СЛІД ЗІРНИЦІ Видавництво «Радянський письменник», 1986 р. УРОЧИСТА УВЕРТЮРА Співайте, скрипки, , співайте прозоро і чисто, спирайтеся на віолончелі голос тугий. Перша пісня тобі, моя рідна Вітчизно! Друга — цілому світові, що для мене такий дорогий. Третя вирвалась з рук невпокореним соколом, просто в небо знялась і кружляє високо-високо. А четверта над морем до хвиль припада, ніби чайка. Ой кого ж це вона з-за обрію кличе відчайно? П’яту пісню у серці присплю-приколишу, п'ята пісня — твоя, я для тебе її залишу. Дощ веселий пройшов, і сяють на сонці іскринки. І співають, співають, співають урочисто і радісно скрипки. ЗАПРОШЕННЯ Ходім зі мною, читачу, ходім, Ходім зі мною в мій веселий дім! Він вранці розчиняє вікна сонні, Він білі стіни гріє вдень на сонці, А ввечері вогнями весь кипить, Ну а вночі — вночі спокійно спить. Проходять в ньому— не зіб'ються з кроку— Чотири пори дня, чотири пори року, Вишневий цвіт осиплеться весною, І липа зашумить над ним і мною, А потім осінь золотить плоди, А потім сніг — веселий син води. Так і в людей: дитинство золоте, А потім юність рожами цвіте, А потім зрілість — мудрості пора, А потім старість стане край двора. Проходять в ньому — не зіб'ються з кроку — Чотири пори дня, чотири пори року. А ми до цього все ніяк не звикнемо В моєму домі з голубими вікнами... *** А який прекрасний білий світ! Аж тривога душу огортає, Коли бачиш, як музично облітає Запахущий яблуневий цвіт. Аж підступлять сльози до очей, Коли ти діждешся наостанку Срібного й рожевого світанку — Епілогу грозяних ночей; Чи побачиш в небі тонкий слід І почуєш мідний гул мотора, І стоїш, лице звернувши вгору, Й шепчеш: «Господи, який прекрасний світ!» Кожну мить, немов зорю, ловіть! Не зав язніть в павутинні звичності. Як його нам зберегти для вічності, Цей єдиний, цей прекрасний світ? ДОНЕЦЬКИЙ ЦИКЛ Сурми світанку Вставайте, люди, чуєте: світанок! На небокраї спалахнуло небо Рожево, малиново і вишнево, І грає в сурми золоті світанок. Високий звук злітає над землею, Над шахтами, заводами, домами, Зел,еним степом, бурими димами, Над рідною ранковою землею. Вставайте, люди, вас чекають справи, Яких без вас нікому не зробити: Досіяти, дожати, долюбити, Довершити й нові почати справи. Світло полудня Стає гострішим зір, і прозираєш В малій зернині дерево тінисте, В земних глибинах пласт вугільний, В лілових кресленнях — майбутнє місто Стає точнішою рука, і вже лягає Упевнений мазок на полотно, Вгризається різець у твердь металу, Злітає в небо голубий літак. І ось до вас приходить творча зрілість, Коли стає все ясним і доступним, І діло робиш, мов співаєш пісню, І так співаєш, мов тамуєш спрагу. Вечірній настрій На тихій вечірній зорі, Як спалахують перші зорі, Веселі, мрійливі, суворі, Додому ідуть шахтарі. Несуть вони радість в душі, Несуть вони в м'язах утому. Ідуть шахтарі додому — Сусіди, товариші. І кожному світить вікно,— Хай проза вривається в віршії - Де, борщ на плиті прикривши, Чекає дружина давно. Колискова Спить земля, розгойдана в колисці гравітації. Спи, земле, спи... Спить місто, заплющивши свої золоті очі. Спи, місто, спи... Сплять люди, уклавши натомлені руки. Спіть, люди, спіть... Хай вам сняться хороші сни, Щось таке довгождане й веселе: Кришталеві міста, і зелені села, І рожеве цвітіння весни. Хай нічого у вас не болить. Сон турботу з облич ваших витер. Й обминає вулиці вітер, Щоб вас не збудить. ЧЕКАННЯ Весна приходить, як чекання, Напружене чекання в тиші. Дерева, інеєм чеканені, Весняний промінь поколише, А там сніги в минуле кануть, Все вище сонячне склепіння. Тоді кінчається чекання І наступає нетерпіння. І хмари — ніби біла вовниця, І через хащі вітер рветься, І брунька нетерпінням повниться І розривається, мов серце. ДЕНЬ, ЯК ЗОЛОТО День — як золото. Дзвінко падає Крапіль на моє підвіконня. День, як золото. Що він нагадує? Золоті вуздечки на конях — Необ'їжджених, невпокорених Голубих весняних вітрах. Вириваю із серця з коренем Нерішучість і страх. Вчеплюся в шовкову гриву, Припаду до спини, Копита об камінь гримнуть— І спробуй спини! Не такі ще були хоробрі, Та де їм вітер спинить! День — як золото. Вдар об обрій І прислухайся — задзвенить. МОЛІННЯ Впади в життя моє блискавкою, Зруш його всі основи. Дорогою крутою, неблизькою Вернися до мене знову! Обпали уста мої грішні, Що сказали бездумне слово. Сном забутим, позаторішнім Вернися до мене знову! Щоб тільки — вогонь по жилах. Щоб тільки — мороз поза шкірою Я ж так щиро тобі служила Довгі роки правдою й вірою. Або прийди непомітно, Як надходить весняне світання, Коли в небі тремтить самітно Зеленава зірка остання, Коли тихі роси на травах, Коли пахне цвітом кленовим, По невдачах, зрадах і втратах Вернися до мене знову! Торкнись мого серця свіжістю, Звій буденщини трухлу полову, Любов'ю, радістю, ніжністю Вернися до мене знову! *** Проростай крізь мою біду, Радосте зелена, Розцвітай, наче вишня в саду, Зашуми, як верхів'я клена, Зорею ранньою зійди В неба оболоні, Яблуком достиглим упади В чиїсь молоді долоні. *** Всесвіт відбивається в краплині: Сонце, дім, сусідчина коза, Дерева і хмари швидкоплинні;. Всесвіт відбивається в краплині, Все одно йому, в якій краплині, Може бути — це твоя сльоза. *** Як прекрасно серце болить, Захлинається щемко болем! Повний місяць виплив над полем, Починає хати білить. І сухі, несправжні слова Облітають, мов листя, додолу, І душа повстає жива, І вертає в любов, мов додому. Повертає в царство своє, Де зріють рясні полуниці, І з дитинства живої криниці Чисту воду надії п'є. Можна все минуле спалить В дні безрадісні, одинокі, Та цієї срібної ночі Як прекрасно серце болить! *** Я виросла з минулого, як дерево з землі, спогадами-корінням в нього вросла, це дає мені силу стояти проти бурі. Я живу в сьогодні, як в повітрі, яким дихаю, в якому шелестить моя зелена крона, радіючи цьому світу. А наді мною — ах, як високо наді мною! моє високе, чисте небо, моє завтра, моє майбутнє. Я все тягнусь до нього. Тому і росту. РОНДО КАПРИЧЧІОЗО Під яблунями в саду Іду. Нахилю гілку — Сполохаю бджілку. А цвіт, як сніг,— На плечі, до ніг! А конвалії дзвонять — Зиму хоронять! Іду. За собою на прив'язі Смуток веду. Кажу йому: — Подивись! Бачиш — весна! Ти зимою за сонцем журивсь? Ось тобі, на! Кажу йому: — Перестань! По серцю не шкреби! Чуєш: у перламутрі світань Туркочуть голуби! Кажу йому: — Відпускаю! Іди собі. Я на щастя тепер чекаю, А ти — в журбі. І над кронами вишень і слив За одну хвилину Мій смуток хмариною сплив І в небо злинув. Відпустила. Іду сама, До нового життя воскресла. Іду сама. Смутку нема. Чому ж невесело? НА ТЕМУ ШЕВЧЕНКА Хрущі над вишнями гудуть. В саду дрімають сонні вишні А матері до хвірток вийшли Поглянуть, чи сини ідуть. Так легко матерям зітхати! Сягнувши далей і висот, Сини вертаються. І от Сім'я вечеря коло хати. Вже соловей завів своє Десь у гущавині вишневій, А на високім чистім небі Вечірня зіронька встає. І от поснули вже сини, А в матерів нові турботи. Весь вік готові ждать вони Синів із мандрів чи з роботи, Лише б ніколи — із війни. *** Радість — страждання... О. БЛОК Радість приходить, бува, раз на вік, А смуток щороку, щодня, щомиті. Тихі конвалії, росами вмиті, Все не розплющать срібних повік. Та ранок приходить, неначе любов: Неждано, непрохано, невблаганно. І як не було б на душі погано — Відчуєш раптом шелест дібров. Просто в душу вітер війне, Вітер галяв, де квітують конвалії,— І всі твої смутки довготривалі Облетять, як у жовтні листя сумне. І настала пора з минулим прощаться, І ось вже воно розтало, мов дим. Із смутків залишиться тільки один, Найтонший, що вже не смуток, а—щастя. ПІВОНІЇ Коли півонії розквітли, Це значить—літо наступило. І небосхил безхмарно-світлий, І пахне все квітковим пилом. І бджоли, золоті від щастя, Гудуть повільно й врівноважено, І що настане час прощаться — На це нітрохи ми не важимо. Як в кольоровій кінострічці, Рожеві, білі та червонії, Мов лебеді в зеленій річці, Пливуть задумані півонії. Ще літо тільки наступає, І де ще та пора осіння, Яка прийде і запитає: — А де твій плід? І де насіння? ПЕЙЗАЖ ІЗ ВІТРОМ Радість моя мал.енька — В серці куточок теплий! Клени жовто-зелені Від тугого чекання стерпли. Сонце—хлоп'я засмалене— То застигне, то знову мчиться Синя тривожна хмара Причаїлася, як вовчиця. Вітер зайшовся злістю, Береза неспокій відчула. І тільки збуджене листя Уперто чекає чуда. Солодко, ніжно і п'янко Серце в чеканні терпне. Сонячна, тиха полянка — В серці куточок теплий! *** Я осягнула вищу радість: радіти прохолоді ранку, про те не дбаючи, що скоро його замінить душний день; і слухать пісню задушевну, не розпачаючись, що скоро вона закінчиться; і пити воду прохолодну, і вже зарані не терзатись, що не нап'юсь на все життя, що знов мене пектиме спрага; і вдячно, ніжно й обережно сприймати серцем кожну радість,, яку мені життя дарує. ДОНЕЦЬК ЛІТНІЙ Пахне місто полуницями! Пахне місто, наче сад! І забули сто досад Люди з втомленими лицями. Пахне місто, наче степ! Пахне скошеними травами Між кущами кучерявими, Де цупке стебло росте. Кожна квітка і зело Сповнені п'янкими трунками Золотими подарунками Літо радість принесло. *** З. Васильченко Не називайте нещастя по імені! Може, тоді воно вас не знайде, Може, тоді воно мимо пройде? Не називайте нещастя по імені! Стихніть, зіщультеся, перемовчіть. Може, нещастя тоді не помітить І когось іншого в жертву намітить? Стихніть, зіщультеся, перемовчіть! От і нещастя мимо пройшло, Тільки ж і щастя чомусь-то немає, Тільки тривога душу проймає, Хоч і нещастя мимо пройшло. Що ж, хай лишається, як воно є? Тільки тривога все дужча, мов голод. Встати. Зітхнути. І крикнути вголос: — Нещастя! Вертайся! Я тут! Ти—моєї ЧОРНОБРИВЦІ Горобиної ночі гроза розгулялась. Вітер зорі трусив, Грізно грім на них гримав. Полякалися зорі, поспадали додолу, В мокрих, темних кущах поховались, Золоті очі міцно заплющивши. А коли розсвіло, Над землею умитою Променисте сонце зійшло, Осміліли зірки, мокрі вії звели, Усміхнулась ранковому небу, Біля нашої білої хати Чорнобривцями розцвіли. *** Вже в скверах траву скосили. Під чистим небом високим Набирається літо сили, Наливається літо соком, Соком трави зеленим, Соком вишень червоним. Зашумлять в передгроззі клени Небосхил, обізветься дзвоном. І впаде нетерпляча злива, І грім горло прочистить, І всміхнеться земля щаслива Під небом високим, чистим. Бо вже від грози ні сліду, Тільки райдуги ніжне півколо, І здається, що цьому літу Не закінчитися ніколи. ГЕНЕРАЛЬНА РЕПЕТИЦІЯ Все йшло, як звичайно, та раптом, зненацька, цілком несподівано, хтось запустив всесвіт у протилежний бік. І все пішло назад, до свого початку. Буйне листя ввібралось в бруньки. Могутні ліси сховались в крихітні насінини Кулі вислизнули з трупів і вернулись в цівки гвинтівок, а потім взагалі розсипались рудою. Зате попіл, розвіяний вітром, зібрався докупи і сформувався людськими постатями. Мертві встали з могил, на щоки стариків повернувся молодечий рум'янець, і навіть ти знову вернувся, і настав той день, коли ми тільки познайомились. І хтось — біблійський бог, чи світовий розум філософів, чи просто здоровий глузд — сказав:— Увага! Все, що було досі, тільки репетиція. Це не годиться! Починаємо все спочатку! ПРОСТО ПІСНЯ Це була тільки пісня. Просто пісня, і більше нічого Продзвеніла її найніжніша, Найтонша струна. Тільки зірка зірвалась З високого неба нічного. Тільки в темному гаї Обізвалась далека луна. Це була тільки пісня, Пісня смутку, любові і літа. Пахли скошені трави. Достигала малина рясна. Знаєш, я не чекала, Що буде так дуже боліти. Це ж була тільки пісня, І от — закінчилась вона. ВІРШ ІЗ ГІДРОНІМАМИ Стільки сонця було, і блакиті, й тепла! А як грози були — не біда! Я із річки Юність воду пила — Ах, яка в ній солодка вода! Що мало дісталось — моя в тім провина Чи, може, чиясь вина, Та з річки Кохання одна краплина І п'янка була, і хмільна. Намагалась довершити кожну справу, Хоч німіла з утоми рука. Я з річки Досвід тамувала спрагу— Як полин, в ній вода гірка. Я далі долаю дорогу свою І знову на березі річки стою, Та такої, що я проти неї — дитя. Притулила до неї уста пересохлі свої. — Як зовуть тебе?— я запитала її. І почула, як вічності подих: — Життя! ПРОЩАННЯ З ЮНІСТЮ Тікали, тікали, тікали Від мене поїзди, І берези мене не пускали: — Ну куди ти? Куди? Зостанься з нами, зостанься! Чи тебе хто скривдив? У вихрі задимлених станцій Обламаєш крила, Пізнаєш горе й біду, Будеш скривджена і принижена.— ...Та все-таки раз на ходу Я скочила на підніжку! Зашуміло тривожно колосся, Закривавився в тузі мак, Та уперто сказали колеса: — Тільки так! Тільки так! Тільки так! Що була я необережна, То ламала долю надвоє. І, гілля заламавши, берези В темінь кидались сторч головою. МІРКУВАННЯ ПРО ДОСВІД Як прекрасно — мати досвід! Він — мов золотий запас. Ти вставав іще задосвіт І добра собі припас. Ти ховав скарби старанно, Припасовував ключі. Знаєш: світ рожевий рано Й чорно-срібний уночі. Це ось юних трав зростання, А ось так квітує мак, Перша зустріч і остання — Все ти спробував на смак. Й не помітив сам, як часто Став казати: «Вже було!» Люди бачать луг квітчастий — Бачиш ти сухе стебло. Знаєш: друг найкращий зрадить Знаєш, що любов мине. Кажеш: «Горе ані радість Не здивують вже мене. Я всього вже бачив досить, Дорогі товариші!» ...Як це важко — мати досвіді Він—мов камінь на душі. ПЕЙЗАЖ ІЗ СОНЯШНИКОМ Десь росте оранжевий соняшник, До сонця звівши лице. Пронизую день цей сонячний, Неначе стріла кільце. Вітер хижо свисне повз скроні, То задзвонить, мов клавесин, І стоїть в золотій короні Улюблений сонця син. І доля з дзвінкими веслами До мене причалить ачей, Бо сміється соняшник весело Сотнею карих очей. ГАЛИНА Галина по-грецьки —«тиша». Яка ж я дурна була! Якби я це знала раніше, То зовсім інакше б жида. Я б не пхалась, куди не кличуть, Ще б подумала, чи іти, Не торкнулись би мого обличчя Знаки болю і самоти. Я б усім посміхалась лагідно, Все б доводила до пуття, І було б квітчасто та ягідно В тихім гаї мого життя. Чи це батьки помилились, А чи, може, моя вина, Що в тому гаю поселилась Тонкостебла тернина одна? Я її руками відводжу, Я ще зовсім не знаю про те, Що у днину весняну погожу Так рожево вона зацвіте. ХМАРНИЙ РАНОК Тривога! Сьогодні вранці Сонце в небо не вийшло! І павук перекинув антену З яблуні на вишню. І дятел дає радіограму Азбукою Морзе: — Сонце, сонце, де ти? Ти заблукало, може?— Сірі, щільні тумани Затягнули висоти сині, І роси лінзи сферичні Опадають, безсилі. І пташата налякані в гніздах Жалібно квилять спросоння, Та вперті локатори соняхів Шукають сонця. ПРИТЧА ПРО КАМІНЬ Спіткала пригода гірка мене: Хоч і був той камінь незримий, Та кинули в мене каменем. Повз вухо він свиснув — і мимо. А людина всміхається мило, Немов і вона не вона. Тим більше, що камінь мимо,— Доведи, що її вина! Та й чи був взагалі той камінь, До того ж іще незримий? А я вже тут з кулаками, Готую обурені рими! Каяття мене огортає. Простягаю руку: пробачте! І людина руку хапає, Говорить:— Самі ж ви бачите! І людина до мене горнеться. І виду я не показую. Що бачу, як знову горбиться Той камінь, що в неї за пазухою *** Ти не плач... Не треба... Не плач. Не заламуй трагічно брів. Дощ одяг нейлоновий плащ І кудись навмання побрів. Так задумливо йде, і йде, І про щось розмовляє з кущами, А кущі, як завжди під дощами, Прополіскують листя бліде. Як це мало, що серце хоробре! Ще б до цього хоч крихту тепла. Ти повір, що буде все добре. Ти не плач... Не треба... Не плач.. ПРАВИЛЬНЕ ЖИТТЯ Проснутись вранці і сказати:— Все! Нове життя сьогодні починаю. Щодня хорошу книжку почитаю, Яка мені щось мудре принесе. Щодня картину гарну подивлюсь. Щодня послухаю хорошу пісню. В якусь годину, ранню а чи пізню, Чого я хочу, все-таки доб'юсь. І стане світ прозорим, наче скло, і стане ясно, ніби на долоні, Чом сльози на губах такі солоні, Чому мені так досі не везло. І вже сльозина жодна не впаде. Назавжди позникають всі невдачі. Я, мов горіхи, потрощу задачі. І далі як по маслу все піде. Я сумніви усякі прожену. І стане на губах і в серці прісно. І зрозумію я — та буде пізно!— Що надто вже я правильно живу. *** Коли ненависть душу мою залива І киплять біля горла пекучі слова, Я руку стримую кожного разу, Задаю питання сама собі: Чи виливаю за людство біль, А чи свою особисту образу? ГЕРЛКЛ В РАБСТВІ У ОМФАЛИ Так, я знаю, прясти — це корисна справа. Ніхто ж бо не може ходить без одежі: Ні діва прекрасна, ні воїн хоробрий. Тільки ж, о Зевсе, прясти руками, що звикли до зброї, Хилити над прядивом голову, яка не схилялась Ні перед крітським биком, ні перед левом Йєменським, І в могутній руці не меч — веретено тримати!.. *** Покоління... Що таке покоління? Скільки літ повинно пройти, щоб ти, який ще недавно у мами сидів на колінах і вчився ходить по землі, раптом побачив перед собою юнаків з персиковим пушком над губою і гордовитих дівчат, перед якими сонце схиляє коліна уклінно, з висоти своїх років прислухався; до музики їхніх кроків, коли вони дзвінко біжать під дощем, і, відчувши у серці щем, зрозумів: прийшло нове покоління? *** В садах достигли яблука, В небі достигли зорі, Такі медово-духмяні І золотисто-прозорі. Справи усі облишу, В сад опівночі вийду І почую, як тихо дзвонять Під легким подихом вітру. Відчуваю, як тоншає нитка В цьому затишші серпневім, Що зв'язує яблуко з деревом, Що зв'язує зорю з небом. Підставлю свої долоні, Щоб яблуко не забилось, Підставлю свої долоні, Щоб зоря не згубилась. Бо зоря погаснути може, Бо яблуку буде боліти. Відчуваю, як тоншає нитка, Що зв'язує мене з літом. ЗУСТРІЧ ІЗ ТЕРНОПОЛЕМ Побувати на батьківщині — не така вже оригінальна мрія, Особливо коли тобі на полудень береться. Щось тонко і ніжно щеміло біля серця, Коли я в'їжджала в Тернопіль по вулиці Малишка Андрія День був хмарний і зимний. Чи ж би гнів на мене земля моя мала, Що я так довго чужими стежками ходила? Ну що ж! Як бачиш, настала ота година, Що я вернулась до тебе і сльозу на льоту впіймала. Не завжди воно виходить, як мріється, І далекі дороги не стеляться нам рушниками. Підгинаються ноги з утоми, а треба іти та іти. І побачиш — на місці стоїш, хоч здавалось - сягаєш мети. І одна хвилина руйнує все, що будувалось роками, Та за куряву тих нелегких доріг, що на серце і скроні впала, Як повернення в юність, колись нагорода прийде: Щастя ще раз вернутись на землю, де Рідна мати моя, ти ночей не доспала. СОН І знову сон. І знов той самий сон. Я поспішаю. Я біжу на поїзд. Зміяться безконечні сині рейки. Горить зелений вогник семафора. І кучерявий голубий димок Вже звився над трубою паровоза. (Чомусь обов'язково паровоза, хоч насправді Їх вже давно змінили тепловози). А я біжу. В пісок вгрузають ноги. Кущі хапають за поділ і руки. І серце ледь не вискочить з грудей. І ось гудок. Високий і печальний. Летить над рейками, над лісом, наді мною. Я бачу, як здригнулися колеса І поїзд рушив. Мій єдиний поїзд! Такого другого в житті не буде! — Постійте!— я кричу. — Заждіть хвилинку! Я вже ось-ось!— Та де там! Хто почує... І він пішов. Все швидше, швидше, швидше! Уже й не видно... Мій єдиний поїзд! А я біжу. Я все іще біжу. *** Серпневий вечір усміхається мені Так лагідно і так погідно. Ще осені й сліду не видно, Ще будуть повні сонця дні. ...Серпневий вечір усміхається мені Хоча сади уже в плодах, Та й квітувать не перестало, І нам з тобою не пристало Вже спочивати по трудах. ...Хоча сади уже в плодах. Ще дихає теплом земля, А небо сіє прохолоду, І так далеко ще до льоду Й снігів, що заметуть поля. ...Ще дихає теплом земля. Ще поки серпень на душі, Ще поки серпень в цьому світі, Не дозволяй чуттям сивіти І від кохання не спіши. ...Ще поки серпень на душі. ПРОЩАННЯ З СОНЦЕМ Останнє лагідне тепло, Таке, що аж на серці щем. Вже завтра стрінешся з дощем І скажеш: — Літо? Так, було! Як мало нам в житті дано, А ми його ще не цінуєм І лише спогади цілуєм, Як все в минулому давно. Тож не змарнуй, не розгуби Й малої сонячної хвилі І у серпневому дозвіллі Із чаші сонця пригуби. Не поспішай, не захлинись — Все рівно не вгамуєш спраги. Скажи :— Я був щасливий справді! І не забути поклянись. ПЕРЕД ДЗЕРКАЛОМ Та дитина, яка підстрибуючи бігла по доріжці навздогін за м'ячем,— це вже не я. Та юнка, яка, паленіючи від невідомого досі почуття, вперше сказала: «Люблю!» це вже не я. Та жінка, яка з жахом вирвала першу сиву волосину і довго дивилась на неї,— це вже не я. Що ж мені лишилося?.. Хто я тепер?.. ОСТАННІЙ ЛІТНІЙ ВІРШ Як жаль, що нічого жаліти, Бо так нічого й не було, І тільки літо, тільки літо Човном зеленим пропливло. І довго-довго шепотіло Німою мовою зірниць, І так хотіло, так хотіло Дістати дна моїх зіниць. І зникло поміж осокою, Злякавши бабку край води, Дощів прозорою рукою Позамивало всі сліди. І осінь, тиха і налякана, Спитала: — Що ж? Пора моя? Здається, там стояла й плакала Та це не я... Ні, це не я... *** Не помічаю, як летять літа, Не відчуваю, як життя минає, Хоч бачу: знову листя обліта, Тож знову осінь — сумніву немає. А я радію сонцю і весні, І серце жадібне ніяк не заспокою, І навіть ще літаю уві сні, З-за хмар комусь махаючи рукою. І я не вірю, що ідуть роки. Життя ж таке, що ні кінця, ні краю! ...І лиш ровесниці мої, кінозірки, В останнім фільмі вже бабусю грають *** В усьому щастя, осене моя! І в тому, що ось ти прийшла до мене,. Присіла тихо під моїм вікном. В усьому щастя, осене моя. Я вранці навстіж відчиню вікно, ! водоспад холодного повітря Кімнату сповнить запахом гіркавим, Коли я вранці відчиню вікно. Остання ластівка до мене прилетить І прощебече: — Що ж, прощай наразії Живою буду — навесні вернусь!— І ластівка у зирій полетить. Який це маляр був скупий на фарбу, Та раптом спохватився і почав Все малювати в жовте і червоне? Ну, бо для чого ж економить фарбу! І я щаслива, осене, що бачу, Що чую, дихаю, сміюсь і плачу, Надіюсь і впадаю в безнадію. Щаслива, осене, бо я — живу! САМОТНІСТЬ Било дві, і три, і чотири. Не хотілось нікуди іти. Спочатку він по квартирі Блукав без мети. Читав чомусь Евкліда «Начала», Пальцем креслив щось на столі, І муха самотня дзижчала На віконному склі. Ліг спати. Глибоко дихав. Рахував до сотні слонів. І муха дзижчала стиха. Потім звівся, бо зголоднів. Скип'ятив чай. Насмажив яєчні і сала. В яєць легко тріскала шкаралупа проваплена. І муха коло над ним описала, Запахом приваблена. Вперто жував, наперекір усьому, Помив тарілку і знову ліг. І слухав, як годинник вибив сьому. І слухав, як муха дзижчить на склі. А за вікнами дзеленчали трамваї, Місяць блідий над дахами сходив. Він прислухався, як муха не вгаває, Він прислухався до кроків на сходах. Година за годиною невблаганно минали,, А коли пробило десять годин, Він муху пристукнув старим журналом І тоді залишився зовсім один. *** Тонку павутинку за вітром пусти, Листя сухе докупи згреби, Останнє тепло не пропусти, Останню радість не розгуби. Ще ясно-прозорі небес вітражі, Та видно хмарину на самім дні. Останнє сонце своє збережи На довгі, хмарні, печальні дні. Як лист останній загублять кущі, Загудуть тривожно темні бори, Будуть довгі осінні дощі, Будуть холодні зимові вітри, Хай в пору найважчу зігріє тебе Минулого літа ласкаве тепло. Бо ж небо було таке голубе, Бо ж сонце таке яскраве було! ПРИТЧА ПРО ЗОРЮ Виходила зірка на небо щоночі,, Закохалась зірка в юнацькі очі. Що небо синє — А вони синіші. Що тяжіння сильне— А вони сильніші. Не втрималась зірка — На подвір'я впала, На подвір'я впала, Красунею стала. — Люби мене, хлопче, Будем разом жити. За високим небом Не буду тужити. Навчилась зірка Кроїти і шити, Варити варення І гриби сушити. Все б воно нічого, До роботи звикла, Тільки як вечір — Завішує вікна. Бо сходяться зірки-сестри, Починають сіті плести, Щоб свою сестру визволити, З темряви нічної виловити. А вона сльозами вмивається Ще й до них словами Озивається: — Сестри мої, сестри, Не ловіть мене, Бо небесне тяжіння Не пересидить земне. Хоч головою об стіну бийся Як же я кину своє обійстя? Що корова-красуля, Що свинки-паці — Скільки ж тут вкладено Моєї прації Хоч сині очі давно вже сірі, Як же я лишу діточок-сиріт? *** Даль перекреслено дощами косими, Голі дерева бредуть дорогою. Ти надто щедро дарувала, осене, От і лишил.ась тепер убогою. А було ж: в теплі трави ногами босими Ти ступала. Квітки заплітала в волосся. Ти надто безжурно раділа, осене, От і плакати довелося. Ці тумани... Якими їх виткано кроснами? Що сталось з багрянцем, пурпуром й золотом? Ти так безоглядно палала, осене, От і лишилась з вітром і холодом. ЖИТТЯ НА ОСТРОВІ З дитинства я любила острови. Вони життя людей міняють круто. Шматок землі, дві пригорщі трави — Ось і живи тут, Робінзоне Крузо! Той острів — він на вигадки мастак. Він — як на щастя знайдена підкова. Тут все, як скрізь, і разом з тим — не так. Тут все звичайне — і чомусь казкове. Чого ж ти хочеш? Ти сягнув мети. Минуле ні до чого ворушити. А схочеш землю пішки обійти — За півгодини зможеш це звершити. Отут живи. На березі сиди, Рахуй години марного чекання, Що, може, занесе когось сюди— На острів вересневого смеркання. ПОВЕРНЕННЯ В цьому домі я колись жила. Чи жила, чи так мені намріялось? Молода, щаслива я була — Білим цвітом геть усе завіялось. В цьому домі я колись жила, А коли вставало раннє сонце, Щебетушка-ластівка мала Стукала в моє віконце сонне. В цьому домі я колись жила, Снила все дорогами далекими, Зором спраглим — все, що я могла, Слідкувала в небі за лелеками. В цьому домі я колись жила І до неймовірності була щасливою, А тепер в долоні ось лягла Осінь стиглою малиновою сливою. Був той день: я вийшла і пішла. Ліг мені на скроні пил доріг. В цьому домі я колись жила. З чим тепер переступлю поріг? *** І прийде осінь до мого серця, І прийде осінь, і скаже несміло: — Ти на мене за те не сердься, Що пізніше прийти не зуміла. І прийде осінь до мого дому, І прийде осінь, і скаже тихо: — Стільки було тут вітрів і грому... Чи ж тепер твоє серце стихло? І прийде осінь до мене багряна, Виноградна, медова осінь. — Що ж, — скажу я, — заходь. Вже не рано. Так,— скажу я,— стихло. Не зовсім. ПОДОРОЖНЯ ПІСНЯ І день цей мине, наче сон, І горе мине, наче сон, А зараз осінні вітри Плачуть над ним в унісон. І ти разом з ними поплач, Так безнадійно поплач, А потім знову візьми Свій посох дорожній і плащ. В порожніх осінніх полях, В мертвих, розгрузлих полях Будеш за кроком крок Знову долати свій шлях. Бо знаєш: усе мина, І горе, і осінь мина, І ярим вогнем надії Спалахує озимина. СВІТЛИЙ ВІРШ Осінні вечори такі тихі... Все спочиває — земля, вода, вітер, і тільки дерева палають так багряно, аж рожеві тіні лягають на високе небо. Осінні ягоди всі терпкі: шипшина і глід, калина і терен. Бузкова зірка осені — печальна айстра холодними пелюстками тулиться до моєї щоки. Осінні вечори пахнуть димом, димом, який стелиться над землею і з яким пішло все, що стало зайвим: вибитий колосок, вилущений стручок, шкаралупа від горіха. Осінні вечори такі ясні і печальні... ВЕЧІРНІЙ ПЕЙЗАЖ Тихий вечір, дуже тихий вечір Підійшов навшпиньки до вікна У пухнастому малиновому светрі, А на гордих скронях — сивина. Добрий вечір, дуже добрий вечір Дарував надію на весну. Я чомусь заплачу не до речі І удвох з надією засну. Гордий вечір, дуже гордий вечір Постоїть тихенько і піде. Я прокинусь вранці, бо за плечі Обіймає сонце молоде. *** Осінній вітер вимете ліси, Похолодіють води і поля, І я побачу — сповнилась земля Суворої, трагічної краси. Вони були — і літо, і весна, Земля сміялась, сяяла, цвіла, Щасливою і юною була, І ось — зустрілась з осінню вона. Все правильно. Всьому своя пора. Високе небо — зимне і чуже. Воно землі не пам'ятає вже. Все правильно. Це дійсність, а не гра Все справедливо. І тому ще гірш. Холодний вітер скронь мою торка, І на губах моїх смага гірка. Все справедливо. І болить мій вірш. ПАМ'ЯТІ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ Як буду в дальньому краю Блукати в горах і яругах, Кому повім печаль свою І прихилюся, як до друга? І вже не поза, вже не гра, А справжній біль за серце тисне. І звітуватися пора За все, що ми звершили, пісне. Бо стільки днів, і стільки снів, Весняно-сонячних і хмарних, І стільки сліз, і стільки слів Розгублено в блуканнях марних! Блукаю в дальньому краю Та зела гіркії збираю. Кому повім печаль свою? Кому я пісню заспіваю? СІРЕНЬКИЙ ДЕНЬ Сіренький день. Бувають і зимою Меланхолійні і сіренькі дні, Немов природа в єдності зі мною Задумалась над юдоллю земною І робить висновки сумні. Дерева в інеї, немов у ваті,— Старанно їх закутал,а зима. Задумались замети сизуваті: Чи не пора б уже весну позвати? Та ні, ще рано... Ще — зима. А так уже б хотілося з розбігу Струмками задзвеніти—дзень та дзень! І спробуй тут читати мудру книгу, Коли такі бажання навіть в снігу В меланхолійний і сіренький день! ЯКБИ МОЛОДІСТЬ ЗНАЛА! Скільки щастя я мала — Чому ж не берегла? ...Якби молодість знала, Якби старість могла! Щодня нову пісню співала, Що повна сонця й тепла. ...Якби молодість знала, Якби старість могла! Щоранку любов зустрічала, Під вечір—самотня йшла. ...Якби молодість знала, Якби старість могла! Руку друга тримала — Надійна рука була! ...Якби молодість знала, Якби старість могла! Гадала: жар-птицю спіймала Зосталось перо із крила. ...Якби молодість знала, Якби старість могла! РАНОК. ІНІЙ Дерева порцелянове дзвонять: дзень! дзе-ень! Так ніжно, мов старовинний клавесин Білизна. Срібло. Синь. Починається новий день. Схід зайнявся і знову прочах. Перші промені небо вишили. А люди на вулиці вийшли, І сни ще дрімають в їхніх очах. Найчистіші фарби поклала зима Так довірливо, ніжно і так прозоро. Замість проводів — білі узори, І наче снігуронька — я сама. Золочені хмаринки у небі де-де. І тиша... Як би її не розбити... І радість... Як би її не згубити І зберегти на прийдешній день. *** Звідки така біда, Мов дихання зими студене? Кажуть: — Така молода!— Та вже не про мене. Ще листя тримається віт, Бо ж зовсім іще зелене. Кажуть: — Гарна, мов цвіт!— Та вже не про мене. Хто знає, спіткнулося де Серце моє шалене? Кажуть: — Любов її жде!— Та вже не про мене. НОВОРІЧНЕ ГАДАННЯ В цю урочисту новорічну ніч, Вогнів бенгальських мерехтюча зливо, Скажи мені, наворожи мені, Що буду жити довго і щасливо; Що матиму щодня я хліб і сіль, Та і до хліба буде все, що треба; Що будуть влітку трави у росі, А по грозі веселка на півнеба; Що буде праця вдень і сон вночі, Світанки ранні, зустрічі непізні, Моєї долі золоті ключі Відкриють музику нової пісні; Що вернуться весною журавлі, Почервоніють яблука під осінь; Що буде мир на стомленій землі, А про війну забудуть люди зовсім; Що не затримають мою ходу Тумани, заметілі ані зливи; Що вірних друзів і любов знайду І буду жити довго і щасливо. КАЛЕНДАРНІ ЗАПИСИ Січень Поле—мов чиста сторінка книги життя, В яку буду записувати Ще один рік. Лютий Хтось такий щедрий розсипав довкола Срібло і самоцвіти. Чому ж вона така холодна — ця щедрість? Березень У березні при березі Волого розшумілися берези, По вітру розпустивши чорні коси. Квітень Дерева в смаглявих долонях бруньок Тримають зелених птиць: Випустити чи ще рано? Травень Вже повірили в сонце — і раптом Розцвіла черемха — Останній подих зими. Червень І сонце щедре, І дощі ласкаві. Чого ж ви посивіли, кульбабки? Липень Скільки сонця довкола! На кожній пшеничній стеблині — Променисте довгасте сонце. Серпень Ковалі кували з міді сосни, А що мідь зосталася, То викували сонце. Вересень Зажурились журавлі, Що пора у вирій. Кружеляли, кружеляли — ой, пора! Жовтень Осіннім ранком вийду в сад. Рожевою щокою з голої гілки Мені усміхнеться холодне яблуко. Листопад На вогненній палітрі осені Закінчились фарби. Лишилась Тьмяна і холодна руда. Грудень Сісти біля вогню. Пити шипшиновий чай. Життя твоє стало багатшим на рік. СЛІД ЗІРНИЦІ І знову долоні, холодні, мов лід, Тулю до гарячого чола. Живу... Помру... А чи лишиться слід? Чи однаково: жила — не жила? Пролетіла птиця. А який по ній слід? Тільки вітер з-під сизого крила. Спалахнула зірниця. А який по ній слід? Тільки серце чиєсь обпекла. ПРОЛОГ Ворожба моя, Ворожба, Наворожи мені долю Наворожи мені долю З очима карими, І спалю я все за собою Вогнем-пожарами, І забуду все, що було, А що буде — не знатиму й зовсім! Пошли мені сонце й тепло— Не на літо, то хоч на осінь. Що не буде — радість, журба — Все в дорогу візьму з собою. Ворожба моя, Ворожба, Наворожи мені долю! З НАШОЇ ПЕРШОЇ РОЗМОВИ Ти сказав: я щаслива, бо вільна, як нестримна річка гірська, як в високому літньому небі хмарина легка. Так, мій милий, я вільна, як річка гірська свавільна, як в високому літньому небі хмарина повільна. Тільки ж воля моя — від самотності. Ох, яка то воля гірка! ПТАХИ ЩАСТЯ Простягни мені руку смагляву свою, Пригорни мою голову до плеча, І в очах моїх сірих розтане печаль, І для птахи щастя гніздо я зів'ю. Ми з тобою діждемось такої весни, Коли виведе птаха золотистих малят Ми забудем колишні тривожні сни, Всі болі навік відболять. Бо щоранку — зимою і влітку, восени й навесні — Птахи щастя нас будуть будити, влітати в вікно. То чого ж ти мовчиш? Простягни свою руку мені. Бачиш — щастя? Так близько, так поруч воно! ПРОХАННЯ Скажи мені єдиний раз: — Я твій!— І я повірю. І про все забуду. І більше вже печалитись не буду, Сльозу довгасту випущу з-під вій. Нехай вона стікає по щоці, Нехай змиває з неї пил буденний. І раптом вітер налетить південний, Піде грайлива хвиля по ріці, Запахне літом, щастям і теплом. Я сумнівів гіркий вантаж покину І в тебе на плечі засну спокійно, Немов пташина в мами під крилом. ВІЧНИЙ ВІРШ Місячний пил на скронях твоїх, Місячний пил, коханий... А може, нелегких доріг земних — Це не страшно, коханий. Полинна смага на твоїх устах, Полинна смага, коханий... Твій плащ дощами і вітром пропах Зніми його зараз, коханий. Світила я світло в своєму вікні, Світила для тебе, коханий... Я вірила: ти судився мені, Ти знайдеш мене, коханий. В двадцятому віці солов'ї І ті електронні, коханий... Сховаю обличчя в долоні твої. Я — вічна жінка, коханий. СВІТАНКОВА ПІСНЯ Розбуди мене, розбуди, А як буду я тиха і сонна, Поведи мене, поведи Милуватися сходом сонця. Заспівай мені, заспівай Світанкову лагідну пісню. Запитай мене, запитай, Чи прийшов ти не надто пізно. Обніми ти мене, обніми Руками теплими, вірними. Всі печалі мої обмини, Тільки б ще раз я в щастя повірила. НАЇВНА ПІСЕНЬКА Я по вулицях проходжу, Якось так мені незвично. Не кажи, що перехожа, Назови мене — зустрічна! Пісенька моя не вічна. Стихне ця, то буде друга! Ти не зви мене зустрічна, Назови мене — подруга! Гостювала в серці туга, Ось тому я і зітхала. Ти не зви мене подруга, Назови мене — кохана! Ой нащо ж я покохала Очі темні, мов ожина! Ти не зви мене кохана, Назови мене — дружина! *** Літо прийшло, мій милий, Ти бачиш — літо прийшло! Неба блакитні хвилі, Землі зелене тепло. Птиці забули про пісні, В гнізда свої летять, В гнізда, що стали тісні Від галасливих пташат. І сади, що пишались в квітні В біло-рожевій красі, Тепер такі непомітні — В зелених яблуках всі. Ще жито в полях зелене, Та бачиш — уже цвіте! Ну що мені скажеш на те? Ти дивишся ясно на мене І кажеш:— Скоро жнива, Час збирання врожаю, Та весна любові жива Буде вічно. Я так вважаю. ТВОЄ ІМ'Я Дощ пройде. Пил приб'є. Повітря до блиску вимиє. І блискавка в небі напише твоє Неповторне ім'я. І дві дуги, наче дві руки, Веселка з'єднає. І щезнуть хмари, сірі й руді. І грім сконає. Остання блискавка кволо погасне Та сонце дощинки засвітить, Щоб ім'я твоє неповторне і ясне Сіяло над світом. КАЗКА З МОРАЛЛЮ Ми з тобою, ми з тобою — Як дві хвилі в синім морі, Як дві птиці в синім вітрі, В синім небі дві зорі. Синє море неосяжне: Розбіжаться в ньому хвилі — Та направо, та наліво— Не зустрінуться ніколи. Синій вітер неспокійний: Птиці стомляться і сядуть — Та на клен, а та на липу — І загубляться між листям. Синє небо невблаганне: Кожній зірці шлях назначить І летять вони покірно, І не вернуться назад. Ми не смієм загубитись, Як згубилися дві хвилі, Як згубилися дві птиці, Як згубились дві зорії Знаєш, що було по тому? В синім морі хвиль не стало, Птиці більше не співали, Згасли в небі дві зорі. Пам'ятай про це, коханий! СОНЯЧНИЙ ВІРШ Смаглявий хлопче, взолотило сонце Твоє хлоп'яче худорляве тіло. В очах, звичайно хмарних, ніби сонних, Дві іскри сонячні зазолотіло. Ліг золотавий відблиск на волосся, І пахнуть травами твої долоні, І, як воно вже влітку повелося, Уста твої гарячі і солоні. Красою зачарована земною, Щасливою я бути просто мушу. Такий ти сонячний переді мною, Що я стою, дивлюсь — і очі мружу. КОРОЛІВСЬКИЙ ВІРШ Ім'я твоє королівське Дзвенить золотими острогами, Ім'я твоє королівське Шумить мені шовком знамен. Я бачу: через століття Летиш крутими дорогами І сходиш з коня до мене, Ноги звільнивши з стремен. І ось ми з тобою разом, Хоч нас розділяло віками. І ось ми з тобою разом, І що нам тепер віки! І дивляться в мою душу Очі твої темно-карі, І чую тепло животворне Твоєї міцної руки. Мій королевичу гордий, Я вірш свій у далеч послала, Щоб він до нас повернувся, Щоб він довіку не змовк, Щоб вічно мені дзвеніло Золоте ім'я Владислава, Щоб вічно шумів для мене Знамен королівських шовк. ЧОЛОВІК, ЯКОГО Я ЛЮБЛЮ Звідки — і не знаю достеменно, Та себе на тому все ловлю: Точно знаю, коли йде до мене Чоловік, якого я люблю. Він всміхнеться ніжно і щасливо. Як вино, той усміх пригублю. Отже є таке на світі диво — Чоловік, якого я люблю! Сліпоті жінок дивуюсь дуже,— Хай усе лишиться так, молю!— Він минає їх, а їм байдуже, Чоловік, якого я люблю. Може, і в любов приходить будень, Може, і грозу перетерплю, Та для мене завжди святом буде Чоловік, якого я люблю. Може, час вогонь сердечний втишить Що зроблю, що я тоді зроблю, Що зроблю, коли мене залишить Чоловік, якого я люблю?.. ЛИСТ ІЗ ВІДПУСТКИ Я скучаю за тобою. Чи мовчу, чи розмовляю, Чи на людях веселюся, Чи сумую в самоті — Я скучаю за тобою! Хочу голос твій почути. Слухаю співочих птахів, Слухаю розмови мудрі, Слухаю пісні Дассена — Хочу голос твій почути. Хочу рук твоїх торкнутись. Я дніпровські хвилі гладжу, Любим друзям руки тисну, Сарні хліб даю з долоні — Хочу рук твоїх торкнутись! Хочу уст твоїх торкнутись! Я в липневім сонці гріюсь, Я квітки троянд цілую, їм духмяні полуниці — Хочу уст твоїх торкнутись. Я скучаю за тобою! НЕДОРЕЧНА РОЗМОВА Коли твої губи для мене схолонуть, І ти поцілуєш, а буде це як прощання, Я роздушу на щоці сльозу одиноку солону І скажу: — Знову небо затягнуло надовго дощами. Коли рука моя буде шукати марне, Бо твоя назустріч не поспішить нетерпляче, Я скажу: — Ах, це небо, осіннє, задумане, хмарне!— Можна подумати, що природа За кимсь безутішно плаче. Буде з дерев злітати Руде, пересохле листя. Я скажу: — А пора вже про одежу подбати зимову.— Тільки це буде нескоро. Це ще буде колись-то. Сама не знаю, до чого Я завела цю розмову... *** Це літо нас зчарувало, Заплітало з ромашок вінки, Це літо нам дарувало Повні жмені зірок дзвінких, Робило, все, що хотіло, Відстати від нас не могло: То наші тіла золотило, То соком вишневим текло, То грозами гірко ридало, То сонцем сміялося знов, Це літо нам нагадало, Що вічною буде любов. Таке було щедре без краю, Мов повік не скінчиться воно, Неначе сніжинок зграї Ніколи не стукнуть в вікно. Як настануть печалі дні, Як серце буде боліти, Ти, коханий, скажи мені: — Я не винен! Це винне літо! КОЛИСКОВА ДЛЯ СВІТАНКУ Не спіши, світанку, не спіши, Не розплющуй вії золотаві, Хоч роса лягла на тихі трави І шумлять тривожні комиші, Тільки ти, світанку, не спіши! Літня ніч, як мить одна, мине. Хай мене ще поцілує милий, Ще нас пестощі не натомили, Хай він поцілує ще мене! Літня ніч, як мить одна, мине... Зорі бачу я в його очах, Губи не розстануться з губами. Підожди, світанку, за горбами, Ще вогонь жаги в нас не зачах! Зорі бачу я в його очах. Не спіши, світанку, не спіши, Дай ще налюбитись наостанку! Я тебе послухаю, світанку, Коли скажеш: «Жінко, не гріши!» Тільки ти, світанку, не спіши! ПЕРША СПРОБА ЧАКЛУВАННЯ Чим я тебе причарую? Травами, Що в темному ліс! цвітуть на Купала. Тільки б інші туди іе потрапили, Тільки б для мене там зірка упала. Чим я тебе причарую? Словами, Що проти них ти не матимеш ради, Що сміхом дзвонять і шепчуть сльозами, Що в них і любов, і смуток, і радість. Чим я тебе причарую? Устами, Що без тебе на світі самотні, мов сироти, Так зацілую тебе до нестями, Що в моє чаклування ти мусиш повірити. ВАРІАЦІЯ СТАРОЇ ЛЕГЕНДИ ДЛЯ ТЕБЕ Й там сквозь туман полуночи Блистал огонек золотой, Кидался он путнику в очи, Манил он на отдых ночной. М. ЛЕРМОНТОВ Чи прорізала блискавка хмару, Чи полк увірвався вражий? Славетну красуню Тамару Невірний коханець зневажив. Чи зробив це з ревнивого болю, Чи все тверезо розважив? Жінку, всю — ніжність і полум'я, Негідний мужчина зневажив. На золоту тигрицю Неслава упала важко: Її, могутню царицю, Підлий підданець зневажив! І пила вона воду жадібно, Чашу вдрузки розколола. І тільки зойкнула жалібно В кутку золота корона. І сказала вона: — Клянуся: На зло негідному смерду Вмиратиме наглою смертю, Хто уст моїх вперше торкнувся» Не хочу в узді тримати Кров південну гарячу! Любов, що один міг мати, На багатьох розтрачу. Крізь ніч, і туман, і терен, Вогонь мій усіх принадить, Та кожного прийме Терек - Тоді вже ніхто не зрадить! ПРОСТО СНИ І знов серед ночі мені присниться, Що ти — птиця. А яка ти птиця? І що робити мені з тобою? Може, пустити тебе на волю? Коли ти звичайна сіра сорока, Ти не будеш літати високо. Сядеш поблизу, і заскрекочеш, І щось на пам'ять украсти схочеш. Якщо ти ластівка, будеш літати, Мошву ловити побіля хати. З ластівки користь, з ластівки радість» Не будь ти ластівкою, бога ради! Якщо ти вчена барвиста папуга, Тобі на волі прийдеться туго, І ти вернешся, щоб в клітку сісти, Щоб напоїли, дали поїсти. Як ти посмітюшка — сіренька пташка, Тобі на волі не буде тяжко: Хтось кинув крихти, хтось проса посипав - І вже ти, пташко, сьогодні сита. Ну, а якщо ти нестримний сокіл, Що лиш під пару хмарині високій? Злетиш і згубишся межи зірками. І з чим я залишусь? З пустими руками? І буду я плакати: «Що ж я зробила? Сама відпустила, кого так любила!» Навіки поселиться в серці неспокій: Де він, мій сокіл? Де він, мій сокіл? Я смутку глибини до дна перемірю І все-таки вірю, Все-таки вірю, Що пізно чи рано, а ти все одно Вернешся і стукнеш в моє вікно. ДРУГА СПРОБА ЧАКЛУВАННЯ Коли мені світять зірки золоті,— Зі мною будь! І коли темна ніч зустріне в путі, — Зі мною будь! І коли тиха радість обійме мене,— Зі мною будь! І коли негода гірка не мине,— Зі мною будь! Ти мого життя зміст і основа — Зі мною будь. До останнього подиху, до останнього слова Зі мною будь! НІЧНИЙ ШЕПІТ ЗАКОХАНОЇ ЖІНКИ Хай найсолодше яблуко Визріє тобі восени, А навесні пролунає Найніжніший спів солов'я. Хай приходять до тебе Щасливі і лагідні сни, Навіть коли поруч — не я. Хай буде дорога твоя Легка й проста І друзів щирих та вірних Ціла сім'я, Хай гіркота обминає Кохані твої уста, Навіть коли поруч — не я. Хай не буде й краплі смутку В серці на дні, Хай подарує тобі взаємність Любов найбільша твоя, Хай будуть щасливі Усі твої дні, Навіть коли поруч — не я. ДЕНЬ БЕЗ ТЕБЕ Ти не був у мене сьогодні, І тому мої губи голодні, І тому мої руки голодні — Ти не був у мене сьогодні! Мені хліб піском розкришився. День цей в нервах чеканням лишився, В горлі голодом він залишився, Бо хліб піском розкришився. І вода не тамує спраги, Закипа на губах моїх спраглих, На губах, від чекання спраглих, Що й вода не тамує спраги. Я чекаю тебе — і даремне. Мені небо без тебе темне! Мені сонце без тебе темне! Тільки знову чекаю даремне. *** Приїдь до мене! Я спечу Цукрове печиво, крихке і золотисте. Я відчиню тобі і помовчу, А потім схаменусь, Запропоную сісти. Спитаю: «Як живеш?» І знову помовчу. А потім так буденно і звичайно Скажу: «Ось зараз чаю скип'ячу!» І побіжу на кухню ставить чайник. Я найдорожчу чашку розіб'ю, Бо серце раптом стисне, як в лещатах Уламки підберу. Води поп'ю. І знов повірю: це таки на щастя! *** Я об тебе, мов хвиля, б'юся. Я твій погляд зустріти боюся. Раптом вгледжу у погляді лід? Значить, нам розлучитися слід. Повернуся і тихо піду. Ляже сніг по моїм сліду, Замете золотий листопад, І не буде дороги назад, І не буде назад вороття. А без тебе життя — не життя. Що мовчиш ти — мовчи. Це дарма Я себе обману сама. Знов коханим тебе назву. Хоч обманом живу, та — живу! *** Дощ на клавішах листя Грав щось задумливе й лагідне Минало літечко-літо, Зелене, квітчасте, ягідне, З суницями під дубами, З чорницями під сосною, З твоїми руками й губами, Коли ти прощався зі мною. Літо б ще раде загаятись, Йому неохота минати, Та птиці збираються зграями, І тягне холодом м'яти, І ти прощаєшся поспіхом І щось говориш про справи, А я ховаю під посміхом Той біль, що проймає справді^ І теж щось сказати хочу, Що часу, мовляв, ні хвилини, І щоки мої лоскочуть Дощу спасенні краплини. *** Буду чекати тебе на осіннім пероні, Буду чекати тебе, а ти не приїдеш. Вітер остудить мої розтривожені скроні. Буду чекати тебе на осіннім пероні. Буду чекати тебе, а ти не приїдеш. А літа, наче птиці, за обрій повідлітали. А любов, наче квітка: її цвісти не примусиш. Буду я гірко тужити за тими літами, Що, наче птиці, за обрій повідлітали. Та любов — наче квітка: її цвісти не примусиш. Виходила я з надією, а повернуся з журбою. Стільки було поїздів, а ти не приїхав! Жовтий листок берези принесу додому з собою, Виходила я з надією, а повернуся з журбою. Жовтий листок, мов квиток, по якому ти не приїхав. РОЗГУБЛЕНИЙ ВІРШ Що тепер нам з тобою робити, Коли холодом тягне з дібров? Ми з тобою не вміли любити, Але в чому ж винна любов? Одягнувши малинові шати, Ось і вечір прийшов чорнобров» Ми з тобою не вміли прощати, Але в чому ж винна любов? Місяць глянув оком голодним, Потім знову за хмару зайшов. Хай ми винні одне перед одним» Але в чому ж винна любов? ПРОЩАЛЬНА ПІСЕНЬКА Ніч похмурою совою Шерехнула по вікну. Забери мене з собою,. Не лишай мене одну! Прийде ранок за тобою, Я його не прожену. Забери мене з собою, Не лишай мене одну! Між вокзальною юрбою Чуєш жалібну струну? Забери мене з собою,, Не лишай мене одну! Припаду я головою До грудей твоїх. Зітхну. Забери мене з собою, Не лишай мене одну! Гляну вслід тобі з журбою, Тільки в думці ще гукну: «Забери мене з собою, Не лишай мене одну!» РОЗПАЧЛИВИЙ ВІРШ Наша любов помирає. Наша любов помирає! Лежить на смертному ложі, Стуливши уста блідії. Стоїть мій тверезий розум, Сльози гіркі втирає, Застигло у відчаї серце — Не хоче тратить надії. Вітер дихання стримав. Сонце промені ломить. Наша любов помирає... Наша любов помирає!!! Спинилась Земля навшпиньках - Погляд останній ловить. Всесвіт гуде органно — Мелодію розпачу грає. Що ж ми з тобою зробили? Ох, що ж ми з тобою зробили! Найтяжчою в світі карою Життя нас сьогодні карає. Здавалось: ніхто так не любить, Як ми з тобою любили, І от стоїмо без слова, А наша любов помирає. *** Моя любов палала маками. Сіяли очі. Губи плакали. І так невтримно, відчайдушне Моя любов палала маками. А макам вік недовгий суджений. Немов рубінові посудини, Росою чистою сповнялися, Хоч знали — вік недовгий суджений Рятуйся від любові втечею! Та вже уста смагою спечені І сивий попіл ліг на серце. Чому ж не рятувалась втечею? А маки тихо осипалися. Оце і все, що позосталося. А ти надіялась на чудо? А чуда, бачиш, і не сталося... *** Цей біль мине, Бо ніщо на світі не вічне. Цей біль мине, Як минають дощі і зима. Тільки ще раз здалеку Тобі посміхнуся заклично, І рукою махну, І побачу: усе це дарма. Було. І пройшло. Бо все на світі минає. Сто доріг вибирай: Що судилося — не обминуть. А тепер не гукай, Все одно ж бо відлуння немає. І не згадуй тепер — Згадки можуть тебе обмануть. Цей біль мине, Бо все на світі минає, Як минає гроза, Встигши трави дощем перелить Цей біль мине, Моє серце саме про це знає, Тільки ж зараз — болить. ПРОЩАННЯ З ЛІТОМ Я так тебе, літо, любила,, І ти у мене було. Скоро прийде зима біла І мороз розмалює склОу А я тебе, літо, любила, І ти у мене було. Ти так мене цілувало, Що й досі губи в вогні. Коли снігів покривало Ляже під ноги мені, Згадаю, як ти цілувало, Що й досі губи в вогні. Ти мене зчарувало зовсімГ А може, я винна сама? Бо забула, що прийде осінь, Бо забула, що прийде зима. Ти мене зчарувало зовсім, А може... сама я... сама?.. Що робити, як ти минуло? Але ж ти у мене було! Вже в обличчя морозом дихнуло, Вже під ноги снігами лягло. Не клену тебе, що минуло. Дякую, що було. *** Буду тебе любити Довго і безнадійно, Буду сумно зітхати, Що це кохання — останнє. Буду тебе любити, Поки зима відійде, Буду тебе любити, Поки весна настане. А як сніги розтануть, Зазеленіє листя, В сонця весняного світлі Я так ясно побачу: Всі зимові тривоги Просто мені здалися. Справжня любов ще прийде Я ще від неї заплачу! ВІРШ ДЛЯ СОРОКАЛІТНІХ ЖІНОК В сімнадцять кохають. Ах, як кохають! А в тридцять за першим коханням зітхають. А в сорок... А в сорок вже все розуміють — І тільки тоді любити уміють. В сімнадцять в вас принца казкового бачать І вади найменшої вам не пробачать. А в тридцять за все без кінця докоряють, Всі ваші недоліки перебирають. А в сорок... А в сорок уміють простити. І попрощатись. І відпустити. ДВА ПЕЙЗАЖІ З НАСТРОЄМ Ти любив мене. Принаймні мені так здавалось. І сонце мені ласкаво всміхалось, І море, що сяяло синню з небес, Лизало руки, мов вірний пес. Ти не любиш мене. Це мені не здається. І сонце з мене глузливо сміється. І море вже настроєм іншим живе; Дико скалиться й глухо реве. *** Знов дощ постукає в скло, Буде серце тоскно боліти. А в нас же з тобою було Золоте і квітуче літо! Хто скаже, чия в тім вина І що ми не так робили, Що осипалась зав'язь рясна, Що сади наші не зародили? Знов на небі хтось глека розбив Що ж так дуже мені заболіло: Чи що ти мене розлюбив, Чи що я тебе розлюбила? КОЛИСКОВА ДЛЯ СМУТКУ Заколишу свій смуток в серці, Немов мале дитя в колисці. Спи, любий, спи. А знаєш, в серпні Вже перша жовтизна на листі. Заснув. Та знов проснеться скоро. Вже так мені з ним повелося. Спи, любий, спи. А знаєш, в сорок Лягає срібло на волосся. Ти дуже тихий, ніжний смуток, Коли так придивитись зблизька. Спи, любий, спи. Пора заснути. Усе гойдається колиска. *** Так довго вірила в любов. Що десь та є. І що мене Не обійде, не обмине. Так ревно вірила в любов! Так ніжно мрію берегла, Що десь є він — єдиний в світі Прийде, життя моє освітить. Так гірко мрію берегла. А в що ж повірю я тепер? Тепер, коли тобі за сорок, Наївним бути просто сором. То в що ж повірю я тепер? *** Прости, що я тебе люблю, Що все не можу розлюбити. Мій цвіт морозами побито, Я гірко так за ним скорблю І все-таки тебе люблю. Великий день. Широкий світ. А я на нього не зважаю. Мені не ждати урожаю, Бо облетів мій ніжний цвіт. І все-таки — широкий світ! Себе втішаю: а, пусте! Ось поболить і перестане. За зимами весна настане, І сад мій знову зацвіте. Невже і справді це — пусте? ...А десь уста твої сумні. Як гірко-солодко мені! *** Згадаю — і в серце ніж, І губи здригнуться від болю. Десь далеко є ніч, Наша з тобою ніч, Ніч наша з тобою! Торкнися моєї руки Упевненими руками! Десь є холодні стежки, Сумують самотні стежки, Стежки, по яких ми блукали Я кличу тебе:— Ходім! Що нам тумани сиві!— Десь далеко є дім, Нестерпно самотній дім, Дім, де були ми щасливі! Все, що було,— було. Все, що минуло,— минуло. Наші стежки розвело, Наші сліди замело, Зорею повз вікьга майнуло. Тільки й згадаю: було... СВЯТО Я сьогодні святкую свято самотності: помию підлоги, столи застелю. Я сьогодні святкую свято самотності в пам'ять про того, котрого люблю. Я клопоти всі, як дітей, приколишу, я викличу усміх ясний на лице. Я білі ромашки в спокої залишу: там чітка пелюсток, я знаю про це. Воно дуже тихе — самотності свято: не треба музики, гомону, слів. Лиш небо за вікнами буде сіяти, збереться десяток нездійснених снів. Я їх привітаю: — Рада вас бачить? Заходьте, сідайте, вип'єм вина. Що ви не збулись — це нічого не значить. Що ви не збулись — це не ваша вина. Що ви не збулись — не плекаю досаду. Здається, невдячністю я не грішу. ...А потім до столу самотньо присяду і тихо й печально цей вірш напишу. *** ...Руки твої пам'ятаю, Долоні твої смагляві... І знову в літо вертаю, Де травами пахнуть галяви, Де небо таке безкрає І все-таки сонця повне, Де смуток з душі стирає Кохання моє невловне, Де липи квітують рясно І в далеч земля попливла, Де ім'я твоє прекрасне Обривається тихим:— Вла-а... І все. Тільки губи в губи. І вітру шум в верховітті. І дощ своє срібло губить. І нас тільки двоє на світі. *** Як я тебе любила! Сказала — і стало страшно. Як я тебе любила? Невже це день учорашній? Мела завірюха в вікна, В стіни сердито била, А я ще до того не звикла, Я ще тебе любила. Календар показував будень, Вітер вив, як вовк у діброві. Здавалось: кінця не буде Негоді, ночі й любові. Над ранок погода стихла, Земля задумана, біла, І я повторюю стиха: «Як я тебе любила!..» СПРОБА ВИЗВОЛЕННЯ Згадай і скажи:— Було... Ми щасливі були, Дощ до нас стукав у скло, Хмари червоні пливли, 'І грізний навколишній світ В стіни прибоєм бив. Здається... Пройшло ж стільки літі Здається, тебе я любив. А я посміхнуся на зло, Плечем недбало знижу. — Так давно це було!— Тобі я скажу.— У мене щасливі дні, Вночі я спокійно сплю, І навіть не сниться мені, Що тебе я люблю... САМОТНІЙ ПТАХ Перелюбила, відболіла, Тепер спокійна, що аж страх. Снігами поле забіліло, Над ним летить самотній птах. Відбився, мабуть, загубився. А може, зграя утекла? І як цей холод народився З того сердечного тепла? Не розтоплю, мабуть, не вигрію, Теплом не розжену сльоту. Не долетить мій птах до вирію, Впаде, безсилий, на льоту. ТРЕТЯ СПРОБА ЧАКЛУВАННЯ Пам'ятай мене, пам'ятай, Коли й зовсім мене розлюбиш І останній спогад загубиш, Пам'ятай мене, пам'ятай! Пам'ятай мене, пам'ятай В ніч весняну, замріяно-синю, І в заплакану ніч осінню Пам'ятай мене, пам'ятай! Пам'ятай мене, пам'ятай В дні щасливі і в дні печальні, І слова мої всі прощальні, Пам'ятай мене, пам'ятай! Пам'ятай мене, пам'ятай, Коли будеш старіти й сивіти, Доки будеш жити на світі, Пам'ятай мене, пам'ятай! ...Хай в непам'ять ідуть літа — Тільки ти мене пам'ятай! ЗАПИСКА З ДОРОГИ Минають дні. Вже стільки їх минуло. Лора вже рахувати на літа. До серця прислухаюсь — не заснуло? Дивлюсь — а в небі зірка золота. Колись на неї ми удвох дивились. Тепер одна дивлюся. Та дарма! Надії зникли, як і появились. Нема надій — розчарувань нема. Ще не радію, але вже не плачу. Не жаль мені моєї самоти. Тебе я вже ніколи не побачу, А як побачу — будеш вже не ти. ПРОЩАННЯ ЗІ СТАНЦІЄЮ ВОРОЖБА Ні, не треба мене втішати. Мало що буває в житті! Свиснув поїзд. Пора рушати. Ти — лиш станція на путі. Й невелика до того ж станція, Що не кожен поїзд стає. Тільки в серці у мене зостанься Всім найкращим, що в тебе є! Я, як в щастя, в тебе повірила. (Полустанки... роз'їзди... мости...) Відлетів той лелека до вирію, Що на стрісі гніздо мостив. Відлетів у вирій лелека. Відлетів... Ну що ж, не судьба! Ось і ти залишилась далеко, Станція Ворожба. *** Не одсіяй мені, моя любове! Світи мені, немов зоря ранкова, Коли воркочуть ніжно голуби, І світ такий прозоро-голубий, І трави темно-сизі від роси, І в лісі розцвітають вереси. Оце вже осінь. Що ж, нехай і осінь! Ми в осені довірливо попросим: «Не в'яль нам серця тугою намарне. Будь сонячна, а якщо мусиш,— хмарна, Сповняй свої обов'язки в цім світі, І лиш любов нехай нам вічно світить». І я шепчу слова ці знову й знову: «Не одсіяй мені, моя любове!» ЗМІСТ Урочиста увертюра 3 Дім з голубими вікнами 4 Запрошення 5 «А який прекрасний білий світ!» 6 Донецький цикл Сурми світанку 7 Світло полудня 7 Вечірній настрій 8 Колискова 8 Чекання 9 День, як золото 10 Моління 11 «Проростай крізь мою біду» 12 «Всесвіт відбивається в краплині» 13 «Як прекрасно серце болить» 14 «Я виросла з минулого» 15 Рондо каприччіозо 16 На тему Шевченка 18 «Радість приходить, бува, раз на вік» 19 Півонії 20 Пейзаж із вітром 21 «Я осягнула вищу радість» 22 Донецьк літній 23 «Не називайте нещастя по імені!» 24 Чорнобривці 25 «Вже в скверах траву скосили» 26 Генеральна репетиція 27 Просто пісня 28 Вірш із гідронімами 29 Прощання з юністю 30 Міркування про досвід 31 Пейзаж із соняшником 32 Галина 33 Хмарний ранок 34 Притча про камінь 35 «Ти не плач...» 36 Правильне життя 37 «Коли ненависть душу мою залива» 38 Геракл в рабстві у Омфали 38 «Покоління...» 39 «В садах достигли яблука» 40 Зустріч із Тернополем 41 Сон 42 «Серпневий вечір усміхається мені» 43 Прощання з сонцем 44 Перед дзеркалом 45 Останній літній вірш 46 «Не помічаю, як летять літа» 47 «В усьому щастя, осене моя!» 48 Самотність 49 «Тонку павутинку за вітром пусти» 50 Притча про зорю 51 «Даль перекреслено дощами косими» 53 Життя на острові 54 Повернення 55 «І прийде осінь до мого серця» 56 Подорожня пісня 57 Світлий вірш 58 Вечірній пейзаж 59 «Осінній вітер вимете ліси» 60 Пам'яті Олександра Олеся 61 Сіренький день 62 Якби молодість знала! 63 Ранок. Іній 64 «Звідки така біда» 65 Новорічне гадання 66 Календарні записи 67 Слід зірниці 69 Станція Ворожба (Ліричний цикл) Пролог 71 З нашої першої розмови 72 Птахи щастя 73 Прохання 74 Вічний вірш 75 Світанкова пісня 76 Наївна пісенька 77 «Літо прийшло, мій милий» 78 Твоє ім'я 79 Казка з мораллю 80 Сонячний вірш 81 Королівський вірш 82 Чоловік, якого я люблю 83 Лист із відпустки 84 Недоречна розмова 85 «Це літо нас зчарувало» 86 Колискова для світанку 87 Перша спроба чаклування 88 Варіація старої легенди для тебе 89 Просто сни 91 Друга спроба чаклування 93 Нічний шепіт закоханої жінки 94 День без тебе 95 «Приїдь до мене!..» 96 «Я об тебе, мов хвиля, б'юся» 97 «Дощ на клавішах листя» 98 «Буду чекати тебе на осіннім пероні» 99 Розгублений вірш 100 Прощальна пісенька 101 Розпачливий вірш 102 «Моя любов палала маками» 103 «Цей біль мине» 104 Прощання з літом 105 «Буду тебе любити» 106 Вірш для сорокалітніх жінок 107 Два пейзажі з настроєм 108 «Знову дощ постукає в скло» 109 Колискова для смутку 110 «Так довго вірила в любов» 111 «Прости, що я тебе люблю» 112 «Згадаю—і в серце ніж» 113 Свято 114 «...Руки твої пам'ятаю» 116 «Як я тебе любила» 117 Спроба визволення 118 Самотній птах 119 Третя спроба чаклування 120 Записка з дороги 121 Прощання зі станцією Ворожба 122 «Не одсіяй мені, моя любове!» 123 Галина Леонидівна Гордасевич Редактор Л. Д. Рубан Художник Е. В. Шуляк Художній редактор П. X. Ткаченко Технічний редактор В. В. Чала Коректор Т. С. Март Інформ. бланк № 1900 Здано на виробництво 20.05.86. Підписано до друку 12.08.86. БФ 33369. Формат 70Х90'/32. Папір для глибокого друку. Гарнітура журнальна рублена Високий друк. 4,68 ум.-друк. арк., 4,97 ум. фарб.-відб., 3,43 обл.-вид. арк. Тираж 2500 пр. Зам. 01219. Ціна 45 к. Видавництво «Радянський письменник», 252054, Київ-54, вул. Чкалова, 52. Одеська книжкова фабрика, 270008, Одеса-8, вул. Дзержинського, 24. Галина Гордасевич Поезії © Гордасевич Г., 2000р.