Сайонара
Джеймс А. Мiченер


Бестселер
Друга свiтова вiйна позаду. Колишнi вороги – Сполученi Штати i Японiя – намагаються шукати шляхи спiвпрацi, але спогади ще надто свiжi й болючi. Чи зможуть американський вiйськовий пiлот – ветеран вiйни, i японська дiвчина, яка втратила батька й брата, знайти спiльну мову? Чи такими вже непереборними е нацiональнi вiдмiнностi i рiзниця культур? Чи зможе кохання подолати пам’ять про втрати i минулу ворожнечу? Чи витримае воно тиск забобонiв i загального осуду?

Однойменний фiльм за мотивами роману з Марлоном Брандо i Мiiко Тако у головних ролях висувався на кiнопремiю «Оскар» у десяти номiнацiях i 1958 року отримав чотири золотi статуетки.





Джеймс А. Мiченер

Сайонара






«Сайонара» – художнiй твiр. Всi iмена, мiсця та подii, якi згадуються в романi, окрiм загальновiдомих, е результатами авторськоi уяви або художньоi обробки. Будь-яка подiбнiсть до поточних подiй, мiсць або до живих людей е абсолютно випадковою.





Присвячуеться Марковi







Сайонара



КАПЕЛАН ФІНІ: «Запобiгти цьому шлюбу — не лише мiй обов’язок, а й ваш».


Своi шостий i сьомий МiГи я збив 4 квiтня 1952 року. Це сталося неподалiк вiд рiчки Ялу; коли я повернувся до бази «Джей-10», я був збуджений. Вiйськовий лiкар глянув на мене i заявив:

– Ну, Грувере, тепер вiдпочивати.

Друже, це були приемнi слова. Вони означали, що деякий час я не лiтатиму. Але я закiнчував Вест-Пойнт, тож почувався зобов’язаним проявляти завзяття перед лiкарем-резервiстом, який уже мав невеличке черевце i таке iнше. Довелося насупити брови й сказати:

– Усе гаразд, док. Пляшечка пива менi зарадить.

– Це правильно, – погодився лiкар.

Вiн серйозно сприйняв мiй запал, i на хвилину мене трохи замлоiло всерединi. Я бiльше не хотiв лiтати. І не лише тодi. Я дуже хотiв здаватися бадьорим i готовим до дiла, але так само сильно хотiлося зайняти кабiнетну посаду.

Але лiкар був кмiтливим. Вiн засмiявся i сказав:

– Щось ви зблiдли, Грувере. Я жартую. Нiколи не сприймав цi геройськi штучки всерйоз.

Я розслабився i вiдповiв:

– Дякую. Сон пiд корейським небом менi допоможе.

– Краще, – сказав док, вiдклавши стетоскоп, – ви повертаетеся до Японii!

Те, як вiн це промовив, знаете, означало, нiби, за його думкою, Японiя була раем, але я вже бував там i вона мене нiяк не вразила. Бруднi вулицi, маленькi паперовi будинки, присадкуватi чоловiки та товстенькi округлi жiнки. Я нiколи не розумiв, чому деякi вiйськовослужбовцi вiйськово-повiтряних сил так захоплюються Японiею.

– Якщо ви так умлiваете вiд Японii, то гадаю, це хороша новина, – сказав я. – Хоча я б радше вiдпочив прямо тут, на «Джей-10».

– Хочете сказати, нiби нiколи не плутались iз жодною гарненькою японською лялечкою в Татiкавi? – запитав лiкар.

– Я вiйськовий з дiда-прадiда i не плутаюсь з японськими лялечками, гарнi вони чи нi.

– Друже, та ви хворiший, нiж я думав, – сказав док, похмуро на мене глянувши.

Я не бажав здаватись старомодним, але коли упевнений, що на тебе до тридцяти п’яти гарантовано чекае просування до полковника, а можливо, i вище, то повсякденна метушня, пов’язана з вiйськовим життям, не вражае. З iншого боку, я завжди намагався не ставити себе вище за офiцерiв-резервiстiв лише тому, що в серцi вони залишались цивiльними особами.

– Я згадаю про вас, док, коли дiстанусь до чистих простирадл та хорошого токiйського пива.

Лiкар похитав головою:

– Для вас, друже, це буде не Токiо, для вас… спецiальнi розпорядження.

– Кобе? – спробував здогадатися я.

– Так, друже. Ви вирушаете туди.

– Щодо цих спецiальних розпоряджень. Вони вiд генерала Вебстера? – iнстинктивно я торкнувся лiвою рукою кишенi й намацав портмоне.

– Так, друже! Ви вгадали. – Лiкар щiльно стиснув маленькi кулаки i пiдморгнув менi. – Чому б одному генералу не подбати про сина iншого генерала?

Я завжди знав, що лiкар – хлопець не найвищого гатунку, тож сперечатися не збирався, ще й пiдiграв йому:

– Ось що вони називають духом Вест-Пойнта.

– Це я й мав на увазi, – погодився лiкар. – Вашi розпорядження у Келлi.

– Пiду навiдаюсь до Келлi, – промовив я, радiючи, що можу покинути цього всезнайка-цивiльного.

Але тiльки-но я вийшов з медичного намету i почав спускатися посипаною гравiем дорогою до штабу ескадрильi, де працював Келлi, мене покликав iще один цивiльний:

– Грувере, чи можу я поговорити з вами?

Я повернувся i побачив капелана; оскiльки вiн практично нiколи нi з ким не розмовляв, окрiм як у випадку лиха, то я зупинився i запитав:

– Знову Келлi?

– Так, – промовив вiн у смутку, – Келлi.

Я чекав на посипанiй гравiем дорiжцi, доки вiн пробирався через коричневий корейський бруд. База «Джей-10» майже вся була оточена брудом. Коли капелан до мене приеднався, я запитав:

– Що цього разу, падре?

– Цього разу все серйозно, – сказав Фiнi. Вiн привiв мене до свого пошарпаного намету, де були безлiч бiблiй i розп’ять, i навiть спецiальне срiбне приладдя для проведення iудейських церемонiй.

– Келлi знову мае постати перед вiйськовим судом? – запитав я.

– Гiрше. Вiн звернувся до свого конгресмена.

Я завжди вiдчував вiдразу до вiйськовослужбовцiв, якi пишуть листи конгресменам. Вiйськово-повiтрянi сили мають розважливi й ефективнi способи вирiшити будь-яку проблему. І для цього не потрiбнi конгресмени. Тож я запитав:

– Чому ви не порадите командуванню вигнати цього хлопця зi служби?

– За новими правилами…

Новi правила! Я завжди забував про новi правила. Починаючи з 1945 року кiлька недоумкуватих добродiйникiв у Вашингтонi переглянули основнi правила поведiнки вiйськовикiв, i, як бачите, результатом стали такi от звернення до конгресменiв. Я завжди погоджувався зi своiм батьком. Дати вiйськовослужбовцю запотиличника i кинути до в’язницi. Тодi добродiйники дiйсно могли б сплакнути.

– То що ж станеться згiдно з новими правилами? – запитав я.

– Келлi доб’еться свого. Вiн повернеться до Японii.

– Смiх, та й годi, – мовив я. – Вiйськово-повiтрянi сили перетворилися на дитячий садок.

– А коли вiн повернеться до Японii, то одружиться з дiвчиною.

Це було вже занадто. Я сiв на хиткий стiльчик i запитав:

– Ви маете на увазi, що, всупереч тому, що ви та командир сказали цьому хлопцю, вiн усе ж таки отримае дозвiл на шлюб з дiвчиною?

– Саме так.

– Чому нiхто не вперiщить йому по головi?

– Це не рiшення. Я хочу, щоб ви поговорили з ним.

– Менi нема чого додати.

– Хiба юнак не усвiдомлюе, що якщо вiн одружиться з японською дiвчиною, то не зможе взяти ii з собою до Америки? – запитав священик.

– Принаймнi, вiн поiнформований. Я змусив його пiдписати документи про те, що вiн проiнформований. Вiн пiдписав, а тодi сказав менi, що зробити з цими паперами.

– Ви повиннi знову поговорити з ним, Грувере. Його ввели в оману.

– Вiн нiкчемний бовдур, падре, i ви це знаете.

– Не бовдур. А упертий хлопчина, що стикнувся з проблемами у вiйськово-повiтряних силах. Вiн просто запальний.

– Не там вiн гарячиться.

– Цiлком згодний, – посмiхнувся капелан. – Ось чому ми не повиннi дозволити йому зробити з себе блазня.

Я втомився вiд польоту i сказав прямо:

– Дивiться, падре. Келлi належить до вашоi церкви. Саме ви та людина, яка повинна його рятувати.

Капелан Фiнi посерйознiшав i взяв моi руки у своi. Це був один iз тих способiв, якими вiн користався, коли бажав на чомусь наполягти; подiбнi хитрощi були однiею з причин його успiху в ескадрильi. Вiн нiколи не боявся звернутися до людини з проханням.

– Ви повиннi вiрити менi, коли я кажу, що намагаюся уберегти Келлi не заради моеi церкви. Я намагаюся врятувати його заради нього самого. Його одруження з японською дiвчиною може призвести лише до трагедii. У звичайнi часи такий шлюб був би просто нерозумним, але згiдно з новим законом… коли вiн навiть не може взяти ii з собою до Америки… Що ж тодi буде, Грувере?

Вiн говорив так пристрасно, що менi довелося поступитися.

– Гаразд. Що ви хочете, щоб я зробив?

Фiнi був збентежений тим, про що хотiв попрохати, тож навiть на якийсь час забарився з вiдповiддю, а потiм сказав:

– Ви зарученi з прекрасною американською дiвчиною. Одного вечора ви показували ii свiтлину. – Вiн посмiхнувся, коли я iнстинктивно простягнув лiву руку до кишенi з портмоне. – Коли ви лiтаете i все йде шкереберть, ви згадуете про цю свiтлину на щастя, чи не так?

Я погодився, адже саме так i робив, коли пересiв iз кабiни поршневого лiтака до кабiни реактивного. Як i бiльшiсть пiлотiв, я спочатку боявся реактивних лiтакiв i тому, коли щось вiщувало бiду, я торкався портмоне на щастя, бо згадування про Ейлiн Вебстер було для мене справжнiм талiсманом вiд того самого вiкенду, коли я зустрiв ii в Сан-Антонiо.

– Якщо випаде можливiсть, покажiть Келлi свiтлину вашоi дiвчини. Нехай вiн згадае, який вигляд мае прекрасна американська дiвчина, – запропонував капелан.

– Я ж нiчого не продаю.

Священик був розумною людиною.

– Хто ж вас про це просить? – сказав вiн. – Коли вiн розповiсть вам, що налаштований одружитися, скажiть, що розумiете його. Скажiть йому, що ви теж зустрiчали справдi чудових японських дiвчат.

– Проблема в тому, падре, що я не зустрiчав. Вони всi присадкуватi та кругловидi. Як можуть нашi чоловiки – хорошi звичайнi хлопцi – одружитися з цими жовтолицими дiвчатами? У 45-му я воював iз японцями. А тепер моi люди з ними одружуються.

– Я нiколи цього не розумiв. Такi шлюби приреченi, i мiй обов’язок – запобiгти iм.

– Згоден з вами.

– Тож ви поговорите з Келлi?

– Чи не було б простiше, щоб командир просто наказав йому не одружуватися? – запитав я.

Капелан Фiнi засмiявся.

– Не всi справи можна владнати у такий спосiб. Ми зiбрали вiдомостi про дiвчину, з якою Келлi хоче одружитися. Вона не повiя. Вона не заколотниця. По сутi, нашi слiдчi дали iй схвальнi вiдгуки. Вона працювала в бiблiотецi. Тож Келлi мае право на шлюб iз нею.

Слово «шлюб» здивувало мене, i я подумки перенiсся на чотири роки назад до весняного вiкенду в Техасi, коли ми з хлопцями вирушили з Рендольф-Фiлд до Сан-Антонiо трохи розважитись. Ми спускалися кам’яними сходами бiля театру просто неба до рiчки, що протiкае посеред Сан-Антонiо, коли раптом я побачив цю прекрасну дiвчину, яка йшла назустрiч. Я придивився i крикнув: «Ти, бува, не донька генерала Вебстера?». Вона кивнула i подарувала менi слiпучу посмiшку, а я, дивлячись на неi, запитав: «Чому ж ти не була такою тодi, коли жила навпроти мене у Форт-Бреггу?» На що вона вiдповiла, що завжди була такою, а от я був надто зайнятий пiдготовкою до Пойнту, щоб помiтити ii. Я намагався пригадати, але навiть не змiг чiтко уявити ii тодiшню, тому мовив: «Коли ми були у Форт-Бреггу, ти, мабуть, була довгоногим дiвчам рокiв одинадцяти». Тодi вона сказала те, що змусило мене зупинитися. Вона проiгнорувала iнших вiйськовослужбовцiв, що стояли поруч зi мною, i мовила: «Я все ще довгоноге дiвча». І вона мала рацiю, а через вiсiмнадцять днiв ми прийняли рiшення одружитися. Але матiр Ейлiн та Корея потурбувалися про це.

Тож я знову повернувся думками до Кореi та сказав капелану Фiнi:

– Я зроблю все, що зможу.

– Спасибi, Грувере. – Але тiльки-но я пiдвiвся, вiн запитав: – Не заперечуватимете, якщо я поговорю з командуванням про вас?

– Про що саме?

– Ви напруженi, як годинникова пружина. Я збираюся сказати, що вас варто усунути вiд польотiв.

– Лiкар вас випередив, – засмiявся я. – Я отримав призначення до Японii.

– Чудово, – сказав вiн. – Токiо?

– Нi, Кобе. Батько моеi дiвчини заправляе там усiм.

– От пощастило.

– Є й своi недолiки.

– Я маю на увазi, що й Келлi теж вирушае до Кобе. Ви зможете стежити за ним.

Менi це було огидно.

– Хочете сказати, що вiн повертаеться туди, де його дiвчина?

– Його конгресмен наполягае на цьому.

Я почав було говорити про те, що я думаю про конгресменiв, якi пхають свого носа до вiйськових справ, але священик мовив:

– Ви повиннi врятувати юнака.

Я подумав про норовливого коротуна Джо Келлi й сказав, виходячи:

– Нiщо не врятуе цього шибайголову.


ДЖО КЕЛЛІ: «У американських вiйськових, одружених на японських дiвчатах, завжди такий вигляд, нiби вони знають велику важливу таемницю».


Це був чудовий день. На авiабазi на «Джей-10» не було тепло, але у повiтрi вiяло весною i почалась вiдлига; прихiд весни у Кореi вiдчувався, як i в будь-якiй iншiй частинi свiту. Я декiлька разiв глибоко вдихнув на повнi груди i спустився вулицею мiж штабами пiдроздiлiв, що залишалась похмурою всупереч приходу весни, i мовив до себе: «Облиш Келлi. Нехай вiн дбае про себе сам».

Я попрямував до свого намету, де на мене чекали пиво та гра в покер, аж раптом згадав, що у Келлi мають бути документи про мое призначення. Довелося зайти до намету штабу ескадрильi, де я i знайшов цього телепня, який сидiв за столом iз власноруч намальованою табличкою, гiдною швидше генерала, на якiй було написано «Ейрмен[1 - Система вiйськових звань в США iстотно вiдрiзняеться вiд вiтчизняноi; звання «ейрмен» приблизно вiдповiдае званню «старший солдат авiацii», якби щось подiбне iснувало у Повiтряних силах Украiни.] Келлi».

Вiн був приземкуватим хлопчиною в юнацьких роках. Менi було двадцять вiсiм, i кожен, хто був молодшим, здавався незрiлим, але Келлi дiйсно був таким. Вiн вирiс у неблагополучному районi Чикаго, нiколи не навчався у коледжi, але мав швидкий допитливий розум i своерiдну винахiдливiсть. Келлi мав волосся пiщаного кольору та понiвечене життям iрландське обличчя. Загалом вiн був налаштований проти цiлого свiту i проти всiх офiцерiв зокрема. Його особова справа дивувала: вiн чотири рази отримував пiдвищення до капрала – i кожного разу його знову понижували у званнi. Вiн поводився нестерпно, постiйно втрапляв у халепи i був останнiм, вiд якого можна було б очiкувати серйозних стосункiв iз будь-якою дiвчиною.

Келлi показав менi розпорядження i сказав:

– Мати друзiв вигiдно.

Я був доповiдачем на одному з вiйськових судiв Келлi, але вiн здивував мене пiд час другого, коли попрохав бути його захисником. Вiн не шанував нiкого, але обожнював людей, якi кермують лiтаками. Коли вiн тицьнув у мене паперами, я збирався знову його вичитати, але вiн посмiхнувся i сказав:

– Чув, що ви сьогоднi збили ще два.

– Бум, бум.

– Як було там, нагорi, Асе?

– Легше не стае.

– Ви знаете, що в тому розпорядженнi? – запитав вiн з таким суворим виглядом, наче був гангстером i нагадував про виплату боргiв.

– Кобе, – вiдповiв я, вiдбираючи папери.

– Так, але я хотiв запитати, як ви його отримали?

– Нiколи не обговорював речi на кшталт наказiв iз пiдлеглими, – вiдрiзав я, повернувшись до дверей.

Але Келлi важко спантелечити. Вiн сказав:

– Я маю на увазi, чи знали ви, що генерал Вебстер писав до нашого командира?

Це було обурливо. Я хотiв зацiдити малому пройдисвiту в пику, але вiн тримав мене на гачку. Я знiяковiв, але вiдповiв:

– Вони друзi.

– Звичайно, але цi листи були про вас.

– Про мене?

– Так, генерал Вебстер розпочинав усi своi листи зi слiв: «Звичайно, я не маю намiру втручатися у керiвництво ескадрильею, але…» Вiн завжди використовував там «але».

– Але що?

– Але вiн певно не заперечував би, щоб майор Ллойд Грувер вирушив прямо до Кобе, чорт його забирай.

– Я не просив таких розпоряджень, – сказав я, запхнувши папери в кишеню.

– Та ви ще нiчого не чули, Асе, – мовив Келлi, задирливо смiючись.

Вiн, схоже, зневажав мене за те, що я офiцер, проте не мiг не поважати, тому що я пiлот.

– Генерал Вебстер призначив вас до мiжвiдомчого авiацiйного штабу, – мовив Келлi, – i це означае, що ви цiлими днями сидiтимете на своему парашутi та нiчого не робитимете. – Тут вiн усмiхнувся i додав: – Але ось ночами…

– Ночами?

Келлi повернув свою нетямущу голову спочатку в один бiк, потiм в iнший i запитав:

– Асе, ви вмiете берегти таемницi?

Я завжди був обачним, щоб нiколи й нi з ким не обговорювати вiйськовi таемницi, тож вiдповiв:

– Я б волiв нiчого не чути.

Келлi роздратовано вiдсалютував менi й мовив:

– Це не таемниця вiйськово-повiтряних сил. Це таемниця Аса Грувера.

– Що ти маеш на увазi?

– Як гадаете, чому ви отримали розпорядження щодо Кобе? І тепленьке мiстечко? І привiлейований рейс?

Я вiдчув, що це заходить надто далеко i змiнив тему.

– Капелан каже, що ти також вирушаеш у Кобе.

– Так.

– Я чув, що це влаштував твiй конгресмен.

– О, так. Капелан сказав «нi». Командир сказав «нi». Ви сказали «нi». Але конгресмен сказав «так».

Я був обурений i все ж спробував вiдбутися жартом:

– Я чув, наче ти збираешся одружитися.

– Так.

Нахабство Келлi звело нанiвець будь-якi моi спроби допомогти капелану Фiнi наставити на пуття цього провiнцiйного типа. Я пiдписав розписку про отримання документiв i попрямував до дверей. Але Келлi зупинив мене, сказавши:

– Я чув, що ви також збираетесь одружитися.

– Що ти маеш на увазi? – спитав я.

– Дочка генерала прибуде в Кобе. Завтра.

Келлi огидно вишкiрився i, коли я запитав, чи це правда, вiдповiв:

– Так. Генерал Вебстер сприяе вашому одруженню з його донькою. Мiй конгресмен робить це для мене. Генерали для офiцерiв. Конгресмен для простолюдцiв.

Ми з Келлi дивилися один на одного; це був той дивний момент, коли здаеться, що бачиш життя в абсолютно ясному холодному свiтлi. Ти бачиш iншу людину без однострою, без рангiв, без минулого i майбутнього. Ось вона, з усiма своiми проблемами й амбiцiями, якi начебто були далекими вiд твоiх власних, але дивним чином стали iхньою частиною. Колись один вiйськовий високопосадовець сказав менi, що чи не найголовнiша причина великого успiху мого батька в армii полягала у здатностi бачити кожну людину, з якою йому доводилось працювати, вiдокремлено, у вiльному просторi, пiдвiшену, мов струною, до руки Божоi. Я поважав Келлi. Вiн був злим малим пройдисвiтом i намагався розгнiвати мене, i все ж я поважав його.

Я вийняв портмоне i запитав:

– Я показував тобi фотографiю доньки генерала?

Думаю, що Келлi дивився на мене в тому ж холодному, ясному свiтлi, бо вiн нахилився вперед, як той гангстер, i сказав «нi».

Але я все ще був злегка збуджений – нiколи ранiше не доводилось збивати два МiГи в один день, i свiтлина, яку я вихопив, не була моiм талiсманом, а всього лише свiтлиною Ейлiн iз ii матiр’ю. Келлi глянув на фотографiю i запитав:

– Чи ця козир-баба ваша теща?

Я розвернув до себе свiтлину i тицьнув пальцем:

– Я мав намiр показати тобi ось кого.

Келлi присвиснув i сказав:

– Вау! Вона неперевершена в цьому купальнику.

– Так.

– Вона гарненька. Навiть для дочки генерала вона гарненька, – мовив Келлi.

– Цiкаво, яка ж дiвчина чекае на тебе у Кобе, – сказав я. – Дякую за добрi новини, Келлi.

– Ви коли-небудь бачили Кацумi? – сказав вiн.

– А де це – Кацумi? – запитав я.

– Це дiвчина, з якою я одружуюся.

– Вибач, я не знаю японських iмен.

– Та нiчого, – сказав вiн скупо.

Вiн дiстав невеличке фото своеi дiвчини. Я почувався нiяково, бо ця Кацумi була, звичайно ж, не мадам Баттерфляй. Вона мала велике кругле обличчя, виразнi щоки i чорне, мов смола, волосся. Якщо ви нiколи не були в Японii, то, мабуть, прийняли б ii за iндiанку чи ескiмоску. Але якщо ви коли-небудь бували в Токiо, то ви вiдразу впiзнали б Кацумi. Вона була однiею з мiльйонiв дiвчат, якi нiколи не будуть гарними, якi роблять усю важку роботу й одягненi так, нiби одяг у Японii робили зi старих лантухiв.

Потрiбно було б хоч щось сказати, i за милiстю Божою я згадав, що вона працюе в бiблiотецi, тож сказав:

– Вона, напевно, розумна.

– Вона набагато кмiтливiша за мене, – вiдповiв Келлi.

Я збирався пiти, але згадав обiцянку, яку дав капелану, i запитав:

– Ти дуже ризикуеш, чи не так?

– Ризики мене бiльше не лякають, – заявив Келлi зухвало.

– Я маю на увазi, що ти не зможеш взяти ii додому?

– Це мене не лякае, – вiдповiв вiн.

– Скiльки тобi рокiв, Келлi?

– Дев’ятнадцять.

– Ти ще юнак. Чому б тобi не обмiркувати це?

– Я усе зважив. Армiя, вiйськово-повiтрянi сили та державний департамент змовились, щоб уберегти мене вiд шлюбу. Але це робить мене ще бiльш рiшучим.

– Що ти маеш на увазi, коли говориш про змову? – Менi не подобаються люди, якi жалiють себе.

– Коли мiй командир у Кобе побачив, що я справдi рiшуче налаштований щодо Кацумi, вiн наказав вислати мене до Кореi. Тодi у Вашингтонi встановили кiнцевий термiн. Вони сказали: «Якщо ви одружитеся з японською дiвчиною пiсля нього, ми не дозволимо вам взяти ii до Штатiв». Я звернувся до вiйськового суду з вимогою про повернення назад до Японii, щоб я одружився з дiвчиною до того, як вступить у дiю новий закон. Я нiколи не повернусь. Капелан Фiнi щотижня вручае менi брошуру, щоб показати, наскiльки я дурний, якщо продовжую думати про таке.

Вiн розкрив шухляду i показав цiлу купу брошур, широко розтиражованих у тих краях; усi вони мали на метi привести молодикiв до тями. Верхня мала назву «А чи прийме ii ваша сiм’я?». Келлi схопив ii волохатою рукою, зiм’яв i пожбурив до кошика.

– Вони спробували все, щоб зупинити нас, але чи знаете ви, що я збираюся зробити, Асе?

– Щось дурне, я впевнений.

– Так. Я досить дурний, щоб закохатися. Так склалося, що я люблю цю дiвчину. І якщо я повинен вiдмовитися вiд свого американського громадянства, щоб одружитися з нею, це не проблема для мене. – Вiн аж трусився вiд гнiву, кладучи свiтлину Кацумi на стiл.

Я був обурений тим, що американець виявився спроможним таке говорити. Вiдмовитися вiд свого громадянства! Я хотiв схопити цього молодого iдiота i втовкмачити йому, що кожен, хто навiть припускае думку про вiдмову вiд американського громадянства заради японськоi дiвчини, повинен… Але вiн повернувся спиною до мене i почав перебирати папери, наче мене поруч уже не було.

Я нiкому не дозволяю так поводитись зi мною. Це мене розлютило. Я пiдхопився, схопив Келлi за сорочку i розвернув до себе.

– За кого ти себе, чорт забирай, маеш? – заволав я.

На мiй подив, вiн пiдняв кулака:

– Я можу дати здачi, Асе.

Одну коротку мить я бажав надерти цьому зухвалому хлопчиськовi вуха, але зрозумiв, що це буде марнуванням часу. Я мiг би розiбратися з ним коли завгодно. Тож я вiдпустив руку та сказав, глибоко схвильований:

– Ти зовсiм схибнувся з тими клятими реактивними лiтаками.

Келлi був абсолютно спокiйним. Вiн засмiявся та сказав:

– Ми могли б залучати бiльше таких людей, як ви.

– Вибач, Джо, – мовив я, – але ти був схожий на божевiльного, коли заявив, що вiдмовишся вiд свого громадянства заради дiвчини.

– Я i е божевiльний, – сказав вiн. – Я збожеволiв вiд кохання.

Я вiдчув легке запаморочення i сказав:

– Ходiмо до мого намету i вип’емо пива.

– Чудово! – крикнув вiн, ляснувши по столу.

Коли ми йшли попiд полуденним сонячним свiтлом з натяком на весняне тепло, вiн сказав:

– Ви знаете, Асе, трохи ранiше я не боявся шпурнути вас. Бо знаю, що, якби я це зробив, то ви могли б добряче наскубти менi чуба i не волали б про пiдкупний вiйськовий суд.

– Ой, друже! Як ти можеш так помилятися? Я тiльки-но закiнчив сперечатися з капеланом про те, що ти повинен постати перед вiйськовим судом хоча б за те, що написав своему конгресмену.

– Я маю на увазi, що ви не здали б мене через те, що маете на мене зуба.

Я подумав хвилину i зiзнався:

– Думаю, ти маеш рацiю.

– Ось це я i маю на увазi, – сказав вiн.

Ми дiсталися мого намету та випили одну п’яту пляшки вiскi «Санторi».

– Японцi, напевно, роблять його з фермерських шкарпеток, – сказав я Джо.

Але Джо зробив великий ковток i схвально крикнув:

– Ух, оце для справжнiх чоловiкiв.

Було очевидно, що йому потрiбно з кимось поговорити. Вiн запитав:

– Ви дiйсно вважаете, що я схиблений, чи не так? Хлопцi з iдальнi теж так вважають. Це…– Вiн зупинився, уважно подивився на мене i сказав: – Ну деякi з них. Але ви знаете, що дивне, Асе? У наметах вночi ви нiколи не почуете, щоб скаржився бодай один чоловiк, який одружений з японкою. Ви чуете, як багато iнших хлопцiв скаржаться на своiх жiнок. Але не тi, хто одружився з японками.

Це здавалося настiльки малоймовiрним, що я зробив великий ковток iз пляшки та запитав:

– Як так?

– Звучить старомодно, Асе, але це все любов. Якщо бiлий чоловiк iз вiйськово-повiтряних сил та ще й з хорошою платнею закохуеться в японку та одружуеться з нею, то це мае бути любов.

– Це безглуздя! – Я вiдчував, як повертаеться нестримне бажання навести на розум цього хлопчака, але вiн знову потягся до пляшки, тому я сказав: – Я закоханий. Половина чоловiкiв звiдси, яких я знаю, закоханi в дiвчат там, у Штатах. Що ж особливого у цих японських дiвчатах?

– Ви коли-небудь були у солдатських наметах вночi? – вiдповiв вiн. – Чоловiки, дружини яких зараз у Штатах, розмовляють про брекети своiх молодшеньких, про танцi в кантрi-клубах i про те, який саме автомобiль придбали iхнi дружини. А чоловiки з японськими дружинами говорять лише про одне. Якi чудовi у них дружини. Вони закоханi. Все так просто.

Це збентежило мене, адже вiн так само мiг би сказати й про мою сiм’ю. Мiй батько – генерал iз приголомшливою репутацiею, яку заробив зокрема на Гуадалканалi та Фiлiппiнах, а моя мати написала кiлька iсторiй, якi з’явилися в «Атлантiк Манслi». Вони прекраснi люди, вони захопливi люди, але вони нiколи не були закоханi. Гадаю, що у своему наметi вночi мiй батько, напевно, балакав про моi брекети й про те, на якiй машинi iздила моя мати. Я впевнений, що вiн нiколи не говорив про кохання.

– Є краще пояснення, – мовив я, – хлопцi з японськими дружинами молодшi. У них немае дiтей, про яких можна говорити.

Джо обдумав це, зробив ще один ковток i сказав:

– Може, ви й правi, Асе. Але я не збираюся ризикувати. Бо, коли я бачу Кацумi, я бачу жiнку, яка могла б полонити мое серце на все життя. – Вiн оглянув намет, нiби розмiрковуючи про те, що збираеться сказати, набрався духу й промовив: – Скажiть менi, Асе, а ви вiдчуваете подiбне до своеi дiвчини?

Вiн знову пiдловив мене, адже я був професiйним вiйськовим. Мое майбутне було визначене, i я знав, що нiколи не знайду жодноi дiвчини, яка полонила б мое серце навiчно. Серед молодих офiцерiв у моему оточеннi любов не була такою. Ти б роздивився навкруги та знайшов привабливу добру жiнку, яка погодилася б готувати тобi все життя, а якби вона походила з вiйськовоi сiм’i, як Ейлiн, то це було б iще краще. Я не мiг пояснити Келлi, що Ейлiн буде найкращою дружиною, про яку може мрiяти офiцер вiйськово-повiтряних сил, але не такою, як описуе вiн.

– Поглянеш на мене через десять рокiв i побачиш щасливого чоловiка! – сказав я.

Джо зробив останнiй ковток i мовив:

– Я вiрю вам, Асе. Друже, ви один на мiльйон. Асе, ви единий офiцер на мiльйон, з яким я мiг би поговорити. – Вiн незграбно потиснув мою руку i попрямував до виходу на запилену гамiрну вулицю. Потiм вiн оглянувся i крикнув: – Друже! Ми це зробимо! Ми одружимося! – І, похитуючись, рушив до iдальнi.


МІСІС ВЕБСТЕР: «Я не думаю, що японцi гiршi, але вважаю, що ми повиннi пам’ятати, хто виграв вiйну».


У понедiлок ми з Келлi летiли до Японii в одному лiтаку, i, спостерiгаючи за тим, як вiн застiбав пасок безпеки в крiслi й дiйсно радiв, що повертаеться до своеi дiвчини, я думав про те, наскiльки рiзними були нашi мандрiвки. Вiн направлявся до низенькоi кругленькоi Кацумi та майбутнього, яке нiхто не може передбачити, а я – до великого сюрпризу, який генерал Вебстер улаштував для мене: безпечноi роботи за столом, одруження з його прекрасною дочкою Ейлiн i довгих рокiв просування по службi, напевно, до полковника чи, можливо, навiть генерала.

Я не розмовляв iз Келлi пiд час польоту, бо на борту було кiлька полковникiв i мудрiшим менi здавалося сидiти перед ними й обмiнюватися iдеями щодо росiйських пiлотiв, яких ми зустрiчали над Кореею. Але коли лiтак сiв у Японii, до салону зайшли медики, щоб продезiнфiкувати його, i Келлi прошепотiв до мене (я саме стояв у проходi):

– Асе, ви единий друг, якого я тут знаю, i ви були в ескадрильi…

Я думав, що вiн збираеться попрохати мене про грошi, i був готовий позичити йому п’ятiрку, але вiн сказав:

– Я хотiв поцiкавитись, чи не будете ви моiм дружкою. В суботу.

Полковники почали рухатися, i я не мiг стояти на мiсцi, сперечаючись. Усе мое ество – все, чого я коли-небудь навчився, усе, що я пережив, змушувало мене вiдповiсти «нi», але я сказав «так».

– Дякую, – мовив вiн.

Коли вiн поплентався майданчиком, кривоногий i зсутулений, мов гангстер, я подумав, що цей бовдур iз волоссям кольору пiску зовсiм не схожий на героя, якого змальовують у книгах про чудових коханцiв. Чомусь не уявляеш рядового Джо Келлi, який прориваеться крiзь стiни полум’я, щоб вибороти принцесу. А думаеш про нього як про хулiгана з автозаправноi станцii, який присвистуе дiвчатам, що проiжджають мимо на своiх розвалюхах. Але вiн збирався одружитися з азiйською дiвчиною на чужiй землi, i менi довелося визнати, що в нього е характер.

Я спостерiгав за Келлi, коли генерал Вебстер гукнув мене; коли я повернувся у його бiк, то помiтив i мiсiс Вебстер, яка стояла поруч iз генералом.

– Ото сюрприз! Коли ви сюди прибули? – викрикнув я.

Мiсiс Вебстер була красивою жiнкою, на кшталт тих, що з’являються в рекламах, – з бiлявим волоссям та у строгих костюмах – i розповiдають молодим хазяйкам, чому один очищувач кращий за iнший. В армiйських колах широко побутувала думка, що Марк Вебстер щасливець, оскiльки мае таку яскраву та енергiйну дружину. Одного разу я чув, як мiй батько сказав (його навiдало кiлька однокласникiв – випускникiв Пойнту 1922 року): «Марк Вебстер тривалий час був полковником, i його кар’ера не просувалась далi. Але з’явилася першокласна дружина i зробила його генералом». Коли вiн це говорив, у його словах не було чутно анi крихти зневаги, анi заздрощiв.

Коли мiсiс Вебстер мене побачила, то поспiшила назустрiч i поцiлувала в щоку. Менi довелося прикинутись, нiби я не знав, де Ейлiн, тому запитав:

– Якi новини вiд Ейлiн?

Змовники пустотливо переглянулись.

– Вона все ще працюе в нафтовiй компанii, – сказала мiсiс Вебстер. – Але вважае Талсу нудною без тебе.

– Але i Корея менi нудна без неi!

Генерал Вебстер сказав:

– Сподiваюся, ти не був проти, що я вiдтягнув тебе подалi вiд росiян.

– Чесно кажучи, сер, я не був проти. Я вже почав трохи нервувати.

– Ну, ми переведемо тебе до Кобе, i ти побачиш, як усе влаштовано. Ти ж знаеш, що будеш у мiжвiдомчому авiацiйному штабi, але роботу почнеш за тиждень.

– Що ж, висплюсь, – припустив я; Вебстери посмiхнулись одне одному.

Генерал провiв мене до чорного «кадилаку» з однiею червоною зiркою на номерному знаку. Вiн завжди скидався на дендi – цьому сприяли худорлявiсть, бездоганно пiдiгнаний однострiй i справжня штабна культура. Генерал був схожий на тих, кого вiйськовослужбовцi називали «курочками»[2 - У вiйськовому жаргонi США слово «chicken» як натяк на орлана на гербi США використовуеться для позначення вiйськовослужбовцiв штабiв.], адже вимагав усiх вiйськових почестей, охайних мундирiв i начищеного взуття. Вiн крокував широкою ходою i сприймав усе це як належне. Я добре знав свого батька i бачив у ньому справжнього генерала. Йому завжди було байдуже до дрiбниць на кшталт блискучих туфель або козирянь. Натомiсть Марк Вебстер, здавалося, дуже часто просто грае роль генерала. Одного разу я заявив про це моему батьковi, але вiн дуже розсердився. Вiн сказав:

– Слухай, розумнику! Армiя потребуе рiзних генералiв. Марк Вебстер може робити десятки речей, яких я не хочу робити. – Тодi вiн нахмурився i додав: – Не те щоб я був нездатний iх зробити. Але не варто недооцiнювати тих чоловiкiв, якi забезпечують дiяльнiсть органiзацii.

Три днi по тому ми обiдали в надмiру розкiшному ресторанi й батько сказав:

– Я завжди захоплююся метрдотелями, якi здаються незграбними, але все-таки забезпечують дiяльнiсть органiзацii.

Я прикрив рукою рота i пробубонiв:

– Ти це казав днями ранiше про генерала Вебстера.

Вiн подивився менi в очi й рiзко сказав:

– Гадаю, якщо я це казав, то саме це я й мав на увазi.

Але протягом цiеi поiздки з аеропорту генерал Вебстер був як не свiй. Вiн узагалi нiколи не був витонченим. Насправдi вiн був стривоженим, хоч цього i не було помiтно, аж доки ми не наблизилися до центру Кобе i я не здогадався, що його гризе. Мiсiс Вебстер знову всiм заправляла.

Ми оминули рiг вулиць, на якому стояли пiвдюжини вiйськових – нам було заборонено називати iх джi-ай[3 - G. I. – прiзвисько американських солдатiв; за однiею з версiй походить вiд абревiатури Government Issue (англ. – державне майно).], – якi вiдверто байдикували. Вони перебували в Кобе на вiдпочинку пiсля Кореi. Як i бiльшiсть солдатiв, цi вiдновлювали своi сили з повiями. Поруч iз вiйськовими стояли п’ять опецькуватих японських дiвчат, i, коли ми проiжджали повз, один iз солдатiв ляснув дiвчину по сiдницях; та заверещала.

– Ось про що я говорила, – сказала мiсiс Вебстер.

– Кобе – центр вiдпочинку, – похмуро вiдповiв генерал, – я нiчого не можу змiнити.

– Це ганебно.

– Я знаю, – пирхнув генерал.

– Крiм того, це пiдривае авторитет однострою.

– Здаеться, немае жодних правил щодо цього, – пробурмотiв генерал Вебстер, вiдкинувшись назад iз гримасою невдоволення.

Мiсiс Вебстер, побачивши, що генерал вiдмовився вiд подальшоi розмови, запитала мене:

– А що ти думаеш про це, Ллойде?

– Не намагайтеся змусити мене сперечатися з генералом, – вiдповiв я.

Генерал Вебстер випростався.

– Серйозно, Грувере, що думають твоi молодшi офiцери?

– Я нiколи не розумiв, як будь-який офiцер, що поважае себе, може зiйтися з японською дiвчиною…– почав було я й осiкся.

Прямо перед нашим «кадилаком» постав високий лейтенант морськоi пiхоти, який вийшов iз магазину нижньоi бiлизни у супроводi японськоi дiвчини, i такоi гарноi, що я вперше бачив таку. Вона була струнка, чорноволоса i не косоока. І вона смiялася. Я нiколи не бачив японських дiвчат, що смiються. Але ця надзвичайно красива японська дiвчина смiялася i притримувала лiвою рукою пакунок з нейлоновою бiлизною. А потiм, подiбно до будь-якоi американськоi дружини на жвавому розi, вона люб’язно взяла попiд руку свого морського пiхотинця i посмiхнулася йому.

– Це ганьба, – пирхнув генерал.

Мiсiс Вебстер нахилилася вперед, щоб поспостерiгати за офiцером i його супутницею.

– Вiн же привабливий молодий чоловiк, – здивовано вимовила вона. – Напевно, з дуже хорошоi родини. Що вiн робить iз цiею японською дiвчиною?

У мене була готова вiдповiдь, але я змовчав, а потiм спiймав погляд генерала i ясно зрозумiв, що i вiн думае так само, i промовчав iз тiеi ж причини, що i я. Мiсiс Вебстер подивилася на нас i запитала:

– Це правда, Марку, що деякi вашi молодики справдi одружилися з такими дiвчатами?

– Близько десяти тисяч, – вiдповiв вiн похмуро.

– Я просто не можу повiрити в це! Жовтолицi дiвчата як берегинi сiмейного вогнища в американських домах! Навiть бiднi хлопцi, якi в минулому одружилися з французькими дiвчатами… Пам’ятаете тих жахливих Фаррiнгдонiв у Кемп-Полку?

Генерал Вебстер запитав:

– Хтось iз твоеi ескадрильi одружений на японських дiвчатах?

– Я провiв вечiр минулоi п’ятницi, сперечаючись iз дев’ятнадцятирiчним юнаком, який вирiшив одружитися з однiею з них, – вiдповiв я.

– Жалюгiдно! – зiтхнула мiсiс Вебстер. Вона говорила зi справжнiм спiвчуттям, i було очевидно, що iй щиро шкода, що дев’ятнадцятирiчний юнак, який перебувае так далеко вiд дому, зiйшовся з японською дiвчиною.

Огрядний армiйський майор, очевидно, з резервiстiв, легкою ходою крокував по вулицi, оглядаючи вiтрини так само, як мiг робити це десь у Сан-Франциско, а попiд руку з ним йшла японська дiвчина, яка теж розглядала вiтрини. Декiлька офiцерiв саме проходили повз цю парочку, i товстий майор зупинив iх, щоб представити свою супутницю. Здавалося, нiби вона була дiвчиною, з якою цей майор зустрiчаеться у себе вдома. Дiвчина обмiнялася словами з офiцерами, а потiм вони з майором рушили вулицею далi.

– Ти повинен зробити щось стосовно такоi поведiнки, – похмуро мовила мiсiс Вебстер, – принаймнi на рiвнi офiцерiв.

Наш «кадилак» зупинився на територii вiйськовоi бази Кобе, генерал Вебстер вийшов з автомобiля i сказав:

– Менi треба владнати деякi неприемнi справи. Тож, Ненсi, повертайся до клубу, а ми з Ллойдом незабаром зустрiнемось iз тобою там.

Мiсiс Вебстер посмiхнулася менi грайливо i сказала:

– Для нас готують особливий обiд. Я б навiть сказала, надзвичайний.

Генерал показав менi вишуканий письмовий столик – оздоблений японською сосною i дуже гарний – i сказав своему помiчнику:

– Гаразд, я зараз iз ним побачуся.

Полковник у вiдполiрованому взуттi зник у приймальнi й мовив рiшуче:

– Генерал Вебстер зараз вас прийме.

Через дверi зайшов Келлi. Вiдповiдно до неписаних правил вiйськово-повiтряних сил, вiн не дав взнаки, що знайомий зi мною, i пiшов прямо, слiдуючи за полковником, лише знизав плечима перед дверима, якi вели до кабiнету генерала Вебстера.

Я вивчив карти в приймальнi генерала i переглядав свiжий примiрник «Інфантрi Джорнал», коли мое читання було перерване криком генерала:

– Чому, до дiдька, ви все одно хочете з нею одружитися?

Докази полковника були бiльш переконливими:

– Рядовий Келлi, якщо ви одружитесь з нею, то не зможете взяти ii з собою до Штатiв.

Вiдповiдь Келлi я не розчув, але, судячи з того, що трапилося далi, хлопець, мабуть, сказав: «Я не хочу повертатися до Штатiв», бо генерал знову закричав:

– На Бога, я вiдправлю тебе назад, хочеш ти цього чи нi. Полковник, вiдiшлiть цього молокососа додому. Сьогоднi ж увечерi!

І тут я вперше почув голос Келлi. Вiн сказав:

– Я не поiду.

– Не поiдеш?! – захлинувся гнiвом генерал.

– Не поiду, тому що конгресмен Шiммарк домовився про те, щоб я одружився, – сказав Келлi.

Я виявив: незалежно вiд того, у якому вiдомствi ви перебуваете, – у сухопутних вiйськах, вiйськово-повiтряних силах чи на вiйськово-морському флотi, не мае значення – слова блякнуть, коли хтось згадуе про конгрес. Я чув, як мiй батько опинився на Фiлiппiнах без постачання. Це було у розпал битви, за яку вiн отримав свою четверту зiрку, коли Нiмiц бив байдики, Макартур мiг загинути, а Рузвельт – отримати по носi. Але з’явився пересiчний конгресмен, i в батька все пiшло як по маслу. Вiн знав, що конгресмени управляють вiйськом, бо саме вони затверджують бюджет.

Тому, почувши iм’я конгресмена Шiммарка, генерал Вебстер вiдступив.

– Гаразд, – пирхнув вiн, – давай, дiй i зруйнуй свое життя. Я виконав свiй обов’язок. Я намагався зупинити тебе. – І до полковника: – Влаштуйте весiлля цього молодого дурня. Ну а ми надалi працюватимемо в дитячому садку.

Розлючений полковник супроводив Келлi назад до приймальнi.

– За кого ти себе маеш, – пробурчав вiн люто, – щоб говорити таким чином iз генералом?

– Я не збираюся бiльше терпiти цi поневiряння. Я збираюся одружитись, – вiдрiзав Келлi.

– Ти шкодуватимеш про це, допоки житимеш, – пригрозив полковник, вказуючи йому на дверi.

Келлi глянув на полковника i засмiявся. Потiм вiн побачив мене i знову стенув плечима.

– Субота, – прошепотiв вiн одними губами.

Коли Келлi пiшов, з’явився генерал. Його лице аж пашiло, коли вiн бурмотiв:

– Їй-богу, в старi часи ми кинули б такого зухвалого недоумка, як цей, до в’язницi. Тепер це нова армiя i кожен юнак пише своему конгресмену. Дiдько, я б хотiв, щоб усi конгресмени повмирали. – Вiн швидко окинув поглядом кiмнату, наче хотiв упевнитись, що нiхто не почув цього зауваження.

– Ви не зможете утримати чоловiкiв вiд одруження з жiнками! – спробував пожартувати полковник.

Генерал поглянув на нього, нiби той з’iхав з глузду, i вiдповiв:

– Але можна утримати офiцерiв армii Сполучених Штатiв вiд того, щоб привселюдно виставляти себе цiлковитими дурнями. І з Божою помiччю я це зроблю!

Потiм вiн побачив мене i, взявши за руку, сказав:

– Ллойде, я, звичайно, хочу, щоб усi моi пiдлеглi були такими ж розважливими, як i ти. Ти ж був вихований в традицiях служiння нацii i розумiеш, що таке честь мундира.

Вiн поглядом пошукав «кадилак», який iще не повернувся, i викликав замiсть нього «б’юiк». Коли ми залiзли всередину, вiн сказав:

– Говорячи про Ейлiн, нумо сходимо попоiсти.

– Я не говорив про Ейлiн, – засмiявся я.

– Я говорив, – сказав вiн, – бо… Я маю на увазi… Здаеться неможливим, що офiцери, якi розгулюють з японськими дiвчатами, могли бодай колись знати таких доброчесних, пристойних американських дiвчат, як-от Ейлiн…

Вiн рiзко повернувся, пирхаючи, мов вулкан. Навпроти на вулицi стояв гладкий майор з японською дiвчиною, яка розглядала вiтрини. Вони тримались за руки, осяянi промiнням весняного сонця, i дивились на сукнi. Генерал нахилився вперед i запитав водiя:

– Це не майор Бартлетт?

– Так, сер.

– У цивiльному життi вiн продавець взуття, – фиркнув генерал. – Чого можна вiд нього очiкувати?

– Майор Бартлетт – це той, хто володiе мережею автозаправних станцiй, сер, – виправив його водiй.

– Боже, i це армiя! – зiтхнув генерал Вебстер, пом’якшуючись.

Ми пiд’iхали до розкiшного японського готелю, де розмiщувався клуб офiцерiв, i я мiг вiдчути, як генерал пожвавiшав, сподiваючись здивувати мене появою Ейлiн. Я справдi був достатньо схвильованим, адже не бачив Ейлiн понад рiк. Я поплескав по кишенi з портмоне на щастя i ступив на мармуровi схiдцi, якi вели до клубу.

Японець-коридорний привiтав генерала. Японець-метрдотель вручив йому якiсь документи. Японець-лiфтер швидко доставив нас до номера, а японка-покоiвка поспiшила до зали попереду нас. Японець-дворецький вiдчинив нам дверi, радiсно посмiхаючись, i японка-офiцiантка вклонилася майже до пiдлоги, вiтаючи генерала.

Я стояв, виструнчившись, i чекав, доки вiдчинять високi дверi до бiблiотеки; пам’ятаю, як сказав собi: «Що ж, йолопе, маеш удавати здивування». Але настанови виявились зайвими, бо Ейлiн несподiвано з’явилася з передпокою; вона була вдвiчi кращою, нiж я пам’ятав.

– Отакоi! – скрикнув я, повертаючись у ii бiк i помiчаючи, що, усмiхнена, вона ще бiльш мила й витончена.

Вона поспiшила менi назустрiч, i ми поцiлувалися.

– Чудовий спосiб повернути чоловiка з Кореi! – сказав я.

– Я збиралась вiдправити телеграму вiдразу, як стало вiдомо, що можу приiхати сюди, – мовила вона, – але мама сказала: «Ми його здивуемо».

– Ми не хотiли вiдволiкати тебе вiд польотiв, – перервала нас мiсiс Вебстер.

– Чи цього разу було важко? – запитала Ейлiн.

– Вони залучили основний склад.

Тримаючи дiвчину за руки, я зробив крок назад, щоб краще ii роздивитися.

– Зачiска iнша, так? Ох, це гарне бiляве волосся, коли всi навколо чорнявi. І твоя сукня… Тут випирае, тут стягуе – доволi мило.

– Вона пiдкреслюе вигини фiгури, – засмiялася Ейлiн.

Генерал Вебстер кашлянув, i я сказав:

– Ти набагато привабливiша, нiж на будь-якiй фотографii, якi менi надсилала, окрiм, можливо, тiеi, у купальнику. Вiн теж непогано пiдкреслюе фiгуру!

– Та була найкраща з усiх. Хоч минулого лiта я була на три кiлограми важчою, – сказала Ейлiн.

– Чи не здаеться вам, що час спуститися попоiсти? – запитав генерал Вебстер.

Але мiсiс Вебстер насолоджувалася романтичною сценою, яку вона влаштувала, тож сказала:

– Спочатку ми вип’емо за молодих закоханих. – Вона дiстала комплект мерехтливих бокалiв i пояснила: – Це з гарнiзонного магазину. Маленький японець-торговець сказав, що вони виготовленi тут, у Кобе.

Генерал Вебстер налив хересу i проголосив:

– За закоханих! – потiм подивився на дружину i висловив невдоволення: – Який неприемний вислiв! Хiба закоханi – не французи, якi живуть на горищi й нiколи не одружуються?

– Нi! – заперечила Ейлiн. – Закоханi – це люди з англiйського фiльму, якi живуть у котеджi з газоном, а дружина вiкарiя iх засуджуе.

– Так чи iнакше, це доволi неприемне слово, – генерал долив ще хересу i сказав: – За майора Ллойда Грувера та Ейлiн Вебстер, вiйськово-повiтрянi сили Сполучених Штатiв. Це звучить до бiса по-американськи i бiльш розсудливо.

Мiсiс Вебстер засмiялася.

– Ти маеш рацiю, Марку, але слово «закоханi» теж мае чудове значення. Це пересiчнi американцi незалежно вiд вiку, i вони люблять одне одного, навiть якщо одруженi вже двадцять шiсть рокiв. – Вона пiдiйшла до генерала i нiжно його поцiлувала.

Моi власнi батько та мати нiколи добре не ладнали. Приблизно в десять рокiв я зрозумiв, що незалежно вiд того, яких вершин досягнув мiй батько, i вiд того, як обернулася кар’ера Марка Вебстера, моi батьки заздрили iм, адже Марк i Ненсi були закоханi одне в одного, в той час як моi батьки нi. Часом батько забував свое презирство до готовностi Марка Вебстера догодити своiй дружинi, а мама, яка походила з вiдомоi нiмецькоi родини з Ланкастера, штату Пенсильванiя, залишаючись у колi своiх друзiв, сумно говорила про Ненсi Вебстер, що та «iде за вiйськом у будь-яку точку свiту».

У цей момент у Кобе, коли старшi Вебстери цiлувалися, я подiляв почуття моiх батькiв i вперше з величезним здивуванням усвiдомив, що коли одружуся з Ейлiн, то швидше нагадуватиму мого батька, нiж стану другим Марком Вебстером. Мене завжди буде щось стримувати; але стоячи перед Ейлiн i споглядаючи ii неперевершену вроду, я дiйшов висновку, що глибоко закоханий – у свiй спосiб i у спосiб мого батька. У той непевний момент я думав, що моя часткова любов, якщо це можна так назвати, здатна сприяти створенню такоi мiцноi сiм’i, як у моiх батькiв, моему пiдвищенню у вiйськово-повiтряних силах, як у батька в сухопутних вiйськах, i до впливовостi в суспiльствi, якою користувалася моя мама в Ланкастерi. І я вирiшив: «Це спосiб, у який кохае солдат».

Здаеться, мiсiс Вебстер, яка добре знала батькiв, зрозумiла хiд моiх думок, бо, притулившись до плеча чоловiка, сказала:

– Нумо, Ллойде, поцiлуй дiвчину.

Я поцiлував, i генерал благально запитав:

– Тепер ми можемо попоiсти?

Ми спустилися до обiднього залу, де японець-метрдотель супроводив нас до столу з квiтами та вирiзаним iз льоду маленьким собором. Три японцi-офiцiанти притримали нашi стiльцi, трiо японцiв вигравало джазову версiю пiснi «Ось iде наречена». Офiцери за прилеглими столами пiднялися й аплодували, але обiд був зiпсований, бо поруч iз нашим столом сидiв лейтенант морськоi пiхоти з прекрасною японською дiвчиною, а неподалiк вiд оркестра – гладкий майор i його дiвчина, якi милувалися вiтринами.

– Якби я знала, що це не принизить тебе, я би пiшла звiдси. Хто врештi-решт виграв вiйну? – повертiвши в руках серветку, мовила мiсiс Вебстер.

– Вони хорошi дiвчата. Будь ласка, не влаштовуй сцен, – прошепотiла Ейлiн, схопивши матiр за руку.

Мiсiс Вебстер наче заспокоiлася i почала було плюскати ложкою в своiй чашцi, але незабаром припинила.

– У мене просто немае апетиту, – рiшуче сказала вона.

Обiд перетворився на катастрофу; якомога пристойнiше, наскiльки це взагалi було можливо, генерал Вебстер потяг мене до свого кабiнету i звелiв помiчнику:

– Запросiть до мене майора Бартлетта.

Потiм генерал зателефонував секретарю i продиктував розпорядження: «Починаючи з цiеi митi, жоден громадянин Японii не може брати участь у заходах клубу офiцерiв у Кобе, особливо i без виняткiв, у тому числi трапезах у залi клубу».

– Надрукуйте i розвiсьте так, щоб це було помiтно! – наказав генерал i, коли секретар пiшов до виходу, додав: – Особисто переконайтесь, щоб копiя була в кожному лiфтi.

Коли майор Бартлетт з’явився, генерал дiйсно вичитав йому мораль. Гладкий майор, один iз тих, хто особливо обурюе кадрових вiйськових, бо не сприймае службу серйозно, навiть не завдав собi клопоту виструнчитись.

– Ваша поведiнка ганебна.

– Я розумiю.

– Ви не здатнi розумiти, iнакше б не розгулювали мiсцевими вулицями, тримаючись за руку з японською дiвчиною.

– Я розумiю.

– Дiдько, не так давно цi люди були нашими ворогами.

– Не моiми. Я воював у Нiмеччинi.

– Ну то вашоi краiни. Ви зобов’язанi поважати погляди нацii.

– Я розумiю, – пробурчав майор у надзвичайно образливий спосiб.

– Ви розумiете, що не зможете привести цю дiвчину до клубу знову?

– Я розумiю.

Це викликало подив генерала, i вiн рiзко промовив:

– І вас не повиннi бачити з нею на мiських вулицях.

Майор глянув на мене, нахмурив брови й сказав:

– Я розумiю.

Терпець генерала увiрвався. Вiн промовив рiзко:

– Майоре Бартлетт, менi наказано вiдправити пiдроздiл до Кореi. Вам краще б долучитися до нього.

– Так.

Тепер i для мене було занадто. Я втрутився:

– Так, сер. Вам мае бути вiдомо про вiдповiдальнiсть за порушення статутних правил звертання до старших за званням.

– Так, сер, – сказав менi товстун, злегка нахиливши голову.

– Облиш це, Грувере, – зупинив мене генерал. – Бартлетте, пiдроздiл вирушае завтра.

– Так, сер! – вiдповiв вiн iз пiдкресленою ретельнiстю, зразково вiдсалютувавши кожному з нас.

Коли вiн пiшов, генерал сказав:

– Вiчний цивiльний. Що ж, не варто залучати вiйськовий суд для такоi людини. Може, Корея наверне його на розум.

– Я б радше бажав, щоб ви дозволили менi розiбратися з ним, – сказав я.

– Зрозумiло, що армiя багато виграе, вирiшивши питання з отакими цивiльними в одностроях. Але, iй-богу, не варто приймати iх перед обiдом.

Того вечора, коли ми повернулися до клубу й увiйшли до лiфта, генерал iз задоволенням вiдзначив, що його розпорядження висить на виднотi, але коли дочитав текст до кiнця, то почервонiв – хтось олiвцем додав «Пiдпис: мiсiс Марк Вебстер».

– Хто це зробив? – просичав генерал.

Дiвчина-японка, яка керувала лiфтом, не вмiла читати англiйською i не мала жодного уявлення, чому генерал розлютився. Вiн вказав на пiдпис олiвцем i зажадав пояснень:

– Хто це зробив?

– Я не бачила, – прожебонiла дiвчина, зiщулившись у кутку.

Через ii остаточну розгубленiсть лiфт проiхав повз потрiбний генералу поверх, i до тiеi митi, як налякана дiвчина спромоглась повернутися до своiх обов’язкiв, генерал Вебстер зiрвав розпорядження. Потiм вiн привiв дiвчину до свого номера, зателефонував менеджеру готелю i з люттю в голосi розпитав його, дiзнавшись нарештi, що майор Бартлетт користувався лiфтом у другiй половинi дня. Довести нiчого було неможливо, i до вечерi будь-який офiцер у готелi знав про цей iнцидент, адже офiцери-резервiсти подiбнi до школярiв, якi захоплено хихикають кожного разу, коли щось збивае з пантелику директора.

Атмосфера пiд час вечерi того дня була дуже прохолодною. Ми з Ейлiн мовчки сидiли пiд повними ненавистi поглядами офiцерiв, якi зазвичай запрошували японських дiвчат у клуб. З’явився майор Бартлетт i вклонився менi. Вiн сiв так, щоб генерал мiг його бачити, й заходився розповiдати друзям непристойнi iсторii. Але найбiльше крижаних поглядiв було спрямовано на мiсiс Вебстер, яка, здаеться, взагалi не зважала на це. Разом iз чоловiком вона була свiдком рiзних неприемностей – деякi з них, як-от тодi, вона навiть прискорила, – i нiколи не занепадала духом. Мiй батько не схвалював ii втручання в армiйське життя, але якось зауважив:

– Якщо ти коли-небудь зiштовхнешся з неприемностями, Ллойде, поводься, як Ненсi Вебстер. Тримай носа вище i смiливо iх прийми.

Зараз вона з викликом показала на стiл, за яким сидiли три американськi шкiльнi вчительки разом iз чоловiками; чоловiки були фахiвцями з постачання пального у сухопутних вiйськах.

– Хiба не приемно бачити хороших американських дiвчат за цим столом? – мовила мiсiс Вебстер достатньо голосно, щоб ii почули.

Хтось мусив щось сказати, тому я видушив iз себе:

– Пiсля Кореi особливо приемно побачити американську дiвчину.

Я вiдразу зрозумiв, що це прозвучало просто жахливо, i впевнився у цьому, бо майор Бартлетт раптом схопив ложку i почав ii терти, мов божевiльний. Я подивився на нього, але вiн не вiдводив погляду вiд ложки, а потiм дихнув на неi, наче на яблуко, i почав ще стараннiше полiрувати.

Якою б не була напруга мiж мною i гладким майором, вона вiдiйшла на другий план iз появою молодого лейтенанта морськоi пiхоти з прекрасною японською дiвчиною. Очевидно, офiцер не бачив горезвiсного розпорядження, адже одразу пiшов до вiльного столика; усi в залi затамували подих.

Метрдотель звернувся до пари i щось швидко пояснив дiвчинi японською; очевидно, та була добре вихованою, бо знiтилась. Морський пiхотинець, не звертаючи на це уваги, спокiйно взяв свою прекрасну супутницю за руку i проти волi повiв до столу. Метрдотель розлютився. Вiн прошипiв дiвчинi iнструкцii й на бiду використав кiлька слiв, якi зрозумiла не тiльки вона, бо лейтенант вiдпустив стiлець, який притримував, i замахнувся для удару.

Інший морський пiхотинець передбачив це i спритно схопив товариша по службi за руку. Потiм вiн роз’яснив нове правило i попрохав порушника вийти. Лише тодi лейтенант нарештi звернув увагу на те, що генерал Вебстер теж присутнiй, та ще й не сам. Офiцер був приголомшений. Вiн швидко вiдвiв струнку японську дiвчину за дверi, пiдiйшов до нашого столу i сказав:

– Менi дуже прикро, сер. Я думав, що вони кепкують iз мене.

– Усе гаразд, – посмiхнувся генерал.

– Менi дуже шкода, мiсiс Вебстер.

Вона була поблажлива, i генералу це сподобалось, тож вiн сказав:

– Лейтенанте Бейлi, дозвольте вiдрекомендувати вам майора Грувера. Вiн приеднаеться до роботи штабу наступного тижня.

– Ми чули про вас. Сiм МiГiв? – сказав Бейлi.

Я кивнув, а вiн уклонився:

– Ви були б нам у нагодi.

Лейтенант пiшов, i генерал промовив:

– Так чи iнакше, а морських пiхотинцiв варто поважати. Вони любителi похизуватися, але добре знають, що таке дисциплiна.

– Не те щоб я не любила японцiв. Боже, вони прекраснi люди, такi розумнi тощо. Навiть за той короткий час, що я провела тут, вони проявили до мене незвичайну люб’язнiсть. Але армiя-переможець повинна зберiгати свою гiднiсть, – сказала мiсiс Вебстер.

– Я згоден, – кивнув генерал, – але необтесанi дурнi з Вашингтона кажуть, що зараз ми мусимо пiдлабузнюватись до них. Ненсi, ти маеш прочитати розпорядження, якi я отримав!

– Упевнена на сто вiдсоткiв! – наполягала мiсiс Вебстер. – Японiя зараз вiльна краiна. Ми повиннi прихилити iх на нашу сторону, але не можемо забувати про iснуючий стан речей. І маемо бути непохитними. – Вона продовжила насолоджуватися вечерею, iгноруючи присутнiсть гладкого майора.


ЕЙЛІН ВЕБСТЕР: «Я нiколи б не погодилася жити таким життям, яким живе твоя мати».


У п’ятницю мiсiс Вебстер переконливо довела, що справдi любить японцiв, коли тi знають свое мiсце. Близько полудня вона разом з Ейлiн запросили мене й повезли недалеко до передмiстя на чорному «кадилаку».

– У мене е справжнiй сюрприз для тебе, Ллойде. Ми iдемо до «Такарадзука», – сказала мiсiс Вебстер.

– Куди? – перепитав я.

– До «Такарадзука», – повторила вона повiльно.

– Що це?

– З одного боку, це село з чудовим зоопарком. Але це i дещо винятково японське.

– Наприклад?

– Ти будеш вражений!

За кiлька хвилин ми потрапили до японського села Такарадзука. На початку дуже вузькоi вулички ми вийшли й наче потрапили у чарiвний край. Тодi була середина квiтня, i вуличку перед нами оповили сакури, яких я нiколи ранiше не бачив. Квiточки були надзвичайно ряснi – брунатнi, рудуватi, пурпуровi, вишуканi й тендiтнi. Обтяженi квiтами гiлочки схилялись над нами, а помiж них прозирало блакитне весняне небо. Алея була наповнена людьми, якi кудись поспiшали пiд квiтами, втiм, куди саме, я побачити не змiг. Там були жiнки, зодягненi в кiмоно, молодi дiвчата в коротких шкарпетках, лiтнi люди в чорному, малеча в яскравому одязi й пiвдюжини невимовно вродливих дiвчат у сукнях зеленуватого кольору, що вирували навколо щиколоток пiд час руху.

– Хто вони? – запитав я, вражений.

– Це дiвчата з «Такарадзука», – пояснила мiсiс Вебстер.

– Що це значить?

– Це найкращi дiвчата Японii.

– Що вони роблять?

– Оце i е той самий сюрприз.

Але мiсiс Вебстер не вiдповiла; натомiсть вона повела нас униз квiтчастою алеею, минаючи десятки крамничок, з мiсцевими сувенiрами, старi дерева, що дарували тiнь, i ресторани, в дверях яких стояли жiнки, пропонуючи дешевi наiдки. Ми були у самому серцi Японii, i мiсiс Вебстер насолоджувалась цим так само, як i справжнi японцi.

Ми пройшли всього нiчого, i до нас приеднався худорлявий молодик у чорному, який дуже низько вклонився.

– Перепрошую, – важко дихаючи, сказав вiн, – я чекав на вас бiля головноi контори. – Молодик повiв нас до зоопарку, де скрiзь були чарiвнi озера, квiтковi клумби та зручнi лави, якi немов запрошували посидiти пiд сакурою i поспостерiгати за дитячими забавками.

Наш супровiдник запитав гарною англiйською мовою:

– Ви той пiлот, що збив сiм МiГiв? – вiн був вочевидь захоплений. – Колись я був пiлотом, тепер працюю тут.

– Що це за мiсце? – запитав я пошепки.

– Ви не знаете?

– Нiколи про нього не чув.

Мiсiс Вебстер побачила, як ми розмовляемо i крикнула:

– Ох, Ллойде! Не псуйте нам розваги!

– Ненавиджу таемницi, – сказав я.

– Гаразд, ходiмо.

Вона i молодик вивели нас iз зоопарку прямо до величезноi будiвлi, яка була схожа на зброярню в Канзас-Сiтi. Це був театр. Ми пройшли до своiх мiсць у першому ряду; перед нашими очима була одна з найбiльших сцен у свiтi, i на нiй трохи згодом розгорнулася найдивовижнiша вистава, яку я будь-коли бачив.

Не можу сказати, що я зрозумiв п’есу. Вона називалася, як пояснив молодик, «Сарутобi Саске», тобто «Маленька мавпочка Саске»; Саске – це iм’я хлопчика. У п’есi йшлося про дiтей, що випадково викликали чарiвника, який допомiг iм урятувати вiд ворога замок. Хто був ворогом i що це був за замок, я так i не зрозумiв, адже в «Такарадзука» головне не iсторiя, а приголомшуючий ефект розмiру.

П’еса розпочалася о першiй i тривала до шостоi години. Вона мала тридцять чотири рiзнi сценки, кожна з яких виявилася бiльшою i багатшою, нiж можна було б уявити. Я нiколи не бачив шоу Зiгфельда, але мiсiс Вебстер сказала, що будь-яка сцена в «Такарадзука» перевершила б найкраще шоу Зiгфельда, яке коли-небудь було поставлене. Тут лунала музика, тут танцювали, тут лились спiви. Фактично тут було все: двi горили, джип, двi живi свинi, чарiвник, три трiо, що спiвали пiснi трьох рiзних видiв, балет, футбольна гра, живий цап, епiзоди з кiнофiльму, що показували чарiвника за роботою, уривок iз опери та печера, стiни якоi перемiщувалися. А найбiльше тут було дiвчат.

На сценi було понад сто дiвчат, i всi вони здавалися просто дивовижними. Я подумав про себе: «То що, хлопче, будеш i далi наполягати, буцiм нiколи не бачив привабливоi японськоi дiвчини? Отакоi!» Але водночас було щось смiховинне у цьому надлишку краси: там не було чоловiкiв-акторiв. Найвродливiшi дiвчата грали ролi чоловiкiв, i я прошепотiв Ейлiн:

– У виставi можна було б залучити кiлькох Кларкiв Гейблiв.

Мiсiс Вебстер почула i засмiялася.

– У Токiо е один театр, в якому немае жiнок. Там усi ролi виконують чоловiки.

– Звучить не надто розважливо, – сказав я.

– Це ж японцi, – пояснила вона.

Невдовзi я втомився вiд вистави – величезнi декорацii змiнювали одна одну, й безлiч красивих дiвчат, якi змушували повiрити, що вони чоловiки. Я сказав, що готовий пiти, щойно iншi вдосталь насолодяться.

– Я готова, – сказала Ейлiн.

Коли ми йшли затемненим проходом, я почав усвiдомлювати справжнiй розмiр цього театру. В ньому могло б умiститися понад 3000 глядачiв. Я поцiкавився у нашого гiда:

– Вiн завжди такий заповнений? – там i справдi не було жодного вiльного мiсця.

Молодик шанобливо i захоплено вiдповiв:

– Кожного дня цiлорiчно. Й двiчi по суботах i недiлях.

Я так i не сказав йому, але вирiшив для себе, що у виставах «Такарадзука» мае бути щось особливе, чого жоден американець не здатний зрозумiти, адже менi було нудно так само, як i Ейлiн з ii матiр’ю. Але японцi цей театр обожнювали. Вони сидiли на краечках сидiнь, а iхнi кругленькi обличчя свiтилися напругою й задоволенням.

Ми збирались повернутись до свого автомобiля, але наш супровiдник зупинив нас i сказав:

– Керiвництво запрошуе вас вiдвiдати репетицiю вистави, яка йтиме наступного мiсяця.

– Ви маете двi трупи? – запитала Ейлiн, злегка вражена 115 дiвчатами, яких вона щойно побачила.

– У нас iх чотири, – гордо вiдповiв гiд. – Одна виступае тут, одна у Токiо, одна гастролюе та одна репетируе.

Вiн провiв нас до величезноi сцени, де кiлька молодих дiвчат у зелених спiдницях рухались у складному танцi, а чоловiк за фортепiано вигравав мелодiю, схожу на мелодiю Шуберта. В iншому порожньому примiщеннi ще одна людина грала пiсню, що звучала як пiсня Гершвiна, для трiйка молодих дiвчат у таких самих зелених спiдницях, що й попереднi.

– Вони одягненi в костюми «Такарадзука», – пояснив гiд.

Раптово дiвчата за фортепiано перестали спiвати, бо хтось привернув iхню увагу. Усi глянули на дверi, де стояв лiтнiй чоловiк iз бiлою борiдкою. Вiн помiтив мiсiс Вебстер i поспiшив до неi, дуже низько кланяючись i промовляючи:

– Мiсiс генерал Вебстер! Яка велика честь. – Вiн махнув рукою i сказав: – Усього лише репетицiя.

Потiм вiн вийшов i повернувся з наймилiшою стрункою актрисою, яка була в картатiй спiдницi, коричневому жилетi й шотландському беретi зухвалого зеленого кольору, що кокетливо приховував ii погляд. Я уважно глянув на неi та прошепотiв Ейлiн:

– Це та сама дiвчина, яка була з лейтенантом морськоi пiхоти.

– Звичайно, це вона, – так само пошепки вiдповiла Ейлiн.

Керiвник помiтив, як ми дивимося на цю чудову дiвчину, i сказав:

– Мiсiс генерал Вебстер i почеснi гостi, чи можу я представити вам Фумiко-сан, одну з наших найкращих актрис?

Я був упевнений, що дiвчина нас упiзнала, проте вона цього не показала; впевнено ступивши крок уперед, актриса вклонилася мiсiс Вебстер. Коли Фумiко-сан пiдiйшла до мене, я простягнув руку, але вона просто вклонилася; я прибрав руку i помiтив, iз якою величезною вдячнiстю дiвчина подивилась на мене, бо я не виказав ii перед керiвником. Ейлiн це теж побачила i зауважила:

– Ми вас не бачили на сценi, чи не так?

– Я не граю цього тижня. Я в «Мiсячнiй трупi»…– вiдповiла дiвчина спiвучим голосом.

– Кожна з чотирьох труп мае назву: «Мiсяць», «Зiрка», «Снiг» i «Квiтка», – поквапився пояснити гiд. – Погодьтеся, що мiс Фумiко е однiею з найкращих актрис «Мiсячноi трупи».

Я збирався було сказати, що вже бачив мiс Фумiко, але ii благаючий погляд змусив мене промовчати.

З надзвичайною грацiею мiс Фумiко пiдiйшла до пiанiно, але я не почув, як вона спiвае, бо, щойно вона почала, ми вийшли на алею, на якiй стояв наш «кадилак». Коли ми йшли пiд квiтками сакури, що погойдувалися на гiлках, я помiтив, що в кожнiй iз крамничок, якi ми бачили ранiше, були виставленi великi глянцевi фотографii найвiдомiших актрис «Такарадзука». Повiльно проходячи повз, я дивився на свiтлини красивих дiвчат, половина з яких була одягнена мов чоловiки; тим часом Ейлiн виявила iще одне справжне японське диво.

– Дивись! – сказала вона.

П’еса «Сарутобi Саске» закiнчилась, i з дверей роздягальнi на квiтчасту дорiжку виходили дiвчата iз «Такарадзука». Наймолодшi були одягненi в звичайнi зеленi спiдницi; до них стали пiдходити захопленi люди, якi намагалися доторкнутись руками до зелених спiдниць або ж вкласти у руки дiвчатам листи i подарунки. Коли з’являлася якась знаменита актриса, присутнi починали гомонiти трохи голоснiше i вiдступали, тодi як вона велично проходила повз натовп.

Дiвчата з «Такарадзука» пройшли вздовж уквiтчаноi дорiжки, iхнi зеленi спiдницi нiжно гойдалися пiд цвiтом сакури. Актриси повернули за рiг, вийшли на мiсток i перетнули рiчку; там, як менi розповiли, вони жили, мов черницi, в затишному гуртожитку. З натовпу було чути зiтхання. Коли дiвчата нарештi зникли, присутнi трохи постояли у дверях роздягальнi, так, нiби iм нiчого було робити, i вперше я зрозумiв, що кожна людина, що товклася в натовпi, – це молода дiвчина. Не було жодного затятого прихильника-чоловiка. Там були самi дiвчата.

– Молодi дiвчата в Японii обожнюють цих актрис, – сказала мiсiс Вебстер.

– Недарма! Актриси такi гарнi! – додала Ейлiн.

– А дiвчата назовнi такi потворнi, – сказала мiсiс Вебстер. – Ви коли-небудь бачили стiльки округлих, червонощоких облич? Таких низеньких маленьких iстот?

– Не знаю, – сказала Ейлiн. – В американок своя доля. Коли менi було тринадцять, я дивилася в дзеркало i молила Бога, щоб, коли я виросту, бути схожою на Мiрну Лой.

– Ох, але ж ти нiколи не була схожа на маленьке кострубате iжаченя. Ллойде, це дитя завжди було прекрасним. – Тодi мiсiс Вебстер виклала свiй козир. – Я обiдатиму з керiвником, iз тим милим стареньким з борiдкою. Вiн дуже поважний. А ви вдвох iдьте додому.

І вона подивилася на мене з виглядом, який наче промовляв: «Тобi двадцять вiсiм, Ллойде. Ти мав одружитися з Ейлiн iще чотири роки тому. Подорослiшай уже». І вона, як завжди, мала рацiю. Хоча вона сама запобiгла цьому шлюбу першого ж року знайомства – вона не знала того факту, – хоча я мiг використати вiйну в Кореi як додаткове виправдання, я нiколи не мiг чiтко пояснити собi, чому ми з Ейлiн досi не були одруженi. Ми закохалися, вона ризикувала стати об’ектом плiток, вирушивши автобусом до вiддаленоi авiацiйноi бази у Техасi, щоб провести шалений тиждень зi мною, але ми обидва знали, що кожного разу, коли наставала та сама велика мить, я ii марнував. Із реактивними лiтаками менi було комфортно. А з жiнками – нi. Гадаю, що нерiшучим я став, поспостерiгавши за мiсiс Вебстер i моею матiр’ю.

Одного разу вночi я чув, як один iз наших лiкарiв розмовляе в барi. Вiн був «великою шишкою» в цивiльному життi й сказав тодi:

– Ми вбачаемо, що, коли чоловiк походить iз неблагополучноi родини, вiн не схильний рано брати шлюб. Так, нiби вiн повинен пiзнати любов. Якщо вiн не змiг вiдчути любов у власнiй сiм’i, вiн, можливо, проживе цiле життя, так i не зустрiвши ii. Звичайно, – продовжував вiн, – якоiсь митi майже будь-яка дiвчина могла б познайомити його з любов’ю, якщо б захотiла взяти на себе таку турботу. Але зiпсованi чоловiки, якi не одружуються, перш нiж iм виповниться сорок, – чоловiки, котрi нiколи не пiзнали кохання, – навряд чи вартi турбот будь-якоi дiвчини. Отже, можемо сказати, що деякi чоловiки насправдi проживають цiле життя, не вiдаючи, що ж таке кохання. Нiхто не переймаеться тим, щоб подарувати iм любов.

Я часто згадував цi слова, але був задоволений тим, що я не такий, хоча б не цiлковито такий. Щоправда, моi батьки не змогли познайомити мене анi зi своею власною любов’ю, анi з поняттям про сiм’ю, де чiльне мiсце посiдае любов. Гадаю, це пояснюе, чому в моi двадцять вiсiм я був злегка закоханим в Ейлiн i все ще неодруженим. І я думаю, що мiсiс Вебстер знала це, тому й пiдштовхувала нас одне до одного.

– Я побачусь iз вами в готелi, – закiнчила вона i рушила до керiвника поряд iз маленьким японським чоловiчком, що був нижчим вiд неi сантиметрiв на десять.

Я сподiвався на можливiсть поговорити з Ейлiн i, коли ми нарештi залишились наодинцi, потяг ii до «кадилака» i палко поцiлував.

– Протягом польоту я мрiяла зустрiтися з тобою в такому романтичному мiсцi, як це, – сказала вона, вказуючи туди, де поряд iз дорогою, якою ми йшли, красувались маленькi рисовi поля i крихiтнi будиночки, що облаштувались позаду них серед дерев. У повiтрi вiяло солодкими пахощами весни i, спостерiгаючи, як у сутiнках маленькi японцi-робiтники пробираються пiшохiдними стежками, ми вiдчували себе вагомою частиною цiеi чужоi краiни. Ейлiн прошепотiла:

– Я не хотiла покидати Америку. Ідея…– вона завагалася, але все ж закiнчила: – Ідея одружитися на чужiй землi не здавалася менi привабливою. Але зараз…

Я вдав, що не почув ii зауваження про шлюб, i сказав:

– Я пишався тобою сьогоднi.

– Через що?

– Через цю дiвчину.

– Актрису?

– Так. Ти знала, що вона була тiею дiвчиною, яку твiй батько випроторив iз клубу. Але ти ii не виказала.

– А навiщо ж менi? Вона прийшла до клубу як гостя, до того ж здалася дуже приемною дiвчиною.

– Але твоя мати…

– Вона мае рацiю. Мамi потрiбно вiдчувати, що вона все контролюе.

– А вона страшенно розлютиться, якщо ми не з’явимося на вечерю в клубi? – запитав я.

– Вона знае, що ти залицяешся до мене.

– Яке дивне слово для дiвчини з Вассара!

– Я не завжди дiвчина з Вассара. Не обманюй себе ярликами. Друже, я ж жила в Талсi, а там чоловiки залицяються.

– Ну що ж, позалицяюсь до тебе.

– Що ти маеш на увазi?

– Ходiмо до японського нiчного клубу.

Вона подумала мить, потiм посмiхнулася й сказала:

– Гаразд, позалицяйся до мене!

Водiй не надто охоче висадив нас на розi та ще з бiльшою неохотою пояснив, що, пройшовши десь з пiввулицi, ми побачимо «Фуджi Найтс», який спецiалiзуеться на пивi та смаженiй рибi. Цей «клуб» насправдi виявився крихiтною кiмнаткою. Дiвчина-гейша, обличчя якоi здавалося бiлiшим за кукурудзяний крохмаль, пiдсiла до нас за столик i показала, як зробити замовлення. Незабаром чотири iншi бiлолицi гейшi пiдiйшли помилуватися бiлявим волоссям Ейлiн. Одна з них, яка вмiла говорити англiйською, приклала пасмо волосся Ейлiн до свого власного пасма чорного волосся i зiтхнула:

– Який корiр!

– Хiба це не чарiвно, що вони не можуть вимовити «л», – мовила Ейлiн.

– Як ви вимовляете «вродлива ледi»? – спитав я у гейшi.

– Намагаешся пiдровити, – засмiялась вона.

– Будь ласка! – попрохав я.

Вона доторкнулась тонкими пальцями до пiдборiддя Ейлiн i сказала:

– Ваша редi дуже вродрива.

Ейлiн заплескала в долонi й сказала:

– Твое кiмоно просто чудове.

Дiвчата ще трохи поговорили, а потiм увiмкнули радiо, i ми з Ейлiн пiшли танцювати. Гейша, яка вмiла говорити англiйською, запитала Ейлiн:

– Ви дозворите потанцювати з вашим офiцером? Ми б дуже хотiри навчитись американських танцiв.

– Звичайно, – вiдповiла Ейлiн, i я вперше в життi танцював з iноземкою.

Це виявилось не таким легким, як здавалося на перший погляд. Волосся гейшi було намащене чимось липким, а навколо пояса було стiльки тканини, що вести дiвчину було просто неможливо. Здаеться, вона стикалась iз цiею проблемою ранiше, бо взяла мою руку i мiцно притулила пiд особливо величезним валиком iз тканини; у такий спосiб ми й танцювали. Я запитав ii, чому гейшi носять стiльки одягу, i вона засоромилась:

– Я не справжня гейся. Я рише apr?s-guerre[4 - Пiслявоенний (фр.).].

Я гадав, що вона сказала це японською, тож запитав ii, що це означае.

– Apr?s-guerre, – вiдповiла вона, – можриво, французька. Це повоенна гейся.

Я все одно нiчого не зрозумiв i запитав, чи це якийсь особливий рiзновид. У справжньому збентеженнi вона вiдвернулась i сказала:

– Тут ми рише прикидаемось гейся. Щоб бути справжньою гейся, потрiбно чимаро часу вчитись. Багато кiмоно. А ми – бiднi дiвчата. Ми купуемо рише одне кiмоно, прикидаемось перед американцями. Ми повиннi заробряти грошi.

Коли ми повернулись до столу, двi iншi «несправжнi гейшi» заговорили швидко i нерозбiрливо, i нарештi одна з них кудись побiгла. Було кумедно спостерiгати за ii рухом, адже дiвчата ходили навшпиньках, через що по-особливому погойдувалися. Через деякий час вона повернулася з японською газеткою, де була надрукована моя свiтлина розмiром з монетку. П’ятеро гейш зацiкавились й попрохали мене вийти з-за столу, щоб вони змогли оглянути однострiй. Одна з них пiдняла вгору сiм пальцiв i я кивнув, пiсля чого дiвчата роззявили роти вiд подиву, а перша гейша сказала Ейлiн:

– Ви повиннi дуже пишатись.

– Так, – сказала Ейлiн, а пiзнiше цього вечора, як ми iхали додому, вона палко мене поцiлувала й прошепотiла: – Менi подобаеться, коли ти до мене залицяешся.

Я пам’ятаю, що я подумав про себе: «Це воно, телепню. Або ти зараз розберешся у стосунках iз цiею дiвчиною, або покинеш ii назавжди». Тож я зробив рiшучий крок i сказав:

– Звiдки я родом, подружко, залицятися означае одружитись. Тож коли?

Ейлiн нiжно посмiхнулася, так, нiби сталося те, чого вона дiйсно жадала, i сказала:

– Я хочу одружитися… якщо…

Я зробив рiшучий крок, i все виявилось не настiльки страшним, як гадалося, тож я зiбрався з думками i продовжив, злегка полестивши собi:

– Я лiтав там, де секунди рiвноцiннi годинам звичайного часу. Я не хочу бiльше чекати анi дня.

– Хiба дiвчина не може трохи повагатись, почувши пропозицiю вперше у життi? – вiдповiла Ейлiн i нервово засмiялась.

Менi дуже хотiлося зiграти рiшучого закоханого, я навiть почав захоплюватися цiею роллю, тож додав:

– Ти завжди знала, що тiльки ти можеш стати моею дружиною.

Саме тодi я вперше побачив, що вона насправдi розгублена. Вона дiйсно сумнiвалась. Вона трохи помовчала, а потiм сказала:

– Менi складно це пояснити, але, перебуваючи тут, у Японii, я кiлька разiв ставила собi запитання, чи зможеш ти бути кращим чоловiком, нiж твiй батько.

– Що ти маеш на увазi? – щиро здивувався я.

– Ти знаеш. Усi знають, що твiй батько живе лиш одним. А саме – армiею.

– Це погано?

Вона проiгнорувала мое питання i сказала:

– Не можу позбутися жахливого вiдчуття, Ллойде, що прийде день, коли ти думатимеш про мене так, як твiй батько думае про твою матiр.

І раптом безодня, в яку я пiрнув, стала нестерпно холодною. Я запитав:

– Ти думаеш, що з моiм батьком щось не так?

– Чесно кажучи, так, – вiдповiла вона. – Заради армii вiн з легкiстю полишив твою матiр у колi кiлькох близьких подруг у Ланкастерi. А це менi не надто подобаеться.

– Ми мiцнiше стоiмо на ногах i краще ладнаемо, – мовив я.

Вона погодилася з моiми словами. А потiм вiдчинила дверi автомобiля i вийшла на вулицю.

– Хороша думка, – сказала вона.

Ми вiдпустили шофера i безцiльно бродили вулицями Кобе, доки не дiйшли до порту у бухтi Внутрiшнього Японського моря, яка з давнiх-давен давала притулок кораблям мандрiвникiв i торговельникiв. Ейлiн роздивилася одне з темних суден, а потiм сказала:

– Я приiхала до Японii, бо хотiла, щоб наш шлюб розпочався правильно. Хоча я й молодша за тебе, Ллойде, але я теж кмiтлива. Гадаю, що й смiлива також. Я хочу бути з тобою… за будь-яких обставин.

– Я не розумiю, що ти маеш на увазi, – промовив я.

– Я говорю про нас. Нi, буду вiдверта, – про тебе.

– Про мене?

– Я тобi не розповiдала, Ллойде, але дев’ять мiсяцiв тому я вiдвiдала твою матiр. Я iхала Пенсильванiею, тож була нагода навiдатись. Я була вражена тiею самотнiстю, в якiй живе твоя мама… у якiй вона завжди жила.

Я вiдчував себе слабким. Я знав: те, що сказала Ейлiн, правда, але все ж таки заперечив:

– Мати хоче жити так.

– Дурницi! Жодна жiнка не хоче жити iнакше, нiж разом iз чоловiком, якого вона любить тiлом i душею. Твоя мати чудово вмiе вдавати, що iй усе подобаеться, але ж у неi немае вибору. Ллойде, скажи менi… Коли я вирушила за тобою до бази в Захiдному Техасi… Чому ти був такий наляканий?

– Я хвилювався за тебе.

– За мене?

– Ну…

– Ти маеш на увазi… мою репутацiю?

– Ну, так.

– Це нiсенiтницi, Ллойде! Причина, чому ти був такий наляканий, полягала в тому, що ти зрозумiв, що в тебе в руках дiвчина, яка наполягатиме на тому, щоб роздiлити з тобою життя. Що ж, ти мав рацiю. Ти нiколи не змiг би мене загнати у глухий закуток на кшталт Ланкастера.

Я вiдчув, як кров закипае в жилах, а в головi паморочиться, але промовив:

– Гадаю, краще провести тебе до готелю.

Запанувало гнiтюче мовчання, що його, як я тепер знаю, варто було б порушити палким поцiлунком, i коли я нiчого не зробив, Ейлiн сухо мовила:

– Думаю, ти маеш рацiю. В якому боцi клуб офiцерiв?

Кiлька хвилин ми йшли у похмурому мовчаннi. А тодi вона промовила до мене:

– Ллойде, любий. Сприйми це серйозно, ти ж не маленький хлопчик. Це конче важлива справа. Подумай про це.

– Про що? – вибухнув я.

– Тримай себе в руках. Подумай про те, що менi недостатньо шлюбу лише наполовину. Я хочу мати чоловiка, котрий любитиме мене усiм своiм серцем. Якщо хочеш, то стань найвидатнiшим генералом в iсторii вiйськово-повiтряних сил. Але i мене кохай також.

– Чорт забирай, я ж люблю тебе, – заперечив я; за рогом з’явилися вогнi готелю.

– Звичайно, ти любиш, але прохолодно й частково. Не поспiшай iз вiдповiддю, подумай кiлька днiв.

Раптом я зажадав вiдстояти наше одруження i мовив:

– Менi здавалося, що ти приiхала до Японii, щоб вийти замiж за мене.

– Так, але я хочу вийти замiж за повноцiнного чоловiка. А не за ту дещицю, яка залишаеться пiсля того, як вiн реалiзуе себе деiнде.

Я був розгнiваний, але не через те, що вона сказала, а тому, що вона так ясно бачила того чоловiка, яким мене зробили моi батько та мати. Мiй батько вважав цiлком розсудливим шлюб iз дочкою генерала, яка матиме влаштоване сiмейне життя в Ланкастерi. Вона не була б тягарем i могла б дати йому пiдтримку. Тепер я мiркував так само. Одружитися з Ейлiн варто тому, що вона походила з вiйськовоi сiм’i й зрозумiла б мое ставлення до вiйськово-повiтряних сил без недоцiльних суперечок. Вона була прекрасною i – що довела сьогоднi дуже переконливо – розумною i вiдважною. Ейлiн була б справжньою знахiдкою для будь-якого чоловiка, i я жадав ii, але вона мала рацiю, коли сказала, що я не лину до неi усiм серцем. Я знав, про що вона говорила, адже я нiколи не любив ii таким чином, яким той коротун Джо Келлi любив свою японку.

Але ось у чому полягало питання: я хотiв навчитися. У глибинi серця я знав, що шлях моiх батькiв був не единим i не найкращим, i хотiв, щоб Ейлiн допомогла менi вiднайти щось краще.

Тож я обiйняв ii й подарував те, що ми називали «беззаперечною капiтуляцiею» – поцiлунок, такий довгий, що iй довелося вдарити мене по руках, щоб я ii вiдпустив. Коли ж я вiдпустив, вона посмiхнулася своею прекрасною усмiшкою i тихо сказала:

– Уперше я вiдчуваю, що зможемо справитися з цим. – Потiм вона поцiлувала мене у вухо i прошепотiла: – Ти краще робиш, нiж говориш.

І я вiрю, що все вийшло б добре, якби наступного ранку не сталося того, що сталося.


ОГРЯДНА ДІВЧИНА: «Невесело спостерiгати за тим, як милi японськi дiвчата отримують усiх американських чоловiкiв».


Не встиг я пiдвестись iз лiжка, як рядовий Джо Келлi зателефонував менi й сказав:

– Ну, Асе, ось i субота!

– І що? – запитав я сонливо.

– Асе! Я одружуюсь!

Я не мiг зосередитись десь хвилину, тож вiдповiв:

– Чудово, вiтаю.

– Асе, – викрикував малий шибайголова. – Ти не пам’ятаеш? Ти ж будеш моiм дружкою.

– Оце так! Келлi, у мене зустрiч…– почав було я. Але ми служили разом. Хоч яким вiн не був, але спiльна служба у Кореi… Тож я сказав: – Я скасую зустрiч, Келлi. Де вiдбуватиметься велика подiя?

Я швидко знайшов неохайну будiвлю, у якiй розмiстився кабiнет нашого консула, i був здивований, помiтивши у приймальнi чотири американсько-японськi пари, що чекали на одруження. Будь-який чоловiк за таких обставин iнстинктивно дивиться на дiвчат, щоб поглянути, чи е там така, яку б вiн узяв за дружину, i повiрте менi, там не було жодноi. Кацумi, дiвчина Джо, мала такий самий вигляд, як i на свiтлинi: велике кругле обличчя, щiчки, густе чорне волосся та маленькi очi. Коли вона посмiхнулася, я помiтив, що у неi, як i у бiльшостi японських дiвчат, спереду виблискуе великий золотий зуб.

– Ми це виправимо, – сказав Джо збентежено.

Кацумi, схоже, не знала, чи повинна простягнути менi руку для рукостискання, тому, коли я простягнув свою, вона залилась нестерпним смiхом, прикриваючи лiвим кулачком своi вуста; почервонiлi суглоби були вкритi трiщинами. Я вже достатньо поспостерiгав за цими дiвчатами, тож дивувався, чому саме нашi джi-ай – хоча нам було наказано не використовувати це скорочення, але так уже вийшло, – здаеться, завжди одружувалися з найпотворнiшими дiвчатами й нiколи з такими красунями, яких ми бачили в «Такарадзука».

Ранок видався похмурим. Оскiльки шлюб Джо був третiм у черзi, я спостерiгав за огидним видовищем одруження американських солдатiв iз дiвчатами, яких вони не зможуть забрати з собою додому. Менi стало соромно, що я був втягнений у таке гидотне дiйство, i тому опустив погляд на своi нiгтi, аж як хтось озвався до мене досить мелодiйним голосом:

– Ви майор Грувер?

Я пiдняв очi i зiтхнув iз полегшенням, бо ця дiвчина була американкою. Вона виявилась досить огрядною, але я був радий побачити, що американськi дiвчата тут iще живi.

– Я працюю тут секретаркою, – прошепотiла вона.

– Упевнений, що це цiкава робота.

– Один шлюб за iншим, – похитала вона головою.

– Хiба вони не знають, що не можуть узяти дiвчат додому?

– Звичайно, знають. Але я хотiла вас побачити, бо мiй менший брат схиблений на лiтаках. Вiн сказав, що коли я зустрiну справжнього пiлота реактивного лiтака, то мушу взяти у нього автограф. Тож дозвольте попросити ваш автограф!

Вона провела мене до свого кабiнету, дала аркуша, щоб пiдписати, а потiм iще одного.

– Можливо, хлоп’я зможе продати цей за казковою цiною – як бейсбольну рукавичку.

– Не можу зрозумiти, – мовив я, – чому уряд узагалi дозволяе такi шлюби.

– Уряд розумний. Громадськiсть наполягае на тому, що чоловiкам дозволено одружуватись, тому уряд iх дозволяе, а потiм умивае руки.

Вона показала менi бланк, який кожен солдат повинен був пiдписати на додаток до всiх iнших; там вiдверто було сказано про найжорстокiшу рiч, яку я взагалi будь-коли бачив. Келлi, наприклад, визнавав, що вiн вiдмовляеться вiд своiх законних прав, заявляв, що дбатиме про свою дружину власним коштом, i погоджувався з тим, що вiйськово-повiтрянi сили за будь-яких обставин не нестимуть за неi вiдповiдальностi. Внизу бланка вiн присягався, що перебувае у здоровому глуздi та пiдписуе це перед свiдками.

– Але хлопцi продовжують це робити?

– День за днем.

– Чому?

– Це вже запитання не до мене, – сказала вона дещо рiзкувато.

– Ви ж працюете тут.

– Гаразд! – вiдповiла вона. – Ви б назвали мене гарненькою? Нi, нiхто не називае мене гарненькою. Я звичайна Джейн, яка не могла одружитися в Америцi, тому й приiхала сюди, бо тут було багато чоловiкiв. – Вона смiялася над собою чарiвно, хоч i трохи незграбно, а потiм з гiркотою закiнчила: – Вони називають нас «знехтуваними державою»! Звичайно, коли я приiхала сюди, тут було багато чоловiкiв. Але клятi японськi дiвчата розхапали iх усiх.

– Я все ще не розумiю.

– Один солдат, – пояснила вона, – сказав менi: «Ви, американськi дiвчата, не зрозумiете».

– Не зрозумiете що? – запитав я.

– Всi чоловiки кажуть, що японськi дiвчата щось роблять для них.

– Вони мають на увазi секс?

– Не секс. Я бiльше не злюся на них, тому й не списую все на секс. А ви не помiтили?

Вона показала менi обручку i сказала:

– Чоловiк, якого я нарештi отримала, був закоханий в японську дiвчину протягом двох рокiв. Вiдверто кажучи, вiн знав, що я нiколи не буду хоча б наполовину такою дружиною, якою була б вона.

– Тодi чому ж вiн одружився з вами?

– Сказав, що я краще впишуся в Денверi.

Вона потяглась до сумочки й витягла фотокартку.

– Моя суперниця! – сказала вона з очевидним збентеженням.

Перш нiж глянути на свiтлину, я встиг припустити, що дiвчина, напевно, була така сама, як Кацумi. Червоне обличчя, округлi риси. Американська секретарка подивилася на фотокартку i сказала:

– Для мене вона абсолютно потворна. Я вкрала цю фотокартку, коли чоловiк спалив iншi. Зберiгаю ii як нагадування, що я повинна бути гарною дружиною.

– І де зараз ця дiвчина?

– Вона покiнчила життя самогубством. – Секретарка сховала пошкоджену свiтлину i запевнила мене: – Це сталося до того, як я зустрiла Гаса. Я не причетна до ii самогубства.

Дверi вiдчинилися, i до кабiнету поспiхом увiйшов консул.

– Ми будемо готовi прийняти наступну пару за кiлька хвилин, – сказав вiн. – Ви свiдок, майоре? Зайдiть.

Дiвчина провела мене до кабiнету, звiдки вийшов консул. Це було похмуре примiщення з письмовим столом, Бiблiею, портретом президента Трумена та панно.

– Ось тут i робляться «бруднi справи», – засмiялася вона. – Менi постiйно доводиться бути одним iз свiдкiв, i це починае мене мучити, бо кожен солдат, який приходить до цiеi кiмнати, мае такий самий вигляд, як й мiй чоловiк, коли згадуе про свою японську дружину. – Вона ляснула по столу i закiнчила: – До бiса iх усiх! Усi вони мають однакову таемницю.

– Яку?

– Вони роблять своiх чоловiкiв важливими. Я намагалась лестити своему чоловiковi, як i належить дружинi. Але зi мною це скидалося на гру. А от iз цими потворними маленькими кругловидими дiвчатами це не гра. Це життя.

Дверi вiдчинилися, i ввiйшла Кацумi, а потiм i Джо Келлi. Вони очiкували, що консул буде готовий одружити iх, тож Джо знизав плечима й запитав мене:

– Вони вигадують iще якийсь спосiб змусити мене вiдмовитись вiд цього?

– Як довго вони морочаться з вами, солдате? – запитала секретарка.

– Ледi, будь ласка! Не солдат! Вiйськово-повiтрянi сили.

– Якщо такий дратiвливий, то точно солдат.

Зайшов консул i почав шарудiти паперами. Вiн був трохи вилисiлим молодим чоловiком iз напруженим поглядом i дуже великими ногами. Консул недбало перекладав папери; побачивши Кацумi, вiн роздратувався i рiзко сказав:

– Вам доведеться зачекати за дверима.

Кацумi слухняно вийшла. Джо попрямував за нею, але консул наказав йому залишитися, i Джо попрохав мене:

– Асе, не залишай ii на самотi в такий час.

Я вийшов i сiв поруч iз маленькою дiвчиною; незабаром ми почули голос Джо:

– Так, чорт забирай, я прочитав документи! Так, я розумiю, що втрачаю всi права! Так. Так. Покiнчiмо вже з цим!

– Я просто запитую вас, як того вимагае закон, – сказав консул.

– А я просто кажу вам, що конгресмен Шiммарк сказав менi, що я можу пiти й одружитися.

Я не знав цього ранiше, але люди з держдепартаменту, схоже, бояться конгресменiв так само, як i генерали, бо дверi вiдразу вiдчинилися i консул рiзко мовив:

– Проходьте, мiс.

Вiн розмiстив пару перед столом, пiдписав ще кiлька документiв, потiм провiв коротку церемонiю. Вiн був розлючений на рядового Келлi, збентежений через Кацумi та ситий до несхочу цiею справою. Це була жахлива церемонiя, проведена з явним небажанням, i менi було соромно, що я став ii свiдком.

Попри все мое збентеження, я встиг побачити обличчя Келлi, коли той нахилявся, щоб поцiлувати Кацумi, i вся мерзеннiсть у кiмнатi розвiялась; щоб стримати емоцii, довелося навiть прикусити губу. Американська секретарка записала щось у журналi i змахнула сльозу, а консул запитав Келлi:

– Ви розумiете, що вчинивши так, ви вiдмовилися вiд численних прав?

Келлi бiльше не мiг стримуватися. Вiн глянув на консула так, що того аж дрож проймае.

– Ох, ти…– почав Келлi, i я знав, що вiн збирався з лайкою пояснити консулу свое ставлення до всього цього. Але Кацумi спокiйно, як i належить дружинi, взяла його за руку i сказала:

– Нам пора, Джо.

Джо вiдразу перемiнився. А потiм глянув на мене i сказав:

– Одруження – те ще пекло. Бери з мене приклад, Асе. – А потiм запитав: – Хiба ти не збираешся поцiлувати молоду?

Я не був готовий до цього i, напевно, вiдсутнiсть бажання цiлувати великий рот iз золотим зубом аж надто явно була написана на моему обличчi, бо в поглядi Джо застигло гiрке приниження. Я ладен був провалитись крiзь землю. Ця образа доповнила довгий список принижень вiд народу, вiйськового командування, консула i навiть релiгii, якi вже стерпiв Келлi. На свiй захист скажу, що менi нiколи навiть i на думку не спадало, що хтось захоче поцiлувати жовтошкiру японську дiвчину. Ти воював з японцями на Гвадалканалi. Ти облаштовував iхню територiю у Кобе. Ти захищав iх у Кореi. Але тобi нiколи не спадало на думку iх цiлувати.

Я огорнув долонями велике обличчя Кацумi й промовив:

– Секретарка сказала менi, що японськi дiвчата стають чудовими дружинами. Ти будеш гарною дружиною для Джо.

Потiм я ii поцiлував. Це було неприемно, але водночас я вiдчував, що мушу хоча б у такий банальний спосiб допомогти одному з моiх хлопцiв одружитись iз дiвчиною, яку вiн кохае. І я додав:

– Успiхiв вам, молодята.

– Дякую, Асе, – вiдповiв Джо.

Коли вони пiшли, консул промовив:

– Кожний такий шлюб – це страшна помилка. Ми робимо усе можливе, щоб запобiгти iм.

– І часто це у вас виходить?

– Ви будете здивованi. Паперовоi роботи стiльки, що у багатьох молодикiв уриваеться терпець. Насправдi ми допомагаемо уникнути неминучих трагедiй.

– Але вам не надто пощастило з Джо.

– Ми тут бачили все – i бiйки, i сльози. Але якщо хлопець видався кмiтливим i написав до свого конгресмена, то ми знаемо, що вiн рiшуче налаштований. Тепер усе, що потрiбно Джо, щоб повезти мiсiс Джо до Штатiв, – це змусити свого конгресмена видати спецiальний акт. Вiдверто кажучи, я сподiваюсь, що в нього вийде. Але така моя робота – змальовувати гнiтючi картини.

Коли секретарка вийшла з кабiнету, щоб запросити наступну пару, консул прошепотiв:

– Вiзьмiть хоча б цю дiвчину, яку ви щойно бачили, мою секретарку. Вона вийшла замiж за солдата, з яким менi поталанило. Вiн збирався одружитись iз надзвичайнiсiнькою японською дiвчиною, але наша паперова робота та затримки привели його до тями.

– Що ви сказали йому? – поцiкавився я.

– Наскiльки я пам’ятаю, вiн був родом iз Денвера, i я його просто запитав: «Якщо ви вiзьмете цю дiвчину до Денвера, як вона впишеться в тамтешнiй лад?»

– І що сталося з дiвчиною?

– Ви ii бачили. Вона працюе тут. Моя секретарка.

– Я мав на увазi японську дiвчину. – Я хотiв почути його пояснення.

Перш нiж вiн устиг вiдповiсти, секретарка привела четверту пару до кабiнету, i консул пробурмотiв:

– Ви розумiете, що ви пiдписали?

Молодий хлопець, матрос, переступив iз ноги на ногу, терпеливо i зважено вiдповiв:

– Так, сер. Так, сер.

Дiвчина була такою ж потворною, як i Кацумi, i я був майже в дверях, як консул окликнув мене i запитав матроса:

– Чи хотiли б ви, щоб вашим свiдком був Ас Грувер?

– Ви Ас Грувер? – запитав юнак.

– Саме так.

– Це буде честь для мене, – сказав хлопець. Вiн повернувся до своеi дiвчини й звернувся до неi швидкою японською, використовуючи руки, щоб зобразити лiтаки у повiтряному бою. Дiвчина подивилася на мене, несамовито хихикнула i ляснула рукою по своiх золотих зубах.

І саме цей консул, який дiяв iз найкращими намiрами, втягнув мене у великi неприемностi. Коли вiн передавав черговий тижневий звiт про шлюби американських вiйськових генералу Вебстеру, то, мабуть, згадав, якою несподiванкою було побачити мене як свiдка Джо. Хай там як, але генерал викликав мене до себе i дуже емоцiйно почав:

– Я приголомшений, що ти вдався до таких речей – особливо пiсля того, як дiзнався про наше з мiсiс Вебстер заперечення такого братання.

– Це не братання, сер. Це був шлюб, – сказав я.

– Із японкою, – сказав, наче виплюнув, вiн iз неприхованою люттю.

– Із цим хлопцем я служив у Кореi, сер.

– Тим бiльше ти мав би намагатися врятувати його вiд цiеi дурницi.

– Я спробував, сер.

– Карстейрс сказав менi, що ти навiть поцiлував дiвчину!

– Так, я поцiлував. На його прохання.

– Чие, Карстейрса?

– Нi, Келлi.

Генерал був обурений. Вiн вилiз iз крiсла, трохи постояв, уп’ялившись у карту, i раптом зiрвався на крик:

– Чорт мене забирай, якщо я зможу зрозумiти, як такий чоловiк, як ти, вихований у найкращих традицiях служби, може подiбним чином порушити вiйськову пристойнiсть. Цi шлюби – огиднi й ганебнi. Ми вимушенi терпiти iх, тому що так наказав Вашингтон, але виряджатись i опускатись до того, щоб цiлувати наречену, неприпустимо!

– Я…

– Огидно. Усе огидно, а найогиднiше те, що твiй пiдлеглий, до того ж майже член твоеi сiм’i…

І все ж лемент, який я почув вiд генерала, годi й думати порiвняти з тим, що я почув вiд його дружини. Вона була милою пiд час обiду, але коли генерал i Ейлiн, немов за сигналом, пiднялись з-за столу, вона прямо сказала:

– Як я розумiю, Ллойде, сьогоднi зранку ти посприяв шлюбу з японкою?

– Так, один iз моiх солдатiв одружувався.

– Але ти, звичайно, не вiдвiдував церемонiю, принаймнi, офiцiйно?

– Вiн попросив допомогти йому.

– І ти пiшов до консульства, постав перед iншими японцями, якi можуть тебе впiзнати…

– Послухайте, мiсiс Вебстер, це був хлопець iз моеi ескадрильi у Кореi.

– Це був не просто хлопець, Ллойде. Це була образа вiйськовiй службi та ляпас генералу Вебстеру.

– Я не схвалював це, мiсiс Вебстер. Ми кiлька днiв сперечалися з цього приводу.

– Але твоя присутнiсть там означала схвалення. Половина офiцерiв у цьому залi зараз смiються надi мною.

Так ось у чому справа. Насправдi вона була переймалася не питаннями служби i не репутацiею свого чоловiка. Вона розгнiвалася через те, що справа, яку вона розпочала – заборона шлюбiв iз японськими дiвчатами, – пiшла шкереберть i викликала насмiшки над нею. Й особливо вона розлютилася через те, що iнструментом цих насмiшок став, за словами генерала Вебстера, член ii власноi сiм’i. Я запитав:

– Як я мiг вiдмовитись вiдвiдати весiлля?

– Не називай це весiллям! Це була жалюгiдна таемна церемонiя, наймерзеннiша з можливих. Вона була дозволена лише тому, що деякi боягузи-iдiоти з Вашингтона не мають смiливостi владнати цi речi.

– Я згоден iз вами, мiсiс Вебстер.

Вона не хотiла домовлятися. Вона хотiла утовкмачити це менi раз i назавжди. Коли я побачив, що вона насiдае, намагаючись змусити мене вибачитися за те, що я робив цiлком свiдомо, я чiтко зрозумiв, що вона бореться за шлюб своеi доньки. Колись давно вона заволодiла Марком Вебстером, перемiгши у схожiй битвi, i це зрозумiла вся армiя, i з того часу вона зробила Марка Вебстера генералом, чого вiн нiколи не змiг би досягти самотужки. Тепер вона мала на метi навчити свою доньку, як перетворити на генерала мене.

Мiсiс Вебстер нахмурилася i сказала:

– Якщо ти сподiваешся зробити собi iм’я у вiйськовiй службi, Ллойде, тобi не можна порушувати правил пристойностi. Тобi не можна ображати генералiв.

– Наразi я вже заробив досить непогане iм’я, збиваючи МiГи i не надто турбуючись про правила пристойностi, – сказав я, розлютившись.

Вона охнула й пiдняла руку, нiби ii вдарили.

– Ти зарозумiлий вискочка, – почала мiсiс Вебстер з люттю у голосi, потiм осiклась i начебто навiть спробувала владнати ситуацiю, сказавши бодай щось розважливе, аж несподiвано перейшла на крик: – Ти такий самий, як i твiй нестерпний батько!

Я знав, що Марк Вебстер боявся мого батька; вiн узагалi до смертi боявся всiх, хто мав бiльше зiрочок на погонах, нiж у нього, тож був здивований тим, що мiсiс Вебстер кидалась словесними образами у когось, хто мiг би вплинути на кар’еру ii чоловiка, але ii аж трусило вiд гнiву, тож вона не надто обирала, що казати.

– Тобi слiд бути обережним, щоб не стати другим Гаррi Грувером, – додала вона.

Вона промовила це так само, як i ii донька напередоднi, i я був вражений раптовим спогадом про те, що майже кожного разу, коли я бачив фотографiю Ейлiн у свiтськiй хронiцi мiст, де вона жила, вона завжди була поруч iз мамою. Вони були як сестри, плечем до плеча супроти цiлого свiту.

Мiй батько колись говорив, що iснують два рiзновиди армiйських шлюбiв: такий, як у нього, коли дружина залишаеться вдома, i такий, як у Марка Вебстера, коли дружина ходить за чоловiком по п’ятах. Батько тодi сказав, що радше вiддав би перевагу останньому, але зауважив, що це дуже погано впливае на жiнок: «Вона завжди у роз’iздах, i ii дiти також завжди у роз’iздах. Такi жiнки об’еднуються у затятi маленькi угрупування. Скажу чесно, я нiколи так не боявся японцiв чи нiмцiв, як боюсь угрупувань армiйських жiнок».

Я почув, як мiсiс Вебстер гiрко мовила:

– Думаю, що Ейлiн буде збентежена й обурена.

Я нiчого не вiдповiв. Я навiть не сказав, що був певен: вона побачить Ейлiн, яка вiдчуватиме вiдразу. Натомiсть я дуже уважно подивився на мiсiс Вебстер i побачив ii чисте, красиве, суворе обличчя без зморшок, як у дружини Джо Келлi, яку я цiлував уранцi; саме у цю мить я зрозумiв, що мала на увазi секретарка консула, коли говорила: «Цi проклятi японськi дiвчата мають таемницю». Я осягнув, що то за таемниця: коли вони любили чоловiка, вони просто його любили. Вони не збиралися робити з нього генерала або принижувати його за якусь дрiбницю, за яку вiн уже вибачився. Вони просто знайшли собi чоловiка i любили його.

Я вже бачив два американськi шлюби зблизька: моiх батькiв, якi разом дiйшли до чемного перемир’я, i Вебстерiв, де вiдбулася рання капiтуляцiя, а пiсля неi – мирний договiр без помсти. Але я нiколи не бачив подружжя, де двое людей кохали б одне одного однаково i де чоловiк займався б роботою за межами дому, а жiнка виконувала б хатню роботу, i цим обов’язкам не дозволялося б втручатися в основоположне кохання, яке iснувало за межами роботи та хатнiх справ.

– Ейлiн просила переказати тобi, що буде в перукарнi, – мовила мiсiс Вебстер.

Подякувавши iй, я притримав стiльця, коли вона пiдводилась, i провiв ii до лiфта. Думаю, вона знала, що пiд час розмови змалювала досить вражаючу картину, бо почув:

– Сподiваюсь, ти бiльше не осоромиш генерала.

Я пообiцяв iй, що не дратуватиму генерала, й утримався, щоб не додати, що ми говорили про зовсiм iнше, а саме про те, як я ii дратую.

Я спустився на нижнiй поверх готелю, де була перукарня для американських дiвчат, i побачив, як Ейлiн виходить звiдти ще прекраснiшою i милiшою, нiж я бачив ii будь-коли ранiше. Вона мала той самий вигляд, який журнал «Лайф» називав добряче вiдполiрованим, – неймовiрно чарiвний i притаманний, здаеться, лише американським дiвчатам. Я зненавидiв себе за те, що посварився з нею напередоднi ввечерi, i запропонував посидiти за столиком у куточку елегантного залу, де японський хлопчина у яскраво-синiй формi подав нам напоi.

– Якби ти була такою чарiвною весь час, то нiхто й нiколи б не сварився з тобою, – сказав я.

– Ми не сварилися вчора ввечерi, – пiддражнила вона.

– Я радий, – вiдповiв я, – бо волiю бути у хороших стосунках хоча б iз кимось iз Вебстерiв.

– Матуся тебе засмутила за обiдом? – запитала вона, нахмурившись.

– Дуже засмутила, – зiзнався я.

– Мама – це особливий випадок, Ллойде. Армiя – це все ii життя. Вона оберiгае батька, як квочка, i вона дуже добра до нього. Тому йому доводиться прислухатися до неi, коли вона каже, що iй не подобаеться бачити американських офiцерiв iз японськими дiвчатами… Чесно кажучи, я не думаю, що батько погоджуеться з усiма розпорядженнями, з якими йому доводиться мати справу, оскiльки традицiйно армiя досить зважено ставилася до стосункiв чоловiкiв iз жiнками, будь-якими жiнками. Але у нього була можливiсть помiтити, що в довгостроковiй перспективi моя мати зазвичай мае рацiю.

– А вона мае?

– Так.

– Тепер моя черга лякатись.

– Що ти маеш на увазi?

– Ти боiшся, що я буду схожий на свого батька. Я ж дуже боюсь, що ти будеш схожа на свою матiр.

– Що в цьому поганого? – запитала вона.

– Я не терпiтиму, щоб мною розпоряджалися.

Ейлiн пiдняла келих i описала ним коло на мармуровому столi. А потiм повiльно додала:

– Не думаю, що я заправлятиму всiм, як моя мати, бо ти набагато сильнiший, нiж мiй батько. І не робитиму тобi боляче, бо дуже сильно тебе кохаю.

Це було те, що я хотiв почути, тож я промовив:

– Менi двадцять вiсiм, я вдосталь полiтав на рiзних лiтаках. Чого я жадаю зараз, так це мати дружину i сiм’ю.

Вона поцiлувала мене, i я додав:

– Кожного разу, коли я думав про створення сiм’i, то уявляв таку дiвчину, як ти – дiвчину, знайому з армiею так само, як i я…

Вона спалахнула i запротестувала.

– Ось це я й маю на увазi. Чому ти кажеш: «…таку дiвчину, як я»? Я – не якась там. Я – це я. До дiдька, Ллойде, чи хотiв ти коли-небудь просто схопити мене й вiдвезти кудись за небокрай?

Тепер настала моя черга дратуватись:

– Коли ти офiцер, то стикаешся з нескiнченними проблемами вiйськових чоловiкiв, якi просто викрали щось i затягли кудись. Із цим не до мене.

– Ллойде, чоловiк iнодi мае поступатись. Ти не настiльки поважний, що бути неприступним, мов фортеця, – мовила вона.

Я ясно бачив i чув iз ii тону, що Ейлiн напружена так само сильно, як i я; менi здалося, що, коли ми одружимось, то завжди будемо трохи побоюватись одне одного i дратуватись через постiйнi намагання хоча б трохи випередити одне одного. Мiсiс Вебстер, чесно кажучи, налякала мене до чортикiв, i тепер я бачив те ж саме у ii доньцi. Я вмить уявив, як Ейлiн облаштовуе мое життя, спираючись на ii власне уявлення про кохання й виключно на тiй пiдставi, що вона мене кохае. І згадав про Джо Келлi та дiвчину, яку вiн знайшов. Вони вели боротьбу з зовнiшнiм свiтом – армiею, держдепартаментом i генералом Вебстером, – але мiж ними панував мир.

Тепер Ейлiн налякала мене так само, як зробила ii мати трохи ранiше. Я навчився розрiзняти страх, бо бути смiливим – помiж iншим – означае знати, коли варто боятися. Я згадав бiй iз трьома росiйськими лiтаками десь над рiчкою Ялу. Я не помiтив, як збили мого веденого, але раптом вiдчув, що свiт страшенно затих, i злякався достобiса. Я почав щодуху маневрувати, аж раптом – МiГи вже були готовi вiдкрити вогонь – неподалiк з’явилися чотири нашi лiтаки. Менi було байдуже, наскiльки жалюгiдний був у мене вигляд, бо злякався я тодi по-справжньому. Справа в тому, що, якби я не був страшенно наляканим i не почав утiкати звiдти, то моi рятiвники не наспiли б вчасно.

– Те, що ти сказала минулого вечора, спричинило багато нових думок, – мовив я.

– Те, як ти це кажеш, звучить не надто обнадiйливо.

– Ти не мала намiру обернути це таким чином? Твоя мати мала саме такий намiр, коли показала менi, де раки зимують.

– Не думаю, що ти хочеш запросити мене на танцi сьогоднi, – сказала Ейлiн, пiднявшись з-за столу.

Я не хотiв вiдповiдати на це, тож сказав:

– Деякi речi, про якi ви говорили минулого вечора, мали сенс. Ми повиннi подумати щодо цього.

– Твое право. Гадаю, що ти захочеш подумати про них сьогоднi ввечерi на самотi?

– Я не проти, – вiдповiв я, i вона пройшла через залу. Було вже пiзно по обiдi, й зала була порожня, тож я наздогнав дiвчину й запитав: – Ейлiн, заради чого ми сваримось?

– Заради наступних п’ятдесяти рокiв. – Вона була настiльки байдужою i такою схожою на свою матiр, що я розвернувся й пiшов, а невдовзi вирушив до аеродрому в Ітамi, де я здивував усiх тим, що став на службу на два днi ранiше призначеного термiну.


МАЙК БЕЙЛІ: «Як у морського пiхотинця, у мене е теорiя, яка пояснюе все».


Можна було б сказати, що Ітамi лежить прямо в серцi Японii, бо розташований у трикутнику, утвореному трьома великими мiстами пiвдня: Кобе, Осакою та Кiото. Цi три мiста мов одне велике, бо ви можете мандрувати вiд Кобе до Осаки, не долаючи великих вiдстаней, i все ж вони помiтно вiдрiзняються одне вiд одного: помережена сотнями каналiв Осака, Кобе з великими доками та Кiото з нескiнченними музеями та храмами. Із Ітамi ви можете дiстатися будь-якого з цих мiст за лiченi хвилини, тож людина, яка потрапляла туди, могла за бажання роздивитися усi тонкощi життя Японii буквально на вiдстанi витягнутоi руки.

Я приiхав до Ітамi у суботу ввечерi i одразу вiдчув себе краще. Я наче повернувся додому. Лiтаки, охайнi злiтно-посадковi смуги, знайомi люди. Моя робота була не надто обтяжливою. Генерал Вебстер улаштував це як своерiдний подарунок для доньки, щоб я мiг проводити бiльше часу з нею. До штабу я навiдувався кiлька разiв на тиждень; усю роботу виконували три офiцери, а за потреби для консультацiй залучалися пiлоти реактивних лiтакiв iз Кореi.

Одним iз моiх нових товаришiв по службi був лейтенант Бейлi, морський пiхотинець, що якось привiв японську актрису до клубу офiцерiв у Кобе. Вiн виявися надзвичайно активною людиною, i вiдколи ми узгодили певну кiлькiсть питань, колеги вiдверто радiли нашiй iз ним вiдсутностi на робочих нарадах, бо зазвичай iм геть не подобалось те, що ми казали. Отож ми з Майком Бейлi владнали всi справи, i найближчих вихiдних вiн запропонував:

– Ми маемо дослiдити Японiю. Я посприяв, щоб ти змiг переiхати до «Морського пiхотинця». Сказав, що це необхiдно для наших консультацiй. І роздобув нам «шевроле».

Вiн допомiг завантажити в автiвку моi речi, й ми вирушили до кварталу, де був розташований «Морський пiхотинець».

– Ми живемо за десять кiлометрiв вiд авiабази, – пояснив Бейлi. – Додаткова перевага полягае в тому, що ми не прив’язанi до телефонiв в Ітамi, тож нас не будуть смикати без особливоi потреби. Друже, я дiйсно про все потурбувався.

Вiн iхав дуже швидко, тож я й незчувся, як ми в’iхали до дивного мiстечка з вузькими вуличками, заповненими сотнями людей. Ми проiхали вздовж алеi та пiднялись на невеличкий пагорб, де красувалася чотириповерхова будiвля.

– «Морський пiхотинець», – сказав Бейлi гордо. – Глянь на того японського хлопця. – Посильний жваво вiдсалютував i прошепотiв: «О сьомiй годинi у Макiно». Майк дав хлопцю 100 ен i сказав менi: – Японцi – найкращi люди у свiтi.

– Здаеться, ти говорив, нiби воював iз ними пiд Таравою, – пригадав я.

– Хто ж держить камiнь за пазухою?

Вiн звелiв коридорному перенести моi речi у номер, який нещодавно звiльнив майор вiйськово-повiтряних сил, мiй попередник у штабi. Коли я туди пiднявся, то помiтив, що з вiкна вiдкриваеться прекрасний вид на мiсто. Неподалiк протiкала широка кам’яниста рiчка, яка розрiзала мiсто навпiл. На тому березi пролягала залiзниця в Осаку, а на нашому рейки закiнчувались на краю прекрасного парку. Перед очима простягались величезнi будiвлi, з яких час вiд часу на вулицю виринали юрми людей, що поспiшали на потяг.

Споглядаючи за людьми, що крокували в напрямку станцii, я помiтив iще один натовп, що збирався позаду будинкiв. До цього натовпу наближався десяток молодих дiвчат у довгих зелених спiдницях, що обвивалися навколо щиколоток.

– Гей, Бейлi! – крикнув я. – Як називаеться це мiсце?

– Такарадзука, – вiдповiв вiн.

– Цi дiвчата в зелених…

Майк шугнув до моеi кiмнати та визирнув у вiкно, потiм схопив мене за руку i простогнав:

– Заради Бога! Ми ледь не прогавили шоу!

Вiн потяг мене з кiмнати, а далi вниз сходами i на вузьку вулицю, якою ми поспiшили до великого красивого кам’яного мосту, на якому висiв знак англiйською «Рiчка Муко. Обережно, пiшоходи». Майк указав на мiст i сказав у захватi:

– Ось i вони!

Тодi я iх i побачив, дiвчат iз «Такарадзука», якi поверталися до своiх гуртожиткiв пiсля сьогоднiшнiх вистав. Спочатку з’явилися студентки-початкiвцi, чия робота полягала в тому, щоб бути масовкою, на тлi якоi вiдбувалося головне дiйство вистави. Їм було по п’ятнадцять-шiстнадцять рокiв, i вони гордо йшли у своiх довгих зелених спiдницях та дзорi iз коркового дерева. Вже зараз вони вважали себе дiвчатами «Такарадзука». Бейлi штовхнув мене, як вони пройшли, i запитав:

– Ти коли-небудь бачив у своему життi чарiвнiших красунь?

Я вже бачив цих слiпучих дiвчат на репетицii, тож знав, що вони гарнi, але зараз, коли вони зникали у вечiрнiх сутiнках, менi здалося, буцiм вони не крокують, а пливуть. Вони ступали у досить незвичний спосiб – одна нiжка завбачливо ставилася попереду iншоi, вiд чого довгi зеленi спiдницi безшумно коливались над вуличним пилом. Дiвчата вже майже зникли десь удалечинi та бiльше скидалися на примар, коли Майк штовхнув мене лiктем i сказав:

– Дивись! Саме ii генерал Вебстер виставив того дня з клубу офiцерiв.

Я глянув через мiст i побачив, як ним ступае вишукана дiвчина, iз якою нас знайомили пiд час вiзиту до «Такарадзука». Їi супроводжували двi iншi актриси; разом дiвчата являли настiльки грацiйне трiо, що городяни, якi зiбрались тут, усi як один посунулись ближче до мосту, щоб бачити актрис краще. Наближаючись до нас, дiвчина Майка дивилась своiми темними очима тiльки вперед.

– Ти не привiтаешся? – запитав я Бейлi.

– На людях? – зойкнув вiн. – З дiвчиною з «Такарадзука»? Ти точно схиблений.

Коли три дiвчини проходили повз нас, дiвчина Бейлi, не повертаючи голови, подарувала йому ледь помiтний кивок, а Бейлi вдав, нiби нiчого не помiтив. Актриси крокували вузькою вуличкою, мов зеленi тiнi на полi наприкiнцi дня.

А далi з’явилась жвава юрба п’ятнадцятирiчних i трохи старших дiвчат, якi щасливо щебетали мiж собою, вдаючи, буцiм не помiчають натовп, що споглядае за ними. Вони були молодi, вони були гарнi й витонченi. Злегка нафарбованi, вони дивились прямо вперед, а американськi морськi пiхотинцi навколо не вiдводили вiд них очей. Це були справжнi дiвчата «Такарадзука», мабуть, найбiльш вишуканi i прекраснi дiвчата у свiтi. Я споглядав, як вони розчиняються у темрявi на диво теплих квiтневих сутiнок, i був захоплений поетичним коливанням iхнiх довгих зелених спiдниць та грацiйними рухами iхнiх прекрасних тiл.

Нарештi з’явилися провiднi актриси, яких знала вся Японiя, – високi статечнi дiвчата, вишуканi обличчя яких прикрашали рекламнi сторiнки безлiчi мiсцевих журналiв. Вони поважно крокували крiзь зграйку молодих дiвчат, якi намагалися випросити автограф. Серед цих актрис я помiтив кiлькох, якi грали на сценi чоловiчi ролi та й зараз на людях були одягненi, як чоловiки. Але анi штани, анi светри й берети не заважали актрисам залишатись по-жiночому привабливими. Навколо них юрмилося найбiльше прихильникiв, i навiть дорослi жiнки просили залишити автограф на нещодавно придбаних фотокартках.

Урочиста процесiя богинь «Такарадзука» закiнчилась, але на дальньому кiнцi мосту з’явилася ще одна дiвчина в нiжно-бiлому палантинi, сiрому кiмоно i хвилястiй зеленiй спiдницi. Вона затрималась i поспiшала долучитись до своiх подруг. Їi обличчя було рум’яне i надзвичайно гарне, а зеленi дзорi, коли вона швиденько линула повз нас, вистукували нiжний ритм. Вона здавалася бiльше схожою на дiвчину з провiнцii, бо ввижалася не такою примхливою, як iншi, у своему витонченому зеленому одiяннi; коли вона пройшла повз, то здивовано глянула на мене i посмiхнулася. Я побачив, що ii обличчя було надзвичайно жвавим i що ii зуби були слiпучо бiлоснiжними. Я жодного разу бiльше не бачив цiеi дiвчини i не дiзнався ii iменi. Вона, можливо, була першою iз вервечки непослiдовностей, але, спостерiгаючи, як ii силует розчиняеться у весняних сутiнках, я вiдчував, що перед очима промайнула нiколи ранiше не бачена врода. Я ледь не побiг за цiею дивною красунею, але вона навiки зникла.

– Гаразд, ходiмо до ресторану, – сказав Майк Бейлi, тягнучи мене за руку.

– До якого ресторану? – запитав я.

– До «Макiно», – сказав вiн i повiв мене джунглями тонких звивистих вулиць. Я зрозумiв, що ще нiколи ранiше не бачив японського мiста: велелюдного життя, крихiтних крамничок, паперових дверей i нiжного свiтла, яке пробиваеться крiзь них, людей у рiзноманiтному одязi вiд дивовижних кiмоно до строгих дiлових костюмiв, рiзних облич, безлiчi дiтей, а також полiцiйних будок на розi вулиць. Інодi менi здавалося, що я кит, який пливе проти течii назустрiч маленьким рибкам: як би далеко i швидко ми не йшли, нам назустрiч завжди рухалася величезна кiлькiсть японцiв.

Нарештi ми звернули у надзвичайно вузьку вуличку та зайшли до ресторану. Дверний отвiр був обрамлений червоними та бiлими стрiчками, якi злегка торкалися наших облич, коли ми проходили повз. Усерединi було багато японцiв; вони сидiли за переповненими невеликими столиками та iли рибу, яку я нiколи не любив. Японка зустрiла нас трьома низькими поклонами; маленька служничка опустилась на колiна i взяла нашi черевики, а двi несправжнi гейшi провели до вузеньких схiдцiв.

Ми пiднялись на верхнiй поверх, де за маленькими столиками тихесенько сидiли собi три пари. Я продовжуватиму використовувати слова «маленьке» i «крихiтне», тому що подорожувати Японiею – доволi цiкавий досвiд для молодика на зрiст пiд метр дев’яносто. Вам постiйно доводиться нахиляти голову, щоб не битись нею об одвiрок, а все, що ви бачите, мае такий вигляд, нiби сконструйоване для карликiв.

У кутку, оточеному четвертинкою округлого столу, стояв приемний на вид товстенький японець рокiв шiстдесяти, що вартував вугiльну пiчку, на якiй кипiла велика глибока каструля з олiею, до якоi вiн вкидав шматочки риби, помiшуючи iх довгими металевими паличками. Це був Макiно-сан. Гейшi пояснили, що ми повиннi сидiти на пiдлозi за столом, який вiддiляв Макiно вiд решти кiмнати.

– Це найкращий темпура-ресторан в Японii, – сказав Майк.

– Що таке темпура? – запитав я.

– Ось, глянь, – вiн показав на меню, написане на стiнi японською та англiйською мовами. Макiно-сан пропонував двадцять дев’ять рiзновидiв морепродуктiв вiд омарiв до вугрiв, включно iз кальмарами, восьминогами, креветками, сардинами та вiдмiнною японською рибою пiд назвою тай. Крiм цього, в меню значилося майже стiльки ж видiв овочiв, зокрема горiхи гiнкго, японськi боби та цибуля-шалот.

– Оце життя, друже! – сказав Бейлi, обiйнявши одну з гейш, яка засмiялася i назвала його Майк-сан. Інша гейша почала викладати тарелi для трапези, але Майк попросив: – Досить, дiвчата, облиште це.

Вони покiрно кивнули й спустилися вниз. Я, мабуть, мав розчарований вигляд, бо Бейлi сказав:

– Нерозважливо тримати гейш бiля свого столу, коли до нас приеднаеться дiвчина.

– Я не знав, що з нами вечерятиме дiвчина.

– Ти не бачив, як Фумiко-сан вказала, що вона буде тут?

– Дiвчина на мосту?

– Так, Фумiко-сан. Вона подала менi таемний знак, коли проходила через Кралечко-башi.

– Що за Кралечко-башi?

– «Башi» – це мiст японською. Той, яким ходили дiвчата. Ми називаемо його Мостом Кралечок, бо ним ходить багато прекрасних кралечок, яких не можна торкатись.

– Слухай, Майку, – сказав я. – Я не надто розумiю подiбний стан речей. Ти знайомий з дiвчиною. Чому ти просто не пiдiйдеш до неi й не запросиш на побачення?

Бейлi здивовано роззявив рота, а потiм пояснив:

– Дiвчатам iз «Такарадзука» не дозволено ходити на побачення.

– Чому?

– Ну, в давнину театри мали не надто гарну репутацiю в Японii, тому залiзниця вирiшила зробити ii бездоганною в «Такарадзука».

– До чого тут залiзниця? – запитав я.

– Увесь цей курорт вирiс як мiсце для екскурсiйних поiздiв з Осаки, Кiото i Кобе. Починалося з гарячих джерел, потiм з’явився зоопарк i нарештi якийсь генiй придумав цi дiвочi шоу.

– Ти маеш на увазi, що залiзниця все ще заправляе цим?

– Звичайно. Мiсто i театр ледве перебиваються, а от у залiзницi бiзнес органiзований чудово. Всi приiздять сюди, щоб подивитися виставу. Пiвсотнi багато оформлених сцен, сто красивих дiвчат – це чудово, просто чудово.

– І жодна з цих дiвчат не може ходити на побачення?

– Негайне звiльнення. Залiзниця прочiсуе всю Японiю у пошуках гiдних дiвчат, витрачае купу грошей на iхне навчання. Вони повиннi поводитися пристойно.

Я задумався на мить i запитав:

– Але якщо дiвчата не можуть ходити на побачення, то як так склалося, що ти зустрiчаешся з однiею iз них?

– Як сказав президент Трумен: «Не варто недооцiнювати морську пiхоту». – Бейлi тицьнув у мене довгим пальцем, аж раптом схопився на ноги i поспiшив до дверей. – Фумiко! – захоплено вигукнув вiн.

Витончена актриса, здавалося, повнiстю перемiнилася, вiдколи ми бачили ii на Мосту Кралечок. Зараз вона була зодягнена в пудрово-сине кiмоно; навшпиньки, що зробило ii вишукано чарiвною, дiвчина поспiшила до Майка. Навколо шиi красунi виднiлися щонайменше п’ять шарiв одежi, кожен iз яких накладався на iнший i додатково пiдкреслював вроду золотавого личка. Волосся Фумiко не було заколоте на традицiйний японський манiр, а звисало майже до плечей, довершуючи i без того досконалий образ. Вона носила бiлi шкарпетки табi, бiлi пробковi дзорi замiсть черевичкiв та пояс, зав’язаний бантом на спинi. Коли я пiднявся i простягнув руку, вона ледве торкнулася до неi, що здалося неймовiрно нiжним, i я був вражений тим, наскiльки грацiйною та молодою виявилася актриса.

Майк Бейлi замилувався. Вiн закохано метушився, пiдсовуючи подушки й розставляючи тарiлки, нiби метрдотель у французькому ресторанi. Потiм вiн ущипнув дiвчину за щiчку кольору слоновоi кiстки та сказав:

– Так важко влаштувати зустрiч iз тобою, крихiтко.

Фумiко засмiялася; ii голос виявився високим i бринiв, як у дитини, що бавиться ляльками. Коли вона пiдсiла до нас, крихiтний ресторан, здавалося, розсунув своi стiни, а наша розмова набрала обертiв, i Макiно, затиснутий у кутку, почав смажити рибу.

– Цей американець – Ас Грувер. Сiм МiГiв, – шляхетно вiдрекомендував мене Майк.

Бейлi показав, як падали збитi лiтаки; коли дiвчина висловила свое захоплення, можливо, дещо перебiльшуючи, Майк спробував змiнити тему, але вона сказала:

– Я вже зустрiчала Грувера-сан.

Майк глянув на неi запитливо, Фумiко-сан знову посмiхнулася й спитала у нього:

– Сподобалась я тобi у «Польотi Метелика»?

– Ти була чудова! – вигукнув вiн. – Утiм, готовий закластися: якби ви поставили цю виставу, допоки тут був Макартур, то вiн, мабуть, запроторив вас усiх до в’язницi.

Я запитав, чому, i Фумiко вiдповiла; не беруся пояснити, як i що достеменно вона говорила англiйською та японською, але я зрозумiв, що у «Польотi Метелика» висмiюються американськi моряки, якi закохалися в японських дiвчат, але Метелик не вдаеться до харакiрi. Тут вона схопила нiж для масла i зiмiтувала цей ритуал.

– Якщо ви любите смiятися i не надто гордовитий, то вам сподобаеться «Полiт Метелика».

– Тобi сподобалося? – запитав я у Майка.

– Усе, де грае ця крихiтка, менi подобаеться, – залепетав вiн.

– Яка ii роль?

– Я – гейша, – пояснила Фумiко. – Я проганяю цiлий корабель американських морякiв.

Жвавим порухом плечей вона продемонструвала, як зiграла свою роль, i Макiно та двое чоловiкiв гучно зареготали, i раптом менi не сподобалося перебувати у тiй маленькiй кiмнатцi нагорi. Менi не подобалося, що товстий кухар смiеться з американцiв. Менi не подобалось ховатись у кутку з японською дiвчиною, яка висмiювала американцiв, незалежно вiд того, наскiльки гарною вона була. Менi не подобалося усе, що вiдбувалося в Японii вiдтодi, як звiдти пiшов генерал Макартур, i я не хотiв бути частиною цього. На мое здивування, виявилося, що я у багатьох питаннях прийняв сторону мiсiс Вебстер. Урештi-решт, хто виграв вiйну? Я сказав Майку:

– Ви, напевно, хочете побути вдвох. Я пiду.

Вiн дуже схвильовано вiдказав:

– Агов, Асе, ти не можеш.

Я спокiйно пiдвiвся, але вiн потяг мене назад.

– Асе, – сказав вiн. – Якщо якась iз нишпорок iз «Такарадзука» загляне сюди i помiтить мене наодинцi з Фумiко, то на нас чекатимуть великi неприемностi.

– І яка користь вiд мене? – буркнув я.

– Ти можеш пiти, – припустив Майк, – але для Фумiко було б набагато краще, якби це виглядало як невинна вечеря на трьох, чи не так, ледi?

Я обернувся, щоб побачити, чи погодиться Фумiко, i з превеликим подивом помiтив, що вона зблiдла i затремтiла.

Бiля входу до кiмнати стояли трое дiвчат iз «Такарадзука», високих i неймовiрно гарних. Двi з них були зодягненi в зеленi костюми «Такарадзука», а на третiй, яка стояла посерединi, були сiрi штани, синьо-сiрий светр, бiла сорочка з краваткою i капелюх кольору графiту. Вона навiть не намагалася приховати невдоволення, побачивши Фумiко-сан у компанii з двома американцями.

Трьома рiшучими кроками вона наблизилась до нас i рiзко звернулася до Фумiко-сан, яка вiд ганьби аж зiщулилась. Я пам’ятаю, яким суворим було обличчя незваноi гостi, – вона була надзвичайно вродлива, але на дивовижу холодна. Я був здивований ii поведiнкою, тож запитав:

– Ви головна в цьому ансамблi?

Але вона не говорила англiйською, тож рiзко вiдповiла японською. Потiм грубо розвернулася i потягла Фумiко-сан до столу, де сидiло, не помiчаючи нас, четверо актрис.

Я почав пiднiматись, але Макiно, кухар, схопив мою руку i переказав почуте:

– Вона не сердиться. Лише каже, що дуже небезпечно для Фумiко прогулюватись iз американцями.

– Вона не прогулювалась, – заперечив я. – Вона просто сидiла тут.

– Благаю! – запротестував Макiно. – Я не досить добре говорю. А проблем буде надто багато.

Тодi Майк запропонував приеднатися до дiвчат iз «Такарадзука», але Макiно попрохав його:

– Незабаром ти покинеш Японiю, Майк-сан. Я ж залишуся. Будь ласка, не роби неприемностей. – Вiн прибрав посуд, з якого iла Фумiко-сан, а ми з Майком сидiли, безрадiсно дивлячись на нашi темпура-наiдки. Мене дратувало ще й те, що менi доводилося сидiти на пiдлозi на японський манер, а дiвчата з «Такарадзука», якi нас вичитали, сидiли за столом, мов американки.

– Ходiмо звiдси, – сказав я, але перш нiж ми змогли пiти, лiдерка серед дiвчат – та, що була в штанях – пiдiйшла, глянула менi в очi й тихо заговорила.

Макiно переклав:

– Вона не знае англiйськоi. Їй дуже шкода, але молода дiвчина Фумiко-сан належить до вiдомоi японськоi сiм’i. Якщо ii виженуть iз «Такарадзука», то це заплямуе репутацiю цiлоi родини.

Гарненька актриса щось схвильовано додала. В iнтерпретацii Макiно це було таке: «Дуже важко бути дiвчиною з “Такарадзука”. Ми маемо оберiгати одна одну».

Вона посмiхнулася менi, грацiйно вклонилася i повернулася за свiй стiл. Я вiдчув себе набагато краще, але тепер закипiв Майк.

– Хто ж, до дiдька, я такий? – прогарчав вiн. – Чоловiк чи миша? – Бейлi вiдштовхнув руку Макiно, переступив через стiл, пiдiйшов до дiвчат, ухопив Фумiко-сан за пiдборiддя i цiлував[5 - Публiчний поцiлунок у традицiйнiй японськiй культурi неможливий за жодних обставин.] доти, доки iй не забракло повiтря. Потiм вiн церемонно вклонився дiвчинi в штанях i сказав: – Менi теж дуже шкода. Але ми, хлопцi, так само маемо оберiгати один одного.

І ми пiшли геть; у дверях я оглянувся назад i побачив чотирьох дiвчат iз «Такарадзука», якi манiрно сидiли на стiльцях, уп’явши погляди у тарелi.

Коли ми повернулися до готелю, Майк сказав:

– Я не звинувачую дiвчат. Вони мусять дотримуватися суворих правил. Якщо iх помiтять у компанii американського вiйськового, iх звiльнять. Але та зарозумiла краля в штанях принизила й розлютила мене.

– Чому ти непокоiшся про дiвчат, iз якими не можеш зустрiчатися? – запитав я.

Вiн поклав рушник i здивовано подивився на мене.

– Вiдколи це чоловiк повинен шукати пiдстави, щоб залицятись до гарненькоi дiвчини?

– Але ти навiть не можеш поговорити з нею!

– Друже! – крикнув Майк. – Хiба ти не читав книжки, коли був юним? Хiба не натикався серед них на казки, де принц долае вогнянi стiни? Що бiльше обмежень накладають на нас, то цiкавiше.

– Але вона японська дiвчина.

– Прибери прикметник, друже. Вона дiвчина.

– Коли ти цiлував ii… Було схоже на те, нiби ти дiйсно закоханий в неi.

– Друже, коли я приiжджаю до будь-якоi краiни, я хочу зробити три справи. Скуштувати страву цiеi краiни; у Японii це сукiякi, i це жахливо. Випити лiкеру, який також жахливий. І позалицятись до дiвчат, що у випадку з Фумiко-сан е справжнiм шаленством.

– Навiть якщо в тебе немае шансiв?

– Ненавиджу стереотипи, друже, але ви, чоловiки з вiйськово-повiтряних сил, не зрозумiете. Коли ти морський пiхотинець, то завжди е шанс.

– Навiть iз цими дiвчатами?

– Друже, у мiстечку у Новiй Зеландii, де я пiд час останньоi вiйни чекав, щоб вiдправитись пiд Тараву, була гарна барменша, й усi хлопцi пiдбивали до неi клинцi. Я ж не переймався цим, бо в тому ж таки мiстечку на пагорбах жила ще одна дiвчина, дуже заможна i вiдома. Ти зрозумiеш, як подорослiшаеш i помудрiшаеш, що у свiтi е й такi дiвчата, i вони теж вартi залицянь. Бо у них е все: влада, престиж, шалене визнання свiтом…– Бейлi провiв рукою по волоссю: – Єдине, чого в них немае, – це кохання.

Я хотiв було запитати, чому вiн настiльки впевнений, що iм не вистачае кохання, як вiн раптово додав:

– Схоже й з дiвчатами з «Такарадзука». У них е слава, багатство, iхнi iмена виблискують яскравими вогнями…– Майк видихнув i закiнчив: – Але все це – як попiл, бо у них немае кохання. Тож, як бачиш, друже, дiвчата з «Такарадзука» нiчим не вiдрiзняються вiд тiеi кралечки з доброi Новоi Зеландii. І я саме той хлопець, який здатен привнести кохання навiть у найодноманiтнiше життя.

Ми спустилися в душову кiмнату, i, поки Майк теревенив без упину, у менi мiцнiшало невтiшне передчуття, що я маю вшиватися з Японii. Потiм Майк почимчикував до своеi кiмнати, але я спинив його:

– Зайди-но на хвильку.

І ми балакали ще дуже довго.

– У мене було доволi дивне вiдчуття, – почав я. – Я хотiв полишити Японiю. Думаю, я злякався, – почав я розповiдати про свою невдачу з Ейлiн, але Майк мене перервав:

– Ой, i не кажи! Дружина генерала почала ловити тебе на гачок. Я помiтив це, коли вона випроторила дiвчину, схожу на Фумiко-сан, зi свого третьосортного клубу…– Вiн дружно потиснув менi руку i додав: – Якщо ти втечеш вiд мiсiс генерал Вебстер, ти врятуешся вiд жахiв, гiрших за смерть.

– Але я не збирався втiкати, – заперечив я. – Я хотiв одружитися з Ейлiн i мати дружину, якою б я мiг пишатися, i будиночок десь, i хороше життя у вiйськово-повiтряних силах. Усе було влаштовано, i менi це все подобалося.

– А що ж тепер?

– У мене було дивне вiдчуття, Майку, нiби я знову опинився у Сент-Леонардi.

– Де це?

– Середня школа. Я ходив до школи Сент-Леонард. Я збирався скласти iспити, щоб вступити до Вест-Пойнту. Але був один учитель, який любив англiйську лiтературу i дав менi роль у шкiльнiй п’есi. Вона була написана угорцем на iм’я Мольнар, i несподiвано я перехотiв iхати до Вест-Пойнту. Я не хотiв нiчого цього, а моя мати, яка написала кiлька непередавано прекрасних оповiдань для «Атлантiк», прийшла до школи й сказала: «Ми завжди очiкували, що ти пiдеш до Пойнту, як твоi батько й дiдусь». Я сказав, що бачу свое життя по-iншому. Потiм вона почала плакати та говорити досить нерозбiрливо, але те, що я зрозумiв, зводилось до того, що, як у мене коли-небудь з’явиться подiбне бачення, то нехай нiщо мене не зупинить. Вона не сказала прямо, що я повинен вступити до Пойнту лише тому, що там навчався ii батько, який був генералом. Але я зрозумiв, що саме вона мала на увазi. Наступнi два тижнi були справжнiм пеклом. Геть усi у школi вдавали з себе казна-кого. Вони не захоплювались мною i казали, що я зруйную собi життя, якщо вiдмовлюся вiд навчання у Вест-Пойнтi. І вчитель англiйськоi теж нiчого не казав про те, що як я пiду, то зраджу себе. Але потiм прилетiв iз Техасу батько, i вiн був наче подих свiжого морського повiтря у канзаську посуху.

– Вiн наставив тебе на вiрний шлях?

– Нi. Батько нiколи не напосiдав на мене.

– Вiн генерал, чи не так? Тодi вiн мав просвiтити тебе.

– Ви, морськi пiхотинцi, iнодi тлумачите певнi речi трохи дивно. Лише з того, що пара генералiв провалила справу при Коджедо, ви робите висновок, буцiм усi генерали у вiйську цiлковитi дурнi.

– Хорошi люди, лише не в тому мiсцi.

– Якби ти зустрiвся з моiм батьком, ти побачив би того, хто виправдовуе генералiв. Вiн глянув на мене того дня i сказав: «Ллойде, якщо не хочеш iхати до Пойнту, то не iдь. Найбiльш нещасливi люди, яких я знаю, були змушенi робити те, до чого в них не лежало серце».

– Це було благородним початком, – сказав Майк. – А що вiн використав як вирiшальний аргумент?

– Що ти маеш на увазi?

– Як вiн закрутив гайки? Як вiн змусив тебе вступити до Пойнту?

– Вiн нiчого такого не робив. Ми просто розмовляли, вiн повернувся до Техасу, а я вступив до Пойнту. І до цього самого вечора я нiколи не шкодував про це. Але сьогоднi ввечерi давне моторошне вiдчуття з’явилось знову i моему зору вiдкрилось яскраве бачення того, що, можливо, я не хотiв залишатися в авiацii та отримувати зiрочки. Можливо, я не хотiв одружуватись з Ейлiн i зв’язуватись iз ii пришелепуватим старим i сварливою матiр’ю. – Я поклав руку на лоба i сказав: – Можливо, я вiдчував, що навколо мене руйнуеться весь свiт.

Майк посерйознiшав:

– Друже, знаю я, на що це схоже. Я бачив, як мiй старий пережив депресiю. Я бачив, як свiт дiйсно руйнуеться. Ось чому я не вiрю у цiлковиту безпеку будь-якого роду. Але яка муха вкусила тебе? Ти ж не просто так, чорт забирай, вирiшив усе це.

– Ну… менi майже соромно розповiдати тобi, яка муха мене вкусила.

Майк дуже швидко все зрозумiв:

– Фумiко-сан! Ти гарненько придивився до Фумiко-сан зблизька. Ну, друже, вона будь-кого зведе з розуму – будь-кого, але не мене, вправного у коханнi.

Я засмiявся i сказав:

– Хотiв би я, щоб усе було так просто. Я мiг би позмагатися з тобою за Фумiко-сан у F-86 на висотi дванадцяти кiлометрiв. Але того дня я був свiдком на весiллi американського солдата та японськоi дiвчини. Друже, хоч вона й не рiвня Фумiко-сан, але сильно мене вразила. Як грудка землi у сирному суфле. І сьогоднi ввечерi, побачивши цю, iншу частину Японii, я запитав себе…– Несподiвано для самого себе я затнувся.

– Запитав себе про що? – поцiкавився Майк. – Ти ж не збираешся поцупити дружину вiйськового.

– Це звучатиме безглуздо, але я прилетiв сюди, готовий одружитися з Ейлiн. Коли ми з нею почали сумнiватись щодо цього, я став розмiрковувати про все iнше, навiть про свое перебування у вiйськово-повiтряних силах. Я знаю, що це смiшно, але той солдат i його низенька японська дiвчина…

Майк навiть роззявив рота, але запитав мене досить спокiйно:

– Тобто ти обмiрковував свое життя? – вiн скуйовдив волосся на головi. – Ох, i що ж далi? Будеш розриватись мiж сексом i «Нью-Йорк янкiз»?!

– Гаразд, облиш це. Раптом я вiдчув, нiби я був у свiтi, окутаному темрявою, де единою реальнiстю була ця земля – земля Японii.

– О Боже! – засмiявся Майк, схопившись за голову. – Новий Зигмунд Фройд!

Менi теж довелося засмiятися, i, поки Майк замовляв у номер холодного пива, я запитав:

– Хiба тобi нiколи не спадали на думку такi божевiльнi iдеi?

– Та цiлий мiльйон! Вони нiкому не шкодять!

– Але випадкова картинка, яка раптово ламае весь твiй свiт… Менi здалося, нiби я знову повернувся до середньоi школи.

– Я думаю, це легко пояснити, – сказав Майк пiсля другоi пляшки пива, яка додала йому впевненостi. – Ти бився як божевiльний у Кореi, i в тебе народилася генiальна iдея приiхати до Японii та одружитися.

– Вона навiть не сказала менi, що приiжджае до Японii.

– Облиш деталi, не плутай мою теорiю. Тодi, коли ти побачив, якою козир-бабою е ii мамця…

– Насправдi вона не така вже й козир-баба.

– Хто випроторив мене з клубу разом iз Фумiко-сан? – Це питання пробудило в Майковi цiлковиту неприязнь, i вiн вибухнув тирадою проти дружин генералiв, так i не закiнчивши своiх пояснень.

Наступного вечора ми знову були бiля Мосту Кралечок, спостерiгаючи за величною процесiею дiвчат «Такарадзука», якi наближались до нас у вечiрнiх сутiнках, щоб трохи згодом розчинитись у темрявi. Я був глибоко зворушений ходою цих таемничих постатей; здавалося, вони належали до якогось клану i були пов’язанi якимись ритуалами та заохоченнями так само, як i я своiми. Вони жили й поводились згiдно з нормами свого клану так само, як я дiяв вiдповiдно до статутiв моеi армii. Вони не були вiльними, i я не був вiльним, бо я вiрю, що той, хто летить назустрiч ворогу або пливе кораблем у ворожi води, не е вiльною людиною. Вiн обмежений певними переконаннями та правилами, якi iншим людям невiдомi.

Я обмiрковував усе це, коли повз мене пройшла Фумiко-сан. Їi супроводжувала актриса в чоловiчому одязi, з якою ми сперечалися днем ранiше, i, коли шанувальники побачили цю струнку дiвчину на Мосту Кралечок, вони ринули до неi, мов ошалiлi, оточили ii та почали просити автографи. Актриса спокiйно пройшла повз них, а ii мiсце зайняли iншi дiвчата.

– Хто ж вона така? – запитав я Майка.

Вiн поцiкавився в японськоi дiвчинки, хто ця актриса, i дiвчинка здивовано захихотiла. Однак покликала ще одну – тiй було щонайбiльше чотирнадцять, – яка говорила англiйською, i та сказала:

– Вона Хана-огi-сан. Вона – прима!

Я повторив iм’я, i деякi дiтлахи, що поруч зi мною несамовито смiялися, почали скандувати «Хана-огi-сан! Хана-огi-сан!». Прекрасна актриса на хвильку зупинилася на мосту i подивилась у наш бiк. Майк уклонився дуже низько й надiслав повiтряний поцiлунок Фумiко-сан, але обидвi актриси проiгнорували його i продовжили свiй шлях у вечiрнi сутiнки.


КАЦУМІ-САН: «Японцi люблять золотi зуби, але я замiню його на бiлий заради Джо».


У понедiлок менi довелося пропустити вечiрню процесiю на Мосту Кралечок, бо генерал Вебстер викликав мене у Кобе для звiту про виконану роботу. Я знав, чого вiн хотiв насправдi, – запитати мене, чому я не навiдуюся до клубу. Безсумнiвно, дiзнатись про це його намовила мiсiс Вебстер, i я розмiрковував над тим «чому». Менi було важко пояснити це навiть самому собi.

Є щось на диво привабливе у проживаннi суто чоловiчою компанiею, хоч це не так-то й легко пояснити. Вiдчуття розслабленостi, свобода спуститись до холу в шортах, спiльнi iнтереси та спiльнi проблеми. Я пам’ятаю, як сяяв мiй батько, коли повертався з шестиденних навчань. Я тодi був iще дитиною, i батько здавався менi надзвичайно справним i мужнiм, особливо у такi днi. Зрозумiло, вiн був прекрасним господарем у домi – я певен, що багато iнших сiмей, матерiв i дiтей, були б радi мати такого батька, як мiй, – але iнколи йому було необхiдне життя серед чоловiкiв. Думаю, прогулянки до мосту захопили мене так само сильно, як мого батька свого часу захоплювали посиденьки бiля вогнища. Менi завжди подобалися авiацiйнi команii, такi як в Ітамi, так само як i вечори в товариствi неодружених офiцерiв. Менi подобалося навiдувати з Майком той невеличкий рибний ресторанчик. Менi подобалося неочiкувано зiбратись i гайнути на перегляд новоi американськоi кiнострiчки до Осаки чи Кiото. Але понад усе я насолоджувався роботою на злiтно-посадковiй смузi, коли хтось, кого я знав у Кореi, привозив останнi новини.

Ось, наприклад, одного прекрасного дня до Ітамi прилетiв кремезний швед, командир вiйськово-транспортного C-47, який перевозив вантажi й пасажирiв iз однiеi корейськоi авiабази до iншоi, i ми цiлiсiньку нiч весело згадували рiзнi пригоди, що траплялися з нами в цiй похмурiй краiнi. Менi особливо запам’ятався випадок, коли якогось дощовитого дня цей швед перевозив нас до Сеула. Небо було затягнене хмарами, i в ньому проглядалися щось iз пiвдесятка отворiв, через якi можна було зайти на смугу на островi посерединi рiчки. Нам довелося чекати, доки сяде лiтак Корпусу морськоi пiхоти; його пiлот уперше летiв до Сеула i був аж надто обережним. Вiн пролетiв повз перший отвiр у хмарах, пропустив другий, i було б зовсiм кепсько, якби пропустив iще й третiй. Швед, який вiв наш лiтак, не витримав i досить емоцiйно попросив диспетчера:

– Заради Христа, скажiть тому шмаркачевi, щоб посадив нарештi свiй лiтак!

Коли ми приземлилися, морський пiхотинець уже чекав на нас, прагнучи дiзнатися, хто ж назвав його шмаркачем. Ми переглянулись мiж собою, i тут уперед вийшов майже двометровий командир нашого С-47:

– Це я назвав тебе шмаркачем. Ти напартачив iз посадкою.

Морський пiхотинець глянув на здорованя i промимрив:

– Я тут новенький. Я шукав острiв.

– Я достобiса щасливий, що ти його нарештi знайшов, бо в нас закiнчувалось пальне, – зiзнався велетень.

Я почав смiятись, бо неминуча бiйка так i не розпочалась. Вiдтодi кожного разу той, хто першим помiчав у повiтрi лiтак Корпусу морськоi пiхоти, зазвичай кричав: «Он iде шмаркач». Я розповiв про це Майку Бейлi, але йому iсторiя здалася не надто кумедною. Тож, маючи можливiсть зустрiчати знайомих пiлотiв, я, вiдверто кажучи, не дуже хотiв iхати у Кобе i сидiти в клубi офiцерiв, намагаючись пояснити мiсiс Вебстер, чому я не одружуюсь iз ii донькою.

Але робити це довелось. У кабiнетi я мусив вiдповiсти на безлiч банальних запитань, якими генерал, можливо, не надто й переймався; потiм вiн запросив мене до свого «кадилаку». За вечерею я очiкував побачити Ейлiн, але ii батько сказав, що вона в Кiото вiдвiдуе музей i тому не зможе приеднатися до нас. Я поглянув, як мiсiс Вебстер насолоджуеться креветковим коктейлем, i мiй апетит геть зник.

Це була не надто приемна вечеря. Пiсля десерту генерал, вибачившись, сказав, що вимушений нас залишити, бо потрiбно термiново переглянути якiсь папери. Я мовчки вiдзначив про себе: «Якщо мiй батько коли-небудь стане начальником штабу, я попереджу його не робити Марка Вебстера вiдповiдальним за розвiдку, тому що вiн напевно видасть себе».

Мiсiс Вебстер не переймалась цим. Коли ми пiднялися до ii номера, вона прямо запитала:

– Що трапилось мiж вами з Ейлiн?

– Упевнений, вона мала вам сказати.

– Ллойде, не уникай вiдповiдi. Ви не бачились понад тиждень.

Поза всякий сумнiв настав той час, коли найкращим було сказати правду. І я мовив:

– Ми посварилися. Вона сказала менi…

– Посварилися? Через що?

Я глибоко вдихнув i сказав:

– Вона боiться, що я занадто схожий на свого батька. – Мiсiс Вебстер аж здригнулася вiд такоi прямоти, але не зупинила мене, i я продовжив: – Гадаю, вона трохи зверхня. – Це прозвучало так, буцiм я вважаю Ейлiн до дiдька схожою на ii матiр. Але мiсiс Вебстер навiть не моргнула. Тож я додав: – Крiм того, у мене було багато роботи.

– Це смiховинно, – вiдрiзала вона. – Марк знайшов тобi цю посаду, бо вона не передбачае нiякоi роботи.

– Якщо саме тому я ii отримав…– почав було я зi звичайною поважнiстю.

– …ти б радше повернувся до Кореi? – завершила вона.

– Так.

– Ллойде, не будь дурником. Кожному в Кобе зрозумiло, що ти – вiдважний пiлот, якого генерал Вебстер повернув до Японii, щоб ви могли бути разом з Ейлiн. Немае нiчого безчесного в тому, що ви плануете одружитися.

– Що ми вже давно це плануемо.

– Але ж плануете? – Вона сидiла на дорогiй канапi, придбанiй у Парижi, i нахилилась уперед, повторивши з тиском: – Ви плануете одружитися?

– Я маю на увазi, що ще нiчого не вирiшено. Чи Ейлiн сказала, що все вирiшено?

– Звичайно, що нi. Вона не говорила зi мною про це, але я бачу, наскiльки ii це обурюе. Весь готель…

Я знав Ейлiн дуже добре i був упевнений, що ii не хвилюе, що думають у готелi. Але мiсiс Вебстер це хвилювало, адже якщо ми не одружимося, це зробить ii посмiховиськом.

– Ми вирiшили подумати, чи справдi пiдходимо одне одному, – сказав я.

– Саме зараз? Чому, ти ж знаеш Ейлiн багато рокiв. Ви обое з вiйськових родин. Я не бачу…

– Але саме про це сказала Ейлiн, коли затiяла цю сварку…

– Ох, сварку! Ллойде, це просто суперечка закоханих, i в нiй не бiльше сенсу, нiж у будь-якiй iншiй.

– Можливо, то була не сварка, але питання Ейлiн i деякi думки змусили мене замислитись, чи таке вже помилкове мое бачення життя.

Розмова торкнулася надзвичайно серйозних речей, й мiсiс Вебстер це зрозумiла. Вона стала нервово смикати мереживну хустку i нарештi сказала:

– Коли вiйськовий починае роздумувати про велику iдею вiйськовоi служби, вiн стае пропащим. Повiр менi, Ллойде, я багато разiв бачила це, i це найгiрше, що може статися з тобою. З дитинства тебе готували до вiйськовоi служби. Ти не бачив нiчого iншого.

Я мiг би заперечити iй, сказавши, що протягом двох тижнiв – довгенько вже – я уявляв собi iнший спосiб життя, але це могло б спричинити шквал питань, на якi довелося б вiдповiсти. Одна справа – подiлитись цим секретом iз безтурботним Майком Бейлi, й зовсiм iнша – повiдати це мiсiс Вебстер. Двома-трьома питаннями вона могла загнати тебе в кут, i ти вiдчув би себе дурненьким i жалюгiдним, нiби знову повернувся до Сент-Леонарда.

– Чи не було б усiм краще, якби ваш чоловiк вiдправив мене назад до Кореi? – запитав я.

– До Кореi?

– Так. Це дозволить розвiяти моi сумнiви.

На мiй подив, вона погодилася.

– Наразi це здаеться непоганою iдеею. Але це було б неправильно з двох причин. Ейлiн стане посмiховиськом – не змогла втримати свого чоловiка. А ти – здiйсниш малодушний вчинок.

– Ейлiн i без мене не сумуе, – сказав я.

– Ти маеш цiлковиту рацiю. Їi кожного вечора запрошують на вечiрки. Але не вiйськовi, а цивiльнi в одностроях. Уважаеш, що iй варто закохатися в одного з них? Тодi вона стане дружиною якогось фармацевта у Чикаго, а це точно не для неi, повiр менi.

Менi здалося, що мiсiс Вебстер занадто складний супротивник у суперечцi для двадцятивосьмирiчного пiлота. Тож я сказав:

– Я зазирну до генерала й попрощаюсь iз ним.

Але ця жiнка вчепилась у мене, як те металеве сильце.

– Є ще й третя причина, чому повернення до Кореi буде неправильним. Тому що ти втiкатимеш вiд своеi основноi проблеми, – мовила вона.

Менi хотiлось закричати: «Вiд чого я хочу втекти, так це вiд вас. Я тiкаю вiд вашоi доньки, бо вона така схожа на вас». Але чоловiк може збивати росiян i все одно боятись заткнути пельку дружинi свого командира. Тож я сказав:

– Я зателефоную Ейлiн завтра.

– Гаразд. Я знаю Ейлiн i знаю, що вона хоче з тобою одружитись. Не дозволяйте цим суперечкам розлучити вас. Це було б безглуздо, – сказала мiсiс Вебстер. Потiм вона засунула хустинку в рукав i додала: – І не дозволяй тимчасовiй невизначеностi викликати у тебе роздуми, що ти робиш помилку всього свого життя. Ти – вiйськовий, Ллойде. Тебе ростили для цього.

Я знайшов генерала Вебстера у кабiнетi, оточеного купами книг. Вiн показав на них широким рухом i мовив:

– Полковник, який жив у цьому номерi три роки тому, зiбрав цiлу бiблiотеку. Тут можна знайти майже все, що тебе цiкавить.

– Думаю, ви здогадуетеся, про що ми розмовляли з мiсiс Вебстер. Вважаю, було б краще, якби ви вiдправили мене назад до Кореi, – сказав я.

Генерал постукав пальцями по столу й вiдповiв:

– Можливо, так буде краще, але це буде до дiдька очевидно. Ось у чому проблема вiйськового життя. Ворог може з легкiстю розгадати твiй наступний крок. Але до бiса це все. Ллойде, що трапилось мiж вами з Ейлiн?

– Нiчого поганого, сер. Зрештою, ми лише непевнi в тому, чи зможемо знайти спiльну мову.

– Дуже розсудливо. – Вiн налив нам вiскi i мовив: – Ти не справжнiй чоловiк, якщо не лякаешся до гикавки перспективи одруження. Вiзьми хоча б мене. Вночi перед моiм весiллям твiй батько мусив напоiти мене до чортикiв, щоб я не вiдправив посильного з «Вестерн Юнiон»[6 - У тi часи компанiя «Western Union» надавала звичайнi телеграфнi послуги.] до будинку моеi майбутньоi дружини… Їi батько – полковник Келлер – ускочив у серйозну халепу з перським послом. Вони тодi телефонували у Персiю.

Вiн згадав iсторii ще пiвдюжини вiйськових шлюбiв i те, як усi чоловiки в той чи iнший час перед весiллям або навiть пiсля нього хотiли дати драла.

– Але у вiддаленiй перспективi, – запевнив вiн, – шлюб е найкращим для будь-якого чоловiка. Вiн створив мене. А твiй батько коли-небудь розповiдав тобi про свое класичне весiлля? Вiн був заручений iз твоею матiр’ю, дочкою генерала Хiмелрайта, i за два днi до весiлля закохався в iншу дiвчину. Збожеволiв вiд вагань, добалакався навiть до того, що не створений бути генералом. Але, Бог свiдок, через двадцять рокiв Америка могла би втратити Гвадалканал.

Генерал налив нам ще й додав:

– Поглянь на це от пiд яким кутом. Ким, до дiдька, ти себе бачиш у цьому свiтi? Одним iз тих нiкому не потрiбних стариганiв, якi сидять десь у клубi та патякають про Китай?

Схоже, вiскi додало менi смiливостi, бо я сказав:

– Запитайте Ейлiн, чи вона зможе пообiдати зi мною завтра.

– От молодець! – крикнув генерал, ляснувши мене по спинi. – Я наказав дружинi не говорити з тобою на цю тему. Про приниження Ейлiн i все таке. Але Ненсi сказала, що в кожноi дiвчини колись настае такий момент в особистому життi… Боже, якi жахливi слова!

– Я зателефоную Ейлiн близько дванадцятоi, – пообiцяв я.

Генерал Вебстер допив налите одним ковтком i сказав:

– Вiдчуваю себе на десять рокiв молодшим. Якщо у вас будуть дiти, Ллойде, нехай це будуть хлопчики.

Коли я спускався лiфтом, я помiтив новий припис i прочитав: «Офiцерам заборонено з’являтися на вулицях Кобе разом iз мiсцевими дiвчатами. Дiя наказу поширюеться також на офiцерiв, що перебувають у мiстах Осака та Кiото. Пiдпис – Марк Вебстер, командувач». Я подумав: «Отакоi! Дружина генерала дiйсно рiшуче налаштована очистити всю Японiю», – а потiм засмiявся, бо ось американська армiя заборонила своiм чоловiкам бачитися з японськими дiвчатами, й одночасно керiвники «Такарадзука» заборонили своiм дiвчатам бачитись iз американцями.

Я все ще хихикав, коли дверi лiфта вiдчинилися i я почув свое iм’я. Це був рядовий Джо Келлi, озброений здоровенним табельним револьвером. Вiн радо повiдомив:

– Нарештi вiйськово-повiтрянi сили дали менi шанс. Направили мене до об’еднаного центру збору повiдомлень. Я отримав найкращу роботу в Осацi. – Вiн трохи затримався, щоб поставити пiдпис про отримання кореспонденцii, а потiм приеднався до мене. Бiля узбiччя стояв «форд».

– Тобi куди? – запитав вiн, кидаючи на сидiння свою артилерiю.

– Слухай, я працюю в Ітамi.

– Яка рiзниця, вiйсько платить за пальне.

– І я живу в Такарадзуцi.

– Я iду в той бiк.

Ми поiхали, i дорогою вiн розповiдав про iхнi з Кацумi справи.

– Ми знайшли непоганий будинок… Слухай, Асе! Ще рано. Чому б тобi просто зараз не завiтати до нас у гостi?

Вiн був настiльки енергiйний, i я так захоплювався ним iз розповiдей Майка, що я погодився. Вiн погнав «форда» дорогою Кобе – Осака, i я спробував роздивитися, що ж собою становлять стародавнi вулички Японii. Передi мною постали маленькi будинки з паперовими вiкнами, що простягалися кiлометр за кiлометром, без жодних ознак сiльськоi мiсцевостi. Я бачив вiдкритi лавки, якi працювали всю нiч, тисячi людей, що рухалися вздовж дороги в сутiнках, i те, як кожна лампа, запалена в якомусь будинку, освiтлювала трохи дороги поруч iз ним.

Але незабаром я перестав думати про Японiю i запитав:

– З якою швидкiстю ти iдеш, Джо?

– Близько ста десяти кiлометрiв за годину, – повiдомив вiн.

– Чи не зупиняла тебе вiйськова полiцiя, щоб спитати, чому ти лiтаеш так низько?

– Вони мене знають.

– Закладаюсь, що так.

– Перше, що я зробив, – так це запросив iх до нас додому, i Кацумi приготувала особливi наiдки. – Вiн зачекав, поки патрульна машина проiде повз. А тодi вигулькнув у вiкно i крикнув японською якусь образу на адресу полiцii; всi голосно зареготали. – Хорошi хлопцi.

Коли ми в’iхали до Осаки, вiн повернув на пiвдень; якийсь час ми iхали дорогою, що проходила вздовж одного з численних каналiв. Невдовзi вона закiнчилася, i ми доручили чотирьом японським дiтлахам постежити за автомобiлем, а самi пiднялися вузьким провулком, яким спускались двое чоловiкiв, несучи величезнi плетенi кошики. Коли чоловiки проходили повз будинки, свiтло вiд паперових дверей висвiтлювало носiiв на мить, створюючи враження незбагненного тепла.

У дальньому кiнцi провулка стояла непримiтна одноповерхова халупа з дерева, яке вiд часу стало темно-сiрим. Ганок був оточений бетонними блоками, що вiддiляли клаптик землi. Покрiвля була вкрита помаранчевою черепицею, укладеною на китайський манiр з невеличкими завитками на кожному кутку. У Штатах ми б узагалi не назвали це будинком. Із такими розсувними паперовими дверцятами це було б сараем, де тримали б корiв чи сiльськогосподарське знаряддя, але, коли Джо розсунув дверi, я побачив там Кацумi в кiмоно, яка готувала вечерю. Вона вiдразу забрала моi черевики та запропонувала чашку гiркого зеленого чаю, мовивши нiжно ламаною англiйською:

– Так добре бачити вас серед нас с’годнi.

– Вона бере уроки англiйськоi, – гордо зiзнався Джо, – я ж потроху вивчаю японську. – Вiн протарабанив кiлька фраз, i Кацумi посмiхнулася до нього так, нiби вiн написав енциклопедiю.

– Тут гарно, Асе, – розповiдав Джо. – Двi кiмнати, недалечко канал, хороша робота i хороша iжа. Асе, я живий. Уперше в життi я вiдчуваю себе живим.

Вiн показав менi, де поставити моi черевики та як улаштуватися на подушках, коли ми сiдали на татамi. А потiм сказав:

– Я вирiс у дитячому будинку, хоч мене й намагалася усиновити одна сiм’я. Для них я став розчаруванням, i вони полишили мене; не те щоб я iх звинувачую, я був негiдником – тому я повернувся до дитячого будинку, а потiм до виправноi школи. Я намагався потрапити до армii пiд час останньоi вiйни, але вони дiзналися про мiй справжнiй вiк, тож я потрапив у Чикаго, а вже потiм i у вiйськово-повiтрянi сили. А от тепер у мене е сiм’я. – Вiн глянув на Кацумi з неприхованим замилуванням i запитав: – Помiтив якiсь змiни, Асе?

– Менi подобаеться кiмоно, – сказав я, бо Кацумi була однiею з тих звичайних японських дiвчат, якi, зодягнувшись у кiмоно, ставали майже красунями.

– Та не кiмоно, Асе. Глянь на ii посмiшку! – Вiн японською попрохав свою дружину посмiхнутися, але, навiть коли вона це зробила, я нiчого не помiтив, тож Джо вигукнув: – Зуб, Асе! Зуб! – Тодi я побачив. Великий золотий зуб видалили, а на його мiсцi якийсь армiйський стоматолог поставив порцелянову коронку. Кацумi у кiмоно i з новим зубом стала привабливiшою.

– Це перетворення, – сказав я.

– Це диво, – виправив мене Джо. – А ще вона бiльше не регоче, чи не так, крихiтко? – Вiн притягнув Кацумi i поцiлував у щоку. – Бо я сказав iй, що якщо вона колись знову зарегоче i пхатиме пальцi до рота, то я зламаю iй руку. – Вiн ляснув ii по сiдницях i вона знову зареготала, пхаючи пальцi до рота. – Інодi вона забувае, Асе, але таке життя.

Вiн пояснив своiй дружинi, що я оселився у Такарадзуцi, i вона швидко заговорила японською, а вiн переклав менi:

– Це просто чудова iдея, Асе. Ми завтра йдемо до «Такарадзука», щоб побачити нову виставу. Приеднуйся до нас.

– Я б iз радiстю, але у мене запланована зустрiч за вечерею в Кобе.

– Ну то й що? Вистава закiнчуеться о шостiй, i я домчу тебе до Кобе без зупинок. – Вiн потягнув уявний шнурок i засвистiв, нiби потяг. – Давай, Асе, з нами пiде Кацумi, й тобi це дiйсно сподобаеться. Вона знае всiх актрис i може розповiсти тобi про все, що там вiдбуваеться.

Вiн сказав щось японською Кацумi; вона пiшла до комори i незабаром повернулася з журналом в яскравiй обгортцi, який несла, мов коштовнiсть. Журнал починався ззаду, як i японськi книги. Вона показала менi фотографiю блискуче облаштованоi сцени. Я запитав, що це за журнал.

– Фан-журнал про вистави «Такарадзука», – пояснив Джо. – Кацумi передплатила три таких.

Вiн перебрав купу барвистих журналiв, i, побачивши, як обережно Кацумi iх поскладала знову, я упевнився, що колись вона була однiею з тих дiвчат, якi щовечора стояли на мосту й захоплено споглядали, як повз проходять актриси. Зараз же вона стала типовою домогосподаркою, яка й досi зберiгала автографи провiдних актрис.

– Я думаю, вона належить до фан-клубу, – пожартував я.

– Не жартуй! – Джо знову щось сказав японською, й цього разу Кацумi повернулася з комори з величезним стосом фотографiй. Здавалося, що тут були свiтлини ще вiд тiеi пори, коли Кацумi була дитиною.

– У неi е фото дiвчат, якi брали участь у виставах минулого мiсяця? – запитав я.

Кацумi вiдразу ж проглянула iх i виклала кiльканадцять свiтлин, пояснюючи, хто i яку роль виконував. Вона навiть заспiвала двi пiснi, i я запитав:

– Чи знае вона всi спектаклi так чудово, як цей?

Джо ласкаво поплескав ii по руцi й мовив:

– Вона не пропустила жодного. За багато рокiв.

– Що ж, тодi домовились. Але тобi i справдi доведеться вiдвезти мене назад у Кобе до вечерi.

Йому не довелося, бо коли я зателефонував Ейлiн наступного дня, вона вдала, що заклопотана, i досить рiзко повiдомила:

– Я вечеряю з морським пiхотинцем.

– Невтiшно, як щодо п’ятницi? – Вона вiдповiла, що в п’ятницю теж мае справи, тому я сказав: – Боже, як менi не щастить. Що ж, зателефоную пiзнiше. – Але нiхто з нас не закладався б на грошi, коли ж настане це пiзнiше.


ФУМІКО-САН: «Коли Японiя дiзналась, що Америка перемагае, мiй батько вбив себе — шляхетно — по-японськи».


Насправдi, коли я пiшов до театру в другiй половинi дня, я вiдчував себе трохи краще. Менi здалося, що ми з Ейлiн досить сильно посварились, i менi бiльше не доведеться перейматися через мiсiс Вебстер. Я сказав Джо:

– Із нетерпiнням чекаю початку вистави.

Насправдi я виявився геть не готовим до того, що зробила з «Мадам Баттерфляй» трупа «Такарадзука». У будь-який момент актори могли розiграти сцену, жодним чином не пов’язану з попередньою або наступною. Там були старi японськi танцi, щоб порадувати шанувальникiв класики, джиттербаг, що зображував Америку 1890-х, боротьба, спiви, кiлька сцен у танцювальних залах, заколот на борту американського судна, двадцять дурних японських полiсменiв i вогнище.

Але всю цю пародiю на величну оперу пронизувала одна глибока iдея – висмiювання американських вiйськових. Мушу зiзнатися, що дiвчина Майка Бейлi, Фумiко-сан, в образi розкiшноi гейшi, якою захоплювалися моряки з американських кораблiв у гаванi, була приголомшливою. Неможливо було вiдвести очей вiд ii чудового довгастого обличчя i довершених рухiв. А якою кумедною була сцена, коли героiня Фумiко-сан боролась iз п’яним американським солдатом, що вiдпочивав у Токiо! У жестах актриси не було нiчого вiдверто образливого, а от поведiнка японських глядачiв понад сумнiви виказувала, що мiсцевi по самiсiньке горло ситi американцями.

Але гра прими була зовсiм iншою. Та дiвчина в штанях, що вичитала нас у ресторанi, грала чоловiчу роль, i лейтенант Пiнкертон у ii виконаннi був справдi комiчним. Вiн був зарозумiлим, нетямущим i невихованим. У той самий час актриса здавалася бiльш iстотно жiночною, нiж будь-яка iнша дiвчина на сценi, i це зробило ii версiю Пiнкертона просто неперевершеною. Вона уособлювала собою глузування всiх японських жiнок над численними американськими чоловiками.

Для мене одного акту такоi вiдвертоi нiсенiтницi було достатньо. Я не вважав себе закоснiлим, проте не мiг миритися з людьми, якi так пiдступно насмiхалися з вiйськових, а якщо в цьому бурлеску брали участь ще й японцi, то це було просто занадто для мене. Коли опустили завiсу пiсля першого акту, я пiдвiвся, але Кацумi накрила своею рукою мою й заперечила:

– Нi, нi! Зараз буде найкраще!

З бiчного входу з’явилася актриса, одягнена в старовиннi самурайськi обладунки. Вона боролась iз двома лиходiями, що гнались за нею. І споглядаючи цей майже ритуальний танець, я вперше потрапив пiд чари японського мистецтва.

Я не можу пояснити, що саме в цьому танцi полонило мене. Можливо, це була нав’язлива музика, бо у цiй сценi захiднi iнструменти, як-от скрипки та гобоi, мовчали, а натомiсть було чути лише три дивнi звучання: стукiт по погано натягнутому барабанi, клацання дерев’яних колодок i пронизливе завивання азiатськоi флейти. Це також могла бути слiпуча завiса, на тлi якоi вiдбувалося дiйство, – величезне золотаво-синьо-червоне полотнище з вiсьмома гiгантськими вишитими iрисами, що вирiзнялися справжньою схiдною досконалiстю. Але головним чином це була та чудова жiнка, яку я бачив у ресторанi, Хана-огi. Вона не носила взуття, тiльки бiлi табi, якi щiльно обтягували ii нiжки, i саме цi нiжки й вразили мене. Вона рухалась, мов справжня спортсменка, i я повiльно усвiдомлював, що спостерiгаю за однiею з найкращих танцюристок у свiтi. Мовчки, на японський лад, вона звивалась перед своiми кривдниками. Замiсть меча актриса використовувала традицiйний символ – свою простягнену правицю; я помiтив, що рука наче вимальовувала дивнi малюнки на золотiй завiсi. Я нiколи ще не бачив подiбноi танцiвницi, яка могла своею присутнiстю заполонити всю сцену.

Вистава наближалася до шаленого кiнця, коли Хана-огi вибивала незабутнiй ритм i вимахувала простягнутою рукою у темрявi. Глядачi вибухнули аплодисментами, i я прошепотiв Келлi:

– Скажи Кацумi, що я хотiв би зустрiтися з цiею дiвчиною.

На мiй подив, Келлi погодився:

– Це просто. Кацумi знае iх усiх. – Але коли вiн говорив з дружиною, вона посерйознiшала, i Джо переклав: – Кацумi каже, що ця дiвчина не буде спiлкуватися з американцем.

– Чому нi?

– Ми повiсили ii брата як вiйськового злочинця, а ii батько загинув пiд час бомбардування.

Я сiв на свое мiсце i, як не дивно, вiдчув те ж саме полегшення, яке вiдчував, коли дiзнався, що Ейлiн не зможе зi мною повечеряти. Я почувався так, нiби знову повернувся до Сент-Леонарда й був поглинений прийняттям важливих рiшень. Тiеi митi я вiдчайдушно хотiв опинитися в реактивному лiтаку над рiчкою Ялу. Там, у небi, я почувався упевнено й безпечно, а тут, у Японii, здавалося, все йшло шкереберть. Нiби повернувшись на землю з iншого свiту, я глянув на Джо i подумав: «Ісусе! Що це я роблю? Ллойд Грувер, випускник Вест-Пойнту 1944-го, пропонуе одруженому чоловiку влаштувати побачення з японською дiвчиною?» Я сказав Джо:

– Ходiмо на свiже повiтря.

– Чому б нi? Гайда, а Кацумi зможе дiстатись додому потягом.

Тодi я ще мiг уникнути цього всього, але заперечив:

– Нi! Я не це мав на увазi. Я хочу побачити фiнал вистави. – І запитав: – Як так склалося, що Кацумi знайома з такою актрисою, як ця?

Джо засмiявся i схопив сумочку своеi дружини, попорпався в нiй, доки не знайшов пiвдюжини знiмкiв. На всiх була зображена Хана-огi у рiзних ролях. Вона була й iспанським тореадором, i венецiанським гондольером, i бродвейським плейбоем, i японським самураем. Вона завжди грала чоловiкiв i завжди була сповнена неймовiрноi жiночностi.

– Кацумi органiзувала фан-клуб. «Дiвчата з Осаки, якi захоплюються Хана-огi», – пояснив Джо.

– Яке ii прiзвище?

Джо запитав Кацумi, а потiм переклав вiдповiдь:

– Просто Хана-огi. Це сценiчне iм’я. Моя дружина схиблена на нiй. Поки Кацумi не вийшла за мене замiж, вона була справжньою дивачкою. Траплялося, що вона стояла пiд дощем, щоб лишень побачити свою богиню.

– Але чому?

– Ось дивись, Асе. Припустимо, що ти товстенький i низенький, i тобi доводиться гарувати цiлими днями, мов рабу. А потiм з’являеться ця висока, струнка й гарна дiвчина, яка вiдома по всiй краiнi й заробляе багато грошей. Така актриса, як Хана-огi, доводить, ким дiвчина може стати. Якщо ти коли-небудь увiрвешся до нашого будинку, то можеш забирати каструлi й пательнi, але не кради цi фотографii. Кацумi поклоняеться iм.

Кацумi здогадалась, про що ми балакали, але нiчого не сказала. Вона спокiйно взяла фотографii, поскладала у якомусь зрозумiлому лише iй порядку i поклала до своеi сумочки. А потiм ламаною англiйською розповiла про iсторiю з другого акту, яку прочитала в одному з журналiв, що iх «Такарадзука» надсилае своiм вiрним шанувальникам. У ньому мiстилися численнi фотографii, якi я уважно роздивився. Актриси плели, каталися на лижах, танцювали на балу, йшли на симфонiчний концерт або вiльно прогулювалися. Раптом я помiтив одну дивну рису. Дiвчата завжди ходили парами або невеличкими групами. Вони нiколи не були наодинцi чи в компанii чоловiкiв. На фотографiях був зображений багатий та успiшний свiт, i я згадав розповiдь Майка про те, що мудрий чоловiк завжди мае шанс знайти любов у такому свiтi, бо, знову ж, як чiтко вiдзначив Майк, у цих жiнок е все, крiм любовi. Я вiдчув це саме тодi, коли побачив три фотографii Майковоi Фумiко-сан. Вона, мабуть, була найпомiтнiшою з дiвчат «Такарадзука», бо носила розкiшний одяг. Однак ii свiтлини були менi цiкавi ще й тим, що на кожнiй iз них вона стояла поруч iз Хана-огi, зiркою сьогоднiшньоi вистави, яка незмiнно носила чоловiчий одяг, – однак це була Хана-огi, ще бiльш жiночна i жадана.

Друга дiя була просто дивовижною, i Хана-огi довела, що вона не лише танцiвниця. Вона мала чудовий спiвучий голос, винятковий талант до драматичних сцен i грайливе почуття гумору. Я нахилився й запитав у Джо:

– Як ти гадаеш, ця дiвчина змогла б пробитись у Нью-Йорку?

– Я нiколи не був у Нью-Йорку, – прошепотiв вiн.

Але Кацумi почула мое запитання i зрозумiла ранiше за мене, що я бажав зустрiти Хану-огi, бо в темрявi вона торкнулася моеi руки й пошепки сказала:

– Пiзнiше, як ми пiдемо на квiткову алею. Я поговорю з Хана-огi-сан.

Коли пiсля завершення вистави опустилася завiса, я почав було пiдводитись, але Кацумi затримала мене:

– Нi, Асе-сан. Зараз вийдуть усi такi гарнi.

Завiса знову вiдкрилась, i на сцену вийшли всi 120 акторiв, зодягненi у вишуканi кiмоно, щоб заспiвати прощальну пiсню. Актори зiйшли зi сцени й постали прямо над глядачами. У нас були мiсця, де Хана-огi стояла дуже близько i я вперше побачив ii в жiночому одязi. Вона була чарiвною. Щоправда, вона також була гордою, войовничою та збудженою пiсля надзвичайно тривалоi роботи. Але перш за все у момент цього трiумфу вона була чарiвна. Їi кiмоно, я пам’ятаю, було зеленаво-бiлим.

Потiм Кацумi повела мене через натовп, i ми вийшли до квiтковоi алеi й невеличких ворiт, через якi дiвчата «Такарадзука» проходили до Мосту Кралечок. Назовнi зiбрався чималий натовп, який аплодував дiвчатам, коли тi з’являлися. Десятки кругловидих маленьких дiвчат притискались до ворiт, сподiваючись бодай доторкнутися до знаменитих актрис, i, поглянувши на них, я не мiг повiрити, що будь-яке з цих огрядних дiвчисьок здатне згодом замiнити Фумiко-сан або Хана-огi.

Потiм з’явилися маленькi дiвчата з «Такарадзука», потiм Фумiко-сан i танцюристки в зелених спiдницях i шкiряних дзорi. Натовп ринув до ворiт, коли через них проходили провiднi актриси, й серед гомiнкого натовпу я побачив незворушну Хана-огi. Ми з осторогою глянули одне на одного, наче намагаючись побачити, чи не був iнший ображеним, а тодi вона повiльно рушила через натовп у мiй бiк. Здаеться, я навiть злегка роззявив рота, бо того дня, у сяйвi трiумфу, вона була неперевершена.

Кацумi зняла цi чари, схопивши Хана-огi за руку i щось швидко сказавши актрисi японською. Потiм вона звернулася до мене:

– Хана-огi-сан сподiваеться, що вам сподобалася ii гра.

Висока актриса дивилася на мене з-за плеча Кацумi, i я тихо вiдповiв:

– Менi сподобалася гра, але не американськi моряки.

Кацумi переклала все. Хана-огi почервонiла й сказала щось таке, чого Кацумi не бажала перекладати.

– Давай, кажи вже! – наполягав Джо.

– Хана-огi-сан каже, що американцi не поганi, вони смiшнi. – Вона тицьнула руками в живiт i розсмiялась.

– Це було не смiшно, – заперечив я. Хана-огi здогадалась, що я сказав, i нахмурилась, тому я швидко додав: – Але танцi Хана-огi-сан були чудовими. – Я зiмiтував ii бiйку з лиходiями, й вона посмiхнулася.

Іншi шанувальники Хана-огi тiснились навколо нас; я недоладно запропонував:

– Чому б нам не повечеряти вчотирьох?

Але коли Кацумi переклала це, Хана-огi розсердилася, рiзко вiдповiла й рвучко рушила далi квiтковою вуличкою.

Вiдтодi цiлий тиждень мене навiдували дивнi сни. Корейськi боi, мабуть, знесилили мене бiльше, нiж здавалося, бо несподiване розслаблення на удаванiй роботi в Ітамi дозволило тiй моiй знервованостi пiднятися на поверхню. Рiвень напруги не був високим, але менi наснилося, наче я знов у Пойнтi, мають бути спiльнi навчання з флотом, а я чомусь певен, що зiпсую все. Іншим разом менi наснилось, що я повернувся до Сент-Леонарда й цiлковито збентежений тим, чи бажаю вступати до Пойнту.

Якось уночi я прокинувся, здригнувшись, бо менi наснилось, що я у панiцi намагаюсь скерувати реактивний винищувач, який невiдворотно падае прямо в рiчку Ялу. А згодом – що в непрогляднiй темрявi японськоi ночi я намагаюсь наздогнати одиноку й неймовiрно прекрасну дiвчину з «Такарадзука», яку бачив на Мостi Кралечок того першого дня, i дiзнатися, як ii звуть.

Але такi рiзнi сни були оманою, i я це знав. Бо я неминуче думав би про Хана-огi-сан i уявляв би ii танцi, слiдував би за нiжними вигинами ii чарiвного тiла i споглядав, як ii овальне обличчя посмiхаеться менi, i дивувався тому, як чоловiки можуть стiльки базiкати лише про якусь дiвчину. Я ж насправдi навiть не говорив iз нею. Я нiчого не знав про ii вдачу, але майже з власноi волi був зачарований цiею дiвчиною. Набагато пiзнiше я визнав би, що створив для себе образ любовi, без якого людина може прожити цiлком порожне життя.

Тому кожного вечора я давав поживу своему безумству, стоячи на Мостi Кралечок, щоб побачити, як Хана-огi проходить повз, i якщо я навiть випадково починав сумнiватися, чи дiйсно вона була такою ж прекрасною, як я собi уявив, ii поява розвiювала цi нiсенiтницi. Хана-огi ставала ще бiльш бажаною. У п’ятницю я повернувся, щоб подивитися «Полiт Метелика», i коли актори вийшли для поклону пiсля закiнчення вистави, я так голосно аплодував, що Хана-огi глянула на мене, але не зрадила собi i хутко вiдвела погляд. У суботу ввечерi я був надмiру знервований, i Майк Бейлi потяг мене iз собою на ще одне таемне побачення з Фумiко-сан, i я майже весь вечiр розпитував ii про дiвчат «Такарадзука», сподiваючись, що вона говоритиме про Хана-огi.

– Мiй батько був вiдомою людиною, але вiн убив себе, коли Японiя капiтулювала. А як немае грошей, то немае й надii. Я прочитала в газетi, що у «Такарадзука» шукають нових дiвчат. Я кожного вечора розчiсувала волосся, вивчала танцi, тренувала голос. Менi дали шанс спробувати, i протягом року я працювала по десять годин на день, вважаючи цей шанс единим. Керiвнику я подобаюсь i граю в «Мiсячнiй трупi» разом з Хана-огi-сан. Вона ласкава до мене, i я добре граю своi ролi. Я живу в гуртожитку з iншими дiвчатами, але найкраще, коли «Мiсячна трупа» вирушае до Токiо, – розповiла Фумiко-сан.

– Ти закохана в когось у Токiо? – запитав я.

– Закохана? Як я можу когось кохати?

– Хiба ти не збираешся вийти замiж?

Вона спантеличено глянула на мене.

– Я – дiвчина з «Такарадзука». Про що я ще можу мрiяти?

Їi вiдповiдь так мене вразила, що я зробив iмпульсивний вчинок, який здивував мене так само, як i Фумiко-сан. Я взяв ii за руки й тихо попросив:

– Сьогоднi ввечерi, коли повернешся до гуртожитку, ти повинна поговорити з Хана-огi-сан. Скажи iй, що я закоханий в неi та повинен ii побачити.

Фумiко-сан висмикнула руки й злякано вiдповiла:

– Цьому не бувати! Хана-огi-сан нiколи не говорить iз чоловiками. Та ще й iз американцем! Цьому не бувати!

– Ти скажеш iй, – повторив я, бо був переконаний, що нiхто не може так пристрасно танцювати, як Хана-огi, не вiдчуваючи образiв i мети любовi. Я знав, що вона не зможе вiдмовитися побачити мене.

Наступного дня Джо Келлi з’явився в Ітамi й сказав менi, мов вiдрiзав:

– Дружина запрошуе тебе до нас додому на вечерю о сьомiй.

– Я не можу…

– Прийди, Асе, – вичавив iз себе коротун.

– Але в мене…

– Прийди, друже. Хана-огi прийде.


НОСІЙ ДРОВ: «Чи японських дiвчат приемно цiлувати? О, так».


Не можу точно згадати, як дiстався до будинку Джо Келлi того вечора, але коли я нарештi повернув вiд каналу до алеi, коли я лише побачив дерев’яну будiвлю i розсувнi паперовi дверi, мое серце стукотiло, мов грiм. Я рвучко вiдсунув дверi й зайшов усередину, сподiваючись одразу побачити Хана-огi. Натомiсть там вовтузилися лише Джо та Кацумi, готуючи вечерю. Вони сказали, щоб я сiв на пiдлогу, i з того мiсця я спостерiгав за цiею закоханою парою; саме тодi я зловив себе на думцi, що нiколи не жив у будинку, де б царювала любов. Моi батьки любили одне одного, бо так вимагав обов’язок, i я абсолютно впевнений, що i генерал Вебстер iз його дружиною теж любили одне одного, але це завжди була любов з якоюсь метою: кар’ера, соцiальне положення в Ланкастерi, дiти. А тут я був у будинку, просякнутому любов’ю.

– Джо, – запитав я, поки ми чекали на Хана-огi, – що ти казав менi в Кореi? Американськi чоловiки розмовляють про замiськi клуби й лiкування зубiв своiх молодшеньких?

– Так, але якщо вони одружуються з японськими дiвчатами, вони розмовляють про любов.

– Припустимо, що зараз ти повертаешся на фронт…

– Боже борони.

– Про що ти будеш говорити?

Джо тримав Кацумi за руку й сказав:

– Асе, я боровся за цю дiвчину i задоволений, що я ii виборов. – Потiм вiн звернувся до дружини японською, i вона захихотiла. Кацумi спробувала навiть засунути пальцi до рота, але Джо стукнув кулаком по столу й поскаржився: – Їй-богу, Асе, легше собаку навчити.

Щойно вiн вимовив це, дверi прочинилися i зайшла Хана-огi. Легко й грацiйно вона засунула за собою дверi й зняла дзорi. Вона була одягнена в сiро-блакитне кiмоно, а ii волосся було злегка скуйовджене. Вона зайшла так тихо, що Джо та Кацумi навiть не помiтили ii; й допоки вони сидiли спинами до неi, я незграбно оперся на колiна й дивився в ii бiк, намагаючись стати на ноги. Вона засмiялася з цього, й звук ii голосу був настiльки нiжний, що я опустився бiля неi, спробував взяти ii руки й поцiлувати iх. Але, не встиг я навiть до неi доторкнутись, як Хана-огi iнстинктивно вiдсмикнула руки; я лише помiтив, що вони були кольору слоновоi кiстки. Я вiдiйшов, щоб дати iй можливiсть пройти, i сказав:

– Я такий радий, що ти прийшла.

Вона не зрозумiла моiх слiв, але з подякою кивнула, i менi здалося, що вона вже не так напружена, як тодi, коли я намагався поцiлувати ii руку. Для мене вона була вдвiчi гарнiшою, нiж на сценi, зодягнена в чоловiчий одяг.

Кацумi поспiшила обiйняти актрису, в той час як Джо привiтав ii ламаною японською, вiд чого вона сердечно засмiялась. І в мене склалось стiйке враження, що вона не вiдчужена та безпристрасна дiвчина, якою я милувався на Мостi Кралечок, адже ii нiжний добрий гумор був саме таким, якого ви очiкуете вiд доброi й веселоi дiвчини, яка працюе в мiстi.

Але я бачив Хана-огi лише в двох образах, i вона була невимовною. Коли я запитав Кацумi, яке прiзвище носить Хана-огi, дружина Келлi почервонiла й мовила, що не смiе таке питати, а коли я наполiг, вона переклала мое питання Хана-огi, яка надзвичайно обурилася. Я не мiг зрозумiти, що вiдбуваеться, але Кацумi, зашарiвшись так, що ii жовтуватi щiчки стали вогненно-червоними, пояснила:

– Дiвчина з «Такарадзука» нiколи не називае свое справжне iм’я.

– Що ти маеш на увазi, кажучи «справжне iм’я»?

– Хана-огi – це тiльки ii сценiчне iм’я.

– А яке ii справжне? – наполягав я.

Кацумi поговорила з актрисою, i едине слово, яке я зрозумiв, – це Америка. Хана-огi стала набагато серйознiшою i говорила твердо, пiсля чого Кацумi сказала:

– Вона не скаже свого iменi. Навiть я його не знатиму.

Джо перервав нас:

– Це так з усiма професiйними дiвчатами в Японii – гейшами, повiями…

– Зачекай, – крикнув я. – Ця дiвчина…– Я потягся до ii руки, але вона вiдсахнулася вiд мене.

– Краще ходiмо iсти! – сказала Кацумi.

Це була досить формальна вечеря. Я поставив близько пiвдюжини питань, на якi Хана-огi не вiдповiдала, i так було, допоки Кацумi не принесла альбом iз свiтлинами Хана-огi; вечiр одразу пожвавився. Врештi крига скресла i я дiзнався, що Хана-огi родом iз пiвночi Японii. За ii словами, жiнка iз сусiднього села одного разу бачила виставу театру «Такарадзука» й запропонувала дiвчинi спробувати скласти iспити. Батька Хана-огi було вбито у Токiо пiд час рейдiв B-29, а брата повiсили за те, що вiн чинив iз американськими вiйськовополоненими у таборi.

Бажання Хана-огi розповiсти про свою сiм’ю заохотило й мене поговорити, тому я розповiв про свою кар’еру у вiйськово-повiтряних силах i навiть похвалився, що з такою пiдготовкою можу стати полковником, а далi все в руках долi. Я додав, що якби став генералом, то намагався б бути не гiршим вiд свого батька. Хана-огi запитала його iм’я, i коли я розповiв про «Швидкого» Гаррi Грувера, вона замовкла, а Кацумi сказала:

– Всi японцi знають Грувера-сан та його успiхи при Гвадалканалi.

Вечiр знову став формальним.

Хана-огi пiдвелась i вибачались, бо мусила йти. Я був глибоко схвильований тим, що зустрiвся з нею i поговорив – навiть якщо це i потребувало перекладу, – i не хотiв, щоб вона йшла. Я сказав:

– Кацумi, будь ласка, попроси ii залишитися.

Хана-огi щось рiзко вiдповiла, що Кацумi вiдмовилася перекладати. Я став наполягати, але Кацумi вперто мовчала, тож я звернувся до Хана-огi. Вона подивилася на мене легким, покiрним поглядом на японський манер, не проявляючи жодних емоцiй, але змусивши мене вiдступити на крок. Тоненьким, як у семирiчноi дитини, голосом вона промовила:

– Америка… нi!

У цiй спокiйнiй вiдповiдi я почув залишки ненавистi та твердостi, але Хана-огi злегка вклонилася, з погордою посмiхнулася i вiд розсувних дверей iще раз подивилася на мене.

– Америка… нi! – повторила вона нiжно, i вже незабаром пiсля того, як вона пiшла, я згадував, як грацiйно вона нахилилася бiля дверей, щоб взути дзорi, з якою дбайливiстю поправляла свое кiмоно, i попри постiйне занепокоення, що я втраплю в халепу, я вирiшив, що незалежно вiд того, що вона думала про американцiв, незалежно вiд того, якi заборони дiють у Кобе стосовно зустрiчей з японськими дiвчатами, я знову ii побачу.

Протягом наступних двох вечорiв нiчого не трапилося. Я чекав на Мосту Кралечок, щоб спостерiгати за процесiею дiвчат, i, коли я бачив Хана-огi, як ii волосся в’еться вiд вiтру, коли вона ступала на мiст з протилежного боку, мое серце справдi калатало, як верстат, що фiксуе заклепками крила лiтака. Боже, вона була схожа на середньовiчну принцесу, що виходить iз палацу. Вона була незворушною, гордою i впевненою в собi. На золотавому обличчi палали чорнi, мов жаринки, очi…

– Друже, ти попадешся! – попереджав мене Майк Бейлi другого вечора.

– Я збираюся побачитися з цiею дiвчиною. Завтра.

– Друже, невже ти сприймаеш це так серйозно?

Я повернувся, щоб глянути на Майка, i вiн раптово здався менi абсолютним незнайомцем.

– Ти не ставишся до Фумiко серйозно? – запитав я. – Хай би там як, хто заварив цю кашу?

– Ти про Фумi-чан? – засмiявся вiн. – Друже, морський пiхотинець не може не захоплюватися красивими дiвчатами, iнакше вiн не морський пiхотинець. Але хто може серйозно ставитися до дiвчини з «Такарадзука»? Вони ж не мають серця.

– Як це? – здивувався я. – Нещодавно ти говорив менi…

Майк почухав потилицю й сказав:

– Одного разу, коли я навчався в середнiй школi, перед важливою баскетбольною грою до мене навiдався двоюрiдний брат. Якийсь вiн був хворобливий на вигляд, але я поглянув на потворного маленького хлопчину й сказав, що, до дiдька все, цього не може бути. Але вiн таки був хворим на кiр, тож i я потрапив до карантину. Отже, друже, думаю, що ти теж захворiеш.

– Завтра ввечерi я збираюся взяти штурмом цей Мiст Кралечок i побачити цю дiвчину, – вiдрiзав я.

– Друже, – сказав Майк, – це, на щастя, точно не кiр, але певнi симптоми вже е.

Третього вечора вiн завбачливо не потикався до мосту. Коли пройшли першi дiвчата «Такарадзука», я вiдчув, як мое серце знову калатае; незабаром з’явилася Хана-огi у супроводi трьох iнших зiрок. Я вийшов прямо перед ними, взяв руку Хана-огi, пiднiс ii жовтенькi пальчики до своiх губ i поцiлував.

– Я повинен був тебе побачити, – зiзнався я, але жодна з дiвчат не володiла англiйською; Хана-огi висмикнула руку й збиралася пiти. Але мене бiльше нiчого не стримувало, i я схопив ii за плечi, повернув до себе й поцiлував у вуста. Нашi очi були розплющеними, i я пам’ятаю, що в цей божевiльний момент я не помiтив, чи були ii очi розкосими, чи нi, але вони були такими чорними, як небо вночi.

Вона вiдштовхнула мене й перейшла через мiст, а я почув позаду себе бурмотiння японських чоловiкiв i подумав: «Ох, дiдько, широкий розголос, i мене притягнуть до вiйськового суду». Але коли я обернувся, не було нiякоi ворожнечi. Чоловiки смiялися, а якийсь старий iз в’язкою галуззя на спинi вказував на iнших дiвчат з «Такарадзука», що наближалися до мосту, й рухами закликав мене, щоб я поцiлував i iх, але я поспiшив повернутися до «Морського пiхотинця», де мене зустрiв Майк Бейлi з польовим бiноклем у руках i саркастичним зауваженням на вустах:

– А це, друже, було гарно. Витончений пiдхiд.

Гр-р-р-р-р.

– Я обiцяв, що побачу ii сьогоднi. Я це й зробив, – вiдповiв я.

– Асе, не попадись на цьому. Якщо хочеш мати iнтрижку iз симпатичною актрисою – будь ласка. Але не попадись на цьому. Чесно кажучи, у тебе був до дiдька нiкчемний вигляд там, на мосту, – сказав вiн.

Через кiлька хвилин з’явився японський хлопчик iз повiдомленням для Майка.

– Фумi-чан хоче зустрiтись зi мною в ресторанi. Вона хоче, щоб ти прийшов теж, – сказав Майк.

Коли ми туди дiсталися, Макiно-сан, кухар, уже прочув про мiй вчинок i завдав менi добрячоi нагiнки.

– Цих дiвчат поважають у Японii. Ви чините недобре, Асе-сан.

– Що ж такого я зробив? – запротестував я. – Я поцiлував дiвчину.

– Дiвчину з «Такарадзука», – поважно уточнив Макiно-сан.

Перш нiж вiн устиг заперечити, з’явилася Фумiко-сан, надзвичайно гарна i жiночна. Вона не пiдвищувала голос, коли зверталась до мене, але твердо сказала, що подiбнi речi можуть погубити дiвчину з «Такарадзука», а якщо Хана-огi втратить свою роботу, то ii мати та молодшi сестри…

– Хана-огi дуже бiдна, – сказала менi Фумiко.

– Що ти маеш на увазi? – запитав я.

– Ви, американцi, не уявляете, що означае бути бiдним. Хана-огi нiколи не куштувала м’яса, допоки не потрапила до «Такарадзука». Нiколи не мала гарноi одежi. Асе-сан, будь ласка, бiльше не звертайся до неi.

Вона сказала менi, що единим шансом в життi Хана-огi – ii единою можливiстю врятуватись вiд страшноi бiдностi – була «Такарадзука».

– Я знаю цю дiвчину, – урочисто повiдомила Фумiко-сан. – Перед тим як прийти на iспити, вона не iла три днi, щоб мати… Як ви це називаете…– Рухом руки вона показала вигин тiла.

Фумiко сказала, що е ймовiрнiсть того, що Хана-огi може стати однiею з небагатьох щасливиць, якi по закiнченнi акторськоi кар’ери залишаються в «Такарадзука» назавжди як «викладачки танцiв».

– Ось гарне життя для Хана-огi-сан. Іншого нема.

Я запитав Фумiко, чому вона ризикуе, щоб побачити Майка Бейлi, i вона засмiялася.

– Я не велика актриса. І я не бiдна дiвчина. Моя сiм’я знову заробляе багато грошей.

Потiм вона заблагала:

– Прошу, не ходи бiльше до мосту, Асе-сан, будь ласка.

Я хотiв побачити Хана-огi, я хотiв побачити ii очi й притиснутись своiми губами до ii золотавого личка, але сказав:

– Я обiцяю.

На мiй подив, Фумiко-сан поцiлувала мене. Їi красиве японське обличчя нахилилося через стiл, i вона промовила:

– Американськi чоловiки такi хорошi. Навiть коли Хана-огi-сан сьогоднi прийшла додому i сказала: «Американськi чоловiки не хорошi», я вiдповiла iй, що вони гарнi.

І хоч я дотримався своеi обiцянки не навiдуватись до мосту, вона виявилась непотрiбною, адже наступного ж ранку Джо Келлi заiхав до мене на аеродром у Ітамi й зi справжньою радiстю сказав:

– Сьогоднi знову вечеряемо у нас удома, Асе!

Напевно, навiть Келлi почув стукiт мого серця, бо вiн засмiявся й сказав:

– Так. Учора ввечерi Хана-огi приiхала до Осаки й три години спiлкувалася з Кацумi.

– Що вона сказала?

– Звiдкiля менi знати? – І вiн пробубонiв щось японською.

Я б багато вiддав, щоб упродовж усього подальшого мого життя я мiг бодай iнодi вiдчувати таке хвилювання, яке заполонило мене того вечора. В Ітамi я поголився, вiдполiрував своi черевики й вирушив до Осаки. Я ледь не збожеволiв у крихiтному японському таксi. Водiй посмiхнувся i сказав «так» на знак того, що зрозумiв, куди потрiбно iхати, але завiз мене казна-куди, й довелося навiть розпитувати якогось маленького хлопчика, щоб виiхати хоча б до залiзничноi станцii, звiдки я й дiстався до будинку Джо – пiшки. Я рвучко розсунув дверi й закричав: «Хана-огi, я…», але ii там не було. Кацумi була сама; вона готувала вечерю, тихенько наспiвуючи. Я сiв на пiдлогу i спостерiгав за ii рухами навколо вугiльноi пiчки, однiею з тих, якими японськi жiнки користувалися столiттями. У японських жiнок не було консервних ножiв, не було заморожених напiвфабрикатiв. Кожну страву вони старанно готували самi, i, виконуючи цю давню роботу, дружина Джо Келлi виспiвувала старi пiснi. Менi здалося, що Кацумi з кожним днем стае дедалi кращою, – але наскiльки хорошою вона була насправдi, я побачив всього за кiлька хвилин.

Бо коротун Джо Келлi зайшов до будинку, аж трусячись вiд гнiву. Вiн кинув пакунок на пiдлогу й закричав:

– Цей пiдполковник, цей сучий син!

Менi й ранiше доводилось чути думки Джо про рiзних офiцерiв; iнодi навiть вдавалося його заспокоiти, але цього разу для гнiву була дуже вагома причина.

– Цей виродок, Крофорд, вiн просто знущаеться з мене! Кожного проклятого дня вiн намагаеться допекти менi!

Я спостерiгав за Кацумi, яка поралася бiля жаровнi. Вона не пiднiмала погляду, але я вiдчував жахливу напругу, що виходила вiд ii тiла. Щиколотки у бiлих табi злегка тремтiли, i я бачив, що дружина Джо вiдчайдушно боiться за нього.

Усе, що я чув про цього Крофорда, так це те, що вiн люто ненавидить будь-яких кольорових. Джо продовжував:

– Кожен хлопець, який одружився з японською дiвчиною, через цього виродка Крофорда випивае повний кiвш лиха.

Кацумi, розумiючи, що неприемностi Джо пов’язанi з нею, покинула жаровню й зайшла до кiмнати. Вона пiдштовхнула Джо до подушки й зняла з нього черевики.

– Ти не ступиш на татамi у взуттi, Джо, – тихо сказала вона.

Кацумi подала йому крихiтну чашечку. Келлi випив гарячого саке, i дружина повела його до iншоi кiмнати, де була ванна. Незабаром я почув, як напружений коротун i урвиголова Джо Келлi хлюпочеться у ваннi, а терпляча дружина поливае його холодною водою i потирае спину. Через деякий час вони приедналися до мене, i Джо почухувався пiд темно-синiм кiмоно, яке Кацумi зробила для нього.

– До дiдька цього пiдполковника. Глянь, що в нас е! – Келлi показав менi пляшку iталiйського вина i вiддав ii Кацумi.

А коли ми почули м’яку ходу дзорi по камiнчиках на алеi, то всi замовкли; здалося навiть, що Джо та Кацумi були завороженi не менше вiд мене, хоча iхнi серця i не калатали так стрiмко, як мое. Паперовi дверi розсунулись, i з’явилася Хана-огi в зеленому iз золотом кiмоно. Їi губи розкрились у легкiй посмiшцi, очi палали пiсля вечiрньоi прогулянки, а чорне волосся ледь помiтно розтрiпав вiтер з каналу. Вона почала говорити, але я схопив ii в обiйми й поцiлував. Цього разу ми заплющили очi, але коли нашi вуста нарештi розчепились – вона теж мене цiлувала, – Хана-огi провела долонею по лобi, i менi здалося, що вона знае: кохання дiвчини, яка присвятила себе «Такарадзука», i чоловiка, який присвятив себе американськiй армii, може призвести лише до трагедii. Вона вiдштовхнула мою руку, обережно зняла своi дзорi, сiла на татамi й щось стиха мовила Кацумi, яка переповiла це японською Джо, й усi трое якийсь час бурмотiли, не знаючи, як перекласти те, що сказала Хана-огi. Тодi вона простягнула до мене руку i жестом запросила сiсти бiля неi, i Кацумi нарештi вимовила:

– Вона бiльше не сердиться.

Пiсля вечерi Кацумi запропонувала Джо:

– Ходiмо на прогулянку.

Хана-огi не заперечила, i щойно хисткi дверi причинилися, я обiйняв ii.

Ми сидiли на татамi, неспроможнi заговорити. Я торкнувся пальцем ii обличчя й сказав: «Гарна», – але вона не могла зрозумiти. Вона дала менi якiсь указiвки японською, але все, що я мiг зробити, – це лише стенути плечима, тож вона засмiялась i схопила мене за палець на нозi, випростала моi ноги й погладила колiна, вказуючи, що я, мабуть, зацiпенiв, сидячи на японський манiр. Потiм вона поклала мою голову собi на колiна, й таким чином ми продовжили нашу дивну розмову на татамi.

Ми обое розумiли, що будемо зустрiчатись, але коли вона проходитиме повз мене на Мостi Кралечок, вона не дивитиметься в мiй бiк. Було очевидно, що вона жадае, щоб ми стали коханцями – але не цiеi першоi ночi. Напевно, минатимуть днi, а ми все будемо вiдкладати рiшення, допоки зовнiшнi сили, скажiмо «Такарадзука» або генерал Вебстер, не втрутяться, прийнявши це рiшення за нас. Але те, як лагiдно вона дивилася на мене, як ii прекраснi руки тримали мое обличчя i як ii немов виточенi ноги простяглись поряд iз моiми на татамi, дало менi вiдповiдь на одне питання. Я багато разiв дивувався, як добропорядний американець мiг захопитися японською дiвчиною. Тепер я зрозумiв.

Коли прийшов час iти, Хана-огi нагадала, що нас не повиннi бачити разом на вулицi; вона поiхала назад до «Такарадзука» потягом. Джо вiдвiз мене до Ітамi, i звiдти я вирушив до Такарадзуки автобусом, але щось, мабуть, затримало потяг, бо коли я з вiкна своеi кiмнати глянув на Мiст Кралечок, Хана-огi переходила ним, осяяна квiтневим мiсяцем. Я кинувся туди, щоб поговорити, але вона гордовито пройшла, йдучи навшпиньки у своiх дзорi кремового кольору вздовж залiзничноi колii до гуртожитку.

Я мало спав тiеi ночi, бо, коли повернувся до номера, знайшов листа, що був доставлений спецiальним посильним. Вiн мiстив звичайнi нагадування про недавнi розпорядження по гарнiзону Кобе, але в кiнцi листа великими лiтерами було написано таке: «Поява в будь-яких громадських мiсцях або залицяння до японських дiвчат вiйськовослужбовцям гарнiзону забороненi. Офiцерам заборонено з’являтися на вулицях у супроводi мiсцевих жiнок».

Я знав, що опинився у безглуздiй ситуацii, бо не мiг навiть прогулятися з Хана-огi мiстом так само, як не могла й вона. Якби генерал Вебстер упiймав мене на залицяннях до японськоi дiвчини, мене б покарали, i якби люди з «Такарадзука» почули, що Хана-огi зустрiчаеться з американцем, ii негайно звiльнили б iз «Мiсячноi трупи». Це нагадало менi шкiльну п’есу, яку ми ставили у Сент-Леонардi. Я грав князя, який намагався не допустити, щоб його племiнниця вийшла замiж за бiдного шкiльного вчителя. Хлопчик, який зiграв шкiльного вчителя, поза сценою був жалюгiдним тюхтiем, i я пам’ятаю, що за сюжетом я був геть обуреним; тепер подiбна ситуацiя трапилась зi мною. Щоправда, мiсiс Вебстер, яка напосiдала на мене, i залiзнична компанiя, яка захищала своi iнвестицii в Хана-огi, мали бути набагато жорсткiшими, нiж оперетковий князь, якого зiграв сiмнадцятирiчний Ллойд Грувер.

Того ранку протягом двох годин – вiд третьоi до п’ятоi – менi здавалося, що вся ця справа просто безнадiйна, але потiм почала ввижатися Хана-огi, яка пливла, мов у класичному танцi, вздовж стiни кiмнати; ii хода й помахи правоi руки зачаровували, тож я мiг думати лише про ii вправне треноване тiло. Моiми думками заволодiла грацiйнiсть ii рухiв, i як розвиднiлося, я поринув у сон, знаючи, що десь у трикутнику трьох великих мiст ми зустрiнемося.


СТАРИЙ ФЕРМЕР: «Кожну грудочку добрив я розмiщую вручну бiля стебла рослини, щоб не втратити жодноi».


Це сталося несподiвано. Теплого травневого дня я чекав на Хана-огi бiля Мосту Кралечок, але вона не з’явилася, i я безутiшно попрямував до залiзничноi станцii, щоб придбати зворотний квиток до Ітамi. Однак, наближаючись до каси, я побачив Хана-огi, яка стояла осторонь iз квитком у руцi. Вона рвучко, хоча ми й були в самому серцi Такарадзуки, пiдiйшла до мене, й ми разом пiшли до каси, де купили два квитки до маленького мiстечка десь на краю залiзничноi гiлки, i того чудового дня ми вперше прогулювались околицями японського села, над яким, здавалося, зовсiм невладний час.

Хана-огi, яка не знала жодного слова англiйською, i я, так само необiзнаний у японськiй, неспiшно проходили уздовж рисових полiв i повз маленькi борозни, що, мов мiнiатюрнi стежки, простягались поряд зi зрошувальними канавами. Ми кивали старим жiнкам, якi працювали в полi, посмiхалися дiтям i спостерiгали за бiлими птахами. Хана-огi була у зеленаво-бiлому кiмоно й дзорi кремового кольору й здавалася схожою на пташку; травневий вiтерець трiпотiв ii одягом, а гiлки дерев торкались нiжного волосся.

Куди б ми не йшли, всюди було повно народу. Де в Техасi був один фермер, тут було сорок. Де стежками в Нью-Гемпширi не могли розiйтись трое людей, тут було п’ятдесят. Не було анi вiльних полiв, анi лiсових дiлянок, анi мохових берегiв звивистих струмкiв. На кожному клаптi землi були люди, й хоча ми йшли все далi й далi, iх усюди було багато. Бiльше, нiж будь-яким днем, що я прожив за життя, я дорожив цим, бо вiдкрив не лише величезну любов Хана-огi, але i ii землю, трагiчну, приречену землю Японii, i зрозумiв основний секрет цiеi краiни: забагато людей.

У Кореi ми жартували про тих вiйськових, якi купували японських дiвчат рокiв шiстнадцяти-сiмнадцяти – чоловiк мiг купити молоду дiвчину будь-де у Японii, – i вважали це жахливим описом Японii. Того дня я зрозумiв, чому iнодi японський фермер радий продати свою доньку доброму чоловiковi: якщо вона залишиться вдома, то боротиметься за свою частку вiд малоi кiлькостi рису в сiмейному тарелi, тож iй краще бути з чоловiком, який зможе купити iй рису. Усi тi проблеми, з яких ми глузували i якi здавалися нам дивними – на вiдмiну вiд американських, – того дня наче вiдкрилися для ока. Японцi нiчим не вiдрiзнялися вiд нас. Їхнi фермери любили своiх дочок так само, як i фермери з Айови любили своiх. Але тут було недостатньо землi. Тут не було вдосталь iжi.

Я дякую Богу за той травневий вечiр, коли ми прогулювались серед рисових полiв пiд сюрчання цвiркунiв, бо якби я не побачив цього самотнього старого, що зiгнувся над своiм полем, то я, нарештi дiзнавшись страшну правду про Хана-огi, виявився б нездатним любити ii так палко. Але, побачивши цього старого та його клапоть землi, я покохав ii ще бiльше.

Вiн стояв там, де вiд головноi дороги вiдходив путiвець, по кiсточки у водянистому срiблi неродючоi землi, на якiй в Америцi росли б бур’яни. У Японii цей жахливий трикутничок землi був цiлим полем для чоловiка, единим засобом iснування великоi родини. Того травневого вечора старий схилився над полем, розкопуючи землю десь на пiвруки вглиб. Виритий грунт вiн побожно розмiщував по один бiк, поки не розкопав усе свое крихiтне поле. Ми бачили, як селянин брав кожну жменьку землi й обережно розсипав ii над своею дiлянкою. Палицею вiн вiдкидав убiк камiнцi й iншу негiдь, i протягом наступних двох днiв вiн так само руками перебиратиме весь грунт. У нього нема нi плуга, нi борона, лиш пальцi й зiгнута спина.

Менi важко писати про цi речi, i я не можу зрозумiти, як Хана-огi спромоглася пояснити iх менi. За допомогою жестiв та пантомiми, раз у раз указуючи на цього старого, вона розтлумачила, що вiн схожий на ii батька, окрiм того, що поле ii батька – до того, як американськi бомби його знищили, – було трохи бiльшим. Але у ii батька було дев’ятеро дiтей.

Цiлком очевидним для нас було те, що варто лише сонцю заховатися за далекими пагорбами цiеi страшенно переповненоi Японii, як ми з Хана-огi знайдемо мiсце, щоб вiддатися коханню. Тодi не було думок про японцiв та американцiв. Ми були людьми поза часом, без нацiональностей, мовних розбiжностей та кольору шкiри. Тепер я зрозумiв вiдповiдь на друге запитання, яке мене дивувало в Кореi: «Як американець, який воював з японцями, може лягати до лiжка з дiвчиною-японкою?» Вiдповiдь була дуже проста. Майже пiвмiльйона наших чоловiкiв знали цю просту вiдповiдь. Ви знаходите таку ж прекрасну дiвчину, як Хана-огi, – i вона не японка, i ви не американець.

Коли почало вечорiти, ми пригорнулись ближче одне до одного. Вона взяла мою руку, а також i мое серце, i, коли сутiнки ще трохи загусли, ми почали уважно дивитися на всi боки. Ми бiльше не спостерiгали за бiлими птахами або старими людьми, що зiгнулися над своiми полями. Ми шукали будь-який прихисток, бо були вiдчайдушно закоханi.

Я пам’ятаю, як менi здалось, що я бачу гайок, але виявилося, що це будинки, адже нiде в Японii не знайти поодиноких дерев. Потiм Хана-огi вказала на сарай, але вiн теж був зайнятий. У Японii не було жодного клаптя вiльноi землi для кохання.

Нарештi ми дiстались споруди, що була менi знайома, – двi похилi масивнi колоди з двома ще бiльшими, встановленими поперек них, з верхiвкою, схожою на велику лiтеру А, та пласкою долiвкою. Це був вiчний символ синтоiстськоi святинi, й тут були дерева, але, як завжди, там були i люди. Ми спостерiгали, як вони пройшли, тричi плеснувши в долонi, повз лiтеру А, що височiла перед святинею, вклонилися та вiдiйшли, i лише вiтерець тихенько ворушив обiрванi бiлi папiрцi та рисовi мотузочки, характернi для цiеi релiгii.

Хана-огi взяла мою руку i повела мене повз святиню, аж поки ми не дiсталися якихось чотирьох дерев, що росли на трав’янистому бережку. Селяни пройшли лише за кiлька метрiв вiд нас, i десь неподалiк гавкали собаки. За пагорбом розпiзнавалося тьмяне свiтло будинкiв, адже тут не бувало незаселеноi сiльськоi мiсцини, як траплялось в Америцi. Не iснувало мiсця, де не було б людей. Урештi-решт ми просто почали iх iгнорувати, але коли я поринув у травневi сутiнки разом iз Хана-огi, менi здавалося, що за нами спостерiгають мiльйони очей.

Я дуже чiтко пам’ятаю двi речi. Я не мав жодного уявлення про кiмоно i вважав його своерiдною сукнею. Але коли ми обiйнялись i стало очевидним, що Хана-огi жадае кохання, я спробував зняти цей халатик, а пiд ним ховався iнший, а далi ще один, i ще, й оскiльки ми не могли говорити, ми смiялися з мого здивування. Аж раптом ми перестали смiятися, бо я зiткнувся з iншою великою дивиною. Коли в згасаючому свiтлi я нарештi побачив струнке тiло Хана-огi, я був шокований, хоча й мав бути готовим прийняти це, бо був поруч iз дiвчиною з Азii. Я був iз дiвчиною, все тiло якоi було золотавим, а не бiлим, i мене пройняв невiданий доти страх, i гадаю, що Хана-огi теж вiдчула цей страх, бо схопила мою бiлу руку й, тримаючи ii навпроти своiх золотавих грудей, роздивилася ii й вiдвернулася, а потiм рвучко притулила мене до свого серця й роздiлила ложе з бiлошкiрим американцем.

Урештi-решт ми повернулися до Такарадзуки; iхати до цього милого мiстечка довелося рiзними вагонами. Я почекав, допоки Хана-огi не перейшла Мiст Кралечок, i вийшов на вулицю, що вела до «Морського пiхотинця». Майк Бейлi був у душi, i коли вiн почув, що я прийшов, гукнув мене, а потiм повернув до вiйськового життя, засипавши градом запитань.

– Я сьогоднi зустрiв у Кобе мiсiс Вебстер, вона поставила багато запитань.

– Про тебе i Фумi-чан? – запитав я нетерпляче.

– Не грайся в здогадки, друже. Про тебе й Ейлiн.

– Що ти сказав iй?

– Не так уже й багато я iй казав, як вона запитувала. – Вiн зачекав, поки я дiстав пляшку пива, i додав: – Вона запитала мене, чи справдi ти зустрiчаешся з японською дiвчиною.

Я мало не вдавився пивом.

– Звичайно, я сказав «нi». Ти ж не зустрiчаешся, чи не так? – швидко сказав Майк.

Я взяв iще одну пляшку i довго думав про те, що ж маю вiдповiсти. Бажання поговорити з кимось виявилось непереборним, i я вiдповiв:

– Я гуляв з Хана-огi. Ми, мабуть, пройшли десь кiлометрiв iз вiсiм, i я так глибоко закоханий…

Майк був хорошою людиною, з якою можна щиро поговорити. Вiн засмiявся й промовив:

– Я вiдчуваю себе зрадником, Асе, за те, що втягнув тебе в це. Дiдько, то я мав бути закоханим.

– Не знаю, чи було б менi гiрше, якби мене зачепив гвинт, що обертаеться на повну. Боже, Майку, кажу тобi вiдверто, я у вiдчаi, – зiзнався я.

Майк знову засмiявся i вiдповiв:

– Не варто, щоб хлопець був у вiдчаi в Японii. Якщо ти не можеш пригорнутись до Хана-огi, бо вона актриса, то завжди можна знайти ще когось. Кращi чоловiки, нiж ти…

– Але ми…– почав я смiливо, але щось перехопило горло, i я стрiмко урвав сам себе: – Зiрки зiйшли до мене й полонили.

Майк подивився на мене з цiкавiстю, а потiм сказав, не жартуючи:

– Дивись, Асе, я знаю краще, нiж бiльшiсть чоловiкiв навколо, якою милою може бути японська дiвчина. Але не закохуйся. Заради Бога, Асе, не закохуйся.

– Я закохався.

– Мiсiс Вебстер сказала, що у вiйськовоi полiцii е наказ вiдловлювати офiцерiв, якi тримаються за руки з мiсцевими дiвчатами. Звучить чудово, чи не так?

– Менi плювати на це, Майку. До дiдька вiйськову полiцiю й до дiдька мiсiс Вебстер.

– Я згоден iз тобою, Асе. Але поки я розмовляв iз пробивною дружиною генерала, пiдiйшла ii донька i я встиг на неi поглянути. Заради Христа, Асе, ця дiвчина – красуня. Чому ти хочеш зв’язати себе з японською актрисою, якщо в тебе е Ейлiн?

Я вiдставив пиво й подивився на пiдлогу. Це було питання, якого менi не хотiлося чути. Я бачив Ейлiн такою, якою я ii знав ще у Вассарi, – яскравою, нетерплячою, прекрасною й чепурною. Я бачив ii тiеi зими в Техасi, коли ii батько командував у Сан-Антонiо, а я був у Рендольф-Фiлдi. Чому я не одружився з нею тодi? Чому вона вiдкидала пропозицii iнших молодих офiцерiв i чекала на мене? Я почувався диктором, який ставить разючi питання в кiнцi кожноi радiопрограми про розбитi серця i водночас певен, що ви можете увiмкнути мое радiо наступного дня i все одно не отримаете вiдповiдей.

Я подивився на Майка i сказав:

– Я не знаю.

– Ти боiшся американських жiнок? – запитав вiн прямо.

– Я не думав про це, – вiдповiв я.

– Я вже довгий час перебуваю тут, то з однiею, то з iншою. Я спостерiгав за тим, як багато наших чоловiкiв залицяються до японських дiвчат… Дiдько, не хочу здаватись кращим. Я ж сам таке роблю. Чесно кажучи, Асе, без жартiв, я б радше одружився з Фумiко-сан, анiж iз Ейлiн. Але я просто дивуюсь, чому ти повiвся подiбним чином? – сказав вiн.

– Я не знаю. Врештi-решт, я знаю, що не знаю, чому так. Як щодо тебе?

– Зi мною все дуже просто. Одна штука все це пояснюе. Тобi коли-небудь мила спинку японка? Не служка, зауваж. Це звично. А ось дiвчина, яка дiйсно тебе кохае?

– І до чого тут миття спини?

– Асе, ти або розумiеш, або нi.

– До чого ти хилиш?

– Я намагаюся сказати, що iснують сотнi способiв побути чоловiку й жiнцi на самотi. Деякi з них характернi для Туреччини, деякi – для Китаю. В Америцi у нас власнi способи. Так от. Особисто я вiддаю перевагу японському. – Вiн засмiявся й, побачивши, що я зрозумiв не все, поставив свое пиво й вигукнув: – Гаразд! Одне просте питання! Чи можеш ти собi уявити, щоб Ейлiн Вебстер мила тобi спину?

Це було настiльки безглузде питання, що я навiть розгубився. Натомiсть я одразу ж згадав, як одного вечора товстенька маленька Кацумi Келлi повела свого сердитого ображеного чоловiка до ванни, помасажувала йому шию i переодягла в кiмоно, заспокоiвши й упевнивши, що ii кохання набагато важливiше, нiж якийсь там пiдполковник Калхун Крофорд. І я бачив, як приземкуватий Джо Келлi повернувся до життя повноцiнним чоловiком. Так само, як i Майк Бейлi, я вiдчував жахливе побоювання, що Ейлiн Вебстер не зможе або ж не захоче зробити подiбне для свого чоловiка. О, вона iз задоволенням буде лютувати й сваритись з пiдполковником Крофордом або знайде роботу й допоможе менi заробити достатньо, щоб послати пiдполковника Крофорда пiд три чорти, або зробити мiльйон iнших речей. От тiльки не думаю, що вона змогла б свого пораненого чоловiка зробити цiлим, адже й моя мати за тридцять рокiв подружнього життя нiколи, наскiльки я знаю, не робила для мого батька нiчого схожого на те, що того вечора зробила Кацумi Келлi для свого чоловiка.

Майк висловив це за мене. Вiн засмiявся i сказав:

– Багато чого не так iз японцями. Але японськi жiнки не такi, i iхнiй погляд на кохання менi пiдходить. – Потiм вiн додав: – Але менi не подобаеться бачити, що ти сприймаеш усе це так серйозно. Адже вiйськово-повiтрянi сили нiколи не дозволять тобi одружитися з японською дiвчиною…

– І що ж вони зроблять?

– Побачиш. Ти один iз найкращих пiлотiв, i вони тиснутимуть на тебе, щоб подолати…

– Хто ж говорить про шлюб?

– Так воно краще, – зiтхнув Майк. – Початок справляв таке враження, буцiм ти маеш намiр одружитися.

– Я сказав, що заплутався.

– Я б теж заплутався, якби був пов’язаний iз двома такими жiнками, як Ейлiн i Хана-огi. – Вiн задумався i додав: – Це дуже дивно. Я б нiколи не обрав Хана-огi. Вона завжди така манiрна. Розумiеш, я ще нiколи не бачив ii в жiночому одязi. А ти?

Я подумав про ii рiдкiсну чарiвнiсть i почав говорити з пошаною. Це злякало Майка, i вiн сказав:

– Асе, я дуже добре знаю, що ти думаеш про шлюб, але це буде важко. Друже, це буде надзвичайно важко.

Я наполягав на тому, що не знаю, про що я думаю, але непередбачувано моя проблема вирiшилася. Наступного дня Кацумi й Джо з’явилися на аеродромi. Кацумi про все подбала й мовила, затинаючись:

– Ми знайшли для тебе будинок, Асе.

– Будинок! – Я потяг iх до стiнки, щоб нiхто не змiг нас почути.

– Так, маленький будиночок.

– А що менi робити з цим будинком?

– А де ще ви з Хана-огi можете зустрiчатись?

– Почекай…

– Ти не любиш Хана-огi?

– Звичайно, я люблю ii, але…

Я звернувся до Джо, який посмiхнувся i сказав:

– Коли японська дiвчина кохае тебе, Асе, то це чисте кохання. А що ти думаеш, як я отримав свiй будинок?

– Хана-огi може втрапити в халепу…– сказав я.

Кацумi недовiрливо глянула на мене i сказала:

– Якщо Хана-огi прийшла до нас додому, щоб побачити тебе, це означае, що вона любить тебе. Якщо вона пiшла до синтоiстськоi святинi, це означае те саме. Де ви двое зможете проявляти свою любов? Тут в Ітамi? Я так не думаю. У клубi офiцерiв? (Вона вимовила «У крубi офiцерiв?».) Не думаю. В «Такарадзука»? Нi!

Я ледь стримався, коли Кацумi показала на картi, що будинок стоiть недалечко вiд iхнього. Тодi вона важко зiтхнула й додала:

– Наразi Хана-огi-сан найкраща серед дiвчат «Такарадзука». Вона дуже важко працюе заради цього. Ти хороший чоловiк, тож не кажи нiкому, що ти кохаеш Хана-огi. Вона дуже ризикуе, приходячи до Осаки.

– Якщо це так небезпечно…

– Але вона розповiдае менi, як важко вона працюе i мрiе, що колись зустрiне…– Кацумi почервонiла i замовкла; нарештi вона набралась смiливостi й прошепотiла: – Хана-огi висока дiвчина. Не така маленька i товстенька, як я. Вона давно мрiе, що зустрiне високого чоловiка, такого як ти.

Я, напевно, здавався розчарованим тим, що мене обрали саме за це, та й на зрiст я був лише метр вiсiмдесят п’ять, тож Кацумi швидко додала:

– Вона зустрiчала багатьох високих чоловiкiв, але нiхто не був таким хоробрим, як ти, – нiхто не був настiльки напосiдливим, щоб стiльки разiв чекати ii бiля мосту, лишень щоб побачити. – Такою була промова Кацумi; йдучи, вона сказала: – Хана-огi прийде до твого нового будинку сьогоднi ввечерi о сьомiй.

Я вiдчував себе нiби за бортом у повiтряному потоцi, де все вiдбуваеться так швидко, що можна навiть не встигнути розкрити парашута. У головi вертiлися думки про накази генерала Вебстера, про мое просування на службi, згадки про ворогiв-японцiв. Але щодо одного я був певен. Рано по обiдi я вирушу до того будинку в Осацi, приберу його, заповню полички продуктами й перетворю його на дiм.

Але о третiй тридцять мене викликали на термiнову нараду, тож коли я дiстався до Осаки, була майже сьома. Я поспiшив головною вулицею, де канал повертав праворуч, i пройшов уздовж вузькоi пiшохiдноi дорiжки до невеличкоi крамницi, де накупив купу харчiв. Потiм я глибоко вдихнув i вийшов у травневi сутiнки.

Коли я наближався до свого будинку, то побачив, що дверi розсуненi, i з них ллеться яскраве свiтло. Нiколи не забуду це видовище: крихiтна хмарка пилу, за якою слiдував легкий помах мiтли. Хана-огi поспiшила до нового будинку, щоб прибрати його до мого прибуття.

Я ринувся до кiмнати, кинув продукти на пiдлогу й схопив ii в обiйми. Я палко цiлував ii й притиснувся своею щокою до ii золотистоi щоки, але замiсть потоку поцiлункiв, яких я очiкував, вона вiдштовхнула мене, вказала на моi черевики й вигукнула: «Ох, Рройде-сан!» Хвильку я стояв здивований, а потiм вона опустилася на колiна й почала знiмати мое взуття. Я показав, що справлюся й самотужки, тодi вона взяла з пiдлоги моi пакунки i спробувала розмiстити принесене на полицi, i я побачив, що Хана-огi власним коштом уже забезпечила нас продуктами.

На жаровнi в горщику щось готувалося; я не утримався й заглянув у нього, потiм швидко повернувся й побачив, як Хана-огi чистить моi черевики й ставить iх у куточку. Я ступив три кроки до неi, пiдняв на руки та понiс до кiмнати, де стояв, мов укопаний, допоки Хана-огi не засмiялася i кивком голови не вказала на шафу. Я швидко вiдчинив шафу й дiстав матрац. Розстелив його настiльки спритно, наскiльки це можливо одними лише ногами, а потiм обережно поклав на нього Хана-огi. Вона на хвильку заплющила своi вузенькi оченята, а потiм глянула на мене, посмiхнулась й потягла до себе.


«ПРОСТІ УРОКИ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ», 1879: «Завжди ваш вiдданий i смиренний слуга».


Наступними днями я часто згадував iсторii, що читав колись, про американських та британських морякiв, якi закохувалися в дiвчат з островiв, i наскiльки це було iдилiчно. Цi шаленi iсторii незмiнно закiнчувалися великим поцiлунком, i менi навiть на думку не спадало, що пiсля тривалого поцiлунку закоханi на островi мали б про щось говорити. Але як же вони спiлкувалися, не знаючи мови? Як, дiдько iх забери, вони спiлкувалися?

Не думаю, що тi, хто завжди залишаються вдома, здатнi зрозумiти, наскiльки сильно ми залежнi вiд мови. Протягом надзвичайних тижнiв, що минали, коли травневi квiти розцвiли вздовж нашого каналу, я майже надiрвав горло, намагаючись знайти якийсь спосiб висловити емоцii до Хана-огi. Звiсно, жестами легко показати, що очi дiвчини прекраснi, але якщо твое серце тьохкае, коли вона тихою ходою йде вздовж каналу, якщо вiдчуваеш, як вночi тремтить земля, коли вона пiдносить тобi м’яку подушку, в той час як поруч кладе полотняну, наповнену рисовими висiвками, – то вiдчуваеш, що маеш говорити до неi або померти.

Я добре знав чотири фрази японською. Вислiв «iчi бан», що означае «першокласний», я використовував безперервно. Коли я вперше побачив Хана-огi роздягненою, я був заворожений ii дивовижною красою й вигукнув: «Ічi бан!» Коли вона приготувала щось смачне, це було iчi бан. Коли вона побачила свiтлину президента Трумена у газетi, я сказав: «Американський iчi бан». А коли вона засоромилась, що ii груди були занадто малими, я запротестував: «Ічi бан! Ічi бан!»

Я також знав вислiв «домо арiгато додзаймасу», що означав «дякую». Я використовував його постiйно, й було кумедно спостерiгати, як цей вислiв люб’язностi став значити для нас так багато. Ми були глибоко пов’язанi одне з одним, бо ми дуже ризикували, тож усе, що ми робили, було оповите додатковою нiжнiстю. Коли я розгортав матрац, я казав «дом’ арiгато», але частiше вимовляв цiлу фразу. Я перебував у краiнi люб’язностi, мене оточувала велика люб’язнiсть.

Звичайно, я знав унiверсальнi японськi слова на кшталт «такусан» i «сукошi», що означали «багато» й «мало». Будь-який американець у Японii використовував цi слова як остаточний коментар у безлiчi випадкiв. Цi слова здаються менi дивними, коли я iх пишу, бо в японськiй -у-не вимовляеться поряд iз -к-, тож цi слова звучать як «таксан» i «скошi», так само, як i «Такарадзка» та «скiякi» на вiдмiну вiд «Такарадзука» та «сукiякi». Я пам’ятаю, як одного разу був до глибини душi розчулений тим, що зробила Хана-огi, тож указав на свое серце, поклав на нього ii золотаву руку й мовив: «Такусан, такусан!» І це показало, як те, що протягом багатьох рокiв було сукошi, стало такусан.

Нарештi, я знав найдивнiший японський вислiв «ах, со десу-ка». Зазвичай його скорочували до «ах, со», й воно означало те ж саме, що й англiйське «ah, so», – «так» або «саме так». Японською, правда, можна почути i «сока», i «сода», i «деска»; я й сам використовував цi скорочення. Часто я чув, як Хана-огi й Кацумi розмовляють; одна щось розповiдае, а iнша скорботно повторюе: «Ах, со десу-ка!» Нас дуже розсмiшила стаття з американськоi газети, яку показав Джо, де одна вiдома журналiстка з Нью-Йорка заявила, що навiть iмператриця Японii стала американiзованою i потроху починае розмовляти англiйською: «Протягом нашоi бесiди з iмператрицею вона раз у раз кивала головою, коли погоджувалася зi мною, й чiтко вимовляла: “Ah, so!”».

Хана-огi, у свою чергу, вивчила приблизно стiльки ж англiйською. Як i в усiх японських дiвчат, ii улюбленою фразою була «Цьому нiколи не бувати!». Хана-огi могла сказати це надзвичайно чарiвно i звести нанiвець будь-яку мою iдею; одного разу я сказав, що настане день i вона побачить Нью-Йорк, Хана-огi рiшуче вiдрiзала: «Цьому нiколи не бувати!»

Інший вислiв, який вона досить часто використовувала, теж був поширений у Японii; Хана-огi запозичила його у Кацумi: «Я так не думаю».

Хана-огi мала цiлком зрозумiлi проблеми з вимовою англiйських слiв. Зi своiх ролей вона знала кiлька американських фраз, якi любила використовувати у найнесподiванiшi моменти, але вони були настiльки перекрученими через особливостi японськоi фонетики, що менi часто-густо доводилося довго роздумувати, намагаючись зрозумiти значення почутого. Одного разу пiзно вночi – ми залишилися, щоб прибрати наш крихiтний будинок, – Хана-огi рвучко схопила мене за руки й сказала:

– Ох, Рройде, я так нiсно тебе рюбрю!

Я не очiкував вiд неi нi таких емоцiй, анi такоi вимови, тож ледь не засмiявся, аж раптом побачив ii очi, якi почали наповнюватись сльозами, i ми опустилися на татамi. І як зайнялося на свiтання, вона знаками, поцiлунками й дивними напiвсловами пояснювала менi, що нiколи не думала, що вона, Хана-огi – дiвчина, вiддана «Такарадзука» без останку, – дiзнаеться про таке… Вона замовкла, й у нас не було слiв, щоб продовжити цю думку. Потiм вона пiдхопилася:

– Я зробрю тобi кави. – І поставила кавник на вогонь.

Звiсно, неможливiсть говорити робила наше фiзичне кохання там, на татамi, бiльш палким, але коли воно минало, коли ми лежали у темрявi на твердiй пiдлозi й прислухалися до крокiв випадкових перехожих уздовж каналу, то вiдчайдушно жадали поговорити про звичайнi речi. Одного разу я згадав, що розповiдав Джо, i попросив у Бога, щоб я мiг поговорити з Хана-огi про замiськi клуби, про брекети на зубах молодшеньких або ж хоча б про те, що Кацумi-сан матиме дитя. Я хотiв поговорити про цю дитину, якою вона буде, чи матиме японськi оченята, чи добре б iй жилося в Америцi, але все, що я мiг зробити, – це покласти руку на пружний плаский животик Хана-огi й прошепотiти:

– Кацумi-сан такусан-такусан.

Хана-огi затримала мою руку i сказала:

– Може, колись i Хана-огi такусан, – i ми подивилися одне на одного, i я думаю, що ми обидва помолились про те, щоб колись Хана-огi стала такусан.

Певнi труднощi спричинило нам питання вiри; так само було i у Джо з Кацумi. Джо був ревним католиком, тож поставився ворожо, коли Кацумi улаштувала у них удома вiвтар вiдповiдно до японських звичаiв. Але кiлька палких слiв – i вiвтаря не стало; не думаю, що Хана-огi вiдмовилася б вiд синтоiстськоi вiри. Прийшовши одного разу додому, я побачив у нашому домi три окремi вiвтарi: синтоiстський, буддистський й католицький. Я намагався пояснити, що не сповiдую жодноi з цих релiгiй, але Хана-огi вiдповiла, що хоче молитися за мене. Я запитав ii, чому вона шануе як синтоiзм, так i буддизм, i вона сказала, що багато японцiв роблять так само, а на додачу деякi з них iще й християни, тож вона не вбачае нiчого дивного у тому, щоб молитися рiзним богам; я помiтив, що вона придiляе таку ж глибоку увагу моiм вiруванням, як i двом своiм.

Нам було необхiдно спiлкуватися мiж собою, i ми обое з нетерпiнням чекали вiзитiв Джо та Кацумi. Я щиро радiв, коли Кацумi вислизала з-пiд нагляду Джо й приходила до нашого дому, щоб помолитися своiм синтоiстським богам, щоб у неi народився хлопчик i щоб вiн був сильним. Кожного разу, коли вона з’являлася, ми з Хана-огi завалювали ii питаннями про безлiч дрiбниць. Я сказав:

– Скажи Хана-огi, що менi б хотiлося бiльше солi в овочах. – Уявiть собi, я не мiг висловити навiть таке нескладне бажання.

– Хана-огi хоче знати, чи ти колись куштував восьминога? – запитала Кацумi.

– Так ось що вона намагалася запитати! – викрикнув я, й повторив слово «восьминiг», а Хана-огi мовила його японською, й таким чином у нас з’явилося ще одне слово для розмов.

Але запас слiв збiльшувався настiльки повiльно, що я вiдверто заздрив американським солдатам, якi опанували цю мову. Одного разу, коли я купляв продукти, то зустрiвся з техаським хлопчиною та його японською дiвчиною; вони сперечалися про яблука. Нарештi вiн iз невдоволенням запитав:

– Гей, у чому справа?

Маленька японська дiвчина затамувала подих, злегка затремтiла й ляснула техаського парубка по щоцi. Потiм, уперши руки в стегна, вона сказала:

– В чому справа, в чому справа? Я перша тебе питаю: в чому справа?

Солдат засмiявся, взяв коробку цукерок й мовив, кланяючись:

– Ти моя дiвчинко, iчi бан. Ось тобi подаруночок.

Маленька дiвчина поклала своi долонi в його, схилила голiвку i запитала, чи вважае вiн ii гарною:

– Стекi-не?

– Ти неймовiрно красива, лялечко, – вiдповiв хлопчина i поцiлував ii.

Я заздрив цiй парi, бо вони створили власну мову, яка дозволяла iм точно передавати своi почуття. Як маленькi дiти, що вiдмовилися заморочуватись з мовою, вони iгнорували як японськi, так i англiйськi слова, й створювали свiй власний свiт.

Я повернувся з покупками додому й запитав:

– Хана-огi, що таке стекi-не?

Вона подумала хвильку, потiм доторкнулася моiм пальцем до особливо гарного малюнку на ii кiмоно й сказала:

– Стекi-не.

Я думав, що вона мае на увазi вишивку, тож указав на iншу частину кiмоно й запитав:

– Стекi-не?

Але вона похитала головою. Я був спантеличений, тож вона помiркувала й, узявши мiй палець, окреслила ним свое овальне обличчя, залишивши мою руку на своему пiдборiддi й запитавши:

– Ти вважаеш, стекi-не?

Я зрозумiв, що це слово значить, тож поцiлував ii палко й прошепотiв:

– Гарна, такусан-такусан.

Але днi минали, i, закохуючись усе безнадiйнiше, ми зрозумiли, що неможливо любити так палко, як ми того бажали, без кращого висловлювання думок, тож я почав потроху вивчати японську, а Хана-огi, яка зневажала американцiв i те, що вони зробили з Японiею, – неохоче приедналися до класу англiйськоi. Вона купила невеличкий розмовник й читала його кожного дня у вагонi потягу дорогою до «Такарадзука» й додому. Якось уночi Хана-огi вимовила перше повне речення англiйською мовою. Зiбравши всю свою мужнiсть, як школярка, яка читае Мiлтона, вона ковтнула, посмiхнулася менi й проголосила:

– У мого форейтора влучила блискавка.

Шок вiд цих слiв був величезним, я не втримався й розсмiявся, i вiдразу побачив, як Хана-огi повiльно сповнюеться ненавистю. Я смiявся з ii найкращих намiрiв. Я був американцем.

Я швидко пiдвiвся, щоб вибачитися, проте, лише побачивши перший натяк на рух, Хана-огi втекла. Вона схопила злощасну книжку, розiрвала ii i шпурнула у мiй бiк. Тi сторiнки, якi впали iй до нiг, Хана-огi потоптала, щось викрикуючи японською.

Нарештi менi вдалося схопити ii руки. Я поцiлував Хана-огi й пригорнув до себе; вона схлипувала, а я ладен був вирвати собi язика. Ця жорстока нездатнiсть говорити вбивала нас, перетворювала на людей, загублених у безоднi iдей… Ми були коханцями, якi не могли висловити свое кохання, i коли Хана-огi спробувала подолати це провалля, принижуючи себе й поступаючись своею ненавистю до ворога, я посмiявся над нею.

Тодi я зрозумiв, що ми не можемо бiльше дозволяти словам тримати нас нарiзно. Я поклав Хана-огi на наше ложе так, щоб вогонь зiгрiвав ii прекраснi нiжки, i тримаючи ii голiвку бiля мого серця, звернувся до коханоi, анiтрохи не турбуючись, розумiе вона слова чи нi. Тiеi ночi я сказав:

– Хана-огi, о Хана-огi! Я люблю тебе усiм своiм серцем i душею. Я був безплiдною пустелею… Я був чоловiком, що летiв загубленим лiтаком високо в небi, не знаючи ранiше, що значить бути живим. Тепер я приiхав до чужоi землi, до людей, яких колись ненавидiв, i зустрiв тебе, забрав вiд цих людей i привiв до крихiтного будинку, i ти влаштувала тут райський куточок. Хана-огi, якщо я образив тебе через свое невiгластво, ти можеш вiдшмагати мене батогом на вулицях Осаки, бо мое серце в твоiх руках, i якщо я скривдив тебе, то можеш зробити зi мною що завгодно. Розумiеш ти це чи нi, але цi слова для тебе. – І поцiлував ii.

Я вiрю, що Хана-огi зрозумiла те, що я сказав, бо вона притулилась своiм обличчям до мого й палко вiдповiла японською. Гадаю, вона так само висловила всi накопиченi почуття, що краяли iй серце. Я заплющив очi й слухав чудовий звук ii голосу, а вона вимовляла дивнi манiрнi слова своею рiдною мовою. Вона сказала одне слово, що прозвучало як «хосiмасiта», i я глянув на неi й повторив його; Хана-огi розсмiялася й поцiлувала мене, щоб я помовчав, доки вона не завершить свою промову. Вона не використала жодного слова, яке я б знав, але я прозирнув у сутнiсть ii думок, i ми зрозумiли, що наша любов стала ще бiльшою, нiж була ранiше.

З тiеi ночi ми з Хана-огi багато говорили одне з одним i виявили, що у закоханих сказане важливiше для того, хто говорить, нiж для того, хто слухае. Якщо я хотiв сказати iй, що днi стали довшими, а вперше я це помiтив того року, коли ще зовсiм молодим був на вiйськовiй базi в Монтанi, то я просто казав це, i це було чудово для мене, бо тодi я згадував, як це – бути юним, вiдчуваючи велику чистоту життя i його велич – i мое серце ставало бiльшим для любовi. І Хана-огi розповiдала менi про свое дитинство, як вона мрiяла про поiздку в Токiо i про те, як пiсля ii приiзду туди, мiсто здалося iй набагато меншим, нiж вона собi уявляла. Я розумiв лише крихту з того, що вона мала на увазi, однак чiтко усвiдомив: коли вона говорила про цi речi протягом тривалого часу, вона ставала чарiвнiшою, нiж я навiть мiг уявити, коли замислювався, якою може бути жiнка. Гадаю, що цi довгi ночi розмов на лiжку i на татамi наблизили нас до цiлковитого й повного еднання двох людських життiв, якого я бiльше не пiзнаю. Неспроможнi використовувати слова, ми пiдштовхнули нашi серця до розумiння, й ми розумiли.

Наступного дня пiсля того як Хана-огi розiрвала англiйський розмовник, я зiбрав зiпсованi сторiнки, щоб спалити iх, аж раптом помiтив, що книжка була написана у 1879 роцi видатним японським ученим, який, очевидно, був дуже вражений англiйцями тих прекрасних днiв, коли Японiя почала вiдкриватися для захiдного навчання. Першим реченням, яке цей джентльмен рекомендував «молодим дiвчатам для початку публiчноi розмови», було: «В мого форейтора влучила блискавка». Я певен, що славетний автор навiть i в думцi собi не мав, що цей вислiв стане дотепним жартом в американсько-японському будинку. Кожного разу, коли траплялося якесь непорозумiння, Хана-огi заявляла: «Ох, форейтор!»

Я зацiкавився книжкою i переглянув iще кiлька сторiнок, якi жеврiли такими перлами думки, як «портмоне мого батька перебувае в кiмнатi моеi матерi». Хана-огi запитала мене, що це значить, i я чесно спробував пояснити, але що бiльше я говорив, то кумеднiшим все це ставало, аж поки ми не розсмiялися. І ще пам’ятаю, що, коли Хана-огi тикала своiми пальчиками менi пiд ребра, я згадував солдатський буклет про Японiю, в якому говорилося: «У японцiв немае почуття гумору».

Але фраза, яка мене вразила ще бiльше, рекомендувалася для використання пiд час урочистого чаювання, «де гостi не знайомi мiж собою». Професор радив розповiсти ось такий цiкавий факт: «Верблюда часто називають кораблем пустелi». Здавалося, що ця фраза була новиною для Японii: мало хто з японцiв коли-небудь бачив верблюда, тож нiхто б не цiкавився бiльше, на що схожий верблюд, як молодi дiвчата за чаюванням. Але факт залишався фактом: верблюда справдi називають кораблем пустелi, тож цей вислiв був таким же хорошим для початку розмови, як i будь-який iнший. Я намагався пояснити Хана-огi, як це все смiшно, але вона почала швидко говорити, пояснюючи рухами, як верблюд крокуе барханами i як вiн скидаеться на кораблик, що пливе, й що цей звiр може йти протягом багатьох днiв без води, й що iснуе два види верблюдiв, з одним горбом i з двома. Я спробував зупинити цей потiк iнформацii, але вона схопила мене за руку i потягла вулицею до Кацумi, i дiвчата швидко-швидко заторохтiли японською, а потiм Кацумi винесла скриньку зi своiми скарбами. Хана-огi швидко переглянула журнали, доки не знайшла потрiбний, де вона була на обкладинцi, а всерединi – щось iз пiвдюжини свiтлин з вистави «Шовковий шейх», у якiй вона виконувала роль благородного арабського розбiйника. Потiм Хана-огi попросила Кацумi перекласти, й Кацумi сказала:

– Верблюда ж дiйсно називають кораблем пустелi.

Я закусив губу, вказав на свiтлину Хана-огi з мантiею й сказав:

– Ічi бан, iчi бан.

Але Хана-огi поглянула й хитнула головою. Вона вказала на iншу свiтлину, де вона була в кращому ракурсi й сказала:

– Ось тут вродливiша, – що прозвучало як «ось тут вродривiша».


ПЕРША ОФІЦЕРСЬКА ДРУЖИНА: «Американськi чоловiки, якi купують спiдню бiлизну для японських дiвчат, завжди такi жалюгiднi».


Час вiд часу протягом довгоi весни того року я думав над питанням Майка Бейлi: чи любив я Хана-огi тому, що боявся американських жiнок? Спершу це питання здавалося смiшним. Зрозумiло, я боявся неподiльного панування тещi на кшталт дружини генерала, але, звiсно, не боявся Ейлiн, хiба що коли вона раптом ставала схожою на свою матiр, i наскiльки я знав, я нiколи не боявся американськоi жiнки в цiлому. Фактично я дуже любив iх i, наскiльки пам’ятаю, нiколи не пропускав танцiв у Пойнтi та на вiйськово-повiтряних базах; майже завжди я був там iз якоюсь подружкою. Я вирiшив, що американськi жiнки мене не лякають. Але пiсля пригоди з «седмичками» я перестав бути таким упевненим у вiдсутностi того страху.

Я помiтив, що кiлька днiв поспiль Кацумi-сан намагалася поговорити зi мною наодинцi. Менi здалося, що вона сподiваеться, нiби я знаю якийсь особливий спосiб, яким вона могла б потрапити до Сполучених Штатiв. Оскiльки я такого способу не знав, то намагався уникати обговорення цього делiкатного питання, але врештi-решт вона мене перехопила й запитала:

– Майоре, ти ж iчi бан мого коханого?

– Так.

– Тож, мабуть, ти зможеш купити «седмички»?

– Що таке «седмички»?

– Пiди до гарнiзонного магазину. Будь ласка, Асе, я не можу купити «седмички».

– Чому це? – запитав я. – Усi дружини вiйськових мають спецiальнi картки.

Я пам’ятаю, як завагалась Кацумi, не бажаючи розповiдати про неприемностi Джо, але пiсля моiх розпитувань усе ж мусила зiзнатись:

– Пiдполковник Крофорд не дае менi картку. Не дае жоднiй японськiй дружинi. Вiн нас ненавидить. Вiн ненавидить Джо за те, що той одружився з японкою.

Це було просто огидно. Я попрямував у бiк центрального проспекту Осаки, де розташовувався гарнiзонний магазин, але, пройшовши буквально кiлька крокiв, повернувся до алеi.

– Кацумi, – крикнув я, – що таке, до дiдька, цi «седмички»?

Вона розсунула паперовi дверi й спробувала пояснити, але була збентежена, тож спромоглася сказати лиш:

– Будь ласка, Грувер-сан. Я хочу бути схожою на американську дiвчину. Я хочу зробити Джо дуже щасливим.

Тож я пiшов. На входi до гарнiзонного магазину двое високих охоронцiв знизали плечима, коли я запитав, що таке «седмички», i я б полишив усе це, якби не засмутив цим таку делiкатну дiвчину, як Кацумi. Довелося знайти одного з тих квалiфiкованих японських працiвникiв, якi сидять за столом i, здаеться, завжди все знають. Я запитав про «седмички», вiн спохмурнiшав, але все ж вiдповiв:

– П’ятий поверх, четвертий вiддiл. – Вiн говорив повiльно, старанно вимовляючи кожен звук, i йому майже все вдалося: «П’ятий поверх, четвертий вiддiр».

Я пiднявся лiфтом на п’ятий поверх i злегка знiяковiв, бо тут продавався жiночий одяг. На весь поверх було лише трое чоловiкiв, солдатiв, якi купували якiсь речi своiм дiвчатам. А ще там було близько ста американських дружин, i, коли вони побачили мене в цьому вiддiлi, вони одностайно обурились. Для них, очевидно, я був iще одним американським чоловiком, що вештаеться з якоюсь дешевою японською дiвчиною й приiхав сюди купити iй колготки або сукню, або ще якийсь необтяжливий подаруночок за закупiвельною цiною. Я почав червонiти, бо на мене був спрямований не один десяток гнiвних поглядiв, навiть пробурмотiв до себе: «Ох, бовдуре, у що ж ти вплутався». Але це ще було до того, як я дiзнався, що таке «седмички».

Я пiдiйшов до вiддiлу колготок, i зухвала японська дiвчина рiзко сказала менi:

– Вам не дозволено купувати колготки, майоре, хiба що у вас е картка вашоi дружини.

Бiля прилавка було десь iз пiвдюжини офiцерських дружин, й вони ласкаво посмiхались. Я тихо промовив:

– Менi не потрiбнi колготки. Чи не пiдкажете ви, що таке «седмички»?

Американськi жiнки засмiялись, i я був вдячний японському клерку, який надмiру ввiчливо сказав:

– Ось там, майоре. – Вiн вказав на стенд, де була розкладена шовкова спiдня бiлизна; жiнки, якi стояли за мною, знову засмiялися.

Здавалося, менi було б легше вiдразу перерiзати собi горлянку. Напевно, погляди не могли б бути ще жорстокiшими, а мое сум’яття – ще бiльшим. Але я пройшов до вiддiлу мережива настiльки непримiтно, наскiльки це взагалi можливо; продавцi, нiби змовившись, раптом зникли. Стоячи там, я намагався удати, нiби шукаю якусь шпаринку на стiнi, але всюди були бюстгальтери та корсети, i навколо мене точилась розмова. Й велася вона так, щоб я ii почув.

– Схоже, багато наших чоловiкiв потрапляють в сильце до цих дiвчат, – сказала перша офiцерська дружина.

– Здаеться менi, що вони не надто прагнуть вивiльнитися, – мовила друга.

– Я можу зрозумiти чоловiкiв iз японськими дiвчатами. Імовiрно, у них нiколи не було жодноi пристойноi дiвчини в Америцi, – вiдповiла перша; поза всяким сумнiвом, вона вважала себе пристойною.

– Але все одно дуже важко зрозумiти, як офiцер може так принижувати свое звання, – погодилась друга.

На щастя, з’явився клерк i я сказав:

– Менi потрiбно кiлька «седмичок».

Американськi дружини розсмiялись, а клерк вiдповiв спiвочим, мов у японськоi дiвчини, голосом:

– Маленькi, середнi чи великi?

– Що таке «седмички»? – видихнув я.

Це викликало справжнiй вибух смiху; навiть японська дiвчина не втрималась. Вона пiдiйшла до прилавка й дiстала вiдкриту коробку з купою рожевих нейлонових трусикiв. Схопивши однi, вона показала iх менi й запитала:

– Маленькi, середнi чи великi?

Жiнки бiля прилавка розвеселилися ще бiльше. Я подумав, що найгiрше вже позаду, i сказав:

– Я вiзьму цi.

Смiх навколо став просто iстеричним, навiть японська дiвчина на мить прикрила рота рукою, але швидко показала на кипу трусикiв, якi вона вийняла.

– Майоре, «седмички» е для кожного дня тижня. – І вона продемонструвала менi вишите слово «четвер».

– Я вiзьму всi, – несамовито вказав я на купу.

– Це лише зразки, – мовив продавець. – Маленькi, середнi чи великi?

У вiдчаi я намагався згадати, як виглядае Кацумi. Моi думки десь лiтати, тож я слiпо вказав на японську продавчиню й сказав:

– Здаеться, такий розмiр, як у неi.

Одна з жiнок позаду мене прошепотiла: «Вiн не пам’ятае, який у неi розмiр».

Я подивився на обличчя спiввiтчизниць. Обличчя були жорстокi й нелагiднi. Це були обличчя жiнок, керованих зовнiшнiми силами. Вони нагадували обличчя моеi успiшноi й нещасливоi матерi, або обличчя вольовоi мiсiс Вебстер, або як замученi, скорботнi обличчя на вулицях будь-якого мiста в Америцi о четвертiй тридцять вечора. Це були вмiло пiдфарбованi рiшучi обличчя, сповненi великого нещастя. Це були обличчя жiнок, чиi чоловiки розчарували iх. Можливо, на суворих обличчях у гарнiзонному магазинi в Осацi вiдбивався додатковий тягар, адже жiнки там щодня бачили жорстокi свiдчення того, що багато американських чоловiкiв вiддають перевагу нiжнiшим i людянiшим обличчям японок, як-от Кацумi Келлi.

Коли я нарештi розрахувався, то почув, як перша офiцерська дружина каже:

– Цi маленькi японськi дiвчата, якi живуть iз солдатами, божеволiють вiд усього, що робить iх хоч трохи американками.

– У тому числi й вiд американських чоловiкiв, – додала друга, озирнувшись, щоб побачити мою реакцiю.

Я пройшов повз грубих i нетерпимих жiнок з похмурими невблаганними обличчями до виходу. Коли вони нарештi залишились позаду, я побачив бiля лiфта американську дiвчину, дуже схожу на Ейлiн Вебстер. Вона була прекрасною, квiтучою та досконалою, i я ледь не скрикнув, iз болем у душi подумавши, що ж таке сталося з американським життям, що змусило таких чоловiкiв, як ми з Майком Бейлi, вiдмовитись вiд таких привабливих дiвчат.


СПОГАДИ БУДДІЙСЬКОГО МОНАХА, 1794: «Цей дзвiн ми отримали в подарунок вiд дiвчат Йошiвари».


Оскiльки я тепер знав, що секрет любовi – це спiлкування, хотiв би я розповiсти детальнiше, як ми з Хана-огi навчилися говорити в цi вишуканi днi ранньоi любовi, але я не можу пригадати, як це сталося. Я пам’ятаю вечiр, коли намагався дiзнатись у Хана-огi, що означае ii iм’я. Я був одягнений у дешеве синьо-бiле кiмоно, звичне для Японii, i сидiв на татамi, спершись спиною на тоненьку стiнку й незграбно простягши босi ноги. Я намагався дiзнатися, що означае iм’я Хана-огi, але нiчого не виходило, бо я знав лише два слова, якi вона розумiла, – слово «що» та ii власне iм’я; природно, iй здавалося, буцiм я цiкавлюсь, чого вона хоче. Жестами показуючи на речi навколо, вона зобразила наш маленький будиночок повним великоi любовi та показала, що все, чого вона бажае, – бути тут зi мною, чути, як я плюскочусь у ваннi, готувати iжу над мерехтливим вогнем i сховатися удвох вiд цiлого свiту, зсунувши паперовi дверi.

Я вмостився трохи зручнiше й щiльнiше загорнувся в кiмоно, насолоджуючись нiжними думками, якi вона висловила щодо нас обох. Але все ж вирiшив спробувати ще раз, i несподiвано Хана-огi вигукнула:

– О, так! Інша Хана-огi! Так, Рройде-сан, я розповiм.

Саме це я б хотiв пояснити, але не можу. Майже не знаючи моеi мови, ця незвичайна дiвчина все ж розповiла iсторiю, яку я чи то слухав, чи то дивився, сидячи попiд стiнкою i пiдтягнувши колiна до пiдборiддя. Інодi вона танцювала, iнодi вдавалась до пантомiми, а iнодi говорила такою виразною японською, що я якимось дивом здогадувався про змiст. І ось що вона розповiла.

Колись у маленькому селi неподалiк Токiо жила собi дiвчина чарiвноi вроди. Нiхто не пам’ятае ii справжнього iменi, але вона стала Хана-огi, найвiдомiшою гейшею за всю iсторiю Японii. У дитинствi вона жила разом iз своею овдовiлою матiр’ю, але дуже швидко стало зрозумiло, що ii едине можливе майбутне пов’язане iз зеленими будинками Йошiвари, обгородженими стiнами кварталу на токiйських болотах, де молодi дiвчата з маломаетних фермерських сiмей навчалися, щоб стати блискучими куртизанками.

Стара мати продала Хана-огi, коли незрiвняннiй дiвчинцi було сiм рокiв, i протягом восьми рокiв ця дiвчинка, що ставала дедалi прекраснiшою, чекала, щоб стати гейшею в Огi-я, зеленому будинку, що згодом стане найвiдомiшим у Японii. Хоча вона все ще носила свiй обi зав’язаним ззаду (це символiзувало ii незайманiсть), старшi дiвчата навчили ii усiх тонкощiв ремесла, i в день п’ятнадцятирiччя Хана-огi назавжди вiдмовилася вiд свого справжнього iменi, зав’язала вузол обi спереду й прийняла першого клiента.

Вiн був молодим чоловiком з Одавари й так вiдчайдушно закохався у Хана-огi, що з’являвся на сходах Огi-я, навiть коли в нього не було грошей, щоб зайти досередини. Сповнений смутку, вiн спостерiгав, як Хана-огi стае найдорожчою жiнкою в Йошiварi, а iх у тi часи було там близько чотирьох тисяч. Вона прославилася довершеними вiршами, у яких були трiпотiння серця, лагiднi спогади про фермерське життя i вранiшня роса на листi у рисових полях. Священики в храмах iнодi розповiдали вiрянам про цю святу дiвчину, яка не намагалася викупити власну свободу вiд зелених будинкiв, а вiдправляла всi заробленi грошi додому, своiй старенькiй мамцi. У святковi днi Хана-огi вiдвiдувала буддiйський храм, який був вiдомий як тихий храм, бо не мав жодного дзвона, аби вiдзначати свята. І от одного вечора Хана-огi очолила ходу тисяч дiвчат iз Йошiвари, якi принесли бронзовий дзвiн для тихого храму, – дар Хана-огi священикам, якi були бiднiшими за неi.

Щоб побачити Хана-огi – славу Нiхона, – до Йошiвари приiжджали вiдвiдувачi з Китаю. (Моя Хана-огi рiдко називала свою краiну Японiею й нiколи Нiппон.[7 - Нiхон та Нiппон – iншi назви Японii; у перекладi – Краiна вранiшнього сонця.]) Поети складали про неi пiснi. Наближенi до сьогуна зустрiчалися з нею, щоб побалакати, а живописцi з усього свiту i майстри гравюри, якi проживали навколо Йошiвари, намалювали безлiч ii портретiв. Сьогоднi в музеi в Кiото можна побачити, напевно, не менше трьох десяткiв зображень Хана-огi, вiдомих на всю Японiю.

– Коли ти iх побачиш, – сказала моя Хана-огi, – то почуеш, що ця безсмертна жiнка промовляе до тебе крiзь роки, наповнюючи мужнiстю.

У той час коли впливовi люди з палацу сьогуна та всесвiтньовiдомi художники були зачарованi Хана-огi, молодий коханець з Одавари теж милувався, i однiеi весни, як розквiтнули сакури, вiн викрав Хана-огi iз зелених будинкiв. Де сховалися двое щасливцiв, нiхто не знае. І не знае нiхто, чи народилися вiд iхнього кохання дiти. Минали роки, й будинок Огi-я почав занепадати. Його бiльше не вiдвiдували заможнi люди та видатнi художники, i священики сусiднiх храмiв не отримували подарункiв вiд Хана-огi. Їi портрети були проданi у великiй кiлькостi, адже кожен бажав мати пам’ятку про найкрасивiшу жiнку, яка коли-небудь жила в Японii.

А потiм сталося несподiване. (Тут сучасна Хана-огi, моя жива благодать, засяяла невимовною красою, зображуючи величну процесiю.) Хана-огi повернулася до зелених будинкiв. Їй було тридцять чотири роки, вона була вродливiшою й ставнiшою, нiж будь-коли. Молодi дiвчата ходили перед нею, носячи квiти, а позад неi гордовито походжав державний мiнiстр; двое чоловiкiв тримали парасольки над ii головою. Вона була одягнена у вишукане блакитне кiмоно, розшите бузковими квiтами, i взута у сандалi-гета, платформа яких сягала майже тридцяти сантиметрiв. Протягом п’яти днiв найвiдомiшi живописцi Японii створили чудовi зображення ii радiсного повернення, i ми ще досi можемо побачити iх – величнi процесii й незрiвнянна жiнка, яка повернулася до свого дивного свiту.

Це був золотий вiк! У тi часи лунали спiви й довгi розмови, всюди були гарнi картини та прекраснi жiнки, i Нiхон iще нiколи не був таким радiсним. І справжньою зiркою була та сiльська дiвчина, Хана-огi. Вона нiколи не пояснювала свою вiдсутнiсть, вона нiколи не розповiдала, що стало з ii коханцем, але люди вважали, що вiн чомусь покинув ii. Вона жила в Огi-я протягом багатьох рокiв, й одного дня, коли вона стала занадто старою, щоб служити вiдвiдувачам, вона зникла. І бiльше нiхто не чув про Хана-огi.

Моя власна Хана-огi склала долонi й опустилася на пiдлогу.

Я був приголомшений таким закiнченням величноi iсторii, тож вигукнув, пiдвiвшись на ноги:

– Нi, нi! Що ж сталося з Хана-огi?

Менi був потрiбний якийсь час, щоб усвiдомити почуте. Моя прекрасна японська оповiдачка здивовано подивилася на мене i вiдповiла:

– У Нiхонi багато дiвчат. В Огi-я кожного разу новi дiвчата.

– Я знаю, але що ж сталося з Хана-огi? – наполягав я.

Моя кохана з чарiвним овальним личком сидiла на пiдлозi; вона розгублено сказала:

– Хана-огi стала старою дiвою, – й показала зморшки на обличчi й нестачу зуба. – Вона стара, вона пiшла.

– Але куди? Куди вона пiшла?

Моя власна Хана-огi стенула плечима. Вiдчувши мое розчарування, вона рухами зобразила буддiйський храм i дзвiн, який древня Хана-огi купила за своi грошi. Потiм моя Хана-огi показала, що, без сумнiву, найвидатнiшу жiнку японськоi iсторii викинули з Огi-я, коли ii зуби зiпсувалися, i вона, можливо, залишилася на схiдцях храму, щоб просити милостиню.

Мое серце переповнилося болем, i я опустився на колiна на пiдлогу поруч iз моею Хана-огi, яка втекла зi своеi в’язницi заради коханого. Їi майбутне було таким же невизначеним, яким воно було колись у iншоi Хана-огi. Нас пов’язувала безмежна нiжнiсть, i вона додавала менi рiшучостi нiколи не покидати цю неймовiрну жiнку, це нiжне i ласкаве диво.

Тодi я був не в змозi передбачити усi наслiдки такоi рiшучостi, але вони частково прояснилися менi трьома днями пiзнiше. Як i будь-який чоловiк i дружина, ми врештi-решт вiдчули, що навiть наш iдеальний дiм нас обмежуе, i захотiли сходити в кiно, i це виявилось неабияким завданням. Хана-огi знала, що мене могли заарештувати, якби побачили поруч iз нею на вулицi; я знав, що на неi чекатимуть дуже великi неприемностi, якби ii побачили поруч зi мною. Тож вона вийшла з-за паперових дверей першою, а я – через п’ять хвилин. Ми зустрiлися всерединi затемненого залу i тримались за руки, як будь-якi молодi закоханi, радiючи, що уникнули компанii. Але наша вдача не втрималась – фiльм розповiдав про французький iноземний легiон, який напав на форпост у пустелi, i на екранi промайнула довга вервечка верблюдiв, на що Хана-огi прошепотiла: «Кораблi пустелi!», а я так голосно розсмiявся, що вона була вимушена затулити менi рота рукою й нагадати:

– Рройде-сан, хтось нас побачить!

Вона мала рацiю. Люди обернулись i двi жiнки впiзнали Хана-огi, зiрку театру «Такарадзука», тож, коли ввiмкнули свiтло, цi жiнки попрямували проходом i попросили автограф; дуже швидко Хана-огi опинилась у оточеннi молодих дiвчат.

Ми поспiшили до бiчних дверей, i вона побiгла задвiрками, а я попрямував головною вулицею. Коли я повернувся додому, я помiтив, що вона сидить на пiдлозi, зажурено похиливши голову. Вона сказала менi, що завжди знала, що колись-таки про нас дiзнаються, й вона не боялася. Їй доведеться залишити «Такарадзука», але вона може знайти роботу в кiно. А ще можна пошукати роботу в якомусь iз театрiв у Токiо.

– Я не боюся. Але менi дуже-дуже подобаеться «Такарадзука», – сказала вона своiм спiвучим голоском.

Я вiдразу ж подумав, що вона, можливо, повинна покинути мене i повернутися до гуртожитку «Такарадзука», щоб нiчого не загрожувало блискучiй кар’ерi, але, продовжуючи дивитись на пiдлогу, Хана-огi тихо мовила:

– Я завжди планувала грати, поки менi не виповниться сорок. Я старiтиму повiльно, i, коли закiнчаться моi днi як актриси, я мала намiр посiсти мiсце Теруко-сан, яка колись була найвiдомiшою танцiвницею «Такарадзука», а зараз навчае нас класичних рухiв. Коли я прийшла сюди, Рройде-сан, я зрозумiла, в яку небезпеку втрапила, але якби завтра все залишилося так, як це було вчора, то я знову б сюди прийшла.

Я думаю, що саме це вона намагалася сказати, i був глибоко стурбований вiдповiдальнiстю, яку взяв на себе, i рiшучiстю нiколи не покидати Хана-огi, але, побачивши мiй мовчазний страх, вона поклала свою нiжну руку на мое обличчя i сказала:

– Цього разу я вiдчуваю, що дiйсно кохаю. І я не припиню тебе кохати до…– руками вона показала великий вибух i крах свiту.

Вона обiйняла мене, i ми опустились на ложе, я роздягнув ii, i ii струнке жовтаве тiло виблискувало в мiсячному сяйвi, як золота струна, що впала на мою подушку. Хана-огi заплакала:

– Я не говорю правдиво. О, Рройде-сан, я боюся. Я не хочу покидати «Такарадзука». Я не хочу сидiти бiля храму, просячи милостиню, як стара беззуба жiнка. Але якщо я пiду вiд тебе зараз, я нiколи не знайду смiливостi повернутися. Я нiколи бiльше не любитиму нiкого. Нiколи-нiколи. – Вона вимовила це як «я нiкори бiрше не рюбитиму нiкого, нiкори-нiкори». – Я не хочу бути одна, я хочу спати тут, разом з тобою.

Поряд iз моею подушкою вона поклала свою – жорстку, крихiтну, наповнену рисовими висiвками, – i ми бiльше не розмовляли, бо зiткнулися, як i багато людей, iз тим, що шляхи любовi часто жахають, коли стаеться те, що мало б статись, i бiльше не можна уникати розмiрковувань про майбутнi перспективи.

Але наступного ж дня Хана-огi дала менi доказ мужностi, якоi, за ii словами, у неi не було. Ми iли холодну рибу та рис, коли дверi розсунулись i з-за них з’явилася Фумiко-сан. Цiкава змiна вiдбулася з Хана-огi: одразу здалось, що вона вже не в нашому маленькому будиночку, а повернулася на сцену «Такарадзука», i я усвiдомив, чим насправдi був для неi театр. Фумiко сказала, що прийшла, аби попередити нас. Якийсь журналiст iз Осаки бачив нас у кiно i повiдомив керiвника, який не покарав Хана-огi одразу, бо все ж сподiвався, що вона отямиться, перш нiж вiн буде змушений ужити офiцiйних заходiв. Вiн попросив Фумiко-сан поговорити з примою, яка може так багато втратити, якщо продовжуватиме поводитися нерозсудливо.

Хана-огi була глибоко схвильована новинами; я зрозумiв, що дiвчата вже давно захищають одна одну i намагаються разом долати труднощi та знегоди своеi професii. Ранiше Фумiко була помiчена з американцем, який поцiлував ii привселюдно, чим загрожував кар’ерi, i тодi на захист стала Хана-огi. Зараз те саме робила Фумiко. Двое прекрасних дiвчат довго говорили японською; менi здалося, що вони намагаються оцiнити ситуацiю з усiх бокiв, але аргументи Фумiко виявились недостатнiми, i вона покинула нас iз сльозами на очах. Коли за нею зачинились дверi, Хана-огi просто сказала:

– Я залишаюсь.

Я обговорював iз нею можливi наслiдки цього вибору, навiть часом стаючи на сторону Фумiко, але Хана-огi рвучким рухом зупинила мене, зазирнула в очi й запитала:

– Краще, щоб я пiшла?

Я заперечив i поцiлував ii, i вона закiнчила суперечку, сказавши:

– Я залишаюсь.

Рiшучiсть, яка прозвучала у цих словах, мене здивувала; я раптом побачив перед собою променистий символ найкращого з того, що взагалi було в японськiй жiнцi. Хана-огi була терплячою й чуйною подругою, ласкавою i палкою коханкою, а зараз показала неабияку твердiсть; я подумав, що впродовж поколiнь японськi жiнки виховали в собi цю твердiсть, щоб не плакати та не показувати бiль. Їм доводилося виконувати чоловiчу роботу, терпiти жорстоке поводження, але вони все одно залишалися найжiночнiшими у свiтi. Тепер, коли я пiзнав дивних японських жiнок, то почав бачити всi iхнi взаемовиключнi якостi скрiзь. Кацумi носить пiд серцем дитину, але не мае нi найменшого уявлення про те, як i в якiй краiнi цiй дитинi доведеться зростати; i саме Кацумi пiдтримуе дух своеi поки що невеликоi сiм’i. Хана-огi погодилася наразити на небезпеку свою кар’еру заради кiлькох мiсяцiв перебування в крихiтному будинку на каналi поруч iз чоловiком, який нiколи не зможе з нею одружитися. Молодi дiвчата, яких я бачив з американськими солдатами, жiнки, що зiгнулися, носячи цеглини та будiвельний розчин на дев’ятий поверх новобудови, старi жiнки в лахмiттях, якi тягнуть плуги незгiрше коней, i молодi жiнки з трьома дiтьми – одне маля при грудях, одне прив’язане до спини та ще одне шкандибае поруч. Я дiйшов висновку, що нiкому з чоловiкiв не вдасться зрозумiти жiнок, якщо вiн не бачив японських жiнок iз iхнiм неймовiрним поеднанням невпинноi роботи, нескiнченного страждання та безмежного тепла. Я нiколи б не змiг пiзнати навiть обрисiв кохання, якби не жив у маленькому будинку разом iз квiтучою жiнкою зi струнким золотавим тiлом. Тепер я зрозумiв, чому десять тисяч американських солдатiв боролися з люттю своiх командирiв i своеi краiни за право одружитися з такими жiнками. Я зрозумiв, чому на островах з’являться тисячi американсько-японських немовлят. Я зрозумiв, чому чи не пiвмiльйона американських чоловiкiв блукають вузькими алеями, щоб знайти маленькi будиночки та велику любов.


ПІДПОЛКОВНИК КАЛХУН КРОФОРД: «Нiкчемний покидьку, ти кохаешся з кольоровою».


Тiеi ночi я не мiг спати. Я переймався проблемою Хана-огi, хоча внаслiдок обставин, що склались, я б мав непокоiтись i про себе. Тiеi темноi ночi я зрозумiв, що знайшов ту едину жiнку, чия присутнiсть поруч робила мене i цiлiсним, i вiдважним. Близько четвертоi ранку я трохи пiдбив свою подушку, вiд чого Хана-огi прокинулася; вона доторкнулася до мого чола й сказала:

– Рройде-сан, ти хворий!

Вона огорнула мене, мов дитинку, а я не мав сили сказати, що мене лихоманить тому, що ii iсторiя про стару жiнку, яка зiщулилася на сходах буддiйського храму, наснилась менi в страшному снi.

Вона охолодила мою голову i замiнила простирадла сухими, запевнивши, що ми все одно втечемо вiд неминучих наслiдкiв наших дiй. Коли я прокинувся, то знову почав тремтiти, але не вiд лихоманки, а вiд обурення. Бiля нашого лiжка стояв пiдполковник Калхун Крофорд, пузатий червонолиций чолов’яга, який ненавидить усiх людей на свiтi, за винятком кiлькох одновiрцiв-методистiв iз закутку десь у горах Джорджii, де вiн вирiс. Коли вiн дивився на нас, його кругле пихате обличчя нагадувало гнилий гарбуз.

– Ну, – гнiвно прогарчав вiн, – ти добряче вляпався, майоре. – Крофорд штовхнув матрац, i Хана-огi закуталася в простирадло аж по шию. Пiдполковник побагровiв i пригрозив: – Тобi це так не минеться, Грувере. Генерал про все дiзнаеться. – Вiн пройшовся нашою крихiтною кiмнатою, навмисне чiпляючи все на своему шляху. Я зiскочив з лiжка, але перш нiж устиг хоч щось зробити, вiн пожбурив менi в обличчя моi штани й додав: – Просто дивогляд! Син генерала тягаеться з кольоровою.

Перед очима промайнув той вечiр, коли Джо Келлi, нетямлячись вiд лютi, майже пообiцяв: «Я колись таки вб’ю цього виродка!». Менi здалося, що коли Крофорд скаже бодай iще одне слово в цiй кiмнатi, то я випереджу Келлi. Схоже, пiдполковник вiдчув це, бо кинув презирливий погляд на Хана-огi, вiд чого вона ще вище пiдтягла простирадло, i вийшов геть iз кiмнати. Паперовi дверi аж дрижали, коли вiн проходив.

Коли пiдполковник Крофорд заводив мене до кабiнету генерала Вебстера в Кобе, цей старий чолов’яга не вимовив жодного слова.

– Ллойде, що це, до дiдька, означае?! – почав генерал набагато лайливiше, нiж я можу передати; вiн напевно знав усi подробицi. – Чудовий, доброчесний, порядний чоловiк, син генерала, офiцер армii Сполучених Штатiв. Тинятися з цiею дешевинкою…

Я стояв i слухав. Вебстер жодного разу не згадав про Ейлiн, але було очевидно, що вiн сварить мене й вiд ii iменi. Вона зазнала привселюдного приниження. А я поглумився над вiйськовою честю.

– Ти розписався у тому, що прочитав мое розпорядження щодо привселюдних проявiв уваги до мiсцевих жiнок? – крикнув вiн.

– Так, сер.

– Тож ти розумiеш, що порушив його?

– Нi, сер.

– Що, до дiдька, ти маеш на увазi, кажучи «нi, сер»? – вибухнув генерал.

– Я нiколи не був звинувачений у проявi уваги до японськоi дiвчини.

Пiдполковник Крофорд ступив уперед i доповiв:

– Один iз моiх хлопцiв бачив iх у кiно якось увечерi. Вiн простежив за ними, йдучи вздовж бiчних вулиць. Вони тримались за руки, – презирливо додав вiн.

– Це брехня! – обурився я.

Генерал Вебстер грюкнув по столу.

– Не галасуй, Грувере. Це серйозна справа. Отже, Крофорде, що насправдi трапилося?

Огидний пiдполковник кашлянув, з вiдразою вказав на мене i сказав:

– Вiн грубо порушив наказ, генерале. На вулицях проявляв любов до японськоi дiвчини. Облаштував iз нею будинок. Ми перевiрили записи про неi. Вона дешева повiя.

– Ти…– Я пiдскочив на своему мiсцi й кинувся на Крофорда. Генерал Вебстер, на мiй превеликий подив, кинувся до мене, щоб вiдтягти назад.

– Тобто ти стверджуеш, що тебе не бачили з нею?

– Це те, що я кажу, генерале Вебстер, – викрикнув я.

Вiн дуже розсердився i запитав низьким голосом:

– А як ти назвеш те, що ви жили разом? Хiба зухвале спiльне проживання не е привселюдним проявом уваги?

– Нi, сер, – сказав я. – Не з точки зору дотримання вашого наказу. Нас нiколи не бачили на вулицях.

Терпець генерала остаточно увiрвався, i Вебстер рiзко мовив:

– Я збираюся притягнути тебе до вiйськового суду, юначе. Ти порушив моральнi норми. Ти пiд домашнiм арештом. Розумiеш, що це значить?

– Так, сер.

– Слiдкуй за ним, Крофорде. Якщо вiн щось утне, кинь його у буцегарню.

– Так, сер, – прохрипiв Крофорд.

– Крiм того, – сказав генерал, – я повiдомив твого батька.

Я видихнув, i Вебстер зрозумiв, що ця новина мене зачепила; я виструнчився i сказав:

– Добре, сер, але я б хотiв, щоб ви цього не робили.

– А я б хотiв, щоб ти не дурникував. Крофорде, проведи його до помешкання.

Пiдполковник Крофорд вiдверто насолоджувався знущанням iз мене, бо я був сином генерала; вiн аж розквiтнув, супроводжуючи мене до моеi неофiцiйноi «в’язницi». Вiн провiв мене до холу «Морського пiхотинця» сходами, що вели до лiфта, а потiм у глиб коридора повз вiдчиненi дверi.

– Ось i все, любитель кольорових, – процiдив вiн на прощання.

Щойно вiн зник, я зателефонував до автопарку, щоб поговорити з Джо Келлi. Пiсля п’ятого дзвiнка вiн усе ж узяв слухавку i прошепотiв:

– Не можу говорити, Асе. Я приiду.

Вiн приiхав близько полудня того ж дня i одразу впав у крiсло.

– Боже, Асе, ти пiдлив масла у вогонь.

– Що трапилось?

– Цей червономордий нахаба послав кiлька дебелих хлопчикiв обшукати твiй будинок. Вони сфотографували все. Сподiваюся, у тебе не було там жодних службових паперiв, яких ти не повинен був мати. Так чи iнакше, вони розгромили домiвку й позабивали вiкна й дверi.

– Що сталося з Хана-огi?

– Сусiди кажуть, що вона втекла вiдразу пiсля твого арешту. Кацумi бачила, як хлопцi цього покидька перевертали будинок догори ногами. Потiм вона поспiшила до «Такарадзука» з новинами, але Хана-огi не потрапляла iй на очi.

– Як люди можуть сприймати речi так спокiйно? – заволав я.

– Ти навчаешся, – пояснив Джо. – Коли ти японська жiнка або вiйськовий чоловiк, ти навчаешся.

Того вечора почались моi справжнi страждання, бо, коли закiнчилась вистава «Полiт Метелика», я дивився у вiкно моеi «в’язницi» i бачив чарiвну Хана-огi, яка пройшла, мов богиня, вниз алеею, повз Мiст Кралечок, овочевi лавки й ступила на дорiжку, що веде до гуртожитку. І довго пiсля того, як Хана-огi зникла, я бачив образ стрункоi дiвчини, що зникае в сутiнках, i упевнився ще бiльше, що не повинен ii втратити.

На третiй день домашнього арешту, коли я сидiв похмуро над вечерею, яку щойно доставив офiцiант, у номер прослизнув Майк Бейлi. Вiн швиденько оглянув кiмнату, мов слiдчий, а потiм покликав когось iз коридора. До кiмнати увiйшла Хана-огi, яка заради того, щоб побачити мене, зодяглася в одежу швейцара. Майк квапливим рухом благословив нас i навпочiпки пiшов геть.

Я не можу описати, як радiсно було бачити Хана-огi в моему номерi. Я страждав не через бажання опинитися разом iз нею у лiжку; понад усе я хотiв – i усвiдомив я це саме тiеi митi – почути ii нiжний голос i розповiдь про подii, якi сталися за день. Мое серце затрiпотiло, коли Хана-огi вимовила:

– Фумiко-сан каже, що я божевiльна. Коли пiдполковник Крофорд розгромив будинок, зникли два кiмоно.

– Що ти маеш на увазi?

– Чоловiки iх забрали. Вони зникли.

Я був обурений через утраченi кiмоно, але це не завадило менi вiдчути, що слово «кохання» раптом набуло нового значення. Ми з Хана-огi нiби брали участь у дивовижному змаганнi, метою якого було дiзнатися, хто здатен бiльше пожертвувати заради iншого. Те, що я вiдмовлявся вiд своiх бажань заради iншоi людини, було новим для мене, i розумiння можливих наслiдкiв цiеi вiдмови примусило вiдчути розгубленiсть. Я замислився про майбутне, й у повiтрi повисло банальне питання, що поставило нас у глухий кут:

– Хана-огi, скiльки тобi рокiв?

Вона на пальцях порахувала до тридцяти, i я раптом вiдчув себе, наче опинився пiд крижаним дощем, бо стосунки тридцятирiчноi жiнки та двадцятивосьмирiчного чоловiка здаються незвичними. Я знав декiлькох офiцерiв, що одружилися з жiнками, старшими за них, i це завжди закiнчувалось погано. Я спохмурнiв, але швидко згадав, що японськiй дiвчинцi при народженнi вже зараховують один рiк, тож насправдi Хана-огi всього двадцять дев’ять, i протягом восьми мiсяцiв кожного року ми будемо однолiтками. Неможливо пояснити, наскiльки привабливiшою вона здавалася менi у двадцять дев’ять, нiж у тридцять.

На свiтанку вона одяглася й, залишаючи мою кiмнату, запитала:

– Повечеряемо сьогоднi у Макiно?

Я пояснив, що означае домашнiй арешт, i додав, що я поручився за це честю офiцера.

– Я теж поручилася честю. Честю своеi матерi та iжею двох сестер, – просто вiдповiла вона.

Потiм вона поцiлувала мене i пiшла.

Тож того вечора я засунув свою честь у шухляду до шкарпеток й прослизнув алеями до Макiно. Коли я пiднiмався сходами до маленькоi зали, де вперше побачив Хана-огi, мое серце стукотiло так гучно, як двигун лiтака, i я подумав: «Боже, що я роблю». Але коли я зайшов туди, я побачив Хана-огi, одягнену в зелену спiдницю та коричневу блузку. Старий Макiно приготував нам темпуру; на превеликий подив, я отримав насолоду вiд японськоi страви. Ми говорили про рiзне; Хана-огi сказала, що незабаром у «Такарадзука» закриють «Полiт Метелика». Не виключено, що виставу планують ставити у Токiо. Новина була жахливою, я не мiг насмiлитися заговорити про те, що вона значила для нас; раптом Хана-огi промовила:

– Я не поiду в Токiо. Я залишуся тут i чекатиму на тебе.

Для мене це було неймовiрним, що вона вiдмовиться вiд «Такарадзука», i я сказав:

– Хана-огi, ти не можеш.

Вона не встигла вiдповiсти, бо забiг Макiно й закричав:

– Вiйськова полiцiя!

Засоромлений, я сховався в шафi. Слухаючи важку ходу вiдполiрованих черевикiв пiдполковника Крофорда, я зрозумiв, яким потворним може бути страх. І ще я зрозумiв, чому в останнiй вiйнi ми билися проти нiмцiв: ми билися проти важкоi ходи iхнiх черевикiв. Раптом, як вiтер у бурхливий день, я повнiстю перемiнився i вiдчув ненависть до себе, офiцера вiйськово-повiтряних сил, який порушив свое слово й ховаеться в шафi з японською дiвчиною, яка повинна мене ненавидiти. Це стало останньою краплею; коли пiдполковник Крофорд спустився сходами, я вилiз iз шафи й сказав:

– Хана-огi, менi потрiбно повернутися.

Вона уважно подивилася на мене i запитала:

– Коли прийшла вiйськова полiцiя…– Вона вказала на шафу й продовжила: – Ти шкодуеш? – Вона не знайшла потрiбного слова, щоб описати сором, але рум’янець, що з’явився на ii щоках, зобразив мою ганьбу.

– Так, – вiдповiв я, – я дав слово. – Але, коли я повернувся, щоб пiти, жахлива туга огорнула мене; я обхопив ii обличчя долонями й мовив: – Не iдь у Токiо, Хана-огi. Чекай тут. Я не можу тебе вiдпустити.

Їi струнке пряме тiло ослабло, й вона прошепотiла менi японською:

– Анi «Такарадзука», анi моя мати не заберуть мене.

Я поцiлував ii руки, як зробив того пам’ятного вечора. Менi хотiлося сказати сотню речей, i водночас мене переповнювало сум’яття. Я смiливо спустився сходами, вiдкрито пройшовши вздовж вулицi до «Морського пiхотинця». Хана-огi усвiдомила глибокий сором, який я вiдчув, ховаючись у шафi, i роздiлила цей сором зi мною. Вона зухвало крокувала поруч у самобутньому костюмi «Такарадзука», а на прощання поцiлувала мене.

– Рройде-сан, – тихо сказала вона, – я рюбрю тебе такусан сильно.


ГЕНЕРАЛ ГРУВЕР: «Скажiть, ви впевненi, що японцям можна буде довiряти пiсля того, як ми поiдемо додому?»


Коли я повернувся до «Морського пiхотинця», на мене уже чекали мiй батько i генерал Вебстер. Батько подивився на вулицю, де Хана-огi поверталась до гуртожитку, й сказав:

– Гарненька дiвчина. Досить гарненька, щоб виправдати порушення слова офiцера.

Генерал Вебстер почав було погрожувати, але батько зупинив його. Вiн повiв нас до кабiнету адмiнiстратора, й вичитав мене. Мiй батько – не скиглiй у чинi бригадного генерала, який перебувае пiд закаблуком своеi дружини.

– Ти iдiот. Ти жалюгiдний спантеличений iдiот, – сказав вiн.

Я нiколи не чув, як мiй батько лаеться. Вiн жуе жуйку, коли сердиться, i жовна так i випинають; наразi у нього був такий вигляд, нiби вiн ладен мене побити. Я слухав, виструнчившись, i дивився перед собою.

– Що ти збираешся зробити? – запитав вiн презирливо. – Збезчестити свою форму, принизити своiх друзiв? – Вiн глянув на мене i фиркнув. – Ото офiцер!

– Ти порушив свое слово й за це маеш потрапити до вiйськового суду, – сказав генерал Вебстер.

– Ну, що ти будеш робити? – втрутився батько.

– Тiльки-но вийду звiдси, я знайду iнший будинок, – вiдповiв я рiшуче.

Генерал Вебстер роззявив рота, а батько розлютився ще бiльше.

– Ти цього не зробиш! Є нiчний лiтак до Кореi, ти сядеш на нього. Я маю владнати ще кiлька справ. Закiнчу з ними, i заберемось звiдси.

– Добре, але я повернусь заради Хана-огi, – сказав я.

Це дивне iм’я справило на батька разючий ефект. Очевидно, вiн i досi не мiг визнати той факт, що японськi дiвчата насправдi мають iмена i що американськi офiцери можуть любити цi чужорiднi iмена та чудернацьких створiнь, яким вони належать. Вiн закричав:

– Руйнувати свое життя заради звичайнiсiнькоi повii!

За кiлька останнiх днiв я стерпiв дуже багато, i ця крапля виявилась останньою. Я замахнувся i врiзав батьковi пiд лiве вухо. Вiн похитнувся, вiдновив рiвновагу й рушив на мене, але генерал Вебстер розчепив нас. Ми всi тремтiли й лютували, але Вебстер заговорив першим:

– Боже, ти ж ударив…

– Забирайся звiдси, Вебстере, – рявкнув мiй батько, – я сам iз цим упораюсь.

Наляканий i стривожений, генерал Вебстер вiдступив i поки ми дивились, як вiн виходить, у мене був час пiдготуватися до того, що буде далi. Мiй батько за свою кар’еру чотири рази тягнув товаришiв по службi до боксерського рингу i сам на сам швидко з ними розправлявся. Перед початком двобою з ним я встиг здивуватися, що вдарив свого батька, хоч вiн сказав менше, анiж пiдполковник Крофорд. І ще пам’ятаю запаморочливе вiдчуття, що коли повернусь до нього обличчям, то побачу ворога i друга.

Я вiдiгнав це вiдчуття й пiдняв кулаки, але коли вiн розвернувся, то посмiхався i жував гумку.

– Я так зрозумiв, що вона не повiя, – сказав батько.

– Сер, ця дiвчина…– почав я.

– Синку, в чому справа? – запитав вiн, перервавши мене й посадивши на стiлець.

Я ще раз спробував пояснити, але вiн знову мене перервав:

– Я прилетiв сюди аж iз Пресидiо, щоб утовкмачити тобi трохи глузду. Але ти цього не бажаеш, чи не так?

– Я не хочу лекцiй, – мовив я.

Вiн засмiявся, жуючи гумку, й мовив:

– Синку, якби ти менi не загилив, я б перестав тебе поважати. Вона досить приваблива, i ти кажеш, що вона не повiя, так?

Я розповiв, хто вона така, i батько сказав:

– Клянусь небесами, Марк Вебстер, напевно, аж пiдскакував вiд лютi, коли прочув, що в тебе е будинок. Вiн привiз мене, щоб подивитися на нього. Що ж, вони тут не будують дуже великих будинкiв, чи не так? А скажи-но, як ти роздобув собi будинок?

Я почав розповiдати про Кацумi та Джо, але батько перебив мене:

– Господь знае, синку, я сподiвався, що ти одружишся з Ейлiн Вебстер. Хороша сiм’я, давнi вiйськовi традицii. Матiр трохи занудна, але ти завжди можеш утекти вiд неi на службу. Слухай, а ти чув новину про доньку Вебстера? Вона серйозно захопилась продавцем нерухомостi iз Сiетла. Вiн, здаеться, майор. Вебстер лютуе й хоче вiдправити того рiелтора назад до Штатiв.

Вiн уважно подивився на мене i додав:

– Знаеш, синку, якщо ти все ще хочеш бути з Ейлiн, то ти будеш. Зажди хвильку! Не варто недооцiнювати такий вид шлюбу. Зараз ви всi шаленiете вiд сексу, але чоловiк проживае довге життя й пiсля того, як його запал згасае. І тодi ти починаеш цiнувати жiнку, з якою можна поговорити, таку, яка знае, яке воно – вiйськове життя. Про що ви балакаете з мадам Баттерфляй?

Батько зачекав, щоб я розповiв, але тiльки-но я закiнчив, вiн продовжив:

– Повернiмось до Ейлiн. Ти коли-небудь зустрiчав офiцерiв, одружених iз жiнками, якi не люблять вiйськову справу? Це, звiсно, сумно. Ми з твоею матiр’ю не були тими, кого можна назвати закоханими романтиками…– Вiн плеснув долонею по нозi й залився щирим смiхом. – Ти можеш уявити свою матiр у халупi на березi каналу?! Але в будь-якому разi ми завжди вмiли поговорити. Ми бажали того самого. Ми бажаемо такого ж тобi, Ллойде.

Вiн зупинився, i менi здалося, що я повернувся до Сент-Леонарда й знову проживаю той пам’ятний момент. Батько тодi сказав: «Ми з твоею матiр’ю бажаемо тобi цього, Ллойде». І все ж навiть тодi я точно знав, що мати нiколи не бажала цього для мене, i в мене було дивне вiдчуття, що, якби вона зараз була в Японii – якби знала всю iсторiю в подробицях, – вона була б на моему боцi, а не на батьковому.

– Сподiваюсь, ти думаеш про те, як позначаться твоi сьогочаснi рiшення на подальшому життi? – сказав вiн.

– Що ти маеш на увазi, коли говориш про сьогочаснi рiшення?

– Ну, одруження з японською дiвчиною.

– Одруження?

– Звичайно, одруження. – Вiн швидко зажував свою гумку, а потiм сказав: – Ти що, не думав про одруження? Ти гадав, що ти найрозумнiший хлопець на землi й можеш вештатись iз дiвчиною, навiть завести дiтей i не думати про одруження.

– Я не думав про шлюб, – пробурмотiв я.

– Я знаю, що ти не думав, – гукнув вiн.

З дверей вигулькнув генерал Вебстер i нервово запитав:

– Усе гаразд?

– Забирайся звiдси, – наказав батько, i я подумав, як винятковi чоловiки, схожi на нього, можуть поважати чоловiкiв, подiбних до Вебстера. У старiй армii таких називали «дiвчиськами». Батько походив кiмнатою туди-сюди, крутячи головою, потiм рiзко зупинився i сказав – слова вилiтали, мов iз кулемета:

– Ти не розумiеш, куди все котиться, сину? Ти доведеш себе до вiдчаю. Ти не зможеш знайти рiшення, тож ураз обереш одруження! Ти одружишся з дiвчиною, i все стане чудово. Боже, синку! Тобi двадцять вiсiм рокiв. Чому ти не одружився з Ейлiн того лiта в Сан-Антонiо?

При згадуваннi iменi Ейлiн мене раптом охопили спогади про перше чудове лiто в Кобе, i я сказав:

– Я нiколи не розумiв по-справжньому. Гадаю, справа в однiй парубоцькiй вечiрцi.

– Якiй вечiрцi? – спитав вiн недовiрливо. – Що ти зробив?

– Не те, про що ти подумав. Пам’ятаеш, коли син генерала Хейворда одружувався з Делiею Крейн?

– Ти маеш на увазi доньку Гаррi Крейна?

– Так. Їi батька було вбито пiд Арденнами…

– Страшенно смiливий чолов’яга був. Нам були б кориснi кiлька таких чоловiкiв, як Гаррi Крейн, у Кореi.

– Те весiлля бiльш-менш улаштовувала дружина Марка Вебстера. Надзвичайно офiцiйне. Напередоднi увечерi ми зiбралися з iншими молодими офiцерами й повели Чарлi Хейворда гуляти, й так його напоiли, що вiн запiзнився на весiлля на п’ятнадцять хвилин. Усiм це здалося кумедним, окрiм мiсiс Вебстер. Пiсля весiлля вона завдала нам жахливого прочухана. Не тому що ми зiпсували весiлля Делii та Чарлi. А тому що ми розладнали ii плани. Вiдтодi я завжди побоююсь Ейлiн.

– Побоюешся?

– Ну, нiби так. Пiсля церемонii четверо з тих, хто напоiв Гаррi, поiхали до Рендольф-Фiлда. Ми гнали дуже швидко, в нас ледь не врiзалась вантажiвка «форд», i хтось тодi сказав: «Це була б друга вантажiвка, яка переiхала б нас сьогоднi». Ми розсмiялись i знову напились, i залишок лiта про одруження з Ейлiн я серйозно вже не думав. А потiм я вирушив до Кореi.

– Але ти подумав про одруження з мадам Баттерфляй?

– Нi, – вiдповiв я.

– Ллойде, син не угрiе батька, якщо вiн не захоплений дуже сильно. Дивись, сину! Припустимо, ти хочеш одружитися з цiею жовтою дiвчиною. Я засiдаю у вiдповiднiй комiсii, й ось з’являеться твое iм’я. Я б залишив його поза увагою. І якби я не був у комiсii, я би радив iншим не розглядати твою заяву. Ми не хочемо, щоб нашi офiцери мали японських дружин. І де б ви жили в Америцi? Жоден iз наших друзiв не захоче бачити поруч iз тобою японську дружину. А як щодо ваших дiтей? Ти не зможеш вiдправити наполовину японських хлопчикiв до Пойнту.

Що ж, це було дуже схожим на мого батька – вважати, що всi його онуки будуть хлопчиками, якi безумовно навчатимуться в Пойнтi. Я хотiв вiдповiсти на це, але вiн продовжував:

– Синку, Марк Вебстер лютував. Я поговорив iз ним, щоб вiн не поспiшав iз вiйськовим судом. Я був роздратований, коли роздумував про скасування наказу щодо твого повернення до Кореi, хоча спокуса пiдписати всi накази, сказати тобi, що ти повертаешся назад, i покiнчити з цiею справою була надзвичайно сильною. Але ти вже був у Кореi. До речi, як тобi росiйськi лiтаки?

Я сказав, що вони хорошi, i вiн запитав:

– Як гадаеш, тими лiтаками справдi керують росiйськi пiлоти?

Я сказав, що так, але ми не захопили жодного.

– Тi росiяни – виродки, – сказав вiн. – Справжнi виродки.

– Нам уже вдалося iх приструнити, – мовив я.

Вiн грюкнув стiльцем i сказав:

– Синку, не сприймай секс надто серйозно.

– А що сприймати серйозно? – запитав я.

– Цiле життя, – мовив вiн, пожував гумку i додав: – Цiле, гармонiйне життя.

– Просування по службi, мiсце в суспiльствi й таке iнше? – уточнив я.

Вiн хитрувато подивився на мене i запитав:

– Ти насмiхаешся з мене, синку?

– Одруження з донькою генерала, як колись одружився ти? – продовжував я.

Вiн вiдповiв дуже спокiйно:

– Я мав би дати тобi ляпаса. Інколи я тебе не розумiю. Через десять рокiв ти знову будеш битись iз японцями.

– Може бути. Але я не буду сваритись iз Хана-огi.

– Як офiцер може сплутатись з японською дiвчиною i ставитись до цього серйозно?

– Послухай, тату, – сказав я, – цей трюк спрацював один раз. Цi чоловiчi розмови…

Вiн подивився трохи здивовано i запитав:

– Що ти маеш на увазi?

– Пам’ятаеш, у Сент-Леонардi, коли я вагався, чи поступати у Пойнт, чи вивчати англiйську або щось подiбне? – нагадав я.

– Давно це було, я й забув.

– Нi, ти не забув, тату. Дорогою сюди ти намагався пригадати, у який спосiб ти тодi переконав мене вчинити так, як ти вважав за доцiльне.

На хвильку вiн ошалiв, але сказав спокiйно:

– Синку, давай не будемо перекручувати факти. Я тут тому, що ти мiй син, i я дуже тобою пишаюсь. Вiриш ти в це чи нi, але я навiть пишаюся тим, що ти насмiлився проiгнорувати дурне розпорядження Марка Вебстера та знайшов собi будинок в Осацi. Але я не хотiв би бачити, як доброчесний американець марнуе свое життя. Синку, я бачив, як нашi чоловiки одружуються з нiмецькими, французькими i навiть росiйськими дiвчатами. Безперечно, якщо йдеться про чоловiка, то це ознака слабкостi. Усi вони мазунчики. Мужнi чоловiки мають смiливiсть одружитися з дiвчатами, якi виросли в сусiдньому будинку. Такi шлюби приймаються громадою. Вони змiцнюють нацiю. У твоему випадку, як i в моему, такi шлюби доречнi з точки зору вiйськовоi служби. Облиш залицяння до iноземних дiвчат поетам, художникам та людям, якi зi страху перед Америкою повернулись до неi спиною.

Вiн пожував свою гумку й сказав:

– Я розповiдав тобi про Чарлi Скейлза? Вiн подав у вiдставку й улаштувався до «Дженерал Моторз». Скейлз говорив, що заробить багато грошей, i вiн заробив. Через кiлька рокiв вiн прийшов до мене з пропозицiею приеднатись до нього. Ллойде, це було в 1933 роцi, коли армiя була смiтником демократii, але я навiть не призначив другоi зустрiчi. За життя мене багато чого спокушало, але цього нiколи не вдавалося Чарлi Скейлзу. – Вiн клацнув пальцями й запитав: – Скажи от просто зараз, ти би став мною чи Чарлi Скейлзом?

Це був дитячий трюк; як не дивно, вiн спрацював. Подумки я уявив собi Чарлi Скейлза, великого щасливого чоловiка, вiдомого в Детройтi та свiтi. Але порiвнювати його з моiм батьком було безглуздо.

Батько сказав:

– Поговори про це зi своею мадам Баттерфляй. Побачиш, вона погодиться з моiми словами.

– Я поговорю, – мовив я.

– До речi, де вона навчилась англiйськоi? – запитав вiн.

Я сказав, що вона не говорить англiйською, i батько мало не закричав:

– Невже ти вивчив японську?

– Нi, – вiдповiв я.

Вiн перестав жувати гумку i подивився на мене.

– Тобто ти хочеш сказати, що у вас немае спiльноi мови? Може, французька?

– Ну, бачиш…

– Тобто ви не можете розмовляти одне з одним?

– Що ж, це складно, вона…– Я збирався пояснити, що вона витанцьовуе слова для мене, хоч i бачив, що батько не зрозумiе. Але вiн мене здивував.

Коли вiн збагнув, що в нас немае спiльноi мови, вiн став надзвичайно ласкавим. Не можу пригадати, щоб вiн колись iще був таким, як у цей момент. Вiн поклав руку менi на плече i заспокоiв:

– Синку, ви владнаете з цим.

Вiн покликав генерала Вебстера i мовив рiзко:

– Марку, я скасовую розпорядження щодо Кореi. Цьому хлопцевi не потрiбна Корея. Його проблема тут.

– Ось про що я йому казав i хотiв поглянути…– сказав генерал Вебстер.

– Марку, не випускай пар на цьому юнаковi.

– Чому? Вiн не пiдкоряеться наказам, порушуе свое слово, замахуеться на старшого за званням…

Батько розсмiявся i сказав:

– Тепер ми з тобою, Марку, знаемо, що було абсолютно безглуздо наказувати щось подiбне молодим здоровим чоловiкам, оточеним прекрасними дiвчатами. Але це справи не стосуеться. Не ображайся на Ллойда.

– Чому нi?

– Тому що вiн буде твоiм зятем.

– Вiн що?

– Вiн ще цього не знае, i Ейлiн ще цього не знае, але якщо ти хочеш зробити щось корисне, то притримай продавця нерухомостi подалi вiд своеi доньки. Бо рано чи пiзно вона таки стане i моею донькою.

Двое генералiв покрокували геть, а ще через три години мiй батько вилетiв назад у Пресидiо.


ВАТАНАБЕ-САН: «Потягнеш цей важiль — i сталева кулька покотиться вниз».


Якщо батько думав, що трюки, якi спрацювали зi мною в середнiй школi, спрацюють так само i зараз, то вiн помилився, бо зараз я знав, чого хочу. Я зустрiв прекрасну жiнку, яку мiг любити вiчно, i менi було просто байдуже до правил i батькiв, i генералiв, i вiйськово-повiтряних сил. Ось на цiй землi я знайшов Хана-огi, i ще до того моменту, як мiй батько повернувся до Калiфорнii, ми з нею все обдумали. Ми домовились iз Джо й Кацумi, що влаштуемо свiй куточок у iхньому домi й житимемо в теплi й любовi, в якiй нiхто ще не жив.

Я приходитиму додому з аеродрому й зустрiчатиму Джо й Кацумi за приготуванням вечерi. Вони розповiдатимуть менi, що трапилося за день, ми обмiнюватимемось вiйськовими плiтками з Джо, але водночас я з хвилюванням спостерiгатиму за дверима, i, нарештi, коли ми почуемо м’яку ходу Хана-огi, що поспiшае алеею, Кацумi й Джо вислизнуть iз дому, щоб зiбрати дров або купити щось у магазинi. Дверi вiдчиняться i з’явиться Хана-огi, ii нiжнi золотистi щiчкi пашiтимуть вiд швидкоi ходи. Як i всi японки, вона носить книги та рiзнi дрiбнички загорнутими в яскраву шовкову шаль, зав’язану навхрест. Тож, коли я думаю про неi в розсувних дверях цього маленького будиночка, я бачу, як вона кладе на полицю шовковий пакуночок i знiмае взуття, проводить рукою по своему волоссю й поспiшае через татамi, щоб поцiлувати мене. Тодi я ловлю ii в обiйми, пiдiймаю в повiтря й опускаю за ширмою, що вiддiляе нашу частину кiмнати. Там вона швидко скидае з себе захiдну одежу й повiльно загортаеться в парчеве кiмоно. Вона чарiвна, невимовно прекрасна.

Але я не смiю наполягати на тому, що тепло i надзвичайнiсть цього будинку – заслуга виключно Хана-огi, хоч якою чарiвною i досконалою вона не була. Здаеться, я нiколи не бачив кращоi дружини, нiж Кацумi Келлi. Вона впорядкувала будинок i пiдтримувала його в бездоганнiй чистотi, хоча ми з Хана-огi були схильнi до недбалостi. Вона вмiла готувати, вона вмiла шити, з нею було цiкаво розмовляти на безлiч рiзних тем, i чимало прикмет вказували на те, що матусею Кацумi стане навiть кращою, нiж виявилась дружиною.

Інодi я дивився на неi та, паленiючи вiд сорому, згадував, як у кабiнетi консула ледь не вiдмовився ii поцiлувати, бо вона здавалася огрядною й бридкою, до того ж виблискувала великим золотим зубом i недоречно хихикала. Тепер вона здавалася менi однiею з найдосконалiших жiнок, яких я коли-небудь знав, бо вона, очевидно, вивчила свого чоловiка i робила всi щоденнi справи так, щоб у результатi чоловiк був щасливим, а в домi панував мир. Одного разу я запитав Джо про це, i вiн сказав:

– Рокiв через десять у Америцi з’явиться клуб тих, хто одружився з японськими дiвчатами. Нашим паролем буде придушене хихотiння. Адже ми не хочемо, щоб iншi чоловiки з вулицi дiзналися, яких золотих жiночок ми маемо.

– Чи всi японськi дружини такi хорошi, як Кацумi? – запитав я.

– Визнаю, я вихопив особливу, – похвалився вiн. – Але ти не чув, про що теревенять iншi хлопцi.

Ми огорнули нашi кiмоно навколо нiг i всiлись, щоб насолодитись одним iз найприемнiших моментiв за день. Дiвчата готували вечерю, i ми слухали, як вони розмовляють японською. Кацумi швидко торохтiла – безсумнiвно, дiлилася свiжими плiтками, – i Хана-огi, промиваючи рис, знову i знову повторювала, принаймнi два десятки разiв, слова: «Хай! Хай!». Цi слова вилiтали з ii вуст iз такою силою, що здавалося, нiби вони народжувалися в самому низу живота – як зойк споконвiчного жаху. Насправдi це був лише японський спосiб сказати «так». Киваючи головою, Хана-огi, крiм цього гучного, мов пострiл, «хай», iнодi з сумом додавала: «Ах, со десу-ка! Ах, со десу-ка!». Почувши дiвчат за якоюсь звичайною розмовою, можна було подумати, що трапилась якась неймовiрна трагедiя.

– Про що ви балакаете? – нарештi не витримав Джо.

Кацумi глянула налякано й пояснила:

– Я розповiдаю Хана-огi про рибу, яку одного разу спiймав мiй батько.

Я засмiявся, але Джо тихо запитав:

– Це була велика риба?

– Бiльша, нiж ця, – гордо вiдповiла Кацумi. – Ханако-сан каже, що нiколи не бачила такоi риби.

Менi сподобалося, яким iм’ям Кацумi називала Хана-огi. Японськi дiвчата часто складають своi iмена з якихось поетичних образiв, до яких додають закiнчення -ко або -йo. Таким чином, у «Такарадзука» бiльшiсть дiвчат мали iмена на кшталт «Імлистий снiг», «Весняний цвiт» або «Зоряна нiч». Зазвичай такi iмена закiнчувалися на -ко. Щодо мене, то я надавав перевагу iншiй формi, Ханайо, i якось Хана-огi сказала менi:

– Ханако звучить бiльш по-японськи, але Ханайо[8 - З японськоi Ханако – «квiтуча дiвчина», Ханайо – «квiточка».] – милiше.

Чим довше я жив у Джо Келлi, вiд якого вiдцуралися прийомнi батьки i який зростав у дитячому будинку, тим бiльше я дивувався тому, наскiльки чудово вiн був пiдготовлений до подружнього життя. Вiн виявився уважним чоловiком, жартiвливим хазяiном у домашнiх справах та щасливим сiм’янином, якого можна побачити, наприклад, на рекламних сторiнках «Сатердей Івнiнг Пост».

До речi, про «Пост». Саме цей журнал допомiг менi краще зрозумiти, що таке подружне життя. Цiлий день 30 травня дiвчата перешiптувалися, а за вечерею влаштували великий сюрприз. Це було американське свято, тож вони приготували гарбузовий пирiг. Звiдки вони роздобули гарбуза, ми так i не дiзналися, але пирiг наче прибув з iншого свiту. Вони використали гарбуз так, як ви використовуете яблука або вишнi, i запекли його в такому самому виглядi, в якому дiстали його з бляшанки[9 - У Сполучених Штатах поширене консервоване гарбузове пюре.]. Це було просто жахливо. Я глянув на нього й почав було говорити: «Що це за…», але Джо перебив мене й скуштував свiй шматок.

– Смачний, – сказав вiн стисло.

Дiвчата скуштували своi шматочки i подивилися одна на одну, нiби промовляючи: «Американцi, напевно, божевiльнi, щоб iсти щось таке на свята». У повнiй тишi ми покiнчили з цим огидним десертом, а через чотири днi Кацумi, розглядаючи старий примiрник «Пост», побачила фотографiю справжнього гарбузового пирога. Вона зачекала, поки я не повернуся додому, й стиха поцiкавилась у мене, чи це гарбузовий пирiг. Я сказав, що так, i вона запитала мене, як вiн залишаеться таким щiльним i водночас нiжним. Я розповiв iй, як готуеться гарбузовий пирiг, i вона заплакала. А коли Джо приiхав додому, вона обняла його, поцiлувала i сказала, як iй соромно. Оскiльки Хана-огi ще не повернулася, я сумно сидiв у своему кутку й згадував про те, як смiявся, коли вперше почув вiд неi «В мого форейтора влучила блискавка», i дiйшов висновку, що вчинок Джо був кращим. Залишалося лише дивуватися, як хлопець iз дитячого будинку спромiгся вирiшити таку проблему, перед якою я виявився безсилим.

Однак я не маю на увазi, що всi японськi жiнки – iдеальнi дружини. Пройдiться вздовж нашоi алеi, i ви переконаетесь, що в японських будинках, так само як i в американських, трапляються проблеми, хоч деякi з них е досить специфiчними. У невеличкому будиночку по сусiдству жила сiм’я Шiбата. Чоловiк був незначним службовцем, який практично не отримував платнi, але щотижня оплачував дорогi вечiрки з гейшами. Ще частка грошей витрачалась на утримання однiеi досить юноi гейшi; за чутками, Шiбата-сан винаймав iй будинок поблизу центру Осаки. За традицiею, його дружина мала сприйняти це з фiлософською байдужiстю, але погляди мiсiс Шiбата виявились бiльш сучасними, тож вона спробувала заколоти свого чоловiка ножем. Якось о третiй годинi ранку, коли маленький Шiбата-сан, загорнутий у чорне, пiдкрався до будинку i ледь чутно вiдчинив дверi, ми почули крики дружини, яка зустрiла його з цiпком. Вона була сварливою, i Кацумi та Хана-огi перепросили за неi.

– Вважаеться, що японська дружина мае з розумiнням ставитись до того, що чоловiкам подобаються гейшi, – сказали вони.

Також я дiзнався, що бiльшiсть японських дружин – не мовчазнi створiннячка. Коли Сато-сан, який працював на залiзницi, iшов з дружиною за покупками, вона пленталась за ним за три кроки позаду й не вимовляла нi слова, хiба що коли до неi звертались ii найближчi друзi. Але вдома вона була зовсiм iншою й докоряла Сато-сан за те, що вiн не заробляе багато грошей. Коли я ближче познайомився з японськими дружинами, то зробив висновок, що вони точнiсiнько як американськi: якiсь були нiжними матерями, якiсь – справжнiми диктаторами в спiдницi, а якiсь, мов щасливi талiсмани, раз у раз приносили своiм чоловiкам щось хороше. Я вирiшив, що те, яку дружину чоловiк знайде для себе, було в руках долi, але кожного разу, коли я дивився на Хана-огi, я дедалi бiльше упевнювався, що зустрiв свiй щасливий талiсман.

Через дорогу жила вдова Фукада та ii двадцятирiчна донька Масако, яка народила дитину вiд американського вiйськового, не перебуваючи з ним у шлюбi. Інодi вночi ми чули, як бабуся сварила Масако, називаючи ii повiею, з чим були згоднi й iншi жiнки на вулицi. Американськiй дитинi не радiли та не дозволяли гратися з чистокровними японськими дiтьми. Хоча всi на алеi любили Джо Келлi та Кацумi, хоча всi пишалися тим, що чiльна актриса з «Такарадзука» живе серед них з американським пiлотом, щодо Масако Фукада спостерiгалось глибоке обурення, бо вона збезчестила японську кров.

Далi алеею жив веселий Ватанабе. Його дружина була майже такою ж широкою, як вiн високим. Вони загалом прекрасно ладнали за единим винятком: у Ватанабе-сан було ще бiльш непереборне захоплення, нiж любов до гейш, – вiн божеволiв вiд гри в патiнко. Ватанабе витрачав усi своi грошi на патiнко та весь вiльний час проводив у гральному залi. Коли щовечора об одинадцятiй полiцiя закривала зал, вiн неохоче плентався додому, i ми чули крики мiсiс Ватанабе:

– Ось i прийшов Патiнко-сан! Банкрут!

Зал для патiнко стояв за рогом, близько до каналу, й мав усього одну кiмнатку, де в рядок вишикувались гральнi автомати. За кiлька ен Ватанабе-сан отримував сiм сталевих кульок, якi опускав у автомат, пiсля чого з завмиранням спостерiгав, як вони котяться донизу, спритно уникаючи саме тих лунок, якi гарантували великi виграшi. Зал для патiнко на нашiй алеi був переповнений з ранку до ночi, i всi захоплювалися цiею грою, в тому числi й ми з Хана-огi. Іронiя долi: дружба з гравцями в патiнко з того переповненого залу трохи згодом навiть урятувала менi життя.

Навпроти залу для гри в патiнко розташовувалася квiткова крамничка. Ви могли б подумати, що на цiй алеi нiхто б не дав навiть iржавоi монети за квiти, але майже кожен, хто жив уздовж наших вузьких каналiв, зупинявся бiля квiтковоi крамнички, щоб придбати букетик квiтiв, який шанобливо нiс додому для алькова, де жили боги. Не можу пригадати навiть i митi, коли б у нашому альковi не було квiтiв, i я – людина, не здатна вiдрiзнити фiалки вiд ромашки, – полюбив iх.

Наступну крамничку важко описати. Фактично, майже неможливо, бо бiльше нiде у свiтi немае саме таких крамничок, як в Японii. Це був секс-шоп, де чоловiки та дружини могли придбати вигадливi пристроi, щоб виправити помилки природи або упоратися з нетривалими змiнами. Одного разу Кацумi-сан повела нас iз Джо туди, щоб задовольнити нашу цiкавiсть. Сором’язливий власник слухав, як ми смiялися над дивовижною колекцiею секс-машин. Тодi вiн сказав японською:

– Смiйтеся-смiйтеся. Молодi японськi чоловiки теж смiються. Але коли вони одруженi й досягають сорока рокiв, то приходять до мене по допомогу.

Кацумi вiдповiла йому, а потiм залилась неконтрольованим хихотiнням. Я запитав ii, що вона йому сказала, i вона пояснила:

– Я сказала йому, що Джо не потребуе допомоги.

Сором’язливий господар нервово посмiхнувся i вiдповiв:

– У двадцять рокiв нiхто не потребуе допомоги.

Але справжнiм дивом нашоi алеi були дiти. Я не мiг iх анi порахувати, анi запам’ятати. Вони мали круглi обличчя, дуже червонi щоки, пряме чорне волосся, товстенькi маленькi нiжки й випромiнювали безмежну радiсть. Не можу згадати, щоб коли-небудь чув, як плакали японськi дiти. Щоправда, я нiколи не бачив, щоб хтось був поранений, але вiрю, що найпрекраснiшими дiтьми, яких я коли-небудь бачив, були цi шумнi веселi хлопчики й дiвчатка. Кожного разу, коли вони збирались навколо мене, коли я пiдходив до алеi, я починав любити Хана-огi ще бiльше.

Кожен будинок у нашiй алеi був украй заповнений, i одна крихiтна кiмнатка часто ставала еквiвалентом повноцiнного американського будинку. Цi багатолюднi сiм’i жили й працювали, народжували дiтей i нарiкали на полiтику так само, як й iншi люди будь-де у свiтi. Але ось у чому була рiзниця. Нiчого не витрачалося даремно, навiть людське лайно, яке ретельно збиралося щоранку й удобрювало квiти та городину. Я згадую ту весну, вечори, коли я входив до цiеi вузькоi алеi, i як дверi будинкiв вiдчинялися й звiдти вибiгали десятки чорнявих дiтей, щоб привiтати мене. З кожноi вiдкритоi кiмнати на алею виглядало японське обличчя, i ми перемовлялись, i зi мною дiлились теплом i добротою, яких я нiколи не вiдчував у Ланкастерi чи у вiйськових мiстечках, де вирiс. Я був одним iз цих людей – одним iз мiльйонiв людей, якi чiпляються за будь-яку крихту надii чи майна, яким вони володiють, а цi алеi з безлiччю дiтей, сварками й квiтами, небажаним американсько-японським малям, грою в патiнко та питтям саке подарували менi таку силу, якоi я доти не мав.


ЗАПИС КОНСУЛА: «Ескiван Пiтер. Як казала мати: “З нього — нiчого путнього”».


Це сталося несподiвано. Я сидiв у своему кабiнетi на авiабазi в Ітамi, коли з’явився сержант i повiдомив, що прибув пiдполковник Калхун Крофорд. Червонопикий пiдполковник увiйшов i вiдразу перейшов до справи.

– Ти гадаеш, що розумний? Заховався в татка за спиною? – звернувся вiн до мене. – Моi люди стежили за тобою, Грувере. Ми знаемо, що ти й твоя повiя живете у цього Келлi. Але ми не можемо тебе чiпати – через твого батька, тож зробимо дещо краще. Ми повернемо Джо Келлi назад до Штатiв.

– А що буде з Кацумi?

– Хто така Кац-як-там-ii? – глянув на мене з вiдразою огрядний пiдполковник.

– Дружина Келлi.

– А, ця японська дiвчина. То не нашi турботи, що з нею станеться.

– Ви ж не розлучите сiм’ю?

– Не називай це сiм’ею. Ця дiвчина – дешева повiя.

Я сказав, що Кацумi пристойна дiвчина, що вона навчаеться i збираеться прийняти католицтво, бо католиком е ii чоловiк, але, схоже, Крофорд ненавидiв католикiв чи не бiльше, нiж кольорових, бо вiн пообiцяв:

– І коли ми покiнчимо з Келлi, ми знайдемо спосiб поквитатись iз тобою. І не важливо, хто твiй батько.

Вiн залишив мене, i я ще довго сидiв, утупившись у свiй стiл i роздумуючи про все, що накоiв останнiм часом. Я довiв собi, що я поганий офiцер. Я зiпсував життя вiйськовослужбовцю. Я зробив з Ейлiн посмiховисько i не набагато краще вчинив iз Хана-огi. Потiм я замислився, чого досягнув у Японii, i картина стала яскравiшою. Я побачив, яким стае найневибагливiший будинок, коли в ньому оселяеться кохання. Я зустрiв прекрасну дiвчину, нiжну, грацiйну i розумну. Я навчився нарештi вiдкривати серце iншiй людинi. І найцiннiше з усього – я пiзнав величезну пристрасть, яку вiдчував, щовечора розгортаючи матрац i споглядаючи поруч струнке досконале тiло Хана-огi. Я скочив на ноги й закричав до себе: «Грувере-сан, якщо ти втратиш цю дiвчину, то ти збожеволiв. Одружися з нею, бовдуре. Одружися з нею».

Вимовивши цi слова, я одразу згадав усi перспективи, якi мiй батько змалював у «Морському пiхотинцi»; мене пройняв холодний пiт. Моя кар’ера пiде нанiвець, як i все, так або iнакше з нею пов’язане, мое мiсце в американському свiтi зникне, а я залишусь з азiатською дружиною. І тут до мене раптом повернулася втрачена мужнiсть.

Я зрозумiв виверт, до якого вдався мiй батько. Вiн посiяв отруйнi насiнини так, щоб вони дали сходи саме тодi, коли знадобиться покласти край ваганням i нарештi зрозумiти, проти чого я насправдi бунтую.

Я не хотiв стати таким генералом, як мiй батько, з його холодною iзоляцiею вiд свiту. Я не хотiв стати другим генералом Вебстером, яким попихала б Ейлiн. І я, звичайно, нiколи не хотiв стати пiдполковником Крофордом. Я хотiв стати чоловiком, який сам усе вирiшуе i живе iз жiнкою, котра допомогла йому пiзнати цей свiт. У ту хвилину я був певен, що не вiдступлюсь вiд своеi мети. Я збирався одружитись з Хана-огi.

Я зателефонував Джо Келлi та попросив його зустрiтися зi мною в крихiтному барi в Осацi, куди не потикаеться вiйськова полiцiя. Неможливо пояснити американцям, на що схожi такi японськi бари. Як описати бар настiльки малий, що вмiщуе всього чотирьох вiдвiдувачiв i двох офiцiанток?

– Джо, – почав я, – ти вмiеш берегти таемницi?

– Звичайно, Асе.

– Маю двi таемницi. Почати з бiльшоi?

– Ханако матиме дитину?

– Джо, товстун мае на тебе зуба. Вiн збираеться вiдправити тебе додому за першоi ж нагоди.

– Це не секрет. Вiн публiчно менi погрожував два днi тому. Я нiкому не розповiдав. Не хотiв вас хвилювати. Вiн кричав: «Усi ви, любителi кольорових, поiдете додому. Незабаром».

– Джо, я хочу, щоб ти пообiцяв менi, що ти не вчиниш нiчого дурного.

– Я? Хiба я схожий на такого телепня, як вiн?

– Слухай, одного разу вночi я почув, як ти казав Кацумi, що збираешся застрелити цього товстуна.

– Я? Та нi, я не злочинець. А яка iнша таемниця?

Я замовив нам iще пива й зробив великий ковток.

– Скажи, якi саме документи потрiбно пiдписати, щоб одружитися з японською дiвчиною?

Джо присвиснув i вiдповiв:

– Дивись, Асе. Це не для тебе. Гадаю, Ханако благае тебе, щоб ти одружився з нею! Це не для тебе.

– Джо, зачекай з висновками. Я ще не сказав iй. Але, хай допоможе менi Бог, я збираюся одружитися з цiею дiвчиною. Що треба зробити? – Вiн повторив свое попередження, i я запитав: – Хочеш сказати, буцiм шкодуеш, що одружився з Кацумi?

На обличчi Джо засяяла широка усмiшка, i вiн вiдповiв:

– Одного вечора я сказав тобi, що бути одруженим з японською дiвчиною – це прекрасно. Це не так. Це набагато краще. Це схоже на те, нiби ти був мертвим, i всi тривоги й негаразди закiнчились, а все, що залишилось, е найкращим, i це найкраще криеться в нiй. Це не просто прекрасно. Асе, я жив у Чикаго. Це виходить за межi прекрасного.

Я сидiв, сховавши обличчя за руками, i якийсь час не пiднiмав погляду, а потiм зiзнався:

– Я вiдчуваю те саме до Ханайо.

Джо проiгнорував це й сказав:

– Асе, я не вiрю, що ти витримаеш усе те, що вони тобi зроблять.

– Що ти маеш на увазi?

– Вони дiставатимуть тебе. Солдати звикають до того, що iх принижують, але ти позбавлений досвiду подiбного протистояння.

– І все ж, що ти маеш на увазi?

– Тобi дають безлiч документiв. Капелан наполегливо благае тебе полишити цю iдею. І все, що вони роблять, вони роблять з облудними усмiшками, нiби ти з’iхав з глузду, а вони намагаються тебе врятувати. А ще гiрше те, що вони ставлять дiвчинi силу-силенну неприемних запитань. Хана-огi не скаже тобi, але вночi, коли ти цiлуватимеш ii, вона не витерпить й плакатиме цiлу годину. Я не думаю, що ти витримаеш це.

– Завтра вранцi я розпочну роботу з паперами, – пообiцяв я.

– Асе, ти хоробрий чоловiк, – сказав Джо. – Якщо вони дозволять тобi одружитися з японською дiвчиною, то пошиються в дурнi. Тож вони використають усе, щоб цього не допустити.

– Я готовий.

– Асе, на тебе тиснутимуть генерали й адмiрали, а також усi, хто знайомий iз твоiм батьком. Єдиний спосiб, в який ти зможеш провернути це, – допомога конгресмена. Хто вiн?

– Не знаю.

– Де ти машкаеш?

– У мене немае…

– Ну, де ти голосуеш?

– Я нiколи не голосував. – Уперше я усвiдомив, що був повнiстю вiйськовим чоловiком. Моiм домом були вiйськово-повiтрянi сили. Я демонстрував свiй вибiр, лiтаючи на F-86.

Джо трохи помiркував i сказав:

– Не хвилюйся. Думаю, будь-який конгресмен не вiдмовиться очолити твою битву. Хочеш, я зв’яжуся з Шiммарком? Вiн любить, коли його iм’я потрапляе на шпальти газет.

Я подякував Келлi i сказав, що якось все владнаеться, але того ж вечора, ще до того, як я розповiв Хана-огi, що збираюся покинути вiйськово-повiтрянi сили й одружитися з нею, менi почали надходити вагомi свiдоцтва правостi Джо. Це вiдбулося далеко вiд Японii, в Техасi, – того вечора я почув радiопрограму з поясненнями, чому демократи Техасу збираються пiдтримати Дуайта Ейзенхауера у боротьбi за президентське крiсло. Я зустрiчався з генералом кiлька разiв у рiзних мiсцях i був непогано знайомий iз його сином. І раптово там, на темних вулицях Осаки, Ейзенхауер став символом того, чим можуть стати вiйськово-повiтрянi сили: якщо краiна потребуватиме, людина буде готова до рiзних дiй. Протягом однiеi пекельноi години я блукав вулицями, розмiрковуючи, що збираюсь зробити, доки не опинився на початку моеi алеi. Худорлявий Ватанабе-сан виграв у патiнко й вибiг на вулицю, щоб пригостити мене пивом, пiсля якого барви стали трохи яскравiшими, а близько одинадцятоi прийшла Хана-огi, щоб забрати мене додому, але я не сказав iй про велике рiшення, яке прийняв.

Уранцi я вирушив до Кобе так, щоб про це не дiзналися анi генерал Вебстер, анi пiдполковник Крофорд, й подався до американського консульства. Удача була на моему боцi, бо мiстера Карстейрса, буркотливого консула, ще не було, i я встиг трохи поспiлкуватися з його секретаркою, дiвчиною з обличчям, мов у коняки, яка одружилася з американським вiйськовим.

Вона вiдразу мене впiзнала й сказала:

– Ви зробили мого малого героем цiлого кварталу.

– Що ви маете на увазi?

– Ваш автограф. Дiти серйозно ставляться до Кореi, навiть серйознiше, нiж дорослi.

Хоча дiвчина сказала це з посмiшкою, я помiтив, що вона нетерпляче поглядае на мене. Пiсля кiлькох моiх незграбних спроб розпочати розмову вона обперлась руками на стiл i сказала:

– Майоре Грувер, ви прийшли сюди, щоб дiзнатися про одруження з японською дiвчиною?

Я видихнув i, напевно, трохи зашарiвся, бо вона додала вiдразу:

– Я бачу вас, хлопцi, за милю. Чого ви соромитесь?

Я запитав ii, що вона мала на увазi, i вона засмiялася.

– Ви всi гадаете, що е хитрий спосiб обiйти бюрократiю. І вам соромно звернутися до свого керiвництва. – Дiвчина поглянула на мене з таким веселим здивуванням, що i я розсмiявся, пiсля чого вона додала: – Але ви – Ас Грувер. Я нiколи не думала, що ви впадатимете за японською дiвчиною.

– Просто скажiть, якi документи потрiбнi? – промимрив я.

– Я не можу вам сказати, майоре.

– Ви ж працюете тут.

– Це заборонено. Ви, вiйськовi героi, повиннi з’ясовувати все це у свого командування.

– Ви маете на увазi, що це так складно?

– Це навiть iще складнiше, майоре. Ми не хочемо, щоб такi чоловiки, як ви, одружувалися з японськими дiвчатами. Для таких чоловiкiв, як ви, ми робимо це набагато складнiшим.

– Я лише запитав, – сказав я.

– Звичайно! Тут не було жодного солдата, який дiйсно мав намiр одружитися. Усi вони лише питали!

– Тобто ви не допоможете?

Велика дiвчина виглянула за дверi, щоб дiзнатися, чи не приiхав мiстер Карстейрс. А потiм сказала:

– Цей старий нечупара дотримуеться правил. Вiн звiльнить мене, якщо побачить, що я розмовляю з вами про якiсь юридичнi питання. Але я вважаю, що людина, яка збила сiм МiГiв, мае право на допомогу.

Вона показала менi теку з готовими паперами моряка, який одружився з японською дiвчиною. Я чув про паперову роботу. Я навiть дещо бачив пiд час одруження Джо Келлi. Але я навiть уявити не мiг, яким монотонним i принизливим це насправдi було. Я почав розумiти, що мав на увазi Джо, коли говорив, що тiльки солдат, навчений стояти виструнчившись та вислуховувати пустi базiкання, може дiйти до кiнця з японським весiллям.

– Хiба це не досить складна смуга перешкод? – запитав я.

Дiвчина засмiялася та вiдповiла:

– Якби я могла, то зробила б ii ще складнiшою. Такi чоловiки, як ви, не повиннi захоплюватися японськими дiвчатами лише тому, що тi доступнi.

– Я не хочу лекцiй, – запротестував я.

– Погляньте, майоре. Я ж ваша побратимка. Пам’ятаете? Ми просто дослiдили, якi американцi одружуються з японськими дiвчатами. Висновки не надто приемнi. – Вона розклала кiлька документiв i зачитала жалюгiднi речi: – Вiсканськi Ноель. Сирота, без освiти. Був затриманий за бiйку з католицьким священиком. Виправна школа. Мерчант Нiколас. Утiк iз дому. Пiд час служби регулярно потрапляв на гауптвахту. Двiчi притягався до вiйськового суду. Погрожував японському соцiальному працiвнику, який заявив, що перша дiвчина, з якою вiн хотiв одружитися, була горезвiсна повiя. Келлi Джо. Ваш друг. Найнижчий рейтинг серед вiйськовослужбовцiв наших вiйськово-повiтряних сил у Кореi. Постiйнi проблеми з дисциплiною. Звинувачений у вбивствi п’яного в Чикаго, але справа не дiйшла до суду через юридичнi формальностi. Завжди на межi вiдкриття на нього кримiнального провадження. Двiчi рекомендований до звiльнення з вiйськово-повiтряних сил. – Вона вiдклала документи Келлi убiк й запитала прямо: – Як ви зiйшлися з таким безперспективним телепнем, як вiн?

– Ми служили разом.

– Це вiн познайомив вас iз японською дiвчиною?

Я невпевнено намагався вiдповiсти, але розумна дiвчина зметикувала. Вона вiдклала теку й терпляче мовила:

– Майоре Грувере, ви просто не цей тип. Цi люди, цi вiчнi невдахи…– Вона закрила теку i вiдвернулася, щоб висякатись.

У цей момент вхiднi дверi вiдчинилися й увiйшов мiстер Карстейрс. Одним миттевим поглядом вiн побачив мене, шлюбнi документи й те, як його секретарка потирае очi. Вiн став просто посеред дверного прорiзу й сказав:

– О мiй Боже, сподiваюсь, майор Грувер не розмiрковуе про одруження з японською дiвчиною, чи не так?

Секретарка пiдвела погляд i пирхнула:

– Так, чорт забирай, вiн думае саме про це. І я сказала йому, що вiн цiлковитий дурень.

– О, так, – погодився мiстер Карстейрс. Проходячи через кiмнату, вiн рiзко додав: – Але нема про що турбуватися. Вiйськово-повiтрянi сили не дозволять такiй дурницi статись.

Коли вiн пiшов, секретарка запитала:

– Чи ваша японська дiвчина вже почала займатись своею частиною документiв?

– Ну… Я не…– знiтився я.

З величезним полегшенням велика дiвчина почала смiятися.

– Я розумiю! Ви не питали ii, чи не так? Дякувати Богу!

Я почервонiв i сказав:

– Слухайте, ми збираемося одружитись.

Вона проiгнорувала це зауваження i сказала:

– Це набагато краще. Асе, десятки чоловiкiв приходять сюди, щоб запитати про одруження. Але бiльшiсть iз них iще не освiдчувались. Тож я спокiйна, бо все гаразд.

– У вас е особливий спосiб протидiяти цьому?

– Нi, – здивувалась вона. – Все просто: чарiвнi японськi дiвчата не одружуються з американськими чоловiками. Вони вiддають перевагу японцям. Асе, повiрте менi, шанси, що дiвчина, на яку ви заслуговуете, вiдмовить вам, а та, яка погодиться, не подобатиметься вам, – десять до одного.

Я оглянув цей жалюгiдний кабiнет i купу тек iз шлюбними паперами. А потiм рiшуче сказав:

– Можете завести нову теку: «Грувер Ллойд. Добре освiчений. Не мав проблем iз законом. Найкращий пiлот у складi контингенту наших вiйськово-повiтряних сил у Кореi. Чистокровний американець. Одружився з японською дiвчиною, тому що кохае ii». Показуйте ii мiстеру Карстейрсу кожного дня.

Розлючений, я вирушив до Такарадзуки, де зачекав бiля овочевоi крамнички поблизу Мосту Кралечок, i близько полудня я побачив перших дiвчат з «Такарадзука» у зелених спiдницях. Потiм повз пройшла Фумiко-сан, i я ховався за крамничкою, поки вона не зникла. Нарештi я побачив, як наближаеться Хана-огi. Мене охопили тi рiдкiснi вiдчуття, що iнколи бувають у чоловiка, який спостерiгае за коханою, котра йде вздовж залюдненоi вулички, не знаючи про його присутнiсть неподалiк. Тодi дiвчата, можна так сказати, не надто добре поводяться, але стають надзвичайно милими, i тобi залишаеться тiльки упевнитись у правильностi своiх думок та рiшень попереднiх днiв. Хана-огi була саме такою. Вона була одягнена у сiре кiмоно, яке iй дуже личило, зi срiбним i золотим шиттям.

Ноги у свiтло-сiрих дзорi вистукували заплутану мелодiю в натовпi полуденних покупцiв, i, коли вона пiдiйшла до овочевоi крамнички, мое серце трiпотiло, мов поламаний пропелер, але я нарештi знав, чого хочу. Я схопив Хана-огi за руку й притягнув до себе. Чоловiк, що торгував у крамничцi, посмiхнувся i вийшов на дорогу, нiби подiбне тут траплялося мало не щодня.

– Ханайо! – викрикнув я з усiею пристрастю, яку в ту мить вiдчував. – Я все обдумав i почав готувати документи. Ми одружимося.

Здаеться, вона не зрозумiла, про що я, бо запитала:

– Що ти кажеш?

– Я збираюся одружитися з тобою. Забрати тебе до Америки.

Я пам’ятаю, що одна стiна крамнички була обвiшана величезними бiлими японськими редьками завдовжки метр i товстими, мов людська рука. Хана-огi оперлась на них, руками доторкнувшись до щiк, на хвильку пiдвела погляд на мене, а потiм у ii темних очах зблиснули сльози.

– Ми не говоримо про одруження, Рройде-сан. Нi, нi.

– Я знаю, це несподiвано, – сказав я. – Але я про все це подумав, я готовий вiдмовитися вiд служби у вiйськово-повiтряних силах i знайти iншу роботу.

– Рройде, я не поiду до Америки.

– Ми ще це вирiшимо, – мовив я. – Через деякий час вони змiнять цей божевiльний закон i чоловiк зможе забрати свою дружину додому.

– Ти не розумiеш, Рройде-сан. Я не хочу iхати.

Я вiдiйшов вiд гiгантських редьок i подивився на Хана-огi. Для мене було незрозумiлим, щоб японська дiвчина, яка живе на тiснiй маленькiй землi, яка не мае переваг i не мае майбутнього, вiдмовилася вiд Америки. Якась iз офiцерських дружин у гарнiзонному магазинi в Осацi сказала: «Проклятi маленькi японськi дiвчата очiкують на американських солдатiв на розi вулиць iз ласо та мотузкою в руках».

– Я все тобi поясню сьогоднi ввечерi, – сказав я.

Але вона вiдповiла дуже дивно:

– Колись ти покинеш Японiю, Рройде-сан. Перед тим як ти вирушиш, я б хотiла, щоб ти побачив портрети справжньоi Хана-огi. У Кiото.

– Я не хочу бачити жодних портретiв! – викрикнув я. – Чорт забирай, я прийшов сюди, щоб сказати тобi, що ми одружимося.

– Вiзьми завтра рано-вранцi авто. – Вона швидко рушила до дверей крамнички, потiм повернулася, щоб пристрасно мене поцiлувати. – Коли ти повернешся до Америки, – сказала вона, – я хочу, щоб ти пам’ятав велику красу Хана-огi.


ЗАВІДУВАЧ МУЗЕЮ: «Навряд щоб хоч один iноземець за всю нашу iсторiю справдi зрозумiв Японiю».


Рано-вранцi наступного дня ми виiхали з Осаки у «шевроле» лейтенанта Бейлi. Дорога вилася уздовж рiчки, яка протягом незлiченних столiть гнала тут воду до рисових полiв. Рiчище пролягало набагато нижче рiвня дороги й було перерiзане численними дамбами, побудованими багато поколiнь тому, а вся земля навколо була помережана результатами важкоi працi багатьох людей. Куди б ми не поглянули, жiнки працювали, волочили та пiднiмали.

Дорогу в Кiото неможливо забути – iще здалеку ми побачили вежi великих буддiйських храмiв iз загнутими догори на китайський манiр кутами на кожному ярусi покрiвлi i шпилями, якi, здавалося, сягали аж до неба. На одному з перехресть на мить вiдкрилася знаменита святиня Хеян-Шiнто – велична будiвля, яку оточували криваво-червонi торii[10 - Торii – ворота перед синтоiстськими святилищами у Японii.].

Але сьогоднi нас не цiкавили святинi чи храми. Ми проiхали вулицею, вздовж якоi височiли вiковi сосни, залишили авто пiд iхнiм вiчнозеленим навiсом i увiйшли до музею. Вiн був побудований як храм; майже сто статуй iз каменю та дерева застигли навiки в манiрних церемонiальних поставах, i здавалося, нiби це – героi стародавньоi Японii, якi зiбралися, щоб привiтати нас. Завiдувач музею поспiшив до нас i, дiзнавшись, що я не розумiю японськоi, покликав iмпозантного молодого чоловiка рокiв тридцяти. У того були масивнi окуляри на носi, чудовi зуби, вiдкрита посмiшка та виняткове знання англiйськоi.

– Я навчався в Оксфордi, – пояснив вiн, – i кiлька рокiв працював на П’ятiй авеню та два роки в Бостонi. Що ви хотiли побачити?

Було зрозумiло, що вiн не знав Хана-огi та вважав ii просто привабливою вуличною повiею, з якою я збирався провести цей день. Вiн злегка здивувався, коли вона заговорила з ним японською; я швидко втрутився:

– Я чув, що у вас е незвичайна колекцiя портретiв Хана-огi з Огi-я.

Вiн вiдразу задумався, уважно подивився спочатку на мене, потiм на Хана-огi та дуже низько вклонився.

– Ви – Хана-огi-сан iз «Такарадзука», – сказав вiн бездоганною англiйською. – Ви дуже гарна. Ви, майоре, – Ллойд Грувер. Так, так. Навiть у Кiото ми чули про вас. – Я не зрозумiв, чи це означае, що вiн чув про мене як про пiлота, чи те, що до нього дiйшли чутки про Хана-огi та мене, але вiн чемно кивнув i сказав: – Я дiйсно цiную ваше бажання побачити знаменитi гравюри з iншою Хана-огi.

Вiн повiв нас угору сходами, повз нахмурених японських героiв, i я зрозумiв, що перебуваю на ворожiй землi. У цiй дивнiй будiвлi я нарештi вiдчув себе завойовником, оточеним чужою релiгiею та дивним мистецтвом, яке було на багато столiть старшим вiд моеi рiдноi краiни. Мене охопили ще глибшi почуття, поки молодий доглядач пiшов до зачиненоi шафи, а я опустився на пiдлогу перед пюпiтром. Хана-огi, мабуть, вiдчула мое хвилювання, бо торкнулася моеi руки й прошепотiла: «Зараз ти побачиш величну красу».

Я був абсолютно не готовий до того, що побачив. У мене склалось враження про давню Хана-огi, я очiкував, що вона виявиться схожою на мою Хана-огi: надзвичайно красива, але з особливим схiдним розрiзом очей. Я гадав, що ii портрети будуть схожими на роботи Ботiчеллi.

Шок вiд першоi гравюри був просто надзвичайним, i я його нiколи не забуду. Наш супровiдник потримав ii перед собою десь iз хвилину i сказав шанобливо:

– На першiй з них Хана-огi зображена молодою дiвчиною, яка тiльки-но приiхала до Огi-я. Ця – робота одного з наших найвидатнiших художникiв, Сюнсо. – Потiм, сяючи вiд гордостi та благоговiння, вiн показав гравюру нам.

Це було огидно. Обличчя дiвчини було блiдим та пласким, у волоссi повно жовтих гребiнцiв. Вона була закутана в сiм кiмоно, що розгорнулися бiля шиi. Очi були намальованi вiдверто невдало, але найгiрше – вугiльно-чорнi зуби. У цьому портретi жахливоi краси я не спромiгся знайти й крихти чарiвностi.

Напевно, мое розчарування Хана-огi було дуже помiтним; спiвробiтник музею спробував пояснити, що композицiя виконана з дотриманням усiх традицiй японського образотворчого мистецтва, i що портрет жiнки роботи Пiкассо теж не здаеться надто гарним. Я пам’ятаю, що з усiх сил намагався пригадати, хто ж такий Пiкассо, але перш нiж менi це вдалося, вiн забрав першу гравюру й продемонстрував роботу iншого художника, iм’я якого я не запам’ятав. Мое збентеження стало ще бiльшим. Знаменита гейша мала таке ж блiде обличчя, очi-щiлинки та мертвотнi зуби, а ii голова нахилена так, що моею першою думкою було: «Якщо вона не випрямиться, то задихнеться». В лiвiй руцi вона тримала один iз незлiченних гребiнцiв, яким розчiсувала свое масне волосся, а у правiй – чорне, мов смола, вiяло, яке зробило зображення просто безглуздим. Пiвдюжини кiмоно були погано розфарбованi та ще й якимось дивними кольорами.

А третя гравюра викликала суперечку. Я розiбрав iм’я художника – це був Масайошi; вiн зобразив повернення Хана-огi до Огi-я пiсля втечi. Вона була одягнена у пурпурний плащ поверх численних кiмоно; поруч iз нею йшли двое босих слуг, якi несли парасольку та величезний букет квiтiв. Я розглядав гравюру зi збентеженням, бо вiдразу впiзнав ii – саме цю iсторiю про свою попередницю витанцьовувала для мене Хана-огi одного пам’ятного вечора. Але те, що вона менi показала, жодним чином не в’язалося з гравюрою, де була зображена надзвичайно потворна жiнка з великим носом, плямами бруду над бровами та роздутими щоками.

– Вона ж потворна! – не втримався я, вiдчуваючи себе обдуреним.

Моя Хана-огi вiдiйшла в здивуваннi, а молодик сховав гравюру.

– Я боюся, – сказав вiн, чiтко промовляючи слова, – що ви не розумiетесь на нашому мистецтвi.

– Менi сказали, що ця Хана-огi була найкрасивiшою жiнкою в iсторii Японii.

– Вона була, – наполягав молодик.

– Але цi картини…

– Це наш стиль мистецтва, – пояснив вiн.

– Але подивiться на Хана-огi-сан тут. Ось на цю. Вона дуже гарна.

Юнак на Хана-огi-сан навiть не глянув. Натомiсть вiн сховав одне зображення стародавньоi Хана-огi в шафцi i повернувся з iншим. А тодi тихо мовив:

– Боюся, ви не бачите проблему. Але чи хотiли б ви, щоб я пояснив ii кiлькома словами?

– Звичайно, хотiв би, – вiдповiв я.

– Ви пробачите менi, якщо це будуть дуже простi слова?

– Так. Я дуже багато чув про цю Хана-огi й не хочу повернутися додому розчарованим.

– Якщо ви вiльнодумець, – запевнив вiн мене, – то повернетесь додому у пiднесеному настроi. Картина, яку я збираюся вам показати, – робота одного з найвидатнiших художникiв Японii – Утамаро. Ви чули про нього?

– Нi.

– Не переймайтесь, але ви повiрите менi, якщо я скажу вам, що його роботи вiдомi в усьому свiтi? Добре. Ви побачите одне з його найпрекраснiших творiнь. Коли ви дивитиметесь на неi, не думайте про Хана-огi. Думайте лише про цей небесний жовтий колiр.

Вiн рвучко повернув до мене картину, на якiй жовтий колiр дiйсно нагадував сонячне свiтло. Вiн продовжував свою розповiдь, указуючи на iдеальнi пропорцii композицii, вишуканi лiнii, гармонiю м’яких барв та використаних текстур. Я уважно стежив i був вимушений погодитися з усiм, що вiн говорив. Раптом молодик рiзко сказав:

– Що ж стосуеться обличчя Хана-огi, то ми, японцi, вважаемо, що воно зiйшло з небес.

Сила цього коментаря захопила мене зненацька, i десь глибоко в моiй свiдомостi засяяла думка: «Чоловiки, якi знали цю жiнку, вважали ii прекрасною». І вiдразу ж у пам’ятi виник ще один жахливий спогад – коли ми, кiлька молодих офiцерiв, були на весiллi та побачили наречену; всi стояли мовчки, аж доки хтось поруч зi мною не прошепотiв: «Що ж, кожен вважае, що дiвчина, з якою вiн одружуеться, красуня». І я уявив собi, як буду знайомити мою Хана-огi з якимись людьми, якi ii до тiеi митi нiколи не бачили; перед очима виникла картина, як вони сахаються, глянувши на мою японську дiвчину, неприемну iм, – так само, як я просто зараз вiдсторонююсь вiд тiеi давно померлоi Хана-огi. Я знову подивився на це безцiнне обличчя, вузенькi очi та чорнi зуби, i з моеi смиренностi та зниклих зелених будинкiв Йошiвари з’явилася впевненiсть, що вона прекрасна. Я сказав:

– Здаеться, я розумiю.

Молодий чоловiк хотiв прибрати картину Утамаро, але я попросив:

– Дозвольте менi ще трохи ii роздивитись.

Я вказав на барвистий вiзерунок у верхньому кутi й запитав, що це. Далi слiдувала суперечка, пiд час якоi спiвробiтник музею, виструнчившись бiля гравюри, вказував на неi лiвою рукою. Я ж заплющив очi, щоб уявити, як вiн стоiть там, а в його голосi вiдлунюють слова великоi Хана-огi, що поступово затихають.

– Неможливо сказати, що означае цей вiзерунок, майоре. Це вiрш, написаний одним звичайним чоловiком, який вiдвiдував Хана-огi. Символи – його iм’я; у перекладi – «людина з iншого боку Янагiвари». Це все, що ми знаемо про нього – прийшлого з далекого села, який здiйснив цiлу подорож, щоб единий раз побачити знамениту жiнку. Але його вiрш буде жити вiчно.

– Що вiн написав?

– Менi шкода, але я не можу пояснити.

– Ви не можете перекласти символи?

– Можу! – гордо запевнив хранитель. – Я був перекладачем нашого мiнiстерства закордонних справ пiд час укладення мирного договору в Сан-Франциско. Але японську мову, подiбно до японськоi краси та японського життя, нiколи не можна перекласти точно. Наприклад, iм’я Хана-огi складаеться зi слiв «квiтка» та «вiяло», i цi символи сплетенi в поему, але що вони означають у цiй окремiй поемi, нiхто не може сказати напевно. Сам незнайомець з Янагiвари не знав достеменно.

– Як це вiн не знав?

– У Японii чоловiк бачить прекрасну жiнку i вимовляе слова, але вони не мають конкретного значення.

– Як це слова можуть не мати конкретного значення? Ось символи. Ось там. Чому ви не можете iх прочитати?

– Та я можу, майоре. Проблема полягае в тому, що я можу прочитати iх по-рiзному. З одного боку, незнайомець з Янагiвари написав: «Хана-огi, навiть восени единий погляд на тi чудовi квiточки, що цвiтуть уночi, наповнюе мою душу лiтом».

– Це досить зрозумiло, – сказав я.

– Але не однозначно. Насправдi я лише здогадуюсь, що вiн мав на увазi, бо цей напис можна прочитати i так: «Хана-огi, ти прекраснiша, нiж та вечiрня квiтка, яку я зобразив на вiялi на знак кохання минулих днiв, щоб зiгрiти мое серце восени».

Я був збентежений.

– Ви намагаетесь сказати, що однi й тi самi символи можуть означати такi рiзнi речi?

– Вони також можуть означати й багато iнших, майоре. Наше життя в Японii – лише одне з припущень, одне з прихованих значень. Ось наприклад, подейкують, що ви закоханi у Хана-огi-сан. В яку Хана-огi?

Почувши свое iм’я, Ханайо-чан торкнулася до моеi руки; я вiдповiв:

– Як це в яку? Ось у цю. Що живе зараз.

– Але в яку саме з тих, що живуть зараз?

– Ось цю. Ось!

Молодик, який, напевно, ненавидiв американцiв за те, що вони загарбали його картиннi галереi в Бостонi, Лондонi та Нью-Йорку, стримано проказав:

– Але сьогоднi е багато дiвчат, яких звуть Хана-огi-сан. Ось ця дiвчина вiдома в Японii та палко кохана. А е селянська дiвчина, яка лагiдна до матерi та своiх шiстьох сестер. Ось то – повiя, яка навчаеться, щоб стати гейшею. Хiба ви не знали, що батько продав ii до зеленого будинку? А е знаменита красуня, яку врятував один iз заможних чоловiкiв родини Мацудайра, коли вона хотiла покiнчити життя самогубством. Його донька, Фумiко-сан, сьогоднi грае в «Такарадзука». Або ж чарiвна актриса Хана-огi, яку завжди бачать iз Фумiко-сан. Або молода дiвчина-вiдлюдниця, яка прагнула стати найвеличнiшою танцiвницею Японii. Або вiдчайдушна молода жiнка, яка втекла разом з американським пiлотом. Як бачите, ми дуже таемничi люди. Нашi слова означають багато речей.

Схоже, Хана-огi зрозумiла, про що говорив молодик. Вона тримала свою руку близько до моеi i, коли вiн закiнчив, пiдвелася i потягла мене, а потiм зважено глянула на молодого чоловiка i спокiйно мовила:

– Я нiколи не зав’язувала свiй обi таким чином, – i вона вказала на картину, де була зображена незрiвняна гейша, пам’ять про яку ще жеврiла. Обi давно померлоi Хана-огi був пов’язаний так, як професiйнi гейшi зав’язують, щоб показати, хто вони такi.

Менi хотiлося вiдчитати молодика за те, що вiн розповiв менi про це, але раптом вiн посмiхнувся i сказав:

– Я маю показати вам ще одну гравюру, майоре. У певному сенсi вона найкраща з усiх.

Вiн принiс нам чарiвну гравюру в золотавих, жовтих та блiдно-синiх кольорах. Там була зображена молода Хана-огi, яка, обернувшись через плече, дивилась на нас, чарiвна й гарна, якою я й хотiв ii бачити. Здавалося, вона дражнить глядача. В нижньому кутку гравюри була одна з юних супутниць легендарноi гейшi, дев’ятирiчна дiвчинка з якоюсь iграшкою. Музейний доглядач iз нiжнiстю вказав на дитину й мовив:

– Це Тацута. Записували навiть iмена дiвчаток, якi супроводжували нашу безсмертну Хана-огi. – Вiн несподiвано злегка доторкнувся до голови моеi Хана-огi та погладив ii волосся. – Однiею з них була Тацута. Гляньте, обi зав’язаний iззаду.

На хвильку менi здалося, що вiн розповiдае iсторiю моеi Хана-огi, бо закоханий та ревнуе ii до мене. Але коли ми вийшли з ошатноi зали, я обернувся й побачив, як ревно вiн оглядае сорок один портрет знаменитоi дiвчини, що колись давно прикрашали зеленi будинки Йошiвари, i зрозумiв, що вiн справдi закоханий у Хана-огi, але не в мою Хана-огi.

Дорогою додому ми мовчали, аж доки не дiсталися тiеi частини берега рiчки, де три жiнки займалися обробкою рисового поля. Тодi раптом Хана-огi схопила мою руку, поцiлувала ii та прошепотiла: «Ми дуже бiднi. Мiй батько не хотiв продавати мене до будинку гейш. Японськi батьки люблять своiх дочок. Так само, як американськi. Але…» Ми бiльше не сказали нi слова про це, нi про чоловiка з роду Мацудайра, який купив дiвчину, анi про його доньку Фумiко-сан, вiдповiдальнiсть за яку вiдчувала на собi Хана-огi. Кiлька хвилин пiсля виходу з музею я побоювався, що, дiзнавшись iсторiю моеi Хана-огi, я не одружусь iз нею, однак сама лише згадка про ii батька покiнчила з усiма сумнiвами, адже нагадала менi старого японського фермера, якого ми бачили того вечора, коли вперше були разом. Коли людина власними руками перебирае кожну грудку землi, щоб зробити ii хоч трохи придатнiшою для вирощування рису, – це бiднiсть. Я знав: якщо батько Хана-огi продав ii, то лише через те, що не мав iншого вибору.

– Тепер ми одружимося, – твердо сказав я.

Але Хана-огi лише злегка пригорнулась до мене, i здалося, нiби вона вирушила зi мною до Кiото, щоб я мiг дiзнатися про ii дитинство, i якби спiвробiтник музею не розповiв менi про нього, коли ми розглядали картини, вона зробила б це сама. Правою рукою я пригорнув ii голову до своеi й повiльно повiв машину вздовж староi бурхливоi рiчки.

Однак я був стурбований тим, що Хана-огi ще не сказала, що вирушить зi мною до Америки. Я подумав, що вона вагаеться, аби звiльнити мене вiд виконання обiцянки покинути вiйськово-повiтрянi сили. А трохи згодом я дiзнався, що, мабуть, вона дiйсно вирiшила не виходити за мене замiж, бо одна лiтня жiнка вказала менi на причини, чому Хана-огi мае залишитись у Японii.


ТЕРУКО-САН: «Цi чудовi маленькi дiвчата вiдчайдушно стараються, щоб навчитися рухiв, як колись робила й Хана-огi».


Ця витончена японська жiнка в масцi прийшла до «Морського пiхотинця» у Такарадзуцi у супроводi освiченоi молодоi жiнки, яка добре володiла англiйською мовою, i вони пояснили, що хочуть, щоб я слiдував за ними у важливiй справi. Я пiшов за ними до Мосту Кралечок, потiм повз овочевi лавки та вийшов на пiшохiдну стежку, що вела до дiвочих гуртожиткiв.

Я вперше йшов цим шляхом i, коли пiдiйшов до будiвлi, де Хана-огi жила до нашоi зустрiчi, був дуже схвильований. Але потiм я побачив сам гуртожиток, i мене охопила вiдраза: проста дерев’яна споруда, вистелена бамбуковими циновками й оточена рядом криптомерiй, що утворювали високу огорожу. Будинок скидався на фортецю, а я мав можливiсть вiдчути себе завойовником.

Але моя провiдниця не зупинилася. Вона повела мене вузькою стежкою, що проходила попiд криптомерiями й вела до невеликого пагорба, з якого вiдкривався вид на рiчку. Там жiнка зупинилася бiля чудернацьких ворiт, якi скидалися на мiнiатюрний вхiд до храму, i, вiдчинивши iх, повела мене прекрасним садом, що оточував старовинний японський будинок, виготовлений з добре вiдполiрованоi деревини. Перед будинком стояв величезний плаский камiнь, навколо якого сидiли дев’ять молодих дiвчат, зодягнених у зеленi спiдницi, типовi для «Такарадзука». Коли ми проходили повз дiвчат, вони пiдвелись i вклонились моiй супутницi.

Жiнка провела мене в кiмнату, устелену вишуканими бiлими татамi; з одного боку у кiмнатi було узвишшя з добiрних кипарисових дощок, вiдполiрованих до золотаво-коричневого кольору. Схоже, це була кiмната вчителя танцiв.

Моя провiдниця назвалась Теруко-сан. Ранiше вона була легендою, однiею з найвiдомiших зiрок «Такарадзука», а тепер передавала своi вмiння молодим дiвчатам; саме вони чекали на неi бiля каменю. Ученицi приходили до неi п’ять днiв на тиждень. Напевно, вона була суворим викладачем.

Теруко-сан сiла зi мною на пiдлогу, старанно поправивши свое кiмоно, i я побачив, що в ii одязi нiжно й гармонiйно поеднувались п’ять вiдтiнкiв сiрого кольору, пiдкреслених тоненькою синьою смужкою, що огинала шию колишньоi зiрки. Їi табi були бiлими й пiдкреслювали контури красивих сильних нiг. Вони нагадали менi чудовi нiжки Хана-огi, i Теруко-сан, мабуть, саме цього й хотiла, бо вона швидко сказала:

– Майоре Грувере, якщо ви змусите Хана-огi покинути нас, то вона втратить не тiльки велику сцену, а й усе це. – Повiльним порухом руки, мов у танцi, вона обвела цю iдеальну кiмнату, вказавши пальцем на рамку з калiграфiчно вимальованим висловом вiдомого японського письменника «Наше гасло: “Бути бездоганною. Бути найкращою. Бути прекрасною”».

Потiм Теруко-сан сказала:

– Коли я помру, Хана-огi продовжить мою справу, бо вона – наша найкраща танцiвниця. Я вважаю, що вона стане ще кращою, нiж була я, бо коли я танцювала, то була одна-однiсiнька, як Фудзi-сан. І хоч сьогоднi е багато хороших танцiвниць, Хана-огi перевершуе iх усiх. А ви знаете, чому вони хорошi?

Я шанобливо вклонився Теруко-сан, й вона сказала:

– Так, вони прекраснi, бо я навчаю iх так, як навчив мене один старий чоловiк. Таким чином ми бережемо мистецтво Японii.

Теруко-сан розповiдала, але замiсть ii легкоi хриплуватостi я чув спiвучий голос Хана-огi, що краяв мое серце, бачив, як ретельно вона вкладае крайцi свого кiмоно, щоб пiдкреслити свою чудову сильну шию, i як вона виконуе класичний танок. Я вiрив, що частково цi речi перейнялися з цiеi кiмнати.

– Якщо ви наполягаете, Хана-огi нiколи не повернеться до цiеi кiмнати, – сказала Теруко-сан.

Тодi вона вчинила хитру витiвку.

– Ви повиннi посидiти тут, поки я проводитиму урок, – сказала вона, а перекладачка пiшла, щоб привести дев’ятьох молодих дiвчат.

Тихою грацiйною ходою вони ступили на татамi, потiм звичним рухом скинули зеленi спiдницi та в яскравих танцювальних трико пiднялися на низьку сцену.

Теруко-сан перемiнилася. На сценi замiсть шляхетноi лiтньоi жiнки з’явилася енергiйна танцiвниця, набагато краща за своiх найкращих учениць. Раз у раз вона повторювала зi своiми вихованками один-единий рух, i я помiтив одну чи двох дiвчин, якi справдi могли б стати танцiвницями. Зрозумiло, навiщо Теруко-сан хотiла, щоб я побачив цi вправи: дiвчата – а iм було по п’ятнадцять, здаеться – старалися з усiх сил, так само, як кiлька рокiв тому i Хана-огi. Тож коли я дивився, як цi чарiвнi обличчя вкриваються потом, як i обличчя Хана-огi, коли вона поспiшае алеею до нашого дому, то я мав змогу уявити собi тi днi та роки, протягом яких вона навчалась.

Коли дiвчата пiшли, Теруко-сан сказала:

– Я хотiла, щоб ви дiйсно усвiдомили, що ви робите.

Вона провела мене до ворiт i, на мiй подив, вiдпустила перекладачку, а потiм пiшла зi мною у бiк гуртожитку, що так пiзно ввечерi був тихим. Вона кивнула охоронцевi, провела мене до якоiсь маленькоi кiмнати, вiдсунула паперовi дверi й запропонувала менi зайти, сказавши:

– Хана-огi.

Кiмната була такою ж гарною, як i дiвчина, котру я кохав. Уздовж однiеi стiнки стояли лакованi ящики, кошики та скринi, в яких Хана-огi зберiгала своi пожитки. Решта кiмнати була порожньою, чистою i таемничою у вечiрнiх сутiнках. Я нарахував всього вiсiм кремово-бiлих татамi[11 - Традицiйнi татамi мають розмiр 90 ? 180 см.] – кiмната була невелика. Шiсть яскравих подушок лежали навколо старовинноi жаровнi iз золотавоi та зеленоi керамiки, в якiй на купi блискучого бiлого пiску покоiлось деревне вугiлля. Умеблювання доповнювали низенький столик та чотири чорнi, мов смола, чашi для iжi, та ще одна полиця, на якiй зберiгалися примiрники п’ес, в яких грала Хана-огi. Єдиним оздобленням була японська гравюра у вишуканих кольорах – пiвмiсяць сяе низько в небi, а в його свiтлi виблискуе мiст, пiдвiшений над скелястою ущелиною. Я вiдчував, що починаю розумiти японськi малюнки, i чим бiльше я iх розумiв, тим бiльше вони менi подобалися.

Напевно, Теруко-сан сподiвалася, що, коли я побачу цю кiмнату, то зажурюсь i передумаю забирати звiдси Хага-огi; але сталось навпаки. Невеличка кiмнатка того пiзнього вечора нiби благала, щоб я дiяв та одружився з ii власницею. Жодна жiнка, так сповнена життя, як Хана-огi, не заслуговуе на таку крихiтну темницю. Дерев’яне оздоблення в кiмнатi було красивим, але Хана-огi заслуговувала бiльшого. Татамi були акуратними, книги були важливими, а гравюра, безсумнiвно, являла собою одну з вершин мистецтва, – але такими iх робила Хана-огi. Крiм того, вона була чарiвною жiнкою, котра радiла, бiжучи темними алеями Осаки до чоловiка, якого кохае.

Але якщо ii кiмната символiзувала для мене дозвiл на кохання, то те, що я побачив далi, означало прямий наказ так зробити. Коли ми з Теруко-сан виходили з кiмнати Хана-огi до зали, я мав можливiсть заглянути через прочиненi розсувнi дверi та побачити кiмнату, що була поряд.

Варто згадати, що в нiй також було всього вiсiм татамi, але було повно ляльок, пухнастих коричневих ведмедикiв та подушок, оздоблених рожевими i синiми мереживними стрiчками, а також столики зi скляними пташками та рiзнi дрiбнички повсюди. Це була кiмната молодоi дiвчини, яка насолоджувалася життям у всiх його проявах, i воно буяло в тому щасливому безладдi, що його так люблять тi, хто не змiг iще вирiшити, чого насправдi хоче.

– Фумiко-сан, – промовила Теруко-сан, коли я на неi глянув.

Потiм вона вказала на низенький стiл у китайському стилi, прикрашений майстерним рiзьбленням, i без англiйськоi пояснила менi, що на цьому столi помер батько Фумiко-сан, який учинив харакiрi у серпнi 1945 року. Ця кiмната мене лякала, тож я хотiв вибратись iз неi.

Ми вийшли з гуртожитку; я дуже низько вклонився i сказав:

– Домо арiгато додзаймасу, Теруко-сан.

Напевно, iй сподобалось, що я знав хоча б такi звичнi японськi слова; вона теж низько вклонилася i вiдповiла:

– До iташi машiте, дозо.[12 - Було приемно з вами познайомитись.]

І я заквапився на потяг, щоб повернутися до Осаки якомога швидше.

Як я можу пригадати ту мандрiвку вiдчайдушно закоханого молодого чоловiка? Вона пролягала мальовничими куточками до мiста каналiв, де на мене чекала кохана. Мiй потяг перетнув рiчку Муко, i я побачив Мiст Кралечок, де часто чекав на Хана-огi i куди зараз пройшли дiвчата, нiби витанцьовуючи у своiх зелених спiдницях. Протягом кiлькох секунд я йшов стежкою до гуртожитку, де йшли попiд ручку чотири актриси «Такарадзука». Бiля самого гуртожитку я побачив Фумiко-сан, яка переховувалася серед криптомерiй.

Зараз я був у сiльськiй мiсцевостi та мiг побачити рисовi поля, що пiдходили упритул до самiсiнькоi залiзничноi колii. За ними були гарненькi надзвичайно охайнi будиночки з дахами iз червоноi черепицi та храми iз золотавою черепицею. На полях старi чоловiки тягли ярмо, жiнки порпались у землi, а вздовж селищних вулиць гралися дiти, голосно смiючись i пiдстрибуючи.

Було миттеве захоплення в тому, що поiзд проминав мiстечко Нiшiномiя, бо я знав, що, як погляну через платформу, то побачу гiгантський плакат «Польоту Метелика» з величезним зображенням Хана-огi посерединi. Очiкуючи на експрес, я гадав, що б подумали люди на платформi, якби знали, що за кiлька нескiнченних хвилин я буду з Хана-огi й вона загорнеться в сiро-сине кiмоно, щоб сiсти зi мною на пiдлозi та ласувати холодними рибою та рисом?

Із гуркотом прибув експрес iз Кобе. Я проминув вагон, де у свiжо випрасованих одностроях статечно сидiли офiцери з управлiння генерала Вебстера, i натомiсть вiдшукав останнiй вагон. З нього я мигцем побачив Внутрiшне Японське море, i незабаром ми прибули туди, де рiчка виливаеться у море через великi бетоннi пiдземнi стоки. Одразу пiсля цього ми в’iхали в Осаку, де поiзд занурився в каньйон потворних будинкiв, обвiшаних бiлизною, а далi в тунель, що виходив до галасливоi, багатолюдноi станцii. Коли я наближався до каналу, я був переповнений хвилюванням. Я був молодим i дiстався кiнця мандрiвки, яку хотiв би повторювати кожного дня свого життя: вiд «Такарадзука» до Осаки, де чекае Хана-огi.

І коли я дiстався додому, захоплення вiд подорожi зросло, бо там, чекаючи на мене, сидiла Хана-огi з новинами про те, що Джо повiз полковника в Токiо, а Кацумi поiхала на два днi в особистих справах, тож будинок залишився у нашому розпорядженнi. Я перевдягнувся у синьо-бiле бавовняне кiмоно, i ми повечеряли холодною рибою та рисом. Коли ми поiли, я сказав:

– Теруко-сан сьогоднi приходила до мене. Вона показала менi свою танцювальну школу. Ту, яка колись могла б стати твоею. Тепер я знаю, чому ти хочеш залишитися в «Такарадзука».

Хана-огi зiтхнула i сказала, що я нарештi зрозумiв, чому вона не могла вирушити зi мною до Америки i що вона цьому дуже радiе, але я додав:

– І я також побачив твою маленьку кiмнату. З прекрасним малюнком. – Руками я показав ущелину на ii единiй гравюрi.

Вона почервонiла й прикрила рукою свою щiчку, а я продовжував:

– А коли я побачив ту порожню кiмнату, в якiй ти, мов ув’язнена, без життя, без того, хто кохатиме…

Я схопив ii в обiйми, i нас понесла нестримна хвиля кохання. Пiзнiше, коли я лежав на татамi, спостерiгаючи, як вона обирае одяг на завтрашнiй день, я сказав:

– Тож ми одружимося якомога швидше. Тобi сподобаеться Нью-Йорк. Ти зможеш побачити сотнi вистав, схожих на вистави «Такарадзука», але жодна з актрис не буде такою гарною, як ти.

Я уявив ii в Нью-Йорку, а потiм пiдвiвся й показав, як краще пiдiбрати скуйовджене волосся, що спадало iй на щiчки. Вона зробила так i подивилася на себе в дзеркалi.

– Тепер ти майже як справжня американська дiвчина, – сказав я.

Вона зiбрала волосся назад i заперечила:

– У такий, японський, спосiб краще.

Але я запевнив ii, що, якби вона хотiла, то була б на вигляд майже як американка, i вона пiдiбрала пасма на скронях i вклала зачiску. Це звучить дивно, але менi здавалося, що на вулицях Нью-Йорка мало хто вгадав би, що вона з Японii.


ПОМІЧНИК ФАРМАЦЕВТА: «У Кобе е хлопець, що може вирiвняти iй оченята всього за вiсiм баксiв».


Уранцi я просив ii залишитися зi мною до останньоi хвилини, але вона наполягала на ранньому вiд’iздi й попросила мене викликати таксi. Я пригадую мову, яку ми нарештi придумали для себе.

Хана-огi. Рройде-сан, покрич такушi, будь раска. (Виклич таксi, будь ласка.)

Я. Дайдзьобу, я викличу такушi. (Гаразд, я викличу таксi).

Хана-огi. Менi подобаеться бути з тобою. Кередомо, я йду на потяг, хонто. (Але менi справдi потрiбно встигнути на потяг.)

Я. Залишися ще сукошi, кудасай. (Будь ласка, залишись iще хоч трохи.)

Хана-огi. Декiнаi, Рройде-сан. Не можу заришитися. (Вибач. Не можу залишитися.)

Я. Шi’те, що за поспiх? (Гей, що за поспiх?)

Хана-огi. Нi, нi, нi. Аноне! «Такарадзука» – моя робота! Я йти, робота. (Слухай, у мене е робота.)

Я. Дiдько, чотто, чотто матте! «Такарадзука» iчii-дзi не скоро. Зараз лише десята година. (Зачекай хвилинку! «Такарадзука» розпочинаеться не скоро.)

Хана-огi. Аноне! Рройде-сан, ти зiпсував менi зачiску. Я йду до сарону краси, щоб стати гарною, десхо? (Десхо – миле безглузде слiвце, що робить звернення японських дiвчат такими музичними та нiжними.)

Я. Нi, нi, нi. Аноне! Ти такусан стекi зараз. (Послухай! Ти зараз дуже гарна.)

Але вона все ж таки пiшла, i мое останне застереження полягало в тому, що ii волосся мае бути укладене на американський манiр. Ближче до вечора повернувся Джо з пляшкою «Санторi», японського вiскi, яке ми обидва полюбили, i ми влаштували собi невеличке свято, поки чекали на своiх дiвчат. Досить скоро прийшла Хана-огi з новою зачiскою. Оце було перетворення.

– Вау! – вигукнув я. – Вона може пройтися П’ятою авеню та приголомшити всiх.

Дiвчина зашарiлась i, здаеться, залишалась задоволеною своiм американським виглядом, аж доки не прийшла Кацумi й усе не зруйнувала.

Вона мала перев’язанi очi й глядiла через щiлинки в пов’язцi. Джо вiдразу ж спохватився, що його дружина потрапила в аварiю, але пам’ятаю, з яким болем подивився на Хана-огi та пробурмотiв до себе: «Ох, дiдько! Вона все ж пiшла на цю мерзенну операцiю!»

І я не помилився. Чарiвна, добра Кацумi сильнiше за будь-що iнше хотiла походити на американку. Тодi Джо, коли забере до себе додому, зможе пишатися нею. Тож першого ж дня, коли вiн полишив ii саму, вона поiхала до лiкаря-шарлатана в Кобе. За вiсiм доларiв вiн зробив розрiзи на верхнiх повiках, щоб «монгольська складка» повернулася на свое мiсце. Вiн виконував цю операцiю понад тисячу разiв, й iнодi його манiпуляцii дозволяли дiвчатам повнiстю втратити свiй японський вигляд.

Кацумi гордовито стала перед нами й зняла пов’язку.

– Що ти наробила? – зойкнув Джо.

Ще бiльш гордовито ця маленька дiвчина повiльно розплющила очi, одне за iншим.

– Тепер у мене гарнi очi, – сказала вона.

Результат був жахливий. Я роззявив рота, а Хана-огi вiдвернулася. Але Джо просто стояв на мiсцi. Вiн був трохи далi вiд Кацумi, нiж на витягнуту руку, коли вона повернулася обличчям до нього, i Джо побачив, що виразне типове японське обличчя стало схожим на якесь злiпище. Я спостерiгав за Джо, але навiть не мiг уявити, що в нього на думцi. Вiн почав було говорити, але зупинився, потiм пiдiйшов до дружини, поцiлував ii i сказав:

– Дiдько, Кацумi, ти на вигляд бiльше американка, нiж я американець.

– Я так пишаюсь, – сказала вона, сховавши свое обличчя в його долонях.

У кiмнатi запанувала тиша, а тодi Хана-огi звернулась до мене:

– Рройде-сан, ходiмо на прогурянку?

– Що сталося – щось не так? – запитав Джо, поглянувши на мене.

– Нiчого. Схоже, обличчя Кацумi трохи пiдпухло, – вiдповiв я.

Але як тiльки-но ми з Хана-огi дiйшли до каналу, вона заголосила:

– Чому вона це зробила? Вона не пишаеться тим, що японка? – Своiми пальцями вона рiзко пiдтягнула верхнi повiки й викрикнула: – Менi подобаються японськi очi. Менi подобаються!

Потiм вона почала схлипувати, а я намагався ii втiшити, але вона вiдштовхнула мене i рiзким рухом схопила зiбранi пасма волосся, i вони поспадали iй на щоки в японському стилi. Коли вона це робила, то подряпала нiгтями свою шкiру, й тонка цiвка кровi потекла на пiдборiддя. Я спробував ii витерти, але Ханайо закричала:

– Я пишаюсь тим, що я японка. Я не хочу бути американкою. Менi подобаеться Токiо, а не Нью-Йорк.

Менi довелось стояти там у прохолоднiй темрявi та спостерiгати, як вона витирала обличчя, поки не зупинилась кров. Тодi вона з якимось викликом повернулась до мене i сказала:

– Тобi не подобаеться японська дiвчина, так? Ти соромишся японського обличчя. Ти хочеш, щоб i я змiнила своi очi?

Я огорнув ii рукою, поцiлував подряпану щiчку i сказав:

– Коли ти так пiдтягнула повiки, то була схожа на ту гравюру Утамаро. Ти була прекрасна, але того дня в Кiото я не був готовий до такоi краси.

Я збирався сказати бiльше, але вона стиснула мою руку й прошепотiла: «Ш-ш-ш-ш», вказуючи на групу молодих вуличних повiй, що прогулювались уздовж каналу. Їм не пощастило знайти американських вiйськових на нiч. В Осацi було багато наших вiйськових iз Кореi, тому у мiстi з’явилося бiльше вуличних повiй, нiж будь-де на свiтi, тож шанси для дiвчат були мiзерними. Вони впiзнали Хана-огi й стовпилися бiля неi.

– Це правда, – запитали вони, – що ви виходите замiж за американця?

Коли вона вiдповiла, що не знае, дiвчата стали нiби пригнiченими, бо найяскравiшою мрiею, яку вони лише могли собi уявити, було заполонити американського вiйськового, котрий змiг би взяти iх до Штатiв. А ще вони знали, що це малоймовiрно, бо американськi капелани та японська таемна полiцiя ретельно вивчають усiх майбутнiх дружин i вiдсiюють повiй. Залишившись тiеi ночi без роботи, вони стовпились навколо Хана-огi й запитали:

– У вас е фотокартка?

Вона не мала жодноi, тож вони дiстали смужку паперу, на якiй вона вималювала свое iм’я китайськими iероглiфами. Одна з дiвчат поглянула на ii пiдпис i запитала:

– А яке ваше справжне iм’я, Хана-огi?

Спочатку актриса вiдмовилася сказати, але потiм, напевно, пiддавшись почуттям, якi раптово наринули, тихо мовила:

– Мене звуть Каджi.

Дiвчина схопила Хана-огi за зап’ястя й вигукнула:

– Ти каджi, каджi! – i пiднесла руки догори.

Я запитав, що це означае, i Хана-огi вiдповiла:

– Японською мое справжне iм’я означае вогонь.

Одна з дiвчат, яка знала англiйську, клацнула запальничкою, яку подарував iй якийсь американський вiйськовий, i викрикнула: «Вогонь, вогонь!»

Ще одна дiвчина швидко запитала:

– Сигаретку, майоре?

Я простягнув дiвчатам пачку i мовчки спостерiгав, як у темрявi розгорiлося кiлька жаринок. Хана-огi виразно промовила:

– Я пишаюся тим, що я актриса для таких дiвчат, для всiх дiвчат в Нiхонi!

Коли вуличнi повii пiшли, я повернувся до нашоi суперечки й запитав:

– Що ти мала на увазi, коли сказала, буцiм не знаеш, чи вийдеш замiж за американця?

Вона руками показала, як затухае полум’я пiд нiчним вiтерцем, й вiдповiла:

– Вогонь згасае.

– Нi! – заперечив я. – Є такi багаття, що нiколи не згасають.

Вона прихилилась до дерева, що росло бiля каналу, й сказала:

– Колись давно Теруко-сан покохала керiвника. Вони були дуже щасливi й мали намiр покiнчити життя самогубством бiля водоспаду Кегон. Але вони цього не зробили, i тепер вiн знаменитий чоловiк, а вона – знаменита жiнка. Вони iнколи зустрiчаються й п’ють чай. Сьогоднi вона розповiла менi.

– Але полум’я не згасло, i вона не забула. Повiр менi, полум’я все ще палае.

І тут вона вразила мене.

– Ти повернешся додому й одружишся з Ейлiн…

– Ейлiн? – викрикнув я. Я нiколи не називав ii iменi. – Де ти почула…

– Так, – сказала вона. – Ти одружишся з Ейлiн, твiй батько сказав менi.

– Мiй батько?

– Так. Генерал, Швидкий Гаррi. Одного разу пiзно ввечерi вiн прийшов, щоб побачитись зi мною.

Я злiсно копнув грудку землi, бо вiдчув, що мiй батько знову вiддае розпорядження.

– Вiн тебе намовив на це? – запитав я.

– Нi! Вiн сказав, що як я хочу вийти замiж за тебе, то нехай, але вiн знае, що я нiколи не зроблю цього.

– Що саме вiн тобi сказав?

– Вiн дуже милий, дуже добрий чоловiк. Вiн говорив про те, що ти одружишся з Ейлiн. – Хана-огi вимовляла це iм’я як Ейрiн. – Я теж так вважаю.

– Не вiр тому, що вiн сказав, – заблагав я. – Колись давно вiн затягнув мене у життя… Я зробив усе правильно, але це нiколи не було моiм рiшенням.

Вона доторкнулася до емблеми на кителi й запитала:

– Ти не щасливий? Що в авiацii?

– Це одне життя…– викрикнув я. – Менi це подобалося… Але можуть бути й iншi.

Вона мiцно схопила мою руку i сказала:

– Інодi я боюсь тебе, бо ти в одностроi. Мiй брат носив однострiй i став жорстоким. Твоя армiя повiсила його. Я боюсь одностроiв. – Потiм вона поклала голову на мое плече i сказала: – Але ти i твiй батько, ви хорошi люди.

Я був глибоко схвильований i вiдчайдушно намагався закласти – вперше у життi – фундамент нового життя. Я сказав:

– Ханайо, ти надiя мого життя. Якщо ти полишиш мене, то все…

– Я знаю, Рройде, – мовила вона японською. – Для мене ти також важливий. Із тобою я могла б стати жiнкою i матiр’ю, i ми могли б поiхати до Лондона. Я могла б тебе любити й допомагати тобi…

Вона стала неймовiрно нiжною, i тодi я зрозумiв, що з нею як iз дружиною я змiг би вiднайти мiцну основу iснування, якоi поки що не мав. Я усвiдомлював, що i для неi також я був единою можливiстю втечi вiд усього. Якщо вона покине мене зараз, то може стати лише видатним образом, жiнкою, ув’язненою в маленьких кiмнатах або на величезних сценах, яку вихвалятимуть iншi жiнки.

Я пiдняв ii в повiтря й закричав:

– Тож ми одружимося?

Вона глянула на мене i сказала:

– Нi.

Я нiжно опустив ii на землю й цiлував ii безтурботне золотаве обличчя, гiрко пригадуючи iсторii про бiлих чоловiкiв на чужих землях, якi читав колись. У них завжди жовтошкiрi дiвчата намагалися спокусити привабливих чоловiкiв i вкрасти iх вiд порядних бiлошкiрих дiвчат, тож кожен змалечку знав, що жовтошкiрi дiвчата плетуть диявольськi iнтриги, щоб заманити бiлих чоловiкiв. І якщо дiвчатам це вдавалось, то бiлошкiрi чоловiки все глибше й глибше занурювалися у безодню невiгластва.

– Чорт забирай, – закричав я, – цi iсторii все псують! – І, коли Хана-огi здивовано глянула на мене, пояснив: – Я поважаний чоловiк iз Вест-Пойнта. В iсторii ти б мала благати мене одружитися з тобою. Ханайо-чан, будь ласка, благай мене.

Вона розсмiялася над моiм комiчним проханням, але, схоже, раптом уявила роки самотностi, що на неi чекають, бо схопила моi руки й сховала в них свое обличчя, зiзнавшись якимось дивним голосом, напевно, характерним для японських пророкiв:

– Я не хочу стати самотньою старою жiнкою, яка навчае танцiв.

Я пам’ятаю ii слова: «Я не хочу бути старою жiнкою в будинку, яка навчае танцювати i в якоi немае чоловiка».

Їi голосiння обпалило мое серце, i я повторив:

– Тодi виходь за мене замiж.

Цього разу вона вiдповiла тихiшим голосом, наче була налякана тим неминучим вiдчуттям трагедii, яке, здаеться, переслiдуе всiх японцiв:

– Я нiколи не мала намiру вийти замiж за тебе, Рройде-сан. Японсько-американськi шлюби не приносять добра. Ми читали про японських дiвчат в Америцi, про те, що сталося в Сiдар-Рапiдс.

– Тодi чому ти прийшла жити зi мною? – запитав я з болем.

Вона прихилилась своею чудовою голiвкою до моеi й тихо сказала японською:

– Я знаю, що це було неправильно. Але для мене це був единий шанс у життi покохати чоловiка. Жоден японець не одружиться зi мною – той чоловiк з музею був абсолютно правий. Нi, можливо, селянин, який вирощуе рис, рибак абощо й одружиться зi мною. Але японцi дуже жорстокi до таких дружин, як я. Рройде-сан, у всьому свiтi ти був единим чоловiком, якого я насмiлилася покохати.

Вона гiрко заплакала вiд того, що частка ii життя закiнчиться в двадцять дев’ять рокiв. Це було жахливо – стояти там поруч iз нею та чути, що вона присвячуе свое життя свiту дiвчат з «Такарадзука» i зеленим спiдницям, що плавно спадають донизу, а я – лiтакам та управлiнню вiйною. Я схопив ii руки й викрикнув:

– Ханайо-чан! Будь ласка! Ти говориш про наше життя! Виходь за мене замiж!

Знесилена вiдчаем, вона вiдсмикнула своi руки. А потiм пiдняла iх, нiби обiймаючи всю Осаку, оповиту сном, i сказала з трагiчнiстю в голосi:

– Я японка. Я завжди буду японкою. Я нiколи й нiде не почуватимусь щасливою.

Болiснi страждання остаточно здолали ii, й Хана-огi знову заплакала. Дивлячись униз, щоб сховати вiд мене своi сльози, вона побачила зiм’ятий конверт «Кодак» – iз тих, якi використовують у гарнiзонному магазинi в Японii. Його викинула одна з повiй, яку сфотографував ii коханець-вiйськовий. Хана-огi легко наступила на оранжевий конверт i затоптала його. Потiм до болю грацiйним рухом вона вказала на торговий символ, який використовуе «Кодак» у Японii: величезну священну статую Будди з Камакури, стародавньоi столицi. Його величне безтурботне обличчя вважали символом японськоi нацii. Хана-огi повiльно пiднесла руку та вказала на свое власне символiчне обличчя з його прекрасними японськими очима та взiрцевими вустами.

– Один поет сказав, що мое обличчя схоже на його. Я дуже пишаюся цим. – Потiм чарiвним порухом вона вказала на нашу темну алею й запитала сумно: – Кацумi-сан вийшла замiж за американця, чи не так? І що з нею трапилося, десхо?

Вiдповiдь на це питання ми отримали наступного дня. Вона мала вигляд подарунка до Дня Незалежностi для Джо Келлi, нашого заморського героя. Ми вiдзначили свято, вислизнувши за мiсто з двома кошиками для пiкнiка. Здалеку ми навiть чули феерверки, якi запускали в селах поблизу Кiото, й Кацумi мовила:

– Японцi люблять святкувати. Ми радiемо навiть американським святам.

Коли ми повернулися в Осаку, Джо знайшов листа, засунутого пiд дверима. Ми всi знали, що вiн мае незабаром прийти, але все одно виявились геть не пiдготовленими. Руки Джо тремтiли, коли вiн читав поганi новини.

– Вони вiдправляють тебе додому? – запитав я.

– Так, – тихо вiдповiв вiн.

Вiн показав аркуш, який я вiдразу впiзнав: це був один iз тих документiв, якi в жодному разi не призначенi для очей пересiчних вiйськових, а тим паче рядових. І хоч я й навчався у Вест-Пойнтi, але закипiв вiд гнiву зовсiм з iншоi причини.

– Як ти це зумiв дiстати?

– Друг одного друга допомiг, – сказав Джо.

Я читав безпристраснi фрази, якi двома мiсяцями ранiше не мали б для мене нiякого значення: «Американськi вiйськовослужбовцi, одруженi з японськими жiнками, негайно будуть поверненi додому, щоб не пiдривати iхню вiрнiсть Сполученим Штатам». І трохи нижче: «Особливо це стосуеться вiйськовослужбовцiв, хто одружився пiсля 1 квiтня 1952 року». Потiм ще був звичний абзац iз рiзним безглуздям про те, що командування надасть будь-яку допомогу чоловiкам, якi повиннi прийняти винятковi заходи щодо дружин, змушених залишатися в Японii.

– Що вони мають на увазi пiд винятковими заходами? Влаштувати ii на роботу до хорошого борделю? – гiрко запитав Джо.

– Джо, не бери це близько до серця!

– Це важко сприймати iнакше.

– Джо, я бачив сотнi таких розпоряджень, як це. Всi подiбнi iдеi провалюються.

– Гадаю, що не цього разу, Асе. Чи не написати менi своему конгресмену?

Всупереч моiм першим думкам з цього приводу, в ту хвилину я промовив:

– Давай одразу до президента, Джо! – Я обернувся й поцiлував у щоку Кацумi, в якоi ще й досi залишались синцi пiд очима, а потiм сказав: – Як би я хотiв, щоб у нас удома був мiльйон таких дiвчат, як ти.

– Це й для тебе важливо, Асе, – мовив Джо, – бо якогось дня ти теж намагатимешся забрати Ханайо до Штатiв.

– Я вже намагаюся, – зiзнався я. А тодi вiдчайдушно додав: – Ханайо не може нiяк вирiшити, але я цього ранку вже розпочав роботу з документами. Про всяк випадок.

Я помiтив, як при цьому зiтхнула Хана-огi, й збирався було запротестувати, але Джо перервав нас, вказуючи на район з будинками, зробленими з дерева та паперу.

– У мене тут усе так добре складалося, – мовив вiн похмуро. – Чудова дружина, дитинка от-от з’явиться, друзi, будинок. Ну, що поробиш, таке життя. – Коли вiн дивився на те, що втратить, то сказав слова, якi нашi чоловiки в Кореi вживають для опису гнiтючих страхiть вiйни: «Що поробиш, таке життя».

Для Джо все було вирiшене. Наступного дня прийшов лист iз розпорядженням i повним списком вiйськовослужбовцiв, якi мали бути вiдправленi додому, i пiд лiтерою «К» Джо знайшов свое iм’я. Вiн негайно вирушив зi списком до пiдполковника Крофорда, який йому вiдповiв:

– Я ж казав тобi, що ти повернешся додому. До мене вже приходило четверо iз цього списку. Кожен iз них менi тут плакався.

– Але моя дружина матиме дитину.

– Усi дружини мають дiтей. На те вони й дружини.

– Чи можу я повернутися назад до Кореi?

– Ти четвертий хлопець, який радше повернеться на вiйну в Корею, нiж вернеться додому в Штати. Ти дiйсно вiддаеш перевагу Кореi? – хрюкнув пiдполковник.

Джо побачив шанс залишитися на цiй землi й викрикнув палко:

– Так!

Пiдполковник Крофорд аж скривився вiд огиди й мовив:

– Це ганебно, коли чоловiк вiддае перевагу Японii перед Америкою, але коли вiн радше вирушить до Кореi, то це вже безумство.

– Тож я можу пiти? – запитав Джо.

– Нi! – вiдрiзав Крофорд. – Ти повернешся до свого чортового дому. Усi ви, любителi японок, повернетеся додому, куди й належить. – Вiн глянув на папери Джо й запитав: – Де твiй дiм?

– Осака, – мовив Джо.

Крофорд почервонiв i сказав:

– Я маю на увазi твiй справжнiй дiм.

– Осака, – тихо, але твердо повторив Джо.

Крофорд оперся на стiл й гаркнув:

– Забирайся звiдси! Я притягну тебе до вiйськового суду!

– Це означае, що я мiг би залишитися в Японii? – не задумуючись, пiдхопив Джо.

Крофорд аж побагровiв вiд лютi й засичав:

– Гаразд, розумнику. Гаразд. Коли з’явиться список для вiдрядження, тобi навiть не потрiбно буде дивитися. Бо твое iм’я буде першим.

Коли Джо розповiв менi все це, я розлютився. Я знав, що моему батьковi доводилось розв’язувати сотнi людських проблем; i хоч вiн залишався непохитним у своiх рiшеннях, люди завжди були для нього на першому мiсцi. У Францii серед його пiдлеглих навiть повелась така примовка: «Якщо твоя дружина помирае, то не намагайся йти до свого командира. Вiн скаже “нi”. Сходи до генерала Грувера. Вiн скаже “так”». Тож я сказав Джо:

– Ти ненавидиш вiйськових, друже, але це незвична справа. Я боротимусь до останнього, я звернусь до генерала Вебстера.

Я сiв на потяг до Кобе, i коли ми зупинилися в Нiшiномii, то побачив знайомий плакат Хана-огi, що посмiхалася до мене.

А от генерал Вебстер не посмiхався. Протягом перших трьох хвилин вiн узагалi не дав менi змоги вимовити хоч слово.

– Ти знаеш, чорт забирай, хто тiльки-но тут був? – пiдсумував вiн. – Директор «Кейханшiнь Кюко»! – Вебстер сподiвався, що це мене вразить, але я не зрозумiв, тож йому довелося пояснити: – Залiзницi, яка керуе театром, де ти вiдзначився у позаслужбовий час.

Я чекав на спалах гнiву, але його не сталося. Генерал Вебстер люб’язно посмiхнувся i сказав:

– Усе вирiшено. Японсько-американського скандалу вдалося уникнути шляхом переговорiв мiж мною та Ісiкава. – Генерал кивнув головою й знову пояснив: – Його iм’я Ісiкава.

Імiтуючи дипломата, вiн продовжив:

– Умови угоди такi. – Вебстер передав менi стосик скрiплених мiж собою паперiв i сказав: – Ти повертаешся назад до Рендольф-Фiлда. Дiвчина-актриса вирушае до Токiо.

– Коли? – схвильовано спитав я.

– Ви обидва виконаете цi умови 10 липня, через п’ять днiв.

Потiм, на мiй подив, вiн наполiг на тому, щоб я пообiдав разом з ним, а коли ми дiсталися до клубу офiцерiв, на нас уже чекали мiсiс Вебстер та Ейлiн. Ми трималися обачно й вiдсторонено, щось на кшталт того, як зазвичай поводяться з людиною, яка нещодавно повернулася з лепрозорiю. Але мiсiс Вебстер мала надто багатий досвiд у соцiальних баталiях, щоб довго грати в таку гру. Їi першим вивертом було таке:

– Чи вiдвiдував ти цього мiсяця вистави в «Такарадзука»? Дiвчина, що грае головну роль, прекрасна.

Я все ще був розлючений обставинами, в якi потрапив Джо Келлi, тож промовив до себе: «Якщо всi ставки зробленi, то ось вам!», а вголос сказав:

– Я знаю цю дiвчину, i вона дуже талановита, але я приiхав у Кобе, щоб спробувати вмовити вашого чоловiка дозволити рядовому Келлi залишитися в Японii.

– Хто такий рядовий Келлi? – запитала мiсiс Вебстер.

– Його японська дружина при надii, а його вiдправляють додому без неi.

Генерал побагровiв i спробував змiнити тему, а Ейлiн стала на мiй бiк:

– Пiдступне рiшення, я б сказала.

– Не дивись так сердито на мене, – вiдказав iй батько. – Це мiсцевий наказ.

– Що ж станеться з дитиною? – запитала Ейлiн.

Генерал вiдклав серветку i сказав:

– Я сперечався з цим Келлi не менше пiвгодини, попереджаючи, щоб вiн не одружувався з японською дiвчиною.

Це не задовольнило Ейлiн, i вона запитала:

– Армiя примушуе iх полишити своiх дружин? Хiба вони не одруженi законно?

– Так, вони законно одруженi, – погодився генерал. – Ми дозволили iм одружитися, а тепер маемо мороку з дружинами.

– Це важливо, – запротестувала Ейлiн. – Хiба нiхто не намагаеться запобiгти такiй безжалiснiй нерозсудливостi?

Генерал Вебстер звернувся безпосередньо до Ейлiн:

– Я сперечався з цим хлопчиною. Ллойд сперечався з ним. І куди це нас привело?

Але Ейлiн сказала:

– Я кажу не про те, що вже сталося. Я кажу про несправедливiсть того, що мае статися.

Тут у розмову втрутилась мiсiс Вебстер:

– А яким чином ти, Ллойде, причетний до цього?

Я глибоко вдихнув i сказав:

– У Кореi ми з Келлi служили в одному пiдроздiлi. – Кутиком ока я побачив, як генерал зiтхнув з полегшенням, що я не осоромив його, згадавши Хана-огi, але я не мав намiру уникати цього питання. – І так склалося, що я сам планую одружитися з японською дiвчиною.

Я сказав те, що хотiв. Генерал ковтав повiтря. Мiсiс Вебстер почервонiла i стала майже багрова, а Ейлiн поклала свою руку на мою й сказала:

– Я завжди знала, що ти смiливий.

– Дякую. А зараз, гадаю, менi краще пiти, – мовив я.

Мiсiс Вебстер тихо запитала:

– Актриса?

– Так.

– Ллойд не одружиться нi з якою актрисою. В четвер вiн повертаеться додому, – вiдрiзав генерал.

Я пiшов, аж тут Ейлiн пiдвелась, щоб пройтись зi мною до дверей, нiби це я був дiвчиною, а вона —кавалером.

– Я пишаюся тобою, Ллойде, – сказала вона. – Я бажаю вам щастя.

Ми потиснули одне одному руки, i я думав про десятки речей, якi хотiв сказати, але жодна з них не мала сенсу, тож я промовив:

– Менi шкода, що ми все зiпсували.

– Загалом, це була моя провина, – сказала вона, i тодi, коли я вже йшов, Ейлiн засмiялася i запитала: – А пам’ятаеш, як я запитала, чи не хотiв ти коли-небудь просто схопити мене й вiдвезти кудись за небокрай?

Ми обое незграбно посмiхнулись, i вона сказала:

– Саме це ти й учинив, чи не так? Щоправда, з iншою дiвчиною. – Вона поцiлувала мене в щоку й добродушно додала: – Що ж, я радiю, що ти став чоловiком, а не мишеням.

Коли я повернувся додому, то побачив Джо та Кацумi, охоплених панiкою та пригнiчених.

– Я був усюди, говорив з усiма, – сказав вiн. – Навiть ходив до консула, але кожен тицяе менi шлюбнi документи i каже: «Ви пiдписали iх. Ви знали, що не можете взяти ii до Америки». Так, нiби це робить усе просто прекрасним.

Я вже знав, що його iм’я буде першим у списку, i не мiг наважитися запитати Джо про iншi новини; втiм, вiн повiдомив усе сам:

– Я перший у списку на перше ж вiдрядження.

Кацумi, не кажучи нiчого, готувала iжу, а я дивився на дверi в очiкуваннi Хана-огi. Вона приiхала близько сьомоi, i я хотiв сказати, що ii вiдправляють до Токiо. Я нiколи ранiше не бачив, щоб вона непокоiлася за себе, i задумався, чи знае вона, що мене вiдправляють додому. На мить ми глянули одне на одного, коли вона скидала своi дзорi, а далi нiхто не змiг продовжувати лукавити. Вона ринула через татамi й вигукнула:

– Рройде, Рройде! Я iду до Токiо через п’ять днiв!

Я вхопив ii в обiйми та обiйняв так, наче збирався роздавити ii, щоб вона нiколи не змогла втекти.

– Я незабаром вiдлiтаю до Техасу.

Вона вiдштовхнула мене i закричала:

– Ти покидаеш Японiю?

Я кивнув, i вона розплакалася, кличучи Кацумi японською. Двi дiвчини стояли посеред кiмнати та дивилися на нас iз Джо, i свiт навколо нас чотирьох повiльно розвалювався на друзки.


ХАНА-ОГІ: «У цiй ваннi без мила, Рройде-сан. Будь ласка, з милом мийся не тут».


Є один японський звичай, який менi дуже подобався, i Хана-огi вдалася до нього, щоб зменшити напругу, спричинену руйнуванням нашого гнiздечка. Вона пiшла до ванноi кiмнати й почала розпалювати вугiлля, щоб нагрiти води для величезноi дерев’яноi ванни. Коли вода стала гарячою, вона покликала:

– Ходи сюди, Рройде-сан. Я потру тобi спинку.

Я зайшов до маленькоi кiмнати, де мене оповив пар, помився з милом, сполiснувся i потiм залiз до ванни. Вода була гарячою, мов окрiп, а Хана-огi взяла мачулку з якогось дивного матерiалу i хвилин, мабуть, двадцять терла менi спину, доки ми обговорювали сьогоднiшнi рiшення.

Коли мiй душевний бiль угамувався, Хана-огi помилась iз милом, ополоснулась й зайняла мое мiсце у ваннi, а я тер iй спинку. Як тiльки ми покiнчили з процедурами, до ванноi кiмнати пiшли Джо та Кацумi, й близько дев’ятоi ми всi сидiли, схрестивши ноги, з чашами для сукiякi, а Кацумi частувала нас прекрасною стравою.

– Ми нiколи не забудемо цей час, – сказала Хана-огi.

Тепло ванни та життедайнi вiдчуття, якi вона даруе, та мiцна дружба, що склалася в нашому домi, змусили нас на деякий час забути про всi негаразди, що висiли над нашими головами. Я думаю, ми всi знали, що нiколи в життi не знатимемо такоi мiцноi дружби та кохання, якi вiдчували того вечора.

– Ненавиджу думати про життя в якомусь будинку в Чикаго, – сумно вимовив Джо.

До пiвночi неминуча похмурiсть обставин, що склалися, мiцно огорнула наш маленький будинок; ми з Хана-огi вийшли подихати прохолодним нiчним повiтрям, щоб хоч трохи звiльнитись вiд туги. Зiрки над Осакою були тими ж, що сiмома годинами ранiше свiтили над Америкою: Вега, Арктур та Альтаiр. Вони не визнають жодних нацiональних бар’ерiв, i я, офiцер, що присягнув захищати Сполученi Штати, задумався про те, що колись ми зможемо наздогнати зiрки.

Але, як це часто трапляеться, не встиг я навiть до ладу зосередитись на цiй швидкоплиннiй думцi, як мене радо, нiж коли-небудь ранiше, охопило вiдчуття, що я справжнiй американець. Адже на початку нашоi алеi з’явилася велика юрма мiсцевих хулiганiв, що викрикували:

– Американцi, повертайтесь додому! До бiса Америку! Забирайтесь геть!

Оскаженiлий натовп заполонив алею. Коли молодики дiсталися будинку Масако Фукади, дiвчини, яка народила дитину вiд американського вiйськового, вони виламали дверi та витягли ii на вулицю, викрикуючи: «Вбити американську помiсь!»

Перш нiж я мiг зробити що-небудь, Хана-огi кинулася до розлюченоi орави. Хоча дiвчина ризикувала кар’ерою у «Такарадзука» та й багато чим iще, вона скочила до Масако, яку копали в живiт, та накрила ii своiм тiлом.

Це розлютило бешкетникiв, якi розмахували факелами; вони зарепетували верескливими голосами, що Хана-огi слiд убити за шури-мури з американцем. Я кинувся до них, але Хана-огi викрикнула, щоб я тримався подалi. Натовп повернувся до мене, i в тьмяному свiтлi мерехтливих факелiв фанатичнi обличчя нагадували отi мармизи на карикатурах, що ми вивiшували у своiх наметах пiд час вiйни. Я пам’ятаю, як одне жахливе обличчя мчало на мене. Воно було потворним, злим, жорстоким i ненависним.

– Гей, ходи сюди, японський виродку! – викрикнув я й уперiщив йому в живiт. Інший японець пiдняв догори битку, i на мить здалося, що менi от-от знесуть голову. Я ухилився рухом уперед i врiзався у ватажка банди; удар виявився таким сильним, що ми разом полетiли на землю, i японець аж закректав. Тiеi митi менi ще вистачило духу викрикнути:

– Гей, Джо!

Якийсь низенький розбишака трощив паперовi дверi прикладом гвинтiвки. Вiн метнувся до мене, й я спробував захиститися, але кров заливала очi i я починав утрачати свiдомiсть.

– Заради Христа, – вигукнув Джо. – Не зараз! Вони втiкають!

Наступноi митi вiн повалився пiд ударами японських биток, а я знепритомнiв. Пiзнiше я дiзнався, що озвiрiлий натовп убив би нас, якби не гравцi в патiнко. Вони похмуро сидiли у темрявi на алеi поблизу каналу пiсля закриття грального залу, i один з них, iз яким я розмовляв англiйською, почув, як Джо вигукуе мое iм’я. Вони зрозумiли, що iхнi друзi втрапили в халепу.

Маленький Ватанабе-сан, i чоловiк, який водився з двома гейшами, i чоловiк, якого лупцювала дружина, i чоловiк, який був у виправнiй колонii, – всi поспiшили до алеi. Менi потiм розповiдали, що тут була справжня колотнеча, але я не пам’ятаю геть нiчого. Останнiм, що я бачив, було японське обличчя, але не спотворена ненавистю пика головорiза, а гарненьке личко оповитоi жахом Хана-огi, яка, заплющивши очi, лежала бiля непритомноi Масако Фукади.

Коли вони привели мене до тями, я почув, як малий Джо тихо повторюе:

– Нi, нi! Не посилайте за вiйськовим лiкарем! Покличте японського лiкаря! – Вiн пояснив одному з гравцiв у патiнко: – Я навчився цього ще в Чикаго. Нiколи не кличте копiв. Копи нiколи нiкому не допомагають.

Коли я очуняв, вiдчуваючи жахливий бiль на побитому обличчi, я знову побачив Хана-огi.

– Мене не поранено, – сказала вона.

Менi вiдразу покращало, а трохи згодом я почувався цiлком здоровим. Наш крихiтний дiм був переповнений людьми. Вони стояли або сидiли, схрестивши ноги, на пiдлозi, зiтхаючи та сьорбаючи зелений чай, що приготувала iм Кацумi-сан. І всi вони в один голос раз у раз повторювали:

– Покидьки, якi на вас напали, не були японцями. Вони – корейськi комунiсти. Ми – японцi. Ми вашi друзi.

Я пам’ятаю одного молодика, затятого й здiбного робiтника, який i досi носив кашкета японськоi армii. Я грав з ним у патiнко й носив гостинцi його чотирьом дiтлахам. Вiн бурмотiв, майже не знаючи англiйськоi:

– Вони не були корейцями. Багато японцiв ненавидять вас, американцiв. Я й сам воював проти вас пiд Гвадалканалом. (Я подумав: «У тi днi ви б мене обезголовили».) Але в Японii ти поводився набагато краще, нiж я очiкував. Тепер я твiй друг. А тi, що були на вулицi, були комунiстами.

І все ж наступного дня Масако-сан разом зi своею американською дитиною покинула нашу алею, й ми нiколи про них не чули. Мати Масако стояла на проiжджiй частинi й проклинала дiвчину за те, що спричинила бунт, а iншi жiнки з алеi вiдводили погляди.

То була недiля. А у понедiлок вiйськово-повiтрянi сили офiцiйно повiдомили ейрмена Келлi, що в середу вiн повертаеться до Америки. Для нього це стало справжнiм катуванням. Джо сидiв на пiдлозi, схрестивши ноги, i безрадiсно вивчав повiдомлення. Вiн пiдняв на мене очi i запитав:

– Чому менi таке покарання? Чому менi треба повернутися до Штатiв?

– Таке життя, – вихопилось у мене.

– Нi! – викрикнув вiн. – Що менi робити в Америцi?

– Ти звiльнишся з вiйськово-повiтряних сил, знайдеш роботу, i досить скоро Кацумi приiде до тебе, – запевнив я.

Вiн сумно поглянув на мене i сказав:

– Хотiв би я, щоб усе було так просто.

Я пам’ятаю кожну мить того сонячного насиченого подiями дня. Я вирушив до Ітамi, щоб закiнчити роботу з паперами i пообiдати з Майком Бейлi, який сказав менi:

– Мiй роман з Фумiко-сан… що ж, я спiймав облизня. Вона сказала, що боiться, аби не сталося чогось поганого. Самогубство, зламане життя, небажана дитина. Вона сказала, що такi речi траплялися в ii сiм’i; вони були аристократами, i це дуже важко. Вона сказала, що Хана-огi – оце дiвчина, якою варто бути. Сильна й хоробра.

Я пiшов до Такарадзуки на пошту i отримав листа вiд батька, в якому говорилося: «Пiсля розмови з тобою я стежу за вiйськовими новинами розважливiше. Без сумнiву, твоя приваблива маленька квiточка сказала тобi, що я зустрiчався з нею того вечора. Тобi пощастило познайомитися з такою чудовою дiвчиною. Сподiваюсь, що одного прекрасного дня ми з мамою зустрiнемось iз тобою в Ланкастерi. А ще я глибоко пишаюся сином, який здатен збити сiм ворожих лiтакiв. Гаррi».

У серединi дня я сiв на потяг до Осаки та знову вiдчув усепоглинаюче вiдчуття ототожнення з цiею дивною землею. Поля, що я бачив, могли бути полями, на яких працювали б ми з Хана-огi. Старi люди були б ii батьками, а пухкенькi маленькi дiтлахи – нашими дiтьми. Безмежна боротьба за життя була б нашою боротьбою.

Якось, коли Джо Келлi викрикнув: «Я не хочу повертатися до Америки», я хотiв оперiщити цьому непатрiотичному бовдуровi помежи очi. Зараз же, у потягу iз Такарадзуки, я зрозумiв, що чоловiк мае право називати домом будь-яке мiсце на землi, де вiн уперше усвiдомить, що вiн i якась жiнка можуть iз радiстю стати частиною безсмертноi людськоi круговертi у цьому свiтi: народжувати дiтей, обробляти поле, будувати, боротися i, врештi, померти, щоб повернутися до землi.

Я вiдкрив для себе це палке вiдчуття в краiнi Хана-огi, i для мене – американського патрiота, офiцера – багатолюднi поля мiж Такарадзукою та Осакою, маленькi канали, крихiтний будинок, татамi й матрац, який я розстеляв щоночi, навiчно будуть одним iз тих мiсць, якi я називатиму домом.

Це настирливе вiдчуття залишалося зi мною i пiд час прогулянки Осакою того сонячного дня. Минаючи магазин гравюр, я побачив у вiтринi стару дерев’яну гравюру з портретом якоiсь класичноi японськоi красунi. У ii чорному густому волоссi виднiлися великi жовтi гребiнцi, й вона нагадала менi про вiдвiдування музею у Кiото. Пiдкорюючись несвiдомому пориву, я зайшов до крамнички i вклонився власнику.

– Чи у вас, бува, немае дерев’яноi гравюри Хана-огi? – запитав я. Я хотiв узяти ii з собою, коли залишатиму Японiю.

Крамник злегка нахмурився i вiдповiв, що не розмовляе англiйською; потiм вiн швиденько вискочив на вулицю й щось закричав. Незабаром з’явилася молода повiя, яка вивчила мову, проводячи багато часу з американськими солдатами.

– Що ви бажаете, майоре? – запитала вона.

– Я б хотiв зображення Хана-огi.

– Ах, со десу-ка! – Власник крамнички поспiшив до комори й невдовзi повернувся iз шiстьма глянцевими фотографiями, що повсюдно продаються в Такарадзуцi. На них була зображена моя Хана-огi – в образi шейха, венецiанського гондольера, китайського принца та ще трьох красивих молодикiв.

Я вклонився дуже низько i сказав:

– Я мав на увазi не цю Хана-огi. Я мав на увазi…– i я вказав на картинку у вiкнi.

– Сода! – вигукнув чоловiк.

– Ах, сока, сока! – вигукнула дiвчина, i вони удвох жестами показали, що як мене цiкавить та гравюра, то я наче один iз них. Чоловiк перебирав кiпу картин спочатку сам, потiм до нього долучилися ще двое прислужникiв. Нарештi крамник знайшов гравюру з переливчастим чорним тлом, на якому була зображена чарiвна Хана-огi в день ii повернення до «зелених клiток» Йошiвари, з бурштиновими шпильками у волоссi, одягнена у декiлька кiмоно. Їi очi були по-особливому примруженi та вiдтiняли блакитним, зуби були чорнi, мов смола, а пасмо волосся бiля вуха виступало на щiчки. У нiй була вся вiчнiсть i вся Японiя.

Молоденька вулична повiя сказала:

– Ця картина не справжня. Це лише копiя. Але дуже стара, iй, можливо, вже сто рокiв.

А чоловiки, що спостерiгали за всiм цим, зiтхали та хвалили мене, коли я забирав з собою яскраву згадку про Хана-огi.


ТОРГОВЕЦЬ ЛОКШИНОЮ: «Соба, соба, соба».


Це здаеться дивним, але я пам’ятаю кожну прозаiчну дрiбничку, з яких складався той прекрасний японський день. Коли я вийшов на нашу алею, то заглянув до залу для гри у патiнко, щоб подякувати усiм, хто допомiг нам пiд час бiйки з комунiстами, але бiльшiсть iз них були настiльки поглиненi грою, що ледве пiдвели очi. Потiм я перетнув алею в бiк квiткового магазину i показав продавцевi, що хочу придбати букет для нашого дому. Маленький чоловiк – я продовжую використовувати таке визначення, оскiльки чоловiки там i справдi були невеликими на зрiст, – швидко заторохтiв японською, а потiм вийшов на вулицю й викрикував щось, доки не прийшов якийсь хлопчина. В Японii завжди знайдеться хтось, хто знае англiйську. Цей хлопець пояснив, що, оскiльки менi незабаром доведеться повернутися до Америки, то торговець квiтами хотiв дати менi три незвичайнi квiтки. Коли вiн простягнув менi букет, квiти нагадували менi тi, що американськi дiвчата зазвичай носять на футбольнi iгри. Я часто купляв такi для Ейлiн Вебстер, але хлопець сказав, глибоко вражений:

– Це дуже незвично, що хризантеми квiтнуть у липнi. – Вiн додав, що це нацiональна квiтка Японii, й якось хижо подивився на мене, коли я приймав квiти вiд торгiвця.

Не надто замислюючись, я понiс подарунок до нашого будинку; щойно дiвчата побачили квiти, то вражено зiтхнули, як зробив той хлопчина, а Кацумi вибiгла на вулицю, щоб оголосити, що у нас з’явилися хризантеми – в липнi. Незабаром наша маленька кiмната була наповнена сусiдами, якi сидiли навпочiпки, милуючись трьома чудовими квiтучими гiлочками. Час вiд часу з’являлися новi люди, вклонялися Хана-огi, сiдали на пiдлогу i милувалися цiею витонченою досконалiстю. Навiть Ватанабi-сан полишив гру в патiнко, щоб побачити це. Хлопчик, котрий був моiм перекладачем, теж приеднався до нас i розповiв дивну рiч:

– По дорозi до Кобе е флорист; у нього велика скляна оранжерея, у якiй вiн вирощуе цi квiти. Одна сторона мае полотнянi жалюзi, що не пропускають сонячнi променi. Керуючись календарем, цей розумний чоловiк кожного дня завiшуе iх ранiше, тож завдяки цим хитрощам для квiтiв чотири мiсяцi минають всього за три тижнi. Квiти гадають, що вже настала осiнь, тому й квiтнуть.

Люди зiтхнули у подивi.

Зненацька Кацумi вiдчула поштовхи маляти у своему лонi й трохи нахилилася вперед. Хана-огi обтерла ii чоло холодною водою, а Джо, який вимушений залишити свою вагiтну дружину в Японii, голосно промовив:

– Я мрiю лише про одне: щоб пiдполковник Крофорд повернувся додому, купив собi новий «б’юiк», свiтло-блакитний, i щоб одного дня вiн iхав у тому «б’юiку» вздовж проспекту менi назустрiч, а я був за кермом вантажiвки «мак».

Я збирався застерегти Джо щодо такоi витiвки з Крофордом, але глянув на Хана-огi й помiтив, як вона поправляе свое кiмоно. Воно було синьо-бiлим й дуже нiжним, для лiта. Пiд ним вона носила ще двi одежини з найтоншоi тканини: рожевого шовку та бiлоi бавовни. Менi здавалося, що я ще нiколи не бачив ii такою прекрасною. Не помiчаючи мого погляду, вона експериментувала зi складками свого одягу, доки не створила вiзерунок, що зробив ii ще красивiшою, нiж гравюра, яку я придбав. Я збирався сказати iй це, коли вона пiдняла обидвi руки й розпустила свое волосся так, що воно впало на обличчя – у японському стилi. Вона роздивилася себе в дзеркалi й схвально кивнула. Потiв вона почула, як я смiюся, i швидко всiлася на колiна бiля мене.

– Рройде-сан, – сказала вона. – Я хочу мати такий вигляд. Я – японка.

Гадаю, Хана-огi очiкувала, що я ображуся, але я розгорнув пакунок, i, тiльки-но вона побачила виразнi символи у верхньому кутi, вона скрикнула:

– Хана-огi! Рройде-сан, ти ii купив?

Десь iз хвилину ми розглядали гравюру, а потiм вона пiшла до кiмнати Кацумi й повернулася звiдти з пензлем та тушшю. Вона вивела нову колонку тексту чiткими китайськими iероглiфами, якi давно прийнятi в японському письмi: «Хана-огi з “Такарадзука” кохала американця». Я схопив дiвчину в обiйми й поцiлував, але тим самим порушив кольоровий вiзерунок iз тканини навколо ii шиi, тож Хана-огi знову пiдвелася й заходилася поправляти кiмоно.

Для закоханих жiнок не iснуе бiльш чарiвноi одежини, нiж кiмоно. Я спостерiгав за Хана-огi й думав, що в майбутньому, навiть коли пам’ять про нашi стосунки зблякне, чверть мiльйона американських чоловiкiв любитимуть усiх жiнок бiльше, бо вони з нiжнiстю милувались тим, як красуня iз золотавою шкiрою огортала себе кiмоно невимовноi краси. У пам’ять про ii неперевершену грацiйнiсть усi жiнки назавжди здаватимуться бiльш жiночними.

Коли Хана-огi нарештi прибралась, то виявилось, що вони з Кацумi теж пiдготували сюрприз! Вони повели нас з Джо до Осаки подивитися лялькову виставу. Чарiвними лiтнiми сутiнками ми смiливо – адже можна було не перейматися тим, що нас побачать разом на вулицi, – крокували до стародавнього театру, маленького, перекошеного на один бiк, де протягом багатьох поколiнь давали знаменитi японськi ляльковi вистави. Дiвчата, такi прекраснi у своiх кiмоно, купили нам квитки за кiлька ен i з гордiстю провели нас до тiснуватих мiсць, звiдки ми дивилися чудову виставу.

Сцена була маленькою, по нiй снувало багато людей, зодягнених у чорне. Вони управляли ляльками, кожна з яких була десь iз восьмирiчну дитину та нагадувала справжню людину. Грали одну з класичних японських трагедiй. У першу мить менi було важко пiдкоритися iлюзii, бо ляльководiв, яких на кожну дiючу особу приходилося аж трое, було повнiстю видно. Якщо героiнi треба було пройтись сценою, один з них, зодягнений у чорне, ворушив кiмоно ляльки, щоб зiмiтувати ходьбу, другий управляв лiвою рукою i притримував решту ii одягу, а третiй – примiтний старий чолов’яга, одягнений у мерехтливе кiмоно й широкий жакет, – управляв головою ляльки та ii правою рукою. Здавалося смiшним, що шiсть людських рук залученi до того, щоб оживити одну ляльку, але перш нiж усвiдомити це, я був повнiстю захоплений виставою. Цiкаво, що зодягненi в чорне чоловiки, якi оживляли ляльок, стали просто невидимими, мов духи з iншого свiту, i я насправдi глибоко перейнявся цiею ляльковою трагедiею.

Ми дивилися одну з багатьох класичних п’ес, в яких двое коханцiв наклали на себе руки. Одружений чоловiк закохався в прекрасну дiвчину з Йошiвари, яка, за словами Хана-огi, нагадувала «славетну прадавню Хана-огi». Не уявляю, щоб якийсь американець цiлком зрозумiв, про що йдеться в японськiй трагедii, але мене вразили двое героiв, якi зiткнулися з нестерпним тягарем скрутних обставин. Якими були цi обставини, я так i не розiбрався, але Хана-огi та Кацумi тихо схлипували, а коли я запитав чому, вони вiдповiли:

– Це так сумно. Те, що люди говорять про цього чоловiка.

Єдине, що я розумiв, – музиканти. Бо таемничi чоловiки в чорному нiчого не говорили. Дiалоги спiвав чоловiк з незвичним голосом у супроводi чотирьох музикантiв, якi грали на сямiсенах. Можливо, спiв – не дуже вдала назва, бо я ще нiколи не чув бiльш моторошних звукiв. Спiвак був огрядним лисим чоловiком рокiв пiд сiмдесят, який сидiв пiд аркою; коли лялькова трагедiя набирала обертiв, вiн нахилявся вперед i кричав у неймовiрнiй лютi, аж доки його кругле обличчя не ставало пурпуровим, а на шиi не набрякали вени. Пiд час сцен iз закоханими вiн вiв оповiдь тремтливим жiночим голосом, а коли безжалiсний тиск суспiльства накочував на коханцiв, вiн робив свiй голос грубим i жахливим, мов зламана пилка шкребе iржавий цвях. Слухати цього чоловiка було жахливо; я й не здогадувався, що людський голос здатен передати таку безлiч емоцiй. Я зневажатиму того, хто скаже, що подiбний дивний голос його не бентежить.

А тодi, коли дiя наблизилась до iсторичноi сцени в Амiдзiмi, де переслiдуванi закоханi разом покiнчать життя самогубством, таемничi постатi в чорному закружляли на сценi у танку, що здавався смутком долi, – дерев’янi ляльки рвучко ступили на шлях до своеi загибелi, а натхненний оповiдач кричав у безумовному жаху, в той час як приглушенi сямiсени вигравали сумну мелодiю. Ця приголомшлива трагедiя супроводжувалася й iншим звуком, але я не помiчав його, аж доки завiса не опустилася: всi жiнки навколо мене плакали, i коли я вiдвiв погляд вiд стражденного спiвака – його обличчя нарештi набуло розслабленого вигляду – я побачив чарiвну Хана-огi, яка сидiла, склавши руки на колiнах, й вiдчайдушно ридала. Вона була настiльки розчулена, що сльози, можливо, навернулися б i менi на очi, але коли я повернув ii обличчя до себе, то побачив, що вона не здавалася нещасною. Їi очi палали, прекрасне обличчя сяяло. Я був здивований i прошепотiв:

– У чому рiч, Ханайо-чан?

– Це було так прекрасно, – сказала вона.

– Що? Спiв?

– Нi, – тихо вiдповiла вона, взявши мою руку. – Подвiйне самогубство. Це було так нiжно.

– Що ти маеш на увазi? – запитав я.

Жiнки навколо мене почали пiднiматись зi своiх мiсць, i на кожному обличчi читалося вiдчуття несамовитого задоволення. Мабуть, подвiйне самогубство зворушило iх навiть бiльше, нiж мою Хана-огi. Тому я не здивувався, що вона й не намагалася пояснити цю таемницю, але коли я поглянув на Кацумi й побачив на ii заплаканому обличчi такий же вираз, я повинен був визнати, що для японськоi аудиторii таке подвiйне самогубство символiзувало життествердну подiю.

– Чого це вони? – запитав я Кацумi, вказуючи на жiнок, що плакали.

– Закоханi, – тихо сказала вона, вказуючи на порожню сцену. – Нарештi вони знайшли щастя.

– Вони мертвi, – сказав Джо.

Коли ми проходили широкими чистими вулицями Осаки, повертаючись до нашого каналу, менi було боляче усвiдомлювати, що дуже багато речей у Японii так i залишаться незбагненними для мене та Джо Келлi.

– Що ж там було такого? – запитав я у Джо. – Все, що я бачив, – це купа ляльок i чоловiк, що кричав.

Коротун засмiявся, нiби й не мав про що турбуватися, й сказав:

– Кожнi три тижнi Кацумi-сан заливаеться сльозами. Тобi може здатись, що вiд нещасного кохання. Попервах це мене лякало, але згодом я дiзнався, в чому рiч. Спочатку це був колишнiй армiйський генерал, який застрелився, бо його звинуватили у розкраданнi державних грошей. Кацумi сказала, буцiм це було так гарно, що вона аж заплакала. Наступного разу це була гейша з Кiото. Вона перерiзала собi горло. Це було особливо чарiвно.

Хана-огi почула, як я засмiявся, й рiзко повернувся. Я гадав, що вона докорятиме менi, але вона взяла мою руку й нарочито гугняво протягнула:

– Ти не розумiеш. Мати мужнiсть. Мати гiднiсть. Це дуже красиво.

Коли ми ступили на стежку, що вела до нашого каналу, розмова перервалась великою метушнею. Ми чули голоси й крики i встигли до нашоi алеi саме вчасно, щоб побачити запуск чудових феерверкiв.

– Ох! – прошепотiла Хана-огi. – Я й забула. Танабата!

І ще довго пiсля того, як феерверк закiнчився, люди на нашiй алеi стояли, дивлячись на зорi.

– Вега, зiрка-принцеса, закохалася в Альтаiра, зiрку-пастуха, – пояснила Хана-огi японською. – На вiдмiну вiд американських казкових оповiдань, пастух одружився з принцесою без будь-яких перешкод; а тодi, як ведеться в нашiй iсторii, вiн так сильно кохав свою дружину, що дозволив своiм вiвцям заблукати, тож князь погнав його на iнший берег небесноi рiчки. Кожного року в липнi вiн перепливае рiчку й кохаеться зi своею принцесою. Для народу Японii Танабата – це нiч любовi.

Та коли ми з Хана-огi розстелили свiй матрац, то подумали, що в нас е ще двi ночi, щоб провести iх разом, тож ми полишили кохання принцесi та ii пастуху, а самi лежали поруч, слухаючи вишуканi звуки японськоi ночi. Старий слiпий чоловiк, що робив масаж для зняття болю i запалював китайський полин, щоб полiкувати нерви, пройшов нашою алеею, сумно вистукуючи вузлуватою тростиною. На якийсь час запанувала тиша. А тодi ми почули, як Ватанабе-сан повертаеться додому пiсля гри в патiнко, а його дружина пiдхоплюеться на ноги. Хана-огi пригорнулася до мене i сказала:

– За весь час ми жодного разу не сварилися.

– А тодi, коли я хотiв, щоб ти стала схожою на американку? – запитав я, торкнувшись маленького рубця на ii щiчцi.

Вона засмутилася й сказала:

– Бо я знаю тебе. Тепер я – краща японка, а ти – кращий американець.

Мене це розчулило. Я хотiв розчинитись у ii коханнi й зiзнався:

– Я не можу жити без тебе, Ханайо-чан. Боже, я не можу зiткнутися з цим самотнiм свiтом без твоеi нiжностi.

Але я знав, що в нас е ще двi ночi, якi ми проведемо разом, i боявся, що якщо дозволю собi впадати у смуток, то вони можуть стати нестерпними. Я глибоко вдихнув i повернувся обличчям до неi, ii японськi оченята були навпроти моiх губ, а ii чорне японське волосся опинилося перед моiм обличчям.

– Ох, люба, – прошепотiв я, – чому ти не можеш вийти за мене замiж?

Вона обiйняла мене так, як зробила того першого вечора у лiсi бiля синтоiстськоi святинi, й сказала:

– Деякi люди нiколи нiкого не кохають. О, Рройде-сан, я любитиму тебе, аж доки моi ноги не стануть старими для танцiв, доки моi зуби не повипадають, як у Хана-огi.

Я гадав, що не зможу цього витримати, але потiм долинув наймилiший нiчний звук з усiх, що я коли-небудь чув, – легка хода продавця локшини, коли вiн штовхав вiзок, i ритмiчна мелодiя, яку вiн вигравав на флейтi, коли зупинявся. Протягом усiеi ночi продавцi локшини ходили вулицями Осаки, виграючи чудовi мелодii. Дехто з них виконував грайливi мотиви, закiнчуючи iх легким дзенькотом. У iнших лунала жалiсна пiсня. Дехто грав випадковi мелодii, а дехто, кого я згадуватиму з особливою вдячнiстю, вигравали пiснi, якi можна назвати любовними, адже вони завжди лунали тодi, коли поряд зi мною на розстеленому на татамi матрацi спала кохана.

Протягом тiеi ночi, як я пригадую, Хана-огi навiть не обняла мене. Яким би кумедним це не здавалося, ми говорили от про що.

– Чи не запросити нам Джо i Кацумi завтра на вечерю? – запитав я.

– Нi, гадаю так.

– Дiдько, Ханайо, чи поясниш ти менi ще раз, чому ти кажеш «нi, гадаю так» i «так, гадаю нi».

– У японцiв вважаеться ввiчливим вiдповiдати у такий спосiб, – терпляче пояснила вона. – Якщо ти звертаешся до мене, починаючи з заперечення, то я кажу «нi», щоб погодитися з тобою.

– Я все одно не розумiю.

– Запитай мене щось.

– Не хочеш вийти за мене замiж?

– Так. Не хочу одружуватись.

– Але ж я запитав: «Не хочеш?».

Плутанина припинилася, коли вона прошепотiла:

– Нi, нi, Рройде-сан.

– Я не можу зрозумiти нi твоеi мови, нi твоеi душi, – простогнав я.

Вона поклала мою руку собi на серце – вiдчуття нiжного золотавого тепла ii стрункого тiла огорнуло мене – i промовила:

– Мое серце для тебе такусан, такусан. Пам’ятаеш, коли ти це менi сказав?

Я пам’ятав, i, коли солодка пiсня продавця локшини зазвучала на нашiй алеi, ми поснули.


ДІВЧИНА З ОСАКИ – МОРСЬКОМУ ПІХОТИНЦЮ, ЯКИЙ ПРИБУВ У ВІДПУСТКУ З КОРЕЇ: «Для японцiв Хана-огi, яка танцюе, тепер iчi бан».


Якщо понедiлок був мирним, то вiвторок таким уже не був. Ми з Хана-огi прокинулися десь о пiв на дев’яту та помiтили, що Джо вже пiшов востанне спробувати переконати пiдполковника Крофорда. Щодо Кацумi, то вона здогадалась, що ми захочемо побути вдвох, i вирушила до друзiв, щоб поплакатись. Я розпалив вогонь, i Хана-огi, загорнувшись у простирадло, спробувала приготувати снiданок, але я почав висмикувати простирадло, тож урештi-решт вона здалася, ми пiдперли крiсло до розсувних дверей та дозволили вогню загаснути.

Об одинадцятiй Хана-огi зодягнулась для «Такарадзука». Я зав’язав на нiй обi i, як вона наполягла, залишив його кiнцi звисати майже до пiдлоги. Вона зробила кiлька манiрних крокiв, а тодi вигукнула:

– Я дiвчина-майко! – Потiм Хана-огi схопила кiнцi пояса та зав’язала iх в iнший вузол, символ дорослiших дiвчат i сказала: – Я вже не невинна. Я вже замiжня жiнка.

Наскiльки я пам’ятаю, це були останнi слова, якi вона сказала того ранку. Я спостерiгав, як вона спускалася алеею, i того лiтнього ранку всi жiнки з вiдкритих крамниць та будинкiв вiталися з нею.

Джо з’явився всього через кiлька хвилин, як вона пiшла. Вiн був убитий горем. Келлi кинув кашкета на пiдлогу i з розпачем у голосi запитав:

– Асе, що я можу зробити?

– Глибоко вдихни, – сказав я. – Ти витримаеш. Їм доведеться змiнити закон.

– У Вашингтонi у них е п’ятдесят таких сенаторiв, як Крофорд. Гадаеш, вони змiнять закон? – мовив вiн зi скаженим поглядом.

– Джо! Охолонь!

– Та як я можу? Асе, я не надто хороший хлопець. Якщо я повернусь додому без Кацумi, то знову пiдсяду на гру та травку. Я не витримаю цього.

– Ти мусиш, хоча б на якийсь час.

Вiн сiв на татамi, схрестивши ноги, й сказав сумно:

– У Чикаго я вбив чоловiка. Складна справа – i тут не лише моя провина. Їм не вдалося нiчого повiсити на мене. Я не захищаю себе, адже це могла б бути й цiлком моя провина. Я був геть до дiдька поганим. І якщо я втрачу Кацумi, то я знову опущуся на дно.

Я знав, що мав сказати щось, якiсь пiдбадьорливi слова, але на думку не спадало геть нiчого.

– Такий хлопець, як ти, з гарного дому, не зрозумiе, – сказав Джо. – Вперше за свое життя я вiдчуваю себе дiйсно живим. Уночi, коли я чую, як Кацумi повертаеться алеею, дрiботячи своiм дерев’яним взуттям, i пiзнiше, коли вона кладе ту неймовiрно тверду маленьку подушку поруч iз моею, – коли я бачу таку звичайну й водночас неймовiрну доброту в цiй дiвчинi…– Вiн опустив погляд на татамi. Я хотiв сказати, що знаю, як це, але не мiг вимовити i слова – у горлi стояв клубок.

– Джо, обiцяй менi, що не наробиш дурниць iз цим Крофордом.

Вiн подивився на мене так, нiби пiдполковник уже був мертвим.

– Вiн? – пирхнув Келлi. – Єдиний момент, коли я вiрю в Бога, – це коли думаю про цього гладкого хамлюгу. Бог повинен мати якесь дiло щодо таких виродкiв, як вiн. Бо iнакше в цьому всьому немае сенсу.

– Пам’ятай, Джо, – наполягав я, – ти пообiцяв, що не наробиш дурниць iз цим…– Я задумався про iм’я, i раптом усi проблеми Джо стали жовчю на моiх губах. Я побагровiв вiд лютi й кiлька хвилин кляв Крофорда на чому свiт стоiть. Я проклинав батька, генерала Вебстера та мiсiс Вебстер i кожну угоду, якi унеможливили мое одруження з Хана-огi. Коли я нарештi зупинився, хоча все ще тремтiв вiд лютi, Джо подивився на мене i сказав:

– Спасибi, майоре. Я так i думав, що в тебе таке на душi.

Мене все ще трусило, але я вимовив:

– Хай там як, але я вiрю, що все налагодиться.

– А я – нi, – похитав головою вiн.

Тут нiчого було додати. Вiн знав, що я вiдчуваю. Вiн знав, що я був iз ним. Можливо, я вiдвернув його вiд якихось жахливих задумiв, i це було найкраще, чого я мiг сподiватися. Я вирушив до Ітамi, щоб прибрати свiй стiл i позичити авто у Майка Бейлi. Коли я покинув вiйськову базу й попрямував до театру, де хотiв подивитися останню виставу «Польоту Метелика», у мене з’явилося огидне передчуття, що, як тодi менi здалося, було передвiсником трагедii. Вiд головних ворiт бази в Ітамi простягнулася широка дорога завдовжки близько кiлометра. Вона була оточена дешевими танцювальними залами, пивничками, шумними забiгайлiвками та дешевими будинками розпусти. Перед кожним закладом юрмилися молодi дiвчата; ця дорога мала назву «Ривок на 1000 метрiв». Ходив поголос, що американець в одностроi, який пройдеться цiею вулицею, напханою корчмами, й утримае штанцi на собi, отримае винагороду у розмiрi 1000 доларiв за героiзм, що перевищуе поклик обов’язку.

Коли я виiхав з авiабази, то в останнiй раз споглядав цi неохайнi заклади: «Сiльський бар», клуб «Маленький чоловiчок», «Летючий бик», «Рай для пiлотiв». Тодi, нiби щоб мене роздратувати, машина заглухла, i бiля неi негайно з’явилося трiйко дiвчат. Одна з них заглянула всередину й запитала:

– Ну, генерале, куди iдемо?

Вiдразу ж з’явився полiсмен, вiдтягнув дiвчину з дороги й по-братньому попередив:

– Остерiгайтеся ii, майоре. Вона не надто хороша. – Вiн козирнув i вказав на салон трохи далi. – Якщо хочете щось справдi хороше, майоре, то можете довiритись дiвчатам у «Срiбному доларi».

Коли я завiв автомобiль, то зi збентеженням помiтив, що назустрiч рухаеться «паккард» з Тонеяма Хайтс, прилеглого житлового району, де мешкало вище керiвництво, i в ньому сидять двi дружини полковникiв, якi мене знали. Вони з огидою спостерiгали, як три вуличнi повii знову полiзли до моеi машини, щойно вiд неi вiдiйшов полiсмен. Коли я iх вiдганяв, то подумав, що як колись згадаю Хана-огi та ii iм’я почуе хтось, хто бував у Ітамi, то вiн пригадае «Ривок на 1000 метрiв», елiтних повiй, пiдморгне менi й скаже: «Хлопче, хiба я не знаю цих японських дiвчат?» Але вiн не знатиме, i все, що я скажу тим, хто бачив Ітамi, не пояснить, хто така Хана-огi. Я здригнувся за кермом й пробурмотiв: «Усе це повинно було статися через п’ятдесят рокiв. Тодi, мабуть, iснував би хоч шанс. У моi днi такий шлюб неможливий». Я уявив себе у найближчi роки. Молодшi офiцери могли б похвалитися: «Ви можете сказати, що генерал Грувер здаеться суворим i правильним, але чи знаете ви, що коли вiн служив у Японii, то втiк iз дiвчиною-гейшею? Так-так, забрав ii прямо з дому». Але вони нiколи б не дiзналися про це.

Проте огиднi вiдчуття вiд пригоди на дорозi були змитi витонченою грою Хана-огi. Коли я вперше побачив ii, мене образили ii насмiшки над американцями, i я не змiг оцiнити ii майстерностi. Тепер моя реакцiя була iншою; виявилося, що я не в змозi утриматися вiд смiху, хоч на сценi грали пасквiль на американцiв. Причина була проста. Хана-огi добряче вивчила моi манери й тепер вiдтворювала iх у жартiвливiй формi. Коли вона запалювала сигарету, вона зображувала мене, ii залицяння до мадам Баттерфляй нагадували мене ж, коли я намагався поцiлувати ii на Мосту Кралечок. Цього разу я бiльше нiж хтось iнший у залi насолоджувався ii глузуванням з американцiв.

Коли настала черга великого танцювального номера, я очiкував iз побоюванням, що наслiдування американських образiв спотворить японський стиль Хана-огi. На щастя, я помилявся, бо в ii самураi тепер вигравали свобода й ошатнiсть, яку жодна майко, як Хана-огi називала незайманих танцюристок, не могла б вiдтворити. Хана-огi була акторкою. Вона була акторкою навiть бiльше, нiж коханкою чи дружиною, i якщо американський джиттербаг у ii виконаннi був бiльш кумедним, нiж той, що танцюють у мене вдома, ii японський класичний танець був емоцiйнiшим, бо вона знала, що американець – не об’ект для наслiдування, а коханий, який нестерпно жадав одружитися з нею. Я зрозумiв, що вона сказала минулоi ночi. Хана-огi була тепер кращою японкою.

Коли розпочався антракт, я хотiв опинитися за лаштунками, обiйняти Хана-огi й сказати, що незалежно вiд того, чи жила б вона мiльйони рокiв пiд замком в «Такарадзука», я був би з нею кожного разу, як вона б танцювала. Але менi не судилося ii побачити, бо я не змiг туди потрапити.


КАПРАЛ ШАРКІ: «Ви, проклятi жовтоголовi, вiдiйдiть вiд дверей».


Отож, вiдчуття пiднесеностi було втрачене. Про це велике глибоке захоплення, яке я вiдчув, споглядаючи, як вона грае, Хана-огi так i не дiзналась, бо щойно я зайняв свое мiсце перед початком другого акту, до мене пiдiйшов вiйськовий полiцейський i запитав:

– Майоре Грувер?

– Так.

– Вам доведеться пiти зi мною.

Завiса ще не пiднялася, Хана-огi не бачила мене, i я був вдячний долi за це. Я весь тремтiв, бо вирiшив, що пiдполковник Крофорд вiдсилае мене додому ранiше. На вулицi на нас чекали ще двое озброених вiйськових полiцейських, i я запитав:

– Що сталося?

– Ейрмен Келлi, – вiдповiв один з них.

– Джо?

– Так. Вiн дезертирував.

– Це неможливо. Я бачив його сьогоднi вранцi.

– Ми знаемо. Гадаемо, ви можете нам сказати…

Тут утрутився iнший полiсмен:

– Йому було наказано з’явитися о першiй. Вiн мав летiти завтра, але прилетiв спецiальний лiтак, i пiдполковник Крофорд наказав посадити його на цей.

– Я зареестрував його в аеропорту о 12:50, але, перш нiж лiтак злетiв, Келлi чкурнув геть, – сказав перший полiсмен.

– Ми вирiшили, що ви можете знати, де вiн перебувае.

– Нi! Востанне, коли я бачив Келлi…

– Коли ви бачили його востанне?

– Приблизно о 8:15. Нi! Об 11:20.

– Ви знаете, де вiн живе?

– Звичайно.

Ми iхали в Осаку, i вiд моторошного завивання сирени у мене пересохло в ротi. Бiля Ітамi я запитав:

– Лiтак злетiв?

– Так. Це дезертирство.

Я спiтнiв. Тепер Джо Келлi справдi догрався. За невиконання наказу i дезертирство його мають вiддати пiд суд, i вiн нiколи не зможе забрати Кацумi в Штати. Я боявся повiрити у почуте:

– Боже, ви впевненi, що вiн дезертирував?

– Я зареестрував його. Шаркi бачив, як вiн пiшов.

Ми зупинили автiвку бiля каналу i пiшли до алеi, де двое моiх супроводжувачiв спробували увiйти в будинок. Здавалося, що свiжополагодженi паперовi дверi забарикадованi; полiцейськi зiбралися було iх виламати. Але в той момент будинок був моiм домом, i я не хотiв, щоб це трапилося, тому сказав:

– Можливо, дверi пiдпертi стiльцем. Я скористаюсь вiкном.

Один полiцейський пiшов зi мною до задньоi частини будинку; я вiдчинив вiкно i зiбрався лiзти в нього. Але тiльки-но я пiдняв ногу, щоб переступити, як побачив Джо. Вiн лежав на пiдлозi, його голова була прострелена з револьвера 45-го калiбру. Поперек нього, очевидно, померши пiзнiше, лежала Кацумi з кухонним ножем, по рукiв’я застромленим у шию.

Я не став нiкого кликати. Все, що я мiг зробити, – це дивитися на пiдлогу, на двох коханцiв, якi не змогли жити одне без одного. Пiдiйшов полiцейський, зазирнув у кiмнату через мое плече i голосно крикнув:

– Ти краще виламай дверi, Шаркi.

Я дивився, як тонкi дверi вигинаються i ламаються. Я почув хрускiт дерева i роздирання паперу, i дверi, через якi так часто в сутiнках проходила Хана-огi й коло яких кидала своi шовковi пакунки на пiдлогу, зникли. Шаркi окинув швидким поглядом кiмнату i почав розпоряджатися:

– Дiстань камеру. Треба сфотографувати, що тут сталося.

Полiцейському, який усе ще стояв за моiм плечем, Шаркi крикнув:

– Еддi, проiнформуй японську полiцiю, – i додав, звертаючись до мене: – Ви нам потрiбнi тут, майоре.

Я вилiз через вiкно i рушив до фасаду будинку, де вже зiбрався натовп; дiти через канал кричали iншим дiтям про трагедiю. Старий чоловiк заглянув через виламанi дверi й вийшов, голосно повiдомляючи про подвiйне самогубство.

Я онiмiв вiд безпорадного гнiву. З усiх людей на свiтi саме Джо та Кацумi Келлi повиннi були залишатись живими й у безпецi. Я згадував, як вони смiялися та допомагали одне одному, i в мене все скрутилося всерединi. Раптом я подумав про Хана-огi, яка мала незабаром повернутися додому, й мене охопила панiка, бо з’явилися репортери й мов божевiльнi заходилися все фотографувати.

На щастя, я побачив, що збоку натовпу стоять двi молодi повii, яких ми з Хана-огi зустрiли напередоднi вночi. Вони вже вийшли працювати й зупинилися, щоб поспостерiгати за трагедiею.

– Ви пам’ятаете Хана-огi? – запитав я.

– Звичайно, майоре.

– Ви все бачили. Скажiть iй, щоб вона поверталася назад. Будь ласка.

– Звичайно, майоре. У вас е сигаретка?

Друга дiвчина вказала на будинок i зiмiтувала, як ножем штрикають себе в живiт:

– Вони вбили себе?

Я кивнув, i вони поглянули на будинок з похмурим захопленням.

– Японська дiвчина й американський вiйськовий?

Я сказав «так», i дiвчата рушили в бiк каналу, де могли б перехопити Хана-огi, а журналiсти ринули до мене. Це були жвавi молодики, бiльшiсть з яких говорили англiйською, i в мене вистачило клепки в головi, щоб мовчати, бо iнакше я б викрикнув: «Його хотiли вiдправити до Америки, а вiн наполягав на тому, щоб залишитися в Японii». Нарештi я трохи заспокоiвся i сказав:

– Ми разом служили в Кореi. Це справжнiй шок.

Журналiсти побачили когось iншого i ринулись туди, але один залишився i запитав:

– Чи ви, бува, не Ас Грувер?

Я кивнув.

– Ви той, хто живе з Хана-огi?

Я хотiв застрелити його, але все i так було зруйноване, тож я кивнув похмуро, а вiн показав на канал.

І там була вона, Хана-огi. Пiзне вечiрне сонечко вигравало на ii чорному волоссi й складках кiмоно. Швидкими кроками вона плинула берегом каналу; я мiг побачити розрiз ii чарiвних очей i милi вуста, завжди готовi скластись у задирливу усмiшку.

Двiйко повiй зупинили Хана-огi, повiдомили про самогубство i спробували навiть перешкодити iй долучитися до натовпу. Вона проiгнорувала дiвчат i продовжила йти берегом каналу, але журналiст, що стояв бiля мене, пiдбiг до Хана-огi й швидко-швидко заговорив. Вона вдивлялась у натовп, шукаючи мене, i, коли не знайшла, то полишила повiй, що ii застерiгали, i журналiста, й рiшуче пiшла до мiсця, де чекала полiцiя.

У ту хвилину я ясно бачив, як руйнуеться ii свiт. У панiцi я крикнув:

– О, мiй форейтор!

Хана-огi зупинилася. Слабка посмiшка сповзла з ii обличчя, i воно, таке чудове, знову стало безликою маскою. Стоячи навшпиньки, вона вдивлялася у натовп, намагаючись побачити мене, але я сховався, щоб змусити ii повернутися. За хвилину вона вiдвернулася вiд скупчення людей, яке зiбралося бiля будинку, де сталося самогубство, i я побачив, що Хана-огi з надзвичайною грацiею рухаеться у бiк головноi вулицi. Лiтнiй вiтерець, що вiяв з каналу, колихав ii кiмоно, у волоссi виблискували сутiнки. Я все ще мiг бачити складки тканини, ретельно огорнутi навколо ii шиi. Потiм Хана-огi ступила за колону, i я бiльше ii не бачив.

Я рвонувся за нею, але звiдкiлясь вигулькнув пiдполковник Крофорд; здавалося, вiн мало не насолоджувався трагедiею. Ще б пак. З усього виходило, що вiн мав рацiю i що такi хлопцi, як Келлi, були до бiса поганими. Крофорд помiтив мене i, нахилившись, почав розповiдати, що вiдправить мене…

– Виродок! – закричав я. – Ви – огидний виродок!

Вiн вiдсахнувся так, нiби я його вдарив, i спробував навiть пригрозити, але я бiльше не збирався цього терпiти.

– Ви свиня! Келлi розповiв менi, що ви йому сказали, мерзотнику! Ви вбили цю дитину!

Вiн був приголомшений цим вибухом лютi, до того ж, очевидно, злякався, що як я дiйсно такий обурений, то можу залучити до цiеi справи i свого батька. Крофорд спробував заспокоiти мене, але я сказав:

– Та не бiйтесь ви так. Я не збираюся доносити на вас, хоч ви й мерзенний виродок. Просто знайте, що саме ви вбили цю дитину.

Вiн вiдiйшов, а до мене звернувся японський полiсмен:

– Вам доведеться пройти зi мною.

Протягом наступних трьох годин, коли я понад усе хотiв вiдшукати Хана-огi, менi довелося вiдповiдати на запитання та пiдписати свiдоцтво про смерть Кацумi-сан. Минула десята година, коли мене вiдпустили, i я спiймав таксi; водiй аж зойкнув при згадуваннi «Такарадзука», але все ж довiз мене туди, й близько одинадцятоi години того вечора я поспiшив повз криптомерii до гуртожитку, де жила Хана-огi.

Очевидно, на мiй приiзд чекали, бо бiля входу стояли стара Теруко-сан та сувора перекладачка.

– Хана-огi тут немае, – рiшуче мовили вони.

– Я знаю, що вона тут! – заперечив я.

– Хана-огi-сан вирушила в Токiо.

– Не могла вона! Я ii бачив!

– Майоре Грувере, прошу вас. Хана-огi-сан тут немае.

Не роздумуючи, я пройшов повз двох жiнок, а далi – вздовж коридором, що вiв до кiмнати Хана-огi. Дiвчата з «Такарадзука» вигулькнули поглянути на мене, коли я крокував повз коридором, i зiтхнули, коли я дiстався порожньоi кiмнати Хана-огi. Вона була порожнiсiнька. Усi ii речi зникли.

Із сусiдньоi кiмнати виглянула Фумiко-сан i сказала, плачучи:

– Хана-огi-сан дiйсно поiхала, майоре.

Я оскаженiв. Усе це не могло закiнчитися у такий спосiб – повз канал, повз голови сотнi людей на мiсцi самогубства – i Хана-огi зникла назавжди.

– Вона тут! – наполягав я.

Я стояв безпорадно, а потiм побачив в одному з куткiв кiмнати дзорi, якi вона забула. Я навшпиньках пройшов через татамi, так, нiби вона все ще була там i дорiкала, що я не зняв черевики, i пiдняв дзорi. Менi здалося, що в моiй руцi ii сильна й вправна нiжка, великий пальчик ноги чiпляеться за ремiнець на дзорi, й починае лунати японська музика, а Хана-огi готуеться до танку самураiв… О, Хана-огi…

– Ханайо-чан! – викрикнув я. – Ханайо-чан! Де ти?

Зi своiх дверей на мене безпристрасно дивились дiвчата з «Такарадзука». Здавалося, що свiт огорнула темрява, i я закричав:

– Хана-огi, не покидай мене!

Потiм я вiдчув, що Фумiко-сан поклала руку на мое плече:

– Тобi слiд пiти, Рройде-сан. Їi бiльше немае. – І вона провела мене до дороги.


ГЕНЕРАЛ ВЕБСТЕР: «Те, що робить тебе кращою людиною, робить тебе кращим чоловiком».


Наступного дня генерал Вебстер викликав мене в Кобе й сказав:

– Те, що сталося в Осацi минулого вечора, жахливо.

Вiн запитав, чи не доводилось менi чути, що пiдполковник Крофорд погано розглядав справу. Дуже кортiло пiдставити цього товстого виродка, який убив Келлi, але щось давне й могутне в менi заявило: «Навiщо влаштовувати вiйськовi розбiрки?» Тож я стримався. Знизавши плечима, я сказав:

– Гадаю, що Крофорд зробив усе добре.

І вiдразу усвiдомив, що знов стаю тiею людиною, якою був тодi, на початку, коли сперечався з Келлi щодо одруження з японською дiвчиною. Я захищав армiю, i менi було соромно. Мене, напевно, проймали дрижаки, бо генерал Вебстер мовив грубо:

– Ллойде, не бери це близько до серця. Келлi мертвий, i тут уже нiчого не вдiеш. Ти сам колись говорив, що вiн був безперспективним нiкчемою, якого не врятувати.

Я подивився на генерала. Вiйськовослужбовець учинив самогубство, щоб не повертатися до Сполучених Штатiв, а його начальник проiгнорував це.

– А як щодо того полковника з Токiо, що застрелився, щоб не полишати свою японську дiвчину? Або майора в Йокогамi? Вони теж нiкчеми? – запитав я.

– Так! Вони були чоловiками другого сорту. Я бачив звiти про сiм таких самогубств, i всi самогубцi були з м’якого тiста. Першокласнi чоловiки iнколи закохуються у мiсцевих дiвчат; звичайно, вони так роблять. Але iх це минае. Вони забувають дiвчат i повертаються додому. Вони повертаються до роботи.

– До дiдька це! – крикнув я. – Чому такi чоловiки, як ви та мiй батько, називають iх мiсцевими дiвчатами? Чому ви не можете повiрити…

Генерал Вебстер був надзвичайно терплячий. Вiн зупинив мене, тицьнувши в мою руку жовтий аркуш.

– Я вважаю, що молодий чоловiк не вартий нiчого, якщо вiн не мае духу боротися за те, що вважае правильним, – сказав вiн. – Ти мав смiливiсть боротися за Джо Келлi та його мiсцеву дiвчину. Це було мужньо, Ллойде, але зовсiм не обов’язково. Читай.

Жовтий аркуш був iз Вашингтона; в ньому говорилося, що прийнято закон, який дозволяв таким чоловiкам, як Джо Келлi, забирати своiх японських дружин до Штатiв.

– Тепер вони це роблять! – не втримався я.

– Вони робили це дуже довго, – сказав Вебстер, – всi знали, що старий закон нiкудишнiй.

Я подумав про закривавлених Джо i Кацумi, i менi стало зле. Я повинен був побачити Хана-огi. У цiлому свiтi вона була единою людиною, яка зараз могла допомогти менi. Усе мое ество линуло до неi.

– Сер, – пробурмотiв я, – я повинен iхати в Токiо.

– Це заборонено, Ллойде. Ти летиш додому.

– Менi все одно, що станеться. Я повинен побачити Хана-огi.

Генерал здригнувся, коли я промовив це дивне iм’я, а потiм спокiйно сказав:

– Якщо ти знову не виконаеш наказу…

– Гаразд, я покину вiйськово-повiтрянi сили. Я отримаю…

Я очiкував, що генерал Вебстер розлютиться, але коли вiн далеко вiд дружини, то не такий уже й поганий. Вiн сказав:

– Сядь, Ллойде. Я не збираюся тиснути на тебе. Ти цiлковитий бовдур, i ми обидва знаемо це, але такого i слiд було очiкувати.

– Що ви маете на увазi?

– Це схоже на те, як було 1924 року.

– Не розумiю, – мляво вiдповiв я.

– Твiй батько тодi сплутався з дiвчиною; я розкажу тобi цю iсторiю. Серед нас був хлопець, якого ти нiколи не зустрiчав. Хлопчина на ймення Чарлi Скейлз. Вiн подав у вiдставку в 24-му та отримав гарну роботу у «Дженерал Моторз». Так от, твiй батько мав намiр одружитися з дiвчиною, покинути армiю й пiти разом iз Чарлi, але нам, кiльком розсудливим хлопцям, вдалося вiдмовити його. Тож це, напевно, у вас сiмейне.

– Мiй батько збирався покинути армiю?

– Так. Вiн був сам не свiй. – Генерал Вебстер засмiявся спогадам i почухав пiдборiддя. – Нам було дуже шкода його. Ми думали, що вiн слабак, якщо так побиваеться щодо якоiсь офiцiантки. Але глянь на нього зараз.

– Гадаю, вiн зробив помилку у 1924 роцi, – сказав я.

Генерал Вебстер зiтхнув з полегшенням i сказав:

– Так, але я гадаю, що будь-який чоловiк мае право один раз позалицятись до офiцiантки…

– Я не це маю на увазi. Вважаю, що вiн, мабуть, повинен був одружитися з офiцiанткою.

– Ллойде! Твiй батько – i продавець «шевроле»!

– Я маю на увазi, що вiн у жодному разi не повинен був одружуватися з мамою. Вони нiколи не були щасливими.

– Щасливими? В чому ж щастя? Вiн зараз генерал.

– Я думаю, вiн зруйнував усе свое життя.

Генерал Вебстер розсердився.

– Ти думаеш! Хто ти, до дiдька, такий, щоб так думати? Лише кiлька чоловiкiв у поколiннi стають генералами[13 - Марк Вебстер – бригадний генерал (це перше, найнижче генеральське звання у США); Гаррi Грувер – генерал. Звання генерала (i його вiдповiдники в iнших видах збройних сил) е найвищим у мирний час.]. Не забувай про це!

– Я все ще хочу одружитися з цiею дiвчиною, – сказав я.

– Синку, – сказав генерал Вебстер, – вчора до пiзньоi ночi ми з керiвником «Такарадзука» домовлялися, як уберегти його тетральну трупу й вiйськовослужбовцiв гарнiзону вiд поганого розголосу щодо цих самогубств. Ми насилу знайшли вихiд, i я не дозволю тобi все зруйнувати.

– Принаймнi дайте менi можливiсть попрощатися з нею!

– Нi, вона сама хотiла, щоб усе сталося саме так.

– Вона не могла!

– Я бачив ii. Вона сказала, щоб ми вiдправили тебе до Америки.

– Я не вiрю в це, – сказав я.

І вiн простягнув менi листа, написаного двома днями ранiше. Хана-огi написала його на моему паперi, який я одразу впiзнав. Читаючи тi рядки, я знову чув ii нiжний голос, який промовляв до мене:



Коханий,

Досить скоро (цей вислiв я використовував багато разiв…) настане наша остання нiч. Я вирушу в Токiо. Ти вирушиш до Америки. (Потiм уривок закреслений…) Я не думаю, що вогонь згасае. Почуття не зникають. Я часто про тебе згадуватиму. (Тут вона додала уривок зi свого розмовника…)

    Вiчно твоя любляча й покiрна служниця

Лист був пiдписаний китайськими iероглiфами, що позначали ii iм’я. Якими дивними вони були, наскiльки прекрасними та глибоко прихованими вiд мене за стiною Азii!

Я хотiв кинутися на пiдлогу й ридати, як, можливо, зробила б Хана-огi, якби ми були вдома, але замiсть цього менi пригадалося одне сумне японське слово, якого вона вiдмовлялася навчити мене: «Сайонара


, Хана-огi. Сайонара, мила танцiвнице. Ти обрала нелегкий шлях. Сподiваюсь, що твоi боги надiлять тебе смiливiстю пройти ним. Сайонара, Кацумi, маленька мама. Пробач менi, що я колись вважав тебе занадто потворною, щоб поцiлувати. Ти не знаеш цього, але я випросив у вiйськових полiцейських дозвiл поцiлувати тебе на прощання, вiд чого товстун Крофорд аж здригнувся. О, Кацумi, сайонара. І, чорти б тебе взяли, Сукошi Джо, ти помер занадто рано. Зараз вони ухвалюють закон, щоб дозволити таким хлопцям, як ти, забирати своiх дружин додому. То була гарна бiйка того вечора, аж доки я не знепритомнiв. Сайонара, Сукошi Джо. Ти пiшов з життя занадто рано. Алеi та канали, i будинки, i зал для гри в патiнко, i флейти уночi, сайонара. І ти, Японiя, твоi переповненi острови, твоi трагiчнi землi, сайонара. Ти – i ворог, i друг».

Але, хоч я й промовив цi слова, я знав, що менi доведеться забути iх, бо я був змушений визнати, що жив у епоху, коли единою почесною професiею була професiя солдата, коли едине прийнятне ставлення до чужих земель i людей з iншим кольором шкiри – це не любов, а страх.

Як i голос моеi власноi совiстi, я чув, як поодаль вiд мене говорить генерал Вебстер:

– Зберися, синку. Те, що робить тебе кращим чоловiком, робить тебе й кращим офiцером.

– Що? – перепитав я, глянувши на нього.

– Я не повинен тобi цього казати, Ллойде, бо це ще неофiцiйно. Але щойно ти повернешся до Рендольф-Фiлда, ти отримаеш пiдвищення.

Інстинктивно я вiддав честь.

– Нам краще поспiшити. Ейлiн хоче вiдвезти нас до аеропорту, – сказав генерал.




Про автора


Джеймс Альберт Мiченер – один з найпопулярнiших письменникiв у свiтi, лауреат Пулiтцерiвськоi премii за твiр «Оповiдки пiвдня Тихого океану», автор популярних романiв, як-от «Гаваi», «Техас», «Чесапiк», «Угода» та «Аляска», а також мемуарiв «Свiт – мiй дiм». Мiченер входив до консультативноi ради при НАСА та Мiжнародноi ради з радiомовлення, яка здiйснюе нагляд за «Голосом Америки». Серед десяткiв нагород i вiдзнак чiльне мiсце займають найвища цивiльна нагорода Америки – Президентська медаль свободи, яку письменник отримав у 1977 роцi, та нагорода Президентського комiтету з питань мистецтва та гуманiтарних наук, яку Мiченеру вручили у 1983 роцi за вiдданiсть мистецтву в Америцi.

Джеймс Мiченер помер у 1997 роцi у вiцi дев’яноста рокiв.




Про шрифт


Ця книга була надрукована з використанням шрифту Times Roman, розробленим Стенлi Морiсоном (1889–1967) спецiально для «Таймс». Шрифт був впроваджений газетою в 1932 роцi. Шрифт Times Roman набув бiльше популярностi в Сполучених Штатах як шрифт для книжок та реклами, нiж для перiодичних видань.



notes



1


Система вiйськових звань в США iстотно вiдрiзняеться вiд вiтчизняноi; звання «ейрмен» приблизно вiдповiдае званню «старший солдат авiацii», якби щось подiбне iснувало у Повiтряних силах Украiни.




2


У вiйськовому жаргонi США слово «chicken» як натяк на орлана на гербi США використовуеться для позначення вiйськовослужбовцiв штабiв.




3


G. I. – прiзвисько американських солдатiв; за однiею з версiй походить вiд абревiатури Government Issue (англ. – державне майно).




4


Пiслявоенний (фр.).




5


Публiчний поцiлунок у традицiйнiй японськiй культурi неможливий за жодних обставин.




6


У тi часи компанiя «Western Union» надавала звичайнi телеграфнi послуги.




7


Нiхон та Нiппон – iншi назви Японii; у перекладi – Краiна вранiшнього сонця.




8


З японськоi Ханако – «квiтуча дiвчина», Ханайо – «квiточка».




9


У Сполучених Штатах поширене консервоване гарбузове пюре.




10


Торii – ворота перед синтоiстськими святилищами у Японii.




11


Традицiйнi татамi мають розмiр 90 ? 180 см.




12


Було приемно з вами познайомитись.




13


Марк Вебстер – бригадний генерал (це перше, найнижче генеральське звання у США); Гаррi Грувер – генерал. Звання генерала (i його вiдповiдники в iнших видах збройних сил) е найвищим у мирний час.




14


У перекладi з японськоi – «прощавай».