Annotation


У минулому кращий програміст компанії «TTP», Тимур більше не здатний займатися програмуванням. Він намагається забути події п’ятирічної давнини, коли створені ним боти втілилися у плоті й перетворилися на жахливих вбивць. Але він іще не здогадується, що боти вже поширюють нову епідемію агресії у Ґуаякілі. Величезна кількість людей потрапляє до психіатричної клініки після скоєння особливо жорстоких злочинів. Усі вони малюють однакові фрактали та повторюють ім’я ТИМУР…



Обережно! Ненормативна лексика!





* * *





Макс Кідрук

Епізоди: ПочатокI

IІ

IІІ

IV

V

VI

VII

VIII





ПоверненняIХ

Х

ХI

ХII

ХIII

XIV

ХV





Усі дороги до пеклаХVI

ХVII

ХVIII

XIХ

ХX

ХXI

ХXII

ХXIII

ХXIV

XХV

XХVI

XХVII





ҐуаякільXХVIII

XХIX

XХX

XХXI

XХXII

XХXIII

XХXIV

XХXV

XХXVI

XХXVII





Atacama CallingXХXVIII

XХXIX

XL

XLI

XLII

XLIII

XLIV

XLV

XLVI

XLVII





Два мопеди, три лопати та чотири гарячі головиXLVIII

XLIX

L

LI

LII

LIII

LIV

LV

LVI

LVII

LVIII

LIX

LX

LXI





Привиди Сан−ПедроLXII

LXIII

LXIV

LXV

LXVI

LXVII

LXVIII

LXIX





ВодаLXX

LXXI

LXXII

LXXIII

LXXIV

LXXV

LXXVI

LXXVII

LXXVIII

LXXIX

LXXX

LXXXI

LXXXII





СліпийLXXXIV

LXXXV

LXXXVI

LXXXVII

LXXXVIII

LXXXIX

XC

XCI

XCII

XCIII

XCIV

XCV

XCVI

XCVII

XCVIII

XCIX

C

CI





Кінець?CII

CIII

CIV

CV





Післямова





notes1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38

39

40

41

42

43

44

45

46

47

48

49

50

51

52

53

54

55

56

57

58

59

60

61

62

63

64

65

66

67

68

69

70

71

72

73

74

75

76

77

78

79

80

81

82

83

84

85

86

87

88

89

90

91

92

93

94

95

96

97

98

99

100

101

102

103

104

105

106

107

108

109

110

111

112

113

114

115

116





* * *





Макс Кідрук

Бот. Ґуаякільський парадокс




Можливо, ми потрапляємо в пекло не за ті вчинки, які зробили.

Можливо, ми потрапляємо в пекло за вчинки, які не зробили.

За справи, які не довели до кінця.

Чак Поланік





Епізоди: Початок




I




Середа, 7 січня, 10:47 (UTC[1] –5)1°31’49’’ пд. ш. 81°06’19’’ зх. д.

Тихий океан: 32 км на захід від селища Пуерто-Лопес, Еквадор



Давним-давно, ще коли йому не виповнилося вісімнадцяти, Тіто Мелендес зрозумів, що він не такий, як усі, що не лише думки, але й спосіб мислення вирізняє його серед безпретензійних і простодушних братів-риболовів, які щодня разом із батьком із серпоподібної бухти Пуерто-Лопес на латаних-перелатаних човнах вирушали в океан по тунця чи жовтохвостів. Щоправда, знадобилося три десятиліття, щоб збагнути, що ні до чого доброго це не призвело. Допомагаючи батькові відсікати частину косяка, а потім тягнути з води наповнені живим сріблом сіті, молодий Тіто міркував над тим, що не хоче змарнувати життя за принципом «зловив — продав — напився». У ті роки Тіто майже не пив, не частіше одного разу на тиждень — переважно у неділю ввечері, — дозволяючи собі перехилити келих імбирного пива, і зовсім не палив, що було вкрай незвично в середовищі еквадорських метисів. Наприкінці 1970-х, після кількох вдалих років, коли на човнах, що повертались із уловом до Пуерто-Лопес, не було де стати, а сидіти можна було лише на рибі, Тіто Мелендес запропонував батькові, Альфредо Мелендесу, і трьом старшим братам витратити зароблені гроші на купівлю більших човнів і вантажівки. Пуерто-Лопес було рибальським поселенням від моменту заснування. У 70-х про екотуризм на еквадорському узбережжі ще не чули, ніхто не думав, що можна заробляти гроші, показуючи багатим американцям горбатих китів чи возячи їх споглядати пташок, які окупували посивілі від посліду скелі Ісла-де-ла-Плата, відтак усі чоловіки у прибережних селищах ділилися на дві чіткі категорії: риболови та каліки. Інших не було. Упродовж десятиліть чоловіки Пуерто-Лопес виходили в океан, поверталися з рибою і відразу після світанку збували улов на місцевому ринку. Частину риби скуповували жителі сусідніх сіл, проте більшість денного улову забирали перекупники, що приїжджали на вантажівках із Ґуаякіля[2]. Тіто Мелендес запропонував батькові придбати більші човни, щоб ловити більше риби, а також вантажівку, щоби самим постачати улов на ринки Ґуаякіля, де кілограм свіжого тунця коштував утричі, а то й учетверо дорожче, ніж на ринку в Пуерто-Лопес. 1979-го в Еквадорі нарешті завершилося десятиліття диктатури, коли одна військова хунта змінювала іншу, парламент ухвалив нову конституцію, а 29 квітня відбулися президентські вибори, на яких переміг демократ і реформатор Хайме Ролдо`с Аґілера. Народ очікував на зміни. Альфредо Мелендес мав гроші, щоб купити кращі човни, і міг без проблем узяти в банку кредит на вантажівку. На той час у нього було достатньо коштів, щоб просити кредит на траулер — із траловою лебідкою, навігаційним обладнанням і великими морозильними камерами для зберігання виловленої риби. Траулер, на якому Альфредо міг би запливати далі, ніж будь-хто з його предків наважувався мріяти! На жаль, старий рибалка не зрозумів, про що говорить його молодший син. Коли через кілька тижнів Тіто насмілився ще раз натякнути батькові на купівлю нових човнів і вантажівки, Альфредо Мелендес нам’яв сину вуха і, не шкодуючи лайливих висловів, наказав Тіто не вдавати із себе розумнішого, ніж він є насправді. Мелендес-старший і так був одним із найзаможніших жителів Пуерто-Лопес — на дідька йому п’ястися ще вище? За зароблені протягом 1976–1979 років гроші Альфредо збудував двоповерховий особняк у колоніальному стилі наприкінці вулиці Абдона Кальдерона, посеред укутаних зеленню пагорбів навколо Пуерто-Лопес.

У грудні 1979-го риба пішла, вилови різко впали. На початку 1980-го у найкращий день у сітях опинялося вдесятеро менше риби, ніж у той самий час 1979-го.

Улітку 1981-го, за місяць після того, як президент Еквадору Аґілера, його дружина та міністр оборони Марко Мартінес загинули в авіакатастрофі неподалік перуанського кордону, Альфредо Мелендес помер. Лікар сказав, що через тромб, який обірвався та закупорив артерію. Старші брати Тіто почали люто гризтися за спадщину, не знаючи, як поділити добудований, але ще необставлений будинок. Тіто в суперечку не встрявав, заявивши, що батьківський особняк його не цікавить, натомість попросив собі один із рибальських човнів. Брати перечити не стали.

Невдовзі після похорону Тіто перефарбував сімнадцятифутове[3] суденце у яскраво-зелений колір, перебрав підвісний двигун і подав оголошення в газети Ґуаякіля: «Морські екскурсії: спостереження за китами у відкритому океані. Тіто Мелендес, Пуерто-Лопес, провінція Манабн». Через три дні, здійнявши бурю осуду серед жителів приморського селища, позаяк минув лише тиждень від смерті Альфредо Мелендеса, перед Тіто постав довготелесий франт у костюмі-трійці із блискучим від гелю волоссям і з готовим контрактом у шкіряному дипломаті. 1981-го не так багато людей подорожувало світом, але й Тіто був один такий у Еквадорі. Перші клієнти прибули до Пуерто-Лопес в останній день червня — пара багатих пенсіонерів із Орегону, США. Після них неначе дамбу прорвало. Охочі подивитися на сорокатонних ссавців приїжджали ледве не щодня.

Горбаті кити з’являються біля еквадорського узбережжя з червня до вересня. Найбільші шанси на зустріч — у липні—серпні. У цей час дощів немає взагалі, на небі — ні хмаринки, море спокійне й лагідне, відтак сім із десяти організованих Тіто морських прогулянок завершувалися фотографуванням на тлі китових фонтанів, а деяким групам екскурсантів навіть щастило зняти, як гігантська тварина вилітає сторчака з води та падає назад у океан, здіймаючи хмари бризок і високу хвилю. Клієнтами Тіто були швейцарські банкіри, біржові брокери з Нью-Йорка, відомі актори та музиканти із Британії. Вражені побаченим, вони часто лишали по кількадесят доларів чайових — у 1980-х неабиякі гроші. За перший, по суті, неповний сезон Тіто заробив більше, ніж за рік валандання із сітями у пошуках риби. Із того часу його шляхи із братами розійшлися. Односельці теж стежили за молодшим Мелендесом із недовірою та погано прихованим осудом. Ви ж пам’ятаєте неписаний закон Пуерто-Лопес: якщо ти не рибалка, то — каліка.

Тіто не зважав. Узимку 1981–1982 років, поки китів не було, він придумав возити туристів до Ісла-де-ла-Плата, острівця, який за кілька років турагенти Еквадору називатимуть «Галапагосами для бідних», — споглядати морських левів, пеліканів, альбатросів, а також іншу живність. На жаль, розвинути бізнес не вдалося. Туристичні агенції виростали наче гриби після дощу. «Machalilla Tours», «Tournaments», «Pesca Tours», «Ecuagringo Adventures» — відкривали окремі представництва просто в Пуерто-Лопес. Компанії мали гроші, щоб наймати швидкісні човни-розвідники, які шугали океаном у пошуках китів, а потім по радіо передавали інформацію основним гідам. Одинаків, таких, як Тіто Мелендес, позбавили шансів залишитися на ринку.

Наприкінці 80-х Тіто взявся за інший вид діяльності — спортивну рибалку. Придбав новий човен — 19-футовий катер компанії «Grady White» зі 140-сильним двигуном від «Yamaha» — та наступні п’ять років разом зі своїм єдиним сином возив товстосумів із Британії та США на риболовлю. Ловили переважно масивних марлінів, якщо щастило — невеликих акул.

Тіто не міг точно згадати, коли вперше побачив, як його клієнт випустив в океан щойно впійману рибу. Це трапилося десь між 1992-м, бо «Metallica» вже випустила «Чорний альбом», і 1995-м, бо війна Альто-Сенепа[4] ще не почалася. Точніше Тіто сказати не міг. Рибалка добре пам’ятав височенного, на півтори голови вищого за себе, американця з неохайно підстриженим солом’яним волоссям і зелено-синіми, немов морська вода, очима, які через опущені кутики завжди здавалися сумними. Сфотографувавшись поруч із витягнутим із води 120-кілограмовим тунцем, ґрінґо зняв двометрову рибину з гачка і, важко крекчучи, викинув за борт. Тунець, легко вдаривши гострим хвостом, розчинився у глибині. Тіто отетерів:

— Ти що оце щойно зробив?

— Я її випустив, — посміхнувся американець. Чи то Джек, чи то Джон. Тіто тримав у голові обличчя, але забував імена. — Мені вона не потрібна. Я ловлю рибу заради насолоди ловити і хочу, щоб риба була завжди. Сьогодні, і завтра, і через десять років. Це називають «catch and release»[5]. Ви таке не практикуєте? — пауза. Він помітив насторожений погляд еквадорця: — Ем-м… Ти взагалі не чув про таке?

Тіто похитав головою, заперечуючи. Чи то Джек, чи то Джон глянув праворуч і показав на рибальський човен, що повертався до берега за кількасот метрів від їхнього катера. На причепленій до щогли линві висів денний улов: кілька скатів, три гостроносі марліни (кожен кілограмів на сто) й одна меч-риба.

— Бачиш? — ґрінґо звів брови на переніссі. — Ви жерете все, що ловите. А те, що не можете з’їсти, продаєте, щоб його зжер хтось іще. Але так не триватиме вічно. Кількість ротів зростає, а риби не більшає. Через десять років ви не матимете ні риби, ні туристів.

Бідолашного Тіто неначе блискавкою вдарило. Він узявся пропагувати «catch and release» серед односельців, тобто серед тих, хто покинув риболовлю і став за мірками старожилів Пуерто-Лопес «каліками», подавшись на роботу до туристичних компаній, що «продавали» спортивну рибалку, проте на нього дивились, як на психічно хворого. Риба була, є і буде! Що за маячню ти верзеш, Тіто? Так буде завжди!

2000-го — того року, коли після дворічної банківської кризи Еквадор відмовився від національної валюти сукре й офіційно ввів американський долар, — риби не стало. Її не просто поменшало. Риба щезла, наче ніколи й не було. Іноді рибалки з Пуерто-Лопес усе ж поверталися з човнами, наповненими тунцем, але це траплялося лише тоді, коли вдавалося знайти косяк — що з кожним днем ставало все складнішим.

Зазвичай у Тіто замовляли триденний рибальський тур за схемою all-inclusive: ночівля, харчування, трансфери. 2000-го випав перший день, коли після дванадцяти годин безперервного тролінгу жилка навіть не смикнулася. За два дні клієнт зловив одну-єдину жалюгідну рибину, після чого мовчки зібрався та поїхав. 2001-го такі випадки стали частішими. Ніхто не вимагав у Тіто повернути гроші, однак, діставшись додому, розчаровані рибалки писали в Інтернеті нищівні відгуки про те, що «місцеві аборигени виловили все до дідькової матері», закінчуючи їх непохитним вердиктом: «Have no intention of going back[6]».

2011-го ситуація набула обрисів катастрофи: риба повністю зникла на довгі чотири місяці. Кількість товстосумів-ґрінґо, охочих порибалити у прибережних водах, упала майже до нуля. Ті, хто все ж приїжджав, торгувалися так, наче від того залежало їхнє життя, не даючи постарілому Тіто заробити.

Торік, наприкінці зими 2014-го, Тіто Мелендес уперше в житті вийшов рибалити лише для того, щоб прогодувати себе та дружину…

Тіто злизав піт із верхньої губи та розплющив очі. Подивився на гаряче небо, випалене сонцем настільки, що сизим здавалося навіть повітря. Безхмарне небо у січні — рідкість; зазвичай у період Ель-Ніньйо[7] океаном прокочуються шквали, а Пуерто-Лопес під завивання вітру та гуркіт громовиць щедро омивають зливи. Із почутих по радіо прогнозів Тіто знав, що протягом минулих трьох-чотирьох днів дощі заливали Галапагоські острови — повітря над еквадорським узбережжям стало липким від вологи, низькі хмари щодня скупчувалися над горизонтом на заході, проте до Пуерто-Лопес чомусь не добиралися. Спека стояла така, що дошкуляла навіть звичним до екваторіального клімату метисам.

Окрім незвичної для січня задухи, було щось іще. Щось дивне коїлося в морі.

Еквадорець зморщив засмаглого до чорноти лоба та неспокійно роззирнувся. Із задуми його вивів глухий звук. Щось ляснуло об борт. Під днищем. Ляснуло настільки, що звук пробився крізь торохтіння двох бензинових «Mercruiser’ів», які штовхали стару яхту, перероблену під катер для спортивної рибалки, на південний захід.

Не повертаючись, Тіто простягнув руку назад, навпомацки опустив важелі керування двигунами на «малий уперед» і прислухався.

Ось знову! Новий човен Мелендеса — якщо можна описувати словом «новий» 31-футовий «Sea Ray 310» 1992 року випуску, придбаний минулого року на аукціоні «eBay» за нікчемні 1025 доларів, — був завеликим, щоб Тіто міг відчути удар, але чоловік добре розчув легеньке «бух!», що долинуло з-під палуби, лівіше від місця, де він сидів. Тіто підсунувся до лівого борту. Зиркнув на закріплені на кормі спінінги, що антенами пнулися в небо, а тоді перевів погляд на поверхню та спохмурнів ще більше.

Океан брижився. У тому загалом не було нічого дивного, от тільки вода брижилася не так, як мала би брижитися від вітру. Тіто Мелендес із шести років ходив у море і міг сказати, що щось негаразд. Поверхнею прокочувалися аритмічні непримітні коливання, які виникали у довільних місцях і розходилися у довільних напрямках.

Тіто вдруге облизнув губу. Під водою щось відбувалося.

Перед тим як схилитись за борт і зазирнути у бірюзову товщу води, еквадорець кинув погляд на екран ехолота. І кавкнув, удавившись слиною.

— Carajo![8] — старий скочив на ноги.

Секунду чи дві Тіто думав, що прилад зламався. Скель під ним бути не могло. Які, в біса, скелі? Він за тридцять кілометрів від берега — до дна не менше від двохста метрів! Тіто із силою натиснув на очні яблука, щоб упевнитися, що йому не ввижається, і ще раз глянув на ехолот. Зображення на прямокутному екрані рябіло й мінилося.

— Не може бути… — прошепотів рибалка. Стравохід болюче стиснувся, у животі забурчало від голоду. Чи то пак від думок про те, що зготує його дружина з упійманої риби. — Косяк!

Стримуючи кипучу радість, яка могла виявитись передчасною, Тіто перегнувся через лівий борт і наблизив обличчя до води. Він не помилився.

— Косяк під самим моїм грьобаним кілем!

Косяк був величезним. І зовсім близько до поверхні. Найближчі до катера рибини металися на глибині п’яти-шести метрів.

— Марліни, — Тіто роздивився короткі та міцні, загнуті назад спинні плавці та гострі півметрові носи, через які марлінів часто плутають із меч-рибою.

Не стримавшись, рибалка розсміявся крихким підстаркуватим сміхом, а тоді кинувся до спінінгів і підкрутив котушки, піднімаючи приманки ближче до поверхні. Риба виглядала гарною, великою, але основне — її було багато.

— О, мої хороші! Давайте… Давайте! Сьогодні на мою стару чекає королівська вечеря.

Тіто уявив, як увечері нарешті з’їсть нормальну страву, страву лише із риби — чорт забирай, лише риби та соусу! — без остогидлої трави та води. Слина щедро наповнила рот, змочивши солоні від океанського вітру губи.

А що як удасться зловити декілька? Тіто посміхався, усміх не сходив зі змарнілого обличчя. Марліна вважають делікатесом, страви з нього подають у найкращих ресторанах Кіто, отже, все, що не з’їдять і не засолять, можна буде продати. Намагаючись не сполохати удачу, Тіто гнав геть думки про те, скільки гостроносих красенів устигне витягти на борт, перш ніж косяк піде на глибину. Для початку — один. Хоча б один, зате потім…

Тіто вдруге перехилився через борт і тільки тоді зауважив, що марліни поводяться якось дивно. За останні півстоліття рибалка бачив тисячі косяків, однак жоден із них не був схожий на те, що роїлося під катером. Звичайний рибний косяк своєю поведінкою нагадує мисляче створіння, цілісний організм, керований невидимим розумом або якою-небудь абстрактною надістотою: він рухається, діє та реагує на небезпеку як одна істота. Марліни, на які дивився Тіто, звивалися, наче черви. Неначе змії в кублі. Рибини метались в усі боки, налітали одна на одну, різко змінювали напрямок руху, знову зіштовхувалися. Окремі вилітали з того клубка, із хаотичного рою, який Тіто спочатку сприйняв за косяк, після чого ривками та зигзагами підіймались до поверхні, вдарялись об днище або збурювали воду неподалік човна і торпедами повертались у клубок.

Зрозумівши, що клубок нікуди не рухається, не опускається і не піднімається — що було ще більш незрозуміло, — Тіто Мелендес припинив посміхатися.

Щось недобре коїлося в морі. І почалося це ще тиждень тому.

Тіто згадав слова Луїса Сандоваля: «Вони збожеволіли, присягаюся! Тіпалися, ніби через них пропускали струм. Вигинались так, що я чув, як тріщали хребти, били хвостами та підстрибували…»

Позавчора пізно ввечері сорокарічного Сандоваля підібрали на вході в бухту Пуерто-Лопес рибалки, що поверталися додому. Сандоваль гріб до берега, до якого лишалося ще зо три кілометри. Почувши звук моторних човнів, він покликав на допомогу. За словами Луїса, того дня він натрапив на косяк тунця, який, здавалося, завис на одному місці. Тролінгом — на живця — зловив дюжину великих рибин. Оскільки косяк не рухався і роївся близько до поверхні, Луїс зміг самотужки відсікти ще кільканадцять тунців сіткою. Підтягнув їх до борту, після чого по одному поперекидав багром у човен. Дорогою додому напівмертва риба несподівано ожила, почала битися та скакати, причому так, що перекинула човен. Суденце Сандоваль справді мав невелике, дванадцятифутове, із низькими бортами, не надто придатне для океану, та, попри це, йому не повірили. Рибалки Пуерто-Лопес (і Тіто Мелендес зокрема) вирішили, що Луїс закуняв дорогою і підставив плоскодонку бортом до хвилі, яка перекинула його судно та пустила на дно «грандіозний» денний улов. Єдиний факт, який не спромоглися пояснити Тіто та його колеги-риболови, — це синці всіх форм і розмірів, що густо вкривали ноги Луїса. Вранці наступного дня Луїс Сандоваль скидався на бідолаху, якого напередодні роздягли нижче пояса й упритул розстріляли з рушниці для пейнтболу.

За три дні до історії із Сандовалем Хорхе Робледо, давній приятель Тіто Мелендеса, чи не єдиний, із ким Тіто міг нормально поговорити, розповідав про триметрового марліна, який заскочив до нього у човен. «Я до обіду ледь не заснув — зовсім не клювало. А тоді ні сіло ні впало море мовби скипіло, і велика риба почала викидатися з води. Марліни. Ну, переважно марліни. Інші, мабуть, теж скакали, просто я так здивувався, що не придивлявся. Причому ті марліни вистрибували не так, як викидається з океану кит чи косатка — носом догори, ні, ні, зовсім ні, вони вилітали під будь-якими кутами і входили у воду спиною чи хвостом, немов бомби, розумієш, як бездушні металеві бомби, — Хорхе нахилявся до Тіто і, злизуючи язиком тонку смужку пивної піни з верхньої губи, збуджено шепотів: — Та риба нібито сказилася. Клянусь, Тіто, риба була очманілою, дурною!» А потім, як переконував Робледо, велетенський триметровий марлін вискочив із води біля самого його човна, перелетів через борт і звалився на палубу, увіткнувшись носом у лаву на відстані витягнутої руки від місця, де сидів рибалка. Хорхе ледь не наклав у штани. Чоловік не зважував рибину, але на око міг сказати, що вона тягнула кілограмів на двісті п’ятдесят і з легкістю могла переламати йому ребра. Та що там — марлін убив би його, якби тридцятисантиметровий кістяний наріст на носі вклинився не в лаву, а в груди Хорхе. Посмикавшись, гігантський марлін звільнив ніс і вискочив назад у океан. На підтвердження своєї розповіді Хорхе потягнув Тіто до катера та показав дірку в лаві.

Протягом двох днів Хорхе Робледо переказав свою дивовижну пригоду всім, хто хотів слухати, але йому, як і Луїсу Сандовалю, не повірили. Рибалки підсміювалися, недовірливо хитали головами та говорили, що Робледо все вигадав, а діру в лавці продовбав зубилом. Щиро кажучи, Тіто Мелендес також не йняв віри другові, хоча до цього часу Хорхе не давав підстав запідозрити його у брехні. Марлін — сильна риба, однак його хвостові плавці мають відносно невелику площу, тож Тіто не уявляв, із якою силою рибина повинна вдарити хвостом, щоб перелетіти через борт океанського катера та продовбати носом п’ятисантиметрову дірку в алюмінієвій лаві. Водночас Тіто не міг зрозуміти, із якого дива Хорхе знадобилося дірявити зубилом лаву у своєму човні.

Проте найбільшого галасу наробила історія Дієґо Салазара та синів. Через два дні після пригоди Хорхе Робледо і за день до того, як Луїса Сандоваля виловили в океані без човна, старий Салазар повернувся з моря раніше ніж зазвичай і ще на причалі почав говорити, що за десять кілометрів на північ від бухти Пуерто-Лопес бачив молодого кашалота, який повільно плив уздовж берега, шумно пирхаючи і пускаючи з однієї ніздрі невеликі фонтани. Дієґо Салазару нещодавно перевалило за сімдесят, його розповідь підтвердили двоє синів, які того дня рибалили разом із батьком, але, попри це, чоловіки Пуерто-Лопес відмовлялися вірити в почуте. По-перше, у розпал Ель-Ніньйо будь-які кити біля узбережжя Еквадору — це велика рідкість. Якби в цей час можна було спостерігати за синіми чи горбатими китами, Тіто Мелендес не бовтався б на хвилях, вишукуючи трикляті косяки тунця чи жовтохвостів, а найнявся б на кілька тижнів китовим гідом у яку-небудь туристичну компанію. Платили зараз мало, у туристичний сезон — менше десяти доларів із людини, але багатші туристи, обираючи серед інших човнів, майже завжди надавали перевагу 31-футовому «Sea Ray 310» Мелендеса. Катер Тіто вирізнявся розмірами, мав навіс, щоб ховатися від дощу чи сонця, а також — нечувана дикість для Пуерто-Лопес — крихітний туалет на борту. Спочатку Ернесто, старший брат Тіто, єдиний, який дожив до 2014-го, кепкував із молодшого, називаючи Тіто «першим представником династії Мелендесів, який вийшов у море зі сральником». Зате, коли доходило до катання туристів, катер Тіто Мелендеса з посміховиська перетворювався на об’єкт усезагальних заздрощів. Розніжені американці та європейці одностайно вирізняли човен, де в разі сильної хитавиці могли би блювати, як блюють у себе вдома, у своїх цивілізованих домівках, не звісившись над бортом у всіх на очах, а усамітнившись у крихітній кабінці та присівши над унітазом.

По-друге, кашалоти, на відміну від горбатих і синіх китів, є стадними тваринами. Зубаті кити збираються у групи, що налічують сотні, а іноді навіть тисячі голів. Самотній молодий кашалот — нехай і не нечуване, та все ж надзвичайно рідкісне видовище.

По-третє, і це найважливіше, кашалоти завжди тримаються далеко від берегів, де глибина перевищує двісті метрів. Близько до берега вони підходять лише у місцях підводних каньйонів і стрімких глибинних обвалів. Тіто Мелендес не знав жодного чоловіка з Пуерто-Лопес, який хоч раз бачив кашалотів ближче ніж за п’ятдесят кілометрів від еквадорського узбережжя.

Хай там як, авторитет Дієґо Салазара був настільки непорушним, що хтось із рибалок того ж вечора, не пошкодувавши пального, сходив на північ до описаного місця, проте кашалота не знайшов. Сплутати кашалота з горбатим китом старий Салазар не міг. Треба бути геть сліпим, щоб не впізнати велетенську та прямокутну, схожу на вагон товарняка голову кашалота. Зрештою чоловіки Пуерто-Лопес вирішили, що Салазар і його сини все вигадали.

Учепившись руками в борт і сторожко зазираючи в темнобірюзову глибінь океану, Тіто Мелендес раптом подумав, що диму без вогню не буває і що принаймні якась частина з історій Робледо, Салазара та Сандоваля є правдою. Марліни метались, як оскаженілі. Спина Тіто вкрилася мурашками, рухи сповільнилися, а зашкарублі пальці неначе заніміли, з великим запізненням відгукуючись на команди з мозку. Йому стало зле, дихання пришвидшилося, але не від голоду, а від недоброго передчуття. Щось усередині Тіто опиралося, противилося інстинкту риболова, безмовно наказуючи: «Зупинись, не лови, облиш цю рибу».

(Вони збожеволіли…)

(…тіпалися, наче через них пропускали струм…)

(…море скипіло…)

(…та риба сказилася, присягаюся, Тіто, риба була дурною!)

Проте він не міг зупинитися. Страшенно хотілося їсти.

Тіто трохи збільшив оберти моторів, щоб начеплені на гачки наживки пришвидшили рух у воді, привертаючи увагу великої риби.

Безрезультатно.

Рибалка кружляв довкола косяка, буквально відчував, як наживка треться об риб’ячі боки, проте жоден марлін не заковтнув приманки.





IІ




Середа, 7 січня, 15:32 (UTC –5)

Тихий океан



Тіто більше не вірив у життя. І навіть віра у Бога, що дає змогу сумлінним католикам-південноамериканцям із піднятою головою і зціпленими зубами плисти по життю, під тиском убивчої одноманітності пропахлого рибою селища прогнулася, стоншилася, протерлася до дірок і більше не могла слугувати опорою світобаченню та сподіванням на краще життя. Відтоді як Тіто змушений був ловити рибу лише для того, щоб прогодуватися, рибалка більше не вірив у світло наприкінці тунелю (напевно, й у тунель теж) і перетворився на уїдливого циніка. Зловив — продав — напився. Зловив — продав — напився. Протверезів і пішов знову ловити. Тіто скривився, від чого й без того зморшкувате обличчя стало схожим на напівздуту повітряну кульку, що застрягла у зливній трубі, і подумав, що все, на що вистачило його життя, — це вилучити із замкнутого кола ланку «напився». Можливо, для когось це не так і мало. Але не для 58-річного чоловіка, який забув, як виглядає чурраско[9], а протягом минулого тижня харчувався винятково севіче[10], точніше жалюгідною подобою севіче, оскільки в тій юшці, що варила його дружина, часнику було в десять разів більше, ніж креветок, а води — в десять разів більше ніж часнику.

Тіто кружляв над косяком чотири години — то піднімав, то опускав наживку, варіював швидкість тролінгу, проте марліни поводилися так, наче гачків узагалі не було.

О третій пополудні спека сягнула піку, смалило дужче, ніж у розпал сухого сезону, волога взагалі робила повітря нестерпним, і десь у той самий час косяк пішов на дно. Не розвернувся, граційно та плавно, і не помчав геть, витягуючись у рухливу сріблясту валку та поволі зникаючи у глибині, як це зазвичай бувало, а… потонув. У Тіто мізки скручувало в бублик від такої думки: «Як, до дідька, марліни можуть потонути?», однак кращих слів, щоб описати те, що відбулося, він не дібрав би. Еквадорець прикипів до ехолота: на його очах косяк занурювався, опускаючись строго вертикально, немов підбитий торпедою есмінець, аж поки не торкнувся дна та не завмер. Окремі рибини ривками висмикувались із групи, проте відразу ж поверталися назад, через що косяк скидався на тяжко поранений організм, який корчиться, подригує у смертельній агонії.

Тіто заглушив двигуни і згорбився, підперши голову долонями. Він міг і далі кружляти над косяком, безкінечно тролячи марлінів наживками, але не хотів. Якби Тіто Мелендес цікавився літературою, то, напевно, оцінив би іронічний символізм ситуації. На жаль, рибалка не читав Хемінгуея, а тому не знав, що охлялий від недоїдання старий Сантьяго із повісті «Старий і море» також ганявся за марлінами, точніше, за одним велетенським 5,5-метровим марліном.

Хвилі негучно ляскали об білий зі світло-зеленою смужкою борт. Далеко на заході прогримів грім. Течія без поспіху зносила катер на північ. Тіто з’їхав із крісла, присів просто на палубу та безсило звісив руки вздовж тіла. Йому нічого не хотілося. Тінь від навісу пролягла точно на рівні грудей рибалки: сонце в’їдалося у відкриті частини тіла з лівого боку. Здавалося, ніби тисячі крихітних комах-паразитів одночасно вбуравлюються в шкіру та впорскують пекучу отруту в розімлілі м’язи. В очах іноді темніло — чи то від голоду, чи то від спеки.

Здалеку знову долинув відгомін грому.

Тіто випав із реальності та не знав, скільки часу провалявся у напівзабутті на палубі човна, коли почув протяжний китовий стогін, який переривали клацання та тріск, схожі на звук роботи механічної друкарської машинки. Чоловік став навколішки, сперся руками на борт і не повірив власним очам:

— Святий Ісусе!

Тіто очікував побачити що завгодно. Після всього, що трапилося сьогодні, він не дуже здивувався б, якби з води неподалік човна виткнулася прямокутна голова кашалота. Кити — вони ж, як люди, серед китів також трапляються юродиві. Сто років кашалоти не запливали до еквадорського узбережжя, а тут, цілком можливо, якомусь закортіло побрьохатися на мілині. Але то був не кашалот. Те, що постало перед старим рибалкою, перетворило кров на холодне желе та примусило його замліти від страху. Страху перед невідомим.

На відстані сотні метрів від катера «Sea Ray» сплив горбатий кит. Певна річ, Тіто злякався не кита — горбані подеколи навідуються до Еквадору навіть під час Ель-Ніньйо, — старого шокував спосіб, у який дванадцятиметровий морський ссавець піднявся на поверхню. Кит лежав на боці та, схоже, не мав наміру повертатися у природне положення. У горбатих китів дуже характерні грудні плавці, зазвичай 4–5 метрів завдовжки, найбільші серед представників усього китового сімейства; лівий грудний стояв вертикально та виписував у повітрі хаотичні кола. Він нагадував покорчену артритом руку залишеного без поводиря сліпця, який, тлумлячи паніку, відчайдушно намагається знайти опору у великій порожній кімнаті. Сизо-чорний горизонтальний хвостовий плавець стирчав із води, неначе акулячий, і конвульсивно смикався.

Кит сам собі не належав.

Клацання різко стихло. Горбатий важко чмихнув і гучно заревів. Рибалка подумав, що так ревуть кити, яких викинуло на мілину та які не можуть зісковзнути назад у воду. Тіто придивився уважніше, шукаючи поранення — обламані гарпуни, круглі сліди від присосок гігантського кальмара, — які могли б пояснити незвичайну поведінку тварини, але нічого не знаходив. Чоловік зиркнув ліворуч і підібгав пошерхлі губи. На заході між випаленим небом і потемнілим океаном пролягла товста сіра смуга. Насувалася негода. Тіто відвів погляд, але встиг помітити, як на південному заході попелясту смугу хмар розітнули фіолетові тріщини блискавок. Відгомін грому накрив човен через півхвилини.

Несподівано 30-тонний горбань перевернувся на спину. Секунд п’ять лежав нерухомо, а тоді, застогнавши ще голосніше, замолотив усіма плавцями по воді. «Він так задихнеться», — байдуже зауважив чоловік. Кит був живий, але не контролював себе і не розумів, що з ним коїться. Тіто вперше в житті відчув, що аж палає від бажання якнайшвидше вшитися з моря й опинитися на твердій землі.

Коли здійняті очманілим ссавцем коливання досягли човна, щось із силою вдарило об днище катера. Від несподіванки Тіто присів і втягнув голову в плечі. Повернувши голову до ехолота, старий відчув, як від страху завмирає подих і стискаються його кишки.

— Що ж це за хрінь така? — прошепотів рибалка.

Косяк стрілою зринав із дна океану. І вістря стріли було спрямовано точно в його катер.

Лясь!

Трісь!

Дрин-н-н!

Палуба затремтіла. Марліни на повній швидкості врізались у днище. Кілька рибин промахнулися і, неначе випущені з підводного човна балістичні ракети, повилітали з води, піднявшись високо над поверхнею — значно вище, ніж Тіто міг би уявити, скориставшись своїми знаннями про море. Провівши рибину поглядом, старий спостеріг, що марлін не перевернувся у повітрі й увійшов у воду хвостом. Неначе бомба. Наче бездушна металева бомба.

Лясь! Лясь! ЛЯСЬ!

— Carajo!

Зціпивши зуби та переборюючи млість, рибалка метнувся до панелі керування, хутко завів «Mercruiser’и» і пересунув важелі керування двигунами на «повний уперед». «Sea Ray 310» заревів, ледь не став дибки, а потім, нахиливши ніс, помчав уперед. Тіто витискував зі старого човна все, що було можна, гнав, не озираючись, на схід, до берега, а його наздоганяли приглушені виляски грому, сердите шипіння збуреного марлінами океану та сповнені болю стогони дезорієнтованого горбатого кита.

Із заходу повіяло холодом. Вологий вітер приніс із собою запах озону.





IІІ




Середа, 7 січня, 16:59 (UTC –5)

Узбережжя Еквадору



Перші дощові краплі застукотіли об палубу, коли Тіто Мелендес почав розрізняти окремі дерева в буро-зеленій масі, що вкривала берег на сході. Блискавки кресали за спиною рибалки, і грім наздоганяв човен майже миттєво.

Хитавиця посилилася. 6 балів, не менше. Із заходу, зі щільної чорноти, що плювалася громовицями, сунули двометрові сталево-сірі вали, які наздоганяли та легко підхоплювали «Sea Ray 310», примушуючи катер високо задирати корму. Холодний вітер із моторошним кіношним свистом злизував із гребенів китиці білої піни та гнав їх перед валами.

Примружившись, Тіто помітив видовжену світло-сіру ділянку, що розривала суцільну смугу зелені й обліплених кущами скель. Пляж. Чоловік дістав бінокль і, водячи головою вгору й униз, щоб компенсувати гойдання катера, обдивився вільний від рослинності шматок узбережжя.

— Е-е-ет, зараза, — прокректав він, упізнавши невелику, відкриту північним вітрам J-подібну затоку. Бухта знаходилася на сім із половиною кілометрів південніше від Пуерто-Лопес, і Тіто зрозумів, що, поспішаючи втекти від негоди, заплив задалеко на південь. Тепер доведеться завертати й іти паралельно до валів.

Дощ забарабанив із подвійною силою. Окремі цятки від крапель на палубі та носі човна злилися у безформні вогкі плями, що нагадували чорнильні ляпки, а за хвилину дерево та метал усуціль потемніли та стали блискучими від вологи. Рибалка кинув швидкий погляд через ліве плече, мимоволі вищирившись сірій дощовій завісі, що ховала вали, які сунули із заходу, після чого крутнув штурвал уліво, повертаючи ніс катера на північний схід. Невдовзі злива добралася до землі, і берег миттю втратив кольори, його немов затушувало олівцем. Здавалося, що місцями скелі та поблідла зелень провалюються в дощ, без жодного звуку розчиняючись у сірості.

Тіто заспокоївся. Холодний вітер і злива остудили голову. Тепер рибалка не розумів, що, в дідька, так налякало його в океані. Марліни? Горбатий кит? Дивлячись на заспокійливе мигтіння двірників на вітровому склі, Тіто переконував себе, що риб’ячий косяк і очманілий горбань йому примарились. Нічого не було! Гаразд, косяк, можливо, й був, але нормальний, звичайний косяк із марлінів, а не якась безформна зграя, більше схожа на роздрочений осиний рій, відтак Тіто подумав, що перелякався лише через те, що охляв від недоїдання та, напевно, перегрівся на сонці.

У той момент, коли рибалці вдалося остаточно запевнити себе, що марліни та горбатий кит йому приверзлися, Тіто побачив кашалота. На березі.

Вітер погнав найважчі, схожі на крововиливи на набряклому лиці грозові хмари вглиб континенту, і дощ ненадовго припинився, відкривши берегову смугу. У північній частині J-подібного пляжу за метр від лінії прибою височіла п’ятнадцятиметрова туша найбільшого у світі зубатого кита. Прямокутна, наповнена спермацетом голова кашалота впиралася у чорні скелі, що підступали до пляжу зі сходу. Кит не рухався.

Тіто вкрився гусячою шкірою та дрібно затремтів. Він намагався обдурити себе, що здригається від вітру, який, неначе крупу, закидає холодні бризки під навіс його катера, але трусило Тіто не від холоду. Метрів за триста від кашалота, уткнувшись носом у пісок, лежала п’ятиметрова чорно-біла косатка. Неподалік, паралельно до берега, ледь ворушилася ще одна — менша, завдовжки метрів зо три. Далеко на півдні витяглося кілька чи то дельфінів, чи то нарвалів.

Тіто відвів важелі керування двигунами назад і заглушив «Mercruiser’и». Окрім шуму хвиль і поривчастого завивання вітру, інших звуків вловити не вдавалося. Рибалка сам не знав, що хотів почути. Передсмертний рев кашалота? Відчайдушне скиглення косаток?

Гахнула блискавка.

Від несподіванки Тіто підскочив, від злості на себе — вилаявся. У ту ж мить із лівого борту налетів водний вал, небезпечно накренивши катер. Стогнучи, старий «Sea Ray 310» почав зісковзувати хвилею. Рибалка інстинктивно схопився за штурвал; через секунду небо зникло, і човен накрило гребенем. Бризки та піна затопили все навкруг. На кілька неприємних секунд Тіто завис у невагомості, не знаючи, де верх, а де низ, після чого «Sea Ray 310» важко вдарився носом об воду та вирівнявся. Хвиля пройшла. Чоловік поквапливо завів двигуни, а тоді, підкоряючись незрозумілому імпульсу, крутонув штурвал праворуч. Катер повернувся кормою до хвиль і носом до берега.

Наближаючись до пляжу, Тіто Мелендес відчував, як волосся стає дибки. Схожу за формою на турецьку шаблю піщану смугу завалило живими та мертвими мешканцями океану. Під боком кашалота, практично зливаючись із чорною тушею, лежало кілька акул. На мокрому піску, який час від часу накривало хвилею, безсило ляскали крильми гігантські скати. Далеко на півдні безформною драглистою громадиною вимальовувався тулуб гігантського кальмара, рожеві щупальці з п’ятисантиметровими присосками якого тягнулися аж до води. Хоча найбільше було риби. Здавалося, що пляж прогинається під вагою тисяч марлінів, тунців, гладких робало[11] і жовтохвостів. В одному місці — приблизно посередині між тушею кита та більшою косаткою — жовтохвостів викинулося так багато, що за їхніми тілами не було видно піску. Ця частина пляжу нагадувала встелену сріблястою плиткою алею.

Тіто вистукував зубами від жаху і нічого не міг удіяти. Що найдивніше — він не усвідомлював причини свого страху. Кити зрідка викидаються на берег. Тіто це знав, читав про це в газетах, одного разу — 1978-го — бачив на власні очі. Риба також іноді вистрибує на скелі, або її вже мертвою (скажімо, після аварії якого-небудь танкера) виносить на берег. Правда, Тіто Мелендес ніколи не чув, щоб на берег викидалися замалим не всі істоти, що населяють прибережні води, але в тому, по суті, не було нічого божевільно жахливого. Нічого такого, щоб цокотіти зубами від страху. Перед ним простягався звичайний пляж, завалений рибою, головоногими та морськими ссавцями. Та поза тим було щось інше, якась малопомітна деталь, яку чоловік поки що не вловлював, однак яка наповнювала його нутрощі крижаними метеликами та перетворювала кістки на кисіль.

Під захистом скелястого мису, що виступав на кількасот метрів у океан із південного боку пляжу, хвилі трохи вляглися, та все ж Тіто не підпливав би до берега, якби не знав, що дно в цьому місці пологе та піщане, і він, нічим не ризикуючи, може підвести човен аж до лінії прибою. Коли кіль катера м’яко вткнувся у пісок навпроти місця, заваленого жовтохвостами, рибалка вибрався на ніс, вивільнив якір і… завмер, утупившись у воду. У воді довкола човна риби роїлося ще більше, ніж валялось на березі. Невідома сила витискала, виштовхувала її з глибини. Кожна нова хвиля виносила на пісок нову партію робало та жовтохвостів, де ті безсило торсали плавцями, у безмовному відчаї зіпаючи беззубими ротами.

Постоявши на носі, Тіто метнувся на корму та дістав із ящика з інструментами довгий, схожий на мачете ніж. Так безпечніше. По тому повернувся до якоря, намагаючись не думати про те, що серед риби у воді може причаїтися галапагоська акула чи отруйний скат, узяв якір у ліву руку і перескочив через фальшборт.

Опинившись у воді, рибалка запанікував і засмикався, уявивши, що риба затягне його на глибину та задушить — так багато її було, — проте за мить торкнувся ногами дна і відчув себе впевненіше. Найважливіше — не натрапити на акулу чи на меч-рибу. Відбиваючись ножем, сяк-так відтискуючи жовтохвостів якорем, Тіто вибрів на пляж і біля найближчого валуна закріпив якір.

Ковзаючи на холодних риб’ячих тушках, Тіто побрів углиб пляжу. Він конче потребував відчути під ногами землю. Частина жовтохвостів із наближенням людини ожила: почала сіпатись, хапати ротами повітря, молотити хвостами. Підскакуючи, вони вдарялись об рибалку, лишаючи на його ногах невеликі порізи та почервоніння, що назавтра розквітнуть синцями. Тіто байдуже відзначив, що тепер знає, звідки взялися синці на литках Луїса Сандоваля. Якийсь робало за спиною еквадорця підстрибнув так високо, що дістав майже до шиї. Бух! Тіто здалося, наче хтось високий і дужий увігнав йому кулак поміж лопатки. Рибалка злякано озирнувся і ще більше затремтів, пронизавши поглядом порожнечу. На пляжі, крім нього, нікого не було.

Тобто нікого, крім риби.

З океану на берег насувалася нова стіна дощу.

Відчувши під ногами пісок, Тіто спинився. Присів навпочіпки та підтягнув до себе найближчу рибину — невеликого, кілограмів на чотири-п’ять, жовтохвоста. Жовтохвіст ще був живий і розпачливо ляскав хвостом по піску. Старий обережно, наче боявся, що луска вкрита отрутою, притиснув рибу до землі й уважно роздивився. Яскраво-жовтий хвіст, дрібні грудні плавці такого ж насиченого жовтого кольору, темножовтий гребінь на спині. Із боків — від носа, через око і до самого хвоста — тягнулася жовта смуга, що ділила тіло рибини на дві частини: верхню, світло-блакитну, що згущується до темно-синього на хребті, та нижню, сріблясту, що переходить у зовсім біле на животі.

Ніби нічого особливого. На перший погляд — жовтохвіст як жовтохвіст.

От тільки витрішкувате око рибини виглядало незвичним, мутно-чорним і підпливало кров’ю. Помітивши кров, Тіто зморщив лоба: «Чорт забирай, що це? Ну що це таке? Скільки тієї крові в рибі? Що мало статися, щоб вона проступила круг ока?» Він нахилився, і чорнота попливла — щось ворухнулося в риб’ячому оці. Рибалка злякано відсахнувся та мимоволі дужче втиснув рибину в пісок. На мить йому здалося, що жовтохвіст спостерігає за ним. Точніше, щось дивиться на нього крізь набрякле чорнотою око жовтохвоста. Старий Тіто труснув головою, женучи геть дурнувату думку, а рибина засмикалася з подвійною силою.

Цок-цок-клац! Тіто не вдавалося опанувати себе. Розповіді Робледо, Салазара та Сандоваля більше не здавалися надуманими: протягом тижня щось дуже лихе коїлося в морі, а от тепер він, Тіто, ураз чітко усвідомив — це щось, схоже, полізло на берег.

Відклавши ніж убік, чоловік схопив жовтохвоста двома руками та підняв хвостом догори. Риба несамовито пручалася, із незрозумілих причин хвіст відхилявся лише в один бік — управо. Зате відхилявся так, що…

(я чув, як тріщали хребти)

…тіло жовтохвоста нагадувало перекинуту літеру U.

Тіто поклав рибину назад на пісок, узяв у руку ножа та двома ударами розрубав її навпіл. Підніс до носа обрубок хвоста, понюхав. Від вигляду соковитого м’яса в животі забурчало. Рибалка мимоволі ковтнув слину й облизався.

Завагався.

(…присягаюся, Тіто, та риба була дурною!)

— Ні, ні, ні… Я не робитиму цього.

Уздовж горизонту сяйнула довжелезна блискавка. Через секунду спалахнула ще одна, з оглушливим тріском обвалившись у воду за півкілометра від берега. Тіто глянув на багатотонну тушу кашалота за кількадесят кроків вище пляжем. Кит лежав так близько, що рибалка розрізняв зморшки на смолянисто-чорній шкірі, яку китобої поміж себе називають «чорносливом». Однак іти туди не став. Після того як, тигром захурчавши у порожньому шлунку, голод нагадав про себе, кашалот більше не цікавив Тіто. Тепер його цікавила лише риба.

Риба… Стільки риби…

— Ні, так не можна, — мотаючи головою, процідив він.

Інстинктивно виставивши перед собою ножа, Тіто пішов назад до човна. Забрав якір, протиснувся крізь рибу на мілководді та вибрався на борт. А тоді завмер, утупившись у точку поперед себе.

Підбирати рибу, що викинулася на берег, не можна — це аксіома, закон. Так учив батько, так казали всі рибалки з Пуерто-Лопес. Хоча — Тіто опустив затуманений голодом погляд на спінену воду біля катера — технічно, ця риба не на березі. Вона у воді біля берега. Жива! І на вигляд цілком нормальна… якщо не зважати на крововиливи з очей і на самі очі. Але це дрібниці. Якщо взяти її з води поблизу берега — це означатиме, що він її зловив.

По навісу та дерев’яній палубі залопотів дощ. Море вкрилося схожими на сліди від віспи цятками, яких щомиті ставало більше. Чоловік не рухався, відчуваючи, як холодні краплі скочуються з волосся на ніс, щоки та плечі.

— Ти ж не стоятимеш так до смерку, — сам до себе проказав Тіто. По тому рішуче сплюнув у воду, витягнув із-під лав складені металеві кошики й узявся напихати їх рибою, що роїлася довкола човна. Йому не довелося діставати сітки чи багор, достатньо було протягнути мотузку крізь ручки й опустити кошик у воду — риба сама лізла всередину.

Наповнивши шість кошиків, Тіто Мелендес завів двигуни і дав задній хід, відводячи «Sea Ray 310» від берега. Перед тим як розвернути ніс на північний захід, рибалка підступив до правого борту та востаннє окинув поглядом J-подібну затоку. Щось муляло йому. Чогось не вистачало. Тіто невесело глипнув на кашалота, акул, безформного спрута; задерши голову та ловлячи очима дощові краплі, подивився на розкошлане провисле небо, але не міг зрозуміти, що не так. Щось украй нереалістичне було в картині, що вже зникала за завісою зливи. Крихітна невловима деталь перетворювала побачене на ідіотський фарс.

Зрештою, нічого не придумавши, Тіто поклав руку на штурвал і повів свій катер до Пуерто-Лопес.

Він пришвартував «Sea Ray 310» біля причалу за п’ять хвилин до шостої. Сонце щойно зайшло, хоча через хмари Тіто цього не бачив. Із неба лило як із відра. Пісок був просякнутий вологою та нагадував недоварену вівсянку. Нервово озираючись, рибалка підігнав до причалу розхитаний пікап «Toyota» і, не вимикаючи двигун, перетягнув у проіржавілий кузов усі шість кошиків із рибою.

Тіто поспішав, розуміючи, що рибу потрібно сплавити сьогодні. Він не помітив на J-подібному пляжі слідів людей, але з цього не варто робити висновок, що кашалота до нього ніхто не знайшов. Тіто не знав, скільки той кит пролежав на піску. Можливо, про викид давно повідомили алькальда Пуерто-Лопес, а той, у свою чергу, доповів губернатору в Портов’єхо, і на цей момент до всипаної трупами морських тварин смуги піску на південь від селища мчать представники рибнагляду. Можливо, туди вже летять телевізійники з Ґуаякіля чи Кіто, готуючись зняти черговий драматичний сюжет для поціновувачів апокаліптичних історій: темрява… дощ… хвилі, що накочують із пошматованої блискавками пітьми… та гігантські морські ссавці, які повільно помирають під завивання байдужого вітру. Навіть якщо про масовий викид поки що ніхто не знає, припустимо, що за годину, незважаючи на пітьму, яка стрімко насувалася зі сходу, про нього дізнаються всі. І тоді продати рибу, будь-яку рибу, зловлену у водах неподалік Пуерто-Лопес, буде напрочуд важко. Тіто не міг ризикувати.

Примостивши останній кошик у кузові, рибалка затримався і ще раз придивився до риби. У жовтохвостів, яких він витягнув із води біля берега, кривавих підтьоків не було, зате очі… Тіто здригнувся. Він не міг збагнути, чому вони стали такими чорними. І чому він не може позбутися відчуття, що навіть після того, як рибини припинили смикатися та бити хвостами, хтось — чи радше щось — за ним спостерігає.

Стоячи біля свого пікапа з налиплим на лоба волоссям, із тремтячими від знесилення руками та напівроззявленим ротом, переповненим гарячою слиною, Тіто Мелендес востаннє подумав про те, щоб зупинитися. Те, що він робить, — неправильно. Він мусить залишити улов і розказати про побачене алькальду… Наступної миті в його животі забуркотіло, як у надрах вулкана перед виверженням, і думки затягнуло товстою непрозорою плівкою. Контури слів порозпливалися, вони неначе злиплися в один кавалок, змішавшись і втративши зміст. Тіто подумав, що, напевно, з тією рибою щось сталося. Та де там — «напевно»! Звісно, щось сталося; інакше якого дідька вона полізла б на берег. Разом із тим протягом минулих п’ятдесяти років Тіто майже без перерви рибалив і не уявляв, що має трапитися із живою, на вигляд цілком здоровою рибиною, щоб споживання її м’яса становило загрозу людському життю. Якби біля Еквадору сталася якась катастрофа, він би вже про це почув. Та й отруєна риба не б’ється у воді, а плаває догори черевом. І недобре пахне.

Усе гаразд, риба нормальна, нічого страшного з нею не трапилося.

Тіто сів за кермо та повів пікап до свого будинку на вулиці Рокафуерте.

— Стара, йди сюди! Поглянь! — рибалка почав гукати ще до того, як бризки, здійняті колесами пікапа, долетіли до ґанку. — Дивися, скільки риби!

— Ти рано…

— Та подивися, що я привіз! — Тіто говорив голосно, майже кричав, заглушуючи бентежну дрож у голосі. Він хотів якнайшвидше побачити виблиски у зазвичай скорботних і збляклих очах Марії, своєї дружини, щоб остаточно прогнати вагання та невпевненість.

І Марія його не розчарувала. Витягнувши худу пташину голову, вона зазирнула до кузова і здригнулася, ледь не підскочивши, як людина, яка зрозуміла, що зірвала джек-пот у лото.

— Заходь, поки не змок до кісток, — у словах не вчувалося бурхливої радості й уже давно не було любові, але те, як зм’якшилися складки довкола сухих губ і як потеплішали та зволожилися темні очі, говорило про настрій Марії Фернанди Мелендес краще за будь-які слова.

Тіто заніс один із кошиків до будинку та поставив на підлозі посеред тісної кухні. Із його шортів і футболки на дерев’яну підлогу скапувала вода.

— Дай води, — хрипнув він.

Марія Фернанда принесла кухоль. У її животі також забурчало, і Тіто це почув.

— Добре, — форкнув рибалка, одним махом вихиливши все до останньої краплі. — Добра вода.

Він зиркнув на калюжі під ногами, із задоволенням утягнув запах свіжої риби, який наповнив вузьку кімнату, та розвернувся до виходу.

— Ти куди? — запитала Марія.

— До Ґуаякіля.

— Поїж перед тим. Я швидко її зготую.

Тіто не відповів, зупинився біля шафи у коридорі, мовчки переодягнув футболку.

— Навіщо? Пізно вже, — наполягала дружина.

— Продати рибу.

Ринки в Ґуаякілі вже не працювали, однак рибалка мав контакти оптового торговця, Педро Касальєса, якому міг скинути улов навіть посеред ночі.

— Навіщо? — звівши брови, повторила запитання Марія. — І кому? Тому здирникові Касальєсу? Залиш її, Тіто. Не витрачайся на бензин. Завтра зранку продаси все на ярмарку.

Тіто Мелендес, заперечуючи, із неусвідомленою злістю мотнув головою та несподівано відчув себе провидцем, напрочуд чітко уявивши, що завтрашній ранковий ярмарок уперше за сто чи, може, й двісті років не відбудеться.

— Не патякай. Краще приготуй поїсти. Я повернуся за годину до півночі.

Утиснувши голову в плечі, він вийшов на вулицю під дощ.

Між Пуерто-Лопес і Ґуаякілем сто п’ятдесят кілометрів сільських ґрунтовок, але Тіто обрав довшу дорогу — магістральними шосе. Спочатку трасою № 15 подався на південь, перед містечком Ла Лібертад повернув ліворуч на шосе № 40 і далі їхав прямо, не звертаючи, до самого Ґуаякіля. Із повним кузовом риби так було швидше.

Дорогою Тіто мав достатньо часу, щоб переварити все, що сталося. Раз у раз він повертався до моменту, коли залишав безлюдний пляж, біля якого набрав жовтохвостів. Обліплені піском туші кашалота, косаток, скатів і дельфінів. Тонни риби на піску вздовж лінії прибою; ще більше риби на мілині біля берега. На кормі човна напхані живими жовтохвостами металеві кошики. Однак… чогось не вистачало. Тіто дивився на навскісні смуги дощу, що торохтіли об капот і розбивались на блискучій під променями фар поверхні шосе № 15, але бачив перед собою J-подібну затоку, чорні скелі, у які впиралася прямокутна голова мертвого кашалота, мертву рибу, обрамлену винесеними на берег водоростями. Тіто пам’ятав, як тоскно защеміло за грудниною, коли він востаннє поглянув на пляж перед тим, як запустити «Mercruiser’и». Чорт забирай, що було не так із тим пляжем?! Здавалося, що відповідь лежала у нього під носом.

Після того як Тіто повернув на схід і від’їхав на двадцять кілометрів від узбережжя, дощ ущух.

Тіто спробував уявити, що зараз відбувається на пляжі. Цікаво, чи рибнагляд перекрив доступ до затоки? Чи взяли на аналіз зразки води та рибу? Навряд. (Тіто цього, звісно, не знав і не міг знати, але ще до заходу сонця про колосальний викид риби рознюхали столичні телевізійники. Канал RTS не пожалкував грошей і відправив до узбережжя гелікоптер. На той момент, коли рибалка вів свій пікап до Ґуаякіля, освітлений вертолітними прожекторами та завалений рибою берег затоки показували у вечірніх новинах. Після того як Тіто залишив безлюдний пляж, на берег викинувся ще один кит, молодий семиметровий горбань, тож кадри вийшли справді вражаючими. Слідом за RTS новину підхопили еквадорські канали TC Televisiо`n, Canal Uno, Teleamazonas, до яких швидко приєдналися північноамериканські та європейські ЗМІ.) Навіть якщо хабарникам із рибнагляду доповіли про викид, до ранку вони не вживатимуть жодних заходів. Зате Тіто не сумнівався, що зранку інспектори припхаються до Пуерто- Лопес, найближчого до місця викиду поселення, та перевірятимуть усю рибу, яку зможуть знайти.

Згадавши традиційну ранкову рибну товкучку в рідному селищі, Тіто відчув, як щось ворухнулося в грудях. Серце без жодної видимої причини забилося швидше. Що? Що не так? Чоловік спохмурнів і навіть збавив швидкість, притиснувши авто до правого краю шосе. На мить він уявив, як без поспіху йде ярмарком. Повсюди дешеві китайські вантажівки; хтось торгує зі столів, хтось із підігнаних до пологого берега плоскодонок, дехто просто із землі; проходи заставлені різнокольоровими пластиковими ящиками, наповненими малою рибою; на облуплених дерев’яних столах світять розпоротими черевами більші рибини — тунці, робало, марліни; мертві акули, вирячкуваті молот-риби та гігантські скати лежать на лінії прибою, наполовину занурившись у пісок; довкола них смалять цигарки чоловіки, що їх виловили; стійкий рибний запах насичує повітря, розповзається в усі боки, здається, навіть змінює колір неба; луска неначе шаром тонкої криги вкриває землю перед столами; навколо снують натовпи селян і перекупників із міст провінції та Ґуаякіля; сотні морських птахів хмарами кружляють над лотками, чекаючи на мить, коли вдасться поцупити залишену без нагляду рибину чи шматок риб’ячого м’яса; вгодовані дружелюбні дворняги метеляють хвостами, труться під ногами покупців і по- собачому посміхаються, випрошуючи… Стоп!

Тіто обома ногами вгатив по педалі гальма. Вискнули шини, кузов занесло на мокрій дорозі, чоловік ледве встиг перехопити кермо та вирівняти пікап.

(мертвий кашалот)

(мертва риба, обрамлена винесеними на берег водоростями)

і

(сотні морських птахів хмарами кружляють над лотками, чекаючи…)

Несподівано Тіто Мелендес зрозумів, що так насторожило його на безлюдному пляжі неподалік Пуерто-Лопес. Там не було птахів. Довжелезний безлюдний пляж, ніби рибний відділ гігантського супермаркету під відкритим небом, був ущерть завалений мертвою рибою або ж рибою, що от-от готувалася померти, а у повітрі над ним не кружляло жодного альбатроса, фрегата чи чайки. Жодного!

Тіто тримав обидві руки на кермі та дивився на вогні Ґуаякіля, що прорізалися крізь чорноту на сході.





IV




Першою істотою, що постраждала на суші, став собака Мелендесів — плямистий дворняга із кличкою Пачакамак. На відміну від господарів Пача не голодував, не гребуючи підхарчовуватись об’їдками, щурами чи навіть жуками, яких у Пуерто-Лопес вистачало. Що, втім, не означало, що собака має відмовлятися від запропонованої хазяйкою риби. Чистячи принесених чоловіком жовтохвостів, Марія Фернанда раз у раз підкидала Пачакамаку риб’ячі голови.

Ненаситний, як і всі дворняги, Пача конкретно переїв. Через півгодини після того, як Тіто вирушив до Ґуаякіля, собака ледве дихав, а його живіт виглядав таким роздутим, наче всередину заштовхали пивну бочку. Хоча насправді проблема полягала в іншому: Пача пожирав переважно риб’ячі мізки.

О 19:10 собака заскавчав від болю та почав потроху відригувати з’їдену рибу. Ще через п’ять хвилин Пачакамака затрусило, м’язами шиї та передніх лап прокотилися болісні судоми. Дворняга виблював усе, що з’їв того дня, та це не допомогло — судоми не припинилися.

Марія Мелендес зауважила, що з її псом почало щось коїтися десь о пів на восьму, коли Пача загарчав і кинувся на неї. Напад вийшов несподіваним — Пачакамак ніколи раніше не зачіпав людей. Собаці вдалося двічі вкусити її за литку та раз хапнути за передпліччя, але жінка більше здивувалася, ніж перелякалась. Кілька разів вона огріла дворнягу шваброю по голові, після чого виштовхала його під дощ на вулицю.

По-справжньому Марія занепокоїлася лише тоді, коли Пача став видавати горлом дивні звуки, більше схожі на лев’ячий рик, настільки гучні, що, долинаючи навіть крізь зачинені вікна, вони оглушували її, і сіпатися та підкидатися так, наче до його лап і хвоста попід’єднували електроди. Собака звивався, крутився, підстрибував на два метри над землею, шкрябав лапами голову, терся мордою об мокру землю і гарчав, наче щось роздирало його зсередини. П’ять чи шість разів Пача з розгону кидався на стіну будинку. Відлітаючи, дворняга по кілька секунд лежав на землі та корчився; Марія побачила густу піну, рожеву від крові, що скапувала із роззявленої пащі, та засмутилася ще більше, вирішивши, що собака сказився і їй тепер доведеться зо три тижні колоти уколи.

За десять до восьмої — у той час, коли Тіто в’їжджав до Ґуаякіля, — у Пачакамака з рота, ніздрів і вух пішла кров. Через хвилину собака звалився у канаву біля дороги, затих і більше не ворушився.

Перед тим як сісти вечеряти, Марія зателефонувала Тіто, їй не терпілося розповісти про Пачакамака, проте чоловік торгувався з Педро Касальєсом і не почув дзвінка. Коли за півгодини, залишаючи Ґуаякіль із п’ятьма порожніми дротяними кошиками, Тіто побачив пропущений дзвінок і передзвонив дружині, Марія Фернанда Мелендес, на жаль, уже не могла відповісти. Жінка лежала на підлозі спальні у неприродній позі посеред калюжі ще теплої сечі. Із кутиків її очей і вух тягнулися цівки гарячої крові. Через чотири години лікарі, які приїдуть на виклик Тіто Мелендеса, скажуть, що причиною ґвалтовної смерті став інсульт, хоча ніхто з них так і не зможе пояснити, із якого дива — й узагалі яким чином — людина з настільки потужним крововиливом у мозок перед смертю розтрощила всі меблі у своїй кімнаті.

Після від’їзду лікарів, доки не приїхав Ернесто Мелендес зі своєю дружиною, Тіто сидів, скорчившись у формі ембріона біля вхідних дверей свого будинку, і мовчки плакав. Рибалка не промовив ні слова і не піднімав очей, коли старший брат кострубато втішав його. А що йому було казати? «Знаєш, Ернесто, думаю, що це я вбив Марію»?

Ернесто з дружиною обмили Марію, вклали тіло на диван у вітальні (під шкірою на передпліччях, литках і біцепсах відчувалися тверді гульки завбільшки з абрикосову кісточку — наслідки жахливих судом, які проривали м’язи померлої перед смертю) і запевнили Тіто, що самостійно владнають усі питання щодо похорону.

Бачачи, як виснажився й охляв молодший брат, Ернесто Мелендес приніс із кухні смаженої риби та ледь не силоміць узявся годувати Тіто. Тільки проковтнувши другий шматок, Тіто збагнув, що його брат прийшов із порожніми руками, тож він, Тіто, їсть свою рибу.

— Ти де взяв рибу? — давлячись, запитав рибалка. Якщо не брати до уваги того, що він белькотав, викликаючи швидку допомогу, то були перші осмислені слова, вимовлені Тіто після смерті дружини. Чоловік розумів, що це, мабуть, не зовсім те, що треба сказати, але страх, наче лавина мурах, розповзався тілом і скеровував думки в єдине можливе русло: риба. Триклята риба! Тіто не мав певності, однак здогадувався, що слугувало причиною смерті його дружини.

— У тебе на кухні, — відповів Ернесто.

Тіто виплюнув м’ясо, що лишалося в роті, та помчав до раковини, над якою спробував виблювати те, що вже з’їв. Змучений голодом шлунок не захотів розлучатися з їжею.

Що-небудь пояснювати Тіто відмовився. Випровадивши старшого брата, рибалка сів на ліжко та приготувався зустріти мученицьку смерть. Він сидів, розсвердлюючи очима темряву, рахуючи удари серця, і чекав на корчі, трясучку, потьмарення свідомості, на які-небудь інші, напевно, дуже болючі наслідки отруєння, але нічого не відбувалося. Через півгодини після того, як пішов Ернесто, вимотаний перипетіями минулих днів, Тіто заснув.

Йому наснилася пустеля — високі сланцеві бескиди, які у світлі призахідних променів здавалися вилитими з бронзи, брудно-білі солончаки, сірі піщані дюни — і дивні біляві хлопчаки з багряно-чорними очима й абсолютно однаковими недобрими обличчями. Малюки обступали його, оточували з усіх боків і щось зловісно шепотіли. Переляканий Тіто, хоч як силкувався, не розумів, чого вони хочуть.

Тіто Мелендес не помер. Його навіть не знудило. Тільки на ранок, неначе з похмілля, дуже боліла голова. А ще Тіто почав чути голоси. Чи то пак один — черствий і шкарубкий, ніби крупнозернистий наждачний папір, — голос.

Той непривітний голос дер його зсередини і вдень, і вночі, наповнював брудом думки, а згодом заходився розказувати Тіто дуже дивні речі.





V




П’ятниця, 9 січня, 14:57 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор



— Ти точно в нормі?

— Так.

— Ти блідий, як поганка, Бенджі, і… і… — «І ще в тебе очі, як у вампіра, який не спав сто тисяч років», — подумав, але не наважився проказати вголос Тьяґо Лопес. — Іди додому.

Бенджамін Лусіано стояв на другому згори щаблі розсувної драбини. Суттєво вищий за середньостатистичного еквадорця — один метр і вісімдесят сім сантиметрів, — він майже черкав лисуватою маківкою бетонну стелю. Бенджі опустив електродриль «Hitachi» та сердито зиркнув униз:

— Ми не завершили!

Його почервонілі очі сльозилися.

Тьяґо знизав плечима і, відвертаючись, ледь чутно буркнув:

— Наче без тебе не впораюся.

Бенджамін почув напарника. Вмить йому аж язик засвербів нагадати, що востаннє, коли він залишив Тьяґо закінчувати роботу, наприкінці минулого серпня, відлучившись на півдня, щоб зустріти чотирнадцятирічну дочку, яка поверталася з дитячого табору в США, Тьяґо забув перевірити проводку, прокладену підлогою басейну в заміському особняку ґуаякільського судді. Будівельники встигли залити долівку бетоном і навіть частково вкрити її кахлями, перш ніж виявили, що з тридцяти шести розеток першого поверху працюють аж шість. Бенджаміну та Тьяґо довелося не просто колупати перфоратором бетон, але й за власні кошти замовляти з Італії нову плитку. Втім, Бенджамін не зронив ні слова. Страшенно боліла голова, він не мав сил, щоб…

знайди

…встрявати в суперечку.

Тьяґо длубався зі жмутком дротів для розеток біля підлоги. Бенджі підняв електродриль, щоб просвердлити черговий отвір під кріплення для лампи, і зціпив зуби ледь не до тріщин. Перед очима все пливло, до горла підступив гіркий клубок. «Мабуть, цього разу бісів Тьяґо має рацію», — подумав він. Бенджаміну було справді зле. Його нудило весь день; упродовж останніх двадцяти годин, від учорашньої вечері, він нічого не їв, пив лише воду, та й то невеликими обережними ковтками, оскільки, коли вливав у себе всю чашку, шлунок миттєво повертав усе назад.

знайди

Раптом запаморочення посилилося. Бенджаміна хитнуло, він уперся рукою в стелю, щоб не впасти з драбини.

Тьяґо Лопес крадькома спостерігав за напарником.

Бенджамін набрав у груди повітря, ще дужче стиснув зуби й увігнав свердло в бетон. Звук і вібрація тисячами розпечених голок угризлися в голову. Чоловіку здалося, наче хтось підпалив його волосся, тобто жалюгідні залишки волосся, які не випали до тридцяти семи років, після чого полум’я, ніби по бікфордових шнурах, опустилося до шкіри та продерлося крізь череп до мозку.

знайди його!

Свердло вискочило з отвору та дряпонуло по бетону. У почервонілі очі Бенджаміна посипалися скалки та бетонна крихта. Електрик несамохіть застогнав і відпустив палець; електромотор стих.

— Слухай, Бенджі, ти… — підвівся Тьяґо.

— Я зараз.

Бенджамін поклав інструмент на драбину, спустився і, намагаючись триматися рівно, пройшов до вбиральні.

У туалеті він присів навпочіпки перед унітазом. У шлунку не лишалося навіть натяку на неперетравлену їжу, проте позиви до блювання були настільки сильними, що Бенджамін усе ж спробував зригнути. Нічого не вийшло, стало тільки гірше. Із рота витекла тонка цівка гарячої та смердючої бронзово-сірої жовчі, а від напруження скрутило живіт і голова заболіла сильніше.

Бенджамін утерся долонею та прихилився до стіни.

— Прокляття, — проскрипів він, — більше ніколи в житті не доторкнуся до риби.

Лише від згадки про вчорашню вечерю в голові Бенджі щось розірвалося, і вбиральня закрутилася, мов центрифуга. Хоча, будемо відверті, Бенджамін Лусіано вже здогадувався, що причина того, що з ним коїться, не зовсім у рибі і мучиться він не через банальне харчове отруєння. Бенджамін відчував, що йдеться про щось набагато серйозніше, розумів, що він улип у щось паскудне, оскільки голос, який прорізався вчора, коли він, схилившись над умивальником, позбавлявся щойно з’їдених рибних котлет, нікуди не зник.

знайди та приведи

або вбий!

— Чого тобі треба?! — рявкнув чоловік і тут-таки злякався, у відчаї обхопив голову руками, збагнувши, що розмовляє сам із собою.

Гаразд, не зовсім сам із собою. У його голові щось було.

Голос назвав ім’я. Виразно та чітко.

— Я не знаю… уявлення не маю, хто це такий!

тоді вбий

убий убий убий!

В очах Бенджаміна розлилася темінь, наче те щось, що застрягло в наелектризованому мозку, харкнуло зсередини чорнилом.

Чоловік прикусив губу, важко підвівся і повернувся до кімнати, у якій разом із Тьяґо прокладав проводку. Не помічаючи вже не просто насторожено-співчутливого, а конкретно переляканого погляду напарника, він правою рукою взяв електродриль і поліз драбиною до стелі.

Бенджамін Лусіано зупинився на третьому знизу щаблі та, тримаючи дриль свердлом догори, натиснув на кнопку. Вж-ж-ж-ж… Кімнату заповнило в’їдливе дзижчання. Вібрація електроінструмента передалася з руки на тулуб, залоскотала діафрагму і через шию заповзла у голову. Біль став нестерпним. Бенджаміну здалося, мовби тепер палають не лише волосини на голові, але й нервові закінчення в усьому тілі, а його череп стискає розпеченою сіткою. Губи побіліли та скривилися.

убий убий убий його!

Більше не маючи сил терпіти, Бенджамін загарчав і зіскочив із драбини. Від поштовху драбина похилилася та гримнулася на підлогу. Пальцями лівої руки Бенджамін дряпав голову; права рука (палець — вж-ж-ж-ж-ж! — не відпускав кнопку) описувала кола у повітрі.

— Бенджі?

Бенджамін рикнув і втупився в напарника так, ніби бачив його вперше.

— Що з тобою, аміґо? — слова обривалися в горлі Тьяґо. Він ступив крок назад, а тоді інстинктивно потягнувся рукою до хрестика на шиї. — Свята Маріє, це… не… ти… — слова перейшли в булькотання. Тьяґо подивився на Бенджаміна, який одночасно був йому і босом, і другом, і несподівано збагнув, що перед ним щось невідоме, що Бенджаміна більше немає, що на його місці стоїть… стоїть… Тьяґо не знаходив слів, щоб описати потвору з кривавими очима, яка, ледь нагнувши голову, розглядала його. І не випускала з правої руки ввімкнений електродриль. — Бенджі… що з-з… т… твоїм-ми очим-ма?

Вж-ж-ж-ж-ж…

Бенджамін Лусіано накинувся на Тьяґо настільки стрімко, що останній не встиг ані ухилитися, ані підняти руки, щоб принаймні спробувати захистися. Невисокий і худорлявий Тьяґо Лопес ударився спиною об стіну і, соваючи ногами, з’їхав на підлогу. Значно важчий Бенджамін наліг на напарника, витискаючи залишки повітря з його грудей, і приставив до скроні свердло.

УБИЙ УБИЙ УБИЙ

Вж-ж-ж-ж-ж-ж-ж-ж…

— БЕНДЖІ?! — обличчя Тьяґо побагровіло від страху.

На руці, що стискала інструмент, здулися жили, передпліччя тремтіло, кінчик свердла двічі поспіль зачепив скроню. Бризнула кров, оголилася кістка.

— ЩО ТИ РОБИШ?! ПУСТИ!!! — Тьяґо Лопес обмочився і запручався. Безрезультатно: Бенджамін тримав його, наче в лещатах. — ХТО ТИ?!. БОЖЕ, НІ!!!

ВЖ-Ж-Ж-Ж-Ж-Ж-Ж!.. Із байдужим, замалим не апатичним виразом обличчя Бенджамін натиснув на інструмент. Восьмиміліметрове свердло з тупим страхітливим чавканням проламало кістку й увійшло в мозок. Відвідними каналами ринула мозкова речовина впереміш із кров’ю. Тьяґо Лопес верещав рівно дві секунди, після чого звірячий репет обірвався, і тільки ноги задригались у конвульсіях.

Бенджамін ще півхвилини водив свердлом вгору-вниз, зосереджено розсвердлюючи отвір. Шматки мізків і крихітні уламки черепа розліталися навсібіч, сірувато-рожевими бризками лягаючи на стіни, підлогу, обличчя Бенджаміна…

Бенджамін Лусіано так і не зрозумів, чому прикінчив Тьяґо. Власне, у нього не було часу. Приблизно через секунду після того, як його товариш припинив кричати, Бенджамін перестав розуміти взагалі. Чоловік перетворився на нечутливу оболонку, бездушний панцир із химерним, але, ніде правди діти, напрочуд владним голосом у голові.





VI




П’ятниця, 9 січня, 18:07 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор



Упродовж двадцяти хвилин, що минули, Ейнджел Льюїс, двадцятивосьмирічний начальник відділу кредитування ґуаякільського відділення «Citibank Ecuador», просунувся вперед на довжину капота свого службового «Nissan Sentra». Зважаючи на те, що творилося на виїзді з Ґуаякіля на сьогочасний момент, це було неабияким досягненням. І все б нічого, якби не кондиціонер, який вийшов із ладу десять хвилин тому і тепер гнав у салон тепле, може, на півградуса холодніше за зовнішнє повітря, і… мотоциклісти. Сонце сховалося за будинками, між якими губилося шосе, і температура трохи спала, однак у місті стояла страшенна задуха. Ейнджел буквально давився вологістю. «Ще кілька років у такому кліматі, — думав американець, — і мої легені перетворяться на зябра». Опустити вікна «Nissan’а» він не хотів, чи то пак не міг (ви вже, мабуть, здогадалися — через мотоциклістів). Минулого тижня він сунув цією самою дорогою до будинку на узбіччі траси «Ґуаякіль — Проґресо — Салінас», який винайняв десять місяців тому, зрозумівши, що більше не може жити у квартирі в центрі міста, і розмовляв по телефону з мамою в Нью-Йорку, коли якийсь нахаба промайнув повз нього на мотоциклі, вихопив із його руки iPhone — чорт забирай, цілковито новий, придбаний напередодні Різдва iPhone 6-ї серії! — і, наче нічого не сталося, помчав собі далі.

— Бляха, та припиніть ви сигналити! — верескнув Ейнджел, вгативши кулаками по керму. Спереду, справа та позаду його оточували таксі — жовті пошарпані малолітражки, водії яких осатаніло сигналили, неначе вірили, що скиглінням клаксонів допоможуть пробці швидше розсмоктатися.

«Citibank Ecuador» є частиною мультинаціональної фінансової корпорації «Citigroup» із Нью-Йорка, у якій Ейнджел розпочав кар’єру відразу після закінчення гарвардської бізнес-школи. 2011-го хлопцю запропонували посаду начальника відділу в одному з підрозділів компанії в Еквадорі. Пропозиція видавалася заманливою: хороша посада, пристойна зарплатня, байдуже, що десь у Південній Америці, і Льюїс погодився. Хлопець планував, що рік-півтора попрацює керівником відділу в Еквадорі (наведе лад у відділі — так йому сказали), після чого повернеться на ще вищу посаду до нью-йоркського відділення, але… застряг. Після чотирьох років у Ґуаякілі Ейнджел Льюїс був готовий на що завгодно, щоб повернутися назад, іноді він думав, що згодився б на посаду касира, аби тільки в Нью-Йорку (о’кей, можна в якому-небудь сраному Бісмарку, штат Північна Дакота), проте вакансій не було. Керівництво компанії не відпускало його з Еквадору.

— ПРИПИНІТЬ! — у якийсь момент задуха, пронизливі сигнали клаксонів і розпач злилися, змішалися, і Льюїс подумав, що вибухне. Його голову от-от мало розірвати, наче кавун, у який влучає куля калібру 5,56 мм, але наступної миті валка машин рушила, і чорна хвиля відступила.

Ейнджел подивився на себе в дзеркальце заднього вигляду та відзначив криваві плями на очних білках.

— Цього ще не вистачало, — у відчаї прошепотів він. Усю п’ятницю та вечір четверга (після вечері в ресторані «Sushi Isao», що на вулиці Бальсамос) його нудило та лихоманило, несамовито боліла голова. — Не вистачало підхопити якусь екваторіальну заразу.

«Nissan Sentra» тричі зупинявся, в’язнучи в потоці машин, перед тим, як досягнув перехрестя в самісінькому центрі міста. Перед Ейнджелом стояло два таксі. Запаленими очима він телющився на світлофор. Червоне… блим… червоне… блим… жовте… жовте… жовте… блим… зелене світло!

«Ну, ну, швидше! — нетерпляче підганяв Ейнджел. Його очі сльозилися. — Ворушіть своїми смердючими клешнями!»

Перше таксі виїхало на перехрестя. За ним — згасли стоп-вогні — повільно рушило друге. Американець переставив ногу на педаль газу, але машина перед ним несподівано спинилася.

— Ну що таке? — Ейнджел потер тильним боком долоні кутик правого ока, не помітивши, що замість сліз розмазав по щоці кров.

Таксі пропускали пішоходів, які продовжували перебігати на червоне світло.

— Ви дістали вже! — скрикнув Ейнджел і люто просигналив. — FUCK!

Зелене… блим… зелене… блим… жовте…

— О, ні, — заскреготав зубами хлопець.

Таксі проскочили перехрестя, та щойно «Nissan Sentra» під’їхав до роздоріжжя, на світлофорі спалахнув червоний сигнал. Пішоходи, які, здавалося, тільки секунду тому завершили перехід, знову висипали на дорогу.

убий

— Виблядки! Потвори! — дихання пришвидшилося.

убий убий убий!

— Що? — Ейнджел перелякано озирнувся. — Хто тут? — голос прозвучав настільки чітко, що хлопець вирішив, що хтось сів на заднє сидіння його машини, поки він чекав, коли рушать таксі. Він зазирнув за спинку водійського крісла, щоб переконатися, що ніхто не причаївся в салоні.

Нікого.

Вирівнявшись, Ейнджел побачив, як повз «Nissan» прошмигнув мотоцикл. Мотоцикліст у розмальованому черепами та знаками радіоактивності шоломі, лише трохи пригальмувавши, вискочив на перехід, ігноруючи червоне світло, розштовхав пішоходів і зупинився перед самим потоком машин, які сунули дорогою, що пролягала перпендикулярно.

Ейнджел скипів:

— Тварина! Грьобаний мудак! Як можна жити в цій країні? — із ніздрі на мокру від поту сорочку скотилася краплина крові. — Ти що, не бачиш?! Там же ЧЕРВОНЕ СВІТЛО!

УБИЙ УБИЙ УБИЙ УБИЙ!

Наступної миті свідомість Ейнджела Льюїса, начальника відділу «Citibank Ecuador», немовби розчахнулася надвоє. То було дивне відчуття. Ейнджелу здалося, наче якась невідома сила витягла, виштовхнула його я — його справжнє я — з тіла, а сама прорвалася досередини. Протягом кількох секунд розлючений і сконфужений Ейнджел отупіло телющився на себе з боку… ну, напевно, не зовсім із боку, але якось мовби ззовні. Складалося враження, нібито протягом цих кількох секунд на передньому сидінні сидять, цілковито зливаючись, два створіння: безтілесне, але справжнє Ейнджелове я, та фізичне тіло Ейнджела з чимось чужим усередині.

А потім оте щось, що заволоділо тілом американського менеджера, примусило це тіло натиснути на педаль газу. «Nissan Sentra» рвонув уперед, прямуючи на мотоцикліста, який стояв перед потоком машин, упираючись ногою в асфальт. Ейнджел скрикнув і випростав руку, намагаючись зупинити себе — того, що в машині, — і тільки тоді збагнув, що зв’язок із тілом зник остаточно. Машина гайнула вперед, а Ейнджелове я — невагоме, невидиме — залишилося висіти в повітрі. По тому кольори швидко померкли, і хлопець провалився в пітьму — у найглибший колодязь із усіх, що він міг уявити…

Дорогою до мотоцикліста сріблястий «Nissan Sentra» збив трьох дорослих пішоходів і підім’яв під колеса восьмирічну дівчинку. Із гуркотом знісши мотоцикл, седан врізався в бік старезного пікапа «Chevrolet LUV», який перетинав перехрестя. Мотоцикліста, як ляльку, затиснуло між сплющеним капотом автомобіля та бортом «Chevrolet». Світло-синій «Hundai Accent», що їхав за пікапом, не встиг загальмувати та розніс на друзки задню частину кузова «Chevrolet». Мотоцикліст, харкаючи кров’ю, безперестану кричав і намагався виборсатися з пастки між машинами.

Проте найдивніше відбулося після зіткнення. Водій легковика «Hundai» вийшов із машини, дістав із багажника гайковий ключ для колісних болтів — продовгуватий шматок металу з шестикутною виїмкою на загнутому кінці, — а тоді, перш ніж його встигли зупинити, зірвав із мотоцикліста шолом і трьома ударами розтрощив йому голову.





VII




Субота, 10 січня, 09:14 (UTC –5)

Ферма «Ла Сьєра Орієнталь»

Провінція Ґуаяс, 75 км на схід від Ґуаякіля, Еквадор



Естебан Петек був змушений зупинити трактор і відчинити дверцята. Двигун стих, і чоловікові полегшало, принаймні більше не двоїлося в очах і вмовк нав’язливий шепіт у голові, проте нудота не минула.

Фермер уперся ліктем у коліно і вихилився з кабіни. Посидів так хвилину. Вдихнув запах розораної землі та подивився на слід від плуга. Ніби все гаразд — гіркуватий клубок відступив. Та щойно чоловік повернувся у нормальне положення та поклав руки на кермо, щоб продовжити оранку, його голову проштрикнуло розжареною шпицею. Біль ужалив так, що Естебан мимоволі крекнув. Голова немовби перетворилася на сталеву коробку, напхану всяким мотлохом — болтами, гайками, заклепками, шпильками та голками (голок, напевно, було найбільше), — яку хтось добряче струсонув. Пекучі щупальця поповзли до скронь і лоба, хоча найдужче запульсувало в потилиці. У вухах дзвеніло.

Слідом за болем повернулися нудота та запаморочення. Естебан вивалився з кабіни свого «John Deere», зістрибнув на землю, здивувавшись тому, що ноги ледь не підломилися, і зігнувся навпіл біля масивного заднього колеса. Він голосно кавкнув — нічого не сталося, — сплюнув, віддихався і за другим разом одним махом звільнився від сніданку.

— Рибні сандвічі, — вголос, але без найменшого емоційного забарвлення констатував фермер. Сандвічі, що ж іще? Нічого, крім них, він зранку не їв. Пив лише каву.

Естебан спробував згадати, звідки взялася риба. Здається, позавчора дружина купила чи то на ринку, чи то в супермаркеті в Наранхіто[12]. Щоправда, і тоді, і сьогодні зранку риба виглядала цілком свіжою.

«Мабуть, щось із холодильником», — подумав фермер, не відчуваючи, що успадковані від батька — словака на ім’я Славомир Петек, який наприкінці 1960-х мігрував із комуністичної Чехословаччини до Еквадору, — світло-блакитні очі поступово наливаються кров’ю.

Спираючись на широке заднє колесо, Естебан зиркнув на нерозораний шматок поля. Він розчищав нову, придбану кілька місяців тому ділянку, щоб навесні засіяти її солодкою кукурудзою та соєю. За дві години він пройшов чимало, але попереду чекало ще три чверті поля. Чоловік не мав наміру марнувати час через таку дурницю, як розлад шлунка.

Фермер заскочив до кабіни, зручніше вмостився, ввімкнув радіо та вдихнув на повні груди. Запаморочення минуло, проте голова розболілася дужче. Якщо раніше Естебану здавалося, наче йому крізь вуха застромили розпечені шпиці, то тепер відчуття було таким, ніби цими шпицями, не виймаючи їх із вух, просто в голові в’яжуть зимову шкарпетку.

А потім щось сталося. Естебан Петек поклав обидві руки на кермо, втупився поперед себе та застиг. По радіо змінювали одна одну пісні, сонце підіймалося вище, заганяючи тіні у сховки, а фермер сидів і не рухався, немов воскова фігура. До всього Естебану примарювалося щось дуже дивне. Йому здавалося, наче він лежить на ліжку в спальні на другому поверсі свого будинку і дрімає, а його дружина — його молода третя дружина з наївним дитячим личком і грудьми порно-зірки, — граючись, виштовхує його із цього ліжка. От тільки коли Естебан озирався — повертався на інший бік уві сні, — то замість звабливої дружини бачив пульсуючу чорноту, яка випирала його не з ліжка, а з власного тіла.

Спливло довгих сорок хвилин, перш ніж фермер ворухнувся та натиснув на газ.

«John Deere» заторохтів і посунув уперед. Трактор проїхав рівно п’ятдесят метрів, а тоді різко повернув наліво. Через п’ятдесят метрів — знову наліво. Ще через п’ятдесят — направо, і далі йшов сто метрів прямо. Потім — направо, направо, ще раз наліво. Спостерігач, який придивлявся б до переміщень «John Deere» збоку, напевно, подумав би, що водій п’яний або розважається, від нудьги ганяючи трактор полем, як йому заманеться.

Та це не так.

Якби цей самий спостерігач стежив за рухами трактора не з краю поля, а з висоти пташиного польоту, скажімо, зависнувши над лугом на повітряній кулі чи гелікоптері, йому відкрилася б зовсім інша картина. «John Deere» тягав за собою плуг, лишаючи на неораній поверхні гірського лугу чіткі темні смуги спушеної землі, які у міру просування складалися в заплутаний, але однозначно осмислений візерунок. Безперечно, у спостерігача виникло б логічне запитання: як Естебану, затиснутому в обмеженому просторі кабіни, удається так точно відтворювати достобіса непросту криву на такій великій площі? Скидалося на те, що якась невидима сила підказує чоловікові, куди й у який момент повертати. Щось вище за нього. Стоїть і дивиться. І скеровує. Фермер і сам би здивувався. Якби годину тому остаточно не втратив здатність дивуватися.





Слід від трактора «John Deere» — крива Гільберта


Трактор «John Deere», яким керував Естебан Петек, виводив на землі лінію, відому в математиці за назвою крива Гільберта (позначену так за іменем німецького математика-універсала Давида Гільберта), одну з найпростіших фрактальних[13], або самоподібних, кривих. Правда, для Естебана це не мало значення. Фермер, який із дитинства порався біля плуга та трактора, який ніколи не навчався в університеті і, попри це, збив чималенький статок, вирощуючи сою, рис і кукурудзу на малопридатних для цього схилах згаслих андійських вулканів, не чув ні про фрактали, ні про химерні самоподібні криві, та й не міг себе бачити з висоти пташиного польоту. Хоча якби й міг — яка тепер різниця? На той момент, коли «килим Гільберта» вкрив усе поле, у тому, хто сидів за кермом темно-зеленого «John Deere», від Естебана Петека залишилася тільки оболонка.





VIII




Пляж ізолювали через два дні після того, як померла Марія Мелендес, а Тіто почав чути голос у голові. На ранок третього, попередньо набравши зразків для аналізу, всі туші облили бензином і підпалили. За цей час, незважаючи на те, що рибний ринок у Пуерто-Лопес ще 8 січня закрили на тиждень, деякі, скажімо так, не зовсім чесні рибалки встигли продати в Ґуаякілі приблизно сім тонн риби… Сім тонн тунців і жовтохвостів, які викинулися на безлюдний пляж на півдні від Пуерто-Лопес.

Дослідження морських ссавців і риб, які загинули біля берегів Еквадору протягом 7–8 січня 2015 року, виявилося безрезультатним. В узятих зразках тканин не було знайдено слідів отруйних, токсичних чи радіоактивних речовин. У ході аналізу океанської води — екологи взяли проби на різних глибинах і різних відстанях від берега вздовж усього узбережжя Еквадору — також не спостерегли відхилень від норми. Причина масового викиду так і залишилася нез’ясованою.

У п’ятницю, 9 січня, фінансову столицю Еквадору накрила хвиля насильства. У місті сталося три десятки автомобільних аварій (половина з яких — наїзди автомобілів на натовпи), півсотні кривавих і абсолютно безпричинних бійок, повсюди тривали перестрілки невідомо кого невідомо з ким. Люди наче збожеволіли. На авеню Хуана Танка Маренго з вікна бізнес-центру «Edificio Executive» офісний працівник викинув свого колегу. Один із найкращих учнів «Colegio Alemбn Humbolt Guayaquil», німецької школи в Ґуаякілі, розтрощив голову вчителеві фізики. Покоївка з готелю «Sheraton», що на вулиці Хоакіна Гонсалеса, зв’язала сорокарічну канадку, яка приїхала на відпочинок, після чого зарізала двох її неповнолітніх дітей. Двоє робітників на будівництві втопили в бетоні свого виконроба… Чимало вбивств сталося в приватних будинках і квартирах, тож про них ще кілька днів ніхто не знав.

Поліція підтвердила насильницьку смерть 83 жителів міста.

9 січня в усіх еквадорських ЗМІ назвали Кривавою П’ятницею.

Суботу вже ніяк не називали — не до того було. Хоча, якби хтось захотів, цей день, напевно, нарекли б Іще Кривавіша Субота. Доки експерти висловлювали здогадки щодо того, що слугувало причиною спалаху агресії, на вулицях Ґуаякіля було закатовано й убито ще півтори сотні людей. Причин — не з’ясовано. Одні люди просто вбивали інших людей. У пресі заговорили про загадкову епідемію. Рафаель Вісенте Корреа, президент Республіки Еквадор, заявив про готовність ввести надзвичайний стан у найбільшому місті країни.

У неділю сумарна кількість жертв перевалила за чотири сотні.





Повернення




IХ




Понеділок, 12 січня, 10:03 (UTC +2)

Київ, Україна



На ліжку пульта не виявилося. Тимур розчаровано крекнув, підняв голову та побачив пульт на столі між Аліниною шкіряною сумкою і пакою глянцевих журналів (кілька номерів «Українського тижня», весь український «National Geographic» за 2014 рік, три чи чотири «Cosmopolitan» і один номер чоловічого «XXL» з Астаф’євою на обкладинці, через який чи, певно, більш доречно сказати, через яку Аліна третій тиждень діймала Тимура), але вставати не захотів. Ще рано — десята. У ті дні, на які не випадало чергування у Гідрометцентрі, — і, звісно, якщо дружина була на роботі, — Тимур Коршак дозволяв собі провалятися в ліжку до одинадцятої. Чоловік відкинувся на подушку та натягнув ковдру на носа.

Колись Тимур працював програмістом. Колись… Нині ж час, коли він мусив щоранку прокидатися о сьомій і поспішати на дев’яту в офіс, давно минув.

На початку зими 2009-го — через три місяці після повернення з Атаками[14] — Тимур Коршак звільнився з «Time-To-Play Technologies». Формально — за власним бажанням, хоча насправді його попросили піти. До того клятого відрядження до Чилі Тимура вважали одним із найкращих програмістів у «TTP», його ігрові боти в буквальному сенсі не мали собі рівних не лише в Україні, але й у Європі. Дмитро Віталійович Пузатий, директор зі стратегічного розвитку «TTP Technologies» і одночасно начальник відділу Gaming AI, ігрового штучного інтелекту, постійно відзначав Тимура перед босами компанії, натякаючи, що молодого програмера слід берегти та цінувати, що за п’ять років за ним із висолопленими язиками ганятимуться скаути з «Valve Corporation», «id Software» та «EA Games», однак, попри все, повернувшись із чилійської пустелі, Тимур так і не зміг улитися назад у колектив.

Він більше не міг програмувати ботів.

Гаразд, давайте будемо відверті — він більше не міг програмувати взагалі.

Упродовж трьох тижнів після повернення Тимур Коршак годинами сидів перед пласким комп’ютерним екраном і дивився наче крізь нього, згадуючи малюків із кривавими очима, готових роздерти на шматки все живе, що трапиться їм на шляху; згадуючи Долину Смерті та Сан-Педро; згадуючи розкидані пустелею тіла мертвих селян і влаштовану ботами пастку на плато Ель-Татіо. Тимур не замислювався над тим, що його коди коли-небудь знову використають для втілення віртуальних монстрів у плоті — зовсім ні, він не зазирав аж так далеко, — він просто не міг позбутися, відмитися від в’язких і чорних, ніби нафта, спогадів. Спливали години, проходили дні, а на екрані не з’являлося жодного нового рядка програмного коду. Те, чого довелося зазнати в Атакамі, загартувало характер Тимура, але водночас щось зламало всередині, зсунуло якісь коліщатка зі своїх місць, від чого чоловік став цілковито непридатним для роботи програмістом — як солдат після перелому хребта втрачає придатність до служби у війську.

У компанії з мільйонними оборотами довго так тривати не могло. Дмитро Пузатий спробував відверто поговорити з Тимуром. Коршак стисло розповів босу про події в Атакамі (навряд чи Пузатий йому повірив), після чого директор запропонував своєму найкращому програмістові взяти відпустку. Тимур погодився.

11 жовтня 2009-го Тимур Коршак та Аліна Федевич розписалися в центральному київському РАЦСі, що на проспекті Перемоги, 11. Весілля влаштували невелике, на півсотні гостей, але по-європейському стильне та вишукане. Для банкету орендували залу в заміському готельному комплексі «Царьград» на Житомирській трасі, за двадцять хвилин їзди від Києва. Батьки Аліни продали земельну ділянку у Василькові Київської області, а на виручені гроші придбали та подарували молодятам однокімнатну квартиру в дев’ятиповерховому будинку на Ванди Василевської, неподалік станції метро «Політехнічний інститут». На ранок після банкету Тимур та Аліна вирушили у весільну подорож. Спочатку вилетіли до Єгипту, де протягом двох тижнів об’їздили всі древньоєгипетські храми, починаючи з пірамід Гізи біля Каїра та закінчуючи святинею Абу-Симбел у Нубії, на 280 кілометрів південніше від Асуана. Потім поромом через Червоне море попливли до Йорданії, де впродовж тижня відвідали Петру, Мертве море та поселення бедуїнів у пустелі Ваді-Рум. Завершили весільну подорож на узбережжі Середземного моря в одному із п’ятизіркових готелів туніського курортного містечка Сус. 9 листопада подружжя повернулося до Києва.

Утім, після поїздки нічого не змінилося. Тимуру часто снилися кошмари, та основне — він безповоротно втратив здатність зосереджуватися на програмному коді. Раніше — до поїздки в Атакаму — програміст кепкував із людей, яким програмування здавалося складним. Сміхота, хіба ні? Це ж так просто! У листопаді 2009-го Тимур раптом усвідомив, що став таким же, як і ті, з кого раніше підсміювався: чоловік більше не бачив зв’язку між цифрами та латинськими літерами, що миготіли на екрані, та поведінкою ігрових ботів у комп’ютерній стрілялці. Хай як напружувався, він більше не знав, як можна вдосконалити цю поведінку.

10 грудня 2009-го Тимур Коршак написав заяву на звільнення за власним бажанням і назавжди розпрощався з «TTP Technologies». 27 січня 2010-го він улаштувався «провідним програмістом» у технічний відділ Українського гідрометеорологічного центру.

Попри гучну назву, робота Тимура не мала нічого спільного з програмуванням: номінально він виконував обов’язки системного адміністратора. На третьому поверсі будівлі Укргідрометцентру на вулиці Золотоворітській, 6-Б знаходиться сервер, який приймає дані про погоду з інших аналогічних серверів, розкиданих по всій Україні. Завдання «провідного програміста» полягало в забезпеченні безперебійної роботи сервера. Іншими словами, якщо обладнання працювало стабільно та без збоїв, Тимур нічим не займався. Зазвичай так і було — сервер Гідрометцентру «падав» із частотністю раз на півроку, а то й рідше, тож більшість свого робочого часу Тимур Коршак замінював картриджі в принтерах, перевстановлював ОС Windows на приватних лептопах колег гідрометеорологів і переглядав серіали в Інтернеті. Спочатку він підсів на «Lost», потім — усерйоз і надовго — на ситком «Два з половиною чоловіки», а далі пішло-поїхало. На початку 2015-го Тимур узявся по другому колу переглядати «Цілком таємно».

Робота на Українському гідрометеорологічному центрі мала чимало переваг. Офіс знаходився у самісінькому серці Києва — буквально за кілька кроків від Золотих воріт. Зручним був графік роботи — доба через три. Зміна тривала 24 години — з 9-ї до 9-ї, та це не означало, що Тимур мусить не спати всю добу. Спеціально для сну чоловік тримав у серверній надувний матрац, подушку та ковдру. Єдиний недолік роботи «програмістом» Українського гідрометеорологічного центру — це зарплата.

Спочатку через низьку платню Тимур переймався, та не минуло й півроку, як він звик. Розхлябаний режим, купа вільного часу, можливість переглядати новини, фільми та стрічки із соцмереж просто на робочому місці швидко затягнули його. Чоловік не бажав нічого змінювати та не мав стимулів, аби до чогось прагнути. Вони з Аліною мали де жити. Мали автомобіль — «Chevrolet Lacetti» 2002-го року, куплений Тимуром через рік після того, як він улаштувався на роботу до «Time-To-Play Technologies», — старий і пом’ятий, але все ж на ходу. Ну, і він, Тимур, був живий, здоровий і непокалічений — після серпня 2009-го чоловік із якимось особливим трепетом почав ставитися до цього, здавалося б, очевидно-банального факту. Що ще потрібно для щастя? Аліна, яка з 2012-го працювала в маркетинговому агентстві «MCG» і заробляла ледь не на порядок більше від чоловіка, якийсь час натякала Тимуру, що була б не проти, якби він підшукав яку-небудь престижнішу роботу — врешті-решт колись вони все ж заведуть дітей, і тоді їм доведеться жити на його зарплату. Втім, Тимур реагував на її натяки, як жираф на комарині укуси, і згодом дружина залишила його в спокої…

Згадавши, що вчора ввечері вони з Аліною дивилися на ноутбуці «Американський снайпер», Тимур Коршак опустив праву руку та пошукав під ліжком. «Є!» — зрадів чоловік, схопивши пальцями лептоп. Тепер не доведеться вставати по пульт. Він витягнув і поклав ноутбук на живіт. Підняв екран. Почекав, поки відновиться з’єднання з Інтернетом, зайшов на сайт «Української правди» та відкрив розділ новин. Відтоді як чоловік почав працювати у Гідрометцентрі, новини перетворилися на наркотик. Щоправда, після Євромайдану та початку війни з Росією на новиннозалежність страждають заледве не всі громадяни України.

Тимур пробіг очима заголовки.

«Джемілєв заявив, що теракти у Франції вигідні Росії».

«У Криму масово конфіскують приватну власність».

«Президентом Хорватії вперше стала жінка».

«Індонезійські рятувальники підняли на поверхню один із бортових самописців авіалайнера компанії „AirAsia“, який напередодні впав у море».

«Ціна на нафту сорту Brent на торгах лондонської біржі ICE опустилася нижче від 49 доларів».

«За добу проросійські бойовики 63 рази обстріляли позиції ЗСУ».

«Путін відмовляється від зустрічі у „нормандському форматі“ в Астані».

«Учені поки що не з’ясували причину найбільшого в історії викиду риби та морських ссавців на узбережжя Еквадору».

Нижче йшла стаття про спалах насильства в Ґуаякілі. Тимур її не зауважив, узявшись відкривати новини, які найбільше зацікавили, в окремих вкладках.

Через півгодини, вдовольнивши свою пристрасть до читання новин, чоловік нарешті виліз із-під ковдри і в одних трусах і майці почалапав на кухню.

Плита стояла порожньою. Тимур зазирнув до холодильника. Порожнім він не був, однак страв чи продуктів, придатних для миттєвого споживання, також не знайшлося. По- кіношному скривившись, чоловік поліз до шафки по коробку з вівсяними пластівцями й узявся готувати собі вівсянку.

Той період, коли Аліна залишала йому на плиті сковорідку з підсмаженою яєчнею чи каструльку зі свіжозвареною вівсяною кашею, також канув у Лету. Останнім часом вони з Аліною… віддалилися?.. ні, вони неначе зчерствіли, заросли невидимою, але непроникною для хвилювань кіркою, під якою підгнивали та розкладалися їхні почуття. Вони не охололи. Аліна досі любила Тимура. Певна річ, не вмирала за ним, як під час навчання в КПІ, але й життя без нього не могла уявити. Тимур — тією мірою, якою на це здатна людина, що третину свідомого життя длубалася у програмних кодах, — також виявляв свою любов. Просто вони звикли одне до одного, як звикаєш до ексцентричних меблів, надміру яскравих шпалер чи до фонового бубоніння телевізора під час сніданку, і більше не вловлювали ті критично важливі моменти, коли хтось із них потребував іншого. Причому потребував не фізично — із цим, навіть після п’яти років шлюбу, все залишалося гаразд, — а саме духовно. Крім того, існувала проблема, яка зводила нанівець усі їхні спроби погратись у нормальне подружнє життя. Тимуру було тридцять два. Аліні у червні виповнюється стільки ж. І Аліна хотіла дітей.

Точніше, хотіла вона їх у двадцять вісім — упродовж року після повернення чоловіка з Атаками. У тридцять один вона їх ультимативно вимагала.

А Тимур дітей не хотів. Він їх боявся. Після кожної розмови про те, щоб завести малюка, чоловікові снилися кошмари. Точніше, щоразу один і той самий кошмар: Тимур уривається до темної операційної і з жахом спостерігає, як підстаркуватий акушер виймає з утроби його змученої та ледве живої дружини синьооких і білявих хлопчиків. Не одного чи двох, а багато — багато, чорт забирай! — одного по одному, одного по одному. Наскільки багато, Тимур не знає. Після сьомого немовляти чоловік зазвичай прокидався, встигаючи зловити тремтячими губами крик, що рвався з грудей.

Закипіла вода. Тимур, позіхнувши, висипав у каструльку склянку вівсяних пластівців, збавив до мінімуму вогонь на конфорці та почовгав до ванної кімнати. Поки каша звариться, він устигне прийняти душ і почистити зуби. А потім можна переглянути один чи два епізоди «Цілком таємно», поганяти у «World of Tanks» і подумати про те, чим займатися протягом дня.

Настінний годинник у кухні показував 11:03.





Х




Понеділок, 12 січня, 15:11 (UTC +1)

Психіатрична клініка Святої Анни Париж, Франція

Rick Howey 14:21pm

Маю два квитки на Говарда Шора[15] і «Le Seigneur des Anneaux. Le Retour du Roi[16]».

Підеш зі мною?



Унизу під повідомленням Ріка висіла фотографія: його рука із затиснутими між пальцями квитками, ребро долоні впирається в автомобільне кермо. Лаура Дюпре, напевно, півгодини дивилася на розкритий fb-діалог, але досі не знала, як відповісти на запрошення.

Вона познайомилася з Ріком Хоуві в жовтні минулого року на вечірці в подруги — чи то пак, на вечірці в подруги іншої своєї подруги, оскільки Лаура вже не пам’ятала ім’я тієї довготелесої та гостроносої курки, чий день народження вони святкували. Сорокаоднорічний британець працював у «BAE Systems», аерокосмічній корпорації, що володіла 20 % акцій «Airbus» і виробляла частину деталей для літаків А380 і А320, через що часто приїжджав у справах до Франції. Під час одного з таких візитів вони переспали. Секс вийшов поганеньким, і Лаура вирішила, що на тому знайомство обірветься, однак Рік Хоуві, схоже, думав інакше. Під час кожного наступного відрядження Хоуві телефонував і запрошував її на побачення. Востаннє — напередодні Різдва — психіатр відмовила, мотивувавши відповідь зайнятістю на роботі. Лаурі подобалося спілкуватися з Ріком. Чоловік легко її розговорював і навіть — що вдавалося мало кому — міг насмішити, однак був худим, надміру високим і лисим. Не таким лисим, як Він Дизель із «Форсажу», а як… Луї де Фюнес. Тож іще одна ніч із ним не входила в найближчі плани Лаури.

Але Говард Шор і «21st Century Symphony Orchestra»…

«Чорт!» — психіатр прикусила губу й утупилася в стелю просторого кабінету так, наче сподівалася побачити там відповідь. Клятий британець знав, на що тиснути. Під час однієї з прогулянок вечірнім Парижем Лаура розповіла про захоплення книгами Толкіна. Сьогодні ввечері у концертному залі «Palais des Congrиs de Paris» Говард Шор і «21st Century Symphony Orchestra» грали саундтреки з третьої частини «Володаря перснів». Лаура ще раз зиркнула на фотографію. Квитки були не простими, а найдорожчими — так званий VIP Gondor Package, 400 євро за штуку. Їй страшенно хотілося піти, але… 400 євро — це занадто. Чоловік, який викидає 800 євро за квитки на концерт симфонічного оркестру, мріє не про те, щоб затягти жінку в ліжко, а про те, як одягне їй на палець каблучку й, метафорично висловлюючись, посадить на ланцюг. А цього Лаура точно не хотіла.

Лаурі Дюпре нещодавно виповнилося тридцять п’ять, вона усвідомлювала, що з кожним роком її зовнішність аж ніяк не кращає. Ще більше з кожним роком псувався характер. Проте виходити заміж вона не мала наміру. Принаймні не за лисуватого британця з чванливим лондонським акцентом.

Але такий концерт!.. Лаура вагалася.

Несподівано з динаміків ноутбука полилося характерне Skype-«булькання». Психіатр сфокусувала погляд на екрані: «Dr. Antonio Arreola is calling you»[17]. Лаура здивовано вигнула брову, але тут-таки згадала. Еквадорець Тоні Арреола навчався у Франції на одному курсі з нею та років вісім тому разом із нею проходив інтернатуру.

Жінка натиснула «Відповісти». З’єднання встановилося миттєво. По центру екрана випливло давно забуте смагляве обличчя зі злегка розкосими індіанськими очима та товстим носом, який через непропорційно великі ніздрі нагадував перекинуту догори дригом літеру Т. Психіатр відзначила, що Антоніо погладшав. І завів борідку. Через подвійні складки під очима обличчя здавалося вкрай утомленим, а зазвичай блискучо- чорне волосся якимось тьмяним. Лаура спробувала підрахувати, котра зараз година в Еквадорі. Десята ранку? Дев’ята?

— Привіт, Тоні!

— Hola, amiga! — посміхнувся еквадорець. Зуби в Антоніо залишалися такими ж білими та міцними; посмішка вийшла непереконливою. — Як воно?

— Ти ж чув, що сталося в редакції «Charlie Hebdo»… Досі ввечері боюсь на вулицю виходити. А загалом можна жити, — Лаура все ще думала, що відповісти Ріку Хоуві. — Що в тебе нового? Де ти зараз?

Підпухлим обличчям метнулася тінь. Жінка відчула, що колишній однокурсник хоче відразу перейти до справи. Та все ж спершу Антоніо відповів на запитання:

— Останні шість років живу в Ґуаякілі. Це на півдні країни. Працюю у місцевому «Instituto de Neurociencias», Інституті неврології.

— Стривай, — на лобі Лаури пролягла складка, — Ґуаякіль… Це не там, де… Я щось чула по «France 24», наче у вас там якісь заворушення чи щось таке.

— Я тому й телефоную.

Психіатр насторожено звела брови.

— Не лякайся, — еквадорець спробував удруге посміхнутися. Вдалося ще гірше, ніж на початку розмови. — Я хочу порадитися. Просто почути твою думку. Тут у нас таке діється…

— О’кей, — кивнула Лаура.

— Співчуваю через «Charlie», але протягом останніх днів у Ґуаякілі відбувається щось несусвітнє. Люди наче показилися та почали вбивати один одного. Протягом трьох діб у місті було скоєно півтисячі вбивств з особливою жорстокістю та принаймні півтори тисячі замахів на вбивство. Це більше, ніж у всій країні впродовж трьох місяців. Бізнесмени, лікарі, вчителі, робітники раптово, нібито без усякої причини, навісніють і кидаються на своїх родичів, співробітників, просто перехожих. Ходять чутки про введення надзвичайного стану.

— Жах! Схоже на початок зомбі-хорору.

Арреола опустив голову. Зітхнув.

— Ти знаєш іспанську?

Лаура помахала в повітрі розчепіреними пальцями:

— П’ятдесят на п’ятдесят.

Вона по-справжньому так і не вникнула в те, що говорив співрозмовник. Її думки витали десь неподалік «Palais des Congrиs de Paris».

— Пошукай у Google, подивись, що зараз твориться. Не знаю, що у вас розказують в новинах, але це не схоже на зомбі-хорор. Усе значно гірше, — Антоніо повів рукою, кілька разів клацнула мишка. — Хоча, зажди, зараз скину тобі один файл, сама все побачиш.

Skype «булькнув», сповіщаючи про надходження файла.

— Отримала?

— Зараз, завантажую… Що за?! — Лаура зойкнула та відсахнулася від екрана. — От лайно! На біса ти це скинув мені?.. Пробач, Тоні… — схаменулася. — Господи, я просто не очікувала.

— Позавчора мені привезли здорованя-електрика, який ні сіло ні впало просвердлив електродрилем довбешку своєму напарникові. Це, як бачиш, фотографія напарника. І це лише один приклад. Щось подібне третій день коїться по всьому місті.

— Боже…

— Убивць швидко ловлять, але вони геть неадекватні, тому їх везуть до мене, тобто до психіатричної клініки при Інституті неврології. Я намагаюся з’ясувати, що з ними не так, але… — чоловік потер борідку, — …я не знаю. Симптоми охоплюють розлади емоцій, мислення, орієнтування, сприйняття та пам’яті. Пацієнти цілковито відірвані від реального світу, дезорієнтовані, галюцинують, невиразно сприймають усе, що відбувається довкола, і до того ж неймовірно агресивні. Окремі випадки можна було б списати на психоорганічний синдром, однак у 99 % хворих немає ні слідів від травм, ні ознак ушкодження мозку ззовні.

— Може, це делірій[18] чи сутінкове потьмарення[19] свідомості, — припустила Лаура.

— Частково ти маєш рацію. Ми навіть називаємо їх «сутінковими». Та це не делірій і не сутінкове потьмарення. По-перше, я ніколи не чув, щоб сутінкове потьмарення свідомості було масовим. По-друге, усі випадки потьмарення свідомості, які мені раніше траплялися, були типово ендогенними, а я маю підстави вважати, що хвороба, яка перетворила кількасот жителів Ґуаякіля на монстрів, є екзогенною.

Більшість психічних захворювань поділяють на ендогенні, тобто такі, що виникли через внутрішні причини (наприклад шизофренія, маніакально-депресивний психоз тощо), й екзогенні, тобто спровоковані дією зовнішнього середовища (наприклад психоорганічний синдром). Причини ендогенних хвороб — це хромосомні аберації (порушення), генетичні захворювання, спадкові відхилення і т. п. Зовнішніми факторами, що спричиняють екзогенні психічні хвороби, можуть слугувати алкоголь, наркотичні речовини, радіація, віруси, мікроби, черепно-мозкові чи психічні травми тощо.

— Ти казав, що у них немає травм голови чи ознак органічного ушкодження мозку.

— Так, нічого такого немає. У крові не виявлено надмірної концентрації алкоголю, наркотичних чи будь-яких підозрілих речовин. І все ж я переконаний, що захворювання, із яким ми стикнулися, — екзогенне. — Розгладивши рукою зморшки на щоках, доктор Арреола витримав паузу — дав час Лаурі осягнути почуте. — Ми поки що ніяк його не називаємо. Але я впевнений, що це щось нове. До цього часу небачене в психіатрії. Більше того, деякі мої колеги схиляються до думки, що це щось може бути заразним.

— Що?! — Лаура уявила божевілля, яке розповсюджується повітряно-крапельним шляхом, як грип, і здригнулася. — Ти серйозно?

— Поки що я не можу спростувати чи підтвердити таке припущення. Але справа дуже серйозна. Ми з колегами порадились і готуємо статтю. Плануємо подати її до «The Journal of Clinical Psychiatry», «Psychological Medicine» чи навіть «Neuropsychopharmacology»[20].

— Тоні, ти справді вважаєш мене аж таким крутим психіатром, щоб питати поради? — об’єктивно Лаура була кращим спеціалістом, але аж ніяк не фахівцем, до якого потрібно звертатися за консультацією з приводу публікації статті в журналах рівня «Psychological Medicine» чи «Neuropsychopharmacology».

— Я потребую твоєї допомоги не як професіонала, а радше як друга. Я справді не знаю, що робити. Розумієш, із цими «сутінковими» відбувається багато дивного. Абсолютно однакова симптоматика, і ще… — Антоніо розвів руками та похитав головою. Не знав, із чого почати. — Є ще більш дивні речі. Власне, тому я й телефоную тобі.

— Конкретніше.

— По-перше, в усіх, кого привезли до нас після 8 січня, виявили надзвичайну чутливість до магнітного поля. Упродовж 9—10 січня хворі прибували щогодини, іноді з поліційних відділків привозили по п’ять людей одразу, і я помітив у всіх новоприбулих абсолютно однакові симптоми. Уже тоді я запідозрив, що захворювання може бути екзогенним. Я порадився з колегами, і ми вирішили скерувати кількох пацієнтів на магнітно-резонансне обстеження. Ми що так, що так не знали причини чи причин нападів агресії, тож подумали, що непогано почати з голови та подивитися, що там у них, ну, сама розумієш… — Арреола принишк.

— Ну і? — Лаура вже тоді мала би насторожитись, проте за п’ять із половиною років її мозок настільки глибоко сховав неприємні спогади, що тривожного дзвіночка не прозвучало.

— Ми по черзі поклали в апарат чотирьох різних пацієнтів, але не отримали жодного нормального зображення. Щойно ми вмикали томограф, вони починали борсатися та кричати, про чіткі знімки не могло бути й мови, тобто я досі не знаю, що там у них у голові, а потім… один із них, останній… якого тримали найдовше… помер.

— Коли це сталося?

— Оу, — Арреола не очікував такого запитання, — десь годину тому.

«Ну, звісно, чоловіки ніколи не попросять про допомогу, доки хтось не здохне».

— Від чого? Ви вже встановили причину?

— Хм… — Антоніо знову на хвильку вмовк. — Формально від інсульту.

— Формально?

— Ну… ем… так, — доктор Арреола м’явся. — Це те, що буде написано у висновку про смерть.

— Від ішемічного чи від геморагічного?[21] — продовжувала уточнювати Лаура.

— Геморагічного.

— Але, як я розумію, є ще якесь «але».

— Так. Насправді той хлопчина помер не від інсульту.

— Тоді від чого? — Лаура починала сердитися на однокурсника. «Хочеш говорити, то говори! Чому я маю витягувати з тебе слово за словом, ніби на допиті?»

Тоні Арреола, немов прочитавши її думки, опанував себе та заходився пояснювати детальніше:

— Першим на томографію відправили пацієнта, якого привезли до нас 9 січня, коли все тільки починалося. Ми накололи його заспокійливими, поклали в камеру й увімкнули апарат. І сталося щось непояснюване: він заверещав! Засмикався та завив так, наче його катували розпеченим залізом чи живцем саджали на палю. Я злякався і наказав вимкнути томограф. Пацієнт не стих, але більше не горлав — просто квилив. Ми витягли його та побачили, що з ніздрів у буквальному сенсі цівками б’є кров, а білки почорніли від крововиливів. — Тільки зараз у Лаури Дюпре щось клацнуло в голові. Перед очима постав спогад про те, як вони з Тимуром Коршаком і Ріно Хедхантером примощували вцілілих учасників проекту «NGF» у спеціальне крісло, у якому за невиконання завдань карали ботів, заштовхуючи їхні голови в магнітне поле невеликої потужності. Вона згадала, як кричав і звивався Ґотто, один із бійців Хедхантера, який був зараженим, і що сталося з його головою, коли… Француженка сіпнулася та швидко заморгала, проганяючи думку, котра, наче огидна масляниста бульбашка, спливла в її мозку. «До біса! Цей кошмар у минулому! Усе давно відійшло». Тоні Арреола прочистив горло та продовжив: — Після нього ми взяли трьох інших. По черзі вкладали їх в апарат і отримували аналогічний результат: верещання, конвульсії, кровотеча. Ми припинили обстеження. У ніч із 10 на 11 січня до нас доправили півсотні нових хворих — усіх із тими ж симптомами та безпричинним бажанням убивати. Я насправді задумався над можливістю епідемії. Власне, про невідому психічну пошесть уже писали в газетах і трубили по телебаченню, хоча ніхто не уявляв, як ця зараза — якщо вона справді є — передається. Ми почали вдягати пелюстки та користуватися гумовими рукавичками, намагалися якнайменше торкатися хворих, — Лаура бачила, як розфокусовується погляд її співрозмовника. Говорячи, Антоніо поринав у себе. — Вчора, у неділю, попри надзвичайно складну ситуацію, четверо лікарів і дев’ятеро медпрацівників Інституту відмовилися вийти на роботу. Хтось сказав, що це їхній законний вихідний, а інші понавигадували собі хвороб. Я сам запанікував, — чоловік скліпнув і глянув на Лауру. Він виглядав хлопчаком, якого от-от відлупцюють за розбиту антикварну вазу, і висловлювався так, наче просив вибачення за те, що вчинив. — Коротше, ми вирішили ще раз спробувати МРТ. Я розумів, що це, мабуть, неправильно, але не міг просто сидіти та чекати, спостерігаючи, як якась невідома зараза перетворює еквадорців на зомбі. Сьогодні вранці ми вибрали наймолодшого пацієнта — сімнадцятирічного юнака з Пуерто-Лопес. Обстежили — абсолютно здоровий. Тобто… е… якщо не зважати на потьмарення свідомості й агресію. По тому накололи його кінськими дозами знеболювального і — в апарат. Ми прив’язали його за руки, ноги та голову, словом, зв’язали повністю, щоб він не… — голос Арреоли зірвався, — …щоб не смикався. Знеболювальне не допомогло. Він ревів, як… фух… я ніколи не думав, що людські легені здатні на таке… Ми витримали п’ять хвилин і вимкнули томограф. А через двадцять хвилин бідолаха помер.

— Чорт! — спогади зійшли лавиною. Лаура не могла нічого зробити, щоб від них ухилитися. Вона наче тонула у цистерні з нафтою — липка непроникна чорнота огортала та поволі засмоктувала її.

— Ми зробили томографію мозку після смерті, — проігнорувавши її вигук, поновив розповідь Тоні. — Там гематоми по всьому об’єму, таке враження, наче судини порозривало зсередини. Я змушений видавати це за геморагічний інсульт, проте інсультом там навіть не пахне. Хлопчина у фізіологічному сенсі був здоровим. Він пробув у Інституті півтори доби; у нього безперестанку тривали напади агресії, він кидався на медсестер, до крові молотив кулаками та головою об стіни, але навіть у такій ситуації артеріальний тиск не піднімався вище від 140. Він не міг померти від інсульту.

— Можливо, тиск стрибнув уже в томографі, — нервово тручи пальцями надбрів’я, припустила Лаура. — Ви ж не могли стежити за ним в апараті.

— Ти не зрозуміла, — нахилився до екрана Антоніо, — у нього кисіль у голові, задня частина кори перетворилася на однорідну водянисту субстанцію. Я бачив зрізи мізків людей, які померли під час гіпертонічних кризів. Це не те. Це як порівнювати хлопавку з водневою бомбою. Крім того, за п’ять хвилин до смерті, практично, коли він уже помирав, ми встигли взяти на аналіз кров і трохи ліквору[22]. У крові — ніякого лейкоцитозу[23], швидкість осідання еритроцитів — у нормі, підвищення рівня глюкози чи хлоридів також не зафіксовано. Це не інсульт. Це чортзна-що, але не інсульт.

Секунд десять вони мовчали. Лаура Дюпре дивилася на колишнього однокурсника, відчувала, що він не договорив, і думала про те, що чомусь дуже не хоче, аби він продовжував. За мить доктор Антоніо Арреола озвався:

— Не хочу тебе лякати, але все, що я розповів, — найменш дивна частина історії. Друге, що схиляє мене до думки про те, що всі випадки психічного захворювання, із яким ми стикнулися, мають єдину зовнішню причину, — це малюнки пацієнтів.

— Малюнки? — Лаура відірвала пальці від брови. Долоня завмерла біля лоба.

— Так, — кивнув еквадорець. — Пацієнти надходять із різних районів міста та належать до абсолютно різних соціальних груп. У цьому — ніякої закономірності. Нам привозять і голодранців із бідацьких кварталів, і багатіїв, чий психічний стан погіршився настільки, що їх відмовилися тримати в приватних клініках. Я переконаний, що абсолютна більшість із них до прибуття до мого Інституту ніколи не бачила один одного. І попри це, коли їм дають олівці чи маркери, вони малюють практично однакове.

— Наприклад?

— Краєвиди, переважно пустельні. Приміщення, схожі на тюремні камери, дивні багатоповерхові будівлі, повторювані в різних пацієнтів. Будівлі намальовано з різних ракурсів, але в них у всіх однакова кількість і схоже розташування вікон. Проте найбільше серед малюнків заплутаних орнаментів і візерунків. Мій асистент сказав, що це фрактали, — в ту мить Лаура Дюпре остаточно збагнула, що про вечірній концерт можна забути. В її грудях щось булькнуло, після чого серце заревіло, як мотор спортивної машини. — Фрактали — це такі лінії або геометричні фігури, які на різних масштабах повторюють са…

Тоні майже закінчив фразу, перш ніж француженка змогла прогнати заціпеніння та зупинити його:

— Не пояснюй. Я знаю, що таке фрактали. Ти можеш показати хоч один?

Еквадорець нахилився, пошукав у шухляді та дістав звідти аркуш альбомного паперу. Підніс його до камери.





— Ти зблідла, — Антоніо примружився та наблизив носа до екрана. — Все гаразд?

— Тобі здалося, — захрипло відповіла жінка. Вона порахувала вікна: по десять у ряду, чотири ряди з кожного боку. Внутрішній двір, оточений глухими стінами. Це не могло бути просто збігом. Перед нею на екрані висіло зображення другого інженерного корпусу «NGF Lab». — Що ще?

— У пацієнтів трапляються нетривалі періоди просвітлення свідомості. Раз чи два на день. Тривають від п’яти хвилин до півгодини. Не більше. Бідолахи не розуміють, чому опинилися в неврологічній клініці, практично нічого не пам’ятають про останні кілька днів, скаржаться на жахливий головний біль, відчуття несправжності власних думок і кажуть, що чують у голові голоси чи то пак один і той самий голос… Із тобою точно все нормально? Ти виглядаєш так, наче у тебе починається інфаркт.

— Я не думаю, що це епідемія. — Лаура проігнорувала запитання: — Скільки всього цих «сутінкових»?

Після цього запитання підійшла черга Арреоли бліднути.

— Триста шість.

— От лайно, — не стрималася француженка.

— Ага, поки що триста шість, — серйозно відповів Антоніо. — Це ще не все, Лауро.

Вона здогадувалася, що найбільш вражаючі відомості Арреола притримав наостанок.

— Я переконаний, що наші «клієнти» не знають і не знали один одного. Їх доправляли поодинці, ми тримаємо їх в ізольованих камерах, вони сплять і харчуються нарізно, вони занадто агресивні, щоб пускати їх на прогулянки, тим більше разом. Та, попри це, вони всі в один голос кличуть когось на ім’я Тимур.

Лаурі здалося, наче хтось ударив її в сонячне сплетіння. Перед очима затанцювали темні плями. Такого вона не очікувала. ВСІ — В ОДИН ГОЛОС — КЛИЧУТЬ КОГОСЬ — НА ІМ’Я ТИМУР. Психіатр широко розкрила рота та спробувала вдихнути, однак горлянку неначе стягнуло гнучкою мембраною. Лаура відчула, як ця невидима мембрана прогнулася під тиском повітря та навіть прослизнула у стравохід, але так і не порвалася — жодної молекули кисню не потрапило до легенів.

— Цього не може бути, — задихаючись, пробелькотіла вона.

Лаура схопилася правою рукою за край ноутбука, а лівою — за верх екрана.

— Я сам розумію, що це звучить абсурдно, та це факт. І це якраз те, чому я тобі телефоную. У них колективні галюцинації! Розумієш, про що йдеться? Менше ніж тиждень тому із цими людьми трапилося щось дуже недобре та водночас неймовірне, щось таке, через що вони незалежно одне від одного почали бачити однотипні марення. Перед їхніми очима зринають одні й ті ж краєвиди, у своїй уяві вони блукають серед загадкових, але повністю однакових будівель, я не можу це довести, але певен, що безтілесний голос, що їх тероризує, також звучить однаково в усіх головах. І вони одержимі пошуками людини на ім’я Тимур! Із цього зазвичай починаються напади: хворий кличе Тимура, а потім навісніє, гарчить і кидається на всіх, коли не отримує бажаного, — Антоніо невиразно змахнув пухкою рукою. — Химерне ім’я, правда? Я пошукав у Google, це ім’я тюркського походження, означає «Залізний». Різні його варіації — Темур, Темір, Томур, Тимер, Теймур — трапляються в узбецькій, казахській, уйгурській, татарській і турецькій мовах. Ім’я також використовують у слов’янських країнах, зокрема в Україні та Росії. Тепер ламаю голову над тим, звідкіля жебраки з…

Лаура Дюпре не почула жодного слова. Вона мовчала, її губи перетворилися на білий, ледь скошений шрам. Доктор Арреола, зауваживши, що жінка не реагує, неправильно потрактував мовчанку і подумав, що француженка йому не вірить.

— У це непросто повірити, — він несамохіть скорчив невдоволену гримасу, — тому я й хотів порадитися. Уявлення не маю, як це все описати в науковій статті, щоб рецензенти не викинули її у смітник після прочитання анотації. Думаю, потрібно залучити якомога більше спеціалістів із закордонних інститутів. Ти згодна? От хоча б тебе. Я був би не проти, щоб ти приїхала. У відрядження. На кілька днів. Звісно, якщо ти маєш час.

Лаура скоса зиркнула на своє відображення на невеликому допоміжному екрані в лівому нижньому куті діалогового вікна Skype. Здавалося, що звідтіля на неї дивиться обтягнутий шкірою череп. Її вирячені очі нагадували відполіровані гранітні кульки, втиснуті в кавалок пластиліну сірого кольору. Вона злякалася і, не бажаючи, щоб Антоніо помітив, що відображає її обличчя, інстинктивно нахилила кришку ноутбука.

— Лауро?.. — не зрозумів Арреола. — Агов! Лауро? Ти чуєш мене?.. Ти тут?

Психіатр нарешті спромоглася заковтнути трохи повітря. Достатньо, щоб витиснути із себе:

— Усе гаразд, Тоні. Дай мені хвилинку.

Її губи тремтіли, а голос змінився так, наче хтось напхав повен рот розпеченого каміння. Антоніо ображено бухикнув і став чекати. Спливло не менше трьох хвилин, перш ніж Лаура підняла екран ноутбука.

— Я приїду, — на її щоки повернувся рум’янець, от тільки шкіра набула неначе якоїсь прозорості, а очі заціпеніло тупилися повз монітор. Лаура тримала обличчя перед екраном, але не дивилася на співрозмовника.

— Чудово! — посміхнувся Тоні.

Погляд умить сфокусувався, Лаура вп’ялася очима в обрамлену пухкими губами, білозубу та кричуще безтурботну посмішку тридцятисемирічного доктора Антоніо Арреоли, і їй стало його жаль. Бідолаха не уявляв, у що вляпався.

— Гадаю, не варто казати, що я обов’язково внесу твоє ім’я в перелік авторів статті, — помітивши, як щось промайнуло в темних очах Лаури, Антоніо заторохтів: — Тобі зовсім не обов’язково щось писати. Я все зроблю сам, просто при…

— Заткнись, Тоні! — гаркнула француженка та прикусила язика.

«Бовдуре! Не про статтю потрібно думати!»

— Пробач. Із тобою справді все гаразд? — еквадорець бачив, що з його подругою щось коїться, треба було бути сліпим, щоб цього не помічати, але не припускав, що її стан якось пов’язаний із тим, про що він розповідає.

— Що ти гадаєш робити зараз? — психіатр акцентувала на останньому слові.

Антоніо Арреола відповів не затнувшись, вочевидь, чоловік витратив не одну годину, обмірковуючи відповідь на озвучене нею запитання.

— Побачу, як розвиватиметься ситуація. Поліція нарешті отямилася й узялася за наведення порядку: в усьому місті — блокпости, будь-кого, хто поводиться неадекватно, хапають і тягнуть до мене, тож ситуація нібито стабілізується. Найважливіше — сьогодні до Інституту доправили майже вдвічі менше «сутінкових», ніж учора. Знаю, знаю, до вечора ще довго, але я маю причини для обережного оптимізму. Останнім привезли сорокарічного алкоголіка, який, скориставшись відсутністю людей на вулицях, розгромив винний відділ у супермаркеті. Його печінка нагадує мішечок із протухлим лайном, проте він не псих, точно не псих. Думаю, більшість «сутінкових» уже переловили. — (Або вони поховалися, як подумки вставила Лаура). — Якщо сьогоднішня тенденція зберігатиметься, тобто якщо прибулих хворих буде все менше, я без поспіху шукатиму причину спалаху. Якщо ситуація не змінюватиметься і мені щодня підкидатимуть кількадесят психопатів із піною на губах, я, напевно, наполягатиму на введенні загальнонаціонального карантину — доки не визначимо причину захворювання. Якщо ж ситуація раптово погіршиться… — чоловік провів короткими пальцями з акуратно обрізаними нігтями по зарослому підборіддю та знизав плечима, — …докладу всіх зусиль, щоб звалити з Еквадору до того, як закриють кордони.

Лаура кивнула. Схоже, не все так погано: Антоніо все ж усвідомлює, наскільки все серйозно. Жінка мовчала, й Арреола знову заговорив:

— Коли на тебе чекати? — кволо посміхнувся. — Чи ти вже передумала їхати?

— Дай мені трохи часу… День… Може, більше. Я зателефоную тобі.

— Добре.

Лаура скинула голову:

— Маєш які-небудь здогадки чи припущення стосовно того, що спричинило цю… е… епідемію?

— Ні, — зізнався Антоніо. — Про причину говорити зарано. Ми поки з анамнезом[24] не в змозі впоратись.

Француженка примружилась, потерла пальцями лоба, із шумом утягнула крізь стиснуті зуби повітря. Вона не знала, як пояснити Тоні, що про хворобу насправді не йдеться і, відповідно, не варто витрачати зусилля, щоб ідентифікувати те, чого немає.

— Треба знайти епіцентр, місце, звідки поширюється зараза, — сказала вона.

— У Міністерстві охорони здоров’я стверджують те ж саме. Я киваю на поліцію, поліція киває на мене, і ніхто з нас не…

— Ти не розумієш! — знову підвищила голос Лаура. Відчувалося, що їй непросто говорити, слова буквально в’язнули на губах. — Хай якими різними видаються твої пацієнти, чотири чи п’ять днів тому їх щось поєднувало. Має бути щось, що пов’язує їх, яка-небудь спільна активність, місце, де вони перебували, що-небудь іще, ну, я не знаю… Ти повинен це з’ясувати. Повір, існує точка, із якої все розходиться. І ти не уявляєш, Тоні, наскільки зараз важливо відшукати цю точку.

Антоніо уважно подивився на співрозмовницю:

— Чому в мене таке відчуття, що ти знаєш більше за мене? Ти щось недоговорюєш?

Лаура Дюпре відвела погляд і втупилася у світло-синю поверхню столу ліворуч від ноутбука.

— І не наближайся до них. Уникай контактів, — не піднімаючи очей, промовила вона. Антоніо Арреола несамохіть доторкнувся пальцями зіжмаканої пелюстки, що висіла під підборіддям. Краєм ока Лаура помітила порух. — Про пелюстку забудь, вона не допоможе, ніщо не допоможе, просто стеж, щоб на твоє тіло з їхніх тіл не потрапляла рідина.

— Е… — розтулив рота еквадорець.

Француженка рішуче мотнула головою, показуючи, що більше нічого з неї не витягнеш.

— Я зателефоную завтра, — і припинила розмову.





ХI




Остерігаючись, що заінтригований і, напевно, трохи наляканий Тоні Арреола надзвонюватиме їй, Лаура вийшла зі Skype, а згодом узагалі вимкнула комп’ютер. Їй потрібно було все обміркувати.

Отже, звідки?

Звідкіля взялася ця потвора?

Яким чином воно повернулося до нашого світу?

І чому Тимур? Навіщо воно кличе програміста, що мав лиш опосередкований стосунок до проекту «NGF»?..

Лаура запустила пальці в коротко обстрижене волосся й уперлася ліктями в стіл. Вона розгрібала завали в пам’яті, докопувалася до спогадів, яких стільки років уникала, подумки перебирала епізод за епізодом, але не могла збагнути, що пішло не так. Трохи більше ніж п’ять років тому її запросили на роботу консультантом до секретної лабораторії на півночі Чилі, де проводили експерименти над людськими немовлятами. На перший погляд Лаура здавалася абсолютно непотрібним, зайвим учасником проекту, однак саме вона першою виявила, що зі шматочків несвідомого в головах піддослідних малюків сформувалась і вирвалася назовні особлива форма свідомості, що вільно впливала на малюків, а отже, могла контактувати із зовнішнім світом. Лаура визначила цю надсвідому мислячу сутність як психоістоту. Психіатр швидко встановила, що спочатку психоістота за рівнем розвитку не відрізнялася від немовляти, іншими словами, не осмислювала себе та реальності своїх дій. Саме тому більшість учасників проекту (які вижили до того часу) називала цю ірраціональну форму свідомості безособовим воно. Воно любило дивитися на фрактальні малюнки. Та поза тим воно швидко навчалося, примусило частину піддослідних хлопчиків утекти, а згодом почало шантажувати й убивати.

«Але ж ми знищили психоістоту», — зауважила жінка.

І тут-таки чийсь безликий, але огидний голос у її голові заперечив: ви знищили не психоістоту, а ботів-малюків, чиїми головами та тілами воно користувалося для контактів із реальним світом.

«Гаразд, хай так, але ж ми знищили їх!»

Справді?Знищили? Ми? Хто це — ми?

Лаура скрипнула зубами. Малюки, яких утримували у другому інженерному корпусі лабораторного комплексу «NGF Lab», загинули. У цьому — жодних сумнівів. Лаура Дюпре — єдина, хто спромігся вціліти після нальоту американських бомбардувальників-невидимок. Утім, вона не була присутньою під час розстрілу останніх ботів, які розгулювали Атакамою. Жінка зморщила лоба, згадуючи. Перед бомбардуванням український програміст і той ґевал із Південно-Африканської Республіки вирушили в пустелю. Вони везли втікачам «троянського коня» — малюка зі вшитою в мізки підпрограмою для стимуляції центру задоволення в лімбічній системі (один раз запустивши програму, бот уже не міг припинити стимуляцію та продовжував очманіло вдовольняти самого себе до повного виснаження). Вони вірили, що «троянський кінь» передасть підпрограму іншим малюкам. Написаний українцем код не просто вгамовував ботів. Програма розривала зв’язок з психоістотою, виривала їхні голови з лап тієї жахливої форми надсвідомості, що з них же — з їхніх висушених електрошоком мізків — вилізла.

Ідея спрацювала. Тимуру та Хедхантеру вдалося нейтралізувати психоістоту, а потім по одному розстріляти ботів. Принаймні так вони їй сказали.

Справді?

«Навіщо їм брехати? Навіть якщо хтось із піддослідних малюків вижив, це не пояснює, яким чином психоістота пролізла в голови еквадорців, — міркувала психіатр. — Але чому саме зараз? Чому 2015-го, а не п’ять із половиною років тому? І чому воно кличе Тимура?»

Програміст спілкувався з психоістотою, спокусив її фракталами, а потім обманув, знешкодивши ботів.

«Що з того? Це нічого не пояснює. Воно повернулося, щоби просто поговорити?.. Щоби помститися?..»

Від спогадів у Лаури розболілася голова. Вона неусвідомлено терла пальцями скроні та надбрів’я.

«Гаразд, мої мордування нічого не змінюють, — підсумувала жінка. — Треба думати, як діяти далі».

Варіантів було лише два. Перший: вона може вдати, що розмови з Тоні не було. Лаура сумнівалася, що зможе забути бесіду (глибоко в душі психіатр знала, що пам’ятатиме діалог до смерті), проте можна видалити акаунт у Skype, змінити адресу електронної скриньки та кілька місяців не дивитися телевізор, сподіваючись, що еквадорська проблема владнається сама собою. Це, певна річ, не означає, що проблема зникне, втім, можна принаймні спробувати. Це який-не-який, але все ж план.

А другий…

Ти справді вважаєш, що в тебе є варіанти? Гадаєш, удасться знову «врятувати світ», як це випадково трапилося в Атакамі 2009-го? Ти справді так вважаєш, Лауро?

Лаура замотала головою, женучи геть набридливий голос. Варіанти завжди є. Вона не уявляла, чим допомогти Антоніо Арреолі та ґуаякільській поліції, однак залишити все напризволяще не могла. Лаура зиркнула на мобільний телефон. Не на час, а на дату. 12 січня. Як давно все почалося? Антоніо казав про 8 чи 9 січня. Отже, щонайбільше п’ять днів тому. Психіатр не сумнівалася, що на цей момент ніхто — ні в Еквадорі, ні за межами країни — не усвідомлює, із чим насправді стикнулися жителі Ґуаякіля. І, напевно, загине не одна сотня, а може, й тисяча невинних людей, доки хтось усвідомить.

Голову Лаури розпирало від запитань без відповідей…

(…яким чином психоістота змогла пролізти в мізки людей без наноагентів?)

(…а якщо наноагенти все ж були, то звідки вони взялися?)

(…і як опинилися в головах еквадорців?)

(…і чому саме Ґуаякіль? чому, скажімо, не Антофагаста[25]?)

(…і що воно робитиме, якщо добереться до Тимура?)

…водночас вона розуміла, що в цю мить у всьому світі оцінити реальні масштаби загрози здатні лише кілька людей, які мали стосунок до проекту «NGF».

Щойно подумавши про це, Лаура з моторошним поколюванням у грудях збагнула, що таких людей лише троє — вона та двоє чоловіків, які 31 серпня 2009-го наважилися вирушити у пустелю, щоб знищити ботів-утікачів: українець Тимур Коршак і південноафриканець Ріно Хедхантер. Лаура заледеніла: крім неї, у всьому Всесвіті лише двоє людей! Двоє чоловіків, які зрозуміють її — які можуть її зрозуміти, — коли вона зателефонує та розповість про те, що відбувається в еквадорському Ґуаякілі.

Зателефонує та розповість.

Щось тихо дзенькнуло в голові. Лаура відчула, що знайшла правильну відповідь. Так, треба дізнатися, чому після стількох років сплячки психоістота прокинулася, з’ясувати, як вона прорвалася в наш світ, і розтовкмачити Антоніо Арреолі, із чим треба боротися. Та все це потім, пізніше, а перед тим… «Потрібно зв’язатися з ними, — Лаура не усвідомлювала, що ворушить губами, беззвучно матеріалізуючи думки. — Потрібно знайти Ріно та Тимура і все їм розказати. Разом — усі разом — ми мусимо щось вигадати».





ХII




Понеділок, 12 січня, 15:43 (UTC +1)

Психіатрична клініка Святої Анни Париж, Франція



Лаура ввімкнула ноутбук і почала міркувати про те, як розшукати Тимура та Ріно. З українцем проблем не мало би виникнути. 3 вересня 2009-го, прощаючись в аеропорту ім. Шарля де Голля в Парижі, вони обмінялися номерами телефонів. Два рази — 2009-го та 2010-го — Коршак навіть телефонував і вітав її з Різдвом. Щоправда, після того вони більше не контактували, і за цей час Тимур міг змінити номер, але все ж це краще, ніж нічого.

Значно важче буде знайти Хедхантера. Вони розсталися в аеропорту Сантьяго, і тоді ні Лаура, ні Тимур чомусь не подумали обмінятися контактами на випадок… «На випадок чого?» — раптом спало на гадку Лаурі. Їм не терпілося звалити з Чилі та забути про все, що сталося в Атакамі. У глибині душі кожен із них сподівався, що більше не побачить іншого. Ніхто не хотів думати про «випадок», через який їм доведеться знову збиратися. І тепер Лаура Дюпре не уявляла, де шукати Ріно Хедхантера. Що там казати: їй невідоме навіть справжнє ім’я ґевала, адже Хедхантер — Мисливець-за-Головами — це просто прізвисько.

Швидко все зваживши, Лаура вирішила почати з важчого та спершу спробувати знайти Ріно Хедхантера. Не хотілося відразу розчаруватися, зателефонувавши Тимуру та почувши у трубці щось на кшталт «номера не існує» чи «абонент не обслуговується». Крім того, вона не уявляла, як скаже Тимуру: «Привіт! Як справи? А знаєш, тут кількасот психів у Еквадорі небавом оголосять винагороду за твою голову». Лаура точно пам’ятала, що Хедхантер і його невелика армія прибули з Південно-Африканської Республіки. Найманці належали до якоїсь приватної охоронної компанії, назви якої вона, на жаль, не знала. Ймовірно, Хедхантер був власником компанії. Відтак Лаура вирішила послідовно телефонувати до всіх південноафриканських охоронних організацій, контакти яких знайде в Інтернеті, і таким чином спробувати що-небудь дізнатися про теперішнє місцеперебування чоловіка на ім’я Ріно Хедхантер. Нічого кращого вигадати їй не вдавалося.

Через Google француженка натрапила на онлайн-каталог «Yellow Pages of Africa», www.yellowpagesofafrica.com, із даними про легально зареєстровані африканські компанії та зі зручною системою пошуку. У спадному списку Activity[26] вибрала розділ GUARDING & SECURITY[27], а в переліку Country[28] — країну South African Republic[29]. У відповідь на запит система видала список із майже сорока приватних охоронних організацій, розкиданих по всій території ПАР. Біля кожної компанії висвічувався номер телефону, зрідка під назвою стояла поштова адреса й e-mail.

Лаура пробігла очима результат пошуку. Не знайшовши жодної назви на зразок «RH Security Services» чи «Rhino Headhunter & K°», зрозуміла, що цього місяця їй доведеться заплатити за телефон, напевно, вп’ятеро більше ніж зазвичай. Зрештою взяла мобілку, довго крутила її в руках, обдумуючи план розмови, після чого, ледь насупившись, набрала перший номер зі списку.

— Вітаю, мене звати Лаура Дюпре, і я сподіваюся, що ви зможете мені допомогти. Приблизно п’ять років тому я працювала консультантом у науково-дослідній організації на півночі Чилі, яка користувалася послугами вашої компанії. На нас працювала група ваших охоронців на чолі з Ріно Хедхантером. Ми хотіли б знову їх найняти.

Лаура дуже неохоче називала рік і місце подій. У серпні 2009-го на півночі Чилі загинули всі бійці, що приїхали разом із Ріно до Атаками, тож жінка боялася, що працівник, на якого вона натрапить, не схоче її слухати, щойно втямить, що розмовляє з людиною, опосередковано причетною до загибелі дев’ятьох своїх колег 2009-го. Француженка насилу згадала імена чорношкірих охоронців: Френкі, Джеро, Нахас, Ндонґа, Сем, Ґотто, Марті та Ті-Джей. Дев’ятого вона не знала. Той гереро[30] загинув до того, як вона прибула до пустельних лабораторій.

У більшості компаній відповіли, що не ведуть бізнес за кордоном і не відряджали своїх працівників за межі Південно-Африканської Республіки. Дехто казав Лаурі, що вона помилилася: Ріно Хедхантер у них не працював і не працює, після чого розривав зв’язок. Три номери телефонів виявилися недійсними, а ще за двома ніхто не озвався.

Після тридцятого невдалого дзвінка Лаура подумала, що її задум абсолютно марний. Ріно або працював нелегально, називаючи «фірмою» ватагу головорізів, що трималася на чесному слові, або відмовився надавати контакти для «Yellow Pages of Africa», або взагалі закрив компанію кілька років тому і тепер займається іншим видом «бізнесу».

Лаура зняла окуляри та потерла пальцями очі. Боліла спина. Француженка почувалася пригніченою та безпорадною. Вона не знала, що робитиме далі, якщо їй не вдасться знайти Ріно. Тимур був важливішим. Та без Хедхантера пхатися до Еквадору зовсім не хотілося. А щось у її серці підказувало, що пхатися туди доведеться.

Випивши кави та відпочивши, Лаура все ж вирішила завершити почате та зателефонувати до охоронних фірм, що залишилися. Тридцять першою в списку йшла компанія з назвою «Bronkhorst S.S.» із Преторії.

— «Bronkhorst Security Services» слухає, — після другого гудка з трубки долинув легкий і шовковистий чоловічий голос. Лаура зауважила, що голос більше пасував би SPA-салону чи якому-небудь сервісу з доставки квітів.

— Вітаю, моє ім’я Лаура Дюпре, і я сподіваюся, що ви зможете мені допомогти… — жінка машинально проговорила завчений текст до кінця, — …ми б хотіли знову найняти Ріно Хедхантера.

— А для чого саме він вам потрібен? — недоречна шовковистість поступилась місцем настороженій їжакуватості.

Лаура настільки налаштувала себе на відмову, що не одразу збагнула, що почула у відповідь. Після кількасекундної мовчанки вона перепитала:

— Хто?

— Ріно Хедхантер.

Цього разу жінка відреагувала не затнувшись:

— Я вже пояснила вам: мій бос працював із Ріно 2009-го. А зараз хоче найняти його знову.

— Ріно більше не працює.

Лаура спробувала надати голосу солідності та таємничості. І їй удалося б, якби не скажений французький акцент:

— Ми готові зробити пропозицію, від якої він, гадаю, не зможе відмовитися. — «О, так, Ріно, коли почує цю пропозицію, від щастя, напевно, намотає кишки мені на голову».

— Ви не зрозуміли. Ріно не працює взагалі: п’ять років тому він пішов із бізнесу. Я взагалі не розумію, чому ви телефонуєте до нас. Хедхантер ніколи не мав стосунку до «Bronkhorst Security Services». У нього була власна компанія.

Лаура вирішила частково відкритися:

— Якщо щиро, то я не знаю назви компанії Хедхантера, — а потім почала вигадувати: — На той час я… ну… я ще не працювала зі своїм теперішнім босом, а 2011-го в нас згоріли всі сервери, відтак жодних записів не лишилося. Я намагалася відшукати Ріно, телефонуючи до всіх охоронних компаній Південно-Африканської Республіки, зареєстрованих на сайті «Yellow Pages of Africa». Але наразі нічого не знайшла.

— Не дивно, що ви нічого не знайшли. Компанію Ріно було зареєстровано в Намібії.

«От чорт! — Лаура придушила в зародку розчароване зітхання. — Звідки я могла знати?»

— А вам відомо, де Ріно зараз? — злякавшись, що запитання вийшло надміру настирливим, француженка швидко додала: — Я не прошу у вас адресу. Достатньо хоча б e-mail… — чоловік у трубці мовчав. — Або ви могли б переказати йому, що телефонувала Лаура Дюпре, просто переказати. Він мусить мене пам’ятати.

— 2014-го Ріно виїхав до Намібії. У мене є номер телефону, за яким його можна знайти. Ми колись працювали разом, тож, виїжджаючи з Південної Африки, здоровань залишив контакти, щоб зв’язатися у разі чого. Зачекайте.

Її серце смикнулося, наче від легкого удару струмом, серцебиття пришвидшилося. Ледь не впустивши трубку, Лаура потягнулася за ручкою та записником.

За кілька секунд чоловік повернувся:

— Записуйте: 067-30-36-14. Код Намібії — 264.

— Це його приватний номер?

— Я цього не казав. Це номер телефону католицької місії у Ґрутфонтейні, Намібія.

Лаура сторопіла:

— Ви з мене насміхаєтесь?

— Анітрохи.

— Е… Ви впевнені, що ми говоримо про одного й того самого Ріно Хедхантера?

Судячи зі зміни тембру, чоловік на протилежному кінці дроту посміхнувся:

— Звісно, що не впевнений. Звідки мені знати, про кого ви запитуєте?

— Двометровий здоровань, білий, широкі плечі, брюнет. Накачаний. Багато й смачно лається.

— Ну… — під опис підпадало чимало південноафриканців.

— Шрам! — несподівано згадала Лаура. — Глибокий шрам на щоці, що тягнеться аж до підборіддя. А ще татуювання на лівому… ні, пробачте, на правому плечі — носоріг, що мчить уперед, нахиливши голову.

— Тоді це Ріно, без варіантів, — упевнено підтвердив чоловік. — Двох таких Африка не витримала б.

— І… — Лаура завагалася. — Він відповість за номером, що ви мені продиктували?

— Можливо. Я не телефонував за ним, але, повторюю, Ріно запевнив, що його можна буде знайти за цим номером. Зателефонуйте, дізнайтесь. У будь-якому разі це все, що я маю.

— Дякую, ви дуже мені допомогли!

— Радий чути. На все добре, — у динаміку залунали короткі гудки.

Відразу телефонувати вона не стала. Спочатку, не випускаючи телефону, схилилася над клавіатурою, відкрила Google й у рядку запитів набрала Grootfontein. Швидко пробігла очима дві перші статті, переглянула кілька фотографій. Ґрутфонтейн виявився невеликим, напіваграрним, вічно заллятим сонячним сяйвом містечком на північному заході Намібії з населенням 24 тисячі жителів.

Лаура зиркнула на папірець із записаним номером і почала натискати на кнопки. Після сьомого чи восьмого гудка їй із гідністю, без поспіху відповіли:

— Алло.

— Доброго дня, пане! Я говоритиму англійською?

— Ja, мефрау, — неквапливий співрозмовник почав відповідати на африкаансі, проте до кінця фрази виправився та перейшов на англійську: — Я вас слухаю.

— Моє ім’я Лаура Дюпре. Чи можу я поговорити з Ріно Хедхантером?

Із трубки долинуло театральне покашлювання, після чого чоловік невпевнено уточнив:

— Вам потрібен преподобний Ріно Ґроббелаар?

— Ні, ні! Я шукаю не препо… — Лаура затнулася. Вкотре згадала, що п’ять із лишком років тому, впродовж атакамської кризи, жодного разу не чула справжнього прізвища Ріно. Ґевал, що називав себе Хедхантером, цілком міг бути Ґроббелааром. Але преподобний? Нісенітниця! Співрозмовник цього, певна річ, не бачив, проте її кругле обличчя витягнулося. — Я перепрошую, як-як ви сказали?

— Я погано розчув прізвище, що ви назвали. Можу покликати преподобного Ріно Ґроббелаара, якщо це той, кого ви…

— Преподобного?

— Ja, мефрау.

Востаннє вона бачилася з Ріно на початку вересня 2009-го. Відтоді минуло п’ять років і чотири місяці. Теоретично — якраз достатньо, щоб закінчити духовний коледж і отримати бакалавра чи навіть магістра з теології.

Теоретично.

«Здуріти можна».

— У вас справді немає інших Ріно?

— Запевню вас — ні, немає, мефрау.

— Ну, тоді кличте Ґроббелаара.

— Зачекайте хвилинку.

Спливло три чи чотири хвилини, перш ніж у трубці пролунало:

— Преподобний Ґроббелаар слухає.

Лаурі вистачило першого почутого складу, щоб упізнати рокітливий грудний голос велетня.

— Ріно? — ім’я злетіло з її уст радше зойком, аніж вигуком.

У трубці зашурхотіло. Велетень не відповів. Лаура притиснула трубку до вуха, намагаючись за скрипучим шемранням завад угадати реакцію колишнього найманця.

— Ріно, це ти?

— Так, — нарешті озвався він. Останні сумніви розвіялись — то був Ріно Хедхантер.

— Це я — Лаура. Пам’ятаєш мене? Лаура Дюпре, психіатр. Пустеля Атакама, «NGF Lab», серпень дві тисячі дев…

— Я впізнав тебе, Лауро, — слова прогуркотіли, наче валуни схилом урвища, але початкова стримана привітність зникла.

Лаура не зважала, тішачись із того, що змогла так легко відшукати Хедхантера:

— Чудово! Як ти? Що ти робиш у католицькій місії у Ґруп… Ґруд…

— Ґрутфонтейні.

— Байдуже. Я ледве знайшла цю діру на карті. Що ти там робиш?

— Служу, Лауро.

— Кому?

— Господу.

Француженка пирснула:

— Ріно, це в тебе, типу, прикриття? Ви там тягаєте героїн з Анголи чи щось таке?

— Не глузуй із моєї віри, Лауро! — гримнув Хедхантер; жінці довелося відхиляти трубку від вуха: слова з тупим скреготом розривали повітря. — І не глумися: Господь осміяний бути не може!

Після останньої фрази Лаура прикусила язика. Голос належав Хедхантеру, але промовлені слова — ні. Ріно ніколи так не говорив, він просто не міг так говорити. Дисонанс виходив настільки потужним, що Лауру, наче вогкою павутиною, обплутало відчуття дискомфорту та розгубленості. Долаючи збентеження, вона перепитала:

— Ріно, це точно ти?

— Так.

— І ти це серйозно? Ти тепер справді ПРЕПОДОБНИЙ?

— Так.

— Повірити не можу, — вона ледь стрималася, щоб на початку фрази не бовкнути «чорт забирай». — Пробач, я… просто я не очікувала. І чим ти там займаєшся?

— Допомагаю диякону римо-католицької місії у Ґрутфонтейні мінхееру[31] Кулутве: збираю пожертви для добудови нових класів у місцевій початковій школі, щовівторка та щоп’ятниці розказую дітлахам у дитсадку про Бога, іноді читаю проповіді та відправляю виїзні меси у Блистрьомі, Отжітууо чи Маріабронні[32]. Недільну месу в Ґрутфонтейні мені поки що не довіряють.

Лаура надсилу вірила в те, що чує.

— Ріно, — несподівано вона розсердилася, що Ріно на неї нагримав, — ти себе в дзеркало бачив? Діти під час твоїх лекцій про Бога хоч не пісяються від страху? Ні? Мені чомусь здається, що нацисти про свої концтабори переповідали б веселіше. Й узагалі, якщо я не помиляюся, преподобний — це святий. Хіба не так? Праведний. Безгрішний. Я не знаю, як тобі ще пояснити. Із тебе ж преподобний, як із гівна торпеда!

Хедхантер засопів, образився. Лаура приготувалася до вибуху, навіть примружилася, очікуючи на потік убивчої та зубодробильної африкандерської лайки, присмаченої чи то німецькими, чи то голландськими словами, від якої нормальним людям закладає вуха та зводить щелепи, проте Ріно стримано відказав:

— Шляхи Господні незбагненні.

— Ага, — тільки й витиснула француженка.

— Чого тобі треба, Лауро? Я не хочу розворушувати спогади п’ятирічної давності, ти сама знаєш, наскільки вони неприємні.

— На жаль, я телефоную якраз для того, щоб їх розворушити, — кілька секунд жінка думала, із чого почати. Усвідомивши, що за раз розповісти все не вдасться, коротко випалила: — Ріно, воно повернулося.

— Ти про… — чоловік недоговорив, несвідомо викрививши губи. Перед очима постав термінал Міжнародного аеропорту «Артуро Меріно Бенітес» у Сантьяго, Тимур і Лаура, що пліч-о-пліч прямують на посадку; крізь товщу сотень днів, що минули відтоді, пробився притлумлений звук із підвішеного над рядами крісел у залі очікування телевізора, і Ріно, наче наяву, почув дикторку, яка голосом, що зривався, розповідала про звіряче вбивство одинадцятьох селян у супермаркеті гірського селища Уюні на півдні Болівії, яке сталося напередодні. Хедхантер пригадав, як звів голову та побачив на екрані розповсюджуваний болівійською поліцією фоторобот підозрюваних — двох малолітніх близнюків, двох вишкребків, яких уже не мало би бути серед живих, — двох уцілілих ботів із лабораторного комплексу «NGF Lab». Упродовж п’яти років він нікому не проговорився про малюків, котрим пощастило врятуватися з пустелі.

— Так, Ріно. Так, — Лаура несамохіть підвищила голос і доказала, карбуючи кожен склад: — Воно повернулося. Ця триклята примарна потвора якимось чином ожила.

Ріно повільно видихнув і повторив:

— Шляхи Господні незбагненні.

Що по-справжньому приголомшило та зачепило Лауру — це не безглуздість чи недоречність останніх слів, а тон, яким їх було вимовлено. Хедхантер не здивувався. Здавалося, неначе він знав, що одного дня Лаура зателефонує йому, ніби всі ці п’ять років чекав на її дзвінок, а відтак, почувши звістку про непоясненне відродження психоістоти, сприйняв її як належне.

— Ти не здивований, — похмуро констатувала Лаура.

— Ти впевнена стосовно того, що сказала? — запитав про своє Ріно.

— Так.

— Де?

Француженка повела бровою. Жінка очікувала запитань про те, звідки вона дізналася про повернення кошмару, що тероризував їх в Атакамі, а не розпитувань, де саме це сталося.

— В Еквадорі.

Хедхантер гмикнув:

— О! — і перепитав: — В Еквадорі?

— Ага.

— Звідки воно взялося в Еквадорі?

— Я не знаю, Ріно, — Лаура знову злостилася, дратувалася, що розмова розгорталася не так, як вона очікувала. — Ми маємо зустрітися та вирішити, що робити. Ми повинні щось вирішити! В усьому світі ніхто, крім нас із тобою й українця, не усвідомлює, що насправді відбувається.

— Так, ти маєш рацію, треба зустрітись і поговорити, — голос Хедхантера їй геть не сподобався. Загрозливі нотки щезли, і те, що проступило замість них, нагадувало страх. — Я зараз живу в Ґрутфонтейні, це містечко за чотириста кілометрів на північ від столиці Намібії Віндхука. Мій будинок — відразу за церквою на Джаспер-роуд. Блискуча, темно-синя черепиця — не помилишся, він тут один такий. Дороги у нас хороші. Можеш винайняти автомобіль в аеропорту Віндхука і через шість годин будеш у місії, — Хедхантер зітхнув і додав: — Пробач, але в мене немає грошей на переліт до Франції.

— Гаразд. Без проблем. Я вилечу найближчим рейсом.

— Як знаєш.

Лаура невдоволено форкнула. Він не запитав, коли вона прилетить. Не запитав, чи привезе із собою Тимура. Навіть не поцікавився, чи вона вже говорила з українцем.

— Не схоже, що ти закотив рукави та рвешся рятувати планету.

— Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом[33].

«Що за?..»

Лаура раптом пригадала один із тих жахливих днів наприкінці серпня 2009-го, коли ситуація давно вийшла з-під контролю, але вони з Тимуром, Ріно, Ральфом Доернбергом і Аланом Ґрінлоном уперто вдавали, що тримають палець на пульсі подій. Того ранку вона йшла коридором житлового корпусу і несподівано вловила запах диму, що пробивався з кімнати Кацуро Такеди, адміністратора комплексу «NGF Lab». Побоюючись пожежі, Лаура прочинила двері та побачила японця, який, присівши навпочіпки посеред спальні, просто на підлозі допалював зошит у цупкій обкладинці. Француженка відразу впізнала щоденник Вадима Хорта, українського програміста, який загинув від рук ботів незадовго до прибуття в лабораторію Тимура Коршака. Вадим першим збагнув, що внаслідок надмірної електричної стимуляції з голів піддослідних малюків вилізло щось таке, чого там не мало би бути, якась незрозуміла та на початку напрочуд наївна форма свідомості. Він спробував спілкуватися з тією сутністю. Спершу це скидалося на гру, яка, втім, незабаром завершилася катастрофою. Той щоденник міг багато чого прояснити і тим самим урятувати чимало життів. Лаура закричала, кличучи на допомогу. На її крики до кімнати прибіг Тимур Коршак, за ним увірвався Ріно Хедхантер. Зрозумівши, що й до чого, українець кинувся гасити рештки зошита, а Хедхантер налетів на молодого японця. Схопивши Кацуро за шию, Ріно почав бити того головою об стіл. На той час із дев’яти бійців, що приїхали в Атакаму разом із Хедхантером, шестеро загинуло в сутичках із ботами, один лежав поранений у лазареті, а двоє зникли безвісти в пустелі (інакше кажучи: або загинули, або заразилися наноагентами, що було значно гірше, ніж просто загинути), відповідно, із мотивацією в Ріно проблем не було. Лаура чудово пам’ятала, як Хедхантер, озвірівши, вдовбував чорняву голову японця в поверхню письмового стола, як ґевал бив, бив і бив, доки Такеда не припинив пручатися, а на столі не утворилась обрамлена мазками крові чималенька вм’ятина. Слухаючи Ріно зараз, вона не могла збагнути, як двометровий велетень, що наводив жах на всіх учених у «NGF Lab», докотився до того, щоб зачитувати напам’ять цитати з Біблії. Невже за п’ять років Хедхантер перетворився на безхребетного слимака?

— Ріно, у тебе все нормально… з головою? — її план «порятунку світу» розсипався на очах, танув, неначе піщаний замок під неухильним натиском прибою. Насправді Лаура Дюпре не мала нічого проти несподіваного перевтілення Ріно, просто на цей момент їй був потрібен нахрапистий і відчайдушний зірвиголова Хедхантер, а не вайлуватий преподобний Ґроббелаар, що у відповідь на ляпас підставлятиме другу щоку.

— Так, Лауро. Приїзди. Я чекатиму. Приїжджай, і ми все обговоримо.





ХIII




Понеділок, 12 січня, 17:49 (UTC +1)

Ґрутфонтейн, Намібія



Сутінки густішали, а разом із ними й хмари немовби ближче притискались до землі. Ріно вийшов із прибудови, де знаходився кабінет секретарки, місіс Емілії Ворстер, і підсобне приміщення католицької місії, та присів на одну з лав, що підпирали південну стіну яскравої, нещодавно пофарбованої в жовте церковки. Склав руки, згорбився та сховав долоні між колінами.

Страшенно хотілося вилаятись.

А ще десь глибоко в животі утворилася та поступово набирала обертів крижана кулька, ніби кинутий у воду камінь, поширюючи тілом холодні хвилі страху. Ріно не думав, що коли-небудь знову відчує його морозне поколювання. Страх… Чоловікові не подобалось, як крижані щупальці розповзаються тілом, сковують кінцівки, тягнуться до горла, але він нічого не міг із цим удіяти. Та найгірше — Ріно Ґроббелаар передбачав, що так буде. Усі ці п’ять років знав: те, що трапилося на Ель-Татіо[34], — ще не кінець.

Після повернення з Атаками Ріно спати не міг, постійно згадував про двох ботів, чий фоторобот побачив у аеропорту Сантьяго-де-Чилі. Щоночі, уві сні, він раз у раз повертався до печери на плато Ель-Татіо, де разом із Тимуром Коршаком розстрілював малюків, котрі звивалися в екстазі, а протягом дня намагався уявити, що роблять ті двоє, яким пощастило втекти. Скількох іще людей вони вбили? І скільки ще вб’ють? Кілька тижнів Ріно стежив за новинами, вишукуючи звістку про нові жорстокі вбивства у Чилі, Перу чи Болівії, але малюки наче крізь землю провалилися. Із часом ґевал припинив про них думати. Вирішив, що вцілілі близнюки померли з голоду, або сконали від нестачі альдостерону[35], або замерзли в болівійських Андах. Ріно остаточно заспокоївся, коли на початку жовтня 2009-го натрапив у Інтернеті на статтю про те, що в горах Болівії бекпекери з Бельгії знайшли тіла двох юнаків, які заблукали та померли від виснаження. Стаття не мала фотографій, і Ріно напевно не знав, чи були ті юнаки близнюками (та білошкірими врешті-решт), але примусив себе повірити, що отримав підтвердження загибелі останніх ботів. Йому страшенно хотілося в це вірити.

Тож у жовтні 2009-го неспокій від того, що парочка вирощених у «NGF Lab» ботів досі розгулює на волі, минув, зате нічні жахіття не зникли. Взимку 2009–2010 років кошмари стали нестерпними. Ріно боявся засинати, а якщо й провалювався у сон, то за півгодини прокидався з репетом і криками. Чоловікові снилося, що боти, яких він розстрілює в печері на плато Ель-Татіо, оживають. Він стріляє швидше, на його очах шріт із дробовика шматує хлопчаків, із кожним пострілом вириваючи шматки м’яса з їхніх тіл, однак малюки якимось дивом утримуються на ногах і продовжують напосідати. Ріно стріляє та перезаряджає, стріляє та перезаряджає… доки не закінчуються набої. Боти — зі скажено перекошеними обличчями, палаючими чорними очима, з ніг до голови у крові — навалюються на нього, втоптують у землю, а тоді, повиймавши з ран нутрощі, пхають їх Ріно до рота. Ріно прокидається, горлає, дере пальцями горло, іноді навіть блює, проте не може позбутися відчуття того, як закривавлені уривки шкіри та ще теплі шматки хлоп’ячої плоті…

(кишок)

(кишки — це не просто плоть, фелла, о ні, кишки — це кишки!)

…сповзають униз стравоходом.

Замучений кошмарами, покинутий усіма, Ріно запив. Якогось дня він набрався до безпам’яті та ледь не загинув, похлинувшись власним блювотинням у канаві обабіч шосе, що вело до Столової гори[36]. Його випадково врятував служитель однієї з католицьких церков Кейптауна, який проходив повз, прямуючи додому. Ріно прихистили у притулку біля церкви. Чоловік оклигав і несподівано виявив, що в храмі кошмари більше не мучать його. Наприкінці літа 2010-го, провівши півроку серед священиків і їхніх прислужників, Ріно Ґроббелаар ударився в релігію та вирішив, що час спокутувати гріхи. У вересні 2010-го чоловік вступив на навчання до коледжу Святого Августина в Йоханнесбурзі, який успішно закінчив 2014-го, отримавши ступінь бакалавра з теології. Тікаючи від спокус великого міста, Ріно виїхав до Намібії, осів у невеликому місті на півночі країни та згодом став помічником диякона місцевої католицької місії. Ріно не був священиком. Для цього після коледжу потрібно закінчити Національну семінарію ім. Святого Івана Віаннея у Преторії. На цей момент, як і преподобний Кулутве, Ріно Ґроббелаар займав найнижчий щабель священної ієрархії — був простим дияконом, — однак серйозно замислювався над тим, щоб колись у майбутньому зійти вище.

Точніше замислювався до того, як поговорив із Лаурою Дюпре. Зиркнувши на міцно стиснуті долоні, Ріно Ґроббелаар відчув, як нечестиве бажання вилаятись, викричатися стало корком у горлі. Потилиця та шия засвербіли, кров застугоніла у скронях — так йому хотілося підскочити, зацідити ногою по лаві, роздовбати її, закинути ген у кущі за дорогою, а потім задерти голову та, не добираючи слів, виплюнути в небо все, що нуртувало всередині, — так, як робив це колись.

Ріно стримався. Заплющив очі та згадав одну з настанов диякона Стівена Кулутве: «Нехай із ваших вуст не виходить жодне гниле слово, а лише добре, яке в разі потреби може зміцнити[37]».

І повторив уголос:

— Нехай із ваших вуст не сходить жодне гниле слово, а лише добре, яке… яке в разі потреби зміцнить… чи може зміцнити.

Але чому ці слова, такі гарні та правильні, насправді не зміцнюють і не допомагають? Чому йому досі хочеться волати так, щоб аж іскри летіли і повітря плавилось від лайки? Ріно почувався курцем, який покинув палити, п’ять років не торкався цигарок і раптом, після того, як віддубасив застуканого в ліжку дружини коханця, вловив ніздрями аромат запашної цигарки.

Сонце сідало, захмарене небо на мить стало сіро-блискучим, як ртуть.

«Потрібно було залишитися і добити їх тоді, — подумав він. — Знищити, поки вони були слабкими та наляканими. А тепер…»

Тепер уже нічого не зміниш.

Преподобний Ріно Ґроббелаар підвівся. З півночі долинув відгомін грому. Пітьма повільно сунула зі сходу.

Ріно був людиною твердих рішень і дії. Прийнявши рішення, він більше не гаяв часу на непотрібні сумніви, спрямовуючи всю енергію на досягнення мети. Так було завжди: під час громадянської війни в Анголі, в пустелі Атакама 2009-го, ба навіть чотири роки тому, коли ґевал надумав вступати до коледжу Святого Августина (із грецькою трохи не склалося, зате решту предметів, серед яких — політологія, етика, філософія, теологія та гомілетика, здоровань склав на відмінно). От і тепер Ріно знав, що має чинити.

Випроставшись, він промацав пальцями біцепс на лівій руці. Об’єму той не втратив, однак м’язи здавалися податливими та безформними. Ну що ж, це не смертельно, все можна швидко виправити. Лаура прилітає в четвер, може, навіть у середу, і кількох днів точно не вистачить для того, щоб повернути собі форму. «Ну, й що з того? — міркував Ріно. — Починати все одно треба. Що раніше, то краще».

Чоловік зайшов до будинку, де жив, без поспіху скинув сорочку та штани, замість них одягнув легку футболку з обрізаними рукавами та шорти, взувся у кросівки та повернувся на вулицю. Повітря обважніло від вологи, далеко на півночі затушований сутінками горизонт затулила суцільна стіна дощу — напевно, не найкращий час для стаєрських пробіжок, — але преподобному було начхати.

— Що раніше, то краще, — ґевал кілька разів удихнув на повні груди та порухав угору-вниз маслакуватими плечима, розминаючи м’язи трапеції, шиї та спини. — Три кілометри, — прошепотів він. — О’кей, два. І півгодини на перекладині. — Ріно покинув палити ще в коледжі, але йому вже давно за сорок, тож у перший день рекорди, мабуть, ставити не варто. Лаура не зрадіє, якщо дізнається, що за день до її прильоту він гепнувся з інфарктом посеред вельду[38].

Ріно Ґроббелаар востаннє шумно видихнув і, нахиливши голову, підтюпцем побіг назустріч дощу.





XIV




Понеділок, 12 січня, 18:07 (UTC +1)

Париж, Франція

Laura Dupré 18:07pm

Ріку, пробач, я б убила за можливість побувати на концерті Шора, тим більше на таких місцях, але сьогодні не можу. Даруй…



Rick Howey 18:08pm

Як щодо вечері? У середу ввечері. Вибирай: «Guy Savoy», «Pierre Gagnaire» чи «L’Astrance».



Лаура ледь не сповзла під стіл. Вона нарешті збагнула, що Хоуві закохався: «Pierre Gagnaire» є одним із найкращих і найдорожчих ресторанів не лише в Парижі, але й у світі, вартість вечері в ньому — від 350 євро на людину; «Guy Savoy» 2002-го отримав три зірки Мішлена. Про «L’Astrance» Лаура нічого не знала, але припускала, що понтів у ньому не менше, ніж у двох попередніх. Ніде правди діти, її тішило усвідомлення, що — якби захотіла — могла б залишити чванькуватого британця без штанів, але зараз було не до того. На той момент Лаура завершувала купівлю авіаквитків до Віндхука. Наступного дня о 16:40 рейсом AF1118 компанії «Air France» вона вилітає до Франкфурта, звідки о 20:10 літаком «Air Namibia», рейс SW286, попрямує до Віндхука.

Laura Dupré 18:15pm

Я б із задоволенням, справді. Але в середу я вже буду в Намібії.

Rick Howey 18:15pm

Навіщо ти летиш до Намібії?



Laura Dupré 18:16pm

Рятувати світ.



Лаура закрила вкладку з Facebook, щоб уникнути виснажливої та безглуздої розмови. Взяла до рук мобільний телефон, відшукала номер Тимура Коршака та натиснула клавішу «Виклик». Гудки пішли відразу, отже, принаймні номер дійсний. Через кілька секунд у динаміку пролунало невпевнене:

— Алло.

— Привіт, — сухо озвалася француженка.

— Це-е… це ти?

Він упізнав одразу.

— Так, Тимуре, це я — Лаура.

— Ого! Як ти? Стільки часу не чулися!

«Рано радієш».

— Я в нормі, ніби в нормі, а ти… взагалі ти можеш зараз говорити?

З її тону Тимур збагнув, що трапилося щось недобре, і відповів без запалу, тихіше:

— Так. Я тебе слухаю.

— У мене, на жаль, погані новини.

Лаура, як і в розмові з Ріно, не знала, з чого почати. Фрази, що крутилися на язиці, дратували своєю банальністю.

— Що сталося?

— Воно повернулося. Я вже розмовляла з Ріно, а тепер телефоную тобі.

— Щу повернулося? — українець чи то не розумів, чи то вдавав, що не розуміє. Лаура схилялася до другого.

Жінка зітхнула:

— Психоістота.

— Ти думаєш, що говориш? Як? Звідки воно повернулось? Ми ж убили їх усіх, а янкі зрівняли із землею лабораторію, — Тимур докладав чимало зусиль, щоб не виявити справжніх емоцій, які крижаними клешнями стиснули горло, але швидкість, із якою слова вилітали з рота, і слов’янський акцент, який раптово посилився, зводили всі намагання нанівець. — Лауро, це якась…

— Бачив новини про спалах насильства на півдні Еквадору та про те, що причиною, ймовірно, є невідомий вірус чи бактерія?

— Ні.

Француженка прицмокнула.

— Я справді не бачив, — запевняв Тимур, — щось чув про масовий викид риби та китів у тій місцині, але нічого про спалах насильства. Не думаю, що новини про далекий Еквадор аж так цікаві українським телеканалам.

«Такі новини мали б зацікавити», — подумала Лаура.

— Загалом протягом кількох останніх днів у еквадорському Ґуаякілі відбулося різке зростання кількості тяжких злочинів. Люди без усілякої пояснюваної причини втрачали розум, кидалися на близьких, нападали на просто перехожих. Причому нічим не вмотивовані напади агресії траплялися однаковою мірою в представників різних верств — і серед бідноти, і серед заможних громадян. За три дні в Ґуаякілі скоїли більше убивств, ніж в усьому Еквадорі протягом трьох місяців. Зрештою поліція мобілізувалася, та ситуацію вдалося взяти під контроль: усіх чи, напевно, більшість божевільних переловили та доправили до «Instituto de Neurociencias»…

— Це що таке?

— Неврологічний інститут, місцева «психушка».

— О’кей. Що далі?

— В «Instituto de Neurociencias» працює Антоніо Арреола, мій колишній одногрупник. Саме до нього звозили впійманих психопатів. Тоні зателефонував мені сьогодні вранці, щоб поділитися враженнями та попросити поради. Каже, що ніколи такого не бачив. Ситуація, хай як це абсурдно звучить, скидається на епідемію повільного перетворення жителів півдня Еквадору на зомбі. Антоніо перерахував мені симптоми: страшенний головний біль, кровотеча з носа та очей, потьмарення свідомості з дуже нечастотними та нетривалими періодами рецесії, болюча реакція на магнітне поле. Й основне — у його хворих однакові галюцинацію, вони всі…

— Я зрозумів, Лауро, — урвав її Тимур. — Навіщо ти телефонуєш? Який стосунок еквадорська епідемія зомбі має до психоістоти?

Жінка ледь стрималася, щоб не викрикнути: «Невже ти досі не втямив?»

— Ці люди… ну, психи, яких утримують в «Instituto de Neurociencias» і з якими зараз працює Тоні… вони в один голос кличуть когось на ім’я Тимур.

Лаура Дюпре усвідомлювала, що Тимур Коршак навряд чи стрибатиме від радощів після її слів, але настільки полум’яної реакції не очікувала.

— ЙДИ НА ХРІН! — випалив українець і поклав трубку.





ХV




Понеділок, 12 січня, 18:37 (UTC –5)

Міжнародний аеропорт Маямі Маямі,

штат Флорида, США



— Усе нормально, капітане?

П’ятдесятидворічний Аріель Домінго Квінтана, другий пілот рейсу XL516 компанії «LAN Ecuador», що летів із Кіто до Маямі, скоса зиркнув на Мігеля Суеро, свого найкращого друга, із яким не розлучався від часу служби в еквадорських ВПС. Мігель Суеро займав ліве від Аріеля капітанське крісло. Аріель Домінго був на шість років старшим і точно не менш досвідченим за свого товариша, тож мав би давно стати командиром одного з лайнерів «LAN Ecuador», проте досі літав у правому кріслі. Спочатку 2004-го у дружини Аріеля діагностували рак, і лікування, що тривало три з лишком роки — до самої її смерті, відібрало забагато часу та сил, а невдовзі по тому через проблеми з важкими наркотиками Аріель відправив до реабілітаційної клініки старшого сина. Чоловікові просто ніколи було займатися кар’єрою. 2008-го Квінтана нарешті виявив бажання пройти атестацію, однак отримати погони з чотирма золотистими смужками завадила чергова економічна криза, яка восени того року докотилася до Еквадору. Як і десятиліття тому, найбільше постраждав банківський сектор, «здулося» кількадесят страхових компаній, люди почали менше літати, і керівництво «LAN» натякнуло Аріелю, що в найближчі п’ять-шість років компанія не розширятиметься, дай Бог «утримати в повітрі» той флот, що вже є, а отже, нові командири екіпажів їм точно не знадобляться. Більшість капітанів, що працювали у «LAN Ecuador», була приблизно того ж віку, що й Квінтана, здебільшого — навіть молодшими, відтак сподіватись, що хтось із них найближчим часом склеїть ласти та звільнить місце, не доводилося. Квінтана вирішив не йти з компанії, якій віддав більше двадцяти років життя, та поступово змирився з тим, що до пенсії літатиме в кріслі другого пілота. Зважаючи на все це, звертання «капітане» в устах Аріеля зазвичай мало напівжартівливий, удавано зневажливий відтінок. Зазвичай, але не сьогодні. Дивлячись на Мігеля Суеро, другий пілот занепокоєно супився.

— Я в нормі. Все добре, — нечітко відповів Мігель Віктор Суеро.

От тільки Аріель Квінтана розумів, що його напарник каже неправду. Суеро виглядав хворим і якимось несфокусованим ще у залі відпочинку членів екіпажу аеропорту Ґуаякіля, де вони очікували на найсвіжіші метеорологічні звіти про погодні умови на шляху до Кіто та Маямі. Шкіра на його щоках набула попелясто-сірого відтінку та звисала, неначе намокла постільна білизна. Потискаючи колезі руку, Аріель здивувався, настільки гарячою та сухою була долоня в Мігеля, а ще в момент привітання вловив терпкий запах і з відразою та ще більшим здивуванням усвідомив, що капітан Суеро — фанатичний чистьоха та педант — щонайменше два дні не ставав під душ. Квінтана запитав товариша, як той почувається, на що Суеро знизав плечима, несамохіть скривив верхню губу та пробубнів щось про проблеми зі шлунком.

На передпольотному брифінгу Мігель Суеро відзначався небагатослівністю, говорив невиразно та неохоче, майже не розтуляючи рота. Голос долинав, наче крізь вату. Квінтана подумав, що так, напевно, розмовляють пірнальники під водою: ледь розтуляючи губи, щоб не випускати з легенів дорогоцінне повітря.

«Boeing 767», яким вони летіли спочатку до Кіто, а звідти — до Маямі, прибув до столиці Еквадору з Мадрида о 10:40 ранку. Квінтана та Суеро перекинулись кількома словами з екіпажем, який вів лайнер із Європи (якщо бути точним, то спілкувався лише другий пілот, капітан Суеро не зронив ні слова), після чого, не виявивши проблем, офіційно «прийняли» літак і почали готуватись до вильоту.

На брифінгу в аеропорту Квінтана із Суеро домовились, що під час сьогоднішнього рейсу Квінтана здійснюватиме зліт із Ґуаякіля та посадку в кінцевому пункті призначення, тобто у Міжнародному аеропорту Маямі, а Суеро відповідатиме за проміжну посадку та виліт з аеропорту Кіто. Зліт пройшов як по маслу, зате на шляху до столиці виникли проблеми. Спочатку Суеро повів 767-й до старого аеропорту. Новий аеропорт — «Маріскаль Сукре» — відкрили в лютому 2013-го біля містечка Табабела за 18 кілометрів на схід від Кіто, оскільки старий знаходився просто в межах міста, за п’ять хвилин ходьби від центру, і його більше не могли розширяти. Квінтана вказав на помилку, і Суеро поспіхом виправив курс, зате під час приземлення в Кіто вмолотив лайнер у смугу з такою силою, що з багажних відсіків під стелею пасажирського салону повипадали сумки. Оглядаючи шасі на стоянці перед терміналом І нового аеропорту, Квінтана думав, що їм ще пощастило, що після такої посадки ніхто з людей на борту не зламав собі ребра… З Кіто вони вилетіли майже вчасно, о 14:26, і знову з проблемами. Під час зльоту Аріель Квінтана мусив тричі повторити Мігелю Суеро, що 767-й досяг швидкості відриву, перш ніж капітан зреагував і потягнув штурвал на себе, відриваючи ніс авіалайнера від землі.

У небі над Карибським морем Мігелю Суеро погіршало. Його тілом розбігалися судоми, на лобі та верхній губі кожні десять хвилин проступали краплини холодного поту, капітан безупинно щось бурмотів, а ліве око — зі свого місця Квінтана цього, на жаль, не бачив — цілковито заплило кров’ю.

О 18:05 пілоти розпочали підготовку до посадки в Міжнародному аеропорту Маямі. Сонце щойно зайшло, але безхмарне небо зберігало достатньо світла для чудового огляду. Другий пілот, як і було домовлено, перебрав керування; капітан стежив за приладами.

Передпосадковий check-list пройшли без заминок. 767-й планомірно знижувався, підскакуючи та подригуючи на турбулентних вихорах. До приземлення лишалося не більше двох хвилин.

Зашипіло радіо, і Квінтана почув у навушниках голос диспетчера:

— Ікс-ель-п’ять-один-шість, ваша смуга — 26L, посадку дозволено, — дозвіл був формальним. Аріель завчасно вирівняв лайнер уздовж смуги та добре бачив, що вона вільна. Після офіційної частини диспетчер вирішив нагадати: — Спостерігайте за вітром.

Із ранку над аеропортом дув сильний вітер із поривами, що в довільний момент змінювали напрямок і ускладнювали посадку.

— Диспетчерська, вас зрозумів, 26L, — відповів Квінтана, кладучи руки на штурвал. — Дякую.

«Boeing 767» труснуло. Одночасно в кабіні пролунав безбарвний голос машини:

— One hundred, — бортовий комп’ютер підказував пілоту, що літак перетнув позначку висоти 100 метрів.

Аріель Квінтана відімкнув автопілот і доповів:

— 26L, смуга вільна, сідаємо.

Капітан не відреагував. Хоча мав би.

Зліва вимальовувалися блискучі будівлі Північного термінала.

Через кілька секунд вдруге озвалася машина:

— Fifty.

767-й задер ніс, але Квінтана миттю його вирівняв, віддавши штурвал від себе.

Несподівано Мігель Суеро поклав руки на штурвал і глухо витиснув:

— My airplane[39].

В авіації фраза «my airplane» означає, що пілот, який її промовив, бере керування на себе та надалі повністю контролює політ. Її може бути проказано одним із пілотів перед зльотом чи посадкою — таким чином льотчик підтверджує, що саме він керуватиме літаком, — або командиром екіпажу під час екстреної ситуації. В останньому разі «my airplane» слугує беззастережним наказом для другого пілота відсторонитися від керування. Чимось на кшталт «руки геть від штурвала та нічого не роби, поки я не попрошу».

— Мігелю? — Квінтана відчув, як із живота стравоходом підіймається чорна хвиля жаху. Причому найбільше його налякало не те, що Мігель Суеро дивився вперед холодними очима ящірки. І навіть не тонка цівка крові, що виткнулася з правої ніздрі та втратила колір, змішавшись із потом на верхній губі. Чомусь Аріель Квінтана найдужче злякався того, що Суеро звернувся до нього англійською. На коротку мить Аріелю здалося, що в лівому кріслі сидить хтось чужий, якась невідома йому істота, яка використовує тіло його товариша лише як оболонку, непрозору та гнучку шкаралупу для прикриття своєї лячної суті.

Довго розмірковувати про це він не зміг. Мігель Суеро поклав праву руку на важелі керування тягою двигунів і різким рухом поставив їх у крайнє переднє положення. Двигуни заревли, Квінтана відчув, як спину втиснуло в пілотське крісло — 767-й почав набирати швидкість. Швидкість — але не висоту.

«Друге коло? — подумав Квінтана. — Навіщо?»

Уголос повторив:

— Навіщо? — незважаючи на переляк, другий пілот дотримувався правил і не заважав командиру керувати лайнером.

Суеро щось зашепотів, проте слова потонули в реві двигунів.

— Що не так?! — рявкнув Квінтана.

Замість того щоб потягнути штурвал на себе та піднімати літак, Мігель Суеро нахилив стійку вліво. 767-й, не набираючи висоти, небезпечно накренився на лівий бік.

— Мігелю… крен, крен! — скрикнув другий пілот. Лайнер зійшов з осі посадкової смуги. Про приземлення більше не могло бути мови. Треба негайно вирівнювати літак і набирати висоту — йти на друге коло.

— Знайдіть Тимура, знайдіть Тимура, знайдіть мені… — Суеро заговорив англійською.

Аріель подумав, що марить, йому сниться кошмар, це не може відбуватися насправді.

Їх неухильно зносило вліво. Краєчок лівого крила знаходився за лічені метри над землею.

— Мігелю, не туди! Що з тобою?! Вправо давай, ВПРАВО-О-О!!!

Під носом 767-го замиготіли руліжні доріжки. Засмагле обличчя Аріеля Квінтани стало сірим, як у мерця. Мігель Суеро осатаніло чеканив:

— Мені потрібен Тимур Коршак, Тимур Коршак, Тимур Коршак!

Ліворуч промайнуло праве крило Північного термінала.

— Ні! Ні! Ні-і-і!!!

«Тільки не в термінал!»

— Тимур Коршак, Тимур Коршак, Тимур…

«Висоту! Висоту! Набирай висоту, йолопе!» — Квінтана нарешті схопився за штурвал і потягнув його на себе, одночасно повертаючи ручки вправо.

Проте вже було пізно. На відстані двохста метрів від височенних панорамних вікон зали D Міжнародного аеропорту Маямі «Boeing 767» авіакомпанії «LAN Ecuador» черкнув крилом асфальт. Лівий вінґлет перетворився на іскристий феєрверк.

— О Боже…

— Тимур Коршак, Тиму…

Наступної миті двадцятиметрове крило розрубало навпіл фюзеляж «Boeing 737–800» компанії «American Airlines», що стояв біля одного з рукавів зали D і в салоні якого якраз розсідалися пасажири. Заповнений паливом 737-й миттю вкутало вогнем.

— О БОЖЕ, НІ-І-І-І-І!!!

Ще через півсекунди стотонний «Boeing 767» на швидкості 290 км/год урізався в будівлю термінала.

Останнім перед очима Аріеля Домінго Квінтани постав темношкірий кучерявий хлопчина років п’ятнадцяти, який стовбичив біля вікна термінала з фотоапаратом. Підліток не тікав і до останнього моменту не відривав камеру від ока. Напевно, сподівався, що літак пройде повз і впаде трохи далі, а може, почувався надміру захищеним за товстими вікнами термінала. Юнак не був професійним air spotter’ом; він просто вирішив познімати авіалайнери в очікуванні посадки на рейс до Х’юстона, де мав зустрітися з батьком. Його камеру знайшли вранці наступного дня серед решток трьох літаків і обгорілих уламків того, що було залою D Північного термінала. Карта пам’яті дивом уціліла, і протягом наступних двох днів чіткий і якісний знімок велетенського авіалайнера з обламаним лівим крилом, який продавлює носом височенну шибу суперсучасного аеропортового термінала, облетів увесь світ.

До кінця тижня Америку лихоманило, як 2001-го.





Усі дороги до пекла




ХVI




Вівторок, 13 січня, 19:30 (UTC +1)

Міжнародний аеропорт Франкфурт-на-Майні

Франкфурт, Німеччина



У терміналі 2Е найбільшого німецького аеропорту пахло парфумами та кавою. Лаура з наплічником за спиною неквапом походжала між яскраво підсвіченими вітринами duty free магазинів в очікуванні посадки на рейс SW286 до Віндхука. Багажу вона не здавала. Усі речі — пару легких кросівок для Намібії, змінну білизну, гігієнічні причандали та роман «Золотий Лис» Уілбура Сміта — вмістила в наплічнику. Попри те, що після Намібії їй, мабуть, доведеться летіти до України, психіатр не прихопила теплого одягу, вирішивши обмежитися тим, що на ній. Біля крамниці з пресою та книгами жінка спинилась і згадала, що за цілий день не зателефонувала Антоніо. Вона дістала смартфон, під’єдналася до мережі та набрала Арреолу через Skype.

З’єднання встановилося через хвилину.

— Привіт, Тоні! — привіталась Лаура. — Як у тебе?

Навіть на крихітному екрані смартфона впадало в око, як змарнів за минулу добу Антоніо. Чоловік відповів утомленим, розчавленим голосом:

— Без помітних змін. Убивств поменшало, за ніч привезли лише десятеро «сутінкових», але поки я не можу сказати, чи то епідемія згасає, чи то поліція та армія силою створили на вулицях міста крихку видимість порядку. Тобто я не впевнений, що кількість «сутінкових» реально зменшується. Можливо, бійці спецпідрозділів просто розстрілюють усіх підозрілих на місці, не чекаючи, доки вони перегризуть комусь горлянку та потраплять до мене. Нормальні люди на вулицю не потикаються.

— А ти сам як?

— Сьогодні ночував у Інституті. Мені здається, тут безпечніше.

— Розумію. Як щодо того, про що я говорила?

— Ти про епіцентр, із якого, ймовірно, поширюється пошесть?

— Так.

— Є одна цікава інформація. За день до перших виявів агресії на південно-західному узбережжі Еквадору стався масовий викид риби. Власне, не лише риби. На берег викинулися кити, акули, морські скати, кальмари, черепахи — все, що було у воді. Місце локалізували, причину досі не з’ясували, але журналісти не сумніваються, що хтось із місцевих рибалок устиг набрати риби до того, як на місце прибули екологи та спеціалісти з рибнагляду, після чого продав її на ринку в Ґуаякілі. Я спілкувався зі знайомими з армії. Вони не заперечують, що такий варіант…

— Це не може бути риба, — урвала його Лаура.

— Чому ти так упевнена?

— Бо я знаю, що це не риба, Тоні.

— Ти ЗНАЄШ?

— Шукайте далі.

— Чорт! — не стримався еквадорець. — Шукати щу? Якщо ти щось знаєш, розкажи мені!

Лаура ніяк не відреагувала, хоча з тону зрозуміла, що Антоніо засумнівався в ній, подумав, що вона пудрить йому мізки.

Видовженим холом термінала пролетіло оголошення про посадку: «Пасажирів рейсу ес-дабл’ю-два-вісім-шість авіакомпанії „Air Namibia“, що летить до Віндхука, просимо пройти до ґейту Е-дев’ять».

— Ти в аеропорту? — здивувався Арреола. — Куди ти летиш?

— До Намібії, — побачивши розчарування на зім’ятому обличчі, Лаура швидко додала: — На день, не більше. Тоні, я все тобі поясню, наберись терпіння. Я лечу до Намібії, щоб… — вона затнулася, не знаючи, як розповісти про Ріно (…щоб запитати поради у відставного найманого вбивці? …щоб поговорити зі святошею?), — …щоб зустрітися з чоловіком, без якого нам із тобою нічого не вдасться, який допоможе нам, Тоні. Розумієш? Я намагатимусь умовити його полетіти зі мною до Ґуаякіля.

Еквадорець трохи ожив, певно, подумавши, що Лаура вирішила привезти до Ґуаякіля професора психіатрії зі світовим ім’ям. Байдуже, що він не знав жодного такого з Намібії.

— Отже, ти прилетиш?

— Обов’язково! Я взяла відпустку на два тижні. Просто дай мені трохи часу.

— Добре, — змирився Антоніо. — Є ще дещо. Вони помирають. «Сутінкові» почали вмирати, як мухи.

— А це погано? — психіатр пожалкувала, щойно слова злетіли з уст. Лікар не має права так казати.

— Помирають найбільш буйні. За добу сконало тридцять чотири, якщо не помиляюсь. Винятково ті пацієнти, у яких за весь час перебування в Інституті не було просвітлень.

— Як саме вони помирають?

— Блюють, верещать, рвуть волосся на голові, корчаться від болю. А потім частина впадає в кому і по-тихому відходить, решта конає у конвульсіях.

Лаура могла б пояснити, що це типовий вияв передозування наноагентами NB-7ЅG або — хто знає? — якимось новішим поколінням нанороботів, хоча Тоні навряд чи повірив би їй.

— Я прилечу за кілька днів, — сказала психіатр, потому хвильку помовчала і додала феєрично підбадьорливу фразу (насправді вона не хотіла, слова наче самі зіскочили з губ): — Спробуй дожити до цього часу.

На екрані за її спиною ведучий випуску новин розповідав про катастрофу рейсу XL516 у Міжнародному аеропорту Маямі.





ХVII




Середа, 14 січня, 11:43 (UTC +1)

Джаспер-Роуд, Ґрутфонтейн, Намібія



Умовляти Ріно не довелося.

Лаура приземлилася в аеропорту Хосеа Кутако[40] за розкладом — о 5:30 ранку. Вона проспала весь політ, а тому непогано почувалася перед поїздкою на північ. Багажу Лаура не мала; зразу пройшла до стійки паспортного контролю й уже о 5:45 забирала зі стоянки щойно орендовану в «Hertz» машину. Малолітражок у наявності не було, жінці довелося брати потужний позашляховик «Toyota Hilux», за кермом якого тридцятип’ятирічна Лаура Дюпре мала себе за десятирічну дівчинку, що сіла покерувати батьковим робочим пікапом.

На вулиці перед машиною психіатр перевзулася, закинула зимове пальто на заднє сидіння, після чого роздивилася детальну карту Намібії, яку їй видали в «Hertz». На північ вела одна дорога — траса В1. Орієнтуючись за знаками, Лаура обігнула Віндхук і вибралася на шосе.

Дорога, як і казав Ріно, була ідеальною. Зустрічні машини майже не траплялися, а на відстані ста кілометрів від столиці на узбіччях дороги почали з’являтися тварини: антилопи імпала, зебри, спрінґбоки. Одного разу жінка помітила вдалині трьох височенних жирафів.

Через три години Лаура досягла Отжіваронґо, проїхала центральною вулицею міста, а після знака





повернула праворуч.

Упродовж усієї дороги жінка зупинилася лише раз, щоб попити води, заправитися та сходити до туалету. Ранкове сонце заливало все навкруги м’яким бурштиновим сяйвом, повітря було чистим і п’янким на смак, тож ні сонливості, ні втоми вона не відчувала. Зачарована красою Намібії, француженка в якийсь момент пригальмувала та сфотографувала смартфоном дорогу, що аж іскрилася на сонці, після чого виклала фото на Instagram із підписом: «Just a sunny day. Somewhere in #Namibia».

За двадцять до дванадцятої Лаура дісталася Джаспер-Роуд у Ґрутфонтейні та майже відразу відшукала яскраво-жовту церкву і кілька будинків обабіч, один із яких із темно-синьою черепицею. Біля входу до будинку з черепицею кольору вечірнього неба височіла кремезна постать. Ріно Ґроббелаар чекав на неї.

Не помітивши нічого схожого на стоянку, Лаура запаркувала позашляховик навпроти скромної хатини Хедхантера. Вийшла з автомобіля і розгублено спинилася. Серце нестямно калатало. У ту мить, побачивши Ріно, вона несподівано гостро відчула, що все це не сон, усе насправді, психоістота повернулася, а в Еквадорі п’ятий день поспіль гинуть люди. І їм — чорт забирай, як же їй цього не хотілося! — доведеться туди їхати.

— Привіт, жабоїдко! — прорипів ґевал, розводячи руки для обіймів.

Лаура сторопіла ще дужче. Вона не пам’ятала, щоб Хедхантер коли-небудь із кимось обіймався. Обійми пасували йому, як слону мереживна білизна від «Victoria’s Secret». І все ж вони обійнялися. Зовні Ріно не змінився — той самий грубуватий необтесаний велетень із коротко обстриженим волоссям і крихітними, глибоко схованими під масивним надбрів’ям темними очима. Зміни були, але вони радше відчувалися, ніж впадали в око (якщо не брати до уваги білого комірця священнослужителя). Лаура відступила і відчула, що… чогось не вистачає. Втягнула носом повітря і збагнула: запах. Хедхантер пахнув дешевим лосьйоном для гоління, дещо заношеним одягом, але не смердів цигарками, і Лаура здогадалася, що чоловік давно покинув палити.

«Господи, Ріно, та що з тобою?»

— Звідки ти знав, коли мене дожидати?

— Із Європи до Віндхука один-єдиний рейс — із Франкфурта. Приземляється щодня о пів на шосту. Добиратися сюди годин шість, тож я прикинув, що ти приїдеш десь о пів на дванадцяту — або сьогодні, або завтра.

— Так, справді, все просто, — Лаура відступила ще на півкроку. Її не полишало дике відчуття, що перед нею не Хедхантер, а якась його твереза, добре вимита та напахчена копія.

— То що? — примружившись, запитав здоровань.

— Щу що? — дурнувато вторила йому Лаура.

— Я готовий летіти.

«Як усе просто».

— Ґроббелаар — дві «б» і дві «а»?

— Так, — підтвердив Ріно. — А що?

— Учора я забронювала два квитки до Києва — на твоє та моє прізвища. Пробач, що ось так — не питаючи, просто у нас дуже мало часу.

— До Києва? — ледь помітно спохмурнів велетень.

— Так, спершу полетимо до України.

— Із якого дива?

— Тимур не хоче зі мною розмовляти. Боїться.

Лаура мимоволі напружилася, за звичкою приготувавшись до потоку лайки і яскраво змальованих картинок того, що чекає на Тимура, коли ґевал до нього добереться. Натомість Ріно тихо сказав:

— Коли б знали, що то є: «Милості хочу, а не жертви», то ви не судили б невинних[41].

— Це ти про що?

— Це я щойно прочитав. Просто згадалося.

— О’кей, — ошелешено промовила француженка. Вона ні слова не зрозуміла з того, що процитував Хедхантер. Помовчавши, додала: — Виліт завтра о 20:35. Із Віндхука.

— Добре. Встигнеш відпочити, — Ріно нарешті розвернувся і відчинив перед гостею двері: — Заходь. Ти, мабуть, голодна? Пообідаємо. Заодно й поговоримо.

Лаура мала що розказати та показати. Перед вильотом вона чотири години просиділа в мережі, визбируючи інформацію про події в Ґуаякілі. Вони ситно поїли, і психіатр узялася переповідати Ріно все, що знала на той момент. Спочатку поділилася тим, що довідалася від Антоніо Арреоли. Почувши, що в ґуаякільському Інституті неврології утримують більше ніж триста «сутінкових», ґевал сіпнувся і так клацнув щелепою, що ледь не розкришив собі зуби. Коли Лаура згадала, що всі пацієнти дружно кличуть «когось на ім’я Тимур», преподобний Ґроббелаар уперше повівся так, як колишній, добре їй знайомий Ріно, — злісно рохнув, стиснув кулаки та випнув щелепу. У крихітних збаламучених очах, немов молоко з кавою, змішувалися злість і страх; Лаура бачила, що лише завдяки неймовірним зусиллям Ріно стримався, щоб не вгатити кулаками по столу. Вони говорили про те, чому психоістота вимагає Тимура та навіщо він їй. Лаурі здавалося, що знайти відповідь на це запитання не менш важливо, ніж зрозуміти, яким чином стільки людей заразилися наноагентами. Психоістота могла шаленіти просто так, однак із якогось дива панічно шукає програміста, із яким спілкувалася п’ять із половиною років тому. По тому француженка дістала планшет і, гортаючи фотографії, описала Ріно кілька найжахливіших епізодів із того, що відбувалося в Ґуаякілі впродовж минулих днів.

Час спливав. Сонце хилилося до заходу, Ріно та Лаура ніяк не могли наговоритися. Вони довго дискутували про те, у який спосіб психоістота змогла повернутися та проникнути в голови стількох людей, розмірковували, як діятимуть в Еквадорі, й основне — намагалися вигадати, як переконати Тимура Коршака вирушити з ними.





ХVIII




П’ятниця, 16 січня, 15:56 (UTC +2)

Офіс компанії «Time-To-Play Technologies»

Київ, Україна



— I’m absolutely sure, the man you’re looking for doesn’t work here[42], — секретарка посміхалася, проте відчувалося, що відвідувачі починають її дратувати.

— Будь ласка, ви не можете передивитися ще раз? — Лаура Дюпре теж посміхалась, от тільки очі за скельцями окулярів блищали, як у бійцівського бульдога, який учепився в горлянку супротивнику. Вона та Ріно прилетіли з Франкфурта о 13:15 рейсом «Люфтганзи» LH1490. На шляху з Віндхука до Франкфурта їхній «Airbus A340» дико теліпало, тож цього разу Лаура не виспалася і почувалася вкрай жахливо, однак відступати не мала наміру. — Він мусить у вас працювати. Або, можливо, працював колись. Змилуйтеся, ми стільки пролетіли, щоб із ним зустрітися.

За спиною француженки височів Ріно Ґроббелаар. Вилітаючи з Намібії, він захопив із собою вицвілий ворсистий светр та блискучу, неначе дзеркало, пухову жилетку-безрукавку — все, що вдалося роздобути в Ґрутфонтейні, де температура найхолоднішої липневої ночі не опускається нижче від +5 °C, — та цього не вистачало. Того дня температура в Києві трималася на позначці –1 °C, але через стовідсоткову вологість здавалося, що на вулиці не менше ніж –10 °C. Ріно споглядав фірмовий логотип компанії над головою білявої секретарки і думав про те, як люди виживають у такому кліматі.

— Навіть якщо цей чоловік працював у нас, я не маю права оприлюднювати будь-яку інформацію про нього.

— Я вас дуже прошу! — Лаура налягла на стійку та нахилилася вперед. Секретарка змушена була відступити; її ввічлива маска розтанула, а губи неприязно скривилися. — Це питання життя та смерті.

— Пробачте, я більше нічим не можу вам допомогти. Якщо ви й надалі…

— Що відбувається? — Дмитро Віталійович Пузатий, застібаючи пальто, вийшов із ліфта та зупинився біля рецепції. Зиркнув на секретарку, відзначив перекошений вираз її обличчя та насупився: reception girl за жодних умов не повинна демонструвати відвідувачам негативні емоції. А тоді повернувся до Ріно та Лаури та мимоволі поспівчував секретарці: — Вам щось потрібно?

Перед ним стояв двометровий засмаглий амбал із зачіскою «їжачок», у світло-синіх джинсах, стоптаних кросівках, засмальцьованому светрі з високим коміром і пуховій жилетці, та невисока худорлява жінка з пацанячою зачіскою, в чорних шкіряних берцях і коротенькому пальто — злегка підстаркуватий гібрид дівчинки-емо та школярки-задротки. Обоє за спинами мали наплічники. Якби не обличчя, що виказували іноземців, парочка цілком скидалася на бомжів, які нещодавно непогано скупилися в секонд-хенді. Директор зі стратегічного розвитку «ТТР Technologies» чув, що секретарка розмовляла не українською, а тому запитання поставив англійською.

— Ми шукаємо чоловіка на ім’я Тимур Коршак, — сказала Лаура і по тому, як змінилося обличчя чоловіка в дорогому пальто, зрозуміла, що їм із Ріно щойно неабияк пощастило. — Ця пані стверджує, що він не працює в «Time-To-Play Technologies», а я стверджую, що п’ять років тому він точно…

— Хто його шукає? — зупинив її Пузатий.

— Ми, — психіатр відклеїлась від стійки рецепції та ступила крок до директора. — Ми працювали з Тимуром 2009-го.

— Де? — брови метнулися вгору. — У Чилі?

Лаура посміхнулася. Він знає. О, так, цей товстун чудово розуміє, про що йдеться.

— Так.

— Тимур тут більше не працює. Він звільнився через кілька місяців після повернення з того відрядження.

Ріно гмикнув із виглядом «ще б пак він не звільнився». Дмитро Пузатий, оцінюючи, зміряв ґевала поглядом і несподівано крізь розстебнутий комір светра помітив білосніжний комірець священнослужителя.

— Де нам його знайти?

Пузатий перевів погляд на Лауру:

— Боюсь, я нічим не можу вам допомогти.

Француженка раптом підступила впритул і схопила чоловіка за руку:

— Ми повинні розшукати Тимура! — вона дивилась просто в очі Пузатому. — Повірте, це надзвичайно важливо. Можливо, вам відомо, де він працює зараз. Або знаєте, де він живе. Хоча б щось!

Жінка бачила вагання в очах директора, фізично відчувала, що чоловіка аж розпирає від цікавості. Він міг відшити, мотивувавши це тим, що не знає їх, а тому нічого не розповідатиме, натомість Дмитро Віталійович запитав:

— Це пов’язано з тим, що сталося в пустелі Атакама влітку 2009-го?

Лаура Дюпре відпустила його руку і трохи відсторонилася.

— Так.

Пузатий згадав дженджикуватого Оскара Штаєрмана, який майже шість років тому приїхав по Тимура, пригадав маячливі розповіді Тимура, а потім глипнув на ґевала, що височів позад жінки:

— Ви теж працювали з Тимуром Коршаком?

На коротку мить Лаура заклякла, очікуючи, що Ріно бовкне щось у своєму стилі (чи то пак у своєму колишньому стилі), щось на кшталт «ні, я тут, бляха, просто посрати зайшов, а ти, товстозадий, кажи бігом, де Тимур, інакше я тобі зараз яйця з корінням повисмикую!» Вона майже примусила себе повірити, що вже чує ці слова, коли Ріно ввічливо промовив:

— Так, пане.

— Ви священик, — чи то спитав, чи то ствердив Пузатий.

— Диякон, — заперечив Ріно, — просто диякон, пане.

— Ага, — гмикнув директор. «Це все пояснює». Він з осторогою роздивлявся велетня. Височенний, широкоплечий, кулаки, як бачки від унітазів, їй-богу. Шрам через півобличчя. Амбал не викликав довіри і якось, на думку Дмитра Віталійовича, не дуже асоціювався з ідеєю милосердного та всепрощаючого Бога. Геть не асоціювався.

Дмитро Пузатий розумів, що не повинен допомагати їм. Це неправильно та неетично. Чоловік і жінка, що стояли перед ним, пробуджували в грудях тривожну важкість і взагалі не надто скидалися на людей, із якими варто мати справу. Від них аж несло неприємностями. Пузатий подумав, що і амбал, і брюнетка, вочевидь, устигли по кілька разів підставити свої задниці, коли Боженька на небесах роздавав пригоди. Та водночас він не міг примусити себе прогнати їх. Вони були такими ж дивними, як і розфранчений, але наляканий Штаєрман, як і Тимур, який, повернувшись із Атаками, не знав, як зліпити докупи два рядки програмного коду. Дивлячись на них, можна було подумати, що Тимурова історія про Атакаму… «Ні, — осадив себе Пузатий, — вона не може бути правдою, не може, і все!» Просто ці двоє чудово вписувалися в ту історію про Атакаму. А Атакама — ось це Пузатий знав напевне — зжерла його найкращого програміста.

— Я дам вам номер його мобільного телефону, — по-змовницьки стишивши голос, сказав директор.

Лаура від розпачу прикусила щоку та ледь не скрикнула: «Та щоб ти провалився! У нас є його номер!» Упродовж трьох днів вона разів двадцять телефонувала Тимуру Коршаку — зі свого мобільного, зі Skype, з телефону в католицькій місії в Ґрутфонтейні, але поговорити не змогла. Одного разу їй, правда, вдалося докричати до кінця фразу «Тимуре, чорт забирай, це я, не кидай трубку!», до того, як українець розірвав зв’язок, а в решті випадків він натискав «Відбій», щойно чув її голос.

Але тут удача вдруге посміхнулася Ріно та Лаурі.

— От лихо, — Дмитро Пузатий гортав пальцем контакти у своєму iPhone. — У мене новий телефон, і я не зберіг контакти Коршака.

— Прикро, — зобразила розчарування Лаура. — І вам невідомо, де він живе?

Чоловік завагався.

— Розумієте, це вже буде… хм… занадто. Я не маю права дати вам його адресу.

У відділі кадрів «TTP Technologies» зберігали паспортні дані всіх співробітників. Ці дані компанія використовувала для оформлення працівникам віз на відрядження за кордон. Дмитро Віталійович пригадував, що перед звільненням Тимур Коршак перебрався до нової квартири, — Пузатий особисто просив програміста надіслати e-mail із ксерокопією сторінки з новою пропискою у відділ кадрів. Директор знав, що без особливих зусиль можна зазирнути в базу даних і дізнатися адресу. Утім, зваживши все, він вирішив, що не робитиме цього. Це справді занадто.

— Ми просто хочемо його побачити, — збрехала Лаура.

— Пробачте, але — ні.

І тут, стягнувши наплічник із плеча, вперед виступив Ріно. Ґевал відіпхнув Лауру, закинув рюкзак на стійку рецепції та дістав з однієї з кишень свій паспорт.

— Відскануйте паспорти, — пробасив він.

— Що?

Ріно розгорнув документ на першій сторінці та тицьнув в обличчя Пузатому. Лаура, збагнувши, що вигадав здоровань, дістала з кишені свій паспорт і також простягнула його директору. Потім доклала до паспорта свою візитівку:

— У вас будуть наші імена. Раптом ми набридатимемо чи якось нашкодимо Тимуру, ви знатимете, де й кого шукати. Але, повірте, ми не маємо наміру нікому набридати. Навпаки — Тимур зрадіє, щойно нас побачить.

«Це точно. Просто в штани накладе від щастя», — подумав Ріно.

Дмитро Пузатий ковзнув поглядом по європейському паспорту Лаури. Трохи довше зупинився на насичено-зеленому паспорті Південно-Африканської Республіки із золотистим написом двома мовами на першій сторінці:





REPUBLIC OF



SOUTH AFRICA



REPUBLIQUE



D’AFRIQUE DU SUD


Він міркував, чому Тимур — якщо він так радітиме зустрічі — не залишив їм своїх контактів. Проте вголос нічого не сказав.

— Беріть, скануйте, але дайте нам адресу Коршака, — відчеканив Ріно. Ґевал випнув щелепу й уп’явся в Пузатого промовистим поглядом: «Цей паспорт може стати останнім, що ти бачив у своєму гівняцькому житті, мазефакер». Чи то так лише здавалося Лаурі.

— Він потрібен нам, — благально додала психіатр. — І потрібен нам зараз.

Пузатого огорнуло химерне відчуття. З одного боку, серце підказувало, що, надавши цим дивакам адресу, він зробить Тимуру ведмежу послугу. З іншого — нутром відчував, що вчинить правильно. Ба більше — мусить дати їм адресу. Директор скосив погляд на секретарку, немов чекаючи від неї на знак чи підказку, як діяти, але білявка тупилася в монітор, удаючи, що не дослухається до розмови.

— Гаразд, — сканувати паспорти Пузатий не став, але, не подивившись, забрав Лаурину візитівку. — Зачекайте кілька хвилин, я зараз повернуся, — і закрокував назад до ліфта.

Він піднявся на третій поверх до свого кабінету, вивів комп’ютер зі сплячого режиму, зайшов у базу даних і відшукав адресу Тимура Коршака. Записав її друкованими літерами на блокнотному аркуші, після чого зійшов у хол до відвідувачів.

— Ось, — передав папірець Лаурі. — Вулиця Ванди Василевської, 10, квартира 27. Покажете це таксисту, щоб уникнути плутанини.

— Дякую! — просяяла француженка.

— Господь вас не забуде, пане, — пробасив Ріно, закидаючи наплічник на плече.

— Ага, — витиснув Дмитро Віталійович.

Пузатий провів Лауру та Ріно до виходу та навіть почекав, поки вони сядуть у таксі, і тільки після того зиркнув на Лаурину візитівку:





Dr. LAURA DUPRÉ



psychiatre



Centre hospitalier Sainte-Anne



1 rue Cabanis 75674 PARIS — Cedex 14



www.ch-sainte-anne.fr



tél.: 01 45 65 80 28


Він тихо присвиснув. Через п’ять років після таємничого відрядження у пустелю Атакама на півночі Чилі до Тимура навідалися психіатр із Франції та священик із Південно-Африканської Республіки, більше схожий на чемпіона світу з боїв без правил. Дмитро Віталійович Пузатий почухав потилицю і замислився над тим, наскільки нудне його життя.





XIХ




П’ятниця, 16 січня, 17:28 (UTC +2)

Київ, Україна



Відчинив Тимур.

Лаура Дюпре, відзначивши, як стримано та чемно поводився Ріно під час розмови з чоловіком у дорогому пальто в офісі «TTP Technologies», пропустила ґевала вперед. Але цього разу прогадала. Преподобний Ґроббелаар розтягнув губи у посмішці (шрам на лівій щоці вигнувся багряним серпом) і насмішкувато пробасив:

— Не чекав гостей, фелла?

У Тимура відвисла щелепа, а очі полізли з орбіт. Вони більшали та більшали, неначе надуті з двох жувальних гумок бульбашки. У якусь мить Лаурі здалося, що ще трохи й очі Тимура луснуть, як бульбашки.

— ТВОЮ МАТЬ, НІ! — верескнув колишній програміст і спробував захряснути двері.

І йому б удалося, якби попереду стояла Лаура. Однак відразу за порогом стовбичив стодвадцятикілограмовий бугай, який устиг поставити руку між краєм дверей та одвірком.

Тимур загарчав і всією вагою наліг на двері.

Із кімнати вистромилася чорнява голова Аліни. Три хвилини тому вона повернулася з роботи і на той момент перевдягалася.

— Тимуре, що сталося? Хто це?! — побачивши, як її чоловік з усіх сил намагається виштовхати за двері двометрового амбала зі шрамом через усе обличчя, жінка зойкнула, а тоді панічно закричала: — Я ВИКЛИКАЮ МІЛІЦІЮ!

— Не викликай! — натужно крякнув Тимур.

Зі словами з легенів випурхнули рештки повітря, і Ріно Ґроббелаар легко струсив його з дверей і відкинув углиб коридору. Тимур відлетів, наче пушинка, і з’їхав на підлогу. Ріно, несподівано знітившись, озирнувся на Лауру та запитав:

— То ми заходимо чи як?

— Так, — підтвердила француженка. — Ми заходимо.

Лаура з Ріно прослизнули досередини та причинили за собою двері.

Колишній програміст підвівся. Аліна забилась у найвіддаленіший куток житлової кімнати і, схлипуючи, намагалася тремтячими пальцями набрати на смартфоні номер 102.

— Якого хріна ви приперлися?! — Тимур збагнув, що говорить українською. Скреготнув зубами. Подумав, що фраза «Why the fuck have you come?!» недостатньо відобразить його теперішній настрій, через що прогорлав: — I FUCKIN’ HATE YOU![43] — тоді повернувся до Аліни: — Поклади телефон. — Дружина не відреагувала. Пішов виклик. — ПОКЛАДИ ТЕЛЕФОН, ТРЯСЦЯ!

Кліпаючи очима, обрамленими перелякано вигнутими півмісяцями брів, вона неохоче натиснула «Відбій». Француженка зазирнула до кімнати, примирливо підняла руки, виставивши долоні вперед, і поцікавилася:

— Ви говорите англійською?

Аліна кивнула.

— Пробачте, що вдерлися до вас. Ми не мали наміру вас налякати.

Аліна чула її, але дивилась на велетня, який скидався на найманого вбивцю.

— Запевняю, що вам немає чого боятися, — продовжувала заспокоювати Лаура. — Ми не завдамо шкоди, ми просто хочемо поговорити.

— Хто це? — напружено повторила запитання Аліна. Жінка зверталась до Тимура і тому сказала українською.

Той не відповів. Лише сердито сопів і спопеляв ґевала поглядом.

З інтонації Лаура здогадалася, яке питання поставила Аліна Коршак. Француженка стримано всміхнулася:

— Моє ім’я Лаура Дюпре, я — психіатр, а це — преподобний Ріно Ґроббелаар. Ми працювали з вашим чоловіком у серпні 2009-го.

— Це правда? — Аліна штрикнула очима Тимура.

— Так, — зітхнув той.

— То чому ви вломлюєтеся до нас, наче терористи? — Аліна нарешті перейшла на англійську. Жінка поволі опановувала себе, істеричні нотки в голосі стихали, поступаючись місцем розлюченим.

— Бо він не бере трубку, — Ріно насупився і тицьнув пальцем у бік Тимура.

— Що? — скривилася Аліна.

— І взагалі, що такого ми зробили? Я був змушений! Якби я вчасно не втрутився і не притримав двері, потім довелося б їх вибивати, а тому… — Ріно, зрозумівши, що лепече щось не те, заглухнув на півслові та знічено почервонів.

Лаура Дюпре смикнула бровою та похитала головою. Ситуація починала скидатись на розборки між дітлахами в дитсадку.

Психіатр повернулася до Тимура.

— Поговоримо?

Припертий до стінки, українець опустив голову.

— Не тут.

— Я розумію, — вона метнула швидкий погляд на Аліну. (Цікаво, як воно: жити з людиною, якій не можеш розповісти про свій найбільший кошмар?) — Ми приземлились у Борисполі опівдні і з того часу нічого не їли. То, може, десь повечеряємо? Я пригощаю.

— О’кей, — буркнув Тимур. — Почекайте за дверима, я вдягнуся.

Ґевал підозріло прискалив праве око. По тому зиркнув повз Тимура на вікно кухні, яке було видно з коридору. Тимур простежив за його поглядом.

— Ти що — ідіот? — зневажливо скрививши губи, просичав українець. — Ми на сьомому поверсі. Ти гадаєш, я хочу втекти через вікно?

Наступної миті вони зустрілися поглядами і раптом збагнули, що думають про одне й те ж — про Долину Смерті, селище Сан-Педро, похмуру печеру на плато Ель-Татіо, засотану пилом лабораторію програмування в «NGF Lab». А також про те, що за кілька днів можуть вляпатись у халепу, через яку пожалкують, що ввечері 16 січня не виплигнули, тримаючись за руки, з вікна Тимурової квартири.

Ріно Ґроббелаар першим відвів погляд і вийшов із квартири. Лаура Дюпре, ще раз прошепотівши слова вибачення Аліні, шмигнула за ґевалом. Тимур почовгав до шафи по одяг.

— Я піду з тобою, — сказала Аліна.

— Ні.

— Упевнений? Ти трохи дивно відреагував, коли їх побачив.

«І „дивно“ — це, мабуть, не те слово», — додала подумки вона.

— Я все владнаю сам, — чоловік, спохмурнівши та дивлячись кудись убік, одягав сорочку. — Не переймайся. Просто… вони з’явилися так несподівано. Не очікував, що вони приїдуть і відшукають мене. Я взагалі не уявляв, що коли-небудь їх побачу, — він вийшов у коридор, накинув куртку та почав узуватися. — Я ненадовго. Повечеряю з ними і до півночі точно повернуся.

Перед виходом Аліна поцілувала його в щоку та зачинила двері.

Ріно та Лаура чекали на вулиці перед під’їздом.

Порівнявшись із Лаурою, але не обертаючись до неї, Тимур роздратовано зронив:

— Який, у біса, преподобний?

— От і я так кажу, — тихо, щоби не почув ґевал, згодилася Лаура.

Утрьох вони закрокували вулицею Ванди Василевської у напрямку метро «Політехнічний інститут».





ХX




П’ятниця, 16 січня, 18:09 (UTC +2)

Ресторан «Пиваріум»

Київ, Україна



Тимур завів француженку та південноафриканця до ресторану «Пиваріум» на другому поверсі будинку за номером 31 на проспекті Перемоги. Собі взяв пиво, Лаура обмежилася супом-пюре з броколі та цвітної капусти і салатом «Марсель», зате Ріно замовив курячий бульйон, теплий салат із курячою печінкою, міланський шніцель та овочі на грилі.

— А пика не трісне? — спитав українець, коли принесли страви. Ґевал не реагував, тож Тимур тицьнув пальцем у білий комірець, що виглядав із светра Ріно. — Що це за маскарад?

Здоровань узявся з насолодою сьорбати бульйон, замість нього відповіла Лаура:

— Ріно тепер священнослужитель.

— То це не жарт? — Тимур удавано розсміявся. — Дивні діла Твої, Господи, дивні. Як мені тепер тебе називати? Ти ж уже більше не Хедхантер, правда? Містер Ґрулебабар? Чи як там тебе? Це точно твоє справжнє прізвище? Хоча, ти знаєш, ні, я звертатимусь до тебе не так. Відтепер величатиму тебе не інакше, як помазаник Божий, — чоловік повернувся до француженки і, знущаючись, пошепки поцікавився: — Він справді преподобний?

— Більш-менш, — ствердила психіатр.

Ріно — так само мовчки — перейшов до салату з курятиною. «Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить»[44].

Українець зухвало зиркнув на амбала:

— То що, помазанику, ти більше не лаєшся? Ти тепер не скажеш «гівно», навіть якщо тобі напхають його до рота? — (Ріно не реагував.) — Ти думаєш, якщо начепив на себе цю білу штуку, то можеш косити під святошу? Ти б ще балетну пачку та пуанти напнув, а потім розповідав усім, що ти — прима-балерина.

Ґевал різко припинив чвакати. На вилицях, немов льодяні тороси, збурилися м’язи. Ґрулебабара, гівно і помазаника Божого він ще стерпів, а от приму-балерину…

— Заспокойтесь! — Лаура поклала долоню на передпліччя Ріно. — Ви наче малі діти, слово честі. Ми не для цього тут зібралися, — вона сердито зиркнула на Тимура: — Тебе це теж стосується. Ми пролетіли десять тисяч кілометрів, щоб тебе побачити, можеш принаймні нас вислухати?

— Я вас сюди не запрошував, — ледь чутно промимрив Тимур.

Лаура замовила чаю, почекала, поки доїсть Ріно, і лише тоді взялася до розповіді. Вона говорила довго, поступово викладаючи все, що знала про Криваву П’ятницю в Ґуаякілі, про перший дзвінок Антоніо Арреоли, про малюнки будівель, які нагадують корпуси лабораторії «NGF Lab», про дію магнітного поля на голови «сутінкових» і, зрештою, про те, що пацієнти психіатричної клініки при ґуаякільському Інституті неврології шукають когось на ім’я Тимур — як п’ять із половиною років тому боти, що втекли з «NGF Lab» до пустелі, вимагали зустрічі з програмістом Вадимом Хортом.

— Вадима кликали не боти, а та примара, що вилізла з їхніх мізків, — гробовим голосом заперечив Коршак. — Їй потрібні були фрактали. І досконаліший програмний код, який би дозволяв малюкам швидше навчатись.

Лаура змовчала. Ріно також німував, сонними очима ковзаючи по залу «Пиваріума».

Через хвилину Тимур озвався:

— Чого ви хочете від мене?

— Я думаю, що ця ж сама, розбуджена старим Джепом химера лютує зараз в Ґуаякілі. А ще я думаю, що в усьому світі тільки ми троє усвідомлюємо, що насправді відбувається. І тому ми зобов’язані полетіти до Еквадору.

— Я нікому нічим не зобов’язаний, — опустивши погляд, промовив Тимур.

Психіатр не вгавала:

— Я розумію, частково навіть погоджуюся з тобою. Але подумай: в Еквадорі ніхто, жодна жива душа не усвідомлює, із чим насправді треба боротися. Уяви, скільки людей помре, доки вони докопаються до справжньої причини. Якщо взагалі докопаються… Врешті-решт, невже ти пальцем об палець не вдариш, знаючи, що можеш урятувати чиєсь життя?

— Я нікуди не полечу.

Лаура розчаровано прикусила губу. І тут несподівано втрутився Ріно.

— Полетиш, — здоровань зухвало (в голові Лаури промайнуло, що як у добрі давні часи) вип’яв щелепу — верхня губа практично повністю сховалася за нижньою.

Українець звів голову:

— А що ти мені зробиш, помазанику? Повезеш силоміць?

Очі Хедхантера блиснули:

— Так.

Зненацька Тимур усвідомив, що ґевал не жартує:

— Я буду кричати на паспортному контролі. І на митниці. І перед посадкою в літак.

Щось наче тріснуло на обличчі велетня, крихітні зіниці спалахнули, ніби мікроскопічні лампочки, на яких подали завелику напругу:

— Я повезу тебе в клітці для собак у багажному відсіку, з металевим намордником на пиці і з пластиковою затичкою в задниці, якщо це знадобиться, але без тебе ми не поїдемо.

Лаура кинула погляд на Ріно. У ту мить справжнє єство преподобного Ґроббелаара (його істинна сутність, яку він чотири роки ретельно приховував) на секунду прорвалося назовні, вистромилося крізь товщу догм і благочестивих обмежень.

— Ну, то й не їдьте, — огризнувся Тимур, але про всяк випадок відсунувся, щоб Ріно не міг його дістати через стіл. — Чорт забирай, не їдьте і залиште мене в спокої!

Ріно Ґроббелаар стиснув кулаки та стулив рота так, що губи мовби провалилися під шкіру. Секунд п’ять він так сидів, не дихаючи і не моргаючи: погамовував бажання схопити Тимура за барки.

Лаура Дюпре вирішила змінити тактику. Вона виклала на стіл планшет, підсунула його до українця, мовчки ввімкнула й узялася показувати фотографії. Пошматовані трупи малолітніх дітей. Жінки з відірваними руками та ногами. Чиїсь відрізані голови. Обгоріле, скрючене від жару тіло чоловіка.

Зрештою Тимур не витримав:

— Нащо ти показуєш мені ці фотознімки? У моїй країні війна! Такого лайна щодня по горло, — він сердито черконув долонею під підборіддям, нижня губа зрадливо затрусилася. — Щогодини гинуть люди, і не десь там, далеко, а тут, поряд, за якихось п’ятсот кілометрів звідси.

— Цю війну ти не зупиниш, Тимуре, — сказала Лаура. — А це, — тицьнула пальцем у планшет, — ти зупинити здатен.

Тимур прикусив язика.

— Нічого я не здатен! — він розпачливо змахнув руками. — Ти бачила курс гривні до долара? Я більше не працюю в «TTP», у мене немає грошей навіть на переліт до Еквадору!

— Не складайте собі скарбів на Землі, де міль та іржа знищать їх[45], — глибокодумно виголосив Ріно (тріщина зімкнулася, він знову став смиренним і миролюбним, а радше, законопатив її чимось… тимчасово), — і не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе саме поклопочеться[46].

Тимур звів ліву брову й ошелешено вирячився на Хедхантера:

— Таке враження, що тіло його, а довбешку прикрутили від когось іншого.

— Точніше не опишеш, — кивнула Лаура і додала: — Я можу заплатити за переліт. А в Еквадорі, гадаю, нам багато грошей не знадобиться.

Українець склав руки на грудях і замислився. Француженка напружено покусувала губу, розімлілий після вечері ґевал клював носом.

Відсунувши від себе порожній келих, Тимур підсумував:

— Я мушу подумати.

— О’кей, — згодилася Лаура. «Мушу подумати» — все ж краще, ніж відмова. — Ми з Ріно зупинилися в чотиризірковому готелі «Космополітъ». Здається, це десь поруч. До твого будинку на таксі доїхали хвилин за п’ять.

— Так, я знаю, де це.

— Чудово. Ми чекатимемо тебе в готелі протягом завтрашнього дня.

— Домовилися, — Тимур підвівся.

Ріно труснув головою:

— Тільки не здумай… — почав ґевал, однак Лаура обірвала його, наступивши на ногу під столом.

— Завтра ми чекатимемо на тебе, Тимуре, — повторила вона.





ХXI




П’ятниця, 16 січня, 23:39 (UTC +2)

Київ, Україна



Аліна закінчила намазувати кремом ноги та пірнула під ковдру.

— Розкажи, про що ви говорили, — промуркала вона, притискаючись до Тимурової спини.

Чоловік кілька секунд німував, міркуючи про те, чи не прикинутися, що спить, аби уникнути розмови. Зрештою ліг на спину та глянув на дружину:

— Вони хочуть, щоб я поїхав із ними.

— Куди?

— До Еквадору.

— Навіщо?

«Прикопати старе лайно, яке чомусь знову засмерділо». Тимур думав хвилини дві, перш ніж відповісти:

— Завершити те, що не завершили 2009-го.

— Це важливо? — навіть у темряві кімнати, яка слугувала подружжю і спальнею, і вітальнею, а нерідко і кухнею, Тимур помітив, як довкола губ Аліни пролягли невдоволені складки.

— Так.

— Але ти ж не поїдеш, — слова прозвучали безбарвно та відчужено, але не тому, що Аліні було байдуже. Просто в ту мить вона балансувала на хисткій межі — точно посередині між вуркотливою кішечкою та готовою видряпати очі гарпією, і від відповіді Тимура залежало, у який бік наступної секунди схилиться її настрій.

— Ні, — сказав Тимур.

— Добре, — Аліна позіхнула. «Правильна відповідь». — Вони якісь стрьомні, правда? А той чувак узагалі на бандита схожий.

Жінка помізкувала, чи не запитати про те, що ця фантастична парочка намірюється робити в Еквадорі. Ще років два тому вона неодмінно поцікавилася б, а якби Тимур не схотів розповідати, довбала б чоловіка доти, доки він не виклав би все до останнього слова. Але сьогодні… вона страшенно втомилась і хотіла спати. Крім того, Аліна Коршак розуміла, що тема Еквадор—2015 безпосередньо пов’язана з темою Атакама—2009, а Атакама—2009 — найстрогіше табу в їхній сім’ї. Події під час відрядження до Чилі 2009-го — це єдине, із чим Тимур їй досі не відкрився і, напевно, довіку не відкриється, хай як вона благатиме чи наполягатиме. Попервах це страшенно дратувало Аліну. Доходило до істерик: вона ледь не з криком доводила Тимуру, що між ними не може бути таємниць, що чоловік і жінка, які не до кінця відверті між собою, ніколи не збудують нормальної сім’ї, однак Тимур лишався неухильним: Атакама—2009 — табу, і крапка. Із боку Тимура Коршака ні докорів, ні ультиматумів не звучало. Аліна зрештою втямила, що варіантів у неї лише два: або змиритися, або розірвати стосунки. Вона змирилася.

— Завтра субота, — позіхнула Аліна. — Зранку я в тренажерку. А потім давай підемо кудись?

— Давай. У кіно. А перед тим можна на суші в «Мафію».

— Я люблю тебе… — прошепотіла Аліна.

Тимур зморщив лоба, пригадуючи, коли востаннє чув ці слова від дружини, не зміг пригадати і машинально відповів:

— І я тебе люблю, сонце.

— Добраніч.

Аліна вткнулась носом у плече чоловіка і за мить тихо засопіла, поринувши в сон.

Тимур так легко заснути не зміг. Він лежав на спині, телющився в стелю і думав. Із голови не йшли показані Лаурою фотографії вчинених «сутінковими» звірств: чиїсь голови з порожніми зіницями та заліпленими мухами ротами; кінцівки, що стирчать із-під розтрощених ущент машин; молода жінка, перекинута догори ногами і прибита цвяхами до дерев’яного стовпа; сім’я — чоловік, дружина і двоє дітей, — зарізана просто за обіднім столом (мабуть, їх розсадили вже мертвими — Тимур уявити не міг, як можна прикінчити чотирьох людей без того, щоб вони принаймні не позіскакували зі своїх місць); розстріляний поліцейський посеред двосмугового шосе та загін спецпризначенців, які, ховаючись за бронетранспортером бразильського виробництва «Engesa EE-11 Urutu», шмаляють у натовп цивільних на іншому боці дороги, не надто вникаючи, хто з них заражений, а хто ні. Найгірше було згадувати дітей. Їхні понівечені тіла нагадували Тимуру відторгнуті та забуті, покинуті в пилюці біля залитих кров’ю олтарів безглузді жертви якому-небудь лютому та напрочуд зажерливому божеству. Чоловік боявся заплющити очі. У кімнаті й так панувала темрява, однак щойно він стуляв повіки, як його огортала особлива, значно глибша й об’ємніша темінь, пітьма, у яку можна провалитися, як у колодязь. Хоча проблема крилася не в тому. Найгіршим здавалося те, що в такому мороці загиблі на вулицях Ґуаякіля діти розплющували очі, після чого довго та не зморгуючи дивилися на нього.

(…цю війну ти не зупиниш, Тимуре, а це ти здатен зупинити…)

І то був лише початок. Як і Ріно Ґроббелаар, Тимур Коршак привіз із Атаками власне жахіття. От тільки Тимурів кошмар не мав нічого спільного з розстрілом дванадцятирічних хлопчиків у печері на плато Ель-Татіо, спогади про який терзали Хедхантера. Ідея того розстрілу належала Ріно, Тимур майже не брав у ньому участі (що важливо — багато років тому Тимур подумки обґрунтував для себе його необхідність, а отже, зміг сяк-так ужитися із жахливими спогадами). Не так часто, як Ріно, та все ж достатньо часто українець боровся з власним кошмаром, у якому щоразу був змушений убивати бразилійку Тіану Емерсон, мікробіолога проекту «NGF», чудово знаючи, що жінка не заражена наноагентами. Упродовж перших років після повернення до України та непотрібна смерть найбільше дошкуляла йому, пронизуючи жаром і болем, немов рана від розривної кулі.

(Невже ти пальцем об палець не вдариш, знаючи, що можеш врятувати життя?)

«Клята Лаура! — чоловік безшумно, щоб не розбудити дружину, стискав пальцями подушку. — Ненавиджу… НЕНАВИДЖУ ЇЇ».

Чоловік не заснув, а радше занурився в якусь спотворену форму напівзабуття о пів на четверту ранку. Йому снилася лабораторія програмування у другому інженерному корпусі «NGF Lab» і Тіана Емерсон — заплакана, розхристана, із розкошланим волоссям і божевільним блиском в очах. От тільки замість благати не вбивати її, як це відбувалося зазвичай, бразилійка гарячково шепотіла: «Допоможи… допоможи… допоможи…»

О пів на дев’яту ранку, збираючись до тренажерного залу, Аліна намагалася роштурхати чоловіка. Тимур удав, що не прокинувся, і продовжував лежати, підтягнувши коліна до грудей, повернувшись обличчям до стіни і думаючи про те, скільки іще людей прикінчить психоістота, доки він валятиметься в ліжку.





ХXII




Субота, 17 січня, 09:10 (UTC +2)

Київ, Україна



Аліна Коршак вийшла з ліфта. Вставляючи навушник у праве вухо, вона помітила, що з поштової скриньки за номером 27 стирчить краєчок конверта. Здивовано звівши брови, жінка витягнула лист.

У правому нижньому куті кривим, украй недбалим почерком було нашкрябано їхню адресу: Київ, Ванди Василевської, 10/27. Нижче — прізвище й ініціали її чоловіка. Зліва вгорі — на місці адреси відправника — стояла широка прямокутна печатка. Позаяк під’їзд тонув у півтемряві, Аліні довелося вийти на вулицю, щоб роздивитися штамп.





04112



Київський міський



військовий комісаріат



вул. Т. Шамрила, 19


— Бляха, — вихопилося в неї, а спиною вздовж хребта пробігли мурашки.

Тремтячими руками Аліна розірвала конверт. Усередині виявився тоненький аркуш сірого паперу. Повістка. «Мол. л-т Коршак Тимур… Ванди Василевської, 10, кв. 27… На підставі Закону України „Про загальний військовий обов’язок і військову службу“ наказую Вам 20 січня 2015 р. о 9:00 прибути до Київського МВК за адресою: вул. Шамрила Тимофія, 19. Із собою мати документи, вказані на зворотному боці. За неявку в указаний строк Вас буде притягнуто до відповідальності за Законом. Військовий комісар — О. Дублян». Підпис. Печатка.

Жінка згадала сюжет із новин про підготовку до третьої хвилі мобілізації. Ще кілька секунд тому це здавалося таким далеким.

Зіжмакавши папірець і конверт, Аліна Коршак ледь не бігцем кинулася до метро. Біля станції вона зупинилася і розплакалася. Чому її Тимур? Він відвідував військову кафедру в КПІ, але який із нього військовий? Чому? ЧОМУ?!! Хвилину потупцявши на місці, марно намагаючись приборкати емоції та вгамувати сльози, жінка збагнула, що фітнес-тренування — це останнє, що їй зараз потрібно, і повільно закрокувала в напрямку парку, затиснутого між проспектом Перемоги та кампусом КПІ.

Заспокоїлась вона аж на алеї, що вела до головного корпусу політехнічного інституту. Коли виплакалася, Аліна усвідомила, що досі стискає в кулаці лист із ненависною повісткою. Сердито звівши брови на переніссі, вона порвала на дрібні шматки і конверт, і повістку, після чого змахнула обривки з долонь у смітник.

Жінка міркувала, чому повістку вкинули до поштової скриньки, а не вручили особисто Тимуру. Вона вирішила, що не казатиме чоловікові, хоч і розуміла, що це нічого не змінить: раніше чи пізніше представники воєнкомату прийдуть до них додому або навідають Тимура на роботі, і тоді… Сльози знову полилися щоками, розбиваючись на струмки, які швидко холонули на вітрі, збігаючи з підборіддя на шию та комір зимової куртки. Лиш уявивши, що може безповоротно втратити Тимура, Аліна відчула, наскільки прикипіла до чоловіка. Її почало трусити, потім кинуло в жар, потім знову затрусило від холоду. Від думки про те, що вона залишиться сама, що її чоловік може опинитися серед тих бідолах, чиї понівечені тіла в намертво запаяних трунах привозять зі Сходу, підгиналися ноги. Здавалося, що м’язи перетворюються на віск, який від емоційного жару м’якшає та деформується. Кволий голос совісті озвався, пробелькотівши щось на кшталт «а хто, як не він?.. у більшості його друзів давно є діти», однак Аліна з несамовитою злістю його заглушила. Ну й що з того, що в когось є діти?!! Це її чоловік, і він не повинен іти на війну, вона не допустить цього, вона…

«А що ти зробиш?»

Аліна спинилась і різко видихнула, втупившись у хмарку пари, що повільно танула перед її обличчям.

Еквадор.

Жінка витерла долонями сльози. Рішення прийшло миттєво, і було настільки простим та очевидним, що вона спочатку не повірила. ЕКВАДОР! Йому потрібно виїхати з країни. І тоді, коли по нього прийдуть, вона скаже, що чоловік поїхав на заробітки та не повернеться. Дуже довго не повернеться.

Аліна закрокувала швидше, щоб зігрітися. Через хвилину, відчувши, як тепла кров розходиться кінцівками, жінка заспокоїлася. Нервове тремтіння минуло. А ще за п’ять хвилин вона навіть посміхнулася. Вона знала, що робитиме: нічого не скаже Тимуру та виштовхає його до Еквадору. Якнайдовше. «Нехай їде. Негайно. Зараз же! — у голові вибудовувала план розмови з Тимуром. — Хай поїде туди на місяць, ще краще — на два. Як 2009-го».

Хорошими намірами встелено дорогу до пекла. Аліна не усвідомлювала, до чого підштовхує чоловіка. Якби вона хоч на мить уявила, що чекає на Тимура в Південній Америці, вона власноруч затягла б його до воєнкомату та стояла б під ґанком, доки на нього не начепили б каску та бронежилет, а потім махала би хусточкою, радіючи, що чоловік поїхав у зону АТО. Замість Ґуаякіля. Звідки їй було знати, що тієї зими в зоні проведення антитерористичної операції на сході України Тимур Коршак мав на порядок більші шанси зберегти життя, ніж у ту саму пору в нібито мирному Еквадорі?





ХXIII




Субота, 17 січня, 14:07 (UTC +2)

Київ, Україна



— Ти якась дивна, — Тимур притримав Аліну за плечі та прискіпливо розглядав. Він сам почувався так, наче його пропустили через м’ясорубку, після чого отриманий фарш перемішали з лайном, але зміг уловити раптову зміну настрою дружини. — Ти плакала?

Аліна щойно вискочила з душу, сліди від сліз зникли, однак у глибині карих очей залишався малопомітний сумовито-наляканий осад. Щось невидиме в ній звивалося та викручувалося, неначе на гарпун наштрикнуте.

— Ага, звісно, на фітнесі ревла так, що сльози насосом відкачували. Не вигадуй! — ховаючись від погляду, вона чмокнула Тимура в щоку, а тоді запитала: — Наскільки для тебе важлива поїздка до Еквадору?

— Важлива? — Тимур вирячився. Сьогодні чоловік вибрався з ліжка о дев’ятій, раніше ніж зазвичай, і поліз до Інтернету. Взявся шукати інформацію про події в Ґуаякілі. Ще до десятої Тимур сформував уявлення про перебіг подій у фінансовому центрі Еквадору протягом минулого тижня — значно краще, ніж мав після розмови з Лаурою Дюпре. За п’ять на десяту він зайшов на YouTube і став переглядати відео. Мабуть, саме останнє змінило все. Бачити фотографії розтоптаних, розстріляних, роздертих тіл — це одне. Зовсім інше — спостерігати на відео, як «сутінкові» вбивають людей. Тимур до пів на першу не вилазив із ліжка, забув про сніданок. А коли підвівся, зміркував, що триклята француженка мала рацію: вони мусять поїхати. Хай там що на них чекає в Ґуаякілі, вони повинні спробувати припинити цей жах. — Я ненавиджу навіть думку про неї! Просто… виходить, ніби… Я не знаю, як пояснити двома словами. Скидається на те, що в серпні 2009-го ми дещо недоробили. І от тепер це дещо вилізло на поверхню.

«І сьогодні всю ніч я обмірковував те, що це щось без нас назад не залізе», — хоча цього не озвучив.

— Я думаю, що тобі треба поїхати, — сказала Аліна.

— Що?!

— Я серйозно. Я відчуваю, як ти терзаєшся і картаєш себе, — Аліна не здогадувалася, що цієї ночі її чоловік майже не склепив очей, не знала, що совість укупі зі зневагою до себе зранку молекула за молекулою вижирали його зсередини. Вона вирішила пальнути наосліп і ненароком влучила в «десятку». — Якщо ти хочеш поїхати, я не проти.

Тимур дивився на дружину, як на незнайомку, яка посеред вулиці поцілувала його:

— Вони, мабуть, наполягатимуть, щоб я вилетів сьогодні, — зронив він.

— Я допоможу тобі зібратися.

— А гроші? У мене немає грошей, — перед приходом дружини він перерахував свої заощадження. 7149 гривень. Ніби немало, але за нинішнім курсом вистачить якраз, щоб долетіти до португальської Мадейри в Атлантиці, а далі доведеться гребти вплав.

— То це, типу, не відрядження? — розгубилася Аліна. Вона виявилася не готовою до такого повороту.

— Ну, це не відрядження… — Тимур не хотів, щоб дружина знала, що француженка заплатить за авіаквитки, — але переліт мені оплачують.

— Чудово! На решту в нас із тобою вистачить, — вона наголосила на слові «нас».

— О’кей, але я не знаю, коли повернусь, — насторожений несподіваною піддатливістю дружини, чоловік інстинктивно опирався.

— Нічого. Просто час від часу виходь на зв’язок, добре?

Погляд Тимура став ще більш підозріливим:

— Що з тобою? Ти наче виганяєш мене.

Аліна притулилася до чоловіка й удавано сердито відрізала:

— Не кажи дурниць!

— Тоді що змінилося за півдня?

Жінка зітхнула:

— Я згадала тебе… таким, яким ти був восени 2009-го… яким повернувся з Чилі, — вона торкнулася пальцями волосся за Тимуровим вухом, скуйовдила пасма, знаючи, що йому подобається, коли вона так робить, тягнучи час, щоб придумати переконливу причину. — Я не уявляю, що трапилося під час того відрядження, але пам’ятаю, наскільки ти змінився, і тому розумію, що в Чилі, напевно, відбулося щось дуже важливе. Сьогодні зранку я подумала, що, мабуть, тобі варто поїхати. Я хочу, щоб ти поїхав, але не лише для того, щоб виправити те, що ви недоробили 2009-го. Я хочу, щоб ти поїхав і знайшов себе. Повернув себе.

Тимур відсторонився, опустив погляд у підлогу. Що він може змінити? Що вони втрьох здатні зробити? Вони уявлення не мають, яким чином психоістота повернулася до матеріального світу. Із чого взагалі почати? Як і з чим боротися? Запитання градом стукотіли в голові, але приглушеним монотонним тлом до них звучала фраза Лаури.

(…цю війну ти не зупиниш, Тимуре, а це ти здатен зупинити…)

Зрештою одного разу їм удалося.

— Якщо ти справді хочеш їхати, то знай: я не стримую тебе, — повторила Аліна.

— Я не хочу, — Тимур підняв голову. Аліні не сподобалися його очі: вони потемніли, зі світло-сірих ставши брудно-бірюзовими. Раптово їй здалося, що вона зазирнула в підводну частину айсберга, у надрах якої покоїлися спогади про події в Атакамі та ще багато такого, чого Аліні краще було не знати. А ще в очах вона побачила, що Тимур справді не хоче летіти, і на мить, на мікроскопічно коротку мить у її голові промайнула юродива думка «а може, краще АТО?», яку Аліна тут-таки прогнала. Тимур договорив: — Я не хочу, Аліно, але я мушу.





ХXIV




Субота, 17 січня, 15:22 (UTC +2)

Готель «Космополітъ»

Київ, Україна



— Він не прийде, — прогудів Ріно замість привітання.

Ґевал, неприродно рівно тримаючи спину, сидів у кріслі біля вікна, що виходило на вулицю Вадима Гетьмана, та зосереджено читав Біблію.

— Я знаю, — Лаура дістала з бару банку «Seven Up», завалилась на ліжко й увімкнула планшет. — Що будемо робити?

Ріно не відповів, поринувши у Святе Письмо. Жінка крадькома спостерігала за ним. Здоровань не припиняв дивувати. Сьогодні Лаура вперше побачила його в окулярах. Ріно Хедхантер — в ОКУЛЯРАХ! Як там казав Тимур? Дивні діла Твої, Господи. Дивлячись на білий комірець, дротяні окуляри, акуратну чорну Біблію, розгорнуту на колінах, та основне — на зосередження, із яким ґевал учитувався у священний текст, француженка не знала, як позбутися гнилого відчуття, що все навкруги є якоюсь хибною, неправильною реальністю, паралельним Всесвітом, у який її закинуло після дзвінка Антоніо Арреоли. Невідь-чому це відчуття дратувало. «Вчора ввечері готовий був надерти задницю Тимуру, а сьогодні вдає із себе святого та безгрішного. Так не можна», — подумки обурювалась Лаура.

— Який сьогодні день? — вдаючи, наче не помічає, що Ріно весь у читанні, спитала Лаура. Здоровань не відреагував, тож жінка відповіла сама собі: — Субота, — і продовжила вголос міркувати: — Тоні, напевно, відпочиває, хоча…

Вона відкрила Skype. На її подив доктор Антоніо Арреола був у мережі. Лаура Дюпре зателефонувала, й еквадорець відповів на виклик:

— Hola, amiga!

Арреола був у вим’ятій футболці й зі скуйовдженою шевелюрою, але чисто виголений, якщо не брати до уваги акуратно підстриженої борідки. Зліва на щоці лишився білий слід від крему для гоління.

— Доброго ранку, Тоні! Я не рано? Котра у вас година?

— О пів на дев’яту.

— Пробач, якщо розбудила.

— Усе гаразд, я сьогодні вночі вперше нормально виспався.

— О!

— Так. Ситуація нормалізувалася. Я саме мав намір тобі зателефонувати.

— Круто! Рада, що все добре.

— Ага. Вчора з вулиць прибрали бронетранспортери та військових. Поліція поки що не послаблює патрулювання, копи — на кожному перехресті, проте вбивства припинилися. Із понеділка мають відкрити школи. Місто помалу повертається до нормального життя.

— А як твої пацієнти?

— Коли ти востаннє телефонувала? — Антоніо Арреола наморщився, пригадуючи. — У вівторок, так? Із того часу померло чоловік сорок-п’ятдесят. Щиро кажучи, посеред тижня я просто збився з рахунку. Ми намагаємося якось полегшити їхній стан, але все марно. Решта — без змін.

— Отже, в Інституті залишається приблизно дві сотні «сутінкових»?

Еквадорець зам’явся.

— Ем… Ні. Трохи більше. Підвозять нових.

Лаура здивовано блимнула очима:

— Ти ж щойно сказав, що…

— Я сказав, що припинилися вбивства. «Сутінкових» продовжують доправляти. Не поліція. Переважно їх привозять родичі, які щось запідозрили, помітили тривожні зміни в поведінці когось із членів сім’ї.

— Новоприбулі не виявляють агресії?

— Чому не виявляють? Виявляють. Правда, лише тоді, коли їх силоміць тягнуть до клініки. В усьому іншому — абсолютно однакова симптоматика. Марення, відірваність від реальності, колективні галюцинації та бажання знайти людину на ім’я Тимур.

Ріно Ґроббелаар відірвався від Біблії, хоча Лаура цього не помітила. Жінка затихла і мовчала так довго, що Антоніо був змушений озватися до неї:

— Де ти зараз?

— В Україні, — відповіла француженка.

— Де? — не зрозумів еквадорець.

— Київ, Україна, — Лаура невесело всміхнулась: — Намагаюся «завербувати» ще одного члена команди.

— Ого, — здивувався Арреола. — Збираєш цілий консиліум.

— Типу того.

— І коли ви прилітаєте?

— Хм, — Лаура кинула погляд на Ріно. — Плануємо вилітати завтра, отже, прибудемо до Ґуаякіля десь у понеділок. Я зателефоную тобі перед вильотом і повідомлю точніше.

Антоніо здивувався, що вона досі не має квитків, але нічим цього не виказав.

— Я вас зустріну.

— Не варто, Тоні. Займайся своїми справами. Ми заселимося в хостел, відпочинемо, а потім провідаємо тебе в Інституті.

— Хай так, тобі видніше. Ну, тоді бувай!

— На зв’язку. — Лаура відклала планшет, сіла на ліжку та повторила запитання: — То що ми робимо, здорованю?

Той торкнувся вказівним пальцем якогось місця на розгорнутій сторінці та зачитав:

— Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам, бо кожен, хто просить, — одержує, хто шукає, — знаходить, а хто стукає, — відчинять йому[47], — Ріно поправив окуляри і зиркнув на француженку. — Просіть і стукайте… Тут не сказано, у що конкретно стукати.

— Ріно, я думаю, Господь мав на увазі двері.

Ґевал ледь схилив голову та насупився.

— Тоді я постукаю його головою у двері. Ходімо, — він відклав Біблію на столик, що стояв біля вікна, і підвівся. — Треба витягти впертюха силоміць. Без нього нічого не вдасться. Ті вилупки з Еквадору не нас із тобою шукають.

Лаура хотіла сказати, що це марно, вони тільки налаштують Тимура проти себе, але збагнула, що Ріно її не послухає. Чоловік почав одягатися. Натягнув светр, узув кросівки та простяг руки по жилетку, коли на тумбочці обабіч ліжка дзеленькнув телефон. Здоровань підняв слухавку.

— Пане Ґроббелаар? — із трубки долинув жіночий голос.

— Це я, — рикнув південноафриканець.

— Я телефонувала до вашої компаньйонки, пані Дюпре, але її, схоже, немає в номері.

— Що сталося?

— На вас чекає людина біля лоббі-бару. Тимур Коршак.

— О, — кумедно склавши губи трубочкою, Ріно зиркнув на Лауру. Підморгнув. — Зараз ми зійдемо.

Ґевал поклав трубку.

— Що там? — нетерпляче спитала француженка. — Це те, що я думаю? У когось за ніч прокинулася совість?

Хедхантер тріумфально вищирився:

— Він чекає в холі внизу.





XХV




Субота, 17 січня, 15:38 (UTC +2)

Готель «Космополітъ»

Київ, Україна



Тимур Коршак ковзав поглядом по інтер’єру лоббі-бару на першому поверсі готелю «Космополітъ», поки Лаура підшукувала квитки до Ґуаякіля. В оформленні переважали сірі, матово-чорні та сині кольори. Іншим разом Тимур, напевно, оцінив би стиль та європейську вишуканість інтер’єру, однак сьогодні бар видавався йому надміру понурим і гнітючим, і це нервувало.

— На завтра немає нічого, — Лаура зиркнула на українця поверх окулярів. — Є один варіант на понеділок: рано-вранці вилітаємо з Києва, приземляємось у Ґуаякілі о 16:55 того ж дня. Одна пересадка в Амстердамі.

— Нормально, — неуважно глипнув на неї Тимур. — У чому затримка?

— Дорого, — скривилася француженка.

Дістатися до Ґуаякіля виявилося непросто — як це завжди буває, коли починаєш бронювати квитки за день чи два до вильоту. Переліт, запропонований компанією KLM, із одним трансфером в Амстердамі, обходився в 1548 євро з людини. Дешевший варіант — по 1090 євро — передбачав дві проміжні пересадки: у Франкфурті та Мадриді. Останній не підходив, оскільки Тимур не мав Шенгенської візи і, відповідно, міг летіти через Європу лише транзитом, не перетинаючи кордон із ЄС. На неділю, 18 січня, був варіант з однією пересадкою через Мадрид, однак на рейс до Ґуаякіля залишалося лише два вільні місця. Лаура не мала вибору, крім замовити три квитки в голландської KLM.

4644 євро! Психіатр почухала голову, закусила губу та подумала, яка сума залишиться на її рахунку в BPCE[48] після купівлі білетів.

— Усе так страшно? — Тимур спробував зазирнути до її планшета.

— Ні, — Лаура підтягнула планшет до себе. — Я вже бронюю.

Через п’ять хвилин на її e-mail надійшло підтвердження про купівлю авіаквитків.

— Усе, — підсумувала француженка. — Летимо. Виліт із Борисполя в понеділок о 5:45. О 7:35 ми в Амстердамі. Звідти вирушаємо рівно о 10:00 і о 16:55 за еквадорським часом прибуваємо до Ґуаякіля.

Чоловіки сприйняли звістку про успішне придбання квитків без ентузіазму. Тимур тупився в чорні кахлі на підлозі та міркував про те, із ким домовитися, щоб його підмінили на роботі протягом наступного тижня. Ріно замовив усім по пиву.

— Що ми маємо там робити? — поцікавився українець. — У нас є якийсь план?

— Для початку зазирнемо до Тоні та поглянемо на його «сутінкових», — відповіла Лаура і… примовкла.

Несподівано Тимур дещо запідозрив і перелякано витріщився:

— Ви ж не хочете показувати їм мене?

Ріно та Лаура перезирнулися. Ніхто не промовив ні слова.

— ТА ІДІТЬ ВИ В СРАКУ! — із Тимурового рота аж слина полетіла. Двоє барменів з-за стійки незадоволено кидали погляди в бік їхнього столика. — Я НА ТАКЕ…

— Заспокойся!

— Я СКАЗАВ: ДО СРАКИ!

— Охолонь! — замахала руками француженка. — Тебе ніхто ні до чого не примушує. Просто… ну… в тебе ж виходило спілкуватися із психоістотою.

— То й що? У тебе теж, Лауро! Я не буду приманкою, навіть не думайте!

Ріно зітхнув й узявся роздивлятися нігті на пальцях правої руки. Лаура подумки продовжила: «Але чомусь воно кличе саме тебе», однак озвучити не наважилася. Хвилин п’ять вони мовчали, сьорбали пиво, уникаючи поглядів один на одного, аж доки Тимур не запитав:

— Ви думали, що могло статися, ну, що спричинило той хаос у Ґуаякілі?

Передпліччя Ріно напружилися, і він несамохіть сильніше стиснув пивний келих: згадав про ботів, що втекли до Болівії. Втім, ніхто цього не помітив.

— Не знаю, — сказала Лаура. — А ти? Маєш якісь припущення?

— Так. Я думав про це весь ранок. І весь час, поки йшов до готелю. Все дуже дивно.

Українець замовк, чекаючи на реакцію Ріно, на який-небудь уїдливий коментар на кшталт «ти просто король умовиводів, розумнику!», проте здоровань не вимовив жодного слова. Тимур продовжив:

— Наскільки ми знаємо, психоістота не може виявитися сама по собі. Щоб впливати на людей, їй потрібні наноагенти, чи то пак сформовані з наноагентів мозкові плати, які, з одного боку, вивільняють підсвідоме, а з іншого — дозволяють психоістоті слати сигнали назад у мозок і таким чином повністю або частково контролювати зараженого індивіда. Іншими словами, жителі Ґуаякіля мусили якось заразитися.

— Усе правильно, — підтакнула Лаура.

Тимур неуважним поглядом пробігся по підсвіченому синім світлом лоббі-бару.

— Є два можливі варіанти. Перший, — він відігнув вказівний палець. — 2009-го Кейтаро Рока розповідав, що малюки під час утечі з лабораторії забрали з собою півтори сотні ампул із наноагентами. Пригадуєте? — Лаура та Ріно кивнули. — Я тоді ще здивувався: чому? І Ральф Доернберг пояснив, що боти, напевно, просто переплутали. Вони хотіли забрати ампули з розчином альдостерону. Навряд чи боти розуміли, що їхній організм не виробляє гормону, однак відчували, що фізично залежать від нього, отже, усвідомлювали, що без ін’єкцій не виживуть. Боти не могли з’ясувати, що насправді знаходиться у вкрадених ампулах, швидше за все, про це подбала психоістота, оскільки пізніше з цих ампул хлопчаки заразили Ігоря Ємельянова, Кацуро Такеду, твоїх зірвиголів, — Тимур показав пальцем на Ріно, — а також чилійських селян із Сан-Педро. Скількох, ми точно не знаємо. Припускаю, що якась частина ампул залишилася в пустелі. Їх хтось знайшов, привіз до Ґуаякіля та свідомо чи ненавмисно використав. — Тимур помовчав, після чого до випрямленого вказівного додав середній палець: — Другий варіант, — витримуючи драматичну паузу, українець глипнув на Ріно, потім на Лауру, — хтось в Еквадорі збудував нову лабораторію.

Ріно смикнув плечима та заворушив губами, намагаючись щось сказати. Зрештою лише шумно хмикнув і відпив пива, одним махом видудливши половину келиха.

— Але, — продовжив Тимур, — жоден із цих варіантів не витримує елементарної перевірки логікою.

— Ти це про що? — насупився ґевал.

— Я не можу повірити, що в еквадорських Андах збудували експериментальний комплекс, подібний до атакамського. По-перше, мені важко збагнути, навіщо зводити таку лабораторію неподалік тримільйонного міста. По-друге, і Кейтаро Рока, і Ральф Доернберг, які були «мізками» проекту, загинули. Відновити проект «NGF» може одна-єдина країна у світі — США, тому що всі звіти та документація, якщо такі вціліли, належать Пентагону. Та навіть якщо припустити, що збережених документів у принципі достатньо, щоб відродити виробничий ланцюжок із вирощування та програмування ботів без Кейтаро та Ральфа, я не вірю, що Пентагон коли-небудь на таке відважиться.

— Чому? — запитала Лаура.

— Бо це алогічно! П’ять років тому Пентагон зрівняв із землею «NGF Lab» із усіма, хто знаходився всередині, залучивши до операції найновіші бомбардувальники-невидимки. На біса так ризикувати, щоб потім почати проект із нуля? Ви тільки вдумайтесь, який галас здійнявся б, якби про бомбардування суверенної держави дізналися у світі. Американці на рожен лізли, щоб від «NGF Lab» не лишилося ні сліду, ні згадки, і тут — на тобі! — по суті, відразу після бомбардування (якщо взяти до уваги час, необхідний на побудову лабораторії) починають спорудження такого самого комплексу в Еквадорі.

— О’кей, а ампули з пустелі? — не відступала француженка.

Тимур похитав головою:

— Їх замало. Я не знаю, на скількох людей вистачить розчину зі ста п’ятдесяти ампул. На сто п’ятдесят? Більше? Нехай на двісті. Скільки інфікованих ізольовано в психіатричній клініці, де працює твій друг?

— Було триста шість, потім частина померла, але їх досі допроваджують до клініки.

— Отже, триста осіб, — Тимур тицьнув пальцем у Лауру. — І я гадаю, що це далеко не всі. Я не стежив за новинами, тому добре не знаю, що коїлося в Ґуаякілі, але з твоїх слів, Лауро, можна зробити висновок, що протягом тижня не один десяток, а можливо, і сотню цих бідолах перестріляли солдати та спецпризначенці. Скажімо сотня — вважатимемо, що сотню заражених еквадорців солдати розстріляли на вулицях міста, через що «сутінкові» не потрапили до клініки, де зараз відпочивають три сотні їхніх колег. Також цілком вірогідно, що частина інфікованих досі жива та зачаїлася. І таких теж може бути сотня. А порахуймо ще тих, хто через передозування помер упродовж перших хвилин після зараження та чиї тіла сплутали з тілами жертв, що загинули протягом Кривавої П’ятниці. То скільки їх насправді? — чоловік змахнув руками. — П’ятсот? Шістсот? Тисяча? Частину розчину з викрадених ампул боти використали для того, щоб інфікувати учасників проекту — Вілла Ноланда, Кацуро, Ребекку, Ємельянова. А ще чилійські селяни! — він знову замотав головою. — Навіть якщо щось і залишилося, цього однозначно недостатньо для того, щоб заразити півтисячі людей і заподіяти стільки шкоди в Ґуаякілі. Та що я кажу: 2009-го такої кількості наноагентів не було в усьому довбаному комплексі!

Тимур відкинувся на спинку та трохи з’їхав на стільці, жалкуючи, що проказав уголос останню фразу, бо насправді та думка лякала його до чортиків. Він розумів, що американці точно не зважились би будувати в Еквадорі другу «NGF Lab». Водночас Тимур не сумнівався, що нанороботів, яких у серпні 2009-го зберігали в лабораторії, однозначно не вистачило б, щоб інфікувати ту кількість людей, яку, схоже, інфіковано в Ґуаякілі. Заводу немає, але звідкись узялося достатньо наноагентів, щоб на тиждень охопити хаосом тримільйонне місто.

Звідки?

У фантастичних романах про молекулярні нанотехнології нанороботи зазвичай здатні до саморозмноження, тобто вміють копіювати самі себе. Такі молекулярні механізми навіть отримали власну назву — машини фон Неймана, оскільки їх уперше описав угорсько-американський математик єврейського походження Джон фон Нейман. На основі теоретизувань фон Неймана фантасти вигадали гіпотетичний сценарій кінця світу, за яким спроможні до самореплікації нанороботи стають неконтрольованими та, виконуючи програму саморозмноження, починають продукувати самі себе, доки не поглинають всю речовину планети. Тимур міг би припустити, що нанороботи із залишених у пустелі ампул навчилися відтворювати самі себе, розмножилися та якимось чином дісталися до Ґуаякіля. Але це життя, а не фантастичний роман. Теоретично в «NGF Lab» можна було створити молекулярні машини з потенціалом до побудови власних копій, однак для цього їх потрібно спочатку запрограмувати на самовідтворення. Влітку 2009-го Тимур Коршак мав доступ до програмних кодів, які керували і наноагентами, і — на макрорівні — істотами, у чиї голови їх вживлювали, і з нічим подібним не стикався. Нанороботи NB-7ЅG відтворювали б самі себе лише тоді, якби їх цього попередньо навчили. Розглядати гіпотезу про те, що NB-7ЅG через яку-небудь спонтанну мутацію могли навчитися розмножуватися, — це все одно, що припускати, що сині кити чи кашалоти коли-небудь навчаться народжувати танки «M1 Abrams» із заправленими баками та повним боєкомплектом. Цей варіант Тимур навіть не згадував.

— Отже?.. — Лаура зазирнула в обличчя Тимуру, наче чекала, що він от-от озвучить третій варіант.

Українець знизав плечима:

— Отже, ми не знаємо, звідки і як усе почалося. Або… психоістота не поверталася, ми без причини накрутили самі себе, а еквадорці мають справу з невідомим вірусом, бактерією чи просто з першим в історії випадком колективного божевілля.

Психіатр скептично посміхнулася:

— А як же малюнки?

— Вони щось доводять? Таких будівель — сотні в усьому світі.

— А той факт, що «сутінкові» кличуть когось на ім’я Тимур?

— До твого відома, я не єдиний Тимур на планеті. Крім того, ти сама чула, щоб вони когось кликали?

Лаура опустила погляд. Тимур викручувався, чіплявся за соломинку, якої насправді не існувало, і вони обоє це розуміли.

— Саме тому ми летимо, — зауважила француженка, — ми мусимо дізнатися, у чому причина.

Тимур промовчав, так стиснувши губи, що на підборідді утворилась ямочка. Вони полетять — питання вирішене, — але він усе одно вважає це безумством.

Ріно Ґроббелаар подумав, чи не розповісти йому про малюків, які вціліли 2009-го. Він навіть розтулив рота, але в останню мить передумав. Яка різниця? Ті вишкварки давно мертві. На дідька зараз розповідати про те, як він ледь не надув у штани в аеропорту Сантьяго п’ять років тому. І Ріно вивергнув малозмістовну фразу:

— Хе, програмісте, як у тебе все гарно виходить.

— Я більше не працюю програмістом, — заперечив українець.

— Я знаю. Але яка, на хрін, різниця? Бути програмістом — це як народитися калікою: нікуди від того не подінешся.

— Ріно, ти сказав «на хрін»? — погамувавши посмішку, повернулася Лаура.

— Де? — ґевал сконфужено зиркнув на практично порожній пивний келих, немовби натякаючи на те, що він не винен: міцне слівце плавало в пиві, він його ненароком заковтнув, а отепер виплюнув замість відрижки. «То не я, я не бачив, „на хрін“ сховалося за піною!»

— Ти щойно промовив «на хрін».

— Я нічого такого не говорив!

— А як же оте твоє «я тепер ПРЕ-ПО-ДОБ-НИЙ»? — Лаура спробувала відтворити голос Хедхантера: — «Я читаю проповіді та розказую діткам про Бога».

— Відчепись! Тобі вчулося.

— Твоє «преподобний» таке ж саме, як його, — жінка кивнула вбік Тимура, — «я не програміст». Ви що — страуси? Повиймайте нарешті голови з піску, припиніть корчити із себе тих, ким ви не є, й удавати, ніби те, що відбувається в Еквадорі, нас не обходить! У нас попереду багато роботи, і ви потрібні мені такими, якими були 2009-го.

— Це якими «такими»? — єхидно поцікавився Тимур.

— Чоловіками з яйцями, — відрубала Лаура.





XХVI




Увечері, повернувшись до номера, француженка перевірила баланс на банківському рахунку. Залишок становив 3501 євро.

Лаура Дюпре довго дивилася на чотиризначну цифру на екрані свого планшета, не розуміючи, що її непокоїть, доки з глухим щемом у грудях не усвідомила, що грошей у неї залишилося лише на два зворотні квитки.





XХVII




Аліна не поїхала з Тимуром до аеропорту. Вони розпрощалися вдома, о третій ночі у понеділок, 19 січня, після чого Тимур зійшов униз до таксі, в якому на нього вже чекали Ріно та Лаура.

Рейс KL1382 прибув до Амстердама без запізнень. За дві години француженка, українець та південноафриканець пішли на посадку у величезний «Boeing 767», рейс KL755, що летів до Еквадору.

Через три години після вильоту з аеропорту Схіпхоль, у повітрі над Атлантикою, преподобний Ґроббелаар заснув. А за Азорськими островами — захропів. Причому захропів так потужно, що в моменти, коли брав найвищі ноти, у салоні не було чути стугону двигунів 767-го. Оскільки пасажирів у економ-клас напаковують зі щільністю, що не поступається щільності сардин у консервній бляшанці, всім, хто летів у хвостовій частині лайнера, можна було лише поспівчувати. Із 31-го до 39-го ряду не спав ніхто.

Першим не витримав низькорослий лисуватий еквадорець, який займав місце попереду Ріно та дуже хотів виспатись перед прильотом додому. Втомившись від ведмежого гарчання в себе над вухом, чоловічок скочив на ноги і, вдавлюючи до упору кнопку виклику стюардеси, заверещав:

— Carramaba! Jiho de la puta![49]

Після нього бідолашну стюардесу (під ідіотське іржання Тимура та Лаури) викликали разів п’ять і щоразу примушували будити Ріно. Дівчина боязко торсала ґевала за плече, той піднімав важкі повіки та глипав на пасажирів налитими кров’ю вепрячими очиськами. У перші секунди після пробудження пальці Ріно самовільно стискалися, він грізно випинав щелепу, шукаючи, кого б гепнути своїм масивним кулачищем і тим самим пояснити, що його не слід будити без причини, а потім здоровань, напевно, згадував, що він — преподобний, смиренно бубонів «pardon» і засинав. За якусь хвилину шоу починалося знову.

Тимур і Лаура, які, природно, також хотіли спати, за весь політ не склепили очей. Зате вволю наговорилися.

— …коли мені на вулиці посміхається незнайомий чоловік, я думаю, що, можливо, він і не є незнайомцем. Може, цей чоловік знайшов спосіб мандрувати в часі та прилетів у 2015-й із майбутнього і знає мене. Через те й посміхається. А я посміхаюсь у відповідь, попри те, що не знаю його.

Розмовляли про все: стосунки, «Charlie Hebdo», російські війська в Україні, збиття лайнера «Malaysian Airlines», про те, що після тридцяти починаєш поступово відмовлятися від мрій, які плекав, коли тобі було двадцять, а також, звісно, про психоістоту.

— Чому ти це робиш? — раптом запитав Тимур.

— Що?

— Чому вирішила поїхати до Еквадору?

— Що означає «чому»? Ми зобов’язані поїхати.

— Ми нікому нічим не зобов’язані, Лауро, — Тимур повторив слова, проказані в залі «Пиваріуму» двома днями раніше, однак цього разу з іншою, помітно м’якшою інтонацією.

— Не знаю. Я не можу відшукати себе. Мене гнітить щоденна рутина, я ненавиджу свою роботу. І я ненавидітиму її завжди, хай скільки за неї платитимуть. Вона безглузда. Все, що я роблю, — безглуздя. Ідіотизм! Мабуть, я вважаю, що там, в Еквадорі, зможу зробити щось справді важливе.

— Не кажи так. Ти — лікар. Ти щодня робиш щось важливе.

— Я не лікар, Тимуре, я — психіатр, — її брови з’їхалися, лобом пролягла зморшка. — Психіатри намагаються допомагати людям, більшість із яких навіть не усвідомлює себе людьми. Точніше, просто вдають, що намагаються. Лікар? — Лаура фиркнула. — Це все одно що лікувати мертвого. Ми як середньовічні алхіміки, яким невідомі ні причини, ні методи лікування найпростіших хвороб. Усе, що ми можемо, — це ізолювати хворого та накачати його препаратами. Як гадаєш, їм від цього краще? Ти справді думаєш, що всім тим психам, яких утримують у клініці Святої Анни, кращає від терапії? Вони живуть у власних світах, і деякі з цих світів є не такими вже й поганими. Щоразу, коли ми вриваємось у їхній світ, намагаючись повернути нещасних до «нормального» життя, вони лякаються нас більше, ніж ми злякалися б привидів, якби ті полізли крізь стіни. Я… я не знаю. Проблема не лише в роботі. У мене таке відчуття, наче я десь далеко та постійно хочу додому, але… я вже вдома. Розумієш?

Тимур мляво хитнув головою:

— Так. Я розумію.

Відповідь вийшла пласкою, трафаретною. Тимур більше нічого не сказав, подумавши, що фраза «Я відчуваю те ж саме» прозвучить іще банальніше.

Увімкнувся інтерком, і салон заповнив звабливий голос старшої бортпровідниці:

— Пані та панове, капітан літака ввімкнув табло «Застебнути ремені», що означає: ми починаємо зниження перед посадкою в Ґуаякілі. Будь ласка, підніміть шторки ілюмінаторів, вирівняйте крісла, а також простежте, щоб усі ваші електронні пристрої…

Тимур зиркнув на наручний «Casio G-Shock», подарований Аліною на минулий день народження, і позіхнув. Годинник показував київський час — 23:19. В Україні день добігав кінця.

В Еквадорі — на них уже чекали.





Ґуаякіль




XХVIII




Понеділок, 19 січня, 18:12 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор



Аеропорт Хосе Хоакіна де Ольмедо від хостела «Dreamkapture hostal», кімнату в якому забронював Тимур у неділю ввечері, відділяло трохи більше ніж три кілометри, однак ні Тимур, ні Лаура, ні Ріно після чотирнадцятигодинного перельоту не мали бажання блукати незнайомим містом. Вони взяли таксі. Через кілька хвилин авто зупинилося біля суцільного жовтого муру з матово-зеленими воротами, втиснутого між вулицею Хуана Сиксто Бернала та широкою двосмуговою авеню Франциско Орельяни. Попід муром, що підступав упритул до calle Juan Sixto Bernal, а також за ним, у внутрішньому дворику, росли пальми. Над муром виглядала пофарбована у насичено-синій колір двоповерхова будівля хостелу.

Вечоріло. Вулиця спорожніла.

Лаура Дюпре першою вийшла з таксі. Потягнулася. Зиркнула на затягнуте монотонною сірою плівкою небо.

— Нічого так, — кивнула на хостел. — Мені подобається.

— Ще б пак він тобі не сподобався, — Тимур другим вислизнув із машини. — 7,5 доларів із людини за ніч.

Чоловік забронював одну тримісну кімнату на всіх. Без ванни, туалету та кондиціонера. Зате зі сніданком.

Останнім із автомобіля вибрався Ріно. Сердито форкнувши (ґевал завжди почувався некомфортно в автомобілях, менших за «Toyota Tundra»), подивився на жовто-синій хостел.

Таксі завернуло за ріг і швидко зникло з поля зору.

— Коли їдемо до Тоні? — бадьоро запитав південноафриканець.

Лаура стомлено подивилася на Ріно:

— Сьогодні вже пізно. Тим більше, на відміну від декого, ми не проспали весь переліт і хочемо відпочити.

— Та ну. Я що, так багато проспав?

Тимур підійшов до воріт, спробував зазирнути досередини та кинув через плече:

— Ти спав так, що пілоти приходили подивитися, чи у нас не повідпадали турбіни.

— Ги-ги, — преподобний дурнувато гигикнув. — А я думав, то мені снилося, що мене постійно будила одна й та сама стюардеса.

— Але все одно, мабуть, варто зателефонувати Тоні, — Тимур шукав шпінгалет чи ручку на воротах, але нічого не знаходив, — повідомити, що ми прилетіли.

Лаура дістала телефон:

— Так і зроблю.

— Ліворуч, — пробасив Ріно.

Тимур кинув погляд наліво, побачив металеві двері, такого самого брудно-зеленого кольору, як і ворота, а біля них — кнопку дзвінка. У ту мить француженка стояла ближче до дверей, але, схоже, зосередилася на телефоні, тож Тимур попрямував до входу, намірившись натиснути на кнопку. Ріно залишився за його спиною.

За крок від дверей Тимур несподівано помітив, що Лаура дивиться не на смартфон, який стискала в лівій руці, а кудись праворуч — понад його, Тимуровим, плечем. Водночас українець почув за спиною рокіт двигуна, що наближався. Чи то пак двигунів. Судячи з того, як стрімко наростало рокотання, автомобілі були немалими та мчали дуже швидко.

— Лауро?

Обличчя француженки витягнулося, повіки перелякано затріпотіли.

Наступної миті повз Тимура, обдавши його валом теплого повітря та дощем із дрібних камінців, промчав чорний хетчбек «Dodge Caliber» із тонованими вікнами. Оглушливо вискнувши шинами та залишивши на асфальті дві чорні дуги, «Dodge» загальмував за Лаурою. Кузов занесло, і машина розвернулась, підперши капотом стіну навколо «Dreamkapture hostal» і перегородивши дорогу. Жінка інстинктивно втиснула голову в плечі та підняла руки до обличчя. Водночас за спиною Тимура загальмував другий автомобіль. Чоловік повернув голову і упер погляд у такий же чорний «Cadillac Escalade GMT900» із «триповерховими» передніми фарами та грізно вишкіреною решіткою радіатора. А також із дверцятами, які розчахнулися ще до того, як гігантський позашляховик повністю спинився.

Із салону вискочили троє кремезних чоловіків. Двоє були в бейсбольних кепках, насунутих так низько, що зігнуті козирки затіняли більшу частину обличчя. Останній обв’язав поголену «під нуль» макітру картатою хусткою-банданою. Всі троє ховали очі за вкрай недоречними о шостій годині вечора, та ще й під захмареним небом, темними окулярами. Одяг — неяскравий, такий, що не впадає в очі. І всі білі. Жодного еквадорця.

— Ріно! — похоловши, скрикнув Тимур. Так, наче Ріно, який стояв просто за метр від «Cadillac’а», не бачив, що відбувається.

Подальші події втиснулися щонайбільше в п’ять секунд.

Найближчий до ґевала чоловік, перенісши вагу тіла на ліву ногу, носаком черевика на правій угатив південноафриканцю під коліно. Права нога Хедхантера підломилися, він почав хилитися набік, ніби щойно підрубане дерево, однак упасти не встиг. Двоє інших нападників блискавично підхопили велетня під пахви та заламали руки за спину. Тимур почув надривне охкання і хруст сухожиль. Чоловік у бандані вправним рухом накинув на зап’ястя Ріно пластикову затяжку. Тимур не міг повірити власним очам: за якихось півтори секунди стодвадцятикілограмового велетня зігнули вдвоє, зв’язали та поволокли до машини, неначе лантух зі сміттям. «Вони поламали Хедхантера… — тупо гупнуло в його голові. — Трясця, вони ПОЛАМАЛИ Ріно Хедхантера! Хто? Хто міг таке зробити?» Після подій в Атакамі Тимур уважав накачаного південноафриканця кимось на кшталт непереможного Геркулеса. Хедхантера просто не могли ось так взяти та скрутити. По-справжньому страшно стало тоді, коли Тимур збагнув: проблема не в тому, що Ріно не хотів опиратися. Ґевал просто не встиг зреагувати.

Поруч пронизливо заволала Лаура:

— Ей! Ви чого? ПУСТІТЬ!

На секунду відволікшись, Тимур не помітив, як один із пасажирів «Cadillac Escalade» метнувся до нього та зацідив кулаком у вухо. Тимурові ноги рвучко роз’їхалися врізнобіч, так, мовби він раптом опинився на льодовому катку, а ліва частина голови перетворилася на наповнену склом металеву коробку. Чоловік відлетів до стіни, морок заслав очі. За мить нападник відтягнув його від муру, заклеїв рот смужкою скотчу, після чого хльостким ударом під ребра вибив повітря з легенів і зігнув навпіл. Тимура потягли до п’ятсотлітрового багажника «Cadillac Escalade». Він звивався та намагався кричати, однак крізь заліплений скотчем рот не вилітало жодного членороздільного звуку. Перед тим як кинути до багажника, українцеві, як і Ріно Ґроббелаару, скрутили за спиною руки. Тільки опинившись у машині, Тимур уторопав, що в очах у нього не темніло. Відчуваючи, як під час кожної спроби втягнути носом побільше повітря до ніздрів прилипає пропахле машинним маслом шкарубке сукно, він зрозумів, що йому на голову натягнули цупкий непрозорий мішок.

Як це не дивно, найдовше опиралася француженка. Їй удалося поцілити одному з чоловіків, які вискочили з «Dodge Caliber», у яйця, а другого боляче, до крові, вкусити за передпліччя, проте зрештою їй також заклеїли рота, натягнули на голову мішок, зв’язали та заштовхали на заднє сидіння хетчбека.

Нападники прожогом повантажилися в машини та помчали геть. Вулиця Хуана Сиксто Бернала спорожніла.





XХIX




Понеділок, 19 січня, 18:51 (UTC –5)

На околицях Ґуаякіля, Еквадор



— Де ми? — Лаура короткозоро жмурилася. — Хто ви такі?

Француженка говорила англійською, оскільки жінка, що сиділа з протилежного боку стола, мала типову європейську зовнішність.

— Якщо пообіцяєте, що не втікатимете та не намагатиметеся видряпати мені очі, я звільню вам руки. Що скажете?

«Американка», — за акцентом здогадалася Лаура.

— Я згодна, — буркнула психіатр.

Тимур Коршак просто кивнув. Вухо досі палало, наче його вмочили в розжарений метал. Чоловік не міг себе бачити, бо в кімнаті не було дзеркал, але, судячи з відчуттів, на місці його лівого вуха виросла наповнена тисячоградусною плазмою пухлина завбільшки з баскетбольний м’яч чи навіть більше — із чималенький акваріум.

Поки висока шатенка в простому діловому костюмі — темно-сіра спідниця до колін, приталений жакет без зайвих оздоблень, біла футболка з неглибоким круглим декольте — розрізала ножицями пластикові затяжки на зап’ястях затриманих, Тимур крутив головою і розглядав приміщення, до якого їх привезли хвилин десять тому. Стіл, чотири стільці, ніжно-блакитні стіни, біла, але замащена стеля з неяскравою лампочкою без абажура, пара вузьких, більше схожих на горизонтальні щілини вікон аж під стелею на стіні за його спиною, а також двері — прості дерев’яні двері з того боку, де сиділа американка, ближче до лівого (якщо дивитися з місця Тимура) кутка.

Щойно долоні звільнили, чоловік зиркнув на годинник. 18:57. Отже, перед тим як кинути до цієї собачої буди та зняти з голів мішки, їх везли не менше ніж півгодини.

— Так краще, правда? — американка посміхнулась, обійшла стіл і сіла на своє місце. Довге волосся рівними пасмами спадало на плечі. — До речі, це ваше, — вона витягла з кишені жакета Лаурині окуляри та підсунула їх француженці. Скельця залишалися на місці, тільки одна з дужок трохи погнулася.

— Дякую, — промовила Лаура, спочатку розтерла зап’ястя з червоними слідами від стяжок і тільки потім одягла окуляри.

— Де Ріно? — запитав Тимур.

— Із ним усе гаразд, — волосся гойднулося, зблиснуло у світлі лампи.

Українець вивчав обличчя американки. Без зморщок, але немолоде. Рівний ніс, тонкі губи. Нічого особливого, якби не її очі. Очі були кольору золотисто-димного осіннього світанку над застиглою, ледь укритою туманом поверхнею гірського озера.

— Хто ви? — озвалася психіатр.

— Спеціальний агент ФБР Ліза Джин Торнтон.

— Ви з ФБР? — подалася вперед Лаура.

— Так.

— Що ви собі дозволяєте?! — очі за скельцями окулярів грізно виблискували, хоча через погнуту дужку жінка скидалася на затуркану школярку з бідної сім’ї, що не має грошей на нормальні окуляри. — Я громадянка Французької Республіки. Хто дав вам право силоміць затримувати мене посеред вулиці та без пояснення причин, без моєї згоди везти бозна-куди?!

Тимур із сумішшю осуду та легкого переляку кинув погляд на свою супутницю. Штовхнув її ногою під столом, натякаючи, що, напевно, не варто розмовляти таким тоном із людиною, яка причетна до мудаків, які півгодини тому скрутили Ріно в баранячий ріг, а їх самих із мішками на головах затягли до якоїсь халупи за межами міста. Лаура не зважала.

— Чому ви, американці, думаєте, що вам усе можна? Чому ви поводитеся так, ніби хтось поставив вас королями Всесвіту? І що ви робитимете далі? Переправите нас до якої-небудь «третьої країни», — жінка зобразила пальцями лапки, — де тортури узаконено та куди ви відправляєте затриманих в Іраці й Афганістані бойовиків «задля отримання цінних розвідданих»? — повторила жест. — Ідіть ви на хрін! Я простий французький психіатр, і я не маю уявлення, чи є в Іраку ядерна зброя і де ховається Аль-Каїда!

Ліза Джин Торнтон здвигнула бровами, показуючи, як її дістали такі розумники, але погляд відвела. Лаура знала, на що тиснути. Власне, вона й поводилася настільки нахраписто й упевнено, адже розуміла, що після оприлюднення 2003-го фотографій із іракської тюрми Абу-Грейб, на яких зафіксовано, як солдати американської армії заради втіхи мордують ні в чому не винних іракців, і спричиненого знімками міжнародного скандалу американська адміністрація змінила політику стосовно затриманих. Хай там що від них хоче почути ФБР, катувати їх не будуть і до Афганістану чи до Нікарагуа не повезуть. Точніше, Лаурі хотілося вірити, що не повезуть. Бо хто їх знає, цих американців.

— Вас ніхто силоміць не втримує, — спокійно виголосила Ліза Торнтон. — Я просто хочу поставити кілька запитань.

— Та що ви? — скорчила гримасу француженка. — Ви вирубили Ріно! Ви ледь не вбили бідолаху, а нас заштовхали до автомобіля і, ні слова не зронивши, притягнули сюди. Ви півгодини утримували нас зі зв’язаними руками. Якщо це не насильницьке викрадення, то що тоді, на ваш погляд, «затримувати силоміць»?

— Ріно… — американка мотнула головою, міркуючи, як краще пояснити. — Це було необхідністю. Ми не знали, як він відреагує. І ми… вважаємо його небезпечним.

— А я, чорт забирай, вважаю небезпечними грьобаних янкі! — Лаура розходилася не на жарт. Тимур уперше побачив, наскільки французи ненавидять американців. — Вам не спало на гадку просто підійти, представитись і сказати, що хочете від нас почути.

— А ви б погодилися розповісти?

Тимур уловив насмішку в її золотистих очах.

— Так! — рявкнула Лаура.

— Ви впевнені?

Лаура хотіла відповісти, але слова застигли на губах. Вона втупилася в Лізу Джин Торнтон. Американка не зводила очей із француженки. Обидві усвідомлювали, що запекла промова Лаури — лише вистава, дурнуватий і нікому не потрібний спектакль, який вони грають за повної відсутності глядачів. Обидві здогадувалися, що їм насправді є про що поговорити. Але ніхто не хотів першим розкривати карти.

— Яка тепер різниця? — відмахнулась Лаура. — Я не хочу нічого чути, і я ні про що не розмовлятиму, доки не побачу посла Франції. Хтось має відучити вас поводитися, наче дикуни.

Обличчя шатенки залишалося незворушним.

— Якщо ви наполягаєте, я повідомлю своє керівництво, — байдуже згодилася Ліза, — вони зв’яжуться з Вашингтоном і попросять пояснити ситуацію спочатку вашому послу, потім — міністру закордонних справ, а згодом, якщо знадобиться, самому месьє Олланду. Після того вже хтось із Парижа зателефонує послу Франції в Еквадорі та дасть недвозначно зрозуміти, що французьке керівництво немає нічого проти нашої з вами бесіди, — агент додала металу в голос, але продовжувала без притиску, тим самим безпристрасним тоном: — Лауро, ви не гірше за мене знаєте: наша ситуація це дозволяє. Я справді можу зробити так, як перерахувала, офіційні звернення й усе таке, повірте, але це займе тиждень, і тому я сподіваюсь на вашу добровільну співпрацю.

«Яка, в біса, наша ситуація?» — подумав Тимур.

Між бровами Лаури пролягла вперта зморшка. Вона сердито сопіла та не відповідала.

Розцінивши мовчанку як знак згоди, Ліза Торнтон запитала:

— Отже, мета вашого приїзду до Еквадору?

Лаура Дюпре демонстративно відкинулася на спинку стільчика, склала руки на грудях і втупилася в стелю. Агент Торнтон терпляче чекала, не зводячи погляду з француженки.

— Туризм, — уставив Тимур.

Лаура задоволено випнула щелепу.

— О, то ви приїхали відпочивати? — рівним, без найменшого натяку на невдоволення чи роздратування, голосом поцікавилася Ліза.

— Саме так, — кивнув головою Тимур. — Вулкан Котопаксі, Галапагоські острови… тут багато цікавого.

Поки Ліза Торнтон збиралася з думками, двері розчинилися і до кімнати ввалився високий блондин у світло-синіх потертих джинсах і широкій картатій сорочці із закоченими рукавами. Він жбурнув на стіл тонку непрозору течку без жодного напису на титульній сторінці, сів на вільний стільчик ліворуч від Лізи, розвернув його боком до столу та почав розгойдуватись на двох ніжках. Праве передпліччя він поклав на стіл, щоб підтримувати рівновагу і не гепнутись на спину, якщо занадто відхилиться назад. Між вказівним і великим пальцями чоловік стискав запальничку «Zippo» і час від часу постукував нею по принесеній папці. Схоже, один із тих, хто привіз їх сюди.

— Привіт, моє ім’я Джонні Лонгбоу, — він по- американськи широко посміхнувся Лаурі та Тимуру.

Француженка зміряла його зневажливим поглядом, безмовно демонструючи: «Ти що — ідіот?» Ні вона, ні Тимур не відповіли на привітання.

— Як він? — не повертаючи голови, запитала Ліза Джин Торнтон.

— Дивно.

— Що означає «дивно»? — ледь насупилась вона. Її дратувала легковажна поведінка та розхлябаний зовнішній вигляд напарника: сама його присутність перетворювала те, що мало би бути хоча б подобою серйозного допиту, на комедійне шоу. — Він нічого не сказав?

Замість відповіді чоловік звернувся до Лаури та Тимура:

— Ви добре знаєте пана Ріно Ґроббелаара?

— Колись працювали разом, — буркнув Тимур. «А то вам невідомо?»

Чоловік гойднувся на кріслі, театрально кахикнув і звів ліву брову:

— Це той Ріно, що постачав зброю для УНІТА[50] під час громадянської війни в Анголі, торгував важкими наркотиками в ПАР, Свазіленді та Лесото, організував у Намібії озброєну до зубів банду з представників місцевих племен, що діяла, маскуючись під приватну охоронну контору?

— Звідки у вас така інформація? — зобразив здивування Тимур.

— Як думаєш, чийого виробництва зброю ви постачали для УНІТА? — долетіло з протилежного боку стола.

Невиразно ворухнувши губами, українець збрехав:

— Ніколи не чув про таке.

«Ефбеерівець» повернувся до Лізи та нарешті відповів на її запитання:

— Він нічого не сказав. Я, власне, нічого й не очікував. Здивувало інше: містер Ріно Ґроббелаар безперестанку торочить про те, що він диякон католицької місії в Намібії.

Тимур не стримався й усміхнувся. Зиркнув на Лауру. Ліза та її напарник відреагували на поворот голови українця і також втупилися у француженку.

— Шляхи Господні незбагненні, — знизавши плечима, видала та.

Кілька хвилин усі четверо мовчали. Зрештою Ліза Джин Торнтон вирішила першою піти назустріч:

— Гаразд, спробуємо ще раз. Я працюю в спеціальному відділі ФБР, що є частиною Violent Crimes Unit[51]. Цей відділ курує розслідування злочинів, які сталися на території США і які, на перший погляд, не мають раціонального пояснення або ж, імовірно, стосуються надприродного.

— На території США? — не зрозуміла Лаура.

— Ви говорите про злочини, пов’язані з паранормальним? — не довіряючи власним вухам, перервав француженку Тимур. Він думав, що таке буває тільки у фільмах.

Ліза Джин завагалась:

— Можна сказати й так.

— То ви, типу, як Дейна Скаллі з «Цілком таємно»?

— Ге-ге! — реготнув напарник Лізи, а сама агент Торнтон вишкірилася. Попередню незворушність зірвало з неї, неначе целофанову обгортку. Тимур умить збагнув, що він не перший, хто роздрочує її схожим запитанням.

— Так. Я — це, типу, агент Скаллі, — її губи стоншилися, а слова вилітали із сухим клацанням, подібним до звуку, із яким швидкісний лазерний принтер «випльовує» листки паперу в лоток для віддрукованих аркушів. Насправді Ліза Торнтон сердилася не лише через втому від постійного підколювання й украй легковажного ставлення її колег до відряджень, у яких ішлося про щось гіпотетично паранормальне. Першочергова проблема полягала в тому, що робота в спецвідділі була її прокляттям: Ліза жодну справу не доводила до кінця. Це виявлялося неможливим у принципі. Якщо в ході розслідування встановлювали, що в складі злочину немає нічого ірраціонального, непоясненного чи, якщо хочете, потойбічного, всі документи забирали та передавали до відповідного профільного відділу ФБР або поліції штату. Якщо ж у справі, яку вона розслідувала, справді простежували щось загадкове, химерне, недоступне науковому поясненню, як правило, воно таким і залишалося: справу врешті-решт клали під сукно.

— Круто, — з іронією промовив Тимур.

Ліза Торнтон проігнорувала насмішкуватий тон і продовжила:

— Чули про катастрофу рейсу XL516 компанії «LAN Ecuador» в аеропорту Маямі? — Тимур і Лаура синхронно кивнули: п’ять днів про неї торочили по всіх телеканалах світу. — Через неї я тут, — (Тимур здивовано повів бровою.) — 12 січня пасажирський лайнер, що летів із Кіто до Маямі, за хвилину до посадки несподівано відхилився від глісади, почав набирати швидкість і врізався в один із терміналів аеропорту. Загинули всі, хто був на борту літака, плюс 37 пасажирів літака компанії «American Airlines», який стояв біля термінала, і ще 21 людина в терміналі. Зважаючи на масштаби катастрофи, мабуть, варто сказати: лише 21 людина в терміналі. Загалом — 237 осіб, переважно громадяни Еквадору та США. Оскільки на той момент найбільш імовірною причиною катастрофи вважали теракт, розслідування очолили ФБР і ЦРУ. У ніч після трагедії наші спеціалісти дослідили рештки «Boeing 767», проте не знайшли слідів вибухівки. По тому проаналізували досьє пілотів. Як стало відомо, ні командир екіпажу, ні другий пілот ніколи не контактували з представниками терористичних організацій, не підтримували радикальні течії чи партії, були зразковими пілотами й, у всіх сенсах, жили нормальним життям. 15 січня віце-президент виступив із заявою про те, що теракту не було, а наші хлопці приготувалися передати справу NTSB[52], коли… коли надійшли розшифровки бортових самописців, — Ліза Джин подивилася на Тимура. Українець і француженка мовчали.

— І? — запитала Лаура.

— Те, що сталося в Miami International, — не зовсім теракт. Це те, що ми, американці, називаємо deliberate act[53]. За даними «чорних скриньок» з’ясували, що посадку виконував другий пілот, проте за хвилину до приземлення керування на себе взяв командир екіпажу — сорокашестирічний Мігель Віктор Суеро. Він вивів двигуни на повну потужність, повернув лайнер уліво, після чого усвідомлено ввігнав його в будівлю термінала. Чому? Ми не знаємо. На перший погляд, жодних мотивів. Мігель Суеро пристойно заробляв, мав двох дочок, красуню дружину, володів квартирами в Кіто та Ґуаякілі, будинком біля океану, не мав боргів. Однак найбільше ФБР уразило не те, що вчинив пілот, а те, що він говорив, скеровуючи літак до будівлі термінала Міжнародного аеропорту Маямі. Мігель Віктор Суеро кільканадцять разів повторив щось на кшталт «знайдіть мені Тимура… мені потрібен Тимур Коршак» і т. п., — Ліза Джин Торнтон не без зловтішного тріумфу відзначила, як зблідло обличчя українця. — Пілот повторював ім’я Тимура Коршака весь час, доки лайнер мчав до термінала. Говорив дуже дивним голосом, глибоким і спотвореним, спочатку ми навіть подумали, що в кабіні був хтось третій, і лише під час експертизи вдалося підтвердити, що за штурвалом знаходився саме Мігель Суеро. Мої колеги оперативно злітали до Еквадору, де опитали родичів, співробітників і знайомих загиблого командира. Ніхто з них не знав і ніколи не чув про людину на ім’я Тимур Коршак, тож пізнього вечора 15 січня справу перекинули мені.

Тимур від хвилювання роззявив рота. Ліза Торнтон свердлила його очима та ледь помітно, але переможно всміхалася. Всім своїм виглядом американка наче промовляла: «Ну, що, вам ще хочеться пожартувати?»

— Найперше, що я зробила зранку, перевірила базу даних АНБ[54] і, як ви, напевно, здогадуєтесь, швидко виявила, що український програміст на ім’я Тимур Коршак 2009-го виступав консультантом у надсекретному проекті Міністерства оборони Сполучених Штатів за назвою «NGF», New Generation Fighter[55]. Власне, це все, що попервах удалося знайти про проект: він діяв, був згорнутий у вересні 2009-го, решта — засекречено. Тоді я ще не била на сполох, оскільки не припускала, що Мігель Віктор Суеро згадував саме того Тимура Коршака, який працював на наших військових. Якщо щиро, на той момент я більше схилялася до думки, що це просто збіг. Я думала так рівно добу, бо після обіду 17 січня надійшла інформація про те, що на ім’я Тимура Коршака було замовлено авіаквитки, причому не будь-куди, а до Ґуаякіля, міста, із якого тиждень тому вирушив у свій останній політ Мігель Віктор Суеро.

— Ви говорили, рейс був із Кіто, — буркнула Лаура. Її початковий запал остаточно згас.

— Так, але робочий день капітана Суеро почався в Ґуаякілі. Він прийняв літак, що прилетів із Мадрида, і повів його до Маямі… — Ліза Торнтон зиркнула на француженку, з уст американки не сходила ледь угадувана напівпосмішка, — …із проміжною посадкою в Кіто.

Тимур утупився в стіну за спинами федералів: якого біса послухався Аліну та не залишився вдома. Кажуть же, що послухай дружину та вчини навпаки.

— Я звернулася до керівництва, розписала все в яскравих барвах, наплела нісенітниць про загрозу національній безпеці й уранці наступного дня отримала доступ до документації проекту «NGF». І знаєте, я сама практично повірила в те, що нагородила своїм босам, коли усвідомила, що разом із містером Тимуром Коршаком до Ґуаякіля прилітають Лаура Дюпре та Ріно Ґроббелаар — єдині, хто вцілів після знищення лабораторного комплексу «NGF Lab».

Не змовляючись, Тимур і Лаура схилили голови.

— Отож, я запитую ще раз: мета вашого приїзду до Еквадору?

Українець неспокійно засовався на стільці.

— Як багато вам відомо про проект «NGF»? — поцікавився він.

Лаура штрикнула Тимура осудливим поглядом і штовхнула коліном під столом.

— Тут ми ставимо запитання, — грубувато озвався блондин, що далі розгойдувався на стільці та, наче запрограмована машина, прокручував пальцями «Zippo».

Ліза підняла руку, жестом просячи його не втручатися. Чуття підказало їй, що Тимур похитнувся, що він готовий розповісти, й американка ступила ще крок назустріч:

— Не скипай, Джонні. Не бачу причин не відповісти. Після того як я з’ясувала, що чоловік на ім’я Тимур Коршак вилітає до Ґуаякіля, мені надали необмежений доступ до засекреченої інформації, що стосувалася проекту «NGF», тобто я могла запитувати, про що завгодно. Вищий рівень доступу тільки в президента. Я провела ніч, вивчаючи документи, та дізналася, що 1996-го з ініціативи полковника ЦРУ Пентагон виділив чималі кошти на будівництво таємної лабораторії в пустелі Атакама на півночі Чилі. Це стало початком утілення ідеї про створення бійців нового покоління. Наскільки я зрозуміла, то мали бути солдати, у чиї голови вживлюють спеціальні наноагенти, які дають змогу об’єднувати мізки в одну мережу, неначе комп’ютери. Перші прототипи, яких назвали ботами, завдяки цьому змогли діяти як єдиний організм, миттєво, у режимі реального часу обмінюючись тактичною інформацією. У документації вказано, що через сформовані з наноагентів плати розробники могли безпосередньо надсилати команди в мозок і керувати діями піддослідних, але мені в це важко повірити. Мені відомо, що як піддослідних у «NGF Lab» використовували немовлят. Відомо, що через певні технологічні особливості до них застосовували електросудомну терапію, або електрошок. Мені також відомо, яку функцію кожен із вас виконував у проекті, — агент по черзі показала пальцем на Тимура та Лауру. — Влітку 2009-го частина піддослідних, які на той час досягли дванадцятирічного віку, втекла. Двоє науковців, японець і канадець, які керували проектом, спробували владнати ситуацію, не повідомляючи про це Пентагон, однак їм це не вдалося. — Тимур про себе відзначив, що Ліза Джин Торнтон не озвучує жодне ім’я. Вона, безперечно, знала імена Вілла Ноланда, Ральфа Доернберга, Кейтаро Роки й інших, проте обмежувалась неконкретними згадками на кшталт «полковник ЦРУ» чи «двоє науковців». — Ситуація швидко стала неконтрольованою, частина працівників «NGF Lab» загинула, боти вбили від 200 до 300 чилійських селян, після чого Пентагон вирішив припинити функціонування проекту. Попри те, що в «NGF Lab» вклали не менше ніж сорок мільярдів доларів, лабораторію знищили. Ви двоє та Ріно Ґроббелаар уціліли. Півтора року ЦРУ й АНБ відстежували ваші пересування та переписку, після чого вас залишили в спокої, вважаючи, що ви більше не становите загрозу національній безпеці США.

Тимур дещо раптом зрозумів. Вони не знають. Пентагон так і не знає найважливішого — ні старий Джеп, ні канадець Ральф Доернберг не писали про це у своїх доповідних, відповідно, Пентагон і ФБР уявлення не мають про психоістоту! Чоловік повернувся на стільці й утупився в Лауру:

— Вони не знають.

Не піднімаючи підборіддя, француженка вдруге штовхнула його коліном.

— Що ми не знаємо, Тимуре? — риси обличчя американки загострилися, золотисті очі спалахнули. — Що кілька сотень еквадорців протягом останніх днів, так само, як і пілот «LAN Ecuador» Мігель Суеро, одержимі пошуками людини на ім’я Тимур Коршак?

Тимур відмахнувся. Він не здивувався, що ФБР поінформоване про колективні галюцинації в «сутінкових».

— Придурок, — прошипіла Лаура.

— Тоді що ще? — наполягала Ліза Торнтон. — Чому вони вас шукають? Не мовчіть, Тимуре.

— Вони можуть допомогти, — ігноруючи американку, Тимур звернувся до Лаури.

— Це довбані янкі! — виплюнула француженка, скинувши голову. — Ти забув, як вони допомогли минулого разу? Якби не вони, Алан Ґрінлон зараз був би живий! Я ледь не загинула через їхню «допомогу».

— Мігель Віктор Суеро чимось заразився? Як це пов’язано з тим, що відбувалося в Ґуаякілі протягом минулого тижня? Як це пов’язано з проектом «NGF»? Чому пілот кликав вас і одночасно вів літак до загибелі? — Ліза Джин Торнтон напосідала. — Відповідайте!

Тимур похитав головою та промовчав. Лаура частково мала рацію, і він вагався, чи варто розповідати федералам про психоістоту. Тимур боявся, що ФБР перетворять його на приманку. Та, попри все, вирішив розказати:

— Припускаю, що у ваших звітах про проект «NGF» не зазначено, чому саме боти втекли, — він зиркнув на американку. Та кивнула, заохочуючи його продовжувати. Блондин припинив розгойдуватися та крутити запальничку. — Все, що ви знаєте зі звітів Кейтаро, — це те, що в певний момент боти нібито без причини почали поводитися неадекватно, а згодом утекли. Та це не так. Причина була. — Протягом п’яти хвилин колишній програміст виклав, як Лаура Дюпре виявила перші зблиски загадкової форми свідомості, що вивільнилась унаслідок тривалого застосування до піддослідних малюків електрошоку, як психіатр зробила висновок, що ця свідомість є чимось на кшталт пазла зі шматків несвідомого, захованого глибоко в мізках усіх людей, як через залишений Вадимом Хортом передавач вони спілкувалися з примарою, яку назвали психоістотою, а також те, як психоістота завдяки мозковим платам із нанороботів у головах малюків почала використовувати боти як ляльок-маріонеток, що й призвело до загибелі людей і краху проекту «NGF». — Я розумію, що вас дивує, чому Мігель Суеро, який увігнав літак в один із терміналів аеропорту Маямі, безперестану повторював моє ім’я. Але ви мусите усвідомити: зараз запитання «чому?» не стоїть. Я сам до кінця не усвідомлюю, чому ця потвора — психоістота — шукає мене. Значно важливішим є запитання — «як?». Пілот літака заразився наноагентами, тими, які виготовляли в лабораторії «NGF Lab» в Атакамі, я не маю в цьому сумнівів, але я не уявляю як. Психоістота може впливати на мозок людини лише за умови, що в мозковій корі сформована так звана колонія з наноагентів. А наноагенти не беруться з нізвідки. Спочатку їх потрібно «зібрати» з поодиноких молекул за конкретним алгоритмом. Потім запрограмувати, щоб вони знали, що робити, потрапивши в кров. Урешті-решт потрібно ввести або хоча б вилляти їх на організм, оскільки повітряно-крапельним шляхом вони не передаються.

Блондин презирливо чмихнув і підвівся:

— Що за єресь? Ви хочете, щоб я повірив, що мікроскопічні роботи, які не наділені пам’яттю, не просто вціліли після знищення «NGF Lab», але й запам’ятали ім’я одного з учасників проекту та тепер осмислено його розшукують? О Боже, навіщо? Я що, схожий на ідіота? — він забрав зі стола течку, поклав руку на плече агента Торнтон: — Ти марнуєш час, — і вийшов із кімнати.

— Він нічого не зрозумів, — розвів руками Тимур.

Лаура тільки повела бровою, мовляв, я ж тобі говорила.

— Це правда? — після кількасекундної мовчанки Ліза Джин Торнтон звернулася до француженки. — Ви можете підтвердити слова Коршака?

Лаура Дюпре не відповіла, прикипівши поглядом до своїх нігтів.

— Перевірте голови заражених тут, в Еквадорі, та переконайтеся, що я кажу правду! — запекло доводив Тимур.

— Сумніваюся, що це реально. Ми в Еквадорі, а не в Штатах. Крім того, єдина голова, яка нас по-справжньому цікавить, — це голова Мігеля Віктора Суеро, а від неї, як ви розумієте, мало що лишилося. Та навіть якщо ви кажете правду, — із нотками розчарування підсумувала американка, — ви ж розумієте, що я не напишу про таке в рапорті. Я розслідую катастрофу рейсу XL516, а не причини зомбі-хорору в Еквадорі.

— Тоді пишіть «туризм», — ще більш розчаровано протягнув Тимур. — Ми з Лаурою та Ріно приїхали полазити в горах, крапка. Тепер ми можемо бути вільні?

— Так, — Ліза Джин Торнтон легким кивком вказала на двері. — За коридором сходи нагору. Машина та водій чекають надворі. Вас відвезуть назад до хостелу, біля якого ми вас підібрали.

Тимур хотів щось бовкнути з приводу «підібрали», але роздумав і встав з-за столу.

— А Ріно? — підводячись, Лаура похмуро прошивала Лізу очима.

— Не хвилюйтеся, його привезуть слідом за вами. Обіцяю. І ще раз перепрошую за незручності.

Тимур перетнув кімнату, відчинив двері, пропустив Лауру вперед. Двері виходили в тісний коридор з облупленими стінами, який упирався в бетонні сходи, що вели нагору. Від стін тхнуло цвіллю та вогкістю, як і в будь-якому підвалі. Ліворуч від сходів було видно ще одні двері. Напіввідчинені. За ними відкривався огляду перпендикулярний коридор. «Мабуть, десь там утримують Ріно», — відзначив Тимур.

Коли Лаура Дюпре переступила поріг, Ліза Джин Торнтон несподівано повернулася на стільчику та голосно запитала:

— Що, на вашу думку, могло спричинити до появи нанороботів у Ґуаякілі?

Тимур знизав плечима:

— Найпростішою відповіддю було б: неподалік Ґуаякіля хтось збудував «NGF Lab-2».

— Але ви в це не вірите?

— Ні.

Американка випросталася, розгладила складки на спідниці. Лаура поспіхом вийшла геть, не дослухаючись до розмови. Тимур, неначе згадавши щось, затримався:

— А яка була ваша основна версія до зустрічі з нами?

Лаура Дюпре дійшла до сходів і почала підніматися. Якби в цей момент українець повернувся, то побачив би лише її литки.

— Риба, — відповіла Ліза Торнтон.

— Риба? — перепитав Тимур.

— 7–8 січня на безлюдному пляжі на західному узбережжі Еквадору стався масовий викид риби і морських ссавців. Ми другий день в Еквадорі, але я маю підстави вважати, що рибу було отруєно невідомою психотропною речовиною, а також те, що окремі недобросовісні рибалки продали частину цієї риби на ринку в Ґуаякілі. Відповідно, всі, хто з’їв цю рибу, також отруїлися. Якби не передсмертні слова Мігеля Суеро і ваш несподіваний приліт до Еквадору, ця версія була б основною та цілком вичерпною.

Тимур скривився.

— Це не риба, — відрубав він і, більше не озираючись, закрокував до сходів.

Хтозна, як би все повернулося, якби Лаура Дюпре залишилися — затрималася хоча б на хвильку — і дослухала їхню розмову до кінця.





XХX




Понеділок, 19 січня, 20:58 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор



Автомобіль, той самий «Dodge Caliber», у якому дві години тому до орендованого федералами будинку на північному заході Ґуаякіля привезли Лауру, зник за вигином, що вів до проспекту Бенхаміна Карріона Мора. Тільки після того, як звук двигуна розчинився у фоновому шумі міста, француженка обізвалася:

— Думаєш, вони від нас відчепляться?

Тимур тричі поспіль натиснув на кнопку дзвінка біля дверей «Dreamkapture hostal»:

— Сумніваюся, — клацнув електричний замок, чоловік відтулив важкі металеві двері та пропустив Лауру вперед. — Я буду здивований, якщо вони не вшили в наші наплічники, — він смикнув плечем, струшуючи рюкзак, — GPS-локатори чи жучки для прослуховування. Проблема в іншому: ФБР могло б допомогти, а так — вони не вірять і тільки заважатимуть.

— Нарешті, Капітане Очевидність! Вони нам так чи так заважатимуть.

Жовта стіна оточувала нешироке, але по-домашньому затишне патіо з мініатюрним басейном і засадженою тропічною зеленню альтанкою. По периметру басейна, звісивши ноги у воду, сиділо кілька бекпекерів, на вигляд — студенти, подивившись на яких, Тимур відчув себе стариганем. В альтанці інша група молодих дівчат і хлопців щось жваво обговорювала, незважаючи на новоприбулих. На порозі рецепції на гостей уже чекала усміхнена присадкувата еквадорка років сорока — господиня хостелу.

— Bienvenidos! Welcome! — еквадорка привітно замахала руками.

Лаура махнула рукою у відповідь, але перед тим, як пройти до рецепції, притримала Тимура:

— Тобі не страшно? Цей пілот… стільки людей…

Українець не відповів і пішов у напрямку рецепції.

Тимур і Лаура встигли заселитися та навіть прийняти душ перед тим, як на чорному «Cadillac Escalade» до хостелу підвезли преподобного Ґроббелаара. Вони саме зійшли до рецепції та розпитували господиню, де можна повечеряти, коли знадвору долинули крики, лайка, кілька глухих ударів, після чого повітря затремтіло від гуркітливого голосу Ріно. Тимур і Луара кинулися до хвіртки та вискочили на вулицю в той момент, коли «Cadillac Escalade», від’їжджаючи, порівнявся з церковкою «Iglesia Evangelica Kurios», яку від хостелу відділяло півтори сотні метрів. Позашляховик набирав швидкість, тягнучи за собою непоказний шлейф із куряви. Габаритний наплічник Ріно лежав у пилюці за крок від металевих воріт. Сам Ріно, набравши в жменю каміння та грудок асфальту, жбурляв їх услід «Cadillac’у». На підборідді велетня теліпалася не до кінця відірвана смужка скотчу. На зап’ястях проступали червоні сліди. Схоже, його до останнього тримали зв’язаним.

Слідом за українцем і француженкою до воріт патіо наблизилися кілька розбурханих галасом постояльців «Dreamkapture hostal».

Тимур сконфужено спостерігав, як незграбний південноафриканець, злісно чмихаючи та шалено вимахуючи дебелим ручищем, жбурляє каменюки в позашляховик. Клейка смужка ніяк не відліплювалася від губи. Камені, деякі з яких були чималими, із тихим посвистом розрізали темряву. Один із останніх із гучним «дун-н-н!» таки влучив у багажник акурат над номерним знаком.

— Отак вам, скоти!

Зрештою снаряди Ріно більше не долітали до автомобіля. Чорний «Cadillac», востаннє змигнувши стоп-вогнями, зник за поворотом. Ріно, важко віддихуючись, випростався посеред вулиці й уперся руками в боки.

— Ти в нормі? — запитала Лаура. Здоровань не відповів. — Ріно?

На лівій вилиці, під оком ґевала, розпливався синець. «Ліхтар», мабуть, поставили щойно — він збільшувався на очах.

— У тебе синець, — тицьнула пальцем психіатр.

Ріно труснув головою, неначе муху відганяв:

— Пусте! Невдало моргнув, коли виходив із машини.

— Ти точно о’кей? — озвався Тимур.

Замість відповіді здоровань випалив, люто блискаючи очима:

— Ви бачили, як вони на мене налетіли? Членосмоки хрінові! Гівноїди сракоголові! Втрьох на одного.

Ріно не любив програвати, і цю рису його характеру не змогло викорчувати навіть чотирирічне длубання в біблійних текстах. Лаура прикусила губу. Тимур відвів погляд, силкуючись не розсміятись. Довкола збиралося все більше бекпекерів із хостелу.

— Чого вони так витріщаються? — сердито прогавкав преподобний.

— Бо, напевно, знають англійську, — пояснила Лаура, а тоді підійшла й акуратно відірвала скотч від підборіддя Ріно. — А ще на тобі комірець священнослужителя.

— Курва! — вилаявся здоровань. — От і я про те! Як вони посміли так поводитися з римо-католицьким дияконом?! — По тому доказав спокійніше: — Пішли десь поїмо. А то я голодний, як лев після злучки.

— Супер, — Лаура ще дужче прикусила губу, але не змогла стримати посмішку.

— Що? — вирячився на неї Хедхантер. — Коли в левиці тічка, то лев її по сорок разів на день шпокає. Ти що, не знала? Вони на цей час навіть від їжі відмовляються. Це ж, бляха, загальновідомий факт!

— Ходімо, — Тимур узяв Ріно під лікоть і потягнув у напрямку, протилежному до того, у якому зникли федерали. — Доки нас не заарештували за порушення громадського спокою.





XХXI




Ґуаякільський інститут неврології, який до 2011-го функціонував як психіатрична лікарня імені Лоренцо Понсе, є однією з чотирьох державних клінік, які знаходяться в підпорядкуванні Благодійницької ради міста Ґуаякіль (Junta de Beneficencia de Guayaquil). Основна мета діяльності інституту — лікування, реабілітація та реінтеграція в суспільство людей із психічними, неврологічними чи аддиктивними розладами, а також проведення неврологічних досліджень. Заклад складається з, власне, психіатричної лікарні імені Понсе, блоку для досліджень аддиктивної поведінки, центру досліджень мозку й інших структурних підрозділів. Інститут було засновано 1881 року як звичайну божевільню, 1954-го він став повноцінною лікарнею, а не просто місцем, де утримують психів, і впродовж наступного півстоліття перетворився на грандіозний психіатричний комплекс, розрахований на одночасне лікування не менше ніж восьмисот хворих (максимальна кількість лікарняних ліжок — 950). За звичайних умов більшість койок були вільними, а тому лікарі Інституту неврології допомагали не тільки психічнохворим, але й літнім, немічним еквадорцям, яких покинули їхні сім’ї або за якими просто немає кому доглядати та які не можуть подбати про себе самі.

У січні 2015 року Інститут неврології вперше в історії виявився заповненим на 80 % — наприкінці місяця в клініці перебувало 644 пацієнти. 318 із них були «сутінковими».





XХXII




Вівторок, 20 січня, 09:33 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор



Інститут, у якому працював доктор Антоніо Арреола, був розташований зовсім поруч з аеропортом. Центральний в’їзд на територію психіатричної клініки знаходився приблизно на півтора кілометри південніше від міжнародного термінала. 5-та Північно-Східна авеню, або, як її ще називають, вулиця Педро Менендеса Хілберта, до якої підступав західний мур інституту, огинала аеропорт зі сходу й упиралася у вантажний термінал на півночі летовища.

Таксі зупинилося біля чорних розсувних воріт, поряд із якими височів контрольно-пропускний пункт, наче дві краплі води, схожий на КПП військових частин в Україні. Справа від КПП і зліва за воротами здіймалася бетонна стіна заввишки два з половиною метри. Над бетонним муром пролягала півтораметрова загорожа зі звичайного дроту, а понад нею, з ухилом досередини, тягнулася півметрова смуга з колючого дроту. Саме тому ґуаякільський Інститут неврології більше скидався на американську військову базу чи в’язницю строгого режиму.

Тимур розрахувався з таксистом. Коли авто від’їхало, погляду відкрився велетенський рельєфний напис на стіні ліворуч від воріт:





JUNTA DE BENEFICENCIA DE GUAYAQUIL



HOSPITAL PSIQUIATRICO LORENZO PONCE



1.881


— за чотири роки після перейменування його так і не спромоглися змінити.

Ріно та Лаура пішли до будки з охоронцем, а Тимур на хвильку затримався і втупився в небо. Він нервував. І не лише від усвідомлення, що десь там, за колючим дротом, сидять кількасот істот, готових перегризти горлянки всім, до кого можуть дотягнутися, аби тільки побачити його. Тимур придивлявся до затягнутого рівною плівкою неба та почувався так, ніби хтось бабрався пальцями в його животі. Небо не подобалося йому. Воно здавалося безкровним, невиразним, неживим. Хмар, по суті, не було: жодного завитка чи завихрення на цілковито однотонній сірій плівці, що тяглася від горизонту до горизонту. Плівка залишалася незмінною: не піднімалася та не опускалася, не грубшала та не стоншувалась, через що Тимура огортало дивне відчуття, мовби час під таким небом зупинився, мовби він, Тимур, потрапив у особливий інший світ, у задзеркалля, де годинники стоять, де завмерло все живе, а жити можуть лише мертві.

— Ти там заснув, фелла? — гукнув Ріно від КПП.

Тимур стрепенувся і, переборюючи млість у животі, заквапився до сторожової будки.

Охоронець на КПП перевірив паспорти Тимура, Ріно та Лаури, без запитань видав усім трьом тимчасові перепустки та пропустив на територію інституту. Відразу за пропускним пунктом на них чекав Антоніо Арреола.

— Hola, amiga! — еквадорець звично привітав Лауру, вони обнялися. — Не передати, який я радий тебе бачити!

— Привіт! — відступивши та злегка нахиливши голову, француженка окидала поглядом однокурсника. Вчора ввечері до кінця виправити дужку не вдалося, а тому окуляри сиділи криво та надавали жінці злегка навіженого вигляду. — Ти чудово виглядаєш.

Насправді Тоні не виглядав аж так чудово. Лише за минулий рік чоловік набрав десять кілограмів і наживо постав геть не таким, як на екрані Skype: ще не потворним, але вже з біса огрядним. Якщо, примружившись, придивитися здаля, фігура доктора Арреоли нагадувала поставлену черешком догори грушу з прикрученими знизу короткими ніжками. Втім, Лаура не лукавила. Порівняно з тим, яким Тоні був тиждень тому, сьогодні еквадорець здавався добряче обробленою в Photoshop’і копією самого себе: ясний погляд, чорне волосся акуратно зачесане назад і блищить, без мішків під очима. Тож Антоніо Арреола справді виглядав непогано. Особливо як на людину, якій залишилося жити трохи менше ніж годину.

— Ну, що ти, що ти. Припини лестити, — щоки розтяглися в посмішці. — Я добре знаю, що став жирним, як кабан. Принаймні так каже дружина… Гаразд, — Тоні відірвався від Лаури. — Досить люб’язностей. Може, представиш мені своїх колег, — психіатр підозріло кинув погляд спочатку на заплиле око та дивовижної краси синець, який за ніч набув брутально бузкового відтінку (мабуть, такий колір має захід сонця на Нептуні, як резюмувала зранку Лаура), а потім на потемнілий і дещо зіжмаканий після вчорашніх перипетій білий комірець Ріно.

— Без проблем, — Лаура розвернулась і показала долонею на ґевала. — Це — Ріно Ґроббелаар із Південної Африки.

— Доктор Антоніо Арреола, — еквадорець спочатку наголосив на слові «доктор», а тоді поблажливо додав: — Для друзів пані Дюпре просто Тоні.

— Радий знайомству, — прогув Ріно, тицьнув пальцем у синятину під оком і пояснив: — Занадто кліпнув.

— А, о’кей, так, я все розумію… — Арреола нічого не втямив. — До речі, я вперше зустрічаю психіатра, який поєднує професійну діяльність із… хм… проповідництвом, — Тоні вдруге глипнув на білий комірець.

— Він не психіатр, Тоні, — промовила Лаура. — Й узагалі не лікар.

Доктор Арреола почав червоніти.

— Як це? Я не розумію. Хто він тоді?

— Диякон.

Еквадорець витріщився на француженку. Диякон із «ліхтарем» на півобличчя? Що за безглуздя?

— А цей? — Арреола безцеремонно вказав пальцем на Тимура.

— Програміст, — відповіла Лаура.

— Програміст???

— Якщо бути точним, то наразі — системний адміністратор, — додав Тимур. — Я вже давно не працюю програмістом. Якось так.

Кадик Арреоли смикнувся, брови сердито з’їхалися на переніссі. Ввічливу маску зірвало з лиця. Він підступив до Лаури, нахилився до її обличчя та швидко заговорив, не переймаючись, що чоловіки чують кожне слово:

— Лауро, для чого ти привела сюди південноафриканського священика, якому хтось натовк писок, і програміста? Зверни увагу на це все, — він обвів пухкою рукою довжелезний мур, увінчаний колючим дротом. — Я не екскурсію тобі влаштовую. Ти хоч уявляєш, яких зусиль мені вартувало в такий час вибити перепустки для трьох іноземців? Сотні людей загинуло, у мене в клініці триста психів, які заразилися невідомо чим, і я не маю наміру…

Лаура і собі звела брови докупи та рішучим жестом попросила еквадорця замовкнути:

— Заспокойся, Тоні, — вона взяла Арреолу за лікоть, повернула обличчям до Тимура. — Бачиш цього чоловіка? Він з України, його ім’я Тимур.

— Стій, ти… ти хочеш сказати, що…

— Так.

— Ти знущаєшся з мене?!

Лаура повторила:

— Його ім’я Тимур Коршак, Тоні, і це не екскурсія. Веди нас до своїх «сутінкових».





XХXIII




За муром пролягала простора заасфальтована ділянка, розмежована навпіл клумбою з низькорослими пальмами та ще якимись деревами, яких Тимур ніколи раніше не бачив. Більшість будівель довкола здавалися новими (або нещодавно відремонтованими). Попід їхніми стінами, на ретельно позначених місцях для паркування, стояло зо два десятки автомобілів працівників Інституту.

Від прохідної до входу в основне приміщення психіатричної клініки просувалися мовчки. Доктор Арреола був надто вражений, щоб говорити, а Тимур, Лаура та Ріно кожен думали про своє. Тимур ішов останнім.

Фасад клініки нагадував би парадний під’їзд якого-небудь фешенебельного котеджу — скляні двері, розкішно оздоблені стіни, — якби не червона табличка «EMERGENCIA»[56] ліворуч від входу. Антоніо прочинив двері та жестом запросив гостей досередини.

У центральному холі лікарні панувала прохолода. Черговий у заскленій буді праворуч від входу кивнув доктору Арреолі та відвернувся. Троє чоловіків і жінка мовчки закрокували далі. Уже за десять кроків денне світло почало пригасати, через що Тимуру здалося, наче він занурюється під воду. Із кожним кроком це відчуття посилювалося. Крадькома зиркнувши на Ріно, українець відзначив, що ґевал також нервує: його очі неспокійно бігали, а на скроні виступила краплина поту.

— Сюди, будь ласка, — Антоніо розчахнув наступні двері.

Тимур, Лаура та Ріно потрапили до довжелезного коридору без вікон (лише з дверима вздовж дальньої від входу стіни), заллятого білим світлом монохромних ламп. І тільки тоді Тимур по-справжньому осягнув, де вони знаходяться. Контрастуючи з рафінованою тишею холу, коридор виповнювали характерні звуки психіатричної лікарні. Звідусіль долинали стогони. Час від часу, тупими ножами кремсаючи нестерпно біле світло, у коридор проривалися приглушені крики. Нагорі хтось відчайдушно стукав і зрідка підвивав. Тимур відчув, як шкіра вкривається кіркою льоду, що поступово проникає вглиб. Ядуче сяйво продовгуватих ламп пропікало очі. Лаура також скулилася, настрахано блимаючи навсібіч.

— Ласкаво прошу до психіатричної клініки імені Лоренцо Понсе, — холодно блиснувши очима, виголосив Арреола. — Учора ситуацію в місті повністю нормалізовано. Цей понеділок — перший день від початку кризи, протягом якого до Інституту не доправили жодного нового хворого. — Він сховав руки до кишень лікарського халата і з виглядом «на біса ви сюди приїхали» запитав: — Що ви хочете побачити?

Чоловіки розгубилися. Лаура розтулила рота, наміряючись щось сказати, але в ту мить хтось (щось?..) загарчав за дверима навпроти неї. Звук увігнався в її тіло, наче гарпун, жінка інстинктивно відскочила й так і не витиснула із себе ні слова.

— На першому поверсі ми втримуємо найбільш неспокійних і галасливих, — пояснив Антоніо. — Не бійтеся. Їх надійно замкнено.

Тимур уважніше придивився до дверей. Металеві, кольору кислого молока, зовсім трохи темніші за стіни, із круглим, ніби корабельний ілюмінатор, вікном на висоті людського зросту від підлоги; трохи нижче під «ілюмінатором» — горизонтальним отвором для подавання таць із їжею; ще нижче — електронним замком із п’ятисантиметровою щілиною для карткових ключів.

— Це все «сутінкові»? — ледве ворушачи занімілим із переляку язиком, прошамкала Лаура.

— Переважно. На 90 % «сутінкові».

Француженка підійшла до одних із дверей, наступних за тими, звідки вчулося гарчання, що її налякало, й обережно зазирнула в кругле вікно. Спочатку нікого не помітила; вона навіть повернулася до Антоніо, щоб запитати, чому в цій палаті нікого немає, коли в «ілюмінаторі» раптово зринуло перекошене обличчя.

Лаура голосно зойкнула, затулила долонею рота та відсахнулася від вікна.

Істота за дверима мало скидалася на людину. Голова більше нагадувала навдивовижу реалістичну ляльку з кімнати жахів. Щоки, ніс і лоб укривали виразки, із яких сочилася кров упереміш із гноєм. Губів практично не лишилося — на їхньому місці ворушилися зеленувато-червоні струпи. Істота притиснулася обличчям до вікна, розвозячи по склу мазки гною, слизу та крові, і вишкірилася. Кількох зубів не вистачало, ясна набубнявіли від крові, пожовтілі передні зуби хиталися, вигиналися вперед і стирчали практично горизонтально. Та найстрашнішими були очі: цілковито чорні, каламутні, аморфні, схожі на дві грудки змоченої нафтою землі. І до того ж — сповнені люті.

Істота захрипіла, висолопила язик і грюкнула лобом об шибу.

— О Боже… — Лаура несамохіть відступила ще на крок. Ріно зблід, а Тимуру здалось, наче в пряму кишку одночасно ввігналося десь із півсотні осиних жал.

— Ага, — гмикнув Арреола, намагаючись не показувати, що йому теж моторошно. — А тепер уявіть, що такі «клієнти» кілька днів поспіль гасали вулицями міста.

Ступаючи обережно, неначе боячись порушити спокій когось із мешканців палат, Тимур пройшов повз еквадорця та зазирнув до однієї з кімнат у центральній частині коридору. Ніяких меблів, туалету чи умивальника, лише м’яка, приглушено-зелена оббивка на стінах і щось схоже на матрац у віддаленому правому куті. Посеред палати, впівоберта до «ілюмінатора», стояла худа жінка в закаляних лайном довгих шортах і порваній футболці. Футболка радше нагадувала шмаття, відкриваючи погляду праве плече й обвислі груди. На вигляд жінка мала не менше сорока п’яти. Вона безгучно (наскільки міг судити Тимур) ворушила губами, покарлюченими пальцями дряпала шию — за вухами, під потилицею, біля хребта — і ледь помітно притупувала на місці. Придивившись, він помітив, що кістлявими ногами пацієнтки на підлогу стікають струмки сечі.

— Вони, як звірі, — доктор Арреола випередив Тимурове запитання: — Доводиться їх присипляти, щоби прибрати у палатах.

Українець зиркнув на Антоніо:

— Ми можемо побачити когось спокійнішого?

— Можливо, вам ще устриць із шампанським подати? — дізнавшись, кого привела Лаура Дюпре, Тоні Арреола дивився на Ріно та Тимура, як патрицій на плебеїв.

Тимур пропустив шпильку повз вуха:

— Кого-небудь із тих, кого привезли останніми.

Антоніо зробив невиразний жест рукою, вказавши на протилежний кінець коридору:

— Пішли на другий поверх.

Піднявшись сходами, вони наштовхнулися на двох санітарів у бірюзових халатах, які штовхали перед собою каталку із прив’язаним до неї пацієнтом — широкоплечим і засмаглим юнаком років двадцяти. Ноги над стопами, коліна, кожне із зап’ясть, окремо груди та плечі хлопця були обтягнуті широкими шкіряними ременями, та, попри це, молодик викручувався та сіпався, нібито простирадло під ним палахкотіло вогнем. Хлопець здавлено хрипів. Гарчати на повну заважала хитромудра конструкція, закріплена гумовою розтяжкою на голові, яка не давала йому змоги стулити рота. Ледь нахилившись, Тимур почув, як тріщать шкіряні ремені та… ще якийсь звук, здається, то розкришувалися від прикладеного до щелеп зусилля зуби бідолахи.

— «Сутінковий»? — глянувши на очі, Лаура збагнула, що могла не запитувати. Із повік на простирадло скапувала темна кров. — Що з ним?

— Агонія, — Тоні знизав плечима. — Він звиватиметься так хвилин сорок, а потім помре. Якщо він якимось дивом переживе больовий шок, то через дві-три години сконає від крововиливів у мозок.

— Не схоже, що ти цим надто переймаєшся.

— Я переймався тим, що творилося на вулицях Ґуаякіля тиждень тому. До цього я вже звик. Крім того, ми нічим йому не допоможемо. Я намагався.

Коридор другого поверху за довжиною не поступався коридору першого, але на тому подібності закінчувалися. Хоч інтервали між дверима були більшими, останні розташовувалися з обох боків коридору. Кожна кімната мала вікно заввишки півтора метри та завширшки не менше ніж два, що виходило на коридор, а у дверях не було вічка для подавання їжі. Навіть світло здавалося не таким ядучим і яскравим.

Антоніо Арреола підвів Лауру та чоловіків до палати за номером 205 (третя від сходів уздовж лівої стіни) та зупинився біля вікна:

— Ось, будь ласка.

Тимур, Лаура та Ріно притулилися до скла.

— Що він робить? — запитала француженка.

Усередині стояло лікарняне ліжко, пластмасовий столик без гострих кутів, два стільці та тумбочка. Зліва від вікна, в кутку кімнати, перегородкою із розсувними дверцятами було відокремлено приміщення площею два квадратні метри для унітаза й умивальника. Єдине, що нагадувало про те, що палата розташована в психіатричній клініці, а не у звичайній лікарні, — це те, що вона не мала вікна, яке б виходило назовні. Замість нього в протилежній від входу стіні проглядалося заглиблення розміром метр на півтора з уклеєною фотографією гірського озера. На одному зі стільців сидів молодий еквадорець із довгим, давно немитим волоссям. Він схилився над столом і щось зосереджено виводив на аркуші формату А4.

— Малює, — пояснив Тоні.

— Я можу з ним поговорити? — несподівано для всіх видав Тимур.

— ЩО? — вирячилась Лаура.

Ріно зблід ще більше та відступив на крок від вікна:

— Якщо він схопить тебе за горлянку, я по тебе туди не полізу.

— Ти не повинен цього робити, Тимуре.

Українець повернувся до француженки:

— Я знаю, що не повинен. Мені страшно, як і вам. Але, чорт забирай, так і має бути в психлікарні. Тут психи, і їм властиво гарчати, пускати слину та кидатися на людей. Поки що я не побачив нічого, що б слугувало підтвердженням, що причиною їхнього божевілля є психоістота. Та потвора пам’ятає мене і, напевно, відреагує, коли мене впізнає, але для того, щоб воно мене впізнало та відреагувало, цей хлопчина, — він тицьнув пальцем у патлатого еквадорця в палаті, — мусить мене побачити.

Лаура голосно ковтнула слину та перевела погляд на Антоніо.

— Він точно безпечний?

— Гадаю, що так.

— То як? — Тимур подивився на Арреолу.

Той смикнув плечима. Антоніо мав повне право їм відмовити, втім, психіатру самому було цікаво, що з того вийде.

— Ходімо.

Доктор Арреола дістав з кишені халата пластикову картку-ключ і вставив її в шпарку. Замок тихо дзизнув, двері відчинилися. Хлопчина ніяк не зреагував, продовжуючи щось зосереджено вимальовувати на альбомному аркуші.

Антоніо Арреола зайшов першим, за ним безгучно прослизнув Тимур, після чого еквадорець зачинив двері.

Тимур закляк біля входу з роззявленим ротом і перелякано витріщеними очима. Він споглядав пацієнта, очікуючи, що той будь-якої миті струсне масні пасма з очей, загарчить і кинеться на нього. Серце калатало так швидко, що Тимур не встигав порахувати удари, але патлатий еквадорець не ворушився. Лише рука з фломастером ледь помітно переміщалася над аркушем.

Арреола попрямував до хлопчини, зупинився біля стола, зиркнув на малюнок. По тому знаком дозволив Тимуру підійти.

Українець наблизився.

— Aquí es Tymur[57], — упівголосу проказав доктор Арреола.

Хлопчина нарешті відірвав голову від аркуша. Глипнув на доктора Арреолу, на мить затримав погляд, а тоді звернув увагу на Тимура. Праве око запливло кров’ю, але чорним не було — мутно-коричнева зіниця чітко вирізнялася на червоному тлі. Ліве око виглядало цілком здоровим. Він узагалі не був схожим на психічно хворого. Ні на мить не затримавши погляду на українцеві, молодий еквадорець опустив голову та повернувся до малювання.

«Оце й усе?» — Тимур через плече глипнув на Лауру, яка спостерігала за ним через вікно. Жінка розвела руками.

— Можеш присісти, — так само тихо запропонував Антоніо.

Сідаючи на вільний стілець, Тимур мимоволі зиркнув на годинник.

10:07.

— Hi!.. I am Tymur. This is me… Do you hear me?[58]

Хлопчина знову звів голову, огледів Тимура. Погляд був неосмисленим і притуманеним. Ніщо не ворухнулося за скривавленим оком, на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Я не впевнений, що він говорить англійською.

Голова знову опустилася, заскрипів фломастер.

— Ви впевнені, що він «сутінковий»?

Арреола підняв праву брову:

— «Сутінковий» не є строго визначеним медичним діагнозом. Так ми назвали групу пацієнтів зі схожими, але непояснюваними симптомами, які потрапили до Інституту протягом минулого тижня.

— Він кликав ме… — Тимур урвав, — він кликав когось на ім’я Тимур?

— Так. Щонайменше одного разу. Коли його привезли сюди. Але відтоді стих. Ні на що не реагує, тільки малює постійно.

Незважаючи на почуте, Тимур розслабився. Він роздивлявся хлопчину із брудними пасмами на лобі та відчував, як страх відступає. Ситуація все більше нагадувала розіграш. Він нахилився до хлопчини та попросив:

— Можна я візьму твій малюнок?

Пацієнт припинив малювати. Попри те, що українець звертався англійською, еквадорець, схоже, зрозумів прохання. Підсунув аркуш Тимурові. Українець забрав аркуш, розглянув малюнок і підвівся.

— Ми можемо йти.

Розчарований і тому ще більше сердитий Антоніо Арреола рушив до дверей. Поки він уставляв картку в шпарину замка, Тимур приклав листок із малюнком до скла так, щоб Ріно та Лаура могли його бачити.

— Господь Всемогутній! — збілів здоровань.

Тимур та Антоніо вийшли в коридор.

— Що це? — запитав доктор Арреола.

— Одна з ущелин Долини Смерті.

— Ви знаєте це місце? Вони всі малюють одне й те ж саме — пустелю. У нас повно таких малюнків. Ви знаєте, де це? — у голосі еквадорця нарешті забриніла цікавість. — Вам справді знайоме це місце?

Замість відповіді Тимур поцікавився:

— У вас є відеозаписи того, як ваші пацієнти кличуть чоловіка на ім’я Тимур?

— Ні, — відповів Антоніо. — Минулого тижня нам було не до записів. У п’ятницю я захотів когось із них записати на плівку — ну, для статті, — але в ці вихідні все раптово припинилося. Найбільш агресивні померли, решта наче заспокоїлася та перейшла на малювання.

Тимур ще раз роздивився листок, передав його Лаурі. Француженка не брала участі у вилазках до Атаками 2009-го, тому відразу тицьнула малюнок Ріно. Ґевал зиркнув здаля та жестом показав, що брати його до рук не має наміру.

— Це справді Атакама? — Лаура труснула аркушем перед обличчям Тимура. — Що ти про це думаєш?

Українець скептично випнув нижню губу:

— Це просто малюнок, Лауро. Просто малюнок… І ти свідок — вони ніяк не реагують на мене.





XХXIV




Вівторок, 20 січня, 10:07 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор



Тимур помилявся. «Сутінкові», може, й не зважали на нього, однак те, що сиділо всередині них, побачило й упізнало його. І, що найгірше, — блискавично зреагувало.

Рівно о 10:07 Умберто Сотомáйор Кінтóн, шеф-кухар ресторанчика «Cevichería Montañita», що на вулиці Мігеля Уртадо Антоніо, відклав довгий ніж, яким нарізав цибулю для салату, і підняв голову. Із боку могло здатися, наче Умберто до чогось дослухається. Він і справді дослухався, от тільки не вухами.

Голос несподівано покликав його. Покликав ізсередини.

Упродовж минулих п’яти днів Умберто Кінтóн поводився дивно: пізно приходив на роботу, часто не озивався, коли до нього зверталися, почав абияк готувати страви (за що позавчора отримав прочухана від сеньйора Ґолдбаума, власника «Cevichería Montañita») й основне — майже не розмовляв і зовсім не всміхався, що було вкрай дивно, оскільки всі, хто працював із ним на кухні, знали, що більше за приготування м’ясних страв Умберто любить лиш одне — розповідати за роботою вульгарні анекдоти. Крістіан Осоріо, старший помічник Умберто по кухні, занепокоєно глипнув на шефа.

— Сеньйоре Кінтóн, щось не гаразд?

Умберто Сотомáйор Кінтóн не відповів і навіть не поглянув на Крістіана. А наступної миті, не знявши фартуха, зірвався з місця та пошкварив на вулицю, перекинувши дорогою каструлю з недовареним супом.

На авеню 9 жовтня до Умберто Кінтóна приєдналася Олівія Моралес Навас, покоївка з готелю «Oro Verde Guayaquil», яка впродовж останнього тижня ледь не сконала від головного болю. Удвох вони помчали на схід, проскочили американське консульство, а перед Судом провінції Ґуаяс завернули на північ. За мить по тому з вікна свого кабінету на першому поверсі будівлі суду на газон вискочив Марібель Естрада Васкес, молодий адвокат, і, розштовхуючи людей, полетів навздогін Олівії й Умберто. Усі троє рухалися, як професійні спринтери, високо підіймаючи ноги та притискаючи лікті до корпуса. Серця шалено колотилися, в очах темніло від нестачі кисню, але вони продовжували бігти, бігти так, як ніколи раніше в житті.

За будівлею Міністерства трудових відносин до них приєдналося ще четверо.

Рівно о 10:07 Леонардо Борха Альвеар, доцент Ґуаякільського університету, який читав лекцію для одного з потоків факультету архітектури та містобудування (Facultad de Arquitectura y Urbanismo), урвав розповідь на півслові та повернув голову на північний схід. Секунд п’ять він мовчав, червоними очима туплячись в одну точку, потім підійшов до вікна, а ще за мить розвернувся та вихором вилетів із лекційної аудиторії. Ошелешені студенти бачили, як їхній сорокадворічний викладач перетнув 10-ту Північно-Західну авеню та чкурнув у невідомому напрямку.

Не більше ніж через півхвилини слідом за ним ринулися кілька студентів із розташованих поряд факультету зовнішньої торгівлі, факультету медичних наук і головного корпусу.

Рівно о 10:07 Рауль Суріта Санчес, продавець сувенірів на ринку, перекинув свою ятку і, мов гравець в американський футбол, що проривається до лінії воріт, посунув крізь покупців до виходу з ринку. Його очі закам’яніли. Здавалося, хтось притримує їх за нервові закінчення всередині голови, дозволяючи дивитися лише в той бік, куди йому потрібно прямувати.

Поки Рауль дістався до ринкових воріт, до нього приєдналося ще двоє продавців.

Рівно о 10:07 Карлос Монтальво Вальверде, працівник автозаправної станції «Primax», що на перетині 12-ї Північно-Східної вулиці та проспекту Америкас, торкнувся пальцями скроні, постояв так із півхвилини, а потім жбурнув геть пістолет для подання палива та помчав на схід. Дорогою до нього приєдналися водій муніципального автобуса, вчитель англійської та п’ятнадцятирічний школяр, який повертався з ранкового тренування з боксу. Завертаючи на 2-гу Північно-Східну, вони влилися в іще більший гурт, який нараховував майже два десятки жителів Ґуаякіля. Усі разом рвонули на південь. Вони галопували, не шкодуючи себе, зіштовхуючи перехожих із тротуарів, стрибаючи по дахах машин, що зупинялися на червоне світло…

І так усюди — в усьому Ґуаякілю. То тут, то там люди спинялись, завмирали та дослухалися до голосу, що батогом виляскував у голові, кислотою в’їдався в мізки і тупим болем віддавав у вухах. Той голос благав, вимагав, наказував.

Неподалік міського стадіону, де сходяться проспект Америкас і 9-та Північно-Західна вулиця, скупчилося стільки народу, що автомобілям довелося стати. Водії сигналили та проклинали розумника, якому спало на гадку без усякого попередження, посеред будня проводити ідіотський марафон у центрі міста. Щоправда, ще до того, як дивний натовп пробіг перехрестя, найкмітливіші почали здогадуватися, що це ніякий не марафон. Сумніви розвіялися після того, як останній із бігунів перетнув проспект Америкас: на площі перед стадіоном залишилося лежати два тіла. Чоловіки. Один із них — старший — помер миттєво від розриву серця. Інший — банківський касир, який із дитинства мав слабке серце, — не витримавши, звалився з нападом стенокардії. Але навіть задихаючись, відчуваючи, як пекучий біль розпливається по груднині та паралізує руки, він совав ногами та намагався повзти в напрямку Інституту неврології.





XХXV




Вівторок, 20 січня, 10:13 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор



— Не розумію, чому ти так скептично налаштований! — змахнула руками Лаура.

— Нас водять за носа, — відрізав Тимур.

— Ти заговорив до нього англійською, і він тебе зрозумів!

— То й що? Він знає англійську зі школи.

— А малюнок?!

Тимур, перераховуючи, загинав пальці:

— Він бачив фото в Інтернеті, він мандрував чилійською пустелею, намальоване взагалі не є Атакамою… та що завгодно може бути!

— А дія магнітного поля? Ти забув про це?

Тимур не мав чим крити, та все одно слова Лаури його не переконали.

— Стривайте, — урвав їх Антоніо Арреола. — Я щойно згадав: я маю доказ того, що «сутінкові» кликали Тимура.

Українець і француженка синхронно звели брови.

— Справді?

— Ідіть за мною.

Доктор Арреола повів їх назад на перший поверх, а потім — до однієї із найвіддаленіших палат у західному крилі.

— Вона порожня, — прокоментував він, уставляючи картковий ключ в електронний замок. — Пацієнт помер днів п’ять тому. Сподіваюсь, її до цього часу не відмили.

Із відчинених дверей війнуло застояним смородом. Тимур, який ішов першим, прикрив носа ліктем.

— Боже, як смердить, — скривилась Лаура, сумніваючись, що їй удасться зайти до палати.

— Таке враження, наче ви його досі не прибрали, — крізь руку прогудів українець.

Запах був настільки терпким, що виїдав очі. Зрештою чоловік пересилив себе та зайшов досередини. За ним, затуляючи рота долонями, прослизнула Лаура. Ріно обмежився тим, що виткнув голову з-за дверей. Ґевал вирішив не заходити, але не через запах: учотирьох їм було б затісно в кімнаті.

— Отут, погляньте, — Антоніо показав пальцем на стіну ліворуч від входу.

— А що та… — почав Тимур і заткнувся. Він не зразу помітив, на що вказував доктор Арреола.

Зі стіни — від стелі до підлоги — було начисто обдерто м’яку оббивку. На світло-сірому бетоні проступав напис зі збляклих кривих літер:





НЕХАЙ ПРИЙДЕ ТИМУР


Лаура та Ріно витріщалися на напис з острахом. Тимура — у перші секунди після того, як прочитав своє ім’я, — також пересмикнуло. Серце завмерло та стислося, обпалені спогадами нерви завібрували, гарячими струнами дірявлячи м’язи рук, грудей і живота. Щоправда, за мить чоловік опанував себе і поглянув на напис зі змішаним почуттям відрази та скепсису. Він відмовлявся сприймати очевидне. Свідомість невидимою гільйотиною відсікала млосні страхи, що піднімалися з нутра, й уперто чіплялася за заспокійливі вигадки — це якийсь фейк, це розіграш! — такі ж крихкі, як і кришталь.

— Чим це написано? Кров’ю? — запитав Тимур.

— Сумішшю венозної крові, сечі та калу. Якимось чином пацієнту вдалося зірвати захисну оббивку. Далі він безшумно перегриз вени на руках, на підлозі, неначе на палітрі, змішав венозну кров і свої випорожнення, після чого, продовжуючи стікати кров’ю, взявся малювати. Його знайшли вже непритомним.

Лаура, кавкнувши, вискочила з палати.

— Хто б міг подумати, — іронічно прохрипів українець. Виходячи в коридор, він озвався до Антоніо: — Я так розумію, що відеозапису того, як хворий виводив цей напис, у вас немає.

— У клініці забагато палат, щоб у кожній ставити відеокамеру.

— Логічно, — буркнув Тимур.





XХXVI




У цей час на контрольно-пропускному пункті біля центральних воріт Інституту неврології тридцятитрьохрічний охоронець Марсело Камачо, закинувши ноги на стіл, зосереджено переглядав січневий номер перуанського журналу «jHola!». Марсело з головою поринув у статтю про колумбійських моделей-близнючок Маріану та Камілу Давалос, плакат із якими висів у охоронця за спиною. Якщо говорити відверто, то Марсело більше роздивлявся фотографії, на яких апетитні сестрички позували в прозорих трусиках і бюстгальтерах із останньої колекції «Besame Lingerie», відомої південноамериканської компанії з виробництва білизни, ніж читав статтю.

Припікало. Розкачаний по небу тонкий шар хмар нікуди не зник, але сонячні промені, розсіюючись, все одно протискалися крізь нього, і температура неухильно зростала. Приблизно о 10:20 Марсело Камачо потягнувся, щоб увімкнути вентилятор, і несподівано помітив, що за кілька кроків від будки стоїть і споглядає його чоловік. Марсело не те що не злякався, він навіть не зацікавився, однак щось змусило його затримати погляд на незнайомцеві. Із чоловіка градом стікав піт, а груди під наскрізь мокрою сорочкою судомно здіймалися. Звісно, на вулиці було гаряче, та не настільки, щоб пітніти, наче в сауні. І хекати, як собака. Ковзнувши поглядом униз, охоронець із подивом відзначив, що на правій нозі незнайомця не вистачає черевика.

Марсело відвернувся, думаючи, що чоловік піде собі в справах, але сконцентруватися не зміг: Маріана та Каміла раптово відійшли на другий план. Охоронець знову зиркнув на вулицю і насторожився, оскільки біля незнайомця в одному черевику стримів тепер іще один. Другий чоловік був у костюмі, такий же захеканий і мокрий.

Марсело прочинив вікно своєї будки та прокричав:

— Пішли геть! Чого стали? — ніякої реакції. — Валіть звідси, я кому сказав!

Він захряпнув вікно та відвернувся, показуючи тим самим, що просто уявити не може, що хтось після таких слів ризикне залишитися на місці.

Утім, вони ризикнули. Коли Марсело Камачо втретє звів голову, чоловіки стояли там, де й раніше. І тупилися в нього. «От гівнюки», — подумав охоронець. Роздратовано, без тіні страху. Можливо, якби Марсело мав трохи кращий зір і роздивився, які в них очі, він би не дратувався даремно, а почав би барикадуватися та кликати на допомогу, однак із такої відстані охоронець не міг розгледіти криваві потьоки.

Поправивши пояс, Марсело підвівся й рішуче попрямував до дверей КПП. Узявшись за ручку, він на хвильку затримався. Раптом у животі похололо, а пряма кишка стислася, що було безпосереднім результатом моторошної здогадки, яка розжареною голкою пропорола мозок. А що, як ці двоє втекли з Інституту? Або навіть гірше — раптом вони такі ж, як і ті, що тероризували місто тиждень тому? Тривога швидко розвіялася. Упродовж п’яти діб, що минули, на вулицях не скоєно жодного вбивства — поліція зачистила місто та повністю контролювала ситуацію. Навіть якщо це «сутінкові», Марсело Камачо прикинув, що має достатньо засобів, щоб із ними впоратися: на поясі висіли гумовий кийок, балончик із газом, електрошокер і газовий пістолет. Пістолети охоронцям Інституту видали недавно — у неділю, на третій день після подій Кривавої П’ятниці.

Надавши обличчю якомога грізнішого вигляду, Марсело штовхнув двері та вийшов на ґанок пропускного пункту.

— У вас проблеми зі слухом? Я ска…

У ту ж мить на охоронця накинулися восьмеро чоловіків, які причаїлися в кущах під муром. Його повалили на асфальт, перечавили горло, видушили очі та виламали обидві руки, вщент розірвавши зв’язки на плечових суглобах. Через тридцять секунд Марсело Камачо був мертвий. Коли охоронець припинив смикатись, один із нападників прослизнув до будки та відчинив головні ворота. І тоді, немов за командою, із двох паралельних вуличок, які із заходу вливалися в авеню Педро Менендеса Хілберта, до відкритого проходу в мурі ринули десятки людей із чорними, як ніч, очима.





XХXVII




Вівторок, 20 січня, 10:27 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор



Доктор Антоніо Арреола насилу стримував роздратування, яке, неначе кипляча вода з казанка, норовило вихлюпнутися назовні. Цілий ранок згаяв на цих фриків! Він сподівався, що Лаура допоможе зі статтею, підкине кілька хороших ідей, урешті-решт виступить незалежним стороннім спостерігачем, чиє ім’я над заголовком статті підвищить шанси пройти рецензентів у серйозному журналі, а вона привезла йому двох клоунів. Дивлячись просто перед собою, Антоніо впевнено крокував до виходу з клініки.

Слідом за ним, тручи підбите око, яке, після задушливого смороду палати з кривавим написом на стіні, нестерпно засвербіло та засльозилося, марширував Ріно Ґроббелаар. Позаду велетня пліч-о-пліч простували Тимур із Лаурою. Жінка понуро тупилася собі під ноги.

— Отже, що ми маємо, — українець намагався говорити впевнено, та через стогони, що долинали з-за стін, голос зривався і вібрував, — малюнок, який віддалено нагадує одну з ущелин Долини Смерті, а також зроблений кров’ю напис з ім’ям «Тимур» в одній із палат. Ти реально вважаєш, що це щось доводить? Гаразд, для Еквадору моє ім’я справді є рідкісним, та це не… — він замовк, збагнувши, що Лаура його не слухає. Махнув рукою.

Троє чоловіків і жінка ввійшли до центрального холу. Вікна парадного входу були товстими та тонованими до кольору кави з молоком. Це не мало б завадити Ріно, Антоніо чи Тимуру побачити, що коїться на подвір’ї перед дверима клініки, якби не низка нещасливих збігів.

По-перше, місце чергового в скляній будці біля дверей спорожніло — саме в той час він відлучився до туалету.

По-друге, Антоніо Арреола раптово вирішив не проводити Лауру та її напарників до дверей. Еквадорець зупинився посеред холу та сухо проказав:

— На все добре, — він демонстративно не виймав рук із кишень халата, показуючи, що не має настрою тиснути комусь руку на прощання. — Гадаю, ви не заблукаєте і дійдете до воріт без мене.

Ріно Ґроббелаар неприязно глипнув на Арреолу, обійшов психіатра та попрямував до виходу. Тимур, ковзнувши поглядом по схованих у кишенях руках, так само мовчки пішов слідом за Ріно. Лаура, ніяково потупившись, зупинилась перед однокурсником.

— Пробач. Усе вийшло якось… не так, — вона не знала, що говорити. — Сподіваюсь, ти будеш не проти ще одного візиту, якщо раптом ми виявимо…

— Ні, Лауро, — обірвав її Арреола. — Досить.

— Тоні…

— Радий був тебе бачити, Лауро.

По-третє, за п’ять кроків до виходу з клініки в Ріно Ґроббелаара раптово засльозилося праве, непідбите око. Мружачись, шкірячись і нестямно ялозячи пальцями змокрілі очі, він не дивився, куди йде. Здоровань узявся за ручку та штовхнув двері від себе. І тільки після того звів голову і поглянув уперед.

— Господь мій сраний пастир, — голос Ріно стоншився і став писклявим, через що здавалося, що, богохульствуючи, преподобний Ґроббелаар одночасно давиться персиковою кісточкою.

На ґанку клініки, на відстані витягнутої руки від Ріно, стояв чоловік із худою шиєю та вваленими щоками. Схиливши голову, тупився в південноафриканця. Його очі набухли від крові, зіниці неправдоподібно розширилися, а з кутика рота звисала цівка в’язкої білої слини. Чоловік насмішкувато щирився. Ріно Ґроббелаар миттю пригадав 19 серпня 2009 року, коли в одному з відгалужень Долини Смерті він зустрівся із зараженою наноагентами істотою — істотою, яка колись була американцем Віллом Нолландом, — і вперше в житті дізнався, що таке справжній, непереборний і всепоглинаючий страх. Та мить навіки відкарбувалась у його пам’яті. Цього разу все повторилося: у животі забилася поранена пташка, тельбухи почали звиватися та пульсувати, неначе половинки розрізаного лопатою черв’яка. Щоправда, сьогоднішній день усе ж відрізнявся від 19 серпня 2009-го. Тоді Ріно стикнувся з одним Віллом Нолландом. Окрім американця, якого за п’ять днів до того зловили та потягли в пустелю боти, ніяких інших почвар довкола не було. Зате сьогодні за чоловіком із запалими щоками, який, схиливши голову, багатозначно посміхався, стояло ще дві сотні таких самих, як Вілл, ні живих, ні мертвих чоловіків і жінок, які прийшли по Тимурову голову.

— Що там? — запитав українець, визираючи з-за спини Ріно.





Atacama Calling




XХXVIII




Вівторок, 20 січня, 10:31 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор



— Що там? — Тимур Коршак визирнув із-за спини Ріно, побачив натовп, що зібрався перед фасадом клініки, й умить усе збагнув. Чоловік отетерів, ноги несамохіть підломилися.

Ріно Ґроббелаар спробував хряпнути дверима, але вилицюватий еквадорець зі схожим на дзьоб загостреним носом кинувся в просвіток. Ґевал добряче припечатав його одвірком — захрускотіли кістки, — та чоловік не відступив. Він готовий був пожертвувати собою, аби не дати преподобному зачинити вхідні двері.

Ріно зорієнтувався та швидко змінив тактику. Несподівано послабив натиск, відпустив двері, а тоді, загарчавши, зацідив дзьобатому ногою під ребра. Від удару еквадорець склався, неначе скинута на землю книга, і корком вилетів із ґанку, заразом поваливши на асфальт кількох «сутінкових». Звільнивши прохід, Ріно захряснув скляні двері та поспіхом зачинив їх ізсередини.

Тимур Коршак нарешті оговтався від потрясіння та кинувся навтьоки. Лаура з таким виглядом, ніби щойно проковтнула шершня, спробувала схопити його за руку.

— Тимуре?..

— ТІКА-А-А-А-А-А-АЙ!!!

На відміну від українця, Лаура не потребувала часу, щоб отямитися від шоку. На щось подібне до того, що щойно сталося, вона очікувала. Француженка крутнулася на місці та прожогом помчала геть. Ріно, який не вірив, що двері надовго затримають переслідувачів, дихав їй у потилицю.

Двері здригалися та тріщали під натиском кількох десятків тіл. За хвилину центральний хол виповнився дзенькотом розбитого скла. Скло було занадто товстим, щоб його розтрощити руками, тож як знаряддя «сутінкові» застосували металеву урну для недопалків і кілька знайдених невідомо де цеглин.

Антоніо Арреола позадкував.

Крізь отвори в склі полізли руки. Нападники обдирали шкіру, розрізали вени, поливали підлогу кров’ю. Ще до того як хтось із «сутінкових» дотягнувся до клямки, двері не витримали. Вони прогнулися досередини — замок із тріском кришив і пропорював білий пластик, — а потім розчахнулися, і кільканадцять тіл, мовби вода крізь прорвану дамбу, ввалилися до холу.

— ОХОРОНА! — істерично зарепетував Арреола.

Звертаючи в залитий монохромним світлом коридор, Лаура Дюпре озирнулася.

— Тоні, тікай!

Тимур пригальмував, схопив Лауру за руку та потягнув за собою. Краєм ока психіатр усе ж помітила, як сім чи вісім істот із закривавленими очима накинулися на огрядного Тоні та збили його з ніг. Нападників було забагато, вони заважали один одному, й Антоніо вдалося вирватись. Він проповз півтора метри, перш ніж кілька чоловіків із другої хвилі «сутінкових», яка ввірвалася до холу відразу за першою, взялися нещадно кремсати його спину, сідниці та ноги підібраними з підлоги уламками скла.

— ОХОРОНА! ОХОРОНА! ОХОР-О-О-НА!!! — останній вигук перейшов у відчайдушний вереск, який швидко урвався: сорокадворічний Леонардо Борха Альвеар, доцент Ґуаякільського університету, напевно, найстарший із тих, хто добіг до Інституту неврології, ввігнав у шию Арреоли тридцятисантиметровий, вигнутий, наче арабський кинджал, уламок дверної шиби.

У ту ж мить психіатрична клініка неначе вибухнула. Замкнені в палатах «сутінкові» завили, загарчали, почали кидатися на стіни та гамселити кулаками у двері.

Тимур, Лаура та Ріно, не озираючись, мчали коридорами психіатричної лікарні. Вони залишили позаду палати, де утримували найагресивніших пацієнтів, прошмигнули через два погано освітлені приміщення із заскленими шафками з ліками й уперлися в сходи, що вели на другий поверх. Перед сходами коридор розгалужувався надвоє.

— Куди? — зазвичай крихітні, глибоко посаджені очі Ріно від страху вибалушилися так, ніби хтось понадував їх ізсередини. Ґевал важко дихав, Лаура тамувала схлипування. З-поза їхніх спин долинало гарчання, нечленороздільні викрики, лемент і зойки заскочених зненацька працівників Інституту. Переслідувачі наближались.

— Сюди! Сюди! — замахав руками українець, побачивши яскраво-зелений знак «SALIDA[59]» над дверима коридору, що вів у східне крило клініки.

Ніхто не сперечався. Рикання «сутінкових» щомиті ставало дужчим. Південноафриканець, українець і француженка рвонули наліво.

Коридор двічі завертав: спочатку — наліво, потім — направо. Через десять метрів після останнього повороту шлях перегороджували двостулкові металопластикові двері. Тимур, який летів першим, помітив під ручкою електронний замок і зрозумів, що двері зачинено.

— О-о-от чорт, — простогнав він, — тут, мабуть, зачи…

Ріно так не думав. Коли Тимур почав гальмувати, очманілий від страху ґевал підхопив українця під руки та, по суті, ним же висадив двері. ЧШР-Р-РАХ! — із гучним тріском стулки розкололися. Бризнули скалки, у Тимура перед очима затанцювали зірочки. Ґевал і колишній програміст ввалилися до слабко освітленого приміщення, яке на відміну від решти клініки востаннє ремонтували в 1980-х. Правою рукою Тимур чіплявся за шию Ріно, ліва — судячи з відчуттів — полетіла кудись разом зі шматками дверей. Понад плечем південноафриканця Тимур дивився на Лауру — бліду, захекану, із набухлими венами на шиї, — однак бачив її мовби крізь метеоритний дощ. В очах рябіло.

Ріно цілих п’ять кроків пробіг із Тимуром на руках і тільки тоді скинув українця на підлогу. «Щоб ти здох», — Тимур застогнав і вигнувся. Після удару об підлогу окремі зірки, що скакали перед очима, спалахнули надновими.

Тим часом нелюдські рохкання та крики не стихали. Переслідувачі затрималися на місці, де коридор розгалужувався, але Тимур утямив, що раніше чи пізніше частина «сутінкових» так чи інакше зверне в ліву галерею. Скривившись, тримаючись рукою за ребра під серцем, він примусив себе підвестися. Лівий бік, яким Ріно «приклав» його до дверей, наливався болем. Плече палало, ніби його прострелили з дробовика.

— Не відставай! — пробігаючи повз, крикнула француженка.

Пересилюючи оніміння, що киселем розливалося по груднині, українець пошкутильгав за велетнем і Лаурою.

Попереду вигулькнули сходи. Ріно, Тимур і Лаура зійшли на півповерху вниз (сходів далі не було) й увірвалися до цілковито темного підсобного приміщення, де зберігали матраци, подушки, комплекти постільної білизни, старі меблі й усякий інший непотріб. Повітря було затхлим і тугим на дотик. «Глухий кут, глухий кут, нас загнали в глухий кут», — ковзка й огидна, як цвіль, хвиля жаху піднялася до горла, ринула в ніздрі, загупала в барабанні перетинки.

— Шукайте вихід, — скомандував ґевал.

Навпомацки, спотикаючись об коробки та стелажі із запиленим мотлохом, Тимур і Лаура посунули до стін. «Глухий кут, глухий кут, глухий кут» — українець не усвідомлював, що вишкіряється в темряву і виставляє руки, підсвідомо наготувавшись відбиватися, якщо хтось із пітьми кинеться на нього. Лаурі було легше: здогадалася підсвічувати собі мобілкою.

— Отам! Дивіться! — психіатр підняла руку з мобільним телефоном.

Тимур повернув голову й у рідкому, наче марля, світлі з екрана телефона побачив непоказні сірі двері з горизонтальною ручкою на всю ширину та продовгувату зелену лампу над ними. Лампочка всередині перегоріла, тому напис «SALIDA de EMERGENCIA»[60] потопав у мороці.

Ріно рвонув до дверей. Тимур кинувся навперейми та гукнув:

— Стій! Ріно, зачекай! — на диво, здоровань спинився. Із напівроззявленим ротом і виряченими очима Ріно Ґроббелаар скидався на переляканого до смерті слона, якого третій день ганяють центром Нью-Йорка та ніяк не можуть приспати, щоб затягти назад до зоопарку. Тимур, усе ще мружачись від метеорів, які в півтемряві підсобного приміщення засяяли ще дужче, підійшов до Лаури. — А що, як там теж «сутінкові»? Що, як вони оточили будівлю?

Ріно Ґроббелаар вишкірився, із шипінням випустив повітря крізь зціплені зуби, після чого інстинктивно відступив від аварійного виходу. Він нічого не сказав. Він просто не знав, що говорити.

Лаура затулила долонями обличчя та скулилася, тамуючи неконтрольоване схлипування.

— Нам тепер кінець? — слова застрягали в горлі.

— Нам не кінець, якщо там… — Тимур знову махнув рукою на двері, — …нікого немає. — Але подумки згодився, що їм, мабуть, таки кінець. «Глухий кут, глухий кут, глухий кут». Їх загнали в пастку, як щурів. Якщо за дверима «сутінкові», вони проживуть не довше за кілька хвилин. (У голові Тимура наскрізною канвою таких здогадок пульсувала невиразна думка — навіть не думка, а туманний, змазаний образ, — що його «сутінкові» залишать живим. От тільки від цього не ставало легше. Радше навпаки.) — Треба перевірити.

Вікон у приміщенні не було. Визирнути назовні вони не могли.

— А їх не замкнено? — давлячись словами, витиснула Лаура.

— Це аварійний вихід, — прохрипів Тимур. — Він має відчинятися ізсередини без ключів. У будь-якому разі треба спробувати прочинити двері та виглянути.

Ніхто не зрушив з місця. Ґевал мимоволі мотнув головою. Тимур не спостеріг того руху, почув лиш, як хруснула шия південноафриканця.

— Добре… фух-фух… о’кей, — українець відчув, як долоні вкриваються потом. Очі Лаури нажаханими катафотами виблискували праворуч від нього. Мобілка згасла. — Я зараз спробую… я відчиню.

Він підійшов до аварійного виходу, поклав долоні на горизонтальну, на всю ширину дверей, ручку. Набрав у груди повітря. Але натиснути не відважився. Мабуть, щось подібне коїться із сапером, що вперше застиг над міною, яку повинен знешкодити. Піт проступив не лише на руках, але й під пахвами, на верхній губі, у ямці під шиєю, на куприку. Ноги трусилися, Тимур не міг вдихнути, відчуваючи, як через нестачу кисню починають зотлівати легені. Якщо не брати до уваги нічної вилазки до Атаками в серпні 2009-го, то був найстрашніший момент його життя.

Шум, який від моменту вбивства Антоніо Арреоли прошивав наскрізь усю клініку, не стихав, однак раптом на його тлі Тимур, Ріно та Лаура почули чиєсь шипіння та хекання просто в себе за спинами. Один із «сутінкових» нечутно зійшов сходами до підсобки.

— Тут хтось є, — щоб не закричати, Лаура затиснула рота рукою. Спотворені акцентом і проштовхнуті крізь пальці слова злиплися в безформний кавалок.

Тимур натиснув на ручку. Оглушливо клацнув механічний замок. Істота, що рискала в пітьмі, насторожено рохнула. Українець прочинив двері — смуга денного світла розітнула пітьму, й у ту ж мить безумна потвора за їхніми спинами переможно загарчала — побачила. На рик миттю відгукнулися сотні голосів у клініці.

Тимур підібрався, напружився, наче людина, що втупилася в спрямований на неї пістолет і готується отримати кулю в живіт, і просунув голову в отвір.

Нікого.

— Погнали, чуваки! — випалив Тимур і вискочив на вулицю.

Ріно та Лаура вибігли за ним. Вони опинилися біля східної — суцільної, без вікон — стіни Інституту неврології. Уздовж неї — з півночі на південь — тягнулася асфальтівка, яка після засадженого вигонистими вічнозеленими деревами гаю, що підступав до південної стіни психіатричної клініки, завертала на захід. На присипаних гравієм узбіччях широкої дороги стояли легкові автомобілі.

Тимур перетнув асфальтівку та помчав на схід — не тому, що побачив сховок, а просто для того, щоб вшитися якнайдалі від клініки. Ріно та Лаура не відставали. Не озираючись, вони перемахнули тенісний корт із порепаним покриттям, поле для мініфутболу, після чого вискочили на встелений сірою пилюкою пустир… за яким тягнувся 2,5-метровий бетонний мур, увінчаний сітковою загорожею та колючим дротом. І Тимур, і Ріно, і Лаура загальмували, шоковано роззявивши роти. Вони забули, що знаходяться на території Інституту неврології, а відтак вислизнути з клініки — це ще не означає врятуватися.

— Тільки не це… — вихопилося в Тимура.

— І що тепер? — у голосі Лаури зашурхотіли істеричні нотки.

На віддаленій крайці футбольного поля вигулькнув низькорослий еквадорець. Він був зовсім малим на зріст, через сутулі плечі та горб узагалі скидався на карлика. Помітивши втікачів, чоловічок спинився та нахилив голову. Вибалушені очі заметалися в очницях. Тимур і Ріно не бачили його, доки коротун, розуміючи, що заслабкий для того, щоб затримати втікачів, не взявся кричати. Карлик репетував, немов підстрелена мартишка, виставляючи напоказ криві зуби, підскакуючи та судомно звиваючись у корчах.

Вибору не залишилось. Тимур, Ріно та Лаура кинулися на південь. Через сто метрів добігли до місця, де суцільний мур крунув на захід. За огорожею проходила 10-та Північно-Східна вулиця, в тунель буквально за кілька кроків від масивної стіни пірнало східне відгалуження авеню Педро Менендеса Хілберта. Крізь мур час від часу вчувався шум автомобілів, який дражнив і шарпав і без того наелектризовані нерви.

Уздовж стіни, що тягнулась на захід, росли поодинокі невисокі дерева (найвищі досягали рівня натягнутого колючого дроту) та височіли два ряди будівель. Лаура та Ріно крутили головами, вивчаючи мур, Тимур утупився в одну з будівель, південна стіна якої зливалася з муром.

Карлик, який заливисто горлав, однак завбачливо тримався на віддалі від утікачів, несподівано вмовк.

— Погляньте, — сказав українець.

Ріно та Лаура повернули голови. Тимур показував на місце, в якому жовтий бетонний мур вливався в триповерхову цегляну будівлю.

— Що там? — рявкнув Ріно.

Замість вереску карлика від психіатричної клініки долинув тупіт ніг. Перші «сутінкові» з’явилися на пустирі за футбольним полем.

— Цей будинок є частиною муру, — похапцем пояснив Тимур. — Якщо в південній стіні є вікна, ми зможемо через них вистрибнути за мур.

Ріно не відповів і мовчки чкурнув до будівлі; Лауру також не довелося запрошувати двічі.

Будівля виявилась інститутським Центром вивчення структури мозку й об’єднувала в собі кілька лабораторій, у яких проводили неврологічні дослідження. Працівники центру зібралися перед ґанком, занепокоєно переглядалися та збуджено гомоніли. Дехто тримав біля вуха мобільний телефон, інші просто дослухалися до звуків, що прилітали з півночі. У цей час із-за рогу вискочив преподобний Ріно Ґроббелаар. Сорокатрирічна лаборантка, яка стояла осторонь натовпу, ближче до рогу будівлі, побачила ґевала першою. Її щелепа відвисла, а в голові щось наче розірвалося: просто на неї мчав накачаний бугай із перелякано вибалушеним правим оком, космічним синцем під лівим, багряним шрамом на півобличчя, слиною, що зривалася зі збілілих губ, і мокрою від поту сорочкою. Навіть якби еквадорка була глухою, наче равлик, і не чула криків і ґвалту, що линули від клініки, вона все одно сприйняла б Ріно за «сутінкового». Лаборантка тонко вискнула і, хитнувшись, зомліла. Решта співробітників витріщилася на Ґроббелаара.

Ріно, який теж не мав змоги, біжучи, визначити, хто перед ним, — звичайні люди чи «сутінкові», — видав горлянкою дивний і напрочуд сильний за рівнем гучності звук, який згодом сам навряд чи описав би (вигук віддалено нагадував суміш трубного стугону слона та воронячого каркання у співвідношенні 3:1), що, вочевидь, також не сприяло налагодженню порозуміння.

На щастя, ніхто з працівників центру вивчення структури мозку не мав із собою зброї, інакше Ріно просто пристрелили б. Чоловіки та жінки, штовхаючись і лементуючи, кинулися навтьоки. Ґевал увірвався до порожнього Центру. Через десять секунд до цегляної будівлі забігли Тимур із Лаурою.

Як і слід було очікувати, на першому поверсі вікон не було. У глухих, але добре освітлених приміщеннях знаходилися холодильники з органічними зразками, апарати для транскраніальної магнітотерапії, електроенцефалографи, комп’ютерний нейроміограф і апарат для МРТ.

Ріно, Тимур і Лаура метнулися сходами на другий поверх і розбіглися по кабінетах, шукаючи вікон, які б виходили назовні. І таки знайшли їх — от тільки всюди загратовані.

За хвилину зібралися в коридорі.

— Є ще третій поверх, — пробасив південноафриканець.

Тимур замотав головою:

— Ми поламаємо ноги, і вони нас точно дістануть.

— Можемо не поламати.

— А можемо поламати!

Ізнадвору долинув тупіт ніг, нечленороздільне гикання, брязкіт скла. Француженка кинулась до кабінету, із якого відкривався вид на територію Інституту неврології, стала поруч із вікном і обережно виглянула. Перед входом до Центру снували «сутінкові». Двоє схилилися над непритомною жінкою, але зразу ж покинули її. Кілька інших, роззираючись і наче принюхуючись, зайшли до будівлі. Лаура попередила:

— Вони тут.

Ріно клацнув зубами, на вилицях проступив бугристий візерунок.

— Барикадуємося в одному з кабінетів, — наказав він, — я спробую вибити віконні грати.

Тимур і Лаура заскочили до найвіддаленішої від сходів кімнати й узялися стягати до входу меблі, яких, на жаль, виявилося небагато: стіл, дві шафи, диван, офісні крісла. Ґевал дістав із кутка вогнегасник, відчинив вікно і, розмахнувшись, ударив по сталевих, потемнілих від вологи прутах, що відділяли їх від волі.

Бризнули іскри, звук від удару розлетівся будівлею. Гратка навіть не смикнулася. Ріно вгатив ще раз. Потім ще раз, і ще раз, і ще раз, укладаючи в удари всю свою силу. Сталева решітка лишалась на місці.

— Чорт, — Тимур опустив руки. Груди затоплювало відчуття порожнечі, наче хтось повільно випускав повітря з надутої під серцем повітряної кульки.

У коридорі пролунало тупання ніг.

— Вони на поверсі, — відсахнулася від дверей Лаура.

— Я ЗНАЮ! — прогарчав велетень. Удари посипалися частіше, іскри летіли навсібіч, не гаснучи, на вогнегаснику з’явились ум’ятини, але решітка не піддавалась.

Спочатку з-за дверей чулося лише вовтузіння. По тому кілька разів смикнулася ручка дверей. Зрозумівши, що двері відчиняються досередини, «сутінкові» щосили загупали. Двері затряслися. Зі стіни посипався тиньк. Кулька в грудях Тимура стислася до розміру тенісного м’яча, а Лаура перелякано забилася в куток.

— Поставте диван сторчака та підіпріть ним шафи! — Ріно важко дихав, шкіра на шиї та щоках стала багряною і маслянистою від поту.

Француженка не відреагувала, Тимуру довелося самотужки ставити диван набік і тягти його до шаф і стола, що підпирали двері.

— Що там? — запитав українець, піддержуючи диван і шафи, які від кожного удару в двері норовили відсунутися, роз’їхатися, завалитися на бік.

Ріно не відповів, хоча Тимур і сам бачив, що нічого. Прути були товстими та міцними. Тимур подумав, що ґевал швидше роздовбає на друзки вогнегасник, аніж переламає хоч один із них. І щойно ця думка проскочила в голові, решітка щезла. Її зникнення стало несподіванкою не лише для Тимура, але й для Ріно. Здоровань за інерцією послав уперед вогнегасник, але, оскільки грат більше не було, вийшло, що він просто викинув балон на вулицю й одночасно, не зустрівши опору, сам ледве не шугонув за ним у вікно.

— Fucking hell! — не стримався велетень.

Ізнадвору долетів звук від удару решітки об землю. За мить гепнувся на асфальт балон вогнегасника.

Тримаючись за підвіконня, Ріно Ґроббелаар вихилився, глипнув на стіну за віконною рамою і тільки тоді зрозумів, чому відвалилися грати. Перебити прути він не зміг, зате йому вдалося вибити з бетону металеві кріплення, до яких було приварено решітку, внаслідок чого вона випала цілою.

— Чого розляглись? — Ріно повернувся до Тимура та Лаури, які не наважувалися зрушити з місця, боячись, що їм примарилося. — Бігцем на вихід!

Першим вискочив Тимур. Чоловік переліз через підвіконня, вчепився руками в раму, опустив тіло вниз і розтиснув пальці. Приземлився вдало, перекотився через спину й одразу став на ноги. По тому Ріно допоміг Лаурі. Француженка так само перелізла через підвіконня, після чого південноафриканець, подавши руку, акуратно її опустив. По суті, Лаурі Дюпре не довелося стрибати. Коли Ріно звільнив руку, вона пролетіла один метр і м’яко приземлилась на плечі Тимуру, який спеціально, щоб її підхопити, підставив шию. Сам Ріно зіскочив, не вагаючись.

Тимур роззирнувся. Він стояв перед нешироким шосе, котре, тиснучись до сірувато-жовтого муру, огинало Інститут неврології з півдня. За дорогою, просто навпроти того місця, де вони вистрибнули з вікна, здіймався велетенський, рясно зарослий зеленню пагорб: знизу — кущі, ближче до вершини — справжні нетрі з низькорослих дерев і чагарників.

Вони побігли до пагорба.

Тимуру, Лаурі та Ріно вдалося перетнути 10-ту Північно-Східну вулицю та пірнути в кущі, що відділяли шосе від лікарні Луїса Вернаси на півдні, перш ніж «сутінкові» вивалили двері й увірвалися до кабінету.

У ту ж мить на заході — десь ближче до центру міста — заревіла перша сирена.





XХXIX




На півдні від Інституту неврології здіймається видовжений зі сходу на захід пагорб Серро-дель-Кармен, північний схил якого вкривають справжні хащі. Якщо поглянути з висоти пташиного польоту, пагорб є практично правильним прямокутником, довжина якого становить п’ятсот метрів, а ширина — трохи менше ніж двісті. Найвища точка знаходиться у західній його частині: її висота над рівнем моря складає сімдесят вісім метрів. Небагато, однак слід пам’ятати, що Ґуаякіль розкинувся в гирлі річки Ґуаяс, на нульовій позначці, через що висота сімдесят вісім метрів видається не такою вже й незначною. Під пагорбом пролягають два автомобільні тунелі. Túnel 1 починається біля південно-східного кута бетонної загорожі Інституту неврології, пірнає під 10-ту Північно-Східну вулицю і виходить на поверхню на двісті метрів південніше, де вливається в 6-ту Південно-Східну вулицю, відому також за назвою авеню Боякá. Túnel 2 — це продовження витягнутої вздовж річки 12-ї Південно-Східної вулиці (авеню Малекóна Симона Болівара), що спускається під землю на східному схилі Серро-дель-Кармен і виринає за кілька кроків від входу до Túnel 1.

Північний, укритий хащами схил, є найкрутішим: відразу за 10-ю Північно-Східною вулицею він під кутом 45° сягає у висоту десятиповерхового будинку. Східний схил, який полого спускається до вулиці Хасінто де Буітрóуна, тісно забудований бідацькими халупами та нагадує бразильські фавели в Сан-Паулу чи Ріо-де-Жанейро.

На більш-менш рівній вершині пагорба розташовано госпіталь Луїса Вернаси — одну з найдавніших лікарень Південної Америки, фундовану ще іспанськими колоністами 1564 року. Звивиста дорога від головного корпусу лікарні веде до оглядового майданчика, з якого не загиджений висотками Ґуаякіль видно як на долоні.

На південному заході під Серро-дель-Кармен розкинулося старовинне кладовище Cementerio General de Guayaquil. Некрополь заснували за наказом губернатора Ґуаякіля ще 1843 року для поховання еквадорських вельмож. Розміщений тоді на околиці міста, на сьогодні він перетворився на одну з найвизначніших пам’яток Ґуаякіля. Цвинтар усіяний помпезними гробницями та мармуровими мавзолеями, серед яких — могила відомого еквадорського ліберала та реформатора, одного з перших президентів Еквадору, генерала Хосе Елоя Альфаро, а також ще чотирнадцяти президентів республіки. Розкішні обеліски й усипальниці Cementerio General є справжніми витворами мистецтва, чимало з яких можуть затьмарити найкращі склепи на Личаківському цвинтарі. Водночас, як і на Личаківському кладовищі у Львові, багато поховань ґуаякільського некрополя під натиском вітру та негоди почали помалу руйнуватися й осідати, через що здавалося, наче зневажені відсутністю уваги мерці намірилися затягти власні пам’ятники під землю.





XL




Понеділок, 20 січня, 10:48 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор



Попри те що знаходився далеко не на піку форми, преподобний Ґроббелаар першим видерся північним схилом Серро-дель-Кармен. Тимур із Лаурою видряпалися за ним через хвилину. Задихаючись і скрегочучи зубами, Ріно звалився в кущі та звідти уважно обдивився північний схил пагорба. Нічого. Нікого. По тому, струшуючи з лоба піт, що заливав очі, по-собачому висолопивши язика і хекаючи, неначе собака, здоровань окинув оком Інститут неврології. Із висоти Серро- дель-Кармен Ріно бачив усе, що відбувається на оточеній муром території. На заасфальтованих алеях довкола психіатричної клініки копошилися схожі на мурах постаті, окремі з них трощили та підпалювали автомобілі. Попід західною стіною клініки два десятки працівників Інституту зчепилися із «сутінковими», напевно, намагаючись прорватися до головних воріт.

До першої долучилися ще дві сирени. Одна протяжно завила на півночі — у районі аеропорту, інша застогнала на півдні — місці розташування елітних висоток і низки річкових причалів.

Тимур і Лаура, важко дихаючи, попадали на траву біля Ріно. Після запаморочливо стрімкого підйому з обличчя Лаури щезла вся доросла серйозність. З-під розкошланої гривки сполохано витріщалися очі десятирічної дівчинки. Здавалося, ніби справжнє — по-дитячому безпосереднє і вразливе — Лаурине я видерлося на пагорб разом із Тимуром, а її тридцять п’ять років ще тільки доповзали, заплутавшись десь у кущах унизу.

— Що це… в дідька… було?.. — лежачи на спині та, мовби викинута на берег рибина, хапаючи ротом повітря, запитала француженка.

Тимур сів. Від перенапруження темніло в очах, лівий бік досі розпинало болем. Кілька разів він розгублено кліпнув, але не промовив ні слова. Несподівано Ріно вихилився з кущів і вліпив українцю потиличника.

— …чого? — обурено виплюнув Тимур. Він хотів сказати «ти чого?», але ще не відновив дихання і на вдиху проковтнув перше слово.

— Хо’ ви’ити ‘бі ‘уби! — висолопивши язика, нечленороздільно прогарчав Ріно. Здоровань також не міг відійти після забігу на Серро-дель-Кармен: горло пересохло, легені ніяк не могли насититися киснем, з підбитого ока сочилися сльози.

— Що?

Ґевал облизав губи, глибоко вдихнув і повторив:

— Бували часи, мені хотілося обняти тебе. А тепер я хочу вибити тобі всі зуби!

Тимур мигцем спалахнув, зайнявся, наче пересохла в посуху скирта, в яку торохнула блискавка. Скочив на ноги і, нависнувши над Ріно, закричав:

— Я не розумію, що за наїзди? Це ви мене сюди притягли! Це, що, я до вас прийшов і запропонував: чуваки, а чом би нам не полетіти до Еквадору, там на вулицях розгулюють кількасот психів, які готові надерти нам задниці? Це що, бляха, МОЯ БУЛА ІДЕЯ?!!

Мотаючи головою, Ріно вперся руками в землю та почав підводитись. Розплющене око люто втупилося в Тимура:

— Я зараз ударю тебе в голову так, що вона вилетить через задницю з хребцями замість зубів і купою лайна в роті.

«Амінь», — подумала Лаура, розуміючи, що чоловіки от-от поб’ються. Точніше, зважаючи на габарити, Ріно Ґроббелаар просто відколошматить Тимура Коршака. Вона не мала сил, щоб підвестися й утрутитись, коли раптом почула людські голоси, що долинали з півдня.

— Тихо! Хтось іде!

Ріно та Тимур попадали на землю так швидко, наче їх збило невидимою хвилею.

— Хто там? — притискаючи щоку до трави, прошепотів українець.

Хащі, у яких залягли Ріно, Тимур і Лаура, обривалися біля дороги, яка тягнулася від бідацької фавели на сході, проходила вершиною пагорба, після чого, петляючи, збігала на південь до корпусів лікарні Луїса Вернаси. У той момент дорогою, збуджено перекидаючись фразами та час від часу нервово зиркаючи в напрямку Інституту неврології, крокувало троє чоловіків. Один із них мав на собі блідо-зелений лікарняний халат. Вони поспішали до лікарні.

— Троє еквадорців. Серед них — один лікар.

— Вони нормальні?

— Звідки мені знати, Тимуре?

Чоловіки пройшли за кілька кроків від місця, де лежала француженка, звернули на південь і через дві хвилини зникли з поля зору.

Спливло ще п’ять хвилин. Ні Ріно, ні Тимур, ні Лаура не наважувалися вистромитися з кущів. Над Серро-дель-Кармен пролетіли два легкі штурмові гелікоптери «Aйrospatiale SA 341 Gazelle» французького виробництва. Судячи з того, що звук ґвинтів віддалився, але не стих, вони зависли над психіатричною клінікою.

Зрештою Лаура поповзом, неначе солдат в окопі, підсунулася до Тимура. Потім сіла, обхопивши руками коліна. Подивившись на француженку, Ріно також сів, обтрусив зі штанів траву, а українець перекотився на спину та сперся на лікті. Крізь гілля, що нависало над їхніми головами, було видно, як «SA 341 Gazelle» закружляли над територією психіатричної клініки. Пілоти маневрували — різко знижувались, на швидкості пролітали над натовпом, — намагаючись таким чином чи то налякати «сутінкових», чи то відігнати якомога їх більшу частину до головних воріт Інституту, де не було будівель. Невдовзі маневри припинились. Пілоти підняли машини на висоту тридцяти метрів, після чого солдати, які знаходилися на борту, відкрили вогонь. Чахкання вертолітних лопатей заглушило звуки пострілів; на те, що бійці отримали наказ стріляти на ураження, вказувало лише тріпотливе полум’я, що мигтіло біля отворів кулеметних стволів, і розпростерті на асфальті тіла, з-під яких в’юнкими потічками розтікалася кров. Із кожним пострілом тіл ставало все більше. Із такої відстані струмки під ними здавалися чорними.

— Чому воно шукає тебе? — запитала Лаура.

Тимур навмисно не дивився на бійню, що розгорталася перед відчиненими воротами ґуаякільського Інституту неврології. Не через те, що видовище шокувало його, — із такої відстані розстріл «сутінкових» нагадував дешеву театральну постановку, а кров здавалася розлитим чорнилом, — чоловік не дивився на бійню, бо не хотів думати про те, що, по суті, там гинуть невинні люди. То не їхня провина, що в їхні голови пролізла божевільна безтілесна примара, яка перетворила їх на жалюгідну подобу заражених сказом собак.

— Гадаю, щоб захистити себе.

— Я не розумію. Поясни.

Між бровами проступили зморшки; чоловік знизав плечима. Як можна пояснити те, в чому сам не впевнений?

— Звідкись узялося достатньо нанороботів, щоб інфікувати сотні еквадорців. Якось ці нанороботи потрапили в голови людей. І всі ці люди — дорослі, розумієш? — він зиркнув на Лауру. — У «NGF Lab» наноагенти вводили в мізки ботів обмеженими дозами, починаючи з пелюшок, поступово додаючи нові порції відповідно до того, як хлопчики росли. Виходило, що мозкові плати, які давали доступ до нейронів кори, вибудовувалися одночасно зі зростанням мозку та черепа. У нашій ситуації наноагенти переважно потрапляють в уже сформовані організми. Їм просто не вистачає місця, щоб утворити повноцінний комутатор, який давав би змогу психоістоті повністю ними керувати, її вплив на поведінку людей обмежений. Через це «сутінкові» — наче маріонетки на одній ниточці: психоістота смикає їх, але їй не вдається примусити їх робити саме те, що їй потрібно. Мені здається, 2009-го психоістота шукала Вадима Хорта через те, що запрограмовані Хортом макроси, які дозволяли ботам навчатися, швидко «засмітили» мозкові плати. Згенерованих макросами підпрограм було забагато, вони накладалися та викликали збої. Іншими словами — макроси заважали психоістоті, оскільки в певний момент вона зрозуміла, що здатна значно ефективніше керувати малюками. Потвора шукала Хорта, бо думала, що він виправить ситуацію: вдосконалить код або взагалі видалить макроси з мозкових плат у головах ботів. Гадаю, зараз відбувається щось подібне. Заражені люди не роблять достеменно те, чого хоче психоістота. Щоб збільшити ступінь впливу, треба, з одного боку, «притлумити» свідомість, усі осмислені й емоційні реакції, а з іншого — збільшити мозкові плати, тобто завести в мозок більше наноагентів, але що більше агентів потрапляє в голову дорослої людини, то швидше вона помирає. І тому психоістота потребує мене. Я, як і Хорт, є програмістом. У минулому мені вдавалося задовольнити її забаганки. Можливо, вона припускає, що я зможу все виправити. А тепер, подумай, — чоловік підвищив голос, щоб показати, що перейшов до найважливішого, — яка основна мета існування будь-якої живої сутності на Землі? — він почекав, але Лаура мовчала, і тоді продовжив: — Зберегти себе як вид. Рослини та живі організми, починаючи від бактерій і закінчуючи Homo Sapiens, досягають цього шляхом розмноження — генерують потомство, передають йому свої гени, інстинкти, навички, а відтак забезпечують існування виду. Не знаю, чи можна вважати психоістоту живою. Але, як ти колись казала, в певну мить воно почало самоусвідомлювати себе, а отже, воно точно живіше за дерево. Розмноження для цієї потвори — не варіант. Наскільки я розумію, психоістота просто існує, й усе. Загалом єдина можливість для неї зберегти себе як вид — це заразити наноагентами якнайбільшу кількість людей, і то заразити так, щоб вони не помирали від скаженого болю в голові чи через крововиливи в мозок. Поки що їй не вдається.

Лаура, погоджуючись, кивнула:

— Ти маєш рацію. Напевно, суттєво також те, що нанороботи потрапляють у голови людей із повністю сформованою свідомістю, і психоістоті не так просто пробитися до підсвідомого.

— Можливо. А ще, ти зауважила, що воно стало підступнішим?

— Ні.

— Патлатий еквадорець у клініці, — Тимур махнув рукою в напрямку інституту. — Його очима психоістота побачила мене, але вирішила не виявляти себе, доки не зігнала до входу дві сотні «сутінкових».

— Треба вшиватися звідси, — втрутився Ріно.

— Що? Чому? — повернув голову українець. Ріно говорив навдивовижу спокійним голосом, через що українець спершу не насторожився.

Велетень показав пальцем на сіро-жовту стіну за дорогою.

— Вони полізли через вибите вікно.

Під вікном уже стояло троє «сутінкових». Роззираючись, вони неправдоподібно вигинали голови, так, наче чиясь невидима рука стискала їхні шиї та перехиляла у той бік, куди потрібно було дивитися. Ще четверо чи п’ятеро вибиралися через вікно.

Тимур застогнав і швидко підвівся.

Лаура подумала, що цей кошмар ніколи не скінчиться.





XLI




Понеділок, 20 січня, 11:18 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор



Намагаючись не шарудіти та не зачіпати великих гілок, Ріно, Тимур і Лаура заквапилися на захід. Вони трималися найбільш густої частини нетрищ, яка тягнулася верхівкою Серро-дель-Кармен. Унизу перші «сутінкові» перетнули дорогу та, прочісуючи кущі, підіймалися до вершини пагорба.

— Розумники, — ґевал знову задихався, — ану придумайте, як нам їх спекатися.

— Нас не повинен ніхто бачити, — неголосно промовив Тимур. — Жодна людина.

— Чому?

— Бо ми не знаємо, скільки ще в цьому триклятому місті заражених і де вони зараз тиняються. «Сутінковий» може пройти повз нас і ніяк не відреагувати, як не відреагував той хлопчина в психіатричній лікарні, ми навіть не здогадаємось, що нас вистежили, зате звістка про це миттю розійдеться головами інших інфікованих.

— Він каже правду, — підтримала Тимура Лаура. — Нам треба залягти та перечекати.

Тимур хотів щось заперечити, коли Ріно раптово зупинився та підняв праву руку. Українець вирішив, що здоровань помітив нову групу «сутінкових», що наближалася із заходу, і похолов.

— Що це? — запитав преподобний.

Лаура визирнула з-за його спини. За п’ять кроків від Ріно нетрі обривалися та пагорб полого опускався. Західний схил Серро-дель-Кармен заріс кущами та високими травами, серед яких, наліплені так щільно, що деякі буквально дотикалися боками, біліли мармурові надгробки та пам’ятники. Гробниці наповзали одна на одну, місцями височіли в кілька рядів, через що окремі ділянки Cementerio General нагадували збудовані з мармурових блоків житлові квартали еллінського міста.

— Схоже, цвинтар, — припустила Лаура.

— Ти ж святоша, мусиш знати, — зривистим від утоми й переляку голосом бовкнув Тимур.

Ріно не почув його. Далі за цвинтарем проглядалася дорожня розв’язка, проспект Кіто та решта міста. Із заходу вулицею Джона Ф. Кеннеді сунула колона колісних броньованих машин. Броньовики прямували до Інституту неврології. Тимур здивувався їх появі, адже не спливло й години відтоді, як «сутінкові» атакували їх біля виходу з клініки. Напевно, в уряді розуміли, що в Ґуаякілі не все так спокійно, як видається, і тримали війська напоготові.

— У нас немає вибору, — Лаура прикусила нижню губу.

— Щу? — повернувся до неї Ріно.

— Мусимо сховатися в одному зі склепів.

Ґевал вирячився, і то так, що навіть заплиле око злегка розплющилося.

— Ріно, ти серйозно? — змахнула руками француженка. — Ти боїшся?

Зі сходу долинули вигуки, хруст гілляччя. Схоже, «сутінкові» видерлися на вершину пагорба.

— Ви як хочете, а я побіг, — Тимур зірвався з місця і, роздираючи джинси об чагарник, чкурнув до кладовища.

— Якщо ми не заховаємось до того, як вони вийдуть із-за дерев, нам кінець, — Лаура кинулася за українцем.

Ріно сплюнув і помчав навздогін.

Вони спинилися перед усипальницею генерала Хуліана Гаеля Лопеса. Гробниця була занедбаною і за розмірами не поступалася одноповерховому літньому будиночку. Із боків і згори її оповивала щільна в’язь плюща, на кам’яному даху росла трава та дикі квіти, ховаючи склеп від таких небажаних для втікачів поглядів згори. Центральний вхід затуляли металеві, побурілі від часу двері, обабіч яких височіли наполовину втоплені у фасад грецькі колони. Над дверима йшов напис:





GENERAL JULIÁN GAEL LÓPEZ



23 de junio 1939


Дату народження генерала вказано не було. До гробниці вели сходи, біля яких стояв досконало висічений із білого мармуру пам’ятник: вродлива жінка з довгим в’юнким волоссям, яка, напівлежачи, обіймає одягнутого у військову форму чоловіка з бакенбардами та вусами. Чоловік лежить рівно, заплющивши очі та склавши долоні на животі. Праворуч від нього, у мармурових складках простирадла, лежала така ж мармурова шабля. Монумент виглядав настільки реалістичним, що на нього було моторошно дивитися. Очі жінки були гладенькими, без зіниць (якими їх зазвичай лишають скульптори), немовби закоченими, через що складалося враження, що в генеральшу вселилися демони. Загалом можна було подумати, що пам’ятник зображує не жінку, яка тужить за померлим чоловіком, а валькірію, що прилетіла забрати душу покійника до Вальгалли.

— Відчиняйте, — нетерпляче прошепотіла Лаура. — Швидше.

Двері було причинено нещільно. Тимур і Ріно налягли й, трохи помучившись, зірвали іржу на завісах. По тому відтулили двері достатньо, щоб найбільший серед них (тобто Ріно) зміг пролізти досередини. Тимур першим прослизнув до затхлої гробниці. Лаура пірнула за ним. Після неї в тісне приміщення, де покоїлися урни з прахом генерала Лопеса та членів його родини, протиснувся Ріно Ґроббелаар.

— Зачиняй, — процідив Тимур.

Ріно повернувся, щоб якомога щільніше зачинити важкі двері, смикнув їх на себе, але перш ніж ґевал затулив їх до кінця, Лаура спинила його:

— Почекай, Ріно, дозволь мені дещо зробити, — вона протиснулася між ґевалом і стіною до виходу і присіла навпочіпки.

Мармуровий майданчик перед входом до склепу вкривав шар минулорічного листя, зів’ялих пелюсток і пожухлої трави. Відчиняючи двері, вони його зрушили. Лаура вчасно зауважила це. Присівши, вона висунула руку крізь щілини між мармуровою стіною та проржавілим металом і взялася загрібати листя на щойно розчищену смугу мармуру.

Через півхвилини Лаура підвелась.

— А тепер можеш зачиняти.

Ріно зачинив двері, залишивши між одвірком і торцем дверей вузьку щілину, крізь яку до склепу проникало вологе повітря та продиралася смужка бляклого, просіяного хмарами денного світла.





XLII




Приблизно о 12:00 два гелікоптери еквадорської армії, встеливши трупами подвір’я психіатричної клініки, пролетіли над цвинтарем і зникли на півдні. На території Інституту неврології запала важка тиша. «Сутінкові», яких не розстріляли кулеметники з кабін «SA 341 Gazelle», покинули комплекс і поховалися в прилеглих кварталах.

Невдовзі по тому стихли сирени.

Приблизно до половини першої з боку авеню Педро Менендеса Хілберта й у чагарях на півночі Серра-дель-Кармен лунали постріли, кілька разів із півночі долинали рокітливі відголоски вибухів, однак згодом стрілянина також ущухла.

О 13:10 поліція відступила, звільнивши місце для регулярних військ і бійців спеціального антитерористичного загону «GEO» (Grupo Especial de Operaciones). Військові зачистили Інститут неврології, добивши всіх, хто виявляв ознаки життя, після чого взялися поспіхом споруджувати на основних магістралях міста укріплені блокпости. Вперше від початку кризи в Ґуаякілі на вулицях з’явилися танки: близько півсотні легких французьких «AMX-13» і дванадцять важких німецьких «Leopard 1».

За чверть до другої Джеймі Небот, мер Ґуаякіля, виступив по телебаченню, із сумом і погано прихованим переляком у голосі оголосивши про поновлення надзвичайного стану та введення жорсткого пропускного режиму. За особливим розпорядженням усі громадські та муніципальні заклади, крім аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо, лікарень і систем життєзабезпечення міста, припиняли функціонування. Джеймі Небот також запевнив громадян, що військові не затримуватимуть нікого, хто бажає виїхати з міста, проте всіх, хто мав намір найближчим часом відвідати Ґуаякіль, попросив утриматися від поїздки.

О 14:00 на загальнонаціональних каналах виступив президент республіки та запевнив, що в цей непростий для країни час він усім серцем уболіває за громадян країни. І пообіцяв, напевно, вдвадцяте впродовж останніх десяти днів, що докладе максимум зусиль, аби щонайшвидше відновити спокій і порядок у найбільшому місті Еквадору.

Лаура та чоловіки просиділи в гробниці генерала Лопеса до заходу сонця. Виходити засвітла побоялися: перший-ліпший еквадорець, що зустрінеться їм на шляху, міг стати причиною нової погоні.

Вони чули, як гелікоптери полетіли геть, чули постріли та вибухи, а потім на цвинтарі стало тихо.

Двічі — спочатку о першій годині дня, а потім о пів на п’яту — з вершини Серра-дель-Кармен сходили «сутінкові». Неприродно, в буквальному сенсі не по-людськи крутячи головами та лупаючи навкруги вибалушеними густо-червоними очима, вони рискали між склепами. Винюхували. Шукали. Одного разу симпатична (якщо не зважати на багряні від крові білки) еквадорка в дорогій, але подертій блузці та гостроносих туфлях зі зламаними підборами прискіпливо обстежила усипальницю Хуліана Лопеса. Жінка поторсала кільце, що слугувало ручкою, просунула пальці в шпарину та спробувала потягти двері на себе, однак самотужки відчинити їх не змогла і перейшла до сусіднього склепу.

Обидва рази «сутінкові», обшукавши кладовище, відступали назад на вершину Серра-дель-Кармен, а відтак Тимур припустив, що вулицю, яка проходить під Cementerio General, контролюють еквадорські військові.

Ще до настання темряви Лаура Дюпре через смартфон завантажила карту центральної частини Ґуаякіля. Тимур прикинув дорогу, якою їм доведеться повертатися до хостела. Всі розуміли, що йти доведеться пішки, уникаючи і «сутінкових», і військових. Навряд чи у такий час їм пощастить зловити таксі. Пояснювати еквадорським воякам, що вони робили на кладовищі неподалік Інституту неврології, ні Тимур, ні Лаура, ні Ріно не мали бажання.

Сонце зайшло о 18:37.

Для певності вони почекали ще годину і тільки о пів на восьму вилізли зі склепу. Ще майже півгодини, плутаючись у кущах і перебираючись через надгробки, блукали в темряві кладовищем, перш ніж опинилися на проспекті Кіто. За звичайних умов піша прогулянка до «Dreamkapture hostal» не мала б становити труднощів. Від проспекту Кіто відгалужувалася вулиця Луїса Кордера Креспо, яка вела просто на північ і впиралася в проспект Америкас. Ще через кілометр від проспекту Америкас відходила авеню Франциско де Орельяни, котра вела просто до хостелу. На жаль, ситуація в Ґуаякілі нагадувала що завгодно, але тільки не «звичайні умови». Місце, де вулиця Луїса Кордера Креспо вливалася в проспект Америкас, охороняли три десятки озброєних автоматичними гвинтівками військових і два кулеметники, що ховалися за укріпленням із бетонних блоків. На проспекті Америкас через кожні триста метрів дорогу перегороджували «UR-416», німецькі колісні бронетранспортери. Ріно, Лаурі та Тимуру довелося робити гак, огинаючи «Estadio Modelo», футбольний стадіон, біля якого дев’ять годин тому збилась докупи більшість «сутінкових», які мчали до Інституту неврології, після чого покрученими та безлюдними вуличками району за назвою Кеннеді пробиватися на північ.

GPS-навігатор на смартфоні Лаури не захотів умикатися. Без навігатора, без сонця, без табличок із назвами вулиць вони заблукали. Майже три чверті години Тимур і його напарники кружляли районом Kennedy Norte і зрештою вийшли на широченну вулицю, що тяглася з південного сходу на північний захід. Вулицю проскочили без проблем. Лаура, показуючи раніше завантажену карту Ґуаякіля, стверджувала, що вони щойно перетнули авеню Хуана Танки Маренго. Тимур сумнівався. І мав рацію. Насправді вони перебігли через вигин проспекту Америкас, до того, як він улився в авеню Хуана Маренго. На жаль, Лаурі вдалося переконати українця. Думаючи, що перебувають на південному сході від нічліжки, Тимур, Лаура та Ріно вирушили на північний захід, уникаючи широких проспектів і віддаляючись від «Dreamkapture hostal». Вони пройшли район Vernaza Norte, Garzota, потрапили до Sauces, де остаточно заблукали. Вони спромоглися вийти на 3-ю Північно-Східну вулицю (авеню Ісідро Айора Куеви), однак її не було на завантаженій частині карти, відтак Тимур і компанія не уявляли, в якій частині міста знаходяться.





Дві з половиною години по тому на перехресті 2-ї Північно-Східної та вулиці доктора Луїса Мендоси Морейри українця, південноафриканця та француженку перестрів військовий патруль. Спочатку їх уклали носами в землю та тільки потім дозволили показати паспорти. Лаура на мигах пояснила офіцеру, що вони заблукали, після чого солдати заштовхали їх до позашляховика «Humvee» та відвезли до хостела.

За п’ять хвилин до півночі Тимур, Лаура та Ріно, страшенно голодні та виснажені, ввалилися до своєї кімнати в «Dreamkapture hostal». Окрім них, у хостелі залишалося не більше півдесятка постояльців.





XLIII




Вівторок, 21 січня, 00:34 (UTC –5)

Хостел «Dreamkapture hostal»

Ґуаякіль, Еквадор



Розтираючи рушником мокру голову, Лаура повернулася з душу. На ній були короткі спортивні шорти та вільна футболка, що липнула до мокрого тіла. Вона повісила рушник на бильце і сіла на ліжко, склавши ноги в позі лотоса.

Тимур, підперши голову подушкою, лежав і бездумно перемикав канали; крихітний, завбільшки з мотоциклетний шолом, телевізор висів під стелею кімнати в кутку за дверима. Чоловік не мав сил навіть на те, щоб піти в душ. Проблема крилася не у втомі. Болю в м’язах він не відчував. Тимура охопила якась особлива форма знемоги: серце ледве буцкало, а м’язи під шкірою здавалися гнилими. Він не здивувався, якби, ненароком порізавшись, вчув би запах протухлого м’яса. На лівій руці, від плеча до ліктя, а також під ребрами з лівого боку наливалися багрянцем велетенські синці.

— Ти як? — озвалася Лаура.

— Господиня каже, що замовити їжу сьогодні навряд чи вдасться, що, в принципі, логічно, але пообіцяла приготувати яєчню з беконом, — не відволікаючись від телевізора, прогугнив українець.

— Я згодна, — жінка відкинулась на подушку. — Я така голодна, що з’їм що завгодно. А ти митися не будеш? Там настільки вузькі кабінки, що Ріно, напевно, миє себе частинами: спочатку — праву, потім — ліву.

Тимур мляво посміхнувся та намірився щось сказати, аж раптом біля його долоні задеренчав мобільний телефон. Від несподіванки чоловік сіпнувся, м’язи (особливо з лівого боку) протнуло чорною хвилею болю. Він підтягнув до себе мобілку та подивився на екран. Телефонувала Аліна.

— Хто там? — витягнула шию Лаура.

— Моя дружина.

— То відповідай.

Тимур вагався. Він намагався вирахувати, котра година в Києві. Здається, 7:35 ранку. Аліна мала би збиратися на роботу, а натомість телефонує йому. Чоловік спробував згадати, коли востаннє слав їй текстове повідомлення. Вчора, чи то пак уже позавчора ввечері, після того, як федерали привезли їх під «Dreamkapture hostal». Не так давно. Що могло трапитися, щоб дружина зателефонувала йому перед виходом на роботу?

Коршак натиснув «Відповісти» та приклав телефон до вуха.

— Привіт, со…

— КУДИ ТЕБЕ, В БІСА, ПОНЕСЛО?! — трубка, здавалося, засвітилася і стала гарячою від крику.

— Аліно, я не…

— ЧОМУ ТИ НЕ РОЗПОВІВ, ЩО ТАМ ВІДБУВАЄТЬСЯ?!

— Не розумію, ти ж сама хотіла, щоб я пої…

— ТИ ЗДУРІВ?! Куди поїхав? Куди ти… — вона захлинулася словами та кілька секунд просто схлипувала.

— Господи, що з тобою трапилося? Поясни мені.

— Я побачила в новинах, що твориться в Еквадорі, а потім подивилася в Інтернеті про Криваву П’ятницю, про епідемію, про всі ті вбивства, про все…

Тимур глипнув на Лауру та похитав головою. Та безпорадно розвела руками. Мовляв, викручуйся як знаєш.

— Сонце, все вже скінчилося, — збрехав він. — Тут нічого страшного не відбува…

Аліна вкотре перебила його:

— Не бреши мені! НЕ БРЕШИ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

Тимур замовк і стомлено заплющив очі.

— Я переглянула сюжет про спробу захоплення психлікарні, про бійню, яку влаштували військові, почала шукати в Інтернеті і зрозуміла, що це триває не один день, — схлипування. — Чому ти не розказав мені? Як можна бути таким егоїстом? Я ж хотіла… хотіла… — вона мала намір сказати «захистити тебе», але вчасно прикусила язика. — Психіатрична лікарня… — голос став нерівним, заскреготав, — я відразу збагнула, що без тієї французької курви не обійшлося. Це ж вона тебе втягнула, правда? Але чому ти не розповів? Ну чому?! Ти думаєш тільки про себе!

— Аліно, — чоловік розплющив очі й окриком зупинив її. Ненавмисно, але вийшло майже сердито. — У нас перша ночі, у мене був важкий день. Я злий і стомлений, і я не маю сил сваритися з тобою.

— Приїжджай. Будь ласка, повертайся!

Тимур не слухав її і правив далі тим самим напруженим тоном, що балансував на межі між бажанням заспокоїти та роздратуванням:

— Визнаю, виникли деякі труднощі, я не сподівався, що так усе обернеться, але у мене все гаразд, я живий, я в безпеці, зі мною мої друзі, і ми знаємо… — в трубці залунали короткі гудки.

Чоловік здивовано втупився в телефон. Збігла секунда, перш ніж він збагнув, що це не Аліна кинула трубку.

— Бляха! — Тимур спересердя пожбурив телефон на інший край ліжка.

— Що таке? — запитала Лаура.

— Роумінг. Я плачу за дзвінок навіть тоді, коли телефонують мені. У мене закінчилися гроші.

— Якщо хочеш, можеш поговорити з нею через Skype, — француженка кивнула на планшет, що стирчав з її наплічника.

— Не хочу, — відмахнувся Тимур. — Залагоджу все після повернення.

— О’кей.

Оскільки грошей на Тимуровому телефонному рахунку більше не було, Аліна також не могла з ним зв’язатися.

До кімнати, намотавши на пояс рушник, увалився Ріно. У мутному світлі настільної лампи та відблисків із телевізора крапельки вологи на його тілі здавалися чорними. Тимур спідлоба зиркнув на ґевала. Ріно погладшав і… постарів. Не так щоб дуже помітно, та все ж відчувалося, що південноафриканцю за сорок. Шкіра на тулубі стала шерехатою, на плечах, під ключицями, на передпліччях проступили щедрі розсипи пігментних цяток, однак м’язи — особливо біцепси та трапеція, яка нагадувала двоскатний дах із комином-шиєю, — як і раніше, були просто величезними.

Ріно всівся на своє ліжко, обома долонями скуйовдив волосся. Воно стирчало на всі боки, через що голова здорованя за формою нагадувала м’яч.

— Добре, що туалет трохи ширший за душову кабінку, — пробурчав він, — інакше довелося б срати в торбинку в коридорі.

Тимур підтягнувся на руках, сперся на бильце та стишив звук телевізора. Він чекав, коли всі зійдуться.

— Ну, то що, які в нас плани?

— Що означає «які плани»? — рикнув Ріно Ґроббелаар. Крихітні очі кресонули холодним вогнем, шрам на щоці засмикався. — Ми валимо звідси! У тебе є інші пропозиції?

Тимур глипнув на француженку. Та почервоніла. Вона не знала, як розповісти, що в неї залишилися кошти лише на два зворотні квитки, через що комусь із них, імовірно, доведеться зостатися. Дивно, але вона не уявляла, кому можна зателефонувати та попрохати позичити грошей. Та й сума була значною.

Ріно неправильно розтлумачив мовчанку француженки.

— Ви це серйозно? У вас мізки скисли, поки ми ниділи в склепі? А хай вам! Хочете поповнити пантеон еквадорських героїв, стати всесвітньо відомими дебілами-мучениками з міста Ґуаякіль? О’кей, гаразд, уперед — мочіть цих монстрів в ім’я Господа святого нашого, чорт забирай, але тільки без мене. Без мене, чуєте, розумники?! Бо якщо я й вийду звідси, то лише в одному напрямку — до аеропорту.

Лаура тихо промовила:

— В Атакамі ми не втекли, і нам удалося.

Ріно випнув губу, махнув рукою і прогудів:

— В Атакамі було не те.

Додаткові пояснення здавалися зайвими: і Тимур, і Лаура чудово розуміли, що має на увазі південноафриканець. У серпні 2009-го все складалося інакше. Тоді вони усвідомлювали (бодай і не відразу це втямили), що коїться. Вони знали, що проблема обмежується сорока двома хлопчаками, які вирвалися на волю з «NGF Lab». Вони уявляли, на що від хлопчаків чекати, і здогадувалися, де їх знайти. Вони придумали, як їх знешкодити, та спромоглися «від’єднати» від психоістоти тих ботів, що залишалися в лабораторному комплексі. Так, вони боялися. Але мали чіткий план дій і, основне, надію на те, що він спрацює.

Кілька хвилин усі німували. Зрештою Тимур наважився порушити тишу.

— Знаєте, що я думаю?

Лаура звела голову. Ріно сердито прицмокнув.

— Мені не йде з голови, чому вони припинили мене кликати, — українець тупився в екран телевізора, де показували, як колона з восьми танків «Leopard 1», кремсаючи асфальт, розчавлюючи декоративні деревця в клумбах уздовж дороги, під’їжджає до білосніжного будинку з колонами. Напевно, до мерії. Чи резиденції губернатора провінції. Тимур не говорив іспанською та не міг прочитати, що то за будівля. — Пригадуєте, я запитав у Антоніо, чи є в нього записи того, як «сутінкові» кличуть мене? Він тоді пояснив, що планував це записати, але в минулі вихідні все раптово скінчилося.

— Тоні не говорив, що «сутінкові» припинили кликати тебе. Він сказав, що найбільш агресивні померли, а решта заспокоїлася.

— Правильно, — підтакнув Тимур, — заспокоїлася та перейшла до малювання. Він не висловився однозначно, та це очевидно. Якби вони й надалі кликали, Антоніо мав би що нам показати. Були б якісь записи.

Лаура, задумавшись, кивнула.

— Гаразд, логічно. Але що це нам дає?

Тимур сидів обличчям до телевізора, однак його розширені зіниці більше не сфокусовувалися на екрані. Погляд уже не був променем, що виходить з очей і протинає простір, він ущільнився і згорнувся, як згортається шматок фольги, що потрапив у вогнище. Чоловік поволі, неначе голку, занурив той погляд у себе і перенісся назад у часі. Він побачив себе таким, яким був п’ять років тому, у ніч із 31 серпня на 1 вересня 2009-го — останню ніч, проведену в Атакамі.

О пів на другу ночі. Вони з Ріно Хедхантером повертаються з плато Ель-Татіо, в одній із печер якого розстріляли чотири десятки безпорадних дванадцятирічних хлопчаків. У повітрі вчувається запах горілого. Що далі вони просуваються, то дужчим і терпкішим він стає. Тимур непокоїться, бо вони не можуть відшукати дорогу до «NGF Lab». На тому місці, де кілька хвилин тому мали б з’явитися відблиски з вікон інженерних корпусів, погляд провалюється в пітьму. Несподівано позашляховик виїжджає до велетенського згарища. Тимур спочатку сприймає його за місце катастрофи авіалайнера (чорт забирай, лише цього їм не вистачало для повного щастя!), і тільки згодом вони з Ріно усвідомлюють, що стоять біля залишків «NGF Lab». Таємну лабораторію — п’ять потужних корпусів із армованого бетону — зрівняно із землею. «NGF Lab» більше не існує.

А потім біля їхніх ніг із-поміж уламків вистромлюється чорна рука. Тимур і Ріно спочатку лякаються, але тут-таки розуміють, що то Лаура, яка вціліла під час бомбардування. Вони допомагають їй вилізти на поверхню, дають напитися, обережно відносять до джипа. Психіатр дивом уникла серйозних ушкоджень, якщо не брати до уваги вивихнутого плеча й опіків на спині та правій частині обличчя. Лаурі пощастило: її накрило великим уламком — Λ-подібним шматком бетону, який до влучання дев’яностокілограмової JDAM-бомби був частиною житлового корпусу, — уламок став над нею дашком і захистив від осколків і жару.

— Тимуре?..

Зіниці звузилися. Українець, як і раніше, телющився в телевізор. На екрані мерехтіли кадри, зняті оператором телеканалу RTS на узбережжі Еквадору два тижні тому. Туші китів і косаток. Тонни мертвої риби. Зображення перемкнулося на студію; дикторка заговорила про те, що отруєння невідомою речовиною, яка потрапила в організми риб і морських ссавців, досі вважають головною причиною масового божевілля в Ґуаякілі. Звук на телевізорі було стишено до мінімуму. Тимур не чув, що розповідає дикторка, бачив лише, як ворушаться її губи, але якби й почув, то все одно не зрозумів би іспанської. Втім, він здогадався, про що йдеться в сюжеті: за спиною ведучої нерухомо висіла фотографія розгромленого Інституту неврології.

Чому вони вчепилися в ту рибу?

Він повернувся до Лаури:

— Не знаю, як ви до цього поставитесь, але я хочу полетіти в Атакаму. Мені важко пояснити чому, але я хочу повернутися до того місця, де колись стояла «NGF Lab». Антоніо розказував тобі, як пацієнти відреагували на магнітне поле в МРТ. Тепер я вірю! Я вірю, що саме так і було. І це означає, що «сутінкові» насправді інфіковані, що це не просто психи, що це не психоістота знайшла спосіб прорватися в їхні голови, обходячи мозкові плати. Мізки всіх тих еквадорців кишать наноагентами. А «NGF Lab» — це єдине місце у світі, де можливо виробити достатню кількість нанороботів, щоб заразити стільки народу.

— Комплекс знищено, — тоном вихователя в дитсадку, який пояснює чотирирічному дітлахові, чому не можна виймати ложкою око своєму трирічному братику, взявся втовкмачувати Ріно. — І тобі це відомо не гірше за мене, фелла. На місці «NGF Lab» — згарище. Від лабораторій навіть фундаментів не залишилося.

Тимур знову побачив, як із-поміж дрібних уламків, піску та пилу з’явилося чорне, наче в шахтаря, обличчя Лаури. Вона була живою, але заледве притомною і без їхньої допомоги навряд чи вишпорталася б із-під завалу.

(…від лабораторій навіть фундаментів не залишилося…)

Але ж вона вціліла. Лаура ж уціліла тоді.

Нечіткий здогад промайнув у голові.

— У тебе є гроші на три квитки до Антофагасти? — запитав він француженку.

Лаура торкнулася пальцями носа, потім — брови.

— Так. Звісно. Це ж поряд.

Не так щоб дуже поряд, але ближче, ніж Європа чи Південна Африка. Значно ближче.

— Тоді пропоную проголосувати. Ріно має рацію: в Ґуаякілі нам більше немає чого робити, але я хочу полетіти до Чилі. Повернутися в Атакаму.

— Я проти, — просто сказав Ріно.

— О’кей, — кивнув Тимур і подивився на Лауру: — А ти? Твоє слово вирішальне.

Психіатр не зрозуміла мотивів українця:

— Що змінилося за сьогодні? Впродовж минулих трьох діб ти нам мізки виносив, проклинаючи за те, що ми з Ріно притягли тебе до Еквадору.

— Я й зараз проклинаю. Але… — Тимур замислився. Йому було непросто пояснити. У голові все булькало та вирувало, наче в казані: напис на стіні, малюнки «сутінкових», два гелікоптери, з яких солдати розстрілюють натовп на подвір’ї Інституту неврології (натовп, у якому, напевно, знаходилися незаражені), та Лаура, що вилазить з-під уламків «NGF Lab». — Вони малюють Атакаму, лабораторії, яких ніколи не бачили.

Лаура ледь руками не сплеснула:

— Ще кілька годин тому ти казав, що це просто ілюстрації, які нічого не означають! І ти хочеш, щоб ми полетіли в Атакаму через те, що «сутінкові» зображують комплекс, якого давно немає? Тимуре, малюнки дають змогу довести напевно лиш одне: у головах «сутінкових» засіла психоістота, вона із незрозумілих нам причин прагне повернутися в Атакаму, та я сумніваюсь, що це їй допоможе. Воно і тебе кликало, але ти не допоможеш цій примарі, навіть якби згодився.

Тимур знизав плечима:

— Я не наполягаю. І не стверджую, що в Чилі ми знайдемо панацею від ґуаякільської проблеми. Я тільки припускаю, що в Атакамі зосталося щось таке, що пояснить усе та дозволить зрозуміти, із чого ця проблема виникла. Останнє слово за тобою.

Лаура жувала нижню губу. Вона не бачила сенсу в поїздці до Чилі, бо вважала, що це лише марнування часу. Водночас психіатр не мала вибору: їм трьом потрібно дати драла з Еквадору. До Європи вони точно не долетять, грошей у неї якраз на переліт до Чилі. Тимур, сам того не усвідомлюючи, запропонував їй спосіб бодай і не вирішити, то хоча б відкласти вирішення цього питання. Що вони робитимуть в Атакамі та як добиратимуться звідти додому, жінка не уявляла, не хотіла навіть замислюватись над цим, значно важливішим завданням було вшитися з цього клятого міста.

— Ми летимо в Атакаму.

Тимур, очікуючи на заперечення, перевів погляд на Ріно Ґроббелаара. Ґевал тільки здвигнув бровами. Він, як і Лаура, не бачив сенсу в поїздці до згарища на місці «NGF Lab», водночас південноафриканцю не важило, куди летіти, аби тільки вислизнути з Ґуаякіля.

Господиня хостелу запросила до вечері. Впоравшись із яєчнею та напившись чаю, Тимур, Лаура та Ріно повернулися до своєї кімнати. Лаура Дюпре взялася за планшет.

Атакама виявилась не так уже й поряд, як спочатку здалося. Лабораторний комплекс «NGF Lab» було зведено в безлюдній пустелі за сорок кілометрів на південь від селища Сан-Педро-де-Атакама[61]. Найближче до Сан-Педро місто з аеропортом — це Антофагаста, столиця провінції Ель-Лоа. На жаль, прямих рейсів із Ґуаякіля до Антофагасти не було в природі. Лаурі довелося бронювати переліт до Сантьяго, чилійської столиці, яка знаходиться на одну тисячу сто кілометрів південніше від Антофагасти, а вже звідти добирати рейс до Антофагасти, щоб прямувати знову на північ. У результаті вони пролітали зайві дві тисячі кілометрів, однак інших варіантів не знайшлося.

Жінці пощастило: на рейс LA359 авіакомпанії «LAN Chile» з Ґуаякіля до Сантьяго залишалося якраз три вільні місця. Літак вилітав з аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо о 9:20 і прибував до столиці Чилі о 16:15 за місцевим часом. О 17:35 в аеропорту Артуро Меріно Бенітеса вони пересідали на рейс LA138 до Антофагасти. Загалом три квитки обійшлися у 2064 євро.

— Звідти як добиратимемося? — запитав ґевал. 2009-го всіх, хто приїжджав на роботу до «NGF Lab», зустрічали в аеропорту Антофагасти, після чого навпростець через пустелю везли до комплексу.

На рахунку Лаури Дюпре ще було трохи більше ніж одна тисяча чотириста євро.

— Орендуємо машину в Антофагасті. Поїдемо до Калами[62], звіди — до Сан-Педро, а далі…

Ріно кивнув:

— Далі я знайду.

Владнавши питання з квитками, Лаура домовилася з господинею «Dreamkapture hostal» про те, щоб їх підкинули до аеропорту. Еквадорка пообіцяла, що о сьомій ранку машина чекатиме на них перед воротами хостелу.

О другій ночі Лаура та Тимур нарешті лягли спати. Лаура заснула відразу, а Тимур ще довго лежав, заплющивши очі, та слухав, як преподобний Ріно Ґроббелаар, стоячи навколішки біля ліжка, добрих півгодини просив у Господа прощення за все, що наговорив і накоїв протягом такого довгого та напрочуд паскудного вчорашнього дня.





XLIV




Середа, 21 січня, 07:17 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор



Після 21 січня про Криваву П’ятницю в Еквадорі більше не згадували. Якщо хтось і згадував, то лише із сумно-іронічним підтекстом, мовляв, а пам’ятаєте, як усе починалося: п’ятниця, 9 січня, всього лише 83 смерті…

Ріно Ґроббелаар прокинувся за п’ять до шостої і відразу розбудив Тимура та Лауру. Вони поснідали, зібрали речі, а потім стали чекати на таксі.

Водій запізнився на десять хвилин і скаржився, що в місті тепер блокпостів більше, ніж будинків. О чверть на восьму Тимур, Ріно та Лаура попрощалися з господинею хостелу, повантажилися в машину та вирушили до аеропорту. У мирний час вони доїхали б до термінала за п’ять хвилин, однак того ранку вже о 7:17 таксі зупинили військові.

Блокпост — безладне нагромадження машин, залізобетонних блоків і колючого дроту — ліпився на перехресті авеню Франциско де Орельяни та вулиці Аугустина Фрейре Ікаси. Сержант еквадорської армії забрав паспорти Ріно, Тимура та Лаури, після чого наказав усім, зокрема й шоферу, вийти з машини. Поки двоє рядових перевіряли автомобіль і вміст багажника, закріплений за постом медичний працівник (на вигляд студент інституту, щонайбільше — інтерн, можливо, навіть з Інституту неврології) електронним термометром вимірював температуру пасажирів і водія, а також, підсвічуючи спеціальним ліхтариком, вивчав їхні очі. Під час перевірки двоє солдатів тримали автоматичні гвинтівки напоготові, безцеремонно навівши дула на групу цивільних, готові за найменших ознак непокори відкрити вогонь на ураження. Солдати та медик виглядали наелектризованими, стомленими та злими.

Зі сходу до перехрестя авеню Франциско де Орельяни та вулиці Аугустина Фрейре підступає двоповерховий житловий будинок, частина вікон якого виходить на дорогу. Біля одного з тих вікон, наполовину сховавшись за шторою, стояла п’ятнадцятирічна Б’янка де ла Торре — боса, у брудному платті, із розпатланим волоссям і блискучим від жиру волоссям. Дівчина стовбичила там давно — відтоді, як учора після обіду військові пригнали на перехрестя бронетранспортери та вантажівку з бетонними блоками та почали споруджувати блокпост, — і не відлучалася ні на секунду. Б’янка двадцять годин нічого не їла та не пила, спускала сечу собі просто під ноги і бездумно тупилася в автомобілі, що проминали блокпост. Дівчина дванадцятий день жила сама, тож у квартирі не виявилося нікого, хто міг би здивуватися з її поведінки. Батьки Б’янки зникли під час подій Кривавої П’ятниці: тата зарізали на вулиці, неподалік від дому, а мама… тіло Антонелли де ла Торре знайшли на подвір’ї Інституту неврології після вчорашньої зачистки. Б’янка цього, певна річ, не знала, але якби й знала, то навряд чи дуже переймалася б.

Якби солдати не примушували пасажирів виходити з машин, усе, може, й обійшлося б. Із вікна другого поверху непросто вдавалося роздивитися людей у салонах авто, а ті, хто сиділи з правого боку машини, ближче до західного боку авеню де Орельяни, взагалі випадали з поля зору. Втім, людей таки виводили. Побачивши русявого чоловіка зі світло-сірими очима (о 7:20 ранку в Ґуаякілі було достатньо світло, щоб розгледіти такі подробиці), Б’янка де ла Торре відірвалася від штори та притислася носом до вікна. Вона вперше в житті бачила цього ґрінґо — не молодого, та все ж доволі симпатичного, — однак щось усередині неї впізнало його. Б’янка відчула, як закалатало серце, що раптом стало ніби чужим, а в голову встромилися тисячі розжарених скальпелів. Її ноги підломилися, дівчина сповзла на ковзку від сечі підлогу й узялася дряпати шкіру на тім’ї, на потилиці, над вухами, на скронях. Якби в той момент до голови еквадорки під’єднали датчики електроенцефалографа, апарат, напевно, задимівся б: мозок буквально тріщав від електричних імпульсів, що розсівалися тілом. Б’янку де ла Торре викручувало, наче на електричному стільці, страхітливо цокотіли зуби, під шкірою зринали вузли та гульки, які пульсували та ворушилися, через що м’язи п’ятнадцятирічної дівчини нагадували поверхню киплячої рідини. За півхвилини з рота еквадорки вальнула рожева піна, а очі вилізли з орбіт. Цих півхвилини якраз вистачило, щоб розіслати сигнал усім, хто міг його прийняти.

Солдати завершили перевірку, повернули документи та дозволили рушити далі. Через хвилину таксі зупинилося на наступному контрольному пункті неподалік місця, де авеню де Орельяни зливалася з авеню Хуана Танки Маренго. Попри те, що блокпости розділяло не більше ніж п’ятсот метрів і солдати бачили один одного, Тимура, Ріно та Лауру примусили знову від початку до кінця пройти перевірку й огляд медичного працівника.

Зрештою о 8:40 таксі під’їхало до аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо, який разюче змінився відтоді, як Тимур, Ріно та Лаура відвідували його.

Аеропорт Ґуаякіля — це довжелезна дворівнева споруда. На верхньому рівні розташовано залу відправлень, під нею — залу прильотів. Уздовж верхньої зали тягнеться естакада, що є відгалуженням авеню Америкас і дає змогу автобусам і таксі висаджувати пасажирів просто перед терміналом. Перед в’їздом на естакаду стояв військовий патруль. Німецький танк «Leopard 1» перегороджував більшу частину дороги, лишаючи шпарку, крізь яку заледве могла прослизнути одна машина. Внизу, під естакадою, також вишикувалися танки та бронемашини. Вздовж фронтальної, повністю скляної стіни нижнього термінала височіла чотириметрова загорожа, споруджена з прилаштованих один на одного бетонних блоків. По суті, вона наглухо закривала весь термінал. У бетонному мурі було залишено три проходи, через найширший із яких насилу могли протиснутися двоє людей, що крокують пліч-о-пліч. На горішньому рівні — у місцях, де від естакади відходили доріжки до термінала відправлень, — громадилися нашвидкоруч збудовані укриття з моноблоків і мішків із піском; через отвори між блоками визирали кулеметні стволи. Притуливши голову до скла, Тимур помітив на даху снайперів, які крізь перехрестя оптичних прицілів роздивлялися натовп перед естакадою. Люди не галасували та не скандалили. Поки що. Але щохвилини з міста приїжджало нове авто, привозило нових пасажирів, які поспішали втекти з Ґуаякіля. Військові не могли впоратися, перед пропускними пунктами виростали черги. Знервованість і страх відчувалися на дотик, липнули до шкіри та, неначе пустельний пісок, хрускотіли на зубах. Люди з тривогою споглядали одне одного, уникаючи прямих поглядів і все ж вибираючи момент, щоб крадькома, спідлоба зазирнути в очі тим, хто стоїть поруч. А раптом?.. Час від часу солдати виходили за межі загорожі, що оперізувала залу прильотів, кликали когось із натовпу перед естакадою та пропускали досередини. До термінала відльотів передусім пускали іноземців, що мали на руках квитки.

Машина з Ріно, Тимуром і Лаурою вклинилася в чергу, що вела до пропускного пункту біля танка «Leopard 1». Тимур нервово зиркнув на свій «Casio». Майже восьма. Реєстрацію, напевно, давно почали, до вильоту лишилося менш ніж півтори години, а черга заледве просувалася. Несподівано Лаура, яка сиділа на передньому сидінні обабіч водія, опустила вікно та вистромила голову з авто. Повернувшись до салону, жінка похапцем розрахувалася з таксистом і пролопотіла:

— За мною! Я дещо придумала.

Здивовані, але без нарікань, Тимур і Ріно вискочили з машини та слідом за Лаурою заходилися продиратися крізь натовп. Це було неважко, позаяк люди, побачивши Ріно, злякано сахалися. Невдовзі Тимур збагнув, що вигадала француженка. На нижньому рівні аеропорту, біля муру з бетонних блоків, стояло кілька чоловіків у яскраво-жовтих жилетках, одягнутих поверх сорочок із короткими рукавами. На спинах жилеток ряхтіли написи зі сріблястого світловідбиваючого матеріалу: «U.S. EMBASSY», «British Embassy | Embajada Britanica», «SVERIGE[63]» тощо. На одній зі спин Тимур розрізнив напис «Ambassade de France en Équatuer[64]». Кілька інших працівників європейських посольств чи консульств, шукаючи своїх співгромадян, сновигали в натовпі та поміж машин перед виїздом на естакаду.

Лаура Дюпре на ходу дістала з наплічника паспорт:

— Месьє, я громадянка Франції. Допоможіть нам потрапити до аеропорту.

Працівник обернувся та відповів французькою:

— Коли ваш рейс?

— О 9:20 до Сантьяго.

— Якщо вам є де почекати, о 13:10 ми відправляємо рейс до Франції. Це евакуація, тож вам не доведеться нічого оплачувати, просто залиште серію свого паспорта та номер телефону.

На секунду Лаура затнулася, завагалася. Як усе просто. Viva la France! Подумавши, що Лаура сумнівається через те, що їй немає де зачекати, чоловік винувато проказав:

— На жаль, до аеропорту пускають лише тих, на чий рейс уже оголосили реєстрацію.

Француженка рішуче мотнула головою. Вона б із задоволенням полетіла, але чомусь ніде не бачила чоловіків у жилетках із написами «Republic of South Africa» чи, тим більше, «UKRAINE».

— Месьє, нам потрібно до Сантьяго.

— А ваші колеги? — він підозріло глянув на синець під оком Ріно, який за ніч трохи стухнув, унаслідок чого набув ніжно-волошкового кольору.

— Вони не французи, — Лаура дістала з рюкзака зіжмакані роздруківки, що підтверджували купівлю авіаквитків, — але вони летять зі мною.

— Приготуйте паспорти, — зронив працівник посольства і жестом поманив Лауру та чоловіків за собою.

Еквадорські військові пропустили їх через металошукачі та ретельно обшукали перед тим, як пропустити за бетонний мур (із винятковою прискіпливістю обнишпорили наплічник Ріно). Лаура, Ріно та Тимур потрапили до зали прильотів, після чого сходами вийшли на другий поверх.

— Е28, — промовив українець і тицьнув пальцем у рядок електронного табло, в якому навпроти напису «LA359 — LAN Chile — Santiago» стояв номер стійки, де проходила реєстрація, Е28, і примітка — boarding. — Посадку вже почали.

Видивляючись номери над стійками, вони поквапилися на реєстрацію.





XLV




Воно змінилося.

Воно вперше прорвалося у світ 2007-го, задовго до того, як боти втекли з «NGF Lab». То було не народження — не може народитися те, що тисячоліттями спочивало в людських мізках, — а радше пробудження після довгого-довгого сну. Сутність, яку Лаура назвала психоістотою, вперше прокинулася в лютому 2007-го, коли піддослідним малюкам виповнилося по десять років. У той момент її стан нагадував стан людини, що очунює після багаторічної коми, чи пацієнта, який відходить від наркозу після багатогодинної операції. Воно розплющило очі та кілька тижнів із подивом зиркало на світ крізь напівприкриті повіки (хоча, певна річ, ні очей, ні повік воно не мало), не до кінця розуміючи, що воно є, де знаходиться і що відбувається. Тоді воно ще не ставило собі запитання «хто я?», як не ставить його собі однорічна дитинка. Воно просто існувало, із кожним днем усе ширше розплющуючи очі.

Довгих півтора роки воно просто дивилося. Спостерігало. І лише в липні 2008-го, під час одного з польових експериментів, коли ботів укотре вигнали на полігон посеред пустелі для тестування та налагодження колективних дій, несподівано виявило, що спроможне не лише спостерігати, але й взаємодіяти зі світом. Через ботів. Відчуття були непередаваними. Воно почувалося дитинчам, яке довго дивилося на блискучих рибок за акваріумним склом, доки не наважилося — вперше в житті — опустити пальці у воду та торкнутися істот, що в ній плавали. Воно чхати хотіло, як на це відреагують рибки, воно навіть не замислювалося над цим. Основне полягало в тому, що йому сподобалася на дотик вода та сподобалося стискати поміж пальцями риб’ячі тільця.

Спочатку воно боялося людей. Не тому, що люди робили ботам боляче. А тому, що не могло впливати на людей так, як впливало на ботів. Йому не вдавалося збагнути, чому люди, які живуть у тому самому світі, що й боти, недосяжні для нього. Люди здавалися досконалішими та більш небезпечними, а тому цікавішими. Воно перестало боятися людей наприкінці 2008 року, коли примусило зграю ботів під час тренування накинутися на охоронця. Воно побачило страх у людині й тут-таки збагнуло, що здатне — бодай і опосередковано — впливати на цих істот.

Упродовж півтора року спостережень воно помітило, що люди не просто впливають на ботів та один на одного, вони також спілкуються між собою. А потім з’явився Вадим Хорт, який швидко відстежив, що боти роблять те, на що він їх не програмував, і здогадався, що за ботами криється незрозуміла сутність, щось на кшталт ляльковода, яка змінює їхню поведінку на відчутно складнішу. Хорт виготовив передавач, і воно почало спілкуватися — вперше безпосередньо спілкуватися з людиною. Спочатку лише за допомогою образів. Хорт показував фрактали, і воно могло годинами розглядати малюнки, поринаючи глибше й глибше, роздивляючись мікроскопічні деталі та мліючи від усвідомлення, що така краса, по суті, копіює себе вічно. Воно заглядало у фрактали, наче в дзеркало. А потім воно навчилося збирати з букв окремі слова — і боти виявилися нецікавими. Воно попросило Вадима змінити їх, щоб малюки більше не були примітивними та стали такими ж, як люди, але Хорт не міг. Потім воно запропонувало змінити людей, щоб воно могло проникнути в їхні мізки, як у мізки ботів. Хорт категорично відмовив, припинив спілкуватися та показувати фрактали. Воно довго не розуміло, чому Хорт тоді так злякався. Час спливав, Вадим Хорт не виходив на зв’язок, і тоді воно примусило ботів утекти.

2008-го боти підкорилися несподівано легко. Воно відчувало, що малюки знають: щось засіло в їхніх головах, якийсь невидимий паразит учепився в нервові закінчення між мозком і м’язами, навчившись скасовувати та на власний розсуд перетворювати імпульси, що ними курсували. І, попри це, вони скорилися. Із людьми все вийшло інакше. Дорослі відчували біль, дорослі опиралися. Так, як воно длубалося пальцями в мізках людей, так і люди, не усвідомлюючи цього, занурювали свої думки-щупальці в його сутність. А це було боляче (безтілесне воно не знало фізичного болю, однак, порівнюючи свої відчуття з відчуттями ботів, яких карали на «кріслі покути», припускало, що страждає від чогось подібного до того, що люди називають болем).

Воно потребувало Тимура Коршака, бо вірило, що українець здатен усе змінити, зробити так, щоб із людьми було, як і з ботами: легко, просто, без болю. От тільки з 2008-го багато що змінилося. Воно порозумнішало. Віднедавна воно не просто спостерігало та мислило. Воно планувало, неначе шахіст, продумуючи всі ходи наперед і ретельно зважуючи наслідки. Коли в сутичках на вулицях Ґуаякіля почали брати участь еквадорські військові, воно на певний час відступило, таким чином залишивши серед живих — і на волі! — не менше ніж дві тисячі «сутінкових». Побачивши Тимура Коршака очима зараженого еквадорця в одній із палат Інституту неврології, воно схитрувало і ніяк не виявило себе, щоб передчасно не налякати українця. Пізніше воно виманило охоронця з будки біля центральних воріт Інституту, усвідомлюючи, що інакше він забарикадується та викличе підмогу. От і цього разу, маючи непогане уявлення про те, що таке «Leopard 1», американські кулемети М240 та автоматичні гвинтівки М16, воно розуміло, що без зброї до аеропорту не прорватися.

Перший блокпост — на північно-західній околиці Ґуаякіля, на перетині 48-го шосе та 30-ї Північно-Західної вулиці, за десять кілометрів від аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо — «зняли» без жодного пострілу. Нападники зім’яли солдатів, що стояли на чатах, після чого швидко розправилися з рештою — блокпост знаходився на виїзді з міста у відносно спокійному районі, тож ніхто з еквадорців не очікував на напад. У результаті успішної атаки «сутінкові» заволоділи автоматичним станковим гранатометом американського виробництва «Mark 19», п’ятитонною повнопривідною вантажівкою «M939», армійським позашляховиком «Humvee» з установленими на даху великокаліберним кулеметом «Browning M2» та шістьма 5,56-міліметровими карабінами «Colt М4».

Після вдалого нападу психоістота не кинулася сторчголов на наступні пости. Спершу воно примусило нападників переодягтися в уніформу вбитих еквадорських солдатів.

Другий блокпост — на клеверній розв’язці на місці перетину 40-го та 48-го шосе — знешкодили швидше, ніж перший. Солдати 3-го батальйону 5-ї бойової бригади «Ґуаяс» розслаблено спостерігали, як до пропускного пункту наближається «Humvee» та тентована вантажівка. Більшість загинула, так і не зрозумівши, звідки по них відкрили вогонь. Далі не склалось. Потвора, що гнала інфікованих чоловіків до аеропорту, не врахувала, що клеверний міст на перехресті доріг № 40 та № 48 охороняють і з півночі, і зі сходу. Солдати зі східного блокпоста, зачувши стрілянину, кинулися на допомогу побратимам. Зав’язалась перестрілка, внаслідок якої східний опорний пункт і всіх його захисників було знищено. Із такої відстані його розмолотили на порох гранатами.

Одночасно розпочалася стрілянина на північному в’їзді до міста, біля мосту через річку Дауле, праву притоку Ріо-Ґуяас. Віадук охороняли бійці 9-ї амазонської бригади спеціального призначення, яку вчора ввечері перекинули зі східних регіонів Еквадору: заскочити їх зненацька не вдалося. Попри це, оборонці не протрималися й трьох хвилин. «Сутінкових» було вп’ятеро більше, жоден із них не мав навичок ведення бою в місті, однак усі разом вони діяли тактично правильно, як єдиний організм, шукаючи найслабші місця та легко зминаючи оборону солдатів.

Про атаки на блокпости на півночі міста негайно доповіли командуванню. Решту бойових патрулів миттєво привели в повну бойову готовність, але це не допомогло. Два загони «сутінкових», що рухалися до аеропорту з півночі та з північного заходу, зносили блокпост за блокпостом. Вони мали зброю, броню (на блокпосту за мостом через Дауле «сутінкові» захопили три кулемети М240 і дві броньовані колісні машини «Engesa EE-9 Cascavel» бразильського виробництва, по суті, колісні танки з 90-міліметровими гарматами на баштах) і основне — не боялись умирати. Еквадорська армія не так технічно, як морально виявилася не готовою до жорсткого протистояння в місті. Солдати готувалися до появи нехай і знавіснілих, але беззбройних психів, і не очікували, що по нашвидкуруч виставлених блокпостах гатитимуть із 90-міліметрової гармати, що «сутінкові» кидатимуться на пропускні пункти, шмаляючи в усе, що бачать, і ніскільки не боячись нарватись на кулю у відповідь.

Дві групи «сутінкових», поступово захоплюючи все більше зброї та боєприпасів, ривками просувалися на південь. Один загін прямував вулицею Франциско де Орельяни (авеню починається відразу за мостом через Дауле), другий — 48-м шосе до перетину з авеню Хуана Танки Маренго, після чого завернув на схід.

О 8:35 для еквадорського військового командування стало очевидним, що обидва загони прориваються до аеропорту.





XLVI




Середа, 21 січня, 08:41 (UTC –5)

Міжнародний аеропорт Хосе Хоакіна де Ольмедо

Ґуаякіль, Еквадор



Попри видимість захищеності та порядку, повітря всередині ґуаякільського аеропорту від тривоги здавалося гірким і тванистим, неначе переварений кисіль. Пасажири в чергах реєстрації дратувалися та намагалися прослизнути без черги. Працівники авіакомпаній, які теж відчували застигле в непорушному повітрі напруження, сердито огризалися до чоловіків і жінок, котрі, ігноруючи загороджувальні стрічки та жовті лінії розмітки, напирали на стійки. Аеропорт захлинався великою кількістю додаткових рейсів, скерованих до Ґуаякіля, щоб допомогти з евакуацією людей.

За чверть до дев’ятої Тимур, Ріно та Лаура нарешті підійшли до стійки реєстрації. Лаура поклала на стійку роздруківку з підтвердженням придбання квитків і три паспорти. Стомлений і затурканий працівник «LAN Chile» узяв документи та почав вводити дані в систему. Через хвилину зі спеціального апарата вискочили три віддруковані смужки картону — посадкові талони. Еквадорець наготувався віддати документи Лаурі, але несподівано затримав погляд на синьому із золотим тризубом паспорті Тимура.

— Перепрошую, а ви маєте візу? — він відклав посадкові талони та розгорнув паспорт. — Наскільки я знаю, громадянам України для перетину чилійського кордону потрібна віза.

Південноафриканці та французи могли в’їжджати до Чилі просто за закордонним паспортом, українці потребували візи. На щастя, у серпні 2009-го, коли Тимур Коршак уперше вирушав до Чилі, Оскар Штаєрман, адміністратор проекту «NGF», подбав, щоб українцю відкрили багаторазову візу.

— У мене шестирічна робоча віза, — спокійно сказав Тимур.

Працівник «LAN Chile» скрупульозно роздивлявся візу, що мала вигляд печатки, яка займала всю сторінку паспорта.

— Робоча? Ви не відвідували Чилі протягом минулих п’яти років. У вас є запрошення від компанії, яка бере вас на роботу? Боюся, без цього документа, я буду змушений…

Його слова обірвав гуркіт пострілів зі 105-міліметрових гармат, що злилися в один потужний залп. Моментально кілька сотень людей — усі, хто знаходився в залі відправлень, — повернули голови на захід, до широких вікон термінала. Постріли лунали з-під естакади, відповідно, із вікон горішнього термінала побачити, що діється біля виходу із зали прильотів, не було можливості, однак Тимур здогадався, що стріляли з танків, розташованих перед загорожею з бетонних блоків. За мить згори долинуло тихе клацання — відкрили вогонь снайпери.

Першим голову на схід повернув Тимур Коршак.

— Пробач, чувак, — прошепотів він українською, після чого перехилився через стійку та вирвав із рук еквадорця паспорти та посадкові талони. — Мерщій на паспортний контроль! — гукнув через плече Лаурі та Ріно.

Під естакадою загавкав кулемет; до термінала вривалися перелякані пасажири, яким в останню мить пощастило пройти повз контрольний пункт, кричали жінки; військові швидко перегороджували проходи мотками колючого дроту, блокуючи всі входи до аеропорту. За дротом лишалося чимало людей, які голосили, лаялися та розмахували квитками, благаючи їх впустити. Якась жінка намагалася перекинути через загородження свою дитину.

Тимур, Лаура та Ріно встигли дістатися сходів, які вели до паспортного контролю, до того, як натовп перетворився на очманілий від диму бджолиний вулик. Кількасот людей одночасно обступили чотири десятки реєстраційних стійок, вимагаючи посадкових талонів. Біля однієї зі стійок спалахнула бійка. Кілька чоловіків зігнали представника колумбійського лоукост-перевізника «Viva Colombia» з крісла та почали скубти його за волосся, торсати за барки, не розуміючи, що тим самим тільки відтягують час, коли зможуть отримати талони на посадку.

Лаура, біжучи, смикнула Тимура за футболку:

— Думаєш, це через нас? Вони знову полюють на нас?

— Так.

Несподівано звуки, що долинали з-під естакади, змінилися. То вже були зовсім інші вибухи. Тимур несамохіть зупинився, Ріно також став, і чоловіки сторожко перезирнулися. Тепер снаряди летіли не тільки від аеропорту, але й в аеропорт. З-під естакади зблиснуло полум’я, в усій будівлі затремтіли шиби. Навіть на третьому поверсі відчувалося, як двигтить під ногами підлога.

— Станковий гранатомет, — упізнав Ріно.

— Це погано? — блимнув виряченими очима Тимур.

— Можеш почекати і дізнаєшся.

Ріно, Тимур і Лаура влетіли до зали паспортного контролю. На щастя, біля будок черг не було. Налякані вибухами митники, не поставивши жодного штампа в паспортах, пропустили їх до транзитної зони. Співробітники безпеки аеропорту також практично не обшукували їх.

На електронному табло, що висіло за металошукачами, навпроти рейсу LA359 висвітилося червоним «boarding[65]». За метр від апаратів, що сканували ручну поклажу, Лауру та чоловіків зустріла дівчина в уніформі працівниці аеропорту. Її обличчя було землистим від переляку, м’язи на широких вилицях напруженими, але загалом вона непогано трималася.

— Який рейс? — швидко запитала еквадорка.

— До Сантьяго, — відказала Лаура.

— Ось там, дев’ятий гейт, — дівчина промовистими жестами підганяла їх. — Не баріться, — раптом еквадорка усвідомила, що її слова не справили належного враження, і поквапила ще раз, вібруючо-благальним голосом: — Швидше, швидше! Усім лайнерам наказано негайно відчалювати від рукавів. Вас ніхто не чекатиме.

Цього разу Лаура, Ріно та Тимур усе зрозуміли і, не подякувавши, щодуху припустили до дев’ятого гейту. Біля duty free магазинів вони наздогнали сім’ю — опасистого та лисого чоловіка, схоже, місцевого, принаймні точно не європейця чи американця; чорняву жінку з довгим волоссям і пальцями, всіяними золотими перснями; та двох дітей років десяти, — яка також панічно шукала свій літак. Усі разом вони промчали висувним рукавом і заскочили до салону «Boeing 767» за лічені секунди до того, як стюардеси зачинили двері. Вже в літаку виявили, що лисуватий еквадорець і його родина мали квитки до Ліми, однак командир екіпажу навідріз відмовлявся зупиняти літак, щоб їх висадити. Насправді сім’ї несказанно пощастило, що вона потрапила не в той «Boeing». «Boeing 767» авіакомпанії «LAN Chile» стояв під самим терміналом, приклеївшись до висувного рукава, а не на стоянці посеред летовища, як, наприклад, додатковий лайнер до Ліми, що мав би вилетіти о 9:10. Жоден із літаків, які знаходилися на летовищі, а не під терміналом, того дня так і не здійнявся в небо. До них не встигли довезти пасажирів.

Рейс LA359 до Сантьяго-де-Чилі став передостаннім, що вилетів з аеропорту Ґуаякіля. Відразу після нього, не чекаючи, доки розсмокчуться розбурхані зльотом 767-го турбулентні вихори, у повітря піднявся рейс компанії «Avianca» до Боготи. О 9:15 аеропорт Хосе Хоакіна де Ольмедо закрили, усі вильоти було скасовано, а літаки, що мали приземлитися, скерували до Кіто. Поки «Boeing 767» набирав висоту, з авіабази Елоя Альфаро, що на півночі провінції Манабн, до аеропорту Ґуаякіля підоспіли вісім штурмовиків «A-37 Dragonfly» 23-го бойового крила еквадорських ВПС, які перетворили на сільськогосподарські угіддя усі під’їзди та підходи до аеропорту. Разом з усіма, хто на цих підходах знаходився. Приклеївшись носом до ілюмінатора, Тимур спостерігав, як броньовані штурмовики кружляють довкола будівлі аеропорту. Спочатку він сприйняв «A-37» за невеликі приватні літаки, які налетіли невідомо звідки (такими вони були крихітними), і тільки через хвилину збагнув, що після кожного крутого та прямолінійного зниження і прольоту цих «приватних літаків» над терміналом на площі перед аеропортом розквітають багряно-червоні бутони вибухів.

— Як думаєш, федерали стежили за нами? — зненацька озвалася Лаура.

— Що? — Тимур відліпився від ілюмінатора.

— Гадаєш, вони знають, що ми летимо до Антофагасти?

Далеко внизу під їхнім лайнером бетонні скалки та шрапнель різали на шматки тепле повітря. Ріно Ґроббелаар, не повертаючись до Лаури, саркастично гмикнув:

— А то ми, бляха, непомітно звалили з Ґуаякіля.





XLVII




Під час бойового зіткнення біля аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо пасажири, які чекали в черзі, щоб пройти контрольний пункт і потрапити до зали відправлень, опинилися під перехресним вогнем. Еквадорські військові, які впродовж перших хвилин не розуміли, звідки по них ведуть вогонь, гатили в усе, що рухалося. А «сутінковим» було начхати, у кого стріляти. У результаті в кривавому місиві перед аеропортом загинули 244 людини, більше половини з яких — іноземці. Найцікавіше, що ніхто із солдатів біля аеропорту не постраждав: танки й укріплення захистили бійців від безладного вогню нападників. Утім, це якщо не враховувати тих військових, що полягли на блокпостах. Разом із ними протягом 21 січня у фінансовій столиці Еквадору загинуло більше ніж 310 людей.

Убитих серед «сутінкових» ніхто не рахував.

У ході розслідування обставин загибелі цивільних в аеропорту Ґуаякіля було виявлено, що частину пасажирів, які скупчилися біля естакади, застрелили еквадорські військові. Точну кількість так і не встановили, оскільки записи з аеропортових камер спостереження загадково зникли наступного дня після розстрілу. За свідченнями тих, кому вдалося вціліти в бійні, не менше ніж сто осіб розстріляли бійці, що закріпилися вздовж зали прильотів. Ще півсотні загинуло під час бомбардування. «Сутінкові» просто не мали достатньо набоїв, щоб за той час, поки до аеропорту летіла ескадрилья «A-37 Dragonfly», скосити стільки цивільних.

Серед загиблих іноземців опинилися громадяни Голландії, Франції, Іспанії, Китаю, Аргентини, Чилі, Німеччини, Швеції, Італії та Великобританії.

Хоча найбільше було американців.





Два мопеди, три лопати та чотири гарячі голови




XLVIII




Середа, 21 січня, 07:54 (UTC –4)

В’язниця «Пунта Пеуко»

Околиці Сантьяго-де-Чилі, Чилі



Джеймі Макака вперше за останні 1911 днів переступив поріг в’язниці без металевих браслетів на зап’ястях. Він зиркнув на схід і примружився, піймавши балухатими очима перші промені ще сонного сонця, котре, неначе виштовхнута горами велетенська бульбашка ртуті, підіймалося над кряжем і повільно втискалося в безхмарне небо над Андами. Карлик посміхнувся і з насолодою вдихнув на повні груди. «Який день… Господи, який чудовий день», — Джеймі облизнувся, плямкнув, а потім, не поспішаючи, втягнув повітря ніздрями та застогнав від насолоди. Ще не прогріте та не просякнуте пилюкою вранішнє повітря смакувало краще за духмяний дим найдорожчих у світі сигар. Сантьяго-де-Чилі є одним із найбільш загазованих міст на планеті. Озеленені зони займають не більше ніж 2,5 % території, крім того, місто лежить у котловані, а це заважає нормальному рухові атмосферних мас і сприяє застою вихлопних газів і промислових викидів. Упродовж року над Сантьяго висить важкий смог, який стає особливо густим і нестерпним улітку — з грудня до лютого, — коли немає дощів. Джеймі нічого такого не відчував, для коротуна смогу просто не існувало, оскільки вперше за останні п’ять років, два місяці та двадцять чотири дні повітря для нього запахло свободою.

Учора пізно ввечері начальник «Пунта Пеуко» підписав наказ про його дострокове звільнення.

У минулому житті — до того, як Джеймі побачив Бога та потрапив за грати, — карлик був скромним чилійським мафіозі, який займався перепродажем мексиканської зброї аргентинським бандитам, колумбійським наркоторговцям і перуанським повстанцям, а також приторговував наркотиками — кокаїном і марихуаною — на півночі Чилі. У серпні 2009-го Джеймі Макака, сам того не бажаючи, був утягнутим в атакамську кризу. Тими днями в господарствах, розкиданих довкола селища Сан-Педро-де-Атакама, почали зникати люди, і пустелею поповзли чутки про білявих хлопців, які нібито забирають селян у пустелю. Жителі Сан-Педро та Калами стверджували, що ті хлопчики — демони. Джеймі не вірив у їхні байки, оскільки знав, що хлопчики насправді ангели. 18 серпня 2009-го четверо таких «ангелів» завітали до його будинку в Токопійї[66]. Вони притягли із собою Мігеля — місцевого злидня, який канючив милостиню в токопійському порту, прикидаючись глухонімим, — і через жебрака, за допомогою жестів, наказали Макаці роздобути для них альдостерону та тридцять дев’ять протигазів. Із того часу спливло п’ять із лишком років, Джеймі став таким набожним, що міг своєю набожністю потягатися із самим Папою Римським, але досі так і не наважився запитати Господа, на дідька ангелам знадобилися протигази?

Попервах Джеймі не втямив, що перед ним ангели, і через дурість свою намагався їх перестріляти. Тоді мовчазні хлопчики віддубасили його до безпам’яті та пішли, лишивши записку, де нагадували про гормон і протигази, а ще гроші на їхню купівлю. Джеймі Макака як ніхто розумів мову сили, а тому без нарікань роздобув усе, що в нього просили. Через кілька днів «ангели» повернулися, мовчки забрали пакунки з альдостероном і ящики з тридцятьма дев’ятьма протигазами, після чого вшилися.

Макака усвідомив, що до нього приходили «ангели», дещо пізніше — пізнього вечора 31 серпня 2009-го. Того дня, пригнічений низкою невдач, які переслідували його протягом останніх трьох років і на кінець літа 2009-го практично зруйнували колишнє життя, Джеймі дебоширив і проклинав Господа в кам’яній церковці на березі Тихого океану, за кілька кілометрів на північ від дорожньої станції Калета-Буена. Пігмей кричав, лаявся, плювався. Він знавіснів настільки, що відірвав від стіни чимале дерев’яне розп’яття, жбурнув його на підлогу, після чого (про цей епізод зі своєї біографії Макака волів не згадувати) наготувався посцяти на фігурку Ісуса. У ту мить церковка захиталася, задвигтіла, вікна повилітали з рам і щось рокітливе та могутнє зійшло з небес. Джеймі Макака вибіг надвір, наклав у штани та побачив над океаном лик Господа.

Так, саме так усе було…

Джеймі насправді не здогадувався, що відбувалося в Атакамі протягом серпня 2009-го. Він уявлення не мав про те, ким є дванадцятирічні хлопчаки, яких вважав ангелами. Тим більше карлик не знав, що пізнього вечора 31 серпня 2009-го чотири американські винищувачі-невидимки «F-22 Raptor» та один стелс-бомбардувальник «B-2 Spirit» ущент розгатили пустельну лабораторію, у надрах якої протягом п’ятнадцяти років група блискучих учених вирощувала генетично модифікованих і нашпигованих наноагентами істот, що мали би стати ідеальними солдатами, а в підсумку перетворились на неконтрольованих ботів. Так уже збіглося, що один із «Raptor’ів», ховаючись від радарів чилійської ППО, мчав над пустелею на висоті тридцяти метрів, вилетів до океану точно в той час і точно в тому місці, де бідолашний Макака вирішив з’ясовувати стосунки з Господом. Джеймі вискочив із церковки й у нічному небі над своєю головою побачив дві яскраво-червоні плями — полум’я, що виривалося із сопел реактивних двигунів «Pratt & Whitney F119-PW-100», — які коротун із переляку сприйняв за розгнівані очі Господа. Побачене приголомшило й ошелешило колишнього мафіозі. Джеймі урочисто пообіцяв присвятити своє життя служінню Господу, а наступного дня поїхав до Сантьяго-де-Чилі, де добровільно здався поліції, зізнавшись в усіх злочинах.

Макака напрочуд детально змалював схеми постачання наркотиків до Антофагасти та Сантьяго-де-Чилі, через що досудове слідство тривало недовго. Суд над Джеймі, повне ім’я якого — Джеймі Бруно Рікаурто Камподо`ніко, розпочали на початку жовтня, а остаточний вирок проголосили 28 жовтня 2009-го. Суддя засудив Джеймі до дванадцяти років позбавлення волі. Макаку відправили відбувати покарання до тюрми «Сан-Мігель». Зважаючи на те, що Джеймі активно співпрацював зі слідством (завдяки його інформації чилійські поліцейські впродовж осені 2009-го заарештували не менше ніж двадцять наркодилерів і кур’єрів), за два тижні після ув’язнення термін покарання скоротили до восьми років із правом клопотання про дострокове звільнення через чотири.

У тюрмі Джеймі взявся виконувати обіцяне. Він робив усе, що наказували, ніколи не сперечався з наглядачами, дотримувався розпорядку та справно молився. До грудня 2010-го Макаку утримували у в’язниці «Сан-Мігель», розташованій на півдні Сантьяго. Умови були паскудними, як, власне, і в інших тюрмах Південної Америки. «Сан-Мігель» розсипався та зогнивав від старості, камери були затхлими, брудними та переповненими. Наприкінці 2009-го у чилійських тюрмах, розрахованих на утримання тридцяти трьох тисяч ув’язнених, перебували п’ятдесят тисяч злочинців. Годували вкрай погано. Їжа була не просто бридкою, її було мало, тому процвітав чорний ринок продуктів харчування, на якому в’язні, що мали гроші, купували харчі, щоб не охляти з голоду. Кожного тижня спалахували бійки між ворогуючими бандами, в яких обов’язково когось убивали. Джеймі також перепадало: п’ять чи шість разів його побили, двічі зґвалтували, один раз примусили привселюдно їсти собаче лайно та витіснили до найгіршої камери в «Сан-Мігелі». Залишається лише дивуватись, як у таких обставинах Джеймі Бруно Рікаурто Камподо`ніко не зрікся своєї обіцянки та не втратив віри в Господа.

8 грудня 2010 року в тюрмі «Сан-Мігель» сталася пожежа, у результаті якої згорів живцем вісімдесят один ув’язнений і ще дев’ятнадцять отримали різних ступенів опіки. Офіційною причиною пожежі влада назвала сутичку між бандами, хоча насправді (Макака чудово це знав) пожежа була наслідком бунту в’язнів проти нестерпних умов утримання. Злочинці попідпалювали власні матраци, але не змогли впоратися з вогнем, і полум’я швидко поширилося будівлею.

Пожежа в столичній тюрмі «Сан-Мігель» стала найбільшою в історії чилійських тюрем і, відповідно, достатньо резонансною. Начальник чилійської поліції згодом зізнався журналістам, що тієї ночі за майже двома тисячами в’язнів наглядало всього п’ять охоронців. Президент Чилі Себастьян Піньєра попросив вибачення в родичів загиблих, визнав умови утримання в’язнів ганебними та жорстокими й обіцяв реформувати всю кримінально-виконавчу систему. Джеймі Макака, почувши слова президента, написав на ім’я начальника «Сан-Мігеля» прохання про переведення його до іншої в’язниці. Оскільки впродовж року Макака залишався єдиним взірцевим в’язнем у «Сан-Мігелі», його прохання задовольнили.

4 січня 2011 року Джеймі перевели до елітної (за південноамериканськими мірками) в’язниці «Пунта Пеуко». Тюрма «Пунта Пеуко» якісно відрізнялася від решти в’язниць Південної Америки. 1995-го, на час її відкриття, в «Пунта Пеуко» перебував один-єдиний в’язень — колишній полковник армії Чилі Педро Еспіноса, один із трьох посадовців епохи Піночета, екстрадиції котрих — через здійснене 1976 року у Вашингтоні вбивство чилійського емігранта Орландо Летельєра — вимагали Сполучені Штати Америки. 2009-го в «Пунта Пеуко» знаходилося всього сорок дев’ять в’язнів, що відбували покарання за економічні злочини й утиски прав людини за правління Піночета. Джеймі мав окрему камеру, міг прогулюватися та навіть час від часу дивитися телевізор. Ніхто не знущався з нього, не заважав читати книги і, тим більше, молитися. Єдине, що затьмарювало існування в «Пунта Пеуко», — це періодичні запори, які з віком дошкуляли частіше та тривали все довше.

У січні 2014-го Макака написав перше клопотання про дострокове звільнення. Отримав відмову. Через рік подав наступне, яке Комісія з питань дострокового звільнення ув’язнених несподівано задовольнила. Теплого літнього ранку 21 січня 2015 року, відбувши за гратами 1911 днів, Джеймі Макака переступив поріг елітної в’язниці «Пунта Пеуко» вільною людиною.

Карлик ворушив дуплистими ніздрями, за які його й прозвали колись Макакою, та роззирався навкруги, насолоджуючись п’янкими подихами вітру, шелестом трави та кущів під загорожею та хмарками куряви, що здіймалися біля дороги.

— Хороший день, сеньйоре, правда? — Макака посміхнувся озброєному охоронцеві, що відчинив перед ним ворота.

— За п’ять хвилин ітиме автобус до термінала Сан- Борха[67], — непривітно процідив охоронець. — Не проґав, — він сплюнув під ноги Макаці та зі скреготом зачинив ворота.

— Хороший день, Боже, дякую Тобі, який прекрасний день! — ніщо не могло зіпсувати настрій Джеймі.

Він на волі. Сонце підморгувало з-над гір, солодке, наче цукерка, повітря лоскотало ніздрі, а внизу живота розпливалася дивовижна легкість. Учора ввечері — вперше за цілий тиждень — Джеймі гарненько покакав. То був з біса хороший день. Таких днів не випадало за останні років вісім. А то й за всі десять.

О 8:05 перед воротами «Пунта Пеуко» загальмував муніципальний автобус. Так само щасливо посміхаючись, Джеймі заскочив досередини та попрямував до автостанції Сан-Борха, де планував пересісти на автобус до Антофагасти, а звідти, якщо пощастить, до обіду наступного дня дістатися рідної Токопійї.





XLIX




Середа, 21 січня, 16:01 (UTC –4)

Аеропорт «Артуро Меріно Бенітес»

Сантьяго-де-Чилі



Літак із Ґуаякіля приземлився в міжнародному аеропорту «Артуро Меріно Бенітес» о 16:02 за чилійським часом. Пілот підігнав 767-й носом до термінала, почекав, доки рукав, що випинався зі скляної будівлі, притулиться до борту лайнера, і тільки після того вимкнув табло «Застебнути ремені».

Лайнер з усіх боків оточили спецпризначенці в масках і зі зброєю напоготові. Біля виходу з рукава на пасажирів чекали озброєні працівники служби безпеки з собаками та лікарі. Перед розсувними дверима, що вели до термінала, стояв спеціальний тепловізор. Кожного, хто прилетів ґуаякільським рейсом, просили стати за кілька кроків від апарата, після чого лікарі роздивлялися зображення на екрані тепловізора. Пасажирів із високою температурою вилучали з натовпу та вели до карантинного приміщення. Насамкінець один із лікарів перевіряв очі щойно прибулих, записував їхні паспортні дані, номери телефонів і тільки після цього — якщо все було гаразд — дозволяв вступити до аеропорту.

Спливло чверть години, перш ніж Тимур і Лаура потрапили до термінала. Через синець на півобличчя, бандитську зовнішність і недоречний білий комірець Ріно перевіряли довше, ніж будь-кого іншого з рейсу LA359, однак зрештою і його відпустили. Затримали всього п’ятьох людей: двох еквадорців, аргентинця та дві чилійські жіночки, в яких, майже напевно, була звичайна застуда.

Паспортний контроль пройшли без затримок. Ніхто не присікувався до Тимурової візи. А о 17:00 Тимур, Ріно та Лаура зайняли свої місця в новенькому «Boeing 737», рейс LA138, який за двадцять хвилин мав вирулювати на зліт і нести їх на північ країни.

Політ пройшов без пригод. О 19:40 — точно за розкладом — літак авіакомпанії «LAN Chile» успішно приземлився в Антофагасті.





L




Середа, 21 січня, 19:52 (UTC –4)

Міжнародний аеропорт «Церро Морено»

Антофагаста, Чилі



— Déjа vu, — Тимур не очікував, але слова самі злетіли з уст.

Преподобний Ґроббелаар штрикнув його поглядом, мовляв, краще помовч. Вони стояли на автомобільній стоянці перед невеликою, завдовжки сто метрів будівлею аеропорту Антофагасти. Кожен згадував про своє. Вітер куйовдив волосся, торсав футболки, теплими моцаками пролазив під пахви та за спину. Від стоянки на схід тягнулась асфальтована дорога, яка через півкілометра впиралася в Панамериканську магістраль, що йшла строго на південь, до Антофагасти. Обабіч шляху — і зліва, і справа — лежала сіра, одноманітна рівнина, ще не зовсім пустеля, радше напрочуд неприваблива, вбивчо безлика пустка, котра сягала горизонту. У Чилі — розпал літа, сонце хилилося до заходу, але ще не сіло; густі, насичені (як це завше буває перед заходом) промені слалися над землею, мчали на схід, ні за що не чіпляючись, і розбивалися, наливаючи бронзою м’язисті андійські масиви, які, неначе зуби на викопаній з єгипетської гробниці щелепі мумії, виступали над небокраєм.

— Коли то було, — чи то запитала, чи то просто зронила думку, яку не мала наміру озвучувати, Лаура.

— Я прилітав 15 серпня, — Тимур вдихав повітря, зі змішаним почуттям іскристої полегкості й ірраціональної тривоги впізнаючи характерний для Антофагасти запах. Повітря здавалося сухим, аж шкарубким на дотик, і одночасно вщерть насиченим ароматами океану. За два кілометри на захід від злітно-посадкової смуги 01–19 розкинувся Тихий океан. Таким дивовижним повітря могло бути лише в Антофагасті — на кордоні між найбільшим світовим океаном і найсухішою пустелею на Землі.

— Пам’ятаю, — кивнула француженка. — На тебе всі чекали. Кейтаро та Ральф два тижні не могли нічого зробити з малюками, які втекли. Усі думали, що ти приїдеш, сядеш за клавіатуру та миттю все виправиш.

— Тільки я прилітав у обід, а не ввечері, — чоловік тицьнув пальцем у чисте від хмар небо. — Сонце стояло над головою.

— А мене забирали приблизно в такий самий час — перед заходом сонця, а тоді у пітьмі доправляли до комплексу. Тільки холодніше було. Відчутно холодніше.

2009-го Лауру Дюпре викликали раніше за Тимура, в той час, коли працівники «NGF Lab» ще не боялися виїжджати в пустелю після заходу сонця.

— Пішли, — буркнув ґевал, поправляючи лямку наплічника. За день до того, як він вирушив до аеропорту Антофагасти забирати Тимура Коршака й Оскара Штаєрмана, боти захопили та потягли в пустелю одного з його хлопців — гереро на ім’я Том. Ріно не розумів, який кайф у тому, щоб стовбичити посеред ще не вистиглого асфальтового майданчика та жувати шмарклі, згадуючи те, що давно минуло.

Вони не бронювали готель перед вильотом, а тому попросили таксиста підкинути їх до якої-небудь недорогої нічліжки неподалік центру. Шофер привіз їх до бюджетного, але ошатного готелю «Santa Eulalia» на вулиці Токонао в північній частині міста. Гордістю «Santa Eulalia» вважали його розташування: за триста метрів від океану та за кілометр від нової автобусної станції Антофагасти на перехресті вулиці Пайуано й авеню Педро Агірре Седра. Байдуже, що на кілометри довкола простягалися промислові квартали.

Єдина тримісна кімната виявилася вільною. Оглянувши її, Лаура залишилася задоволеною; чоловікам було байдуже: вони хотіли їсти та спати. Кімната коштувала 43 тисячі песо, або майже 66 євро за ніч, — геть немало для південноамериканської країни. З іншого боку, навряд чи Ріно, Тимуру та Лаурі вдалося б знайти щось дешевше: Антофагаста є потужним індустріальним центром із найбільшим у Чилі (практично європейським) рівнем прибутку на душу населення та, відповідно, вже багато років найдорожчим містом республіки. Коршак запропонував заплатити за всіх і розрахувався карткою. Після успішної транзакції його рахунок став «легшим» на 1322 гривні.

Ванна кімната, як і в ґуаякільському «Dreamkapture hostal», була загальною, причому єдиною на поверх, а тому митися довелося по черзі. Першим пішов Тимур, за ним — Лаура, останнім у душ поліз Ріно. Поки Ріно мився, Тимур скористався планшетом Лаури та зайшов на свій акаунт у Facebook, обмірковуючи те, що написати дружині. В Україні була третя ночі, Аліна спала та не могла відповісти, що, відверто кажучи, не надто засмутило Тимура. Він не хотів устрявати в чергову сварку. Чоловік швидко написав: «Привіт! У мене все добре, ми вилетіли до Чилі. На днях вирушатиму додому. Коли саме — ще повідомлю. Цілую» і натиснув кнопку «Надіслати». По тому кілька хвилин він переглядав новини про Україну. На сході точилися бої за Донецький аеропорт. Бойовики ЛНР погрожували обстрілами жителям селищ Щастя та Станиця Луганська, якщо ті не вийдуть на мітинг проти українських військ. Під Маріуполем терористи завдали масованих ударів і висунули техніку під місто. В Україну ввійшли ще дві тисячі російських військових. Долар на міжбанківському ринку сягнув позначки 16,22 гривні… Тимур закрив браузер, щоб не накручувати себе. Він відчував, що збожеволіє, перегорить, як лампочка розжарення від раптового стрибка напруги, якщо до всього, що пережив учора та сьогодні, додадуться думки про події в Україні.

До кімнати повернувся Ріно. Вони домовилися, що перед сном вийдуть повечеряти в місто. Лаура та Тимур стояли готовими, преподобний узявся швидко одягатися. Українець, скептично вигнувши брову, спостерігав, як здоровань защібує сорочку на всі ґудзики та дбайливо поправляє білий комірець.

— На біса ти надягаєш цей комірець? — Тимур тицьнув пальцем у шию Ґроббелаара. Ріно не зреагував. — Чувак, я серйозно. Я, звісно, можу встромити собі в задницю фазанячі пера та почати кудахкати, але це ж не означає, що я павич, правда?

Ріно глипнув на Тимура, як на таргана, що повзе по стелі, але до якого ліньки звестися, щоб убити, і продовжив незворушно прилаштовувати комірець.

На шафці під дзеркалом, біля якого чепурився преподобний Ґроббелаар, дзенькнув телефон. Ріно ледь насупився, зиркнув на апарат і підняв слухавку.

— Алло.

Лаура та Тимур зацікавлено дивилися на ґевала. Несподівано лоб Ріно збрижився, а шкіра, яка після душу пашіла рум’янцем, перетворилася на безбарвний струхлявілий пергамент. Складалося враження, наче здорованю плеснули в обличчя сірої фарби. Вивчаючи його поглядом, Тимур відчув, як живіт вистиг, кишками поповзла льодяна змія та раптом дуже захотілося до туалету: якщо Ріно блідне, так і знай — жди неприємностей. Із біса великих неприємностей.

Ріно Ґроббелаар відхилив слухавку від вуха, прикрив її долонею та глянув на українця:

— Це тебе, — слова звучали так, наче здоровань промовляв, заштовхавши до рота чималий кавалок мокрого картону.

Попервах Тимур не зрозумів:

— Із рецепції?

— Тимур Коршак, — тим самим «картонним» голосом сказав Ріно. — Закордонний дзвінок. Хтось телефонує з-за меж Чилі та просить до телефона Тимура Коршака.

Лаура зіскочила з крісла, ніби її вдарило струмом:

— Хто може знати, що ми тут?

— Ніхто, Лауро, — прошипів Тимур і подивився на ґевала так, мовби той стискав у руці чорну мамбу, а не телефонну трубку. — Ніхто.





LI




Джеймі Макака без проблем дістався до Terminal San Borja (колись — Terminal Norte) на півночі Сантьяго-де-Чилі. Під час звільнення із в’язниці держава надала карликові одноразову допомогу в розмірі 100 тисяч песо (приблизно 152 євро) на «облаштування» нового життя, 30 тисяч із яких він витратив на купівлю квитка на автобус до Антофагасти. Автобус залишав Terminal San Borja о другій пополудні та прибував до пункту призначення через 19 годин — о дев’ятій ранку наступного дня. Звідти було рукою подати до Токопійї. Згідно з вироком суду в Джеймі конфіскували майже все рухоме та нерухоме майно, зокрема два будинки на узбережжі та мопед. Єдине, що лишили, — крихітну однокімнатну квартиру на сході Токопійї. Суддя вирішив, що Джеймі придбав її до того, як став бандитом. Крім того, та квартира виявилась єдиним житлом, яке не використовували як склад для зброї та наркотиків. За умовами дострокового звільнення впродовж трьох днів після прибуття до Токопійї Джеймі мусив зареєструватися в найближчому до місця проживання поліційному відділку та щотижня з’являтися до чергового полісмена, інакше ризикував знову потрапити за грати. Чилійська республіка також зобов’язувала його впродовж двох тижнів знайти роботу. Якщо через чотирнадцять днів після звільнення Макака не покаже правоохоронним органам довідку про працевлаштування, його силоміць запроторять шахтарем на одну з численних мідних копалень, розкиданих довкола Антофагасти.

Перед відправленням Джеймі Макака пообідав, купивши в привокзальній ятці варені боби та булку з шоколадом, після чого придбав собі нову sim-картку оператора «Movistar». Мобільний телефон, який йому повернули перед тим, як випустити за ворота «Пунта Пеуко», працював, але номер давно заблокували. У кишені залишилося 58 тисяч песо.

Комфортабельний автобус класу «semi cama[68]» вирушив у дорогу о 14:10 і швидко виїхав за межі міста. Джеймі відхилив спинку крісла, настільки великого, що міг витягнутися на повний зріст, і промацував очима пустельний пейзаж, що тягнувся вздовж Панамерикани. Поступово перша хвиля ейфорії відступила, а на її місце прийшла щемлива чорнота. Джеймі замислився над тим, як тепер житиме, і що більше думав, то більше супився. Він нікому не потрібен, на нього ніхто не чекає, йому доведеться вперше в житті піти на роботу, де за кожним його рухом наглядатимуть… Несподівано Джеймі Макака збагнув, що життя на волі майже не відрізнятиметься від перебування в «Пунта Пеуко», тільки працювати доведеться більше. Він довго вагався — минуло шість годин, небо над пустелею почало заростати пітьмою, — перш ніж наважився зателефонувати Леонардо Каберрі, мексиканцю, який більше півтора десятка років нелегально проживав у Токопійї, займаючись дрібними та зазвичай такими, що не вирізнялися кришталевою чесністю, оборудками, а також підторговуючи травою. Про Каберру говорили, що за гроші він здатен дістати будь-яку річ у межах Латинської Америки, і таке твердження загалом відповідало реальності. Після того як 18 серпня 2009-го до Джеймі завітали «ангели», Макака подався по протигази й альдостерон саме до Каберри. І мексиканець за лічені дні все дістав.

Джеймі Макака, все ще вагаючись, натиснув кнопку виклику. Він боявся почути повідомлення про те, що номер недійсний, і водночас боявся, що Каберра відповість. Пігмей сам не знав, навіщо телефонує мексиканцю. Мабуть, тому, що більше не мав кому телефонувати. Леонардо був чи не єдиним кримінальником північного Чилі, який уникнув облав і не загримів до в’язниці у вересні—жовтні 2009-го після того, як Макака завалився до законників у Сантьяго та виклав усе про наркоту та решту своїх доблесних учинків упродовж останніх десяти років.

У слухавці пролунали довгі гудки, а через кілька секунд Леонардо Каберра відповів сонним і, як завжди, вдрузки обкуреним голосом:

— Що за паскудство? Хто це? Хто це, на хрін, телефонує мені?

— Hуla, mexicano[69], — холодно привітався Макака, думаючи про те, що на волі навіть голос бринить по-іншому. — Це Джеймі.

— Який Джеймі? — не вкурив Каберра. — Я, курва, не знаю ніяких Джеймі.

— Джеймі з Токопійї.

— Макака?! — у запитанні Каберри змішалися здивування, настороженість і ще дещо, чого Джеймі спочатку не зауважив, а може, не захотів зауважити. І дарма. — Розтуди його!

— Я повертаюся додому, mexicano, — сказав коротун.

— Ти ж мав ще відсидіти чортзна-скільки! — зірвалося з уст мексиканця.

— Відсидів уже, — буркнув Макака. — Відпустили.

— О-о, — тим самим насторожено-фальшивим тоном протягнув Каберра. — І де ти зараз?

— Прямую до Антофагасти. Виїхав із Сантьяго шість годин тому.

— О-о, — повторив Леонардо. — І… і що?

— Нічого. Хотів запитати, як у тебе справи? Що нового в Токопійї? Що з моєю квартирою?

— Е-е, — зам’явся мексиканець. — Токопійя стоїть на місці, а справи — кепсько. Тобто не так щоб хріново, але хорошого мало. А у квартирі зараз живе Бруно.

— Який іще Бруно? — роздув ніздрі Джеймі.

— Ну, Бруно Верґара, а це, цей… коротше, ти його не знаєш, — Каберра напружено кашлянув. — Пробач, Джеймі, там зараз такий срач у твоїй хаті. Ми не думали, що ти отак… ну, як сніг на голову.

— Нічого. Я розумію.

— А ти коли приїжджаєш? — поцікавився мексиканець.

От тут Джеймі щось відчув. До суду та рандеву з Господом Макаку більше ніж десять років уважали неформальним босом токопійської мафії, який одноосібно контролював канали надходження наркотиків на північ Чилі з Венесуели та Болівії. Втримуватись на вершині злочинної піраміди вдавалося не так через крутий норов чи навички вправної стрільби, як завдяки прозірливості й умінню тонко відчувати настрої людей. Джеймі насторожився й облизнув губу. Вчувалася якась гнилизна в голосі Каберри.

— Агов, Джеймі, чуєш мене? Чуєш? Алло! Я питаю, коли ти прибудеш?

— Навіщо тобі?

— Ну, та ми тебе зустрінемо, братан! Стільки не бачились!

Макака відірвав мобілку від вуха та, ще дужче насупившись, втупився в посірілий від часу телефон.

— Алло! Джеймі, ти тут? — скрипів динамік. — Ми за ніч приготуємося, встигнемо прибрати у квартирі.

Коротун раптом збагнув, що йому не треба було телефонувати мексиканцю. Не через обітницю Богові та навіть не тому, що такий дзвінок — як не крути — повертав Макаку до колишнього недостойного життя. Він уловив у словах Каберри добре приховану, але цілком реальну загрозу, відчув, як початкове здивування поступилося місцем чомусь каламутному та слизькому, й уторопав, що голосу, який линув із трубки, більше не можна довіряти.

Джеймі Макака натиснув «Відбій» і відразу по тому вимкнув телефон.

Холодне, з особливим пластмасовим присмаком повітря в автобусі більше не пахло свободою.





LII




Середа, 21 січня, 20:46 (UTC –4)

Антофагаста, Чилі



Тимур узяв слухавку й акуратно, наче боявся, що вона може якщо не вибухнути, то принаймні довбонути струмом, приклав до вуха:

— Тимур Коршак слухає.

— Тимуре, привіт! Це Ліза Джин Торнтон.

Чоловік видихнув:

— А, це ви.

— Ви чекали на когось іншого?

— Ні. Суть якраз у протилежному — я ні на кого не чекав. Як ви нас знайшли? — Тимур спочатку запитав, а вже потім збагнув, що запитання, по суті, безглузде.

— Я працюю у ФБР, — повільно, неначе для розумово відсталого пояснила Ліза.

— Жучки.

Із трубки почулося сухе та здушене, а тому якесь ніби несправжнє фиркання. У Тимура в голові спливла ідіотська думка про те, що федералів у їхніх центрах підготовки, напевно, вчать не лише стріляти, але й правильно фиркати: спокійно та витримано, так, щоб співрозмовник не здогадався про справжні наміри агента та не викрив його істинні думки.

— Ви передивилися фільмів про Джеймса Бонда. Я дізналася, що ви забронювали квитки до Антофагасти, а сьогодні о 16:34 перетнули кордон Чилійської республіки в аеропорту «Комодоро Артуро Меріно Бенітес». Усе просто.

— О’кей, — погодився Тимур, — а готель?

— Цього я вам уже не розповідатиму.

— Добре, — він знав, що наполягати марно. — Ви досі в Еквадорі? Чого вам від мене треба?

— Поговорити, — просто сказала американка.

Надійшла черга Тимура презирливо пирхати:

— Хочете допитати мене по телефону? Це такі новітні технології від ФБР, так? Сподіваюся, мені хоч не доведеться оплачувати міжнародний дзвінок.

— Тимуре, не треба єхидності. Поясніть, що сталося в аеропорту Ґуаякіля.

— Нічого не сталося.

— Тимуре…

Чоловік замовк. Мабуть, Ліза Торнтон подумала, що українець має намір кинути слухавку, бо затараторила:

— «Сутінкові» напали на аеропорт через вас? Вони гналися за вами? Те, що трапилося в Інституті неврології, також пов’язане з вашим візитом? Ви ж були там, я знаю. У вівторок, коли все почалося.

Тимур стомлено зітхнув:

— Навіщо ви запитуєте, якщо стежили за нами та самі все знаєте?

— Я не можу збагнути, чому «сутінкові» йшли на смерть, щоб дістатися до вас. Вони діяли як абсолютно свідомі та добре навчені вояки, за винятком того, що не відчували страху. Я не розумію, що вони робили б посеред того пекла, якби схопили вас.

— Нічого нового до того, що я розповів вам у Ґуаякілі, я не додам. Ми вирішили полетіти з Еквадору, а психоістоті це не сподобалося.

— І тепер?..

— І тепер я дуже сподіваюся, що воно не знає, де нас шукати, — із притиском проказав Тимур.

— Припиніть знущатися! — не стрималася американка. — Я запитую, що ви плануєте робити в Чилі? Ви повертаєтесь в Атакаму? До того місця, де стояла «NGF Lab»?

— Так.

— Чому?

«Хороше запитання», — подумав чоловік. І знову нічого не відповів. Він упивався відчуттям, що цього разу, під час цієї розмови всі козирі в нього.

— Я можу чимось допомогти? — озвалася Ліза.

«О, як ви заговорили».

— Дозвольте поцікавитися, а що змінилося? Ви перелякалися, що ця зараза доповзе до Америки?

— В учорашній бійні загинуло двадцять вісім американських громадян. Більшість із них застрелили еквадорські військові. Та питання не в тому, хто застрелив, а в тому, через що почали стрілянину. Мій бос учепився зубами мені в задницю та вимагає пояснити, що сталося в Ґуаякілі.

— А я тут до чого?

— Скажімо так: я готова вам повірити, але поки що не готова розповісти про все керівництву. Мені потрібні більш переконливі докази. А тому я хочу знати, що ви шукаєте. І справді хочу допомогти.

«Бляха-муха, — обурився Тимур. — Загинуло три десятки ваших співвітчизників. Яких ще вам треба доказів?»

— Я не потребую вашої допомоги, пані Торнтон, — відрубав українець. — Якщо хочете допомогти, знайдіть місце, звідки поширилася ця зараза, та зателефонуйте. От тоді й порозмовляємо, — і поклав слухавку.

Лаура та Ріно обступили його.

— Що хотіла? — спохмурнівши, запитала психіатр.

— Розпитувала про події в аеропорту. Просила надати докази того, що психоістота реальна.

— Чого раптом?

— Сьогодні вранці під терміналом загинуло двадцять вісім громадян США. Більшість розстріляли військові, та це неважливо — американці вимагають відповідей.

Лаура спохмурніла ще більше та похитала головою.

— Ти відмовив їй.

Тимур зиркнув на француженку, здивовано звівши брову:

— Думав, ти стрибатимеш від радощів.

Жінка підібгала губи та невиразно змахнула руками.

— Ситуація змінилася, — підвела очі на українця. — Катастрофа літака через умисні дії еквадорського пілота — це одне. Зовсім інше — цинічний розстріл мирних громадян за крок від входу до міжнародного аеропорту.

— То й що? — огризнувся Тимур.

— Штати вступають у гру. Тепер уже всерйоз. Не треба нариватися.

— Начхати, — відмахнувся чоловік. — Через три дні нас тут не буде, — він легенько відсторонив Лауру, протиснувся повз тушу Ґроббелаара, який похмуро спостерігав, як українець і француженка жбурляють один в одного недомовками, і попрямував до виходу з кімнати. — Хочеться поговорити — поговоримо за вечерею. Я голодний. І хочу пожувати щось краще за запаяні у фольгу напівфабрикати з літаків.





LIII




Повечерявши, Тимур, Ріно та Лаура повернулися до готелю. Спати нікому не хотілося — напевно, підсвідомо вони боялися того, що може прийти до них уві сні, — водночас через фізичну втому блукати вечірньою Антофагастою теж не було бажання. Вони порозлягалися на ліжках. Тимур увімкнув телевізор — не кращий за той, що був у «Dreamkapture hostal», — і ліниво перемикав канали. Лаура відгородилася від телевізора планшетом. Ріно лежав, заплющивши очі та склавши руки на животі, хоча з дихання було чути, що ґевал не спить.

За кілька хвилин француженка відірвалася від Інтернету та повідомила:

— Я знайшла компанію, що здає в оренду автомобілі. «Europcar». Біля автовокзалу, десь за кілометр звідси.

— Ага, добре, — зронив Тимур. А потім замислено промовив: — Нам треба лопати.

— Що ти сказав? — повернула голову Лаура.

— Я думаю, нам слід узяти із собою лопа… — чоловік не завершив. — ҐУАЯКІЛЬ! — від крику Тимура Ріно сів у ліжку та вирячився так, що прорізалося підбите око. — Показують Ґуаякіль!

Три пари очей прикипіли до телевізора. Йшов вечірній випуск «Chilevisión Noticias» — програми новин на каналі «Chilevisión». У правому верхньому куті висів прямокутник із застиглим зображенням поруйнованого Інституту неврології. Хоча ошелешило Тимура не це; його анітрохи не здивувало б, якби журналісти чилійських новин розповідали про вранішню бійню в Ґуаякілі. Дивним здавалося якраз те, що розказували не про бійню в аеропорту. Йшлося про щось інше. Студійна камера вимкнулася, та на екрані з’явилося зображення нічної дороги.

Нешироке двосмугове шосе. Темрява. І стовпище людей, яке суне дорогою. На цій ділянці шосе придорожніх ліхтарів не було, натовп узагалі лишався б невидимим, цілком укритим пітьмою, якби не потужні прожектори, тремтливі промені яких лизькали щільну масу з людських тіл. Та маса пульсувала, мінилася та, неначе якесь жахливе в’язке вариво, повзла асфальтом.

Тимур не бачив, звідки вистрілюють промені прожекторів, — оператор стояв спиною до джерел світла, скерувавши камеру на людей на дорозі. Лише через півхвилини українець зауважив напис «live» у лівому верхньому куті екрана.

— Це пряма трансляція, — не знати до кого проговорив він.

Зображення тремтіло та час від часу підстрибувало. Схоже, оператор тримав камеру на плечі та постійно рухався. Невдовзі Тимур зрозумів, що еквадорець задкує, відступаючи перед юрмою. Натовп крокував доволі швидко (принаймні точно швидше, ніж співробітник каналу «Chilevisión» задкував із камерою на плечі) та поступово наближався, тож через півтори чи дві хвилини Тимур розгледів, що в юрми є поводир. Збіговисько, ніби отара, прямувало за засмаглим, злегка згорбленим еквадорцем середнього зросту, який неприродно рівно тримав голову і тупився не під ноги та не поперед себе, а кудись угору, немовби намагався зазирнути за прожектори, котрі негнучкими променями-щупальцями обмацували юрму. Він ішов на два кроки попереду клубка з людських тіл, не вимахуючи руками, не сповільнюючись і не пришвидшуючись. І, схоже, не кліпаючи. Він не здавався незграбним, але відчувалося щось неприродне в його руках. Поводир нагадував паралітика, який більшу частину життя провів у інвалідному візку, а тут раптом, ні сіло ні впало, навчився ходити, набув здатності без обмежень пересуватися на своїх двох, проте ще не встиг призвичаїтися до нового вміння.

Хтось — чи то диктор у студії, чи то репортер, який не потрапляв у камеру, — запекло коментував процесію. Тимур не міг зрозуміти жодного слова. І не лише тому, що коментарі звучали іспанською. У перші хвилини зображення на екрані настільки поглинуло його, що чоловік не сприйняв би жодного слова, навіть якби репортер раптово заговорив українською.

Несподівано оператор розвернувся. Зображення спочатку розпливлося, а потім різко сфокусувалося. Стало видно дві відкриті вантажівки із солдатами в кузовах і один «Humvee» з кулеметом на даху. Тимур нарешті побачив прожектори, що вистрілювали променями з кузовів. Вантажівки трималися на відстані сотні кроків від натовпу та від’їжджали одночасно з тим, як натовп наближався.

Ніхто не намагався спинити юрму. От тільки і солдати у вантажівці, і кулеметник у броньованому «Humvee» тримали на мушках людей, що простували дорогою. У світлі прожекторів їхні очі моторошно виблискували. Подеколи, коли один із променів підіймався зависоко, зображення темніло, і на екрані залишалися лише вуглинки очей, які, ледь погойдуючись, пливли над дорогою.

Перед камерою промайнув військовий, схоже, офіцер, який, постійно озираючись на мовчазну юрму, тримався поряд із вантажівкою та постійно повторював: «No dispare! No dispare![70]»

Оператор знову навів камеру на людей на дорозі.

— Це «сутінкові»? — не відводячи погляду від екрана, пролепетала француженка. — Це все «сутінкові»?

Їй ніхто не відповів, оскільки в кадрі з’явився репортер. Тонкий рівний ніс, рельєфне підборіддя, мікрофон у руках. Він виглядав би симпатичним, якби не важка амуніція. На чилійцеві був масивний «натівський» бронежилет, який закривав не лише тулуб, але й шию, кевларова каска та кулетривкі окуляри. Репортер важко дихав — броня тиснула його до землі.

Не відриваючи мікрофон від губ, чоловік у касці схвильовано говорив далі: «…поліція наразі просто не знає, що з ними робити. Вони крокують уже кілька годин, просто йдуть — нікого не чіпають і ні на що не реагують. Це дуже моторошне видовище, ви можете бачити самі. Незважаючи на комендантську годину, всім цим людям удалося вислизнути з Ґуаякіля. Куди вони прямують — нікому не відомо. Чи вони заражені? Чи стануть убивати за межами охопленого хаосом міста? Ось запитання, які без перебільшення хвилюють увесь світ. І людей надто багато, щоб їх арештувати».

— Що він каже? — Тимур несамохіть тицьнув пальцем в екран.

— Це іспанська, — Лаура, не дивлячись на Тимура, здогадалася, що він звертається до неї.

— Я бачу, що не китайська, але твоя мова найближча до іспанської, — Тимур не був певен, чи справді іспанська аж так схожа на французьку. Просто йому так здавалося. І ще дуже хотілося зрозуміти, про що повідомляє кореспондент. — Ти хоч щось уловлюєш?

Лаура махнула рукою, примушуючи його замовкнути.

Репортер «Chilevisión Noticias» правив далі: «Нам не вдалося сьогодні потрапити до Ґуаякіля — фінансовий центр Еквадору повністю заблоковано військами та поліцією, але з надійних джерел надійшла інформація, що всі ці люди, всі ці чоловіки та жінки, впродовж дня зуміли обійти розставлені пости, кордони та патрулі, зібралися за містом і вирушили на південь».

Репортер закашлявся. Його обличчям стікали великі краплини поту; коли він підносив мікрофон занадто близько до губ, чулося хрипке, пришвидшене дихання. Перевівши подих, чилієць заговорив знову: «Ми продовжуємо пряму трансляцію з еквадорської траси № 25, що веде від міста Ґуаякіль на південь до еквадорсько-перуанського кордону. Загадкова хода, яку почали сьогодні ввечері за межами Ґуаякіля й у якій на цей момент узяло участь щонайменше п’ять чи шість сотень жителів міста, триває. Нагадаю, що приблизно дві години тому еквадорські військові спробували зупинити, локалізувати натовп. Вони влаштували загорожі на дорозі, зосередили значну кількість особового складу, проклали колючий дріт. У результаті вдалося лише ненадовго затримати ходу. Натовп розпорошився, після чого учасники процесії поодинці, продираючись у темряві через чагарники, навпростець полями, обійшли лінію, на якій їх планували зупинити, зібралися за спинами солдатів і продовжили похід. За неперевіреними даними, військові готують нову операцію з затримання, оскільки, попри відсутність агресії, ніхто не знає справжніх намірів учасників процесії. Водночас один з еквадорських офіцерів, які перебувають поруч зі мною, запевнив, що від командування отримано суворий наказ не відкривати вогонь».

Напружившись, Лаура почала вирізняти знайомі слова й узялася уривками, узагальнюючи, переповідати Тимуру та Ріно те, що казав журналіст у шоломі.

— Вони обійшли блокпости… зібралися за Ґуаякілем… п’ять, може, шість сотень людей… ідуть на південь, ніхто не знає, куди і чому… військові намагалися їх зупинити, але… вони розбігаються та поодинці обходять блокпости… потім продовжили йти на південь до кордону…

Репортер на мить умовк, просунув пальці під кевларову каску, краї якої потемніли від поту, та приклав їх до вуха. Напевно, притискав пальцями навушник. «Режисери нашого репортажу щойно повідомили мені, що готовий раніше відзнятий сюжет. Отже, послухайте, що про сьогоднішні події говорить шеф поліції Ґуаякіля, сеньйор Ектор Баутиста».

Кадр змінився, на екрані з’явився огрядний чоловік із бульдожими щоками, подвійним підборіддям і вередливо відкопиленою нижньою губою. Синя, ретельно напрасована форма та вишиті золотом погони виблискували у світлі лампи камери. Сеньйор Баутиста розтулив рота та розпочав: «Я рішуче відкидаю звинувачення в бездіяльності. Поліція Ґуаякіля, як і раніше, повністю контролює ситуацію. Так, нам відомо, що серед натовпу, який вийшов із міста, є особи, відповідальні за вбивства та дебош у ґуаякільському Інституті неврології, але ми не маємо змоги виявити їх та арештувати, доки вони ховаються в юрмі, — промовляв він більш-менш упевнено. Зраджували Баутисту очі, які металися, наче у психічно хворого. — І, так, я підтверджую наказ не відкривати вогонь. Досить із нас смертей. Я особисто розмовляв із генералом Оскаром Альваресом — військовим наказано стріляти лише в разі очевидної загрози своєму життю або життю мирних громадян». Кого в ситуації, коли, з одного боку, сунули озброєні до зубів солдафони, а з іншого — кількасот відірваних від реальності чоловіків і жінок із незрозумілими намірами, він називав «мирними» громадянами, залишалося незрозумілим. Про одне шеф поліції Ґуаякіля не збрехав: після розстрілу десятків іноземців під терміналом аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо два десятки еквадорських послів дерли на шматки в усіх закутках світу та керівництво Еквадору готове було на що завгодно, аби уникнути нової бійні.

— То як — думаєте, вони заражені? — запитала француженка, зиркнувши на Тимура.

Українець знизав плечима.

Режисери знову ввімкнули live stream із шосе № 25. Оператор і журналіст відступали, проте відстань між ними та передніми рядами ходи помітно скоротилася. На передньому плані опинився чоловік, що очолював процесію. Розгледівши його зблизька, Тимур роззявив рота. Очі еквадорця виглядали цілковито білими. Він ішов уперед, тримаючись середини дороги, він не дивився під ноги та крокував нібито впевнено, та все ж не так, як крокує зряча людина. Українець кілька секунд не вірив у те, що споглядає: кількасот еквадорців, яким пощастило вирватися з Ґуаякіля та вирушити до кордону з Перу, веде за собою сліпий.

Репортер кивнув комусь за кадром, напевно, оператору, інформуючи про те, що знає про завершення інтерв’ю, та поновив своє торохтіння: «Шеф ґуаякільської поліції не зміг дати відповідь на запитання щодо особи, яка керує процесією. Єдине, що можу сказати напевно, — і це якась дивовижа! — ця людина, найбільш імовірно, сліпа. Цілковито незряча! Мої колеги з Аргентини так і назвали його — El Ciego[71]. Я спробував з’ясувати…»

— Їх веде сліпий? — Ріно, не моргаючи, тицьнув пальцем в еквадорця, чиї вибалушені молочно-білі очі скидалися на намазані жиром м’ячики для гри в настільний теніс.

— Схоже на те, — підтакнула Лаура, — якщо я не помиляюся, журналіст щойно сказав про те, що їхній поводир — El Ciego, тобто Сліпий.

Тимур ствердно замахав головою:

— Вони заражені. Це «сутінкові». Однозначно.

— Чому ти так вирішив? — повернула голову Лаура.

— Він точно нічого не бачить, — Тимур, як і Ріно за мить до того, показував на екран. — Не уявляю, як людина з такими очима спроможна щось бачити, але одночасно рухається не як сліпець.

— І що? — не зрозуміла француженка.

Ріно збагнув першим і договорив замість Тимура.

— Сліпого інфіковано. Як і всіх, хто його оточує. І ті, хто крокують довкола нього, по суті, слугують йому очима. Тимур має рацію — це вони, Лауро.

— О’кей, — погодилася жінка. — Куди вони прямують?

Тимур на хвильку відвів погляд від екрана, замислився. У голові зазвучав голос покійного доктора Антоніо Арреоли — одна з останніх фраз еквадорця за життя.

(у ці вихідні все раптово скінчилося…)

(…найбільш агресивні померли, решта перейшла на малювання)

Погляд Тимура злегка заволокло туманом: він пригадав малюнок, що забрав у «сутінкового» з палати № 205 — хлопчини з довгим волоссям, який так хитро вдав, що не впізнав його. Малюнок із зображенням пустелі Атаками, однієї з ущелин Долини Смерті.

(вони всі малюють одне й те ж саме — пустелю…)

(у нас повно таких малюнків…)

(…ви знаєте, де це?)

Тимур зиркнув на Лауру. Француженка зрозуміла все з погляду. Вона мимоволі повела головою зліва направо та назад, а тоді, звично торкнувшись пальцями брови, заперечила вголос:

— Це безглуздя. Цього не може бути.

Українець промовив:

— Вони йдуть в Атакаму, Лауро.

Ріно неспокійно заворушився на ліжку, так, наче з-під простирадла його почали кусати клопи:

— Навіщо?

Тимур розвів руками та хмикнув:

— Це запитання на мільйон баксів, — чоловік звернув увагу на екран. Оператор крупним планом знімав Сліпого. Мармурово-білі очі погойдувалися та поблискували в пітьмі, ніби два однакові супутники на орбіті невідомої планети. Попри це, голос Тимура звучав не надто стурбовано. — Гадаю, це щось на кшталт жесту відчаю з боку психоістоти. Воно не зловило нас в аеропорту й тепер не має вибору, крім як гнати цю орду в Атакаму. Я можу тільки порадіти, що ми зараз не там, не в Ґуаякілі.

— Але вони йдуть до нас! — емоційно скрикнула Лаура.

Тимур стримано всміхнувся:

— Їм невідомо, що ми тут, Лауро. Подумай сама. І взагалі, для нас це більше не проблема. Поглянь на них. Ти гадаєш, їх пустять у літак? Від Атаками їх відділяє три тисячі кілометрів і два кордони. Невже ти припускаєш, що перуанці та чилійці просто спостерігатимуть, як півтисячі еквадорців, очманілі від невідомої психічної хвороби, перетинають державний кордон? Навіть без перешкод їм знадобиться два місяці, щоб дістатися Атаками, — пряме включення з Еквадору завершилося. Диктор у студії почав викладати наступні новини, а Тимур відкинувся на подушку. — Можливо, я помиляюся, і психоістота знає, для чого веде їх у пустелю. Та це лише підтверджує, що я мав рацію, і нам треба дізнатися, що відбувається на місці розбомбленої лабораторії. Й основне — тут, у Чилі, немає заражених, відповідно, воно не знає, де ми знаходимося. Воно більше не здатне переслідувати нас. Розслабся і дихай вільно.

Водячи пальцем по бровах і переніссю, Лаура дивилася на Тимура. Він говорив виважено й аргументовано, йому хотілося вірити. Вони в безпеці, «сутінкові» далеко, все гаразд. От тільки серце її не заспокоювалося та тривожно постукувало під давно не праною футболкою. Лаура не говорила іспанською, та все ж сяк-так ухопила зміст того, про що розповідав репортер «Chilevisión Noticias». І найбільше з побаченого та почутого її вразила не кількість «сутінкових» і не сам факт того, що більше півтисячі людей із незрозумілих причин покинули Ґуаякіль і вирушили на південь країни. Найбільше шокували слова про те, що ці півтисячі примудрилися непоміченими прослизнути повз блокпости на виїздах із Ґуаякіля, а потім спокійнісінько обійшли встановлене військовими загородження на шосе № 25. Виникало логічне запитання: що їм заважає розосередитися і так само обійти прикордонні пропускні пункти на кордоні між Еквадором і Перу, і згодом — між Перу та Чилі? Лаура подумала, що правильно — нічого. Залишалося покладатися винятково на відстань від Еквадору до Атаками. Три тисячі кілометрів — це багато. Але й тут щось підказувало Лаурі, що розслаблятися не варто. Недобре передчуття каменем тиснуло на серце. Раціонального пояснення цьому вона не знаходила, хоч як пристрасно длубалася у власних почуттях, і через те на душі ставало ще більш неспокійно.

— Я лягаю спати, — Тимур вимкнув телевізор і заліз під легку ковдру.

— Хтось заводить годинник? — запитав Ріно.

— Я заведу, — відгукнулася Лаура. — На сьому ранку.

— О’кей, — позіхнув Тимур. — Поснідаємо та підемо по машину.

Він відвернувся обличчям до вікна, вдаючи, що поринає в сон, але ще довго лежав із розплющеними очима, обмізковуючи побачене у випуску новин. Його внутрішній стан не відповідав безтурботному голосу. Щоправда, на відміну від француженки Тимур Коршак не сумнівався, що їм удасться вшитися з пустелі до того, як «сутінкові» перетнуть чилійський кордон. Якщо взагалі перетнуть. Він був упевненим, що ґуаякільський кошмар завершився та більше ніколи не з’явиться в його житті.

— Добраніч, — побажала Лаура та вимкнула світло.





LIV




Четвер, 22 січня, 08:42 (UTC –4)

Офіс компанії «Europcar»

Антофагаста, Чилі



— Я перепрошую, ваша картка не працює, — менеджер компанії «Europcar» з оренди автомобілів винувато простягнув назад кредитку.

— Це неможливо, — заперечила Лаура.

Ріно з Тимуром зупинили вибір на чотиримісному пікапі «Mitsubishi Katana» і майже узгодили всі деталі, коли електронна система відмовилася приймати картку Лаури. Молодий чилієць із вибритими скронями й очима кольору пляшкового скла без нарікань спробував ще раз провести транзакцію. Результат той самий, тобто нульовий. Хлопчина поклав картку на стійку та підсунув до француженки.

— Пробачте.

— Там більш ніж достатньо коштів, — розгублено проказала вона. Оренда коштувала з біса дорого — 140 євро/день, що забагато навіть для Європи, однак Тимур і Ріно прикинули, що за три дні вони встигнуть «владнати» всі свої справи в пустелі та повернутися, а відтак наявних на Лауриному рахунку коштів мало б вистачити з головою.

— Я не заперечую, однак ваш банк блокує транзакцію.

Жінка розгублено похитала головою.

— Ви можете почекати? Я хочу зателефонувати у свій банк.

— Будь ласка, — клерк підсунув телефон. — Можете скористатися нашим телефоном.

Лаура Дюпре набрала номер, указаний на звороті кредитки, після чого кілька хвилин запекло жбурлялася французькими словами у слухавку. Зрештою щось прокричала та кинула слухавку на тримач телефонного апарата.

— Що таке? — запитав Тимур.

— Мій рахунок заблокували.

— Чому?

— Через учорашні події в Ґуаякілі. Останню транзакцію було проведено з Еквадору, тому мій банк, побоюючись шахрайства, заблокував картку. Я подала заявку на розблокування, але мене повідомили, що платежі, які приходили чи надходили до Еквадору впродовж останніх трьох-чотирьох днів, перевірятимуть на ймовірний зв’язок із тероризмом або з відмиванням грошей, пов’язаних із тероризмом, відповідно, за найкращих обставин рахунок розблокують не раніше, ніж у суботу, а якщо точно — аж у понеділок. Я намагалася довести, що гроші потрібні мені просто зараз, але безрезультатно. Це не політика банку, це вимога спецслужб.

— Чудово, — простогнав Тимур.

— А ти? — Ріно ляснув долонею по плечу українця. — Спробуй свою.

Тимур неохоче дістав банківську картку і, наперед знаючи результат, подав її працівнику «Europcar». Він провів її крізь щілину термінала, почекав трохи та повернув назад.

— Недостатньо коштів на рахунку.

— У тебе кредитка? — без особливої надії в голосі поцікавилася Лаура.

— Ні, просто дебетна картка.

— Гаразд, — згодився Ріно, — не проблема, візьмемо седан. Або малолітражку.

Тимур не уявляв, як вони продиратимуться на малолітражці через кряжі та піски Долини Смерті. Та це не змінювало суті.

— Боюсь, у мене не вистачить коштів навіть на малолітражку.

Ґевал насупився, склав руки на грудях і відступив на півкроку від стійки. Зеленоокий чилієць терпляче чекав, що вони вирішать.

Лаура, похнюпившись, мовчала. Озвався Ріно:

— Ми не можемо сидіти та чекати, поховавши голови в пісок.

— За два дні вони не дійдуть до Атаками, — не так щоб аж дуже впевнено проказав Тимур. — У нас удосталь часу.

— Зате за два дні вони можуть доїхати до Атаками, — докинула Лаура.

— Яким чином? — трохи ображено запитав українець.

— Вони ні на кого не нападають. Якщо вони розійдуться та поодинці перетнуть кордон, то за два дні на автобусах спокійно дістануться до Чилі.

— Це малоймовірно, — не здавався Тимур.

— Але можливо.

У працівника «Europcar» нарешті урвався терпець:

— То що ви вирішили? Берете іншу машину? — він, як і раніше, говорив чемно, та цього разу в голосі прорізалися недвозначно холодні й не надто люб’язні нотки.

Чоловіки опустили голови. Лаура намалювала на обличчі посмішку й мовила:

— Дякую, сеньйоре, ми ще маємо подумати.

— Дякую, що завітали, — хлопчина сяйнув у відповідь такою ж пластмасовою усмішкою. — У «Europcar» вам завжди раді!

Тимур, Лаура та Ріно вийшли на авеню Педро Агірре Серда та неквапом рушили в напрямку готелю. Сонце піднялося достатньо високо та нещадно смалило. Ліворуч від них височіла сіра бетонна будівля з глухими стінами, фасадом із темно-синього скла та написом на одній зі стін «Terminal de Buses Cardenal Carlos Oviedo[72]». Вокзал нагадував німецький бункер часів Другої світової війни, оскільки, крім скляного фасаду, вікон будівля майже не мала. Понад головами провисали чорні дроти.

— Ми можемо спробувати доїхати на автобусі до Калами, — запропонувала Лаура.

— А далі що? — гмикнув Тимур. — Ми також можемо спробувати автостоп, от тільки я маю сумніви, що за останні п’ять років до «NGF Lab» проклали дорогу та пустили регулярні автобусні рейси.

— Не смішно, — огризнулась француженка.

— Може, це знак, що туди не варто пертися? — висловив припущення Ріно.

Заштовхавши руки до кишень джинсів і туплячись собі під ноги, Тимур відвернувся від автобусного термінала та почовгав геть.

— Можливо, й так, — стиха, наче сам до себе, буркнув він. — Все одно без грошей ми нікуди не подамося.

Ріно наздогнав українця та закрокував поряд. Вони перетинали промислову зону. Довкола громадилися огороджені бетонними парканами неохайні будівлі складів, майстерні, гаражі. Поміж них углиб кварталів тягнулися запилені ґрунтові вулички. Людей майже не було, і що далі Тимур, Ріно та Лаура відходили від автостанції, то менше їх ставало.

— У мене є одна ідея, але навряд чи вона вам сподобається, — потерши пальцем носа, сказав Ріно Ґроббелаар.

— Яка? — Тимур більше з осторогою, ніж із надією глянув на преподобного.

— 2009-го ми із Джеро пробивалися через Долину Смерті на мотоциклах. Не пам’ятаю, на «Ямахах», здається.

Тимур зиркнув на Лауру, наче боявся, що озвучену думку та забракує. Як виявилось, боявся даремно.

— А це ідея! — француженка збадьорилася.

— Ми використовували мотоцикли, оскільки Долиною Смерті неможливо пересуватися на повнопривідному автомобілі, — правив далі Ріно. — І я подумав, якщо ми на байках проїхали половину Valle de la Muerte, то чому ми зараз не можемо доїхати туди, де колись знаходилася «NGF Lab»?

— Ти геній, Ріно, — випалив Тимур. — У «Europcar» були мотоцикли?

— Не знаю, — стенула плечима Лаура. — Я не бачила. Треба повернутися та запитати.

Вони кілька секунд постояли, дивлячись один на одного так, наче чекали, що хтось таки скаже, що пертися в Атакаму на мотоциклах — не найкраща ідея, а тоді одночасно розвернулися на 180° і заквапилися назад до автовокзалу. І до офісу «Europcar», компанії з найму машин.





LV




Четвер, 22 січня, 09:25 (UTC –4)

Автобусний термінал ім. кардинала Карлоса Ов’єдо

Антофагаста, Чилі



Голодний і добряче пом’ятий після сну Джеймі Макака вивалився на заллятий сонцем бетонний майданчик перед автобусним терміналом і потягнувся, хрускаючи суглобами, наче заіржавілий робот, якого розробники востаннє змазували ще в минулому столітті. Пасажири згуртувалися біля багажних відсіків, забираючи сумки та рюкзаки. Джеймі багажу не мав, тож обігнув похмуру будівлю автовокзалу та вийшов на авеню Педро Агірре Серда. Спинився і замислився.

Обвислий живіт коротуна роздуло від газів. Після того як він багато годин протрясся в автобусі та проспав у незручній позі, кишківник збунтувався й відмовився випихати з організму продукти життєдіяльності. Джеймі почувався так, ніби з’їдені вчора булка та боби перетворилися на цемент, який намертво закупорив усі проходи в нижній частині тулуба. Карлик переступав із ноги на ногу, кривився, вигинав хребет то в один, то в інший бік, то напружував, то розслабляв живіт, словом, усіляко намагався перднути, щоб хоч трохи випустити гази та полегшити біль, проте гази вперто не виходили.

Зрештою Джеймі здався: опустив голову та склав руки за спиною. Він не знав, що далі робити — і не лише із животом. Макака усвідомлював, що до Токопійї йому краще не потикатися. Схоже, Господь знову позбиткувався з нього.

Джеймі й до ув’язнення ніхто особливо не любив. Усе своє життя він залишався маленьким, сірим і злостивим; йому знадобилося п’ятнадцять років — п’ятнадцять напрочуд кривавих років — для того, щоб стати одним із найвпливовіших бандитів і наркоторговців північного Чилі. Не менше ніж півтора десятки чоловіків, які мали відмінне від Макаки бачення розвитку кримінального світу Антофагасти, попрощалися не лише зі своїми ідеями та поглядами, але й із життям, нерідко — у вкрай неприродний, навіть як на північночилійських наркодилерів, спосіб. Макаку терпіли та боялися, що в злочинному середовищі варто тлумачити як «поважали». Водночас ця «повага» трималася винятково на усвідомленні того, що будь-яка спроба обдурити чи зашкодити Джеймі обернеться стократ більшими проблемами для того, хто на таку спробу наважиться. Джеймі не прощав. Нікому й нічого. До 2009-го. На початку осені 2009-го, після «побачення» з Богом, Макака пішов до столичної поліції, де виклав усе про себе, про свої славні діяння, а також про своїх колег із Токопійї та Антофагасти, хто цих діянь стосувався. Учинок Джеймі виявився неабияким сюрпризом для десятків причетних до наркотрафіку ділків північного Чилі. Напевно, якби над Атакамою промчала злива, вони здивувалися б менше. У тюрмі «Сан-Мігель» Джеймі Камподуніко тримали окремо від чоловіків, які опинилися за гратами його стараннями, справедливо побоюючись, що карлик не переживе випадкової зустрічі з ними. Щоправда, Джеймі не ховався. Навпаки — він сам шукав зустрічі з тими, кого запроторив до тюрми. Хотів розповісти про те, що бачив Бога, та переконати розкаятися. На щастя для Джеймі, ні з ким із колишніх компаньйонів він так і не перетнувся, інакше — сумніватись у цьому не доводилося — замість покаяння вони доламали б своїми довбалками його й так не надто справну задницю.

Загалом завдяки особливій зовнішності, сповненій звірячими вчинками кар’єрі та раптовій трансформації в релігійного фанатика, а також через зраду всіх, із ким мав справи, Джеймі Бруно Рікаурто Камподóніко став легендою. Легендою, яку осіб із двадцять у Токопійї та ще не менше ніж півдесятка в Антофагасті мріяли повісити.

Мексиканець Леонардо Каберра не працював безпосередньо із Джеймі Макакою. Вони добре знали один одного, але вкрай рідко перетиналися «по роботі». Відтак Каберра уникнув хвилі облав, яка прокотилася регіоном восени 2009-го, через що Джеймі сподівався, що мексиканець не тримає на нього зла. Як видно, помилявся.

Макака зітхнув і задер голову, радше із свинцевим сумом, ніж із докором утупившись у блакитне небо. Господь знову влупив йому по яйцях. Як завжди. «За що Ти караєш мене? — безмовно запитав карлик. — Скільки я буду спокутувати скоєне? Я ж не прошу нічого! Я хочу лише спокою. У думках і в душі, — він поворушив ніздрями та гірко підібгав губи, збагнувши наївність своїх учорашніх радощів і втіхи. — Господи, навіщо було мучити мене думками про волю, коли я сидів у в’язниці? Тільки для того, щоб я почав думати про в’язницю, коли опинився на волі? Це несправедливо, Господи!»

Чоловічок опустив підборіддя та роззирнувся. Люди виходили з автостанції, оминали його, не кидаючи навіть погляду, та швидко віддалялися. Широкою вулицею, над прогрітим асфальтом якої вже спливало тремке марево, проїхало кілька пікапів і один седан. «Гаразд, — смиренно подумав Макака. — Господу звідтіля видніше, що таке справедливість і несправедливість. Але… що мені робити зараз?» Макака покрутив головою. Упродовж шести років Антофагаста відчутно змінилася. Раніше Джеймі двічі бував на півночі міста — 2005-го та 2008-го, але зараз не впізнавав нічого.

— Дай мені знак, Боже, — пошепки попросив він. — Я все стерплю, як терпів у «Сан-Мігелі» та «Пунта Пеуко», я пройду через усе, що Ти накажеш, щоб очиститися, але дай мені знак, куди тепер йти та що вчинити.

Пігмей стояв обличчям до гір на сході, і сонце нещадно смалило голову, шерехатим язиком облизуючи шкіру на лобі, щоках і лисуватому тім’ї. Від жару трохи запаморочилася голова. Джеймі несамохіть перейшов на інший бік вулиці — у затінок під паркани та будівлі, востаннє озирнувся на футуристично понуру коробку термінала імені кардинала Карлоса Ов’єдо та рушив на північ. Він кривився і тужився, намагаючись пукнути та спустити гази, через що з боку нагадував не дуже буйного шизофреника, якому ввижається, наче він у зоопарку, корчить гримаси біля кліток із мавпами, і водночас пригадував, хто із жителів Токопійї чи Антофагасти не бажає його смерті. В Антофагасті кандидатів виявилося лише двоє: повія Саломе Боске, до послуг якої зрідка вдавався Джеймі, й Ікер Кардозо, підстаркуватий чилієць, що тримав майстерню з ремонту вживаних автомобілів і в якого Макака колись купив мопед. Коротун справедливо розсудив, що Саломе Боске навряд чи буде рада бачити його з міцнющим, як бетон, запором і практично порожніми кишенями. Майстерня ж старого Ікера, хоч і знаходилася на півночі міста, проте Джеймі не сумнівався, що відшукає її. От тільки не уявляв, що скаже сеньйору Кардозо, якщо той іще живий. «Привіт, Ікере, пам’ятаєте мене? Ви не проти, якщо я поживу у вас трохи? Десь так до самої смерті…»

Поринувши в задуму, Джеймі Макака не помітив, як за його спиною, ледь порипуючи шинами, сповільнювався полинялий від порохняви та бруду чорний автомобіль із зигзагоподібною тріщиною, що по діагоналі перетинала лобове скло. Краєм ока зауваживши широченний капот, Джеймі почав поворот голови, але так і не завершив його. Погляд прикипів до чоловіка, який витріщався на нього з протилежного боку дороги. Макака раптом збагнув, що цього дебелого урвиголову з фіолетовим синцем під лівим оком десь уже бачив.





LVI




Преподобний Ґроббелаар розмашистими кроками прямував до офісу «Europcar», намагаючись притлумити надокучливий, неначе муха, внутрішній голос, який не просто казав, а горлав як недорізаний про те, що йому слід зупинитися і зупинити інших, доки не пізно. Чому саме зупинитися, Ріно не розумів, а тому продовжував рішуче марширувати на південь. Лаура та Тимур ледве встигали за велетнем.

Крокуючи, Ріно зиркав навсібіч. Окидав поглядом вивіски — їх було зовсім мало, — розглядав номери автомобілів, що проїжджали вулицею, оглядав дроти, які хаотичним плетивом висіли над авеню. За сотню кроків від автобусного термінала ґевал несподівано спинився. Загальмував так різко, що Тимур уткнувся носом у його спину, а Лаура за інерцією пройшла кілька кроків і тільки потім розвернулася.

— Ти чого? — відступивши на крок, мотнув головою Тимур.

Ріно не відповів. Примружившись і випнувши щелепу, він дивився на протилежний бік дороги. Тимур простежив за його поглядом і побачив незграбного карлика, який крокував тротуаром, ледь згорбившись, заклавши короткі руки за спиною та ворушачи губами так, наче розмовляв сам із собою.

— Що там? — витягнула шию Лаура.

Тимур, як і Ріно, одразу впізнав чилійського коротуна.

«Не може бути!» — руки Тимура вкрилися гусячою шкірою.

У ту мить Джеймі став, повернув голову та витріщився на преподобного. Секунду, не більше, його опуклі очі насторожено виблискували, а потім у них засяяло впізнання. Макака згадав. Він кинув швидкий погляд на Тимура та Лауру і пригадав і їх також. Наступні кілька секунд здоровань і карлик, підозріло прискалюючись і синхронно посхилявши голови до пліч, роздивлялися один одного, витягуючи із закапелків пам’яті подробиці першої зустрічі. Тимур раптом подумав, що цей момент потребує тільки музики, як в американському вестерні.

— Це не… — ґевал тицьнув товстим пальцем у Джеймі. — Це не той?

Ще тоді, під час першої випадкової зустрічі, Ріно та Джеймі відчули непояснювану спорідненість, здогадалися, що, попри разючі зовнішні відмінності, їхні глибинні сутності мало чим відрізняються. От і зараз ґевал і карлик проштрикували один одного поглядами та, не промовивши й слова, лише за виразом облич і невловним дрижанням зіниць розуміли, що знаходяться на одній хвилі, перебувають на лише їм доступному еволюційному рівні, — двоє немолодих розбишак, які вирішили покаятися, наготувалися сповна розрахуватися за давні гріхи та шаленства, але не сподівалися, що шлях до Бога виявиться настільки ковзким і тривалим.

— Той, — підтвердив Тимур.

Один раз побачивши, Джеймі було неможливо забути: величезний приплесканий ніс із носовими пазухами, що нагадували отвори дул великокаліберної двостволки, вибалушені безбарвні очі, короткі підсмикані руки з непропорційно накачаними передпліччями, покаті плечі та, звісно, живіт — єдине, що змінилося за майже шість років, — який тепер скидався не на футбольний м’яч, а на запхану під футболку гігантську подушку. Усе було як колись. Ну, майже як колись, тоді, під час першої зустрічі. За п’ять із лишком років у в’язниці коротун не полисів. Точніше, не став іще більш лисим. Із тім’ячка стирчали ті ж самі пучки ріденьких, але старанно зачесаних назад волосин, хіба що серед них з’явилися цілковито сиві.

— Я назвав його чикою, — задумливо прогудів Ріно.

— Так, — кивнув Тимур, усе ще не вірячи, що таке буває. — А він без усякої на те причини дав нам два з половиною мільйони песо, яких якраз вистачило на дорогу додому.

Джеймі здибався з Тимуром, Ріно та Лаурою вранці 1 вересня 2009-го, коли ті поверталися від «NGF Lab» (чи то пак від того, що залишилося від лабораторії після бомбардування) до цивілізації. Того ранку пігмей зганяв у пустелю до одного зі своїх потаємних сховків, де тримав гроші, підроблені документи та зброю. Сповнений благочестивого бажання почати праведне життя, Джеймі порвав на дрібні шматки болівійський паспорт. Гроші — п’ятнадцять мільйонів песо[73] готівкою — спочатку надумав розвіяти пустелею, але потім вирішив віддати їх тим, кому вони справді потрібні. Дорогою назад, до Антофагасти, на узбіччі маловідомої ґрунтової дороги, Макака натрапив на трьох суттєво пошарпаних подорожніх, які клигали в напрямку міста, — двоє чоловіків і молоду жінку. Праву руку жінки було ганчір’ям примотано до тулуба, а її плече неприродно стирчало вгору й уперед. Лице худорлявого чоловіка зі скуйовдженим русявим волоссям рясно вкривали подряпини, настільки лячні, що складалося враження, наче бідолаху прив’язали за ноги до пікапа та кілометрів вісім тягали пустелею. Та найдивніше — у ґевала, який вирізнявся слонячими габаритами, було підбито ліве око. ЛІВЕ! Розчепивши долоні, Джеймі Макака поклав їх на живіт, подивився через дорогу на Ріно Ґроббелаара і, як і Тимур, не повірив власним очам: в одоробла з вепрячими очиськами, пурпурним рубцем на щоці та квадратною, наче шухляда, щелепою синець вимальовувався під тим самим оком, що й п’ять із половиною років тому! Тоді, 2009-го, бажаючи довести Господу серйозність своїх намірів, Джеймі віддав Тимуру та Ріно частину грошей, яких їм якраз вистачило, щоб купити квитки додому. Тепер, невпевнений, що йому не примарюється, коротун просто не знав, як реагувати.

— Оу, справді, це він! — нарешті впізнала Лаура. — Він був на мопеді та віддав нам гроші, а ще… ще він чомусь смердів лайном.

Зненацька Макаку майже повністю загородила чорна машина, що повільно підкотила до тротуару, — старезний (важкий, неповороткий і ненажерливий) американський чотиридверний седан «Chevrolet Impala» 6-го покоління, випущений далекого 1985 року.

Водій залишився на місці. Розчинилися праві дверцята седана і на тротуар вискочили двоє чоловіків: один — високий, жилавий, трохи засмиканий, із водянистими, немов у риби, очима; другий — трохи нижчий, круглолиций, із густою бородою, що майже повністю ховала подзьобані слідами від прищів щоки.





LVII




— Привіт, Джеймі, — виставивши напоказ жовті зуби, вищирився Каберра.

Коротун стрепенувся, відвів погляд від здорованя із синцем під лівим оком і зиркнув наліво. Вочевидь, Макака тільки зараз помітив автомобіль і двох чоловіків, які, по-бичачому нахиливши голови, сунули на нього.

— Здається мені, ти крапаль не доїхав до Токопійї, — засичав мексиканець. — Хіба ні, Джеймі? Ти забув, де твій дім?

Джеймі позадкував, але відповів із неочікуваним для Каберри запалом:

— На відміну від тебе я знаю, де мій дім, mexicano, — про себе подумав, що він не такий «знак» просив у Господа.

Леонардо Каберра смикався та дрібно тремтів, незважаючи на те, що сонце сяяло на повну та температура повітря перевалила за +25 °C. Губи мексиканця подригували та сіпалися, не завжди до ладу зі словами, які він промовляв, через що фрази виходили зім’ятими. Макака не уявляв, скільки кокаїну всмоктав у себе Каберра, щоб устати в таку рань і припхатися до Антофагасти.

— Сука, — зашкварчав Каберра, — як ти ще насмілюєшся глузувати після всього, що зробив? — він потягнувся тремтячою рукою до Макаки. — Сідай у машину!

Джеймі відсахнувся.

— Ні!

За спиною та трохи правіше від мексиканця стояв Омар Аїт ель Саїд, емігрант із Лівану, якого Джеймі раніше ніколи не бачив. Власне, коротун і не міг його знати, оскільки схожий на бойовика Ісламської держави ліванець прибув до Антофагасти не так давно, у квітні 2012-го, тікаючи чи то від ліванських, чи то від ізраїльських спецслужб, які вважали його причетним до організації терактів і викрадення людей на півдні Лівану. Омар ель Саїд не мав ніякого стосунку до карлика, якщо не зважати на той факт, що араб збудував власний бізнес на руїнах кокаїнового королівства Джеймі Макаки. Що більше важливо — ліванець нічого не чув про крутий норов Макаки, а відтак не єрепенився, коли його попросили поїхати до Антофагасти та «зустріти» колишнього токопійського авторитета. Ще одним сміливцем, що вирушив разом із Каберрою до столиці провінції, був Бруно Верґара — він залишився в машині та стежив за вулицею. Молодий Верґара, як і Омар ель Саїд, не зустрічав Макаку. Щось колись чув, але особисто не перетинався. Він погодився поїхати з Каберрою, тому що розраховував, що в разі вдалої «зустрічі» Макаки отримає в довічне користування тісну токопійську квартирку Джеймі, в якій проживав упродовж минулих трьох років. Принаймні так Бруно пообіцяли чуваки, які вціліли під час облав 2009-го і які дуже хотіли побалакати з Джеймі. Дуже.

— Я не бажав вам зла, — Макака промовив швидко, проте без благальних ноток у голосі, чим іще більше роздратував мексиканця. Джеймі не виправдовувався. На підтвердження цього він перестав задкувати та спинився, гордо задерши голову. — Каберро, зрозумій, я на власні очі бачив Бога. Присягаюся, я бачив Його! І Він сказав, що ми — грішники, ми маємо покая…

У цю мить без попередження і без очевидної причини Омар ель Саїд вихилився з-за спини Леонардо Каберри та зацідив правою рукою Макаці у вухо. Коротун не очікував удару й гучно охнув, за інерцією відхиляючись управо. Втім, чи то араб ударив не надто сильно, чи то недоросток виявився міцнішим, ніж здавався, Джеймі встояв на ногах. Ліванець, форкнувши, обігнув Леонардо за спиною та другим ударом — правим прямим просто в голову — звалив Макаку на асфальт.

— Сідай у машіну! — із жахливим акцентом закричав Омар. — Тобі сказаль: сідай у машіну!

Із ніздрі коротуна через губи на підборіддя потекла цівка крові. Соваючи короткими ніжками, Джеймі намагався відповзти від нападників, разом із тим у широко розплющених очах коротуна не читалося переляку.

— Не примушуй нас лупцювати тебе до напівсмерті, — худою рукою Леонардо Каберра притримав Омара, та це не допомогло. Араб підступив до Джеймі та влупив ногою карлику в живіт. Макака скрючився так, наче в нього влучили з вогнепальної зброї. Здутий від газів живіт вибухнув убивчим болем, який нервами, неначе бікфордовими шнурами, розповзався по всьому тілу. Кілька секунд Джеймі відчайдушно сапав ротом, намагаючись втягнути в занімілі легені повітря, після чого захрипло проказав:

— Я нікуди з вами не поїду. Я більше не один із вас, Каберро. І не вам мене судити.

— Поїдеш, — просичав Каберра. — Поїдеш, недомірку ти довбаний!

Мексиканець нахилився, схопив Макаку за барки і, ставлячи на ноги, потягнув на себе.





LVIII




Побачивши, як бородань угатив ногою в живіт чоловічкові з по-мавпячому великими ніздрями, Лаура втиснула голову між пліч.

— Що вони роблять? — очі француженки розширилися.

— Е-е… — розтулив рота Тимур.

Кістлявий чоловік із мутними очима намагався зіп’ясти коротуна на ноги. Карлик кривився від болю після удару в живіт і несамовито пручався. Несподівано Тимур зауважив, як, напружившись, здулися м’язи грудей і трапеції преподобного. Комірець урізався в шию і, здавалося, затріщав. Очі ґевала підсвітилися зсередини та запалахкотіли холодним, давно забутим вогнем.

— Я мушу втрутитися, — Ріно Ґроббелаар промовив таким тоном, ніби наперед просив прощення за те, що має статися. — Так не можна. Я мушу…

Секунду повагавшись, несміливо переступивши з ноги на ногу, здоровань зійшов на дорогу та закрокував до протилежного тротуару. Що ближче він підходив до краю авеню, то ширшими ставали його кроки.

— Як він із ними розмовлятиме? — дурнувато промимрив Тимур. — Він же не знає іспанської.

Лаура не встигла відповісти, бо вже наступної секунди стало зрозуміло, що вербальні навички преподобному не знадобляться.

Ріно підійшов і зупинився за спиною Леонардо Каберри. Мексиканець, страшенно пітніючи, намагався скрутити руки Макаці, щоб затягти карлика на заднє сидіння машини. Джеймі, попри те, що був маленьким і за п’ять років у в’язниці втратив форму, з успіхом боронився. Мабуть, саме через це Леонардо не помітив гігантської тіні, що витяглася навскоси через тротуар, і не зміг своєчасно оцінити, як несподівано та разюче змінилося розташування сил у спровокованому ним конфлікті з Джеймі Макакою. Власне, Каберра взагалі — ні зараз, ні згодом — не допетрав, що трапилося.

Омар ель Саїд побачив і тінь, і самого Ріно Ґроббелаара, але, зауваживши габарити південноафриканця, не насмілився втручатися. Він розтулив рота, бажаючи попередити свого напарника, проте не встиг витиснути ні звуку. О 9:27 22 січня 2015-го для Леонардо Каберри завершилося. Преподобний Ріно Ґроббелаар замахнувся й щосили ввігнав свій кулак у потилицю мексиканця. Від удару Каберра дзьобнув себе підборіддям у груди, а тоді, не пискнувши, усією вагою наліг на Макаку та притиснув того до тротуару.

(Трохи згодом, під ранок п’ятниці, коли мексиканець очуняє, Омар ель Саїд розкаже Каберрі про здоровенного, неначе мамонт, чолов’ягу з комірцем священика на мамонтячій шиї, синцем на півобличчя та кулаками завбільшки з покришки від трактора, який, ні сіло ні впало, підкрався до нього ззаду і без попередження однією із цих, прости Господи, тракторних покришок торохнув по його чорнявій мексиканській макітрі. Каберра, звісно, не повірить. А може, й повірить, але соромитиметься визнати, що його так легко нокаутували, а відтак надалі розповідатиме всім, що напередодні перегрівся на сонці й утратив свідомість від перенапруження та теплового удару.)

Джеймі Макака щось лепетав, виборсуючись з-під нокаутованого мексиканця, а преподобний Ґроббелаар повернув голову наліво та запитально подивився на бороданя. Омар примирливо підняв руки, показуючи, що він тут просто так, собачку вигулював чи щось таке, та з якоїсь причини той жест здався Ріно недостатньо переконливим. Ґевал рвонув уперед і, перш ніж Омар ель Саїд устиг зреагувати, схопив ліванця за шию лівою рукою. Ще через секунду кулак правої з достобіса лячним, неначе динаміками підсиленим, «ТРІСЬ!» зустрівся з бородатою головою араба. Удар припав просто на підборіддя, і його виявилося цілком достатньо, щоб вибити Омара з реальності. Ріно, не розуміючи, що бородань утратив зв’язок із дійсністю, труснув ліванця та щось проговорив просто в бородате обличчя. Певна річ, Омар ель Саїд не почув ні слова. Тимур, який, роззявивши рота, стояв з іншого боку дороги, і бачив, як підломилися, смикнувшись, ніби через них пропустили струм, ноги чорнявого бороданя, у тому не сумнівався. Навряд чи чоловік, чиї ступні, завернувшись, немов у ганчір’яної маріонетки, волоклися по землі, а голова теліпалася, як прив’язана мотузкою до шиї надувна кулька, впродовж найближчих кількох годин зможе що-небудь почути.

Бруно Верґара, спостерігши, як розвивається ситуація, завів двигуна і помчав геть — на північ, до шосе, що виходило на Панамерикану, і далі, — не спиняючись і не переймаючись тим, як його напарники добиратимуться додому, аж до Токопійї. Верґара ніколи не зустрічав Джеймі Макаку особисто, зате чув про пігмея достатньо, щоб не картатися через покинутих напризволяще товаришів. Як то кажуть, своя сорочка завше ближче до тіла. А ще він думав, що квартира на сході Токопійї і так була затісною.

Зрештою преподобний Ґроббелаар збагнув, що бородань не опирається та не реагує, і з відразою відкинув його. Араб гепнувся на спину, розкинувши врізнобіч руки. По тому Ріно нахилився, відшпурнув геть кістляве тіло мексиканця та допоміг Джеймі підвестися. Макака все ще кривився і тихо постогнував, цідячи повітря крізь стиснуті зуби. Живіт зотлівав у вогні — трикляті гази ніяк не відходили.

Тимур і Лаура перебігли дорогу та зупинилися по обидва боки від Ріно.

— Ти о’кей, фелла? — захриплим від адреналіну голосом запитав преподобний.

— Я думаю, він не розуміє англійської, — припустила Лаура.

Джеймі звів голову й утупився вологими від сліз очима в обличчя велетня. За мить погляд ковзнув донизу, на посірілий від бруду та поту комірець священнослужителя. Банькаті очі Макаки ще більше округлилися. Гримаса болю поступилася місцем здивуванню, а потім навіть більше — благоговійному переляку. Джеймі згадав, як 1 вересня 2009-го ледь не пристрелив велетня тому, що той назвав його «чикою». Насправді Ріно не мав наміру ображати коротуна, якраз навпаки, хотів подякувати за гроші, а відтак весело промовив: «Muchas gracias, chica![74]», — сплутавши слова chico[75] та chica. Макака вмить забув про «зустріч» із Богом і палку обіцянку виправитися та лише дивом утримався від того, щоб не пристрелити Ріно. Зате тепер, дивлячись на потертий комірець, Джеймі пополотнів. Кров відринула від обличчя, через що червона цівка, що тяглася з розбитого носа, стала більш виразною, а перед очима затанцювали темні плями. Бідолаху то пробирало холодом, то наче окропом обливало від думки про те, що п’ять років тому він стояв за крок від того, щоб застрелити священика. Уявити тільки — він міг ГРОХНУТИ СПРАВЖНЬОГО СВЯЩЕНИКА! «Стільки часу минуло, — зміркував Макака, — а я тільки зараз збагнув, наскільки серйозним було випробування».

Те, що сталося далі, цілковито шокувало Тимура, Ріно та Лауру. Джеймі, не зводячи погляду з південноафриканця, переступив через простягнуті ноги Каберри та стиснув поміж долонями праву руку Ґроббелаара.

— Padre, — сказав він; у голосі проступили і вдячність, і покірливість, і легке відлуння страху від усвідомлення непоправності лиха, яке він міг скоїти п’ять років тому в Атакамі. — Lo siento, Padre, por favor discúlpame![76] — після цих слів Джеймі Макака підніс пошерхлу руку преподобного до обличчя та приклався губами до її тильного боку.

Ріно Ґроббелаар сконфужено кліпав на карлика, Тимур помітив, як напружилися м’язи його правиці, проте долоню преподобний не висмикнув.

— Що це з ним? — вирячившись, прошепотіла Лаура.

Українець знизав плечима. Надмірно палкий вияв вдячності насторожував, водночас Тимур не міг не визнати, що він виглядає щирим.

Макака відпустив долоню. На шерехатій шкірі преподобного лишилися сліди крові. Побачивши їх, Джеймі похапцем утер носа рукою. Він не був дурнем і, чудово розуміючи, як його вчинок виглядає з боку, випростав ліву руку, обережно вказав пальцем на комірець Ріно та протараторив іспанською:

— Por poco y asesino al Padre hace 5 años. Lo recuerdas? Cuando nos conocimos en el desierto…[77]

Цього разу Лаура нічого не зрозуміла.

Тим часом Тимур Коршак, нахилившись, приклав палець до шиї ліванця. Із пульсом усе було добре. Погано було те, що довкола розпростертих посеред тротуару тіл починали збиратися люди. Із хвилини на хвилину хтось обов’язково викличе поліцію.

— Чуваки, — спокійно повідомив українець, — нам треба по-хорошому вшиватися звідси.

Ріно стрепенувся, глянув навкруги, після чого розвернувся і закрокував на південь. Чилійці, похмуро зиркаючи, розступалися перед ґевалом. Тимур і Лаура, не вагаючись, шаснули за велетнем. Джеймі Макака кілька секунд глипав вибалушеними очиськами то на Каберру, то на Саїда, то на те місце, до стояв чорний «Chevrolet Impala» із квадратними фарами, а тепер тупцяли роззяви, а тоді кинувся наздогін південноафриканцю.

Учотирьох вони пірнули до офісу компанії «Europcar» за мить до того, як від центру міста долинули сирени поліцейського автомобіля та карети швидкої допомоги.





LIX




Четвер, 22 січня, 10:04 (UTC –4)

Офіс компанії «Europcar»

Антофагаста, Чилі



У прохолодному холі Тимур нарешті помітив, що Джеймі ув’язався за їхньою компанією.

— Чекай, — чоловік притримав Лауру за руку, — пігмей іде за нами.

Лаура та Ріно спинилися. Джеймі став перед ними та випростався, наче школяр перед директором. Схоже, він здогадався, що зараз вирішуватиметься його доля. Він не мав куди йти і небезпідставно припускав, що друга зустріч із ґевалом та його супутниками аж ніяк не є випадковістю, водночас Джеймі не мав уявлення, як це все пояснити. І як переконати, що він хоче залишитися з ними.

— Може, він боїться, що його переслідуватимуть, — припустила Лаура.

— А може, не варто було в це встрявати? — пробурчав Тимур. — Преподобний, звісно, молодець, гарно віддухопелив їх в ім’я Господа, але хто дасть гарантію, що ті двоє вилупків через півгодини не приведуть сюди ватагу з півсотні осіб?

— Якщо пощастить, за півгодини ми їхатимемо геть з Антофагасти.

Ріно довго роздивлявся Джеймі, відчуваючи, як ниє праве плече, м’язи якого впродовж минулих чотирьох років відвикли завдавати удари. Зрештою здоровань мовив:

— Якщо малий захоче — нехай іде з нами.

Запала кількасекундна мовчанка. Усі розглядали карлика.

— І в Атакаму також? — скептично підняв брову Тимур.

— І в Атакаму також, — поважно пробасив преподобний.

Українець роззявив рота, щоб запитати навіщо, проте Ріно випередив його, жестом пояснивши, що не бажає чути заперечень. Макака за інтонацією збагнув суть того, що сказав здоровань. Ступивши крок уперед, карлик урочисто простягнув південноафриканцю руку:

— No nos hemos presentado[78], — й урочисто додав: — Jamie.

Преподобний ледь помітно кивнув й акуратно, самими лише пальцями потиснув правицю.

— Ріно, — долонька Макаки повністю зникла в долоні велетня.

Із незмінно серйозним виразом на обличчі Джеймі вивільнив руку та повернувся до француженки.

— Лаура, — посміхнулась та і потиснула руку з короткими та пухкими пальцями.

Останнім, скептично звівши обидві брови, потиснув руку українець:

— Тимур.

До холу ввійшла чилійка в зелено-жовтій уніформі компанії «Europcar».

— Te puedo ayudar de alguna manera?[79]

Усі повернули голови вбік дівчини. Дженджик із вибритими скронями кудись зник.

— Ми хотіли дізнатися, чи можливо орендувати у вас мотоцикли для поїздки в пустелю, — англійською відгукнулася Лаура.

— Мотоцикли? — не приховувала здивування чилійка. — Я можу запропонувати вам чудові повнопривідні позашляховики за гарною ціною…

— Дякую, — зупинила її Лаура, — нам потрібні саме мотоцикли.

— Я перепрошую, але мені здається, що «Europcar» не здає в оренду мотоцикли.

— Ви впевнені чи вам здається? — не втрачала надії Лаура.

— Якщо ви почекаєте, я зателефоную й уточню.

— Так, будь ласка, — кивнула француженка.

— Ходіть за мною.

Вони знову опинилися біля глянцевої зеленої стійки, за якою півгодини тому Лаура Дюпре намагалася розрахуватися за оренду пікапа «Mitsubishi Katana». Працівниця «Europcar» узяла телефонну слухавку та почала набирати номер центрального офісу.

— Qué es lo que quieren?[80] — поцікавився Макака, чиє підборіддя на якихось п’ять сантиметрів вивищувалося над стійкою.

— Necesitan motocicletas para ir al desierto[81], — не забираючи слухавку від вуха, відповіла чилійка. Вона здивовано зиркнула на трійцю, а потім знову на карлика, не розуміючи, чому він запитує, якщо зайшов до офісу разом із ними.

— Por qué no les das las motocicletas?[82]

— No tenemos motocicletas aquí, — дівчина махнула рукою вбік стоянки, де знаходилися лише позашляховики й одна чи дві малолітражки. — Y, si las tuviéramos, sería muy poco probable que les permitiéramos ir a Atacama[83].

— Diles que yo les puedo dar las motos, — упіймавши здивований погляд чилійки, Макака ствердно труснув головою. — Diles eso![84]

Працівниця «Europcar» опустила слухавку і зміряла поглядом Тимура та Лауру.

— Ваш… е… друг каже, що знає, де дістати мотоцикли.

Ріно, Тимур та Лаура одночасно повернули голови й утупилися в Макаку. Той по-конячому підтягнув у посмішці верхню губу і ствердно замотав головою, підтверджуючи, що чилійка за стійкою переклала правильно.

— Motocicletas, — Джеймі шморгнув носом, розставив руки так, наче стискав ними мотоциклетне кермо, і для більшої певності диркнув, імітуючи звук двигуна мотоцикла: — Дрин-дин-дин-дин-дин-дин!

— Де? — нахилив голову Тимур. Їхнє перебування в Антофагасті ставало щомить дивнішим і нереальнішим.

— Dónde? — продублювала запитання чилійка.

— Vamos! Ven conmigo![85] — коротун поманив їх до виходу.





LX




Четвер, 22 січня, 11:06 (UTC –4)

Антофагаста, Чилі



Майстерня Ікера Кардозо знаходилася вглибині неохайного кварталу, затиснутого між вулицями Аматиста, Амачуко й авеню Ероес де ла Консепсьйон, на півночі Антофагасти. Вона була звичайним саморобним гаражем зі стінами з гофрованих металевих листів, пофарбованих синьою фарбою, і такого ж металевого даху, під яким одночасно розміщувалося не більше ніж два автомобілі. Власне, гараж слугував лише складом для зберігання інструментів і запчастин (здебільшого крадених), а ремонт автомобілів відбувався на витоптаній ділянці площею кілька акрів, яку з усіх боків оточували подібні гаражі.

Устромивши руки до кишень джинсів і відчуваючи, як футболка під лямками рюкзака просякає потом, Тимур Коршак мружився та розглядав півколо кострубатих майстерень і гаражів. Лаура Дюпре сховалася в затінку під гофрованою стіною і бавилася із дружелюбним кудлатим дворнягою, який, задерши лапи, звивався перед нею і, граючись, норовив схопити зубами француженку за пальці. Ріно Ґроббелаар, рівно та непорушно, неначе пам’ятник, стримів перед розчиненими воротами майстерні.

П’ять хвилин тому, поблукавши поміж гаражами, Джеймі привів їх до майстерні Ікера Кардозо, яку її власник патетично величав «Estudio del trabajador[86]». У пилюці перед воротами стояли три автомобілі — синьо-зелений дводверний пікап «Mitsubishi Triton» 1996 року випуску, брудно-білий седан «Nissan Datsun Bluebird» 1990-го та позашляховик «Chevrolet Suburban», випущений наприкінці 1980-х, — принаймні один із яких (ущерть роздовбаний «Suburban») призначався не для ремонту. Ліворуч від того місця, де стовбичив Ріно, підпираючи одну зі стулок воріт, височіла кучугура з автомобільних шин. Углибині майстерні Джеймі про щось домовлявся з її власником.

Через хвилину Джеймі й Ікер вийшли з гаража. Макака знаками попросив Лауру та чоловіків почекати, після чого заквапився за старим Кардозо, який, накульгуючи, зник поміж майстернями.

Ріно, Тимур і Лаура чверть години смажилися під сонцем, доки з-за гаражів долинув металевий стукіт і скрип піску під шинами, після чого в проході між сусідніми металевими стінками вигулькнув Джеймі. Коротун штовхав поруч себе запорошений і подряпаний скутер «Vespa LX 150». За спиною карлика важко дихав старий Ікер, рукою притримуючи допотопний, більше схожий на дитячий велосипед японський мопед «Honda Hobbit». Обидва транспортні засоби були настільки давніми, що всі хромовані деталі стали матовими, потьмяніли та зовсім не виблискували на сонці. Зате виблискував, неначе начищена бляха на ремені, Джеймі Макака, мовляв, ось, що я дістав. Ікер Кардозо тримався віддалік, замислено витираючи ганчіркою мастило з-поміж пальців.

Тимур і Ріно цілу хвилину роздивлялися скутери. Українець прискіпливо оглянув «Vespa LX 150». Скутер був не таким уже й старим. Щонайбільше — років вісім від моменту сходження з конвеєра, об’єм двигуна — 150 см3, максимальна швидкість — 95 км/год. Не так уже й погано, та все ж не надто обнадійливо, зважаючи на те, куди вони хочуть їхати. До «Honda Hobbit» Тимур не наважився наближатися. Останній серійний екземпляр «Хобіта» випустили в Бельгії 1991-го. Чоловік цього не знав, але здогадувався, оскільки мопед виглядав відповідно: оригінальний жовтий колір практично розчинився під плямами іржі.

Першою, на диво, озвалася француженка.

— Це мотоцикли? Це ж не мотоцикли, — Лаура випросталась, вперлася руками в боки й із підозрою глипала на два двоколісні транспортні засоби, які роздобув Макака. — Це скутери.

Тимур провів пальцем по затертому трикутному сидінні «Хобіта», який, здавалося, міг розсипатися від подуву вітру.

— Якщо бути точним, то принаймні один із них — це мопед. Я сумніваюся, що у цього об’єм двигуна більший за п’ятдесят кубічних сантиметрів.

— Яка різниця між скутером і мопедом? — зиркнула на нього Лаура.

— Останній навіть у місті ледве їде.

Забувши, що Джеймі не розуміє англійської, Тимур обернувся до карлика і, тицяючи в «Хобіта», саркастично запитав:

— Він хоч до 60 км/год розганяється?

Макака вловив насмішкуваті нотки і припинив посміхатися.

— Es casi nueva! — замахав руками коротун. — El motor es nuevo![87]

— Що він лопоче? — насупився Тимур.

— Каже, що в «Хонді» новий мотор, — відповіла Лаура.

Ріно, не вимовивши ні слова, підійшов і вмостився на «Vespa». Скутер просів під його вагою, але потім вирівнявся. Ключ стирчав у запаленні. Преподобний простягнув руку та крутонув ключа. Мотор умить задеренчав, із вихлопних труб чвиркнули струмини сизого диму. Ріно відштовхнувся правою ногою і покотив по колу, об’їжджаючи гаражі та повільно набираючи швидкість. Проводжаючи його поглядом, Тимур не міг позбутися придуркуватої думки про слона на триколісному дитячому велосипеді, та, попри це, скутер непогано тримався. За мить українець сидів на «Honda Hobbit» і торсав ногою важіль стартера. На диво, після другого натиску мотор заторохтів. Ще більшим здивуванням для українця стала швидкість мопеда. Він крутнув ручку газу та, не встигнувши прибрати ногу, ледь не злетів із сидіння. Двигун виявився новим і відчутно потужнішим, ніж у базової модифікації «Хобіта».

Намотавши по два кола на майданчику між гаражами, Тимур і Ріно спинилися перед воротами «робочої студії» Ікера.

— Як тобі, розумнику? — блиснув очиськами Ґроббелаар.

— Їздять трохи краще, ніж виглядають, — стисло схарактеризував Тимур. — Хоча я все одно не уявляю, як ми сунутимемо на них крізь пустелю.

Ріно обвів рукою півколо перехняблених гаражів і майстерень.

— Ти бачиш кращі, фелла? Тут справжній ажіотаж серед чуваків, які хочуть здати в оренду пару добрих скутерів. — Ґевал ураз посерйознішав: — До Сан-Педро доберемось, а там і пішки можна дійти. Я вже ходив, я знаю, — а тоді повернувся до Макаки та виставив угору великий палець на правій руці: — О’кей, аміґо! Ми беремо твої драндулети.

Тимур знизав плечима. Вибору справді не було.

— Трес діас… нам треба вони всього на… трес діас. Розумієш? — українець відігнув три пальці — вказівний, середній і безіменний. — Кванто? — і потер одна об одну пучки великого та вказівного пальців. — Кванто коста твої мотосіклетас пара трес діас?

— Oh, no! — замахав головою Джеймі. — No señor, yo separaré todo![88]

Макака схилився до старого чилійця та щось зашепотів. Ікер Кардозо дивився перед собою і наче й не чув, що йому нашіптує коротун, а потім, не ворухнувши жодною зморшкою на поритому складками та неголеному обличчі, тихо назвав суму: п’ятдесят тисяч за три дні оренди. Як гарантію Джеймі Камподуніко залишав свій паспорт. Макака з готовністю дістав із кишені зім’яті банкноти та відрахував Ікерові необхідну суму, після чого із дещо меншим завзяттям передав старому свій паспорт. Насамкінець Ікер Кардозо заправив до краю мопеди.

Лаура вмостилася позаду Тимура на затертому сидінні «Honda Hobbit». Маленькому Джеймі довелося сідати попереду ґевала на «Vespa», оскільки, сидячи ззаду, карлик не міг обхопити дебелого південноафриканця. Макаці не вистачало довжини рук, відтак коротун ризикував злетіти зі скутера на першому повороті. Зважаючи на габарити та конфігурацію «Vespa», виходило, що Джеймі стримів на колінах Ріно Ґроббелаара. Здалеку їх цілком можна було сприйняти за татка та синочка, котрі недільного ранку їдуть за місто порибалити.

Коли всі розсілися по місцях, за мить перед тим, як рушати, Ріно Ґроббелаар оглянувся на Тимура та переможно вишкірився, показавши два ряди міцних квадратних зубів:

— А тепер скажи мені, розумнику, як би ми добиралися до Сан-Педро, якби не мій комірець.





LXI




Вони повернулися на авеню Педро Агірре Серда та попрямували на південь до центру міста. Джеймі Макака показував дорогу.

Через чотири з половиною кілометри Ріно та Тимур зупинили скутери на перехресті з вуличкою Ріо де лос Сіпресес, навпроти баптистського коледжу. За коледжем височіла схожа на авіаційний ангар будівля супермаркету «Jumbo»[89]. Українець збігав у відділ домашнього приладдя та будівельних інструментів, де придбав три штикові лопати, які, на його думку, знадобляться їм на попелищі, що лишилося від лабораторії. Лаура та Джеймі купили води в дорогу. Потім усі четверо пообідали в забігайлівці з чудернацькою назвою «Doggis», розташованій під одним дахом із supermercado «Jumbo».

О 12:25 Тимур, Ріно, Лаура та Джеймі вийшли до покинутих на вулиці скутерів. Пляшки з водою сяк-так закріпили на багажниках. Для лопат місць не знайшли, а тому довелося тримати їх на колінах, немов якусь химерну середньовічну зброю. Прямою, наче стріла, авеню Педро Агірре Серда скутери проїхали п’ять кілометрів на південь і лише тоді, досягнувши центральної частини розтягнутого вздовж океану міста, завернули на авеню Президента Сальвадора Альєнде, яка через півтора кілометри вивела їх за межі Антофагасти — на початок траси № 26.

26-те шосе, злегка петляючи, тягнеться на захід і приблизно за десять кілометрів уливається в Панамериканську магістраль, котра веде на північний схід, просто до Калами. На автомобілі відстань, що розділяє Антофагасту та Каламу, можна подолати за дві години та сорок хвилин. Не маючи шоломів, позамотувавши голови футболками та сорочками, щоб хоч якось уберегтися від палючого сонця, дратуючись від того, що важкі лопати постійно норовили висковзнути з рук, Тимур і Ріно не ризикнули розганятися до швидкості більше ніж 60 км/год, а відтак дісталися південної околиці Калами лише о 16:10.

У Каламу не заїжджали. На кільці перед в’їздом до міста Джеймі показав на поворот праворуч. Скутери промчали естакадою та вискочили на авеню Сіркунбаласьйон, що огинала Каламу з південного сходу. За порадою коротуна вони зупинилися біля ресторану «Las Parinas», щоб розім’яти ноги, перекусити та заправити скутери, і через годину рушили далі. На сході Калами авеню Сіркунбаласьйон перетинається з добре знайомою всім, крім, напевно, Лаури, дорогою № 23, яка завертає на південний схід і тягнеться до Сан-Педро.

О пів на шосту крайні будівлі Калами розчинилися в тріпотливому мареві на заході. Сонце без поспіху схилялося до горизонту та більше не пекло.

Джеймі, зручно влаштувавшись між руками Ріно, смиренно спостерігав за поки що одноманітними, але такими рідними пустельними ландшафтами. Ріно Ґроббелаар супився, згадував іскристу ейфорію, яка, наче бульбашки, заповнила тіло, коли він поколошматив двох нахаб, що лізли до Джеймі, а ще розмірковував про Бога, про віру та про лицемірство. Лаура ховала обличчя від вітру за шиєю Тимура та гнівалася на себе, не до кінця розуміючи, навіщо пертися в Атакаму. І тільки Тимур Коршак, єдиний серед усіх, думав про те, чому ніхто не здогадався перед виїздом із Калами зазирнути в перше-ліпше інтернет-кафе, щоб дізнатися, що сталося із Сан-Педро після 2009-го…

До селища, яке п’ять із половиною років тому було одним з епіцентрів атакамської кризи, залишалося менше ніж сто кілометрів.





Привиди Сан−Педро




LXII




Четвер, 22 січня, 19:53 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі



Краєчок величезного та сліпучого, неначе розплавлена сталь, сонячного диска безшумно зачепив горизонт. У щедрому на кольори передзахідному світлі краєвиди обабіч 23-го шосе нагадували ретельно оброблену у Photoshop’і фотографію: нереально чіткі та контрастні тіні, нереальний пісок, який із буденно-сірого перетворився на розсипи золота, що сяяли всіма можливими відтінками в діапазоні від блискучо-білого до насиченого золотого, та нереально синє небо над усім цим. Небо без жодного натяку на хмари.

Ріно та Тимур, не змовляючись, збавили швидкість. Їхні видовжені тіні, схожі на силуети прибульців зі знятого в 60-х фільму про НЛО, стелилися перед ними. Вдалині, у призахідному мареві, забовваніли обриси Сан-Педро: кілька крайніх, добре освітлених вечоровим сонцем халабуд, такого ж невиразного сіро-жовтого кольору, як і пустеля.

Тимур на ходу повернув голову до Ріно. Здоровань боковим зором помітив рух, але не відреагував. За мить Тимур зиркнув знову, затримав погляд довше та відвів його тільки для того, щоб вирівняти мопед.

— Що? — дивлячись на дорогу, гаркнув Ріно.

Українець вирулив на узбіччя і, не вимикаючи двигун, зупинив «Хонду». Преподобний із карликом загальмували навпроти нього.

— Що таке? — повторив запитання ґевал, здогадуючись, що почує у відповідь.

— Ми не бачили машин від самої Калами, — мружачись, сказав Тимур. Власне, від піску та вітру мружилися вони всі — Ріно, Лаура, Джеймі. Почервонілі очі пекли, наче в них сипнули перцю. Щастя ще, що впродовж минулих трьох годин вони їхали спинами до сонця. — Жодної.

Ріно повільно, ніби знехотя, знизав плечима.

— Тут і раніше машин було негусто.

— Їх було мало, о’кей, от тільки ми сьогодні не зустріли жодної.

Південноафриканець, роздувши ніздрі, втягнув носом повітря, після чого сплюнув на асфальт. Кілометрів за двадцять після виїзду з Калами дорогу час від часу перетинали замети з піску. Ближче до Сан-Педро піщані «щупальці» місцями повністю ховали під собою шосе. В асфальті зяяли розколини, словом, відчувалося, що дорогою № 23 давно не користувалися. Несподівано Ріно страшенно закортіло запалити.

— Думаєш, після того що сталося тут 2009-го, Сан-Педро покинули?

— Так, — кивнув Тимур.

Ґроббелаар поглянув на закріплені на багажниках скутерів сумки, із яких витикалися пластикові пляшки з водою. Він зітхнув, пожалкувавши, що в Каламі вони не купили харчів. Джеймі Макака підозріло переводив погляд із Тимура на Ріно та назад. Йому хотілося з’ясувати, якого біса вони їдуть у пустелю, але він не міг.

— Води нам вистачить, — констатував ґевал. — І заночувати точно знайдемо де.

«Я не про воду та не про ночівлю», — сердито подумав Тимур. Облизавши порепані губи, вголос промовив:

— Поїхали.

Двигун «Honda Hobbit» задеренчав голосніше, і Тимур із Лаурою рушили в напрямку селища. Ріно з Джеймі посунули слідом. У північній частині Сан-Педро ніхто з них не бував. Від траси № 23 відгалужувалося кілька ґрунтовок, але ніхто не знав, куди вони ведуть, тож Ріно зобразив знак Тимуру прямувати далі. Вони зробили гак окружною дорогою та наблизилися до Сан-Педро з півдня — так, як підступали до нього влітку 2009-го.

За кілометр від в’їзду до селища стало зрозумілим, що Тимур і Ріно мають рацію: після подій 2009-го, коли внаслідок нападу ботів загинула більшість жителів поселення, у Сан-Педро-де-Атакама ніхто не жив. Тимур ледве впізнав місток через зарослий шпичаками рівчак, що огинав селище із заходу. Невисокі металеві стовпчики, що тяглися з обох боків містка, перекосилися, вгрузли в землю й аж ізчорніли від іржі. Здавалося, вони можуть завалитися від одного погляду. Будівлі, що межували з пустелею, засипало піском. Гладенькі піщані хвилі плавно підіймалися та підпирали саманові стіни, подекуди видираючись вище від вікон. Чи не половина будинків, які вдавалося охопити зором із містка на в’їзді до селища, стояла без дахів. Над Сан-Педро впродовж останніх чотирьохсот років не випало жодної краплини дощу, роса і та з’являлася з частотністю раз на десятиліття, відтак крівлі будували абияк. Без догляду дахи зруйнувалися та попровалювалися. Та основною ознакою того, що селище давно вимерло, була відсутність доріжок і вулиць. Крайні будинки та паркани захищали від вітру та пилу центральну частину селища, піску там намело менше, проте все ж достатньо, щоб сховати під собою звивисте мереживо ґрунтовок та асфальтованих вуличок, які колись пронизували Сан-Педро. Навіть у найкращі часи пустельне поселення не вирізнялося багатством і чистотою. Після п’яти років без людей воно перетворилося на декорації для бюджетної стрічки про часи Ісуса Христа.

Тимур із Лаурою на невеликій швидкості через місток в’їхали до Сан-Педро. Одразу за рівчаком «Honda Hobbit» угрузла переднім колесом у пісок, із-під заднього колеса в повітря приснули хмари піску та пилюки. Ріно підкотив і спинився ліворуч від українця. Обоє одночасно заглушили двигуни. Джеймі кілька разів кашлянув, після чого винувато принишк. Запала тиша, якщо не брати до уваги стомленого поклацування в гарячих моторах, що помалу остигали. Пісок повільно осідав на землю.

— Вантажівка, — лівим ліктем Тимур прикрив від пилу нижню частину обличчя, а правою показав уперед і прогугнявив: — Упізнаєш?

Посеред ґрунтовки — чи то пак на тому місці, де колись починалася ґрунтовка, що вела вглиб Сан-Педро, — лежали геть чорні рештки вантажівки.

— Так. Та ж сама, — глухо підтвердив Ріно.

Вантажний автомобіль із цистерною, схожий на облите нафтою доісторичне страховище, стояв на тому ж місці, на якому його виявив Ріно під час першої вилазки в Атакаму п’ять із лишком років тому. Ґевал пригадував, що вантажівку спалили, проте зараз не міг визначити, яка частина обвуглилася від вогню, а яка почорніла від іржі та сонця.

— Злізай, — Ріно Ґроббелаар торкнувся рукою Макаки. — Далі підемо пішки, — коротун послухався та зістрибнув на землю.

Насправді піску не навіяло аж так багато, щоб завадити Тимуру та Ріно перетинати Сан-Педро на скутерах. Проблема полягала в іншому: шар піску був достатньо товстим, щоб, катаючись, здійняти хмари куряви, простежувані навіть без бінокля ген від тихоокеанського узбережжя. Ріно цього не хотів.

Лаура зісковзнула із сидіння, потягнулась і по черзі потрусила ногами. Після стількох годин пересування в незручній позі кінцівки здавалися набухлими від води дерев’яними колодами. Тимур і Ріно, притримуючи мопеди обома руками, поштовхали їх углиб Сан-Педро.

Сонце наполовину сховалося за горизонтом. Дорога між будинками тяглася з півдня на північ, довжелезні тіні займали всю її ширину, трансформуючи гладеньку піщану поверхню на подобу шкури зебри. Проходячи селищем, Ріно Ґроббелаар крутив головою у пошуках слідів. Пісок був дрібним і настільки сухим, що зривався в повітря від найменшого подмуху вітру, а відтак навряд чи міг утримувати помітні сліди протягом тривалого часу, але життя навчило ґевала, що від надмірної обережності ще ніхто не помирав.

Звідусіль щирилися вибиті вікна, прочинені двері, покинуті пікапи з розчахнутими капотами й ущерть заліпленими піском лобовими шибами — помешкання вглибині селища також стояли спорожнілими. Чи принаймні такими здавалися.

— Тобі не страшно? — Тимур спідлоба зиркнув на преподобного. Кілька разів, коли несподіваний порив вітру з по-кіношному знайомим квилінням виривався з-поміж халабуд, здіймаючи над дорогою химерні фігури з піску, чоловік аж присідав від страху. Він не міг позбутися відчуття, що за ними спостерігають.

— Страшно, — без вихилясів відповів Ріно. Його брови не опускалися, складки на лобі не розгладжувалися. Крихітні очі велетня металися, вишукуючи потенційну загрозу, ніздрі то розширювалися, то опадали, намагаючись уловити підорілі запахи.

Тимур ковтнув слину. Це не те, що він хотів почути. Він очікував на те, що Ріно бовкне щось на кшталт «не дрейф, фелла, це просто покинуте селище», можливо, підбадьорливо стукне кулаком у плече, але точно не зізнається в тому, що боїться.

— У мене паскудне передчуття, — кидаючи навсібіч понурі, сторожкі погляди, проказав Ріно. — Як в Інституті неврології.

— Ти мав передчуття в Інституті? — підняла брову Лаура.

Ґевал промовчав.

Джеймі Макака, який потрапив під варту до того, як у столичних газетах написали про загадкову трагедію в Сан-Педро, а, відповідно, нічого не знав про загибель чотирьох сотень селян, ошелешено крутив головою.

— Porque?.. — мимрив він. — Porque? Чому нікого немає?

Ніхто на нього не звертав уваги.

— Нам треба знайти, де переночувати, — зауважила Лаура. — У нас із собою ні ковдр, ні спальників. А вночі тут буде холодно.

— Гаразд, — Ріно зупинився й упер крихітний дирчик у стегно. Йому було незручно штовхати мопед — доводилося постійно горбитись. — Але спочатку я хотів би поглянути на насосну станцію. А потім виберемо будинок, де заночуємо.

— Тут є насосна станція? — запитав Тимур.

— Он там, — ґевал показав рукою на північ. — Свердловина та велетенський насосний агрегат із двигуном і редуктором, якими забезпечували водою Сан-Педро. Наскільки я знаю, це одне з двох наявних у цій частині Атаками джерел води. 2009-го ми із Джеро викрутили шнек насоса та сховали в одній із будівель, бо думали, що боти його не знайдуть, а якщо й знайдуть, то не зможуть поставити на місце та запустити насос. Хотіли лишити їх без води.

— Води у нас достатньо, — озвалася Лаура.

— Я знаю, — Ріно недоговорював. Він розумів, що води у них удосталь. Насправді чоловік прагнув переконатися, що помпа не працює. Це пустеля, а в пустелі правила прості: немає води — немає проблем. Є вода — отже, хтось може її пити. — Якщо не маєте бажання йти зі мною, почекайте тут, придивіться будинок на ніч, ну, щоб із ліжками. Знайдіть ковдри, — преподобний намагався промовляти безтурботно, що насправді здавалося ще більш підозрілим, ніж якби він тремтів від страху. — А я швидко повернуся.

— Ні, ми з тобою, — синхронно вигукнули Тимур і Лаура.

Ріно витягнув ключ запалення з мопеда.

— Тоді лишаємо ці зламки та ходімо.

Здіймаючи кросівками невеликі хмарки куряви, вони подалися до північного краю Сан-Педро: Ріно, за ним Тимур і Лаура, а насамкінець, не припиняючи блимати навсібіч перелякано витріщеними очима, Джеймі Макака. У ту ж мить із темряви, що клубочилася за притуманеною від піску та пилу шибою в будинку з верандою, якраз навпроти того місця, де зосталися стояти «Honda Hobbit» і «Vespa LX 150», виплила пара каламутних очей. Очі наблизилися до скла, огледіли скутери, а потім змістилися на трьох чоловіків і жінку, що віддалялися, прямуючи вулицею до центру Сан-Педро. Будинок знаходився на східному боці алеї. Косі призахідні промені щедро омивали його західну стіну, робили її рельєфною; кілька з них крізь замащену шибу протиснулись досередини кімнати та ненадовго розігнали пітьму. Якби в той момент Джеймі озирнувся, то спромігся б помітити викочені очі й обпалений сонцем ніс за склом. На жаль, карлик крокував не озираючись. Очі стежили за четвіркою людей, що насмілилися потурбувати мертвотний затишок Сан-Педро, доки останній із них, найменший, не зник за вигином покрученої вулиці, після чого віддалилися від скла та розчинились у пітьмі.





LXIII




Четвер, 22 січня, 19:19 (UTC –5)

Траса № 25, 15 кілометрів на північ від Мачали

Еквадор



Водночас, як пара каламутних очей проступила крізь брудну шибу в будинку на півдні селища Сан-Педро-де-Атакама, незрячий поводир підвівся і втупив порожній погляд у напрямку зюйд-зюйд-ост — туди, де знаходилась Атакама. Двадцять хвилин тому «сутінкові», які без спочину крокували чотирнадцять годин і за цей час пройшли сімдесят сім кілометрів, отаборилися на узбіччі траси № 25, за п’ятнадцять кілометрів на північ від міста Мачала[90] (власне, табору як такого не було, люди просто попадали від утоми на траву й у кущі на узбіччі дороги). Звісно, Сліпий не міг дивитися в буквальному сенсі цього слова (на те він і сліпий), проте навіть якби й спромігся, то не побачив би нічого, крім укритих сплутаною тропічною зеленню пагорбів, що обрамляли трасу. Він лише повернув голову та дужче вирячив цілковито білі очі.

«Сутінкові» довкола Сліпого застогнали, заворушилися. Поводир, піднявши руку, заспокоїв їх. Він стояв так хвилин п’ять, споглядаючи незрячими очима передвечірній морок, слухаючи голос, який клекотів у голові, а тоді посеред розкиданих обабіч траси знеможених тіл почали вставати окремі «сутінкові». Один — тут, інший — там, ще один — через дорогу. Вони випростувалися, повертали голови та понуро глипали в той бік, куди дивився їхній ватажок. Усього встало десятеро — найвитриваліші й одночасно такі, що найлегше підкорялися наказам голосу. Переступаючи через розпростертих людей, вони згуртувалися довкола Сліпого, після чого мовчки полізли на пагорб, що підступав до шосе зі сходу. Відійшовши на достатню віддаль від дороги, одинадцятеро «сутінкових» завернули праворуч і, не шкодуючи себе, подерлися крізь зарослі.

Сліпий покинув напризволяще тих кількасот заражених, які змогли вибратися з ним із Ґуаякіля, та вирішив самотужки пробиватися туди, куди його кликав голос. Із десятьма «сутінковими» він легко прослизнув повз розставлені довкола місця, де зупинився натовп, блокпости та вирушив на південь.

Цього разу він точно знав, куди іти.





LXIV




Четвер, 22 січня, 20:24 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі



Без скутерів вони за п’ять хвилин дісталися до північної околиці Сан-Педро.

— Отам, — Ріно тицьнув пальцем у перехняблену водонапірну башту. Металево-дерев’яна конструкція пнулася до неба за кількадесят кроків попереду. — Насосна станція — під баштою. Раніше насос подавав воду в цистерну, а вже звідти вона самопливом ішла в будинки селян.

Погризена корозією десятикубова цистерна виявилася порожньою та сухою. Опори, які її підтримували, у багатьох місцях зогнили та стоншилися, схоже, вся конструкція знаходилася у вертикальному положенні лише завдяки тому, що в цистерні давно не було води. Справа під напірною баштою розташовувалася насосна станція. Цегляна будівля з вузькими вікнами без рам і плоским дахом щільно заросла карликовими деревами та чагарником. За переплетіннями колючок і покорчених, майже безлистих гілок місцями не проглядалися стіни.

Ізсередини не долинало ні звуку.

— Будемо заходити? — спитав Тимур.

— Я сам, — відказав Ріно.

Преподобний протиснувся крізь отвір для дверей без дверей. Насосна станція мала вигляд суцільного приміщення розміром чотири на п’ять метрів, у центрі якого на масивній чавунній станині покоївся вертикальний ґвинтовий насос. Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, що насос не запрацює, навіть якщо вставити вал. Редуктор геть прогнив, зубчаті колеса розкришилися, а ущільнення на з’єднаннях розсипалися на порох від одного доторку. Земля під ногами Ґроббелаара (у насосній станції не вимостили підлоги) була сухою та твердою, як бетон. Із цієї свердловини води не викачати. Та, попри це, щось бентежило Ріно.

— Ну, що там? — долинув знадвору голос Тимура.

Здорованю хотілося б відповісти, що водою навіть не пахне, от тільки… водою справді пахло. Він ворушив губами та ніздрями і відчував запах вологи.

Продершись через чагарник, південноафриканець вибрався зі станції.

— Насосу хана, — чим ближче вони опинялися до місця, де колись стояла «NGF Lab», тим більше Ріно скидався на себе колишнього. — Води тут не добути, але я нюхом чую, що водойма десь поряд. Може, звичайна калюжа, але вона є.

Тимур, який уже збагнув, що ґевал не просто так подався до насосної станції, запитав:

— Хочеш пошукати?

Ріно Ґроббелаар кивнув.

Вони обійшли насосну станцію, проминули низку нежитлових будівель незрозумілого призначення та вийшли у відкриту пустелю. Сан-Педро залишилося позаду. До горизонту тягнулося сіре полотно Атаками.

Сутінки густішали. Через тіняву, що насувалася зі сходу, здавалося, що гори стають більшими та непомітно підкрадаються до селища. Ріно втягнув носом повітря та несподівано закрокував пустелею на схід.

— Куди це він? — підняла руку Лаура.

Тимур мовчки припустив за преподобним. Через хвилину вони зрозуміли, що Ріно не помилився. Упершись руками в боки, велетень так само неочікувано спинився й опустив погляд собі під ноги. Тимур, Лаура та Джеймі підійшли та стали обабіч нього. Біля їхніх ніг чорніла діра завширшки метри півтора, яка вертикально занурювалася в землю.

— Колодязь, — прохрипів Тимур.

— Ага, — Ріно присів навпочіпки.

Стіни примітивної криниці були укріплені покладеними одна на одну дошками, колодами, гілками, металевими прутками та дротяною сіткою; а порожнини в саморобному «каркасі» законопачені шматками одягу та жмутками сухої трави. У радіусі двох метрів довкола колодязя пустельний ґрунт потемнів від вологи — він не був мокрим, точніше, недостатньо мокрим, щоб липнути до взуття, радше якимось сирим, — і в кількох місцях на спресованому піску чітко вимальовувалися відтиски людської ступні.

— Сліди! — Тимур показав пальцем на відпечатки людських пальців.

У цю мить сонце скотилося за горизонт. Темрява раптово, воднораз, обвалилася на пустелю, втоптавши тіні в пісок і заливши чорнотою кольори, так, наче промені, що слалися понад землею, вистрілюючи з просвітів між будинками селища та пустельними пагорбами на заході, слугували опорами, що стримували пітьму у високості. Отвір у землі став абсолютно чорним, практично невидимим.

Ріно проігнорував українця та, рвучко нахилившись, зазирнув до колодязя. Пітьма не дозволяла визначити, наскільки він глибокий.

— Звісно, ліхтариків ми теж не взяли, — нервово відзначила Лаура. Вона думала не стільки про те, щоб заглянути на дно колодязя, скільки про те, що їм доведеться в пітьмі повертатися до Сан-Педро та вишукувати місце, щоб заночувати.

Здоровань намацав рукою мотузку, прив’язану до однієї з колод, котра, вмурована в суху землю, не давала обсипатися стінам колодязя. Він смикнув за неї і почув, як на дні щось теленькнуло. Ріно взявся швидко витягувати мотузку. Руки миготіли в неймовірному темпі, так, ніби від того, наскільки швидко вдасться витягти мотузку, залежало чиєсь життя. Через півхвилини преподобний тримав у руках казанок із коричневою юшкою на дні.

— Вода? — нахилився Тимур.

Ріно незрозуміло чмихнув:

— Ну, так, тут є вода. Тільки незрозуміло, чого більше: H2O чи глини. Я не уявляю, щоб жива істота могла таке пити. — Преподобний пожбурив казанок назад у колодязь, той загуркотів об стіни та зрештою плюхнувся в калюжу на дні. По тому Ріно різко випростався: — Дуємо назад. Негайно, — і заледве не побіг у напрямку селища.

— Але ж сліди очевидно людські, — Тимур Коршак рвонув слідом, але не встигав за південноафриканцем.

— Дарма ми залишили мопеди, — зронив Ріно, міркуючи про те, що Сан-Педро від Калами відділяють 90 кілометрів, і, будемо відверті, далеко не найкращі 90 кілометрів на планеті Земля, а в них із собою немає їжі.

— Гадаєш, із ними може щось статися? Хтось може їх пошкодити?

Тимур уловив, що Ріно щось промовив, але не розчув ані слова, оскільки за спиною благально залементував Макака:

— Ей, а я? — Джеймі сапав і задихався, надсилу переставляючи короткі ніжки. — Мене забули!

Коротун відстав метрів на двадцять. Українець озирнувся, вирішивши, що, мабуть, треба почекати на Макаку, а тоді зненацька перечепився на рівному місці; падаючи, встиг лайнутися українською та простягся на повний зріст на землі.

— Бляха… — роздерті долоні запекли, на зубах захрустів пісок. Лівий бік, який уже ніби більше не болів, знову обпалило гарячими різками.

— Тимуре? — гукнула Лаура.

Чоловік почав підводитись і раптом завмер, прикипівши поглядом до землі. Він стояв навкарачки, не зауваживши, як повз нього, тихо охкаючи, прошкандибав Джеймі Макака, та витріщався на розсип камінців поміж долонями. Камінці були не з пустелі. Принаймні точно не з цієї частини пустелі. Невеликі, злегка приплюснуті, овальної чи округлої форми, вони разюче відрізнялися від шкарубких сланцевих уламків невиразного сіро-жовтого кольору та крихких вапнякових брил, типових для Атаками. Камінці нагадували річкову гальку; напевно, вони сформувалися за древніх часів, коли останній, спресований зі снігу та льоду, глетчер відступав на гірські вершини і, неначе кров’ю, спливав талою водою, яка на схилах Анд збиралася в потоки та мчав рівниною, котру через сотні тисяч років назвуть Атакамою, на захід — до великого океану. Але не тут. Деінде. А потім хтось зібрав і приніс їх сюди.





Проте здивувала Тимура не форма каменів, а візерунок, яким їх було викладено. Українець несподівано усвідомив, що від селища до колодязя тягнеться стежка, чи то пак подоба стежини, звивисті контури якої вибудувані з гальки. Краї стежки виглядали нерівними, покремсаними, їх навіть краями назвати було важко: вони нагадували карту «погризеного» фіордами північного узбережжя Норвегії. Вражала кількість камінців — тисячі, десятки тисяч, — найбільший із них ледве переважав за розмірами ніготь на великому пальці Тимура, і, попри це, чоловік не сумнівався, що візерунки викладала мисляча істота. Або істоти. Між обдертими долонями він бачив три цілковито однакові фрагменти, схожі чи то на жмутки водоростей, чи то на з’єднані хвостами гусениці, кожен із яких здавався меншим за попередній. Не підводячись, Тимур повернувся до протилежного краю стежини та розгледів ще два такі самі, однаковісінькі силуети. Він придивися до контурів із гальки та збагнув, що їх сформовано шляхом багатократного повторення одних і тих самих «вирізів» на різних масштабах.

«Господи, що це? Скільки часу потрібно, щоб викласти все це?..»

— Ти чого розлігся? — голос преподобного, хоч і звучав звіддаля, батогом хльоснув над вухами. — Вставай! Підводься мерщій! Нам треба повертатися.

Тимур скочив на ноги. Джеймі Макака давно обігнав Лауру Дюпре та якимось дивом наздоганяв Ріно Ґроббелаара. Француженка не побігла далі, стояла, чекала та прошивала поглядом Тимура. Сутінки розмивали її очі, а тому ввижалося, що за скельцями окулярів глибочіє пустота.

— Усе гаразд? — стурбовано запитала вона.

Тимур зиркнув собі під ноги. Із висоти людського зросту, якщо не розрізняти дрібні, регулярно повторювані деталі, розсип камінців виглядав цілком природно. Така ж сіра, як і сланці та підсмажені на сонці вапнякові бескиди, галька не виділялася на тлі пустельного ґрунту. Але варто було лише трохи нахилитися — і фрактальний контур проступав у всій красі.

— Нам треба повертатися, — він повторив слова Ґроббелаара, схопив Лауру за руку та помчав за ґевалом.

Скидалося на те, що вони не самі в Сан-Педро.





LXV




Четвер, 22 січня, 20:55 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі



Мопеди стояли на місці. Цілі та неушкоджені, без жодних підозрілих слідів на піску довкола них. Ріно, Лаура та Тимур відсапувалися. Макака, розкинувши короткі руки, лежав горілиць на землі неподалік і тихенько постогнував.

— Ми нікуди не поїдемо вночі, — понуро зиркаючи спідлоба, сказав преподобний.

— Сліди зовсім свіжі, — Тимур відчайдушно намагався заперечити, хоча сам розумів, що його аргументи беззмістовні. Мандрувати на мопедах пустелею, та ще й посеред ночі, — це самогубство. А отже, доведеться залишатися в Сан-Педро.

— Так, хтось голіруч вирив ту яму та час від часу приходить до неї на… на водопій чи щось таке, — погодився Ріно. — Це погані новини. Хороші новини: він босий, він важить не більше ніж шістдесят кілограмів і основне — він один.

— Ти впевнений? — Тимур руками стискав кермо свого «Хобіта» так, наче боявся, що хтось може забрати мопед. — А раптом їх більше? — чоловік насправді хотів договорити «…просто вони всі однакові», але не наважився озвучити другу частину фрази вголос.

Ріно замислився й уперше від часу вильоту з України згадав про хлопчаків, фоторобот яких бачив в аеропорту Сантьяго на початку вересня 2009-го. Чи справді вони загинули в горах Болівії? Чи він сприйняв бажане за дійсне та стільки років дурив сам себе? Він же так і не відшукав знімка їхніх мертвих тіл, уся його впевненість базувалася на одній-єдиній статті з Інтернету, розміщеній на вкрай підозрілому ресурсі.

— Щонайбільше їх двоє, — припустив ґевал. — Та й то я в це не вірю. Якби більше — були б іще сліди, — здоровань кинув погляд на Макаку, який продовжував лежати та бідкатися, що його примусили бігати. — І це нічого не змінює. Хай там скільки їх є, для нас безпечніше зостатися в селищі, ніж на цих недомотоциклах спробувати пробитися назад до Калами, — Тимур і Лаура кивнули, підтакуючи. Ріно зосереджено продовжив: — Нам треба будинок із дахом, із якомога меншою кількістю вікон і з одним входом. Бажано такий, щоб можна зачинитися зсередини, — потім помовчав, поворушив щелепою. І нехотячи витягнув посірілий від пилу комірець із сорочки. — А мені потрібна зброя. Без зброї ми тут, наче команда одноногих калік на світовій першості з копняків.

Вони розділилися. Ріно Ґроббелаар на мигах попрохав Джеймі лишитися біля мопедів, після чого подався до центру селища, сподіваючись знайти хоча б щось, із чого можна стріляти чи чим різати. Лаура та Тимур узялися оглядати будинки неподалік того місця, де розмістили скутери. Француженка обходила халабуди зі східного боку вулиці, українець — із західного.

Насамперед Лаура Дюпре підступила до більш-менш пристойного на вигляд будинку з верандою та мансардними вікнами на покатому даху, що знаходився за кілька кроків від мопедів. Жінка торкнулася дверей веранди, трохи штовхнула їх. Легкі дерев’яні двері виявилися незамкненими та зі скрипом відчинилися. Усередині було темно, як у гузні. Лаура озирнулась, немов шукаючи підтримки, але в загуслій пітьмі ледве розрізнила коротуна, який, сховавши долоні під пахвами, тупцяв біля скутерів і дивився їй услід. Француженка переступила поріг веранди та ледве стрималася, щоб не вистрибнути назад. Причина крилася не в темряві — у приміщенні кепсько пахло. Запах дуже контрастував із сухим і запиленим повітрям пустелі. Смерділо вогкістю, цвіллю, чимось ядучо-застояним і гнилим. Так тхне у квартирах старих, які місяцями не виходять надвір і не провітрюють житло.

Лаура перетнула веранду та підійшла до основних, більш масивних дверей. Вони також виявилися незачиненими, зате скрипіли не так голосно, як двері веранди. Жінка прочинила їх і обережно зазирнула досередини. Вона не уявляла, як вони ночуватимуть в одній із таких будівель. Темрява здавалася відчутною на дотик. Якби вона заплющила очі, темніше точно не зробилося б. Запах став гострішим. Немилосердний сморід теплими зміями прослизав у ніздрі та глотку. Лаурі довелося з усіх сил напружувати живіт, щоб не виблювати. Утім, щось не давало жінці зачинити двері та повернутися на вулицю. Не заходячи, психіатр просунула руку в приміщення та ліворуч від входу намацала вимикач. Клацнула — безрезультатно. Звісно, яке світло в мертвому селищі? Спересердя вона п’ять чи шість разів поклацала перемикачем, подумки клянучи всіх за те, що не здогадалися захопити кілька потужних ліхтарів, і тільки тоді подумала про мобілку. Вона дістала з кишені джинсів свій смартфон, увімкнула розміщену біля вічка фотокамери лампочку-спалах і спрямувала промінь усередину кімнати.

Струхнявілі меблі, грубо витесаний дерев’яний стіл, рештки керамічного посуду, розкидані по підлозі старі зіжмакані газети. Під столом якийсь сферичний предмет. Лаура нахилилася і побачила, що то вкритий пилом глобус із величезною проламаною діркою на місці Індійського океану та Мадагаскару. Підлога довкола глобуса була встелена пошматованими упаковками з-під круп, пластівців і борошна, обгортками від печива, порожніми консервними бляшанками, обгризеними качанами кукурудзи. Посвітивши в темні закутки біля дверей, психіатр наважилася переступити поріг. Дерев’яна підлога моторошно скрипнула, ніби протестуючи проти того, що її потривожили. Зціпившись так, наче очікувала удару в сонячне сплетіння, Лаура наблизилася до столу. Спалах на телефоні вигризав у пітьмі світловий тунель завтовшки з її руку, він майже нічого не освітлював, зате робив довколишню темряву ще більш непроникною. Праворуч за столом відкривався прохід до сусідньої кімнати, трохи світлішої, тому що її вузькі вікна виходили на вулицю. Лаура повагалася, чи не зазирнути туди, але раптово передумала. «Дурепа! — розсердилась сама на себе. — Що ти тут шукаєш? Ніхто ж не спатиме в такому смороді!» Психіатр розвернулась до виходу, і тієї миті кволий промінь ліхтарика вихопив із темряви наполовину віддерті від стін шматки шпалер довкола виходу на веранду. Лаура здивовано вигнула брову. Розбитий посуд, зогнилі меблі, розкидані по підлозі обгортки й інший мотлох загалом вписувалися в її бачення того, що сталося із селищем Сан-Педро-де-Атакама. Спочатку — напад ботів, які, неначе худобу, погнали селян у гори, за кілька тижнів по тому — зачистка чилійськими військами. Але обдерті шпалери? Лаура могла уявити, наприклад, селянина, якого роз’ярілі дванадцятирічні малюки тягнуть голяка на вулицю та який чіпляється за стіл і скидає на підлогу посуд, або чилійського солдата, який від нічого робити лупить носаком черевика по глобусу. Чого вона не могла уявити, так це чилійського солдата, який би взявся під час зачистки Сан-Педро обдирати шпалери в одному з будинків.





Жінка повела променем направо. Найперше, що усвідомила, — це те, що шпалери цілковито, дощенту обдерто з північної стіни. По тому, вражена побаченим, тим, що було на стіні, вона затулила долонею рота та лише за кілька секунд зуміла закричати:

— Тимуре! Ріно! РІНО-О-О!

Українець мигцем опинився на вулиці:

— Що таке?!

Через темряву, яка остаточно затопила Сан-Педро, він не зразу визначив, звідкіля вчуваються крики. Із півночі долинуло гупання — Ріно Ґроббелаар біг від центру Сан-Педро.

— Сюди, мерщій! — гукнула з будинку психіатр.

Чоловіки кинулися на голос Лаури і, штовхаючись, перетнули веранду й одночасно вломилися до темного смердючого приміщення.

— Що сталося? — Тимур скривився від смороду та випростав перед собою руку із затиснутим у долоні мобільним телефоном. Він нагадував героя голлівудської саги про упирів, який із розп’яттям уривається у вампірський барліг де-небудь у горах Трансильванії.

— Дивіться, — Лаура показала на північну стіну кімнати.

Ріно, затиснувши носа пальцями, також витяг свою мобілку, й утрьох вони зібралися біля стіни. На нерівній, абияк обробленій вапняком поверхні, яка раніше ховалася під шаром шпалер, вимальовувалися чорні кола різного діаметра. Ближче до правого краю стіни кола більшали й уміщували в себе менші, через що вся картина набувала об’єму.

— Що це? — майже благоговійно прошепотів Ріно.

— Фрактали? — витиснув крізь зуби Тимур.

— Не схоже, — пошепки, як і Ріно, проказала Лаура. І додала: — Але хтось добряче попітнів, доки обдер усі шпалери та розмалював стіну.

— Чим малювали? — запитав преподобний.

Лаура скерувала промінь смартфона собі під ноги. Попід стіною валялися стерті вуглинки.

— Сажею. Хтось обпалював сухе гілля в багатті, а потім використовував його замість крейди.

— Це ж скільки треба було мудохатися, щоб таке намазюкати, — не зміг стримати здивування Ріно.

Тимур згадав розсипи камінців на шляху до колодязя. «Точно не менше, ніж із тією галькою за селищем». Хоча Лаура мала рацію: зображення на стіні, на перший погляд, не мало нічого спільного з фракталами.

— Може, це намалювали до того, як в Атакамі все почалося? — із кволою надією в голосі припустив Ріно.

Лаура з Тимуром перезирнулися. Українець торкнувся пальцями чорних кіл — на пучках лишилися сліди сажі — та смикнув плечима. Хтозна, все можливо.

— Треба оглянути решту будинку, — вирішив він.

Цього разу не розділяючись, стуливши докупи кволі промені з мобільних телефонів, вони оглянули три кімнати на першому й одну, єдину, на мансардному поверхах. В інших приміщеннях шпалери знаходилися на місці. Під ліжком із відбитою ніжкою, котре стояло під нетипово широким для Сан-Педро вікном у мансарді, вони виявили джерело смороду, що заполонив будівлю, — труп невідомої пустельної тварини. Тільце завбільшки з невелику собаку було пошматоване до невпізнання. Жмутки сіруватої шерсті та шматки зогнилого м’яса валялися по всій мансарді посеред таких самих, як і на першому поверсі, обгорток і порожніх бляшанок. Лаура через сморід так і не змогла вступити до горішнього приміщення, а чоловіки більше нічого підозрілого не виявили.

Прямуючи до виходу, психіатр похнюпилася:

— Мабуть, я дарма здійняла стільки галасу.

Лаура сповільнила ходу, огинаючи стіл, що перегороджував прохід, через що Тимур уткнувся грудьми їй у спину. Почекавши, доки жінка звільнить дорогу, він переступив поріг вітальні та торкнувся шкарубкої дерев’яної поверхні.

— Він так і стояв тут?

— Е… що? — не відразу збагнула Лаура.

Українець підсвітив дерев’яний стіл, що займав центральну частину кімнати з обірваними шпалерами та чорними колами на стіні.

— Так, — сказала Лаура. — А що? Тобі це здається дивним?

Стіл справді знаходився не на своєму місці, займаючи центральну частину не надто просторої кімнати та частково перекриваючи прохід до сусіднього приміщення. Разом із тим Лаура, напевно, мала рацію: його міг зсунути хто завгодно — боти під час нападу, чилійці під час утечі чи військові під час зачистки.

Попри це, Тимур не заспокоївся. Несподівано він видерся на стіл, випростався на повен зріст і підняв руку з увімкненим мобільним телефоном до стелі.

— Що ти надумав? — задерла голову психіатр.

Стіл похитувався та скрипів; із поверхні на підлогу зсипався пісок.

— Будь ласка, подай свій смартфон, — попросив Тимур.

Жінка підійшла й уклала в простягнуту руку телефон. Українець став у центрі стола і, тримаючи смартфон на рівні пліч, навів промінь на стелю.

— Бляха! — проскрипів зубами Ґроббелаар. — Яка чудова була ідея сюди полетіти!

Стелю прикрашав ще один чорно-білий малюнок — зображення наче якоїсь потойбічної химери, що, розпростерши крила, проривається в кімнату з пітьми. Ріно зморщився від неприємного свербіння, що зародилося на спині під шиєю, сковзнуло під лопатки та заповзло до шлунка; куприк стиснувся, неначе крізь нього пропустили розряд електричного струму. Ґевал злякався. Неподоланний страх затопив усе тіло, розм’якшуючи кістки, згущуючи кров і тремтінням наповнюючи м’язи. Ріно боявся, оскільки розумів, що не здатен протистояти тому, чого не знає і не може осягнути розумом. І ні його фізична сила, ні нещодавно набута і, напевно, через те така вразлива віра в Господа не могли позбавити його цього страху.

Здоровань позадкував до веранди, але жалібний скрип підлоги під ногами змусив його спинитися.

— Що це може бути? — голос Лаури вібрував. — Що воно зображує?

— Я не знаю, — зізнався Тимур. По тому черкнув пальцями по малюнку. Сажа — як і на стіні. — Воно симетричне, бачиш? — він поводив Лауриним телефоном, із різних боків підсвічуючи малюнок. Так, мовби це щось пояснювало. — Зображення ідеально симетричне, ніби його під копірку малювали.





— Як щодо будинку, який оглядав ти? — пробелькотіла психіатр. Її не так цікавив той будинок, як муляло бажання вийти на вулицю.

— Не знаю, там теж темно. Я не дивився на стіни.

Вони швидко вискочили надвір, затрималися на кілька секунд, щоб подихати чистим повітрям і заспокоїти Джеймі, який цокотів зубами від холоду та щось обурено белькотів іспанською, дорікаючи, що їм не варто залишатися на ніч у такому місці; після чого пірнули у двоповерховий будинок на протилежному боці вулиці.

Усередині виявився ще більший гармидер і хаос, ніж у будівлі з чорними колами й імпресіоністською примарою на стелі, так само розбитий посуд і купа обгорток від їжі, зате тут не дошкуляв ядучий сморід. Більшість віконних рам була без шибок, через що кімнати першого поверху засипало піском.

Нишпорячи в кімнаті, яка колись слугувала спальнею, перечіпляючись через стільці та струхнявілі рештки подушок і ковдр, Тимур швидко знайшов те, що вони шукали. Чоловік став на широке дерев’яне бильце та, задля збереження рівноваги вимахуючи правицею, ліву руку із затиснутим між указівним і великим пальцями телефоном підніс до стелі.

— Є, — без особливої радості оголосив він.

Спершу чоловік помітив нерівний чорний кружечок у центрі стелі, неподалік від місця, де висіла лампа. Круг розташовувався в центрі білого клаптя із зубчатими краями, із якого під прямими кутами вистрілювали тонкі білі промені, що тяглися до стін, формуючи білий хрест. Решта малюнка ховалася в пітьмі.

За кілька секунд до спальні забігла Лаура, подала Тимуру свій смартфон, який давав змогу висвітлити більшу частину стелі. І чоловік збагнув, що та ділянка зображення, яка попервах здалася йому темною через нестачу світла, насправді густо замальована сажею. Насичена вугільна чорнота розпливалася в усі боки, обриваючись візерунками, схожими чи то на паморозь на склі, чи то на річкові русла, сфотографовані з висоти пташиного польоту. А також на контури з гальки, які обрамляли стежку, що вела до колодязя на півночі Сан-Педро.

Тимур, не опускаючи рук із телефонами, зістрибнув із бильця та спробував охопити оком одразу все зображення. Воно було розмитим, грубуватим, однак усе ж упізнаваним. Особливо білий хрест із кружальцем посередині.

Фрактал. Тепер уже без сумнівів.





— Я так і знав, — просичав він.

— Що?

— Це Мандельброт. Множина Мандельброта[91]. Це те, що психоістота вимагала у Вадима Хорта, ті самі малюнки, які ми показували малюкам із даху головного корпусу «NGF Lab» 2009-го. За колодязем, у тому місці, де я перечепився й упав, схоже зображення викладено маленькими камінцями.

— Не може бути, — Лаура витріщалася на стелю, усвідомлювала, що Тимур має рацію, та все одно не могла повірити.

— Поглянь на краї малюнка. Його точно намалювали після того, як селище збезлюдніло. Я сумніваюся, що хтось хотів би засинати, маючи перед очима ось це.

Із сусідньої кімнати долинув напружений голос Ріно Ґроббелаара:

— Підійдіть сюди, — ґевал силкувався говорити стримано та відсторонено, але йому це відверто не вдавалося.

Світячи собі під ноги, українець і француженка пройшли до коридору. Здоровань, перехилившись через перила сходів, що вели на другий поверх будинку, важко дихав і водив рукою перед стіною, частково закритою верхнім маршем.

— Дивіться.





У немічній латці світла від телефону на гладенькій вапняковій стіні проступив дивний малюнок — щось схоже на вигонисті безлисті дерева, що тягнуться у височінь. Як і всі інші, зроблений сажею.

— Мені страшно, — не стрималася Лаура.

— Схоже на дерева, — невпевнено проказав Ріно.

— Дерева — теж фрактали, — відгукнувся Тимур.

Лаура раптом відчула, як горло стискається, не пропускаючи в груди повітря, а живіт роздирають пазурі страху. Жінці стало тісно в неширокій сходовій шахті, а будинок почав здаватися пасткою.

— Питання не в тому, фрактали це чи ні, — резюмувала вона. — Питання в тому, хто це намалював.





LXVI




Упродовж наступних півгодини Ріно, Тимур і Лаура обстежили не менше ніж двадцять будинків. У шести з них на стінах і стелях натрапили на химерні чорно-білі зображення, які так чи так стосувалися фракталів. У будівлях, розташованих неподалік від центру Сан-Педро, а також у південній частині селища малюнків не виявили. Знайдені зображення були однотипними, не точнісінькими, та все ж подібними, і всі погодилися, що їх, вочевидь, малювала одна й та сама рука.

Закінчивши ревізію житлових халупчин у південній, східній і центральній частинах Сан-Педро, Тимур, Ріно та Лаура зібралися біля мопедів і обговорили ситуацію. Очевидно — в селищі хтось живе. За відсутності води зі свердловини п’є воду з власноруч викопаного колодязя, харчується невідомо чим і на стінах покинутих будівель малює сажею чудернацькі, здебільшого фрактальні малюнки. Тимур припустив, що таємничим художником є один із жителів Сан-Педро, якому пощастило пережити вчинену ботами різанину та сховатися від армії, що зачищала поселення кілька днів тому, але не вдалося уникнути зараження наноагентами. Ґроббелаар, який, зростаючи в Намібії, краще за інших знав, що таке пустеля, висловив сумнів, що людина здатна прожити в пустелі впродовж шести років без контактів із цивілізованим світом. Лаура заперечила, нагадавши південноафриканцю, скільки обгорток, упаковок і порожніх консервних бляшанок вони знайшли в покинутих житлах. До нападу ботів у Сан-Педро проживало від шести до семи сотень селян. Навряд чи солдати чилійської армії, які обшукували селище на початку вересня 2009-го, намагалися вивезти із Сан-Педро все їстівне. Відтак для однієї людини могло знайтися достатньо припасів, які не псуються, щоб сяк-так прохарчуватися впродовж років. Проблема була з водою. Але, схоже, химерний відлюдник примудрився самотужки викопати колодязь до того, як у селищі закінчилися запаси води. Тимура непокоїло дещо інше. Українець міркував про те, яким чином людина, котра заразилася дорослою (в тому, що «художник» заражений, він не сумнівався… інакше навіщо загадковому чилійському відлюдникові визбирувати в горах гладенькі камінці, тягати їх до Сан-Педро та викладати фрактальні візерунки на підходах до свого «водопою»?), спромоглася прожити шість років із бодай і неповною колонією нанороботів у голові? Проте свої побоювання Тимур не озвучив.

Зрештою Ріно сказав, що вибору в них немає — вони так чи так залишаються на ніч, і спробував переконати Лауру та Тимура (а може, й самого себе), що з одним здохляком вони впораються.

О десятій вечора вони підшукали більш-менш пристойну хатину — одноповерхову, із потрощеними стінами, але цілими шибками та дахом, і глухою, без вікон, задньою стіною. Дім складався з трьох кімнат і мав форму грубої літери Т: дві суміжні спальні та розташована перед ними продовгувата кімната, що одночасно слугувала коридором, кухнею та вітальнею. До переваг дібраного житла належало те, що в спальнях стояли ліжка та диван, а у дводверній шафі Лаура відшукала неторкані, хоч і дещо запорошені ковдри та стос пухових подушок. Ріно вподобав будівлю через міцні дерев’яні двері з громіздким засувом і металевим одвірком, а також невелику кількість вікон — усього три, по одному в кожній кімнаті. Серед недоліків вибраної халупи — відсутність туалету. Схоже, колишні господарі халабуди, попри показну ошатність будинку, не гребували справляти нужду деінде в Сан-Педро.

Лаура зайняла ліву (якщо дивитися від входу) спальню. Джеймі, який увесь вечір щось невдоволено бурмотав іспанською та побивався через власне непродумане рішення попертися з трьома ґрінґо в пустелю, подався до правої. У тій кімнаті стояли ліжко та тапчан; Макака розташувався на тапчані. Тимур із Ріно домовилися, що чатуватимуть по черзі біля вхідних дверей: Ріно стоятиме на варті протягом першої половини ночі, з десятої до другої, Тимур вартуватиме решту часу, із другої ночі до шостої ранку. О сьомій світатиме, і вони зможуть вирушити в пустелю, до місця, де колись стояла «NGF Lab». У другій спальні, де розмістився Джеймі, лишалося одне ліжко, тож Тимур та Ріно зможуть по черзі трохи поспати.

Перед тим як забарикадуватися в хатині, Ріно ще раз обійшов прилеглі будинки. Не стільки заради перестороги, скільки в пошуках зброї. Він конче потребував хоча б чогось, що стріляє (в їхній ситуації здоровань погодився б на однозарядний карабін ХІХ століття), або чогось гострого, що можна метати. Знайти що-небудь не вдалося. Схоже, військові, котрі зачищали Сан-Педро у вересні 2009-го, забрали чи знищили всю зброю, яка зберігалася в селян. Якщо така, звісно, була. Відтак із озброєння в Ріно та Тимура, як і раніше, залишалися тільки лопати.

Єдиною цінною знахідкою Ріно Ґроббелаара стала нерозпечатана пачка чилійських цигарок «Belmont» і побуріла від часу, але досі справна запальничка. Ґевал довго дивився на синю з тонкими білими смужками пачку, половину якої займала антиреклама паління: чорно-біла фотографія лисого чоловіка на лікарняному ліжку — охлялого, обплетеного дротами та катетерами, із запалими очима й немічно опущеними повіками, — із написом «EL CБNCER SE EXTIENDE EN MI CUERPO[92]». Напис південноафриканець не зрозумів, але здогадався, що нічого доброго той не містив. Ріно страшенно хотілося палити, проте той бідолаха на пачці відлякував. Не через те що Ріно боявся захворіти на рак, просто лисий чилієць, який, неначе намагаючись щось проказати, хилився до камери, до біса нагадував «сутінкового». Зрештою здоровань потягнувся до пачки, зірвав целофанову обгортку й утягнув ніздрями ароматний запах тютюну. Стільки років у сухому кліматі на цигарках ніяк не позначилося. По тому Ріно витрусив цигарки на долоню, розклав їх по кишенях сорочки, а пачку зі страхітливим зображенням зіжмакав і викинув.

Поки Ріно нишпорив сусідніми будівлями, Тимур Коршак заштовхав до вітальні мопеди. Чекаючи на повернення Ріно, він випив води, щоб хоч на кілька хвилин перед сном пригамувати голод. Лаура оглянула два найближчі будинки, проте нічого їстівного не знайшла. Насправді в одній із хатин француженка надибала кілограмовий нерозпечатаний пакет із рисом. Але, порадившись із Тимуром, залишила його. Для приготування потрібні казанок, дрова та вода; і якщо казанок і поліняччя для вогнища можна було знайти, то з водою виникала проблема: завтра вони ввесь день тинятимуться пустелею під палючим сонцем; тих пляшок, якими запаслися в Антофагасті та Каламі, мало б якраз вистачити на день, але не більше. А тому Лаура вирішила, що краще зостатися без вечері та сніданку, ніж завтра в пустелі без води.

Після того як з’явився південноафриканець, Тимур стягнув із себе джинси та футболку (попри холод у кімнаті, чоловікові не хотілося спати в просякнутому за день потом і пилом одягові), завалився на сяк-так прибране Лаурою ліжко та накрився двома ковдрами.

Уже поринаючи в сон, чуючи, як під боком похропує Джеймі Макака, Тимур уловив носом легкий тютюновий аромат, що просочувався з вітальні, але вирішив, що йому це вже сниться.





LXVII




П’ятниця, 23 січня, 01:23 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі



Перше, що протиснулося у свідомість, — це стійкий запах пилу. Тимур розплющив одне око та кілька секунд не міг зорієнтуватися, де знаходиться. Зрештою розгледів на нерівній підлозі чотири прямокутні латки зоряного світла, що вливалося до спальні через засмальцьовану шибку, та збагнув, що лежить на розхитаному тапчані в напіврозваленій хатині на півдні Сан-Педро. Латки були тьмяними та розмитими, ледве вирізнялися на тлі сірих дощок, і Тимур зрозумів, що ніч сьогодні безмісячна. А ще, судячи з того, як задубіли ніс і пальці на ногах, надворі відчутно похолоднішало.

Чоловік відгорнув пропахлу пилюкою ковдру і сів. Ліва рука затерпла. Він поворушив пальцями та покрутив кистю, розганяючи кров. Вертів п’ятірнею цілу хвилину, доки не осягнув, що тягне час. Страшенно хотілося відлити, от тільки виходити на вулицю не було бажання.

Від мимовільної думки про вулицю нужда стала нестерпною. Невдоволено, але тихо, так, щоб не розбудити Джеймі, скрегочучи зубами, чоловік підвівся, натягнув футболку, взув на босі ноги кросівки та почовгав до виходу.

Почувши кроки, Ріно Ґроббелаар смикнувся та скинув голову. Занадто різко, щоб Тимур міг переконати себе, що велетень не спав. Наблизившись до дверей, українець нічого не сказав Ріно.

— Ти куди? — пошепки запитав ґевал. Останні сумніви розвіялися: голос звучав сонно та винувато (достоту як у сторожа, якого заскочили сплячим на прохідній якого-небудь заводу), а лопата під час сну з’їхала на підлогу. — Можеш ще півгодини покуняти.

— Треба відлити, — так само сонно буркнув Тимур.

— Ага. Ну, давай, — позіхнув Ріно.

Тимур вийшов із хатини. На хвильку затримався, задер голову, прикипівши поглядом до розсипу зір, настільки густого, що нічне небо здавалося дірявим ситом, яке проціджує сяйво з інших світів, і навскісної смуги Чумацького Шляху. У жодному іншому місці на планеті брудно-біла, зі рваними краями та, неначе ластовинням, поцяткована зірками смуга рідної галактики не проступала настільки чітко та виразно, у жодному іншому місці Тимур Коршак не відчував настільки пронизливо та глибоко власну крихкість, обмеженість і нікчемність. Місяця, як він і думав, не було.

Сечовий міхур нагадав про себе пекучим свербінням. Опустивши голову, українець почовгав за ріг будинку. Надворі було темно та моторошно, проте не настільки, щоб відливати просто перед ґанком, під дверима, за яким куняв Ріно Ґроббелаар.

Тимур завернув за ріг, і раптово навіть кволе світло від зір відступило. Під північною стіною прохолодна чорнота заковтнула Тимура. Стіна тягнулася на схід, потім під прямим кутом завертала на північ. За кілька кроків від місця, де вона обривалася, височів чи то наполовину розвалений, чи то недобудований паркан сусіднього двору. Виходило, що стіни напирали на Тимура з трьох боків, ущільнюючи й без того липку, наче нафта, темряву. Відразу за рогом знаходилося вікно, і то немаленьке — якраз у тій кімнаті, де спала Лаура Дюпре, — але світла з нього не надходило, й у пітьмі воно цілковито зливалося зі стіною. Темрява була настільки густою, що Тимур заледве бачив далі ліктя на випростаній уперед себе руці.

Притримуючись долонею за стіну, чоловік підійшов до кутка, в якому пітьма здавалася найщільнішою, і почав справляти нужду.

Під цівкою сечі захрускотів пісок. Тимур примружився та поводив струминою з одного боку в другий. Від холоду тілом тричі прокотилися дрижаки, через що чоловік не відразу вловив, що звук змінюється залежно від того, куди він дзюрить. Радше з цікавості, ніж через острах, він провів струменем справа наліво. Хрускотіння піску на коротку мить поступилося місцем незрозумілому хляпанню, після чого струмінь знову затріскотів об суху землю. Тимур насторожився. Він відчував, що сечі залишається якраз на один «прохід», і поспіхом скерував цівку назад, зліва направо. Звук повторився: хрускіт, хрускіт, хляп-хляп-хляп, а тоді — знову хрускіт. Волосся на руках і ногах здибилося, і цього разу не від нічного холоду. Звук вчувався вогкий, м’який, геть не схожий на хлюпання рідини об неживу поверхню. Хляпало об плоть.

Тимур широко розплющив очі та нахилився. Член утягнувся, а яйця від страху стали твердими, немов алмазні самородки.

Дві ступні. Дві голі ступні. Все, як має бути, — ліва та права, почорнілі від бруду, зашкарублі, із кошмарними потрісканими нігтями та мокрі від сечі. Поза всяким сумнівом — дві людські ступні. Тимур рвучко випростався. За той час, поки він знаходився у П-подібній ніші поміж стіною будинку та парканом сусіднього двору, очі трохи призвичаїлися до пітьми, і чоловік несподівано чітко розрізнив людський силует у кутку. І то не був витвір зацькованої небезпеками уяви чи марево, що зачаїлося в мозку після сну. У кутку, за півтора кроки від Тимура, хтось стояв. І дивився на Тимура темними, як ніч, очима.

Від стравоходу до кишок неначе потік напалму прокотився. Тимур хапнув ротом повітря та несамовито заволав:

— РІ-І-ІНО-О-О-О-О-О-О!!!





LXVIII




П’ятниця, 23 січня, 00:36 (UTC –5)

Перехрестя траси № 59 та регіональної дороги № 584

Півкілометра на південь від Пасахе, Еквадор



На мосту через річку Хубонес, що за півкілометра на північ від Пасахе, містечка в низинній частині еквадорської провінції Ель-Оро з населенням 121 тисяча людей, знаходився потужно укріплений блокпост еквадорської армії, через що бійці 1-ї піхотної бригади «Ель-Оро», виставлені на перехресті траси № 59 із регіональною дорогою № 584 (тобто на півдні, за містом), почувалися спокійно.

Контрольні пункти на в’їзді та виїзді з Пасахе встановили пізно ввечері 21 січня, коли остаточно стало зрозуміло, що кількасот жителів Ґуаякіля, які, нехтуючи оголошеним у місті надзвичайним станом, прокралися повз блокпости на виїздах із наводненої військами «фінансової столиці» та попрямували на південь країни.

Насправді солдатам 1-ї бригади, які байдикували, граючи в карти та передивляючись порнофільми на ноутбуці старшого сержанта Еміліано Кіко, слід було б поворушити мізками та бути обережнішими. Особливо зважаючи на те, що ці кількасот таємничих «ґуаякільських паломників», усупереч тому, що обидва великі мости, які дозволяли дістатися з Ґуаякіля до траси № 25 (перший — через Ріо-Ґуаяс у районі міста Дурóн, другий — через Ріо-Бабаойо, на десять кілометрів північніше), було наглухо перекрито, впродовж кількох годин примудрилися, хто на човнах, хто вплав, відпочиваючи на острові Сантай, вибратися з Ґуаякіля та згуртуватися далеко за містом, на перехресті трас № 25 та № 40, що більш важливо, далеко за військовими постами, які мали на меті не випустити їх із Ґуаякіля.

Попри все це, восьмеро бійців із відділення старшого сержанта Кіко, котрі заступили на чергування чотири з половиною години тому, били байдики та нудьгували. Дехто закуняв. Сам старший сержант навіть подумати не міг, що йому варто чимось перейматися. На вечірньому шикуванні, перед тим, як вийти на пост, солдатам його відділення повідомили, що вимучені практично безперервним переходом «паломники» зупинилися за п’ятнадцять кілометрів від Мачали, неподалік Ель-Ґуабо, тобто на іншій дорозі, західніше від тієї, яку вони охороняли. Ґуаякільці були виснаженими, ослаблими без води та їжі, семеро знепритомніли перед Ель-Ґуабо, скільки попадало від знесилення дорогою від Ґуаякіля, ніхто не рахував. Із якого дива Еміліано Кіко мав їх боятися? Ще один чинник, який сприяв розслабленню старшого сержанта Кіко, — це припущення, що навіть якщо «паломники» почнуть колотнечу, подібну до скоєної в аеропорту Ґуаякіля, вони не досягнуть південної частини Пасахе, не перетнувши контрольований десантниками міст через Хубонес. Відтак старший сержант Кіко вважав, що в разі тривоги матиме більше ніж достатньо часу, щоб привести ввірене йому відділення в стан бойової готовності.

Блокпост, за який відповідав Еміліано Кіко, складався з двох пропускних пунктів на заході та півночі перехрестя. Кожен пункт виглядав як викладена з брудно-білих мішків із піском оборонна точка у формі літери П і перекривав третину дороги. За мішками лежали ланцюги із залізними шипами для загородження дороги та нерозмотані бухти колючого дроту. Перед укріпленням стриміло кілька знаків «STOP» і плакати з проханням пред’явити документи на вимогу військових. У південно-східному квадранті перехрестя на спеціально розчищеній ділянці стояла армійська вантажівка «M939», залишена інженерним підрозділом, який підвозив мішки, ланцюги та колючий дріт, і два броньовані позашляховики «Humvee», на яких на пост прибуло відділення старшого сержанта. За вантажівкою звели невеликий намет для відпочинку, в якому розмістили переносну радіостанцію. За п’ять метрів від намету, ближче до дороги, із кількох порожніх ящиків із-під боєприпасів бійці 1-ї піхотної бригади влаштували імпровізований стіл.

За двадцять хвилин до першої ночі заколисаний шепелявими звуками еквадорської ночі Еміліано Кіко задрімав, розвалившись на розкладному стільчику, який, якщо його правильно поставити, цілком міг замінити пляжний шезлонг. Еміліано випростав ноги, вмостив зручніше голову та засопів. Позавчора він півночі сварився з дружиною (правда, вже не пам’ятав чому) і після того весь день ходив злий і невиспаний. Почувши сопіння командира, солдати 1-ї піхотної бригади остаточно попустилися. Двоє рядових, що мусили стежити, відповідно, за трасою № 59 і регіональною дорогою № 584, покинули обкладені мішками з піском укріплення та приєдналися до товаришів, які мали ноутбук, термос із чаєм і фляжку з дечим, що міцніше за чай. Перехрестя залишилося без нагляду.

Старший сержант проспав хвилин п’ять, не більше, коли його розбудив дивний, але достатньо гучний звук. Від того місця, де стояв «стіл» із ящиків і де вільні від чергування солдати грали в покер, долинало надривне кумкання. Еміліано спочатку здалося, наче хтось із його бійців перебрав дешевого пійла і тепер потайки блює в кущах. Еквадорець розплющив очі й отетерів. Він розтулив рота, проте від обурення впродовж перших секунд не зміг витиснути із себе жодного звуку. Еміліано не помилився: хтось із його солдафонів блював — у слабкому світлі від рідиннокристалічного дисплея ноутбука він не розрізняв, хто саме. Та це було лише мікроскопічною частиною проблеми. Найгірше полягало в тому, що цей хтось вивергав уміст свого шлунка просто на комп’ютер Еміліано.

Старший сержант нарешті струснув заціпеніння.

— Та що б ти! — заричав він, підводячись. — Припини негайно! Я тебе, мудака, зараз порву на хрящики, а з яєць паштет зроблю! Як ти смієш…

Еміліано Кіко перечепився через щось м’яке, чого не помітив у пітьмі під вантажівкою, та гепнувся на траву. Підтягнувши ноги, чоловік хутко розвернувся і наткнувся на ще тепле тіло рядового Феліпе Тапіа — того, що мав стояти на посту на трасі № 59, — із перерізаною горлянкою. Рана була настільки глибокою, що Еміліано не міг із певністю сказати, чи голова все ще з’єднана з тілом.

Трава довкола стала слизькою та липкою від крові.

— Феліпе? — немов оглушений, прошамкав Еміліано.

А тоді старший сержант крутонув голову до дороги та зненацька збагнув, що рядовий, який схилився над ноутбуком, не блює. Еміліано заледенів, поволі усвідомивши, що солдат, чий силует чітко вимальовувався на тлі всипаного зірками нічного неба, впирається руками в ящик і відчайдушно намагається встояти на ногах, а те, що він, Еміліано, спочатку сприйняв за блювотиння, — це насправді кров, яка з кожним до жаху подібним на жаб’яче квакання хрипом виплескується на клавіатуру з перерізаної горлянки.

Старший сержант Еміліано Кіко встиг подумати про рацію, про залишену біля крісла штурмову гвинтівку і навіть про дружину, за ще одну сварку з якою — ніколи не подумав би про таке, правда? — віддав би що завгодно, після чого на нього накотилося щось смолисто-чорне та важке. Тіло… Тіла?.. Чиїсь заболочені чорнотою очі… А згодом щось холодне та загострене черкнуло по шиї… Відбиваючись, Еміліано відчув, як ламаються кістки, і нарешті закричав, хоча крик вийшов невикінченим і приглушеним, пекучою грудкою застрягнувши в розкраяному горлі.





LXIX




П’ятниця, 23 січня, 01:37 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі



Кістляві, наче пташині лапи, руки штовхнули Тимура в груди. Чоловік похитнувся, хапнув долонями пітьму, намагаючись у порожнечі відшукати опору, коли другий, більш сильний поштовх остаточно звалив його з ніг. Українець приземлився на гепу та за інерцією відхилився, впершись ліктями в пісок. Суха зашкарубла земля до крові роздерла шкіру на ліктях. Відповзаючи, Тимур перекинувся на правий бік, підтягнув коліна до грудей і закрив руками голову. Він весь напружився, очікуючи на удар — чи то рукою, чи то ножем.

Наступної миті він почув шерхіт ніг об пісок, короткий надсадний хрип, а потім — удар об землю за своєю головою. Тимур здогадався, що істота, яка ховалася під будинком, перестрибнула через нього. Одночасно розчахнулися двері вітальні, й українець радше почув, ніж уловив вухом, як Ріно Ґроббелаар вискочив на вулицю.

— Де ти є?! — густим насиченим басом, що зароджувався в надрах дебелого тулуба, гаркнув південноафриканець.

Ріно розрізнив нечіткий обрис на землі та метнувся до нього, тримаючи лопату, ніби спис, гостряком уперед.

— Це я, Ріно, — не прибираючи передпліч від голови, проказав Тимур.

Мертвотну тишу покинутого містечка збурило виразне «гуп-гуп-гуп» — тупання ніг, що затихало, швидко віддаляючись на північ. Разом із тим воно було достатньо гучним, щоб Ріно, не напружуючись, зауважив його та здогадався, що хтось прожогом вшивається в напрямку центру Сан-Педро.

— Хто це? — запитав велетень.

— На мене напали.

— Ти його бачив?

— Він ховався в пітьмі під будинком. Я не помітив і підійшов упритул, ледь не вткнувся в нього, — Тимур підвівся, обтрушуючи пісок із гепи та ліктів, і здригнувся, згадавши вирячені темні очі, що дивилися на нього з пітьми.

— Розгледів його?

— Він був босим, — усе, що зміг відповісти Тимур.

Двері, що вели до будинку, відчинилися, й у проміжок визирнула Лаура.

— Чуваки, що сталося? Хто кричав? — від напруження її голос деформувався, наче пластик під дією температури.

— Я. Під твоїм вікном хтось ховався.

— Наш художник? — аби тільки не мовчати, запитала француженка.

— Можливо.

Преподобному Ґроббелаару несподівано виразно постали перед очима обличчя двох білявих ботів, які вціліли під час атакамської кризи 2009-го, перетнули гори та дісталися Болівії. Невже він помилявся? Невже один із них — або відразу двоє — уцілів?

— Де Джеймі? — озвався Ріно.

— Спить, — відказала Лаура. — Схоже, його й гарматою не розбудити.

— Повертаймося до будинку, — наказав ґевал.

— Ти за ним не поженешся? — Тимур збагнув, наскільки ідіотським є його запитання, вже після того, як воно прозвучало.

Ріно тицьнув держаком лопати в живіт, трохи нижче сонячного склепіння:

— Як маєш велике бажання, вперед. Я краще тут посиджу до ранку.

Вони зайшли до хатини, після чого здоровань ретельно замкнув двері.

Лаура сховалася в спальні, залишивши двері, що вели до вітальні, відчиненими.

За десять хвилин Тимур мусив ставати на чати. Взявши ковдру, чоловік перейшов до вітальні й умостився в кріслі, в якому чотири попередні години просидів Ріно. Здоровань спати до спальні не пішов. Натомість зняв із ліжка матрац, притягнув його до вітальні, зігнув літерою L і впер у стіну. Поклавши на підлогу лопату, Ріно Ґроббелаар усівся на матрац обличчям до дверей.

Тимур не заперечував. Отак вони й сиділи та, не склепляючи очей, ловили кожен звук, що долітав знадвору.





Вода




LXX




П’ятниця, 23 січня 2015-го, залишилася особливим днем в історії пустелі Атакама. Вітер, вологість, температура й інші чинники, що впливають на погоду та зазвичай вирізняються надзвичайною стабільністю на пустельній рівнині, затиснутій між Андами й узбережжям Тихого океану, раптово набули унікальних для регіону значень і спричинили виникнення погодного явища, якого в Атакамі не спостерігала жодна жива істота від часу іспанської конкісти.

Причини метеорологічного катаклізму крилися в аномальному, навіть як для літа, потеплінні води у південній частині Тихого океану. Через одинадцять днів після нового року холодна течія Гумбольдта — потужна поверхнева тихоокеанська течія, яка є відгалуженням Антарктичної циркумполярної течії, що рухається з півдня на північ уздовж берегів Перу й Чилі та температура якої не сягає вище ніж 20 °C, — чомусь перетворилася на теплу течію Гумбольдта. За чотири тисячі кілометрів на південь від екватора температура води неочікувано підскочила до +26,5 °C. Безпосереднім наслідком потепління були кілька хмарних і вітряних днів у чилійських містах Антофагаста, Ла-Серена, Кальдера, Чаньяраль, Токопійя, а також серія шквалів, які впродовж двох тижнів не менше ніж десять разів накидалися на західне узбережжя країни. Загалом аномалія нагадувала феномен Ель-Ніньйо в Еквадорі, за винятком того, що ніхто ніколи не чув про Ель-Ніньйо на такій відстані від екватора.

Ще один результат потепління течії Гумбольдта — колосальна кількість вологи, яка потрапила в повітря в яку вітер поніс на схід, углиб американського континенту. Ввечері 22 січня насичений водяною парою атмосферний фронт досягнув Сан-Педро. До півночі це ніяк не виявилося. Відносна вологість із 25 % (що норма для Атаками) підскочила до 85 %, повітря стало м’якшим, а температура, яка, як правило, різко падала після заходу сонця, впродовж кількох годин трималася незмінною. Та, попри насичення вологою, хмар не виднілося, повітря стояло прозорим і не могло перешкодити радіаційному охолодженню пустелі. Тепло відходило в чорноту ночі, температура поверхні знижувалася, а з нею охолоджувалося вологе повітря. О пів на п’яту ранку 23 січня температура опустилася нижче від точки роси, та пара, що містилася в повітрі, почала конденсуватися. Легка передсвітанкова димка траплялася в Атакамі раніше, раз чи два на рік, проте завжди розсіювалася в холодній височині до сходу сонця. Так, напевно, трапилося б і цього разу, якби не феноменально велика кількість принесеної від океану вологи, а також зумовлена вже згаданим потеплінням течії Гумбольдта температурна інверсія. Зазвичай температура зменшується з висотою. Інверсія в метеорології — це аномальний, тобто не такий, як завжди, характер зміни температури повітря залежно від висоти. Загалом терміном «температурна інверсія» позначають наявність у верхніх шарах атмосфери стабільного та теплого пласту повітря, який притискає до землі холодніший пласт. Якраз такий шар, значно тепліший за вистигле повітря над поверхнею пустелі, товстою ковдрою накрив центральну частину Атаками, не даючи сконденсованій біля землі волозі підніматися та розсіюватись. Кількість завислих у повітрі сконденсованих крапель неухильно збільшувалася, і через півгодини до світанку селище Сан-Педро-де-Атакама вперше за багато сотень років укутав густий і сірий, неначе намокла після дощу грудка павутиння, туман. Видимість не перевищувала двадцяти метрів.





LXXI




П’ятниця, 23 січня, 06:29 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі



Незважаючи на пережитий переляк і побоювання, що нічний візитер, який ховався під вікном кімнати, де спала Лаура, може повернутися, за п’ять хвилин до шостої ранку Тимур закуняв. Чоловік розумів, що мусить пильнувати вхід із вулиці, проте впродовж останніх чотирьох годин знадвору не долинало жодного підозрілого звуку, та зрештою втома взяла своє: повіки опустилися, і Тимур вирубився. На лихо, Ріно Ґроббелаар, який, так уже склалося, протягом доби ні разу не склепив очей, за чверть до шостої також заснув, звісивши голову на груди. Через це і південноафриканець, і українець проґавили Джеймі, який позіхаючи та тручи заспані очі, прошкутильгав крізь вітальню та вислизнув на вулицю.

Тимура розбудили тихі стогони та покректування, які вчувалися знадвору. Він зціпився й напружив живіт ще до того, як розплющити очі. Секунду чоловік пожирав очима півтемряву вітальні, женучи геть надокучливі думки про гарячий сніданок, потім глипнув на Ріно. Ґевал, роззявивши рота, розмірено сопів. Наступної миті Тимур повернув голову й утупився у вікно, що виходило на південь. За шибою з щільної, немов вата, сірості випливала частина засипаної піском вулички та вимальовувалися невиразні обриси сусідньої будівлі. Тимур кліпнув, потер пальцями очі, не одразу збагнувши, що сталося. Він підвівся, підступив до вікна та лише тоді осягнув, що на Сан-Педро опустився туман. Сонце ще не зійшло; Тимур подивився на годинник: 6:30, коли знову вловив надсадний стогін, що протискувався крізь стіни. Отже, йому не приверзлося. Чоловік несамохіть відступив від вікна. Спиною пробігли мурашки, а відчуття голоду миттєво відійшло на другий план. Тимур прислухався. Стогони то затихали, то посилювалися, але не припинялися. Він не міг сказати, з якої відстані вони долітають (туман, наче тісто, заковтував звуки), хоч і здогадувався, хто б не видавав те слабке схлипування, він знаходиться поряд із будинком.

Тимур метнувся до Ґроббелаара.

— Ріно… — поторсав велетня за плече. Після першого доторку здоровань розплющив очі. — Вставай.

Ґевал зміряв поглядом українця та насупився.

— Чуєш? — Тимур підняв вказівний палець.

— А-а-а-хе… Е-е-е… о-ох-х…

— Що це? — негучно запитав преподобний.

Тимур знизав плечима. Ріно підвівся та крізь зуби наказав:

— Візьми лопату.

Зі спальні вигулькнула Лаура Дюпре.

— Ти теж почула? — кинув на неї погляд Тимур.

— Так. Це за південною стіною?

— Ага.

— Хто там?

— Ми не знаємо.

— Джеймі немає, — сказала психіатр, зазирнувши до другої спальні.

— Що? — синхронно вигукнули Тимур і Ріно.

— Постіль порожня. Карлик кудись зник.

Преподобний перевів погляд на українця:

— Думаєш, це він?

Замість відповісти Тимур лише нервово облизав губи.

Із лопатами напоготові Ріно та Тимур висковзнули надвір і почали обходити будинок. Лаура не відставала — не так від бажання виявити, хто стогне, як через страх залишатися в будівлі на самоті.

— Це що, туман? — зронила француженка.

— Цить! — шикнув на неї Тимур.

Ґевал крокував попереду. Він обігнув вітальню, після чого, притискаючись до стіни спальні, де провів першу половину ночі Тимур, почав наближатися до рогу будинку. Тимур ішов слідом на відстані трьох кроків від преподобного. Лаура перелякано крутила головою, побоюючись, що в такому тумані їх можуть заскочити зненацька з будь-якого боку.

Біля самого рогу постало очевидним, що стогони чути з-під південної стіни та що стогне Джеймі. «Це він», — озирнувшись, щоб Тимур міг бачити його обличчя, беззвучно, лише губами мовив Ріно. Тимур кивнув і набрав у груди побільше повітря, налаштовуючись побачити розпанахане тільце коротуна.

Ріно Ґроббелаар несподівано (навіть для Тимура) вискочив з-за рогу та замахнувся лопатою. Наступної секунди крик, що зароджувався в бочкоподібних грудях велетня, стих, а гостре лезо лопати опустилося. Натомість пролунало обурене верещання Джеймі.

Тимур із Лаурою вистромили голови з-за стіни й уздріли коротуна, який, плутаючись у спущених штанах, відбігав від будинку.

— Що це з ним? — витріщився українець.

— У карлика запор, — відвів очі Ріно.

Джеймі Макака спинився біля паркану сусіднього подвір’я, сяк-так натягнув штани й обернувся. Його обличчя палало, немов призахідне сонце у вітряний день. Здавалося, навіть маківка почервоніла. Карлик роздратовано лементував:

— Jódanse, idiotas! Estoy cagando! Váyanse al demonio de aquí y déjenme cagar![93]

Преподобний винувато опустив голову та двічі копнув лопатою потемнілий від вологи ґрунт, з таким виглядом, наче саме для цього вийшов із будинку, після чого крутнувся на місці та заштовхав Тимура і Лауру назад за виступ стіни. Вони повернулися до будинку. Лаура пішла збирати речі; Тимур і Ріно викотили скутери надвір.

— Чого вилупився? — наїжачився здоровань, піймавши тоскний погляд українця.

— Їсти хочеться, — Тимур зітхнув та інстинктивно погладив рукою живіт.

Обираючи між біфштексом із кров’ю та кількома годинами сну у звукоізольованій кімнаті з важкими чорними шторами, Ріно обрав би сон. Преподобний нічого не відповів, подав Тимуру пляшку з водою, мовляв, ні в чому собі не відмовляй, фелла, наїдайся, а тоді, прискалившись, зиркнув на південь і дивився довго, дуже довго, так, наче сподівався своїм поглядом випалити тунель у тумані.

— Треба їхати, — зрештою підсумував він. — Будемо сподіватися, що туман розсіється після сходу сонця, інакше ми перетворимося на мумії, поки знайдемо «NGF Lab». Але вшиватися звідси треба в будь-якому разі.

Тимур кивнув. Умовляти його не було потреби.

Вхідні двері будинку прочинилися, і на ґанок прослизнула Лаура з наплічником. Одночасно з-за рогу з’явився Джеймі. Ні на кого не звертаючи уваги, задерши голову з ображено випнутим підборіддям, карлик гордовито продефілював повз Ріно та Тимура і зник у вітальні. Преподобний провів його співчутливим поглядом, а тоді, ляснувши долонею по кишені сорочки, сказав:

— Я зараз, — і зник за Макакою в будинку.

Ґевал нагнав коротуна посеред вітальні.

— Ей, Джеймі, — знічено гукнув він.

Карлик зупинився.

— Пробач, що налякали тебе зранку. Придурки ми такі. Я думав, тебе там хтось доїдає вже, а виявилось, — Ріно зітхнув. — Ти, мабуть, так і не… ну… — здоровань ще дужче зніяковів, — я знаю, як воно буває, повір, я сам не молодий. Іноді здається, мовби не гівняшку, а підводний човен із себе видавлюєш… Словом, тримай, — південноафриканець розстебнув одну з кишень сорочки та дістав звідти пластинку з пігулками.

Джеймі зосереджено спостерігав за діями свого рятівника.

— Це «Amitiza», — Ріно тицьнув пальцем у назву на звороті пластинки. — Новий агент, як мені говорили, либіпістон чи лубіпростон. Щось таке. Дуже дієвий. Бери, не соромся, мені допомогло.

Макака не рухався і витріщався на здорованя.

— Ти не розумієш? — наморщив лоба Ріно. — Це від того, що в тебе було зранку, — він показав пальцем на живіт Джеймі, потім — на свою задницю та зобразив потуги: — А… а… Втямив? «Amitiza» — во! — вистромив догори великий палець. — Допомагає.

Джеймі нарешті кивнув, забрав пластинку з пігулками від запору та потюпав по свого наплічника.





LXXII




П’ятниця, 23 січня, 06:02 (UTC –5)

Готель «Oro Verde Machala»

Мачалаґ, Еквадор



Стук у двері пролунав через півхвилини після того, як припинила вібрувати мобілка. Якщо гудіння телефона, заваленого скинутим на крісло одягом, Лізиній свідомості вдалося проігнорувати, то настирливий стукіт не залишав шансів і грубо вирвав її зі сну. Американка розплющила очі та сонно кліпнула на годинник. 6:02. «Щось трапилося», — зрозуміла Ліза, відчуваючи, як пришвидшується серцебиття. Вони розійшлися за двадцять до третьої ночі, а тому ніхто з колег-федералів, які після термінового відступу з Ґуаякіля влаштували імпровізований штаб у п’ятизірковому готелі «Oro Verde» на сході Мачали, не будив би її о шостій ранку без вагомої на те причини.

Ліза Торнтон сіла в королівського розміру односпальному ліжку, ледь скривившись від болю в спині, — вона зовсім не відпочила, — коли стук повторився.

— Я йду! — сердито гукнула жінка.

Загорнувшись у легке простирадло, яким укривалася під час нетривалого сну, Ліза перетнула кімнату та відчинила двері. У коридорі стояв Джонні Лонґбоу, у пом’ятій футболці та коротких шортах, такий же невиспаний, як і вона. У руці він стискав телефон.

— Давно не бачилися, — буркнула Ліза. — Доброго ранку.

— Я телефонував тобі, — замість привітання сказав Лонґбоу, який без сорочки та джинсів здавався худішим і вищим, ніж насправді.

— Ага, — Ліза махнула, показавши долонею кудись углиб готельної кімнати. — Я поставила телефон на зарядку та не почула дзвінка, — вона відступила від порога і прочинила ширше двері, запрошуючи Джонні зайти. — Що сталося? «Сутінкові» продовжили ходу? Вони дісталися Мачали?

— Ні, — заперечив Джонні. Він пройшов до кімнати, розвалився у вільному кріслі та випростав непристойно волохаті ноги. — Мене розбудив шеф. Телефонував зі свого кабінету у вашингтонській штаб-квартирі.

— От лайно, — не стрималася Ліза. Погано, коли начальник заскочить тебе не на ногах. І байдуже, що ти проспав усього дві з половиною години. — Якого біса він підірвався вдосвіта?

— Отримали інформацію від АНБ: їм удалося перехопити рапорт полковника Мбксимо Креспо, командира 1-ї еквадорської піхотної бригади, вищому начальству. Сьогодні, десь о першій годині ночі, невідомі атакували блокпост на півдні від міста Пасахе, що за двадцять кілометрів на схід від Мачали. Той пост був останнім і тому найменш захищеним на 584-й трасі. Дорога тягнеться на південний схід від Ель-Ґуабо, відтак еквадорське командування не очікувало ускладнень на цьому напрямку. Загинуло восьмеро військових, шістьом із них перерізали горлянки тупими предметами, напевно, саморобними ножами чи взагалі шматками жерсті, двох задушили, крім того, зникло десять одиниць стрілецької зброї та вантажівка. Оскільки «сутінкові» до цього часу не рушили з місця та, зважаючи на стан більшості з них, мабуть, нікуди не рушать, еквадорці вирішили не оприлюднювати інформацію про напад, аби не підживлювати паніку серед мирного населення.

— Ти думаєш, напад має стосунок до «сутінкових»? То міг бути хто завгодно, які-небудь місцеві головорізи, які просто скористалися ситуацією.

— Я знаю. І переконаний, що шеф не смикав би нас через таку дрібницю. Але за півгодини після рапорту «аенбешників» і за десять хвилин до того, як шеф зателефонував мені, ЦРУ знайшло вантажівку.

— ЦРУ нам допомагає? — здивувалася Ліза, все ще тручи почервонілі очі.

— Уяви собі, так.

— І де машина?

— В Перу, — здвигнув бровами Джонні.

— Що?

— У цей момент наближається до Піури[94]. Супутнику вдалося розшукати її годину тому, щойно почало світати.

Ліза Джин Торнтон скулилася від холодного поколювання, що хвилею прокотилося тілом. Вона втупила погляд у ворсистий готельний килим, намагаючись склеїти почуті факти в цілісну, несуперечливу картинку.

— Яка відстань між Пасахе та Піурою? — її голос змінився, м’якість і втома, зумовлені неможливістю нормально виспатися, безслідно щезли.

Джонні не відразу подався будити Лізу. Після дзвінка з Вашингтона він хвилин десять сидів над картами та роздивлявся надіслані з ЦРУ супутникові знімки. Довготелесий блондин підготувався до подібних запитань.

— Триста шістдесят кілометрів.

— Вони їхали всю ніч, — чи то запитала, чи то ствердила Ліза.

— Так. І то не просто їхали, а гнали на повній швидкості.

— Але…

Джонні Лонґбоу передбачив її наступне запитання:

— Знаю, знаю, вони не могли перетнути кордон. Колеги із ЦРУ, — він із особливою, непередаваною інтонацією промовив слово «колеги», — підозрюють, що замість рухатися навпростець, трасою № 25 на південь, нападники після Аренільяса завернули на захід, на трасу № 50, що веде до Уакільяса, великого прикордонного міста на узбережжі.

— А далі? — скептично зиркнула Ліза.

— Вони не дісталися Уакільяса та за кілька кілометрів до міста курнули на південь. Я проглянув Google Maps. На території Еквадору, аж попід кордон із Перу, розташовано кілька невеликих поселень: Чакрас, Ґуабільйо, Карабон — ніде, крім Google Maps, їх не позначено. Ґрунтові дороги, що виходять із цих сіл, підступають упритул до кордону. Рельєф там рівнинний, ущелин чи пагорбів немає, повнопривідний автомобіль, такий, як викрадений американський «M939», може прослизнути до Перу, не привертаючи уваги прикордонників. Хоча це все лише припущення.

— Тобто «цеерушники» не бачили момент перетину кордону?

— Ні. За їхніми розрахунками нападники знаходилися на кордоні між другою та третьою годинами ночі. Нас іще не повідомили про напад на блокпост. І в усякому разі тоді було надто темно, щоб стежити за вантажівкою із супутника.

Ліза Джин Торнтон замислилася, накручуючи на палець кінчики волосся. Зрештою озвалася:

— Ти вважаєш, що напад вчинили «сутінкові», які відкололися від основної групи, що зупинилася на підході до Мачали? Звідкіля жителі Ґуаякіля можуть знати, як непомітно переметнутися через кордон із Перу.

Джонні знову смикнув бровами:

— Те, що вони йдуть із Ґуаякіля, не означає, що вони самі з Ґуаякіля. Можливо, серед них є житель Уакільяса. Чи навіть одного з прикордонних хуторів.

Ліза затихла, нервово водячи кінчиком язика по верхній губі.

— Шеф сказав, що вирішувати тобі, — порушив мовчанку Лонґбоу.

Жінка пирхнула:

— Ну, звісно! Виводить свою задницю з-під удару.

Лонґбоу розвів руками та скривився:

— Який із нього бос, якби він не думав про крісло під своєю задницею? Водночас, Ліззі, ця справа була твоєю від початку. Ніхто за тебе не вирішить, як нам далі діяти.

Ліза сховала язик, губи стислися, від чого довкола кутиків проступили схожі на круглі дужки складки.

— Ви повідомили владу Еквадору про вантажівку?

— Ні. Ні перуанці, ні еквадорці нічого не знають. І, наскільки я розумію, від нас точно не дізнаються: з одного боку, АНБ нізащо не зізнається в тому, що читає офіційні звіти армійського керівництва Еквадорської республіки; з іншого — ЦРУ не розкриватиме положення та технічний рівень обладнання, встановленого на супутниках-шпигунах, через якусь вантажівку, що незаконно перетнула еквадорсько-перуанський кордон.

— О, а як же! — Ліза ляснула долонею по бильцю крісла. Простирадло з’їхало, відкривши очам гладеньку нічну сорочку темно-синього кольору. — Ти розумієш, що через ігри в Джеймса Бонда ми шкодимо справі?!

— Так, — кивнув Джонні, — але тобі не гірше за мене відомо, що АНБ і ЦРУ за жодних обставин не підуть на розголошення добутих таким чином даних. І боюся, нас із тобою перекрутять на фарш, якщо інформацію про вантажівку розголосять агенти ФБР.

Ліза Джин Торнтон насправді не очікувала відповіді, її запитання було риторичним.

— Гаразд, — вона підвелась, — який найближчий аеропорт до руїн в Атакамі?

Джонні не перепитував, чудово усвідомлюючи, про які руїни йдеться.

— Біля Сан-Педро колись знаходився цивільний аеропорт. Упродовж минулих п’яти років ним не користувалися, а тому я сумніваюся, що наш літак зможе там сісти.

— Отже?

— Отже, Калама. Аеропорт «Ель-Лоа», один із найбільших у Чилі. Це приблизно сто кілометрів на захід від Сан-Педро.

— А від Мачали?

Чоловік розгубився, пригадав карту.

— Десь дві з половиною тисячі. Три години льоту.

Ліза дістала із сумки джинси, безрукавку та заскочила до ванної перевдягатися.

— Коли ми зможемо вилетіти?

— Ти впевнена, що вантажівка прямує в Атакаму?

— Джонні, — Ліза додала металу в голос, — я запитую, коли ми зможемо вилетіти до Калами?

Чоловік зітхнув:

— Години за чотири, не раніше.

— Що ти сказав? — Ліза вистромила голову з ванної, брови з’їхались на переніссі.

— Ми не маємо літака напоготові в Мачалі. Якщо мені не зраджує пам’ять, найближчий військовий C-37A[95] в Панамі. Від Панами до Еквадору летіти приблизно дві години, плюс — година на підготовку до польоту, плюс…

— Добре, добре! — зупинила його Ліза. — Владнай це. Через чотири години я хочу бачити «Gulfstream» в аеропорту Мачали повністю заправленим і готовим летіти до Калами, — голова сховалась, але за мить з’явилася знову. — І в нас під рукою немає ніякої групи швидкого реагування?

Джонні Лонґбоу іронічно посміхнувся.

— А, о’кей, я зрозуміла, ми і є група швидкого реагування, — блондин продовжував, розкинувши руки, напівлежати в кріслі, через що Ліза Джин Торнтон підвищила голос: — Ти чого розсівся? Викликай літак.

Джонні без поспіху підвівся, сунув ноги в білі готельні капці.

— Нас тут лише шестеро, Ліззі, — втупившись у килим перед носками капців, зауважив чоловік, — їх більше, вони озброєні, кілька годин тому вони поклали вісім еквадорських солдатів.

— Ти боїшся? — скривилася жінка.

— Я не хочу квапитись.

— Якщо ми не поквапимось, ці вилупки слідом за еквадорськими солдатами спровадять на той світ людей, які, напевно, єдині на цьому континенті здатні пояснити, що за чортівня відбувається в Еквадорі протягом останніх тижнів.

Блондин рушив до виходу з номера. Біля дверей у кишені його шортів пілікнув телефон. Узявшись за ручку, він дістав мобілку та зиркнув на екран.

— От тобі й відповідь, — голосно проказав він.

— Що? — Ліза зачинилася у ванній, але ще не вмикала воду, а тому добре чула все, що говорить її напарник.

— Нове повідомлення від АНБ: згідно з даними еквадорської розвідки Сліпий, який вів ходу від Ґуаякіля, зник. Його немає в натовпі «сутінкових», що зупинився на трасі № 25.

— Я не сумнівалася, Джонні, — долинуло з ванни, — я й так знала, що це вони.





LXXIII




П’ятниця, 23 січня, 06:50 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі



Краплі туману осідали на шкіру. Хоча, на думку Тимура, нічого приємного в тому не було. Чоловік, зціпившись, вертів головою, очікуючи, що першої-ліпшої миті з густого, наче вата, туману на нього щось кинеться, і безперестану прокручуючи в голові запитання: звідки в пустелі взявся такий туман?

— Я готова, — повідомила Лаура, вмощуючись за спиною українця.

Останнім хатину полишив Джеймі Макака. Усе ще суплячись, він заліз на «Vespa» та прилаштував свій наплічник у себе на колінах. Ріно, який від пробудження не випускав із рук лопати, підступив до скутера.

— То який у нас план? — зронив Тимур.

Ґроббелаар підняв брову. Він мав намір запитати те ж саме, якби Тимур його не випередив.

— Ми можемо поїхати навпростець через Долину Смерті, — почав Ріно. То був найкоротший шлях від Сан-Педро до руїн «NGF Lab»: одна з розколин Valle de la Muerte завертала на південь і виходила на плато, на якому колись звели лабораторію. — Але боюсь, що в такому разі більшу частину дороги ми тягнутимемо мопеди на своїх горбах. Крім того, — здоровань облизнув губи, — ми майже напевно заблукаємо в такому тумані.

«Для чого ми взагалі сюди припхалися?» — вкотре дорікнула собі француженка.

— Пригадуєш, як під час нічної вилазки 2009-го ми прямували на південь від лабораторії? — наморщив лоба Тимур. — А потім курнули на схід і вибралися на трасу.

— Так.

— Давай спробуємо у зворотному напрямку, — запропонував українець. — Спочатку трасою на південь, а потім — через солончаки до «NGF Lab». Там рівнина, пустеля полога, я думаю, нам удасться проїхати на скутерах.

Ріно задумливо подивився на вулицю, що, вигинаючись, тягнулася на південь і зникала в тумані.

— Це якщо згадаємо, де треба з’їжджати з траси.

Тимур ще дужче зморщився:

— На шосе була придорожна станція. Токонао чи якось так.

— Ага, Токонао, — погодився Ґроббелаар.

— Ми досягнемо станції, далі — ґрунтовками на захід до найближчої лагуни, а звідти — на північ до лабораторії.

— Ми зробимо гак кілометрів на двадцять, — буркнув велетень.

— Зате не заблукаємо. І сподіваюся, що до того часу, коли дістанемося Токонао, туман розсіється.

— А як щодо палива? — поправила окуляри Лаура. — Маю сумніви, що ми знайдемо хоча б каністру в Сан-Педро.

Ріно з Тимуром переглянулися. Було дивно, що запитання прозвучало від Лаури.

Здоровань зиркнув на позначку справа на паливному бакові скутера «Vespa». Українець оглянув бак «Хонди». Позначки про об’єм не знайшов, але цим не переймався, оскільки на вигляд бак «Honda Hobbit» здавався більшим за бак «Vespa».

— У мене 8,2 літра, — Ріно постукав кісточкою по металевій поверхні паливного бака. — Ми заправлялись у Каламі. Витрачає цей драндулет від 3 до 3,5 літрів бензину на сто кілометрів. Від Калами до Антофагасти — дев’яносто кілометрів, — ґевал почухав рукою потилицю. Далі він порахувати не міг.

— Одного бака має вистачити на двісті сорок кілометрів, — закінчив розрахунок Тимур. — Нам якраз вистачає, щоб повернутися до Калами.

— Пустеля — це не траса, — із сумнівом проказала Лаура.

— Нам не так багато їхати пустелею, — заперечив Тимур. — І я не бачу нічого страшного в тому, щоб перед Каламою кілька кілометрів поштовхати скутери. Ми надто далеко зайшли, щоб зараз відступати.

— Добре, фелла, — Ріно сів на мопед і завів двигуна. — Сьогодні ти бос. Рушаємо.

Порскаючи з-під коліс піском, скутери рушили до виїзду із Сан-Педро. Досягнувши містка через виярок на півдні селища, Тимур Коршак на хвильку затримався. Поставив ногу на землю й озирнувся. Здійняті хмари піску змішалися з клубками туману і брудно-білою ковдрою сховали поруйновані будівлі та паркани. Тимур намагався проштрикнути ту ковдру очима, подумки навіть приготувався розрізнити обрис людської постаті, що стоїть посеред вулиці та проводжає їх поглядом, але насправді не побачив нічого, лише суміш туману та піску, яка, немов простирадлом, накрила селище. На сході, над Андами, підіймалося сонце, хоча його також не було видно; жоден промінь не проникав через важку та в’язку, наче кисле молоко, імлу.





LXXIV




П’ятниця, 23 січня, 07:26 (UTC –5)

Готель «Oro Verde Machala»

Мачала, Еквадор



— У чому проблема? — так звані гусячі лапки навколо очей Лізи Джин Торнтон проступили надто виразно. Вузькі ніздрі роздулися.

— Вони не можуть вилетіти, — Джонні Лонґбоу виклично задер підборіддя. Він шаленів, коли з ним так розмовляли.

— Що означає, вони не можуть вилетіти? — метала іскри Ліза Торнтон.

Вони зустрілися в заллятому яскравим сяйвом холі другого поверху. Довкола Лізи та Джонні сиділи інші агенти, яких 17 січня відрядили до Еквадору з’ясовувати причини загибелі рейсу XL516 в аеропорту Маямі.

— На південне узбережжя Панами насувається шторм. На найближчі кілька годин усі вильоти з міжнародного аеропорту «Токумен» скасовано, — він не витримав і спалахнув: — Чого ти так дивишся на мене? Це не моя провина, що Панаму накрило негодою!

— Мені потрібен літак! — відчеканила Ліза та примружилась. Світло різало очі. Ламп у холі, напевно, вистачило б, щоб освітити місто Лас-Вегас найтемнішої ночі.

Джонні Лонґбоу стиснув губи так, що заросле щетиною підборіддя посіріло, і на хвилину відвів очі.

— Я можу викликати літак із Флориди, та це займе скількись часу. Невпевнений, чи є у них напоготові вільний чартер і пілоти. На це може піти до двох годин. Сам політ відбере три-чотири години.

— Скільки у нас узагалі часу? — трохи спокійніше поцікавилася шатенка. — І що там із викраденою військовою вантажівкою?

Джонні розгорнув склеєну з роздрукованих на чорно-білому принтері шматків карту. Загін не планував, що доведеться діяти за межами Еквадору, і, відповідно, ніхто з агентів не мав із собою точної та детальної карти Перу.

— Проїхали Піуру, прямують на південь. Я поговорив із шефом, щоб установити, чи не можемо ми попросити перуанців допомогти та затримати вантажівку, але…

— Не потрібно! — ось тут Ліза по-справжньому роздратувалась. Жінку розлютило те, що її напарник, удаючи наче так і має бути, перемовляється з керівництвом за її спиною. — Джонні, може, досить самодіяльності та розмов із Вашингтоном без мого відома?! Я відповідаю за розслідування! Я не вимагаю від тебе приносити мені каву зранку та кричати: «Так, мем!» після кожної фрази, але, Джонні, чорт забирай, наступного разу перед тим, як телефонувати до шефа, просто повідом мене. Просто попередь, що ти хочеш йому казати!

— Я гадав, що ти сама хотіла, щоб ми втягнули в це лайно перуанців! — змахнув руками блондин.

— Я передумала, — відрубала Ліза. — Тепер я вважаю, що ми маємо дозволити «сутінковим» дістатися в Атакаму та дізнатися, що саме вони там шукають. От тільки ми мусимо бути там раніше за них, щоб захистити колишніх учасників проекту «NGF».

— Я не сумніваюся, що дюжина психів, яка мчить у вантажівці до чилійського кордону, знає про те, що в пустелю вирушили колишні учасники проекту «NGF».

— Гаразд, — знизала плечима агент. — Можливо, й не знає. Але я переконана, що і перші, і другі прямують до конкретно визначеного місця в Атакамі, а отже, перетнуться. Джонні, ми вже мали приємність спостерігати біля ґуаякільського аеропорту особливості їхніх зустрічей, — спецагент посунула карту до себе. — І тому я повторюю своє запитання: скільки в нас часу?

Лонґбоу відхилився в кріслі та заклав праву ногу на ліве коліно:

— Викрадачі летять майже на максимальній швидкості, в середньому — 90 км/год. Це немало як для п’ятитонної вантажівки.

— Скільки можна витиснути з «М939»? — озвався один із агентів, голомозий Гаррі Харпер, що цмолив каву з крихітної синьої чашечки із золотим обідком.

— 63 милі за годину, — відказав Джонні, — навіть порожньою на трасі ця таратайка не розженеться до 100 км/год. Відстань між Піурою та покинутим чилійським селищем Сан-Педро, куди, на думку агента Торнтон, — чоловік штрикнув поглядом Лізу, — прямують викрадачі, становить 2296 миль, або трохи більше ніж 2900 кілометрів.

— Це дорогою? Це ж не пряма? — уточнив Гаррі.

Джонні, вигнувши брову, зиркнув на колегу. На його обличчі застиг вираз малюка, якому замість мандаринки підсунули дольку лимона. Секунду він мовчав, і Ліза очікувала, що блондин бовкне щось вкрай образливе, та зрештою Джонні стримано мовив:

— Так, — він провів пальцем уздовж Панамериканської магістралі, котра, практично не відлипаючи від тихоокеанського узбережжя, тягнулася на південь. — Вони вже від’їхали на вісімдесят кілометрів від Піури. Якщо вантажівка зупинятиметься лише для того, щоб заправитись, і якщо викрадачам пощастить так само легко проскочити перуансько-чилійський кордон, приблизно через тридцять годин вони досягнуть Сан-Педро.

Ліза Торнтон, схилившись над картою, прискіпливо роздивлялася північну частину Чилі.

— Вони можуть зрізати, рвонути навпростець пустелею відразу після кордону. І виграють чимало часу. Вони одного разу так уже вчинили.

— Не думаю, — мотнув головою Джонні. — Малоймовірно, що серед викрадачів виявиться хтось, хто добре знає місцевість на південь від чилійського кордону. Я взагалі припускаю, що вони застрягнуть на виїзді з Перу. Чилійці значно краще дбають про охорону своїх кордонів.

Не піднімаючи голови від карти, Ліза звела на нього очі:

— Погано, що після всього, що «сутінкові» накоїли, ти все ще їх недооцінюєш.

— Ти запитала мене, скільки в нас часу, — підвищив голос блондин, — і я відповідаю: на мій погляд, утікачі досягнуть Сан-Педро не раніше, ніж через тридцять годин, орієнтовно опівдні наступного дня за чилійським часом. Отже, у нас ціла доба для того, щоб дістатися до Калами.

Ліза дозволила собі трохи заспокоїтись. Доба — не так і багато, але поки що — більше ніж достатньо. Поки що все під контролем.

— Які прогнози щодо шторму над Панамою?

— Панамський аеропорт закрито на найближчі три години.

— Дякую, Джонні, — Ліза холодно, по-діловому посміхнулась і встала. — Часу вистачає, але розслаблятися не можна. Пропоную всім зібратись і через півгодини виїхати до місцевого аеропорту. Чекатимемо на приліт C-37A там. Поснідаємо також в аеропорту. — Вона глянула на агента із затиснутою поміж долонь синьою чашкою. — Дрон готовий?

— Так.

— Він нам знадобиться, — жінка повернулася до Джонні. Він знудьговано телющився вбік, а тому Ліза нахилилася, щоб чоловік не мав сумніву — звертаються саме до нього: — Будь ласка, проконтролюй, щоб зброю та бронежилети оформили як дипломатичний багаж. І попередь місцеву владу в Каламі. Щоб після прильоту не виникло жодних затримок. Передай пілотам у Панаму: нехай вилітають, щойно отримають дозвіл, — чоловік демонстративно не дивився на Лізу. — Ага, і ще, на момент прибуття в аеропорту «Ель-Лоа» на нас має чекати позашляховик із повними баками та запасами води, готовий негайно вирушити в пустелю.

— Слухаюсь, мем. Усе буде зроблено, мем, — єхидно відрапортував Джонні Лонґбоу.

— І не забудь свій червоний клоунський ніс.

Блондин розтягнув тонкі губи в широкій презирливій усмішці:

— Ага, моя люба. Обов’язково. Як у Пеннівайза.





LXXV




П’ятниця, 23 січня, 07:44 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі



Просувалися на південь повільно. Приблизно за годину після старту із Сан-Педро Тимур серйозно замислився над тим, що пішки вони могли дійти до руїн швидше. По-перше, трасу № 23, яка тягнеться від Сан-Педро на південь, а через півсотні кілометрів поступово завертає на схід, у гори, до аргентинського кордону, майже повністю засипало піском. Вони витратили годину на те, щоб від’їхати від Сан-Педро на якихось десять кілометрів, і за цей час шість разів зупинялися, оскільки покремсане тріщинами шосе просто зникало під піском. У такі моменти Ріно та Тимур залишали скутери та сунули вперед, по кісточки провалюючись у пісок, шукаючи місце, де траса вигулькувала на поверхню. Натрапивши на продовження шосе, вони поверталися по Лауру та Джеймі. По-друге, заважав туман. Віддаляючись у пошуках дороги, чоловіки втрачали з поля зору француженку та коротуна, які зоставалися біля скутерів. Звісно, вони постійно перегукувалися, сигналізуючи, що все гаразд, але це не дуже допомагало, позаяк на відстані більшій за сто метрів звуки деформувалися, мряковина спотворювала їх, і здавалося, наче голоси линуть звідусіль.

Усі нервували. Навіть Джеймі, який благополучно проспав нічний напад, дивлячись на преподобного з міцно стиснутими губами, наморщеним лобом і недобрим блиском в очах, відчував мульке занепокоєння.

Щоправда, нічого особливого не сталося. Якщо не зважати на те, що таблетки Ріно подіяли. Під час однієї із зупинок, коли дорога вкотре пірнула під пісок, Джеймі несподівано шустро зіскочив зі скутера та зашкутильгав у туман.

— Альо, аміґо, ти куди? — насупився велетень.

Макака обернувся, кисло посміхнувся, погладив лівою рукою живіт, а тоді скривився.

— Валяй, фелла, — Ріно.

— Куди він? — запитав Тимур.

— Завершити те, що не завершив зранку…

Знадобилася ще година, щоб досягти розваленої придорожньої станції Токонао. На шлях, який п’ять років тому займав двадцять хвилин, тепер згаяли дві години.

На протилежному боці дороги, навпроти однієї з погризених вітром будівель Токонао, від траси № 23 відходила ґрунтовка. Петляючи між невисокими пагорками, вона простягалася на південний захід. П’ять років дорогою ніхто не користувався, і вона заросла купчастими, схожими на бурих дикобразів, клубками сухої трави, а наїжджені колії розгладилися, місцями повністю злившись із пустельною поверхнею.

— Ми так заблукаємо, — промовила на вухо Тимуру Лаура, коли вони збочили з траси на ґрунт.

Чоловік і сам усвідомив, що без сонця за спиною вони далеко не доберуться. Він зупинив «Хонду» та вимкнув двигун. Ріно вчинив так само.

— Хороший був план, — прогудів Ґроббелаар, промацуючи очима туман. Вони віддалилися від дороги не більше ніж на півсотні метрів, а рештки придорожньої станції вже зникли в імлі.

— Почекаємо, доки не сяде туман, — сказав Тимур.

Несподівано українець помітив, що Джеймі, зісковзнувши з колін Ґроббелаара на пісок, намагається щось на мигах показати ґевалу.

— Ріно, він хоче щось тобі сказати.

Південноафриканець перевів погляд на Макаку, скупчив брови. Джеймі знову кисло посміхнувся, погладив себе по животі та тицьнув рукою в пустелю. Ріно, як міг, приязно, майже по-батьківськи посміхнувся і кивнув, безмовно демонструючи, що все розуміє. Коротун кивнув у відповідь і задріботів геть, не віддаляючись, а наче провалюючись у туман.

— Що з ним? — запитав Тимур. — Ми ж нічого не їли вже майже добу.

Ріно вдав, що не почув запитання.

Спливла година, перш ніж туман під пекучими променями розсмоктався достатньо, щоб Ріно та Тимур змогли повернутися на ґрунтовку, не ризикуючи збитися зі шляху. Вони рушили на південний захід. Скутери тряслися та підскакували на нерівностях пустельної поверхні. Подекуди доводилося зупинятися та кількадесят метрів фактично нести їх на руках (Джеймі та Лаура тягли лопати та наплічники з речами і водою), проте затримки не були тривалими, і таким чином удавалося зекономити пальне.

Ґрунтовка поступово немовби вицвітала, доки взагалі не зникла, і перед подорожніми розстелилася одноманітна, де-не-де посічена неглибокими западинами та проколота рваними виступами, поверхня Атаками. На щастя, на той момент потреба в дорозі відпала. Лаура, а за нею і Тимур із Ріно помітили сонячні спалахи на гладкому, наче дзеркало, плесі лагуни Баррос-Неґрос. До руїн лабораторного комплексу залишалося не більше ніж 15 кілометрів.

За півтора кілометри до лагуни щезли останні ріденькі жмутки трави, що стриміли з потрісканого ґрунту, а в землі почали з’являтися білі вкраплення — сіль. Тимур і Ріно оминули Баррос-Неґрос із півночі та рушили в напрямку норд-норд-вест. Їм досить швидко вдалося проїхати наступні десять кілометрів, після яких шлях перегородила ще одна лагуна, дещо менша за попередню, — лагуна Тебінкуінче. Лагуну Баррос-Неґрос і Тимур, і велетень слабко пам’ятали, зате Тебінкуінче миттю впізнали всі, крім, звісно, Джеймі.

— Ми майже на місці, — Тимур кректав від напруження, переносячи мопед через чергову розколину в просякнутому сіллю ґрунті.

— Так, — Лаура не могла відірвати очей від горизонту на півночі, — раніше звідси ми б їх уже бачили.

Джеймі Макака насуплено спостерігав за трьома ґрінґо, які, попри спеку, обмежені запаси палива та повну відсутність води, раптово збуджено залопотіли. Карлик здогадався, що вони наближаються до мети своєї подорожі, хоча втіхи від того не відчував. Навпаки, інтуїція підказувала коротуну, що нічого доброго на нього там не очікує.

Приблизно через п’ятнадцять хвилин Тимур Коршак зупинив свій мопед, зліз із сидіння та став посеред пустелі, повернувшись на північ і впершись руками в боки. Лаура, Джеймі та Ріно обступили його зусібіч.

— І що? — кашлянув ґевал. Його губи чи то ворушилися, чи то подриґували, однак схоже, що Ріно не помічав цього.

Навкруги простягалася одноманітна солончакова пустеля. Далеко праворуч над горизонтом здіймалися в небо Анди. Зліва пустеля тягнулася аж до небокраю та немовби зісковзувала за горизонт, прослизала під вилинялу ковдру неба. Попереду, не так далеко від того місця, де стовбичив українець, невибагливий ландшафт поступався місцем похмурим громаддям, які виповзали із землі і з такої відстані нагадували кам’яні скелі, хоча насправді складалися зі значно більш крихких осадових порід.

— Долина Смерті, — зачаровано прошепотів Тимур, мружачись від яскравого сонця.

— Ніколи не думав, що повернешся сюди, фелла, — фраза прозвучала як запитання, хоча насправді Ріно не запитував.

Лаура озирнулась:

— Мені здається, ми проїхали згарище.

— Вона тут, — не підвищуючи голосу, проказав Тимур. Його очі почали сльозитися, але він не відводив погляду від Долини Смерті.

— Тоді де згарище?

Тимур нарешті опустив очі, відійшов від того місця, де стояли Ріно, Джеймі та Лаура, присів навпочіпки й узявся голими руками розгортати суху та крихку від солі землю. Психіатр наблизилася та зупинилася позаду нього.

— Ти… о… — вона побачила, як пальці Тимура за щось зачепилися.

Чоловік видобув із ґрунту темний продовгуватий предмет, обтрусив його від піску та простягнув їй. Жінка роззявила рота, торкнулася гладенької поверхні пальцями, проте не взяла його до рук. Вона впізнала один із керамічних ізоляторів електричного загородження навколо колишньої «NGF Lab».

— Лабораторія під нами, — неголосно ствердив українець.

— Бляха, — не знати чого проскрипів здоровань.





LXXVI




П’ятниця, 23 січня, 09:51 (UTC –5)

Аеропорт генерала Мануеля Серрано

Мачала, Еквадор



Якби не довжина та достатня для приземлення літаків ширина, злітна смуга аеропорту Мачали нічим не відрізнялася б від будь-якої з вулиць міста. Смуга пролягала через житловий квартал, на її нерівному асфальтовому покритті не знайшлося жодної лінії розмітки, не кажучи вже про номери на торцях. Пізніше Ліза Торнтон виявила, що Google Maps навіть позначав смугу як вулицю — трикілометрову вулицю без назви. Ліворуч від брудно-сірого полотна (якщо заходити на посадку з південного сходу) простягалася ділянка вільної землі шириною трохи більше ніж сотня метрів, де-не-де заросла травою, за якою починалися ряди невисоких і вбогих житлових будинків. Справа попід самою смугою тягнулася загорожа з бетонних блоків, у якій повалених блоків було більше ніж тих, що ще трималися вертикально; а відразу за нею височіли такі ж самі, брудні та нужденні, халабуди. Проте найбільше шокувало американців те, що на південно-східний торець злітної смуги можна було без проблем заїхати з проспекту Колона Тиноко, а північно-західний торець упирався (!) в авеню де лас Пальмерас. Ніяких загороджень, шлагбаумів чи хоча б попереджень, що попереду аеропорт.

Диспетчерської вишки не було передбачено взагалі. Пілоти приземляли літаки у візуальному режимі, а дозвіл на посадку отримували з Ґуаякіля.

Та найгірше — не було термінала. Нічого навіть наближено схожого на аеропортовий термінал. Ближче до північно-західного торця до злітної смуги тулився невеликий майданчик — метрів шістдесят на сто двадцять, де, напевно, й зупинялися літаки. В одному з кутів майданчика стояла одноповерхова халабуда з проіржавілим дахом, забитими вікнами та купою битого скла і каміння довкола. Ліза Торнтон так і не визначила, чи слугувала вона коли-небудь «терміналом» аеропорту генерала Мануеля Серрано.

Федерали перебазувалися до аеропорту з готелю «Oro Verde» відразу після восьмої ранку, після чого дві години нудилися біля злітної смуги, обклавшись сумками зі зброєю та спеціальним спорядженням і не маючи можливості сховатися від сонця. Через спеку блондин Джонні припинив глузувати на предмет «стратегічної далекоглядності» агента Торнтон годину тому. Сама Ліза допивала сьому чашку кави, купленої у невеликому бакалійному магазині на вулиці Сан-Мартін, що проходила паралельно до злітної смуги аеропорту. Кава виявилася паскудною: мутною та настільки міцною, що вже після першої чашки на місці живота утворилася болюча холодна діра, а в роті надовго лишався гіркий присмак, наче від жування деревної кори. Та, попри це, Ліза Торнтон цідила чашку за чашкою. Решта скерованих до Еквадору агентів розляглася поміж сумок, понакривавши голови хто чим міг.

На поясі Джонні завібрував мобільний телефон. Чоловік дістав апарат, провів пальцем по екрану та, не стримуючи полегшення, видихнув:

— «Gulfstream» щойно злетів з аеропорту Панами.

Чоловіки поміж сумок, наплічників і чорних пластикових коробок з апаратурою збадьорилися:

— Й-й-йєхоу!

— Нарешті.

Хтось навіть заплескав у долоні.

Лонґбоу повернувся до Лізи й, упершись руками в боки, знущально посміхнувся:

— Мабуть, треба розвести сигнальне вогнище. Що скажете, мем? — один із агентів, мулат Ерік Елдрідж, — гигикнув. — А то раптом пілоти схиблять і приземляться на одну з паралельних вулиць, і нам, не доведи Господи, доведеться тягти все це лайно до літака через кілька кварталів.

Ліза Джин Торнтон навіть не глянула в його бік. Зазирнувши в пластикий келих, вона мовчки збовтала рештки кави та вихлюпнула чорну гущу на асфальт.





LXXVII




П’ятниця, 23 січня, 11:16 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі



Лаура та Ріно зиркали навсібіч, не вбачаючи відмінностей між землею під їхніми ногами та рештою пустелі. За п’ять років сонце та вітер затушували, розчинили в піску останні сліди від «NGF Lab». Довкола стелилась одноманітна солончакова рівнина. На півдні, на відстані двох кілометрів, виблискувала на сонці лагуна Тебінкуінче. На півночі та північному заході солончак поступово підіймався, а за п’ять кілометрів від того місця, де стояли Ріно, Джеймі, Тимур і Лаура, у нього, розкришуючи підвищення, вгризалися крайні розколини Долини Смерті.

— О’кей, от ми і тут, — ледь розвівши руками, промовила Лаура. — І що?

Тимур покрутив у руках лопату.

— Ти пам’ятаєш, де розташовувався третій інженерний корпус?

— Десь там, — жінка показала на захід, — найближче до північно-західного кута електричного загородження.

— Ми маємо знайти його.

Лаура повела бровою:

— Що взагалі ми маємо відшукати? — дивно було запитувати про це тільки тепер. Просто тоді, коли вони тікали з Ґуаякіля, Лаура усвідомлювала, що у неї не вистачає коштів, щоби витягти з Еквадору всіх, а тому ідея поїхати до Атаками здавалася напрочуд вдалою та навіть логічною. Нині француженка не розуміла, що вони тут роблять.

Тимур зосереджено роздивлявся глибокі борозни, що пролягали в побілілій від солі землі та нагадували сліди пазурів якого-небудь збожеволілого монстра. Спливла хвилина, перш ніж українець відповів:

— Алан Ґрінлон загинув, а ти вціліла. Ти вижила під час бомбардування завдяки тому, що тебе накрило вирваним вибухом шматком стіни. Звісно, тобі пощастило: якби шматок був пласким, тебе розплющило б, а якби він не долетів до того місця, ти згоріла б живцем, але… — Тимур, піднявши брови, повернув обличчя до Лаури, — ти вижила. У Ґуаякілі я подумав ось про що: якщо ти залишилася неушкодженою завдяки шматку стіни й уламкам, якими тебе засипало, то невже не могло зостатися неушкодженим що-небудь іще?

— Тут слідів людського перебування не знайти… — почав Ріно, але затнувся. Ґевал глянув на Тимура: — Чи ти про…

— Так, Ріно, я кажу про підземну лабораторію мікробіології.

Лаура несамохіть провела поглядом у тому напрямку, в якому щойно показувала. Вона враз усе зрозуміла.

— Тридцять метрів під землею, Ріно, — продовжував Тимур, — тридцять метрів. Я не знаю, чим лупили по «NGF Lab» 2009-го, але, гадаю, точно не ядерними боєголовками. І мені важко уявити, якою має бути звичайна бомба, щоб після влучання отримати в землі воронку глибиною тридцять метрів.

— Воронки не утворилося… — зосереджено киваючи, протягнула Лаура.

— От і я про те!

— Це дурня якась, — спробував заперечити Ріно. — Кейтаро, Доернберг і Штаєрман наймали ватагу для обслуговування комплексу. Лабораторія, навіть якби вціліла, не могла працювати після знищення наземних будівель.

— У тому то й річ, що могла! — запально вигукнув Тимур. — Вам проводили екскурсію після першого приїзду до «NGF Lab»? — він зиркнув спочатку на Лауру, потім — на Ріно. Француженка ствердно гойднула головою, ґевал підібгав губи та розвів руками, промимривши щось на кшталт «більш-менш». Тимур здогадався, що п’ять років тому ніхто не подбав про те, щоб просвітити Ріно Хедхантера, детально пояснивши, як функціонує комплекс. Здоровань мусив дбати про безпеку співробітників «NGF Lab», не вникаючи в сутність технологічних процесів. — Ральф Доернберг особисто показував мені третій інженерний корпус, підземну лабораторію мікробіології та виробничий цех, де продукували нанороботів. Канадець наголошував на тому, що процес збирання наноагентів повністю автоматизований, а ще підкреслював, що третій інженерний — це єдиний із корпусів «NGF Lab», що забезпечений власним джерелом енергії. Це було пов’язано зі значними енергетичними затратами на виробництво нанороботів, а також необхідністю постійно підтримувати тиск, більший за атмосферний, у підземному цеху, щоб туди не потрапляли пил, бруд і мікроорганізми із зовнішнього світу. Якщо бомбардування не вивело з ладу сховані під землею генератори третього інженерного, — Тимур, як і Лаура, тицьнув пальцем на захід, — лабораторія мікробіології не просто могла, вона реально якийсь час працювала після нальоту американців. І в такому разі тривало створення нанороботів доти, доки не скінчилося б пальне у генераторах.

Джеймі Макака, вирячившися дивився на Тимура. Йому не подобалося, наскільки затято та запекло розкидався словами русявий чоловік, не подобалося, як серйознішали від того обличчя Ріно та Лаури.

— І що? — гмикнув здоровань. — Хтось же мав їх витягти звідти… — ґевал умовк на півслові. Перед очима вдруге за минулі кілька годин спливли обличчя ботів із Болівії. Невже ці вилупки вижили та повернулися до «NGF Lab»? Ріно похолов: хай йому грець, а хто, як не вони? Крім нього, Тимура та Лаури, ті двоє близнюків були єдиними, хто мав стосунок до проекту «NGF» і хто дожив до 2 вересня 2009-го. Вони єдині знали про місцезнаходження лабораторного комплексу. Думки переметнулися на загадкового босого візитера, який уночі накинувся на Тимура. Хто він? Один із малюків, який виріс і скніє в покинутому пустельному селищі?

Хід його думок урвала Лаура:

— Якщо нанороботів вивезли з лабораторії після бомбардування, то як вони потрапили до Ґуаякіля? І чому ви виявили себе аж через п’ять років, а не 2009-го чи 2010-го? Генератори неспроможні функціонувати стільки часу.

Ріно нарешті надумав учинити те, що потрібно було зробити ще 2009-го.

— Послухайте, — крекнувши, почав ґевал, — я вам тоді, ще коли ми прощалися в аеропорту Сант…

Тимур не вловив серйозності та пригніченості в голосі дебелого південноафриканця, а відтак не усвідомив, що той налаштувався повідомити щось справді важливе. Він дивився на Лауру та відповідав Лаурі:

— Ми поки що не знаємо, чи хтось опускався в лабораторію мікробіології після того, як комплекс зрівняли із землею. І це саме те, що ми можемо зараз перевірити, — українець демонстративно взявся за лопату.

Ріно прикусив язика. «Мабуть, француженка має рацію. Якщо ті вишкребки якимось чином дістали з-під руїн наноагентів, як вони доправили їх до Ґуаякіля? І чому лише зараз? І чому саме до Еквадору? У Чилі також вистачає густонаселених міст біля океану». Було ще дещо, що підказувало Ріно: його припущення про те, що незнайомець, який напав на Тимура, є одним із уцілілих піддослідних ботів, хибне. По-перше, ґевал не уявляв, яким чином двом хлопчикам, чиї організми, неначе наркотику, потребують гормону альдостерону, вдалося п’ять із лишком років прожити в пустелі. Вони могли вижити лише у місцях, відносно близьких до цивілізації, у містах, де є аптеки. А по-друге, Ріно добре пам’ятав, що таке боти та на що вони здатні. Вони були дещо загальмованими з усіх поглядів. Єдине, що боти по-справжньому вміли, — це вбивати. Якби минулої ночі під будинком причаївся бот, він би викрутив Тимурову довбешку на 180°, перш ніж українець розтулив би рота, щоб вигукнути «Ріно». Цього не сталося. Через це преподобний Ґроббелаар сумнівався, що на Тимура скоїв напад один із хлопчаків, вирощених у лабораторіях супертехнологічного комплексу, на руїнах якого вони зараз стояли.

— Ходімо подивимося, — сказав здоровань, закидаючи лопату на плече.





LXXVIII




Вони без особливих зусиль знайшли цупкі електричні дроти, якими колись було обведено територію лабораторного комплексу. Й опори, й електричні лінії засипало піском і бетонними уламками, проте залягали вони неглибоко. Витягнувши із землі один із дротів і йдучи за ним, немов за ниткою Аріадни, Ріно та Тимур дійшли до точки, яка колись була північно-західним кутом огородженої території. По тому вони знайшли західну стіну третього інженерного корпусу.

Від стіни залишилася лише присипана піском смуга закіптюженої цегли та зрізаних, неначе ножем, бетонних опор. Цегла в найвищому місці виступала над фундаментом не більше ніж на тридцять сантиметрів. Докопатися до протилежної стіни не вдалося: вся східна частина будівлі, а також майданчик перед нею виявилися похованими під багатотонними брилами.

— Це тому, що бомба влучила в західну стіну, — припустив Тимур. — Вибухом розірвало всю західну частину третього інженерного, а уламки полетіли на східну стіну.

— Як таке може бути? — не зрозуміла Лаура. — Бомби хіба не падають згори?

— Колись падали. На «NGF Lab», напевно, скинули самонавідні. За кілька кілометрів перед ціллю вони випускають крила та хвостове оперення, починають маневрувати та летять до заданого об’єкта, який мають знищити, радше як крилаті ракети, а не як бомби, — українець спинився на невеликому пагорку, який, на його думку, височів акурат у центрі колишнього третього корпусу «NGF Lab». — Для нас — це на краще. Якби бомба влучила згори, замість відкинути найважчі уламки на схід, вона обвалила б усі перекриття, склала б їх у вигляді сандвіча, через який ми ніколи не прокопалися б до шахти.

— Ти хочеш копати до ліфтової шахти? — підняв голову Ріно. У центральній частині третього інженерного колись знаходився підйомник для доступу до величезного виробничого цеху, розташованого на глибині двадцяти семи метрів під землею.

— Так, — Тимур увіткнув лопату у вершину пагорбка.

— Ти серйозно? — Лаура вперлася лівою рукою в бік, а праву піднесла до очей, затуляючись від променів.

— Ні, Лауро, я притягнув вас сюди, щоб позасмагати, — українець покрутив лопатою. — Гадаю, ліфт, яким спускалися до лабораторії мікробіології, десь тут, піді мною.

Тимур і Ріно роздяглися до пояса, замотали голови футболками й узялися копати. Лаура, яка навідріз відмовилася просто стояти та спостерігати, бралася за лопати по черзі з Джеймі. Карлик був геть не в захваті від ідеї гребтися в пустелі під палючим сонцем, однак Тимур знаками дав йому зрозуміти, що заперечення не приймає.

Земля була сухою та крихкою, тож попервах працювалося легко, зате згодом почали траплятися уламки стін і клубки покорченої, сплавленої арматури. З останньою мороки вистачало. Не маючи інструменту, щоб розрізати товсті металеві прути, Тимуру та Ріно доводилося підкопуватися під арматуру, розкопувати і вшир, і вглиб, після чого витягати металевий каркас разом із нанизаними на нього грудками бетону на поверхню. Унаслідок цього яма не тільки поглиблювалась, але й ширшала, і то ширшала, напевно, більше, ніж росла в глибину.

— І скільки ми плануємо так гарувати? — поцікавилася Лаура, забираючи лопату з рук Джеймі.

Тимур передпліччям розмазав піт по лобові:

— Доки я не побачу вхід до шахти. Або обвалене бетонне перекриття, що його затуляє.

— Або поки не попадаємо непритомні від голоду, — пробурчала француженка.

Чоловіки без перерви прокопали майже годину (Джеймі Макака радше імітував копання, ніж справді копав), після чого о 12:30 сіли перепочити. Тимур залишився біля ями, а Джеймі та Ріно відійшли до іншого пагорка. Від голоду в українця трусилися руки, а перед очима плавали мерехтливі продовгуваті цятки, схожі на кишкові палички під мікроскопом. Розглядаючи викопану яму, він міркував про те, наскільки безглуздою була його ідея. Що вони накопають без їжі та нормального спорядження? Якби Сан-Педро функціонувало, вони взяли б із собою намети, їжу, більше води, а відтак могли б лишитися на кілька днів. А так… Чоловік обдивився тремтячі долоні. Скільки ще він протримається? Півгодини? Годину? А потім? Їм же ще їхати до Калами.

Тим часом Джеймі Макака підсунувся ближче до Ріно Ґроббелаара і, потупившись, тихо заговорив:

— Hoy he cagado tres veces. Y es grandioso[96], — Макака промовляв іспанською, але із жестів (спочатку він виставив перед Ріно три пальці, після чого тицьнув на дірку в дупі та скривився, нібито від великого напруження) Ріно все зрозумів.

— От і я про те, брате, — пророкотав велетень. — Буває сру п’ять разів на день. Хвала Ісусу!

— Pero[97]…

— Що?

— Acabo de cagar y siento… que mi culo se quema[98].

І знову переклад не знадобився. Ріно здогадувався, про що говорить недоросток. У нього самого іноді пекло так, що сльози на очі наверталися.

— Ну-у, — похитав головою здоровань, — є трохи. За все треба платити.

Макака його наче не чув.

— Me duele tanto que no me lo puedo ni limpiar[99]…

Ріно та Джеймі привернули увагу Тимура. Він намагався вловити, про що вони перемовляються, коли до нього гукнула Лаура:

— Чувак, може, ми не там копаємо? — француженка, на якій поки що не позначилася відсутність їжі, зісковзнула у викопану яму та ліниво розгрібала ногами купи уламків на дні. — А що як шахта деінде?

— Але ми не наштовхнулися на фундамент, — заперечив Тимур. — Під нами щось є.

— Звідки ти знаєш, чи від того фундаменту що-неб…

Ш-Ш-ШУРХ…

Українець повернув голову. Там, де він мить тому краєм ока бачив груди, плечі та голову Лаури, нічого не було. Чоловік рвонув до ями, послизнувся, впав на живіт, на руках підтягнувся до краю та зиркнув униз.

— Лауро?





LXXIX




П’ятниця, 23 січня, 11:39 (UTC –5)

Аеропорт генерала Мануеля Серрано

Мачала, Еквадор



Від кави страшенно розболівся живіт. Від спеки під пахвами стало мокро від поту. Ліза Торнтон зі змішаним почуттям роздратування та заздрості спостерігала за чоловіками, які чомусь значно легше переносили еквадорську спеку.

— Що із «сутінковими», які залишалися на трасі перед містом? — не повертаючись до Джонні, запитала вона.

Лонґбоу дістав телефон і, скориставшись закритим каналом, зателефонував агенту, який безперервно моніторив ситуацію. Вислухавши доповідь, Джонні кількома фразами переповів суть:

— Вони на тому місці, де зупинилися вночі, — за весь час не було жодної спроби продовжити ходу. Військовим удалося взяти людей у кільце. Що найдивніше — півгодини тому кілька «сутінкових» попросили про допомогу. До натовпу пропустили медиків і працівників еквадорського Червоного Хреста з водою та припасами. Лікарі щойно повідомили, що серед юрми чимало мертвих. Про точну кількість невідомо, йдеться про десятки. Причини смерті — фізичне виснаження, дегідратація та спричинене останніми загострення хронічних хвороб.

— Воно покинуло їх, — неголосно сказала Ліза.

— Воно? — Лонґбоу досі вважав розповідь Тимура вигадкою та вірив, що ґуаякільські парадокси мусять мати задовільне раціональне пояснення.

Ліза Торнтон відмахнулася.

— А вантажівка?

— Також без змін: прямує на південь.

Один із чоловіків, дебелий техасець із ірландськими коренями Ерік О’Донован, підвівся та, приклавши долоню до лоба, підступив до посадкової смуги.

— Наш «Gulfstream» на підході, — сказав він.

Ліза та Джонні поглянули на схід, у тому ж напрямку, куди дивився агент, і серед білих із темними пласкими черевами хмар побачили застиглу цятку. Літак порівнявся зі смугою, а тому їм здавалося, що він майже не рухається та висить на одному місці, неначе пришпилений до небесного полотна. Через хвилину цятка збільшилася, і Ліза впізнала характерні обриси реактивного С-37А з Т-подібним хвостовим оперенням і з розташованою під хвостом парою бочкоподібних двигунів.

— Устаємо, джентльмени, — Ліза Торнтон двічі плеснула в долоні. — Час рушати.

За п’ять хвилин, здіймаючи хмари куряви, здуваючи до країв траси дрібні камінці та сміття, С-37А торкнувся асфальту та підкотив до майданчика, на якому чекали федерали. Ліза, інстинктивно мружачись від реву потужних авіаційних двигунів, із неприхованою радістю окинула поглядом красень-літак: білий фюзеляж із синім черевом, біла зірка в синьому колі з боків турбін — символ військово-повітряних сил США, напис «UNITED STATES OF AMERICA» над шістьма великими ілюмінаторами з кожного боку. Пілот, розрізнивши в групі жінку, нахилився до вікна і по-кіношному відсалютував. Ліза сяйнула у відповідь посмішкою та кивнула.

Пілоти не стали глушити двигуни. Двері-трап опустилися й у проході вигулькнула кучерява голова командира екіпажу. На вигляд йому було не більше двадцяти шести.

— Лейтенант USAF Вілсон, мем, — йому доводилося кричати через рев двигунів. — До ваших послуг!

Ліза, а за нею Джонні з велетенською чорною сумкою на плечі ступили на трап.

— Спецагент Торнтон, завідувач цього дитсадка, — жінка хитнула головою в бік чоловіків, що збилися докупи за її спиною.

Лейтенант Вілсон реготнув і відступив углиб салону:

— Ласкаво прошу на борт! — коли Ліза Торнтон зайшла до літака, пілот тицьнув пальцем у найближчий ілюмінатор і запитав: — А це часом не ваші «сутінкові»?

У Лізи заледве не підломилися ноги. Вона підскочила до вікна та відчула одночасно і злість, і полегшення, зрозумівши, що Вілсон пожартував: з-за покинутого будинку, який колись, імовірно, слугував терміналом, а також понад сірими від бруду блоками бетонної загорожі витикалося зо три десятки замурзаних дитячих облич. Рев двигунів притягував дітей до майданчика перед злітною смугою, неначе яскравий електричний ліхтар мошкару посеред ночі. Найбільш сміливі вибралися з-за огорожі та, ніяково ховаючи рученята за спиною, із захватом роздивлялися американський літак.

— Схоже, їм нечасто випадає побачити реактивний лайнер, — Ліза погамувала злість на пілота.

Лейтенант Вілсон погодився:

— Мабуть, так, мем. Сподіваюся, вони не будуть гнати з нами наввипередки, коли я розпочну зліт, — він знову розсміявся пустотливим, геть не дорослим сміхом.

Посадка тривала хвилину. По тому Вілсон підняв двері-трап і повернувся до кабіни. Чоловіки та Ліза розсілися в зручних шкіряних кріслах у салоні.

Стугін двигунів став густішим, корпус дрібно затремтів, і літак почав розворот, повертаючись назад на злітну смугу.

— Пристебніть ремені, злітаємо, — попередив по інтеркому Вілсон і розпочав розгін.

Ліза Торнтон визирнула в ілюмінатор і поглянула на зграйку малюків. Більшість була дошкільного віку. Хтось проводжав літак поглядом, дехто біг наздогін, щосили метеляючи босими ніжками, кілька старших хлопчаків жбурляли вслід лайнеру камені. Через секунду все зникло. Літак, гуркочучи, помчав уперед, а ще за півхвилини задер носа та легко відірвався від землі.

Ліза видихнула.

— Машини готові? — вона повернула голову наліво. — Джонні сидів поруч із нею.

— Так.

— А документи про дипломатич…

Блондин закотив очі:

— Усе добре, Ліззі! Заспокойся, — він зиркнув на годинник на руці. — У Чилі ще немає й першої. Ми все владнаємо та навіть устигнемо поспати, доки ті люди, які вкрали вантажівку, доберуться на гарматний постріл до чилійського кордону!

Ліза відвернулась і втупилася в ілюмінатор. «Gulfstream» наближався до хмар. Удалині від землі ті здавалися пухнастішими та білішими, схожими на мотки цукрової вати. Несподівано жінка зауважила, як повз фюзеляж промайнуло щось чорне. Раз, іще раз, потім знову. А тоді весь літак струснуло від потужного удару.

— Що це?! — Ліза інстинктивно затягла тугіше пасок і вчепилася пальцями в бильце крісла.

Із правого боку, від хвоста літака, долинули лячне металеве деренчання та ще серія звуків, що нагадували підсилене динаміками бухикання хворого на грип стариганя. КБУХ-КБУХ-КБУХ! За мить подібні звуки докотилися з лівого борту.

— Я не знаю! — Джонні оглянувся та дивився у хвостову частину салону.

Літак трясло. Ліза вихилилася з крісла та спробувала зазирнути до кабіни пілотів. Крізь прохід вона бачила праву руку Вілсона, що металася по панелі керування.

— Що сталося?

Пілоти не чули її. Жінка нахилилася в інший бік і прикипіла до ілюмінатора. C-37A має достатньо великі двигуни — їх видно з ілюмінаторів. Із жахом, від якого кров перетворювалася на лід, Ліза усвідомила, що під час кожного «КБУХ!» крізь лопаті вентилятора турбіни пробиваються сполохи червоно-чорного полум’я. «Чорт, це недобре, це недобре, чорт, це дуже недобре…» — вона дужче стиснула бильця та подумала, наскільки безглуздою виглядатиме смерть у країні, де протягом кількох тижнів триває фактично війна із психами.

Раптово деренчання та бухикання, що вчувалися від правого двигуна, вщухли. Ліза знову приклеїлася до вікна. Полум’я більше не проскакувало між лопатями, разом із тим вона помітила, що вентилятор зупиняється. Одночасно ввімкнувся інтерком і незнайомий, захриплий і напружений, голос проказав:

— Ми влетіли у птахів. Помпаж у правому двигуні. Повертаємось до Мачали.

Щойно інтерком вимкнувся, припинилося гупання з боку лівого двигуна. У салоні стало тихо. Упродовж кількох секунд було лише чути, як шурхотить повітря об фюзеляж, а тоді з кабіни пілотів вибухнули лайка та гарячкове клацання перемикачів: пілоти відчайдушно намагалися перезапустити двигуни.

— Оце вплипли, — просипів Джонні.

Швидкість літака неухильно падала. Щоб підтримувати висоту, автопілот задер ніс, відразу після чого відносну тишу розітнуло скигління сигналізації та моторошний комп’ютерний голос, який попереджав, що літак будь-якої миті може зірватися з потоку та шугонути вниз:

— STALL! STALL! STALL![100]

Без шуму двигунів усі звуки здавалися посиленими в стократ.

— Ніс униз! Ніс униз! — загукав другий пілот.

— Усе нормально, я тримаю його.

Ніс літака вирівнявся та відразу трохи опустився. Лайнер, набираючи швидкість, помчав до землі та саме завдяки цьому тримався в повітрі.

— STALL! STA… — сигналізація обірвалася.

Тільки зараз Ліза збагнула, що незнайомий голос з інтеркому належав Вілсону, просто в ньому не лишилося й сліду від жартівливості та ледь не дитячої безтурботності, котрі так і перли з командира екіпажу, коли вона сходила на борт. Лейтенант розвертав літак, готуючись до приземлення з обома непрацюючими двигунами.

Скрипнув інтерком:

— Приготуватися до аварійної посадки! Повторюю: приготуватися до аварійної посадки!

Ліза Торнтон визирнула у вікно. Земля була неймовірно близько. Крихітні халупи з брудними стінами та проіржавілими дахами миготіли під літаком із кошмарною швидкістю.

— А знаєш, що найсмішніше? — прошепотів їй у вухо Джонні. Ліза злякано глипнула на напарника. Що, в біса, смішного може бути в цій ситуації? А тоді помітила, що блондин, як і вона, вчепився пальцями в лаковані підлокітники шкіряного крісла. — Пілот здійснить аварійну посадку. Нас торохне об землю, але ми виживемо. От тільки тут немає рятувальних служб, — Джонні огидно, майже по-жіночому пискляво розсміявся. — Розумієш, Ліззі? Тут немає грьобаних пожежників і лікарів. Ми живцем смажитимемось у літаку, який повільно згорятиме, і ніхто нас не витягне. І всі оті замурзані обірванці спостерігатимуть за нашою смертю.





LXXX




П’ятниця, 23 січня, 12:57 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі



— Я туди не полізу, — пирхнув Ріно, зазираючи під плиту.

— Ти щось бачиш? — поруч із велетнем сидів Тимур.

— Ні.

Хвилину тому вони витягли Лауру, яка по пояс провалилася крізь дно викопаної ями, й узялися вивчати отвір, куди, шурхочучи, осипалася земля. Психіатр, досі трохи перелякана, відчищаючись, стояла біля краю ями. Навпроти неї, осудливим поглядом пронизуючи чоловіків (так, наче вони робили щось украй бридке й аморальне), стримів Джеймі Макака.

— Тут є трос, — Ріно потягнувся рукою, намагаючись вхопити щось у темряві.

— Ти знайшов трос? — пожвавішав Тимур.

— Так, це ліфтова шахта, тепер немає сумнівів.

Частину отвору закривала обвалена бетонна плита, схоже, уламок стіни наземної частини лабораторії. Край плити притискав до кромки шахти жмут сталевих тросів різної товщини, якими колись опускався та підіймався ліфт підземного виробничого цеху.

— Дай глянути.

Ріно Ґроббелаару вдалося зачепити та підтягти до отвору один із тросів. Попри те що ним стільки років не користувалися, на металевому канаті залишалася змазка — долоня Ріно стала чорною від мастила. Тимур узяв трос із рук велетня та посмикав його.

— Туди можна спуститися, — мовив українець.

— На хріна? — як на божевільного подивився на нього Ріно.

Не відповівши, Тимур виліз із ями та присів біля свого наплічника. Він дістав одну з невипраних футболок і по шву розірвав її навпіл. Задню частину розпанахав іще надвоє, після чого кожною з ганчірок перемотав долоні, залишаючи вільним великий палець. Насамкінець чоловік натягнув на обгорнуті футболкою пальці кожної руки, від указівного до мізинця, по шкарпетці й таким чином зафіксував імпровізовані рукавиці.

— Не дурій, — спробувала зупинити його Лаура, — трос може обірватися. Під тобою тридцять метрів порожнечі.

Здіймаючи невеликі лавини з піску, Тимур зісковзнув на дно ями.

— Не тридцять, а двадцять сім. Цей трос витримував багатотонний ліфт, — він звів голову на француженку. — Дай свій телефон, щоб підсвічувати.

Лаура дістала смартфон, увімкнула спалах і подала його Тимуру. Той акуратно вклав телефон у задню кишеню джинсів.

— Я лишень погляну, що там, і назад.

Жінка підібгала губи та скептично похитала головою.

Ріно всівся біля краю отвору, ступнями вперся в плиту, що його частково закривала, та підтягнув до себе трос.

— Я підстрахую.

Тимур мовчки, кивком голови, подякував.

Обхопивши трос руками, він протиснувся в отвір. За мить русява голова зникла в шахті. Трос смикався та подригував у руках Ріно.

— Ну, що там? — буквально через півхвилини не стрималася Лаура.

— Тут багато технологічних ніш, — долинув із-під землі голос Тимура. — Спускатися неважко.

Джеймі Макака, вирячившись від здивування, спостерігав за діями трьох ґрінґо.

Хвилин за п’ять натяг зник і трос вільно повиснув у отворі.

— Ей! — Ріно нахилився та поторсав за металевий канат. — Ти де?

— Як на мене, десь посередині шахти, — голос Тимура ледве пробивався на поверхню. Окремі слова звучали так, наче їх промовляв сторічний старець. Окрім того, їх спотворювало, зминало особливе колодязне відлуння. Ріно був змушений наставляти вухо аж до отвору. Лаура знову зсунулася на дно ями, стала на коліна поруч із велетнем і також дослухалася. — Тут купа уламків.

— Уламків чого? — гукнула в діру француженка. — Ліфта?

— Ні… уламки стін… арматура… щось іще.

— Вилазь звідти! Досить! Лабораторію зруйновано.

Секунд тридцять із шахти не вчувалося ні звуку, а тоді українець відказав:

— Ні, — пауза. — Скиньте мені лопату!

— Ти здурів! — гаркнув Ріно.

— Ріно, я не запитую, що ти про це думаєш… Я прошу скинути мені лопату.

— Ти впевнений, що це хороша ідея? — склавши долоні рупором, прокричала Лаура.

— Тут ще один завал… — долетіло з пітьми. — У шахті застряг чималий шматок арматури, якісь грати чи щось таке… перегородив шахту… на ньому тримається чимало уламків і землі.

— Куди ти хочеш докопатися? — почав дратуватися Ріно. — До самого цеху? Лізь назад!

— Чорти б вас забрали! — спалахнув Тимур. — Ви можете, бляха, скинути лопату чи ні?! Кілька тросів проходять крізь завал, вони рухаються вільно, отже, піді мною є вільний простір. Піді мною порожнеча, розумієте?

Лаура та Ріно перезирнулися.

— Подай лопату, — попрохав ґевал. — Якщо цей пришелепуватий хоче впасти й убитися — так тому й бути.

Жінка потягнулася по одну з лопат і передала її Ріно. Здоровань схилився над отвором.

— Я скидатиму її біля південно-східного кута шахти. Якщо маєш змогу, відійди до протилежного кутка.

— Добре…

— Я кидаю, — Ріно опустив лопату в отвір гостряком уперед. — Якщо вона розклинить навпіл твою довбешку, знатимеш. На твоєму надгробкові я так і напишу: «Він прагнув, щоб його зарубали лопатою».

— Кидай уже!

Здоровань розімкнув пальці — лопата шугнула в пітьму. Метрів п’ять вона летіла рівно, а потім зачепилася за трос, перекрутилась у повітрі та застрибала від стіни до стіни. На щастя, це сповільнило швидкість падіння, і Тимур не поранився.

— Ну як? — поцікавився Ріно. — Голова на місці?

— Усе добре. Дякую! І постарайтеся не засипати мене, доки я копатиму.

Потяглися довгі хвилини очікування. Лаура час від часу озивалася до Тимура, той відповідав, що все нормально, та знову стихав. Зрештою за двадцять хвилин до першої трос, яким Тимур спускався до шахти, знову натягнувся — українець підіймався на поверхню.

Упираючись ногами в стіну шахти, йому вдалося досить швидко наблизитись до отвору, де Ріно підхопив його під пахви та допоміг вибратися на поверхню.

— Ну що, — форкнув преподобний, — заспокоївся?

Тимур мотнув головою, заперечуючи.

— Я розчистив отвір, але він замалий. Через арматуру мені в нього не протиснутися. Плечі точно не пролізуть.

— Тим краще, — проказала Лаура та ледь язика не прикусила, коли простежила, куди спрямували погляди Тимур і Ріно. — Ви ж не думаєте спускати туди карлика? Вам мало того, що він дав нам грошей п’ять років тому, дістав за безцінь мопеди і…

Джеймі, відчувши недобре, відступив на крок від ями. Тимур викарабкався на пагорб і, не надто переконливо посміхаючись, наблизився до коротуна. Як, не говорячи іспанською, переконати недоростка полізти в шахту? Українець відчайдушно виколупував із пам’яті іспанські слова, які знав. На жаль, таких було вкрай мало.

— Джеймі, — тоном молодого політика, який переоцінив власну харизму, почав українець, — нам потрібна твоя допомога… help, ем-м… ну, ayuda… un poco… entiende[101], розумієш мене?

Макака, не кліпаючи, втупився в чоловіка. Тимур показав пальцем на отвір у землі, потім ткнув себе в груди, повагався і тицьнув у груди Джеймі, а тоді знову в лаз шахти.

— Я хочу, щоб ти спустився зі мною.

Макака не втямив жодного слова, але зміст ухопив. Злісно мотнув головою:

— No.

— Будь ласка, — Тимур благально склав долоні на рівні грудей. — Por favor. Es importante[102], — чоловік навздогад переробляв англійські слова на іспанський лад і іноді, як от зараз, промовляв практично правильною іспанською.

— No, señor. No!

Тимур заціпився, стримуючи роздратування, та почав гарячково пояснювати:

— Там маленький отвір, я не можу в нього пролізти. Я хочу, щоб ти спустився, просто спустився і поглянув, що там.

Макака не дивився йому в очі, супився та рішуче мотав головою.

Зрештою українець махнув рукою та відійшов на інший край ями. У розпачі сів на землю й обхопив коліна руками.

— Навіть якщо ти спустиш коротуна, він там нічого не побачить, — Лаура спробувала заспокоїти Тимура. — А якщо щось і побачить, то нічого не розповість. Чи точніше — ми не зрозуміємо його.

Чоловік розпачливо змахнув рукою:

— Дурниці, Лауро. Мені достатньо знати, чи вільний коридор, що вів до цеху. А це він зможе розказати. Якщо прохід вільний, отже, підземна лабораторія вціліла і якийсь час працювала після знищення наземних будівель.

Француженка зітхнула:

— Ми надто поспішаємо. Треба повернутися до Калами, запастися мотузками, їжею, ліхтарями, а тоді приїхати сюди…

— …щоб нарватися на «сутінкових» з Еквадору.

Жінка вмовкла. Після того надовго запала тиша, і тільки кволий вітер щось вишіптував, жбурляючи на солончак пригоршні солі та піску.

Макака втомився. Після таблеток здорованя живіт спорожнів і обвиснув, а пігмею страшенно закортіло їсти. Він глипав витрішкуватими та мутними очима на Ріно, Лауру та Тимура й міркував про те, що вони не вшиються з пустелі доти, доки не дістануть те, чого хоче русявий чоловік. Джеймі злостився. На себе — через те, що попхався з ними, на ґрінґо — за їхню тупість (ну, хто преться в пустелю без запасів їжі?), на життя — яке знову не залишало йому вибору.

Коротун обійшов яму та спинився за два кроки від Тимура. Коли той сидів, його голова знаходилася ненабагато нижче від голови Макаки.

— Bajaré, — проговорив він, косуючи на отвір на дні ями, — pero entonces…[103] — коротун жестом обвів їх усіх і показав долонями на північний захід, — …nosotros regresamos[104].

— Що він каже? — Тимур метнув погляд на Лауру.

— Він згоден. Але хоче, щоб після того ми відразу поїхали назад.

— Так ніхто ж не сперечається, — Тимур скочив на ноги та потрусив чилійця за плече. — Sн, amigo! О’кей! Ми вирушаємо додому, щойно піднімемося на поверхню.

Прокопуючись крізь завал, що перекривав шахту, Тимур помітив клубок тонкого троса, який обірвався, коли від вибуху бомби зруйнувало наземну частину третього інженерного корпусу. Перед тим як спускати Джеймі, чоловік поліз у шахту сам і витягнув трос на поверхню. Той виявився завдовжки метрів двадцять і при цьому достатньо гнучким, щоб із нього можна було зробити петлю. Тимур дістав футболку, Лаура Дюпре пожертвувала своїм светром: вони старанно обмотали трос, щоб він не тер і не муляв Макаку під час спуску. Зрештою Джеймі посадили в петлю та спустили на завал. Тимур спустився сам. Ріно скинув йому вільний кінець троса, а до іншого кінця вони прив’язали карлика. Після цього українець допоміг Макаці просунутися крізь продовбану в завалі діру, тицьнув у руку телефон Лаури з увімкненим спалахом і почав повільно занурювати пігмея в темряву.

Лаура та Ріно притиснулися до входу в шахту, дослухаючись до звуків, що долинали з-під землі. Кожні десять-двадцять секунд Тимур і Джеймі перегукувалися, щоб зрозуміти, чи все в порядку. Вони не могли розмовляти, а тому обмінювалися банальними «о’кей».

— О’кей? — наступивши ногою на вільний кінець тросу, запитував Тимур.

— О’кей… — буркотливо відказував Джеймі.

Згодом Лаура та Ріно перестали вловлювати приглушене «о’кей», що звучало у відповідь, до них долинав лише голос Тимура, який, наче папуга, посилав у вогку пітьму найкоротші у світі запитання: «О’кей?.. О’кей?.. О’кей?»

Раптом запитання обірвалися. Ріно почув, як Тимур щось напружено вигукнув, але не розібрав слова. Тепер уже ґевал, неначе перейнявши естафетну паличку, рикнув у чорноту шахти:

— Усе о’кей, фелла?

— Він щось пищить… — долетіло знизу.

— Що? — Ріно Ґроббелаар наставив вухо, ледь не встромивши голову в отвір. І враз усе почув. Джеймі Макака репетував настільки голосно, що його почула навіть Лаура.

— Sácame! Sácame! Hay mucha agua aquí! Está por todos lados y me voy a ahogar![105] — коротка пауза. — No sé nadar! Ayúdame! Hay mucha AGUA-A-A![106]

— Виймай його! — пробасив преподобний.

Проте Тимур і так тягнув Макаку назад. За хвилину йому вдалося підняти коротуна до завалу та просмикнути крізь отвір в арматурі. Крики пігмея стали гучнішими, правда, тепер він лише чортихався.

— Ну, що там? — зазирнула в шахту Лаура.

— Він весь мокрий, — озвався Тимур. — Джеймі мокрий із голови до ніг. — Лаура, звівши брову, зиркнула на Ріно. Той тільки знизав плечима. Кілька секунд українець щось випитував у Джеймі, після чого, задерши голову, перепросив: — Пробач мені, Лауро.

— Що? Що трапилося?

— Він упустив твій телефон.

Француженка апатично махнула рукою, зіштовхнувши коліном у шахту трохи піску. Скривилася, подумавши, що Тимур може вирішити, наче вона вчинила так навмисно, а потім озвучила:

— Начхати на телефон! Вилазьте звідти…





LXXXI




П’ятниця, 23 січня, 12:03 (UTC –5)

Аеропорт генерала Мануеля Серрано

Мачала, Еквадор



Перед зіткненням зі зграєю птахів С-37А піднявся на висоту дев’ятиста метрів над землею, що було достатньо для того, щоб навіть після відмови обох двигунів розвернутися та повернутися до посадкової смуги.

Лейтенант Ервін Спенсер Вілсон вирівняв літак уздовж смуги, приготувавшись до аварійної посадки. За хвилину до приземлення, коли С-37А знаходився на відстані двохсот метрів над землею, він раптом збагнув, що швидкість лайнера надто висока, він може не зупинити літак до кінця смуги. Лейтенант Вілсон, піднявши спойлери на крилах літака, спробував зменшити швидкість, от тільки із відстовбурченими спойлерами С-37А втрачав не лише швидкість, але й висоту. Розуміючи, що летить надто низько, щоб піти на друге коло та намагатися наново зайти на посадку, лейтенант опустив спойлери.

Вирівнювати та задирати ніс перед посадкою, щоб пом’якшити торкання, лейтенант не став — у такій ситуації кожен зайвий метр смуги міг набути значення межі між життям і смертю. Пілот умолотив літак в асфальт відразу за південно-східним торцем смуги та щосили натиснув на гальма. Колеса завищали, з-під шасі порснув сизий дим, фюзеляж задвигтів від нерівностей смуги.

За відсутності реверсної тяги двигунів гальма лишались єдиним, що давало змогу зупинити пошкоджений авіалайнер. До упору витискаючи педалі гальма, пілот не відводив очей від індикатора швидкості. 270… 260… 240… 220 км/год. Приземкуваті халабуди пролітали за вікном, кінець смуги неухильно наближався, а швидкість спадала вбивчо повільно. «Чорт, ми не встигнемо, не встигнемо», — загупало в голові молодого лейтенанта. Він почав підсвідомо приглядатися до кінця смуги та вибирати об’єкт для зіткнення, бажано якийсь паркан, щось невисоке, тільки не будинок чи…

— Ервіне! — несподівано скрикнув другий пілот, проте Ервін Вілсон і сам побачив.

— Цього ще не вистачало!

За півкілометра від них — просто на шляху літака, може, трохи ближче до правого краю смуги — стояв кудлатий малюк років трьох-чотирьох. Заклавши великий палець до рота, він перелякано телющився на лайнер, який із гуркотом сунув на нього. Від бетонного паркану до хлопчика метнулася дещо старша дівчинка, але Вілсон відразу осягнув, що вона не встигне добігти та забрати малого зі смуги.

— Тікай! Чого стоїш?! — скрипнувши зубами від злості та відчаю, гаркнув лейтенант.

Малюк зіщулився, заплющив очі та… не поворухнувся.

Для прийняття рішення лишалися долі секунди.

Не вагаючись, Ервін Вілсон повів лайнер ліворуч. С-37А виїхав на ґрунтову ділянку зліва від смуги. Затрясло пекельно. Із гучним металічним «КРР-Р-Р-РЕНК» зламалася передня стійка шасі, ніс уткнувся в землю, у вікна бризнули пісок, грудки землі та шматки дерну. У салоні залунали крики. Крізь відчинені двері до кабіни занесло якийсь предмет, який гучно вдарився об спинку сидіння другого пілота. Лейтенант більше не міг натискати на гальма. Та найгірше полягало в тому, що літак почало розвертати лівим крилом уперед.

«О, ні, ні, НІ! — похололими руками Вілсон учепився в крісло. — Тільки не це».

А тоді раптово стало тихо. Кілька секунд лейтенант Вілсон сидів, не розплющуючи очей і не розчіплюючи побілілих від напруження пальців. І тільки тоді, коли справа від нього кахикнув другий пілот, зрозумів, що вони зупинилися. С-37А, в’язнучи в ґрунті, спинився за п’ятнадцять метрів від північно-західного торця посадкової смуги.

Кабіну поступово заповнював їдкий запах диму. Десь у надрах літака щось горіло, і від того вогню плавилася пластмаса.

— Покинути борт! — неочікувано голосно скомандував лейтенант.

Хтось із федералів відчинив аварійний вихід.

— Забирайте зброю! — наказав Джонні Лонґбоу.

Лейтенант Вілсон розстебнув паски, що втримували його в пілотському кріслі, хутко допоміг відстебнутися другому пілоту й увалився до салону.

— Геть із літака, НЕГАЙНО!

Блондин, затуляючи долонею рота та носа, вдав, що не почув його та повторив:

— Нічого не залишайте! Всю зброю і… — він закашлявся, — все із собою!

Попри все, евакуація тривала не більше ніж дві хвилини. С-37А — невеликий літак, тож і пілотам, і пасажирам удалося опинитися на смузі до того, як полум’я досягнуло салону.

Тепер довкола них згуртувалися не лише дітлахи, але й дорослі.

— Усі живі? — Ліза Торнтон окинула поглядом бліді обличчя. П’ятеро агентів, двоє пілотів — усі на місці.

Хтось глухо буркнув:

— Так.

Спецагент перевела погляд на Джонні Лонґбоу:

— Тоді викликай чартер із Флориди…





LXXXII




П’ятниця, 23 січня, 14:21 (UTC –4)

Пустеля Атакама, Чилі



Джеймі, мокрий як хлющ і страшенно сердитий, видерся на поверхню. Він більше не лаявся — тільки гнівно морщив носа, через що, відкриваючи нерівні жовті зуби, войовниче задиралася верхня губа, й ображено зиркав на Ріно, немовби докоряючи ґевалу, що той не заступився за нього та дозволив русявому вилупку спустити його на самісіньке дно шахти.

— Що там трапилося? — наблизилася до Тимура Лаура. За нею височів Ріно.

— Я спускав коротуна, він заверещав, я його витягнув, а він виявився мокрим.

— То там вода? — француженка поправила окуляри, нарешті помітила, що від бруду на скельцях майже нічого не бачить, зняла їх і взялася натирати скельця краєм футболки.

— Ну-у, — Тимур глипнув на Джеймі та смикнув носом, — я не знаю, можливо, він примудрився обісцяти себе з голови до ніг, поки теліпався на тросі.

— Я серйозно! — зашипіла Лаура.

— Звісно, там вода, — стомлено ляснувши долонями по стегнах, промовив українець. — Шахту ліфта затопили ґрунтові води.

— Але виходить, що…

— Так, — підтвердив Тимур, — підземну лабораторію мікробіології також затоплено. Правильна відповідь завжди найпростіша. Із підземним цехом із виробництва нанороботів сталося те, що трапляється з усіма підземними приміщеннями, за якими не доглядають, — його затопило ґрунтовими водами. Це означає, що ми дарма сюди перлись. Навіть якщо цех працював якийсь час після знищення наземного комплексу, ми точно знаємо, що наноагенти, якими заразилися жителі Ґуаякіля, походять не з Атаками.

Лаура, так і не начепивши окуляри назад на ніс, опустила руки. А як же «сутінкові», що вирушили на південь? А як же малюнки на стінах покинутих хатин у Сан-Педро? Утім, жодне із запитань вона так і не озвучила.

— Поїхали звідси, — запропонував Ріно, після чого, на ходу одягаючись, пішов до свого скутера.

Тимур востаннє зиркнув на викопану яму, носком кросівка жбурнув туди трохи землі, розвернувся та закрокував слідом за південноафриканцем.

Через п’ять хвилин вони вирушили на північ. Тимур і Ріно погано пам’ятали цю частину Атаками, водночас чоловіки усвідомлювали, що, прямуючи на північ, раніше чи пізніше впруться в 23-тю трасу, яка приведе їх до Калами.





LXXXIII


Вони вибралися на дорогу за п’ять кілометрів на південь від Сан-Педро, влаштували невеликий привал, під час якого допили залишки води, та невдовзі поїхали в напрямку Калами.

Не встигли вони від’їхати на кілометр від місця привалу, як Джеймі поторсав Ріно Ґроббелаара за передпліччя. Преподобний збавив швидкість і вирулив на цілковито засипане піском узбіччя.

— Що — знову? — із легким шиплячим невдоволенням на денці голосу проказав Ріно.

Карлик кивнув.

— Звідки в тобі стільки лайна, фелла? Ні, я серйозно. Ми за добу навіть хлібних крихт не бачили. Таке враження, наче ти впродовж минулих п’яти років випорожнявся тільки у великі свята, — здоровань уже пожалкував, що поділився з коротуном пігулками «Amitiza».

Тимур зупинив «Honda Hobbit» за крок від скутера Ріно.

— Що — знову? — луною повторив запитання українець.

— Їдьте, — махнув рукою преподобний. — Ми вас наздоженемо.

Тимур кивнув, крутнув ручку газу, але рушив уперед повільно, стрілка на спідометрі не досягала 20 км/год. Удалині, праворуч від дороги, позначилися перші будівлі Сан-Педро. Наближаючись до селища, Тимур Коршак не мав великого бажання далеко відриватися від південноафриканця.

Джеймі Макака зісковзнув із сидіння та винувато мовив:

— Dos minutos, — після чого на пальцях зобразив, що затримається не довше ніж на дві хвилини.

— Іди вже, — змилосердився Ріно, — какай на здоров’я.

Коротун задріботів до вапнякових бескидів, що випиналися із землі за двадцять метрів від дороги. Вапнякові формації були невисокими, здіймалися над пустелею не більше ніж на півтора метри, що, втім, якраз вистачало, щоб повністю сховати Джеймі.

Пірнувши за перший вапняковий виступ, Макака озирнувся. Переконавшись, що Ріно його не видно, карлик сперся рукою на крихкий вапняк, низько нахилився та по-собачому висолопив язик.

— От прокляття, — скривившись, прошепотів він. Із носа виткнулася нитка непрозорого слизу, а з очей на пісок скапували гарячі сльози.

(…звідки в тобі стільки лайна, фелла?)

Джеймі не хотів зізнаватися Ріно, а навіть якби й хотів, то не знав, як пояснити здорованю, що попросив його зупинитися не тому, що знову припекло. Завдяки чудодійним пігулкам «Amitiza» пігмей очистив кишківник задовго до того, як вони відшукали загублені посеред пустелі руїни «NGF Lab». Цього разу, під час цієї зупинки, все було інакше. Усе було не так.

Джеймі давно не почувався настільки кепсько.

Насамперед буквально за кілька хвилин після того, як Ріно з Тимуром покинули руїни, лишивши напівзасипані піском залишки зрівняних із землею лабораторних корпусів у мерехтливому мареві на півдні, у Джеймі розболілася голова. Пігмей і раніше страждав через біль у потилиці, тім’ї чи над скронями, але сьогодні йому здавалося, ніби макітра смажиться в тисячоградусному полум’ї сталеплавильної печі. Кожен рух, кожен, навіть найменший, поворот голови відлунював оглушливим бухканням у скронях. Деренчання 150-кубового моторчика скутера «Vespa» гарпунами вгризалося у вуха, терзало мозок, тупою бензопилою намагалося покремсати череп. Подекуди біль ставав настільки нестерпним, що з очей Макаки цівками збігали сльози.

Далі — гірше. Після привалу Ріно з Тимуром поїхали швидше — під колесами миготіла, бодай і занедбана, та все ж асфальтована дорога. І тут Джеймі, який півжиття провів, гасаючи Токопійєю на скутерах, почало захитувати. Відчуття було з біса нереальним. Карлик знав, що шлунок порожній (якщо не брати до уваги випитої впродовж дня води), та, попри це, його нудило так, наче він з’їв миску тухлої риби. Чим швидше гнав Ріно, тим дужче млоїло Макаку, й у якусь мить коротун був змушений попросити здорованя зупинитися.

Джеймі нахилився ще нижче, так, що голова опинилася на рівні колін, і спробував виблювати. Особливо напружуватися не довелося — гаряча струмина прожогом піднялася стравоходом. Водночас, як і очікував карлик, із горлянки не випорснуло жодного шматка неперетравленої їжі, лише коричнювата юшка, суміш води та гарячої жовчі.

Чоловічок сплюнув. Від болю перед очима пливли чорні кола. Не розуміючи, що з ним відбувається, Джеймі сів на пісок і відкинув голову, торкнувшись тім’ям гарячого та розсипчастого вапняку. Через головний біль і нудоту він не помічав свербіння в ногах, зате зараз, виблювавши, відчув себе трохи краще, біль на якийсь час відступив, і несподівано коротун усвідомив, що нижню частину кінцівок затопило дивне морозне поколювання. Макака відгорнув праву штанину та не стримав зойку. Тремтячою рукою відгорнув ліву та до болю прикусив губу.

«Що зі мною? — він перелякався не на жарт. — Що це таке?»

Обидві литки були рясно всипані крихітними червоними цятками, що нагадували укуси невідомих комах. Із кількох цяток струменіли тонесенькі цівки крові.

Джеймі похапцем закотив штанину до стегна. Він не знав, що слугувало причиною висипки, від якої його ноги стали виглядати так, наче їх облили окропом, але несподівано збагнув, коли і як ця висипка з’явилася.

«Вода… — серце Макаки скажено затанцювало. — Це все ВОДА З ШАХТИ!»

Трохи вище правого коліна, навскоси через стегно, проходила уявна, але чітка лінія, вище від якої шкіра не мала подразнення. Невидима риска точно відповідала рівню, до якого він занурив у воду праву ногу під час спуску в ліфтову шахту.

Коротун обдивився ліву ногу та виявив таку ж картину: почервоніння сягало певної межі, а тоді обривалося. «Господи, за що це мені?!» Джеймі насилу тримав себе в руках, не даючи паніці затопити мозок. Чоловічок зиркнув на долоні, на передпліччя, задер футболку та поглянув на живіт. Плями тут були не такими виразними, більше схожими на лишай, але всюди, куди потрапляли краплі води з шахти, шкіру вкривали розсипи дрібних рожевих цяток.

(таке враження, наче впродовж минулих п’яти років ти випорожнявся тільки у свята)

Але й це ще було не все. Крім нестерпного головного болю, нудоти та червоних цяток на ногах, ще одна річ намагалася продертися у свідомість Джеймі. Точніше, вона вже продерлася, от тільки Макака обрав тактику страуса, що ховає голову в пісок, відмовляючись вірити, що таке буває.

(…стільки лайна, фелла)

(…я серйозно…)

(…впродовж минулих п’яти років ти випорожнявся тільки у свята)

Зупинившись на узбіччі, Ріно Ґроббелаар промовляв англійською — у цьому Джеймі Макака не сумнівався, — проте коротун не міг позбутися лячного відчуття, що він зрозумів кожне слово, кожне довбане слово з того, що проказав здоровань. Він не просто здогадався, не схопив суть, як це бувало раніше, а розпізнав кожен звук, ніби від народження спілкувався англійською.

І це лякало Джеймі більше за нудоту, більше навіть за почервоніння на ногах.

«Я божеволію? — попри спеку, затремтів коротун. — Боже, що мені робити?»

«Не розповідай нічого».

Слова пролунали мовби грім серед ясного неба. Від несподіванки Джеймі похлинувся власною слиною, впав на руки та навкарачки відповз від вапнякового валуна. Розвернувся та відхилився, впершись долонями в пісок.

Нікого.

Сонце сліпило його. Чоловічок витягнув голову та зазирнув за валун. Ріно, поставивши одну ногу на порепаний асфальт і делікатно повернувшись спиною до валуна, терпляче чекав на узбіччі. Тимур і Лаура від’їхали на півкілометра дорогою.

— Quiйn eres? Хто ти? — прошепотів Макака.

«Не кажи їм. Удавай, що нічого не сталося, — Джеймі скулився, розуміючи, що голос звучить у його голові, — інакше вони покинуть тебе в пустелі».

— Я… е… — серце бухкало, як крупнокаліберний кулемет.

«Поводься природно. А потім я скажу тобі, що робити…»

— Ти…

«Потерпи. Все буде добре».

Це Господь! У Макаки відлягло від серця. Від усвідомлення, що Господь не покинув його, він на цілу хвилину забув про нудоту та біль, що лещатами стискав голову. Його все ще непокоїли цятки, які вкривали чи не половину тіла, але хто переймається через дрібниці, коли до тебе звертається сам Господь Бог?

— Я все зроблю, Господи. Я зроблю, як накажеш. Присягаюся!

Джеймі підвівся, відкотив холоші штанів, стер зі щік сліди від сліз і витер із підборіддя залишки жовчі. Почувши шурхіт, Ріно Ґроббелаар озирнувся та махнув рукою, підганяючи коротуна:

— Ти, мабуть, піраміду Хеопса там наклав, фелла. Хіба ні?

Макака витиснув із себе кислу посмішку та зашкутильгав до мопеда.





Сліпий




LXXXIV




П’ятниця, 23 січня, 16:48 (UTC –4)

Траса № 23

1,5 км на захід від Сан-Педро, Чилі



Катастрофа сталася за лічені хвилини після того, як селище Сан-Педро залишилося позаду, а Тимур, Лаура та Ріно зітхнули з полегшенням.

Повертаючись до Калами, Тимур і Ріно їхали назустріч сонцю, промені, які щомить дужче притискалися до землі, сліпили їх, через що засипана піском дорога розпливалась і мерехтіла перед очима. За півтора кілометри від Сан-Педро Тимур, чий скутер знаходився попереду, не помітив нешироку, але напрочуд глибоку вибоїну в асфальті. Переднє колесо «Хобіта» провалилося, у дирчику щось лунко тріснуло, руль викрутило на 90°, а мопед розвернуло впоперек дороги та жбурнуло на всіяне камінням узбіччя; незважаючи на незначну швидкість, француженку й українця викинуло із сидінь, після чого вони, здіймаючи куряву, покотилися дорогою.

Усе відбулося настільки швидко, що ні Тимур, ні Лаура не встигли скрикнути.

Ріно Ґроббелаар зупинив свою «Vespa» та підбіг до місця, де в жахливих позах лежали психіатр і колишній програміст. Джеймі, перелякано кліпаючи, зостався біля мопеда. Спершу ґевал схилився над жінкою. Обережно торкнувся її рукою.

— Жива?

Лаура застогнала. Праву частину її обличчя залило кров’ю. Оглянувши голову, Ріно побачив, що рана, на щастя, нестрашна, просто глибока подряпина та трохи зідраної шкіри на лобі. Якщо француженка не поламала кісток, то, на його думку, буде жити.

По тому преподобний підсунувся до Тимура. Українець простягся ниць і не рухався. Боячись найгіршого, Ріно грубувато поторсав його:

— Альо, — хрипнув він, — ти тут? Ти зі мною? Відповідай!

Тимур закашлявся, випльовуючи з рота пісок і дрібні камінці. Із темного від бруду рота текла кров; із-під розідраної футболки витикалося обчухране об асфальт плече. Ґевал розвернувся, намірившись попросити Джеймі подати йому пляшку з водою, але згадав, що води більше немає.

Ріно допоміг Тимуру перекинутися на спину та похапцем обстежив українця. Розірваний одяг, синці, подряпини, але, схоже, без серйозних травм.

— Будеш жити, фелла, — здоровань криво посміхнувся й акуратно стиснув Тимурове плече. Те, що не обдерте. Українець щось прошамкав у відповідь. Ґроббелаар ще раз зиркнув на криваву слину, що стікала з рота Тимура. Що, коли це не через вибиті зуби чи прикушений язик? Що, коли кровотеча є наслідком пошкодження внутрішніх органів?

Лаура сіла, обережно торкаючись рани на розбитій голові.

— Що трапилося? — кволим, неначе після багатогодинного сну, голосом пробурмотала вона.

Ріно подав руку Тимуру, який вовтузився, також намагаючись сісти.

— Ми не побачили яму, — відповів ґевал, — і перекинулися. Добре ще, хоч їхали нешвидко.

— Пити хочеться, — благально кліпнула француженка.

Ріно розвів руками — води більше не було.

— Скутер… — протягнув Тимур. Кривлячись, він повернув голову та подивився на «Honda Hobbit», який лежав на боку за кілька кроків від них, потріскуючи ще неохололим двигуном.

— Що скутер? — не зрозумів південноафриканець.

— Як ми тепер вибиратимемось звідси?

Ріно метнув погляд на розтрощений мопед. Від удару переднє колесо зігнуло, наче компакт-диск, кілька спиць вирвало з обода, і тепер вони стирчали під кутом до гальмівних колодок. Одного позирку вистачило, щоб утямити, що «Хобіт» своє вже відслужив.

— Ми щось придумаємо, — ґевал спробував заспокоїти Тимура. Кілька секунд задумливо м’яв губи, потім глянув на сонце, а далі, дуже неохоче, повернув голову на схід, у напрямку Сан-Педро. — Йти зможете?

Лаура стала рачки, а потім, похитуючись, підвелася.

— До Калами — навряд. Але кілька кілометрів прошкутильгаю.

Тимур спробував зіп’ястися на ноги, але, закашлявшись, повалився на пісок. Ріно підняв його, закинув праву руку собі на плече, а лівою притримував за тулуб. Знаками здоровань показав Джеймі, щоб той котив за ним мопед.

Узявши курс на схід, Ріно Ґроббелаар закрокував до селища.

— Куди ми? — зморщила лоба Лаура.

— Нам треба знайти укриття, — не вдаючись у подробиці, сказав ґевал.

Вони пошкандибали до Сан-Педро. Попереду рухався Ріно, допомагаючи переставляти ноги Тимуру, за ним — Джеймі, понуро звісивши голову та не відводячи налитого кров’ю погляду від укритого пилом спідометра мопеда, а завершувала ходу Лаура, прикладаючи до рани замість пов’язки останній чистий клапоть від футболки.

Старезний «Honda Hobbit» залишився лежати на узбіччі, припадати піском і чорніти під сонцем, як, зрештою, і все, що потрапляє в пащеку Атаками.





LXXXV




Вони повернулися до трикімнатної хатини, в якій провели попередню ніч. Шукати чогось ліпшого не було ні часу, ні сил. Дорогою до селища Тимур Коршак розходився, оговтався й останні кількасот метрів зміг пройти самотужки. Лаура Дюпре взагалі почувалася як до аварії.

Усі четверо спинилися перед ґанком, за крок від масивних дерев’яних дверей хатини.

— У нас залишився один мопед, — почав Ріно, подивившись на годинник. — І це добре. Це дуже добре, — ґевал спідлоба глипнув на француженку, яка стояла, прихилившися спиною до шерехатої жовто-коричневої стіни, та понуро тупилася в пісок. — Ти зможеш сама доїхати до Калами?

— Що? — стрепенулася Лаура. — Я?

— Так, ти. Я хочу, щоб ти вирушила по допомогу. Сьогодні ж. Зараз же.

— Але до Калами дев’яносто кілометрів! — розгубилася француженка.

— Тебе млоїть після падіння?

— Ні.

— Болять внутрішні органи?

— Ні.

— Паморочиться в голові?

— Та ні!

— Тоді сідай та їдь. Тут єдина дорога, ти не заблукаєш. До заходу сонця три години, ти повинна до темряви дістатися до Калами, — Ріно особливо акцентував на слові «повинна». — Ми з Джеймі та Тимуром чекатимемо на тебе тут. Переночуємо в Сан-Педро.

— Але…

— Завтра зранку ти відшукаєш першу-ліпшу компанію, що здає автомобілі в оренду. Якщо твою картку розблокували, орендуєш машину та забереш нас. Якщо ні — клич рятувальників або шукай кого-небудь із місцевих, хто за гроші погодиться махнути сюди та витягти нас.

— Але я… Коли я приїду, всі офіси з оренди автомобілів будуть зачинені. Без знання мови мені буде важко переконати когось із місцевих пертися посеред ночі до Сан-Педро, до покинутого Сан-Педро. До світанку я точно не виберуся з Калами і… і тому я не розумію, чому маю їхати просто зараз? Може, краще почекати до ранку?

— Бо завтра ми почуватимемося гірше, ніж сьогодні, — почав дратуватися Ріно. — У нас ні води, ні їжі. У нас незабаром глюки почнуться від зневоднення!

— Тоді поїхали зі мною, — благально попросила Лаура. Жінка боялася наодинці гнати через пустелю.

Ґевал тихенько гмикнув, удруге, ніби ненароком, зиркнув на українця та похитав головою:

— Я не залишу Джеймі та Тимура ночувати в Сан-Педро. Їдь, Лауро. Сперечаючись, ти тільки марнуєш час. Завтра вранці ми чекатимемо на тебе на крутому джипі.

Тимур хрипло розсміявся:

— Бери найбільший з усіх, які знайдеш.

— Обов’язково, — силувано всміхнулася француженка, — з отакенними колесами, — її очі стали вологими від сліз. Із невідомих причин у її голові дзиґою закрутилася думка про те, що вона більше ніколи не побачить ні Ріно, ні Тимура.

— Ага, — українець вистромив догори великого пальця. — Рушай уже.

Лаура розвернула «Vespa» в напрямку виїзду із селища, вмостилась на сидіння та, натиснувши кнопку електричного стартера, завела двигун.

— Тільки не жени, — стурбовано проказав Тимур. — Їдь обережно!

— О’кей, — француженка озирнулася на чоловіків, які виглядали так, наче провели в пустелі не один день, а добрих півроку, трохи спохмурніла, помітивши, що Джеймі дивиться в інший бік, а тоді, легко відштовхнувшись від землі ногою, повела мопед до виїзду із Сан-Педро.

Ріно з Тимуром, прикривши носи та роти від пилу, проводжали її поглядом. «Vespa» віддалявся, тягнучи за собою шлейф із куряви. Дирчик зник за крайніми будівлями, а ще через хвилину розчинилось удалині деренчання його двигуна.

— Як гадаєш? — повернувся до Ріно українець. — Протримаємось?

Здоровань спробував облизати сухі губи, але язик ніби обгорнули наждачним папером.

— Нічого не змінилося, фелла. Все, як учора.

— Ага, — саркастично скривив губи Тимур. — Тільки ми тепер без води. І без лопат.

— Ну, так, звісно, — спробував пожартувати преподобний, — без лопат нам тепер справді кранти.





LXXXVI




П’ятниця, 23 січня, 18:07 (UTC –5)

14°40’48’’ пд. ш. 73°51’27’’ зх. д.

У повітрі над Перу, 11278 метрів над рівнем моря



— Еквадорці розпочали арешт «сутінкових», — неголосно повідомив Джонні.

Ліза Джин Торнтон, яка, заколисана рівномірним гудінням авіаційних двигунів «Rolls Royce» та відсутністю турбулентності, кілька хвилин тому закуняла, відірвала голову від ілюмінатора та невидющими очима втупилася в блондина, що розвалився в кріслі навпроти. На лакованому столику перед Джонні стояв розкритий MacBook. Півтори години тому вони без інцидентів вилетіли з аеропорту Куенки[107], куди ВПС США прислали ще один С-37А. До Куенки з Мачали добиралися на автомобілях.

— Армія та поліція потроху висмикують людей із натовпу, — повторив він, збагнувши, що Ліза не до кінця вловила суть першої фрази. — «Сутінкові» не опираються. Дуже багато мертвих. Вони загнали себе до смерті й тепер мруть, як мухи. У самому Ґуаякілі все спокійно.

— Я зрозуміла, — Ліза погамувала позіх. Перед нею на столику стояла коробка з вистиглою піцою, яку вони захопили перед вильотом. — Що з вантажівкою?

Джонні поклацав по клавіатурі, почекав кілька секунд, а тоді, піднявши брови, ледь нахилився до екрана.

— Воу, — присвиснув він.

— Що?

— Вони випереджають графік.

Жінка потемніла на обличчі. Після аварійної посадки досі боліла голова, і власний голос долинав, наче крізь вату.

— Де вони?

— Не гарячкуй, нічого серйозного, ми все ще… — він ураз стих, вираховуючи, яка відстань від вантажівки до Калами.

— Кажи, де вони, — підвищила голос Ліза.

— Десь під нами, — Джонні понад ноутбуком зиркнув на шатенку та, зауваживши три глибокі зморшки, що пролягали її переніссям, додав: — Я не жартую. Викрадачі нещодавно проїхали Наску. Зараз вантажівка за три з лишком сотні кілометрів на північ від Арекіпи, найбільшого міста на півдні Перу. А від Арекіпи до чилійського кордону — не більше ніж п’ять сотень кілометрів, — чоловік потер носа. — Вони женуть як очманілі.

— Скільки їм залишилося до Атаками?

— До Калами… — Джонні схилився над ноутбуком, пробігся пальцями по клавішах, — …одна тисяча триста, ні, одна тисяча чотириста кілометрів. Якимось дивом ці хлопці витискають із «М939» просто фантастичну швидкість, і вони знову перетинатимуть кордон уночі… Та нам усе одно немає чого хвилюватися: летіти до Калами лишилося менше ніж годину.

— Одна тисяча чотириста, — повторила Ліза Торнтон, постукуючи пальцями по бильцю крісла. — Це найкоротша дорога?

— Інших доріг до Калами немає, — глянув спідлоба Джонні.

— А якщо вони рухатимуться навпростець пустелею? — вона подивилася на піцу. Після того що трапилося в Мачалі, їсти не хотілося. — Як «М939» почувається на бездоріжжі?

— Чудово почувається, — відповів білявий агент. — Але, як на мене, з’їхавши з траси, вони тільки змарнують час. Ніхто не здатен гнати пустелею на п’ятитонній вантажівці зі швидкістю сто кілометрів за годину. Це не ралі Париж — Дакар.

До губ Лізи Торнтон підступило заперечення, але вона змовчала. Прихилившись до поцяткованого морозом вікна, жінка споглядала внизу одноманітну пустельну поверхню зі слідами від давно пересохлих річок, яка в призахідному світлі нагадувала відполіровану до блиску мармурову стільницю. Щось було не так із усіма цими відстанями. Біль розсипався іскрами в її голові, і Ліза ніяк не могла збагнути, що саме.





LXXXVII




П’ятниця, 23 січня, 18:31 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі



Сонце сліпило, і вона не могла їхати швидко.

За годину Лаура подолала трохи більше ніж сорок кілометрів, до Калами зоставалося приблизно стільки ж, коли раптом двигун скутера «Vespa» закашлявся та заглух.

Руки вмить заніміли від страху, так, наче в них налили розплавленого, але чомусь холодного, мов крига, свинцю. Француженка вирулила на узбіччя та поставила ногу на пісок. Щонайменше хвилину вона сиділа, не наважуючись заводити мопед. Зрештою тремтячими пальцями торкнулася електричного стартера. Двигун чмихнув, задеренчав і… заторохтів рівніше. Намагаючись не дихати, Лаура відірвала ногу від землі й рушила.

Через півтора кілометри все повторилося знову: двигун похлинувся, кільканадцять разів бухикнув, після чого затих. І тоді француженка зрозуміла, що проблема не в двигуні, все значно банальніше — у неї закінчується пальне. Індикатор рівня палива в бакові стримів на міліметр вище від позначки з літерою Е — empty[108], проте він тримався на тому самому місці від часу виїзду із Сан-Педро, а це наштовхувало на висновок, що паливомір несправний. Жінка постукала пальцем по скельцю. Безрезультатно — стрілка не зсунулася з місця.

Лаура спробувала знову завести мопед. Цього разу їй удалося лише з третього разу. Протягнувши ще півкілометра, «Vespa» остаточно зупинився та більше не реагував на жодні маніпуляції зі стартером.

— От і приїхали, — прошепотіла психіатр. Від страху руки вкрилися пухирцями, а шкіра на спині та під пахвами — холодним потом. Вона боялась озирнутись і подивитися на схід: їй здавалося, що від гір — зі сходу, звідки виповзає темнота, — за нею поженуться зліплені з піску та каміння монстри.

Лаура спересердя копнула мопед і повалила його на пісок. А потім сіла біля заднього колеса, підтягнула коліна до грудей і розплакалася. Вона плакала хвилин двадцять, а то й півгодини, то затихаючи до ледве чутного квиління, то захлинаючись у заливистих риданнях. Вона втихомирилася, коли почала мерзнути — із настанням вечора температура стрімко падала, — оскільки їй чомусь не вдавалося одночасно плакати та тремтіти від холоду.

Заспокоївшись, француженка спробувала прикинути, скільки кілометрів відділяє її від Калами. Сорок? Сорок п’ять? Якби не втома та відсутність води, вона могла б дійти до міста.

— Могла б?.. — Лаура скреготнула зубами. — Хіба в мене є вибір?

Вона нарешті відважилась й оглянулася на схід, де поміж невисокими піщаними пагорбами зникала занедбана дорога. У призахідному світлі голі андійські схили набули густо-фіолетового кольору і стали рельєфними, немов збільшена під лупою шкіра крокодила. Лаура знала, що за оманливо красивими хребтами ховається бездушна пітьма, яка нафтою поллється на рівнину, щойно сонце сховається за горизонтом. Зволікати не можна було. Вона мусить дійти до Калами або — хай як банально це прозвучить — померти. Сорок кілометрів — десять годин — до ранку вона має дістатися.

Француженка підвелася, закинула наплічник на спину, востаннє кинула тужливий погляд на схід, а тоді, вчепившись долонями за лямки, пішла дорогою на захід.

Над горами за її спиною з безумною люттю спалахували перші зорі.





LXXXVIII




П’ятниця, 23 січня, 19:36 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі



Преподобний Ґроббелаар присунув диван із однієї зі спалень до вітальні. Підклавши під голову кілька подушок, він умостився таким чином, щоб краєм ока бачити вхідні двері. Тимур Коршак розклав під дальньою від входу стіною матрац, на якому Ріно провів другу половину ночі, та знесилено на ньому витягнувся. Українець почувався так, наче тіло напхали каменями, які труться об кістки та дряпають середини м’язи: боліло плече, боліли ребра та ліве стегно (ще після удару в Інституті неврології), кожен подих пропікав жаром пересохлий стравохід, немов замість повітря Тимур удихав гарячі сірчані випари. Хотілося пити, помалу думки про воду витісняли з голови думки про їжу.

(ну, що там?)

(він увесь мокрий)

(то там вода?)

(звісно, там вода)

(ВОДА)

Кожен порух щелепами супроводжувався хрускотом піску на зубах.

Джеймі Макака на кілька хвилин відлучився, а після повернення мовчки вклався, по-собачому згорнувшись клубком на краєчку матраца. Тимур зауважив, що коротун нібито пригас і висох за той час, доки вони їхали від руїн у пустелі, його банькаті очі оскляніли та ввалилися, зіниці не рухалися, сфокусувавшись на одній точці, але зрештою українець вирішив, що то наслідок утоми та голодного виснаження.

Чоловіки німували, думаючи про те, що на них чекає вночі, та дослухаючись, як за стінами хрипло посвистує пустельний вітер. Джеймі лежав із заплющеними очима, хоча, судячи з надломленого дихання, не спав. Мовчанка між ними розросталася, просочуючи невидимою гнилизною мертву сухість кімнати. Через годину після від’їзду Лаури Тимур закуняв. Йому марилося, що він знову опускає Джеймі у шахту, карлик верещить, репетує, Тимур витягує його на поверхню, але бачить, що замість лисуватої, схожої на страусине яйце голови пігмея в отвір протискується вся в складках, укрита виразками морда якогось чудовиська. Гострі ікла дряпають бетон і проіржавілу арматуру. Крізь укриті слизом губи випорскує роздвоєний язик. «Там же вода! — сахається українець. — Вода не могла зробити такого!»

(масовий викид)

(отруєно…)

(це не…)

Тимура вирвав із дрімоти спокійний, але як завжди грубуватий голос преподобного Ґроббелаара.

— Я маю тобі дещо розповісти, — не розплющуючи очей, озвався Ріно.

Тимур підняв голову, витрушуючи з голови шматки моторошного сну, що зависли перед очима, наче клубки отруйного туману, сперся на лікті й упер погляд у Ґроббелаара.

— Про що?

Здоровань розплющив очі, подивився на Тимура.

— Про те, що трапилося 2009-го, про те, що я до цього часу нікому не розказував.

Українець сів і підсунувся до краю матраца. Водночас розплющив очі Макака. У кутку лівого червонів крововилив.

— О’кей, я слухаю.

Ріно протяжно зітхнув:

— Пригадуєш, як ми прощалися в аеропорту Сантьяго? Я, ти, Лаура… — українець ствердно кивнув. — Ви вилітали до Європи, до Парижа, здається, а я ще мусив чекати на рейс до Південної Африки. Так от, я вас проводжав і зупинився біля телевізора, ну, вони всюди висіли, по всьому терміналу, і по тому телевізору показували випуск новин. Англійською. Чомусь так склалося, що саме англійською, — ґевал кахикнув. — Ви з Лаурою не бачили його, не могли бачити, бо екран було розвернуто до мене. Отже, поки ви йшли до рукава, я мимоволі дослухався до того, що говорить дикторка. Вона повідомила про двох малолітніх хлопчаків, яких підозрювали в убивстві одинадцятьох селян в Андах. Білих хлопчаків. Близнюків.

У цьому місці в Тимура відвисла щелепа. Ріно перевів подих, провів рукою по губах і продовжив:

— Коли ви вже зайшли до рукава, що вів до літака, на екрані з’явилося їхнє зображення, ну, тих двох хлопців; не фотографія, а фоторобот, складений зі слів свідків; але все одно я впізнав їх, Тимуре, то були наші малюки.

Джеймі Макака відсунув ноги так, щоб, не піднімаючи голови, йому було видно Ріно Ґроббелаара. Українець не зважав на коротуна.

— Чому ти стільки часу мовчав? — змахнув руками Тимур. Він говорив важко, слова раптово стали в’язкими, липнули до піднебіння, склеювалися на язику. Він промовляв так, ніби йому доводилося їх спльовувати. — І чому не зупинив нас, коли ми з Лаурою прямували на посадку?

Ріно потупився та довго не відповідав.

— Я боявся, — зрештою зізнався здоровань. — Я… ви вже опинилися в рукаві, ви наближалися до літака, а якби я зупинив вас, нам би довелося повертатися, летіти до Болівії, а цього я не хотів. Розумієш?

Українець замотав головою.

— Ні, ні, ні. Я все одно не можу збагнути, чому ти стільки часу нічого не розповідав? Ти злякався в аеропорту, але чому не відкрився в Україні, коли ми готувалися летіти до Еквадору? Адже це все змінює, це примушує зовсім по-іншому поглянути на події в Ґуаякілі! Можливо, замість Еквадору нам треба було вирушати до Болівії!

— Почекай, — зупинив його Ріно. — Це ще не все. Я не сказав вам, бо вірив, що боти загинули. Повернувшись до Африки, я кожного дня передивлявся новини з Південної Америки, переважно з Болівії, але близнюки немов крізь землю провалилися. Присягаюся, якби вони продовжили вбивати, я б зв’язався з тобою чи з Лаурою й все розповів, — ґевал не був певен, чи справді так учинив би; йому дуже хотілось у це вірити. — На початку жовтня 2009-го я натрапив в Інтернеті на статтю про те, що в болівійських Андах група бекпекерів із Бельгії виявила тіла двох юнаків. Болівійська поліція підозрювала, що хлопці заблукали в горах і померли від виснаження. Осіб юнаків не вдалося встановити.

— І ти вирішив, що це — боти, ті, які змогли вибратися з Атаками? — недовірливо, хоча дещо спокійніше запитав Тимур.

Ріно підняв і опустив маслакуваті плечі.

— У тому й проблема. Я не знаю. Я не бачив фотографій, мені навіть невідомо, чи були вони близнюками — про це в статті не написали.

Тимур замислився. Навіть якщо двоє малюків уціліли після бійні на плато Ель-Татіо, це не пояснює, яким чином заразилися наноагентами кілька тисяч людей у Ґуаякілі, а також те, звідки взялися ці наноагенти.

— Як ти вважаєш, — звів голову українець, — той, хто напав на мене минулої ночі, є одним із них? Гадаєш, це бот?

Ріно благодушно посміхнувся:

— Ні. Він не нападав на тебе. Ти припер його до стіни та, судячи з усього, налякав до чортиків. Якби прийшов бот, і якби він напав, ти б зараз не теревенив зі мною. Згадай також альдостерон.

Тимур знову стих, мізкуючи над почутим. Помалу він схилився до того, що двоє ботів, які втекли до Болівії 2009-го не мали жодного шансу дожити до 2015-го.

— Я думаю, вони загинули, Ріно. Боти були непристосовані до життя з людьми, але й без людей не змогли б існувати. Їм потрібні гормони, ліки, харчі. Якби малюки вижили, ми б обов’язково про них дізналися, почули та зрозуміли, що то вони.

Напівзаплющивши очі, Джеймі дослухався до розмови — до розмови англійською, — з якої розумів кожне слово. От тільки розуміння більше не дивувало його. Чи то пак воно дивувало, та поза тим було щось іще — нове химерне відчуття, яке, шокуючи, глушило решту вражень. Макаці здавалося, наче він знає, про кого розмовляють товстолобий ґевал і русявий вилупок, який спускав його в шахту. Джеймі слухав чоловіків і почувався так, ніби все життя був знайомий із близнюками, про яких вони говорили.

— Я зараз міркую над тим, чи не могли вони пристосуватися, — правив далі Тимур. — Це малоймовірно, але якщо припустити…

— Фелла, — Ріно підняв підборіддя та дивився кудись понад головою Тимура. Голос південноафриканця став водянистим і холодним.

Сутінки крізь вікно вповзали до кімнати.

— Що? — українець обернувся. Його очі розширилися настільки, що, здавалося, ще трохи і вискочать з очниць, покотившись щоками донизу. Тимур підстрибнув, мовби під ним розпрямилася пружина, і за мікроскопічну долю секунди опинився за диваном, на якому сидів ґевал.

Знадвору крізь вікно хтось зазирав до вітальні. Довкола невиразного овалу обличчя на шибі проступали чіткі контури долонь.

— Це він… знову… — прохрипів Тимур. Українець боявся, що збожеволіє від страху. Раптово всі роздуми про те, що боти не могли вижити без людей, здалися йому придуркуватими та наївними.

Наступної миті Ріно Ґроббелаар зірвався та, ледь не висадивши вхідні двері, рвонув на вулицю.





LXXXIX




П’ятниця, 23 січня, 19:45 (UTC –4)

Міжнародний аеропорт «Ель-Лоа»

Калама, Чилі



Гостроносий С-37А приземлився на смугу 28L і підкотив до термінала. Зі скляної будівлі витикалися три довгі сірі рукави, біля одного з яких стояв «Boeing 737» компанії «LAN Chile», готуючись прийняти пасажирів, що летіли до Сантьяго. Навколо авіалайнера з характерним насичено-синім хвостом і сріблястою зіркою снували працівники наземних служб, закидаючи до багажних відсіків останні сумки.

Ліза, Джонні та четверо інших агентів, завдяки дипломатичним паспортам, без затримок пройшли паспортний і митний контролі. На величезній, розрахованій на шістсот місць автомобільній стоянці, що витягнулася перед аеропортом, на них чекав новенький мінівен «Nissan Elgrand» чорного кольору з дворівневими фарами та воістину королівською решіткою радіатора.

— Шестимісний, тридверний, із 3,5-літровим двигуном і… — Джонні Лонґбоу, сяючи, підняв указівного пальця, — …повнопривідний.

Ліза Торнтон звела брови, але не втрималася і шпигнула колегу:

— Феноменально, Джонні! І чому я думала, що тебе тримають у ФБР лише через колір очей і волосся?

— Бо рівень твоїх аналітичних здібностей не дає змоги формулювати більш ґрунтовні умовиводи, — парирував блондин.

Чоловіки швидко завантажили спорядження, розсілися та поїхали.

Аеропорт «Ель-Лоа» знаходиться на південному сході від Калами, відразу за межею міста. Заїжджати вглиб Калами не довелося. Через півтора кілометри на схід від летовища, за південним в’їздом у місто, розташувався чотиризірковий готель «Park Hotel Calama», де для них було заброньовано три номери.

О восьмій вечора чорний «Elgrand» підплив до парадного входу готелю. Скинувши спорядження в найбільшій із кімнат, чоловіки зібралися на нараду в двомісному номері, де зупинилася Ліза. Джонні розвалився на ліжку з відкритим ноутбуком на колінах, простежуючи пересування вантажівки.

— Двісті кілометрів на північ від Арекіпи, продовжують рух на південь, — відказав він на запитальний погляд Лізи.

— Як щодо Коршака, Дюпре, Ґроббелаара?

— Усі телефони поза зоною досяжності. Ми не знаємо, де вони.

— Отже, вони ще в пустелі… — сама до себе промовила Ліза.

— …або в літаку де-небудь над Атлантикою, — доказав Джонні.

— То який у нас план на завтра? — нагадав про себе один із агентів.

Ліза ковтнула води з пластикової пляшки, закрутила її кришкою та поставила на столик:

— Вирушаємо в пустелю за годину до світанку. Зупинимось на трасі № 23 приблизно посередині між Каламою та селищем Сан-Педро-де-Атакама. О’Доноване, — Ліза Торнтон повернулась до дебелого товстошийого техасця зі смолянистим, немов у індіанця, волоссям, — ти запустиш «Папугу», вивчиш із повітря Сан-Педро та триматимеш дрон напоготові на захід від селища — на випадок, якщо він знадобиться. Елдрідже, — вона показала пальцем на коротко підстриженого мулата, — сидітимеш у машині, триматимеш зв’язок із АНБ і спостерігатимеш за даними із супутників. Кожні п’ять хвилин я хочу чути від тебе звіт про місцезнаходження вантажівки і людей, що в ній.

— Оце твій план? — форкнув Джонні.

— Стули пельку, — осадила його Ліза. — Тепер план дій. Якщо «сутінкові» на викраденій вантажівці рухатимуться 23-ю трасою, ми від’їдемо в пустелю та пропустимо їх. Після того Елдрідж за допомогою супутника, а О’Донован — відеокамер «Папуги» контролюватимуть їхнє пересування пустелею. Ми прямуватимемо назирці, але на достатній відстані, щоб залишатися непоміченими. Дуже важливо, — жінка змахнула долонею, — знайти Ріно Ґроббелаара, Тимура Коршака та їхню супутницю, якщо вони досі перебувають у пустелі. Ми маємо докласти всіх зусиль, щоб Коршак і компанія не перетнулися із «сутінковими».

— А якщо «сутінкові» не поїдуть трасою № 23? — озвався Ерік О’Донован.

— Тоді стоятимемо на дорозі та стежитимемо, куди вони прямують, після чого поїдемо слідом. Повторюю: вкрай важливо після сходу сонця визначити місцезнаходження вантажівки і, за можливості, групи Коршака, щоб не допустити їхньої зустрічі. Мені не слід нагадувати, що нас усього шестеро, ми не знаємо точної кількості й озброєння викрадачів, а тому я не маю бажання встрявати в собачі бої з ворогом, який, імовірно, сильніший за нас. Ми супроводжуємо «сутінкових», тримаємося на безпечній віддалі та намагаємося дізнатися, заради чого ці психи перемахнули півконтиненту.

— Що будемо робити, коли дізнаємося, заради чого ці психи перемахнули півконтиненту? — запитав лисий агент Гаррі Харпер, той, який першим накинувся на Ріно Ґроббелаара біля «Dreamkapture hostal» у Ґуаякілі.

— Будемо діяти за ситуацією, — Ліза витримала паузу, а потім доказала: — І ще: не світіться — зброю та бронежилети в готелі не одягати. Екіпіруємося, коли опинимося поза межами Калами. На сьогодні все, джентльмени, дякую за терпіння, можете відпочивати.

Один за одним четверо чоловіків вийшли з номера. І тільки Джонні залишився лежати на ліжку.

— Я хочу прийняти душ, — зауважила Ліза, недвозначно киваючи на двері.

Джонні відірвав погляд від ноутбука.

— Чому ти не сповістила хлопців, що чуваки у вантажівці, цілком можливо, їдуть сюди по Коршака та його напарників? Що, як «сутінкові» пронюхали про них?

— Яке це має значення? — насправді це мало значення, і Ліза Джин Торнтон чудово це розуміла. У такому разі їм, майже напевно, не вдасться уникнути вогневого зіткнення з істотами у вантажівці. Джонні мовчав, розпікаючи Лізу докірливим поглядом. Зрештою вона відвела очі та тихо мовила: — Що від того змінилося б?

— Нічого, — Джонні опустив кришку MacBook’а, зісковзнув із ліжка та попрямував до виходу. — Просто вони мають право знати, що нам, імовірно, від початку доведеться «діяти за ситуацією».





XC




П’ятниця, 23 січня, 19:47 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі



Повітря тремтіло та мінилося, наче водне плесо під вітром, через що краї розпеченої жовтогарячої кулі, що застигла в заглибині між пагорбами на заході, опливали та коливалися, — призахідне світило нагадувало розплавлений метал, що хлюпається в невидимій, нахиленій до горизонту чаші.

Лаура Дюпре відійшла від покинутого скутера на три з половиною кілометри. Вона не усвідомила, коли зупинилася, та, безсило звісивши руки вздовж тулуба, втупилася в сонце. Їй здавалося, що сонячний диск шкварчить, наче клапоть м’яса, кинутий на сковорідку, а вона не чує шкварчання, бо оглухла. Дивно, але француженка зовсім не переймалася глухотою. У якийсь момент жінка зосередила увагу на променях, які в ту мить скидались на щось осібне, відокремлене від сонця, та які дробилися, чіпляючись за її вії, і міріадами яскравих цяток затоплювали поле зору. Плями зіштовхувались і зливалися, формуючи калейдоскопічні візерунки небувалої, космічної краси.

А потім утома взяла своє: Лаура вирубилася та без жодного звуку повалилася ницьма на пісок.

Прохолодний вітер кидався ще теплим піском у її скуйовджене волосся…





XCI




П’ятниця, 23 січня, 19:48 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі



Обличчя зникло за вікном. Ще через секунду від шиби відклеїлися долоні. Тимур розрізнив змазаний сутінками силует, який рвонув убік вулиці.

— АНІ РУШ! — долинув із-за рогу розкотистий голос Ріно.

Українець не замислювався над тим, що робить, і кинувся за преподобним. Він вибіг на ґанок у той момент, коли здоровань, неначе захисник в американському футболі, пірнув навперейми втікачу, у польоті обхопив його за тулуб, повалив навзнак і сам розтягнувся на піску поруч. Тимур не встиг змигнути оком, а ґевал уже сидів на колінах, відводячи праву, із зігнутим ліктем, руку назад. Українець застиг на краю ґанку; через викид адреналіну живіт затопило холодом, а спиною до шиї підіймалися мурашки. Втім, переляк минав. Тимур знав, що зараз буде: «Він його вирубить, зараз Ріно трісне йому в пику і виру…»

Натомість Ріно Ґроббелаар розтиснув кулак і вражено скрикнув.

— ШТАЄРМАН?!! — ліва рука преподобного, яка тяглася до шиї переможеного та практично голого втікача, застигла в повітрі.

Тимур Коршак зіскочив із ґанку та закляк, так, наче його ступні поприбивали цвяхами до землі. «Звідки я знаю це прізвище?» — перше, що він подумав. А наступної миті він витягнув голову, щоб краще роздивитися чоловіка, що простягся біля Ріно на піску, та пригадав.

— Розтуди твою маму! — вихопилося в українця. — Оскаре, це ти?

Незважаючи на скатане в брудні клубки волосся, сплутану із просивинами бороду, що діставала до грудей, і засмагу, Тимур упізнав Оскара Штаєрмана — чилійця з єврейськими коренями, — який у серпні 2009-го особисто прилітав до Києва, щоб запропонувати йому, Тимуру, роботу в «NGF Lab», а опісля відвезти до Атаками. Штаєрман був адміністратором проекту.

Груди заполонив холодок — не так від страху, як через шок від усвідомлення того, що дженджикуватому Оскару Штаєрману, який навіть у найбільш спекотний день розгулював лабораторним комплексом у діловому костюмі та начищених до блиску туфлях, удалося впродовж п’яти з половиною років вижити в пустелі.

А далі сталося щось зовсім неймовірне. Скориставшись заціпенінням преподобного, Оскар видряпався з-під нього та ногою щосили зацідив у груди. Навряд чи Штаєрман прицілювався, але влучив точно в сонячне сплетіння. Ґроббелаар кавкнув, хапнув руками повітря та зігнувся, ледь не торкнувшись лобом землі. Чилієць, на якому з одягу була лиш якась брудна ганчірка на стегнах, перевернувся навкарачки, розпрямився та, задираючи ноги, почесав геть. Коли Тимур присів біля Ріно, Оскар уже зник поміж нагромадженням глиняних будинків на південному сході селища.

— Ти як?

Здоровань скривився та спересердя жбурнув услід Штаєрману жменю піску:

— Козел… — прохрипів ґевал. — Фух… Тварина!

Він спочатку звівся навпочіпки, посидів хвилину, не піднімаючи голови, і тільки потім обережно встав.

Тимур і Ріно перезирнулися й одночасно поставили одне й те саме запитання:

— Що він тут робить?

Преподобний провів пальцями по скуйовдженому волоссю.

— Чекай… — на лобі Тимура пролягли зморшки, — вилетіло з голови, що з ним сталося 2009-го? Хіба Оскар не загинув під час бомбардування?

— Ні, — заперечив Ріно. — Він не витримав. Пішов у пустелю. За день чи два до того, як усе скінчилося.

Обличчя українця посвітлішало:

— От чорт! Я згадав.

Він воскресив у пам’яті той епізод, коли Оскар Штаєрман, залишивши магнітну перепустку в електронному замку, вийшов за зовнішню огорожу комплексу та попрямував у пустелю. Лаура з Тимуром тоді здивувалися, а Ріно пояснив, що таке трапляється. Із його хлопцями, які воювали в Анголі, таке не раз бувало: в голові щось наче лопається, гаснуть усі лампочки, після чого боєць устає і без зброї та бронежилета йде до укріплень ворога. Або ще кудись. Тимур пригадав, як він із Лаурою, Ріно й Аланом Ґрінлоном стояли біля воріт «NGF Lab» і дивилися вслід Штаєрману, доки силует чилійця не злився з пустелею. Відтоді, і аж до сьогодні, Оскара ніхто не бачив. Усі вважали — і це здавалося логічним, — що чилієць загинув у пустелі від зневоднення.

Українець раптом згадав іще один момент.

— Він же не був зараженим! Ми перевіряли його.

Ріно, все ще трохи кривлячись, кивнув:

— Так. Дженджик був чистим.

— Тобто він нормальний?

Здоровань напнувся та смачно сплюнув на пісок:

— Ні, фелла, він який завгодно, але не нормальний. Людину, яка шість років прожила, харчуючись недоїдками з покинутого селища та п’ючи приправлену землею юшку з власноруч викопаного колодязя, не можна назвати нормальною.

Вони повернулись до ґанку. Ріно промацав кишені, дістав достобіса пом’яту цигарку «Belmont».

— І що ми з ним робитимемо? — прохрипів Тимур. — Його не можна просто так лишити в пустелі. Ми мусимо допомогти, забрати його, завезти до якоїсь клініки…

Преподобний Ґроббелаар глузливо, зовсім не по- преподобному зиркнув на українця. Мовляв, на себе поглянь, альтруїсте, ледве на ногах тримаєшся, спершу себе врятуй із пустелі, а потім про ближнього турбуйся. По тому він уставив цигарку поміж зубів, витягнув запальничку, обтрусив її від піску та запалив. Затягнувся, аж прицмокнув від задоволення та, не виймаючи цигарки, сказав:

— Приїде Лаура — буде видно. — Після кількох глибоких затяжок, із насолодою спостерігаючи, як хмарки випущеного з ніздрів духмяного диму пливуть у височину та поступово розчиняються у прохолодному вечірньому повітрі, Ріно Ґроббелаар підсумував: — Добре, що не бот.

Тимур спробував усміхнутися, але біль у потрісканих пересохлих губах загасив посмішку в зародку. Чоловік погодився:

— Так, справді. Добре, що він не бот.

От тільки легше від того чомусь не ставало. Тимур не міг збагнути, чому незаражений і, судячи з усього, божевільний Оскар Штаєрман розмальовував фракталами стіни покинутих будинків. А ще з голови не йшов дурнуватий сон про Джеймі та спогади про те, що відбулося в шахті.

(то там вода?)

(звісно, там вода)





XCII




Субота, 24 січня, 02:25 (UTC –4)

11 км на південь від Арики, Чилі



Сліпий зіскочив із кузова на кам’янисту землю й, обійшовши вантажівку, повернувся на південний схід. Тоненький серпик місяця висів над його головою. Чоловік утягнув носом сухе повітря, розправив плечі та поводив обличчям із боку в бік. Бачити він не міг — жодного іншого «сутінкового», який би слугував йому очима, на той момент поруч не було, всі, крім водія, куняли в кузові, — через те здавалося, наче Сліпий принюхується.

Власне, він і справді принюхувався.

El Ciego вловлював солоний і холодний запах океану — за кілька кілометрів на захід від місця, де зупинилася вантажівка, пролягало Панамериканське шосе, що зміїлося вздовж нерівної берегової лінії. Проте цікавило Сліпого інше — сухий і терпкий запах пустелі, що вчувався з південного сходу. Він ніколи не був у цій частині американського континенту, але щось усередині нього почувалося так, ніби повернулося додому. Сліпий знав — хоч і не усвідомлював, звідки взялося знання, — що поки що завертати в пустелю немає сенсу. Біля кордону з Перу пологе плато проорюють чимало сухих русел, котрі простягаються зі сходу на захід; вони заважатимуть, і щонайменше одне з них військовому ваговозу «М939» нізащо не подолати. Після того як він і його люди з’їхали з шосе та проскочили кордон, голос, який діймав дорогою з Ґуаякіля, вмовк, проте Сліпий не почувався ні розгубленим, ні покинутим: у його голові неначе проектор запрацював, висвітлюючи шлях, яким потрібно їхати. Спочатку — назад на широку асфальтовану Панамерикану, так буде швидше, а через двісті вісімдесят кілометрів — геть із шосе, далі — на схід, навпростець пустелею. Попри нічну пітьму, попри відсутність зору як такого, El Ciego бачив, що за три сотні кілометрів від місця, де він стоїть, починаються більш пологі річища, чимала частина яких відхиляється на південний схід. Роздувши ніздрі, Сліпий подумки переносився далі й далі вздовж вибраного маршруту, мчав у повітрі над руслами, які споглядав немов наяву, і чим більше заглиблювався в надра Атаками, тим чіткішими ставали картинки, які спливали перед внутрішнім поглядом.

Воно поверталося додому.





XCIII




Субота, 24 січня, 05:39 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі



Зірки втрачали свій лютий блиск і поступово згасали. Небо на сході вкривалося блідо-рожевими мазками — невидимий художник невидимим пензлем починав малювати черговий уранішній шедевр. Холодне нерухоме повітря прослизало в напіввідчинене вікно з боку водія.

— Що означає, їх немає? — Ліза Торнтон крутнулася на передньому пасажирському сидінні та зиркнула на Елдріджа. У передсвітанковій пітьмі, що захопила просторий салон мінівена, підсвічене слабким світлом з екрана ноутбука обличчя мулата здавалося висіченим із каменю.

— ЦРУ шукає вантажівку, але…

— Вони не можуть знайти п’ятитонну вантажівку?

— Виходить, що не можуть, — із глибини салону буркнув Олівер Оллі Вонґ, найменш помітний і напрочуд мовчазний член команди, який, попри китайське прізвище, більше скидався на індуса.

— Не гарячкуй, Ліззі, — заспокоював її Джек Елдрідж. — Почекаймо ще трохи. Зараз надто темно.

— Зачини вікно, Харпере, — наказала вона лисому водієві, який від нудьги бавився із ноктовізором, — мені холодно.

Харпер неохоче натиснув на кнопку, підняв вікно та насуплено втупився в пустелю. У схованому під картатою сорочкою бронежилеті йому було спекотно. Буквально через хвилину вікна «Nissan Elgrand» запітніли від конденсату, проте агент Харпер навмисно не вмикав кондиціонер.

Час спливав. Небо спочатку стало сірим — покручені вапнякові формації, які з трьох боків обступали автомобіль, схований у неглибокій ніші на узбіччі, позначилися чіткіше, — а потім ураз, наче хтось зірвав із плаского нічного неба завісу, набуло шовковисто-блакитного кольору із золотистими переливами на сході. Сонце ще не зринало над горами, але в пустелю вже поверталися кольори.

За чверть до сьомої Ліза Торнтон удруге смикнула Елдріджа:

— Які новини?

Мулат похитав головою та неохоче визнав:

— Схоже, ми її втратили.

— Чорт, це офіційно? ЦРУ загубило вантажівку?

— Так, ЦРУ загубило її.

— Можливо, вони не перетинали кордон, — припустив Лонґбоу.

— «Цеерушники» шукають і на півдні Перу, і на півночі Чилі, — сказав Елдрідж. — Та вантажівка немов крізь землю провалилася.

— Так не буває. Вони перетнули кордон і з’їхали з Панамерикани. Вантажівка зараз у пустелі, — Ліза повернулась до Еріка: — Запускай дрон.

Техасець відсунув праві дверцята та ступив на пісок. Удосконалений квадрокоптер «AR.Drone» виробництва французької компанії «Parrot» був готовий до зльоту. Чоловік запустив двигуни, почекав, переконуючись, що пропелери розкрутилися до максимальної швидкості, а тоді підкинув «Папугу» в повітря. Дрон кілька разів гойднувся, вирівнявся та почав набирати висоту. О’Донован, згорбившись від холоду, повернувся до машини й узяв до рук iPad.

Керування базовою моделлю «AR.Drone» здійснюють через мобільні додатки, які можуть бути інстальовані і на iPhone/iPad, і на Android чи Windows Phone-пристрої. Проблема базової французької моделі полягає в тому, що зв’язок із системою управління квадрокоптера передбачає доступ до wi-fi, а тому «AR.Drone» не може відлітати від оператора далі ніж на 100–120 метрів. ФБР використовує вдосконалену військовими спеціалістами модель дрона, керують якою по радіо через спеціальний підсилювач. Завдяки підсилювачу оператор може знаходитися на відстані десятків кілометрів від квадрокоптера. Крім того, американську модифікацію, яку федерали жартома назвали «Папугою», обладнано більш потужними літій-полімерними акумуляторами, що дають змогу залишатися в повітрі близько трьох із половиною годин і пересуватися значно швидше. Оператор через свій iPad надсилав команди на масивний матово-чорний підсилювач, закинутий углиб мінівена, за пасажирські сидіння, а вже звідти радіохвилями накази передавалися на процесор квадрокоптера.

Ерік О’Донован торкнувся пальцем екрана планшета, активуючи програму управління «Папугою»:

— Фронтальна камера… — на екрані виникло зображення ще сірого, а тому ніби безформного у передсвітанковій імлі пустельного плато на заході та північному заході від «Nissan Elgrand», — …у порядку. — Передня камера мала широкоформатну лінзу з кутом охоплення 93° і могла знімати відео високої роздільної якості з частотою 30 кадрів/сек. — Вертикальна камера, — пробубнів чоловік; зображення на екрані блимнуло та змінилося. Тепер О’Донован бачив мінівен і бескиди, що його оточували, — все о’кей, усе працює. — Другу, спрямовану вертикально вниз відеокамеру з кутом лінзи 64° і здатністю знімати відео у форматі QVGA (розширення 320 Ч 240 пікселів, 60 кадрів/сек.), застосовували не так для ведення спостережень, як для керування та переміщення дрона. — Я готовий, — наостанок відрапортував О’Донован.

— Веди його вздовж траси до Сан-Педро, — наказала Ліза.

Ерік О’Донован активував фронтальну камеру та, ледь нахиливши дрон, скерував його на схід. На екрані з’явилася нитка дороги, що подекуди повністю зникала під піском.

Ліза відкинула голову на спинку сидіння. Тепер усе, що зоставалося, — просто чекати. Жінка налаштувалася на багатогодинне очікування, навіть подумала про те, щоб подрімати, розуміючи, що нинішній день буде не з легких, коли раптом О’Донован заворушився на сидінні та тихо проказав:

— Я бачу чоловіка.

— Де? — кров лупнула їй у скроні.

— Чоловік, лежить долілиць на узбіччі дороги. Не рухається.

Ліза Торнтон поспіхом дістала з ніші в дверцятах мінівена свій планшет. Ще одна перевага використання радіопідсилювача — це можливість спостерігати за камерами дрона з різних пристроїв. Жінка під’єдналася до передавача та побачила на екрані невиразний обрис, частково присипаний піском. Людське тіло — поза всяким сумнівом.

До планшета в руках О’Донована нахилився Джонні Лонґбоу:

— Це зовсім поряд.

— Так, не більше ніж за два кілометри від нас.

— Можеш збільшити зображення, — попросила Ліза Торнтон. О’Донован вирівняв дрон і перемкнувся на вертикальну камеру. — Ще… ще… чіткіше, — «Папуга» опускався, Ліза незадоволено супилася. — Оце й усе? — вона сердито тицьнула пальцем в екран. Обрис усе ще лишався невиразним.

— Лізо, це «Папуга», — виправдовувався О’Донован, розводячи руками над iPad, що лежав на колінах. — Вертикальна камера не дасть зображення з розширенням більшим за 320Ч240. Ми могли захопити із собою «Predator»[109], але, боюсь, його не просто протягти через кордон під виглядом дипломатичного вантажу. Навіть у такій лояльній країні, як Чилі.

Ліза пропустила шпильку повз вуха. Підсунувши планшет до носа, вона роздивлялась зображення, яке передавала вертикальна камера. Через півхвилини агент проказала:

— Це не чоловік, ідіоти. Це жінка.

— Що? — Лонґбоу й О’Донован, ледь не зіштовхнувшись лобами, схилилися над планшетом.

— Ви лайно від варення не відрізните, якщо їх не буде підписано. Це Лаура Дюпре, — Ліза штовхнула ліктем Гаррі Харпера, що сидів за кермом. — До неї, негайно!

— А як же наш план? — випростався Джонні. — Що, коли «сутінкові» зараз у Каламі й із хвилини на хвилину вирушать у пустелю?

— Можеш вийти та почекати їх на узбіччі, — відрізала американка.





XCIV




Субота, 24 січня, 06:49 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі



Протягом ночі Джеймі Макака майже не склепив очей. Біль розпанахував голову: скроні, тім’я та потилиця щеміли так, наче голову коротуна затягнули під воду, на глибину одна тисяча метрів, не менше. Джеймі нудило, та найгірше — через нестерпну сухість у горлі пігмея аж вивертало від кашлю. Усю другу половину ночі Макака кашляв так, що у нього ледь не вилітали мізки.

Під ранок терпкість у горлі минула, проте карлик більше не думав про сон. Джеймі згорнувся калачиком, угризався булькатими очима в темряву кімнати та намагався втямити, що з ним відбувається. Він буквально відчував, як розвалюється на шматки його свідомість. У певний момент власна свідомість стала нагадувати карликові стіну, складену з ретельно припасованих, але, попри це, рухомих кахлів. Кахлі могли прокручуватися, повертатися на 180° на невидимих шарнірах. І лицьовий бік кожної кахлі був Джеймі знайомий. Лицьовий бік — то його власне я, то він сам, таким, яким бачив і уявляв себе впродовж десятків років. Аж раптом кахлі поверталися тильним боком, іноді не до ладу, розрізнено та хаотично, а іноді — всі разом. І тоді Джеймі споглядав свою темну грань — щось таке, про що ніколи раніше не здогадувався. Усі думки затоплювало чорнотою, реальність набувала крихкості, наче вівсяне печиво, і Джеймі німів, усвідомлюючи, як у змучену болем голову прослизає щось холодне та лихе. Відчуття було огидним і страшним — наче до рота заповзає довжелезна змія. У такі моменти Макака втрачав зв’язок із власним тілом. Він чув, як б’ється серце, відчував, як підіймаються й опускаються груди, та водночас розумів, що то не його мозок надсилає імпульси до серцевого м’яза, то не він, а хтось інший — щось цілковито чуже — надимає та стискає легені.

Щоразу разом із чорнотою приходив голос. І Джеймі — хай як йому хотілося — більше не вірив, що то голос Бога. Бог не міг бути злим. Бог ніколи не просив би його вбити Ріно.

Коли ставало зовсім страшно, коли відірваність від власного тіла починала здаватися незворотною, Джеймі Макака напинався, замружувався, зціплював губи в риску й уявляв, як кахлі повертаються назад, безшумно крутяться на своїх шарнірах і завмирають так, як стояли завжди. І, на диво, кахлі поверталися. Не всі та не відразу, але поверталися.

За десять хвилин до світанку змучений і наляканий Джеймі провалився в якусь подобу сну. Він спав із розплющеними очима та бачив двох білявих юнаків, близнюків, у просторій кімнаті зі столом, шафою та двома ліжками, застеленими картатими ковдрами. Сновидіння було навдивовижу реальним і геть не скидалося на сон. Джеймі ввижалося, наче він справді стоїть у кутку тієї кімнати, він відчував, що може випростати руку та торкнутися одного з близнюків. І він знав напевне, що хлопчина відчує той доторк. От тільки торкатися чомусь геть не хотілося. Макака втискався в куток і мовчки спостерігав, як юнаки пакують речі у велетенські дорожні сумки.

Зненацька Джеймі збагнув, що це саме ті близнюки, про яких говорив Ріно. «Вони живі! — сам не знаючи чого, сполошився Макака. — Вони не загинули! Вони виросли і… і живуть поміж людей! Треба попередити Ріно, він не знає цього, не знає, що вони живі, йому треба обов’язково сказати, треба…» Карлик, не прокидаючись, ворушив губами, повторював уві сні, що мусить розповісти все, щойно прокинеться, налаштовував себе, щоб не забути, аж доки кахлі не повернулися, і знову наповзла чорнота.





XCV




Субота, 24 січня, 07:23 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі



Перші сонячні промені прослизали між упадинами далеких кряжів.

— Он вона! — мружачись, простягнула руку Ліза Джин Торнтон.

Голомозий Гаррі Харпер буркнув, вивертаючи кермо:

— Бачу, — і зупинив мінівен навпроти знайденого тіла.

Ліза та Джонні вискочили з автомобіля та підбігли до Лаури Дюпре. Блондин обережно перевернув француженку навзнак і приклав указівний палець до шиї, шукаючи артерію. Ліза підібрала із землі брудні окуляри.

— Жива, — сказав він, — хоча пульс ледве чути.

— Дайте води, — озирнувшись, скомандувала Ліза.

Гаррі передав їй півторалітрову пляшку з водою. Ліза обтрусила від піску лице Лаури, після чого поклала її голову на коліно. Сидіти навпочіпки було незручно — заважав важкий бронежилет. Спочатку Ліза Торнтон обмила водою обличчя француженки, потім, розтиснувши пальцями щелепи, влила їй до рота трохи води. Лаура закашлялась — вода вихлюпнулася на щоки, потекла по підборіддю — та повільно розплющила очі. Зіниці звузилися. Протягом кількох секунд Лізі здавалося, наче Лаура впізнала її, але згодом повіки здригнулися й опустилися, а тіло француженки знову зм’якло.

— Чорт! — вилаялася спецагент.

— У неї рана на голові, — Лонґбоу м’яко торкнувся цурпалків засохлої крові, які на тлі чорного волосся кидалися в очі.

— Так, — погодилася Ліза, — це не тільки зневоднення.

Джонні взяв Лауру на руки та поніс до автомобіля. Чоловіки похапцем звільнили задні сидіння, скрутили з одягу подобу подушки та, підклавши їй під голову, вмостили психіатра.

Поки Джонні та Ліза намагалися привести Лауру до тями, Ерік О’Донован не відлипав від планшета. Ще до того як вирушити по француженку, Ліза наказала йому скерувати дрон на схід уздовж траси № 23.

— Я дещо знайшов, — повідомив О’Донован.

Ліза відірвалася від непритомної Лаури:

— Що?

— За три кілометри від нас на узбіччі лежить покинутий мопед.

— Вона поїхала в пустелю на мопеді? — очі Лізи Торнтон поповзли на лоба.

— Так, я впевнений, це не мотоцикл, звичайний мопед, — наполягав О’Донован.

— Щось, окрім мопеда?

— Ні. Я не бачу ні води, ні запасів, ні спорядження.

Джонні випнув нижню губу:

— А що ти хотіла від людей, які стверджують, що електросудомна терапія вивільнила з голів закатованих хлопчиків безплотну потвору, яка…

— Мене не цікавлять ваші роздуми, агенте Лонґбоу, — обірвала його Ліза та повернулася до Лаури. — Нам треба відвезти її до Калами та передати лікарям.

— Ліззі, не дурій, — посерйознішав Лонґбоу. — Ми не можемо зараз повернутися до Калами. Ти скерувала дрон до Сан-Педро. Крім того, доки не дізнаємося про місцезнаходження вантажівки, ми…

— Вона може померти без допомоги!

Блондин умовк.

І тут озвався Джек Елдрідж:

— Народ, вони знайшли її, — у мінівені стало тихо, всі повернули голови на мулата. Він склав речення практично з одних займенників, але нікому не треба було пояснювати, хто і кого знайшов. — Мені щойно скинули координати.

Координати. Отже, вантажівка не на дорозі.

— Я так і знала, — прицмокнула Ліза, — вони в пустелі.

— Двадцять два градуси, тридцять дев’ять мінут, дві секунди південної широти та шістдесят вісім градусів, чотирнадцять мінут, дев’ять секунд західної довготи, прямують на південь зі швидкістю 30–40 км/год, пришвидшуються.

— Де це? — гарячкував Лонґбоу. — Де вони? Як, чорт забирай, вони можуть пришвидшуватися в пустелі?

Елдрідж поставив ноутбук так, щоб екран було видно колегам.

— Я завантажую фотографії.

— До біса фотографії! — рявкнув блондин. — Мені й так відомо, як виглядає «М939» із висоти пташиного польоту. Покажи на карті, де в цей момент знаходиться вантажівка!

Елдрідж перемкнувся на інше вікно — спеціалізований аналог програми Google Maps — і ввів координати. На екрані з’явився супутниковий знімок пустелі, і за кольором, і за структурою подібний до поверхні Марса. В центрі екрана — з півночі на південь — тягнулося звивисте, пересохле ще в доісторичні часи сіре річище, обрамлене темно-коричневими сланцевими бескидами.

— От гівнюки, вони сунуть пересохлим руслом, — зронив О’Донован.

— Як ці вилупки на нього натрапили? — Джонні Лонґбоу зблід. — Таке враження, що в них обладнання краще за наше!

У Лізи Джин Торнтон від поганого передчуття розширилися очі.

— Спустись руслом униз, — наказала вона Елдріджу. Униз означало «на південь».

Мулат прокрутив зображення. Річище, майже не відхиляючись, збігало на південь і через тридцять кілометрів проходило через Сан-Педро, огинаючи поселення з південного заходу.

— Це Сан-Педро, — скреготнула зубами Ліза Торнтон і штрикнула розлюченим поглядом Джонні. — Ще ж навіть восьмої ранку немає…

Кілька секунд вона вагалася, із жалем косуючи на непритомну Лауру, а тоді стиснула плече О’Донована:

— Мені потрібен дрон над Сан-Педро, — у такі моменти жінка наче перевтілювалась: якби не довге доглянуте волосся та все ще м’який, хоч і рішучий, голос, Джонні сприйняв би її за чоловіка.

— Двадцять хвилин, босе, — відгукнувся техасець.

— Добре. — Ліза звернулася до Джека Елдріджа: — Відстань між вантажівкою та селищем?

Пальці мулата забігали по клавіатурі.

— Двадцять дев’ять кілометрів.

— Від нас до вантажівки?

Елдрідж прокрутив зображення ліворуч, до того місця, де на трасі № 23 стояв їхній «Nissan Elgrand», поставив маркери, після чого програма миттєво розрахувала відстань.

— Сімнадцять з половиною, — доповів він, — навпростець. Судячи із супутникових знімків, навпростець ми не проїдемо, це неможливо, — випереджаючи запитання Лізи, Елдрідж проказав: — До Сан-Педро — близько сорока п’яти кілометрів. Фактично, це єдине місце, де можемо перетнутися.

— Дякую, — Ліза поправила пасмо, що вибилося з туго затягнутого хвоста. — Отже, так. Ми зараз рушаємо до Сан-Педро, але до самого селища не наближаємося, чекаємо, доки «сутінкові» проїдуть поселення, дивимося, куди вони прямують далі, і сідаємо їм на хвіст.

— А що з француженкою? — нагадав Джонні.

Ліза Торнтон опустила погляд, знаючи, що не пробачить собі, якщо Лаура не виживе, та водночас усвідомлюючи, що не має іншого вибору.

— Рушаємо до селища, — рішуче відчеканила вона. — Я спробую їй допомогти.





XCVI




Субота, 24 січня, 08:52 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі



Хропіння урвалося, і Ріно Ґроббелаар розплющив очі. Здоровань спробував ковтнути слину. Задубілий язик неслухняно ткнувся в зуби, а піднебіння та горло спалахнули гарячим болем. Здавалося, наче вночі хтось залив його ротову порожнину клеєм, який до ранку засох на камінь. Та загалом преподобний, якому анітрохи не заважало бухикання Джеймі Макаки, непогано виспався. Ріно перекинувся на бік (у животі надсадно забурчало) та поглянув на Тимура та Джеймі, які, скоцюрбившись і з головами вкрившись запиленими ковдрами, спали на краях матраца. Джеймі вві сні ворушив губами.

Ріно зиркнув на наручний годинник і спохмурнів. Рука тремтіла від виснаження. Хоча насупився не тому. Уже майже дев’ята ранку — він заспав.

Ґевал сів на дивані, перевів подих, борючись із запамороченням, яке чорною хвилею піднімалося до голови, по тому, крекчучи, підвівся та пошкандибав до виходу.

Сонце смалило на повну. Преподобний зійшов із ґанку та прискіпливо обдивився пісок довкола будинку. Не помітивши свіжих слідів, здоровань підняв голову, приклав долоню до лоба, затуляючи очі від сонця, і подивився на південь.

Нікого. Нічого.

Ріно спробував прикинути, скільки часу знадобиться Лаурі, щоб орендувати машину. Вона вміє переконувати та знає, як примусити менеджерів не зволікати. Отже, кілька хвилин, не більше. Їй відомо також, наскільки вони з Тимуром і Джеймі виснажені через відсутність їжі та води, а відтак гнатиме на повну. Дев’яносто кілометрів, що відділяють Сан-Педро від Калами, для хорошого джипа — ніщо. Дев’ята година, рівно дев’ята… Француженка вже мала б наближатися до селища.

Чоловік знову спробував ковтнути, але йому не вдалося.

«Це, звісно, якщо вона дісталася вчора до Калами…»

Ріно стулив потріскані губи та прислухався, сподіваючись розчути вдалині торохтіння потужного двигуна. Вітру не було, і південноафриканець справді щось почув, щоправда, не рев мотора, а рівномірне комашине дзижчання. Здоровань наморщив лоба, поросячі оченята недобре блиснули: звук точно не міг видавати позашляховик, оскільки — Ріно рвучко задер голову — долинав згори.

Масивна щелепа Ґроббелаара відпала: просто над його головою висів квадрокоптер. Лаури немає, натомість над селищем кружляє радіокерований дрон.

Ріно розвернувся до входу в будинок — подумав, що треба піднімати українця, щоб показати йому «пташку», — й уздрів Джеймі. Макака стояв на ґанку, витягнувши голову, та витріщався на південноафриканця налитими кров’ю очима. Сиві волосини стирчали навсібіч. Ніздрі напружено роздулися, а губи кривилися від болю.

— Ти паскудно виглядаєш, фелла, — Ріно переборював бажання здригнутися та струсити холодних мурашок, що висипали на спину. Він не раз бачив такі очі та знав, що вони означають, але відмовлявся вірити.

— Я маю тобі дещо сказати, — Джеймі промовляв так, наче мав повен рот битого скла.

— Га? — хапнув повітря ґевал. Голос, попри хрипкість і виснаження, без сумніву, належав Джеймі, от тільки… щось було негаразд, щось в озвученій коротуном фразі — й узагалі в тому, як усе відбувалося, — було жахливо, катастрофічно неправильно. І це щось, неначе кігтем, роздирало свідомість Ріно.

— Вони живі, і це важливо, — так само жахливо неправильно промовив коротун, — це чомусь важливо.

Ріно здалося, наче в його голові завила сирена.

«Що не так? Що не так? ЩО НЕ ТАК?!»

— Х-хто живі? — він глянув на небо. Квадрокоптер висів на місці. «Ні, це не те, щось із Джеймі, щось не так із цим триклятим недоростком».

— Близнюки, — сказав коротун. Він з останніх сил утримував кахлі своєї свідомості лицьовим боком догори.

— Що? — отетерів Ріно. — Звідки ти про них знаєш?

— Вони живі, — повторив Макака. — Вони зараз у великій кімнаті далеко звідси, але вони живі, і вони пакують речі, щоб кудись полетіти.

Ріно Ґроббелаар по-справжньому так і не осягнув суті того, що повідомив карлик, оскільки враз зрозумів, що так бентежило і шарпало його. Несамохіть стиснувши кулаки та ледь нахиливши голову, ґевал рявкнув:

— Джеймі, фелла, ти зараз зі мною розмовляєш англійською?

Макака не відповів. Його верхня губа вигнулася, оголивши криві зуби гірчичного кольору, а з правої ніздрі витекла цівка темної венозної крові.





XCVII




Субота, 24 січня, 08:54 (UTC –4)

Траса № 23: 7 км на захід від Сан-Педро, Чилі



— У нас нові проблеми, — оголосив Ерік О’Донован.

— Що таке? — обернулася Ліза Джин Торнтон, якій, попри всі маніпуляції, не вдавалося привести до тями Лауру Дюпре.

— Селище не порожнє.

— Хто там? — шатенка нахилилась, зиркнула на планшет у руках техасця і відразу впізнала: — Ріно Ґроббелаар!

— Українець із ним? — озвався Джонні Лонґбоу.

— Біля нього хтось стоїть, — торкнувся пальцем екрана О’Донован.

— Наблизь, — попросила Ліза.

Техасець збільшив зображення.

— Це не Тимур, — замотала головою жінка. — Біля Ґроббелаара якийсь карлик. — У її голові в гуркітливому торнадо завертілися з десяток запитань. Де українець? Чому Лаура Дюпре ризикнула наодинці їхати через пустелю? Що за коротун стримить біля Ґроббелаара? Й основне — чи відомо про них «сутінковим», що наближаються до Сан- Педро? — Де вантажівка? — запитала агент. — Елдрідже, де зараз еквадорці?

Мулат через спеціальний додаток вийшов на зв’язок із супутником. Зображення не завжди транслювалося в режимі реального часу, але він гарантовано отримував найсвіжіші дані про останнє місцезнаходження об’єкта, за яким ведуть стеження.

— Упс, — збентежився Джек. — П’ять хвилин тому вантажівка зупинилися за кілометр від селища.

І тут-таки вклинився О’Донован:

— Я бачу їх!

— Вантажівку?

— Ні, «сутінкових»! Вони вийшли з автомобіля. Кілька постатей прямують на південь уздовж західної межі Сан-Педро.

Обличчя Лізи Торнтон стало сірим, як брудна постільна білизна:

— Тимур там! Тимур десь біля Ріно! — затараторила вона. — Вони знають про це й оточують селище.

— Скільки їх? — поставив більш практичне запитання Джонні.

О’Донован розвернув дрон на північний захід і повів до краю Сан-Педро.

— Троє… семеро… восьмеро…

— Он ще один, — підказав Елдрідж.

— Ага, бачу, дев’ятеро… ще двоє… одинадцятеро… Не менше ніж одинадцять, Джонні. Озброєні. Двоє щойно ввійшли в Сан-Педро. Рухаються до халабуди, біля якої ми помітили амбала з Африки.

Зненацька, заворушившись, застогнала Лаура Дюпре. Ліза Торнтон ледве стрималася, щоб не вилаятися. «Ну, чому все одразу?..» Її очі заметалися, потемніли до кольору бронзи, жінка розгубилася, не знаючи, що вирішити та за що вхопитися.

Замість Лізи рішення прийняв Джонні Лонґбоу.

— Готуємо зброю, хлопці, — неголосно наказав він, чіпляючи на вухо переговорний пристрій, — доведеться трохи постріляти. — Випроставши руку, блондин поплескав по плечу голомозого Харпера. — Гаррі, друзяко, вези нас до селища.





XCVIII




Субота, 24 січня, 08:55 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі



Незважаючи на кричуще виснаження й отримані під час падіння зі скутера травми, Тимур, як і Джеймі, спромігся заснути лише під ранок. Заважало все: думки про Штаєрмана, хропіння преподобного та, звісно, кашель Макаки. А ще дошкуляла якась незавершеність у всьому, що відбувалося впродовж останніх днів. Тимуру не вдавалося звести все почуте та побачене до спільного знаменника. Підсвідомо він сподівався натрапити на докази роботи підземної лабораторії мікробіології впродовж певного часу після зруйнування наземного комплексу. Цей факт, звісно, не дав би змогу пояснити, яким чином наноагенти з чилійської пустелі потрапили до еквадорського Ґуаякіля, зате став би, чи принаймні міг би стати, першим щаблем на драбині, яка привела б до розгадки ґуаякільського парадоксу. Але якщо підземний цех затоплено, то звідки врешті-решт узялося стільки нанороботів? Навіщо тоді «сутінкові» прямують до Атаками (якщо вони справді подалися до пустелі на півночі Чилі)? Якщо ні, то куди? Цікаво, де вони зараз? А ще цікаво, яким чином і навіщо Оскар Штаєрман викладав із камінців фрактальні візерунки біля колодязя на півночі Сан-Педро? І чи мають до цього стосунок боти, про яких згадав Ріно?..

Тимур заснув і йому наснився допит, улаштований стрункою американкою з рідкісними золотистими очима. Він перенісся до напівпідвальної кімнати в котеджі на околиці Ґуаякіля, де знову запекло доводив Лізі (так, здається, її ім’я…) та її зарозумілому колезі, що воно існує, що психоістота цілком реальна та здатна впливати на матеріальний світ. Тимур знову зазнав гіркоти розчарування від того, що йому не повірили. Останній епізод — прощання з Лізою Торнтон — постав напрочуд яскравим. Тимур бачив американку особливо чітко, проте висмикував із підсвідомості лише уривки закарбованих під час прощання фраз.

(…ваша основна версія до зустрічі з нами?)

(риба)

(риба?)

(на безлюдному пляжі стався масовий викид риби…)

О 8:55 Тимур Коршак розплющив очі з відчуттям, наче летить у прірву, випустивши з рук…

(щось очевидне, щось надзвичайно важливе та водночас просте)

…мотузку, за яку тримався.

Українець лежав і не рухався, намагаючись виловити у пошматованих уривках сну, які, неначе клубки туману, досі металися перед очима, проґавлену істину. Ліза Торнтон сказала, що, на її думку, причиною заворушень у Ґуаякілі стала отруєна невідомою психотропною речовиною риба, яка напередодні викинулася на узбережжя Еквадору і яку недобросовісні рибалки сплавили на ґуаякільському ринку. Хребтом шугонуло поколювання, немов від електричного розряду. Тимур Коршак захрипів, стиснувши пальцями ковдру.

Риба…

Риба на західному узбережжі Еквадору…

Риба, яка викинулася з води.

І попри те, що остання думка здавалася по-дитячому наївною та банальною, адже всім відомо, що риба не може викинутися з повітря чи виповзти із землі, Тимур ураз усе зрозумів.

ВОДА!

Його очі розширилися, подих перехопило, і перед внутрішнім поглядом промайнуло кілька яскравих картин.

Перша — Джеймі Макака, мокрий від голови до ніг, відпльовуючись і чортихаючись, вилазить із підтопленої ґрунтовими водами ліфтової шахти, котра колись вела до підземної лабораторії.

(то там вода?)

(звісно, там вода)

Далі Тимур пригадав шкільні роки, уроки географії, на яких учителька розповідала про чинники, що формують земний клімат, зокрема про течії, про могутні океанські течії, а серед них — про течію Гумбольдта, яка проходить уздовж берегів Чилі та Перу, підіймається до узбережжя Еквадору, після чого повертає на захід. Усе живе прямує за течією з півдня на північ: течія несе за собою планктон і поживні речовини, за планктоном іде риба, а за рибою — великі ссавці.

По тому українець пригадав статтю на «Українській правді» — «Вчені не з’ясували причину найбільшого в історії викиду риби та морських ссавців на узбережжя Еквадору», — а також слова Лізи Торнтон про те, що «сутінкові», майже напевно, потруїлися рибою, яку рибалки з прибережних сіл назбирали до того, як місце викиду встигли ізолювати.

Насамкінець Тимур Коршак побачив перед собою малюнки на стінах будівель у Сан-Педро та розсипи принесених з узгір’їв камінців на шляху до примітивного колодязя. Раптово Тимур зрозумів, чому Оскар Штаєрман із таким завзяттям малював на стінах фрактали. Із тієї ж причини, чому знавісніли кілька тисяч жителів Ґуаякіля, — він був зараженим. А заразився Штаєрман, оскільки пив ту саму воду, що затопила підземний цех «NGF Lab».

— От чо-о-орт! — Тимур ривком сів на матраці. — Ріно! — глянув, що диван порожній, і гукнув голосніше: — РІНО!

Двері прочинилися, до кімнати зайшов Ґроббелаар. За ним протиснувся Джеймі. Ріно насторожено косив оком на коротуна, та Тимур цього не помітив.

— Я мушу тобі дещо сказати! — випалив українець.

— Е, взагалі-то я теж! Там…

Тимур його не чув.

— Я зрозумів! Я збагнув, яким чином психоістота повернулася!

Ріно витріщився на нього.

— Це все вода! Ґрунтові води! — українець угатив кулаком по долоні. — Як же все просто! Чорт забирай, якби я уважніше слухав, що розповідала Ліза Торнтон в Еквадорі, то здогадався б про все значно раніше. Це все риба! Наноагенти опинилися в рибі з Тихого океану!

— Я тебе не розумію.

— Ми не знаємо, коли саме ґрунтові води затопили цех, — узявся пояснювати Тимур. — Я переконаний, що після бомбардування підземна лабораторія мікробіології залишилася неушкодженою. Навіть якщо бетон не витримав і де-не-де тріснув, генератор продовжував працювати, а отже, підтримував підвищений тиск у цеху, не пропускаючи туди ні повітря, ні воду. Це означає, що весь час, доки в генераторах було пальне, лабораторія функціонувала та виробляла нанороботи в автоматичному режимі. Мільярди, — українець скинув руки, — та де там — трильйони мікроскопічних роботів. А потім пальне закінчилося. Виробництво припинилося, тиск упав, і крізь тріщини в бетоні до виробничого цеху почала просочуватися вода. За якийсь час ґрунтові води заповнили весь цех і навіть частину ліфтової шахти… Ти ще не втямив?

Ріно мовчав. Джеймі, не відводячи очей, дивився на українця.

— Ґрунтові води не беруться нізвідки та не стоять на місці, — правив далі Тимур. — На поверхні Атаками немає річок, зате під пустелею однозначно проходять підземні потоки. І як ти гадаєш, Ріно, куди вони течуть? — запитання було риторичним. — На схід? Забудь. Там гори, там Анди. Ці підземні річки прямують лише на захід, — чоловік тицьнув рукою в напрямку вхідних дверей, — до океану. Ґрунтові води потихеньку вимивали розчин із нанороботами та несли його до океану. Там наноагенти потрапляли в тіла морських жителів — медуз, кальмарів, риб, китів, я не знаю, в кого ще, — і щойно знаходили істот із кровоносною системою, робили те, на що їх було запрограмовано: пробивалися до мозку та формували в ньому колонії. Припускаю, що психоістоті не дуже вдавалося керувати мешканцями океану. Усе, що та потвора могла, — доводити заражену рибу до сказу, через що риба й поперла на берег. На тому, можливо, все закінчилося б, але риби виявилося занадто багато, і хтось із місцевих рибалок таки спокусився та повіз її на ґуаякільський ринок. Риба опинилася на столах, і так усе закрутилося.

Тимур перевів подих. Ріно нарешті вставив:

— Коли ми були в Україні, я чув, як той еквадорський лікар, Арреола, під час розмови по Skype із Лаурою згадував про те саме. Казав, що причина в рибі, а француженка йому не вірила.

— Чому вона не розповіла мені про це?

Ріно знизав плечима:

— Напевно, вважала, що це несуттєво.

Українець пригадав власну реакцію на слова Лізи Джин Торнтон. «Це не риба». Він уявити не міг, що причиною кривавих подій у Ґуаякілі став масовий викид риби.

— Основне, що тепер нам відомо, як зупинити це божевілля: по-перше, треба переконати еквадорську владу заборонити риболовлю в океані щонайменше на рік, і це буде неважко, адже вони самі вважають, що причина в рибі; а по-друге, потрібно викачати воду та залити бетоном підземний цех — останнє, що лишилося від «NGF Lab», — виговорившись, Тимур нарешті помітив сконфужений вигляд преподобного і те, як він косо дивиться на Джеймі. — А що ти хотів сказати?

Ріно кілька секунд помовчав, не знаючи, із чого почати:

— Я бачив над селищем радіокерований дрон.

— Що? — вирячився Тимур. — Де?

— Над нами.

— Чому ти мовчав?

— Бо ти почав говорити про воду, наноагентів і «NGF Lab». Я подумав, що дрон неважливий, і… — Ріно повернувся до Джеймі та, несамохіть відступаючи від коротуна, тицьнув у нього пальцем. — Ем-м, чувак, якщо ти маєш рацію, то він також заражений.

— Може, він не… — Коршак хотів щось вигадати, щоб заспокоїти передусім самого себе, але нічого путнього на гадку не спадало. Навіть гірше, Тимур раптом усвідомив: якщо Оскар Штаєрман заразився, п’ючи воду з викопаного на півночі Сан-Педро колодязя (а чилієць, безсумнівно, заражений, інакше не малював би з такою скрупульозністю фрактали на стінах покинутих халуп), то немає жодної причини, через яку Джеймі Макака, скупавшись у воді з ліфтової шахти, не підхопив наноагентів.

І тут Ріно пробасив:

— Недоросток щойно розмовляв зі мною англійською.

У ту мить коротун здався: всі кахлі повернулися тильним боком, вогник свідомості загасила холодна пітьма.

Українець обернув голову до Джеймі та здригнувся, немов від удару струмом. На місці пігмея, здавалося, стояла зовсім інша істота: риси обличчя спотворилися до невпізнання, губи підібгалися, щоки вкрилися сіткою фіолетово-чорних вен, а почорнілі очі ледь не випадали з орбіт. Тимур спостерігав подібну переміну лиш один раз, та й то у кіно, на початку першої частини «Володаря Перснів», коли хобіт Більбо Баґґінс не схотів віддавати Перстень Влади Фродо. Таке несподіване, майже фізично неможливе перевтілення навіть у фільмі пробирало до дрижаків. Споглядаючи щось подібне наживо, Тимур не стримав крику.

Істота, яка колись була Джеймі Бруно Рікаурто Камподоніко, по-зміїному зашипіла та заклацала зубами. Від страху і Тимур, і Ріно відступили вглиб вітальні. Скориставшись цим, коротун шмигнув до дверей і вискочив на вулицю.

— Ти це бачив? — преподобний намагався приховати тремтіння, що спотворювало голос.

— Стривай, — Тимура вдруге пересмикнуло, — якщо він інфікований… це означає, що психоістоті відомо про нас.

— Е… — видав Ріно.

— Воно тепер знає, де ми знаходимося.

Українцю здалося, наче в грудях загупало ще одне серце. Він знову подумав про Штаєрмана.

— Воно знало давно, — Тимур, загрібши з-під стіни наплічник, підскочив до Ріно та схопив велетня за руку: — Треба звалювати із Сан-Педро. Вшиватися геть із пустелі. Пішки, поповзом, як завгодно, але ми маємо драпонути звідси якнайшвидше.

Секунду вони витріщалися один на одного, а потім здоровань розвернувся, штовхнув двері та переступив через поріг.

У ту ж мить із вузьких проходів між приземкуватими будинками на протилежному боці вулиці вихопилися хльосткі звуки пострілів. Тимур збагнув, що по них відкрили вогонь, коли з дверної рами ліворуч від голови Ріно йому в обличчя бризнули дерев’яні скалки. Кілька куль з утробним «чшух!» угризлися в крихку саманову стіну будинка. Одночасно знадвору долетів звук розбитого скла. Тимур устиг збагнути, що куля влучила у вікно кімнати, в якій позаминулої ночі спав Джеймі, а тоді почув три огидні звуки — чвак! чвак! чвак! — схожі на ляскіт від падіння пласких каменюк у трясовину чи в багно, та зрозумів, що Ріно, чудернацьки розставивши дебелі ручища, завалюється на нього.

Наляканий і розгублений Тимур, замість того, щоб підтримати велетня, зробив крок назад. Ріно Ґроббелаар рефлекторно та незграбно, мовби сліпець, шкрябнув розчепіреними пальцями по одвірку, намагаючись як не встояти на ногах, то хоча б пом’якшити падіння. Українець побачив, як ззаду на сорочці преподобного розпливлася темна пляма, невиразна на синій тканині, після чого, глухо застогнавши, велетень повалився навзнак.

Тимур опустив погляд і занімів. Йому здалося, наче тіло вкрилося товстим шаром холодного липкого слизу, який повільно стікає на підлогу. На тулубі південноафриканця зяяли три страхітливі вогнепальні рани: дві — на животі, одна біля одної, ніби сліди від укусу гігантської змії, й одна — під правою ключицею. Вся сорочка спереду стала чорною та блищала від крові. Із ран поштовхами била кров. Груди під нею судомно здіймалися й опускалися.

— РІНО-О-О!!! — Тимур затулив нижню частину обличчя руками та захлинувся власним криком.

Після того як ґевал упав, постріли враз припинилися.

Тимур опустився на коліна, зиркнув крізь дверний проліт на вулицю (ноги африканця не давали дверям змоги зачинитися), проте нападників не вгледів. По тому схопив Ріно під пахви та спробував ривком затягти вглиб вітальні. Із першого разу не спромігся — надто важким виявилось тіло Ґроббелаара. За другим разом українцю вдалося стягнути здорованя з порога, і масивні двері з легким стуком зачинилися.

— Чувак, — Тимур не усвідомлював, що з його очей струменять сльози, лишаючи сліди на брудних щоках. — Чувак…

Ріно Ґроббелаар надсадно хрипів — вдихи були короткими та поверхневими, неначе ґевал боявся вдихнути на повні груди, цідячи повітря крізь зціплені зуби, як людина цідить щойно заварений, дуже гарячий чай, — і тупився в Тимура виряченими від страху та здивування очима.

— Мене підстрелили, фелла? — Ріно наче досі не вірив у те, що з ним сталося. — Вони добряче дістали мене, так?

Зціпивши губи в тонку бліду риску, Тимур Коршак тамував схлипування та намагався не дивитися на рани, з яких на вкриту пилом підлогу хатини стікала кров.





XCIX




— «Сутінкові» відкрили вогонь, — О’Донован негучним, але високим від напруження голосом проказав у мікрофон. — Карлик завернув на схід і вибіг у пустелю.

Ліза Джин Торнтон та Ерік О’Донован залишились у мінівені. Автомобіль сховали за півкілометра від південного в’їзду до селища на випаленому сонцем і всіяному цупким висхлим бадиллям майданчику, який колись був полем для сої чи кукурудзи. Ліза не відходила від Лаури Дюпре, яка нарешті розплющила очі, а чорнявий техасець відстежував через дрон пересування «сутінкових». Троє інших агентів на чолі з Джонні Лонґбоу вирушили до хатини, в якій зник Ріно та його низькорослий супутник.

— Стріляють із провулка між глухою білою будівлею та напіврозваленою крамницею навпроти неї, — продовжував коментувати О’Донован. Раптово він вигукнув: — А хай йому! Лайно! Вони когось підстрелили. Джонні, Джеку, ви бачите? Хтось стояв на порозі, коли почалася стрілянина.

Ліза відвернулась від Лаури та глянула на екран.

— Бачу, — притискаючи пальцем навушник, підтвердив Лонґбоу. Довготелесий агент зайняв позицію південніше від халабуди, в якій Ріно, Тимур і Джеймі провели ніч: заліг за невисокою та порожньою (за винятком, звісно, сухої, як камінь, землі) дерев’яною клумбою, притуленою до шерехатої коричневої стіни, що витягнулася на півкварталу. Він не зауважив, хто впав, але через оптичний приціл карабіна М4 чітко проступали ноги, що не давали змоги дверям зачинитися. Джек Елдрідж, Гаррі Харпер та Оллі Вонґ підкрадалися до будинку зі сходу.

Несподівано ноги смикнулися — не ворухнулися, а саме смикнулися — та щезли в будівлі.

— Хтось затягнув тіло досередини, — затуливши долонею тонкий дротяний мікрофон, зазначив Джонні, — в будівлі є хтось іще.

— Це Тимур, — прошепотіла Ліза Торнтон. На ній не було мікрофона, її слова ніхто не почув.

— Еріку, — покликав блондин.

— Джонні, — відізвався О’Донован і попередив: — Двоє виходять на дорогу.

Два невисокі еквадорці вигулькнули з провулка, із якого обстріляли Ріно. Незграбно тримаючи перед собою штурмові гвинтівки, вони посунули до будинку. Лонґбоу затамував подих, злився щокою з прикладом і натиснув на спусковий гачок. 5,56-міліметрова куля розтрощила щелепу першого з нападників. Уламки кісток розкраяли горло. Еквадорець, виючи та харкаючи кров’ю, впав на пісок. Наступний, хто йшов за ним, розвернувся туди, звідки прилетіла куля, але чи то через те, що забув уставити новий магазин, чи то тому, що не бачив, у кого стріляти, так і не відкрив вогонь. Лонґбоу прицілився і точним пострілом у шию звалив еквадорця.

— Гаррі, четверо в завулку, ліворуч за наступним поворотом, — поінформував О’Донован.

Харпер, який перед тим, як уступити в Сан-Педро, пов’язав голову незмінною банданою, переніс палець на спусковий гачок підствольного гранатомета. Продираючись крізь внутрішні патіо, він опинився північніше від будинку, в якому знаходилися Ріно та Тимур.

— Зрозумів, — коротко відповів він і метнувся до рогу перед поворотом. — Як далеко від мене?

— Рухаються до тебе, але дивляться в тому напрямку, звідки щойно стріляв Джонні.

— Чудово, — прошепотів Гаррі, опустився на праве коліно, вихилився з-за стіни та, не прицілюючись, гахнув із гранатомета вбік «сутінкових».

Граната розірвалася між нападниками. Трьох пошматувало, немов ганчір’яні ляльки. Четвертого лише поранило, відкинувши на середину завулка. Бідолаха підвівся й одразу впав. По тому спробував відповзти під захист найближчої будівлі, але за півтора метри закляк, уткнувшись лобом у землю.

— О’Доноване, підкинь когось мені, — пролунав у навушниках голос Вонґа. — Я на даху, на п’ять годин від Т-подібного перехрестя, на якому Джонні завалив двох перших.

— О’кей, Оллі, — відгукнувся О’Донован, — зараз щось придумаємо…





C




Від вибуху затремтіла підлога, а зі стелі та стін посипався тиньк.

Тимур інстинктивно сховав голову між пліч, але від Ріно не відсунувся. Українець не бачив, як Джонні Лонґбоу розстріляв двох «сутінкових», що наближались до вхідних дверей будинку, чув лише постріли та глухе «бух» від падіння тіл, але за мить після того крізь вікно, що виходило на південь, запримітив постать худорлявого спецагента. Джонні, пригинаючись, метнувся на інший бік вулиці й утиснувся в нішу дверей. Тимур упізнав біляву шевелюру федерала. Він відразу здогадався, що агенти ФБР устряли в перестрілку із «сутінковими», які дісталися Сан-Педро. Незважаючи на це, українець злостився на американців. Якби вони з’явилися хоча б на хвилину раніше, Ріно Ґроббелаар не стікав би зараз кров’ю на брудній підлозі з трьома дірками в тілі. Тимур не знав, яким чином інфікованим ґуаякільцям удалося так швидко опинитися в Атакамі, не уявляв, скільки їх, але не дивувався їхній появі. Оскар Штаєрман побачив і впізнав його, Тимура, два дні тому та миттю, можливо, сам того не усвідомлюючи, сповістив психоістоту.

Ріно закашлявся. Кров тепер цебеніла не лише з ран, але й із рота преподобного.

— Тримайся, — Тимур гнівався на себе, адже на язиці крутилися самі лише банальності на кшталт «все буде добре» чи «потерпи». — Тримайся! Лаура мені голову відірве, якщо з тобою щось станеться, ти ж розумієш. Так що не здумай викидати коники, чуєш мене?

— Усе нормально, фелла… Все гаразд… — здоровань спробував посміхнутися. Він уже втямив, що не вишкребеться. Кров, що проступала з ран на животі, виглядала чорною, мов нафта. Велетню вистачило сил, щоб підняти голову з підлоги та подивитися. — Я радий, що помираю не сам…

— Ти не помираєш, чувак, не кажи цього! — українець не стримався, та сльози знову закапали з очей. — Бляха, ти не можеш померти!

— Усе нормально… так мусило бути… я завжди поводився так, наче намагався вирвати у світу якусь винагороду для себе… ніби я заслуговував на щось більше, ніж мав.

— Там, за стіною, федерали, — швидко заговорив Тимур, — прикинь, прийшли по нас! Мабуть, це Лаура постаралася. Серйозні хлопці, купа стволів. І знаєш, чим вони зараз займаються, чувак? Вони надирають задниці витрішкуватим вилупкам із Ґуаякіля. Аж пір’я летить. Чуєш? — постріли лунали звідусіль, зокрема й над їхніми головами: хтось стріляв із даху сусіднього будинку. — Ми переграли їх! Федерали перестріляють цих вилупків, заллють бетоном кляту підземну лабораторію, і психоістота більше ніколи не поверне…

Несподівано погляд ґевала провалився, язик нерухомо застиг у закривавленому роті. Тимур скулився й умовк недоговоривши. Зненацька Коршак напрочуд чітко усвідомив, що Ріно помре — Ріно, який здавався кулетривким, який сам міг завалити кого завгодно і який нічого (ну, гаразд, майже нічого) у цьому світі не боявся, — сконає у нього на руках, якщо він, Тимур, нічого не зробить.

— Допоможіть! — заволав чоловік. — Сюди! Швидше! ДОПОМОЖІ-І-ІТЬ! — він скочив на ноги та підбіг до вікна. Джонні Лонґбоу, вистромився з ніші та стріляв поодинокими, прицілюючись у когось далі по вулиці. Тимур ляснув руками по склу. — ДОПОМОЖІТЬ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

— Фелла… — долинуло з-за спини.

— Що? — озирнувся Тимур.

— Підійди.

Українець кинувся назад, присів біля південноафриканця та стиснув його руку. Долоня була холодною, неначе загорнута в шкіру брила льоду. На посірілому обличчі преподобного виступив холодний піт.

— Я тут, Ріно, я поруч.

— Воно повернеться, — прохрипів південноафриканець.

— Що ти верзеш?! — не стримався Тимур.

— Воно повернеться, фелла… Джеймі…

— Він заразився, я знаю, та це нічого не змінює! Він стане останнім із людей, хто постраждав від тієї потвори, от побачиш!

Ріно Ґроббелаар наморщив лоба та сердито мотнув головою:

— Послухай… коротун сказав мені… — останній порух забрав забагато сил, ґевал почав задихатися, крізь міцно стиснуті зуби вихоплювалася рожева піна. Зібравшись із силами, Ріно спробував завершити почате: — Він… ну, перед тим… він заговорив англійською…

— Так.

— І він сказав… що ті д… дв… двоє… во… вони…

Він так і не закінчив. Зіниці розширилися, а м’язи на вилицях, які зі страшною міццю зціплювали вимащені кров’ю зуби, раптово розгладилися, розслабилися. Кров більше не виходила поштовхами.

— Ріно… — Тимур міцніше стиснув долоню велетня. — Ріно, чувак! Агов! Не мовчи, — він акуратно смикнув ґевала за руку, голова зсунулась на дощатій підлозі, але Ріно ніяк не відреагував. Українець смикнув сильніше. Нічого не змінилося. — Ні, ні, ні!!! — пронизливо закричав Тимур. — НЕ ЙДИ-И-И!!!

Двері розчахнулися і до вітальні, тримаючи напоготові карабін, увірвався Джонні Лонґбоу. Втім, нічого цього Ріно Ґроббелаар уже не чув. Тимур Коршак відпустив долоню преподобного, обхопив руками його голову та схилився над обличчям. Він бачив, як на місці розширених і чорних, немов п’явки, зіниць виникли глибоченні колодязі, в які, неухильно набираючи швидкість, падали вогники життя.

Коли спецагент Джонні Лонґбоу підійшов до витягнутого посеред кімнати тіла, очі преподобного Ріно Ґроббелаара назавжди згасли.

Напевно, за мить до смерті Ріно згадав (а може, й побачив…) щось дуже приємне, оскільки на сухих потрісканих губах південноафриканця застигла ледь вловлювана усмішка.





CI




Усе вщухло за три хвилини. Олівер Вонґ за допомогою О’Донована підстрелив ще трьох «сутінкових», двох, що лишилися, Лонґбоу, Елдріджу та Харперу пощастило захопити живими. Серед полонених виявився чоловік із цілковито білими та вибалушеними очима — El Ciego, Сліпий, — той, хто вів натовп із Ґуаякіля, а потім організував викрадення військової вантажівки.

Коли сутичка закінчилася, Ерік О’Донован вивів «Nissan Elgrand» зі сховка та підігнав до будинку, у вітальні якого лежало тіло преподобного Ґроббелаара. Ліза Торнтон кинулася до розпростертого на підлозі велетня, але, оглянувши його зблизька, опустила руки. Одного погляду було достатньо, щоб збагнути: навіть якщо вдасться якимось дивом запустити серце Ріно, із такими ранами він не житиме.

Лаура Дюпре до того часу опритомніла достатньо, щоб засипати Еріка О’Донована запитаннями про те, де вона та що взагалі відбувається. Ліза Джин вирішила не випускати її з машини, щоб зайвий раз не травмувати.

Тимуру Коршаку дали води та кілька солоних крекерів. Воду він випив, а до крекерів, незважаючи на виснаження, не доторкнувся. Українець сидів на ґанку, впершись ліктями в коліна й обхопивши долонями голову. Він чув голос Лаури, що долинав із мінівена, але не мав ні сил, ні бажання, щоб підвестися та поговорити з француженкою.

Усе змінилося, коли до будинку, на порозі якого було вбито Ріно Ґроббелаара, Харпер та Елдрідж привели полонених. Тимур підняв голову, зауваживши Сліпого, зірвався на ноги. Він скочив так рвучко, що Джонні довелося притримати його за плече. Поруч із El Ciego ледь тримався на ногах бородатий еквадорець з обличчям у зморшках і великими вухами. В обох бранців руки було стягнуто за спиною пластмасовими стяжками. Бородань мав серйозні поранення: права штанина від поясу до литки потемніла від крові, а шию обмотувала брудна ганчірка, з-під якої на кістляві груди скапувала кров. Час від часу Джеку Елдріджу доводилося підтримувати еквадорця, щоб той не впав.

— Що ви думаєте із ними робити? — запитав Тимур.

Джонні Лонґбоу зиркнув на Лізу Торнтон. Із цим виникала проблема. Шестеро агентів ФБР цілком легально перетнули чилійський кордон, однак перетнули його як дипломати. Офіційно федерали в пустелі Атакама не перебували та не мали би бути. І це означало, що полонені їм ні до чого. З іншого боку, страчувати захоплених під час сутички «сутінкових» ніхто не хотів.

Почувши голос Тимура, поранений бранець підняв голову. Щойно він уп’явся очима в обличчя українця, на Тимура звів моторошні білки Сліпий.

— Як вони знайшли вас? — змінила тему Ліза Джин Торнтон.

Не відводячи сповнених гніву очей від Сліпого, Тимур відказав:

— Один чилієць, колишній учасник проекту «NGF», усі ці роки провів у Сан-Педро. У це важко повірити, але він вижив посеред пустелі. Він також виявився зараженим, побачив нас два дні тому і таким чином викрив наше місцезнаходження для психоістоти, — українець спробував підступити ближче до El Ciego. Джонні не пустив його, міцніше стиснувши плече. — Зараз це неважливо, — Тимур повернувся обліпленим кіркою засохлої крові обличчям до Лізи Торнтон. — Вони прийшли по мене.

— І?.. — звела брову американка.

Чоловік опустив голову, розмірковуючи.

— Мені відомо, через що все почалося, — зрештою сказав він.

— Ви з’ясували причину епідемії?

— Так. Я знайшов, де все зародилося, та знаю, як припинити поширення наноагентів. Причина там — у пустелі, — Тимур випростав руку в напрямку півдня. — Я поясню докладніше, та перед тим хочу дещо показати, — він ледь опустив голову та спідлоба кинув хльосткий погляд на Сліпого. — Це поряд, за кілька кроків на північ від селища.

Джонні та Ліза вдруге перезирнулися.

— Ви зможете йти? — запитала Тимура американка.

— Так.

— Тоді ходімо, — вона знаками поманила Джонні йти за ними.

— Я хочу, щоб вони також пішли, — Тимур кивком голови вказав на «сутінкових».

— Навіщо? — насупився Лонґбоу.

— Вони також мають подивитися.

Ліза спинилася, хвильку повагалася та зрештою жестом звеліла Елдріджу повести бранців слідом за Тимуром. Ушістьох — Джонні, Ліза, Джек Елдрідж, двоє «сутінкових» та українець — вони попрямували до північної околиці Сан- Педро. О’Донован залишився біля Лаури. Вонґ і Харпер загортали тіло Ріно Ґроббелаара, готуючись забрати його із собою.

Через кілька хвилин українець привів своїх супутників до викопаного Штаєрманом колодязя.

— Що це? — Ліза обережно наблизилась до краю ями.

Тимур не відповів.

— Що ти хотів нам показати? — нетерпляче роззираючись, озвався Джонні.

Українець не реагував. Натомість підступив упритул до Сліпого та захриплим, ламким від напруження голосом звернувся:

— Ти бачиш мене?

— Я бачу тебе, Тимуре, — то були перші слова, вимовлені Сліпим відтоді, як його взяли в полон. Голос прозвучав зверхньо, фальшиво та насмішкувато. З одного боку, Сліпий говорив як учень молодших класів, який уперше в житті переказує тільки-но прочитаний текст англійською; з іншого — попри скажений іспанський акцент, він розмовляв так, наче це Тимур знаходився в полоні, а не навпаки.

Усі погляди були прикуті до El Ciego. Скориставшись цим, Тимур Коршак накинувся на другого еквадорця. Схопивши бранця за бороду, він повалив його на землю. Заскочений зненацька, Елдрідж не встиг перешкодити. «Сутінковий» простягся ниць і зашипів. Пісок під ганчіркою, що обвивала шию, швидко темнів від крові.

— Ей! — Джонні Лонґбоу рвонувся вперед, щоб стримати українця, але Ліза Торнтон, піддавшись раптовому імпульсу, зупинила блондина.

Тимур накинувся на бороданя, притиснув лівою рукою його голову до землі, правою загріб жменю піску та буквально втер її в очі бранцю. По тому скочив на ноги та налетів на El Ciego.

— А тепер? Тепер краще? — високим, зривистим голосом вигукнув українець. — Тепер ти бачиш мене?!

Сліпий мовчав, хоча стало помітно, що він більше не «дивиться» на Тимура, — страхітливі білки нерухомо застигли. Після того як українець сипнув піску в очі бороданеві, El Ciego реагував лише на звук його голосу.

Несподівано Сліпий розтягнув губи в посмішці.

— Припини посміхатись, — просичав Тимур. El Ciego не поворухнувся: стояв зі скуйовдженим волоссям, посмішкою, що намертво прилипла до обличчя, і телющився в нікуди білими, мов молоко, очима. Коршак зірвався на крик: — ПРИПИНИ ПОСМІХАТИСЯ!

Ліза, Джек і Джонні, не втручаючись, мовчки спостерігали за неосягненою для них драмою, що розгорталася посеред пустелі.

Тимур підступив упритул до Сліпого. Їхні обличчя розділяло не більше ніж сантиметр. Українець міг чути неприємний солодкавий запах, що розходився від El Ciego та, здавалося, липнув до шкіри.

— Ти смієшся? Гаразд! Але послухай мене, — тремтячи від гніву, заговорив Тимур. — Ти шукало мене, бо зрозуміло, що не можеш керувати людьми, як ботами. Шукало, бо усвідомило, що заражені дорослі рано чи пізно помирають. А якщо помирають вони — помирає частинка тебе. Можеш вишкірятися скільки завгодно, але я знаю, як ти боїшся смерті, як боїшся повернутися в ту чорноту, з якої тебе витягли. І я хочу, щоб ти затямило: тобі кінець. Відтепер жодна людина більше не заразиться. Заражені ґуаякільці по одному вмиратимуть, а ті кілька нещасних, що виживуть, до кінця своїх днів сидітимуть у психушках. Ти сидітимеш разом із ними, рік за роком скнітимеш між сірих стін, аж поки вони не сконають. І тоді ти провалишся назад у своє нікуди!

Тимур важко дихав. Він відступив на крок і знеможено хитнувся. Здавалося, ще мить — і чоловік звалиться на землю від виснаження. Проте українець устояв на ногах.

— Чому ти мовчиш?

Сліпий продовжував знущально посміхатися:

— Ми ще побачимось, Тимуре.

— Здохни, — хрипнув українець.

Перш ніж Джонні Лонґбоу та Ліза Джин Торнтон усвідомили, що має статися, Тимур Коршак схопив Сліпого за барки та зіштовхнув у колодязь.

Б’ючись об його стінки, еквадорець шугонув униз.

Якби руки El Ciego не були скручені за спиною затяжкою, він іще міг би вціліти, чіпляючись за дошки чи гілля, вмуровані у стіни криниці. Із зав’язаними руками він не мав шансів. Сліпий поводир, який вивів півтисячі «сутінкових» із Ґуаякіля, який провів десять заражених ґуаякільців через півконтиненту до пустелі Атакама, зламав карк ще до того, як пролетів половину глибини колодязя.

Тимур, як міг, помстився за Хедхантера.





Кінець?




CII




Дорогою до Калами Тимур Коршак розповів Лізі, Джонні й іншим федералам про ґрунтові води, що затопили підземну лабораторію мікробіології, а також про те, як, на його думку, наноагенти потрапили в рибу та морських ссавців, які викинулися на узбережжя Еквадору, а з риби — до голів жителів Ґуаякіля. Лаура Дюпре також слухала, картаючи себе, що не надала значення словам покійного Антоніо Арреоли. Наприкінці українець натякнув, як можна запобігти подальшому поширенню нанороботів, частина яких, імовірно, досі лишається в затопленому підземному цеху: заборона риболовлі в територіальних водах Еквадору й осушення та подальше бетонування залишків підземної лабораторії. Після нетривалого обговорення Ліза Джин Торнтон і Джонні Лонґбоу погодилися з Тимуром. На півдорозі до Калами Ліза зателефонувала до Вашингтона, стисло переповіла про останні події (жодним словом не згадавши про психоістоту) та попросила керівництво вжити вказані Тимуром заходи.

Американці зволікати не стали. У понеділок, 27 січня 2015-го, до узбережжя Еквадору було терміново переправлено гігантський танкер «MT Nordic Voyager» типу Suezmax[110] (загальна вантажопідйомність — 150 мегатонн), зареєстрований на Кайманових островах, власність компанії «Nordic American Tankers Limited» («NAT»). Того ж дня фахівці ЦРУ інсценували масштабну аварію, внаслідок якої в тихоокеанські води нібито вилилося 130 тисяч тонн сирої нафти. Кадри катастрофи за лічені години облетіли весь світ, хоча насправді у воду зливали абсолютно нетоксичне та нешкідливе чорнило. Кілька тонн справжньої нафти все ж розлили біля берега, щоб переконати в серйозності аварії еквадорську владу, а в сюжети новин для кращого ефекту підсунули кадри з вимащеними нафтою птахами, відзняті на узбережжі Мексиканської затоки 2010-го. Попри те що «MT Nordic Voyager» було зареєстровано на Кайманових островах, допомогти з ліквідацією наслідків зголосилися Сполучені Штати. Аналіз «забрудненої» океанської води проводила компанія «Blackstone Laboratories» із Форт-Вейну, штат Індіана. Результати виявилися настільки жахливими, що з ініціативи UNEP[111], після короткочасного спротиву еквадорського керівництва, було прийнято безпрецедентне у світовій історії рішення: терміном на один рік цілковито заборонити вилов будь-якої риби в Тихому океані на ділянці між узбережжям Еквадору та Галапагоськими островами. Для контролю за дотриманням заборони UNEP США надіслали три швидкісні патрульні кораблі Берегової охорони — «Waesche», «Bertholf» і щойно завершений «Hamilton», — які до цього часу полювали на швидкісні катери наркодилерів, що возили значні партії кокаїну з Колумбії до Коста-Рики. Ніхто не розумів, із якого дива американці «зняли» три найкращі судна служби Берегової охорони США з «кокаїнового маршруту» та перекинули до Еквадору ловити рибних браконьєрів, проте факт залишається фактом — упродовж 2015-го озброєні 57-міліметровими гарматами, зенітно-артилерійськими комплексами та великокаліберними кулеметами новенькі «Waesche», «Bertholf» і «Hamilton» ганялися за еквадорськими рибалками, примушуючи їх викидати в океан усю впійману рибу.

Того ж 27 січня Міністерство оборони США підписало контракт із будівельною компанією «Bechtel», однією з найбільших у Штатах, на здійснення… будівельних робіт. Після бурхливих тритижневих перемовин представники «Bechtel» отримали дозвіл від уряду Чилі на проведення підземних робіт у пустелі Атакама. Наприкінці лютого 2015-го зодягнуті у схожі на скафандри захисні костюми робітники «Bechtel» розпочали відкачування води з підземного резервуара — колись лабораторії мікробіології проекту «NGF». На початку квітня цех осушили, після чого під землю закачали 318270 м3 високоякісного бетону. Для очищення викачаних із-під землі ґрунтових вод американці запросили китайську компанію «Beijing Enterprises Holdings Environment Technology Co.». Після очищення всю воду просто злили на пісок.

На прохання Тимура Коршака в неділю, 26 січня, Джек Елдрідж, Олівер Вонґ, Ерік О’Донован і Гаррі Харпер повернулися до Сан-Педро та відшукали збожеволілого Оскара Штаєрмана. Чилійця підстерегли біля колодязя на півночі селища, коли він витягав із нього тіло Сліпого. Агенти ФБР захопили колишнього адміністратора «NGF Lab» і, попередньо засипавши землею викопану ним криницю, привезли до Калами. На початку лютого 2015-го Оскара Штаєрмана переправили до столичного «Instituto Psiquiбtrico Dr. Josй Horwitz Barak». Установити, яким чином Штаєрман вижив упродовж шести років, носячи в голові повністю функціональну колонію з нанороботів, так і не вдалося.

Незважаючи на розгорнуті розшуки й іще один приїзд до Сан-Педро перед появою там працівників «Bechtel», федерали не спромоглися відшукати ні самого Джеймі Макаку, ні його тіла чи слідів. Коротун безслідно щез. Лаура Дюпре та Тимур Коршак припустили, що після ліквідації Оскарової криниці Джеймі Макака не мав шансів вижити та сконав від виснаження де-небудь у пустелі.

Лаура Дюпре тільки в Каламі дізналася, що в чорному мішку, який федерали привезли із Сан-Педро, лежить тіло Ріно Ґроббелаара. Француженка відреагувала на смерть здорованя не менш гостро, ніж Тимур. Жінка не уявляла, наскільки звиклася із присутністю Ріно, з його грубуватими манерами та гідними чи то жалю, чи то захвату намаганнями розпочати праведне життя. До кінця неділі Лаура перебувала в Центральній клінічній лікарні Калами, ні з ким не розмовляла, навіть Тимура уникала, безмовно звинувачуючи його в смерті велетня.

У неділю зранку Тимур Коршак придбав чилійську телефонну картку та зателефонував Аліні. Жінка спочатку зайшлася сльозами та мимоволі вимкнулася, впустивши телефон. Через хвилину Тимур набрав дружину знову, і вони розмовляли сорок хвилин. Тричі — що десять хвилин — у Коршака закінчувалися гроші, тричі він поповнював рахунок і знову телефонував Аліні. Він розповів усе, що міг, — якраз достатньо, щоб вона не почала думати, що в нього поїхав дах, — і пообіцяв, що найближчим часом повернеться, перед тим завершивши одну справу. Почувши про повернення, Аліна знову розплакалася та сказала, що по нього двічі приходили з воєнкомату та що його заберуть на навчання, щойно він вийде на роботу. Тимур ніяк не зреагував. Якщо покличуть — піде служити. Зронивши якусь банальщину, він попрощався з дружиною.

Справою, яку мав завершити Тимур, було поховання Ріно Ґроббелаара. Ліза Торнтон повідомила українцеві, що ФБР, неформально визнаючи часткову причетність американської сторони до подій минулих тижнів, погодилося оплатити його та Лаури переліт до Європи, але клопотатися про доправлення тіла Ріно до Намібії навідріз відмовилося. Упродовж усієї неділі Тимур безрезультатно пробував переконати американку. Крім власного небажання займатися доправленням тіла, Ліза Торнтон називала чимало об’єктивних причин, які унеможливлювали перевезення загиблого Ґроббелаара до Ґрутфонтейна, основна серед яких — це три дірки від куль у тілі, походження яких доведеться пояснювати й у Чилі, й у Намібії. Про таємне доправлення транспортними засобами ФБР не могло навіть ітися. Бюро не витрачатиме кошти на перевезення тіла колишнього найманця та торговця наркотиками. Утомившись від Тимурової наполегливості, Ліза виділила кошти для поховання Ріно Ґроббелаара на міському кладовищі Калами.





CIII




Вівторок, 27 січня, 14:36 (UTC +1)

Муніципальне кладовище

Східна околиця Калами, Чилі



Гаряче повітря безшумно пливло понад усіяним невисокими надгробками полем. Товстий, із лисою, обрамленою лише півмісяцем сивого волосся маківкою й обвислими, немов у класичного англійського бульдога, землистими щоками священик із собору Сан-Хуана Баутиста, головного католицького храму в єпархії Сан-Хуан-Баутиста-де-Калама, скептично окинув поглядом поминальну процесію із чотирьох людей, двоє з яких були копачами, найнятими, щоб закидати могилу. Собор Сан-Хуана Баутиста розташований у центрі Калами з видом на площу 23 березня, і святий отець, одягнутий у білу альбу та фіолетову сто`лу[112] з вишитими на краях золотими хрестами, добряче спітнів, поки дійшов до муніципального кладовища.

Паралельно до викопаної ями, на двох табуретках, стояла примітивна дерев’яна труна. Тимур вибрав найбільшу з усіх, які зміг знайти в Каламі, та, попри це, Ріно Ґроббелаара ледве вклали в неї. Руки ґевала випиналися над тілом, через що складалося враження, наче Ріно от-от упреться в краї домовини, сяде та бовкне щось про те, що мав він у сраці такі розклбди, у цьому ящику задихнутися можна.

— Ким був померлий? — неочікувано правильною англійською запитав священик.

Тимур розгубився. За українця тихим голосом відповіла Лаура:

— Він був дияконом, отче.

— Дияконом? — не стримав здивування канонік.

— Так.

Тимур прискіпливо подивився на товстуна. Перед похованням Ріно обмили й одягли в новий, спеціально куплений одяг, а відтак навряд чи священик знає про вогнепальні поранення під темно-сірою сорочкою з нерозгладженими після пакування складками. З іншого боку… Калама — маленьке місто, в якому чутки та новини поширюються швидко.

— Він був дияконом римо-католицької місії в місті Ґрутфонтейн, Намібія.

— А, — зронив товстун, ніби це щось пояснювало.

Клірик підійшов до труни, дістав молитовник і почав читати. Іспанською.

Панахида тривала чверть години, після чого священик глянув на українця та француженку, які, схиливши голови, переминалися з ноги на ногу перед свіжовикопаною ямою.

— Хтось із вас може сказати слово, — запропонував святий отець.

Тимур зиркнув на Лауру. Та стояла, потупившись, і жувала губу. Спостерігши, що чоловік на неї дивиться, вона коротко, заперечуючи, мотнула головою та штурхнула його ліктем.

Тимур Коршак підступив до труни:

— Я скажу.

Священик кивнув, поступаючись місцем.

Тимур намагався відводити очі від посірілого кутастого обличчя Ріно. Він зчепив руки на рівні живота та довго м’яв пальці, перш ніж почати. Зрештою розтулив рота та заговорив:

— Ріно був класним преподобним. Він ніс… ніс Слово Боже… — Яке, в біса, Слово Боже. Якщо африканець щось і приносив із собою, то тільки хаос, гармидер і дурнуваті туалетні жарти. І ще проблеми. Без проблем Ріно ніколи не з’являвся. А в останні дні перед смертю він узагалі жартував, кричав і лаявся, як колись. Ну, майже як колись. А як ефектно він дав тягла тим нахабам, що чіплялися до Джеймі. Замилуєшся. Упродовж останніх тижнів Ріно став собою — безпосереднім, грубуватим і простим. Він став справжнім — таким, яким і має бути чоловік: казав те, що думав, і робив те, що казав. Однак навряд чи священик із собору Сан-Хуана Баутиста оцінить, якщо йому все це розповісти. — Кхе-кхе, — прокашлявся українець і видав: — Ріно прагнув зробити цей світ кращим. І йому вдавалося. Іноді.

Можливо, він додав би щось іще, але в цей момент робітники притягли до могили поспіхом виготовлений надгробок — просту прямокутну гранітну плиту з невигадливим написом:





RHINO GROBBELAAR



Diбcono



24 de enero de 2015


Тимур відступив від труни та знаком показав чилійцям: завершуйте. Двоє робітників підняли кришку, накрили нею домовину й узялися прибивати її цвяхами.

Розгодований священик у білій альбі, напевно, розсудивши, що сповна виконав свій обов’язок, розвернувся і, витираючи хусточкою лоба, задріботів у напрямку авеню Ла-Пас, що вела до центру міста. Тимур спочатку подався слідом, але згодом спинився, зауваживши, що Лаура не зрушила з місця.

Низько нахиливши голову, француженка стояла біля краю могили та спостерігала, як сльози падають до ніг, залишаючи в сухій, розпушеній землі конічні заглибини, схожі на сліди від мініатюрних авіаційних бомб.





CIV




Середа, 4 лютого, 20:51 (UTC –7)

Міжнародний аеропорт «Sky Harbor»

Фінікс[113], штат Аризона, США



Даяна Ромеро, двадцятисемирічна аспірантка факультету неврології Університету штату Аризона, впізнала їх одразу, щойно юнаки вийшли з митної зони до зали прильотів 4-го термінала. Мексиканка за походженням, чиї батьки перебралися до Сполучених Штатів, коли Даяні було шість, уражено звела брови. За непрозорими розсувними дверима, які не встигали зачинятися через велику кількість пасажирів, що поспішали до виходу з термінала, стояли два високі біляві близнюки. Рівні спини, широкі накачані плечі, м’язисті передпліччя. Даяна здивовано хмикнула: хлопці більше скидалися на моделей із глянцевих журналів чи на гравців американського футболу, ніж на ботанів, які тиждень тому отримали стипендію на навчання в її університеті. Вона раптом спіймала себе на думці, що геть не проти закрутити щось з одним із них. Або… а чому ні?.. відразу із двома. Даяна ковзнула язиком по нижній губі, відчуваючи, як унизу живота зароджується скрадливе поколювання. На хлопцях були світло- сині джинси, прості ганчір’яні кеди та футболки з абстрактними візерунками. Якось аж надто по-американськи. Близнюки, як вона й очікувала, виглядали втомленими, але, попри перший візит до Штатів, анітрохи не розгубленими. Один із них, напевно, згадавши, що в північній півкулі зима, та втямивши, що за скляною стіною термінала температура не набагато вища за 10 °C, нахилився до сумки на коліщатках, дістав вітрівку й одягнув її поверх футболки.

Даяна вирішила, що достатньо намилувалася на новоприбулих, і підступила до стрічки, що перегороджувала вхід до митної зони.

— Лукасе, Ейнджеле! — дівчина замахала руками над головою, привертаючи до себе увагу. — Привіт!

Близнюки побачили її та пішли назустріч. Ось тут смаглява, пишногруда та ненаситна в ліжку Даяна Ромеро, яка обожнювала високих блондинів, несподівано відчула, як згасає тепле поколювання, що іскрами розходилося в нижній частині живота, а натомість вгору по спині повзе огидний холодок. Коли близнюки підійшли, вона все ще посміхалася, але подумки пообіцяла, що краще піде в черниці, ніж ляже в ліжко з одним із болівійців. Від них несло чимось фальшивим. Непевним і лихим.

— Моє ім’я Даяна, я — аспірантка факультету неврології, і мене попросили зустріти вас. Привіт іще раз і ласкаво прошу до Америки! Хто з вас Лукас? Хто Ейнджел?

— Я — Лукас.

— А я Ейнджел.

Дівчина по черзі потиснула їхні руки. Долоні були сухими, еластичними та теплими.

— Ейнджел, Лукас, — вона по черзі показала на них пальцем і посміхнулася (дещо штучно). — Правильно, авжеж? Гаразд! Сподіваюсь, я вас не плутатиму, — хлопці були близнюками, та все ж достатньо різними, щоб не заплутатися. — Ходімо, візьмемо таксі, — дівчина жестами поманила їх за собою. Виходячи на стоянку перед терміналом, Даяна зронила через плече: — Як долетіли?

— Добре, дякую, — коротко відповів Ейнджел.

— Летіли через Маямі?

— Ні, через Вашингтон.

— О, це ж який гак, — зобразила співчуття аспірантка.

Ніхто із близнюків не відповідав, проте Даяна не відводила погляд, тож зрештою Лукас неохоче обізвався:

— На інші рейси не було квитків.

— Нічого, незабаром відпочинете.

«Що з ними таке?» Близнюки скидалися на пластикові ляльки. Будь-який хлопчак на їхньому місці, у сімнадцять років, отримавши стипендію на навчання в одному з найкращих державних університетів США, стрибав би до стелі від радощів, а вони поводяться так, наче їм байдуже.

Даяна Ромеро підкликала таксі. Лукас і Ейнджел умостилися на заднє сидіння, Даяна розташувалася навпроти водія. Машина рушила, і дівчина взялася розказувати:

— Ми зараз заїдемо в кампус, я покажу вам ваші кімнати, ви залишите речі, і ми всі разом підемо повечеряємо. А вже завтра зранку я влаштую вам екскурсію по університету, — вона сиділа впівоберта на кріслі та прискіпливо роздивлялася болівійців, які були схожими на кого завгодно, але тільки не на болівійців, і не могла зрозуміти, що так непокоїть її. — У нас чотири кампуси. Перший — основний — у Темпі[114], це на південному сході від Фінікса, до нього п’ять кілометрів. Там навчаються майже п’ятдесят тисяч студентів, і ми зараз саме туди прямуємо. Інші кампуси — Політехнічний, Західний і кампус у Даунтауні Фінікса — значно менші. А загалом в університеті на сьогодні навчається шістдесят сім із половиною тисяч студентів. Іноземців серед них — усього 6 %, так що ви можете пишатися.

Попри всі намагання, розговорити близнюків не вдавалося. Даяна помовчала трохи та згодом знову спробувала:

— Дивно, що ви захотіли приїхати так рано. До початку навчального року аж шість місяців.

— Ми хочемо відвідати курси англійської перед початком занять, — пояснив Лукас, — щоб підтягнути рівень мови.

«Це брехня, — вирішила смаглявка. — Ви розмовляєте не гірше за мене». Крім того, вона знала, що без складання тесту TOEFL їм би не призначили стипендію. А ще вона намагалася дошукатися, що ще, крім зовсім не латиноамериканської зовнішності, їй муляє. Адже було щось іще — дівчина не сумнівалася.

— А чому ви вибрали Університет штату Аризона? — Даяна поквапилася додати: — Ви нічого не подумайте, універ класний, але з такими знаннями, як у вас, ви могли подаватися на стипендію куди завгодно. І чому саме факультет неврології?

— На цьому факультеті колись працював професор Ральф Доернберг, — поважно виголосив Ейнджел.

Даяна наморщила лоба:

— Ем-м… щось я не пригадую такого.

— Навряд чи він мав ступінь професора, коли працював в ASU[115], — поправив брата Лукас. Насправді Ральф Доернберг не був професором узагалі. Він був блискучим нейрохіміком і, безперечно, із часом обов’язково отримав би професорське звання, якби не японець Кейтаро Рока, якого канадець зустрів усередині 1980-х, і їхні спільні шалені ідеї, що призвели до виникнення «NGF Lab». Ральф Доернберг — «батько» ідеї техно-синапсу, він першим у світі створив наноагентів, що можуть пробиратися до людського мозку та самостійно з’єднуватися з окремими нейронами, та, попри це, за життя так і не опублікував жодної статті, яка увічнила б його ім’я у сфері неврології. Даяна Ромеро нічого не знала та не могла знати про Доернберга, оскільки для міжнародної наукової спільноти канадця просто не існувало. Лукас роз’яснив: — Він був аспірантом професора Стівена П. Массіа.

— Массіа? — перепитала дівчина.

— Так, — кивнув Лукас. — Ти його знаєш?

— Звісно, я чула про професора Массіа, але це було…

— Давно, — незворушно додав Лукас. — На початку вісімдесятих.

— О’кей, — здвигнула плечима Даяна. — То ви знайомі з цим професором?

— Ні, — заперечив Ейнджел. — Читали його праці.

«Шикарна мотивація», — іронічно подумала дівчина.

Близнюки стихли, вперто відмовляючись підтримувати розмову. Даяна Ромеро, косуючи на юнаків, усе ж наважилася поставити ще одне запитання.

— Не хочу видатися нахабою, — чемно почала вона, — але ви, хлопці, не надто схожі на болівійців. Точніше, зовсім несхожі. Ви більше скидаєтеся на норвежців чи голландців. Ваші батьки мігрували до Південної Америки з Європи чи як?

Лукас з Ейнджелом перезирнулися. І тоді один із них — у півтемряві салону Даяна не розгледіла, хто саме, — відповів:

— Ми зростали в інтернаті. У нас немає батьків.

— Пробачте, — дівчина, викрутившись на сидінні, повернулася до близнюків. — Я не знала, я… — слова вибачення застрягли в горлі.

У ту мить таксі проминуло міст через озеро Темпі-Таун, виїхало на яскраво освітлену вулицю, і зненацька Даяна Ромеро побачила, що так турбувало її. Очі! Їхні очі — світло-сірі, немов дим над багаттям із вологих галузок, у Лукаса та блакитні із зеленкуватими кільцями довкола райдужних оболонок у Ейнджела — виглядали несправжніми. Придивившись, Даяна зрозуміла, що близнюки носять лінзи. Хоча, звісно, шокувала її не наявність лінз із намальованими райдужками, а те, що за межами їхніх гладеньких і блідо-молочних дисків, у самісіньких кутиках очей, очні яблука болівійців здавалися чорними.





CV




Середа, 5 лютого, 09:17 (UTC –7)

Ґлендейл[116], штат Аризона, США



— Фредді, не мороч мені голови, я на об’єкті!.. Яке замовлення? Хто?.. Гаразд, якщо вже морочиш, то говори голосніше, я тебе не чую за цим проклятущим бетононасосом! — рожевощокий технічний директор «Fleming West Building Company» повернувся спиною до будівельного майданчика, однією рукою затулив ліве вухо, другою дужче притиснув до правого мобільний телефон. — Га?! Що вони хочуть, щоб ми побудували?.. Лабораторію? Пф-ф-ф. Де?.. Я тебе правильно почув — в Антарктиді? Фредді, це якась школота бавиться, а ти через це марнуєш мій час! Не дратуй мене, ми на місяць запізнюємося з перекриттями.

«Наче немає чого робити», — подумав чоловік, сердито натискаючи «Відбій».

За хвилину Фредді зателефонував удруге.

— Ти нариваєшся! — багровіючи, закричав технічний директор. — Я на об’єкті, я не можу зараз зайти в Інтернет і переглянути рахунки. У мене немає часу займатися дурни… Що ти сказав? — брови з’їхалися на переніссі, після чого чоловік затих і секунд двадцять німував. Зрештою він обережно перепитав: — Скільки мільйонів?.. Ти серйозно? Це не помилка?.. Та вірю, вірю. А хто замовник? Якийсь правник із Болівії?.. Ні, я розумію, що він представляє чиїсь інтереси, але… Слухай, ти впевнений, що гроші чисті? Це ж Болівія… Чорт забирай, я знаю різницю між Болівією та Колумбією й усвідомлюю, що Болівія — це не Венесуела… Ти ще раз скажи: мені не почулося?.. Ох ти ж розтуди мою маму! Знаєш, що я гадаю, Фредді? Ми все одно будуватимемо не в США, правда? То яка, в сраку, різниця?.. От і я говорю: яка прекрасна думка!.. Так, так, згоден, за такі гроші можна почати будувати на Місяці… Гаразд, друже, чекай на мене, я вже їду. Я просто зараз вирушаю до офісу, Фредді…



Січень 2012

Намібія

16 травня 2013 — 6 червня 2013

19 січня 2015 — 20 травня 2015

Рівне, Україна





Післямова




Ви тримаєте цю книгу в руках (сподіваюсь, не просто тримаєте, хочеться вірити, що ви її прочитали та що вона вам сподобалася) винятково тому, що я — невиправний і наївний оптиміст. Саме так, мабуть, кращих слів не дібрати: я — довбаний оптиміст і через це постійно страждаю. Я давно планував написати продовження «Бота», неодноразово говорив, що сиквел обов’язково побачить світ, але ніколи не думав, що це станеться 2015-го.

Отож, чому «Бот-2»?

Чому я взявся за написання сиквелу та чому у ваших руках ця книга опинилася саме тепер?

Об’єктивно на кінець 2015-го технотрилер «Бот» є моїм найбільш успішним романом, хоча я сам не вважаю його найкращим серед опублікованих і тим більше серед запланованих до написання, тож, повірте, це аж ніяк не стало поштовхом до створення сиквелу. Хтось, напевно, вирішить, що я взявся за «Бот-2», оскільки є читачі, які цього дуже хотіли. Ще після першого видання першого «Бота» (пардон за тавтологію, домовимося надалі називати його «Бот-1») мене питали, чи буде продовження. Подеколи запитання звучали настирливіше — а коли буде продовження? Утім, запевняю вас, це жодним чином не вплинуло на мої плани. Щось подібне часто запитують про «Твердиню» — про «темну кімнату», Ґрема, каміння з Паїтіті й отвір у землі, словом, про всі ті моторошні та не до кінця зрозумілі моменти, які лишилися нерозкритими в романі, — та я маю великий сумнів, що коли-небудь повернуся до Левка Бартоша та його пошарпаної в перуанських джунглях компанії. Чому? Бо я не бачу цієї історії. Я намагаюся протиснутися крізь час і відстань і уявити, що сталося з Родом Холмґреном, Ґремом Келлі та рудим, підгледіти, чи зосталися вони в джунглях, чи вирушили до загадкових мегалітів Хаамонга-а-Мауї на острові Тонгатапу в Океанії, хочу дізнатися, як поживає Сатомі та як ведеться Левку, проте не бачу цього. А «Бот-2» я бачив. Я побачив його чітко та практично до кінця ще тоді, коли до завершення «Бот-1» залишалося багато-багато тисяч слів.

Погляньте ще раз на титри наприкінці книги, де зазначено час, затрачений на написання. Основну частину тексту було створено в Рівному впродовж періоду від 19 січня до 20 травня 2015-го. Але починаються титри з рядка «січень 2012-го, Намібія». Уважний читач пригадає, що це той самий час і те саме місце, де я закінчував «Бот-1»: хостел «Cardboard Box Backpackers», Віндхук, Намібія. Саме тоді в моїй голові виникла ідея сиквелу. Відверто кажучи, січень 2012-го — це дуже умовна дата, мені здається, що задум зародився значно раніше, просто на сьогодні вже не пам’ятаю коли. Все почалося з того, що одного дня, знаючи, що наприкінці першої книги «NGF Lab» буде зруйновано, я раптово збагнув, що підземна лабораторія мікробіології вціліє. Тридцять метрів землі — більше ніж достатньо, щоб уберегти її від 907-кілограмових бомб. Я замислився над тим, що станеться з виробничим цехом, уявив, як якийсь час він працюватиме, продовжуючи виробляти наноагенти, як зрештою крізь тріщини в стелі та стінах просочаться ґрунтові води, що поступово заповнять лабораторію, а тоді… Картинки змінювали одна одну. Я наче сів кіно дивитися. Підземні річки, океан, течія Гумбольдта, рибини, дельфіни, кити, узбережжя Еквадору. За лічені хвилини я промчав над закиданим мертвою рибою пляжем, побачив фермера, який, сунучи полем на тракторі, вимальовує фрактальну криву, простежив, як реагує Лаура Дюпре, зачувши про те, що уражені невідомою речовиною чи вірусом еквадорці в один голос кличуть Тимура… Я розкрив Блокнот — не паперовий, а електронний windows’івський — і швидко накидав сюжет майбутньої книги. Вийшло 573 слова — кільканадцять кострубатих абзаців, так би мовити, витоки історії, яку ви щойно прочитали. Я досі зберігаю той файл — БОТ-2.txt. Він нагадує мені про те, що ідея «Ґуаякільського парадоксу» виникла задовго до того, як було дописано «Бот-1»: у файлі йдеться про Патріса Раньє, а не Лауру Дюпре. Іншими словами, вигадав «Бот-2» до того, як, наслухавшись зауважень від рідерів, вирішив «змінити стать» французького психіатра в «Бот-1».

Коротше, я заходився коло продовження зовсім не з меркантильних міркувань, не від любові до «Бота», не через бажання потішити читачів, які чекали на продовження, та, звісно, не тому, що залишив відкритим фінал у першій книзі. Я написав «Бот-2», оскільки замисел виник природно, без напруження. Я не витискав його та не «народжував у муках». Просто в якийсь момент — тоді, 2012-го, — я побачив цю історію до кінця. Й усвідомив, що вона варта того, аби бути опублікованою.

Чому саме зараз? Ще рік тому я вважав, що працюватиму над «Ґуаякільським парадоксом» не раніше 2018-го (роман тоді вийшов би друком аж 2019-го). На це запитання я вже відповів: бо я — довбаний оптиміст. Запитаєте: а що поганого в тому, щоб бути оптимістом? Загалом — нічого. Проте є один нюанс. Оптиміст майже завжди переоцінює свої сили — особливо, коли йдеться про дедлайни.

Навесні 2014-го, закінчивши роман «Жорстоке небо», я почав міркувати над тим, що писати далі. Щойно відгримів Євромайдан, і руки зачесалися настрочити щось патріотичне, безперечно вигадане, але максимально вплетене в реальні події. Кілька людей, чия думка для мене важлива, відмовляли мене. Згодом я сам зрозумів, що ідея — хибна. По-перше, я мав сумнів, що стилістично готовий до написання такого роману. По-друге, я не знав, чи готові його читати мої постійні читачі: спливло зовсім небагато часу, надто болючими були спогади про події на Інститутській і на Грушевського та забагато сірих плям мало все, що цих подій стосувалося. Я вирішив, що надійшов час наступного за номером трилеру в робочій теці на комп’ютері, коли на початку літа 2014-го Аркадіуш Наконечнік, видавець польського перекладу «Бота», запропонував написати публіцистичну книгу для поляків про українсько-російські відносини. Як оптиміст із багаторічним стажем я прикинув, що все встигну: закінчу книгу для поляків до початку зими, після чого матиму достатньо часу, щоб до літа дописати новий трилер. І погодився. Так народилися «Небратні». Потім мені щось стукнуло в голову, я прийшов до Марка Оплачка з організації «Література. RV» і сказав: «Слухай, старий, я тут начитався всякого і такий кла-а-асний проект придумав! Це будуть лекції! Шариш? Науково-популярні лекції про те, чому все є так, як є…» Марк послухав і погодився. Так народився науково-популярний проект «Quantum». А потім до мене звернулася Люда Фіть з організації «Книжковий Маестро» та запитала, чи не хочу я провести «Quantum» у Черкасах. Я згодився. А чому ні? (Все буде добре, головне — почати, початок — це півсправи, а далі — вперед, вперед, вперед, і ми все встигнемо!) А потім прийшла осінь. Львівський форум, презентація «Бота» у Варшаві, всеукраїнський тур із «Жорстоким небом», «Quantum» у Рівному, «Quantum» у Черкасах, робота над «Небратніми»… Тепер, гадаю, ви зрозуміли, чому я кажу «довбаний оптиміст». Несподівано виявилось, що для підготовки однієї лекції «Quantum» потрібно мінімум п’ять днів, що «мінімум п’ять днів» — це з біса багато. З’ясувалось, що після кожної презентації «Жорстокого неба» я повертаюся додому в стані коняки, яку хіба що лише пристрелити, і ще цілий день по тому не можу витиснути із себе жодного рядка. На початку осені ми з Марком, який, напевно, заразився моїм оптимізмом, ще вірили, що наприкінці жовтня зможемо почати «Quantum» у Києві та Львові (ви уявляєте, бляха, нам МАЛО було!). Тільки на початку листопада 2014-го я визнав, що ми не встигаємо нічого. Я не просто «валю» один із проектів, я закопую їх усі. Відразу.

«Quantum» у Львові та Києві довелося відкласти, тур — скоротити. Я мав закінчити «Небратні» 1 грудня 2014-го. Насправді останню крапку в рукописі поставив на півтора місяці пізніше — 16 січня 2015-го.

Трохи розгрібшись, я знову подумав про те, що робити далі. За традицією кожної осені починається черговий промо-тур із новою книгою. Логічно, що тур можна почати лише з чимось, його не організуєш, якщо немає книги. Щоб до початку вересня опублікувати нову книгу, її потрібно завершити у травні. Після того як я відправив рукопис «Небратніх» польському видавцеві, до травня залишалося чотири місяці. Хтось може зі мною посперечатися, проте я переконаний, що цього замало, щоб написати «повнометражний» трилер не менше ніж на сто тисяч слів.

Я не знав, що робити. А скасовувати осінній тур не хотілося. Звісно, я міг учинити, як на початку літа 2014-го: махнути рукою та, замружившись, увірувати, що встигну. (Все добре, головне — почати, початок — це півсправи, а далі — вперед… ну, ви розумієте.) Проте я не хотів, щоб мою біографію завершували слова: «…останній роман письменника, який він почав у тридцять років, так і залишився недописаним». І тоді я подумав про «Бот-2». У титрах до цієї книги є один рядок, про який я поки що не згадував: 16 травня 2013 — 6 червня 2013. Це період між закінченням «Твердині» та початком «Жорстокого неба». І, так, у цей час я писав уривки з «Бот-2». За три тижні я «промалював» чимало шматків тексту (переважно діалогів): перша розмова між Лаурою та Ріно, допит федералами Тимура та француженки, історія «перевтілення» Ріно Хедхантера тощо. Загалом двадцять п’ять тисяч слів.

Таким чином, у січні 2015-го я не мав вибору. «Бот-2: Ґуаякільський парадокс» був єдиною історією з моєї робочої теки, яку я міг дописати до травня і водночас не загнати себе. Ось так, завдяки низці збігів і моєму патологічному невмінню адекватно оцінювати необхідний для вчасного завершення роботи проміжок часу, ви отримали можливість прочитати «Бот-2» принаймні на чотири роки раніше, ніж я гадав, що ви його прочитаєте.

Щодо самого роману та його закінчення… Знову відкритий фінал. Власне, я його не закривав. Від початку я усвідомлював, що «Бот-2» буде просто відгалуженням від «Бот-1» і не стосуватиметься двох малюків, які вціліли наприкінці першого роману. Що з ними сталося в Болівії? Я сам до кінця не знаю. Поки що не знаю. Озираючись і подумки переносячись до Південної Америки, я бачу чимало темних плям у їхній історії. Зате я точно знаю, чому вони приїхали до Темпі, штат Аризона. І куди вони вирушать далі.

Так, так, це саме те, що ви подумали: «Бот» стане трилогією, і за кілька років ви матимете змогу прочитати новий техно — «Бот-3: Земля фон Неймана».

Хоча, якщо пощастить, ви прочитаєте роман раніше, бо життя мене нічого не вчить, і я все той же невиправний довбаний оптиміст.



Дякую Тані Іллюк, яка терпляче вислуховувала мене та допомогла залатати дірки в сюжеті ще до того, як я почав переносити «Ґуаякільський парадокс» на папір. Я ціную твою допомогу та ще більше — незмінну віру в те, що я роблю (дуже ціную, повір… попри те, що ти вперто відмовляєшся це помічати й іноді цілковито ігноруєш те, що я кажу).

Дякую Марку — за те, що гребеш зі мною в одному напрямі. Навіть коли доводиться гребти проти вітру. Особливо, коли доводиться гребти проти вітру.

Дякую батькам за затишок і підтримку. Рідний дім — це найкращий writing house з усіх, про які лише можна мріяти.

Кажу спасибі моїм рідерам: Тані Іллюк, Маркові Оплачку, Анастасії Євдокимовій, Тетяні Моцак, Андрієві Новікову, Володимиру Яковлєву, Святославу Кіралю та Sanchos Rodriges’у. Я можу з цілковитою впевненістю сказати, що цьогорічна команда рідерів є кращою, ніж будь-коли. Я задоволений вашою роботою та надіюся, ви втішені тим, що читали, незважаючи на те, що писанина, яку я вам підсовував, була сирою. Сподіваюся, ви й надалі дбатимете про те, щоб мої історії ставали все більш напруженими та соковитими.

Висловлюю вдячність Юлії Шушкевич за допомогу з пошуком біблійних цитат. Мені шкода, що я не попередив, що використаю їх не зовсім за призначенням, і цим, можливо, образив тебе.

Мій товариш Мігель Ґонзалес із Мексики (якого найвідданіші читачі, ймовірно, пам’ятають з автобіографічного роману «Мексиканські хроніки») переклав усі репліки іспанською, що трапляються в тексті. Muchas gracias, amigo!

Спасибі Юлії Мендель з «Еспресо TV» за те, що не забуваєш, та Анастасії Федченко з «ICTV» за інформаційну підтримку.

Дякую Світлані Скляр, Галині Сологуб, Івану Лопатченку й усім, хто працював над романом у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля».

Насамкінець величезне дякую всім — організаторам, волонтерам, журналістам, — хто допомагав із проведенням туру на підтримку мого попереднього роману «Жорстоке небо».





#ЖОРСТОКЕ_НЕБО_ТУР CREW 2014



(у хронологічному порядку)


Марк «Big Boss» Оплачко, Віка Дикобраз, Аня Невірковець і Маргарита Самборська з організації «Література. RV»

Юля Михалецька, Вікторія Морозюк

Ельвіра Яцута, Таня Бондарчук, Іванка Антонюк із мистецького об’єднання «стендаЛь»

Світлана Ніколіна та К°

Ксенія Субурай

Зоряна Биндас, Дмитро Андрощук, Наталія Соболівська

Роман Повзик, Іринка Мисник, Роман «Містер Коржик» Грицун, Анна Єгорова і решта чуваків із незалежного мистецького об’єднання «Magnum Opus»

Катруся Танчак, Марія Беновська, Ірина Особа, Софія Челяк, Марта Бартошевська, Алла Васьковська, Марта Мала

Ірена Яніцька, Юрій Матняк

Сашко Топорівський

Марина Лібанова

Сашко Вешелені, Анна Савчинська

Людмила Фіть, Антоніна Захарченко й організація «Книжковий Маестро»

Іван Лопатченко, Ігор Зарудко, Діма Бірюков

Євгеній Філатов, а також — як завше — всі Померенки у Франику: Олексій, Марина, Андрій, Оксана, Кирюха, Назар

Іванна Немиришина та колектив Рівненської обласної бібліотеки для молоді

Галина Дольник

Аліна Ткачук

Інна Левицька, Наталія Козловська

Катя Гончарова

Євгенія Новачок

Вероніка Петрик, Олеся Лапикова



Якщо когось забув, будь ласка, не ображайтеся! Я ненавмисно. Я обов’язково знову завітаю до вашого міста й особисто попрошу вибачення!

І найважливіше — я дякую Тобі, мій Читачу.



www.vk.com/max_kidruk_writer

www.twitter.com/max_kidruk

www.facebook.com/kidruk





Перелік музичних творів, рекомендованих для прослуховування під час прочитання


1. All Good Things — Fight.

2. Nightwish — Shudder Before The Beautiful.

3. Rise Against — I Don’t Want To Be Here Anymore.

4. Hollywood Undead — Day Of The Dead.

5. Metallica — King Nothing.

6. Hollywood Undead — How We Roll.

7. All Good Things — Get Up.

8. Black Veil Brides — In The End.

9. Nightwish — Йlan.

10. Five Finger Death Punch — Far From Home.

11. Nightwish — Edema Ruh.

12. Linkin Park — Lost In The Echo.

13. Linkin Park — In My Remains.

14. In Flames — Filtered Truth.

15. Metallica — Fuel.

16. Rise Against — A Beautiful Indifference.

17. Nightwish — Alpenglow.

18. Metallica — The Memory Remains.

19. Rise Against — Methadone.

20. Hollywood Undead — Usual Suspects.

21. Rise Against — Awake Too Long.

22. Nickelback — Make Me Believe Again.

23. Hollywood Undead — Gravity.

24. Linkin Park — I’ll Be Gone.

25. In Flames — In Plain View.

26. Nigthwish — My Walden.

27. Black Veil Brides — Lost It All.

28. Nickelback — What Are You Waiting For.

29. Nightwish — The Eyes Of Sharbat Gula.





30. Yahel — Fear Of The Dark (Iron Maiden cover).




* * *





notes


1




Coordinated Universal Time (UTC) — Синхронізований світовий час. Загальноприйнята точка відліку локального часу в часових поясах. За опорний UTC узято місцевий час на довготі Гринвіча чи Лондона (нульовий часовий пояс). UTC –5 («мінус п’ять») означає, що поясний час в Еквадорі на 5 годин відстає від поясного часу в Британії.





2




Ґуаякіль (ісп. Guayaquil) — найбільше місто Еквадору із населенням 2,7 млн жителів, приблизно за 100 км на південний схід від селища Пуерто-Лопес; комерційна столиця Еквадору.





3




17 футів = 5,18 м.





4




Війна Альто-Сенепа (26 січня — 28 лютого 1995-го) — швидкоплинний територіальний збройний конфлікт між Еквадором і Перу за контроль над хребтом Кордильєра-дель-Кондор і верхів’ями річки Сенепа. Завершився підписанням «джентльменської» мирної угоди 26 жовтня 1998-го у Бразилії.





5




Злови та випусти (англ.).





6




Не маю наміру повертатися (англ.).





7




Ель-Ніньйо (ісп. El Niсo — дитя, хлопчик) — сезонне підвищення температури поверхневого шару води та падіння атмосферного тиску в екваторіальній зоні Тихого океану, зокрема біля Еквадору та Перу. Ель-Ніньйо спричиняє різке збільшення рівня опадів на узбережжі Еквадору в січні—квітні (протягом інших місяців опадів на узбережжі практично немає). Впливає на клімат не лише екваторіальної зони, але й усієї Землі.





8




Чорт забирай! (ісп.)





9




Чурраско (ісп. churrasco) — термін, яким у Латинській Америці позначають засмажене на грилі м’ясо.





10




Севіче (ісп. ceviche) — страва з морепродуктів, батьківщиною якої вважають Еквадор і Перу. Рецепти різняться залежно від регіону приготування. Еквадорське севіче зазвичай готують із попередньо відварених і замаринованих у лаймовому сокові креветок, часнику та томатного соусу з додаванням приправ і зелені.





11




Гладкий робало (англ. fat snook) — океанська риба виду Centropomus parallelus.





12




Невелике місто на сході провінції Ґуаяс за 66 кілометрів від Ґуаякіля.





13




Фрактал (лат. fractus — дроблений, зламаний, розбитий) — математична фігура (множина), яка повторює сама себе на різних масштабах. На основі методів фрактальної геометрії можна описати форму багатьох природних об’єктів, які важко або не можна описати за допомогою методів класичної евклідової геометрії (берегові лінії, сніжинки, хмари, блискавки, крони дерев, листя та квіти рослин, кровоносна система людини тощо).





14




Атакама — пустеля на півночі Чилі, одна з найсухіших на планеті Земля.





15




Говард Шор (нар. 1946 р.) — канадський композитор, автор музики до багатьох голлівудських фільмів, найбільш відомий за саундтреками до кінотрилогій «Володар перснів» і «Хобіт».





16




Володар перснів. Повернення короля (фр.).





17




Вам телефонує доктор Антоніо Арреола (англ.).





18




Делірій — різновид потьмарення свідомості, який супроводжується тривалою дезорієнтацією в просторі та часі, ілюзіями, сценоподібними галюцинаціями.





19




Сутінкове потьмарення свідомості — різновид потьмарення свідомості, що виникає раптово, а виявами якого є дезорієнтація в навколишньому середовищі зі збереженням звичних механічних рефлексів. Сутінкове потьмарення свідомості супроводжується збудженням, афектом, страхом, злістю та раптовим напливом галюцинацій страхітливого змісту, які нерідко призводять до агресивних руйнівних дій, спрямованих і проти людей, і проти неживих предметів.





20




«The Journal of Clinical Psychiatry», «Psychological Medicine», «Neuropsychopharmacology» — відомі наукові журнали, спеціалізація яких — психіатрія. Останній належить до «Nature Publishing Group» і є надзвичайно впливовим у науковому світі.





21




Ішемічний інсульт (інфаркт мозку) — різке порушення мозкового кровообігу, що розвивається в разі звуження чи закупорення артерій, які живлять мозок кров’ю, внаслідок чого клітини мозку гинуть. Ішемічний інсульт провокують хвороби серця, як-от інфаркт, ревматичні пороки чи аритмія, рідше — цукровий діабет. Геморагічний інсульт (внутрішньомозковий крововилив) — крововилив у мозок, зумовлений розривом стінок церебральних кровоносних судин. Найчастіше причиною геморагічного інсульту є гіпертонічна хвороба. Співвідношення ішемічного та геморагічного інсультів становить у середньому 4:1, тобто 80 % на 20 %.





22




Ліквор — спинномозкова рідина.





23




Лейкоцитоз — збільшення кількості лейкоцитів, або білих кров’яних клітин, у крові. Типове для багатьох інфекційно-запальних, а також окремих інших хвороб (зокрема для геморагічного інсульту).





24




Анамнез — сукупність даних про розвиток хвороби, умови проживання хворого, захворювання, на які він раніше хворів, тощо, котрі збирають для визначення діагнозу, прогнозу та призначення адекватного лікування.





25




Антофагаста — місто та морський порт на півночі Чилі, адміністративний центр однойменної комуни. Населення — 285 тисяч осіб.





26




Вид діяльності (англ.).





27




ОХОРОНА та БЕЗПЕКА (англ.).





28




Країна (англ.).





29




Південно-Африканська Республіка (англ.).





30




Гереро — африканський народ, що проживає в Намібії, Анголі та Ботсвані, чисельність на сьогодні — 240 тисяч осіб. Інша назва — мбанду.





31




Мінхеер (африкаанс) — містер, пан, звертання до чоловіків у Намібії та ПАР.





32




Невеликі фермерські поселення довкола Ґрутфонтейна.





33




Екклезіяст 3, 1.





34




Ель-Татіо (ісп. El Tatio) — високогірне плато з гейзерами в Андах на півночі Чилі, висота — 4 200 метрів над рівнем моря.





35




Альдостерон — гормон кори надниркової залози. Забезпечує регуляцію водно-сольового обміну між зовнішнім і внутрішнім середовищем людини. Під впливом альдостерону в організмі відбувається затримування хлоридів і води, він сприяє збільшенню об’єму крові та підвищенню артеріального тиску. Нестача альдостерону спричиняє різке погіршення стану організму.





36




Столова гора (африкаанс Tafelberg) — гора з плоскою вершиною, розташована неподалік міста Кейптаун у ПАР, одна із його візитівок. Поруч знаходяться піки Дванадцяти Апостолів, Диявола та Лев’ячої Голови. Висота — 1 085 метрів.





37




До Ефесян 4, 29.





38




Вельд — африканський степ.





39




Мій літак (англ.).





40




Хосеа Комомбумбі Кутако (1870–1970) — намібійський національний лідер, засновник першої націоналістичної партії Намібії — Південно-Західного Африканського Національного Союзу (South West African National Union, SWANU). Його іменем названо головний аеропорт намібійської столиці.





41




Євангеліє від Св. Матвія 12, 7.





42




Я абсолютно впевнена: чоловік, якого ви шукаєте, тут не працює (англ.)





43




Я ВАС, БЛ***, НЕНАВИДЖУ! (англ.)





44




Євангеліє від Св. Луки 6, 28.





45




Євангеліє від Св. Матвія 6, 19.





46




Євангеліє від Св. Матвія 6, 34.





47




Євангеліє від Св. Матвія 7, 7–8.





48




Другий за величиною банк Франції.





49




Чорт забирай! Сучий син! (ісп.)





50




UNITA (португ. Uniгo Nacional para a Independкncia Total de Angola — Національний союз за повну незалежність Анголи) — повстанське угруповання в роки громадянської війни в Анголі (1975–2002). Після 2002-го друга за величиною політична партія Анголи.





51




National Center for the Analysis of Violent Crime (NCAVC, або скор. Violent Crimes Unit) — Національний центр аналізу злочинів, пов’язаних із насильством. Це спеціальний департамент Федерального бюро розслідувань США, основна мета якого — навчання, координація, а також спеціалізована підтримка і федеральних, і локальних слідчих підрозділів, які розслідують незвичайні або повторювані (серійні) злочини. NCAVC також — шляхом надання професійних експертиз чи консультацій — забезпечує підтримку в розслідуванні не пов’язаних із насильством справ, які стосуються національної безпеки США та корупції у вищих ешелонах влади. Заснований 1982-го на базі Академії ФБР у Квантико.





52




NTSB (англ. National Transportation Safety Board — Національна рада з питань безпеки транспорту) — американська незалежна урядова слідча організація, мета функціонування якої — розслідування інцидентів і катастроф, пов’язаних із транспортом, ураховуючи аварії на дорогах і залізницях, авіакатастрофи, катастрофи кораблів, а також аварії на газопроводах.





53




Умисна дія (англ.).





54




АНБ, Агентство національної безпеки США (англ. National Security Agency, NCA) — підрозділ радіотехнічної й електронної розвідки Міністерства оборони США, що належить до складу United States Intelligence Community, Розвідувальної спільноти США, на правах самостійного розвідувального органу. Найбільше американське розвідувальне відомство. АНБ займається контролем електронних комунікаційних мереж, обліком електронного трафіку (зокрема за межами США) тощо. У штаті Юта, неподалік містечка Блаффдейл, діє Дата-центр АНБ, у якому зберігають дані всієї Розвідувальної спільноти Сполучених Штатів.





55




Боєць нового покоління (англ.).





56




Невідкладна допомога (ісп.).





57




Ось — Тимур (ісп.).





58




Привіт!.. Я — Тимур. Це я… Ти чуєш мене? (англ.)





59




ВИХІД (ісп.).





60




Аварійний вихід (ісп.).





61




Сан-Педро-де-Атакама — поселення в Чилі посеред пустелі Атакама, адміністративний центр однойменної комуни. Густота населення комуни становить 0,1 людини на км2.





62




Калама — місто в пустелі Атакама на півночі Чилі, адміністративний центр однойменної комуни та провінції Ель-Лоа. Населення — 126 тисяч осіб.





63




Швеція (швед.).





64




Посольство Франції в Еквадорі (фр.).





65




Посадка (англ.).





66




Токопійя (або Токопілья) — місто та морський порт у Чилі, адміністративний центр провінції Токопійя. Населення — 24 тисячі осіб.





67




Terminal San Borja — одна з чотирьох автобусних станцій Сантьяго, звідки відходять автобуси на північ і захід країни.





68




Semi cama — один із різновидів автобусів для тривалих мандрівок у багатьох країнах Південної Америки (Перу, Чилі, Аргентині, Бразилії).





69




Привіт, мексиканцю (ісп.).





70




Не стріляйте! Не стріляйте! (ісп.)





71




Сліпий (ісп.).





72




Автобусний термінал ім. кардинала Карлоса Ов’єдо.





73




Приблизно тридцять тисяч американських доларів за курсом 2009 року.





74




Велике спасибі, панночко! (ісп.)





75




Хлопчина, парубок, друзяка (ісп.).





76




Пробачте, падре, простіть мені! (ісп.)





77




Я ледь не вбив падре п’ять років тому. Пам’ятаєте? Коли ми зустрілися в пустелі… (ісп.)





78




Ми досі не познайомилися (ісп.).





79




Я можу чимось допомогти? (ісп.).





80




Про що вони запитують? (ісп.)





81




Їм потрібні мотоцикли, щоб їхати в пустелю (ісп.).





82




І чому ви не дасте їм мотоцикли? (ісп.)





83




У нас немає мотоциклів. Навіть якби були, ми б навряд чи дозволили поїхати на них у Атакаму (ісп.).





84




Скажи їм, що я можу дістати мотоцикли. Скажи! (ісп.)





85




Пішли! Ходімо за мною! (ісп.)





86




Робітнича студія (ісп.).





87




Він майже новий! У ньому новий мотор! (ісп.)





88




Ні, сеньйоре, я все владнаю! (ісп.)





89




«Jumbo» — мережа чилійських супермаркетів, поширених у Чилі, Аргентині та Колумбії.





90




Мачала — місто на південному-заході Еквадору, столиця провінції Ель-Оро. Населення — 230 тисяч осіб. Неофіційна назва — Бананова столиця світу.





91




Множина Мандельброта — математична множина на комплексній площині, описувана формулою z  z2 + c (де z — комплексне число), графічно є вражаючим складністю та красою фракталом. Названа на честь Бенуа Мандельброта (1924–2010), французького й американського математика, якого вважають творцем і популяризатором фрактальної геометрії.





92




Рак поширюється моїм тілом (ісп.).





93




Ідіть ви на хрін, придурки! Я какаю! Забирайтеся під три чорти та дайте людині нормально посрати! (ісп.)





94




Піура — місто в Перу, столиця однойменного регіону. Населення (2012) — 425 тисяч осіб.





95




C-37A — пасажирський літак, виготовлений американською компанією «Gulfstream Aerospace» для потреб американської армії та спецслужб. Призначений для перевезення від 14 до 19 пасажирів на відстань до 11 тисяч кілометрів. C-37A розроблено на основі цивільного бізнес-літака «Gulfstream V».





96




Я сьогодні покакав. Уже тричі. І це дуже добре (ісп.).





97




Але (ісп.).





98




Після того як покакаєш… дуже пече в задниці (ісп.).





99




Пече так, що не можу підтиратися (ісп.).





100




ЗВАЛЮВАННЯ! ЗВАЛЮВАННЯ! ЗВАЛЮВАННЯ! (англ.)





101




Допомога… зовсім трохи… розуміти? (ісп.)





102




Будь ласка. Це важливо (ісп.).





103




Я піду вниз, але потім… (ісп.)





104




…ми повертаємось (ісп.).





105




Піднімайте! Тягніть! Тут вода! Тут всюди вода, я потону! (ісп.)





106




Я не вмію плавати! Рятуйте! Тут ВОДА-А-А!! (ісп.)





107




Куенка — третє за величиною місто Еквадору, столиця провінції Асуай, розташоване в Андах на висоті 2 500 метрів над рівнем моря. Відстань від Мачали до Куенки — 169 кілометрів.





108




Порожній (англ.).





109




MQ-1 Predator (англ. хижак) — американський безпілотний літальний апарат виробництва компанії «General Atomics Aeronautical Systems», що може підніматися на висоту 8 000 метрів і триматися у повітрі до 40 годин.





110




Suezmax — термін суднобудівельної справи, яким позначають найбільші за габаритами кораблі, що можуть пройти Суецький канал повністю завантаженими. Застосовують переважно для танкерів.





111




UNEP, скор. від United Nations Environment Programme — Програма ООН із навколишнього середовища — міжурядова програма, створена з ініціативи ООН 1973-го для вирішення найгостріших екологічних проблем сучасності (серед останніх — ті, що пов’язані із забрудненням Світового океану).





112




Стола — елемент літургійного одягу католицького священика. Шовкова стрічка завширшки 5—10 см і близько 2 метрів довжиною з вишитими чи нашитими на кінцях хрестами. Носять поверх альби.





113




Фінікс (англ. Phoenix) — місто в США, столиця штату Аризона. Населення — 1,5 млн осіб.





114




Темпі (англ. Tempe) — місто в окрузі Марікопа, штат Аризона, США. Населення — 162 тисячі осіб.





115




Arizona State University.





116




Ґлендейл (англ. Glendale) — місто в окрузі Марикопа, частина агломерації Фінікса, штат Аризона. Розташоване за 14 км на північний захід від центру Фінікса. Населення — 255 тисяч осіб. Не плутати з Ґлендейлом у Каліфорнії.