того, хто створив Всесвіт, довжина не обов’язково вимірювалась у метрах, правда, Семе? Цивілізація Паїтіті порівнювала довжину з іншими еталонами, через це при тій самій суті, при тій самій величині, числа виходять різними. Аналогічно з масою. Кілограм? Це циліндр із уже згаданого платино-іридієвого сплаву з діаметром і висотою, що дорівнюють 39,17 мм. Це абстракція! І в цьому вся заковика. Ми по-різному міряли й обчисляли цей світ. Відтак, у нас із ними цілковито різний набір фундаментальних фізичних констант. Якби існувала константа, безрозмірна і в той же час глобальна, яка дала б змогу зачепитись за…
— Знаю таку, — випалив Сьома.
— Що? — Джейсон не очікував, що його перервуть. Очі забігали, він наче не тямив, де перебуває.
— Постійна тонкої структури.
— Що це, в біса, таке? — Джейсон бридливо скривився. Його страшенно роздратував той факт, що перед ним сидить шмаркач — незмірно молодший шмаркач, — який знає щось, чого не знає він сам.
— У вас є довідник із фізики? Хоч якийсь.
Джейсон відірвався від столу, зник у сусідній кімнаті і через хвилину приніс Семену дві книженції: страшенно потріпану «Handbook of physical constants» (під редакцією Сідні П. Кларка) з незрозумілою яскраво-червоною діаграмою на матовій твердій обкладинці, і другу — у кращому стані, але також далеко не нову — Thomas J. Ahrens «Global Earth Physics: A Handbook of Physical Constants» із кострубато намальованим темно-коричневим глобусом. Погортавши перші сторінки, росіянин дізнався, що книга Сідні П. Кларка видана у 1966 році, а «Global Earth Physics» Томаса Дж. Аренса — у 1995-му. Хлопець зупинився на останній, новішій. Відшукав потрібний розділ, швидко перегорнув кілька сторінок і ткнув у розкриту книгу.
— Ось.
Палець впирався у статтю під заголовком «Fine-structure constant».



Нижче йшло пояснення кожної величини, що входить у формулу: e — елементарний електричний заряд, 1,602·10−19 Кл; ћ = h/2π — приведена стала Планка, 1,054·10−34 Дж·с; c — швидкість світла у вакуумі, 299792458 м/с; εо — електрична константа, 8,854·10−12 Ф/м.
— Вона точно безрозмірна?
Хлопець провів нігтем під значенням 7,29735·10−3:
— А ви не бачите?
Джейсон телющився в книгу і… нічого не робив. Вдруге за день Семен загнав його в малознайомий і незвичний емоційний стан, цього разу — в розгубленість.
— І що тепер? — невиразно пробуркотав він.
Постійна тонкої структури a є однією з найбільш загадкових констант. Її ввів у фізику Зоммерфельд у 1916-му при створені теорії тонкої структури енергії атома. Спочатку a була визначена як відношення швидкості електрона на нижчій борівській орбіті до швидкості світла. З розвитком квантової теорії стало зрозуміло, що таке спрощене бачення не розкриває суті постійної тонкої структури. Донині походження цієї константи, як і її фізичний зміст, не розкрите.
Сьома переписав значення a в блокнот, прибравши експонентську частину.

— Я «пережену» цю константу у вісімковий вигляд і запишу цифрами з Паїтіті, після чого ви накажете всім, хто працює під землею, шукати схожий набір символів на стінах, на виробах із золота тощо.
— Ти думаєш, вони були аж настільки розвинутими, що знали цю константу?
— Я можу лише сподіватись.
— Гаразд. А далі?
Росіянин подивився на Джейсона.
— Поняття не маю. Але хіба це не те, чого ви прагнули? Постійна тонкої структури дає можливість зачепитись, відштовхуючись від неї, можна спробувати витягнути значення елементарного заряду — таке, яким воно було в розмінностях Паїтіті, — і далі одну за одною видобувати відомі нам фізичні константи, а за ними… — Сьома зробив паузу, обдумуючи, що збирається сказати, — …а за ними також ті, що нам невідомі.
Помучившись хвилину, хлопець видав на гора «вісімкову версію» постійної тонкої структури:

І лише відсторонившись і зиркнувши на запис у блокноті звіддалік, він усвідомив, що всі його потуги можуть завершитись фіаско.
— А-а-а-а-ай… — Хлопець видав звук одним горлом, не розтуляючи щелеп.
— Що не так? — занепокоївся Х’юз-Коулман (він більше не силкувався встигнути за лавиною думок росіянина, просто спостерігав).
— Цей дріб, він… — Сьома не знав, як пояснити. — Скажімо, те ж π можна подати у вигляді , ,  або вже відомим співвідношенням , щоразу поліпшуючи точність. Якщо дробова частина числа неперіодична, то кількість наближених «дворядкових» дробів буде як завгодно великою. Це, своєю чергою, означає: якщо науковці Паїтіті не користувались однорядковим способом запису дробових чисел, постійну тонкої структури ми шукатимемо до кінця часів.
Джейсон заплутався.
— Я… не… я не розумію. — Здавалося, ще трохи, і він почервоніє.
— Нам не відомо, чи знала цивілізація Паїтіті однорядковий спосіб запису дробів, чи записувала дробові числа лише дискретно, типу «ціла частина — чисельник — знаменник», — терпляче розтлумачив Семен. — На жаль, у нас лише однорядкова версія постійної тонкої структури, другої ми просто не знаємо, і якщо вчені уми Паїтіті записали цю константу тим самим способом, що й π та е на стінах Білої кімнати, тобто через чисельник і знаменник, то ми будемо дивитись на неї впритул і… ніколи про це не дізнаємось, бо не уявляємо, якими є ці частини.
— І що тепер? — удруге за останні п’ять хвилин поцікавився сивочолий.
— Треба підшукати іншу константу. Велику. Тобто з великою цілою частиною. Таку, де були б сотні або ще краще — тисячі.
— І в той же час безрозмірну, — скептично докинув Джейсон.
Сьома ствердно покивав: «Ясне діло».
— Маєш щось на прикметі?
Цього разу росіянин замотав головою заперечно.
— На цей час нічого. Треба думати. — Він згріб довідники зі столу і лиш після того спитав дозволу: — Я візьму їх собі, о’кей?
— Бери. І думай. Часу маєш вдосталь. А мені пора повертатись у підземелля.
Чоловік попрямував до виходу, показуючи, що розмову завершено. Сьома на хвильку затримався, витягнув з підставки для ручок товстий чорний маркер «Centropen» і дещо вивів на чистій сторінці. Вирвавши листок, він наздогнав Джейсона.
— Візьміть ось це.

— Що це?
— Накажіть робітникам видивлятись цей фрагмент. Це 00357 — шматок «вісімкової» версії постійної тонкої структури. Такої, яка є, іншої не маємо… Можливо, нам пощастить.
Потримавши листок у руках, Х’юз-Коулман заштовхав його в задню кишеню джинсів.
— Гаразд. — «А чому ні? Втрачати нема чого…» Все ж краще, ніж топтатись на місці.
Вже надворі, зачинивши двері, покинувши Семена на порозі котеджу і відійшовши на десяток кроків, Джейсон раптово обернувся:
— Семене…
— Га?
— Ти не втомлюєшся все знати?
Сьома посміхнувся:
— Ні, сер.
— Бережи свою голову, хлопче. Вона тобі знадобиться…
    
    
X
    
    
    
17 серпня 2012 року, 16:04 (UTC – 5) Паїтіті
    
Як він і думав, Левко чекав, встромивши руки в кишені шортів.
Українець стояв біля початку похилого спуску в надра Твердині, Сьома, неспішно переставляючи костур, наближався по стежці, що йшла вздовж фронтальних граней пірамід; обоє з останніх сил вдавали, що зустріч вийде цілковито випадковою, паралельно вигадуючи відмовки, щоб уникнути розмови.
— Ну, привіт, — підійшовши й спинившись, обізвався Семен.
Левко обмежився кивком: вони сьогодні не раз бачились.
— Можеш узяти нетбук, якщо треба, — тільки щоб не мовчати, вимовив росіянин. — Він мені більше не потрібен.
— Дякую. — «Як і мені». — Ти як? — Українець спробував зазирнути Сьомі у вічі, але в нього нічого не вийшло: росіянин вправно вивернувся, перевівши погляд на гіпс.
— Та нормальок, майже не болить. — Росіянин вдав, що не розуміє, про що насправді спитав товариш.
— Що за книжки?
— Довідники з фізики.
— А.
Вони ще ніколи так не розмовляли. Вони ніколи не стояли поруч, почуваючись мов два електрони, що з шаленою силою намагаються відштовхнутися один від одного.
«Як ми до такого докотились? Через що це? Через Сатомі? — думав Левко. — Невже причина в ній? Чи… в мені? — Він не виключав такої можливості. Можливо, це свідчило про об’єктивність, та аж ніяк не про бажання змінюватись. Левко хотів змінювати ситуацію, а не себе. — Чи це через Джейсона? Про що вони говорили в хатині?» Хлопець злився і водночас побоювався Семена через те, що у такий критичний момент, коли вони мали би згуртуватись і виступити разом проти спільної загрози, їх розвело на світлові роки один від одного. Так, саме побоювався, хоча не міг докопатися й з’ясувати, звідкіля взялось це бридке почуття, що гарячою струною вібрує між животом і грудьми.
Мовчанка затягувалася. Семен уже ніби відважився оминути Левка, а проте, уявивши, що лягатиме спати і прокидатиметься з ним в одній кімнаті ще багато-багато днів і постійно бачитиме його мовчазно-докірливі сині очі, передумав і вирішив поговорити просто зараз.
— Слухай, Лео, я мушу пояснити стосовно вилазок у підземелля і того, що я там…
— Допоможи мені, — хрипким голосом обірвав його Левко, одночасно з приятелем вирішивши, що краще припинити гру в ментальні піжмурки.
— Допомогти з чим? — Прохання застукало Сьому зненацька.
— З головоломкою, — відказав Левко. Семен сторожко зирнув на очі співрозмовника, але не побачив навіть тіні насміху. — Ти ж любиш розв’язувати головоломки.
— Я не в’їжджаю, Лео.
Українець знизив голос до ледь чутного шепоту, але голови не схиляв, щоб зі сторони ніхто не запідозрив, що вони обговорюють щось дійсно важливе.
— Мені начхати, про що ви ґелґочете з тим сивочолим психом, я хочу, щоб ти допоміг мені втекти.
Семен несильно зблід і смикнув кадиком. Він відвів очі, можливо, щоб поглянути, чи їх ніхто не підслуховує, але швидше за все, не витримавши загострений погляд Левка.
— Чувак… — сказав росіянин і затнувся. У голові була каша.
Лео почекав секунд п’ять, після чого, збагнувши, що Сьома не продовжуватиме, дістав із кишені зіжмаканий папірець зі схемою.

— Ось тобі вихідні дані: на Паїтіті дев’ятнадцять індіанців, більшість шпортається в надрах Твердині, решта працює на кокаїнових плантаціях. Вони тут найнижча каста. Є шестеро науковців, докторів наук: геолог, хімік, два археологи, здається, історик і хтось на кшталт мовознавця чи спеціаліста по древнім писемностям. Точно не знаю, бо вони нечасто з’являються на поверхні. Більш-менш на одній сходинці зі вченими в цій ієрархії кухар Марко Молінарі, лікар Мел Барр і пілоти: Віктор Шако, Гордон Лі Купер і Джим Ломбарді. Пілоти, я підозрюю, «котуються» трохи вище, бо Віктор — єдиний, хто, крім стрільців, не носить браслет з локатором. Над усіма ними стоять четверо ґевалів, колишні найманці з приватної компанії «Blackwater», місцева версія ЦРУ: вони стежать, щоб ніхто не звалив, не базікав зайвого і не зв’язувався із зовнішнім світом. По суті ці хлопці наділені необмеженою владою. Головний над усіма — Джейсон Х’юз-Коулман. Перуанці на чолі з Кіспе є чимось на кшталт автономії. Мені здається, вони лише формально підпорядковуються Х’юз-Коулману, хоча, як і інші мешканці Паїтіті, не можуть самовільно покидати проект, — Сьома уважно слідкував, як Левко водить пальцем по намальованій від руки схемі. — Індіанці повний день на роботі, ночують у бараках, що на схід від пірамід. Двоє бійців Кіспе безупинно — і вдень, і вночі — несуть вахту на верхній терасі. Обидва озброєні АКМ. Патрулі змінюють один одного кожні вісім годин: о 12:00 дня, о 20:00 вечора і о 4:00 ранку. Один вартовий перебуває в східній частині тераси, наглядаючи за спуском у катакомби і (гадаю, це головне) за радаром. Другий сидить на західній частині — сторожить вертольоти й ангари. Амаро Кіспе, перуанці, що не стоять на чатах, стрільці Джейсона й науковці ночують у Твердині. Єдиний, хто нагорі протягом ночі (крім мачігуенга і вартових), — це Джейсон. Він живе в хатині, в якій ти мав приємність побувати. Загалом сорок — шість чоловік… не рахуючи нас, звісно.
— Звідки ти все це знаєш? — не зміг стримати подиву Семен.
— Я не б’ю байдики, поки дехто обтирає павутиння в підземеллі і студіює довідники з фізики.
— Ти нарвешся. За нами спостерігають.
Левко скривився:
— Це мені говорить людина, котра, ні з ким не порадившись, полізла у катакомби і щойно провела півгодини віч-на-віч із психом, який тут усім заправляє?
Росіянин прикусив губу:
— О’кей, що ти хочеш від мене?
— Допоможи нейтралізувати їх усіх. — Левко ненавидів себе за благальні нотки, що плакучою скрипкою полискували у голосі. — Весь гарнізон. Хоча б на годину. — Без Сьоми йому не впоратися.
Семен несвідомо замотав головою з боку в бік.
— Ти думаєш, це так просто?
Не встигли слова випурхнути з рота, як хлопець уже перебирав у голові варіанти «нейтралізації», розмірено, по-шаховому розкручуючи стратегії на багато ходів уперед. «Теоретично стрільців і перуанців можна заблокувати у підземеллі… вони поза грою…. вчених можна не брати до уваги… як і мачігуенга (попри те що каменярі сплять на терасі) … якщо вдасться, лишаються двоє вартових і Джейсон… Джейсон… який, знову ж таки гіпотетично, може бути відсутнім, скажімо, податись у вилазку… в результаті — за інших сприятливих умов — маємо лише двох перуанців…»
А потім він згадав дерево з жовтими квітами.
«Дерево. Чорт!»
— Якби це було легко, я б тебе не просив, — проказав українець.
Левко не дурень. Звісно, він петрає не так швидко, як Семен, і тримає в голові значно менше, але все чудово схоплює. Українець усвідомлював, що мусить припинити спілкування Семена з Джейсоном, відчував, наскільки це небезпечно… загрозливо для них усіх. І заразом хлопець розумів, що єдиний реальний спосіб, яким він може це зробити, — забрати Сьому з Паїтіті.
— Потрібно все гарно зважити, я не можу так зразу щось запропонувати, але…
«ДЕРЕВО!»
— Що «але»? — скинув брови Левко, відчуваючи, що його приятель вислизає, немов слизька рибина, що зірвалася з гачку за півметра від берега.
— Це божевільна затія, і вона… нереальна. — Семен лукавив, йому знадобилось п’ять секунд, що вияснити, що теоретично «погасити» гарнізон Паїтіті можливо. І не на годину, як просив Левко, а на час достатній для підйому в повітря тисячі «Колібрі». — Я не хочу марно обнадіювати тебе. Ми не зможемо. На Сатомі не варто розраховувати, у мене зламана нога, якщо Ґрем поратиметься з «Колібрі», тобі, Лео, доведеться самому опікуватись ситуацією на терасі. Якби не мій міг гіпс, ще можна було б, а… — Хлопець опустив очі, відмовка звучала непереконливо.
Левко розвернувся і, не сказавши ні слова, закрокував геть. Семен дивився йому вслід знеохоченим поглядом, дивився з жалем, проте не відчуваючи бажання погукати товариша.
Вони обоє розуміли, що проблема не в зламаній нозі. Сьома не хотів тікати.
    
    
C
    
    
    
17 серпня 2012 року, 17:04 (UTC – 5) Паїтіті
    
— Для чого ви мене покликали? — Семен йшов назирці за Джейсоном. На чоловіку досі була брудна футболка.
— Щоб показати ось це. Подумав, ти маєш це знати.
Х’юз-Коулман спинився і підніс ліхтар до стіни коридору. Вони з Семеном стояли на десять метрів нижче входу в Білу кімнату. Біля лівої стіни.
— Що там?
Хлопець спочатку нічого не побачив. І лиш нахилившись, розрізнив багряно-чорні лінії, що проступали на сірій гранітній поверхні.
— Підійди і стань поруч зі мною, — порадив чоловік, — тоді побачиш.
Сьома послухався і моментально побачив зображення — все відразу, цілком. Так наче його намалювали спеціальною фарбою, що стає невидимою, перестаючи відбивати світло, як тільки промені потрапляють на неї не під прямим кутом.
— Вау, — не зміг погамувати захоплення росіянин. — Що це?
— Це ти мені скажи, — хитро зиркнув Джейсон.
— Я?
— Так. — Чоловік знав, що викарбовано на стіні, але хотів примусити Семена думати. Так було краще. Так було потрібно.
Сьома ступив крок назад, щоб краще осмислити малюнок. Перед ним постав круг, а точніше — кільце, розділене на вісім секторів. Сектори пронумеровані цифрами від нуля до семи. У верхньому лівому куті стояв символ, що відповідав числу вісім, у верхньому лівому — цифрі п’ять. Нульовий сектор був поділений на менші сегменти в поки що незрозумілому співвідношенні. В центрі кільця древні художники розмістили вісімкове число — 555 — три п’ятірки. Саме воно проступало найчіткіше. І в самому низу зображення проходив напис, в якому, крім незнайомих символів, Семен розрізнив «п’ятірки» й «вісімки».
Хлопець наморщив лоба. В іншій ситуації він зразу здогадався б, що перед ним, але того вечора з голови не йшла остання розмова з Левком.
(я не б’ю байдики, поки дехто обтирає павутиння в підземеллі…)
Росіянин не міг ні про що інше думати.
— Я не… Джейсоне, я не можу…
— Подивись на число в центрі. — Сивочолий підніс ліхтар до числа 555. — Відповідь на поверхні, Семене.
Сьома зрозумів натяк. Дістав ручку й блокнот, щоб дізнатися, що ховає вісімкове 555.

5558=5∙82+5∙81+5∙80=36510

— Триста шістдесят п’ять! — вигукнув він. І тут же: — Це календар!
— Бінґо! — крекнув Джейсон.

— У них було вісім місяців у році і… і… — Хлопець спробував поділити 365 на 8 і, не отримавши цілого числа, розгубився. Голова геть не варила. — Вісім місяців по… гм. — Він затих. Надовго.
Джейсон вичікував, а коли заговорив, голос його звучав розчаровано:
— Вісім місяців по сорок п’ять днів у кожному, плюс п’ять відособлених днів у році. Бачиш? — Чоловік торкнувся пальцем п’яти загострених виступів на сегменті, що відповідав останньому, сьомому місяцю. — Вони позначають п’ять неврахованих днів, що не належать до жодного місяця.
— А в місяці?
Х’юз-Коулман перевів палець на нульовий місяць, чий сектор був розграфлений на тижні й дні.
— П’ять тижнів по вісім днів у кожному, плюс знову ж таки п’ять неврахованих днів. Ось тут усе розмічено, можеш перерахувати.
— А як з високосними роками?
Джейсон знизав плечима:
— Мабуть, як і ми, додавали по одному дню раз на чотири роки. А може, відразу п’ять днів — раз на двадцять років.
— Це так дивно… — сказав Сьома.
— Що саме?
— Те, що кількість діб у земному році — 365 — у вісімковій системі відповідає числу 555. Фантастично просто.
— Взагалі розподіл напрочуд симпатичний. Вісім місяців, п’ять тижнів, вісім днів — усе крутиться навколо вісімок та п’ятірок. У такі моменти я починаю думати, що греки, чи єгиптяни, чи шумери, чи хто там перший вигадав прототип сучасної математики, поспішили з вибором десяткової системи числення.
Притримуючи блокнот долонею, росіянин занотував:

— Ось цей запис унизу… виходить, це формула, що описує весь календар. — Семен показав Джейсону записник, притримуючи палець на рядку з формулою (5∙8+5) ∙8+5, а тоді перевів погляд на рядок з символами внизу малюнка. Тон у нього був радше питальним, ніж ствердним.
Чоловік покосився на росіянина:
— Ти не зосереджений.
— Та ні, все гаразд, — неуважно відповів Сьома.
Джейсон пригасив всезнаючу посмішку, що норовила вискочити на лице.
— Це через те, що ми спілкуємось? — Росіянин смикнувся і подивився на сивочолого надто поспішно, щоб говорити «ні». — Твоїм друзям це не подобається, так?
— Левку, — вперши погляд назад у стіну з круглим календарем, промовив хлопець. — Лише Левку. Іншим начхати.
— Українець не здається… — в нікуди промовив Джейсон. Він дивився тепер в одному напрямі з Сьомою — на центр календаря з трьома однаковими символами, що відповідали п’ятіркам.
Семен здвигнув плечима, не подумавши, що в цій ситуації будь-яка реакція означає відповідь «так».
— Хочеш, я його приберу? — запропонував Х’юз-Коулман.
Сьома здригнувся. Якби він зараз дивився кінофільм, у якому під Джейсоном-актором виплили титри зі словами «Хочеш, я принесу морозива?», то повірив би титрам, а не власним вухам, настільки буденно й гладко звучав голос сивочолого.
— Ні, Джейсоне! Господи, ні!!
— Як знаєш. Просто мені здалося, що він заважає.
У Сьоми нарешті прорізались очі. Невже він вірив, що колись зможе порозумітися з цим монстром? Невже не розумів, який він насправді? Семен різко перехотів спілкуватися з Джейсоном. Не хотів його бачити чи чути. Шкода, але тепер уже Джейсон не хотів обривати спілкування.
— Хай там як, це лише прелюдія. — Щось сіпнулось у горлі сивочолого. — Не зовсім те, заради чого я тебе кликав. — Він підібрався, риси обличчя загострилися. Х’юз-Коулман виставив долоню, і Семен розгледів на ній ключ. — У кінці коридору є великі двері, закриті масивним навісним замком. Бачив їх? — Хлопець кивнув, не зводячи очей з ключа. — За ними — Чорна кімната. Зазирни до неї, коли матимеш настрій.
Сьома взяв ключ і стиснув його в кулаку, боячись, що Джейсон забере його.
— Що там?
— Дати.
— Дати?
— Так. — Чоловік забрав ліхтар від стіни і, втупившись поперед себе, попрямував до виходу. — Тільки не заходь туди вночі, — кинув він через плече.
— Чому?
Відповідь Джейсона надійшла наче крізь товщу води:
— Бо якщо щось станеться — я не встигну тебе витягти.
…Ввечері Джейсон довго не міг заснути. Згадка про Чорну кімнату розбурхала його. Він не заходив туди вже два з половиною роки, навіть не спускався в кінець коридора, здригаючись від одного погляду в бік чотириметрових дверей. Зрештою чоловік поринув у напівзабуття, яке, втім, не принесло полегшення. Джейсону снилися липка й похмура пітьма Чорної зали й отвір в підлозі, з якого долинав загадковий зривистий шепіт. Отвір, із якого піднімалось щось мутне, розпливчасте й несамовито чорне. Чорніше за темряву, що огортала Джейсона вві сні.
    
    
Янгольські Сурми
    
    
    
CI
    
    
    
18 серпня 2012 року, 06:11 (UTC – 5) Паїтіті
    
Росіянин не спав усю ніч і на ранок страшенно змучився. В голові царював тотальний безлад: раз за разом у свідомості прохоплювались уривки фраз…
(мені начхати, про що ви ґелґочете з психом…)
(хочеш, я його приберу?..)
…а перед очима спливали яскраві палички, схожі на збудників смертельних хвороб під мікроскопом. Семена лякало не бажання залишитись на Паїтіті. Це він міг пояснити, він легко прийняв цей факт і знав, що зможе жити з ним, не шукаючи виправдань. Хлопець боявся іншого. Збрехавши Левку, своєму найкращому другові за останні два роки, він не відчув жалю, жодних докорів совісті. Страшно було, що він не відчув узагалі нічого.
(допоможи нейтралізувати… хоча б на годину…)
(…затія нереальна…)
(українець не здається…)
(хочеш, я його ПРИБЕРУ?)
Те, що не давало Семену спати, не мало нічого спільного з совістю. Химерне відчуття, від якого злегка млоїло у шлунку, було радше гіпертрофованою формою цікавості, змішаною з безжальним усвідомлення того, що він достеменно знає, як організувати втечу. Мабуть, йому вдалося б заснути, якби не спогад про заквітчане дерево, яке хлопець побачив того дня, коли вперше опинився перед Паїтіті. Триметрове кущоподібне деревце з жовтими квітками, що тулиться до прямовисної північної стіни Твердині приблизно на середині між основою і вершечком.
«Янгольські Сурми… без дурні… то були Янгольські Сурми».
Під ранок Сьома прийняв рішення допомогти Левку.
Росіянин підвівся і наскільки дозволяв гіпс швидко одягнувся. Потім дошкандибав до матраца, на якому похропував Левко, і поторсав українця.
— Лео…
Левко щось муркнув і відмахнувся.
— Лео, прокинься. — Сьома говорив російською.
— Чого тобі?
— Вставай.
Левко розплющив праве око. Темні кола під очима і стиснуті до білого губи Семена насторожили його, правда, не настільки, щоб розплющувати ліве око.
— На фіга? Ще ж рано.
— Я знаю, як нейтралізувати весь гарнізон.
Українець без жодного слова сів на ліжку. Сьома приклав палець до губів і поманив його за собою. Левко вскочив у джинси, натягнув кросівки і навшпиньки вислизнув з «нори».
Хлопці вийшли на терасу. Сонце щойно зійшло, розпластавши ковдру з променів над сельвою. Повітря було свіжим, а кольори настільки насиченими, що здавались нереальними, наче з картини. На стільчику біля бараків, задерши голову й висолопивши язика, схропував перший вартовий. Другого не було видно. Мабуть, досипав десь поміж ангарів.
Семен повів Левка до північної кромки і спинився на самісінькому краю платформи. Зазирнув униз і… переконався, що не помилився.
— Бачиш оте дерево?
Росіянин тицьнув на кущоподібне триметрове деревце, рясно всіяне блідо-жовтими видовженими квітами. Воно притулилось у розколині між каменями на три рівні нижче верхньої тераси. Площадки під ним не було — в цьому місці стіни різних рівнів майже дотикалися, — деревце росло з розколини, в якій протягом століть назбиралось достатньо ґрунту. Воно в буквальному сенсі висувалось із прямовисної стіни.
Левко позіхнув і перепитав:
— З жовтими квітками? — У тих квітах було щось до болю знайоме. Українець десь зустрічав їх, і то не один раз. Але де? Він же вперше у джунглях.
— Ага.
— Бачу.
— Це — Янгольські Сурми. Angels’ Trumpets.
— І що? — Українець знову позіхнув, аж щелепи хруснули.
— Наукова назва цієї рослини — Brugmansia candida, тобто бруґмансія деревовидна. Це дерево, а особливо його квіти, є одним з найсильніших галюциногенів у світі. Шамани багатьох народів Південної Америки використовували бруґмансію для ритуальних обрядів, спілкування з духами, пророцтв і тому подібної чорної магії.
Левко туго кліпнув і покосився на Семена. Він ще не відійшов від сну і не міг в’їхати, якого дідька Сьома потягнув його в таку рань дивитись на задурливі квіточки і розповідати про чорну магію.
— Не розумію…
Росіянин зітхнув:
— У журналі «Psychiatry and Clinical Neuroscience» був описаний випадок, коли після однієї чашки чаю, завареного на пелюстках бруґмансії, хлопчина ампутував собі пеніс і язик.
— Та ти що… — сонно пробурмотав Левко. — Для чого він це зробив?
Сьома не витерпів і з силою ляснув товариша по лобі:
— Прокинься, Лео! Той хлопчина був у нестямі. Алкалоїди, які містяться у бруґмансії, настільки потужні, що внаслідок вживання настає цілковитий розрив з реальністю. Людина марить і не усвідомлює цього, все здається напрочуд реальним. Якщо галюцинації, викликані іншими наркотичними рослинами, описуються переважно як приємні й безневинні, то всі, хто вживав бруґмансію, в один голос твердять: видіння, спричинені Янгольськими Сурмами, неймовірно моторошні й бридкі.
— Відколи це ти став біологом? — спитав Левко і тут-таки зміркував, що «біолог», мабуть, не зовсім доречне в такому разі слово.
— Глянь уважніше на квітки. Вони тобі нічого не нагадують?
Левко закивав (хоч і не зміг пригадати), а Семен продовжив:
— Вони нічим не відрізняються від квіток дурману. Нашого звичайного дурману. Хіба що пелюстки дурману не такі яскраві, більш бліді.
— Точно! — Перед очима у Левка враз постали подібні рослини, які він не раз бачив у бабусиному селі на Кіровоградщині (тільки там вони мали вигляд великих трав, а не дерев).
— Так я дізнався про бруґмансію. Років два тому надибав у Мережі інформацію про види дурману з більшою концентрацією алкалоїдів, ніж у тих, що ростуть у Росії чи Україні. Зацікавився, став читати. Потім натрапив на згадку про інший рід рослин з тієї ж родини, що й дурман (пасльонові), але з іще більшим вмістом галюциногенів, які зростають переважно у Латинській Америці. Це й була бруґмансія. Здається, в тому самому «Psychiatry and Clinical Neuroscience» писалось, що за 1994 рік в одній тільки Флориді сто дванадцять підлітків потрапили до реанімації через споживання бруґмансії, деякі померли. Рослина спричиняла глибокий транс із кривавими й бридкими ефектами, що іноді призводили до тимчасового безумства. Дерево завдяки яскравим квітам я зауважив першого ж дня, як ми підійшли до Паїтіті. — Семен показав пальцем на деревце, а тоді розвернув Левка до себе: — Чувак, бруґмансія — це ключ до втечі.
Левко нарешті вхопив ідею, але вона йому не сподобалась. Ні разу.
— Як ти пропонуєш…
Росіянин недослухав і відповів, випереджаючи запитання:
— Підкинути в їжу перед обідом. Сатомі допомагає на кухні, вона зможе це зробити. І тоді ти… тобто ми… отримаємо день, щоб вшитися з Твердині.
— Цілий день? — не повірив Левко.
Семенові очі недобре зблиснули:
— Якщо правильно визначитись із дозою, наслідки інтоксикації відчуватимуться на третій день після отруєння. Бруґмансія «погасить» гарнізон мінімум на дві доби. Повір, Лео, ця рослина — страшна і небезпечна штука.
Левко закліпав (тепер значно швидше) і, витягнувши шию, став роздивлятись далеке кущисте деревце, завішане, мов ялинка новорічними іграшками, біло-жовтими квітами. Таке мирне й незагрозливе на вигляд.
— Бляха, до дерева двадцять п’ять метрів. — Українець остаточно проснувся.
— Я знаю. Але якщо ти не хочеш…
— Хочу. Що треба робити?
Сьома якось дивно (приречено?..) посміхнувся.
— Для початку нарвати квіток.
    
    
CII
    
    
    
18 серпня 2012 року, 06:27 (UTC – 5) Паїтіті
    
Спускаючись до «нори», Левко поцікавився у приятеля:
— Чому передумав?
Семен спинився і довго мовчав, вдаючи, що зручніше вмощується на костур. Зрештою він сказав:
— Я не передумав. Просто раніше не вірив, що у тебе… що у нас усе вийде.
Слова були далекими від правди. Семен брехав. Росіянин почувався винним перед Левком через те, що не сказав про Ґрема і Сатомі. Проте головною причиною зміни рішення стало усвідомлення, що його товаришів, якщо вони залишаться в Паїтіті, раніше чи пізніше вб’ють. Сьома підозрював, що Х’юз-Коулман лиш вичікує. Він дочекається реакції з Європи з приводу зникнення чотирьох студентів у Перу, подивиться, наскільки активно вестимуться пошуки, після чого зробить усе, щоб скерувати рятувальників (якщо такі будуть) по хибному сліду. Можливо, тоді Джейсону знадобляться тіла Ґрема, Левка і Сатомі, — щоб підкинути на шляху пошукової групи (певна річ, десь дуже далеко від Паїтіті) й інсценувати трагічну загибель мандрівників. Можливо, до цього не дійде. Пошукових загонів може й не бути (хоча Сьома вірив, що Ян зробить усе, щоб спорядити рятувальну експедицію), але навіть якщо будуть, вони не зайдуть далеко. Джейсону лишиться трохи потерпіти, поки пошуки не вщухнуть самі по собі, після чого він з легкою душею позбудеться студентів. Вони стануть зайвими. Його, Семена, зважаючи на нещодавні відкриття, майже напевно лишать живим, проте решта так чи інакше помре.
Сьома знав, що ніколи не пробачить собі загибель товаришів, тому мусив допомогти. Чи тікатиме сам? Він іще не вирішив. Аби не катуватись роздумами, Семен постановив, що остаточне рішення прийме в останній момент, що передуватиме втечі.
Звісно, якщо до такого моменту дійде.
— То ти з нами? — сяючи, Левко потиснув друзяку за плече.
Зневіра щезла: Семенів задум давав значно більше за хисткі сподівання чи надію — він пропонував реальний шанс вирватися з полону. Українця сповнювало п’янке піднесення — він рвався у бій. Він готовий був пробачити приятеля. Ні, не так — він просто викинув з голови історію з Сатомі і розмови з Джейсоном. Левко посміхався, посміхався по-справжньому. Вперше з того моменту, коли побачив Твердиню.
— Не знаю…
— Ти не хочеш тікати?
— Я не знаю, чого хочу.
— «Якщо не знаєш, чого хочеш, помреш в купі того, чого не хотів». Це «Бійцівський клуб», друже. — Левко зазирнув у обличчя товариша. — То ти з нами чи ні? — повторив запитання.
— Так, я з вами, — коротко відповів Семен.
— Прекрасно! Давай швидше.
Хлопцю не терпілось поділитися з Ґремом. Тобто ділитись йому зовсім не хотілось, він би не дуже бідкався, якби мулат згнив у цих руїнах, але усвідомлював, що тільки американець може підняти гелікоптер у повітря, а без гвинтокрилої машини він вартував стільки ж, скільки одноногий каліка на позиції центрального форварда у професійній футбольній команді.
Опустивши голову, Семен понуро дибуляв за Левком.
    
    
CIII
    
    
    
18 серпня 2012 року, 07:06 (UTC – 5) Паїтіті
    
— Ні, — категорично заявив Ґрем Келлі.
— Що-о?! — за лічені секунди Лео став червоний як помідор.
— Ні, — стояв на своєму мулат. — Я не згоден, бадді.
— Чому?! — «Сука».
— Бо нас перестріляють на хер. Якщо не під час лазіння по стінах Твердині, то під час самої втечі — точно.
— Краще так, ніж сидіти, склавши руки! — Левко заледве контролював себе. Відмова Ґрема за мікроскопічну долю секунди довела його до шаленства. Він як ніколи гостро відчув, наскільки сильно ненавидить американця. — Ти запропонуєш щось краще? — вслід ледь не зірвалось образливе «ніґере», хоча слово легко читалось по губам українця.
— Ян найближчим часом зрозуміє, що ми пропали, і заб’є на сполох, — огризнувся мулат.
— Тс-с! — зашипів Сьома. — Ніяких розмов уголос про чеха.
Левко відмахнувся від росіянина:
— І що? Хер нас хтось знайде. — Він спопеляв Ґрема поглядом. — Навіть коли так, ти думаєш, Х’юз-Коулман віддасть нас рятувальникам? Дуже сумніваюсь. Він боротиметься за Твердиню. А нас тоді точно перестріляють, тільки вже як рабів: на колінах, із зав’язаними за спиною руками і чорними мішками на головах.
Американець замахав пальцем перед носом Левка.
— Ні-ні-ні! Ти не хочеш розуміти, наскільки все нереально. Яким чином ти спустишся по стіні Паїтіті? А що робити з нічними вартовими? — Випльовуючи кожне запитання, Ґрем загинав по пальцю. — Далі — навіть якщо тобі вдасться нарвати тієї бургомістрії, чи як там її, і ти накришиш її пелюстки у каструлі з їжею, хто дасть гарантію, що всі без винятку жителі — інженери, пілоти, науковці, охоронці, робітники — скуштують обід? А якщо хтось матиме того дня розлад шлунка? А якщо подадуть рис, а хтось хотітиме гречки? І чому ви думаєте, що галюциногени подіють на всіх однаково? Раптом хтось виблює обід до того, як отрута почне діяти?
Контраргументи могли б пригасити віру Левка, якби вона не підігрівалася зсередини палючою ненавистю до мулата.
— Ти не хочеш тікати? — несподівано спитав Семен.
Мулат здригнувся, і росіянин втямив, що влучив у яблучко. Ґремові зауваження мали сенс, проте Сьома відчував, що американець не надає їм значення. Його голос тремтів, а очі злодійкувато метушилися — за озвученими перепонами, що пояснювали, чому запропонований план не може бути втілений у життя, ховалося щось глибше. Росіянин не мав сумніву: мулата налякала сама пропозиція втечі. Ґрем, як і Семен, не хотів тікати, от тільки причина цього була незрозуміла Семену. І вона турбувала росіянина більше, ніж навіть власне небажання залишати Паїтіті.
Не зрозумівши запитання, Левко переводив погляд з Сьоми на Ґрема і назад.
— Не в тому річ, бадді… — опустивши голову, промимрив американець.
— Все, що від тебе вимагається: підняти вертоліт і посадити його за триста кілометрів на захід, десь біля Куско, — сказав Сьома. — Будь-де, де є цивілізовані люди й поліція.
Левко вхопився за запропоновану Семеном думку:
— Сем має рацію. Можеш не брати участі ні в чому іншому. Взагалі не втручайся! Ми все зробимо самі. Але пообіцяй: коли я підведу тебе до «Колібрі», ти зробиш усе, що треба. Обіцяєш?
Мулат зиркав спідлоба, наче загнаний у пастку звір.
— Я не… — почав він, але недоговорив.
— Давайте проголосуємо, — вперше за розмову озвалась Сатомі. — Як завжди.
Українець озирнув товаришів, мигцем зваживши шанси, і залишився задоволеним.
— Чудово! Так і зробимо. — Левко випростав ліву руку, а згори на долоню вмостив правий кулак з піднятим великим пальцем (наче в грі у «Мафію»): — Я — за!
Секунд десять нічого не відбувалося, і Лео засумнівався в тому, що правильно оцінив настрої приятелів, коли Семен тихо промовив:
— За… — і так само, як Левко, виставив кулак з відстовбурченим пальцем.
Зразу за росіянином пожвавішала Сатомі:
— Я погоджуюсь із усім, що ти казав, Ґреме. Ми беремося за ризиковану справу, що може закінчитися трагі… кгм… не так, як ми плануємо, але… — дівчина з шумом видихнула, — я підтримую пропозицію Лео і Сема. — Крихітний кулачок став на ліву долоньку, і лише після того японка боязко вистромила палець із давно обламаним нігтем. — Я хочу спробувати.
— Гаразд, — несподівано легко здався мулат, — хай буде по-вашому.
Семен приклеївся до Ґрема поглядом. Чому так швидко передумав? Через Сатомі?
— Допоможеш? — Левко здивувався не менше за Сьому, але не копав аж так глибоко.
— А як же «взагалі не втручайся», «ми все самі»? — Мулат передражнив українця, майстерно пародіюючи слов’янський акцент. — Не геройствуй, Лео. Ти ніби збираєшся лізти по квіти? — Лео кліпнув. — Не думав, хто триматиме мотузку? Може, він? — Американець тицьнув на загіпсовану ногу Семена. — Чи вона? — Показав пальцем на тендітну японку. А тоді додав спокійніше: — Воля ваша, я допоможу, але хочу, щоб для протоколу зафіксували мою офіційну позицію: ви щойно проголосували за смертний вирок самим собі.
На останні слова Левко не зважав: нехай базікає — зараз настав час діяти. Хлопець повернувся до Семена:
— Чувак, мені потрібні будуть дві мотузки: одна — метрів на три, друга — метрів на двадцять п’ять, можна й на тридцять. Дістанеш?
— Поцуплю у робітників.
— Добре. Спробуй роздобути їх сьогодні.
— Лео, я не знаю, чи…
— Постарайся. Я не хочу скніти тут до Різдва. А ти, — Лео повернувся до Сатомі, — візьми, будь ласка, чиюсь футболку і зший з неї торбинку, таку, щоб на шию повісити.
Японка відповіла беззвучно, самими лише очима.
    
    
CIV
    
Погода мінялась. Ранкова прохолода швидко вивітрилась, на зміну їй прийшла задуха. Тиск упав, а ртуть у термометрах поповзла вгору. За якусь годину повітря перетворилось на розплавлене скло і стало жирним від гарячої вологи. Вітру начебто не було, проте на відкритому просторі відчувався рух. Повітряні маси пругкою стіною повзли над сельвою, накачуючись мокречею і розпарюючись, мов у топці парового котла.
Перепад тиску був настільки відчутним, що у Твердині утворились стійкі протяги. Повітря з підземелля мчало коридорами і з потойбічним шамотінням випорскувало на поверхню. Щось назрівало…
    
    
CV
    
    
    
18 серпня 2012 року, 12:33 (UTC – 5) Паїтіті
    
— Ось, — насилу вичавив Семен, скидаючи на підлогу «нори» два мотки мотузки.
— Треба було покликати нас, ми б допомогли, — сказав Левко.
Мотки були різними. У першому була скручена так звана climbing rope, альпіністська мотузка зеленого кольору з легкого і міцного нейлону, десь із палець завтовшки. Весь моток важив не більше двох з половиною кілограмів. Зате другий представляв собою скручену бухту грубого канату і тягнув кілограмів на двадцять. Такі в Україні висять по шкільних спортзалах. Лео уявити не міг, яким чином Сьома, шкандибаючи на одній нозі і кривій милиці, спромігся самотужки приволокти другий моток з каменоломень. Семен аж хилитався від знемоги. Він був увесь мокрий і блищав, наче начищені блиском для взуття лаковані туфлі. Під очима відтінились глибокі коричневі кола, такі чіткі, немов наведені фломастером.
— Ай, — відмахнувся росіянин, з останніх сил показуючи, що тримається. — Забий.
— Ти ледь на ногах стоїш.
— Ви тільки привернули б зайву увагу. Ви ж туди ніколи не спускалися.
— А ти? — Левко несвідомо зиркнув Семену за спину, наче остерігаючися, що звідти хтось з’явиться. За росіянином протяг гнав по слабо освітленому коридору холодне підземне повітря. Воно терлося об стіни, шурхало і шепотіло, мов живе.
— А я прошмигнув непоміченим. Майже всі каменярі потяглись на терасу обідати.
— Величезний, — пробурчав Ґрем, копнувши носаком більший з мотків.
— Вибач, чувак, іншого не було.
— Агов, друзяки, — очі американця забігали, — їх же десь заховати треба.
Левко машинально потягнувся до перемикача і погасив світло. Ніхто не запитав, для чого. Відблисків, що заповзали з коридору, вистачало, щоб розрізняти силуети один одного і розкладені по кутках скромні пожитки.
— Тоншу й гладеньку можна під матрац, — півшепотом запропонував українець.
— Давай.
Разом з мулатом вони як могли розрівняли зелену мотузку (щоб займала менше об’єму) і запхали під один із матраців.
— Думаєш, не видно? — скептично покосився Ґрем. Матрац виступав над сусіднім на два пальці.
— Розсуньте матраци, — порадив Семен.
За мить матраци розштовхали по «норі», і різниця у товщині стала непомітною.
— А з цим ворсистим удавом що робити? — Мулат присів коло товстішої мотузки. — Така під матрац не ляже.
— Покладемо у той куток, — Левко показав у дальній кут печери, — за наплічники.
Ґрем пирхнув. Зобразив, зрушивши губи вліво, not impressed face, та сперечатися не став. Удвох хлопці перетягнули канат у найдальший закуток «нори», після чого замаскували його власними речами.
— Ну як? — спитав Лео, відходячи.
— Херово, — чесно сказав Сьома.
Речей було небагато, і всі вони були надто малі — як не тули, неозброєним оком видно, що в кутку лежить складена бухтою дебела мотузка. Її можна прикрити матрацом, але поставлений сторчма матрац приверне ще більше уваги, ніж просто моток канату.
— Біс із нею, — махнув рукою українець.
— Якщо її помітять, нам каюк, — прокаркав американець.
— Не помітять, — упевнено проказав Левко. — Сьогодні вночі ми її використаємо… і зразу позбудемось.
— Притримай коней, ковбою, — вихопилось у Ґрема. — Ти не занадто поспішаєш?
— Назви хоч одну причину, чому ми маємо зволікати.
— Щоб усе обдумати.
— У тебе з цим настільки туго, що на роздуми треба кілька днів? — Левко знущально посміхнувся і розвів руками, мовляв, то твої проблеми, чувак.
В очах мулата розцвів гнів. Вони й п’ятьма фразами не могли перекинутись, щоб не наїжачитись один на одного.
— А як щодо вартових, бадді, тих красенів, які всю ніч блукатимуть терасою?
— Я про них подбаю, — хижо вищирив зуби українець.
«Ага, розказуй мені…» — Ґрем недовірливо ворухнув бровами і вийшов із «нори».
Твердиня скиглила від протягів. Здавалось, у підземних ходах, десь глибоко в надрах Паїтіті загубилось доісторичне чудовисько, і зараз, осліпнувши, усвідомило, що приречене блукати в пітьмі до кінця часів, марно шукаючи вихід на поверхню, і застогнало. Тягуче, утробно й озлоблено.
    
    
CVI
    
Решту дня хлопці трималися разом, наче побоювались, що, коли ходитимуть нарізно, хтось прочитає їхні думки. Після обіду, стараючись не привертати уваги, вони зібрались біля північного краю горішньої тераси, навпроти великої піраміди. Розсілись, звісивши ноги з краю, і якийсь час вдавали, що насолоджуються краєвидами безмежної розкошланої сельви. Втім, перестороги були марними — попри незбагненне пожвавлення, що сповнювало терасу того спекотного суботнього пообіддя, бранців ігнорували.
Заспокоївшися, хлопці заходились вивчати місцевість, закарбовуючи найменші деталі, що можуть стати у нагоді під час нічної вилазки. В тому місці, де вони сиділи, край шостого рівня відступав від стіни тераси (тобто сьомого рівня) метрів на три-чотири. Далі вниз аж до бруґмансії, що приліпилась на боці четвертого уступу Твердині, тягнулася практично прямовисна стіна. Навіть на найширший виступ навряд чи помістилася б людська ступня.
— Тут нагорі прив’яжемо зелену climbing rope, по ній ми з Ґремом спустимось на шостий рівень. Потім Ґрем стане над місцем, де росте бруґмансія, обмотається канатом і триматиме так, поки я спущусь і нарву квітів, — окреслив план Левко. — Ви з Сатомі пильнуватимете на терасі.
Росіянин жував травинку і, прищурившись, водив очима навкруги. Сатомі, уткнувши підборіддя в коліна, з тугою дивилась удалечінь.
— Спускатись краще там. — Сьома показав праворуч: навпроти великого намету, що слугував їдальнею, кам’яний схил був пологим. Крутизна в цьому місці не перевищувала 45°. — Мотузку прив’яжемо до одного з кілків, на яких тримається намет. — І винувато: — Я не зможу її втримувати.
Українець уважно обдивився запропоноване Семеном місце спуску. Ухил виглядав ідеальним. По ньому можна було запросто спуститися без страховки. Навіть піднятися, якщо вночі не піде дощ і на ногах буде неслизьке взуття. З мотузкою підйом (хай і у зливу) займе лічені секунди. Єдиний недолік означеного місця полягав у тому, що бруґмансія росла метрів на двадцять західніше.
— Ти тоді не над нами стоятимеш, — зауважив Левко. — Як подаси знак, якщо хтось наближатиметься?
Поміркувавши хвилину, Сьома знайшов відповідь:
— Блимну ліхтарем. Згори промінь не буде видно, а ви знатимете, що треба залягти і перечекати. Нехай один раз означає небезпеку, а потрійне блимання — що все минуло і вам можна продовжувати.
— Чув? — Левко повернув голову до Ґрема.
Мулат неуважно кивнув, більше прислухаючись до шарварку, що долинав від великої вертолітної площадки.
— Там щось затівається, — сказав американець, та Лео вже відвернувся.
Багато робітників-мачігуенга, які в цей час ще мали би бути під землею, безперестану снували між виходом на терасу та ангарами. Обливаючись потом, вони носили ящики, порожню тару. Звідти, від вертольотів, їх постійно підганяли криками.
— Думаєш, довжини вистачить? — спитав Левко у Семена.
Сьома нахилився над проваллям і витягнув шию:
— Було б добре спершу проміряти, — від площадки шостого рівня до дерева було метрів двадцять. На око. — І канат, і стіну. Але гадаю, має вистачити.
Хоч вітру, як і раніше, не було, небо затягувало плівкою. Атмосфера витискувала її із себе, розмазуючи, наче якийсь наліт, по небесній сфері. Спека ставала нестерпною.
— Що робити з канатом, коли вилізу? — Українець намагався прорахувати всі деталі наперед. — Скинути вниз?
— Нє… Тфу… — Сьома виплюнув травинку. — Десь зачепиться і буде теліпатись, як шмаркля на лобовому склі. Помітять. Краще залиш. Розтягни вздовж стіни на 6-му рівні і присип землею.
— А на шостому, типу, не помітять? — саркастично хмикнув Левко.
— Під самим носом? Ні.
Несподівано зліва й позаду пролунало кілька різких, але утробних вилясків, слідом за якими повітря розітнув рівномірний гул. Семен і Лео повернули голови.
— Я так і знав, — промовив Ґрем.
— Що то? — спитала японка.
— Вертоліт, — відповів мулат. — Що ж іще?
— Це не «наш», — сказав росіянин. «Colibri» непорушно стояв менш ніж за півсотні метрів від того місця, де сиділи хлопці.
— Знаю, — з досадою буркнув Ґрем.
Лопаті великого «Мі-17» розкручувалися, спочатку повільно й безшумно, згодом усе швидше, і скоро повітря наповнилось поки що холостим вертолітним чахканням: фух-фух-фух. Біля відкритих багажних дверей «Мі-17» Джейсон Х’юз-Коулман підганяв мачігуенга, які, боягузливо пригинаючися під струминами з-під лопатей, пакували порожні ящики. Час від часу він невдоволено позирав на небо, що помалу ставало білим, мов молоко. На блідому тлі розпухали перші, моторошно нерухомі (схожі на нервово-паралітичний газ над полем бою) хмари.
— Я зараз, — кинув через плече американець, рвучко підскочив і побіг до пірамід.
Ґрем подався до місця, де наповзали одна на одну велика і мала піраміди. Неподалік лінії дотику розкинула листя присадкувата пальма. Мулат видряпався і заліг у виїмці між пірамідами. З боку вертолітного майданчика його затуляв конус меншої західної піраміди, від тих, хто прямував до спуску в підземелля чи простував від нього, його ховала пальма.
— Що він робить? — Сатомі покосилась на Семена.
Довантаження тривало ще чверть години. Потому вантажний відсік зачинили, мотори заревли, переходячи на злітний режим (мачігуенга сипонули врозтіч), і порожній семитонний «Мі-17» легко відірвався від землі.
Ґрем спокійною ходою повернувся до хлопців і дівчини.
— Полетів Джейсон, троє пілотів (ну, це зрозуміло), двоє зі служби безпеки і четверо перуанців. Останні одяглись так, як одягаються горяни в Куско. Зброю, крім Джейсонових «цереушників», ніхто не брав.
— Значить, за припасами, — резюмував Семен.
Левко довго дивився в той бік, де зник «Мі-17» (вертоліт летів низько, а тому щез із поля зору раніше, ніж віддалився звук його лопатей), а тоді опустив погляд на Сьому:
— Що скажеш?
Очі українця палали.
Росіянин відразу здогадався, що крутиться на думці у товариша:
— Пригальмуй, Лео, — тепер навіть Семен вважав, що вони надміру квапляться, — ми не готові.
— Цієї ночі у нас на руках буде мішок бруґмансії. Десятеро людей полетіло геть. Що ще потрібно?
— Я правильно зрозумів: він хоче драпати завтра? — вискнув мулат.
— Завтра неділя, — взявся доводити Левко, — мачігуенга не працюватимуть, тобто обідатимуть разом з людьми Кіспе і вченими.
— Лео, має рацію, — схилилась до хлопців японка, — іноді в будні робітникам подають на годину пізніше.
— Ні! — відсахнувся Ґрем Келлі (Сьома знов зауважив страх у його очах). — Ідіоти.
— Заткнись! — гримнув українець, крутнувся до Семена і повторив запитання: — Що ти думаєш?
Сьома гарячково міркував. Була одна проблема, котру вони всі усвідомлювали, але не хотіли обговорювати: Джейсон Х’юз-Коулман рідко обідав за одним столом із усіма. Вчені також іноді не з’являлись на сніданок чи обід, уникаючи компанії грубуватих солдат Кіспе, і тоді їжу їм приносили в лабораторію. Проте жодного разу Семен не бачив, щоб хтось носив їжу Джейсону. Або йому готували окремо, або ж він готував собі сам. Що в будь-якому разі означало: сивочолий американець не їсть зі спільного казана. Через відліт Джейсона думка пришвидшити початок операції не виглядала аж такою навіженою.
Нарешті росіянин заговорив:
— Плюс: оскільки Джейсон рідко хаває разом зі своїми підлеглими, нам не доведеться вигадувати, як його… м-м… нейтралізувати. Мінус: ми не знаємо, коли вони повернуться.
— Минулого разу вилазка тривала два дні, — зиркаючи то на чорний «Колібрі», то на Сьому, сказав Левко.
— За весь час, що ми тут, вони лиш один раз вилітали кудись, — засичав на українця мулат, — і тому абсолютно нерозумно припускати, скільки часу займе ще…
— Тоді вони літали за пальним, — суплячись, відмахнувся Лео. — На цей раз вилазка за продовольством. Я впевнений, вона триватиме довше: треба стягнути в одне місце багато різних продуктів, перевірити їх, завантажити те-се…
Сьома відчув, як кольнуло під серцем. Раніше, завдяки розвинутій дедукції, хлопець бачив своє життя щонайменше на кілька годин наперед. Якщо на горизонті вигулькували неприємності, він чітко і. Головне, своєчасно знав, що робити, аби їх спекатися. З нинішнього ранку події стали розвивалися занадто швидко, і Семен більше не усвідомлював, до чого все йде. Віднині цілісної картини майбутнього не існувало, вона розпливалась, наче акварельний малюнок під дощем. І невідомість лякала.
— Чувак, вони полетіли у бурю. — Росіянин підняв очі на хмари, котрі, набрякаючи, важчали і підсувались до джунглів. — Вони можуть повернутися будь-коли. Вони можуть у буквальному сенсі завтра сісти нам на голови.
Левко також усе зважував. Так, ймовірність несподіваного повернення додасть справі перцю. Але якщо вони відступляться, доведеться чекати прильоту Джейсона два, три, може, чотири дні. Бруґмансія зачахне, а він сам згорить від хвилювання.
— Завтра, — жорстко відкарбував українець. — Завтра в обід ми починаємо.
Він підхопився, тим самим показуючи, що тема закрита, і… здригнувся. На стежці, що йшла повз піраміду, розставивши ноги, стояв Амаро Кіспе. Він хижо вищирився, нагадавши хлопцям, хто тепер головний у Паїтіті. Дочекавшись, коли всі голови повернуться в його бік, коротун випустив у напрямку бранців довгу цівку жовтої слини, розвернувся і, задерши носа, закрокував геть.
    
    
CVII
    
    
    
18 серпня 2012 року, 21:14 (UTC – 5) Паїтіті
    
Здавалося, з настанням темряви спека тільки подужчала. Хмари опустились настільки низько, що, стоячи на верхній терасі і ввімкнувши навіть найслабший кишеньковий ліхтарик, можна було штрикати їх променем.
Вітру, як і раніше, не було.
Сатомі повернулась з кухні, де допомагала Марко Молінарі вимити тарілки. Хлопці сиділи в темряві, борючись з неприємним бурчанням у животах. Відчуття були, наче перед важливим екзаменом в університеті: мандраж, цілковитий вакуум під ребрами і дика срачка. Левко і Ґрем за останню годину ганяли у вбиральню по два рази. Активоване вугілля і навіть протипроносні пігулки не діяли. Вони ніколи не діють, коли причина психологічного, а не фізіологічного характеру.
— Ви спите? — шепотом спитала японка.
— Ні, — долинув з чорноти напружений голос Левка.
— Я щойно з кухні. — Дівчина присіла на краєчок матраца. — Завтра на обід буде рис, салат із залишків зелені, курячі стегенця з двома соусами на вибір, точніше, буде один соус і якась підливка, мабуть, із-під тих самих стегенець, а також чай і узвар із сухофруктів.
— Кидай в усе, крім рису, — порадив українець. — Особливо постарайся, щоб листя потрапило в каструлі, де варитимуться соус і курятина. І ще, звісно, чай.
«Ще нема чого кидати», — подумав Сьома, але промовчав.
— Чому не рис? — відсторонено прокоментував Ґрем: — Це ж гарнір, його їстимуть усі.
— Бо в білому рисі жовті шматочки пелюсток кидатимуться в очі і можуть викликати підозри. Крім того, нам доведеться обідати з усіма, а значить, маємо щось поїсти. Ми сточимо рис, решту непомітно викинемо з тарілок.
— Що з вартовими? — нагадав Семен.
Левко нахилився до росіянина і зашепотів на вухо. Сьома спершу почервонів, потім кисло всміхнувся, погойдуючи головою з боку вбік, і неохоче спитав:
— Зараз?
— Ні. Давай за дві години. Нехай мачігуенга полягають.
    
    
CVIII
    
    
    
18 серпня 2012 року, 23:12 (UTC – 5) Паїтіті
    
Сьома і Левко вибрались на терасу і, присвічуючи ліхтарем, перевальцем посунули до навісів. Біля ангарів горіло півдесятка підвісних світильників — решта верхньої платформи куталася темрявою. Після 22:00 у бараках, наче в армійських казармах, гасили світло.
Українець стискав під пахвою нетбук, а в руці ніс зарядний пристрій до нього.
Здійнявся вітер. Він налітав короткими, але сильними поривами, хлопаючи навісами, розтріпуючи листя пальм і примушуючи сельву хвилюватися, немов штормове море. Один раз Семен відірвав промінь від землі і посвітив угору. В небі клекотало, наче в казані. Хмари скидались на клапті шерсті, видерті з хутра гігантського сірого звіра.
Спека не спадала.
— Ей! Ви куди? — окликнув їх вартовий, що розкинувся на розкладному кріслі між пірамідами та кухнею.
— Buenas noches, señor! — привітався Сьома іспанською, а потім чомусь удав, що не розмовляє, хоча насправді знав castellano не гірше за англійську. — Estamos aquí… porque no podemos allí. — Хлопець висолопив язика, зобразивши, як унизу жарко. По тому показав двома пальцями собі на очі, а тоді на нетбук під пахвою Левка. — Película… ver películas.
На терасі було не набагато прохолодніше, ніж у Твердині, проте охоронець дозволив.
Хлопці всілись, розкрили нетбук і ввімкнули звук на повну потужність. Через кілька секунд по терасі рознеслось непристойне охкання — Сьома запустив фільм для дорослих. Упізнавши звуки, охоронець розвернувся і застиг у нерішучості. Хлопці зацокали язиками, заахали і заляскали долонями по столу, показуючи, як їм до вподоби карколомні й далекі від реальності сцени на екрані. За мить, ніби ненароком примітивши вартового, що переминався з ноги на ногу за кілька метрів від них, Семен махнув рукою:
— Давай, підходь, — і недвозначно тицьнув пальцем в екран.
Перуанець наблизився. Через хвилину він уже цокав і ахав голосніше за хлопців.
Почувши галас, із іншого кінця тераси причвалав другий вартовий, котрий, як і його колега, вже багато тижнів не бачив жодної жінки (якщо не брати до уваги самиць приматів з лісів Мадре-де-Діос). Йому заборонялося залишати ділянку, довірену для патрулювання, але Джейсона не було, а Амаро спав, та й узагалі — що, в дідька, може трапитись у цих нетрях?
Сьома дав їм подивитись «кіно» хвилин сорок, виждавши, поки бідолахи дійшли до кондиції, а тоді почав позіхати. Небавом Левко приєднався до нього.
— Сон… ми спати, — сказав росіянин, показуючи, що вимикатиме нетбук.
У перуанців хіба що дим з вух не пішов. Вони стали репетувати і щось одночасно затараторили, не в лад упрошуючи Семена лишитись. Сьома був непохитним.
— У’у, — мотав головою хлопець. — Ми спати, — позіхав і тицяв пальцем на вхід у надра Паїтіті.
Вартові підвищили голоси. В діло пішли погрози, почувши які Семен підкреслено хряснув кришкою нетбука. Один з перуанців (той, що підійшов до стола першим) хапонув Сьому за передпліччя, грізно подивився у вічі і промовив ламаною англійською:
— Атпустіть калькулятар тут.
Суперечка була безглуздою, адже у перуанців були автомати, проте росіянин взявся заперечувати: показував на небо, на комп’ютер, сказав про дощ. Зрештою, вони домовилися: Семен залишає нетбук, але вартові дивляться кіно не під навісом, а в якомусь затишному й сухому місці. Наприклад, в ангарі.
— О’кей? — востаннє перепитав Сьома, випроставши праву руку в напрямі ангарів, чиї сталеві боки чорніли за вертолітною площадкою.
Перуанці радо заремиґали, тицькаючи вгору великим пальцями:
— О’кей, о’кей!
І Семен віддав їм нетбук.
Досягнувши галереї, що вела у підземелля, хлопці не стали спускатися. Спинились і вимкнули ліхтарик. Чекали, щоб пересвідчились, що вартові не повернуться.
— Вони сперечалися, де краще заховатись від дощу, — сказав Сьома. — Думаю, вони не в’їхали, що ми їх розвели.
— Чудово. Значить, іще півгодини — і починаємо, — прошепотів Левко.
На годиннику було десять хвилин до півночі.
    
    
CIX
    
    
    
19 серпня 2012 року, 00:23 (UTC – 5) Паїтіті
    
Вітер розійшовся, і сельва зловісно шуміла. Хмари повзли низько: моторошні кошлаті моцаки проступали навіть без ліхтаря. Пахло озоном.
Щойно хлопці й дівчина виткнулися з галереї, буревій став тіснити їх до бараків. Йти, не пригинаючись, було неможливо. Левко ніс торбинку, зшиту з клаптів футболки і моток тоншої альпіністської мотузки, Ґрем тягнув на плечі канат, а Сьома тримав у руках ліхтар. Вони пройшли повз навіси (стільці перекинуло вітром і позносило на стежку) і без пригод дістались до намету-їдальні.
В цей момент торохнула перша блискавка.
Небо розірвалось із оглушливим тріском. Крізь залляту крицево-синім світлом прогалину вихопились голки гострого полум’я. Блискавки розкремсали на шмаття кипляче небо, і одна з них, корчачись, провалилась у ліси за сотню метрів від Твердині. На секунду стало світло, як удень, і друзі побачили, що половина центральної піраміди повністю вгрузнула в сіру імлу, а найнижчі клапті хмар, немов кущі перекотиполя, котяться по терасі.
Сатомі скрикнула і схопилася за Ґрема. Хлопці поприсідали ще нижче і повтягували шиї. Відголоски грому висіли над сельвою ще секунд десять, поки не розчинилися у вітрі.
Левко повернув голову, спробувавши в темряві зазирнути в обличчя Семену, проте розрізнив лиш невиразний контур. Хлопці думали про одне й те ж: якщо почнеться гроза, то височенна туша Паїтіті, що здіймається посеред рівнинної сельви, буде чи не єдиною ідеальною мішенню для блискавок. Вони лупитимуть в усе, що можна і не можна, на терасі. Якби в цей момент росіянин запропонував скасувати спуск за бруґмансією, Левко з радістю погодився б. Усе з самого початку пішло не так, як він собі уявляв. Натомість Семен намацав у темряві плече українця і сказав:
— Давай мотузку.
— То мені йти? — озвалася Сатомі. Судячи по голосу, бажання починати операцію в таку погоду в неї було не більше, ніж у Левка.
— Так, — промовив Сьома, — заховайся біля меншої піраміди і слідкуй, чи не йтиме хтось від ангарів. Але на саму піраміду не лізь.
— Чому? — Японка несвідомо горнулась до мулата.
— Так треба, — буркнув росіянин.
Ґрем поцілував дівчину в скроню і без вагань (можливо, занадто легко, як на Сатомі) відпустив її. Гнана вітром у спину, японка швидко щезла в темряві.
Семен тим часом, присівши на одній нозі (загіпсовану виставивши вбік), прив’язував мотузку до крайнього правого кілка (якщо дивитись від входу) намету-їдальні. За півхвилини все було готово для спуску на площадку шостого рівня.
— Один виблиск — ховайтесь, три підряд — все гаразд, — нагадав росіянин.
— О’кей.
— Удачі.
Першим, ледь тримаючись за линву, з’їхав Левко. Ґрем скинув йому канат, після чого спустився сам. Підхопивши моток, хлопці задріботіли на захід уздовж стіни.
Семен лишився сам і, не втримавшись, взявся гризти нігті. В певному сенсі йому випала найважча роль у цій операції — чекати. Відтепер тупо чекати.
Через хвилину, коли хлопець догризав до м’яса ніготь на вказівному пальці лівої руки, торохнула друга блискавка. Цього разу небеса тріснули віддалік Паїтіті, але один з розрядів, простреливши вертикально метрів на вісімсот на південь, увігнався точно у велику піраміду. Здавалось, на терасі підірвали бомбу. Твердиня загуділа. Не так вібрація, як пекельний гуркіт повалив Сьому навзнак. Наляканий силою удару і сліпучим світлом хлопець впустив ліхтар і затулив обличчя руками. В цей момент з шостого рівня, з тієї ділянки, куди попрямували хлопці, долинув відчайдушний крик: «Бля-а-а-а!»
Коли Семен забрав руки, на його лице впали перші краплі дощу.
    
    
CX
    
Сатомі навпомацки пробиралась до центральної піраміди. Незважаючи на неймовірну задуху, її тіпало, а спину, руки і ноги вкривала «гусяча шкірка». Дівчина думала, що їй ще ніколи не було так страшно.
Хай там як, але Сатомі була дитям цивілізації. До поїздки на навчання у Швецію вона нічого, крім Японії, не бачила. І навіть потім, мандруючи з колегами-студентами Європою, вона обмежувала свій досвід лише культурними й розвиненими місцями. На самому початку японка сприймала поїздку до Перу чимось на кшталт чергової вилазки в Європу. Не більше. Але ось реальність: вона в полоні у шаленців, що вдень і вночі викопують із землі каміння, змушена в розпал грози чеберяти, виставивши руки, мов сліпець, щоби стати на чати і дати можливість її товаришам нарвати отруйного зілля. Сатомі проклинала себе за легковажність, із якою встряла у цю авантюру. Вона розуміла, що хлопцям більше не було кого послати до пірамід, та все одно ненавиділа їх за це. На півдорозі дівчина розплакалась, однак із затятістю і самовідданістю, властивою її нації, йшла вперед.
Ось і піраміда. Японка спіткнулась, і вітер притис її до гладенької, мов скло, чорної грані. Вона пройшла праворуч, вперлась у меншу піраміду і присіла біля її кута.
У цьому місці вітер буквально оглушував. Маса повітря, що розбивалась об північну грань, розламувалась на два потоки і проривалась крізь виїмки між ребрами великої та малих пірамід, створюючи несамовитий протяг. Сатомі не чула нічого, крім стугону бурі, і майже нічого не бачила, адже вітер нестерпно колов очі. Вона не помітила б вартових, навіть якби перуанці пройшли за три кроки від неї.
«Для чого вони послали мене сюди? Чим я тут зможу допомогти? — злилась японка, щоправда, в душі розуміючи, що ні Семен, ні Левко не сподівались на таку негоду. — Так, візьми себе в руки», — наказала вона собі. А тоді в голові прохопилась думка про підвітряну сторону меншої піраміди. Там не так дме. І бачити вона зможе більше.
Сатомі навпомацки подалась назад і видряпалась на місце перетину двох пірамід (з цієї точки кілька годин тому Ґрем спостерігав за відльотом «Мі-17»). Дівчина підтягнулась на руках і перекинула праву ногу через ребро, коли вловила спалах світла за спиною. Вслід пролунав розкотистий удар (у вуха наче спиці повстромляли) і сяйнуло вже зліва, сильніше. Піраміда задрижала — японку підкинуло і потягло вздовж західної грані. Сатомі заверещала. Вона закричала так голосно, як тільки могла, але не почула себе. Після спалаху вона не чула нічого.
Секунду Сатомі здавалося, що вітер утримає її і викине за межі Твердині, та зрештою сила тяжіння перемогла. Дівчина впала: спершу на грань, а потім з’їхала вниз, ударившись плечем і головою об землю. Раптова тиша шокувала. Буря не припинилась, але навколо стало тихо, наче в соборі перед молебнем. Не змінюючи положення, японка доторкнулась рукою до лівого вуха. Волосся злиплося, шкіра була вогкою. Дівчина також відчула, як щось схоже на шмарклі скапує з ніздрів. Висолопила язик і лизнула верхню губу. По роті розійшовся кислуватий металевий присмак. «Кров…» — подумала Сатомі. Піднесла до очей руку, котру прикладала до вуха, і побачила, що вона аж чорна від крові.
Так і не зрозумівши, що її оглушило ударом блискавки, дівчина знепритомніла.
Об землю застукотіли великі краплини.
    
    
CXI
    
Бідолахи стомились, але не наситилися. Хіть ніяк не минала.
Якийсь час вартові-перуанці соромилися один одного і просто дивились «кіно». Та зрештою бажання взяло гору: хлопці поскидали штани і запрацювали кулаками. За півгодини вони понатирали члени до крові, їхні передпліччя набухли й боліли, але спинитись не могли. Стількох голих жінок вони не бачили за останні десять років. Та де там! За все своє життя. Ще й яких жінок! Красуні з «Virgin» не йшли ні в яке порівняння з проститутками в Пуерто-Мальдонадо. Хтозна, коли ще випаде таке щастя…
Лупнула блискавка. Перуанці не звернули увагу, знаючи, що в ангарів є громовідвід. Вони налаштовувались на нове коло, коли крізь скигління вітру, пригаслі розкати грому, що, немов купа каміння, котився сельвою, і поскрипування розхитаної металевої балки вглибині ангара розчули жіночий крик.
— Ти чув? — спитав один.
Другий чув, але не вважав за потрібне перериватися.
— Ні, — збрехав.
— Мені здалося, хтось кричав. Жінка.
— Там нема нікого. У тебе галюцинації. На сексуальному ґрунті. Га-га-га!
— Це може бути тільки маленька японка. — Інших жінок у Паїтіті не було. Зненацька перший вартовий заправив труси і став застібати ширинку. — Піду подивлюся.
Невідомо, що підштовхнуло його — спогад про симпатичну Сатомі й бажання втілити фантазії з реальною жінкою чи несподіваний докір совісті через самовільно покинутий пост, — але перуанець, затягнувши пояс і захопивши з собою ліхтар, потюпав до виходу.
— В таку погоду? — кинув услід другий. — Як знаєш. — Він не збирався витрачати час на подібні дурниці. Наразі були й цікавіші речі.
Перший охоронець відчинив двері і пірнув у темряву, сутулячись від кількох краплин, що впали за комір, а другий тим часом відмотав «кіно» назад — до свого улюбленого епізоду — і продовжив натирати мозолі.
    
    
CXII
    
— Погано, що дме з півночі, — пробубнів Левко.
— Ага, бадді.
«Ясне діло, то ж не туди тобі лізти…» — зморщив носа українець.
Хлопці спинились біля місця, яке кілька годин тому обрали для спуску.
Вітер налітав на прямовисну стіну Паїтіті, відбивався, кидаючись на зустрічний потік, і закручувався у небувалі по силі турбулентні вихори. Хлопців смикало то назад, то вперед, заледве не звалюючи з тераси. Левко вдруге пошкодував через свою гарячковість: операцію слід було відкласти — гіршої погоди для того, щоб лізти вниз, годі було придумати. Стоячи лицем до півночі, було неможливо дихати — буревій набивав вітром горлянку, не випускаючи з легень вуглекислий газ.
Ґрем розмотував канат. Левко підступив до краю, зазирнув униз і не розгледів нічого. Товста ворсиста мотузка зникала в пітьмі.
— Втримаєш мене? — Українець повернув голову до мулата. — Тут добряче смикає.
Американець не відповів.
— Ти зможеш мене втримати? — повторив Левко, подумавши, що Ґрем не розчув.
За кілька сотень метрів від них розчахнулось небо, сипонувши врізнобіч поламаними фіолетовими блискавками. Одна з них кресонула з півночі на південь, промайнула точно над головами хлопців і скинула на них лавину тріскучого гуркоту. Твердиня задвигтіла. Несильно, немов палуба океанського лайнера під час крутого повороту, та все ж відчутно.
І мулат, і українець присіли, причавлені гуркотом, й одночасно подумали про Сатомі. Вони були на кілька метрів нижче верхньої тераси і через те не бачили, що блискавка квігналась у велику піраміду, інакше покинули б усе і помчали рятувати дівчину.
— Бля-а-а-а! — з перестраху закричав Лео. — Я не буду туди лізти!
Один із вихорів зачепив своїм мацаком Ґрема і штовхнув його на українця.
— Ти мені не довіряєш? — апатично промовив мулат. — То не лізь.
І щось у тому «не лізь» боляче різонуло Левка. Ґрем, попри те, що йому не потрібно було повзти вниз і теліпатись над п’ятдесятиметровою прірвою, явно не хотів продовжувати. Боїться? А може, ще гірше — не хоче тікати? Хлопці зчепились поглядами, забувши, що нині не час виясняти стосунки. У Левка нуртувало у серці, а в голові кублились недобрі думки, серед яких проскакувало навіть хворобливе бажання зіпхнути американця в безодню, раз і назавжди поклавши край їхньому суперництву.
По траві залопотіли поодинокі краплі дощу, і Левко першим відвів погляд.
— Розкручуй далі. — Українець торкнувся рукою канату і розпрямився.
Останні два метри мотузки Ґрем обмотав навколо пояса і зав’язав спереду вузлом.
— Не дрейф, Лео, — з тим самим відстороненням (навіть байдужістю) сказав мулат. — Я втримаю.
По тому американець відступив на крок і обома руками перехопив мотузку нижче від вузла.
— Вперед!
— З Богом… — прошепотів Левко, почепив на шию зшиту Сатомі торбинку і ступив у прірву.
Перші три-чотири метри спускатись було легко. Вільний кінець каната розгойдувався під поривами вітру і норовив висмикнутися з рук, та українець приловчився гамувати його колінами. Левко незчувся, як, лишивши за собою середину шостого рівня, віддалився від муру. Ноги більше не торкалися каменю, і відбитий потік повітря миттю підхопив його і відтягнув ще далі.
— О’о-о! — вихопилось у хлопця.
Він пролетів по дузі над прірвою, після чого новий зустрічний порив бурі жбурнув його назад на стіну.
ТОРОХ! Левку здалося, що на долю секунди всі кістки в його тілі зсунулися зі своїх місць, а потім повернулись назад. Хоча, повернулися, мабуть, не всі. Під ребрами підозріло закололо. Хлопець глибоко вдихнув, роздумуючи, що краще — розтиснути коліна, повиснути лише на руках і спробувати знайти ногами опору чи далі триматись за мотузку, — коли його вдруге понесло від стіни. Чіпляючись за канат, наче мавпа за ліану, Левко секунд двадцять розгойдувався над прірвою. А тоді — новий порив, болісне зіткнення і зірочки перед очима. Від удару коліна розтислись, і Лео, обдираючи шкіру на долонях, з’їхав на кілька метрів.
«Все — баста!» — подумав українець і випростав ноги. Руки напружились до краю, злившись воєдино з мотузкою. Долоні пекли. Хлопець знав, що під кулаками вже голе м’ясо, але думав про це відчужено. Теліпаючись над проваллям, на такі дрібниці не звертаєш уваги. За мить він натрапив ногами на виступ п’ятого рівня.
Притримуючись носками кросівок за виступ, Левко почекав кілька секунд і продовжив спуск.
Дощ стих, так і не почавшись.
Уздовж стіни п’ятого рівня Твердині хлопця ще кілька разів розгойдувало, наче маятник, проте він уже приловчився: віддаляючись від муру, обвивав ногами канат, коли ж його несло назад — виставляв ледь зігнуті і міцно зіставлені ноги перед собою. Зіткнення були не дуже болючими, можна терпіти. «Це як приземлятися з парашутом, — думав Левко, — двадцять разів підряд».
Наблизившись до четвертого рівня, Левко став виглядати бруґмансію. Двічі зазирав униз, але в суцільній темряві нічого не бачив. Упершись ногами на десятисантиметровий виступ четвертого рівня, він опустив голову втретє і нарешті помітив дерево. Он воно! До бруґмансії лишалось метрів п’ять. Продовгуваті квітки, згорнувшись, сіріли в потемках.
Підбадьорившись, Левко вирішив прискорити спуск: розслабив ноги і став з’їжджати на одних руках. Ще зовсім трохи, і він зануриться в кущисту крону дерева, де пориви вітру не дошкулятимуть і де можна буде перепочити.
Хлопець надто пізно зрозумів, що означає відсутність тремтіння мотузки. Він осягнув це тільки тоді, коли в руках опинився розтріпаний кінець каната.
Левко охнув від несподіванки, а потім видав нечленороздільний наляканий крик. До бруґмансії лишалось не менше трьох метрів, а він завис над заповненою вітром порожнечею, відчайдушно чіпляючись за самісінький краєчок каната. Пальці побіліли від напруги, а канат потоншав від тиску. Торбинка теліпалась на шиї.
«Короткий! Закороткий!» — бухкало в голові. Мотузка мала метрів двадцять чотири — двадцять п’ять у довжину, але (враховуючи, що Ґрем тримав її навстоячки та ще й обмотав навкруг пояса) не діставала до бруґмансії.
Левко не знав, що робити. Потрібно було перехопити канат вище, втім, відпустивши руку, він зірветься вниз. На одній руці ніяк не втриматися. Разом з тим, довго висіти на двох він теж не міг — долоні пітніли від страху.
Зрештою, дочекавшись моменту, коли черговий порив вітру притиснув його до скелі, українець уперся колінами в гладеньку прямовисну поверхню, підтягнувся на обох руках і… вчепився в канат зубами. Тепер, маючи чотири точки опори (ліву руку, зуби, і коліна, котрі, щоправда, постійно зісковзували), він наважився звільнити праву руку і перенести її на півметра вище.
Закручені вихори знову відсторонили його від муру. Намертво впнувшись зубами й руками, Левко закрутився навколо своєї осі, наче дурнуватий пітбуль, що вчепився за шину, підвішену на дереві. Під час наступного зіткнення зі стіною хлопцю вдалось перенести ліву руку. Таким чином він зміг піднятись по канату, поки знов не вперся в нього ступнями.
Цілу хвилину Левко висів, скорцюбившись, як ембріон, на кінці канату. Віддихувався. Потім поліз нагору.
— Так швидко? — здивувався мулат, побачивши червону від напруження голову Левка над виступом.
Українець виліз з ногами на терасу, простягся на спині і тільки тоді сказав:
— Довжини не вистачило.
— Скільки?
— Метрів три.
Левко підвівся на ліктях. То йому почулося чи мулат справді зітхнув з полегшенням?
— Що будеш робити? — Ґрем щось відчув і поспішив розвіяти Левкові сумніви.
— Заберемо у Сьоми альпіністську, зв’яжемо разом, і ти спустиш мене знову.
— О’кей, — сказав американець.
    
    
CXIII
    
— Пс-с…
Сьома насторожився і повернув голову. Вітер, віддалений грім і більше нічого. Ніби.
— Пс-с! Пс-с!
«Не може бути. Вони не могли повернутись так рано». — І тут він побачив, як хтось смикає мотузку, прив’язану до металевої палі намету.
Налігши на костур, Семен підступив до краю платформи. Внизу стояли Ґрем і Левко.
— Що таке?
— Відв’язуй зелену мотузку, — прошепотів українець. Світла торбинка, що висіла у нього на шиї, змахувала на слинявчик.
— Навіщо?
— Канат закороткий. Не вистачило.
— А хто то кричав?
— Я! — В голосі Левка задеренчала нетерплячість: — Відв’язуй давай.
Сьома похитав головою і зашкутильгав до намету-їдальні. За чверть хвилини мотузка звільнилась і зашурхотіла по траві — хлопці, не чекаючи, потягли линву на себе.
Повернувшись до спуску, Сьома побачив, що товариші зникли. Він хотів розповісти про злощасний удар блискавки, бо непокоївся за Сатомі, проте хлопці пішли, не сказавши ні слова. «Мабуть, так краще», — вирішив Семен.
Подумки провівши друзів уздовж тераси, Сьома крутнув головою. І помітив, як хтось прямує до нього від пірамід. На коротку мить хлопець зрадів, зміркувавши, що з Сатомі все в порядку, але зразу ж похолов і ледь не зойкнув, усвідомивши, що в японки не було з собою ліхтаря.
Ризикуючи видати себе і тим самим занапастити всю операцію, Сьома став спиною до силуету, що наближався, приклав ліхтар до живота, спрямувавши вічко в тому напрямі, де зараз мали бути хлопці, і один раз блимнув. Він сподівався, що його тулуб хоч трохи сховає промінь від незваного гостя.
Розвернувшися, Сьома ненароком впустив на землю ліхтар. Нахилятись не було коли, і хлопець заспішив під захист намету-їдальні.
    
    
CXIV
    
Левко самотужки намагався зв’язати дві мотузки. Виходило не дуже: в першу чергу через різну товщину альпіністської мотузки і канату, але головним чином через те, що Лео нічого не тямив у вузлах. Він з’єднав линви прямим вузлом (невідь чому подумавши, що він самозатяжний), а вільні кінці вирішив для надійності скрутити між собою.
Ґрем довго мовчав, та зрештою не витерпів:
— Це прямий вузол, бадді. Він небезпечний.
— Чому?
— Тому що ненадійний. Він має здатність проковзувати і розв’язуватись. Ти уявити не можеш, скількох людей він відправив на той світ.
Американець мав рацію: прямий вузол забрав життя не одного альпініста. Мулат узяв обидві мотузки в руки і заходився сплітати їх наново.
— Я скручу їх вузлом під назвою ґрейпвайн. Він самозатяжний, під дією ваги тільки дужче затягується. Так буде краще.
Левко уважно спостерігав за тим, що робить мулат.

Ґрейпвайн, або подвійний рибальський вузол
Якраз тоді, коли Лео і Ґрем зосередились на в’язанні вузла, Сьома блимнув ліхтарем, сповіщаючи про небезпеку. Домовившись про сигнал, хлопці не врахували одного нюансу: Семенів ліхтар був не надто потужним — щоб зафіксувати спалах, Ґрему слід було постійно дивитись на схід. Що ще гірше: Сьома блимнув коротко, мерщій погасивши світло. Росіянин і так ризикував, знаючи, що з-за спини підходить охоронець. Левко краєм ока помітив, що на мить на терасі посвітлішало, проте сприйняв виблиск за відсвіт далекої блискавки. На той момент він більше переймався негодою і навіть не думав про те, що їх можуть застукати. На всяк випадок українець кинув швидкий погляд у той бік, де мав би бути Сьома, та росіянин у цей час уже заповзав під брезент намету-їдальні. Сигнал лишився непоміченим.
— Ось, готово, — сказав американець.
Наступивши ногою на канат, він смикав зелену мотузку — перевіряв на міцність вузол.
По тому він зіштовхнув канат у прірву, тоншу линву накрутив на себе на рівні пліч (ставши схожим на раба-втікача, якого піймали і скрутили за допомогою ласо) і відступив до стіни сьомого рівня.
Левко намацав тонку линву і став спускатися. Мотузка губилась у пітьмі, через що хлопцю здавалось, наче він тримається руками за порожнечу. Він зрадів, коли дістався вузла і поліз далі по канату. Грубий і м’який, канат був уже як рідний. Врахувавши досвід першої спроби, українець наловчився протистояти вітру, і за весь спуск його тільки раз відірвало від стіни і протягнуло над проваллям. Через хвилину він занурився у крону бруґмансії і взявся хапливо рвати квітки.
Дерево дивно пахло. Запах йшов від квіток і був неприємно масляним, гидким, якщо відверто, хоч і терпимим.
По тому, як послабшав натяг мотузки, Ґрем зрозумів, що Лео дістався дерева. Мулат видихнув (цього разу тримати українця було важче: тонка нейлонова линва боляче врізалась у тіло, аж згинаючи хлопця) і розслабився, припавши спиною до муру. Довго байдикувати йому не випало. Обернувши голову праворуч, Ґрем запримітив, що хтось стоїть на терасі — точно на тому місці, де ще п’ять хвилин тому зміїлась альпіністська мотузка, — і нишпорить променем по площадці 6-го рівня.
«Семен? Щось шукає?» Попервах американець лише насторожився, та вже зовсім скоро посірів від переляку. То не був один з умовних сигналів, а Семен не настільки дурний, щоб висвічувати щось на шостому рівні в той час, коли Лео спустився за квітками бруґмансії.
Ґрем втиснувся в стіну, з жахом усвідомивши, що поняття не має, ані хто то такий, ані що йому треба серед ночі на терасі шостого рівня.
    
    
CXV
    
— Joder! — лайнувся охоронець, побачивши, наскільки низько розпласталися хмари.
Він покрутився коло вертолітних площадок, обійшов хатину Джейсона і подався до пірамід. Крики більше не повторювались, натомість мав початись дощ, та й на відкритому просторі, без захисту громовідводу, що не кажи, було невесело, тому хлопчина хотів якнайшвидше завершити обхід. Буревій жахливо стугонів, і вартовий засумнівався, що міг щось почути, сидячи в ангарі.
Хіба що кричали дуже голосно.
Біля пірамід теж нічого не знайшлося (зазирнути за підвітряну грань меншої у хлопця не вистачило клепки). Присвічуючи ліхтарем, він протопав ще трохи на схід і спинився.
«Якого біса? — розсердився перуанець. — Мабуть, справді приверзлося. Педро з мене сміятиметься». Він уже збирався йти назад — навіть розвернувся і направив промінь на захід уздовж стежки, — та несподівано нагледів короткий, але яскравий сплеск світла неподалік намету-їдальні. Якраз над прірвою. Ошелешив не так спалах, як те, що на його тлі проступив виразний силует людини, котра стояла спиною до охоронця і дивилась на сельву.
У перуанця волосся дибки стало. Хто то був? Кому може знадобитися далеко за північ стирчати на краю платформи і мертво телющитись на затоплені ніччю джунглі? Що то був за спалах? Хлопчині раптом сильно захотілось пісяти. Бажано в яскраво освітленому місці без усяких там перегородок і темних закутків.
Зрештою почуття обов’язку переважило забобонний страх. Виставивши поперед себе промінь ліхтаря, вартовий посунув до намету. Крапель більше не було, хмари ніяк не могли розродитись дощем, але бідолаха тремтів, аж зубами стукав. Він наступив на щось кругле і ледь не зойкнув. Не опускаючи променя, присів, намацав руками знахідку і підняв її. Ліхтар. Охоронець поклацав вимикачем, переконавшись, що той працює. Тоді обережно підступив до крайки, за якою починався пологий спуск до шостого рівня Твердині, і, затамувавши подих, спрямував промінь униз.
Нічого не надибавши, він став крок за кроком просуватись на захід.
    
    
CXVI
    
Торбинка була чималою, проте Левко затявся, що не полізе нагору, поки не наповнить її всю. В такій справі, як кажуть, мало не буває.
За п’ять хвилин хлопець обірвав усі квіти, до яких міг дотягнутися, і взявся за листя. Сьома, як завше, намагався все передбачити і добре постарався, готуючи приятеля до спуску. Він розповів Левку, що алкалоїди сконцентровані в усіх частинах бруґмансії: квітах, листі, гілках, корі (невідомо, можливо, в листі отрути навіть більше, ніж у квітках), тому українець не вагався, напаковуючи в торбу цупкі овальні листки із загостреними відростками по краях. Правда, коли росіянин наголошував, що вся бруґмансія отруйна, він мав на увазі дещо інше. Сьома хотів застерегти Левка: в жодному разі після контакту з рослиною не можна торкатися пальцями язика, губ, очей чи носових пазух. Навіть невелика доза може «заглючити», і Левко беркицьнеться вниз головою зі стіни Твердині. Лео пам’ятав цю настанову: тримав рот міцно стуленим, акуратно відгортав листя від носа й очей, слідкував за тим, щоб пальці не зачепили губ чи ніздрів. На жаль, був один нюанс, який ні Сьома, ні Левко не змогли передбачити і врахувати: ніхто з них не знав, що у бруґмансії отруйний навіть запах.
Спочатку Левко заспокоївся. Заспокоївся настільки, що подальші прояви інтоксикації не викликали тривоги. Тремтіння в руках зникло, м’язи розслабились (після першого спуску, під час якого Лео гойдався над прірвою, немов бульдог вчепившись у канат зубами, судоми не відпускали, дістаючи аж до м’язів живота, а руки тіпалися, як у алкоголіка з десятирічним стажем, котрий раптом надумав виходити з піврічного запою). Долоні перестали пітніти (ось це мало б насторожити найбільше). Серцебиття стишилось, припинивши гатити об барабанні перетинки. А запах… Солодкавий запах щез. Точніше, Левко більше не відчував його.
Потому віддалився стугін бурі. Гілки бруґмансії і далі шарпало завихреннями (сила вітру не зменшилась), проте виття відступило. Здавалось, наче негоду відтіснили невидимим звуконепроникним склом кудись на південь від Твердині. Шию помалу обволікало теплом. Те тепло, неначе чиїсь гладкі пальці, пульсуючи, повзло вгору до вух, вилиць, очей.
Левко згадав якийсь анекдот і пирснув, інтуїтивно затуливши рота долонею. Він усе ще пам’ятав, що повинен поводитись тихо, сміятися не можна, та вже не розумів чому. Через мить хлопець з подивом усвідомив, що не здатен пригадати, над чим сміявся секунду тому. Він пам’ятав, як спускався по мотузці і страшенно боявся… Але чого?.. Чого боятися?.. Тут так затишно, спокійно і тепло… і… і…
Левко перестав рвати листя і тихенько загиготів. Просто так, без причини. Затим він спустився нижче, влаштувавшись на товщих гілках так, щоб обіпертись спиною і випростати ноги. Ігноруючи скажені пориви вітру, геть забувши про тридцятиметрову прірву, чия паща розверзлась під ногами, він розслабився. З подивом глипнув на майже повну торбу з квітами і листям, привішену до шиї. Що це?.. Він що, збожеволів?.. На дідька йому стільки листя?.. Колись у нього вдома були хом’ячки, і на початку кожної осені він рвав і сушив їм траву, з якої протягом зими робив кубельця в акваріумі. Трава хом’якам подобалась більше за газети і навіть більше за м’яку деревну стружку. Але листя? Для чого йому листя?.. І тут-таки забув, позбувся незручних думок, перемкнувшись на туманний образ у голові, що викликав новий напад притлумленого сміху.
Задерши голову, Левко спостерігав, як гілки бруґмансії тіпаються під натиском бурі, і несподівано відчув мелодію. Саме відчув, а не почув, оскільки наспів линув зсередини нього. Хлопець незчувся, як замугикав ту мелодію, легко перейнявши мотив, що бринів у наскрізь просякнутій отрутою макітрі:
ХЕЕ-НЕ-Е-А У-А-І-И НІ-А-А-НІ-О-ОО-А ХЕЕ-НА-БА-А У-А-І-ИИ У-МІ-Е-А-ОО-Я ГИИ-У НА…
Замугикав достатньо голосно…
    
    
CXVII
    
Ґрему Келлі страшенно не хотілося помирати.
Мулат горбився, втискаючись у стіну, і тремтів. Від страху перед очима все пливло, шлунок скорчився, готовий першої ліпшої миті вивергнути рештки ще неперетравленої їжі. Якщо вартовий помітить мотузку, їм кінець. Їх розстріляють на місці. Для чого було сюди лізти? Він мусив зупинити тих придуркуватих слов’ян! Він із самого початку знав, що задум приречений, навіть якщо їм удасться…
Промінь спинився. Закляк на місці: ні назад, ні вперед. До тієї позиції, де під стіною причаївся Ґрем, лишалося метрів вісім, а охоронець закляк. Раптово американець зрозумів, чому саме — з прірви доносилось бравурне мугикання:
ХЕЕ-НЕ-Е-А У-А-І-И…
Ґрем не вірив у те, що чув: обриваючи отруйні квітки, зависнувши на кущоподібному деревці посеред прямовисного муру Паїтіті, Левко наспівував пісеньку. Подеколи мугикання губилося в оскаженілих поривах буревію, та, оскільки вітер дув з півночі, чималі фрагменти наспіву все ж пробивалися до верхніх терас.
ХЕЕ-НА… У-А-І-И… У-МІ-Е-А…
Серце мулата вкрилося крижаною кіркою.
«Божевільний!!! — Страх помалу, але неухильно переброджував на лютощі. — Ти ж поховаєш нас усіх!»
Вартовий не рухався, ввіткнувши промінь, наче важкий середньовічний спис, у терасу шостого рівня. Не задумуючись над тим, що робить, Ґрем рвонув до прірви. У темряві провалля не було видно, тож на півдорозі американець упав на коліна і підповзав до краю навкарачки. Досягнувши обриву, він на мить затримався — зіщулився, очікуючи, що промінь посунеться на захід і вихопить його з пітьми. Проте охоронець стримів нерухомо, мов статуя. Зрештою мулат відважився і, перехилившись, опустив голову якомога нижче в чорноту.
— ТИ ДОВБОНУВСЯ, КРЕТИНЕ? — Якщо можна кричати пошепки, то Ґрем, схоже, саме це й робив (американець розумів, що перуанець також може його почути, але не думав про це тієї миті… намагався не думати).
Не встиг він стулити рота, як небо на сході розтріснулося і сипонуло пучком жилавих блискавок. Відстань була незначною, і грім прикотив миттєво. Від несподіванки Ґрем ледь не звалився у прірву. Він не закричав тільки тому, що в легенях на той момент не лишалось ані крихти повітря. Оговтавшись, Ґрем повернув голову і в останніх спалахах наелектризованого неба встиг розгледіти силует перуанця, що вимальовувався на горішній терасі.
Вартовий дивився точно на нього.
    
    
CXVIII
    
Охоронець почувався вельми некомфортно. Він штрикав променем на захід, але раз за разом повертав голову в інший бік, на схід. А що як він помилився і той силует — той, який він помітив на краю тераси, — лишився позаду, за спиною?
Вітер шарпав за одяг, відштовхував від провалля і постійно норовив відкинути руку геть, спрямовуючи промінь на ангари. Так наче сам буревій підказував перуанцю, що йому слід повернутись туди, звідки прийшов.
Зненацька вартовий закляк. Йому почулось, наче з того боку, куди він прямував, крізь завивання бурі щось долинуло. Не рухаючи ліхтар, хлопчина витягнув шию і прислухався. Наступної миті до бажання спорожнити сечовий міхур додалось нове — ще більш пекуче. Вартовому здалося, наче все лайно, яке тільки є в його організмі, раптово, наче по команді, скупчилось у нижній частині тулуба, налаштувавшись одним махом прорватися через задній прохід. Бідолаха зціпився і несвідомо підігнув коліна.
ХЕЕ-НЕ-Е-А У-А-І-И НІ-А-А-НІ-О-ОО-А ХЕЕ-НА…А У-А-І-ИНИ…
Хтось співав. Хтось співав у проваллі.
На сході сліпучим феєрверком бризнули кілька блискавок. Грім, злившись у суцільну канонаду, прокотився терасою.
— Ой-а! — не стримався охоронець.
Важкість зсунулася вниз по кишках, примусивши його стулити коліна і зігнутись у попереку. Досі спрямовуючи ліхтар униз, перуанець витріщався наліво — туди, звідкіля доносились співи, — і у світлі блискавок розгледів… Він не знав, як описати побачене… На краю прірви, скрючившися, стояла навкарачки людиноподібна істота. Її очі хижо блищали, відбиваючи спалахи громовиць. Вона наполовину звисала над чорною порожнечею (так, наче збиралась повернутись у пітьму, з якої прийшла), але дивилась на нього!
Блискавки згасли, й істота щезла. Вартовий був за крок від того, щоб уперше в житті знепритомніти. Він застогнав. Йому знадобилося секунд десять, щоб опанувати себе і, переборюючи жах, тремтячою рукою спрямувати ліхтар туди, звідки витріщалась покарлючена потвора. Промінь ковзнув по краю провалля і… висвітлив порожнечу. Тераса шостого рівня стояла порожньою.
Охоронець відступив, кавкаючи, наче астматик. Спочатку жіночий крик, потім чийсь силует, нерозбірливі співи з безодні і ось тепер — загадкова потвора, що заповзає у прірву! Це занадто навіть для не дуже забобонної людини.
— Мати Божа! — Хлопчина втратив останні подихи хоробрості, які кволо ворушились у грудях і примушували його триматися. А ще він зрозумів: якщо лишиться тут, то втратить не тільки хоробрість, але й рештки здорового глузду. — О, мати Божа, порятуй мене!
Дощ остаточно доконав його. Нова блискавка розпорола небеса, і на сельву одночасно вивергнулись тисячі тонн сконденсованої вологи. Злива, неначе цунамі, стіною налетіла на Твердиню. Видимість упала до нуля. Струмини води розсікали, заломлювали і немислимо викривлювали промінь, не даючи змоги бачити далі ніж на метр від джерела світла.
Вартовий розвернувся і, навіть не світячи ліхтарем під ноги, галопом помчав назад до ангару.
    
    
CXIX
    
Невідомо яким чином ледве вловні Ґремові слова досягли свідомості Левка. Українець розчув, як згори надійшло запитання: «Ти довбонувся, кретине?», — і, що найдивніше, попри густий солодкавий туман у голові зрозумів, що питання адресується саме йому.
«Згори? Чому воно прийшло згори? — мелькнуло в одурманеній макітрі. — Зі мною що, говорить Господь?»
Лео перестав співати, задер писок і пробурмотав:
— Господи, прийом… прийом…
А потім подумав: «Це я щойно мугикав гімн України чи як?»
Вибух блискавок і гарматний виляск грому, що супроводжували скинуту згори фразу, на мить повернули його до свідомості. Левко побачив, що сидить на тоненькій гілляці, ні за що не тримаючись руками і безтурботно звісивши ноги у провалля.
— Ох ти бля! — Хлопець перейшов на рідну українську й одним ривком видерся вище.
«Щоб я всрався! — додав уже подумки і знавісніло затрусив головою. — Що це було? Що зі мною сталося?» Викид адреналіну дозволив ще кілька секунд опиратись наркотичному запамороченню.
Попервах на думку спадали містичні пояснення. Твердиня не хоче, щоб вони тікали і якимись бісівськими чарами протидіє їм. Згодом хлопець відчув, як знайомий масний запах залоскотав ніздрі, і припустив: в усьому винні квітки бруґмансії. Вони труять його смородом.
Через кілька секунд здійнялася злива, притлумивши аромат пелюсток (котрий знову норовив затягти поволокою свідомість), «змивши» його, і цілковито повернувши хлопця до свідомості. «Треба забиратися. І то швидко», — зметикував Левко, похапцем заштовхав у торбину кілька останніх листків і посмикав мотузку. Домовленості не було, що американець тягнутиме його нагору, Левко мав лізти сам, але вони погодили сигнал, який свідчитиме, що нагорі все в порядку і Левку можна підійматись: Лео один раз шарпоне мотузку, на що Ґрем відповість таким самим шарпанням.
Нічого не відбулось — Ґрем не відповів на сигнал. Вода лилась важким неперервним потоком, через неї українець не чув і не бачив, що діялось нагорі.
«Заснув там чи що?»
Свідомість примерхала. Це точно квіти, зрозумів Левко, жахнувшись від того, з якою швидкістю наростає запаморочення. Півтора роки тому під час однієї з численних поїздок на поромі зі Стокгольма до Гельсінкі Ян Фідлер (вони тоді тільки-но познайомились) дав Левку скуштувати снюс, специфічний різновид тютюнових виробів. Попри безневинну назву ця штука викликає серйозну залежність, у багатьох країнах вважається наркотиками, через що заборонена в Євросоюзі (крім Швеції та Голландії). Ян тоді шукав щось, як він висловився, «для генеральної прополки мозкових звивин» і підсів на снюс (щось середнє між жувальним і нюхальним тютюном), який навіть у Швеції було непросто купити. Почалось усе як жарт: Ян запропонував, Левко легко згодився. Чех витяг із пласкої круглої картонної коробки (підпис на лицьовій стороні «General — White Portion», на тильній — застереження шведською, що снюс шкодить здоров’ю і спричиняє звикання) сірий пакетик завбільшки з крайню фалангу вказівного пальця, що пахнув прілими спеціями, і українець, недовго думаючи, заклав його під верхню губу. Півхвилини Левко нічого не відчував, а тоді йому так «просапало звивини», що ледве спам’ятався. Море було спокійне, два-три бали, не більше, а хлопець плазував по палубі лайнера «MS Mariella», наче за бортом бурував дев’ятибальний шторм. При вживанні снюсу доза нікотину, що потрапляє в організм, значно вища, ніж при викурюванні цигарки, позаяк при курінні більша частина нікотину згорає. Незвичний навіть до простих цигарок організм Левка в буквальному сенсі викрутило навиворіт: нікотин через язик і ясна напряму прослизав у кров. Сидячи в гіллі бруґмансії, українець відчував щось дуже близьке до блискавичного сп’яніння після «подушечки» бронебійного шведського снюсу.
Намагаючись не вдихати отруйного повітря, Левко витримав паузу і смикнув удруге (давай… давай же… будь ласка… відгукнись). Знову ніякої реакції. «Що за чорт?» Хлопець з силою поволік канат на себе, і тільки тоді линва натяглась. Левко скубнув — Ґрем скубонув у відповідь. Українець для певності повисів трохи на линві, переконуючись, що американець тримає міцно, і тільки тоді подерся нагору.
Підніматись було напрочуд важко. Струмини дощу змішувались з потоками води, що стікали з країв терас, і все це неслося донизу, з кожним метром набираючи маси й швидкості. Ноги час від часу зісковзували по вогкій стіні, через що розраховувати можна було тільки на руки. Відчуття було таке, наче повзеш нагору всередині Ніагарського водоспаду. Траплялися моменти, коли у Левка тьмяніло в очах від нестачі кисню. Подекуди потік ширшав настільки, що навіть відштовхнувшись ногами, хлопець не міг набрати в легені повітря — рот забивало водою. Доводилось притискатись губами до стіни і короткими ковтками (неначе витягнута на повітря рибина) всмоктувати живлющий кисень.
Діставшись місця, де канат з’єднувався з тоншою мотузкою, Левко геть знесилів. Альпіністська линва була надто тонкою і ковзкою, він не міг повзти по ній угору, не маючи під ногами опори. Хлопець спробував, раз, удруге, втретє, але щоразу з’їжджав до канату.
На щастя, Ґрем здогадався, що й до чого, і взявся тягнути Левка, накручуючи мотузку на себе. Через кілька хвилин українець, відпльовуючись, мов опритомнілий потопельник, вишкрібся на терасу шостого рівня. Американець підхопив його, силоміць поставив на ноги і замість того, щоб підтримати, прокричав:
— Ти ненормальний! Якого біса ти співав? Мік Джаґґер, розтуди твою маму!
Левко лише похитав головою. Згадавши щось, стягнув з шиї торбину з квітами і листям бруґмансії і сунув її в руки мулату. Потому гойднувся, наче п’яний, і повалився на залиту дощовою водою траву.
Ґрем відклав торбу вбік і взявся витягувати канат із прірви.
    
    
CXX
    
    
    
19 серпня 2012 року, 01:15 (UTC – 5) Паїтіті
    
Дощ стишився, але не перестав.
— Чому ти не попередив? — накинувся Ґрем на Семена, щойно вони з Лео вибрались на верхню терасу. Канат, як і домовлялись, замаскували травою й брудом на шостій терасі, зате тоншу нейлонову линву Семен вирішив забрати з собою і сховати в «норі».
Росіянин (він був з ніг до голови вимазаний глиною) припинив скручувати мотузку і витріщився на американця.
— Я попереджав! Один короткий виблиск, як і було домовлено.
Мулат спересердя ляснув руками по стегнам. Зі спортивних штанів навсібіч порснули краплини.
— Я не бачив твого сраного виблиску! — прогавкав Ґрем. — Я дізнався про вартового тільки тоді, коли помітив його на закрайку тераси!
— Сюди приходив охоронець? — вирячився Левко.
— Так! — Мулат із такою силою вивергнув останнє слово, що воно розвіяло краплини дощу навколо його рота. — Якраз у той момент, коли тобі заманулось поспівати!
— Не кричи, — опустив голову українець, — побудиш мачігуенга.
— Він там співав? — Настала Семенова черга дивуватись.
— Так! — Американець не стишував голосу. — Твоєму приятелю Бог виділив мізків на кілька грамів менше, ніж ховраху.
— Чувак, — розвів руками українець, копнувши носком кеда торбинку і звертаючись більше до Семена, ніж до Ґрема, — це все ті бісові квіти. І я не співав, я просто мугикав.
— Дупоголовий, — процідив мулат. — Ви обидва дупоголові.
— Заспокойся, Ґреме, — сказав Сьома. — Присягаюсь, я попереджав про наближення вартового.
— Але я теж нічого не бачив, — глухо докинув Левко.
— Я не міг світити довше, — почав виправдовуватися Сьома, — я сам помітив його, коли той чувак уже перетнув половину відстані між пірамідами й наметом.
Американець несподівано схопив Семена за передпліччя:
— А Сатомі? Хіба вона…
— В тому то й річ, її не було… — Сьома зам’явся. — Забув сказати: ота блискавка… ну, найперша… вона…
— Що?
— Вона вдарила в піраміду.
Ґрем з Левком перезирнулись, а тоді, не змовляючися, чкурнули в напрямку великої піраміди. Незважаючи на тотальне виснаження, Левко не відставав.
Дощ привів Сатомі до тями, і хлопці перестріли її, дезорієнтовану і скривавлену, якраз біля сходів, що тяглись до вершини піраміди. Побачивши американця, японка кинулась до нього і повисла на шиї (Левко в будь-якому разі був надто слабкий, щоб ловити дівчину, але, побачивши, що японка пригорнулася саме до мулата, почорнів від злості). Ґрем узяв Сатомі на руки і поніс до галереї, що спускалась у надра Твердині. Левко похмуро плентався позаду.
По дорозі Сатомі знову знепритомніла, і мулат закрокував швидше, притискаючи її, наче малу дитину, до грудей.
    
    
CXXI
    
У «норі» було тепло й сухо, якщо не зважати на калюжі, що поволі розпливалися в тих місцях, де стояли хлопці, а також під торбинкою (її ретельно замотали — щоб не пахтіла — і заштовхали в дальній закуток, під наплічники). Сатомі, неприродно вигнувшись, лежала на матраці посеред кімнати. Як і раніше, непритомна.
— Що… що робити? — хапаючи повітря, пролепетав американець.
Він перевернув японку і витягнув ноги, сподіваючися, що їй так буде зручніше.
— Закопати її в землю, — сказав Левко.
Мулат різко випростався і без попередження заїхав кулаком у щелепу українцю. Лео лантухом повалився на підлогу.
— Ти чого?! — підскочив Сьома, стаючи на захист товариша. — Він діло говорить: людей, в яких ударила блискавка, треба закопувати в землю.
— Вперше про це чую, — фиркнув американець.
— Я серйозно. Так завжди роблять.
Ґрем похитав головою, грізно зиркаючи то на українця, то на росіянина:
— Поки вона жива, ніхто не буде її закопувати.
Семен не перечив. Левко лежав на підлозі, тручи долонею щелепу і набряклу вилицю.
— Я тебе вб’ю, ніґере, — неголосно, але чітко вимовив хлопець. — Я б тебе вже вбив, виблядку, якби від тебе не залежала наша втеча.
Американець почув і жахливо повільно (так наче вона трималась на давно заіржавілих шарнірах) повернув голову до українця.
Сьома побілів, розуміючи, що зі зламаною ногою не зможе захистити товариша, якщо Ґрем раптом вирішить кинутись на Левка. Проте Ґрем здивував. Каламутні очі перелякано забігали, а лютий вираз зійшов з лиця. Мулат згорбився, наче поклав на плечі важезний тягар (насправді тягар уже давно лежав там, просто він щойно згадав про нього…), втягнув голову і, підсунувши матрац, сів навпроти Сатомі.
— Семе, зроби хоч щось, — благально звернувся мулат до Семена.
Росіянин відкрутив кришечку пластикової пляшки з водою, змочив один з шматків футболки, що лишився після того, як Сатомі зшила торбинку, і заходився протирати обличчя дівчини. Наразі нічого більше зробити він не міг.
Левко, не міняючи пози, продовжував лежати на тому місці, куди його вклав правий прямий американця, і одними губами шепотів:
— Я тебе вб’ю, ніґере… Невдовзі я тебе вб’ю.
    
    
CXXII
    
Сатомі опритомніла через півгодини.
Семен оглянув японку і за винятком подряпин на лиці та рани у лівому вусі, з котрої постійно сочилася кров, не виявив інших зовнішніх пошкоджень. Росіянин примусив Сатомі випити дві таблетки аспірину й одну — парацетамолу.
Дівчина не пригадувала нічної вилазки. Усе, що трапилося після того, як чверть по дванадцятій вона з хлопцями вийшла з «нори», стерлося з пам’яті. Ґрем коротко переповів їй про буревій, спуск за бруґмансією і злощасний удар блискавки.
Невдовзі дівчина заснула (чи то ще раз знепритомніла, хтозна).
По тому Сатомі ще шість разів прокидалась і щоразу здивовано запитувала, що з нею сталося. Попервах Ґрем терпляче описував (повторюючи слово в слово) події нічної вилазки, проте за третім разом нерви в американця стали здавати. Він розумів, що дівчина не винна, що її пошкодження значно серйозніші за подряпини і прокол у вусі, та попри це, коли японка прокинулася вп’яте і вп’яте поставила те ж саме запитання — що з нею трапилося? — Ґрем не витримав і, давлячися слізьми, розпачливо стискаючи Сатомі в обіймах, став на неї кричати.
— Боже, невже ти не пам’ятаєш?! Я десять хвилин тому розказував тобі! Я…
Сатомі починала плакати. А потім знову відключалася.
Сьома здогадувався, що дівчині слід було б дати снодійне (або хоча б заспокійливе), але, складаючи подорожню аптечку, росіянин подумати не міг, що виникнуть обставини, за яких доведеться когось присипляти.
О 04:10 японка нарешті заснула по-справжньому.
Лео поринув у сон за годину до того, забившись у куток неподалік того місця, де Ґрем відправив його у нокдаун. Українець заснув просто на долівці, підклавши під голову руку. До самого ранку бачив яскраві сни. Не про те, як живцем здирає шкуру з Ґрема. Левку снився матово-чорний гелікоптер «Колібрі», що спурхує з посадкового майданчика на північному заході горішньої тераси і на максимальній швидкості мчить до гір, лишаючи громаддя Твердині далеко позаду.
Американець відключився разом із Сатомі, але спочивав тривожно, прокидаючись від кожного схлипу чи сонного поруху своєї дівчини. Йому не снилося нічого. Він лише благав, щоразу ледь розтуляючи повіки, подумки благав Господа, щоб Сатомі не прокидалась і не запитувала у нього, що з нею сталося вночі.
Один тільки Сьома не спав, прокручуючи, обсмоктуючи й аналізуючи події буремної ночі. Він сидів, не склепивши очей, обхопивши коліна руками, і чекав світанку. Ймовірно, останнього світанку у своєму житті. Він був майже в цьому певен.
Бо з самого початку все пішло не так, як вони планували.

    
    
Втеча
    
    
    
CXXIII
    
Того ранку з гір прийшов холод.
Стовпчик термометра скотився до позначки 12 °C (що є великою рідкістю для сельви) і безпомічно завмер, не маючи сил вишкрябатись вище, зате стрілка барометра повернулась на звичну позицію. Буревій, затихаючи, сповзав у напрямку Болівії.
Вітер змінився. Хмари відтиснулись від землі, лишаючись щільними й покошланими. Нижній їх шар, що був нерівним і зібганим, часом розповзався, оголяючи верхні — ще більш важкі й грубі. Блідо-сірі, попелясті, подекуди суцільно чорні щупальці переплітались між собою і стрімко неслись на південний схід. У сонячних променів не було жодного шансу пробитись крізь таку запону.
Повсюди на горішній терасі стояла вода.
    
    
CXXIV
    
    
    
19 серпня 2012 року, 08:19 (UTC – 5) Паїтіті
    
Левко насилу розплющив очі. Хотілося спати, але голова стугоніла, наче перегрітий трансформатор; протяжне гуготіння не давало розслабитись і знову поринути в сон. Хлопець ворухнувся (стугін поривчасто посилився) і жахнувся тому, якою важезною здалася макітра. Складалось враження, наче Боженька замінив його довбешку чавунною бовванкою, такою важкою, що, варто тільки спробувати підвестися, і вона розтовче хребет. Все тіло ламало від болю.
Лео піднявся на лікоть і здивувався, чому він не на матраці. Кинувши погляд уперед, розрізнив Ґрема й Сатомі, що сплелись у обіймах, і все пригадав. Не стримався, з шипінням випустивши повітря крізь зуби. Потому спробував встати, обіперся долонею об підлогу, але тут-таки, стримуючи стогін, повалився на бік. Долоню обпекло вогнем, наче він торкнувся неізольованої стінки парового котла. Шкіра була обдерта до м’яса.
Українець полежав ще трохи, а тоді ривком, допомагаючи собі тильними сторонами долонь, сів. По-перше, він відчував дикий голод, а по-друге, не мав ані найменшого бажання лишатись у «норі», чекаючи, поки прокинуться Ґрем із Сатомі.
Семена не було.
Перед тим як підніматись на терасу, Левко затримався. Насамперед переконався, що бруґмансія на місці. Біла торбинка, дбайливо обмотана футболками і сорочками, лежала там, де її вчора покинули. По тому, прикусивши від болю губу, стягнув брудні футболку й шорти і вдягнувся в чисте. Насамкінець відчистив кеди від засохлого бруду й трави.
Оглянувши себе, хлопець лишився задоволеним і, потроху розробляючи задерев’янілі м’язи, почовгав нагору.
Вибравшись на терасу, Левко зіщулився від холоду. Тіло вкрилося гусячою шкіркою. Після перманентної спеки й задухи, +12 °C відчувались як +2 °C. Проте за кофтою не пішов — холод освіжав, примушуючи кров швидше струменіти по залежалих венах.
На великій піраміді, правіше лінії сходів, чорнів слід від удару блискавки. Внизу на стежці стовбичили двоє ґевалів; схоже, про щось сперечалися. Ковзнувши поглядом уздовж пірамід, Левко переконався, що «Мі-17» досі не повернувся. Він не знав, добре це чи погано.
Від намету-їдальні апетитно пахло спеціями.
Хлопець закинув голову, з насолодою ковтаючи крижане повітря, і задивився на небо. Хмари неслись з неймовірною швидкістю. Якщо довго дивитися, починало паморочитись у макітрі…
— Buenos días! — Левка вивів із задуми робітник-мачігуенга.
— І тобі доброго ранку, аміґо, — відірвавшись від неба, відповів на вітання Левко.
Розпатланий індіанець зі скромним черевцем був одним із небагатьох мачігуенга, який мав звичку чистити зранку зуби. Хлоп саме повертався, закинувши рушник на плече і сяючи, немов перлами, вичищеними зубами, після гігієнічних процедур до свого барака. Та щойно він зустрівся поглядом з Левком, його посмішка зів’яла. Індіанець не просто відсахнувся, він відскочив на цілий метр і щось забубонів своєю мовою.
— Агов, привіт, — помахав рукою українець, витискуючи губами посмішку.
Мачігуенга позадкував, не зводячи з хлопця перелякано викочених очей.
— Та що з тобою?
Індіанець щось зашепотів сам до себе, зірвався з місця і підстрибом побіг до бараків. Біля хідника його перепинили троє одноплеменців, що курили самокрутки, загорнувшись у яскраві різнобарвні ковдри. Мачігуенга взявся запекло жестикулювати, час від часу тицяючи то собі на очі, то на Левка. Потому всі четверо витріщились на українця. Хлопець насупився, знизав плечима і пішов на апетитний запах.
Марко вже роздавав сніданок. П’ятеро робітників і один з перуанців із загону Амаро Кіспе наминали їдло — аж за вухами лящало. Лео покосився на металеві підноси: вівсяна каша, котлета, якийсь салат і консервовані фрукти. Непогано. Нагнувшись, він вступив до намету, взяв чисту тацю і примостився в кінець черги. У черзі тупцяло півтора десятки (як не більше) чоловіків: вартові, мачігуенга, кілька вчених. До приходу Левка чоловіки жваво балакали, здебільшого обговорюючи нічне влучання блискавки, але щойно хлопець ввійшов, розмови стихли. Левко глитнув слину, усвідомлюючи, що всі телющаться на нього.
«Бляха, що не так?» — подумав хлопець. Покосився на одяг. Чистий. Зиркнув на кеди. Брудні, але не брудніші ніж взуття на перуанцях. Мовчанка затягувалась, і Левко втямив, що народ переважно приглядається до його обличчя. «Волосся! — несподівано зрозумів він. — Мабуть, на ньому лишився бруд або… — ось тут він похолов, — пелюстки бруґмансії». Він запустив праву руку в чуприну і двічі підряд провів пальцями від лоба до потилиці. Волосся було жирним і кучматим, але без бруду, і найголовніше — не було ніяких пелюсток, листків чи гілочок. Певно, це через синець від удару, припустив Левко.
— Спіткнувся і впав у темряві, — сказав він, торкнувшися двома пальцями припухлої вилиці. — Нічого серйозного.
Йому ніхто не відповів.
Коли Левко підійшов за своєю порцією, кухар Молінарі затримав черпак з кашею.
— З тобою все гаразд? — спитав італієць.
— Все чудово, — промовив Левко.
— Ти захворів?
— Зі мною все нормально, — твердо повторив хлопець.
Марко глянув униз, помітивши обдерті до м’яса долоні. Українець хребтом відчув це. Наступної миті вони схрестили погляди, і Левко збагнув, що кухарю дуже не сподобалося те, що він побачив.
    
    
CXXV
    
Присвічуючи електричним ліхтарем, Сьома стояв посеред Чорної кімнати. Власне, то була не кімната, а величезна зала, найбільша з бачених ним у Твердині. Хлопець викрутив на максимум регулятор на лампі, але світла все одно не вистачало: стеля ховалась у темряві, як і далека від входу стіна. Чорна кімната однозначно знаходилась під землею, оскільки громаддя Паїтіті, хоча й здавалось великим, просто не могло вмістити в себе такий об’єм.
І попри це Семена оточували кам’яні брили, а не сирий ґрунт.
Хлопець стояв, не відійшовши й метра від прочинених воріт. Щось тиснуло на нього. Не пітьма, щось поза нею, якась безформна химера, що ховалась за межею освітленої сфери, сахаючись і задкуючи, щойно він підносив ліхтар вище, але ніколи не відступаючи повністю. На відміну від полегкості, що хвилями пронизувала груди в Білій кімнаті, у Чорній панувала брудна важкість, що проїдала тіло наскрізь. Сьома зіщулився, стримуючи бажання шмигнути за ворота. Звідкись виринуло ідіотське відчуття, що стіни витріщаються на нього; зиркають, наче звір із засідки, готовий кинутись на жертву, вкусити, впустити отруту і пошматувати; а ще шепочуть огидними голосами, витискаючи з чорної товщі ледь чутне, проте категоричне застереження: «Геть… геть… ге-е-еть… е-е-е-е-е-т-т-ть».
(я не встигну тебе витягти…)
За мить до того, як піддатись натиску чорноти, що одурманювала, й вислизнути із зали, Сьома помітив рівні ряди символів, що тягнулись вгору по стінах. У голові мимоволі спливло чергове порівняння з Білою кімнатою: написи були дрібними й похмурими, наче епітафії на надгробних каменях, їхня монотонність дико контрастувала з виразистими й розбірливими знаками на гранях з білого мармуру.
«Що там?» — згадав росіянин.
«Дати…» — відповів Джейсон.
«Дати?..»
Хлопець пересилив себе і залишився на місці.
Волочачи за собою ногу в гіпсі, Сьома підійшов до стіни і обережно нахилив обличчя, роздивляючись знаки. Страх не зник (хлопець не здивувався б, якби з пристінку прорізався ікластий монстр і скочив на нього), але цікавість відтіснила боязнь і вернула самовладання. Принаймні на якийсь час.
Символи були всюди. Цифри, але не лише вони. В Чорній залі знаходилися справжні записи: десятки, сотні й тисячі рядків, що розбігались в усі боки. На темних гранітних стінах не було клаптика, до якого можна було б прикласти долоню, не накривши принаймні один символ. З першого погляду Сьома усвідомив, що розшифровка письмен триватиме відчутно довше, ніж життя середньостатистичного науковця — надто хаотичними, невпорядкованими виглядали написи.
В той же час відчувалася система. Проникливим оком людини, яка багато часу приділяла декодуванню різноманітних шифрів, Сьома помітив, що всі рядки, котрі збігали вглиб кімнати, починались числами…
(дати… дати?)
…числами, розділеними подвійними вертикальними рисками.
Чорнота душила, згущувала кров, сповільнюючи серцебиття, закупорювала легеневі альвеоли, перепиняючи доступ кисню. Сектор огляду звузився, стиснутий пітьмою, так наче на очі начепили невидимі шори. Хлопцю вдруге довелося тамувати бажання дременути геть. Дивлячись, як дрижання долоні передається на ліхтар і сповзає на контури тіней довкола, він поставив ліхтар на долівку і сфотографував фрагмент стіни — частину над самою підлогою. Роздивився знімок, стараючись не думати про освітлений коридор, Білу кімнату і горішню терасу, де скоро подадуть сніданок.

Неслухняними пальцями Сьома дістав блокнот і переписав чотири рядки, замінивши всі знаки відповідними арабськими цифрами.
«О’кей, що у нас вийшло?» — звів брови докупи.

П’ять стовпчиків. У перших трьох — цифри (у другому рядку — арифметичний вираз зі знаком додавання; росіянин запам’ятав згак з «формули календаря»). Для зручності Семен відразу перевів їх у десяткову систему, міняючи 108 на 810. Далі йшов стовпчик з великими числами (поки що хлопець лишив їх у вісімковому вигляді). Ці числа меншали з висотою: що вище розташувався рядок, то меншим було число у четвертій колонці. Останній стовпчик виглядав найбільш незрозумілим: у деяких рядках чисел не було, а в інших вони видавались абсолютно довільними.
«Дати?» — Семен ще раз пережував запропоновану Джейсоном гіпотезу. Спробував уявити Чорну кімнату чимось на кшталт історичного кабінету, меморіальної зали, на стінах якої зафіксовані знакові для Паїтіті події, проте не зміг. Натомість перед очима малювалось видіння тисяч надгробків.
Хлопець підняв ліхтар, пославши промінь так високо, як міг. Цифра в четвертій колонці може позначати рік, а може… що завгодно. Після хвилини прискіпливого вивчення стрічок, до яких діставало світло, росіянин збагнув, що в другому стовпчику зустрічаються винятково цифри від 1 до 5. Жодної шістки.
(п’ять тижнів по вісім днів…)
«Це номер тижня в місяці, — здогадався він і тут же виправився: — Припустимо, що це порядковий номер тижня…» От тільки що вони записували першим: номер дня в тижні чи номер місяця в році?
Сьома задер голову вище. Вирази зі знаком плюс у першій колонці траплялись рідко: раз на десять-двадцять записів. За три метри від долівки він зауважив фрагмент, в одному з рядків якого розташувався запис «8 + 3»:

Нижче (просто над сфотографованою раніше ділянкою) знайшов іще один подібний — у першій колонці було «8 + 1»:

Зразу під ним — рядок з виразом «8 + 5»:

Записник наче сам скочив у руки, і над чистою сторінкою застрибала ручка — Семен «переганяв» символи Паїтіті з вибраних фрагментів у зрозумілі йому цифри.

Ще не закінчивши строчити, хлопець зробив три висновки, які занотував тут же, під матрицями чисел:
а) вирази зі знаком «плюс» трапляються винятково в рядках, де число, зафіксоване в першій колонці, більше восьми;
б) перший доданок — завжди вісімка, другий доданок — менше або дорівнює п’яти;
і в) найважливіше — вирази трапляються лише в рядках, де в другій колонці стоїть цифра 5.
Сьома навів «п’ятірки»…
(…п’ять тижнів по вісім днів у кожному, плюс… п’ять неврахованих днів)
…і усвідомив, що означають складені вирази. Цифра 5 із другого стовпчика відповідає п’ятому (цебто, останньому) тижню місяця в календарі Паїтіті, і запис на кшталт «8 + 3» чи «8 + 1» позначає «невраховані» в цьому тижні дні. «8 + 3» — це вісім днів п’ятого тижня, плюс 3 дні з тих, що не входять у жоден тиждень, іншими словами, 43-й день місяця. Це свідчило про правильність першого припущення і проясняло формат запису дат.
В одному з рядків, що тяглися над підлогою і які хлопець конвертував найпершими, в першій колонці містився запис з двома плюсами — «8 + 5 + 1». Подумавши, росіянин знайшов пояснення. Остання одиниця вказує на перший з п’яти додаткових днів, що йдуть за останнім місяцем у році. На користь цього свідчила вісімка в третій колонці, котра найбільш імовірно відповідала восьмому місяці в році.
— Отже, день-тиждень-місяць-рік, — прошамотів Семен.
«Так просто? — в мозку заметушились сумніви. — Альо, друже, ти справді віриш, що протягом десяти хвилин спромігся розгадати формат запису дати, яким користувалися ті, хто населяв Паїтіті?»
Перевірити можна в єдиний спосіб — розшифрувати кілька дат і глянути, що з того вийде. Хлопець повернувся до першого записаного фрагменту і перевів усі числа в десяткову систему числення:

Впер погляд у найнижчий рядок: 4—2 — 1—3651. Четвертий день другого тижня першого місяця 3651 року за календарем Паїтіті.
«На рік можна зразу забити», — не знаючи події, від якої починалось літочислення в Паїтіті, буде важко визначити, яким саме був 3651-й у світі, де роки рахують в обидва боки від народження Ісуса Христа. Сьома сумнівався, що це взагалі можливо.
«Гаразд, пограємось хоча б із днем…»
Як встановити, якій даті відповідає цей день в сучасному григоріанському календарі? Четвертий день другого тижня першого місяця… — це значить, що з початку року пройшов один повний восьмиденний тиждень і чотири дні другого тижня, загалом — дванадцять днів.
— 12 січня… — Семен не помічав, що «думає» вголос. — 12 січня 3651-го.
Це вже щось. І в той же час — нічого. З однаковим успіхом це могло бути 13 січня чи 7 лютого, він не має змоги перевірити.
Сьома взявся за другий знизу рядок. 1—3 — 4—3650. Перший день третього тижня четвертого місяця… і потім іще незрозуміле число 228.
— Нормальок, — ручка опинилась поміж зубів, хлопець загугнявив, — з початку року минуло три повні місяці… це 135 днів… два повні тижні… плюс ще 16… і настав перший день третього тижня. В сумі, — він подумки склав 135, 16 і 1, — 152… Перший день третього тижня четвертого місяця за календарем Паїтіті дає 152-й день з початку року.
Росіянин відклав блокнот, схопився за мобілку і розкрив календар. Січень — 31 день, лютий — 28, березень — 31, квітень — 30, травень — 31… Гортаючи місяці, він додавав:

31+28+31+30+31=151

Перші п’ять місяців григоріанського календаря містять 151 день. Отже, 152-й — це 1 червня.
1 червня 3650 року. Хоча рік все одно нічого не значить.
«Ага, — раптом згадав Семен, — і ще 228…»
1 червня казна-якого року… 228…
І тут…
Хлопця пробрало морозом, аж зуби клацнули. Телефон затіпало так, що Сьома мусив сховати його до кишені. Моторошні відчуття посилились, коли він зрозумів, що причина не в астматичній чорноті кімнати. Щось крилося в розшифрованій даті, щось таке, що він… знає.
Пам’ятає?
1 червня… якогось року… сталось щось таке, що… 228…
228…
    
    
CXXVI
    
    
    
19 серпня 2012 року, 08:28 (UTC – 5) Паїтіті
    
Ґрем здригнувся, спершу відчувши, а вже потім почувши, що Сатомі сухо покашлює. Розклепив повіки і швидко покліпав, проганяючи сон. Японка піднялась і сіла, спираючись руками на матрац.
— Як ти? — спитав мулат, ніжно гладячи її по спині.
— Добре… — хрипко відповіла дівчина. — Тільки у вусі дзвенить.
— Сьома сказав, що в тебе може бути пошкоджена барабанна перетинка.
— Але я чую добре.
Ґрем стенув плечима.
— Ти пам’ятаєш… — Він не договорив, розуміючи, що не витримає, якщо Сатомі знов почне розпитувати.
— Що? — Круглі очі японки зупинились на обличчі Ґрема.
— Пригадуєш, що було вчора?
— Не розумію.
— Можеш відновити у пам’яті події минулої ночі?
Дівчина вигнула ріжками брови.
— Після дванадцятої ми піднялись на терасу, ви з Лео спустились на рівень нижче, я пішла до пірамід, а потім вдарив грім і я, здається, знепритомніла. Очуняла, коли почався дощ, і… ви знайшли мене. Щось іще?
Американець відчув, як відпускає серце, і на радощах здушив Сатомі в обіймах.
Японка випручалася, простягнула руку вбік і ввімкнула ліхтар. Печера заповнилася жовтим світлом.
— Ти брудний. І я теж. Ми наче дві свині, що вивалялись у калюжі. — Розчепіривши пальчики, вона з відразою роздивлялась одяг. — Ми що, спали, не роздягаючись? — Ґрем промовчав, дівчина звелась на ноги. — Треба переодягтись.
Мулат спробував їй допомогти, але Сатомі рішуче відхилила його руки. Вони швидко скидали пом’ятий і закаляний брудом одяг.
Натягуючи через голову чисту футболку, японка несподівано спинилась і запитала:
— У нього вийшло?
— Що ти маєш на увазі? — подивився на неї Ґрем.
— Лео. Йому вдалось нарвати бруґмансії?
Мулат спохмурнів, зиркнув у той бік, де з-під навали речей визирала торбинка, і дуже неохоче промовив:
— Он там, у кутку.
Він нахилився, зашнуровуючи кросівки. Через хвилину випростався і задерев’янілим голосом спитав:
— Ти досі хочеш тікати?
Сатомі зиркнула на нього так, наче бачила вперше, наче перед нею раптом опинився хтось із чужих, Амаро Кіспе наприклад, або хтось із персональних охоронців Джейсона, і той колючий погляд зробив Ґрема геть нещасним:
— А ти хіба ні?
    
    
CXXVII
    
Левко, тримаючись осібно від решти чоловіків і намагаючись ігнорувати їхні позирки, закінчував снідати, коли до їдальні підійшли Ґрем, Сатомі і Сьома. Українець нервував. Він переконував себе, що тремтить від холоду, та попри те, що гаряча каша давно зігріла нутро, дрібне тремтіння не минало.
Побачивши американця, японку і росіянина, хлопець зрадів, правда, радість тривала недовго. Левко напружився і ще більше затремтів, спостерігаючи, як розширюються від жаху очі Ґрема і Сатомі. Обличчя Семена довший час лишалося нормальним (серед них трьох він мав найслабший зір), проте, наблизившись і придивившись, Сьома спіткнувся і ледве встояв, провиснувши на милицях. Спинним мозком відчуваючи, що зараз вся увага прикута до них, росіянин узяв себе в руки і вдав, що закашлявся. Коли він випростався, лице набуло звичного відстороненого і злегка насмішкуватого вигляду.
— Добрий ранок усім, — кинув Сьома, проходячи повз столи.
На Левка він намагався не дивитись, але пробігся поглядом по присутніх, шукаючи Кіспе. Він не сподівався, що без Кіспе все минеться саме по собі — надто вже кидався в очі Лео, та й Сатомі була не в кращій формі (страшенно бліда й обачлива у ходьбі — вона крокувала, ледь розставивши руки, наче боялася, що в голові замакітриться і доведеться спішно хапатись за першу ліпшу опору), — але відсутність карлика давала час обміркувати ситуацію і придумати, як відбріхуватися. Бо від пояснень їм не відкрутитися.
На щастя, пласкоголового не було.
Росіянину відповіли напрочуд стримано. Лео навіть не підняв голови, зіщулившись, наче в очікуванні удару.
Проминувши столи, Ґрем непомітно смикнув Сьому за кофту.
— Ти бачив? Що це з ним? — прошепотів мулат.
— Поняття не маю, — не ворушачи губами, видав Семен.
— Він схожий… — підборіддя Сатомі смикнулось, — він схожий на диявола.
— Тс-с… Вдавайте, що все гаразд.
Сказати легше, ніж виконати. Сьома відчував, як паніка набирає обертів, кришачи його мозок, наче капусту, перемелюючи, розриваючи всі думки, і таким чином лишаючи беззахисним. Він давно нічого не контролював, а тепер — це вже взагалі баста! — він переставав розуміти.
І ще оте число — 228 — не давало спокою. 1 червня… 228…
Трійця ввійшла до намету-їдальні, де не лишилось нікого, крім кухаря.
— Вільна каса! — викрикнув італієць, побачивши хлопців і дівчину.
— Добрий ранок, Марко, — махнув п’ятірнею Семен.
— Привіт, професоре! Як спалося?
— Кепсько.
— Ви щось сьогодні пізно. Я вже збирався прикривати контору.
— Заспали через бурю.
Сьома старанно зображав безтурботність, виставивши на крок попереду тривимірну копію самого себе. Сатомі й Ґрем стояли за його спиною, все ще мовчазні й розгублені після того, як побачили Левка.
— А-а… — Кухар по-італійському замашисто скинув руки. — Файно вчора колотило.
— Та так, нічогенько.
— О’кей, друзі, що будемо замовляти сьогодні? Хрусткі курячі шматочки? Смачний і поживний біґ-тейсті? Може, класичне меню? — Марко спробував відтворити акцент, із яким розмовляють мешканці південних штатів США. — Якщо серйозно, мої друзі, салату більше нема, зате котлет лишилось по дві порції на рило. Як вам таке? Можу поклястись на кучугурі Біблій, ви не сподівались, що таке щастя очікуватиме лінюхів, які сплять ледь не до півдня.
— Валяй! — Росіянин (а точніше, його безклопітний двійник) підставив тацю. — Заради цього варто було не спати півночі.
Ґрем здригнувся. «Що він плеще?»
— Мені без котлет, будь ласка, — попросила Сатомі.
— Слухаюсь, ме’ем.
Семен захопився важкими думами і не помічав, що Молінарі (як і він сам) лише вдає хороший настрій. Приязність італійця була штучною, аж пластмасовою. Він не був схожим ані на мешканця півдня, ні навіть на продавця з «McDonalds». Кухар скидався на шуліку, що підбирається до зграї горобців, стараючися тьохкати по-солов’їному.
Насипаючи кашу, Марко уважно роздивлявся хлопців і дівчину. Засохла грудка крові на лівому вусі японки. Синці на бокових поверхнях біцепсів американця, що визирають із-під рукава теплої футболки і тягнуться аж до ліктя (певно, страшенно болючі синці, якщо їх помітно на темній шкірі мулата). Всі в чистому одязі, проте з немитими й розкучманими головами. Вже згодом, коли вони виходили (мулат притримував поділ палатки, пропускаючи Семена і дівчину з тацями), італієць помітив, що гіпс на нозі росіянина почорнів від вологи й бруду. Марко ледь чутно присвиснув: «Оу… малята виходили погуляти вночі». Додавши до цього страхітливі очі українця, він зрозумів, що минулої ночі сталось багато значимих подій і буревій чи навіть влучання блискавки в піраміду — далеко не найважливіші з них.
Хлопці й дівчина поставили таці на стіл і сіли. Семен — коло Левка, Ґрем і Сатомі — навпроти. Більшість мачігуенга вже поснідали і подалися займатися власними справами (як-не-як неділя), але частина лишилась, допиваючи чай. Кілька перуанців, які, зважаючи на відсутність Джейсона, приплентались без зброї, докурювали самокрутки. І перші, й другі тримались осторонь від хлопців, позираючи на них з таким виглядом, наче ті наминали лайно, а не кашу. Науковці на сніданок не прийшли. Інтелігенція. Відсипаються.
Хвилину жували мовчки (Левко просто сидів, затиснувши коліньми долоні). Зрештою українець не витримав і штрикнув Семена ліктем:
— Що зі мною не так?
— Я не знаю, Лео. — Сьома підтримував на губах посмішку (вона призначалась для інших, показувала, що все нормально, чуваки, не партесь, нічого дивного не відбувається), але загальний вираз обличчя відчутно дисонував із задертими кутиками губ. Та усмішка не осявала лице, вона нагадувала тінь величезної хмари, що накрила галявину. — У тебе щось із очима.
— Що з ними? Кажи!
Останнє слово Левко викрикнув голосно й нетерпляче, знову привернувши увагу. Мачігуенга зашепотілись, люди Кіспе багатозначно переглянулися.
— Не зараз, Лео, — просичав Сьома, — у «норі».
Далі снідали в тиші, аж поки, не піднімаючи очей від тарілки, Сатомі пробурмотіла:
— Нам не треба було сюди приходити.
З боку пірамід до їдальні наближався Амаро Кіспе. Похмурий і невиспаний. Зеленаво-чорні водянисті мішки під очима, що після сну проступали особливо сильно, цього ранку нагадували додаткову пару витрішкуватих, але цілковито мертвих очей. Амаро Кіспе не спав усю ніч, ставши схожим на чотириокого гостродзьобого павука.
Сьома здоровою ногою наступив на ступню Левка:
— Звалюй! Підривайся і вали звідси. Якщо він тебе побачить, нам усім хана.
Українець послухався. Певна річ, його відхід не лишився непоміченим (люди Амаро довго проводжали хлопця поглядами), та з коротуном вони таки розминулись. Сьома втямив, що виграв іще трохи часу.
— Доїдайте, швидше! — сиплим голосом наказав він, на що Ґрем кисло всміхнувся і розслаблено похитав головою.
— Пізно, бадді. Це кінець.
    
    
CXXVIII
    
    
    
19 серпня 2012 року, 09:31 (UTC – 5) Паїтіті
    
— Що це таке? — Сатомі ледь не з кулаками накинулась на Левка, щойно зайшла до «нори» (у той же час лякаючись «диявольського» вигляду хлопця). — Ти підставив нас усіх!
— Я…е… — Лео такого не очікував. — Я навіть…
Він подивився на американця, що стояв, спираючись спиною на кам’яну стіну праворуч від входу. Він міг очікувати такої реакції від Ґрема, але мулат не втручався, навіть не дивився в їхній бік.
— Важко було глянути у дзеркальце перед виходом? — не вгавала японка. У потилиці пекло, наче хтось приклав туди гірчичник і забув зняти, коли треба, а у вухах, як і раніше, гуділо, посилюючи агресію.
— Я змінив одяг, як і ви, і…
— Тихо, заспокойтеся, — зажадав тиші Сьома. — Ніхто не винен. — А тоді: — Сідай, — наказав Левку.
Сьома, як завше, непохитно дотримувався системного підходу: спершу — розібратись із українцем, опісля — вирішити, що робити далі.
— Ти скажеш нарешті, що з моїми очима? — Левко опустився на матрац.
— Твої баньки червоні, наче стиглі вишні. — Росіянин зауважив недовіру в погляді Левка і підкреслив: — Це, бляха, не метафора.
— Що? Чому?
Семен казав правду. Очі Левка стали неприродно червоними. Не почервонілими, як буває після сну, а криваво-багряними, наче радянський прапор. Каламутний колір повністю розчинив у собі зазвичай насичену синь райдужних оболонок. Крапки зіниць, що тривожно метались, фокусуючись то на Сьомі, то на Сатомі, плавали на суцільному густо-червоному тлі.
— Ще не знаю. — Сьома схилився над товаришем і зазирнув, притримуючи пальцями повіки, спочатку в праве, потім у ліве око. — Ясно. Я так і думав. У тебе полопали капіляри, очні яблука по вінця набрякли кров’ю, що зробило тебе… е-ем… схожим на демона з фільму жахів.
Перше, що пхалося в голову, після погляду на закривавлені очі Левка: в чувака щось вселилося — щось недобре і точно не з нашого світу.
— Чорт, — Лео почав терти лоба долонею, — я не знав.
— Чим це може бути викликано? — Сатомі покосилась на Сьому. — Перепад тиску? Хвороба?
Семен залишив японку без уваги, продовжуючи дивитись на Левка:
— Це виглядало б ефектно, Лео, якби не… наша ситуація. Там, — росіянин тицьнув пальцем у стелю «нори», — всі тільки й гудуть про тебе.
— Я знаю, через що це, — з болем промовив Левко. — Під час першої спроби канату не вистачило, я дізнався про це лиш тоді, коли кінець майже вислизнув з рук. Щоб не впасти, довелося чіплятись за мотузку зубами. Це через перевантаження.
— Ти висів на одних зубах? — не повірила Сатомі.
— На руках. Але не міг вилізти вище, поки вчепився зубами.
— Таке буває, — заспокоїв японку Семен. — У моєї двоюрідної сестри після затяжних пологів трапилося щось подібне, причому не лише з очима, а й з лицем. Була як помідор.
— Тобі не треба було виходити. — Сатомі заговорила спокійно, але все ще з осудом.
— Я ж не знав, — скинув голову Левко і…
— Не знав про що?
Голос примусив усіх підскочити. З несподіванки Сьома випустив костур і впав на руки поряд із Левком, Ґрем сахнувся, забившись у темний куток, а Сатомі заверещала. Дівчина змогла перервати крик, лише затуливши рота долонею.
На порозі печери, заклавши руки за спиною, стояв Амаро Кіспе. Чорні очі вигравали в півтемряві. Світло вони не відбивали, бо відбивати не було чого; ті тьмяні відблиски йшли зсередини.
— Чого сидите в темряві? — виплюнув пігмей.
Ґрем ввімкнув лампу. Посуваючись до вимикача, він опинився за спиною Амаро.
— Стань так, щоб я тебе бачив. Щоб бачив твої руки, ніґере. Бігом! — морщачи лоба, рявкнув перуанець.
Мулат скорився, прудко відійшовши від проходу.
Рахуючи натужні удари серця, Левко намагався розгадати, яку частину їхньої розмови чув коротун і що з неї зрозумів. Сьома перевернувся на спину і сів, чи не вперше в житті не думаючи ні про що. Єдине, що, немов попсована платівка, звучало в голові росіянина, — це останні Ґремові слова: «Пізно, бадді. Це кінець».
Амаро Кіспе обвів їх важким поглядом. По тому підійшов до українця, безцеремонно схопив за підборіддя і підсмикнув до себе. Довго роздивлявся очі. При цьому лоб коротуна безперестану пульсував: то стискався, покриваючись зморшками, то розтягувався, спихаючи шкірні складки на щоки й тім’я. У перуанця дико боліла голова, і тільки зморщування лоба дозволяло на якийсь час відволіктися від несамовитого болю. Здавалось, хтось нарізає його мізки кубиками, а потім підсмажує на сковорідці. Амаро нездужав, щось жерло його зсередини, і Левко раптово усвідомив це, підборіддям відчувши, як тремтять долоні жовчного карлика, і зблизька помітивши, що нездорове, наче протухле, обличчя куцана рясно обсипало прищами.
— Що ти там робив? — недомірок вертів головою, придивляючись до Левкового обличчя то з одного, то з іншого боку, ліва повіка безкінечно смикалась, око під нею сльозилося; один раз хлопець спробував випручатись, але перуанець тільки міцніше вчепився в підборіддя. — Ти що, дрочив на піраміді, коли в неї влупила блискавка?
На коротку мить українця сповнила ущиплива хвиля полегшення: перуанець не чув, принаймні не чув нічого такого, що наштовхнуло б на здогади про заплановану втечу. Амаро Кіспе вважає, що вигляд Левка якось пов’язаний з великою пірамідою та ударом громовиці. Схоже, він навіть не здогадується, що вночі на терасу виходив не лише українець. Поки що не здогадується.
Полегкість швидко минула, бо час збігав, а хлопцю слід було видати правдоподібну відповідь.
Кіспе заплющив очі і скривив рота (біль хвилями наступав і відходив, і ось саме зараз на його бідолашну голову налетів винятково потужний вал, аж у зубах защеміло). Перуанець перечекав приступ і прогарчав:
— Відповідай. Чому ти виходив посеред ночі на терасу?
— Я… я не… — Лео похапливо перебирав варіанти, і очевидно, що нічого путящого на гадку не спадало. Усвідомлення, що від відповіді, ймовірно, залежить їхня свобода, тільки погіршувало ситуацію. Нейрони розганялись до скаженої швидкості, але метались по мозку вхолосту. — Я не пам’ятаю.
— Пф-ф-ф! — форкнув Амаро. — Я не вірю тобі. І можу побитись об заклад, аміґо: щойно розчавлю твоє яйце табуреткою, ти зразу все пригадаєш. — Говорячи, він наслідував Джейсона.
«Чорт!» Він справді може. Хлопець не зовсім ясно уявляв процес (як це — табуреткою прищемити одне яйце?..), але не сумнівався, що той псих на таке здатен.
— Я… не…
Лео засмикався і ще раз спробував відсунутись. Кіспе зловив хлопця за футболку вільною рукою.
— Він сновида, він ходить уночі! — несподівано вигукнув Сьома. — А потім нічого не пам’ятає. Це правда!
Амаро повернув голову, відчуваючи, що й без того немилосердний біль посилився, — цього разу хвиля не відступила, і Кіспе став морщити носа. Підпухлини вполовину закривали очі, Семен розтікався. На мить біль став настільки нестерпним, що витіснив думки з голови. Карлик навіть забув, задля чого спустився до хлопців. Отямившись трохи, Амаро більше не міг ні про що думати, крім одного — КОКАЇН. Усе, що йому зараз треба, — це хороша доза кокаїну. Закласти ніздрі і відключитись, витурити до дідькової матері клятий біль з макітри. А студентики нікуди не дінуться. Розбереться з ними пізніше.
«Може, він і правду каже», — подумав коротун.
Новий приступ. Недоросток застогнав, спохватився і відштовхнув Левка від себе:
— Все одно не вірю тобі, шмаркачу, але… мушу… мені треба… йти… — (болить… болить!.. Господи, як вона БОЛИТЬ!). — Після обіду ти прийдеш до мене і… — (швидше… не гай часу… БІЛЬ НЕ ЧЕКАЄ!), — …і все розповіси. Якщо відмовишся, влаштую тобі водні процедури, після яких… після яких… гр-р-р… — Амаро збирався сказати «…після яких ти здохнеш або ж навчишся дихати задницею», але не зміг. Від думки про наркотики організм збунтувався. Тряслись тепер не лише руки, а й дзьобоподібна голова і навіть губи. Перуанець вишкірився, цвіркнув: — Після обіду, — все, що зміг витиснути з себе, після чого, важко дихаючи, ретирувався.
Ґрем підступив до порогу і визирнув у галерею. Провів горбатий силует очима.
— Пішов.
Семен і Левко синхронно зітхнули з полегшенням.
— Дякую, — сказав Лео росіянину. — Спасибі, що втрутився і допоміг.
— Та нема за що. То була твоя ідея, — знизав плечима Сьома. — Я лиш розвинув її. — Насправді ідей у Левка було рівно нуль, він просто ляпнув «не пам’ятаю», а Сьома вхопився за фразу.
— Що з ним таке? — поцікавилася Сатомі, киваючи на прохід, у якому зник Амаро.
— Може, абстинентний синдром, простіше — наркотична ломка, а може, він хворий, — механічно, без жодного виразу на лиці, пояснив Сьома.
Українець рвучко перевернувся, проповз навкарачки по матрацу в інший кут «нори», розкидав наплічники і дістав білу прим’яту торбинку.
— За діло!
— Яке діло? — поблажливо і трохи знущально озвався Ґрем (так батьки напоумляють юних, але вже амбітних дітей, що беруться зводити повітряні замки). — Нас викрили, і після обіду…
Левко скочив на ноги і випростався так стрімко, що американець замовк. Семен знизу вгору позирав на приятеля і бачив, як шалено палають закривавлені очі. Ось воно — те, через що такі люди необхідні у подорожах, люди, яким не потрібне лідерство заради лідерства, але які завжди переберуть штурвал, коли в інших безсило опустилися руки. Люди, яким життя, даючи копняка під зад, ламає собі ногу. Придивляючись до українця (і незважаючи на те, що в глибині душі Сьома досі сумнівався, чи хоче тікати), росіянин вирішив спробувати. Паїтіті нікуди не дінеться. Паїтіті зачекає.
— Я срав з високої гори на те, що нас викрили, як і на те, що станеться після обіду, — слова поскрипували, вилітаючи з наелектризованої глотки Левка, — бо після обіду нас тут уже не буде. — Хлопець виклично подивився на мулата (той майже відразу сховав погляд), зробив паузу і напористо, наче релігійний проповідник, доказав: — Якщо інших пропозицій немає, тоді до роботи! Маємо подрібнити це чортове зілля.
    
    
CXXIX
    
Ґрем стояв на чатах, стежачи, щоб їх вдруге не застукали зненацька, поки Сатомі, Семен і Левко рвали квіти і листя бруґмансії на дрібні шматочки. Приблизно через півгодини закінчили. Годинник показував чверть на одинадцяту — саме час для Сатомі йти до Марко й допомагати готувати обід.
— Як мені його пронести? — спитала дівчина, відчуваючи легке запаморочення від усе ще тривкого аромату квіток.
Сьома хотів нагадати їй, щоб не торкалася руками до губ чи рота, але, побачивши, як Сатомі тримає розчепірені пальці (наче немовля, що зачерпнуло ручками пригоршню власних какашок, внаслідок скрупульозного аналізу осягнуло ґрунтовну хибність своїх дій і тепер, виставивши долоньки якнайдалі від себе, чекає маму, яка прийде і все вимиє), передумав.
Левко поліз у свій рюкзак і витягнув звідти сумку-кенгуру, що чіплялася на пояс. Під час мандрів він тягав у ній гроші і документи, в найдешевших хостелах не знімаючи навіть під час сну. В Паїтіті вона стала непотрібною.
— Візьми ось це. Надягни на голе тіло, а зверху прикрий футболкою і кофтою. Ніхто нічого не запідозрить, бо сьогодні холодно.
Японка кивнула, приладнала сумку, підтягнула ремені. Тоді разом з українцем стала наповнювати її шматочками бруґмансії. За хвилину сумка була повною, а на матраці лежало ще мінімум три чверті від загальної кількості покришених листків і пелюсток.
Стоячи пліч-о-пліч, вони дивились на купку блідо-жовтих і зелених шматків рослини. Може, однієї сумки досить? А якщо ні, то скільки треба?
— Я ще можу в рукави напхати, — запропонувала Сатомі.
Манжети толстовки міцно облягали зап’ястки. Українець посмикав за них і погодився.
— Добро, наштовхуй. Тільки не переборщи, щоб не випирало, як у Шварценеггера.
Та навіть після цього у них лишалось половина того, що Левко нарвав із дерева.
— Я, до речі, давно хотіла спитати: скільки мені кидати? — озвалась японка.
— Сьома? — Лео зиркнув на росіянина.
Той розвів руками.
— Не знаю. Концентрація алкалоїдів залежить від пори року, кількості опадів тощо. Це основна причина отруєння бруґмансією — ніколи не знаєш, коли спинитися.
— Значить, кидай усе, що є, — жорстко промовив Левко.
— Лео, хтось із них може померти, — зиркнув спідлоба Сьома. Він не збирався труїти на смерть чотири десятки невинних людей… Ну гаразд, відносно невинних. Та все одно не бажав їм смерті. — Це дуже небезпечно.
Дівчина переводила погляд з одного хлопця на другого, чекаючи, що вони вирішать.
— Мені начхати. Я переживаю лиш за те, щоб доза не виявилась малою. Якщо хтось з них відкине копита… — Лео стиснув зуби і підтягнув верхню губу. — Ну що ж — така їхня доля. — Він оглянув рештки отруйної рослини і обернувся до Сатомі: — Викинеш усе, все до останнього клаптика, потім повернешся — скажеш, що йдеш у туалет чи щось таке, — і забереш решту. Зрозуміла?
Дівчина ствердно мотнула головою.
Семен прикусив краєчок нижньої губи і не перечив. У такому стані суперечити Левку було марно.

    
    
CXXX
    
    
    
19 серпня 2012 року, 10:36 (UTC – 5) Паїтіті
    
— Я допоможу, — граційно нагнувшися, Сатомі впірнула до намету-їдальні.
Марко Молінарі, напнувши на голову велетенські навушники «Panasonic», не почув її. CD-плеєр «Walkman» лежав поряд на столі. «Fear of the dark… Fear of the dark… I have a phobia that someone’s always there», — бубнів італієць, підспівуючи Брюсу Дікінсону, хоча виходило у нього просто препаскудно. Пританцьовуючи, він витягав тарілки з допотопної посудомийної машини.
— Марко! Агов! — гукнула японка.
Кухар обернувся, ледь не впустивши стопку мисок. Притиснув тарілки до живота і стягнув вільною рукою навушники на шию. Музика лунала так гучно, що навіть з відстані п’яти метрів Сатомі могла розрізнити мелодію.
Have you ever been alone at night Thought you heard footsteps behind And turned around, and no one’s there?
— хрипко витягував патлатий Дікінсон. У 1992-му він був кудлатий, як американський кокер-спаніель).
— О, привіт, східна красуне!
На мікроскопічний відрізок часу подив у очах Марко змінився чимось гнітючим і чорним, мов венозна кров, чимсь таким, що разюче відрізнялось від тваринячої хіті, яку Сатомі не раз зауважувала в поглядах чоловіків із ватаги Амаро Кіспе чи у найбільш нахабних мачігуенга. Та вже за мить тінь збігла з лиця, і Молінарі посміхався найприязнішою усмішкою у всесвіті.
— Я допоможу тобі з обідом, — сказала дівчина.
Марко вимкнув плеєр і зиркнув на наручний годинник.
— Ще рано. Я збирався починати десь після одинадцятої. — Кухар, ледь вигнувши брови, прискіпливо вивчав обличчя японки, стежив за кожним м’язом. — Двоє мачігуенга допомагатимуть мені, оскільки картоплю чистити не треба, я ризикну і довірю їм плиту. Крім того, сьогодні неділя… коротше, — італієць підморгнув їй, — можеш відпочивати.
— О’кей, — знизала плечима Сатомі (але не відступила ні на крок). — просто…
— Ну?
Дівчина ворухнулась, рукава напнулися. Він уважно дивився і вразився: що у неї під кофтою? Ще одна кофта? Невже круглолицій так холодно?
— Не хочу вертатись туди. — Кивком голови вона показала на вхід у підземелля.
— Чого?
— Сваряться, — на ходу вигадувала дівчина.
— О-о… чоловіки. — Марко прицмокнув язиком. — Тоді заходь, візьмемось за салат, до обіду не прокисне, а коли прийдуть ті два варвари, будемо просто командувати. — Сатомі хіхікнула. Кухар спитав, не дивлячись на неї: — А чо’ сваряться?
— Та через усе потроху. — Японка зробила невиразний жест руками і… зашарілася. — А тепер ще й через мене.
— Хто? — Італієць знову підморгнув, витягаючи на стіл ножі і залишки овочів.
— Лео і Ґрем.
— Я так і думав. Це під час подорожі почалось чи раніше? — Марко розклав перед собою кілька капустин, прижухлий щавель, петрушку, поморщені огірки і цибулю (також не першої свіжості). Сатомі підсунув огірки, сам узявся за капусту.
— Навіть не знаю, що тобі відповісти. Для Ґрема раніше, а для Левка, мабуть, під час поїздки. Лео взагалі спочатку думав, що Ґрем голубий.
— Бути такого не може!
Застукотіли ножі, і Сатомі взялась переповідати історію про те, як Левко «застукав» у одному ліжку Ґрема і…
(ось тут її наскрізь пропекло жаром, а ніж затремтів у руці — загравшись, вона ледь не вибовкала про Яна)
…і одного іншого хлопця, який також не хотів, щоб Лео дізнався про стосунки мулата і японки. Попри певні невідповідності й не зовсім зрозумілі моменти, дослухавши оповідь до кінця, Марко реготав мов навіжений.
— І коли в того телепня прорізались очі?
— Тижнів за два після вильоту зі Стокгольма.
Сатомі закінчила з огірками і перейшла до щавлю.
— Що Лео робив уночі на терасі? — несподівано (ще ніби й не переставши сміятися) спитав кухар.
Японка на секунду довше, ніж слід було, притримала ніж над дошкою для нарізання овочів.
— Він ходить уві сні. Схоже, вчора бідолаху ледь не вбило блискавкою.
Марко зміркував, що це аж ніяк не пояснює, чому в хлопця очі такі, наче він усю ніч видавлював із прямої кишки хокейну шайбу, але вголос про це нічого не сказав, поставивши інше запитання:
— Що з твоїм вухом?
Сатомі занервувала, і він це помітив.
— Не знаю… десь вдарилася.
Дівчина напружилася, чекаючи нових запитань, проте кухар змінив тему розмови.
Стругати силос (як сказав би Левко) для салату вони закінчили вже після одинадцятої. Обіцяні мачігуенга в наряд по кухні не з’явилися (давалася взнаки відсутність Джейсона), тож Марко, витерши руки рушником, сам пішов їх виловлювати.
Японка лишилась у наметі сама і повірити не могла своєму щастю. Інгредієнти салату досі лежали окремими купками на столі. Дівчина відшукала на стелажах достатньо містку миску, поскидала в неї капусту, огірки, цибулю і зелень, а тоді, трясучись і пітніючи, стала похапливо витягувати з рукавів покришені листки й пелюстки бруґмансії. Услід їм полетіла бруґмансія з сумки на поясі. За хвилину діло було зроблено.
Коли італієць повернувся, ведучи за собою, мов рабів на каторгу, двох пригнічених і сонних індіанців (це ж треба, яке щастя — працювати на кухні в неділю), салат стояв на столі повністю готовий: посолений, перемішаний і политий олією.
— Я доробила салат, — похвалилася Сатомі, розминаючись із кухарем перед виходом з намету.
Марко кивнув, подарувавши їй посмішку.
— Ти куди?
— Мити руки. — Японка делікатно уникнула фрази «йду в туалет».
— Ось же умивальник.
— Ну, Марко…
Чоловік ненароком кинув погляд на миску з салатом і спохмурнів. Його наметане око миттєво вихопило жовті вкраплення у загалом однорідній блідо-блідо-зеленій масі. Подумки він перебрав усе, що кидав у салат, і усвідомив: нічого жовтого там бути не може.
— От чорт! Я — тугодум! Так би й сказала. — Марко вигнітив з себе посмішку. Цього разу невдало: кухар з нього був кращий, ніж актор. Сатомі відчула, що він її підозрює. — Гаразд, іди.
— Я повернуся.
Рукави її толстовки звисали на плечах, немов здуті повітряні кульки.
    
    
CXXXI
    
Сатомі повернулася, і рукави знову надимались, наче під ними була ще одна кофта.
Мачігуенга у величезному казані домивали рис перед тим, як поставити його на плиту варитися. Марко обсмажував моркву й цибулю для соусу. На стільниці розмерзалися курячі стегенця.
Роботи для японки не було, але вона все одно крутилась на кухні, і Марко припустив, що дівчина не зробила всього, що хотіла. Кмітливий італієць вирішив дати їй можливість. Кілька разів виходив з кухні, нібито у своїх справах, щоразу лишаючись поблизу намету і підглядаючи, то крізь щілину у вході, то через вікно. За п’ятим разом він таки побачив те, що очікував. Не зважаючи на індіанців, які розбирались у приготуванні їжі десь так само, як і в теорії відносності Ейнштейна, Сатомі висипала спершу в каструлю, де булькав соус, а згодом і на тацю зі стегенцями жовтувате зілля. Поки вона витягала його з сумки на поясі, Марко ще дозволяв собі сумніватися (раптом це якась мегасмачна спеція), але коли дівчина заходилася витрушувати зілля з рукавів, чоловік журливо похитав головою. Ой-йо, приправи не носять у рукавах кофти.
«Срати мені й плакати, малята хочуть потруїти нас усіх, — зауважив Молінарі; трохи поспостерігавши і поміркувавши, він прийняв рішення: — Треба сказати Амаро».
    
    
CXXXII
    
    
    
19 серпня 2012 року, 11:54 (UTC – 5) Паїтіті
    
«Марафет» не допомагав.
І Амаро втомився його втягувати. Після затяжки його попускало секунд на тридцять, щонайбільше — на хвилину, а потім біль (триклятий… сраний… довбаний… грьобаний… і такий БЕЗЖАЛІСНО-НЕСТЕРПНИЙ!) повертався.
Ніздрі розпухли й палали. Перуанець більше не розрівнював порошок у доріжки, не подрібнював грудки — просто черпав його довгим нігтем на мізинці і закладав у ніс. З лівої ніздрі стікали мутнуваті шмарклі. Під правою шмарклі змішувались з кров’ю. Кров капала на стіл, змочувала кокаїн, перетворюючи його на бурі кавалки (після такого, по суті, непридатні для вживання), але недоростку все було по цимбалах. Біль (…боги, за що мені ЦЕЙ БІЛЬ?!!) не відступав.
За останні півгодини він вдихнув чотириста міліграмів порошку, що для людини зі слабшим серцем мало б закінчитися стрімким провалом у кому і смертю. Траплялись моменти (налітав особливо болісний вал), коли Амаро був не проти померти, але той самий біль, що так мучив бідолашного коротуна, втримував свідомість на плаву.
Зрештою перуанець здався. Притримуючись за стіну своєї просторої кімнати в надрах Твердині, чоловік почовгав до металевої скрині в кутку. Тремтячими руками видобув ключа, відімкнув кришку і дістав зсередини пенал зі штучної шкіри, що застібався на блискавку. Провагався кілька секунд, думаючи, що, може, не варто цього робити, може, минеться саме по собі (або кокаїн нарешті почне діяти), але новий спалах болю зігнув його навпіл і розвіяв останні жалюгідні рештки осмисленої волі. Не розгинаючись (голова боліла найбільше, коли він тримався у вертикальному положенні), Амаро дістався до ванної, де з металевої коробки з-під набору для бриття (леза, гель, одеколон) видобув целофановий пакетик завбільшки з невелику сливу, перетягнутий резинкою. Пакетик виглядав точно так само, як і той, з якого годину тому карлик розсипав по поверхні стола «марафет». Тільки порошок був не білого, а сіро-коричневого кольору.
Героїн.
Кіспе повернувся до столу і заліз на крісло, ледве дістаючи ногами до горбкуватої, вкритої лінолеумом долівки. Розкрив пенал. Всередині, дбайливо закріплені у спеціальних нішах, лежали два шприци (відносно чисті, використані лиш кілька разів), гумовий джгут, запальничка у вигляді зенітної гільзи, шматок вати і десертна ложка — все, що необхідно.
Обдивившися приладдя, коротун розплакався. Попри біль і слонячу дозу «марафету», втертого в слизові оболонки, він осягав, що сідає дупцею на лезо ножа. Поєднання кокаїну з героїном породжує найнебезпечніший наркотик у світі. У цих речовин неоднаковий принцип дії (героїн — це опіат, кокаїн — психостимулятор), але вони не послаблюють, а навпаки — підсилюють один одного. Перехресна взаємодія опіоїдного героїну й алкалоїдного кокаїну здіймає надзвичайний приплив задоволення й ейфорії та водночас може викликати серйозні ускладнення з серцево-судинною системою. Хай який був обдовбаний, Амаро розумів, що героїн — це пологий і безсумнівний шлях до загибелі. Кокаїн розвиває у наркомана потужну психічну залежність; відмова від «марафету» зумовлює тривожність, дратівливість, безсоння, спричиняє глибоку депресію, а все через те, що свідомість (і тільки вона) вимагає «сніжного» кайфу. З героїном усе інше. Все зна-а-ачно гірше. Окрім психічної він викликає фізичну залежність. І коли при відмові (чи просто через затримку введення наркотику) у наркомана починається нестримна блювота, тахікардія, спазми шлунка, озноб безперестанку змінюється жаром, а м’язи викручує неперервною низкою судом, то це не через те, що свідомість прагне кайфу, ні, це через те, що організму потрібен героїн, він більше не може перебудуватися так, щоб жити без опіату.
Руки потяглись до пеналу. Клацнула, відкинувши кришку, гільза-запальничка; вогонь підтримувався сам по собі, нічого натискати не потрібно, тому коротун поставив її торцем на стіл і залишив горіти. Втер шмарклі і тремтячими руками розкрив пакетик з героїном. Героїн більш розчинний у воді, ніж кокаїн, через це його найлегше вводити в організм через слизові оболонки (вдихаючи, як і «марафет»), проте Амаро знав, що для цього потрібен очищений героїн, який непросто дістати навіть у Афганістані. Оптимальний спосіб — внутрішньовенні ін’єкції, при яких досягається найшвидший ефект. Кіспе сипонув тридцять-сорок міліграмів коричнюватого порошку на ложку, залив водою і став тримати над вогнем. Скоро героїн розчинився,і розчин закипів, укрившись сіро-брунатними бульбашками. Акуратно, щоб не розплескати вмісту (тремтіння посилилось), перуанець поклав ложку на стіл і, користуючись ватою як фільтром, всмоктав мутнувату речовину у шприц. Обв’язати руку джгутом і «накачати» вену зайняло лічені секунди…
Коли Марко Молінарі (попередньо тричі постукавши), вступив у покої Амаро, пігмей уже з’їжджав на підлогу, останнім усвідомленим зусиллям висмикнувши голку з руки.
— Ам… Амаро-о? — Марко застиг, роззявивши рота. — Що ти, в сраку, робиш?
Італієць знав, що патрон перуанців полюбляє кокаїн, але те, що він колеться, побачив уперше. Кинувся до недоростка, підхопив на руки і спробував всадовити назад на крісло. Той з’їхав униз — Амаро став м’яким, наче плюшева іграшка. Напівприкриті повіками очі злегка смикались, нечасто, з великими інтервалами. Притримуючи Кіспе, Марко пальцями розкрив повіки на одному оці. Зіниця звузилась, ставши майже непомітною, і кухар усвідомив, що не помилився: перуанець штрикнувся героїном (від кокаїну зіниці навпаки розширюються).
— Амаро, прокидайся! Дітлахи хочуть нас потруїти! — Молінарі став трусити куцана. — Амаро, чуєш мене? Я на власні очі бачив, як азіатка підкидала щось у обід.
Кіспе відреагував мляво:
— Ст… ст… студентики… п-п-почекають…
— Ні, Амаро, ні хера вони не почекають. Вставай давай! Вони десь лазили всю ніч, а тепер збираються потруїти нас, як щурів.
Безрезультатно — Амаро Кіспе впірнув у нірвану, і в найближчі три-чотири години не варто було очікувати, що він із неї випірне. Якщо, судячи по введеній дозі, випірне взагалі.
Марко вголос вилаявся італійською.
Що робити? Розказати людям Амаро? Паскудна ідея. У них гуртом мізків набереться менше, ніж у найтупішої мавпи звідси й до атлантичного узбережжя. Вони не повірять йому, а якщо повірять, то без Амаро і Джейсона лінчують студентів на місці. З грамотіїв, що днями й ночами сидять під землею, взагалі толку ніякого. Лишаються тільки головорізи Джейсона. А от з ними Марко хотів спілкуватись найменше. Згадавши про брата, італієць несвідомо стиснув губи й нахмурився.
Кухар подивився на перуанця. Очі більше не смикались, недоросток скидався на труп. Марко приклав палець до шиї, намацавши сонну артерію. Серце Амаро Кіспе штурхалося неквапом і слабко. Може, він у «відключці», а може, на порозі глибокої коми.
Що ж робити?
Потримавши долоню на шиї пласкоголового, Марко підвівся і попрямував до дверей. Байдуже, що станеться з Амаро; італійцю потрібно вирішувати власні, важливіші проблеми. Ще раз із жалем подумавши про Луку, він штовхнув двері і тихо вислизнув у коридор.
    
    
CXXXIII
    
    
    
19 серпня 2012 року, 11:58 (UTC – 5) Паїтіті
    
З рук досі капала вода. Кофта і навіть штани були мокрі. Сатомі добряче постаралася, змиваючи з себе рештки бруґмансії.
— Впоралась? — побачивши дівчину, Левко підхопився на ноги. За ним випростався Семен. Ґрем напівлежав на матраці, він навіть не ворухнувся, лиш ледь повернувши голову в бік японки. Останню годину американець провів у безвольному напівзабутті. Він нібито був поруч, але в той же час витав десь далеко, тотально відсторонившись від реальності. Сьома припускав, що причиною цієї відчуженості стали випари бруґмансії, але інтуїція, яка потроху приходила до тями після потрясінь минулих днів, підказувала росіянину, що це не так. Ґрема щось краяло зсередини.
— Так, босе, — всміхнулась японка. Посмішку злегка викривляли залишкові ефекти від недавнього нервового збудження, але загалом Сатомі була в нормі. Нічні пригоди минули без наслідків.
— Ніхто нічого не запідозрив? — пошепки допитувався українець.
— Ні! Підсипала в салат, у соус, у підливку і додала в стегенця.
— Чудово. А чай?
— І в чай накидала. Казан іще не ставили кип’ятитись, але пелюстки вже всередині. — Її очі блищали, вона часто дихала, розчервонілась. Після тижня апатії Сатомі вичунювала і (хотіла вона цього чи ні) повертала свою сексуальність.
Левко відчув, як унизу живота згущується кров. Перед внутрішнім зором замерехтіли уявні картинки (зовсім недоречні, зважаючи на те, що за півтори, максимум за дві години мала настати розв’язка).
— Впевнена, що кухар не помітив нічого дивного? — Він бажав, щоб вона говорила, просто стояла навпроти і нікуди не йшла. І чхати він хотів на мулата.
— Лео! — Дівчина звела брови докупи. — Він кудись пішов. Більшість часу зі мною були лише двоє індіанців, але вони точно нічого не побачили.
— Обід за розкладом? — спитав Сьома.
— Так. О першій почнуть скликати.
— Я залишуся тут, — сказав Левко, — щоб не «світити» очима. Ти попросиш у Марко кілька порцій, які занесеш науковцям. — Сатомі без заперечень кивнула. — А ви з Ґремом почекаєте хвилин десять, а тоді підніметесь до їдальні.
— Для чого? — ворухнув бровами росіянин.
Левко не стримався і на радощах вищирив зуби. Для чого? Вперше за весь час дружби Семен йому, а не він Семену поставив таке запитання.
— Для того, Сьомо, щоб стежити, хто не їстиме за обідом або їстиме мало.
Сьома клацнув зубами, не дозволивши ще одному придуркуватому питанню («і що тоді?») спурхнути з язика. І що тоді? — це вже не має сенсу. Хай як страшно їм буде, хай які неприємні речі доведеться робити, вони мусять перти до кінця. Вони вже стали на рейки і розігналися. Назад вороття немає.
    
    
CXXXIV
    
    
    
19 серпня 2012 року, 12:03 (UTC – 5) Паїтіті
    
Назустріч йому хтось спускався.
Марко повільно підіймався галереєю до виходу, досі не знаючи, як йому вчинити, коли з-за рогу вигулькнули дебелі двометрові фігури. «Спецназівці» Джейсона. То були Боб Марґоліс і Роджер Зорн, хоча Марко не знав цього. У таке важко повірити, але у невеликому і цілковито замкнутому світі Паїтіті між групами людей пролягали глибоченні прірви, часом італійцю здавалося, що вони ще ширші й глибші за провалля, які розділяли плебеїв і вождів у первісних племенах. Попри те що Марко працював кухарем на Твердині сім з лишком років (відтоді як його покликав брат), він, по суті, не спілкувався з ґевалами, що становили найближче оточення Джейсона, і досі не знав їхніх імен. Марко сумнівався, що хтось, крім Амаро Кіспе і, можливо, Ірландця, знає.
Один зі здорованів (Роджер) тримав у руці майже порожню літрову пляшку віскі «Red Label». Італієць подумав, що вміст пляшки навряд чи відповідає бренду на етикетці. Якщо не брати до уваги бар у хатині Джейсона, найближчий хороший алкоголь знаходиться кілометрів за п’ятсот від цього місця. Швидше за все, у пляшці самогон, який потайки женуть мачігуенга в одному зі своїх бараків. Ясне діло, його смакові якості лишають бажати кращого, але градус лупить як треба. У бурштиновому світлі галерейних ламп очі Зорна і Марґоліса посоловіло виблискували.
Марко спинився. Зумисно, щоб хоч на кілька секунд відтягнути час зустрічі і зважити все. Він вагався. З одного боку на шальках терезів розташувалася любов до брата і ненависть до його вбивць (один із цих двох товстолобиків цілком може виявитись тим, хто чотири роки тому через придуркувату партію в покер забив на смерть Луку Молінарі). З іншого — тяжіло почуття відповідальності. Хай якою різношерстою і недружною виглядала спільнота Паїтіті, вони працювали над спільною справою (подекуди, правда, не зовсім зрозумілою), а четвірка студентів зі Швеції — це чужаки, навіть більше — агресори, що насмілилися зазіхнути на життя кожного члена їхньої громади. Зрештою спогади про брата переважили б, якби не одне але: до почуття відповідальності додавався інстинкт самозбереження. Бранці несли загрозу їм усім, в тому числі і йому, Марко Молінарі, а значить, він мусив захищатися.
«Біс із ним, — італієць стиснув кулаки і рішуче попростував назустріч підхмеленим здоровилам, — як-не-як ми на одному човні, а людям в одному човні треба гребти в одному напрямі.»
Марґоліс угледів його першим (Зорн, схоже, був геть п’янючим і телющився під ноги, щоб не заточитися).
— Оп-па, глянь, Роджере, диви — це ж макаронник!
Судома стиснула щелепи кухаря, а почуття відповідальності швидко стікало з грудей, наче оте «макаронник» торпедою пробило в ньому величезну пробоїну. Він знову завагався, але не спинився. Він повинен розповісти.
Зорн скинув голову. Шия його була товста як поліно, настільки вульгарно розкачана, що голова постійно випиналася, надаючи Зорну зухвало-задирливого вигляду і роблячи його схожим на динозавра, — велике тіло, крихітна макітра.
— Привіт, — сухо сказав Марко, спинившись за крок від ґевалів. — Ви маєте мене вислухати.
— Хочу піци, — вдумливо прогугнявив Роджер. Його крихітні очиці пробіглись по італійцю і засвітилися. Засвітилися впізнанням.
Боб голосно відригнув, обоє розреготалися.
— Ти чув, що сказав мій друг? Зроби нам піцу!
— Я б теж не відмовився, — Молінарі старався притлумити презирство, але воно так і цвіркало з голосу, — та не сьогодні. Раджу вам трохи розтрусити голови і послухати, що я кажу. Дівчина, азіатка, сьогодні допомагала мені по кухні, і я…
— Ти що, не чуєш? Ми вже заї…лись їсти твій рис! Давай піцу! — Марґоліс штовхнув кухаря в груди, примусивши позадкувати (інакше він би просто впав). — Принеси піцу, зараз же! Ти ж, бля, італієць чи хто? Чи ти хер з вушками? Відповідай!
«Як же невчасно полетів Джейсон», — з гіркотою подумав Марко. Навряд чи італієць відчував до сивочолого повагу абощо. Він сторонився американця, подеколи побоювався, раз на місяць (коли Джейсон перераховував платню на рахунок Молінарі в італійському банку) відчував щось схоже на вдячність. Все. Для нього Джейсон був чимось на кшталт верховного божества з чужої релігії — цілковито стороннім, що, втім, не заперечувало його могутності. До нього можна звернутися, коли власні справи йтимуть геть уже кепсько. От як, наприклад, зараз.
Але Джейсона не було.
Тупцяючи на місці, Зорн відпив з пляшки. Марко не здавався:
— Та вислухай же мене, здоровило! А потім я тобі подам, що хочеш, навіть гівно на паличці, якщо забажаєш.
— А якщо я не слухатиму, то що ти мені зробиш? — задер кутик губи Боб.
— Мені доведеться розповісти про все Джейсону.
Італієць бовкнув на автоматі, не замислюючись, він навіть не встиг пошкодувати про сказане, осягнувши сенс своїх слів лиш тоді, коли вони влетіли у вуха. Боб Марґоліс і Роджер Зорн миттєво переродились: погляди загострились, п’яний полиск щез із очей, обличчя напружились і стали злими (не такими вже вони були й п’яними).
А тоді Боб з усієї сили ввігнав свій кулак кухарю у сонячне сплетіння.
Молінарі відлетів до стіни і, кавкаючи, опустився навкарачки. Він щосили намагався заковтнути повітря: судячи по відчуттям, від удару легені зсохлися, мигцем перетворившись на шкіряні кульки завбільшки з тенісні м’ячики, в яких не лишалось місця для кисню.
Роджер підійшов до Боба. Марко помітив відблиски ламп на грубому склі і зіщулився, чекаючи, що ґевал зараз розтрощить пляшку з-під «Red Label» об його голову. Проте Роджер нічого не робив, просто стояв і дивився.
— Друзяко, мені раптом перехотілось піци, — схилившися, проричав Боб. — Знаєш, чого я зараз хочу? — Досі задихаючись, кухар підняв обличчя на кривдника. — Намотати твої кишки тобі на вуха. І якщо ти щось бовкнеш босу, я так і вчиню. А тепер геть звідси! — І ґевал копнув італійця, поціливши ногою акурат під ребра.
Приклався Марґоліс добряче: Марко болісно хекнув, виплюнувши назад ту жалюгідну кількість повітря, яку з таким трудом всмоктав у легені, і проїхався добрих три метри вздовж стіни. Підводячись, італієць палав від сорому й безсилля. В очах запекло, а губи затерпнули (так буває, коли дантист перестарається з новокаїном). Та попри образу, попри розтоптану гідність, навіть попри кров, що цівкою вальнула з рота, він усе ще прагнув свого: розказати про підозри і перешкодити студентам, хай там що вони замислили.
Правда, лише до того моменту, коли Роджер Зорн твердим, зовсім не п’яним голосом, стоячи за спиною Марко і глумливо кривлячи губи, проказав:
— Твій брат скімлив, як баба, благаючи його не вбивати.
    
    
CXXXV
    
    
    
19 серпня 2012 року, 12:58 (UTC – 5) Паїтіті
    
Мачігуенга, наготувавши ложки і тарелі, вишикувались у колону, голова якої зникала в наметі-їдальні, і терпляче чекали. Вони кутались у ковдри (хтось один приплівся у взятому бозна-де драному пуховику), натягували на голови різнокольорові в’язані шапки і від нічого робити пускали, витягуючи губи трубочкою, клубки пари. Жителям низинної сельви нечасто випадає спостерігати, як з рота валить «дим». Марко сновигав усередині кухні, але накладати наїдки не поспішав. Кухар, злегка горблячись (так наче на місці завданого Бобом Марґолісом удару на рівні впадини в нижній частині грудей зринула крихітна чорна діра, що стягувала його, намагаючись зібгати тулуб в одну точку), снував між паруючими каструлями. Зазвичай відкинуте назад і ретельно розчесане волосся спадало на лоба, наполовину закриваючи очі.
Двоє індіанців (які допомагали готувати обід) пішли по галереях скликати перуанців. Охоронці виповзали з надр Паїтіті на терасу, і вервечка охочих пообідати помалу довшала.
Спитавши дозволу (Марко впирався, як міг тягнув час, та зрештою неохоче дозволив), Сатомі заспішила до тих рівнів Твердині, де були лабораторії, сейфи з аномальними зразками і лаунж-кімнати вчених. Троє з шести науковців не вилазили з ліжок, і всі як один, почувши, що нагорі панує собача (за мірками Мадре-де-Діос) холоднеча, висловили бажання обідати (снідати?) у своїх кімнатах. Один з археологів, Джеррон Старкс, визвався допомогти японці. Він піднявся нагору і допоміг їй принести в підземелля таці з шістьма порціями для себе і своїх колег (Марко ду-у-уже повільно накладав страви…).
Коли Сатомі повернулась, Ґрем і Сьома, неспокійно зазираючи в намет, переминались вкінці черги, що вже почала обкручуватись довкола столів, а мачігуенга невдоволено гуділи: попри те що все було готово, Марко Молінарі досі не роздавав порції, відповідаючи на обурливі заклики хмурим мовчанням.
— Що сталося? — Сатомі зазирнула у вічі Ґрему.
— Не знаю. — Мулат неспокійно переступав з ноги на ногу. — Кухар, схоже, надумав з’їсти все без нас.
— Він якийсь дивний. — За винятком невиразних плям рум’янцю, що проступали на щоках, Сьома був страшенно блідий. Він відчував, що затримка пов’язана з отрутою в їжі. Хлопець покосився на японку: — У тебе там все гаразд?
— Так. — Вона інстинктивно покосилась на вхід у Твердиню, наче остерігаючись, що звідти виповзе хтось із науковців, ригаючи власною жовчю. — Вони вже починають їсти.
Росіянин стиснув губи і видав звук, що нагадував притлумлене гарчання.
— Погано. Ми поспішили.
— Не розумію, чому він тягне…
Несподівано Марко визирнув з намету, збуривши нову хвилю притлумлених нарікань. Дивився він не на колону роздратованих індіанців, а в тому напрямі, де знаходився спуск до галерей, куди за секунду до того косувала Сатомі. Вилиці напружені, губи розтягнуті, ледь відкриваючи стиснуті зуби, очі приховані чолкою. Постоявши секунд п’ять, він щез у наметі.
Вигляд італійця насторожував.
— Що ти про це думаєш, бадді? — спитав Семена американець.
— Боюся, що він уже покуштував страви, і… і… його почало плющити.
— Ні-і… — Сатомі приклала долоню до губ. — Тільки не це.
13:10… Хтось із перуанців залементував іспанською, погрожуючи кухарю покликати Амаро Кіспе. Відразу потому до намету наблизилися Зорн і Марґоліс. Зверхньо обдивившись вервечку робітників-мачігуенга й охоронців, ґевали протиснулись під брезентом (вони завше приходили і брали їжу без черги). Через хвилину здоровані вийшли назад, несучи в руках по таці. Марко Молінарі розщедрився — порції цих двох гівнюків були величезними, навіть як для таких гігантів: гірка салату здіймалася сантиметрів на десять над краями таці, решта таці була так рясно залита підливкою, що крізь коричнюватий соус не було видно рису.
Ґрем, Семен і Сатомі провели ґевалів очима.
Черга заворушилася. Мачігуенга видихнули і втішено загомоніли. Один за одним вони висковзували з намету, ставили повні таці на столи під відкритим небом і бралися до їжі.
    
    
CXXXVI
    
Молінарі скам’янів, пильнуючи, як вони їдять. Їдальня була справа від нього, столи витягнулися просто попереду. Холод розбудив у людей почуття голоду. Організм мав компенсувати енергію, потрачену на обігрів тіла, і він висмоктував її з шлунка. Всі до одного — індіанці, перуанці, два здоровили і лікар-ірландець — з обох рук наминали рис і курятину, густо вимочуючи м’ясо у соусі. Над столами царювала мовчанка; чути було лиш плямкання і сумбурне вистукування ложок по металевих тацях. Марко не хотів труїти усіх, особливо вчених, але… не мав вибору. Або Зорн і Марґоліс разом з усіма, або нікого. Він почекає, поки ґевали відключаться, стануть недієздатними, а потім…
(…твій брат скімлив, як баба, молячи його не вбивати…)
…розправиться з ними. Все решта — почекає.
На загальному тлі разюче виділялися два хлопці й дівчина, які неохоче копирсались у стравах, що парували на холоді.
Кухар підійшов і спинився за два кроки від них.
— А ви чого не їсте? — єхидно поцікавився. — Хіба несмачно? Я так старався.
Сьома саме закінчив рахувати. Разом з ним, американцем і японкою за столом сиділо тридцятеро. Марко — тридцять перший. Його Семен рахував окремо, тому що Марко нічого не їв.
— Ми не…
Він хотів сказати «не голодні», але від одного погляду на італійця слова намертво засіли в стравоході. «Він знає! — гримнуло у хлопця в голові. — Сатомі спалилася, і кухар викрив нас». Сьома на хвильку обернувся і кинув швидкий погляд на дівчину. Японка не відривала очей від таці, старанно відділяючи чисті зернятка рису від салату й соусу. Спершу Семену здалося, наче Сатомі не осмислює, що відбувається, а потім він побачив, як судомно вона вчепилась вільною рукою в бортик металевої таці, і второпав, що дівчина все чудово розуміє, просто не відважується підняти погляд, щоб зустрітись із ним очима. З ним або з Марко.
— Чого ж це ви один рис жуєте? — далі глумився Молінарі. — Спробуйте підливку, друзі. Чудовий рецепт… із Японії.
Ґрем перестав длубатись у тарілці і завмер, набравши у груди повітря.
Зненацька Марко усвідомив, що погляд Семена спрямований кудись не туди. Сьома досі наляканий, але дивиться не на обличчя, не зазирає йому в очі (як мало би бути), а… тупиться нижче. Кухар опустив підборіддя, прикипівши очима до тієї точки, куди витріщався Семен.
Чай.
Перед собою на напівзігнутих руках він тримав чашку чаю.
Двічі італієць, і вірячи й не вірячи лячній здогадці, що крижаною палею ввігналась у мозок, зводив очі на Сьому й опускав їх назад, на велику білу чашку із запашною коричневою рідиною (дві третини якої вже хлюпали в його животі). За третім разом він не потупив очей, схрестивши погляд із росіянином. І йому на жах, підтверджуючи найстрашніші припущення (о-о-о-о-о чорт!.. як можна було не здогадатися про чай?!), лице Семена більше не відтіняв переляк. Одну коротку мить росіянин придивлявся до Марко зацікавлено, з надією, але скоро на зміну боязкому сподіванню прийшла злісна і тверда, мов граніт, упевненість. «Ми взули тебе, макароннику, — промовляло те обличчя, — студентики дрюкнули тебе в зад».
Відсахнувшись, Марко Молінарі витиснув одне слово:
— Fuck.
І шоу почалось.
    
    
CXXXVII
    
За іронією долі Марко Молінарі, єдиний зі спільноти Паїтіті, хто знав про підкинуте «студентиками» отруйне зілля, першим випробував на собі його дію. Він усе врахував, але, засліплений ненавистю до стрільців Джейсона, випустив з уваги, що Сатомі сипнула отрути не лише в основні страви, а й у чай. Гарно прокип’ячений і настояний узвар із бруґмансії (як і будь-яка рідина) напрочуд швидко засвоюється шлунком. Алкалоїди миттю рознеслися організмом, і за той час, поки Марко дурнувато переводив погляд з чашки у своїх руках на напружене (але в той же час зраділе) обличчя Семена, проникали у мозок.
Марко впирає порожній погляд у землю. Губи стулені міцно, майже судомно, ніздрі роздуті. Холодний піт проступає на його лиці. Чоловік блідне.
Через секунду артерії на шиї страшно набрякають, стаючи товстими, мов пальці. Він хрипить, тихо і ритмічно, у такт тому, як надимаються й опускаються груди.
Через дві секунди чашка випадає з долоні (в цей момент усі, хто сидить за столами, відриваються від таць і дивляться на кухаря), руки безвольно обвисають вздовж тіла.
По тому його очі затуманюються і сповнюються вологою, що великими краплинами скочується по щоках. Артерії починають пульсувати, це помітно навіть із відстані двох-трьох метрів, вони здригаються, немов мотузки, які хтось смикає зсередини тіла італійця, дихання пришвидшується, частково сховані волоссям очі починають обертатись незалежно одне від одного. Такі прояви тривають чверть хвилини, а тоді раптово посилюються.
Семен, розуміючи, що мусить якимось чином прибрати кухаря з-перед очей перуанців і мачігуенга, підхоплюється з-за столу і якомога рівніше говорить англійською:
— Спокійно! Це початок епілептичного приступу. Я знаю, що робити, не зважайте і продовжуйте їсти.
А тоді, нахилившись до Ґрема, квапливо шепоче:
— Забираємо його, нехай вони доїдають.
Милицю Семен кидає біля столу, підпірнає італійцю під пахву і, стрибаючи на одній нозі, тягне його під брезент. Ґрем незграбно допомагає росіянину.
Перед тим як скочити у намет, Сьома озирається через плече, силкуючись осмислити, чи всі мешканці Твердині зібрались за столом. Він не може сказати напевне, але точно знає, що принаймні одного немає — Амаро Кіспе, пласкоголовий коротун, не прийшов обідати, — і Сьома холоднокровно відзначує, що, розібравшись із Марко Молінарі, треба буде поспішити до Левка. Насамкінець росіянин помічає здивований вираз на обличчі Мела Барра (що, втім, не заважає ірландцю інтенсивно жувати), який старається пригадати, чи бачив за десять років роботи з Джейсоном Х’юз-Коулманом епілептичний напад у когось із команди, розуміє, що нічого подібного не було і якщо з кимсь стався перший приступ, то саме він, а не Семен має подбати про хворого. І Барр починає замислюватись над простим, але цікавим питанням: а що, в біса, коїться?
Ґрем з Сьомою прослизають до намету-їдальні, де Марко бухається їм до ніг. Його очі тепер сухі, але неприродно червоні, вони крутяться ще швидше, надзвичайно швидко, часом цілковито ховаючи зіниці під повіками, лишаючи на виду лише покремсані капілярами білки. Густа біла піна сочиться крізь напіввідкриті губи. Розбухлі, наче нерівності стовбура, артерії тіпаються настільки швидко, що кількість скорочень годі порахувати. Серце працює на межі смертельно небезпечної фібриляції. Товстий шар липкого поту покриває тіло, що дриґається так, ніби підключене до джерела електричного струму. Це навіть не піт, розуміє Сьома, це незрозумілі виділення білого кольору, що сочаться з усіх пор. Спереду на штанях італійця розпливається темна пляма.
Десь за хвилину конвульсивне обертання очей припиняється, Марко вилуплює їх і… починає нелюдськи кричати. З губ випорскує дика суміш мурмотання, завивання, ричання і безумного вереску. Гірше за все — він зводиться на ноги.
Цієї миті до намету зазирає Мел Барр і, даремно намагаючись перекричати Марко, каже Семену, що це не епілепсія. Це припадок, але точно не епілептичний. Між тим кухар хапає кухонні меблі і трощить їх, росіянин кидається наввипередки, думаючи про те, щоб не допустити італійця до ножів, а Ґрем, широко вирячивши очі, мовчки спостерігає.
— Це не епілепсія! — кричить Ірландець, притримуючи рукою край темно-зеленого брезенту, і раптом… замовкає. Очі скляніють, щелепа відвисає, а погляд впирається в одну точку. Мел валиться ницьма — кажемо спасибі бруґмансії і Господу Богу, завдячуючи Чиїй мудрості маємо таких чудових представників рослинного царства.
Марко наскакує на шафу з тарілками і буквально вгрузає в неї. На підлогу сиплються керамічні уламки.
Знадвору долинають гамір боротьби і бридкі звуки, що нагадують гарчання собаки, яка намертво вчепилась у здобич. Потім сплескує постріл, услід якому зривається несамовитий гул. Тридцять дорослих чоловіків, які десять хвилин тому мирно сиділи за одним столом, починають вити, немов зграя вовків. Чути брязкіт перевернутих підносів, удари, стогони.
Крізь брезентові стулки влітає Сатомі, бачить Мела Барра, який корчиться так, наче крізь його оболонку вибивається інша істота, і сахається, відстрибує вбік.
— Що там, люба? — придуркувато питає Ґрем.
Мулат наляканий. Сьома дивиться на нього і усвідомлює: американець до останнього сподівався, що бруґмансія не спрацює. Ґрем не вірив, що до такого дійде. Хоча Семен, як і американець, не хоче, щоб японка відповідала, не хоче бачити, що їй довелось побачити. І Сатомі, певно, розуміючи їх без слів, не розтуляє рота.
От тільки нижня губа зрадливо трясеться.
    
    
CXXXVIII
    
— Ти ж казав, воно їх вирубить… — пробелькотів Левко.
Семен, Ґрем і Сатомі наштовхнулись на хлопця біля входу в надра Твердині. Очі українця (все так само моторошно червоні) лізли на лоба, а губи ледь помітно тремтіли.
Сьома мовчав і безпорадно кліпав. У тридцяти метрах за його спиною, біля громадини генератора «JCB», троє робітників-мачігуенга знавісніло дубасили один одного. На доріжці, якраз навпроти навісів, лежав підстрелений вартовий (якби Семен мав час зазирнути йому в обличчя, то впізнав би хлопчину, що вчора ввечері забрав у нього нетбук) і повільно спливав кров’ю. Боб Марґоліс, видершись на стіл, вкритий рештками салату й курячими кістками, задер голову в небо і нечленороздільно мурмотів. Час від часу він голосно скрикував і бив себе кулаками по грудях. Марко Молінарі, таки діставшись до ножів, розпоров бокову стіну намету-їдальні і, все ще дико волаючи, відбивався від невидимих ворогів. Італієць вимахував руками так запекло, що покремсав би на капусту будь-кого, хто підійшов би ближче ніж на метр. По траві за навісами качався ще один перуанець; він кричав, задихаючись, і лупив себе долонями по обличчю, грудях, стегнах, неначе збиваючи невидимих комах. Краєм ока Левко побачив, що бідолаха докотився до краю тераси і, не перестаючи верещати, зірвався вниз на 6-ий рівень. Якийсь мачігуенга, горлаючи, неначе за ним гнались усі демони з католицького пекла, дряпався на вершину великої піраміди. Невідь-чому він був геть голий. Незважаючи на холод, темне тіло блищало від поту й виділень, що покривали його немов тонкий шар інею.
— Ти ж говорив, воно їх просто вирубить, — з докором (намагаючись глушити нотки страху й відчаю) повторив українець.
— Що… там… сталося? — Сатомі розколола фразу на фрагменти, немовби раптово забула англійську, через що, говорячи, мусила пригадувати кожне слово. Вона дивилась на пологий спуск, за яким чорнів вхід у підземелля.
— Бруґмансія подіяла, — не знати кому сказав росіянин.
— Вона подіяла, але вони не відключились, Сьома, вони НЕ відключились, — вперто твердив Левко. — Якщо ти називаєш це «погасити гарнізон», то я, бляха, онук Че Гевари. — Хлопець раптово повернувся до Сатомі. — Один з археологів… той, що допомагав принести таці з їдлом, — («Джеррон, — згадала дівчина, — його ім’я Джеррон Старкс», — приємний тридцятип’ятирічний чоловік, що ввічливо затих, коли вона в самому зародку обірвала його тюхтіюваті залицяння), — він промчав повз нашу «нору», прямуючи до виходу. Мені страх як не сподобалось, що хлоп’яга, який мав би лежати у відключці і пускати ротом слину, — Левко штрикнув поглядом Сьому, — галопом поскакав по галереї, тож я вирішив піти за ним і подивитись, що він робитиме. Я пройшов до першого повороту, і там він чекав мене. Він… — хлопець облизав губи і ковтнув слину, — археолог якось дивно дивився на свій живіт. Поки дядько не розпоров собі черево і не почав виймати власні кишки, я не помічав, що він стискає у руках якийсь інструмент, затискач для пробірок чи щось таке.
Дівчина охнула, піднявши брови на цілий дюйм від звичного місця.
— Так, Сатомі, він лежить отам, практично за рогом. Бідолаха завалився на спину і, навіть помираючи, намагався відповзти від викинутих на долівку нутрощів, так, наче то були живі змії. — Українець втягнув носом повітря. — Ви уявляєте, що треба відчувати… або не відчувати, щоб розпанахати власний живіт інструментом, зовсім для того не придатним?
Росіянин піджав губи і змигував, дивлячись крізь українця. Обертатись не хотілося. Скільки ще бідолашних мачігуенга і вартових порозпорюють собі черева чи відітнуть статеві члени?
— Добре. Фу-у-у-ух, — видихнувши повітря, Левко опанував себе. Ще раз повторив: — Добре. — І глипнув на Семена: — Давай до справи. Порахував, скільки сиділо за столом.
— Так. — Погляд сфокусувався на лиці приятеля. — Без нас там обідало двадцять сім чоловік… Ну, двадцять вісім, якщо рахувати Марко, але Марко не їв і за столом не сидів, він лише випив чаю, тому…
— Сьома! — гаркнув українець. — Плювати на те, хто їв, а хто пив. Назви загальну кількість тих, хто наковтався пелюсток із твоїх Янгольських Сурем.
Росіянин замислився на хвильку і чітко проказав:
— Двадцять вісім чоловік.
Левко зібгав шкіру на лобі в пучок зморшок. Загалом без них на Паїтіті живуть сорок шість. Десятеро відлетіли на «Мі-17». Шестеро вчених пообідали в підземеллі. Значить, за столом мало сидіти тридцять чоловік.
— Двох не вистачає, — зблиснув червоними очиськами Левко.
— Один — це карлик, — згадав Сьома.
— Так, це правда, — підтвердила Сатомі, — Амаро не було.
— Ще один лишається, — підсумував українець. — Хтось, кого ми не знаємо. Про кого навіть не підозрюємо.
— Я ж вам казав, — докинув Ґрем таким голосом, наче Семен і Левко були в винні в тому, що хтось із мешканців Паїтіті не прийшов на обід. — Цим мало скінчитися.
— Заткнись! — агресивно відреагував Левко. — Це не має значення. Найімовірніше, це якийсь каменяр-мачігуенга, що заспав у бараку, — «І Господи, будь ласка, зроби так, щоб він не прокинувся в найближчі тридцять хвилин». — Він нам не зашкодить.
Ніхто з них чотирьох, включаючи самого українця, у це не вірив.
«А якщо це охоронець? Озброєний охоронець? Охоронець з автоматом АК-47, який кількома чергами «приземлить» крихітний «Колібрі», не давши вертольоту набрати висоту», — подумав Сьома, проте вирішив не переганяти думки в слова. Гівна, яке їм слід розгребти найближчим часом, і так вистачало.
— Час збігає, — продовжив Левко. — Ви вдвох, — він мав на увазі Ґрема і Сатомі, але звертався виключно до японки, — прослизніть до хатини Джейсона і розшукайте ключ від «Колібрі», а ми з Семом подбаємо про Амаро Кіспе.
Заклавши великі пальці за пояс джинсів, мулат роздивлявся траву в себе під ногами.
— Де нам їх шукати?
Левко спалахнув, насилу стримавшись, щоб не вдарити американця:
— Я не знаю де! Зорієнтуйся на місці! Вийми нарешті голову з задниці і починай нею думати.
— Ти певен, що ви впораєтесь? — перебила хлопця Сатомі, покосившись на Семенів гіпс. — Давай краще я піду з тобою замість Сема.
— Я впораюсь, — вищирив зуби Левко, ставши неймовірно схожим на вампіра з тої босяцької саги про кровопивць і підліткові шмарклі. — Тобі туди краще не соватись.
— Скільки вам знадобиться часу? — Сатомі логічно припускала, що пошук ключів у порожній віллі триватиме менше, ніж приборкання карлика.
— Хвилин десять щонайбільше, — задумавшись, відгукнувся українець. — За чверть години зустрічаємось біля вертольота, — і пересиливши себе, поклав руку на плече мулата: — Не підведи, чувак.
Ґрем не відповів.
    
    
CXXXIX
    
Левко перескочив через тіло Джеррона Старкса, а Семен затримався, обходячи його стороною.
— Давай швидше, — підганяв українець.
— Не можу, Лео. У мене зламана нога, якщо ти забув. — Лишившись на самоті, вони стали розмовляти російською і через це відчували непоясненний дискомфорт. Звиклі до м’яких «r», шепелявих «th» і «gh», вони спотворювали слова. Власні голоси здавалися чужими.
З надр Твердині долинали лячні верески. Здавалося, когось із вчених там катують, але джерело криків рухалось, то затихаючи, то посилюючись, і помалу ближчало. Хтось ходив і горлав, просто блукав і рикав, лякаючись власного відлуння.
— Чувак, я не знав… — почав Сьома, — …не знав, що бруґмансія так подіє. Я досі думаю, що вони вгамуються. Мабуть, зовсім скоро.
— Байдуже, — не обертаючись, кинув Левко. — Головне, щоб мулат підняв «Колібрі» в повітря. Більше мене нічого не цікавить.
Вони вийшли на галерею, де знаходились покої Амаро, і українець пришвидшив крок. Він не думав ні про що в той момент, збираючись діяти імпульсивно, приймаючи рішення на льоту. Думати — означає вагатись. А вагатись — це те ж саме, що відчувати страх.
Не зупинившись, навіть не збавивши ходу, Левко влетів у кімнату коротуна. Очікував побачити що завгодно, готував себе, що перуанець чекатиме його з пістолетом у руці, і не повірив власним очам, застукавши Амаро Кіспе скоцюрбленого й закляклого на підлозі. Спершу хлопець подумав, що карлик все ж пообідав, а потім побачив пакетики з героїном і кокаїном і приладдя для ін’єкцій.
— Він мертвий? — зазирнувши в кімнату, спитав Семен.
— Ні. Під кайфом. Таке, либонь, не вперше.
Відшукавши в гардеробі Амаро три шкіряні паски, хлопці зв’язали недоростку ноги, скрутили за спиною руки, а потім третім поясом з’єднали перших два, стягнувши ступні й долоні докупи. Перевіривши вузли, Сьома і Левко заспішили нагору.
Крики в підземеллі припинилися.
    
    
CXL
    
По дорозі хлопці забігли в «нору», щоб захопити з собою найнеобхідніше, і неочікувано наштовхнулись на Ґрема й Сатомі. Американець і японка віддихувались, хапаючи повітря широко роззявленими ротами. Щойно прибігли.
— Чому ви тут? — вирячився Левко. — Знайшли ключі?
Ґрем люто зиркнув на українця. Відповіла Сатомі:
— Ні. Ми навіть не заходили в хатину.
— Чому?
— Добрі новини: ми знаємо, хто другий. — Дівчина озирнула хлопців і пояснила: — Той, хто не прийшов на обід. — Лео нетерпляче мотнув головою, показуючи, що розуміє і підганяючи дівчину. — Погані новини: це охоронець.
— Лайно! — Сьома скинув угору затиснуті кулаки.
— Все пропало, — глухо, але водночас із притлумленою полегкістю промовив Ґрем.
— Заспокойтесь. — Левко тремтів від збудження, не від страху. — Де цей хлоп? Що він зараз робить?
— Спить у гамаку, підвішеному між пальмам на крайньому західному кінці тераси аж за ангарами. Від вертольота до нього рукою подати. Він прокинеться.
Вартового й епіцентр подій (їдальню, навіси й бараки) розділяла понад сотня метрів, а тому, коли почали проявлятись перші ознаки інтоксикації і на терасі здійнявся гармидер, перуанець продовжував спати. Його не розбудили ні крики, ні постріли.
— Озброєний? — спитав українець, одночасно уявляючи, де саме лежить охоронець і як до нього непомітно підібратися.
— Так. У нього автомат.
— Лежить на грудях чи поставлений поряд? — не переставав розпитувати хлопець.
— Лежить поряд з ним.
— О’кей. — Левко один за одним робив глибокі вдихи, щоб хоч трохи приборкати тремтіння. — О’кей…
— Що о’кей, бадді? — передражнив мулат.
Сьома кинув здивований погляд на американця.
— Спробую усунути його, — тихо промовив українець.
— Як?!
— Чекайте тут. Через п’ять хвилин виходьте на терасу.
— А що як… — почала японка, проте Левко її недослухав. Побіг до виходу.
Семен, Сатомі і Ґрем не послухали його. Вони не просиділи в кімнаті й півхвилини. Якоїсь миті, не змовляючись, двоє хлопців і дівчина випорснули на коридор і поспішили за товаришем.
    
    
CXLI
    
    
    
19 серпня 2012 року, 13:55 (UTC – 5) Паїтіті
    
Вибравшись на відкритий простір, Левко роззирнувся. Семен мав рацію: потруєні чоловіки помалу заспокоювались. Більшість досі були притомні, повзали, корчачись і бурмочучи, по траві, але ніхто більше не стріляв і, що найголовніше, — на видимій частині тераси хлопець не бачив нікого, хто розпоров би собі черево чи завдав фатального каліцтва.
Хлопець кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, накачуючи кров киснем, і рвонув з прискоренням до західного краю тераси. Пробігаючи повз велику піраміду, він запримітив на одній з нижніх сходинок тіло голого мачігуенга. Індіанець зірвався з вершини і розтовкся так, що його доведеться відшкрібати від чорних каменів. Під деревом біля меншої піраміди сидів Роджер Зорн. Колишній спецназівець розкачувався, наче лялька на пружинці, скімлив і безперестану поривчасто водив руками по голові.
Проминувши «Колібрі», українець стишив біг, а перед другим ангаром, витягнутим уздовж лінії північ-південь, спинився. Відразу за ангаром розташувався пальмовий гай, що підступав до краю тераси.
Визирнувши з-за циліндричної споруди, Левко без проблем відшукав гамак. Вартовий лежав нерухомо і, схоже, досі спав. Автомат затиснутий під боком. Навряд чи його вдасться вихопити, перш ніж перуанець прокинеться. Треба діяти інакше. Українець навшпиньки обійшов пальмовий гай з південного боку і завмер між перуанцем і прірвою (в цьому місці тераса з усіх боків прямовисно обривалась донизу, причому не лише на горішньому, але й на нижчих рівнях; лиш із західного боку, біля самого кута на шостому рівні був невеликий виступ, на якому можна втриматися; наступний приступок знаходився на добрих двадцять метрів нижче — аж на четвертому рівні).
Левко підійшов до провалля, глянув униз і залишився задоволеним побаченим. Шанси вижити при падінні з цього місця мізерні. Затим опустився на коліна і взявся гучно бухикати й відхаркувати, подібно до людини, що має от-от спорожнити шлунок. Він поняття не мав, чи його задум спрацює, але не мав часу вигадувати щось іще. Хай там як, ця ідея здавалась кращою, ніж пробувати вирвати АКМ із-під сплячого вартового.
Кашляв він як міг голосно, і невдовзі перуанець прокинувся.
Рвучко скинувши голову, сонний вартовий першим ділом переконався, чи автомат на місці. Мацнувши п’ятірнею рідний АКМ, охоронець заспокоївся і перевів погляд на Левка. Їх розділяло шість метрів. В затуманених очах зринуло здивування.
— Amigo, que te pasa? Te sientes mal?
Левко не відповідав і не дивився в його бік. Тільки закашляв сильніше, а у перервах між «приступами» почав стогнати.
Перуанець сів у гамаку, ледь не впустивши на землю автомат, і підозріло прищурився. Потому встав, зробив крок у перед, зупинився, недовірливо схилив голову.
— Estа́ bien?
Бічним зором українець помітив, що вартовий закинув АКМ за спину. Серце радісно затокотіло. «О так, аміґо, давай, зроби ще одну помилку… підійди ближче…»
— Te sientes mal?
Кілька кроків назустріч. Замість здивування в очах затеплилось співчуття (чи радше якийсь його закостенілий замінник).
У відповідь Левко прохрипів одне з небагатьох слів, що знав іспанською:
— Ayúdeme…
Ось вартовий уже поряд, починає схилятися і витягує руку, щоб торкнутись хлопця…
В цю мить з боку центральних пірамід долинув нелюдський вереск. Хтось із тих, кого ще не здолала бруґмансія, подерся, минаючи сходи, прямо по гладенькому схилу піраміди, при цьому вивергаючи з рота безглуздий набір звуків, який нагадував поєднання воронячого каркання і підсиленого гучномовцем ремиґання віслюка.
Перуанець озирнувся, на лице набігла тінь. Він уперше з часу пробудження задумався не про те, чому українцю погано, а про те, чому той прийшов сюди, до пальмового гаю.
Щойно він відвернувся Левко підтягнув ноги під себе і розпрямився, наче відпущена пружина. Від несподіванки вартовий відступив. Убік, не назад. Левко стрибком перемістився до нього, притискаючи хлопця до прірви.
— Прикро, але в мене немає іншого вибору, — процідив хлопець українською.
— Que? — Вартовий ще не розумів, що відбувається, але вже потягнувся по АКМ. Це стало фатальною помилкою. Слід було відштовхувати українця, а не хапатися за зброю.
Левко по-звірячому вишкірився, набрав у легені побільше повітря і щодуху заревів:
— THIS IS SPARTA-A-A!!! — після чого потужним стусаном ногою у живіт скинув вартового з тераси.
Перуанець полишив автомат і інстинктивно опустив руки, шукаючи опори. Але опори не було. Він шугонув у прірву. Левко неабияк постарався: після того, як вартовий промайнув повз пристінну терасу шостого рівня (єдину більш-менш широку на даній ділянці Твердині), шансів зачепитись у бідолахи не було. Вартовий, перекидаючись, покотився вниз, пролетів двадцять п’ять метрів і гримнувся об трапецієподібний виступ, що випинався з четвертого рівня.
Ґрем, Сатомі і Семен підбігли до Левка.
— Fucking idiot! — Американець затулив долонею рота. — На дідька ти це зробив?
Левкові груди надимались, як волинка, очі вилазили з орбіт.
— Ти волів з ним погомоніти і спитати, чи не проти він потримати дверцята, поки ми розсідатимемось у «Колібрі»? — затинаючися, промовив він.
— Для чого ти кричав про Спарту? — спитав Семен.
— Не знаю. — Левко направду не знав. — Мабуть, щоб підхльоснути себе. Інакше я не зміг би.
— Довбаний ідіот, — повторив Ґрем, — ти щойно вбив людину. По-справжньому. Це не кіно!
Обоє, перенісши вагу на ту ногу, що знаходилась далі від краю прірви, нахилились, щоб зазирнути в провалля.
— Бачиш його? — спитав Левко.
— Там дерево, — сказав мулат.
На приступку четвертого рівня справді росло самотнє дерево, яке українець раніше не помітив. Вартового ніде не було.
— Де він?
Левко нахилився ще далі, і тієї ж миті по них із Ґремом пустили чергу з АКМ. Перуанець гепнувся з висоти семиповерхового будинку і дивом уцілів. Навряд чи стан його здоров’я був близький до того, що передував падінню, але він не загинув.
— Дерево! — рявкнув хлопець, падаючи на траву.
Американець моментально розпластався поряд. Сатомі і Семен відсахнулись подалі від прірви.
— Гілки врятували його!
На щастя, кут був гострий, та й після жорсткого приземлення вартовий був не в змозі вести прицільний вогонь: 5,45-міліметрові кулі вдарялись об стіну сьомого рівня і рикошетили, злітаючи прямовисно вгору перед очима хлопців.
Вартовий кричав, кличучи на допомогу, і осатаніло палив з АКМ. Шкода, що на той час на Твердині не було нікого, хто міг йому допомогти.
Левко і Ґрем відповзли від краю тераси і підвелися.
— У нас вийшло! — Очі українця блищали, наче два шматочки слюди під пустельним сонцем. — Ти чуєш мене, грьобаний янкі? Ти не вірив, але заціни — у нас усе вийшло!
— Але… — почав мулат.
Голос у нього був химерний, він проказав лиш одне слово з трьох букв, та прозвучало воно зривисто, скалічено, наче промовляло одночасно троє різних людей, один із яких був давно мертвий, другий зачитував свої останні слова перед стратою, та ще й за злочин, який не здійснював, а третій… третьому було жахливо боляче.
— Забий на нього. — Левко махнув рукою в бік провалля, звідки час від часу долітали автоматні постріли — перуанець не здавався, стріляючи по стінах і в повітря. — Цей йолоп не завадить, облетимо Паїтіті зі східного боку. Йому нас не дістати.
Американець перевів погляд на Сатомі.
— Але… — Цього разу голос був такий, наче шкребли пальцем по вогкому склу.
Японка краще відчувала Ґрема. Вона здійняла брови, безгучно запитуючи: що таке?
Сьома в цей час витріщався на південний схід, дослухаючись до гупання в скронях і міркуючи над тим, чому, незважаючи на те, що у них справді все вийшло, передчуття в нього просто паскудні. Єдине, що могло перешкодити їх відльоту, — це повернення Джейсона на «Мі-17». Росіянин задивився в той бік, звідки міг з’явитись великий гелікоптер. Небо все ще затягували хмари, але висіли вони високо, і з сімдесятиметрової Твердині відкривався огляд на багато кілометрів. Горизонт пустував: «Мі-17» не було.
— Пішли, — поквапив Сьома.
    
    
CXLII
    
    
    
19 серпня 2012 року, 14:05 (UTC – 5) Паїтіті
    
— Стійте. — Ґрем закляк, зіщулившись. Вони спинилися за крок від ґанку котеджу Джейсона. Десь вдалині, з іншого боку тераси, хтось знову закричав, крик перейшов у вереск і захлинувся. — Я маю вам дещо сказати.
— Що б це не було, давай ти розповіси о-он там, — Левко тицьнув пальцем на лупату кабіну чорного «Колібрі», що вимальовувалась за якихось десять метрів від них, — в кабіні цього крихітного красеня.
— Я маю вам дещо сказати, — повторив американець, пройшовся поглядом по лицях товаришів і втупив очі собі під ноги.
Вони дивились на нього зацікавлено (поки що навіть не занепокоєно), а він поник, зіщулився ще більше, наче його пропекли гіркими докорами.
— Чувак… — Левко простягнув руку, збираючись струснути мулата, примусити його отямитись (можливо, трохи різко, та все ж з добрими намірами).
— Нехай говорить. — Сьома на льоту перехопив руку українця. Підступив до Ґрема і нахилив голову, намагаючись зазирнути в карі очі: — Кажи.
— Пригадуєте, я казав, що закінчив курси «Windy City Flyers» у Чикаго?.. Це справді так. Моя ліцензія прострочена, на PPL потрібно кожні два роки здавати екзамен, та все одно я міг би підняти в повітря «Cessna 172» чи «Beechcraft Bonanza». — То був голос мертвяка. «Боже, — подумав Сьома, — він говорить так, ніби помер і усвідомив, що розповіді святош про геєну вогненну чистісінька правда». Ґрем тримав кулаки на рівні живота і знавісніло м’яв футболку. — Ви також запитували мене колись, чи вмію я керувати гелікоптерами. — Питав насправді Левко, і всі це добре пам’ятали, просто американець не бажав вголос промовляти ім’я українця. В той момент він його боявся. — Я відповів, що відвідував уроки керування гвинтокрилими машинами в іллінойській «Helicopter Academy».
Сатомі й Семен кивнули, Левко, примруживши праве око і піднявши брову над лівим, пожирав Ґрема поглядом. Він усе пам’ятав. Пам’ятав також фотографію, на якій Ґрем Келлі в навушниках і крутяцьких темних окулярах сидів у пілотському кріслі вертольота, впевнено стискаючи руками рульову стійку. Фотографія була останнім, що приборкувало думки Левка, не даючи їм вирватись і потекти неправильним руслом. Той знімок, наче дамба, стримував щось дуже недобре в його голові, щось таке, що, прорвавшись, змете останні захисні механізми і накоїть чимало лиха. А Ґрем завзято цю дамбу добивав:
— Це правда. Я справді почав брати уроки, але… — Американець звів голову і подивився прямо, не на приятелів, погляд протинав їх наскрізь, як рентгенівські промені, і плинув у далечінь.
Після останнього «але…» і довгої паузи, що його супроводжувала, Семен заспокоївся. Він уже знав, що Джейсон не нагряне, не прилетить, принаймні не в найближчі кілька годин. А навіть якщо й прилетить, це не матиме значення. Проблема не в Джейсоні.
В очах мулата стояли сльози.
— Що за лайно лізе в тебе з рота? — Губи у Левка пересохли, очі досі полискували, але виблиск також став сухим, атрофованим. Так сонячне світло раннім ранком відбивається від білої і цілковито мертвої поверхні солончакової пустелі і саме стає неживим.
— Я не зможу… — Ледь чутним подихом слова зірвалися з губ американця.
Перш ніж вони досягли вух українця, у Сатомі вихопився різкий, наче постріл із рушниці, вигук:
— Ні! — Вона в заперечному жесті замахала руками. — Навіщо ти це робиш з нами?
Якось інакше робити він не міг. Уже не міг.
— Замовкни! — гаркнув Левко на японку і зробив крок до мулата (Сьома підсунувся, щоб бути готовим при першій необхідності вклинитись між цими двома), відчуваючи, як у животі затріпотала поранена пташка: — Що ти не можеш?
Ґрем зібрався з духом і спромігся витиснути фразу цілою, не перериваючись:
— Я відвідав лише три заняття в «Helicopter Academy», я ніколи в житті не піднімав вертоліт над землею, я не знаю, як його повертати, нахиляти, примушувати рухатись уперед. Я мав учитись якраз на такій машині, — він безвольно виставив руку вправо, — на «Колібрі», але не схотів. Весною я вам частково сказав неправду, бо подумав… бо хотів… — «…хотів здаватися кльовим, кращим, ніж насправді, тому що я лузер, кінчений невдаха, все моє єство вглибині забите комплексами, про які ви навіть не здогадуєтесь, а ви такі цілеспрямовані, впевнені в собі, ви РОЗУМНІ, чорт забирай, ви досягли всього самі, ваші батьки не платять за навчання в університеті, а згодом ви матимете шикарні посади і відчуватимете задоволення, створюючи, вибудовуючи самих себе, досягаючи перемог, те задоволення, на яке я ніколи не заслуговував, бо я лузер, зі мною спілкуються лише через те, що я американець, і у мене “Porsche”, і батьки багаті, та навіть вони вважають мене лузером… а я лише хотів відповідати вашій компанії». Звісно, нічого цього вголос Ґрем не проказав, його в буквальному сенсі оглушила Сатомі.
— Чому ти раніше не сказав?!! — закричала дівчина. Без істерики, зате зі злістю. — Чим ти взагалі думав? Ти ж не дитя, Ґреме! Що ти весь час корчив із себе?!
— Я… — Ґрем безпорадно подивився на японку. — Вибач. Пробачте мені…
— А як же фотографія? — скрадливим тоном спитав Левко (так батько, намагаючись передчасно не налякати, розпитує у сина про те, що він накоїв і ще не розказав, перед тим, як взятись за пасок і надати ніжній синівській дупці відтінку злегка розведених чорнил). — Та, де ти керуєш вертольотом? — Як розібратись, саме з фотографії все й почалось. Якби Левко не побачив її, не спитав би про пілотування, якби не було запитання (і Сатомі поряд), Ґрем би не збрехав, а якби не було брехні, задумка втечі з використанням «EC120 Colibri» ніколи не зародилася б у голові українця. Якби… якби… якби…
— Мені дали потриматися за стійку. Я не керував гелікоптером. Мені шкода.
— Тобі шкода?!! — вибухнув Левко. — Запхай своє «шкода» глибоко в анус! Чому ти не спинив нас, поки все не зайшло настільки далеко?!
Семен задер голову, втупивши погляд у хмарне небо. Він волів би опинитись подалі від цього місця, не обов’язково аж у Швеції чи в батьківському будинку на півдні Франції, достатньо просто відійти на інший кінець тераси, щоб побути на самоті, проте він лишався, розуміючи, що у Левка може вибити пробки.
Ґрем навпаки опустив голову:
— Я думав, у вас не вийде…
Американець не вірив розповідям Сьоми про дурман і бруґмансію. Він сподівався, що отрута не подіє або подіє не на всіх, сподівався, що діло не дійде до захоплення вертольота, а значить, його брехня не спливе на поверхню.
Так завше: людина до останнього сподівається на краще, не помічаючи, як павутиння власної брехні удавкою обкручується навколо горла. Під час нарад, що передували втечі, Ґрему було соромно, совість нещадно гризла його, сточувала нанівець, немов черви дерево, але в той же час чийсь вогкий голос шепотів над вухом: «Не дрейф, у них нічого не вийде». Довгий час американець переконувався, що обставини складаються на його користь. Раз чи два збирався признатись, що не здатен відірвати вертоліт від землі, але щоразу передумував. Навіщо ганьбитись, виставляти себе брехуном, коли план і так безнадійний? Вирубити сорок чоловік? Нереально. Ймовірність того, що їм безперешкодно дадуть сісти в гелікоптер, була зникаюче малою (швидше за все ти навіть не встигнеш запустити двигун, шепотів голос). Зате великим, мов Гімалаї, був страх осоромитися перед друзями і особливо перед Сатомі вже зараз. І Ґрем пустив усе самопливом.
Тепер, дивлячись на колишніх друзів, мулат проклинав себе за безвільність. Він віддав би півжиття, щоб повернути час назад і вчасно зізнатись. Але час — то найбільш незговірлива штука у всесвіті, чий потік не підвладний навіть Богові.
— Ти просто не хочеш! — закричав Левко. — Так само, як і ти! — Він ткнув пальцем у Сьому. — Ви змовились! Скоти, ви здуріли в цій чортовій цитаделі і тепер не хочете летіти, але я знайду спосіб вас примусити.
Сьома чекав, що Лео вріже Ґрему (навряд чи той відбиватиметься), проте українець не зробив цього. Левко відчував, що після нічної вилазки надто слабкий, крім того, він нічого не їв, а тому тямив, що ефектного удару, який звалив би американця (як американець звалив його минулої ночі), не вийде. Та найголовніше — він не збирався колошматити мулата. Він хотів його убити.
Українець відстрибнув від ґанку і взявся гарячково (й мовчки) оглядати терасу. Семен відчув, як по спині сипонуло голками, здогадавшись, що видивляється його товариш.
— Лео, не дурій.
Між котеджем і пірамідами лежало кілька індіанців мачігуенга. Непритомних, а може, й мертвих. Левко швидко пробігся по них поглядом: чоловіки були неозброєні. Тоді хлопець зиркнув далі і побачив тіло Роджера Зорна, що витяглось уздовж основи меншої піраміди. У нього мав бути пістолет. Левко закрокував до піраміди.
— Стій! — Семен пошкутильгав слідом, але на милиці і з важенним гіпсом на нозі не міг змагатись у швидкості з українцем.
Коли від Левка до найманця залишалось п’ятнадцять метрів, із-за піраміди вискочив перуанець. Левко і Семен спинились одночасно (росіянин на десять кроків позаду). Хлопці з очима на півобличчя витріщались на вартового, який стискав у правій руці автомат (ствол донизу, палець на гашетці), а вартовий зирив на них. Перуанець стояв рівно, і в голові Сьоми прострелила страхітлива здогадка, що це один із тих, на кого бруґмансія взагалі не подіяла, а потім він одночасно з Левком запримітив, як по тілу охоронця прокочуються судоми, а з-під широких штанин виплескується рідке лайно. Бідолаха стояв стовпом, поки його кишківник вивергав у штани все, що в ньому накопичилося за останній тиждень, по тому розреготався, задер руку і відкрив вогонь, розмахуючи Калашниковим в усі сторони. Кулі смертоносним градом засвистіли над терасою.
Сьома метнувся під захист «Колібрі», Левко впав долілиць там, де стояв, Ґрем і Сатомі шарахнулись за хатину Джейсона.
Перуанець строчив, поки не розстріляв обойму. Потому ще секунд тридцять кружляв, оскаженіло смикаючи спусковий гачок, після чого вмить відключився. Гепнувся обличчям у траву і затих.
Левко не рухався. Сьома скочив на ноги і підстрибом помчав до товариша.
— Лео, ти поранений?
Українець мовчав.
— Твою мать, ти живий?!
Росіянин плюхнувся на коліно біля нерухомого приятеля, незграбно виставивши гіпс убік. Обдивився спину Левка, потім траву навколо, але крові не побачив. І тільки тоді Сьома зауважив, що кулаки українця судомно стискаються і розтискаються.
Хлопець лежав, увіткнувшись носом у холодну траву, з безсилою люттю загрібаючи пригоршнями землю. Цілий і неушкоджений.
Семен відсунувся, всівшись зручніше. Він сидів так доти, поки Левко не піднявся і, не промовивши й слова, навіть не озирнувшись туди, де залишилися Ґрем із Сатомі, поплентався геть.
    
    
CXLIII
    
    
    
19 серпня 2012 року, 16:22 (UTC – 5) Паїтіті
    
Минуло дві години. Твердиню огорнула гнітючв безмовність. Зникло галасливе нашарування, породжене невпинним заклопотаним снуванням людисьок: учених, індіанців, охоронців. Їх тіла валялись на поверхні без жодної ознаки життя, немов трупи, залишені на полі бою. Надра Паїтіті заповнились чудернацькими звуками, які раніше затирались гамором людської діяльності: з глибини долітали протяжні стогони, по вентиляційних каналах гуляло тонке дзижчання, схоже на звучання камертона, камені порипували, немов перемовляючись між собою. Звуки були ледь чутними, але пролежавши в «норі» більше години, Левко добре їх розрізняв. Його слух загострився настільки, що він почув Семена, щойно той вступив у найвищу галерею. Через півхвилини силует росіянина вималювався у вході в «нору». Синя лампочка на браслеті блимала, немов флуоресцентне око глибоководної рибини.
— Ти тут? — тихо зронив Сьома в пітьму (світло було вимкнене).
Галерея підхопила запитання і покотила підземеллям, відбиваючи від стін, наче гумовий м’ячик. «Ти тут?.. Ти тут?.. Ти тут?..» Росіянин аж підскочив з несподіванки. Раніше в коридорах відлуння не було. Здавалося, наче відсутність людей (поправка — відсутність притомних людей) пробудила зі сну привидів Паїтіті, які, повилазивши зі стін, підхоплювали кожен звук і несли його вглиб Твердині, щоб передати комусь.
Левко не відповів.
Зрештою очі Семена призвичаїлись до півтемряви і він розрізнив українця (темнота стала сіруватою і мерехтливою, як зображення у телевізорі при втраті сигналу). Левко лежав на матраці, заклавши руки за голову, накривши ноги ковдрою, і роздивлявся стелю. Сьома зайшов, відставив костур і сів на матрац навпроти.
Вони німували хвилин п’ять. Левко навіть не ворухнувся.
— Як ти? — вирішивши, що достатньо намовчався, поцікавився Сьома.
Лео зітхнув, випустивши повітря зі звуком, що нагадував стогін.
— Сатомі не зачепило? — відповів питанням на питання.
— З нею все гаразд, — запевнив Семен. — Нормальок. — Хотів додати, що Ґрем теж в порядку, але не відважився. І знову замовчав.
Спливло трохи часу. Левко ще раз зітхнув і промовив, не повертаючи голови:
— Ти ж не просто так прийшов.
— Так, друже, — не забарився з відповіддю Сьома.
— Ну то кажи.
Сьома прокашлявся:
— Гаразд. Хай як тобі це неприємно чути, але життя триває. Наш план… хех…
— Ми обісрались, чувак.
— Так.
— Ми обісрались через сраного янкі.
— Так, Лео, погоджуюсь з тобою, ми обісрались. І це означає, що ми всі лишаємось на Паїтіті. Розумію, ти переймаєшся, що… ем… що робити з Ґремом, як нам далі спілкуватись, і це важливо, без базару. Та зараз я хотів би, щоб на якийсь час ти притлумив особисті образи і зазирнув на крок уперед. Хоча б на один крок.
— До чого ти хилиш? Викладай напряму. Ненавиджу твої слиняві прелюдії! — Левко дійсно терпіти не міг, попри те, що росіянин завжди так робив: збирав загальновідомі факти, розкладав їх, наче книги на полиці, в алфавітному порядку, показував усім, а потім — раз! — і підкидав власну ідею, здогадку чи висновок, після яких співрозмовник витрачав рівно одну секунду, щоб подумати про те, який Сьома головастий, і приблизно півмільйона наступних секунд на прокручування у голові різноманітних варіацій дошкульної думки: «Чорт забирай, який же я телепень!»
— Добре, не кип’ятись. У нас два питання на порядку денному. Перше: що робити з чуваком, якого ти скинув на терасу чертвертого рівня?
— Він живий, — не то спитав, не то ствердив Левко.
— А чого б йому помирати?
І лише тоді українець помітив, що Сьома прийшов не з пустими руками. Біля милиці, впершись прикладом у кам’яну підлогу, а стволом на матрац, лежав автомат Калашникова, підібраний біля одного з непритомних вартових.
— Це ти мені приніс? — кивнув він на АКМ (вони достатньо просиділи в потемках, щоб розрізняти жести й міміку).
Тепер настала черга Сьоми скрушно зітхати:
— Ага.
Замість того щоб спитати, для чого, Левко видав інше запитання:
— Ти не боїшся, що я…
Семен перебив його:
— У мене немає вибору. Я ніколи не стріляв з автомата. Я навіть обойму вийняти не здужаю. Тільки ти зможеш… — Хлопець не договорив.
— А як же чиказький бойскаут? Він не схотів? Здрейфив?
Росіянин мовчки похитав головою.
— Що ти хочеш, Сьомо? — Левко відкинув ковдру й сів. Він чудово розумів, що від нього добивається Семен, але вимагав, щоб товариш озвучив проблему вголос.
Сьома запустив руки в копну відрослого волосся, під яким майже повністю сховались вуха, і, фиркаючи, чи то від безсилої злоби, чи то від відчаю, скуйовдив його.
— Думаю, решта мешканців Паїтіті після пробудження слабо пам’ятатимуть події, що передували отруєнню. Навіть якщо хтось помітив нашу неадекватну поведінку і згадає про це, швидше за все, спогади виглядатимуть частиною марення. Але той хлопчина… що заспав на гамаку… — Семен заговорив уривчасто, спотикаючись через кожні три-чотири слова, — він не споживав бруґмансії… він точно знає, що на нього напали… і також знає, хто напав.
— Ти хочеш, щоб я вбив людину?
Росіянин прикусив губу, замислився. Так наче у такого простого питання могла бути складна відповідь.
— Я не хочу, щоб ти когось убивав, Лео. Я лиш кажу, що вартовий знає, що цю кашу заварили ми. Коли прилетить Джейсон, перуанця обов’язково витягнуть, і він усе розкаже. Якщо ми хочемо зберегти шанс — шанс драпонути іншим разом, іншим способом, — з тим хлопчиною треба щось вирішувати.
Сьома також усвідомлював, що проблема може бути не лише з охоронцем. Лікар Мел Барр увірвався в намет-їдальню якраз тоді, коли стало зле Марко, і, можливо, щось запідозрив. Щоправда, хлопець небезпідставно сподівався, що після пробудження Мел забуде все, що бачив, а якщо й пам’ятатиме, то думатиме, що йому приверзлося. Про кого Семену зовсім не хотілось думати — це про кухаря Марко. Чи справді той щось запідозрив чи то тільки здалося? А якщо запідозрив, то як багато італійцю вдалось дізнатися? З іншого боку, заспокоював себе росіянин, якби Марко знав, що Сатомі підкинула отруту в їжу, він би не став годувати весь гарнізон. Розуміючи, що поки що не може нічим зарадити проблемі, хлопець відштовхнув її, збираючись подумати над цим згодом, і не став нічого говорити Левку. Наразі були важливіші питання. Левко дивився просто на обличчя товариша. Він добре бачив розгублені очі, але пітьма ховала від нього неприродно червоний колір обличчя. Сьома страшенно хвилювався. І зовсім не через те, до чого схиляв Левка. Росіянин розумів, що це лиш перше невідкладне питання з порядку денного. Найлегше. І однозначно найбезпечніше.
Українець підвівся, беручи до рук АКМ:
— Гаразд. Я зроблю це. Ходімо.
— Пішли.
Пліч-о-пліч хлопці вибрались на терасу, гидливо відвернувшись від розпанаханого тіла Джеррона Старкса. Дивно було почуватись безроздільними володарями Твердині. В ті кілька годин, які лишались до прибуття Джейсона, вони могли робити все, що їм заманеться. Сумнівна приємність та все ж…
Сатомі сиділа під пальмою справа від виходу з підземних галерей. Одна нога зігнута в коліні, друга випростана, лікоть на коліні, розсіяний погляд блукає по горизонту, де хмари (ближче до вечора вони розгладились і позбавились чорноти) сповзали з небесного купола. Левко покрутив головою, шукаючи Ґрема, але мулата ніде не було. Вирішив, що росіянин звелів американцю не показуватись.
За дві з половиною хвилини хлопці перетнули терасу і підійшли до пальмового гаю, з краю якого Левко зіпхнув перуанця. Українець ліг на живіт, підповз до кромки і, тримаючи АКМ під рукою, обережно зазирнув у прірву. Сонце давно проскочило зеніт, і, незважаючи на те, що небо затягували тужаві хмари, в той момент західний бік Твердині був освітлений найкраще. Хлопець повів головою наліво, потому направо, придивився до крони самотнього дерева на виступі четвертої тераси і відчув, як корені волосся твердішають, примушуючи чуприну ставати сторчма.
Охоронця ніде не було.
    
    
CXLIV
    
— Може, він за стовбуром? — припустив Сьома.
Семен і Левко, ледь не наполовину звісившись з кромки, зазирали в провалля.
— Кажу тобі, його нема.
Дерево було не настільки великим, щоб цілком заховати дорослу людину.
Незграбно відштовхуючися, Сьома відкотився від краю тераси.
— І що тепер?
Левко відщепнув обойму, переконавшись, що вона набита патронами, вставив назад в автомат і пересмикнув затвор.
— Повертайся до Сатомі і не відходь від неї ні на крок. — Українець заклав приклад під пахву і зняв запобіжник, готовий будь-якої миті схопити АКМ і вистрелити. — Зрозумів мене?
— Добре, — кліпнув росіянин, але в голосі не вистачало твердості. — А раптом він уже там? — Хлопець махнув рукою в бік центральних пірамід, повз які доведеться пройти, прямуючи до японки. — Він же озброєний.
— Не думаю, Сьома. — Левко промацував очима об’єкти, які міг бачити з пальмового гаю: циліндричні ангари, загорожу з ламами, верхню частину великої піраміди. — Хлопчина не дурний. Він знає, що вертоліт повернеться. Боюсь, перуанець заліг де-небудь, збираючись перечекати. Він діждеться прильоту Джейсона, після чого… — Хлопець піджав губи і шумно втягнув крізь стиснуті зуби повітря.
Левко уявив себе на місці вартового. Очунявши після падіння, він якийсь час горлав і безладно стріляв із пристінку, але так чи інакше невдовзі зрозумів, що нагорі щось сталося і рятувати його не будуть. Якщо його логічне мислення хоч на порядок більш розвинуте, ніж у інфузорії-туфельки, хлопчина на терасу не полізе. Швидше за все, посидівши на виступі, він став шукати способи спуститися вниз зі стіни, прошмигнути в джунглі і там зачаїтись. Левко повернув обличчя до Сьоми, і проникливий росіянин, наче лазерний сканер, зчитав по очах припущення українця. Якщо Левко має рацію, якщо перуанець уже спустився з Твердині — їм кінець.
— Бігом до Сатомі, — наказав українець. — Не відходьте від пальми і не спускайтеся вниз.
Семен пошкутильгав і скоро зник за ангаром. Левко, приставивши приклад до плеча, почав обходити терасу з півночі. Він сподівався, що перуанець запізно здогадався, що треба злазити з пристінка, і ще не встиг пірнути в непроглядні тропічні зарості.
Дуже швидко хлопець переконався, що з північного боку на четвертому рівні протиснутись уздовж стіни неможливо. Надто вузькі уступи. Зістрибнути нижче охоронець також не міг. (Точніше, міг, але тоді безсумнівно доламав би всі кістки, які не потрощив під час першого падіння.) Левко підтюпцем перебіг до західного краю і зазирнув униз. Зліва від виступу, на який звалився злощасний перуанець, знаходилось одне вузьке місце, та загалом пролізти можна. Навіть пораненій людині.
Хлопець відчув, як у животі знов ожила й затріпотіла перелякана пташка. Подумав, що години, які передують повернення «Мі-17», напевно, останні у його житті. То ще добре, що він не знав, у якому стані «поверталися» з сельви експедиції на кшталт загону Холбрука, а тому не підозрював, на що здатен Джейсон Х’юз-Коулман, інакше вигорів би, наче шматок газети, у вогнищі власної паніки. Та навіть без цього страх і відчай, мов газові бульбашки, що піднімаються крізь товщу води, протинали тіло, розслабляючи м’язи. Хлопець опустив АКМ, але, постоявши трохи, останнім зусиллям зібрав волю в кулак. А може, він встигне? Може, вартовий не відійшов далеко?
Левко побіг уздовж західного краю горішньої тераси, обминув загорожу з ламами, які мирно пощипували траву, і досягнув південно-західного кута Паїтіті. Відрахував униз три рівні і ретельно продивився всю платформу. В різних місцях камені відступали від муру на різну довжину, та загалом по терасі четвертого рівня можна на інвалідному візку кататися. Було й дещо, що обнадіювало: четвертий рівень всюди, куди не глянь, прямовисно обривався до третього, не існувало жодної ділянки, де можна спуститись, не зламавши собі карк. Придивившись, Левко помітив місце, де схил п’ятого рівня виглядав достатньо пологим: крутизна не набагато більша ніж там, де він і Ґрем зісковзували вночі на шостий рівень. У тому місці можна було б піднятись з четвертого на п’ятий… Хлопець став вивчати терасу п’ятого рівня і миттєво зауважив безмірно вузьку ділянку якраз під тією точкою, де стояв. Наближаючись до південно-західного кута Паїтіті, платформа п’ятого рівня звужувалась до кількох сантиметрів, стіни четвертого і п’ятого рівня практично зливались одна з одною. З іншого боку, на сході, платформа (як і всі, що під нею чи над нею) впиралась у бокову грань великої піраміди. Отже, навіть якби перуанець піднявся на рівень вище, він не зміг би нікуди подітись. То де він зараз?.. Левко безпорадно закрутив головою, озирнувся, прослідкувавши весь ймовірний шлях вартового і тільки тоді помітив деталь, яка давно мали би впасти в очі. За деревом, що врятувало життя перуанцю під час падіння, спуск до третього рівня також був пологим. Виступ третього рівня був вузький і різко обривався, цебто, той, хто ризикнув би спускатися, міг запросто проскочити його й шугонути в провалля, а проте, якщо охоронцю пощастило зачепитись… Лео пробігся очима по третьому рівню до кута і далі, вздовж південної стіни Твердині; жахнувся. Бульбашки страху вдруге поплили крізь живіт, груди й шию до голови. По-перше, на третьому рівні він вирізнив з десяток придатних для спуску аж до самої землі місць, а по-друге, на третьому рівні закінчувалась піраміда — тераса огинала її основу з півдня. Останнє чомусь розтривожило найбільше.
«Якщо перуанець досі на Паїтіті, то він там, за пірамідою», — підказувала інтуїція. З того боку стіни всіх рівнів (до шостого включно) були більш-менш похилими, а після полудня загусала найщільніша тінь.
Українець поставив АКМ на запобіжник і кинувся до піраміди. Він не став оббігати меншу і з розгону подерся на велику. Захекавшись, видерся на найвищу площадку, обійшов з півдня руїни церемоніальної споруди (після удару блискавки впали кілька колон, обвалились рештки даху, що до цього тримались на чесному слові) і спинився у південно-східному куті. Вид відкривався чудовий. Було зовсім мало місць на колосальній південній стороні Паїтіті, які ховалися від погляду.
Перш ніж шукати сліди перуанця, Левко зиркнув ліворуч і під наполовину затуленою навісом пальмою побачив три силуети. «Янкі приєднався до них», — індиферентно відмітив він. Ґрем, Семен і Сатомі також помітили його і вичікувально дивились на вершину великої піраміди. Хлопець завагався, чи не помахати їм, але прожогом позбувся несвоєчасної думки: в нинішній ситуації подібний жест виглядатиме безглуздо.
Левко перевів погляд на стіну. Від сельви його відділяла добра сотня метрів. Він наче стояв на вершині хмарочоса і попри збуджений стан нервової системи зауважив, що вперше видерся так далеко, аж до храму на найвищій площадці піраміди.
Те, що він помітив наступної миті, примусило хлопця викинути з голови все зайве, рвучко присісти і, виставивши АКМ перед собою, переставити перемикач у положення АВ, автоматичного вогню.
«Я таки помилився щодо інфузорії-туфельки». — У голові перемішались злорадство, полегшення і страх. Страх від усвідомлення невідворотності того, що йому зараз доведеться зробити.
Молодий перуанець, втиснувшись у впадину між двома мегалітами п’ятого рівня, дерся нагору. Здаля він нагадував чотириногого павука, що суне по стику між гранітними блоками: дві лапи на одному камені, дві лапи на іншому. Поверхня кам’яних брил була гладенькою, але, чіпляючись водночас усіма чотирма кінцівками, йому вдавалось втримуватися на стіні. Автомата Калашникова з охоронцем не було.
Левко простежив напрямок підйому і припустив, що вартовий планував вилізти на терасу відразу за бараками перуанців. Можливо, хотів сховатись у них. Хоча яка різниця?
Опустившись на лікті і випроставши ноги, хлопець ліг на живіт. Чорний камінь пропік холодом. Крихітні гострі уламки вп’ялись у живіт. Порив вітру, який суттєво діймав на такій висоті, сипонув камінцями в щоку.
Нічого цього Левко не відчував.
Він розставив ноги, вперся носаками кедів у чорну поверхню брили, втулив приклад у плече і нахилив голову, відчувши щокою корпус автомата. Прищурив око. Прицілився. І…
А що, як замість мішені стоятиме людина? Чи вистачить мужності вистрелити? Чи зможеш так само холоднокровно пустити кулю в ЛЮДИНУ?
Голос прозвучав настільки розбірливо, що Левко здригнувся. Озирнувся. То були його слова, точніше, його думки, що вироїлись у голові під час стрільбищ на військовому полігоні під Дубном чотири роки назад, проте голос належав комусь іншому.
Певна річ, за спиною нікого не було.
Досі дивлячися через плече назад, хлопець пригадував стрільбища. Одна за одною в пам’яті спливали яскраві картинки, наче карти, що відриваються на останньому раунді гри в покер. Він згадав полковника Жебрицького, який хитав головою після того, як відстрілялась передостання шістка, промах Джоніка, останню мішень, що сповзає до землі після влучання, власні морочливі думки і радість після закінчення стрільби. Проте було ще щось. Між тим моментом, коли промазав Джонік, і влучанням в останню мішень на рубежі. Щось таке, що Левко (він дуже добре відчував це) не хотів воскрешати в пам’яті.
«До дідька все! Кляті нерви…»
Крутнув голову назад, сумістивши зіницю з мушкою на скошеному стволі. Перуанець видерся на два метра вище і втиснувся плечима між мегалітами. Відпочивав.
«Я мушу… мушу… мушу… це зробити», — повторював українець у такт з ударами серця, що глухо відлунювали в голові.
Але ж він не озброєний.
«Я мушу… МУШУ…»
Все так само, як і чотири роки тому: затримуєш дихання, щока до прикладу, мушка на ціль. І тиснеш на курок.
Та-да-да! Да-да!
Автомат Калашникова — один із найнадійніших різновидів вогнепальної зброї за всю історію людства. Йому не страшні бруд, пил, волога й екстремальні температури. В цьому його перевага над американською штурмовою гвинтівкою М16, яку часом заклинює від двох пилинок, що потрапили усередину порожнини ресивера. Недолік АК — у катастрофічно низькій кучності стрільби. Після двох-трьох пострілів автомат «веде» так, що наступні кулі летять куди завгодно, але тільки не в ціль.
Чотири кулі пролетіли мимо. Перша вдарилась у мегалітичний блок за метр від плеча охоронця і, бризнувши кам’яними скалками, зрикошетила геть. Наступні три взагалі майнули повз, зарившись у терасу двома рівнями нижче. І лиш остання куля в черзі цілком випадково (так-так, саме завдяки сумнозвісній низькій кучності пальби чергами) влучила в перуанця.
Хлопчина скрикнув. Спробував піднятися і з’їхав на терасу четвертого рівня. Випростався. Ліва штанина почорніла від крові нижче коліна. Куля влучила в литку і пробила ногу наскрізь, не затримавшись у м’язі. Він стояв, майже повністю перенісши вагу тіла на праву ногу, і водив очима навкруги, намагаючись визначити точку, звідки стріляли. Не знаючи, де заліг стрілець, перуанець не знав, куди тікати.
Левко вдруге прихилив голову до корпусу АКМ, наміряючись покінчити з вартовим. На цей раз перуанець стояв рівно, не притискаючись до скелі, і являв собою легку мішень. Та щойно українець зібрався потягти курок, руки заніміли, в нижній частині живота зародилось колюче почуття подиву змішане з жахом. За мить воно докотилось до горла і вийшло назовні переляканим зойком.
Левко пригадав. Він бачив перуанця за мить до вирішального пострілу на полігоні під Дубном! ВІН БАЧИВ ЙОГО!..
Знадобилося трохи більше секунди, щоб Левко усвідомив, що це лише вибрики його свідомості. Навіть якщо йому справді за мить перед пострілом, що поклав останню мішень у липні 2008-го, привидівся якийсь перуанець, він не мав жодної підстави стверджувати, що це той самий хлопчина, якому він щойно прострелив литку. Людям напрочуд важко пригадати обличчя тих, з ким вони стикались чотири роки тому. Ще важче через чотири роки згадати, що тобі марилось. Це нереально. Хай там що Левко бачив, він просто не здатен відновити це в пам’яті. Його мозок зіграв з ним злий жарт.
Недовга втрата концентрації дала перуанцю шанс. Він почув зойк, вмить визначив положення Левка і припустив, накульгуючи й лишаючи по собі кривавий слід, під захист піраміди. Українець пальнув наосліп, але промахнувся. Через секунду охоронець прилип до грані і став зісковзувати на третій рівень. Зі своєї позиції Левко не міг його дістати. Де там — він навіть не бачив перуанця.
Хлопець вилаявся українською, як не лаявся з дев’ятого класу. Поставив автомат на запобіжник, не роздумуючи, сів на гепу і поїхав униз по східній грані. Гранітні брили, що на вигляд здавались гладко відполірованими, при прискореному ковзанні дерли Левку задницю як крупнозернистий наждак. Дрібні камінці лізли під футболку. Отак скочуючись, він краєм ока помітив, що Ґрем, Сьома й Сатомі квапляться назустріч, устиг замислитись, чи вони не заважатимуть, але тут-таки прогнав їх із думок. Голову, котру ще хвилину тому розкраювали сумніви з приводу того, стріляти чи ні, зараз заполонило єдине вогняне бажання: за будь-яку ціну дістатися до верхньої тераси раніше, ніж поранений перуанець спуститься з Твердині і щезне в джунглях.
    
    
CXLV
    
    
    
19 серпня 2012 року, 16:32 (UTC – 5) Ґрунтова злітна смуга неподалік наукової станції Проґресо Мадре-де-Діос
    
Ернесто Флоріо віддер згорток від скла «Cessn’и». Його власний літак — такий самий, тільки новіший «Cessna 172R» — стояв поруч з покинутим турбопропом, що втикався носом у зарості. За тринадцять днів напис «READ THIS» вицвів, практично зникнувши, сам пакет підмок, а скотч у багатьох місцях відклеївся, тому пілот попервах збирався викинути його, подумавши, що це сміття, яке налипнуло на старий аероплан під час буревію. Перед тим як закинути згорток у кущі, він все ж роздивився прохання «ПРОЧИТАЙТЕ ЦЕ» і насупився.
Перуанець став обережно розгортати пакунок, але, подумавши, спинився.
— Еріко! — покликав він.
— Що, Ерні? — надійшло з-за «Cessn’и».
— Можеш підійти? Я дещо знайшов.
Тридцятидворічна, сухоребра й задерикувата американка Еріка Міджетт була з сезонних учених, котрі прилітали на станцію Проґресо спостерігати за птахами. Вона була не першою, кого Ернесто Флоріо возив у Мадре-де-Діос, на перших порах ставлячись до своєї місії напрочуд відповідально. Згодом він зрозумів, що ніякої «великої науки» в Проґресо не робиться. Сюди, отримавши чималі гранти, прилітають аспіранти, що от-от мають захищати дисертації, роблять кількадесят фотознімків на старицях і за тиждень-два вертаються назад у Штати. Їм потрібен не результат, не відкриття чи реальні спостереження, а згадка про Мадре-де-Діос в науковій роботі. Це тупо, але сам факт того, що докторант побував у отакій глушині, надає ваги та серйозності «дослідженням»; молодий учений тепер може писати, що заманеться, навіть якщо він надряпає у статті, що синьо-жовті ара під час сезону парування длубаються один у одного дзьобами в задницях, ніхто не сперечатиметься, аби тільки автор особисто потинявся кілька днів у глиняних болотах довкола Проґресо і потім згадав про це разів сорок на сторінках дисертації.
Еріка пірнула під крило літака, на якому прилетіла, і підступила до Ернесто.
— Що в тебе?
— Дивися. — Він подав їй згорток.
Жінка неспішно розгорнула пакет і видобула зіпрілий від тепла й вологи лист. Папір погано пахнув. Зі згортка вибігло кілька мурах, і Еріка струсила їх у траву.
Розгорнувши послання, вона стала читати:

Сьогодні понеділок, 6 серпня 2012 року, і ми вирушаємо вглиб лісів Мадре-де-Діос на пошуки загубленого міста Паїтіті.
Нас четверо, ми маємо карту і…

Закінчивши, Еріка підняла очі на перуанця:
— Де ти це знайшов?
— Пакет приклеїли до скла на старій «Cessn’і».
— Що скажеш? Думаєш, правда?
Ернесто замість відповіді знизав плечима.
— Сьогодні дев’ятнадцяте серпня. — Жінка ще раз пробігла лист очима. — Розумієш, що це означає? Вони не повернулися!
«Звідти багато хто не повертається», — подумав пілот, але нічого не сказав.
— Ми маємо полетіти й знайти цих хлопців. Ти зможеш відшукати вказане місце?
— А як же робота, Еріко?
— Забудь про неї! Я встигну.
Ернесто Флоріо раптово пожалкував, що не викинув згорток у кущі.
— Це буде непросто, і…
Він не знав, як пояснити безцеремонній американці, яка свято вірить, що гроші й перламутрова посмішка можуть вирішити все, що не варто пертися вглиб Мадре-де-Діос. Навіть на літаку. Перуанець не міг бути певним, але внутрішній голос підказував: якщо телепні, які пішли в джунглі, не повернулися, щоб забрати свою писульку, значить, їх уже немає серед живих. Ще більше насторожували вичерпні інструкції, за якими він справді міг відшукати… що б там не було в джунглях. За тридцять з лишком років у Пуерто-Мальдонадо в підсвідомості Ернесто відклалась проста істина: ті, хто нічого не знаходять у нетрищах, повертаються живими; є й інші, яких спускають на плотах; оскільки спускають їх у такому стані, що розповідати, де були, вони не в змозі, стверджувати з певністю Ернесто не міг, але відчував, що оці інші відшукали щось у джунглях. Відтак у голові перуанця мухою крутилась думка, що, мабуть, не варто бачити те, дорогу до чого так детально розписали автори послання.
— Ерні!
— Еріко, сьогодні пізно, і я не думаю…
— У нас є паливо?
— На Проґресо є достатньо каністр, — неохоче признався пілот.
— Значить, завтра ми полетимо шукати зниклих мандрівників! А дисертація почекає, може, мені нарешті випала нагода зробити щось по-справжньому корисне в житті?
Ернесто кинув лютий погляд на пожмаканий листок у руках жінки і процідив:
— Як скажеш, міс…
    
    
CXLVI
    
    
    
19 серпня 2012 року, 16:35 (UTC – 5) Паїтіті
    
Торкнувшись ногами трави, Левко помчав уздовж південного краю тераси. Підборіддя тримав біля правого плеча, через що ледь не наскочив на кут крайнього бараку. Вдарившись плечем і одночасно запримітивши ворога, хлопець спинився.
Ґрем, Сьома і Сатомі по одному протиснулись між огорожею генератора й бараком і також завмерли. Не кліпаючи, дивились на українця. У Сатомі чи то від частого дихання, чи то від хвилювання відвисла щелепа.
Перуанець, стікаючи кров’ю, в паніці метався по третьому рівню і шукав місце для спуску. На щастя для Левка і на превеликий жаль для охоронця, штучно висічений пристінний спуск з тераси був на шістдесят метрів східніше від великої піраміди. В усіх інших місцях другий рівень від третього відділяла десятиметрова вертикальна стіна. Щоб урятуватись, вартовий мусив просуватись на захід, туди, звідки прийшов. Побачивши Левка, поранений закричав зі злості й відчаю і рвонув до піраміди.
Левко скинув АКМ до плеча, легко прицілився і смикнув спусковий гачок, пустивши дві короткі черги по три постріли кожна. Він стріляв стоячи, але хвилювався менше (у нього не було часу вагатися), а тому добився кращого результату. В той момент усе вирішилось. За мікроскопічну мить до того, як перуанець добіг до південно-східного ребра піраміди, дві кулі вп’ялися йому в спину і звалили ницьма. Левко полегшено фукнув: якби промазав, вартовий забіг би за південну грань і став би цілковито недосяжним (щоб знову взяти його на мушку, слід було дертись назад аж до руїн храму).
Ледь опустивши зброю, хлопець спостерігав за супротивником. Перуанець лежав на животі, по спині розповзались дві темно-червоні плями. Секунд за двадцять після влучання бідолаха заворушився: виставив у сторони лікті і поповз в напрямку піраміди. Левко знову скинув АКМ (він не відчував ані жалю до вартового, ані відрази до себе, незважаючи на те що розстрілював беззбройну людину), переставив перемикач на режим вогню одиночними пострілами, ретельно прицілився і став натискати на гашетку, рівняючи ствол після кожного пострілу. За шостою спробою він вгатив кулю акурат перуанцю у вухо.
Тиша, що встановилася після того, здавалась нестерпно гучною.
Левко опустив автомат. Повернувся до мулата, росіянина і японки.
«Ну от, — подумав хлопець, — перше питання на порядку денному вирішено, Сьомо. Ти задоволений? Ви задоволені?» Думка була сірою, без жодного чуттєвого відтінку.
Кілька хвилин назад (якихось кілька хвилин, а ввижається, ніби то було інше життя) Левко міркував, що, розправившись зі злощасним вартовим, розридається, очікував, що його знудить, думав, що з розпачу пожбурить автомат якомога далі в джунглі. Нічого подібного. Пустота. Порожнеча. Ніякого щему в грудях. Він не відчував нічого. Саме відсутність різких емоційних проявів, а не усвідомлення того, що вбив людину, лякала найбільше.
Ґрем, Семен і Сатомі осклілими очима витріщались на Левка. Погляди променилися складною гамою почуттів, в якій теплилася вдячність, проскакували повага і затаєний страх. Проте поза ними весь вільний простір заповнювало нереальне відчуття, що зародилось у той момент, коли Левко відкрив вогонь з вершини піраміди, і остаточно зміцніло, коли українець холоднокровно добивав перуанця одиночними пострілами, — тверде усвідомлення болючого факту, що вони більше не єдине ціле. Незважаючи на сварку між хлопцями, незважаючи на стосунки Ґрема і Сатомі, навіть попри epic fail ідеї драпонути на «Колібрі», до останнього моменту вони діяли спільно, були всі разом, нехай уже давно не друзями, та все ж командою, яку об’єднують спільні інтереси. Та щойно з дульного отвору АКМ вилетіла перша куля, цей зв’язок розірвався. Левко більше не був одним з гурту, адже зробив те, на що жоден з них не відважився б навіть за кричущої необхідності. Короткий натиск на гашетку поставив хлопця осторонь, незрозумілим для них чином посунув його в бік тих, хто розпоряджався на Паїтіті. Вони всі це розуміли. Левко в тому числі.
Українець ловив на собі їхні погляди, по черзі зазираючи в сухі некліпні очі японки, американця і росіянина, і відчував, як між ними чотирма виростає прозора стіна. Вони все ще можуть чути один одного, можуть торкатись, потискати руки, але стіна нікуди не зникатиме. Поява невидимої роздільної лінії гнітила Левка, разом з тим хлопець осягав: колишні друзі мають право так поводитись. Він не знав, як виразити свої почуття словами, але інтуїтивно усвідомлював, що одна справа — скинути перуанця в провалля, будучи впевненим, що він є останньою перешкодою на шляху до свободи, і зовсім інша — холоднокровно пристрелити пораненого й беззбройного бідолаху з автомата АКМ. Хай як ірраціонально це прозвучить, але вбивство може бути різним: у першому випадку до смерті призводить зіткнення з землею на великій швидкості, в другому — навмисно випущена куля. Якщо пощастить, у першому випадку років за п’ять вдасться переконати пам’ять, що ніякого поштовху не було, хлопчина сам перечепився й шугонув у прірву (і потім чіплятися за вигадку до самої смерті). В другому випадку… навряд чи можливо, не розлучившись зі здоровим глуздом, переконати свідомість у тому, що автомат випадково опинився у руках, а куля вилетіла з дула за власним бажанням…
Зрештою Левко рушив їм назустріч. Помітив, що Сатомі тривожно позирає на АКМ, і відкинув автомат убік, до стіни барака. Спинився за крок від них, майже фізично відчуваючи присутність незримої перегородки.
— Яке друге питання? — поцікавився українець у Сьоми.
Левко очікував, що Семен перепитає, що він має на увазі, і йому доведеться нагадати про розмову в «норі», але росіянин чекав на запитання і цього разу обійшовся без затяжної преамбули:
— Ми всі маємо випити узвар з бруґмансії.
— Що?!
Левко отетерів. Але лише він. Сатомі й Ґрем ніяк не відреагували. «Вони вже знають і… погодилися», — здогадався хлопець.
— Ми лишаємось у цитаделі, — інертним тоном лектора, що розповідає про плівкове кипіння в парових котлах, пояснив Сьома. — Це прикро, але факт. І якщо ми хочемо дожити до вечора того дня, ранком якого очуняє все це осине гніздо, ми маємо зняти з себе підозри. Ми мусимо бути у відключці або хоча б «накачаними» дурманом, коли вони відійдуть. Або коли прилетить Джейсон.
— Я все одно не розумію: для чого? Чому ми не можемо просто симулювати отруєння?
— Що тут розуміти? — Сьома й далі говорив спокійно. — Після такого рейваху Джейсон зробить усе, щоб дізнатися, хто його затіяв. Ми не знаємо, чи є у лабораторіях засоби, щоб зробити аналіз крові у всіх, хто був у цей день на Твердині, і визначити вміст алкалоїдів, але ризикувати не можемо. Крім того, є багато інших способів визначити, чи справді людина перебуває у безпам’ятстві. Не скидай з рахунку Мела Барра, він може все забути, а може щось запам’ятати і після пробудження ставитиме неприємні запитання. Те саме з Марко Молінарі, мені здається, він щось підозрював, я не впевнений, але… краще нам бути такими самими, як кухар, як лікар, як усі решта, коли вони прокинуться. Лео, нам потрібне алібі, і ми не можемо симулювати отруєння.
— А ти не боїшся, що ми… — Українець не договорив.
— Вип’ємо меншу дозу.
Роздувши ніздрі, Левко вгризався очима в зіниці росіянина.
— Ти гівнюк, — тихо промовив він.
— Ну чувак… — розвів руками Сьома.
— Ти гівнюк, що завжди має рацію.
Семен посміхнувся, ледь піднявши кутик рота, хоча очі лишалися сумними:
— Так, я знаю, Лео. Я гівнюк, що завжди має рацію.
    
    
CXLVII
    
    
    
19 серпня 2012 року, 17:13 (UTC – 5) Паїтіті
    
Кожен сам собі налив півчашки охололого чаю, після чого вервечкою вони подались до «нори». Левко з Семеном розсудили, що краще «причаститися» до Янгольських Сурм у печері, щоб ніхто з них, будучи в безпам’ятстві, не звалився з Паїтіті абощо. Минаючи тіло Джеррона Старкса, Сатомі спинилась, на нижніх повіках зібралась волога, а губи затремтіли. Семен злякався, що японка відмовиться, виплесне вміст своєї чашки, розвернеться і побіжить геть, або ще гірше — влаштує істерику, але за хвилину дівчина опанувала себе. Принаймні на якийсь час.
Хлопці й дівчина ввійшли до «нори», ввімкнули світло і розсілись на матрацах (мулат забився у найдальший куток).
— П’ємо по півчашки, більше не треба, але заковтуємо залпом, — мовив Сьома.
Сатомі кавкнула, глибоко вдихнула і лише тоді спромоглася озватись:
— Пообіцяйте, що стримаєте мене, якщо… якщо захочу зробити те ж саме, що й він. — Вона мотнула головою в той бік, де лежало тіло археолога. Волосся воронячими крилами злетіло в повітря і впало, частково закривши збіліле лице. Несподівано дівчина заходилась голосно хлипати: — Це ж я… я… я власно-о-оруч п-принесла йо-о-ому о-отруєну…
Цього разу наближення істерики було безсумнівним.
— Цить! — різко наказав Левко. — Я подбаю про тебе. Я обіцяю.
Дівчина перевела погляд на росіянина.
— Я теж, — кивнув Сьома і додав: — Звісно, якщо буду притомним.
«Козел, — стрельнув очима Левко, — міг би підіграти».
Сатомі схлипнула, втерла рукою носа, але остаточно заспокоїтись не змогла: сльози неперервними цівками струменіли з очей.
— П’ємо всі разом. Чули? — Сьома розумів, що треба поквапитись.
Ніхто не відповів.
— На рахунок три. Я рахуватиму, — відкарбував Левко. — Приготувались! — Чотири пари рук судомно стиснули чайні чашки. — Раз… два… — Українець пробігся поглядом по лицях хлопців і дівчини, подумав, що буде, якщо хтось з них виплюне отруєну рідину, після чого випалив: — Три!
Секундна пауза — і вміст чашок полився в горлянки.
Сатомі розридалася. Рідина виплескувалася з чашки, лилась між губів на щоки, ніс і шию, та все ж таки більша частина узвару з Янгольських Сурм потрапила до стравоходу.
Левко випив «чай» кількома розміреними ковтками, поволі перехиляючи чашку.
Сьома і Ґрем, позадиравши голови, перехилили чашки одним махом, так, наче пили горілку.
— Покажіть порожні чашки, — тоном, що не допускав заперечень, попросив Левко.
Росіянин осудливо зиркнув на нього (як ти міг таке подумати?), але нічого не сказав і демонстративно перевернув чашку догори дном, засвідчивши, що вона порожня. Кавкаючи, Сатомі поставила свою чашку біля Левка. Ґрем із усього маху жбурнув чашку Левку під ноги. Та розбилася, розлетівшись на скалки. На місці удару вологи не з’явилося.
Українець відсунувся, прихилився спиною до стіни і став чекати.
Хвилин п’ять нічого не відбувалося. Левко придивлявся, гадаючи, в кого проявляться перші ознаки інтоксикації, коли враз зауважив, що «нора» наче побільшала. Раніше він міг дістатися до Семена, ступивши три-чотири кроки, тепер росіянин виглядав так, наче лежав за тридцять-сорок метрів від Левка. Хлопець подивився на стелю. Її не було. Точніше, вона була, адже неба не видно, але піднялась так високо, що годі розгледіти.
«Тридцять-сорок метрів?.. Та бути такого не може!»
— Сьомо, чувак! — покликав Лео товариша, показуючи пальцем на стелю, що втекла.
— Ей! — не знати кому гукнув Сьома. Голос долинав звіддаля. Дуже звіддаля.
Українець опустив голову і з переляку вчепився в матрац. Перед тим, як він звів очі, «нора» була завбільшки з танцювальний клас. Опустивши їх, Левко подумав, що знаходиться в приміщенні, що не поступається розмірами міжнародному терміналу аеропорту Шарля де Голля. Сьома був завбільшки з муху, стояв удалечині, здається, вимахував руками і кричав:
— Ей!.. Ей!.. Ей!..
Левко хотів щось відповісти, але не зміг: шия задерев’яніла. Він насилу міг повернути голову. Серце запрацювало дивно: спершу набухало, неначе жаб’яче воло, а тоді — шух! — скорочувалося до розмірів яєчного жовтка, викликаючи відчуття хворобливої порожнечі у грудях.
«Срань…» — подумав хлопець і скулився від холоду, що став пробиратись угору по кінцівках.
Коли стіни затрусились, а підлога покрилась тріщинами, наче льодова кірка на річці перед відлигою. Левко вже забув про те, що випив узвар з бруґмансії, і сприймав усе за чисту монету.
«Тільки цього нам не вистачало!»
— Землетрус! — зарепетував він. — Тікайте! — Долівка витанцьовувала, щирячись гострими краями.
Нелюдськи горлаючи, він кинувся геть із «нори». В коридорі, який також роздувся в розмірах, гасали, з гулким «ум-м-м…» відскакуючи від стін, вогненні кулі. Левко закричав ще голосніше і помчав до поверхні. За рогом він наткнувся на Джеррона Старкса. Археолог стояв, простягаючи до українця руки (кишки й інші органи черевної порожнини волочились за ним, мов парашут за парашутистом, який щойно приземлився). Левко сахнувся. Джеррон посміхнувся і промовив голосом Джейсона Х’юз-Коулмана:
— Не бійся, у мене також червоні очі. — Язик то тут, то там прослизав між губами і роздвоювався на кінці, мов у змії.
І справді, очі науковця набули криваво-червоного забарвлення.
Левко виблював. Замість блювотиння з рота порснув потік ультрамаринових лискучих жуків. Вони падали на кам’яну долівку і розбігались, швидко перебираючи лапками. Хлопця не здивувало, що в його череві жуки, хвилювало лише те, чому вони досі живі? Він заходився нещадно топтати комах, коли зненацька усвідомив, що товчеться по нутрощах Джеррона.
«Бляха, НІ!!!»
Левко відстрибнув, крутнувся на місці і почесав до виходу з підземелля. Сині жуки бігли за ним, завзято попискуючи.
Горішня тераса змінилась до невпізнання. Велика піраміда плавала в повітрі. Трава переливалась багряно-чорними кольорами, неначе згарище. Дерева поінакшали. Вони стали цілковито чорними, все листя зникло. Стовбури походили на бугристі жили, в яких у такт із Левковим серцем пульсувала кров. Стовбури бухкали і надималися, бухкали і надималися. Горизонт на півдні й на півночі підіймався, нагадуючи дуги щелеп, що прагнуть зімкнутися у хлопця над головою і проковтнути Твердиню.
А тоді Левко почув сурми. Спочатку далеко. Згодом ближче. По тому під самісіньким вухом. І насамкінець — просто в голові. Звук скидався на щось середнє між гулом трембіти і стогоном неправильно вигнутої труби. Тисячі невидимих горністів гнали повітря крізь сурми небачених розмірів, примушуючи кожну молекулу Левкового тіла вібрувати. Хлопець упав на коліна, обхопив руками голову і розридався від жаху.
Бо сурми ті були не від янголів. Точно не від янголів…
    
    
Флешка
    
    
    
CXLVIII
    
    
    
20 серпня 2012 року, 11:21 (UTC – 5) В повітрі над Мадре-де-Діос
    
— Босе, дим. — Віктор повернув голову так швидко, що в шиї хруснуло.
Джейсон задрімав, прихилившись до перегородки, що відділяла кабіну від вантажного відсіку «Мі-17», але, розчувши крізь стугін двигунів і шум лопатей «босе…», стрепенувся.
— Що?
— Бачу дим над Паїтіті, — напружено повторив Віктор Шако.
На північному сході, прямо по курсу «Мі-17», в небо здіймались клубки густого смолянистого диму.
— Що за?..
Джейсон, двоє стрільців і четверо хлопців Амаро Кіспе тулились купи на ділянці вільного простору шириною не більше двох метрів, що лишилась після того, як вертоліт завантажили продуктами. Сивочолий скочив на ноги і протиснувся в кабіну. Гордон Лі Купер (другий пілот) і штурман Джим Ломбарді з тривогою косували на боса, відзначаючи, як губи чоловіка розплющуються в малопомітний ліловий шрам між носом і підборіддям.
— Хтось розпалив чимале вогнище на терасі, — ще раз сказав Віктор. Твердиню наразі не було видно, але він не сумнівався — курилось звідтіля, де вона розташовувалася. — Хтось… не знаю…
Дебелий стовп чорного диму наводив на думку про сигнал SOS, розпачливий заклик допомогти, запущений купкою вцілілих після корабельної катастрофи з безлюдного острова. Здавалося, він так і горлає: «Знайдіть! Знайдіть нас!»
— He’s god damn motherfucking stupid piece of shit, — прогарчав Джейсон, після чого зловісно додав: — And he’s already dead, whoever he is.
Вертоліт наближався. Проступив масив Паїтіті, поки що невиразний, нагадуючи обліплену зеленню гору. Невдовзі стало видно центральну піраміду.
— Босе, — покликав Віктор.
Джейсон стояв у нього за спиною вчепившись збілілими пальцями за спинку пілотського крісла, але нічого не відповів. Пілот правив далі:
— Я от що думаю: може, це не через недогляд, може… у них там щось сталося.
Гордон Лі і Джим закивали головами. Гнів миттю щез з очей Джейсона, змінившись настороженістю. В критичні моменти казанок у чоловіка працював як годиться.
— Опускайся. Спускайся, швидше! — загарячився він. — Пірнай у сельву!
Задерши ніс гелікоптера, Віктор погасив горизонтальну швидкість і став знижуватись, сторожко слідкуючи за тим, щоб не загнати ротор в режим кільцевих вихорів і не втратити керування. Нерівна непроглядна поверхня джунглів швидко насувалась. Він спинив «Мі-17» тільки тоді, коли лопаті почали збивати листя й гілки з найвищих дерев.
— Що далі, Джейсоне?
Х’юз-Коулман зазирнув до вантажного відсіку.
— Приготувати зброю! Здається, у нас гості. — Повернувся назад до пілота: — Підберись якомога ближче до Твердині, а тоді на повній швидкості прошмигни з північного боку, щоб я оглянув усю терасу.
— Ми зараз заважкі для трюків вищого пілотажу.
В череві гелікоптера було понад три тонни продовольства.
— Вікторе!
— О’кей, о’кей, зроблю все, що можу.
«Мі-17» трохи піднявся і понісся до Паїтіті. Сельва розходилась хвилями (мов океан) під потужним потоком п’ятилопатевого гвинта. Часом гілки шкреблись по днищу.
— Подай М16, — наказав Джейсон.
Род Холмґрен передав босу штурмову гвинтівку. Х’юз-Коулман замотав головою.
— З гранатометом.
Довготелесий схилився і витяг з-під відкидної лави спеціальну гвинтівку з вбудованим підствольним гранатометом М203. Джейсон прийняв зброю, відсунув дверцята і став ліворуч від отвору.

Штурмова гвинтівка М16А2 з 40-міліметровим підствольним гранатометом М203
На підході до Твердині Віктор Шако знизив машину настільки, що стрільці Джейсона побачили крізь бокові ілюмінатори джунглі. Зустрінься на шляху міцніше дерево — і їх політ стане останнім. Дивлячись на мавп, що драпали, задравши хвости, вони лиш сподівались, що Віктор знає як діяти. За сотню метрів до південно-західного кута споруди пілот витиснув повний газ, але різко набрати висоту не вийшло. «Мі-17» розганявся, наче вагітна корова під гірку. Злетівши на вісімдесят метрів над землею, вертоліт посунув уперед. Перед самою Твердинею «Мі-17» пришвидшився до 145 км/год — далеко не гранична швидкість для машин даного класу, але більшого Шако з Купером витиснути не могли.
Джейсон вклав штурмову гвинтівку під пахву (палець на спусковому гачку), виставив ногу і, притримуючись плечем, щоб не вивалитись, визирнув крізь вхідний отвір. Віктор вів гелікоптер уздовж північного боку Паїтіті, на кілька метрів вище горішньої тераси.
Найперше Джейсон помітив тіла. Руйнувань у західній частині не було, зате на терасі в найрізноманітніших позах валялись індіанці. «Мертві?» — звів брови Х’юз-Коулман, хоча крові не примітив. Він шукав очима Амаро Кіспе, проте бачив одних мачігуенга.
Вертоліт промайнув повз піраміду. Джейсон аж рота роззявив, коли на очі трапилась нерівна чорна підпалина справа від лінії сходів. «Що це? По ній стріляли? Хтось намагався її підір…» Потік думок перервав дзвінкий викрик Гордона Лі, другого пілота:
— Там Роджер!
Сивочолий скрутив голову в напрямі руху. Під ногами проплила вщерть поруйнована їдальня і потрощені столи. В середньому бараку щось горіло, полум’я вже пробивалося крізь дах. У східній частині тераси з’явилася кров. Багато крові. Принаймні один із людей Кіспе — мертвяк, вирішив Джейсон, оцінивши розміри трав’яної латки під тілом, що змінила колір з насичено смарагдового на тьмяно багряний. А потім він побачив Роджера Зорна. Наполовину голий здоров’як стояв неподалік від входу в підземелля і дивився на вертоліт. Він не махав, що занепокоїло сивочолого більше, ніж усе побачене до цього. Зорн поводився так, наче не розумів, що з ним і де він знаходиться.
Неподалік Зорна, розпластавшися зірочкою, з відкритими очима лежав українець. З галереї на поверхню навкарачки виповзав один з науковців, здається, Метт Подольські. Водночас Джейсон не побачив нікого, кого можна було б ідентифікувати як ворога.
«Що ж це за хрінь така?»
Чоловік відступив на крок від отвору і крикнув у кабіну:
— Вікторе, чуєш мене?
— Так, босе!
— Розвертайся! Ми приземляємося. Саджай «Стегно» навпроти піраміди.
— Буде зроблено.
«Мі-17», знову збавляючи горизонтальну швидкість, розвернувся і підлетів до центру тераси. Віктор вирівняв гелікоптер паралельно до лицьової грані піраміди і став його спускати в захищену з трьох сторін нішу.
— Ви четверо заляжете коло вертольота, — стуленими вказівним і середнім пальцями Джейсон тицьнув на перуанців, — хай двоє залізуть на менші піраміди. Нікого не підпускати до машини. Ви мене зрозуміли? НІКОГО.
Охоронці закивали головами і похапали автомати Калашникова.
— Лу і Роде, йдете зі мною.
Стрільці були напоготові, стискаючи в руках чорні штурмові гвинтівки.
Гелікоптер м’яко торкнувся землі, ледь не причавивши колесом мертвого індіанця, що зірвався вчора з вершини піраміди. Перуанці, згинаючись, пострибали на траву і розбіглись на позиції: двоє — на малі піраміди, і двоє — на стежку, попереду й позаду «Мі-17».
— Не вимикай двигуни! — наказав Х’юз-Коулман, востаннє схилившись у кабіну. У відповідь Купер показав «о’кей», склавши у формі літери «о» великий та вказівний пальці.
— Босе, — спинив Джейсона Віктор, стягнувши навушники і сівши впівоберта.
— Чого тобі?
— Хочу, щоб ти знав: у нас мало палива. Раптом що, без дозаправки ми не дотягнемо навіть до гір.
Сивочолий роздратовано відмахнувся і вистрибнув з вертольота.
    
    
CXLIX
    
    
    
20 серпня 2012 року, 11:27 (UTC – 5) Паїтіті
    
Біп… Біп… Біп…
Левка привели до тями ритмічні сигнали, що надходили зліва. Джерело — невідомий пристрій, який невпинно витискав з себе короткий пискливий звук кожної секунди (чи трохи більше) — розташовувалось за кілька метрів від нього. Судячи з частоти повторень, сигнали поки що не свідчили про тривогу, але настійливо вимагали звернути увагу на пристрій.
Біп… Біп… Біп…
Хлопець відкрив очі і побачив небо: скошлані, наче неприбрана постіль, білі хмари, крізь дірки в яких випирала сліпуча синява. Хвилин п’ять українець не міг згадати, де він і чому… чому все так дивно.
Біп… Біп… Біп…
Серце билося слабко, видаючи не більше п’ятдесяти скорочень на хвилину. Либонь, саме резонанс з сигналами пристрою викликав збурення в нервовій системі, яке й примусило Левка розплющити очі.
Він спробував поворушитись, але ні ноги, ні руки не слухались. Паралізований. Втім, переляку це міркування не викликало: нервові закінчення також були паралізованими. Левко почувався, наче оклигував від наркозу після затяжної операції. Страшенно хотілося в туалет; пекучий біль у переповненому сечовому міхурі сильніше за оніміння в кінцівках породжував ілюзію післяопераційного відновлення. Виходячи з наркозу, організм має заново ввімкнути чимало функцій, таких як травлення, робота нирок чи кишечника. Не всі функції вмикаються відразу (скажімо, шлунок починає працювати не раніше шостої години після операції). Іноді після наркозу організм «забуває», як розслабляти м’язи сечового міхура. Буває, мине день, перш ніж хворий зможе самостійно позбавлятися сечі. У такому разі в член пацієнту вставляють спеціальний катетер, по якому сеча відходить самопливом. Щось подібне сталося з Левком після отруєння бруґмансією, от тільки (і це зрозуміло) на катетер розраховувати не доводилося.
Хлопець спробував розслабитися і уявив, що стоїть над нужником. Начхати йому на те, що він у джинсах. Він хоче відлити, відлити, відлити просто тут і зараз! Різь посилилася, стала просто нестерпною, але… полегкість не прийшла. Штани залишалися сухими.
Біп… Біп… Біп…
Левко скреготнув зубами. Облизав сухі губи. І усвідомив, що може рухати головою. Повернув обличчя наліво, побачив навіс над нагромадженням якоїсь апаратури. «Біпкання» долинало саме звідти. Крутонув голову в інший бік, упершись поглядом у Роджера Зорна.
«Я десь його бачив, я… — спогади повернулись одним пломенистим спалахом, — я лежу паралізований на горішній терасі, а переді мною стоїть один зі стрільців Джейсона».
Зорн легенько гойдався з боку в бік, туплячись поглядом в одну точку поперед себе.
Біп… Біп… Біп…
Левко знов перевернув голову ліворуч. «Це радар, — хвиля радісного тепла затопила онімілі груди, — сигнали надходять з радара…» — хлопець не розумів чому, але ця думка сповнювала мозок втіхою. І ще йому страшенно не хотілося, щоб ґевал, який погойдувався, неначе дебеле дерево, справа від нього, вийшов з вегетативного стану і почув сигнали.
Нараз Левко вловив характерне чахкання і здогадався про наближення вертольота. Звуки різко посилились, коли пілот вивів двигуни на повну потужність і підняв машину над сельвою. «Мі-17» промайнув уздовж північної кромки тераси. Хлопець впізнав гелікоптер. Він навіть розрізнив чоловіка, який стояв у відкритому вхідному отворі, тримаючи стволом донизу американську штурмову гвинтівку М16.
Вертоліт зробив коло і зависнув над терасою. Шум лопатей заглушив сигнали радара.
«Джейсон повернувся, — відзначив Левко, відчуваючи, як щось слизьке ворушиться в животі. — Джейсон прилетів, і це погано. Адже радар…»
Наступної миті хлопець забув про все на світі, бо організм «пригадав», як розслабляти м’язи сечового міхура. Тепла рідина полилася між ніг. Левко заплющив очі і застогнав від задоволення.
    
    
CL
    
Політ «Мі-17» над терасою розбудив Сьому.
Росіянин лежав біля листяного дерева позаду однієї з менших пірамід, зовсім поряд із місцем, де тридцять шість годин тому впала, знепритомнівши після удару блискавки, Сатомі.
Сьома легше відходив після отруєння, ніж Левко. Він зразу зрозумів, де знаходиться, хоч і не пам’ятав, як залишав «нору» і що робив на терасі. Відкривши очі, хлопець осягнув, що лежить лівому на боку, поклавши голову на витягнуту вгору ліву руку. Поруч з обличчям на ще вогкому після позавчорашньої бурі ґрунті він побачив три слова, розділені широкими горизонтальними рисками:

АТОМ — ПРОТОН — ЭЛЕКТРОН

Літери вивели пальцем: де-не-де на краєчках букв виразно проступали відбитки.
Попри абсолютну амнезію (останні дев’ятнадцять годин укривала тотальна чорнота), Сьома припустив, що слова написав він. Наскільки йому відомо, тільки двоє людей в Паїтіті знають російську: він і Левко. Якби послання лишив українець, слово «ЭЛЕКТРОН» було б написане українською, через «Е».
Сьома спершу не надав значення написаному. Згодом, повівши очима вгору, натрапив на грань меншої піраміди і сіпнувся. На чорному тлі невідь-чиєю кров’ю (але, безсумнівно, його — Семеновою — рукою) була вималювана та сама фраза:

АТОМ — ПРОТОН — ЭЛЕКТРОН!!!

Її завершували три знаки оклику, що мали підтверджувати важливість чи щось таке.
На цьому послання не закінчилися. Ледь піднявши голову, росіянин спостеріг за три метри від себе великі, викладені з деревної кори літери. Перед тим як читати, він покосився вбік (враховуючи, що все ще лежав на боку, це було радше вниз, ніж убік), відмітивши, що з усіх трьох дерев, що ростуть у цій частині тераси, дочиста обдерто кору.
«Це ж треба, щоб так гребло», — подумав він, після чого, задерши голову, зиркнув на напис. Першим йшло слово АТОМ. Далі Семен міг не читати.
Що він хотів цим сказати? Адже це неспроста. Він ніколи нічого не робить просто так. Щось трапилося, поки він був під дією алкалоїдів, щось таке, що конче слід було зафіксувати і донести до того моменту, коли дурман вивітриться з голови. От тільки спробуй розбери, що йому там приверзлося. «АТОМ — ПРОТОН — ЕЛЕКТРОН», — що це може бути? А раптом це результат галюцинацій і ніякого змісту в ньому немає?
Ухкання «Мі-17», що спускався на захищену з трьох сторін площадку перед великою пірамідою, перервало роздуми. Сьома вигнувся, щоб поглянути на вертоліт, і застогнав від скаженого болю, що прострелив крізь ногу аж до грудей. Вперше з часу пробудження він опустив підборіддя і зиркнув на ногу. Гіпс розламався у чотирьох місцях. Нога стирчала під ще гострішим кутом, ніж після перелому, литка розпухнула, збільшившись удвічі, і посиніла. З-поміж уламків гіпсу стікала в’язка кров.
Медицина — одна з галузей, в яких Семен петрав найменше, проте йому вистачило поверхового погляду, щоб усвідомити, що при таких пошкодженнях ходити рівно — так, як ходив раніше, — він ніколи не зможе. Та й чи ходитиме?
Росіянин захотів перевернутись на спину, щоб вмоститись (наскільки дозволяв його стан) зручніше. Йому це вдалося, проте нижня частина лівої ноги залишилась лежати так, як лежала. Вона здавалась мертвим відростком, який з’єднується зі стегном лише шкірою. Біль, який вибухнув під час перевертання, виявився таким скаженим, що свідомість превентивно відімкнулась, погасла, наче екран телевізора, чий штекер висмикнули з розетки.
Сьома прикусив язик, на секунду відчувши, як кисло-солодка кров потекла по зубах і щоці, а тоді поринув у темряву.
    
    
CLI
    
Японка тихо плакала, скулившись у кутку «нори» і втупившись в одну точку.
Ґрем відкрив очі і прискіпливо вивчав заґратований світильник на кам’яній стіні, не розуміючи, де він. Якби не пхикання Сатомі, він подумав би, що все ще перебуває уві сні, в якійсь печері з романів Толкієна.
Коли плач привів його до тями, мулат згадав розмову біля хатини Джейсона, вбивство перуанця на південному схилі Твердині і узвар з бруґмансії. Момент, коли він розбив чашку під ногами Левка, був останнім, що вдалося витягти з мозку. Далі йшла суцільна порожнеча. Спогади не просто затерли (адже затерте має властивість раніше чи пізніше відновлюватись), а безповоротно вирізали, наче шматок кіноплівки.
Американець із острахом обдивився себе, але переконався, що цілий. Ноги затерпнули й огидно свербіли, коли він намагався ними поворушити, та це швидко мине. Боліла голова, як під час похмілля, але з цим також можна жити. Він зітхнув з полегшенням, упевнившись, що не випустив собі кишки, як той археолог, і нічого не поламав під час безпам’ятства.
Ґрем поповзом підібрався до Сатомі й обійняв її. Дівчина відреагувала дивно.
— Хто це? Хто тут?! — завищала вона, вирячивши очі і відбиваючись. — Не чіпайте мене… будь ласка.
Хлопець відпустив японку і швидко оглянув її, не помітивши видимих травм. «Певно, вона досі марить», — припустив мулат. Сатомі повернула голову на Ґрема (лице було на відстані тридцяти сантиметрів від лиця американця), але дивилася крізь нього. Погляд був не просто розфокусованим, він був порожнім. На щоках блищали свіжі краплини сліз.
Приглядівшись уважніше, Ґрем зрозумів, що помилився: ушкодження таки були. Руки японки рясно покусані. Спершу вирішив, що на неї напали великі пацюки, але скоро втямив, що всі сліди від укусів мають правильну форму — нагадують розміщені поряд математичні дужки. Під час інтоксикації Сатомі покусала сама себе. Найогидніші рани, обрамлені бузково-жовтими синцями, з яких сочилася кров, вкривали передпліччя від кистей до ліктів. Окремі сліди розташовувались аж на плечах. Ґрем прикинув, чи зміг би він викривити голову так, щоб вкусити самого себе за передню частину плеча…
Дівчина продовжувала глухо пхинькати.
— Сатомі, це я. — Мулат удруге торкнувся її, цього разу акуратно провівши долонею по спині. — Це я, не бійся.
— Ти, Ґреме? — Очі округлились, але… порожнеча не зникла.
В американця тривожно засмоктало під ложечкою. Судячи з голосу, японка давно відійшла від алкалоїдів, поза тим щось із нею було негаразд. Щось було дуже, дуже погано.
— Це я. — Він поклав на стегно другу долоню.
Дівчина незграбно скинула руки, схопила мулата за голову, глибоко зануривши пальці в кучеряве волосся, після чого кинулася Ґрему на шию.
— Це ти! Ти! Як добре, що це ти! — Здавалося, слова прорвали невидиму мембрану, що стримувала сльози й квиління, і японка голосно розридалась. — Як… ти… м-мене… з… знайшов? — переборюючи щеняче скімлення й плач, спитала вона.
«Що значить знайшов?» — насупив брови Ґрем.
— Дівчинко, заспокойся. Що б не трапилось, то був лиш сон. — Обіймаючи, хлопець відчував, як швидко колотиться її серце.
— Сон?! — верескнула Сатомі.
— Так, усе це с…
— Це не сон! Я нічого не бачу!!!
Інстинктивно, не задумуючись на тим, що робить, мулат відсторонився, а тоді зиркнув на лампу на стіні. Світла в «норі» було достатньо. Вона не може не бачити.
— Сатомі? — нервово зірвалося з його губ.
Зазвичай зір людини — це щось на кшталт відрізка, який сполучає око з об’єктом, чиє зображення передається в мозок. Він починається в зіниці і закінчується, впираючись у яку-небудь характерну точку об’єкта. Ґрем із жахом усвідомив, що погляд у японки більше не є відрізком. Її погляд став променем, що виточується з кришталика і летить в нікуди.
— Я втратила зір! — Чіпляючись у відчаї за його руки, дівчина заридала ще сильніше.
    
    
CLII
    
    
    
20 серпня 2012 року, 11:36 (UTC – 5) Паїтіті
    
Вискакуючи з «Мі-17», Джейсон Х’юз-Коулман накидав три основні версії того, що відбулося: 1) бунт мачігуенга з метою захопити золото і втекти, 2) витівка студентів з метою просто втекти (чомусь він був певен, що вони на таке здатні — чи не в останню чергу через те, що розумів: росіянин розумніший за нього) і 3) вторгнення або атака ззовні.
Першим, до чого він наблизився, стало тіло перуанця з ватаги Амаро Кіспе. Хлопчина помер давно і встиг задубіти. Біля голови лежали засохлі рисові зернята, недожовані шматки курятини і салат. Він вихаркував їжу вже після того, як його поранили. «Отже, все сталося вчора під час обіду…» Джейсон ковзнув поглядом по почорнілій вогнепальній рані на животі вартового (Род і Лу стриміли по боках, тримаючи М16 напоготові) і потюпав далі. Підходячи до Роджера (ґевал тупцяв на місці, втупивши погляд у землю), сивочолий сповільнив кроки.
— Якого хріна ти голий? — витиснуті крізь натягнуті губи слова зі свистом розсікали повітря. Не зовсім ті слова, якими Джейсон хотів би зустріти відданого стрільця, але інакше він не міг.
Чоловік шалено дратувався. Він боявся, але не за себе — за Паїтіті, боявся, що все накриється мідним тазиком якраз тоді, коли справа зрушила з мертвої точки (росіянин копнув дуже глибоко, глибше ніж Джейсон насмілювався сподіватись…), боявся, що налагоджена й вишколена ним структура розпадеться через… він уявлення не мав, через що. І це дратувало ще більше.
Лу і Род кидали занепокоєні погляди на товариша.
— Ти мене чуєш, Роджере? — спокійніше звернувся Джейсон. — Що тут сталося? — зважаючи на шум вертолітних лопатей, говорити доводилось голосно.
Роджер Зорн повільно повернув голову.
— Я… не… зна… ю… — по складах промовив стрілець.
Зустрівшись із ним поглядом, Джейсон насилу переборов дрож, що шугнула по тілу. З обличчя Роджера відгонило розгубленістю й переляком. Що могло статися, щоб перелякати стокілограмового здорованя, який воював із «Blackwater» в Афганістані? У мозку Джейсона зародилась четверта ймовірна версія вчорашніх подій: щось кошмарне і древнє прорвалося з надр Паїтіті, щось таке, чому навіть назви немає, і відтрахало всю його групу. Обдивившись Зорна, він не знайшов на ньому жодної подряпини.
Перемістившись ліворуч, сивочолий став над Левком. Опущений ствол М16 цілився точно в груди українця. Джейсон помітив мокру пляму спереду на джинсах, з чого зробив висновок, що хлопець живий. Мертві не пісяють. Копнув його носаком похідного черевика з високими бортами, який завше надягав під час вилазок у пустелю, і грубо проказав:
— Hey! Do you fucking hear me?
Левко відкрив очі і намацав очима овальне обличчя Джейсона. Х’юз-Коулман копнув хлопця ще раз.
— Ти чого тут розлігся? Відповідай!.. Що з тобою сталося?
Левко поворушив губами, проте нічого членороздільного витиснути йому не вдалося. Кожна губа рухалась сама по собі, унеможливлюючи осмислене мовлення.
— Де твої друзі?
Хлопець похитав головою, мовляв, не знаю. Щось таке майнуло в Левкових очах, що Джейсон повірив йому.
Сивочолий віддалився, думаючи, що другий з вигаданих ним варіантів відпадає. Якщо українець на Твердині, та ще й у такому ж незбагненно-пониклому стані, як і Зорн, значить, студенти ні до чого. Чоловік змінив би свою думку, якби обернувся і зауважив, як збуджено переливаються очі Левка, поки він крадькома стежить за тим, куди далі посуне Джейсон. Очі людини, що нічим не переймається, не можуть так світитися.
— Джейсоне, — крізь шум «Мі-17» долинув рипучий голос Рода Холмґрена, — треба з цим щось робити.
Джейсон звів голову. Род показував на середній барак, крізь дах якого ліз чорний дим. Швидко оцінивши ситуацію, чоловік прийняв рішення:
— Лу, лишаєшся тут і прикриваєш нас. Роде, бігом за мною.
Вони кинулись до дерев’яного ящика з вогнегасниками, що стояв поруч з генератором «JCB G500QX». У ящику були чотири вогнегасники, досить потужні, щоб загасити тритисячолітровий дизельний бак генератора, якби той загорівся. Схопивши по одному, Род і Джейсон ввірвались у барак. За п’ять кроків від входу висилася грандіозна (аж до стелі) купа палаючих матраців. Хтось постягував матраци з двоярусних ліжок, наскладав з них піраміду і підпалив. Поблизу кучугури ницьма лежав індіанець.
Від жару тріскалися губи і здавалося, що займеться волосся. Мружачись і покашлюючи, чоловіки пішли на полум’я. Густі білі струмини полетіли на червонясті язики. Вогнегасники, заллявши добряче обвуглену матрацну конструкцію піною, за лічені секунди збили вогонь. Пригорілі матраци ображено шипіли, барак наповнився сизим димом.
Тручи висохлі очі й кашляючи так, наче збирались вихаркнути легені, Род і Джейсон вибрались надвір. Род Холмґрен зиркнув нагору і побачив, що дах усе ще палає. Не чекаючи, поки бос прийде до тями, стрілець помчав за третім вогнегасником. Кинув його на траву біля першого, не підпаленого барака, заскочив усередину і заходився виштовхувати назовні одне з ліжок. Джейсон секунд п’ять здивовано спостерігав за Родом, а тоді, второпавши, що й до чого, взявся допомагати. Разом вони витягли двоповерхове ліжко і підставили його до стіни палаючої будівлі, трохи віддалік від місця, де, апетитно хрумкаючи й потріскуючи, вогонь поглинав дах. Род Холмґрен виліз на покрівлю і загасив полум’я піною. Одного вогнегасника вистачило, проте для певності стрілець приволік четвертий, вдруге видерся на дах і залив усе піною.
Барак перестав диміти. Стовп диму, схожий на брудну чорну пуповину, що тягнулась до розріджених хмар, повільно розсмоктувався в атмосфері.
Поки Род розправлявся з пожежею, Джейсон обстежив кілька мачігуенга, що покотом валялись довкола бараків. Покійників він не знайшов, всі до одного були непритомні. Більша частина — із загидженими штанами, один був голий, в іншого прикриті повіками очні яблука часто сіпались, але на жодному з індіанців не проступало слідів від насилля. Отже, перший варіант також не підтвердився. Джейсон міг уявити що завгодно, але тільки не картину того, як обдристані до колін мачігуенга намагаються захопити Паїтіті. Ніякого бунту не було.
— Босе! — з-за бараків надійшов оклик довготелесого Рода Холмґрена. — Сюди.
Джейсон підбіг до краю тераси і спрямував погляд туди, куди показував рукою Род.
— Що там? — примружився він. Роки, коли сивочолий міг похвалитися добрим зором, давно минули.
— Ще один хлопець із загону Амаро.
— А… — Джейсон охрип від диму. — Думаєш, він живий?
— Мертвий, босе. І наскільки можна судити з такої відстані, околів він не через те, що звалився туди.
— А через що?
— Його застрелили.
«Що ж це за хрінь така? — вдруге спитав себе Джейсон. — Вторгнення?.. Але де, в дідька, нападники?»
— Бери Луїса, спускайтесь у підземелля, — розпорядився Х’юз-Коулман. — Виведіть на поверхню всіх наших, хто лишився в живих… — Замислився. — По дорозі гляньте, чи на місці золото, і що в лабораторіях. Я обстежу західну частину тераси. — Насправді Джейсона цікавив тільки котедж. Якщо це вторгнення, і нападників нема, значить, вони взяли все, що їм було потрібно, і вшилися. Гроші, документи, записи і дев’яносто відсотків аномальних зразків зберігались у нього в хатині.
— О’кей, Джейсоне, — Род Холмґрен переступив з ноги на ногу.
— Виконуй! — нетерпляче рявкнув Х’юз-Коулман.
— Босе… — незграбно ворухнув маслакуватими плечима Род. — А що тоді?
Не розтуляючи губ, Джейсон видав горлянкою химерне хурчання і промовив:
— Спочатку треба знайти когось, хто пояснить, що сталося. — Подумавши про Кіспе, Джейсон скреготнув зубами. «Я залишив недоростка наглядати за Твердинею… На два дні… Всього лише на ДВА ДНІ!» — Чоловік завівся, але своєчасно схаменувся, погамувавши лють у зародку. По-дурному когось звинувачувати, поки не знаєш, що скоїлося насправді. — Там буде видно, Роде.
І вони розійшлися. Лу з Родом із гвинтівками напоготів підтюпцем побігли в галереї, а Джейсон заспішив повз «Мі-17», що невпинно молотив повітря лопатями, до свого будинку.
Левко провів сивочолого поглядом і відчув, як відступає оніміння. Він міг згинати й розгинати пальці (майже всі, крім мізинців) і рухати ступнями. Повернулось відчуття голоду, що також було добрим знаком. Він лежав, розплющивши очі, шарпав пальцями траву, водив ступнями і безмовно тішився, пильнуючи, щоб радість не виплеснулась на лице і не задерла кутиків губ. Радів він зовсім не тому, що параліч спливав з організму. Левко втішався, бо за шумом вертольота ні Джейсон, ні його стрільці так і не розчули сигнали радара.
    
    
CLIII
    
    
    
20 серпня 2012 року, 11:41 (UTC – 5) В повітрі над Мадре-де-Діос
    
— Ти впевнений, що це правильна притока? — Еріка озирнулась на місце, де річка, над якою Ернесто повів літак, впадала в Такуатіману.
— Біс його знає, — знизав плечима пілот, — тут GPS погано працює. Але ніби вона.
— Тепер шукай кліф, схожий на голову папуги.
— Еріко, з такої висоти скеля може бути зовсім не схожою на папугу, це може бути сірий камінь, що змахує на коров’ячий пляцок.
— Без скелі ми не знайдемо озер.
Ернесто Флоріо, стримуючи поблажливу посмішку, похитав головою:
— Тих озер може й не існувати.
— Ти думаєш, над нами пожартували? Це ж Мадре-де-Діос, кому таке потрібно?
— Я так не думаю, але ці історії про Паї…
В цей момент вони обоє побачили на горизонті дим, що витягнувся над незрозумілим підвищенням, схожим на наперсток, поставлений на зеленому рядні.
— Глянь, Ерні!
— Бачу… — пілот нахмурився, — бачу.
Стовп чорного диму повільно розсмоктувався у повітрі.
— Схоже, вогонь щойно загасили, — задумливо відмітив перуанець.
— Забудь про Голову Папуги, — загорілася жінка, — лети просто туди.
Зафіксувавши напрямок, Ернесто Флоріо скоригував курс «Cessn’и»…
    
    
CLIV
    
    
    
20 серпня 2012 року, 11:42 (UTC – 5) Паїтіті
    
Джейсон задумливо тер пальцями лоба. Перед ним на стіні кабінету чорніли дві дірки від куль, по краях котрих відлущилась штукатурка. Половини шибки у вікні не вистачало. Проте на цьому все. Він не знайшов слідів зламу, меблі та речі знаходились там, де їх залишили, до сейфа ніхто не наближався — аномальні зразки, записи, товсті пачки доларів і перуанських нуебо солів лежали на місці.
Кулі залетіли ззовні, і швидше за все — випадково.
Чоловік спробував згребти побачене докупи і виліпити єдину картинку. Підпалений барак, зруйнована їдальня, двоє мертвих вартових, череда непритомних мачігуенга, тотально загальмований Роджер Зорн, паралізований Левко і психічно-пригнічений Метт Подольськи. І ще — непоясненна підпалина на піраміді. Хоч ти лусни, а єдиної картинки не виходило. Він почувався так, наче тулив докупи шматки пазла з десяти різних коробок. Несподівано гостро Джейсон відчув, що йому не вистачає Семена. Той би щось придумав. Хоч щось.
— Джейсоне! — долинуло знадвору.
Чоловік визирнув крізь обстріляну шибку. До ґанку широкими кроками простував Род Холмґрен, штовхаючи перед собою Амаро Кіспе. Карлик втискав голову між пліч (і без того коротка шия зараз наче провалилась у тулуб) і сполохано зиркав навсібіч, марно силкуючись зрозуміти, що сталося за час його відсутності. Руки недоростка були скручені за спиною.
Джейсон вийшов назустріч стрільцю.
— Перекинуто кілька столів, щось скляне розбито, та в цілому обладнання на місці, — доповів Род. — І золото теж. Ми також знайшли Ірландця, кухаря і двох студентів: ніґера і дівку.
— Науковці?
— Цей… здається, археолог… не пам’ятаю, як його…
— Джеррон Старкс, — хрипко підказав Кіспе.
— Ма’ть, він, — кивнув довготелесий. — Коротше, той розумака лежить біля поверхні з розпоротим черевом. — Джейсон не стримався і зачудовано смикнув бровами. — Реально тобі кажу, Джейсоне, хтось конкретно постарався: кишки хіба що зі стелі не звисають. Решта обдовбані, але живі, поволі оклигують. — Помовчавши, він додав: — І я питав: ніхто нічого не пам’ятає.
— Для чого ти зв’язав Амаро? — Х’юз-Коулман подумки відзначив, що Кіспе поки що єдиний, хто постав перед ним у притомному стані, на своїх двох.
— Я його не зв’язував.
— Умг? — видав сивочолий.
— Лу знайшов el peruano зв’язаного. Він кричав і лаявся аж піна з рота йшла.
— Що кричав?
Амаро німував, низько опустивши голову, так, наче ця розмова його не стосувалась.
— Кликав на допомогу. Але більше все-таки лаявся.
Джейсон спустився з ґанку і підступив упритул до карлика. Той не ризикнув глянути на сивочолого.
— Що тут сталося, Амаро? — спокійно (аж надто незворушно) поцікавився Джейсон. Коротун розтулив рота, з-поміж губ зірвалось коротке схлипування, і тут-таки його закрив. — Аміґо, тобі хоч-не-хоч доведеться розповісти.
Кіспе підняв голову, і по його очах Джейсон Х’юз-Коулман здогадався про відповідь за секунду до того, як вона прозвучала.
— Я не знаю, Джейсоне, — хрипко каркнув пігмей.
«Та ви, в дідька, знущаєтесь з мене».
— Хтось спалив барак, намагався підірвати піраміду, порішив щонайменше двох твоїх хлопців і одного мого вченого, а ти нічого не знаєш? — Джейсон з роздратуванням втискав у повітря слова. — Що ти робив увесь цей час? Хто зв’язав тебе?
— Я не пам’ятаю. Клянусь!
Род Холмґрен дістав із задньої кишені напіврозстебнутий пенал з усім необхідним для ін’єкції героїну.
— Він лежав на підлозі зі скрученими руками і ногами, а на столі було ось це.
Х’юз-Коулман зиркнув на пенал, побачив шприц і здивовано ворухнув губами. Нова деталь, яка ще більше заплутує історію. На хвильку він відчув себе персонажем детективного роману Джеймса Паттерсона, в якому напруга досягається не психологічними прийомами, а штучним нагромадженням непов’язаних між собою і часто безглуздих фактів, які нереально звести докупи.
— Тебе накололи наркотиками? — Збентеження Джейсона тривало недовго: налякане блимання витрішкуватих очей Амаро говорило саме за себе, і сивочолий усе зрозумів. — Ах ти сучий сину! — з рота полетіли краплі густої білої слини. — Sucker! Shithead!!! Шматок собачого лайна-а!!! Ти ж мав за всім наглядати! Чорт забирай, я лишив тебе на нещасних два дні! Ти…
Джейсон більше не стримувався, відставив праву ногу вбік, замахнувся лівою і врізав носаком черевика в живіт низькорослому перуанцю. Недоросток огидно харкнув і, не маючи змоги обіпертись на руки, похилився набік, немов підпиляне дерево.
Від удару Амаро розклало вуха, після чого в голову миттєво повернувся біль. Карлик вишкірився. Джейсон, сприйнявши оскал на свою адресу, знову переніс вагу на праву ногу і вдруге зацідив перуанцю лівою ногою, цього разу приклавшись сильніше.
— Не треба! — верескнув Амаро. Від однієї думки про те, що внаслідок побиття біль (той дикий, надлюдський, нестерпний біль) повернеться, Кіспе ледь не напудив у штани. — Благаю, не…
Третій стусан під ребра розвернув його і вклав на землю за три кроки від Джейсона. Трава впереміш із землею впхалась до рота, заглушивши слова.
Х’юз-Коулман скипав всередині, зуби скреготали, немов заіржавілі зубчаті коліщатка, що не прокручувались сто років, але не затуманеною частиною мозку чоловік усвідомив, що поява Амаро мала й позитивний ефект. Пенал з джгутом і голкою несподівано запропонував правдоподібне тлумачення тому, що відбулося. Авжеж, Джейсон додумався б до пояснення сам, трохи пізніше, у спокійній обстановці, але Амаро Кіспе примусив здогадку випурхнути з-поміж інших, переважно нісенітних припущень, наче поплавок, що вигулькує понад водою: мешканців Паїтіті потруїли. Ніхто не вчиняв бунту, не було ніяких нападників ззовні — ворог поміж них. З якою метою здійснили отруєння Джейсон ще не знав (він припускав, що кінцевої мети зловмисники не досягли — можливо, завадило повернення «Ми-17»), але не сумнівався, що агресор перебуває всередині Паїтіті. Обвівши наїжаченим поглядом частину тераси, згадавши про мертвого перуанця з рештками не проковтнутої їжі довкола голови, Х’юз-Коулман упевнився: людей отруїли (чи то наркотиками, чи чимось іншим, зараз це не має значення), а з тими, кого не вдалося приспати, жорстоко розправились.
Зиркнувши на південь, чоловік помітив Семена. Амаро, який, корчачись, намагався підвестись, миттю вилетів у нього з голови.
— Метнись до гелікоптера і скажи Віктору нехай глушить двигуни, — наказав Роду. — А тоді бігом до мене. — Джейсон кивком вказав у напрямку дерев, під якими простягся Сьома. — Допоможеш перенести росіянина в мою хатину.
Амаро Кіспе, збагнувши, що його на якийсь час залишили в спокої, припинив спроби піднятися і притих. Ігнорування його цілковито влаштовувало. Біль у голові поволі нишкнув, і коротун волів би лежати отак, не рухаючись, цілу вічність. Байдуже, що під ребрами ниє, а в роті повно трави і землі. Аби лиш у голові не боліло.
Поклавши голову набік, лівою щокою до землі, Амаро несподівано помітив довгастий чорний предмет перед кінчиком носа. Сфокусувавши на ньому витріщені і вкриті жилками очі, він розпізнав флешку — невеликий розсувний USB-диск у формі запальнички з написом «DataTraveler» на боку. Амаро поворушив дуплистими ніздрями і замислився…
    
    
CLV
    
Марко перевернувся на спину і сів, підтягнувши коліна до грудей, коли шум лопатей «Мі-17» став затихати. Він глипав по сторонах, не зовсім усвідомлюючи, де перебуває, поки не втямив, що сидить на терасі шостого рівня спиною до прірви і обличчям до стіни. Поряд, увіткнувшись носом у траву і витягнувши руки вздовж тіла, лежав мачігуенга. Очі відкриті. Його поза викликала асоціації з боксером у глибокому нокауті. Італієць придивився до очей індіанця і несвідомо відсунувся, подумавши, що той мертвий, та через секунду мачігуенга кліпнув. Живий.
Провалів у пам’яті Молінарі щасливо уникнув. Кухар вмить згадав усе, що сталося до того, як знепритомнів, і прекрасно усвідомлював, чому опинився на рівень нижче верхньої тераси. «Кляті шмаркачі перехитрували мене», — розпачливо зміркував він. Перемкнувшись на стугін двигунів, що затихали, італієць зрадів, здогадавшись, що то Джейсон повернувся з вилазки. Допомагаючи руками, чоловік звівся на задерев’янілі ноги. В голові паморочилося; він підійшов до скелі і вперся об неї рукою, побоюючись, що звалиться в прірву. «Швидше! Треба поспішати, треба розповісти Джейсону, можливо, ще не пізно піймати студентів, поки вони не загубились у сельві… Вони не могли далеко зайти, росіянин же зі зламаною ногою».
Ковзаючись, двічі з’їжджаючи назад до тераси, Марко подерся на найвищий рівень Паїтіті. Схил був пологий, шерехатий і сухий (за кілька метрів від того місця, де стояв намет-їдальня), за інших умов підйом не викликав би значних труднощів, але руки й ноги кухаря погано слухалися сигналів мозку. М’язи нагадували стару задубілу гуму, що давно втратила здатність пружно згинатись. Останні кілька метрів він плазував немов ящірка — на животі.
Діставшись верхньої тераси, Марко побачив, як Род Холмґрен і Джейсон, підхопивши на руки, несуть когось до котеджу. Їх розділяло більше півсотні метрів, тож італієць не міг бачити, хто саме на руках чоловіків.
Кухар спробував піднятись, але переоцінив свої сили. Підйом висмоктав рештки сил, що лишились у організмі після отруєння, через що м’язи трусились, мов желе, тарілку з яким поставили на пральну машинку, котра працює на максимальних обертах. Молінарі лантухом повалився на землю. Він розкрив рота, наміряючись закричати, але видав лиш незрозуміле булькання, з подивом виявивши, що язик підкоряється голові ще менше, ніж ноги.
— А-гу-га! Е-е’е! Гу-у!
Віктор Шако, який стояв біля «Ми-17», виконуючи післяполітний огляд гелікоптера, бачив кухаря, але не звернув на нього уваги: довкола було повно інших мешканців Твердині, які ворушилися, намагалися звестись на ноги і щось натужно белькотіли. І тоді італієць став навкарачки і поповз.
Позаду Марко один зі стрільців Джейсона, Лу Данкович, виводив з підземелля Сатомі і Ґрема. Дівчина скімлила, шарахаючись від найменшого звуку, і чіплялась пальцями за футболку мулата. Кілька вчених сиділи біля виходу на поверхню, ляскаючи себе по щоках, тручи лоби і хмурячи брови. Вони понуро глипали один на одного і тихо перемовлялися, почуваючись так, наче оклигували після сторічної сплячки.
Біля бараків приходили до тями перші мачігуенга.
Поволі серед жителів Паїтіті розносились перші здогадки і скупі уривки інформації про масштаби вчорашнього інциденту: їх отруїли невідомим галюциногеном… двоє хлопців Амаро розстріляні… один із учених лежить у галереї з розпоротим черевом… дівчина, схоже, осліпла… один барак згорів, а кілька індіанців зникли.
    
    
CLVI
    
Вирівнюючи дихання, Джейсон дивився на Сьому. Росіянин лежав без свідомості, але груди надимались і опадали із заспокійливою ритмічністю. «З ним усе гаразд», — подумав Х’юз-Коулман, перевів погляд на фіолетово-чорні набряки на нозі Семена і жахливо скривив губи. Кого він обманює? У хлопця халепа. Страхітний колір набряків свідчить про серйозне запалення; синюваті язики сповивали нижню частину ноги, практично дістаючи до коліна, готові перекинутися на стегно. Джейсон присів на край ліжка (слідкуючи за тим, щоб вигин матраца не зрушив зламану ногу) і провів долонею по лобі росіянина, дивовижно інтимним, батьківським жестом прибравши пасма злиплого волосся. В погляді затеплилось співчуття зазвичай непритаманне сивочолому, щоправда, отруєне безпорадністю, що межувала з сірим відчаєм. Джейсон не боявся жорстких заходів, він, не вагаючись, віддав би наказ ампутувати ногу Семена, проблема полягала в тому, що, хай яким майстерним вважався Ірландець, він не міг провернути таку операцію в польових умовах. Стиснувши губи в малопомітну риску, Х’юз-Коулман дивився на бліде обличчя Сьоми і усвідомлював, що за будь-яку ціну мусить спинити просування тієї огидної чорноти вгору по нозі. І все, на що він може покладатись, — лише антибіотики.
— Приведи сюди Мела Барра, — зітхнув сивочолий, ледь повернувши голову до Рода. — Звісно, якщо він може ходити і якщо він при пам’яті… Розумієш, про що я?
Род Холмґрен ствердно кивнув. Стрільцю було незвично (і навіть неприємно) бачити боса таким розчуленим. Весь гарнізон Твердині потерпає від наслідків невідомо чого, а він кличе Ірландця на допомогу полоненому студенту.
— Що робити з Амаро?
Почувши ім’я карлика, Джейсон зморщив носа.
— Розв’яжи. Нехай допоможе тобі й Луїсу приводити до тями інших.
Довготелесий стрілець вдруге кивнув і заспішив до виходу. В дверях він розминувся з Віктором Шако. Примітивши сивочолого на ліжку біля Семена, пілот гелікоптера нерішуче застиг у передпокої. Підступив до входу в кімнату і постукав по дверній рамі.
— Босе…
— Чого тобі, Вікторе? — не підіймаючи голови, озвався Джейсон.
— Hip заглушений. Хочеш, щоб я з Гордоном і Джимом узявся його розвантажувати?
Х’юз-Коулман на хвильку замислився, а тоді заперечно мотнув головою:
— Ні. Припаси почекають. Краще допоможи моїм хлопцям розібратися з… з усім цим лайном.
— Як скажеш, босе. — Віктор розвернувся, ніби налаштовуючись вийти, проте погляд не відлипав від сивочолого. — Джейсоне, ти знаєш, що тут сталося?
Джейсон нарешті звів очі на пілота. У відсвітах з вікна райдужна оболонка здавалась срібною і неживою. Він довго мовчав, з чого Віктор зробив висновок, що поставив питання несвоєчасно, і вже навіть налаштувався піти, буркнувши щось вибачливе, але йому завадив новий гість.
Вхідні двері розчахнулися і в проході вималювався силует Марко Молінарі. Італієць тримався лівою рукою за одвірок (судячи по випуклому біцепсі й здутим жилам передпліччя, то було єдине, що втримувало кухаря від падіння) і, не ворушачи губами, самим лише ротом видавав дивні звуки:
— Ейсн… Ейсн…
    
    
CLVII
    
Склянка води освіжила Марко. Він осушив її одним махом, булькаючи і покашлюючи, і нарешті відновив здатність говорити. Джейсон і Віктор нависали над ним, і першим, що він видав, відставивши порожню склянку вбік, стало нервове запитання:
— Він тут? — Кухар шоковано тицьнув на Сьому. — Як це… чому? — М’язи обличчя ще не відновились від оніміння, через що говорити було важко.
Джейсон смикнув бровами і нахилив голову. Віктор Шако переводив погляд із боса на Молінарі, який неспокійно совався на стільчику в центрі спальні.
— Не зрозумів, — буркнув Джейсон.
— Чому росіянин тут? — з надривом виштовхуючи з горлянки кожен склад, запитав Марко.
Ліжко з Сьомою було на відстані метра від нього.
Х’юз-Коулман не вловлював, про що говорить Молінарі.
— Бо хлопець тяжко поранений, — грубо відповів він. — Не бачиш, яка у нього нога?
Очі італійця розширились, він часто закліпав і вперіщив погляд у Джейсона.
— А його товариші? — здивування й розгубленість наповнили голос млявістю.
— Сидять на терасі біля виходу з підземелля, — замість Джейсона відповів Віктор. — А чого питаєш?
Марко перестав кліпати, через що став виглядати ще більш сконфуженим.
— Бо це вони! — скрикнув він, знову тикаючи пальцем на непритомного Семена. — Це все вони влаштували!
— Що? — Джейсон наблизив лице до італійця.
— Не знаю, мабуть, хотіли дати дьору, а може… може, щось іще, — взявся сумбурно пояснювати Марко. — Вночі була буря, і вони кудись виходили, всі вчотирьох, бо в оцього, — він втретє показав на Сьому, — на ранок був мокрий гіпс, в українця — червоні, наче в диявола, очі, а у дівчини з вуха йшла кров. А потім я на власні очі бачив, як японка підкидала в казани з обідом якесь зілля.
На крихітну мить в очах Джейсона прошмигнув сумнів. Раз чи два, озираючи терасу, він запитував себе: чи не Семенових рук це справа? Адже Сьома з його прискіпливістю до дрібниць і нестандартністю мислення міг запросто організувати цей бедлам. Лише Семен міг прорахувати все таким чином, щоб «відключити» всіх без винятку мешканців Твердині. Втім, думки ні до чого не приводили. Джейсон не простежував мотивів, а тому припущення лишались припущеннями. І найголовніше — ось він, Семен, лежить перед ним непритомний, з розламаною в двох місцях гомілковою кісткою, з пошматованими на ганчір’я змертвілими м’язами литки, — в буквальному сенсі однією ногою на тому світі. Х’юз-Коулман не осягав, для чого хлопцю знадобилось калічити й труїти самого себе.
Зауваживши недовіру, що заступила короткочасний сумнів у очах Джейсона, Марко гарячково залопотів:
— Джейсоне, я присягаюся, — язик заплітався, — можеш катувати мене, але я скажу те саме: це вони. ВОНИ! Повір мені! Вузькоока сучка попросилась допомагати з обідом і, скориставшись моєю відсутністю, підсипала щось у казани з рисом і в підливку.
Ефект вийшов цілком протилежним бажаному: що більше й швидше Марко говорив, то менше вірив йому Джейсон.
— Півхвилини тому ти казав, що бачив на власні очі, як вона підмішувала отруту.
Італієць затнувся, метнувши спішний погляд на Віктора Шако, наче шукаючи у пілота підмоги. Вперше з моменту пробудження він замислився над тим, що, можливо, не слід було квапитись. Потрібно було зважити все, обдумати, що говорити Х’юз-Коулману, адже історія не така проста, як здається. Ця мікроскопічна пауза виявилась фатальною: відчувши вагання, Джейсон роздув ніздрі і відсторонився від кухаря. Тонка ниточка довіри — останнє, крізь що Марко міг достукатись до Джейсона, — розірвалась.
— Я стояв за наметом і стежив за японкою через вікно. — Молінарі варнякав замість того, щоб говорити впевнено, і сам себе заганяв у могилу. — Я… я бачив це, клянусь мамою, Джейсоне. — Найгірше було в тому, що Марко сказав правду. — Клянусь!
Х’юз-Коулман крутонув обличчя до Віктора і запитально звів брови. Пілот повільно провів підборіддям зліва направо й назад. Він теж не вірив.
— Японку вивели з підземелля перед тим, як я завершив огляд вертольота і вирушив сюди, — сказав Віктор. — Вона осліпла.
Погляд Джейсона неначе цвяхами пришпилив італійця до крісла.
— Що? Як? — Марко Молінарі опустив голову і затулив обличчя руками, ховаючись від погляду сивочолого. Зненацька він уторопав: студенти вдруге перехитрували його. Цього цілком і повністю — шах і мат. — Сволота… — прошипів він, відводячи долоні і всаджуючи сповнений ненависті погляд у Сьому.
— А скажи-но мені, друже Марко, — почав Джейсон, поклавши руку на плече кухаря; голос звучав спокійно й невимушено, заледве не привітно, — чому, підгледівши, що Сатомі підсипала зілля в каструлі з їжею, ти роздав страви моїм людям, хлопцям Амаро й індіанцям?
Італієць здригнувся, нарешті спостерігши, яка прірва розверзлась у нього під ногами. Через поспіх він загнав себе в пастку. Воістину правду кажуть: хорошими намірами встелена дорога до пекла. Він зміркував, що мусить розказати про брата, про Амаро Кіспе і героїн, про бажання отруїти Зорна й Марґоліса і про багато інших речей, от тільки Джейсон навряд чи стане його вислуховувати.
— Я поставив питання, друже Марко. — Той самий спокій і відвертість, але голос уже не був рівним — зв’я́зки Джейсона тремтіли від напруження. — Раджу поквапитись і відповісти, якщо тільки ти не пориваєшся дізнатись, які на смак твої яйця.
Марко скинув голову і побачив холодні відблиски в очах сивочолого. Сріблясті диски райдужок якимось незвичайним чином робили очі мертвими: Х’юз-Коулман не виглядав на мертвяка, в той же час налитий сріблом погляд породжував ілюзію, що в нього вгніздилося щось неживе, бездушне, бездиханне, безформний демон, що керує тілом людини з далекого похмурого місця, куди не долітають нічиї молитви.
— Джейсоне… — видихнув Марко.
Кадик конвульсивно смикнувся, але більше кухар нічого не сказав.
Починаючи з тієї миті проблеми посипались на них щільним неперервним потоком, так, наче десь на небесах вщент розірвало залізобетонну греблю, що загороджувала сховище неприємностей.
Спочатку заворушився Сьома. Скрегочучи зубами, хлопець вигинався, інстинктивно підшукуючи позу, в якій не дошкуляв би біль. Безрезультатно: через секунду він розплющив очі і застогнав.
Віктор, Джейсон і Марко перевели погляди на росіянина.
А тоді вхідні дверцята розчахнулись від потужного удару ззовні. Жалібно скрипнули завіси, двері описали півколо і гуркнули об стіну передпокою. Чоловіки, немов по команді, повернули голови. В прохід ввалився довготелесий Холмґрен, збуджений («Він переляканий, — шмигнуло в голові Віктора. — Невже він переляканий?») і розпашілий від бігу.
— БО-О-ОС! — проревів стрілець.
Х’юз-Коулман зморщився: він сам полюбляв підвищувати голос, отримував насолоду від переміни тембру, коли витриманий штиль миттєво переростав у вербальний ураган, проте ненавидів, коли хтось горланив поруч з ним. Чоловік розкрив рота, збираючись гримнути на Рода, та стрілець випередив його.
— РАДА-А-АР!!! — вивергнув він, заледве не оглушивши чоловіків.
Сьома остаточно прочунявся.
Джейсон відштовхнув Марко Молінарі (італієць мусив допомогти собі руками, щоб не перекинутись разом зі стільцем) і підскочив до Рода Холмґрена.
— Що?!
Довготелесий заковтнув повітря.
— Літак… З південного заходу наближається літак!
— Відстань? — Віктор Шако стояв за Джейсоном і свердлив Рода очима.
— Віку… близько… — Стрілець важко дихав, відсапуючись, наче олімпійський бігун після найпотужнішого спурту в кар’єрі. — Віку, він ду-у-уже близько.
— Скільки?! — нетерпляче рявкнув Віктор.
— Тридцять миль. Уже менше.
Ледь піднявши краї брів, Віктор поспіхом підраховував. Якщо це турбопроп (а інших у цій глушині не буває), який летить з крейсерською швидкістю 110—120 миль/год, значить, у них трохи більше ніж чверть години, щоб підготувався. Якщо ж пілот літака знає, куди прямує, і витискає з мотора максимальну потужність — у них немає й десяти хвилин.
— Вікторе…
Джейсон повернувся до пілота. Він виглядав розгубленим. У голові все перемішалося. Х’юз-Коулман не вірив, що поява незнайомого літака є простим збігом, відтак вважав всі свої попередні висновки хибними. Це справді вторгнення, і чоловік уже не знав, що тепер думати, кому йняти віру.
Віктор Шако торкнувся пальцем скроні, показуючи, що міркує. Йому знадобилося дві секунди, щоб проаналізувати обстановку. Коли він вимикав двигуни «Мі-17» в основних паливних баках лишалось двісті літрів пального (приблизно десять відсотків), у резервному — чотириста п’ятдесят літрів (менше половини від об’єму додаткового бака). Такої кількості в кращому випадку вистачить на сімдесят кілометрів польоту. Поки Гордон Лі і Джим запустять гелікоптер, літак підлетить достатньо близько, щоб бачити Паїтіті. А це означає, що Віктору доведеться його доганяти. Ситуація ускладнюється тим, що Hip стоїть біля пірамід з повним «черевом». У вантажному відсіку більше нід три тонни вантажу, який не вдасться викинути за чверть години, — і це скорочує дальність польоту до жалюгідних п’ятдесяти кілометрів, а маневреність до нуля. Навіть дуже старому турбопропу вистачить дванадцяти-тринадцяти хвилин, щоб відірватись від погоні.
«Чорт! Гіршого часу для відбиття атаки годі вигадати!»
— Вікторе, — ледь не благально окликнув Х’юз-Коулман.
Пілот заглянув Джейсону у вічі. Він міг пояснити, що в баках недостатньо палива. Міг повідомити, що не може заправити «Мі-17», оскільки той стоїть не на стоянці, а біля пірамід (підігнати вертоліт до заправних насосів не є проблемою, проте перед заправкою доведеться знову глушити двигуни і вижидати п’ять хвилин… в такому разі незваний гість встигне зробити почесне коло навкруг Паїтіті і вшиється, а Джим і Гордон Лі все ще накачуватимуть «Мі-17» паливом). Віктор міг би поскаржитись, що заповнений барахлом вантажний відсік робить неможливим маневрування і прицільний вогонь не самонавідними ракетами (хай там скільки палива буде у вертольоті). Проте чоловік нічого цього не сказав. Вистачило одного-єдиного слова:
— Лайно.
І Джейсон відчув, як серце, що гулко вдарялось об ребра, вкривається кіркою льоду. Вперше в житті він по-справжньому перелякався.
    
    
CLVIII
    
    
    
20 серпня 2012 року, 12:25 (UTC – 5) Паїтіті
    
— Ненавиджу! — кричала Сатомі. — Ненавиджу вас усіх!
Ґрем сидів віддалік, безвольно схиливши голову на плече. Левко намагався обійняти дівчину, одночасно борючись із потрясінням від усвідомлення, що вона осліпла. Ослаблені отрутою руки не слухались, японка пручалась.
— Це через вас! — ридала Сатомі, і українець не мав що заперечити. Не полишаючи спроб пригорнути дівчину, він кидав злостиві погляди на скоцюрблену фігуру мулата. «Це твоя вина, ніґере. Винен ти. Не Сьома, а ти. І ти за це заплатиш». — Якби ви не примусили… якби я не…
Переляк від того, що Сатомі з розпуки вибовкає про бруґмансію і спробу втечі, додав Левку сил. Він притиснув дівчину до себе і зривисто зашепотів їй у вухо:
— Сатомі, дорога моя, я співчуваю тобі… уявляю, як ти зараз почуваєшся. — Нічого він, звісно, не уявляв, просто розумів, що, хай як це грубо звучить, мусить заткнути їй рота. — Але довкола нас повно чоловіків з банди Амаро і один з людей Джейсона. Благаю, опануй себе і… не говори зайвого.
— Яке це має значення? Я сліпа, Лео! Зовсім нічого не бачу! Я… — Вигуки заглушила низка безутішних схлипів.
Морщачись від волосся, яке лоскотало носа й губи, Левко вів далі:
— Я витягну тебе звідси. Чуєш? Присягаюся. І зір повернеться. Просто потерпи. Будь ласка, заспокойся і перестань ридати.
Промовляючи ці слова, хлопець почувався огидно. І річ навіть не в тому, що він не вірив у те, що говорить. Просто відчував, як Сатомі несильно, але настійливо відштовхує його руки, і розумів, що стіна між ними тільки товщає.
— Я не можу, Лео… Це вже занадто.
Його увагу привернув шум, що доносився із західного боку тераси. Хлопець повернув голову і побачив Джейсона, Віктора Шако і довготелесого стрільця, які неслись — чесали, як очманілі — в його напрямку. Пробігаючи повз велику піраміду, Віктор щось прокричав, і до гурту приєднались другий пілот і штурман «Мі-17». Левко ніколи не бачив, щоб чоловіки так бігли: лиця перекошені, очі широко розкриті, земля летить з-під ніг — геть тобі енсьєрро з Памплони. Спершу він злякався, що аферу з бруґмансією розкрили і чоловіки мчать, щоб розправитися з ним і японкою. Хлопець затамував подих і міцніше обійняв Сатомі.
За десять метрів від Левка чоловіки завернули й забігли під навіс; зібрались навколо радара. «Радар!» — стрепенувся хлопець. Втішаючи Сатомі, він забув про сигнали тривоги, що сповіщали про наближення до Паїтіті невідомого літального апарата, а тепер з гіркотою усвідомив, що незнайомця засікли. Відсторонившись від дівчини, Левко пробігся очима по горизонту. Літака не було видно. Значить, він усе ще далеко. Шкода. Як же шкода!.. Хлопець став стежити за чоловіками, перебуваючи достатньо близько, щоб чути, про що розмовляють під навісом.
— Holy shit! — випалив Джим Ломбарді, зиркнувши на екран радіолокатора.
Джейсон нахилився над монітором, обіпершись руками об стіл. Його обличчя набуло сірого відтінку, такого ж моторошного, як передсвітанковий туман. Віктор Шако виглядав не краще: пілот «Мі-17», вперши руки в боки, стримів поруч з Джейсоном, морщив лоба і кусав нижню губу.
— Двадцять п’ять миль! — нервував молодий Ломбарді. — Джейсоне! Віку! Чого ми чекаємо?
Гордон Лі Купер, другий пілот, як і Левко, виїдав очима небокрай.
— Мали б уже його бачити, — зронив він.
— Йде низько, — не своїм голосом (цілком механічно) відгукнувся Віктор. — Понад самими кронами.
— Можеш щось зробити? — Джейсон повернув голову до лівого плеча і подивився на Віктора. Через мертвецько-сірий колір обличчя Х’юз-Коулман скидався на актора, що наклав забагато тонального крему, причому не лише на шкіру, але й на губи.
— Треба розвантажити вертоліт! — змахнув руками Джим Ломбарді.
Штурмана проігнорували. І Віктор, і Гордон Лі, і Джейсон чудово усвідомлювали, що не встигнуть витягти з черева «Мі-17» навіть десяту частину вантажу. До Джима Ломбарді поволі дійшло, наскільки серйозні у них проблеми.
Віктор тер скроню, дивлячись на круглий локатор і не бачачи його.
— Треба піднімати, як є, — запропонував Гордон Лі.
— Тоді ми його не зіб’ємо, — розпачливо заперечив Джим, показуючи рукою в той бік, звідки наближався незваний гість. — Якщо «пташка» вціліє після першого залпу, дідька лисого ми за нею вженемося!
Хлопець мав рацію. «Мі-17» непогано озброєний — два блоки Б-8В20А по двадцять 80-міліметрових реактивних ракет у кожному. Цього більш ніж достатньо, щоб перетворити на металобрухт десяток найсучасніших танків. Штука в тому, що ракети С-8 призначені для знищення малорухомих точкових чи площинних цілей на землі; вертольоти майже ніколи не оснащуються самонавідними ракетами для повітряного бою. Некерованою С-8 можна збити порівняно повільний літак (яким є, скажімо, «Cessna 172»), хоча зробити це напрочуд важко, оскільки доводиться «чіпляти» ціль, що є на порядок маневренішою за техніку на землі, і яка до того ж рухається не по площині, а в тривимірному просторі. По суті знищити літак можна, накривши його потужним залпом з близької відстані. Джим Ломбарді правильно зміркував: з першого разу вони можуть не влучити (майже напевно не влучать), після чого літак-заблуда кинеться навтьоки, ухилятиметься, і ганятися за ним з трьома тоннами харчів у вантажному відсіку — винятково безглузда затія.
Джейсон Х’юз-Коулман не слухав другого пілота і штурмана, чекаючи, що скаже Віктор. Він не підганяв пілота, знаючи, що той зробить усе правильно. Якщо взагалі ще можна щось зробити.
Спливло кілька секунд, і Левко помітив, що Віктор Шако поворухнувся. Пілот поклав руку на плече Джейсону, криво всміхнувся і впівголоса промовив:
— Будеш моїм боржником.
Розвернувся і рішуче закрокував до вертольота, на ходу віддаючи команди:
— Джиме, розчохляй пускові блоки! Гордоне, розкручуй двигуни! Роде, бери щось гостре і давай за мною!
— Що ти придумав? — на бігу спитав Джим.
— Стули пельку і роби, що кажуть! — обрубав його Віктор.
— Він же порожній, — ввернув Гордон Лі, маючи на увазі паливні баки «Мі-17».
— Довірся мені…
Останніх слів Віктора Левко вже не почув. На його очах четверо чоловіків підбігли до затиснутого між пірамід велетенського вертольота і стали квапливо готувати його до зльоту (Джейсон лишився біля радара, загіпнотизовано спостерігаючи за світло-зеленою, розмитою по краях цяткою, що невблаганно підсувалась до центру екрана). Джим Ломбарді позривав чохли з пускових блоків і повиймав запобіжні чеки, підготувавши ракетні бокси до стрільби. Гордон Лі ввів у дію двигуни — головний ротор почав плавно набирати оберти. Віктор і Род розчахнули задні дверцята і щось робили з клумаками у вантажному відсіку (що саме Левко не бачив, оскільки «Мі-17» був розвернутий носом на схід, задньою частиною від нього).
Українець, витягнувши шию, підглядав за шарварком довкола «Мі-17». З розмови він збагнув, що справи кепські, і хотів розгадати, що задумав Віктор. Левко настільки захопився спостереженням, що не помічав, як Джейсон Х’юз-Коулман, наполовину розвернувши тулуб, уважно слідкує за ним.
Сивочолий намагався переосмислити ситуацію. А що як Марко Молінарі каже правду, і саме студенти влаштували цей бедлам? Раптом їм вдалося зв’язатись із зовнішнім світом і викликати клятий літак? Дим… Стовп чорного диму, що здіймався над терасою, — це також неспроста…
Лео, прищурюючись, вглядався в те, що робиться біля вертольота; японка трималась позаду, вчепившись обома руками за футболку хлопця і втупивши погляд у траву. «Сліпа? — розмірковував Джейсон. — А може, лиш удає?.. Росіянин лежить зі зламаною ногою, але хто сказав, що він заодно з американцем, українцем і японкою?» Х’юз-Коулман придивлявся до Левка і те, що бачив на лиці хлопця, збуджувало неприємне заніміння в лівій частині його грудей. Райдужні оболонки чоловіка палахкотіли сріблом.
    
    
CLIX
    
12:31… Мотори заревли, ротор перетворився на прозорий диск.
Hip гойднувся. Раз, другий, третій, і нарешті відірвався від землі.
«Важко… Як же важко…» — позираючи на вертоліт, Джейсон відчував, як у животі все перевертається. Жодного шансу: двигуни надривались, а «Мі-17» ледве набирав висоту.
Спостерігаючи те саме видовище, Левко насилу стримував радість. Посмішка лізла на досі заніміле лице. Твердиню викриють, сюди пришлють людей — нормальних людей — і їх урятують.
Зненацька сталося щось незрозуміле. Обличчя Джейсона видовжилось від переляку, а серце Левка застукало ще швидше. «Мі-17» високо задер носа: за секунду площина ротора піднялася на кут 35° до горизонталі і продовжувала відхилятися назад. Щось було негаразд, чи то з гелікоптером, чи то з Віктором, який, схоже, цілковито втратив керування. Вертоліт кожної миті ризикував зісковзнути з потоку і врізатись хвостом у землю. Висоти, на яку він злетів над терасою, явно не вистачало, щоб відновитися в разі втрати контролю.
Перуанці, двоє стрільців, Джейсон, Левко і Ґрем спостерігали за «Мі-17», роззявивши роти.
Тяга гвинта, що забивав ревом усю терасу, поволокла гелікоптер на захід. Він майже не набирав висоту, задерши носа під страхітливим кутом і посуваючись задом уздовж тераси. Вертоліт балансував на межі можливостей. Левко не розбирався в особливостях керування гвинтокрилими машинами, але розумів: гелікоптери так не літають. Навіть не тому, що їх не проектували на такий політ, а через те, що при такому положенні кабіни Віктор Шако бачить лише голе небо і уявлення не має, куди скеровує машину.
Наступної миті «Мі-17» шарпнувся, дверцята багажного відсіку розчахнулись, і на землю полетіли мішки, ящики, коробки і паперові пакети з продуктами. Роти спостерігачів розкрилися ще ширше, проте страх і подив на обличчях поступились місцем розумінню.
— Сучий ти сину, га! — прогарчав сивочолий, переможно вишкірюючись.
Він радів. Тішився, що має поруч людей на кшталт Віктора, людей з головою на плечах, незрадливим серцем у грудях і залізобетонними яйцями поміж ніг.
А Левко збагнув, чим займалися Віктор Шако і Род Холмґрен у вертольоті: чоловіки розрізали мотузки, що кріпили вантаж.
— Він розвантажує його! — долинув від пірамід рипучий голос Рода. — Розтуди його маму, викидає все до дідька!
— Hell ye-e-e-s! — прокричав у відповідь Джейсон.
Левку здалося, хтось гарячим дротом проштрикує йому живіт. Він не міг осягнути, як таке можливо: щойно він ледве стримував тріумф, а за одну секунду все помінялося — якась незрима сила викачала всю ейфорію і вприснула її в груди Джейсона, і тепер тріумфував уже сивочолий.
— Чому вони кричать? — Сатомі смикнула хлопця за футболку. — Що відбувається?
Левко не відповів.
Вертоліт пришвидшувався. З отвору в задній частині корпуса викочувались бутлі з горошком, консервовані фрукти, пакунки з сиром, свіжі помідори, капуста, огірки, банки з джемом, картопля. Продукти сипались немов з рогу достатку, залишаючи на західній частині тераси широченний слід. З лунким «дзинь» розбивались пляшки з вином й інша скляна тара; мішки з борошном падали мов бомби, розриваючись від удару і розпорошуючи білу пудру; кілька десятків консерв з рибою й тушкованим м’ясом зіграли барабанну арію на металевій поверхні ангару, коли «Мі-17» промчав над краєм тераси. Консервні бляшанки, вдаряючись, рикошетили і залишали на циліндричній поверхні вм’ятини, неначе снаряди на танковій броні.
Невдовзі гелікоптер вилетів за межі Паїтіті; продукти, мотлошачи гілля, висипалися просто в сельву. О 12:33 з вантажного відсіку висковзнув останній пакетик з приправами.
Віктор перевів стійку керування циклічним кроком гвинта вперед (віддавши від себе). «Мі-17» вирівнявся, потому нахилив ніс і, заклавши крутий віраж, скажено ревучи моторами (ручка «крок-газ», що регулює потужність двигунів і, відповідно, підйомну силу гелікоптера, залишалась у крайньому максимальному положенні), понісся на південь. Коли він пролітав над великою пірамідою, Род Холмґрен і Луїс Данкович привітали його радісними викриками.
Джейсон, відчуваючи, як груди розпирає від викиду адреналіну, підступив до радара і натягнув на голову навушники з мікрофоном.
    
    
CLX
    
    
    
20 серпня 2012 року, 12:34 (UTC – 5) Паїтіті
    
— Маю тебе на моніторі, Вікторе. Вести прямо на нього? — На екрані радіолокатора з’явилась ще одна світло-зелена цятка.
— Ні. Хочу зайти… — скрип електричних завад, — …і відрізати шлях до відступу. — Найближчі злітні смуги були на півдні регіону Мадре-де-Діос. — Веди на південь, але так, щоб я не віддалявся.
— На південь, о’кей… Тримай один-сім-нуль.
— Курс 1-7-0, підтверджую, — цятка посунула до нижньої частини радарного кола.
Минуло трохи більше хвилини, і Джейсон, поправивши мікрофон, знову озвався:
— Вікторе, прийом…
— Так, босе.
— Повертай 0-9-0… Ти вже маєш його бачити. — Сивочолий схопив бінокль, що завжди лежав поряд з радаром, і спрямував скельця на південний схід. Проте не бачив ні Віктора, ні літака — мабуть, обоє йшли низько.
— 0-9-0, — підтвердив зміну курсу Віктор Шако. — Поки не бачу.
Джейсон нетерпляче вистукував пальцями по поверхні пластикового столу, на якому розташувався монітор радара. Точка, що позначала невідомий літальний апарат, наближалась до Паїтіті. Не витримавши, він викликав Віктора:
— Вікторе… е… між вами одна миля.
Секунд двадцять у навушниках лунало зловісне шипіння. Чоловік відчував, як зростає роздратування, коли «Мі-17» нарешті відповів:
— Ми притислись до «зеленки». — Так між собою чоловіки називали тропічні зарості. — Я не хочу, щоб вони побачили мене раніше, ніж я їх, але… — Джейсон уявив, як вертоліт «вгрузнув» у вм’ятині поміж верхівок дерев, причаївшись, наче звір на полюванні. — …Але ні я, ні Гордон нікого не бачимо.
— Бляха, вони скоро зайдуть вам за спини. Продеріть очі. Це ж літак, а не…
— Заткнись, Джейсоне, — обірвав тираду пілот. — У мене «голі» баки, і ми чекаємо на гостя, який цілком може виявитись озброєним. — Наступні слова Віктор промовив тоном, яким раніше ніколи не звертався до сивочолого: — Повір, ми продерли очі, продерли так, як, чорт забирай, ніколи до цього в житті.
Джейсон прикусив язика.
Крізь навушники прорвались збуджені вигуки, і відразу по тому Віктор сказав:
— Босе…
Голос став як раніше.
— Так?
— Є візуальний контакт, триста-чотири метрів на північ від нас. — І зразу за цим: — Чо-о-орт…
— Що там?
— Це науковці.
— Які ще науковці? — не зрозумів Джейсон.
— Біологи з Проґресо… Я впізнав літак. Це «Cessna» з наукової станції в джунглях.
— Е… Що вони тут роблять?
— Мабуть, летять дивитись на птахів чи ще якусь чортівню.
«Ідіоти». Віктор Шако підсвідомо очікував побачити військовий розвідник, можливо, турбопропелерний «Tucano», що стоїть на озброєнні ВПС Перу, в гіршому випадку — вертоліт (він давно запитував себе, чому за стільки років — майже за два десятиліття з того часу, як у Пуерто-Мальдонадо стали припливати мерці, — ніхто з перуанського командування не послав сюди гелікоптер?). Але науковці… Пілот не горів бажанням збивати цивільний літак, який випадково опинився не в тому місці.
Джейсон Х’юз-Коулман завагався. Якби в нього спитали «чому?», він би не відповів. Ще один пазл, який нікуди втулити. Глянувши в бінокль, він уперше помітив білий силует на тлі зелених джунглів, що мчав просто на нього. Якщо він спостеріг літак на фоні пістрявих нетрищ, значить, з літака вже давно видно Твердиню, що здіймається на тлі неба.
— Вогонь на ураження.
Віктор тягнув час, похапцем шукаючи інші способи вирішення проблеми, але, певна річ, нічого не знаходив.
— Там невинні люди, Джейсоне. Я думаю, вони не замислили нічого лихого.
— Навіть якби той літак був напхом напханий монашками, Вікторе, монашками, які летять на зустріч із самим Папою Римським, мені було б начхати… Вибий з них усе лайно.
— Як скажеш, босе.
«Мі-17» випурхнув зі схованки поміж дерев і, нахиливши носа, кинувся навздогін за жертвою.
    
    
CLXI
    
    
    
20 серпня 2012 року, 12:40 (UTC – 5) У повітрі над Мадре-де-Діос
    
— Тобі не здається, що ця гора попереду… вона… — Еріка силкувалася підшукати правильне слово. «Рукотворна?.. М-м-м… Ні». — …Вона неприродного походження?
Ернесто Флоріо ніяк не відреагував. Він давно придивлявся до кам’яної формації, що вигулькнула посеред рівнинної сельви і спочатку здалася йому виходом породи на поверхню. Вона поки що була далеко (Ернесто не розрізняв пірамід на пласкій вершині), проте перуанець уже зрозумів, що перед ним не скеля чудернацької форми, а руїни. Руїни споруди, котра древністю і монументальністю переважає все, що до цього часу знайдено й відкопано в Перу. Втім, пілот не відповів на зауваження Еріки. По-перше, надто нереальною видавалася споруда, що стриміла посеред зеленої сельви, немов бородавка на гладенькому тілі ящірки. А по-друге, Ернесто Флоріо не давав спокою дим. Не так дим, як його раптове зникнення, що може свідчити лиш про одне — руїни не порожні, там є люди. Ернесто більшу частину життя провів у регіоні Мадре-де-Діос і, безперечно, знав про експедиції, що не вертались з нетрищ. Він також знав, що вони там шукали, і був майже певен, що, сам того не бажаючи, знайшов Паїтіті. Тепер, поміркувавши трохи, Ернесто небезпідставно припустив, що плеяда трупаків, яких два десятиліття поспіль сплавляють по Такуатіману з джунглів, якось пов’язана з тими, хто загасив вогнище. (А ще він подумав, що анітрохи не здивується, якщо в найближчі кілька тижнів почує від приятелів з Пуерто-Мальдонадо про чотирьох безмозких студентів, чиї імена поповнили список принесених течією тіл.)
Сонце вийшло з-за хмар, і споруда проступила чіткіше.
— Ерні, поглянь, — вражено проказала жінка, показуючи пальцем уперед. — Це щось неймовірне! Ти колись бачив щось подібне? Це…
— Ану тихо! — скомандував Ернесто.
Літаки модельного ряду «Cessna 172» негерметичні (вони не піднімаються вище від чотирьох тисяч метрів, а на такій висоті людина не потребує спеціальних пристроїв, щоб нормально дихати). Рев мотору вільно проникає в кабіну, через що перемовлятись у «Cessna 172» надзвичайно важко, як у навушниках (через мікрофон), так і без них. Зазвичай, єдиний звук, який чути під час польоту, — гуркіт пропелера. Та цього разу Ернесто Флоріо розчув незнайомий шум, що вплівся у звичний рев його мотора. Він не впізнав його, проте сам факт, що він почув щось стороннє насторожував.
Пілот окинув поглядом небо перед кабіною, покрутив головою по сторонах. Нічого. «Cessna» підлітала до Твердині з південного сходу, «Мі-17» мчав навперейми з напрямку південь-південь-схід, тримаючись вище літака, і широке прямокутне крило затуляло Ернесто той сектор, з якого насувався вертоліт.
Проте шум не зникав. І він надходив з-за меж кабіни.
Несподівано пілот помітив сіру пляму, що мчала ліворуч від літака. Крутнув голову, сфокусував погляд і… здригнувся. Неспокій вмить ущільнився, скипівши тривогою. Сонце світило з півночі, і на суцільному килимі з верхівок дерев Ернесто виразно розрізнив тінь, що мчала напереріз його літаку. Тінь то підскакувала, потрапляючи на особливо високе дерево, то зникала, провалюючись у виїмку між крон, але неухильно наближалася.
— Прокляття! — крило заважало огляду.
— Що таке? Щось із літаком?
— Еріко, будь ласка, ти не могла б перелізти в салон на заднє сидіння і подивитись на небо зліва від літака?
— Що?.. Не розумію. Я не…
— Перелізь на лівий борт і подивись, що над крилом. Я через нього нічого не бачу.
— Подивитись на крило?
— НАД КРИЛОМ! — прокричав Ернесто.
Жінка не до кінця осягнула, що від неї вимагається, але, взявши до уваги тон пілота, слухняно полізла в задню частину салону. Притиснувшись до шибки, вона зрозуміла, що мав на увазі Ернесто. Щонайбільше в сотні метрів від «Cessna», нахиливши лупату кабіну, нісся вертоліт. Віктор Шако і Гордон Лі Купер навмисно вели «Мі-17» на тридцять метрів вище за літак, який наздоганяли, щоб мати можливість одночасно вести вогонь і гнатися за «Cessna» (вертоліт летить уперед нахиляючи корпус, якби пілоти переслідували літак на його висоті, то мусили б перед кожним залпом зависати і рівняти вертоліт).
Гелікоптер летів навперейми і знижувався.
«О, Господи! Ми зіштовхнемось у повітрі», — подумала жінка, домалювавши в уяві траєкторію вертольота. Наступної миті вона запримітила дещо з боків вертольота, і це дещо скерувало думки в абсолютно іншому напрямі. За іронією долі Еріка Міджетт, роздивившись у сонячному світлі гелікоптер без розпізнавальних знаків, що виринув з нізвідки, вигукнула те ж саме, що й Ґрем Келлі, вперше зіткнувшись з «Мі-17»:
— It’s a gunship!
— Wha-a-at?! — повернув голову Ернесто Флоріо.
— За нами вертоліт… з ракетами!
— Не може бу…
Ернесто недоговорив, бо несподівано довкола його літака витягнулось кілька димових смуг. За мить попереду й праворуч від «Cessna», сельву розірвали чорно-червоні вибухи.
Еріка закричала; Ернесто залементував:
— Ой-йо-йо-йо-йо-о-ой! — не контролюючи звуки, що вилітали з рота.
Ракет було чотири, і лише дивом жодна з них не влучила в літак.
Тепле повітря торсонуло й підкинуло «Cessna». Вилетівши з диму, Ернесто завернув праворуч, підсвідомо відчуваючи, що мусить зійти з лінії стрільби. Розвернувшись на 180°, він побачив свого переслідувача — «Мі-17» російського виробництва без жодних написів на бортах. Розкриті двері багажного відсіку теліпались з боку в бік. Ернесто примусив себе двічі глянути в тому напрямі, щоб упевнитись, що йому не приверзлося: по ньому щойно пальнув ракетами старезний gunship з розчахнутими навстіж стулками задніх дверцят.
«Це якесь божевілля!»
Ернесто розганяв літак, прямуючи туди, звідки прилетів. Вертоліт насідав на п’яти.
— Що це було? Чому вони по нас стріляють? — кричала Еріка Міджетт.
Максимальні швидкості «Cessna» і «Мі-17» практично однакові (відповідно, 226 та 250 км/год), і перуанець розумів, що втекти по прямій від нападника не вдасться. Вгледівши справа звивисту, але неглибоку улоговину, що лишилася з часів льодовика, спрямував літак туди, різко поклавши його на праве крило.
Жінку відкинуло до лівого борту.
— Що ти робиш?
Крізь міцно стулені губи Ернесто не випорснуло жодного слова.
Вертоліт не відставав, але, як і раніше, тримався на сотню футів вище літака.
Ернесто Флоріо опустив «Cessna» в роздолину і гнав на висоті п’ятнадцяти метрів над землею, скажено маневруючи. Він програвав у швидкості «Мі-17», але таким чином вберігав себе від ракет. У деякі моменти Віктор і Гордон Лі втрачали його з поля зору.
Улоговина, звиваючись, тягнулася на схід.
— Якщо він дотягне до Ріо-де-лас-П’єдрас, ми його втратимо, — сказав у кабіні «Мі-17» Гордон Лі Купер.
— Знаю, — хижо задерши верхню губу, відрізав Віктор Шако.
Вони спостерігали за літаком, чий силует мелькав крізь зарості. Наразі не могли його підстрелити, але раніше чи пізніше «Cessna» доведеться піднятися над сельвою, і тоді вони наздоженуть втікача.
Звісно, якщо до того часу в баках лишиться пальне.
Віктор підняв «Мі-17» ще вище і відвів його на південь, щоб перетяти шлях літаку, якщо його пілот раптом надумає рвонути до Проґресо чи Пуерто-Мальдонадо.
На превеликий жаль, Ернесто Флоріо вважав, що перевага цілком і повністю на боці переслідувачів. Літак прямував на схід, що не влаштовувало перуанця. В тій стороні не було нічого, крім диких безлюдних лісів. Помітивши, що гелікоптер віддалився на південь, пілот вирішив ризикнути: задер штурвал на себе, вивів «Cessna» з улоговини і різко повернув на північ. Зробивши повний розворот, він дременув у бік гір — на захід.
Маневр став несподіванкою для Віктора і Гордона Лі. Поки чоловіки розібрались, що й до чого, крихітний літак примудрився відірватись на цілий кілометр. Вони надалі відтинали втікача від рятівного півдня (де були посадкові смуги, радіозв’язок і нормальні люди), проте відчутно відставали. «Мі-17» кинувся навздогін.
Ось тут Ернесто Флоріо зробив найбільшу і, хай як заїжджено це прозвучить, останню помилку у своєму житті: сподіваючись досягти місць, де хтось зловить по радіо його заклики про допомогу, він завернув на південь. Флоріо достатньо було гнати літак вперед, зберігаючи вправно завойовану фору, і через п’ять (максимум, через десять!) хвилин його переслідувач звалився б у сельву з сухими, мов пісок у Сахарі, баками. Але перуанець нічого не знав про проблеми з пальним на «Мі-17».
Через сорок секунд, зрізавши кут, гелікоптер наздогнав «Cessna». Віктор наблизився практично впритул, і Гордон Лі випустив по втікачу дві пари ракет. Перша пройшла повз, надувши дві чорно-червоні вогненні кулі в товщі тропічного лісу. Зате одна з ракет з другої пари (випущена з правого блоку Б-8В20А) влучила в хвостову частину літака посередині між кабіною і вертикальним стабілізатором. Вибух розколов «Cessna» на дві частини і кинув передню просто під другу ракету, що вирвалася з лівого пускового блоку. Реактивний снаряд увігнався в кабіну і розірвав її на друзки. Складалося враження, що літак розтанув у вибуху: відносно цілими на землю падали два уламки крил і хвостове оперення.
— Хей-хо, Вікторе! — зазвучав у навушниках радісний голос Джейсона. — Мені не привиділось? Ти справді підрум’янив їм зад?
— Ціль ліквідовано, — стомлено засвідчив Віктор Шако.
    
    
CLXII
    
    
    
20 серпня 2012 року, 12:49 (UTC – 5) У повітрі над Мадре-де-Діос
    
Віктор піднімав гелікоптер, навіть не зиркнувши на покажчики рівнів палива у баках. Він знав, що нічого не змінить, і не хотів на них дивитися. Гордон Лі та Джим зосереджено мовчали, без пояснень розуміючи, чому перший пілот так поквапно набирає висоту: Віктор Шако готував «Мі-17» до авторотації.
Режим авторотації є аварійним, проте саме завдяки йому вертоліт може м’яко сісти з непрацюючими двигунами. Щоб зрозуміти, що таке авторотація, достатньо згадати паперові (іноді пластмасові) пропелери на паличках, з якими ми бігали у дитинстві, примушуючи їх обертатися на вітрі під час бігу. В штатному режимі гвинт розкручується двигунами і ніби «вгризається» в повітря (працює пропелером). При відмові двигунів вертоліт знижується: тепер повітря потрапляє на лопаті гвинта знизу і тисне на них, примушуючи «ковзати» по потоку і крутячи їх у тому ж напрямі, що й при робочому двигуні (гвинт працює, як вітряк). Обертання гвинта при авторотації не дозволяє гелікоптеру впасти, забезпечуючи можливість плавного зниження, а також (через спеціальний редуктор) підтримує роботу циркуляційних насосів гідравлічної системи і генератора змінного струму — вертоліт зберігає керованість, пілоти мають живлення в кабіні. Втім, для успішного здійснення м’якої посадки необхідне виконання кількох умов, головною з яких є висота: в момент переходу на аварійний режим вертоліт повинен мати достатній запас висоти, щоб гвинт встиг розкрутитись і аеродинамічні сили, що діють на лопаті, досягнули величин, достатніх для переходу від убивчого падіння до аварійного спуску. Віктор Шако подумував над тим, щоб приземлити «Мі-17» уже зараз, поки двигуни працюють, проте не бачив жодного підходящого місця — сельва під ним була надзвичайно густою, — власне, через це Віктор не мав вибору, він мусив летіти в напрямку Паїтіті і набирати висоту, надіючись, що, коли мотори стихнуть і він почне авторотаційний спуск, таке місце знайдеться.
— Вікт’ре, чуєш ‘ене? — проскрипів у навушниках голос Джейсона. — Як ви?
— Прямуємо додому, — сухо відреагував пілот.
— Усе гаразд?
Віктор нарешті кинув погляд на циферблат паливоміра. Нуль в основному баку, нуль у додатковому. На секунду його огорнуло несамовите відчуття нереальності всього того, що відбувається. Чоловік розумів, що датчики рівня палива розташовуються понад днищем баків, іншими словами, у паливних ємкостях завжди лишається трохи пального, навіть коли стрілка паливоміра спадає на нуль, крім того, якийсь об’єм палива є в з’єднувальних трубопроводах і в самих двигунах, та попри це Віктор почувався, неначе вві сні. Він уперше за двадцять років польотів на вертольотах опинився у машині з порожніми баками. Не вірилося, що двигуни скоро заглухнуть, груди затоплювала ідіотська впевненість у тому, що він зможе долетіти до Паїтіті навіть зі стрілкою паливоміра, що мертво впирається в нуль. Відчуття протрималося секунду, а тоді зникло. Це реальне життя, а не голлівудський фільм. Чуда не буде.
— Скільки до Твердині? — відповів питанням на питання пілот. Він бачив громаду Паїтіті, але не хотів покладатись на чуття і визначати відстань на око.
— Дев’ять… десять миль, — повідомив Х’юз-Коулман.
«Сімнадцять кілометрів, — перерахував Віктор — без варіантів».
— То що, Віку? Все о’кей? — з надією обізвався Джейсон. — Дотягнете?
— Unable, — нестерпно спокійним тоном актора, що озвучує комп’ютерні програми, промовив пілот. — We can’t do it, Jason.
— Чорт. Я… я можу чимось допомогти?
Віктор більше не озивався, то були його останні слова; він зняв навушники з голови. Ані Джейсон, ані будь-хто інший більше не зможе йому допомоги, ніхто, крім нього самого, не здатен врятувати гелікоптер, відтак розмови тільки заважатимуть.
— Ми загинемо? — У голосі штурмана клекотали чуттєві нотки: не так страх, як невдоволення й сум через усвідомлення, що доведеться помирати молодим, по суті не побачивши толком життя.
— Заткнись, Джиме, — тим самим незабарвленим тоном відповів Віктор. — Гордоне, шукай чистину, де можна приземлити Hip… у разі чого.
У «Мі-17» два двигуни ТВ3-117, вироблені українським підприємством «Мотор-Січ», і першим зупинився правий.
— Падіння потужності у двигуні номер два, — зафіксував Гордон Лі.
Джим Ломбарді нервово смикнувся у штурманському кріслі. Лице зблідло, і це стало відмінним індикатором внутрішнього стану Джима, зважаючи на те, що від природи хлопець смаглявий.
Підйом різко сповільнився — підкоряючись силам інерції, нутрощі пілотів полізли у верхню частину грудей. Навантаження по розкручуванню гвинта лягло на лівий двигун, і той не справлявся. Все, на що вистачало двох тисяч кінських сил з одного ТВЗ-117, — це підтримання горизонтального польоту.
Через три чверті хвилини заглух двигун номер один. Перед зупинкою він почав вібрувати і пирхати, немов живий, а тоді раптово став, наче його відірвало від гондоли потоком повітря. Кабіну залляли звуки аварійної сигналізації.
— Engine #1 has failed. — Другий пілот згідно з інструкцією поінформував про відмову лівого двигуна (так наче хтось із них міг не помітити цього).
— Вимикай його, Джиме.
Віктор Шако зреагував блискавично: «крок-газ» — на нижній упор, ручку керування циклічним кроком — вліво на «малий газ». Вертоліт спочатку вирівнявся, потому задер носа і шугонув униз.
— Приготуватись до аварійної посадки! — перекрикуючи аварійне бемкання, наказав Віктор. — Джиме, відключи цю бісову сигналізацію.
Сигнали обірвались.
В момент зупинки двигунів «Мі-17» знаходився на висоті тисяча чотириста метрів, що більш ніж достатньо для безпечного зниження в режимі авторотації. Поставивши «крок-газ» на нижній упор, Віктор зменшив до мінімуму крок гвинта, розмістивши площину лопатей практично паралельно до потоку повітря, підйомна сила зменшилась, і гелікоптер помчав у напрямі землі. Фактично в цей момент він падав, але тільки так пілот міг розкрутити двадцятидвохметровий п’ятилопатевий гвинт.
— Віку, швидкість… швидкість… — безперестану повторював Гордон Лі, нагадуючи Віктору про вертикальну швидкість. Швидкість зниження не повинна перевищувати 25—30 м/с, щоб перед приземленням її можна було погасити, збільшивши крок гвинта.
— Я слідкую, не дрейф. Шукай чистину. — Пілот зиркнув направо і, побачивши, що Гордон Лі Купер з лицем вкритим краплинами поту вчепився побілілими пальцями в сидіння під своєю гепою, повторив: — Знайди мені прогалину, Гордоне!
Другий пілот відпустив крісло і, витягнувши шию, став шукати місце, куди можна було б втиснути гелікоптер. Як на зло, всюди, куди не глянь, простягалася глуха пелена джунглів.
— Чорт, — лайнувся Гордон Лі.
Друга строго необхідна умова для м’якої посадки вертольота з неробочими двигунами — наявність вільної ділянки для приземлення. Під час авторотації гелікоптер приземляється «як літак», знижуючись і одночасно рухаючись уперед, а не спускаючись вертикально. (при вертикальному спуску швидкість в останні моменти буде завеликою, і енергії гвинта не вистачить, щоб погасити її перед землею). Перед посадкою пілот різко збільшує крок гвинта, гвинт сповільнюється, підйомна сила росте, і вертикальна швидкість скочується до нуля. Вертоліт м’яко сідає з короткою горизонтальною пробіжкою — як літак. Якщо ж чистої й відносно рівної смуги немає, безпечне приземлення є малоймовірним.
Коли швидкість спуску сягнула 26,5 м/с, Віктор помалу збільшив крок гвинта. «Мі-17» сповільнив падіння (цього разу нутрощі чоловіків сплющились у нижній частині тулуба). Через секунду гелікоптер більше не падав, він плавно знижувався, несучись уперед. Віктор несильно відхилив стійку керування циклічним кроком гвинта (так званий, cyclic) праворуч, перевіряючи, чи вертоліт слухається його. «Мі-17», ледь подриґуючи (неначе сонний собака, що відганяє мух), відхилився вправо. «Все добре», — машина під контролем.
І тільки після цього пілот підняв голову, визирнувши крізь лобове скло.
«Лайно».
— У нас проблеми, — сказав Гордон Лі.
— Бачу.
Розкошлана сизо-зелена поверхня сельви наближалася. Віктор крутив головою, марно вишукуючи прогалини в кронах дерев. На десятки кілометрів навкруг землю встилала ковдра з тропічного лісу. Пілот зважував можливість відшукати пагорб, якесь місце, де верхівки дерев будуть близько до землі, щоб спробувати «продавити» рослинність при посадці, проте нетрища виглядали настільки щільними, що годі роздивитися, де та земля. З наростаючою тривогою він міркував, що доведеться садовити «Мі-17», де-небудь. А потім несподівано зловив себе на іронічній думці: «Садовити?.. Оце оптиміст».
Гордон Лі Купер озирав джунглі справа від курсу і, сам того не усвідомлюючи, щирив зуби. Повсюди триклятий ліс. Джим Ломбарді тупився викоченими очима в стелю кабіни і, захлинаючись, белькотав:
— О, Господи… Господи… Господи…
Від найвищих дерев вертоліт відділяло не більше ніж двісті метрів.
Віктор відчув, як долоні стають липкими.
Сто п’ятдесят…
З безпристрасним подивом Віктор Шако зауважив, що в таку критичну мить міркує про цілковито сторонні, подекуди несусвітні речі. Він раптом почав підраховувати, у скільки обійшлася Джейсону витівка зі скиданням харчів крізь задні дверцята. Самих лише продуктів у вантажному відсіку було тисяч на сім-вісім доларів. Крім того, враховуючи, що година польоту «Мі-17» коштує три — три з половиною тисячі баксів (пальне, сервіс, те-се), своїм екстреним розвантаженням Віктор «видув» у трубу понад тридцять тисяч доларів. Слідом прийшла ще більш дивна думка: «Що вони тепер їстимуть? Адже… вертольота більше не буде. Hip сьогодні не повернеться. Більше не буде на чому літати за харчами чи пальним для генератора». Звісно, у Джейсона лишається маленький «Колібрі», який на перших порах замінить «Мі-17». Принаймні харчі той карапуз зможе тягати. Але щось підказувало Віктору, що він помиляється: «Колібрі» не допоможе. Пілот якийсь час не розумів чому, і знадобилося кілька секунд, щоб мозок віднайшов причину: «Колібрі» не підстрахує, не виручить, тому що він, Віктор Шако, також не повернеться на Паїтіті. Сьогодні він загине.
Сто метрів…
«Паскудство…»
— П’ятдесят метрів, — відзначив Гордон Лі. Слова звучали так, наче рот другого пілота був набитий землею.
Нерівна зелена поверхня мелькала менше ніж у п’ятнадцяти метрах під днищем «Мі-17».
Сорок метрів… Окремі гілки черкали днище.
Віктор опустив руку, намацавши пальцями важіль «крок-газ» з лівого боку від крісла. Збільшення кроку гвинта, що є завершальним етапом авторотаційного спуску, на жаргоні вертольотчиків називається «підривом гвинта»: лопаті повертаються навколо поздовжньої осі, забезпечуючи найбільший можливий кут для потоку повітря, що набігає («спираються» на повітря), підйомна сила стрімко зростає і…
— Brace yourselves for impact! — закричав Віктор і смикнув ручку «крок-газ» на себе.
Він зробив усе правильно. Набрав висоту, «спустив» гелікоптер униз, коли заглухнули двигуни, тим самим розкрутивши ротор, вчасно виконав «підрив гвинта». Не його вина, що приземлятися довелось у непролазній сельві.
Шум лопатей поінакшав, поважчав, і вертоліт завис, викликавши почуття ущипливої порожнечі в животах Віктора, Джима й Гордона Лі. Швидкість зниження впала до 1 м/с, що було ідеальним для посадки… певна річ, якби було куди сідати.
Дві секунди «Мі-17» нісся просто вперед, зминаючи носом нещільні крони найвищих дерев. Лопаті чіплялися за гілки, гнулись і з дивним звуком (так наче лопає туго натягнутий дріт) ламалися. Щось дзвінко заскреготало в автоматі перекосу, стійку керування циклічним кроком гвинта вирвало з рук Віктора. Ще за секунду, лишивши за собою широкий тунель, вертоліт повністю зник у заростях, пішов, наче субмарина під воду. На коротку мить «Мі-17» зупинився, не посуваючись ні вперед, ні униз (Віктор устиг зміркувати, що, можливо, туге переплетіння гілок втримає вертоліт і вони зможуть вибратися, спуститись на землю по ліанах), але порожній «Мі-17» важить сім тонн, і це занадто навіть для найтовстіших дерев на планеті. Пролунав оглушливий тріск — затріщало зразу звідусіль, — і гелікоптер зірвався.
В момент удару об землю Віктор побачив, як неприродно вигнулась шия Гордона Лі. Ліва ключиця зламалась, прорвала шкіру і, висунувшись практично на всю довжину, в’їхала у підборіддя. Другий пілот змахував на ляльку, якій невидимий малюк намагається відкрутити голову. Ця думка стала останнім, що промайнуло у голові Віктора перед тим, як свідомість облягло чорнотою.
    
    
CLXIII
    
    
    
20 серпня 2012 року, 13:00 (UTC – 5) Паїтіті
    
Джейсон Х’юз-Коулман стояв біля ліжка і з сумом дивився на Семена. Біля розпухлої ноги росіянина порався Мел Барр. Сьома, знову відключившись, лежав без свідомості.
— Що скажеш, костоправе? — придавлено спитав сивочолий.
— Кепські справи. — Після отруєння Ірландець говорив розтягнуто, слова виповзали з рота однорідною клейкою масою. Руки, що бинтували ногу, час від часу смикались, і бинт вислизав з-поміж пальців.
— Наскільки кепські?
— Я дав йому антибіотики, але, боюсь, це не допоможе. Хлопцю потрібна операція.
Джейсон підібгав губи. Стільки лайна звалилось на голову — диверсія, спалений барак, втрата «Мі-17» з усіма пілотами, тепер іще Семен — і все, чорт забирай, в один день!
— Ти зможеш ампутувати йому ногу?
Мел Барр випростав спину і повернув голову на боса:
— Ти питаєш, чи зможу я ампутувати йому ногу так, щоб він після цього вижив? — відповіді він не ждав. Питання було риторичним. — Скажу так: «Jacksonville Jaguars» мають більші шанси виграти наступний «Super Bowl», ніж цей хлопчина — опритомніти після того, як я відітну кінцівку в тих умовах, що зараз на Паїтіті.
Сивочолий роздратовано форкнув і зиркнув у вікно. Більше за ситуації, які він не міг контролювати, чоловік ненавидів лише ситуації, в яких він не міг нічого змінити.
Через хвилину Джейсон поцікавився, показуючи пальцем на непритомного Сьому:
— Як думаєш, він міг організувати оце паскудство?
Ірландець здивовано звів брови:
— Хто — студент? Для чого?
— Можливо, їм вдалось зв’язатися з зовнішнім світом і… вони знали про літак.
— Але яким чином?
Джейсон знизав плечима:
— Не знаю… Може, вони знали, що їх шукатимуть, якщо вони не повернуться вчасно.
— Подивись на пацана, Джейсоне. Якщо не брати до уваги тих, хто врізав дуба, він найбільше постраждав.
Сивочолий прискіпливо обдивлявся нерухоме лице Семена з сіро-синіми колами під очима.
— Хіба не міг він сам хильнути отрути, наприклад, побачивши, що щось пішло не за планом, і таким чином зняти з себе підозри? — Джейсон морщив лоба. — Треба гарненько допитати Марко і Ама…
В цей момент, потривожений маніпуляціями лікаря, Сьома очуняв. Лице перекривила гримаса болю. Побачивши сивочолого, хлопець вирячив очі.
— Джейсоне… Джейсоне…
— Говори, — сказав чоловік.
— Я знайшов, — прохрипів росіянин. Перед очима стояли слова, викладені корою на землі.

АТОМ — ПРОТОН — ЭЛЕКТРОН

Це ж так просто! Як він не додумався раніше? Потрібно було накачатись до повного потьмарення галюциногенами, щоб усвідомити очевидне.
— Що знайшов?
— Константу… — слова давались Семену з трудом. — Велику…
— Що? — Сивочолий попервах не збагнув, про що говорить хлопець.
— Відношення маси протона до маси електрона.
Обличчя Джейсона витягнулось. Вдруге за день усе перевернулося в його голові. Не міг Семен організувати диверсію, а тоді, прокинувшись, думати про глобальну константу, що дасть можливість докопатися до таємниць Паїтіті.
— Зараз не час, Семене. — Сивочолий зм’якшився.
— Дайте мені листок паперу, — кривлячись, попросив хлопець.
— Послухай…
— Я наполягаю.
Джейсон потягнувся до стола, що стояв біля іншої стіни, і витягнув з шухляди чистий аркуш. Разом з ручкою передав росіянину.
— Відношення маси протона до маси електрона становить 1836. — Повернувшись на бік, Сьома написав число на листку. — Це не точне значення, в числі є дробова частина, але вона нам не потрібна. Ціла частина — 1836 — достатньо велика й безрозмірна, а значить є однаковою, що у нас, що в Паїтіті. — Хлопець перевів її у вісімкову систему числення. — У вісімковій системі 183610 дасть число 34548, — знаючи на пам’ять цифри цивілізації Паїтіті, Семен намалював у нижній частині аркуша чотири символи:

Неслухняними пальцями відірвав шматок листка і подав Джейсону:
— Ось що треба шукати. Звеліть своїм людям — ученим, каменярам, усім, хто працює з каменями чи золотом, — хай шукають подібний напис у надрах Паїтіті.
Нічого не розуміючи, Мел Барр переводив здивований погляд з хлопця на чоловіка. Х’юз-Коулман забрав папірець і промовив слова, яких Ірландець не чув від боса за весь час роботи у Твердині:
— Все зроблю, Семене.
Сьома безсило повалився на спину і застогнав. Від болю із запалих очей струменіли сльози.
— Ти дав йому знеболювальне? — строго спитав Джейсон.
— Знеболювальне йому не допоможе.
Сивочолий схилив голову до плеча, намагаючись не дивитись на хлопця.
— Зроби ін’єкцію кокаїну. Найкращого, який тільки є у Амаро.
— Добре, — кивнув лікар.
    
    
CLXIV
    
    
    
20 серпня 2012 року, 13:16 (UTC – 5) Паїтіті
    
— Він, — твердо заявив Амаро. — Це він мене зв’язав. — Коротун тицьнув пальцем на Марко Молінарі.
— Ам… А… — Колір збіг з обличчя кухаря, він став сірим, мов мрець.
Довкола них згуртувались Джейсон Х’юз-Коулман, Мелл Барр, Род Холмґрен і Луїс Данкович. Віддалік за групою, що зібралась навпроти піраміди, назирали Левко і Ґрем.
— Ти впевнений? — перепитав сивочолий.
— Абсолютно. — Повіка двічі смикнулась, Амаро вишкірився. — Визнаю, Джейсоне, я винен, я був під кайфом, але нічого б не сталось, якби не цей італійський запроданець. Я точно пам’ятаю, як перед приходом він увірвався в мої апартаменти, стягнув мене зі стільця і… зв’язав. — Насправді недоросток пригадував лише те, як Марко торсав його, відразу після чого він відключився, зате, прокинувшися зі скрученими мотузкою руками й ногами, Амаро зробив висновок, що винен в усьому італієць. Хто ж іще?
— Я приходив, щоб розповісти про студентів! — закричав Молінарі. — Щоб сказати тобі, що японка підкинула отрути в їдло!
Кухар зробив рух у бік Амаро, чи то збираючись штовхнути пігмея, чи то замахуючись, але Род Холмґрен випередив його, вдаривши носаком черевика під коліно. Марко скрикнув і став на коліна. Його голова опинилась майже на рівні з головою куцана.
— Ти хотів попередити Амаро, а потім дозволив усім, хто стільки років жив пліч-о-пліч з тобою, зжерти отруєну їжу? — просичав Джейсон.
— Я… е… — Італієць затремтів, зрозумівши, до чого все йде. — Джейсоне, не треба, — почав благати, — ти робиш помилку. Присягаюся, в усьому винні студенти.
— Віддайте Амаро його зброю, — наказав Х’юз-Коулман.
Довготелесий Род дістав з-за пояса пістолет і віддав його Амаро Кіспе. Карлик зраділо вищирився.
— Ти знаєш, що робити. — Джейсон кивнув, показуючи на Марко Молінарі.
Пістолет, здавалося, вистрелив сам по собі. Перша куля поцілила в обличчя кухарю, понівечивши його до непізнаваності. Поки тіло опадало, розпластуючись по траві, Амаро встиг всадити в нього ще дві кулі.
Сатомі скрикнула, Ґрем з Левком несамохіть заплющили очі. Провина за смерть італійця лежала і на них також.
— Може, варто було спитати, для чого він це зробив? — обережно сказав Ірландець.
— Яка різниця? — відрубав Джейсон. — Хороший зрадник — мертвий зрадник. — І закрокував до свого котеджу.
Мел Барр знизав плечима. Різниця була. Попри те що він почувався як після перепою, лікар пам’ятав, що найперші ознаки отруєння проявились саме у Марко Молінарі. А ще Мел чудово пригадував дивну поведінку Семена, який почав кричати про те, що в кухаря напад епілепсії, і потурбувався, щоб якомога швидше прибрати італійця з-перед очей тих, хто сидів за столами.
Ірландець провів поглядом Джейсона, а тоді розвернувся і зиркнув на трьох студентів, які, до кінця не отямившись, сконфужено тупцяли віддалік.
До вечора Род і Лу оцінили масштаби диверсії і доповіли Джейсону: спалено барак, зруйновано кухню, потрощені комп’ютери й інструменти в одній з лабораторій, кілька куль прошили «Colibri», але ушкоджень несумісних зі стабільним польотом не виявлено, загинуло двоє вартових-перуанців (обоє — від кульових поранень), один мачігуенга звалився з великої піраміди, ще один — зник безвісти, археолог Джеррон Старкс випустив собі кишки. Загалом вісім (враховуючи пілотів) трупів за один день — такого не було з часу заснування колонії на Паїтіті.
У ніч з 20-го на 21 серпня кількість загиблих, хай як це дивно прозвучить, зменшилася.
О пів на третю ночі з сельви виповз Віктор Шако. Він почав кричати, кличучи людей на допомогу, вартові розбудили Джейсона, і всі разом вони притягли пілота на терасу.
Віктор народився в сорочці: після аварії «Мі-17» чоловік відбувся переломом одного ребра і подряпинами. Гордону Лі Куперу і Джиму Ломбарді пощастило менше. Значно менше.
    
    
CLXV
    
Вівторок, 21 серпня 2012-го, став особливим днем.
Спочатку один із мачігуенга, якого поставили перебирати золоті прикраси, в пошуках наданих Семеном констант, притягнув Джейсону золотий ролик.
— Не зовсім схоже, там ще цятка і риска попереду. І в кінці трохи є. Але частина ніби збігається, — винувато пояснював індіанець.

Вихопивши ролик, Джейсон помчав до Сьоми, який другий день поспіль відлежувався у котеджі.
Навіть будучи під кокаїном (інакше він не міг, біль був настільки сильний, що Семен постійно непритомнів), хлопець втямив, що перед ним постійна тонкої структури, записана однорядковим вісімковим дробом. Риска, схожа на недомальований знак інтегралу, схоже, слугувала розділювачем між цілою та дробовою частиною.
Не встигли росіянин з американцем усвідомити значення знахідки, як заявився ще один мачігуенга. Цього разу із золотою табличкою, на якій також був витиснений вісімковий дріб.

На табличці було зафіксовано число 3454,116124674, яке при конвертації у десяткову систему давало величину 1836,1526675, котра з точністю до мільярдної долі відображала відношення маси протона до маси електрона.
Сьому ледь не розірвало від емоцій. Джейсон теж не стримував збудження.
— Чорт забирай, хлопче, скільки тобі платили у Швеції?
— Ну… в мене була стипендія.
— Так скільки?
— 1200 євро в місяць.
— Я платитиму тобі 12 000, якщо ти працюватимеш на мене.
Семен стримав посмішку і простягнув Джейсону руку. Чоловік потиснув її. Всередині у хлопця все палало.
Хай йому грець, він був готовий працювати безкоштовно.
    
    
CLXVI
    
    
    
22 серпня 2012 року, 11:08 (UTC – 5) Паїтіті
    
Віктор Шако повернувся з вильоту о дев’ятій ранку, привізши трохи провізії і спеціальне замовлення Джейсона — електричне крісло-коляску «iChair MC3 1.612» для пересування як у приміщеннях, так і надворі. Напхане всілякими функціями (підйом сидіння, нахил спинки в будь-який бік, незалежно від висоти підйому, спеціальна програма маневрування у вузьких коридорах тощо) крісло більше нагадувало сидіння пілота надсучасного винищувача, ніж інвалідний візок. Коштував «iChair» недешево — 6000 євро, але Х’юз-Коулман вважав його цінним капіталовкладенням.
Презентувавши подарунок Семену, Джейсон посадив його в крісло, повіз підземними коридорами і через якийсь час викотив у ліс, залишивши Твердиню через один з виходів на північній стіні першого рівня.
— Куди ми їдемо, Джейсоне? — спитав Сьома.
— Ти не бажаєш прогулятися? Освоїтись із новим транспортним засобом? Крім того, я хочу просто поговорити.
— Чому ви безперестану трощите граніт? — Після ранкової порції кокаїну росіянин почувався чудово. Біль відступив. — Нащо вам стільки каміння?
— Це і камінь, і не камінь водночас.
Вони спинились метрів за сто від Твердині, не заїжджаючи в джунглі. Х’юз-Коулман показав хлопцю, як повертати крісло. Хлопець і чоловік розвернулись обличчями до руїн.
— Тобто?
— Я видовбав перші зразки з мурів Твердині років вісім тому, бо вважав, що натрапив на унікальну сировину — невідомий матеріал з незвичайними властивостями. Каменоломень у сельві немає. Найближче місце, з якого теоретично можна видобути кам’яний блок такого розміру, — Джейсон показав рукою на перший ліпший камінь зі стіни нижнього рівня, — лежить у Андах за триста кілометрів звідси. Поглянь на них: дві, дві з половиною, три тисячі тонн! Це за межею раціональної інженерії. Хай якого захмарного розвитку сягне цивілізація, вона не може вправлятися з брилою, що важить, як… як… — чоловік затнувся, намагаючись добрати слушне порівняння, — як сто літаків. Це безглуздо! Не на цій планеті, і не з нашими фізичними законами. Я довго думав, і єдиний спосіб, який зміг собі уявити для будівництва подібних стін, полягав у тому, що мегаліти не висікали і не перетягували. Їх робили на місці. Будівничі Паїтіті виліплювали їх чи, якщо хочеш, виплавляли. Інакше кажучи, ці люди вміли робити суміш, яка, застигаючи, перетворювалась на камінь, я в це вірив і сподівався знайти секрет.
— Як бетон, — подумавши, вставив Сьома.
— Ага. Тільки це не бетон. Що більше зразків я діставав, то більше переконувався — мегаліти таки висікали.
— Але де?
— Метт Подольські, геолог, проаналізував склад і дійшов висновку, що не знає, звідки походять камені.
— То вони… звідти? — І вірячи й не вірячи самому собі, хлопець тицьнув пальцем у небо.
— Ні. Якби брили мали позаземне походження, Метт сказав би. Все, що прилітало до нас «звідти», має конкретні характеристики. Камені Паїтіті не є екстраординарними з точки зору геологічної будови, але вони по-своєму унікальні: до цього часу нічого подібного нам не траплялось ні на планеті, ні за її межами. Метт припускає, що порода, з якої вирубували мегаліти, походить з девонського періоду, тобто її вік нараховує чотириста мільйонів років, а тому гіпотетично такі пласти можуть залягати десь дуже глибоко під поверхнею Землі.
«Чотириста мільйонів років!» — Сьома тихо присвиснув.
— І ось, — правив далі Джейсон, — під час одного з експериментів над зразками ми виявили… ми… — сивочолий став затинатися і зазвучав, мов подерта плівка, — аналізуючи зразки, мої хіміки… зіткнулися з дечим… незвичайним… неймовірним… я б навіть сказав: фантастичним. З чимось, що абсолютно не вписувалось у сучасне бачення світобудови.
Росіянин зрозумів, що не дихає, лиш тоді, коли серце боляче смикнулось. Хапнувши повітря, він одним махом випалив:
— Що то було, Джейсоне?
Джейсон стрепенувся, неначе злякавшись, що наплескав зайвого, і заговорив звичним сухуватим тоном:
— Бачиш оту сіру глиняну формацію, схожу на видовжену купку слонячого лайна? — Конічна сіро-коричнева споруда, що витикалась із землі за три метри від Семенового візка, більше скидалась на печерний сталагміт, проте Сьома не став прискіпуватись до порівняння — місцями оповідач із Джейсона був нікудишній. — Це термітник.
Термітник здіймався серед кола чистої землі, сягаючи півтора метри у висоту. Трава не підбиралась ближче, ніж на крок, до його шкарубких попелястих боків.
Росіянин кивнув. Сивочолий продовжив:
— Великий, майже як людина зростом, ге? Він, певно, вдвічі старший за тебе, Семене. Термітник збудований з глини, піску, перетравленої целюлози, шматків деревини тощо. Все це скріплено слиною й випорожненнями термітів-робітників. Деякі бувають настільки міцні, що їх не зруйнувати, навіть увігнавшись на повній швидкості вантажівкою. Обивателю може здатися, що термітник порожній, але це не так. На відміну від мурах, терміти намагаються не контактувати з повітрям: вони вразливі до сонячного світла і їх кутикула надто тонка, щоб утримувати вологу. Якщо термітам треба кудись дістатися, їм легше вирити тунель, ніж йти по відкритій місцевості. Зовні термітники виглядають мертвими, проте там, усередині, вирує життя. — Джейсон відійшов на кілька кроків і присів коло глиняного конуса. Дістав з кишені кулькову ручку, ввігнав її в термітник і став безжально розколупувати стіну. За хвилину на його долоні опинилось кілька розтертих шматків, серед яких копошилися білі робітники — крихітні істоти зі схожою на перлину сферичною голівкою без очей і тендітними, майже прозорими лапками. Джейсон показав вміст долоні Семену. — Бачиш?
Між тим навколо утвореної пробоїни завирувала робота. Назовні вилізло півсотні солдат. У них було подібне до робітників тіло (не довше за десять міліметрів), але значно більша голова, увінчана гіпертрофованими щелепами. Солдати вишикувались фалангою, налаштовані відбити напад будь-якого ворога, поки робітники спішно залатуватимуть дірку. Ворога, звісно, не було, та солдати й без того були приречені: після поновлення стіни воїни не зможуть повернутись у термітник і загинуть на сонці.
— Тобі відомо його справжнє призначення?
— Кого? Термітника?
— Так.
Сьома заперечно похитав головою. Сивочолий струснув термітів з долоні.
— Терміти не живуть у термітниках. Насправді, крім робітників і солдат, ти нікого не знайдеш у цьому конусі. Запаси їжі, личинки, королева колонії, інші репродуктивні особини — вони всі не тут.
— А де?
Х’юз-Коулман опустив вказівний палець:
— Під землею. Термітник — це надбудова, яка захищає підземне гніздо. Він оберігає гніздо від тварин, що можуть ненароком наступити й провалитись або ж навмисно підкопати колонію.
Відверто кажучи, Сьомі було начхати на термітів. Він ледь не божеволів через інше — Джейсон не розповів, що дивного було в зразках із мегалітів.
— Джейсоне, скажіть, що було в тих каменях!
На диво, сивочолий не примусив себе впрошувати.
— Деякі уламки стіни змінювали вагу.
— Що? — зморщив лоба хлопець. — Як це? Вони ставали невагомими? Маса не може змінюватись.
— Ні. Камені змінювали вагу інших об’єктів. Принаймні так це виглядало спочатку. Ми вимріювали вагу зразків на електронному пристрої, коли виявили, що вага одних і тих же уламків, зважених двічі, разюче розходиться. Спершу вирішили: щось негаразд з вагівницею і замінили її. Та вже через день невідповідність стала помітною навіть без вимірювальних пристроїв. Приміром, лаборант після зважування фіксував у журналі, що в коробці сімсот шістдесят грамів породи, а носій-мачігуенга ледве втримував ящик обома руками. Варто було піднести зразок до шальок вагівниці, як він парадоксальним чином втрачав у вазі. — У цьому місці росіянин недовірливо скривився. — Тоді ми очистили лабораторію, викинули все зайве, залишивши тільки ваги, понаставляли купу сенсорів. Я вибрав один зі зразків, який поводив себе дивно, і…
— І?
— Нічого. Провели сотню експериментів, у жодному з яких зміна маси не перевищила похибку вимірювання. — Джейсон підійшов упритул до Семена, заступивши термітник. — І я зрозумів, що причина не в каменях. Тобто не в тих каменях, які ми зважували, а в чомусь, що було поряд із вагами. Я наказав повернути в лабораторію всі винесені предмети — меблі, комп’ютери, довідники, канцелярське начиння, дослідні зразки — і вилучав їх один за одним, поки не натрапив на причину. Нею виявився гладкий чорний камінець завбільшки з гусяче яйце. Добряче порившись, я відшукав ще двійко менших: один як ґудзик, інший — не більше горошини. Ці камінці, перебуваючи поряд із вагами, впливали на все, що зважувалось, полегшували предмети.
— Камені зменшували вагу інших каменів? — «Bullshit». Сьома мотав головою, лише з міркувань власної безпеки стримуючи зневажливу посмішку.
— Не тільки. Потім ми клали на шальки чайник, лептопи, стоси книжок. І щоразу вага зменшувалась. — Джейсон змахнув рукою, ніби манячи хлопця, і відкарбував: — Семене, ті камені впливали не на об’єкти на вагівниці, а на те, що надає ваги всім об’єктам на Землі.
Семенів борлак смикнувся:
— На силу тяжіння?
— Так.
— Я не вірю вам.
— Я знав, що ти не повіриш. — Сивочолий посміхався. — Мабуть, знову думаєш, що я божевільний. — Він нахилився, залізши рукою в кишеню за спинкою крісла і витягнув звідти дванадцятифунтове гарматне ядро. — Тримай. Це подарунок мого колеги з Італії, підводного археолога. Він дістав цю «кульку» з якогось корита, що затонуло біля берегів Сицилії років двісті тому. — І він вклав чавунний снаряд хлопцеві в руку.
Ядро було чорним, шкарубким, відчищеним від іржі. В одному місці виступав затертий рельєфний символ, що, мабуть, був підписом майстра або ж свідчив про належність снаряда до певного корабля чи флотилії. Ядро легко поміщалось у долоні, правда, Сьомі довелось напружувати руку, щоб втримати його.
— А тепер візьми ось це. — Джейсон дістав з кишені джинсів камінець… такий само чорний, як і ядро, але завбільшки з гусяче яйце, і поклав його в іншу долоню Семена.
Камінець нічим не вирізнявся. На дотик — звичайний уламок відшліфованої скелі.
— Це він? — одними губами запитав Сьома.
— Ти ж мені не віриш, — лукаво зблиснув очима Джейсон.
Хлопець знав, що мусить робити, проте вагався. Через секунду він може впевнитись, що Джейсон — кінчений шизофреник, і тоді… Але в тому-то й проблема: він тупо не знав, що тоді.
Швидким рухом Сьома сумістив долоні, розташувавши ліву (в якій лежав камінець) під правою. В ту ж мить:
— О, блін… FUCK!!!
«Або ми обоє шизофреники, або я сплю, або я обдовбався в гівно, або…»
Гарматне ядро полегшало. Хлопець легко, не напружуючи передпліччя, підтримував його долонею. Спочатку йому здалося, що він тримає на руці більярдну кулю, а згодом і того легше — порожнисту дитячу іграшку, зроблену з пластмаси. Сьома перекотив ядро вперед, поставивши його на кінчики вказівного і середнього пальців, і… майже не відчував ваги. Що найдивніше — Сьомі приверзлося, що рука теж стала легшою, немов наповнилась повітрям.
По тому він обхопив шерехате ядро всією долонею, і прибрав камінець. Снаряд знову став дванадцятифунтовим.
Цілу хвилину Сьома, наче приморожений, дивився на камінчик. Зрештою жбурнув на траву коло візка і слідкував, як той падає. Нічого незвичайного: уламок не спланерував і не завис у повітрі. Хлопець підібрав його і, зафіксувавши правий лікоть на коліні, розташував камінець над ядром. Снаряд поважчав, та не набагато. При такому положенні пропорційного зростання ваги не відбулося.
«Стоп! Стоп! Стоп! Не піддавайся, — подумки накручував себе Семен. — Це просто фокуси і нічого більше. Лишайся критичним і не вір усьому, що плеще цей чувак. Це можна пояснити… гм-м… це може бути… магнітне поле. Так! У камінці схований потужний магніт, який відштовхує ядро!»
Щоб перевірити здогадку, Сьома взявся наближати камінчик збоку до снаряда. На цей раз нічого не змінилося. Він підсунув уламок упритул до ядра, але той не відштовхнувся і не прилип, не полегшав і не збільшив ваги.
«Без паніки, чувак! Тільки без паніки. Це можна якось пояснити», — але серце більше не слухалось мозку і нарощувало темп.
— Це не магніт, хлопче. — Джейсон пильно спостерігав за муками Семена (подумки підсміюючись над ним). — Можеш узяти в долоню відламану гілку, інший камінь чи навіть пригоршню землі. Нічого не зміниться. Зараз ти на хибному шляху.
Росіянин і сам збагнув, що камінчик і ядро ніяк не взаємодіють. Ефект зменшення чи збільшення ваги настає тільки тоді (Сьома ще раз повторив найперший дослід), коли чорний камінь опиняється на шляху силових ліній гравітаційного поля: знизу він їх відтинає, а зверху — викривляє вниз, спричиняючи незначне збільшення ваги.
— Ох, блін… — облизав пересохлі губи Сьома.
— Ти второпав, що це означає? — розсміявся Х’юз-Коулман. — Камінь діє на поле, а не поле на нього. І вони, — він ще раз тицьнув на Паїтіті, — про це знали.
— Е… у… — Семен тільки очима кліпав, а говорити не міг.
— Чомусь так поводяться лише поодинокі камені. Якщо взяти по масі — приблизно 0,006 % від загальної маси видобутої породи. — Наступні кілька речень Джейсон випалив на одному подиху з їдким роздратуванням: — Я до цього часу не можу виявити закономірність. Ось цей зразок на 55 % складається з польового шпату Na[AlSi3O8], на 28 % — з чорного моріону (різновиду кварцу) і на 17 % — з темноколірного мінералу біотит; він має густину 2798 кг/м3 і твердість 90 HRA за шкалою Роквелла. Я можу витягти з Твердині тисячу ідентичних камінців, проте жоден не взаємодіятиме з гравітаційним полем. Тобто не взаємодіятиме інакше, ніж взаємодіють усі інші тіла у відомій нам частині Всесвіту. — Чоловік зітхнув, придушивши хвилю обурення. — Звідтоді ми стали шукати, Семене. Щодня довбаємо стіни, виймаємо з надр Твердині тонни породи і вилучаємо шматки, що змінюють гравітаційне поле. Потім фотографуємо, визначаємо їхній склад, вимірюємо магнітний момент, густину, теплопровідність. А ще опромінюємо, розігріваємо, заморожуємо. А ще роздивляємось під мікроскопом, пропускаємо струм, поливаємо кислотами, поміщаємо у вакуум. Намагаємось зрозуміти чому. Поки що — безрезультатно.
Джейсон простягнув руку і забрав чорний камінець у Семена. Ядро лишалось у руках у хлопця.
— Чотири роки тому в Чорній кімнаті знайшли діру. — Зненацька він стишив голос, немов остерігався, що Твердиня підслухає і не дасть поділитись своїми таємницями; хлопцю довелось витягувати шию, щоб чути. — Каменярі сколювали породу з долівки і натрапили на отвір діаметром 11,6 см, що вів углиб. Хоча правильніше буде сказати, що вів нагору, бо він йшов знизу, з надр Твердині. Та циліндрична порожнина починалась (чи то пак обривалась) у глухій каменюці на відстані сорок шість сантиметрів від долівки Чорної кімнати. Складалося враження, наче хтось бурив свердловину з-під землі — знизу наверх, пробиваючись на поверхню, — а тоді раптово покинув роботу, зупинившися за сорок шість сантиметрів від цілі.
Говорячи, Х’юз-Коулман дивився вбік. Здавалося, він не помічав Семена і розмовляв сам із собою.
— Перший раз, коли мені її показали, я не надав дірці ніякого значення. Вирішив, що то технологічний отвір, який проробили, запихаючи особливо великий мегаліт у фундамент Паїтіті. Наступного дня я посвітив у неї ліхтариком. Потім кинув п’ятицентову монету і… не почув нічого. Мій «нікель» летів настільки довго, що, коли досягнув дна, звуку від падіння не було чути. — У цьому місці Джейсон затих.
— І що ви зробили? — Сьома нетерпляче і безцеремонно смикнув чоловіка за штани.
— Наказав роздовбувати його. Порода не піддавалась, відбійні молотки перегрівались і горіли, свердла ламались, та попри все сантиметр за сантиметром ми розширювали отвір, вгризаючись у надра Паїтіті. Спаливши кількадесят тонн дизельного пального, ми видовбали колодязь глибиною тринадцять метрів, а отвір і далі йшов у глибину: строго вертикально, і з незмінним діаметром 11,6 см. В певний момент я припинив усі роботи. Чорна кімната лежала найглибше серед усіх, що розкопали, і я втямив, що під нею не мегаліт, а суцільний пласт, на якому спочиває вся Твердиня. Каменярі повернулись до стін, які піддавались легше, проте та чортова діра залізла мені в голову і не давала спокою. Мені стало цікаво: наскільки вона глибока? І куди (а точніше — звідки) веде? Я опустив у неї линву і дна не дістав. Взяв довшу — метрів на сто — результат той самий. Тоді зв’язав докупи всі мотузки, що мав на той час, причепив тягар на один кінець і став спускати в отвір. Я витратив усю довжину — більш ніж триста метрів, — але тягарець і далі теліпався підвішений.
Семен слухав, не перебиваючи, і відчував, як у животі спурхують метелики.
— Тоді я замовив у Лімі сталевий трос діаметром чверть дюйма і найбільшою довжиною, яку тільки могли забезпечити на заводі-виробнику. Бухту доставляли на «Мі-8»; «Colibri» не міг її підняти. Дерев’яну котушку насилу заштовхали в Чорну кімнату. Потому зафіксували вільний кінець і стали розкручувати трос.
— Вистачило?
Джейсон скрипнув зубами, але спробував посміхнутись.
— Ні. Трос обірвався.
— Тобто? Його щось обрізало там, у глибині?
— Він обірвався під власною вагою.
Сьома несподівано втямив, що його щелепа відвисає, геть як у ляльки-маріонетки, що випала з рук ляльковода, але він не може нічого зробити, щоб це припинити.
— Скільки ж ви…
— Трос був хороший, міцний і відносно легкий — погонний метр важив 162,4 грама. Загалом той пучок дротів був номінально розрахований утримувати три тонни і двадцять кілограмів.
Хлопець зробив спробу підрахувати, скільки метрів було в сталевому канаті, якщо він розірвався під власною вагою, але жахнувся після першого ж наближення.
— Наскільки ви його опустили? — він таки озвучив до кінця своє питання.
— Трохи більше за номінал — у дірці теліпалося три тисячі п’ятдесят кілограмів.
— Срань Господня. — Семен обома руками схопився за голову.
— От і я так сказав, коли трос дзизнув і шугонув униз. На той час ми спустили в діру 18780 метрів. Дна не було.
Дев’ятнадцять кілометрів! Це глибше за найглибшу свердловину, пробурену на Землі. Навіть якщо свердлити з дна Маріанської впадини.
Х’юз-Коулман вчепився за ручки інвалідного візка і розвернув Сьому обличчям до входу на північній стіні Твердині.
— От я й думаю, Семене, що вся ця триклята конструкція — всього лише термітник. Грандіозний, прекрасний, досконалий з інженерної точки зору, але загалом — непотрібний. Термітник, який звели з єдиною метою: захищати те, що лежить під ним…
    
    
CLXVII
    
    
    
23 серпня 2012 року, 07:52 (UTC – 5) Паїтіті
    
Левко прокинувся і здригнувся. Сьома лежав на боку, незграбно витягнувши зламану ногу, і свердлував його поглядом. Очі пломенилися сріблом. Біля матраца стояла ввімкнена електрична лампа — єдине джерело світла, якщо не брати до уваги відблисків стаціонарних коридорних світильників.
— Чого вилупився? — прохрипів українець. Горлянка була сухою після сну.
— Доброго ранку, — рівним голосом привітався Семен.
— Добрий… — Левко сів. — Ти повернувся з котеджу?
«Очі… Що, в біса, з його очима?!»
Повільно, наче дайвер на вісімдесятиметровій глибині, повернувши голову, росіянин глипнув на годинник.
— Так. Годину тому.
Лео не стримався і покосився на «iChair», який стояв біля Семенового матраца. Потім встав, потягнувся і почав натягувати джинси й футболку.
— Я вмиватися.
— Ти кудись виходив уночі? — раптово поцікавився Семен.
— Ні, — без заминки відповів українець. — Чого питаєш?
— Побачимося за сніданком, — закінчив розмову Семен.
Українець сконфужено знизав плечима:
— Гаразд.
Вийшовши на терасу, Левко потягнувся. По тому пройшовся долонями по переднім кишеням і раптом виявив, що вони порожні. Поплескав по них, розгладив складки, зрештою заліз долонями всередину. Ні, не помилився — кишені пусті.
— Де ж вона?.. — пробурмотів хлопець.
Він промацав пальцями задні кишені — там також нічого не було.
Обдивився довкола себе, але не знайшов того, що шукав.
Нашвидку почистивши зуби і розтершись вогким рушником, Левко спустився назад у «нору». Сьома збирався йти (чи то пак їхати) на сніданок.
— Ти не бачив мою флешку? — спитав українець.
— Яку?
— Ну, мою звичайну флешку. Чорна така, розсувна, у вигляді запальнички «Kingston» на 4 гігабайти.
— Ні, не бачив, — буркнув Семен, ввімкнув електродвигуни і подався нагору.
Левко передивився свої речі. Згодом, скориставшися тим, що у «норі» нікого не було, зазирнув у наплічники Ґрема і Сатомі.
Флешки не було.
    
    
CLXVIII
    
Через сорок хвилин Джейсон Х’юз-Коулман і троє стрільців (Боб Марґоліс, Роджер Зорн і Луїс Данкович) повантажились у «Колібрі» і вирушили на захід. Треба було вирішити купу питань, налагодити поставку їжі й пального, і найголовніше — знайти новий вантажний вертоліт. Четвертий «спецназівець» (довготелесий Род Холмґрен) повів індіанців на кокаїнові плантації. Збір коки не припинявся: і Джейсон, і Амаро потребували грошей. Багато, багато грошей.
Науковці повернулись до роботи, колючи, плавлячи й роздивляючись крізь мікроскоп аномальні уламки, видовбані індіанцями-каменярами зі стін Твердині.
Під час сніданку Сатомі виявила, що до неї повернувся зір. Поки що не повністю, але зіниці почали реагувати на світло, і японка розрізняла рухомі силуети. До вечора того дня (а то був четвер, 23 серпня) зір відновився повністю.
Левко так і не знайшов своєї флешки.
    
    
CLXIX
    
    
    
24 серпня 2012 року, 06:47 (UTC – 5) Паїтіті
    
«228».
Сьома сів так різко, що мусив виставити руки, щоб не скотитися з матраца.
— О, Боже… — прошепотів він, і вірячи й не вірячи тому, що пережив уві сні за мить до пробудження. — Не може бути…
У нозі пульсував жар, під час рухів стегном узагалі здавалось, наче в м’яз застромили розігріту до білого кочергу, страшенно хотілося пити, хотілось знеболювальних пігулок чи… кокаїну, проте всі ці почуття були затушовані, проступали наче через целофан, і Сьома міг з ними миритися. Набагато гіршим (і важливішим) видавався післясмак сновидіння. А снилося хлопцю, як він…
сидить у батьківському котеджі на півдні Франції, ліворуч від нього розчинене вікно (вітер гойдає фіранки), крізь яке постає дивовижний вид на гори. Він дивиться телевізор. Йому не подобається те, що бачить, він перемикає канал, раз, другий, третій, і все марно, бо скрізь показують одне й те ж — екстрений випуск новин. Зрештою він кидає пульт на диван, намагаючись відмежуватись від зображень, що миготять у телевізорі, але мозок хоч-не-хоч всотує інформацію з «ящика». На екрані з’являється велетенський авіалайнер: білий корпус, гострий ніс, синьо-червоні навскісні смуги на горизонтальному стабілізаторі (Сьома розуміє, що лайнер належить «Air France»). Картинка не статична, проте літак не рухається — камера «повзе» над фотографією. В лівому нижньому куті телевізора ріже очі крикливий червоний напис «BREAKING NEWS», відразу за яким йде фраза, набрана меншим кеглем: «Air France Flight 447 disappears over Atlantic». Справа, в правому нижньому куті, стоїть дата — 1 червня 2009 року. І сторожкий, немовби придавлений голос дикторки за кадром промовляє:
— …очікуваний час прибуття рейсу 447 в аеропорт Шарля де Голля 9:10 ранку. Зараз 12:47, лайнер не з’явився. Уламків також не знайдено. З оперативного штабу, який засідає в одному з терміналів, надійшла інформація, що востаннє пілоти зв’язувались з бразильським диспетчером о 2:10, перебуваючи над Атлантикою приблизно посередині між узбережжям Бразилії та Сенегалом. На борту літака перебувало двісті шістнадцять пасажирів і дванадцять членів екіпажу. З кожною хвилиною шанси на те, що хтось із двохсот двадцяти восьми людей вижив, катастрофічно меншають…
Двісті двадцять вісім людей…
Сьома гикнув від несподіванки й переляку.
1 червня 2009 року в Атлантичний океан упав літак, на борту якого було двісті двадцять вісім людей. Семен не міг пригадати, чи справді почув про це, сидячи у вітальні батьківського будинку (швидше за все, то був антураж, зітканий підсвідомістю), але не сумнівався, що кількість пасажирів, дата й голос дикторки були справжніми — про зникнення рейсу 447 трубили понад два тижні як по французьких, так і по світових телеканалах. То була найбільша катастрофа не просто з моменту заснування «Air France», але й за всю історію французької авіації. Голос, кадри з літаком, напис «BREAKING NEWS» і дата йому не приснились — він пригадав їх у сні.
Пройшло трохи часу і хлопець заспокоївся.
«Маячня. Цього не може бути. Звідки цивілізація, що жила тисячі (альо, друзі, давайте будемо відверті — можливо, десятки тисяч) років назад у світі, де не було не те що літаків, а навіть коліс, могла дізнатися про катастрофу збудованого в 2005 році лайнера? Зрештою, що в тій катастрофі особливого? Рейс 447 — не перший літак, що звалився з небес, закинувши на той світ кілька сотень життів. Для чого викарбовувати дату смерті двохсот двадцяти восьми пасажирів на стінах непривітної кімнати, похованої під колосальною товщею тисячотонних мегалітів? — Сьома відкинувся на лікті, дивуючись, з якого дива підірвався хвилину тому, і посміхнувся темряві. — Це навіть не збіг, число 228 — надто просте, це не π, не константа е, воно може позначати будь-що: двісті двадцять вісім лам, двісті двадцять вісім платників податків, двісті двадцять вісім одиниць-маси-в-цивілізації-Паїтіті… Дідько, я навіть не певен, чи правильно розкодував дату!»
Попри це сповна поновити самовладання не вдалося. Щось муляло, не відпускаючи думку про двісті двадцять вісім загиблих з рейсу AF447. Невдовзі Семен зрозумів, у чому причина.
«Рік… — зметикнув він. — Хай яким безглуздим здається припущення, воно дозволяє зачепитись за рік. А там… — Він згадав, як занотовував рядки символів зі стін Чорної кімнати. — Там були інші записи».
Подумки підсміюючись над собою, хлопець потягнувся крізь пітьму до свого рюкзака і навпомацки відшукав блокнот. Узяв до рук.
Налобника не було, а лампу вмикати не хотілося, щоб не побудити хлопців і дівчину, тому Сьома, намагаючись не звертати уваги, як скипає в нозі біль, поліз у коридор. Млявого світла було досить, і росіянин розкрив записник на сторінці із записом, де в п’ятій колонці було число 228.

Він згадав першу розкодовану дату: 12 січня 3651 року (нижній рядок).
«Якщо припустити… чорт! це ж несусвітня дурниця, але гаразд… якщо повірити, що 3650 рік із календаря цивілізації Паїтіті відповідає 2009 року нашої ери григоріанського календаря, то… — Сьома швидко вирахував різницю — 1641 рік: — …то 3651-й буде 2010 роком нашої ери».
12 січня 2010-го…
І що? Нічого. Росіянин не пригадував, щоб щось жахливе сталось того дня.
Наступний рядок — третій знизу. 8 + 5 + 1—5 — 8—3645. Семен мусив напружитись, щоб пригадати, як «перегнати» дату в сучасний формат. Вісімка у третій колонці свідчить про восьмий місяць календаря Паїтіті. П’ятірка в другому стовпчику позначає п’ятий тиждень восьмого місяця. Запис «8 + 5 + 1» показує, що минули вісім днів останнього тижня, п’ять відособлених днів у останньому місяці і перший з п’яти незв’язаних днів у році. Разом — вісім місяців плюс один день, що дає 361-й день року.
— Це 27 грудня, — ледь чутно видав Сьома. Поглянув на число, що позначало рік, і відняв від нього 1641: — 2004 року.
«Ну?» — подумки запитав себе хлопець.
Відповідь була така сама, як попереднього разу: нічого.
Несподівано він звернув увагу на важливу деталь: 2004-й був високосним роком, у лютому замість двадцяти восьми було двадцять дев’ять днів, тобто 361-й день року відповідатиме не 27, а 26 грудня.
26 грудня 2004 року…
Сьома відчув, як заворушилось і затвердло волосся, наче хтось провів над головою наелектризованим предметом. Він підібгав губи і секунд двадцять не дихав. Бо знав цю дату.
26 грудня 2004 року на узбережжя Індонезії налетіло цунамі, що забрало тисячі життів. Хлопець добре пам’ятав той день, бо в убивчих хвилях загинула його однокласниця, Карла Лукас, наполовину фламандка, наполовину алжирка, чия сім’я вирішила провести різдвяні канікули в Індонезії. Сьома був закоханий у неї по вуха. Карла стала його Першим Великим Коханням, і попри те, що почуття було одностороннім і потаємним, смерть дівчини вибила його з колії на цілий місяць.
«Не може бути… — втретє за ранок повторив росіянин. — Я сплю… я марю… я…»
На думку спала репліка з якогось голівудського фільму: люди знаходять залежності в абсолютно непов’язаних між собою числах, бо звикли, а тому хочуть їх знаходити. Хлопець не міг згадати ані назву фільму, ані те, про що він, однак пам’ятав, що репліка стосувалась шизофреників.
«Ти божеволієш, друже…» — подумав він і скривився, усвідомивши, що звернувся до себе у третій особі.
На сторінці залишався найвищий рядок: 5—4 — 6—3642. П’ятий день четвертого тижня шостого місяця 3642 року. Семен підрахував: «5 повних місяців по 45 днів… це 225 дні… 3 повних тижні… ще 24 дні… плюс 5 днів 4-го тижня… 225 плюс 24 плюс 5… разом 254».
254-й день року.
Склавши докупи кількість днів у перших восьми місяцях григоріанського календаря (з січня по серпень), Сьома отримав число 243. Вийшло, що 254-й день року — це 11 вересня. По тому від 3642 він відняв 1641, і… блокнот випав з його рук.
2001.
П’ятий день четвертого тижня шостого місяця 3642 року — це 11 вересня 2001 року. А 2977 — Семен більше не сумнівався — кількість жертв, що загинули внаслідок терактів у Нью-Йорку й Пентагоні.
Довгих п’ять хвилин росіянин не ворушився, не розкривав рота і ні про що не думав, боячися, що варто видати звук, і довбешку рознесе вибухом. Згодом притомні думки почали повертатися.
«Це якийсь жарт? Може, то Джейсон видовбав ті дати… всі ті дати… Але для чого?»
Сьома посидів нерухомо хвилину, після чого, не думаючи, що може розбудити Левка, Ґрема чи Сатомі, залетів у «нору», схопив ліхтар, блокнот і ручку, всівся в електричне крісло і почесав коридорами вниз до Чорної кімнати. Він усвідомив, що дати — це не вихватка, не черговий коник Джейсона. Безглуздо вкривати письменами сотні квадратних метрів каменів у кімнаті глибоко під землею, а потім ховати цю кімнату за броньованими дверима, бажаючи просто позбиткуватися з нікчемного студента. Чорна кімната справжня.
А ще він осягнув, що записів багато, і що розшифровані ним дати далеко не останні, і серед сонмища інших, тих, котрі поки що лишились поза увагою, безумовно знайдуться такі, де цифра в колонці «рік» буде більшою за 3653.
Дати, що дозволять зазирнути за 2012-й…
    
    
CLXX
    
Біля металевих дверей Сьома завмер, подумавши, що забув ключа.
На щастя, він помилився: на ньому були якраз ті шорти, в кишені яких лежав ключ від Чорної кімнати.
Хлопець відкинув замок, відкрив важенну стулку і протиснувся всередину. У грудях засвербіло як при стенокардії (Сьома, звісно, не знав, як почувається людина, що слабує на «грудну жабу», але припускав, що хворий відчуває щось подібне до тої важкості, що облягла його серце і ділянку спини за грудниною, щойно він занурився в чорноту кімнати з датами).
Він ввімкнув ліхтар і обдивився стіни, так наче боявся, що записи можуть щезнути. Подивився туди, де за темрявою таїлась роздовбана підлога і діра, що тягнулась з бозна-якої глибини. Скажена думка осіла у мозку: «А раптом звідти щось вилізе?» Хлопець скулився і відтіснив її, поставивши візок так, щоб не бачити місця, де знаходився отвір. Потому дістав блокнот, ручку і заходився записувати все підряд — усе, що бачив, починаючи з найвищих рядків (куди дотягувалось світло) і помалу спускаючись додолу.
Семен заповнив дрібним шрифтом цілу сторінку, перегорнув листок і списав знаками ще півсторінки, коли ліхтар тихенько дзизнув, заблимав і, поморгавши секунд шість, згас. Тієї ж миті Сьома почув за спиною шепіт…
(аш-ш-г-х-х-р… ро-хо-ш-ш-р-р-р-а-а-а-ах… ш-ш-шекхр…)
…і відчув, як щось сухе й холодне торкнулося шиї.
    
    
CLXXI
    
Росіянин заверещав. Закричав як ніколи в житті, бо осягнув: хай там що лапнуло його за шию, воно було неживе, більш мертве, ніж стіни, що його оточували, ніж навіть чорнота, з якої та нечисть піднялася.
І шепіт. Якби Семен розрізнив хоч слово, він би подумав, що галюцинує і не злякався так сильно. Можливо, навіть озирнувся б. Але шепіт був незнайомий — рваний і сухий, — несхожий на жодну з відомих хлопцю земних мов, часом виливаючись в утробне ричання.
Очі вилазили з орбіт, але хлопець не бачив нічого, крім попелястої смужки, на півтону світлішої за довколишню пітьму, в тому місці, де знаходився вхід у залу.
«Господи, допоможи мені…»
(аш-ш-г-х-х-р…)
Покинувши згаслий світильник, не обертаючись, Сьома витиснув до упору ручку газу, думаючи про одне: якнайшвидше забратися з Чорної кімнати.
(…бо якщо щось трапиться — я не встигну… ніхто не встигне тебе витягти…)
Протискаючись у нешироку щілину між стулками воріт, електричний візок зачепився заднім колесом за торець лівої половини хідника. Сьома наліг на ручку газу з такою силою, що міг її зламати, електромотор надривно загудів, але крісло не зсунулось ні на сантиметр. По спині метнулись мурашки, ноги й руки заніміли від токсичного жаху. На секунду хлопець зіщулився, очікуючи, що потвора з пітьми дістане його, і цього разу не просто доторкнеться, а схопить, здушить і потягне в чорноту, в дальній кінець кімнати, куди Семен не ризикував зазирати навіть при ввімкненій лампі. Останнім вольовим зусиллям він заглушив паніку, примусив себе здати назад, впершись руками у двері, ривком зсунув візок убік і вирвався в коридор. Клацнувши, спрацював датчик і залляв ділянку перед Чорною кімнатою яскравим світлом.
Дверей Сьома не зачиняв. Він знав, що не зможе розвернутись обличчям до того, що нагрянуло в Чорній кімнаті. Витиснув повний газ і, нахиливши корпус, направив «iChair» до виходу з підземелля.
Клац! Світло… Клац! Темрява…
Рівномірно дзизкаючи, електричний візок повз коридором нагору. Росіянин витискав з «iChair» усе, на що той був здатен, але швидкість крісла не перевищувала 5 км/год — легка прогулянкова хода.
Шепіт стих, щойно Сьома віддалився на десять метрів від воріт.
Діставшись повороту, він дозволив собі спинитись і зиркнути назад.
Нічого — тихо й порожньо. Він сам у галереї.
Справді? Хлопець поглянув на руки, що тремтіли як у неврастеніка. Тоді чого його так тіпає?
«Примарилось, — подумав він, заспокоюючись. — Дожились… Реально божеволію».
Семен спостерігав за напіввідчиненими дверима Чорної кімнати, що ледь проступали вкінці коридору. Стулки стояли на тому місці, де він їх лишив. Ніхто не проривався з пітьми, ніхто за ним не гнався.
Клац! Лампа, що освітлювала ту ділянку галереї, де він спинив «iChair», згасла. Сьома здригнувся, опинившись у повній темноті, проте страх пройшов. У той момент він почувався безпечніше, лишаючись невидимим.
Перевівши подих, хлопець обхопив пальцями регулятор газу, готуючись продовжити підйом, коли раптом…
Клац! Ввімкнулась лампа, але не над головою, а в глибині коридору — в найдальшій секції біля дверей Чорної кімнати. Сьома закляк.
Клац! Лампа погасла, коридор занурився в пітьму.
«Раз… два… три… — хлопець рахував удари серця, — чотири… п…»
Клац! Загорілась наступна лампа — друга від входу до зали з датами.
Пауза.
Клац! Знову темрява.
«Що за чорт?» — Сьому затрясло. Слідом за ним від воріт Чорної кімнати рухалась світлова сфера.
Клац! Світло… Клац! Темрява… Ще на одну секцію ближче.
Клац! Світло…
АЛЕ ТАМ НІЧОГО НЕ БУЛО. Світлова сфера насувалась порожньою!
Семен, немов паралізований, сидів і спостерігав, як «бульбашка» світла підбирається до нього по коридору. Несподівано накотилось паскудне відчуття безпомічності, наче він у тунелі метро, по якому з темряви мчить поїзд, а довкола немає жодної ніші, жодної «келії», куди заховатися.
Клац! Світло… Клац! Темрява…
Їх розділяло чотири темні секції.
Клац!.. Клац!.. Уже три…
Дві…
Одна…
На Сьому війнуло сухим (мертвим!) холодом, і шепіт відновився.
(аш-ш-г-х-х-р… аш-ш-ш… сла-а-ш-ш-с-с-с…)
Подумавши про те, скільки ходів і розв’язок відділяє його від поверхні, скільки тонн каміння висить над головою, вперше за весь час у Твердині відчувши щось схоже на приступ клаустрофобії, росіянин закричав, закричав ще голосніше, ніж від доторку в Чорній кімнаті:
— Не чіпай мене-е-е!!! — Ручка газу до упору, проте два моторчики по 220 Вт кожен не здатні на чудеса; вони швидше вибухнуть від перевантаження, ніж розженуть візок до 7 км/год. — Допоможіть! Рятуйте! — Сьома нагинався вперед, нібито це могло пришвидшити підйом.
«iChair», ігноруючи передінфарктний стан свого наїзника, розмірено сунув нагору.
    
    
CLXXII
    
Йому вдалося вибратись.
Протягом наступних трьох годин Сьома залишався на терасі, навіть не наближаючись до спуску в лоно Паїтіті, яке йому більше не судилося побачити, і чекав Джейсона.
Саме там, на найвищому рівні Твердині, Семен помітив Амаро за чиїмось ноутбуком і по виразу обличчя зрозумів, що пігмей затіває лихо. Нечутно підібравшись і підглянувши, що конкретно видивляється недоросток, росіянин ледь не збожеволів від розпачу.
Розвернувши інвалідний візок, хлопець помчав до «нори».
    
    
CLXXIII
    
    
    
24 серпня 2012 року, 11:13 (UTC – 5) Паїтіті
    
— Лео! — кричав Семен. — Ле-е-е-о!
Його крики розносились коридором, глушачи дзижчання електричного двигуна «iChair». І було в них щось таке, що сполошило Левка.
Українець, заклавши руки за голову, розлігся на матраці у «норі». Ґрема й Сатомі не було (мулат і японка воліли з ним не бачитись). Він згадував, де і як святкував попередні Дні Незалежності. Почувши розпачливі вигуки Сьоми, Левко підвівся і ввімкнув світло.
— Лео! — Росіянин ввірвався в кімнату, і з першого погляду Лео зрозумів, що справи серйозні. — Як добре, що ти тут. — Блідий лоб Семена скремсали зморшки, під очима висіли темні кола.
— Що трапилося? — Стараючись накачати голос збайдужінням, заговорив Левко. До коліс інвалідного візка прилипли травинки, він здогадався, що Семен приїхав з тераси.
Сьома віддихувався. Чотири години назад, тікаючи з підземелля на горішню терасу, хлопець прагнув позбавитись того, що йшло за ним від Чорної кімнати, хотів опинитися на вільному просторі, побачити сонце і… не підозрював, що нагорі очікує ще більша халепа.
— Джейсон відлетів учора, забравши трьох стрільців. Род Холмґрен, четвертий, зараз на плантаціях, і на Твердині тільки люди Амаро Кіспе.
— Я знаю. І що?
Росіянин замотав головою:
— Не важливо. У мене мало часу. — Він кинув швидкий погляд у коридор, після чого дістав з-за спини потріпаний блокнот, перегорнув кілька сторінок і показав Левку таблицю, де під символами цивілізації Паїтіті тяглись відповідні їм арабські цифри. — Дивись, у них була вісімкова система, лише вісім цифр від 0 до 7, ось так вони позначалися… Ти ж маєш мати поняття, що таке вісімкова система, — зиркнув на українця Семен.
— Ну-у так… — Левко задумався, прикинувши, чи зможе перевести вісімкове число в десяткове і навпаки. — Гадаю, так. Зможу розібратись.
— Зможеш, я точно знаю. А ось тут, — листки зашелестіли, — їхній календар.
— Що?
Сьома показав формулу, що описувала розподіл сонячного року на місяці, тижні й дні у цивілізації Паїтіті.
— У них було вісім місяців, у кожному по сорок п’ять днів, і ще п’ять, так би мовити, неврахованих чи незв’язаних днів, що розташувались вкінці року. Кожен місяць… — Семен докладно розтлумачив Левку принцип організації календаря і формат запису дати в Паїтіті. — Вхопив? Зможеш запам’ятати?
— Звідки ти це знаєш? — здивувався українець.
— Просто знаю, повір, зараз немає часу на теревені.
Росіянин вдруге насторожено покосився на вихід до коридору. Хлопець чекав… ні неправильно… не чекав, а боявся чиєїсь появи.
— Для чого ти це розказуєш мені?
— Лео, будь ласка! — хрипко викрикнув Семен, схудлі руки трусилися, тремтіння передавалось на аркуші записника. — Не гай часу! Не став запитань, просто вислухай мене і спробуй запам’ятати все, що розказую.
Левко стулив рота і кивнув.
— Глянь сюди. — Сьома відкрив сторінку, заповнену датами, і на ходу перевів кілька відомих йому в формат григоріанського календаря: катастрофа рейсу AF447, індонезійське цунамі, теракти 11 вересня.
На обличчі Левка зринула скептична усмішка.
— Ці записи тобі приснилися?
— Ні, — розважливо відповів Семен. — Я переписав їх зі стін Чорної кімнати.
— І ти хочеш, щоб я повірив, що якісь аборигени, котрі жили в перуанських джунглях тисячі років тому, спрогнозували день атаки на Пентагон та будівлі Всесвітнього торгового центру?
— Так. І не лише дату, але й точну кількість загиблих. Поки сидів на верхній терасі, я розшифрував ще кільканадцять рядків. Тут є 26 квітня 1986-го, 1 вересня 1939-го, 15 квітня 1912-го…
— А що було 15 квітня 1912-го?
— Потонув «Титанік».
Усмішка не сходила з губ українця:
— Ти помилився.
— Тобто? — не зрозумів Сьома.
— На декого бруґмансія діє довше, ніж дві доби.
— Не віриш мені…
— Ти передивився голлівудських фільмів, Сьома. Пам’ятаєш «Знамення» з Ніколасом Кейджем? Та ж сама бодяга з цифрами, що віщували катастрофи. Стрічка слабенькою вийшла, навіть Кейдж не допоміг, критики порвали її на німецький хрест.
— Але… — Семен не знав, як передати те, що відчував у Чорній кімнаті, як описати інцидент, що стався сьогодні вранці.
— Джейсон підсміюється над тобою або… — Несподівана здогадка вжалила Левка: — Він дає тобі кокаїн?
— Байдуже. — Сьома насупився. — Думай, що хочеш, просто візьми ось це. — Один за одним він вирвав три листки із записника — таблиця відповідників, формула календаря, переписані дати — і всучив Левкові руки. — Бери їх і тікай. Сьогодні.
Українець сторопів.
— Як?
— На терасі шостого рівня досі лежить мотузка. Спустись по ній на нижчі рівні, далі — по скісних рампах на землю, і вшивайся крізь джунглі.
— А як же ось це, розумнику? — Левко потрусив браслетом з синьою лампочкою.
Сьома потер лоба.
— Не знаю, але завтра буде пізно. Забирай аркуші, розберешся з ними потім, і вали…
— Чувак, у тебе геть дах поїхав. — І це була не метафора, Левко справді так вважав.
Семен нестямно замотав головою, силоміць заштовхавши листки в кишеню шортів приятеля.
— Послухай мене. Почуй мене! — Він благав. — Я не встигну розповісти достатньо, щоб ти повірив мені. Проте ти мусиш. Джейсона немає, його людей теж, ніхто не захистить нас.
— Захистить від чого?
— Від кого, — поправив Семен. — Від Амаро Кіспе.
— А що з ним?
— У нас із ним проблеми. Вже зараз. Лео, повір мені! Ти ж знаєш, я ніколи нічого не кажу просто…
Цієї миті у коридор пробрався галас: крики, рубане дихання, тупіт ніг і… клацання затворів. Левко витріщився на Сьому, безмовно запитуючи: що це таке?
— Пізно… — прошепотів росіянин.
Кутики очей безвольно опустились, рот розм’як. Він відкинувся на спинку інвалідного візка, безпомічно склавши руки між колін.
— Пізно для чого? Що за херня, Сьома? Що ти наробив?!
— Це не я. Це все ти, Лео…
В «нору» заскочило четверо перуанців. Вони ввалились усі відразу; перший ударом приклада АКМ по потилиці вибив Сьому з інвалідного крісла. Двоє інших налетіли на Левка, перевернули його обличчям до землі і заламали руки. Не зв’язуючи, вартові потягли хлопців нагору.
    
    
CLXXIV
    
    
    
24 серпня 2012 року, 11:24 (UTC – 5) Паїтіті
    
Ґрем і Сатомі стояли навколішки в східній частині тераси, навпроти спаленого бараку. Перед ними, заклавши ліву руку за пояс штанів, дибуляв Амаро Кіспе; у правій він тримав велетенський ніж. Недоросток крутив лезом, спостерігаючи, як воно проблискує в сонячних променях.
Двоє перуанців, розставивши ноги, стриміли за спинами мулата і японки, вперши між лопатки стволи автоматів.
Перед хлопцем і дівчиною, лівіше від Амаро, розташувався пластиковий розкладний стіл. Кіспе наказав винести його з-під навісів і встановити перед бранцями. На столі стояв ноутбук, повернутий екраном до пірамід: так, щоб ніхто — ні Амаро, ні вартові, ні Ґрем із Сатомі — не міг бачити, що на моніторі. Збоку об невисокий стіл спирався важкий чавунний молот, яким мачігуенга дробили гранітні брили в підземеллі, і обабіч нього — начищений до блиску автомат АКМ.
Четверо охоронців витягли Левка й Семена на поверхню і заспішили до Амаро Кіспе. Сьома стогнав, кусаючи губи від болю. Коротун вдавав, що не бачить, як наближаються його люди, волочачи попід руки двох студентів.
Перуанці поставили Левка на коліна поряд з Ґремом. Сьома на коліна стати не міг, тому його повалили на бік справа від японки.
Кіспе нарешті відвів погляд від ножа і зобразив здивування:
— О, аміґос, ви тільки подивіться — сеньйор Лео і сеньйор Симеон зволили завітати до нас. Як почуваєтеся, хлоп’ята?
У Левка в очах потемніло від спопеляючого відчуття дежа-вю. Ситуація нагадувала їх перший день у Паїтіті: те саме місце, майже ті самі пози.
— Щось ви дуже бліді.
Спершу Левку здалось, що Амаро пародіює сивочолого, але згодом він зрозумів, що коротун всерйоз наслідує сивочолого, копіюючи не лише слова, але й жести.
Сьома застогнав. Сатомі безгучно плакала.
«Коло замикається, — подумав українець. — Цей день стане нашим останнім днем на Паїтіті».
Коротун, піднявши загострене підборіддя, ковзнув поглядом по росіянину і японці. Він виглядав карикатурною, шаржовою копією Джейсона. Зненацька пігмей різко крутнувся і підступив до Левка.
— Пам’ятаєш свій перший день тут, ґрінґо? — Вилуплені очі навіжено зблискували, повіка дриґалась. Амаро водив у повітрі своїм ножищем, але замість наганяти жах викликав асоціації з карликуватим дітлахом, що бавиться татовим мисливським ножем. — Скільки, ти сказав, вас тоді було?
Левко відірвався від споглядання довгого ножа (на Амаро не дивився, боявся, що не втримається від недоречної посмішки) і перевів погляд на ноутбук, що стояв на столі за два метри від нього.
— Четверо, — відказав хлопець. — Нас і зараз четверо, Амаро. — «Чи ти думав, що ми почнемо тут розмножуватись?»
— Це добре. — Коротун забрав руки за спину, сховавши ножа. — Бо я теж пригадую, що ти казав про чотирьох.
Українець придивлявся до ноутбука, намагаючись розгадати, для чого Кіспе приволік сюди лептоп, коли раптово побачив таке, що пропалило нутрощі вогнем.
З одного з USB-порталів стирчала чорна флешка «Kingston Data Traveler».
Його флешка.
За секунду він усе збагнув. Серце немов облицювали кригою, а потім обвили колючим дротом. Кров, здавалося, зупинилася.
— Хе-хе, — прокректав Амаро, цього разу вдало відтворивши Джейсона. — Щось не так? Що з обличчям, ґрінґо?
Левко покосився на товаришів, проте ніхто з них, схоже, не розумів, що відбувається. Семен здогадувався, але не розумів.
— Якщо ти стверджуєш, що ви подорожували вчотирьох, — недоросток відступив на два кроки, опинившись біля столу, і лівою рукою неспішно розвернув ноутбук монітором до хлопців та дівчини, — то, може, скажеш, хто це такий? — Кіспе постукав кінчиком ножа по м’якій поверхні екрану.
На монітор виводилась фотографія. Остання, яку вони відзняли перед розставанням з Яном Фідлером. Вони стоять, обнявшись; на задньому плані — не в фокусі — двоповерхова хатина Тора Сандерса, за нею — кудлатий ліс, ледь сповитий сирою імлою. Стоять уп’ятьох. Сьома і Ґрем посміхаються; обличчя Яна Фідлера змучене, проте в очах просвічує радість від усвідомлення того, що він залишає сельву; лице Сатомі нічого не виражає, японка дивиться точно в об’єктив, витягнувши губи немов професійна модель; Левко зирить убік і хмуриться, думаючи про те, що Сатомі поїде в Пуерто-Мальдонадо з Ґремом, а не з ним.
Уп’ятьох.
Амаро тицяв ножем в голову Яна.
Побачивши знімок, Сатомі скрикнула, а Ґрем низько опустив голову.
Виставивши ножа перед собою, коротун підійшов до Левка.
— Хто це?
Хлопець мовчав, втупившись невидющим поглядом у рештки центрального бараку. Якийсь сенс щось казати? Їм чотирьом що так, що інакше гайки, а промовчавши, він вбереже Яна від проблем.
— Ти заснув, ґрінґо? — Кіспе відкопилив губу. — То я тебе… я сильно поколочу тебе, щоб ти проснувся. — Голос і характерні жести карлик міг зімітувати, а от словник перчених синонімів був явно слабший, ніж у Джейсона. — Відповідай: хто це?
Левко німував.
— О, як… як… — недоросток знову загубив потрібне слово, — …як романтично! — мабуть, він хотів сказати «як героїчно», «як самовіддано», «як по-товариськи» чи щось таке, але не справився. — Українець прикриває власного товариша. Ну що ж…
Амаро піджав губи, з сичанням втягнувши в горло повітря, потому повернувся до стола і по-джейсонівськи театральним жестом скинув ноутбук додолу. Лептоп гепнувся, перекинувся, вперся кришкою в землю, ставши схожим на витягнуту літеру «Л».
Пігмей дав знак одному з вартових. Хлопчина схопив Семена, поставив його на ноги і вклав кучмату голову на пластикову поверхню стола. Амаро взяв у ліву руку молот.
«А зараз ти схожий на гномика з “Володаря перснів”», — подумав Левко.
— Будь ласка, не треба… не робіть цього… Амаро, я прошу… — заскиглив росіянин.
Йому потрібно виграти час до прибуття Джейсона. Проте Кіспе ігнорував його.
— Востаннє запитую, українцю: як звуть того, хто стоїть між вами на фотографії біля халупи Сандерса?
Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі Левка. Тієї миті він розглядав молот, чия ручка сягала майже до плеча Амаро, і не думав про те, що станеться через секунду.
Пласкоголовий коротун схопив кувалду обома руками, неочікувано легко піднявши її в повітря.
— Ні-і!!! — верескнув Семен.
Сатомі закрила рота долонею, Ґрем, вирячившись, звів голову.
Масивний набалдашник описав дугу і опустився, з огидним хрускотом заїхавши в ліву щоку росіянина. Алюмінієві ніжки підігнулись, поглинувши частину енергії удару (інакше хлопець не вижив би), і стіл розвалився. Росіянин опинився на землі.
— Як тобі таке, ґрінґо?! — писклявим голосом загорлав недоросток, витріщаючись на Левка. — Що скажеш тепер?!
Останні слова потонули у криках Семена. Ліва сторона його обличчя була жахливо понівечена. Удар молота зламав обидві щелепи, залишивши на місці лівої вилиці страхітливу виїмку. Шкіра щоки порвалась у кількох місцях, оголивши кістку і потрощені зуби. З рота витікала, змішуючись зі слиною, кров.
— Не ‘би’айте! Бу’ ‘аска! ‘и ‘о’ите ‘оми’ку, А’аро…
— Як звуть п’ятого, українцю?! Я не чую тебе! — Голос деренчав як поламаний дверний дзвінок. Штани під поясом набухли від збудження.
Левко отупіло мовчав. Амаро Кіспе переставив долоні, міцніше обхопивши держално молота, і почав відводити його за спину.
— ‘і-і-і!!! — захникав Сьома. З рота вилізли закривавлені уламки вибитих зубів. — Не вби’айт’! НЕ ‘БИ’АЙТЕ! НЕ ‘БИ’АЙТ’Е!!! ‘Е ‘БИ’А…
Амаро замахнувся і вдруге опустив кувалду на голову росіянина. Цього разу хисткого стола, що прийняв би на себе основну силу удару, не було. Пролунав лячний тріск, уламки черепа полізли крізь шкіру, голова в одну мить потоншала вдвічі. Ліве око вилізло з очниці, потягнувши за собою закривавлені шматки мізків. Крик обірвався. Сьома більше не кричав, Сьома відтепер ніколи не кричатиме, бо його череп лопнув, наче мильна бульбашка на вітрі, і тільки незагіпсована нога тіпалася, підкоряючись хаотичним імпульсам, що надійшли з пораненого мозку за секунду до смерті.
— Як тобі?! — бризкав слиною Амаро. — Як тобі, ґрінґо?! — Молот утретє здійнявся над дзьобатою макітрою карлика і опустився на рештки Семенової голови. — Кажи, як його звуть, сука! Він знає, де ви зараз?!
Третій удар розкидав рештки черепа по землі. На місці, де ще десять секунд назад лежала хай понівечена, та все ж голова, не лишилось нічого, крім бридкої суміші волосся, мізків, крові і потрощених кісток. Незважаючи на це, нога Семена досі здригалася.
Левко почув дивні звуки, що вихоплювалися з рота Сатомі і повернув голову. Японка смикала нижньою щелепою, як викинута на берег рибина. Гаряче повітря ходило вгору-вниз по стравоходу, не знаходячи сил вирватися вереском. Карі очі стали завбільшки з невеликі персики.
«Кричи, — подумки наказав їй Левко. — Кричи… Інакше ти збожеволієш».
— Is he dead? — радше сторопіло, ніж налякано, спитав Ґрем.
Лео подивився на мулата.
«Що за ідіот? Ти думаєш, Сьома приліг відпочити?»
— Is he dead? — смикнувшись, повторив американець.
Найдивніше, що сам Левко не відчував нічого: ні жалю, ні страху. Він втупив погляд у тіло Семена й усвідомлював лиш легке зачудування, спричинене відсутністю емоцій. В мозку запанував чуттєвий вакуум, емоційна ядерна зима.
— IS HE DEAD?!! — заволав Ґрем те ж саме запитання.
Мулат став вириватись. Він зміг підвестись, але двоє перуанців повалили його долілиць, притиснувши ногами до землі. Ґрем стискав й розтискав кулаки, вгризаючись пальцями в землю, марно намагаючись повзти геть, і безперестану повторював одне й те ж: він мертвий? Сьома більше не живий?
— Чому ти мовчиш?! — Амаро оскаженів, але Левко не міг витиснути й слова. Тепер це не мало значення.
Зненацька пігмей підскочив до японки, схопив її за волосся і повалив на траву. В лівій руці він досі тримав закривавлену кувалду (набалдашник волочився по землі, лишаючи по собі сірувато-багряні сліди). Тіло Сатомі стрясалось від безгучних ридань, ноги загрібали по землі й тремтіли. Якоїсь миті Левку здалось, що вони дриґаються так само, як нога мертвого Семена, і він уявив японку без голови.
— Стій! — Українця прорвало. — Зупинись! Його звуть Ян Фідлер! Він із Чехії, і він подорожував з нами! Тільки не займай її!
Амаро відпустив голову дівчини і випростав спину. Маленькі груди часто надимались і опадали. Недоросток переможно щирився, ставши схожим на гієну.
— ХА-ХА-ХА-ХА-А! — заіржав він.
Сатомі нарешті виштовхала повітря з горлянки і розпачливо закричала.
Її крики швидко поглинуло рівномірне чахкання лопатей. Над пірамідою вигулькнув чорний «Колібрі», пролетів по дузі над місцем розправи і став опускатись навпроти пірамід.
Джейсон повернувся. Майже вчасно.
Майже.
Задерши голову, Амаро посміхнувся і помахав чорним вікнам вертольота. Ліва повіка смикалася, створюючи ілюзію неперервного дружнього підморгування.
Наступні півгодини врізались у мозок Левка так сильно, наче їх випалили паяльником.
    
    
CLXXV
    
    
    
24 серпня 2012 року, 11:44 (UTC – 5) Паїтіті
    
Джейсон Х’юз-Коулман вискочив з «Колібрі» до того, як полози торкнулися тераси. Троє стрільців висипали слідом. Навіть з відстані тридцяти кроків Левко бачив, як сіпається лице Джейсона. Віктор Шако, вимкнувши двигун гелікоптера, висковзнув з кабіни і рвонув навперейми босу. Пілот перехопив сивочолого на середині шляху між «Колібрі» і вартовими на чолі з Амаро Кіспе; почав щось затято доводити Джейсону. Стрільці скупчились довкола, хмурячись, напружено дослухаючись до того, що говорить Віктор, і тримаючи М16 стволами донизу. Час від часу хтось із них косо позирав на перуанців. Сивочолий не реагував на пілота (невідомо, чи сприйняв він хоч слово), вчепившись очима в усміхненого недоростка.
Сатомі й Ґрем лежали на траві обличчями до землі. Японка принишкла і не рухалась, волосся закривало обличчя, через що було неможливо встановити, чи притомна вона. Двоє охоронців досі притискали мулата, наступивши ногами на спину. Скориставшись тим, що за ним ніхто не спостерігає, Левко підвівся з колін. Тіло Семена (лячне здригування нарешті припинилося) стікало кров’ю.
Дивлячись повз Віктора, Джейсон щось проказав — тихо, але злостиво процідив крізь зуби. Відштовхнувши пілота, він упевнено попрямував до перуанців. Стрільці не відставали. Віктор побіг назад до вертольота. Через секунду Левко побачив, що він наздоганяє стрільців, стискаючи в руках штурмову гвинтівку.
В повітрі запахло свинцем.
«Семеро проти п’ятьох, — прикинув українець. — АКМ проти М16».
Три лопаті маленького «Колібрі» зробили останній оберт і немічно обвисли. На терасі запанувала тиша.
Джейсон Х’юз-Коулман спинився за два кроки від Амаро. Недоросток не вирізнявся хорошим зором; Кіспе не розрізняв виразу обличчя боса, аж поки той не спинився навпроти. Його посмішка зів’яла.
Роджер, Боб і Луїс розташувались широким півколом позаду Джейсона, так, щоб їх не зняло однією чергою з автомата. Віктор тримався за спиною сивочолого. Гвинтівка в руках пілота помітно тремтіла.
— Привіт, Амаро, — сказав Джейсон.
— Привіт, Джейсоне. — Коротун спробував посміхнутися, але срібний полиск в очах чоловіка навпроти заморозив м’язи лиця.
Стрільці мали перевагу, тримаючи штурмові гвинтівки в руках, готові першої ліпшої миті відкрити вогонь на ураження. У чотирьох з шести людей Амаро автомат Калашникова висів за спиною, двоє мали АКМи на руках, однак лише один вартовий утримував палець на гашетці.
— Розкажеш, що тут сталося? — лінивим, ледь не сонним голосом запитав Джейсон.
— Ясне діло, босе, розкажу. — Амаро Кіспе намагався бадьоритися, і поки що в нього непогано виходило. Поки що він не усвідомлював, що наробив. — В обід після отруєння, ну, коли згорів оцей барак і ти якраз повернувся, я знайшов у траві біля котеджу USB-флешку, що належала комусь зі студентиків. Знаю, це негарно, але я вирішив подивитись, що на ній. Було багато файлів, і всі підписані якимись закарлюками, але я…
— Ближче до суті, Амаро, — підхльоснув Джейсон.
— Е, — розгубився пігмей. — О’кей. Зараз ти усе зрозумієш, босе. — Він нахилився і підняв із землі ноутбук. На щастя, лептоп не відключився після падіння. — Коротше, дивись, що я знайшов. — Амаро показав чоловіку фотографію.
Джейсон не глянув на знімок. Його очі блукали по тілу Сьоми.
— Це ти його?
Недоросток покосився на мертвого росіянина і затараторив:
— Глянь на фотокартку, Джейсоне. Малюків було п’ятеро. Розумієш, що це означає? Десь є шмаркач, який знає, куди прямували наші студентики, і — що вже геть погано — який знає, що вони звідтіля не повернулись.
— Для чого було вбивати? — Джейсон не зводив металевого погляду з бездиханного тіла Семена.
Кіспе ощирився:
— Хе, Джейсоне, як ти любиш казати — вимушені заходи, я ж мусив дізнатись ім’я п’ятого і таки зміг його витягти. Хлопця звуть…
— Ян Фідлер, — випередив його Х’юз-Коулман.
— О, — вражено роззявив рота пігмей, втямивши, що його головний козир виявився пустушкою.
— Я знав про нього з самого початку.
— Як? — Пігмей розгублено і якось по-дитячому ображено закліпав. — Звідки?
— В їхніх речах знайшли бронювання зворотного рейсу. На п’ять прізвищ. Останнє з яких було Jan Fidler. І якби ти виймав голову із задниці, Амаро, перед тим як нею думати, то здогадався б, що зараз я відлітав, щоби вирішити цю проблему.
Несподівано Левко зауважив, що від гелікоптера відділилась іще одна фігура. Хлопець здригнувся, відчуваючи, як м’якшають коліна. То був рудий. Чоловік віддалився на десять кроків від «Колібрі» і застиг, дослухаючись до розмови.
— Для чого було вбивати? — повторив Джейсон.
— Джейсоне, аміґо, не розумію, через що стільки галасу. Це ж бранці, чужаки, ми все одно збирались їх…
— Таки збирались, — знову обірвав його сивочолий. — Їх. — Він показав пальцем на Лео, Сатомі і Ґрема. — Не його. — Перевів палець на тіло Семена.
Амаро набурмосився.
— А тому я повторюю своє запитання: для чого було вбивати саме його? — Джейсон говорив спокійно, але щось проривалось у голосі, якесь притлумлене шипіння, що видавало лють, яка пожирала його зсередини. Амаро відчув це і втямив, що переборщив. — Чому не янкі? Чому не українця?
— Джейсоне, якщо для тебе це так важливо, я кажу «вибач», але не можу зро…
Х’юз-Коулман не слухав коротуна:
— У цього хлопця мізків більше, ніж у всіх твоїх предків, починаючи, ні, не з Адама, і навіть не з мавп, Амаро, починаючи з довбаних одноклітинних організмів, разом узятих. Цей пацан за два тижні розшифрував більше написів, ніж я особисто і вся моя зграя очкариків, які длубаються в носах у підземеллі, — чоловік спрямував палець під ноги, — за останні шість років… і ти його вбив, Амаро. Я хочу знати: чому?
Джейсон повільно дістав з-за пояса пістолет «Glock», підсунувся на крок і приставив ствол акурат поміж очей Амаро.
— Я… не… х-хотів… — Х’юз-Коулман надавив сильніше. — Я прошу, н-не роби цього…
«Тепер ти знаєш, що відчував Сьома кілька хвилин тому», — зміркував Левко, проте думка вийшла безбарвною, без емоційного відтінку.
Один з вартових (той єдиний, хто тримав палець на спусковому гачку) скинув автомат до плеча. Поки стрільці Джейсона підняли штурмові гвинтівки і спинили будь-які посмики застережними вигуками, двоє людей Амаро встигли зняти Калашникови і вперти приклади у плечі. Чотири проти чотирьох (якщо не брати до уваги Джейсона, який так сильно натиснув стволом на скошений лоб пігмея, що під дулом сформувався блідо-рожевий відбиток). Двоє інших перуанців переминались з ноги на ногу, не ризикуючи витягувати АКМи з-за спин.
— Джейсоне, — Кіспе опанував себе і розвів руки, показуючи, що не збирається різко рухатись, — давай не будемо вчиняти дурниць… давай будемо домовлятись… як ми робили завжди.
Левко переводив погляд з охоронців на стрільців. Перші — пониклі, бліді й налякані — пітніють, переступають з ноги на ногу, тримають голови піднятими, не думаючи про те, щоб цілитись. Другі — зосереджені й упевнені в собі, справжні професіонали, які не вперше діють під дулами кількох автоматів Калашникова — стримлять мертво (голови притиснуті до прикладів, очі сфокусовані на мушках), готові по сигналу відкрити прицільний вогонь.
Хлопці Амаро не мали ані найменшого бажання вв’язуватись у стрілянину. Їм начхати на низькорослого Кіспе. Водночас вони були як ніколи настроєні серйозно. Їм остогиднуло скніти в Паїтіті, вони давно втямили, що зможуть покинути чужий і цілковито незрозумілий їм «проект» просто у вигляді скалічених мертвяків на плотах, що сунуть за течією Такуатіману. Вони дбали не про карлика, вони захищали самих себе.
У голівудських фільмах такі моменти зазвичай завершуються ретельно прописаними діалогами, в результаті яких напруження згасає і конфліктні сторони зачохляють стволи. Але то в кіно. В реальному житті все інакше, навіть тоді, коли жодна зі сторін по-справжньому не рветься затіяти стрільбу.
— Давай без дурниць, босе… — прошепотів коротун, відхиляючись під тиском руки сивочолого. — Ми домовимося, правда?
— Амаро, — спокійно сказав Джейсон, — найбільшу дурницю у своєму житті ти вже зробив. — І смикнув за гашетку «Glock’а».
Бах! З такої відстані 9-міліметрова куля пробила голову Амаро наскрізь, вирвавшись з потилиці хмарою крові й мізків. Кіспе закинув макітру назад (немов від ляпасу, з тим самим відстороненням подумав Левко) і повалився на траву мертвий.
Перуанці (либонь, від страху) зреагували першими. Троє з тих, хто тримали автомати Калашникова напоготові, пустили короткі черги по стрільцях. Без толку. Свинець прошив повітря; кулі застукотіли по грані малої піраміди, дві чи три вп’ялись у металеву поверхню генератора.
Наступний хід за стрільцями. Двома одиничними пострілами з М16 Роджер Зорн і Боб Марґоліс «прибрали» двох перуанців. Охоронці повалились на землю (один упав на Сатомі) з дірками в лобах. Жертв було б троє, якби не халепа, що сталася з Лу Данковичем: у стрільця заклинило штурмову гвинтівку. Луїс був найбільш неохайним і безвідповідальним з людей Джейсона, часто «забуваючи» розбирати й чистити зброю. Як наслідок, напрочуд точна М16, яка секунду назад дозволила напарникам Луїса зі снайперською точністю «зняти» перуанців, відмовила. Лу Данкович оскаженіло втискав гашетку, чув клацання ударного механізму, але не чув головного — пострілу. Вартовий, що перебував найближче до бараків і якого, власне, й мав ліквідувати Луїс, миттю усвідомив, як йому пощастило. Він не дав стрільцю часу, щоб оговтатись і придумати, як викрутитись: довжелезна черга з АКМ вцілила в Лу, струсонувши його і поцяткувавши майку багряними плямами. Продовжуючи з безсилою злістю натискати курок, Луїс Данкович осів на траву. Через кілька секунд передня частина його сірої футболки стала цілковито чорною від крові.
— Crap! — скрикнув Віктор Шако (він не стріляв, побоюючися зачепити Джейсона). — Вони підстрелили Лу! Чорт забирай, мавпи встрелили Луїса! — А тоді, глянувши вперед: — Лягай, Джейсоне! — Сивочолий стояв, грізно вигнувши брови (спина ідеально рівна), над мертвим коротуном, але дивився не на Амаро, а на Сьому, що лежав неподалік. — ЛЯГАЙ!!!
Усвідомивши, що опинився між молотом і ковадлом, Левко припав до трави. Мабуть, якби не Джейсон, що стояв навпроти, його б давно підстрелили. Вже з лежачого положення хлопець помітив, як ушивається під захист вертольота рудий.
Двоє охоронців, що до цього часу стояли з автоматами за спинами, усвідомивши, як усе обертається, схопились за зброю і, відступаючи до входу в підземелля, відкрили безладну пальбу. Одна з куль вдарила Джейсону в плече, поваливши його на землю. Чоловік заричав. Схоже, пострілом зачепило артерію, бо кров хлистала немов з поливального шлангу.
— Джейсоне! — з розпачем вигукнув Віктор і заходився поливати свинцем перуанців.
Роджер Зорн кинувся під захист крайнього барака, на ходу спробувавши підстрелити вартового, що вбив Луїса, але промахнувся. Боб Марґоліс, чортихаючись крізь стиснуті зуби, відступив до генератора «JCB» і заліг за дерев’яною тумбою з піском та вогнегасниками.
Четверо вцілілих перуанців, відстрілюючись, забігли в заглиблення, що підводило до надр Твердині; стрілянина на якийсь час стихла.
— Подивись, як Лу, — наказав Віктор Бобу Марґолісу, а сам підскочив до Джейсона. — Як ти, босе?..
Лівий бік Х’юз-Коулмана став червоним. Чоловік морщив лоба і скрипів зубами.
— Тримайся! — Пілот повернувся до стрільців: — Приведіть Ірландця!
— Ірландець там. — Роджер показав рукою в підземелля, де щойно зникли хлопці, що лишились від ватаги Амаро.
— То підіть і витягніть мені його! — гаркнув Віктор, пальцями перетискаючи артерію над плечем, ближче до шиї Джейсона.
Боб і Роджер перезирнулись.
— Лу мертвий, — констатував Марґоліс.
Зорн дістав нову обойму і перезарядив М16:
— Пішли, — прохрипів він.
Приставивши приклади до плечей, стрільці задріботіли до входу в підземелля.
    
    
CLXXVI
    
Левко з Ґремом відтягували Сатомі під навіси з апаратурою, що розташувалися справа від місця перестрілки. Українець, крім того, волочив за собою АКМ, відібраний у мертвого перуанця.
На півдорозі, голосно зойкнувши, Сатомі опритомніла. Левко прикрив її рот долонею, втім, їх і так ніхто не почув.
— Що тепер? — спитав мулат.
Українець подивився на американця. Голова лишалась навдивовижу ясною, ніби й не було цих смертей, і кулі не свистіли, наповнюючи повітря шепотом смерті.
Японка тремтіла всім тілом і припадала до Ґрема.
— Посидь із нею тут. — Хлопець розвернувся, не відпускаючи автомат, навприсядки підібрався до північного краю тераси і зісковзнув униз — на шостий рівень.
Через дві хвилини Левко видряпався назад, тягнучи за собою мотузку, по якій лазив за бруґмансією.
— Треба тікати.
— А як же він? — Ґрем кивком показав на Віктора, який намагався власною сорочкою перев’язати плече Джейсона і спинити кровотечу.
Українець став на коліно і підняв АКМ. Три сухі постріли (американець здригнувся), і Віктор Шако, стогнучи, валиться у траву біля свого боса. Пілот спробував повзти, але скоро затих.
— Ніяк, — відрубав Левко.
Хлопці допомогли японці підвестись, і Левко повів їх через терасу до південного краю Паїтіті.
— Куди ти? — шарпнувся мулат.
— По північному боці ми не спустимось, не вистачить довжини мотузки.
— А там? — Ґрем показав на південь.
Левко згадав, як намагався втекти по південному схилу інший перуанець, котрого він спершу скинув на пристінок четвертого рівня під пальмовим гаєм, а потім застрелив на виступі третього біля піраміди.
— Там буде видно.
Трійця швидко перетнула відкритий простір (Левко схопив ще один АКМ) і укрилась за бараками. Потрібно було поквапитись: якщо стрільці повернуться і знайдуть тіло Віктора, Левку і К° стане непереливки.
За бараком українець віддав один автомат американцю і попросив:
— Допоможи, — потому присів і вперся рукою об землю, вигинаючи кулак так, щоби браслет з синьою мигалкою нависав над землею. — Пристав ствол сюди.
— Що?
Левко взяв АКМ за ствол і впер дульний отвір у браслет.
— Стріляй.
— Ти здурів! Тобі відірве кисть…
— Стріляй, кому кажу!
Ґрем зажмурився і натиснув на спусковий гачок. Г-гах! Розжарений ствол обпік руку, браслет рвонуло так, що він до крові порізав зап’ястя, але куля не зрикошетила, зарившись у м’яку землю, і найголовніше — лампочка погасла, а розламаний наручний передавач легко зісковзнув з руки.
— Тепер ти. — Левко поманив Сатомі.
Дівчина без нарікань погодилась.
Через хвилину всі троє позбавились браслетів з локаторами.
— Значить так, — заговорив Левко, — план такий: я тримаю мотузку, ви з Сатомі по черзі спускаєтесь на п’ятий рівень, довжини якраз вистачить, з п’ятого на четвертий є перехід, он там. — Хлопець показав східну частину південного схилу, де п’ятий та четвертий рівні сполучала рампа. — З четвертого на третій переходів нема, але можна перебратись, просто з’їхавши по схилу, він тут не настільки крутий, щоб зламати карки. Діставшись третього рівня, біжіть за підніжжя піраміди, із західного боку є місце, де можна злізти на другий, а далі аж до самої землі є похилі переходи.
— Ти певен? — Ґрем недовірливо покосився у провалля.
— Абсолютно. Я бачив це коли переслідував того перуанця, який… — «якого я вбив». — Неважливо. У нас немає часу на теревені. — Українець обкрутив мотузку навколо себе.
— А ти? — спитала Сатомі.
— Я спробую спуститись по стиках між стінами терас і східною гранню піраміди.
— Зможеш?
— Так. Почекаєте мене в кущах за ровом. Якщо не появлюсь протягом десяти хвилин, піднімайтесь і йдіть геть без мене… Я впораюсь, просто це займе трохи більше… — хлопець недоговорив. Його перервали відчайдушні й розлючені вигуки, що линули від того місця, де стояв «Колібрі».
— Сюди! Швидше! Вони вбили Віктора! Обережно, ті шмаркачі за бараками!
«Чорт. Рудий». Він геть забув про нього. І, судячи по вигуках, Роджер і Боб вийшли на терасу.
Наступної миті на очах у Левка стіна бараку почала розлітатись на шматки, і тільки потім він почув звуки пострілів: стрільці залягали біля спуску в підземелля і обстрілювали їх з М16.
— Пригніться!
Наказ був зайвим: Ґрем і Сатомі і без нього розпластались по землі.
Опинившись на траві, українець підтягнув АКМ до себе і випустив чергу у відповідь. Нехай не розслабляються.
Левко важко дихав. Двічі він намагався підвестись, але вогонь автоматичної гвинтівки клав його назад. Ідеї вичерпались, хлопець не знав, що тепер робити. Вони могли спробувати спуститись обабіч піраміди, але тоді стрільців ніхто не стримуватиме, вони розстріляють їх під час спуску, як він колись розстріляв вартового-перуанця. Лежати він також не міг. Левко був певен, що на спуску лишився лише один зі стрільців, інший зараз обходить їх з іншого боку бараків.
Ґрем підповз і вклався збоку від Левка. Американець тримав у руках АКМ.
— Спускай Сатомі і лізь униз по піраміді, — сказав він.
— Вони перестріляють нас, — заперечив українець.
— Лізь. Я їх стримаю.
— Ти?
— Я вмію вести вогонь, не переживай. Протримаю їх достатньо, щоб ви вбігли у хащі.
— Я не про те питав, янкі. — Левко докладав максимум зусиль, щоб не дивитись в очі мулату. Голос його кришився, наче пересохле печиво. — Як же ти? Що буде з тобою?
— Не думай про це. Бери дівчину і тікай.
— Ґреме… — Очі Левка розширились.
— Давай без сліз, ґрінґо. Я її не виведу, я не відшукаю човна, я навіть довбаної річки знайти не зможу.
Їх перервала нова стрімка черга зі сторони спуску до галерей. Ґрем загарчав і пальнув у відповідь.
— Я…
Українець поклав руку на плече мулата. Він не знав, що казати. Він не був розчулений, але безмірно здивований — так. Шокований навіть.
— Не гай часу, — гарикнув Ґрем. І тут-таки прикусив губу, на очі полізли сльози. — Я не зможу, Лео. Якщо спущусь я, то не зможу про неї подбати…
Сатомі чула їх. Але навіть якщо й розуміла, що говорить американець, то після смерті Семена ніяк на те не реагувала.
— Дякую, — прошепотів Левко. Мабуть, цього було недостатньо, але більше слів не знайшлося.
Торкнувшися Сатомі, він став відповзати до південної крайки тераси. Тримаючись під захистом бараків, Левко випростався, обмотав навколо плечей мотузку і скинув її у прірву.
— Лізь униз, — запропонував дівчині. — Тільки тримайся міцніше.
Японка перебувала в загальмованому трансі, але послухалась. Коли ноги зісковзнули з краю, хлопець додав:
— Як спустишся, не чекай мене. Зразу біжи на схід уздовж стіни до похилого спуску на четвертий рівень. Він отам, бачиш?
Спираючись ногами на стіну, дівчина посунула вниз. Через хвилину вона ступила на терасу п’ятого рівня і подивилась угору на Левка. Хлопець нахмурився і двічі підряд махнув рукою, показуючи на схід.
«Біжи, давай! Не затримуйся».
Постоявши секунд десять, японка стала просуватись по пристінку до похилої рампи.
Українець зіпхнув мотузку з тераси, закинув автомат за спину і газонув до піраміди. Допомагаючи собі руками й ногами, з’їхав униз по стику між південним муром Твердині та східною гранню великої піраміди. Його ступні торкнулись трави на п’ятому рівні у той момент, коли нагорі заджеркотіли постріли. Хлопець втиснув голову, злякавшися, що стріляють по ньому, але за мить схаменувся. Звуки пострілів линули з верхньої тераси; сухе потріскування високотехнологічних М16 розбавляло грубе торохтіння автомата Калашникова — Ґрем вліз у перестрілку з головорізами Джейсона. Притримуючися рукою за стіну, Левко попрямував до місця, де його чекала Сатомі.
Невдовзі українець і японка спустились на третій рівень і забігли за піраміду. А ще через хвилину, ігноруючи гілки, що батогами періщили по руках, грудях та обличчю, продирались крізь джунглі, прямуючи геть від Паїтіті…
    
    
CLXXVII
    
    
    
1 вересня 2012 року, 09:52 (UTC – 5) Хатина Тора Сандерса
    
…Тор заспішив на ґанок, розчувши шум човнового двигуна. Розкрив двері хатини і раптово усвідомив, що мотор затих. На піску біля причалу, задерши тупого носа, покоївся гумовий човен «BRIG B310». На плоскодонці розпласталось два нерухомих тіла.
«Мертвяки?» — від несподіванки Тор Сандерс відступив на крок, ударившись плечем об одвірок, проте заспокоївся, розсудивши, що мотор хтось вимкнув, а значить, пасажири моторки живі. Принаймні були живими секунду тому.
Загрібаючи замученими артритом ногами пісок, він наблизився до човна. Опустився на коліна і, перехилившись через гумовий борт, перевернув одного з пасажирів. Знадобилась хвилина, щоб Сандерс упізнав молодого мандрівника, який зупинявся у нього в хатині кілька тижнів тому.
«Лео… здається, українець, — подумав Тор, намацуючи пульс на шиї. — Той, кому маляр прислав листа зі Швеції».
Поруч із хлопцем лежала дівчина. Її ім’я норвежець пригадати не зміг, але пам’ятав, що вона з Японії. Біля голови японки валявся заляпаний кров’ю автомат АКМ, який розвіяв останні сумніви: парочка бачила те, що їм категорично не рекомендувалось до перегляду.
І хлопець, і дівчина були худі й замурзані, наче в’язні з концтабору. Потемнілу шкіру вкривали сотні слідів від комариних укусів.
Пульсуючої жилки Тор не відшукав, проте необхідність у цьому відпала сама по собі — від доторків зашкарублих пальців до зарослого підгорля українець очуняв.
— Ґрем… — прошепотів він, — там лишився Ґрем… ми повинні витягти янкі…
Чоловік мовчки дивився на змарніле, наче у хворого на рак на останній стадії, обличчя Левка. Він хотів сказати щось підбадьорливе, але губи заніміли. Не варто лукавити. Ніхто не буде нікого витягати. Ці двоє мають дякувати небесам, що їм дозволили спуститися вниз по Ріо-де-лас-П’єдрас живими.
Та чи дозволили?
Тор Сандерс нашорошено, немов ховрах, що помітив тінь шуліки на траві, озирнувся. Потім перевів погляд назад на хлопця і дівчину, напрочуд ясно відчувши, що відтепер щось зміниться. Ці двоє запустили вервечку подій, що більше їм не підвладна і яка розгортається далі сама по собі. Не підвладна, мабуть, нікому.
«Все зміниться», — подумав норвежець, відчуваючи, як наростає бажання поїхати в Норвегію і подивитись, як там справи. І чхати він хотів на довічне ув’язнення.
Японка лежала, не рухаючись. Сандерс провів долонею по її спині, переконавшись, що вона жива; про це свідчив шалений жар, що плинув від тіла. Дівчина палала в гарячці.
Старий перевірив, чи удосталь в баку палива, виштовхав гумовий човен назад у річку і повів його до Пуерто-Мальдонадо. Звідти спеціальним літаком Сатомі й Левка доправили до Ліми. Того ж дня — 1 вересня 2012-го — про знайд, що видерлись із джунглів, повідомили посольства України, Японії і Сполучених Штатів. Світова спільнота отримала підтвердження того, що Паїтіті існує…
Три ночі поспіль Тор Сандерс ночував одягнутий, сидячи на стільчику серед вітальні, стискаючи руками старезний дробовик, чекаючи, що з джунглів прийдуть ті, від кого втекли Левко і Сатомі.
Але ніхто не прийшов.
    
    
CLXXVIII
    
    
    
7 вересня 2012 року, 08:01 (UTC – 5) Паїтіті
    
— Що робити з твоїми записами? — роздивляючись нігті, спитав рудий.
— Сховаєш у джунглях. — Джейсон скидався на напівзогниле яблуко: щоки обвисли, погляд потьмянів, зморшки поглибшали і стали виразнішими, так наче вглибині накопився бруд. Обличчя нагадувало стару потріскану маску. — Закопай. Тільки ж подалі від Паїтіті. — Чоловік зітхнув. — Зафіксуй координати, а… е… як усе вляжеться, я повернусь за ними.
— Можна спробувати вивезти, — не піднімаючи очей, запропоновував червоноокий.
Х’юз-Коулман повільно похитав головою.
— Пізно… Без Віктора ми наче каліки на інвалідних візках. — Джейсон несподівано згадав Сьому. В очах спалахнули мутні вогники; в них не було ані волі до життя, ані тіні від звичної ексцентричності, лише злоба змішана з безмежним відчаєм. Вогні згасли швидше, ніж рудий устиг їх помітити. — Не хочу, щоб у когось із них у Пуерто-Мальдонадо знайшли папери, що викликатимуть запитання.
За кілька кроків від них, навпроти дверей котеджу, поверх яких прибили дві широкі дошки, згуртувались рештки тих, хто протягом останніх років населяв Паїтіті: троє стрільців (Боб, Род і Роджер), лікар Мелл Барр і п’ятеро вчених. Останні виглядали переляканими — кожен з них розумів, що в нинішній ситуації є непотрібним баластом. Ближче до вертолітної площадки лежала чимала купа наплічників, коробки з камінням, ящики із золотом та різне спорядження. Поруч з кучугурою речей зі зв’язаними за спиною руками стояв Ґрем Келлі.
Рудий знизав плечима:
— Як знаєш.
— Коли все заспокоїться, я повернусь по них.
Криваво-червоні очі підскочили і вп’ялись у пом’яте обличчя сивочолого. В ту мить рудий усвідомив, що бачить Джейсона востаннє. Неприємна млосна хвиля протнула його з голови до п’ят.
— Джейсоне…
— Йдіть. Вам уже час.
Стрільці переминались з ноги на ногу, спідлоба зиркаючи на боса. Ніхто не розумів мотивів його дій. Ситуація й без того кепська, а він вперто силкується зробити її ще гіршою.
— Джейсоне, це не останнє таке місце, — спробував рудий.
— Паїтіті було найбільшим. — Джейсон мимоволі здригнувся, усвідомивши, що став говорити про Твердиню в минулому часі.
— Так, воно найбільше, але не єдине, — повторив рудий, зробивши наголос на словах «не єдине» і обвівши рукою рештки зруйнованого табору. Все, що не могли забрати з собою, чоловіки потрощили.
Тепер уже Х’юз-Коулман знизав здоровим плечем, мовляв, тобі не зрозуміти. Раптово нахилившись, повернувши голову так, щоб його не чули вчені, він швидко заговорив:
— Розумників прибереш, щойно заховаєш аномальні зразки і золото. — Джейсон міг би перестріляти науковців зараз, але без них стрільці не змогли б забрати все цінне. — Тіла розчленуй і розкидай по джунглях. Цього разу нам не потрібна зайва увага.
— А мулат?
Сивочолий вигнув ліву брову і подумав, перш ніж відповісти:
— Не чіпай. Я потім вирішу.
— Добре, Джейсоне.
— Рушайте. — Чоловік підійшов до стрільців і по черзі потиснув кожному руку. Вони мовчали, хмурячись від того самого огидного передчуття, що хвилину тому облягло рудого.
— Босе, ви б пішли з нами… — Якби не хриплий голос, Род Холмґрен скидався б на малюка, котрий просить батька залишитися з ним у дитсадку.
— Не переймайся, Роде, я вас наздожену.
Усі знали, що це брехня. Вони йтимуть, замітаючи сліди, а в Пуерто розділяться: хтось попрямує до Ліми, дехто подасться до Болівії, решта спробують злиняти через Бразилію. Якщо Джейсон не вирушить зараз, він їх нізащо не знайде. Зауваживши скептичний вираз на обличчі стрільця, чоловік поспішив додати:
— Якщо не наздожену, то побачимось у Niutōua.
— Так! — Род зрадів, схопившися за запропоновану Джейсоном ідею. — Побачимось на острові!
Роджер Зорн і Боб Марґоліс допомагали вченим надягти на спину рюкзаки й коробки. Хтось спробував висловити незадоволення, але його миттю примусили заткнутись, гепнувши кулаком у зуби. Ґрему довірили нести чорний мішок із золотими виробами з підземелля.
За хвилину кавалькада витягнулась вервечкою в напрямку входу в підземелля. Род йшов першим, за ним тюпачили науковці (горблячись від незвичної ноші) й мулат, замикали колону Боб з Роджером.
Рудий затримався біля Джейсона. Х’юз-Колуман задумливо тер пальцями пов’язку на плечі. Секунд тридцять обоє мовчали, а тоді сивочолий озвався:
— Ти коли востаннє зв’язувався з Лімою?
— Вчора ввечері. 211-й Escuadrо́n Aе́reo три дні назад передислокували з Арекіпи в Пуерто-Мальдонадо. Я стримував їх, скільки міг, але більше вони не чекатимуть. Навіть якби ми засипали золотом усе командування 3-го авіаційного крила, 211-й раніше чи пізніше вирушить у сельву… Українець і японка здійняли забагато галасу.
— Що за 211-й? — насправді Джейсона це не цікавило, він лиш хотів потягнути час. Рудий лише здогадувався, а от Джейсон точно знав, що вони розмовляють востаннє.
— Два «Мі-35П» і щонайменше шестеро «Мі-25Д» у повній бойовій готовності.
— Зрозуміло… — безбарвно витиснув Х’юз-Коулман.
— Є ще дещо. — Рудоволосий невдоволено вигнув брови. — Ходять чутки, нібито до узбережжя Перу з Сан-Дієго вирушив американський авіаносець.
— Що?! — Цього разу зацікавленість була щирою.
— Може, неправда. А може, це через мулата. — Рудий кивнув услід колоні, вказуючи на Ґрема Келлі. — Інформатор повідомив, що твої співвітчизники самі захотіли втрутитись. Уряд Перу видав формальний запит про допомогу в операції, і ось — US Navy на всіх парах мчить сюди.
— Через мулата? Слати сюди цілий авіаносець? Маячня! Він лише прикриття… Щось пронюхали… — процідив Джейсон. Губи вималювали злорадну усмішку. — Дзуськи вам! — Він різко повернув підборіддя до співрозмовника: — Але що вони зможуть зробити зі своїм сраним авіаносцем? Звідси до узбережжя п’ять сотень кілометрів, між нами Анди… вони не дістануть мене, вони не зможуть сюди висадитись!
— Не знаю… Я переповів тобі все, що зміг довідатись. Ти просто мусиш усвідомити, що над Твердинею збираються недобрі хмари. Хай що ти там задумав, завершуй свої справи і вшивайся звідціля.
— Я встигну. — Посмішка згасла, Джейсон наче просів. Голова поникла, що надавало йому вигляду згорбленого старця. — Це не займе багато часу.
Рудий знов відчув укол під серцем. Якщо ця таємнича «справа» займе так мало часу, то чому не було зробити її давно і піти разом з усіма?
— Ти ж не будеш… — Рудоволосий нарешті відважився спитати напряму, але Х’юз-Коулман обірвав його.
— Прощавай, — не дивлячись у вічі, простягнув руку.
Рудий потиснув долоню.
— Удачі тобі, Джейсоне. — Він хотів додати «До зустрічі!», але вирішив не кривити серцем, ніякої зустрічі не буде, і підтюпцем побіг навздогін за кавалькадою.
Джейсон стояв і довго дивився їм услід. Потому підійшов до кромки горішньої тераси і спостерігав, як десятеро навантажених важенною ношею чоловіків виходять з Твердині й зникають у джунглях. Останнім йшов рудий. Перед тим, як пірнути в хащі він озирнувся і розрізнив на тлі неба силует Джейсона. Рудий здійняв руку і помахав. Х’юз-Коулман ніяк не відреагував.
Постоявши, Джейсон розвернувся і поплівся до ангару. Лишившись на самоті, чоловік остаточно розслабився. Зазвичай випнуте підборіддя впало на груди, руки безвольно обвисли вздовж тіла і майже не рухались при ходьбі. Пасма сивого волосся сповзли на лоба, частково ховаючи розмазану сірість очей.
Усередині було пусто, якщо не брати до уваги низки металевих шаф, відгороджених дротяною перегородкою у дальньому куті. Вгорі кожної шафки красувалась жовто-чорна, вицвіла від часу наклейка з малюнком черепа і написом «DANGER!!! Do not open without permission!». Спрощене зображення черепа виглядало смішним, а не зловісним.
Джейсон попрямував до шаф, на ходу дістаючи з кишені ключі. Розмірені кроки гучно відлунювались від циліндричного даху ангара. Звуки скапували на бетон, відбивались і знову летіли до стелі, створюючи ілюзію, нібито чоловік у ангарі не сам.
Підступивши до крайньої шафи, Джейсон Х’юз-Коулман відімкнув навісний замок і розчахнув дверцята. Всередині було чотири полиці доверху закладені сірими брикетами з підписами «С4 expolsive». Пластична вибухівка. Чоловік покрутив головою, шукаючи сумку чи пакет, що дозволить за один раз забрати більше вибухівки. Нічого підходящого не було, але неподалік від шаф він помітив порожнє відро для прибирання, що лежало на боку. Він підійшов, ногою поставив відро вертикально, нахилившись, прискіпливо обдивився дно і лиш тоді перетягнув його до відчиненої шафи. Наповнивши відро пластиковими брикетами, Джейсон забрав з верхньої полиці пучок дротів і п’ять цифрових детонаторів (усі, що були у шафі).
Ще більше горблячись, час від часу перекладаючи відро з однієї руки в другу, чоловік вибрався з ангара і попрямував до спуску в підземні галереї.
    
    
CLXXIX
    
    
    
7 вересня 2012 року, 08:17 (UTC – 5) 11°52’28” пд. ш. 77°24’46” зх. д. Тихий океан: 40 км до Ліми, 570 км до Паїтіті
    
Авіаносець CVN-70 «Карл Вінсон» військово-морських сил США (саме той, на який у 2011-му привезли труп Осами бін Ладена і з якого тіло лідера «Аль-Каїди» поховали у водах Аравійського моря) спинився в океані за сорок кілометрів від узбережжя Перу. Колосальна 330-метрова громадина водотоннажністю 97000 тонн застигла, анітрохи не гойдаючися, серед бірюзових, помережаних кучерявими баранцями вод. Грізний корабель класу «Німіц» з пласкою, наче праска, палубою і циліндричною боковою надбудовою сто двадцять годин, не збавляючи ходу, йшов від Сан-Дієго, свого порту приписки, до Ліми, столиці Перу.
CVN-70 відрядили на південь щойно командування ВМС США отримало дозвіл від уряду Перуанської республіки на інтервенцію в ліси Мадре-де-Діос. ЦРУ давно одержувало повідомлення про існування руїн невідомого походження у сельві на сході Перу, а також про групу громадян США, котрі, ймовірно, проводять незрозумілі експерименти на цих руїнах. Агенти розвідки доповідали про вірогідну (безпосередню або ж опосередковану) причетність даної групи до зникнення в амазонських джунглях кількох десятків людей, серед яких були американські громадяни. За допомогою супутників-шпигунів відшукати щось схоже на руїни в сельві не вдалося, і про рапорти спецагентів на якийсь час забули. Приводом для того, щоб витягти справу з-під сукна, стало зникнення дослідниці Еріки Міджетт (не маючи достатніх доказів, ЦРУ все ж пов’язало це щезнення з діяльністю таємничої групи), і головним чином — розповідь Левка Бартоша та Сатомі Хігенорі (власне, розказував переважно Левко, Сатомі відновлювалась у лікарні після жорсткої лихоманки). Українець надав американському послу в Лімі докладну інформацію про місцезнаходження руїн і розповів про Ґрема Келлі, котрого (нібито) силою утримують на Твердині. Фахівці з ЦРУ та Пентагону нарешті роздивились на супутникових знімках щось схоже на мегалітичні руїни і замаскований табір на їх вершині, а Ґрем Келлі став формальною причиною, завдяки якій власті Перу (цілком усвідомлюючи, що самі не впораються) впустили на свою територію американських військових.
Що може зробити авіаносець — хай навіть найкращий у світі — зі схованими в нетрях далеко від узбережжя мегалітичними руїнами? Зазвичай авіаносці класу «Німіц» несуть на собі до 90 літаків, серед яких основну ударну силу складають винищувачі-бомбардувальники «F/A-18 Hornet». Усе, що можуть зробити три ескадрильї «F/A-18» з руїнами, розташованими за п’ятсот кілометрів від берега, — це стерти їх з лиця землі, закидавши бомбами. Але це точно не те, чого добиваються США і Перу. Твердиню слід було захопити, якомога швидше і по можливості нічого не пошкодивши. Саме через це на широченній палубі «Карла Вінсона» не було жодного «F/A-18». Перед відплиттям з військової бази «NAS North Island» в бухті Сан-Дієго літаки зняли з корабля, натомість завантаживши авіаносець конвертопланами «V-22 Osprey» — унікальними літальними апаратами, що поєднують у собі можливості літака і вертольота. Завдячуючи конструктивним особливостям, «V-22 Osprey» легко (в літаковому режимі) перемахнуть через Анди, після чого приземляться довкола Твердині як вертольоти, висадивши десант і при необхідності забезпечивши йому вогневу підтримку.
Враховуючи унікальність запланованої операції, в командній рубці «Карла Вінсона» зібралось чи не все вище командування ВМФ США: командуючий спеціальними операціями адмірал ВМС Ерик Олсон, начальник військово-морських операцій адмірал Гаррі Роуґхед і особисто командувач Тихоокеанським флотом США адмірал Патрік Волш.
О 8:29, попередньо зиркнувши на дорогий наручний годинник, Патрік Уолш стримано спитав:
— Починаємо, джентльмени?
— Поїхали, — підтакнув Ерик Олсон.
Гаррі Роуґхед просто кивнув.
— Починайте операцію! — повернувши голову до Клайва Оуена, капітана авіаносця, наказав адмірал.
— Слухаюсь, сер! — Клайв узявся за переговорний пристрій і передав наказ далі: — Командуючому операцією, HMX-1 у повітря… повторюю: HMX-1 у повітря!
Тієї ж миті тридцять два двигуни «Rolls-Royce Т406» утробно загуділи, розкручуючи чорні лопаті над куцими крилами «V-22 Osprey». Шістнадцять конвертопланів з 1-ї морської вертолітної ескадрильї (Marine Helicopter Squadron One або HMX-1) один за одним відривали шасі від палуби авіаносця і вгризались у небо. У чотирнадцяти «V-22» розташувалось по 24 морських піхотинця, ще два несли на зовнішній підвісці баки з паливом та спорядження для облаштування тимчасової бази в джунглях. Набравши висоту, конвертоплани вишикувались двома широкими рядами і, помалу перевівши двигуни в горизонтальне положення, полетіли на схід в напрямку Твердині. Над Сечурою, пустелею, що оточує перуанську столицю, їх зустріли два «МіГ-29» перуанських ВПС, які ескортуватимуть ескадрилью аж до джунглів.
Майже одночасно з конвертопланами з ґрунтового летовища біля Пуерто-Мальдонадо здійнялись у повітря шість військових гелікоптерів «Мі-25». Ледь позадиравши тупі носи, вони помчали над сельвою на північ — назустріч американським «V-22 Osprey».
    
    
CLXXX
    
    
    
7 вересня 2012 року, 10:01 (UTC – 5) Паїтіті
    
Джейсон Х’юз-Коулман сидів, підклавши ноги під себе, спиною до великої піраміди і лицем до джунглів. За дві години він ще вісім разів піднімався й спускався до підземелля, перетягнувши й розклавши по галереях кількадесят кілограм пластикової вибухівки. Через тяжку фізичну роботу погано оброблена рана на плечі почала кровити, м’язи довкола палали вогнем, проте Джейсон знав, що це вже не має значення.
Ніщо більше не мало значення.
Американець поставив усі таймери на 10:30, але не збирався дожидатись вибухів. Він знав, де розташовувати С4, — у щілинах найбільших монолітів, уздовж найтонших бокових стін, в кавернах, які лишились після сколювання зразків граніту, — а тому не сумнівався, що Твердиня не вистоїть. І попри це ризикувати не хотів. Хай якими сильними будуть вибухи, він може вижити. А жити Джейсон більше не хотів.
Рудий мав рацію: Паїтіті — не єдине таке місце. На острові Тонгатапу є конструкція з трьох мегалітів під назвою Хаамонга-а-Мауї (Ноша Мауї), котра, як і Твердиня, має невідоме походження. От тільки Хаамонга-а-Мауї — це піщинка у порівнянні з громадою Паїтіті. Що гірше — на каменях у Тонгатапу немає написів. Максимум, що Джейсону вдасться добути — кілька аномальних зразків, завбільшки з квасолину кожен, які ні на йоту не наблизять його до розгадки. Сьома загинув, менш ніж через півгодини щезнуть усі написи в надрах Твердині (Джейсон навіть не думав над тим, щоб залишити їх), перестане існувати Чорна кімната. Все, чому він присвятив останні двадцять років життя, швидко і невідворотно котилося під три чорти, все, що мало сенс і примушувало сивочолого почуватись особливим (врешті решт — Обраним), провалювалось у прірву.
Джейсон міцніше стиснув шорстку і теплу на дотик рукоятку «Glock’а». Підставивши дуло під нижню щелепу, він якийсь час витріщався на крони дерев, які ледь ворушились під подмухами вологого вітру, і думав про те, з чого все почалося. Коли все пішло навкосяка? Коли п’ятеро затятих студентів висадились біля Голови Папуги? Коли його люди проґавили Яна Фідлера? Ні. Все почалося за багато років до цього, коли він дозволив Ґуннару піти.
«Клятий шведський маляр…»
Чи варто було взагалі починати проект? Зараз сивочолому здавалось, що він з самого початку знав, що наприкінці його чекає фіаско. Банальне правило, котре Джейсон сотні разів чув протягом життя і котрим тисячі разів легковажив: не варто братися за те, що не можеш втримати. Не зазіхай на речі, котрі не в змозі захистити, будь то жінка, великий бізнес чи… Твердиня. «Дивно, — думав він, — що розуміння прописних життєвих істин приходить ось так — в «епохальну» мить, коли ти сидиш, підпираючи підгорля дулом «Glock’а», і коли всі без винятку життєві істини безповоротно втрачають сенс”.
Чоловік кволо посміхнувся і напружив палець, готуючись натиснути спусковий гачок, і зненацька почув шум. Лопаті. Турбогвинтовий двигун. Багато турбогвинтових двигунів.
«Перуанські гелікоптери?» — зринув у голові байдужий здогад. Проте звук видавався інакшим, крім того, він надходив із заходу.
Джейсон повернув голову наліво і зразу помітив два ряди сірих точок, розсипаних по бірюзовому небу.
«Що за чорт?» Рука з пістолетом несвідомо опустилася. Вони не можуть летіти з того боку.
Х’юз-Коулман чекав, спостерігаючи за наближенням літальних апаратів. Ось перші з них підібрались зовсім близько і стали сповільнюватись, аж поки не зависли на одному місці. Джейсон ніколи не бачив конвертопланів, але меткий розум миттю розкусив принцип дії загадкових машинерій.
— Мазефакери.
Він стулив брови докупи, водночас і обурюючись, і захоплюючись співвітчизниками. Усвідомлюючи, що морські піхотинці в найближчі дві хвилини висадяться на терасу і візьмуть її під контроль, чоловік різко впер дуло пістолета в м’якоть під щелепою, якраз над кадиком.
У цей час із переднього «V-22» заскрипів гучномовець.
— Говорить майор ВМС США Джеффрі Лонґ! — Рев моторів затушовував голос, але Джейсон усе одно розумів слова. — Сер, прошу вас покласти зброю на землю і підняти руки над головою.
— А якщо я не послухаюся, що ви зробите? — вищирився Джейсон. — Пристрелите мене? — І натиснув на спусковий гачок.
Куля прошила голову наскрізь, пошматувавши мозок. Х’юз-Коулман загинув миттєво, завалившись набік, немов маріонетка, якій підрізали нитки, що ними ляльковод утримував її вертикально.
Джеффрі Лонґ прикусив губу і стиха вилаявся. Хороший початок.
Шеренга перших конвертопланів перелетіла руїни і знизилась над сельвою, обираючи місце для тимчасового табору (хоча, дивлячись на розгромлену терасу, майор Джеффрі Лонґ здогадувався, що необхідність у таборі відпадає). Два «V-22» наблизились до західного краю терасу, готуючись висадити морських піхотинців.
У цей момент в надрах Твердині прогуркотав перший вибух.
Тераса задвигтіла, наче під час землетрусу. Майор скомандував припинити висадку, та було вже пізно. Низка нових вибухів примусила кам’яну громадину вібрувати. Раптово центральна частина провалилась (піраміда схилилась набік, немов покинута дитяча іграшка), випустивши в небо хмару диму, вогню й розпеченого кам’яного пилу. З боків Твердині раз за разом, подібно до сонячних протуберанців, виривались язики розкошланого полум’я. Один із зарядів розірвав на шматки західну частину двох верхніх рівнів. Тераса вибухнула хмарою кам’яних уламків, яка зачепила лівий двигун найближчого конвертоплана.
— Назад! Назад! — кричав майор Лонґ по рації. — Набирайте висоту.
Рій розпеченого каміння шрапнеллю протнув двигун, спинивши його майже миттєво. Правий двигун пошкодженого «V-22» продовжував працювати. Конвертоплан повело вліво, він круто завалився на ліве крило, перекинувся і через секунду шугонув у роззявлену пащу кратера, що утворився на тому місці, де хвилину назад здіймалась велика піраміда.
Цього разу майор не лаявся. Побліднувши, він спостерігав, як двадцять шість чоловік з ввіреного йому загону загинули, розтанувши серед розплавленого каміння. Решта «V-22» поспішливо віддалились на безпечну віддаль. В ефірі запанувала тиша. Двісті спецназівців, прикипівши до ілюмінаторів, похмуро спостерігали, як загадкові руїни, які миттєвість тому велично здіймались на нетрищами, перетворюються на купу почорнілого каміння, схожу на згарище після велетенського багаття…
    
    
P. S.
    
    
    
CLXXXI
    
Після 7 вересня 2012 року Левко нікому не розповідав про Паїтіті. Останнім, що доконало хлопця, стала звістка про зникнення Яна Фідлера. Прилетівши до Києва, українець подзвонив чеху, збираючися розповісти про той кошмар, на який обернулась поїздка. Не додзвонившись на мобільний, він зателефонував на міський номер до будинку Ніколаса Фідлера, від якого довідався, що його небіж зник безвісти 25 серпня (того дня, коли Левко, Семен, Ґрем і Сатомі мали повернутися з подорожі… тобто коли Ян мав дізнатися, що вони не повернулись). Ян Фідлер вийшов із будівлі Департаменту промислової екології за адресою Текнікрінген, 44 о пів на шосту вечора, і більше його ніхто не бачив…
Левко Бартош покинув Швецію, не захищаючи магістерську роботу. Тупо не з’явився на захист.
Професор Рональд Веннерштейн, голова Департаменту, особисто дзвонив українцю, вмовляв передумати, просив приїхати, обіцяючи поставити оцінку формально, без захисту. Коли це не подіяло, Рональд виклав останній козир, повідавши, що не проти взяти Левка в аспірантуру, наразі є кілька грантових місць (PhD-студенти з СНД працюють за двох шведів, при цьому задовольняючись втричі меншими стипендіями).
Лео вислухав професора, подякував і делікатно відмовився. Він не міг залишатись у Стокгольмі жодної секунди.
Після повернення ніхто, навіть батьки Левка, не зрозуміли, що трапилося. Хлопець наглухо замкнувся в собі, ні з ким не спілкувався і майже не виходив з дому. За півроку він так і не знайшов постійної роботи (не дуже й шукав, якщо чесно). Та найголовніше — він вернувся без диплому, і цей ганебний в очах багатьох факт помалу поширився серед родичів і друзів. Не знаючи реальних причин, люди почали плескати язиками. Головних версій було дві. Перша: Левко з кимось побився, в процесі бійки його схопила шведська поліція, після чого хлопця, певна річ, депортували. Друга: Бартош напився і став натхненно ригати під час міжнародної наукової конференції (в найбільш трешових варіаціях — на захисті диплому і акурат на стіл голові Департаменту). Кінцевий результат той самий — депортація.
Одного дня на мобільний подзвонила американка, представившись Мелані Шанклін, і, поки Левко згадував, де чув це ім’я, жінка, схлипуючи, сказала, що шукає сина, якого звуть Ґрем Келлі, і, можливо…
Левко кинув трубку, не дослухавши, наче зі слухавки витикались осині жала.
Про його походеньки в джунглях Мадре-де-Діос мало хто чув, а ті, хто знав, нічого не розпитували. Значно більше родичів і знайомих цікавило незрозуміле рішення звалити зі Швеції без диплому КТН, поставивши жирний хрест на блискучій кар’єрі. Левку доводилося боротись зі своїми демонами наодинці.
На початку 2013-го, через п’ять місяців після повернення з Мадре-де-Діос, страхітливі спогади поблякли. Хлопець потроху віддалявся від чорноти, повертаючись до нормального життя. Він покинув міркувати про Ґрема, перестав у передсвітанкові години бачити мертвого Семена. Аж поки одного дня наприкінці січня…
    
    
CLXXXII
    
    
    
24 січня 2013 року, 19:55 (UTC +2) Рівне, Україна
    
…з привезених зі Швеції паперів, яких Левко не торкався з часу приїзду, висковзнув складений учетверо блокнотний аркуш.
Хлопцю здалося, що його серце вирізали лазером, воно випало з грудей і гепнулось до ніг, на підлогу, лишивши в грудях акуратну циліндричну дірку.
Він розгорнув аркуш. На ньому з обох боків йшли рівні ряди незрозумілих символів. Левко впізнав почерк Семена, хоча відчувалось, що росіянин поспішав — значки виходили не такими акуратними як завжди. В декількох місцях, гублячи рядок, який переписував, він похапцем замальовував і виправляв символи на нові, такі, що вважав правильними.
Спогади наплинули нізвідки й почали душити Левка. Він почувався так, наче плавав у герметичній кімнаті, яку поступово заповнювало водою, підбираючись ближче й ближче до стелі, і знаючи, що раніше чи пізніше він усе одно захлинеться.
На другій стороні листа символи обривались посередині. Схоже, Семену не вистачило часу записати все, що хотів.
Хлопець спробував пригадати хоча б слово з того, що казав йому товариш, віддаючи аркуші, але не зміг. Щойно в голові починала проступати картинка, як її, немов лавиною, зносило геть, а на її місці випирало видовище розбризканої по траві сірої мозкової речовини і розкиданих уламків черепа.
(не ‘би’айте! бу’ ‘аска! ‘и ‘о’ите ‘оми’ку, А’аро…)
Раптово Левко стрепенувся. Він подумав «аркуші». Не аркуш, а аркуші. Справді, у Сьоми було кілька аркушів! Хлопець кинувся перебирати документи (рекомендації, розклад занять, останні захищені практичні роботи, фрагменти магістерської) і невдовзі відшукав іще два аркуші, на одному з яких була таблиця відповідників між арабськими цифрами і знаками цивілізації Паїтіті, а на другому — формула календаря, що дозволяла перекодовувати дати.
Левко замислився. Навіщо це йому? Чи не краще викинути аркуші в смітник і забути про них, забути про все? Чорт забирай, йому знадобилось півроку, щоб відновити здоровий сон, для чого знову ятрити рани, які затяглися такою тонкою кіркою?
А тоді Левко згадав Семена. Востаннє, коли бачив росіянина живим. Фрази відновити не вдавалося, проте в голові пролітали, наче осколки після вибуху, уривки того, що говорив Семен за кілька хвилин до жахливої смерті.
(будь ласка… просто візьми це)
(бери аркуші й тікай)
(послухай мене!.. ПОЧУЙ мене!..)
Він мусить розкодувати дати. Навіть якщо це фарс, вигадка сивочолого фанатика, що кількадесят років длубає камені в надрах найзагадковіших руїн на планеті. Навіть якщо не спатиме ще півроку. І навіть… якщо з’їде після цього з глузду.
Бо таким було передсмертне бажання його друга.
Витративши півгодини, Левко створив таблицю в «Microsoft Excel», яка автоматично переганяла дати з формату, що використовувався людьми Паїтіті, у григоріанський календар, і один за одним ввів у неї рядки з Семенового аркуша.
Більшість дат були незнайомими. Хлопець запустив «Google» і взявся шукати. Обирав будь-яку з дат, вводив у пошуковому рядку і натискав «Enter». Після кожного натиску сервер видавав скупчення статей та фотографій про ту чи іншу катастрофу. Наприклад, у рядку № 2 справді стояла дата 15 квітня 1912-го, що було днем, коли потонув «Титанік», а число 1514 відповідало кількості загиблих на кораблі. У 17-му рядку стояла дата 27 березня 1977-го — цього дня в аеропорту Тенеріфе під час зльоту зіштовхнулися два «Boeing 747», загинуло 583 людини. За № 20 ховалось 1 вересня 1983-го, коли радянський перехоплювач збив авіалайнер «Korean Air Lines» (рейс 007), який випадково відхилився від курсу і залетів на територію СРСР. 269 пасажирів — усі, хто був на борту, — мертві (у п’ятій колонці було саме це число — 269).
Що далі Левко просувався по списку, то більше сум’яття охоплювало його. Він більше не читав статті, просто вводив дати і дивився, що за ними криється.
Рядок № 5 — 6 грудня 1917-го — вибух у канадському місті Галіфакс — французький транспортний корабель «Монблан», завантажений одною вибухівкою (піроксилін, тротил і пікринова кислота), зіштовхнувся з норвезьким кораблем «Імо», в результаті пожежі стався вибух, який розніс на друзки весь порт і більшу частину Галіфакса, загинуло близько 2000 людей.
Рядок № 7 — 16 грудня 1920-го — жахливий землетрус у Ганьсу — чи не найбільш смертоносний за всю історію спостережень, сила поштовхів сягнула максимуму — 12 балів, а кількість жертв перевищила чверть мільйона людей.
Рядок № 9 — 26 квітня 1942-го — вибух на вугільній шахті «Benxihu», Китай, що вбив 1549 шахтарів, — найбільша трагедія в історії вугільної промисловості.
Рядки № 10 і № 11 — відповідно, 6 та 9 серпня 1945-го — бомбардування атомними бомбами Хіросіми та Нагасакі.
Рядок № 12 — 9 травня 1960-го — вибух вугільного пилу на шахті «Laobaidong» біля міста Датонг, Китай — згоріло живцем і отруїлося чадним газом 682 робітники.
Рядок № 23 — 12 жовтня 1985-го — катастрофа рейсу 123 «Japan Airlines» — в польоті у «Boeing 747» відірвало вертикальний стабілізатор, і лайнер, втративши керування, впав у горах на півдні Японії, загинуло 510 людей.
Рядок № 24 — 26 квітня 1986-го — катастрофа на Чорнобильській АЕС.
Рядок № 26 — 4 червня 1989-го — залізнична катастрофа під Уфою в Росії — через аварію на трубопроводі «Сибір—Урал—Поволжя» хмара вуглеводнів заповнила долину, крізь яку йшов залізничний перегін «Аша — Улу-Теляк», в момент зустрічного проходження двох потягів № 211 «Новосибірськ—Адлер» та № 212 «Адлер—Новосибірськ» проскочила іскра, що спричинила вибух колосальної сили, загалом загинуло 575 пасажирів, серед яких 181 дитина.
Рядок № 27 — 29 червня 1995-го — обвал торгового центру «Sampoong Department Store» в Сеулі, Корея, під завалами загинуло 502 людини.
Рядок № 29 — теракти 11 вересня 2001-го…
Левко подивився на привезений з джунглів блокнотний листок. Звідки Сьома узяв усі ці дати? На Паїтіті не було Інтернету, і хлопець був певен, що росіянин не міг знати точну дату й кількість загиблих у катастрофі, скажімо, рейсу 981 «Turkish Airlines» 3 березня 1974 року. Швидше за все, це витівка Джейсона. Але для чого? І яким чином? Що потрібно було вигадати, щоб людина з настільки розвинутим аналітичним мисленням, як Семен, повірила в подібні несусвітні байки?
А раптом?..
Ні, це не може бути правдою. Хоча…
Левко зиркнув у кінець списку на зворотній стороні аркуша. Є можливість перевірити.
На жаль, лише два останні рядки стосувались майбутнього: Семену завадили, щойно він узявся занотовувати дати, які (ймовірно) описували катастрофи на початку 2013-го.
То були рядки № 34 і № 35. Третій день четвертого тижня першого місяця і восьмий день третього тижня третього місяця 3654 року. В останній колонці рядка № 34 було число — 3618 у вісімкові системі, — що, як припускав Сьома, відповідало кількості загиблих.
Програма перегнала дати у формат григоріанського календаря, і Левко записав їх на окремому листку:

27 січня 2013 (241)
24 квітня 2013

Чекати до першої з них лишалось недовго — якихось три дні.
«Три дні… Через три дні загине двісті сорок одна людина…» — подумав Левко, і волоски на шкірі здибились.
    
    
CLXXXIII
    
    
    
27 січня 2013 року, 22:54 (UTC +2) Рівне, Україна
    
Хлопець просидів перед телевізором цілий день, не пропустивши жодного випуску новин, але… нічого не сталось. Показували звичний фарш з низькопробних новин: політика, кримінал, спорт. Були одиночні вбивства, відносно невелика автомобільна аварія, пожежа, кілька фатальних випадків, спричинених необережністю у побуті чи на виробництві, але не сталося нічого, що одним махом відправило б на той світ двісті сорок одну людину. Не було вибухів на шахтах, не розбивались літаки, нічого великого не втопилось у океані.
Левко востаннє подивився на листок з датами, потому зіжмакав його, розкаюючись у тому, що накрутив себе на рівному місці, дозволивши огидним спогадам знову заполонити думки, і викинув аркуш у смітник.
Хлопець не подумав про те, що катастрофа могла скоїтись пізно ввечері, і новини про неї не встигли поширитися світом. Він також не врахував розбіжність у поясному часі між різними регіонами Землі: наприклад, американський континент довгих сім годин після того, як Україна вступила в 28 січня, був у 27 січня…
Приблизно між 2:00 та 2:30 ночі в бразильському місті Санта-Марія, штат Ріо-Ґранде-до-Сул, у дискоклубі «Kiss» (у якому повним ходом йшла вечірка під назвою «Aglomerados», організована студентами місцевих вузів) внаслідок використання заборонених піротехнічних засобів розпочалась пожежа. У клубі на момент займання відпочивало понад тисяча людей. Коли зал затягло димом, здійнялася паніка, і молодь ринула до виходу, створюючи жахливу давку. Невдовзі один за одним хлопці й дівчата осідали на землю, щоби більше не піднятись, наче безликий ангел, який зійшов з-під землі, торкався їх і вкладав на підлогу. Вони вмирали не від вогню чи від жару (багаття палало на сцені, далеко від виходу), вони задихались від надзвичайно токсичного диму, що виділявся при горінні звукоізоляції, якою були обкладені стіни клубу. Загинуло двісті тридцять п’ять молодих людей. Ще шестеро померли протягом тижня в лікарнях, довівши кількість жертв до двохсот сорока однієї.
Хоча це не мало значення, адже вкрай мало світових каналів показали новину. Навіть якби Левко весь наступний день не відлипав від екрану телевізора, він міг проґавити сюжет про трагедію в Санта-Марії. Кілька українських сайтів розмістили повідомлення про нещастя в клубі «Kiss», та загалом подія набула розголосу лише в Бразилії.
Що було справді прикро, то це те, що Левко зігнорував останню із записаних Семеном дат — 24 квітня 2013 року. Цього дня у місті Савар (неподалік Дакки, столиці Бангладеш) обвалився восьмиповерховий комплекс «Rana Plaza», в якому розташовувались фабрики брендового одягу, десятки банків і магазинів (загалом працювало п’ять тисяч людей). Майже три тисячі працівників опинились під завалами, з них не вижило понад тисяча. Про трагедію трубили по всіх ЗМІ, починаючи з того дня, коли вона сталася, але Левко на той момент уже забув про перелік дат, списаний росіянином зі стін Чорної кімнати. Другу половину середи, 24 квітня, хлопець безцільно тинявся по Рівному, радіючи з того, що на вулицях рідного міста так мало рудих чоловіків.
А в цей час зіжмаканий аркуш із датами катастроф догнивав на сміттєвому звалищі неподалік Рівного, що на заході України.

8 лютого — 26 квітня 2011
Київ
21 вересня 2012—15 травня 2013
Київ — Рівне — Кіровоград — Prešov (Словаччина) — Київ
7—27 червня 2013
Москва (Росія)
    
    
Післямова
    
Задумка «Твердині» зародилась задовго до того, як у моєму мозку замерехтіли перші картинки з технотрилера «Бот», втім, «Бот» з’явився на рік раніше за «Твердиню». Я взявся за «Твердиню», але скоро мусив відкласти рукопис (чого я страшенно не люблю робити, бо майже завжди… десь у семи випадках з десяти… залишена на потім ідея стліває до чорноти, скисає, неначе чашка молока, що простояла, необачно залишена на сонячному підвіконні, двадцятиденну відпустку). Якусь одну причину виділити важко. З одного боку, написавши шістдесят перших сторінок «Твердині», я несподівано (з легким моторошним поколюванням у грудях) усвідомив, на що замахнувся. Стівен Кінг порівнював процес написання роману з викопуванням кістяка доісторичної тварини. Письменник надибує «скелет», частина якого виходить на поверхню, зазвичай не маючи уявлення, що ховається в глибині, не осягаючи ні форми, ні розмірів своєї знахідки, і після цього береться цей «скелет» видобувати. Почавши «Твердиню», я гадав, що натрапив на рештки звірятка завбільшки з кімнатну собачку, якого-небудь шаблезубого пекінеса чи щось таке, але згодом, старанно й обережно відгортаючи ґрунт довкола «скелета», виявив, що віднайдена мною тварюка цілком імовірно відгризала голови тиранозаврам з такою ж легкістю, з якою ми відкорковуємо пляшку вина. «Тварюка» була величезною. «Тварюка» була потужною і складною. Я розумів, що роман не може стати подобою «Пляжу» Алекса Гарланда, цікавою, але пласкою історією про друзів, що надибали в Таїланді ізольовану від світу общину відлюдників. Я мусив більш ґрунтовно пропрацювати мотивацію вчинків Джейсона Х’юз-Коулмана і його команди, ретельніше обдумати технічні деталі (кількість і типи гелікоптерів у книзі, потужність генератора тощо — це не тривіальні вигадки, а акуратно підібрані подробиці, без яких існування в такій глушині, як Мадре-де-Діос, є неможливим), вплести в сюжет суперечливі факти альтернативної історії. Зрештою — я мусив вигадати неіснуючу писемність! І я закляк, наче людина перед розчиненими дверима ліфта, котрій замість тьмяно освітленої і трохи смердючої кабіни відкрилась холодна чорнота глибоченної шахти. Я знав, куди копати, проте не копав, побоюючися, що не здатен зібрати той «мега-скелет» докупи.
З іншого боку, наприкінці 2010-го, паралельно з появою перших сторінок «Твердині» і вичавлюванням з себе останніх абзаців «Любові і піраній», окреслилась фабула технотрилера «Бот». Я вештався пустелею Сахара на заході Єгипту і в буквальному сенсі переживав наяву окремі епізоди з «Бота» (присягаюся: були моменти, коли я почувався глядачем у кінозалі, а іноді — й того більше — персонажем власних фантазій). Я не хочу сказати, що «Твердиня» є вторинною стосовно «Бота» (по-перше, про це не мені судити, а по-друге, здається, швидше навпаки — фабула «Твердині» ширша). Просто «Бот» тоді здавався не настільки сюжетно викрученим, більш струнким і прямим, а в прямих тунелях, як відомо, ще на початку можна розгледіти світло з виходу вкінці. Останньою гирькою, що перехилила шальку терезів, стала моторошність «Бота». Три епізоди — перша зустріч з інфікованим нанороботами малюком у пустелі Атакама, «побачення» Ріно Хедхантера й мертвого Вілла Ноланда, а також момент, коли один з хлопчаків начепив на себе зрізане з чилійського селянина обличчя, — немов оскаженілі від запаху крові пітбультер’єри щоночі кидались на мій мозок і шматували його. Я не став упиратись, відклав «Твердиню» і взявся за «Бот» (до слова, щойно перераховані епізоди лягли на папір, «пітбультер’єри» вшились… писання — також свого роду непогана психотерапія… хоча, як подумати, чи є сенс лікувати того, хто схотів стати письменником?). Іноді з почервонілими від безперервної роботи очима я подумки повертався до «кістяка» покинутої фабули, фрагменти якого, наче вершечок айсберга, манливо стирчали над землею, і міркував: що там — унизу? А ще думав про те, наскільки чесний сам із собою: я справді притримав «Твердиню» чи… відмовився від неї?
Робота над технотрилером «Бот» завершилась на початку весни 2012-го, проте я не ризикнув відразу по тому «відкопувати» «Твердиню». Натомість взявся за «Бразиліаду» — третю частину «Навіжених» (просто відчуваю, як у доброї половини тих, хто читає ці слова, зриваються з-поміж щільно стулених губ притишені прокляття… терпіння, брати й сестри, все буде…). 25 вересня 2012 відбулось перше публічне представлення «Бота», і вже через два дні я отримав перші відгуки. Хороші. Протягом двох тижнів через Facebook, ВКонтакті й електронну пошту мені прислали більше відгуків, ніж за всі попередні книги разом узяті, і я усвідомив, що народ «преться» від того ж, що й я. Народ вимагає нові трилери. Я відкривав файл з рукописом «Бразиліади», але не міг втулити жодного нового слова. І тоді я вирішив, що настав час повертатися до «Твердині».
Перерва — а це велика рідкість — пішла на користь. З шістдесяти сторінок першого варіанту в книзі, що ви її тримаєте в руках, не лишилося майже нічого. Єдине, що я взяв з тієї версії, — розповідь Ґуннара Левку й Семену. Решту після критичної переоцінки переробив.
Звідки з’явилась ідея роману? Книг про подорожі, про пошуки чогось у далекому десь існує чимало, і задумка «Твердині» виросла не з бажання написати роман про похід п’ятьох студентів у джунглі Перу, а з необхідності поділитися власними думками про альтернативну історію древнього світу. Базисом для «Твердині» стала моя непохитна віра в те, що задовго до інків у Перу жила невідома нам і в той же час надзвичайно розвинута цивілізація. Ця віра зародилась після поїздок до Мексики (2008) й Перу (2009) і остаточно викристалізувалась після мандрів Ліваном (2010). Я веду до того, що аргументи, викладені Ґуннаром Іверсом у барі на Гамла-стані, є моїми аргументами, і я в них вірю. Історія доколумбових цивілізацій Південної Америки зовсім не така, якою її змальовують у підручниках. Більшість істориків ігнорують подібні ідеї, вважаючи їх псевдонауковими. Але чорт забирай, з’їздьте в Баальбек у Лівані, погляньте на тисячотонні блоки трилітона і… просто ввімкніть логіку! Поворушіть мізками! І тоді ви зрозумієте, що таке справжня псевдонаука.
За звичкою (і з умислом) я максимально наситив текст описами реальних місць, подій чи об’єктів, настільки щільно зшиваючи вигадку й дійсність, наскільки це можливо. Пуерто-Мальдонадо, хостел і клініка в Куско, історія про викуп Атауальпи, бруґмансія, факти про компанію «Blackwater», «Wirströms Irish Pub», вілла архітектора Бенгта — усе це справжнє. Будете здивовані, але навіть рудобородий тіті існує. Якщо не помиляюсь, цей вид офіційно відкрили у 2008 році, і мавпочкам дійсно загрожує зникнення. Єдина річ, при описах якої я користувався фантазією, — це ліси Мадре-де-Діос. Я ніколи не був у Мадре-де-Діос, я навіть не наближався до них (собі на виправдання зазначу, що мало хто був, а з тих, хто був, далеко не всі повертались, щоб поділитися враженнями). Через це я змальовував джунглі такими, якими бачив їх на півдні Мексики біля руїн Яшчілану, в Еквадорі (містечко Пуйо за Андами) та у Бразилії (Пантанал).

Під час роботи над «Твердинею» професійних консультантів у мене не було. Усією необхідною інформацією я володів особисто або знав, де її шукати. Попри це чимало людей так чи інакше доклали руку до створення книги. Щонайперше я дякую Світлані Скляр, Івану Лопатченку та всім працівникам видавництва «Клуб Сімейного Дозвілля», котрі працювали над «Твердинею» і продовжують працювати, просуваючи книгу.
Хочу сказати спасибі своїм рідерам — людям, які, не пожалкувавши часу, вичитували сиру 2-у чернетку і давали зауваження, таким чином роблячи історію кращою. Отож, спасибі Тетяні Кучерук, Юлії Мендель, Тетяні Моцак, Анастасії Євдокимовій, Святославу Кіралю, Олексію Померенку, Олександру Живолупу, Владиславу Завадському, Олександру «Sanchos Rodrigez’у» В’юну, а також Олені Лєсовиковій. Пробачте, якщо когось забув. Я не навмисно.
Окрема (не пов’язана безпосередньо з «Твердинею») подяка Юлії Сандаковій, Віктору Романюку і згаданій вище Юлії Мендель. Ви знаєте, за що…

У буклетах ліцензійних альбомів відомих рок-гуртів завжди є окрема сторінка, на якій учасники групи сиплють подяками так званій road crew, команді людей, що допомагала під час промо-туру на підтримку попереднього альбому. Мій попередній роман — технотрилер «Бот» — став для мене особливим у багатьох аспектах, та найголовніше, мабуть, у тому, що з презентаціями на його підтримку я об’їхав майже всю Україну. Київ, Харків, Львів, Рівне, Кіровоград, Черкаси, Луцьк, Чернівці, Вінниця, Житомир, Суми, Гоща, Полтава, Тернопіль, Одеса, Обухів, Ніжин, Бакша, Івано-Франківськ, Дубно, Остріг, Конотоп, Дрогобич, Рожище, Нововолинськ, Котовськ… На сьогодні я можу з певністю стверджувати, що «BOT PROMO TOUR 2012/13» є найбільшим промо-туром на підтримку однієї книги за весь час існування сучасної української літератури. Що я можу сказати… Це чудовий досвід! Не буду лукавити: чудово проведений час! Звісно, траплялись тижні, протягом яких я двічі перетинав країну із заходу на схід та з півночі на південь і всі ночі з понеділка по суботу проводив у потягах. Та поза цим були десятки вдалих презентацій, сотні пар очей, котрі в якийсь момент починали мерехтіти в унісон з моїми, довгі години розмов після виступів і запашний віскі, що вбирав тепло долоні через келих. Не згадаю, в якому точно місті, чи то в Кіровограді, чи в Черкасах, я раптом подумав, що якби люди могли за бажанням проектувати власний рай, то я хотів би, щоб мій рай був саме таким: зранку — наплічник з книжками за плечима, ввечері — повна зала читачів, а вночі — приємна втома, захриплий голос і розхитане крісло у пропахлому чадним газом рейсовому автобусі, що мчить наввипередки з моїми думками до наступного міста, тіпаючись на українських дорогах і розганяючи фарами пітьму. Та нині мова не про те. Я розумію, що настільки масштабний тур був би неможливий без сприяння чудових людей, які, незважаючи на навчання/роботу/сім’ю, брались за організацію презентацій: шукали зали, робили рекламу й анонси, стягували пресу, збирали людей. У певну мить я спіймав себе на думці, що обов’язково мушу написати ці рядки, згадавши всіх у післямові до «Твердині». Ще взимку, задовго до завершення роману, спробував підрахувати і розгубився, збагнувши наскільки їх багато. Довелося завести Excel-файл, аби нікого не забути.
Отож, нижче я подаю список моєї road crew — список людей, які протягом минулого року допомагали мені втілювати мрії в життя. Деякі з них були задіяні в організації виступів, у когось я ночував перед тим, як їхати далі, а хтось просто підіймав мені настрій, віддаючи, певно, найдорожче — власний час і посмішку.
Я пам’ятаю кожного з вас.
Я ціную все, що ви зробили й робите.
І я вам ДЯКУЮ!
    
    
BOT PROMO TOUR 2012/13 ROAD CREW
    
Оксана Галушка
Юля Салінович
Олександра Лиманюк
Сергій Твардовський
Зоряна Биндас, Віталій Кічак та Оксана Балуцька
Олександр Вешелені
Іванка Березюк
Світлана Ніколіна
Людмила Коваленко, Марина Копаниця
Ігор Зарудко, Іван Лопатченко
Юрій Пивоваренко, Ольга Філь
Марічка Лавринів
Олексій Померенко, Марина Померенко, Андрій Померенко
Аліна Жабокрицька
Діана Нагірна, Ната Коваль
Валя Стельмах, Микола Чабанчук
Марина Лібанова
Богдан Ковальчук
Артем Дубовик, Оксана Дубовик
Катя Гончарова
Тимур Тимченко, Марк Оплачко, Аня Невірковець, Віка «Дикобраз»
Михайло Гарасим
Сашко Сівченко, Людмила Фіть
Таня Кучерук
Оксана та Мирослава Романюк
Діма Деменко
Сергій Низькохат
Олексій Сірук
Ніка Колонюк
Сашко Топорівський і Ко
Людмила Гребенюк
Віктор Зуєв

Я певен, ви тримаєте цю книгу в руках і усвідомлюєте, що я повертаюсь на дорогу. А тому я не прощаюсь, я кажу — скоро побачимось, чуваки! 
Насамкінець я дякую Тобі, мій Читачу, за те, що прочитав цю книгу. Сподіваюсь, Тобі сподобалась моя історія. І вірю, що Ти чекатимеш наступну з іще більшим нетерпінням…

13—14 червня 2013 року
Москва (Російська Федерація)
    
    
Музика, рекомендована… 
для прослуховування при читанні
    

THE LIGHT SIDE
• Jay-Z feat. Kanye West and Rihanna «Run This Town».
• Poets of the Fall «Carnival of Rust».
• Imagine Dragons «Radioactive».
• Shontelle «Say Hello to Goodbye».
• Sarah McLachlan «Building a Mystery».
• Adelitas Way «I Can Tell».
• Linkin Park «What I’ve Done».
• Виктор Цой «Пачка Сигарет».
• Poets of the Fall «Roses».
• Art of Dying «Best I Can».
• Joan Osborne «One of Us».
• Poets of the Fall «Where Do We Draw the Line».

THE DARK SIDE
• In Flames «Reroute to Remain».
• In Flames «System».
• In Flames «Drifter».
• In Flames «Trigger».
• In Flames «Cloud Connected».
• In Flames «Minus».
• In Flames «Dismiss the Cynics».
• In Flames «Free Fall».
• In Flames «Pacing Deaths Trail».
• In Flames «Crawl Through Knives».
• Iron Maiden «Fear of the Dark».
• Metallica «Wherever I May Roam».


eNoBEVww7v_l4-YW-f0M2uKy3-Os3Nuo2nIhDNw,