Quo vadis
Генрик Сенкевич


Генрiк Сенкевич (1846—1916) – визначний польський письменник, лауреат Нобелiвськоi премii 1905 року. Найбiльшу популярнiсть серед творiв Сенкевича здобув роман «Quo vadis» (1896), в якому змальована широка картина Риму часiв панування Нерона (І ст. н. е.). Це розповiдь про першi роки становлення християнства, про дiяння апостолiв Петра i Павла, а також романтична iсторiя кохання римського аристократа i переслiдуваноi властями християнки. «Quo vadis» Генрiка Сенкевича по праву вважаеться свiтовою класикою iсторичного роману, вiн був неодноразово екранiзований i перекладений бiльш нiж 50 мовами.





Генрiк Сенкевич

Quo vadis










Henryk Sienkiewicz




«Quo vadis» – найпопулярнiший твiр Генрiка Сенкевича


Уже понад столiття Генрiк Сенкевич залишаеться одним з найпопулярнiших (якщо не найпопулярнiшим) польських письменникiв як у Польщi, так i в усьому свiтi. Про це свiдчить, зокрема, соцiологiчне опитування «Полiтики», згiдно з яким своею популярнiстю романiст перевищуе не тiльки польських майстрiв слова (Стефан Жеромський, Владислав Реймонт, Вiтольд Гомбрович, Станiслав Лем, Чеслав Мiлош, Вiслава Шимборська), але й таких зарубiжних творцiв, як Михайло Булгаков, Альбер Камю, Ярослав Гашек, Ернест Гемiнгвей, Габрiель Гарсiя Маркес i Томас Манн[1 - Ankieta «Polityki». Sienkiewicz g?ra7/ Gazeta Wyborcza. – 17.11.1999.]. І вже напевно можна твердити, що жоден iз польських письменникiв не мав стiлькох видань i перевидань своiх творiв, перекладiв, театральних i фiльмових адаптацiй, як Сенкевич. Вiн був також першим серед польських лiтераторiв лауреатом Нобелiвськоi премii (1905) – i одним з перших у свiтi (конкурс започаткували в 1901 роцi). І все-таки, незважаючи на те, що Сенкевичем написано вже «тонни» книг, а його iм'я можна знайти в будь-якiй енциклопедii, його творчiсть досi викликае чимало суперечок, читацький свiт досi подiляеться на фанатичних прихильникiв i нещадних критикiв його творчостi, кожна нова епоха вважае своiм обов'язком переосмислити його спадок. Бiльше того, навiть iсторiя з отриманням Нобелiвськоi премii не виглядае сьогоднi аж такою прозорою, як можна було б судити з пiдручникiв та довiдкових видань.

Майже тотально побутуе думка, що Генрiк Сенкевич отримав Нобелiвську премiю за роман «Quo vadis» («Камо грядеши»). Цей стереотип пiдтверджують останнi (тритомна та шеститомна) енциклопедii польського наукового видавництва PWN; i лише в «Лексиконi Нобелiвськоi премii» (2001) внесено вiдповiднi поправки: згiдно з обгрунтуванням вердикту Шведськоi Академii, Сенкевичу присуджено премiю «за його видатнi заслуги як епiчного письменника», тобто за весь творчий доробок. А навколо премiювання польського письменника ходило й ходить iще чимало мiфiв, якi поступово вдаеться спростовувати (наприклад, загальне переконання, що Сенкевич на врученнi нагороди читав свою доповiдь латинською мовою).

Причини таких довiльних iнтерпретацiй Нобелiвськоi справи Сенкевича останнiм часом намагаються з'ясувати ряд польських дослiдникiв (Тадеуш Буйнiцький, Тадеуш Орацький, Анджей Тадус, Анна Сужинська-Блашак, Барбара Соколовська-Гурнович). Польська Академiя наук висувала Сенкевича на премiю Нобеля ще в 1901 роцi, зокрема цiею справою цiлковито займався професор Станiслав Тарновський, головна iдейна фiгура тодiшнiх польських консерваторiв i клерикалiв, який вiдразу пiсля виходу в свiт «Quo vadis» визнав твiр найвидатнiшим у доробку Сенкевича. Лист графа Станiслава Тарновського до голови Нобелiвського комiтету засвiдчуе, що саме «Quo vadis» висувався на цю престижну нагороду: «Будучи головою Академii наук i водночас професором польськоi лiтератури в Ягеллонському унiверситетi, а тим самим уповноважений 1-м параграфом «Спецiального положення» до висловлення своеi думки у цiй справi, я дозволяю собi звернути увагу Комiтету i Вашу, пане Голово, на твiр, який, як менi здаеться, задовольняе всi умови, що iх вимагае засновник до четвертоi частини конкурсу, – лiтературний твiр, найвидатнiший за своiм характером, у значеннi iдеалiзму. Цим твором е «Quo vadis», тим бiльше що його можна дуже легко видати цiлком дослiвно для користування молодi, як це вже зроблено польською та iталiйською мовами, а видання французькою вже готуеться до друку» (вiд 25 сiчня 1901 року).[2 - Цитата за публiкацiею документiв у книзi: 100-lecie przyznania Henrykowi Sienkiewiczowi literackiej Nagrody Nobla. – Poznan, 2005.]

Виглядае на те, що надзвичайна популярнiсть роману «Quo vadis» могла завадити в оцiнцi твору Нобелiвським комiтетом. Вже до 1901 року роман було перекладено бiльш як на 30 мов свiту, а продаж лише у Великiй Британii та Сполучених Штатах сягнув на той час 2 мiльйонiв примiрникiв. «Однак не треба переоцiнювати роль такого успiху, – зазначав секретар Шведськоi Академii наук, – поганi книжки також легко розходяться, тим самим доводячи, що е привабливими». Комiтет опинився у досить двозначнiй ситуацii: вiн мав оцiнювати твiр, який не вписувався в рамки стандартноi оцiнки – чи цей роман настiльки добрий, що популярнiсть його перейшла будь-якi межi, чи вiн просто задовольняе невибагливi смаки пересiчного читача? Як би там не було, рiшенням Комiтету вiд 9 листопада 1905 року стало присудження премii Сенкевичу «за видатнi заслуги як епiчного автора», а в промовi на честь лауреата найбiльше уваги було придiлено не романовi «Quo vadis», а «Трилогii» та «Хрестоносцям».

Крiм безперечних художнiх заслуг цих творiв, немалу роль у рiшеннi Комiтету вiдiграли й полiтичнi чинники, що пiдтвердив i сам перебiг церемонii вручення премii. Варто лише згадати, що конкурентами Сенкевича на отримання нагороди була не тiльки польська письменниця Елiза Ожешко, а й такi видатнi майстри пера, як Лев Толстой, Редьярд Кiплiнг, Джозуе Кардуччi, Сельма Лагерльоф та iн. В особi Сенкевича отримав визнання польський народ, який уже понад столiття не мав своеi держави (Польща була подiлена мiж Австро-Угорщиною, Нiмеччиною та Росiею). Розповiдаючи в листах до дружини про атмосферу, яка панувала на врученнi премii, Сенкевич зокрема написав: «Наприкiнцi говорить Вiрсен, довго говорить по-шведському – пiсля чого завершуе французькою просто-таки нечуваними похвалами «Трилогii», «Без догмату», «Родини Поланецьких», «Quo vadis» i «Хрестоносцiв». Я скоса дивлюся, як це ковтне прусський посол, який сидить бiля мене, – й мене опановуе добрий гумор при описi Грюнвальду. Зрештою, пруссак навiть не здригнувся».[3 - Цитата за: Szczublewski J. Zywot Sienkiewicza. – Warszawa, 1989. – S. 350—351.]

І сам виступ Генрiка Сенкевича на урочистостi нагородження (французькою, а не латинською мовою) свiдчить, що у сприйняттi автора «Трилогii» премiя мала бiльше нацiональний, нiж iндивiдуальний характер: «Однак ця честь, цiнна для всiх, незмiрно цiннiшою мае бути для сина Польщi! Їi проголошено мертвою, а це – один з тисяч доказiв того, що вона живе! Їi проголошено нездатною до мислення й працi, а ось вам доказ того, що вона дiе! Проголошено ii переможеною, а ось вам новий доказ того, що вона вмiе перемагати!

Кому ж не спадуть на думку слова Галiлея: «Eppur si muove», оскiльки визнано в усьому свiтi силу цiеi працi, а один з ii творiв увiнчано. Тож за це увiнчання – не моеi особи, тому що польська земля родюча й тут не бракуе письменникiв, якi мене перевищують, – а за це увiнчання польськоi працi i польськоi творчоi сили, вам, панове, члени Академii, якоi ви е найвищим виразом думки i почуттiв вашоi шляхетноi нацii, я складаю як поляк найсердечнiшу й гарячу подяку»[4 - Sienkiewicz H. Dziela. – T. XL. – Warszawa, 1951. – S. 140.]. Саме таке розумiння мiжнародного визнання було особистим сприйняттям Сенкевича, про що свiдчить його лист до секретаря Академii Карла Д. аф Вiрсена у зв'язку з новиною про присудження нагороди (29 листопада 1905 року): «Новина, яку Ви менi оголошуете, справдi робить мене щасливим – тим бiльше, що виявленоi честi я не приймаю виключно для себе – я вiдношу ii до своеi краiни, до нашоi лiтератури – такоi давньоi, багатоi, чудовоi, а водночас так мало знаноi…»[5 - Цитата за: 100-lecie przyznania…, S. 15.]

Дiйсно, полiтичний чинник визнання польського народу, його культури, зрештою, самого його права на iснування був для Комiсii вирiшальним, i невипадково вона зупинила свiй вибiр саме на найвiдомiшому польському письменниковi, iм'я якого було у всiх на вустах. Ця мотивацiя легко простежуеться, зокрема в офiцiйному протоколi Шведськоi Академii: «Там, де лiтература народу е багатою й невичерпною, iснування цього народу забезпечено, оскiльки квiтка цивiлiзацii не може зростати на безплiднiй землi. Але в кожнiй нацii можна знайти рiдкiсних генiiв, якi зосереджують у собi дух народу i репрезентують його характер у свiтi. Хоча вони зберiгають i шанують спогади з минулого своеi нацii, вони роблять це тiльки для того, щоб змiцнити надii на майбутне…»[6 - Цитата за: 100-1есiе przyznania Henrykowi Sienkiewiczowi…, S. 16.]

«Жодна квiтка культури не може розквiтнути на поганому природному грунтi, а коли цього грунту немае, необхiдна мозольна й тривала праця. Польський народ уже бiльше столiття змушений обробляти кам'янистий грунт, однак вiн чинить це з таким зусиллям всiеi своеi енергii, що цей грунт видае сьогоднi врожай, нiтрохи не бiднiший i не гiрший, нiж в iнших краiнах, що мають добрi умови для культурного розвитку…

Польськiй нацii цi генii е ще потрiбнiшими, нiж будь-де, адже вони об'еднують весь народ, вони стоять перед свiтом як представники своiх спiввiтчизникiв, вони представляють i захищають iсторичну пам'ять, (…) вони пiдтримують дух i пiдiгрiвають до боротьби (…).

Такого передовика лiтератури, культури, всього нацiонального польського духу мае, на свое щастя, Польща. І Академiя наук обрала серед полякiв лауреата сьогоднiшнього конкурсу».[7 - Цитата за кн.: Bujnicki T. Sienkiewicza «Powiesci z lat dawnych». – Krakyw: Studia, 1996. – S. 215.]

Далi секретар Королiвськоi Шведськоi Академii наук Карл Давiд аф Вiрсен зупинився коротко на аналiзi творчостi польського письменника, видiляючи з числа iнших такi твори, як «Нариси вуглем», «Янко-музикант», «Лiхтарник», «Татарська неволя», «Трилогiя», «Без догмату», «Родина Поланецьких», «Quo vadis», «Хрестоносцi». Щоб наблизитися до розумiння причин неймовiрного письменницького успiху Генрiка Сенкевича, необхiдно хоча б побiжно нагадати факти життя i творчу бiографiю польського митця, уявити його в контекстi епохи, якiй вiн належав. Вiдсилаемо читача до передмови нашого видання роману «Вогнем i мечем».

І все-таки найбiльшу популярнiсть у свiтi серед творiв Сенкевича здобув роман «Quo vadis» («Камо грядеши», 1896), який, власне, й висувався на Нобелiвську премiю ще в 1901 роцi (нагадаемо, що Сенкевич здобув ii в 1905 роцi), – широка картина Риму часiв панування Нерона i початкiв християнства. Твiр став матерiалом для численних фiльмових i телевiзiйних адаптацiй i переробок, оперних лiбрето, його перекладено бiльш як на 40 мов свiту.

Задум написання роману з'явився у Сенкевича, найвiрогiднiше, пiд час чергового вiзиту до Рима в 1893 роцi й зустрiчi з мистецьким середовищем полякiв, якi мешкали тодi в мiстi. На думку про твiр на античну тематику мiг наштовхнути Сенкевича художник Генрiк Семiрадський, який виступив особистим «екскурсоводом» письменника по архiтектурних пам'ятках «вiчного мiста». Вже в 1894 роцi в iнтерв'ю для «Краю» Сенкевич признався: «Приготування до «Quo vadis» веду сумлiнно. Рим знаю чудово. Щоправда, спочатку я виношував задум перенести дiю до Палестини, але вiдвiдини по-справжньому невiдомих менi околиць вимагали багато часу i коштiв. Зрештою, Рим цiлком вiдповiдае моiм цiлям. Тацита я вивчаю da capo, ну й перевернув майже всю бiблiотеку творiв, якi стосуються першого сторiччя нашоi ери»[8 - Sienkiewicz H. Wywiad udzielony W. Kurczewskiemu. «Kraj», 1894, № 21 // Цит. за: Bujnicki Т. Henryk Sienkiewicz – «Quo vadis».]. Цей лист свiдчить про два джерела натхнення та iнформацii в написаннi роману: iсторична лiтература та власнi спостереження, вiдвiдини каплицi «Quo vadis», базилiки Св. Петра, Tre Fontane та iнших пам'яток раннього християнства.

До працi над «Quo vadis» Сенкевич приступив уже як досвiдчений письменник, автор популярних романiв i оповiдань, авторитет якого, завдяки успiховi «Трилогii», був дуже високим. Замислюючи роман про перших християн, про епоху занепаду Риму за Нерона, письменник свiдомо плекав намiр створити «великий» твiр, написаний «високим», епопеiчним стилем. В одному з листiв Сенкевич зiзнавався: «Я вiддавна живу в величезному напруженнi всiх сил, адже рiч, яку я пишу, е важкою i в такому високому стилi, що нiчого подiбного нiхто сьогоднi не робить. Але саме тому треба докладати зусиль, щоб була правда i враження дiйсностi… Я дiйшов нарештi до вибуху. Те, що ранiше обiцяло бути грiзним, було як гуркiт перед бурею. Лише тепер настае буря i розпочнеться справжня християнська епопея. Я вигадав i маю в головi стiльки чудових i страшних сцен, що тiльки б сил i здоров'я – i «Quo vadis» буде величнiшим вiд усього, що я написав».[9 - Sienkiewicz H. List do Jadwigi Janczewskiej // Цит. за: Krzyzanowski J. Henryk Sienkiewicz. Kalendarz zycia i twоrczosci. – Warszawa, 1956. – S. 195.]

Роман писався близько двох рокiв, i вже з березня 1895 року його друк розпочинають «Gazeta Polska», «Czas» i «Dziennik Poznanski». В березнi ж наступного року роман було завершено.

«Quo vadis» цiлком узгоджувався з концепцiею лiтератури i свiтоглядом, якi ми знаемо з попереднiх романiв Сенкевича. Письменник використав перевiрену й випробувану фабульну схему, в основi якоi лежать пригоди двох благородних i гарних коханцiв, стосунки яких розвиваються у вирi масштабних i значних iсторичних подiй, а закiнчуеться все незмiнним гепi-ендом. Чоловiчий персонаж цiеi пари, Вiнiцiй, долае чимало труднощiв зовнiшнього i внутрiшнього характеру для поеднання зi своею коханою Лiгiею. По-перше, вiн бореться за неi з iмператором Нероном, який хоче вбити ii заради помсти Петронiевi. По-друге, Вiнiцiй веде важку духовну боротьбу з самим собою, зi звичними для нього, римлянина, способом життя i переконаннями. Пiд впливом кохання до християнки Лiгii герой проходить складну еволюцiю вiд римлянина, який погорджуе християнством як релiгiею рабiв i фiлософiею слабких народiв, до вiри в Христа i слiдування його заповiдям.

Ця, така звична для Сенкевича, любовна фабула розвиваеться на широкому iсторичному тлi розкладу античноi римськоi культури й народження християнського свiту. І хоча головний наголос письменник намагався робити на апологетичних мотивах мучеництва перших християн, саме свiт античноi культури залишався ближчим авторовi в естетичному планi, тому й показаний в романi з такою блискучою пластичнiстю. Про величезний вплив класичноi естетики грецького i римського мистецтва на естетичнi погляди i творчий метод Сенкевича свiдчить зiзнання самого автора «Quo vadis» в листi до Марii Радзейовськоi (1903): «Я дуже люблю пил вiкiв, античнi руiни, iталiйськi мiста, галереi, створенi не грошима, а генiем Венецii, Флоренцii i Рима. Я занадто люблю Гомера, Софокла, пам'ятки Грецii i ii величезну традицiю, яка – хоч ми часто й не знаемо цього – пливе як кров у наших жилах, i я вже б не змiг без цього жити, так само як без старих шляхетних книжок…»[10 - Sienkiewicz Н. List do Marii Radziejowskiej // Sienkiewicz H. Dziela. – T. 56. – Warszawa, 1951. – S. 111.]

У написаному в 1879 роцi «Листi з Рима» Сенкевич наголошував на так званому «ладi», який вiн убачае в античному мистецтвi й який полягае в чуттевiй рiвновазi всiх душевних сил i вражень, у вiдчуттi внутрiшнього спокою перед лицем довершеностi, ясностi й дивовижноi простоти. Цей лад, який так захоплював письменника, перебувае у тiсному зв'язку з поняттям грецькоi калокагатii – едностi добра i краси. З iншого боку, в «Quo vadis» вiдбулося роздiлення цього античного «ладу»: добро було приписано християнам, а краса залишилась за свiтом язичницькоi античноi культури.

Сучасний дослiдник творчостi Сенкевича Тадеуш Буйнiцький вважае, що симпатii письменника до античноi культури мали не тiльки естетичне, а й свiтоглядне значення. Як у романi «Quo vadis», так i в бiльш ранньому «Без догмату» Сенкевич декларував себе як ворог декадентства i в його сучаснiй, i в iсторичнiй iпостасях. Однак водночас письменник був зачарований декадентством, особливо античним, пов'язаним iз занепадом великоi класичноi культури, цiнностi якоi залишаються важливими для нього навiть перед лицем приходу новоi християнськоi ери.

Саме цим можна пояснити помiчений i наголошуваний багатьма критиками розлам у концепцii художнього свiту роману, який полягае в яскравому й проникливому живописаннi поганського свiту в порiвняннi з християнським середовищем, яке у творi постае занадто схематичним i безбарвним. Особливо вдалася Сенкевичу постать Петронiя, який символiчно втiлюе в своiй особi всю красу занепадницького Риму – вiн е найбiльш пластичним i психологiчно поглибленим персонажем роману. Петронiй е черговим, ще яскравiшим, нiж Плошовський, образом декадента, який у своему свiтоглядi поеднуе елементи фiлософського скептицизму з естетичними позицiями.

Самогубство Петронiя, яке мае своi сюжетно-композицiйнi вiдповiдники в загибелi Нерона i в мученицькiй смертi апостолiв, символiзуе кiнець античноi краси. Петронiй критично, але пасивно споглядав цей занепад, вiн брав участь в оргiях iмператорського двору – хоча робив це швидше з позицiй цiкавого iнтелектуала, до того ж, йому бракувало стимулу для активного протиставлення, вiн бачив майбутню велич новоi релiгii, але не мiг ототожнити себе з нею. Петронiй бачив розклад i близький занепад античного Риму, його цивiлiзацii та його чеснот пiд навалою варварiв, але був настiльки пов'язаний зi старою культурою, що не мав сил i енергii порвати з нею. Сенкевич з малярською пластичнiстю описуе щоденне життя римського патрицiя, його звички, вподобання, витвори мистецтва i предмети побуту, якi його оточували. Як пише Янiна Кульчицька-Салонi, роман «е радше прощанням зi свiтом, який сходить з iсторичноi арени, нiж привiтанням свiту нового».[11 - Henryk Sienkiewicz. Zycie i twоrczosc. Materialy zebrala i wstepem opatrzyla Janina Kulczycka-Saloni. – Warszawa, 1966. – S. 65.]

Проте ще один з перших критикiв роману Ігнаци Матушевський наголошував на особливiй чутливостi автора до вiдчуттевих якостей свiту, колористики й естетики руху, виразнiсть яких може вiдсунути на дальший план iдеологiчну проблематику: «Одне слово, але поставлене у правильному мiсцi, одне, здавалося б, звичайне, але нечувано влучне порiвняння, один прикметник, доданий мимохiть до iменника, – i перед нашими очима вiдразу постане випукла й жива постать, вимальовуеться образ, ситуацiя, сцена».[12 - Matuszewski I. Swoi i obcy // Matuszewski I. Artysci i krytycy // Z pism I. Matuszewskiego. – Warszawa, 1965. – T. 1. – S. 267.]

«Малярськiсть» роману вiдрiзняе «Quo vadis» вiд попереднiх творiв Сенкевича (наприклад, вiд «Трилогii»). Пластичнiсть i «малярське» бачення художнього свiту виражаеться в тому, що твiр скомпоновано як ряд великих «картин» з описуваного iсторичного перiоду, якi автор навмисне видiляе, надае iм виразних фiзичних i емоцiйних обрисiв, досягаючи потрiбних йому ефектiв «високого стилю», незалежно вiд того, гарнi це сцени чи жахливi: бенкет Нерона, молитви християн у катакомбах, пожежа Рима, смолоскипи Нерона, подii на аренi, боротьба Урсуса з туром, видiння св. Петра на Аппiйськiй дорозi. «Якщо якимсь фрагментам Сенкевичевого твору ми даемо назву образiв, то через те, що естетична лексика не мае вiдповiдного термiна, – писав І. Матушевський. – Образами цi сцени е лише з тiеi точки зору, що виразно промовляють до читача у пластичний спосiб, насичуючи його уяву гармонiею барв i лiнiй».[13 - Matuszewski I. Swoi i obcy // Matuszewski I. Artysci i krytycy // Z pism I. Matuszewskiego. – Warszawa, 1965. – Т. 1. – S. 266.]

Характерною рисою сцен у «Quo vadis» е iх концентрованiсть у точно визначеному просторовому вiдрiзку i тематична виразнiсть, якi спираються на предметну конкретнiсть i барвистiсть опису та замкненiсть у вiдносно короткому часовому вiдтинку (звiдси слабшi, нiж у «Трилогii», темпоральнi якостi епiзодiв). Певний брак динамiзму, настiльки характерний для «Трилогii», став причиною спрямованостi сцен у «Quo vadis» нiби всередину образу, яка робить цi образи статичними, описовими – iконiчними. Однак у будовах сцен i конкретних мотивах розвитку сюжету письменник прагнув до дотримання канонiв класичноi естетики – до пропорцiйностi елементiв художнього свiту. Тому багато дослiдникiв вказують на подiбнiсть образiв роману до античноi скульптури.

Крiм домiнантного в «Quo vadis» вiзуального аспекту суттеву роль в авторському задумi величних сцен роману вiдiграють персонажi. В порiвняннi з попереднiми творами Сенкевича свiт персонажiв значно обмежуе сферу компетенцii вiдавторського оповiдача – незалежно вiд того, чи персонажi перебувають у предметному статусi учасникiв романних подiй, чи виступають суб'ектами оцiнки художнього свiту i спостерiгачами. Суб'ективiзацiя оповiдi особливо помiтна в способах презентацii iнших героiв: у межах характеристики часто з'являеться точка зору iншого персонажа, очима якого оповiдач спостерiгае i оцiнюе героя. У таких описах автор найчастiше вдаеться до посередництва Петронiя, авторитет якого вiдiграе велику роль у «портретуваннi» героiв роману (наприклад, Лiгii).

Вже перед тодiшнiми польськими критиками поставало питання, чи Сенкевич у своему романi, крiм очевидного для митця завдання створити живу картину минулого, переслiдував якусь iншу, побiчну мету. Тобто чи свiт початкiв християнства цiкавив письменника сам по собi, чи вiн був також алегорiею сучасних проблем, зокрема – проблем полiтичних. Це питання було тим бiльш обгрунтованим, що польська прозова традицiя вже знала твори з подiбними тенденцiями: тодi був дуже популярним роман «Рим за Нерона», автором якого був один з попередникiв Сенкевича – Юзеф Ігнаци Крашевський. Цей твiр становив велику iсторичну метафору, яка показувала трагiчнi подii польського повстання I860—1864 рокiв та майбутню долю польського народу на алегоричному прикладi перших християн, якi страждали вiд переслiдувань римлян.

Романовi приписувались рiзнi полiтичнi пiдтексти, в його персонажах i подiях вбачали алегорii польського нацiонального питання. Зокрема вважалось, що Лiгiю, яка походить iз пiвночi, з народу лiгiв, можна iдентифiкувати з предками полякiв. А з того факту, що врятував Лiгiю вiд тура велетень з народу, наiвний, але по-християнськи мудрий своею дитячою вiрою Урсус, можна робити чимало домислiв про те, хто ж мае порятувати королеву-Польшу. Тим не менше, алегоричнi тенденцii у «Quo vadis» прочитуються слабо. В питаннях нацiональноi справи Сенкевич був радше конформiстом, який проголошував iдею моральноi боротьби з насиллям, пiдпорядкування iснуючому становi речей, переконання, роззброення суспiльства i ненасильницьке «навернення» ворога, що несправедливiсть сама себе знищить через свое ж таки зло i добро переможе.

Видана в 1896 роцi, книга здобула величезну популярнiсть i зробила блискавичну читацьку кар'еру в Європi. «Quo vadis» на Заходi мав такий самий успiх, як «Вогнем i мечем» у Польщi. Один за одним здiйснювалися переклади роману на рiзнi европейськi мови, створювалися сценiчнi переробки й адаптацii, опери, iмена героiв роману використовували з рекламною метою, називали ними спортивних коней i домашнiх тварин. Анатомiю читацького успiху «Quo vadis» треба шукати там само, де й надзвичайну популярнiсть пiзнiших голлiвудських фiльмiв. Однiею з причин популярностi була мода на iсторичний перiод початку нашоi ери. Крiм того, роман розповiдав про сакральнi початки християнства, пропонуючи iнтерпретацiю «легкоi» релiгiйностi, романтизованоi i естетичноi, в якiй метафiзичнi й есхатологiчнi мотиви спiвiснують з чуттевими. «Quo vadis» на прикладi головних героiв показував можливiсть доступитися до християнського спасiння, минаючи муки апостолiв i перших адептiв.

Реакцiя критики й академiчного лiтературознавства була набагато стриманiшою. Звичайно, було чимало схвальних i захопливих рецензiй, але в голосах найвизначнiших лiтературних критикiв вiдчувалося застереження. Історiя рецепцii роману мае своi перiоди, в кожному з яких були своi причини хвалити чи критикувати твiр, у кожному з яких були своi апологети i критики. «Боже милосердний, тiльки не думати про християнство в категорiях цього пасквiлю на дух людський, в якому стiльки е з християнства, скiльки з живоi Польщi в «Родинi Поланецьких» – усi вже здогадались, що мова про «Quo vadis». Заклинаю кожного, хто страждае вiд того, що це наша думка видала цей шедевр легковажностi й безтурботливоi фальшi, нехай вiзьме в руки хоча б Норвiдовий «Quidam», i думаю, що його обвiе щось подiбне до духовного запаху тих вiкiв, щось з iхнього повiтря, i вiн зрозумiе, що наша лiтература i Сенкевича переживе i жити буде»[14 - Brzozowski S. Legenda Mlodej Pol ski. – Lw?w, 1910. – S. 377.], – писав Станiслав Бжозовський. Полемiка навколо художньоi цiнностi роману продовжилася i в наш час: «канон» позитивного сприйняття твору становлять iнтерпретацii Юлiана Кшижановського, серед розчарованих – Зигмунт Швейковський, Конрад Гурський, Ян Добрачинський та iн. «Уявлення чудових сцен, якi лежали в основi формування «Quo vadis» й якi чарували й полонили мiльйони читачiв роману, не вистачило, – писав 3. Швейковський, – щоб дати «велику християнську епопею». Розчарував мислитель, розчарував психолог, розчарував iсторик могутнiх драм загальнолюдськоi культури, розчарував навiть моралiст…»[15 - Szweykowski Z. Trylogia Sienkiewicza i inne szkice о tw?rczosci pisarza. – Poznan, 1973. – S. 142.]

Критично поставилися до «Quo vadis» також зарубiжнi критики. Фердiнан Брюнетьер висунув Сенкевичу серйозне звинувачення в плагiатi, наводячи як джерела «Мученикiв» Шатобрiана, «Akte» Дюма та «Антихриста» Ренана. Рiзка вiдповiдь Сенкевича спровокувала нову бурю звинувачень, в яких аргументами ставали «Бен-Гур» Льюiса Велеса, «Останнi днi Помпеi» Бульвер Лiтона, «Калiгула» Дюма, «Саламбо» Флобера. Претензii до Сенкевича були найрiзноманiтнiшi i навiть полярнi: християни вважали твiр занадто свiтським, атеiсти – занадто християнським, знавцi античностi не хотiли визнавати в «Quo vadis» наявностi анi Стародавнього Риму, анi тогочасних реалiй, закидали те, що Сенкевич спекулюе банальностями, що вiн лише вiдтворюе вже вiдоме, а не творить свое. Я. Кульчицька-Салонi вважае, що рiзка критика Сенкевичевого роману у Францii була обумовлена матерiальними втратами i пiдривом престижу французьких лiтераторiв, спричиненими неймовiрним читацьким успiхом «Quo vadis» у цiй краiнi. Польський романiст став такою самою жертвою, якою до цього скандинавськi, а пiзнiше, пiсля Другоi свiтовоi вiйни, американськi письменники. Тут, безумовно, треба визнати, що найбiльш радикальна критика Сенкевичевого роману е необгрунтованою i безпiдставною.



Ростислав Радишевський




Quo vadis

Роман










Роздiл І


Петронiй прокинувся лише близько полудня, i, як зазвичай, з вiдчуттям великоi втоми. Напередоднi вiн був у Нерона на бенкетi, що тривав до глибокоi ночi. Здоров'я його останнiм часом почало пiдупадати. Вiн сам говорив, що прокидаеться ранками з якоюсь задерев'янiлiстю в тiлi й нездатнiстю зосередитись. Одначе ранкова ванна й розтирання, що його ретельно проробляли добре вишколенi раби, пожвавлювали рух млявоi кровi, збуджували, бадьорили, повертали сили, й iз елеотезiя[16 - Елеотезiй – кiмнати для намащування.], останнього вiддiлення лазень, вiн виходив наче воскреслий – очi блискали дотепнiстю й веселiстю, вiн знову був молодим, повним життя й таким незрiвнянно вишуканим, що сам Отон не мiг би з ним зрiвнятися, – iстинний arbiter elegantiarum[17 - арбiтр елегантностi (лат.).], як називали Петронiя.

У громадських лазнях вiн бував нечасто: хiба що з'явиться котрий-небудь ритор, який викликав захоплення, що про нього йде мiстом поголос, або коли в ефебiях[18 - Ефебii – майданчики для гiмнастичних змагань ефебiв (юнакiв вiд 16 до 20 рокiв).] вiдбувались особливо цiкавi змагання. В садибi у Петронiя були своi лазнi, котрi Целер, знаменитий товариш Севера[19 - Целер i Север – архiтектори, будiвники Золотого палацу Нерона.], розширив, перебудував i прикрасив iз надзвичайним смаком, – сам Нерон визнавав, що вони перевершують iмператорськi лазнi, хоча тi були просторiшi й вiдзначалися незрiвнянно бiльшою пишнiстю.

І пiсля цього бенкету – на котрому вiн, коли всiх знудило блазнювання Ватинiя[20 - Ватинiй Tum – швець, пiзнiше блазень i близька особа Нерона.], затiяв разом iз Нероном, Луканом i Сенецiоном[21 - Сенецiон Клавдiй – близька особа Нерона, пiзнiше учасник змови Пiзона.] суперечку, чи е в жiнки душа, – Петронiй прокинувся пiзно i, як зазвичай, прийняв ванну. Два могутнi бальнеатори[22 - Бальнеатор – раб-лазник.] вклали його на вкритий бiлоснiжним египетським вiсоном[23 - Вiсон – тонке, майже прозоре бавовняне полотно, зазвичай бiлого, iнодi пурпурного кольору. В епоху iмперii цiнувалося на вагу золота.] кипарисовий стiл i руками, намащеними духмяною олiею, заходилися розтирати його струнке тiло – й вiн, заплющивши очi, чекав, коли тепло лаконiка[24 - Лаконiк – вiддiлення гарячоi лазнi з великим, але мiлким басейном.] й тепло iхнiх рук передасться йому та прожене втому.

Та через якийсь час Петронiй заговорив – розплющивши очi, запитав про погоду, потiм про геми, що iх обiцяв прислати йому до цього дня ювелiр Ідомен для огляду… З'ясувалося, що погода стоiть гарна, з невеликим вiтерцем з боку Альбанських гiр[25 - …з боку Альбанських гiр… – Альбанська гора (нинi Монте-Каво), найвища вершина Лацiя (приблизно за 30 км на пiвденний схiд вiд Рима), бiля пiднiжжя якоi було розташоване стародавне мiсто латинян Альба-Лонга.] i що геми не доставлено. Петронiй знову заплющив очi й наказав перенести його до тепiдарiю[26 - Тепiдарiй – тепла лазня.], але тут iз-за завiси виглянув номенклатор[27 - Номенклатор – «називач», раб, до обов'язкiв якого входило знати й називати господаревi гостей, усiх рабiв дому, а також страви, що подаються.] i повiдомив, що молодий Марк Вiнiцiй, який нещодавно повернувся з Малоi Азii, прийшов провiдати Петронiя.

Петронiй розпорядився провести гостя до тепiдарiю, куди перейшов сам. Вiнiцiй був сином його старшоi сестри, що колись вийшла замiж за Марка Вiнiцiя, консула при Тиберii[28 - …сином його старшоi сестри, що колись вийшла замiж: за Марка Вiнiцiя, консула при Тиберii. – Насправдi Марк Вiнiцiй, консул 30 i 45 рокiв, 33 року одружився з Юлiею, троюрiдною племiнницею Тиберiя.]. Молодий Марк служив пiд орудою Корбулона у вiйнi проти парфян[29 - …служив пiд орудою Корбулона у вiйнi проти парфян… – Рим постiйно суперничав iз Парфiею (могутньою державою на територii сучасних Іраку й Ірану) за вплив на Близькому Сходi та у Вiрменii. Маеться на увазi невдала для римлян кампанiя 62—63 рокiв, яка призвела до переходу Вiрменii пiд контроль парфян. Домiцiй Корбулон – талановитий римський полководець; покiнчив самогубством 67 року за наказом Нерона.] i тепер, коли вiйна завершилася, повернувся до мiста. Петронiй мав до нього прихильнiсть, навiть симпатiю, – Марк був красивим юнаком атлетичноi статури, до того ж вiн умiв дотримуватись у розпустi деякоi естетичноi мiри, що Петронiй цiнував понад усе.

– Вiтаю тебе, Петронiю! – вигукнув молодик, пружним кроком входячи до тепiдарiю. – Хай дарують тобi удачу всi боги, а надто Асклепiй[30 - Асклепiй – у грецькiй мiфологii бог лiкування, син Аполлона. Тотожний римському Ескулапу.] i Кiприда[31 - Кiприда – епiтет Афродiти (Венери). За однiею з версiй мiфу, Афродiта народилася з морськоi пiни бiля берегiв Кiпру.], – пiд iхнiм подвiйним заступництвом тобi не загрожуе нiяке зло.

– Ласкаво прошу до Рима, й нехай вiдпочинок пiсля вiйни буде для тебе солодким, – вiдповiв Петронiй, простягаючи руку мiж складками м'якого полотна, в яке його загорнули. – Що чути у Вiрменii й чи не довелося тобi, перебуваючи в Азii, заглянути у Вiфiнiю?[32 - Вiфiнiя – область на пiвнiчному заходi Малоi Азii. Римська провiнцiя з 74-го року до н. е.]

Петронiй був колись намiсником Вiфiнii[33 - Петронiй був колись намiсником Вiфiнii… – Про це повiдомляе Тацит («Аннали», XXVI, 18). Роки намiсництва Петронiя невiдомi.] i правив нею дiяльно та справедливо. Це могло видатися неймовiрним з характером цього чоловiка, вiдомого своею знiженiстю та пристрастю до розкошi, – тому вiн i полюбляв згадувати тi часи як доказ того, чим вiн мiг i зумiв би стати, коли б йому заманулося.

– Менi випало побувати в Гераклеi[34 - Гераклея – мiсто у Вiфiнii на узбережжi Чорного моря.], – сказав Вiнiцiй. – Послав мене туди Корбулон iз наказом зiбрати пiдкрiплення.

– Ах, Гераклея! Знав я там одну дiвчину з Колхiди[35 - Колхiда – область на пiвденно-захiдному узбережжi Чорного моря.], за яку вiддав би всiх тутешнiх розлучених жiнок, не виключаючи Поппеi. Та це давня iсторiя. Краще скажи, як справи там, у парфян. Далебi, набридло вже слухати про всiх цих Вологезiв, Тиридатiв, Тигранiв, про цих дикунiв, що, як каже юний Арулен[36 - …юний Арулен… – Маеться на увазi Юнiй Арулен Рустик, фiлософ-стоiк. 66 року, бувши народним трибуном, виступав на пiдтримку Тразеi Пета.], у себе вдома ще лазять рачки й тiльки перед нами удають iз себе людей. Але тепер у Римi багато про них говорять, певно, тому, що про щось iнше говорити небезпечно.

– У тiй вiйнi справи нашi були кепськi, i, якби не Корбулон, ми могли б зазнати поразки.

– Корбулон! Присягаюся Вакхом! Так, вiн iстинний бог вiйни, справжнiй Марс, великий полководець, та разом з тим запальний, чесний i дурний. Менi вiн симпатичний, хоча б тому, що Нерон його боiться…

– Корбулон аж нiяк не дурень.

– Можливо, твоя правда, а втiм, це не мае значення. Дурiсть, як каже Пiррон[37 - …Дурiсть, як каже Пiррон… – Пiррон (помер 275 або 270 до н. е.) – грецький фiлософ, засновник скептичноi школи. Скептики заперечували можливiсть пiзнання сутностi речей i закликали утримуватися вiд суджень, стверджуючи, що всяке положення аж нiяк не менш iстинне, нiж будь-яке iнше.], зовсiм не гiрша за мудрiсть i нiчим од неi не вiдрiзняеться.

Вiнiцiй заходився розповiдати про вiйну, але коли Петронiй заплющив очi, молодик, дивлячись на його втомлене й злегка змарнiле обличчя, змiнив тему розмови й почав дбайливо розпитувати про здоров'я.

Петронiй знову розплющив очi.

Здоров'я!.. Нi, вiн не почуваеться здоровим. Звичайно, вiн iще не дiйшов до того, до чого дiйшов молодий Сисенна, котрий настiльки отупiв, що, коли його ранками приносять у лазнi, вiн запитуе: «Це я сиджу?» І все ж таки вiн недужий. Вiнiцiй доручив його заступництву Асклепiя та Кiприди. Та вiн у Асклепiя не вiрить. Невiдомо навiть, чиiм сином був Асклепiй – Арсиноi чи Коронiди[38 - Невiдомо навiть, чиiм сином був Асклепiй – Арсиноi чи Коронiди… – За однiею з версiй мiфу, Асклепiй був сином Аполлона й Арсиноi, доньки мессенського царя Левкiппа, за iншою – Аполлона i нiмфи Коронiди.], – а якщо не можна з упевненiстю назвати матiр, що вже говорити про батька! Хто нинi може поручитися, що знае навiть власного батька!

Тут Петронiй розсмiявся, потiм продовжував:

– Щоправда, два роки тому я послав до Епiдавра[39 - Епiдавр – прибережне мiсто в Арголiдi (область на пiвнiчному сходi п-ва Пелопоннес), вiдоме своiм храмом Асклепiя.] три дюжини живих сiрих дроздiв i чашу золотих монет, але знаеш чому? Я собi сказав так: допоможе чи нi – невiдомо, та не зашкодить. Якщо люди ще приносять жертви богам, усi вони, гадаю, мiркують так, як я. Всi! За винятком, може, погоничiв мулiв, якi пропонують своi послуги подорожнiм бiля Капенських ворiт[40 - Капенськi ворота – в пiвденнiй частинi Рима, мiж пагорбами Авентином i Целiем. Через них проходила Аппiйова дорога в Капую (головне мiсто провiнцii Кампанiя, близько 200 км на пiвденний схiд вiд Рима).]. Окрiм Асклепiя, довелося менi також мати справу з його служителями – асклепiадами, коли минулого року в мене була хвороба сечового мiхура. За мене тодi вони здiйснювали iнкубацiю[41 - Інкубацiя – звичай проводити нiч у храмi з метою побачити вiщий сон.]. Я ж бо знав, що вони ошуканцi, але теж сказав собi: чим це менi зашкодить! Свiт стоiть на обманi, й усе життя – мiраж. Душа – теж мiраж. Треба все ж мати достатньо розуму, щоб вiдрiзняти мiражi приемнi вiд неприемних. Я наказую в моему гiпокаустерii[42 - Гiпокаустерiй – пiдвальне примiщення, звiдки нагрiте повiтря трубами надходило до будинку.] топити кедровими дровами, посиланими амброю, бо в життi вiддаю перевагу ароматам смороду. Що ж до Кiприди, котрiй ти мене також доручив, я вже стiльки користувався ii заступництвом, що в правiй нозi кольки почалися. Втiм, це богиня добра! Гадаю, тепер i ти – ранiше чи пiзнiше – понесеш бiлих голубiв на ii вiвтар.

– Ти вгадав, – мовив Вiнiцiй. – Стрiли парфян мене не зачепили, зате поранила мене стрiла Амура… й зовсiм несподiвано, за декiлька стадiй[43 - Стадiй – приблизно 185 м.] од ворiт мiста.

– Присягаюся бiлими колiнами Харит[44 - Харити – у грецькiй мiфологii три доньки Зевса (Аглая, Євфросинiя i Талiя), богинi юностi, витонченостi та краси; тотожнi римським Грацiям.]! Ти розкажеш менi про це на дозвiллi, – сказав Петронiй.

– Я саме прийшов запитати в тебе поради, – заперечив Марк.

Але в цю мить з'явились епiлятори й заходилися бiля Петронiя, а Марк, скинувши тунiку, ввiйшов до басейну з теплою водою – Петронiй запропонував йому скупатись.

– Ах, я й запитувати не буду, чи тiшишся ти взаемним коханням, – сказав Петронiй, дивлячись на юне, нiби вирiзьблене з мармуру тiло Вiнiцiя. – Бачив би тебе Лiсiпп[45 - Лiсiпп – видатний грецький скульптор (2-га пол. IV ст. до н. е.); улюбленою темою його творчостi був образ Геракла.], ти був би тепер окрасою ворiт Палатинського палацу[46 - …окрасою ворiт Палатинського палацу… – 3 часiв Августа резиденцiею iмператора стае палац на Палатинському пагорбi (центральний пагорб Рима разом iз Капiтолiйським).] в образi статуi юного Геркулеса.

Молодик задоволено посмiхнувся й почав пiрнати в басейнi, сильно виплiскуючи теплу воду на мозаiку iз зображенням Гери, що просить Сон приспати Зевса[47 - …iз зображенням Гери, що просить Сон приспати Зевса. – Гера (в римськiй мiфологii Юнона) – сестра i дружина Зевса (Юпiтера), верховна олiмпiйська богиня. Згiдно з мiфом, Гера вмовила бога сну (Гiпноса) приспати Зевса, поки вона переслiдуе Геракла. Вдруге Гiпнос приспав Зевса на прохання Гери, щоб ахейцi змогли перемогти у Троянськiй вiйнi.]. Петронiй дивився на нього очима художника.

Та коли Марк вийшов iз басейну й оддав себе в розпорядження епiляторiв, увiйшов лектор iз футляром, який висiв у нього на животi. Із футляра стирчали сувоi папiрусу.

– Хочеш послухати? – запитав Петронiй.

– Якщо твiр твiй, то iз задоволенням! – вiдповiв Вiнiцiй. – А якщо не твiй, лiпше поговоримо. Поети ловлять тепер слухачiв на кожному розi.

– Ще б пак! Бiля кожноi базилiки, бiля терм, бiблiотеки чи книгарнi не можна пройти, щоб не зустрiти поета, котрий жестикулюе, як мавпа. Агриппа[48 - Агриппа Марк Вiпсанiй (62—12 до н. е.) – близька особа й зять Августа, видатний полководець. Прославився також спорудженням у Римi двох водогонiв i перших терм (громадських лазень).], коли приiхав сюди зi Сходу, помилково вважав iх за одержимих. Але такi нинi часи. Імператор пише вiршi, й усi наслiдують його. Не дозволяеться лише писати вiршi лiпше за iмператора, i з цiеi причини я трохи побоююся за Лукана… Я ж бо пишу прозою – щоправда, не жалiючи нi самого себе, нi iнших. А лектор збирався нам читати «Заповiт» бiдолахи Фабрицiя Веентона.[49 - …«Заповiт» бiдолахи Фабрицiя Веентона. – Фабрицiй Веентон, вiдомий донощик, написав, за повiдомленням Тацита («Аннали», XIV, 50), книгу пiд назвою «Заповiт», повну нападок на невгодних йому осiб. За зловживання Нерон наказав прогнати Веентона i спалити його книгу.]

– Чому бiдолахи?

– Тому що йому наказали зiграти роль Одiссея й не повертатися до домашнього вогнища без нового розпорядження. Ця «одiссея» виявиться для нього куди менш тяжкою, нiж колись для самого Одiссея, позаяк його дружина не Пенелопа. Словом, я не мусив би тобi говорити, що вчинили безглуздо. Та в нас тут нi про що особливо не замислюються. Книжчина доволi паскудна й нудна, ii почали iз захопленням читати лише тодi, коли автора вигнали. Тепер же навколо тiльки й чути: «Скандал! Скандал!» Можливо, Веентон дещо вигадав, але я ж бо знаю мiсто, знаю наших отцiв-сенаторiв i наших жiнок та запевняю тебе, що всi його вигадки тьмянiють перед дiйснiстю. Ну, ясна рiч, кожен в цiй книзi щось шукае – себе з острахом, iнших iз задоволенням. У книгарнi Авiруна сотня переписувачiв копiюють ii пiд диктовку – успiх забезпечено.

– Твоi справи там не описано?

– Є й вони, але тут автор сплохував – насправдi я й гiрший, i не такий примiтивний, яким вiн мене зобразив. Бачиш, ми тут давно втратили вiдчуття того, що пристойно i що непристойно; менi самому вже здаеться, що тут нема рiзницi, хоча Сенека, Музонiй[50 - Музонiй Руф – вiдомий фiлософ-стоiк, який навчав у Римi за Нерона; засланий у зв'язку з розкриттям змови Пiзона.] i Тразея вдають, буцiм ii бачать. Менi на це наплювати! Присягаюся Геркулесом, я говорю, що думаю! Та я все-таки переважаю iх де в чому, я знаю, що потворно i що прекрасно, а цього, примiром, наш мiднобородий поет, вiзник, спiвак, танцюрист i актор не розумiе.

– Одначе менi жаль Фабрицiя! Вiн добрий товариш.

– Його занапастило власне кохання. Всi це пiдозрювали, нiхто не знав достеменно, та вiн сам не мiг стриматись i по секрету розбовкував усiм. Історiю з Руфином чув?

– Нi.

– Тодi перейдiмо до фригiдарiю[51 - Фригiдарiй – прохолодна кiмната в лазнi.], охолонемо трохи, i я тобi все розповiм.

Вони перейшли до фригiдарiю, посеред якого бив фонтан рожевуватоi води, наповнюючи все навколо ароматом фiалок. Там, усiвшись у встелених шовком нiшах, вони заходились насолоджуватися прохолодою. Декiлька хвилин обидва мовчали. Вiнiцiй замислено дивився на бронзового фавна, котрий, несучи на плечi нiмфу, нахилив ii голову та пристрасно припадав губами до ii вуст.

– Вiн чинить правильно, – сказав Марк. – Це лiпше, що е в життi.

– Мабуть, що так. Але ти, крiм цього, ще любиш вiйну, яка менi не до душi – бо в шатрах нiгтi псуються, трiскаються та втрачають рожевий колiр. Загалом, у кожного своi захоплення. Мiднобородий[52 - Мiднобородий (лат. Ahenobarbus) – родове прiзвисько фамiлii Домiцiiв, до якоi належав Нерон; зовнiшнiсть iмператора вiдповiдала цьому прiзвиську.] любить спiв, особливо свiй власний, а старий Скавр – свою коринфську вазу, котра вночi стоiть бiля його ложа й котру вiн цiлуе, коли йому не спиться. Вже вицiлував на ii вiнцях виiмки. Скажи, а вiршiв ти не пишеш?

– Нi, я жодного разу не написав повного гекзаметра.[53 - Гекзаметр – шестистопний дактиль iз останньою усiченою стопою, особливо характерний для епiчноi поезii.]

– І на лютнi не граеш i не спiваеш?

– Нi.

– А колiсницею правиш?

– Колись брав участь у перегонах в Антiохii[54 - Антiохiя – велике мiсто в Пiвнiчнiй Сирii поблизу узбережжя Середземного моря.], та невдало.

– Тодi я за тебе спокiйний. А до якоi партii на iподромi ти належиш?

– До зелених.

– Тодi я цiлком спокiйний, тим паче що, хоча статки твоi чималi, проте ти не такий багатий, як Паллант чи Сенека. У нас тепер, бач, похвально писати вiршi, спiвати в супроводi лютнi, декламувати i мчати в колiсницi по цирку, та ще лiпше, а головне, безпечнiше, не писати вiршiв, не грати, не спiвати й не змагатися на перегонах. А найвигiднiше – вмiти захоплюватися, коли все це робить Мiднобородий. Ти красивий юнак – отож тобi може загрожувати хiба лише те, що в тебе закохаеться Поппея. Та для цього вона занадто досвiдчена. Коханням вона вволю насолодилася за першими двома чоловiками, а за третiм iй треба чогось iншого. Ти знаеш, цей дурень Отон i досi кохае ii безтямно. Блукае там по iспанських скелях i зiтхае – вiн так утратив колишнi своi звички й так перестав стежити за собою, що на завивку волосся йому тепер вистачае трьох годин на день. Хто б мiг очiкувати цього вiд нашого Отона?

– Я його розумiю, – заперечив Вiнiцiй. – Та я на його мiсцi дiяв би iнакше.

– А саме?

– Я створював би вiдданi менi легiони з тамтешнiх горцiв. Ібери – хоробрi воiни.

– Вiнiцiю, Вiнiцiю! Менi так i хочеться сказати, що ти не був би на це здатен. І знаеш чому? Такi справи, звичайно, роблять, але про них не говорять, навiть в умовнiй формi. Щодо мене, я б на його мiсцi смiявся з Поппеi, смiявся з Мiднобородого i збирав би собi легiони – та не з iберiв, а з iберiйок. Ну, щонайбiльше, писав би епiграми, котрих, зрештою, нiкому б не читав, на вiдмiну вiд бiдолахи Руфина.

– Ти хотiв розповiсти його iсторiю.

– Розповiм в ункторii.[55 - Ункторiй – кiмната в лазнi, призначена для розтирань та намащувань.]

Але в ункторii увагу Вiнiцiя привернули красивi рабинi, що очiкували там купальникiв. Двi з них, негритянки, подiбнi до чудових ебенових статуй, заходилися намащувати тiла чоловiкiв найтоншими аравiйськими запашними олiями, iншi, фригiянки, вправнi у причiсуваннi, тримали в нiжних i гнучких, як змii, руках шлiфованi сталевi дзеркала та гребенi, ще двi, чарiвнi, як богинi, дiвчини – гречанки з острова Коса[56 - Кос – острiв поблизу пiвденно-захiдного узбережжя Малоi Азii.], вестиплiки[57 - Вестиплiка – рабиня, що слiдкуе за одягом.], чекали хвилини, коли треба буде мальовниче укласти зборки тог[58 - Тога – верхнiй одяг повнолiтнiх громадян, довгий шматок тканини, що ним особливим способом обгортали тiло.] на обох чоловiках.

– Присягаюся Зевсом Хмарозбирачем! – сказав Марк Вiнiцiй. – Який у тебе квiтник!

– А я бiльше дбаю про якiсть, анiж про кiлькiсть, – вiдповiв Петронiй. – Вся моя фамiлiя[59 - Домашнi раби називалися «фамiлiя». (Прим. авт.)] в Римi становить не бiльше чотирьохсот людей, i я вважаю: хiба лише вискочкам треба бiльше прислуги.

– Мабуть, що й у Мiднобородого немае таких прекрасних тiл, – сказав, роздуваючи нiздрi, Вiнiцiй.

Петронiй на це вiдповiв iз люб'язною недбалiстю:

– Ти мiй родич, i я не такий черствий чоловiк, як Басс, i не такий педант, як Авл Плавтiй.

Вiнiцiй, одначе, почувши останне iм'я, забув на мить про дiвчат iз Коса i, швидко поглянувши на Петронiя, запитав:

– Чому тобi пригадався Авл Плавтiй? Знаеш, пiд'iжджаючи до мiста, я сильно розбив собi руку i провiв у його домi бiльше десяти днiв. Коли зi мною це сталося, Плавтiй якраз проiздив дорогою, вiн побачив, що менi зле, i забрав мене до себе; там його раб, лiкар Мерiон, виходив мене. Саме про це i хотiв я з тобою поговорити.

– Чого це раптом? Чи не закохався ти часом у Помпонiю? Гiршого поеднання не можу собi уявити. Брр!

– Не в Помпонiю, на жаль! – вiдповiв Вiнiцiй.

– Тодi в кого ж?

– Якби я сам знав, у кого! Та я навiть не знаю точно ii iменi – Лiгiя чи Каллiна? В домi ii називають Лiгiею, тому що вона з народу лiгiйцiв[60 - Лiгiйцi (лугii) – збiрна назва племен, якi проживали на територii сучасноi Захiдноi Польщi.], i в неi е свое варварське iм'я: Каллiна. Дивний дiм у цих Плавтiiв! Народу багато, а тиша, мов у лiсах Сублаквею[61 - Сублаквей – вiлла Нерона поблизу т. зв. Симбруiнських озер (прибл. 60 км на пiвденний схiд вiд Рима).]. Бiльше десяти днiв я не знав, що там живе богиня. Але якось на свiтаннi я побачив, як вона вмивалася бiля фонтана в саду. І присягаюся тобi пiною, з якоi вродилась Афродiта, що променi пронизували ii тiло наскрiзь. Менi здавалося, коли зiйде сонце, вона розчиниться в його свiтлi, як зникае з очей ранкова зiрка. Вiдтодi я бачив ii ще двiчi, вiдтодi, повiр, я не маю iншого бажання, менi не в радiсть усi розваги мiста, я не хочу жiнок, не хочу золота, не хочу коринфськоi бронзи, нi бурштину, нi перлiв, нi вина, нi бенкетiв, хочу тiльки Лiгiю. Говорю тобi, Петронiю, щиросердно, я тужу за нею, як тужив Сон, зображений на мозаiцi у твоему тепiдарii, за Пасифеею, тужу вдень i вночi.

– Якщо вона рабиня – купи ii.

– Вона не рабиня.

– Хто ж вона? Вiльновiдпущениця Плавтiя?

– Вона нiколи не була невiльницею й не могла бути вiдпущеною на волю.

– Так хто ж вона?

– Сам не знаю – царська донька чи щось таке.

– Ти збудив мою цiкавiсть, Вiнiцiю.

– Але якщо ти захочеш мене вислухати, я тебе швидко вдовольню. Історiя не занадто довга[62 - Історiя не занадто довга. – Нижченаведена iсторiя повiдомляеться Тацитом («Аннали», XII, 29—30), за винятком епiзоду з дiвчиною, вiдбувалася 50 р.]. Ти, можливо, був знайомий iз Ваннiем, царем свебiв[63 - Свеби – збiрна назва германських племен, якi жили на пiвнiчному сходi теперiшньоi Нiмеччини. Царем свебiв зробив Ваннiя 16 р.], – народ його прогнав, вiн довго жив у Римi й навiть прославився удачливою грою в костi та щасливою долею. Цезар Друз[64 - Цезар Друз Молодший (13 до н. е. – 23 н. е.) – син Тиберiя.] повернув йому трон. По сутi, Ваннiй був чоловiком твердим, спершу вiн правив непогано й воював успiшно, та потiм почав занадто завзято грабувати не лише сусiдiв, а й своiх свебiв. Тодi Вангiон i Сидон, два його племiнники, сини його сестри та Вiбiлiя, царя гермундурiв[65 - Гермундури – германське плем'я, що жило на територii сучасноi Баварii та Тюрiнгii.], вирiшили змусити його знову вирушити до Рима… шукати щастя в грi.

– А, пам'ятаю, це було за Клавдiя, зовсiм недавно.

– Саме так. Почалася вiйна. Ваннiй закликав на помiч язигiв[66 - Язиги – сарматське плем'я, що жило мiж Дунаем i Тисою.], а його люб'язнi племiннички – лiгiйцiв, якi, прочувши про багатства Ваннiя та сподiваючись на ласу здобич, прибули з такими полчищами, що сам iмператор Клавдiй стривожився. Втручатись у вiйну варварiв Клавдiй не хотiв, одначе написав Ателiю Гiстру, що командував придунайським легiоном, аби той уважно стежив за перебiгом вiйни й не дозволив порушити наш спокiй. Гiстр зажадав од лiгiйцiв обiцянки не переходити кордон, на що тi не лише погодились, але ще й дали заручникiв, серед яких були дружина та донька iхнього вождя. Ти ж бо знаеш, варвари вирушають на вiйну з дружинами й дiтьми. Так що моя Лiгiя – донька того вождя.

– Звiдкiля ти все це знаеш?

– Менi розповiв сам Авл Плавтiй. Лiгiйцi тодi справдi кордон майже не порушували, але ж варвари налiтають, як буря, i, як буря, зникають. Так зникли й лiгiйцi з турячими рогами на головах. Свебiв i язигiв Ваннiя вони розбили, та цар iхнiй загинув, i вони пiшли зi здобиччю, а заручники лишилися пiд владою Гiстра. Мати невдовзi померла, доньку Гiстр, не знаючи, що з нею робити, вiдiслав правителю всiеi Германii Помпонiю. Завершивши вiйну з хаттами[67 - Хатти – велике германське плем'я, що жило у верхнiй течii р. Везер.], Помпонiй повернувся до Рима, де Клавдiй, як тобi вiдомо, дозволив йому трiумфальнi почестi. Дiвчина йшла за колiсницею переможця, та коли урочистостi добiгли кiнця, Помпонiй теж не знав, що з нею робити, – адже заручницю не можна було вважати полонянкою, – i врештi-решт оддав ii своiй сестрi, Помпонii Грецинi, дружинi Плавтiя. В цьому домi, де все, вiд господарiв до птицi в курятнику, сповнене чесноти, дiвчина виросла, на жаль, такою ж доброчесною, як i сама Грецина, i стала такою красунею, що навiть Поппея поряд iз нею мала б вигляд осiнньоi фiги поряд iз яблуком Гесперид.[68 - …поряд iз яблуком Гесперид. – Геспериди – у грецькiй мiфологii нiмфи, що жили на краю свiту бiля берегiв Океану. Вони охороняли золотi яблука вiчноi молодостi, якi Гера дiстала в подарунок вiд Геi-Землi.]

– Ну, й далi що?

– Повторюю тобi, з тiеi митi, коли я побачив ii бiля фонтана, побачив, як сонячнi променi пронизують наскрiзь ii тiло, я без тями закохався.

– Виходить, вона прозора, як медуза чи як маленька сардинка?

– Не жартуй, Петронiю, а якщо тебе ввело в оману те, що я так вiльно говорю про свое захоплення, знай, що пiд ошатним вбранням нерiдко прихованi глибокi рани. Ще мушу тобi сказати, що по дорозi з Азii провiв я одну нiч у храмi Мопса, сподiваючись отримати оракул. І ось увi снi менi явився сам Мопс[69 - Мопс – легендарний вiщун, син пророчицi Манто.] i прорiк, що в моему життi станеться велика перемiна через кохання.

– Чув я: Плiнiй не раз говорив[70 - …Плiнiй не раз говорив… – Маеться на увазi Гай Плiнiй Секунд (Старший) (23—79), римський державний дiяч, iсторик i вчений-енциклопедист, який загинув при виверженнi Везувiю.], що не вiрить у богiв, але вiрить у сни, – i, можливо, його правда. Незважаючи на всi моi жарти, я й сам iнодi думаю, що iснуе лише одне вiчне, всемогутне божество, яке творить, – Венера Родителька. Вона поеднуе душi, поеднуе тiла та предмети. Ерос вивiв свiт iз хаосу. Чи добре вiн учинив, це iнше питання, та коли вже так сталося, ми мусимо визнати його могутнiсть, хоча можемо й не благословляти його.

– Ах, Петронiю, куди легше почути фiлософське мiркування, нiж добру пораду.

– Та скажи, чого ти власне хочеш?

– Хочу здобути Лiгiю. Хочу, щоб оцi моi руки, якi зараз обiймають лише повiтря, могли обiйняти ii та пригорнути до грудей. Хочу дихати ii диханням. Якби вона була рабинею, я б дав за неi Авлу сотню дiвчат, у яких ноги вибiленi вапном на знак того, що iх уперше виставлено на продаж. Хочу мати ii в себе вдома доти, доки голова моя не побiлiе, як вершина Соракту[71 - Соракт – висока гора в пiвденнiй Етрурii (на пiвнiч од Рима).] взимку.

– Вона не рабиня, та все ж належить до фамiлii Плавтiя, а позаяк вона покинуте дитя, ii можна вважати вихованкою. Якби Плавтiй захотiв, вiн мiг би тобi ii вiддати.

– Ти, певно, не знаеш Помпонii Грецини. А втiм, обое вони привернулися до неi, мов до рiдноi доньки.

– Помпонiю я знаю. Похмура, мов кипарис. Якби вона не була дружиною Авла, ii можна було б наймати в плакальницi. Вiд дня смертi Юлii вона не знiмае темноi стули[72 - Стула – довге просторе плаття, вiдмiтний одяг римськоi матрони.], й узагалi вигляд у неi такий, буцiм вона вже за життя блукае луками, де ростуть асфоделi[73 - …луками, де ростуть асфоделi – тобто в царствi мертвих.]. До того ж вона – одношлюбна дружина, а значить, серед наших жiнок, якi розлучалися по чотири-п'ять разiв, iстинний фенiкс. А ти чув, нiбито у Верхньому Єгиптi нещодавно вилупився з яйця фенiкс, що з ним трапляеться не частiше нiж один раз на п'ятсот рокiв?

– Ох, Петронiю, Петронiю, про фенiкса ми поговоримо коли-небудь iншим разом.

– Що ж тобi сказати, любий мiй Марку! Я знаю Авла Плавтiя, вiн, хоча й засуджуе мiй спосiб життя, все-таки почувае до мене прихильнiсть, а можливо, навiть поважае мене бiльше, нiж iнших, знаючи, що я нiколи не був донощиком, як, примiром, Домiцiй Афр[74 - Домiцiй Афр (пом. 59) – здiбний оратор, який заплямував себе, однак, численними доносами.], Тигеллiн i вся зграя дружкiв Агенобарба. Я не вдаю з себе стоiка, проте з осудом не раз ставився до таких вчинкiв Нерона, на якi Сенека та Бурр дивилися крiзь пальцi. Якщо ти вважаеш, що я можу чого-небудь домогтися для тебе в Авла, – я до твоiх послуг.

– Авжеж, вважаю, що можеш. Ти маеш на нього вплив, до того ж твiй розум невичерпно винахiдливий. Якби ти все це добряче обмiркував i поговорив iз Плавтiем…

– У тебе перебiльшене уявлення про мiй вплив i винахiдливiсть, але, коли справа тiльки в цьому, я поговорю з Плавтiем, одразу як вони приiдуть до мiста.

– Вони повернулися два днi тому.

– У такому разi iдьмо до триклiнiю, там на нас очiкуе снiданок, а потiм, пiдкрiпившись, накажемо вiднести нас до Плавтiя.

– Я завжди тебе любив, – iз жвавiстю вiдповiв на це Вiнiцiй, – але тепер, мабуть, накажу поставити твою статую серед моiх ларiв[75 - Лари – боги-охоронцi домашнього вогнища (в римськiй мiфологii).] – таку ж прекрасну, як оця, – й буду приносити iй жертви.

Кажучи це, вiн повернувся до статуй, якi прикрашали всю стiну наповненоi пахощами зали, i вказав на статую Петронiя у виглядi Гермеса з посохом у руцi.

– Присягаюся свiтлом Гелiоса! – додав Марк. – Якщо «божественний» Александр був подiбним до тебе, я не дивуюсь Єленi.

У вигуку цьому звучали не просто лестощi, а щире захоплення, – хоча Петронiй був старший i не такоi атлетичноi статури, вiн був красивiший навiть за Вiнiцiя. Жiнки в Римi захоплювалися його гострим розумом i смаком, який здобув йому прiзвисько «арбiтр елегантностi», а також його тiлом. Захват був помiтний навiть на обличчях дiвчат iз Коса, котрi укладали зборки його тоги й одна з яких, на ймення Евнiка, таемно в нього закохана, дивилася йому в вiчi покiрно й захоплено.

Але Петронiй на це не звертав уваги i, з усмiшкою повернувшись до Вiнiцiя, почав у вiдповiдь йому цитувати сентенцiю Сенеки про жiнок:

– Animal impudens… ets…[76 - Безсоромна тварина… i т. д. (лат.).]

Потiм, обнявши Марка за плечi, повiв його до триклiнiю.

В ункторii двi дiвчини-гречанки, двi фригiянки та двi негритянки заходилися прибирати посудини з духмяними олiями. Та раптом iз-за завiси, що вiдокремлювала фригiдарiй, показалися голови бальнеаторiв i почулося тихе «тсс». За цим знаком одна iз гречанок, фригiянки та ефiопки стрепенулись i вмить зникли за завiсою. Починалася в термах пора вольностi й розгулу, чому наглядач не перешкоджав, позаяк сам нерiдко брав участь у таких розвагах. Здогадувався про них i Петронiй, але, як людина поблажлива й милосердна, дивився на це крiзь пальцi.

Залишилася в ункторii тiльки Евнiка. Якийсь час вона прислухалася до голосiв i смiху, що вiддалялися в напрямку лаконiка, потiм узяла викладений бурштином i слоновою кiсткою стiлець, на якому щойно сидiв Петронiй, i обережно поставила його бiля статуi свого господаря.

Ункторiй був увесь залитий сонячним промiнням i сяяв барвистими полисками, вони грали на райдужному мармурi, що ним було оздоблено стiни.

Евнiка стала ногами на стiлець i, опинившись урiвень зi статуею, раптом обвила ii шию руками; потiм, одкинувши назад свое золотаве волосся та притуляючись рожевим тiлом до бiлого мармуру, пристрасно припала губами до холодних уст Петронiя.




Роздiл II


Пiсля частування, котре називалося снiданком i за котре обидва друга всiлися в час, коли звичайнi смертнi вже давно з'iли свою полуденну трапезу, Петронiй запропонував трохи здрiмнути. Йти з вiзитом було, за його словами, ще занадто рано. Є, щоправда, люди, котрi починають одвiдувати знайомих зi сходом сонця, гадаючи, що таким е старовинний римський звичай. Але вiн, Петронiй, вважае його варварським. Найбiльш слушний час для вiзитiв – пiсля полудня, однак не ранiше, нiж сонце перейде на бiк храму Юпiтера Капiтолiйського й почне дивитися на Форум[77 - Форум – центральна площа, осередок громадського та полiтичного життя Рима. Головним форумом вважався т. зв. Римський Форум (або просто Форум), розташований на пiвденно-захiдному схилi Капiтолiйського пагорба. До нього прилягали форуми, побудованi iмператорами – Цезарем, Августом та iн.] скоса. Восени в цю пору бувае ще спекотно, i люди пiсля трапези полюбляють поспати. Й так приемно слухати шум фонтана в атрii[78 - Атрiй – передпокiй (узагалi перше примiщення вiд входу в дiм).] й опiсля обов'язковоi тисячi крокiв задрiмати в ясно-червоному свiтлi, що ллеться крiзь нещiльно натягнутий пурпуровий навiс.

Вiнiцiй не заперечував, i вони походжали, бесiдуючи про те, що чути на Палатинi та в мiстi, та злегка фiлософствуючи про життя. Потiм Петронiй вирушив до кубiкулу[79 - Кубiкул – спальня.], та спав недовго. Через пiвгодини вiн вийшов i, наказавши подати йому вербену, почав ii нюхати й натирати нею руки та скронi.

– Ти не повiриш, – сказав вiн, – як це освiжае та бадьорить. Тепер я готовий.

Ношi вже давно чекали, обидва друга всiлись i звелiли нести iх на вулицю Патрицiiв, до будинку Авла. Дiм Петронiя був розташований на пiвденному схилi Палатину, неподалiк од Карин[80 - Карини – заможний аристократичний квартал, що був розташований у пiвденно-схiднiй частинi мiста, мiж Палатинським та Есквiлiнським пагорбами.], тому найкоротший шлях пролягав нижче Форуму; Петронiй, одначе, волiв зазирнути до ювелiра Ідомена й наказав нести iх по вулицi Аполлона та Форуму в напрямку Лиходiйськоi вулицi, на розi котроi було чимало рiзноманiтних таверн.

Гiганти негри пiдняли ношi й рушили, а попереду бiгли раби-педiсекви[81 - Педiсекви – раби-скороходи, що супроводжували хазяiна.]. Через якийсь час Петронiй мовчки пiднiс до носа своi руки, що пахли вербеною, – здавалося, вiн про щось розмiрковуе.

– Менi спало на думку, – сказав вiн, – що, позаяк твоя лiсова богиня не невiльниця, вона могла б покинути дiм Плавтiiв i переселитися до тебе. Ти б оточив ii любов'ю, обсипав розкiшними дарами, як я мою кохану Хрисотемiду, котра, мiж нами кажучи, набридла менi приблизно так само, як я iй.

Марк заперечливо похитав головою.

– Нi? – запитав Петронiй. – У найгiршому разi справу цю буде подано iмператору, i можеш бути певен, що наш Мiднобородий, хоча б завдяки моему впливу, стане на твiй бiк.

– Ти не знаеш Лiгii! – заперечив Вiнiцiй.

– А дозволь тебе запитати, знаеш ти ii iнакше, нiж з вигляду? Говорив ти з нею? Освiдчився?

– Я бачив ii спершу бiля фонтана, потiм зустрiчав iще двiчi. Пам'ятаю, коли я мешкав у Авла, мене помiстили в сусiднiй вiллi, призначенiй для гостей, – i з пошкодженою своею рукою я не мiг сiдати за спiльний стiл. Тiльки напередоднi свого вiд'iзду я зустрiв Лiгiю за вечерею – i не мiг навiть слова iй сказати. Я мусив слухати Авла, розповiдi про його перемоги у Британii, а потiм про занепад дрiбних господарств в Італii, чому намагався запобiгти ще Лiцинiй Столон[82 - Лiцинiй Столон Гай – народний трибун, 367 р. до н. е. разом iз Луцiем Секстiем Латераном провiв закони на користь плебсу та рядового селянства.]. Загалом я маю сумнiв, чи здатен Авл говорити про щось iнше, й нам, напевно, не вдасться цього уникнути, хiба що ти захочеш послухати про розпещенiсть нинiшнiх звичаiв. Вони тримають у себе на пташнику фазанiв, але не iдять iх iз переконання, що кожен спожитий фазан наближае кiнець римськоi могутностi. Вдруге я зустрiв ii бiля садовоi цистерни з щойно вирваним очеретом у руцi, вона опускала його жмуток у воду та кропила iриси, що росли навколо. Подивися на моi колiна. Присягаюся щитом Геркулеса, вони не дрижали, коли на нашi манiпули[83 - Манiпул – бойовий пiдроздiл римськоi армii (180—200 осiб), який складався з двох центурiй.] йшли з виттям полчища парфян, але бiля тiеi цистерни вони задрижали. І я, знiяковiлий, мов хлопчик, який iще носить буллу[84 - Булла – шийний амулет у виглядi кульки або кружечка (часто золотого), який носили до повнолiття дiти повноправних громадян.] на шиi, тiльки поглядом благав пожалiти й довго не мiг слова вимовити.

Петронiй поглянув на нього з легкою заздрiстю.

– Щасливець! – сказав Петронiй. – Нехай увесь свiт i життя потонуть у злi, одне благо залишиться вiчно – молодiсть!

Трохи помовчавши, вiн запитав:

– І ти з нею не заговорив?

– Заговорив. Прийшовши до тями, я сказав, що повертаюся з Азii, що поблизу мiста розбив собi руку i страждав од сильного болю, та в цю хвилину, коли менi доводиться покинути iхнiй дiм, я зрозумiв, що страждання в нiм вiдраднiше, нiж в iншому мiсцi здоров'я. Вона слухала мою мову теж у збентеженнi i, похиливши голову, креслила щось очеретинкою на шафранно-жовтому пiску. Потiм пiдвела очi, а потiм знову поглянула на зображенi нею знаки та ще раз на мене, наче бажаючи щось запитати, – й раптом утекла, мов гамадрiада[85 - Гамадрiада – лiсове божество, нiмфа дерева, яка (на вiдмiну вiд дрiади) народжуеться i вмирае разом iз ним.] вiд дурного фавна.

– У неi, мабуть, красивi очi?

– Очi як море – i я потонув у них, як у морi. Повiр, море Архiпелагу[86 - Море Архiпелагу – Егейське море.] не таке сине. Через хвилину прибiг синок Плавтiя й почав щось запитувати. Але я не розумiв, чого йому треба.

– О Афiно! – вигукнув Петронiй. – Знiми в цього юнака пов'язку з очей, якою його нагородив Ерос, а то вiн розiб'е собi голову об колони храму Венери. – І, знову звертаючись до Вiнiцiя, продовжував: – О ти, весняний бутоне на древi життя, ти, перший зелений пагоне винограду! Та ти мусив наказати нести себе не до Плавтiiв, а в дiм Гелотiя, де розмiщено школу для хлопчакiв, якi не знають життя.

– Чого ти з мене смiешся?

– А що вона креслила на пiску? Чи не iм'я Амура, чи не серце, пронизане стрiлою, або щось iнше, з чого ти мiг би зрозумiти, що сатири вже нашiптували цiй нiмфi на вухо якiсь таемницi життя? Як можна було не подивитися на цi знаки!

– Я надiв тогу ранiше, нiж ти думаеш, – сказав Вiнiцiй. – Поки не прибiг маленький Авл, я уважно розглядав цi знаки. Адже знаю, що i в Грецii i в Римi дiвчата нерiдко креслять на пiску признання, котрi вiдмовляються вимовити iхнi вуста. Але вгадай, що вона зобразила?

– Коли щось iнше, я, мабуть, що не вгадаю.

– Рибу.

– Як ти сказав?

– Говорю, рибу. Чи мусило б це означати, що в ii жилах тече така сама холодна кров, – не знаю! Але ти, хто назвав мене весняним бутоном на древi життя, – ти, сподiваюся, лiпше зможеш витлумачити цей знак?

– Любий мiй! Про цi речi запитуй Плiнiя. Ото вже вiн розумiеться на рибах. Якби живий iще був старий Апiцiй, той, можливо, теж змiг би тобi що-небудь сказати – за свое життя вiн з'iв бiльше риб, нiж iх може вмiстити Неаполiтанська затока.

Але на цьому бесiда перервалась – iх тепер несли людними вулицями, й гамiр натовпу заважав розмовляти. З Аполлоновоi вулицi вони повернули на Римський Форум, де погожоi днини перед заходом сонця юрмився гулящий люд, аби потинятися мiж колонами, розповiсти й послухати новини, полупати очима на ношi з вiдомими особами, вiдвiдати мiняльнi ятки, книгарнi, крамнички ювелiрнi, з шовковим товаром, бронзовими виробами та всiлякi iншi, котрих була сила-силенна в будинках, якi оточували частину Форуму напроти Капiтолiю. Половина Форуму, бiля самiсiньких схилiв Капiтолiйського пагорба, вже була занурена в тiнь, тодi як колони храмiв, розташованих вище, золотiли в призахiдному промiннi на блакитному небi. Колони ж, якi стояли внизу, вiдкидали довгi тiнi на мармуровi плити, й так багато було цих колон, що погляд губився, мов у лiсi. Здавалося, всiм цим колонам тут тiсно – вони тяглися хто вище, розбiгалися праворуч i лiворуч, видиралися вгору схилами, тулилися до фортечного муру або одна до одноi, схожi на стовбури дерев, – однi вищi, iншi нижчi, товстi й тонкi, золотавi й бiлi, то розквiтаючи пiд архiтравами квiтками аканта[87 - Акант – поширена в Середземномор'i рослина, химерно порiзане листя якоi стало прототипом архiтектурного орнаменту, особливо ж капiтелей коринфського ордера.], то увiнчанi iонiчними закрученими рогами, то завершуючись простим доричним квадратом. Над цим лiсом блищали рiзнобарвнi триглiфи[88 - Триглiфи – витягнутi по вертикалi плити з поздовжнiми жолобками; чергуючись iз метопами (горизонтально витягнутими плоскими плитами), утворюють фриз (у доричному ордерi) – середню частину перекриття.], з тимпанiв[89 - Тимпан – трикутне поле фронтону (верхньоi частини торцевого фасаду) без карнизiв, якi обрамляють його; часто прикрашалося рельефами та скульптурними зображеннями.] випиналися скульптурнi постатi богiв, крилатi позолоченi квадриги, здавалося, от-от злетять iз високих дахiв у повiтря, у блакитне небо, що мирно огортало це мiсто незлiченних храмiв. Посеред Форуму та по його окружностi рухався людський потiк: натовпи людей проходили пiд арками храму Юлiя Цезаря, iншi сидiли на сходах храму Кастора та Поллукса[90 - Кастор i Поллукс – у грецькiй мiфологii т. зв. Дiоскури, брати-близнюки, сини Зевса, боги – покровителi воiнiв i морякiв.] або снували навколо невеликого святилища Вести[91 - Веста – в римськiй мiфологii богиня – покровителька домашнього вогнища та держави.], нагадуючи на тлi всього цього нагромадження мармуру роi рiзнобарвних метеликiв або жукiв. Гiгантськими сходами, що вели вiд храму, присвяченого «Jovi Optimo Maximo»[92 - «Юпiтеру Найлiпшому Найвеличнiшому» (лат.).], спускалися згори все новi людськi хвилi: бiля ростральноi трибуни слухали випадкових ораторiв, голосно кричали торговцi фруктами, вином або водою, змiшаною iз соком смокв; тут були й дурисвiти, що вихваляли чудодiйне зiлля, i провiсники майбутнього, й угадувальники закопаних скарбiв, i вiдгадувачi снiв. Подекуди серед гамору й вигукiв чулися звуки систра[93 - Систр – трiскачка типу кастаньет.], египетськоi самбуки[94 - Самбука – рiзновид арфи.] або грецьких флейт. Люди хворi, благочестивi або чимось заклопотанi несли до храмiв своi жертви. На кам'яних плитах збиралися, жадiбно дзьобаючи жертовне зерно, зграйки голубiв, якi нагадували рухливi строкатi й темнi плями; вони то раптом iз гучним шумом крил здiймалися в повiтря, то знов опускалися на не зайнятi людьми мiсця. Час вiд часу натовп розступався, даючи дорогу ношам, iз яких виглядали пещенi жiночi обличчя або обличчя сенаторiв i вершникiв iз застиглим на них виразом байдужостi й пересиченостi. Рiзномовний натовп голосно повторював iхнi iмена, додаючи уiдливi або хвалебнi прiзвиська. Мiж безладними гуртами подекуди проходили карбованим вiйськовим кроком загони солдатiв або стражникiв, якi спостерiгали за порядком на вулицях. Грецьку мову було чути довкола так само часто, як i латинську.

Вiнiцiй, що давно не бував у мiстi, дивився з деякою цiкавiстю на це скупчення людей i на Римський Форум, який панував над свiтом i разом з тим був настiльки затоплений його хвилями, що Петронiй, угадавши думку свого супутника, назвав Форум «гнiздом квiритiв – без квiритiв[95 - Квiрит – повноправний римський громадянин.]». І дiйсно, мiсцеве населення тонуло в натовпi, що складався з представникiв усiх рас i народiв. Тут можна було побачити ефiопiв i рослих, свiтловолосих людей з далекоi пiвночi, бриттiв, галлiв i германцiв, косооких серiв[96 - Сери – китайцi.], людей з берегiв Євфрату й людей з берегiв Інду, чиi бороди пофарбованi в цеглястий колiр, сирiйцiв iз берегiв Оронту[97 - Оронт – головна рiка Сирii, що впадае в Середземне море проти Антiохii.] з чорними, млосними очима, юдеiв iз впалими грудьми, египтян з незмiнною байдужою посмiшкою на обличчi, нумiдiйцiв i африканцiв, грекiв з Еллади, котрi нарiвнi з римлянами хазяйнували в мiстi, але хазяйнували завдяки знанням, мистецтву, розуму та шахрайству, грекiв iз островiв i з Малоi Азii, з Єгипту, з Італii, з Нарбоннськоi Галлii[98 - Нарбоннська Галлiя – пiвденно-схiдна частина сучасноi Францii поблизу узбережжя Середземного моря.]. В натовпi рабiв iз продiрявленими вухами чимало було й вiльних гулящих городян, котрих iмператор розважав, годував i навiть одягав; були тут i прийшлi вiльнi люди, знадженi у величезне мiсто легким життям i можливiстю розбагатiти; раз у раз потрапляли на очi рознощики дрiбного товару, жерцi Серапiса[99 - Серапiс – синкретичне божество еллiнiстичного Сходу, яке поеднуе в собi функцii египетського Осiрiса, грецьких Зевса, Аполлона, Посейдона i Плутона; повелитель стихiй природи.] з пальмовими гiлками в руках, i жерцi Ісiди[100 - Ісiда – в египетськiй мiфологii богиня родючостi, води й вiтру, покровителька мореплавцiв. Культ Ісiди, як i культ Серапiса, був вельми популярний у греко-римському свiтi.], на вiвтар якоi приносилося бiльше жертв, нiж у храм Юпiтера Капiтолiйського, i жерцi Кбели[101 - Кiбела – фригiйське божество родючостi, «Матiр богiв». Оргiастичний культ Кiбели почав поширюватися в Римi з II ст. до н. е.] iз золотавим колоссям рису в руках, i мандрiвнi жерцi, i схiднi танцiвницi в яскравих митрах, i продавцi амулетiв, i заклинателi змiй, i халдейськi маги, i, насамкiнець, сила-силенна людей без будь-якого заняття, котрi щотижня приходили до зерносховищ на березi Тибру по свою частку зерна, билися за лотерейнi таблички в цирках, проводили ночi за Тибром у будинках, якi часто розвалювались, а теплi, сонячнi днi – у критих портиках, у брудних харчевнях Субури[102 - Субура – жвавий район Рима (в низинi мiж пагорбами Есквiлiном, Квiрiналом i Вiмiналом, на пiвнiч вiд Карин) iз однойменною вулицею, багатою на харчевнi та кубла розпусти.], на Мульвiйовому мосту або бiля особнякiв багачiв, де час вiд часу iм викидали недоiдки зi столу рабiв.

Петронiя натовп добре знав. До слуху Вiнiцiя раз у раз долiтало: «Нiс est!» – «Це вiн!» Петронiя любили за щедрiсть, але популярнiсть його особливо зросла вiдтодi, як дiзналися, що вiн висловився перед iмператором проти смертного вироку всiй фамiлii, тобто всiм, незважаючи на стать i вiк, рабам префекта Педанiя Секунда, за те, що один iз них у поривi вiдчаю вбив цього недолюдка. Петронiй, щоправда, запевняв, що його ця справа мало хвилюе i що говорив вiн з iмператором лише як приватна особа, як «арбiтр елегантностi», чие естетичне почуття ображала така варварська бойня, що личила хiба що яким-небудь скiфам, але не римлянам. І все-таки народ, обурений цiею рiзаниною, ставився вiдтодi до Петронiя з любов'ю.

Та йому це було байдуже. Вiн пам'ятав, що той же народ любив i Британнiка, котрого Нерон отруiв, i Агриппiну, котру Нерон наказав убити, i Октавiю, котру задушили на Пандатерii[103 - Пандатерiя – острiв бiля узбережжя Кампанii; в iмператорськi часи – мiсце заслання.], попередньо розрiзавши iй вени у гаряче натопленiй лазнi, i Рубеллiя Плавта[104 - Рубеллiй Плавт – нащадок Августа по жiночiй лiнii; Нерон, побоюючись Плавта як можливого претендента на престол, наказав заслати його (59 або 60 p.).], котрого прогнали, i Тразею, котрому щоранку можна було очiкувати смертного вироку. Любов народу можна було скорiше вважати зловiсною ознакою, а скептик Петронiй був забобонним. Натовп вiн зневажав подвiйно: як аристократ i як естет. Люди, вiд яких смердiло смаженими бобами, закладеними за пазуху, завжди охриплi та спiтнiлi вiд гри в мору[105 - Мора – популярна гра, що полягае у вiдгадуваннi числа пальцiв, якi раптово розкривають гравцi.] на вуличних перехрестях i в перистилях, недостойнi були в його очах називатися людьми.

Отже, не вiдповiдаючи нi на оплески, нi на поцiлунки рукою, що посилалися зусiбiч, вiн розповiдав Марку про справу Педанiя, насмiхаючись над мiнливiстю вуличного наброду, котрий наступного дня пiсля бурхливого обурення аплодував Нерону, що iхав до храму Юпiтера Статора[106 - …до храму Юпiтера Статора. – Цей храм був розташований на схилi Палатинського пагорба, де, за переказами, засновник Рима Ромул благав Юпiтера зупинити римське вiйсько, що втiкало вiд ворога.]. Перед книгарнею Авiруна Петронiй звелiв зупинитися – вийшовши з нош, вiн купив красивий рукопис i вручив його Вiнiцiю.

– Це тобi подарунок, – сказав вiн.

– Дякую, – вiдповiв Вiнiцiй. І, поглянувши на назву, запитав: – «Сатирикон»? Щось нове. Чий твiр?

– Мiй. Але я не бажаю зазнати нi долi Руфина[107 - Але я не бажаю зазнати нi долi Руфина… – маеться на увазi римський вершник Вiнiцiй Руфин, вигнаний 61 р. за пiдробку заповiту.], чию iсторiю я збирався тобi розповiсти, нi долi Веентона, – тому нiхто про це не знае, а ти нiкому не обмовся.

– Ти сказав, що не пишеш вiршiв, – зазначив Вiнiцiй, зазираючи до рукопису, – а тут, як я бачу, проза густо ними всiяна.

– Коли читатимеш, зверни увагу на бенкет Тримальхiона[108 - Тримальхiон – персонаж iз «Сатирикону» Петронiя, тип самозакоханого багатiя.]. Що ж до вiршiв, то вони менi спротивилися вiдтодi, як Нерон почав писати епiчну поему. Ти знаеш, Вiтеллiй, аби облегшити собi шлунок, користуеться паличками зi слоновоi кiстки, засуваючи iх собi в глотку, iншi застосовують пiр'я фламiнго, змочене в маслиновiй олii або у вiдварi чебрецю, – я ж читаю вiршi Нерона, i дiя iх миттева. Потiм я можу хвалити iх – якщо не з чистою совiстю, то з чистим шлунком.

Сказавши це, вiн знову зупинив ношi бiля крамницi ювелiра Ідомена i, домовившись стосовно гем, звелiв нести себе просто до Авла.

– Дорогою розповiм тобi iсторiю Руфина як приклад того, до чого призводить авторське марнославство, – сказав вiн.

Але Петронiй не встиг розпочати розповiдь, як вони звернули на вулицю Патрицiiв i невдовзi опинилися бiля будинку Авла. Молодий мускулястий брамник вiдчинив iм дверi до остiю – першого передпокою, – над дверима висiла клiтка з сорокою, котра верещала гостям вiтання: «Salve!».[109 - «Здрастуй!» (Лат.)]

Проходячи з цього першого передпокою до атрiю, Вiнiцiй сказав:

– Ти помiтив, що брамник тут без ланцюга?

– Дивний дiм, – пiвголосом вiдповiв Петронiй. – Напевно, тобi вiдомо, що Помпонiю Грецину запiдозрювали в схильностi до схiдного марновiрства, що полягало в шануваннi якогось Хрестоса. Удружила iй, кажуть, Крiспiнiлла, котра не може вибачити Помпонii, що тiй вистачило одного чоловiка на все життя. Univira!.. Та в Римi легше знайти миску рижикiв iз Норiкума! Їi судили домашнiм судом.

– Твоя правда, дiм дивний. Трохи згодом розповiм тобi, що я тут чув i бачив.

Тим часом вони прийшли до атрiю. Раба, що тут порядкував, називали атрiенсiс[110 - Атрiенсiс – раб, доглядач дому, каштелян.], вiн послав номенклатора, аби той сповiстив про прихiд гостей, а iншi раби подали iм крiсла i ослiнчики для нiг. Петронiй, який передовсiм думав, що в цьому суворому домi пануе вiчна нудьга, й тому нiколи тут не бував, роззирався з деяким здивуванням i навiть зачудуванням – атрiй справляв враження скорiше радiсне. Крiзь великий отвiр у стелi падав снiп яскравого свiтла, розсипаючись у фонтанi тисячами iскор. Квадратний басейн iз фонтаном у центрi, себто iмплувiй, було призначено для дощовоi води, що лилася в негоду крiзь отвiр у даху, та обсаджено анемонами й лiлiями. В цьому домi, очевидно, особливо любили лiлii, iх була сила-силенна – i бiлих, i червоних; рясно росли також сапфiровi iриси, чиi нiжнi пелюстки срiблились од водяного пилу.

Серед пишного листя й моху, що приховував горщики з лiлiями, виднiлися бронзовi статуетки дiтей i водяних птахiв. На одному розi басейну вiдлита також iз бронзи лань схиляла позеленiлу вiд вологи голову до води, мов бажаючи напитися. Пiдлога в атрii була мозаiчна, стiни, частково облицьованi червоним мармуром, частково розписанi зображеннями дерев, риб, птахiв i грифiв, тiшили око гармонiйною грою барв.

Одвiрки були прикрашенi черепахою й навiть слоновою кiсткою, у простiнках стояли статуi пращурiв Авла. Скрiзь вiдчувався мирний достаток, який чужався розкошi, сповнений благородством i впевненiстю в собi.

Петронiй, чие житло було прикрашене значно пишнiше та вишуканiше, не мiг, одначе, знайти тут жодного предмета, котрий ображав би його смак; цiею думкою вiн тут же подiлився з Вiнiцiем, але вже раб-веларiй[111 - Веларiй – раб, який розсувае завiси.] вiдхилив завiсу, що вiддiляла атрiй од таблiнiю[112 - Таблiнiй – галерея, крита тераса.], i в глибинi будинку показався Авл, який поспiшав до гостей.

Це був чоловiк, який досяг вечiрньоi пори життя, але ще мiцний, з укритою срiблом головою та енергiйним, можливо, дещо короткуватим обличчям, у котрому зате було щось, що нагадувало орла. Зараз воно вiдбивало здивування, навiть стурбованiсть, викликану несподiваним приходом Неронового друга, спiвтрапезника та повiрника.

Петронiй був людиною достатньо свiтською та спостережливою, щоб одразу це помiтити, й по перших привiтаннях вiн iз властивим йому красномовством i невимушенiстю пояснив, що прибув подякувати за турботу, котрою оточили в цьому домi сина його сестри, i що вдячнiсть – единий привiд його приходу, на котрий вiн одважився, пам'ятаючи про давне знайомство з Авлом.

Авл зi свого боку запевнив, що радий бачити такого гостя, а щодо вдячностi, то, мовляв, сам вiн переповнений таким почуттям, хоча про причину Петронiй, напевно, й не здогадуеться.

Петронiй i справдi не здогадувався. Даремно вiн, пiдвiвши своi горiхового кольору очi до стелi, намагався пригадати хоч найменшу послугу, коли-небудь надану ним Авлу чи комусь iншому. Жодноi не мiг згадати, хiба що ту, котру збирався надати Вiнiцiю. О, зрозумiло, щось таке могло статися мимоволi, та тiльки мимоволi.

– Я сердечно люблю й високо поцiновую Веспасiана, – мовив Авл, – а ти врятував йому життя, коли одного разу, на свое нещастя, вiн заснув, слухаючи вiршi iмператора.

– Навпаки, то було його щастя, – заперечив Петронiй, – бо вiн iх не чув, але не буду сперечатися, що воно могло скiнчитися нещастям. Мiднобородий так i рвався послати до нього центурiона з дружньою порадою розрiзати собi вени.

– А ти, Петронiю, тодi його висмiяв.

– Так, дiйсно, а точнiше, навпаки, йому полестив: я сказав, що, коли Орфей[113 - Орфей – у грецькiй мiфологii знаменитий спiвець i музикант, магiчне мистецтво якого полонило навiть тварин i рослини.] умiв пiснею присипляти диких звiрiв, трiумф Нерона не менший, позаяк вiн зумiв приспати Веспасiана. Агенобарба можна гудити, але за умови, щоб у малiй огудi були великi лестощi. Наша найласкавiша Августа, Поппея, чудово це розумiе.

– На жаль, такi нинi часи, – сказав Авл. – У мене не вистачае двох переднiх зубiв, iх вибито каменем, кинутим рукою бритта, й вiдтодi я говорю з присвистом, але в Британii я провiв найщасливiшi днi свого життя…

– Тому що звитяжнi, – вставив Вiнiцiй.

Але тут Петронiй, злякавшись, як би старий полководець не заходився розповiдати про минулi вiйни, змiнив тему. Ось, кажуть, на околицях Пренести[114 - Пренеста – стародавне мiсто Лацiя за 30 км на пiвдень вiд Рима.] селяни знайшли мертве вовченя з двома головами, а пiд час недавньоi грози було зруйновано громом куток храму Мiсяця – справа нечувана такоi пiзньоi осiнньоi пори. Якийсь Котта, повiдомивши йому про це, додав, що жерцi храму провiщають iз цiеi причини занепад мiста або, принаймнi, зруйнування якоiсь великоi будiвлi, що його можна вiдвернути лише надзвичайними жертвопринесеннями.

Вислухавши цю новину, Авл сказав, що, на його думку, такi прикмети нехтувати не можна. Боги, можливо, розгнiванi нечуваними лиходiйствами, i в цьому немае нiчого дивного, виходить, умилостивлюючi жертви цiлком доречнi.

– Твiй-бо дiм, Плавтiю, не дуже великий, – вiдповiв на це Петронiй, – хоча живе в ньому велика людина; мiй же дiм, звичайно, занадто великий для такого поганого господаря, як я, та вiн теж малий. Якщо ж iдеться про зруйнування якоiсь дуже великоi будiвлi, як-от Прохiдний Дiм[115 - Прохiдний Дiм – назва палацу Нерона на Палатинi та Есквiлiнi до пожежi 64 p., пiсля вiдновлення – золотий палац. Цей палац вiдзначався величезними розмiрами i подiбним був скорiше до невеликого мiста.], то чи слiд нам приносити жертви, щоб запобiгти його падiнню?

Плавтiй на це запитання не вiдповiв, i його обережнiсть злегка зачепила Петронiя – хоча тому не властиво було розрiзняти добро та зло, вiн донощиком нiколи не був, i з ним можна було розмовляти цiлком вiльно. Знову змiнивши тему, вiн почав хвалити оселю Плавтiя й помiтний в усьому оздобленнi хороший смак.

– Будинок цей старий, – сказав Плавтiй, – i я нiчого в ньому не мiняв вiдтодi, як успадкував його.

Пiсля того як вiдсунули завiсу, що вiддiляла атрiй од таблiнiю, будинок було видно на всю довжину – через таблiнiй, через розташований за ним перистиль[116 - Перистиль – внутрiшнiй двiр, обнесений колонадою.] i наступну залу, або екус, погляду вiдкривався краевид саду, нiби свiтла картина в темнiй рамi. Звiдти до атрiю долинав веселий дитячий смiх.

– Ах, доблесний керманичу, – сказав Петронiй, – дозволь нам послухати зблизька цей щирий смiх, що нинi така рiдкiсть.

– Із задоволенням, – вiдповiв, пiдводячись, Плавтiй. – Там грають у м'яча син мiй Авл i Лiгiя. Що ж до смiху, Петронiю, менi здаеться, в тебе все життя проходить у ньому.

– Життя гiдне смiху, от я i смiюсь, – вiдповiв Петронiй, – але у вас тут смiх звучить по-iншому.

– Крiм того, – додав Вiнiцiй, – Петронiй не те щоб смiявся цiлi днi, скорiше вiн смiеться цiлi ночi.

Так бесiдуючи, вони пройшли до будинку в сад, де Лiгiя та маленький Авл гралися м'ячами, а призначенi для цiеi гри раби-сферисти пiдбирали м'ячi з землi та подавали гравцям. Петронiй окинув Лiгiю швидким уважним поглядом, маленький Авл, побачивши Вiнiцiя, пiдбiг iз ним привiтатися, а той схилив голову, проходячи повз чарiвну дiвчину, котра стояла з м'ячем у руцi розрум'янена, злегка задихана, з розсипаним по плечах волоссям.

Але через те, що в садовому триклiнii, затiненому плющем, виноградом i капрiфолiею, сидiла Помпонiя Грецина, гостi попрямували привiтатися з нею. Хоча Петронiй ранiше не бував у Плавтiя, дружину його знав – зустрiчав ii в Антистii, доньки Рубеллiя Плавта, i в домi Сенеки, i в Поллiона. І все-таки ii сумне, але спокiйне обличчя, сповнена благородства постава, рухи, мова викликали в ньому вiдчуття мимовiльного здивування. Весь вигляд Помпонii настiльки суперечив його уявленням про жiнок, що цей чоловiк, який славився в Римi своею зiпсованiстю й самовпевненiстю, почував до Помпонii певну повагу й навiть iнодi в ii присутностi втрачав звичну незворушнiсть. Ось i тепер, дякуючи iй за турботу про Вiнiцiя, вiн мовби знехотя раз у раз вставляв звертання «домiна»[117 - Домiна – панi (лат.)], котре не спадало йому на думку, коли вiн говорив, примiром, iз Кальвiею Крiспiнiллою, зi Скрибонiею, Валерiею, Солiною та iншими вельможними жiнками. Пiсля привiтань i висловлювань подяки Петронiй перейшов до закидiв – вiн дорiкав Помпонii, що вона так рiдко показуеться на людях, ii не зустрiнеш нi в цирку, нi в амфiтеатрi, на що вона, поклавши руку на руки чоловiка, спокiйно йому вiдповiла:

– Ми старiемо обое i все бiльше цiнуемо домашню тишу.

Петронiй хотiв щось заперечити, однак Авл Плавтiй, говорячи, як завжди, з легким присвистом, доповнив слова дружини:

– І почуваемося все бiльше чужими серед людей, якi навiть наших римських богiв називають грецькими iменами.

– Боги з якогось часу стали чисто риторичними постатями, – недбало заперечив Петронiй, – а позаяк риторики навчали нас греки, менi самому, примiром, легше вимовити «Гера», нiж «Юнона».

При цих словах вiн глянув на Помпонiю, нiби даючи зрозумiти, що в ii присутностi нiяке iнше божество не могло спасти на думку, а потiм заходився заперечувати те, що вона говорила про старiсть.

– О, звичайно, люди швидко старiють, але це стосуеться тих, хто веде зовсiм iнший спосiб життя; крiм того, е обличчя, про якi Сатурн мовби забувае.

Це було сказано навiть iз часткою щиростi – Помпонiя Грецина, хоча й досягла пiсляполуденноi пори життя, зберегла незвичайно свiжий колiр обличчя, риси якого були дрiбнi й витонченi, i, незважаючи на темний одяг, статечну поставу й сумний вигляд, справляла часом враження зовсiм молодоi жiнки.

Тим часом маленький Авл, який подружився з Вiнiцiем, коли той жив у них у домi, почав просити юнака пограти в м'яча. Слiдом за хлопчиком увiйшла до триклiнiю й Лiгiя. Пiд покровом плаща, з мерехтливими полисками свiтла на обличчi, вона тепер здалася Петронiю красивiшою, нiж при першому поглядi, i справдi нагадувала нiмфу. Вiн пiдвiвся, схилив перед нею голову й замiсть звичайних привiтань – а вiн же ще не сказав iй жодного слова – звернувся до неi з вiршем, яким Одiссей вiтав Навсiкаю:[118 - Навсiкая – у грецькiй мiфологii донька царя феакiв Алкiноя, що надала допомогу Одiссею, викинутому бурею на острiв феакiв.]

		Руки, богине чи смертная дiво, к тобi простягаю,
		Якщо одна iз богинь ти, владичиць просторого неба,
		То з Артемiдою тiльки, великою донькою Зевса,
		Будеш красою обличчя i станом високим ти схожа;
		Якщо ж одна ти iз смертних, долi пiд владою сущих,
		То несказанно блаженнi отець твiй i мати, й блаженнi
		Браття твоi…

Навiть Помпонii подобалася вишукана гречнiсть цього свiтського чоловiка. Що ж до Лiгii, та слухала його в збентеженнi i, червонiючи, не насмiлювалася пiдвести очi. Та ось у куточках ii рота забринiла пустотлива усмiшка, на обличчi вiдбилася боротьба мiж дiвочою сором'язливiстю та бажанням вiдповiсти – i, видно, це бажання перемогло: глянувши просто у вiчi Петронiю, вона вiдповiла йому словами Навсiкаi, вимовивши iх одним духом, як завчений урок:

		Звiсно, мандрiвцю, славетний твiй рiд: ти, я бачу, розумний.

Пiсля чого, швидко повернувшись, випурхнула, наче сполохана птаха.

Тепер надiйшла черга Петронiя дивуватись – вiн не очiкував почути Гомеровi вiршi з вуст дiвчини, котра, як вiн дiзнався вiд Вiнiцiя, була родом iз варварського племенi. Вiн запитливо подивився на Помпонiю, але та, не помiтивши його погляду, нiчого не сказала – в цю хвилину вона, всмiхаючись, дивилася на обличчя Авла, що сяяло гордiстю.

Гордiсть цю Авл i не намагався приховати. Вiн був прихильний до Лiгii, мов до рiдноi доньки, i до того ж, незважаючи на своi давньоримськi забобони, що спонукали його вергати громи проти грецького впливу та його поширення в Римi, грецька мова була в його очах ознакою вищоi свiтськоi витонченостi. Сам Авл так i не опанував ii, про що у глибинi душi жалкував, i тепер йому було приемно, що вельможному гостю, та ще й письменнику, що, напевно, вважав дiм його ледве не варварським, вiдповiли мовою Гомера та його вiршем.

– У нас у домi е вчитель-грек, – сказав вiн, звертаючись до Петронiя, – вiн навчае нашого хлопчика, а дiвчина слухае. Вона ще горобеня, та миле горобеня, й ми обое до неi звикли.

Петронiй дивився крiзь переплетення плюща i капрiфолii на трiйку юних гравцiв. Вiнiцiй скинув тогу i в самiй тунiцi пiдкидав м'яча, а Лiгiя, що стояла напроти нього з пiднесеними руками, старалася м'яч пiймати. При першому поглядi дiвчина не справила на Петронiя великого враження. Вона видалася йому занадто худорлявою. Але, придивившись у триклiнii поближче, вiн подумав, що, мабуть, саме такою можна собi уявити юну Аврору, – i як знавець жiнок вiдзначив у нiй щось незвичайне. Вiн усе побачив i все оцiнив: i рожеве личко, що нiби свiтилось, i свiжi, мовби для поцiлунку складенi, губки, i блакитнi, наче морська лазур, очi, й алебастрову бiлiсть лоба, i пишне темне волосся, що вилискувало на звивах бурштином або коринфською мiддю, i струнку шию, i божественну лiнiю плечей, i всю ii гнучку, тонку постать, юну та свiжу, як травневий день, мовби квiтка, що розбрунькувалася. В нiм прокинувся художник i шанувальник краси, котрий вiдчув, що до статуi цiеi дiвчини можна було б зробити напис «Весна». Тут йому раптом пригадалася Хрисотемiда, й вiн ледве не розсмiявся вголос. Із золотавою пудрою на волоссi, з пiдведеними чорною фарбою бровами, вона здалася йому такою безнадiйно зiв'ялою, якоюсь пожухлою трояндою, що осипаеться. Але ж через Хрисотемiду йому заздрив увесь Рим. Потiм вiн згадав Поппею – так, усiма уславлювана Поппея, подумав вiн, схожа на бездушну воскову маску. А в цiй дiвчинi з постаттю танагрськоi статуетки дихае не тiльки весна – в нiй живе сонцесяйна Психея, свiтячись у ii рожевому тiлi, як вогонь свiтиться в лампi.

«Вiнiцiй мае рацiю, – подумав Петронiй, – а моя Хрисотемiда стара, стара… як Троя!»

І, звертаючись до Помпонii Грецини, вiн вказав рукою в сад.

– Тепер я розумiю, домiно, – сказав вiн, – що, маючи таку пару, ви вважаете за краще бути вдома, нiж на бенкетi в Палатинському палацi чи в цирку.

– Так, вiрно, – вiдповiла Помпонiя, спрямувавши погляд на Авла та Лiгiю, що гралися.

А старий полководець почав розповiдати iсторiю дiвчини й те, що колись чув од Анелiя Гiстра про народ лiгiйцiв, який живе на похмурiй пiвночi.

У саду тим часом завершили грати в м'яча, i всi трое походжали пiщаними дорiжками, вирiзняючись на темному тлi мирт i кипарисiв, подiбнi до трьох бiлих статуй. Лiгiя тримала маленького Авла за руку. Трохи погулявши, вони всiлися на лаву бiля басейну в центрi саду. Маленький Авл тут же пiдхопився й почав полохати рибок у прозорiй водi. Вiнiцiй же продовжував розмову, почату пiд час прогулянки.

– Було так, – говорив вiн тихо, з тремтiнням у голосi. – Ледве я зняв претексту, мене вiдправили в азiатський легiон. У мiстi я майже не жив – не спiзнав нi життя, нi любовi. Я знаю напам'ять дещо з Анакреонта[119 - Анакреонт (2-га пол. VI ст. до н. е.) – грецький лiричний поет, для творчостi якого характернi теми кохання та веселого застiлля.] i Горацiя[120 - Горацiй Флакк Квiнт (65—8 до н. е.) – видатний римський поет.], та не зумiв би, як Петронiй, читати вiршi, коли розум од здивування нiмiе i не здатний знайти власних слiв. Хлопчиком ходив я до школи Музонiя, котрий говорив нам: щастя полягае в тiм, аби бажати того, чого бажають боги, – i тому залежить од нашоi волi. Я ж гадаю, що е iнше, бiльше й бiльш цiнне щастя, котре не залежить од волi, бо його може дати лише любов. Цього щастя самi боги шукають, ось i я, о Лiгiе, що досi не знав любовi, наслiдую iх i також шукаю ту, котра захотiла б дати менi щастя…

Вiн замовк, i деякий час чути було тiльки легкий плескiт води, в яку маленький Авл кидав камiнцi, лякаючи риб. Нарештi Вiнiцiй знову заговорив голосом м'яким i притлумленим:

– Ти, звичайно, знаеш Тита, сина Веспасiана? Кажуть, вiн, ледве вийшовши з дитячого вiку, так полюбив Беренiку[121 - Беренiка – сестра юдейського царя Ірода Агриппи II, коханка Тита.], що любовна туга мало не висмоктала з нього життя. І я зумiв би так полюбити, о Лiгiе! Багатство, слава, влада – все це дим, суета! Багатий зустрiне ще багатшого, славетного затьмарить чужа, ще бiльша слава, могутнього здолае могутнiший. Але хiба сам iмператор або навiть будь-хто з богiв може вiдчувати бiльшу насолоду, бути щасливiшим, анiж простий смертний тiеi митi, коли бiля його грудей дихають любi йому груди або коли вiн цiлуе коханi вуста? Адже любов робить нас богорiвними, о Лiгiе!

А вона слухала з тривогою, iз зачудуванням, але також i з насолодою, як слухала б звуки грецькоi флейти або цитри. Часом iй здавалося, буцiм Вiнiцiй спiвае якусь дивну пiсню, котра лине iй у вуха, бентежить кров i наповнюе серце знемогою, страхом i незрозумiлою радiстю. І ще iй вчувалося, нiби вiн говорить те, що було й ранiше в нiй самiй, тiльки вона не могла цього висловити. Здавалося, вiн будить у нiй те, що досi спало, i в цю хвилину туманнi сни набувають контурiв, усе бiльш чiтких, звабливих i принадних.

Тим часом сонце вже давно пересунулося за Тибр i стояло низько над Яникулом. Багряне свiтло падало на нерухомi кипариси – ними було протяте повiтря. Лiгiя пiдвела своi блакитнi, мовби пробудженi вiд сну очi на Вiнiцiя, й раптом, у вечiрньому цьому промiннi, схилений над нею у благаннi в поглядi, вiн видався iй прекраснiшим од усiх людей, усiх римських i грецьких богiв, чиi статуi вона бачила на фронтонах храмiв. А вiн, узявши нiжно ii руку вище зап'ястя, запитував:

– Невже ти не здогадуешся, чому я говорю тобi це?

– Нi! – прошепотiла вона так тихо, що Вiнiцiй ледве почув.

Але вiн iй не повiрив i все дужче притягував до себе ii руку – ще трохи, i вiн пригорнув би дiвчину до своiх грудей, у яких серце стукало, як молот, вiд бажання, розбудженого цiею чарiвною iстотою, i звернувся б до неi з палкими словами пристрастi, коли б на оточенiй миртами дорiжцi не показався старий Авл.

– Сонце заходить, – мовив вiн, наближаючись до них, – бережiться вечiрньоi прохолоди й не жартуйте з Лiбiтiною![122 - Лiбiтина – римська богиня мертвих, смертi й поховання.]

– О нi, – заперечив Вiнiцiй, – я навiть тоги не одягнув i холоду не вiдчуваю.

– Глядiть, уже тiльки половину сонячного диска видно з-за пагорбiв, – вiдповiв старий воiн. – От якби в нас був м'який клiмат Сицилii!.. Там вечорами народ збираеться на ринках, аби хоровими спiвами прощатися з Фебом, який заходить.

І, забувши, що сам тiльки-но лякав Лiбiтiною, Авл почав розповiдати про Сицилiю, де в нього були маетки й велике, миле його серцю землеробське господарство. Не забув вiн також зазначити, що в нього не раз думка з'являлася переiхати на Сицилiю й там спокiйно доживати вiку. Зимовий iнiй уже не тiшить того, кому зима вибiлила голову. Поки ще листя з дерев не осипалось i над мiстом милостиво всмiхаеться ясне небо, але, коли виноград пожовкне, коли в Альбанських горах випаде снiг i боги нашлють на Кампанiю пронизливi вiтри, тодi, хто його знае, чи не переселиться вiн усiм домом у свiй затишний сiльський маеток.

– Ти б хотiв покинути Рим, Плавтiю? – з несподiваною тривогою запитав Вiнiцiй.

– Бажання таке в мене е давно, – вiдповiв Авл, – життя там спокiйнiше й безпечнiше.

І вiн знову заходився розхвалювати своi сади, стада, оточений зеленню будинок i порослi кмином i чебрецем пагорби, над якими дзижчать роi бджiл. Але Вiнiцiя цi буколiчнi картини не розчулювали, вiн думав лише про те, що може втратити Лiгiю, й дивився туди, де сидiв Петронiй, нiби вiд нього тiльки чекав порятунку.

А Петронiй, сидячи поруч з Помпонiею, милувався краевидом iз призахiдним сонцем, садом i людьми, що стояли бiля басейну. Їхнi бiлi одежi на темному тлi мирт золотилися в останнiх променях. Захiдна частина неба забарвилася в пурпуровi та фiолетовi тони, переливчастi, мов опал. Решта небосхилу була бузкового кольору. Чорнi силуети кипарисiв вимальовувалися ще чiткiше, нiж удень, – у людях, у деревах, в усьому саду запанував вечiрнiй спокiй.

Спокiй цей вразив Петронiя, особливо спокiй у людях. Вiд облич Помпонii, старого Авла, хлопчика й Лiгii струмувало щось таке, чого вiн нiколи не бачив на тих обличчях, якi його оточували щодня, а точнiше, щоночi, – в них були свiтло, умиротворення та яснiсть, як видно, вiд того життя, котре всi вони тут вели. І з легким здивуванням вiн подумав, що, виявляеться, можуть iснувати краса й насолода, яких вiн, вiчний шукач краси й насолоди, не знае. Не в змозi приховати цю думку, вiн сказав Помпонii:

– Я думаю про те, наскiльки вiдрiзняеться ваш свiт од того свiту, котрим править наш Нерон.

Вона пiдвела свое дрiбненьке обличчя до вечiрнього неба й вiдповiла з дивовижною простотою:

– Свiтом править не Нерон, а Бог.

Настала хвилина мовчання. Поблизу триклiнiю почулися кроки старого военачальника, Вiнiцiя, Лiгii та маленького Авла, та, перш нiж вони ввiйшли, Петронiй устиг запитати:

– Значить, ти вiриш у богiв, Помпонiе?

– Вiрую в Бога единого, справедливого та всемогутнього, – вiдповiла дружина Авла Плавтiя.




Роздiл III


– Вона вiрить у Бога единого, всемогутнього та справедливого, – повторив Петронiй, уже знову сидячи в ношах поруч iз Вiнiцiем. – Якщо ii Бог всемогутнiй, отже, вiн владний над життям i смертю; а якщо вiн справедливий, отже, посилае смерть правильно. Так чому ж Помпонiя ходить у жалобi за Юлiею? Болiючи серцем за Юлiею, вона нарiкае на свого Бога. Це мiркування менi треба б повторити перед нашою мiднобородою мавпою – гадаю, що в дiалектицi я не слабкiший вiд Сократа. А щодо жiнок, я згоден, що кожна з них мае три або чотири душi, та в жодноi немае душi розумноi. Хай собi Помпонiя розмiрковуе разом iз Сенекою або Корнутом[123 - Корнут Луцiй Антей – фiлософ-стоiк, вiльновiдпущеник Сенеки, вчитель поетiв Лукана та Персiя; вигнаний Нероном 68 p.] про те, що таке iхнiй великий Логос. Хай собi закликають тiнi Ксенофана, Парменiда, Зенона та Платона[124 - …тiнi Ксенофана, Парменiда, Зенона… котрi в кiммерiйському краю нудьгують… – Ксенофан (бл. 570—475 до н. е.) iз Колофона (мiсто на захiдному узбережжi Малоi Азii), Парменiд (бл. 540—480 до н. е.) i Зенон (бл. 490—430 до н. е.) – представники т. зв. Елейськоi школи давньогрецькоi фiлософii. Елеати вважали, що iстина досяжна не чуттевим шляхом, а лише за допомогою розуму; iхня вiдправна настанова полягала в утвердженнi тотожностi мислимого й сущого.], котрi в кiммерiйському краю[125 - Кiммерiйський край – за уявленнями стародавнiх людей, область на краю свiту, де у вiчнiй темрявi живе казковий народ кiммерiйцi.] нудьгують, як чижi в клiтцi. Зовсiм про iнше хотiв я поговорити з нею та Плавтiем. Присягаюся священним лоном египетськоi Ісiди! Та коли б сказав я iм так попросту, навiщо ми з'явились, iхня доброчеснiсть, напевно, задзвенiла б, як мiдний щит од удару палицею! І я не зважився! Повiриш, Вiнiцiю, не зважився! Павичi – красивi птахи, та кричать занадто пронизливо. Я убоявся крику. Але твiй вибiр схвалюю. Воiстину «рожевоперста Аврора»[126 - «Рожевоперста Аврора» – епiтет богинi зорi Еос (римськоi Аврори); часто трапляеться в поемах Гомера.]… І знаеш, що вона менi ще нагадала? Весну! Причому не нашу тут, в Італii, де лише коли-не-коли побачиш яблуню в цвiту й де маслиновi гаi всi такi ж сiрi, як були взимку, а весну, котру я колись бачив у Гельвецii[127 - Гельвецiя – область на територii сучасноi Швейцарii.], – юну, свiжу, яскраво-зелену. Присягаюся цiею блiдою Селеною[128 - Селена – у грецькiй мiфологii уособлення мiсяця.], я тобi не дивуюся, Марку, але ти мусиш знати, що закохався в Дiану[129 - Дiана – богиня рослинностi, покровителька полювання, пологiв, уособлення мiсяця; тотожна грецькiй Артемiдi.] та що Авл i Помпонiя готовi тебе роздерти, як колись собаки роздерли Актеона.

Не пiдводячи голови, Вiнiцiй якусь мить помовчав, потiм заговорив тремтячим од хвилювання голосом:

– Я хотiв ii й ранiше, але тепер хочу ще бiльше. Коли я взяв ii руку, мене обпалило вогнем. Вона мусить бути моею.

Якби я був Зевсом, я б огорнув ii хмарою, як вiн огорнув Іо, або дощем на неi пролився, як вiн – на Данаю[130 - …огорнув ii хмарою, як вiн огорнув Іо, або дощем на неi пролився, як вiн – на Данаю. – У грецькiй мiфологii Іо – донька аргоського царя Кiнаха, коханка Зевса, що з'явився до неi у виглядi хмари. Даная – донька аргоського царя Акрисiя, також коханка Зевса. Дiзнавшись вiд оракула, що йому судилася смерть вiд руки внука, Акрисiй замкнув доньку в пiдземеллi, та Зевс проник туди у виглядi золотого дощу.]. Я хочу цiлувати ii вуста до болю! Хочу чути ii стогiн у моiх обiймах. Хочу вбити Авла та Помпонiю, а ii викрасти й однести на руках у мiй дiм. Сьогоднi я не спатиму. Накажу катувати якого-небудь раба й слухатиму його волання.

– Заспокойся, – мовив Петронiй, – у тебе забаганки, гiднi тесляра iз Субури.

– Ах, менi однаково. Вона мусить бути моею. Я звернувся до тебе по допомогу, та якщо ти не знайдеш виходу, я сам його знайду. Авл вважае Лiгiю донькою, чому ж менi дивитися на неi як на рабиню? Якщо вже немае iншого шляху, хай вона обiв'е пряжею дверi мого будинку, змастить iх вовчим лоем i сяде бiля мого вогнища як дружина.

– Заспокойся, божевiльний нащадку консулiв. Не для того тягли ми варварiв на мотузках за нашими колiсницями, щоб одружуватися з iхнiми доньками. Бiйся всього остаточного. Вдайся спершу до простих, пристойних способiв i залиш собi та менi час на роздуми. Менi теж Хрисотемiда здавалася донькою Юпiтера, одначе я з нею не одружився – як i Нерон не одружився з Актою, хоча ii зробили донькою царя Аттала. Заспокойся. Подумай про те, що, коли вона захоче заради тебе покинути дiм Авла, вони не мають права ii затримувати, i знай, що не тiльки ти палаеш, а в нiй теж Ерос запалив огонь. Я це бачив, а менi ти можеш вiрити. Май терпiння. Все можна здолати, але сьогоднi я вже й так занадто багато думав, це мене втомило. Зате обiцяю тобi завтра ще помiркувати про твое кохання, i вiр – Петронiй не буде Петронiем, якщо не знайде якогось виходу.

Обидва помовчали. Та ось Вiнiцiй заговорив уже спокiйнiше:

– Дякую тобi, й нехай Фортуна буде прихильною до тебе.

– А ти будь терплячим.

– Куди ти наказав себе вiднести?

– До Хрисотемiди.

– Щасливець, ти володiеш тiею, котру кохаеш.

– Я? Знаеш, що мене ще тiшить у Хрисотемiдi? Те, що вона зраджуе мене з моiм же вiльновiдпущеником, лютнярем Теоклом, i гадае, що я цього не бачу. Колись я кохав, а тепер мене тiшить ii брехня та дурiсть. Ходiмо до неi вдвох. Якщо вона почне тебе зваблювати i креслити тобi лiтери на столi вмоченим у винi пальцем, пам'ятай, що я не ревнивий.

І вiн наказав нести iх обох до Хрисотемiди.

У передпокоi Петронiй, поклавши руку на плече Вiнiцiю, раптом сказав:

– Зажди, менi здаеться, я знайшов спосiб.

– Нехай вiддячать тобi всi боги!

– Так, так, авжеж! Гадаю, спосiб буде вiрний. Чуеш, Марку?

– Прислухаюся до тебе, моя Афiно.

– Так от, через кiлька днiв божественна Лiгiя буде в твоему домi споживати зерна Деметри.[131 - Деметра – грецька богиня родючостi та землеробства; тотожна римськiй Церерi.]

– Ти могутнiший за iмператора! – у захватi вигукнув Вiнiцiй.




Роздiл IV


І Петронiй обiцянку виконав.

Пiсля вiдвiдин Хрисотемiди вiн, щоправда, цiлiсiнький день проспав, одначе ввечерi наказав нести себе на Палатин, де в нього вiдбулася довiрча бесiда з Нероном, унаслiдок якоi наступного дня перед будинком Плавтiя з'явився центурiон на чолi загону з пiвтора десятка преторiанцiв.

Часи були смутнi, страшнi. Такi гостi бували зазвичай i вiсниками смертi. Тому з хвилини, коли центурiон ударив молотком у дверi Авла й доглядач будинку доповiв, що воiни вже у передпокоi, сум'яття запанувало тут. Уся сiм'я оточила старого полководця – нiхто не мав сумнiву, що небезпека насамперед загрожуе йому. Обвивши руками шию чоловiка, Помпонiя судорожно припала до нього, ii посинiлi губи, швидко ворушачись, шепотiли щось нерозбiрливе; Лiгiя з блiдим як полотно обличчям цiлувала його руку, маленький Авл чiплявся за тогу, а з коридорiв, iз кiмнат, розташованих на горiшньому поверсi та призначених для прислуги, iз челяднi, iз лазень, зi склепистих нижнiх примiщень, словом, iз усiх куткiв будинку збiгалися раби та рабинi. Чулися вигуки: «Heu, heu, те miserum!»[132 - «О, лихо менi нещасному!» (Лат.)], жiнки голосили, деякi, покривши голови хустками, вже дряпали собi щоки.

Тiльки старий воiн, здавна звиклий дивитися смертi у вiчi, лишався незворушним; тiльки його невелике, з орлиним профiлем обличчя нiби закам'янiло. Досить скоро вiн, заспокоiвши тих, що голосили, й наказавши челядi пiти, промовив:

– Пусти мене, Помпонiе. Якщо надiйшов мiй кiнець, у нас iще буде час попрощатись.

І вiн злегка вiдсторонив ii.

– Дай Боже, щоб твоя доля, – сказала вона, – була також i моею, о Авле!

Пiсля чого, впавши навколiшки, почала молитися з таким жаром, якого додае тiльки страх за дорогу iстоту.

Авл вийшов до атрiю, де його чекав центурiон. Це був немолодий воiн Гай Хаста, колишнiй його пiдлеглий i товариш по британських вiйнах.

– Здрастуй, Авле, – промовив центурiон. – Я принiс тобi наказ i вiтання вiд iмператора – ось таблицi та знак, що я прибув од його iменi.

– Дякую iмператоровi за вiтання, а наказ виконаю, – вiдповiв Авл. – Здрастуй, Хасто, кажи, з яким дорученням ти прийшов.

– Авле Плавтiю, iмператору стало вiдомо, що у твоему домi живе донька царя лiгiйцiв, котру цей цар iще за життя божественного Клавдiя вiддав пiд владу римлян у заставу того, що лiгiйцi нiколи не порушать кордонiв iмперii. Божественний Нерон дякуе тобi, Авле, за те, що ти стiльки лiт давав iй притулок у себе, але, не бажаючи довше обтяжувати твiй дiм, а також пам'ятаючи, що дiвчина як заручниця мае перебувати пiд опiкою самого iмператора й сенату, – наказуе тобi видати ii менi.

Як бувалий воiн i загартований знегодами чоловiк, Авл не мiг собi дозволити, щоб вiдповiддю на наказ були марнi слова образи чи скарги. Лише складка гнiву та скорботи раптом з'явилася на його чолi. Бачачи цю складку, тремтiли колись британськi легiони – i навiть у цю хвилину на обличчi Хасти вiдбився переляк. Одначе тепер Авл Плавтiй, вислухавши наказ, вiдчув свое безсилля. Подивившись на таблицi, на знак, вiн пiдвiв погляд на центурiона й уже спокiйно сказав:

– Зачекай, Хасто, в атрii, поки заручницю буде тобi видано.

Пiсля чого вiн пiшов до зали, де Помпонiя Грецина, Лiгiя та маленький Авл очiкували його в тривозi та страху.

– Нiкому не загрожуе нi смерть, нi заслання на далекi острови, – сказав Авл, – i все-таки посланець iмператора – вiсник горя. Йдеться про тебе, Лiгiе.

– Про Лiгiю? – зi здивуванням вигукнула Помпонiя.

– Так, про неi, – вiдповiв Авл i, звертаючись до дiвчини, продовжував: – Ти, Лiгiе, виховувалась у нас у домi як рiдне наше дитя, i ми з Помпонiею обое любимо тебе як дочку, котру твiй народ дав Риму, й опiкування над тобою покладено на iмператора. Тому iмператор забирае тебе з нашого дому.

Полководець говорив спокiйно, та якимось дивним, незвичайним голосом. Лiгiя слухала його слова, розгублено клiпаючи очима, нiби не розумiючи, про що йдеться; Помпонiя зблiдла; в дверях, якi вели iз зали в коридор, знову почали з'являтися схвильованi обличчя рабинь.

– Волю iмператора мае бути виконано, – мовив Авл.

– О Авле! – вигукнула Помпонiя, обома руками пригортаючи до себе дiвчину, мовби намагаючись захистити ii. – Лiпше б вона померла!

А Лiгiя, припавши до ii грудей, повторювала: «Матусю!

Матусю!» – не в змозi серед ридань вимовити будь-що iнше.

На обличчi Авла знову з'явився вираз гнiву та скорботи.

– Якби я був сам на свiтi, – похмуро промовив вiн, – я не вiддав би ii живою, й родичi нашi могли б уже сьогоднi принести за нас жертви Юпiтеру Визволителю. Та я не маю права губити тебе й нашого хлопчика, котрий, можливо, доживе до щасливiших часiв. Сьогоднi ж пiду до iмператора й буду його благати, щоб вiн скасував наказ. Чи вислухае вiн мене, не знаю. А поки що, Лiгiе, будь здорова й пам'ятай, що i я, i Помпонiя завжди благословляли той день, коли ти сiла бiля нашого вогнища.

Промовивши це, вiн поклав руку на голову дiвчини, намагаючись зберегти спокiй, але, коли Лiгiя повернула до нього залите слiзьми обличчя, а потiм, схопивши його руку, почала цiлувати ii, старий сказав голосом, у котрому чулося тремтiння глибокого батькiвського горя:

– Прощавай, радосте наша, свiтло очей наших!

І вiн поспiшив назад до атрiю, щоб не дозволити хвилюванню, що негiдне римлянина й военачальника, оволодiти його душею.

Тим часом Помпонiя повела Лiгiю до опочивальнi, кубiкулу, й заходилась ii заспокоювати, втiшати, пiдбадьорювати, промовляючи слова, що звучали дивно в цьому домi, де тут же, в сусiднiй свiтлицi, ще розташовувалися ларарiй[133 - Ларарiй – домашне святилище, де мiстилися зображення ларiв.] i вогнище, на котрому Авл Плавтiй, дотримуючись стародавнього звичаю, приносив жертви домашнiм богам. Так, настав час випробувань. Вергiнiй колись протнув груди власнiй доньцi, щоб урятувати ii вiд Аппiя; ще ранiше Лукрецiя добровiльно заплатила життям за свою ганьбу[134 - …ще ранiше Лукрецiя… – За переказами, син останнього римського царя Тарквiнiя Гордого збезчестив дружину свого родича Лукрецiю, яка заподiяла собi смерть. Смерть Лукрецii викликала повстання, що призвело до падiння царськоi влади в Римi (510—509 до н. е).]. «Але ми з тобою, Лiгiе, знаемо, чому не маемо права накласти на себе руки!» Не маемо права! Одначе закон, якому обидвi вони скоряються, закон бiльш великий, бiльш святий, дозволяе все-таки захищатися вiд зла та ганьби, хоча б i довелося заради цього перетерпiти муки, навiть розпрощатись iз життям. Хто виходить чистим iз оселi пороку, того заслуга е цiннiшою. Такою оселею е земля наша, але, на щастя, життя – це всього лише мить, а воскресiння чекае нас на тому свiтi, де пануе вже не Нерон, а Милосердя, – там замiсть горя буде радiсть, замiсть слiз – веселощi.

Потiм Помпонiя заговорила про себе. Так, вона спокiйна, однак i в ii грудях чимало пекучих ран. Ось i з очей ii Авла ще не спала пелена, ще не пролився на нього промiнь свiтла. Й сина вона не владна виховувати в iстинi. Й коли вона подумае, що так може тривати до кiнця ii днiв i що може настати мить розлуки з ними, стократно страшнiша, непоправнiша, нiж оця тимчасова розлука, про котру обидвi вони тепер бiдкаються, – iй i уявити несила, як зможе вона без них бути щасливою навiть на небесах. О, багато ночей проплакала вона, багато ночей провела у молитвах про милiсть i помiч. Але горе свое вона ввiряе Господу – й чекае, вiрить, сподiваеться. А тепер, коли ii спiткав новий удар, коли наказ недолюдка вiднiмае в неi дорогу iстоту, ту, котру Авл назвав свiтлом очей своiх, вона однаково покладае надiю, бо вiрить, що е сила могутнiша вiд влади Нероновоi – е милосердя, котре сильнiше вiд його злоби.

І вона ще мiцнiше пригорнула до грудей голiвку дiвчини. Трохи згодом Лiгiя схилилася до неi на колiна i, сховавши лице у складках ii пеплуму[135 - Пеплум – широке плаття з тонкоi тканини.], довго мовчала, але, коли нарештi випросталась, обличчя ii було вже бiльш спокiйним.

– Менi жаль тебе, матiнко, жаль батька та брата, але я знаю, що опiр безглуздий i тiльки погубив би вас усiх. Зате я обiцяю тобi, що слiв твоiх я в домi iмператора не забуду нiколи.

Вона ще раз обвила руками шию Помпонii i, коли обидвi вони вийшли до екусу, почала прощатися з маленьким Плавтiем, зi старим греком, який був iхнiм учителем, зi своею служницею, що колись няньчила ii, та з усiма рабами.

Один iз них, високий, широкоплечий лiгiець на ймення Урс, якого колись разом iз матiр'ю Лiгii та з нею самою було вiдправлено до табору римлян, упав до ii нiг, а потiм опустився навколiшки перед Помпонiею.

– О володарко! – сказав вiн. – Дозволь менi пiти з моею господинею, щоб служити iй i охороняти ii в палацi iмператора.

– Ти слуга не наш, а Лiгii, – заперечила Помпонiя Грецина. – Та навряд чи тебе допустять у палац. І яким чином зумiеш ти ii оберiгати?

– Не знаю, володарко, знаю тiльки, що в моiх руках залiзо кришиться, мов дерево…

Авл Плавтiй, який увiйшов у цю хвилину, дiзнавшись, про що йдеться, не тiльки не заперечував бажання Урса, а заявив, що навiть не мае права його затримувати. Адже вони вiддають Лiгiю як заручницю, котру вимагае до себе iмператор, а тому зобов'язанi вiдправити i ii почет, який разом з нею перейде пiд його опiку. Й вiн пошепки сказав Помпонii, що пiд виглядом почту може дати Лiгii стiльки рабинь, скiльки вона, Помпонiя, вважатиме доречним, – центурiон не мае права вiдмовитися взяти iх.

Для Лiгii це було деякою розрадою, i Помпонiя теж була рада, що зможе оточити вихованку прислугою на свiй вибiр. Окрiм Урса, вона призначила iй стареньку покоiвку, двох кiпрських дiвчат, майстерних причiсувальниць, i двох германок для лазневих послуг. Дiбрано нею було тiльки прихильникiв нового вчення – Урс теж сповiдував його вже декiлька рокiв, – отож Помпонiя могла покластися на вiдданiсть iх усiх i на додачу тiшити себе думкою, що в iмператорському палацi буде посiяно зерна iстини.

Іще написала Помпонiя декiлька слiв, доручаючи Лiгiю заступництву Нероновоi вiльновiдпущеницi Акти. Щоправда, на зборах вiруючих у нове вчення вона Акту не стрiчала, але чула вiд них, що та нiколи не вiдмовляе iм у допомозi й жадiбно читае послання Павла з Тарса. До того ж iй було вiдомо, що молода вiльновiдпущениця постiйно сумуе, що вона дуже вiдрiзняеться вiд усiх iнших жiнок у Нероновому домi й узагалi серед домочадцiв мае славу доброго генiя.

Хаста взявся власноручно передати листа Актi. Вiн також вважав цiлком природним, що царська донька мусить мати при собi почет, i навiть не подумав вiдмовлятися доправити всiх у палац – навпаки, здивувався нечисленностi прислуги. Вiн лише прохав поквапитися, побоюючись дiстати догану за зволiкання у виконаннi наказу. Настав час прощання. Очi Помпонii та Лiгii знову наповнилися слiзьми, Авл iще раз поклав руку на голiвку дiвчини, i за хвилину воiни, за котрими, намагаючись захистити сестру i сварячись кулачками центурiону, з плачем бiг маленький Авл, повели Лiгiю до iмператорського палацу.

Старий полководець тим часом наказав приготувати собi ношi i, залишившись на самотi з Помпонiею в сумiжнiй з екусом пiнакотецi[136 - Пiнакотека – картинна галерея.], сказав:

– Вислухай мене, Помпонiе. Я вирушаю до iмператора, хоча думаю, що даремно, i, хоча слова Сенеки вже для нього не мають ваги, побуваю також i в Сенеки. Нинi мають вплив Софронiй, Тигеллiн, Петронiй, Ватинiй… Що ж до iмператора, вiн, можливо, в життi не чув про народ лiгiйцiв i поставив вимогу видати Лiгiю як заручницю лише тому, що хтось його намовив, а хто мiг це зробити, вгадати неважко.

Тут Помпонiя швидко пiдвела очi.

– Петронiй?

– Авжеж.

Обое вони помовчали, потiм старий воiн продовжив:

– Ось що значить пустити в дiм кого-небудь iз цих людей без честi й совiстi. Хай буде проклятою та мить, коли Вiнiцiй ступив на порiг нашого дому! Це вiн привiв до нас Петронiя. Горе нашiй Лiгii – адже iм потрiбна не заручниця, а наложниця.

І вiд гнiву, вiд безсилоi лютi й болю за вiдняте дитя в його мовi ще сильнiше чувся присвист. Минуло декiлька хвилин, поки вiн опанував своi почуття, й лише по його кулаках, що судорожно стискалися, можна було судити, якою тяжкою була ця внутрiшня боротьба.

– Досi я шанував богiв, – мовив вiн, – але зараз менi здаеться, що не вони правлять свiтом, що iснуе тiльки один злостивий, скажений недолюдок, iм'я котрому Нерон.

– О Авле! – зiтхнула Помпонiя. – Перед Богом Нерон – тiльки жменя смердючого праху.

Чоловiк ii почав походжати широкими кроками по мозаiчнiй пiдлозi пiнакотеки. В його життi було чимало великих дiянь, але великих нещасть не траплялось, i до них вiн не мав звички. Старий воiн мав до Лiгii бiльшу прихильнiсть, анiж сам думав, i тепер не мiг змиритися з думкою, що ii втратив. На додачу вiн вiдчував себе приниженим. Ним розпоряджалася сила, котру вiн зневажав, у той же час розумiючи, що проти цiеi сили вiн нiщо.

Коли йому нарештi вдалось угамувати гнiв, який мутив його думки, вiн сказав:

– Я гадаю, що Петронiй вiдняв ii в нас не для iмператора, той навряд чи захотiв би розсердити Поппею. Отож – або для себе самого, або для Вiнiцiя… Сьогоднi ж я це з'ясую.

Невдовзi ношi його вже рухалися в напрямку до Палатину. А Помпонiя, залишившись на самотi, пiшла до маленького Авла, котрий усе ще плакав за сестрою та сварився на iмператора.




Роздiл V


Авл не помилився, припускаючи, що його не допустять перед лице Нерона. Йому вiдповiли, що iмператор зайнятий спiвом iз лютнярем Терпносом i взагалi не приймае тих, кого не викликав сам. Це означало, що Авлу нiчого намагатись i надалi побачити Нерона. Зате Сенека, хоча був хворий на лихоманку, прийняв старого военачальника з належною пошаною; вислухавши, одначе, про що той клопочеться, Сенека гiрко всмiхнувся.

– Можу тобi надати лише одну послугу, добрий мiй Плавтiю, – нiколи не вiдкривати iмператору, що мое серце спiвчувае твоему горю i що я хотiв би тобi допомогти; якби в iмператора з'явилася щодо цього хоч найменша пiдозра, повiр, вiн нiколи б не вiддав Лiгiю, не маючи для цього нiяких iнших приводiв, окрiм бажання вчинити менi на зло.

Сенека також не радив звертатися нi до Тигеллiна, нi до Ватинiя, нi до Вiтеллiя. Можливо, за допомогою грошей од них удалося б чогось домогтися, вони, мабуть, з охотою зробили б неприемне Петронiю, чий вплив намагаються пiдiрвати, але вже напевно не приховали б од iмператора, яка дорога Лiгiя сiм'i Плавтiiв, i тодi iмператор тим паче не вiддав би ii. Тут старий фiлософ заговорив з уiдливою iронiею, котра стосувалася його самого:

– Ти мовчав, Плавтiю, мовчав довгi роки, а iмператор не любить тих, хто мовчить! Як же це ти не захоплювався його красою, його доброчеснiстю, його спiвом, декламацiею, мистецтвом правити колiсницею, а також його вiршами! Як же це ти не прославляв загибелi Британнiка, не виголосив хвалебноi промови на честь матеревбивцi та не принiс вiтання з приводу задушення Октавii! Авжеж, бракуе тобi, Авле, розсудливостi, котроi ми, хто щасливо при дворi живе, маемо в достатнiй мiрi.

Із цими словами вiн узяв кубок, що висiв при його поясi, зачерпнув води в iмплувii, освiжив засмаглi губи та продовжував:

– О, у Нерона вдячне серце. Вiн любить тебе, позаяк ти служив Риму i пронiс славу його iменi на край свiту, любить вiн i мене, бо я був його наставником у юностi. Тому я знаю, що моя вода не отруена, i, як бачиш, п'ю ii спокiйно. Вино в моему домi було б менш безпечним, але цю воду, якщо тебе мучить спрага, можеш пити смiливо. Вона тече водогонами вiд самих Альбанських гiр, i, щоб ii отруiти, довелося б отруiти всi басейни в Римi. Як бачиш, у цьому свiтi ще можна жити без страху та насолоджуватися спокiйною старiстю. Я, щоправда, хворий, але болить скорiше душа, не тiло.

І це була правда. Сенека не володiв тiею силою духу, котрою вiдзначалися, примiром, Корнут або Тразея, – через те його життя було низкою поступок перед лиходiйством. Вiн сам це вiдчував, усвiдомлював, що послiдовник принципiв Зенона з Кiтiона[137 - Зенон (бл. 336—264 до н. е.) iз Кiтiона (мiсто на Кiпрi) – засновник стоiчноi фiлософськоi школи.] мае йти iншим шляхом, i страждав од цього навiть бiльше, нiж од страху смертi.

Але старий воiн перервав його сповнене гiркотою мiркування.

– Благородний Аннею, – сказав Авл, – я знаю, як тобi вiддячив iмператор за турботу, котрою ти оточував його юнi лiта. Одначе винуватець викрадення нашого дитяти – Петронiй. Скажи менi, як на нього подiяти, хто може на нього вплинути. Але ж ти теж мiг би застосувати тут усе свое красномовство, на яке здатне тебе надихнути давне твое дружне почуття до мене.

– Петронiй i я, – вiдповiв Сенека, – ми з двох протилежних станiв. Я не знаю, як на нього подiяти, вiн не пiддаеться нiчиiм впливам. Можливо, що при всiй своiй розбещеностi вiн усе ж таки лiпший за тих негiдникiв, якими нинi оточуе себе Нерон. Але доводити йому, що вiн зробив поганий вчинок, – марна трата часу: Петронiй давно позбувся здатностi розрiзняти добро та зло. Треба довести йому, що його вчинок паскудний, тодi вiн устидаеться. При зустрiчi я скажу йому: «Твiй вчинок гiдний вiльновiдпущеника». Якщо це не допоможе, нiщо не допоможе.

– І на тому спасибi, – мовив старий военачальник.

Пiсля того вiн наказав нести себе до Вiнiцiя, котрого застав за фехтуванням зi своiм наставником у цьому мистецтвi. Бачачи, як спокiйно молодик вправляеться в спритностi, коли вчинено замах на Лiгiю, Авл розлютився, i, ледве за вчителем опустилася завiса, гнiв його вилився потоком гiрких докорiв та образ. Але Вiнiцiй, довiдавшись, що Лiгiю забрали з дому, так страшенно зблiд, що Авл i на мить не мiг запiдозрити його в спiвучастi. Чоло юнака вкрилося краплями поту, кров, яка вiдступила було до серця, знову гарячою хвилею кинулася в обличчя, очi метали блискавки, з уст сипалися безладнi запитання. Ревнощi й шаленство вирували в його грудях. Йому здавалося, що коли Лiгiя переступить порiг iмператорського палацу, ii для нього навiки втрачено, а коли Авл вимовив iм'я Петронiя, в головi молодого воiна блискавкою сяйнула пiдозра, що Петронiй над ним пожартував i або хотiв, припровадивши iмператору Лiгiю, здобути новi дари, або мав намiр утримати ii для себе. Щоб хтось, побачивши Лiгiю, не побажав негайно нею заволодiти, цього Вiнiцiй не мiг собi уявити.

Гарячковiсть, спадкова риса в його роду, понесла його, мов норовистий кiнь, i вiдняла здатнiсть розмiрковувати.

– Авле, – сказав вiн уривчастим голосом, – повертайся додому й чекай на мене. Знай, що якби Петронiй був моiм батьком, я й тодi помстився б йому за Лiгiю. Повертайся додому й чекай на мене. Вона не буде належати нi Петронiю, нi iмператору.

І, пiднiсши стиснутi кулаки до воскових масок, якi стояли на полицях в атрii, Вiнiцiй вигукнув:

– Присягаюся цими посмертними масками! Спершу я вб'ю ii та себе.

Вiн швидко повернувся i, ще раз кинувши Авлу: «Чекай на мене», – вибiг як навiжений iз атрiю, поспiшаючи до Петронiя й розштовхуючи дорогою перехожих.

Авл повернувся додому дещо втiшений. Якщо Петронiй, думав вiн, переконав iмператора забрати Лiгiю, щоб оддати ii Вiнiцiю, то Вiнiцiй приведе ii назад у iхнiй дiм.

Чималою втiхою була також думка, що коли Лiгiю й не вдасться врятувати, за неi помстяться, i смерть захистить ii вiд ганьби. Бачачи лють Вiнiцiя та знаючи про властиву всьому роду запальнiсть, Авл був упевнений, що юнак виконае все, що обiцяв. Сам вiн, хоча й любив Лiгiю, як рiдний батько, визнавав за краще ii вбити, нiж оддати iмператору, i, коли б не думка про сина, останнього нащадка iхнього роду, Авл здiйснив би це, не вагаючись. Вiн був воiном, про стоiкiв знав тiльки з розмов, але характером був не чужий iм, i гордiсть його легше мирилася з думкою про смерть, анiж про ганьбу.

Вiн постарався заспокоiти Помпонiю, вселити в неi трохи бадьоростi, i обое почали очiкувати вiстей од Вiнiцiя. Почуються в атрii кроки кого-небудь iз рабiв, i обом уже здаеться, що, може, це Вiнiцiй веде до них кохане iхне дитятко, i в глибинi душi вони були готовi благословити молоду пару. Та час минав, а нiяких вiстей не було. Тiльки ввечерi пролунав стукiт молотка у ворота.

Хвилину по тому з'явився раб i вручив Авлу листа. Старий воiн, який зазвичай любив показувати свое самовладання, взяв табличку ледь тремтячою рукою й почав читати з такою поспiшнiстю, нiби йшлося про долю всього його дому.

Раптом обличчя його спохмурнiло, наче впала на нього тiнь прудкоi хмари.

– Читай, – сказав вiн, звертаючись до Помпонii.

Помпонiя взяла листа i прочитала таке:

«Марк Вiнiцiй вiтае Авла Плавтiя. Те, що сталося, сталося з волi iмператора, перед якою ви мусите схилити голови, як схиляемо я та Петронiй».

Настало тривале мовчання.




Роздiл VI


Петронiй був удома. Його брамник не посмiв зупинити Вiнiцiя, що влетiв до атрiю мов вихор; дiзнавшись, що господаря потрiбно шукати в бiблiотецi, вiн так само стрiмко помчав туди; Петронiй щось писав, Вiнiцiй вихопив у нього з рук стиль[138 - Стиль – паличка з одним гострим кiнцем для писання по навощенiй дощечцi й iншим, тупим, для стирання написаного.], зламав його, жбурнув його на пiдлогу i, судорожно схопивши Петронiя за плечi, наблизивши лице до його лиця, запитав хрипким голосом:

– Що ти з нею зробив? Де вона?

Але тут сталося щось дивне. Витончений, рознiжений Петронiй стиснув руку молодого атлета, що впилася йому в плече, вiдiрвав ii вiд себе, потiм одiрвав другу i, тримаючи iх обидвi у своiй однiй iз силою залiзних обценькiв, промовив:

– Я тiльки ранками розмазня, а ввечерi до мене повертаеться колишня сила. Ану лиш, спробуй вирватися. Гiмнастики тебе, видно, навчав ткач, а манер – коваль.

На його обличчi не було й тiнi гнiву, лише в очах блиснула iскорка колишньоi вiдваги та енергii. Хвилина, i вiн випустив руки Вiнiцiя, котрий стояв принижений, збентежений i розлючений.

– Рука в тебе сталева, – сказав Вiнiцiй, – але присягаюся всiма богами пекла, якщо ти мене зрадив, я встромлю тобi ножа в горлянку, хай навiть у палатах iмператора.

– Поговорiмо спокiйно, – вiдповiв йому Петронiй. – Як бачиш, сталь сильнiша вiд залiза – хоча з однiеi твоеi руки можна зробити двi моiх, менi тебе нiчого боятись. Але я прикро вражений твоею грубiстю, i якби мене могла ще дивувати невдячнiсть людська, я здивувався б твоiй невдячностi.

– Де Лiгiя?

– У лупанарii[139 - Лупанарiй – будинок розпусти.], себто в домi iмператора.

– Петронiю!

– Заспокойся, сядь. Я висловив iмператору два прохання, котрi вiн обiцяв виконати: по-перше, видобути Лiгiю з дому Авла i, по-друге, вiддати ii тобi. Чи немае в тебе там ножа у складках тоги? Може, протнеш мене? Та я раджу тобi зачекати з цим день-другий, адже тебе запроторили б до в'язницi, а Лiгiя тим часом нудьгувала б у твоему домi.

Вiнiцiй мовчки iз зачудуванням дивився на Петронiя й нарештi промовив:

– Прости мене. Я ii люблю, i любов помутила мiй розум.

– Захоплюйся мною, Марку. Позавчора я сказав iмператору таке: «Мiй небiж Вiнiцiй так закохався в якусь миршаву дiвицю, котра виховуеться в Авла, що його дiм уподiбнився паровiй лазнi. Нi ти, iмператоре, сказав я, нi я, знавцi iстинноi краси, не дали б за неi й тисячi сестерцiiв, але цей хлопчисько завжди був дурноверхий, як тринiжок, а тепер зробився дурним остаточно».

– Петронiю!

– Якщо ти не розумiеш, що я сказав це з метою вберегти Лiгiю вiд небезпеки, я готовий повiрити, що сказав йому правду. Я переконав Мiднобородого, що такий естет, як вiн, не може вважати таку дiвчину красунею, i Нерон, який поки що не наважуеться дивитися на речi iнакше, нiж моiми очима, не знайде в нiй i слiду краси, а не знайшовши, не побажае нею заволодiти. Таж треба було убезпечити мавпу, посадити ii на мотузок. Лiгiю тепер буде оцiнювати не вiн, а Поппея, а та вже, безперечно, постараеться якнайшвидше спровадити ii з палацу. Я ж, нiби знехотя, говорив Мiднiй Бородi: «Вiзьми Лiгiю в Авла та вiддай ii Вiнiцiю! Ти маеш на це право, тому що вона заручниця, а заразом дозолиш Авлу». Й вiн погодився. В нього не було приводу не погодитися, тим паче що я вказав йому спосiб дозолити порядним людям. Тебе призначать державним стражником заручницi, вiддадуть у твое розпорядження цей лiгiйський скарб, а ти як союзник доблесних лiгiйцiв i до того ж вiрний слуга iмператора не тiльки не розтринькаеш скарб, а ще й постараешся його примножити. Для годиться iмператор потримае ii кiлька днiв у себе в палацi, а потiм одiшле в твiй дiм, ти щасливець!

– Це правда? Їй i дiйсно нiчого не загрожуе в палацi?

– Якби iй довелося там жити постiйно, Поппея поговорила б про неi з Лукустою[140 - …поговорила б про неi з Лукустою… – Тобто спробувала б отруiти. Лукуста (Локуста) – знаменита змiшувачка отрут, за допомогою яких було отруено Клавдiя та Британнiка.]. Та в цi декiлька днiв iй нiчого не загрожуе. В палацi iмператора мешкае десять тисяч людей. Нерон, можливо, й не побачить ii, тим паче що вiн усе довiрив менi – нещодавно в мене навiть був центурiон iз повiдомленням, що вiн одвiв дiвчину до палацу й передав ii Актi. Акта – добра душа, тому я й наказав доручити дiвчину iй. Помпонiя Грецина, здаеться, такоi ж думки про Акту, навiть написала iй. Завтра у Нерона бенкет. Я випрохав для тебе мiсце поряд iз Лiгiею.

– Вибач менi, Гаю, мою гарячковiсть, – сказав Вiнiцiй. – Я думав, ти наказав ii забрати для себе або для iмператора.

– Гарячковiсть я можу тобi вибачити, але куди важче вибачити цi жести мужлая, безцеремоннi крики й тон гравцiв у мору. Менi це не до душi, Марку, попереджаю тебе. Знай, звiдником при iмператорi служить Тигеллiн, i ще знай: якби я захотiв узяти дiвчину собi, я б зараз, дивлячись тобi просто у вiчi, сказав би таке: «Вiнiцiю, я забираю в тебе Лiгiю й буду тримати ii, доки вона менi не набридне».

Кажучи це, вiн дивився своiми очима кольору горiхового дерева у вiчi Вiнiцiю, дивився холодно й зарозумiло.

– Я винуватий, – сказав молодик, украй збентежений. – Ти добрий, ти благородний, я дякую тобi вiд усього серця. Дозволь тiльки задати ще одне запитання. Чому ти не наказав одвести Лiгiю прямо в мiй дiм?

– Тому що iмператор хоче дотриматись правил пристойностi. В Римi будуть про це говорити, а позаяк Лiгiю ми забираемо як заручницю, то, поки точитимуться розмови, вона поживе в палацi iмператора. Потiм ii вiдiшлють до тебе, не роблячи розголосу, та й по всьому. Мiднобородий – лякливий пес. Вiн знае, що влада його безмежна, та все-таки стараеться пристойно обставити кожний свiй крок. Ну як, охолов ти вже настiльки, щоб трохи пофiлософствувати? Не раз у мене з'являлася думка – чому лиходiйство, навiть у таких могутнiх осiб, як iмператор, i, як вiн, упевнене у своiй безкарностi, завжди силкуеться дотриматись видимостi справедливостi й доброчесностi? До чого цi зусилля? Вбити брата, матiр i дружину – це, на мою думку, дiяння, гiднi азiатського царька, а не римського iмператора; та, якби трапилося таке зi мною, я б не писав сенату виправдувальних листiв. А Нерон пише – Нерон дбае про пристойностi, бо Нерон боягуз. Але ось Тиберiй же не був боягузом, i теж старався виправдатися в кожному своему вчинку. Чому так вiдбуваеться? Що за дивна вимушена данина, що приноситься злом доброчесностi? І знаеш, що я думаю? Вiдбуваеться таке, по-моему, через те, що вчинки цi паскуднi, а доброчеснiсть прекрасна. Ergo[141 - Отже (лат.).], iстинний естет – тим самим доброчесна людина. Сьогоднi ж я маю здiйснити узливання тiням Протагора, Продика i Горгiя[142 - …тiням Протагора, Продика i Горгiя. – Протагор iз Абдер (мiсто в Пiвнiчнiй Грецii), Продик iз Кеоса (острiв бiля схiдного узбережжя Середньоi Грецii) та Горгiй iз Леонтини (мiсто в Пiвденнiй Італii) (всi – V ст. до н. е.) – засновники софiстики. Вчення софiстiв проголошувало абсолютний цiннiсний релятивiзм; у своiх мiркуваннях софiсти часто вдавалися до логiчних парадоксiв, софiзмiв.]. Виявляеться, i софiсти можуть на щось здатися. Та слухай, я продовжую. Я вiдняв Лiгiю у Авла, щоб вiддати ii тобi. Це так. Лiсiпп створив би з вас дивовижну скульптурну групу. Ви обое красивi, але ж i мiй вчинок е красивим, а якщо вiн красивий, вiн не може бути поганим. Дивися, Марку, ось перед тобою сидить сама доброчеснiсть, утiлена в Петронii! Був би живим Аристид[143 - Аристид (бл. 540—468 до н. е.) – афiнський державний дiяч; увiйшов в iсторiю як зразок чесностi й непiдкупностi.], вiн мусив би прийти до мене та нагородити мене сотнею мiн[144 - Мiна – грецька грошова одиниця.] за коротку лекцiю про доброчеснiсть.

Одначе Вiнiцiй, як людина, котру дiйснiсть хвилюе бiльше за лекцii про доброчеснiсть, сказав:

– Завтра я побачу Лiгiю, а потiм вона житиме в моему домi, i я бачитиму ii щодня, завжди, до самоi смертi.

– У тебе буде Лiгiя, а в мене – Авл, однинi мiй найлютiший ворог. Вiн прикличе на мою голову помсту всiх богiв пiдземного царства. І хоча б цей дурень загодя взяв урок декламацii! Куди там! Вiн буде лаятися так, як лаяв моiх клiентiв колишнiй брамник, якого я, зрештою, за це вiдiслав у село в ергастул.[145 - Ергастул – каторжна в'язниця.]

– Авл був у мене. Я обiцяв повiдомити йому, що довiдаюся про Лiгiю.

– Напиши йому, що воля божественного iмператора – вищий закон i що твого первiстка буде наречено Авлом. Треба ж чимось утiшити старого. Я готовий прохати Мiднобородого, щоб вiн запросив Авла на завтрашнiй бенкет. Хай би старий побачив тебе в триклiнii поруч iз Лiгiею.

– Не роби цього, – заперечив Вiнiцiй. – Менi все-таки жаль iх, особливо Помпонiю.

І вiн сiв писати того листа, котрий вiдняв у старого полководця останню надiю.




Роздiл VII


Перед Актою, колишньою коханкою Нерона, колись схилялися найвельможнiшi голови Рима, та навiть i тодi вона не бажала втручатися в публiчне життя, i якщо iнодi користувалася своiм впливом на молодого володаря, то лише для прохань про милосердя. Тиха, скромна, вона здобула вдячнiсть багатьох i не зробила своiм ворогом нiкого. Навiть Октавiя не зумiла ii зненавидiти. Заздрiсники не вважали ii небезпечною. Було вiдомо, що Акта продовжуе любити Нерона любов'ю тужною та страдницькою, котра живиться вже не надiею, а лише спогадами про тi днi, коли Нерон був не тiльки молодим i люблячим, але був кращим. Всi знали, що до цих спогадiв прикованi ii душа та помисли, але що вона нiчого вже не очiкуе, а позаяк можна було не побоюватися, що iмператор до неi повернеться, то на Акту дивились як на цiлком безневинну iстоту й не чiпали ii. Для Поппеi вона була тiльки смиренною прислужницею, настiльки безневинною, що та навiть не вимагала випровадити Акту з палацу.

Але оскiльки iмператор колись ii любив i розстався з нею без образ, спокiйно, майже по-дружньому, Акта продовжувала користуватися повагою. Вiдпустивши ii на волю, Нерон дав iй покоi в палацi з окремим кубiкулом i декiлькома служницями. Давнiше Паллант i Нарцисс, вiльновiдпущеники Клавдiя, не тiльки сiдали з Клавдiем за трапезу, але як могутнi його мiнiстри мали почеснi мiсця, й Акту теж iнодi запрошували до iмператорського столу. Робили це, можливо, ще й тому, що ii краса становила iстинну окрасу бенкету. Зрештою, у виборi спiвтрапезникiв iмператор давно вже перестав рахуватися з будь-якими правилами пристойностi. За його столом сидiла строката сумiш людей усiх станiв i занять. Були серед них i сенатори, та здебiльшого такi, котрi заразом могли бути блазнями. Були старi й молодi патрицii, жадiбнi до забав, розкошi та насолод. Бували там жiнки, що мали гучнi iмена, хоча не соромилися надiвати ввечерi бiлявi перуки та вирушати на пошуки пригод у темних завулках мiста. Бували й високi сановники, i жерцi, котрi за повними чашами залюбки насмiхалися над своiми богами, а поряд iз ними юрмився всякий набрiд – спiваки, мiми, музиканти, танцiвники й танцiвницi, поети, котрi, декламуючи вiршi, думали про сестерцii, що, можливо, iм перепадуть за вихваляння вiршiв iмператора, голоднi фiлософи, якi проводжали жадiбними поглядами страви, що подавалися на стiл, нарештi, прославленi вiзники, фокусники, чудотворцi, красномовцi, дотепники та всiлякi, модою чи дурiстю людською пiднесенi знаменитостi-одноденки, пройдисвiти, серед яких було чимало рабiв, якi ховали пiд довгим волоссям продiрявленi вуха.

Бiльш знаменитi просто сiдали до столу, iншi розважали бенкетуючих, очiкуючи митi, коли слуги дозволять iм накинутися на рештки iжi та напоiв. Таких гостей приводили Тигеллiн, Ватинiй i Вiтеллiй, i частенько iм доводилося подбати i про належний як на iмператорськi палати одяг для всього цього наброду – зрештою, iмператору таке товариство подобалося, в ньому вiн почувався цiлком невимушено. Придворна розкiш усе золотила, всьому надавала блиску. Великi й нiкчемнi, нащадки вельможних родiв i голота з римських брукiвок, натхненнi артисти й жалюгiднi нездари – всi прагнули до палацу, аби насолодитися видовищем слiпучоi розкошi, що перевершувала людське уявлення, та наблизитися до подателя всiляких милостей, багатств i благ, примха котрого могла, звичайно, принизити будь-кого, але так само й безмiрно пiднести.

Того дня Лiгiя теж мала бути присутньою на такому бенкетi. Страх, нерiшучiсть i зрозумiла за такоi рiзкоi перемiни приголомшенiсть протистояли в ii душi бажанню вчинити опiр насильству. Вона боялась iмператора, боялася людей, боялася палацу, гамiр якого доводив ii до нудоти, боялася бенкетiв, про безсоромнiсть яких наслухалася вiд Авла, вiд Помпонii Грецини та iхнiх друзiв. Незважаючи на молодiсть, Лiгiя багато чого розумiла – зрештою, в тi часи вiдголоски навколишнього зла доходили навiть до дитячих вух. І Лiгiя знала – в цьому палацi ii очiкуе загибель, про що в мить розставання попереджала ii i Помпонiя. Та юне серце дiвчини, котре було незнайоме з розпустою i глибоко засвоiло уроки, данi названою матiр'ю, було готове захищатися вiд загибелi, що загрожувала: Лiгiя давала в цьому обiтницю матерi, собi, а також тому божественному вчителю, в якого вона не тiльки вiрила, а якого полюбила своiм напiвдитячим серцем за солодкiсть його вчення, за муки його кончини та за славу воскресiння з мертвих.

Тепер вона була до того ж упевнена, що нi Авл, нi Помпонiя Грецина не будуть вiдповiдати за ii вчинки, й вона роздумувала, чи не лiпше вчинити опiр i не пiти на бенкет. Страх i тривога володiли ii душею, та вони не могли притлумити все зростаюче бажання виявити мужнiсть, стiйкiсть, пiти на муки i на смерть. Адже так навчав божественний учитель. Адже сам вiн явив тому приклад. Адже Помпонiя розповiдала iй, що найбiльш ревнi прихильники його вчення всiею душею прагнуть такого випробування, благають про нього. І Лiгiю, коли вона ще жила в домi Авла, часом поймало таке бажання. Вона бачила себе мученицею, бачила рани на своiх долонях i ступнях, бачила, як ii, з обличчям бiлiшим вiд снiгу, сяючим неземною красою, вiдносять такi ж бiлоснiжнi ангели в небесну блакить, i уява ii тiшилась цими мареннями. Тут багато було дитячоi мрiйливостi, але була також частка самомилування, за що iй докоряла Помпонiя. А тепер, коли опiр волi iмператора мiг накликати жорстоку кару й коли уявнi муки могли стати дiйснiстю, до п'янких ii мрiй, до цих пристрасних прагнень додавалася, разом iз страхом, деяка цiкавiсть – як же ii покарають, якi муки для неi вигадають. Такi думки бентежили багато в чому ще дитяче серце Лiгii. Але Акта, довiдавшись про них, глянула на неi з таким подивом, нiби дiвчина марить у гарячцi. Противитись волi iмператора? З першоi ж хвилини накликати його гнiв? Для цього треба бути сущою дитиною, котра не знае, що белькоче. Таж iз слiв Лiгii зрозумiло, що вона не заручниця, а просто забута своiм народом дiвчина. Їi не охороняе нiякий закон, а якби й охороняв, iмператор достатньо могутнiй, аби у хвилину гнiву розтоптати будь-який закон. Імператор захотiв узяти ii, й однинi вiн розпоряджаеться нею. Тепер вона у його владi, понад яку немае на свiтi нiчого.

– Так, звичайно, – говорила Акта, – я теж читала послання Павла з Тарса i знаю, що в небесах, над землею, е Бог i е Син Божий, який воскрес iз мертвих, але тут, на землi, е тiльки iмператор. Пам'ятай про це, Лiгiе. Знаю також, що твое вчення не дозволяе тобi бути тим, чим була я, i що вам, як i стоiкам, про яких менi розповiдав Епiкет[146 - Епiктет (бл. 50—130) – популярний фiлософ-стоiк, спершу раб, пiзнiше вiльновiдпущеник.], коли доводиться вибирати мiж ганьбою та смертю, дозволено вибирати лише смерть. Але звiдки ти можеш знати, що тебе чекае смерть, а не ганьба? Хiба не чула ти про доньку Сеяна[147 - Хiба не чула ти про доньку Сеяна… – Елiй Сеян, фаворит iмператора Тиберiя, був звинувачений у змовi та страчений (31 p.). Обставини загибелi Сеяна та його дiтей повiдомляе Тацит («Аннали», V, 9).], котра була ще дiвчинкою й за наказом Тиберiя для дотримання закону, що забороняв карати на смерть незайманих, мусила перед своею загибеллю зазнати безчестя? О Лiгiе, Лiгiе, бiйся прогнiвити iмператора! Коли настане вирiшальна мить, коли тобi доведеться вибирати мiж ганьбою та смертю, ти вчиниш так, як велить тобi твоя iстина, та не шукай загибелi добровiльно й не дратуй iз дрiб'язкового приводу земного й до того ж жорстокого бога.

Акта говорила з почуттям глибокого жалю, навiть iз пристрастю, – трохи короткозора, вона наблизила свое нiжне обличчя до обличчя Лiгii, нiби придивляючись, яке враження справляють ii слова.

– Яка ти добра, Акто! – сказала Лiгiя, з дитячою довiрливiстю обiйнявши ii.

Потiшена похвалою та довiр'ям, Акта пригорнула дiвчину до своiх грудей, а потiм, вивiльнившись од ii обiймiв, сказала:

– Щастя мое проминуло, i радiсть проминула, та злою я не стала.

Швидко походжаючи по кiмнатi, вона заговорила, нiби сама з собою, й вiдчай чувся в ii голосi:

– Нi, вiн не був злим. Вiн сам тодi вважав себе добрим i хотiв бути добрим. Я це знаю краще, нiж будь-хто. Все настало потiм… коли вiн перестав любити… Це iншi зробили його таким, який вiн тепер, так, iншi – та Поппея!

Тут на ii вiях блиснули сльози. Лiгiя водила вслiд за нею своiми блакитними очима i врештi запитала:

– Ти за ним сумуеш, Акто?

– Так, сумую, – глухо вiдповiла гречанка.

І знову заходила по кiмнатi, заломивши руки, мовби вiд болю, й на обличчi в неi була скорбота.

– Ти його ще любиш, Акто? – боязко запитала Лiгiя.

– Люблю… – І за хвилину додала: – Адже нiхто, крiм мене, його не любить.

Настало мовчання. Акта, мабуть, старалася знайти порушений споминами спокiй i, коли на ii обличчя повернувся звичайний вираз тихого суму, сказала:

– Поговорiмо про тебе, Лiгiе. Ти й не думай противитись iмператору. Це було б безумством. А втiм, ти не тривожся. Я добре знаю тутешнi звичаi i вважаю, що з боку iмператора тобi нiчого не загрожуе. Коли б Нерон наказав тебе викрасти для себе самого, тебе б не привели на Палатин. Тут повелiвае Поппея, i вiдтодi як вона народила доньку, Нерон iще бiльше пiдпав пiд ii владу. Так, Нерон наказав, щоб ти була на бенкетi, але вiн досi тебе не бачив, не запитував про тебе, значить, вiн тобою не цiкавиться. Можливо, вiн забрав тебе у Авла та Помпонii тiльки через те, що злий на них. Петронiй написав менi, щоб я тобою опiкувалась, але, як ти знаеш, писала менi й Помпонiя – так, може, вони змовилися. Може, вiн це зробив на iхне прохання. Коли так, якщо вiн, на прохання Помпонii, буде дбати про тебе, тодi тобi нiчого не загрожуе, i можливо, що Нерон, погодившись на його умовляння, вiдiшле тебе назад у дiм Авла. Я не знаю, чи дуже любить Нерон Петронiя, та знаю, що iмператор нечасто наважуеться противитися його думцi.

– Ах, люба Акто, – вiдповiла Лiгiя, – Петронiй був у нас перед тим, як мене забрали, i матiнка моя була впевнена, що Нерон наказав оддати мене за його намовою.

– Це було б сумно, – сказала Акта. Але, подумавши хвилину, знову продовжила розраджувальним тоном: – А може, Петронiй обмовився перед Нероном якось за вечерею, що бачив у Авла заручницю лiгiйцiв, i Нерон, який ревно оберiгае свою владу, поставив вимогу забрати тебе тому, що заручники належать iмператору. До того ж вiн Авла та Помпонiю терпiти не може. Нi, я не думаю, щоби Петронiй, коли б захотiв одняти тебе в Авла, удався б до такого способу. Не знаю, чи можна сказати, що Петронiй кращий за тих, хто оточуе iмператора, та вiн iнший. А можливо, ти знайдеш i крiм нього кого-небудь, хто побажае за тебе заступитися. Чи не траплялося тобi в домi Авла познайомитися з кимось iз наближених до iмператора?

– Я там бачила Веспасiана й Тита.

– Імператор iх не любить.

– І Сенеку.

– Варто Сенецi дати пораду, щоби Нерон вчинив навпаки.

Нiжне личко Лiгii почало заливатися рум'янцем.

– І Вiнiцiя.

– Я його не знаю.

– Це родич Петронiя, котрий нещодавно повернувся з Вiрменii.

– Ти вважаеш, Нерон буде радий бачити його?

– Вiнiцiя всi люблять.

– І вiн захоче заступитися за тебе?

– Так.

– На бенкетi ти, напевно, його побачиш, – лагiдно всмiхаючись, сказала Акта. – А бути там ти маеш передовсiм тому, що iнакше не можна. Тiльки таке дитя, як ти, могло вирiшити по-iншому. І потiм, якщо ти хочеш повернутися в дiм Авла, на бенкетi тобi може випасти можливiсть попрохати Петронiя та Вiнiцiя, щоб вони своiм впливом здобули тобi дозвiл повернутися. Були б вони зараз тут, обидва сказали б тобi те ж саме, що я, – що спроба опору була б безумством i загибеллю. Імператор, звичайно, може й не помiтити твоеi вiдсутностi, але якби помiтив i подумав, що ти посмiла противитися його волi, порятунку для тебе вже не було б. Але ходiмо, Лiгiе. Чуеш, як гамiрно стало в палацi? Сонце вже сiдае, незабаром почнуть збиратися гостi.

– Твоя правда, Акто, – вiдповiла Лiгiя, – i я послухаюся твоеi поради.

Що в цьому рiшеннi було вiд бажання побачити Вiнiцiя та Петронiя, а що вiд жiночоi цiкавостi, вiд прагнення хоч разок поглянути на такий бенкет, на iмператора, на його двiр, на знамениту Поппею та iнших красунь, на всю цю нечувану розкiш, про яку розповiдали в Римi всякi небилицi, – сама Лiгiя навряд чи могла б розiбратись. Але й доводи Акти були розумними, дiвчина це добре усвiдомлювала. Треба було йти, i коли необхiднiсть i здоровий глузд пiдкрiпили спокусу, що затаiлася в ii душi, Лiгiя перестала вагатись.

Акта провела ii до свого власного ункторiю, щоб намастити й гарно вбрати – рабинь в iмператорському домi було достатньо, i в самоi Акти не бракувало прислужниць; одначе iз спiвчуття до дiвчини, чия краса та цнотливiсть розчулили ii серце, Акта вирiшила сама ii одягти, i тут одразу стало зрозумiло, що в молодiй гречанцi, при всiй ii журбi та захопленнi посланнями Павла з Тарса, багато ще лишилося вiд колишньоi еллiнськоi душi, котрiй краса тiла говорить бiльше, нiж будь-що iнше на землi. Зовсiм роздягнувши Лiгiю, бачачи ii гнучкий i в той же час м'яко округлий стан, мовби вилiплений iз перлисто-бiлоi маси та троянд, Акта не могла стримати захопленого вигуку i, вiдiйшовши на декiлька крокiв, замiшувалася цiею незрiвнянною, сповненою весняноi чарiвностi красою.

– Лiгiе, – промовила вона врештi, – та ти у сто разiв прекраснiша вiд Поппеi!

Але дiвчина, вихована в суворому домi Помпонii, де зберiгалася скромнiсть навiть тодi, коли жiнки були наодинцi, стояла нерухомо – прекрасна, як дивний сон, сповнена гармонii, мов творiння Праксителя[148 - Пракситель (сер. IV ст. до н. е.) – видатний грецький скульптор.] або як чудова пiсня, але знiяковiла, порожевiла вiд сорому, стояла, звiвши колiна, прикриваючи руками груди й опустивши повiки. Та ось Лiгiя несподiвано пiдвела руки, висмикнула шпильки, i в одну мить, злегка труснувши головою, прикрилася волоссям, як плащем.

– О, яке в тебе волосся! – сказала Акта, пiдiйшовши до неi й торкаючись ii темних кучерикiв. – Я не буду посипати його золотою пудрою, воно само на згинах свiтиться золотом. Хiба що де-не-де додам золотистого блиску, але злегка, ледь-ледь, так якби iх осяяв промiнь сонця. Прекрасний, напевно, ваш край, де народжуються такi дiвчата.

– Я його не пам'ятаю, – вiдповiла Лiгiя. – Тiльки Урс менi розповiдав, що у нас усе лiси, лiси та лiси.

– А в лiсах цвiтуть квiти, – примовляла Акта, занурюючи руки у вазу з вербеновим настоем i зволожуючи ним волосся Лiгii.

Упоравшись iз цiею справою, Акта заходилася намащувати ii тiло запашними аравiйськими олiями, а потiм надiла на неi м'яку золотисту тунiку без рукавiв, поверх якоi годилось одягти бiлоснiжний пеплум. Та передовсiм треба було причесати Лiгiю, i Акта, обкутавши ii широким убранням, яке називалося синтесис, i всадовивши в крiсло, вiддала дiвчину на деякий час у руки рабинь, аби самiй звiддалiк спостерiгати за iх роботою. В той же час двi рабинi надiвали на нiжки Лiгii бiлi, вишитi пурпуром туфлi та прикрiпляли iх, обв'язуючи навхрест золотою тасьмою алебастровi щиколотки. Коли нарештi зачiска була готова, пеплум на Лiгii вклали красивими легкими складками, пiсля чого Акта застебнула на ii шиi перлинне намисто i, ледь торкнувши ii кучерики золотою пудрою, наказала наряджати себе, не зводячи з Лiгii захопленого погляду.

Акту одягли швидко, а оскiльки перед головною брамою вже почали з'являтися першi ношi, обидвi пiшли в бiчний криптопортик[149 - Криптопортик – крита галерея.], звiдки було видно головну браму, внутрiшнi галереi та майдан перед палацом, обрамлений колонадою з нумiдiйського мармуру.

Все бiльше й бiльше гостей проходило пiд високим склепiнням брами, над котрою розкiшна квадрига Лiсiппа, здавалося, несла увись Аполлона та Дiану. Лiгiя була вражена видовищем, якого вона у скромному домi Авла не могла навiть уявити. Сонце стояло на вечiрньому прузi, останнi його променi лягали на жовтий нумiдiйський мармур колон, який у iхньому свiтлi полискував золотистими та блiдо-рожевими тонами. Мiж колонами, повз бiлi статуi Данаiд i статуi богiв та героiв, рухалися гурти чоловiкiв i жiнок, схожих на цi статуi, бо всi вони були в тогах, пеплумах i стулах, якi красиво спадали до землi м'якими складками, на котрих згасали променi призахiдного сонця. Гiгант Геркулес, чия голова ще була освiтлена, а торс уже занурився в тiнь колони, позирав з висоти на натовп. Акта вказувала Лiгii сенаторiв у тогах iз широкою каймою, в кольорових тунiках i з пiвмiсяцями на взуттi, а також вершникiв, i знаменитих акторiв, i римських дам, одягнених то на римський лад, то на грецький, то у фантастичне схiдне вбрання, iз зачiсками у виглядi башт i пiрамiд, а в деяких волосся було зачесане гладенько, як у статуй богинь, i прикрашене квiтами. Багатьох чоловiкiв i жiнок Акта називала на iм'я, додаючи короткi й часом жахливi iсторii, що наповнювали Лiгiю здивуванням, зачудуванням i страхом. Дивним був для неi цей свiт, чиею красою насолоджувались ii очi, але чиiх контрастiв не мiг осягнути ii дiвочий розум. У зорях на небi, в рядах непорушних колон, якi вiдходили кудись у глибину, i в цих подiбних до статуй людях був дивний спокiй; здавалося, серед мармурового цього громаддя мали б мешкати без турбот i тривог блаженнi напiвбоги, а тим часом тихий голос Акти вiдкривав Лiгii одну по однiй моторошнi таемницi й цього палацу, й цих людей. Отам, удалинi, видно криптопортик, на колонах якого та на пiдлозi ще темнiють плями кровi, що бризнула на бiлий мармур iз тiла Калiгули, коли вiн упав, заколений Кассiем Хереею; там убили його дружину, там розтрощили об камiння голову дитини; а онде пiд тим крилом е пiдземелля, де вiд голоду гриз власнi руки Друз[150 - …де вiд голоду гриз власнi руки Друз. – Друз Юлiй Цезар (8—33) – прийомний онук Тиберiя; побоюючись суперництва, iмператор заморив його голодом у пiдземеллi Палатинського палацу.]; там отруiли його старшого брата[151 - …там отруiли його старшого брата… – Старшого брата Друза, Нерона Цезаря (6—30), 29 р. було заслано на острiв Понтiя (бiля узбережжя Лацiя) й заморено голодом (або отруено).], там звивався вiд жаху Гемелл[152 - Гемелл Тиберiй (19—37) – онук iмператора Тиберiя; вбитий за наказом Калiгули.], там бився в конвульсiях Клавдiй, там – Германiк[153 - Германiк Юлiй Цезар (15 до н. е. – 19 н. е.) – прийомний син iмператора Тиберiя та його передбачуваний наступник, здiбний полководець; отруений з вiдома Тиберiя.]. Усi цi мури чули стогони та хрипiння вмираючих, а люди, що поспiшають тепер на бенкет у тогах, у яскравих тунiках, оздоблених квiтами та коштовностями, – вони, можливо, завтрашнi смертники; можливо, в багатьох iз них посмiшка на обличчi приховуе тривогу, страх, невпевненiсть у завтрашньому днi; можливо, в цi хвилини гарячкова пристрасть, жадiбнiсть, заздрiсть гнiтять серця цих на вигляд безтурботних, увiнчаних квiтами небожителiв. Збентежений розум Лiгii не встигав за словами Акти, i хоча дивовижний свiт усе дужче притягував ii погляд, серце ii стискалося вiд перестраху, та раптово на душу насунула безмежна туга за любою Помпонiею Грециною i за спокiйним домом Авла, де панувала любов, а не лиходiйство.

Тим часом з боку вулицi Аполлона хвилями насувалися все новi натовпи гостей. Із-за брами долинали гамiр i вигуки клiентiв, якi проводжали своiх патронiв. По всiй садибi та в колонадах замаячили незлiченнi iмператоровi раби, рабинi, хлопчики й солдати-преторiанцi, що охороняли палац. Серед свiтлошкiрих i смаглявих облич темнiли тут i там фiзiономii нумiдiйцiв iз великими золотими кiльцями у вухах i в шоломах iз пiр'ям. До палацу несли лютнi, цитри, оберемки штучно вирощених пiзньоi осенi квiтiв, ручнi срiбнi, золотi й мiднi лампи. Все наростаючий людський гомiн змiшувався з шумом фонтанiв – рожевiючi в призахiдному свiтлi, iхнi струменi, падаючи з висоти на мармур, розбивалися з плескотом, схожим на ридання.

Акта замовкла, та Лiгiя все вдивлялася в натовп, нiби шукаючи там когось. Раптом обличчя ii зачервонiлося. Мiж колонами показалися Вiнiцiй i Петронiй, вони прямували у великий триклiнiй, обидва препишнi, незворушнi, схожi у своiх бiлих тогах на богiв. Коли серед усiх цих чужих людей Лiгiя побачила два знайомi, дружнi обличчя, особливо ж коли побачила Вiнiцiя, iй здалося, нiби величезний тягар звалився з ii серця. Вона вiдчула себе не такою самотньою. Туга за домом Авла та Помпонii, що ii було охопила, зробилася раптом не такою болiсною. Спокуса побачити Вiнiцiя, поговорити з ним притлумила в ii серцi всi iншi голоси. Марно старалася вона згадати все погане, що чула про iмператорський дiм, i слова Акти, i застереження Помпонii. Всупереч цим словам i застереженням Лiгii раптово стало ясно, що вона не тiльки мусить бути на бенкетi, але хоче на ньому бути; при думцi, що через хвилину вона почуе милий, любий iй голос, котрий говорив iй про любов i щастя, гiдне богiв, i котрий досi лунав, нiби пiсня, в ii вухах, радiсть охопила ii.

Але Лiгiя тут же злякалася цiеi радостi. А чи не зраджуе вона в цю мить i те чисте вчення, в котрому вихована, i Помпонiю, i себе саму? Одна справа йти з примусу, iнша – радiти такiй необхiдностi. Вона вiдчула себе винною, негiдною, пропащою. Вiдчай охопив ii, сльози пiдступили до очей. Якби вона була сама, вона б упала навколiшки й била б себе в груди, повторюючи: моя вина, моя вина! Але Акта взяла ii за руку й повела через внутрiшнi покоi до великого триклiнiю, де мав вiдбутися бенкет, а тим часом у Лiгii темнiло в очах, шумiло вiд хвилювання у вухах i серце калатало так, що заважало дихати. Мовби крiзь сон побачила вона тисячi миготливих ламп на столах i на стiнах, мовби крiзь сон почула покрик привiтання iмператору, мовби крiзь сон помiтила його самого. Покрик оглушив ii, свiтло заслiпило, запаморочилось у головi од пахощiв, i вона, майже непритомнiючи, ледве розрiзняла Акту, котра, вклавши Лiгiю бiля столу, сама лягла бiля неi.

Та за хвилину залунав низький знайомий голос по iнший бiк од Лiгii.

– Вiтаю тебе, найпрекраснiша з дiв на землi i з зiрок на небi! Вiтаю тебе, божественна Каллiно!

Дещо отямившись, Лiгiя обернулася: поряд iз нею лежав Вiнiцiй.

Вiн був без тоги – задля зручностi та за звичаем тоги на бенкетах знiмали. Тiло його прикривала тiльки червона тунiка без рукавiв, iз вишитими срiблом пальмами. Руки юнака були оголенi й за схiдною модою прикрашенi вище лiктiв двома широкими золотими браслетами – гладенькi, ретельно очищенi вiд волосся, та занадто мускулястi, справжнi руки солдата, створенi для меча та щита! На головi в нього був вiнок iз троянд. Густi брови, що зрослися, виблискуючi очi, смагляве обличчя робили Вiнiцiя втiленням молодостi й сили. Вiн здався Лiгii таким красивим, що вона, вже оговтавшись од першого переляку, все ж ледве зумiла вiдповiсти:

– Вiтаю тебе, Марку…

– Щасливi очi моi, що бачать тебе; щасливi вуха, що чули твiй голос, який для мене е солодшим од флейт i цитр. Якби запропонували менi вибирати, кого волiю бачити поряд iз собою на цьому бенкетi, тебе, Лiгiе, чи Венеру, я вибрав би тебе, о божественна!

І вiн утупив у неi свiй погляд, наче бажаючи насититись ii виглядом, – його очi просто обпiкали ii. Погляд ковзав по ii обличчю, по шиi, по оголених руках, пестив ii чарiвну постать, милувався нею, обiймав ii, вбирав у себе, та разом iз бажанням у ньому свiтилися щастя, i пристрасне кохання, i безмежний захват.

Думки Лiгii прояснiли, й вона, вiдчуваючи, що в цьому натовпi i в цьому домi вiн едина близька iй iстота, почала говорити з ним, розпитувати про все, що було iй незрозумiле й лякало. Звiдки вiн знав, що знайде ii в палацi iмператора, й навiщо вона тут? Для чого iмператор одняв ii в Помпонii? Їй тут страшно, вона хотiла б повернутися додому. Вона б померла вiд туги та тривоги, коли б не сподiвання, що Петронiй i вiн заступляться за неi перед iмператором.

Вiнiцiй пояснював iй, що про ii викрадення вiн сам довiдався вiд Авла. А навiщо вона тут, вiн не знае. Імператор нi перед ким не звiтуеться за своi розпорядження та накази. Одначе iй не треба боятися. Вiн, Вiнiцiй, поряд iз нею й залишиться з нею. Вiн волiв би позбутись очей, анiж ii не бачити, позбутися життя, нiж ii покинути. Вона – його душа, от вiн i берегтиме ii, мовби власну душу. Вiн спорудить у своему домi iй вiвтар, як своему божеству, й буде приносити мирру та алое, а навеснi – анемони та яблуневий цвiт. І якщо iй страшно в домi iмператора, вiн, Вiнiцiй, обiцяе iй, що вона в цьому домi не залишиться.

І хоча Вiнiцiй говорив ухильно, а часом брехав, голос його звучав щиро, тому що почуття було справжнiм. І жалiсть його до дiвчини була щиросерда, а ii слова так розчулювали юнака, що, коли вона почала йому дякувати й запевняти, що Помпонiя його полюбить за доброту, а сама вона все життя буде йому вдячна, Вiнiцiй не мiг побороти хвилювання, i йому почало здаватися, що вiн буде не в змозi встояти перед ii благанням. Серце його тануло вiд нiжностi. Краса Лiгii п'янила його, вiн жадав ii й вiдчував, що вона йому безмежно дорога, що вiн i справдi мiг би поклонятись iй, як божеству; i ще вiн вiдчував нестримну потребу говорити про ii красу та свое схиляння перед нею, та гамiр бенкету ставав усе оглушливiшим, i Вiнiцiй, присунувшись ближче, почав шепотiти Лiгii нiжнi, солодкi слова, що лилися з глибини душi, звучнi, як музика, i п'янкi, як вино.

І вони п'янили ii. Серед чужих людей, якi оточували ii, Вiнiцiй здавався iй усе бiльш близьким i дорогим, цiлком надiйним i самовiдданим. Вiн заспокоiв ii, обiцяв забрати ii з iмператорського дому, обiцяв, що ii не покине, що буде iй служити. Ранiше, в домi Авла, вiн говорив з нею про любов узагалi та про щастя, котре може дати любов, а тепер уже прямо говорив, що кохае ii, Лiгiю, що вона милiша йому й дорожча за всiх на свiтi. Лiгiя вперше чула такi слова з уст мужчини, вони мовби пробуджували те, що спало в ii душi, ii охоплювало почуття щастя, в якому безмежна радiсть змiшувалася з безмежною тривогою. Щоки Лiгii палали, серце калатало, губи розкрилися, нiби вiд здивування. Їй було страшно, що вона чуе такi слова, та нi за що в свiтi не погодилася б вона пропустити хоч одне з його слiв. Часом вона опускала очi, потiм знову спрямовувала на Вiнiцiя сяючий свiй погляд, боязкий i запитливий, нiби вмовляючи його: «Говори ще!» Гамiр, музика, запах квiтiв i аравiйського курiння знову почали туманити iй голову. Вирiсши в Римi, Лiгiя звиклася з римським звичаем лежати на бенкетах, але в домi Авла ii мiсце було мiж ложем Помпонii та маленького Авла, а тепер поряд iз нею лежав Вiнiцiй, молодий, могутнiй, закоханий, пристрасний, i вона, вiдчуваючи жар, який вiяв од нього, зазнавала й сорому, й насолоди. Їi брало в полон солодке безсилля, знемога, забуття, нiби вона засинае.

Але й Вiнiцiя бентежила ii близькiсть. Обличчя його зблiдло, нiздрi роздувались, як у арабського коня. Мабуть, i його серце пiд червоною тунiкою билося з незвичайною силою – дихання зробилося частим, мова уривчастою. Вiн же теж уперше був так близько вiд неi. Думки його почали плутатися, по жилах пробiгало полум'я, котре вiн марно намагався погасити вином. Але дужче вiд вина п'янили його чарiвне ii обличчя, ii оголенi руки, дiвочi груди, що здiймалися пiд золотистою тунiкою, вся ii постать, прикрита бiлими складками пеплуму, – вiн п'янiв усе бiльше й бiльше. Нарештi вiн узяв ii руку вище зап'ястя, як це зробив одного разу в домi Авла, i, притягнувши дiвчину до себе, зашепотiв тремтячими губами:

– Я кохаю тебе, Каллiно… божественна моя!

– Пусти мене, Марку, – мовила Лiгiя.

Та вiн продовжував говорити, й очi його затуманилися.

– Божественна! Кохай мене!

У цю хвилину пролунав голос Акти, що лежала по iнший бiк поряд iз Лiгiею.

– Імператор дивиться на вас.

Вiнiцiя раптом охопив гнiв – на iмператора, на Акту. Їi слова порушили чари п'янкоi митi. Навiть дружнiй голос видався б йому в таку мить нестерпним, i юнак вирiшив, що Акта хоче завадити його бесiдi з Лiгiею.

Вiн пiдвiв голову, глянув поверх плечей Лiгii на молоду вiльновiдпущеницю i зi злiстю сказав:

– Минув той час, Акто, коли на бенкетах ти лежала поряд з iмператором, i кажуть, тобi загрожуе слiпота. Як же ти можеш його розгледiти?

– І все-таки я його бачу… – начеб iз сумом вiдповiла Акта. – Вiн теж короткозорий, i вiн дивиться на вас крiзь смарагд.

Усе, що робив Нерон, насторожувало навiть найближчих до нього людей, – Вiнiцiй теж стривожився, трохи остиг i почав крадькома поглядати на iмператора. Лiгiя, котра вiд збентеження на початку бенкету бачила iмператора нiби в туманi, а потiм, схвильована присутнiстю Вiнiцiя та його словами, взагалi на Нерона не дивилася, тепер також спрямувала на нього зацiкавлений i зляканий погляд.

Акта сказала правду. Імператор, схилившись над столом i примруживши одне око, а перед iншим тримаючи круглий шлiфований смарагд, iз котрим не розлучався, дивився на них. У якусь мить його погляд зустрiвся з очима Лiгii, й серце дiвчини стислося вiд страху. Коли вона в дитинствi бувала в сицилiйському маетку Авла, стара рабиня-египтянка розповiдала iй про драконiв, якi живуть у гiрських ущелинах, i тепер iй уздрiлося, що на неi раптом глянуло зелене око дракона. Мов перелякане дитя, вхопилася вона за руку Вiнiцiя, i в головi в неi замигтiли безладнi, уривчастi думки. Значить, це вiн, цей страшний, всесильний володар? Вона його нiколи не бачила й уявляла собi iншим. Їй малювалося страшне лице iз закам'янiлими вiд злостi рисами, а тут вона побачила велику голову на товстiй шиi, справдi страшну, та трохи й смiшну, тому що здалеку вона нагадувала дитячу. Вiд тунiки аметистового кольору – що було заборонено звичайним смертним – лягав синюватий вiдсвiт на широке квадратне лице. Волосся було темне, укладене, за заведеною Отоном модою, чотирма рядами кучерiв. Бороди не було. Нерон нещодавно присвятив ii Юпiтеру, за що весь Рим висловлював йому вдячнiсть, хоча потихеньку шепотiли, що присвятив ii вiн тому, що вона, як у всiх чоловiкiв у його сiм'i, була руда. Лоб дуже видавався над бровами, й у цьому було щось олiмпiйське. Зсунутi брови виявляли усвiдомлення своеi всемогутностi, та чоло напiвбога вiнчало лице мавпи, пияка й комедiанта, позначене суетнiстю, змiннiстю забаганок, обрезкле вiд жиру, незважаючи на молодiсть, i в той же час хворобливе та вiдразливе. Лiгii вiн видався недобрим, але передовсiм огидним.

Нарештi iмператор одклав смарагд i перестав дивитися на Лiгiю. Тодi вона побачила його випуклi блакитнi очi, що мружилися вiд яскравого свiтла, – вони були мов склянi, без усякого виразу, подiбнi до очей мерця.

А Нерон, звернувшись до Петронiя, запитав:

– Оце i е та заручниця, в котру закоханий Вiнiцiй?

– Так, вона, – пiдтвердив Петронiй.

– Як називаеться ii народ?

– Лiгiйцi.

– Вiнiцiй вважае ii красивою?

– Одягни в жiночий пеплум трухлявий стовбур маслини, i Вiнiцiю здасться вiн прекрасним. Але на твоему обличчi, о незрiвнянний знавцю, я вже читаю iй вирок! Тобi не треба оголошувати його! Так, так! Занадто худа! Худюча, суща макова голiвка на тонкому стебельцi, а ти ж, божественний естете, цiнуеш у жiнцi стеблину, i ти три, чотири рази маеш рацiю! Лице само по собi нiчого не значить. Я багато почерпнув од тебе, але такого несхибного зору в мене ще нема. І я готовий побитись об заклад iз Туллiем Сенецiоном на його коханку, що, хоча на бенкетi, коли всi лежать, нелегко судити про всю постать, ти вже собi сказав: «Завузька в стегнах».

– Завузька в стегнах, – заплющивши очi, повторив Нерон.

На вустах Петронiя з'явилася ледве помiтна посмiшка, i Туллiй Сенецiон, зайнятий розмовою з Вестином, точнiше, поглумом над снами, в котрi Вестин вiрив, повернувся до Петронiя i, хоча уяви не мав, про що йдеться, сказав:

– Ти помиляешся! Я у згодi з iмператором.

– Чудово, – погодився Петронiй. – Я саме доводив, що в тебе е крихта розуму, а ось iмператор стверджуе, що ти вiслюк без усiляких домiшок.

– Habet![154 - Дiстав (по заслузi)! (Лат.)] – розсмiявся Нерон, опустивши вниз великий палець, як робили в цирку на знак того, що гладiатор дiстав удар i його треба добити.

Вестин, гадаючи, що йдеться ще про сни, вигукнув:

– А я вiрю в сни, i Сенека менi колись говорив, що вiн теж вiрить.

– Минулоi ночi менi наснилося, що я зробилася весталкою[155 - Весталки – жрицi богинi Вести, якi дали обiтницю безшлюбностi.], – сказала, нахилившись через стiл, Кальвiя Криспiнiлла.

Тут Нерон заплескав у долонi, решта пiдтримала його, й зал загримiв оплесками – адже Криспiнiлла, декiлька разiв уже розлучена, славилася в Римi нечуваною розпуснiстю.

Аж нiяк не соромлячись, вона сказала:

– Ну то й що! Вони всi старi та потворнi. Хiба що Рубрiя ще схожа на людину, а так нас було б двое, хоча в Рубрii влiтку бувають веснянки.

– Вибач менi, пречиста Кальвiе, – зазначив Петронiй, – але весталкою ти могла б стати хiба що ввi снi.

– А якби iмператор наказав?

– Тодi б я повiрив, що навiть найдивовижнiшi сни збуваються.

– Вони i справдi збуваються, – сказав Вестин. – Я розумiю людей, котрi не вiрять у богiв, але як можна не вiрити снам?

– А ворожiнням? – запитав Нерон. – Менi колись передрекли, що Рим перестане iснувати, а я володарюватиму над усiм Сходом.

– Ворожiння та сни часто збiгаються, – сказав Вестин. – Якось один проконсул, який нi в що не вiрив, послав до храму Мопса раба iз запечатаним листом, заборонивши його розкривати, – вiн хотiв перевiрити, чи зумiе бог вiдповiсти на запитання, що мiстилося в листi. Раб провiв нiч у храмi, щоб йому наснився вiщий сон, потiм повернувся i сказав таке: «Менi снився юнак, свiтлосяйний, як саме сонце, котрий промовив тiльки одне слово: «Чорного». Почувши це, проконсул зблiд i, звертаючись до своiх гостей, таких же невiруючих, як i вiн, сказав: «Знаете, що було в листi?»

Тут Вестин зупинився i, взявши зi столу чашу з вином, почав пити.

– Що ж там було? – запитав Сенецiон.

– У листi було запитання: «Якого бика я маю принести в жертву: бiлого чи чорного?»

Та враження вiд розповiдi порушив Вiтеллiй, який з'явився на бенкет уже напiдпитку, – без усякого приводу вiн вибухнув найдурнiшим реготом.

– Чого регоче ця бодня сала? – запитав Нерон.

– Смiхом вiдрiзняються люди вiд тварин, – мовив Петронiй, – а в нього немае iншого доказу, що вiн не кабан.

Вiтеллiй так само несподiвано перестав смiятись i, приплямкуючи лискучими вiд масних соусiв губами, почав углядатися в присутнiх iз таким здивуванням, наче нiколи iх не бачив.

Потiм пiднiс пухку, як подушка, руку i прохрипiв:

– У мене спав з пальця вершницький перстень, од батька успадкований.

– Котрий був шевцем, – додав Нерон.

Але Вiтеллiй знову несподiвано зареготав i заходився шукати перстень у складках пеплуму Кальвii Криспiнiлли.

Тодi Ватинiй, кривляючись, почав вигукувати голосом зляканоi жiнки, а Нiгiдiя, подруга Кальвii, молода вдова з обличчям дiвчини з розпусними очима, голосно зауважила:

– Шукае те, чого не губив.

– І що йому нiяк не знадобиться, навiть якщо знайде, – зробив висновок поет Лукан.

Веселощi розгорялися. Раби вносили все новi й новi страви, з великих ваз, наповнених снiгом i увитих плющем, виймали меншi кратери з винами рiзноманiтних сортiв. Усi багато пили. Зi стелi на столи й на гостей раз по раз сипалися троянди.

Та ось Петронiй почав упрохувати Нерона, щоб, поки гостi не впилися, iмператор прикрасив бенкет своiм спiвом. Його пiдтримав хор улесливих голосiв, одначе Нерон вiдмагався. Справа тут не в хоробростi, хоча йому завжди ii бракуе. Богам вiдомо, чого вартi йому всi цi виступи. Вiн, щоправда, не вiдмовляеться вiд них, треба ж щось робити для мистецтва, i якщо Аполлон обдарував його непоганим голосом, грiх нехтувати божi дари. Вiн розумiе, що це навiть його обов'язок перед державою. Та нинi вiн i справдi охрип. Поклав собi вночi олов'янi гирки на груди – не допомогло. Вiн навiть подумуе про поiздку до Анцiя[156 - Анцiй – прибережне мiсто за 50 км на пiвдень вiд Рима.], щоб подихати морським повiтрям.

Лукан, одначе, заклинав iмператора заспiвати заради блага мистецтва та людства. Адже всiм вiдомо, що божественний поет i спiвак склав новий гiмн Венерi, у порiвняннi з яким гiмн, складений Лукрецiем, – виття однолiтнього вовка. Хай же цей бенкет буде справжнiм бенкетом. Такий милостивий володар не мусить завдавати мук своiм пiдданим. «Не будь жорстоким, iмператоре!»

– Не будь жорстоким! – повторили хором усi, хто перебував по ближче.

Нерон розвiв руками, показуючи, що змушений поступитися. Вiдразу ж на всiх обличчях зобразилася вдячнiсть, i погляди всiх звернулись до iмператора. Та вiн iще наказав повiдомити Поппею про те, що вiн буде спiвати, i пояснив присутнiм, що Поппея не прийшла на бенкет через хворобу, а його спiв допомагае iй як нiякi iншi лiки, i йому було б жаль позбавити ii такоi нагоди.

Поппея незабаром з'явилася. Вона в усьому розпоряджалася Нероном, як своiм пiдданим, але знала, що, коли йдеться про його самолюбство спiвака, вiзника чи поета, дратувати iмператора небезпечно. Отож, вона ввiйшла до бенкетноi зали, прекрасна, мов богиня, в одежi такого ж аметистового кольору, як у Нерона, та в намистi з надзвичайно великих перлин, вiднятому колись у Масинiсси[157 - Масинiсса (бл. 238—149 до н. е.) – нумiдiйський цар (Нумiдiя – область на пiвнiчному узбережжi Африки), спершу противник Рима, потiм його союзник у боротьбi з Карфагеном (мiсто й держава на територii сучасного Тунiсу).], – золотокудра, нiжна i, хоча вже двiчi розлучена, з добре збереженим обличчям i поглядом дiвчини.

Їi вiтали голосними вигуками, називаючи «божественною Августою». Нiколи в життi Лiгiя не бачила такоi краси i ледве вiрила своiм очам – адже Поппея Сабiна була однiею з найрозпуснiших жiнок у Римi. Лiгiя чула вiд Помпонii, що Поппея примусила iмператора умертвити матiр i дружину, про це також говорили гостi Авла та слуги; чула, що статуi Поппеi ночами перекидають, чула про написи, за якi винуватцiв карають найжорстокiшим чином, але якi з'являються щоранку на стiнах будинкiв. А тим часом, коли вона дивилася на цю страшну Поппею, що вважалася серед прихильникiв Христа втiленням зла та безчестя, iй здавалося, що такий образ може бути в ангелiв або iнших небесних духiв. Лiгiя була не в змозi вiдвести погляду вiд «божественноi», й мимоволi з ii вуст вирвалося запитання:

– Ах, Марку, чи можливо це?

А вiн, розiгрiтий вином i роздратований тим, що стiльки всяких перешкод вiдволiкають ii увагу вiд нього та його слiв, заперечив:

– Так, вона красива, але ти в сто разiв красивiша. Ти себе не знаеш, а то закохалася б сама в себе, як Нарцис. Вона купаеться в молоцi ослиць, а тебе, напевно, скупала Венера в своему власному молоцi. Нi, ти себе не знаеш, ocelle тi! Не дивись на неi. Поглянь на мене, ocelle тi!.. Пригуби свою чашу, а потiм я прикладуся до цього мiсця своiми губами.

І вiн присувався все ближче, а Лiгiя вiдсувалася до Акти. Але тут навколо зацитькали – iмператор пiдвiвся. Спiвак Дiодор подав йому лютню з тих, якi називалися дельта, iнший спiвак, Терпнос, який супроводжував його гру, пiдiйшов зi своiм iнструментом, наблiем[158 - Наблiй – рiзновид арфи.]; обперши свою дельту об стiл, Нерон пiдвiв очi до стелi, i з хвилину в триклiнii стояла тиша, порушувана тiльки шелестом троянд, якi падали зi стелi.

Нарештi iмператор заспiвав, а точнiше, почав спiвуче i ритмiчно декламувати в супроводi двох лютень гiмн Венерi. І глухуватий голос його, i вiрш звучали приемно, так що бiдолашну Лiгiю знову взяли сумнiви – гiмн цей, що прославляв нечисту язичницьку Венеру, видався iй чудовим, та й сам iмператор у лавровому вiнку i з пiднесеним угору поглядом – бiльш величним, не таким страшним i вiдразливим, як на початку бенкету.

Та ось пролунав грiм оплескiв. Навколо чулися вигуки: «О, небесний голос!» Дехто iз жiнок, здiйнявши руки догори, так i застигли в поривi захвату, iншi втирали сльози на очах, вся бенкетна зала гула, наче вулик. Схиливши золотокудру голiвку, Поппея пiднесла до вуст руку Нерона й довго тримала ii так у мовчаннi, а юний Пiфагор, красень грек, iз котрим опiсля напiвбожевiльний Нерон наказав флавiнам обвiнчати себе з дотриманням усiх обрядiв, опустився навколiшки бiля його нiг.

Сам Нерон, одначе, пильно подивився на Петронiя, чия похвала була для нього найбiльш жаданою.

– Якщо говорити про музику, – сказав Петронiй, – то Орфей у цю мить, певно, пожовтiв од заздростi, так само як наш спiвтрапезник Лукан; що ж до вiрша, я засмучений, що вiн занадто гарний i менi не до снаги знайти слова для гiдноi похвали.

Лукана анiтрохи не образив натяк на його заздрiсть, навпаки – вiн поглянув на Петронiя з вдячнiстю i, удаючи з себе посмутнiлого, пробурмотiв:

– Хай буде проклятий фатум, який призначив менi бути сучасником такого поета. Я мiг би посiсти мiсце в пам'ятi людськiй i на Парнасi, а так я померкну, мов свiтильник при свiтлi сонця.

Петронiй, що мав дивовижну пам'ять, почав повторювати строфи гiмну, цитувати окремi рядки, розглядати й пiдносити вдалi вирази. Лукан, мовби забувши про заздрiсть пiд дiею чарiв поезii, приеднав до похвал Петронiя свое захоплення. На обличчi Нерона з'явився вираз блаженства й безмежного марнославства, що не тiльки межувало з дурiстю, а було цiлком з нею тотожним. Вiн сам пiдказував найбiльш вишуканi, на його думку, рядки, потiм почав утiшати Лукана – не треба, мовляв, занепадати духом, певна рiч, ким ти народився, тим i будеш, та все-таки вшанування Юпiтера не виключае поклонiння iншим богам.

Потiм вiн пiдвiвся, щоби провести Поппею, котрiй дiйсно нездужалось. Але тим, що пiдвелися було, спiвтрапезникам iмператор звелiв залишатися на мiсцях, пообiцявши повернутися. І через деякий час вiн знову був у триклiнii, щоби, вдихаючи дурманний дим курiнь, спостерiгати видовища, котрi вiн, Петронiй або Тигеллiн зазвичай улаштовували для гостей.

Почалося читання вiршiв i показування дiалогiв, у яких було не стiльки дотепностi, скiльки бажання вразити. Потiм знаменитий мiм Парiс зображував пригоди Іо, доньки Інаха. Гостям, особливо Лiгii, незвичним до таких видовищ, здавалося, що вони своiми очима бачать диво, чаклунство. Рухами рук i всього тiла Парiс умiв зображувати те, що мовбито неможливо передати танцем. Вiд миготiння його рук повiтря нiби потемнiло i згустилося в сяючу, живу, трiпотливу, сластолюбну хмару, котра огортала дiвочу постать, яка хилилась у знемозi i тремтiла в судорогах блаженства. То був не танець, а картина, що яскраво малювала таiну кохання, картина чарiвлива й безсоромна, а коли це скiнчилось i до зали вбiгли корибанти з сирiйськими дiвчатами й пiд звуки цитр, флейт, кимвалiв та бубнiв закружляли у вакхiчному танцi з дикими вигуками та ще бiльш непристойними рухами тiла, Лiгii здалося, що зараз вона згорить вiд сорому, або ж блискавка спопелить цей дiм, або стеля впаде на голови бенкетуючих.

Але з пiдвiшеноi до стелi золотоi сiтi сипалися тiльки троянди, а напiвп'яний Вiнiцiй поряд iз нею вiв своеi:

– Я бачив тебе в домi Авла бiля фонтана й покохав тебе. Було це на свiтаннi, ти думала, що нiхто не дивиться, а я бачив тебе. Й такою бачу зараз, хоча цей пеплум приховуе тебе. Скинь пеплум, як Криспiнiлла. Бачиш? І боги, i люди шукають кохання. Крiм нього, нема на свiтi нiчого! Поклади голiвку менi на груди й заплющ очi.

Лiгiя вiдчувала биття пульсу в скронях i в руках – здавалось iй, буцiм летить вона в безодню, а цей Вiнiцiй, котрий уявлявсь iй досi таким рiдним i надiйним, не рятуе ii, а, навпаки, тягне туди. Й вiн зробився iй неприемним. Вона знову почала боятися й бенкету цього, й Вiнiцiя, й себе самоi. Якийсь голос, схожий iз голосом Помпонii, ще благав у ii душi: «Лiгiе, рятуйся!», але тут же щось у нiй говорило, що занадто пiзно – i що той, кого палило таким вогнем, хто бачив те, що коiлося на цьому бенкетi, у кого серце калатало так, як у неi вiд слiв Вiнiцiя, i кого пронизував такий трепет, як ii, коли вiн наближався до неi, той пропав i порятунку йому немае. Сили ii залишили. Часом iй здавалося, що вона знепритомнiе, а потiм станеться щось жахливе. Вона знала – нiхто не смiе, пiд страхом накликати гнiв iмператора, пiдвестися з ложа, поки не пiдведеться вiн, але в неi й без того вже не вистачило б сили стати на ноги.

А до завершення бенкету було ще далеко. Раби продовжували вносити новi страви, наповнювали глеки вином, а перед столами, розташованими лiтерою «п», з'явилися два атлети, щоби потiшити гостей видовищем боротьби.

Почалося змагання. Могутнi, блискучi вiд олii тiла сплiталися в единий вузол, хрустiли костi в залiзних обiймах, стиснутi щелепи зловiсно скреготiли. Часом чулися швидкi, глухi удари нiг об побризкану шафраном пiдлогу, а то обидва раптом застигали в нерухомостi, й перед глядачами була нiби вирiзьблена з каменю скульптура. Очi римлян сластолюбно стежили за грою набубнявiлих у страшному напруженнi м'язiв на спинах, стегнах, руках. Боротьба, проте, була нетривалою – Кротон, учитель i начальник школи гладiаторiв, недарма зажив слави найсильнiшоi людини в краiнi. Супротивник Кротона почав дихати все частiше, потiм захрипiв, потiм обличчя його посинiло – раптом кров хлюпнула з його рота, i вiн похилився.

Завершення боротьби було зустрiнуте громом оплескiв – Кротон, поставивши ногу на спину переможеному та схрестивши на грудях могутнi руки, обводив залу трiумфуючим поглядом.

Його змiнили потiшники, що наслiдували повадки тварин та iхнi голоси, жонглери та блазнi, але на них уже майже не дивилися – в очах у п'яних глядачiв туманiло. Бенкет усе бiльше перетворювався на пиятику, на розгнуздану оргiю. Сирiйськi дiвчата, що спершу брали участь у вакхiчних танцях, розсипалися серед гостей. Замiсть музики розлягався безладний, дикий брязкiт цитр, лютень, вiрменських цимбалiв, египетських систрiв, сурем i рогiв, – а там декому з гостей захотiлося поговорити, й музикантам закричали, щоб вони забиралися. Повiтря було насичене ароматами квiтiв, запашних олiй, котрими пiд час бенкету красивi хлопчики кропили столи, запахами шафрану та розгарячiлих тiл, робилося парко, лампи горiли тьмяно, вiнки на головах збилися набiк, обличчя були блiдi та всiянi краплями поту.

Вiтеллiй упав пiд стiл. Оголена до пояса Нiгiдiя притулилася своею хмiльною дiвочою голiвкою до грудей Лукана, i вiн, не менш хмiльний, здував золоту пудру з ii волосся, раз по раз пiдводячи догори очi, що свiтилися блаженством. Вестин з п'яною упертiстю вдесяте повторював вiдповiдь Мопса на запечатаного листа проконсула. А Туллiй, який насмiхався над богами, уривчастим од гикавки голосом розмiрковував:

– Бачиш, якщо Сферос Ксенофана круглий[159 - …якщо Сферос Ксенофана круглий… – Ксенофан стверджував, що едине й тотожне всесвiту божество нагадуе кулю (грецьк. «сфера»); це твердження, однак, слiд розумiти не буквально, а як фiлософську аналогiю.], то такого бога можна котити перед собою ногами, як бочку.

Чуючи такi слова, Домiцiй Афр, паскудний, старий донощик, обурився й через це облив свою тунiку фалернським. Уже ж вiн завжди вiрив у богiв. От люди кажуть, що Рим загине, а деякi навiть вважають, що вже гине. Мабуть, що так! Але якщо це станеться, так тiльки через те, що в молодi немае вiри, а без вiри не може бути доброчесностi. До того ж стародавнi суворi звичаi пiдупали, нiкому й на думку не спадае, що епiкурейцям не встояти проти варварiв. Нiчого не поробиш! Що ж до нього, вiн жалкуе, що дожив до таких часiв, i змушений шукати в насолодах лiки вiд туги, котра iнакше швидко б його доконала.

І, обнявши сирiйську танцiвницю, вiн заходився цiлувати беззубим ротом ii потилицю та спину, при спогляданнi чого консул Меммiй Регул[160 - Меммiй Регул Гай – консул 63 р.] засмiявся i, пiдвiвши лису голову в надiтому набакир вiнку, зауважив:

– Хто говорить, що Рим гине?.. Дурницi!.. Я, консул, краще за iнших знаю… Videant consules!..[161 - Хай консули стежать!.. (Лат.)] Тридцять легiонiв… охороняють нашу pax romana!..[162 - римський мир, римську iмперiю (лат.).]

Вiн стиснув кулаками скронi й закричав на всю залу:

– Тридцять легiонiв! Тридцять легiонiв! Од Британii до краiни парфян! – Але раптом зупинився i, приставивши палець до лоба, уточнив: – Можливо, навiть тридцять два…

Пiсля чого звалився пiд стiл. Невдовзi його вирвало, й вiн почав блювати язиками фламiнго, смаженими рижиками, замороженими грибами, сараною в меду, шматками риби, м'яса – усiм, що з'iв i випив.

Але Домiцiя не заспокоiла кiлькiсть легiонiв, якi охороняють спокiй Рима. Нi, нi! Рим мусить загинути, бо щезла вiра в богiв i суворiсть звичаiв! Рим мусить загинути, а жаль – життя ж бо гарне, iмператор милостивий, вино смачне! Ах, який жаль!

І, уткнувшись головою в лопатки сирiйськоi вакханки, вiн розридався:

– Яка користь вiд майбутнього життя! Ахiллес мав рацiю: лiпше бути наймитом у земному свiтi, нiж царювати в кiмерiйськiм краю. Та ще питання, чи iснують якi-небудь боги, – i в той же час невiр'я занапащае молодь.

Лукан тим часом здув золоту пудру з волосся Нiгiдii, котра сп'яну заснула. Знявши кiлька стеблин плюща з вази, що стояла перед ним, вiн обвив ними сплячу i, здiйснивши цей подвиг, обвiв присутнiх радiсним поглядом. Потiм прикрасив i себе плющем, повторюючи з глибокою переконанiстю:

– Нiяка я не людина, я фавн.

Петронiй не був п'яний, зате Нерон, який, оберiгаючи свiй «небесний» голос, спершу пив мало, розiйшовся потiм i, осушуючи один кубок за другим, сильно сп'янiв. Йому навiть придумалося знову спiвати своi вiршi, тепер уже грецькi, та забув iх i помилково затягнув пiсню Анакреонта. Йому вторили Пiфагор, Дiодор i Терпнос, але у всiх у них нiчого не виходило, й невдовзi вони замовкли. Тодi Нерон заходився вихваляти як знавець i естет красу Пiфагора й у захватi цiлувати йому руки. Такi прекраснi руки вiн десь бачив одного разу… У кого ж?..

І, приклавши долоню до мокрого лоба, почав згадувати. Раптом на обличчi його вiдбився страх.

– Ага! У матерi, у Агриппiни! – пробурмотiв вiн i, зморений похмурими видiннями, продовжував: – Кажуть, нiби вона ночами при мiсяцi ходить по морю, мiж Байями та Бавлами… От просто ходить i ходить, мовби чогось шукае. А якщо наблизиться до човна, так подивиться й пiде, але рибалка, на якого вона глянула, помирае.

– Непогана тема! – сказав Петронiй.

А Вестин, витягнувши, мов журавель, довгу шию, таемниче прошепотiв:

– У богiв я не вiрю, але в духiв вiрю… О!

Не звертаючи уваги на iхнi слова, Нерон продовжував:

– Але ж я справив Лемурii[163 - Лемурii – день лемурiв (духiв померлих); вiдзначався 9 травня.]. Я не хочу ii бачити! Уже п'ятий рiк пiшов. Я мусив, мусив ii покарати, вона пiдiслала до мене вбивцю, i, якби я ii не випередив, не слухати б вам нинi мого спiву.

– Дякуемо, iмператоре, вiд iменi Рима i свiту, – вигукнув Домiцiй Афр. – Гей, вина! І нехай ударять тимпани!

Знову здiйнявся гамiр. Намагаючись його перекричати, увитий плющем Лукан пiдвiвся й заволав:

– Я не людина, а фавн, я живу в лiсi. Ее-хоо!

Нарештi напилися до безпам'ятi й iмператор, i всi чоловiки й жiнки навколо. Вiнiцiй захмелiв не менше за iнших, але в нього разом iз хiттю розгорiлося бажання бешкетувати, що траплялося з ним завжди, коли вiн випивав зайве. Смагляве обличчя зробилося зовсiм блiдим, язик заплiтався.

– Дай менi твоi губи! – говорив вiн збудженим i владним тоном. – Чи сьогоднi, чи завтра, яка рiзниця! Годi хитрувати! Імператор забрав тебе у Авла, щоб подарувати менi. Зрозумiла? Імператор менi обiцяв iще до того, як тебе забрав. Ти мусиш бути моею! Дай губи! Не хочу очiкувати до завтра! Ну, скорiше, дай губи!

І вiн обняв Лiгiю. Акта почала захищати дiвчину, i та намагалась оборонятися з останнiх сил, вiдчуваючи, що гине. Та марно старалася вона обома руками вiдiрвати вiд себе його руки, марно тремтячим вiд образи та страху голосом благала не бути таким жорстоким, зглянутися на неi. Хмiльне його дихання обдавало ii все ближче, обличчя було вже поряд iз ii обличчям. Але то був не колишнiй, добрий, любий ii серцю Вiнiцiй, а п'яний, злостивий сатир, який викликав страх i огиду.

Лiгiя все бiльше пiдупадала на силi. Хоч як ухилялася вона, хоч як вiдверталася, щоб уникнути його поцiлункiв, усе було марно. Вiнiцiй пiдвiвся, схопив ii обома руками i, притиснувши ii голову до своiх грудей, важко дихаючи, почав розтуляти губами ii зблiдлi вуста.

Та в цю мить якась неймовiрна сила вiдiрвала його руки вiд шиi дiвчини з такою легкiстю, нiби руки дитини, а його самого вiдсторонила вiд Лiгii, як суху гiлку чи зiв'ялий листок. Що сталося? Вiнiцiй, вражений, протер очi й побачив над собою гiгантську постать лiгiйця на iм'я Урс, якого вiн зустрiчав у домi Авла.

Лiгiець стояв спокiйно, але дивився на Вiнiцiя блакитними очима так дивно, що в молодика захолола кров у жилах. Трохи згодом Урс узяв свою царiвну на руки й рiвними, м'якими кроками вийшов iз триклiнiю.

Акта рушила за ним.

Вiнiцiй хвилину сидiв, нiби закам'янiвши, потiм пiдхопився й побiг до виходу з криком:

– Лiгiе! Лiгiе!

Одначе хiть, здивування, лють i вино ледве не звалили його з нiг. Вiн похитнувся раз, удруге i, вхопившись за голi плечi однiеi з вакханок, спантеличено заклiпав очима.

– Що сталося? – запитав вiн.

А вона подала йому кубок з вином, стуманiлi очi ii посмiхались.

– Пий! – сказала вакханка.

Вiнiцiй випив i звалився без пам'ятi.

Бiльшiсть гостей уже лежали пiд столами, iншi нетвердими кроками швендяли по триклiнiю, якiсь спали на ложах, гучно хропучи або зригуючи в напiвснi зайвину випитого вина, – i на захмелiлих консулiв i сенаторiв, на вершникiв, якi поперепивалися, на поетiв, фiлософiв, на танцiвниць i патрицiанок, якi спали п'яним сном, на все це товариство, ще всевладне, але вже позбавлене душi, увiнчане квiтами й розпусне, але вже майже безсиле, iз золотоi сiтi пiд стелею сипалися й сипалися троянди.




Роздiл VIII


Урса нiхто не зупинив, нiхто навiть не запитав, що вiн робить. Тi з гостей, хто не лежав пiд столом, розбрелися по залi, а челядь, бачачи гiганта, що нiс на руках гостю iмператора, вважала, що це раб вiдносить свою сп'янiлу володарку. До того ж поряд iшла Акта, й ця присутнiсть усувала пiдозри.

Так вони пройшли iз триклiнiю до сусiднього покою, а звiдти – на галерею, котра вела до покоiв Акти.

Лiгiя настiльки вибилася з сил, що лежала на плечi Урса, наче мертва. Та коли ii обдало прохолодним, чистим ранковим повiтрям, вона розплющила очi. Розвиднялося. Пройшовши вздовж колонади, вони звернули в бiчний портик, який виходив не у двiр, а у палацовий сад, де верхiвки пiнiй i кипарисiв уже червонiли в свiтлi ранковоi зорi. В цiй частинi палацу було порожньо, вiдголоси музики та бенкетних веселощiв ставали все менш чутними. Лiгii здалося, що ii вирвали з пекла й винесли на свiт божий. Було все-таки в свiтi щось, окрiм цього мерзенного триклiнiю. Були небо, зоря, свiтло, тиша. Дiвчина раптом розридалась i, припавши до плеча велетня, почала, схлипуючи, повторювати:

– Додому, Урсе, додому, до Плавтiiв!

– Ми туди йдемо! – вiдповiв Урс.

Поки що вони, однак, опинилися в невеликому атрii, що належав до покоiв Акти. Там Урс усадовив Лiгiю на мармурову лаву бiля фонтана. Акта заходилась ii заспокоювати й переконувати, щоб вiдпочила, – адже зараз iй нiщо не загрожуе, п'янi гостi будуть пiсля бенкету спати до вечора. Та Лiгiя довго не могла заспокоiтись i, стискаючи руками скронi, лише повторювала, як дитина:

– Додому, до Плавтiiв!

Урс був готовий виконати ii прохання. Звичайно, бiля брами стоять преторiанцi, та вiн однаково пройде. Тих, хто виходить, солдати не затримують. Перед вхiдною аркою нош сила-силенна. Гостi будуть виходити натовпами. Нiхто iх не зупинить. Вони вийдуть разом з iншими i просто вирушать додому. А втiм, вiн тут не указ! Як царiвна звелить, так i буде. Для того вiн тут.

– Так, Урсе, ми вийдемо, – повторювала Лiгiя.

Довелось Актi виявити розсудливiсть за них обох. Вийдуть! Авжеж! Нiхто iх не затримае. Та втiкати з дому iмператора не дозволено, i хто це зробить, той учинить злочин, державну зраду. Так, вони вийдуть, а ввечерi центурiон iз загоном солдатiв принесе смертний вирок Авлу та Помпонii Грецинi, а Лiгiю знову забере до палацу, й тодi iй уже не буде порятунку. Якщо родина Авла прийме ii пiд свiй дах, iх напевно чекае смерть.

У Лiгii опустилися руки. Виходу не було. Належало вибирати мiж загибеллю родини Плавтiiв i своею. Вирушаючи на бенкет, вона сподiвалася, що Вiнiцiй i Петронiй випросять ii в iмператора й повернуть Помпонii, та тепер вона знала, що саме вони вмовили iмператора вiдняти ii у Плавтiiв. Виходу не було. Тiльки чудо могло вирятувати ii з цiеi безоднi. Чудо i всемогутнiсть Божа.

– Акто, – з вiдчаем мовила вона, – ти чула, як Вiнiцiй говорив, що iмператор подарував мене йому i що нинi ввечерi вiн пришле по мене рабiв i забере мене в свiй дiм?

– Чула, – вiдповiла Акта.

І, розвiвши руками, замовкла. Вiдчай, що звучав у голосi Лiгii, не знаходив вiдгуку в ii душi. Адже вона ранiше була коханкою Нерона. Серце ii при всiй ii добротi не могло перейнятися вiдчуттям сорому за такi вiдносини. Сама донедавна рабиня, Акта занадто звиклася з рабською долею, до того ж вона продовжувала кохати Нерона. Якби вiн побажав повернутися до неi, вона б зустрiла його з розкритими обiймами, була б щаслива. Розумiючи, що Лiгiя або мусить стати коханкою молодого красеня Вiнiцiя, або накликати на себе й на родину Плавтiiв погибель, Акта не могла збагнути, як дiвчина може вагатися.

– Залишатися в домi iмператора, – помовчавши, сказала вона, – тобi не бiльш безпечно, нiж в домi Вiнiцiя.

Їй i на думку не спало, що, хоча вона мае рацiю, слова ii означали: «Змирися зi своею долею i стань наложницею Вiнiцiя». Та Лiгii, яка ще вiдчувала на своiх устах його жагучi, як розжарене вугiлля, поцiлунки, що дихали тваринною пристрастю, кров кинулася в обличчя лише при нагадуваннi про нього.

– Нiзащо! – палко вигукнула вона. – Я не залишуся нi тут, нi у Вiнiцiя, нiзащо не залишуся!

– Невже Вiнiцiй такий тобi ненависний? – запитала Акта, здивована цим спалахом.

Та Лiгiя не могла вiдповiсти, ридання знову стрясали ii. Акта пригорнула дiвчину до своiх грудей i заходилася ii втiшати. Урс важко дихав i стискав величезнi кулаки – вiдданий, як пес, своiй любiй царiвнi, вiн не мiг витерпiти вигляду ii слiз. У його лiгiйському напiвдикому серцi росло бажання повернутися до зали й задушити Вiнiцiя, а якщо знадобиться, й iмператора, та вiн боявся, що може занапастити свою володарку, й на додачу не був упевненим, що такий вчинок, який видався йому спершу зовсiм простим, личить прихильнику розп'ятого агнця.

– Невже вiн тобi такий ненависний? – повторила знову свое запитання Акта, обiймаючи Лiгiю.

– Нi, нi, – заперечила Лiгiя, – я не мушу його ненавидiти, адже я християнка.

– Я знаю, Лiгiе. Знаю також iз послань Павла з Тарса, що заборонено миритися з безчестям i страшитися смертi бiльше, нiж грiха, та скажи менi, чи дозволяе твое вчення спричиняти смерть.

– Нi.

– Так як же можеш ти накликати помсту iмператора на дiм Авла?

Настало коротке мовчання. Знову перед Лiгiею розверзлася бездонна прiрва.

– Я запитую про це, – заговорила знову молода вiльновiдпущениця, – тому що менi жаль тебе й жаль добру Помпонiю, i Авла, i iхнього хлопчика. Я ж бо давно живу в цьому домi i знаю, чим загрожуе гнiв iмператора. Нi, втiкати звiдси вам не можна. В тебе залишаеться единий шлях: благати Вiнiцiя, щоб вiн оддав тебе Помпонii.

Та Лiгiя вже опустилася навколiшки, звертаючись iз благанням до iншого. Поряд iз нею став навколiшки Урс, i обое почали молитися – молитися в домi iмператора при свiтлi ранковоi зорi.

Акта вперше бачила таку молитву й не могла вiдiрвати очей од Лiгii – повернена до неi в профiль дiвчина, пiдвiвши обличчя та руки до небес, дивилася ввись, нiби очiкуючи звiдти порятунку. Освiтлене зорею темне волосся й бiлий пеплум вiдбивалися в зiницях – вся в iх сяяннi, вона сама, здавалося, свiтилась. У зблiдлому обличчi, розкритих губах, у пiднесених до неба руках i в очах було щось екстатичне, неземне. Й Акта раптом зрозумiла, чому Лiгiя не може стати нiчиею наложницею. Перед колишньою коханкою Нерона нiби вiдхилився краечок завiси, що приховувала свiт, цiлковито вiдмiнний од того, до якого вона звикла. Їi дивувала ця молитва в домi лиходiйств i сорому. Ранiше вона гадала, що для Лiгii нема порятунку, але тепер почала вiрити, що може статися щось незвичайне, що на допомогу дiвчинi може з'явитися така могутня сила, з якою самому iмператору не впоратися, що з неба спуститься раптом крилате воiнство або сонце пiдiйме ii своiм промiнням i понесе до себе. Вона чула про багато чудес, якi здiйснювались у християн, i тепер подумала, що, мабуть, усе це правда, якщо Лiгiя так молиться.

Та ось Лiгiя нарештi встала з колiн, обличчя ii свiтилося надiею. Урс теж пiдвiвся i, присiвши навпочiпки бiля лави, дивився на свою володарку, очiкуючи, що вона скаже.

Очi дiвчини затуманились, i двi великi сльози повiльно поповзли по щоках.

– Хай благословить Господь Помпонiю та Авла, – сказала Лiгiя. – Я не маю права накликати на них загибель, а отже, я бiльше нiколи iх не побачу.

Потiм, повернувшись до Урса, вона сказала йому, що тепер вiн один у неi зостався на цiлому свiтi й мусить бути iй батьком i опiкуном. Їм не можна шукати притулку в Авла, щоб не накликати на старих гнiв iмператора. Але вона також не може лишатися нi в палацi iмператора, нi в домi Вiнiцiя. Нехай же Урс виведе ii з мiста, нехай заховае де-небудь, де ii не знайдуть Вiнiцiй i його слуги. Вона пiде за Урсом куди завгодно, за моря i за гори, до варварiв, де не чули слова «Рим» i куди не сягае влада iмператора. Нехай забере ii звiдси i порятуе, вiн один у неi зостався.

Лiгiець був готовий на все – на знак покiрностi вiн схилився та обняв ii ноги. Та на обличчi Акти, котра очiкувала вiд молитви чуда, вiдбилося розчарування. Тiльки й усього? Втiкати з палацу iмператора – значить здiйснювати злочин, який iменуеться державною зрадою, кара за нього неминуча, i навiть якщо Лiгiя зумiе заховатись, iмператор помститься Авлу. Хоче вона втiкати, хай краще втiкае з дому Вiнiцiя. Тодi iмператор, який не любить займатися чужими справами, можливо, не захоче допомагати Вiнiцiю в пошуках, i принаймнi не буде вчинено державноi зради.

Але Лiгiя й сама так думала. Родина Авла навiть не знатиме, де вона, навiть Помпонii вони не скажуть. Тiльки втiкати iй треба не з дому Вiнiцiя, а по дорозi. Вiн сп'яну повiдомив iй, що ввечерi пришле по неi рабiв. Напевно, вiн говорив правду, котроi не сказав би, коли був би тверезим. Мабуть, Вiнiцiй, сам або з Петронiем, був перед бенкетом у iмператора й домiгся обiцянки, що наступного дня ввечерi iмператор ii вiддасть. А якщо сьогоднi вони забудуть, так пришлють за нею завтра. Та Урс ii порятуе. Вiн прийде, вiзьме ii з нош, як узяв iз триклiнiю, й вони пiдуть мандрувати по свiту. Урса нiхто не здолае. З ним не впорався б навiть той страшний борець, який учора в триклiнii перемiг. Але Вiнiцiй може прислати по неi дуже багато рабiв, тому Урс зараз же пiде за порадою та по допомогу до епископа Лiна. Єпископ пожалiе ii, не залишить пiд владою Вiнiцiя й накаже християнам iти за Урсом ii рятувати. Вони ii вiдiб'ють i поведуть, а потiм Урс постараеться вивести ii з мiста й заховати де-небудь вiд римськоi всемогутностi.

І обличчя Лiгii зарум'янилося, повеселiшало. Вона знову пiдбадьорилася, нiби надiя на порятунок стала дiйснiстю. Кинувшись на шию Актi й припавши своi чарiвними губками до ii щоки, Лiгiя зашепотiла:

– Ти нас не викажеш, Акто, правда?

– Присягаюся тiнню моеi матерi, – вiдповiла вiльновiдпущениця, – я вас не викажу, тiльки проси свого батька, щоб Урсу вдалося тебе вiдбити.

Блакитнi, по-дитячому чистi очi велетня сяяли щастям. От вiн, хоч як сушив свою бiдолашну голову, нiчого не мiг придумати, а вже це вiн зумiе. Хоч удень, хоч уночi, йому однаково! Вiн пiде до епископа, адже епископ читае в небесах, що слiд робити й що не слiд. Але зiбрати християн вiн би й так зiбрав. Хiба мало в нього знайомих рабiв, гладiаторiв та й вiльних людей у Субурi й за мостами! Тисячу людей вiн збере, а то й двi. І вiн одiб'е свою володарку, а вивести з мiста теж зумiе й далi пiти зумiе. Вони пiдуть разом хоч на край свiту, хоч туди, звiдки обое вони родом, де нiхто й не чув про Рим.

Тут погляд його упнувся у простiр, мовби вiн намагався розгледiти щось зникле, страшенно далеке.

– У бiр? – пробурмотiв вiн. – Гей, який бiр, який там бiр!

Іще мить, i вiн повернувся в дiйснiсть.

Так, зараз вiн пiде до епископа, а ввечерi, вже з якоюсь сотнею друзiв, буде чатувати на ношi. Й нехай Лiгiю супроводжують не просто раби, а самi преторiанцi! Вiн нiкому не радить потрапити пiд його кулак, навiть у залiзних обладунках. Хiба залiзо таке вже мiцне! Якщо по залiзу торохнути добряче, так голова пiд ним не вцiлiе.

Та Лiгiя з глибокою i разом з тим дитячою поважнiстю пiднесла вказiвний палець.

– Урсе! «Не убий!» – мовила вона.

Лiгiець закинув за голову величезну, схожу на дубець руку й заходився скребти собi потилицю з вельми заклопотаним виглядом. Адже вiн мусить вiдбити ii, царiвну, свою зiроньку. Вона сама сказала, що тепер його черга дiяти. Звичайно, вiн старатиметься. Та якщо трапиться щось усупереч його волi? Адже вiн мусить ii вiдбити! Та якщо вже щось трапиться, вiн так буде каятися, що розп'ятий агнець змилуеться над ним, горопашним. Вiн не хотiв би агнця скривдити, та що вдiеш, коли рука в нього така важка.

І глибоке хвилювання вiдбилося на його обличчi. Намагаючись приховати його, Урс уклонився зi словами:

– Ну що ж, пiду до святого епископа.

Акта, обнявши Лiгiю, розплакалась…

Вона ще раз вiдчула, що е такий свiт, де навiть страждання дае бiльше щастя, нiж усi втiхи та насолоди в палацi iмператора; iще раз прочинилися перед нею дверi до свiтла, одначе вона усвiдомлювала, що недостойна в цi дверi ввiйти.




Роздiл IX


Лiгii було жаль Помпонiю Грецину, котру вона щиросердо любила, жаль усю родину Плавтiiв, та вiдчай минув. Їi навiть дещо втiшала думка про те, що ось вона, заради iстини, жертвуе багатством, вигодами та обирае незнайоме iй, бурлацьке життя. Можливо, тут була й частка дитячоi допитливостi – яким же буде це життя в далеких краях, серед варварiв i диких звiрiв, – але, звичайно, куди бiльше було глибокоi, самовiдданоi вiри, що вона чинить так, як велить божественний учитель, i що вiднинi вiн сам опiкуватиметься нею, як слухняним, люблячим дитям. А коли так, що поганого може з нею скоiтися? Якщо судились iй страждання – вона перетерпить iх в iм'я його. Якщо судилася раптова смерть – ii забере до себе вiн, i коли-небудь, коли помре Помпонiя, вони будуть разом усю вiчнiсть. Багато разiв, iще в домi Авла, ii дитячу голiвку мучило питання – чому вона, християнка, нiчого не може зробити для розп'ятого, про котрого з таким розчуленням говорив Урс? Але тепер ця мить настала. Лiгiя була майже щаслива й почала розповiдати про свое щастя Актi, але та не могла ii зрозумiти. Покинути все, покинути дiм, багатство, мiсто, сади, храми, портики, все прекрасне в життi, покинути сонячний край i близьких людей – для чого? Для того, щоб утекти вiд кохання молодого, красивого воiна? Це в головi Акти не вкладалося. Часом вона вiдчувала, що якась правда тут е, що, можливо, е навiть велике, таемниче щастя, але зрозумiти цього до кiнця вона не могла, тим паче, що Лiгiю ще очiкувало викрадення, котре могло завершитися невдачею, могло навiть коштувати iй життя. Акта за натурою була боязка i зi страхом думала про те, що принесе цей вечiр. Та Лiгii вона про своi побоювання говорити не хотiла, а тим часом зовсiм розвиднилося, сонце зазирнуло до атрiю. Акта почала переконувати Лiгiю вiдпочити – адже це так необхiдно пiсля безсонноi ночi. Лiгiя не опиралась, i обидвi вони пiшли до кубiкулу, простороi опочивальнi, вбраноi з розкiшшю, гiдною колишньоi коханки iмператора. Обидвi лягли поряд, але Актi, незважаючи на втому, не спалося. Жити в журбi й тузi вона давно звикла, одначе тепер душу ii бентежив ранiше незнаний iй неспокiй. Досi ii життя бачилось iй просто безрадiсним i позбавленим сподiвання на лiпше завтра, тепер же воно раптом здалось Актi ганебним.

Думки ii все бiльше викликали замiшання. Дверi до свiтла то знову прочинялися, то зачинялися. Але в ту мить, коли вони прочинялися, свiтло було таким слiпучим, що Акта нiчого не могла розрiзнити. Вона скорiше тiльки здогадувалася, що в цьому сяйвi криеться безмiрне блаженство, поряд з яким усяке iнше настiльки мiзерне, що, якби, примiром, iмператор усунув Поппею i знову покохав ii, Акту, то навiть це було б сущою дрiбницею. І раптом iй подумалося, що iмператор, котрого вона кохала й мимоволi вважала якимсь напiвбогом, така сама жалюгiдна iстота, як усякий раб, i що палац iз колонадами з нумiдiйського мармуру аж нiяк не лiпший за купу камiння. Врештi-решт непевнi цi почуття й думки стали для неi нестерпними. Їй хотiлося заснути, але тривога вiдганяла сон.

Гадаючи, що Лiгiя, над котрою нависло стiльки загроз i непевностi, теж не спить, Акта повернулася до неi, щоб поговорити про майбутню втечу.

Та Лiгiя спала спокiйно. До затемненого кубiкулу через нещiльно запнену завiсу проникала вузька смужка свiтла, i в його променях танцювали золотi пилинки. Акта розгледiла нiжне личко Лiгii, що спочивало на оголенiй руцi; повiки були опущенi, рот злегка вiдкритий. Лiгiя дихала рiвно, але так, як дихають увi снi.

«Вона спить, вона може спати! – подумала Акта. – Вона ще дитя».

Через хвилину, одначе, спало на думку, що дитя це волiе втiкати, нiж стати коханкою Вiнiцiя, вiддае перевагу злидням над ганьбою, бурлакуванню – над чудовим будинком у Каринах, над вбраннями, коштовностями, над учтами, звуками лютень i цитр.

«Чому?»

І вона стала придивлятися до Лiгii, мовби намагаючись прочитати вiдповiдь на обличчi сплячоi. Акта дивилася на ii чисте чоло, на погiднi дуги брiв, на темнi вii, на розтуленi вуста, на дiвочi груди, що здiймалися вiд спокiйного дихання, потому подумала знову:

«Як вона вiдрiзняеться вiд мене!»

І Лiгiя видалась iй чудом, якимсь божим видiнням, якоюсь улюбленицею богiв, у сто разiв прекраснiшою, нiж усi квiти в iмператорських садах i всi статуi в його палацi. Проте в серцi гречанки не було заздростi. Навпаки, вiд думки про небезпеку, що загрожувала дiвчинi, охопило ii велике спiвчуття. Прокинулося в нiй якесь материнське почуття; Лiгiя здавалася не лише прекрасною, мов дивний сон, але водночас дуже дорогою, i, наблизивши вуста до ii темного волосся, Акта почала ii цiлувати.

А Лiгiя спала спокiйно, нiби вдома, пiд опiкою Помпонii Грецини. І спала досить довго. Полудень уже минув, коли розплющила вона своi блакитнi очi й почала роззиратися по кубiкулу з великим зачудуванням. Мабуть, ii дивувало, що вона не вдома, не у Плавтiiв.

– Це ти, Акто? – мовила врештi, розгледiвши в сутiнках обличчя гречанки.

– Я, Лiгiе.

– Чи то вже вечiр?

– Нi, дитино, але полудень уже минув.

– А Урс не повернувся?

– Вiн i не говорив, що повернеться, тiльки сказав, що ввечерi буде чекати з християнами на ношi.

– Справдi.

Потому покинули кубiкул i пiшли до лазнi, де Акта, викупавши Лiгiю, повела ii снiдати, а згодом – у палацовий сад, де можна було не побоюватися небезпечноi зустрiчi, позаяк iмператор та його наближенi ще спали. Лiгiя вперше в життi бачила цi розкiшнi сади з кипарисами, пiнiями, дубами, маслинами та миртами, мiж котрими бiлiв цiлий народ статуй, блищали спокiйнi дзеркала ставкiв, квiтували цiлi гайки троянд, зрошуваних водяним пилом фонтанiв, де входи в чарiвнi гроти були обвитi плющем або виноградом, де на водах плавали срiблястi лебедi, а мiж статуями й деревами ходили прирученi газелi з пустель Африки й барвисте птаство, привезене з усiх знаних краiн свiту.

В садах було порожньо; тiльки тут i там працювали з лопатами в руках раби, спiваючи впiвголоса; iншi, котрим дано хвилину перепочинку, сидiли над ставками або в тiнi дубiв, у тремтячих полисках, утворених сонячними променями, що проникали крiзь листя; ще iншi поливали троянди або блiдо-бузковi квiти шафрану. Акта з Лiгiею ходили досить довго, оглядаючи всiлякi садовi диковини, i хоча Лiгii бракувало розкутостi, була вона ще настiльки дитиною, що цiкавiсть i зачудування переважили. Вона подумала навiть, що якби iмператор був добрим, то в такому палацi i в таких садах мiг би почуватися вельми щасливим.

Нарештi, стомленi трохи, всiлися на лавi, схованiй у заростях кипарисiв, i заговорили про те, що найдужче тривожило iхнi серця, тобто про вечiрню втечу Лiгii. Акта була куди менше, нiж Лiгiя, спокiйна за успiх. Часом здавалося iй навiть, що це безумний намiр, який не може вдатися. Вiдчувала все бiльшу жалiсть до Лiгii. Спадало також iй на думку, що у сто разiв безпечнiше було б спробувати переконати Вiнiцiя. За хвилину почала ii випитувати, як давно знае Вiнiцiя i чи не гадае, що його вдалося б ублагати, аби вiн повернув ii Помпонii.

Проте Лiгiя похитала своею темноволосою голiвкою.

– Нi. В домi Плавтiiв Вiнiцiй був iнший, дуже добрий, але пiсля вчорашнього бенкету боюся його й волiла б утекти до лiгiйцiв.

Акта запитувала далi:

– Але в домi Плавтiiв вiн був тобi любим?

– Так, – вiдказала Лiгiя, похнюпившись.

– Ти все-таки не рабиня, як була я, – мовила по хвилинi роздумiв Акта. – Тебе Вiнiцiй мiг би взяти замiж. Ти заручниця й донька царя лiгiйцiв. Авл i його дружина люблять тебе як свое дитя, i я певна, що готовi тебе вдочерити. Вiнiцiй мiг би одружитися з тобою, Лiгiе.

Але та вiдповiла тихо i ще сумнiше:

– Лiпше втекти до лiгiйцiв.

– Лiгiе, хочеш, аби я зараз пiшла до Вiнiцiя, розбудила його, якщо спить, i сказала йому те, що тобi говорю в цю хвилину? Так, люба моя, пiду до нього i скажу: «Вiнiцiю, вона царська донька i любе дитя славного Авла; якщо кохаеш ii, поверни ii Авлу, а потiм вiзьми як дружину з його дому».

Але дiвчина вiдповiла таким тихим голосом, що Акта ледве могла почути:

– Лiпше до лiгiйцiв…

І двi сльози зависли на ii опущених вiях.

Але подальшу розмову перервав шелест крокiв, якi наближалися, i перш нiж Акта встигла розгледiти, хто йде, неподалiк од лави з'явилася Сабiна Поппея з невеликим почтом рабинь. Двi з них тримали над головою пучки страусового пiр'я на золотих прутах, обвiваючи ii злегка, заразом заслоняючи вiд палючого ще осiннього сонця, перед нею чорна, як ебенове дерево, ефiопка, з вiдстовбурченими, набряклими вiд молока грудьми, несла на руках немовля, сповите в пурпур iз золотою торочкою. Акта й Лiгiя пiдвелися, сподiваючись, що Поппея пройде повз лаву, не звернувши на неi уваги, але вона затрималася перед ними й мовила:

– Акто, дзвiночки, якi ти пришила на ляльку, погано були пришитi; дитя вiдiрвало один i понесло до рота; щастя, що Лiлiт помiтила вчасно.

– Вибач, божественна, – вiдповiла Акта, схрестивши руки на грудях i схиливши голову.

Але Поппея подивилася на Лiгiю.

– Що це за рабиня? – спитала за хвилину.

– Вона не рабиня, божественна Августо, а вихованка Помпонii Грецини й донька царя лiгiйцiв, який оддав ii як заручницю Римовi.

– Вона прийшла тебе провiдати?

– Нi, Августо. Вiд позавчора вона мешкае в палацi.

– Була вчора на бенкетi?

– Була, Августо.

– За чиiм наказом?

– За наказом iмператора.

Поппея ще уважнiше подивилася на Лiгiю, котра стояла перед нею, схиливши голову, то пiдводячи своi променистi очi, то закриваючи iх знову повiками. Раптова зморшка з'явилася мiж бровами Августи. Ревно оберiгаючи свою вроду i владу, жила вона в постiйнiй тривозi, що якась щаслива суперниця погубить ii так, як вона сама погубила Октавiю. Тому всяке красиве обличчя в палацi збуджувало в нiй пiдозру. Досвiдченим оком вона охопила враз усю постать Лiгii, оцiнила кожну рисочку ii обличчя й перелякалася. «Та це ж просто нiмфа! – сказала собi. – Їi народила Венера». І раптом спало iй на думку, що не спадало нiколи ранiше, коли бачила iнших красунь: вона значно старша! Озвалося в нiй уражене самолюбство, охопив ii неспокiй, i рiзнi побоювання закружляли в ii головi. «Може, ii Нерон не бачив або, дивлячись крiзь смарагд, не оцiнив. Але що може статись, якщо вiн зустрiне ii вдень, при свiтлi сонця, таку дивну?.. До того ж вона не рабиня! Донька царська, щоправда з варварiв, але донька царська!.. О боги безсмертнi! Вона так само гарна, як я, але молодша!» І зморшка мiж бровами стала ще глибшою, а очi ii з-пiд золотавих вiй блиснули зимним вогнем.

Але, звертаючись до Лiгii, почала запитувати з позiрним спокоем:

– Говорила з iмператором?

– Нi, Августо.

– Чому ж волiеш жити тут, а не в Авла?

– Я не волiю, панi. Петронiй намовив iмператора забрати мене в Помпонii, але я тут по неволi, о панi!..

– І хотiла б повернутися до Помпонii?

Останне запитання Поппея задала м'якшим i лагiднiшим голосом, так що в серцi Лiгii зажеврiла несподiвана надiя.

– Володарко! – мовила, простягнувши до неi руки, дiвчина. – Імператор обiцяв оддати мене як рабиню Вiнiцiю, але ти заступись за мене й поверни мене Помпонii.

– Значить, Петронiй намовив iмператора, щоб той забрав тебе в Авла й оддав Вiнiцiю?

– Так, володарко. Вiнiцiй уже сьогоднi пришле по мене, але ж ти, милосердна, зглянься надi мною.

Кажучи це, вона схилилась i, схопивши за подiл сукнi Поппеi, чекала на ii слово з серцем, що виривалося з грудей. Поппея повернула до неi за хвилину обличчя, освiтлене злим усмiхом, промовила:

– Отож я тобi обiцяю, що вже сьогоднi ти будеш рабинею Вiнiцiя.

І вiдiйшла як видiння красиве, але недобре. До слуху Лiгii та Акти долинув тiльки крик немовляти, що невiдомо чому заплакало.

Очi Лiгii теж налилися слiзьми, та за хвилину вона взяла руку Акти й мовила:

– Повертаймося. Помочi належить чекати лише звiдти, звiдки вона може прийти.

І вони повернулися до атрiю, котрого не покидали вже до вечора. Коли стемнiло й коли рабинi внесли чотирикратнi свiтильники з великими язиками вогню, обидвi були дуже блiдi. Розмова iх щохвилини переривалася. Обидвi прислухалися, чи хто не йде. Лiгiя твердила, що iй жаль покидати Акту, але позаяк Урс мусить там уже чекати в темрявi, вона волiла б, аби все сталося сьогоднi ж. Дихання ii виказувало тривогу, воно ставало все частiшим i напруженiшим. Акта гарячково збирала, якi могла, коштовностi та, зав'язуючи iх у кутик пеплуму, заклинала Лiгiю, аби та не вiдмовлялася вiд дару, що мiг би знадобитися при втечi. Часом западала нiма тиша, повна слухових iлюзiй. Тодi обом здавалося, що чують то якийсь шепiт за завiсою, то далекий плач дитини, то гавкiт собак.

Раптом завiса, що вiддiляла передпокiй, безшумно вiдсунулась i високий, чорнявий чоловiк iз обличчям, побитим вiспою, з'явився, мов дух, в атрii. Лiгiя вмить упiзнала Атацина, вiльновiдпущеника Вiнiцiя, котрий приходив до дому Авла.

Акта скрикнула, але Атацин вклонився низько i сказав:

– Вiтання божественнiй Лiгii вiд Марка Вiнiцiя, котрий чекае ii з почтом у домi, прикрашеному зеленню.

Губи дiвчини пополотнiли.

– Іду, – мовила.

І на прощання обвила руками шию Акти.




Роздiл X


А дiм Вiнiцiя й дiйсно був прикрашений зеленню мирту i плюща, розвiшаною по стiнах i над дверима. Колони було увито виноградними лозами. В атрii, де над верхнiм отвором натягли для захисту вiд нiчного холоду вовняну пурпурову завiсу, видно було як удень. Палали восьми– та дванадцятиязиковi свiтильники, у формi кухонного посуду, дерев, звiрят, птахiв або статуй, якi тримали лампи, наповненi запашною оливою, виготовлених iз алебастру, з мармуру, з коринфськоi позолоченоi мiдi, не такi чудовi, як той знаменитий свiтильник iз храму Аполлона, котрим послуговувався Нерон, але красивi й вирiзьбленi знаними майстрами. Деякi лампи були прикритi александрiйським склом або прозорими тканинами з-над Інду, барви червоноi, блакитноi, жовтоi, фiолетовоi, – ввесь атрiй заповнений був рiзнокольоровим промiнням. Усюди струмував аромат нарду, до якого звик Вiнiцiй i який вiн уподобав на Сходi. У глибинi будинку, де снували жiночi та чоловiчi постатi рабiв i рабинь, яснiло також свiтло. У триклiнii стiл було накрито на чотири особи, крiм Вiнiцiя та Лiгii, мали вечеряти Петронiй i Хрисотемiда.

Вiнiцiй у всьому слухався Петронiя, котрий радив йому не йти по Лiгiю, але послати Атацина з добутим у iмператора дозволом, – самому ж зустрiти ii вдома, й зустрiти люб'язно, навiть з ознаками почестi.

– Учора ти був п'яний, – говорив йому Петронiй. – Я бачив: поводився ти з нею, наче каменяр iз Альбанських гiр. Не будь занадто наполегливим i пам'ятай, що добре вино годиться пити поволi. Знай також, що солодко жадати, але ще солодше бути жаданим.

Хризотемiда мала щодо цього дещо iншу думку, проте Петронiй, називаючи ii своею весталкою та голубкою, заходився пояснювати iй, яка мусить бути вiдмiннiсть мiж вправним цирковим кучером та отроком, який уперше править квадригою. Потiм, звертаючись до Вiнiцiя, мовив далi:

– Здобудь ii довiру, розвесели ii, будь з нею великодушним. Не хотiв би я бачити сумноi вечерi. Присягнись iй навiть Гадесом[164 - Присягнись iй навiть Гадесом… – тобто Аiдом (грецьк. Hades), богом смертi та царством мертвих. Таке присягання вважалося непорушним.], що повернеш ii Помпонii, а там буде вiд тебе залежати, волiтиме вона назавтра зостатися чи повернутися.

Потому, вказуючи на Хрисотемiду, додав:

– Я вже п'ять рокiв щодня приблизно в такий спосiб поводжуся з цiею полохливою горлицею й не можу поскаржитися на ii суворiсть…

Хрисотемiда вдарила його у вiдповiдь вiялом iз павичевого пiр'я i мовила:

– Чи я ж не опиралась, сатире!

– З огляду на мого попередника…

– Чи не був ти бiля моiх нiг?

– Щоби на iх пальцi надiвати перснi.

Хрисотемiда поглянула мимоволi на своi ноги – на пальцях полискувало справдi iскрами коштовне камiння, i обое вони розсмiялись. Але Вiнiцiй не слухав iхньоi суперечки. Серце його билося неспокiйно пiд вiзерунчастими шатами сирiйського жерця, в якi вiн вбрався для зустрiчi з Лiгiею.

– Вже мали б вийти з палацу, – сказав, нiби мовлячи сам до себе.

– Мали б вийти, – вiдповiв Петронiй. – Можу тим часом розповiсти про вiщування Аполлона Тiанського або ту iсторiю про Руфина, котру я, не пам'ятаю чому, не доказав.

Але Вiнiцiя так само мало обходив Аполлон Тiанський, як i iсторiя Руфина. Думки його були з Лiгiею, i хоч вiдчував, що краще було зустрiти ii в домi, нiж iти в ролi судового стражника, жалкував одначе хвилинами, що не пiшов, – бо мiг би ранiше побачити Лiгiю й сидiти коло неi в темрявi у двомiсних ношах.

Тим часом раби внесли триноги, прикрашенi баранячими головами, бронзовi посудини з розжареним вугiллям, на якi почали сипати малi грудочки мирри й нарду.

– Вже звертають до Карин, – мовив знову Вiнiцiй.

– Вiн не витримае, вибiжить назустрiч i ще з ними розминеться, – вигукнула Хрисотемiда.

Вiнiцiй усмiхнувся бездумно i сказав:

– Ясна рiч, витримаю.

Але почав ворушити нiздрями й сопiти, на що Петронiй здвигнув плечима.

– Нема в нiм фiлософа й на сестерцiй, – сказав вiн, – i нiколи не зробити з цього сина Марса людини.

Вiнiцiй навiть не почув.

– Вони вже в Каринах!..

А вони й справдi вже повернули на Карини. Раби-лампадарii[165 - Лампадарiй – раб-факелоносець.] йшли попереду, iншi, педiсекви, – обабiч нош, Атацин рухався позаду, спостерiгаючи за ходою.

Але посувалися поволi, бо лiхтарi в зовсiм неосвiтленiм мiстi погано показували дорогу. До того ж вулицi поблизу палацу були порожнi, лише де-не-де якийсь перехожий рухався з лiхтарем, але далi вiдчувалося незвичне пожвавлення. Майже з кожного провулку виходили люди по трое, по четверо, всi без факелiв, усi в темних плащах. Деякi йшли разом iз процесiею, змiшуючись iз рабами, iншi, численнiшi гурти заходили спереду. Деякi тинялись, як п'янi. Часом рухатися ставало так важко, що лампадарii починали волати:

– Дорогу для шляхетного трибуна[166 - Трибун – посадова особа, яка захищала iнтереси плебеiв i мала право вето в сенатi.] Марка Вiнiцiя!

Лiгiя бачила з-за розсунутих фiранок цi темнi гурти й почала тремтiти вiд зворушення. Охоплювали ii поперемiнно то надiя, то тривога. «Це вiн! Це Урс i християни. Це станеться вже зараз, – мовила тремтячими вустами. – О Христос, допоможи! О Христос, спаси!»

Але й Атацин, який не зважав спершу на це незвичне вуличне пожвавлення, почав урештi непокоiтись. Було в тому щось дивне. Лампадарii мусили щораз частiше волати: «Дорогу для нош шляхетного трибуна!» З бокiв невiдомi люди натискали так на ношi, що Атацин наказав рабам одганяти iх киями.

Раптовий крик учинився попереду процесii, i за хвилину погасли всi вогнi. Бiля нош учинилися товкотнеча, метушня i бiйка.

Атацин зрозумiв: то був напад.

І, зрозумiвши, злякався. Всiм було вiдомо, що iмператор для забави бешкетуе iз загоном августiанiв i на Субурi, i в iнших кутках мiста. Вiдомо було, що часом навiть приносив iз цих нiчних мандрiв гулi й синцi, але хто захищався, йшов на смерть, хоч би й був сенатором. Казарма нiчних вартових, чиiм обов'язком було охороняти мiсто, була розташована неподалiк, але в таких випадках вони удавали з себе глухих i слiпих. Тим часом бiля нош вирувало; люди почали битися, падали з нiг, топтали одне одного. Атацина осяяла думка, що передовсiм треба рятувати Лiгiю й себе, а решту полишити на розсуд долi. Витягнувши ii з нош, пiдхопив однiею рукою i спробував зникнути в темрявi.

Але Лiгiя закричала:

– Урсе! Урсе!

Їi бiле вбрання легко було розгледiти. Тож Атацин другою, вiльною рукою гарячково почав накривати ii своiм плащем, як раптом жахливi обценьки охопили його шию, а на голову йому впала, мов камiнь, величезна нищiвна маса.

Вiн упав через мить, як вiл пiд ударом обуха бiля вiвтаря Юпiтера.

Бiльшiсть рабiв лежали на землi або намагалися рятуватись, розбиваючись у темрявi об товстi мури. Лишилися на мiсцi тiльки потрощенi в сум'яттi ношi. Урс нiс Лiгiю в Субуру, товаришi його рухалися за ним, поступово розсiюючись дорогою врiзнобiч.

Але раби почали збиратися бiля будинку Вiнiцiя й радитися. Не смiли ввiйти. По короткiй нарадi повернулися на мiсце сутички, де знайшли кiлька мертвих тiл, а мiж ними Атацина. Той здригався ще, але по хвилиннiй сильнiй конвульсii витягнувся й лишився непорушним.

Тодi забрали його й повернулися знову до брами. Треба було, одначе, повiдомити володарю про те, що сталося.

– Гул он хай скаже, – зашепотiло кiлька голосiв. – Кров у нього, як у нас, на лицi. І володар любить його. Гулону безпечнiше за iнших.

І германець Гулон, старий раб, який колись виняньчив Вiнiцiя й успадкований був ним од матерi, сестри Петронiя, мовив:

– Я скажу, але пiдемо всi. Хай не на мене одного впаде його гнiв.

Вiнiцiй почав уже зовсiм дратуватися. Петронiй i Хрисотемiда посмiювалися з нього, але вiн ступав швидким кроком по атрiю, повторюючи:

– Вже мусили бути!.. Вже мусили бути!

І хотiв iти, а тi обое стримували його.

Але раптом у передпокоi почулися кроки i до атрiю ввалилися юрмою раби, а ставши швидко пiд стiною, пiднесли руки догори й заволали зляканими голосами:

– А-а-а!.. а-а!

Вiнiцiй кинувся до них.

– Де Лiгiя? – закричав страшним, змiненим голосом.

– А-а-а-а!..

Тут Гулон висунувся наперед зi своiм закривавленим обличчям, волаючи поквапно й жалiбно:

– Ось кров, володарю! Оборонялись ми! Ось кров, володарю, ось кров!..

Але не встиг договорити, як Вiнiцiй схопив бронзовий свiтильник i одним ударом розбив рабовi череп, потiм, стиснувши свою голову руками, вчепився пальцями у волосся, повторюючи:

– Me miserum! Me miserum!..[167 - Нещасний я! (Лат.)]

Обличчя його посинiло, очi закотилися пiд лоба, пiна виступила на вустах.

– Рiзок! – проревiв урештi нелюдським голосом.

– Володарю! А-а-а-а! Змилуйся! – стогнали раби.

Але Петронiй пiдвiвся з гидливим виразом на обличчi.

– Ходiмо, Хрисотемiдо! – сказав. – Якщо хочеш дивитися на м'ясо, я накажу розбити ятку рiзника в Каринах.

І вийшов iз атрiю, в усьому ж будинку, прикрашеному зеленню плюща i готовому до учти, розлягалися по хвилинi стогони та свист рiзок, якi тривали майже до ранку.




Роздiл XI


Тiеi ночi Вiнiцiй не лягав зовсiм. Через якийсь час пiсля того, як пiшов Петронiй, коли стогони лупцьованих рабiв не могли притлумити нi його болю, нi лютi, зiбрав гурт iнших слуг i вже пiзньоi ночi вирушив на пошуки Лiгii. Оглянули всi есквiлiнськi закутки, потiм Субуру, Лиходiйську вулицю та всi прилеглi завулки. Затим обiйшли Капiтолiй, через мiст Фабрицiя дiсталися острова, тодi оглянули частину мiста за Тибром. Але була то гонитва марна, бо сам не мав надii вiдшукати Лiгiю, i якщо шукав ii, то лише для того, щоб заповнити хоч чимось цю страшну нiч. Додому повернувся на свiтаннi, коли вже в мiстi почали з'являтися вози та мули перекупникiв городини й коли пекарi вiдчиняли вже своi ятки. Повернувшись, наказав обрядити тiло Гулона, до котрого нiхто не смiв торкатися доти, а тих рабiв, у яких одбили Лiгiю, наказав послати в ергастули, у село, що було карою, страшнiшою за смерть, i врештi, впавши на заслану лаву в атрii, почав безладно розмiрковувати, яким способом однайде й забере Лiгiю.

Вiдректися вiд неi, втратити ii, не бачити ii бiльше видавалося йому неподобством, i на саму думку про те його охоплювала лють. Свавiльна натура молодого воiна вперше у життi натрапила на опiр, на iншу незламну волю, i вiн просто не мiг утямити, як це можна, щоб хтось смiв ставати супроти його бажання. Вiнiцiй волiв би радше, щоб свiт i мiсто перетворилися на руiни, нiж аби вiн не мiг досягти того, чого хотiв. Одняли в нього чарiвнi розкошi майже вiд уст, йому так видавалося, що сталося щось нечуване й волало про помсту за законами божими й людськими.

Але передовсiм не хотiв i не мiг погодитися з долею, адже нiколи нiчого так не жадав у життi, як Лiгiю. Йому здавалося, що не зможе без неi iснувати. Не мiг собi вiдповiсти, що робитиме без неi завтра, як зможе прожити наступнi днi. Часом охоплював його гнiв на неi, близький до божевiлля. Йому хотiлося ii мати для того, щоб ii бити, тягти за волосся до кубiкулу i знущатися над нею, то знову охоплювала його страшна туга за ii голосом, постаттю, очима, i вiдчував, що готовий був би валятися бiля ii нiг. Кликав ii, гриз пальцi, стискав руками голову. Змушував себе з усiеi сили розмiрковувати спокiйно про ii пошуки, та не мiг. На думку спадали йому тисячi засобiв i способiв, але однi божевiльнiшi за iншi. Врештi осяяла його думка, що нiхто iнший ii не вiдбив, окрiм Авла, що в найгiршiм разi Авл мусив знати, де вона переховуеться.

І кинувся було бiгти до дому Авла. Якщо йому ii не вiддадуть, якщо не злякаються погроз, пiде до iмператора, звинуватить старого воiна у непокорi й добуде для нього смертний вирок, але перед тим витягне з них зiзнання, де Лiгiя. Та якщо ii вiддадуть, навiть добровiльно, однаково помститься. Прийняли його дiйсно в дiм i доглядали, але те не мае значення. Тiею однiею кривдою звiльнили його вiд усякоi вдячностi. Тут мстива й завзята його душа почала насолоджуватися думкою про розпач Помпонii Грецини, коли старому Авлу центурiон принесе смертний вирок. Був же майже певен, що його добуде. Допоможе йому в тiм Петронiй. Зрештою, й сам iмператор не вiдмовляе нi в чому своiм приятелям августiанам, хiба що його спонукае вiдмовити особиста нехiть або жадоба.

І раптом серце його мало не спинилось од страшного припущення.

А що як сам iмператор одбив Лiгiю?

Всiм було вiдомо, що iмператор часто шукав у нiчних розбоях розвагу серед нудьги. Навiть Петронiй брав участь у цих забавах. Головною iхньою метою насправдi було хапання жiнок i пiдкидання iх на солдатському плащi аж до зомлiння. Одначе сам Нерон називав часом цi походи «ловлею перлин»; траплялося так, що в глибинцi, крiм убогоi людностi, виловлювали справжнi перлини грацii та молодостi. Тодi sagatio, як названо пiдкидання на солдатському вовняному плащi, перетворювалося на викрадання, й «перлину» вiдсилали або на Палатин, або до якоiсь iз незлiченних вiлл iмператора, або врештi Нерон вiддавав ii котромусь iз приятелiв. Так могло статись i з Лiгiею. Імператор розглядав ii пiд час бенкету, i Вiнiцiй анi на мить не сумнiвався, що мусила йому видатися найчарiвнiшою з жiнок, яких до того бачив. Якби ж то могло бути iнакше! Щоправда, Нерон тримав ii в себе на Палатинi й мав можливiсть просто затримати, але як слушно говорив Петронiй, iмператор не мав смiливостi у злочинах i, маючи можливiсть чинити вiдкрито, волiв завше дiяти таемно. Нинi мiг його до цього спонукати страх перед Поппеею. Й тут Вiнiцiю спало на думку, що Авл, можливо б, не посмiв вiднiмати дiвчину, подаровану йому самим iмператором. Хто б, зрештою, посмiв? Чи, може, той велетень-лiгiець iз блакитними очима, котрий одважився ввiйти до триклiнiю й винести ii з бенкету на руках? Але де б вiн ii переховував, куди б ii мiг подiти? Нi, раб не вiдважиться на це. Тож нiхто iнший не вчинив цього, як сам iмператор.

Од цiеi думки Вiнiцiю потемнiло в очах i краплi поту вкрили йому чоло. В такiм разi Лiгiю втрачено назавше. Можна ii було б вирвати з усяких iнших рук, але не з цих. Тепер з бiльшими, нiж до цього, пiдставами мiг повторювати: Vae misero mihi![168 - Горе менi, нещасному! (Лат.)] Уява малювала йому Лiгiю в обiймах Нерона, i вiн уперше в життi зрозумiв, що е думки, котрих людина просто перенести не може.

Щойно лише йому стало ясно, як ii покохав. Як потопаючому проноситься блискавично в пам'ятi все його життя, так перед ним проносилися його зустрiчi з Лiгiею. Бачив ii й чув кожне ii слово. Бачив ii бiля фонтана, бачив у домi Авла й на бенкетi. Вiдчував ii знову близько, вiдчував запах ii волосся, тепло ii тiла, насолоду поцiлункiв, якими на бенкетi розтуляв ii цнотливi вуста. Здавалася йому у сто разiв прекраснiшою, бажанiшою, нiжнiшою, у сто разiв бiльш неповторною, обраною з-помiж усiх смертних i всiх божеств, нiж будь-коли. І коли Вiнiцiй подумав, що цим усiм, що так вп'ялося йому в серце, що стало кров'ю та життям, мiг заволодiти Нерон, пронизав його всього фiзичний бiль, такий жахливий, що готовий був битися головою об стiни атрiю, поки не розтрощить ii. Вiдчував, що може збожеволiти й що збожеволiв би з певнiстю, коли б йому ще не лишалася помста. Але як ранiше йому здавалося, що не зможе жити, якщо не вiдшукае Лiгiю, так тепер, – що не зможе померти, доки не помститься за неi. Ця едина думка приносила йому деяке полегшення. «Буду твоiм Кассiем Хереею!» – повторював собi, думаючи про Нерона. За хвилину, вхопивши в руки землi з квiткових горщикiв, якi оточували iмплувiй, вiн виголосив страшну клятву Еребовi[169 - Ереб – у грецькiй мiфологii персонiфiкацiя мороку, син Хаоса i брат Ночi.], Гекатi[170 - Геката – стародавне божество малоазiйського походження; у грецькiй мiфологii – богиня мороку, нiчних видiнь i чаклунства.], а також своiм домовим ларам, що здiйснить помсту.

І вiдчув iстотне полегшення. Мав принаймнi для чого жити й чим заповнити днi та ночi. Потiм одмовився вiд намiру вирушити до Авла, наказав себе нести на Палатин. Дорогою думав, що, коли його не допустять до iмператора або захочуть перевiрити, чи не мае вiн при собi зброi, це буде доказом, що Лiгiю захопив iмператор. Зброi, одначе, не взяв. Вiнiцiй утратив здоровий глузд узагалi, але як зазвичай люди, заклопотанi однiею думкою, зберiг його в тому, що стосувалося помсти. Не хотiв гарячкувати. Крiм того, хотiв передовсiм побачитися з Актою, вважаючи, що вiд неi може дiзнатися правду. Часом проблискувала йому надiя, що може побачити Лiгiю, й од тоi думки його кидало в дрож. А що як iмператор викрав ii, не знаючи, хто вона, й сьогоднi поверне йому ii? Але за хвилину вiдкинув це припущення. Аби хотiли йому ii вiдiслати, вiдiслали б учора. Тiльки Акта могла все пояснити, i з нею насамперед належало побачитись.

Утвердившись у тiм, Вiнiцiй наказав рабам прискорити крок, дорогою ж безладно розмiрковував то про Лiгiю, то про помсту. Чув, що египетськi жерцi богинi Пахт умiють насилати хвороби, на кого захочуть, i вирiшив довiдатися в них, яким способом. На Сходi казано йому також, що юдеi мають якiсь закляття, за допомогою яких укривають виразками тiла ворогiв. Серед рабiв у його домi було кiльканадцять юдеiв, отож пообiцяв собi, що, коли повернеться, накаже iх сiкти, доки йому ту таемницю розкриють. З найбiльшою, одначе, насолодою думав про короткий римський меч, од якого кров б'е струменем, таким власне, який бризнув iз тiла Гая Калiгули, залишивши нестертi плями на колонi портика. Вiнiцiй готовий був зараз перебити всiх мешканцiв Рима, i, якби боги помсти пообiцяли йому, що всi люди вимруть, за винятком його й Лiгii, був би на це згоден.

Перед аркою пiдiбрався i, дивлячись на охоронцiв-преторiанцiв, подумав, що, коли йому чинитимуть хоча б найменшi перешкоди при входi, це буде доказом, що Лiгiя перебувае в палацi з волi iмператора. Але центурiон усмiхнувся до нього приязно i, ступивши кiлька крокiв назустрiч, мовив:

– Вiтаю, шляхетний трибуне. Якщо бажаеш уклонитись iмператоровi, погану вибрав хвилину i не знаю, чи матимеш можливiсть його побачити.

– Що сталося? – запитав Вiнiцiй.

– Божественна мала Августа захворiла несподiвано з учорашнього дня. Імператор i Августа Поппея перебувають при нiй разом iз лiкарями, котрих з усього мiста скликано.

Був це випадок серйозний. Імператор, коли в нього народилася ця донька, шаленiв просто вiд щастя i зустрiв ii extra humanuni gaudium[171 - надлюдською радiстю (лат.).]. Ще ранiше сенат доручив щонайурочистiше богам лоно Поппеi. Вчинено обiтницi в Анцii, де сталися пологи, влаштовано розкiшнi iгрища, а крiм цього, споруджено храми двом Фортунам. Нерон, який нi в чому не знав мiри, без пам'ятi полюбив це дитя, Поппеi ж було воно також дорогим, хоч би тому, що змiцнювало ii становище i вплив робило нездоланним.

Вiд здоров'я та життя маленькоi Августи могли залежати долi цiлоi iмперii, але Вiнiцiй так був заклопотаний собою, власною справою i своiм коханням, що, майже не звернувши уваги на повiдомлення центурiона, вiдказав:

– Я хочу побачитися лише з Актою.

І пройшов.

Але Акта поралася також бiля дитини, тож мусив чекати на неi довго. Надiйшла тiльки близько полудня, зi змученим i блiдим обличчям, яке, коли побачила Вiнiцiя, поблiдло ще дужче.

– Акто, – заволав Вiнiцiй, хапаючи ii за руку та тягнучи на середину атрiю, – де Лiгiя?

– Хотiлося б тебе про це запитати, – вiдповiла, дивлячись докiрливо йому в вiчi.

А вiн, хоча й обiцяв собi, що розпитуватиме ii спокiйно, стиснув знову долонями голову й почав повторювати зi спотвореним вiд болю та гнiву обличчям:

– Нема ii. Викрадено ii по дорозi до мене.

За хвилину, однак, оговтавсь i, наблизивши свое обличчя до обличчя Акти, заговорив крiзь зцiпленi зуби:

– Акто… Якщо тобi життя дороге, якщо не хочеш стати причиною нещасть, котрих не можеш собi навiть уявити, вiдповiдай менi правду: чи не iмператор ii викрав?

– Імператор не виходив учора з палацу.

– Заприсягнися тiнню матерi твоеi, всiма богами! Чи нема ii в палацi?

– Присягаюся тiнню матерi моеi, Марку, нема ii в палацi й не iмператор ii викрав. Вiд учора захворiла мала Августа i Нерон не вiдходить од ii колиски.

Вiнiцiй зiтхнув iз полегшенням. Те, що видавалося йому найстрашнiшим, перестало йому загрожувати.

– Отже, – сказав, сiдаючи на лаву i стискаючи кулаки, – викрали ii люди Авла, i в такiм разi – горе iм!

– Авл Плавтiй був тут уранцi. Не змiг зi мною побачитися, бо я була при дитятi, але розпитував у Єпафродiта й iнших слуг iмператора, а потiм сказав iм, що прийде ще, аби побачитися зi мною.

– Хотiв одвести вiд себе пiдозру. Якби не знав, що сталося з Лiгiею, прийшов би шукати ii до мого дому.

– Вiн залишив менi кiлька слiв на табличцi, з яких довiдаешся: вiн, знаючи, що Лiгiю забрано з його дому iмператором на твое й Петронiя прохання, сподiвався, що ii тобi вiдiслано, й сьогоднi вранцi був у твоiм домi, де йому повiдомлено, що сталося.

Сказавши це, пiшла до кубiкулу й за хвилину повернулася з табличкою, котру iй залишив Авл.

Вiнiцiй прочитав i замовк. Акта, нiби читаючи думки на його похмурому обличчi, сказала:

– Нi, Марку. Сталося те, чого хотiла сама Лiгiя.

– Так ти знала, що вона хоче втекти! – вибухнув Вiнiцiй.

А вона поглянула на нього iмлистими очима майже суворо.

– Знала, що вона не хоче стати твоею наложницею.

– А ти чим була все життя?

– Я ж бо до того була рабинею.

Але Вiнiцiй не переставав обурюватись. Імператор подарував йому Лiгiю, отже, йому не треба запитувати, чим була до того. Вiдшукае ii хоча б i пiд землею i вчинить iз нею все, що йому заманеться. Отак! І буде його наложницею. І вiн накаже ii шмагати щоразу, коли йому захочеться. Коли йому набридне, вiддасть ii останньому зi своiх рабiв або накаже крутити жорна у своiх африканських маетках. А тепер буде ii шукати i знайде тiльки для того, щоб розчавити, розтоптати, принизити.

І гарячкуючи все дужче, втратив усяке вiдчуття мiри настiльки, що навiть Акта зрозумiла: обiцяв бiльше, нiж був би здатний виконати, а мовить його вустами гнiв i мука. За муки мала б його пожалiти, але перебрана ним мiра вичерпала ii терплячiсть, так що врештi запитала його, навiщо до неi прийшов.

Вiнiцiй наразi не знав, що вiдповiсти. Прийшов до неi, бо так хотiв, бо гадав, що отримае якiсь вiдомостi, але власне прийшов тiльки до iмператора, а не маючи можливостi з ним побачитися, зайшов до неi. Лiгiя, втiкаючи, вчинила опiр волi iмператора, отож вiн, Вiнiцiй, ублагае його, щоб наказав ii шукати в усьому мiстi й державi, хоч би й довелося використати для того всi легiони й перетрясти по черзi кожний будинок в iмперii. Петронiй пiдтримае його прохання, й пошуки розпочнуться сьогоднi ж.

На те Акта мовила:

– Стережися, щоб ii не втратив назавше саме тодi, коли ii за наказом iмператора вiдшукають.

Вiнiцiй нахмурив брови.

– Що це значить? – запитав.

– Слухай мене, Марку! Вчора були ми з Лiгiею в тутешнiм саду й зустрiли Поппею, а з нею маленьку Августу, яку несла муринка Лiлiт. Увечерi дитя захворiло, а Лiлiт твердить, що було зурочене i що зурочила його та чужоземка, яку зустрiли в саду. Якщо дитя видужае, про це забудуть, але в противному разi Поппея перша звинуватить Лiгiю в чарах, i тодi, хоч де б ii вiдшукали, не буде для неi порятунку.

Настала хвилина мовчання, потiм Вiнiцiй озвався:

– А може, й зурочила? Мене ж зурочила.

– Лiлiт повторюе, що дитя заплакало враз, коли вона його пронесла повз нас. І дiйсно! Заплакало. Певно, винесено його в сад уже хворим. Марку, шукай Лiгiю сам, де хочеш, але доки маленька Августа видужае, не говори про неi з iмператором, бо накличеш на неi помсту Поппеi. Досить уже очi Лiгii плакали через тебе, й нехай усi боги стережуть тепер ii бiдолашну голову.

– Ти ii любиш, Акто? – запитав похмуро Вiнiцiй.

І в очах вiльновiдпущеницi блиснули сльози.

– Так! Полюбила ii.

– Бо тобi не вiддячила ненавистю, як менi.

Акта подивилася на нього за хвилину, нiби вагаючись або нiби прагнучи з'ясувати, чи говорив щиро, потiм вiдказала:

– Чоловiче запальний i слiпий! Вона ж тебе кохала.

Вiнiцiй пiдхопився пiд впливом тих слiв як навiжений.

Неправда! Ненавидiла його. Звiдки Акта може знати?! Чи пiсля одного дня знайомства Лiгiя iй зiзналася? Що то за кохання, яке вiддае перевагу бурлацтву, ганьбi вбогостi, невпевненостi в завтрашньому днi, а може, й злиденнiй смертi над уквiтчаним домом, у котрiм чекае з учтою коханий! Лiпше йому таких слiв не чути, бо готовий збожеволiти. Та не вiддав би ж цiеi дiвчини за всi скарби цього палацу, а вона втекла. Що то за кохання, яке боiться насолоди, а породжуе бiль! Хто це зрозумiе? Хто може зрозумiти? Якби не сподiвання, що ii вiдшукае, встромив би в себе меча! Кохання ж вiддае себе, а не забирае. Були хвилини, коли жив у Плавтiiв, що сам вiрив у близьке щастя, але тепер знае, що вона його ненавидiла, ненавидить i помре з ненавистю в серцi.

Але Акта, зазвичай боязка й лагiдна, вибухнула в свою чергу обуренням. Як же вiн старався ii прихилити? Замiсть того, щоб поклонитися за неi Авлу та Помпонii, вiдiбрав дитя у батькiв пiдступом. Хотiв ii зробити не дружиною, а наложницею, ii, вихованку шляхетного дому, ii, царську доньку. І привiв ii до цього дому лиходiйства й ганьби, осквернив ii цнотливi очi видовищем паскудного бенкету, поводився з нею, як iз повiею. Невже забув, чим е дiм Авла i ким Помпонiя Грецина, котра виховала Лiгiю? Невже немае достатньо розуму, щоби розгадати, що то жiнка iнша, нiж Нiгiдiя, нiж Кальвiя Криспiнiлла, нiж Поппея i тi всi, котрих вiн зустрiчае в домi iмператора? Невже, побачивши Лiгiю, не зрозумiв одразу, що то чисте дiвча, котре вiддае перевагу смертi над ганьбою? Звiдкiля йому знати, яких вона визнае богiв, i чи не чистiших, не лiпших за безпутну Венеру або за Іриду[172 - Ірида – у грецькiй мiфологii уособлення райдуги, вiсниця богiв.], котрих ушановують розпуснi римлянки? Нi! Лiгiя не робила iй зiзнань, але говорила iй, що порятунку очiкуе вiд нього, вiд Вiнiцiя; сподiвалася, що вiн випросить для неi в iмператора повернення додому i що вiн оддасть ii Помпонii. А кажучи про те, нiяковiла, як дiвча, котре кохае i вiрить. І серце ii було для нього, та вiн сам налякав ii, образив, обурив, так нехай же шукае тепер ii за допомогою солдатiв iмператора, але нехай знае, що коли дитя Поппеi помре, то на Лiгiю впаде пiдозра i загибель ii буде неминуча.

Крiзь гнiв i бiль Вiнiцiя почало пробиватися розчулення. Повiдомлення про те, що Лiгiя кохала його, зворушило до глибини душi. Пригадав ii в саду Авла, де слухала його слова з рум'янцем на обличчi та з очима, повними свiтла. Здалося йому, що в той час насправдi починала його кохати, й раптом огорнуло його при цiй думцi вiдчуття якогось щастя, та ще й у сто разiв бiльшого, нiж те, котрого прагнув. Вiн подумав, що справдi мiг би мати ii, слухняну, а до того ж люблячу. Обвила б вона пряжею дверi його й намастила вовчим лоем, а потiм усiлася б, як дружина, на овечiй шкурi бiля його вогнища. Ось i почув би з ii вуст традицiйне: «Де ти, Кай, там i я, Кая», – й була б назавше його. Чому ж вiн так не вчинив? Адже був готовий на це. А тепер ii нема й може ii не вiдшукати, а коли б i вiдшукав, може ii втратити, а коли б навiть не втратив, не захочуть його анi Плавтii, анi вона. Тут у нього вiд гнiву почало пiдiйматися волосся на головi, але тепер гнiвався вiн не на Плавтiiв чи Лiгiю, а на Петронiя. Той був у всьому винен. Якби не вiн, Лiгii не довелося б бурлакувати, була б його нареченою, й нiяка небезпека не висiла б над ii коханою головою. А тепер усе сталось i запiзно виправляти зло, котре виправити неможливо.

– Запiзно!

І здавалося йому, що прiрва розверзлася перед його ногами. Не знав, що зробити, як учинити, куди звернутися. Акта повторила, як луна, слово «запiзно», котре в чужих устах прозвучало йому як вирок смертi. Розумiв тiльки одне, що треба йому знайти Лiгiю, бо iнакше станеться з ним щось жахливе.

І, вгорнувшись машинально тогою, хотiв пiти, не прощаючись iз Актою, та раптом завiса, що вiддiляла передпокiй од атрiю, вiдхилилася й вiн побачив перед собою жалобну постать Помпонii Грецини.

Очевидно, й вона довiдалася вже про зникнення Лiгii i, вважаючи, що iй легше буде, нiж Авлу, побачитись iз Актою, приходила до неi добути якiсь вiдомостi.

Але, побачивши Вiнiцiя, повернула до нього свое дрiбненьке, блiде личко й за хвилину мовила:

– Марку, нехай Бог тобi простить кривди, що iх заподiяв ти нам i Лiгii.

А вiн стояв з похиленою головою, з вiдчуттям нещастя й вини, не розумiючи, який бог мав i мiг йому простити й чому Помпонiя говорила про прощення, коли мусила б говорити про помсту.

І врештi вийшов безпорадний, з головою, повною тяжких думок, великоi стурбованостi та здивування.

У дворi й пiд галереею стояли стривоженi гурти людей. Мiж палацовими рабами видно було вершникiв i сенаторiв, якi прибули довiдатися про здоров'я маленькоi Августи, а заодно показатися в палацi й скласти доказ своеi стурбованостi хоч би перед рабами iмператора. Вiстка про хворобу «богинi», видно, поширилася швидко, бо прибували цiлi натовпи. Дехто з прибулих, бачачи, що Вiнiцiй виходить iз палацу, запитували в нього про новини, але вiн, не вiдповiдаючи на запитання, йшов уперед, аж поки Петронiй, який теж прибув уже за новинами, мало не зачепивши його плечем, зупинив.

Вiнiцiй напевне скипiв би, побачивши його, i вдався до якогось беззаконня в палацi iмператора, коли б не те, що вiд Акти вийшов зламаним, таким виснаженим i пригнiченим, що в цю мить покинула його навiть властива йому гарячковiсть. Вiдсторонив, одначе, Петронiя й хотiв пройти, але той затримав його майже силомiць.

– Як почуваеться богиня? – запитав.

Але те насильство роздратувало знову Вiнiцiя та розлютило миттево.

– Нехай пекло проковтне ii й увесь цей дiм! – вiдповiв, скриплячи зубами.

– Мовчи, нещасний! – сказав Петронiй i, роззираючись навколо, додав поспiхом: – Хочеш дiзнатися щось про Лiгiю, то ходiмо зi мною. Нi! Тут нiчого не скажу! Ходiмо зi мною, в ношах подiлюся з тобою моiми здогадами.

І, обнявши молодика, випровадив скорiше його з палацу.

Але те вiн головним чином i мав на метi, бо новин не знав нiяких. Натомiсть як людина спритна, незважаючи на вчорашне обурення, спiвчував Вiнiцiю, i врештi, почуваючи певною мiрою вiдповiдальнiсть за все, що сталося, вжив якихось заходiв, а коли сiли на ношi, сказав:

– При всiх брамах наказав я пильнувати моiм рабам, давши iм докладний опис дiвчини й того велетня, що винiс ii з iмператорського бенкету, нема позаяк сумнiву, що то вiн ii вiдбив. Слухай мене! Можливо, Плавтii захочуть ii сховати в якомусь iз своiх сiльських маеткiв, а в такiм разi будемо знати, в який бiк ii вiдпровадять. Якщо ж при брамах ii не помiтять, то буде доказ, що зосталася в мiстi, i ще сьогоднi розпочнемо пошуки тут.

– Плавтii не знають, де вона е, – заперечив Вiнiцiй.

– Чи маеш певнiсть, що саме так?

– Бачив Помпонiю. Вони шукають ii також.

– Учора не могла з мiста вийти, бо вночi брами замкненi. По двое моiх людей кружляють бiля кожноi брами. Один мае йти слiдом за Лiгiею та за велетнем, другий – повернутися негайно, щоб повiдомити. Якщо в мiстi, знайдемо ii, бо цього лiгiйця, хоча б по зросту та плечах, легко впiзнати. Тобi пощастило, що викрав ii не iмператор, можу тебе запевнити, що нi, бо на Палатинi немае для мене таемниць.

Але Вiнiцiй спалахнув бiльшим iще жалем, нiж гнiвом, i голосом, уривчастим од хвилювання, почав Петронiю оповiдати, що чув од Акти i яка нова небезпека нависла над головою Лiгii, така страшна, що, знайшовши втiкачiв, треба буде ховати ii якнайстараннiше вiд Поппеi. Потому гiрко дорiкав Петронiю за його поради. Якби не вiн, усе пiшло б iнакше. Лiгiя була б у Плавтiiв, а вiн, Вiнiцiй, мiг би ii бачити щодня i був би щасливiшим од iмператора. І, гарячкуючи в ходi розповiдi, пiддавався все бiльшому зворушенню, аж врештi сльози горя й лютi закапали в нього з очей.

Петронiй же, що просто не чекав, аби молодик так мiг кохати й жадати, бачачи тi сльози розпачу, мовив подумки з певним здивуванням: «О, могутня володарко Кiпру! Ти едина царюеш над богом i людьми!»




Роздiл XII


Але, коли вони зiйшли з нош бiля оселi Петронiя, доглядач атрiю доповiв iм, що жоден iз рабiв, одiсланих до брам, iще не повернувся. За його словами, iм понесли харчi та знову передали наказ, аби пiд страхом рiзок пильнували на всiх виходах iз мiста.

– Бачиш, – говорив Петронiй, – без сумнiву, вони й досi в мiстi, а в такiм разi знайдемо iх. Накажи, одначе, i своiм людям пильнувати при брамах – тим самим, яких було послано за Лiгiею, бо вони легко ii впiзнають.

– Я наказав iх вислати до сiльських ергастулiв, – сказав Вiнiцiй, – але я скасую свiй наказ, нехай iдуть до брам.

І, накресливши кiлька слiв на вкритiй воском табличцi, вiддав ii Петронiю, який звелiв одiслати ii негайно до дому Вiнiцiя.

Потiм пройшли до внутрiшнього портика i там, усiвшись на мармуровiй лавi, почали розмовляти.

Золотоволоса Евнiка й Іраiда пiдсунули iм пiд ноги бронзовi ослiнчики, а потiм, приставивши до лави столик, почали iм наливати вино з чудових дзбанкiв iз вузькими шийками, якi постачали з Волатерр i Церини.

– Чи маеш мiж своiми людьми когось, хто знав би того велетня лiгiйця? – запитав Петронiй.

– Знали його Атацин i Гулон. Але Атацин загинув учора при нападi, а Гулона забив я.

– Шкода менi його, – сказав Петронiй. – Вiн носив на руках не тiльки тебе, але й мене.

– Хотiв його навiть вiдпустити, – мовив Вiнiцiй, – але тепер це не мае значення. Поговорiмо про Лiгiю. Рим – це море…

– Перлини й добуваються саме в морi… Напевне, не знайдемо ii сьогоднi або завтра, одначе знайдемо неодмiнно. Ти менi тепер докоряеш, що я тобi запропонував той спосiб, але спосiб сам по собi був гарний, а став поганим лише тодi, коли справа на зле обернулася. Ти ж чув од самого Авла, що мае намiр з усiею родиною переселитися на Сицилiю. Таким чином, дiвчина була б однаково далеко вiд тебе.

– Поiхав би за ними, – заперечив Вiнiцiй, – принаймнi, була б у безпецi, тепер же, якщо дитя помре, Поппея й сама повiрить, i вмовить iмператора, що то з вини Лiгii.

– Саме так. Це мене занепокоiло також. Але та мала лялька може ще видужати. Якщо ж iй судилося померти, знайдемо й тодi якийсь засiб.

Тут Петронiй замислився на мить, потiм сказав:

– Поппея сповiдуе нiбито юдейську релiгiю i вiрить у злих духiв. Імператор – забобонний… Якщо розпустимо чутки, що Лiгiю викрали злi духи, iм повiрять, тим паче, що коли не вiдбив ii анi iмператор, анi Авл Плавтiй, а зникла вона i дiйсно таемниче. Лiгiець самотужки не здатний був того вчинити. Мусив би мати помiч, а звiдки раб протягом одного дня мiг зiбрати стiльки людей?

– Раби допомагають одне одному в усьому Римi.

– Який кров'ю поплатиться за це коли-небудь. Так, допомагають, але не однi проти iнших, а тут вiдомо було, що на твоiх упаде вiдповiдальнiсть i кара. Коли пiдкажеш своiм думку про злих духiв, пiдтвердять одразу ж, що бачили тих на власнi очi, бо то iх перед тобою виправдае одразу… Спитай якогось для проби, чи не бачив, як понесли Лiгiю в повiтрi, i пiд егiдою Зевса, заприсягнеться неодмiнно, що так i було.

Вiнiцiй, який був також забобонним, поглянув на Петронiя з раптовою великою тривогою.

– Якщо Урс не мiг мати людей для помочi i не мiг самотужки ii викрасти, то хто ii викрав?

Але Петронiй засмiявся.

– Бачиш, – сказав, – повiрять, оскiльки й ти вже наполовину повiрив. Таким е наш свiт, який кепкуе з богiв. Повiрять i не будуть ii шукати, а ми тим часом розмiстимо ii десь далеко вiд мiста, на якiйсь моiй або твоiй вiллi.

– Одначе хто мiг iй допомогти?

– Їi одновiрцi, – вiдповiв Петронiй.

– Якi? Яке вона вшановуе божество? Хоча я повинен би був це знати лiпше вiд тебе.

– Майже кожна жiнка в Римi вшановуе окремого бога. Є фактом незаперечним, що Помпонiя виховала ii в пошануваннi того божества, в якого сама вiруе, а якому вiруе, не знаю. Одне можна сказати з певнiстю – нiхто не бачив, аби вона в якомусь iз наших храмiв приносила жертву нашим богам. Звинувачено ii навiть, що вона християнка, але то рiч неймовiрна. Домашнiй суд очистив ii вiд того звинувачення. Про християн говорять, що вони не лише вшановують ослячу голову, але е ворогами роду людського i вчиняють найжахливiшi злочини. Хоча б через те Помпонiя не може бути християнкою, що доброчеснiсть ii всiма знана, а вороги роду людського так не поводяться з рабами, як вона.

– У жодному домi не поводяться з ними так, як у Плавтiiв, – перебив Вiнiцiй.

– От бачиш. Помпонiя говорила менi про якогось бога – единого, всемогутнього та милосердного. Де подiла всiх iнших, то ii справа, досить того, що ii Логос не був би, мабуть, таким уже всемогутнiм, а радше мусив би бути жалюгiдним богом, коли б мав тiльки двох шанувальниць, тобто Помпонiю та Лiгiю, а на додачу iхнього Урса.

– Та вiра велить прощати, – мовив Вiнiцiй. – Зустрiв я в Акти Помпонiю, вона сказала менi: «Нехай Бог тобi простить кривди, що iх заподiяв ти нам i Лiгii».

– Очевидно, iхнiй бог – якийсь покровитель дуже добровiльний. Гм, нехай же простить тобi, а на знак прощення нехай тобi поверне дiвчину.

– Я б уже завтра справив йому гекатомбу. А нинi не хочу нi iжi, нi купання, нi сну. Вiзьму темний лiхтар i пiду мiстом блукати. Може, переодягненим знайду. Хворий я!

Петронiй поглянув на нього з деякою жалiстю. Справдi, очi Вiнiцiя обведенi були темними колами, зiницi гарячково блищали; не поголена зранку порiсть укрила темною смугою вилицi, на головi розкуйовджене волосся, вiн справдi мав хворий вигляд. Іраiда та золотоволоса Евнiка дивилися на нього також iз спiвчуттям, але вiн, здавалось, iх не бачив, i обидва вони з Петронiем зовсiм не зважали на присутнiсть рабинь – так, якби й не зважали на собак, що крутяться коло них.

– У тебе гарячка, – сказав Петронiй.

– Саме так.

– Тож послухай мене… Не знаю, що тобi приписав би лiкар, але знаю, як би вчинив на твоему мiсцi я. А саме – перш нiж та знайдеться, пошукав би в iншiй того, чого менi разом iз тiею забракло. Бачив я на твоiй вiллi тiла добiрнi. Не заперечуй менi… Знаю, що таке любов, i знаю, що, коли одну бажаеш, iнша ii замiнити не може. Але в красивiй рабинi можна завше знайти хоча б хвилинну розвагу…

– Не хочу! – вiдповiв Вiнiцiй.

Але Петронiй, який мав до нього справжню прихильнiсть i щиро прагнув полегшити його страждання, почав розмiрковувати, як би те вчинити.

– Можливо, твоi не мають для тебе чарiвностi новизни, – мовив за хвилину, – але (i тут подивився по черзi на Іраiду й на Евнiку, а врештi поклав долоню на стегно золотоволосоi гречанки) придивись до цiеi нiмфи. Кiлька днiв тому молодший Фонтей Капiтон давав менi за неi трьох чудових хлопчикiв iз Клазомен[173 - Клазомени – мiсто на захiдному узбережжi Малоi Азii.] – бiльш прекрасних тiл, мабуть, що й Скопас не створив. Сам не розумiю, чому досi залишаюся до неi байдужим, не думка ж про Хрисотемiду стримуе мене! Отож дарую ii тобi, вiзьми ii!

А золотоволоса Евнiка, почувши те, зблiдла вмить як полотно i, дивлячись переляканими очима на Вiнiцiя, здавалося, не дихаючи, чекала на його вiдповiдь.

Але вiн раптом пiдхопився i, стиснувши руками скронi, заговорив швидко, як змучена хворобою людина, не бажаючи слухати нiчого:

– Нi!., нi!.. Нiчого менi про неi! Нiчого менi про iнших… Дякую тобi, але не хочу! І йду шукати тiеi по мiсту. Накажи менi дати галльського плаща з вiдлогою. Пiду за Тибр. Якби хоч Урса менi зустрiти!..

І вийшов поспiхом. Петронiй же, бачачи, що той справдi не може всидiти на мiсцi, не намагався його зупинити. Сприймаючи, одначе, вiдмову Вiнiцiя за тимчасову нехiть до кожноi жiнки, що не була Лiгiею, i не бажаючи, щоб великодушнiсть його зiйшла нанiвець, звертаючись до рабинi, сказав:

– Евнiко, викупаешся, намастиш тiло та приберешся i пiдеш у дiм Вiнiцiя.

Але вона впала перед ним навколiшки та зi складеними руками почала його благати, щоб вiн не гнав ii з дому. Вона не пiде до Вiнiцiя й волiе тут носити дрова до гiпокаустерiю, нiж там бути першою зi служанок. Вона не хоче! Не може! І блага його, аби зглянувся над нею. Нехай накаже ii сiкти щоденно, тiльки б не вiдсилав iз дому.

І, тремтячи як листок од боязнi та хвилювання, простягала до нього руки, вiн же слухав ii зi здивуванням. Рабиня, що смiе вiдпрошуватися вiд виконання наказу, що говорить: «Не хочу i не можу!» – це було чимось таким нечуваним у Римi, що Петронiй наразi не вiрив своiм вухам. Урештi нахмурив брови. Був вiн занадто витонченим, аби бути жорстоким. Рабам його, особливо в днi розпусти, значно вiльнiше було, нiж iншим, за умови, що вони зразково виконували обов'язки й волю володаря шанували нарiвнi з божою. В разi порушення тих двох правил рабами умiв, одначе, не скупитися на покарання, яким зазвичай тi пiдлягали. А крiм того, вiн не терпiв усiляких перепон i всього, що заважало спокою, отож, подивившись хвилину на ту, що стояла навколiшках, сказав:

– Погукай менi Тейрезiя й повернешся сюди разом з ним.

Евнiка пiдвелася, тремтяча, зi сльозами в очах, i вийшла, невдовзi ж повернулася з доглядачем атрiю критянином Тейрезiем.

– Вiзьмеш Евнiку, – сказав йому Петронiй, – i даси iй двадцять п'ять рiзок, але так, аби не зiпсувати шкiру.

Сказавши те, пiшов до бiблiотеки i, сiвши за стiл iз рожевого мармуру, почав працювати над своiм «Бенкетом Тримальхiона».

Але втеча Лiгii та хвороба маленькоi Августи надто вiдволiкали його вiд думки, так що не мiг довго працювати. Особливо хвороба ця була важливим випадком. Петронiю спало на думку, що коли iмператор повiрить, що Лiгiя навела чари на маленьку Августу, то вiдповiдальнiсть може впасти й на нього, адже на його прохання привели дiвчину до палацу. Вважав, одначе, що при першому ж побаченнi з iмператором зумiе в який-небудь спосiб пояснити йому недоречнiсть такого припущення, дещо розраховував на певну прихильнiсть, яку мала до нього Поппея, приховуючи ii, щоправда, старанно, але не так старанно, щоб вiн не мiг ii вгадати. За хвилину теж стенув плечима на своi побоювання й вирiшив iти до триклiнiю, щоби пiдкрiпитись, а затим звелiти нести себе до палацу, потiм на Марсове поле, а потiм до Хрисотемiди.

Але по дорозi до триклiнiю, при входi до коридору, призначеного для челядi, вздрiв раптом струнку постать Евнiки пiд стiною серед iнших рабiв i, згадавши, що не дав Тейрезiю iншого наказу, окрiм як висiкти ii, нахмурив знову брови й почав шукати його очима. Не помiтивши його, одначе, мiж слуг, звернувся до Евнiки:

– Чи висiкли тебе?

А вона вдруге кинулася до його нiг, притислася до краiв його тоги, вiдповiла:

– О, так, володарю! Висiкли! О, так, володарю!..

В голосi ii бринiла нiби радiсть i вдячнiсть. Очевидно, вважала, що покарання замiнило iй вигнання з дому i що тепер може залишитися. Петронiя, що зрозумiв це, здивував той пристрасний опiр рабинi, але надто був досвiдченим знавцем людськоi натури, аби не здогадатися: хiба що любов могла бути приводом такого опору.

– Чи маеш коханця в цьому домi? – запитав.

А вона враз пiдвела на нього своi блакитнi очi, повнi слiз, i вiдповiла так тихо, що ледве можна було почути:

– Так, володарю!..

І з тими очима, з вiдкинутим назад золотавим волоссям, зi страхом i сподiванням на обличчi була така прекрасна, дивилася на нього так благально, що Петронiй як фiлософ сам оголосив могутнiсть любовi, а як естет шанував усяку красу, вiдчув до неi щось на зразок жалостi.

– Котрий iз них е твоiм коханцем? – запитав, хитнувши головою в бiк рабiв.

Але на те запитання не було вiдповiдi, тiльки Евнiка схилила обличчя аж до його стоп i лишилася нерухомою. Петронiй обвiв поглядом рабiв, мiж якими були красивi й ставнi юнаки, та з жодного обличчя не мiг нiчого вичитати, а натомiсть усi мали якiсь дивнi усмiхи; потiм подивився ще на Евнiку, що лежала бiля його нiг, i пiшов мовчки до триклiнiю.

Пiдкрiпившись, наказав нести себе до палацу, а потiм до Хрисотемiди, в якоi i пробув до пiзньоi ночi. Але, повернувшись, наказав прикликати до себе Тейрезiя.

– Чи Евнiку висiкли? – спитав його.

– Так, володарю. Не дозволили тiльки зiпсувати шкiру.

– Хiба не давав я щодо неi iншого наказу?

– Нi, володарю, – вiдповiв занепокоено доглядач атрiю.

– Це добре. Хто з рабiв е ii коханцем?

– Нiхто, володарю.

– Що про неi знаеш?

Тейрезiй почав говорити дещо непевним голосом:

– Евнiка нiколи не покидае вночi кубiкулу, в якiм спить зi старою Акризiоною та Іфiдою; нiколи пiсля твоеi купелi, володарю, не залишаеться в лазнi… Іншi рабинi смiються з неi та називають ii Дiаною.

– Досить, – мовив Петронiй. – Мiй родич, Вiнiцiй, якому я сьогоднi вранцi подарував Евнiку, не прийняв ii, отже, вона залишаеться вдома. Можеш iти.

– Чи можна менi ще сказати про Евнiку, володарю?

– Я велiв тобi говорити все, що знаеш.

– Уся фамiлiя говорить, володарю, про втечу дiвчини, котра мала замешкати в домi шляхетного Вiнiцiя. Пiсля того як ти пiшов, Евнiка прийшла до мене й розповiла менi, що знае чоловiка, який зумiе втiкачку вiдшукати.

– Он як! – сказав Петронiй. – Що то за чоловiк?

– Не знаю його, володарю, гадаю, одначе, що мушу тобi це повiдомити.

– Добре. Нехай цей чоловiк чекае завтра в моiм домi на прибуття трибуна, якого завтра попросиш од мого iменi, аби вранцi мене вiдвiдав.

Доглядач схилив голову й вийшов.

Петронiй же мимоволi почав думати про Евнiку. Спочатку йому здавалося рiччю зрозумiлою, що молода рабиня бажае, аби Вiнiцiй одшукав Лiгiю тому тiльки, щоб не бути змушеною замiнювати ii в його домi. Але потiм спало йому на думку, що той чоловiк, якого Евнiка рекомендуе, може бути ii коханцем, i це видалося йому несподiвано прикрим. Був, по правдi кажучи, простий спосiб довiдатись iстину, бо досить наказати покликати Евнiку, але година була пiзня, Петронiй же почувався втомленим пiсля вiдвiдин Хрисотемiди, й хотiлося йому спати. Одначе, йдучи до кубiкулу, пригадав невiдомо чому, що в кутиках очей Хрисотемiди помiтив сьогоднi зморшки. Подумав також, що ii краса дужче була розголошена в усьому Римi, нiж е насправдi, i що Фонтей Капiтон, який пропонував йому трьох хлопчикiв iз Клазомен за Евнiку, хотiв ii, одначе, купити занадто дешево.




Роздiл XIII


Наступного дня Петронiй ледве встиг одягтись, як прийшов запрошений Тейрезiем Вiнiцiй. Знав вiн уже, що жодноi новини вiд брам не прийшло, й повiдомлення це, замiсть того щоб його втiшити як доказ того, що Лiгiя перебувае в мiстi, засмутило його ще дужче, бо почав припускати, що Урс мiг ii випровадити з мiста вiдразу пiсля викрадення, а отже перед тим, як раби Петронiя почали при брамах пильнувати. Щоправда, восени, коли днi ставали коротшими, зачиняли iх доволi рано, але також вiдчиняли iх для тих, якi виiздили, таких було чимало. За мiськi мури можна теж було вийти й iншими способами, про якi, примiром, раби, що хотiли втекти з мiста, знали добре. Вiнiцiй вислав, щоправда, своiх людей i на всi дороги, якi вели до провiнцiй, i до сторожi в невеликих мiстах, з оголошеннями про двох рабiв-утiкачiв, з докладним описом Урса та Лiгii з обiцянкою нагороди за iх затримання. Було, одначе, справою сумнiвною, чи ця погоня може iх спостигнути, а коли б навiть i спостигла, чи мiсцева влада вiдчуватиме за собою право затримати iх на приватне прохання Вiнiцiя, не засвiдчене претором[174 - Претор – вища посадова особа, що вiдала судом i юрисдикцiею. Спершу преторiв було двое (у справах громадян та iноземцiв), за Нерона – до вiсiмнадцяти.]. А саме на таке засвiдчення не було часу. Зi свого боку, Вiнiцiй протягом усього вчорашнього дня шукав Лiгiю у вбраннi раба по всiх закутках мiста, не змiг, одначе, знайти анi найменшого слiду, анi ознаки. Бачив, щоправда, людей Авла, але цi, здавалося, також чогось шукали, й це утвердило його тiльки в думцi, що не Авловi слуги ii вiдбили i що вони теж не знають, що з нею сталося.

Отож коли Тейрезiй оголосив йому, що е чоловiк, який береться ii вiдшукати, поспiшив щодуху до дому Петронiя i, заледве з ним привiтавшись, почав про того чоловiка випитувати.

– Зараз його побачимо, – сказав Петронiй. – Це знайомий Евнiки, яка незабаром прийде упорядкувати складки на моiй тозi, й вона ж розповiсть про нього бiльш докладно.

– Та, яку вчора ти хотiв менi подарувати?

– Та, вiд якоi ти вчора вiдмовився, за що я тобi, зрештою, вдячний, позаяк вона найлiпша вестиплiка в мiстi.

І дiйсно, вестиплiка надiйшла, щойно вiн договорив, i, взявши тогу, складену на стiльцi, iнкрустованому слоновою кiсткою, розгорнула ii, щоб накинути на плечi Петронiя. Лице ii було ясним, спокiйним, а в очах сяяла радiсть.

Петронiй дивився на неi, й видалася вона йому дуже гарною. За хвилину, коли, вгорнувши його в тогу, почала вона ii укладати, нахиляючись раз по раз для розгладжування складок, помiтив, що ii руки мають дивовижний колiр блiдоi троянди, а груди й плечi тонко вiдсвiчують перламутром або алебастром.

– Евнiко, – сказав, – чи е той чоловiк, про якого нагадувала вчора Тейрезiевi?

– Є, володарю.

– Як його звати?

– Хiлон Хiлонiд, володарю.

– Хто вiн такий?

– Лiкар, мудрець i ворожбит, який умiе читати в долях людських i пророкувати майбутне.

– Чи напророкував майбутне й тобi?

Евнiка залилася рум'янцем, од якого зарожевiли навiть ii вуха i шия.

– Так, володарю.

– Що ж вiн напророкував?

– Що спiткають мене бiль i щастя.

– Бiль спiткав учора вiд руки Терезiя, тож мае прийти i щастя.

– Уже прийшло, володарю.

– Яке?

І вона прошепотiла:

– Зосталася.

Петронiй поклав долоню на ii золотаву голову.

– Ти добре впорядкувала складки сьогоднi, i я задоволений тобою, Евнiко.

Їй же пiд тим дотиком очi вмить затуманiли щастям i груди почали часто здiйматися вiд схвильованого дихання.

А Петронiй з Вiнiцiем пiшли до атрiю, де чекав на них Хiлон Хiлонiд, який, уздрiвши iх, низько вклонився. Петронiю вiд думки про припущення, яке зробив учора, що то може бути коханець Евнiки, усмiшка набiгла на вуста. Чоловiк, який стояв перед ним, не мiг бути нiчиiм коханцем. У тiй химернiй постатi було щось плюгаве i смiшне. Вiн не був старий: у його неохайнiй бородi й кучерявiй чупринi тiльки де-не-де проблискували сивi волосини. Живiт мав утягнутий, плечi зсутуленi так, що на перший погляд здавався горбатим, над тим горбом же пiдносилася велика голова з лицем мавпи й водночас лисицi та з пронизливим поглядом. Жовтувата його шкiра була поцяткована прищами, а вкритий ними повнiстю нiс мiг свiдчити про надмiрне заглядання до пляшки. Занедбаний одяг, що складався з темноi тунiки, витканоi з козячоi вовни, й такого ж дiрявого плаща, свiдчив про iстиннi або удаванi злиднi. Петронiю, дивлячись на нього, пригадався Гомерiв Терсiт[175 - Терсiт – згiдно з Гомером («Ілiада», II, 212—270), незнатний воiн у таборi ахейцiв, ворог Ахiлла та Одiссея; зображений Гомером як сварливий демагог.], отож, вiдповiдаючи змахом руки на його поклiн, сказав:

– Вiтаю тебе, божественний Терсiте! Як ся мають твоi гулi, набитi тобi пiд Троею Улiссом[176 - Улiсс – латинська форма iменi Одiссея.], i що вiн сам поробляе на Єлисейських полях?[177 - Єлисейськi поля – область в Аiдi, де, на думку стародавнiх людей, помiщалися душi героiв i праведних людей.]

– Шляхетний пане, – вiдповiв Хiлон Хiлонiд, – наймудрiший iз померлих, Улiсс, посилае через мене наймудрiшому з живих, Петронiю, вiтання й просить прикрити новим плащем моi гулi.

– Присягаюся Гекатою Триликою! – вигукнув Петронiй. – Вiдповiдь варта плаща…

Але подальшу розмову перервав нетерплячий Вiнiцiй, який запитав навпростець:

– Чи знаеш ти докладно, за що берешся?

– Коли двi фамiлii у двох заможних домах не говорять нi про що iнше, а за ними повторюе половина Рима, неважко знати, – вiдказав Хiлон. – Учорашньоi ночi вiдбито дiвчину, виховану в домi Авла Плавтiя, що зветься Лiгiею, або вiдповiдно Каллiною, яку твоi раби, о пане, перепроваджували з палацу до твоеi оселi, я ж беруся вiдшукати ii в мiстi або, якщо вона покинула мiсто, що мало вiрогiдно, вказати тобi, шляхетний трибуне, куди втекла i де переховуеться.

– Добре! – сказав Вiнiцiй, якому сподобалася стислiсть вiдповiдi. – Якi маеш на те засоби?

Хiлон усмiхнувся лукаво:

– Засобами володiеш ти, пане, я маю лише розум.

Петронiй усмiхнувся також, бо був цiлковито задоволений своiм гостем.

«Цей чоловiк може вiдшукати дiвчину», – подумав вiн.

Тим часом Вiнiцiй нахмурив своi брови, що зрослися, й мовив:

– Голодранцю, якщо мене вводиш в оману для зиску, накажу забити тебе киями.

– Я фiлософ, пане, а фiлософ не може бути жадiбним до зиску, особливо до такого, який великодушно обiцяеш.

– Так ти фiлософ? – спитав Петронiй. – Евнiка говорила менi, що ти лiкар i ворожбит. Звiдки знаеш Евнiку?

– Приходила до мене на пораду, позаяк слава моя сягнула ii вух.

– Якоi ж хотiла поради?

– На любов, пане. Хотiла вилiкуватися вiд любовi без взаемностi.

– І вилiкував ii?

– Зробив бiльше, пане, бо дав iй амулет, який забезпечуе взаемнiсть. У Пафосi, на Кiпрi, е храм, о пане, в якiм зберiгаеться пояс Венери. Дав iй двi нитки з того пояса, вмiщенi в шкаралупу мигдалю.

– І вимагав собi добряче заплатити?

– За взаемнiсть нiколи не можна достатньо заплатити, я ж, не маючи двох пальцiв на правiй руцi, збираю грошi на раба-переписувача, що занотовував би моi думки та зберiг мое вчення для свiту.

– До якоi школи належиш, божественний мудрецю?

– Я кiнiк, пане, бо маю дiрявий плащ; я стоiк, бо бiди переношу терпляче, а також перипатетик, бо, не маючи нош, ходжу пiшки вiд винаря до винаря i дорогою повчаю тих, хто пообiцяе заплатити за глек вина.[178 - Я кiнiк… стоiк… а також: перипатетик, бо… ходжу пiшки… – Кiнiки – одна з популярних грецьких фiлософських шкiл, яка виникла в IV ст. до н. е. Кiнiки демонстративно вiдкидали загальноприйнятi соцiальнi та моральнi норми, проповiдуючи максимальне спрощення. Стоiцизм – один iз найвпливовiших фiлософських напрямiв античностi; тип мудреця, що проповiдувався стоiками, стiйкого й незалежного вiд зовнiшнiх обставин, особливо характерний для римського стоiцизму. Перипатетики – спiльна назва школи Арiстотеля та його послiдовникiв.]

– При глековi стаеш ритором?

– Гераклiт сказав: «Усе тече», – а чи можеш заперечити, пане, що вино тече?

– І прорiк, що вогонь е божество, божество ж те палае на твоiм носi.

– А божественний Дiоген iз Аполлонii говорив, що сутнiстю предмета е повiтря, i чим повiтря теплiше, тим досконалiшi утворюються iстоти, а з найтеплiшого повiтря виникають душi мудрецiв. Позаяк щоосенi настають холоди, то iстинний мудрець мусить зiгрiвати душу вином… Бо також не можеш заперечити, пане, що глек хоча б слабкого вина з Капуi або Телесii[179 - Телесiя – мiсто в областi Самнiй (прибл. 180 км на пiвденний схiд од Рима).] розносить тепло по всiх кiстках тлiнного людського тiла.

– Хiлоне Хiлонiде, де твоя батькiвщина?

– На берегах Понту Евксинського[180 - Понт Евксинський – грецька назва Чорного моря.]. Родом я iз Месембрii.[181 - Месембрiя – мiсто у Фракii на пiвденно-захiдному узбережжi Чорного моря.]

– Ти великий, Хiлоне!

– І невизнаний! – додав меланхолiйно мудрець.

Одначе Вiнiцiй почав знову виявляти нетерплячку. Перед лицем надii, яка зблиснула йому, хотiв би, щоб Хiлон одразу вирушив у похiд, i вся розмова здалася йому тiльки марною тратою часу, через що злився на Петронiя.

– Коли розпочнеш пошуки? – запитав, звертаючись до грека.

– Уже розпочав, – вiдповiв Хiлон. – І коли я тут, коли вiдповiдаю на твоi чемнi запитання, шукаю також. Май тiльки довiру, шляхетний трибуне, i знай, що коли б ти згубив зав'язку вiд взуття, зумiв би вiдшукати зав'язку або того, хто ii на вулицi пiдняв.

– Чи був уже використовуваним ти для таких послуг? – спитав Петронiй.

Грек пiдвiв догори очi:

– Занадто низько сьогоднi цiнують доброчеснiсть i мудрiсть, бо навiть фiлософ змушений шукати iнших засобiв для iснування.

– Якi ж вони в тебе?

– Бачити все i пропонувати новини тим, хто хоче iх знати.

– І тим, хто за них платить?

– Ах, пане, мушу купити переписувача. Інакше моя мудрiсть помре разом зi мною.

– Якщо не зiбрав досi навiть на цiлий плащ, заслуги твоi не мусять бути значнi.

– Скромнiсть перешкоджае менi ними вихвалятись. Але ж подумай, пане, що нема нинi таких доброчинцiв, яких було чимало давнiше i яких обсипати золотом за заслуги було так приемно, як проковтнути устрицю з Путеол. Не заслуги моi замалi, а замала вдячнiсть людська. Часом же, коли втече цiнний раб, хто його знайде, якщо не единий син мого батька? Коли на мурах з'являються написи проти божественноi Поппеi, хто вказуе винуватцiв? Хто викопае у книгаря вiрш проти iмператора? Хто донесе, про що говорять у домах сенаторiв i вершникiв? Хто носить листи, що iх не хочуть довiрити рабам, хто прислухаеться до новин при дверях цирулень, для кого немае таемниць винарiв i пекарiв, кому довiряють раби, хто вмiе пронизати поглядом наскрiзь кожний дiм од атрiю до саду? Хто знае всi вулицi, завулки, таемнi мiсця, хто знае, про що говорять у термах, у цирку, на ринку, у школах ланiстiв[182 - Ланiста – власник гладiаторськоi школи.], у ятках у торговцiв рабами i навiть у аренарiях[183 - Аренарii – пiщанi кар'ери, де, переховуючись вiд утискiв, збиралися християни.]?..

– Присягаюся всiма богами, досить, шляхетний мудрецю! – заволав Петронiй. – Бо ми потонемо в твоiх заслугах, доброчесностi, мудростi й красномовствi. Досить! Хотiли ми знати, хто ти, i знаемо.

Але Вiнiцiй радий був, бо подумав, що цей чоловiк, як гончий пес, одного разу пущений на слiд, не зупиниться, поки не знайде сховку.

– Добре, – сказав. – Чи потребуеш вказiвок?

– Потребую зброi.

– Якоi?

Грек простяг одну долоню, другою ж зробив жест рахування грошей.

– Такi нинi часи, пане, – сказав, зiтхнувши.

– Значить, будеш вiслюком, – сказав Петронiй, – який здобувае фортецi за допомогою мiшкiв золота.

– Я лише бiдний фiлософ, пане, – вiдказав з покiрнiстю Хiлон, – золото маете ви.

Вiнiцiй жбурнув йому гаманець, який грек пiймав у повiтрi, хоча дiйсно не мав двох пальцiв на правiй руцi.

Потому пiдвiв голову i сказав:

– Пане, знаю вже бiльше, нiж ти очiкував. Не прийшов до тебе з порожнiми руками. Знаю, що дiвчину викрали не Плавтii, тому що говорив уже з iхнiми слугами. Знаю, що ii немае на Палатинi, де всi зайнятi хворою маленькою Августою, i, може, навiть здогадуюся, чому волiете шукати дiвчину з моею допомогою, а не з допомогою варти й солдатiв iмператора. Знаю, що допомiг iй утiкати слуга, родом iз того самого краю, що й вона. Не мiг вiн знайти допомоги у рабiв, бо раби, що тримаються всi разом, не допомогли б йому проти твоiх людей. Могли йому допомогти лише одновiрцi…

– Слухай, Вiнiцiю, – перебив Петронiй, – хiба я слово в слово не говорив тобi того самого?

– Це для мене честь, – сказав Хiлон. – Дiвчина, пане, – мовив, звертаючись знову до Вiнiцiя, – безсумнiвно шануе те ж божество, що й найбiльш доброчесна з римлянок, iстинна матрона, Помпонiя. Чув i те, що Помпонiю було суджено домашнiм судом за визнання якихось чужих божеств, не мiг, одначе, вiд ii слуг довiдатись, яким е те божество i як називаються його прихильники. Якби мiг про те знати, пiшов би до них, зробився б найпобожнiшим серед них i здобув би iхню довiру. Але ти, пане, хто, як я знаю, також перебував кiльканадцять днiв у домi шляхетного Авла, чи можеш повiдомити менi щось про те?

– Не можу, – сказав Вiнiцiй.

– Ви запитували мене довго про рiзнi речi, шляхетнi панове, i я вiдповiдав на запитання, дозвольте, тепер я запитуватиму вас. Чи не бачив ти, шляхетний трибуне, нiяких статуеток, нiяких жертв, нiяких емблем, нiяких амулетiв на Помпонii або на твоiй божественнiй Лiгii? Чи не бачив, аби креслили одна однiй якiсь знаки, зрозумiлi тiльки iм?

– Знаки?.. Постривай!.. Так! Бачив раз, як Лiгiя накреслила на пiску рибу.

– Рибу? А-а! О-о-о! Чи зробила те раз чи декiлька?

– Один раз.

– І ти, пане, певен, що накреслила… рибу? О-о!..

– Саме так! – вiдповiв зацiкавлений Вiнiцiй. – Чи здогадуешся, що те означае?

– Чи здогадуюсь?! – заволав Хiлон.

І, поклонившись на прощання, додав:

– Нехай Фортуна розсипле на вас порiвну всякi дари, шановнi панове.

– Скажи, щоб тобi дали плащ! – кинув йому вслiд Петронiй.

– Улiсс дякуе тобi за Терсiта, – вiдповiв грек.

І, поклонившись удруге, вийшов.

– Що скажеш про цього шляхетного мудреця? – спитав Вiнiцiя Петронiй.

– Скажу, що вiн одшукае Лiгiю! – вигукнув радiсно Вiнiцiй. – Але скажу також, що, коли б iснувала держава пройдисвiтiв, вiн би мiг бути в нiй королем.

– Без сумнiву. Мушу з цим стоiком завести ближче знайомство, але тим часом накажу обкурити пiсля нього атрiй.

А Хiлон Хiлонiд, огорнувшись своiм новим плащем, пiдкидав на долонi пiд його полами отриманий вiд Вiнiцiя гаманець i милувався однаково його вагою, як i звуком. Ішов поволi й оглядався, чи з дому Петронiя за ним не стежать, минув портик Лiвii й, дiставшись рогу Вiрбiйового схилу, звернув на Субуру.

«Треба пiти до Спора, – мовив сам собi, – й випити трохи вина на честь Фортуни. Знайшов урештi, чого давно шукав. Молодий, запальний, щедрий, як копальнi Кiпру, i за ту лiгiйську дурку готовий оддати половину майна. Так, такого, власне, шукав я вже давно. Треба, одначе, бути з ним обережним, бо його нахмуренi брови не зичать нiчого доброго. Ах! Вовченята правлять нинi свiтом!.. Менше побоююся того Петронiя. О, боги! Чому звiдництво лiпше окупаеться нинi, анiж доброчеснiсть? Ага! Накреслила тобi рибу на пiску? Якщо знаю, що те значить, нехай удавлюся кавалком козиного сиру! Але знатиму! Позаяк риби живуть у водi, а шукати у водi важче, нiж на сушi, отже: заплатить менi за ту рибу окремо. Ще один такий гаманець, i зможу кинути жебрацькi торби й купити собi раба… Але що б ти сказав, Хiлоне, коли б я порадив купити не раба, а рабиню?.. Знаю тебе! Знаю, що погодишся!.. Якби була красива, як, примiром, Евнiка, сам би при нiй помолодiв, а заразом мав би з неi чесний i надiйний прибуток. Продав тiй бiдолашнiй Евнiцi двi нитки з мого власного старого плаща… Дурненька, та коли б менi ii Петронiй подарував, то я б ii взяв… Так, так, Хiлоне, сину Хiлона… Втратив ти батька й матiр!.. Сирота, тож купи собi на втiху хоч рабиню. Мусить вона, щоправда, мешкати десь, отже, Вiнiцiй винайме iй житло, в якому й ти притулишся; мусить одягтись, отже, Вiнiцiй заплатить за ii вбрання, i мусить iсти, значить, годуватиме ii… Ох, яке тяжке життя! Де тi часи, в яких за один обол можна було дiстати стiльки бобiв iз солониною, скiльки можна було в обидвi долонi вмiстити, або кавалок козиноi кров'янки, такий довгий, як рука дванадцятилiтнього отрока!.. Але ось цей злодiй, Спор! У винарнi скорiше за все про щось довiдаешся».

Так мовлячи, зайшов до винарнi й замовив собi глек «темного», бачачи ж недовiрливий погляд господаря, видобув золоту монету з гаманця i, поклавши ii на столi, сказав:

– Споре, працював я сьогоднi iз Сенекою од свiтанку до полудня, й ось чим мiй друг обдарував мене на прощання.

Круглi очi Спора зробилися при цьому ще круглiшими, й вино вiдразу ж з'явилося перед Хiлоном, той же, вмочивши в нiм палець, накреслив рибу на столi й мовив:

– Знаеш, що це означае?

– Риба? Ну, риба i е риба!

– Дуркуеш, хоча доливаеш стiльки води до вина, що могла б у ньому знайтись i риба. Це символ, який мовою фiлософiв означае: усмiшка Фортуни. Якби ти його вiдгадав, може, й ти зробився б заможним. Шануй фiлософiю, кажу тобi, бо iнакше помiняю винарню, на що мiй особистий друг, Петронiй, давно мене вже намовляе.




Роздiл XIV


Протягом кiлькох наступних днiв Хiлон нiде не з'являвся. Вiнiцiй, який, вiдтодi як довiдався вiд Акти, що Лiгiя його кохала, у сто разiв iще бiльше прагнув ii вiдшукати, розпочав пошуки на свiй страх i ризик, не бажаючи, а водночас i не маючи змоги звернутися по допомогу до iмператора, зануреного в тривогу з приводу здоров'я маленькоi Августи.

Не допомогли жертви, принесенi в храмах, молебнi та обiтницi, як i мистецтво лiкарське й усiлякi ворожбитськi засоби, до яких удавалися врештi-решт. За тиждень дитя померло. Жалоба впала на двiр i на Рим. Імператор, який при народженнi дитини шаленiв од радостi, шаленiв тепер од розпачу i, зачинившись у себе, протягом двох днiв не приймав iжi й, незважаючи на те, що палац кишiв юрмами сенаторiв та августiанiв, якi поспiшали висловити жаль та спiвчуття, не хотiв нiкого бачити. Сенат зiбрався на надзвичайне засiдання, на якому померле дитя оголошене було богинею; ухвалено спорудити iй храм i призначити особливого жерця. Складали також новi на честь померлоi жертви, вiдливали iй статуi з дорогоцiнних металiв, а похорон був сама нечувана урочистiсть, на якiй народ дивувався нестримним виявам жалоби, що до них удавався iмператор, плакав з ним разом, простягав руки за подачками й понад усе розважався незвичним видовищем.

Петронiя занепокоiла та смерть. Вiдомо вже було в усьому Римi, що Поппея приписуе ii дii чар. Повторювали те за нею й лiкарi, що в такий спосiб могли виправдати безуспiшнiсть своiх зусиль, i жерцi, жертви яких виявилися безсилими, i заклинателi, що дрижали за свое життя, i народ. Петронiй радий був тепер, що Лiгiя втекла; позаяк i не зичив зла Авлу, а бажав добра й собi, й Вiнiцiю, тому щойно було прибрано кипарис, поставлений на знак жалоби перед Палантином, поспiшив на прийом, улаштований для сенаторiв i августiанiв, аби переконатися, наскiльки Нерон прислухався до балачок про чари, та запобiгти наслiдкам, якi могли б iз того виникнути.

Припускав також, знаючи Нерона, що той, хоча й не вiрив у чари, удаватиме, що вiрить, i тому, аби ошукати свiй бiль, i тому, аби комусь помститися, i врештi, аби запобiгти припущенням, що боги починають його карати за лиходiйства. Петронiй не гадав, що iмператор мiг навiть власне дитя любити щиро i глибоко, хоча й удавав палке почуття, був, одначе, певен, що перебiльшуватиме страждання. Таки не помилився. Нерон вислуховував слова розради сенаторiв i вершникiв з кам'яним обличчям, з очима, втупленими в одну точку, й видно було: якщо навiть щиро страждае, то водночас думае i про те, яке враження справляе його страждання на присутнiх, заразом позуе, наслiдуючи Нiобу[184 - Нiоба – у грецькiй мiфологii дочка царя Тантала, дружина лiванського царя Амфiона.], й дае виставу батькiвськоi жалоби, як коли б ii грав комедiант на сценi. Не зумiв навiть при тому витримати позу мовчання й нiби скам'янiлого страждання, бо раз по раз робив жести, нiбито посипав голову прахом земним, а подеколи стогнав глухо, побачивши ж Петронiя, пiдхопився i трагiчним голосом почав так волати, щоб усi його могли почути:

– Eheu!.. І ти ж винен у ii смертi! За твоею порадою ввiйшов у цi стiни злий дух, який одним поглядом виссав життя з ii грудей… Горе менi! Й волiв би, щоб очi моi не дивилися на свiтло Гелiоса… Горе менi! Eheu! Eheu!..

І, пiдвищуючи щоразу голос, перейшов на розпачливий крик, але Петронiй у ту ж мить, вирiшивши поставити все на один кидок гральноi костi, простягнув руку, зiрвав швидко шовкову хустку, що ii Нерон завше носив на шиi, й поклав йому ii на вуста.

– Володарю! – виголосив урочисто. – Спали Рим i свiт зi страждання, але збережи нам свiй голос!

Сторопiли присутнi, сторопiв на мить i сам Нерон, лише Петронiй лишився незворушним. Вiн знав надто добре, що робить. Адже пам'ятав, що Терпносу й Дiодору просто було дано наказ прикривати рот iмператору, коли, пiдвищуючи понадмiру голос, той наражав його на ризик.

– Імператоре, – мовив далi з тiею самою врочистiстю та смутком, – зазнали ми втрати незмiрноi, хай нам хоч цей скарб лишиться на розраду!

Обличчя Нерона затремтiло, i за хвилину з очей пустилися в нього сльози; раптом поклав долонi на плечi Петронiя i, припавши головою до його грудей, почав, схлипуючи, повторювати:

– Лише ти з усiх про те подумав, лише ти, Петронiю! Лише ти!

Тигеллiн пожовтiв од заздростi. Петронiй же мовив:

– Їдь до Анцiя! Там вона з'явилася на свiт, там зiйшла на тебе радiсть, там зiйде розрада. Хай морське повiтря освiжить твое божественне горло; хай груди твоi вдихнуть солону вологу. Ми, вiрнi твоi пiдданi, пiдемо всюди за тобою, i коли твiй бiль будемо гоiти дружбою, ти втiшиш нас пiснею.

– Так! – одказав жалiбно Нерон. – Я напишу гiмн на ii честь i створю до нього музику.

– А потiм пошукаеш теплого сонця в Байях.

– А потiм забуття в Грецii.

– На батькiвщинi поезii й пiснi!

І кам'яний, похмурий настрiй розвiювався поступово, як розвiюються хмари, що закривали сонце, а натомiсть почалася розмова, нiби сповнена ще смутку, але й сповнена намiрiв на майбутне, стосовно подорожi, артистичних виступiв, i навiть урочистостей, яких вимагало оголошене прибуття Тиридата, царя Вiрменii. Тигеллiн спробував, щоправда, ще згадати про чари, та Петронiй, упевнений уже у виграшi, просто прийняв виклик.

– Тигеллiне, – сказав, – чи гадаеш, що чари можуть шкодити богам?

– Сам iмператор про них говорив, – вiдповiв придворний.

– Страждання говорило, не iмператор, але ти що про це думаеш?

– Боги занадто могутнi, щоби могли пiдпадати пiд зурочення.

– Чи будеш же не визнавати божественностi iмператора та його родини?

– Peraktum est![185 - Готовий! (Лат.)] – муркнув, стоячи поряд, Епрiй Марцелл[186 - Епрiй Марцелл Tum Клавдiй – близька особа Нерона, вiдомий донощик. Заподiяв собi смерть 79 p., звинувачений у змовi проти Веспасiана.], повторюючи окрик народу, коли гладiатор на аренi ураженим був одразу так, що добивати не було потреби.

Тигеллiн придушив у собi гнiв. Мiж ним i Петронiем здавна iснувало суперництво щодо Нерона, – i Тигеллiн мав ту перевагу, що Нерон менше або, скорiше, зовсiм його не соромився, – аж досi все-таки при кожному зiткненнi Петронiй долав його розумом i дотепнiстю.

Так сталося й цього разу. Тигеллiн замовк i тiльки вiдзначав собi в пам'ятi тих сенаторiв i вершникiв, якi, тодi як Петронiй одступив у глиб зали, оточили його враз, припускаючи: пiсля того, що сталося, вiн буде неодмiнно першим улюбленцем iмператора.

Петронiй же, вийшовши з палацу, вирушив до Вiнiцiя i, розповiвши йому про зустрiч з iмператором i сутичку з Тигеллiном, сказав:

– Не тiльки вiдвернув небезпеку вiд Авла Плавтiя та Помпонii, i водночас од нас обох, але навiть од Лiгii, яку не шукатимуть хоча б тому, що я намовив цю мiднобороду мавпу, щоб поiхала до Анцiя, а звiдти до Неаполiса або Бай. І поiде, бо в Римi досi не смiв публiчно виступити в театрi, знаю ж, що давно вже мае намiр виступити в Неаполiсi. Потiм вiн мрiе про Грецiю, де хочеться йому спiвати в усiх найбiльших мiстах, а потiм, зiбравши всi вiнки, що iх йому пiднесуть греки, здiйснить трiумфальний в'iзд до Рима. Протягом того часу матимемо можливiсть шукати Лiгiю вiльно й сховати ii надiйно. А що ж? Чи нашого шляхетного фiлософа не було досi?

– Твiй шляхетний фiлософ шахрай. Нi! Не було, не з'являвся i не з'явиться бiльше!

– А я маю лiпше уявлення, якщо не про його поряднiсть, так про його розум. Пустив уже одного разу кров твоему гаманцю i з'явиться хоча б для того, щоб пустити ii вдруге.

– Нехай стережеться, аби я йому кровi не пустив!

– Не роби цього; будь з ним терплячим, доки в шахрайствi не переконаешся. Не давай йому бiльше грошей, а натомiсть обiцяй щедру нагороду, якщо принесе тобi надiйнi вiдомостi. Чи вжив ти якихось заходiв на свiй страх i ризик?

– Двое моiх вiльновiдпущеникiв, Нiмфiдiй i Демас, шукають ii на чолi шiстдесяти людей. Тому з рабiв, який ii знайде, мною обiцяна воля. Розiслав, крiм того, гiнцiв на всi дороги, що ведуть iз Рима, щоб на постоялих дворах розпитували про лiгiйця та дiвчину. Сам блукаю мiстом вдень i вночi, розраховуючи на щасливий випадок.

– Про що-небудь довiдаешся, дай менi знати, бо я мушу iхати до Анцiя.

– Добре.

– А якщо коли-небудь уранцi, прокинувшись, скажеш собi, що через одну дiвчину не варто себе мучити й витрачати на неi стiльки зусиль, то приiзди до Анцiя. Там не забракне нi жiнок, нi розваг.

Вiнiцiй заходив швидкими кроками, Петронiй же спостерiгав якийсь час за ним, врештi сказав:

– Скажи менi щиро – не як палкий юнак, який щось собi навiяв i сам себе розпалюе, але як чоловiк розсудливий, що вiдповiдае на запитання друга: чи тобi завше однаково бiгати за тiею Лiгiею?

Вiнiцiй зупинився на хвилину й дивився на Петронiя так, мовби його ранiше не бачив, потiм знову почав ходити. Було видно, що гамуе в собi вибух. Врештi на очi, од вiдчуття власного безсилля, вiд горя, гнiву й нездоланноi туги, навернулися двi сльози, якi подiяли дужче на Петронiя, нiж найбiльш красномовнi слова.

Тож, замислившись, за хвилину сказав:

– Свiт несе на плечах не Атлант[187 - Атлант – у грецькiй мiфологii титан, брат Прометея. Пiсля поразки титанiв у боротьбi з олiмпiйськими богами Атланта було примушено пiдтримувати небесний звiд на крайньому заходi, поблизу саду Гесперид.], а жiнка, i часом граеться ним, як м'ячем.

– Так! – погодився Вiнiцiй.

Й почали прощатися. Але в ту хвилину раб повiдомив, що Хiлон Хiлонiд чекае в передпокоi та просить, аби його допустили перед очi володаря.

Вiнiцiй наказав одразу його впустити, Петронiй же сказав:

– Бач! Не говорив я тобi! Присягаюся Геркулесом! Зберiгай тiльки спокiй; iнакше вiн вiзьме гору, а не ти.

– Вiтання i честь шляхетному вiйськовому трибуну й тобi, пане! – мовив, зайшовши, Хiлон. – Нехай щастя ваше дорiвнюватиме вашiй славi, а слава нехай обiйде весь свiт, од Геркулесових стовпiв аж до кордонiв землi Аршакiдiв.[188 - …од Геркулесових стовпiв аж до кордонiв землi Аршакiдiв… – тобто вiд Гiбралтарськоi протоки до Парфii. Геракловi стовпи – за переказами, двi кам'янi стели, якi Геракл поставив на берегах протоки, що вiддiляе Європу вiд Африки. Аршакiди – парфянська династiя.]

– Здрастуй, законодавцю доброчесностi й мудростi! – вiдповiв Петронiй.

Але Вiнiцiй запитав з удаваним спокоем:

– Що принiс?

– За першим разом принiс тобi, пане, сподiвання, тепер же приношу певнiсть, що дiвчину буде знайдено.

– Це значить, що ти не знайшов ii досi?

– Так, пане, але знайшов, що означае знак, який тобi накреслила; знаю, що за люди, якi ii вiдбили, i знаю, мiж прихильниками якого божества належить ii шукати.

Вiнiцiй хотiв було пiдхопитися зi стiльця, на якому сидiв, але Петронiй поклав йому долоню на плече i, звертаючись до Хiлона, сказав:

– Кажи далi!

– Чи цiлковито певен ти, пане, що дiвчина тобi накреслила рибу на пiску?

– Авжеж! – вибухнув Вiнiцiй.

– Отже, вона християнка й вiдбили ii християни.

Настала хвилина мовчання.

– Слухай, Хiлоне, – врештi сказав Петронiй. – Мiй родич призначив тобi за вiдшукання дiвчини значну кiлькiсть грошей, але не меншу кiлькiсть рiзок, якщо його захочеш ошукати. В першому випадку ти купиш не одного, а трьох переписувачiв, у другому – фiлософiя всiх семи мудрецiв, iз додатком твоеi власноi, не стане тобi цiлющою маззю.

– Дiвчина – християнка, пане! – заволав грек.

– Задумайся, Хiлоне. Ти ж чоловiк недурний! Знаемо, що Юлiя Силана разом iз Кальвiею Криспiнiллою звинуватили Помпонiю Грецину у прихильностi до християнських забобонiв, але знаемо також, що домашнiй суд звiльнив ii вiд цього наклепу. Чи ти б хотiв його тепер поновити? Чи хотiв би нас переконати, що Помпонiя, а з нею разом i Лiгiя можуть належати до ворогiв роду людського, до отруювачiв фонтанiв i колодязiв, до шанувальникiв ослячоi голови, до людей, якi вбивають дiтей i поринають у найгидотнiшу розпусту? Подумай, Хiлоне, чи та теза, яку ти нам стверджуеш, не вiдiб'еться як антитеза на твоiм хребтi.

Хiлон розвiв руками на знак того, що це не його вина, потiм сказав:

– Пане! Вимов по-грецьки таку фразу: Ісус Христос, Бога Син, Спаситель.

– Добре. Ось вимовив!.. Що з того?

– А тепер вiзьми першi лiтери кожного з цих слiв i склади iх так, аби утворилось одне слово.

– Риба! – сказав зi здивуванням Петронiй.

– Ось чому риба стала символом християн, – вiдповiв iз гордiстю Хiлон.

Настала хвилина мовчання. У мiркуваннi грека було, одначе, щось таке вражаюче, що обое друзiв не могли вiдiйти вiд здивування.

– Вiнiцiю, – спитав Петронiй, – чи ти не помиляешся й чи справдi Лiгiя накреслила тобi рибу?

– Присягаюся всiма богами пiдземними, можна збожеволiти! – заволав у поривi молодик. – Коли б менi накреслила птаха, сказав би, що птаха!

– А значить – християнка, – повторив Хiлон.

– Це значить, – сказав Петронiй, – що Помпонiя та Лiгiя затруюють колодязi, убивають схоплених на вулицi дiтей i поринають у розпусту! Дурницi! Ти, Вiнiцiю, був довше в iхнiм домi, я був недовго, але знаю достатньо i Авла, i Помпонiю, достатньо навiть знаю Лiгiю, щоби сказати: наклеп i дурницi! Якщо риба е символом християн, чому i справдi заперечити важко, i якщо обидвi вони християнки, то – присягаюся Прозерпiною[189 - Прозерпiна – римська богиня царства мертвих, дочка Цербери; тотожна грецькiй Персефонi, дочцi Деметри.] – очевидно, християни не те, за що ми iх маемо.

– Говориш, як Сократ, пане, – вiдповiв Хiлон. – Хто коли-небудь розпитував християнина? Хто зрозумiв iхню науку? Коли я мандрував три роки тому з Неаполiса до Рима (о, чому ж там не лишився!), приеднався до мене чоловiк, лiкар, на iм'я Главк, про якого мовлено, що вiн християнин, та, незважаючи на це, я переконався, що був то добрий i чесний чоловiк.

– Чи не вiд того чесного чоловiка довiдався ти тепер, що означае риба?

– На жаль, пане! По дорозi на одному постоялому дворi штрикнув хтось поважного старця ножем, а дружину й дитину його забрали работорговцi, я ж, обороняючи iх, втратив оцi два пальцi. Але позаяк мiж християнами, як кажуть, не бракуе чудес, то маю сподiвання, що вони вiдростуть.

– Як це? Ти став християнином?

– З учорашнього дня, пане! З учорашнього дня! Зробила мене ним ця риба. Бачиш, яка, одначе, в нiй сила! І через кiлька днiв я буду найревнiшим iз ревних, аби мене допустили до всiх своiх таемниць, а коли мене допустять до всiх таемниць, буду знати, де ховаеться дiвчина. Тодi, може, мое християнство лiпше окупиться, нiж моя фiлософiя. Я також принiс обiтницю Меркурiю[190 - Меркурiй – римський бог торгiвлi, покровитель мандрiвникiв; тотожний грецькому Гермесу.], що, коли менi допоможе вiдшукати дiвчину, пожертвую йому двох телиць одного вiку й зросту, яким накажу позолотити роги.

– Значить, твое вчорашне християнство i твоя давнiша фiлософiя дозволяють тобi вiрити в Меркурiя?

– Вiрю завше в те, в що менi вiрити е потреба, i це моя фiлософiя, яка особливо Меркурiю мае припасти до смаку.

Як на лихо, ви ж бо знаете, шляхетнi панове, який це бог пiдозрiливий. Не довiряе вiн обiтницям навiть бездоганних фiлософiв i волiв би, може, наперед отримати телиць, а тим часом це величезнi витрати. Не кожен – Сенека, i в мене на те не вистачить, якби шляхетний Вiнiцiй захотiв у рахунок тiеi суми, що ii менi обiцяв… скiльки-небудь…

– Нi обола, Хiлоне! – сказав Петронiй, – анi обола! Щедрiсть Вiнiцiя переважить твоi сподiвання, але тiльки тодi, коли Лiгiю буде знайдено, тобто коли нам вкажеш ii схованку. Меркурiй мусить тобi закредитувати двох телиць, хоча й не здивуюся йому, якщо вiн не матиме до того бажання, i вбачаю в тому його розум.

– Послухайте мене, шановнi панове. Вiдкриття, що його я зробив, е великим, бо, хоча не вiдшукав досi дiвчину, знайшов дорогу, на якiй ii належить шукати. Ось ви розiслали вiльновiдпущеникiв i рабiв по всьому мiсту та провiнцii, а хоч якийсь вам дав ознаку? Нi! Тiльки я дав. І скажу вам бiльше. Серед ваших рабiв можуть бути християни, про яких не знаете, позаяк забобони цi поширилися всюди, i цi, замiсть того щоб допомагати, будуть вас зраджувати. Погано навiть те, що мене тут бачать, i тому ти, шляхетний Петронiю, накажи Евнiцi мовчати, ти ж, так само шляхетний Вiнiцiю, розголоси, що тобi продаю мазь, яка змащеним нею коням забезпечуе перемогу в цирку… Я сам шукатиму i я сам знайду втiкачiв, ви ж вiрте менi та знайте: те, що отримав би наперед, було б для мене заохоченням, бо завше буде сподiванням на бiльше та бiльшою впевненiстю, що обiцяна нагорода мене не мине. Саме так! Як фiлософ зневажаю грошi, хоча ж не зневажае iх нi Сенека, нi навiть Музонiй або Корнут, якi, одначе, не втратили пальцiв, захищаючи iнших, i якi можуть самi писати й передати нащадкам своi iмена. Але крiм раба, якого купити збираюсь, i крiм Меркурiя, якому обiцяв телиць (а знаете, як худоба подорожчала), самi пошуки потягнуть за собою значнi витрати. Послухайте лише терпляче. Ось за цi кiлька днiв на ногах поробились у мене рани вiд безперервного ходiння. Заходив я до винарнi, щоб поговорити з людьми, до пекарiв, рiзникiв, до продавцiв маслиновоi олii та до рибалок. Обiйшов я всi вулицi й завулки; був у схованках рабiв-утiкачiв; програв у мору близько ста асiв; був у пральнях, сушарнях i харчевнях, бачився з погоничами мулiв i скульпторами; зустрiчався з людьми, що лiкують пухирi та виривають зуби, заводив балачки з торговцями сушених фiг, побував на цвинтарях, а все для чого? А для того, щоб креслити всюди рибу, дивитися людям у вiчi та слухати, що при цьому знаковi скажуть. Тривалий час не мiг я нiчого виявити, аж одного разу побачив старого раба коло фонтана, що черпав вiдрами воду й плакав. Наблизившись тодi до нього, запитав про причину слiз. На те, коли ми сiли на обводi фонтана, вiдповiв менi, що збирав усе життя сестерцiй до сестерцiя, щоб викупити любого сина, але хазяiн його, такий собi Панса, побачивши грошi, забрав iх, сина ж залишив надалi в неволi. «Ось i плачу, – мовив старий, – бо хоч повторюю: на все воля божа, не можу, бiдолашний грiшник, стримати слiз». Тодi, наче передчуваючи щось, умочивши палець у вiдро, накреслив йому рибу, вiн же сказав: «І мое сподiвання у Христi». Я запитав: «Ти впiзнав мене по знаку?» Вiн вiдповiв: «Саме так, мир тобi». Тодi почав я тягти його за язик, i добродiй усе менi виляпав. Хазяiн його, той Панса, сам е вiльновiдпущеником великого Панси i доправляе до Рима Тибром камiння, яке раби й найманi люди розвантажують iз плотiв i переносять до будов уночi, щоб удень не заважати руховi на вулицях. Працюе серед них багато християн i його син, але позаяк праця та непосильна, хотiв його викупити. А Панса волiв забрати i грошi, й раба. Так розповiдаючи, знову почав плакати, я ж додав до його слiз своi, що менi вдалося по добротi сердечнiй i через кольки в ногах, якi дiстав я через безперервне ходiння. Почав теж при тому нарiкати, що, прийшовши кiлька днiв тому з Неаполiса, не знаю нiкого з братii, не знаю, де вони збираються, щоб молитися разом. Вiн здивувався, що менi християни з Неаполiса не дали листiв до римськоi братii, на що я вiдповiв, що в мене iх украдено по дорозi. Тодi сказав менi, щоб я прийшов уночi до рiки, а вiн мене з братами познайомить, тi ж допровадять мене до молитовних домiв i до старших, якi керують християнською общиною. Це почувши, зрадiв я так, що дав йому суму на викуп сина, сподiваючись на те, що великодушний Вiнiцiй удвiчi менi ii вiдшкодуе…

– Хiлоне, – перебив Петронiй, – у твоiй розповiдi брехня плавае на поверхнi правди, як олiя на водi. Принiс ти важливi повiдомлення, тому нема заперечення. Стверджую навiть, що на шляху до знайдення Лiгii зроблено великий крок, але ти не примащуй своiх новин. Як звати того старого, вiд якого довiдався ти, що християни пiзнають одне одного за допомогою знака риби?

– Еврицiй, пане. Бiдолашний, нещасний старець! Нагадав менi лiкаря, якого я захищав од убивць, i тим мене передовсiм зворушив.

– Вiрю, що познайомився з ним i що зумiеш скористатися з того знайомства, але грошей ти йому не давав. Не дав йому жодного аса, розумiеш мене! Не дав нiчого!

– Але допомiг йому тягати вiдра та про його сина говорив iз величезним спiвчуттям. Так, пане! Що ж може сховатися вiд проникливостi Петронiя? Тож не дав йому грошей, а радше дав iх йому, але тiльки в душi, подумки, чого, коли б вiн був iстинним фiлософом, мусило б йому вистачити… Дав же я йому через те, що визнав такий вчинок необхiдним i корисним, бо подумай, пане, якби вiн привернув до мене вiдразу всiх християн, який би до них доступ вiдкрив i яку б викликав у них довiру.

– Правда, – сказав Петронiй, – ти мав це зробити.

– Власне, тому сюди й прийшов, аби мiг це зробити.

Петронiй звернувся до Вiнiцiя:

– Накажи йому вiдрахувати п'ять тисяч сестерцiiв, але в душi, подумки…

Але Вiнiцiй сказав:

– Дам тобi отрока, який понесе потрiбну суму, ти ж скажеш Еврицiю, що отрок цей твiй раб, i вiдрахуеш при ньому грошi. Позаяк усе-таки принiс важливе повiдомлення, отримаеш таку ж суму для себе. Приходь по отрока i по грошi сьогоднi ввечерi.

– Ти – iстинний iмператор! – сказав Хiлон. – Дозволь, пане, присвятити тобi мiй твiр, але дозволь також, аби сьогоднi ввечерi я прийшов тiльки по грошi, бо Еврицiй сказав менi, що вивантажено вже всi плоти, а новi приженуть лише через кiлька днiв. Мир вам! Так прощаються християни… Куплю собi рабиню, тобто, хотiв сказати: раба. Риби ловляться на вудку, а християни на рибу. Pax vobiscum! Pax!.. Pax!.. Pax!.[191 - Мир вам! Мир!.. Мир!.. Мир!.. (Лат.)]




Роздiл XV


Петронiй – Вiнiцiю:

«Через довiреного раба надсилаю цього листа, на який, хоча рука твоя бiльше до меча i до списа, нiж до стиля звикла, сподiваюся, через того ж самого посланця без зайвого зволiкання даси вiдповiдь. Залишив я тебе на доброму слiду i сповненого сподiвань i маю велику надiю, що або ж уже солодку спрагу в обiймах Лiгii вгамував, або ж угамуеш ii, доки справжнiй зимовий вiтер повiе на Кампанiю з вершин Соракту. О, мiй Вiнiцiю! Нехай тобi наставницею буде золота богиня Кiпру, а ти ж будь наставником цiеi лiгiйськоi Аврори, що втекла вiд сонця любовi. І пам'ятай завше, що мармур, сам по собi, хоч би й найдорожчий, е нiчим i що iстинноi вартостi набирае саме тодi, коли його в чудо мистецтва перетворить рука скульптора. Будь таким скульптором ти, carissime![192 - найдорожчий! (Лат.)] Кохати не досить, треба вмiти кохати i треба вмiти навчити коханню. Адже насолоду вiдчувае й плебей, i навiть тварини, але справжня людина тим, власне, вiд них i вiдрiзняеться, що його певним чином на благородне мистецтво перетворюе, а насолоджуючись ним, знае про те, всю його божественну сутнiсть усвiдомлюе, а через це насичуе не тiльки тiло, але й душу. Часом, коли тут розмiрковую про марноту, ненадiйнiсть i нудьгу нашого життя, спадае менi на думку, що ти, може, й лiпше обрав, що не iмператорський двiр, але вiйну i любов – двi единi речi, для яких варто народитися й жити варто.

У вiйнi ти був щасливим, будеш ним i в любовi, а коли цiкаво, що дiеться при дворi iмператора, я тобi про це час вiд часу сповiщатиму. Сидимо, отже, в Анцii й плекаемо наш небесний голос, вiдчуваемо завше, одначе, ненависть до Рима, а на зиму збираемося вирушити в Байi, щоб виступити публiчно в Неаполiсi, мешканцi його як греки лiпше зумiють нас поцiнувати, нiж вовче плем'я[193 - …нiж вовче плем'я – тобто римляни.], що живе на узбережжi Тибру. Позбiгаються люди з Байiв, Помпей, з Путеол, iз Кум, iз Стабiй[194 - Помпеi та Стабii – мiстечка в Кампанii поблизу Везувiя, що загинули пiд час його виверження 79 р.], оплескiв i вiнкiв нам не забракне, й це буде заохоченням для намiрiв вирушити до Ахайi.[195 - Ахайя – iсторична область на пiвночi п-ва Пелопоннес. У римську епоху – назва всiеi Грецii як римськоi провiнцii.]

А пам'ять про маленьку Августу? Так! Іще ii оплакуемо. Спiваемо гiмни власного компонування, такi чудовi, що сирени iз заздростi поховалися в найглибших гротах Амфiтрити[196 - Амфiтрита – у грецькiй мiфологii богиня моря, дружина Посейдона.]. Слухали б нас натомiсть дельфiни, коли б iм не перешкоджав шум моря. Скорбота наша не затихла й досi, тож показуемо ii людям в усiх позах, яких навчае скульптурне мистецтво, причому уважно стежимо, чи нам вона до лиця i чи люди здатнi ту красу зрозумiти. Ах, любий мiй! Ми помремо яко блазень i комедiант.

Тут усi августiани i всi августiанки, не враховуючи п'ятисот ослиць, у молоцi яких купаеться Поппея, i десяти тисяч слуг. Часом теж бувае весело. Кальвiя Криспiнiлла старiе, подейкують, що вмовила Поппею, аби вiльно iй було купатись одразу пiсля неi. Нiгiдii Лукан дав по пицi, пiдозрюючи ii в стосунках iз гладiатором. Спор програв дружину в костi Сенецiону. Торкват Силан запропонував менi за Евнiку чотирьох каштанових коней, якi цього року неодмiнно скачки виграють. Я не захотiв! А тобi дякую також, що ii не прийняв. Щодо Торквата Силана, не здогадуеться бiдак, що вiн уже бiльше тiнь, анiж людина. Смерть його оскарженню не пiдлягае. А чи знаеш, у чому його провина? Вiн е правнуком божественного Августа. Нема для нього порятунку. Таким е наш свiт!

Очiкували ми тут, як ти знаеш, Тиридата, а тим часом Вологез написав образливого листа. Позаяк завоював Вiрменiю, просить, щоби йому ii залишили для Тиридата, бо коли нi, то й так ii не вiддасть. Справжне знущання! Тож вирiшили ми воювати. Корбулон дiстав таку владу, яку за часiв вiйни з морськими розбiйниками мав великий Помпей[197 - Корбулон дiстав таку владу, яку… мав великий Помпей. – Помпей (106—48 до н. е.) – видатний державний дiяч i полководець, противник Цезаря.]. Була, одначе, хвилина, що Нерон вагався: боiться, очевидно, слави, яку в разi перемоги може здобути Корбулон. Був навiть намiр, чи вище командування не доручити нашому Авлу. Не погодилася Поппея, для якоi доброчеснiсть Помпонii як сiль ув оцi.

Ватинiй обiцяв нам якiсь надзвичайнi боi гладiаторiв, якi мае влаштувати в Беневенте. Дивись, до чого, всупереч приказцi: пе sutor supra crepidam[198 - хай швець мiркуе не вище чобота (лат.).], – доходять шевцi в нашi часи! Вiтелiй – нащадок шевця, а Ватинiй – рiдний син! Може, сам iще сукав дратву! Гiстрiон Алiтур[199 - Гiстрiон – актор, комедiант.] учора зображував Едiпа[200 - Едiп – у грецькiй мiфологii син фiванського царя Лая. Дельфiйський оракул передрiк йому, що вiн уб'е свого батька й одружиться зi своею власною матiр'ю Йокастою. Історiя Едiпа була популярним сюжетом грецькоi трагедii.]. Спитав його теж як юдея, чи християни i юдеi те саме? Вiдповiв менi, що юдеi мають стародавню релiгiю, християни ж – це нова секта, яка нещодавно виникла в Юдеi. Розiп'ято там за часiв Тиберiя одного чоловiка, чиi прихильники множаться з кожним днем, вважаючи його за бога. Здаеться, що нiяких iнших богiв, а особливо наших, знати не хочуть. Не розумiю, чим би це могло iм зашкодити.

Тигеллiн виявляе до мене вже явну ворожiсть. І досi не може мене здолати, хоча мае надi мною одну перевагу. Вiн добре дбае про життя й водночас е бiльшим од мене мерзотником, що його зближуе з Агенобарбом. Цi двое порозумiються рано чи пiзно, а тодi надiйде моя черга. Коли це станеться, не знаю, але колись усе ж мусить статися, отож термiн не мае значення. Треба тим часом розважатися. Життя само по собi було б непоганим, якби не Мiднобородий. Завдяки йому людина часом вiдчувае вiдразу до самоi себе. Даремно вважати боротьбу за його прихильнiсть якимсь цирковим номером, якоюсь грою, змаганнями, в яких перемога потiшить самолюбство. Я, щоправда, часто собi так це тлумачу, однак iнодi здаеться, що я, мов той Хiлон, i нiчим не лiпший од нього.

Коли тобi перестане бути потрiбним, пришли менi його. Полюбилися менi його повчальнi бесiди. Привiтай од мене твою божественну християнку, а радше попрохай ii вiд мого iменi, щоб не була для тебе рибою. Повiдом про свое здоров'я, про любов, умiй кохати, навчи кохати i прощавай!»

М. Г. Вiнiцiй – Петронiю:

«Лiгii немае й досi! Якби не сподiвання, що ii скоро знайду, ти не отримав би вiдповiдi, бо коли життя мерзенне, й писати не хочеться. Хотiв перевiрити, чи не ошукуе мене Хiлон, i тiеi ночi, коли вiн прийшов по грошi для Еврицiя, накривсь я солдатським плащем i пiшов крадькома за ним i за хлопчиком, якого йому подарував. Коли прийшли на мiсце, спостерiгав за ними здалеку, заховавшись за портовим стовпом, i переконався, що Еврицiй не був особою вигаданою. Внизу, бiля рiки, кiлька десяткiв людей вивантажували при свiтлi факелiв камiння з великого плоту та складали бiля берега. Я бачив, як Хiлон до них наблизився й почав розмовляти з якимось старим, що за хвилину впав йому в ноги. Іншi оточили iх колом, видаючи вигуки здивування. На моiх очах отрок вiддав мiшок Еврицiю, який, схопивши його, почав молитися пiднесеними догори руками, а поряд iз ним колiнкував хтось другий, очевидно, його син. Хiлон сказав щось iще, чого не мiг я розчути, i благословив як тих двох, що стояли навколiшках, так i iнших, креслячи в повiтрi знаки у виглядi хреста, який вони шанують, очевидно, бо всi стали навколiшки. Хотiлося менi спуститися до них i пообiцяти три такi мiшки тому, хто вкаже менi, де Лiгiя, та боявся зiпсувати Хiлоновi роботу i, пiсля хвилинних роздумiв, пiшов.

Було це днiв через дванадцять пiсля твого вiд'iзду. Вiдтодi Хiлон був у мене кiлька разiв. Сам розповiдав менi, що набув серед християн великоi ваги. Говорив, якщо Лiгii досi не знайшов, то через те, що iх уже незлiченна кiлькiсть у самому Римi, отже, не всi знають одне одного i не все можна знати, що мiж ними дiеться. До того ж вони обережнi й загалом неговiркi, вiн, однак, запевняе, тiльки б дiстатися старiйшин, яких називають пресвiтерами, – вiн зумiе вiд них усi таемницi вивiдати. З кiлькома вже познайомився й намагався iх розпитувати, але обережно, щоб через поспiх не викликати пiдозри й не ускладнити справи. Й хоча важко чекати, хоча не вистачае терпiння, вiдчуваю, що мае рацiю, i чекаю.

Довiдався вже також, що для спiльних молитов мають мiсця, часто за брамами мiста, в порожнiх будинках i навiть в аренарiях. Там вони поклоняються Христу, спiвають i трапезують. Мiсць таких багато, Хiлон припускае, що Лiгiя ходить умисно до iнших, нiж Помпонiя, тому, щоб та в разi суду й допиту смiло могла заприсягнутися, що про ii схованку не знае. Можливо, пресвiтери порадили iй бути обережною. Коли Хiлон розвiдае вже цi мiсця, ходитиму з ним разом i, якщо боги дозволять менi побачити Лiгiю, присягаюся тобi Юпiтером, на цей раз не втече вона з моiх рук.

Думаю постiйно про цi мiсця молитви. Хiлон не хоче, щоб я з ним ходив. Боiться, але я не можу сидiти вдома. Впiзнаю ii вiдразу, хоча б i переодягнену або за завiсою. Вони збираються там уночi, та я ii впiзнаю i вночi. Впiзнав би всюди ii голос i рухи. Сам пiду переодягненим i буду спостерiгати за кожним, хто входить i виходить. Постiйно про неi думаю, значить, упiзнаю. Хiлон мае прийти завтра, й ми пiдемо. Вiзьму з собою зброю. Кiлька моiх рабiв, посланих у провiнцiю, повернулися нi з чим. Але тепер я впевнений, що вона тут, у мiстi, може, навiть недалеко. Побував i сам я в багатьох будинках пiд приводом найму. В мене iй буде у сто разiв лiпше, бо там живе суцiльна голота. Я ж бо нiчого для неi не пожалiю. Ти пишеш, що добре обрав: обрав ось клопоти i гризоти. Пiдемо спершу до тих будинкiв, якi в мiстi, потiм за браму. Сподiвання чогось вiд кожного ранку не пропадае, iнакше неможливо було б жити. Ти кажеш, що треба вмiти кохати, i я вмiю говорити з Лiгiею про любов, але тепер тiльки тужу, тiльки очiкую Хiлона, i менi нестерпно в домi. Прощавай!»




Роздiл XVI


Хiлон не з'являвся, одначе, досить довго, Вiнiцiй уже не знав, що й думати. Марно повторював собi, що пошуки, якщо збираешся досягти успiшних i надiйних результатiв, треба вести не кваплячись. Його кров, як i запальна натура, бунтували проти голосу розуму. Не робити нiчого, чекати, сидiти склавши руки було чимось суперечним його характеру, що аж нiяк не вмiв iз цим погодитись. Бiгання завулками мiста в темному плащi раба, через те що було марним, здавалося йому тiльки ошукуванням власноi бездiяльностi й не могло його заспокоiти. Вiльновiдпущеники його, люди бувалi, яким наказував провадити пошуки на власний ризик, виявлялися куди менш спритними, нiж Хiлон. Тим часом разом з любов'ю, що вiдчував до Лiгii, виникла в нього ще й завзятiсть гравця, який хоче виграти. Вiнiцiй таким був завше. Вiд юних лiт здiйснював, що хотiв, iз пристрастю людини, яка не розумiе, що може щось не вдатись i що треба вiд чогось вiдмовитися. Вiйськова дисциплiна приборкала, щоправда, на час його свавiльнiсть, але заразом прищепила переконання, що кожний наказ, який вiн давав нижчим од себе, мусить бути виконаним, тривале ж перебування на Сходi, серед людей гнучких i до рабського послуху звичних, утвердили його тiльки у вiрi, що для його «хочу» нема меж. Отже, тепер тяжко страждало i його самолюбство. Було в тих перепонах, в тiм опорi i в самiй втечi Лiгii щось для нього незрозумiле, якась загадка, над розгадуванням якоi вiн сушив голову. Вiдчував, що Акта сказала правду i що не був для Лiгii байдужим. Але якщо так, то чому вiддала перевагу бурлацтву та злидням над його пестощами i над перебуванням у його розкiшному домi? На це запитання не вмiв знайти вiдповiдi, а натомiсть доходив тiльки до певного неясного вiдчуття, що мiж ним i Лiгiею i мiж iхнiми поняттями, i мiж свiтом його й Петронiя i свiтом Лiгii та Помпонii Грецини iснуе якась вiдмiннiсть i якесь непорозумiння, глибоке, як прiрва, якоi не здолае заповнити i згладити. Тодi здавалося йому, що мусить Лiгiю втратити, й через ту думку покидала його й решта рiвноваги, яку хотiв у ньому пiдтримати Петронiй. Були хвилини, коли й сам не знав, чи Лiгiю кохае, чи ii ненавидить, розумiв тiльки, що мусить ii знайти i що волiв би, щоби земля його проковтнула, нiж не бачити й не оволодiти нею. Силою уяви бачив ii часом так чiтко, буцiм перед ним стояла; пригадував кожне слово, яке до неi мовив i яке вiд неi почув. Вiдчував ii близько; вiдчував ii на грудях, ув обiймах, i тодi жага охоплювала його як полум'я. Кохав ii i кликав ii. А коли думав, що був бiля неi коханим i що могла самохiть виконати все, чого вiд неi бажав, огортала його тяжка невичерпна туга i якась безмежна нiжнiсть затоплювала йому серце, нiби велетенська хвиля. Але були i хвилини, коли, блiднучи вiд лютi, упивався думками про приниження та муки, яких Лiгii завдасть, коли ii знайде. Хотiв ii не тiльки мати, але мати приниженою рабинею, а водночас вiдчував, що, якби йому надано було вибiр: чи бути в неi рабом, чи не бачити ii бiльше в життi, то волiв би бути ii рабом. Бували днi, в яких уявляв слiди, що на ii рожевому тiлi залишив би батiг, i разом з тим хотiв би цiлувати цi слiди. Спадало йому також на думку, що був би щасливим, якби ii мiг убити.

У тому душевному розладi, в утомi, непевностi й смутку змучився i спав з лиця. Зробився володарем суворим i жорстоким. Раби, й навiть вiльновiдпущеники, наближалися до нього з трепетом, а оскiльки немилосерднi й незаслуженi покарання сипалися на них без жодноi причини, почали його потай ненавидiти. Вiн же, вiдчуваючи це й усвiдомлюючи свою самотнiсть, мстився iм i поготiв. Стримувався тепер тiльки з Хiлоном, побоюючись, аби той не припинив пошукiв, грек же, зметикувавши це, почав його приборкувати й робитися щоразу бiльш вимогливим. Спершу в кожний свiй прихiд запевняв Вiнiцiя, що справа пiде легко i швидко, тепер починав сам вигадувати труднощi й, не перестаючи, щоправда, ручатися за успiшний результат пошукiв, не приховував, одначе, що мусять вони тривати ще довго. Прийшов урештi, пiсля довгих днiв очiкування, з таким похмурим обличчям, що молодик зблiд, на нього дивлячись, i, кинувшись до нього, ледве мав силу запитати:

– Їi немае серед християн?

– Саме так, пане, – вiдповiв Хiлон, – але знайшов серед них лiкаря Главка.

– Про що ти говориш i хто це такий?

– Мабуть, що забув, пане, про старого, з яким я мандрував iз Неаполiса до Рима i обороняючи якого втратив оцi два пальцi, через що не можу втримати стиля в руцi. Розбiйники, що захопили його дружину та дiтей, штрикнули його ножем. Лишив його помирати на постоялому дворi пiд Мiнтурнами й оплакував його довго. Та ба! Я переконався, що вiн живий i досi й належить до християнськоi общини в Римi.

Вiнiцiй, що не мiг уторопати, в чому рiч, зрозумiв тiльки, що цей Главк становить якусь перешкоду в пошуках Лiгii, тож, пригасивши гнiв, який у ньому закипав, мовив:

– Якщо ж ти обороняв його, то мусить бути вдячним i допомагати.

– Ах, шляхетний трибуне! Навiть боги не завжди бувають вдячними, а це всього лише люди. Так! Мусить менi бути вдячним. На мое нещастя, одначе, цей старий став слабий розумом, затьмареним роками та злигоднями, через це не тiльки не вдячний менi, але, як я довiдався, власне, вiд його одновiрцiв, звинувачуе мене в тому, буцiм я змовився з розбiйниками i що це я причина його нещасть. Оце менi нагорода за два пальцi!

– Я певен, мерзотнику, що так воно й було, як вiн каже! – сказав Вiнiцiй.

– Тодi знаеш бiльше вiд нього, пане, – вiдповiв iз гiднiстю Хiлон, – вiн-бо тiльки припускае, що так було, одначе це не перешкодило б йому скликати християн i помститися менi жорстоко. Зробив би це неодмiнно, й вони так само неодмiнно б йому допомогли. На щастя, вiн не знае мого iменi, в молитовному домi ж, де ми зустрiлися, не впiзнав мене. Я, одначе, впiзнав його вiдразу й у першу мить хотiв кинутися йому на шию. Втримала мене тiльки розсудливiсть i звичка зважувати кожний крок, який збираюся зробити. Отож почав я, вийшовши з молитовного дому, про нього розпитувати, й тi, що його знають, розповiли менi: це чоловiк, якого зрадив супутник у подорожi з Неаполiса… Інакше й не знав би ж я, що вiн таке розповiдае.

– Мене те не обходить! Говори, що ти бачив у молитовному домi!

– Тебе не обходить, пане, але мене обходить якраз настiльки, наскiльки моя власна шкура. Тож, дбаючи, щоби вчення мое пережило мене, волiв би я вiдмовитися вiд обiцяноi менi нагороди, нiж ризикувати життям заради мамони, без якоi я як iстинний фiлософ жити й шукати божественну правду зумiю.

Але Вiнiцiй наблизився до нього з лютим виразом обличчя й заговорив притлумленим голосом:

– А хто тобi сказав, що вiд руки Главка швидше смерть зустрiнеш, анiж вiд моеi? Звiдки ти знаеш, собако, що тебе зараз не закопають у моiм саду?

Хiлон, який був боягузом, глянув на Вiнiцiя i миттю зрозумiв: iще одне необачне слово – i вiн пропав.

– Я шукатиму ii, пане, i знайду ii! – заволав поквапно.

Настало мовчання, протягом якого чутно було тiльки прискорене дихання Вiнiцiя та вiддалений спiв рабiв, якi працювали в саду.

За хвилину, переконавшись, що молодий патрицiй уже дещо заспокоiвся, грек заговорив знову:

– Смерть пройшла повз мене, та я дивився на неi з таким спокоем, як Сократ. Нi, пане! Не говорив я, що вiдмовляюся шукати дiвчину, хотiв тiльки сказати, що пошуки ii пов'язанi тепер з великою небезпекою для мене. Мав сумнiви ти свого часу, чи е на свiтi такий собi Еврицiй, i, хоча й переконався на власнi очi, що син мого батька казав тобi правду, вважаеш зараз, буцiм я вигадав Главка. Та ба! Якби ж то вiн був тiльки вигадкою, якби я мiг iз цiлковитою безпечнiстю бувати серед християн, як i ранiше, вiддав би я за те бiдолашну стару рабиню, що ii купив, аби мала дбати про мою старiсть i калiцтво.

Але Главк живий, пане, i якщо вiн мене побачить, ти бiльше не побачиш мене, а в такiм разi хто тобi знайде дiвчину?

Тут вiн знову замовк i почав утирати сльози, пiсля чого мовив далi:

– Але поки Главк живий, як же менi шукати ii, коли щохвилини можу зустрiти його, а якщо зустрiну, то згину i враз припиняться моi пошуки?

– До чого ти гнеш? Як зарадити? Що ти збираешся робити? – спитав Вiнiцiй.

– Арiстотель вчить нас, пане, що меншi речi треба приносити в жертву бiльшим, а цар Прiам говорив часто, що старiсть е важким тягарем. Так от, тягар старостi й злигоднiв пригнiчуе Главка так давно i так тяжко, що смерть була б для нього благодiянням.

– Блазнюй iз Петронiем, а не зi мною, кажи лiпше, чого ти хочеш.

– Якщо доброчеснiсть е блазнюванням, нехай менi боги дозволять залишитися блазнем назавше. Хочу, пане, прибрати Главка, бо, поки вiн живий, i життя мое, й пошуки в постiйнiй небезпецi.

– Так найми людей, якi його заб'ють киями, я iм заплачу.

– Здеруть, пане, й будуть потiм наживатися на таемницi. Розбiйникiв у Римi стiльки, скiльки пiщинок на аренi, не повiриш, одначе, яку правлять цiну, коли чесна людина мае потребу найняти iх. Нi, шляхетний трибуне! А що як сторожа пiймае розбiйникiв на вбивствi? Цi без сумнiву зiзнаються, хто iх найняв, i матимеш неприемностi. На мене не вкажуть, бо iм iменi свого не скажу. Погано робиш, що не довiряеш менi, бо, не беручи до уваги навiть мою ретельнiсть, пам'ятай, що тут iдеться про двi iншi речi: про мою власну шкуру та про обiцяну тобою нагороду.

– Скiльки тобi треба?

– Менi треба тисячу сестерцiiв, бо зверни, пане, увагу, що мушу знайти розбiйникiв чесних, таких, якi б, узявши завдаток, не зникли з ним разом. За добру роботу – добра плата! Перепало б теж щось i менi – аби висушити сльози, якi проллю в жалобi за Главком. Богiв беру в свiдки, як я його любив. Якщо сьогоднi дiстану тисячу сестерцiiв, через два днi душа його буде в Гадесi й там тiльки, якщо душi зберiгають пам'ять i дар мислення, зрозумiе, як я його любив. Людей знайду ще сьогоднi й попереджу iх, що вiд завтрашнього вечора за кожний день життя Главка вираховуватиму по сто сестерцiiв. Маю теж певний задум, який менi видаеться надiйним.

Вiнiцiй iще раз пообiцяв йому потрiбну суму, але заборонив подальшi розмови про Главка, натомiсть запитав, якi iншi новини принiс, де протягом цього часу був, що бачив i що виявив. Але Хiлон небагато нового мiг йому розповiсти. Був у двох iще молитовних домах i пильно стежив за всiма, а особливо за жiнками, але не помiтив жодноi, що була б схожою на Лiгiю. Християни, одначе, вважають його за свого, а вiд часу, коли викупив сина Еврицiя, шанують його як людину, що бере приклад iз Христа. Довiдався теж вiд них, що один великий законодавець, такий собi Павло з Тарса, перебувае в Римi, ув'язнений унаслiдок скарги, поданоi юдеями, i вирiшив з ним познайомитись. Але найбiльше втiшила його iнша новина, а саме, що верховний жрець усiеi секти, який був учнем Христа i якому той доручив управлiння християнами всього свiту, в будь-який момент може приiхати до Рима. Всi християни захочуть його, ясна рiч, побачити й послухати його повчання. Вiдбудуться якiсь великi зiбрання, на яких i вiн, Хiлон, буде присутнiй, а що бiльше буде людей, оскiльки в натовпi сховатися легко, то проведе туди й Вiнiцiя. Тодi знайдуть Лiгiю напевно. Коли Главка нарештi прибрати, не буде це пов'язано навiть з великою небезпекою. Помститися, помстились би, звичайно, i християни, але загалом вони люди мирнi.

Тут Хiлон почав оповiдати з певним здивуванням, що не бачив нiколи, аби вони поринали в розпусту, отруювали колодязi та фонтани, були ворогами роду людського, шанували осла або годувалися м'ясом дiтей. Нi! Нi! Того не бачив. Ясна рiч, знайде серед них i таких, якi за грошi приберуть Главка, але вчення iх, наскiльки йому вiдомо, нi до яких злочинiв не заохочуе, навпаки, велить образи вибачати.

Вiнiцiй же пригадав собi, що йому в Акти сказала Помпонiя Грецина, i взагалi мову Хiлона слухав з радiстю. Хоча почуття його до Лiгii нагадувало ненависть, вiдчував полегшення, слухаючи, що вчення, яке i вона, i Помпонiя сповiдували, не було анi злочинним, анi паскудним. Народжувалося в нiм, одначе, якесь неясне почуття, що це воно, власне, що це не знайоме йому шанування Христа створило перепону мiж ним i Лiгiею, – тож починав боятися цього вчення й водночас ненавидiти його.




Роздiл XVII


Хiлоновi ж iстотним було прибрати Главка, який хоча й був лiтнiм, одначе аж нiяк не дряхлим чоловiком. У тому, що Хiлон розповiдав Вiнiцiю, була значна частка правди. Знав вiн свого часу Главка, зрадив його, продав розбiйникам, позбавив родини, майна i видав на вбивство. Пам'ять тих подiй, одначе, його не обтяжувала, бо кинув його вмирати не на постоялому дворi, а в полi пiд Мiнтурнами, й не передбачив тiеi однiеi тiльки речi, що Главк загоiть рани i прибуде до Рима. Тож коли побачив його в молитовному домi, жахнувся насправдi й у першi хвилини хотiв дiйсно вiдмовитись од пошукiв Лiгii. Але, з другого боку, Вiнiцiй настрахав його ще дужче. Зрозумiв, що мае вибрати мiж страхом перед Главком i переслiдуванням та помстою могутнього патрицiя, якому прийшов би на допомогу iнший, iще могутнiший, Петронiй. Тому Хiлон перестав вагатися. Подумав, що лiпше мати ворогами малих, анiж великих, i, хоча боягузлива його натура не зовсiм погоджувалася з кривавими засобами, визнав за необхiднiсть убивство Главка чужими руками.

Тепер треба йому було тiльки знайти людей, i з ними, власне, й був пов'язаний його план, про який натякнув Вiнiцiю. Проводячи ночi найчастiше у винарнях серед людей без даху, без честi й вiри, легко мiг знайти таких, якi б узялися за будь-яку роботу, але ще легше таких, якi, пронюхавши про його грошi, почали б свою роботу з нього або, взявши завдаток, змусили б його вiддати всю суму, погрожуючи виданням у руки сторожi. Зрештою, вiд певного часу Хiлон вiдчув огиду до голоти, до мерзенних, а водночас страшних персон, якi гнiздилися в пiдозрiлих будинках на Субурi або за Тибром. Мiряючи все на свою мiрку i не вивчивши достатньо глибоко нi християн, анi iхнього вчення, вважав, що й серед них знайде покiрне знаряддя, бо видавалися йому ретельнiшими за iнших, до них вирiшив i звернутися i справу подав таким чином, аби взялися за неi не тiльки заради грошей, але й через ревнiсть до вiри.

Із тiею метою пiшов увечерi до Еврицiя, знаючи, що той вiдданий йому всiею душею i зробить усе, аби йому допомогти. Людина за вдачею обережна, Хiлон i не думав зiзнаватися йому в iстинних своiх намiрах, якi, зрештою, виявилися б у кричущiй суперечностi з вiрою старого в його доброчеснiсть i богобоязливiсть. Хотiв мати готових на все людей i з ними як-небудь домовитися про справу таким чином, аби з огляду на самих себе тримали ii у вiчнiй таемницi.

Старий Еврицiй, викупивши сина, орендував одну з таких малих крамничок, яких чимало було бiля Великого Цирку, щоб продавати в нiй оливки, боби, прiснi коржi та пiдсолоджену медом воду глядачам, якi прибували на змагання. Хiлон застав його вдома, той прибирав у крамничцi i, привiтавшись в iм'я Христа, почав говорити про справу, що привела його до старого. Адже вiн, зробивши послугу, вважав, що вони йому вiддячать. Йому потрiбнi двое чи трое людей, сильних i вiдважних, для вiдвернення небезпеки, що загрожуе не тiльки йому, а всiм християнам. Вiн, звичайно, чоловiк бiдний, позаяк усе, що мав, оддав Еврицiю, та все-таки цим людям заплатить, але за умови, що йому довiрятимуть i виконають усе, що вiн накаже.

Старий i син його Кварт слухали його як свого благодiйника мало не навколiшках. Обидва заявили теж, що самi готовi виконати все, чого вiд них вимагатиме, вiрячи, що чоловiк такий праведний не може вимагати вчинкiв, якi б не узгоджувались з ученням Христа.

Хiлон запевнив iх, що так i е, i, пiдвiвши очi догори, зробив вигляд, що молиться, в дiйсностi ж розмiрковував, чи не буде добре прийняти iхню жертву, яка могла б заощадити йому тисячу сестерцiiв. Але по хвилинi роздумiв од цього вiдмовився. Еврицiй був старим, може, не стiльки немiчним через вiк, скiльки виснаженим через турботи i хвороби. Кварту було шiстнадцять. Хiлон же мав потребу в людях справних, а передовсiм сильних. Щодо тисячi сестерцiiв, сподiвався, що завдяки задумовi, який виник, зумiе, в усякiм разi, значну iх частину зекономити.

Вони наполягали якийсь час, але, коли рiшуче iм вiдмовив, поступилися. Кварт тодi сказав:

– Знаю пекаря Демаса, пане, в якого при жорнах працюють раби й люди найманi. Один iз тих найманцiв такий сильний, що вистачило б не на двох, а на чотирьох, адже сам бачив, як пiдносив каменi, що iх четверо людей не могли зрушити з мiсця.

– Якщо вiн чоловiк богобоязливий i здатний пожертвувати собою заради братiв, познайом мене з ним, – сказав Хiлон.

– Вiн християнин, пане, – вiдповiв Кварт, – бо у Демаса працюють здебiльшого християни. Є там робiтники нiчнi й деннi, цей саме з нiчних. Якби ми зараз пiшли, застали б iх за вечерею й могли б iз ним вiльно поговорити. Демас мешкае бiля Торговоi пристанi.

Хiлон погодився залюбки. Торгова пристань розташована була бiля пiднiжжя Авентинського пагорба, а значить, недалеко вiд Великого Цирку. Можна було не обходити пагорбiв, податися вздовж рiки, через Емiлiiв Портик, що значно скорочувало шлях.

– Старий я, – сказав Хiлон, коли ввiйшли пiд колонаду, – i часом у мене туманiе пам'ять. Так! Одначе ж наш Христос був зраджений одним iз своiх учнiв! Але iменi зрадника не можу собi в цю хвилину пригадати…

– Юда, пане, що повiсився, – вiдповiв Кварт, дивуючись дещо в душi, як можна було того iменi не пам'ятати.

– Саме так! Юда! Дякую тобi, – промовив Хiлон.

І якийсь час iшли мовчки. Дiставшись Торговоi пристанi, вже зачиненоi, минули ii та, обiгнувши склади, в яких видавали народовi хлiб, повернули лiворуч, до будинкiв, якi тяглися вздовж Остiйського шляху, аж до пагорба Тестацiя та Хлiбного Форуму. Там зупинилися перед дерев'яною будiвлею, з якоi долiтав гуркiт жорен. Кварт увiйшов усередину. Хiлон же, що не любив показуватися великiй кiлькостi людей i побоювався, що якийсь злий фатум може зiштовхнути його з лiкарем Главком, залишився надворi.

«Цiкаво побачити того Геркулеса, що служить помiчником мельника, – мовив подумки, поглядаючи на ясний мiсяць, – якщо це негiдник i чоловiк розумний, буде менi трохи коштувати, якщо доброчесний християнин i дурень, зробить задарма все, чого вiд нього вимагатиму».

Подальшi роздуми перебило йому повернення Кварта, котрий вийшов iз будiвлi з чоловiком, одягненим лише в тунiку, що називалась «екзомiс», скроену в такий спосiб, що праве плече i права половина грудей залишались оголеними. Одяг такий, що не заважав свободi рухiв, носили особливi робiтники. Хiлон, подивившись на прибульця, зiтхнув iз задоволенням: у життi ж бо не бачив досi таких рук i таких грудей.

– Оце i е, пане, – сказав Кварт, – брат, якого хотiв ти бачити.

– Нехай буде з тобою мир Христа, – озвався Хiлон, – ти ж, Кварте, скажи цьому братовi, чи заслуговую я на вiру i довiру, а потiм iди собi додому в iм'я Боже, бо не треба, щоби сивий батько залишався в самотностi.

– Це святий чоловiк, – сказав Кварт, – який оддав усе свое багатство, щоби мене, не знайомого йому, викупити з неволi. Нехай Господь наш, Спаситель, вiддячить йому за це небесною нагородою.

Робiтник-велетень, почувши це, схилився й поцiлував Хiлону руку.

– Як твое iм'я, брате? – спитав грек.

– При святому хрещеннi, отче, менi дано iм'я Урбан.

– Урбане, брате мiй, чи маеш час, аби поговорити зi мною не поспiхом.

– Робота наша починаеться опiвночi, а поки що нам тiльки готують вечерю.

– Отже, часу досить – ходiмо до рiки, а там вислухаеш, що я тобi скажу.

Пiшли й сiли на кам'яному парапетi в тишi, що переривалася тiльки вiддаленим гуркотом жорен i плюскотiнням хвиль унизу. Там Хiлон вдивлявся в обличчя робiтника, яке всупереч дещо грiзному та смутному виразу (такий мали зазвичай обличчя варварiв, якi жили в Римi) видалося йому добродушним i щирим.

«Саме так! – сказав подумки. – Це чоловiк добрий i дурний, який заб'е Главка задарма».

Пiсля чого запитав:

– Урбане, ти любиш Христа?

– Люблю всiею душею, всiм серцем, – вiдповiв робiтник.

– А братiв своiх? А сестер, а тих, якi навчилися правди й вiри в Христа?

– Люблю iх також, отче.

– Тодi хай мир буде з тобою.

– І з тобою, отче.

Настала знову тиша – тiльки вiддалiк гуркотiли жорна, а внизу дзюрчала вода.

Хiлон, вдивляючись в ясне сяяння мiсяця, повiльним, притишеним голосом почав говорити про смерть Христа. Говорив нiбито не Урбану, а самому собi пригадував обставини цiеi смертi чи ii таемницю звiряв цьому сонному мiсту. Було в тому щось зворушливе й водночас урочисте. Робiтник плакав, а коли Хiлон почав стогнати й жалкувати з того приводу, що у хвилину смертi Спасителя не було нiкого, хто б його захистив якщо не вiд розп'яття, то принаймнi вiд знущань солдатiв та юдеiв, величезнi кулаки варвара почали стискатися з жалю i стримуваноi лютi. Смерть його тiльки зворушувала, але вiд думки про чернь, яка насмiхалася з прицвяхованого до хреста агнця, проста душа Урбана обурювалася i його охоплювала дика хiть помсти.

Хiлон спитав несподiвано:

– Урбане, чи знаеш, хто був Юда?

– Знаю, знаю! Але вiн повiсився! – вигукнув робiтник.

І в голосi його був нiбито жаль, що зрадник сам уже вiдмiряв собi покарання i не може потрапити в його руки.

А Хiлон мовив далi:

– А якби вiн не повiсився i якби хтось iз християн зустрiв його на сушi або на морi, чи не повинен би помститися за муки, кров i смерть Спасителя?

– Та хто ж би не помстився, отче!

– Мир тобi, вiрний слуго агнця. Так! Вiльно своi кривди прощати, а хто ж, одначе, мае право прощати кривди Бога? Але як змiя плодить змiю, як злоба злобу i як зрада зраду, так iз отрути Юдиноi народився iнший зрадник, i як той видав юдеям i солдатам римським Спасителя, так цей, що живе серед нас, хоче видати вовкам овечок його, i якщо нiхто не вiдверне зради, якщо нiхто не розчавить завчасно голови змii, всiх нас чекае згуба, а разом з нами згине й честь агнця.

Робiтник дивився на нього з величезним хвилюванням, нiби зовсiм не здаючи собi справи про те, що вiн чув, грек же, накривши голову полою плаща, почав повторювати голосом, який нiби з-пiд землi виходив:

– Горе вам, слуги iстинного Бога, горе вам, християни та християнки!

І знову запанувало мовчання, знову було чути лише гуркiт жорен, глухий спiв робiтникiв i гомiн рiки.

– Отче, – запитав урештi робiтник, – а хто цей зрадник?

Хiлон опустив голову. Хто зрадник? Син Юди, виплiд його отрути, що удае християнина й ходить до молитовних домiв для того тiльки, щоб звинуватити братiв перед iмператором, – мовляв, iмператора не хочуть визнавати за бога, отруюють фонтани, вбивають дiтей i хочуть знищити це мiсто так, аби каменя на каменi не лишилося. Тож за кiлька днiв буде видано наказ преторiанцям схопити старих, жiнок i дiтей i стратити iх, як послано на страту рабiв Педанiя Секунда. Й усе те вчинив другий Юда. Та якщо першого нiхто не скарав, якщо нiхто йому не помстився, якщо нiхто не захистив Христа в час його страждань, хто ж захоче того скарати, хто розчавить змiю, перш нiж ii вислухае iмператор, хто ж його знищить, хто захистить од згуби братiв i вiру Христову?

Тут Урбан, який сидiв досi на кам'яному парапетi, пiдхопився раптом i сказав:

– Я зроблю це, отче.

Хiлон теж пiдвiвся, хвилину дивився на обличчя робiтника, освiтлене мiсячним сяйвом, потiм, простягнувши руку, поклав повiльно долоню на його голову.

– Іди мiж християн, – сказав урочисто, – йди до молитовного дому й питай братiв про лiкаря Главка, а коли тобi його вкажуть, тодi, в iм'я Христове, вбий…

– Про Главка?.. – повторив робiтник, наче бажаючи закрiпити в пам'ятi це iм'я.

– Чи знаеш його?

– Нi, не знаю. Християн тисячi в усьому Римi, й не всi одне одного знають. Але завтра в Острiанi зберуться вночi брати i сестри, всi до одного, бо прибув великий апостол Христовий, який там буде повчати, – там брати вкажуть менi Главка.

– В Острiанi? – спитав Хiлон. – Але ж це за брамами мiста. Брати i всi сестри? Вночi? За брамами в Острiанi?

– Так, отче. Там наш цвинтар, мiж Соляною дорогою та Номентанською[201 - …мiж Соляною дорогою та Номентанською. – Соляна дорога йшла на пiвнiчний схiд, до берега Адрiатичного моря. Паралельна iй Номентанська дорога, проходячи через невелике мiсто Номента (за 30 км од Рима), невдовзi з'еднувалася з Соляною.]. Хiба тобi невiдомо, що там повчатиме великий апостол?

– Не був я два днi вдома, тому й не отримав його листа, а не знаю, де Острiан, бо нещодавно прибув сюди з Коринфа, де очолюю християнську общину… Але все вiрно! І якщо Христос так тебе надихнув, пiдеш уночi, мiй сину, в Острiан, там знайдеш серед братiв Главка i вб'еш його на зворотному шляху до мiста, за що буде тобi вiдпущено всi грiхи. А тепер нехай буде з тобою мир.

– Отче…

– Слухаю тебе, слуго агнця.

На обличчi робiтника вiдбилася велика стурбованiсть. Ось недавно вбив людину, а може, й двох, а вчення Христове забороняе вбивати. Щоправда, вбив iх, не себе захищаючи, але й це не дозволено! Вбив iх не для зиску, Боже борони… Єпископ сам йому дав братiв на помiч, але вбивати не дозволяв, вiн же мимохiть убив, бо Господь покарав його силою занадто великою… І тепер тяжко розкаюеться… Іншi спiвають при жорнах, а вiн, нещасний, усе думае про свiй грiх, про образу агнця… Скiльки вже намолив, скiльки наплакав! Скiльки разiв прохав у агнця прощення! І вiдчувае й досi, що не спокутував iще… А тепер знову пообiцяв убити зрадника… І добре! Власнi тiльки образи вибачати можна, отже, вб'е його хоч би й на очах усiх братiв i сестер, якi завтра будуть ув Острiанi. Але нехай Главка буде спершу засуджено старiйшинами общини, епископом або апостолом. Убити – справа нехитра, а вбити зрадника – то навiть приемно, як убити вовка чи ведмедя, але що як загине Главк безвинним? Як же брати на совiсть нове вбивство, новий грiх i нову образу агнця?

– На суд нема часу, мiй сину, – заперечив Хiлон, – бо зрадник просто з Острiану поспiшить до iмператора в Анцiй або сховаеться в домi одного патрицiя, котрому вiн надае послуги, але дам тобi знак, – коли його покажеш пiсля вбивства Главка, i епископ, i великий апостол благословлять твiй вчинок.

Кажучи це, видобув монету, потiм почав шукати за поясом ножа, а знайшовши, надряпав на сестерцii гостряком знак хреста i подав його робiтниковi.

– Ось вирок Главковi та знак для тебе. Коли порiшиш Главка, покажеш епископовi, вiдпустить тобi й те вбивство, що його вчинив мимохiть.

Робiтник простягнув мимоволi руку за монетою, та маючи, власне, занадто свiже в пам'ятi перше вбивство, вiдчув нiби переляк.

– Отче, – сказав майже благальним голосом, – невже береш на совiсть цей вчинок i невже сам чув, як Главк зраджував братiв?

Хiлон зрозумiв, що треба дати якiсь докази, назвати якiсь iмена, бо iнакше в серце велетня може закрастися сумнiв. І раптом у нього сяйнула щаслива думка.

– Слухай, Урбане, – сказав, – я живу в Коринфi, але родом iз Коса i тут, у Римi, навчаю вiри Христовоi одну рабиню з мого краю, звати ii Евнiка. Вона служить вестиплiкою в домi наближеного iмператора, такого собi Петронiя. Так ось у тому домi я й чув, як Главк брався видати всiх християн, а крiм того, обiцяв iншому улюбленцю iмператора, Вiнiцiю, що вiдшукае йому серед християн дiвчину…

Тут вiн зупинився й поглянув iз здивуванням на робiтника, в якого очi спалахнули раптом, як очi звiра, а обличчя набрало виразу дикого гнiву i погрози.

– Що з тобою? – запитав грек майже злякано.

– Нiчого, отче. Завтра вб'ю Главка!..

Але грек замовк; через хвилину, взявши за плечi робiтника, повернув його так, аби свiтло мiсяця падало просто на його обличчя, i втупив у нього уважний погляд. Видно було, що в душi Хiлон вагався, чи запитувати далi й видобути все повнiстю, чи теж наразi зупинитися на тiм, про що вiн довiдався i про що здогадався.

Врештi-решт, притаманна йому обережнiсть перемогла.

Грек зiтхнув глибоко раз i вдруге, потiм, поклавши знову долоню на голову робiтника, спитав урочисто й виразно:

– Так ти говориш, при святому хрещеннi назвали тебе Урбаном?

– Саме так, отче.

– Тодi нехай мир буде з тобою, Урбане.




Роздiл XVIII


Петронiй – Вiнiцiю:

«Кепськi твоi справи, carissime! Венера, мабуть, сплутала твоi думки, вiдняла розум, пам'ять i дар мислення про щось iнше, окрiм любовi. Прочитай колись те, що менi на мiй лист вiдповiдав, i зрозумiеш, як твiй розум зробився байдужим до всього, що не е Лiгiя, як нею тiльки зайнятий, до неi безперервно повертаеться та кружляе над нею, мов яструб над намiченою жертвою. Присягаюся Поллуксом! Знайди ii швидше; iнакше, якщо тебе любовний жар не спопелить, перетворишся на египетського Сфiнкса, що, закохавшись, як кажуть, у блiду Ісiду, став до всього глухий, байдужий i чекае тiльки ночi, щоб дивитися на милу кам'яними очима.

Пробiгай собi вечорами мiсто переодягненим, одвiдуй навiть разом iз твоiм фiлософом християнськi молитовнi доми. Все, що пробуджуе надiю та вбивае час, е гiдним похвали. Але заради дружби зроби одне: отой Урс, раб Лiгii, е начебто чоловiк сили незвичайноi, тож найми собi Кротона, i здiйснюйте утрьох походи. Так буде безпечнiше й розумнiше. Християни, позаяк до них належать Помпонiя Грецина та Лiгiя, не е такими розбiйниками, за яких мають iх повсюди, одначе при викраданнi Лiгii довели, що, коли йдеться про якусь овечку з iхнього стада, жартувати не люблять. Коли побачиш Лiгiю, знаю, що не зможеш утриматись i захочеш ii забрати вiдразу ж, а як же те зробиш за допомогою самого лише Хiлона? А Кротон упораеться, хоч би ii десятеро таких, як той Урс, лiгiйцiв охороняло. Не дозволяй визискувати себе Хiлону, але на Кротона грошей не жалiй. З усiх порад, якi я тобi можу дати, це найлiпша.

Тут уже перестали говорити про маленьку Августу i про те, що вона померла вiд чарiв. Згадуе ще часом про неi Поппея, але розум iмператора зайнятий чимось iншим; зрештою, якщо правда, що божественна Августа знову при надii, то i в неi пам'ять про те дитя щезне безслiдно. Ось уже днiв кiльканадцять, як ми в Неаполiсi, а радше в Байях. Коли б ти був здатен до мислення про будь-що, то вiдлуння нашого тут перебування мусило б дiстатися твоiх вух, бо весь Рим не говорить напевне нi про що iнше. Отже, поiхали ми просто в Байi, де спершу нас обступили спомини про матiр i докори сумлiння. Але чи знаеш, до чого Агенобарб уже дiйшов? Ось, навiть убивство матерi е для нього тiльки темою для вiршiв i приводом для розiгрування блазенсько-трагiчних сцен. Вiн вiдчував давнiше iстиннi докори лише тому, що вiн боягуз. Тепер, коли переконався, що свiт, як був, пiд його ногами, а жоден бог не помстився йому, вiн удае тiльки, аби розчулювати людей своею долею. Інодi схоплюеться ночами, стверджуючи, що його переслiдують Фурii, будить нас, оглядаеться, прибирае позу актора, що грае роль Ореста[202 - …грае роль Ореста… – У грецькiй мiфологii Орест – син ахейського царя Агамемнона та Клiтемнестри.], й до того ж кепського актора, декламуе грецькi вiршi й стежить, чи ми в захопленнi вiд нього. А ми, ясна рiч, у захопленнi! І замiсть того, щоб сказати йому: «Йди спати, блазню!», налаштовуемо себе на тон трагедii й захищаемо великого артиста вiд Фурiй. Присягаюся Кастором! Мусило ж до тебе дiйти принаймнi те, що вiн виступав уже публiчно в Неаполiсi. Зiгнано всiх грецьких голодранцiв iз Неаполiса й навколишнiх мiст, якi наповнили арену такими неприемними випарами часнику й поту, що дякував я богам, бо замiсть того, аби сидiти в перших рядах серед августiанiв, я був iз Агенобарбом за сценою. І ти не повiриш, вiн боявся! Боявся насправдi! Брав мою руку i прикладав собi до серця, що билося дiйсно прискорено. Важко дихав, а за хвилину, коли треба було виходити, зблiд, як пергамент, i чоло вкрилося краплями поту. А знав же, що в усiх рядах сидять преторiанцi, озброенi киями, якими в разi потреби мали пiдтримувати запал публiки. Та потреби не було. Жодне стадо мавп iз околиць Карфагена не змогло б так вити, як вила ця голота. Кажу тобi, що запах часнику долiтав аж на сцену. Нерон же кланявся, притискав руку до серця, посилав поцiлунки рукою i плакав. Потiм вривався мiж нас за сцену, де ми його чекали, як п'яний, волаючи: «Чого вартi всi трiумфи проти цього мого трiумфу?» А там голота все ще вила i плескала в долонi, знаючи, що виплескуе собi милостi, дарунки, частування, лотерейнi бiлети й нове видовисько з iмператора-блазня. Я iм навiть не дивуюся, що плескали, бо того досi не бачено. Вiн же повторював за хвилину: «Ось що значить греки! Ось що значить греки!» І здаеться менi, що вiдтодi його ненависть до Рима ще зросла. А все-таки до Рима вислано було гiнцiв з повiдомленням про трiумф i сподiваннями у найближчi днi подяк сенату. Вiдразу ж пiсля першого виступу Нерона стався тут дивний випадок. Театр завалився несподiвано, але тодi, коли люди вже вийшли. Був я на мiсцi подii й не бачив, аби видобуто хоч один труп iз-пiд руiн. Багато хто, навiть серед грекiв, дивилися на те, як на гнiв богiв за приниження iмператорськоi влади, але вiн, навпаки, стверджував, що то милiсть богiв, якi напевно опiкуються його спiвом i тими, що його слухають. З цiеi нагоди жертвопринесення по всiх храмах i великi подяки, для нього ж нове заохочення до подорожi в Ахайю. Кiлька днiв тому говорив менi, одначе, що боiться, як до цього поставиться римський люд i чи не збунтуеться, як iз любовi до нього, так i з побоювання щодо роздачi хлiба та видовищ, якi б його через тривалу вiдсутнiсть iмператора могли оминати.

Їдемо, одначе, до Беневента[203 - Беневент – мiсто в областi Самнiй, за 40 км на схiд од Капуi.] оглядати шевськi пишноти, що ними хизуватиметься Ватинiй, а звiдти, пiд покровительством божественних братiв Єлени[204 - …пiд покровительством божественних братiв Єлени… – тобто Кастора й Поллукса.], у Грецiю. Щодо мене, помiтив я одну дивну рiч, що, коли перебуваеш серед божевiльних, робишся також божевiльним, а бiльше того, знаходиш певну чарiвнiсть у божевiллi. Грецiя й подорож у тисячу цитр, якийсь трiумфальний похiд Вакха, серед увiнчаних миртовою зеленню, листям винограду, жимолостю нiмф i вакханок, колiсницi з запряженими в них тиграми, квiти, жезли Дiонiса, вiнки, вигуки: «Evoe!», музика, поезiя й аплодуюча Еллада, все добре, але ми тут плекаемо ще смiливiшi намiри. Нам хотiлося б створити якусь схiдну казкову iмперiю, царство пальм, сонця, поезii перетвореноi на сон дiйсностi, перетвореного на суцiльне блаженство життя. Хотiлося нам забути про Рим, а центр всесвiту розташувати десь мiж Грецiею, Азiею та Єгиптом, жити життям не людей, а богiв, не знати, що таке повсякденнiсть, плавати на золотих галерах пiд захистом пурпурових вiтрил, бути Аполлоном, Осiрiсом[205 - Осiрiс – египетський бог продуктивних сил природи, цар потойбiчного свiту.] i Ваалом[206 - Ваал – божество семiтського походження; найчастiше вшановувався як бог родючостi та бог сонця.] ув однiй особi, рожевiти з зорею, золотiти iз сонцем, срiблитися з мiсяцем, володiти, спiвати, мрiяти… І чи повiриш, що я, хто мае ще на сестерцiй здорового глузду i на ас розважливостi, даю себе, одначе, захопити цим фантазiям, i даю захопити тому, що коли вони й нездiйсненнi, то принаймнi величнi й незвичайнi… Така iмперiя казкова була б, мабуть, чимось, що колись, колись, через багато вiкiв видалося б людям сном. Якщо Венера не прибирае образу такоi собi Лiгii або хоча б такоi рабинi, як Евнiка, i якщо не прикрашае життя мистецтвом, то само по собi воно марне й нерiдко мае мармизу мавпи. Але Мiднобородий не здiйснить своiх намiрiв хоча б тому, що в цьому казковому царствi поезii та Сходу не мае бути мiсця для зради, пiдлостi й смертi, а в нiм пiд машкарою поета криеться бездарний комедiант, дурнуватий вiзник i паскудний тиран. Через це тим часом душимо людей, що нам якимось чином заважають. Бiдолашний Торкват Силан е вже тiнню. Розрiзав собi вени кiлька днiв тому. Леканiй i Лiцiнiй зi страхом стають на консульськi посади, старому Тразеевi не уникнути смертi, бо вiн смiе бути чесним. Тигеллiн i досi не може дiстати наказу, щоб я розрiзав собi вени. Я ще потрiбний не тiльки як арбiтр елегантностi, але як людина, без чиiх порад i смаку мандрiвка до Ахайi може не вдатися. Часом, одначе, думаю, що рано чи пiзно мушу тим скiнчити, а знаеш, про що iнодi турбуюсь: про те, щоб Мiднобородому не дiсталась ота моя чаша муринська, яку ти бачив i був у захватi вiд неi. Якщо в мою останню смертну годину будеш при менi, я тобi ii вiддам, якщо ж будеш далеко, я розiб'ю ii. Але тим часом попереду маемо шевський Беневент, олiмпiйську Грецiю i фатум, який визначае кожному незнаний i непередбачуваний шлях. Бувай здоровий i найми Кротона, а то й удруге в тебе вiдберуть Лiгiю. Хiлонiда, коли тобi перестане бути потрiбним, одiшли до мене, хоч де б я був. Може, зроблю з нього другого Ватинiя, i консули та сенатори дрижатимуть iще перед ним, як дрижать перед оцим лицарем Дратвою. Варто б дочекатися такого видовища. Коли вiдшукаеш Лiгiю, дай менi знати, щоби принiс у жертву за вас пару лебедiв i пару голубiв у тутешньому круглому храмi Венери. Бачив колись увi снi Лiгiю в тебе на колiнах, яка шукала твоiх поцiлункiв. Постарайся, щоб той сон став пророчим. Нехай на твоему небi не буде хмар, а коли i з'являться, то нехай мають колiр i запах троянд. Бувай здоровий i прощавай!»




Роздiл XIX


Ледве Вiнiцiй закiнчив читати, як до бiблiотеки прослизнув тихо нiким не кликаний Хiлон, – слуги мали наказ впускати його в будь-який час дня i ночi.

– Нехай божественна мати твого великодушного пращура, Енея, – сказав, – буде до тебе такою ж милостивою, пане, як до мене був милостивим божественний син Майi.

– Що це означае? – спитав Вiнiцiй, пiдхоплюючись iз-за столу, за яким сидiв.

А Хiлон пiдвiв голову i сказав:

– Еврика!

Молодий патрицiй розхвилювався так, що протягом тривалого часу не мiг вимовити й слова.

– Бачив ii? – запитав нарештi.

– Бачив Урса, пане, i говорив з ним.

– І знаеш, де вони переховуються?

– Нi, пане. Інша людина просто через власне самолюбство дала б зрозумiти лiгiйцевi, що вгадала, хто вiн такий, iнша б постаралася випитати в нього, де вiн мешкае, й або дiстала б удар кулаком, пiсля якого всi земнi справи стали б iй байдужими, або викликала б недовiру велетня, i призвела до того, що для дiвчини шукалося б, може, ще цiеi ж ночi iншу схованку. Я того не вчинив, пане. Досить менi знати, що Урс працюе у мельника бiля Торговоi пристанi, що того звуть Демас, як твого вiльновiдпущеника, а досить менi цього тому, що тепер будь-який надiйний твiй слуга може вранцi пiти слiдом за ним i вистежити iхню схованку. Я принiс тобi тiльки певнiсть, пане, що коли Урс тут, то й божественна Лiгiя перебувае в Римi, i ще одне повiдомлення, що цiеi ночi буде майже напевно в Острiанi.

– В Острiанi? Де це? – перебив його Вiнiцiй, бажаючи, мабуть, бiгти зараз же на вказане мiсце.

– Старий цвинтар мiж Соляною та Номентанською дорогами. Верховний жрець християн, про якого я говорив тобi, пане, i якого чекали значно пiзнiше, приiхав уже i сьогоднi вночi хреститиме й повчатиме на тiм цвинтарi. Вони криються зi своiм ученням, бо хоча й немае досi едиктiв, якi його забороняють, народ iх ненавидить, отож мусять бути обережними. Сам Урс говорив менi, що всi, до единоi душi, зберуться сьогоднi в Острiанi, бо кожен хоче бачити й чути того, хто був першим учнем Христа i кого вони називають посланцем. А жiнки в них нарiвнi з чоловiками слухають повчання, тому з жiнок не буде, може, тiльки Помпонii, вона ж бо не змогла б виправдатися перед Авлом, шанувальником давнiх богiв, чому вночi покидае дiм; Лiгiя, одначе, о пане, що перебувае пiд опiкою Урса та старiйшин общини, прийде з iншими жiнками, без сумнiву.

Вiнiцiй, який жив до цього нiби в гарячцi, пiдтримуваний лише сподiванням, тепер, коли сподiвання це, здавалося, здiйсниться, вiдчув раптом таке ослаблення, яке вiдчувае людина пiсля подорожi над силу бiля мети. Хiлон зауважив це й вирiшив скористатися:

– Брами справдi пильнують твоi люди, пане, i християни мусять про це знати. Але вони не потребують брам. Тибр iх також не потребуе, а хоч од рiки до тих дорiг далеко, варто зробити гак, аби побачити «великого апостола». Зрештою, вони можуть мати тисячу способiв опинитися за мурами, i знаю, що iх мають. В Острiанi знайдеш, пане, Лiгiю, а коли б навiть – чого я не припускаю – ii не було, буде Урс, тому що цей обiцяв менi вбити Главка. Сам казав менi, що буде й там його порiшить, чуеш, шляхетний трибуне? Отож, або пiдеш за Урсом услiд i довiдаешся, де Лiгiя мешкае, або накажеш своiм людям схопити його як убивцю i, маючи в своiх руках, видобудеш iз нього зiзнання, де вiн сховав Лiгiю. Я свое зробив! Інший, о пане, сказав би тобi, буцiм випив iз Урсом десять глекiв найлiпшого вина, поки видобув iз нього таемницю; iнший сказав би тобi, що програв йому тисячу сестерцiiв у «дванадцять лiнiй» або що за двi тисячi купив цi вiдомостi… Знаю, що вiдшкодував би менi все подвiйно, але незважаючи на це, раз у життi… тобто, хотiв сказати: як завше в життi, буду чесним, сподiваюся ж бо, що, як говорив великодушний Петронiй, усiлякi моi видатки та надii твоя великодушнiсть переважить.

Але Вiнiцiй, який був солдатом, звик не тiльки давати раду собi перед лицем усяких обставин, але й дiяти, зразу ж опанував хвилинну слабкiсть i сказав:

– Не розчаруешся в моiй великодушностi, спершу, однак, пiдеш зi мною в Острiан.

– Я – в Острiан? – запитав Хiлон, який не мав анi найменшого бажання туди йти. – Я, шляхетний трибуне, обiцяв тобi знайти Лiгiю, але не обiцяв ii викрадати… Подумай, пане, що б зi мною сталось, якби цей лiгiйський ведмiдь, роздерши Главка, переконався водночас, що не зовсiм справедливо вчинив? Чи не вважав би мене (зрештою, несправедливо) винуватцем скоеного вбивства? Пам'ятай, пане, хто е бiльшим фiлософом, тому важче вiдповiдати на дурнi запитання невiгласiв, що ж би я йому вiдповiв, якби вiн мене запитав, чому я звинуватив лiкаря Главка? Якщо, одначе, ти пiдозрюеш мене, що я тебе обдурюю, то скажу тобi, заплати менi тiльки тодi, коли тобi вкажу дiм, у якому мешкае Лiгiя, сьогоднi ж вияви лише частку твоеi щедростi, аби, коли б i ти, о пане (вiд чого захистять нехай усi боги), випадково потерпiв, не лишився я зовсiм без нагороди. Серце твое не витримало б цього.

Вiнiцiй пiдiйшов до скринi, що стояла на мармуровiй пiдставцi й називалась «арка», i, видобувши з неi гаманець iз монетами, кинув його Хiлоновi.

– Тут скрупули[207 - Скрупул (skripulum, або skrupulym) – маленька золота монета, що дорiвнюе третинi золотого динарiя, або ауреуса. (Прим. авт.)], – сказав вiн. – Коли Лiгiя буде в моему домi, отримаеш такий самий гаманець, наповнений ауреусами.

– О Юпiтер! – скрикнув Хiлон.

Але Вiнiцiй нахмурив брови.

– Тебе погодують, потiм можеш одпочити. До вечора не рушиш звiдси, коли ж нiч настане, проведеш мене до Острiану.

На обличчi грека вiдбилися за хвилину страх i вагання, потiм, одначе, вiн заспокоiвся i сказав:

– Хто ж тобi суперечитиме, пане! Прийми цi слова за добре пророкування, як прийняв iх великий наш богатир у храмi Аммона. Щодо мене, тi скрупули (тут струснув гаманцем) переважили мою, не кажучи вже про твою, дружбу, яка для мене е щастям i насолодою…

Але Вiнiцiй перебив його нетерпляче й почав розпитувати про подробицi розмови з Урсом. Одне з них було ясно: або схованку Лiгii цiеi ночi буде виявлено, або саму ii можна буде викрасти на зворотному шляху з Острiану. І вiд цiеi думки Вiнiцiя охоплювала шалена радiсть. Тепер, коли вiн був майже певен, що Лiгiю вiдшукае, гнiв та образа на неi зникли. За ту власну радiсть вибачав iй усе. Думав тiльки про неi як про дорогу й жадану iстоту, й було в нього таке вiдчуття, буцiм пiсля тривалоi подорожi мала повернутися. Хотiлося йому скликати рабiв i наказати iм прикрасити дiм гiрляндами. Не мав нi краплi зла навiть до Урса. Готовий був усiм усе вибачити. Хiлон, до якого й досi, незважаючи на його послуги, Вiнiцiй вiдчував певну вiдразу, вперше видався йому чоловiком кумедним i неабияким. Пояснiшало йому в домi, посвiтлiшало в очах i в обличчi. Почав заново вiдчувати молодiсть i радiсть життя. Колишне нестерпне страждання не показало йому в достатнiй мiрi, як Лiгiю покохав. Зрозумiв це тiльки тепер, коли сподiвався ii мати. Потяг до неi пробуджувався в нiм, як навеснi пробуджуеться земля, пригрiта сонцем, але бажання його були тепер нiби менш слiпi й дикi, а бiльше радiснi й нiжнi. Вiдчував також у собi енергiю без меж i був переконаний, що як тiльки побачить Лiгiю на власнi очi, в той час уже не вiднiмуть ii в нього християни всього свiту анi навiть сам iмператор.

Хiлон, однак, пiдбадьорений його радiстю, взяв слово й заходився йому давати поради. На його думку, належало справу не вважати ще виграною й поводитися з найбiльшою обережнiстю, без якоi вона може звестися нанiвець. Вiн також благав Вiнiцiя, щоб той не викрадав ii з Острiану. Туди мають пiти з вiдлогами на головах, iз прикритими обличчями та обмежитися розгляданням iз якогось темного кутка всiх присутнiх. А тiльки вони побачать Лiгiю, найбезпечнiше буде пiти за нею, тримаючись на вiдстанi, помiтити, в який будинок вона увiйде, а вже завтра на свiтаннi оточити його великим загоном рабiв i забрати ii серед бiлого дня. Позаяк вона е заручниця i належить, власне, iмператору, то можна це зробити, не побоюючись правосуддя. В разi, якщо б ii не побачили в Острiанi, пiдуть за Урсом, i результат буде такий самий. На цвинтар з великою кiлькiстю людей iти не можна, бо легко могли б на себе звернути увагу, а тодi християнам досить було б погасити всi смолоскипи, як це зробили при першому викраданнi Лiгii, i розсiятися, сховатися в темрявi в потайних мiсцях, вiдомих тiльки iм. Треба ж озброiтись, а ще лiпше взяти з собою двох людей, надiйних i сильних, аби в цьому разi могли захистити.

Вiнiцiй визнав цiлковиту слушнiсть цих порад i, згадавши заодно i поради Петронiя, наказав рабам, аби покликали до нього Кротона. Хiлон, який усiх знав у Римi, помiтно заспокоiвся, почувши iм'я знаного атлета, чиею надлюдською силою захоплювався неодноразово на аренi, i заявив, що до Острiану пiде. Гаманець, наповнений великими ауреусами, видавався йому, завдяки допомозi Кротона, значно легшою здобиччю.

З цiею думкою грек сiв до столу, до якого згодом запросив його доглядач атрiю, i за iжею розповiдав рабам, яку чудову мазь привiз iхньому володаревi: нею достатньо помастити копита найгiршим коням, аби вони лишили далеко позаду всiх iнших. А навчив його виготовляти цю мазь один християнин, адже старшi християни значно краще розумiються на чарах i чудах, нiж навiть фессалiйцi, хоча Фессалiя[208 - Фессалiя – область на сходi Пiвнiчноi Грецii.] славиться своiми чаклунками. Християни мають до нього величезну довiру, а чому – кожен здогадаеться легко, хто знае, що означае риба. Так розмовляючи, вiн дивився пильно в обличчя рабiв, сподiваючись, що, може, виявить мiж ними християнина й донесе про нього Вiнiцiю. Коли ж те сподiвання його не справдилося, заходився iсти й пити надзвичайно багато, не жалiючи похвал кухаревi i запевняючи, що постараеться його у Вiнiцiя викупити. Веселiсть його затьмарювала едина думка, що вночi треба йти в Острiан, i втiшав себе тим, що буде переодягнений, у темрявi та в товариствi двох людей, iз яких один як силач е кумиром усього Рима, а другий – патрицiй i високий военачальник. «Хоч би Вiнiцiя й виявили, – мовив собi, – не вiдважаться пiдняти на нього руку, що ж до мене, нехай спробують побачити хоча б кiнець мого носа».

Пiсля чого взявся згадувати розмову з робiтником, i спогад цей сповнив його бадьорiстю. Хiлон не мав анi найменшого сумнiву, що робiтник цей – Урс. Знав iз розповiдей Вiнiцiя й тих, хто супроводжував Лiгiю з iмператорського палацу, про надзвичайну силу цього чоловiка. Позаяк в Еврицiя вiн запитував про людей винятково сильних, не було нiчого дивного, що вказано йому на Урса. До того ж розгубленiсть i гнiв робiтника на згадку про Вiнiцiя та Лiгiю не залишали сумнiву, що до цих людей у нього особливе ставлення; робiтник згадав також про покаяння та вбивство чоловiка, адже Урс убив Атацина; нарештi опис робiтника цiлковито вiдповiдав тому, що Вiнiцiй говорив про лiгiйця. Лише змiнене iм'я могло викликати сумнiв, але Хiлон уже знав, що християни часто при хрещеннi прибирають новi iмена.

«Якщо Урс уб'е Главка, – мовив подумки Хiлон, – то буде ще лiпше, якщо ж не вб'е, то також буде добрий знак, бо покаже, з якими труднощами християнам доводиться здiйснювати вбивство. Адже я зобразив цього Главка рiдним сином Юди та зрадником усiх християн; був я таким красномовним, що камiнь би й той розчулився та пообiцяв упасти на голову Главка, одначе ж ледве вмовив цього лiгiйського ведмедя, щоб менi заприсягнувся накласти на нього лапу… Вагався, не хотiв, говорив про свое горе та покаяння. Мабуть, у них це не заведено… Своi кривди треба пробачати, за чужi не дуже вiльно мститись, отже, Хiлоне, помiркуй, що тобi може загрожувати? Главковi не вiльно тобi помститися… Урс, якщо не вб'е Главка, за таку величезну провину, як зрада всiх християн, тим паче не вб'е тебе за таку малу провину, як зрада одного християнина. Зрештою, як тiльки я вкажу цьому палкому голубовi гнiздо його горлицi, вмиваю руки i вирушаю назад до Неаполiса. Християни говорять теж про якесь умивання рук – мабуть, це е спосiб, в який, коли мати з ними справу, можна ii остаточно завершити. Добрi люди цi християни, а так погано про них говорять! О боги! Така справедливiсть на свiтi. Подобаеться менi, однак, iхне вчення за те, що не дозволяе вбивати. Але якщо не дозволяе вбивати, то не дозволяе, напевне, анi красти, анi обдурювати, анi лжесвiдчити, отож не скажу, щоб легко було його дотримуватися. Навчае воно, мабуть, не тiльки чесно помирати, як навчають стоiки, але й чесно жити. Якщо колись наживу багатство й матиму такий дiм, як цей, i стiльки рабiв, то, може, лишуся християнином так надовго, як менi те буде на руку. Адже багатий усе може собi дозволити, навiть доброчеснiсть… Так! Це релiгiя для багатих, i тому не розумiю, чому серед них стiльки бiдних. Що iм з того за зиск i чому дозволяють доброчесностi зв'язувати собi руки? Мушу колись над цим помiркувати. Тим часом хвала тобi, Гермесе, що менi допомiг знайти цього борсука… Але якщо ж учинив це заради двох телиць, бiлих однолiток iз позолоченими рогами, то я тебе не впiзнаю. Постидайся, переможцю Аргуса[209 - Аргус – у грецькiй мiфологii багатоокий велетень, якого Гера приставила сторожем до коханки Зевса Іо. Гермес убив Аргуса, попередньо приспавши його грою на сопiлцi.]! Ти такий мудрий бог, аби згори не передбачити, що нiчого не отримаеш! Пожертвую тобi за це мою вдячнiсть, а якщо волiеш замiсть моеi вдячностi двiйко худобин, тодi сам е третьою, i в найлiпшому разi мусиш бути пастухом, а не богом. Стережись також, аби я як фiлософ не довiв людям, що тебе немае, – бо тодi б усi перестали тобi приносити жертви. З фiлософами лiпше бути в ладу».

Так розмовляючи сам iз собою i з Гермесом, Хiлон простягся на лавi, пiдклав собi плащ пiд голову i, коли раби прибрали посуд, заснув. Прокинувся, а радше розбуджено його, тiльки коли прийшов Кротон. Тодi пiшов до атрiю i з приемнiстю почав оглядати могутню постать ланiсти, колишнього гладiатора, таку велетенську, що вона, здавалося, заповнить увесь атрiй. Кротон уже домовився про цiну за послугу i сказав Вiнiцiю:

– Присягаюся Геркулесом! Добре, пане, що сьогоднi до мене звернувся, бо завтра вирушаю до Беневента, куди запросив мене шляхетний Ватинiй, аби там перед лицем iмператора помiрявся силами з таким собi Сiфаксом, найсильнiшим негром, якого будь-коли породжувала Африка. Чи уявляеш собi, пане, як його хребет хрусне в моiх обiймах, але, крiм того, я розiб'ю кулаком його чорну пику.

– Присягаюся Поллуксом! – вiдповiв Вiнiцiй. – Я певен, що так i зробиш, Кротоне.

– І чудово вчиниш, – додав Хiлон. – Так!.. Крiм того, розквась йому пику! Це гарна думка й гiдний тебе вчинок. Готовий я битись об заклад, що розквасиш йому пику. Тим часом, одначе, змасти свое тiло оливою, мiй Геркулесе, та затягни пояс, бо знай про те, що, можливо, зi справжнiм Каком[210 - Как – у римськiй мiфологii потворний велетень, син Вулкана.] справу доведеться мати. Чоловiк, який охороняе ту дiвчину, що цiкавить достойного Вiнiцiя, володiе начебто неабиякою силою.

Хiлон так говорив, тiльки щоб зачепити амбiцii Кротона, але Вiнiцiй сказав:

– Саме так, не бачив того, але казано менi про нього, що, бика схопивши за роги, може його вiдтягти, куди захоче.

– Ой! – вигукнув Хiлон, який не уявляв собi, щоб Урс був таким сильним.

Але Кротон посмiхнувся презирливо.

– Беруся, достойний пане, – сказав, – ухопити оцiею рукою, кого менi накажеш, а цiею другою оборонятися вiд сiмох таких лiгiйцiв i принести тобi дiвчину додому, хоч би всi християни Рима гналися за мною, мов калабрiйськi вовки[211 - …мов калабрiйськi вовки. – Калабрiя – область на пiвнiчно-схiдному кiнцi Італii.]. Якщо цього не доведу, дозволю вiдшмагати себе батогами на цiм iмплувii.

– Не дозволяй йому того, пане! – заволав Хiлон. – Почнуть у нас поцiляти камiнням, а тодi що з його сили? Чи не лiпше забрати дiвчину з дому й не наражати нi ii, нi себе на смертельну небезпеку!

– Так мае бути, Кротоне, – сказав Вiнiцiй.

– Твоi грошi – твоя воля! Пам'ятай тiльки, пане, що завтра iду до Беневента.

– Маю п'ятсот рабiв у самому мiстi, – вiдповiв Вiнiцiй.

Пiсля чого дав iм знак, аби вийшли, сам же рушив до бiблiотеки i, сiвши за стiл, написав Петронiю такi слова:

«Хiлон одшукав Лiгiю. Сьогоднi ввечерi йду з ним i з Кротоном ув Острiан, i викрадемо ii нинi або завтра з дому. Нехай боги засиплять тебе всiлякими удачами. Бувай здоровий, carissime, тому що радiсть не дозволяе менi писати довше».

І, поклавши стиль, почав походжати швидким кроком, бо, крiм радостi, що переповнювала йому душу, мучила його тривога. Говорив собi, що назавтра Лiгiя буде в його домi. Не знав, як iз нею поведеться, вiдчував, одначе, якщо вона його захоче кохати, вiн буде ii слугою. Пригадував собi запевнення Акти, що був коханим, i зворушувався до глибини душi. Тож буде йтися тiльки про подолання просто дiвочоi соромливостi та якихось обiтниць, що iх, мабуть, вимагае християнське вчення? Але якщо так, то, коли Лiгiя опиниться в його домi й пiддасться на умовляння чи примус, тодi мусить сказати собi: «Сталося!», й надалi буде вже покiрною та коханою.

Але поява Хiлона перервала йому перебiг цих блаженних роздумiв.

– Пане, – сказав грек, – ось що менi ще спало на думку: а раптом християни мають якiсь знаки, якiсь тесери, що без них нiкого не буде допущено в Острiан? Знаю, що в молитовних домах так бувае, таку тесеру я отримав у Еврицiя; дозволь же менi пiти до нього, пане, розпитати докладно i запастися такими знаками, якщо виявиться необхiдним.

– Добре, шляхетний мудрецю, – вiдповiв весело Вiнiцiй. – Говориш як людина передбачлива, й належить тобi за те похвала. Тож пiдеш до Еврицiя чи куди тобi заманеться, але для певностi залиш на отiм столi гаманець, отриманий тобою.

Хiлон, який завжди неохоче розлучався з грошима, скривився, та наказ виконав, i вийшов. Од Карин до Цирку, бiля якого розташовувалася крамничка Еврицiя, не було занадто далеко, тому повернувся ще до смеркання.

– Ось знаки, пане. Без них не пустили б нас. Розпитав також добре про дорогу, а заодно сказав Еврицiю, що знакiв потребую тiльки для моiх друзiв, сам же не пiду, бо то для мене, старого, задалеко, i, зрештою, завтра побачу великого апостола, який менi повторить найлiпшi мiсця зi своеi проповiдi.

– Як це не пiдеш? Мусиш iти! – сказав Вiнiцiй.

– Знаю, що мушу, але пiду, добре прикривши лице, й вам раджу так само зробити, iнакше можемо наполохати пташок.

І справдi почали незабаром вони збиратися, бо вже сутенiло. Взяли галльськi плащi з вiдлогами, взяли лiхтарi; Вiнiцiй, крiм того, озброiвся коротким кривим ножем, такi ж дав супутникам, Хiлон же нацупив перуку, що нею запасся по дорозi вiд Еврицiя, i вийшли, поспiшаючи, щоб до неблизькоi Номентанськоi брами дiйти, перш нiж ii зачинять.




Роздiл XX


Ішли вулицею Патрицiiв, уздовж Вiмiналу[212 - Вiмiнал – один iз семи пагорбiв Рима, розташований на пiвнiчному сходi мiста, мiж Есквiлiном i Квiрiналом.], до стародавньоi Вiмiнальськоi брами, бiля площi, на якiй Дiоклетiан спорудив пiзнiше чудовi лазнi[213 - …Дiоклетiан спорудив пiзнiше чудовi лазнi. – Маються на увазi грандiознi терми, спорудженi iмператором Дiоклетiаном (284—305), залишки яких збереглися до нашого часу.]. Минули рештки муру Сервiя Туллiя[214 - Сервiй Туллiй – передостаннiй римський цар (прибл. 578—534 до н. е.). Помилково вiднесену до його епохи стiну навколо Рима було споруджено, мабуть, на 200 рокiв пiзнiше. Їi залишки збереглися до нашого часу.] i вже безлюднiшими мiсцями дiйшли до Номентанськоi дороги, там же, повернувши лiворуч, до Соляноi дороги, опинилися серед пагорбiв, де було повно пiщаних копалень та кiлька цвинтарiв. Стемнiло тим часом уже зовсiм, а мiсяць iще не зiйшов, отже, дорогу iм було б досить важко знайти, коли б, – як передбачав Хiлон, – не показували ii самi християни. Справдi, праворуч, лiворуч i попереду виднiлися темнi постатi, що обережно рухалися до пiщаних ярiв. Деякi з тих людей несли лiхтарi, стараючись прикривати, однак, iх плащами, iншi, що знали дорогу краще, йшли в темрявi. Досвiдчене солдатське око Вiнiцiя вiдрiзняло за рухами молодих чоловiкiв од старих, якi опиралися на палицi, та вiд жiнок, ретельно вкутаних у довгi стули. Поодинокi подорожнi та селяни, що йшли з мiста, вважали, мабуть, тих нiчних мандрiвцiв за робiтникiв, якi поспiшають до аренарiiв, або за членiв похоронних братств, якi влаштовували собi часом ритуальнi трапези вночi. Але чим далi молодий патрицiй та його супутники посувалися вперед, навколо мерехтiло все бiльше лiхтарiв i зростала кiлькiсть осiб. Деякi з них притишеними голосами спiвали пiсень, що Вiнiцiю здавалися повними туги. Інодi вухо його вловлювало окремi слова або фрази пiсень, як, примiром: «Прокинься, хто спить» або «Повстань iз мертвих», часом знову iм'я Христа повторювалося в устах чоловiкiв i жiнок. Але Вiнiцiй мало звертав уваги на слова, бо на думку спадало йому, що, може, якась iз тих темних постатей – Лiгiя. Деякi, проходячи поблизу, мовили: «Мир вам» або «Слава Христу!», його ж огортав неспокiй, i серце в нього починало битися частiше, бо здавалося йому, що чуе голос Лiгii. Схожi постатi або рухи вводили його в оману в темрявi щохвилини i, тiльки переконавшись неодноразово, що помилився, перестав довiряти своiм очам.

Дорога, однак, здалася йому довгою. Околицi знав добре, але в пiтьмi не вмiв у них орiентуватися. Щохвилини траплялися то якiсь вузькi проходи, то рештки мурiв, то якiсь будинки, що iх собi коло мiста не пригадував. Урештi краечок мiсяця показався з-за хмар i освiтив околицю лiпше, нiж слабкi лiхтарi. Ось iздалеку почало врештi блищати, мовби вогнище чи полум'я смолоскипа. Вiнiцiй нахилився до Хiлона й запитав, чи то Острiан.

Хiлон, на якого нiч, вiддаленiсть од мiста й цi постатi, схожi на привидiв, справляли, вочевидь, сильне враження, вiдповiв дещо невпевненим голосом:

– Не знаю, пане, не був нiколи в Острiанi. Але могли б славити Христа й десь ближче до мiста.

За хвилину, вiдчуваючи потребу в розмовi й змiцненнi свого духу, додав:

– Збираються, як розбiйники, а iм же вбивати не дозволено, хiба що мене той лiгiець ввiв в оману.

Але Вiнiцiя, який думав про Лiгiю, здивувала також та обережнiсть i таемничiсть, з якою ii одновiрцi збиралися для слухання свого верховного жерця, тож сказав:

– Як i всяка релiгiя, так i ця мае серед нас своiх прихильникiв, але християни – це секта юдейська. Чому ж збираються тут, коли за Тибром е храми юдейськi, в яких серед бiлого дня юдеi приносять жертви?

– Нi, пане. Юдеi, власне, – iхнi найзапеклiшi вороги. Казано менi, що ще до правлiння нинiшнього iмператора дiйшло майже до вiйни мiж юдеями й ними. Імператору Клавдiю так набридли цi заворушення, що вигнав усiх юдеiв, але тепер цей едикт скасовано. Та все-таки християни ховаються й од юдеiв, i вiд народу, що, як тобi вiдомо, звинувачуе iх у злочинах i ненавидить.

Якийсь час iшли мовчки, потiм Хiлон, чий страх зростав у мiру того, як вiддалялися вiд брам, сказав:

– Повертаючись од Еврицiя, позичив я в одного цирульника перуку та в нiздрi засунув по бобу. Не мусять мене впiзнати. Та коли б i впiзнали, не вб'ють. Вони – люди непоганi! Навiть дуже поряднi люди, яких люблю та шаную.

– Не хвали iх завчасно, – вiдповiв Вiнiцiй.

Ввiйшли вони у вузький яр, оточений обабiч двома траншеями, над якими перекинуто було в одному мiсцi акведук. Мiсяць тим часом виплив iз-за хмар, i в кiнцi яру побачили мур, укритий рясно плющем, який срiблився в мiсячному сяйвi. Це був Острiан.

У Вiнiцiя сильнiше закалатало серце.

При брамi два гробарi вiдбирали знаки. За хвилину Вiнiцiй та його супутники опинилися на доволi просторому майданi, обнесеному зусiбiч муром. Де-не-де стояли тут поодинокi пам'ятники, а посерединi ж видно було власне гiпогей, або склеп, нижня частина якого була пiд землею, там розмiщувалися гробницi; перед входом до склепу шумiв фонтан. Одначе було видно, що занадто велика кiлькiсть осiб не змогла б у самому гiпогеi помiститися. Тож Вiнiцiй легко здогадався, що збори вiдбуватимуться надворi просто неба, тут незабаром зiбрався багатолюдний натовп. Скiльки сягае око, лiхтар миготiв бiля лiхтаря, багато хто iз прибулих не мав нiякого свiтла. За винятком кiлькох голiв, якi були непокритi, всi, побоюючись зрадникiв чи холоду, залишалися в каптурах, i молодий патрицiй з тривогою подумав, що, коли так буде до кiнця, в цiм натовпi, при тьмяному свiтлi, не вдасться йому Лiгiю побачити.

Але раптом бiля склепу запалили кiлька смолоскипiв, якi було складено в малий стос. Стало виднiше. Натовп за хвилину почав спiвати, спершу тихо, потiм усе голоснiше, якийсь дивний гiмн. Вiнiцiй нiколи в життi не чув такоi пiснi. Та сама туга, яка вже вразила його в спiвах пiвголосом поодиноких подорожнiх по дорозi на цвинтар, обiзвалася тепер у цiм гiмнi, тiльки далеко виразнiше й голоснiше, а в кiнцi стала такою пронизливою й сильною, нiби разом з людьми почав удаватися в тугу ввесь цей цвинтар, пагорби, яри й околицi. При цьому могло здаватися, що е в цьому якийсь поклик уночi, якесь покiрне благання про спасiння заблуканих у темрявi. Голови, пiднесенi догори, здавалося, бачать когось ген високо, а руки кличуть його, аби спустився. Коли пiсня стихла, настала хвилина очiкування, такого напруженого, що й Вiнiцiй, i його супутники мимоволi почали поглядати на зорi, нiби побоюючись, що станеться щось незвичайне i що хтось насправдi спуститься. Вiнiцiй у Малiй Азii, в Єгиптi i в самiм Римi бачив чимало рiзноманiтних храмiв, познайомився з багатьма вiруваннями й чув багато пiсень, проте лише тут уперше побачив людей, якi закликали божество пiснями не тому, що хотiли виконати усталений ритуал, але з-пiд серця, з такою справжньою за ним тугою, яка може бути тiльки в дiтей за батьком або за матiр'ю. Треба було бути слiпим, аби не бачити, що цi люди не лише хотiли свого бога, але його всiею душею любили, а цього Вiнiцiй не бачив досi нi в якому краю, нi в яких обрядах, нi в якому храмi, в Римi ж бо i в Грецii тi, хто ще шанував богiв, чинили це, щоб отримати собi iхню допомогу або зi страху, але нiкому не спадало навiть на думку iх любити.

Хоча думки Вiнiцiя були зайнятi Лiгiею, а увага вся спрямована на пошуки ii серед натовпу, вiн все ж не мiг не бачити того дивного i надзвичайного, що дiялося коло нього. Тим часом додано кiлька смолоскипiв на вогнище, що залило червоним свiтлом цвинтар i потьмарило блиск лiхтарiв, у ту ж хвилину з гiпогею вийшов старий у плащi з каптуром, але з непокритою головою, й пiднявся на камiнь, який лежав поблизу вогнища.

Натовп гойднувся. Голоси бiля Вiнiцiя зашепотiли: «Петро! Петро!..» Деякi опустилися навколiшки, iншi простягали до нього руки. Настала така глибока тиша, що чути було падiння кожноi жаринки зi смолоскипiв, вiддалений стук колiс на Номентанськiй дорозi й шум вiтру в кронах кiлькох пiнiй, якi росли бiля цвинтаря.

Хiлон наблизився до Вiнiцiя i прошепотiв:

– Це вiн! Перший учень Христа, рибалка!

Старий же пiднiс руки догори i перехрестив усiх присутнiх, а вони упали навколiшки. Супутники Вiнiцiя й вiн сам, аби себе не виказати, наслiдували iхнiй приклад. Молодик iще не мiг наразi розiбратись у своiх враженнях, бо здавалося йому, що та постать, яку бачив перед собою, i доволi простецька, i надзвичайна, бiльше того, що та надзвичайнiсть випливала, власне, iз простоти. Старий не мав анi митри на головi, нi дубового вiнка на скронях, анi пальмовоi гiлки в руцi, нi золотоi таблицi на грудях, анi шат, усiяних зiрками чи бiлоснiжних, словом, нiяких таких ознак, що iх мали жерцi схiднi, египетськi, грецькi або римськi фламiни. І знову вразила Вiнiцiя та ж сама вiдмiннiсть, яку вiдчув, слухаючи спiв християнський, бо i цей «рибалка» видався йому не якимось архiжерцем, вправним у церемонiях, а зовсiм нiби простим чоловiком похилого вiку, безмiрно шановним свiдком, який прийшов iздалеку, аби розповiсти про якусь iстину, що ii бачив, до якоi торкався, в яку увiрував, як вiрять в очевидне, i полюбив тому, що увiрував. Була також у його обличчi така сила переконання, яка притаманна самiй iстинi. І Вiнiцiй, що як скептик не хотiв пiддаватися його зачаруванню, пiддався все-таки якiйсь гарячковiй цiкавостi, що ж вимовлять уста цього соратника таемничого «Христа» i в чому полягае вчення, що його сповiдують Лiгiя та Помпонiя Грецина.

Тим часом Петро почав говорити. Спершу вiн говорив як батько, що напучуе дiтей i навчае iх, як мають жити. Вiн наказував iм, аби зреклися багатства й розкошi, полюбили ж бiднiсть, чистоту звичаiв, iстину, щоби терпляче переносили кривди й переслiдування, корилися вищестоящим i владi, уникали зради, облуди та обмови i, нарештi, щоби подавали приклад i одне одному мiж собою, й навiть язичникам. Вiнiцiя, для якого добрим було тiльки те, що могло йому повернути Лiгiю, а поганим усе, що ставало мiж ними перешкодою, зачепили й розгнiвили деякi з тих порад, бо здалося йому, що, звеличуючи чистоту й боротьбу з пристрастями, старий смiе тим самим не тiльки засуджувати його любов, але пiдбурюе Лiгiю проти нього й утверджуе ii спротив. Зрозумiв: якщо вона серед присутнiх i слухае цi слова та бере iх до серця, то в цю хвилину мусить думати про нього як про ворога того вчення та негiдника. Вiд цiеi думки охопила його злiсть: «Що ж нового я почув? – мовив вiн сам собi. – Й оце таке таемниче вчення? Кожний це знае, кожний це чув, адже бiднiсть i обмеження потреб проповiдують кiнiки, а доброчеснiсть звеличував i Сократ, як ознаку стару й добру; адже перший-лiпший стоiк, навiть такий собi Сенека, в якого п'ятсот столiв iз лимонного дерева, славить помiркованiсть, радить бути правдивим, терплячим до мiнливостi долi, мати стiйкiсть у нещастях – i все це начебто залежане зерно, яке iдять мишi, люди ж iсти не хочуть, тому що вiд часу воно зiпрiло». І разом iз гнiвом пережив нiби вiдчуття розчарування – сподiвався ж бо вiдкриття якихось незнаних, чародiйських таемниць, принаймнi припускав: почуе якогось ритора, що здивуе своiм красномовством, тим часом чув самi лише простi слова, позбавленi всяких прикрас. Дивувала його тiльки ця тиша й ця зосередженiсть, iз якою натовп слухав. А старий мовив далi до тих заслуханих людей, що вони мають бути добрими, смиренними, справедливими, бiдними та праведними не для того, аби за життя мати спокiй, але щоб по смертi жити вiчно у Христi, жити в такiй веселостi, в такiй славi, розквiтi й радостi, яких на землi нiхто нiколи не удостоiвся.

І тут Вiнiцiй, хоча був налаштований за хвилину до цього вороже, не мiг не зауважити, що е все-таки розбiжнiсть мiж повчаннями старого й тим, що говорили кiнiки, стоiки або iншi фiлософи, – цi ж бо доброчеснiсть радили як рiч едино розумну й практичну в життi, вiн же обiцяв за неi безсмертя, i не якесь там жалюгiдне безсмертя в пiдземному царствi, в нудьзi, марнотi, пустцi, а безсмертя чудове, де люди майже рiвнi богам. Говорив про нього, як про рiч цiлком певну, отже при такiй вiрi доброчеснiсть набирала цiни безмежноi, а злигоднi життя здавалися чимось нечувано мiзерним, бо перестраждати хвилину заради вiчного щастя – зовсiм iнше, нiж страждати тiльки тому, що це природна рiч. Але старий говорив далi, що доброчеснiсть та iстину треба любити для них самих, бо найвищим предвiчним благом i предвiчною доброчеснiстю е Бог; хто любить iх, той любить Бога й через це сам стае його улюбленим дитям. Вiнiцiй не розумiв того добре, знав, одначе, зi слiв, давнiше сказаних Помпонiею Грециною Петронiю, що цей Бог, на думку християн, единий i всемогутнiй, коли ж тепер почув iще, що е вiн вищим благом i вищою iстиною, мимоволi подумав, що поряд iз таким демiургом[215 - Демiург – вправний майстер, сотворитель, творець (свiту); термiн, який використовувався у грецькiй фiлософськiй лiтературi.] Юпiтер, Сатурн, Аполлон, Юнона, Веста й Венера видавалися жалюгiдною та галасливою зграею, в якiй пустують усi разом i кожне самостiйно. Та найбiльше здивування охопило молодика, коли старий почав навчати, що Бог е також вищим милосердям; отже, хто любить людей, той виконуе найвищу його заповiдь. Але не досить любити людей свого народу, позаяк Бог-людина пролив кров за всiх i серед язичникiв знайшов таких своiх обранцiв, як центурiон Корнелiй, i не досить тих любити, якi нам роблять добро, бо Христос простив i юдеiв, якi його видали на смерть, i солдатiв римських, якi його до хреста прибили, отже належить тим, якi чинять нам кривди, не тiльки прощати, але любити iх i платити добром за зло; i не досить любити добрих, а треба любити i злих, бо лише любов'ю можна з них вивести зло. Хiлон на цьому словi подумав собi, що його зусилля були марними i що Урс нi за що в свiтi не вiдважиться вбити Главка нi цiеi ночi, нi будь-якоi iншоi. Втiшився натомiсть iншим висновком, зробленим iз повчань старого, а саме: що i Главк не вб'е його, хоч би побачив i впiзнав. Вiнiцiй не вважав уже, що в словах старого немае нiчого нового, але з подивом задавав собi запитання: що це за Бог? що це за вчення? i що це за люди? Все, що чув, просто не вмiщалось у нього в головi. Були це для нього якiсь нечуванi новi поняття. Вiдчував, що, якби, примiром, хотiв iти за цим ученням, мусив би скласти на вогнище свое мислення, звички, характер, усе, що становить його натуру, i все це спалити на попiл, а наповнитися зовсiм iншим життям i цiлковито новою душею. Вчення, що наказувало йому любити парфян, сирiйцiв, грекiв, египтян, галлiв i бриттiв, прощати ворогiв, платити iм добром за зло i любити iх, видавалося йому безглуздим, але водночас вiдчував, що все-таки в самому його безглуздi е щось могутнiше, нiж у всiх попереднiх фiлософських ученнях. Думав, що за його безглуздям воно нездiйсненне, а за нездiйсненнiстю – божественне. Вiдхиляв його в душi, а вiдчував, що ллеться вiд нього, мовби вiд лукiв, усiяних квiтами, якийсь п'янкий аромат, i коли хтось один раз його вдихне, мусить, як у краю лотофагiв, забути про всi iншi й тiльки за ним тужити. Здавалося йому, що немае в ньому нiчого реального й водночас, що реальнiсть поряд iз ним е чимось таким жалюгiдним, про що не варто й думати. Оточили його якiсь простори, про якi й не здогадувався, якiсь огроми, якiсь хмари. Цей цвинтар почав справляти на нього враження збiговиська божевiльних, але також i мiсця таемничого та страшного, на якому, нiби на якомусь мiстичному ложi, народжуеться щось, чого не було досi на свiтi. Вiн пригадав собi все, що спершу говорив старий про життя, iстину, любов, Бога, й думки його туманились од блиску цих слiв, як туманяться очi вiд безперервних спалахiв блискавок. Як завжди люди, життя яких перетворилося на едину пристрасть, думав про все це через свою любов до Лiгii, i при свiтлi цих блискавиць виразно побачив одну рiч: якщо Лiгiя на цвинтарi, якщо визнае це вчення, слухае та чуе, то нiколи не буде його коханкою.

І вперше вiд часу, як познайомився з нею в Авла, Вiнiцiй усвiдомив, що якби навiть вiдшукав дiвчину зараз, однаково ii не повернути. Нiчого такого не спадало йому на думку ранiше, але й тепер не мiг утямити, бо то було не стiльки чiтке розумiння, скiльки, мабуть, тривожне вiдчуття якоiсь безповоротноi втрати i якогось нещастя. Охопив його неспокiй, який одразу ж перейшов у бурю гнiву на всiх християн, а на старого й поготiв. Цей рибалка, що на перший погляд видався Вiнiцiю простаком, тепер викликав у нього мало не страх i здавався йому втiленням таемничого фатуму, що невблаганно й жорстоко визначав його долю.

Гробар пiдклав знову кiлька смолоскипiв у вогонь, вiтер перестав шумiти в пiнiях, полум'я здiймалося прямо, стрiмким лезом до миготливих зiрок на безхмарному небi, старий же, згадавши про смерть Христа, говорив уже тiльки про нього. Всi слухали, затамувавши подих, й тиша стала ще глибшою, нiж до цього, такою, що, здавалося, можна було почути биття сердець. Цей чоловiк бачив на власнi очi! І оповiдав як очевидець, у чиiй пам'ятi кожна мить закарбувалася так, що варто заплющити очi, й усе бачиш знову. Отже, говорив, як, повернувшись од хреста, просидiли з Іваном два днi й двi ночi в трапезнiй, не спавши й не iвши, в терзаннi та скорботi, тривозi й вiдчаi, обхопивши голову руками й роздумуючи про те, що вiн помер. Ой, ах! Як було тяжко! як тяжко! Вже настав третiй день i зоря освiтила мури, а вони обидва сидiли так пiд стiною без ради й надii. То сон iх зморить (бо й нiч перед стратою провели без сну), то прокинуться й починають бiдкатися знову. Аж ледве зiйшло сонце, прибiгла Марiя з Магдали[216 - Марiя з Магдали – згiдно iз християнськими переказами, жiнка з Галiлеi (прибережна область у пiвнiчнiй Палестинi); стала послiдовницею Христа пiсля того, як вiн зцiлив ii вiд одержимостi бiсами.], не переводячи подиху, з розпущеним волоссям i з криком: «Узяли Господа!» Вони ж, почувши, пiдхопилися й побiгли туди. Але Іван, чоловiк молодий, прибiг першим, побачив порожнiй гроб i не посмiв увiйти. Лише коли втрьох зiбралися бiля входу, вiн, хто iм це розповiдае, зайшов, побачив на каменi те, в що його загортали, а тiла не було.

Отже, злякалися вони, бо думали, що викрали Христа юдейськi священики, i обидва повернулися додому в iще бiльшому горi. Потiм надiйшли iншi учнi, й вони здiймали плач то всi разом, аби iх почув лiпше владика ангелiв, то по черзi. Занепали духом вони, бо сподiвалися, що вчитель мав спокутувати грiхи Ізраiлю, та ось пiшов третiй день, як помер, отже, не розумiли, чому отець покинув сина, й волiли б не бачити свiту бiлого й померти – таким тяжким був той тягар.

Спогади про тi страшнi хвилини витиснули двi сльози з очей старого, й було добре видно при свiтлi вогнища, як стiкали вони по сивiй бородi. Стареча лиса голова затряслася, й голос завмер. Вiнiцiй сказав собi: «Цей чоловiк говорить правду i плаче над нею!» – а в простодушних слухачiв од горя перехопило подих. Чули вже не раз про загибель Христа, й вiдомо iм було, що радiсть настане пiсля смутку, але ж про це розповiдав апостол, який бачив, тож пiд враженням заламували руки, стогнучи, або били себе в груди.

Та помалу заспокоiлися, позаяк бажання слухати далi перемогло. Старий заплющив очi, мов бажаючи лiпше бачити подумки далеке, й продовжував:

«Коли ми так здiймали плач, прибiгла знову Марiя з Магдали, волаючи, що бачила Господа. Не маючи можливостi через сильне сяяння впiзнати його, подумала, що це садiвник, але вiн сказав: “Марiе!” Тодi вона крикнула: “Раввунi!” – i припала до його нiг. А вiн звелiв iй iти до учнiв, а потiм зник. Але вони, учнi, не вiрили iй, а коли плакала вiд радостi, однi засуджували ii, iншi думали, що вона вiд горя збожеволiла, бо говорила також, що бiля гробу бачила ангелiв, а вони ж, прибiгши туди вдруге, бачили порожнiй гроб. Потiм, увечерi, прийшов Клопа, який ходив з iншими до Еммауса[217 - …прийшов Клеопа, який ходив iз iншими до Еммауса… – Клеопа – один iз учнiв Христа; Еммаус – селище поблизу Єрусалима.], й повернулися швидко, промовляючи: “Воiстину воскрес Господь”. І почали вони сперечатися, замкнувши дверi через побоювання перед юдеями. Й тут вiн став мiж ними, хоча не скрипнули дверi, й, бачачи, що вони злякалися, сказав iм: “Мир вам”».

«І я бачив його, як бачили всi, а вiн був як свiточ i як блаженство для сердець наших, бо ми повiрили, що вiн воскрес i що моря висохнуть, гори перетворяться на прах, а його слава не перейде».

«А по восьми днях Фома Дидим[218 - А по восьми днях Фома Дидим… – У християнських переказах Фома Дидим – один iз 12 апостолiв; вiн вiдмовився повiрити у воскресiння Христа, поки сам не побачив його ран i не вклав у них персти. Ім'я Фоми стало загальним – «Фома невiруючий».] уклав пальцi в його рани й торкався боку його, а потiм упав йому до нiг i вигукнув: “Господь мiй i Бог мiй!” А той йому вiдповiв: “Тому що побачив мене, увiрував. Блаженнi, якi не бачили, а увiрували”. І тi слова чули ми, i очi нашi дивилися на нього, бо вiн був серед нас».

Вiнiцiй слухав, i творилося з ним щось дивне. Забув на якийсь час, де вiн, втратив вiдчуття реальностi, мiри, тверезiсть судження. Став перед двома неможливостями. Не мiг повiрити в те, що говорив старий, i вiдчував, що треба бути слiпим i зректися свого власного розуму, аби припустити, що цей чоловiк, який сказав: «Я бачив», бреше. Було щось у його хвилюваннi, в його сльозах, в його всiй постатi i в подробицях подiй, про якi розповiдав, що робило неможливими всiлякi сумнiви. Вiнiцiю здавалося часом, що йому сниться. Але навколо себе вiн бачив притихлий натовп; кiптява лiхтарiв долiтала до його нiздрiв; оддалiк палали смолоскипи, а бiля вогнища на каменi стояв старезний чоловiк iз тремтячою головою, що, даючи свiдчення, повторював: «Я бачив!»

І розповiдав iм усе далi, аж до вознесiння на небо. Подеколи вiдпочивав, бо говорив дуже докладно, але вiдчувалося, що кожна найменша подробиця так закарбувалася в його пам'ятi, як на каменi. Тих, якi його слухали, охопило блаженство. Повiдкидали з голiв каптури, щоб лiпше чути й не пропустити жодного з тих слiв, якi були безцiнними для них. Здавалось iм, що якась надлюдська сила перенесла iх у Галiлею, що ходять разом з учнями по тамтешнiх гаях i над водами, що цей цвинтар перетворився на Тиверiадське озеро, i на березi, у свiтанковiй iмлi, стоiть Христос, як стояв тодi, коли Іван, дивлячись iз човна, сказав: «Це Господь!» – i Петро подався плавом, аби швидше припасти до любих його стiп. На обличчях вiдбивався безмежний захват i вiдчуженiсть од життя, i щастя, i неосяжна любов. Помiтно було, що пiд час тривалоi розповiдi Петра у декого були видiння, а коли ж вiн заговорив про те, як у мить вознесiння хмари почали посуватися пiд ноги Спасителю i, напливаючи, затуляти його вiд очей апостолiв, усi голови пiдвелися до неба, й настала хвиля очiкування, нiби цi люди мали надiю побачити його ще або нiби сподiвалися, що ступить знову з полiв небесних, аби подивитись, як старий апостол пасе довiрених йому овець, i поблагословити його та стадо.

І для цих людей не було в ту мить Рима, не було божевiльного iмператора, не було храмiв, богiв, язичникiв, був тiльки Христос, який заповнював землю, море, небо, свiт.

У будинках оддалiк, розкиданих уздовж Номентанськоi дороги, пiвнi почали спiвати, провiщаючи пiвнiч. У цю ж мить Хiлон потягнув Вiнiцiя за край плаща i зашепотiв:

– Пане, там, недалеко вiд старого, бачу Урбана, а бiля нього якусь дiвчину.

Вiнiцiй здригнувся, мов спросоння, i, повернувшись у бiк, куди показував грек, побачив Лiгiю.




Роздiл XXI


Кожна кровинка затремтiла в молодому патрицii, коли вiн побачив дiвчину. Забув про натовп, про старого, про свое здивування перед тими незрозумiлими речами, що вiн чув, i бачив перед собою тiльки ii. Врештi, пiсля всiх зусиль, пiсля багатьох днiв неспокою, шарпанини, розчарувань, вiн знайшов ii. Вперше в життi дiзнався, що радiсть може накинутися на груди, мов дикий звiр, i притиснути аж до втрати дихання. Вiн, хто до цього вважав, що фортуна певним чином зобов'язана виконувати всiлякi його бажання, тепер ледве вiрив власним очам i власному щастю. Коли б не ця недовiра, його палка натура могла б його штовхнути на якийсь нерозважливий крок, але вiн вирiшив спершу переконатися, що це не продовження тих чудес, якими була переповнена його голова, i чи не марить вiн. Але не було сумнiву: бачив Лiгiю, й вiдокремлювала його вiд неi вiдстань у кiлька крокiв.

Стояла на свiтлi, тож мiг намилуватися нею досхочу. Каптур iзсунувся в неi з голови й розсипав волосся; вуста були напiврозкритi, очi зверненi до апостола, обличчя, захоплене почутим. У плащi з темноi вовни, вдягнена була як проста дiвчина, одначе Вiнiцiй нiколи не бачив ii прекраснiшою, й при всьому сум'яттi душевному вразила його у протиставленнi до цього майже рабського вбрання шляхетнiсть цiеi чудовоi патрицiанськоi голови. Любов пройшлася по ньому як полум'я, величезна, змiшана з якимось дивним вiдчуттям туги, схиляння, пошани й жаги. Вiдчував розкiш, яку спричинив йому сам ii вигляд, i насолоджувався нею, буцiм живою водою пiсля тривалоi спраги. Поряд iз велетнем лiгiйцем Лiгiя здавалася йому меншою, нiж була до цього, майже дитиною; помiтив також, що вона схудла. Шкiра обличчя ii була майже прозора; справляла на нього враження тендiтного цвiту й самоi душi. Але тiльки дужче прагнув мати своею цю iстоту, таку вiдмiнну вiд жiнок, яких бачив або кохав на Сходi та в Римi. Вiн готовий був оддати за неi всiх iх, а з ними Рим i свiт на додачу.

Задивився й забув би про все, коли б не Хiлон, який потягнув його за край плаща, в страху, аби не вчинив чогось, що могло б накликати на них небезпеку. Християни тим часом почали молитися й спiвати. За хвилину загримiло: «Маран-ата!»[219 - Господь гряде! (Сирiйськ.)] – потiм великий апостол почав хрестити водою з фонтана тих, кого пресвiтери пiдводили до нього як готових до прийняття хрещення. Вiнiцiю здавалося, що ця нiч нiколи не закiнчиться. Хотiв тепер якнайшвидше пiти за Лiгiею й викрасти ii по дорозi або з ii домiвки.

Врештi деякi почали покидати цвинтар. Хiлон тодi зашепотiв:

– Ходiмо, пане, за браму, бо не зняли ж ми каптурiв i люди дивляться на нас.

Вiн мав рацiю. Коли пiд час проповiдi апостола всi вiдкинули каптури, щоб лiпше було слухати, вони не наслiдували приклад загалу. Порада Хiлона була слушною. Стоячи бiля брами, могли спостерiгати за всiма, що виходили. Урса ж неважко було впiзнати по зросту й постатi.

– Пiдемо за ними, – говорив Хiлон, – побачимо, до якого будинку ввiйдуть, i завтра, а радше сьогоднi ще, оточиш, пане, всi входи до нього рабами й забереш ii.

– Нi! – сказав Вiнiцiй.

– Що ж ти хочеш робити, пане?

– Ввiйдемо слiдом за нею в дiм i зразу ж ii заберемо: адже ти, Кротоне, взявся так зробити?

– Саме так, – вiдповiв ланiста, – i я готовий стати твоiм рабом, якщо не зламаю хребта тому буйволу, що ii охороняе.

Але Хiлон почав одраджувати й заклинати iх усiма богами, щоб того не робили. Адже Кротона взяли тiльки для захисту, на випадок, якщо б iх упiзнали, не для викрадення дiвчини. Брати ii вдвох тiльки, самим наражатися на смертельну небезпеку, i, бiльше того, можна ii випустити з рук, а тодi вона сховаеться в iншому мiсцi або покине Рим. І що тодi робити? Чому не дiяти напевно, навiщо наражати себе на загибель i всю справу ставити пiд загрозу?

Вiнiцiй з великим зусиллям стримувався, щоб тут же на цвинтарi не схопити Лiгiю в обiйми, вiдчував усе-таки, що грек мае рацiю, й, напевно, дослухався б його поради, коли б не Кротон, який дбав про нагороду.

– Накажи, пане, мовчати цьому старому цаповi, – сказав, – або дозволь менi опустити кулак йому на голову. Якось у Буксентi[220 - Буксент – приморське мiсто на захiдному узбережжi Пiвденноi Італii.], куди мене запросив на iгри Луцiй Сатурнiн, напали на мене на постоялому дворi семеро п'яних гладiаторiв, i жоден не пiшов з цiлими ребрами. Не кажу, що треба дiвчину викрадати зараз, серед натовпу, бо могли б нам кидати камiння пiд ноги, але коли вже буде вдома, я схоплю ii й занесу, куди накажеш.

Вiнiцiй утiшився, слухаючи його слова, i сказав:

– Так i буде, присягаюся Геркулесом! Завтра могли б ми ii випадково не застати вдома, а якби вчинили серед них переполох, вони неодмiнно сховали б ii.

– Цей лiгiець на вигляд страшенно сильний! – простогнав Хiлон.

– Не тобi ж доведеться тримати його за руки, – вiдповiв Кротон.

Мусили все-таки чекати ще довго – почали спiвати досвiтнi пiвнi, коли побачили Урса, що виходив iз брами, а з ним Лiгiю. Супутниками iх було кiлька iнших осiб. Хiлоновi здалося, що впiзнав серед них великого апостола, поряд з тим iшов iще один старий, значно нижчий на зрiст, двi немолодi жiнки та хлопчик iз лiхтарем. За цим гуртом сунув натовп, не менше двохсот людей. Вiнiцiй, Хiлон i Кротон змiшалися з цим натовпом.

– Так, пане, – сказав Хiлон, – твоя дiвчина перебувае пiд могутньою опiкою. То вiн iз нею, великий апостол, бо бач, як люди колiнкують перед ним.

Люди дiйсно ставали навколiшки, але Вiнiцiй не дивився на них. Не втрачаючи нi на мить з очей Лiгiю, думав тiльки про ii викрадення i, звиклий на вiйнi до всiляких пiдступiв, складав у своiй головi з вiйськовою точнiстю ввесь план. Усвiдомлював, що крок, на який одважуеться, був зухвалим, але знав добре, що зухвалi напади зазвичай завершуються успiхом.

Дорога була, одначе, далека, тож iнодi думав також про прiрву, що ii утворило мiж ним i Лiгiею це дивне вчення, яке вона сповiдувала. Розумiв тепер усе, що сталося в минулому. Був щодо цього доволi проникливим. Просто вiн до цього Лiгiю не знав. Бачив у нiй найпрекраснiшу дiвчину, до якоi спалахнули його почуття, тепер же усвiдомив, що це вчення творило з неi якусь вiдмiнну вiд iнших жiнок iстоту, i сподiвання, що ii також захоплять пристрасть, бажання, багатство, розкiш, е iлюзiею. Зрозумiв нарештi те, чого вони обидва з Петронiем не розумiли, що ця нова релiгiя прищеплюе душам щось незнане цьому свiтовi, в якому жив, i що Лiгiя, коли б навiть його кохала, нiчого не пожертвуе для нього iз своiх християнських iстин; що, коли й iснуе для неi насолода, то цiлковито вiдмiнна вiд тiеi, якоi прагнуть вiн i Петронiй, iмператорський двiр i весь Рим. Кожна iнша з жiнок, яких знав, могла стати його коханкою, ця християнка могла бути лише його жертвою.

І думки про це завдавали йому пекучого болю i викликали гнiв, усвiдомлював же водночас, що цей гнiв е безсилим. Викрасти Лiгiю видавалося йому справою можливою, i в цьому був майже впевнений, але так само був упевнений, що проти вчення вiн сам, його вiдвага, його сила е нiчим i що з цим вiн безпорадний. Цей римський вiйськовий трибун, переконаний, що та сила меча й кулака, яка заволодiла свiтом, завжди ним володiтиме, вперше в життi побачив, що, крiм неi, може бути ще щось iнше, тож iз подивом задавав собi запитання: що ж це?

І не мiг собi чiтко вiдповiсти, в головi проносилися йому тiльки образи цвинтаря, велелюдний натовп i Лiгiя, що вслухалася всiею душею в слова старого, який розповiдав про муки, смерть i воскресiння Бога-чоловiка, що врятував свiт i обiцяв йому щастя по той бiк Стiксу.[221 - Стiкс – рiка в царствi мертвих.]

І коли про це думав, голова в нього йшла обертом.

Але з цього хаосу вивели його нарiкання Хiлона, який почав скаржитися на свою долю: був же згодний одшукати Лiгiю, з небезпекою для життя вiдшукав ii, вказав. Але чого ж од нього ще хочуть? Чи вiн брався викрадати ii, i хто мiг чогось такого навiть вимагати вiд калiки, що позбувся двох пальцiв, од старого чоловiка, вiдданого роздумам, науцi й доброчесностi? Що буде, якщо пан такий достойний, як Вiнiцiй, зазнае невдачi при викраденнi дiвчини? Певна рiч, боги мусять турбуватися про обраних, але чи не трапляеться часом так, наче боги грають у шашки, замiсть того щоб стежити, що дiеться на свiтi. Фортуна, як вiдомо, мае зав'язанi очi, отже, не бачить навiть удень, не тiльки вночi. Нехай же щось станеться, нехай цей лiгiйський ведмiдь кине на шляхетного Вiнiцiя жорно, бочку вина або, ще гiрше, води, тодi хто ручиться, чи на бiдолашного Хiлона замiсть нагороди не впаде вiдповiдальнiсть? Вiн, убогий мудрець, виявив прихильнiсть до Вiнiцiя, мов Арiстотель до Александра Македонського[222 - …мов Арiстотель до Александра Македонського… – Арiстотель був вихователем (з 343 р. до н. е.) Александра й користувався в нього великим авторитетом.], i коли б принаймнi шляхетний Вiнiцiй оддав йому той гаманець, який на його очах заткнув за пояс, виходячи з дому, було б за що, в разi нещастя, викликати негайно допомогу або задобрити самих християн. О! Чому не хочуть слухати порад старого, продиктованих йому обачнiстю й досвiдом?

Вiнiцiй, почувши це, видобув гаманець iз-за пояса й кинув його на долоню Хiлоновi.

– Вiзьми й мовчи.

Грек вiдчув, що гаманець надзвичайно важкий, i зiбрався з духом.

– Всi моi сподiвання на те, – сказав, – що Геркулес або Тесей[223 - Тесей – у грецькiй мiфологii герой, син царя Егея; здiйснив численнi подвиги, в тому числi вбив потворного людино-бика Мiнотавра. Тесей вважався засновником Афiнськоi держави.] iще важчi здiйснювали подвиги, а ким же е мiй особистий, найближчий друг Кротон, якщо не Геркулесом? Тебе ж, достойний пане, я не назву напiвбогом, бо ти – бог, i надалi не забудеш про слугу вбогого й вiрного, чиi потреби слiд час вiд часу задовольняти, бо сам вiн, заглибившись у книги, не дбае про них зовсiм… Якихось кiлька десятин саду та будиночок, хоча б iз найменшим портиком для прохолоди влiтку, було б чимось гiдним такого благодiйника. Тим часом буду захоплюватися здалеку вашими богатирськими дiями й благати Юпiтера, щоб вам сприяв, у разi чого нароблю такого галасу, що пiв-Рима прокинеться i прибiжить вам на допомогу. Що вже гидка й нерiвна дорога! Олива вигорiла в моему лiхтарi, i якби Кротон, що настiльки ж шляхетний, як сильний, захотiв узяти мене на руки й донести аж до брами, по-перше, заздалегiдь дiзнався б, чи легко йому буде нести дiвчину, по-друге, вчинив би, як Еней[224 - …вчинив би, як Еней… – За переказами, в нiч падiння Троi Еней на плечах винiс свого батька Анхiза з палаючого мiста.], i в кiнцi залучив би на свiй бiк усiх порядних богiв настiльки, що за успiх нашоi справи був би цiлком спокiйним.

– Волiв би нести труп вiвцi, що здохла вiд корости мiсяць тому, – заперечив ланiста, – та якщо вiддаси менi той гаманець, який кинув тобi достойний трибун, то понесу тебе аж до брами.

– Щоб ти вiдбив великий палець на нозi! – вiдповiв грек. – Отак ти засвоiв уроки цього шанованого апостола, який повчав, що бiднiсть i спiвчуття – двi найважливiшi чесноти?.. Чи не наказав тобi без сумнiву любити мене? Бачу, що нiколи не зробити з тебе навiть поганенького християнина i що легше сонцю проникати крiзь мури Мамертинськоi в'язницi[225 - Мамертинська в'язниця – побудована, мабуть, iще в царську епоху на схiдному схилi Капiтолiйського пагорба. Пiд нею була розташована кругла пiдземна камера – т. зв. Туллiанум (буцiмто споруджена Сервiем Тулiем), яка спершу слугувала як цистерна для води.], нiж iстинi крiзь твiй череп гiпопотама.

Кротон же, надiлений звiрячою силою, та натомiсть обдiлений усiма людськими почуттями, сказав:

– Не бiйся! Християнином я не буду! Не хочу позбуватися шматка хлiба!

– Так, але якби мав хоч початковi знання з фiлософii, розумiв би, що золото – тлiн.

– Пiдiйди до мене з фiлософiею, а я тебе тiльки раз ударю головою в живiт, i побачимо, хто виграе.

– Те ж саме сказати мiг вiл Арiстотелю, – заперечив Хiлон.

Розвиднялося. Свiтанок провiв блiдою барвою вздовж мурiв. Придорожнi дерева, будинки та розкиданi тут i там пам'ятники почали проступати з темряви. Дорога не була вже безлюдною. Продавцi городини поспiшали до вiдкриття брам, ведучи вiслюкiв i мулiв, навантажених овочами; де-не-де скрипiли повози з дичиною. На дорозi та обабiч неi при самiй землi стелилася легка iмла, провiщаючи годину. Люди зоддалiк у тiй iмлi нагадували привидiв. Вiнiцiй углядався в струнку постать Лiгii, яка, в мiру того як свiтало, ставала все бiльше срiблястою.

– Пане, – сказав Хiлон, – образив би тебе, якби передбачав, що твоя щедрiсть закiнчиться колись, але зараз, коли ти менi заплатив, не можеш менi дорiкати, що говорю тiльки для свого зиску. Отож раджу тобi ще раз, аби, довiдавшись, у якiм будинку мешкае божественна Лiгiя, повернувся до себе за рабами та ношами i не слухав цього слонячого хобота, Кротона, який тому тiльки береться викрасти дiвчину, аби вичавити твiй гаманець, як верчик iз сиром.

– Матимеш у мене удар кулаком помiж лопатками, це значить, що згинеш, – озвався Кротон.

– Матимеш у мене глек кефалленського вина[226 - …глек кефалленського вина… – Кефалленiею називалася група островiв бiля захiдних берегiв Грецii, навколо о. Ітаки; до неi входили о-ви Зам, Закiнф i Дулiхiй.], це значить, що буду живий-здоровий, – заперечив грек.

Вiнiцiй не вiдповiв нiчого, бо пiдiйшли до брами, бiля якоi дивне видовище привернуло iхню увагу. Двое солдатiв опустилися навколiшки, коли проходив апостол, вiн же тримав з хвилину руку на iхнiх шоломах, а потiм перехрестив iх. Молодому патрицiю нiколи ранiше не спадало на думку, що вже й серед солдатiв можуть бути християни, i зi здивуванням зазначив, що як у палаючому мiстi пожежа охоплюе все новi будинки, так i вчення з кожним днем обiймае, мабуть, усе новi душi й поширюеться нечувано швидко. Ну i вразило його те з огляду на Лiгiю, переконався ж, що, коли б вона хотiла втекти з мiста, знайшлися б стражники, якi самi полегшили б iй вихiд. І подякував також тiеi хвилини всiм богам, що так не сталося.

Перейшовши пустирi, що лежали за муром, гурти християн почали розходитися. Треба було тепер iти за Лiгiею далi та обережнiше, щоби не звернути на себе уваги. Хiлон почав нарiкати на рани i кольки в ногах, вiдстаючи щоразу бiльше, чому Вiнiцiй не перешкоджав, вважаючи, що тепер боягузливий i хворий грек не буде йому потрiбний. Вiн би йому навiть дозволив пiти, якби той хотiв, одначе знаного мудреця стримувала обережнiсть, але штовхала вперед, очевидно, цiкавiсть, бо йшов безупинно за ними, й навiть часом наздоганяв, повторюючи своi попереднi поради та висловлюючи припущення, що старий, який супроводжував апостола, якби не зрiст, дещо занизький, мiг би бути Главком.

Ішли, одначе, ще довго, аж на Затибря, i сонце мало вже незабаром зiйти, коли гуртик, у якому була Лiгiя, роздiлився. Апостол, стара жiнка та хлопчик подалися берегом проти течii рiки, нижчий зростом старий, Урс i Лiгiя звернули у вузеньку вуличку i, пройшовши ще крокiв сто, ввiйшли до сiней будинку, в якому було двi крамницi: продавця маслин i продавця птицi.

Хiлон, який iшов за якихось п'ятдесят крокiв позаду Вiнiцiя та Кротона, спинився зразу ж як укопаний i, притиснувшись до муру, почав пошепки пiдкликати iх до себе.

Вони ж послухалися, бо треба було порадитися.

– Іди, – сказав йому Вiнiцiй, – та подивися, чи цей будинок не мае виходу на iншу вулицю.

Хiлон, незважаючи на те, що нещодавно скаржився на зраненi ноги, побiг так прудко, буцiм на щиколотках мав крильця Меркурiя, й за хвилину повернувся.

– Нi, – сказав, – вихiд лише один.

Потiм склав руки:

– Заклинаю тебе Юпiтером, Аполлоном, Вестою, Кiбелою, Ісiдою та Осiрiсом, Митрою[227 - Митра – давньоiранський бог сонця.], Ваалом i всiма богами Сходу й Заходу, заклинаю тебе, пане, вiдмовся вiд свого намiру… Послухай мене…

Але враз осiкся, коли побачив, що лице Вiнiцiя зблiдло вiд хвилювання, зiницi ж його звузились, як у вовка. Досить було на нього глянути, аби зрозумiти, що нiчого в свiтi не втримае його. Кротон почав набирати повiтря у своi геркулесовi груди i поводити своею недорозвиненою головою то в один, то в другий бiк, як роблять ведмедi, замкненi в клiтцi. Зрештою, не видно було на його лицi й найменшого неспокою.

– Я ввiйду першим! – сказав.

– Пiдеш за мною, – владним тоном сказав Вiнiцiй.

І за хвилину зникли обидва в темних сiнях.

Хiлон скочив за рiг найближчоi вулички i виглядав звiдти, чекаючи, що буде далi.




Роздiл XXII


Вiнiцiй лише в сiнях зрозумiв усю складнiсть становища. Будинок був великий, кiлькаповерховий, один iз тих, яких тисячi будовано в Римi з метою прибутковоi здачi внайми житла, зазвичай же будовано так поспiхом i погано, що не минало й року, аби кiлька з них не обвалювалися на голови iхнiх мешканцiв. Були то справжнi вулики, занадто високi й занадто вузькi, повнi комiрчин i закамаркiв, у яких гнiздився вбогий люд, ще й вельми численний. У мiстi, в якому багато вулиць не мали назв, будинки цi були без номерiв; власники доручали збiр плати за житло рабам, тi, одначе, не зобов'язанi мiською владою подавати iмена мешканцiв, часто не знали iх самi. Розшукати когось у такому будинку бувало часом надзвичайно важко, особливо де не було брамника.

Вiнiцiй iз Кротоном довгими, схожими на коридор сiньми дiсталися вузького, забудованого з чотирьох бокiв подвiр'я, що являло собою своерiдний спiльний для всього будинку атрiй, з фонтаном посерединi, струменi якого падали в кам'яний чан, вмурований у землю. При всiх стiнах здiймалися вгору зовнiшнi сходи, частково кам'янi, частково дерев'янi, що вели до галерей, iз яких можна було пройти до помешкань. Внизу були теж помешкання, деякi з дерев'яними дверима, iншi вiддiленi вiд подвiр'я тiльки за допомогою вовняних, здебiльшого витрiпаних i подертих або полатаних запон.

Година була рання, i на подвiр'i жодноi душi. Мабуть, у всьому будинку ще всi спали, крiм тих, якi повернулися з Острiану.

– Що будемо робити, пане? – запитав Кротон, зупинившись.

– Чекаймо тут; може, хтось з'явиться, – вiдповiв Вiнiцiй. – Не треба, щоб нас побачили на подвiр'i.

Але водночас подумав, що порада Хiлона була слушною. Коли б мали кiльканадцять рабiв, можна було б оточити браму, яка, здаеться, була единим виходом, i обшукати всi примiщення, а так доведеться вiдразу потрапити до помешкання Лiгii, iнакше ж бо християни, яких у цьому будинку не бракувало, могли ii попередити, що ii шукають. З цього погляду, було небезпечним i розпитування стороннiх осiб. Вiнiцiй хвилину подумав, чи не повернутися за рабами, але тут з-пiд однiеi iз запон, яка вiддiляла житло, вийшов чоловiк з решетом у руцi й попростував до фонтана.

Молодик з першого погляду впiзнав Урса.

– То лiгiець! – прошепотiв Вiнiцiй.

– Чи маю зараз поламати йому кiстки?

– Зачекай.

Урс не помiтив iх, бо стояли в темних сiнях, i заходився спокiйно обполiскувати у водi овочi, що ними було наповнене решето. Очевидно, що пiсля проведеноi на цвинтарi цiлоi ночi збирався готувати з них снiданок. За хвилину впоравшись, узяв мокре решето i зник з ним за запоною. Кротон i Вiнiцiй рушили за ним, упевненi, що потраплять просто до помешкання Лiгii.

Але яким же було iхне здивування, коли зрозумiли, що запона вiддiляе вiд подвiр'я не помешкання, а iнший темний коридор, у кiнцi якого видно було садочок – кiлька кипарисiв та миртових кущiв – i маленький будиночок, що прилiпився до глухоi стiни сусiдньоi кам'яницi.

Обидва зрозумiли вiдразу, що ця обставина для них е сприятливою. На подвiр'я могли збiгтися всi мешканцi, вiдособленiсть же будиночка полегшувала справу. Швидко впораються iз захисниками, а радше з Урсом, пiсля чого, схопивши Лiгiю, так само швидко опиняться на вулицi, а там уже дадуть собi раду. Напевно, нiхто iх не зупинить, а коли б i зупиняли, скажуть, що йдеться про втiкачку-заручницю iмператора, в найгiршому разi Вiнiцiй назветься стражникам i попросить у них допомоги.

Урс уже заходив до будиночка, коли шелест крокiв привернув його увагу, тож зупинився i, побачивши двох людей, поставив решето на балюстраду й повернувся до них.

– І чого ви тут шукаете? – запитав.

– Тебе! – вiдповiв Вiнiцiй.

І, повернувшись до Кротона, швидко сказав тихим голосом:

– Убий!

Кротон кинувся, мов тигр, на Урса i за мить, перш нiж лiгiець устиг отямитись або розгледiти супротивника, схопив його в своi сталевi обiйми.

Але Вiнiцiй занадто був упевнений у його надлюдськiй силi, щоб чекати на завершення боротьби, тож, обминувши iх, кинувся до дверей будиночка, штовхнув iх i опинився в напiвтемнiй кiмнатi, освiтленiй лише вогнем, який горiв у коминку. Свiтло вiд вогню падало просто на обличчя Лiгii. Другою особою, що сидiла коло вогню, був той старий, що супроводжував дiвчину та Урса дорогою з Острiану.

Вiнiцiй увiрвався несподiвано i, перш нiж Лiгiя встигла його впiзнати, обхопив ii стан i, пiднявши ii на руки, рушив до дверей. Старий намагався його зупинити, але вiн, притискаючи дiвчину однiею рукою до грудей, вiдкинув його вiльною рукою. Каптур сповз у нього з голови, i тодi Лiгiя, бачачи таке знайоме, але в ту мить таке страшне обличчя, вiдчула, як у неi стигне кров i жах стискае горло. Хотiла покликати на допомогу й не могла. Марно намагалася вхопитися за одвiрок, аби чинити опiр. Пальцi ii сковзнули по камiнню, i дiвчина, певно, знепритомнiла б, якби не жахливе видовище, яке постало перед ii очима, коли Вiнiцiй вибiг iз нею в сад.

Урс тримав ув обiймах якогось чоловiка, повнiстю зiгнутого назад, зi схиленою головою i з закривавленим ротом. Побачивши iх, ударив кулаком iще раз по тiй головi й одним стрибком, як розлючений звiр, опинився бiля Вiнiцiя.

«Смерть!» – подумав молодий патрицiй.

І потiм почув, мовби крiзь сон, окрик Лiгii: «Не вбивай!» – пiсля цього вiдчув, як щось, наче блискавка, розтиснуло його руки, що тримали дiвчину, врештi земля закрутилася пiд ним, i свiтло згасло в його очах.

Тим часом Хiлон, сховавшись за рогом, чекав, що буде далi, бо цiкавiсть боролася в ньому зi страхом. Думав також, що, коли iм удасться викрасти Лiгiю, йому буде вигiдно залишатися при Вiнiцii. Урбана вже не побоювався, також був певен, що Кротон того порiшить. Натомiсть вважав, що, коли б на порожнi досi вулицi збiгся народ i християни чи якiсь iншi люди намагалися б перешкоджати Вiнiцiю, тодi вiн промовив би до них як представник влади, як виконавець волi iмператора, i в крайньому разi викличе стражникiв на допомогу молодому патрицiю проти вуличного наброду й тим заслужить собi новi милостi. Однак його не полишала думка, що вчинок Вiнiцiя необачний; зважаючи, одначе, на неймовiрну силу Кротона, припускав, що може обiйтися. «Якщо iм буде зле, сам трибун нестиме дiвчину, а Кротон прокладатиме йому дорогу». Але час минав, i його непокоiла тиша в сiнях, за якими здалеку спостерiгав.

«Якщо не потраплять до ii схованки i нароблять галасу, то ii сполохають».

Й думка про те, зрештою, не була йому прикрою, бо розумiв, що в такому разi вiн знову знадобиться Вiнiцiю i знову зумiе видобути з того чималу кiлькiсть сестерцiiв.

«Хоч що б вони вчинили, – мовив подумки, – вчинять на мою користь, хоч жоден iз них про це не здогадуеться… Боги, боги, дозвольте менi тiльки…»

І раптом замовк, бо здалося, що iз сiней щось виглянуло, тож, притиснувшись до стiни, почав стежити, затамувавши подих.

І не помилився – iз сiней висунулась до половини якась голова й почала роззиратися довкола.

За хвилину зникла.

«То Вiнiцiй або Кротон, – мiркував Хiлон, – але, якщо викрали дiвчину, чому вона не кричить i чого виглядають на вулицю? Люди так чи iнакше зустрiнуться, бо, поки дiстануться Карин, у мiстi почнеться рух. Що це? Присягаюся всiма безсмертними богами!..»

І враз рештки волосся на його головi стали дибом.

У дверях показався Урс iз перекинутим через плече тiлом Кротона i, роззирнувшись iще раз, побiг iз ним порожньою вулицею до рiки.

Хiлон прилiпився так до стiни, як шмат штукатурки.

«Згину, якщо мене помiтить!» – подумав.

Але Урс пробiг швидко повз рiг i зник за наступним будинком. Хiлон же, не чекаючи довго i цокаючи з переляку зубами, побiг у глиб поперечноi вулички з такою прудкiстю, яка могла бути дивовижною навiть для молодого.

«Якщо, повертаючись, помiтить мене здалеку, то наздожене i вб'е, – мовив собi. – Порятуй мене, Зевсе, порятуй, Аполлоне, порятуй, Гермесе, порятуй, християнський Боже! Я покину Рим, повернуся в Месембрiю, тiльки вирвiть мене з рук цього демона».

І той лiгiець, який убив Кротона, видавався йому в тi хвилини дiйсно якоюсь надлюдською iстотою. Бiг i думав, що то може бути якийсь бог, що прибрав собi подобу варвара. Зараз вiрив у всiх богiв свiту й у всi мiфи, з яких кепкував у звичайний час. Майнула в нього також думка, що Кротона мiг убити християнський Бог, i знову волосся ставало дибом у нього на головi вiд думки, що вступив у суперечку з такою силою.

Тiльки пробiгши кiлька завулкiв i помiтивши якихось робiтникiв, що йшли назустрiч, дещо заспокоiвся. У грудях забракло йому повiтря, тож сiв на порозi будинку i почав краем плаща витирати спiтнiлого лоба.

«Старий я вже й потребую спокою», – сказав.

Люди, що йшли назустрiч, звернули в якусь бiчну вуличку, i знову огорнула його пустка. Мiсто ще спало. Вранцi рух починався ранiше саме в заможнiших кварталах, де раби в домах багачiв змушенi були вставати вдосвiта, в тих же, де мешкав вiльний люд, який годувався коштом держави, тож байдикував, прокидалися, особливо взимку, досить пiзно. Хiлон, просидiвши якийсь час на порозi, вiдчув, як його дiймае холод, отже пiдвiвся i, переконавшись, що не загубив гаманця, що його отримав од Вiнiцiя, вiльнiшим уже кроком попрямував до рiки.

«Може, де побачу тiло Кротона, – мовив собi. – Боги! Цей лiгiець, якщо вiн людина, мiг би протягом року заробити мiльйони сестерцiiв, бо коли Кротона задушив, як щеня, то хто ж його здолае? За кожний виступ на аренi йому б дали золота стiльки, скiльки важить сам. Лiпше вiн стереже цю дiвку, нiж Цербер[228 - Цербер – у грецькiй мiфологii потворний багатоголовий пес, який охороняв вхiд до Аiду.] – пекло. Але хай його також те пекло проковтне! Не хочу мати з ним справи. Занадто вже вiн костистий. Як же тут бути? Сталася рiч страшна. Якщо вiн такому Кротону поламав кiстки, то, певно, й душа Вiнiцiя квилить над тим проклятим будинком, чекаючи похорону. Присягаюся Кастором! Вiн усе-таки патрицiй, друг iмператора, родич Петронiя, вiдома в усьому Римi людина i вiйськовий трибун. Його смерть не зiйде iм з рук… Коли б менi, примiром, сходити до табору преторiанцiв або до стражникiв?..»

Тут замовк, помiркував, але за хвилину сказав:

«Горе менi! Хто ж привiв його до цього будинку, якщо не я?.. Його вiльновiдпущеники й раби знають, що я до нього приходив, а деякi знають, з якою метою. Що буде, коли звинуватять мене, що я зумисне вказав йому дiм, у якому спiткала його смерть? Хоч би й з'ясувалося потiм у судi, що я ii не хотiв, i так скажуть, що я ii спричинив… А вiн же патрицiй, отже нi в якому разi менi не уникнути покарання. Та коли б я потай покинув Рим i подався кудись подалi, то викликав би тим велику пiдозру».

І так, i так було погано. Лишалося тiльки вибрати, котре лихо менше. Рим був величезним мiстом, одначе Хiлон вiдчував, що може йому в нiм бути затiсно. Бо всякий iнший мiг би пiти просто до префекта стражникiв, розповiсти, що сталося, i, хоч би й упала на нього якась пiдозра, чекати спокiйно слiдства. Та все минуле Хiлона було таким, що бiльш близьке знайомство чи то з префектом стражникiв, чи то з префектом мiста мусило б завдати йому вельми серйозних неприемностей, а на додачу посилити всiлякi пiдозри, що могли б спасти на думку чиновникiв.

З другого боку, втеча була б утвердженням Петронiя в думцi, що Вiнiцiя зраджено i вбито внаслiдок змови. А Петронiй же був людиною впливовою, що мiг мати до своiх послуг полiцiю всiеi держави, i неодмiнно постарався б знайти винуватцiв хоч би й на краю свiту. Одначе Хiлоновi спало на думку, чи не звернутися просто до нього й не розповiсти йому, що трапилося. Так! Це найлiпший вихiд. Петронiй був людиною спокiйною, й Хiлон мiг бути певним того, що вiн його принаймнi вислухае до кiнця. Петронiй, який знав справу з самого початку, скорiше також повiрив би в невинуватiсть Хiлона, нiж префекти.

Одначе, щоби вирушити до нього, треба було з'ясувати напевно, що сталося з Вiнiцiем, Хiлон же того не знав. Щоправда, бачив лiгiйця, як той прокрадався до рiки з тiлом Кротона, але не бiльше. Вiнiцiй мiг бути вбитим, але мiг бути також пораненим або захопленим християнами. Тепер тiльки Хiлоновi спало на думку, що християни напевне б не вiдважилися вбити таку впливову людину, августiана й високого военачальника, бо такий вчинок мiг накликати на них усiх утиски. Вiрогiднiшим було, що затримали його примусово, щоб дати Лiгii час для переходу в iншу схованку.

Думка ця пiдбадьорила Хiлона.

«Якщо той лiгiйський дракон його не розтерзав при першому нападi, то живий, а якщо живий, тодi сам дасть свiдчення, що я його не зрадив, i тодi не тiльки нiчого менi не загрожуе, але (о Гермесе, розраховуй знову на двi телицi!) з'являються передi мною новi можливостi… Можу повiдомити одному з вiльновiдпущеникiв, де мае шукати свого володаря, а чи вiн звернеться до префекта, чи нi, то його справа, менi б лишень не звертатися… Можу також пiти до Петронiя й розраховувати на нагороду… Шукав Лiгiю, тепер шукатиму Вiнiцiя, а потiм знову Лiгiю… Треба все-таки спершу дiзнатися, чи живий, чи вбитий».

Тут вiн подумав, що мiг би вночi пiти до пекаря Демаса й запитати про це в Урса. Але думку цю вiн одразу ж вiдкинув. Волiв би не мати нiякоi справи з Урсом. Мiг слушно припускати, що коли Урс не вбив Главка, то, напевно, дiстав засторогу вiд одного зi старiйшин християнських, якому вiдкрив свiй намiр, що то справа нечиста i що хотiв його до неi намовити якийсь зрадник. Зрештою, на саму тiльки згадку про Урса дрож пронизував Хiлона з голови до п'ят. Натомiсть подумав, що ввечерi пошле Еврицiя дiзнатися, що i як, до того будинку, де все сталося. Тим часом треба попоiсти, скупатися та вiдпочити. Безсонна нiч, дорога до Острiану i втеча iз Затибря натомили його над усяку мiру.

Одна рiч тiшила його: мав при собi два гаманцi – той, що Вiнiцiй дав йому вдома, i той, який кинув йому, повертаючись iз цвинтаря.

З огляду на цю щасливу обставину, як i з огляду на всiлякi хвилювання, що iх пережив, Хiлон вирiшив добряче попоiсти й випити лiпшого вина, нiж зазвичай.

І, коли врештi вiдчинилася винарня, вчинив це в такiй значнiй мiрi, що забув про купання. Хотiлося йому передовсiм спати, сонливiсть знесилила його так, що повернувся, тиняючись, до свого помешкання в Субурi, де чекала на нього куплена за грошi Вiнiцiя рабиня.

Там, увiйшовши до темного, як лисяча нора, кубiкулу, впав на постiль i миттю заснув.

Прокинувся тiльки ввечерi, а радше збудила його рабиня, – хтось, мовляв, шукае його й хоче притьмом iз ним бачитися.

Хiлон, який чутко спав, умить пiдхопився, накинув поспiхом плащ iз каптуром i, вiдсторонивши рабиню, виглянув обережно надвiр.

І обiмлiв! Бо через дверi кубiкулу побачив велетенську постать Урса.

При цьому вiдчув, що ноги й голова його стають холодними як лiд, серце перестае битися в грудях, по спинi повзуть роi мурашок… Якийсь час не мiг вимовити й слова, потiм, одначе, цокаючи зубами, сказав, а радше, простогнав:

– Сiро! Немае мене… не знаю… цього… доброго чоловiка…

– Я сказала, що ти вдома i що спиш, володарю, – заперечила рабиня, – вiн же вимагав тебе розбудити…

– О боги!.. Кажу ж тобi…

Але тут Урс, роздратований зволiканням, наблизився до дверей кубiкулу i, пригнувшись, просунув у дверний отвiр голову.

– Хiлоне Хiлонiд! – погукав.

– Pax tecum! Pax, pax! – вiдповiв Хiлон. – О найлiпший iз християн! Так! Я Хiлон, але це помилка… Я не знаю тебе!

– Хiлоне Хiлонiд, – повторив Урс. – Пан твiй, Вiнiцiй, кличе тебе, щоб iшов до нього за мною.




Роздiл XXIII


Вiнiцiй прийшов до тями вiд пронизливого болю. В першу мить не мiг зрозумiти, де вiн е i що з ним дiеться. В головi шумiло, й очi застилала iмла. Поступово, одначе, поверталася до нього притомнiсть, i врештi крiзь цю iмлу побачив трьох схилених над ним людей. Двох упiзнав: один був Урс, другий – той старий, якого збив з нiг, виносячи Лiгiю. Третiй, зовсiм незнайомий, тримав його лiву руку й, торкаючи ii вiд лiктя аж до плеча та ключицi, завдавав йому болю, такого страшного, що Вiнiцiй, подумавши: напевно, це якiсь особливi тортури, вигаданi з помсти, – процiдив крiзь зуби:

– Убийте мене.

Але вони не звертали уваги на його слова, нiби й не чули iх, або нiби сприймали за звичайний стогiн страждання вiд болю. Урс, зi своiм стурбованим, а водночас i грiзним обличчям варвара, тримав бiлий клапоть, подертий на довгi смуги, старий же мовив до людини, що натискала на руку Вiнiцiя:

– Главку, ти певен, що та рана на головi не е смертельною?

– Саме так, шановний Криспе, – вiдповiв Главк. – Служачи рабом на флотi, а потiм мешкаючи у Неаполiсi, я лiкував багато ран, i з грошей, отриманих од цiеi справи, викупив урештi себе i своiх… Рана на головi легка. Коли цей чоловiк (тут кивком голови вказав на Урса) одiбрав у молодика дiвчину i штовхнув його до стiни, той, мабуть, падаючи, затулився рукою, яку забив i зламав, але зате врятував голову – i життя.

– Не одного вже з братiв мав пiд своею опiкою, – вiдповiв Крисп, – i знають тебе як досвiдченого лiкаря… Тому й послав я по тебе Урса.

– Який дорогою признався менi, що ще вчора готовий був мене вбити.

– Але, перш нiж тобi, вiдкрив свiй намiр вiн менi – я ж, знаючи тебе i твою любов до Христа, пояснив йому, що не ти зрадник, а той незнайомець, який на вбивство хотiв його намовити.

– То був злий дух, а я вважав його за ангела, – зiтхнувши, сказав Урс.

– Колись iншим разом розповiси менi про це, – мовив Главк, – а тепер мусимо думати про пораненого.

І, сказавши це, заходився вправляти руку Вiнiцiя, який, хоча Крисп кропив йому лице водою, раз по раз непритомнiв од болю. Була це, зрештою, щаслива для нього обставина, не вiдчував-бо вправляння ноги i перев'язування зламаноi руки, яку Главк затис мiж двома ввiгнутими дощечками, а потiм обв'язав швидко й туго, щоби була нерухома.

Але по закiнченнi операцii Вiнiцiй опритомнiв знову – i побачив над собою Лiгiю.

Стояла бiля його лiжка, тримаючи перед собою мiдне вiдерце з водою, в яку Главк занурював час вiд часу губку i змочував нею йому голову.

Вiнiцiй дивився й очам не вiрив. Йому здавалося, що це сон або гарячка i йому мариться дорогий образ – i лише через якийсь час вiдважився вiн прошепотiти:

– Лiгiе…

На його голос вiдерце задрижало в ii руцi, але вона глянула на нього очима, повними смутку.

– Мир тобi! – мовила стиха.

І стояла з простягненими руками, з обличчям, повним спiвчуття й жалю.

Вiн же дивився на неi, наче бажаючи наповнити нею зiницi так, аби й, опустивши повiки, образ ii зостався пiд ними. Дивився на ii обличчя, зблiдле та змарнiле, на кучерики темного волосся, на убоге вбрання робiтницi; дивився так уперто, що аж пiд впливом його погляду ii бiлоснiжне чоло почало рожевiти – й тут вiн подумав, по-перше, що кохав ii завше, а по-друге, що ця ii блiдiсть i це убозтво з його вини, що це вiн забрав ii з дому, де ii любили i де ii оточував достаток i вигоди, а загнав до цiеi жалюгiдноi халупи й одягнув у цей бiдняцький плащ iз темноi вовни.

А прагнув же ii одягти в найдорожчу парчу й прикрасити всiма коштовностями свiту, тож охопили його подив, тривога й жалiсть – i скорбота така глибока, що впав би iй до нiг, якби мiг поворухнутися.

– Лiгiе, – сказав, – ти не дозволила мене вбити.

І вона вiдповiла йому лагiдно:

– Нехай Бог поверне тобi здоров'я.

Для Вiнiцiя, що усвiдомлював i те зло, що вiн iй завдав давнiше, й те, якого хотiв завдати нещодавно, був у словах Лiгii iстинний бальзам. Забув у ту хвилину, що ii вустами, може, промовляе християнська вiра, а вiдчував тiльки, що говорить кохана жiнка i що в ii вiдповiдi е якась особиста нiжнiсть i просто надлюдська доброта, що зворушуе його до глибини душi. Як перед цим од болю, так тепер ослаб од хвилювання. Огорнуло його якесь безсилля, водночас нездоланне й солодке. Склалося таке враження, нiби падае кудись у безодню, але вiдчувае при тому, що йому добре – i вiн щасливий. Думав також у цю хвилину ослаблення, що стоiть над ним божество.

Тим часом Главк закiнчив промивати рану на головi й приклав до неi цiлющу мазь. Урс забрав вiдерце з рук Лiгii, вона ж, узявши зi столу приготовлену чару з водою, змiшаною з вином, пiднесла ii до губ пораненого. Вiнiцiй жадiбно випив i вiдразу вiдчув значне полегшення. По завершеннi перев'язки бiль майже минув. Рани i мiсце перелому почали дубiти. Повернулася до нього остаточна притомнiсть.

– Дай менi пити ще, – сказав.

Лiгiя вийшла з порожньою чашею до сусiдньоi кiмнати, натомiсть Крисп, обмiнявшись кiлькома фразами з Главком, наблизився до лiжка i сказав:

– Вiнiцiю, Бог не дозволив тобi вчинити зло, але залишив тебе жити, щоб ти схаменувся в душi. Той, перед яким людина е тiльки тлiн, оддав тебе беззахисного в нашi руки, але Христос, у якого ми вiруемо, велiв нам любити навiть ворогiв. Ось i ми перев'язали твоi рани i, як говорила Лiгiя, будемо молитись, аби Бог повернув тобi здоров'я, але далi доглядати за тобою не можемо. Залишайся в спокоi й подумай, чи годиться тобi й далi переслiдувати Лiгiю, яку ти позбавив опiкунiв, даху, – та нас, якi тобi заплатили добром за зло?

– Хочете мене покинути? – запитав Вiнiцiй.

– Хочемо покинути цей дiм, у якому нас може дiстати рука префекта мiста. Товариша твого вбито, ти ж, могутнiй мiж своiми, лежиш поранений. Не з нашоi ж бо вини це сталося, але на нас мусить упасти помста закону…

– Переслiдування не бiйтеся, – сказав Вiнiцiй. – Я вас захищу.

Крисп не хотiв йому вiдповiдати, що йдеться не тiльки про префекта й полiцiю, але ж не мають довiри й до нього також, отож хотiли б убезпечити Лiгiю вiд його зазiхань.

– Пане, – сказав, – права твоя рука здорова – тож ось таблички i стиль: напиши слугам, аби прийшли до тебе сьогоднi ввечерi з ношами й однесли тебе до твого дому, в якiм тобi буде зручнiше, нiж серед нашого убозтва. Ми тут мешкаемо в бiдноi вдови, скоро надiйде вона iз сином своiм – i той хлопчик однесе твого листа, ми ж мусимо всi шукати iншого притулку.

Вiнiцiй зблiд, зрозумiв-бо, що хочуть його розлучити з Лiгiею, i коли втратить ii знову, то може нiколи в життi ii не побачити… Розумiв, правду кажучи, що мiж нею i ним виникло багато питань, з огляду на якi, бажаючи нею заволодiти, мусить шукати якихось нових шляхiв, про якi не мав iще часу думати. Розумiв також: хоч що б вiн сказав цим людям – хоч би iм заприсягнувся, що поверне Лiгiю Помпонii Грецинi, – вони мають право йому не повiрити i не повiрять. Адже мiг це зробити вже давнiше; адже мiг, замiсть того щоб переслiдувати Лiгiю, з'явитися до Помпонii i заприсягнутися iй, що вiдмовляеться вiд гонитви, в такiм разi сама Помпонiя вiдшукала б i забрала назад дiвчину. Нi! Вiдчував, що нiяка словесна вiдмова не втримае iх, нiяка врочиста клятва не допоможе, тим паче, що як не християнин мiг би iм хiба заприсягнутися богами безсмертними, в яких сам не дуже вiрив i яких вони вважали за злих духiв.

Вiдчайдушно прагнув, одначе, задобрити i Лiгiю, i тих ii опiкунiв у будь-який спосiб, але на те потрiбен був час. Турбувало його також i те, щоб хоч кiлька днiв дивитися на неi. Як потопаючому кожний уламок дошки або весла видаеться порятунком, так i йому видавалося: за тi кiлька днiв зумiе, може, сказати iй щось таке, що його до неi наблизить, або, може, щось придумае чи раптом щось складеться сприятливо.

Отож, зiбравшись iз думками, сказав:

– Послухайте мене, християни. Вчора був я разом з вами в Острiанi i слухав проповiдь вашоi вiри, але хоч би ii й не знав, вашi вчинки переконали мене, що ви люди чеснi й добрi. Скажiть удовi, що мешкае в цьому будинку, хай залишаеться в ньому, ви залишайтеся також i менi дозвольте залишитися. Нехай цей чоловiк (тут перевiв погляд на Главка), який е лiкарем або принаймнi знаеться на перев'язуваннi ран, скаже, чи можна мене сьогоднi переносити. Я хворий i маю зламану руку, яка мусить хоч кiлька днiв лишатися нерухомою, – а тому оголошую вам, що не рушу звiдси, хiба що мене винесуть примусово.

Тут замовк, бо в пошкоджених грудях забракло повiтря, Крисп же сказав:

– Нiхто не вчинить, пане, примусу проти тебе, ми тiльки пiдемо звiдси, щоб уцiлiли нашi голови.

На це не звиклий до спротиву молодик нахмурив брови i сказав:

– Дозволь менi перепочити.

За хвилину повiв далi:

– Про Кротона, якого вбив Урс, нiхто не запита, вiн мав сьогоднi iхати до Беневента, куди викликав його Ватинiй, отже всi думатимуть, що вiн поiхав. Коли ми з Кротоном заходили до цього будинку, не бачив нас нiхто, крiм одного грека, який був iз нами в Острiанi. Скажу вам, де мешкае, приведiть менi його – я ж накажу йому мовчати, бо тому чоловiковi я плачу. Додому до себе напишу листа, що поiхав теж до Беневента. Якщо ж грек уже дав знати префектовi, я заявлю йому, що Кротона сам убив i що це вiн зламав менi руку. Так зроблю, – присягаюся тiнями моiх батька й матерi! – а отже, можете тут залишатися спокiйно, бо жодна волосина не впаде з голiв ваших. Приведiть менi скорiше грека, якого звати Хiлон Хiлонiд!

– Отже, Главк залишиться бiля тебе, пане, – сказав Крисп, – i разом iз вдовою буде за тобою доглядати.

Вiнiцiй нахмурив брови ще дужче.

– Послухай, старий, що я тобi скажу, – мовив вiн. – Маю бути тобi вдячним, i видаешся ти менi добрим i чесним чоловiком, але не говориш менi того, що в тебе на днi душi. Ти боiшся, щоб я не викликав моiх рабiв i не наказав iм забрати Лiгiю? Чи не так?

– Саме так! – вiдповiв iз певною суворiстю Крисп.

– Тодi зваж, що з Хiлоном розмовлятиму при вас i що при вас напишу листа додому, що поiхав – i що iнших посланцiв, окрiм вас, потiм не буде… Помiркуй сам i не дратуй мене бiльше. – Тут скипiв, i лице його скривилося вiд гнiву, i заговорив сердито: – Невже ж ти думав, що я заперечуватиму свое бажання залишитись, аби ii бачити?.. Дурень би здогадався, хоч би я й заперечував. Але примусово не буду ii бiльше брати… Тобi ж скажу щось iще. Якщо вона тут не залишиться, то цiею здоровою рукою позриваю пов'язки з руки, не iстиму, не питиму – й нехай смерть моя впаде на тебе й на твоiх братiв. Навiщо ж мене лiкував, чому ж не наказав мене вбити?

І зблiд од гнiву та ослаблення. Але Лiгiя, яка iз сусiдньоi кiмнати чула всю розмову й була певна, що Вiнiцiй виконае обiцяне, злякалася його слiв. Не хотiла аж нiяк його смертi.

Поранений i беззахисний, вiн викликав у неi тiльки спiвчуття, а не страх. Пiсля втечi, живучи серед людей, що перебували постiйно в релiгiйному екстазi й роздумували тiльки про жертви, самозречення та милосердя без меж, сама надихнулася новим ученням настiльки, що воно заступило для неi дiм, сiм'ю, втрачене щастя i водночас iз неi зробило одну з таких дiв-християнок, якi змiнили пiзнiше стару душу свiту. Вiнiцiй занадто багато важив у ii долi й занадто багато було з ним пов'язано, щоб могла про нього забути. Думала про нього цiлими днями й не раз прохала Бога про таку хвилину, в якiй, запалена вченням, могла б йому вiдплатити добром за зло, милосердям за переслiдування, переконати його, привести його до Христа i врятувати. А тепер iй здавалося, власне, що такий час настав i що молитви ii почуто.

Тож наблизилася до Криспа з натхненним обличчям i почала говорити так, якби ii вустами мовив якийсь iнший голос:

– Криспе, нехай вiн залишиться серед нас i ми залишимося з ним, допоки Христос його зцiлить.

А старий пресвiтер, який звик шукати в усьому промисел Божий, бачачи ii екстаз, подумав одразу, що, може, ii вустами промовляе вища сила, i, устрашившись у душi, схилив сиву голову.

– Нехай буде так, як ти говориш, – сказав.

На Вiнiцiя, що протягом усього часу не зводив з неi очей, те швидке послушенство Криспа справило дивне i хвилююче враження. Здалося йому, що Лiгiя серед християн е такою собi Сивiллою[229 - …такою собi Сивiллою… – Сивiллами називалися богонатхненi пророчицi рiзних часiв i народiв. Найвiдомiшою була т. зв. Сивiлла Кумська, яка, за переказами, пророчила ще Енею.] чи жрицею, що оточена пошаною та послухом. І мимоволi пройнявся цими почуттями. До любовi, яку вiдчував, додалося тепер нiби певне побоювання, перед яким любов сама уявлялася чимось майже зухвалим. Не мiг при тому звикнути до думки, що стосунки iхнi змiнилися, що тепер не вона вiд нього, а вiн залежить од ii волi, що лежить ось хворий, побитий, що перестав бути силою, яка вчиняе напад, пiдкоряе, i що вiн, мов безпомiчне дитя, перебувае пiд ii опiкою. Для його натури, гордовитоi та свавiльноi, такi стосунки з будь-якою iншою iстотою були б принизливими – але тут вiн не тiльки не вiдчув себе приниженим, але був удячним iй, як своiй володарцi. Було це вiдчуття для нього нечуваним, iще день тому таке не спало б йому й на думку, i вразило б його навiть у цю хвилину, якби вiн мiг собi його усвiдомити. Але вiн не запитував тепер, чому так сталося, нiби це було справою цiлком природною, почувався тiльки щасливим, що залишаеться.

І хотiв iй подякувати – з нiжнiстю i ще з якимось почуттям, настiльки йому не знайомим, що його навiть назвати не мiг, позаяк була це просто покiрнiсть. Але попередне збудження виснажило його так, що говорити не мiг i дякував iй тiльки очима, в яких сяяла радiсть, що залишаеться бiля неi i що матиме можливiсть дивитися на неi завтра, пiслязавтра, може, ще довго. Радiсть змiшувалася в нього тiльки з побоюванням втратити це, що знайшов; побоювання було таким великим, що коли Лiгiя подала йому за хвилину воду i охопило його бажання стиснути ii долоню – побоявся це зробити, побоявся – вiн, той самий Вiнiцiй, який на бенкетi в iмператора цiлував силомiць ii вуста, i пiсля ii втечi обiцяв собi, що тягтиме ii за волосся до кубiкулу або накаже ii шмагати.




Роздiл XXIV


Але почав також побоюватись, аби якась недоречна допомога ззовнi не затьмарила йому радостi. Хiлон мiг дати знати про його зникнення префектовi мiста або вiльновiдпущеникам у його домi – а в такiм разi слiд було чекати вторгнення стражникiв. Промайнула навiть думка, що тодi мiг би наказати схопити Лiгiю й зачинити в своiм домi, але вiдчував, що того робити не мусить – i не здатен. Був чоловiком свавiльним, зухвалим i доволi розбещеним, а при потребi й невблаганним, одначе не був нi Тигеллiном, нi Нероном. Вiйськове життя надало йому певного усвiдомлення справедливостi, честi й сумлiння, тож розумiв, що такий вчинок був би чимось страшенно пiдлим. Був би врештi здатним вдатися до нього у нападi гнiву i в повнотi сил, але в ту хвилину був розчуленим i хворим, тож дбав про те лишень, аби нiхто не став мiж ним i Лiгiею.

Зауважив iз здивуванням, що вiдтодi як Лiгiя стала на його бiк, анi вона сама, нi Крисп не вимагали вiд нього нiяких запевнень, так немовби певнi були, що в разi потреби захистить iх якась надприродна сила. Вiнiцiй, у головi якого вiд часу слухання в Острiанi повчання й оповiдi апостола почали плутатись i стиратися вiдмiнностi мiж речами можливими й неможливими, не був також занадто далеким од припущень, що так би могло бути. Одначе, зваживши речi бiльш тверезо, вiн сам нагадав iм, що говорив про грека, i знову зажадав, аби привели йому Хiлона.

Крисп погодився на це i вирiшив послати Урса. Вiнiцiй, який за кiлька днiв перед походом до Острiану часто, хоча й безрезультатно, посилав своiх рабiв до Хiлона, описав лiгiйцевi докладно його помешкання i, накресливши кiлька слiв на табличцi, звернувся до Криспа:

– Даю табличку, бо вiн чоловiк пiдозрiливий i хитрий, який нерiдко, коли я викликав його до себе, наказував вiдповiдати моiм людям, що немае його вдома, й робив це завше, якщо не мав для мене добрих новин, побоюючись мого гнiву.

– Знайти б його, то вже я його приведу, чи хотiтиме вiн того, чи нi, – вiдповiв Урс.

І, взявши плащ, вийшов поквапливо.

Вiдшукати когось iз римлян було нелегко, навiть при найлiпших вказiвках, але Урсовi допомагав у такому разi iнстинкт лiсовоi людини, а водночас i добре знання мiста, тож незабаром опинився в помешканнi Хiлона.

Щоправда, не впiзнав його. До цього бачив його тiльки раз у життi, та й то вночi. Врештi той зарозумiлий, упевнений у собi старий, що намовляв його вбити Главка, аж нiяк не схожий був на цього зiгнутого вдвое вiд страху грека, нiхто й припустити не мiг би, що обидва вони – одна й та ж особа. І Хiлон, помiркувавши, що Урс дивиться на нього як на чоловiка зовсiм чужого, отямився вiд переляку. Вигляд таблички з посланням Вiнiцiя заспокоiв його ще дужче. Не загрожувала йому принаймнi пiдозра, що вiн навмисне заманив того в засiдку. Думав при цьому, що християни не вбили Вiнiцiя тому, мабуть, що не вiдважилися пiдняти руку на таку значну особу.

«А потiм Вiнiцiй захистить i мене при потребi, – сказав собi грек, – бо не викликав би задля того, щоб мене вiддали вбивцям».

Тож, дещо набравшись духу, запитав:

– Чоловiче добрий, – невже мiй друг, шляхетний Вiнiцiй, не прислав по мене нош? Ноги в мене попухли, й iти так далеко не можу.

– Нi, – вiдповiв Урс, – пiдемо пiшки.

– А якщо я вiдмовлюсь?

– І не думай, бо мусиш пiти.

– Я пiду, але з власноi волi. Інакше нiхто б мене не змусив, бо я вiльний чоловiк i друг префекта мiста. Як мудрець маю також способи для захисту – i вмiю перетворювати людей на дерева та звiрiв. Але я пiду, пiду! Вiзьму тiльки плащ трохи теплiший i каптур, аби мене не впiзнали раби в тому кварталi – iнакше затримуватимуть нас безперервно, щоб цiлувати менi руки.

Сказавши це, накинув iнший плащ, на голову ж напнув галльський широкий каптур, iз побоювання, щоб Урс не пригадав його рис, коли вийдуть на бiльше свiтло.

– Куди мене ведеш? – спитав по дорозi Урса.

– За Тибр.

– Я в Римi недавно й нiколи там не був, але й там живуть, напевно, люди, якi люблять доброчеснiсть.

Але Урс, який був чоловiком наiвним i чув, як Вiнiцiй говорив, що грек був iз ним на цвинтарi в Острiанi, а потiм бачив, як вони з Кротоном входили до будинку, в якому мешкала Лiгiя, зупинився на хвилину й мовив:

– Не бреши, старий чоловiче, бо сьогоднi був iз Вiнiцiем ув Острiанi й бiля нашоi брами.

– Ах! – сказав Хiлон. – Так це ваш дiм стоiть на Затибрi? Я ж вiднедавна в Римi й не знаю добре, як називаються рiзнi частини мiста. Саме так, друже! Був я бiля вашоi брами й заклинав бiля неi Вiнiцiя в iм'я доброчесностi, щоб не входив. Був i в Острiанi, а знаеш чому? Із певного часу працюю над наверненням Вiнiцiя й хотiв, аби той послухав найстаршого з апостолiв. Нехай свiтло проникне в його душу i в твою! Адже ти християнин i прагнеш, аби iстина запанувала над неправдою?

– Саме так, – вiдповiв смиренно Урс.

До Хiлона остаточно повернулася смiливiсть.

– Вiнiцiй – пан впливовий, – сказав, – i друг iмператора. Часто вiн iще прислухаеться до напучувань злого духа, та коли б хоч волосина впала з голови його, iмператор помстився б усiм християнам.

– Нас вища сила береже.

– Слушно! Слушно! Але що ви збираетеся зробити з Вiнiцiем? – спитав, знову захвилювавшись, Хiлон.

– Не знаю. Христос велить бути милосердними.

– Це ти чудово сказав. Пам'ятай про це завше, iнакше будеш шкваритися в пеклi, наче ковбаса на сковородi.

Урс зiтхнув. Хiлон же подумав, що з цим страшним у хвилину першого пориву чоловiком зробив би завше, що захотiв.

Але прагнучи знати, що ж усе-таки сталося при викраденнi Лiгii, запитував далi голосом суддi:

– Що зробили з Кротоном? Говори й не бреши.

Урс зiтхнув раз i вдруге:

– Скаже тобi Вiнiцiй.

– Це значить, що штрикнув ножем або вбив палицею?

– Я був беззбройний.

Грек не мiг, одначе, приховати подиву надлюдською силою варвара.

– Нехай тебе Плутон!.. Тобто хотiв сказати: нехай тебе Христос простить!

Якийсь час iшли мовчки, потiм Хiлон сказав:

– Я тебе не зраджу, та бережись стражникiв.

– Я боюся Христа, а не стражникiв.

– І це слушно. Немае тяжчоi провини за вбивство. Буду за тебе молитися, та не знаю, чи навiть моя молитва чогось досягне – хiба що ти даси обiтницю, що нiколи в життi нiкого не зачепиш пальцем.

– Я й так убив ненавмисно, – вiдповiв Урс.

Одначе Хiлон, який прагнув про всяк випадок убезпечитися, не переставав викликати огиду до вбивства в Урсовi й заохочувати його до дачi обiтницi. Випитував i про Вiнiцiя, але лiгiець вiдповiдав на його запитання неохоче, повторюючи, що з уст самого Вiнiцiя почуе те, що мае почути. Розмовляючи в такий спосiб, здолали, врештi, далекий шлях, який оддiляв помешкання грека вiд Затибря, й опинилися перед будинком. Серце Хiлона почало знову битися неспокiйно. Зi страху видалося йому, що Урс поглядае на нього якимось ласим поглядом. «Невелика втiха, – мовив подумки, – якщо мене вб'е ненавмисно, я волiв би, в усякому разi, аби його розбив паралiч, а разом з ним i всiх лiгiйцiв, що дай, Зевсе, якщо зможеш». Так розмовляючи, загортався щоразу дужче в свою галльську одежину, повторюючи, що боiться холоду. Врештi, коли, пройшовши через сiни й перший двiр, опинилися в коридорi, що вiв до саду бiля будиночка, раптом зупинився i сказав:

– Дозволь менi перевести дух, iнакше ж бо не зможу розмовляти з Вiнiцiем i давати йому рятiвнi поради.

Сказавши це, не рушив з мiсця – бо хоча повторював собi, що нiяка небезпека йому не загрожуе, одначе вiд думки, що постане серед тих таемничих людей, яких бачив ув Острiанi, ноги його злегка тремтiли.

Тим часом iз будиночка долинув спiв.

– Що це? – запитав.

– Кажеш, що ти християнин, а не знаеш, що в нас е звичай пiсля кожноi трапези славити Спасителя нашого спiвом, – вiдповiв Урс. – Мiрiам iз сином мусила вже повернутись, а може, й апостол iз ними, бо щодня провiдуе вдову та Криспа.

– Веди мене просто до Вiнiцiя.

– Вiнiцiй у тiй кiмнатi, де i всi, бо вона найбiльша, а решта – самi темнi кубiкули, куди ми тiльки спати ходимо. Ходiмо вже – там одпочинеш.

І ввiйшли. В кiмнатi було темнувато, вечiр стояв похмурий, зимовий, а полум'я кiлькох свiтильникiв не зовсiм розганяло темряву. Вiнiцiй радше здогадався, нiж упiзнав у чоловiковi пiд каптуром Хiлона, той же, побачивши ложе в кутку кiмнати i на нiм Вiнiцiя, рушив, не дивлячись на iнших, просто до нього – буцiм у переконаннi, що бiля нього буде йому найбезпечнiше.

– О пане! Чому ж ти не послухався моiх порад! – заволав, складаючи руки.

– Мовчи, – сказав Вiнiцiй, – i слухай!

Тут проникливо почав дивитись у вiчi й говорити повiльно й виразно, мовби хотiв, аби кожне його слово зрозумiлим було як наказ i лишилося раз i назавжди в Хiлоновiй пам'ятi.

– Кротон кинувся на мене, щоб мене вбити й пограбувати – розумiеш! Тодi я вбив його, цi ж люди перев'язали рани, що я дiстав iх у боротьбi з ним.

Хiлон одразу зрозумiв: якщо Вiнiцiй так говорить, то хiба вiдповiдно до якоiсь домовленостi з християнами, а в такому разi хоче, щоб йому повiрили. Зрозумiв також iз його обличчя, тож миттю, не виявивши нi сумнiву, нi здивування, пiдвiв очi догори й заволав:

– То був страшенний негiдник, пане! Всiляко ж я тебе застерiгав, аби йому не довiряв. Усi моi напучування вiдскакували вiд його довбешки, як горох вiд стiни. В усьому Гадесi нема для нього достойноi кари. Бо хто не може бути чесним, той до певноi мiри мусить бути негiдником; кому ж важче стати чесним, як не негiднику? Але щоб напасти на свого доброчинця й такого великодушного пана… О, боги!..

Тут, одначе, згадав, що по дорозi вiдрекомендував себе Урсовi як християнина, – й замовк.

Вiнiцiй сказав:

– Коли б не кинджал, який я мав при собi, вiн би мене вбив.

– Благословляю ту хвилину, в яку я порадив тобi взяти хоч кинджал.

Але Вiнiцiй спрямував на грека запитливий погляд i запитав:

– Що ж ти робив сьогоднi?

– Як це що? Чи я не сказав тобi, пане, що давав обiтницi за твое здоров'я?

– І нiчого бiльше?

– І саме збирався провiдати тебе, коли цей добрий чоловiк надiйшов i сказав, що ти мене викликаеш.

– Ось табличка. Пiдеш iз нею до мого дому, знайдеш мого вiльновiдпущеника й оддаси йому ii. Написано на нiй, що я виiхав до Беневента. Скажеш Демасовi од себе, що вирушив сьогоднi вранцi, викликаний термiново листом Петронiя.

Тут повторив, натискаючи на кожне слово:

– Виiхав я до Беневента – розумiеш?

– Виiхав, пане! Вранцi попрощався я з тобою бiля Капенськоi брами – й пiсля твого вiд'iзду напала на мене така туга, що коли твоя великодушнiсть ii не розрадить, я помру вiд плачу, як нещасна дружина Зета[230 - Аедона, перетворена на солов'я. (Прим. авт.)] з туги за Ітилом.

Вiнiцiй, хоча був хворий i звик уже до спритностi грека, не мiг усе-таки стриматись од посмiшки. Радий був тому, що Хiлон зрозумiв його з першого слова, тож сказав:

– Отже, допишу, щоб тобi витерли сльози. Дай-но свiтильник.

Хiлон, уже цiлком заспокоений, пiдвiвся i, зробивши кiлька крокiв у бiк коминка, взяв один iз палаючих на карнизi свiтильникiв.

Але коли каптур зсунувся при тiй дii йому з голови i свiтло впало просто на його обличчя, Главк пiдхопився з лави i, пiдбiгши, став перед ним.

– Не впiзнаеш мене, Цефасе? – спитав.

І голос його був таким страшним, що всi здригнулися.

Хiлон пiдняв свiтильник i впустив його якраз у ту хвилину на пiдлогу – пiсля чого зiгнувся вдвое i застогнав:

– Не я… не я!., пощади!

Главк же повернувся до тих, що вечеряли.

– Ось чоловiк, який продав i погубив мене i всю мою сiм'ю!..

Історiя його була вiдома i всiм християнам, i Вiнiцiю, який не здогадався, хто такий Главк, бо непритомнiв щоразу, коли той йому перев'язував рани, через те iменi його не чув. Але для Урса коротка та мить, у поеднаннi зi словами Главка, була немовби блискавиця в темрявi. Впiзнавши Хiлона, одним стрибком опинився бiля нього, схопив його за руки i, загнувши йому iх за спину, закричав:

– Це вiн мене намовляв, аби вбив Главка!

– Пощадiть! – стогнав Хiлон. – Оддам вам… Пане! – заволав, повертаючи голову до Вiнiцiя. – Порятуй мене! Я ж тобi повiрив, заступись за мене… Твiй лист… однесу. Пане! Пане!..

Але Вiнiцiй, який байдужiше за всiх дивився на все, що вiдбуваеться, бо, по-перше, всi справи грека були йому вiдомi, по-друге, серце його не знало, що таке жалiсть, сказав:

– Закопайте його в саду: лист понесе хтось iнший.

Хiлоновi здалося, що слова цi е остаточним вироком.

Кiстки його вже трiщали в страшних руках Урса, на очi навернулися сльози вiд болю.

– Заклинаю вашим Богом! Пощадiть! – благав. – Я християнин!.. Pax vobiscum!Я християнин, а якщо менi не вiрите, охрестiть мене ще раз, iще двiчi, ще десять разiв! Главку, це помилка! Дозвольте менi сказати! Зробiть мене рабом… Не вбивайте мене! Згляньтеся!..

І голос його, пригнiчений болем, усе слабшав, як раптом iз-за столу пiдвiвся апостол Петро, похитав сивою своею головою, схилив ii на груди й заплющив очi, та потiм розплющив iх i сказав серед тишi, що настала:

– Ось що сказав нам Спаситель: «Якщо ж согрiшить проти тебе брат твiй, вичитай йому; а якщо покаеться, прости йому. І якщо сiм разiв на день согрiшить проти тебе i сiм разiв звернеться до тебе, мовлячи: – Каюсь! – прости йому!»

Пiсля цих слiв стало ще тихiше.

Главк стояв тривалий час, затуливши лице долонями, врештi опустив iх i сказав:

– Цефасе, нехай тобi так Бог простить кривди моi, як я тобi iх в iм'я Христа прощаю.

І Урс, вiдпустивши руки грека, поквапливо додав:

– Нехай до мене Спаситель буде милостивим, як i я прощаю тобi.

Хiлон упав навколiшки i, впершись руками в пiдлогу, вертiв головою, як звiр, спiйманий у сiтi, роззираючись навколо й чекаючи, звiдки прийде смерть. Очам i вухам iще не вiрив i не смiв сподiватися на прощення.

Але поволi вiн оговтувався вiд переляку, тiльки посинiлi губи ще тремтiли. Тим часом апостол сказав:

– Одiйди з миром!

Хiлон пiдвiвся, та говорити ще не змiг. Мимоволi наблизився до ложа Вiнiцiя, буцiм iще шукаючи в нього захисту, бо не мав часу досi подумати, як це той, що користався з його послуг i був у певнiй мiрi його спiльником, засудив його, тим часом як тi, власне, кому шкодив, простили. Думка та мала прийти до нього пiзнiше. Тепер у поглядi його видно було тiльки подив i недовiру. Якось змiркував уже, що йому прощено, хотiв, одначе, якомога швидше вирватися звiдси, вiд цих незрозумiлих людей, чия доброта вражала його майже так, як вражала б жорстокiсть. Здавалося йому, що коли б довше залишився, сталося б iще щось несподiване, тож, зупинившись над Вiнiцiем, заговорив уривчастим голосом:

– Дай, пане, лист! Дай лист!

І, схопивши табличку, яку йому подав Вiнiцiй, низько вклонився християнам, а потiм хворому i, згорбившись, рухаючись при самiй стiнi, вибiг за дверi.

У саду, коли огорнула його темрява, страх здiймав йому знову волосся дибом, адже був певен, що Урс поспiшить за ним i вб'е посеред ночi. Втiкав би щосили, та ноги вiдмовилися його слухатися, за хвилину й зовсiм однялися, бо Урс i дiйсно стояв бiля нього.

Хiлон упав ниць на землю й заскиглив:

– Урбане… В iм'я Христа…

Але Урбан сказав:

– Не бiйся. Апостол наказав менi вивести тебе за браму, щоб не заблукав у темрявi, якщо ж бракуе сил, то провести тебе додому.

Хiлон пiдвiв обличчя.

– Що кажеш? Що?.. Не вб'еш мене?

– Нi! Не вб'ю тебе, а якщо схопив тебе занадто мiцно й пошкодив тобi кiстки, то вибач менi.

– Допоможи менi пiдвестися, – сказав грек. – Не вб'еш мене? Що? Проведи мене на вулицю, далi сам пiду.

Урс пiдняв його iз землi як пiр'iну й поставив на ноги, потiм провiв через темний перехiд на друге подвiр'я, з якого через сiни був вихiд на вулицю. В коридорi Хiлон повторював знову подумки: «Я пропав!» – i лише коли опинилися на вулицi, прийшов до тями i сказав:

– Далi сам пiду.

– Нехай буде мир з тобою!

– І з тобою, i з тобою… Дай менi перепочити.

І пiсля того як пiшов Урс, зiтхнув на повнi груди. Мацав себе за пояс, за стегна, мовби хотiв переконатися, що живий, i рушив поквапливо вперед.

Але, пройшовши кiльканадцять крокiв, спинився i сказав:

– Чому все-таки вони не вбили мене?

І незважаючи на те, що з Еврицiем розмовляв про християнське вчення, незважаючи на розмови над рiкою з Урбаном i незважаючи на все, що чув у проповiдi в Острiанi, не мiг знайти на це запитання вiдповiдi.




Роздiл XXV


Вiнiцiй також не мiг собi пояснити, що сталося, i на днi душi був здивований майже не менше за Хiлона. Бо ж i з ним самим люди цi обiйшлися так, як обiйшлися, й замiсть помсти за напад дбайливо перев'язали йому рани; приписував те частково вiровченню, яке вони визнавали, бiльше – Лiгii, а трохи i значенню своеi особи. Але поводження iх з Хiлоном переходило межi його розумiння людськоi здатностi прощати. І йому мимоволi спадало на думку запитання: чому вони не вбили грека? Адже могли це вчинити безкарно.

Урс закопав би його в саду або вночi вкинув у Тибр, що в часи нiчних розбоiв, якi вчиняв i сам iмператор, так часто виносив ранками на берег людськi трупи, що нiхто навiть не замислювався, звiдки вони. На думку Вiнiцiя, християни не тiльки могли, але мусили вбити Хiлона. Жалiсть не була справдi чужа тому свiтовi, до якого належав молодий патрицiй. Адже афiняни спорудили iй вiвтар i тривалий час не погоджувалися з упровадженням в Афiнах боiв гладiаторiв. Бувало, що i в Римi до переможених ставилися милостиво, як, примiром, Калiкрат[231 - …примiром, Калiкрат, правитель бриттiв… – Правителя бриттiв, узятого в полон 52 р. й помилуваного Клавдiем, звали Каратак.], правитель бриттiв, узятий у полон за правлiння Клавдiя, забезпечений ним же, вiльно мешкав у мiстi. Але помста за особистi кривди видавалася Вiнiцiю, як i всiм, слушною й цiлком виправданою. Нехтування ii було зовсiм неприйнятним його душi. Чув, щоправда, й вiн в Острiанi, що слiд любити навiть ворогiв, уважав це все-таки якоюсь теорiею, що не мае значення в життi. І тепер iще спадало йому на думку, що, може, не вбито Хiлона тому лише, що була якась пора свят або якась чверть мiсяця, пiд час якоi християнам не дозволялося вбивати. Чув, що бувають такi дати, в якi рiзним народам не вiльно навiть i вiйну починати. Але чому в такому разi не вiддали грека в руки правосуддя, чому апостол мовив, що коли б хтось сiм разiв согрiшив, то сiм разiв належить йому прощати, й чому Главк сказав Хiлоновi: «Нехай тобi так Бог простить, як я прощаю»? Адже Хiлон завдав йому найстрашнiшоi кривди, якоi людина людинi може завдати, i у Вiнiцiя на саму лише думку про те, як би вчинив з таким, хто б, примiром, убив Лiгiю, кров закипала в жилах: не було б таких мук, якими б вiн не помстився! А той простив! І Урс простив також, вiн, який по сутi мiг убити в Римi кого б захотiв, цiлком безкарно, бо для цього треба вбити лише короля Неморенського гаю й посiсти його мiсце… Чи з чоловiком, проти якого не встояв Кротон, мiг упоратися гладiатор, що мав це звання, до якого доходило тiльки через убивство попереднього «короля»? Єдина була на всi цi запитання вiдповiдь. Ось вони не вбили через якусь таку велику доброту, якоi не було досi на свiтi, i через безмежну любов до людей, яка наказувала забувати про себе, про своi кривди, про свое щастя та про свою бiду – й жити для iнших. Яку нагороду мали люди за це дiстати, Вiнiцiй чув ув Острiанi, але осягнути цього не мiг. Вiдчував натомiсть, що земне життя, пов'язане з обов'язком вiдректись од усього, що е добром i насолодою, на користь iнших, мусило б бути жалюгiдним. Отож у тому, що про християн у цi хвилини думав, разом з найбiльшим подивом, була й жалiсть, i мовби тiнь презирства. Видавалися вони йому вiвцями, що iх рано чи пiзно з'iдять вовки, його ж римська натура не була здатна зважитися на схвалення тих, якi дозволяють себе з'iдати. Здивувала його все ж одна рiч. Пiсля того як пiшов Хiлон, якась глибока радiсть просяяла на всiх обличчях. Апостол наблизився до Главка i, поклавши долоню йому на голову, сказав:

– Христос у тобi перемiг!

Той же пiдвiв очi догори, й була в них така вiра й сердечна радiсть, нiби впало на нього якесь велике, несподiване щастя. Вiнiцiй, якому була б зрозумiлою тiльки радiсть виконаноi помсти, дивився на нього розширеними вiд гарячки очима, дещо так, як дивляться на одержимого. Бачив, одначе, й бачив не без внутрiшнього обурення, як пiсля цього Лiгiя припала своiми вустами королiвни до руки цього чоловiка, що на вигляд був схожий на раба, i здавалося йому, що все у свiтi перевернулось. Потiм надiйшов Урс i почав розповiдати, як провiв на вулицю Хiлона i як просив у нього пробачення за те, що мiг пошкодити його кiстки, за що апостол поблагословив i його, а Крисп зауважив, що нинi день великоi перемоги. Почувши про перемогу, Вiнiцiй повнiстю втратив нитку думки.

Але коли Лiгiя подала йому знову прохолодний напiй, затримав на мить ii руку й запитав:

– Значить, i ти менi простила?

– Ми християни. Нам не можна таiти в серцi гнiв.

– Лiгiе, – сказав тодi, – хоч хто був би твоiм богом, я вшаную його тому тiльки, що вiн твiй.

Вона ж говорила:

– Вшануеш його в серцi, коли його полюбиш.

– Тому тiльки, що вiн твiй… – повторив слабшим голосом Вiнiцiй.

І опустив повiки, бо знов опанувало його безсилля.

Лiгiя вiдiйшла, та за хвилину повернулась i, ставши близько, схилилася над ним, аби переконатися, чи спить. Вiнiцiй вiдчув ii близькiсть i, розплющивши очi, всмiхнувся, вона ж поклала йому на них легко руку, наче бажаючи його схилити до сну. Тодi огорнуло його велике блаженство, та водночас почувався дуже хворим. І так було дiйсно. Настала нiч – i з нею посилилася гарячка. Через те не мiг заснути й водив за Лiгiею поглядом, хоч куди б вона рушала. Часом, одначе, вiн провалювався в якийсь напiвсон, у якому бачив i чув усе, що навколо нього дiялось, але в якому реальнiсть змiшувалася з гарячковими видiннями. Тож здавалося йому, що на якомусь старому, занедбаному цвинтарi височiе храм у виглядi вежi, в якiй Лiгiя – жриця. І не спускав з неi очей, але бачив ii на шпилi вежi, з лютнею в руках, усю в свiтлi, схожу на тих жриць, якi ночами спiвали гiмни на честь мiсяця, – вiн таких бачив на Сходi. Вiн сам пiдiймався з великим напруженням по гвинтових сходах, аби ii викрасти, за ним же повз Хiлон, цокаючи вiд страху зубами й повторюючи: «Не роби цього, пане, бо вона жриця, за яку вiн помститься…» Вiнiцiй не знав, хто був той вiн, розумiв усе-таки, що йде здiйснити святотатство, й вiдчував також неймовiрний переляк. Але коли дiйшов до балюстради, що оточувала шпиль, бiля Лiгii опинився раптом апостол зi срiблястою бородою i сказав: «Не торкайся до неi, бо вона належить менi». І сказавши це, з нею разом пiшов по смузi мiсячного свiтла, нiби по небеснiй дорозi, вiн же, Вiнiцiй, простягнувши до них руки, почав iх благати, щоб забрали його з собою.

Тут прокинувся, прийшов до тями й почав роззиратися. Вогонь на високiм держалнi горiв уже слабкiше, але кидав сяйво ще досить яскраве, вони ж сидiли всi перед вогнем, грiючись, позаяк нiч була холодна i в кiмнатi було не дуже тепло. Вiнiцiй бачив iх видихи, що виходили з уст хмаринками пари. Посерединi сидiв апостол, бiля його колiн на низенькому ослiнчику Лiгiя, далi Главк, Крисп, Мiрiам, а по краях з одного боку Урс, iз другого Назарiй, син Мiрiам, хлопчик з гарненьким личком, чорним волоссям, яке спадало йому аж на плечi.

Лiгiя слухала з поглядом, спрямованим на апостола, i всi голови були повернутi до нього, вiн же говорив щось пiвголосом. Вiнiцiй почав дивитися на нього з певним забобонним страхом, який мало чим вiдрiзнявся вiд того страху, якого зазнав у гарячковому видiннi. Спало йому на думку, що в гарячцi вiдчув iстину i що цей лiтнiй прибулець iз далеких берегiв дiйсно вiднiмае в нього Лiгiю i веде ii кудись невiдомими дорогами. Був також певним, що старий мовить про нього, а може, радить, як розлучити його з нею, – здавалося Вiнiцiю неймовiрним, аби хтось мiг мовити про щось iнше, тож зiбравши все свое самовладання, почав прислухатися до слiв Петра.

Але зовсiм помилився. Бо апостол мовив знову про Христа.

«Вони тим iменем тiльки й живуть!» – подумав Вiнiцiй.

– Прийшов загiн воiнiв i служителi первосвященикiв, аби його взяти. Коли Спаситель запитав iх, кого шукають, одповiли: «Ісуса Назарея!» Але коли iм сказав: «Це я!» – впали на землю й не смiли на нього пiдняти руку, i тiльки аж пiсля повторного запитання взяли його.

Тут апостол спинився i, простягнувши руки до вогню, мовив далi:

– Нiч була холодна, як ця, але скипiло в мене серце, тож видобув меч, аби його захищати, й вiдрубав вухо рабу первосвященика. Його захищав би ретельнiше, нiж власне життя, коли б менi вiн не сказав: «Вклади твiй меч у пiхви. Невже чашi, що ii дав менi отець, пити не буду?..» Тодi його взяли та зв'язали…

Вимовивши це, приклав долоню до чола й замовк, бажаючи перед подальшою розповiддю перебороти силу спогадiв. Але Урс, не в змозi витримати, пiдхопився, поправив огонь на держалнi, аж iскри сипнули золотим дощем i полум'я заграло жвавiше, пiсля чого сiв i вигукнув:

– І нехай би сталося, що судилося, – гей!..

І миттю замовк, коли Лiгiя приклала палець до вуст. Дихав тiльки голосно, i було видно, що в душi вiн обурений i, хоч завжди готовий цiлувати ноги апостолу, але цього одного вчинку схвалити не може, бо коли б так ось при ньому пiдняв хто руку на Спасителя, коли б вiн був з ним тiеi ночi, ой, полетiли б трiски i з солдатiв, i з служителiв первосвященика… І аж очi наповнилися в нього слiзьми на саму лише думку про це, вiд жалю та душевного розладу, бо, з одного боку, думав, що не сам би Спасителя захищав, а ще гукнув би на допомогу лiгiйцiв, хлопцiв хоч куди, а з другого – що, коли б це вчинив, виявив би непослушенство Спасителевi й перешкодив би спасiнню свiту.

Через те й не мiг стримати слiз.

За хвилину Петро, прибравши долонi з чола, оповiдав далi, але Вiнiцiя знову опанував гарячковий напiвсон. Те, що тепер чув, переплiталося з тим, що апостол говорив минулоi ночi в Острiанi про той день, у якiм Христос опинився на березi Тиверiадського моря. Тож бачив безмежну широчiнь, на нiй човен рибальський, а в човнi Петра i Лiгiю. Вiн сам плив чимдуж за ними, та бiль у зламанiй руцi перешкоджав йому iх наздогнати. Буря кидала на нього хвилi, заливаючи очi, й вiн почав тонути, благаючи про порятунок. Тодi Лiгiя стала на колiна перед апостолом, вiн же повернув човна i простягнув Вiнiцiю весло, схопивши яке, той з iхньою допомогою опинився в човнi й упав на дно.

Та потiм ввижалося йому, що, пiдвiвшись, побачив багатьох людей, якi пливли за човном. Пiнистi хвилi накривали iхнi голови; в деяких видно було з виру тiльки руки, але Петро раз по раз рятував потопаючих i забирав iх до човна, що якимось чудом розширювався. Незабаром заповнив його весь натовп, такий великий, як той, що зiбрався в Острiанi, а потiм iще бiльший. Вiнiцiй здивувався, як вони всi могли в ньому вмiститись, i охопив його страх, що човен пiде на дно. Та Лiгiя почала його заспокоювати й показувала йому якесь свiтло на далекому березi, до якого пливли. Тут видiння Вiнiцiя знову змiшалися з тим, що в Острiанi чув iз уст апостола про явлення Христа бiля озера. Тож тепер бачив у тому свiтлi на березi якусь постать, до якоi Петро кермував. І чим ближче пiдпливав човен до неi, вiтер ставав тихiшим, гладiнь води була спокiйнiшою, а свiтло яскравiшало. Натовп заспiвав солодкозвучний гiмн, повiтря наповнилося ароматом нарду; вода заграла веселкою, нiби з дна проглядали лiлii та троянди, i врештi човен м'яко уткнувся в пiсок. Тодi Лiгiя взяла його за руку i сказала: «Ходiмо, я поведу тебе!» Й повела його туди, де було сяйво.

Вiнiцiй прокинувся знову, але видiння його розсiялося не зразу i вiдчуття реальностi приходило поступово. Через якийсь час йому ввижалося, що вiн бiля озера й оточуе його натовп, серед якого, сам не знаючи навiщо, розшукуе Петронiя й дивуеться, що не може знайти. Яскраве свiтло вiд коминка, бiля якого не було вже нiкого, остаточно протверезило його. Гiлки маслини лiниво жеврiли пiд рожевим попелом, але пiнiевi трiски, якi нещодавно поклали на жар, стрiляли ясними iскрами, i в тому iхньому свiтлi Вiнiцiй побачив Лiгiю, що сидiла неподалiк од його ложа.

Їi вигляд зворушив його до глибини душi. Пам'ятав, що провела нiч в Острiанi, а цiлий день допомагала його лiкувати, тепер же, коли всi пiшли вiдпочивати, лише вона пильнувала бiля його постелi. Легко було здогадатися, що вона втомлена, бо сидiла непорушно, заплющивши очi. Вiнiцiй не знав, чи спить, чи поринула в думки. Дивився на ii профiль, на опущенi вii, на руки, складенi на колiнах, i в язичницькiй головi його почало важко народжуватися розумiння того, що разом з оголеною, упевненою в собi й гордою за своi форми тiла грецькоi та римськоi краси, е на свiтi якась iнша, нова, безмежно чиста, духовна краса.

Не мiг здобутися на те, щоб назвати цю красу християнською, думаючи про Лiгiю, одначе, не мiг уже вiдокремити ii од вiри, яку сповiдувала.

Розумiв навiть, що якби всi iншi пiшли вiдпочивати, а лише Лiгiя, яку скривдив, пильнувала бiля нього, то, власне, тому, що так велить ii вчення. Але думка та, що проймала його захопленням од цiеi вiри, була йому водночас i прикрою. Волiв би, щоб Лiгiя робила це з любовi до нього, до його обличчя, очей, до класичних форм, словом, до того всього, заради чого не раз обвивали його шию бiлоснiжнi руки гречанок i римлянок.

Раптом, одначе, вiдчув, що коли б вона була такою, як iншi жiнки, то йому б уже в нiй чогось бракувало. Тодi здивувався, сам не знав, що з ним дiеться, бо помiтив, що i в ньому починають виникати якiсь новi почуття й новi схильностi, не знайомi свiту, в якому жив досi.

Тим часом вона розплющила очi й, бачачи, що Вiнiцiй на неi дивиться, наблизилася до нього i сказала:

– Я тут, з тобою.

І вiн одповiв:

– Я бачив увi снi твою душу.




Роздiл XXVI


Вранцi прокинувся ослаблий, але з холодною головою, гарячка минула. Здавалося йому, що розбудив його шепiт розмови, та коли розплющив очi, Лiгii не було бiля нього, Урс тiльки, схилений над коминком, розгрiбав сивий попiл i шукав пiд ним жару, знайшовши який, заходився дмухати на вуглинки так, нiби робив це не вустами, а ковальським мiхом. Вiнiцiй, пригадавши, що чоловiк цей учора задушив Кротона, розглядав iз захватом iстинного любителя арени його велетенську спину, схожу на спину циклопа, та могутнi, мов колони, ноги.

«Дякую Меркурiю, що не звернув менi шию, – мовив подумки Вiнiцiй. – Присягаюся Поллуксом! Якщо iншi лiгiйцi схожi на нього, то дунайськi легiони колись матимуть з ними добрячий клопiт».

Уголос же промовив:

– Гей, рабе!

Урс повернув голову вiд коминка та, всмiхнувшись майже приязно, сказав:

– Дай тобi Боже, пане, доброго дня й доброго здоров'я, але я не раб, я вiльна людина.

Вiнiцiю, що мав бажання розпитати Урса про рiдний край Лiгii, слова тi приемно було чути, бо розмова з людиною вiльною, хоча й простою, менше принижувала гiднiсть його, римлянина й патрицiя, нiж розмова з рабом, в якому нi закон, анi звичай не визнавали людськоi iстоти.

– Тож ти не Авлiв? – запитав.

– Нi, пане, я служу Каллiнi, як служив ii матерi, але з доброi волi.

Тут вiн знову схилився над коминком, аби подмухати на вуглинки, на якi наклав трiсок, потiм випростався й сказав:

– У нас немае рабiв.

А Вiнiцiй запитав:

– Де Лiгiя?

– Щойно пiшла, а я маю приготувати снiданок для тебе, пане. Вона пильнувала тебе всю нiч.

– Чому ж ти ii не замiнив?

– Бо так захотiла, а моя справа слухатись.

Тут очi його спохмурнiли, й за хвилину вiн додав:

– Якби я ii не слухався, то ти б, пане, вже був мертвий.

– Чи жалкуеш, що не вбив мене?

– Нi, пане. Христос не велiв убивати.

– А Атацин? А Кротон?

– Не мiг iнакше, – пробурмотiв Урс.

І подивився мовби з жалем на своi руки, що, мабуть, залишились язичницькими, хоча душа прийняла хрещення.

Потiм поставив горщик на тринiг i, присiвши навпочiпки перед коминком, замислено втупився у вогонь.

– Це твоя провина, пане, – врештi мовив. – Пощо здiймав руку на неi, царську доньку?

У першу мить у Вiнiцiя повстала гордiсть, що невiглас i варвар смiе не тiльки промовляти до нього так безцеремонно, але й дорiкати йому. До тих надзвичайних i неправдоподiбних подiй, якi сталися з ним з учорашнього вечора, додалася ще одна. Але слабий i без рабiв пiд рукою, стримався, та й бажання довiдатися про якiсь подробицi з життя Лiгii перемогло.

Тож, заспокоiвшись, почав розпитувати про вiйну лiгiйцiв проти Ваннiя та свебiв. Урс охоче вiдповiдав, але не мiг додати багато нового до того, що Вiнiцiю розповiдав свого часу Авл Плавтiй. У битвi Урс участi не брав, супроводжував-бо заручниць до табору Анелiя Гiстра. Знав тiльки, що лiгiйцi перемогли свебiв i язигiв, але вождя й царя iхнього було вбито стрiлою язига. Вiдразу пiсля цього отримали вiстi, що семнони пiдпалили лiси на iхнiх кордонах, i повернулися поспiшно, щоб помститися за шкоду, а заручницi лишилися в Анелiя, що спершу наказав до них виявляти царську пошану. Пiзнiше мати Лiгii померла. Римський вождь не знав, що робити з дiвчинкою. Урс хотiв повернутися з нею додому, але дорога була небезпечна – звiрi та дикi племена; тож, коли надiйшла звiстка, що якесь посольство лiгiйцiв розташоване в Помпонiя, пропонуючи допомогу проти маркоманiв[232 - Семнони й маркомани – гiлки германського племенi свербiв.], Гiстр одiслав iх до Помпонiя. Прибувши до нього, довiдались, одначе, що послiв нiяких не було, – тож залишилися таким чином у таборi, звiдки Помпонiй привiз iх до Рима, а пiсля трiумфу вiддав царське дитя Помпонii Грецинi.

Вiнiцiй, хоча для нього в тiй розповiдi незначнi лише подробицi були невiдомими, слухав iз задоволенням, бо безмiрному його родовому марнославству лестило те, що е свiдок, який пiдтверджуе царське походження Лiгii. Як царська донька могла б вона посiсти при iмператорському дворi становище нарiвнi з дiвчатами iз знатних сiмейств, тим паче що народ, яким правив ii батько, нiколи не воював з Римом i, хоча й варварський, мiг становити загрозу, бо, за свiдченням самого Анелiя Петра, мав «незлiченну кiлькiсть» воiнiв.

Урс зрештою цiлком пiдтвердив це свiдчення, бо на запитання Вiнiцiя про Лiгiю вiдповiв:

– Ми сидимо в лiсах, але землi стiльки в нас, що нiхто не знае, де кiнець пущi, i народу в нiй багато. Є також у пущi й мiста дерев'янi, в яких достаток великий, бо що семнони, маркомани, вандали[233 - Вандали – германське плем'я, що спершу жило на узбережжi Балтiйського моря.] та квади[234 - Квади – плем'я, що жило на пiвденному сходi Германii.] награбують по свiту, те ми в них одбираемо. Вони ж не смiють до нас iти, лише коли вiтер од них подме, палять нам лiси. І не боiмося нi iх, нi римського iмператора.

– Боги подарували римлянам панування над усiею землею, – мовив суворо Вiнiцiй.

– Боги – це злi духи, – вiдповiв простодушно Урс, – а де немае римлян, там немае й панування.

Тут полагодив огонь i сказав, нiби сам до себе:

– Коли iмператор узяв Каллiну до палацу i я подумав, що ii там можуть скривдити, то хотiв iти аж ген до лiсiв i привести лiгiйцiв на помiч царiвнi. І лiгiйцi рушили б до Дунаю, бо то народ добрий, хоч i язичники. Ось, до речi, й принiс би я iм «добру звiстку». Але я й так вирiшив, що, як повернеться Каллiна до Помпонii, поклонюсь iй, аби дозволила менi йти до них, бо Христос народився далеко, й вони навiть не чули про нього… Вiн знав лiпше за мене, де йому треба народитись, але коли б таки в нас, у пущi, з'явився на свiт, певно б, ми його не замучили, але плекали б дитятко та дбали, щоб йому нiчого не забракло: нi дичини, нi грибiв, нi шкур бобрових, нi бурштину. А що б ми у свебiв i маркоманiв награбували, те йому б оддали, щоб мав достаток i зручностi.

Кажучи це, приставив ближче до вогню посудину з юшкою, призначеною для Вiнiцiя, й замовк. Думка його блукала, мабуть, якийсь час пущами лiгiйськими, й тiльки коли рiдина почала шумiти, вилив ii в пласку миску i, остудивши як слiд, сказав:

– Главк радив, аби якнайменше рухати, пане, навiть тiею рукою, що лишилася здорова, тож Каллiна менi наказала тебе годувати.

Лiгiя наказала! На те нiчого було вiдповiсти! Вiнiцiю навiть не спало на думку противитись ii волi, мовбито вона була донькою iмператора чи богинею, i тому не сказав анi слова, Урс же, сiвши бiля його постелi, почав черпати юшку з миски малим кухликом i подавати йому ii до вуст. Робив це так дбайливо i з таким добрим усмiхом у своiх блакитних очах, що Вiнiцiю навiть не вiрилося, що це мiг бути той самий грiзний титан, який учора, задушивши Кротона, кинувся на нього самого мов буря й розтерзав би, коли б не милосердя Лiгii. Молодий патрицiй уперше в життi замислився над тим, що може дiятися в душi простоi людини, слуги, варвара.

Але Урс виявився нянькою такою ж незграбною, як i дбайливою. Кухлик тонув цiлковито в його геркулесовiй долонi, тож не лишалося нiякого мiсця для вуст Вiнiцiя. Пiсля кiлькох невдалих спроб велетень, вельми нiяковiючи, зауважив:

– Еге, легше зубра з хащi вивести…

Вiнiцiя потiшило знiяковiння, та не менше зацiкавила його заувага. Бачив у цирках страшних диких бикiв, доставлених з пiвнiчних пущ, – найхоробрiшi бестiарii[235 - й – цирковий боець, який виступав проти] виходили проти них iз побоюванням, i лише слонам вони поступалися за величиною й силою.

– Невже ти пробував брати цих звiрюк за роги? – запитав здивовано Вiнiцiй.

– Доки не пролетiло надi мною двадцять зим, я боявся, – вiдповiв Урс, – а потiм – бувало.

І вiн знову заходився годувати Вiнiцiя, ще незграбнiше, нiж до цього.

– Мушу попрохати Мiрiам або Назарiя, – сказав.

Але тим часом блiде личко Лiгii показалось iз-за запони.

– Зараз допоможу, – мовила.

І вийшла за хвилину з кубiкулу, де, мабуть, готувалася прилягти, – на нiй була тiльки тунiка, що облягала ii тiло, в давнину таку називали «капiтiй», закриваючи щiльно груди, i волосся мала розв'язане. Вiнiцiй, серце якого закалатало при ii появi, почав ii дорiкати, що досi не подбала про сон, але вона вiдповiла весело:

– Саме це хотiла зробити, але спершу я змiню Урса.

І, взявши кухлик, сiла на краечок постелi й почала годувати Вiнiцiя, що почувався водночас i впокореним i щасливим. Коли нахилялася до нього, вiяло на нього теплом ii тiла й розв'язане ii волосся спадало йому на груди, вiн же блiд од хвилювання, та в сум'яттi й у поривi пристрастi вiдчував, що це найдорожча й над усе обожнювана голiвка, перед якою весь свiт е для нього нiщо. Ранiше вiн ii жадав, тепер починав ii любити всiею душею. Давнiше, як узагалi в життi, так i в почуттях, був, як усi тогочаснi люди, слiпим, жорстоким егоiстом, що дбав лише про себе, тепер почав думати i про неi.

За хвилину Вiнiцiй вiдчув себе неголодним i, хоча дивитися на неi й вiдчувати ii присутнiсть для нього було неперевершеною розкiшшю, сказав:

– Досить. Іди спати, божественна моя.

– Не називай мене так, – вiдповiла, – негоже менi таке слухати.

Одначе всмiхнулася до нього i потiм сказала йому, що сон ii покинув, що зовсiм не втомилась i що не буде вiдпочивати, поки аж прийде Главк. Вiн слухав ii слова, як музику, i серце йому переповнювалось усе бiльшим хвилюванням, усе бiльшим захватом, усе бiльшою вдячнiстю, i думка билась, як би iй цю вдячнiсть виявити.

– Лiгiе, – сказав пiсля хвилинного мовчання, – я тебе ранiше не знав. Але тепер знаю, що хотiв дiйти до тебе хибним шляхом, i знаеш, що я тобi скажу: повертайся до Помпонii Грецини й будь певна, що вiднинi нiхто не здiйме на тебе руку.

І ii обличчя посмутнiшало враз.

– Була б щасливою, – мовила, – коли б ii хоч здалеку могла побачити, але повернутися до неi вже не можу.

– Чому? – запитав здивовано Вiнiцiй.

– Ми, християни, знаемо через Акту, що дiеться на Палатинi. Невже ти не чув, що iмператор незабаром пiсля моеi втечi, а перед своiм вiд'iздом до Неаполiса, викликав Авла та Помпонiю – вважаючи, що менi допомогли, погрожував iм своею немилiстю. На щастя, Авл мiг йому вiдповiсти: «Ти знаеш, володарю, що нiколи олжа не оскверняла моi вуста; тож присягаюся тобi, що ми не допомогли iй утекти i, як i ти, не знаемо, що з нею». Й iмператор повiрив, а потiм забув – я ж, за порадою старiйшин, нiколи не писала матерi, де я е, аби вона завше смiливо могла заприсягнутися, що нiчого не знае про мене. Ти, може, цього не зрозумiеш, Вiнiцiю, але нам брехати не можна, навiть коли б iшлося про життя. Таке наше вчення, якому хочемо пiдпорядкувати нашi серця; тому я й не бачила Помпонiю, вiдтодi як покинула ii дiм, а до неi лише час вiд часу доходять далекi чутки, що я жива i перебуваю в безпецi.

Тут охопила ii туга, бо очi наповнилися слiзьми, та незабаром вона заспокоiлась i сказала:

– Знаю, що i Помпонiя сумуе за мною, ми, одначе, маемо нашу втiху, якоi не мають iншi.

– Так, – вiдповiв Вiнiцiй, – ваша втiха Христос, але я цього не розумiю.

– Дивися на нас: немае для нас розлук, немае хвороб i страждань, а коли приходять вони, то перетворюються на радiсть. І смерть сама, яка для вас е кiнцем життя, для нас е тiльки його початком, замiною гiршого щастя на краще, менш спокiйного на спокiйне та вiчне. Зваж, яким високим бути мусить вчення, що велить нам виявляти милосердя навiть до ворогiв, забороняе брехню, очищае душi нашi вiд злоби та обiцяе по смертi блаженство безмежне.

– Чув це в Острiанi й бачив, як повелися зi мною та з Хiлоном, i коли про це думаю, здаеться менi, що це сон i що нi вухам, нi очам не мушу вiрити. Але дай менi вiдповiдь на iнше запитання: ти щаслива?

– Так! – вiдповiла Лiгiя. – Вiруючи в Христа, я не можу бути нещасливою.

Вiнiцiй поглянув на неi так, нiби те, що вона говорила, переходило зовсiм межi людського розумiння.

– І не хотiла б повернутися до Помпонii?

– Хотiла б усiею душею, й повернусь, якщо на це буде воля Божа.

– Ось тобi й кажу: повертайся, а я заприсягнуся моiми ларами, що не здiйму на тебе руку.

Лiгiя на мить замислилася, потiм вiдповiла:

– Нi. Не можу близьких моiх наражати на небезпеку. Імператор не любить роду Плавтiiв. Коли б повернулася – ти знаеш, як через рабiв розходиться всяка новина по Риму – тож i мое повернення стало б розголошеним у мiстi, i Нерон, без сумнiву, довiдався б про нього вiд своiх рабiв. Тодi покарав би Авла та його родину, а в кращому разi, вiдняв би мене в них знову.

– Так, – сказав, хмурячи брови, Вiнiцiй, – це могло б бути. Хоча б заради того вчинив би це, аби показати, що воля його мусить виконуватися. Щоправда, вiн тiльки забув про тебе або не хоче думати, вважаючи, що не йому, а менi втрата. Але, може… вiднявши тебе в Авла… вiддав би менi, а я повернув би тебе Помпонii.

Але вона запитала зi смутком:

– Вiнiцiю, чи ти хотiв би мене бачити знову на Палатинi?

Вiн же, зцiплюючи зуби, вiдповiв:

– Нi. Твоя правда. Я говорив як дурень! Нi!

І раптом побачив перед собою нiби прiрву без дна. Був патрицiем, був вiйськовим трибуном, був людиною впливовою, та над усiма сильними свiту, до якого належав, стояв безумець, чиi примхи та гнiв неможливо було передбачити. Не рахуватися з ним, не бачити його могли хiба що такi люди, як християни, для них увесь свiт, його розлуки, страждання й сама смерть були нiщо. Всi iншi мусили дрижати перед ним. Весь кошмар часiв, у яких жили, явився Вiнiцiю в усiй своiй потворнiй повнотi. Не мiг вiн оддати Лiгiю сiм'i Авла через побоювання, що недолюдок згадае ii та спрямуе на неi свiй гнiв; з того самого приводу, якби ii тепер узяв за дружину, мiг наразити на небезпеку ii, себе та сiм'ю Авла. Хвилини кепського настрою вистачить, аби загубити всiх. Вiнiцiй уперше в життi вiдчув, що або свiт мусить змiнитись, переродитись, або життя стане зовсiм неможливим. Зрозумiв i те, що хвилину тому ще було для нього вкрито темрявою, – в такi часи самi лише християни можуть бути щасливими.

Але насамперед охопив його жаль, коли зрозумiв i те, що це вiн сам так поплутав життя собi й Лiгii i з оцiеi плутанини не було, напевно, виходу. І пiд впливом цього жалю заговорив:

– Чи знаеш, що ти щасливiша за мене? Ти в бiдностi i в цiй однiй кiмнатцi серед простих людей маеш свою вiру i свого Христа, я ж маю тiльки тебе, й коли менi тебе забракло, був подiбним до жебрака, що не мае нi даху над головою, нi хлiба. Ти менi дорожча за весь свiт. Шукав тебе, бо не мiг жити без тебе. Не хотiв нi бенкетiв, нi сну. Коли б не сподiвання, що тебе знайду, кинувся б на меч. Але боюся смертi, бо не зможу тодi бачити тебе. Кажу тобi щиру правду, що не зможу без тебе жити й досi жив лише сподiванням, що тебе знайду й побачу. Чи пам'ятаеш нашi розмови з Авлом? Одного разу накреслила менi рибу на пiску, а я не розумiв, що це означае. Пам'ятаеш, як грали ми в м'яча? Кохав тебе вже тодi над життя, але ж i ти почала здогадуватися, що кохаю тебе… Надiйшов Авл, почав нас лякати Лiбiтiною й перебив нашу розмову. Помпонiя сказала на прощання Петронiю, що Бог единий, всемогутнiй i милосердний, але нам i на думку не спало, що вашим Богом е Христос. Хай менi вiддасть тебе, й полюблю його, хоч видаеться менi богом рабiв, чужоземцiв i бiднякiв. Ти сидиш коло мене i думаеш про нього лише. Думай i про мене, бо iнакше зненавиджу його. Для мене ти едина – божество. Благословеннi батько твiй i мати, благословенна земля, що тебе пустила на свiт. Хотiв би обняти твоi ноги й молитися тобi, поклонятися тобi, приносити тобi жертви, дари – ти тричi божественна! Ти не знаеш, ти не можеш знати, як я тебе кохаю…

Говорячи так, провiв рукою по зблiдлому чолi й заплющив очi. Натура його не знала нiколи впину нi в гнiвi, нi в любовi. Говорив iз запалом, як людина, що, вже не володiючи собою, не хоче дотримуватися мiри нi в словах, нi в почуттях. Але говорив iз глибини душi, вiд щирого серця. Вiдчувалося, що бiль, захват, жага та почуття глибокоi поваги, накопичившись у його грудях, вибухнули врештi нестримним потоком слiв. Лiгii слова його видалися блюзнiрськими, одначе серце ii калатало так, нiби хотiло розiрвати тунiку, що стискувала груди. Не могла впоратись iз жалiстю до Вiнiцiя та до його страждань. Зворушувала ii повага, з якою до неi говорив. Почувалася коханою та обожнюваною без меж, вiдчувала, що цей нездоланний, небезпечний чоловiк належить тепер iй душею й тiлом, як раб, i це усвiдомлення його покiрностi разом iз своею владою над ним наповнювало ii щастям. Спомини ii ожили в одну мить. Був для неi знову розкiшним i красивим, як язичницький бог, Вiнiцiй, який у домi Авла говорив iй про любов i наче будив зi сну ii тодi ще напiвдитяче серце; тим самим, чиi поцiлунки вiдчувала ще на вустах i з чиiх обiймiв вирвав ii на Палатинi Урс, як iз полум'я. Тiльки тепер iз захватом, а водночас i з болем у своему орлиному обличчi, з поблiдлим чолом i благальним виразом очей, поранений, зламаний коханням, люблячий, сповнений обожнювання та покори, бачився iй таким, яким його хотiла мати тодi та якого могла покохати всiею душею, – а отже, дорожчим, нiж будь-коли.

І раптом усвiдомила, що може настати хвилина, в якiй його любов огорне й понесе ii, наче вiтер, i, зрозумiвши, вiдчула те ж саме, що й вiн, а саме: стоiть вона на краю прiрви. І для того покинула вона дiм Авла? І для того рятувалася втечею? І для того переховувалася стiльки часу в бiдних кварталах мiста? Хто цей Вiнiцiй? Августiан, солдат i придворний Нерона! Адже брав участь у його розпустi й шаленствах, як свiдчив про це той бенкет, якого Лiгiя не могла забути; адже ходив з iншими до храмiв i приносив жертви негiдним богам, у яких, може, й не вiрив, але вiддавав iм, одначе, усталену шану. Адже вiн переслiдував ii для того, щоб iз неi зробити свою рабиню й коханку, ввiвши ii в страшний свiт розкошi, насолод, лиходiйств i неподобств, якi волають про гнiв i помсту Бога. Видавалося, справдi, що вiн змiнивсь, але ж вiн сам тiльки-но сказав, що коли вона бiльше думатиме про Христа, нiж про нього, то вiн готовий Христа зненавидiти. Сама думка про якусь iншу любов, нiж любов до Христа, – вважала Лiгiя, – вже е грiхом проти нього та проти його вчення, тож, коли помiтила, що на днi ii душi можуть прокинутись iншi почуття й бажання, охопила ii тривога за свое майбутне й за свое серце.

Пiд цю хвилину душевного сум'яття трапився Главк, який прийшов оглянути хворого та дiзнатись, як його справи. На обличчi Вiнiцiя як оком змигнути вiдбився гнiв i роздратованiсть. Сердитий був, що перервали його розмову з Лiгiею, й коли Главк почав задавати йому запитання, вiдповiдав ледве не з презирством. Щоправда, вiн заспокоiвся незабаром, але якщо Лiгiя сподiвалася, що почуте ним в Острiанi могло подiяти на його егоiстичну натуру, то сподiвання це мусило щезнути. Змiнився вiн тiльки для неi, та поза тим лишилось у нього в грудях, як i ранiш, суворе й самолюбиве, iстинно римське й водночас вовче серце, нездатне не тiльки на сприйняття солодкого християнського вчення, але й на вдячнiсть. Пiшла врештi, сповнена душевного смутку й неспокою. Ранiше в молитвi приносила Христовi серце погiдне й достоту чисте як сльоза. Тепер погода та була зiпсована. Осердя квiтки дiстався отруйний черв'як i почав у нiм порпатися. Навiть сон – хоча вона провела двi безсоннi ночi – не принiс iй заспокоення. Снилось iй, що в Острiанi Нерон на чолi свити августiанiв, вакханок, корибантiв i гладiаторiв давить увiнчаною трояндами колiсницею натовпи християн, а Вiнiцiй хапае ii в обiйми, тягне на колiсницю i, притискаючи до грудей, шепоче: «Ходiмо з нами!»




Роздiл XXVII


Вiдтодi рiдше показувалась у спiльнiй кiмнатi й рiдше наближалася до його постелi. Та спокiй до неi не повертався. Бачила, що Вiнiцiй стежить за нею благальним поглядом, що чекае на кожне ii слово, як на милiсть, що страждае й не смiе скаржитись, аби не налаштувати ii проти себе, що лише в нiй його здоров'я i радiсть, – i тодi серце ii переповнювалося спiвчуттям. Незабаром вона також помiтила, що чим дужче стараеться його уникати, тим дужче iй його жаль i тим бiльше нiжностi в ii душi. Покинув ii спокiй. Інодi говорила собi, що, власне, мусить бути весь час бiля нього, бо, по-перше, вчення Боже наказуе добром за зло платити, i, по-друге, що, розмовляючи з ним, могла б його до цього вчення прилучити. Але зразу ж сумнiв мовив iй, що сама себе ошукуе i що притягае ii до нього не що iнше, як любов i його чарiвнiсть. Так жила в постiйному сум'яттi, яке посилювалося з кожним днем. Інодi здавалось iй, що ii обплутуе якась сiть, вона ж, намагаючись вирватися, заплутуеться в нiй iще дужче. Мусила також зiзнатися собi, що бачити його щодень стае iй потрiбнiше, голос його стае милiшим i що доводиться боротися з усiх сил iз бажанням сидiти бiля його постелi. Коли наближалася до нього i вiн сяяв увесь, радiсть переповнювала ii серце. Одного дня помiтила слiди слiз на його вiях, i вперше в життi спало iй на думку, що могла б iх вицiлувати. Налякана цiею думкою i сповнена презирством до себе, проплакала наступну нiч.

Вiн же був терплячим, нiби дав собi обiтницю терпiння. Коли часом спалахувало в його очах роздратування, сваволя, гнiв, умить гамував цi спалахи, а потiм дивився на неi з неспокоем, наче бажаючи вибачитись, ii ж хвилювало це ще бiльше. Нiколи ще не вiдчувала, що так дуже ii кохають, i, коли думала про це, почувалася винуватою та щасливою. Вiнiцiй також значно змiнився. В розмовах його з Главком менше було погорди. Часто спадало йому на думку, що i цей бiдний лiкар-раб, i чужоземка, стара Мiрiам, яка оточила його своею турботою, i Крисп, якого бачив заглибленим весь час у молитву, – всi вони, одначе, люди. Дивувався таким думкам – а все-таки вони з'являлися. Урса полюбив з часом i розмовляв iз ним тепер цiлими днями, бо мiг iз ним говорити про Лiгiю, велетень же, невичерпний у своiх оповiдях, теж, доглядаючи хворого, почав виявляти до нього певну прихильнiсть. Лiгiя була завше для Вiнiцiя iстотою мовби iншоi породи, у сто разiв вищою за тих, що ii оточували; i все ж почав приглядатися до людей простих i убогих, – чого не робив нiколи в життi, – i почав одкривати в них рiзнi гiднi уваги якостi, про iснування яких нiколи до того навiть не пiдозрював.

Тiльки Назарiя не мiг терпiти, бо здавалося йому, що цей молодий хлопець бере на себе смiливiсть бути закоханим у Лiгiю. Тривалий час стримувався, щоправда, з виявленням йому неприязнi, але одного разу, коли той принiс дiвчинi двох перепiлок, яких придбав за власнi заробленi грошi, у Вiнiцii прокинувся нащадок квiритiв, для якого приблуда з чужого народу менше значив, анiж найнiкчемнiший черв'як. Чуючи, як Лiгiя дякуе за подарунок, зблiд страшенно i, коли Назарiй вийшов по воду для птахiв, сказав:

– Лiгiе, невже ти можеш терпiти, щоб вiн робив тобi подарунки? Невже не знаеш, що людей його народу греки псами юдейськими називають?

– Не знаю, як iх називають греки, – вiдповiла, – але знаю, що Назарiй християнин i мiй брат.

Сказавши це, подивилася на нього iз здивуванням i жалем, бо вже вiдвикла вона вiд таких вибухiв, а вiн зцiпив зуби, аби iй не сказати, що такого брата вiн би наказав на смерть забити батогами або заслав би його в село, щоб як compeditus[236 - людина, що працювала iз закованими ногами. (Прим. авт.)] копав землю в його сицилiйських виноградниках… Стримався все-таки, погамував у собi гнiв i тiльки за хвилину сказав:

– Вибач менi, Лiгiе. Ти для мене царська донька i названа донька Плавтiiв.

І опанував себе настiльки, що, коли Назарiй знову з'явився в кiмнатi, обiцяв йому по поверненнi на свою вiллу подарувати пару павичiв або фламiнго, яких мав повнi сади.

Лiгiя розумiла, скiльки йому мусять коштувати такi перемоги над самим собою. Але чим частiше iх здобував, тим дужче ii серце схилялося до нього. Заслуга його вiдносно Назарiя була, одначе, менша, нiж вона припускала. Вiнiцiй мiг за хвилину обуритися на нього, але не мiг до нього ii ревнувати. Син Мiрiам дiйсно не бiльше значив у його очах за пса, а крiм того був iще хлопчаком, який якщо кохав Лiгiю, то кохав несвiдомо i смиренно. Бiльшу боротьбу з собою мусив вести молодий трибун, аби погоджуватися, хоча б мовчки, з тiею пошаною, якою серед цих людей було оточене iм'я Христа i його вчення. З того приводу вiдбувались у душi Вiнiцiя дивнi речi. Було це все-таки вчення, що його сповiдувала Лiгiя, тож тiльки через те готовий був його визнати. Потiм, чим швидше одужував, чим лiпше пригадував цiлу низку подiй, якi сталися пiсля тiеi ночi в Острiанi, й цiлий ряд понять, якi наповнили вiдтодi його свiдомiсть, тим дужче дивувався з надлюдськоi могутностi цього вчення, що перетворювало так цiлковито душi людськi. Розумiв, що е в ньому щось надзвичайне, щось, чого не було досi на свiтi, й вiдчував, що коли б воно охопило цiлий свiт, коли б прищепило свiтовi свою любов i свое милосердя, то, мабуть, настала б якась епоха, що нагадувала б ту, в якiй iще не Юпiтер, а Сатурн правив свiтом[237 - …настала б якась епоха, що нагадувала б ту, в якiй iще не Юпiтер, а Сатурн правив свiтом. – Сатурн (тотожний грецькому Кроносу) – батько Юпiтера (Зевса). Скинутий своiм сином, за переказами, почав царювати в Лацii. Час його правлiння вважався «золотим вiком».]. Не смiв також засумнiватися нi в надприродному походженнi Христа, нi в його воскресiннi чи в iнших чудесах. Очевидцi, якi про те говорили, занадто були гiдними довiри та занадто зневажали брехню, аби мiг припустити, що розповiдають небилицi. Врештi римський скептицизм, дозволяючи не вiрити в богiв, припускав вiру в чудеса. Вiнiцiй мав перед собою якусь дивну загадку, розгадати якоi не мiг. З другого боку, одначе, все це вчення здавалося йому таким суперечливим iснуючому порядку речей, таким неможливим для втiлення в життя й таким безумним, як нiяке iнше. На його думку, люди i в Римi, i в усьому свiтi могли бути поганими, але свiтоустрiй був добрий. Коли б iмператор був, примiром, порядною людиною, коли б сенат складався не з нiкчемних розпусникiв, а з людей таких, яким був Тразея, чого ж би бiльше можна було бажати? Адже римський свiтоустрiй i панування римлян були добрими, й розподiл людей слушним i справедливим. А тим часом це вчення, на думку Вiнiцiя, може порушити всякий порядок, всяке панування вищих i знищити всяку вiдмiннiсть мiж людьми. І що тодi сталось би з римським володарюванням i римською державою? Невже римляни могли перестати панувати або визнати силу-силенну поневолених народiв за рiвню собi? Це вже не вмiщувалося в свiдомостi патрицiя. До того ж вчення це суперечило всiм його особистим переконанням, звичкам, характеру й поняттям про життя. Не мiг собi уявити, як би вiн iснував, якби перейшов у цю вiру. Побоювався ii, дивувався iй, але його ество здригалося вiд думки, що вiн мiг би ii прийняти. Розумiв зрештою, що тiльки вона – i нiщо iнше – роздiляе його й Лiгiю, i, коли про це думав, ненавидiв християнську вiру всiею душею.

Одначе вже усвiдомлював, що це саме вона прикрасила Лiгiю цiею якоюсь винятковою, невимовною чарiвнiстю, що в його серцi розбудила разом iз любов'ю пошану, разом iз хiттю обожнювання i з самоi Лiгii зробила дорожчу за все на свiтi iстоту. І тодi йому захотiлося полюбити Христа. І усвiдомлював собi, що його мусить або полюбити, або зненавидiти, але байдужим залишитися не може. Тим часом нiби двi протилежнi хвилi зштовхувалися в його душi, тож вагався в думках, вагався в почуттях, не мiг зробити вибiр, але схиляв голову й безмовно виявляв пошану цьому незрозумiлому для себе богу, тому тiльки, що був це бог Лiгii.

Лiгiя ж бачила, що з ним дiеться, як вiн бореться з собою, як ество його вiдкидае цю вiру, i якщо, з одного боку, це смертельно вражало ii, то, з другого боку, жалiсть i вдячнiсть за те безмовне пошанування, що його Христовi виявляв, схиляло до нього з нездоланною силою ii серце. Згадувала собi Помпонiю Грецину й Авла. Для Помпонii джерелом безупинного смутку й постiйних слiз була думка, що по смертi вона не зустрiне Авла. Лiгiя почала тепер лiпше розумiти цю гiркоту й цей бiль. І вона знайшла дорогу iстоту, з якою загрожуе iй вiчна розлука. Часом вона, щоправда, втiшала себе, що його душа вiдкриеться ще Христовiй iстинi, але сподiвання на це розвiювалося. Знала й розумiла його вже занадто добре. Вiнiцiй – християнин! Цi два поняття навiть у ii недосвiдченiй головi не могли спiвiснувати. Якщо розважливий i статечний Авл не став ним пiд впливом мудроi та доброчесноi Помпонii, як же мiг ним стати Вiнiцiй? На це не було вiдповiдi, а радше iснувала тiльки одна: що немае для нього нi сподiвання, нi порятунку.

Але Лiгiя помiтила зi страхом, що ця приреченiсть, яка висiла над ним, замiсть того щоб пiдбурювати проти нього, через саму жалiсть робила його для неi ще дорожчим. Часом охоплювало ii бажання поговорити з ним щиро про його темне минуле, та коли одного разу, сiвши коло нього, сказала йому, що поза християнським вченням немае життя, вiн, уже дещо змiцнiлий, трохи пiдвiвся, обiпершись на свою здорову руку, й раптом, поклавши iй голову на колiна, мовив: «Ти i е життя!» І тут дихання завмерло в неi в грудях, запаморочилось у ii головi, й якийсь трепет блаженства пробiг по всьому тiлу. Охопивши долонями його схилену голову, намагалася його вкласти, але сама нахилилася над ним так, що вустами торкнулася його волосся, i хвилину, сп'янiвши одне вiд одного, боролися з любов'ю, що штовхала iх назустрiч.

Лiгiя пiдхопилася врештi й вибiгла з кiмнати, вiдчуваючи, як кров палае в жилах i голова йде обертом. Але це була крапля, що переповнила чашу. Вiнiцiй i не здогадувався, як дорого доведеться йому заплатити за хвилину блаженства, та Лiгiя зрозумiла, що тепер вона сама потребуе порятунку. Нiч пiсля того вечора провела безсонну, в сльозах i молитвах, iз вiдчуттям, що негiдна молитись i що не може бути почутою. Вранцi вона вийшла з кубiкулу i, погукавши Криспа до садовоi альтанки, увитоi плющем i зiв'ялою березкою, вiдкрила йому всю душу, благаючи його разом з тим, аби дозволив iй покинути оселю Мiрiам, бо не довiряе вже собi й не може перемогти в своему серцi любовi до Вiнiцiя.

Крисп, який був чоловiком старим, суворим i поринулим у молитовний екстаз, погодився з ii намiром покинути оселю Мiрiам, але не знаходив слiв вибачення для грiховноi, на його думку, любовi. Серце його переповнилось обуренням од самоi думки, що ця Лiгiя, – якою опiкувався вiд часу втечi, яку полюбив, утвердив у вiрi й на яку дивився досi, мовби на бiлу лiлiю, що виросла на грунтi християнського вчення й не осквернена нiяким вiянням земним, – могла знайти в душi мiсце для iншоi любовi, крiм небесноi. Вiрив досi, що нiде в усьому свiтi не було бiльш чистого серця на славу Христа. Хотiв ii принести йому в жертву, мов перлину, мов скарб, мов улюблене творiння рук своiх, але пережите розчарування наповнило його i здивуванням, i гiркотою.

– Іди та благай Бога, щоб простив тобi провину, – сказав iй похмуро. – Втiкай, поки злий дух, який тебе обплутав, не довiв тебе до остаточного падiння й не примусив зректися Спасителя. Бог помер для тебе на хрестi, аби власною кров'ю спасти твою душу, а ти вiддала перевагу тому, який хотiв тебе зробити своею наложницею. Бог чудом вирвав тебе з його рук, але ти вiдкрила серце нечистiй хотi й покохала сина пiтьми. Хто ж вiн е? Друг i слуга антихриста, спiльник у розпустi й лиходiйствi. Куди ж вiн заведе тебе, якщо не до тiеi прiрви й до того Содому, в якому сам живе i який Бог знищить полум'ям свого гнiву? І я тобi кажу: лiпше б ти померла, лiпше б стiни цього будинку впали на твою голову, перш нiж той змiй уповзе в твоi груди й наповнить iх отрутою своеi неправедностi.

І вiн гарячкував усе дужче, бо провина Лiгii наповнила його не тiльки гнiвом, але й вiдразою та презирством до природи людськоi взагалi, й зокрема до жiночоi, що ii навiть християнське вчення не вберегло вiд слабкостi Єви. Неiстотним для нього було, що дiвчина залишилася чистою, що хоче втiкати вiд цiеi любовi й зiзнаеться в цьому з жалем i каяттям. Крисп хотiв ii перетворити на ангела й пiднести на таку височiнь, на якiй iснувала тiльки любов до Бога, а вона, бач, покохала августiана! Сама думка про це наповнила його серце жахом, посиленим вiдчуттям розчарування. Нi! Не мiг iй цього простити! Грiзнi слова палили йому губи, мов гарячi вуглини; вiн боровся ще з собою, щоб iх не вимовити, але потрясав своiми худючими руками над переляканою дiвчиною. Лiгiя почувалася винуватою, але не настiльки. Думала навiть, що, покинувши оселю Мiрiам, здобуде перемогу над спокусою й залагодить провину. Крисп стер ii на порох; показав iй усю нiкчемнiсть i мiзернiсть ii душi, про що вона й не пiдозрювала досi. Вона сподiвалася навiть, що старий пресвiтер, який од часу ii втечi з Палатину був для неi наче батьком, виявить трохи жалостi, що розрадить ii, додасть бадьоростi, утвердить.

– Богу жертвую мое розчарування й мою скорботу, – мовив, – але ж ти розчарувала i Спасителя, бо зiйшла нiбито на болото, випари якого отруiли твою душу. Могла б принести ii в жертву Христу, мов коштовну посудину, i сказати йому: «Наповни ii, Господи, благодаттю!», але волiла жертвувати слузi злого духа. Нехай тебе Бог простить i нехай змилуеться над тобою, а я, доки не виженеш змiя… я, що вважав тебе за обраницю…

Й раптом замовк, бо помiтив, що вони не самi.

Крiзь сплетiння зiв'ялоi березки та плюща, однаково зеленого влiтку та взимку, помiтив Крисп двох людей, одним iз яких був апостол Петро. Другого не мiг одразу впiзнати, бо плащ iз грубоi волосяноi тканини, що називалася «кiлiкiум», частково прикривав йому обличчя. Крисповi на якусь мить здалося, що то Хiлон.

Вони ж, почувши збуджений голос Криспа, ввiйшли до альтанки й сiли на кам'яну лаву. Супутник Петра вiдкрив свое худорляве обличчя, з лисiючою головою, вкритою по боках кучерявим волоссям, з почервонiлими повiками i з кривим носом – некрасиве й разом з тим натхненне, в якому Крисп упiзнав риси Павла з Тарса.

Але Лiгiя, впавши на колiна, обхопила руками, нiби з розпачу, ноги Петра i, притуливши свою змучену голiвку до поли його плаща, завмерла в мовчаннi.

А Петро сказав:

– Мир душам вашим.

І, бачачи дiвчину бiля своiх нiг, запитав, що сталося. Тодi Крисп почав розповiдати все, в чому зiзналася йому Лiгiя, – про ii грiшну любов, про ii бажання втекти з оселi Мiрiам i про свое горе, що душа, яку хотiв оддати в жертву Христу чистою, як сльоза, заплямувала себе земним почуттям до учасника всiх лиходiйств, у яких погруз язичницький свiт i якi волали про помсту Бога.

Поки вiн говорив, Лiгiя все мiцнiше обiймала ноги апостола, мовби хотiла шукати в нього схованки й прохати хоч трохи жалостi.

Апостол же, вислухавши до кiнця, нахилився й поклав дряхлу свою руку на ii голову, пiсля чого пiдвiв очi на старого священика i сказав:

– Криспе, невже ти не чув, що вчитель наш улюблений був у Канi[238 - Кана – селище в Галiлеi.] на весiльному бенкетi та благословив любов мiж чоловiком i жiнкою?

У Криспа опустилися руки, вiн iз подивом поглядав на апостола, нездатний вимовити й слова.

А той, помовчавши трохи, спитав знову:

– Криспе, невже ти вважаеш, що Христос, який дозволяв Марii з Магдали лежати бiля своiх нiг i простив блудницю, вiдвернувся б од цього дитяти, чистого, як лiлii польовi?

Лiгiя, схлипуючи, притулилася ще мiцнiше до Петрових нiг, зрозумiвши, що недаремно шукала в нього захисту. Апостол, однявши ii заплакане личко вiд своiх нiг, мовив до неi:

– Доки очi того, що його любиш, не розкриються на свiтло iстини, доти уникай його, аби вiн не ввiв тебе в грiх, але молися за нього i знай, що не маеш провини в любовi твоiй. А що хочеш уберегтися вiд спокуси, так це буде тобi зараховано. Не тривожся й не плач – говорю тобi, що милiсть Спасителя не залишить тебе, i молитви твоi буде почуто, i пiсля скорботних днiв надiйдуть днi веселi.

Сказавши це, поклав обидвi долонi на ii волосся i, пiдвiвши очi догори, благословив ii. З обличчя його сяяла неземна доброта.

Але засмучений Крисп почав смиренно виправдовуватись:

– Согрiшив я проти милосердя, але вважав, що, допустивши в серце любов земну, вона зреклася Христа…

Петро ж перебив:

– Я тричi його зрiкся, одначе вiн простив мене й наказав пасти овець своiх.

– …тим паче, – закiнчив Крисп, – що Вiнiцiй августiан.

– Христос перемагав i бiльш твердi серця, – сказав Петро.

На те Павло з Тарса, що мовчав досi, приклав пальцi до своiх грудей, вказуючи на себе, i сказав:

– Я той, хто переслiдував i посилав на смерть слуг Христових. Я пiд час каменування Стефана[239 - …пiд час каменування Стефана… – За переказами, в молодостi Павло брав участь у побиттi камiнням диякона Стефана.] пильнував одяг тих, що його каменували, я хотiв знищити iстину по всiй землi, де живуть люди, i, одначе, – мене призначив Господь, аби ii по всiй землi проповiдував. І я проповiдував ii в Юдеi, в Грецii, на островах i в цьому безбожному мiстi, де опинився вперше i як в'язень мешкав у ньому. А тепер, коли мене викликав Петро, мiй зверхник, я вступлю в цей дiм, аби схилити цю горду голову до нiг Христових i кинути зерно в цей кам'янистий грунт, який оживить Господь, аби дав щедрий урожай.

І пiдвiвся. Крисповi ж цей невисокий, згорблений чоловiк видався в ту мить, ким i був насправдi, – велетнем, який зрушуе свiт iз його основ i оволодiвае людьми та краiнами.




Роздiл XXVIII


Петронiй – Вiнiцiю:

«Змилуйся, carissime, не наслiдуй у листах своiх анi лакедемонян, анi Юлiя Цезаря. Коли б принаймнi так, як вiн, мiг написати: «Veni, vidi, vici!»[240 - «Прийшов, побачив, перемiг!» (Лат.)] – зрозумiв би ще твою лаконiчнiсть. Але твiй лист значить у кiнцевому пiдсумку: veni, vidi, fugi[241 - прийшов, побачив та й утiк (лат.).]; що ж, таке завершення справи суперечить твоiй натурi, та ще й був поранений i дiялися з тобою речi надзвичайнi, але ж твiй лист потребуе пояснень. Я не вiрив очам своiм, читаючи, що той лiгiець задушив так легко Кротона, як пес каледонський душить вовка в ущелинах Гiбернii[242 - …як пес каледонський… в ущелинах Гiбернii. – Каледонiя – пiвнiчно-захiдна частина Шотландii. Гiбернiя – Ірландiя.]. Такий чоловiк мае цiнуватися на вагу золота, i варто йому захотiти, вiн буде улюбленцем iмператора. Коли повернуся до мiста, мушу з ним ближче познайомитися й накажу вiдлити з бронзи його статую. Мiднобородий лусне з цiкавостi, коли йому розповiм, що вона зроблена з натури. Справжнi атлетичнi тiла все рiдше зустрiнеш i в Італii, i в Грецii; про Схiд нема чого й говорити, а в германцiв, хоча вони й рослi, м'язи вкритi жиром, – тож бiльше ваги, нiж сили. Довiдайся вiд Лiгii, чи становить виняток, чи в його краю е ще люди, до нього подiбнi. Як тобi або менi випаде коли, за службовим обов'язком, улаштовувати iгри, добре було б знати, де шукати найлiпших тiл.

Але хвала богам схiдним i захiдним, що ти вийшов цiлим iз таких рук. Уцiлiв напевне тому, що ти патрицiй i син консула, та все, що тебе спiткало, дивуе мене надзвичайно: i цей цвинтар, де ти опинився серед християн, i вони самi, i iхне поводження з тобою, i втеча Лiгii, та, врештi, смуток i неспокiй, якими вiе вiд твого короткого листа. Поясни менi, позаяк багато чого не розумiю, а якщо хочеш знати правду, скажу вiдверто, що не розумiю: нi християн, анi тебе, нi Лiгii. Й не дивуйся, що я, кого поза моею власною особою мало що обходить на свiтi, допитуюся про все так ретельно. Я ж бо винуватець усього, що сталося, тож це, певною мiрою, й моя справа. Поспiшай написати, бо не можу точно передбачити, коли ми зустрiнемось. У головi в Мiднобородого намiри змiнюються, як веснянi вiтри. Нинi, перебуваючи в Беневентi, вiн хоче iхати просто в Грецiю i до Рима не повертатися. Тигеллiн, одначе, радить йому, щоб повернувся хоч на деякий час, бо народ знудьгувався за його особою (читай: за видовищами й хлiбом), може обуритись. Отож не знаю, як буде. Якщо Ахайя переважить, то може захотiтися нам до Єгипту. Я наполягав би на твоему приiздi сюди, бо вважаю, що в такому душевному станi подорож i нашi розваги були б лiками, але ти нас можеш не застати. Подумай усе-таки, чи в такому разi не хотiв би вiдпочити у своiх маетках на Сицилii, нiж сидiти в Римi. Пиши докладнiше про себе – i прощавай. Побажань нiяких, окрiм здоров'я, цим разом не додаю, бо, присягаюся Поллуксом, не знаю, чого тобi побажати».

Отримавши того листа, Вiнiцiй не вiдчував спочатку нiякого бажання вiдповiдати. Мав якесь вiдчуття, що вiдповiдати не варто, що нiкому вiд цього користi не буде, нiчого не з'ясуеться i нiчого не вирiшиться. Огорнула його вiдраза до всього й вiдчуття безглуздостi життя. Здавалося йому при тому, що Петронiй нi в якому разi його не зрозумiе, бо сталося щось таке, через що вони один вiд одного вiддалились. Не мiг дiйти згоди сам iз собою. Повернувшись iз Затибря до свого розкiшного особняка в Каринах, був iще слабким, виснаженим i попервах вiдчував певне задоволення вiд можливостi вiдпочити, вiд вигод i достатку, що його оточували. Але задоволення це тривало недовго. Незабаром вiдчув: живе в пустотi, i все, що становило для нього досi сенс життя, або зовсiм перестало iснувати, або здрiбнiло до ледве помiтних розмiрiв. Мав таке вiдчуття, мовби обрiзано в його душi тi струни, що ранiше зв'язували його з життям, а не натягнуто нiяких нових. Вiд думки, що мiг би поiхати до Беневента, а звiдти до Ахайi, та поринути в насолоди й шаленi витiвки, йому стало тоскно. «Навiщо? Що менi з того?» Ось були першi запитання, що промайнули в нього в головi. Так само вперше в життi подумав, що коли б поiхав, то розмова з Петронiем, його дотепи, блиск, його вишукане висловлення думки й добирання влучних слiв для кожноi iдеi могли б його тепер обтяжувати.

З другого боку, одначе, почала його також обтяжувати й самотнiсть. Усi його знайомi розважалися з iмператором у Беневентi, тож мусив сидiти вдома сам, iз головою, повною думок, i серцем, повним почуттiв, iз якими не мiг собi дати ради. Інодi були хвилини, в яких вважав, що коли б мiг iз ким-небудь поговорити про те все, що з ним дiеться, то, може, сам спромiгся б усе те зрозумiти, впорядкувати й визначити лiпше. Пiд впливом того сподiвання через кiлька днiв вагань вирiшив усе-таки вiдповiсти Петронiю, хоча не був певен, чи йому ту вiдповiдь надiшле, написав ii такими словами:

«Хочеш, аби писав докладнiше, тож згода; та чи зумiю писати зрозумiлiше, не знаю, бо й сам не вмiю розплутати багатьох вузлiв. Повiдомляв тобi про мое перебування серед християн, про iх поводження з ворогами, до яких мали право зарахувати й мене, i Хiлона, i, врештi, про доброту, з якою доглядали мене, i про зникнення Лiгii. Нi, любий, не тому вони пожалiли мене, що я син консула. Такi мiркування для них не iснують, адже й Хiлона вони простили, хоча я сам радив iм, аби закопали його в саду. Це люди, яких свiт досi не бачив, i вчення, про яке свiт досi не чув. Нiчого iншого тобi сказати не можу, i хто почне мiряти iх нашою мiркою – помилиться. Скажу тобi натомiсть, що коли б я лежав зi зламаною рукою в своему домi й коли б мене доглядали моi люди чи навiть моя родина, мав би, звичайно, бiльше вигод, але не вiдчув би й половини тiеi дбайливостi, яку вiдчув серед них. Знай ще про те, що i Лiгiя така, як iншi. Коли б була моею сестрою або дружиною, не могла б доглядати мене лагiднiше. Не раз радiсть переповнювала мое серце, думав, що тiльки любов може таку лагiднiсть надихати. Інодi це читав я на ii обличчi та в поглядi, й тодi, чи повiриш, серед цих простих людей, у бiднiй кiмнатцi, що слугувала iм одночасно й кухнею, i триклiнiем, почувався щасливiшим, нiж будь-коли? Нi! Не був я iй байдужим, i сьогоднi ще видаеться менi неймовiрним думати iнакше. І, одначе, та ж сама Лiгiя покинула оселю Мiрiам потай од мене. Ото й сиджу тепер цiлими днями, пiдперши руками голову, та думаю, чому вона так зробила. Писав же тобi, що сам запропонував iй повернути ii в сiм'ю Авла? Правда, вiдповiла менi, що це вже неможливо, i з огляду на те, що Плавтii виiхали на Сицилiю, i з огляду на вiстi, якi приходять через рабiв з оселi в оселю, аж до Палатину. Імператор мiг би ii знову вiдiбрати в Авла. Це правда! Та iй усе-таки було вiдомо, що я бiльше домагатись ii не буду, що я вiдмовився вiд шляху примусу, а позаяк не можу нi перестати ii кохати, нi жити без неi, приведу ii до мого дому через заквiтчанi дверi й посаджу на освяченiй шкурi бiля вогнища… І все ж утекла! Чому? Нiчого iй уже не загрожувало. Якщо мене не кохала, могла менi вiдмовити. За день до цього я познайомився з дивовижним чоловiком, таким собi Павлом iз Тарса, який говорив зi мною про Христа i його вчення й говорив так сильно, – менi здалося, що кожне його слово, навiть супроти його волi, перетворюе на попiл усi основи нашого свiту. Цей же чоловiк провiдав мене пiсля ii втечi та сказав: «Коли Бог розкрие очi твоi на свiтло й знiме з них бiльмо, як зняв iз моiх, тодi вiдчуеш, що вона вчинила правильно, й тодi, може, ii вiдшукаеш». І ось сушу голову над тими словами, буцiм почув iх iз уст пiфii в Дельфах[243 - …сушу голову над тими словами, буцiм почув iх iз уст пiфii в Дельфах. – Пiфiею називалася пророкуюча жриця iз храму Аполлона в Дельфах (мiсто поблизу пiвнiчного узбережжя Коринфськоi затоки). Оракула запитували зазвичай у найважливiших випадках. Вiдповiдi пiфii, натхненноi буцiмто самим Аполлоном, здебiльшого мали туманний i двозначний характер.]. Часом здаеться менi: вже щось розумiю. Вони, люблячи людей, е ворогами нашого способу життя, наших богiв i… наших злочинiв, отже, вона втекла вiд мене, як вiд людини, що до цього свiту належить, людини, з якою мусила б роздiлити життя, що його вважають християни порочним. Скажеш, оскiльки могла менi вiдмовити, значить, iй не було чого втiкати. А якщо й вона мене кохае? В такому разi хотiла втекти вiд любовi. Лише подумаю про це, хочеться менi вислати рабiв у всi завулки Рима й наказати iм, аби кричали бiля кожного будинку: «Повернись, Лiгiе!» Але перестаю розумiти, навiщо вона це зробила. Адже я б iй не заборонив у Христа вiрити й сам спорудив би йому вiвтар в атрii. Чим один новий бог зашкодив би менi й чому я не мав би в нього повiрити, я, хто не дуже вiрить у старих? Знаю з цiлковитою певнiстю, що християни нiколи не брешуть, а говорять, що воскрес. Людина ж цього зробити не могла. Той Павло з Тарса, що е мешканцем римським, але вiн як юдей знае старi книги гебрайськi, говорив менi, що пришестя Христа було заповiдане ще тисячi рокiв тому через пророкiв. Усе це е речi надзвичайнi, але чи надзвичайнiсть не оточуе нас зусiбiч? Адже не перестали ще говорити й про Аполлонiя Тiанського.

Твердження Павла, що немае юрми богiв, але е один, видаеться менi розумним. І Сенека такоi думки, а перед ним було чимало iнших. Христос був, оддав себе на розп'яття для спасiння свiту i воскрес. Усе це е цiлком певно, не бачу приводу вперто триматися протилежноi думки, то чому б я не спорудив йому вiвтар, як готовий був би це зробити, примiром, Серапiсовi. Неважко менi б навiть довелося зректись iнших богiв, адже однаково жодна розумно мисляча людина й так у них не вiрить. Але здаеться, що того всього християнам iще мало. Не досить шанувати Христа, треба ще жити згiдно з його вченням; i тут опиняешся мовби на березi моря, яке тобi наказують перейти пiшки. Якби я це iм пообiцяв, самi вiдчули б, що це в моiх устах пустий звук. Павло менi прямо сказав. Ти знаеш, як я кохаю Лiгiю, i знаеш, що немае нiчого такого, чого б я для неi не зробив. Але ж не мiг би я навiть на ii бажання пiдняти в руках Соракт або Везувiй, чи розмiстити на долонi Тразименське озеро[244 - Тразименське озеро – велике (довжиною понад 15 км) озеро за 150 км на пiвнiч од Рима.], чи помiняти колiр моiх очей iз чорного на блакитний, як у лiгiйцiв. Якби забажала, хотiв би, але це не пiд силу менi. Я не фiлософ, але також не е й таким дурнем, як тобi, може, здавалося не раз. Отож скажу тобi так: не знаю, як християни дають собi раду, щоб жити, знаю натомiсть: де починаеться iхне вчення, там закiнчуеться римське володарювання, закiнчуеться Рим, закiнчуеться життя, вiдмiннiсть мiж переможеним i переможцем, багатим i бiдним, паном i рабом, закiнчуеться влада, закiнчуеться iмператор, закон i весь свiтоустрiй, а замiсть усього цього приходить Христос i якесь милосердя, що його досi не було, i якась доброта, невластива людям i нашим римським схильностям. Для мене, щоправда, Лiгiя значить бiльше, нiж увесь Рим i його володарювання; i хай цей свiт западеться, тiльки б вона була в моему домi. Та це iнша рiч. Для них, для християн, не досить погодитися на словах, треба ще вiдчувати, що так добре, й не мати в душi нiчого iншого. А я – боги менi свiдками! – не можу. Розумiеш, що це значить? Є щось у моiй натурi, що здригаеться вiд цього вчення, i хоч би вуста моi славили його i я дотримувався б його приписiв, розум i душа говорили б менi, що це роблю заради любовi, заради Лiгii, й коли б не вона, нiчого в свiтi не було б менi противнiшого. І дивна рiч, що такий собi Павло з Тарса розумiе це i розумiе, незважаючи на свою простоту й низьке походження, той старий апостол, найголовнiший серед них, Петро, який був учнем Христа. І знаеш, що роблять? Моляться за мене i просять для мене чогось, що називаеться благодать, а на мене сходить лише неспокiй i все бiльша туга за Лiгiею.

Адже тобi писав, що вона пiшла потай, але залишила менi хрест, який сама сплела з галузок самшиту. Прокинувшись, знайшов його бiля своеi постелi. Вiн у мене тепер у ларарii, й сам не розумiю, чому наближаюся до нього так, мовби в ньому е щось божественне, тобто з шанобою та побоюванням. Люблю його, бо ii руки його плели, i ненавиджу, бо вiн нас розлучив. Часом здаеться менi, що е в цьому всьому якiсь чари i що апостол Петро, – хоч i говорить, що вiн простий рибалка, – е могутнiшим i за Аполлонiя, i за всiх, якi перед ним були, i що вiн-бо заворожив iх там усiх: Лiгiю, Помпонiю й мене самого.

Ти пишеш, що в листi моему попередньому вiдчуваються неспокiй i смуток. Смуток мусить бути, бо знову ii втратив, а неспокiй – тому, що в менi все ж таки змiнилося щось. Щиро тобi говорю, що немае нiчого бiльш противного моiй натурi, нiж те вчення, одначе ж, вiдтодi як я з ним зiткнувся, не впiзнаю себе. Чари чи любов?.. Цирцея[245 - Цирцея – легендарна чарiвниця, дочка бога сонця Гелiоса, що жила на островi Ея. Всiх, хто потрапляв на острiв, Цирцея перетворювала на рiзних тварин. Лише Одiссей змiг устояти проти ii чарiв.] змiнювала дотиком людськi тiла, а менi змiнили душу. Мабуть, що Лiгiя сама могла це зробити або радше вона зробила це за допомогою дивовижного вчення, що його сповiдуе. Коли я вiд них повернувся до себе, нiхто мене вдома не чекав. Думали, що я в Беневентi й нескоро повернуся, – тож у домi застав безлад, п'яних рабiв i бенкет, який вони собi влаштували в моему триклiнii. Смертi радше сподiвалися, нiж мене, й менш би ii злякалися. Ти знаеш, як твердою рукою тримаю свiй дiм, отож усе живе впало на колiна, а дехто знепритомнiв од страху. І я, знаеш, як учинив? У першу хвилину хотiв, аби принесли рiзки й розжарене залiзо, та вiдразу ж мене охопили якийсь сором i, – вiриш? – жалiсть до цих негiдникiв; е серед них i старi раби, що iх iще мiй дiд М. Вiнiцiй привiв iз-над Рейну за часiв Августа. Зачинився в бiблiотецi, й там з'явилися в мене ще бiльш дивнi думки, а саме: пiсля того, що чув i бачив серед християн, не годиться менi поводитися з рабами так, як поводився досi, i що вони теж люди. Вони протягом кiлькох днiв ходили в смертельнiй тривозi – думали, що я зволiкаю для того, щоб вигадати бiльш жорстоку кару, а я так i не покарав iх, бо не мiг! Зiбравши iх позавчора, сказав: «Прощаю вас, ви ж ретельною службою постарайтеся спокутувати провину!» Почувши це, впали на колiна, заливаючись слiзьми, з криком простягаючи руки до мене й називаючи мене володарем i батьком, я ж – iз соромом це говорю тобi – був теж зворушений. Здалося менi, що в ту хвилину бачу нiжне обличчя Лiгii та ii очi, наповненi слiзьми, що дякують менi за цей вчинок. І – pro pudor![246 - О сором! (Лат.)] – я вiдчув, що i в мене зволожуються очi… Знаеш, у чому тобi зiзнаюсь: не можу собi дати ради без неi, менi погано самому, я просто-таки нещасний, i мiй смуток куди глибший, анiж ти припускаеш… А щодо моiх рабiв, подивувала мене одна рiч. Прощення, що його дiстали, не тiльки не зробило iх нахабними, не тiльки не послабило дисциплiну, але нiколи страх не спонукав iх до такоi ретельноi служби, як це зробила вдячнiсть. Не тiльки прислуговують, але, здаеться, наввипередки вгадують моi думки, я ж згадую тобi про це тому, що коли за день до розставання з християнами сказав Павловi: вiд його вчення свiт розлетiвся б на трiски, як бочка без обручiв, той вiдповiв менi: «Мiцнiшим обручем е любов, а не страх». А тепер бачу, що в окремих випадках це судження е слушним. Справдилося це також i вiдносно клiентiв, якi, довiдавшись про мое повернення, збiглися, щоб мене привiтати. Знаеш, що не був нiколи для них занадто скупим, але ще батько мiй поводився з ними принципово гордовито й мене до такого поводження привчив. Так от тепер, бачачи цi потрiпанi плащi й голоднi обличчя, знову я вiдчув жалiсть до них. Наказав iх нагодувати, iще й поговорив з ними; назвав кiлькох на iм'я, декого запитав про iхнiх дружин та дiтей, i знову я бачив сльози в очах, а надто знову здалося менi, що Лiгiя це бачить, що радiе та хвалить мене… Чи то мiй розум почав блукати, чи то любов мене зводить з розуму, не знаю, знаю, однак, що маю постiйне вiдчуття: вона здалеку на мене дивиться, i боюся зробити щось таке, що ii могло б засмутити чи образити. Так, Гаю! Змiнили менi все-таки душу, й часом добре менi вiд цього, а часом знову мучить мене та думка, бо побоююся, що забрано в мене колишню мужнiсть, колишню енергiю i що, може, нездатний уже не тiльки до порад, суду, бенкетiв, але навiть i до вiйни. То е не що iнше, як чари! І настiльки мене змiнено, що скажу тобi й те: менi спадало на думку ще тодi, коли хворий лежав, якби Лiгiя була схожою на Нiгiдiю, на Поппею, на Криспiнiллу й на iнших наших розлучених жiнок, якби була така ж пiдла, така ж немилосердна й така ж доступна, як вони, то я не кохав би ii так, як кохаю. Та коли кохаю ii за те, що нас роздiляе, подумай, який хаос виникае в моiй душi, в якiй темрявi живу, як не бачу перед собою надiйних шляхiв й наскiльки не знаю, як менi тепер бути? Якщо життя можна порiвняти зi струмком, у моему струмку замiсть води пливе неспокiй. Живу сподiванням, що, може, ii побачу, i часом здаеться менi, що це мае статися… Але що буде зi мною через рiк або два, не знаю й не можу собi уявити. З Рима я не поiду. Не змiг би витерпiти товариства августiанiв, до того ж единою втiхою в моему смутку та тривозi – думка, що я неподалiк од Лiгii, що через лiкаря Главка, який обiцяв мене провiдати, або через Павла з Тарса часом про неi можу щось довiдатись. Нi! Не покину Рима, хоч би менi запропонували правити Єгиптом. Знай також, що замовив я скульпторовi зробити надгробний камiнь для Гулона, що його вбив я в гнiвi. Запiзно згадав я, що вiн, одначе, на руках носив мене й перший навчав, як стрiлу класти на лук. Не знаю, чому раптом пригадався менi вiн, викликаючи жаль i докiр… Якщо тебе здивуе це, що пишу, вiдповiм тобi, що мене це дивуе не менше, та пишу щиру правду. Прощавай».




Роздiл XXIX


На цей лист Вiнiцiй не отримав уже вiдповiдi, тому що Петронiй не писав, сподiваючись, очевидно, що iмператор з дня на день накаже повертатися до Рима. Дiйсно, звiстка про це розлетiлася мiстом i викликала велику радiсть у серцях натовпу, що знудьгувався за видовищами, роздаванням хлiба та маслиновоi олii, яких значнi запаси накопиченi були в Остii.[247 - Остiя – портове мiсто поблизу гирла Тибру за 25 км вiд Рима.]

Гелiй, вiльновiдпущеник Нерона, врештi оголосив у сенатi про його повернення. Але Нерон, зiйшовши разом iз двором на кораблi бiля мису Мiзени[248 - Мiзени – мис i мiсто в Кампанii поблизу Байiв.], повертався не поспiхом, заходячи до прибережних мiст на вiдпочинок або для виступiв у театрах. У Мiнтурнах, де знову спiвав при публiцi, затримався на кiльканадцять днiв i навiть знову подумував про те, чи не повернутися до Неаполiса й не чекати там настання весни, яка цього року мала бути ранньою й теплою. Протягом усього того часу Вiнiцiй жив усамiтнено в своему домi, з думкою про Лiгiю та про все те нове, що проникало в його душу й приносило iй невiдомi ранiше поняття й вiдчуття. Час вiд часу бачив лiкаря Главка, кожнi вiдвiдини якого наповнювали його радiстю, бо мiг iз ним розмовляти про Лiгiю. Главк не знав справдi, де ii схованка, запевняв його, одначе, що старiйшини оточили ii пiклуванням. Одного разу, зворушений смутком Вiнiцiя, розповiв йому, як апостол Петро докоряв Крисповi за те, що ставив за провину Лiгii земну ii любов. Молодий патрицiй, почувши це, зблiд од хвилювання. І йому здавалося неодноразово, що не байдужий вiн Лiгii, але також часто долали його сумнiви й непевнiсть, тепер же вперше почув пiдтвердження своiх прагнень i сподiвань iз чужих уст, до того ж християнських. Одразу хотiв бiгти до Петра i, довiдавшись, що немае його в мiстi, бо проповiдуе в околицях Рима, благав Главка, щоб той одвiв його до апостола, обiцяючи за це щедро обдарувати бiднякiв iхньоi общини. Здавалося йому теж: якщо Лiгiя його кохае, то всi перешкоди усунутi, бо готовий будь-якоi хвилини вшанувати Христа. Та Главк, наполегливо переконуючи його прийняти хрещення, не мiг ручатися, чи внаслiдок цього вiн отримае Лiгiю, i говорив йому, що хрещення належить бажати заради самого хрещення та заради любовi до Христа, а не заради iнших цiлей. «Треба мати й душу християнську», – сказав йому, – а Вiнiцiй, хоча кожна перешкода обурювала його, починав уже розумiти, що Главк як християнин говорив те, що мусив мовити. Сам вiн не усвiдомлював, що одну з найглибших змiн у його натурi становило те, що ранiше дивився на людей i на речi тiльки крiзь власний егоiзм, нинi ж поволi звикав до думки, що iншi очi можуть iнакше бачити, iнше серце iнакше вiдчувати i що справедливiсть не завжди те саме означае, що особиста вигода.

Часто йому хотiлося побачитися з Павлом iз Тарса, слова якого цiкавили його й непокоiли. Перебирав у душi докази, якими буде спростовувати його вчення, подумки дискутуючи з ним, хотiв усе-таки його бачити й чути. Але Павло виiхав до Арiцii[249 - Арiцiя – мiсто за 30 км на пiвденний схiд од Рима.], а вiдвiдини Главка стали все рiдшими. Вiнiцiй опинився в цiлковитiй самотностi. Тодi вiн почав знову блукати завулками, прилеглими до Субури, та вузькими вуличками Затибря, сподiваючись, що хоч iздалеку побачить Лiгiю, але коли й те його сподiвання не здiйснилося, в серцi в нього почали накопичуватися нудьга та роздратування. Настав зрештою час, i колишня його натура ще раз обiзвалася в ньому з такою силою, з якою хвиля в пору припливу повертаеться на берег, iз якого вiдступила. Здалося йому раптом, що був дурнем, що даремно морочив собi голову речами, якi довели його до смутку, i мусить брати вiд життя все, що воно дае. Вирiшив забути про Лiгiю i принаймнi шукати насолоду й блаженство поза нею. Хоча й вiдчував, що це остання спроба, кинувся у вир життя наослiп, iз властивою йому енергiею та запальнiстю. Життя ж само, здавалося, його до того заохочувало. Омертвiле та збезлюднiле за зиму мiсто почало оживати сподiванням скорого приiзду iмператора. Готувалася йому врочиста зустрiч. До того ж наставала весна: вiд подиху африканських вiтрiв зникли снiги на вершинах Альбанських гiр. Газони в садах укрилися фiалками. На форумах i на Марсовому полi[250 - Марсове поле – площа на березi Тибру в пiвнiчно-захiднiй частинi Рима; мiсце зборiв, прогулянок i розваг.] зароiлися люди, яких пригрiвало все гарячiше сонце. По Аппiйовiй дорозi, що була звичним мiсцем для замiських поiздок, запанував рух пишно оздоблених колiсниць. Почалися вже прогулянки до Альбанських гiр. Молодi жiнки, пiд приводом ушанувань Юнони в Ланувii[251 - Ланувiй – стародавне мiсто поблизу Альбанськоi гори.] чи Дiани в Арiцii, виривалися з дому, щоб за мiстом шукати вражень, товариства, зустрiчей i насолод. Тут Вiнiцiй серед розкiшних колiсниць помiтив одного дня чудовий виiзд Петронiйовоi Хрисотемiди, оточеноi цiлим гроном молодих i старих сенаторiв, яких служба затримала в мiстi, – попереду бiгли два молоськi пси. Хрисотемiда сама правила четвериком корсиканських понi, роздавала навсiбiч усмiхи та легкi удари золотим бичем, але, побачивши Вiнiцiя, зупинила конячок i забрала його в карету, а потiм додому на учту, що тривала цiлу нiч. Вiнiцiй напився так на тiй учтi, що не пам'ятав навiть, коли вiдвезли його додому, пригадав одначе, що коли Хрисотемiда спитала його про Лiгiю, образився й уже добряче напiдпитку вилив iй на голову кубок фалернського[252 - …кубок фалернського… – Фалерн – прибережна область на пiвночi Кампанii; вино, яке там виробляли, вважалось одним iз кращих в Італii.]. Мiркуючи над цим у тверезому станi, вiдчував iще гнiв. Але через день Хрисотемiда, забувши, напевно, про образу, провiдала його в його домi й забрала його знову на Аппiйову дорогу, пiсля чого була в нього на вечерi, де визнала, що не тiльки Петронiй, але його лютняр також набридли вже iй давно i що серце ii вiльне. Протягом тижня показувалися вони разом, але стосунки не обiцяли бути тривалими. Хоча вiд випадку з фалернським iм'я Лiгii не було нiколи згадано, Вiнiцiй не мiг, однак, позбутися думки про неi. Мав постiйне вiдчуття, що очi ii дивляться на нього, й вiдчуття те пробирало його страхом. Обурювався сам на себе, не вмiючи все ж позбутись анi думки, що Лiгii завдае прикрощiв, анi жалю, що з тiеi думки виник. Пiсля першоi сцени ревнощiв, яку Хрисотемiда йому влаштувала з приводу двох дiвчат сирiйських, яких вiн придбав, Вiнiцiй грубо ii випровадив. Не вiдразу все-таки вiдмовився вiд життя в насолодах i розпустi, навпаки, робив те мовби на зло Лiгii, але врештi-решт переконався, що думка про неi не покидае його нi на мить, що виключно вона е приводом для його як злих, так i добрих вчинкiв i насправдi нiчого його в свiтi не обходить, крiм неi. Й тодi опанували його огида й утома. Втiхи йому набридли, полишивши в душi тiльки гризоти. Вiдчував себе негiдником, i це вiдчуття наповнило його неймовiрним подивом, ранiше ж бо вважав за добре все, що його влаштовувало. Врештi втратив невимушенiсть, упевненiсть у собi й поринув у цiлковите зацiпенiння, з якого не могла його вивести навiть вiстка про повернення iмператора. Нiчого його вже тепер не обходило, i навiть до Петронiя не зiбрався доти, аж поки той не прислав йому виклик i по нього своi власнi ношi.

Побачивши його, хоча радiсно зустрiнутий, вiдповiдав на його запитання неохоче, та врештi довго стримуванi почуття й думки вирвалися й полилися з його вуст щедрим потоком слiв. Іще раз оповiдав докладно iсторiю своiх пошукiв Лiгii й перебування серед християн, усе, що там бачив i чув, усе, що передумав i вiдчув, i врештi почав скаржитися, що тепер у душi в нього пануе хаос, що вiн утратив спокiй, дар розрiзняти речi й судити про них. Нiщо його не приваблюе, нiщо йому не подобаеться, не знае, за що триматись i як поводитись. Вiн готовий ушановувати Христа й переслiдувати його, розумiе пiднесенiсть його вiри й водночас вiдчувае до неi огиду нездоланну. Розумiе, що хоч би i знайшов Лiгiю, то не володiтиме нею цiлковито, бо змушений буде дiлити ii з Христом. Врештi-решт живе, мовби не живе: без сподiвання, без завтрашнього дня, без вiри в щастя, й навколо оточуе його морок, у якому шукае навпомацки виходу й не може знайти.

Петронiй дивився пiд час розповiдi на його змарнiле обличчя, на руки, якi вiн, говорячи, простягав дивним чином уперед, мовби дiйсно шукав дороги в темрявi, – i мiркував. Раптом пiдвiвсь i, наблизившись до Вiнiцiя, почав розгортати пальцями його волосся над вухом.

– Чи ти знаеш, – спитав, – що маеш кiлька сивих волосин на скронi?

– Можливо, – вiдповiв Вiнiцiй. – Не здивуюсь, якщо незабаром уся голова побiлiе.

Запанувало мовчання. Петронiй був чоловiком розумним i чимало розмiрковував про душу людську та про життя. Але взагалi життя це в тiм свiтi, в якому обидва жили, могло бути зовнi щасливим або нещасливим, але душевний стан людей був спокiйним. Так само як удар блискавки або землетрус можуть зруйнувати храм, так нещастя могло зламати життя, само в собi, одначе, складалося воно з простих i гармонiйних лiнiй, вiльних од усяких складнощiв. Тим часом щось iнше було в словах Вiнiцiя, й Петронiй уперше опинився перед низкою духовних питань, яких нiхто досi не розв'язував. Був доволi розумним, аби вiдчувати iх важливiсть, але при всiй своiй гостротi розуму не мiг iм дати раду – i врештi пiсля тривалого мовчання сказав:

– Це, напевно, чари.

– І я так думав, – вiдповiв Вiнiцiй. – Не раз менi здавалося, що зачаровано нас обох.

– А якби тобi, – сказав Петронiй, – звернутися, примiром, до жерцiв Серапiса. Без сумнiву, е серед них, як узагалi серед жерцiв, багато шахраiв, е, одначе, такi, що проникли в дивовижнi таемницi.

Але говорив це без вiри й голосом невпевненим, позаяк сам вiдчував, що в устах його ця порада може видатися нiкчемною i навiть смiшною.

Вiнiцiй же потер чоло й мовив:

– Чари!.. Бачив я чаклунiв, якi вдавалися до потойбiчних, незнаних сил для свого зиску та спрямовували iх на шкоду своiм ворогам. Але християни живуть в бiдностi, ворогiв прощають, проповiдують смиреннiсть, доброчеснiсть i милосердя – навiщо iм чари й для чого до них вдаватися?..

Петронiю стало прикро, що вiн не може знайти розв'язки до всiх питань, але визнавати йому цього не хотiлося, тож вiдповiдав, аби дати яку-небудь вiдповiдь:

– Це нова секта…

Помовчавши, додав:

– Присягаюся мешканкою пафоських гаiв[253 - Присягаюся мешканкою пафоських гаiв! – тобто Афродiтою. В мiстi Пафосi на Критi стояв знаменитий храм Афродiти.]! Як це все псуе життя! Ти захоплюешся добротою та чеснотами цих людей, а я тобi скажу, що вони поганi, тому що е ворогами життя, мов хвороби й сама смерть. Їх доволi маемо й так! Не треба нам iще й християн. Полiчи тiльки: хвороби, iмператор, Тигеллiн, вiршi iмператора, шевцi, що правлять нащадками давнiх квiритiв, вiльновiдпущеники, що засiдають у сенатi. Присягаюся Кастором, досить i цього! Це згубна й огидна секта! А ти пробував стрiпнутися з тих прикрощiв i насолодитися трохи життям?

– Пробував, – вiдповiв Вiнiцiй.

І Петронiй розсмiявся та сказав:

– Ох, зраднику! Через рабiв хутко розходяться новини: спокусив мою Хрисотемiду!

Вiнiцiй гидливо махнув рукою.

– В усякому разi дякую тобi, – мовив Петронiй. – Пошлю iй пару черевичкiв, розшитих перлами; моею любовною мовою це значить: «Іди собi!» Вдячний тобi подвiйно: по-перше, що не прийняв Евнiку, по-друге, що позбавив мене Хрисотемiди. Послухай мене: бачиш перед собою чоловiка, що прокидався рано, купався, бенкетував, мав Хрисотемiду, пописував сатири i навiть часом перевивав прозу вiршами, та нудився ними, як iмператор, i часто не мiг одiгнати похмурих думок. А чи знаеш, чому так було? Тому що шукав далеко того, що було близько… Красива жiнка завжди на вагу золота, але жiнцi, яка при тому ще й кохае, взагалi нема цiни. Цього не купиш за всi скарби Верреса[254 - …за всi скарби Верреса. – Гай Веррес (помер 43 до н. е.) надбав величезних статкiв шляхом безсоромного грабунку Сицилii, якою вiн управляв у 73—71 pp. до н. е.]. Тепер говорю собi ось що: наповнюю життя щастям, наче кубок найлiпшим вином, яке дае земля, i питиму, поки змертвiе менi рука i побiлiють уста. Що буде далi, байдуже, – ось моя найновiша фiлософiя.

– Ти дотримувався ii завжди. Нiчого в нiй нового!

– Є в нiй змiст, якого бракувало ранiше.

По цих словах погукав Евнiку, що ввiйшла вбрана в бiлi шати, золотоволоса, вже нiби не колишня рабиня, а богиня любовi та щастя.

Вiн же, розкривши обiйми, сказав:

– Іди сюди!

Вона пiдбiгла до нього i, сiвши йому на колiна, обвила руками його шию й поклала голову йому на груди. Вiнiцiй бачив, як поволi щоки ii почали вкриватися вiдблиском пурпуру, як очi поступово застеляла iмла. Разом являли чудове втiлення любовi та щастя. Петронiй простяг руку до невисокоi вази на столi, видобувши iз неi пригорщу фiалок, почав обсипати ними голову, груди i стулу Евнiки, потiм iзсунув тунiку з ii плечей i сказав:

– Щасливий той, хто, як я, знайшов любов, умiщену в такi форми… Часом здаеться менi, що ми двое богiв… Сам дивися: невже Пракситель, чи Мирон[255 - Мирон – видатний грецький скульптор V ст. до н. е.; прославився майстерним зображенням людського тiла в русi.], чи Скопас, чи Лiсiпп створили колись досконалiшi лiнii? Хiба на Паросi або на Пентельськiй горi[256 - …на Паросi або на Пентельськiй горi… – Острiв Парос в Егейському морi та Пентельська гора в Аттицi (на пiвнiчний захiд од Афiн) славились як родовища мармуру.] е схожий мармур, теплий, рожевий i закоханий? Деякi люди вкривають поцiлунками вiнця ваз, але я волiю шукати насолоду там, де ii справдi можна знайти.

Сказавши це, вiн почав водити губами по ii плечах i шиi, ii охоплювало тремтiння, й очi вона то заплющувала, то розплющувала з виразом невимовного блаженства. Петронiй пiдвiв за хвилину свою грацiозну голову i, звертаючись до Вiнiцiя, сказав:

– А тепер подумай, чого вартi в зв'язку з цим твоi похмурi християни, i якщо не зрозумiеш вiдмiнностi, то йди собi до них… Але побачене мае тебе зцiлити.

Вiнiцiй роздув нiздрi, вдихаючи аромат фiалок, який наповнював кiмнату, i зблiд, бо подумав, що, якби мiг так водити губами по плечах Лiгii, це було б насолодою блюзнiрською, але такою великою, що потiм – хай i земля западеться. Але, звикнувши вже до швидкого усвiдомлення того, що з ним дiеться, вiдзначив: i в цю хвилину думае про Лiгiю, тiльки про неi.

– Евнiко, накажи, божественна, щоб для нас приготували вiнки на голови та снiданок, – попрохав Петронiй.

Потiм, коли вийшла, звернувся до Вiнiцiя:

– Хотiв ii одпустити, вона ж, знаеш, що менi сказала: «Волiю бути твоею рабинею, нiж дружиною iмператора». І не погодилася. Тодi я вiдпустив ii на волю без ii вiдома. Претор зробив це заради мене, не вимагаючи ii присутностi. Але вона про це не знае, як i про те, що цей дiм i всi моi скарби, за винятком гем, належатимуть iй у разi моеi смертi.

Сказавши це, пройшовся по кiмнатi й мовив далi:

– Любов змiнюе одних бiльше, iнших менше, але змiнила й мене. Колись полюбляв я запах вербени, та позаяк Евнiка вiддае перевагу фiалкам, я полюбив iх тепер над усе, з настанням весни дихаемо тiльки ароматом фiалок.

Тут зупинився перед Вiнiцiем i запитав:

– А ти? Залишився вiрним нарду?

– Дай менi спокiй! – вiдповiв молодик.

– Я хотiв би, щоб ти придивився до Евнiки, i кажу тобi про неi тому, що, може, й ти шукаеш далеко того, що е поблизу. Може, i для тебе б'еться десь у твоiх кубiкулах для рабiв серце вiддане i просте. Приклади до своiх ран цей бальзам. Кажеш, що Лiгiя тебе кохае? Можливо! Але що це за любов, яка сама себе зрiкаеться? Хiба це не значить, що е дещо сильнiше за неi? Нi, любий: Лiгiя – це не Евнiка.

Вiнiцiй вiдповiв:

– Усе це тiльки пригнiчуе мене. Дививсь, як ти цiлуеш плечi Евнiки, й думав тодi, що коли б менi Лiгiя так вiдкрила своi, то нехай би потiм земля розверзлася пiд нами! Але тiльки вiд думки про це мене охопив якийсь страх, мовби я вчинив замах на весталку або намiрився збезчестити богиню… Лiгiя – це не Евнiка, тiльки я iнакше розумiю цю вiдмiннiсть, нiж ти. Тобi любов змiнила нюх, тож вiддаеш перевагу фiалкам над вербеною, а менi змiнила душу, але я, при всьому моему паскудствi та хтивостi, волiю, щоб Лiгiя була такою, яка е, нiж якби була схожою на iнших.

Петронiй здвигнув плечима.

– У такiм разi тобi нi на кого ображатися. Але я цього не розумiю.

І Вiнiцiй гарячково пiдтвердив:

– Так! Так!.. Ми вже не можемо зрозумiти один одного!

Настало знову хвилинне мовчання, потiм Петронiй сказав:

– Нехай Гадес проковтне твоiх християн. Наповнили тебе неспокоем i знищили сенс життя. Нехай iх Гадес проковтне! Помиляешся, вважаючи, що це вчення доброчинне, бо доброчинним е те, що приносить людям щастя, себто краса, любов i могутнiсть, вони ж називають це тлiном. Помиляешся ти, що вони справедливi, бо якщо за зло платитимемо добром, то чим же плататимемо за добро? А при тому, що плата за те й за те однакова, то навiщо ж людям бути добрими?

– Нi: плата не однакова, але починаеться вона, згiдно з iхнiм ученням, у життi наступнiм, яке не е скороминущим.

– У це я не вдаюся, бо це ми ще побачимо, коли щось можна побачити… без очей. Тим часом вони просто недолугi. Урс задушив Кротона, бо мав тiло з бронзи, та вони всi недотепи, майбутне ж не може належати недотепам.

– Життя для них починаеться зразу пiсля смертi.

– Це якби хтось сказав: день починаеться разом iз нiччю. Чи маеш ти намiр викрасти Лiгiю?

– Нi. Не можу iй злом за добро платити, i я заприсягнувся, що цього не зроблю.

– Ти маеш намiр прийняти вчення Христа?

– Хотiв би, але моя натура противиться цьому.

– А ти зможеш забути Лiгiю?

– Нi.

– То вирушай у подорож.

Тут раби дали знати, що снiданок готовий, але Петронiй, якому здавалося, що натрапив на гарну думку, мовив далi по дорозi до триклiнiю:

– Ти об'iздив чималий шмат землi, але тiльки як воiн, який спiшить на мiсце призначення i не затримуеться в дорозi. Вирушаймо з нами до Ахайi. Імператор не вiдмовився досi вiд намiру подорожувати. Буде зупинятися всюди по дорозi, спiвати, збирати вiнки, грабувати храми i врештi повернеться як трiумфатор до Італii. Буде це щось на кшталт ходи Вакха i Аполлона в однiй особi. Августiани, августiанки, тисячi цитр – присягаюся Кастором! Варто це бачити, бо свiт не бачив нiчого схожого.

Уклався на ложi перед столом, поряд з Евнiкою, i коли раб надiв йому на голову вiнок iз анемон, мовив далi:

– Що ти бачив на службi в Корбулона? Нiчого! Хiба ти оглянув належним чином грецькi храми, як я, що бiльше двох рокiв переходив вiд одного провiдника до iншого? Чи був на Родосi, оглядаючи мiсце, де стояв колус? Чи бачив у Панопi, у Фокiдi, глину, з якоi Прометей лiпив людей, або в Спартi яйця, що iх знесла Леда, або в Афiнах знаменитий сарматський панцир iз кiнських копит, або на Евбеi корабель Агамемнона, або чашу, для якоi за форму слугувала лiва грудь Єлени? Чи бачив Александрiю, Мемфiс, пiрамiди, волосину Ісiди, яку та вирвала з туги за Осiрiсом? Чи слухав стогони Мемнона[257 - Чи слухав стогони Мемнона? – У грецькiй мiфологii Мемнон – цар Ефiопii, союзник троянцiв; зображенням Мемнона вважалася колосальна фiгура, споруджена в Єгиптi за фараона Аменхотепа III (2-га пол. XV ст. до н. е.). Пошкоджена пiд час землетрусу, статуя видавала на свiтанку звук, що ним, як вважали стародавнi, Мемнон вiтав свою матiр, богиню Еос; зображення Мемнона також вважалося одним iз чудес свiту i ще на початку н. е. приваблювало мандрiвникiв.]? Свiт широкий, i не все закiнчуеться на Затибрi! Я супроводжуватиму iмператора i потiм, коли повертатиметься, покину його й поiду на Кiпр, бо ця золотоволоса богиня бажае, щоб ми разом принесли в жертву в Пафосi на вiвтар Кiприди голубiв, i ти мусиш знати, що вона забажае, те здiйснюеться.

– Я твоя рабиня, – мовила Евнiка.

Вiн же, поклавши свою увiнчану голову iй на груди, сказав iз усмiхом:

– Отже, я раб рабинi. Я в захопленнi вiд тебе, божественна, вiд голови до п'ят.

Потiм звернувся до Вiнiцiя:

– Їдьмо з нами на Кiпр. Але пам'ятай, одначе, перед цим ти мусиш побачитися з iмператором. Погано, що досi в нього не був, – Тигеллiн це може використати проти тебе. Не мае вiн, щоправда, до тебе ненавистi, але не може тебе любити хоча б тому, що ти мiй племiнник… Ми скажемо, що ти був хворий. Мусимо помiркувати, що йому вiдповiсти, якщо запитае про Лiгiю. Найлiпше махни рукою i скажи йому, що була, поки не набридла. Вiн це зрозумiе. Також розкажи йому, що хвороба затримала тебе вдома, що гарячка посилилася вiд горя, що не мiг бути в Неаполiсi та слухати його спiв, а видужати допомогло сподiвання, що його почуеш. Не бiйся перебiльшувати. Тигеллiн хвалиться, що вигадае для iмператора щось не просто велике, а колосальне… Боюсь, одначе, щоб вiн пiд мене не пiдкопався. А ще за твiй норов побоююсь.

– Чи знаеш, – сказав Вiнiцiй, – що е люди, якi не бояться iмператора i живуть так спокiйно, нiби й на свiтi його нема?

– Знаю, кого назвеш: християн.

– Так. Вони тiльки!.. А наше життя чим е, хiба не постiйним страхом?

– Дай менi спокiй зi своiми християнами. Не бояться iмператора, бо вiн, може, про них i не чув, у всякому разi нiчого про них не знае, й вони його цiкавлять, як зiв'яле листя. А я тобi говорю, що вони недотепи, що сам це усвiдомлюеш, i якщо твоя натура здригаеться вiд iхнього вчення, то власне тому, що ти вiдчуваеш iх безпомiчнiсть. Ти ж людина з iншоi глини, й тому дай собi й менi з ними спокiй. Умiемо жити й умерти, а що вони вмiють, нам невiдомо.

Вiнiцiя вразили цi слова i, повернувшись до себе, вiн почав розмiрковувати, що, може, дiйсно та доброта й милосердя християн доводять безпомiчнiсть iхнiх душ. Здавалося йому, що люди мiцнi й загартованi не могли б так вибачати. Спало йому на думку, що дiйсно це може бути приводом вiдрази, яку його римська душа вiдчувае до цього вчення. «Умiемо жити й умерти!» – сказав Петронiй. А вони? Вони вмiють лише прощати, але не знають нi справжньоi любовi, нi справжньоi ненавистi.




Роздiл XXX


Імператор, повернувшись до Рима, злий був, що повернувся, й через кiлька днiв уже загорiвся бажанням поiхати до Ахайi. Видав навiть едикт, у якому повiдомляв, що вiдсутнiсть його буде нетривалою й не завдасть публiчним справам нiякоi шкоди. Пiсля чого в супроводi августiанiв, серед яких перебував i Вiнiцiй, вирушив на Капiтолiй, аби принести жертви богам за вдалу подорож. Але наступного дня, коли вiдвiдав чергову святиню Вести, стався випадок, який вплинув на змiну всiх намiрiв. Нерон у богiв не вiрив, але так боявся iх, особливо таемничоi Вести, що коли дивився на статую богинi та священний огонь, волосся стало дибом ураз од жаху, вiн цокотiв зубами, дрож пройняв усе його тiло, i вiн упав на руки Вiнiцiя, що випадково опинився позад нього. Винесли його зразу ж iз храму й одвезли на Палатин, де вiн, невдовзi прийшовши до тями, не покидав ложа цiлий день. Заявив також, на загальний подив присутнiх, що виiзд вiдкладаеться на пiзнiше, позаяк богиня застерегла його вiд надмiрного поспiху. Через годину було оголошено народу по всьому Риму, що iмператор, бачачи засмученi обличчя громадян, керуючись любов'ю до них, як батько до дiтей, залишаеться з ними, щоби роздiлити iхнi радощi й долю. Народ, утiшений таким рiшенням, а разом з тим упевнений, що не оминуть його iгри та роздача хлiба, зiбрався натовпом бiля Палатинськоi брами, виголошуючи здравицi на честь божественного iмператора, той же, перервавши гру в костi, що нею вiн бавився з августiанами, сказав:

– Так, треба було вiдкласти; Єгипет i володарство над Сходом, за прорiканням, од мене нiкуди не дiнуться, тож i Ахайя буде моею. Накажу перекопати коринфський перешийок, а в Єгиптi поставлю такi пам'ятники, проти яких пiрамiди здаватимуться дитячими iграшками. Накажу спорудити Сфiнкса всемеро бiльшого за того, що коло Мемфiса дивиться в пустелю, але щоб йому зробили мое обличчя. Нащадки вiками говоритимуть лише про нього та про мене.

– Ти спорудив собi пам'ятник своiми вiршами, бiльший не всемеро, а втричi по семеро вiд пiрамiди Хеопса, – сказав Петронiй.

– А спiвом? – спитав Нерон.

– На жаль! Якби ж то можна було збудувати тобi таку статую, як статуя Мемнона, щоб озивалася твоiм голосом на свiтанку! Моря, прилеглi до Єгипту, захрясли б навiки вiд суден, на яких натовпи людей з усiх трьох частин свiту вслухалися б у твою пiсню.

– Та ба, хто ж це зумiе? – сказав Нерон.

– Але можеш наказати, щоб вирубали з базальту тебе, що правиш квадригою.

– Справдi! Зроблю це.

– Зробиш подарунок людству.

– В Єгиптi я заручуся з Селеною, що е вдовою, й буду справжнiм богом.

– А нам даси в дружини зiрки, ми ж утворимо нове сузiр'я, що називатиметься сузiр'ям Нерона. Вiтеллiя, одначе, ти ожени з Нiлом, аби плодив гiпопотамiв. Тигеллiновi подаруй пустелю – буде тодi царем шакалiв…

– А менi що призначиш? – спитав Ватинiй.

– Хай благословить тебе Апiс[258 - Апiс – египетський бог родючостi; вшановувався у виглядi бика.]! Ти влаштував нам такi чудовi iгри в Беневентi, що не можу тобi зичити поганого: поший пару чобiт Сфiнксовi, в якого лапи мерзнуть од нiчноi роси, а потiм шитимеш взуття для колусiв, якi утворюють алеi перед храмами. Кожний там знайде вiдповiдне заняття. Домiцiй Афр, примiром, буде скарбником, бо вiдомий своею чеснiстю. Подобаеться менi, володарю, коли ти мрiеш про Єгипет, i засмучуе мене те, що ти вiдклав поiздку.

– Вашi смертнi очi нiчого не бачили, адже боги можуть робитися невидимими, для кого захочуть. Знайте, коли я був у храмi Вести, вона сама стала бiля мене i сказала менi на вухо: «Вiдклади виiзд». Сталося це так несподiвано, що я жахнувся, хоча за таке очевидне пiклування богiв менi б належало бути iм вдячним.

– Ми всi жахнулись, – сказав Тигеллiн, – а весталка Рубрiя зомлiла.

– Рубрiя! – вигукнув Нерон. – Яка в неi бiлоснiжна шия.

– Але й вона червонiе, коли ти з'являешся, божественний iмператоре…

– Так! Зауважив це i я. Дивовижно! Весталка! Є щось божественне в кожнiй весталцi, а Рубрiя дуже гарна.

Тут замислився на хвилину, потiм запитав:

– Скажiть менi, чому люди бояться Весту бiльше, нiж iнших богiв? У чому причина? Ось i мене самого страх огорнув, хоч я верховний жрець. Пам'ятаю тiльки, що впав навзнак i гепнувся б на землю, якби мене хтось не пiдтримав. Хто мене пiдтримав?

– Я, – вiдповiв Вiнiцiй.

– Ах, це був ти, «ярий Аресе»[259 - Арес – у грецькiй мiфологii бог вiйни; тотожний Марсу.]? Чому не було тебе в Беневентi? Казали менi, що ти хворiв, i дiйсно спав з лиця. Та чув я, що Кротон хотiв тебе вбити. Це правда?

– Саме так – i зламав менi руку, але я зумiв захиститися.

– Зламаною рукою?

– Допомiг менi один варвар, сильнiший за Кротона.

Нерон подивився на нього зi здивуванням.

– Сильнiший за Кротона? Ти що, жартуеш? Кротон був найсильнiшою людиною, а тепер – Сифакс iз Ефiопii.

– Говорю тобi, володарю, що бачив на власнi очi.

– Де ж цей перл? Чи не став царем Неморенським?

– Не знаю, володарю. Я випустив його з очей.

– І ти не знаеш навiть, iз якого народу?

– Мав зламану руку, тож було не до розпитувань.

– Пошукай менi його i знайди.

Тут обiзвався Тигеллiн:

– Я цим займуся.

Але Нерон мовив далi до Вiнiцiя:

– Дякую тобi, що мене пiдхопив. А то мiг би, падаючи, розбити голову. Колись був iз тебе добрий товариш, але вiдтодi, як ти пiшов на вiйну та послужив у Корбулона, рiдко бачу тебе…

Помовчавши хвилину, сказав:

– Як почуваеться ота дiвчина… завузька в стегнах… в яку закохався й одiбрав у Авла для себе?

Вiнiцiй знiяковiв, але Петронiй миттю прийшов йому на допомогу:

– Б'юсь об заклад, володарю, – сказав, – що забув. Бачиш – знiяковiв? Запитай його, скiльки iх було вiдтодi, та не ручаюся, чи й на це зумiе вiдповiсти. З Вiнiцiiв добрi солдати, а ще лiпшi пiвнi. Треба iм зграю курей. Покарай його за це, володарю, й не запроси на бенкет, який нам Тигеллiн обiцяе влаштувати на твою честь на ставу Агриппи.[260 - …на ставу Агриппи… – Цей став, скорiш за все, був розташований на т. зв. Полi Агриппи, на схiд од Марсового поля.]

– Нi, не зроблю цього. Вiрю Тигеллiновi, що там уже зграi не забракне.

– Невже б мусило бракнути Харит, де буде Амур? – вiдповiв Тигеллiн.

Але Нерон сказав:

– Нудьга мене замучила! Лишився за волею богинi в Римi, але не можу терпiти його. Поiду до Анцiя. Менi душно в цих тiсних вулицях, серед цих будинкiв, що розвалюються, серед цих гидких завулкiв. Смердюче повiтря залiтае аж сюди, до мого дому i до моiх садiв. Ах, коли б землетрус знищив Рим, коли б якийсь розгнiваний бог зрiвняв його з землею, показав би я вам, як слiд будувати мiсто, що е головою свiту й моею столицею.

– Володарю, – вiдповiв Тигеллiн, – кажеш: «Коли б якийсь розгнiваний бог знищив мiсто» – чи не так?

– Так! Ну то й що ж!

– Хiба ти не бог?

Нерон утомлено махнув рукою, потiм сказав:

– Побачимо, що ти нам влаштуеш на ставу Агриппи. Потiм я поiду до Анцiя. Ви всi малi, отже, не розумiете, що менi потрiбнi великi справи.

Сказавши це, заплющив очi, даючи знати, що потребуе спочинку. Петронiй вийшов iз Вiнiцiем i сказав йому:

– Отож тебе запрошено для участi в забавах. Мiднобородий вiдмовився вiд подорожi, але натомiсть шаленiтиме бiльш нiж будь-коли й чинитиме бешкет у мiстi, як у власному домi. Постарайся знайти собi в шаленствах розвагу й забуття. Хай йому бiс! Адже ми пiдкорили свiт i маемо право розважатися. Ти, Марку, дуже красивий хлопець, цьому почасти приписую свою прихильнiсть до тебе. Присягаюся Дiаною Ефеською[261 - Присягаюся Дiаною Ефеською! – Ефес був знаменитий своiм храмом Артемiди (Дiани).]! Якби ти мiг бачити своi брови, що зрослися на перенiссi, та свое обличчя, в якому знати давню кров квiритiв! Тi, в палацi, поряд iз тобою схожi на вiльновiдпущеникiв. Саме так! Коли б не те дике вчення, Лiгiя була б нинi в твоему домi. Пробуй же менi ще доводити, що вони не вороги життя й людей… Обiйшлися з тобою добре, тож можеш бути iм вдячний, але я на твоему мiсцi зненавидiв би те вчення i шукав насолоди там, де ii можна знайти. Ти – красивий хлопець, повторюю тобi, i Рим кишить розлученими жiнками.

– Дивуюся тiльки, що тобi це все ще не набридло, – вiдповiв Вiнiцiй.

– Хто тобi сказав? Менi це набридло давно вже, але лiта моi не тi, що в тебе. Я, зрештою, маю iншi захоплення, що iх тобi бракуе. Полюбляю книги, до яких тобi байдуже, люблю поезiю, вiд якоi тобi нудно, подобаеться менi посуд, геми й багато речей, на якi ти й не дивишся, маю бiль у крижах, якого в тебе немае, i, врештi, знайшов Евнiку, ти нiчого подiбного до неi не знайшов… Менi добре вдома, серед шедеврiв мистецтва, з тебе ж нiколи не зроблю естета. Я знаю, що в життi вже бiльше нiчого не знайду понад те, що знайшов, а ти сам не усвiдомлюеш, що постiйно сподiваешся, та все ще шукаеш. Коли б до тебе прийшла смерть, то ти, при всiй своiй хоробростi й прикрощах, помер би, дивуючись, що вже треба покидати свiт, я ж прийняв би ii як необхiднiсть iз тим усвiдомленням, що немае на всiм свiтi таких ягiд, яких би я не скуштував. Не поспiшаю, але не буду й опиратися, постараюсь тiльки, щоб менi до кiнця було весело. Є на свiтi веселi скептики. Стоiки, на мою думку, е дурнями, але стоiцизм принаймнi гартуе, твоi ж християни приносять у життя смуток, який е тим у життi, чим дощ у природi. Знаеш, про що я довiдався? Пiд час урочистостей, якi влаштовуе Тигеллiн, на берегах ставу Агриппи стоятимуть лупанарii, а в них зiбрано буде жiнок iз найбагатших домiв Рима. Невже не знайдеться хоч одна достатньо красива, щоб могла тебе втiшити? Будуть i дiвчата, що вперше з'являються на свiт… як нiмфи. Така наша римська iмперiя… Тепло вже! Пiвденний вiтер зiгрiе воду й не вистудить оголених тiл. А ти, Нарцисе, знай про те, що не знайдеться жодноi, яка б тобi вчинила опiр. Жодноi – хоч би вона була весталкою.

Вiнiцiй почав ляскати себе по головi долонею як людина, що вiдганяе нав'язливу думку.

– Чи треба було щастя, щоб на таку едину й натрапив…

– І хто ж у тому винен, якщо не християни!.. Але люди, чиiм символом е хрест, не можуть бути iншими. Слухай мене: Грецiя була прекрасна i створила мудрiсть свiту, ми створили могутнiсть, а що, на твою думку, може створити це вчення? Коли знаеш, розтлумач менi, бо – присягаюся Поллуксом! – нiяк не второпаю.

Вiнiцiй здвигнув плечима.

– Здаеться, боiшся, щоб я не став християнином.

– Боюся, щоб собi життя не зiпсував. Якщо ти не можеш бути Грецiею, будь Римом: володiй, насолоджуйся! Тому шаленства нашi мають певний сенс, що в них мiститься така, власне, думка. Мiднобородого я зневажаю, бо вiн блазень-грек. Якби був римлянином, я визнав би, що вiн мае право дозволяти собi шаленства. Заприсягнись менi, що, коли ти зараз, повернувшись додому, застанеш якого християнина, покажеш йому язик. Якщо це буде лiкар Главк, то вiн навiть не здивуеться. До побачення на ставу Агриппи!




Роздiл XXXI


Преторiанцi оточили гаi на берегах ставу Агриппи, щоб занадто великi натовпи цiкавих не перешкоджали iмператору та гостям його, бо так сказано: все, що в Римi вiдзначалося багатством, розумом або красою, очiкувалося на тому бенкетi, який не мав рiвних собi в iсторii мiста. Тигеллiн хотiв винагородити iмператора за вiдкладену подорож до Ахайi, а разом з тим перевершити всiх, хто коли-небудь приймав у себе Нерона, й довести йому, що нiхто його так розважити не вмiе. З цiею метою, ще перебуваючи при iмператорi в Неаполiсi, а потiм у Беневентi, робив приготування й розсилав накази, щоб iз найвiддаленiших краiн свiту присилали тварин, птахiв, рiдкiсних риб i рослини, не кажучи вже про посуд, тканини, що мали б прикрасити бенкет. Доходи з цiлих провiнцiй iшли на задоволення шалених задумiв, але на це всемогутнiй фаворит мiг не зважати. Вплив його зростав з кожним днем. Тигеллiн, може, не був iще Нероновi милiший од iнших, але ставав усе необхiднiшим. Петронiй значно переважав його витонченiстю, розумом, дотепнiстю i в розмовах умiв лiпше розважати iмператора, та, на свое нещастя, переважав у цьому й iмператора, викликаючи в того заздрiсть. Не вмiв також бути слухняним у всьому знаряддям; коли йшлося про справи смаку, iмператор побоювався його думки, з Тигеллiном же не почувався нiколи скутим. Сама назва: арбiтр елегантностi, яку дали Петронiю, зачiпала самолюбство Нерона. Хто ж бо, як не вiн сам, мав би так зватися? У Тигеллiна було, одначе, доволi розуму, аби усвiдомлювати своi недолiки, а бачачи, що не може змагатися нi з Петронiем, анi з Луканом, нi з iншими, що вирiзнялися чи то родовитiстю, чи талантом, чи вченiстю, – вирiшив затьмарити iх своею догiдливiстю, а головне, розкiшшю – такою, щоб i уява Нерона була вражена.

Отже, бенкет наказав улаштувати на величезному плоту, збудованому з позолочених колод. Плiт було обрамлено препишними мушлями з Червоного моря та Індiйського океану, що грали всiма кольорами перлiв i райдуги. По боках були купи пальм, заростi лотосiв i розквiтлих троянд, серед яких струменiли схованi фонтани пахучоi води, стояли статуi богiв i золотi або срiбнi клiтки, наповненi рiзнокольоровим птаством. Посерединi височiв здоровенний намет або радше, щоб не затуляти краевид ставу, тiльки верх намету iз сирiйського пурпуру, пiдтримуваний срiбними стовпчиками, пiд ним же сяяли як сонця столи, приготовленi для учасникiв бенкету, обтяженi александрiйським склом, кришталем i безцiнним посудом, награбованим в Італii, Грецii та Малiй Азii. Плiт, який, через нагромадження на ньому рослин, здавався схожим на острiв або сад, з'еднаний був шнурами iз золота й пурпуру з човнами у формi риб, лебедiв, чайок i фламiнго, в яких при кольорових веслах сидiли оголенi веслярi й веслярки з формами й рисами дивовижноi краси, з волоссям, завитим на схiдний лад або охопленим золотою сiткою. Коли Нерон у супроводi Поппеi й августiанiв прибув до головного плоту й усiвся пiд пурпуровим наметом, весла опустились у воду, човни рушили, натягнувши золотi шнури, i плiт зi столами та гостями почав описувати кола по ставу. Оточили його iншi човни та меншi плоти з цитристками та арфiстками, чиi рожевi тiла на тлi блакитного неба та води у вiдблисках од золотих iнструментiв, здавалося, всотали в себе ту блакить i вiдблиски й мiняться та цвiтуть, мов квiти.

Із прибережних гаiв, iз химерних будинкiв, навмисно побудованих i схованих у хащах, озвалися також вiдголоси музики та спiву. Забринiла околиця, забринiли гаi, чулося вiдлуння рогiв i труб. Сам iмператор, маючи з одного боку Поппею, з iншого – Пiфагора, здивувався, особливо коли серед човнiв з'явилися молодi рабинi, вбранi сиренами, вкритi зеленими сiтками, нiби лускою, й не скупився на похвали Тигеллiновi. Та за звичкою поглядав на Петронiя, бажаючи знати думку «арбiтра», але той протягом тривалого часу лишався байдужим i, тiльки коли Нерон запитав його навпростець, вiдповiв:

– Я гадаю, володарю, що десять тисяч оголених дiвиць справляють менше враження, нiж одна.

Імператоровi, одначе, подобався «плавучий бенкет», позаяк був чимось новим. Зрештою подавались, як завжди, такi вишуканi страви, що й уява Апiцiя була заслабкою, а вин у стiлькох сортах, що Отон, якому подавали iх вiсiмдесят, пiрнув би у воду вiд сорому, коли б мiг бачити таку розкiш. За столом, крiм жiнок, сидiли самi августiани, серед яких Вiнiцiй затьмарював усiх своею красою. Колись обличчя та постать занадто виявляли в ньому солдата, тепер душевнi муки та фiзичнi страждання, через якi пройшов, вирiзьбили так його риси, нiби пройшла по них делiкатна рука майстерного рiзьбяра. Шкiра його втратила колишню смаглявiсть, але зберегла золотавий вiдтiнок нумiдiйського мармуру. Очi побiльшали, посмутнiшали. Тiльки торс його, як i ранiше, вражав могутнiми формами, нiби створеними для панцира, але над торсом легiонера поставала голова грецького бога або принаймнi витонченого патрицiя, водночас субтильна й розкiшна. Петронiй, кажучи Вiнiцiю, що жодна августiанка не зможе й не захоче опиратися йому, говорив як людина досвiдчена. Дивилися на нього тепер усi, не виключаючи нi Поппеi, нi весталки Рубрii, що ii iмператор побажав бачити на бенкетi.

Вина, охолодженi в гiрських снiгах, швидко розiгрiли серця та голови учасникiв бенкету. З хащ прибережних випливали все новi човни у формi коникiв i бабок. Блакитна шиба ставу була такою, нiби ii хто обсипав пелюстками квiтiв або нiби ii пообсiдали метелики. Над човнами пурхали де-не-де прив'язанi на срiбних i блакитних нитках або шнурах голуби та iншi птахи з Індii й Африки. Сонце перейшло вже велику частину неба, хоча бенкет вiдбувався на початку травня, було тепло, навiть спекотно. Вода гойдалася вiд ударiв весел, якi рухалися в такт музицi, та в повiтрi не було найменшого подуву вiтру, дерева стояли нерухомi, нiби заслухавшись i задивившись на те, що дiялося на ставу. Плiт невтомно кружляв по водi учасникiв бенкету, що ставали все бiльш хмiльними та галасливими. Ще бенкет не добiг половини, та вже не дотримувалися порядку, в якому всi розташувалися спочатку за столами. Сам iмператор подав приклад, вставши й наказавши Вiнiцiю поступитися мiсцем бiля весталки Рубрii, i, зайнявши його триклiнiй, почав iй шепотiти щось на вухо. Вiнiцiй опинився поруч iз Поппеею, яка простягла йому руку, попрохавши застебнути браслет, а коли зробив це тремтячими руками, кинула на нього з-пiд своiх довгих вiй погляд, удавано сором'язливий, i похитала своею золотоволосою головою, нiби щось заперечуючи. Тим часом сонце побiльшало, почервонiшало й поволi опускалося за верхiвки дерев; гостi були здебiльшого зовсiм п'янi. Плiт кружляв тепер поблизу берегiв, на яких серед дерев i квiтiв видно було гурти людей, наряджених фавнами або сатирами, що грали на флейтах, сопiлках i били в бубни, зграйки дiвчат, якi зображували нiмф, дрiад i гамадрiад. Нарештi все вкрила темрява пiд п'янi вигуки на честь Селени, що лунали з-пiд намету – тодi в гаях засвiтилися тисячi ламп. Лупанарii на берегах засяяли свiтлом: на терасах з'явилися новi групи оголених красунь – жiнок i дочок вельможних римських сiмей. Голосом i розпусними жестами вони почали кликати учасникiв бенкету. Плiт пристав урештi до берега, iмператор i августiани кинулися до гаiв, розсипалися по лупанарiях, по наметах, схованих серед заростей, по штучних гротах бiля джерел i фонтанiв. Шал охопив усiх; нiхто не знав, де подiвся iмператор, хто е сенатором, хто вершником, хто танцюрист або музикант. Сатири та фавни почали ганятися з криком за нiмфами. Били тирсами по свiтильниках, аби погасити. Деякi кутки гаiв огорнула темрява. Всюди, одначе, було чути то голоснi крики, то смiх, то шепiт, то переривчасте дихання. Рим дiйсно нiчого такого досi не бачив.

Вiнiцiй не був настiльки п'яним, як на тому бенкетi в домi iмператора, на якому була Лiгiя, але i його вразило й одурманило все, що вiдбувалося, i врештi охопило його жадання насолоди. Кинувся до лiсу, бiг разом з iншими, вiдшукуючи очима, яка з дрiад е найкрасивiшою. Щохвилини пролiтали повз нього зi спiвом та окриками все новi зграйки звабниць, за якими гналися фавни, сатири, сенатори, вершники пiд звуки музики. Угледiвши нарештi вервечку дiвиць на чолi з Дiаною, рушив до неi, щоб роздивитися ближче богиню, й раптом серце його завмерло в грудях. Здалося йому, що в богинi з мiсяцем на головi впiзнав Лiгiю.

Дiвицi ж оточили його шаленим хороводом, а за хвилину, бажаючи, мабуть, спонукати до переслiдування, розбiглися, мов стадо сарн. Але вiн лишився на мiсцi, серце гупало в грудях, ледве мiг звести подих, бо якось розгледiв, що Дiана – це не Лiгiя i зблизька навiть не схожа на неi, нищiвне враження позбавило його сил. Раптом огорнула його така невимовна туга за Лiгiею, якоi нiколи в життi не вiдчував, й любов до неi ринула йому новою хвилею в груди. Нiколи не бачилася йому Лiгiя дорожчою, чистiшою й бiльш коханою, як у тому лiсi шалу й дикоi розпусти. Хвилину тому сам хотiв пити з цiеi чашi та взяти участь в отiм розгулi чуттевостi й безсоромностi, тепер охопили його жах i вiдраза. Вiн задихався вiд огиди, грудям його бракувало повiтря, очам – зiрок, не затемнених густим листям цього страшного гаю, й вирiшив утiкати. Та ледве рушив з мiсця, як перед ним опинилася постать iз головою, вкутаною покривалом, i, поклавши руки на його плечi та обдаючи його гарячим подихом, почала шепотiти:

– Кохаю тебе!.. Ходiмо! Нiхто нас не побачить. Поспiшаймо!

Вiнiцiй нiби отямився вiд сну.

– Хто ти?

Але вона, притиснувшись грудьми до нього, наполягала:

– Поспiшаймо! Дивись, як тут безлюдно, i я тебе кохаю. Ходiмо!

– Хто ти? – повторив Вiнiцiй.

– Вгадай!..

Сказавши це, не знiмаючи покривала, припала вустами до його вуст, притягуючи до себе його голову, та раптом iй нiби забракло подиху, вiдiрвала вiд нього обличчя.

– Нiч любовi!., нiч забуття! – мовила, хапаючи жадiбно повiтря. – Сьогоднi можна… Я твоя!

Але Вiнiцiя обпалив той поцiлунок i наповнив його новою вiдразою. Душа й серце його були десь-iнде, й на всьому свiтi не iснувало для нього нiчого, крiм Лiгii.

Тож, вiдсторонюючи вкутану покривалом постать од себе, сказав:

– Хоч хто ти е, кохаю iншу й не хочу тебе.

І вона схилила голову до нього:

– Вiдхили покривало.

Але в ту мить зашелестiло листя ближнiх миртiв; постать зникла мов сон, тiльки здалеку пролунав ii смiх, якийсь дивний i зловiсний.

Петронiй стояв перед Вiнiцiем.

– Чув i бачив, – сказав вiн.

Вiнiцiй же вiдповiв:

– Ходiмо звiдси!..

І пiшли. Минули лупанарii, що сяяли вогнями, гай, цеп кiнних преторiанцiв i розшукали ношi Вiнiцiя.

– Я з тобою, – сказав Петронiй.

І сiли разом. Але всю дорогу мовчали обидва. Лише коли зайшли до атрiю в домi Вiнiцiя, Петронiй сказав:

– Чи знаеш, хто це був?

– Рубрiя? – спитав Вiнiцiй, злякавшись самоi думки, що вона була весталка.

– Нi.

– Так хто ж?

Петронiй притишив голос:

– Вогонь Вести осквернено, бо Рубрiя була з iмператором. З тобою ж говорила…

І сказав зовсiм тихо:

– Божественна Августа.

Настало мовчання.

– Імператор, – сказав Петронiй, – не змiг приховати вiд неi своеi хотi до Рубрii, тож, може, хотiла помститись, i я перешкодив вам тому, що, якби ти, впiзнавши Августу, вiдмовив iй, ти пропав би: ти, Лiгiя, а може, i я.

Але Вiнiцiй скипiв:

– З мене досить Рима, iмператора, бенкетiв, Августи, Тигеллiна й вас усiх! Я задихаюся! Не можу так жити! Не можу! Розумiеш мене?

– Втрачаеш голову, здоровий глузд, мiру!.. Вiнiцiю!

– Кохаю ii едину в свiтi!

– То й що?

– А те, що не хочу iншоi любовi, не хочу вашого життя, ваших бенкетiв, вашоi безсоромностi й ваших лиходiйств!

– Що з тобою дiеться? Чи ти християнин?

І молодик схопився руками за голову й почав повторювати нiби з розпачу:

– Іще нi! Іще нi!




Роздiл XXXII


Петронiй вирушив додому, здвигуючи плечима, дуже незадоволений. Побачив тепер i вiн, що перестали вони з Вiнiцiем один одного розумiти i що душi iхнi розiйшлись остаточно. Колись Петронiй мав на молодого воiна величезний вплив. Був йому в усьому зразком, i часто кiлька iронiчних слiв з його боку вистачало, щоб Вiнiцiя вiд чогось утримати або до чогось спонукати. Тепер не зосталося з того нiчого, так що Петронiй не пробував навiть вдаватися до давнiх способiв, вiдчуваючи, що його дотепнiсть та iронiя сковзнуть без результату по нових пластах, якi на душi Вiнiцiя наклали любов i зiткнення з незбагненним християнським свiтом. Досвiдчений скептик розумiв, що втратив ключ до цiеi душi. Це наповнювало його незадоволенням i навiть побоюванням, яке посилилося пiсля подiй цiеi ночi. «Якщо це з боку Августи не швидкоплинне захоплення, а мiцнiша пристрасть, – думав Петронiй, – то буде одне з двох: або Вiнiцiй проти неi не встоiть i може через нiкчемний випадок пропасти, або, що нинi ймовiрнiше, не пiддасться i в такому разi пропаде напевно, а з ним, можливо, i я, хоча б тому, що я його родич i що Августа, виявивши неприязнь до всiеi родини, переключить свiй вплив на користь Тигеллiна…» І так, i так виходило кепсько. Петронiй був людиною мужньою i смертi не боявся, але, не сподiваючись од неi нiчого, не хотiв ii викликати. Пiсля тривалих роздумiв урештi вирiшив, що найлiпше й найбезпечнiше буде випровадити Вiнiцiя з Рима в подорож. Ах, коли б мiг дати йому на дорогу ще й Лiгiю, вiн би це зробив iз радiстю. Але й так сподiвався, що не буде занадто важко того вмовити. Тодi розпустив би чутки на Палатинi про хворобу Вiнiцiя й одвiв би цим i вiд нього небезпеку, й вiд себе. Августi не було достеменно вiдомо, чи впiзнав ii Вiнiцiй; могла припустити, що нi, тож ii самолюбство поки що не надто ображено. Інакше могло бути в майбутньому, й належало цьому запобiгти. Петронiй хотiв насамперед виграти час, адже розумiв: якщо iмператор вирушить до Ахайi, тодi Тигеллiн, який нiчого не тямить у мистецтвi, одiйде на другий план i втратить свiй вплив. У Грецii Петронiй упевнений був, що переможе всiх своiх суперникiв.

Тим часом вирiшив спостерiгати за Вiнiцiем i заохочувати до подорожi. Протягом кiльканадцяти днiв розмiрковував над тим, чи не намовити iмператора, щоб той видав едикт про вигнання всiх християн iз Рима, – тодi б Лiгiя покинула мiсто разом з iншими одновiрцями, а за нею й Вiнiцiй. Тодi не довелося б його вмовляти. Таке було можливим. Адже ще не так давно, коли юдеi вчинили заворушення з ненавистi до християн, iмператор Клавдiй, не вмiючи вiдрiзнити одних вiд iнших, вигнав юдеiв. Чому б тепер Нерону не вигнати християн? У Римi стало б просторiше. Петронiй пiсля того «плавучого бенкету» бачив щодня Нерона й на Палатинi, i в iнших мiсцях. Пiдказати йому таку iдею було неважко, бо iмператор нiколи не вiдкидав намов, якi приносили комусь загибель або шкоду. Пiсля дозрiлих роздумiв Петронiй склав собi цiлий план. Ось улаштуе в себе бенкет i на ньому схилить iмператора до видання едикту. Мав навiть пiдстави сподiватися, що iмператор йому довiрить виконання. Тодi вiдправили б Лiгiю з усякими належними коханцi Вiнiцiя почестями, примiром, до Байi, i нехай би там кохалися й бавилися християнством, скiльки б iм захотiлося.

Тим часом Вiнiцiя вiн провiдував часто: по-перше, тому, що при всьому своему римському егоiзмi не мiг позбутися прихильностi до нього, i по-друге, щоб намовляти його на подорож. Вiнiцiй прикидався хворим i не показувався на Палатинi, де щодня виникали новi задуми. Одного дня нарештi Петронiй почув iз власних уст iмператора, що той вирiшив твердо через три днi вирушати до Анцiя, i наступного дня пiшов повiдомити про це Вiнiцiя.

Але той показав йому список осiб, запрошених до Анцiя, що його вранцi принiс йому вiльновiдпущеник iмператора.

– Є в ньому мое iм'я, – сказав, – е i твое. Повернувшись, застанеш такий самий список у себе.

– Коли б мене серед запрошених не було, – вiдповiв Петронiй, – це означало б, що треба померти, але я не думаю, щоб це настало до подорожi в Ахайю. Буду там Нероновi занадто необхiдним.

Переглянувши список, сказав:

– Щойно прибули до Рима, а вже доводиться покидати дiм i тарабанитися до Анцiя. Але треба! Бо це не тiльки запрошення, це й наказ.

– А якщо хтось не послухаеться?

– Дiстане iнше запрошення: вирушити в значно тривалiшу подорож, iз якоi не повертаються. Шкода, що не дослухався моеi поради й не виiхав, поки був час. Тепер мусиш iхати до Анцiя.

– Тепер мушу до Анцiя… Дивись, у який час ми живемо та якими пiдлими е рабами.

– Чи ти лише сьогоднi це помiтив?

– Нi. Але бачиш, ти менi доводив, що християнське вчення е ворожим життю, бо накладае на нього пута. А чи можуть бути бiльш мiцнi пута, нiж тi, що носимо? Ти ж говорив: «Грецiя створила мудрiсть i красу, а Рим могутнiсть». Де ж наша могутнiсть?

– Погукай собi Хiлона. Не маю нинi аж нiяк бажання до фiлософствування. Присягаюся Геркулесом! Не я створив цi часи i не я за них вiдповiдаю. Поговорiмо про Анцiй. Знай, що чекае тебе там велика небезпека й що лiпше б, може, було для тебе боротися з тим Урсом, що задушив Кротона, нiж туди iхати, але не поiхати не можеш.

Вiнiцiй зневажливо махнув рукою i сказав:

– Небезпека! Ми всi блукаемо в мороцi смертi, й щохвилини чиясь голова занурюеться в цей морок.

– Чи маю тобi перераховувати всiх, хто мав трохи розуму й тому, незважаючи на правлiння Тиберiя, Калiгули, Клавдiя та Нерона, дожив до вiсiмдесяти, а то й до дев'яноста рокiв? Нехай тобi за приклад буде хоча б такий собi Домiцiй Афр. Дожив до спокiйноi старостi, незважаючи на те, що все життя був лиходiем i негiдником.

– Може, тому! Може, саме тому! – вiдповiв Вiнiцiй i, переглядаючи список, сказав: – Тигеллiн, Ватинiй, Секстiй Африкан[262 - Секстiй Африкан – знатний сенатор, консул 59 р.], Аквiлiй Регул[263 - Аквiлiй Регул – вiдомий донощик i обвинувач.], Суiлiй Нерулiн, Епрiй Марцелл i так далi! Що за збiговисько мужланiв i мерзотникiв!.. І подумати лише, що воно править свiтом!.. Чи не лiпше б iм було возити якесь египетське або сирiйське божество по мiстечках, бряжчати систрами й заробляти на хлiб ворожбитством або танцями?..

– Або показувати вчених мавп, собак, якi вмiють рахувати, чи осла, що грае на флейтi, – додав Петронiй. – Усе це правда, але поговорiмо про щось важливiше. Будь уважним i слухай мене: на Палатинi я розповiдав, що ти хворий i не можеш вийти з дому, тим часом iм'я твое знаходимо в списку, що доводить: хтось не повiрив моiм розповiдям i внiс його навмисно. Нерона ти не цiкавиш, бо для нього ти солдат, з яким щонайбiльше можна побалакати про перегони в цирку i який у поезii та музицi нiчого не тямить. Отож, аби внести твое iм'я, постаралася Поппея, а це значить, що ii пристрасть до тебе не була швидкоплинним захопленням i що вона прагне тебе пiдкорити.

– От вiдважна Августа!

– Вiдважна воiстину, бо може тебе загубити зовсiм. О, хоча б Венера вдихнула в неi якнайшвидше iншу любов, але поки що iй хочеться тебе, мусиш бути якомога обережнiшим. Мiднобородому вона вже починае набридати, волiв би нинi Рубрiю або Пiфагора, та лише через самолюбство пiддав би вас найжорстокiшiй помстi.

– У гаю не знав я, що то вона зi мною говорила, але ж ти пiдслуховував i знаеш, що я вiдповiв iй: що кохаю iншу i що не хочу ii.

– А я тебе заклинаю всiма богами пiдземного царства, не втрачай решток розуму, якi тобi ще лишили християни. Як можна вагатися, маючи вибiр мiж загибеллю можливою та загибеллю неминучою? Хiба я не сказав тобi: якщо образиш самолюбство Августи, не буде для тебе порятунку? Присягаюся Гадесом! Якщо тобi набридло життя, то лiпше б тобi перерiзати вени або кинутися на меч, бо коли образиш Поппею, може тебе спiткати смерть не така легка. Колись приемнiше було з тобою розмовляти! У чому, власне, справа? Що з тобою станеться? Чи це тобi зашкодить кохати твою Лiгiю? Пам'ятай при тому, що Поппея бачила ii на Палатинi й що неважко iй буде здогадатися, заради кого нехтуеш таку високу милiсть. А тодi видобуде ii хоч iз-пiд землi. Загубиш не тiльки себе, але й Лiгiю, розумiеш?

Вiнiцiй слухав, нiби думаючи про щось iнше, i врештi сказав:

– Я мушу ii бачити.

– Кого? Лiгiю?

– Лiгiю.

– Ти знаеш, де вона?

– Нi.

– Отже, знову почнеш шукати ii по старих цвинтарях i на Затибрi?

– Не знаю, але мушу ii бачити.

– Гаразд. Позаяк християнка, може виявитися, що вона розсудливiша за тебе, а це так i буде, якщо не хоче твоеi загибелi.

Вiнiцiй здвигнув плечима.

– Вирятувала мене з рук Урса.

– У такому разi поквапся, бо Мiднобородий не буде зволiкати з вiд'iздом. А смертнi вироки вiн може ухвалювати i в Анцii.

Але Вiнiцiй не слухав. Його турбувала тiльки одна думка: побачення з Лiгiею, – тож почав розмiрковувати, як це зробити.

Тим часом з'явилась обставина, що могла усунути всi труднощi. Наступного дня несподiвано прийшов до нього Хiлон.

Прийшов жалюгiдний, обдертий, зголоднiлий, у лахмiттi замiсть плаща, слуги, одначе, що мали давнiй наказ впускати його в будь-який час дня й ночi, не посмiли його зупинити, тож увiйшов просто до атрiю i, ставши перед Вiнiцiем, сказав:

– Нехай боги тобi пошлють безсмертя й подiляться з тобою владою над свiтом!

Вiнiцiй у першу мить мав бажання наказати, щоб виставили його за дверi. Та спало йому на думку, що, може, грек знае щось про Лiгiю, i цiкавiсть переважила огиду.

– Це ти? – запитав. – Що з тобою сталося?

– Бiда, сину Юпiтера, – вiдповiв Хiлон. – Справжня доброчеснiсть – це товар, про який нiхто не запитуе, а справжнiй мудрець мусить бути задоволеним i з того, що раз на п'ять днiв може купити в рiзника баранячу голову i обгризати на горищi, запиваючи слiзьми. Ой, пане! Все, що менi дав, витратив я на книги в Атракта, а потiм обiбрано мене, розорено; рабиня, що купив записувати моi повчання, втекла, забравши решту того, чим твоя великодушнiсть мене обдарувала. Тепер я жебрак, але подумав собi: до кого мушу звернутись, якщо не до тебе, о Серапiсе, якого люблю, обожнюю й за якого ризикував життям своiм!

– По що прийшов i що принiс?

– По допомогу, о Ваале, а принiс тобi моi злиднi, моi сльози, мою любов i врештi вiстi, якi через любов для тебе роздобув. Пам'ятаеш, пане, я тобi свого часу говорив, що продав рабинi божественного Петронiя одну нитку з пояса Венери Пафiйськоi?.. Тепер я довiдався: це iй допомогло, i ти, сину Сонця, знаеш, що в тому домi дiеться, знаеш також, ким е там Евнiка. Маю ще одну таку нитку. Приберiг ii для тебе, пане.

Тут замовк, помiтивши гнiвний порух брiв Вiнiцiя, i, бажаючи вiдвести спалах, сказав поквапливо:

– Знаю, де мешкае божественна Лiгiя, вкажу тобi, пане, будинок i провулок.

Вiнiцiй стримав хвилювання, викликане звiсткою, i сказав:

– Де вона?

– У Лiна, верховного жерця християн. Вона там разом з Урсом, а той, як i ранiше, ходить до мельника, якого звати, як твого вiльновiдпущеника, пане, Демас… Так, Демас!.. Урс працюе ночами, тож, оточивши будинок уночi, не знайдете його… Лiн – старий… а крiм нього, там двi, ще старшi, рабинi.

– Звiдки ти все це знаеш?

– Пам'ятаеш, пане, що був у руках у християн i вони мене пощадили. Главк помиляеться насправдi, вважаючи, що я винуватець його нещасть, але повiрив у те, неборак, i вiрить досi, а все-таки вони мене пощадили! Тож не дивуйся, пане, що вдячнiсть наповнила мое серце. Я ж людина з давнiх, лiпших часiв. От i подумав: невже маю забути моiх друзiв i доброчинцiв? Хiба не виявлю я закам'янiлостi, якщо не запитаю про них, не дiзнаюся, що з ними дiеться, як iх здоров'я й де мешкають? Присягаюся Кiбелою Пессинунтською[264 - Присягаюся Кiбелою Пессинунтською… – Пессинунт (мiсто в центральнiй частинi Малоi Азii поблизу Диндименськоi гори) був центром культу Кiбели.]! Не я на це здатний! Стримувало мене спочатку побоювання, що можуть невiрно зрозумiти моi намiри. Але любов, яку до них маю, виявилася сильнiшою за побоювання, а особливо додала менi смiливостi та легкiсть, iз якою вони прощають усiлякi кривди. Передовсiм я думав про тебе, пане. Остання наша справа завершилася поразкою, та чи такий син Фортуни, як ти, може погодитися з цим? Тож готую тобi перемогу. Будинок стоiть на вiдчепi. Можеш наказати рабам оточити його так, що й миша не вислизне. О, пане, пане! Вiд тебе залежить лише, щоб iще нинiшньоi ночi ця великодушна царiвна опинилась у твоему домi. Та якщо це станеться, подумай, що спричинився до цього дуже бiдний i зголоднiлий син мого батька.

Вiнiцiю кров ударила в голову. Спокуса ще раз струснула все його ество. Саме так! Це був спосiб, i цього разу спосiб надiйний. Коли нарештi матиме Лiгiю в себе, хто ж зможе в нього ii вiдняти? Коли нарештi зробить Лiгiю своею коханкою, що ж iй залишиться iншого, як стати нею назавше? І нехай згинуть усiлякi вчення! Що для нього значитимуть тодi християни, разом з iхнiм милосердям i похмурою вiрою? Чи не пора звiльнитись од усього цього? Чи не пора розпочати жити, як усi живуть? Що потiм зробить Лiгiя, як узгодить свою долю зi своею вiрою, це не важливо. Яке це мае значення! Передовсiм вона буде йому належати, й це вже сьогоднi. Ще незрозумiло, чи в ii душi вистоiть та вiра перед цим новим для неi свiтом, перед насолодами й захопленнями, яким мусить не пiддатись? А статися це може ще сьогоднi. Досить затримати Хiлона й видати ввечерi наказ. І потiм радiсть без меж! «Чим було мое життя? – думав Вiнiцiй. – Стражданням, невтоленним бажанням i задаванням собi постiйних запитань без вiдповiдей». У цей спосiб покладе край усьому! Пригадав собi, щоправда: вiн обiцяв iй, що не здiйме на неi руку. Але хiба вiн кимось присягався? Нi богами, бо в них уже не вiрив, нi Христом, бо в нього ще не вiрив. Зрештою, якщо почуватиметься скривдженою, вiн одружиться з нею i цим вiдшкодуе ii кривди. Так! Вiн зобов'язаний це зробити, адже завдячуе iй життям. Тут пригадався йому той день, коли разом iз Кротоном увiрвався до ii схованки; пригадався занесений над ним кулак Урса i все, що сталося потiм. Побачив ii, схилену над його ложем, одягнену, як рабиня, красиву, як божество, милосердну й кохану. Погляд вiн мимоволi перевiв на ларарiй i на той хрестик, який залишила йому, покидаючи. Невже iй за все вiдплатить новим замахом? Невже потягне ii за волосся до кубiкулу, як рабиню? І як же зможе це зробити, якщо вiн не тiльки бажае ii, але й кохае, i кохае саме за те, що е такою, яка е? І раптом вiдчув, що не досить йому ii мати в домi, не досить силомiць схопити в обiйми i що його любов хоче вже чогось бiльшого, тобто: ii згоди, ii кохання i ii душi. Благословенним буде цей дах, якщо вона ввiйде пiд нього добровiльно, благословенною буде хвилина, благословенним буде день, благословенним буде життя. Тодi щастя обох буде як море безкрае, як сонце. Та взяти ii примусово означало б навiки вбити таке щастя, а також знищити, сплюндрувати, осквернити найдорожче, найулюбленiше в життi.

Жах охопив його тепер лише на думку про це. Глянув на Хiлона, який дивився йому в обличчя, засунувши руку пiд рам'я, й чухався занепокоено, – й охопила його невимовна огида й бажання розтоптати свого колишнього спiльника так, як топчуть гидких шкiдникiв або отруйну змiю. За хвилину знав уже, що мае робити. Але, не знаючи мiри нi в чому, йдучи за поривом своеi жорстокоi римськоi натури, вiн звернувся до Хiлона з такими словами:

– Не зроблю того, що менi радиш, але щоб ти не пiшов без нагороди, накажу дати тобi триста рiзок у моему домашньому ергастулi.

Хiлон зблiд. На красивому обличчi Вiнiцiя стiльки було холодноi жорстокостi, що бiдолаха нi хвилини не мiг себе тiшити сподiванням, що обiцяна нагорода була тiльки злим жартом.

Отож одразу впав на колiна i, зiгнувшись, почав стогнати:

– Як же це, царю перський? За що?.. Пiрамiдо милостi! Колусе милосердя! За що?.. Я – старий, голодний, бiдний… Служив тобi. Так оддячуеш?..

– Як ти християнам, – одрiзав Вiнiцiй.

І покликав вiльновiдпущеника.

Та Хiлон кинувся йому в ноги i, судорожно iх обнявши, смертельно блiдий, заволав:

– Пане, пане!.. Я старий! П'ятдесят, не триста… П'ятдесят досить!.. Сто, не триста!.. Змилуйся! Змилуйся!

Вiнiцiй вiдштовхнув його ногою й оддав розпорядження. Як оком змигнути за вiльновiдпущеником вбiгли двое сильних квадiв, якi, схопивши Хiлона за рештки волосся, обмотали йому голову його рам'ям i потягли до ергастулу.

– В iм'я Христа!.. – заволав грек у дверях до коридору.

Вiнiцiй лишився сам. Вiддане розпорядження розпалило його i збадьорило. Тим часом старався зiбрати розпорошенi думки i дати iм лад. Вiдчував велике полегшення, i перемога, яку здобув над собою, наповнила його радiстю. Здавалося йому, що зробив якийсь великий крок до Лiгii й належить йому за те якась нагорода. У першу хвилину йому навiть не спало на думку, як несправедливо повiвся вiн iз Хiлоном, наказавши висiкти його за те саме, за що до цього нагороджував. Надто був iще римлянином, аби страждати через чуже страждання та займати свою увагу одним жалюгiдним греком. Коли б навiть подумав про те, вважав би, що вчинив правильно, розпорядившись покарати негiдника. Та вiн думав про Лiгiю i говорив iй: «Не заплачу злом за добро, i якщо ти колись довiдаешся, як повiвся з тим, хто хотiв намовити мене пiдняти на тебе руку, будеш менi за це вдячна». Тут, одначе, схаменувся: чи Лiгiя схвалила б його вчинок вiдносно Хiлона? Адже ii вiровчення велить прощати; адже християни простили негiдника, хоча мали вагомi пiдстави до помсти. Тодi тiльки озвався в його душi крик: «В iм'я Христа!» Пригадав собi, що таким окликом Хiлон визволився з рук лiгiйця, й вирiшив скасувати йому решту кари.

Для того вiн якраз хотiв погукати вiльновiдпущеника, але той з'явився сам i сказав:

– Володарю, той старий зомлiв, а може, й помер. Чи продовжувати сiкти його далi?

– Привести його до тями й до мене.

Доглядач атрiю зник за запоною, але вiдволодати грека, мабуть, було нелегко, бо Вiнiцiй чекав iще тривалий час i починав уже дратуватися, коли врештi раби привели Хiлона i вiдразу ж за знаком господаря вийшли.

Хiлон був блiдий як полотно, по ногах його спливали на мозаiку атрiю тонкi струменi кровi. Однак вiн уже прийшов до тями i, впавши на колiна та простягаючи руки, заговорив:

– Дякую тобi, пане! Ти милосердний i великий.

– Знай, собако, – сказав Вiнiцiй, – що простив тобi заради того Христа, якому й сам життям завдячую.

– Служитиму, пане, йому й тобi.

– Мовчи та слухай. Устань! Пiдеш зi мною й покажеш менi будинок, у якому мешкае Лiгiя.

Хiлон пiдхопився, та ледве став на ноги, зблiд iще дужче й простогнав слабким голосом:

– Пане, я справдi голодний… Пiду, пане, пiду! Але не маю сил… Накажи менi дати хоч рештки з миски твого пса, i я пiду!

Вiнiцiй наказав його нагодувати, дати золоту монету i плащ. Але Хiлон, ослаблий од рiзок i голоду, не мiг iти, навiть попоiвши, хоча волосся пiдiймалося дибом у нього на головi зi страху, що Вiнiцiй сприйме його ослаблення за опiр i накаже знову його сiкти.

– Нехай тiльки вино мене розiгрiе, – повторював, цокаючи зубами, – i зможу йти зараз, хоч би й до Великоi Грецii.

Нарештi вiн набрався сил, i вони пiшли. Дорога була далека. Адже Лiн мешкав, як i бiльшiсть християн, на Затибрi, неподалiк од будинку Мiрiам. Хiлон показав урештi Вiнiцiю невеликий будиночок, який стояв осiбно, – його оточував мур, суцiльно вкритий плющем, – i сказав:

– Це тут, пане.

– Гаразд, – мовив Вiнiцiй, – iди тепер геть, але спершу послухай, що тобi скажу: забудь, що менi служив; забудь, де мешкае Мiрiам, Петро i Главк; забудь також про цей дiм i про всiх християн. Щомiсяця приходитимеш до мого дому, де вiльновiдпущеник Демас видаватиме тобi по двi золотi монети. Але якщо й надалi шпигуватимеш за християнами, накажу засiкти тебе або вiддам у руки префекта мiста.

Хiлон вклонився i сказав:

– Забуду.

Але щойно Вiнiцiй зник за рогом, Хiлон простягнув услiд йому руки i, потрясаючи кулаками, заволав:

– Присягаюсь Атою[265 - Ата – у грецькiй мiфологii уособлення лютоi нестями, потьмарення розуму.] та Фурiями! Не забуду!

І сили покинули його.




Роздiл XXXIII


Вiнiцiй попрямував до будинку, в якому мешкала Мiрiам. Перед воротами зустрiв Назарiя, який знiтився, побачивши його, та Вiнiцiй привiтався чемно й попрохав провести його до матерi.

У помешканнi, крiм неi, застав Петра, Главка, Криспа i ще Павла з Тарса, який нещодавно повернувся з Фрегелл[266 - Фрегелли – мiсто в Лацii (90 км на пiвденний схiд од Рима).]. Побачивши молодого трибуна, всi здивувалися, вiн же сказав:

– Вiтаю вас в iм'я Христа, якого ви шануете.

– Нехай iм'я його буде славним навiки!

– Я бачив доброчеснiсть вашу й вiдчув доброту вашу, тому приходжу до вас як друг.

– І ми вiтаемо тебе як друга, – вiдповiв Петро. – Сiдай, пане, до нашоi трапези як гiсть наш.

– Я сяду до вашоi трапези, тiльки спершу вислухайте мене ти, Петре, i ти, Павле з Тарса, щоб ви переконались у щиростi моiй. Знаю, де перебувае Лiгiя; повертаюся вiд будинку, що поблизу цього помешкання. Маю право взяти ii, воно дано менi iмператором, у мiстi в мене, в моiх будинках, близько п'ятисот рабiв; мiг би оточити ii схованку й захопити ii, одначе не зробив цього й не зроблю.

– За це благословення Господа нехай буде над тобою i нехай очиститься серце твое, – мовив Петро.

– Дякую тобi, але послухайте мене ще: не зробив я цього, хоч живу в муках i тузi. До того як я познайомився з вами, я неодмiнно захопив би ii й затримав примусово, та ваша доброчеснiсть i ваше вчення – хоч я його не визнаю – змiнили щось у моiй душi так, що не вiдважуюсь уже застосовувати силу. Сам не знаю, чому так сталося, але так е! Ось i прийшов до вас, бо ви Лiгii замiнили батька й матiр, i кажу вам: оддайте менi ii за дружину, i я заприсягнуся вам, що не тiльки не заборонятиму iй поклонятися Христу, але й сам постараюсь осягнути його вчення.

Говорив iз пiднесеною головою, рiшучим голосом, але був схвильований i ноги тремтiли в нього пiд смугастим плащем, коли ж пiсля слiв його настало мовчання, вiв далi, мовби намагаючись вiдвернути несприятливу вiдповiдь:

– Знаю, якi перепони iснують, але вона не менш менi дорога, нiж власнi очi, й хоча я ще не християнин, я не ворог нi вам, нi Христу. Хочу бути правдивим перед вами, щоб ви могли довiряти менi. Йдеться зараз про життя мое, i все-таки я говорю вам правду. Інший, може б, вам сказав: «Охрестiть мене!» – я кажу: «Просвiтiть мене!» Вiрю, що Христос воскрес iз мертвих, бо це стверджують люди, що живуть iстиною, якi бачили його пiсля смертi. Вiрю, бо сам бачив, що ваше вчення породжуе доброчеснiсть, справедливiсть i милосердя, а не лиходiйства, якi вам приписують. Небагато досi знаю про вашу вiру. Тiльки те, що бачив у вас, у ваших вчинках, тiльки те, що чув од Лiгii та з розмов iз вами. Все-таки повторюю вам, що i в менi ваша вiра змiнила щось. Ранiше я тримав слуг своiх у залiзних руках, тепер – не можу. Не знав жалостi, тепер знаю. Купався в розкошах, тепер утiк зi ставу Агриппи, бо задихався вiд огиди. До цього вiрив у насильство, тепер вiдмовився вiд нього. Знайте, що сам себе не впiзнаю, та набридли менi бенкети, набридло вино, спiви, цитри й вiнки, набрид iмператорський двiр, i оголенi тiла, i всякi лиходiйства. А коли думаю, що Лiгiя – як снiг у горах, люблю ii ще дужче; i коли подумаю, що така вона завдяки вашому вченню, люблю i це вчення й хочу осягнути його! Але я його не розумiю i не знаю, чи зможу за ним жити й чи стерпить його натура моя, через те живу в непевностi й муках, як в'язень у темницi.

Тут брови його зiйшлись, утворивши страдницьку складку, рум'янець виступив у нього на вилицях, i вiн заговорив знову, кваплячись i хвилюючись:

– Бачите! Терзаюся вiд любовi й вiд темряви. Говорили менi, що ваше вчення не визнае нi життя, нi радостi людськоi, нi щастя, нi закону, нi порядку, нi влади й володарства римлян. Невже це так? Говорили менi, буцiм ви одержимi; скажiть, що ви несете людям? Чи грiх любити? Чи грiх вiдчувати радiсть? Чи грiх бажати щастя? Чи дiйсно ви вороги життя? Чи треба християнину бути жебраком? Чи мушу я вiдмовитись од Лiгii? Якою е ваша iстина? Вашi вчинки й вашi слова – нiби кринична вода, але яке дно тiеi криницi? Бачите, я – щирий. Розсiйте морок! Бо менi говорили й таке: «Грецiя створила мудрiсть i красу, Рим – силу, а що несуть вони?» Тож скажiть, що несете? Якщо за дверима вашими свiтло, вiдчинiть iх менi!

– Ми несемо любов, – сказав Петро.

А Павло з Тарса додав:

– Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, а любовi не мав, був би як мiдь брязкуча…

Але серце старого апостола зворушили муки цiеi душi, що нiби птах у клiтцi рвалася до повiтря й сонця, тож простягнув до Вiнiцiя руки i сказав:

– Хто стукае, тому вiдчинено буде, i милiсть Господа на тобi, тому благословляю тебе, душу твою й любов твою в iм'я Спасителя свiту.

Вiнiцiй, який i так говорив збуджено, почувши благословення, кинувся до Петра, i тодi сталася рiч надзвичайна. Отой нащадок квiритiв, який донедавна не визнавав чужоземця людиною, схопив руку старого галiлеянина й почав ii в поривi вдячностi цiлувати.

І Петро зрадiв, бо розумiв, що зерно знову впало в родючу землю i його рибальська сiть упiймала ще одну душу.

Присутнi, також радiючи цьому явному доказу пошани Господнього апостола, в один голос вигукнули:

– Хвала Всевишньому!

Вiнiцiй випростався з просвiтленим лицем i почав говорити:

– Бачу, що щастя може серед вас мешкати, бо почуваюся щасливим i гадаю, що так само упевните мене в iнших справах. Але скажу вам iще: це станеться не в Римi; iмператор iде до Анцiя, i я мушу iхати з ним, позаяк маю наказ. Знаете, що за непослух – смерть. Але якщо я знайшов прихильнiсть у ваших очах, iдьте зi мною, щоб навчати iстини вашоi. Безпечнiше там буде вам, анiж менi самому; в тому величезному скупченнi народу матимете можливiсть викладати вашу iстину навiть при дворi iмператора. Кажуть, що Акта – християнка, та й серед преторiанцiв е християни, бо сам бачив, як солдати схиляли колiна перед тобою, Петре, бiля Номентанськоi брами. В Анцii маю вiллу, в якiй будемо збиратись, аби пiд боком у Нерона слухати вашi повчання. Говорив менi Главк, що ви заради однiеi душi готовi мандрувати на край свiту, але зробiть це для мене, як зробили для тих, для яких прийшли сюди аж iз Юдеi, зробiть i не покидайте душi моеi!

Вони, вислухавши це, почали радитися, тiшачись думкою про перемогу свого вчення та про значення, яке для язичницького свiту матиме звернення августiана й нащадка одного з найдавнiших римських родiв. І справдi готовi були мандрувати на край свiту заради однiеi душi людськоi i пiсля смертi Вчителя нiчого iншого й не робили, тож негативна вiдповiдь навiть не спала iм на думку. Але Петро був пiд ту пору пастирем усiеi римськоi общини, тож iхати не мiг, натомiсть Павло з Тарса, який був нещодавно в Арiцii та у Фрегеллах i збирався знову в тривалу подорож на Схiд, аби вiдвiдати тамтешнi церкви й оживити iх новим ревним духом, погодився супроводжувати молодого трибуна до Анцiя, – легко ж бо йому було знайти там корабель, який вирушав у грецькi моря.

Вiнiцiй, хоча й засмутився, що Петро, якому вiн багато чим зобов'язаний, не буде його супутником, одначе щиро подякував, а потiм звернувся до старого апостола з останнiм проханням.

– Знаю, де мешкае Лiгiя, – сказав, – мiг би й сам пiти до неi та спитати – позаяк це дозволено, – чи захоче мати мене за чоловiка, якщо душа моя стане християнською, але волiю тебе прохати, апостоле: дозволь менi бачити ii або проведи мене сам до неi. Не знаю, як довго доведеться менi затриматися в Анцii, й не забувайте, що при iмператорi нiхто не впевнений у своему завтрашньому днi. Вже й Петронiй говорив, що не зовсiм буде менi там безпечно. Нехай же ii побачу до того, нехай надивляться на неi очi та я запитаю, чи забуде вона завдане мною зло i чи подiлить зi мною благо.

І апостол Петро всмiхнувся доброзичливо i сказав:

– І хто ж би тобi в заслуженiй радостi мiг вiдмовити, сину мiй!

Вiнiцiй знову схилився до його руки, бо зовсiм уже не мiг угамувати схвильованого серця. Апостол же торкнувся його скронь i сказав:

– Але ти iмператора не бiйся, говорю ж тобi, що жодна волосина не впаде з твоеi голови.

Потiм послав Мiрiам за Лiгiею, наказуючи, щоб не говорила iй, кого серед них зустрiне, аби й дiвчинi тим бiльшу принести радiсть.

Було недалеко, тож невдовзi всi побачили, як мiж миртовими кущами саду Мiрiам веде за руку Лiгiю.

Вiнiцiй хотiв було бiгти назустрiч, але, бачачи кохану, вiдчув, як щастя вiдiбрало в нього сили, – i стояв, затамувавши подих, ледве тримаючись на ногах, а серце калатало, оскiльки був схвильований у сто разiв дужче, нiж тодi, коли вперше в життi почув свист парфянських стрiл бiля своеi голови.

Вона вбiгла в дiм, не сподiваючись нi на що, i, побачивши Вiнiцiя, зупинилась як укопана. Обличчя ii зарожевiлось i враз пополотнiло, потiм вона здивованим i водночас переляканим поглядом обвела присутнiх.

Але навколо бачила яснi, сповненi доброти обличчя; апостол Петро пiдiйшов до неi й запитав:

– Лiгiе, любиш ти його як i ранiше?

Настало мовчання. Губи Лiгii затремтiли, мов у дитини, що збираеться заплакати i, почуваючись винуватою, бачить усе-таки, що треба визнати свою провину.

– Вiдповiдай, – сказав апостол.

Тодi вона, опускаючись до колiн Петра, покiрним i боязким голосом прошепотiла:

– Так…

А Вiнiцiй вмить опинився навколiшках поряд iз нею, Петро поклав руки на iхнi голови i сказав:

– Любiться в Господi й на хвалу йому, бо немае грiха в любовi вашiй.




Роздiл XXXIV


Йдучи з Лiгiею по саду, Вiнiцiй оповiдав iй уривчастими, з глибини серця словами про те, в чому зiзнався апостолам: про неспокiй своеi душi, про змiни, що сталися в ньому, i, врештi, про безмежну тугу, яка затьмарила йому життя вiдтодi, як вiн покинув оселю Мiрiам. Зiзнався Лiгii, що хотiв про неi забути, але не мiг. Думав про неi вдень i вночi. Нагадував йому про неi той хрестик, зв'язаний iз галузок самшиту, що вона йому залишила й вiн його вмiстив у ларарiй i мимоволi шанував як щось божественне. І журився все дужче, бо кохання було сильнiшим за нього й iще в домi Авла охопило цiлком його душу… Іншим нитку життя прядуть Парки[267 - Парки – у римськiй мiфологii богинi долi; тотожнi грецьким Мойрам.], а йому пряли ii любов, туга i смуток. Кепськими були його вчинки, та iх породжувала любов. Кохав ii в Авла, й на Палатинi, i коли в Острiанi бачив, як вона слухала проповiдь Петра, i коли йшов iз Кротоном викрадати ii, й коли вона сидiла бiля його ложа, й коли покинула його. Прийшов ось Хiлон, який виявив ii схованку, i радив ii викрасти, але вiн покарав грека й пiшов до апостолiв прохати про iстину i про неi… І нехай буде благословенною та хвилина, коли таке спало йому на думку, бо ось тепер бiля неi, i, мабуть, вона вже не тiкатиме бiльше вiд нього, як останнього разу втекла з оселi Мiрiам?

– Я не вiд тебе тiкала, – сказала Лiгiя.

– Так чому ж це зробила?

І вона пiдвела на нього своi очi кольору iрисiв, потiм схилила засоромлено голову i сказала:

– Сам знаеш…

Вiнiцiй замовк на мить од переповнення щастям, потiм знову заговорив, як поволi розкривалися його очi, що вона зовсiм одрiзняеться вiд римлянок i хiба що лише на Помпонiю схожа. Не вмiв iй, зрештою, як слiд висловити, бо сам не усвiдомлював, що вiдчував; а з нею приходить у свiт якась зовсiм iнша краса, якоi досi на свiтi не бувало i яка не тiльки тiло, але й душа. Натомiсть сказав iй слова, якi наповнили ii радiстю, адже покохав ii навiть за те, що тiкала вiд нього i що буде для нього священною при родинному вогнищi…

Схопивши ii за руку, не мiг уже продовжувати, дивився тiльки на неi в захватi, як на знайдене щастя життя, й повторював ii iм'я, наче бажаючи впевнитися, що знайшов ii, що бiля неi:

– О Лiгiе! О Лiгiе!..

Врештi заходився розпитувати ii, що дiялося в ii душi, й вона зiзналася, що покохала його ще в домi Авла i що коли б вiн повернув ii до них iз Палатину, не втаiла б од них своеi любовi й постаралася б пом'якшити iхнiй гнiв на нього.

– Я присягаюся тобi, – сказав Вiнiцiй, – що менi на думку навiть не спадало вiдбирати тебе у Плавтiiв. Петронiй розповiсть коли-небудь тобi, що вже тодi я сказав йому, що тебе кохаю i що прагну одружитись iз тобою. Я сказав йому: «Нехай змастить моi дверi вовчим лоем i нехай сяде бiля мого вогнища!» Та вiн мене висмiяв i навiв iмператора на думку забрати тебе як заручницю й оддати менi. Скiльки ж разiв проклинав я його в своiм горi, та, може, це вдало доля так вирiшила, бо iнакше б не познайомився з християнами й не зрозумiв би тебе…

– Вiр менi, Марку, – вiдказала Лiгiя, – що це Христос навмисне вiв тебе до себе.

Вiнiцiй пiдвiв голову з деяким здивуванням.

– І справдi! – вiдповiв жваво. – Все складалося так дивно: шукаючи тебе, зустрiвся з християнами… В Острiанi здивовано слухав апостола, бо таких слiв нiколи не чув. То ж ти молилася за мене.

– Так, – вiдповiла Лiгiя.

Пройшли повз альтанку, увиту плющем, й наблизилися до мiсця, де Урс, задушивши Кротона, кинувся на Вiнiцiя.

– Тут, – мовив молодик, – коли б не ти, пропав би я.

– Не згадуй! – вiдповiла Лiгiя. – І не нагадуй про це Урсовi.

– Хiба ж мiг мститися йому за те, що вiн тебе захищав? Коли б вiн був рабом, зараз би дарував йому волю.

– Коли б вiн був рабом, Авл давно б його вiдпустив.

– Пам'ятаеш, – сказав Вiнiцiй, – що я тебе хотiв повернути Плавтiям? Але ж ти вiдповiла, що iмператор мiг би про це довiдатись i помститись iм. Дивись: тепер зможеш iх бачити, коли захочеш.

– Чому, Марку?

– Кажу «тепер» i думаю, що зможеш iх бачити безпечно тодi, коли будеш моею. Так!.. Бо коли б iмператор, довiдавшись про це, запитав, що зробив iз заручницею, яку вiн менi довiрив, я б йому сказав: «Одружився з нею, й до Плавтiiв ходить з моеi волi». Вiн довго в Анцii не пробуде, бо йому хочеться в Ахайю, а хоч би й затримався, не маю потреби бачити його щоденно. Коли Павло з Тарса навчить мене вашоi iстини, зразу ж прийму хрещення й приiду сюди, спробую повернути приязнь Плавтiiв, якi днями прибувають до мiста, й не буде вже перешкод, i тодi заберу тебе й посадовлю бiля свого вогнища. О carissima! carissima!

Сказавши це, пiднiс руки догори, нiби закликаючи небо в свiдки своеi любовi, й Лiгiя, пiдвiвши на нього сяючi очi, сказала:

– І тодi я скажу: «Де ти, Каю, там i я, Кая».

– Нi, Лiгiе! – вигукнув Вiнiцiй, – присягаюся тобi, що нiколи жодна жiнка не була такою шанованою в домi чоловiка, як ти будеш у моему.

Якийсь час iшли мовчки, щастя переповнювало iм груди, закоханi одне в одного, схожi на двое божеств i такi красивi, нiби iх разом iз квiтами породила весна.

Спинилися врештi пiд кипарисом поблизу входу до будинку. Лiгiя притулилася до його стовбура. Вiнiцiй же знову почав прохати тремтячим голосом:

– Накажи Урсовi пiти до Плавтiiв, забрати твоi речi й iграшки дитячi та принести до мене.

І вона, спалахнувши як троянда або як ранкова зоря, вiдповiла:

– Звичай велить iнше…

– Я знаю. Заносить iх услiд за нареченою пронуба[268 - Матрона, що супроводжуе наречену й навчае ii обов'язкiв дружини. (Прим. авт.)], але ти зроби це для мене. Я заберу iх на свою вiллу в Анцii, й вони нагадуватимуть менi про тебе.

Тут склав руки й почав благально повторювати як дитина:

– Помпонiя повернеться днями, тож зроби це, diva, зроби, carissima моя!

– Нехай Помпонiя зробить, як захоче, – вiдповiла Лiгiя, спалахнувши ще дужче при згадуваннi «пронуби».

І знову замовкли, коли любов почала iм забивати подих. Лiгiя стояла, обпершись плечима об кипарис, обличчя ii бiлiло в його тiнi, мов квiтка, очi були опущенi, груди часто здiймалися, i Вiнiцiй мiнився на лицi та блiд. В полудневiй тишi вони чули биття своiх сердець i в насолодi взаемнiй той кипарис, миртовi кущi та плющ альтанки перетворювалися на сад любовi.

Але Мiрiам показалася в дверях i запросила iх полуднувати. Сiли тодi мiж апостолами, тi ж дивилися на них iз радiстю, мов на молоде поколiння, що пiсля iхньоi смертi мало зберiгати й сiяти далi зерна нового вчення. Петро переломлював i благословляв хлiб; на всiх обличчях був спокiй, i якесь величезне щастя, здавалося, переповнюе всю цю оселю.

– Дивись, – врештi сказав Павло, звертаючись до Вiнiцiя, – невже ж ми вороги життя й радостi?

Той же вiдповiв:

– Бачу, твоя правда, бо нiколи не був я таким щасливим, як серед вас.




Роздiл XXXV


Увечерi того ж дня Вiнiцiй, проходячи повз Форум додому, помiтив при в'iздi в Тускуланську вулицю позолоченi ношi Петронiя, якi несли восьмеро вiфинцiв, i, зупинивши iх знаком руки, наблизився до фiранок.

– Бажаю тобi приемних i солодких снiв! – гукнув зi смiхом, дивлячись на заспане обличчя Петронiя.

– Ах, це ти! – сказав, прокидаючись, Петронiй. – Так! Задрiмнув, бо нiч провiв на Палатинi. Тепер ось вибрався, щоб купити собi щось для читання до Анцiя… Що чути?

– Ходиш по книгарнях? – спитав Вiнiцiй.

– Так. Не хочеться робити безладу в бiблiотецi, тому на дорогу роблю особливi запаси. Здаеться, вийшли новi речi Музонiя та Сенеки. Шукаю також Персiя[269 - Персiй Флакк Авл (34—62) – римський поет-сатирик.] й одне видання еклог Вергiлiя[270 - …видання еклог Вергiлiя… – «Еклоги», або «Буколiки» – поетична збiрка видатного римського поета Публiя Вергiлiя Марона (70—19 до н. е.).], що його немае в мене. Ох, який же я втомлений, i як болять руки вiд знiмання сувоiв зi стержнiв… Бо коли я нарештi в книгарнi, цiкавiсть бере, хочеться побачити й те, й iнше. Був я в Авiруна, в Атракта в Аргiлетi, а перед тим iще в Сосiiв на Сандальнiй вулицi. Присягаюся Кастором! Як менi хочеться спати!..

– Ти був на Палатинi, отже, я тебе спитаю, що чути? Або знаеш що? Одiшли ношi та коробки з книжками, i ходiмо до мене. Поговоримо про Анцiй i ще про щось.

– Гаразд, – вiдповiв Петронiй, висуваючись iз нош. – Мусиш же знати, що пiслязавтра вирушаемо до Анцiя.

– Звiдки ж менi знати?

– На якому ти свiтi живеш? Значить, я перший повiдомляю тобi новину? Так! Будь напоготовi пiслязавтра вранцi. Горох iз маслиновою олiею не допомiг, хустка на товстiй шиi не допомогла, i Мiднобородий охрип. Позаяк така справа, зволiкати не можна. Проклинае Рим i його повiтря на чому свiт стоiть, радий би його з землею зрiвняти або знищити вогнем, хочеться моря йому якнайшвидше. Каже, що тi запахи, якi вiтер несе з вузьких вуличок, заженуть його в могилу. Сьогоднi в усiх храмах здiйснюються великi жертвопринесення, щоб до нього повернувся голос, – i бiда Рима, й особливо сенату, якщо швидко не повернеться.

– Не було б тодi за чим iхати до Ахайi.

– Хiба ж у нашого божественного iмператора тiльки один талант? – вiдповiв, смiючись, Петронiй. – Виступив би на олiмпiйських iграх як поет зi своiми вiршами про пожежу Троi, як вiзник, як музикант, як атлет, ба навiть як танцюрист, i забрав би у кожному разi всi вiнки, призначенi для переможцiв. Чи знаеш, чому ця мавпа охрипла? Ось учора захотiлося йому зрiвнятися в танцi з нашим Парiсом, i танцював нам iсторiю Леди, при цьому спiтнiв i застудився. Весь був мокрий, липкий, мовби щойно витягнутий iз води вугор. Мiняв маски одну за одною, вертiвся веретеном, махав руками, наче п'яний матрос, – гидко було дивитися на це товсте черево й на тонкi ноги. Парiс навчав його два тижнi, але уяви собi Агенобарба в образi Леди чи бога-лебедя! Оце лебiдь! Нема чого казати! Але вiн хоче публiчно виступити з цiею пантомiмою – спершу в Анцii, потiм у Римi.

– Засмучувалися люди вже тим, що спiвав публiчно, та лише подумати, що римський iмператор виступить як мiм, нi! Цього, мабуть, Рим не витерпить!

– Любий мiй! Рим усе витерпить, а сенат ухвалить винести подяку «отцю вiтчизни».

За хвилину додав:

– А чернь iще й пишаеться тим, що iмператор ii – блазень.

– Скажи сам, чи можна було дужче спадлючитись?

Петронiй здвигнув плечима.

– Ти собi сидиш удома у своiх роздумах то про Лiгiю, то про християн, тож, мабуть, не знаеш, що сталося кiлька днiв тому. Адже Нерон публiчно одружився з Пiфагором. Виступав як наречена. Здавалося, що це вже мiру безумства перебрано, чи не так? І що скажеш: прийшли викликанi фламiни й урочисто одружили. Я сам був при цьому! І я можу багато чого стерпiти, одначе зiзнаюся, подумав, що боги, якщо вони е, мусили б дати якийсь знак… Але iмператор не вiрить у богiв i мае рацiю.

– Отож е в однiй особi верховним жерцем, богом i атеiстом, – сказав Вiнiцiй.

Петронiй засмiявся:

– І справдi! Не спало менi на думку, а це ж поеднання, якого свiт досi не бачив.

І, зупинившись, сказав:

– Бо треба ще додати, що цей верховний жрець, який не вiрить у богiв, i цей бог, який кепкуе з богiв, боiться iх, як атеiст.

– Доводом е те, що сталося в храмi Вести.

– Що за свiт!

– Який свiт, такий iмператор!

– Але це довго не триватиме.

Так, розмовляючи, ввiйшли вони в дiм Вiнiцiя, який весело наказав подавати вечерю, а потiм, звернувшись до Петронiя, сказав:

– Нi, любий мiй, свiт мусить вiдродитися.

– Ми його не вiдродимо, – вiдповiв Петронiй, хоча б тому, що в часи Нерона людина, як метелик: живе при сонцi милостi, а при першому холодному повiваннi гине… хоч би й не хотiв! Присягаюся сином Майi! Нерiдко задаю собi запитання: яким дивом отакий Луцiй Сатурнiн мiг дожити до дев'яноста трьох рокiв, пережити Тиберiя, Калiгулу, Клавдiя?.. Та досить про це! Чи дозволиш менi послати твоi ношi за Евнiкою? Перехотiлося менi спати, i маю намiр повеселитися. Накажи, щоб до вечерi прийшов цитрист, а потiм побалакаемо про Анцiй. Треба про це подумати, i особливо тобi.

Вiнiцiй розпорядився, щоб послали за Евнiкою, та сказав, що стосовно перебування в Анцii не збираеться морочити собi голову. Нехай морочать ii собi тi, хто не вмiе жити iнакше, як у променях iмператорськоi милостi. Свiт не зiйшовся клином на Палатинi, особливо для тих, хто щось iнше мае у серцi та в душi.

І мовив це так недбало, з такою жвавiстю й так весело, що все це вразило Петронiя, тож, подивившись за хвилину на нього, сказав:

– Що з тобою дiеться? Ти сьогоднi такий, яким був тодi, коли ще носив золоту буллу на шиi.

– Я щасливий, – вiдповiв Вiнiцiй. – Запросив тебе навмисно, щоб тобi це сказати.

– Що з тобою сталося?

– Щось таке, вiд чого б не вiдступився за всю римську iмперiю.

Сказавши це, сiв, обперся на поруччя крiсла, пiдпер голову рукою й заговорив з усмiхненим обличчям i сяючими очима:

– Чи пам'ятаеш, як були ми разом в Авла Плавтiя й там уперше ти побачив божественну дiвчину, яку сам назвав ранковою зорею i весною? Пам'ятаеш ту Психею[271 - Психея – в античнiй мiфологii уособлення охопленоi коханням людськоi душi; зображувалась у виглядi метелика або крилатоi дiвчинки. Розповсюдженим сюжетом античного мистецтва та лiтератури була iсторiя про союз Психеi з богом кохання Еротом (Амуром).], ту незрiвнянну, ту найпрекраснiшу з дiвиць i з ваших богинь?

Петронiй дивився на нього з таким здивуванням, нiби хотiв перевiрити, чи з головою у того все гаразд.

– Про кого ти говориш? – запитав урештi. – Певна рiч, що пам'ятаю Лiгiю.

І Вiнiцiй сказав:

– Я ii наречений.

– Що?..

Але тут Вiнiцiй пiдхопився й гукнув вiльновiдпущеника.

– Нехай раби стануть тут передi мною, всi до единоi душi! Хутко!

– Ти ii наречений? – повторив Петронiй.

Але не встиг отямитися вiд здивування, як величезний атрiй Вiнiцiйового дому закишiв людьми. Бiгли задиханi дiди, лiтнi чоловiки, жiнки, хлопчики, дiвчата. З кожною хвилиною атрiй заповнювався щiльнiше: в коридорах, якi називалися «фауцiями», чулися голоси рабiв, якi перегукувалися рiзними мовами. Врештi поставали всi шерегами бiля стiн i мiж колонами, Вiнiцiй же, стоячи бiля iмплувiю, звернувся до вiльновiдпущеника Демаса з такими словами:

– Хто вислужив у цьому домi двадцять рокiв, мае завтра з'явитися до претора, де отримае волю; хто прослужив менше, отримае по три золотi монети й подвiйну порцiю iжi протягом тижня. До сiльських ергастулiв послати наказ, аби скасовано було покарання, знято в людей кайдани з нiг i годовано iх достатньо. Знайте, що настав для мене щасливий день, i я хочу, щоб у домi панувала радiсть.

Вони протягом хвилини стояли мовчки, нiби вухам власним не вiрячи, потiм усi разом пiднесли руки догори i закричали:

– А-а! Володарю! А-а-а!..

Вiнiцiй змахом руки вiдпустив iх, i, хоч мали охоту дякувати й падати йому в ноги, розiйшлися поспiхом, наповнюючи дiм щастям од пiдвалiв до даху.

– Завтра, – сказав Вiнiцiй, – накажу iм iще вийти в сад i накреслити перед собою знаки, якi захочуть. Тих, хто накреслить рибу, звiльнить Лiгiя.

Але Петронiй, що не здатний був довго чому-небудь дивуватися, отямився вже й запитав:

– Рибу? Ага! Пам'ятаеш, що говорив Хiлон: це знак християн.

Потiм простягнув руку до Вiнiцiя i сказав:

– Щастя е завше там, де його людина бачить. Нехай Флора[272 - Флора – римська богиня рослинного царства, квiтiв i садiв.] сипле вам квiти пiд ноги протягом довгих лiт. Зичу тобi всього, чого сам собi зичиш.

– За що тобi дякую, бо думав: будеш одраджувати, – i це, знаеш, був би втрачений час.

– Я, одраджувати? Аж нiяк. Навпаки, говорю тобi, що добре робиш.

– Ага, змiннику! – вiдповiв весело Вiнiцiй. – Невже забув, що ти менi колись говорив, коли ми виходили з дому Грецини?

Але Петронiй вiдповiв холоднокровно:

– Нi! Але змiнив думку.

Через хвилину ж додав:

– Мiй любий! У Римi все змiнюеться. Чоловiки мiняють дружин, жiнки мiняють чоловiкiв, чому б я не мав змiнити думку? Ще трохи, i Нерон одружився б з Актою, якiй навмисне для нього зробили царський родовiд. І що ж! Мав би порядну дружину, а ми порядну Августу. Присягаюся Протеем[273 - Протей – у грецькiй мiфологii син Посейдона, морське божество, здатне прибирати вигляду рiзних iстот.] i його морськими безоднями! Завше буду змiнювати думку, коли вважатиму це доречним або вигiдним. Щодо Лiгii, ii царське походження достовiрнiше, нiж пергамськi предки Акти. Але ти стережися в Анцii Поппеi, вона мстива.

– Навiть не подумаю! Волосина в мене з голови не впаде в Анцii.

– Якщо ти вважаеш, що мене здивуеш iще раз, то помиляешся, але звiдки в тебе така впевненiсть?

– Менi це сказав апостол Петро.

– А! Сказав апостол Петро! На це нема заперечення, дозволь усе-таки, щоб я вжив усiх запобiжних заходiв, хоча б для того, щоби Петро не виявився лжепророком, бо, коли б апостол Петро випадково помилився, мiг би втратити твою довiру, яка й надалi, напевно, апостоловi Петру придасться.

– Роби, як знаеш, але я йому вiрю. І якщо думаеш, що налаштуеш мене проти нього, повторюючи з насмiшкою його iм'я, ти помиляешся.

– Але ще одне запитання: чи ти став уже християнином?

– Іще нi, але Павло з Тарса iде зi мною, щоб менi тлумачити вчення Христа, а потiм прийму хрещення, – адже слова, що ти говорив, буцiм вони вороги життя й радостi, е неправда!

– Тим лiпше для тебе i для Лiгii, – вiдповiв Петронiй.

І, здвигнувши плечима, сказав, нiби сам до себе:

– Дивуе, одначе, як цi люди вмiють залучати прихильникiв i як ця секта розширюеться.

І Вiнiцiй вiдповiв з таким запалом, нiби й сам уже був охрещений:

– Так! Тисячi й десятки тисяч е в Римi, в мiстах Італii, в Грецii й Азii. Є християни в легiонах i серед преторiанцiв, е в самому iмператорському палацi. Визнають це вчення раби й громадяни, убогi й багатi, плебеi й патрицii. Ти ж знаеш, що деякi з Корнелiiв[274 - Корнелii – давнiй i знаменитий патрицiанський рiд.] е християнами, що Помпонiя Грецина християнка, була, здаеться, Октавiя i вважае нею себе Акта? Так, це вчення охоплюе свiт, i лише воно може його вiдродити. Не здвигуй плечима, бо хто знае, може, за мiсяць або за рiк сам його приймеш.

– Я? – сказав Петронiй. – Нi, присягаюся сином Лето[275 - …присягаюся сином Лето… – тобто Аполлоном.]! Я його не прийму, хоч би в ньому була iстина й мудрiсть як людська, так i божественна… Це вимагало б турбот, а я не люблю турбуватися. Це вимагало б зречень, а я не люблю в життi нi в чому собi вiдмовляти… Із твоею натурою, схожою на вогонь i окрiп, завше могло щось таке трапитись, але я? В мене е моi геми, моi камеi, моi вази й моя Евнiка. В Олiмп я не вiрю, але його собi влаштовую на землi й процвiтатиму, поки мене уразять стрiли божественного лучника або коли iмператор накаже менi розiтнути вени. Я надто вподобав аромат фiалок i зручний триклiнiй. Люблю навiть наших богiв… як риторичнi постатi, також Ахайю, куди вирушу з нашим гладким, тонконогим, незрiвнянним, божественним iмператором, Августом, Перiодонiкiем[276 - Перiодонiкiй – постiйний переможець у змаганнях.], Геркулесом, Нероном!..

Сказавши це, розвеселився тiльки вiд припущення, що мiг би прийняти вчення галiлейських рибалок, i почав упiвголоса наспiвувати:

		Зеленню мирту я обiв'ю блискучий свiй меч,
		За прикладом Гармодiя й Арiстогiтона…

Але замовк, коли раб-покликач оголосив, що прибула Евнiка.

Невдовзi по ii прибуттi подано й вечерю, пiд час якоi, пiсля кiлькох пiсень, виконаних цитристом, Вiнiцiй розповiв Петронiю про вiдвiдини Хiлона i про те, як цi вiдвiдини навели його на думку вирушити до апостолiв, – а прийшла ця думка саме тодi, коли сiкли Хiлона.

На це Петронiй, якого знову почав змагати сон, приклав руку до чола i сказав:

– Думка була добра, позаяк добрий результат. А щодо Хiлона, я звелiв би дати йому п'ять золотих монет, але оскiльки ти наказав його вiдшмагати, то вже лiпше б його було засiкти на смерть, бо хто його знае, чи не кланятимуться йому з часом сенатори, як нинi кланяються нашому лицарю-Дратвi-Ватинiю. Добранiч.

І, знявши вiнки, почали збиратися з Евнiкою додому; коли вийшли, Вiнiцiй вирушив до бiблiотеки й написав Лiгii такого листа:

«Хочу, щоб, коли ти розплющиш своi прекраснi очi, о божественна, лист цей сказав тобi: добридень! Тому сьогоднi пишу, хоч завтра побачу тебе. Імператор пiслязавтра вiд'iздить до Анцiя, i я, – eheu! – мушу його супроводжувати. Я вже говорив тобi, що не послухатися – ризикувати життям, а я тепер не маю хоробростi вмирати! Але якщо ти не хочеш, напиши менi одне слово, i лишуся – тодi вже Петронiю доведеться вiдвертати небезпеку вiд мене. Нинi, в день радостi, роздав я нагороди всiм рабам, а тих, що прослужили в домi двадцять рокiв, завтра поведу до претора, щоб iх звiльнити. Ти, люба, маеш мене за це похвалити, позаяк менi здаеться, що це узгоджуеться з тим солодким ученням, яке ти сповiдуеш, а крiм того, зробив я це заради тебе. Завтра скажу iм, що волею зобов'язанi тобi, щоб тобi дякували i славили твое iм'я. Сам зате вiддаюся в рабство щастю й тобi, i дай боже, щоб нiколи не довелося менi звiльнитись. Хай буде проклятий Анцiй i подорож Агенобарба. Я тричi, чотири рази щасливий, що не такий мудрий, як Петронiй, бо, може, мусив би iхати ще й до Ахайi. Тим часом хвилина розставання всолодить менi думку про тебе. Як тiльки зможу вирватися, верхи поспiшу до Рима, щоб удовольнити очi баченням тебе i слух твоiм солодким голосом утiшити. Якщо ж не зможу, пришлю раба з листом i запитаннями про тебе. Вiтаю тебе, божественна, та обiймаю ноги твоi. Не гнiвайся, що тебе називаю божественною. Якщо заборониш, послухаюсь, але сьогоднi ще не вмiю iнакше. Вiтаю з майбутньоi твоеi оселi – всiею душею».




Роздiл XXXVI


Вiдомо було в Римi, що iмператор мае намiр одвiдати по дорозi Остiю, – а радше найбiльший у свiтi корабель, який щойно припровадив зерно з Александрii, – а звiдти Прибережною дорогою[277 - Via Littoralis. (Прим. авт.)] вирушить до Анцiя. Накази було видано вже кiлька днiв тому, тож зранку бiля Остiйськоi брами зiбралися натовпи мiськоi чернi та чужоземцiв з усiх краiн свiту, щоб удовольнити очi виглядом iмператорського почту, на який римський плебс нiколи не мiг уволю надивитися. Дорога до Анцiя не була важкою та далекою, у самому ж мiстi, з розкiшно оздобленими палацами та вiллами, можна було знайти все, щоб жити зi зручностями й навiть iз найбiльш вишуканою, як на тi часи, розкiшшю. Одначе iмператор мав звичку брати з собою в дорогу всякi речi, що йому подобалися: вiд музичних iнструментiв i домашнього начиння до статуй i мозаiк, якi викладали навiть тодi, коли хотiв лише на короткий час зупинитися в дорозi чи то для вiдпочинку, чи то щоб попоiсти. Через це супроводжували його в кожнiй поiздцi полчища слуг, окрiм преторiанських загонiв i августiанiв, iз яких кожне мало своiх рабiв.

Рано-вранцi цього дня пастухи з Кампанii, в козиних шкурах i з засмаглими обличчями, погнали вперед крiзь браму п'ятсот ослиць, аби Поппея наступного дня, прибувши до Анцiя, могла скупатися, як звичайно, у iхньому молоцi. Чернь зi смiхом i задоволенням витрiщалася на довгi вуха череди, що гойдалися в хмарах куряви, i з радiстю слухала свист бичiв, а також дикi покрики пастухiв. Коли пройшли ослицi, на дорогу налетiв рiй пахолкiв, якi, очистивши ii старанно, почали розкидати квiти й хвою пiнiй. У натовпах повторювали з певною гордiстю, що вся дорога аж до Анцiя буде так обсипана квiтами, зiбраними з приватних садiв околицi й навiть придбаними за високою цiною в перекупок бiля Мугiонськоi брами. По мiрi спливання ранкових годин зростала кiлькiсть людей у натовпах. Приходили цiлими родинами, а щоб час не видався занадто тривалим, розкладали харчi на каменях, призначених для спорудження нового храму Церери, i снiдали просто неба. Де-не-де утворилися гурти, де верховодили бувальцi. Просторiкували з приводу iмператорськоi поiздки, а також про його наступнi подорожi i про подорожi взагалi, – причому матроси та вiдставнi солдати розповiдали чудеса про краiни, про якi вони чули пiд час далеких походiв i в якi не ступала досi нога римлянина. Городяни, що не були нiколи в життi далi Аппiйовоi дороги, слухали iз здивуванням про чудеса Індii та Аравii, про архiпелаги навколо Британii, де на одному з островiв Брiарей захопив сонного Сатурна[278 - …де… Брiарей захопив сонного Сатурна… – Брiарей – у грецькiй мiфологii один iз т. зв. сторуких (синiв бога неба Урана та богинi землi Геi), потворна iстота з п'ятдесятьма головами та сотнею рук; Брiарей допомагав Зевсу в боротьбi проти титанiв i Кроноса, якого (за рiдкiсною версiею мiфу) вiн захопив сонним на одному з островiв Британського моря.] й де мешкали духи, про краiни гiперборейськi[279 - …про краiни гiперборейськi… – Мiфiчна краiна гiпербореiв, за уявленнями стародавнiх людей, розташовувалася десь на Пiвночi, «за Бореем».], про застиглi моря, про шипiння та рев, якi видавали води Океану у хвилi, коли призахiдне сонце занурювалося в його безодню. Легко вiрила голота цим небилицям, у яких не сумнiвалися навiть такi люди, як Плiнiй i Тацит. Балакали також про той корабель, який мав одвiдати iмператор, – що везе на два роки пшеницi, а ще й чотириста мандрiвникiв, стiльки ж матросiв i багато диких звiрiв, яких мали б використати пiд час лiтнiх iгор. Усiх об'еднувала любов до iмператора, що не тiльки годував, але й розважав народ. Отож готувалися палко вiтати його.

Тим часом показався загiн нумiдiйських вершникiв, якi належали до преторiанського вiйська. Вони були в жовтих тунiках iз червоними поясами, великi сережки кидали золотi полиски на iхнi чорнi обличчя. Гостряки iхнiх бамбукових списiв сяяли на сонцi, мов язики полум'я. Вслiд за ними рухалася цiла процесiя. Натовпи посунули, аби ближче придивитися до неi, та надiйшли загони пiших преторiанцiв i, вишикувавшись обабiч брами вздовж дороги, стримували людей, що тiснилися до неi. Попереду рухалися повози, везучи намети з пурпуру, червонi та фiолетовi, намети з бiлого як снiг вiсону, затканого золотими нитками, i схiднi килими, i столи з лимонного дерева, i шматки мозаiк, i кухонне начиння, i клiтки з птахами зi Сходу, Пiвдня та Заходу, чий мозок або язики призначалися для iмператорського столу, i амфори з вином, i корзини з овочами. Але предмети, якi б могли погнутись або розбитися на iмператорських повозах, несли пiшi раби. Цiлi сотнi людей несли посуд i статуетки з мiдi коринфськоi; однi – етруськi вази, другi – грецькi, третi – золотий посуд або виготовлений iз срiбла чи александрiйського скла. Охороняли iх невеликi загони пiших i кiнних преторiанцiв, при кожному гуртi рабiв пильнували дозорцi, озброенi нагаями зi шматочками олова на кiнцях i залiза замiсть трiскачок. Хода, що складалася з людей, якi обережно й зосереджено несли рiзноманiтнi предмети, нагадувала урочисту процесiю, а схожiсть стала ще виразнiшою, коли понесли музичнi iнструменти iмператора та двору. Видно було арфи, лютнi грецькi, гебрайськi та египетськi, лiри, формiнги[280 - Формiнга – лiра, арфа.], цитри, сопiлки, довгi гнутi труби та кимвали. Дивлячись на це море iнструментiв, якi сяяли на сонцi золотом, бронзою, коштовним камiнням i перлами, можна було подумати, що Аполлон чи Вакх зiбралися в подорож по свiту. Показалися чудовi колiсницi, повнi мальовничих груп акробатiв, танцiвникiв i танцiвниць iз тирсами в руках. За ними iхали раби, призначенi не для домашнiх послуг, а для хотi: хлопчики й малi дiвчатка, яких шукали по всiй Грецii та Малiй Азii, – з довгим волоссям або кучерями, забраними в золотi сiтки, вони схожi були на амурiв, iз прекрасними обличчями, що були вкритi товстим шаром косметики з побоювання, аби нiжну шкiру не обпалив вiтер Кампанii.

Потiм знову рухався преторiанський загiн велетенських сiкамбрiв, бородатих, свiтловолосих i рудих, iз блакитними очима. Прапороносцi, званi «iмагiнарiями, несли перед ними римських орлiв, таблицi з написами, статуетки германських i римських богiв i, нарештi, статуетки та погруддя iмператора. З-пiд шкур i солдатських панцирiв виглядали руки, засмаглi й сильнi, як военнi машини, здатнi володiти важкою зброею, яка належала цьому роду вiйська. Земля, здавалося, вгинаеться пiд iхнiми рiвномiрними, важкими кроками, вони ж, нiби усвiдомлюючи свою силу, яку могли спрямувати навiть проти самого iмператора, поглядали зневажливо на вуличну чернь, очевидно забувши, що чимало з них прийшли до цього мiста в ланцюгах. Але цих було не так багато, головнi ж бо преторiанськi сили лишилися в таборах на мiсцi, щоб пильнувати за мiстом i тримати його в покорi. Коли пройшли, повели запряжних тигрiв i левiв Нерона, щоб, коли йому закортить наслiдувати Дiонiса, було кого впрягти в колiсницю. Вели iх iндуси та араби на сталевих ланцюгах iз нашийниками, таким чином уквiтчаними, що здавалися вiнками з квiтiв. Прирученi досвiдченими бестiарiями звiрi дивилися на натовпи своiми зеленими, нiби сонними очима, часом пiдводячи величезнi голови, втягуючи з шумом у нiздрi людський дух, облизуючись довгими, гнучкими язиками.

Потяглися ще iмператорськi колiсницi та ношi, бiльшi й меншi, золотi або пурпуровi, iнкрустованi слоновою кiсткою, перлами та оздобленi блискучим коштовним камiнням; за ними знову малий загiн преторiанцiв у римських позолочених обладунках, який складався з самих iталiйських солдатiв-добровольцiв[281 - Жителiв Італii було ще за правлiння Августа звiльнено вiд вiйськовоi служби, внаслiдок чого так звана cohors italica (iталiйська когорта), що зазвичай стояла в Азii, складалась iз добровольцiв. Також у преторiанському вiйську служили або iноземцi, або добровольцi. (Прим. авт.)], за ними йшли натовпи вишукано вбраноi двiрськоi челядi та хлопчикiв, i, врештi, iхав сам iмператор, про наближення якого сповiщало здалеку ревище натовпiв.

Серед тiсняви перебував i апостол Петро, що захотiв раз у життi побачити iмператора. Супроводжувала його Лiгiя, iз закритим цупкою тканиною обличчям, i Урс, чия сила становила для дiвчини опiку серед цих безладних, розгнузданих натовпiв. Лiгiець узяв один з каменiв, призначених для будiвництва храму, i принiс його апостоловi, щоб той, ставши на камiнь, мiг лiпше за iнших бачити. Народ спершу ремствував, позаяк Урс розсував усiх на своему шляху, мов корабель прорiзае хвилi, але коли самотужки пiдняв камiнь, що його четверо наймiцнiших силачiв не могли зрушити з мiсця, нарiкання змiнилися здивуванням i криками: «Macte!»[282 - Вiдмiнно! (Лат.)] Але тим часом пiд'iхав iмператор. Сидiв у колiсницi з наметом, яку везли шестеро бiлих iдумейських огирiв[283 - …шестеро бiлих iдумейських огирiв… – Ідумея (область на пiвднi Палестини) славилася своiми кiньми.] iз золотими пiдковами. Намет на колiсницi навмисно з двох бокiв був розкритий, аби натовпи могли бачити iмператора. Могло там вмiститися кiлька людей, але Нерон, волiючи, щоб увага зосереджувалася на ньому, iхав через усе мiсто сам, маючи бiля нiг двох карликiв-виродкiв. Одягнений був у бiлу тунiку та в аметистову тогу, що кидала синюватий блиск на його обличчя. На головi мав лавровий вiнок. Од часу виiзду до Неаполiса значно погладшав. Обличчя його розпливлося; пiд нижньою щелепою звисало подвiйне пiдборiддя, вiд чого рот його, що був завжди занадто близько до носа, тепер, здавалося, опинився пiд самими нiздрями. Товста шия, як завжди, була обгорнута шовковою хусткою, поправляв ii щохвилини бiлою пухкою рукою, порослою на згинах рудим волоссям, – нагадувало воно кривавi плями, та iмператор не дозволяв епiляторам видаляти його, позаяк йому сказано, що супроводжуеться це появою дрожу в пальцях, який заважае грати на лютнi. Безмежне марнославство було написане, як завше, на його обличчi в поеднаннi з утомою та нудьгою. Взагалi було це обличчя страшне й водночас блазенське. Їдучи, вертiв головою на обидва боки, часом примружуючи очi й чутко прислухаючись, як його вiтають. Зустрiчали його бурею оплескiв та криками: «Привiт тобi, божественний! Цезарю, iмператоре, привiт, звитяжцю! Привiт, незрiвнянний, сину Аполлона, Аполлоне!» Слухаючи тi слова, посмiхався, та часом пролiтала нiби хмарка по його обличчю, бо римський натовп був насмiшкуватий i, самовпевнений у такiй кiлькостi, дозволяв собi познущатися навiть над великими трiумфаторами, такими, яких дiйсно любив i шанував. Усiм було вiдомо, що колись при в'iздi Юлiя Цезаря до Рима натовп кричав[284 - …колись при в iздi Юлiя Цезаря до Рима натовп кричав… – Цей епiзод стався 46 р. до н. е., коли Цезар вiдзначав свiй галльський трiумф; звичай ритуального осмiяння удачливих полководцiв був вельми поширений як в армii, так i в народi.]: «Громадяни, ховайте жiнок, бо iде лисий розпусник!» Але потворне самолюбство Нерона не терпiло анi найменшого осуду, нi дотепiв, тим часом у натовпi серед окрикiв хвалебних iнодi чулося: «Мiднобородий!.. Мiднобородий! Куди везеш свою вогненну бороду? Чи боiшся, що Рим од неi спалахне?» І тi, хто це кричав, не знали, що в iхньому жартi криеться страшне пророцтво. Імператора не занадто гнiвили такi голоси, тим паче що бороди не носив, бо давно принiс ii в золотому футлярi на вiвтар Юпiтеру Капiтолiйському. Але iншi, ховаючись за стосами каменiв при будованому храмi, кричали: «Matricida! Нерон! Орест! Алкмеон[285 - Алкмеон – у грецькiй мiфологii герой, який убив свою матiр Ерифiлу за те, що вона колись зрадила його батька Амфiарая.]!» або «Де Октавiя?», «Знiми пурпур!» – а Поппеi, що iхала зразу за ним, кричали: «Flava сота!»[286 - Бiлявка! (Лат.)] – так прозивали вуличних дiвок. Музикальне вухо Нерона вловлювало й такi окрики, i тодi пiдносив пальцями до ока свiй виполiруваний смарагд, мовби намагаючись побачити й запам'ятати тих, хто це вигукуе. Так вийшло, що погляд його зупинився на апостолi, що стояв на каменi. Може, хвилину двое цих людей дивились один на одного, i нiкому нi з цього розкiшного почту, нi з тих незлiченних натовпiв не спало на думку, що дивляться один на одного в цю мить два володарi землi, з яких один зникне невдовзi, мов кривавий сон, другий же, той старий у хламидi злидаря, прийме у вiчне володiння i свiт, i мiсто.

Тим часом iмператор проiхав, а зразу за ним вiсiм африканцiв пронесли розкiшнi ношi, в яких сидiла ненависна народовi Поппея. Вбрана, як i Нерон, у тогу аметистового кольору, з товстим шаром косметики на обличчi, нерухома, замислена й байдужа, мала вигляд статуi якогось божества, водночас красивого i злого, що ii несуть у процесii. Тягнувся за нею слiдом знову цiлий двiр слуг – жiнок i чоловiкiв, а також вервечка повозiв з рiзними предметами побуту та вбранням. Сонце вже далеко вiдiйшло вiд полудня, коли почався рух августiанiв – хоровод розкiшний, блискучий, що мiнився, мов змiя, i нескiнченний. Ледачий Петронiй, якого вiтали доброзичливо натовпи, забажав пересуватися разом зi своею богоподiбною рабинею в ношах. Тигеллiн iхав на колiсницi, яку везли малi конячки, прикрашенi бiлим i пурпуровим пiр'ям. Всi бачили, як вiн сходив iз колiсницi та, витягаючи шию, придивлявся, чи скоро йому iмператор дасть знак, аби до нього пересiдав. Серед iнших натовпи вiтали оплесками Лiцинiана Пiзона[287 - Лiцинiан Пiзон Гай Кальпурнiй – знатний патрицiй, ревнитель суворих звичаiв; був усиновлений iмператором Гальбою й загинув разом з ним 69 р.], смiхом – Вiтеллiя, свистом – Ватинiя. До Лiцинiя та Леканiя, консулiв, поставилися байдуже, але Туллiй Сенецiон, якого любили невiдомо за що, як i Веста, дiстали схвалення чернi. Придворних було сила-силенна. Здавалося: все, що е в Римi багатого, розкiшного або знаменитого, виiздить до Анцiя. Нерон нiколи не подорожував iнакше як тисячею повозiв, i кiлькiсть тих, що супроводжували його, майже завжди переважала кiлькiсть солдатiв у легiонi[288 - За часiв iмператорiв чисельнiсть легiонiв становила близько 6000 людей. (Прим. авт.)]. Показували одне одному й Домiцiя Афра, i дряхлого Луцiя Сатурнiна; бачили там Веспасiана, який iще не вирушив у свiй похiд до Юдеi, звiдки вiн повернеться тiльки заради iмператорського вiнця, i його синiв, i молодого Нерву[289 - Нерва Марк Кощей (нар. 32) – римський iмператор (96—98).], i Лукана, i Аннея Галлiона[290 - Анней Юнiй Галлiон – брат Сенеки, здiбний оратор; заподiяв собi смерть 65 р.], i Квiнцiана[291 - Квiнцiан Афранiй – сенатор, страчений за участь у змовi Пiзона.], i безлiч жiнок, вiдомих своiм багатством, красою, розкiшним життям i розпустою. Погляди цiкавих переносилися зi знайомих облич на збрую, на колiсницi, на коней, на химернi строi придворних слуг, серед яких були вихiдцi з усiх народiв свiту. В тiй повенi розкошi й пишноти незрозумiло було, на що дивитися, й не тiльки очi, але й розум туманiв од того золотого блиску, од тих пурпурових i фiолетових барв, од миготiння коштовного камiння, од сяяння бiсеру, перлiв, слоновоi кiстки. Здавалося, що саме сонячне промiння розсипалося в цiй розкiшнiй безоднi. Й хоча в натовпi не бракувало бiднякiв iз запалими животами й голодом ув очах, видовище це розпалювало в них не лише бажання розкошi та заздрiсть, але наповнювало водночас блаженством i гордiстю, породжуючи вiдчуття тiеi могутностi й невичерпностi Рима, яку створював йому i перед якою схилявся свiт. Дiйсно, в усьому свiтi не було нiкого, хто смiв би подумати, що ця могутнiсть не протримаеться багато столiть, не переживе всi народи i щось може iй на землi вчинити опiр.

Вiнiцiй iхав у кiнцi почту, побачивши апостола й Лiгiю, яких не сподiвався побачити, зiскочив iз колiсницi та, привiтавши iх iз сяючим обличчям, заговорив квапливо, як людина, що мае обмаль часу:

– Ти прийшла? Не знаю, як тобi маю дякувати, о Лiгiе!.. Бог не мiг би менi послати лiпшоi прикмети. Ще раз вiтаю тебе на прощання, та прощаюся не надовго. По дорозi розставлю коней парфянських i кожного вiльного дня буду бiля тебе, поки не випрошу собi дозволу повернутися. Бувай здорова!

– Бувай здоровий, Марку! – вiдповiла Лiгiя й потiм додала тихiше: – Нехай тебе веде Христос i вiдкрие твою душу словам Павла.

Вiн же, порадiвши щиро, що iй не байдуже до того, чи скоро вiн стане християнином, вiдповiв:

– Ocelle mi! Нехай так станеться, як говориш. Павло волiе iхати з моiми людьми, але вiн зi мною i буде менi вчителем i товаришем… Вiдкинь покривало, радосте моя, щоб тебе ще побачив перед розлукою. Ти чому так закрила обличчя?

Вона вiдхилила рукою покривало й явила йому свое ясне обличчя та прекраснi усмiхненi очi, запитуючи:

– Це погано?

І усмiх ii мав у собi трохи дiвочого кокетства, але Вiнiцiй, дивлячись на неi iз захватом, вiдповiв:

– Погано для моiх очей, якi до самоi смертi готовi дивитися тiльки на тебе.

Потiм, звертаючись до Урса, мовив:

– Урсе, пильнуй ii як зiницю ока, бо це не тiльки твоя, але й моя – «домiна»!

Сказавши це, схопив ii руку i припав до неi вустами на превеликий подив чернi, що не могла зрозумiти вияву такоi поваги з боку розкiшного августiана до дiвчини, вбраноi в простий, майже невiльничий одяг.

– Бувай здорова…

І швидко вiддалився, бо весь iмператорський почет просунувся вже далеко вперед. Апостол Петро навздогiн перехрестив його, а добродушний Урс почав юнака зразу ж вихваляти, радий, що молода панi жадiбно слухае й дивиться на нього iз вдячнiстю.

Почет вiддалявся й затулявся хмарами золотавоi куряви, але вони довго дивилися вслiд, аж поки пiдiйшов до них мельник Демас, той самий, у якого працював ночами Урс.

Поцiлувавши руку апостола, почав його прохати, щоб зайшли до нього пiдкрiпитися, кажучи, що дiм його недалеко вiд Торговоi пристанi, а вони ж мусять бути голоднi та втомленi, провiвши бiльшу частину дня бiля брами.

Отож пiшли разом i, вiдпочивши та пiдкрiпившись, тiльки надвечiр повертали на Затибря. Маючи намiр перейти рiку по мосту Емiлiя, рухалися Публiчним схилом i спустилися вниз по Авентинському пагорбу мiж храмами Дiани та Меркурiя.

Апостол Петро дивився з висоти пагорба на будинки, що оточували його й губилися вдалинi, i, поринувши в мовчання, розмiрковував над величнiстю i владою цього мiста, до якого прийшов сповiстити слово Боже. Досi вiн бачив римських правителiв i легiони в рiзних краях, якими мандрував, але були то нiби окремi частини цiеi могутностi, втiлення якоi в особi iмператора побачив нинi вперше. Це мiсто безмежне, хиже й жадiбне й водночас розгнуздане, прогниле до самих кiсток i в той же час непохитне у своiй надлюдськiй могутностi, цей iмператор, братовбивця, матеревбивця й жiнковбивця, за яким тягнулася, не менш довга за його почет, вервечка кривавих привидiв, цей розпусник i блазень, а разом з тим i повелитель тридцяти легiонiв i завдяки iм – усiеi землi; цi придворнi, вкритi золотом i пурпуром, не впевненi в завтрашньому днi, а водночас могутнiшi за царiв – усе це, разом узяте, видалося йому якимсь пекельним царством зла i беззаконня. І здивувався в простодушностi своiй, як Бог може давати таку незбагненну всемогутнiсть сатанi й як може вiддавати йому землю, щоб ii мiсив, перевертав, топтав, викликав сльози, проливав кров; вихором спустошував, бурею збурював, полум'ям палив. І вiд тих думок знiтилося його апостольське серце, й почав звертатися до Вчителя: «Господи, що менi робити в мiстi цьому, до якого ти послав мене? Йому пiдвладнi море i суша, звiр на землi й усяке створiння водне, йому пiдвладнi всi iншi царства й мiста i тридцять легiонiв, якi iх стережуть, а я, Господи, рибалка з озера! Що менi робити? І як перемогти зло його?»

Так мовлячи, пiдводив свою сиву, тремтячу голову до небес, молячись i звертаючись iз глибини душi до свого Божественного Вчителя, сповнений тривоги та смутку.

Та молитву перервав йому голос Лiгii, що сказала:

– Усе мiсто наче в огнi…

Дiйсно, сонце заходило того дня дивно. Величезний диск його наполовину сховався вже за Янiкульським пагорбом, весь же небозвiд наповнився червоною загравою. З мiсця, на якому стояли, погляду вiдкривався значний простiр. Праворуч бачили видовженi мури Великого Цирку, над ним височiли палаци Палатину, а прямо попереду, за Бичачим Форумом i Велабром[292 - Велабр – торговий квартал мiж Капiтолiем i Палатином.] – вершина Капiтолiю iз храмом Юпiтера. Але мури, колони i дахи храмiв були нiби зануренi в те золоте й пурпурове сяйво. У виднiй здалеку частинi рiки нiби кров плинула, i чим дужче сонце заходило за пагорб, червонiшою робилася заграва, тим бiльше нагадувала вона заграву пожежi, i посилювалась, i розширювалась, доки врештi огорнула всi сiм пагорбiв, iз яких, здавалося, почала розтiкатися на всю околицю.

– Усе мiсто наче в огнi, – повторила Лiгiя.

А Петро, прикривши рукою очi, сказав:

– Гнiв Божий на ньому.




Роздiл XXXVII


Вiнiцiй – Лiгii:

«Раб Флерон, через якого надсилаю тобi цього листа, християнин, буде потiм одним iз тих, якi отримають волю з рук моiх, найдорожча моя. Вiн – старий наш слуга, тож можу писати з цiлковитою упевненiстю i без побоювання, що лист потрапить до iнших рук, а не до твоiх. Пишу з Лаурента[293 - Лаурент – мiсто в Лацii мiж Остiею й Анцiем.], де затримались ми через спеку. Отону тут належала чудова вiлла, яку свого часу дарував Поппеi, i та, хоча з ним у розлученнi, визнала доречним залишити за собою чудовий подарунок… Коли я думаю про тих жiнок, якi мене тепер оточують, i про тебе, менi здаеться, що з каменiв Девкалiона виникли рiзнi, зовсiм не схожi породи людей i що ти належиш до тiеi, що утворилася з кришталю. Захоплююся тобою i кохаю тебе всiею душею так, що хотiв би тобi говорити лише про тебе, i треба менi змушувати себе, щоб писати тобi про подорож, про те, що зi мною дiеться, i про придворнi новини. Отож iмператор був гостем Поппеi, що потай приготувала розкiшний бенкет. Небагато, зрештою, було там августiанiв, але i я, i Петронiй дiстали запрошення. Пiсля бенкету плавали ми золотими човнами по морю, що було таке спокiйне, нiби спало, i таке блакитне, як твоi очi, о божественна. Веслували самi, i Августу, напевно, тiшило, що ii везуть консули або iхнi сини. Імператор, стоячи бiля керма в пурпуровiй тозi, спiвав гiмн на честь моря, що його вiн склав минулоi ночi та до нього музику пiдiбрав разом iз Дiодором. На iнших човнах йому вторили раби з Індii, що вмiли грати на морських мушлях, i навколо нас з'являлись у великiй кiлькостi дельфiни, нiби справдi привабленi з глибин Амфiтрити музикою. А я, знаеш, що я робив? Думав про тебе, сумував за тобою i хотiв забрати це море, i цей погожий день, i цю музику i вiддати все тобi. Чи хочеш, аби ми коли-небудь поселилися на морському березi, Августо моя, вдалинi вiд Рима? Маю в Сицилii землю, де е мигдалевий лiс, який навеснi квiтне рожево i спускаеться так близько до моря, що кiнчики гiлок майже торкаються води. Там кохатиму тебе i славитиму вчення, в якому наставив мене Павло, – я вже знаю, що воно не заперечуе любовi та щастя. Хочеш? Але перш нiж вiдповiдь iз твоiх коханих уст почую, пишу далi, що сталося в човнi. Вже берег залишився далеко за нами, побачили ми вдалинi вiтрило, i зразу ж виникла суперечка, чи це звичайний рибальський човен, чи великий корабель iз Остii. Я перший розпiзнав, i тодi Августа сказала, що вiд моiх очей, напевно, нiчого не приховаеш, i, опустивши враз на обличчя покривало, запитала, чи й так би я ii впiзнав. Петронiй зразу вiдповiв, що за хмарою й сонця не побачиш, але вона, мовби жартуючи, сказала: такий гострий зiр хiба лише любов могла б ослiпити, i, називаючи iмена августiанок, почала запитувати i вгадувати, в яку я закоханий. Я вiдповiдав iй спокiйно, але наприкiнцi назвала вона i твое iм'я. Говорячи про тебе, вiдкрила знову обличчя й подивилася на мене злими та водночас запитливими очима. Я щиро вдячний Петронiю, що нахилив у цей час човна, вiдвернувши загальну увагу вiд мене; коли б почув про тебе неприязнi або насмiшкуватi слова, не зумiв би приховати гнiву й мусив би боротися з бажанням розбити веслом голову цiй пiдступнiй i злiй жiнцi… Адже пам'ятаеш, що я розповiдав тобi в домi Лiна про нашу зустрiч на ставу Агриппи? Петронiй побоювався за мене та ще сьогоднi заклинав мене не дражнити самолюбства Августи. Але Петронiй уже не розумiе мене й не знае, що, крiм тебе, немае для мене нi насолод, нi краси, нi кохання i що до Поппеi вiдчуваю лише огиду та зневагу. Ти так змiнила мою душу, що до колишнього життя вже б не мiг я повернутися. Та ти не бiйся, що мене може тут спiткати якесь лихо. Поппея не кохае мене, бо вона нiкого кохати не здатна, i ii забаганки випливають лише з гнiву на iмператора, який iще пiд ii впливом i навiть ii ще любить, але вже не щадить i не приховуе вiд неi своеi безсоромностi та своiх грiхiв. Скажу тобi ще одну рiч, яка тебе мае заспокоiти: Петро говорив менi перед вiд'iздом, аби не побоювався iмператора, бо навiть волосина не впаде з моеi голови, i я йому вiрю. Якийсь голос говорить менi в душi, що кожне слово його мусить справдитись, i якщо вiн поблагословив нашу любов, то нi iмператор, анi всiлякi сили Гадеса, нi сама доля не зумiють у мене тебе вiдiбрати, о Лiгiе! Коли про це думаю, я щасливий, нiби небо, що едине е щасливим i спокiйним. Але тебе, християнку, може зачiпати те, що я говорю про небо та долю? У такому разi вибач менi, бо грiшу мимоволi. Хрещення ще не очистило мене, але серце мое, нiби порожня чаша, яку Павло з Тарса мае наповнити солодким вашим ученням, тим солодшим для мене, що воно твое. Ти, божественна, зарахуй менi як заслугу хоч те, що з цiеi чашi вилив рiдину, яка наповнювала ii попередньо, i що я не ховаю, а простягаю ii, як людина спрагла, що опинилася бiля чистого джерела. Нехай знайду милiсть ув очах твоiх. В Анцii днi й ночi слухатиму Павла, який серед моiх людей першого ж дня подорожi набув такого впливу, що оточують його постiйно, шануючи в ньому не лише пророка, але майже надприродну iстоту. Вчора бачив радiсть на його обличчi, i коли я його спитав, що робить, вiн вiдповiв менi: «Сiю». Петронiй знае, що вiн перебувае серед моiх людей, i хоче його побачити, як i Сенека, який чув про нього вiд Галлiона. Та вже зiрки блiднуть, о Лiгiе, а вранiшня зiрка свiтить усе яскравiше. Незабаром зарожевiе море в променях зорi – спить усе навколо, тiльки я думаю про тебе й кохаю тебе. Вiтаю тебе разом iз ранковою зорею, sponsa mea!»[294 - Суджена моя! (Лат.)]




Роздiл XXXVIII


Вiнiцiй – Лiгii:

«Чи ти, люба, колись була з Плавтiями в Анцii? Якщо нi, буду щасливий колись тобi його показати. Вже вiд Лаурента тягнуться вздовж берега вiлли одна за одною, а сам Анцiй – це нескiнченна вервечка палацiв i портикiв, колони яких в ясну погоду вiдбиваються у водi. Маю i я тут садибу недалеко вiд моря з маслиновим гаем i заростями кипарисiв за вiллою, i коли подумаю, що ця садиба колись буде твоею, мармур видаеться менi бiлiшим, сади тiнистiшими й море лазуровiшим. О Лiгiе, як добре жити й кохати! Старий Менiкл, управитель на моiй вiллi, посадив на луках пiд миртами цiлi галявини iрисiв, i коли я дивився на них, згадав дiм Авла, ваш iмплувiй i ваш сад, у якому я, бувало, сидiв коло тебе. Й тобi цi iриси нагадуватимуть рiдний дiм, тому я певен, що полюбиш Анцiй i мою вiллу. Вiдразу пiсля приiзду довго розмовляли ми з Павлом пiд час снiданку. Говорили про тебе, потiм вiн почав мене навчати, я ж слухав його довго i скажу тiльки те, що, коли б навiть так умiв писати, як Петронiй, ще б не змiг висловити тобi всього, що пройшло через моi думки та душу.

Я не сподiвався, що може бути на свiтi ще таке щастя, така краса i спокiй, про якi досi люди не знають. Але все це я бережу для розмови з тобою, коли першоi ж вiльноi хвилини прискачу до Рима. Скажи менi, як може земля терпiти разом таких людей, як апостол Петро, як Павло з Тарса й iмператор? Запитую тому, що вечiр пiсля повчання Павла я провiв у Нерона, i знаеш, що там чув? Спершу вiн сам читав свою поему про руйнування Троi, потiм почав нарiкати, що нiколи не бачив палаючого мiста. Заздрив Прiамовi та називав його щасливим тому, власне, що мiг спостерiгати пожежу та загибель рiдного мiста. На це Тигеллiн сказав: «Скажи слово, божественний, вiзьму смолоскип, i ти, ще цiеi ночi, побачиш палаючий Анцiй». Але iмператор назвав його дурнем. «Куди б, – сказав, – приiжджав дихати морським повiтрям i змiцнювати цей голос, яким обдарували мене боги i який я, як кажуть, заради народного блага маю оберiгати? Хiба не Рим шкодить менi, хiба не вiд випарiв Субури та Есквiлiну посилюеться моя хрипота i чи палаючий Рим не явив би у сто разiв величнiшого i трагiчнiшого видовища, нiж Анцiй?» Тут усi почали говорити, якою нечуваною трагедiею був би образ такого мiста, що пiдкорило свiт, перетвореного на купу попелу. Імператор заявив, що тодi його поема перевершила б пiснi Гомера, й почав говорити, як вiдбудував би мiсто i як майбутнi столiття мусили б дивуватися його творiнню, перед яким змалiли б усi iншi творiння людськi. Тодi п'янi спiвтрапезники заволали: «Зроби це! Зроби!» Вiн же сказав: «Мусив би мати вiрнiших i бiльш вiдданих менi друзiв». Я, визнаю, слухаючи це, занепокоiвся зразу, бо в Римi ти, carissima. Сам смiюся тепер iз того побоювання й думаю, що iмператор i августiани, хоч якi вони шаленi, не вiдважились би на таке безумство, та одначе, бачиш, як людина боiться за свое кохання, все-таки хотiв би, щоб дiм Лiна стояв не на вузькому завулку в кварталi, де мешкають чужоземцi, на який би в такому разi щонайменше зважали. Для мене самi палаци палатинськi не були б помешканням, достойним тебе, i хотiв би також, аби тобi не бракувало нiчого з тих прикрас i зручностей, до яких iз дитинства звикла. Переселися в дiм Авла, Лiгiе моя. Я багато тут про це думаю. Коли б iмператор був у Римi, звiстка про твое повернення могла б, звичайно, дiйти через рабiв на Палатин, звернути на себе увагу й викликати переслiдування за те, що наважилася вчинити всупереч волi iмператора. Але вiн iще довго пробуде в Анцii, i, перш нiж повернеться, раби перестануть про це балакати, Лiн i Урс можуть поселитися з тобою. Зрештою, живу сподiванням, що, поки Палатин побачить iмператора, ти, моя божественна, мешкатимеш уже у власному домi в Каринах. Благословенний день, година та хвилина, коли ти переступиш мiй порiг, i якщо Христос, якого я навчаюся шанувати, зробить це, нехай буде благословенним i його iм'я. Служитиму йому i вiддам за нього життя i кров. Погано сказав: служитимемо йому обое, поки вистачить пряжi життя. Кохаю тебе й вiтаю всiею душею».




Роздiл XXXIX


Урс черпав воду в цистернi i, витягаючи на мотузку здвоенi амфори, спiвав упiвголоса дивну лiгiйську пiсню, водночас поглядаючи радiсними очима на Лiгiю та Вiнiцiя, що серед кипарисiв у садочку Лiна бiлiли, як двi статуi. Жоден подих вiтру не торкався iхнього одягу. Лягали сутiнки, золотавi й лiловi, вони ж серед вечiрнього спокою розмовляли, тримаючись за руки.

– Чи нiчого поганого статися не може, Марку, через те, що покинув Анцiй без дозволу iмператора? – запитала Лiгiя.

– Нi, люба моя, – вiдповiв Вiнiцiй. – Імператор оголосив, що усамiтниться на два днi з Терпносом i складатиме новi пiснi. Часто вiн так робить i тодi нi про що iнше не знае й не пам'ятае. Зрештою, що менi iмператор, коли я бiля тебе й дивлюся на тебе. Занадто вже сумував, i в останнi ночi покинув мене сон. Не раз, коли здрiмну вiд утоми, прокидаюся раптом з вiдчуттям, що над тобою нависла небезпека; часом снилося, що украдено розставлених мною коней, якi мали мене перенести з Анцiя до Рима i на яких я примчав цiею дорогою так швидко, як нiколи жоден iмператорський гонець. І довше вже без тебе витримати я не мiг. Занадто кохаю тебе, люба, найдорожча моя!

– Знала, що приiдеш. Двiчi Урс на мое прохання бiгав у Карини й запитував про тебе в твоему домi. Лiн смiявся надi мною, Урс теж.

Дiйсно, було видно, що вона його чекала, – адже замiсть звичайного темного одягу мала на собi легку бiлу стулу, iз красивих складок якоi руки ii та голова виглядали, як первоцвiти зi снiгу. Кiлька рожевих анемон прикрашали ii волосся.

Вiнiцiй припав устами до ii руки, потiм вони всiлися на кам'яну лаву серед дикого винограду i, тримаючись за руки, мовчки поглядали на призахiдне сонце, останнi променi якого вiдбивалися в iхнiх очах.

Чарiвнiсть тихого вечора поступово опановувала iх.

– Як тут тихо i який прекрасний свiт, – сказав притишеним голосом Вiнiцiй. – І нiч надходить надзвичайно ясна. Почуваюся таким щасливим, яким нiколи в життi не був. Скажи менi, Лiгiе, що це таке? Я нiколи не припускав, аби могла бути така любов. Думав, що то тiльки вогонь у кровi та хiть, а тепер тiльки бачу, що можна кохати кожною краплиною кровi й кожним подихом, i водночас вiдчувати такий солодкий i безмежний спокiй, нiби душу твою заспокоiли сон i смерть. Це для мене щось нове. Дивлюся на цей спокiй дерев, i здаеться менi, що вiн i в менi. Тепер тiльки розумiю, чому i ти, i Помпонiя Грецина такi розважливi… Так!.. Це дае Христос…

А вона, притулившись своiм красивим обличчям до його плеча, сказала:

– Мiй Марку любий…

І не могла мовити бiльше. Радiсть, вдячнiсть i вiдчуття, що тепер тiльки вiльно iй кохати, вiдiбрали в неi голос i натомiсть наповнили очi слiзьми зворушення. Вiнiцiй, обiйнявши рукою ii тендiтне тiло, пригорнув до себе, потiм сказав:

– Лiгiе! Нехай буде благословенна та хвилина, коли вперше почув його iм'я.

Вона ж вiдповiла тихо:

– Кохаю тебе, Марку.

Знову затихли обое, схвильованi, неспроможнi вимовити жодного слова. На кипарисах згасли останнi лiловi полиски, й сад засрiблився вiд мiсячного серпа.

Через якийсь час Вiнiцiй заговорив:

– Я знаю… Тiльки зайшов сюди, тiльки поцiлував твоi любi руки, прочитав у твоiх очах запитання, чи осягнув божественне вчення, що ти його сповiдуеш, чи прийняв хрещення? Нi! Ще не охрестився, але знаеш, квiтко моя, чому? Ось Павло менi сказав: «Я тебе переконав, що Бог прийшов у свiт i дав себе розiп'яти заради його спасiння, та з джерела благодатi нехай омие тебе Петро, що першим простяг над тобою руки i першим тебе благословив». Та й я теж хотiв би, щоб ти, найдорожча моя, була присутня на моему хрещеннi, а хрещеною матiр'ю була Помпонiя. Через це досi нехрещений, хоч вiрю в Спасителя i в його солодке вчення. Павло мене переконав, обернув у вашу вiру, та хiба могло бути iнакше? Як би я мiг не повiрити, що Христос прийшов у свiт, коли так говорить Петро, який був його учнем, i Павло, якому вiн явився? Як же мiг не вiрити, що був Богом, якщо вiн воскрес? Адже бачили його i в мiстi, й бiля озера, i на горi, i бачили люди, чиiм устам не властива олжа. Я вже тодi в це вiрив, коли слухав Петра в Острiанi, бо собi вже тодi сказав: на всьому свiтi будь-яка iнша людина могла збрехати, лиш не ця, що говорить: «Я бачив!» Але вчення вашого я боявся. Менi здавалося, що воно вiдбирае в мене тебе. Я вважав, що немае в ньому нi мудростi, нi краси, нi щастя. Сьогоднi ж, коли я його пiзнав, яким би я був, аби не хотiв, щоб на свiтi панувала iстина, а не брехня, любов, а не ненависть, добро, а не лиходiйство, вiрнiсть, а не запроданство, жалiсть, а не помста? Хто ж знайдеться такий, який би цього не волiв i не бажав? Адже ваша вiра цьому навчае. Іншi вчення бажають також справедливостi, але тiльки одне ваше робить серце людське справедливим. І, крiм того, робить його чистим, як твое i Помпонii, i робить його вiрним, як твое i Помпонii. Слiпим був, коли б цього не бачив. І якщо до того ж Господь Христос обiцяв життя вiчне та блаженство таке нечуване, яке тiльки всемогутнiсть Божа може дати, то чого ж людинi ще бажати? Коли б я спитав у Сенеки, чому вiн радить бути доброчесним, якщо неправда бiльше щастя приносить, не змiг би дiйсно нiчого переконливого вiдповiсти. Але я знаю тепер, чому слiд бути доброчесним. Бо добро i любов iдуть од Христа, i ще тому, щоб, коли смерть менi закрие очi, здобути блаженство, здобути себе самого i тебе, найдорожча моя… Як же не полюбити й не прийняти вчення, що водночас вiдкривае iстину та скасовуе смерть? Хто б не вiддав перевагу добру над злом? Я думав, що це вчення вороже щастю, а тим часом Павло переконав мене, що воно не тiльки не вiдбирае нiчого, але ще додае. Все це ледве вмiщаеться в моiй головi, та я вiдчуваю, що це так, бо нiколи не був таким щасливим i не мiг бути, навiть якби тебе примусово забрав i мав у своему домi. Щойно ти менi сказала: «Кохаю тебе», i цих слiв не видобув би я з тебе всiею могутнiстю Рима. О Лiгiе! Розум говорить менi, що це вчення божественне й найлiпше, серце те вiдчувае, а таким двом силам хто зумiе протистояти?

Лiгiя слухала його, дивлячись на нього своiми блакитними очима, що нагадували при мiсячному сяйвi мiстичнi квiти й так само зарошенi, мов квiти.

– Так, Марку! Правда! – сказала, мiцнiше притуляючись головою до його плеча.

І в цю мить почувались обое безмежно щасливими, бо розумiли, що, крiм любовi, поеднуе iх iще якась iнша сила, водночас добра й нездоланна, через яку сама любов стае чимось невичерпним i непiдвладним змiнам, розчаруванню, зрадi й навiть смертi. Серця iх переповнила цiлковита впевненiсть: хай там що, вони не перестануть кохати й належати одне одному. І ця впевненiсть наповнювала iхнi душi невимовним спокоем. Вiнiцiй вiдчував при цьому, що це любов не лише чиста i глибока, але зовсiм нова, така, якоi свiт досi не знав i дати не мiг. Поеднувалося в нiй для його серця все: i Лiгiя, i вчення Христове, i сяйво мiсяця, що тихо дрiмало на кипарисах, i ясна нiч, – також увесь всесвiт видався йому нею переповненим.

Потiм знову заговорив притишеним i тремтячим голосом:

– Ти будеш душею моеi душi й будеш найдорожчою в свiтi. Разом битимуться нашi серця, единою буде молитва та единою буде вдячнiсть Христу. О, моя люба! Жити разом, шанувати разом солодкого Бога i знати, що, коли настане смерть, очi нашi розкриються знову, наче пiсля блаженного сну, на нове свiтло, – що ж можна лiпшого уявити! Тож дивуюся тiльки, що цього спершу не зрозумiв. І знаеш, що менi тепер здаеться? Що цьому вченню нiхто не зможе протистояти. Через двiстi або триста рокiв його прийме весь свiт; люди забудуть про Юпiтера, i не буде iнших богiв, тiльки Христос, й iнших храмiв, крiм християнських. Хто ж не захоче власного щастя? Ах, слухав же я розмови Павла з Петронiем, i знаеш, що Петронiй сказав насамкiнець? «Це не для мене», але нiчого iншого вiдповiсти не змiг.

– Повтори менi слова Павла, – сказала Лiгiя.

– Було це в мене ввечерi. Петронiй почав жартувати й вiдпускати дотепи, як зазвичай, i тодi Павло сказав йому: «Як можеш, мудрий Петронiю, заперечувати, що Христос iснував i воскрес, якщо тебе не було тодi на свiтi, Петро та Іван бачили його, i я бачив по дорозi в Дамаск? Спершу нехай твоя мудрiсть доведе, що ми брехуни, i потiм тiльки заперечуй нашi свiдчення». Але Петронiй вiдповiв, що заперечувати не збираеться, позаяк знае, що дiеться багато чого незбагненного, вiрогiднiсть якого пiдтверджують люди. Але сказав, що одна рiч – вiдкриття якогось нового чужоземного бога, iнша – прийняття його вчення. «Не хочу, – сказав, – знати нiчого, що могло б зiпсувати життя та знiвечити його красу. Не мае значення, чи нашi боги iстиннi, але красивi, нам iз ними радiсно, й можемо жити безтурботно». На це Павло вiдповiдав так: «Ти вiдкидаеш вчення любовi, справедливостi й милосердя з побоювання перед житейськими турботами, але подумай, Петронiю, чи життя ваше iстотним чином вiльне вiд турбот? Ось i ти, пане, i нiхто з-помiж найбагатших i наймогутнiших не знаете, засинаючи ввечерi, чи не розбудить вас смертний вирок. Але скажи: коли б iмператор визнавав це вчення, що закликае до милостi й справедливостi, невже твое щастя не було б певнiшим? Боiшся за своi радостi, але чи життя не було б тодi радiснiше? А щодо прикраси життя i краси, якщо ж ви набудували стiльки красивих храмiв i статуй на честь божеств злих, мстивих, перелюбних i брехливих, чого б ви не створили для вшанування единого Бога любовi та iстини? Хвалишся своею долею, коли ти могутнiй i живеш у розкошi, але так само мiг бути бiдним i покинутим, хоча походиш iз знатноi сiм'i, i тодi лiпше було б тобi воiстину на свiтi, коли б люди Христа визнавали. У вашому мiстi навiть багатi батьки, не бажаючи утруднювати себе вихованням дiтей, викидають iх часто-густо з дому, роблячи iх вихованцями закритих навчальних закладiв. І ти, пане, мiг бути таким вихованцем. Але коли б твоi батьки жили згiдно з нашим ученням, тодi не могло б iз тобою такого статися. Коли б ти, досягши дорослого вiку, одружився з коханою жiнкою, хотiв би, щоб лишилася тобi вiрною до смертi. А тим часом дивись, що у вас дiеться, скiльки сорому, скiльки ганьби, торгiвлi вiрою подружньою. Одначе вже самi дивуетеся, коли трапляеться жiнка, яка називаеться «унiвiра» – «однолюбка». Але я тобi кажу, що тi, якi Христа в серцi носитимуть, не зрадять чоловiкiв, так само як християнськi чоловiки збережуть вiрнiсть жiнкам. Але ви не впевненi нi у ваших державцях, нi у ваших батьках, нi в дружинах, нi в дiтях, нi в слугах. Перед вами дрижить увесь свiт, а ви дрижите перед власними рабами, знаете ж бо, що в будь-який час можуть повстати проти вашого гнiту жахливою вiйною, що вже не раз траплялося. Ти багатий, але не знаеш, чи не накажуть тобi завтра кинути багатство; ти молодий, але завтра, може, тобi треба буде померти. Любиш, але чигае на тебе зрада; подобаються тобi вiлли та статуi, але завтра можеш бути вигнаним у пустелi Пандатерii; маеш тисячi слуг, але завтра цi слуги можуть пустити тобi кров. А якщо це так, то як же можеш бути спокiйним, щасливим i жити в радостi? А ось я проголошую любов i проповiдую вчення, що наказуе державцям любити пiдданих, володарям – рабiв, рабам – служити з любовi, чинити справедливiсть i милосердя, а в кiнцi обiцяе блаженство, як море, невичерпне й безкрае. Тож як можеш говорити, Петронiю, що це вчення псуе життя, коли воно його виправляе, i ти сам був би у сто разiв щасливiшим i впевненiшим, якби це вчення оволодiло свiтом так, як ваше римське владарювання».

Так говорив Павло, о Лiгiе, а Петронiй вiдповiв: «Це не для мене» – i, удаючи, що хоче спати, вийшов, сказавши на прощання: «Вiддаю перевагу моiй Евнiцi над твоiм ученням, юдею, але не хотiв би змагатися з тобою на трибунi». Я ж слухав слова Павла всiею душею, а коли вiн говорив про жiнок наших, серце мое в захватi було вiд цього вчення, з якого виросла ти, як навеснi виростае лiлiя з щедроi землi. І подумав я тодi: ось Поппея покинула двох чоловiкiв заради Нерона, ось Кальвiя Криспiнiлла, ось Нiгiдiя, ось усi майже, кого знаю, крiм однiеi лише Помпонii, торгували вiрою та клятвами, i тiльки та одна, i тiльки та, моя, не вiдречеться, не обдурить i не погасить вогнища, хоч би мене обдурило й вiд мене вiдреклося все, в що я вiрю. Тож мовив до тебе подумки: чим же я тобi вiддячу, якщо не любов'ю та повагою? Чи ти чула, як я там, в Анцii, звертався до тебе i розмовляв постiйно, безперервно, нiби ти була бiля мене? У сто разiв дужче люблю тебе за те, що втекла вiд мене з палацу iмператора. Огидний вiн i менi. Огидна його розкiш i музика, хочу тiльки тебе. Скажи слово, i покинемо Рим, аби поселитися десь далеко.

Вона ж, пригорнувшись до його плеча, пiдвела очi, нiби замислившись, на посрiбленi верхiвки кипарисiв i вiдповiла:

– Добре, Марку. Ти писав менi про Сицилiю, де Плавтii хочуть улаштуватися на старостi…

І Вiнiцiй перебив ii радiсно:

– Так, люба моя! Землi нашi розташованi поблизу. Чудовий берег, де клiмат iще м'якший, а ночi ще бiльш погожi, нiж римськi, запашнi та свiтлi. Там життя i щастя – майже одне й те саме.

Потiм почав мрiяти про майбутне:

– Там забути можна про турботи. У гаях, серед маслин, ходитимемо i спочиватимемо в тiнi. О Лiгiе! Що за життя – кохатися, заспокоюватися, разом дивитися на море, разом на небо, разом шанувати солодкого Бога, спокiйно робити навколо добро та справедливiсть.

Замовкли обое, дивлячись у майбутне; вiн тiльки пригортав ii мiцнiше до себе, i на його руцi в сяйвi мiсяця миготiв золотий перстень вершника. Тут, де мешкав бiдний робочий люд, спали вже всi й жоден шурхiт не порушував тишi.

– Дозволиш менi бачитися з Помпонiею? – запитала Лiгiя.

– Так, люба. Запрошуватимемо iх або самi iздитимемо до них. А хочеш, аби ми забрали з собою апостола Петра? Вiн обтяжений роками i працею. Павло буде нас також провiдувати, вiн оберне Авла Плавтiя, i, як солдати закладають колонii в далеких краях, так ми закладемо колонiю християн.

Лiгiя простягла руку i, взявши долоню Вiнiцiя, хотiла припасти до неi вустами, та вiн зашепотiв, наче боячись наполохати щастя:

– Нi, Лiгiе, нi! Це я схиляюся перед тобою, дай менi свою руку.

– Кохаю тебе.

Вiн припав уже вустами до ii бiлих, як жасмин, рук, i якийсь час вони чули тiльки биття своiх сердець. У повiтрi не було нi найменшого поруху, кипариси стояли так непорушно, нiби теж затамували подих…

Раптом тишу розiрвав несподiваний рев, глибокий, нiби виходив iз-пiд землi. Дрож пробiг по тiлу Лiгii, Вiнiцiй же, пiдвiвшись, мовив:

– То леви гарчать у вiварiях…

І почали обое прислухатися. Тим часом першому ричанню вiдповiло друге, трете, десяте, зусiбiч, iз усiх кварталiв. У мiстi бувало часом по кiлька тисяч левiв, умiщених при рiзних аренах, i нерiдко ночами, наближаючись до грат i впираючись у них величезними головами, виголошували в такий спосiб свою тугу за волею та пустелею. Так почали й тепер тужити, подаючи одне одному голос у нiчнiй тишi, наповнюючи ричанням усе мiсто. Було в тому щось невимовно загрозливе й похмуре, тому й Лiгiя, якiй отi голоси сполохали яснi та спокiйнi образи майбутнього, слухала iх iз серцем, охопленим тривогою та смутком.

Але Вiнiцiй обняв ii рукою i сказав:

– Не бiйся, люба. Незабаром iгри, тож усi вiварii переповненi.




Роздiл XL


В Анцii тим часом Петронiй здобував майже щодня новi перемоги над августiанами, якi суперничали з ним щодо iмператорськоi прихильностi. Вплив Тигеллiна зiйшов нанiвець.

У Римi, коли треба було усувати людей, якi видавалися небезпечними, грабувати iхне майно, залагоджувати полiтичнi справи, влаштовувати видовища, що вражали пишнотою та поганим смаком, i, врештi, задовольняти потворнi примхи iмператора, Тигеллiн, такий же спритний, як i готовий на все, був необхiдним. Але в Анцii, серед палацiв, якi задивлялись у блакить моря, iмператор вiв життя еллiнське. З ранку й до вечора читали вiршi, розмiрковували про iх будову та досконалiсть, захоплювалися вдалими зворотами, займалися музикою, театром, одне слово, виключно тим, що винайшов i чим прикрасив життя грецький генiй. Але в таких умовах, незрiвнянно бiльш освiчений, нiж Тигеллiн та iншi августiани, Петронiй, дотепний, красномовний, сповнений витончених вiдчуттiв i смаку, здобував перевагу. Імператор прагнув його товариства, запитував його думки, дослухався порад, коли сам займався творчiстю, i виявляв приязнь, бiльшу нiж будь-коли. Оточення вважало, що вплив його переважив урештi остаточно, дружба мiж ним та iмператором ввiйшла вже в стале русло i триватиме роки. Навiть тi, хто ранiше виявляв неприязнь до витонченого епiкурейця, почали його тепер улещати i здобувати його прихильнiсть. Не один радiв, навiть щиро, в душi з того, що перевагу дiстав чоловiк, який знав насправдi, хто чим дише, i сприймав зi скептичним усмiхом улещання вчорашнiх ворогiв, але чи то через лiнощi, чи то через витонченiсть не був мстивим i не використовував свою силу на згубу або на шкоду iм. Траплялися хвилини, що мiг знищити навiть i Тигеллiна, та волiв лiпше висмiювати його й виставляти перед усiма його невiгластво й посереднiсть. Сенат у Римi вiдпочивав – пiвтора мiсяця жодного смертного вироку не було винесено. І в Анцii, i в мiстi розповiдали чудеса про витонченiсть, якоi досягла розпуста iмператора та його фаворита, кожне волiло, одначе, бути пiд владою iмператора витонченого, нiж озвiрiлого в руках Тигеллiна. Сам Тигеллiн сушив голову та вагався, чи визнати себе переможеним, бо iмператор неодноразово виголошував, що в усьому Римi та серед його придворних е тiльки двi душi, здатнi порозумiтись, i два iстиннi еллiни: вiн i Петронiй.

Вражаюча спритнiсть останнього утвердила людей у переконаннi, що його вплив переважить усi iншi. Не усвiдомлювали вже, як iмператор без нього змiг би обiйтися, з ким би мiг розмовляти про поезiю, музику, перегони i в чиi очi дивився б, намагаючись переконатися, що його твори насправдi е досконалими. Петронiй же, зi звичною своею безтурботнiстю, здавалося, не надавав нiякого значення своему становищу. Бував, як завжди, повiльний, лiнивий, дотепний i скептичний. Частенько складалося враження в людей, що вiн знущаеться з них, iз себе, з iмператора та з усього свiту. Інодi наважувався гудити у вiчi iмператора i, коли iншi думали, що заходить далеко або просто готуе собi згубу, вiн умiв осуд повернути враз таким чином, що виходило на його користь, чим викликав загальний подив i переконання, що немае ситуацii, з якоi не вийшов би з трiумфом. Якось, приблизно через тиждень пiсля повернення Вiнiцiя з Рима, iмператор читав у вузькому колi уривок зi своеi «Троiки», коли ж завершив читання й затихли схвальнi вигуки захвату, Петронiй, вiдповiдаючи на запитливий погляд iмператора, сказав:

– Негодящi вiршi, вартi того, щоб кинути iх у вогонь.

У присутнiх серця перестали битися вiд жаху. Адже Нерон з дитинства не чув нiколи нi з чиiх уст такого вироку: тiльки обличчя Тигеллiна засвiтилося радiстю. Вiнiцiй натомiсть зблiд, гадаючи, що Петронiй, який не напивався нiколи, цього разу п'яний.

А Нерон запитав медовим голосом, у якому дрижало глибоко уражене самолюбство:

– Чим же вони негодящi?

І Петронiй розiйшовся:

– Не вiр iм, – заговорив, показуючи рукою на присутнiх, – вони нiчого не тямлять. Питаеш, чим негодящi цi вiршi? Якщо хочеш правди, то скажу: добре це для Вергiлiя, добре для Овiдiя[295 - Овiдiй Назон Публiй (43 до н. е. – 18 н. е.) – видатний римський поет.], добре навiть для Гомера, але не для тебе. Тобi не можна таких писати. Пожежа, яку ти описуеш, не досить палае, твiй вогонь не досить пече. Не слухай лестощiв Лукана. Його за такi вiршi визнали б генiем, але не тебе. І знаеш чому? Бо ти видатнiший за них. Кому боги дали стiльки, скiльки тобi, вiд того бiльше можна вимагати. Але ти лiнуешся. Волiеш спати по обiдi, нiж старанно працювати. Ти можеш створити рiч, про яку свiт досi не чув, i тому в вiчi тобi кажу: напиши лiпшi!

І говорив це нiби знехотя, нiби з насмiшкою, i в той же час буркотливо, та очi iмператора застелила iмла блаженства i вiн сказав:

– Боги дали менi трохи таланту, але дали, крiм того, бiльше – iстинного знавця та друга, лише вiн умiе говорити правду в вiчi.

З цими словами простяг свою пухку, вкриту рудим волоссям руку до вивезеного з Дельф золотого канделябра, щоб спалити вiршi.

Але Петронiй вихопив iх, перш нiж полум'я дiткнулося папiрусу.

– Нi, нi! – вигукнув. – Навiть такi негодящi належать людству. Залиш iх менi.

– Дозволь менi в такому разi вiдiслати iх тобi в футлярi за моiм вибором, – вiдповiв Нерон, обiймаючи його.

І за мить вiв далi:

– Саме так. Маеш рацiю. Моя пожежа Троi не досить яскраво горить, мiй вогонь не досить пече. Гадав, одначе, що коли зрiвняюся з Гомером, то цього вистачить. Деяка несмiливiсть i невисока думка про себе перешкоджали менi завше. Ти ж менi розкрив очi. Але чи знаеш, чому вийшло так, як говориш? Ось коли скульптор створюе фiгуру бога, вiн шукае зразка, я ж не мав його. Не бачив нiколи палаючого мiста, й тому в описi моему бракуе правди.

– Тож скажу тобi, що треба все-таки бути великим артистом, аби це зрозумiти.

Нерон замислився, за мить сказав:

– Скажи менi, Петронiю, чи жалкуеш за Троею, що згорiла?

– Чи жалкую?.. Присягаюся кривим чоловiком Венери, нiтрохи! І скажу тобi чому. Ось Троя не згорiла б, якби Прометей не подарував людям вогонь i коли б греки не оголосили Прiаму вiйну; коли б не було вогню, Есхiл[296 - Есхiл (525—456 до н. е.) – великий грецький драматург, основоположник класичноi грецькоi драматургii.] не написав би свого «Прометея», так само, як без вiйни Гомер не написав би «Ілiади», а я волiю, щоб iснували «Прометей» та «Ілiада», нiж якби збереглося мiстечко, ймовiрно, жалюгiдне й брудне, в якому тепер принаймнi сидiв би якийсь прокуратор[297 - Прокуратор – в епоху iмперii посадова особа, що керуе провiнцiею.] i докучав би тобi чварами з мiсцевим ареопагом.[298 - Ареопаг – зiбрання старiйшин, мiська рада.]

– От що значить говорити розумно, – вiдповiв iмператор. – Для поезii та мистецтва можна i треба жертвувати всiм. Блаженнi ахейцi, що надали Гомеровi матерiал для «Ілiади», i щасливий Прiам, який бачив загибель вiтчизни. А я? Я не бачив палаючого мiста.

Настало мовчання, що його невдовзi порушив Тигеллiн.

– Адже я тобi говорив, iмператоре, – мовив вiн, – накажи, i спалю Анцiй. Або знаеш що? Якщо тобi жаль цих вiлл i палацiв, накажи спалити кораблi в Остii, або збудую бiля пiднiжжя Альбанських гiр дерев'яне мiсто, яке ти сам пiдпалиш. Хочеш?

Але Нерон кинув на нього погляд, повний зневаги.

– Я маю дивитися на палаючi дерев'янi сараi? Ти зовсiм заслаб розумом, Тигеллiне! І бачу до того ж, що не дуже поцiновуеш мiй талант i мою «Троiку», позаяк вважаеш, що яка-небудь iнша жертва була б для неi завелика.

Тигеллiн знiтився, Нерон же згодом, наче бажаючи змiнити тему, додав:

– Лiто надходить… О, який зараз у цьому Римi сморiд!.. Однак на лiтнi iгри доведеться туди повертатися.

Раптом Тигеллiн сказав:

– Коли вирядиш августiанiв, iмператоре, дозволь менi на хвилину залишитися з тобою…

Через годину Вiнiцiй, повертаючись iз Петронiем з iмператорськоi вiлли, сказав:

– Мав через тебе хвилину тривоги. Гадав, що сп'яну ти загубив себе безповоротно. Пам'ятай, жартуеш зi смертю.

– Це моя арена, – вiдповiв недбало Петронiй, – i менi приемно вiдчувати, що я на нiй найлiпший гладiатор. Бачив же, як усе скiнчилось. Одiшле менi своi вiршi в футлярi, який (хочеш битись об заклад?) буде страшенно розкiшним, але цiлковито позбавленим смаку. Я накажу моему лiкаревi тримати в ньому проноснi засоби. Я зробив це i для того, що Тигеллiн, бачачи, як такi речi менi вдаються, захоче неодмiнно наслiдувати мене, i уявляю собi, що станеться, коли вiн спробуе жартувати. Це буде так, як коли б пiренейському ведмедевi заманулося пройтись по канату. Реготатиму, як Демокрiт[299 - Реготатиму, як Демокрiт. – За повiдомленнями античних авторiв, Демокрiт (грецький фiлософ-атомiст, 460—371 до н. е.) не мiг без смiху дивитися на людськi пристрастi й турботи.]. Аби, звичайно, хотiв, я зумiв би, може, знищити Тигеллiна i стати замiсть нього префектом преторiанцiв. Тодi був би пiд моею рукою сам Агенобарб. Але менi лiньки… Волiю жити, як живу, i навiть з вiршами iмператора.

– Що за спритнiсть, яка навiть з огуди може зробити лестощi! Але чи справдi цi вiршi такi поганi? Я в цьому не тямлю.

– Не гiршi за iншi. Лукан мае в одному пальцi бiльше таланту, але i в Мiднобородого щось е. Й передовсiм безмежна любов до поезii та музики. Через два днi маемо бути в нього, щоб слухати музику до гiмну на честь Афродiти, що сьогоднi або завтра завершить. Будемо у вузькому колi. Тiльки я, ти, Туллiй Сенецiон i молодий Нерва. А стосовно вiршiв, то моi слова, що користуюся ними пiсля учти, як Вiтеллiй пiр'ям фламiнго, це неправда!.. Бувають iнодi яскравi. Фрази Гекуби зворушливi… Вона скаржиться на муки пологiв, i Нерон зумiв знайти вдалi вирази, може, тому, що сам народжуе в муках кожний вiрш… Менi його часом жаль. Присягаюся Поллуксом! Що то за дивна мiшанина! Калiгулi бракувало п'ятоi клепки, але не був, одначе, таким диваком.

– Хто передбачить, куди може зайти шаленство Агенобарба? – сказав Вiнiцiй.

– Нiхто. Можуть iще статися такi подii, що людям протягом багатьох столiть од самоi думки лише про них ставатиме дибом волосся на головi. Але власне це цiкаво, це кумедно, i, хоч я нерiдко нудьгую, як Юпiтер Аммонський[300 - …як Юпiтер Аммонський… – Аммон, египетський бог сонця, в епоху iмперii часто ототожнювався з Юпiтером i вшановувався разом iз ним.] у пустелi, думаю, що за iншого iмператора нудьгував би ще дужче. Твiй юдей Павло красномовний, це визнаю, i якщо такi люди проповiдуватимуть це вчення, нашi боги мусять не на жарт побоюватись, аби з часом не опинитися на горищi. Щоправда, коли б, примiром, iмператор був християнином, усi ми почувалися б у бiльшiй безпецi. Але твiй пророк iз Тарса, застосовуючи своi доводи до мене, не подумав, бач, що невпевненiсть у завтрашньому днi для мене якраз i становить спокусу життя. Хто не грае в костi, не програе багатства, i все-таки люди грають у костi. Є в тому якась насолода та можливiсть забутися. Знав я синiв вершникiв i сенаторiв, якi добровiльно ставали гладiаторами. Я, ти говорив, жартую зi смертю, так i е, але роблю так, бо мене це тiшить, а вашi християнськi чесноти знудили б мене, як проповiдi Сенеки, першого ж дня. Тому красномовство Павла було витрачене марно. Вiн мусить розумiти, що такi люди, як я, не визнають цього вчення нiколи. Ти – iнша справа! Із твоiм характером можеш або ненавидiти саме слово «християнин», або стати християнином. Я визнаю, що вони мають рацiю, позiхаючи при цьому. Ми шалiемо, котимося в прiрву, щось незнане насуваеться на нас iз майбутнього, щось провалюеться пiд нами, щось помре бiля нас, згода! Та вмерти ми зумiемо, а тим часом не хочеться ускладнювати собi життя i служити смертi, перш нiж вона забере нас. Життя iснуе для себе самого, не для неi.

– А менi тебе жаль, Петронiю.

– Не жалiй мене бiльше, нiж я сам себе. Колись тобi було з нами непогано, i, воюючи у Вiрменii, ти сумував за Римом.

– Я й тепер сумую за Римом.

– Так! Бо покохав християнську весталку, що мешкае на Затибрi. Я цьому не дивуюсь i тобi не дорiкаю. Дивуюся бiльше тому, що, незважаючи на це вчення, яке, за твоiми словами, е морем щастя, i на любов, яка мае бути незабаром увiнчана, смуток не сходить з твого обличчя. Помпонiя Грецина вiчно смутна, ти, вiдтодi як став християнином, перестав усмiхатися. Не переконуй же мене, що це радiсне вчення! З Рима ти повернувся ще смутнiшим. Якщо ви так по-християнськи кохаете, то – присягаюся золотими кучерями Вакха! – не буду наслiдувати ваш приклад.

– Тут зовсiм iнше, – вiдповiв Вiнiцiй. – Я тобi присягаюся не кучерями Вакха, а душею мого батька, що нiколи за давнiх часiв не вiдчував навiть присмаку такого щастя, що ним дихаю тепер. А сумую безмежно, i, що найдивнiше, коли далеко вiд Лiгii, здаеться менi, що нависла над нею якась небезпека. Не знаю яка i не знаю, звiдки прийти могла, але передчуваю так ii, як передчувають грозу.

– За два днi беруся добути для тебе дозвiл покинути Анцiй на такий термiн, який захочеш, Поппея спокiйнiша якась, i, наскiльки менi вiдомо, нiчого вiд неi не загрожуе нi тобi, нi Лiгii.

– Сьогоднi ще запитала, що я робив у Римi, хоча мiй вiд'iзд був таемним.

– Можливо, наказала стежити за тобою. Тепер, одначе, й вона мусить зi мною рахуватися.

Вiнiцiй зупинився i сказав:

– Павло говорив, що Бог часом застерiгае, але не дозволяе вiрити в прикмети, тож борюся проти цiеi вiри i не можу себе перемогти. Скажу тобi, що сталось, аби зняти з душi тягар. Сидiли ми з Лiгiею поруч такоi ж тихоi ночi, як зараз, i мрiяли собi про майбутне. Не можу тобi передати, якими були щасливими та спокiйними. Й раптом почали ричати леви. У Римi це рiч звична, але вiдтодi не маю спокою. Видаеться менi, що була в тiм нiби загроза, нiби вiщування бiди… Знаеш, що тривозi не пiддаюсь я легко, та тодi сталося так, що вона заповнила всю темряву ночi. Це було дивно й несподiвано, що тепер вiдлуння того ричання постiйно звучить у вухах i постiйний неспокiй у серцi, мовби Лiгiя потребувала мого захисту вiд чогось страшного… хоча б од тих самих левiв. І терзаюся. Дiстань для мене дозвiл на виiзд, бо iнакше поiду без дозволу. Не можу тут сидiти, повторюю тобi, не можу!

Петронiй засмiявся.

– Ще не дiйшло до того, – сказав, – щоб синiв консульських або iхнiх дружин було вiддано левам на аренах. Може спiткати вас якась iнша смерть, але не така. Хто знае, зрештою, чи це були леви, бо тури германськi, загалом, не гiрше вiд них ричать. Щодо мене, я смiюся з прикмет i долi. Вчора нiч була тепла, i я бачив: зорi падали, як дощ. Не одному вiд такого видовища стало моторошно, але я подумав собi: якщо серед них е i моя, то менi принаймнi товариства не забракне!..

Помовчавши хвилину й подумавши, сказав:

– Зрештою, бачиш, якщо ваш Христос воскрес, то може й вас обох захистити вiд смертi.

– Може, – вiдповiв Вiнiцiй, поглядаючи на всипане зорями небо.




Роздiл XLI


Нерон грав i спiвав гiмн на честь Володарки Кiпру, до якого сам написав поезiю та музику. Був цього дня в голосi й вiдчував, що музика його справдi хвилюе присутнiх, а вiдчуття це тiльки додало сили звукам, якi з себе видобував, i так розгойдало його власну душу, що дiйсно спiвав натхненно. Насамкiнець зблiд сам вiд щирого зворушення. Вперше в життi не захотiв слухати похвал. Протягом хвилини сидiв iз руками, обпертими на цитру, i з похиленою головою, потiм пiдхопився i сказав:

– Втомлений я, i менi потрiбне повiтря. Настройте тим часом цитри.

Сказавши це, обгорнув шию шовковою хусткою.

– Ви ходiть за мною, – сказав, звертаючись до Петронiя та Вiнiцiя, що сидiли в кiнцi зали. – Ти, Вiнiцiю, подай менi руку, бо щось бракуе сили. Петронiй же менi говоритиме про музику.

Потiм вийшли разом на вимощену алебастром i посилану шафраном терасу палацу.

– Тут вiльнiше дихаеться, – сказав Нерон. – Душа моя зворушена i смутна, хоч бачу: з тим, що вам на репетицii проспiвав, можу виступити публiчно i що це буде трiумф, якого нiколи ще не знав жоден римлянин.

– Можеш виступити тут, у Римi та в Ахайi. Серце мое й розум у захватi вiд тебе, божественний! – вiдповiв Петронiй.

– Знаю. Ти занадто лiнивий, аби змушувати себе вимовляти похвали. І щирий, як Туллiй Сенецiон, але лiпше за нього розумiешся на цьому. Скажи менi, що ти думаеш про музику?

– Коли слухаю поезii, коли дивлюся на квадригу, якою ти правиш у цирку, на прекрасну статую, прекрасний храм або образ, вiдчуваю, що осягаю бачене мною в цiлiсностi й що в моему захватi мiститься все, що цi речi можуть дати. Але коли слухаю музику, особливо твою, розкриваються передi мною все новi красоти й нова насолода. Женуся за ними, хапаю iх, але перш нiж устигаю сприйняти, напливають усе новi й новi, зовсiм як хвилi морськi, що йдуть iз безкiнечностi. Отже, скажу тобi, що музика як море. Стоiмо на одному березi й бачимо далину, але другого берега побачити неможливо.

– Ах, який ти глибокий знавець! – сказав Нерон.

Якийсь час ходили в мовчаннi, тiльки шафран шурхотiв тихо в них пiд ногами.

– Ти висловив мою думку, – врештi сказав Нерон, – i тому я говорю завше, що в усьому Римi ти один здатен мене зрозумiти. Так i е. Це саме i я думаю про музику. Коли граю та спiваю, бачу такi речi, про iснування яких у моiй державi або у свiтi я й не знав. Ось я iмператор, i свiт належить менi, можу все. Одначе музика вiдкривае менi новi царства, новi гори та моря, й новi насолоди, яких не знав досi. Найчастiше не вмiю iх назвати, навiть розумом осягнути – вiдчуваю iх тiльки. Вiдчуваю богiв, бачу Олiмп. Якийсь неземний вiтер вiе на мене; помiчаю, як увi млi, якiсь неосяжнi колуси, але спокiйнi й такi яснi, як схiд сонця… Увесь Сферос навколо мене музикуе, i скажу тобi… (тут голос Нерона задрижав щирим здивуванням), що я, iмператор i бог, почуваюся тодi мiзерним як пилинка. Вiриш цьому?

– Так. Тiльки великi артисти можуть почуватися мiзерними поряд iз мистецтвом…

– Сьогоднi – нiч щиростi, тож розкрию перед тобою душу, як перед другом, i скажу тобi бiльше… Думаеш, я слiпий або позбавлений розуму? Чи думаеш, я не знаю, що в Римi виписують на мурах образи для мене, що називають мене матеревбивцею й жiнковбивцею… що мають мене за потвору й нелюда тому, що Тигеллiн випросив у мене кiлька смертних вирокiв для моiх ворогiв… Так, любий, мають мене за потвору, i я знаю про це… Мене переконують, що я жорстокий у такiй мiрi, що я сам задаю собi часом запитання, чи не е нелюдом… Але вони не розумiють того, що вчинки людини бувають iнодi жорстокими, а людина при цьому може не бути жорстокою. Ах, нiхто не повiрить, а може, й ти, мiй любий, не повiриш, що в хвилини, коли музика гойдае мою душу, я почуваюся таким добрим, як дитина в колисцi. Присягаюся тобi зiрками, якi над нами свiтять, що говорю щиру правду: люди не знають, скiльки доброго е в цьому серцi та якi я сам бачу в ньому скарби, коли музика вiдчиняе до них дверi.

Петронiй, який не мав анi найменшого сумнiву, що Нерон у цю хвилину говорить щиро i що музика дiйсно може видобувати рiзнi шляхетнiшi схильностi його душi iз-пiд брил егоiзму, розпусти i лиходiйства, сказав:

– Тебе треба знати так близько, як я. Рим не вмiв тебе нiколи поцiновувати.

Імператор обперся мiцнiше на руку Вiнiцiя, нiби хилячись пiд тягарем несправедливостi, й вiдповiв:

– Тигеллiн менi говорив, що в сенатi шепочуться: Дiодор i Терпнос, мовляв, лiпше грають од мене на цитрi. Вiдмовляють менi навiть у цьому! Але ти, хто говорить завше правду, скажи менi щиро: вони грають лiпше вiд мене чи так само добре, як я?

– Аж нiяк. Ти маеш нiжнiший дотик до струн, i водночас у ньому бiльше сили. В тобi вiдчуваеться артист, у них – умiлi ремiсники. Ясна рiч! Спершу слухаючи iхню музику, лiпше розумiеш, хто ти е.

– Якщо так, нехай собi живуть. Не здогадаються нiколи, яку ти iм цiеi хвилини зробив послугу. Зрештою, коли б я iх стратив, мусив би взяти на iхне мiсце iнших.

– І люди говорили б до того ж, що з любовi до музики винищуеш у державi музику. Не вбивай нiколи мистецтва заради мистецтва, божественний.

– Як ти вiдрiзняешся вiд Тигеллiна, – вiдповiв Нерон. – Але, бачиш, я, власне, в усьому артист, i позаяк музика вiдкривае передi мною простори, про iснування яких не здогадувався, краiни, якими не володiю, насолода i блаженство, яких не зазнав, тож не можу жити звичайним життям. Музика менi говорить, що надзвичайнiсть iснуе, тому шукаю ii всiма силами влади, яку боги вручили менi. Часом видаеться менi, що, аби дiстатися тих олiмпiйських свiтiв, треба зробити щось таке, що жодна людина досi ще не зробила, треба перевершити людське поголiв'я в добрi або в злi. Знаю також, що люди засуджують мене, що я безумствую. Але я не безумствую, тiльки шукаю! А якщо безумствую, то вiд нудьги та вiд нетерпеливостi, що знайти не можу. Я шукаю – розумiеш мене? – i тому хочу бути бiльшим, нiж людина, бо лише таким чином я можу перевершити всiх як артист.

Тут притишив голос, аби Вiнiцiй не мiг його чути, i, приклавши вуста до вуха Петронiя, зашепотiв:

– Чи знаеш, що я передовсiм тому скарав на смерть матiр i дружину? Бiля брам незнаного свiту я хотiв принести найбiльшу жертву, на яку здатна людина. Менi думалось, що потiм щось станеться i що якiсь дверi вiдчиняться, за якими побачу щось невiдоме. Хай би воно було дивовижнiше або страшнiше за людське уявлення, лише було б незвичайним i великим… Але тiеi жертви не було достатньо. Щоб вiдчинити емпiрейськi дверi, треба, очевидно, бiльше – i нехай так станеться, як твердять пророкування.

– Що ти збираешся вчинити?

– Побачиш, побачиш ранiше, нiж думаеш. Тим часом знай, що е два Нерони; один той, яким його знають люди, другий – артист, якого знаеш тiльки ти i який, знищуючи, наче смерть, або шаленiючи, наче Вакх, робить це тому, що його пригнiчують паскудство та нiкчемнiсть звичайного життя, й хотiв би iх винищити, хоча б довелося застосувати вогонь або меч… О, яким же буде цей свiт низьким, коли не стане мене!.. Нiхто ще не здогадуеться, навiть ти, любий, який я великий артист. Але власне тому страждаю, i, щиро тобi кажу, душа моя бувае часом така смутна, як цi кипариси, що чорнiють перед нами… Важко людинi нести тягар найвищоi влади та найвищого таланту…

– Спiвчуваю тобi, iмператоре, всiм серцем, i зi мною спiвчувають земля та море, не рахуючи вже Вiнiцiя, який тебе в душi боготворить.

– Був i вiн менi завше приемним, – сказав Нерон, – хоча служить Марсовi, а не музам.

– Вiн передовсiм служить Афродiтi, – вiдповiв Петронiй.

І раптом вирiшив одним махом залагодити справу племiнника, а водночас усунути будь-яку небезпеку, що могла йому загрожувати.

– Вiн закоханий, як Троiл у Крессиду[301 - …закоханий, як Троiл у Крессиду… – У грецькiй мiфологii Троiл – троянський царевич, син Прiама (або Аполлона).], – вiв далi. – Дозволь йому, володарю, поiхати до Рима, бо зачахне тут. Чи знаеш, що лiгiйська заручниця, яку ти йому подарував, знайшлася, i Вiнiцiй, вiд'iжджаючи до Анцiя, залишив ii пiд опiкою такого собi Лiна? Не згадував тобi про це, позаяк ти складав свiй гiмн, а то е рiч, важливiша за все. Вiнiцiй хотiв зробити ii коханкою, але, коли виявилася доброчесною, мов Лукрецiя, зачарований ii доброчеснiстю, хоче з нею одружитися. Вона царська донька, тож приниженням для нього це не буде, але ж вiн iстинний солдат: зiтхае, сохне, стогне, але чекае на дозвiл свого iмператора.

– Імператор не вибирае жiнок солдатам. Навiщо йому мiй дозвiл?

– Я ж сказав тобi, повелителю, що вiн тебе боготворить.

– Тим паче може бути певним у моiй згодi. Це гарна дiвчина, але завузька у стегнах. Августа Поппея скаржилася на неi менi, що вона зурочила наше дитя в Палатинському саду…

– Але я сказав Тигеллiновi, що божествам злi чари не страшнi. Пам'ятаеш, божественний, як вiн знiтився i як ти сам крикнув: «Habet!»

– Пам'ятаю, – сказав Нерон.

І звернувся до Вiнiцiя:

– Кохаеш ii так, як говорить Петронiй?

– Кохаю, повелителю! – вiдповiв Вiнiцiй.

– Тож наказую тобi завтра ж iхати до Рима, одружитися й не показуватися менi на очi без обручального персня…

– Дякую тобi, повелителю, вiд усього серця.

– О, як приемно дарувати людям щастя! – сказав iмператор. – Хотiв би нiчого iншого протягом усього життя не робити.

– Іще зроби нам ласку, божественний, – сказав Петронiй, – i оголоси свою волю в присутностi Августи. Вiнiцiй не насмiлився б нiколи одружитися з дiвчиною, до якоi Августа почувае неприязнь, але ти, повелителю, розвiеш одним словом ii упередженiсть, оголосивши свою волю.

– Гаразд, – сказав iмператор, – тобi й Вiнiцiю не мiг би я нi в чому вiдмовити.

І повернув до вiлли, й вони пiшли з ним разом, сповненi радостi вiд перемоги. Вiнiцiй мусив себе стримувати, щоб не кинутися на шию Петронiю, тепер будь-яка небезпека i всi перешкоди здавалися усуненими.

В атрii вiлли молодий Нерва i Туллiй Сенецiон розважали Августу розмовою, Терпнос i Дiодор настроювали цитри. Нерон сiв на iнкрустоване черепахою крiсло i, прошепотiвши щось на вухо хлопчику-греку, чекав.

Хлопчик незабаром повернувся iз золотою скринькою – Нерон розкрив ii i, вибравши намисто з великих опалiв, сказав:

– Ось коштовнiсть, варта сьогоднiшнього вечора.

– Мiниться на камiннi ранкова зоря, – вiдповiла Поппея, переконана, що намисто призначене для неi.

Імператор якусь хвилину то пiднiмав, то опускав низку рожевого камiння i врештi сказав:

– Вiнiцiю, подаруеш од мене це намисто молодiй лiгiйськiй царiвнi, з якою наказую тобi одружитись.

Повний гнiву i несподiваного здивування погляд Поппея перевела з iмператора на Вiнiцiя й зупинила його на Петронii.

Але той, перехилившись недбало через поруччя крiсла, водив рукою по грифу арфи, буцiм бажаючи запам'ятати докладно його форму.

Тим часом Вiнiцiй, подякувавши за подарунок, наблизився до Петронiя i сказав:

– Чим я можу тобi вiддячити за те, що сьогоднi для мене зробив?

– Принеси в жертву Евтерпi[302 - Евтерпа – муза лiричноi поезii.] пару лебедiв, – вiдповiв Петронiй, – слухай пiснi iмператора i смiйся з прикмет. Сподiваюся, що ричання левiв не буде вiднинi порушувати сон нi тобi, анi твоiй лiгiйськiй лiлii.

– Нi, – сказав Вiнiцiй, – тепер я цiлковито спокiйний.

– Нехай же Фортуна буде милостивою до вас. А тепер увага, бо iмператор бере знову формiнгу. Затамуй подих, слухай i пускай сльози.

Імператор i дiйсно взяв формiнгу до рук i пiдвiв очi догори. В залi припинилися розмови, й люди сидiли непорушнi, мовби закам'янiлi. Тiльки Терпнос i Дiодор, якi мали акомпанувати iмператору, поглядали, вертячи головами, то один на одного, то на його рот в очiкуваннi перших звукiв пiснi.

Раптом у передпокоi почувся тупiт i галас, а за мить iз-за завiси визирнув вiльновiдпущеник iмператорський, Фаон, i вслiд за ним вийшов консул Леканiй.

Нерон нахмурив брови.

– Прости, божественний iмператоре, – важко дихаючи, сказав Фаон, – у Римi пожежа! Бiльша частина мiста у вогнi!..

На це повiдомлення всi посхоплювалися з мiсць, Нерон, вiдклавши формiнгу, вигукнув:

– Боги!.. Я побачу палаюче мiсто й завершу «Троiку».

Потiм звернувся до консула:

– Якщо негайно виiхати, встигну я ще побачити пожежу?

– Повелителю, – вiдповiв бiлий як стiна консул, – над мiстом вируе суцiльне море вогню: дим душить мешканцiв, однi люди, зомлiвши, падають, iншi, божеволiючи, кидаються в огонь… Рим гине, повелителю!

Настала хвилина тишi, яку порушив крик Вiнiцiя:

– Vae misero mihi!..

І молодик, скинувши тогу, в самiй тунiцi вибiг iз палацу.

Нерон же, пiднiсши руки до неба, заволав:

– Горе тобi, священне мiсто Прiама!..




Роздiл XLII


Вiнiцiй ледве встиг наказати кiльком рабам, аби iхали за ним, потiм, скочивши на коня, помчав порожнiми нiчними вулицями Анцiя в напрямку Лаурента. Пiд впливом страшноi звiстки впавши в стан шалу, близький до божевiлля, часом не усвiдомлюючи, що з ним дiеться, мав тiльки вiдчуття, що на тому самому конi сидить за його плечима нещастя i, горлаючи йому в вуха: «Рим горить!», шмагае його самого, його коня й жене iх у вогонь. Припавши своею непокритою головою до гриви коня, мчав у самiй тунiцi наослiп, не дивлячись перед собою i не зважаючи на перешкоди, об якi мiг розбитися. Серед тихоi ночi, спокiйноi та зоряноi, вершник i кiнь, осяянi мiсячним свiтлом, справляли враження сонних примар. Ідумейський огир, прищуливши вуха i витягнувши шию, летiв стрiлою повз непорушнi кипариси та схованi за ними бiлi вiлли. Стукiт копит по кам'яних плитах будив собак – то тут, то там проводжали вони гавканням дивного вершника, потiм же, занепокоенi його поспiшнiстю, починали вити, задираючи пащi до мiсяця. Раби, що супроводжували Вiнiцiя, маючи набагато гiрших коней, незабаром вiдстали. Вiн сам, промчавши, як буря, сплячим Лаурентом, звернув до Ардеi[303 - Ардея – прибережне мiсто за 40 км на пiвдень од Рима.], в якiй, так само як в Арiцii, в Бовiллах i в Устринi[304 - Бовiлли та Устрин – мiстечка на Аппiйовiй дорозi поблизу Рима.], стояли напоготовi конi вiд часу приiзду його до Анцiя, щоб вiн мiг у найкоротший термiн долати вiдстань, яка вiддiляла його вiд Рима. Пам'ятаючи про це, не жалiв коня. За Ардеею здалося йому, що пiвнiчно-схiдна частина неба жеврiе рожевим свiтлом. Це могла бути й ранкова зоря, адже виiздив вiн глибокоi ночi, а в липнi свiтае рано. Та Вiнiцiй не мiг стримати крику розпачу й несамовитостi, здалося йому, що це заграва пожежi. Згадалися йому слова Леканiя: «Над мiстом вируе суцiльне море вогню!» – i цiеi митi вiдчував, що загрожуе йому насправдi божевiлля, втратив-бо цiлковито сподiвання, що може врятувати Лiгiю чи хоча б домчати до мiста ранiше, нiж воно перетвориться на купу попелу. Думки його мчали тепер швидше за коня i летiли перед ним, нiби зграя чорного птаства, – розпачливi й потворнi. Не знав, щоправда, з якоi частини мiста почалася пожежа, припускав, одначе, що Затибря, де скупчення будинкiв, дров'яних складiв i дерев'яних сараiв, у яких торгували рабами, могло стати першою жертвою полум'я. У Римi пожежi траплялися доволi часто, й так само часто спричинялися вони до насильства та пограбувань, особливо в кварталах, де мешкав убогий люд i варвари, – тож що могло дiятися на цiм Затибрi, що було гнiздом голоти походженням iз усiх кiнцiв землi? Тут Урс зi своею надлюдською силою промайнув у свiдомостi Вiнiцiя, та що мiг вдiяти хоча б не чоловiк, а титан проти нищiвноi сили вогню? Страх перед бунтом рабiв був кошмаром, який душив Рим здавна. Подейкували, що сотнi тисяч цих людей марять часами Спартака й чекають лише слушноi години, щоб стати до зброi й пiднятися проти гнобителiв, проти мiста. І ось вона настала! Можливо, там у мiстi разом iз пожежею вируе рiзанина, йде вiйна. Може, навiть преторiанцi напали на мiсто i вбивають за наказом iмператора. І волосся встало дибом у Вiнiцiя вiд жаху. Пригадав усi розмови про пожежi мiст, розмови, якi вiд певного часу з дивною постiйнiстю велися при iмператорському дворi, пригадав його скарги, що мусить описувати палаюче мiсто, не бачачи нiколи справжньоi пожежi, його презирливу вiдповiдь Тигеллiновi, що брався пiдпалити Анцiй або штучне дерев'яне мiсто, врештi його нарiкання на Рим i смердючi завулки Субури. Так! Це iмператор наказав спалити мiсто! Тiльки вiн мiг на це вiдважитись, а Тигеллiн – узятися виконати цей наказ. І якщо Рим палае за наказом iмператора, то хто ж може поручитися, що й мешканцiв за його наказом не буде перебито. Ця потвора була здатна й на таке. Отож пожежа, бунт рабiв i рiзанина! Який жахливий хаос, яке звiльнення вiд пут нищiвноi стихii та людськоi лютi, i в тому всьому – Лiгiя! Стогони Вiнiцiя змiшувалися з харчанням i стогонами коня, який скакав дорогою до Анцiя, що весь час пiдiймалася вгору, бiг уже з останнiх сил. Хто ii вирве з палаючого мiста i хто може врятувати ii? Тут Вiнiцiй, упавши на коня, впився пальцями в свое волосся, готовий од болю кусати загривок коня. Та в цю хвилину якийсь вершник, що мчав як вихор, але в протилежний бiк, до Анцiя, крикнув, пролiтаючи повз нього: «Рим гине!» – i понiсся далi. До слуху Вiнiцiя дiйшло тiльки слово «боги», решту заглушив тупiт копит. Але це слово протверезило його. Боги!.. Вiнiцiй раптом пiдвiв голову i, простягнувши руки до зоряного неба, почав молитися: «Не вас благаю, чиi храми палають, а тебе!.. Ти сам страждав, ти один милосердний! Ти один розумiв людський бiль! Ти прийшов у свiт, аби людей навчити жалостi, тож яви ii тепер! Якщо ти такий, як говорять Петро та Павло, то врятуй Лiгiю. Вiзьми ii на руки й винеси з вогню. Ти це можеш! Оддай ii менi, а я тобi вiддам свою кров. Якщо ж не захочеш цього зробити для мене, то зроби для неi. Вона тебе любить, сподiваеться на тебе. Обiцяеш життя пiсля смертi та блаженство, але посмертне блаженство нас не обмине, а вона ще не хоче помирати. Дай iй жити. Вiзьми ii на руки й винеси з Рима. Ти можеш, варто лише захотiти…»

І замовк, бо вiдчував, що далi молитва могла перейти в погрозу; боявся образити Бога тодi, коли найбiльше потребував його жалостi й милосердя. Злякався самоi думки про це i, щоб не допустити й тiнi погрози, почав знову шмагати коня, тим паче, що бiлi мури Арiцii, яка лежала на пiвдорозi до Рима, показалися перед ним у сяйвi мiсяця. Через певний час промчав щодуху повз храм Меркурiя, що був розташований у гаю перед мiстом. Знали тут уже, очевидно, про нещастя – бо перед храмом панував незвичний рух. Вiнiцiй помiтив мимохiдь на сходах i мiж колонами гурти людей iз смолоскипами, що тулилися пiд опiкою божества. Дорога теж не була вже такою безлюдною, як за Ардеею. Натовпи сунули бiчними стежками, але й на головнiй дорозi юрмилися гуртики, що розступалися поспiшно перед вершником. Із мiста долiтав галас. Вiнiцiй улетiв у нього як вихор, збивши з нiг i затоптавши кiлькох людей. Зусiбiч тепер чулися крики: «Рим палае! Мiсто в огнi! Боги, спасiть Рим!»

Кiнь спiткнувся i, стримуваний сильною рукою, осiв на заднi ноги перед постоялим двором, у якому Вiнiцiй тримав iншого на змiну. Раби, наче сподiваючись прибуття господаря, стояли перед ворiтьми i за його наказом кинулися наввипередки, щоб привести нового коня. Вiнiцiй же, помiтивши загiн кiнних преторiанцiв, якi, очевидно, iхали з мiста до Анцiя, кинувся до них i почав запитувати:

– Яка частина мiста горить?

– Хто ти? – запитав десятник.

– Вiнiцiй, вiйськовий трибун i августiан! Вiдповiдай!

– Пожежа, пане, спалахнула в крамницях бiля Великого Цирку. Коли нас послали, центр мiста був у вогнi.

– А Затибря?

– Туди полум'я на той час не дiйшло, але нестримна сила вогню охоплюе все новi дiлянки. Люди гинуть од вогню й диму i рятувати неможливо.

В цю хвилину подали Вiнiцiю нового коня. Молодий трибун скочив на нього й поскакав далi. Тепер вiн прямував до Альбана, залишаючи праворуч Альбалонгу та ii чудове озеро. Дорога вiд Арiцii здiймалася вгору, що цiлковито закривала виднокруг i Альбан, розташований потойбiч. Вiнiцiй, одначе, знав, що, дiставшись вершини, побачить не тiльки Бовiлли та Устрин, де чекали на нього новi конi, але i Рим, – за Альбаном, обабiч Аппiйовоi дороги, лежала рiвна низовина Кампанii, по якiй тяглися до мiста лише аркади акведукiв i нiчого вже бiльше не закривало краевид.

– З вершини побачу вогонь, – сказав собi вершник.

І почав знову шмагати коня.

Але поки дiстався вершини, вiдчув на обличчi подих вiтру i разом з ним запах диму.

А втiм, i вершина гори зазолотiла.

«Заграва!» – подумав Вiнiцiй.

Одначе нiч уже добiгала кiнця, зорi блiдли, i на всiх навколишнiх пагорбах жеврiли також золотавi та рожевi полиски – можливо, вiд пожежi, а можливо, вiд близького свiтання. Вiнiцiй дiстався вершини, й тут перед ним постало жахливе видовище.

Уся низовина вкрита була димами, що зливалися при землi в одну величезну хмару, в якiй зникли мiста, акведуки, вiлли, дерева; в кiнцi ж цiеi сiроi, страшноi площини горiло на пагорбах мiсто.

Пожежа, одначе, не мала вигляду вогненного стовпа, як бува тодi, коли горить один, хай i найбiльший, будинок. Була то радше довга, схожа на ранкову зорю смуга.

Над цiею смугою здiймався вал диму, мiсцями зовсiм чорний, мiсцями пiдсвiчений рожевою i кривавою барвою, щiльний, випуклий, густий i повзучий, як змiя, що то скорочуеться, то видовжуеться. Потворний той вал iнодi, здавалося, прикривав навiть вогненну смугу, що робилася вузькою стрiчкою, але iнодi вона освiтлювала його знизу, змiнюючи нижнi шари хвилями полум'я. І смуга, i вал тяглись уздовж обрiю, закриваючи його так, як закривае часом пасмо лiсу. Сабiнських гiр[305 - Сабiнськi гори – гiрський хребет на пiвнiчний схiд од Рима.] не було видно взагалi.

Вiнiцiю на перший погляд здалося, що палае не тiльки мiсто, а весь свiт, i що жодна жива iстота не може врятуватися з цього океану вогню й диму.

Вiтер вiяв усе сильнiше з боку пожежi, несучи запах горiлого й сiру iмлу, що заволiкала навiть ближнi предмети. День уже настав, i сонце освiтило вершини гiр навколо Альбанського озера. Але свiтло-золоте ранкове промiння видавалося через сiру iмлу якимось рудим i хворобливим. Вiнiцiй, спускаючись до Альбана, поринав у пелену все густiшого й менш прозорого диму. Саме мiстечко повнiстю тонуло в ньому. Занепокоенi мешканцi вироiлися на вулицi, страх було подумати, що ж мусить дiятися в Римi, якщо вже тут важко було дихати.

Розпач охопив знову Вiнiцiя, й волосся вiд жаху знову заворушилося на головi. Та намагався триматись, як мiг. «Не може бути, – думав, – щоб усе мiсто запалало водночас. Вiтер дме з пiвночi, жене дими тiльки в цей бiк. З iншого боку iх немае. Затибря, вiддiлене рiкою, може, зовсiм уцiлiло, i в усякому разi достатньо буде Урсовi пробратися разом iз Лiгiею крiзь Янiкульську браму, щоб уникнути небезпеки. Так само не може бути, щоб загинули всi люди та щоб мiсто, яке володiе свiтом, стерте було з лиця землi разом з усiма мешканцями. Навiть у завойованих мiстах, де лютуе рiзанина й вогонь одночасно, певна частина людей завше залишаеться серед живих, чому ж мала б неодмiнно загинути Лiгiя? Адже ii охороняе Бог, який сам перемiг смерть!» Так розмiрковуючи, почав знову молитись i, за усталеним звичаем, давати Христовi клятви та обiцяти всякi дари й жертви. Промчавши Альбаном, у якому майже всi мешканцi сидiли на дахах i деревах, аби дивитися на Рим, дещо заспокоiвся й мiркував холоднокровнiше. Подумав також, що Лiгiею опiкуеться не тiльки Урс i Лiн, але й апостол Петро. Вiд самоi цiеi думки полегшало в нього на серцi. Петро був для нього завше iстотою неосяжною, майже надлюдською. Вiдтодi, як слухав його в Острiанi, лишилося в нього дивне враження, про яке на початку перебування в Анцii писав Лiгii, що кожне слово цього старого е iстина або мусить стати iстиною. Ближче знайомство з апостолом пiд час хвороби ще змiцнило те враження, що потiм змiнилося непохитною вiрою. Тож якщо вже Петро благословив його любов i пообiцяв йому Лiгiю, вона не може загинути в огнi. Мiсто може собi згорiти, але жодна iскра пожежi не впаде на ii одяг. Пiд впливом безсонноi ночi, шаленоi скачки та хвилювань Вiнiцiя почала тепер огортати дивна екзальтацiя, в якiй усе видавалося йому можливим: Петро перехрестить полум'я, воно розступиться вiд одного його слова, i пройдуть безпечно по вогненнiй алеi. Петро знав, крiм того, про майбутне, тож неодмiнно передбачав i пожежу, а в такому разi як же мiг би не застерегти й не вивести з мiста християн, а з ними й Лiгiю, яку вiн любив, як свою дитину. І сподiвання почало заповнювати серце Вiнiцiя. Подумав: якщо вони втiкають iз мiста, вiн, можливо, знайде iх у Бовiллах або зустрiне в дорозi. Може, будь-якоi хвилини кохане обличчя з'явиться з тих димiв, якi розстеляються ширше по всiй Кампанii.

Видалося йому це тим бiльш iмовiрним, що на дорозi почав зустрiчати все бiльше людей, якi, покинувши мiсто, iхали до Альбанських гiр, аби, врятувавшись од вогню, дiстатися й поза межi димiв. Не доiхавши до Устрина, мусив стишити бiг коня через заюрмлення дороги. Крiм пiших, з манатками на плечах, зустрiчав нав'ючених коней, мулiв, повози, набитi добром, i врештi й ношi, в яких раби несли заможнiших мешканцiв. Устрин так уже був забитий втiкачами з Рима, що крiзь натовп важко було пропхатися. На ринку, пiд колонами храмiв i на вулицях роiлися втiкачi. Тут i там уже напинали намети, пiд якими мусили шукати захисток цiлi сiм'i. Іншi розташовувалися просто неба, галасуючи, благаючи богiв або проклинаючи долю. В загальному сум'яттi важко було щось дiзнатися. Люди, до яких звертався Вiнiцiй, або не вiдповiдали йому взагалi, або пiдводили на нього напiвбожевiльнi з жаху очi, вiдповiдаючи, що гине мiсто i свiт. З боку Рима щохвилини насувалися новi натовпи, що складалися з чоловiкiв, жiнок i дiтей, якi посилювали розгубленiсть i лемент. Деякi в тиснявi шукали розпачливо тих, що загубилися. Іншi билися за мiсце для привалу. Гурти напiвдиких пастухiв iз Кампанii, що прибули до мiстечка, шукали новин або можливостi вкрасти, чому сприяло замiшання. Тут i там натовпи з рiзноплемiнних рабiв i гладiаторiв почали грабувати будинки та вiлли в мiстi й битися з солдатами, якi захищали мешканцiв.

Сенатор Юнiй, якого Вiнiцiй побачив бiля постоялого двору, оточеного загоном рабiв-батавiв[306 - Батави – германське плем'я, що жило на лiвому березi Рейну в його нижнiй течii.], перший дав йому дещо докладнiшi вiдомостi про пожежу. Вогонь дiйсно спалахнув бiля Великого Цирку, в мiсцi мiж Палатином i Целiем, але поширювався з незрозумiлою швидкiстю, так що охопив увесь центр мiста. Нiколи ще з часiв Бренна[307 - …з часiв Бренна… – Бренн був на чолi галлiв, якi 390 або 387 р. до н. е. захопили та спалили Рим.] не траплялося в мiстi такого страшного лиха. «Цирк згорiв увесь, а також крамницi й будинки навколо нього, – сказав Юнiй, – Авентин i Целiй в огнi. Полум'я, оточивши Палатин, дiсталося Карин…»

Тут Юнiй, який у Каринах мав розкiшний будинок, наповнений творами мистецтва, що були милi його серцю, схопив жменю пилюки з дороги i, посипавши нею голову, почав розпачливо стогнати.

Але Вiнiцiй потряс його за плечi.

– І мiй дiм у Каринах, – сказав, – але коли все гине, нехай i вiн гине.

Потiм, згадавши, що Лiгiя, послухавшись його поради, могла переселитися в дiм Авла, запитав:

– А як вулиця Патрицiiв?

– У вогнi, – вiдповiв Юнiй.

– А Затибря?

Юнiй подивився на нього зi здивуванням.

– Менше за все турбуе, – сказав, стискаючи руками зболiлi скронi.

– Мене бiльше турбуе Затибря, нiж увесь Рим, – вигукнув запально Вiнiцiй.

– То туди дiстанешся хiба що Портовою дорогою, бо поблизу Авентину тебе задушить жар… Затибря?.. Не знаю. Вогонь не мiг, напевно, туди дiйти, але чи дiйшов у цю хвилину, лише боги знають…

Тут Юнiй завагався через мить, далi мовив притишеним голосом:

– Знаю, що мене не видаси, тож тобi скажу, що це – незвичайна пожежа. Цирк не давали рятувати… Сам чув… Коли будинки навколо загорiлися, тисячi голосiв кричали: «Смерть рятувальникам!» Якiсь люди бiгають мiстом i кидають у будинки палаючi смолоскипи… До того ж народ хвилюеться i кричить, що мiсто пiдпалили за наказом. Нiчого бiльше не скажу. Горе мiсту, горе нам усiм i менi! Що там дiеться, того людська мова не висловить. Люди гинуть в огнi або давлять одне одного в товкотнечi… Це кiнець Рима!..

І знову почав повторювати: «Горе! Горе мiсту й нам!» – та Вiнiцiй, скочивши на коня, скакав уже Аппiйовою дорогою.

Але тепер це було радше проштовхуванням серед потоку людей, повозiв, якi сунули з мiста. Мiсто лежало перед Вiнiцiем як на долонi, охоплене жахливою пожежею… Вiд моря вогню й диму йшла нестерпна задуха, i галас людей не мiг заглушити сичання й реву полум'я.




Роздiл XLIII


Чим ближче Вiнiцiй пiд'iздив до мурiв, виявлялося, що доiхати до Рима легше, нiж дiстатися центру мiста. Аппiйовою дорогою важко було пересуватися через потiк людей. Будинки, поля, цвинтарi, сади та храми, розташованi обабiч, перетворилися на табори бiженцiв. У храмi Марса, що стояв бiля самоi Аппiйовоi брами, натовп вибив дверi, щоб усерединi знайти притулок на нiч. На цвинтарях захоплювали бiльшi склепи й за них точилися бiйки, що доходили до кровопролиття. Устрин зi своiм безладом давав тiльки слабке уявлення про те, що дiялося бiля мурiв самого мiста. Зникла всяка повага до законiв, до влади, до родинних зв'язкiв, до рiзницi станiв. Можна було бачити рабiв, якi лупцювали киями римських громадян. Гладiатори, сп'янiлi вiд награбованого на Торговiй пристанi вина, об'еднавшись у великi ватаги, носилися з дикими вигуками вздовж дороги, розганяючи людей, лупцюючи та грабуючи. Сила-силенна варварiв, виставлених на продаж у мiстi, повтiкали з сараiв, де були зачиненi. Пожежа й загибель мiста були для них одночасно й кiнцем рабства, й годиною помсти – тому, коли римляни втрачали в огнi все свое майно, простягали з розпачу руки до богiв, благаючи порятунку, вони з радiсним виттям вривалися в натовпи, зривали з людей одяг i хапали молодих жiнок. До них приеднувалися раби, що давно вже служили в Римi, бiдняки, якi не мали нiчого на тiлi, крiм вовняноi пов'язки на стегнах, страшнi постатi iз закуткiв, яких удень не видно було майже нiде на вулицях й iснування яких у Римi важко було припустити. Цей натовп, який складався з азiатiв, африканцiв, грекiв, фракiйцiв, германцiв i бриттiв, горлав усiма мовами землi, дикий i розгнузданий, шаленiв, вважаючи, що настав час, коли йому можна винагородити себе за роки страждань i злиднiв. Серед цього вируючого океану людського при свiтлi дня та пожежi миготiли шоломи преторiанцiв, пiд захист яких прагнули бiльш мирнi люди i якi в багатьох мiсцях з ходу мусили стримувати озвiрiлi натовпи. Вiнiцiй бачив у життi своему завойованi мiста, але нiколи очi його не дивилися на видовище, в якому б розпач, сльози, стогони, дика радiсть, безумство, шаленство та розгнузданiсть змiшалися в такий неймовiрний хаос. А над цим розгойданим, божевiльним натовпом людським ревiла пожежа, палало на пагорбах найбiльше в свiтi мiсто, посилаючи в замiшаннi свое вогненне дихання й прикриваючи його димами, за якими не видно вже було блакитi неба. Молодий трибун з неймовiрним напруженням, ризикуючи щохвилини життям, пробився врештi до Аппiйовоi брами, але тут зрозумiв, що, рухаючись крiзь Капенську браму, не зможе дiстатися мiста не тiльки через натовпи, але й через страшенну спекоту, вiд якоi тут за брамою дрижало марево. До того ж мосту бiля Тригемiнськоi брами[308 - Тригемiнська брама – бiля пiвденного схилу Авентину.], навпроти храму Доброi Богинi[309 - Добра Богиня – стародавне римське божество родючостi та достатку.], ще не iснувало; маючи намiр дiстатися за Тибр, треба було пробитися до Пальового мосту, себто проiхати бiля Авентину, частиною мiста, залитою суцiльним морем полум'я. Було це зовсiм неможливо. Вiнiцiй зрозумiв, що мусить повернутися в напрямку Устрина, там звернути з Аппiйовоi дороги, переiхати рiку нижче мiста й дiстатися на Портову дорогу, що вела просто на Затибря. Не було й це легкою справою, бо тиснява на Аппiйовiй дорозi зростала. Треба було там прокладати собi дорогу хiба що мечем, Вiнiцiй же не мав зброi, з Анцiя виiхав-бо як стояв, коли звiстка про пожежу застала його у вiллi iмператора. Одначе бiля Меркурiйового джерела[310 - Меркурiйове джерело – на Аппiйовiй дорозi перед Капенською брамою.] побачив знайомого центурiона преторiанцiв, який на чолi кiлькох десяткiв людей охороняв од навали натовпу храм, i наказав йому iхати за собою, той же, впiзнавши в ньому трибуна та августiана, не мiг не пiдкоритися.

Вiнiцiй сам очолив загiн i, забувши в цi хвилини повчання Павла про любов до ближнього, пробивався вперед, розганяючи натовп iз жорстокiстю, згубною для багатьох, хто не встиг вчасно вiдбiгти. Услiд iм летiли прокльони й сипався град камiння, але вiн не зважав на це, намагаючись вибратися на вiльнiшi мiсця. Рухатися вперед можна було тiльки цiною неймовiрних зусиль. Люди, що розташувалися вже табором, не хотiли звiльняти солдатам дорогу й голосно проклинали iмператора та преторiанцiв. У деяких мiсцях натовп поводився загрозливо. До слуху Вiнiцiя долiтали фрази зi звинуваченням Нерона в пiдпалi мiста. Погрожували смертю i йому, й Поппеi. Вигуки: «Sannio!», «Histrio!»[311 - «Блазень!», «Актор!» (Лат.)], «Матеревбивця!» – розлягалися довкола. Однi кричали, що треба його вкинути в Тибр, iншi – що Рим уже доволi терпiв. Очевидним було, що погрози тi можуть перейти у вiдкритий бунт, який, коли б знайшовся ватажок, мiг вибухнути будь-якоi хвилини. Тим часом лють i розпач натовпу спрямовувалися проти преторiанцiв, якi ще й тому не могли вирватися з тисняви, що дорогу захаращували цiлi купи речей, винесених поспiхом iз пожежi: скринi та бочки з продуктами, цiнне майно, посуд, дитячi колиски, постiль, повози, тюки. Тут i там доходило до сутичок, але преторiанцi хутко давали собi раду iз беззбройним натовпом. Насилу перетнувши дороги Латинську, Нумiцiйську, Архейську, Лавiнiйську та Остiйську, обминаючи вiлли, сади, цвинтарi та храми, Вiнiцiй нарештi дiстався мiстечка вздовж Александрiйськоi вулицi, за яким був мiст через Тибр. Було там уже вiльнiше й менше диму. Вiд утiкачiв, яких, одначе, й тут не бракувало, довiдався, що тiльки деякi завулки Затибря охопленi пожежею, але очевидно, що перед силою вогню нiщо не вистоiть, позаяк е люди, котрi навмисно пiдпалюють i не дозволяють рятувати i кричать, що роблять так за наказом. Молодий трибун не мав уже тепер анi найменшого сумнiву, що iмператор дiйсно наказав пiдпалити Рим, i помста, про яку волали натовпи, видалася йому рiччю слушною та справедливою. Що ж бiльше мiг учинити Мiтридат[312 - Що ж бiльше мiг учинити Мiтридат… – Маеться на увазi Мiтридат VI Євпатор, цар (111—63 до н. е.) Понту (держава на пiвденно-схiдному узбережжi Чорного моря), найзапеклiший ворог Рима.] або хто-небудь iз найзапеклiших ворогiв Рима? Мiру було перебрано, безумство стало занадто жахливим, а життя людське пiд його владою – занадто нестерпним. Вiнiцiй вiрив, що час Нерона настав, що цi уламки, на якi розпадаеться мiсто, мають i мусять привалити потворного блазня разом iз всiма його лиходiйствами. Коли б знайшовся чоловiк доволi смiливий, аби очолити доведений до вiдчаю народ, статися б це могло протягом кiлькох годин. Тут у головi Вiнiцiя завирували смiливi та мстивi думки. А коли б це вчинив вiн? Рiд Вiнiцiiв, який аж до останнього часу дав цiлi шереги консулiв, був знаний в усьому Римi. Натовпам потрiбне тiльки iм'я. Адже через смертний вирок чотирьомстам рабам префекта Педанiя Секунда мало не дiйшло до бунту i громадянськоi вiйни. Так що сталося б тепер, при цьому страшному лиховi, яке перевершувало всi нещастя, що iх зазнав Рим протягом восьми столiть? Хто закличе до зброi квiритiв, думав Вiнiцiй, той безумовно зумiе скинути Нерона i сам одягне iмператорський пурпур. Так чому б цього не зробити йому? Був сильнiшим, дiяльнiшим i молодшим за iнших августiанiв… Нерон керував, щоправда, тридцятьма легiонами, що стояли на кордонах держави, але чи тi легiони та iхнi командири не збунтуються, довiдавшись про спалення Рима i його храмiв?.. А в такому разi вiн, Вiнiцiй, мiг би стати iмператором. Адже шепотiлися августiани, що якийсь вiщун напророчив пурпур Отоновi. А чим же вiн гiрший? Може, i Христос допомiг би йому своею божественною могутнiстю, може, це вiн i надихнув? «О, коли б так було!» – благав у душi Вiнiцiй. Помстився б тодi Нероновi за небезпеку, що нависла над Лiгiею, й за свiй неспокiй, запровадив би панування справедливостi й iстини, поширив би вчення Христа вiд Євфрату аж до туманних берегiв Британii та одягнув би Лiгiю в пурпур i зробив би ii володаркою свiту.

Але цi думки, спалахнувши в головi його, нiби снiп iскор iз палаючого будинку, мов iскри, й погасли. Передовсiм належало рятувати Лiгiю. Дивився тепер на жах цей зблизька, тож страх огорнув його заново, а перед цим морем огню й диму, зiткнувшись iз жорстокою дiйснiстю, вiдчув, як у нього не лишилося вже зовсiм упевненостi в тому, що апостол Петро врятуе Лiгiю. Розпач охопив його вдруге, але, дiставшись Портовоi дороги, що вела просто на Затибря, опам'ятався аж бiля брами, коло якоi повторили йому те, що чув уже вiд бiженцiв, – бiльша частина Затибря ще не охоплена пожежею, хоча вогонь у кiлькох мiсцях уже перекинувся за рiку.

Одначе Затибря повне було також диму i натовпiв утiкачiв, через якi пробитися ще важче, бо тутешнi люди, маючи бiльше часу, виносили й рятували бiльше речей. Найголовнiша Портова дорога в багатьох мiсцях була цiлковито ними захаращена, i бiля Навмахii Августа[313 - Навмахiя Августа – штучне озеро за Тибром, утворене за наказом Августа для показу морськоi битви.] височiли iх цiлi гори. Тiснi завулки, в яких нагромадилися густi дими, були просто неприступними. Мешканцi втiкали звiдтiля тисячами. Вiнiцiй бачив по дорозi жахливi сцени. Інодi два потоки людськi, рухаючись iз протилежних бокiв, зустрiчалися в тiсному проходi, напирали один на одного i билися до смертi. Люди топтали тих, хто впав. У сум'яттi люди губилися, матерi розпачливими голосами гукали дiтей. У Вiнiцiя волосся ставало дибом вiд думки, що мусило дiятися ближче до вогню. Серед галасу й гамору важко було про щось розпитати або зрозумiти, що кричать. Час вiд часу з-за рiки насувалися новi хмари диму, такого чорного й важкого, що вони стелилися при землi, мов нiчний морок, поглинаючи будинки, людей i всi предмети. Але спричинений пожежею вiтер розвiював дим, i тодi Вiнiцiй мiг просуватися ближче до завулку, в якому стояв будинок Лiна. Спека липневого дня, посилена жаром, що пашiв iз палаючих кварталiв, ставала нестерпною. Дим роз'iдав очi, нiчим було дихати. Навiть i тi мешканцi, якi в надii, що полум'я не перейде через рiку, лишалися досi в будинках, почали iх покидати, й натовпи зростали щогодини. Преторiанцi, що супроводжували Вiнiцiя, вiдстали. У давцi вдарив хтось молотом його коня, котрий, трясучи закривавленою головою та стаючи дибки, не слухався вершника. По багатiй тунiцi Вiнiцiя впiзнали в ньому августiана, й навколо залунали вигуки: «Смерть Нерону та його палiям!» Настав час грiзноi небезпеки, бо сотнi рук простяглися до Вiнiцiя, та наполоханий кiнь понiс його, топчучи людей, а водночас насунула нова хмара чорного диму, й вулиця потонула в мороцi. Вiнiцiй, бачачи, що не проiде, зiскочив урештi з коня й побiг, притискаючись до стiн, а часом очiкуючи, поки натовп утiкачiв омине його. Подумки говорив собi, що зусилля марнi. Лiгii могло не бути вже в мiстi, бо вона рятувалася втечею: легше було знайти голку в копицi сiна, нiж ii в цiй тиснявi, в цьому хаосi. Одначе хотiв, хай би й цiною життя, дiстатися будинку Лiна. Час вiд часу зупинявся й протирав очi. Вiдiрвавши край тунiки, затулив нiс i рот i побiг далi.

Чим ближче був до рiки, тим ставало спекотнiше. Вiнiцiй, знаючи, що пожежа почалася бiля Великого Цирку, думав спершу, що жар iде звiдти, а також вiд Бичачого форуму та Велабра, що розташованi неподалiк i мусили б також бути охопленi полум'ям. Але спека ставала нестерпною. Хтось iз утiкачiв, останнiй, кого бачив Вiнiцiй, старий на милицях, крикнув: «Не пiдходь до мосту Цестiя! Весь острiв у вогнi![314 - Весь острiв у вогнi! – т. зв. острiв Ескулапа на Тибрi напроти Капiтолiю; острiв, на якому стояв храм Ескулапа, сполучаеться з берегами Тибру мостами Фабрицiя та Цестiя, що збереглися до наших часiв.]» Тому не можна було бiльше вводити себе в оману. Бiля повороту на Юдейську вулицю, де стояв будинок Лiна, молодий трибун побачив серед клубiв диму полум'я: горiв не тiльки острiв, але й Затибря, принаймнi iнший кiнець вулички, на якiй мешкала Лiгiя.

Вiнiцiй, одначе, пам'ятав, що будинок Лiна оточений садом, за яким з боку Тибру був не дуже широкий незабудований простiр. Та думка додала йому бадьоростi. Вогонь мiг зупинитися на порожньому мiсцi. У сподiваннi на це бiг далi, хоча кожний повiв вiтру приносив уже не тiльки дими, але тисячi iскор, якi могли запалити пожежу й на цьому кiнцi вулицi й вiдрiзати шлях назад.

Нарештi побачив крiзь димову заслону кипариси в саду Лiна. Будинки, розташованi за пустирем, палали вже як стоси дров, але оселя Лiна ще не була охоплена вогнем. Вiнiцiй поглянув iз вдячнiстю в небо й кинувся до будинку, хоча само повiтря вже його обпiкало. Ворота були причиненi, та вiн штовхнув iх i вбiг усередину.

В саду не було жодноi живоi душi, й будинок здавався також зовсiм порожнiм.

«Може, знепритомнiли всi вiд диму й спеки», – подумав Вiнiцiй.

І почав гукати:

– Лiгiе! Лiгiе!

У вiдповiдь – тиша. Чути було тiльки гоготання далекого вогню.

– Лiгiе!

Раптом до його слуху долетiли зловiснi звуки, що iх вiн чув уже одного разу в цьому саду. Неподалiк на островi загорiвся, мабуть, вiварiй, розташований бiля храму Ескулапа, в якiм усякi звiрi, а серед них i леви, заревли з переляку. Дрож пробiг тiлом Вiнiцiя з голови до п'ят. Ось уже вдруге за хвилину, коли вся його iстота була зосереджена на думцi про Лiгiю, цi жахливi голоси звучали як передвiстя нещастя, як дивне пророцтво зловорожого майбуття.

Та було це все-таки коротке, скороминуще враження, бо ще страшнiше од реву диких звiрiв гоготання пожежi змушувало думати про щось iнше. Лiгiя, щоправда, не вiдповiдала на гукання, але могла перебувати в цьому будинку, якому загрожував огонь, знепритомнiла чи вчадiла. Вiнiцiй кинувся всередину будинку. В невеликому атрii було порожньо й темно вiд диму. Шукаючи навпомацки дверi до кубiкулiв, помiтив миготливий вогник каганця i, пiдiйшовши ближче, побачив ларарiй, у якому замiсть ларiв був хрест. Бiля його пiднiжжя свiтилася лампадка. У головi молодого оглашенного[315 - Оглашенний – людина, що готуеться до прийняття хрещення.] блискавкою майнула думка, що той хрест посилае йому цей вогник, при свiтлi якого вiн може знайти Лiгiю, тож узяв лампадку й вирушив шукати кубiкули. Знайшовши вхiд до одного з них, одсунув заслону i при свiтлi лампадки почав роззиратися.

Але й тут не було нiкого. Вiнiцiй усе-таки був упевнений, що потрапив до кубiкулу Лiгii, бо на цвяхах, забитих у стiнi, висiла ii одежа, а на постелi лежав капiтiй, себто корсаж, який жiнки носили просто на тiлi. Вiнiцiй схопив його, притиснув до вуст i, перекинувши через плече, рушив далi. Будиночок був невеликий, отже впродовж короткого часу вiн обiйшов усi кiмнати й навiть пiдвал. Але нiде не знайшов живоi душi. Було справою надто очевидною, що Лiгiя, Лiн i Урс мусили разом з iншими мешканцями кварталу шукати порятунку вiд пожежi. «Треба iх шукати серед натовпiв, за брамами мiста», – подумав Вiнiцiй.

Не здивувало його надто й те, що не зустрiв iх на Портовiй дорозi, бо могли вийти iз Затибря з протилежного боку, в напрямку Ватиканського пагорба[316 - Ватиканський пагорб – за Тибром, на пiвнiчний захiд од мiста.]. В усякому разi вцiлiли, принаймнi вiд вогню. У Вiнiцiя камiнь упав з душi. Бачив, щоправда, з якою страшенною небезпекою була пов'язана втеча, та думка про надлюдську силу Урса додавала йому бадьоростi. «Тепер менi треба, – мовив собi, – тiкати звiдси й через сади Домiцiiв дiстатися садiв Агриппiни. Там iх знайду. Дими там не страшнi, бо вiтер дме iз Сабiнських гiр».

Настав усе-таки час, коли мусив подумати про власний порятунок, бо хвиля вогню котилася з боку острова i клуби диму майже зовсiм затопили завулок. Лампадка, що свiтила йому в будинку, згасла вiд протягу. Вийшовши на вулицю, Вiнiцiй чимдуж бiг тепер до Портовоi дороги, в той самий бiк, звiдки прибув, i пожежа, здавалося, жене його своiм вогненним подихом, то огортаючи його щоразу новими хмарами диму, то обсипаючи iскрами, що падали йому на волосся, на шию, на одяг. Тунiка почала на ньому тлiти в кiлькох мiсцях, але вiн на це не зважав i бiг далi, побоюючись що може задихнутися вiд диму. В ротi мав присмак горiлого й сажi, в горлi й легенях пекло вогнем. Кров пiдступала до голови так, що часом усе, навiть дими, бачив червоним. Тодi сказав подумки: «Це справжнiй вогонь! Лiпше менi впасти на землю й померти». Бiгти ставало все важче. Голова, шия i плечi обливалися потом, i той пiт обпiкав його, мов окрiп. Коли б не iм'я Лiгii, яке повторював подумки, й коли б не ii капiтiй, яким обмотав собi рот, уже впав би. Кiлькома хвилинами пiзнiше вже перестав упiзнавати завулок, яким бiг. Вiдчував, що ось-ось знепритомнiе, пам'ятав лише, що мусить утiкати, бо на вiдкритому полi його чекае Лiгiя, що ii пообiцяв йому апостол Петро. Й раптом огорнула його якась дивна, схожа на передсмертну маячню, впевненiсть, що мусить ii побачити, одружитися з нею й потiм одразу померти.

Бiг уже, як п'яний, збиваючись то в один, то в другий бiк вулицi. Та раптом змiнилося щось у жахливому вогнищi, яке охопило велетенське мiсто. Все, що доти лише тлiло, спалахнуло суцiльним морем полум'я, бо вiтер перестав приносити дими, цi ж, якi нагромадилися в завулках, звiяв шалений порив розжареного повiтря. Порив той гнав тепер мiльйони iскор, так що Вiнiцiй бiг як у вогненнiй хмарi. Зате вiн мiг лiпше бачити перед собою, i в ту мить, коли вже мав падати, побачив кiнець завулка. Це знову додало йому сили. Повернувши за рiг, опинився на вулицi, що вела до Портовоi дороги й на Кодетанське поле[317 - Кодетанське поле – за Тибром бiля Ватиканського пагорба.]. Іскри перестали гнатися за ним. Зрозумiв: якщо добiжить до Портовоi дороги, то вцiлiе, хоч би йому навiть довелося знепритомнiти.

В кiнцi вулицi побачив знову нiби хмару, що закривала прохiд. «Якщо це дими, – подумав, – то вже не пройду». Бiг з останнiх сил. На ходу зняв iз себе тунiку, що, тлiючи вiд iскор, обпiкала його, як сорочка Несса[318 - …як сорочка Несса… – Згiдно з мiфом, кентавр Несе, вiдомий своею пiдступнiстю, вчинив замах на дружину Геракла Деянiру й був ним убитий. Жадаючи помститися Гераклу, Несе перед смертю запропонував Деянiрi свою кров, яка буцiм допоможе iй зберегти кохання Геракла. Згодом Деянiра скористалася порадою Несса i просочила його кров'ю хiтон Геракла. Однак кров Несса з часом перетворилася на отруту, й Геракл зазнав страшних мук, якi спричинили його смерть.], i мчав голий, маючи тiльки капiтiй Лiгii на головi, яким був обмотаний також рот. Пiдбiгши ближче, розгледiв: те, що йому видавалося димом, було курявою, з якоi до того ж долiтав гамiр i людськi крики.

«Чернь грабуе будинки», – сказав собi.

Але бiг у напрямку голосiв. Усе-таки там були люди, що могли йому надати допомогу. Сподiваючись на це, перш нiж добiгти, почав прохати щосили про порятунок. Але було це його останне зусилля: в очах почервонiло ще дужче, в легенях забракло повiтря, у м'язах – сили, й вiн упав.

Одначе його почули, а радше помiтили, i двое людей (як виявилося – робiтники) рушили йому на допомогу з глечиками, повними води. Вiнiцiй, який упав од виснаження, але не знепритомнiв, обома руками схопив посудину й вихилив ii до половини.

– Дякую, – сказав, – поставте мене на ноги, далi я сам пiду!

Другий робiтник облив йому водою голову, обидва ж не тiльки поставили його на ноги, але пiдняли й понесли до гурту iнших, якi оточили його, оглядаючи дбайливо, чи не надто зазнав пошкодження. Ця дбайливiсть здивувала Вiнiцiя.

– Люди, – запитав, – що ви за однi?

– Руйнуемо будинки, щоб пожежа не могла дiйти до Портовоi дороги, – вiдповiв один iз робiтникiв.

– Прийшли менi на допомогу, коли я вже впав. Дякую вам.

– Ми не можемо вiдмовити в допомозi, – озвалося кiлька голосiв.

Тодi Вiнiцiй, який зранку дивився на озвiрiлi натовпи, на бiйки та грабунки, поглянув уважнiше на обличчя, що його оточували, i сказав:

– Хай винагородить вас… Христос.

– Хвала iменi його! – вигукнув цiлий хор голосiв.

– Лiн?.. – запитав Вiнiцiй.

Але не змiг запитувати далi й не почув вiдповiдi, позаяк од хвилювання та надмiрного напруження зомлiв.

Опритомнiв лише на Кодетанськiй дорозi, в саду, оточений кiлькома жiнками й чоловiками, i першi слова, на якi знову здобувся, були:

– Де Лiн?

Якийсь час не було вiдповiдi, потiм якийсь знайомий Вiнiцiю голос раптом сказав:

– За брамою Номентанською; пiшов до Острiану… позавчора… Мир тобi, перський царю!

Вiнiцiй пiдвiвся й сiв, побачивши несподiвано над собою Хiлона.

Грек же мовив:

– Дiм твiй, пане, напевно, згорiв, бо Карини в огнi, але ти завше будеш багатим, як Мiдас[319 - …будеш багатим, як Мiдас. – Мiдас, мiфiчний цар Фрiгii, дiстав од Дiонiса здатнiсть перетворювати на золото все, до чого доторкнеться.]. О, що за напасть! Християни, сини Серапiса, провiщали здавна, що вогонь знищить це мiсто… А Лiн разом iз дочкою Юпiтера перебувае в Острiанi… О, що за напасть на це мiсто!..

Вiнiцiевi знову зробилося погано.

– Бачив iх? – запитав.

– Бачив, пане!.. Дякувати Христу i всiм богам, що я можу доброю звiсткою вiдплатити за твоi добродiйства. Але я тобi, Осiрiсе, ще вiдплачу, присягаюся цим палаючим Римом!

Надворi звечорiло, але в саду видно було як удень, бо пожежа палахкотiла ще дужче. Здавалося, що горять не окремi квартали, а все мiсто, вздовж i вшир. Небо було червоне, скiльки оком сягнути, i на землю спускалася червона нiч.




Роздiл XLIV


Заграва вiд палаючого мiста залила небо так широко, як може сягнути людський погляд. Із-за пагорбiв витиснувся великий повний мiсяць, який запалав одразу i, прибравши барву розжареноi мiдi, здавалося, з подивом поглядав на мiсто, володаря свiту, що гинуло. В зарожевiлих безоднях неба свiтилися рожевi зiрки, але на вiдмiну вiд звичних ночей на землi було свiтлiше, нiж на небесах. Рим освiтлював, як величезне багаття, всю Кампанiю. При кривавiй загравi видно було далекi пагорби мiста, вiлли, храми, пам'ятники й акведуки, що збiгали з усiх навколишнiх гiр до мiста, на акведуках же роiлися люди, якi сховалися там заради безпеки або для спостерiгання пожежi.

Тим часом страшна стихiя охоплювала все новi дiлянки. Не можна було сумнiватися, що чиiсь злочиннi руки пiдпалили мiсто, коли все новi пожежi виникали в мiсцях, вiддалених од головного вогнища. З пагорбiв, на яких Рим був розташований, полум'я спливало, як морськi хвилi, в долину, тiсно заставлену п'яти– й шестиповерховими будинками, сараями, крамницями, дерев'яними пересувними амфiтеатрами, спорудженими принагiдно для рiзноманiтних видовищ, i врештi складiв дров, маслиновоi олii, зерна, горiхiв, шишок пiнiй, насiнням яких харчувався бiдний люд, та одягу, який часом iз ласки iмператорiв роздавали голотi, що гнiздилася по тiсних завулках. Там пожежа, знаходячи доволi палива, перетворювалася на шерег вибухiв i з нечуваною швидкiстю охоплювала цiлi вулицi. Люди, що таборилися за мiстом або стояли на акведуках, вiдгадували за кольором полум'я, що горить. Шалений порив вiтру виносив хвилями з вогняноi безоднi тисячi й мiльйони розжарених мигдальних та горiхових шкаралупок, якi злiтали вгору незлiченними роями свiтних метеликiв – i лопалися з трiском у повiтрi або, гнанi вiтром, сипалися на новi дiлянки, на акведуки й на поля навколо мiста. Всяка думка про порятунок видавалася недоречною, сум'яття ж усе зростало, коли ж бо з одного боку городяни втiкали через усi брами за мури, а з другого – пожежа привабила тисячi людей з околицi – як мешканцiв мiстечок, так i селян i напiвдиких пастухiв iз Кампанii, що iх спокусило сподiвання грабунку.

Вигук «Рим гине!» не сходив з уст натовпу, загибель же мiста видавалася тодi водночас закiнченням його володарювання й розв'язанням вузлiв, якi досi зв'язували народ у едину цiлiснiсть. Чернь, яка складалася здебiльшого з рабiв i пришельцiв i для якоi не важливим було панування Рима, а переворот мiг ii тiльки звiльнити вiд кайданiв, набирала тут i там загрозливого вигляду. Поширювалися насильство та пограбування. Здавалось би, що едино саме видовище загибелi мiста, приковуючи увагу людей, стримуе ще вибух рiзанини, що розпочнеться вiдразу ж, як тiльки мiсто перетвориться на попелище. Сотнi тисяч рабiв, забувши, що Рим, крiм храмiв i мурiв, мае ще кiлька десяткiв легiонiв у всiх кiнцях свiту, здавалося, тiльки чекали заклику та вождя. Почали згадувати iм'я Спартака, але Спартака не було – натомiсть громадяни почали об'еднуватися та озброюватися, хто чим може. Найжахливiшi чутки кружляли бiля всiх брам. Деякi стверджували, що це Вулкан за наказом Юпiтера нищить мiсто вогнем, який виходить iз-пiд землi; iншi – що це помста Вести за весталку Рубрiю. Люди, переконанi в цьому, не хотiли нiчого рятувати, натомiсть, облягаючи храми, прохали богiв про помилування. Та найчастiше повторювали, що iмператор наказав спалити Рим, аби позбутися смороду, що долiтав од Субури, i щоб вибудувати нове мiсто пiд назвою Неронiя. Вiд цiеi думки лють охопила людей, i коли б, як про це думав Вiнiцiй, знайшовся вождь, який би хотiв скористатися з цього вибуху ненавистi, час Нерона настав би на рiк ранiше. Говорили також, що iмператор збожеволiв, що наказав преторiанцям i гладiаторам нападати на людей i вчинити загальну рiзанину. Деякi присягалися богами, що звiрiв з усiх вiварiiв, за розпорядженням Мiднобородого, випущено. Бачили на вулицi левiв iз палаючими гривами i розлючених слонiв, i турiв, якi цiлими стадами топтали людей. Була в тому навiть частина правди, бо в кiлькох мiсцях слони, вiдчуваючи наближення пожежi, зруйнували вiварii i, вирвавшись на волю, в дикому страху мчали вiд вогню, нищачи все на своему шляху, наче буря. Ходили розмови, що десятки тисяч людей загинули в огнi. Дiйсно, загинула величезна кiлькiсть. Були такi, що, втративши все майно або найдорожчих серцю iстот, у розпачi самi кидались у вогонь. Іншi задихнулися вiд диму. В центрi мiста, мiж Капiтолiем, з одного боку, i Квiриналом, Вiмiналом та Есквiлiном, з другого, як i мiж Палатином i Целiем, де пролягали найбiльш забудованi вулицi, пожежа спалахувала вiдразу в кiлькох мiсцях, i гурти людей, якi бiгли в один бiк, несподiвано натикалися на новi вали вогню з протилежного боку й гинули жахливою смертю серед вогняноi заплави.

У жаху, сум'яттi й безумствi не знали, куди втiкати. Дороги були захаращенi речами, а в бiльш тiсних мiсцях неможливо було пройти. Тi, хто ховався на ринку та на площах – у мiсцi, де пiзнiше споруджено амфiтеатр Флавiiв[320 - Амфiтеатр Флавiiв – т. зв. Колiзей, завершений будiвництвом 80 p.; вмiщував понад 50 тисяч людей.], бiля храму Землi, бiля портика Лiвii[321 - Лiвiя – дружина iмператора Августа.] та вище, бiля храмiв Юнони й Луцини[322 - Луцина – римська богиня дiтородiння; часто ототожнювалася з Аноною.], а також мiж схилом Вiбрiя та старою Есквiлiнською брамою, – оточенi морем вогню, загинули вiд жару. В мiсцях, куди вогонь не дiйшов, знайдено було пiзнiше сотнi обвуглених тiл, хоч i тут i там нещаснi виривали кам'янi плити i для захисту вiд жару закопувалися до половини в землю. Майже кожна родина, що мешкала в центрi мiста, не вцiлiла повнiстю, тому вздовж мурiв, бiля всiх брам i на всiх дорогах було чути розпачливе тужiння жiнок, якi вигукували дорогi iмена загиблих у тиснявi або у вогнi.

Отож, коли однi благали в богiв милосердя, iншi паплюжили iх за це страшенне лихо. Бачили старих, якi зверталися до храму Юпiтера Рятiвника, простягаючи руки з вигуками: «Ти ж рятiвник, порятуй свiй вiвтар i мiсто!» Головний розпач звернений був проти старих римських богiв, якi, на думку людей, зобов'язанi були пильнувати уважнiше мiсто. Вони виявилися безсилими, тож лаяли iх. Натомiсть, коли на Ослинiй дорозi показався гурт египетських жерцiв, якi везли статую Ісiди, врятовану iз храму поблизу Целiмонтанськоi брами, натовп приеднався до кортежу, люди впряглися в повiз, припровадили його аж до Аппiйовоi брами i, заволодiвши статуею, встановили ii в храмi Марса, вiдлупцювавши жерцiв цього божества, якi насмiлилися чинити опiр. В iнших мiсцях закликали Серапiса, Ваала або Єгову[323 - Єгова (власне Яхве) – Господь (давньоевр.), табуйоване iм'я вищого божества в юдаiзмi.], прихильники якого, вироiвшись iз завулкiв Субури i з Затибря, наповнювали галасом i благаннями прилеглий до мурiв простiр. У криках iхнiх лунали, одначе, нотки трiумфу, тому, коли однi з городян прилучилися до хору, що славив «Владику свiту», iншi, обурюючись цим радiсним гомоном, намагалися примусити його притлумити. Де-не-де чути було спiв чоловiкiв у розквiтi сил, старих, жiнок i дiтей, пiснi дивнi й урочистi, значення яких було не зрозумiлим, але повторювалися щохвилини слова: «Се гряде судiя у день гнiву i лиха». Отак рухливi й безсоннi людськi хвилi оточили палаюче мiсто, наче бурхливе море.

Але нiчого не допомагало – нi розпач, нi блюзнiрство, нi спiви. Лихо здавалося невiдворотним, суцiльним i невблаганним, як доля. Бiля амфiтеатру Помпея загорiлися склади прядива й канатiв, велика кiлькiсть яких трималася для циркiв, арен i всiляких машин, використовуваних в iграх, а ще прилеглi будiвлi, де зберiгалися бочки смоли, потрiбноi для просочування канатiв. Через кiлька годин уся ця частина мiста, за якою лежало Марсове поле, горiла таким ясно-золотим полум'ям, що напiвпритомним од жаху мешканцям якийсь час здавалося, що при вселюдськiй згубi чергування дня та ночi порушилось i вони бачать свiтло сонця. Але потiм криваве суцiльне сяйво витiснило всi iншi барви. З палахкого моря виривалися до розжареного неба велетенськi фонтани та стовпи полум'я, розпускаючись угорi вогненними китицями й султанами, вiтер же хапав iх i, перетворюючи на золотi нитки та жмути iскор, нiс ген над Кампанiею, аж до Альбанських гiр. Нiч ставала все свiтлiшою; саме повiтря здавалося просякнутим не тiльки блиском, але й полум'ям. Тибр плинув живим вогнем. Нещасне мiсто перетворилося на суцiльне пекло. Пожежа охоплювала все новi квартали, брала штурмом пагорби, розливалася по рiвнинах, затоплювала долину, шаленiла, гоготала, гуркотiла.




Роздiл XLV


Ткач Макрин, до чиеi оселi принесено Вiнiцiя, обмив його, дав йому одяг i нагодував, пiсля чого молодий трибун, цiлком вiдновивши сили, заявив, що цiеi ж ночi розпочне подальшi пошуки Лiна. Макрин, який був християнином, пiдтвердив слова Хiлона, що Лiн разом зi старшим священиком Клементом вирушив до Острiану, де Петро мав хрестити цiлу общину прихильникiв нового вчення. Сусiди-християни знали, що Лiн позавчора доручив такому собi Гаю пильнувати свiй будинок. Для Вiнiцiя це було доказом, що нi Лiгiя, нi Урс не залишилися в ньому i мусили теж вирушити до Острiану.

Ця думка дуже його втiшила. Лiн був старий, йому важко було ходити з Затибря аж до далекоi Номентанськоi брами, повертаючись звiдти на Затибря, й вiн, iмовiрно, поселився на цi кiлька днiв у якогось iз одновiрцiв за мурами, i разом з ним i Лiгiя, i Урс. Так вони уникли пожежi, яка взагалi не перекинулася на протилежний схил Есквiлiну. Вiнiцiй в усьому цьому вбачав зволення Христа; вiдчув на собi його пiклування i з серцем, охопленим любов'ю бiльш нiж будь-коли, заприсягнувся в душi вiдплатити йому всiм життям за цi явнi знаки милостi.

Тим паче вiн поспiшав до Острiану. Вiдшукае Лiгiю, вiдшукае Лiна, Петра й забере iх куди-небудь далеко, в якийсь iз своiх маеткiв, хоча б i на Сицилiю. Рим ось палае, й за кiлька днiв останеться вiд нього тiльки попелище, тож навiщо мають залишатися серед лиха та розгнузданого люду? Там, оточенi гуртами дисциплiнованих рабiв, житимуть у тишi та спокоi всi пiд покровом Христа, з благословенням Петра. Тiльки б iх тепер вiдшукати.

Було це справою нелегкою. Вiнiцiй пам'ятав, як важко дiставався вiн Затибря з Аппiйовоi дороги, скiльки довелося йому кружляти, щоб дiйти до Портовоi дороги, тож вирiшив обiгнути мiсто з протилежного боку. Рухаючись Трiумфальною дорогою вздовж рiки, можна було дiстатися Емiлiйового мосту, звiдти ж, оминаючи Пiнцiй, повз сади Помпея, Лукулла та Саллюстiя[324 - Рухаючись Трiумфальною дорогою… оминаючи Пiнцiй, повз сади Помпея, Лукулла та Саллюстiя… – Трiумфальна дорога виходила з мiста в пiвнiчно-захiдному напрямi, в бiк Ватиканського пагорба. Пiнцiй, або т. зв. Садовий пагорб, розташований у пiвнiчнiй частинi Рима; на схилах Пiнцiя були сади Помпея, Лукулла, Саллюстiя, Ацiлiiв, Домiцiiв та iн. Лукулл Луцiй Лiцинiй (117—57 до н. е.) – римський державний дiяч i полководець, казковий багатiй. Гай Саллюстiй Крисп (86—35 до н. е.) – римський полiтичний дiяч, iсторик.], вибратися на Номентанську дорогу. Це був найкоротший шлях, але i Макрин, i Хiлон не радили ним iти. Вогонь не охопив, щоправда, досi тiеi частини мiста, але всi ринки й вулицi могли бути повнiстю забитi людьми та iхнiми речами. Хiлон радив рухатися через Ватиканське поле аж до Фламiнiйовоi брами, там перетнути рiку й посуватися далi iз зовнiшнього боку мурiв, за садами Ацiлiiв[325 - Ацiлii – давнiй плебейський рiд.], до Соляноi брами. Вiнiцiй пiсля короткого вагання вирiшив послухатися поради.

Макрин мусив залишитися, щоб охороняти будинок, але роздобув двох мулiв, якi могли знадобитися Лiгii в подальшiй подорожi. Хотiв також додати раба, та Вiнiцiй вiдмовився, припускаючи, що, як уже з ним було, перший-лiпший загiн преторiанцiв, зустрiнутий у дорозi, пiдкориться його наказам.

Тож, не зволiкаючи, разом iз Хiлоном вирушили через Янiкульське поле до Трiумфальноi дороги. На вiдкритих мiсцях тут теж були табори, та пробиратися через них було легше, бо бiльша частина мешканцiв тiкала до моря Портовою дорогою. За Септимiанською брамою Вiнiцiй i Хiлон поiхали мiж рiкою та чудовими садами Домiцiiв, могутнi кипариси яких свiтилися червоно вiд пожежi, мовби вiд променiв призахiдного сонця. Дорога ставала вiльнiшою, часом тiльки доводилось iм пробиватися крiзь потiк селянства, що сунуло до мiста. Вiнiцiй пiдганяв свого мула, як мiг, Хiлон же, iдучи вслiд за ним, розмовляв упродовж усiеi дороги сам iз собою:

– Ось пожежа залишилася позаду й тепер грiе нам спини. Нiколи ще на цiй дорозi не було так видно вночi. О Зевсе! Якщо не спустиш зливу на цю пожежу, значить, не любиш Рима. Силами людськими не загасити такого вогню. Мiсто, якому пiдкорялися Грецiя та весь свiт! А тепер перший-лiпший грек може пекти своi боби в його попелi! Хто на таке сподiвався!.. Й не буде вже нi Рима, нi римських володарiв…

А хто захоче ходити по цьому попелищу, коли вистигне, i посвистувати, той посвистуватиме в безпецi. О боги! Посвистувати в такому свiтовладному мiстi! Хто б iз грекiв або навiть iз варварiв мiг на таке сподiватися?.. Одначе свистiти можна, бо купа попелу – зосталася вона вiд вогнища пастухiв чи вiд спаленого мiста – це лише купа попелу, що ii рано чи пiзно розвiе вiтер.

Кажучи це, Хiлон час вiд часу обертався назад i дивився на хвилю вогню зi злостивою i разом з тим радiсною мiною. Потiм мовив далi:

– Гине! Гине! І не буде його вже бiльше на землi. Куди тепер свiт посилатиме свое зерно, своi маслини та своi грошi? Хто в нього витискатиме золото i сльози? Мармур не горить, але кришиться у вогнi. Капiтолiй перетвориться на руiни, i Палатин стане руiнами. О Зевсе! Рим був на кшталт пастуха, iншi ж народи – нiби вiвцi. Коли пастух був голодним, рiзав одну з овець, з'iдав м'ясо, i тобi, отче богiв, жертвував шкуру. О Хмарозбирачу, хто рiзатиме тепер i в чиi руки вкладеш пастуший бич? Бо Рим палае, отче, так добре, нiби ти його сам пiдпалив блискавкою.

– Поспiшай! – пiдганяв його Вiнiцiй. – Що там робиш?

– Оплакую Рим, пане, – вiдповiв Хiлон. – Таки ж мiсто Юпiтера!..

І якийсь час iхали мовчки, вслухаючись у гоготання пожежi та в шум пташиних крил. Голуби, яких величезна кiлькiсть гнiздилася при вiллах i по мiстечках Кампанii, а також рiзноманiтнi птахи з-над моря та з навколишнiх гiр, сприймаючи заграву пожежi за сонячне свiтло, летiли цiлими зграями наослiп у вогонь.

Вiнiцiй першим порушив мовчання:

– Де ти був, коли спалахнула пожежа?

– Ішов до свого друга Еврицiя, пане, що тримав крамничку бiля Великого Цирку, i розмiрковував якраз про вчення Христове, коли хтось закричав: «Огонь!» Люди громадилися бiля цирку, шукаючи порятунку та з цiкавостi, але коли полум'я охопило весь цирк i, крiм того, почало спалахувати в iнших мiсцях, треба було подумати про власну безпеку.

– Чи бачив ти людей, що кидали смолоскипи до будинкiв?

– Хiба я тiльки це бачив, внуче Енея! Бачив людей, що торували собi в натовпi дорогу мечами; бачив бiйки й розтоптанi на брукiвцi нутрощi людськi. Ах, пане, коли б ти на це дивився, подумав би, що варвари захопили мiсто i вчиняють рiзанину. Люди навколо кричали, що настав кiнець свiту. Деякi зовсiм втратили голову i, вiдмовившись од намiру тiкати, чекали бездумно, коли iх охопить полум'я. Другi збожеволiли, третi вили з розпачу, та бачив i таких, якi вили вiд радостi, бо, о пане, багато е на свiтi злих людей, що не здатнi поцiнувати добродiйств милостивого вашого панування й тих справедливих законiв, на основi яких вiднiмаете у всiх iхне майно та привласнюете його. Люди не вмiють погоджуватися з волею богiв!

Вiнiцiй був занадто поглинутий своiми роздумами, щоб помiтити iронiю, яка звучала в словах Хiлона. Вiн здригався вiд жаху лише на думку, що Лiгiя могла опинитися серед цього сум'яття, на цих страшних вулицях, на яких розтоптано людськi нутрощi. Й хоча вiн уже разiв десять випитував Хiлона про все, що той мiг знати, звернувся до нього ще:

– А ти бачив iх в Острiанi на власнi очi?

– Бачив, сину Венери, бачив дiвчину, доброго лiгiйця, святого Лiна й апостола Петра.

– До пожежi?

– Так, о Митро, до пожежi.

Але в душi Вiнiцiя з'явилася пiдозра, чи Хiлон не бреше, тож, притримавши мула, поглянув грiзно на старого грека й запитав:

– Що ти там робив?

Хiлон знiтився. Хоча йому, як i багатьом, здавалося, що разом iз загибеллю Рима надходить край i римському владарюванню, але поки що був сам на сам iз Вiнiцiем, пригадував, що той заборонив пiд загрозою страшноi кари шпигувати за християнами, й особливо за Лiном i Лiгiею.

– Пане, – сказав Хiлон, – чому ти не вiриш, що я iх люблю? Саме так! Був у Острiанi, бо вже наполовину християнин. Пiррон навчив мене ставити доброчеснiсть вище за фiлософiю, тож дужче горнуся до людей доброчесних. А до того ж, о пане, я бiдний, i коли ти, о Юпiтере, розважався в Анцii, я частенько голодував, сидячи за книгами, тож сiдав бiля муру в Острiанi, бо християни, хоча й самi бiдняки, бiльше подають милостинi, нiж усi iншi, разом узятi, мешканцi Рима.

Привiд цей видався Вiнiцiю переконливим, тому запитав уже не так грiзно:

– І ти не знаеш, де на цей час поселився Лiн?

– Одного разу ти покарав мене за цiкавiсть, пане, жорстоко, – вiдповiв грек.

Вiнiцiй замовк, i iхали далi.

– Пане, – сказав трохи згодом Хiлон, – не вiдшукав би ти дiвчину, коли б не я, але якщо ii знайдемо тепер, не забудеш про бiдного мудреця?

– Матимеш дiм iз виноградником бiля Амерiоли[326 - Амерiола – мiсто в Сабiнськiй областi (на пiвнiчний схiд од Рима).], – вiдповiв Вiнiцiй.

– Дякую тобi, Геркулесе! З виноградником?.. Дякую тобi! О, так! З виноградником!

Минули пагорби Ватикану, що свiтилися червоно вiд пожежi, але за Навмахiею звернули праворуч, аби, перетнувши Ватиканське поле, наблизитися до рiки i, переправившись через неi, дiстатися Фламiнiйовоi брами. Раптом Хiлон притримав мула i сказав:

– Пане! Прийшла менi в голову гарна iдея.

– Кажи, – вiдповiв Вiнiцiй.

– Мiж Янiкульським пагорбом i Ватиканом, за садами Агриппiни, е пiдземелля, з яких добували камiнь i пiсок для будiвництва цирку Нерона. Послухай мене, пане! Останнiм часом юдеi, що iх, як знаеш, багато е на Затибрi, почали жорстоко переслiдувати християн. Пам'ятаеш, що вже за божественного Клавдiя такi там були заворушення, що iмператор змушений був вигнати iх iз Рима. Тепер же, коли повернулися й коли завдяки пiклуванню Августи почуваються в безпецi, тим зухвалiше принижують християн. Я ж бо знаю! Я бачив. Жодного едикту не було видано проти християн, але юдеi звинувачують iх перед префектом мiста, що вбивають дiтей, вшановують осла та проповiдують не визнане сенатом учення, а самi б'ють iх i нападають на iхнi молитовнi будинки з такою жорстокiстю, що християни змушенi ховатися вiд них.

– Що ти хочеш цим сказати? – запитав Вiнiцiй.

– А те, що синагоги iснують вiдкрито на Затибрi, але християни, щоб уникнути переслiдувань, змушенi молитися таемно i збираються в покинутих сараях за мiстом або в пiщаних кар'ерах. Тi, що мешкають на Затибрi, вибрали собi цей, що утворився з причини будiвництва цирку й рiзних будинкiв уздовж Тибру. Тепер, коли гине мiсто, прихильники Христа, напевно, моляться. Знайдемо iх силу-силенну в пiдземеллях, тому радив би тобi, пане, щоб ми заглянули туди мимохiдь.

– Але ж ти говорив, що Лiн вирушив до Острiану! – вигукнув роздратовано Вiнiцiй.

– А ти менi пообiцяв будинок iз виноградником бiля Амерiоли, – вiдповiв Хiлон, – отже, хочу шукати дiвчину всюди, де маю сподiвання ii знайти. Пiсля того як спалахнула пожежа, вони могли повернутися на Затибря… Могли оминути мiсто, як ми робимо це зараз. Лiн мае дiм, хотiв, може, бути ближче до нього, щоб глянути, чи пожежа не охопить i цього кварталу. Якщо повернулися, тодi присягаюся тобi, пане, Персефоною[327 - Персефона – у грецькiй мiфологii богиня пiдземного царства; дочка Деметри; тотожна римськiй Прозерпiнi.], що застанемо iх на молитвi в пiдземеллi, а в найгiршому разi розпитаемо про них.

– Маеш рацiю, веди! – сказав трибун.

Хiлон, не роздумуючи, звернув лiворуч, до пагорба. На мить схил цього пагорба заступив iм пожежу так, що, хоча найближчi виступи були освiтленi, самi вони опинилися в тiнi. Минувши цирк, звернули ще лiворуч i заглибились у лощину, в якiй було зовсiм темно. Але в темрявi Вiнiцiй помiтив багато миготливих вогникiв.

– Це вони! – сказав Хiлон. – Буде iх нинi бiльше, нiж будь-коли, бо iншi молитовнi будинки згорiли або повнi диму, як i все Затибря.

– Так! Чую спiв, – сказав Вiнiцiй.

Дiйсно, з темного отвору в пагорбi долинали людськi голоси, лiхтарики зникали в ньому один за одним. Але з бiчних лощин з'являлися все новi постатi, так що через деякий час Вiнiцiй i Хiлон опинилися серед гурту людей.

Хiлон сповз iз мула i, кивнувши пiдлiтковi, що йшов збоку, сказав йому:

– Я служитель Христа i епископ. Потримай нам мулiв, i дiстанеш мое благословення та вiдпущення грiхiв.

Потiм, не очiкуючи вiдповiдi, всунув йому в руку повiддя i приеднався разом iз Вiнiцiем до натовпу, що рухався.

Незабаром увiйшли до пiдземелля й посувалися далi при слабкому свiтлi лiхтарикiв темним коридором, аж поки прийшли до широкоi печери, з якоi, очевидно, ще недавно вибирали камiнь, бо на стiнах виднiлися свiжi його злами.

Було там виднiше, нiж у коридорi, бо, окрiм свiтильникiв i лiхтарикiв, у печерi горiли смолоскипи. При iх свiтлi розгледiв Вiнiцiй цiлий уклiнний натовп iз руками, простягненими догори. Нi Лiгii, нi апостола Петра, нi Лiна вiн тут не бачив, натомiсть оточували його обличчя урочистi й схвильованi. На деяких вiн бачив очiкування, тривогу, сподiвання. Миготливе свiтло вiдбивалося в бiлках iхнiх пiдведених очей, пiт струмував по блiдих як крейда лобах; однi спiвали пiсень, iншi гарячково повторювали iм'я Христа, деякi били себе в груди. По всiх було видно: щохвилини очiкують чогось надзвичайного.

Та ось спiви змовкли, i над натовпом, у нiшi, утворенiй на мiсцi вiдбитоi брили, з'явився знайомий Вiнiцiю Крисп, iз обличчям нiби напiвпритомним, блiдим, фанатичним i суворим. Очi звернулися до нього, мовби в очiкуваннi слiв розради та сподiвання, вiн же, перехрестивши всiх, заговорив поспiхом, ледве не зриваючись на крик:

– Кайтеся у грiхах ваших, бо настав час. Ось на мiсто лиходiйств i розпусти, ось на новий Вавилон спустив Господь огонь нищiвний. Настав час суду, гнiву та загибелi… Господь передрiк пришестя свое, i скоро ви побачите його! Але прийде вже не в образi агнця, який вiддав свою кров за грiхи вашi, але як грiзний судiя, що в справедливостi своiй скине в безодню грiшникiв i невiруючих… Горе свiтовi й горе грiшникам, бо не буде вже для них милосердя… Бачу тебе, Ісусе! Зiрки спадають на землю дощем, сонце меркне, земля розверзае безоднi своi, i мертвi повстають, а ти грядеш серед звукiв трубних i сонмiв ангельських, серед громiв i блискавок. Бачу й чую тебе, о Ісусе!

Тут замовк i, пiдвiвши обличчя, здавалося, почав углядатися в щось далеке i страшне. В цю мить у пiдземеллi почувся глухий гуркiт грому – один, другий i десятий. Це в палаючому мiстi падали цiлi вулицi згорiлих будинкiв. Але бiльшiсть християн визнало цей гуркiт за очевидну ознаку, що грiзний час настае, бо вiра в близькiсть другого пришестя Христа i в кiнець свiту була й так мiж ними розповсюджена, тепер же змiцнила ii пожежа мiста. Тому страх Господнiй охопив натовп. Численнi голоси почали повторювати: «Судний день!.. Гряде!» Деякi затуляли руками обличчя в переконаннi, що зараз трiсне земля в основах своiх i з надр ii вийдуть нелюди пекельнi, щоб терзати грiшникiв. Однi благали: «Ісусе, змилуйся! Рятiвнику наш, будь милосердним!..» – другi голосно каялися в грiхах, третi кидались одне до одного в обiйми, щоб фатальноi митi вiдчувати поряд близькi серця.

Але були й такi, чиi лиця, нiби на вершинi блаженства, сповненi неземних усмiхiв, не виявляли тривоги. В кiлькох мiсцях розляглися голоси: це люди в релiгiйному екстазi почали викрикувати незрозумiлi слова невiдомими мовами. Хтось iз темного кутка печери заволав: «Пробудись, хто спить!» Над усiм панував голос Криспа: «Пильнуйте! Пильнуйте!»

Часом, одначе, наставала тиша, мовби всi, затамувавши подих, очiкували того, що станеться. І тодi чути було далекий гуркiт вiд падiння зруйнованих вогнем кварталiв, пiсля якого знову звучали стогони, молитви, вигуки й заклики: «Рятiвнику, змилуйся!» Інодi Крисп голосно промовляв: «Зречiться благ земних, бо скоро не буде у вас землi пiд ногами! Зречiться земноi любовi, бо Господь знищить тих, якi дужче, нiж його, люблять жiнок i дiтей. Горе тому, хто полюбив творiння дужче, нiж творця! Горе багатим! Горе лихварям! Горе розпусникам! Горе чоловiковi, жiнцi й дiтям!..»

Зненацька сильнiший од попереднiх гуркiт струсонув каменоломню. Всi впали на землю, простягнувши руки хрестом, аби таким чином захиститися вiд злих духiв. Настала тиша, в якiй чути було тiльки прискорене дихання та переляканий шепiт: «Ісусе! Ісусе! Ісусе!» – i де-не-де плач дiтей. І зразу ж понад лежачою черню чийсь спокiйний голос мовив:

– Мир вам!

Це був голос апостола Павла, який щойно ввiйшов до печери. Вiд звукiв його слiв страх миттю розвiявся, як минае страх у стада, коли з'являеться пастух. Люди попiдводилися з землi, хто був ближче, тулилися до його колiн, мовби шукаючи в нього захисту, вiн же простяг над ними руки й заговорив:

– Чому тривожитесь у серцях ваших? Кому з вас вiдомо, що його може спiткати, поки не настав його час? Господь покарав огнем Вавилон, але над вами, хто омитий хрещенням i чиi грiхи спокутуванi кров'ю агнця, буде милосердя його, й помрете з iменем його на вустах ваших. Мир вам!

Пiсля грiзних, немилосердних слiв Криспа слова Петра були бальзамом для присутнiх. Замiсть страху Господнього душами оволодiла милiсть Божа. Люди цi знайшли такого Христа, якого полюбили з оповiдей апостольських, – тож не судiю невблаганного, а лагiдного, терплячого агнця, милосердя якого у сто разiв переважало злобу людську. Вiдчуття полегшення огорнуло все зiбрання, та сподiвання в поеднаннi з вдячнiстю апостоловi переповнили серця. Голоси з рiзних куткiв озвалися: «Ми вiвцi твоi, паси нас!» Якi були поближче, мовили: «Не покидай нас у лиху годину!» І припадали до його колiн, а Вiнiцiй, бачачи це, пiдiйшов до апостола, схопив край його плаща i, схиливши голову, сказав:

– Порятуй мене, святий старче! Я шукав ii в диму пожежi й у натовпi людському, та нiде не мiг знайти, але вiрю, що ти можеш повернути ii менi.

– Сподiвайся, – мовив, – i йди за мною.




Роздiл XLVI


Мiсто все ще горiло. Великий Цирк лежав у руiнах, далi в кварталах, якi загорiлися першими, цiлi вулицi й завулки лежали в руiнах. Коли падав будинок, стовпи вогню здiймалися до самого неба. Вiтер перемiнився й вiяв тепер iз страшенною силою з боку моря, несучи на Целiй, на Есквiлiн i на Вiмiнал хвилi вогню, головешок та жарин. Подумали вже, одначе, i про порятунок. За наказом Тигеллiна, що позавчора прибув iз Анцiя, заходилися зносити будинки на Есквiлiнi, щоб вогонь, потрапивши на порожне мiсце, згас сам по собi. Була це все-таки жалюгiдна спроба, вжита для порятунку решти мiста, бо про врятування того, що горiло, нiчого було й думати. Належало при цьому подбати й про запобiгання наслiдкам лиха. Разом iз Римом гинули незлiченнi багатства, гинуло все майно його мешканцiв, – так що навколо мурiв бродили тепер сотнi тисяч неiмущих. Наступного дня голод почав дошкуляти цим натовпам людським, адже велетенськi запаси продуктiв, нагромадженi в мiстi, горiли разом з ним, у загальному сум'яттi й розвалi нiхто досi не подумав, аби привезти новi. Тiльки по прибуттi Тигеллiна було послано до Остii вiдповiднi накази, тим часом натовпи почали прибирати все загрозливiшого вигляду.

Будинок бiля Аппiйового акведука, в якому тимчасово поселився Тигеллiн, обступили юрби жiнок, якi з ранку до пiзньоi ночi кричали: «Хлiба й даху!» Марно преторiанцi, викликанi з великого табору мiж Соляною та Номентанською дорогами, намагалися пiдтримати хоча б якийсь лад. Тут i там чинили iм вiдкритий збройний опiр, iнодi беззбройнi гурти, вказуючи на палаюче мiсто, кричали: «Убивайте нас через цей вогонь!» Лаяли iмператора, августiанiв, преторiанських солдатiв, обурення зростало з кожною годиною так, що Тигеллiн, поглядаючи вночi на тисячi вогнищ, розведених навколо мiста, говорив собi, що то вогнища ворожого табору. За наказом його привезено, крiм борошна, якнайбiльшу кiлькiсть спеченого хлiба не лише з Остii, але й з усiх навколишнiх мiст i селищ, та коли першi партii прибули на Торгову пристань, народ зламав ворота з боку Авентина i як оком змигнути розхапав увесь запас, скориставшись страшенним сум'яттям. При мiсячнiм сяйвi билися за хлiбини, величезну кiлькiсть яких утоптано в землю. Борошно з розiрваних мiшкiв укрило, наче снiгом, весь простiр од складiв аж до лугiв Друза та Германiка, i заворушення тривали, аж поки солдати, оточивши всi будинки, почали розганяти натовпи за допомогою стрiл та камiння.

Нiколи вiд часу навали галлiв пiд проводом Бренна не траплялося Риму такого лиха. Порiвнювали з розпачу обидвi пожежi. Але тодi лишився принаймнi Капiтолiй. Нинi ж i вiн оточений був зловiсним вогненним вiнцем. Мармур не горiв у вогнi, але ночами, коли вiтер на мить розганяв язики полум'я, на горi видно було шереги колон храму Юпiтера, що, розпеченi, свiтилися рожево, наче вкритi жаром. Врештi, за часiв Бренна мешканцi Рима були дисциплiнованi, згуртованi, прихильнi до свого мiста i його вiвтарiв, нинi ж навколо мурiв палаючого мiста бродили рiзномовнi натовпи, здебiльшого iз рабiв i вiльновiдпущеникiв, розгнузданi, свавiльнi, готовi виступити пiд тиском злиднiв проти влади та мiста.

Але самi масштаби пожежi, наповнюючи серця жахом, певною мiрою знесилювали натовп. За пожежею могли прийти голод i хвороби – на довершення нещастя стояла страшенна липнева спека. Повiтрям, розпеченим вогнем i сонцем, неможливо було дихати. Нiч не лише не приносила полегшення, але була таким же пеклом. Удень вiдкривався жахливий i зловiсний краевид. Усерединi гiгантське мiсто на пагорбах, перетворене на ревучий вулкан, навколо ж, аж до Альбанських гiр, неозоре суцiльне кочовище – буди, намети, куренi, повози, тачки, ношi, ятки, вогнища – все це застелене димом, курявою, освiтлене рудими променями сонця, що пробиваються крiзь пожежу, наповнене гомоном, криком, погрозами, ненавистю i страхом, – велетенське збiговисько чоловiкiв, жiнок i дiтей. Серед квiритiв – греки, кудлатi ясноокi люди пiвночi, африканцi, азiати; серед римських громадян – раби, вiльновiдпущеники, гладiатори, купцi, ремiсники, селяни й солдати – справжне людське море, що оточувало вогненний острiв.

Найрiзноманiтнiшi вiстi хвилювали це море, як вiтер – морськi хвилi. Були благополучнi й неблагополучнi. Балакали про незлiченнi запаси зерна та одягу, що надiйдуть на Торгову пристань i роздаватимуться безкоштовно. Подейкували також, що за наказом iмператора iз провiнцiй Азii, Африки будуть вивезенi всi багатства, зiбране в такий спосiб добро розподiлять мiж мешканцями Рима так, аби кожне могло собi вибудувати власний дiм. Але ж одночасно поширювалися й такi новини – воду у водогонах отруено, Нерон хоче знищити мiсто, вигубити мешканцiв до ноги, щоби потiм перебратися до Грецii чи Єгипту i звiдти правити свiтом. Кожна з чуток розходилась iз швидкiстю блискавки i кожна знаходила в натовпi готових iй повiрити, збуджуючи спалахи сподiвання або гнiву, страху або лютi. Врештi якась гарячка опанувала цi тисячi кочiвникiв. Вiра християн, що кiнець свiту через вогонь – близький, поширювалася й мiж прихильниками язичницьких богiв з кожним днем усе бiльше. Серед хмар, освiтлених мiсяцем, iм увижалися боги, якi придивлялися до загибелi землi, – до них простягали руки, благаючи про жалiсть або проклинаючи iх.

Тим часом солдати при допомозi певноi кiлькостi мешканцiв продовжували руйнувати будинки на Есквiлiнi, на Целii, а також i на Затибрi, завдяки чому там уцiлiла значна частина будiвель. Але в самому мiстi палали незлiченнi скарби, нагромадженi за не одне столiття перемог, безцiннi твори мистецтва, прекраснi храми та найдорожчi пам'ятки римськоi минувшини та римськоi слави. Передбачали, що з усього мiста вцiлiе заледве кiлька розташованих на околицi кварталiв i що сотнi тисяч людей залишаться без даху. Іншi поширювали чутки, що солдати руйнують будинки не для придушення вогню, а для того, щоб нiчого не залишилося вiд мiста. Тигеллiн благав у кожному листi, щоб iмператор приiхав i присутнiстю своею заспокоiв зневiрений народ. Одначе Нерон вирушив тiльки тодi, коли полум'я охопило «Domus transitoria»[328 - «Прохiдний дiм» (лат.).], i поспiшав, аби не втратити часу, коли пожежа набере найбiльшоi сили.




Роздiл XLVII


Вогонь тим часом дiстався Номентанськоi дороги й вiд неi, разом iз змiною напрямку вiтру, звернув на Широку дорогу та до Тибру, обiгнув Капiтолiй, розлився по Бичачому ринку i, знищуючи все, що обминув при першому поривi, наблизився знову до Палатину. Тигеллiн зiбрав усi загони преторiанцiв i посилав гiнця за гiнцем iз повiдомленням до iмператора, який пiд'iздив, що той нiчого не втратить вiд пишноти видовища, бо пожежа ще посилилася. Але Нерон хотiв прибути вночi, щоб лiпше вдовольнитися образом конаючого мiста. Через це вiн затримався поблизу Альбанського озера i, викликавши до намету трагiка Алiтура, вiдпрацьовував з його допомогою поставу, обличчя, погляд i навчався вiдповiдних рухiв, сперечаючись iз ним завзято, чи при словах: «О, мiсто священне, яке видавалось мiцнiшим за Іду»[329 - Іда – гiрське пасмо в Малiй Азii з пiком Гаргар, де, згiдно з мiфом, вiдбулося священне одруження Зевса та Гери.], – мае пiднести догори обидвi руки, чи, тримаючи в однiй формiнгу, опустити ii вздовж тiла, а пiднести тiльки другу. Й питання це видавалося йому в ту хвилину важливiшим од усiх iнших.

Вирушивши врештi на смерканнi, запитував поради Петронiя, чи до вiрша, присвяченого лиховi, не включити кiлька чудових блюзнiрських випадiв проти богiв i чи не могли б такi слова – виходячи з точки зору мистецтва – вирватися в такому становищi з уст у людини, що втрачае вiтчизну.

Близько пiвночi Нерон наблизився врештi до мурiв разом зi своiм численним почтом, який включав придворних, сенаторiв, вершникiв, вiльновiдпущеникiв, рабiв, жiнок i дiтей. Шiстнадцять тисяч преторiанцiв, вишикувавшись у бойовi шеренги вздовж дороги, пильнували спокiй i безпеку його в'iзду, стримуючи водночас на певнiй вiдстанi схвильований народ. Римляни виголошували прокляття, кричали та свистiли, але напасти не вiдважувались. У багатьох мiсцях усе-таки чулися оплески – це голота, яка нiчого не маючи, нiчого й не втратила пiд час пожежi, а сподiвалася на щедрiше роздавання зерна, маслин, одягу та грошей. Зрештою i крики, i свист, i оплески заглушили звуки труб i рогiв, за наказом Тигеллiна. Нерон, прибувши до Остiйськоi брами, зупинився на хвилину i промовив: «Бездомний володар бездомного народу, де прихилю я на нiч нещасну свою голову!» – пiсля чого, спустившись схилом Дельфiна, зiйшов по приготовлених для нього сходах на Аппiiв акведук, а за ним августiани та хор спiвакiв iз цитрами, лютнями та iншими музичними iнструментами.

І всi затамували подих, очiкуючи, чи не промовить iмператор якихось великих слiв, якi заради власноi безпеки належало запам'ятати. Але Нерон стояв урочистий, мовчазний, одягнений у пурпуровий плащ, у золотому лавровому вiнку, вдивляючись у шалену стихiю вогню. Коли Терпнос подав йому золоту лютню, вiн пiдвiв очi до залитого загравою неба, мовби чекаючи натхнення.

Народ вказував здалеку на нього, облитого кривавим свiтлом. Вдалинi шипiли вогнянi змii, там палали стародавнi, священнi пам'ятки: храм Геркулеса, споруджений Евандром[330 - Евандр – у римськiй мiфологii герой, син Меркурiя; Евандру приписували введення в Італii культу Геракла.], i храм Юпiтера Статора, i храм Селени, збудований iще Сервiем Тулiем, i дiм Нуми Помпiлiя[331 - Нума Помпiлiй – за переказами, другий римський цар (кiнець VIII ст. до н. е.).], i святилище Вести з пенатами[332 - Пенати – боги – охоронцi домашнього вогнища, покровителi суспiльства та держави.] римського народу; в гривах полум'я з'являвся часом Капiтолiй – то палала минувшина i душа Рима, вiн же, iмператор, стояв iз лютнею в руцi, з виразом трагiчного актора та з думкою не про конаючу вiтчизну, а про поставу й патетичнi слова, що ними б найлiпше висловив величнiсть стихii, аби викликати загальний подив i бурхливi оплески.

Вiн ненавидiв це мiсто, ненавидiв його мешканцiв, любив тiльки своi пiснi та вiршi; але радiв, що врештi побачив трагедiю, подiбну до тiеi, яку описував. Вiршомаз був щасливим, декламатор вiдчував натхнення, шукач гострих вiдчуттiв тiшився жахливим видовищем, з насолодою думаючи, що навiть загибель Троi була нiчим у порiвняннi з загибеллю цього гiгантського мiста. Чого ж iще мiг бажати? Ось Рим, Рим свiтовладний, палае, а вiн, Нерон, стоiть на аркадах акведука iз золотою лютнею в руцi, свiтлий, пурпуровий, захоплений, прекрасний, поетичний. Десь там, унизу, в мороцi, бурмоче та ремствуе народ! Нехай собi ремствуе. Спливуть столiття, тисячi рокiв минуть, а люди пам'ятатимуть i славитимуть цього поета, який у таку нiч оспiвував падiння й пожежу Троi. Що Гомер проти нього? Що сам Аполлон зi своею видовбаною з дерева формiнгою? Тут вiн пiднiс руки i, ударивши в струни, вимовив слова Прiама:

– О, предкiв гнiздо моiх, о, мила колиско!..

Голос його на вiдкритому повiтрi, при гоготаннi пожежi та при вiддаленому гомонi багатотисячного натовпу, видавався дивовижно тендiтним, тремтячим i слабким, а звуки лютнi, що вторили, нагадували дзижчання мухи. Але сенатори, урядовцi й августiани, що зiбралися на акведуку, слухали, похиливши голови, в мовчазному захватi. Вiн же спiвав довго й настроювався на все жалiбнiший лад. Коли змовкав, аби набратися духу, хор спiвакiв повторював останнiй рядок, пiсля чого знову Нерон позиченим у Алiтура жестом скидав iз плеча трагiчну сирму[333 - Сирма – довгий одяг iз шлейфом, який носили трагiчнi актори.], ударяв по струнах i продовжував спiвати. Закiнчивши врештi пiсню, складену ранiше, почав iмпровiзувати, шукаючи великих порiвнянь у краевидi, що перед ним вiдкривався. І поступово обличчя його почало змiнюватися. Не те, щоб хвилювала його справдi загибель рiдного мiста, але сп'янiв i розчулився пафосом власних слiв настiльки, що раптом упустив з брязкотом лютню пiд ноги i, закутавшись у сирму, застиг, як закам'янiлий, нагадуючи одну iз статуй Нiобiдiв[334 - Нiобiди – дiти Нiоби.], якi прикрашали Палатинський двiр.

Пiсля хвилинного мовчання вибухнула буря оплескiв. Але вiддалiк iм вiдповiло завивання натовпiв. Тепер нiхто вже там не сумнiвався, що це iмператор наказав спалити мiсто, аби влаштувати собi видовище та спiвати на його тлi своiх пiсень. Нерон, почувши той крик сотень тисяч голосiв, звернувся до августiанiв зi смутним, смиренним усмiхом людини, яку скривдили, i сказав:

– Ось як квiрити вмiють цiнувати мене й поезiю.

– Негiдники! – вiдповiв Ватинiй. – Накажи, повелителю, преторiанцям ударити по них.

Нерон звернувся до Тигеллiна:

– Чи можна покладатися на вiрнiсть солдатiв?

– Так, божественний! – вiдповiв префект.

Але Петронiй здвигнув плечима.

– На iхню вiрнiсть, але не на iхню кiлькiсть, – сказав. – Залишайся тим часом тут, де стоiш, бо тут найбезпечнiше, а цей народ треба заспокоiти.

Такоi думки був i Сенека, i консул Лiцинiй. Тим часом обурення в долинi наростало. Люди озброювалися камiнням, жердинами вiд наметiв, дошками з повозiв i тачок, усiляким залiзяччям. Через деякий час кiлька командирiв когорт прийшли з донесенням, що преторiанцi пiд натиском натовпiв ледве втримують бойовий порядок i, не маючи наказу йти в наступ, не знають, що робити.

– Боги! – сказав Нерон. – Що за нiч! З одного боку пожежа, з iншого – розбурхане море народу.

І почав пiдшукувати вирази, якi б найлiпшим чином передавали небезпеку цiеi хвилини, але, бачачи навколо блiдi обличчя та неспокiйнi погляди, злякався також.

– Дайте менi темний плащ iз каптуром! – вигукнув. – Невже справдi доведеться битися?

– Повелителю, – вiдповiв непевним голосом Тигеллiн, – я зробив усе, що мiг, але небезпека велика… Звернися з промовою до народу, пообiцяй йому що-небудь.

– Імператор мав би говорити з натовпом? Нехай це зробить хто-небудь од мого iменi. Хто вiзьметься?

– Я, – спокiйно вiдповiв Петронiй.

– Іди, друже! Ти мiй найвiрнiший друг у всякiй справi… Іди i не скупись на обiцянки.

Петронiй звернувся до почту зi спокiйним i насмiшкуватим виглядом:

– Присутнi тут сенатори, – сказав, – i крiм них, Пiзон, Нерва та Сенецiон пiдуть зi мною.

Пiсля чого спустився поволi з акведука, тi ж, кого вiн назвав, iшли за ним не без вагання, але дещо збадьоренi його спокоем. Петронiй, зупинившись бiля пiднiжжя аркад, наказав подати собi бiлого коня i, сiвши на нього, поiхав на чолi ходи повз густi шеренги преторiанцiв до чорного, виючого натовпу, беззбройний, маючи в руцi тонку тростину зi слоновоi кiстки, на яку обпирався при ходiннi.

І, пiд'iхавши впритул, спрямував коня в натовп. Навколо, при свiтлi смолоскипiв, видно було пiднесенi вгору руки з рiзноманiтною зброею, палаючi очi, спiтнiлi обличчя, роззявленi криком роти, з пiною на губах. Оскаженiлий натовп одразу оточив його й супутникiв, а далi видно було справжне море голiв, рухоме, бурхливе, страшне.

Крики посилилися ще й перейшли в нелюдський рев; кiлки, вила, навiть мечi миготiли над головою Петронiя, хижi руки простягалися до повiддя його коня й до нього, але вiн усе дужче заглиблювався в натовп з холодним, байдужим, презирливим виглядом. Інодi ударяв тростиною по головах найзухвалiших, нiби прокладав собi шлях у звичайнiй тиснявi, i ця його впевненiсть, цей спокiй викликали подив розбурханого натовпу. Нарештi його впiзнали, й численнi голоси почали кричати:

– Петронiй! Арбiтр елегантностi! Петронiй!..

– Петронiй! – чулося зусiбiч.

І чим бiльше повторювалося це iм'я, тим менш грiзними ставали обличчя навколо, а крики не такими скаженими, бо цей витончений патрицiй, хоча нiколи не запобiгав перед народом, був, одначе, його улюбленцем. Вважався милостивим i щедрим, а популярнiсть його зросла особливо вiд часу справи про вбивство Педанiя Секунда, в якiй вiн виступав за пом'якшення жорстокого вироку, що засуджував на смерть усiх рабiв префекта. Маси рабiв любили його вiдтодi такою палкою любов'ю, якою люди пригнобленi й нещаснi люблять тих, хто виявляе до них хоч трохи спiвчуття. Крiм того, в цю хвилину долучилася й цiкавiсть, що скаже посланець iмператора, нiхто ж бо не сумнiвався, що iмператор послав його.

Вiн же, знявши з себе бiлу, облямовану пурпуровою каймою тогу, пiдняв ii вгору й почав нею махати над головою на знак того, що хоче говорити.

– Тихо! Тихо! – закричали зусiбiч.

Незабаром стало тихiше. Тодi випростався в сiдлi й заговорив звучним, спокiйним голосом:

– Громадяни! Нехай тi, хто мене почуе, повторять моi слова тим, хто стоiть далi, всi ж нехай поводяться, як люди, а не як звiрi на аренi.

– Слухаемо! Слухаемо!..

– Отже, слухайте. Мiсто буде вiдбудовано. Сади Лукулла, Мецената[335 - Сади Мецената – бiля захiдного схилу Есквiлiнського пагорба; названi по iменi Тая Цiльнiм Мецената (помер 8 до н. е.), друга iмператора Августа i знаменитого покровителя поетiв.], Цезаря та Агриппiни буде для вас вiдкрито! Завтра почнуть роздавати хлiб, вино та маслинову олiю, щоб кожне могло набити черево досхочу! Потiм iмператор влаштуе вам iгри, яких досi не бачив свiт, пiд час iгор чекають вас частування та подарунки. Багатшi будете пiсля пожежi, нiж перед пожежею!

Вiдповiло йому рокотання, що розходилося вiд центру навсiбiч, як розходяться кола по водi вiд кинутого каменя: то ближнi повторювали тим, хто стояв далi, його слова. Потiм тут i там почулися вигуки – гнiвнi або схвальнi, – що перетворилися врештi в один загальний могутнiй крик:

– Рапет et circenses!…[336 - Хлiба й видовищ!.. (Лат.)]

Петронiй, загорнувшись у тогу, слухав деякий час нерухомо, схожий у своiй бiлiй одежi на мармурову статую. Крик зростав, забиваючи вiдгомiн пожежi, – вiн лунав зусiбiч, iз глибших рядiв, але посланець, очевидно, мав iще щось сказати, бо чекав.

І врештi пiдвiв руку, вимагаючи тишi:

– Я обiцяю вам рапет et circenses, а тепер проголосiть хвалу iмператору, який вас годуе, одягае, а потiм iди спати, голото, бо вже незабаром почне свiтати.

Сказавши це, повернув коня i, злегка ударяючи по головах тих, хто стояв у нього на шляху, вiд'iхав поволi до преторiанських шеренг.

Через хвилину був бiля акведука. Нагорi застав мало не переполох. Там не зрозумiли вигуку: «Рапет et circenses!», сприйнявши його за новий вибух лютi. Не сподiвалися навiть, що Петронiю вдасться врятуватися, тому Нерон, побачивши його бiля сходiв, iз блiдим од хвилювання обличчям почав запитувати:

– Ну, що? Що там дiеться? Чи вже б'ються?

Петронiй набрав повiтря в легенi, глибоко зiтхнув i сказав:

– Присягаюся Поллуксом! Спiтнiлi та смердючi! Нехай менi хтось подасть епiлиму[337 - Епiлима – вид дешевих пахощiв iз сильним ароматом.], бо зомлiю.

Потiм звернувся до iмператора:

– Обiцяв iм – сказав – хлiб, маслинову олiю, вiдкриття садiв та iгри. Вони знову тебе обожнюють i пошерхлими губами складають тобi хвалу. О боги, який смердючий цей плебс!

– Преторiанцiв мав напоготовi, – вигукнув Тигеллiн, – i коли б ти iх не заспокоiв, замовкли б навiки. Жаль, iмператоре, що не дозволив менi застосувати силу.

Петронiй подивився на мовця i, здвигнувши плечима, сказав:

– Це ще не втрачено. Можливо, змушений будеш застосувати ii завтра.

– Нi, нi, – сказав iмператор. – Накажу вiдкрити iм сади й роздавати хлiб. Дякую тобi, Петронiю! Ігри я влаштую, i цю пiсню, що спiвав ii вам сьогоднi, заспiваю публiчно.

Сказавши це, поклав руку на плече Петронiю, хвилину мовчав, приходячи в себе, i нарештi, охолонувши, запитав:

– Скажи чесно: як тобi здалося, коли я спiвав?

– Ти був гiдним краевиду, як краевид був гiдним тебе, – вiдповiв Петронiй.

І, повернувшись до пожежi, сказав:

– Але подивiмося ще та попрощаймося зi старим Римом.




Роздiл XLVIII


Слова апостола пiдбадьорили християн. Кiнець свiту видавався iм завжди близьким, почали, одначе, вiрити, що Страшний суд не настане вiдразу ж i ще побачать, може, кiнець правлiння Нерона, яке вважали правлiнням антихриста, i кари Господньоi благали як помсти за його лиходiйства. Тож, укрiпившись у дусi, почали розходитися по закiнченнi молитви з пiдземелля й повертатися до своiх тимчасових схованок, навiть i на Затибря, коли прийшла звiстка, що вогонь, який спалахнув у кiлькох мiсцях, повернувся разом зi змiною вiтру знову до рiки i, пожерши тут i там, що мiг пожерти, перестав поширюватися.

Апостол у супроводi Вiнiцiя та Хiлона, що йшов за ними, покинув також пiдземелля. Молодий трибун не смiв йому переривати молитву, очима тiльки благаючи милосердя i тремтячи вiд неспокою. Але багато хто ще пiдходив цiлувати руку та край одежi апостола, матерi простягали до нього дiтей, iншi ставали на колiна в темному, довгому проходi та, пiднiмаючи вгору лiхтарики, просили благословення: деякi, врештi, йдучи поруч, спiвали пiсень, отож не було слушноi хвилини нi на запитання, нi на вiдповiдь. Те ж саме було i в лощинi. Тiльки коли вийшли на бiльш вiдкрите мiсце, з якого вже видно було палаюче мiсто, апостол, тричi перехрестивши вiруючих, повернувся до Вiнiцiя i сказав:

– Не тривожся. Недалеко звiдси е хатина землекопа, в якiй знайдемо Лiгiю з Лiном i з вiрним ii слугою. Христос, який тобi ii призначив, зберiг ii для тебе.

Тут Вiнiцiй похитнувся та обперся рукою об скелю. Дорога з Анцiя, сутички бiля мурiв, пошуки Лiгii серед пекучих димiв, безсоння та страшна тривога про неi виснажили його, а решти сил позбавила звiстка про те, що найдорожча в свiтi iстота перебувае зовсiм близько й через хвилину вiн ii побачить. Напала на нього така велика слабкiсть, що вiн опустився до нiг апостола та, обнявши його колiна, залишився так, не в змозi вимовити й слова.

Апостол же, вiдхиляючи подяку та пошану, сказав:

– Не менi, не менi, але Христу!

– Що за надзвичайне божество! – озвався ззаду Хiлон. – Але не знаю, що маю робити з мулами, якi тут чекають неподалiк.

– Встань i йди за мною, – сказав Петро, беручи за руку молодика.

Вiнiцiй пiдвiвся. При сяйвi мiсяця видно було сльози, якi блищали на зблiдлому вiд хвилювання обличчi. Вуста його тремтiли, буцiм вiн молився.

– Ходiмо, – сказав.

Але Хiлон знову повторив:

– Пане, що маю робити з мулами, якi чекають? Може б, цей достойний пророк волiв iхати, а не йти.

Вiнiцiй сам не знав, що вiдповiсти, але, почувши вiд Петра, що хатина копача поруч, вiдповiв:

– Вiдведи мулiв до Макрина.

– Вибач, пане, та я насмiлюся нагадати тобi про будинок у Амерiолi. При такiй жахливiй пожежi неважко забути про такi дрiбницi.

– Ти матимеш його.

– О внуче Нуми Помпiлiя, я був завше певен, але тепер, коли обiцянку твою почув i цей великодушний апостол, не нагадую тобi навiть того, що ти обiцяв менi й виноградник. Pax vobiscum. Я знайду тебе, пане. Pax vobiscum.

Вони ж вiдповiли:

– І з тобою мир!

Потiм звернули обидва праворуч, до пагорбiв. По дорозi Вiнiцiй сказав:

– Отче! Омий мене водою хрещення, щоб мiг я називатися iстинним прихильником Христа, бо полюбив його всiма силами душi моеi. Омий мене хутчiше, бо душа моя готова. І що накажеш менi, те зроблю, але ти менi скажи, що мiг би зробити понад те.

– Люби людей, як братiв своiх, – вiдповiв апостол, – бо тiльки любов'ю ти можеш служити йому.

– Так! Я це вже розумiю та вiдчуваю. Ще дитиною вiрив я в богiв римських, але iх не любив, а цього единого люблю так, що вiддав би за нього з радiстю життя.

Й почав дивитися в небо, повторюючи з захопленням:

– Бо вiн единий! Бо вiн единий добрий i милосердний! Тож нехай би не тiльки загинуло мiсто, а весь свiт, про нього одного свiдчитиму та його визнаватиму!

– А вiн благословлятиме тебе й дiм твiй, – закiнчив апостол.

Тим часом звернули в iншу лощину, в кiнцi якоi було видно слабкий вогник. Петро вказав на нього рукою i сказав:

– Ось хатина копача, який дав нам притулок, коли, повернувшись iз хворим Лiном iз Острiану, не могли ми дiстатися на Затибря.

Незабаром дiйшли. Хатина була радше печерою, видовбаною в схилi гори та закритою зовнi стiною, злiпленою з глини та очерету. Дверi були зачиненi, та крiзь отвiр, який слугував вiкном, видно було освiтлене вогнищем житло.

Якась темна, велетенська постать пiдвелася назустрiч прибульцям i запитала:

– Хто там?

– Слуги Христовi, – вiдповiв Петро. – Мир тобi, Урсе.

Урс схилився до нiг апостола, потiм, упiзнавши Вiнiцiя, схопив його руку бiля зап'ястя й пiднiс до вуст.

– І ти, пане? – сказав. – Благословенним хай буде iм'я агнця за радiсть, яку принесеш Каллiнi.

Сказавши це, вiдчинив дверi. Хворий Лiн лежав на оберемку соломи зi змарнiлим обличчям i жовтим, як слонова кiстка, чолом. Бiля вогнища сидiла Лiгiя, тримаючи в руцi низку сушених рибок, призначених, очевидно, для вечерi.

Заклопотана знiманням рибок зi шнурка й переконана, що це входить Урс, навiть не пiдвела очей. Але Вiнiцiй наблизився i, вимовивши ii iм'я, простяг до неi руки. Вона пiдхопилася: здивування й радiсть блискавкою майнули на ii обличчi, i без слiв, як дитя, що пiсля днiв тривоги та злигоднiв знаходить знову батька або матiр, кинулася в його обiйми.

Вiнiцiй же пригорнув ii до грудей з таким захватом, нiби дивом урятовану. А потiм, розiмкнувши обiйми, взяв руками ii скронi, цiлував чоло, очi та знову обiймав ii, повторюючи ii iм'я, потiм припадав до ii колiн, до рук, вiтаючи, обожнюючи, вшановуючи. Радостi його просто не було меж, як його любовi та щастю.

Врештi почав iй оповiдати, як примчав iз Анцiя, як шукав ii пiд мурами i серед димiв, у будинку Лiна, скiльки натерпiвся, настраждався, аж поки апостол вказав йому ii притулок.

– Але тепер, – мовив, – коли тебе вiдшукав, я не залишу тебе серед цього вогню та збожеволiлих натовпiв. Люди вбивають одне одного пiд мурами, чинять грабунки, хапають рабинь. Лише Бог знае, якi ще нещастя можуть спiткати Рим. Але я врятую тебе i вас усiх. О люба моя!.. Чи хочете поiхати зi мною до Анцiя? Там зiйдемо на корабель i попливемо до Сицилii. Моi землi – вашi землi, моi будинки – вашi будинки. Слухай мене! На Сицилii зустрiнеш Плавтiiв, поверну тебе Помпонii й вiзьму тебе потiм iз ii рук. Адже ти, о carissima, не боiшся вже мене бiльше. Хрещення ще не омило мене, та запитай у Петра, чи не говорив йому щойно, йдучи до тебе, що хочу бути iстинним прихильником Христа, чи не прохав його, аби мене охрестив, хоча б у цiй хатинi землекопа. Вiр менi, вiрте менi всi.

Лiгiя слухала його слова iз прояснiлим обличчям. Всi вони тут, спершу через переслiдування з боку юдеiв, а тепер через пожежу та заколот, викликаний цим лихом, жили i дiйсно в постiйнiй непевностi та тривозi. Виiзд до спокiйноi Сицилii поклав би край усiм тривогам, а водночас почав би нову щасливу пору в iхньому життi. Коли б Вiнiцiй запропонував при цьому забрати тiльки Лiгiю, вона б, напевно, не пiддалася спокусi, не бажаючи покидати апостола Петра i Лiна, але Вiнiцiй звертався й до них: «Їдьмо зi мною! Землi моi – то вашi землi, будинки моi – то вашi будинки!»

Тож, схилившись до його руки, щоб поцiлувати на знак послушенства, вона сказала:

– Твое вогнище – мое вогнище.

Пiсля чого, засоромлена, що вимовила слова, якi за римським звичаем повторювали тiльки нареченi при одруженнi, вона залилася рум'янцем i стояла в свiтлi вогнища з похиленою головою, переживаючи: а раптом сказане погано витлумачать.

Але в поглядi Вiнiцiя було безмежне обожнювання. Звернувшись до Петра, знову заговорив:

– Рим палае за наказом iмператора. Вже в Анцii скаржився, що не бачив нiколи великоi пожежi. Але якщо вiн не зупинився перед таким злочином, подумайте, що може статися ще. Хто знае, чи, стягнувши вiйська, не накаже знищити мешканцiв. Хто знае, якi проскрипцii можуть початися, хто знае, чи пiсля пожежi не почнеться лихо громадянськоi вiйни, рiзанина й голод? Сховаемося, отже, сховаемо й Лiгiю. Там спокiйно перечекаете бурю, а коли вона мине, повернетеся знову сiяти ваше зерно.

Надворi, з боку Ватиканського поля, мовби на пiдтвердження слiв Вiнiцiя, почулись якiсь вiддаленi крики, сповненi лютi й жаху. В цю хвилину прийшов також землекоп, господар хатинки, i, зачинивши поквапливо дверi, вигукнув:

– Люди б'ються на смерть бiля цирку Нерона. Раби та гладiатори напали на громадян.

– Чуете? – сказав Вiнiцiй.

– Дiйшли крайнощiв, – сказав апостол, – бiди затоплять усе, як море безмежне.

Потiм звернувся до Вiнiцiя, вказуючи на Лiгiю:

– Вiзьми цю дiвицю, що ii тобi Бог призначив, i порятуй ii, а хворий Лiн i Урс нехай iдуть з вами.

Але Вiнiцiй, який полюбив апостола всiею своею непогамованою душею, вигукнув:

– Присягаюся тобi, вчителю, що тебе тут не залишу на згубу.

– І Господь благословить тебе за твое бажання, – вiдповiв апостол, – та хiба ти не чув, що Христос тричi повторив менi над озером: «Паси овець моiх!»

Вiнiцiй замовк.

– І якщо ти, якому нiхто не доручав пiклуватися про мене, говориш, що мене тут не залишиш на згубу, як же хочеш, аби я покинув паству мою в лиху годину? Коли була буря на озерi й коли нашi серця стривожилися, вiн не покинув нас, так невже ж я, слуга його, не маю наслiдувати приклад повелителя мого?

Тут Лiн, повернувши до них свое змарнiле обличчя, запитав:

– І невже я, намiснику Господа, не наслiдую твiй приклад?

Вiнiцiй почав рукою водити по головi, наче борючись iз думками, потiм, схопивши Лiгiю за руку, сказав голосом, у якому бринiла енергiя римського солдата:

– Слухайте мене, Петре, Лiне й ти, Лiгiе! Говорив я, що пiдказав менi мiй людський розум, але ви маете iнший, який не про власну безпеку дбае, а про те, щоб виконувати настанови Спасителя. Так! Я цього не розумiв – я помилився, бо з очей моiх не знятi ще бiльма й колишня натура в менi ще озиваеться. Та я вже полюбив Христа й хочу бути його слугою, все ж таки, хоча тут iдеться не про мою власну голову, стаю на колiна перед вами i присягаюсь, що i я виконаю наказ любовi й не покину братiв моiх у лиху годину.

Сказавши це, упав на колiна, i раптовий захват оволодiв ним: очi й руки пiдвiв догори i вигукнув:

– Невже я розумiю вже тебе, Ісусе? Невже я гiдний цього?

Руки в нього тремтiли, в очах блищали сльози, тiлом проходив дрож вiри й любовi, апостол Петро взяв глиняну амфору з водою i, наблизившись до нього, промовив урочисто:

– Ось я хрещу тебе в iм'я Отця, Сина i Духа Святого, амiнь!

Тодi релiгiйний захват охопив усiх присутнiх. Здалось iм, що оселя наповнилась якимось неземним свiтлом, що чують якусь музику, що скеля розступилася над iхнiми головами, що з неба спускаються роi ангелiв, а ген угорi видно хрест i прибитi руки, що благословляють iх.

Тим часом надворi розлягалися крики тих, що билися, та гоготання полум'я в палаючому мiстi.




Роздiл XLIX


Табори погорiльцiв розташувалися в чудових садах Домiцiiв i Агриппiни, на Марсовiм полi, в садах Помпея, Саллюстiя та Мецената. Позаймали портики, будинки, призначенi для гри в м'яча, розкiшнi лiтнi вiлли та сараi для звiрiв. Павичi, фламiнго, лебедi та страуси, газелi й антилопи з Африки, оленi й сарни, окраса садiв, пiшли пiд нiж чернi. Харчiв навезли з Остii так багато, що по плотах i рiзноманiтних суднах можна було переходити з одного берега Тибру на iнший, як по мосту. Роздавали зерно за нечувано низькою цiною – три сестерцii, а найбiднiшим – зовсiм задарма. Зiбрано величезнi запаси вина, маслиновоi олii та каштанiв; iз гiр щоденно приганяли стада волiв i овець. Голотi, що до пожежi тулилася в завулках Субури, живучи надголодь у звичайнi часи, жилося тепер лiпше, нiж ранiше. Загрозу голоду було рiшуче усунено, натомiсть важче було запобiгти розбою, грабункам i зловживанням. Кочiвне життя гарантувало безкарнiсть злодiям, тим паче, що вони проголошували себе шанувальниками iмператора i не жалiли йому оплескiв, хоч де б вiн з'явився. Коли до того ж дiяльнiсть установ з огляду на обставини було призупинено, а водночас бракувало на мiсцях збройних загонiв, якi могли б запобiгати сваволi, в мiстi, заселеному покидьками з усього тодiшнього свiту, творилося таке, що перевершувало людську уяву. Щоночi вчинялися сутички, вбивства, викрадення жiнок i дiтей. Бiля Мугiонськоi брами, де розташовувалися загороди для припроваджуваних iз Кампанii стад, доходило до битв, у яких гинули сотнi людей. Щоранку бiля берегiв Тибру накопичувалися тiла утопленикiв, яких нiхто не ховав, i вони, швидко розкладаючись унаслiдок спеки, посиленоi ще пожежею, наповнювали повiтря смердючими випарами. У таборах почалися хвороби, i боязкiшi люди передбачали велику моровицю.

А мiсто продовжувало палати. Лише на шостий день пожежа, дiставшись пустирiв Есквiлiну, на яких умисно знесено величезну кiлькiсть будинкiв, почала слабнути. Але купи головешок iще свiтилися так яскраво, аж народу не вiрилося, що пожежа добiгае кiнця. Сьомоi ночi вона спалахнула з новою силою в будинках Тигеллiна, за браком поживи, одначе, тривала недовго. Тiльки згорiлi будинки падали ще тут i там, випускаючи вгору полум'яних змiiв та стовпи iскор. Але поволi, жеврiючи в глибинi, попелища почали чорнiти зверху. Небо пiсля заходу сонця перестало палати кривавою загравою, й лише вночi на велетенському чорному пустирi скакали блакитнi язики полум'я, вириваючись iз-пiд куп згорiлого дерева.

Із чотирнадцяти округiв Рима вцiлiли заледве чотири, рахуючи й Затибря, решту пожер вогонь. Коли врештi спопелiли купи згорiлого дерева, видно було, вiд Тибру аж до Есквiлiну, величезну сиву, похмуру, мертву пустелю, на якiй чорнiли ряди коминiв на кшталт цвинтарних надгробних колон. Серед цих колон удень блукали гурти людей, якi розшукували то коштовнi речi, то кiстки родичiв. Ночами собаки вили на попелищах, де колись були будинки.

Навiть щедрiсть i допомога, яку iмператор надав народу, не стримали лихомовства та обурення. Задоволенi були тiльки натовпи злодiiв i бездомних жебракiв, якi могли досхочу iсти, пити i грабувати. Але людей, що втратили близьких i майно, не вдалося пiдкупити нi вiдкриттям садiв, нi роздаванням зерна, нi обiцянками iгор i дарiв. Лихо було занадто великим i занадто нечуваним. Інших, у кого жеврiла ще якась iскра любовi до мiста-вiтчизни, доводила до вiдчаю чутка про те, що стара назва «Roma» мусить зникнути з лиця землi та що iмператор мае намiр спорудити на попелищi нове мiсто пiд назвою Нерополiс. Хвиля ворожостi зростала й поширювалася з кожним днем, i, незважаючи на лестощi августiанiв, на брехливi донесення Тигеллiна, Нерон, вразливий, як нiхто з попереднiх iмператорiв, до настроiв натовпу, з тривогою розмiрковував, що у глухiй боротьбi не на життя, а на смерть, яку вiн вiв iз патрицiями та сенатом, може йому забракнути пiдтримки. Самi августiани були все-таки занепокоенi, кожний день мiг принести загибель. Тигеллiн задумав привести кiлька легiонiв iз Малоi Азii; Ватинiй, який смiявся навiть тодi, коли йому давали ляпаса, втратив гарний настрiй; Вiтеллiй втратив апетит.

Іншi радилися мiж собою, як вiдвернути небезпеку, нi для кого ж бо не було таемницею, що коли б якийсь вибух скинув iмператора, то, за винятком, може, Петронiя, жоден iз августiанiв не залишиться живим. Адже iхнiм впливам приписували безумства Нерона, iхнiм намовам – усi вчиненi ним лиходiйства. Ненавидiли iх чи не дужче, нiж iмператора.

Тож i сушили собi голови, як би скласти з себе вiдповiдальнiсть за спалення мiста. Але для цього належало зняти пiдозру i з iмператора, iнакше нiхто б не повiрив, що не були винуватцями лиха. Тигеллiн радився з Домiцiем Афром, i навiть iз Сенекою, хоча його ненавидiв. Поппея, розумiючи, що загибель Нерона була б вироком i для неi, запитувала думки своiх повiрникiв i юдейських священикiв, припускалося всiма, що кiлька рокiв уже вона сповiдуе вiру в Єгову. Нерон винаходив способи на свою руку, часто жахливi, ще частiше блазенськi, то впадав у страх, то бавився, мов дитя, але передовсiм ремствував.

Якось у вцiлiлому вiд пожежi будинку Тиберiя тривала довга й безрезультатна нарада. Петронiй мав думку, полишивши турботи, iхати до Грецii, потiм до Єгипту й Малоi Азii. Адже подорож була задумана давно, то навiщо ж ii вiдкладати, коли в Римi смутно й небезпечно.

Імператор сприйняв його пораду з натхненням, але Сенека, помiркувавши хвилину, сказав:

– Поiхати легко, та повернутися потiм було б важче.

– Присягаюся Гераклом! – вiдповiв Петронiй. – Повернутися можна б на чолi азiатських легiонiв.

– Так i зроблю! – вигукнув Нерон.

Але Тигеллiн почав заперечувати. Не вмiв сам нiчого придумати, i якби iдея Петронiя осяяла його, оголосив би ii без сумнiву рятiвною, важливим для нього було, щоб Петронiй не виявився знову единою людиною, що у важку хвилину зумiе все i всiх урятувати.

– Послухай мене, божественний! – сказав Тигеллiн. – Порада е згубною! Перш нiж доiдеш до Остii, розпочнеться громадянська вiйна; хто знае, чи хтось iз живих iще непрямих нащадкiв божественного Августа не оголосить себе iмператором, i тодi що нам робити, якщо легiони стануть на його бiк?

– Зробимо ось що, – вiдповiв Нерон, – до цього постараемось, аби не лишилося нащадкiв Августа. Небагато iх уже е, тож позбутись iх неважко.

– Зробити це можна, та хiба тiльки в них справа? Моi люди вже вчора чули в натовпi, що iмператором мае бути такий чоловiк, як Тразея.

Нерон прикусив губу. За мить, одначе, пiдвiв очi догори i сказав:

– Ненажерливi й невдячнi. Мають достатньо зерна й вугiлля, на якому можна пекти коржi, чого ж iм iще?

На це Тигеллiн вiдповiв:

– Розплати!

Настала тиша. Раптом iмператор пiдвiвся, пiднiс руку догори й почав декламувати:

		Серця розплати прагнуть, розплата прагне жертв.

Пiсля чого, забувши про все, вигукнув iз прояснiлим обличчям:

– Нехай менi подадуть таблицю та стиль, аби я цей рядок вiрша записав. Лукану нiколи такого не скласти. Чи зауважили, що я знайшов його як оком змигнути?

– О, незрiвнянний! – озвалося кiлька голосiв.

Нерон записав рядок i сказав:

– Так! Розплата прагне жертв.

І, обвiвши всiх присутнiх поглядом, додав:

– А коли б пустити чутку, що це Ватинiй наказав спалити мiсто, i принести його в жертву гнiву народу?

– О божественний! Хто я такий? – вигукнув Ватинiй.

– Твоя правда! Треба когось значнiшого вiд тебе… Вiтеллiя?

Вiтеллiй зблiд, але зареготав.

– Мiй смалець, – сказав, – мiг би, мабуть, що вiдновити пожежу.

Але Нерон мав на думцi iнше, бо шукав жертву, що дiйсно могла б заспокоiти гнiв народу, i знайшов ii.

– Тигеллiн, – мовив згодом, – ти спалив Рим!

По присутнiх пробiг дрож. Зрозумiли, що цього разу iмператор перестав жартувати i що надходить час, багатий на подii.

А лице Тигеллiна стало схожим на пащу пса, готового вкусити.

– Спалив Рим за твоiм наказом, – сказав вiн.

І витрiщились один на одного, як два демони. Настала така тиша, що чути було дзижчання мух, якi пролiтали в атрii.

– Тигеллiне, – озвався Нерон, – чи ти мене любиш?

– Ти знаеш, повелителю.

– Так принеси себе в жертву заради мене!

– Божественний iмператоре, – вiдповiв Тигеллiн, – навiщо ти менi пропонуеш солодкий напiй, якого я не можу до вуст пiднести? Народ ремствуе та бунтуе, чи хочеш, аби почали бунтувати i преторiанцi?

Вiдчуття небезпеки стиснуло серця присутнiх. Тигеллiн був префектом Преторiю, i його слова означали пряму погрозу. Сам Нерон зрозумiв це, i лице його помiтно зблiдло.

У цей час увiйшов Епафродит, вiльновiдпущеник iмператора, з повiдомленням, що божественна Августа бажае бачити Тигеллiна, бо мае в себе людей, яких префект мусить вислухати.

Тигеллiн вклонився iмператору i вийшов iз виглядом спокiйним i зневажливим. Ось, коли його хотiли вдарити, показав зуби; дав зрозумiти, хто вiн, i, знаючи боягузтво Нерона, був певен, що цей володар свiту нiколи не наважиться пiдняти на нього руку.

Нерон же сидiв деякий час мовчки, але бачачи, що присутнi очiкують вiд нього слова, мовив:

– Одiгрiв змiю на грудях.

Петронiй здвигнув плечима, мовби хотiв сказати, що такiй змii неважко й голову вiдiрвати.

– Що скажеш? Говори, радь! – вигукнув Нерон, помiтивши його жест. – Лише тобi довiряю, бо ти маеш бiльше розуму, нiж вони всi, й любиш мене!

Петронiй мав уже на вустах: «Признач мене префектом Преторiю, а я видам народовi Тигеллiна й за один день заспокою мiсто». Але вродженi лiнощi перемогли. Бути префектом означало звалити собi на плечi турботу про особу iмператора та про тисячi публiчних справ. І навiщо йому цей тягар? Чи не лiпше читати в розкiшнiй бiблiотецi вiршi, розглядати вази та статуi або, тримаючи в обiймах божественне тiло Евнiки, перебирати пальцями ii золоте волосся й цiлувати ii кораловi вуста.

Тож сказав:

– Я раджу iхати до Ахайi.

– Ах, – вiдповiв Нерон, – я очiкував од тебе чогось бiльшого. Сенат ненавидить мене. Коли поiду, хто ж менi ручиться, чи не збунтуються проти мене i не оголосять когось iншого iмператором? Народ менi був ранiше вiдданий, але тепер пiде за ними… Присягаюся Гадесом! Коли б цей сенат i цей народ мав одну голову!..

– Дозволь сказати тобi, о божественний, що, бажаючи зберегти Рим, треба зберегти хоч кiлька римлян, – сказав з усмiхом Петронiй.

Але Нерон почав нарiкати:

– Що менi до Рима й римлян! Аби мене слухали в Ахайi. Тут оточуе мене тiльки зрада. Всi мене покидають! І ви готовi мене зрадити! Знаю це, знаю!.. Ви навiть не думаете, що скажуть про вас у прийдешнi столiття, коли ви покинете такого артиста, як я!

Тут раптом вiн ударив себе по лобi й вигукнув:

– Правда!.. Серед цих турбот сам забуваю, хто я.

Сказавши це, з обличчям, уже зовсiм прояснiлим, звернувся до Петронiя:

– Народ ремствуе, – сказав, – але коли б я взяв лютню i вийшов iз нею на Марсове поле, коли б заспiвав йому ту пiсню, яку вам спiвав пiд час пожежi, як вважаеш, Петронiю, чи не розчулив би його своiм спiвом, як Орфей колись – диких звiрiв?

На це Туллiй Сенека, якому не терпiлося повернутися до своiх рабинь, привезених iз Анцiя, i який дратувався давно, сказав:

– Без сумнiву, божественний, аби тiльки тобi дозволили розпочати.

– Їдьмо в Елладу! – вигукнув Нерон.

Але цiеi митi ввiйшла Поппея, а за нею Тигеллiн. Очi присутнiх мимоволi повернулися до нього, нiколи ж бо жоден трiумфатор з такою гордовитiстю не в'iздив на Капiтолiй, з якою вiн постав перед iмператором.

Вiн заговорив поволi й чiтко голосом, у якому чувся скрегiт залiза:

– Вислухай мене, iмператоре, бо можу тобi сказати: я знайшов! Народу потрiбна розплата й жертва, але не одна, а сотнi й тисячi. Чи ти коли чув, повелителю, хто такий Христос, розп'ятий Понтiем Пiлатом[338 - Понтiй Пiлат – прокуратор Юдеi в 26—36 pp.]? І чи знаеш, хто такi християни? Хiба я тобi не говорив про iхнi лиходiйства та безсоромнi обряди, про iх пророцтва, що вогонь принесе кiнець свiту? Народ ненавидить i пiдозрюе iх. Нiхто не бачив iх у храмах, бо наших богiв вони вважають злими духами; не бувають вони й на Стадiонi, бо зневажають перегони. Нiколи долонi жодного християнина не вшанували тебе оплесками. Нiколи жоден iз них не визнав тебе богом. Вони е ворогами роду людського, i мiста, i твоiми. Народ ремствуе на тебе, але не ти менi, iмператоре, наказав спалити Рим i не я його спалив… Народ прагне розплати, нехай матиме ii. Народ прагне кровi та iгор, нехай отримае iх. Народ пiдозрюе тебе, нехай пiдозри його повернуться в iнший бiк.

Нерон слухав спочатку здивовано. Але чим далi говорив Тигеллiн, акторське обличчя його почало змiнюватися й прибирати поперемiнно виразу гнiву, жалю, спiвчуття, обурення. Раптом вiн пiдвiвся i, скинувши з себе тогу, що впала йому до нiг, простягнув обидвi руки догори i хвилину стояв мовчки.

Врештi озвався голосом трагiка:

– Зевсе, Аполлоне, Геро, Афiно, Персефоно i ви, всi безсмертнi боги, чому ж не прийшли нам на помiч? Що це нещасне мiсто зробило тим нелюдам, що так жорстоко його спалили?

– Вони – вороги роду людського i твоi, – сказала Поппея.

Іншi ж почали волати:

– Вчини справедливо! Покарай палiiв! Самi боги бажають розплати.

Вiн же сидiв, опустивши голову на груди, i знову мовчав, нiби пiдлiсть, про яку почув, приголомшила його. Але за хвилину потряс руками i озвався:

– Якоi ж кари i якоi муки заслуговують за такi лиходiйства?.. Але боги надихнуть мене, i за допомогою сил Тартара[339 - Тартар – у грецькiй мiфологii найтемнiша та найглибша частина Аiду.] я дам бiдолашному народу моему таке видовище, що протягом столiть згадуватиме вiн мене iз вдячнiстю.

Чоло Петронiя спохмурнiло. Вiн подумав про небезпеку, що нависла над Лiгiею, над Вiнiцiем, якого любив, i над тими людьми, чие вчення вiн вiдкидав, але в чиiй невинуватостi був переконаний. Подумав також, що розпочнеться одна з таких кривавих оргiй, яких не зносили його очi естета. Але передовсiм сказав собi: «Мушу рятувати Вiнiцiя, вiн збожеволiе, якщо та дiвчина загине», – i цi мiркування переважили всi iншi, Петронiй же розумiв добре, що затiвае гру таку небезпечну, як нiколи в життi.

Почав усе-таки промову невимушено й недбало, як говорив зазвичай, коли критикував або висмiював не досить естетичнi задуми iмператора й августiанiв:

– Отже, знайшли жертву! Добре! Можете iх послати на арену або вдягти в «скорботну тунiку»[340 - …вдягти в «скорботну тунiку». – Цю тунiку, просочену горючою сполукою (зазвичай – смолою), надягали на приречених до спалення.]. Теж добре! Але вислухайте мене. Маете владу, маете преторiанцiв, маете силу, будьте щирими принаймнi тодi, коли нiхто вас не чуе. Ошукуйте народ, але не самих себе. Видайте народовi християн, засудiть iх на якi захочете муки, майте, одначе, мужнiсть сказати собi, що не вони спалили Рим!.. Фi! Називаете мене арбiтром елегантностi, тож заявляю вам, що не терплю жалюгiдних комедiй. Фi! Ах, як це все нагадуе менi театральнi балагани бiля Ослиноi брами, в яких актори зображують для забави примiськоi чернi богiв i царiв, а пiсля вистави запивають цибулю кислим вином або дiстають добрячоi хлости. Будьте ж насправдi богами й царями, бо говорю вам, що можете собi це дозволити. Щодо тебе, iмператоре, ти погрожував нам судом прийдешнiх столiть, але подумай, що вирок вони винесуть i тобi. Присягаюся божественною Клiо[341 - Клiо – муза iсторii.]! Нерон – володар свiту, Нерон-бог спалив Рим, тому що був таким же могутнiм на землi, як Зевс на Олiмпi. Нерон-поет любив так поезiю, що заради неi пожертвував рiдним мiстом! Вiд початку свiту нiхто не вчинив такого, нiхто на таке не вiдважувався. Заклинаю вас iменем дев'яти Лiбетрiйських нiмф[342 - …iменем дев'яти Лiбетрiйських нiмф… – Мiсто Лiбетри у Фессалii було знамените джерелом, присвяченим дев'яти музам.], не зрiкайтеся такоi слави, – адже тодi пiснi про тебе звучатимуть, поки свiту й сонця. Ким же в порiвняннi з тобою буде Прiам, ким – Агамемнон, ким – Ахiллес, ким – самi боги? Не мае значення, чи спалення Рима е справою доброю, але е великою та надзвичайною! А до того ж говорю тобi, що народ не здiйме на тебе руку! Це неправда! Май мужнiсть! Стережися вчинкiв, тебе не гiдних, – тобi загрожуе тiльки те, що прийдешнi столiття можуть сказати: «Нерон спалив Рим, але як малодушний iмператор i малодушний поет, зрiкся великого дiяння зi страху та переклав провину на невинуватих!»

Слова Петронiя зазвичай справляли на Нерона сильне враження, але цього разу сам Петронiй не обдурював себе, бо розумiв: те, що говорив, було останнiм засобом, який може, щоправда, на випадок удачi врятувати християн, але ще скорiше знищити його самого. Не завагався, одначе, адже йшлося водночас i про Вiнiцiя, що його вiн любив, i про азарт цiеi гри, який вабив його. «Костi кинуто, – сказав собi, – i побачимо, наскiльки страх за власну шкуру переважить прагнення слави».

І в душi не сумнiвався, що переважить страх.

Тим часом пiсля його слiв запанувала тиша. Поппея i всi присутнi вп'ялись очима у вiчi Нерона, той же, випнувши губи, наблизив iх до нiздрiв, як звик робити, коли не знав, що вчинити. Врештi на його лицi вiдбилися стурбованiсть i невдоволення.

– Повелителю, – вигукнув, бачачи це, Тигеллiн, – дозволь менi вийти, бо коли наражають на згубу твою особу, а до того ж називають тебе малодушним iмператором, малодушним поетом, палiем i комедiантом, вуха моi не можуть зносити таких слiв.

«Я програв», – подумав Петронiй.

Але, повернувшись до Тигеллiна, змiряв його поглядом, у якому була зневага знатного вельможi й витонченоi особистостi до жебрака, i сказав:

– Тигеллiне, це тебе я назвав комедiантом, бо ти е ним i зараз.

– Чи не тому, що не хочу слухати твоiх образ?

– Тому що ти зображуеш безмежну любов до iмператора, а перед цим погрожував йому преторiанцями, що зрозумiли ми всi, й вiн також.

Тигеллiн, який не сподiвався, що Петронiй вiдважиться викинути на стiл такi костi, зблiд, розгубився, й у нього вiдiбрало мову. Але це була остання перемога арбiтра елегантностi над суперником, бо зразу ж Поппея сказала:

– Повелителю, як можеш дозволити, щоб навiть комусь на думку спало таке, а тим паче, щоб хтось одважився ii вголос тобi висловити?

– Покарай зухвальця! – вигукнув Вiтеллiй.

Нерон знову наблизив губи до нiздрiв i, спрямувавши погляд своiх короткозорих очей на Петронiя, сказав:

– Отак ти вiддячуеш менi за приязнь, яку до тебе маю?

– Якщо я помиляюся, доведи менi це, – заперечив Петронiй. – Але знай: говорив те, що велить менi любов до тебе.

– Покарай зухвальця! – повторив Вiтеллiй.

– Зроби це! – озвалися ще голоси.

В атрii вчинився галас i рух, бо всi почали вiдсуватися вiд Петронiя. Вiдсунувся навiть Туллiй Сенецiон, його постiйний товариш при дворi, й молодий Нерва, що виявляв до нього найвищу приязнь. За хвилину Петронiй залишився сам на лiвiй половинi атрiю i з усмiхом на вустах, розправляючи долонею складки тоги, чекав iще, що скаже або зробить iмператор.

А той сказав:

– Хочете, щоб я його покарав, але це мiй товариш i друг, i, хоча вiн уразив мое серце, нехай знае, що в цьому серцi маю для друга тiльки… прощення.

«Програв i пропав», – подумав Петронiй.

Тим часом iмператор пiдвiвся, нараду було завершено.




Роздiл L


Петронiй вирушив додому, Нерон же з Тигеллiном перейшли до атрiю Поппеi, де чекали на них люди, з якими префект щойно розмовляв.

Були це два рабини iз Затибря, вбранi в довгi параднi шати, з митрами на головах, молодий писар, iхнiй помiчник, а також Хiлон. Побачивши iмператора, священики зблiдли i, пiднiсши складенi долонi на рiвень плечей, схилили до них голови.

– Вiтаемо монарха монархiв i царя царiв, – мовив старший iз двох, – вiтаемо володаря землi, покровителя обраного народу й iмператора, лева мiж людьми, чие правлiння е мов сонячне свiтло i мов кедр лiванський, i мов джерело, i мов пальма, i мов бальзам ерихонський!..

– А богом ви не називаете мене? – запитав iмператор.

Священики зблiдли ще дужче, старший заговорив знову:

– Слова твоi, повелителю, солодкi, мов гроно виноградноi лози й наче стиглий iнжир, бо Єгова наповнив добротою серце твое. Але попередник батька твого, iмператор Гай, був жорстокою людиною[343 - …iмператор Гай, був жорстокою людиною… – Натяк на утиски юдеiв за Калiгули.], одначе посли нашi не називали його богом, волiючи померти, нiж порушити Закон.

– І Калiгула звелiв кинути iх левам?

– Нi, повелителю. Імператор Гай убоявся гнiву Єгови.

І обидва пiдвели голови, бо iм'я Єгови додало iм одваги. Покладаючись на силу його, смiливiше вже дивились у вiчi Нерону.

– Ви звинувачуете християн у спаленнi Рима? – запитав iмператор.

– Ми, повелителю, звинувачуемо iх лише в тому, що вони вороги Закону, вороги роду людського, вороги Рима i твоi та що вже давно погрожували мiсту i свiту вогнем. Решту скаже тобi цей чоловiк, чиi вуста не осквернить олжа, бо в жилах його матерi тече кров обраного народу.

Нерон звернувся до Хiлона:

– Хто ти?

– Твiй прихильник, Осiрiсе, i при цьому бiдний стоiк.

– Ненавиджу стоiкiв, – сказав Нерон, – ненавиджу Тразею, ненавиджу Музонiя та Корнута. Менi вiдразливi iхнi промови, iхне презирство до мистецтва, iхня добровiльна бiднiсть i неохайнiсть.

– Повелителю, твiй наставник мае тисячу столiв лимонного дерева. Побажай тiльки, й матиму iх удвiчi бiльше. Я стоiк за потребою. Прикрась, о Променистий, мiй стоiцизм вiнком iз троянд i постав перед ним глек вина, й вiн так спiватиме вiршi Анакреонта, що заглушить усiх епiкурейцiв.

Нерону припав до смаку епiтет «Променистий», i вiн сказав, усмiхнувшись:

– Ти менi подобаешся!

– Цей чоловiк вартий стiльки золота, скiльки важить сам! – вигукнув Тигеллiн.

Хiлон же вiдповiв:

– Додай до моеi ваги, пане, свою щедрiсть, а то вiтер звiе мое рам'я.

– Воiстину, не переважив би Вiтеллiя, – зазначив iмператор.

– Eheu, Срiбнолукий, мiй дотеп не свинцевий.

– Бачу, що твiй Закон не забороняе тобi називати мене богом?

– О безсмертний! Мiй Закон у тобi: християни глумилися з цього Закону, тому я iх зненавидiв.

– Що ти знаеш про християн?

– Чи дозволиш менi заплакати, божественний?

– Нi, – сказав Нерон, – це нудно.

– І ти тричi маеш рацiю, бо очi, що бачили тебе, мусять раз i назавжди висохнути вiд слiз. Повелителю, захисти мене вiд моiх ворогiв.

– Говори про християн, – сказала Поппея з вiдтiнком роздратованостi.

– Буде, як ти накажеш, Ісiдо, – вiдповiв Хiлон. – 3 молодих лiт присвятив я себе фiлософii та пошукам iстини. Шукав ii i в давнiх божественних мудрецiв, i в афiнськiй Академii, i в александрiйському храмi Серапiса. Прочувши про християн, гадав, що це якась нова школа, в якiй зможу знайти кiлька зерен iстини, i познайомився з ними, на мое нещастя! Першим християнином, з яким звела мене доля, був Главк, лiкар iз Неаполiса. Вiд нього й дiзнався з часом, що вони вшановують такого собi Хрестоса, який обiцяв iм винищити всiх людей, а також зруйнувати всi мiста на землi, iх же залишити, якщо допоможуть йому в знищеннi нащадкiв Девкалiона. Ось чому, повелителю, ненавидять вони людей, тому отруюють джерела, тому на зiбраннях своiх проклинають Рим i всi храми, в яких ушановуються нашi боги. Хрестоса було розп'ято, але вiн пообiцяв iм, що, коли Рим буде знищено вогнем, вiн удруге прийде у свiт – i передасть iм владу над землею…

– Тепер народ зрозумiе, чому було спалено Рим, – перебив його Тигеллiн.

– Багато хто вже розумiе, пане, – вiдповiв Хiлон, – бо ходжу по садах, по Марсовому полю та повчаю. Та якщо ви мене захочете вислухати до кiнця, зрозумiете, якi маю до помсти пiдстави. Лiкар Главк не виявляв менi спочатку, що iхне вчення велить ненавидiти людей. Навпаки, вiн говорив менi, що Хрестос – це добре божество i що пiдгрунтям його вчення е любов. Вразливе мое серце не могло чинити опору таким iстинам, тож я полюбив Главка й повiрив йому. Дiлився з ним кожним шматком хлiба, кожною копiйкою, i, знаеш, повелителю, чим вiн менi вiдплатив? По дорозi з Неаполiса до Рима штрикнув мене ножем, а дружину мою, прекрасну та юну Беренiку, продав работоргiвцям. Якби Софокл[344 - Софокл (бл. 496—406 до н. е.) – великий грецький драматург.] знав мою iсторiю… Та що я верзу! Мене ж бо слухае хтось лiпший за Софокла.

– Бiдолашний чоловiк! – сказала Поппея.

– Хто вздрiв лик Афродiти, не бiдолашний, панi, я ж бачу ii в цю мить. Але тодi шукав я розради у фiлософii. Прибувши до Рима, я постарався потрапити до християнських старiйшин, аби по справедливостi покарали Главка. Гадав, що змусять його вiддати менi дружину… Познайомився з iхнiм первосвящеником, i ще з iншим, на iм'я Павло, що був тут ув'язнений, але потiм його звiльнили, познайомився з сином Зеведея, з Лiном, Клiтом i багатьма iншими. Я знаю, де вони жили до пожежi, знаю, де збираються, можу вказати одне пiдземелля у Ватиканськiм пагорбi та один цвинтар за Номентанською брамою, на якому справляють своi нечестивi обряди. Бачив там апостола Петра, бачив Главка, як той убивав дiтей, аби апостолу було чим кропити голови присутнiх, бачив Лiгiю, вихованку Помпонii Грецини, яка хвалилася, що вона, хоч i не могла принести дитячоi кровi, приносить в дар, одначе, смерть дитини, бо зурочила малу Августу, дочку твою, о Осiрiсе, i твою, о Ісiдо!

– Чуеш, iмператоре? – мовила Поппея.

– Чи це можливо? – вигукнув Нерон.

– Своi кривди я мiг би простити, – вiв далi Хiлон, – але ж, почувши про вашi, хотiв заколоти ii ножем. На жаль, менi завадив благородний Вiнiцiй, який кохае ii.

– Вiнiцiй? Так вона ж од нього втекла!

– Вона втекла, але вiн ii шукав, позаяк не мiг без неi жити. За невелику винагороду я допомагав йому ii шукати i це я вказав йому будинок, у якому вона серед християн мешкала на Затибрi. Вирушили ми туди з ним, а з нами i твiй борець Кротон, якого шляхетний Вiнiцiй найняв для безпеки. Але Урс, раб Лiгii, задушив Кротона. Чоловiк той мае страшну силу, о повелителю, що биковi скрутить голову так легко, як iнший скрутить на стеблинi макiвку. Авл i Помпонiя любили його за це.

– Присягаюся Геркулесом! – сказав Нерон. – Смертний, що задушив Кротона, гiдний статуi на Форумi. Але ти або помиляешся, або брешеш, старий, бо Кротона заколов Вiнiцiй.

– Отак люди оббрiхують богiв. О повелителю, я сам бачив, як ребра Кротона ламались у руках Урса, що потiм повалив i Вiнiцiя. Убив би його, якби не Лiгiя. Вiнiцiй довго хворiв, але вони його доглядали, сподiваючись, що з любовi стане християнином. І вiн став християнином.

– Вiнiцiй?

– Так.

– А може, й Петронiй? – запитав поквапливо Тигеллiн.

Хiлон почав крутитися, потирати руки i сказав:

– Дивуюся твоiй проникливостi, пане! О… можливо! Ще й як можливо!

– Тепер менi зрозумiло, чому так захищав християн.

Але Нерон розреготався.

– Петронiй – християнин?.. Петронiй – ворог життя й насолоди? Не будьте дурнями й не намагайтеся, щоб я в це повiрив, а то я готовий нiчому не повiрити.

– Але шляхетний Вiнiцiй усе-таки став християнином, повелителю. Присягаюся тим сяйвом, яке вiд тебе йде, що кажу правду i що для мене нiчого немае бiльш мерзотного, нiж брехня. Помпонiя – християнка, малий Авл – християнин, також i Лiгiя, i Вiнiцiй. Служив я йому вiрно, вiн же в нагороду звелiв, на вимогу лiкаря Главка, вiдшмагати мене, хоч я старий, а був iще хворим i голодним. І присягнувся Гадесом, що пригадаю це йому. О повелителю, помстись iм за моi кривди, а я вам видам апостола Петра й Лiна, i Клiта, i Главка, i Криспа, найголовнiших, i Лiгiю, й Урса, вкажу вам iх сотнi, тисячi, вкажу молитовнi будинки, цвинтарi, всi вашi в'язницi не вмiстять iх!.. Без мене вам iх не знайти! Донинi в бiдах моiх шукав розради тiльки у фiлософii, нехай тепер знайду в милостях, якi на мене проллються… Старий я, а не зазнав життя, вiдпочити хочу!..

– Хочеш бути стоiком перед повною мискою, – сказав Нерон.

– Хто робить послугу тобi, тим самим наповнюе ii.

– Ти не помиляешся, фiлософе.

Але Поппея не забувала про своiх ворогiв. Потяг ii до Вiнiцiя був i справдi радше хвилинною примхою, що виникла пiд впливом заздростi, гнiву та ураженого самолюбства. Одначе байдужiсть молодого патрицiя боляче зачепила ii й лишилася в серцi глибокою образою. Вже те, що вiн посмiв оддати перевагу iншiй над нею, здавалось iй провиною, яка вимагала помсти. Щодо Лiгii, зненавидiла ii з першоi хвилини, коли занепокоiла ii краса цiеi пiвнiчноi лiлii. Петронiй, що говорив про завузькi стегна дiвчини, мiг переконати в чому завгодно iмператора, тiльки не Августу. Поппея з одного погляду зрозумiла, що в усьому Римi лише Лiгiя може з нею суперничати, i навiть ii перевершити. Й вiдтодi заприсяглась ii знищити.

– Повелителю, – сказала, – помстися за наше дитя!

– Покваптеся! – вигукнув Хiлон. – Покваптеся! Інакше Вiнiцiй сховае ii. Я вкажу будинок, до якого вони повернулися пiсля пожежi.

– Я дам тобi десятеро людей, i йди зараз же, – сказав Тигеллiн.

– Пане! Ти ж не бачив Кротона в руках Урса: якщо даси п'ятдесят, покажу тiльки здалеку будинок. Але якщо ви не ув'язните й Вiнiцiя, пропав я.

Тигеллiн поглянув на Нерона.

– Чи не було б добре, о божественний, якби впоратися заразом i з дядьком, i з племiнником?

Нерон подумав хвилину i вiдповiв:

– Нi! Не тепер!.. Люди не повiрять, якщо iх будуть переконувати, що Петронiй, Вiнiцiй або Помпонiя Грецина пiдпалили Рим. У них були занадто гарнi будинки… Нинi потрiбнi iншi жертви, до цих черга надiйде пiзнiше.

– Так дай же менi, повелителю, солдатiв, аби мене охороняли, – сказав Хiлон.

– Тигеллiн подбае про це.

– Поживеш тим часом у мене, – сказав префект.

Радiсть вiдбилася на лицi Хiлона.

– Видам усiх! Тiльки покваптеся! Покваптеся! – вигукував охриплим голосом.




Роздiл LI


Вийшовши вiд iмператора, Петронiй наказав нести себе додому в Карини, – його будинок, оточений iз трьох бокiв садом, а спереду вiдокремлений невеликою площею Цецiлiiв, не постраждав од пожежi.

З цього приводу iншi августiани, якi втратили будинки, а з ними й багатство та твори мистецтва, називали Петронiя щасливцем. Зрештою, говорили про нього давно, що вiн первородний син Фортуни, i все мiцнiша дружба, якою останнiм часом вiдзначав його iмператор, здавалося, пiдтверджувала слушнiсть цiеi думки.

Але тепер цей первородний син Фортуни мiг розмiрковувати хiба що про непостiйнiсть своеi матiнки, а радше про ii подiбнiсть до Хроноса, який пожирае власних дiтей.[345 - …Хроноса, який пожирае власних дiтей. – Хронос (грецьк. «час») – один iз смислообразiв, пов'язаних у грецькiй мiфологii з богом Кроносом, батьком Зевса. За пророцтвом, Кроноса мав позбавити влади його власний син. Тому Кронос ковтав своiх дiтей одразу пiсля iх народження (подiбно до того, як час-вiчнiсть «ковтае» днi, мiсяцi, роки). Цiеi долi уникнув лише Зевс, якого його мати Рея сховала й виростила в печерi на Критi.]

«Якби мiй дiм згорiв, – говорив вiн собi, – а з ним разом i моi геми, мiй етруський посуд, i александрiйське скло, i мiдь коринфська, то, може, Нерон справдi забув би про образу. Присягаюся Поллуксом! Подумати тiльки, що вiд мене лише залежало, чи бути менi зараз префектом преторiанцiв. Оголосив би Тигеллiна палiем, яким вiн, зрештою, i е, вдягнув би його в «скорботну тунiку», видав би народовi, захистив би християн i вiдбудував би Рим. Хто знае, чи порядним людям не стало б житися краще. Мусив би це зробити хоч би заради Вiнiцiя. А якби треба було занадто багато працювати, поступився б посадою префекта – i Нерон би навiть не намагався чинити опiр… Нехай би потiм Вiнiцiй охрестив усiх преторiанцiв i самого навiть iмператора, – чим би це менi могло шкодити! Нерон побожний, Нерон доброчесний i милосердний – забавне було б видовище».

І його безтурботнiсть була така велика, що навiть почав усмiхатися. Та через мить думки звернули його на iнше. Здавалося йому, що вiн в Анцii й Павло з Тарса йому говорить:

«Називаете нас ворогами життя, та скажи менi, Петронiю: коли б iмператор був християнином i чинив би згiдно з нашим ученням, чи життя ваше не було б певнiшим i безпечнiшим?»

І, згадавши цi слова, мовив собi далi:

«Присягаюся Кастором! Скiльки тут християн переб'ють, стiльки Павло знайде нових, бо, якщо свiт не може стояти на пiдлостi, значить, його правда… Але хто знае, чи не може, – адже стоiть. Я сам, хоч i навчився багато чому, все ж не навчивсь, як бути великим негiдником, i тому доведеться собi розiтнути вени… Але ж на цьому мусило б скiнчитись, а коли б навiть не скiнчилося так, то скiнчилося б iнакше. Шкода менi Евнiки та моеi чашi муринськоi, та Евнiка е вiльною, а чаша пiде за мною. Агенобарбу не дiстанеться вона нi в якому разi! Шкода менi також Вiнiцiя. Зрештою, хоча останнiм часом я сумував менше, нiж ранiше, я готовий. На свiтi е прекраснi речi, та люди здебiльшого такi мiзернi, що за життям не варто жалкувати. Хто вмiв жити, той мусить умiти вмерти. Хоча я належав до августiанiв, був людиною бiльш вiльною, нiж вони там припускають».

Тут здвигнув плечима.

«Вони там, напевно, думають, що в цю мить у мене дрижать колiна i страх здiймае менi волосся на головi, а я, повернувшись додому, прийму ванну iз фiалковоi води, потiм Золотоволоса моя сама намастить мене й пiсля трапези накажемо спiвати нам гiмн Аполлону, складений Антемiем. Сам колись я сказав: “Про смерть не варто думати, бо вона без нашоi допомоги про нас думае”. Було б, одначе, рiччю, гiдною подиву, коли б насправдi iснували якiсь Єлисейськi поля i на них – тiнi… Евнiка прийшла б iз часом до мене, i ми б разом блукали по луках, порослих асфоделями. Знайшов би там товариство – лiпше, нiж тут. Що за блазнi! Що за штукарi, що за збiговисько нiкчем без смаку й без лоску! Десять арбiтрiв елегантностi не переробили б цих тримальхiонiв на пристойних людей. Присягаюся Персефоною! Маю iх доволi!»

І помiтив здивовано: вже щось вiдокремлюе його вiд цих людей. Адже добре знав iх i ранiше й розумiв, чого вони вартi, одначе ж видалися йому тепер якимись чужiшими й достойнiшими зневаги, нiж зазвичай. Дiйсно, мав iх доволi.

Але потiм почав розмiрковувати над своiм становищем. Завдяки своiй проникливостi зрозумiв, що загибель зараз йому не загрожуе. Нерон же скористався слушною хвилиною, щоби промовити кiлька красивих пiднесених слiв про дружбу, прощення, i, певною мiрою, зв'язав себе ними. Змушений буде шукати привiд, а поки його знайде, може спливти багато часу. «Спершу вiн улаштуе забаву з християнами, – мовив собi Петронiй, – i лише потiм подумае про мене, а коли так, то не варто цим турбуватися та змiнювати спосiб життя. Ближча небезпека загрожуе Вiнiцiю!..»

І вiдтепер думав уже тiльки про Вiнiцiя, якого вирiшив рятувати.

Раби прудко йшли з ношами серед руiн, попелищ i коминiв, якими ще були заповненi Карини, та Петронiй наказав iм бiгти, щоб якомога швидше опинитися вдома. Вiнiцiй, чий особняк згорiв, мешкав у нього i, на щастя, не був вiдсутнiм.

– Бачив сьогоднi Лiгiю? – зразу ж запитав його Петронiй.

– Од неi повернувся.

– Слухай, що тобi скажу, i не витрачай часу на запитання. Вирiшено сьогоднi в iмператора звалити на християн провину за спалення Рима. Загрожують iм переслiдування й муки. Початися все може будь-якоi хвилини. Бери Лiгiю й тiкайте негайно – хоча б за Альпи чи до Африки. І поквапся, бо з Палатину ближче на Затибря, нiж звiдси!

Вiнiцiй був натурою надто солдатом, аби витрачати час на зайве розпитування. Слухав iз нахмуреними бровами, з виглядом зосередженим i суворим, але без страху. Мабуть, першим вiдчуттям, яке прокидалося в ньому перед лицем небезпеки, було бажання боротись i захищатись.

– Іду, – сказав.

– Слово ще: захопи гаманець iз золотом, вiзьми зброю й кiлька твоiх друзiв-християн. В разi потреби – вiдбий!

Вiнiцiй уже був у дверях атрiю.

– Пришли менi вiсточку з рабом, – крикнув услiд йому Петронiй.

І, залишившись сам, почав походжати вздовж колон, якi прикрашали атрiй, розмiрковуючи над тим, що станеться. Знав, що Лiгiя та Лiн повернулися пiсля пожежi до колишнього будинку, що, як i бiльша частина Затибря, вцiлiв, i це була обставина несприятлива, iнакше б нелегко було iх вiдшукати серед натовпiв. Сподiвався все-таки, що й так нiхто на Палатинi не знае, де мешкають, i що в будь-якому разi Вiнiцiй випередить преторiанцiв. Спало йому також на думку, що Тигеллiн, бажаючи виловити одним махом якнайбiльшу кiлькiсть християн, мусить розтягти сiть на весь Рим, тобто подiлити преторiанцiв на малi загони. Якщо пришле за ними не бiльше десяти людей, думав, то сам лiгiйський велетень поламае iм кiстки, а тим паче, коли на допомогу йому прийде Вiнiцiй. І думка про це збадьорила його. Щоправда, вчинити збройний опiр преторiанцям було майже те саме, що розпочати вiйну з iмператором. Петронiй знав також: якщо Вiнiцiй уникне помсти Нерона, то розплата може впасти на нього, але це його зовсiм не турбувало. Навпаки, думка про те, що вiн порушить плани Нерона й Тигеллiна, розвеселила його. Вирiшив не жалiти на це нi грошей, нi людей – Павло з Тарса навернув iще в Анцii бiльшiсть його рабiв, отож мiг бути певним, що для захисту християнки може розраховувати на iхню готовнiсть i вiдданiсть.

Прихiд Евнiки перервав його роздуми. Коли побачив ii, турботи й тривоги його щезли без слiду. Забув про iмператора, про немилiсть, у яку потрапив, про знiкчемнiлих августiанiв, про переслiдування, що загрожували християнам, про Вiнiцiя й Лiгiю i дивився тiльки на неi очима естета, захопленого дивовижними формами, й коханця, для якого цi форми дихають любов'ю. Вона, одягнена в прозорi фiолетовi шати, що називалися coa vestis[346 - коський одяг (лат.).], крiзь якi проглядало ii рожеве тiло, була дiйсно прекрасна, як богиня. Вiдчуваючи, що вiн од неi в захватi, i кохаючи його всiею душею, завше прагнучи його пестощiв, зашарiлася вiд радостi, наче була не наложницею, а цнотливим дiвчам.

– Що менi скажеш, Харито? – сказав Петронiй, простягаючи до неi руки.

Вона ж, схиливши перед ним свою золоту голiвку, вiдповiла:

– Повелителю, прийшов Антемiй зi спiваками й запитуе, чи бажаеш його сьогоднi слухати?

– Нехай зачекае. Заспiвае нам за обiдом гiмн Аполлону! Навколо ще згарища та попiл, а ми слухатимемо гiмн Аполлону! Присягаюся пафiйськими гаями! Коли бачу тебе в цьому коському одязi, менi здаеться, що Афродiта прикрилася клаптиком неба i стоiть передi мною.

– О повелителю! – мовила Евнiка.

– Іди до мене, Евнiко, обiйми мене мiцно й дай менi вуста твоi… Кохаеш мене?

– Не кохала б дужче самого Зевса.

Пiсля цих слiв припала вустами до його вуст, тремтячи вiд щастя в його обiймах.

Але за хвилину Петронiй сказав:

– А якби нам довелося розлучитись?..

Евнiка з жахом подивилася йому в вiчi:

– Як це, повелителю?..

– Не лякайся!.. Бачиш, хто знае, чи не доведеться менi вирушити в далеку подорож.

– Вiзьми мене з собою…

Але Петронiй, раптово змiнивши предмет розмови, запитав:

– Скажи менi, чи на галявинах у саду ростуть асфоделi?

– У саду кипариси й галявини пожовкли вiд пожежi, з миртiв осипалося листя, й весь сад стоiть, як мертвий.

– Весь Рим стоiть, як мертвий, а незабаром буде справжнiм цвинтарем. Чи знаеш, що буде видано едикт проти християн i розпочнуться переслiдування, пiд час яких загинуть тисячi людей?

– За що iх каратимуть, повелителю? Вони люди добрi й смирнi.

– Саме за це.

– Тож iдьмо до моря. Твоi божественнi очi не люблять дивитися на кров.

– Добре, але тим часом хочу скупатися. Приходь до елеотезiю змастити менi спину. Присягаюся поясом Кiприди! Нiколи ти ще не здавалася менi такою прекрасною. Накажу зробити тобi ванну у формi мушлi, й ти будеш у нiй, як коштовна перлина… Приходь, Золотоволоса.

І пiшов, а за годину вони обое у вiнках iз троянд i з затуманеними пристрастю очима прилягли бiля столу, заставленого золотим посудом. Прислуговували iм убранi амурами хлопчики, а вони, попиваючи вино з увитих плющем кубкiв, слухали гiмн Аполлону, виконуваний пiд звуки арф спiваками пiд орудою Антемiя. Чи iх могло обходити, що навколо вiлли стирчали зi згарищ комини будинкiв i що пориви вiтру розносили попiл спаленого Рима! Почувалися щасливими й думали тiльки про любов, яка перетворювала iхне життя на божественний сон.

Та перш нiж гiмн було доспiвано, зайшов до зали раб, доглядач атрiю.

– Володарю, – звернувся вiн до Петронiя голосом, у якому бринiв неспокiй, – центурiон iз загоном преторiанцiв стоiть перед брамою i, за наказом iмператора, хоче бачитися з тобою.

Спiв та звуки арф стихли. Неспокiй передався всiм присутнiм, бо iмператор у стосунках iз друзями зазвичай не вдавався до послуг преторiанцiв, i прибуття iх, як на тi часи, не обiцяло нiчого доброго. Лише Петронiй не виявив анi найменшого хвилювання i як людина, що iй набридли частi запрошення, сказав:

– Могли б дати менi спокiйно доiсти мiй обiд.

Пiсля чого звернувся до раба, доглядача атрiю:

– Впусти.

Раб зник за ширмою; за хвилину почулися важкi кроки, й до зали зайшов знайомий Петронiю сотник у повному озброеннi, з залiзним шоломом на головi.

– Шляхетний пане, – сказав, – ось лист вiд iмператора.

Петронiй простягнув лiниво свою бiлу руку, взяв табличку i, кинувши на неi погляд, оддав ii в цiлковитому спокоi Евнiцi.

– Читатиме ввечерi нову пiсню з «Троiки», – мовив, – i запрошуе мене.

– Маю тiльки наказ оддати листа, – озвався сотник.

– Так. Не буде вiдповiдi. Але, може, сотнику, вiдпочив би з нами та випив кратер вина?

– Дякую тобi, шляхетний пане. Кратер вина охоче вип'ю за твое здоров'я, але вiдпочивати не можу, позаяк на службi.

– Чому це листа вiддали тобi, а не прислали з рабом?

– Не знаю, пане. Може, тому, що послано мене в цей бiк в iншiй справi.

– Розумiю, – сказав Петронiй, – проти християн.

– Саме так, пане.

– Чи давно почали облаву?

– Деякi загони на Затибря послано ще до полудня.

Пiсля цих слiв сотник вихлюпнув iз чашi трохи вина на честь Марса, потiм випив ii i сказав:

– Нехай боги пошлють тобi, пане, чого забажаеш.

– Вiзьми собi цей кратер, – сказав Петронiй.

Пiсля чого дав знак Антемiю, щоб той завершив гiмн Аполлону.

«Мiднобородий починае гратися зi мною та з Вiнiцiем, – мовив собi, коли арфи озвалися знову. – Я вгадав його намiр! Хотiв мене настрахати, присилаючи запрошення з центурiоном. Увечерi випитуватиме сотника, як я його прийняв. Нi, нi! Не втiшишся, шкодлива, злостива i жорстока лялько.

Знаю, що не вибачиш образи, знаю, що загибелi не уникнути менi, та якщо сподiваешся, що буду благально заглядати тобi у вiчi, що побачиш на моему обличчi страх i покору, то помиляешся».

– Повелителю, iмператор пише: «Приходьте, коли маете бажання», – сказала Евнiка. – Ти пiдеш?

– Я в чудовому настроi й можу слухати навiть його вiршi, – вiдповiв Петронiй, – тож пiду, тим паче, що Вiнiцiй пiти не може.

Пiсля обiду та звичайноi прогулянки вiддався в руки рабинь-причiсувальниць i рабинь, якi вкладають складки тоги, i за годину, прекрасний, як бог, наказав нести себе на Палатин. Час був пiзнiй, вечiр тихий, теплий, мiсяць свiтив так яскраво, що раби-лампадарii, якi йшли попереду нош, погасили смолоскипи. По вулицях i серед руiн вешталися напiдпитку ватаги людей, у гiрляндах iз плюща та жимолостi, з миртовими та лавровими галузками в руках, зламаними в саду iмператора. Багато зерна та сподiвання на великi iгри наповнювали веселiстю серця римлян. Подекуди спiвано пiсень, у яких прославлялася «божественна нiч» i любов, в iнших мiсцях танцювали при свiтлi мiсяця; неодноразово рабам доводилося кричати, щоб дали дорогу для нош «шляхетного Петронiя», i тодi натовп розступався з вигуками привiтання на честь свого улюбленця.

Вiн же в цей час думав про Вiнiцiя й дивувався, що немае вiд того жодноi вiсточки. Петронiй був епiкурейцем та егоiстом, але спiлкуючись то з Павлом iз Тарса, то з Вiнiцiем i чуючи щодня про християн, трохи змiнився, хоча сам про це не знав. Повiяв од них на нього якийсь вiтер, що занiс у його душу незнанi зерна. Поза власною особою почали його цiкавити iншi люди, до Вiнiцiя, зрештою, завше був прихильним, позаяк у дитинствi любив дуже його матiр, а свою сестру, тепер же, взявши участь у його справах, стежив за ними з таким захопленням, нiби дивився на якусь трагедiю.

Не втрачав надii, що Вiнiцiй випередив преторiанцiв i втiк iз Лiгiею або, в гiршому разi, вiдбив ii. Та хотiв би мати певнiсть, бо передбачав, що доведеться вiдповiдати йому на рiзнi запитання, до яких лiпше було б приготуватися.

Звелiвши рабам зупинитися перед будинком Тиберiя, вийшов iз нош i за хвилину був у атрii, вже заповненому августiанами. Вчорашнi приятелi, хоча й дивувалися, що його запрошено, трималися осторонь вiд нього, та вiн рухався серед них, красивий, вiльний, невимушений i такий упевнений у собi, мовби мiг сам роздавати милостi. Дехто, бачачи це, занепокоiвся в душi, чи не завчасно було виявляти до нього байдужiсть.

Імператор, одначе, робив вигляд, що його не помiчае, i не вiдповiв на його поклiн, удаючи заклопотаного розмовою. Натомiсть Тигеллiн пiдiйшов i запитав:

– Добривечiр, арбiтре елегантностi. Чи й досi ще стверджуеш, що не християни спалили Рим?

А Петронiй, здвигнувши плечима, поплескав його по спинi, мовби якогось вiльновiдпущеника, i вiдповiв:

– Ти знаеш так добре, як я, що про це думати.

– Не смiю рiвнятися з твоею мудрiстю.

– І, певною мiрою, ти маеш рацiю, бо iнакше, коли iмператор прочитае нам нову пiсню з «Троiки», мусив би, замiсть кричати, як павич, висловити якусь слушну думку.

Тигеллiн закусив губу. Не був вiн занадто радий, що iмператор вирiшив виголосити сьогоднi нову пiсню, – на цьому теренi не мiг змагатися вiн з Петронiем. І дiйсно, протягом читання Нерон мимоволi, за давньою звичкою, кидав погляд на Петронiя, пильно стежачи, що на його обличчi написано. Той же слухав, зводячи догори брови, мiсцями схвально кивав, мiсцями зображував напружену увагу, нiби намагаючись упевнитися, чи добре почув. І пiсля читання то хвалив, то говорив з осудом, вимагаючи або змiнити, або вiдшлiфувати деякi рядки. Сам Нерон вiдчував, що iншим у завищених похвалах iдеться тiльки про самих себе, i лише для Петронiя поезiя iснуе для самоi поезii, лише вiн знаеться на нiй, а коли щось похвалить, то можна бути певним, що цi рядки вартi похвали. Потроху теж почав iз ним розбалакувати, сперечатися, а коли, врештi, Петронiй висловив сумнiв щодо якогось виразу, сказав йому:

– Побачиш в останнiй пiснi, навiщо я його вжив.

«Ах! – подумав Петронiй. – Значить, дочекаюсь останньоi пiснi».

Не один iз присутнiх, чуючи це, говорив собi:

«Лихо менi! Петронiй, маючи попереду стiльки часу, може знову ввiйти в милiсть i скинути навiть Тигеллiна».

І помалу вони знову почали присуватися до нього. Але кiнцiвка вечора виявилася менш вдалою – коли Петронiй прощався з iмператором, той, iз злостивим виразом обличчя, запитав раптом, примруживши очi:

– А Вiнiцiй чому не прийшов?

Коли б Петронiй був певен, що Вiнiцiй iз Лiгiею вже за брамами, вiдповiв би: «Одружився з твого дозволу й виiхав». Але, бачачи дивний усмiх Нерона, вiдповiв:

– Твое запрошення, божественний, не застало його вдома.

– Скажи йому, що радий буду його бачити, – вiдповiв Нерон, – i передай йому вiд мене, щоб вiн не пропустив iгор, у яких виступлять християни.

Петронiя занепокоiли цi слова, бо видалося йому, що вони стосуються Лiгii. Сiвши в ношi, наказав нести додому ще швидше, нiж уранцi. Одначе це було справою нелегкою. Перед будинком Тиберiя стояла густа галаслива юрба п'яних, вони не спiвали й не танцювали, але вигляд у них був збуджений. Здалеку долинали якiсь крики, – Петронiй не зумiв одразу зрозумiти, – але вони гучнiшали, iх ставало бiльше, аж поки злилися в одне дике волання:

– Християн до левiв!

Пишнi ношi придворних посувалися серед виючого натовпу. Із глибини спалених вулиць надбiгали все новi гурти, якi, зачувши клич, починали його повторювати. Із уст в уста передавали, що облава тривае з полудня, що схоплено вже багато палiiв, – i незабаром по новопрокладених i старих вулицях, по завалених руiнами завулках, навколо Палатину, по всiх пагорбах i садах, по всьому Риму, лунав усе несамовитiший крик:

– Християн до левiв!

– Стадо! – повторював зi зневагою Петронiй. – Народ, гiдний iмператора!

І подумав, що такий свiт, побудований на насильствi, на такiй жорстокостi, що на неi навiть варвари не були здатнi, на лиходiйствах i шаленiй розпустi, не може все-таки встояти. Рим був володарем свiту, але i виразкою свiту. Тхнуло вiд нього трупним смородом. На прогниле життя падала тiнь смертi. Не раз iшлося про це навiть серед августiанiв, але Петронiю нiколи не ставала перед очима iстина, що та увiнчана колiсниця, на якiй постаттю трiумфатора стоiть Рим, тягнучи за собою стада уярмлених народiв, котиться в безодню. Життя свiтовладного мiста видалося йому якимось блазенським хороводом i якоюсь оргiею, яка все-таки мусить скiнчитись.

Розумiв тепер, що лише християни мають якiсь новi основи життя, та здавалося, що скоро вiд християн i слiду не лишиться. А тодi що?

Блазенський хоровод вирушить далi пiд проводом Нерона, i якщо Нерона не стане, знайдеться iнший такий же або гiрший, бо при такому народi й таких патрицiях немае нiяких пiдстав, аби знайшовся лiпший. Буде нова оргiя, i до того ж iще мерзотнiша й потворнiша.

Оргiя ж не може тривати вiчно, i треба пiсля неi йти спати, хоча б од утоми.

Думаючи про це, Петронiй сам вiдчув величезну втому. Чи варто жити, та ще жити без упевненостi в завтрашнiм днi, для того тiльки, аби дивитися на такий свiтоустрiй? Генiй смертi не менш прекрасний, нiж генiй сну, адже мае теж за плечима крила.

Ношi зупинилися перед дверима будинку, якi чуткий брамник одчинив у ту ж мить.

– Шляхетний Вiнiцiй повернувся? – запитав його Петронiй.

– Хвилину тому, володарю, – вiдповiв раб.

«І значить, ii не вiдбив!» – подумав Петронiй.

І, скинувши тогу, вбiг до атрiю. Вiнiцiй сидiв, схиливши голову мало не до колiн, обхопивши ii руками, але на вiдлуння крокiв пiдвiв свое скам'янiле обличчя, на якому тiльки очi свiтилися гарячково.

– Запiзнився? – запитав Петронiй.

– Саме так. Їi схопили ще до полудня.

Запанувало мовчання.

– Бачив ii?

– Так.

– Де вона?

– У Мамертинськiй в'язницi.

Петронiй здригнувся й запитливо подивився на Вiнiцiя.

Той усе зрозумiв.

– Нi! – вигукнув Вiнiцiй. – Їi кинули не в Туллiанум[347 - Нижня частина в'язницi, розташована повнiстю пiд землею, що мае тiльки один отвiр у стелi. Там помер вiд голоду Югурта. (Прим. авт.)], навiть не до середньоi в'язницi. Я пiдкупив сторожу, аби поступились iй своею кiмнатою. Урс лiг на порозi й охороняе ii.

– Чому Урс не захистив ii?

– Прислали п'ятдесят преторiанцiв. Зрештою Лiн йому заборонив.

– А Лiн?

– Лiн помирае. Тому його не взяли.

– Що збираешся робити?

– Урятувати або померти з нею разом. Я теж вiрю в Христа.

Вiнiцiй говорив нiби спокiйно, та в голосi його було щось таке пронизливе, що серце Петронiя здригнулося вiд щироi жалостi.

– Я тебе розумiю, – сказав вiн, – але як ти ii хочеш рятувати?

– Я пiдкупив сторожу, щоб уберегти ii вiд знущань, а головне, щоб не перешкодили iй утекти.

– Коли це мае статися?

– Вони сказали, що не можуть видати ii менi вiдразу, оскiльки бояться вiдповiдальностi. Коли тюрми заповняться багатьма в'язнями й рахунок iм буде втрачено, тодi менi ii вiддадуть. Але це в крайньому разi! Спершу ти спробуй урятувати ii й мене! Ти друг iмператора. Вiн сам ii менi вiддав. Іди до нього й рятуй мене!

Петронiй замiсть вiдповiдi погукав раба i, наказавши йому принести два темнi плащi та два мечi, звернувся до Вiнiцiя.

– По дорозi тобi вiдповiм, – сказав вiн. – Тим часом бери плащ, бери зброю й ходiмо до в'язницi. Там дай сторожi сто тисяч сестерцiiв, дай удвiчi, втричi, вп'ятеро бiльше, щоб випустили Лiгiю зараз. Інакше буде запiзно.

– Ходiмо, – сказав Вiнiцiй.

І за хвилину обидва опинилися на вулицi.

– А тепер слухай мене, – сказав Петронiй. – Не хотiв гаяти часу. Вiд сьогоднi я в опалi. Мое власне життя висить на волосинцi, тому нiчого не можу добитися в iмператора. Гiрше того! Маю певнiсть, що вчинить усупереч моему проханню. Коли б не це, хiба б я радив тобi тiкати з Лiгiею або вiдбивати ii? Адже коли б ти змiг утекти, гнiв iмператора впав би на мене. Але нинi вiн скорiше вдовольнив би твое прохання, нiж мое. Не розраховуй, одначе, на це. Визволь ii з в'язницi й тiкай! Нiчого бiльше тобi не залишаеться. Коли це не вдасться, тодi доведеться пробувати iншi способи. Тим часом знай, що Лiгiю кинули до в'язницi не тiльки за вiру в Христа. Їi й тебе переслiдуе гнiв Поппеi. Пам'ятаеш, ти образив Поппею, вiдштовхнувши ii? А вона знае, що вiдштовхнув заради Лiгii, яку й так зненавидiла з першого погляду. Адже вона й ранiше намагалася знищити ii, приписуючи ii чарам смерть свого дитяти. У тому, що сталось, е рука Поппеi! Чим же поясниш, що Лiгiя виявилася першим в'язнем? Хто мiг указати будинок Лiна? Кажу тобi, шпигували за нею давно! Знаю, що тобi розриваю душу, вiднiмаю останню надiю, але говорю тобi це навмисно, щоб ти знав, – якщо ти ii не визволиш, перш нiж вони здогадаються про твоi спроби, то загинете обое.

– Саме так! Розумiю! – вiдповiв глухо Вiнiцiй.

Вулицi через пiзню годину були порожнi, одначе подальшу розмову перебила зустрiч з п'яним гладiатором, який заточився на Петронiя так, що обперся рукою на його плече i, дихаючи в обличчя перегаром, загорлав хрипким голосом:

– Християн до левiв!

– Мiрмiлоне[348 - Мiрмiлони («рибки»), або секутори («переслiдувачi»), виступали на гладiаторських iграх у важкому («галльському») озброеннi; iхнi супротивники – ретiарii («рибалки») виступали у легкому вбраннi, озброенi лише тризубцем i сiттю.], – озвався спокiйно Петронiй, – послухай доброi поради i йди своею дорогою.

Та п'яний ухопив його i другою рукою за друге плече:

– Кричи разом зi мною, iнакше скручу тобi в'язи: християн до левiв!

Але нервам Петронiя було вже доволi цих крикiв. Вiдтодi, як вийшов iз Палатину, душили його вони, мов кошмар, i терзали йому вуха, тож, коли побачив при тому занесений над собою кулак здоровила, урвалося його терпiння.

– Приятелю, – мовив, – од тебе смердить вином, i ти менi заважаеш.

Із цими словами ввiгнав йому в груди аж по рукiв'я короткий меч, яким озброiвся, виходячи з дому, потiм, узявши пiд руку Вiнiцiя, нiби нiчого й не сталося, мовив далi:

– Імператор сказав менi сьогоднi: «Передай Вiнiцiю вiд мене, щоб вiн не пропустив iгор, у яких виступлять християни». Ти розумiеш, що це значить? Вони хочуть iз твого болю влаштувати собi забаву. Там усе продумано. Можливо, через це не ув'язнено досi тебе й мене. Якщо ти ii не зумiеш зараз вирвати, тодi… не знаю!.. Може, Акта заступиться за тебе, але чи доб'еться чого?.. Твоi землi сицилiйськi могли б також спокусити Тигеллiна. Спробуй.

– Оддам йому все, що маю, – вiдповiв Вiнiцiй.

Од Карин до Форуму було не дуже далеко, дiйшли швидко. Нiчний морок уже розсiювався, й мури замку виразно виступали з сутiнкiв.

Раптом, коли повернули до Мамертинськоi в'язницi, Петронiй зупинився i сказав:

– Преторiанцi!.. Запiзно!

Дiйсно, в'язницю оточувала подвiйна шеренга солдатiв. Досвiтня зоря срiблила iхнi залiзнi шоломи i гостряки списiв.

Обличчя Вiнiцiя стало блiдим, як мармур.

– Ходiмо, – сказав.

За хвилину стояли перед шеренгою. Петронiй, маючи неабияку пам'ять, знав не тiльки командирiв, але й майже всiх солдатiв Преторii, – зразу ж побачив знайомого командира когорти й кивнув йому.

– А що це, Нiгере? – сказав вiн. – Наказано вам пильнувати в'язницю?

– Саме так, шляхетний Петронiю. Префект побоюеться, що будуть пробувати вiдбити палiiв.

– Чи маеш наказ не впускати нiкого? – запитав Вiнiцiй.

– Нi, пане. Знайомi вiдвiдуватимуть ув'язнених, i в такий спосiб ми виловимо бiльше християн.

– Так мене впусти, – сказав Вiнiцiй.

І, стиснувши долоню Петронiя, сказав йому:

– Побач Акту, а я прийду довiдатись, яку тобi дала вiдповiдь.

– Приходь, – вiдповiв Петронiй.

У ту мить пiд землею та за товстими мурами почувся спiв. Пiсня, спершу глуха i пригнiчена, ставала все гучнiшою. Голоси чоловiчi, жiночi й дитячi зливалися в единий злагоджений хор. Уся в'язниця в тишi свiтання зазвучала, мов арфа. Та в голосах не було нi скорботи, нi розпачу. Навпаки, бринiли в них радiсть i трiумф.

Солдати здивовано переглядалися. На небi з'явилися першi золотi й рожевi проблиски ранковоi зорi.




Роздiл LII


Клич «Християн до левiв!» розлягався безперервно в усiх кварталах мiста. Із самого початку не тiльки нiхто не сумнiвався, що вони були справжнiми винуватцями лиха, але нiхто й не хотiв сумнiватися, бо iхня страта мала бути водночас чудовою розвагою для народу. Але поширилася думка, що лихо не набрало б таких страшних масштабiв, якби не гнiв богiв, – отож наказано здiйснювати в храмах пiакули, або умилостивлюючi жертви. За порадою Сивiлиних книг, сенат винiс ухвалу про молебства Вулкану, Церерi та Прозерпiнi. Матрони приносили жертви Юнонi; цiла процесiя рушила аж на берег моря, щоб зачерпнути води та окропити нею статую богинi. Замiжнi жiнки готували трапези богам[349 - Селiстернii та лектистернii. (Прим. авт.)] й ночi пильнування. Весь Рим очищався вiд грiхiв, приносив жертви та задобрював безсмертних. А тим часом серед попелищ прокладалися новi широкi вулицi. Тут i там позакладали вже фундаменти чудових будинкiв, палацiв i храмiв. Передовсiм, одначе, будували з нечуваним поспiхом величезний дерев'яний амфiтеатр, у якому належало загинути християнам. Одразу пiсля наради в домi Тиберiя було послано розпорядження проконсулам, аби припровадили диких звiрiв. Тигеллiн спустошив вiварii всiх iталiйських мiст, не виключаючи другорядних. В Африцi влаштовано за його наказом величезнi лови, в яких мусили брати участь усi мiсцевi жителi. Із Азii везли слонiв i тигрiв, з Нiлу – крокодилiв i гiпопотамiв, iз Атлаських гiр[350 - Атласькi гори – гiрський хребет у Мавританii.] – левiв, iз Пiренеiв – вовкiв i ведмедiв, iз Гiбернii – злих собак, iз Епiру[351 - Епiр – область у захiднiй частинi Пiвнiчноi Грецii.] – молоських псiв, iз Германii – буйволiв i величезних лютих турiв. За кiлькiстю ув'язнених iгри мали перевершити всi, що досi бачив Рим. Імператор прагнув утопити в кровi згадку про пожежу й напоiти нею Рим – тому ще нiколи не очiкувалося такого чудового кровопролиття.

Розохочений народ допомагав мiськiй сторожi та преторiанцям у полюваннi на християн. Це було справою неважкою, позаяк цiлi iхнi гурти, отаборившись разом з iншими римлянами в садах, зiзнавались у своему вiросповiданнi. Коли iх оточували, вони ставали на колiна i спiвали, дозволяючи себе брати без опору. Але терплячiсть iхня збiльшувала тiльки гнiв народу, який не розумiв ii джерела, вважаючи жорстокiстю й запеклiстю в лиходiйствi. Шаленство охопило переслiдувачiв. Траплялося, що чернь вихоплювала християн iз рук преторiанцiв i розривала iх руками; жiнок тягли за волосся до в'язниць, дiтям розбивали голови об камiння. Тисячi людей удень i вночi з виттям бiгали по вулицях. Шукали жертв серед згарищ, у коминах i в пiдвалах. Перед в'язницями влаштовували бiля вогнищ, навколо бочок iз вином, вакхiчнi бенкети з танцями. Вечорами слухали громоподiбне ричання, що розлягалося по всьому мiсту. В'язницi переповненi були тисячами людей, але щодня чернь i преторiанцi приганяли нових. Жалiсть зникла. Здавалося, що люди розучилися розмовляти i, охопленi божевiллям, пам'ятали тiльки один клич: «Християн до левiв!» Настали надзвичайно спекотнi днi й такi задушливi ночi, яких нiколи досi не знали: саме повiтря було нiби просякнуте шаленством, кров'ю, лиходiйством.

І цiй безмiрнiй жорстокостi вiдповiдало таке ж безмiрне прагнення мучеництва. Прихильники Христа йшли добровiльно на смерть або навiть шукали ii, та iх почали зупиняти суворi накази старiйшин. За порадою голiв общин, вiруючi почали збиратися вже тiльки за мiстом, у пiдземеллях на Аппiйовiй дорозi та у примiських виноградниках, що належали патрицiям-християнам, iз яких не ув'язнено поки що нiкого. На Палатинi добре знали, що до прихильникiв Христа належать i Флавiй, i Домiцилла, i Помпонiя Грецина, i Корнелiй Пудент, i Вiнiцiй; сам iмператор побоювався, що не вдасться переконати чернь, буцiм такi люди пiдпалили Рим, а зараз iшлося про те, щоб переконати народ, отже кару та помсту вiдклали на майбутне. Дехто вважав, що цих патрицiiв урятував вплив Акти. Одначе думка ця була хибною. Петронiй, розставшись iз Вiнiцiем, дiйсно пiшов до Акти прохати допомоги для Лiгii, та вона могла йому запропонувати лише сльози, – жила в забуттi й у скорботi, а терпiли ii тiльки тому, що таiлася й од Поппеi, й од iмператора.

Провiдала все-таки Лiгiю у в'язницi, принесла iй одяг i iжу, а головне, цим застерегла вiд знущань з боку й так уже пiдкупленоi сторожi.

Петронiй усе не мiг забути, що, коли б не вiн i не його затiя забрати Лiгiю вiд Авла, вона, скорiше за все, не сидiла б тепер у в'язницi, крiм того, прагнучи перемоги у грi з Тигеллiном, не жалiв нi часу, нi зусиль. Протягом кiлькох днiв бачився з Сенекою, з Домiцiем Афром, iз Криспiнiллою, через яку сподiвався потрапити до Поппеi, з Терпносом i Дiодором, iз красенем Пiфагором, i насамкiнець iз Алiтуром i Парiсом, яким зазвичай не вiдмовляв iмператор нi в чому. З допомогою Хрисотемiди, що була тепер коханкою Ватинiя, старався забезпечити собi навiть його пiдтримку, не жалiючи нi йому, нi iншим як обiцянок, так i грошей.

Та всi цi зусилля були марними. Сенека, сам невпевнений у завтрашньому днi, почав його переконувати, що християни, коли навiть i не спалили насправдi Рим, мусять бути винищенi для блага мiста, – словом, обгрунтовував майбутню рiзанину iнтересами держави. Терпнос i Дiодор узяли грошi й не зробили нiчого натомiсть. Ватинiй iще й донiс iмператору, що його намагалися пiдкупити. Лише Алiтур, який спершу ставився вороже до християн, а тепер iх жалiв, насмiлився нагадати iмператору про ув'язнену дiвчину i просити за неi, але отримав тiльки вiдповiдь:

– Невже ти вважаеш, що я слабкiший духом за Брута, який для блага Рима власних синiв не пожалiв?

І коли повторив цю вiдповiдь Петронiю, той сказав:

– Якщо знайшов порiвняння з Брутом, тут уже нiчого не вдiеш.

Жаль йому, одначе, було Вiнiцiя, боявся вiн, що той заподiе собi смерть. «Тепер, – мовив собi, – пiдтримують його ще клопоти про ii врятування, ii вигляд i само страждання, та коли всi засоби виявляться марними i згасне остання iскра сподiвання, – присягаюся Кастором! – вiн ii не переживе i кинеться на меч». Петронiю навiть було зрозумiлiше, що можна так скiнчити життя, нiж те, що можна так покохати i так страждати. Тим часом Вiнiцiй робив iще все, на що мiг здобутися його розум заради врятування Лiгii. Ходив до августiанiв i, такий колись гордовитий, благав iх про допомогу. Через Вiтеллiя вiн запропонував Тигеллiновi своi сицилiйськi землi та все, чого той зажадае. Тигеллiн, одначе, – напевно, боячись розгнiвати Августу, – вiдмовився. Іти до самого iмператора, припасти до його нiг та благати було безглуздо. Вiнiцiй, щоправда, хотiв i це зробити, але Петронiй, почувши про намiр, запитав:

– А якщо тобi вiдмовить, якщо вiдбудеться жартом або пiдлою погрозою, що вчиниш?

Тут на обличчi Вiнiцiя вiдбився бiль i страждання, вiн заскреготiв зубами.

– Так! – сказав Петронiй. – Тому тебе вiдраджую. Вiдрiжеш усi шляхи до порятунку!

Але Вiнiцiй опанував себе i, провiвши рукою по вкритому холодним потом чолу, сказав:

– Нi! Нi! Я християнин!

– І забудеш про це, як забув щойно. Маеш право загубити себе, але не ii. Згадай, чого зазнала перед смертю донька Сеяна.

Говорячи це, вiн не був цiлковито щирим, – насправдi бiльше дбав про Вiнiцiя, нiж про Лiгiю. Але знав, що iнакше не втримае того вiд небезпечного кроку, як пояснюючи йому, що мiг би принести Лiгii неминучу загибель. Зрештою мав рацiю, бо на Палатинi передбачали появу молодого трибуна i вжили вiдповiдних застережних заходiв.

Але страждання Вiнiцiя перейшли все, що людинi пiд силу витерпiти. Вiдтодi як Лiгiю було ув'язнено й на неi впало сяйво майбутнього мучеництва, не тiльки покохав ii у сто разiв дужче, але почав у душi складати iй майже релiгiйне пошанування, наче неземнiй iстотi. І тепер, думаючи, що ту iстоту, кохану i святу водночас, мусить втратити i що, крiм смертi, зазнати вона може тортур, страшнiших за саму смерть, кров крижанiла в його жилах, душа перетворювалася на один крик, плутались думки. Часом здавалося йому, що череп наповнюеться живим вогнем, який спалить його або вiн вибухне. Вiн перестав розумiти, що дiеться, перестав розумiти, чому Христос, цей милосердний, цей Бог, не приходить на помiч своiм прихильникам, чому задимленi мури Палатину не провалюються крiзь землю, а з ними разом Нерон, августiани, табiр преторiанцiв i все це мiсто лиходiйств. Вiн думав, що не може i не мусить бути iнакше i що це все, на що дивляться його очi, од чого розриваеться його душа i стогне серце, – сон. Але ричання звiрiв говорило йому, що це ява; стук сокир, iз-пiд яких виростали арени, говорив йому, що це ява, а пiдтверджували це виття чернi та переповненi в'язницi. Тодi жахався вiн вiри в Христа, i цей жах був новою мукою, може, найстрашнiшою.

А тим часом Петронiй говорив йому:

– Пам'ятай, чого зазнала перед смертю донька Сеяна.




Роздiл LIII


Все було марно. Вiнiцiй принизився до того, що шукав пiдтримки у вiльновiдпущеникiв i рабинь iмператора та Поппеi, платячи iм за пустi обiцянки, намагаючись за допомогою багатих дарiв здобути iхню прихильнiсть. Вiн розшукав першого чоловiка Августи, Руфрiя Криспiна, й випросив у нього листа до неi; подарував свою вiллу в Анцii ii синовi вiд першого шлюбу, Руфiю, але розгнiвив цим тiльки iмператора, який ненавидiв пасинка. Через посланця передав листа другому чоловiковi Поппеi, Отону, до Іспанii, пропонуючи все свое майно й себе самого, аж врештi зрозумiв, що був тiльки iграшкою i якби удавав, що ув'язнення Лiгii мало його обходить, визволив би ii скорiше.

Такоi ж думки дiйшов i Петронiй. Тим часом днi минали. Амфiтеатри було побудовано. Почали роздавати вже тесери, тобто вхiднi знаки на ludus matutinus[352 - ранковi iгри (лат.).]. Та цього разу «ранковим iграм» через нечувану кiлькiсть жертв належало розтягтися на днi, тижнi й мiсяцi. Не знали вже, куди дiвати християн. В'язницi вже були забитi, в них лютувала пропасниця. Путикули, тобто спiльнi могили, в яких ховали рабiв, почали переповнюватися. Виникло побоювання, що хвороба може поширитися на все мiсто, тож вирiшили поквапитися.

І всi цi вiстi доходили до слуху Вiнiцiя, гасячи в ньому останнi проблиски сподiвання. Поки був час, вiн мiг себе тiшити думкою, що встигне щось удiяти, але тепер уже не було й часу. Видовища мали розпочатися. В будь-який день Лiгiя могла опинитися в цирковому кунiкулi[353 - Кунiкул – примiщення пiд ареною.], звiдки вихiд був лише на арену. Вiнiцiй, не знаючи, куди кине ii доля та жорстокiсть катiв, обходив усi цирки, пiдкупав сторожiв i бестiарiiв, прохаючи iх про те, чого вони не могли виконати. Часом похоплювався, що вже дбае тiльки про те, аби смертi завдати iй не такоi страшноi, i саме тодi вiдчував: замiсть мозку пiд черепом у нього розжарене вугiлля.

Не збирався, зрештою, пережити ii й вирiшив загинути з нею разом. Але гадав, що бiль може випалити в ньому життя, поки надiйде фатальна мить. Його друзi та Петронiй також побоювалися, що з дня на день вiдчиниться перед ним царство тiней. Обличчя Вiнiцiя почорнiло i стало схожим на тi восковi маски, що iх тримали в ларарiях. У рисах його застигло здивування, буцiм не розумiв, що сталось i що може статися. Коли хтось до нього звертався, вiн пiдносив машинально руки до голови i, стискаючи долонями скронi, дивився на мовця здивованим i запитливим поглядом. Ночi вiн проводив разом з Урсом у в'язницi пiд дверима Лiгii, якщо ж наказувала йому пiти вiдпочити, повертався до Петронiя й до ранку мiряв кроками атрiй. Раби заставали його часто навколiшках зi здiйнятими догори руками або простертим ниць. Молився Христу, бо це була остання надiя. Все виявилося марним, Лiгiю могло врятувати лише чудо, тож Вiнiцiй бив чолом об кам'янi плити i благав чуда.

Але свiдомостi ще лишалося стiльки, що розумiв: молитва Петра бiльше важить, нiж його. Петро йому обiцяв Лiгiю. Петро його хрестив, Петро сам сотворяв чудо, нехай допоможе йому й порятуе.

І якось уночi пiшов його шукати. Християни, яких небагато вже залишилося, берегли тепер його старанно навiть одне вiд одного, аби хтось iз малодушних не видав його мимоволi чи навмисно. Вiнiцiй серед загального сум'яття й погрому, заклопотаний до того ж цiлковито заходами стосовно визволення Лiгii з в'язницi, упустив апостола з очей – вiд часу свого хрещення зустрiв його лише раз, iще до початку переслiдувань. Але, прийшовши до хатини того землекопа, в чиiй хатi його хрестили, довiдався вiд нього, що у винограднику, що розташований був за Соляною брамою й належав Корнелiю Пуденту, вiдбудеться зiбрання християн. Землекоп брався провести туди Вiнiцiя, переконуючи його, що знайдуть там Петра. На смерканнi вийшли вони за мiськi мури, а далi, рухаючись лощинами, зарослими очеретом, дiсталися виноградника, розташованого на вiдчепi. Зiбрання вiдбувалося в сараi, що слугував зазвичай давильнею. Ще на порозi до слуху Вiнiцiя долинув шепiт молитви, ввiйшовши, побачив при тьмяному лiхтарному свiтлi кiлька десяткiв постатей навколiшках, поринулих у молитву. Вони здiйснювали щось на зразок лiтанii; хор голосiв, як чоловiчих, так i жiночих, повторював щохвилини: «Христе, помилуй!» Бринiла у тих голосах глибока нестямна туга i скорбота.

Петро був тут. Стояв навколiшках перед дерев'яним хрестом, прибитим до стiни сарая, й молився. Вiнiцiй здалеку впiзнав його сиве волосся i здiйнятi руки. Першою думкою молодого патрицiя було пройти через натовп, кинутися в ноги апостолу i кричати: «Рятуй!». Але, чи то вiд урочистостi молитви, чи то вiд ослаблення, ноги в нього пiдкосилися, вiн опустився навколiшки бiля входу, почав повторювати, зi стогоном здiйнявши руки: «Христе, помилуй!». Якби вiн був спокiйнiшим, помiтив би, що не тiльки в його проханнi бринiв зойк i що не тiльки вiн принiс бiль свiй, тугу свою та свою тривогу. Не було в тому зiбраннi жодноi людськоi душi, яка б не втратила дорогих серцю iстот, i коли найревнiшi, найвiдважнiшi з вiруючих були вже ув'язненi, коли щогодини надходили новi звiстки про знущання та муки, яких зазнавали в тюрмах, коли масштаби лиха перевершили всi припущення, коли залишилася вже тiльки ця жменька, не було тут жодного серця, яке б не засумнiвалось у вiрi й не запитувало в розчаруваннi: де Христос? І чому вiн дозволяе, аби зло ставало сильнiшим од Бога?

Але тим часом благали його ще з розпачу про милосердя, бо в кожнiй душi жеврiла досi iскра сподiвання, що прийде, винищить зло, скине в безодню Нерона й запануе над свiтом… Ще дивилися в небо, ще прислухалися, ще молилися з трепетом. І чим довше Вiнiцiй повторював: «Христе, помилуй!», тим дужче огортав його захват, як у хатинi землекопа. Ось вони благають його iз глибини скорботи, iз безоднi, ось благае його Петро, тож якоiсь митi розверзнеться небо, здригнеться земля в своiх основах i зiйде вiн, у сяйвi слiпучому, ступаючи по зiрках, милосердний, але ж i грiзний, i здiйме до висот вiрних своiх i накаже безоднi пожерти гонителiв.

Вiнiцiй затулив лице руками i припав до землi. Зненацька оточила його тиша, немовби страх заморозив благання в устах усiх присутнiх. І здалося йому, що мае неодмiнно статися щось, настане мить чуда. Був певен, що коли пiдведеться й розплющить очi, побачить свiтло, вiд якого слiпнуть зiницi смертних, i почуе голос, од якого завмирае серце.

Але тиша тривала. Порушило ii нарештi ридання жiнки.

Вiнiцiй пiдвiвсь i з приголомшеним виглядом почав роззиратися.

У сараi замiсть неземного сяйва миготiли кволi вогники лiхтарiв i свiтло мiсяця, що проникало крiзь отвiр у даху, вкривало все срiблом. Люди, що стояли навколiшках поряд iз Вiнiцiем, пiдводили в мовчаннi наповненi слiзьми очi до хреста; тут i там чулися ридання, а знадвору долинав обережний свист сторожi. Та ось Петро пiдвiвся i звернувся до присутнiх:

– Дiти, пiднесiть серця до Спасителя нашого й на вiвтар його принесiть вашi сльози.

І замовк.

Раптом серед присутнiх пролунав жiночий голос, наповнений гiркою скаргою та безмежною скорботою:

– Я, вдова, единого сина мала, який мене годував… Поверни менi його, отче!

Знову настала тиша. Петро стояв перед уклiнною громадою, старий, стурбований, i видавався уособленням дряхлостi й немочi.

Почувся другий жалiбний голос:

– Кати познущалися над моiми доньками, i Христос дозволив це!

І третiй:

– Лишилася сама з дiтьми, а якщо мене заберуть, хто дасть iм хлiба та води?

А потiм четвертий:

– Лiна, якого не чiпали, взяли тепер i вiддали на муки, отче!

І п'ятий:

– Коли повернемося додому, схоплять нас преторiанцi. Не знаемо, де сховатися.

– Лихо нам! Хто захистить нас?

Так у нiчнiй тишi бринiла скарга за скаргою. Старий рибалка заплющив очi й похитував своею сивою головою над тiею людською скорботою i тривогою. І знову запанувала тиша, тiльки сторожа посвистувала стиха надворi.

Вiнiцiй знову рвонувся був уперед, аби протиснутись до апостола i прохати в нього порятунку, але раптом нiби побачив перед собою прiрву, i ноги його мовби приросли до пiдлоги. Що буде, коли апостол визнае свою немiч, якщо пiдтвердить, що римський iмператор сильнiший за назареянина Христа? Й вiд цiеi жахливоi думки волосся в нього на головi заворушилося – вiн вiдчув, що тодi в ту прiрву впаде не лише решта його сподiвань, але й вiн сам, i його Лiгiя, i його любов до Христа, i його вiра, i все, чим жив, i лишиться тiльки смерть i нiч, безмежна як море.

А тим часом Петро заговорив голосом спершу таким тихим, що ледве можна було його почути:

– Дiти моi! Я на Голгофi[354 - Голгофа – мiсце, на якому, згiдно з евангельською оповiддю, було розiп'ято Ісуса Христа; пагорб за мiським муром Єрусалима.] бачив, як Бога прицвяховували до хреста. Я чув стук молоткiв i бачив, як поставили хрест, аби натовпи дивилися на смерть сина людського…

…І бачив, як йому розiтнули бiк i як вiн сконав. А тодi, повертаючись од хреста, я волав у скорботi, як ви волаете: «Горе! Горе! Господи! Ти ж Бог! Чому допустив це, чому сконав i чому засмутив серця нам, якi вiрили, що прийде царство твое?..»

…А вiн, Господь Бог наш, на третiй день воскрес i був мiж нами, i в сяйвi слави вознiсся в царство свое…

І ми, пiзнавши малiсть вiри нашоi, укрiпилися серцями своiми й вiдтодi сiемо зерна його…

Тут, повернувшись у той бiк, звiдки прозвучала перша скарга, заговорив уже сильнiшим голосом:

– Чому скаржитесь?.. Бог сам вiддав себе на муки i на смерть, а ви хочете, щоб вас од неi захистив? О маловiрнi! Невже ж не зрозумiли його вчення, невже вiн вам обiцяв тiльки це життя? Ось вiн приходить до вас i говорить вам: «Ідiть шляхом моiм!», ось вiн пiдiймае вас до себе, а ви чiпляетеся за землю руками й волаете: «Господи, спаси!» Я, що е прах перед Богом, але перед вами апостол Божий i намiсник, говорю вам в iм'я Христа: не смерть перед вами, але життя, не муки, але невичерпна насолода, не сльози та стогони, але спiви, не рабство, але царювання! Я, апостол Божий, говорю тобi, вдово: син твiй не помре, але народиться в славi на життя вiчне, i ти з'еднаешся з ним! Тобi, отче, якому кати зганьбили невинних дочок, обiцяю, що знайдеш iх бiлiшими вiд лiлiй Хеврона! Вам, матерi, кого вiднiмуть од сирiт, вам, якi втратите батькiв, вам, що ремствуете, вам, хто уздрить смерть коханих, вам, засмученi, стражденнi, стривоженi, i вам, якi мають умерти, в iм'я Христа обiцяю, що пробудитесь, як зi сну на щасне почування i як з мороку на свiт Божий. В iм'я Христа, нехай спадуть бiльма з очей ваших i вiдiгрiються серця!

З цими словами пiднiс руку, нiби наказував, i вони вiдчули нову кров у жилах, а водночас дрож у тiлi, бо стояв перед ними вже не старець, дряхлий i згорьований, але владика, який брав iхнi душi й пiднiмав iз праху та тривоги.

– Амiнь! – залунали голоси.

Із його очей випромiнювалося все яскравiше свiтло та вiяло вiд нього силою, величчю, святiстю. Голови схилялися перед ним, i вiн, коли змовкли вигуки «Амiнь!», мовив далi:

– Сiйте в сльозах, аби збирати у веселощах. Чому лякаетеся сили зла? Над землею, над Римом, над мурами мiст е Господь, який поселився в душах ваших. Камiння зволожиться вiд слiз, пiсок просякне кров'ю, могили заповняться тiлами вашими, i я вам говорю: ви – переможцi! Се гряде Господь пiдкорити мiсто лиходiйств, гнiту й гординi, i ви – воiнство його! І, як сам спокутував муками своiми та кров'ю грiхи свiту, так хоче, аби ви спокутували муками та кров'ю це гнiздо неправедностi!.. Це вам свiдчу вустами моiми!

І розпростер руки, i погляд спрямував догори, i в них завмерли серця, бо вiдчули, що очi його бачать щось таке, чого не дано вздрiти iхнiм смертним очам.

Навiть лице в нього змiнилось, осяялось яснiстю, i дивився якийсь час у мовчаннi, буцiм онiмiв од захвату, але знову почули голос його:

– Ти е, Господи, i вказуеш менi шляхи своi!.. Та як це, о Христе!.. Не в Єрусалимi, але в цьому мiстi сатани хочеш закласти столицю свою? Тут, де нинi править Нерон, мае постати вiчне царство твое? О Господи, Господи! І ти велиш цим боязким, аби з кiсток своiх збудували фундамент пiд Сiон[355 - Сiон – пагорб у пiвденно-захiднiй частинi Єрусалима, найдавнiше мiсце мiста; у бiблiйських пророкiв назва «Сiон» поширюеться на все Юдейське царство й часто означае царство Боже.] свiту, а духовi моему велиш прийняти владу над ним i над народами землi?.. І ось проливаеш джерело сили на слабких, аби вони стали сильними, i велиш менi пасти стадо агнцiв твоiх, аж поки свiту й сонця… О, будь же славен у велiннях твоiх, ти, що наказуеш нам перемогти. Осанна! Осанна!

Тi, що були в тривозi, пiднеслися духом, у тих, якi засумнiвалися, влився струмiнь вiри. Однi голоси закричали враз: «Осанна!», iншi: «Pro Christo!»[356 - В iм'я Христа! (Лат.)], пiсля чого настала тиша. Яснi лiтнi блискавицi освiтлювали стiни сарая та обличчя, зблiдлi вiд хвилювання.

Петро, втупившись у свое видiння, молився ще довго, та зрештою отямився i, повернувши до присутнiх свое натхненне, наповнене свiтлом обличчя, мовив:

– Ось так, як Господь у вас перемiг сумнiви, так i ви йдiть перемагати в iм'я його!

І хоча знав уже, що вони переможуть, хоча знав, що виросте з iхнiх слiз i кровi, одначе голос його затремтiв од хвилювання, коли хрестив iх, i мовив:

– А тепер благословляю вас, дiти моi, на муки, на смерть, на вiчнiсть!

Але вони оточили його, вигукуючи: «Ми вже готовi, тiльки ти, святий чоловiче, бережи себе, бо ти – намiсник, який вершить справу Христову!» І, кажучи так, хапалися за його одяг, вiн же клав руки iм на голови i прощався з кожним зосiбна, як батько прощаеться з дiтьми, яких посилае в далеку подорож.

І зразу почали виходити з сарая, бо конче вже iм було необхiдно йти додому, а звiдти до в'язниць i на арену. Помисли iх одiрвались од землi, душi вирушили в полiт до вiчностi, i вони йшли, як увi снi або в екстазi, протиставляючи ту силу, що в них була, силi та жорстокостi Звiра.

Апостола ж узяв пiд руку Нерей, слуга Пудента, i повiв його по схованiй у винограднику стежцi до свого дому. Але серед ясноi ночi рушив за ними Вiнiцiй, i коли, врештi, дiйшли до будинку Нерея, вiн кинувся в ноги апостолу.

Той же, впiзнавши його, запитав:

– Чого хочеш, сину мiй?

Але Вiнiцiй пiсля того, що чув у сараi, не смiв його вже нi про що прохати, лише, обхопивши обома руками ноги апостола, притискався до них чолом, закликаючи безмовно до спiвчуття.

Той же сказав:

– Знаю. Взяли в тебе дiвчину, яку ти полюбив. Молися за неi.

– Отче! – простогнав Вiнiцiй, обiймаючи ще мiцнiше ноги апостола. – Отче! Я жалюгiдний черв'як, але ти знав Христа, ти його благай, заступись за неi.

І тремтiв од горя, мов листок, i бив чолом об землю – бо, осягнувши силу апостола, знав, що лише вiн може йому ii повернути.

І Петра зворушила скорбота. Вiн згадав, як колись i Лiгiя, дiставши осуд Криспа, лежала так само бiля його нiг, благаючи спiвчуття. Згадав, що вiн пiдняв ii та втiшив, i тепер теж вiн пiдняв Вiнiцiя.

– Синочку, – сказав, – молитимуся за неi, але ти пам'ятай, про що я говорив тим, якi сумнiваються, що сам Бог пройшов через муку хресну, i пам'ятай, що пiсля цього життя починаеться iнше, вiчне.

– Я знаю!.. Я чув, – вiдповiв Вiнiцiй, хапаючи повiтря зблiдлими вустами. – Але, бачиш, отче, я не можу! Якщо потрiбна кров, проси Христа, аби взяв мою… Я солдат. Нехай менi подвоiть, потроiть муку, призначену для неi, витримаю; але нехай урятуе ii! Вона ще дитя, отче, а вiн могутнiший од iмператора, вiрю, могутнiший! Ти ж ii сам любив. Ти ж нас благословив! Вона ще невинне дитя!..

І знову схилився i, припавши обличчям до колiн Петра, почав повторювати:

– Ти ж знав Христа, отче! Ти ж знав! Вiн тебе вислухае! Заступись за неi!

І Петро, заплющивши очi, гаряче молився.

Лiтнi блискавицi почали знову освiтлювати небо. Вiнiцiй вдивлявся при iх сяйвi в уста апостола, чекаючи з них вироку, – життя або смерть. У тишi чути було крики перепiлок по виноградниках i глухий, далекий стукiт копит на Солянiй дорозi.

– Вiнiцiю, – запитав урештi апостол, – ти вiруеш?

– Отче, хiба б iнакше сюди прийшов? – вiдповiв Вiнiцiй.

– Тодi вiр до кiнця, бо вiра гори зрушуе. І хоча б ти бачив цю дiвчину пiд мечем ката або в пащi лева, вiр iще, що Христос може ii врятувати. Вiр i молися йому, i я молитимуся разом iз тобою.

І, пiдвiвши обличчя до неба, мовив голосно:

– Христе милосердний, зглянься над цим серцем стражденним i втiш його! Христе милосердний, повiй тихим вiтром на руно агнця! Христе милосердний, ти, що просив Отця, щоб вiн пронiс чашу гiркоти повз уста твоi, вiдверни ii вiд уст цього раба твого! Амiнь!

І Вiнiцiй, простягаючи руки до зiрок, повторював зi стогоном:

– О Христе! Я твiй! Вiзьми мене замiсть неi!

На сходi небо почало свiтлiшати.




Роздiл LIV


Вiнiцiй, покинувши апостола, йшов до в'язницi з вiдродженим у серцi сподiванням. Десь у глибинi душi ще причаiлися розпач i жах, але вiн притлумлював у собi iхнi голоси. Здавалося йому неможливим, аби заступництво Божого намiсника й сила його молитви не вплинули. Вiн боявся не мати сподiвання, боявся засумнiватися. «Вiритиму в його милосердя, – говорив собi, – навiть якщо побачу ii в пащi лева». І, думаючи так, – хоча душа в ньому тремтiла й холодний пiт струмував по скронях, – вiрив. Кожен стук його серця був тепер молитвою. Починав розумiти, що вiра гори зрушуе, бо вiдчув у собi якусь дивовижну силу, якоi не вiдчував до цього. Здавалося йому: здатний на те, на що вчора ще не було в нього сили. Часом у нього було вiдчуття, що лихо вже минуло. Коли розпач вiдгукувався ще стогоном у його душi, згадував ту нiч i ту святу сиву голову, пiднесену до неба в молитвi. «Нi! Христос не вiдмовить першому учневi своему i пастиревi стада свого! Христос йому не вiдмовить, i я не засумнiваюсь».

І мало не бiг до в'язницi, мовби вiсник з доброю новиною.

Але тут чекала його несподiванка.

Вартовi преторiанцi, змiнюючись при Мамертинськiй в'язницi, всi знали його вже i зазвичай не чинили перешкод, але цього разу ланцюг на дверях не опустився, i натомiсть сотник, пiдiйшовши до нього, сказав:

– Вибач, шляхетний трибуне, маемо сьогоднi наказ не впускати нiкого.

– Наказ? – повторив, блiднучи, Вiнiцiй.

Сотник подивився на нього зi спiвчуттям i вiдповiв:

– Так, пане. Наказ iмператора. У в'язницi багато е хворих i, можливо, з побоювання, аби вiдвiдувачi не рознесли зарази по мiсту.

– Але ти ж сказав, що наказ тiльки на сьогоднi?

– Опiвднi сторожа змiнюеться.

Вiнiцiй замовк i стягнув з голови пiлеолус[357 - Пiлеолус – кругла шапочка.] – йому здавалося, що вiн зi свинцю.

Раптом сотник пiдiйшов i сказав притишеним голосом:

– Заспокойся, пане. Сторожа та Урс охороняють ii.

Сказавши це, нахилився й мов оком змигнути накреслив на кам'янiй плитi своiм довгим галльським мечем рибу.

Вiнiцiй швидко глянув на нього.

– …І ти, преторiанець?..

– Поки не опинюся там, – вiдповiв той, вказуючи на в'язницю.

– Я теж ушановую Христа.

– Нехай славиться iм'я його! Знаю, пане. Не можу тебе впустити до в'язницi, але якщо напишеш листа, передам його сторожi.

– Дякую тобi, брате.

І, потиснувши преторiанцю руку, пiшов. Пiлеолус перестав йому свинцево тиснути на голову. Ранкове сонце пiднялося над мурами в'язницi, i разом з його свiтлом у серце Вiнiцiя почав знову вливатися спокiй. Цей преторiанець-християнин був для нього нiби новим свiдченням могутностi Христа. Через якийсь час зупинився i, спрямувавши погляд на рожевi хмари, що пливли над Капiтолiем i храмом Статора, сказав:

– Не бачив ii сьогоднi, Господи, але вiрю в твое милосердя.

Вдома на нього чекав Петронiй, який, зазвичай «перетворюючи нiч на день», щойно повернувся. Одначе вiн уже встиг прийняти ванну й намаститися до сну.

– Маю для тебе новини, – сказав. – Був сьогоднi в Туллiя Сенецiона, iмператор був там теж. Не знаю, чому Августi спало на думку привести з собою малого Руфiя… Можливо, щоб своею красою пом'якшив серце iмператора. На лихо, дитя, зморене сном, задрiмало пiд час читання, як колись Веспасiан; помiтивши це, Агенобарб пошпурив у нього кубком i тяжко його поранив. Поппея зомлiла, i всi чули, як iмператор сказав: «Набрид менi цей годованець!», а це, як ти розумiеш, означае смерть!

– Над Августою нависла кара Божа, – вiдповiв Вiнiцiй, – але чому ти менi це говориш?

– Може, тому, що тебе й Лiгiю переслiдував гнiв Поппеi, тепер же вона, заклопотана своiм нещастям, може, забуде про помсту i ii легше вдасться вмовити. Сьогоднi ввечерi побачу ii та спробую з нею поговорити.

– Дякую тобi. Ти повiдомив менi гарну новину.

– А ти скупайся та спочинь. Губи в тебе просто синi, й лишилася вiд тебе тiльки тiнь.

Але Вiнiцiй запитав:

– А чи не говорили, коли вiдбудеться перша «ранкова гра»?

– Через десять днiв. Але почнуть з iнших в'язниць. Чим бiльше залишиться нам часу, тим лiпше. Не все ще втрачено.

Петронiй говорив те, в що сам не вiрив, адже добре знав, що коли iмператор у вiдповiдь на прохання Алiтура знайшов красиву фразу, в якiй порiвняв себе з Брутом, то для Лiгii нема вже порятунку. Приховав також iз жалю, що чув у Сенецiона: iмператор i Тигеллiн вирiшили вибрати для себе та для своiх друзiв найкрасивiших християнських дiвчат i вчинити наругу над ними перед стратою, решту ж вiддати в день початку iгор преторiанцям i бестiарiям.

Знаючи, що Вiнiцiй нi в якому разi не захоче пережити Лiгiю, Петронiй пiдтримував тим часом сподiвання в його серцi, по-перше, iз спiвчуття до нього, i по-друге, цьому естету не байдуже було, аби Вiнiцiй, якщо йому доведеться померти, помер красивим, а не з виснаженим i почорнiлим од скорботи й безсоння лицем.

– Августi я скажу сьогоднi приблизно так: «Урятуй Лiгiю для Вiнiцiя, а я врятую для тебе Руфiя», – говорив Петронiй. – І я справдi про це подумаю. З Агенобарбом одне слово, сказане в слушну хвилину, може когось урятувати або звести зi свiту. У найгiршому разi виграемо на часi.

– Дякую тобi, – повторив Вiнiцiй.

– Найлiпше менi подякуеш, коли пiдкрiпишся та вiдпочинеш. Присягаюсь Афiною! Одiссей у найбiльших злигоднях думав про сон i iжу. Певно, всю нiч ти провiв у в'язницi.

– Нi, – вiдповiв Вiнiцiй. – Хотiв пiти до в'язницi тепер, але е наказ, аби нiкого не пускати. Довiдайся, Петронiю, чи наказ на сьогоднi лише, чи аж до початку iгор.

– Довiдаюся сьогоднi вночi й завтра вранцi скажу тобi, на який час i для чого видано наказ. А тепер, хоч би й Гелiос мав iз прикростi спуститися в кiмерiйськi краi, йду спати, й ти наслiдуй мене.

І розiйшлись, але Вiнiцiй пiшов до бiблiотеки писати листа Лiгii.

Коли закiнчив, однiс його сам i вручив сотнику-християнину, який одразу ж пiшов iз ним до в'язницi. Невдовзi вiн повернувся з вiтанням од Лiгii й пообiцяв, що ще сьогоднi принесе вiдповiдь.

Одначе Вiнiцiю не хотiлося повертатись, i вiн, сiвши на валун, чекав листа вiд Лiгii. Сонце пiднялося вже високо на небi, i по Срiбному схилу рухалися на Форум, як зазвичай, натовпи людей. Перекупники розхвалювали своi товари, ворожбити пропонували перехожим своi послуги; громадяни прямували поважним кроком до ростральноi трибуни, щоб послухати випадкових промовцiв або подiлитися найсвiжiшими новинами. Коли припiкало дужче, юрби гультяiв ховалися пiд портиками храмiв, iз-пiд яких, лопочучи крилами, вилiтали цiлi зграi голубiв, сяючи бiлим пiр'ям проти сонця на блакитному тлi.

Вiд надмiру свiтла, вiд гамору, вiд незмiрноi втоми очi Вiнiцiя почали злипатися. Одноманiтнi вигуки хлопцiв, якi грали неподалiк у мору, i розмiренi кроки солдатiв заколисали його. Кiлька разiв iще вiн пiдводив голову i кидав погляди на в'язницю, зрештою обперся головою об виступ валуна, зiтхнув, як дитя, що засинае пiсля тривалого плачу, i поринув у сон.

Вiдразу ж обступили його видiння. Йому здавалося, що серед ночi несе на руках Лiгiю по незнайомому винограднику, а попереду йде Помпонiя Грецина з каганцем у руцi та освiтлюе дорогу. Якийсь голос, нiби голос Петронiя, гукав йому здалеку вслiд: «Повернись!» Але вiн не зважав на те гукання i йшов далi за Помпонiею, аж поки дiйшов до хатини, на порозi якоi стояв апостол Петро. Тодi Вiнiцiй показав йому Лiгiю та сказав: «Ідемо з арени, отче, але не можемо ii розбудити, спробуй ти». Але Петро вiдповiв: «Христос прийде сам ii розбудити!»

Потiм картини почали плутатись. Бачив Нерона й Поппею, що тримала на руках малого Руфiя зi скривавленим чолом, яке обмивав Петронiй, i Тигеллiна, який посипав попелом столи з дорогими стравами, i Вiтеллiя, що поiдав цi страви, i багато iнших августiанiв, якi брали участь у бенкетi. Вiн сам лежав поряд з Лiгiею; але мiж столами ходили леви, в яких iз полових борiд стiкала кров. Лiгiя просила його, щоб вiн одвiв ii, та його охопило таке страшне безсилля, що не мiг навiть поворухнутися. Потiм у видiннях його настав безлад, i врештi все поринуло в цiлковиту темряву.

Вiд глибокого сну його пробудили тiльки спека та окрики, якi розлягалися неподалiк од мiсця, де вiн сидiв. Вiнiцiй протер очi: вулиця захрясла людьми, але два скороходи в жовтих тунiках розштовхували натовп довгими тростинами, кричачи й вимагаючи мiсця для розкiшних нош у руках чотирьох мiцних египетських рабiв.

У ношах сидiв якийсь чоловiк у бiлому одязi, обличчя якого не було добре видно, бо бiля самих очей тримав сувiй папiрусу й уважно його читав.

– Мiсце для шляхетного августiана! – кричали скороходи.

Вулиця була, одначе, така забита, що ношам довелося на хвилину зупинитися. Тодi августiан опустив нетерпляче сувiй папiрусу i, висунувши голову, крикнув:

– Розiгнати цих гультяiв! Хутчiше!

Та раптом, помiтивши Вiнiцiя, сховав голову й пiднiс поспiхом до очей сувiй папiрусу.

Вiнiцiй же провiв рукою по чолу, гадаючи, що спить.

У ношах сидiв Хiлон.

Тим часом скороходи розчистили дорогу, i египтяни мали вирушити далi, коли раптом молодий трибун, який умить зрозумiв багато чого, що для нього ранiше було незрозумiлим, – пiдiйшов до нош.

– Вiтаю тебе, Хiлоне! – сказав вiн.

– Юначе, – з гiднiстю та погордою вiдповiв грек, силкуючись своему лицю надати спокiйного виразу, якого в душi не мав, – вiтаю тебе, але не затримуй мене, позаяк поспiшаю до мого друга, шляхетного Тигеллiна.

А Вiнiцiй, ухопившись за перекладину нош, нахилився до нього i, дивлячись просто в вiчi, запитав притишеним голосом:

– Це ти видав Лiгiю?..

– Колусе Мемнона! – злякано вигукнув Хiлон.

Але в очах Вiнiцiя не було погрози, тож страх старого грека минув швидко. Подумав, що вiн перебувае пiд захистом Тигеллiна й самого iмператора, тобто владик, перед якими тремтiло все, i що оточують його мiцнi раби, а Вiнiцiй стоiть перед ним беззбройний, з виснаженим обличчям, згорблений од страждань.

Ця думка повернула йому зухвалiсть. Утупив у Вiнiцiя своi очi з почервонiлими повiками й у вiдповiдь прошепотiв:

– А ти, коли я помирав з голоду, наказав мене сiкти.

Хвилину обидва мовчали, потiм почувся глухий голос Вiнiцiя:

– Я скривдив тебе, Хiлоне!

Тодi грек пiдвiв голову i, клацнувши пальцями, що в Римi було ознакою зневаги та презирства, вiдповiв так голосно, щоб усi могли його чути:

– Якщо маеш до мене прохання, приятелю, прийди в мiй дiм на Есквiлiнi в ранковий час, коли пiсля ванни я приймаю гостей i клiентiв.

І махнув рукою, i за тим знаком египтяни пiдняли ношi, а раби в жовтих тунiках, махаючи тростинами, знову закричали:

– Мiсце для нош шляхетного Хiлона Хiлонiда! Мiсце! Мiсце!..




Роздiл LV


Лiгiя в довгому, поспiхом писаному листi прощалася назавжди з Вiнiцiем. Їй було вiдомо, що до в'язницi вже заборонено приходити i що вона зможе побачити Вiнiцiя тiльки з арени. Тому просила його, щоб довiдався, коли настане iхня черга, i щоб був на iграх, бо хотiла ще раз побачити його за життя. В ii листi страху не вiдчувалося. Писала, що i вона, й iншi жадають арени, на якiй знайдуть визволення iз в'язницi. Сподiваючись приiзду Помпонii та Авла, благала, щоб i вони прийшли. У кожнiм ii словi видно було пiднесення й вiдречення вiд життя, в якому перебували всi в'язнi, а також непохитна вiра, що обiцяне мусить здiйснитися пiсля смертi. «Чи Христос (писала) тепер, чи по смертi мене визволить, вiн тобi обiцяв мене вустами апостола, тож я твоя». І заклинала його, щоб не жалiв ii й не пiддавався горю. Смерть для неi не була розiрванням обiтниць. Із довiрливiстю дитяти запевняла Вiнiцiя, що вiдразу пiсля мук на аренi вона розповiсть Христу, що в Римi залишивсь ii наречений, Марк, який усiм серцем тужить за нею. І гадала, що, може, Христос дозволить на хвилину повернутись ii душi до нього, щоб йому розповiсти, що жива, що мук не пам'ятае i що щаслива. Весь ii лист був сповнений щастя та сподiвання. Було в ньому тiльки одне прохання, пов'язане з земними справами: аби Вiнiцiй забрав iз сполiарiю[358 - Сполiнарiй – мiсце, де добивали важкопоранених i роздягали вбитих гладiаторiв.] ii тiло й поховав ii як свою дружину в склепi, в якому сам колись мае спочити.

Вiн читав того листа з розтерзаною душею, та водночас здалося йому неможливим, аби Лiгiя загинула вiд iклiв диких звiрiв i Христос не зглянувся над нею. Все-таки в цьому саме було сподiвання, й вiн вiрив. Повернувшись додому, написав у вiдповiдь, що приходитиме щодня пiд мури Туллiануму чекати, що Христос зруйнуе iх i вiддасть йому ii. Наказав iй вiрити, що Христос може йому ii вiддати навiть iз цирку, що великий апостол благае його про це i що мить визволення близько. Центурiон-християнин мав однести iй цього листа вранцi.

Але коли Вiнiцiй пiдiйшов наступного дня до в'язницi, сотник, покинувши шеренгу, наблизився до нього першим i сказав:

– Послухай мене, пане. Христос, який тебе випробував, нинi виявив тобi свою милiсть. Цiеi ночi приходили вiльновiдпущеники iмператора i префекта, щоб вибрати для них дiвчат-християнок на знеславлення; запитали про твою кохану, але Господь наш послав на неi гарячку, вiд якоi помирають в'язнi Туллiануму, i ii лишили. Вчора ввечерi вона була вже непритомна i нехай буде благословенне iм'я Спасителя, бо ця хвороба, що вберегла ii вiд ганьби, може ii вберегти й од смертi.

Вiнiцiй ухопився за наплiчник сотника, щоб не впасти, той же мовив далi:

– Дякуй милосердю Господа. Лiна схопили й поволокли на муки, але, бачачи, що вiн конае, вiддали його. Може, й тобi вiддадуть ii тепер, а Христос поверне iй здоров'я.

Молодий трибун хвилину постояв iще з похнюпленою головою, потiм пiдвiв ii й тихо мовив:

– Саме так, сотнику. Христос, який урятував ii вiд ганьби, врятуе й од смертi.

І, досидiвши пiд муром в'язницi до вечора, повернувся додому, щоб послати своiх людей за Лiном з наказом перенести його на одну зi своiх примiських вiлл.

Одначе Петронiй, довiдавшись про все, вирiшив дiяти далi. В Августи вже був одного разу, тепер же пiшов до неi знову. Застав ii бiля ложа малого Руфiя. Дитя з розбитою головою марило в гарячцi, мати ж, намагаючись урятувати його, з розпачем i страхом у серцi думала, що коли i врятуе його, то, може, тiльки для того, аби невдовзi загинуло страшнiшою смертю.

Пригнiчена своiм горем, не хотiла навiть слухати про Вiнiцiя та Лiгiю, та Петронiй настрахав ii.

– Ти образила, – сказав iй, – нове незнане божество. Ти, Августо, вшановуеш гебрайського Єгову, та християни стверджують, що Христос е його сином, отож подумай, чи не накликала ти гнiв його батька. Хто знае, чи те, що скоiлося, не е iхньою помстою i чи життя Руфiя не залежить од того, як ти поведешся.

– Чого ти вiд мене хочеш? – запитала з перестрахом Поппея.

– Умилосердь розгнiване божество.

– Як?

– Лiгiя хвора. Вплинь на iмператора або на Тигеллiна, щоб ii вiддали Вiнiцiю.

А вона запитала з вiдчаем:

– Ти думаеш, я зможу?

– То можеш зробити iнше. Якщо Лiгiя видужае, мусить iти на страту. Йди до храму Вести й попроси, щоб virgo magna[359 - велика дiва (лат.).] опинилася буцiм випадково бiля Туллiануму в той час, коли поведуть в'язнiв на страту, i звелiла звiльнити дiвчину. Старша весталка не вiдмовить тобi в цьому.

– А якщо Лiгiя помре вiд гарячки?

– Християни говорять, що Христос мстивий, але справедливий: можливо, вмилостивиш його лише намiром.

– Нехай менi дасть якийсь знак, що врятуе Руфiя.

Петронiй здвигнув плечима.

– Я прийшов не як його посланець, о божественна; говорю тобi тiльки: будь лiпше в згодi зi всiма богами, i римськими, й чужими.

– Пiду! – пригнiченим голосом сказала Поппея.

Петронiй глибоко зiтхнув.

«Нарештi чогось досяг!» – подумав вiн.

І, повернувшись до Вiнiцiя, сказав йому:

– Прохай свого Бога, щоб Лiгiя не померла вiд гарячки, бо, якщо не помре, то велика весталка накаже ii звiльнити. Сама Августа прохатиме ii про це.

Вiнiцiй подивився на нього очима, якi гарячково блищали, i вiдповiв:

– Їi визволить Христос.

А Поппея, що заради порятунку Руфiя готова була здiйснити гекатомби всiм богам свiту, того ж iще вечора вирушила на Форум до весталок, доручивши догляд за хворим дитям вiрнiй нянi Сiльвii, яка ii саму виняньчила.

Та на Палатинi вирок дитинi вже було винесено. Не встигли ношi дружини iмператора зникнути за Великою брамою, до кiмнати, в якiй спочивав малий Руфiй, увiйшли двое вiльновiдпущеникiв, з яких один кинувся на стару Сiльвiю й заткнув iй рота, другий же, схопивши мiдну статуетку Сфiнкса, оглушив ii одним ударом.

Потiм вони пiдiйшли до Руфiя. Змучений гарячкою, напiвпритомний хлопчик, не усвiдомлюючи, що дiеться коло нього, всмiхався до них i мружив своi гарненькi оченята, нiби намагаючись iх розгледiти. Але вони, знявши з няньки пояс, який називався «цингулум», накинули йому на шию петлю й почали затягувати. Дитя, погукавши маму, швидко сконало. Тодi вони загорнули його в простирадло i, сiвши на приготованих коней, поскакали до Остii, де кинули тiло в море.

Поппея, не заставши верховноi жрицi, що з iншими жрицями була у Ватинiя, повернулася згодом на Палатин. Знайшовши порожне ложе й задубiле тiло Сiльвii, зомлiла, а коли ii привели до тями, почала кричати, i дикi ii крики розлягалися цiлу нiч i весь наступний день.

Та на третiй день iмператор наказав iй бути присутньою на бенкетi, тож, одягнувши аметистову тунiку, прийшла i сидiла з кам'яним обличчям, золотоволоса, мовчазна, прекрасна i зловiсна, як ангел смертi.




Роздiл LVI


До того як Флавii спорудили Колiзей, амфiтеатри в Римi будувалися переважно з дерева, тому пiд час пожежi майже всi згорiли. Нерон, одначе, для влаштування обiцяних iгор наказав побудувати кiлька, i серед них один величезний, на який одразу, ледве згас вогонь, почали припроваджувати морем i Тибром могутнi стовбури дерев, зрубаних на схилах Атлаських гiр. Позаяк iгри пишнотою та кiлькiстю жертв мали перевершити всi попереднi, будувалися примiщення для людей i звiрiв. Тисячi робiтникiв працювали на будiвництвi вдень i вночi. Воно провадилося без перепочинку. Народ розповiдав дива про поруччя, викладенi бронзою, бурштином, слоновою кiсткою, перламутром i панцирами заморських черепах. Прокладенi вздовж рядiв сидiнь канавки, наповненi крижаною водою з гiр, навiть у час найбiльшоi спеки мали пiдтримувати приемну прохолоду. Величезний пурпуровий веларiй захищав од сонячного промiння. Мiж рядами сидiнь розставлено кадильницi для курiння аравiйських пахощiв; на стелi розташовано пристроi для кроплення глядачiв шафраном i вербеною. Знаменитi будiвничi Север i Целер застосували всi своi знання, щоб спорудити цей незрiвнянний за розкiшшю амфiтеатр, що мiг умiстити таку кiлькiсть глядачiв, якоi досi жоден iз вiдомих не вмiщував.

Тому ж у день, коли мали розпочатися «ранковi iгри», натовпи чернi чекали, коли вiдчиняться ворота, залюбки вслухаючись у ричання левiв, хрипкий рев пантер i виття собак. Звiрам уже два днi не давали iсти, натомiсть дражнили iх закривавленими шматками м'яса, щоб розпалити в них шаленство й голод. Часом здiймалася така буря диких голосiв, що люди, якi стояли перед цирком, не могли розмовляти, а вразливiшi блiдли вiд страху. Та зi сходом сонця долинав iз цирку голосний, але спокiйний спiв, який слухали зi здивуванням, повторюючи: «Християни! Християни!» Дiйсно, ще вночi багато iх привели до амфiтеатру, й не з однiеi в'язницi, як спершу збирались, а з усiх потроху. У натовпi знали, що видовища триватимуть тижнi й мiсяцi, але сперечалися, чи з тiею частиною християн, яку на сьогоднi призначено, впораються протягом одного дня. Голосiв, чоловiчих, жiночих i дитячих, якi спiвали ранковий гiмн, було так багато, що знавцi вважали: хоча б по сто або двiстi душ одночасно вiдправляли на арену, звiрi втомляться, наситяться й до вечора не встигнуть усiх порозривати. Іншi стверджували, що занадто велика кiлькiсть жертв на аренi розсiюе увагу й не дозволяе належним чином насолоджуватися видовищем. Чим ближче був час, коли вiдчинять ворота до вомiторiiв, тобто коридорiв, що вели всередину, народ жвавiшав, весело галасував, сперечаючись про рiзнi речi, що стосувалися видовища. Почали утворюватися партii: однi обстоювали лiпше вмiння розривати людей у левiв, iншi – у тигрiв. Тут i там бились об заклад. Деякi, одначе, просторiкували про гладiаторiв, якi мали виступити на аренi до християн, i знову роздiлялися думки: хто за самнiтiв, хто за мiрмiлонiв, хто за фракiйцiв, а хто за ретiарiiв. Рано-вранцi бiльшi або меншi гурти гладiаторiв почали прибувати до амфiтеатру на чолi з iхнiми наставниками – ланiстами. Не бажаючи передчасно втомлюватися, йшли без зброi, нерiдко зовсiм оголенi, дехто з зеленою галузкою в руцi або у вiнку iз квiтiв – молодi, красивi, сповненi життя в ранковому свiтлi. Тiла iхнi, якi блищали вiд маслиновоi олii, могутнi, мовби вирiзьбленi з мармуру, викликали захват любителiв красивих форм. Багатьох iз них знали особисто, i щохвилини розлягалися вигуки: «Привiт, Фурнiю! Привiт, Лео! Привiт, Максиме! Привiт, Дiомеде!» Молодi дiвчата кидали на них закоханi погляди, вони ж, видивляючись найкрасивiших, озивалися до них жартiвливими словами, буцiм нiякi турботи не тяжiли над ними, та посилали поцiлунки рукою або кричали: «Обiйми, поки смерть не обняла!» Потiм зникали за ворiтьми, з яких багатьом уже не судилося вийти. Але все новi гурти привертали увагу натовпу. За гладiаторами йшли мастигофори, люди з бичами, обов'язком яких було хльоскати, пiдбадьорювати бiйцiв. Мули тягли в бiк сполiарiю вервечку повозкiв, на якi накладено було стоси дерев'яних трун. Їх вигляд тiшив натовп – за великою кiлькiстю гадали про масштаби видовища. Далi йшли люди, якi мали добивати поранених, одягненi так, що кожен був схожий на Харона[360 - Харон – у грецькiй мiфологii перевiзник померлих через рiки Аiду.] або на Меркурiя, потiм люди, якi пильнують за порядком у цирку та роздають сидiння, потiм раби, якi розносять iжу та прохолоднi напоi, i, наостанок, преторiанцi, яких кожний iмператор завше мав у амфiтеатрi пiд рукою.

Врештi-решт вiдчинено вомiторii й натовпи ринули до цирку. Але була така величезна кiлькiсть бажаючих, що рухались i рухались цiлу годину, аж дивно було, що амфiтеатр може стiльки чернi вмiстити. Ричання звiрiв, якi вiдчули людський дух, посилилося. Люд шумiв у цирку, займаючи мiсця, як хвилi пiд час бурi.

Прибув нарештi префект мiста в оточеннi сторожi, i за ним уже безперервною вервечкою потяглися ношi сенаторiв, консулiв, преторiв, едилiв, державних та придворних чиновникiв, преторiанських начальникiв, патрицiiв i вельможних дам. Попереду деяких нош iшли лiктори[361 - Лiктори – почесна варта вищих магiстратiв.], що несли топiрцi в пучку рiзок, попереду iнших – натовпи рабiв. Проти сонця миготiли позолота нош, бiлi та рiзнобарвнi шати, пiр'я, сережки, коштовне камiння, сталь сокир. Із цирку долинали вигуки, якими люд вiтав могутнiх сановникiв. Час вiд часу прибували ще невеликi загони преторiанцiв.

Але жерцi з рiзних храмiв прибули дещо пiзнiше, i тiльки за ними понесли священних дiв Вести, попереду яких iшли лiктори. Щоб розпочати видовище, чекали тiльки iмператора, який теж, не бажаючи викликати незадоволення люду на занадто довге очiкування, прибув незабаром у товариствi Августи й августiанiв.

Петронiй був мiж августiанами, маючи в своiх ношах Вiнiцiя. Той знав, що Лiгiя хвора й непритомна, але позаяк останнiми днями доступ до в'язницi було якнайсуворiше заборонено, а колишнiх охоронцiв замiнено новими, яким не велено було розмовляти з наглядачами, як i передавати будь-якi вiдомостi тим, хто приходив запитувати про в'язнiв, отже не був певен, що ii немае серед жертв, призначених на перший день видовища. На розтерзання левам вiддати могли i хвору, навiть непритомну. Позаяк жертви мали бути пообшиванi в звiринi шкури й посилалися великими групами на арену, нiхто не мiг перевiрити, було iх на одну менше чи бiльше, тим паче розпiзнати. Охоронцi та всi служителi цирку були пiдкупленi Вiнiцiем, iз бестiарiями була домовленiсть, що вони сховають Лiгiю в якомусь закапелку амфiтеатру i вночi передадуть у руки вiрнiй людинi, яка вiдразу ж вивезе ii в Альбанськi гори. Петронiй, утаемничений Вiнiцiем, радив йому вiдкрито з'явитися до амфiтеатру i, тiльки ввiйшовши, вислизнути з натовпу та спуститися в пiдвал, де для уникнення помилки особисто вказати охоронцям Лiгiю.

Вони впустили його через малi дверi, через якi проходили самi. Один iз них, на iм'я Сiр, негайно повiв його до християн. Дорогою сказав:

– Не знаю, пане, чи знайдеш, чого шукаеш. Ми допитувалися про дiвчину на iм'я Лiгiя, одначе нiхто не дав нам вiдповiдi, але, можливо, вони не довiряють нам.

– Багато iх? – запитав Вiнiцiй.

– Багато мусить, пане, залишитися на завтра.

– Чи е хворi серед них?

– Таких, якi б не могли стояти на ногах, немае.

Сказавши це, Сiр одчинив дверi, i вони ввiйшли до великого примiщення, але низького i темного, свiтло ж бо проникало туди тiльки крiзь загратованi отвори, що виходили на арену. Вiнiцiй спершу не мiг розгледiти, чув тiльки гамiр i вигуки людей, якi доносилися з амфiтеатру. Але незабаром, коли очi його призвичаiлися до темряви, побачив навколо себе химерних iстот, схожих на вовкiв i ведмедiв. То були християни, пообшиванi в звiринi шкури. Однi з них стояли, iншi молились, упавши навколiшки. Тут i там по довгому волоссю, що спадало на шкури, можна було вгадати, що жертвами е жiнки. Нарядженi вовчицями матерi тримали на руках дiтей у таких же волохатих шкурах. Але з-пiд шкур виглядали сяючi лиця, очi в темрявi поблискували гарячковою радiстю. Було видно, що бiльшiстю цих людей опанувала едина думка, особлива й неземна, яка ще за життя зробила iх нечутливими до всього, що дiеться навколо них i що iх могло спiткати. Тi, кого Вiнiцiй запитував про Лiгiю, дивилися на нього, нiби прокинувшись вiд сну, не вiдповiдаючи на запитання; деякi з них усмiхалися до нього, прикладаючи пальцi до вуст, або вказували на залiзнi грати, крiзь якi проникали снопи яскравого свiтла. Дiти лише плакали де-не-де, наляканi ричанням звiрiв, виттям собак, криками людей i схожими на звiрячi постатями своiх батькiв. Вiнiцiй, iдучи поряд iз Сiром, углядався в обличчя, шукав, розпитував, часом наштовхуючись на тiла тих, якi знепритомнiли вiд тисняви, задухи та спеки, i просувався далi в темну глибину примiщення, що здавалося йому таким величезним, як весь амфiтеатр.

Але раптом зупинився, бо здалося йому, що поблизу грат прозвучав якийсь знайомий голос. Прислухавшись хвилину, повернув i, протиснувшись крiзь натовп, зупинився ближче. Снiп свiтла падав на голову мовця, i в свiтлi тому Вiнiцiй упiзнав iз-пiд вовчоi шкури виснажене й невблаганне лице Криспа.

– Кайтеся у грiхах ваших, – сказав Криси, – бо час розплати настае. Але хто думае, що самою смертю спокутуе вину, той новий грiх вчиняе i ввергнутим буде у вогонь вiчний. Кожним грiхом вашим, за життя вчиненим, обновляли ви муки Господа, тож як смiете сподiватись, аби та, що чекае вас, могла спокутувати його муки? Одною смертю загинуть нинi праведнi й грiшнi, та Господь одрiзнить своiх. Горе вам, бо iкла левiв розiрвуть тiла вашi, але не знищать анi провин ваших, анi вашого рахунку з Богом. Господь виявив доволi милосерда, коли дозволив прицвяхувати себе до хреста, але вiдтодi буде тiльки судiею, що жодноi провини без покарання не залишить. Отже ви, хто гадав, нiби своею мукою загладить грiхи вашi, блюзните проти справедливостi Божоi i тим глибше будете скиненi. Закiнчилося милосердя, i надiйшов час гнiву Божого. Ще мить – i ви постанете перед Страшним судом, де й доброчесний навряд чи врятуеться. Кайтесь у грiхах, бо розверзлася паща пекельна, i горе вам, чоловiки й дружини iхнi, горе вам, батьки i дiти!

І, простягнувши кiстлявi руки, потрясав ними над похиленими головами, безстрашний, але ж i невблаганний навiть перед лицем смертi, на яку незабаром пiти мали всi приреченi. Пiсля його слiв почулися голоси: «Каемось у грiхах наших!», потiм настала тиша i чути було тiльки плач дiтей i биття кулаками в груди. У Вiнiцiя кров захолола в жилах. Вiн, який усе сподiвання покладав на милосерда Христа, почув тепер, що надiйшов день гнiву i що милосердя не здобути навiть смертю на аренi. В головi в нього промайнула блискавкою думка, що апостол Петро iнакше промовляв би до цих приречених на смерть, одначе грiзнi, повнi фанатизму слова Криспа й це темне примiщення з гратами, за якими було поле муки, i близькiсть ii, i натовп жертв у смертнiй одежi – все це наповнило йому душу тривогою та жахом. Усе це, разом узяте, видалося йому в сто разiв страшнiшим, анiж найкривавiшi битви, в яких вiн брав участь. Од задухи та спеки забракло йому повiтря. Холодний пiт виступив на чолi. Вiнiцiй злякався, що може знепритомнiти, як тi, об чиi тiла вiн спотикався, шукаючи в глибинi примiщення, тож коли подумав iще, що будь-якоi хвилини можуть вiдчинитися грати, почав гукати голосно Лiгiю та Урса, сподiваючись, що коли не вони, то якiсь iз тих, хто iх знае, озвуться.

І дiйсно, вiдразу ж якийсь чоловiк, наряджений ведмедем, смикнув його за тогу й вiдповiв:

– Пане, вони залишились у в'язницi. Мене вивели останнiм, i я бачив ii хвору на ложi.

– Хто ти? – запитав Вiнiцiй.

– Я – землекоп, у чиiй хатi апостол хрестив тебе, пане. Схопили мене три днi тому, а нинi вже помру.

Вiнiцiй зiтхнув. Заходячи сюди, прагнув знайти Лiгiю, а тепер же готовий був дякувати Христу, що ii тут немае, i в цьому вбачати знак його милосердя.

Тим часом землекоп смикнув його знову за тогу i сказав:

– Пам'ятаеш, пане, що це я провiв тебе до виноградника Корнелiя, де в сараi проповiдував апостол?

– Пам'ятаю, – вiдповiв Вiнiцiй.

– Я бачив його пiзнiше, за день перед тим, як мене ув'язнили. Поблагословив мене i сказав, що прийде до амфiтеатру перехрестити приречених. Хотiв би глянути на нього в смертний час i бачити знак хреста, бо тодi легше менi буде померти, тож якщо знаеш, пане, де вiн е, скажи менi.

Вiнiцiй притишив голос i сказав:

– Вiн мiж людьми Петронiя, вдягнений рабом. Не знаю, де вони вибрали мiсце, та коли повернуся до цирку, побачу. Ти дивися на мене, коли вийдете на арену, я ж пiдведуся й поверну голову в iхнiй бiк. Тодi зможеш вiдшукати його очима.

– Дякую тобi, пане, i мир тобi.

– Нехай Спаситель буде милостивим до тебе.

– Амiнь.

Вийшовши з кунiкулу, повернувся до амфiтеатру, де його мiсце було поряд iз Петронiем, серед iнших августiанiв.

– Є? – запитав його Петронiй.

– Нема ii. Лишилась у в'язницi.

– Послухай, що менi ще спало на думку, але, слухаючи мене, дивися, примiром, на Нiгiдiю, аби здавалося, що ми розмовляемо про ii зачiску… Тигеллiн i Хiлон у цю хвилину дивляться на нас… Отже, слухай: нехай Лiгiю покладуть у труну й винесуть iз в'язницi як померлу, решту домислиш.

– Так, – вiдповiв Вiнiцiй.

Подальшу розмову перервав Туллiй Сенецiон, який, нахилившись до них, сказав:

– Не знаете, чи християнам дадуть зброю?

– Не знаемо, – вiдповiв Петронiй.

– Я б волiв, аби дали, – мовив Туллiй, – iнакше арена занадто хутко стане схожою на ятки рiзникiв. Але який, одначе, розкiшний амфiтеатр!

І дiйсно, видовище було чудовим. Нижнi ряди, заповненi тогами, бiлiли як снiг. На позолоченому пiдвищеннi сидiв iмператор у дiамантовiм намистi, iз золотим вiнцем на головi, бiля нього красива i похмура Августа, обабiч них весталки, високi чиновники, сенатори в тогах iз каймою, военачальники в блискучих обладунках – словом, усе, що було в Римi могутнього, вельможного та багатого. В наступних рядах сидiли вершники, а ще вище чорнiло море голiв людських, над якими вiд стовпа до стовпа звисали гiрлянди, сплетенi з троянд, лiлiй, сон-трави, плюща та винограду.

Глядачi розмовляли голосно, перегукувалися, спiвали, iнодi вибухали смiхом над якимось дотепним словом, яке передавалося вiд ряду до ряду, i тупали вiд нетерплячки, щоб прискорити початок видовища.

Врештi тупiт став схожим на безперервний гуркiт грому. Тодi префект мiста, який попередньо зi своiм почтом уже об'iхав арену, дав знак хусткою, на який амфiтеатр вiдповiв оглушливим: «А-а-а!..», яке вирвалося з тисяч грудей.

Зазвичай видовище розпочиналося ловом дикого звiра, в якому змагалися варвари з пiвночi та пiвдня, та цього разу звiрiв не бракувало, тож розпочали з андабатiв, тобто людей у шоломах без отворiв для очей, якi билися наослiп. Кiльканадцять iх, вийшовши одночасно на арену, почали махати мечами в повiтрi; мастигофори за допомогою довгих вил пiдштовхували одних до iнших, аби могли зустрiтися. Вельможнi глядачi дивилися байдуже i з погордою на це видовище, одначе простий люд тiшився незграбними рухами бiйцiв, коли ж траплялося, що тi зiштовхувалися спинами, вибухав голосним реготом, волаючи: «Праворуч!», «Лiворуч!», «Прямо!», i часто навмисне збиваючи супротивникiв з пантелику. Кiлька пар зiйшлись, одначе, i бiй починав бути кривавим. Бiльш завзятi бiйцi кидали щити i, зчепившись лiвими руками, правими билися на смерть. Хто падав, пiдносив руку догори, благаючи тим знаком пощади, але на початку видовища люд зазвичай вимагав добивати поранених, особливо ж коли йшлося про андабатiв iз закритими обличчями, i тому нiкому не вiдомих. Поступово кiлькiсть бiйцiв зменшувалася, i коли тих залишилося тiльки двое, iх штовхнули назустрiч один одному так сильно, що вони, зустрiвшись, упали на пiсок i закололи один одного. Тодi пiд крики «Готово!»[362 - Peractum est! (Прим. авт.)] служителi винесли трупи, а хлопчики заскородили граблями на пiску слiди кровi та притрусили листям шафрану.

Тепер мав початися бiльш серйозний бiй, викликаючи зацiкавлення не тiльки чернi, але й витончених вельмож, пiд час якого молодi патрицii робили величезнi ставки, програючись iнодi до нитки. Зразу ж почали передавати з рук у руки таблички, на яких виписували iмена улюбленцiв i кiлькiсть сестерцiiв, яку кожний ставив на свого обранця. Спектати, тобто бiйцi, що виступали вже на аренi та здобували на нiй перемоги, мали найбiльше прихильникiв, але серед гравцiв були й такi, що ставили на нових i зовсiм незнаних гладiаторiв, iз сподiванням у разi iхньоi перемоги на величезний виграш. Бились об заклад i сам iмператор, i жерцi, й весталки, й сенатори, й вершники, й простий люд. Сiльськi жителi, коли iм бракувало грошей, ставили нерiдко на кон свою волю. Тож чекали початку бою з калатанням серця, i навiть iз тривогою, i не один давав обiтницi богам, аби випросити iхне покровительство для свого улюбленця.

Ось чому, коли пролунали пронизливi голоси труб, в амфiтеатрi запанувала тиша очiкування. Тисячi очей утупились у великi ворота, до яких наблизився чоловiк, наряджений Хароном, i серед загального мовчання тричi стукнув у них молотом, нiби викликаючи на смерть тих, хто був за ними. Потiм обидвi половини ворiт поволi вiдчинились – i з iх чорноi глибини почали виходити на сяючу арену гладiатори. Йшли загонами по двадцять п'ять душ – окремо фракiйцi, окремо мiрмiлони, самнiти, галли, всi важко озброенi, i врештi ретiарii, тримаючи в однiй руцi сiтку, а в другiй – тризубець. При iх появi тут i там по рядах пролунали оплески, що згодом перейшли в могутню овацiю. Вiд верху до низу видно було збудженi обличчя, аплодуючi долонi та розкритi роти, з яких виривалися крики. Гладiатори зробили коло по аренi кроком рiвномiрним i пружним, блискаючи зброею та багатими обладунками, потiм зупинилися перед iмператорським пiдвищенням, гордi, спокiйнi, прекраснi. Пронизливий голос рога припинив оплески, i тодi бiйцi рiзко пiднесли вгору правицi та, пiдвiвши голови i спрямувавши погляди на iмператора, почали вигукувати, а радше спiвучим голосом повторювати:

		Ave, caesar imperator! Morituri te salutant![363 - Живи, цезарю, iмператоре! На страту рокованi вiтають тебе! (Лат.)]

Пiсля чого вони швидко розiйшлися по аренi, займаючи кожен свое мiсце. Мали битися цiлими загонами, але спершу дозволено найбiльш прославленим iз них провести боi мiж собою, в яких найлiпше виявлялися сила, спритнiсть i вiдвага супротивникiв. Тому вiдразу ж iз рядiв галлiв виступив боець, добре вiдомий любителям амфiтеатру пiд iменем Ланiона, себто «Рiзника», переможець у багатьох iграх. У великому шоломi на головi й панцирi, що облягав спереду i ззаду його могутнiй торс, у свiтлi на жовтiй аренi мав вигляд велетенського блискучого жука. Не менш вiдомий ретiарiй Календiон вийшов йому назустрiч.

Мiж глядачами почали оголошуватися ставки:

– П'ятсот сестерцiiв на галла!

– П'ятсот на Календiона!

– Присягаюся Геркулесом! Тисяча!

– Двi тисячi!

Тим часом галл, дiйшовши до середини арени, почав вiдступати з наставленим мечем i, нахиливши голову, стежити уважно крiзь отвори в забралi за супротивником, легкий же, з прекрасною монументальною фiгурою ретiарiй, зовсiм оголений, окрiм пов'язки на стегнах, швидко кружляв навколо незграбного суперника, спритно розмахуючи сiткою, то опускаючи, то пiднiмаючи тризубця та спiваючи звичну пiсеньку сiтконосцiв:

		Non te peto, piscem peto,
		Quid me fugis, Gallo?[364 - Не тебе шукаю – рибу,Чом тiкаеш, галле? (Прим. авт.)]

Але галл не тiкав, вiн, зробивши кiлька крокiв i зупинившись на мiсцi, почав тiльки повертатися злегка, щоб завше мати супротивника перед собою. В його постатi й великiй потворнiй головi було тепер щось страшне. Глядачi розумiли чудово, що це важке, закуте в мiдь тiло готуеться до раптового кидка, який може вирiшити долю поединку. Сiтконосець тим часом то пiдбiгав до нього, то вiдскакував, роблячи своiми потрiйними вилами такi швидкi рухи, що погляд ледве встигав за ними. Удар тризубцем об щит чувся кiлька разiв, але галл не похитнувся, засвiдчуючи цим велетенську свою силу. Вся його увага, здавалося, була зосереджена не на тризубцевi, а на сiтцi, що кружляла безупинно над його головою, мов зловiсна птиця. Глядачi, затаiвши подих, стежили за майстерною грою гладiаторiв. Ланiон, вибравши слушну мить, ринувся врештi на супротивника, той, iз такою ж спритнiстю прослизнувши пiд його мечем i пiднесеною рукою, випростався й закинув сiтку.

Галл, крутнувшись на мiсцi, зупинив ii щитом, пiсля чого вiдскочили обидва. В амфiтеатрi загримiли вигуки: «Macte!» – в нижнiх же рядах заново почали робити ставки. Сам iмператор, який спершу розмовляв iз весталкою Рубрiею й не дуже досi зважав на видовище, повернув голову до арени.

Бiйцi ж почали знову битися з такою вправнiстю й точнiстю в рухах, що часом видавалося: йдеться для них не про смерть або життя, а про показ своеi спритностi. Ланiон, двiчi ще вислизнувши iз сiтки, знову почав задкувати до краю арени. Тодi тi, хто ставив на нього, не бажаючи, щоб вiн вiдпочив, закричали: «Наступай!» Галл послухався й рушив у наступ. Рука сiтконосця облилася раптом кров'ю, й сiтка звисла. Ланiон, пригнувшись, кинувся, збираючись завдати останнього удару. Але в ту мить Календiон, який прикинувся, що вже не може орудувати сiткою, вiдхилився вбiк, аби уникнути удару, i, всунувши тризубець мiж колiнами супротивника, звалив його на землю.

Галл хотiв пiдвестись, але як оком змигнути обвили його фатальнi мотузки, в яких iз кожним рухом його руки та ноги заплутувалися все дужче. Тим часом удари тризубця валили його на землю. Вiн iще раз зробив зусилля, сперся на руку й напружився, щоб устати, але марно! Пiдвiв до голови ослаблу руку, в якiй не мiг уже втримати меча, i впав навзнак. Календiон притиснув тризубцем його шию до землi i, спершись на держак, повернувся лицем до iмператорськоi ложi.

Увесь цирк задрижав од оплескiв та людського ревiння. Для тих, хто ставив на Календiона, вiн був у ту мить величнiшим за iмператора, та саме через це зникла в iхнiх серцях ворожiсть до Ланiона, який цiною власноi кровi наповнив iхнi кишенi. Тож роздвоiлися бажання публiки. В усiх рядах половина глядачiв показувала знак смертi й половина – пощади, але сiтконосець дивився тiльки в ложу iмператора та весталок, очiкуючи, що вони вирiшать.

Як на лихо, Нерон не любив Ланiона, бо на останнiх iграх перед пожежею, поставивши на нього, програв Лiцинiю значну суму, й вiн, простягнувши руку вперед, великий палець повернув униз.

Весталки повторили зразу ж його жест. Тодi Календiон, притиснувши колiном груди галла, видобув короткого ножа iз-за пояса i, вiдвiвши край панцира бiля шиi супротивника, встромив йому в горлянку по рукiв'я тригранне лезо.

– Peractum est! – розляглися голоси в амфiтеатрi.

Ланiон же здригався якийсь час, як зарiзаний вiл, риючи ногами пiсок, потiм витягся й залишився нерухомим.

Меркурiю навiть не довелося перевiряти розжареним залiзом, чи живий вiн. Одразу ж тiло прибрали й виступили iншi пари, пiсля чого тiльки почався бiй цiлих загонiв. Люд брав участь у ньому душею, серцем, очима: вив, ричав, свистiв, аплодував, смiявся, пiдбурював бiйцiв, скаженiв. На аренi подiленi на два табори гладiатори билися з люттю диких звiрiв: груди вдаряли в груди, тiла сплiтались у смертельних обiймах, трiщали в суглобах могутнi кiнцiвки, мечi встромлялись у груди й животи, з побiлiлих уст хлюпала кров на пiсок. Кiльканадцять новачкiв охопив насамкiнець такий жах, що, вирвавшись iз рiзанини, почали втiкати, але мастигофори загнали iх усередину бичами зi свинчаткою на кiнцях. На пiску утворилися великi темнi плями, все бiльше оголених i в обладунках тiл покотом лежало, як снопи. Живi билися на трупах, спотикались об зброю, об щити, ранили ноги об поламанi мечi й падали. Люд не тямився з радощiв, упивався смертю, дихав нею, насичував ii виглядом зiр i з насолодою втягував у легенi ii запахи.

Переможенi полягли майже всi. Лише кiлька поранених стояли навколiшки посеред арени i, похитуючись, простягненими до глядачiв руками благали про пощаду. Переможцям роздали нагороди, вiнки та маслиновi галузки, й настала хвилина вiдпочинку, яка, за наказом усемогутнього iмператора, перетворилася на бенкет. У кадильницях запалено пахощi. Із кропильних пристроiв глядачiв зрошували шафранним i фiалковим дощиком. Розносили прохолоднi напоi, смажене м'ясо, солодощi, вино, маслини та овочi. Люд iв, гомонiв i вигукував здравицi на честь iмператора, щоб спонукати його до ще бiльшоi щедростi. Тому, коли голод i спрагу було погамовано, сотнi рабiв занесли наповненi подарунками корзини, з яких нарядженi амурами хлопчики виймали рiзноманiтнi предмети i обома руками розкидали в ряди глядачiв. Коли ж роздавали лотерейнi тесери, зчинилася бiйка: люди товпилися, збивали одне одного з нiг, топталися по тих, хто впав, кликали на допомогу, перескакували через ряди й давили одне одного у страшнiй тиснявi – адже той, кому дiсталося щасливе число, мiг виграти навiть будинок iз садом, раба, розкiшний одяг або рiдкiсного звiра, якого мiг потiм продати до цирку. Через це зчинялося таке сум'яття, що преторiанцi мусили наводити лад, i пiсля кожноi роздачi виносили людей зi зламаними руками, ногами й навiть затоптаних на смерть.

Але багатшi не брали участi в боротьбi за тесери. Августiани забавлялися виглядом Хiлона й насмiхалися з його марного силкування показати, що на бiйку та кровопролиття може дивитися так само спокiйно, як усякий iнший. Одначе даремно бiдолашний грек хмурив брови, кусав губи та стискав кулаки так, що нiгтi впивалися йому в долонi. Як його грецька натура, так i притаманне йому боягузтво не переносили таких видовищ. Обличчя його зблiдло, чоло вкрилося краплями поту, губи посинiли, очi позападали, а тiло охопив дрож. По закiнченнi бою опанував дещо себе, та коли взяли його на кпини, раптом розгнiвався й вiдчайдушно почав огризатися.

– Ага, греку! Тобi нестерпний вигляд подертоi людськоi шкiри, – мовив, смикнувши його за бороду, Ватинiй.

Хiлон же вишкiрив на нього своi два останнi жовтi зуби й одповiв:

– Мiй батько не був шевцем, отже не вмiю латати ii.

– Macte! Habet! – почулися голоси.

Але iншi продовжували глузувати.

– Вiн же не винен, що замiсть серця мае в грудях кавалок сиру! – вигукнув Сенецiон.

– Ти ж не винен, що замiсть голови маеш сечовий мiхур, – здобувся на вiдповiдь Хiлон.

– Може, станеш гладiатором? Добрячий би вигляд мав iз сiткою на аренi.

– Коли б тебе в неi спiймав, дiстався б менi смердючий одуд.

– А що буде з християнами? – запитав Фест iз Лiгурii[365 - Лiгурiя – область у захiднiй частинi Пiвнiчноi Італii.]. – Чи не хотiв би ти стати псом i кусати iх?

– Не хотiв би стати твоiм братом.

– Ти, меотiйська проказо![366 - Ти, меотiйська проказо! – Мiсцевiсть поблизу Меотиди (Азовського моря) вважалася в давнину нездоровою.]

– Ти, лiгурiйський муле!

– Шкура в тебе, видно, свербить, але не раджу просити мене, щоб почухав.

– Чухай себе сам. Якщо зiскребеш своi прищi, позбудешся найлiпшого в собi.

Так вони знущалися над Хiлоном, а вiн огризався в'iдливо серед загального смiху.

Імператор плескав у долонi, повторював: «Macte!» i пiд'юджував iх. За хвилину, одначе, пiдiйшов до грека Петронiй i, торкнувшись тростиною зi слоновоi кiстки його плеча, холодно сказав:

– Це добре, фiлософе, але в одному тiльки помилився ти: боги створили тебе злодiем, а ти став демоном, i тому не витримаеш!

Старий подивився на нього своiми почервонiлими очима, та цього разу не знайшов якоiсь готовоi образи. На хвилину замовк, а потiм вiдповiв, мовби через силу:

– Витримаю!..

Але тим часом труби подали знак, що перерва закiнчилась. Люди покидали проходи, в яких збирались, аби розiм'яти ноги та погомонiти. Почався загальний рух i звична колотнеча щодо зайнятих попередньо мiсць. Сенатори та патрицii проходили до своiх рядiв. Поволi стихав гамiр i в амфiтеатрi вiдновлювався порядок. На аренi з'явилися гурти людей, аби тут i там розгребти граблями грудки пiску, що злиплися вiд загуслоi кровi.

Надходила черга християн. Але позаяк було це новим для люду видовищем i нiхто не знав, як вони поведуться, всi очiкували iх iз певним зацiкавленням. Настрiй чернi був зосереджений, очiкували ж бо сцен надзвичайних, але ворожий. Адже цi люди, що мали з'явитися зараз, спалили Рим та одвiчнi його скарби. Вони ж пили кров немовлят, отруювали воду, проклинали весь рiд людський i чинили найжахливiшi лиходiйства. Розбудженiй ненавистi не досить було найстрашнiших кар, i коли якимись побоюваннями переймалися серця, то тiльки побоюваннями про те, чи муки виявляться достатньою розплатою за грiхи цих зловорожих смертникiв.

Тим часом сонце пiднялося високо i промiння його, просвiчуючи пурпуровий веларiй, наповнило амфiтеатр кривавим свiтлом. Пiсок набув огнистоi барви, i в цих полисках, у людських обличчях, як i в пустцi арени, яку за хвилину мала заповнити мука людська та звiряча лють, було щось моторошне. Здавалося, що в повiтрi висить жах i смерть. Люд, зазвичай веселий, тепер, охоплений ненавистю, мовчав. Обличчя мали жорстокий вигляд.

Та ось префект подав знак: тодi з'явився знову той самий старий, наряджений Хароном, який викликав на смерть гладiаторiв, i, пройшовши повiльним кроком через усю арену, посеред глухоi тишi знову тричi вдарив молотом у дверi.

В амфiтеатрi почувся глухий гамiр:

– Християни! Християни!..

Заскреготiли залiзнi грати в темних отворах, розляглися звичнi вигуки мастигофорiв: «На арену!», i за одну мить арена заповнилася натовпом постатей, що нагадували фавнiв, у кудлатих шкурах. Усi бiгли прудко, дещо гарячково, i, впавши в серединi круга навколiшки, пiдводили однi бiля iнших руки догори. Люд вирiшив, що це було прохання пощади, i, обурений таким боягузтвом, почав тупати, свистiти, жбурляти порожнiм посудом iз-пiд вина, обгризеними кiстками i горлати: «Звiрiв! Звiрiв!..» Але раптом сталося щось неочiкуване.

Зсередини волохатого гурту почувся спiв, i в ту ж мить залунав гiмн, який уперше почули в римському цирку:

		Christus regnat!..[367 - Христос царюе!.. (Лат.)]

Тодi подив охопив глядачiв. Смертники спiвали, пiдвiвши очi до веларiю. Зблiдлi обличчя, але натхненнi. Всi зрозумiли, що люди цi не прохають милосердя i, здаеться, не бачать нi цирку, нi люду, нi сенату, нi iмператора. «Christus regnat!» лунало все голоснiше, i в рядах, аж ген догори, не один iз глядачiв запитував себе: що це дiеться i хто такий цей Christus, який царюе в устах цих людей, змушених померти? А тим часом вiдчинено iншi гратчастi ворота й на арену стрiмко вирвалася з диким гавканням зграя собак: полових велетенських молоських собак iз Пелопоннесу, смугастих пiренейських i, схожих на вовкiв, кудлатих псiв iз Гiбернii, виголоджуваних навмисно, iз запалими боками й налитими кров'ю очима. Виття та скiмлення наповнило амфiтеатр. Християни, завершивши спiв, стояли навколiшках нерухомi, мовби скам'янiлi, тiльки зi стогоном повторюючи хором: «Pro Christo! Pro Christo!»[368 - За Христа! За Христа! (Лат.)]. Пси, вiдчувши людей пiд шкурами звiрiв i здивованi iх нерухомiстю, не посмiли на них одразу напасти. Однi спиналися на огорожу лож, мовби хотiли дiстатися глядачiв, iншi бiгали по колу, розлючено гавкаючи, наче ганялися за якимось невидимим звiром. Люд розгнiвався. Загули тисячi голосiв, однi з глядачiв наслiдували ричання звiрiв, другi гавкали, як собаки, третi цькували псiв усiма мовами. Амфiтеатр здригався вiд галасу. Роздражненi собаки то пiдскакували до тих, що стояли навколiшках, то задкували ще, клацаючи зубами, аж поки нарештi один iз молоських псiв устромив iкла в плече жiнки, що стояла навколiшках попереду всiх, i пiдiм'яв ii пiд себе.

Тодi десятки iх кинулися всередину гурту смертникiв, наче прорвались у вилом. Чернь перестала скаженiти, щоб дивитися з бiльшою увагою. Серед виття i хрипiв чулися ще жалiбнi чоловiчi та жiночi голоси: «Pro Christo! Pro Christo!», а на аренi качалися клубки з тiл собачих i людських. Кров текла тепер струмками з розтерзаних тiл. Пси виривали один в одного закривавленi шматки людського тiла. Запах кровi та розшарпаних нутрощiв забив аравiйськi пахощi й поширився по всьому цирку. Тепер уже тiльки де-не-де було видно поодинокi постатi навколiшках, що iх вiдразу ж iз виттям накривали рухливi зграi.

Вiнiцiй, що в ту хвилину, коли вбiгли християни, пiдвiвся й повернувся, щоб, згiдно з обiцянкою, вказати землекоповi, де серед людей Петронiя перебувае апостол, опустився на мiсце й сидiв iз обличчям мерця, споглядаючи скляними очима жахливе видовище. Спершу побоювання, що землекоп мiг помилитись i що Лiгiя може бути серед жертв, викликало в нього цiлковите зацiпенiння, а коли чув голоси: «Pro Christo!», коли бачив муки жертв, якi, помираючи, служили iстинi та своему Богу, його охопило вiдчуття, пронизуюче як найстрашнiший бiль, i все-таки нездоланне, що, коли Христос сам помер у муках i коли ось гинуть за нього тисячi, коли проливаеться море кровi, ще одна крапля нiчого не значить, i грiхом е навiть просити милосердя. Та думка йшла до нього з арени i пронизувала його зi стогонами помираючих, разом iз запахом iхньоi кровi. І все-таки молився й повторював пересохлими губами: «Христе, Христе, i твiй апостол молився за неi!» Потiм забувся, втратив вiдчуття, де вiн е, здавалося йому тiльки, що кров на аренi пiднiмаеться й пiднiмаеться, що вихлюпне з цирку на весь Рим. Зрештою не чув нiчого – нi виття собак, нi крикiв люду, нi голосiв августiанiв, якi раптом почали кричати:

– Хiлон зомлiв!

– Хiлон зомлiв! – повторив Петронiй, повертаючись у бiк грека.

А той зомлiв дiйсно й сидiв бiлий як полотно, iз закинутою назад головою, iз широко розкритим ротом, схожий на труп.

У ту хвилину почали виштовхувати новi зашитi в шкури жертви на арену.

Цi ставали навколiшки вiдразу ж, як i iхнi попередники, але втомленi собаки не хотiли iх шарпати. Лише декiлька псiв кинулися на тих, що стояли поближче, iншi ж повдягались i, задираючи догори закривавленi пащi, поводили боками та вiдчайдушно позiхали.

Тодi збуджений, сп'янiлий од кровi, збожеволiлий люд почав горлати пронизливими голосами:

– Левiв! Левiв! Випустiть левiв!..

Левiв приберiгали на день наступний, але в амфiтеатрах люд нав'язував свою волю всiм, i навiть iмператору. Лише Калiгула, зухвалий i мiнливий у своiх бажаннях, вiдважувався заперечувати, i навiть бувало, що наказував лупцювати юрбу киями, але й вiн найчастiше корився. Нерон, для якого оплески були над усе в свiтi, не заперечував нiколи, тим паче не заперечував тепер, коли йшлося про заспокоення роздратованого пiсля пожежi натовпу та про християн, на яких хотiв перекласти провину за скоене лихо.

Тож подав знак, аби вiдчинили кунiкул. Побачивши це, люд заспокоiвся вiдразу ж. Почулося скрипiння грат, за якими були леви. Собаки, вiдчувши iх, збилися докупи на протилежному краю круга, поскiмлюючи стиха, вони ж почали один по одному виходити на арену, величезнi, половi, з великими кудлатими головами. Сам iмператор повернув до них свое знуджене лице i приклав до ока смарагд, аби лiпше придивлятися. Августiани привiтали левiв оплесками; натовп рахував на пальцях, стежачи водночас пожадливо, яке враження справляе iхнiй вигляд на християн, що стоять навколiшках i знову повторюють незрозумiлi для бiльшостi, але дратiвнi слова: «Pro Christo! Pro Christo!..»

Одначе леви, хоча й були зголоднiлi, не поспiшали до жертв. Червонясте свiтло на аренi лякало iх, тож мружили очi, мовби ним заслiпленi; деякi лiниво потягалися своiми золотавими тiлами, iншi, роззявляючи пащi, позiхали, наче бажаючи показати глядачам своi страшнi iкла. Та поступово запах кровi й багато розтерзаних тiл, якi лежали на аренi, почали на них дiяти. Незабаром рухи iхнi стали неспокiйними, гриви настовбурчувалися, нiздрi з хропiнням втягували повiтря. Один iз левiв раптом припав до трупа жiнки з розшарпаним лицем i, ставши переднiми лапами на тiло, заходився злизувати колючим язиком загуслу кров, другий наблизився до християнина, що тримав на руках дитя, зашите в шкуру оленяти.

Дитя тремтiло вiд страху та плачу, хапаючись судорожно за шию батька, той же, прагнучи йому подовжити хоч на хвилину життя, намагався вiдiрвати його вiд шиi, аби тим передати, що стояли далi. Та крик i рух роздражнив лева. Видавши раптом коротке уривчасте ричання, прибив дитя одним ударом лапи i, захопивши в пащу голову батька, в одну мить розгриз ii.

Тодi й iншi леви кинулися на гурт християн. Кiлька жiнок не могли стримати крикiв жаху, але люд заглушив iх оплесками, якi, одначе, стихли, позаяк бажання дивитися перемогло. Бачили страшнi речi: голови зникали цiлком у пащах, груди розбивались одним ударом iклiв, вирванi серця й легенi; чувся трiск кiсток у зубах. Деякi леви, схопивши жертву за бiк або за поперек, металися шаленими стрибками по аренi, мовби шукаючи затишного мiсця, де могли б ii зжерти, iншi ж билися, спираючись на заднi лапи, схопившись переднiми, як борцi, й наповнюючи амфiтеатр своiм ревiнням. Люди вставали з мiсць. Іншi, покидаючи своi ряди, спускалися проходами вниз, аби лiпше бачити, i в тиснявi когось затоптали на смерть. Здавалося, захоплений натовп рушить зрештою на саму арену i спiльно з левами почне терзати людей. Часом чувся нелюдський вереск, часом оплески, часом ричання, буркотiння, клацання iклiв, виття собак, а часом тiльки стогони.

Імператор, тримаючи смарагд бiля ока, дивився тепер уважно. Лице Петронiя прибрало виразу огиди та презирства. Хiлона вже винесено з цирку.

А з кунiкулу виштовхували все новi жертви.

Із найвищого ряду в амфiтеатрi споглядав на них апостол Петро. Нiхто на нього не дивився, всi ж бо голови повернутi були до арени, тож пiдвiвсь i, як колись у винограднику Корнелiя благословляв на смерть i на вiчнiсть тих, кого мали схопити, так тепер хрестив тих, хто гинув пiд iклами звiрiв, i iхню кров, i iхнi муки, i мертвi тiла, перетворенi на безформне шмаття, i душi, якi вiдлiтали вiд кривавого пiску. Деякi пiдводили до нього очi, й тодi яснiшали iхнi лиця й усмiхалися, бачачи над собою, ген угорi, знак хреста. В нього ж розривалося серце, й вiн говорив: «О, Господи! Нехай буде воля твоя, бо для слави твоеi, для свiдчення iстини гинуть вiвцi моi! Ти менi iх пасти звелiв, отже передаю iх тобi, i ти, Господи, iх порахуй, вiзьми iх, зцiли рани iхнi, втiш у скорботi й дай бiльше щастя iм, анiж тут мук зазнали».

І хрестив одних за одними, общину за общиною, з любов'ю такою великою, наче були його дiтьми, яких оддавав просто в руки Христа. В цей час iмператор – чи то в самозабуттi, чи бажаючи, аби iгри перевершили все, що було до цього бачено в Римi, – прошепотiв кiлька слiв префектовi мiста, той же, спустившись iз пiдвищення, вiдразу ж попрямував до кунiкулу. Й навiть люд здивувався, коли за хвилину побачив, що грати знов одчиняються. Випустили тепер усяких звiрiв: тигрiв iз-над Євфрату, нумiдiйських пантер, ведмедiв, вовкiв, гiен i шакалiв. Усю арену вкрила рухлива хвиля шкур – смугастих, жовтих, полових, темних, брунатних i плямистих. Вчинилося сум'яття, в якiм очi не могли нiчого розрiзнити, окрiм шаленого перевертання клубкiв звiриних тiл. Видовище втратило подобу реальностi, перетворилося на криваву оргiю, на страшний сон, на потворний мiраж божевiльного розуму. Мiру було перебрано. Серед ричання, виття, скавулiння пролунав тут i там у рядах глядачiв пронизливий, iстеричний регiт жiнок, у яких урештi вичерпалися сили. Людям стало страшно. Обличчя спохмурнiли. Почулися голоси: «Досить! Досить!»

Але звiрiв легше було впустити, нiж прогнати. Імператор усе-таки знайшов спосiб очистити арену, поеднаний iз новою для люду розвагою. В усiх проходах мiж рядами з'явилися гурти чорних, струнких, прикрашених перами та сережками нумiдiйцiв iз луками в руках. Люд здогадався, що станеться, i привiтав iх радiсними криками, вони ж наблизилися до бар'ера i, приклавши стрiли до тятив, почали метати iх iз лукiв у скупчення звiрiв. Було це справдi нове видовище. Стрункi, чорнi тiла вiдхилялися назад, натягували гнучкi луки, випускаючи стрiлу за стрiлою. Бурчання тятив i свист оперених стрiл перемiшувався з виттям звiрiв i вигуками подиву глядачiв. Вовки, ведмедi, пантери та люди, якi ще залишилися живими, падали покотом одне бiля одного. Тут i там лев, вiдчувши в боцi стрiлу, рiзко повертав спотворену люттю пащу, аби схопити й розгризти ii. Іншi вили вiд болю. Дрiбнi звiрi з переляку наослiп металися по аренi або билися головами в грати, а тим часом стрiли дзижчали i дзижчали безперервно, поки все, що живе, полягло, смикаючись у смертних конвульсiях.

Тодi на арену вийшли сотнi циркових рабiв, озброених заступами, лопатами, мiтлами, тачками, корзинами для нутрощiв i мiшками з пiском. Однi змiнювали iнших, i на всьому крузi закипiла гарячкова робота. Швидко очищено його вiд трупiв, кровi й калу, перекопано, зрiвняно та посилано товстим шаром свiжого пiску. Пiсля чого вибiгли амурчики i почали розсипати пелюстки троянд, лiлiй i всiляких квiтiв. Запалено знову кадильницi та прибрано веларiй, бо сонце вже було доволi низько.

Глядачi ж, переглядаючись зi здивуванням, запитували одне в одного, що за видовище очiкуе iх iще нинiшнього дня.

Дiйсно, чекало таке, якого нiхто не сподiвався. Ось iмператор, який заздалегiдь покинув пiдвищення, опинився раптом на уквiтчанiй аренi, вдягнений у пурпурову мантiю, iз золотим вiнцем на головi. Дванадцять спiвакiв iз цитрами в руках рухалися за ним, вiн же, тримаючи срiбну лютню, урочистим кроком виступив на середину i, поклонившись кiлька разiв глядачам, пiдвiв до неба очi й певний час постояв, нiби очiкуючи натхнення.

Потiм ударив по струнах i заспiвав:

		Латони сонцесяйний сину,
		Тенеди, Кiлли, Хризи царю,
		Що, маючи в своiй опiцi
		Священний Ілiон,

		Вiддав його ахейцям гнiвним,
		Щоб на олтар святого храму
		З вогнем, запаленим для тебе,
		Троянцiв кров лилась?

		Тремтячi руки простягали,
		О Срiбнолукий, сивочолi,
		І матерi з грудей до тебе
		Несли свiй жаль,

		Щоб зглянувся на дiток iхнiх;
		І камiнь скарги тi почув би,
		Смiнтею, ти твердiший скелi,
		До людськоi бiди!

Пiсня поступово переходила в скорботну, повну болю елегiю. В цирку запанувала тиша. За хвилину iмператор, сам розчулений, спiвав далi:

		Формiнги ж мiг небесний голос
		Тужiння заглушити й крик,
		В очах iще й сьогоднi сльози,
		Як роси на квiтках,

		На лад сумний тiеi пiснi
		Воскресне з попелу i тлiну
		Пожежi, лиха, згуби день той…
		– Смiнтею, де ти був?

Тут голос його задрижав i зволожились очi. На вiях весталок з'явилися сльози, люд слухав тихо, перш нiж вибухнула буря тривалих оплескiв.

Тим часом iззовнi крiзь вiдчиненi для провiтрювання вомiторiiв дверi долiтало скрипiння повозiв, на якi складали кривавi останки християн, чоловiкiв, жiнок i дiтей, аби iх вивезти до страшних ям, якi називалися путикулами.

Апостол Петро охопив руками свою бiлу тремтячу голову й безмовно благав:

«Господи! Господи! Кому ж ти вiддав над свiтом владу? І ти ще хочеш закласти свою столицю в цьому мiстi?»




Роздiл LVII


Тим часом сонце спустилося до обрiю i мовби плавилося в призахiднiй загравi. Видовище завершилось. Люд почав покидати амфiтеатр i вихлюпуватися через вомiторii на мiсто. Августiани тiльки зволiкали, очiкуючи, поки спаде хвиля. Весь iхнiй гурт, покинувши своi мiсця, зiбрався бiля пiдвищення, де iмператор опинився знову, щоб вислухати похвали. Хоча глядачi не шкодували йому оплескiв одразу пiсля закiнчення пiснi, цього для нього було не досить, сподiвався ж бо шаленого захвату. Марно звучали тепер славослiв'я, марно весталки цiлували його «божественнi» руки, а Рубрiя схилилася до нього так, що аж рудувата ii голова торкнулася його грудей. Нерон був незадоволений i не мiг цього приховати. Дивувало його також i непокоiло водночас, що Петронiй зберiгае мовчанку. Якi-небудь хвалебнi слiвця, а разом з тим влучно вiдзначенi вдалi мiсця пiснi з його вуст були б йому в ту хвилину великою втiхою. Врештi, не витримавши, кивнув Петронiю i, коли той пiднявся на пiдвищення, сказав:

– Скажи…

І Петронiй вiдповiв холодно:

– Мовчу, бо не можу знайти слiв. Перевершив сам себе.

– Так i менi здавалось, одначе ж цей люд…

– Чи можна вимагати вiд метисiв, аби зналися на поезii?

– Отже, зауважуеш i ти, що не подякували менi так, як я на це заслужив?

– Бо невдалий час обрав.

– Чому?

– Тому, що мозок, задурманений запахом кровi, не здатний слухати уважно.

Нерон стиснув кулаки i вiдповiв:

– Ах! Цi християни! Спалили Рим, а тепер кривдять i мене. Якi ще кари для них вигадати?

Петронiй зрозумiв, що йде невiрним шляхом i що слова його чинять дiю, протилежну тiй, якоi вiн хотiв досягти, тож, бажаючи вiдвернути думку iмператора в iнший бiк, нахилився до нього i прошепотiв:

– Пiсня твоя чудова, але зроблю тобi тiльки одне зауваження: в четвертому рядку третьоi строфи метрика далеко не найкраща.

Нерон почервонiв од сорому, нiби його зловили на ганебному вчинку, подивився з перестрахом i вiдповiв так само тихо:

– Ти все помiчаеш!.. Знаю!.. Перероблю!.. Але нiхто бiльше не помiтив? Правда? Ти ж, заклинаю тебе любов'ю богiв, не говори нiкому… якщо… тобi життя дороге…

На це Петронiй нахмурив брови i з виразом нудьги та нехотi вiдповiв:

– Можеш мене, божественний, скарати на смерть, якщо тобi заважаю, та не лякай нею мене, позаяк боги лiпше знають, чи боюсь ii.

І, говорячи так, почав дивитись iмператору просто в вiчi, той же за хвилину вiдповiв:

– Не гнiвайся… Знаеш, що тебе люблю…

«Погана прикмета!» – подумав Петронiй.

– Хотiв сьогоднi запросити вас на бенкет, – вiв далi Нерон, – але волiю зачинитись i шлiфувати той клятий рядок третьоi строфи. Крiм тебе, помилку мiг помiтити ще Сенека, а може, й Секунд Карин, але зараз iх позбудуся.

Сказавши це, погукав Сенеку й повiдомив йому, що посилае його разом iз Акратом i Секундом Карином до Італii та в усi провiнцii по грошi, якi наказуе iм стягнути з мiст, зi знаменитих храмiв – словом, звiдусiль, де тiльки можна iх буде знайти або витиснути. Але Сенека, який зрозумiв, що його змушують бути грабiжником, святотатцем i розбiйником, рiшуче вiдмовився.

– Мушу iхати в село, повелителю, – сказав, – i там очiкувати смертi, позаяк я старий i нерви моi хворi.

Іберiйськi нерви Сенеки були мiцнiшими за Хiлоновi, й не такi вже хворi, але здоров'я його було загалом кепське, бо схожий був на тiнь i голова останнiм часом побiлiла повнiстю.

Нерон, подивившись на нього, подумав, що, може, дiйсно чекатиме недовго на його смерть, i вiдповiв:

– Не хочу наражати тебе на небезпеку подорожi, якщо хворий, але з любовi, що ii маю до тебе, бажаю тебе мати поблизу, тож, замiсть поiздки в село, зачинишся в своему домi й не покидатимеш його.

Пiсля чого розсмiявся й додав:

– Коли пошлю Акрата й Карина самих, то це все одно що послати вовкiв за вiвцями. Кого ж над ними поставити начальником?

– Постав мене, повелителю! – сказав Домiцiй Афр.

– Нi! Не хочу накликати на Рим гнiву Меркурiя, якого ви присоромили, перевершивши його у злодiйському ремеслi. Треба менi якого-небудь стоiка, як Сенека або як мiй новий друг-фiлософ Хiлон.

Сказавши це, почав оглядатись i запитав:

– А що сталося з Хiлоном?

Хiлон же, прийшовши до тями на свiжому повiтрi й повернувшись до амфiтеатру, ще коли iмператор спiвав, пiдступив ближче i сказав:

– Я тут, сяючий сину Гелiоса й Селени. Був хворим, але твiй спiв зцiлив мене.

– Пошлю тебе до Ахайi, – сказав Нерон. – Ти мусиш знати до аса, скiльки там е в кожному храмi.

– Учини так, о Зевсе, i боги припровадять тобi таку данину, якоi нiколи нiкому не припроваджували.

– Вчинив би так, але не хочу тебе позбавляти можливостi бачити iгри.

– О Ваале!.. – сказав Хiлон.

Але августiани, зрадiвши, що настрiй iмператора полiпшився, почали смiятися та кричати:

– Нi, нi, повелителю! Не позбавляй цього мужнього грека можливостi бачити iгри.

– Але позбав мене можливостi бачити цих крикливих капiтолiйських гусят, чий мозок, узятий разом, не заповнить i жолудевоi шкаралупки, – заперечив Хiлон. – Пишу ось, первородний сину Аполлона, гiмн по-грецьки на твою честь i тому хочу провести кiлька днiв у храмi муз, аби благати iх про натхнення.

– О, нi! – закричав Нерон. – Хочеш ухилитися вiд наступних iгор! Нiчого не вийде!

– Присягаюся, повелителю, що пишу гiмн.

– Так будеш писати вночi. Благай Дiану про натхнення, адже вона сестра Аполлона.

Хiлон опустив голову, поглядаючи зi злiстю на присутнiх, якi знову почали смiятись. Імператор же звернувся до Сенецiона й до Суiлiя Нерулiна:

– Уявiть собi, – сказав вiн, – iз призначених на сьогоднi християн удалось упоратися ледве що з половиною.

На це старий Аквiл Регул, великий знавець усього, що стосуеться амфiтеатру, подумав хвилину й зауважив:

– Тi видовища, в яких виступають люди sine armis et sine arte[369 - без зброi та без умiння (лат.).], тривають так само довго, але менш цiкаво.

– Накажу давати iм зброю, – вiдповiв Нерон.

А забобонний Вестин раптом вийшов iз стану задумливостi й запитав таемничим голосом:

– Чи помiтили ви, що вони, помираючи, щось бачать? Дивляться вгору й помирають, буцiм без страждань. Я певен: вони щось бачать…

Сказавши це, пiдвiв очi до отвору в даху амфiтеатру, над яким уже нiч почала розстилати свiй усипаний зiрками веларiй. Але решта августiанiв вiдповiли смiхом i жартiвливими припущеннями, що християни можуть бачити у хвилину смертi. Тим часом iмператор подав знак рабам зi смолоскипами i покинув цирк, а за ним весталки, сенатори, сановники й августiани.

Нiч була ясна, тепла. Перед цирком ще товпилися люди, що хотiли побачити iмператора, та якiсь похмурi й мовчазнi. Тут i там пролунали оплески i стихли вiдразу. Скрипучi повози все ще вивозили зi сполiарiю кривавi останки християн.

Петронiй i Вiнiцiй сидiли на ношах мовчки. Тiльки поблизу вiлли Петронiй запитав:

– Чи подумав ти про те, що я тобi говорив?

– Так, – вiдповiв Вiнiцiй.

– Чи ти вiриш, що тепер i для мене це справа найбiльшоi ваги? Мушу ii визволити наперекiр iмператору i Тигеллiну. Це боротьба, в якiй я твердо вирiшив перемогти, така собi гра, в якiй хочу виграти, хоч би й цiною власного життя… Сьогоднiшнiй день утвердив мене в цьому намiрi.

– Нехай тебе винагородить Христос!

– Ось побачиш.

Так розмовляючи, зупинилися перед дверима вiлли й зiйшли з нош. У цю хвилину якась темна постать наблизилася до них i запитала:

– Ти – шляхетний Вiнiцiй?

– Так, – вiдповiв трибун. – Чого тобi треба?

– Я – Назарiй, син Мiрiам; прийшов iз в'язницi й принiс тобi звiстку про Лiгiю.

Вiнiцiй поклав йому руку на плече i при свiтлi смолоскипа подивився йому в вiчi, не в силi вимовити й слова, але Назарiй вiдгадав запитання, що завмерло на його вустах, i вiдповiв:

– Поки що жива. Урс послав мене до тебе, пане, сказати, що вона лежить у гарячцi, молиться й повторюе твое iм'я.

А Вiнiцiй вiдповiв:

– Слава Христу, який може повернути ii менi.

Потiм, узявши Назарiя за руку, провiв його до бiблiотеки. За хвилину, одначе, надiйшов i Петронiй, аби чути iхню розмову.

– Хвороба вберегла ii вiд ганьби, нелюди цi бояться зарази, – сказав хлопець. – Урс i лiкар Главк не вiдходять од ii ложа нi вдень, нi вночi.

– Чи охоронцi лишилися тi самi?

– Так, пане, i Лiгiя в iхнiй кiмнатi. В'язнi, що були в нижньому примiщеннi, перемерли всi вiд пропасницi або задихнулися вiд спеки.

– Хто ти? – запитав Петронiй.

– Шляхетний Вiнiцiй мене знае. Я – син удови, в якоi мешкала Лiгiя.

– І християнин?

Хлопець поглянув запитливо на Вiнiцiя, але, бачачи, що той у цю хвилину молиться, пiдвiв голову i сказав:

– Так.

– Яким чином тобi вдаеться вiльно проходити до в'язницi?

– Я найнявся, пане, виносити тiла померлих i зробив це для того, щоб допомагати моiм братам i приносити iм iз мiста вiстi.

Петронiй почав придивлятись уважнiше до красивого обличчя хлопця, його блакитних очей i чорного густого волосся, пiсля чого запитав:

– З якого краю, хлопче?

– Я галiлеянин, пане.

– Чи хотiв би ти, щоб Лiгiя була вiльна?

Хлопець пiдвiв очi догори:

– Хоч би й сам потiм мусив померти.

У цей час Вiнiцiй перестав молитись i сказав:

– Скажи охоронцям, аби поклали ii до труни, як померлу. Добери собi помiчникiв, якi вночi разом iз тобою винесуть ii. Поблизу Смердючих Ям ви знайдете людей, якi чекатимуть на вас iз ношами, й оддасте iм труну. Охоронцям обiцяй од мене, що дам iм стiльки золота, скiльки зможе кожен понести у своему плащi.

І коли так сказав, обличчя його втратило звичний мертовний вираз, прокинувся в ньому воiн, якому сподiвання повернуло колишню енергiю.

Назарiй спалахнув од радостi й, пiдвiвши руки, закричав:

– Нехай Христос iзцiлить ii, тепер же вона буде вiльною!

– Гадаеш, охоронцi погодяться? – запитав Петронiй.

– Вони, пане? Тiльки знали б, що не чекае на них за це кара й муки!

– Саме так! – сказав Вiнiцiй. – Охоронцi хотiли погодитися навiть на ii втечу, тим паче дозволять ii винести, як мертву.

– Є, щоправда, чоловiк, – сказав Назарiй, – який перевiряе розжареним залiзом, чи тiла, що iх виносимо, е мертвi. Але цей бере всього по кiлька сестерцiiв за те, щоб не торкатися залiзом лиця покiйного. За один ауреус вiн торкнеться труни, а не тiла.

– Скажи йому, що вiн отримае повний гаманець ауреусiв, – сказав Петронiй. – Але чи зумiеш добрати певних помiчникiв?

– Зумiю добрати таких, якi за грошi продадуть власних дружин i дiтей.

– Де ж iх знайдеш?

– У самiй в'язницi або в мiстi. Охоронцi, якщо iм заплатити, впустять, кого захочу.

– У такому разi проведеш туди як найманця мене, – сказав Вiнiцiй.

Але Петронiй категорично почав його вiдраджувати, щоб цього не робив. Преторiанцi можуть його впiзнати навiть переодягненого, й тодi все пропало.

– Анi до в'язницi, анi до Смердючих Ям! – сказав вiн. – Треба, аби всi, й iмператор, i Тигеллiн були переконанi, що вона померла, iнакше вiдразу ж спорядять погоню. Пiдозру можемо приспати лише одним способом – коли ii вивезуть в Альбанськi гори або далi, на Сицилiю, ми залишимося в Римi. Через тиждень або два ти захворiеш i викличеш Неронового лiкаря, вiн тобi порадить виiхати в гори. Тодi поеднаетесь, а потiм…

Тут замислився на хвилину, а далi, махнувши рукою, мовив:

– Потiм настануть, може, iншi часи.

– Нехай Христос змилуеться над нею, – сказав Вiнiцiй, – бо ти говориш про Сицилiю, а вона хвора й може померти…

– Розмiстимо ii тим часом ближче. Їi вилiкуе саме повiтря, тiльки б вирвати iз в'язницi. Чи нема в тебе в горах якого-небудь орендаря, що йому ти можеш довiряти?

– Є! Маю! Авжеж! – вiдповiв поквапливо Вiнiцiй. – Є бiля Корiол у горах певний чоловiк, який на руках носив мене, коли я був iще дитям, i який любить мене й досi.

Петронiй подав йому таблички.

– Напиши до нього, аби прибув завтра. Гiнця пошлю негайно.

Сказавши це, погукав доглядача атрiю й оддав розпорядження. За кiлька хвилин раб на конi скакав уже крiзь нiч до Корiол.

– Хотiв би, – сказав Вiнiцiй, – аби Урс супроводжував ii в дорозi… Менi було б спокiйнiше…

– Так, пане, – сказав Назарiй, – це чоловiк надлюдськоi сили, який виламае грати й пiде за нею. Є одне вiкно над прямовисною, високою стiною, пiд яким охоронець не стоiть. Принесу Урсовi мотузку, а решту вiн зробить сам.

– Присягаюся Геркулесом! – сказав Петронiй. – Нехай вириваеться, як йому заманеться, але не разом iз нею i не через два або три днi пiсля неi, пiдуть за ним слiдом i виявлять ii схованку. Присягаюся Геркулесом! Чи хочете загубити себе i ii? Забороняю вам згадувати при ньому Корiоли, iнакше я умиваю руки.

Обидва визнали слушнiсть його зауваження й замовкли. Потiм Назарiй почав прощатись, обiцяючи прийти завтра на свiтанку.

Із охоронцями сподiвався домовитись iще цiеi ночi, але передовсiм хотiв забiгти до матерi, яка в цi непевнi та страшнi часи не мала через нього жодноi хвилини спокою. Помiчника вирiшив не шукати в мiстi, а знайти i пiдкупити кого-небудь iз тих, якi разом з ним виносили трупи iз в'язницi.

Перед тим як пiти, одначе, затримався ще i, вiдвiвши вбiк Вiнiцiя, почав шепотiти:

– Пане, я не скажу про наш намiр нiкому, навiть матерi, але апостол Петро обiцяв прийти до нас iз амфiтеатру, i йому я розповiм усе.

– Можеш у цьому домi говорити голосно, – вiдповiв Вiнiцiй. – Апостол Петро був у амфiтеатрi разом iз людьми Петронiя. Зрештою, я сам пiду з тобою.

І наказав подати собi плащ раба, пiсля чого обидва вийшли.

Петронiй глибоко зiтхнув.

«Бажав ранiше, – думав вiн, – аби померла вiд тiеi пропасницi, бо для Вiнiцiя було б це ще не найстрашнiшим. Але тепер готовий пожертвувати Ескулаповi золотий тринiг за ii видужання. Ах ти, Агенобарбе, хочеш собi влаштувати забаву зi страждань закоханого! Ти, Августо, спершу заздрила красi дiвчини, а тепер зжерла б ii живцем, тому що загинув твiй Руфiй… Ти, Тигеллiне, хочеш ii знищити на зло менi!.. Побачимо. Я вам говорю, що очi вашi не побачать ii на аренi: або помре власною смертю, або ii вирву у вас, як iз собачоi пащi… І вирву так, що не знатимете про це, а потiм, дивлячись на вас, думатиму: ото бовдури, яких Петронiй обвiв навколо пальця…»

І, задоволений собою, попрямував до триклiнiю, де разом з Евнiкою сiв вечеряти. Лектор читав iм у той час iдилii Феокрiта[370 - …iдилii Феокрiта… – Феокрiт iз Сиракуз (1-ша пол. IІІ ст. до н. е.) – засновник жанру буколiчноi поезii. Ідилiя у Феокрiта – невеликий вiрш, переважно на пастушу (буколiчну) тему.]. Надворi вiтер нагнав хмар з боку Соракту й раптова гроза порушила тишу погожоi лiтньоi ночi. Час вiд часу гуркiт грому розлягався над сiмома пагорбами, вони ж, поряд на своiх ложах за столом, слухали сiльського поета, який спiвучою дорiйською говiркою славив пастушу любов, i потiм, заспокоенi, готувалися до приемного вiдпочинку.

До того, щоправда, повернувся Вiнiцiй. Петронiй, довiдавшись про його повернення, вийшов до нього й запитав:

– Ну, що?.. Чи не придумали чогось нового i чи Назарiй пiшов уже до в'язницi?

– Так, – вiдповiв молодик, пригладжуючи мокре вiд дощу волосся. – Назарiй пiшов домовлятися з охоронцями, а я бачив Петра, який наказав менi молитись i сподiватися.

– То добре. Якщо все пiде благополучно, наступноi ночi можна буде ii винести…

– Орендар iз людьми мае бути на свiтаннi.

– Це дорога недалека. Спочинь тепер.

Але Вiнiцiй опустився навколiшки у своему кубiкулi й почав молитись.

На свiтанку прибув iз-пiд Корiол орендар Нiгер, привiвши з собою, згiдно з розпорядженням Вiнiцiя, мулiв, ношi й чотирьох надiйних людей, вiдiбраних iз британських рабiв, яких, зрештою, залишив передбачливо на постоялому дворi в Субурi.

Вiнiцiй, який не спав усю нiч, вийшов йому назустрiч, той же розчулився, бачачи свого молодого хазяiна, i, цiлуючи йому руки й очi, сказав:

– Любий, чи ти хворий, чи горе виссало в тебе кров з обличчя, бо ледве тебе з першого погляду впiзнав?

Вiнiцiй повiв його до внутрiшньоi колонади, ксисту, i там вiдкрив йому таемницю. Нiгер слухав iз зосередженою увагою, й на його мiцному, засмаглому обличчi вiдбивалося велике хвилювання, яке вiн навiть не намагався приховати.

– Так, значить, вона християнка? – вигукнув вiн.

І подивився запитливо в обличчя Вiнiцiя, а той здогадався, мабуть, про що питае його погляд селюка, бо вiдповiв:

– І я християнин…

Тодi в очах Нiгера блиснули сльози; з хвилину вiн мовчав, потiм, пiдвiвши догори руки, сказав:

– О, дякую тобi, Христе, що зняв бiльма з найдорожчих менi очей.

Потiм обняв голову Вiнiцiя i, плачучи вiд щастя, почав цiлувати його чоло.

Через якийсь час прийшов Петронiй, ведучи Назарiя.

– Гарнi новини! – вигукнув здалеку.

Новини дiйсно були гарнi. Передовсiм лiкар Главк ручався за життя Лiгii, хоча мала ту ж саму тюремну пропасницю, вiд якоi в Туллiанумi й по iнших в'язницях помирали щодня сотнi людей. Щодо охоронцiв i чоловiка, який перевiряв трупи розжареним залiзом, не було анi найменших труднощiв. Із помiчником, Аттiсом, теж домовились.

– Зробили ми отвори в трунi так, аби хвора могла дихати, – розповiдав Назарiй. – Уся небезпека в тому, що вона може застогнати або покликати, коли проходитимемо повз преторiанцiв. Але вона дуже ослабла i з самого ранку лежить iз заплющеними очима. Зрештою, Главк дав iй напiй снодiйний, який сам приготував iз принесених мною з мiста лiкiв. Вiко труни не буде прибите. Знiмете легко й заберете хвору до нош, ми ж укладемо в труну мiшок iз пiском, який мусите мати напоготовi.

Вiнiцiй, слухаючи тi слова, блiдий був як полотно, але слухав iз напруженою увагою, нiби заздалегiдь угадуючи, що Назарiй мае сказати.

– Чи iнших якихось тiл не виноситимуть iз в'язницi? – запитав Петронiй.

– Померло цiеi ночi з двадцятеро людей, а до вечора помре ще кiльканадцять, – сказав хлопець, – ми мусимо йти загальною вервечкою, але постараемося сповiльнити крок, аби вiдстати. На першому ж поворотi супутник мiй удавано закульгае. Таким чином, залишимося далеко позаду. Ви чекайте на нас бiля малого храму Лiбiтини. Якби тiльки Бог дав нiч найтемнiшу.

– Бог дасть, – сказав Нiгер. – Учора був ясний вечiр, а потiм раптово здiйнялася гроза. Сьогоднi небо знову чисте, але парить зранку. Тепер щоночi будуть дощi та грози.

– Чи йдете без свiтла? – запитав Вiнiцiй.

– Попереду лише несуть смолоскипи. Ви про всяк випадок будьте бiля храму Лiбiтини, як стемнiе, хоча зазвичай виносимо трупи близько пiвночi.

Замовкли, чути було тiльки прискорене дихання Вiнiцiя.

Петронiй звернувся до нього:

– Казав я вчора, що найлiпше було б, якби ми обидва залишились удома. Тепер усе-таки бачу, що й менi самому неможливо буде всидiти… Зрештою, коли б iшлося про втечу, треба було б дотримуватися бiльшоi обережностi, позаяк же ii виносять, як мертву, здаеться, нi в кого не виникне анi найменшоi пiдозри.

– Так, так! – вiдповiв Вiнiцiй. – Я мушу там бути. Сам ii вийму з труни.

– Коли вона вже буде в моему домi пiд Корiолами, вiдповiдаю за неi, – сказав Нiгер.

На тому скiнчилася розмова. Нiгер попрямував на постоялий двiр, до своiх людей. Назарiй, засунувши пiд тунiку гаманець iз золотом, вирушив до в'язницi. Для Вiнiцiя розпочався день, повний неспокою, гарячки, тривоги й очiкування.

– Справа мае пiти, бо добре задумана, – сказав йому Петронiй. – Лiпше, здаеться, неможливо. Ти мусиш прикидатися зажуреним i ходити в темнiй тозi. Але в цирку бувати треба. Нехай бачать тебе… Так усе обмiрковано, що не може бути розчарування. Але! Все-таки ти цiлковито впевнений у твоему орендарi?

– Вiн християнин, – вiдповiв Вiнiцiй.

Петронiй подивився на нього зi здивуванням, потiм, здвигуючи плечима, мовив, нiби сам до себе:

– Присягаюся Поллуксом! Як це, одначе, розповсюджуеться! І як укорiнюеться в душах людських!.. За такоi небезпеки люди вiдреклися б одразу вiд усiх богiв римських, грецьких i египетських. Це все-таки дивно… Присягаюся Поллуксом!.. Коли б я вiрив, що на свiтi щось iще вiд наших богiв залежить, обiцяв би кожному по шiсть бiлих бикiв, а Юпiтеру Капiтолiйському дванадцять… Але ти теж не скупись на обiтницi своему Христу…

– Я йому вiддав душу, – вiдповiв Вiнiцiй.

І розiйшлися. Петронiй повернувся до кубiкулу. Вiнiцiй же пiшов подивитися здалеку на в'язницю, звiдти пiшов аж до схилу Ватиканського пагорба, до тiеi хатини землекопа, в якiй iз рук апостола дiстав хрещення. Здавалося йому, що в тiй хатинi Христос вислухае його лiпше, нiж будь-де, тож, вiдшукавши ii та впавши на землю, напружив усi сили своеi зболiлоi душi в молитвi про милосердя й занурився в неi так, що забув, де вiн е i що з ним дiеться.

Пiсля полудня вже вивели його iз забуття звуки труб, якi долинали з Неронового цирку. Вийшов тодi з хатини й почав дивитися навколо очима людини, яка щойно прокинулась. Стояла спека й тиша, яку переривали тiльки часом звуки мiдi та невтомне цвiрчання коникiв. Парило, небо над мiстом було ще блакитне, але з боку Сабiнських гiр низько, над самим обрiем, збиралися темнi хмари.

Вiнiцiй повернувся додому. В атрii чекав на нього Петронiй.

– Був на Палатинi, – сказав. – З'явився там навмисно й навiть сiв грати в костi. В Анiцiя ввечерi бенкет, я обiцяв, що ми прийдемо, але тiльки по пiвночi, позаяк мушу виспатись. Принаймнi я там буду, i добре було б, якби й ти був.

– Чи не було яких-небудь вiстей од Нiгера або вiд Назарiя? – запитав Вiнiцiй.

– Нi. Побачимо iх лише опiвночi. А ти помiтив, що насуваеться гроза?

– Так.

– Завтра мае бути видовище: розпинатимуть християн, але, може, дощ стане на завадi.

Потiм пiдiйшов до Вiнiцiя i, торкнувшись його плеча, мовив:

– Але ii не побачиш на хрестi, лише в Корiолах. Присягаюся Кастором! Не вiддав би тiеi хвилини, в якiй ми ii визволимо, за всi геми Рима. Вечiр уже близько…

Дiйсно, смеркало, й темрява почала огортати мiсто ранiше, нiж зазвичай, через хмари, що закрили все видноколо. З настанням вечора пiшов великий дощ, який, паруючи на розпеченому денною спекою камiннi, наповнив туманом вулицi мiста. Потiм вiн то посилювався, то затихав, то знову налiтав короткими поривами.

– Ходiмо! – врештi сказав Вiнiцiй. – Через грозу можуть почати ранiше виносити тiла iз в'язницi.

– Час! – вiдповiв Петронiй.

І, накинувши галльськi плащi з каптурами, вийшли через садову хвiртку на вулицю. Петронiй озброiвся коротким римським кинджалом, сiкою, який брав завше iз собою в нiчнi походи.

Мiсто було через грозу безлюдним. Час вiд часу блискавка розтинала хмари, освiтлюючи яскравим спалахом зведенi заново або тi, що тiльки споруджуються, будинки й мокрi кам'янi плити, якими викладено було вулицi. При такому свiтлi побачили врештi пiсля доволi довгого шляху пагорб, на якому стояв маленький храм Лiбiтини, а пiд пагорбом – людей iз мулами та кiньми.

– Нiгере! – погукав тихо Вiнiцiй.

– Це я, пане! – озвався голос iз дощу.

– Все готово?

– Так, любий. Тiльки стемнiло, ми були вже на мiсцi. Але сховайтеся пiд кручею, бо промокнете наскрiзь. Яка гроза! Гадаю, буде град.

Дiйсно, побоювання Нiгера справдилися, позаяк невдовзi почав сипати град, спершу дрiбний, потiм усе бiльший i густiший. Одразу похолоднiшало.

Вони ж, стоячи пiд кручею, закритi вiд вiтру й крижаних куль, розмовляли притишеними голосами.

– Якщо нас хто й побачить, – сказав Нiгер, – не виникне нiякоi пiдозри, маемо вигляд людей, якi перестоюють грозу. Але боюся, щоб не вiдклали винесення трупiв до завтра.

– Град не падатиме довго, – сказав Петронiй. – Мусимо чекати хоча б i до ранку.

Дiйсно чекали, наслухаючи, чи не долетить до них вiдлуння жалобноi ходи. Град i справдi перестав, але вiдразу ж зашумiла злива. Часом зривався вiтер i приносив з боку Смердючих Ям жахливий трупний запах, бо тiла там закопували неглибоко й недбало.

Раптом Нiгер сказав:

– Бачу в туманi вогник… Один, другий, третiй… Це смолоскипи!

І звернувся до людей:

– Глядiть, щоб мули не форкали!..

– Ідуть! – сказав Петронiй.

Вогнi ставали все виразнiшими. За хвилину можна було вже розрiзнити хитливе пiд вiтром полум'я смолоскипiв.

Нiгер почав хреститися й шепотiти молитву. Тим часом похмура процесiя наближалась i врештi, порiвнявшись iз храмом Лiбiтини, спинилася. Петронiй, Вiнiцiй i Нiгер притислися мовчки до кручi, не розумiючи, що це значить. Але носii спинилися тiльки для того, щоб пообв'язувати собi лиця та роти ганчiрками для захисту вiд задушливого смороду, який бiля самих путикул був нестерпним, потiм пiдняли ношi з трунами й пiшли далi.

Одна тiльки труна лишилася на мiсцi напроти храму.

Вiнiцiй кинувся до неi, а за ним Петронiй, Нiгер i два раби-бритти з ношами.

Але перш нiж вони добiгли, в темрявi почувся пригнiчений голос Назарiя:

– Пане, перевели ii разом iз Урсом до Есквiлiнськоi в'язницi… Ми несемо iнше тiло! А ii забрали близько пiвночi!..

Петронiй, повернувшись додому, насупився як чорна хмара i навiть не намагався втiшати Вiнiцiя. Розумiв, що про визволення Лiгii з есквiлiнських пiдземель нема чого й думати. Здогадувався, що, мабуть, тому переведено ii з Туллiануму, щоб не померла вiд пропасницi та щоб не уникла призначеного iй амфiтеатру. Та це було доказом того, що за нею стежили й охороняли пильнiше, нiж iнших. Петронiю до глибини душi було жаль i ii, i Вiнiцiя, але, крiм того, мучила його й та думка, що вперше в життi щось йому не вдалось i що вперше вiн виявився переможеним у боротьбi.

«Фортуна, здаеться, мене покидае, – мовив собi, – але боги помиляються, коли гадають, що погоджуся на таке, примiром, життя, як у нього».

Тут глянув на Вiнiцiя, що також дивився на нього розширеними зiницями.

– Що з тобою? У тебе пропасниця? – мовив Петронiй.

А той вiдповiв якимсь дивним, пригнiченим i повiльним голосом, як хвора дитина:

– А я вiрю, що вiн може менi ii повернути.

Над мiстом затих останнiй гуркiт грому.




Роздiл LVIII


Триденний дощ, явище виняткове в Римi пiд час лiта, i град, який падав усупереч природному ладовi не лише вдень i ввечерi, але й серед ночi, перервали видовища. Народ захвилювався. Передбачали неврожай на виноград, а коли одного дня блискавка розплавила на Капiтолii бронзову статую Церери, звелено було приносити жертви до храму Юпiтера Рятiвника. Жерцi Церери пустили чутку, що гнiв богiв упав на мiсто з приводу занадто млявого виконання страти християн, отож чернь вимагала, щоб без огляду на погоду було прискорено подальший перебiг iгор, i радiсть охопила Рим, коли оголошено врештi, що пiсля трьох днiв перерви видовища поновляться.

Тим часом повернулась i гарна погода. Амфiтеатр iз самого зранку наповнився тисячами людей, iмператор прибув також рано з весталками i двором. Видовище мало розпочатися з боротьби християн мiж собою, тому iх одягли як гладiаторiв i дали iм усяку зброю, що слугувала професiйним бiйцям для наступального та оборонного бою. Але тут настало розчарування. Християни покидали на пiсок сiтки, вила, списи й мечi й одразу ж почали обiйматися та пiдбадьорювати одне одного перед муками та смертю. Тодi глибока образа та обурення заволодiли серцями публiки. Однi дорiкали iх за малодушнiсть i боягузтво, iншi стверджували, що тi не хочуть битися навмисно через ненависть до народу i щоб його позбавити радостi бачити мужню боротьбу. Врештi, за наказом iмператора, випустили на них справжнiх гладiаторiв, тi уклiнних i беззбройних перебили як оком змигнути.

Але, коли прибрали трупи, видовище перестало бути боротьбою, а змiнилося низкою мiфологiчних картин, задуманих самим iмператором. Отож побачили Геркулеса, який палае живим вогнем на горi Ета. Вiнiцiй здригнувся при думцi, що на роль Геркулеса призначити могли Урса, але, очевидно, черга не дiйшла ще до вiрного слуги Лiгii, бо на вогнищi згорiв якийсь iнший, зовсiм не вiдомий йому християнин. Зате в наступнiй картинi Хiлон, якого iмператор не хотiв одпускати з вистави, побачив своiх знайомих. Показували загибель Дедала[371 - Дедал, якому, згiдно з iншими версiями мiфу, вдалося долетiти з Криту до Сицилii, в римських амфiтеатрах гинув такою самою смертю, як Ікар. (Прим. авт.)] та Ікара. В ролi Дедала виступав Еврицiй, той самий старець, який свого часу вiдкрив Хiлону знак риби, а в ролi Ікара – син його, Кварт. Обох за допомогою хитромудроi машинерii пiднято вгору, а потiм з величезноi висоти скинуто раптово на арену, причому молодий Кварт упав так близько до iмператорського подiуму, що оббризкав кров'ю не тiльки внутрiшне оздоблення, але також оббитi пурпуром поруччя. Хiлон не бачив падiння, бо заплющив очi, чув лише глухий удар тiла, а коли за хвилину побачив кров бiля себе, мало не зомлiв удруге. Та картини змiнювалися швидко. Соромiтнi муки дiвчат, гвалтованих перед смертю гладiаторами, що були переодягненi звiрами, розвеселили публiку. Їй показали жриць Кiбели й Церери, показали Данаiд, показали Дiрку[372 - Дiрка – у грецькiй мiфологii дружина фiванського царя Лiка, що багато рокiв утискувала коханку Зевса Антiопу. Коли сини Зевса й Антiопи Зет i Амфiон виросли й захопили Фiви, вони стратили Дiрку, прив'язавши ii до рогiв дикого бика.] й Пасiфаю[373 - Пасiфая – дочка бога Гелiоса, дружина критського царя Мiноса. За те, що Мiнос порушив свою обiцянку принести в жертву Посейдону величезного бика, Посейдон навiяв Пасiфаi пристрасть до тварини; вiд цього зв'язку народився потворний людино-бик Мiнотавр.], показали врештi дiвчаток, яких розривали дикi конi. Глядачi аплодували все новим вигадкам iмператора, який, пишаючись ними та хмiлiючи вiд оплескiв, не вiдставляв тепер анi на хвилину смарагда вiд ока, спостерiгаючи за бiлими тiлами, якi терзали залiзом, та за конвульсiями жертв. Було зображено й картини з iсторii мiста. Пiсля дiвчат побачили Муцiя Сцеволу, рука якого, прив'язана до тринога з вогнем, наповнювала запахом горiлого м'яса амфiтеатр, але який, як справжнiй Сцевола, стояв без единого стогону, з очима, зведеними догори, шепочучи молитву почорнiлими губами. Коли його добили й тiло виволокли до сполiарiю, настала звична полуденна перерва. Імператор iз весталками та августiанами покинули амфiтеатр i попрямували до навмисно спорудженого пурпурового намету, в якому приготовлено для нього та гостей розкiшний прандiум. Глядачi здебiльшого, за його прикладом, вийшли на повiтря, розташовувалися мальовничими гуртами навколо намету, щоб дати вiдпочинок утомленим од тривалого сидiння кiнцiвкам i спожити страви, якi з ласки iмператора щедро розносили раби. Найдопитливiшi тiльки, покинувши своi мiсця, спустилися на саму арену i, торкаючись пальцями липкого вiд кровi пiску, розводилися як знавцi та любителi про те, що вже вiдбулось, i про те, чого ще очiкувати. Незабаром, одначе, пiшли й цi, аби не спiзнитися на частування; залишилися тiльки декiлька людей, яких утримала не допитливiсть, а жалiсть до майбутнiх жертв.

Цi причаiлись у проходах або на нижнiх рядах, а тим часом розрiвняли арену й почали копати в нiй ями, одну бiля одноi, по всiй площi, рядами вiд краю до краю, так що останнiй ряд виявився за кiльканадцять крокiв од iмператорського подiуму. Знадвору долiтав гамiр люду, крики й оплески, а тут з гарячковим поспiхом робилися приготування до якихось нових мук. Несподiвано вiдчинилися кунiкули, i з усiх отворiв, якi виходили на арену, почали виганяти християн – вони були оголенi й несли хрести на спинах. Зароiвся вiд них увесь амфiтеатр. Бiгли старцi, зiгнувшись пiд тягарем дерев'яних брусiв, бiля них чоловiки у розквiтi сил, жiнки з розпущеним волоссям, яким намагалися прикрити свою голизну, хлопцi-пiдлiтки й малi дiти. Хрести здебiльшого, як i жертви, увiнчано було квiтами. Цирковi служителi, шмагаючи нещасних батогами, змушували iх класти хрести бiля приготовлених ям i самим ставати поряд. У такий спосiб мали загинути тi, кого першого дня iгор не встигли кинути на розтерзання собакам i диким звiрам. Тепер хапали iх чорнi раби i, кладучи навзнак на хрестi, почали прибивати iм руки до поперечин ретельно та швидко, аби публiка, повернувшись по закiнченнi перерви, застала вже всi хрести поставленими. В усьому амфiтеатрi розлягався тепер стукiт молоткiв, який вiдлунював у верхнiх рядах i долiтав аж на площу навколо амфiтеатру та пiд намет, у якому iмператор частував весталок i придворних. Там пили вино, насмiхалися над Хiлоном i шепотiли дивнi слова на вухо жрицям Вести; на аренi ж кипiла робота, цвяхи впивалися в руки й ноги християн, шурхотiли лопати, засипаючи землею ями, в якi було поставлено хрести.

Серед жертв, до яких тiльки за хвилину мала надiйти черга, був Крисп. Леви не встигли його розтерзати, тож призначено йому хрест, а вiн, завше готовий до смертi, радiв думцi, що настае його година. Вигляд у нього був незвичний, бо висохле його тiло було зовсiм оголене, тiльки пов'язка на стегнах, а на головi був вiнок iз троянд. Але в очах у нього блищала та ж сама невичерпна енергiя й те ж саме обличчя, суворе i фанатичне, дивилось iз-пiд вiнка. Не змiнилось i його серце, бо як колись у кунiкулi погрожував гнiвом Господнiм пообшиваним у шкури побратимам, так i сьогоднi грiзно засуджував iх, замiсть того аби втiшати.

– Дякуйте Спасителю, – говорив вiн, – що дозволяе вам померти такою смертю, якою помер сам. Може, частину грiхiв ваших за це буде вам вiдпущено – все одно дрижiть, бо справедливостi мае бути дотримано i не може бути однаковоi нагороди для злих i добрих.

А словам його вторив стукiт молоткiв, якими прибивали руки й ноги жертв. Усе бiльше хрестiв здiймалося на аренi, вiн же звертався до тих, що стояли ще кожне бiля свого хреста:

– Бачу розверсте небо, але також бачу й розверсту безодню… Сам не знаю, чи зможу звiтувати Господу за свое життя, хоча вiрив, i ненавидiв зло, i боюся не смертi, а воскресiння, не мук, а суду, бо настае день гнiву.

У цю мить з-помiж ближнiх рядiв озвався спокiйний i врочистий голос:

– Не день гнiву, а день милосердя, день спасiння та блаженства, бо говорю вам, що Христос пригорне вас, утiшить i посадить по праву руку. Сподiвайтесь, бо небо розкриваеться перед вами.

На тi слова всi погляди звернулися до лав; навiть тi, що вже висiли на хрестах, пiдвели блiдi, змученi обличчя й подивилися в бiк мовця.

А вiн наблизився аж до огорожi, що оточувала арену, й почав хрестити iх.

Крисп простягнув до нього руку, буцiм бажаючи його вдарити, але побачивши його лице, опустив руку, колiна пiдломилися пiд ним, а вуста прошепотiли:

– Апостол Павло!

На великий подив циркових служителiв, усi стали навколiшки, кого ще не встигли розiпнути, i Павло з Тарса звернувся до Криспа:

– Криспе, не погрожуй iм, бо ще сьогоднi будуть iз тобою в раю. Ти вважаеш, що iх буде засуджено? Але хто iх засудить? Невже це зробить Бог, який оддав за них Сина свого? Невже Христос, який помер заради iхнього спасiння, як вони помирають для слави iменi його? І як iх засудити може той, що любить? Хто звинувачуватиме обранцiв Божих? Хто скаже на цю кров: «Проклята?»

– Я ненавидiв зло, отче, – вiдповiв старий священик.

– Христос велiв любити людей iще дужче, нiж ненавидiти зло, бо вчення його е любов, а не ненависть.

– Согрiшив я в годину смертi, – вiдповiв Крисп.

І почав бити себе кулаками в груди.

Тут розпорядник наблизився до апостола й запитав:

– Хто ти, що розмовляеш iз засудженими?

– Римський громадянин, – вiдповiв спокiйно Павло.

Потiм, звернувшись до Криспа, сказав:

– Сподiвайся, бо це день милостi, й помри спокiйно, рабе Божий.

Два негри пiдiйшли в ту хвилину до Криспа, щоб покласти його на хрест, а вiн глянув iще раз навколо й вигукнув:

– Браття моi, молiться за мене!

І лице його втратило звичну суворiсть; кам'янi риси прибрали виразу спокою та тихоi радостi. Сам розкинув руки вздовж поперечини хреста, щоб полегшити роботу, i, дивлячись просто в небо, почав гаряче молитися. Здавалося, нiчого не вiдчувае, бо коли цвяхи впивалися в його долонi, анi найменшого здригання не було в його тiлi, анi на обличчi його не з'явилося жодноi гримаси болю: молився, коли прибивали йому ноги, коли пiдiймали хрест i втоптували навколо землю. Лише коли глядачi зi смiхом та вигуками почали заповнювати амфiтеатр, брови старого ледь ворухнулися, буцiм од гнiву, що язичницький люд порушуе тишу та спокiй блаженноi його смертi.

На той час поставлено було всi хрести, так що на аренi утворився нiби лiс iз людьми, якi висiли на деревах. На поперечини хрестiв i на голови мученикiв падали променi сонця, на аренi ж широкi тiнi, створюючи чорнi переплутанi грати, мiж якими просвiчував жовтий пiсок. Було це видовище, в якому публiцi головну розкiш становило повiльне вмирання людей. Але нiколи ранiше не бачили такоi густоти хрестiв. Арена була ними набита так щiльно, що служителi насилу мiж ними протискувалися. Скраю висiли переважно жiнки, але Криспа, як проводиря, поставлено якраз проти iмператорського подiуму, на величезному хрестi, обвитому внизу жимолостю. Нiхто з жертв iще не сконав, але деякi з тих, яких прибито найпершими, зомлiли. Нiхто не стогнав i не благав пощади. Однi висiли з головами, похиленими на плече або на груди, нiби вони спали, iншi буцiм у задумi, деякi дивилися ще в небо й тихо ворушили вустами. У цьому страшному лiсi хрестiв, у цих розiпнутих тiлах, у мовчаннi жертв було все-таки щось зловiсне. Люд, який пiсля частування, ситий i веселий, заходив з вигуками до цирку, замовк, не знаючи, на якому тiлi затримати погляд i що думати. Голизна розпластаних на хрестах жiночих тiл перестала дражнити почуття глядачiв. Не билися навiть об заклад, хто ранiше сконае, що робили завжди, коли на аренi було менше розiп'ятих. Здавалося, що iмператор нудьгуе також, бо, вертячи головою, поправляв лiнивим рухом свое намисто, а лице його було в'ялим i сонним.

У цей час Крисп, який висiв напроти нього i мав хвилину тому очi заплющенi, розплющив iх i почав дивитися на iмператора.

Обличчя його знову набуло такого грiзного виразу, а очi запалали таким вогнем, що августiани почали перешiптуватися, вказуючи на нього пальцями, i, зрештою, сам iмператор звернув на нього увагу i неквапно приклав до ока смарагд.

Запанувала мертва тиша. Очi глядачiв утупленi були в Криспа, який намагався поворушити правою рукою, нiби хотiв ii вiдiрвати вiд поперечини.

За хвилину груди його випнулися так, що проступили ребра, i вiн закричав:

– Матеревбивця! Лихо тобi!

Почувши цю смертельну образу, кинуту володарю свiту перед тисячним натовпом, августiани затаiли подих. Хiлон обмер. Імператор здригнувся й випустив iз пальцiв смарагд.

Люд також затих. Голос Криспа розлягався все голоснiше по всьому амфiтеатру:

– Лихо тобi, убивце дружини i брата, лихо тобi, антихристе! Безодня розкриваеться пiд тобою, смерть простягае до тебе руки, i могила чекае на тебе. Лихо тобi, живий трупе, бо помреш у жаховi та будеш проклятим навiки!..

І не в силi вiдiрвати прибиту до хреста руку, люто напружуючись, страшний, за життя ще схожий на скелет, нездоланний, як доля, тряс бiлою бородою над Нероновим подiумом, розсипаючи при цьому рухами голови пелюстки троянд iз свого вiнка.

– Лихо тобi, вбивце! Переповнилась мiра, й година твоя наближаеться!..

Тут напружився ще раз: здавалося, за хвилину вiдiрве вiд хреста руку i простягне ii грiзно над iмператором, але раптом виснаженi руки його витяглися ще дужче, тiло обвисло, голова впала на груди, i вiн сконав.

У лiсi хрестiв слабкiшi почали теж засинати вiчним сном.




Роздiл LIX


– Повелителю, – говорив Хiлон, – тепер море, як маслинова олiя, i хвилi наче сплять… iдьмо до Ахайi. Там чекае на тебе слава Аполлона, там чекають на тебе вiнки, трiумфи, там люди тебе обожнюють, i боги приймуть як рiвного собi гостя, тут же, повелителю…

І замовк, бо нижня губа почала в нього трястися так сильно, що слова перейшли в якiсь незрозумiлi звуки.

– Поiдемо по закiнченнi iгор, – вiдповiв Нерон. – Знаю, що й так уже дехто називае християн innoxia corpora[374 - невиннi тiла (лат.).]. Якби я поiхав, захотiли б це повторювати всi. Чого ти боiшся, трухлявий пню?

Сказавши це, нахмурив брови, але подивився запитливо на Хiлона, мовби очiкуючи вiд нього пояснень, бо тiльки удавав iз себе холоднокровного. На останнiй виставi сам злякався слiв Криспа i, повернувшись додому, не мiг заснути вiд лютi й сорому, та водночас i вiд страху. В цю мить забобонний Вестин, який слухав мовчки iхню розмову, озирнувся навколо i сказав таемничим голосом:

– Послухайся, повелителю, цього старого: у християнах i справдi е щось дивовижне… iхне божество даруе iм легку смерть, але може бути мстивим.

На це Нерон квапливо заперечив:

– Це не я влаштовую iгри. Це Тигеллiн.

– Авжеж! Це я, – вiдповiв Тигеллiн, почувши вiдповiдь iмператора. – Це я i смiюся собi зi всiх богiв християнських. Вестин, повелителю, набитий забобонами мiхур, а цей одважний грек готовий померти зi страху при виглядi квочки, що захищае своiх курчат.

– Це добре, – сказав Нерон, – але накажи вiдтепер одрiзати християнам язики або затикати кляпом рот.

– Їм заткне його вогонь, о божественний.

– Лихо менi! – простогнав Хiлон.

Але iмператор, якому зухвала самовпевненiсть Тигеллiна додала духу, почав смiятись i сказав, показуючи на старого грека:

– Дивiться, який вигляд мае нащадок Ахiллеса!

І справдi Хiлон мав страшний вигляд. Рештки волосся на головi зовсiм посивiли, на обличчi застиг вираз якогось безмiрного неспокою, тривоги та пригнiченостi. Здавався часом одурманеним i напiвпритомним. Часто не вiдповiдав на запитання, часом знову впадав у гнiв i робився зухвалим, так що августiани волiли його не зачiпати.

Така хвилина настала тепер.

– Робiть зi мною, що хочете, а я на iгри бiльше не пiду! – закричав розпачливо, клацнувши пальцями.

Нерон подивився на нього через якийсь час i звернувся до Тигеллiна:

– Простежиш, аби в садах цей стоiк був бiля мене. Хочу бачити, яке враження справлять на нього нашi смолоскипи.

Хiлон злякався, одначе, погрози, що прозвучала в голосi iмператора.

– Повелителю, – сказав, – нiчого не роздивлюся, бо не бачу вночi.

А iмператор одповiв зi страшним усмiхом:

– Нiч буде ясна, як день.

Потiм повернувся до iнших августiанiв, з якими почав розмовляти про змагання, що iх мав намiр улаштувати пiд кiнець iгор.

До Хiлона пiдiйшов Петронiй i, торкнувшись його плеча, сказав:

– Хiба не говорив я тобi? Не витримаеш.

А той вiдповiв:

– Хочу напитись…

І простягнув дрижачу руку до кратера з вином, але не встиг його донести до рота, Вестин, бачачи це, вiдiбрав у нього посудину, потiм, присунувшись близько, запитав iз цiкавiстю й переляком:

– Фурii тебе переслiдують? Чи що?..

Старий дивився на нього якийсь час iз розкритим ротом, нiби не зрозумiв запитання, i заморгав очима.

А Вестин повторив:

– Фурii тебе переслiдують?

– Нi, – вiдповiв Хiлон, – але передi мною пiтьма.

– Як це пiтьма?.. Нехай боги змилуються над тобою! Як це пiтьма?

– Пiтьма жахлива й непроглядна, в якiй щось рухаеться i щось iде до мене. Але я не знаю що i боюся.

– Я завжди був певен, що вони чаклуни. Чи тобi що-небудь сниться?

– Нi, бо не сплю. Я не думав, що iх так скарають.

– Тобi iх жаль?

– Навiщо ви проливаете стiльки кровi? Ти чув, що говорив той, iз хреста? Лихо нам!

– Чув, – вiдповiв тихо Вестин. – Але ж то палii.

– Неправда!

– І вороги роду людського.

– Неправда!

– І отруювачi вод.

– Неправда!

– І вбивцi дiтей…

– Неправда!

– Як же? – запитав здивовано Вестин. – Ти ж сам це говорив i вiддав iх у руки Тигеллiна!

– Тому й огорнула мене пiтьма i смерть iде до мене… Часом здаеться менi, що я вже помер i ви також.

– Нi! То вони помирають, а ми живi. Але скажи менi: що вони бачать, помираючи?

– Христа…

– То iхнiй бог? Чи вiн могутнiй?

Але Хiлон вiдповiв також запитанням:

– Що то за смолоскипи мають палати в садах? Чув, що казав iмператор?

– Чув i знаю. Їх називають «сарментицii» та «семiаксii»[375 - Семiаксii – буквально «напiвколесованi», презирливо-iронiчна назва раннiх християн, яких спалювали на стовпах, обкладених хмизом.]… одягають на них жалобнi тунiки, просоченi смолою, прив'язують iх до стовпiв i пiдпалюють… Тiльки б iхнiй бог не наслав на мiсто якого-небудь лиха… Семiаксii! То страшна мука!

– Лiпше це, бо не буде кровi, – вiдповiв Хiлон. – Накажи рабовi подати менi кратер до рота. Хочу випити, а розливаю вино, бо рука дрижить од старостi…

Іншi розмовляли в той час також про християн. Старий Домiцiй Афр насмiхався над ними.

– Їх так багато, – сказав, – що вони могли б розпалити громадянську вiйну, i, пам'ятаете, були побоювання, чи не захочуть захищатися. А вони гинуть, як вiвцi.

– Нехай би спробували iнакше! – сказав Тигеллiн.

На це озвався Петронiй:

– Помиляетесь. Вони захищаються.

– Яким же чином?

– Терпiнням.

– Це новий спосiб.

– Авжеж. Але чи можете стверджувати, що вони помирають, як звичайнi злочинцi? Нi! Вони помирають так, як нiби злочинцями були тi, хто iх засуджуе на смерть, тобто ми й увесь римський люд.

– Що за дурницi! – вигукнув Тигеллiн.

– Нiс abdera![376 - Прислiв'я, що означае: ось найдурнiший iз дурнiв. (Прим. авт.)] – вiдповiв Петронiй.

Але iншi, враженi влучнiстю його зауваження, почали переглядатися з подивом i повторювати:

– Правда! Є щось незвичайне й дивовижне в iхнiй смертi.

– Говорю вам, що вони бачать свого бога! – вигукнув Вестин.

Тодi кiлька августiанiв звернулося до Хiлона:

– Гей, старий, ти iх знаеш добре: скажи нам, що вони бачать?

А грек виплюнув собi на тунiку вино й вiдповiв:

– Воскресiння!..

І затрусився так, що тi, якi сидiли ближче до нього, вибухнули голосним смiхом.




Роздiл LX


Вже кiлька ночей пiдряд Вiнiцiй проводив не вдома. Петронiю спадало на думку, що вiн, може, знову склав якийсь новий план i працюе над звiльненням Лiгii з Есквiлiнськоi в'язницi, одначе не хотiв його нi про що запитувати, щоб не зашкодити роботi. Цей витончений скептик зробився теж до певноi мiри забобонним, а радше вiдтодi, як не вдалося вирвати дiвчину з мамертинського пiдземелля, перестав вiрити у свою зiрку. Не розраховував, зрештою, i тепер на добрий результат зусиль Вiнiцiя. Есквiлiнська в'язниця, облаштована нашвидкуруч iз пiдвалiв будинкiв, якi зруйновано для створення перешкоди пожежi, не була насправдi такою страшною, як старий Туллiанум бiля Капiтолiю, але охороняли ii значно суворiше. Петронiй розумiв прекрасно, що Лiгiю переведено туди тiльки для того, щоб не померла й не уникнула амфiтеатру, отже легко йому було здогадатися, що саме з цiеi причини мусять ii пильнувати як ока в лобi.

– Певно, – говорив вiн собi, – iмператор iз Тигеллiном призначають ii на якесь особливе, страшнiше вiд усiх видовище, i Вiнiцiй скорiше сам загине, нiж зумiе ii звiльнити.

Вiнiцiй, одначе, теж втратив сподiвання, що йому вдасться ii визволити. Нинi мiг це зробити лише Христос. Молодому трибуновi вже йшлося тiльки про те, щоб мiг iз нею побачитись у в'язницi.

З якогось часу не давала йому спокою думка, що Назарiй влаштувався ж усе-таки в Мамертинськiй в'язницi як найманець для винесення трупiв, отже, вирiшив i собi спробувати цей шлях.

Пiдкуплений за величезну суму доглядач Смердючих Ям погодився його взяти в число своiх людей, яких щоночi посилав за трупами до в'язницi. Небезпеки бути впiзнаним для Вiнiцiя було небагато. Цьому сприяли: темрява, одяг раба й погане освiтлення в'язницi. Зрештою, кому могло спасти на думку, щоб патрицiй, онук i син консулiв, мiг перебувати серед могильщикiв, наражаючись на небезпеку вдихання випарiв в'язницi та Смердючих Ям, став до роботи, до якоi людей змушувала тiльки неволя або надзвичайнi злиднi?

Але вiн, коли настав довгожданий вечiр, з радiстю обв'язав стегна та обгорнув голову ганчiркою, просоченою скипидаром, i з хвилюванням у серцi вирушив разом з гуртом iнших могильщикiв на Есквiлiн.

Преторiанцi, якi охороняли в'язницю, не чинили iм перешкод, усi ж бо забезпеченi були вiдповiдними тесерами, якi центурiон перевiряв при свiтлi лiхтаря. За хвилину великi залiзнi дверi вiдчинилися перед ними, i вони ввiйшли.

Вiнiцiй побачив перед собою величезний склепiнчастий пiдвал, iз якого був вихiд до iнших. Тьмянi каганцi освiтлювали примiщення, переповнене людьми. Однi лежали пiд стiнами, чи то зануренi в сон, чи то мертвi. Іншi оточили велику посудину з водою, що стояла посерединi, з якоi пили, наче змученi пропасницею, деякi сидiли на землi, обпершись лiктями на колiна та обхопивши голову руками, де-не-де спали дiти, попритулявшись до матерiв. Навколо чулися то стогони й голосне прискорене дихання хворих, то плач, то шепотiння молитви, то спiв гiмну впiвголоса, то прокльони охоронцiв. У задушливому повiтрi пiдземелля вiдчувався трупний сморiд. У похмурих глибинах ворушилися темнi постатi, ближче ж, при миготливих каганцях, видно було блiдi, переляканi обличчя, виснаженi голодом, зi згаслими або запаленими гарячкою очима, з посинiлими губами, зi струмками поту на лобах i злиплим волоссям. По кутках голосно марили хворi, iншi просили води, деякi – щоб iх вели на смерть. А була ж це в'язниця менш страшна, нiж старий Туллiанум. У Вiнiцiя вiд вигляду цього пiдвалу пiдкосилися ноги й перехопило подих. Вiд думки, що Лiгiя перебувае в цьому жахливому убозтвi, волосся заворушилося на головi, а на вустах завмер крик розпачу. Амфiтеатр, iкла диких звiрiв, хрести – все було лiпше вiд цих страхiтливих, заповнених трупним смородом пiдземель, у яких благальнi людськi голоси повторювали з усiх куткiв:

– Ведiть нас на смерть!

Вiнiцiй впився нiгтями в долонi, бо вiдчував, що слабне i ось-ось знепритомнiе. Все, що досi пережив, любов i скорботу, заступило бажання смертi.

Раптом пролунав поряд з ним голос доглядача Смердючих Ям:

– А скiльки маете нинi трупiв?

– Буде з дюжину, – вiдповiв тюремний наглядач, – але до ранку буде бiльше, бо там уже деякi доходять пiд стiнами.

І почав нарiкати на жiнок, якi переховують мертвих дiтей, щоб довше iх мати бiля себе i не вiддавати, поки можна, до Смердючих Ям. Доводиться вiдшукувати трупи лише по запаху, через них повiтря, й так страшне, псуеться ще дужче. «Волiв би бути рабом у сiльському ергастулi, – сказав вiн, – анiж охороняти цих собак, якi гниють за життя». Доглядач Ям утiшав його, стверджуючи, що його служба не легша. Протягом цього часу до Вiнiцiя повернулося вiдчуття реальностi, й вiн почав роззиратися в пiдземеллi, в якому марно шукав очима Лiгiю, думаючи при тому, що може ii взагалi не побачити, допоки буде жива. Пiдвалiв таких було кiльканадцять, сполучених мiж собою щойно викопаними коридорами, могильщики ж заходили тiльки в тi примiщення, з яких треба було забирати тiла померлих, тож Вiнiцiя охопив страх: захiд, що коштував йому стiлькох зусиль, може виявитися марним.

На щастя, його патрон прийшов йому на допомогу.

– Трупи зараз же треба виносити, – сказав вiн, – бо зараза найдужче передаеться через них. Інакше помрете й ви, i в'язнi.

– На всi пiдвали нас десятеро, – вiдповiв наглядач, – i мусимо ж спати.

– То я тобi залишу чотирьох моiх людей, якi вночi ходитимуть по пiдвалах i дивитимуться, чи не помер хто.

– Вип'емо завтра, якщо це зробиш. Кожен труп нехай заносять на перевiрку, бо прийшов наказ, аби померлим протикати шию, а потiм одразу ж з ними до Ям!

– Добре, але ж вип'емо! – вiдповiв доглядач.

Потiм визначив чотирьох людей, а серед них i Вiнiцiя, з рештою заходився вкладати трупи на носилки.

Вiнiцiй зiтхнув. Був певен принаймнi, що тепер вiдшукае Лiгiю.

І передовсiм почав ретельно оглядати перше пiдземелля. Заглядав у всi темнi кутки, куди майже не доходило свiтло каганця, оглянув тих, якi спали пiд стiнами, вкритi ганчiр'ям, обдивився тяжкохворих, яких стягли в окремий куток, одначе Лiгii нiде не було. У другому та третьому пiдвалах пошуки його також виявилися безуспiшними.

Тим часом година була пiзня, трупи вже винесено. Охоронцi, уклавшись у проходах, якi сполучають пiдвали, поснули, дiти, втомленi плачем, замовкли, в пiдземеллi чути було тiльки важке дихання та де-не-де ще шепотiння молитов.

Вiнiцiй увiйшов iз каганцем до четвертого по черзi пiдвалу, значно меншого за розмiрами, i, пiднiсши вогонь угору, почав роздивлятися.

І раптом здригнувся, бо здалося йому, що пiд загратованим отвором у стiнi бачить величезну постать Урса.

Тож миттю задувши каганець, пiдiйшов до нього й запитав:

– Урсе, це ти?

Велетень повернув голову:

– А ти хто?

– Не впiзнаеш мене? – запитав молодик.

– Ти погасив каганець, як же я можу тебе впiзнати?

Але Вiнiцiй побачив Лiгiю, що лежала на плащi бiля стiни, тож, не кажучи нiчого бiльше, опустився навколiшки бiля неi.

Урс упiзнав його i сказав:

– Слава Христу! Але не буди ii, пане.

Вiнiцiй, стоячи навколiшках, дивився на Лiгiю крiзь сльози. В темрявi мiг розрiзнити ii лице, що здалося йому бiлим, як алебастр, i схудлi руки. Вiд цього ii вигляду любов його перетворилася на пронизливий бiль, який вразив його до глибини душi, й разом з тим на жалiсть, шанобу та обожнювання, що, впавши ниць, почав цiлувати край плаща, на якому спочивала найдорожча в свiтi людина.

Урс довго дивився на нього мовчки, та врештi-решт смикнув його за тунiку.

– Пане, – запитав, – як ти потрапив сюди i чи прийшов ii врятувати?

Вiнiцiй пiдвiвся й протягом хвилини ще не мiг побороти свого хвилювання.

– Вкажи менi спосiб! – вiдповiв вiн.

– Я думав, що ти його знайдеш, пане. Менi один тiльки спадав на думку…

Тут кинув погляд на загратований отвiр, потiм, нiби вiдповiдаючи самому собi, сказав:

– Так!.. Але там же солдати…

– Сотня преторiанцiв, – вiдповiв Вiнiцiй.

– Отже – не пройдемо!

– Нi!

Лiгiець потер долонею лоб i запитав удруге:

– Як же ти ввiйшов?

– Маю тесеру вiд доглядача Смердючих Ям…

І раптом замовк, нiби вражений новою думкою.

– Присягаюся муками Спасителя! – заговорив квапливо. – Я тут залишусь, а вона нехай вiзьме мою тесеру, нехай загорне голову ганчiркою, накине на плечi плащ i вийде. Серед рабiв-могильщикiв е кiлька пiдлiткiв, отже преторiанцi не впiзнають ii, а коли дiстанеться дому Петронiя, той врятуе ii!

Але лiгiець опустив голову на груди й вiдповiв:

– Вона не погодиться на це, бо любить тебе, а до того ж хвора i звестися на ноги сама не може.

За хвилину додав:

– Якщо ти, пане, i шляхетний Петронiй не могли ii визволити iз в'язницi, то хто ж ii може врятувати?

– Лише Христос!..

Потiм замовкли обидва. Простодушний лiгiець мiркував собi: «Адже вiн би мiг усiх урятувати, але якщо вже цього не робить, то, мабуть, настала година мук i смертi». І згоден був на неi для себе, але жаль йому було до глибини душi цього дитяти, яке виросло на його руках i яке любив дужче за життя.

Вiнiцiй опустився навколiшки коло Лiгii. Крiзь загратований отвiр проникло до пiдземелля сяйво мiсяця й освiтило ii краще за каганець, який миготiв над дверима.

Раптом Лiгiя розплющила очi й, поклавши своi гарячi долонi на руки Вiнiцiя, сказала:

– Бачу тебе – i знала, що прийдеш.

А вiн припав до ii рук i почав прикладати iх до чола й до серця, потiм злегка пiдняв ii, притискаючи до грудей.

– Я прийшов, люба, – сказав вiн. – Нехай тебе Христос збереже i врятуе, о Лiгiе кохана!..

І не мiг бiльше говорити, бо серце почало в нього нити вiд скорботи й любовi, а скорботу не хотiв перед нею виявляти.

– Я хвора, Марку, – вiдповiла Лiгiя, – i чи на аренi, чи тут, у в'язницi, мушу померти… Але я молилась, аби тебе перед тим побачити, й ти прийшов: Христос мене почув!

Вiн iще не мiг здобутися на слова й тiльки притискав ii до грудей, а вона мовила далi:

– Бачила тебе крiзь вiкно в Туллiанумi – i знала, що хотiв прийти. А тепер Спаситель дав менi хвилинку ясностi розуму, щоб ми могли попрощатися. Вже я йду до нього, Марку, але кохаю тебе й кохатиму завше.

Вiнiцiй опанував себе, придушив бiль у собi й заговорив голосом, якому намагався надати спокою:

– Нi, люба. Ти не помреш. Апостол велiв сподiватися та обiцяв молитися за тебе, а вiн знав Христа, Христос його любив i нi в чому йому не вiдмовить… Коли б тобi судилося померти, Петро не наказував би надiятись, а вiн менi сказав: «Сподiвайся!» Нi, Лiгiе! Христос змилуеться надi мною… Вiн не хоче твоеi смертi, вiн ii не допустить… Присягаюся тобi iменем Спасителя, Петро молиться за тебе!

Настала тиша. Єдиний каганець, який висiв над дверима, згас, але зате свiтло мiсяця лилося крiзь отвiр. У протилежному кутку пiдвалу запищало дитя й затихло. Знадвору лише долiтали голоси преторiанцiв, якi, вiдбувши свою змiну в охоронi, грали бiля муру в «дванадцять лiнiй».

– О Марку, – вiдповiла Лiгiя, – Христос сам благав Отця: «Позбав мене цiеi чашi страждань», одначе випив ii до дна. Христос сам помер на хрестi, а тепер гинуть за нього тисячi, тож чому одну мене мав би пощадити? А хто я, Марку? Чула, як Петро говорив, що й вiн помре мучеником, а хто я проти нього? Коли прийшли до нас преторiанцi, боялася смертi та мук, але тепер уже нiчого не боюся. Дивись, яка це страшна в'язниця, а я йду на небо. Подумай, що тут е iмператор, а там Спаситель, добрий i милосердний. І немае смертi. Ти мене кохаеш, отже подумай, яка буду щаслива. О Марку любий, думай, що ти там прийдеш до мене!

Тут замовкла, аби набрати повiтря у своi хворi груди, потiм пiднесла до своiх уст його руку:

– Марку!

– Що, люба?

– Не плач за мною i пам'ятай, що ти там прийдеш до мене. Жила я недовго, але Бог подарував менi душу твою. Тож хочу сказати Христу, що хоч померла i хоч дивився на смерть мою, i хоч лишився в скорботi, одначе не нарiкав на його волю i любиш його завше. Ти ж будеш його любити i терпляче перенесеш мою смерть?.. Бо тодi вiн поеднае нас, а я тебе кохаю i хочу бути з тобою…

Тут знову забракло iй повiтря, й ледве чутним голосом договорила:

– Пообiцяй менi це, Марку!..

Вiнiцiй, тремтячими руками обiйнявши ii, вiдповiв:

– Присягаюся твоею святою головою – обiцяю!..

Тодi в тьмяному свiтлi мiсяця прояснiло ii обличчя. Ще раз пiднесла до вуст його руку i прошепотiла:

– Я дружина твоя!..

За муром преторiанцi, що грали в «дванадцять лiнiй», завели голосну суперечку, але вони забули про в'язницю, про охоронцiв, про все на свiтi й, вiдчуваючи в собi душi ангельськi, почали молитися.




Роздiл LXI


Протягом трьох днiв, а радше трьох ночей нiщо не порушувало iхнього спокою. Коли звичайна тюремна робота, що полягала у вiдокремленнi померлих од живих i тяжкохворих од здорових, закiнчувалась i натомленi охоронцi вкладалися спати в коридорах, Вiнiцiй заходив до пiдвалу, в якому була Лiгiя, й залишався в ньому до самiсiнького свiтанку. Вона клала йому голову на груди, й вони розмовляли тихими голосами про любов i смерть. Обое мимоволi, в думках i розмовах, оддалялися все дужче вiд життя i втрачали вiдчуття реальностi. Обое були, як люди, що, вiдпливши на суднi вiд сушi, не бачать уже берега й занурюються поволi в безкiнечнiсть. Обое перетворюються поступово на духiв, смутних, залюблених одне в одного та в Христа i готових одлетiти. Часом лише до його серця вривався ще бiль, як вихор, часом спалахувала, мов блискавка, надiя, народжена з любовi й вiри в милосердя розiп'ятого Бога, i вiн з кожним днем усе бiльше вiдривався вiд землi й оддавався смертi. Вранцi, коли виходив iз пiдземелля, дивився на свiт, на мiсто, на знайомих i на справи житейськi мовби крiзь сон. Все видавалося йому чужим, далеким, марним i скороминущим. Перестала його жахати навiть загроза мук, бо мав вiдчуття, що це щось таке, через що можна перейти нiби в забуттi, з поглядом, спрямованим на щось iнше. Обом здавалося, що починае вже iх огортати вiчнiсть. Розмовляли про любов, про те, як любитимуться й житимуть разом, але тiльки вже по той бiк могили, i якщо часом iще думки зверталися до земних справ, то лише як думки людей, якi, готуючись у далеку дорогу, розмовляють про дорожнi приготування. Зрештою оточувала iх така тиша, яка оточуе двi всiма забутi колони десь у пустелi. Турбувалися вже тiльки про те, щоб Христос iх не розлучив; а позаяк хвилина кожна змiцнювала в них ту певнiсть, любили його як ланку, що мала поеднати iх i в безкiнечному блаженствi, i в безкiнечному спокоi. Ще на землi опадав iз них порох земний. Душi iхнi ставали чистими як сльоза. Пiд загрозою смертi, серед поневiрянь i страждань, у тюремному барлозi почалося для них небо, бо вона брала його за руку й вела, нiби вже спасенна i свята, до вiчного джерела життя.

А Петронiй дивувався, бачачи в обличчi Вiнiцiя все бiльший спокiй i якесь дивне сяйво, якого не бачив ранiше. Часом навiть виникали в нього припущення, що Вiнiцiй знайшов шлях порятунку, й було йому прикро, що його в своi сподiвання не втаемничуе.

Врештi, не витримавши, сказав йому:

– Тепер ти маеш iнший вигляд, тож не крийся вiд мене, бо хочу й можу бути тобi корисним: чи придумав щось?

– Придумав, – вiдповiв Вiнiцiй, – але ти вже менi не допоможеш. Ось пiсля ii смертi зiзнаюся, що я християнин, i пiду за нею.

– Значить, не маеш надii?

– Навпаки, маю. Христос ii менi вiддасть, i не розлучимось iз нею вже нiколи.

Петронiй заходив по атрiю з виразом розчарування i досади, потiм сказав:

– На це не треба вашого Христа, бо ту саму послугу може надати наш Танатос.[377 - Генiй смертi. (Прим. авт.)]

А Вiнiцiй усмiхнувся смутно i сказав:

– Нi, любий, але ти цього не хочеш зрозумiти.

– Не хочу i не можу, – погодився Петронiй. – Не час для суперечок, але пам'ятаеш, що ти говорив, коли нам не вдалося вирвати ii з Туллiануму? Я втратив усяку надiю, а ти сказав, коли ми повернулися додому: «А я вiрю, що Христос може менi ii повернути». Нехай же ii тобi поверне. Коли кину коштовну чашу в море, не зумiе менi вiддати ii жоден iз наших богiв, але якщо i ваш не лiпший, то не знаю, чому б мав ушановувати його бiльше вiд колишнiх.

– Вiн же менi вiддасть ii, – вiдповiв Вiнiцiй.

Петронiй здвигнув плечима.

– Чи знаеш, – запитав, – що християнами мають освiтити завтра сади iмператора?

– Завтра? – перепитав Вiнiцiй.

І перед близькою страшною реальнiстю серце в нього все-таки здригнулося в скорботi й жаху. Подумав, що це, може, остання нiч, яку зможе провести з Лiгiею, тож, попрощавшись iз Петронiем, поспiшив до доглядача Ям за своею те серою.

Але тут чекало на нього розчарування, бо доглядач не хотiв йому дати знаку.

– Вибач, пане, – сказав. – Я зробив для тебе, що мiг, але не можу ризикувати життям. Сьогоднi вночi мають випроводжати християн у сади iмператора. У в'язницi повно буде солдатiв i чиновникiв. Якщо тебе впiзнають, загину я i дiти моi.

Вiнiцiй зрозумiв, що наполягати марно. Блиснула в нього все-таки надiя, що солдати, якi бачили його ранiше, пропустять його, може, й без тесери; отже з настанням ночi, звично вдягнувшись у грубу тунiку та обв'язавши ганчiркою голову, вирушив до тюремних ворiт.

Але того дня тесери перевiряли ще ретельнiше, нiж зазвичай, а бiльш того, сотник Сцевiн, суворий i вiдданий душею i тiлом iмператоровi, впiзнав Вiнiцiя.

Але, мабуть, у його закутих у залiзо грудях жеврiли якiсь iскри жалостi до людськоi недолi, бо замiсть ударити списом об щит на знак тривоги, вiдвiв Вiнiцiя вбiк i сказав йому:

– Пане, повертайся додому. Я впiзнав тебе, але мовчатиму, бо не хочу губити тебе. Впустити тебе не можу, але повертайся, й нехай боги втiшать тебе.

– Впустити не можеш, – сказав Вiнiцiй, – то хоч дозволь менi тут лишитися та бачити тих, кого випроводжатимуть.

– Наказ не забороняе менi цього, – вiдповiв Сцевiн.

Вiнiцiй став бiля ворiт i чекав, коли почнуть виводити смертникiв. Нарештi близько пiвночi розчинилися широко тюремнi ворота i показалася колона в'язнiв: чоловiкiв, жiнок i дiтей, оточених озброеним загоном преторiанцiв. Нiч була з мiсяцем уповнi – можна було розрiзнити не лише постатi, але й лиця нещасних. Ішли попарно, довгою вервечкою, й серед тишi, що порушувалася тiльки брязканням солдатськоi зброi.

У кiнцi колони Вiнiцiй чiтко розгледiв лiкаря Главка, але нi Лiгii, нi Урса серед приречених на смерть не було.




Роздiл LXII


Ще не смеркло, коли першi натовпи люду посунули в сади iмператора. Святково вдягненi, у вiнках, з веселими пiснями, а дехто й напiдпитку, йшли дивитися нове, чудове видовище. Вигуки: «Семiаксii! Сарментицii!» – розлягалися на Критiй вулицi, на мосту Емiлiя i по той бiк Тибру, на Трiумфальнiй дорозi, бiля цирку Нерона i аж ген на Ватиканському пагорбi. Бачили й ранiше в Римi людей, якi горiли на стовпах, але нiколи досi не було такоi кiлькостi приречених. Імператор i Тигеллiн, бажаючи покiнчити з християнами, а водночас i покласти край епiдемii, що розходилась iз в'язниць усе бiльше по мiсту, наказали звiльнити всi пiдземелля, в яких ледве залишилося кiлька десяткiв людей, призначених для завершення iгор. Тому натовпи, пройшовши садовi ворота, онiмiли вiд здивування. Всi головнi алеi, а також бiчнi, що пролягали серед гущавини, бiля лукiв, гайкiв, ставкiв, сажалок i грядок, усiяних квiтами, були заставленi просмоленими стовпами, до яких поприв'язувано християн. Із пiдвищень, де не затуляли дерева, можна було побачити цiлi ряди стовпiв i тiл, обвитих квiтами, миртовим листям i плющем, якi тяглися в глиб садiв, по пагорках i лощинках, так далеко, що, коли ближнi видавалися корабельними щоглами, найдальшi були схожими на кольоровi, встромленi в землю тростинки або списи. Кiлькiсть iх перевершила всi очiкування. Можна було подумати, що весь якийсь народ поприв'язувано до стовпiв задля втiхи Рима та iмператора. Гурти глядачiв зупинялися перед окремими стовпами, цiкавлячись фiгурою, вiком або статтю жертви, розглядали обличчя, вiнки, гiрлянди плюща, пiсля чого йшли далi й далi, здивовано задаючи собi запитання: «Невже могло бути стiльки винних?» або «Як могли пiдпалювати Рим дiти, що ледве вмiють самостiйно ходити?» І здивування переходило поволi в неспокiй.

Тим часом зовсiм смеркло, й на небi заблищали першi зiрки. Тодi бiля кожного приреченого став раб iз палаючим смолоскипом у руцi, i коли вiдголос труб розлiгся в рiзних кутках садiв на знак початку видовища, всi пiднесли смолоскипи до пiднiжжя стовпiв.

Закрита квiтами i полита смолою солома зразу ж зайнялась яскравим полум'ям, яке, набираючи силу з кожною хвилиною, розплiтало сувоi плюща, пiдiймалося вгору та обiймало ноги жертв. Люд замовк, сади наповнились единим страшенним стогоном i криками болю. Деякi жертви все-таки, пiдносячи голови до зоряного неба, заспiвали гiмн Христу. Люд слухав. Але навiть найсуворiшi серця наповнилися жахом, коли з менших стовпiв несамовитi дитячi голоси почали кричати: «Мамо! Мамо!» – i дрож пробрав навiть п'яних глядачiв од вигляду тих голiвок i невинних личок, спотворених болем або вчадiлих у диму. А вогонь пiдiймався вище i спалював усе новi вiнки iз троянд i плюща. Розгорялися стовпи на головних алеях i бiчних, та луки, грядки квiтiв вiдсвiчувала вода, розгорялися гайки в сажалках i ставках, порожевiло тремтяче листя на деревах – i зробилося видно як удень. Сморiд спалених тiл наповнив сади, але в ту хвилину раби почали сипати в поставленi навмисно мiж стовпами кадильницi мирру й алое. У натовпi чулися тут i там вигуки – чи спiвчуття, чи захвату й радостi, – вони сильнiшали щохвилини разом iз вогнем, який охоплював стовпи, пiдiймаючись до грудей жертв, кучерявлячи палючим подихом волосся на iх головах, устеляв iхнi почорнiлi лиця i врештi бурхав iще вище, мовби на честь перемоги тiеi сили, що звелiла його запалити.

Але ще на початку видовища з'явився серед люду iмператор на чудовiй цирковiй квадризi, запряженiй четвiркою бiлих аргамакiв, – такий собi вiзник в одязi кольорiв партii Зелених, до яких належали й вiн, i його двiр. За ним рухались iншi повози, повнi придворних у чудовому вбраннi, сенаторiв, жерцiв та оголених вакханок iз вiнками на головах i глеками вина в руках, якi були частково п'янi й видавали дикi крики. Бiля них музиканти, нарядженi фавнами та сатирами, грали на цитрах, формiнгах, дудках i рогах. На iнших повозах iхали матрони й римськi дiвицi, також п'янi та напiвголi. Обабiч квадриг танцюристи потрясали тирсами у стрiчках; однi били в бубни, iншi сипали квiти. Вся ця пишна процесiя посувалася пiд вигуки: «Evoef» – найширшою алеею саду, серед диму й людей-смолоскипiв. Імператор, у супроводi Тигеллiна та Хiлона, чиiм страшенним переляком хотiв потiшитися, сам правив кiньми i, iдучи повагом, поглядав на палаючi тiла i разом з тим прислухався до крикiв люду. Стоячи на високiй позолоченiй квадризi, оточений людськими хвилями, що припадали до його стiп, у вiдблисках полум'я, у золотому вiнку циркового переможця, височiв над головами придворних i натовпу й видавався велетнем. Потворнi його руки, простягненi для тримання вiжок, здавалося, благословляли люд. В обличчi та примружених очах була посмiшка, вiн сяяв над людьми як сонце або як страшне божество, але чудове й могутне. Часом зупинявся, аби докладнiше придивитися до якоi-небудь дiвчини, чиi груди починали шкварчати в полум'i, або до спотвореного конвульсiею дитячого обличчя, i знов iхав далi, ведучи за собою шалену, розгнуздану процесiю. Часом кланявся людовi, а часом, вiдкидаючись назад, натягав позолоченi вiжки i розмовляв iз Тигеллiном. Доiхавши нарештi до великого фонтана, що стояв на перехрестi двох алей, зiйшов iз квадриги i, кивнувши супутникам, змiшався з натовпом.

Вiтали його криком та оплесками. Вакханки, нiмфи, сенатори, августiани, фавни, сатири й солдати оточили його враз шаленим колом, а вiн, iдучи мiж Тигеллiном i Хiлоном, огинав фонтан, навколо якого палало кiлька десяткiв смолоскипiв, зупиняючись перед кожним, роблячи зауваження щодо жертв або насмiхаючись над старим греком, обличчя якого вiдбивало безмежний розпач.

Врештi зупинилися перед високим стовпом, прикрашеним миртом i обвитим березкою. Червонi язики полум'я сягали вже колiн жертви, але обличчя ii не можна було розгледiти, позаяк свiжi, палаючi галузки закривали його димом. Одначе за хвилину легкий нiчний вiтерець звiяв дим i вiдкрив голову старого з сивою бородою, що спадала на груди.

Дивлячись на неi, Хiлон скрутився раптом у клубок, мов поранена змiя, i з уст у нього вирвався крик, радше до каркання, нiж до людського голосу подiбний:

– Главк! Главк!..

І дiйсно, з палаючого стовпа дивився на нього лiкар Главк.

Вiн був iще живий. Обличчя мав стражденне й схилене, мовби хотiв подивитися востанне на свого мучителя, який зрадив його, позбавив його дружини, дiтей, пiдiслав до нього вбивцю, а коли все це в iм'я Христа було прощено, ще раз оддав його в руки катiв. Нiколи людина не вчиняла iншiй страшнiших i кривавiших кривд. І ось жертва палала тепер на просмоленому стовпi, а кат стояв бiля ii стiп. Очi Главка не вiдвертались од обличчя грека. Часом iх закривав дим, але коли вiяв вiтерець, Хiлон бачив знову цi втупленi в нього зiницi. Вiн випростався й хотiв утiкати, але не змiг. Раптом здалося йому, що ноги його свинцевi й якась невидима рука затримуе його з надлюдською силою перед тим стовпом. І скам'янiв. Вiдчував тiльки, як щось переповнюе його, щось вириваеться, i йому досить мук i кровi, що приходить кiнець життя i що все зникае навколо: й iмператор, i почет, i натовп, видно лише тi очi мученика, якi викликають його на суд. А той, схиляючи все нижче голову, дивився й дивився. Присутнi здогадалися: мiж цими людьми щось вiдбуваеться – i смiх завмер на iхнiх устах, бо в обличчi Хiлона було щось страшне, воно було спотворене таким болем, нiби тi язики полум'я палили його власне тiло. Раптом вiн захитався i, простягнувши руки догори, закричав жахливим, несамовитим голосом:

– Главку! В iм'я Христа! Прости!

Затихло все навколо: дрож пробiг по тiлах присутнiх, i всi очi мимоволi пiдвелися вгору.

А голова мученика ворухнулася злегка, потiм почувся з верхiвки стовпа схожий на стогiн голос:

– Прощаю!..

Хiлон упав ниць, виючи як дикий звiр, i, набравши пилюки в обидвi жменi, посипав собi нею голову. Тим часом полум'я бурхнуло вгору, охопило груди та лице Главка, розплело миртовий вiнок у нього на головi, спалахнули стрiчки на верхiвцi стовпа, i весь вiн засяяв великим яскравим свiтлом.

Але Хiлон пiдвiвся за хвилину з таким змiненим обличчям, що августiанам здалося: бачать iншу людину. Очi палали в нього незвичним вогнем, зморшкувате чоло сяяло натхненням; безпомiчний хвилину тому грек мав вигляд тепер якогось жерця, що, осягнувши через бога, хоче вiдкрити невiдомi таемницi.

– Що з ним? Збожеволiв! – почулося кiлька голосiв.

А вiн повернувся до натовпу i, простягнувши вгору праву руку, почав гукати, а радше кричати так голосно, аби не тiльки августiани, але й чернь могла його почути:

– Народе римський! Присягаюся своею смертю, що тут гинуть безвиннi, а палiй – ось вiн!..

І вказав пальцем на Нерона.

Запанувала мертва тиша. Придворнi зацiпенiли. Хiлон усе стояв iз простягнутою тремтячою рукою i пальцем, який указував на iмператора. Зненацька вчинилося сум'яття. Люд, немов хвиля, гнана раптовим вiтром, рушив на старого, бажаючи лiпше його роздивитися. Тут i там почулися крики: «Тримай!», десь-iнде: «Лихо нам!» У натовпi розлiгся свист i вигуки: «Агенобарб! Матеревбивця! Палiй!» Безлад зростав iз кожною хвилиною. Вакханки, здiйнявши вереск, почали ховатися на повози. Раптом кiлька обгорiлих стовпiв перекинулися, розсипаючи навколо iскри й посилюючи сум'яття. Слiпа, нестримна хвиля люду захопила Хiлона й понесла його в глиб саду.

Всюди вже стовпи почали перегоряти й падати впоперек алей, наповнюючи iх димом, iскрами, чадом дерева й людського м'яса. Гаснули смолоскипи вдалинi й поблизу. В садах потемнiло. Занепокоенi, похмурi натовпи тиснулися до ворiт. Вiстка про те, що сталося, переходила з уст в уста, зi змiнами й додатками. Однi розповiдали, що iмператор зомлiв, другi – буцiмто сам визнав, що наказав пiдпалити Рим, третi – що тяжко захворiв, iншi врештi – що вивезено його, наче мертвого на повозi. Тут i там чулися голоси спiвчуття до християн: не вони спалили Рим, тож навiщо стiльки кровi, мук i несправедливостi? Чи боги не помстяться за безвинних, i тодi якими жертвопринесеннями вдасться iх знову вмилостивити? Слова «innoxia corpora!» повторялися все частiше. Жiнки вголос жалiли дiтей, яких стiльки було кинуто диким звiрам, прибито на хрестах або спалено в цих проклятих садах! І врештi спiвчуття змiнилося на прокляття iмператору й Тигеллiну. Але були й такi, що, раптом зупиняючись, задавали собi або iншим запитання: «Що це за бог, який дае таку силу проти мук i смертi?» І поверталися додому, замислившись…

Хiлон блукав iще по садах, не знаючи, куди йти i де повернути. Тепер почувався знову безсилим, дряхлим i хворим старцем. Часом спотикався об недогорiлi тiла, зачiпляв головешки, якi вистрiлювали вслiд за ним роями iскор, часом сiдав i дивився навкiл безтямним поглядом. У садах стало майже зовсiм темно; мiж деревами рухався тiльки блiдий мiсяць, осяваючи непевним свiтлом алеi, зчорнiлi стовпи, що лежали впоперек алеi, та перетворенi на безформнi брили недогарки жертв. Але старому грековi ввижалося, що на мiсяцi бачить вiн обличчя Главка i що очi його все дивляться на нього, i ховався вiд свiтла. Врештi все-таки вийшов iз тiнi й мимоволi, мовби пiдганяла якась незнана сила, попрямував до фонтана, бiля якого вiддав Богу душу Главк.

Раптом чиясь рука торкнулась його плеча.

Старий оглянувся i, побачивши перед собою незнайому постать, перелякано закричав:

– Хто там! Хто ти?

– Апостол, Павло з Тарса.

– Я проклятий!.. Чого хочеш?

І апостол вiдповiв:

– Хочу тебе врятувати.

Хiлон обперся об дерево.

Ноги хиталися пiд ним, i руки звисли вздовж тiла.

– Немае для мене порятунку! – сказав глухо.

– Ти ж бо чув, Бог простив розбiйника, що розкаявся на хрестi? – запитав Павло.

– А ти знаеш, що я вчинив?

– Я бачив страждання твое i чув, як ти свiдчив iстину.

– О пане!..

– І коли раб Христа простив тебе в час муки i смертi, як же тебе Христос не простить?

І Хiлон схопився руками за голову, як у божевiллi:

– Прощення! Для мене прощення!

– Бог наш – це Бог милосердя, – вiдповiв апостол.

– Для мене?! – повторив Хiлон.

І застогнав, як людина, що iй забракло сил, аби подолати свiй бiль i страждання. А Павло сказав:

– Обiприся на мене й ходiмо зi мною.

І, взявши його, йшов iз ним по алеях, якi перетиналися, керуючись голосом фонтана, що, здавалося, плакав у нiчнiй тишi над тiлами замучених.

– Бог наш – це Бог милосердя, – повторив апостол. – Якби ти став над морем i кидав у нього камiння, мiг би ти заповнити ним безодню морську? І я говорю тобi, що милосердя Христа як море i що грiхи та провини людськi потонуть у ньому, мов камiння в безоднi. І я говорю тобi, що воно як небо, яке покривае гори, долини i моря, бо е скрiзь i не мае нi кiнця, нi краю. Ти ж страждав бiля стовпа Главка, i Христос бачив твое страждання. Ти ж сказав, незважаючи на те, що завтра тебе може спiткати: «Це вiн – палiй!» – i Христос запам'ятав слова твоi. Бо вiдiйшла злоба твоя та брехня i в серцi лишилася тiльки скорбота велика… Ходiмо зi мною i слухай, що я тобi скажу: ось i я ненавидiв його i переслiдував його обраних. Я не визнавав його i не вiрив у нього, поки вiн сам явився менi й не закликав мене. І вiдтодi вiн е любов'ю моею. А тепер до тебе прийшов муками сумлiння, тривогою та скорботою, аби закликати до себе тебе. Ти ж його ненавидiв, а вiн любив тебе. Ти вiддавав на муки його прихильникiв, а вiн хоче простити i врятувати тебе.

Груди бiдолашного грека здригнулися вiд бурхливого ридання, вiд якого розривалася його душа, а Павло, обiймаючи його, брав над ним владу i вiв, як солдат веде полоненого.

І за хвилину знову заговорив:

– Іди за мною, i я тебе поведу до нього. З якоi ж iншоi причини приходив би до тебе? Але вiн звелiв менi збирати душi людськi в iм'я любовi, тож виконаю наказ його. Ти вважаеш, що проклятий, а я говорю тобi: повiр у нього, i чекае тебе спасiння. Ти думаеш, що ненависний йому, а я повторюю тобi, що вiн любить тебе. Подивись на мене! Коли його не було в мене, нiчого не було, крiм злоби, що жила в серцi моiм, а тепер любов його менi за батька й матiр, замiсть багатства та влади. В ньому единому – розрада. Вiн единий зарахуе страждання твоi, зглянеться на злигоднi твоi, знiме з тебе тривогу i пiднiме тебе до себе.

Із цими словами привiв його до фонтана, срiблястий струмiнь якого поблискував здалеку в мiсячнiм сяйвi. Навколо була тиша i пустка, бо раби прибрали вже обвугленi стовпи й тiла мученикiв.

Хiлон зi стогоном упав навколiшки i, закривши обличчя руками, завмер, а Павло пiдвiв обличчя до зiрок i почав молитися:

– Господи, зглянься на цього нещасного, на скорботу його, на сльози й муку! Господи милосердний, що пролив кров за провини нашi, через муки твоi, через смерть твою та воскресiння прости його!

Потiм замовк, але довго ще дивився на зiрки й молився.

Раптом бiля його стiп почувся схожий на стогiн вигук:

– Христос!.. Христос!.. Прости мене!..

Тодi Павло пiдiйшов до фонтана i, набравши води в пригорщу, повернувся до бiдолахи, що стояв навколiшках:

– Хiлоне! Хрещу тебе в iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа! Амiнь!

Грек пiдвiв голову, розкинув руки в сторони й завмер. Повний мiсяць осяяв його побiлiле волосся й також бiле, нерухоме, нiби мертве або висiчене з мармуру обличчя. Хвилини минали одна за одною; з великих пташарень у садах Домiцii почав долiтати спiв пiвнiв, а вiн усе стояв навколiшках, подiбний до надмогильноi статуi.

Врештi повернувся iз зацiпенiння, пiдвiвся i запитав апостола:

– Що маю зробити перед смертю, отче?

Павло, вiдiйшовши вiд роздумiв над величчю могутностi, якiй не можуть чинити опiр навiть душi таких людей, як цей грек, вiдповiв:

– Сподiвайся i свiдчи iстину!

Пiсля чого вийшли разом. Бiля ворiт саду апостол iще раз поблагословив старого, i вони розсталися, бо цього вимагав сам Хiлон, передбачаючи: пiсля того, що сталось, iмператор i Тигеллiн накажуть його схопити.

І вiн не помилився. Повернувшись до себе, застав свiй дiм оточеним преторiанцями, що схопили його й пiд орудою Сцевiна повели на Палатин.

Імператор уже вiдпочивав, але Тигеллiн чекав i, побачивши нещасного грека, привiтався до нього з обличчям спокiйним, але зловiсним…

– Ти здiйснив злочин образи величностi, – сказав йому, – i кара тебе не мине. Але якщо завтра засвiдчиш у амфiтеатрi, що був п'яний i безумний, а винуватцями пожежi е християни, кара твоя обмежиться шмаганням батогами та вигнанням.

– Не можу, пане! – вiдповiв тихо грек.

А Тигеллiн пiдiйшов до нього повiльним кроком i також голосом притишеним, але страшним, запитав:

– Як це не можеш, собако грецький? Невже ти не був п'яний i невже не розумiеш, що на тебе чекае? Поглянь туди!

І, сказавши це, показав на куток атрiю, де обабiч довгоi дерев'яноi лави стояли в темрявi чотири нерухомi фракiйськi раби з мотузками та обценьками в руках.

А Хiлон вiдповiв:

– Не можу, пане!

Тигеллiна почала розбирати лють, але вiн iще стримував себе.

– Ти бачив, як помирають християни? – запитав. – Хочеш так померти?

Старий пiдвiв догори зблiдле обличчя; якийсь час губи його ворушилися тихо, потiм вiдповiв:

– І я вiрую в Христа!..

Тигеллiн подивився на нього зi здивуванням:

– Собако, ти збожеволiв насправдi!

І раптом накопичена в його грудях лють прорвалася. Пiдскочивши до Хiлона, схопив його обома руками за бороду, звалив на пiдлогу й почав топтати, повторюючи з пiною на губах:

– Вiдречешся! Вiдречешся!..

– Не можу! – вiдповiв йому з пiдлоги Хiлон.

– Взяти на муки його!

Почувши наказ, фракiйцi схопили старого й поклали його на лаву, потiм, прив'язавши його до неi мотузками, почали обценьками стискати його худющi ноги. Але вiн, коли його прив'язували, покiрно цiлував iхнi руки, потiм же заплющив очi й лежав, як мертвий.

Одначе був живий, бо коли Тигеллiн нахилився над ним i ще раз його запитав: «Вiдречешся?» – побiлiлi губи ворухнулися злегка i видали ледве чутний шепiт:

– Не… можу!..

Тигеллiн наказав припинити тортури й заходив по атрiю з обличчям, спотвореним гнiвом, але водночас i безпораднiстю. Нарештi, очевидно, щось йому спало на думку, бо повернувся до фракiйцiв i сказав:

– Вирвати йому язик!




Роздiл LXIII


П'есу «Aureolus» давали зазвичай у театрах або амфiтеатрах, так улаштованих, що вони могли роздiлятись i виходило нiби двi сцени. Але пiсля видовища в iмператорських садах од цього вiдмовилися, бо дбали про те, щоб якомога бiльше людей могли бачити смерть прибитого до хреста раба, що його за п'есою пожирае ведмiдь. У театрах роль ведмедя грав зашитий у ведмежу шкуру актор, але цього разу, одначе, дiйство мало бути «правдивим». Це була нова вигадка Тигеллiна. Імператор спочатку сказав, що не прийде, але, пiддавшись умовлянням фаворита, змiнив рiшення. Тигеллiн пояснив йому, що пiсля подii в садах тим паче iмператор мае показатися народу, i заодно переконав, що розiп'ятий раб не зможе його образити, як зробив це Крисп. Люд був дещо пересичений i втомлений кровопролиттям, тож обiцяно було нове роздавання лотерейних бiлетiв i подарункiв, а заодно вечiрне частування, вистава ж мала вiдбуватися ввечерi в щедро освiтленому амфiтеатрi.

Ось чому на смерканнi весь будинок наповнився людьми. Августiани з Тигеллiном на чолi прибули всi, не стiльки заради самого видовища, скiльки для того, щоб виявити пiсля останньоi подii iмператору свою вiдданiсть та побазiкати про Хiлона, про якого говорив увесь Рим.

Тож розповiдали одне одному на вухо, що iмператор, повернувшись iз садiв, оскаженiв i не мiг заснути, що його мучили страхи i жахливi видiння, наслiдком яких назавтра оголосив свiй негайний виiзд до Ахайi. Іншi рiшуче заперечували це, стверджуючи, що тепер буде ще нещаднiшим до християн. Не бракувало i боягузiв, якi передбачали, що звинувачення, яке Хiлон кинув у лице iмператору перед натовпом, може мати найгiршi наслiдки. Зрештою були й такi, якi через людянiсть прохали Тигеллiна припинити подальшi переслiдування.

– Дивiться, куди йдете, – говорив Барея Соран. – Ви хотiли заспокоiти бажання народноi помсти й переконати люд, що кара впаде на винуватих, а наслiдок зовсiм протилежний.

– Правда! – додав Антистiй Вер, – усi шепочуться тепер, що вони безвиннi. Якщо дозволите, то Хiлон мав слушнiсть, говорячи, що ваш мозок, узятий разом, не заповнив би й жолудевоi шкаралупки.

А Тигеллiн звернувся до них:

– Люди шепочуться також, що твоя дочка Сервiлiя, Соране, i твоя дружина, Антистiю, приховували своiх рабiв-християн од справедливого iмператорського суду.

– Це неправда! – закричав схвильовано Барея.

– Мою дружину хочуть згубити вашi розлученi жiнки, якi заздрять ii доброчесностi! – сказав iз не меншим хвилюванням Антистiй Вер.

Але iншi розмовляли про Хiлона.

– Що з ним сталося? – сказав Епрiй Марцелл. – Сам iх вiддавав у руки Тигеллiна; з жебрака став багачем, мiг дожити спокiйно своi днi, мати красивий похорон i надгробок, а проте, нi! Волiв утратити все i згубити себе. Хiба що насправдi збожеволiв?

– Не збожеволiв, а став християнином, – сказав Тигеллiн.

– Мабуть, це неможливо, – озвався Вiтелiй.

– А чи я не говорив! – втрутився Вестин. – Убивайте собi християн, але повiрте менi, не воюйте з iхнiм божеством. Тут облишмо жарти!.. Дивiться, що дiеться! Я ж бо Рима не палив, але коли б iмператор менi дозволив, одразу здiйснив би гекатомбу iхньому божеству. І всi мають те саме зробити, бо повторюю: з ним облишмо жарти! Запам'ятайте, що я вам це говорив.

– А я говорив iнше, – сказав Петронiй. – Тигеллiн смiявся, коли я стверджував, що вони захищаються, а я тепер скажу бiльше: вони перемагають!

– Як це? Як це? – спитали кiлька голосiв.

– Присягаюся Поллуксом!.. Бо коли такий, як Хiлон, iм не вчинив опору, хто ж проти них вистоiть. Якщо ви вважаете, що пiсля кожного видовища не додаеться християн, тодi з вашим знанням Рима лiпше пiти в котлярi або цирульники, це допоможе вам краще знати, що думае люд i що дiеться в мiстi.

– Вiн говорить чистiсiньку правду, присягаюся священним пеплумом Дiани! – вигукнув Вестин.

Але Барея звернувся до Петронiя:

– До чого ведеш?

– Завершу тим, iз чого ви почали: досить кровi!

А Тигеллiн глузливо подивився на нього i сказав:

– О! Ще трохи!

– Якщо тобi не досить своеi голови, маеш другу в набалдашнику моеi тростини, – вiдповiв Петронiй.

Подальшу розмову перервало прибуття iмператора, що зайняв свое мiсце поруч iз Пiфагором. Одразу ж почалася вистава «Aureolus», на яку не дуже зважали, бо на думцi в усiх був Хiлон. Люд, звиклий до мук i кровi, теж нудьгував, шикав, вiдпускав несхвальнi для придворних слiвця й вимагав прискорити подачу сцени з ведмедем, який тiльки й цiкавив публiку. Коли б не сподiвання побачити страту старого та дiстати подарунки, сама вистава не могла б затримати публiку.

Але врештi надiйшла очiкувана хвилина. Цирковi служителi внесли спершу дерев'яний хрест, досить низький, аби ведмiдь, ставши на заднi лапи, мiг дiстати до грудей мученика, а потiм двое людей привели, а радше приволокли Хiлона, бо сам, iз розтрощеними кiстками, вiн iти не мiг. Поклали його i прибили до хреста так швидко, що допитливi августiани не могли його навiть до пуття роздивитися, й тiльки пiсля встановлення хреста в заздалегiдь приготовленiй ямi всi погляди спрямовано було на нього. Але мало хто мiг упiзнати в тому оголеному старцевi колишнього Хiлона. Пiсля тортур, яким пiддали його за наказом Тигеллiна, в обличчi його не лишилось i кровинки, тiльки на бiлiй бородi видно було червоний слiд од вирваного язика. Крiзь прозору шкiру можна було побачити його кiстки. Вiн видавався далеко старiшим, навiть дряхлим. Але якщо ранiше очi його безперервно метали повнi неспокою та злостi погляди, чутке обличчя його вiдбивало постiйну тривогу i непевнiсть, тепер же обличчя мав скорботне, але таке смиренне та спокiйне, як у сплячоi людини або в покiйника. Може, певностi додавала йому пам'ять про розбiйника на хрестi, якого Христос простив, а може, вiн у душi говорив милосердному Богу: «Господи, я кусався, мов отруйний черв'як, але все життя був бiдняком, помирав з голоду, люди топталися по менi, били мене та знущалися надi мною. Був, Господи, бiдним i дуже нещасливим, i ось тепер пiддали мене тортурам i прибили до хреста, отже ти, милосердний, не вiдштовхнеш мене в годину смертi!» І, мабуть, спокiй опанував його скрушене серце. Нiхто не смiявся, було ж бо в цьому розiп'ятому щось таке тихе, видавався таким старим, безборонним, слабким, так благав своею смирнiстю спiвчуття, що мимоволi кожне задавало собi запитання, як можна мучити й розпинати людей, якi вже й так при смертi. Натовп мовчав. Серед августiанiв Вестин, повертаючись праворуч i лiворуч, шепотiв переляканим голосом: «Дивiться, як вони помирають!» Іншi чекали на ведмедя, бажаючи в душi, щоб видовище закiнчилось якомога швидше. Ведмiдь випхався врештi на арену i, махаючи низько опущеною головою на обидва боки, роззирався навколо спiдлоба, нiби щось задумавши або чогось шукаючи. Врештi помiтивши хрест, а на ньому оголене тiло, наблизився до нього, ставши навiть на заднi лапи, але за хвилину опустився знову на переднi i, сiвши бiля хреста, почав бурчати, буцiм у його звiриному серцi озвалося спiвчуття до цього напiвмертвого чоловiка.

З уст циркових службовцiв зiрвалися пiдбадьорливi окрики, але люд мовчав. Хiлон тим часом повiльним рухом пiдвiв голову й якийсь час водив очима по амфiтеатру. Нарештi погляд його зупинився на найвищих рядах, груди почали здiйматися жвавiше, i тодi сталося те, що викликало подив i зачудування глядачiв. Ось обличчя його заяснiло усмiхом, чоло мовби осяялося промiнням, очi перед смертю звернулися до неба, й за хвилину двi великi сльози з-пiд повiк повiльно покотилися по щоках.

І сконав.

Несподiвано якийсь гучний чоловiчий голос угорi, пiд веларiем, вигукнув:

– Мир мученикам!

В амфiтеатрi запанувала мертва тиша.




Роздiл LXIV


Пiсля видовища в iмператорських садах в'язницi помiтно спорожнiли. Щоправда, хапали ще й везли жертви, пiдозрюванi в прихильностi до схiдних забобонiв, але облави iх добували все менше, ледве стiльки, щоб вистачило для наступних видовищ, якi вже добiгали кiнця. Пересичений кров'ю люд виявляв усе бiльшу байдужiсть i все бiльший неспокiй з приводу небаченоi досi поведiнки приречених. Страхи забобонного Вестина охопили тисячi душ. У натовпах передавали все дивовижнiшi чутки про мстивiсть християнського божества. Тюремний тиф, який поширився в мiстi, посилив суцiльний страх. Люди бачили частi похорони й шепотiлися, що потрiбнi новi пiакули, щоб умилостивити незнаного бога. У храмах здiйснювали жертвопринесення Юпiтеровi та Лiбiтинi. Врештi, всупереч усiм зусиллям Тигеллiна та його поплiчникiв, поширювалася все бiльше думка, що мiсто спалено за наказом iмператора i що християни страждають безвинно.

Але саме тому i Нерон, i Тигеллiн не припиняли переслiдувань. Для заспокоення люду видавали новi розпорядження щодо роздачi зерна, вина та маслиновоi олii; оголошували приписи, що полегшували вiдновлення будинкiв, повнi пiльг для домовласникiв, а також iншi, стосовно ширини вулиць i матерiалiв, з яких належить будувати, щоб на майбутне уникнути пожеж. Сам iмператор бував на засiданнях сенату i разом з «отцями» обговорював заходи на благо народу й мiста, але жодна тiнь милосердя не впала на приречених. Володар свiту дбав передовсiм про те, аби переконати людей, що такi нещаднi кари можуть спiткати лише винних. У сенатi жоден голос не пролунав на захист християн, позаяк нiхто не хотiв гнiвити iмператора, а крiм того, люди передбачливi стверджували, що перед новою вiрою пiдвалини римськоi держави не могли б устояти.

Сiм'ям оддавали тiльки тих, хто був при смертi, або мертвих, бо римськi закони не мстилися мертвим. Для Вiнiцiя деяким полегшенням була думка: якщо Лiгiя помре, тодi вiн поховае ii в родинному склепi й сам спочине коло неi. Не мав уже нiякого сподiвання врятувати ii вiд смертi й сам, одiрваний наполовину вiд життя, занурений повнiстю в осягання Христа, не мрiяв уже нi про яке поеднання з коханою, крiм того, що у вiчностi. Вiра його ставала просто безмежною, тож проти неi та вiчнiсть видавалася йому чимось значно бiльш реальним та iстинним за скороминуще буття, яке мав досi.

Серце переповнювало йому натхнення. Ще за життя перетворювався вiн на iстоту майже безтiлесну, яка, тужачи за остаточним визволенням для себе, прагнула його i для iншоi коханоi душi. Уявляв собi, що тодi обое вiзьмуться за руки й вознесуться на небеса, де Христос iх поблагословить i дозволить iм перебувати у свiтлi, такому спокiйному й величезному, як сяйво зiрок. Благав тiльки Христа, щоб позбавив Лiгiю мук у цирку i дозволив iй заснути спокiйно у в'язницi, бо вiдчував iз цiлковитою певнiстю, що й сам помре разом з нею. Вважав, що проти такого кровопролиття не слiд навiть сподiватись, аби вона одна була врятована. Чув од Петра i Павла, що й вони також мусять померти як мученики. Вигляд Хiлона на хрестi переконав його, що смерть, навiть мученицька, може бути насолодою, тож бажав собi, аби настала для них обох, як жадана змiна злоi, смутноi та тяжкоi долi на лiпшу.

Часом був уже в передчуттi потойбiчного життя. Та туга, яка охоплювала обидвi iхнi душi, очищувалася вiд колишньоi скорботи й переходила поступово в якусь неземну покiрнiсть волi Божiй. Вiнiцiй плив ранiше важко проти течii, боровся й мучився, тепер оддався хвилi, вiрячи, що несе вона його до вiчного спокою. Вiн здогадувався, що Лiгiя, так само як i вiн, готуеться до смертi, що всупереч мурам в'язницi, якi роздiляють iх, iдуть вони вже разом, i всмiхався тiй думцi, як щастю.

І дiйсно, iшли так у згодi, нiби щодня довго дiлилися думками. В Лiгii не було також нiяких прагнень, нiяких сподiвань, крiм сподiвання на потойбiчне життя. Смерть уявлялась iй не лише як визволення вiд страшних тюремних мурiв, з рук iмператора, Тигеллiна, не тiльки як порятунок, але як час поеднання з Вiнiцiем. Поряд iз цiею непохитною певнiстю все iнше втрачало вагу. По смертi починалося для неi блаженство навiть i земне, тож чекала ii ще й так, як наречена чекае весiльного часу.

А той неймовiрний потiк вiри, що вiдривав од життя i нiс у потойбiччя тисячi перших прихильникiв, захопив також Урса. І вiн довго не хотiв погодитися на смерть Лiгii, але коли крiзь тюремнi мури щодня почали доходити вiстi про те, що дiеться в амфiтеатрах i в садах, коли смерть видавалася спiльною долею всiх християн, а водночас i благом, яке перевершуе всi земнi поняття про щастя, врештi не смiв благати Христа, щоб вiн позбавив того щастя Лiгiю або вiдклав його на довгi роки. У своiй простодушностi варвара вважав при тому, що доньцi лiгiйського вождя бiльше належить i бiльше дiстанеться небесноi насолоди, нiж цiлому натовпу простакiв, до яких i сам належав, i що у вiчнiй славi посiдатиме вона мiсце ближче до агнця, нiж iншi. Чув, одначе, що перед Богом усi люди рiвнi, але на днi душi його все-таки таiлося переконання, що донька вождя, та ще й вождя всiх лiгiйцiв – це не яка-небудь там рабиня. Сподiвався також, що Христос дозволить йому служити iй i надалi. Щодо себе, мав тiльки одне таемне бажання – померти, як агнець, на хрестi. Але це видавалося йому щастям таким великим, i, хоча знав, що розпинають у Римi навiть найгiрших злочинцiв, не смiв навiть молитися за таку смерть. Думав, що, мабуть, доведеться йому згинути вiд зубiв хижих звiрiв, i це його непокоiло. З дитинства рiс вiн у непрохiдних хащах, постiйно займаючись полюванням, у якому, завдяки своiй надлюдськiй силi, ще не ставши дорослим, уже славився серед лiгiйцiв. Було воно таким його улюбленим заняттям, що пiзнiше, коли був у Римi й мусив од нього вiдмовитися, ходив до вiварiiв i до амфiтеатрiв, щоби хоч подивитися на знаних i незнаних звiрiв. Коли дивився на них, прокидалося в ньому нездоланне бажання боротися, вбивати, тож тепер побоювався в душi, що, коли доведеться йому зустрiтися з ними в амфiтеатрi, оволодiють ним почуття, не гiднi християнина, який мусить померти благочестиво i смиренно. Але покладався в тому на Христа, маючи втiшатись iншими, приемнiшими думками. Ось чув, що агнець оголосив вiйну силам пекельним i злим духам, до яких вiра християнська зараховувала всiх поганських богiв, думав, що в цiй вiйнi придасться все-таки агнцевi й зумiе прислужитися йому лiпше за iнших, позаяк йому не вкладалось у головi, що душа його не може бути сильнiшою за душi iнших мученикiв. Зрештою молився цiлими днями, прислужувався в'язням, допомагав охоронцям i втiшав свою царiвну, яка iнодi бiдкалася, що у своему короткому життi не могла зробити стiльки добрих справ, скiльки iх здiйснила славна Тавiфа, про яку розповiдав iй свого часу апостол Петро. Охоронцi, яких навiть у в'язницi переймало побоювання перед неймовiрною силою гiганта, не було ж бо для неi нi кайданiв, анi грат достатнiх, полюбили його врештi за його смирний характер. Не раз, дивуючись його спокою, намагалися випитати причину, а вiн розповiдав iм з такою непохитною певнiстю, яке життя чекае на нього по смертi, що слухали його зi здивуванням, бачачи вперше, що до пiдземелля, недоступного для сонця, може проникнути щастя. І коли намовляв iх вiрити в агнця, не одному спадало на думку, що його служба – служба раба, а життя його – життя бiдняка, i не один замислювався над своею недолею, i кiнцем ii буде тiльки смерть.

Але смерть викликала новi побоювання, й пiсля неi вони не бачили для себе нiчого, тим часом цей лiгiйський гiгант i ця дiвчина, подiбна до рожевоi квiтки на тюремнiй соломi, йшли до неi з радiстю, як до брами щастя.




Роздiл LXV


Якось увечерi навiдався до Петронiя сенатор Сцевiн i завiв з ним довгу розмову про тяжкi часи, в якi обидва жили, про iмператора. Говорив так одверто, що Петронiй, хоча й був з ним у приятельських стосунках, насторожився. Сенатор нарiкав на те, що свiт iде криво й несамовито i що все, разом узяте, мусить скiнчитись якимось iще страшнiшим лихом, нiж пожежа Рима. Говорив, що навiть августiани розчарованi, що Фенiй Руф, другий префект преторiанцiв, насилу терпить безчесну владу Тигеллiна i що весь рiд Сенеки доведений до крайнощiв таким обходженням iмператора зi старим наставником, як i з Луканом. Нарештi почав згадувати про незадоволення люду i навiть преторiанцiв, значну частину яких Фенiй Руф залучив на свiй бiк.

– Навiщо це говориш? – запитав його Петронiй.

– Через побоювання за iмператора, – вiдповiв Сцевiн. – Маю далекого родича серед преторiанцiв, його звати Сцевiн, як i мене, й через нього знаю, що дiеться в таборi… Негативне ставлення зростае й там… Калiгула, бач, був теж безумним, i, дивись, що сталося! Ось знайшовся Кассiй Херея… Страшний це був учинок, i, напевне, немае серед нас нiкого, хто б його схвалив, i все-таки Херея врятував свiт од потвори.

– Тобто, – сказав Петронiй, – говориш так: «Я Херею не схвалюю, але то був прекрасний чоловiк i якби боги послали нам таких якомога бiльше».

Але Сцевiн змiнив тему розмови i почав несподiвано вихваляти Пiзона. Славив його рiд, його шляхетнiсть, його прихильнiсть до дружини i, врештi, розум, спокiй та рiдкiсний дар залучати людей.

– Імператор бездiтний, – сказав, – i всi бачать наступником Пiзона. Без сумнiву кожний допомiг би йому з усiею душею прийти до влади. Любить його Фенiй Руф, рiд Аннеiв йому вiдданий. Плавтiй Латеран i Туллiй Сенецiон скочили б за нього в огонь. Те ж саме Натал, i Субрiй Флав, i Сульпiцiй Аспер, i Афранiй Квiнцiан, i навiть Вестин.

– З цього останнього небагато Пiзоновi користi, – вiдповiв Петронiй. – Вестин боiться власноi тiнi.

– Вестин боiться снiв i духiв, – вiдповiв Сцевiн, – але чоловiк вiн енергiйний, i його справедливо хочуть обрати консулом. За те, що вiн у душi проти переслiдування християн, не мусиш ти його засуджувати, бо й ти зацiкавлений у тому, щоб це безумство припинилося.

– Не я, а Вiнiцiй, – сказав Петронiй. – Заради Вiнiцiя хотiлося б менi врятувати одну дiвчину, але не можу, бо позбувся прихильностi Агенобарба.

– Як це? Чи не помiтив ти, що iмператор знову наближае тебе i починае з тобою заговорювати? І скажу тобi чому. Ось збираеться знову до Ахайi, щоб там спiвати грецькою мовою власнi пiснi. Горить бажанням вирушити в цю подорож, але разом з тим дрижить вiд думки про насмiшкуватiсть грекiв. Вважае, що там або йому може випасти найбiльший успiх, або його може спiткати величезний провал. Потребуе доброi поради i знае, що лiпше за тебе нiхто йому не може ii надати. Ось привiд для повернення прихильностi.

– Лукан мiг би замiнити мене.

– Мiднобородий ненавидить його i в душi засудив його на смерть. Шукае тiльки причину, бо вiн завжди шукае причин. Лукан розумiе, що треба поспiшати.

– Присягаюся Кастором! – сказав Петронiй. – Можливо, це так. Але мав би ще один спосiб швидкого повернення прихильностi.

– Який?

– Повторити Мiднобородому те, що ти говорив хвилину тому.

– Я нiчого не говорив тобi! – вигукнув схвильовано Сцевiн.

Петронiй поклав йому руку на плече:

– Ти назвав iмператора безумним, передбачав наступництво Пiзона i сказав: «Лукан розумiе, що треба поспiшати». Із чим це ви хочете поспiшати, carissime?

Сцевiн зблiд, i хвилину вони дивились один одному в вiчi.

– Не повториш!

– Присягаюся стегнами Кiприди! Ти таки мене добре знаеш! Нi! Не повторю. Нiчого не чув, але теж i не хочу нiчого чути… Розумiеш! Життя закоротке, аби варто було вживати якихось заходiв. Прошу тебе тiльки, щоб вiдвiдав сьогоднi Тигеллiна i розмовляв з ним так само довго, як зi мною, про що захочеш.

– Для чого?

– Для того, аби, якщо менi скаже колись Тигеллiн: «Сцевiн був у тебе», я мiг йому вiдповiсти: «Того самого дня був також i в тебе».

Слухаючи його, Сцевiн зламав тростинку зi слоновоi кiстки, яку мав у руцi, i вiдповiв:

– Нехай лиха доля впаде на цю рiч. Буду сьогоднi в Тигеллiна, а потiм на бенкетi в Нерви. Адже й ти будеш. В усякому разi до зустрiчi пiслязавтра в амфiтеатрi, де виступлять уже рештки християн!.. До побачення!

– Пiслязавтра, – повторив, залишившись сам, Петронiй. – Отже, не можна втрачати часу. Агенобарб дiйсно потребуе мене в Ахайi, тож, може, рахуватиметься зi мною.

І вирiшив спробувати останнiй засiб.

На бенкетi в Нерви iмператор зажадав, аби Петронiй був напроти нього, бо хотiв поговорити з ним про Ахайю та про мiста, в яких е шанси виступити найлiпше. Йшлося найбiльше про афiнян, яких вiн боявся. Іншi августiани зосереджено слухали ту розмову, щоб, вихопивши окрушини суджень Петронiя, видавати пiзнiше iх за своi власнi.

– Здаеться менi, що я досi ще не жив, – сказав Нерон, – i що з'явлюся на свiт лише в Грецii.

– Народишся для новоi слави та безсмертя, – вiдповiв Петронiй.

– Сподiваюся, що так i станеться й Аполлон не виявиться заздрiсним. Якщо повернуся з трiумфом, здiйсню йому гекатомбу, якоi жоден бог не мав досi.

Сцевiн процитував вiрш Горацiя:

		Sic te diva potens Cypri,
		Sic fratres Helenae, lucida sidera,
		Ventorumque regat pater…[378 - Тебе, кораблю, хай ведутьКiприда – могутня з богинь,Братiв Єлени – зiрок – променi,Вiтрiв повелитель i батько… (Лат.)]

– Корабель стоiть уже в Неаполiсi, – сказав iмператор. – Хотiв би виiхати й завтра.

На це Петронiй пiдвiвся i, дивлячись просто в вiчi Нерона, сказав:

– Дозволь, божественний, я спершу влаштую весiльний бенкет, на який передовсiм запрошую тебе.

– Весiльний бенкет? Який? – запитав Нерон.

– Вiнiцiя з донькою лiгiйського царя, а твоею заручницею. Вона, щоправда, тепер у в'язницi, але, по-перше: як заручниця не може бути ув'язнена, а по-друге: ти сам зволив одружити Вiнiцiя з нею, твоi вироки, як вироки Зевса, незаперечнi – тому накажи випустити ii з в'язницi, i я вiддам ii жениховi.

Холоднокровнiсть i спокiйна впевненiсть, з якою мовив Петронiй, збили з пантелику Нерона, який губився завше, коли хтось говорив з ним таким тоном.

– Знаю, – вiдповiв опускаючи очi. – Думав про неi та про того велетня, який задушив Кротона.

– У такому разi обое врятованi, – вiдповiв спокiйно Петронiй.

Але Тигеллiн прийшов на допомогу своему повелителю:

– Їi ув'язнено з волi iмператора, ти ж сказав, Петронiю, що вироки його незаперечнi.

Всi присутнi, якi знали iсторiю Вiнiцiя та Лiгii, прекрасно розумiли, про що йдеться, тож замовкли, зацiкавленi, чим завершиться розмова.

– Їi ув'язнено через твою помилку i через твое незнання «права народiв», усупереч волi iмператора, – заперечив Петронiй. – Тигеллiне, ти наiвний чоловiк, але ж i ти не будеш стверджувати, що вона пiдпалила Рим, бо, зрештою, коли б навiть так стверджував, iмператор би тобi не повiрив.

Але Нерон уже опанував себе i почав примружувати своi короткозорi очi з виразом невимовноi ехидностi.

– Петронiй мае рацiю, – сказав за хвилину.

Тигеллiн здивовано глянув на нього.

– Петронiй мае рацiю, – повторив Нерон. – Завтра перед нею вiдчиняться ворота в'язницi, а про весiльний бенкет ми побалакаемо в амфiтеатрi.

«Я знову програв», – подумав Петронiй.

І, повернувшись додому, був уже певен, що надiйшов край життю Лiгii, тож уранцi наступного дня послав до амфiтеатру надiйного вiльновiдпущеника, аби той домовився з доглядачем сполiарiю про видачу ii тiла, бо хотiв передати його Вiнiцiю.




Роздiл LXVI


За часiв Нерона ввiйшли в звичай вечiрнi вистави як у цирку, так i в амфiтеатрi, що ранiше були нечастими й давались у винятковому випадку. Августiанам подобалося це, бо нерiдко пiсля них улаштовувалися бенкети й пиятики, якi тривали аж до ранку. Хоча люд уже був пересичений кровопролиттям, одначе, коли рознеслася вiстка, що добiгають кiнця iгри i що останнi християни мають померти на вечiрнiй виставi, незлiченнi натовпи кинулися до амфiтеатру. Августiани з'явились усi, бо здогадувалися, що iмператор вирiшив розважити себе трагедiею страждань Вiнiцiя. Тигеллiн тримав у таемницi, якi муки було призначено для нареченоi молодого трибуна, але це тiльки розпалювало загальну цiкавiсть. Тi, хто колись бачив ii у Плавтiiв, розповiдали тепер чудеса про ii красу. Інших передовсiм турбувало питання, чи дiйсно побачать ii сьогоднi на аренi, багато з-помiж тих, хто чув вiдповiдь, яку дав iмператор Петронiю в Нерви, тлумачили ii собi подвiйно. Дехто припускав просто, що Нерон оддасть або, може, вже вiддав дiвчину Вiнiцiю: згадували ж бо, що була заручницею, тож iй дозволено вшановувати такi божества, якi iй подобаються, i «право народiв» ii не дозволяло карати.

Непевнiсть, очiкування й зацiкавлення опанували всiх глядачiв. Імператор прибув ранiше, нiж зазвичай, i враз iз його прибуттям почали знову шепотiтися, що все-таки мае статися щось надзвичайне, позаяк Нерона, окрiм Тигеллiна та Ватинiя, супроводжував Кассiй, центурiон гiгантського зросту й велетенськоi сили, якого iмператор брав iз собою тiльки тодi, коли хотiв мати поруч захисника, примiром, коли вирушав у нiчнi походи на Субуру, де влаштовував собi розвагу, яка називалася «сагатiо», – на солдатському плащi пiдкидали в повiтря дiвчат, що зустрiлися по дорозi. Помiчено також, що в самому амфiтеатрi вжито певних запобiжних заходiв. Преторiанськоi сторожi збiльшено, i командував нею не центурiон, а трибун Субрiй Флав, знаний досi своею слiпою вiдданiстю Нерону. Певна рiч, iмператор прагнув убезпечити себе вiд вибуху розпачу Вiнiцiя, i цiкавiсть зросла ще бiльше.

Всi погляди з напруженою цiкавiстю були спрямованi на мiсце, де сидiв нещасний жених. Вiн був дуже блiдий, iз укритим краплями поту чолом, невпевнений так само, як iншi глядачi, але занепокоений до глибин душi. Петронiй, до пуття не знаючи, що мае вiдбутися, не сказав йому нiчого, тiльки запитав, повернувшись од Нерви, чи готовий на все, i ще – чи буде на видовищi. Вiнiцiй вiдповiв на обидва запитання: «Так!», але при цьому по всьому тiлу в нього пробiгли мурашки, бо здогадався, що Петронiй не запитуе без причини. Сам вiн жив од якогось часу мовби тiльки напiвжиттям, заглиблений у думки про смерть, примирившись зi смертю Лiгii, – бо це для них обох мало бути i визволенням, i шлюбом, але тепер зрозумiв, що одна справа думати заздалегiдь про останню хвилину як про спокiйне поринання в сон, iнша – йти дивитися на муки iстоти, яка дорожча за життя. Всi перенесенi ранiше страждання ожили в ньому заново. Притишений розпач знову кричав у душi, й охопило його давне бажання врятувати Лiгiю за всяку цiну. Зранку хотiв проникнути в кунiкули, аби переконатися, що Лiгiя там, але преторiанська сторожа пильнувала всi входи й накази були такi суворi, що солдатiв, навiть знайомих, не зм'якшили нi прохання, нi золото. Вiнiцiю здавалося, що непевнiсть зажене його в могилу ще до того, як вiн побачить видовище. Десь на днi серця жеврiло ще сподiвання, що, може, Лiгii немае в амфiтеатрi та що всi побоювання марнi. Хвилинами чiплявся за це сподiвання щосили. Говорив собi, що Христос мiг ii все-таки забрати з в'язницi, але не допустить ii мук у цирку. Ранiше погодився вже було на все, що в його волi, тепер же, коли його вiдштовхнули вiд дверей кунiкулiв, повернувся на свое мiсце в амфiтеатрi й iз зацiкавлених поглядiв, звернених на нього, зрозумiв, що найстрашнiше припущення може бути слушним, почав благати його в душi про порятунок iз пристрастю, подiбною, може, до погрози. «Ти можеш! – повторював вiн, судорожно стискаючи кулаки. – Ти можеш!» Ранiше вiн не здогадувався, що ця хвилина, коли вона перетвориться на дiйснiсть, буде такою страшною. Тепер, не усвiдомлюючи, що з ним дiеться, вiдчував усе-таки: якщо побачить муки Лiгii, то його любов перетвориться на ненависть, а його вiра на розпач. І водночас жахався цього вiдчуття, боявся образити Христа, якого благав про милосердя й чудо. Вже не прохав про ii життя, хотiв лише, щоб померла, перш нiж ii виведуть на арену, i зi страшенноi безоднi скорботи повторював у душi: «Хоч у цьому не вiдмов менi, а я тебе любитиму ще дужче, нiж любив досi». Врештi-решт думки його завирували, як гнанi ураганом хвилi. Пробуджувалася в ньому жадоба помсти i кровi. Охоплювало його шалене бажання кинутися на Нерона й задушити його при всьому народi, водночас розумiв, що ця жадоба ображае знову Христа й порушуе його заповiдi. Інодi спалахували блискавками в його мозку сподiвання, що це все, перед чим здригалася його душа, ще може вiдвернути всемогутня й милосердна рука, але згасали вiдразу ж, мовби в прикростi, що той, хто мiг единим словом зруйнувати цей цирк i врятувати Лiгiю, все-таки покинув ii, хоча вона вiрила йому й полюбила його всiма силами свого чистого серця. І далi думав, що от вона там лежить у темному кунiкулi, слаба, беззахисна, покинута, вiддана на волю озвiрiлих охоронцiв, за мить до смертi, а вiн мусить чекати безсило в цьому страшному амфiтеатрi, не знаючи, яку вигадано для неi муку i що за хвилину вiн побачить. Врештi, мов людина, яка, падаючи в прiрву, хапаеться за будь-яку рослину на ii краю, так i вiн пристрасно вхопився за думку, що все-таки лише вiра може врятувати ii. Залишалося ж тiльки це! Адже Петро говорив, що вiрою можна землю зрушити в ii основах!

Тож зiбрався, придушив у собi сумнiви, всю свою iстоту зосередив у единому словi: «Вiрую!» – i чекав чуда.

Але як занадто натягнена струна мусить лопнути, так i його зламало напруження. Смертна блiдiсть укрила його лице, i тiло почало дубiти. Тодi подумав, що благання його почуто – й вiн помирае. Видалося йому, що Лiгiя, без сумнiву, мусила вже також померти i що Христос забирае таким чином iх до себе. Арена, бiлi тоги незлiченних глядачiв, свiтло тисяч ламп i смолоскипiв – усе разом зникло в нього з очей.

Але слабкiсть не тривала довго. За хвилину прийшов до тями, а радше привело до тями його нетерпляче тупання глядачiв.

– Ти хворий, – сказав йому Петронiй, – звели вiднести себе додому!

І не зважаючи, що скаже на це iмператор, пiдвiвся, щоб пiдтримати Вiнiцiя й вийти з ним разом. Серце його наповнилося жалiстю, а до того ж нестримно дратувало його те, що iмператор дивився крiзь смарагд на Вiнiцiя, дослiджуючи iз задоволенням його страждання, може, для того, щоби потiм описати iх у патетичних строфах i здобути оплески слухачiв.

Вiнiцiй похитав головою. Мiг померти в цьому амфiтеатрi, але не мiг iз нього вийти. Адже вистава мала розпочатися з хвилини на хвилину.

Дiйсно, майже в ту саму мить префект мiста махнув перед собою червоною хусткою, i на цей знак заскрипiли ворота напроти iмператорського подiуму i з темноi пащi вийшов на яскраво освiтлену арену Урс.

Велетень мружився, очевидно, заслiплений свiтлом арени, потiм вийшов на ii середину, роздивляючись навколо, нiби намагаючись зрозумiти, з чим йому доведеться зустрiтись. Всiм августiанам i бiльшостi глядачiв було вiдомо, що це чоловiк, який задушив Кротона, отже, дивлячись на нього, публiка зашумiла. В Римi не бракувало гладiаторiв, якi переважали звичайних людей зростом i силою, але такого не бачили ще очi квiритiв. Кассiй, стоячи в подiумi за iмператором, видавався проти цього лiгiйця миршавим чоловiчком. Сенатори, весталки, iмператор, августiани й люд iз захватом знавцiв i любителiв дивилися на його могутнi, як стовбури дерев, стегна й груди, мовби два з'еднанi щити, i на геркулесовi руки. Гамiр зростав iз кожною хвилиною. Для цього натовпу не могло просто iснувати iншоi насолоди, як бачити такi мускули в грi, в напруженнi, в боротьбi. Гамiр перетворився на галас iз гарячковими запитаннями, де живе плем'я, що народжуе таких велетнiв, а вiн стояв посерединi амфiтеатру, оголений, схожий бiльше на кам'яного колоса, нiж на людину, iз зосередженим i смутним обличчям варвара i, бачачи порожню арену, поглядав iз подивом своiми блакитними очима дитини то на глядачiв, то на iмператора, то на грати кунiкулiв, звiдки очiкував катiв.

У ту хвилину, коли виходив на арену, серце його закалатало в останнiй надii, що, може, чекае його хрест, але коли не побачив нi хреста, нi приготовленоi ями, подумав, що не достойний тiеi милостi й доведеться йому померти iнакше, напевно, вiд звiрiв. Був беззбройний i вирiшив згинути, як належить прихильнику агнця, спокiйно i терпляче. Тим часом хотiв помолитися ще Спасителю, тож, ставши навколiшки, склав руки i пiдвiв очi до зiрок, якi миготiли крiзь отвiр у даху цирку.

Така поведiнка не сподобалася натовпу. Досить уже тих християн, що помирають, як вiвцi. Певна рiч, якщо велетень не захоче захищатися, видовище не вдасться. Тут i там почувся свист. Деякi почали викликати мастигофорiв, завданням яких було шмагати борцiв, якi вiдмовляються битися. За хвилину, одначе, все стихло, бо нiхто не знав, що очiкуе велетня й чи не захоче вiн оборонятися, зустрiвшись вiч-на-вiч зi смертю.

Чекати довго не довелося. Раптом пролунали пронизливi звуки мiдних труб, вiдчинилися грати напроти iмператорського подiуму й на арену вибiг пiд крики бестiарiiв величезний германський тур, несучи на головi оголене тiло жiнки.

– Лiгiе! Лiгiе! – крикнув Вiнiцiй.

Потiм схопив руками волосся на скронях, зiбгався в клубок, як людина, що вiдчула в собi гостряк списа, i хрипким, нелюдським голосом почав повторювати:

– Вiрую! Вiрую!.. Господи! Чуда!

І не вiдчув навiть, що в ту мить Петронiй накинув йому на голову тогу. Здавалося йому, що це смерть або бiль затулили йому очi. Не дивився, не бачив. Охопило його вiдчуття якоiсь страшноi порожнечi. В головi не залишилося жодноi думки, вуста тiльки повторювали безтямно:

– Вiрую! Вiрую! Вiрую!..

Амфiтеатр затих. Августiани, як один, пiдвелися з мiсць, позаяк на аренi вiдбувалося щось надзвичайне. Ось покiрний i готовий на смерть лiгiець, побачивши свою царiвну на рогах дикоi тварини, пiдхопився й, нiби обпечений живим вогнем, пригнувшись, побiг прямо до розлютованого звiра.

Із усiх грудей вирвався зойк здивування, пiсля чого настала мертва тиша. Лiгiець як оком змигнути опинився бiля несамовитого бика i схопив його за роги.

– Дивись! – крикнув Петронiй, зриваючи тогу з голови Вiнiцiя.

Той пiдхопився, закинувши голову назад, i, блiдий як полотно, почав дивитися на арену осклянiлим, несвiдомим поглядом.

Усi затамували подих. У амфiтеатрi можна було почути, як пролiтае муха. Люди не вiрили своiм очам. Вiдтодi як Рим став Римом, не бачили нiчого схожого.

Лiгiець тримав дикого звiра за роги. Ноги Урса загрузли по кiсточки в пiсок, спина вигнулась, як натягнутий лук, голова втяглася в плечi, на руках мускули нап'ялися так, що шкiра мало не лопалася вiд iхнього напруження, але бик не мiг зрушити з мiсця. І людина, i звiр залишалися нерухомими – i глядачам здавалося, що бачать якусь картину, на якiй зображено подвиги Геркулеса або Тесея, або групу, вирiзьблену в каменi. Але в тому позiрному спокоi вiдчувалося страшне напруження двох непокiрних сил. Тур, як i людина, загруз ногами у пiску, а темний, кудлатий його тулуб вигнувся так, що схожим був на величезну кулю. Хто перший виснажиться, хто перший упаде – ось було питання, яке для цих пристрасних любителiв боротьби мало в ту хвилину бiльше значення, нiж iхня власна доля, нiж увесь Рим i його панування над свiтом. Цей лiгiець був для них тепер напiвбогом, достойним поклонiння та статуй. Сам iмператор пiдвiвся. Вони з Тигеллiном, знаючи про силу чоловiка, навмисно пiдготували таке видовище i ехидно мовили собi: «Нехай цей кротоновбивця здолае тура, якого ми виберемо», а тепер iз подивом дивилися на картину, яку мали перед собою, мовби не вiрячи, щоби таке могло бути насправдi. В амфiтеатрi можна було бачити людей, якi, пiднiсши руки, так i лишилися в цiй позi. Іншим лоби заливав пiт, наче самi боролися зi звiром. У цирку чути було тiльки сичання полум'я в лампах i шелест жарин, якi падали зi смолоскипiв. Голоси завмерли у глядачiв на вустах, серця калатали, готовi вискочити з грудей. Усiм здавалося, що боротьба тривае вiчнiсть.

А людина i звiр усе стояли в жахливому напруженнi, мовби вкопанi в землю.

Раптом глухе, схоже на стогiн ревiння почулося з арени, пiсля якого з усiх грудей вирвався зойк i знову запанувала тиша. Людям здавалося, що вони бачать сон, – ось потворна голова бика почала хилитися набiк у залiзних руках варвара.

А обличчя лiгiйця, шия i плечi зробилися пурпурними, спина вигнулася ще крутiше. Видно було, що збирае решту своеi надлюдськоi сили, але що йому вже ii ненадовго вистачить.

Усе глухiше, хрипкiше та все болiснiше ревiння тура змiшалося з диханням велетня. Голова звiра все бiльше хилилася набiк, i з пащi висунувся довгий запiнений язик.

Іще хвилина, i до слуху глядачiв, якi сидiли ближче, долетiв наче трiск зламаноi кiстки, пiсля чого звiр повалився на землю зi скрученими в'язами.

Тодi велетень як оком змигнути зiрвав мотузки з його рогiв i, взявши дiвчину на руки, вiдсапувався, переводив подих.

Лице його зблiдло, волосся злиплося вiд поту, плечi й руки, здавалося, були облитi водою. Хвилину стояв так, мовби безтямний, потiм усе-таки пiдвiв очi й почав дивитися на глядачiв.

Амфiтеатр скаженiв.

Стiни будiвлi задрижали вiд крику десяткiв тисяч глядачiв. Од часу початку видовищ не пам'ятали такого захвату. Тi, що сидiли у верхнiх рядах, покинули своi мiсця й почали спускатися вниз, товплячись у проходах мiж лавами, аби ближче придивитися до силача. З усiх кiнцiв залунали голоси про пощаду, пристраснi, наполегливi, що перетворилися на единий загальний крик. Цей велетень став тепер дорогим для цього залюбленого в силу люду i першою особою в Римi.

Вiн же зрозумiв, що натовп вимагае, аби йому було подаровано життя й повернено волю, але, очевидно, його турбувала не лише власна доля. Якусь хвилину роззирався навколо, потiм наблизився до iмператорського подiуму i, погойдуючи тiло дiвчини на витягнутих руках, пiдвiв очi з благальним поглядом, нiби промовляючи: «Змилуйтеся над нею! Їi врятуйте! Я для неi це зробив!»

Глядачi добре зрозумiли, чого вiн хоче. Вигляд непритомноi дiвчини, що проти величезного лiгiйця видавалася малим дитям, зворушив натовп, вершникiв i сенаторiв. Їi тендiтне тiло, таке бiле, мовби вирiзьблене з алебастру, ii непритомнiсть, жахлива небезпека, з якоi визволив ii велетень, i, врештi, ii краса та його вiдданiсть вразили серця. Деякi думали, що це батько благае змилуватися над його дитям. Жалiсть спалахнула раптовим полум'ям. Досить уже кровi, досить смертi, досить мук. Придушенi слiзьми голоси почали волати про помилування для обох.

Урс тим часом посувався навколо арени i, погойдуючи весь час на руках дiвчину, рухом i очима благав зберегти iй життя. У цю мить Вiнiцiй зiрвався з мiсця, перескочив через бар'ер, який вiдокремлював перший ряд вiд арени, i, пiдбiгши до Лiгii, накрив тогою ii оголене тiло.

Потiм роздер свою тунiку на грудях, вiдкриваючи шрами, що лишилися пiсля ран, якi вiн дiстав у вiрменськiй вiйнi, i простягнув руки до людей.

Несамовитiсть натовпу в амфiтеатрi перевершила всi межi. Чернь затупала i завила. В голосах, що вимагали пощади, чулася погроза. Люд заступався вже не тiльки за атлета, але ставав на захист дiвчини, воiна та iхньоi любовi. Тисячi глядачiв повернули обличчя до iмператора, в очах палав гнiв, кулаки стискалися. Той зволiкав i вагався. До Вiнiцiя, щоправда, не вiдчував ненавистi й зовсiм не бажав смертi Лiгii, але волiв би тiло дiвчини бачити розпореним рогами бика або розтерзаним iклами хижакiв. Як його жорстокiсть, так i його звироднiлi уява та жадоба знаходили якусь розкiш у таких видовищах. А тут народ хотiв його позбавити задоволення. Ця думка гнiвом вiдбилася на його гладкому обличчi. Самолюбство не дозволяло йому також пiддаватися волi натовпу, а водночас i вiдкинути ii не смiв через вроджене боягузтво.

Тож почав дивитися, чи принаймнi серед августiанiв не побачить повернутих униз пальцiв на знак смертi. Але Петронiй тримав пiднесену руку вгору, дивлячись при тому майже з викликом у його лице. Забобонний, але схильний до захоплення Вестин, який боявся духiв, а не боявся людей, давав знак пощади. Те ж саме робив сенатор Сцевiн, i Нерва, i Туллiй Сенецiон, i старий, славетний полководець Осторiй Скапула, i Антистiй, те ж саме робив Пiзон, i Венет, i Криспiн, i Мiнуцiй Терм, i Понтiй Телезiн, i найповажнiший, шанований усiм народом Трахея. Бачачи це, iмператор одставив смарагд вiд ока з виразом презирства та образи, i в цей час Тигеллiн, якому хотiлося зробити на зло Петронiю, нахилився до нього i сказав:

– Не поступайся, божественний, маемо преторiанцiв.

Тодi Нерон повернувся в бiк преторiанцiв, на чолi яких був суворий i вiдданий йому досi душею й тiлом Субрiй Флав, i побачив щось надзвичайне. Грiзне обличчя старого трибуна було залите слiзьми, i руку вiн тримав пiднятою вгору на знак милосердя.

Тим часом глядачiв охопило божевiлля. Курява знялася вiд тупоту нiг i повисла над амфiтеатром. Серед вигукiв почулися голоси: «Агенобарб! Матеревбивця! Палiй!»

Нерон злякався. Народ був у цирку всевладним. Колишнi iмператори, особливо Калiгула, дозволяли собi часом iти проти його волi, що, зрештою, викликало завжди заворушення, аж до кровопролиття. Але Нерон перебував у iншому становищi. Передовсiм, як комедiант i спiвак, потребував прихильностi люду, по-друге, хотiв мати його на своему боцi проти сенату й патрицiiв, i, врештi, пiсля пожежi Рима намагався всiляко задобрити його i спрямувати гнiв його проти християн. Зрозумiв урештi, що противитися довше було просто небезпечно. Заворушення, почавшись у цирку, могло охопити все мiсто й мати непередбачуванi наслiдки.

Тож iще раз поглянув на Субрiя Флава, на центурiона Сцевiна, що був родичем сенатора, на солдатiв i, бачачи всюди нахмуренi брови, зворушенi обличчя та спрямованi на нього погляди, подав знак пощади.

Тодi грiм оплескiв прокотився вiд верху до низу амфiтеатру. Люд упевнений уже був, що засудженi житимуть, позаяк вiд цiеi хвилини пiдпадали вони пiд його покровительство, i навiть iмператор не посмiв би переслiдувати iх надалi своею помстою.




Роздiл LXVII


Четверо вiфiнцiв несли обережно Лiгiю до дому Петронiя, а Вiнiцiй та Урс iшли збоку, поспiшаючи, щоб якнайскорiше вiддати ii в руки лiкаря-грека. Йшли мовчки, оскiльки по завершеннi цього дня не могли здобутися на розмову. Вiнiцiй був i досi в напiвзабуттi. Повторював собi, що Лiгiю врятовано, що не загрожуе iй нi в'язниця, нi смерть у цирку, що нещастя iхнi скiнчилися раз i назавжди i що забирае ii додому, аби не розлучатися бiльше з нею. І здавалося йому, що це радше початок якогось iншого життя, а не дiйснiсть. Час вiд часу нахилявся до розкритих нош, аби дивитися на кохане обличчя, яке при свiтлi мiсяця здавалося йому сонним, i подумки повторював: «Це вона! Христос ii спас!» Пригадував собi також, що до сполiарiю, куди вдвох iз Урсом однесли Лiгiю, зайшов невiдомий йому лiкар i запевнив його, що дiвчина жива й буде жити. Думка про це так радiстю наповнювала йому груди, що часом пiдупадав на силi й спирався на плече Урса, неспроможний iти самотужки. Урс же дивився в усiяне зорями небо й молився.

Ішли швидко вулицями, на яких щойно спорудженi будинки яскраво бiлiли в мiсячнiм сяйвi. Мiсто було порожнiм. Де-не-де тiльки гуртики людей, увiнчанi плющем, спiвали й танцювали перед портиками пiд звуки флейт, скориставшись чудовою нiччю та святковою порою, що тривала вiд початку iгор. Лише коли вже були недалеко вiд домiвки, Урс перестав молитися й заговорив тихо, наче боячись розбудити Лiгiю:

– Пане, це Спаситель урятував ii вiд смертi. Коли я побачив ii на рогах тура, почув у душi голос його: «Захищай ii!» – i це був без сумнiву голос агнця. В'язниця висмоктала з мене силу, але вiн менi повернув ii на той час i вiн надихнув цей жорстокий люд заступитися за неi. Нехай буде воля його!

І Вiнiцiй вiдповiв:

– Нехай уславленим буде iм'я його!..

Але бiльше говорити не мiг, позаяк раптом вiдчув, що ридання вириваються з грудей. Охопило його нестримне бажання впасти на землю й дякувати Спасителю за чудо i милосердя.

Тим часом прийшли додому. Челядь, попереджена висланим наперед рабом, вироiлася, зустрiчаючи iх. Павло з Тарса навернув до своеi вiри ще в Анцii бiльшiсть цих людей. Злигоднi Вiнiцiя добре були iм вiдомi, тож радiсть iхня вiд визволення жертв iз лап Нерона була величезною, а зросла ще бiльше, коли лiкар Теокл, оглянувши Лiгiю, засвiдчив, що вона не дiстала нiяких тяжких пошкоджень i що, коли мине слабкiсть пiсля перенесеноi тюремноi пропасницi, буде здорова.

Опритомнiла вона тiеi ж ночi. Прийшовши до тями в розкiшному кубiкулi, освiтленому коринфськими лампами, серед аромату вербени, не знала, де вона i що з нею дiеться.

Лишилася iй пам'ятною хвилина, в якiй прив'язували ii до рогiв спутаного ланцюгами бика, тепер же, бачачи над собою в лагiдному кольоровому свiтлi обличчя Вiнiцiя, подумала, що, напевно, вже не на землi. Думки плуталися в ii головi; видалось ii цiлком природним, що зупинилися десь по дорозi до неба через ii втому та слабкiсть. Не вiдчуваючи нiякого болю, всмiхнулася до Вiнiцiя й хотiла його запитати, де вони, але з уст ii зiрвався тiльки тихий шепiт, у якому вiн ледве змiг розiбрати свое iм'я.

Ставши навколiшки бiля неi й легко поклавши руку на ii чоло, сказав:

– Христос тебе врятував i повернув тебе менi!

Їi вуста заворушилися знову, шепочучи щось незрозумiле, за хвилину, одначе, повiки ii опустилися, груди вiд легкого подиху здiйнялись, i вона поринула у глибокий сон, якого очiкував лiкар Теокл i пiсля якого передбачав ii видужання.

А Вiнiцiй залишився бiля неi навколiшках, заглиблений у молитву. Душа його вiдтавала в любовi такiй великiй, що вiн поринув у забуття. Теокл кiлька разiв заходив до кубiкулу, кiлька разiв iз-за вiдхиленоi завiси з'являлася золотоволоса голова Евнiки, врештi журавлi, що iх розводили в садах, почали курликати, сповiщаючи початок дня, а вiн iще подумки припадав до стiп Христа, не бачачи й не чуючи, що навколо нього дiеться, iз серцем, перетвореним на жертовний вогонь вдячностi, у захватi, за життя ще перебуваючи на вершинi блаженства.




Роздiл LXVIII


Петронiй пiсля визволення Лiгii, не бажаючи дратувати iмператора, вирушив разом з iншими августiанами на Палатин. Хотiв послухати, про що там говоритимуть, а головним чином переконатися, чи Тигеллiн не вигадав чогось нового на згубу дiвчини. І вона, i Урс перебували певним чином пiд покровительством народу, й нiхто тепер не мiг здiйняти на них руку, одначе Петронiй знав про ненависть, якою палав до нього можновладний префект Преторii, припускав, що, певно, той, не маючи можливостi дiстати його, старатиметься зiгнати зло яким-небудь способом на його племiнниковi.

Нерон гнiвним був i роздратованим, бо вистава завершилася зовсiм iнакше, нiж вiн бажав би. На Петронiя не хотiв спершу й дивитись, але той, не втрачаючи холоднокровностi, пiдiйшов до нього й невимушено, як справжнiй арбiтр елегантностi, сказав йому:

– Чи знаеш, божественний, що менi спало на думку? Напиши пiсню про дiвчину, яку воля володаря свiту врятовуе вiд рогiв дикого тура й вiддае коханому. Греки мають чулi серця, i я певен, що iх зачаруе така пiсня.

Нерону, незважаючи на його роздратування, думка така припала до смаку з двох причин: по-перше, як тема для пiснi, й по друге, що мiг прославити в нiй самого себе як великодушного володаря свiту. Тож хвилину подивився на Петронiя, потiм сказав:

– Так! Можливо, твоя правда! Але чи випадае менi оспiвувати власну доброту?

– Не треба себе називати. Кожне в Римi вiдгадае й так, про що йдеться, а з Рима вiстi розходяться по всьому свiту.

– І ти певен, що це сподобаеться в Ахайi?

– Присягаюся Поллуксом! – вигукнув Петронiй.

І пiшов задоволений, бо вже тепер був упевнений, що Нерон, все життя якого було пристосуванням дiйсностi до лiтературних вимислiв, не захоче зiпсувати собi тему, а тим самим зв'яже руки Тигеллiновi. Одначе це не змiнило його намiру випровадити з Рима Вiнiцiя, тiльки-но здоров'я Лiгii не буде тому перешкодою. Тому, побачивши його наступного дня, сказав йому:

– Вiдвези ii на Сицилiю. Виходить так, що з боку iмператора нiчого вам не загрожуе, але Тигеллiн готовий застосувати навiть отруту, якщо не з ненавистi до вас, так до мене.

Вiнiцiй усмiхнувся на це й вiдповiв:

– Вона була на рогах дикого тура, i Христос ii врятував.

– Так ушануй його гекатомбою, – вiдповiв iз вiдтiнком роздратування Петронiй, – але не проси його рятувати ii вдруге… Чи пам'ятаеш, як Еол прийняв Одiссея, коли той повернувся просити його вдруге змiнити напрям вiтрiв? Боги не люблять повторюватися.

– Коли вона видужае, – вiдповiв Вiнiцiй, – одвезу ii до Помпонii Грецини.

– І зробиш тим доречнiше, що Помпонiя лежить хвора. Сказав менi про це Антистiй, родич Авла. Тут станеться таке тим часом, що люди про вас забудуть, – а по нинiшнiх часах найщасливiшi тi, про кого забули. Нехай Фортуна буде вам сонцем узимку i тiнню влiтку!

Сказавши це, залишив Вiнiцiя радiти його щастю, а сам пiшов розпитати Теокла про здоров'я та життя Лiгii.

Але iй уже нiчого не загрожувало. Коли б залишилась у пiдземеллi, виснажена пiсля тюремноi пропасницi, добило б ii гниле повiтря та злигоднi, але тепер оточував ii дбайливий догляд, i не просто достатком, але розкiшшю. За приписом Теокла через два днi почали ii виносити до садiв, якi оточували вiллу, де вона залишалася протягом тривалого часу. Вiнiцiй прикрашав ii ношi анемонами i, головне, iрисами, аби нагадати атрiй у домi Авла. Не раз у затiнку розлогих дерев розмовляли, тримаючись за руки, про колишнi страждання та тривоги. Лiгiя говорила йому, що Христос навмисно провiв його по муках, аби змiнити його душу й пiднести ii до себе, вiн же вiдчував, що це правда i що нiчого не лишилося в ньому вiд колишнього патрицiя, який не визнавав iншого закону, крiм власного бажання. Та в цих спогадах не було нiякоi гiркоти. Здавалося обом, що всi лiта пролетiли над iхнiми головами i те страшне минуле вже далеко позаду. Тим часом огорнув iх спокiй, якого нiколи не знали досi. Якесь нове життя, повне блаженства, йшло до них i брало iх до себе. У Римi безумствувати мiг iмператор i наповнювати тривогою свiт, вони, вiдчуваючи над собою покровительство у сто разiв могутнiше, не побоювалися вже нi його злоби, нi його безумств, немовби вiн перестав бути повелителем iхнього життя або смертi. Якось надвечiр почули ричання левiв та iнших диких звiрiв, яке долiтало з вiддалених вiварiiв. Колись тi звуки пройняли тривогою Вiнiцiя, як зловiсний знак. Тепер перезирнулися тiльки з усмiхом, а потiм пiдвели очi до вечiрнiх зiрок. Часом Лiгiя, ще дуже ослабла й неспроможна самостiйно ходити, засинала в тишi садiв, вiн же оберiгав ii сон, вдивляючись у ii обличчя, й думав, що це вже не та Лiгiя, яку зустрiв у Плавтiiв. Дiйсно, в'язниця та хвороба дещо згасили ii красу. Тодi, коли бачив ii у Плавтiiв, i пiзнiше, коли прийшов ii викрасти з оселi Мiрiам, була така прекрасна, мов квiтка; тепер обличчя ii стало майже прозорим, руки схудли, тiло виснажила хвороба, вуста поблiдли, й навiть очi, здавалося, були не такi блакитнi, як ранiше. Золотоволоса Евнiка, яка приносила iй квiти й коштовнi тканини, щоб укривати ноги, у порiвняннi з нею мала вигляд кiпрськоi богинi. Естет Петронiй марно намагався побачити в нiй колишню привабливiсть i, здвигуючи плечима, думав, що ця тiнь з Єлисейських полiв не була варта тих зусиль, тих страждань i мук, якi мало не висмоктали життя з Вiнiцiя. А Вiнiцiй, який тепер любив ii душу, любив iще дужче ii, i коли оберiгав ii сон, видавалося йому, що оберiгае весь свiт.




Роздiл LXIX


Вiстка про чудесний порятунок Лiгii швидко рознеслася серед решти християн, якi уникли досi погрому. Прихильники нового вчення приходили, щоб побачити ту, якiй було явлено милiсть Христову. Спершу прийшов молодий Назарiй з Мiрiам, у яких переховувався досi апостол Петро, а за ними почали прибувати й iншi. Усi вкупi, разом iз Вiнiцiем, Лiгiею та рабами-християнами Петронiя, слухали зосереджено розповiдь Урса про голос, який обiзвався в його душi й наказав йому боротися з диким звiром, i всi вiдходили з бадьорiстю та сподiванням, що Христос не дозволить, одначе, винищити на землi до решти своiх прихильникiв, перш нiж прийде на Страшний суд. І сподiвання це пiдтримувало iхнi серця, бо переслiдування не припинилися й досi. На кого тiльки громадський голос вказував як на християнина, того мiська сторожа вiдразу ж кидала до в'язницi. Жертв, щоправда, вже було менше, бо бiльшiсть прихильникiв Христа схоплено й винищено, а решта або покинули Рим, щоб у вiддалених провiнцiях перечекати бурю, або переховувалися якнайстараннiше, не вiдважуючись збиратися на спiльнi молитви iнакше як у каменоломнях за мiстом. Усе-таки iх вистежували ще i, хоча, власне кажучи, iгри було вже завершено, тримали iх на наступнi або судили на мiсцi. Хоча римський люд не вiрив уже, що християни були винуватцями пожежi мiста, одначе оголошено iх ворогами роду людського та держави й едикт, проти них створений, зберiгав силу.

Апостол Петро довго не наважувався з'явитися в домi Петронiя, врештi все-таки якось увечерi Назарiй повiдомив про його прихiд. Лiгiя, що ходила вже самостiйно, i Вiнiцiй вибiгли йому назустрiч i кинулися обiймати його ноги, а вiн вiтав iх iз хвилюванням тим бiльшим, що небагато лишилось у нього вже овець у стадi, що його припоручив йому Христос i над чиею долею плакало тепер його велике серце. Тому, коли Вiнiцiй сказав йому: «Отче! Це через тебе Спаситель повернув ii менi», той вiдповiв: «Повернув ii для вiри твоеi та для того, щоб не замовкли всi вуста, якi прославляли iм'я його».

І, мабуть, думав тодi про тi тисячi дiтей своiх, розтерзаних дикими звiрами, про тi хрести, якими заповненi були арени, i про тi стовпи вогненнi в садах Звiра, бо сказав iз печаллю великою. Вiнiцiй i Лiгiя помiтили також, що волосся його зовсiм побiлiло, вся постать похилилася, а в обличчi стiльки мав смутку та болю, мовби пройшов крiзь усi болi та муки, крiзь якi пройшли жертви жорстокостi й безумства Нерона. Але обое розумiли вже, що, коли Христос вiддав себе на муки та смерть, не може ухилятися вiд неi нiхто. І все-таки серця iхнi краялися, коли вони бачили апостола, пригнiченого тягарем лiт, старань i скорботи. Але Вiнiцiй, який через кiлька днiв збирався вiдвезти Лiгiю до Неаполiса, де мали зустрiти Помпонiю та з нею вирушити далi, на Сицилiю, почав його благати, щоб разом з ними покинув Рим.

Але апостол поклав руку на його голову i вiдповiв:

– Чую в душi слова Господа, якi на морi Тиберiанському сказав менi: «Коли ти був молодшим, пiдперiзувався сам i ходив, куди хотiв, але коли постарiеш, простягнеш руки своi, й iнший пiдпереже тебе i поведе, куди ти не хочеш». Тому вiрно буде, коли я пiду за стадом моiм.

А коли замовкли, не розумiючи, що говорить, додав:

– Добiгають кiнця старання моi, але гостиннiсть i вiдпочинок знайду тiльки в домi Господа.

Потiм звернувся до них, говорячи: «Пам'ятайте мене, бо я вас любив, як батько любить дiтей своiх, а що в життi робитимете, робiть для слави Господа».

Сказавши так, пiднiс над ними своi старечi тремтячi долонi та благословив iх, вони ж пригорнулися до нього, вiдчуваючи, що це, може, останне благословення з його рук.

Судилось iм, одначе, зустрiти його ще раз. Через кiлька днiв Петронiй принiс грiзну звiстку з Палатину. Виявили там, що один iз вiльновiдпущеникiв iмператора був християнином, i знайшли в нього листи апостолiв Петра й Павла з Тарса, а також послання Якова, Юди та Івана. Про перебування Петра в Римi було вже вiдомо Тигеллiновi, але вiн вважав усе-таки, що той загинув разом iз тисячами iнших християн. Тепер виявилося, що два головнi проповiдники новоi вiри й досi живi й мешкають у столицi, тож велено було вiдшукати iх, схопити за всяку цiну, позаяк сподiвалися, що тiльки з iхньою смертю останне корiння ненависноi секти буде вирвано. Петронiй чув од Вестинiя, що сам iмператор наказав, аби протягом трьох днiв i Петро, i Павло з Тарса були вже в Мамертинськiй в'язницi, i що цiлi загони преторiанцiв послано обшукувати всi будинки на Затибрi.

Вiнiцiй, почувши про це, вирiшив попередити апостола. Ввечерi вдвох iз Урсом, одягнувши галльськi плащi, якi закривали обличчя, вирушили до будинку Мiрiам, у якому перебував Петро, – будинок стояв аж на краю Затибря, бiля пiднiжжя Янiкульського пагорба. Дорогою бачили будинки, оточенi солдатами, якими командували незнайомi люди. У кварталi було неспокiйно, подекуди збиралися гурти цiкавих. Тут i там центурiони перевiряли затриманих, випитуючи в них про Петра Симона та про Павла з Тарса.

Урс i Вiнiцiй, випередивши солдатiв, дiйшли все-таки благополучно до оселi Мiрiам, у якiй застали Петра, оточеного жменькою вiруючих. Тимофiй, помiчник Павла з Тарса, i Лiн перебували також бiля нього.

На звiстку про близьку небезпеку Назарiй випровадив усiх по критому переходу до садовоi хвiртки, а потiм до покинутих каменоломень, вiддалених на кiлькасот крокiв од Янiкульськоi брами. Урсу довелося нести Лiна, кiстки якого, поламанi при тортурах, досi не зрослися. Опинившись у пiдземеллi, вiдчули себе в безпецi та при свiтлi каганця, запаленого Назарiем, почали тихо радитись, як урятувати дорогоцiнне для них життя апостола.

– Отче, – сказав йому Вiнiцiй, – нехай завтра на свiтаннi Назарiй виведе тебе з мiста до гiр Альбанських. Там тебе зустрiнемо й заберемо до Анцiя, де чекае корабель, який мае повезти нас обох до Неаполiса й на Сицилiю. Щасливими будуть той день i година, коли ввiйдеш до мого дому i поблагословиш мое вогнище.

Іншi слухали його з радiстю i, звертаючись до апостола, наполягали:

– Погодься, пастирю наш, бо не можна тобi залишатися в Римi. Збережи слово iстини живе, аби не згинула вона разом з нами i з тобою. Послухайся нас, благаемо тебе, як батька.

– Зроби це в iм'я Христа! – закликали iншi, хапаючись за край одягу його.

А вiн вiдповiв:

– Дiти моi! Хто знае, коли йому Господь кiнець життя призначив?

Але не сказав, що не покине Рим, i сам вагався, що робити, позаяк уже давно поселився в душi його сумнiв, навiть тривога. Ось паству його розвiяно, справу знищено, церкву, яка перед пожежею мiста буйно зросла прекрасним деревом, перетворено на порох силою Звiра. Не залишилося нiчого, крiм слiз, крiм спогадiв, мук i смертi. Зерно дало щедрi сходи, але сатана втоптав iх у землю. Сили ангельськi не прийшли на допомогу приреченим, i ось Нерон у славi розсiвся над свiтом, страшний, могутнiший, нiж будь-коли, володар усiх морiв i всiеi сушi. Не раз уже рибалка Господнiй простягав у самотностi руки до неба i питав: «Боже! Що нам робити? Як менi залишитись? І як, безсилому старцю, боротися з цiею незлiченною силою злого духа, що йому ти дозволив володiти й перемагати?»

І волав так iз глибини безмежного болю, повторюючи подумки: «Немае тих овець, яких ти наказав менi пасти, немае твоеi церкви, пустка i скорбота у твоiй столицi, тож що ти менi тепер накажеш? Маю тут залишитися чи вивести решту стада, щоби десь за морями славили таемно iм'я твое?»

І вагався. Вiрив, що жива правда не згине i мусить узяти гору, але iнодi думав, що не настав iще ii час, який надiйде тодi лише, коли Господь ступить на землю в день суду в славi й силi, в сто разiв од Нероновоi могутнiшiй.

Часто уявлялося йому, що, коли вiн сам покине Рим, вiруючi пiдуть за ним, i вiн вiдведе iх тодi аж ген, до тiнистих гаiв Галiлеi, над тихими глибинами Тиверiадського моря, до пастухiв, спокiйних, як голуби або як вiвцi, що iх там пасуть серед чебрецю та нарду. І все дужче хотiв тишi й вiдпочинку, все бiльша туга за озером i Галiлеею огортала серце рибалки, все частiше сльози наповнювали очi старого.

Але коли на мить зробив уже вибiр, охопив його раптовий страх i неспокiй. Як же йому покинути це мiсто, в якому стiльки кровi мученицькоi ввiбрала земля i де стiльки уст смертникiв засвiдчило iстину? Чи мае вiн один ухилитися вiд цього? І що вiдповiсть Господу, коли почуе слова: «Ось, вони померли за вiру свою, а ти втiк?»

Ночi й днi минали в сумнiвах i гризотах. Іншi, кого роздерли леви, кого розiп'ято на хрестах, кого спалено в садах iмператора, пiсля мук спочили в Бозi, а вiн спати не мiг i вiдчував муки бiльшi вiд тих усiх, винайдених катами для жертв. Ранок часто вже освiтлював дахи будинкiв, коли вiн закликав iще з глибини переповненого гiркотою серця:

– Господи, навiщо менi наказав сюди прийти i в цьому гнiздi Звiра заснувати столицю твою?

Протягом тридцяти чотирьох рокiв од загибелi Господа його вiн не знав спочинку. Із костуром у руцi мандрував свiтом i розносив «добру новину». Сила його вичерпалась у мандрах i стараннях, аж врештi, коли в мiстi цьому, що було головою свiту, вiн утвердив справу Вчителя, единий подих злого духа знiс усе, й вiн бачив, що боротьбу треба починати знову. І яку боротьбу! З одного боку – iмператор, сенат, люд, легiони, що залiзним обручем скували весь свiт, незлiченнi фортецi, неосяжнi землi, могуть, якоi око людське не бачило, з другого боку – вiн, пригнiчений вiком i працею, iз тремтячими руками, яким ледве до снаги тримати костур.

Отож iнодi говорив собi, що не йому мiрятися з iмператором Рима i що справу цю здiйснити може тiльки сам Христос.

Усi цi думки тепер проносились у його заклопотанiй головi, коли слухав прохання останньоi жменьки своiх вiруючих, а вони, оточуючи його все тiснiшим колом, повторювали благальними голосами:

– Сховайся, рабине, i нас виведи iз-пiд влади Звiра.

Врештi й Лiн схилив перед ним свою змучену голову.

– Отче, – мовив, – тобi Спаситель звелiв пасти овець своiх, але немае вже тут iх або завтра iх не буде, тож iди туди, де iх iще можеш знайти. Живе ще слово Боже в Єрусалимi, i в Антiохii, i в Ефесi, i в iнших мiстах. Чого досягнеш, залишившись у Римi? Коли поляжеш, умножиш тiльки трiумф Звiра. Івановi Господь не визначив iще кiнця життя, Павло – римський громадянин, i без суду стратити його не можуть, але якщо над тобою, вчителю, вдарить сила пекельна, тодi тi, хто вже духом упав, запитуватимуть: «Хто здолае Нерона?» Ти – основа, на якiй збудовано церкву Господню. Дай нам померти, але не дозволь антихристу перемогти намiсника Божого i не повертайся сюди до знищення Господом того, хто пролив безвинну кров.

– Зглянься на нашi сльози! – повторювали всi присутнi.

Сльози текли по обличчю Петра. Через якийсь час, одначе, пiднiс i простягнув руки над тими, що стояли навколiшках, i сказав:

– Нехай iм'я Господне буде прославлене i нехай здiйсниться воля його!




Роздiл LXX


На свiтанку наступного дня двi темнi постатi рухалися Аппiйовою дорогою до рiвнини Кампанii.

Однiею з них був Назарiй, другою – апостол Петро, який покидав Рим i переслiдуваних у ньому одновiрцiв.

Небо на сходi вже забарвлювалося в зеленуватi тони, якi поступово, все виразнiше переходили в шафранний колiр. Срiбнолистi дерева, бiлий мармур вiлл i арки акведукiв, якi тяглися через рiвнину до мiста, виступали з темряви. Роз'яснювалася поступово зеленуватiсть неба, насичуючись золотом. Потiм схiд почав рожевiти i осяяв Альбанськi гори, якi здавалися дивовижними, лiловими, мовби iз самих лише кольорiв складеними.

Свiтанок одбивався в краплях роси, що дрижала на листi дерев. Імла розсiювалась, одкриваючи все ширший краевид рiвнини з будинками на нiй, цвинтарями, поселеннями й купами дерев, мiж якими бiлiли колони храмiв.

Дорога була безлюдною. Селяни, якi возили в мiсто овочi, не встигли ще, очевидно, позапрягати мулiв у вiзки. Вiд кам'яних плит, якими аж до гiр вимощено було дорогу, вiдлунював у тишi стукiт дерев'яних сандалiй, що iх подорожнi мали на ногах.

Потiм сонце визирнуло з-за перевалу, але водночас дивне явище вразило апостола. Привидiлось йому, що золотавий диск, замiсть того щоб здiйматися вище й вище на небi, спускаеться з гiр i котиться по дорозi.

У той час Петро зупинився i сказав:

– Бачиш це сяйво, що наближаеться до нас?

– Не бачу нiчого, – вiдповiв Назарiй.

Але Петро за хвилину, приставивши долоню до очей, сказав:

– Хтось iде до нас у сонячному сяйвi.

Одначе до iхнього слуху не долинало вiдлуння крокiв. Навколо було зовсiм тихо. Назарiй бачив тiльки, що вдалинi дрижать дерева, мовби iх струснув хто, i свiтло розливаеться все ширше по рiвнинi.

І подивився здивовано на апостола.

– Рабине! Що з тобою? – вигукнув тривожно.

А з рук Петра випав костур, очi дивилися просто вперед, уста були розкритi, на обличчi вiдбивалися подив, радiсть, захват.

Раптом вiн упав навколiшки з простягнутими руками, i з уст його вирвався вигук:

– Христос! Христос!..

І припав головою до землi, буцiм цiлував чиiсь стопи.

Довго тривало мовчання, потiм у тишi почулися крiзь ридання слова старого:

– Quo vadis, Domine?..[379 - Куди йдеш, Господи? (Лат.)]

І не чув вiдповiдi Назарiй, але до вух Петра долинув смутний, лагiдний голос:

– Коли ти покидаеш народ мiй, до Рима йду, щоб мене розiп'яли вдруге.

Апостол лежав на землi з обличчям у пилюцi, нерухомий i безмовний. Назарiю здалося вже, що вiн знепритомнiв або помер, але той урештi пiдвiвся, тремтячими руками пiдняв костур пiлiгрима i, нiчого не кажучи, повернув до семи пагорбiв мiста.

Хлопець, бачачи це, повторив, як вiдлуння:

– Quo vadis, Domine?..

– До Рима, – вiдповiв тихо апостол.

І повернувся.

Павло, Іван, Лiн i всi вiруючi зустрiли його з подивом i з тривогою – тим паче, що на свiтанку, вiдразу пiсля того як вiн пiшов, преторiанцi оточили оселю Мiрiам i шукали в нiй апостола. Одначе вiн на всi запитання вiдповiдав iм тiльки з радiстю та спокоем:

– Я бачив Господа!

І того ж вечора вирушив на острiанський цвинтар, аби повчати i хрестити тих, хто хотiв омитись у живiй водi.

Вiдтодi приходив туди щодня, i за ним рухався з кожним днем усе бiльший натовп. Здавалося, що з кожноi сльози мученицькоi народжуються новi прихильники вiри i що кожний стогiн на аренi вiдлунюеться в тисячах грудей. Імператор купався в кровi, Рим i весь свiт поганський безумствував. Але тi, кому доволi вже було лиходiйства й безумства, тi, кого топтано, чие життя було життям недолi й утиску, всi пригнiченi, всi засмученi, всi нещаснi приходили слухати дивовижну оповiдь про Бога, який iз любовi до людей вiддав себе на розп'яття, щоби спокутувати iхнi грiхи.

Знайшовши Бога, якого могли любити, знаходили те, чого не мiг дати досi нiкому тодiшнiй свiт, – щастя любовi.

І Петро зрозумiв, що нi iмператор, нi всi його легiони не переможуть живоi iстини, що не заллють ii нi сльози, нi кров i що тепер тiльки починаеться ii переможна хода. Зрозумiв також, чому Господь повернув його з дороги: ось це мiсто гординi, лиходiйства, розпусти й насильства починало бути його мiстом i двiчi столицею, з якоi поширювалася по свiту його влада над тiлами й душами.




Роздiл LXXI


Аж ось надiйшов час для обох апостолiв. Але нiби на завершення служби дано було божому рибалцi спiймати двi душi навiть у в'язницi. Воiни Процесс i Мартинiан, якi стерегли його в Мамертинськiй в'язницi, прийняли хрещення. Потiм настала година муки. Нерона не було тодi в Римi. Вирок винесли Гелiй i Полiклiт, два вiльновiдпущеники, яким iмператор доручив на час своеi вiдсутностi правити Римом. Дряхлого апостола спершу вiдшмагали, згiдно з законом, а наступного дня вивели за мури мiста, до Ватиканських пагорбiв, де мав понести кару на хрестi. Солдатiв здивував натовп, який зiбрався перед в'язницею, позаяк у iхньому розумiннi смерть простоi людини та ще й чужоземця не мала б викликати стiльки цiкавостi; невтямки iм було, що громада ця складалася не з цiкавих, а з одновiрцiв, якi бажали провести на мiсце страти великого апостола. Пiсля полудня вiдчинилися врештi ворота в'язницi, й Петро з'явився в супроводi загону преторiанцiв. Сонце вже хилилося до Остii, день був тихий, погожий. Петровi, з огляду на його похилий вiк, дозволили не нести хрест, розумiли ж бо, що йому хреста не пiдняти, а також не надiли рогатку на шию, щоб не утруднювати ходи. Ішов вiльно, й вiруючi його добре бачили. В ту мить, коли серед залiзних шоломiв з'явилася його сива голова, плач почувся в натовпi, але майже вiдразу стих, бо лице старого було таким свiтлим i так яснiло радiстю, що всi зрозумiли: це не жертва йде на страту, це вершить трiумфальну ходу переможець.

Так воно й було. Рибалка, зазвичай смиренний i згорблений, iшов тепер випростаний, вищий зростом за солдатiв, повний гiдностi. Нiколи не бачили в його постатi стiльки величностi. Могло здаватися, що то виступае монарх, оточений народом i воiнами. Зусiбiч чулися голоси: «Це Петро вiдходить до Господа». Всi мовби забули, що чекають його муки i смерть. Ішли в урочистiй зосередженостi, але спокiйно, вiдчуваючи, що вiд смертi на Голгофi не було нiчого досi такого великого i що як та смерть спокутувала грiхи всього свiту, так ця мае спокутувати грiхи Рима.

Зустрiчнi зупинялися з подивом, бачачи цього старця, а вiруючi, кладучи iм руку на плече, говорили спокiйними голосами: «Дивiться, як помирае праведник, який знав Христа i проповiдував свiту любов». І тi замислювалися, потiм вiдходили, кажучи собi: «Справдi, цей не мiг бути неправедним».

На iхньому шляху змовкав галас i гамiр вулиць. Процесiя посувалася серед щойно споруджених будинкiв, серед бiлоколонних храмiв, над карнизами яких нависало блакитне небо, глибоке та спокiйне. Йшли в тишi; часом тiльки бряжчала зброя солдатiв або чулося шепотiння молитов. Петро слухав слова молитов, i лице його яснiло все дужче радiстю, бо ледве мiг охопити вiн поглядом тисячний натовп вiруючих. Вiдчував, що справу свою виконав, i знав уже, що та iстина, яку все життя проповiдував, залле все, як хвиля, i що нiчого вже ii зупинити не зможе. З цiею думкою пiдвiв очi догори i сказав: «Господи, велiв ти менi пiдкорити це мiсто, що пануе над свiтом, тож я його пiдкорив. Велiв менi заснувати в ньому столицю свою, тож я заснував. Це твое мiсто тепер, Господи, i я йду до тебе, бо втомився дуже».

Проходячи повз храми, говорив iм: «Христовими храмами будете». Дивлячись на людськi натовпи, що пересувалися перед його очима, говорив iм: «Христовими рабами будуть вашi дiти». І йшов далi з вiдчуттям здобутоi перемоги, свiдомий своеi заслуги, свiдомий своеi сили, спокiйний, величний. Солдати повели його по Трiумфальному мосту[380 - Pons Triumphalis. (Прим. авт.)], нiби мимоволi даючи його трiумфовi пiдтвердження, i далi – до Навмахii та цирку. Вiруючi Затибря приедналися до ходи, й утворилося скупчення люду таке велике, що центурiон, який командував преторiанцями, здогадавшись урештi, що веде якогось верховного жерця, якого оточують прихильники, занепокоiвся занадто малою кiлькiстю солдатiв. Але жодного вигуку обурення або лютi не почулося в натовпi. Обличчя були перейнятi значущiстю хвилини, урочистоi й водночас повноi очiкування – деякi ж бо вiруючi, пригадуючи собi, що при смертi Господа земля розверзлася вiд скорботи, а мертвi пiднялися з могил, думали, що й тепер з'являться, може, видимi знаки якiсь, аби не забулася смерть апостола в вiках. Іншi мовили собi навiть: «А що як Господь вибере смертну годину Петра, аби зiйти з неба, як обiцяв, i вчинити суд над свiтом». З цiею думкою припоручали себе милосердю Спасителя.

Але навколо було спокiйно. Пагорби, здавалося, вигрiваються й вiдпочивають на осоннi. Процесiя спинилася врештi мiж цирком i Ватиканським пагорбом. Солдати заходилися копати яму, iншi поклали на землю хрест, молотки та цвяхи, чекаючи, поки закiнчаться приготування, а натовп, такий же тихий i зосереджений, опустився навколiшки.

Апостол, iз головою в промiннi та золотих полисках, повернувся востанне до мiста. Вдалинi, трохи нижче, видно було блискучий Тибр; на другому березi – Марсове поле, вище – мавзолей Августа, нижче – величезнi терми, якi Нерон щойно почав споруджувати, ще нижче – театр Помпея, а за ними, частково закритi iншими будовами, – Септа Юлiя[381 - Септа Юлiя – примiщення для голосування на пiвнiчному схилi Капiтолiю.], багато портикiв, храмiв, колон, багатоповерхових будiвель i врештi – ген, удалинi, пагорби, облiпленi будинками, величезний людський мурашник, межi якого пропадали у блакитнiй iмлi, гнiздо лиходiйств, але й могутностi, безумства, але й ладу, мiсто, яке стало головою свiту, його поневолювачем, але водночас i його законодавцем i миротворцем, всемогутне, непереможне, вiчне мiсто.

А Петро, оточений солдатами, дивився на нього так, як дивився б володар на свою вотчину. І сказав: «Спокутуване i мое». І нiхто, не тiльки серед тих, що копали яму, куди мали поставити хрест, але навiть серед вiруючих, не здогадувався, що дiйсно стоiть серед них iстинний володар цього мiста i що вiдiйдуть iмператори, спливуть хвилi варварiв, минуть столiття, а цей старець пануватиме тут безперервно.

Сонце ще дужче схилилося до Остii та зробилося великим i червоним. Уся захiдна половина неба запалала неймовiрним сяйвом. Солдати пiдiйшли до Петра, щоб роздягти його.

Але вiн, молячись, випростався раптом i високо простягнув правицю. Кати зупинилися, мовби сторопiлi перед ним; вiруючi затамували подих, думаючи, що хоче сказати, й настала непорушна тиша.

А вiн, стоячи на пiдвищеннi, простягнутою рукою почав творити знак хреста, благословляючи в годину смертi:

– Urbi etorbi![382 - Мiсту i свiту! (Лат.)]

І того самого чудового вечора iнший загiн солдатiв Остiйською дорогою вiв Павла з Тарса до мiсцевостi, що називалася Аква Сальвiя. І за ним також iшов натовп вiруючих, яких обернув у свою вiру, i вiн упiзнавав ближчих знайомих, зупинявся й розмовляв з ними, позаяк до нього як до римського громадянина сторожа ставилася бiльш поблажливо. За Тригемiнською брамою зустрiлася йому Плавтiлла, донька префекта Флавiя Сабiна[383 - Флавiй Сабiн Tum – старший син Веспасiана.], i, бачачи ii молоде обличчя, залите слiзьми, сказав: «Плавтiлло, донько спасiння вiчного, йди собi з миром. Позич менi тiльки хустку, якою зав'яжуть менi очi, коли вiдходитиму до Господа». І, взявши хустку, йшов далi з радiсним обличчям, як робiтник, що напрацювався добре за цiлий день, повертаеться додому. Думки його, як i в Петра, були спокiйнi та погiднi, мовби вечiрне небо. Очi дивилися в задумi на рiвнину, що простягалася перед ним, i на Альбанськi гори, зануренi в свiтло. Вiн згадував про своi мандри, про своi старання та справи, про битви, в яких перемагав, i церкви, що iх по всiх краях i за всiма морями заснував, i думав, що чесно заслужив одпочинок. Адже вiн також справу довершив. І вiдчував, що посiяне ним не розвiе вiтер злоби. Вiдходив iз певнiстю, що в боротьбi, оголошенiй iстиною його, вона переможе, i неймовiрний спокiй зiходив на його душу.

Дорога до мiсця страти була далека, i почало смеркати. Гори стали пурпуровими, й пiднiжжя iх повiльно вкривала тiнь. Отари поверталися додому. Де-не-де йшли гуртики рабiв iз знаряддями працi на плечах. Перед будинками на дорозi бавилися дiти, поглядаючи з цiкавiстю на загiн солдатiв, що проходив. У тому вечорi, в тому прозорому, золотавому повiтрi був не тiльки спокiй та умиротворення, але якась гармонiя, що, здавалось, iз землi пiдноситься до неба. І Павло чув ii, i серце його переповнювалося радiстю вiд думки, що до тiеi музики всесвiту додав единий звук, якого не було досi, але без якого вся земля була «як мiдь брязкуча i мов кимвал грiмкий».

І вiн пригадував, як навчав людей любовi, як iм говорив, що хоч би й роздали маетнiсть убогим, хоч би й оволодiли мовами всiма й усiма таемницями, й усiма науками, нiщо вони без любовi, милосердноi, терпеливоi, що не заподiюе зла, не прагне поклонiння, все скасовуе, всьому вiрить, усього сподiваеться, все витримуе.

Ось i його життя спливло в навчаннi людей такоi iстини. І тепер говорив собi: «Яка ж сила ii спростуе i що ii переможе? Невже притлумити ii зумiе iмператор, хоч би й удвiчi бiльше мав легiонiв, удвiчi бiльше мiст i морiв, i земель, i народiв?»

І йшов за нагородою як переможець.

Процесiя звернула врештi з широкоi дороги на вузьку стежку, що вела на схiд, до джерела Сальвiя. На вересах лежало червоне сонце. Бiля джерела центурiон зупинив солдатiв, бо час настав.

Але Павло, перекинувши через плече хустку Плавтiлли, щоб зав'язати собi нею очi, пiдвiв погляд, який випромiнював безмежний спокiй, i молився. Так! Час настав, але вiн бачив перед собою великий зоряний шлях, який вiв до неба, i в душi молився тими самими словами, що iх, з усвiдомленням своеi виконаноi служби та близькоi кончини, написав ранiше: «У боротьбi придатним був, вiру зберiг, шлях завершив, наостанок призначено менi вiнець правосуддя».




Роздiл LXXII


А Рим, як i ранiше, безумствував – здавалося, що це мiсто, яке пiдкорило свiт, починае через брак керiвництва руйнуватись од внутрiшнiх чвар. Ще до того як для апостолiв настала остання година, виявлено змову Пiзона, а пiсля неi почалася така косовиця найвищих голiв у Римi, що тим навiть, хто вбачав бога в Неронi, зрештою видався вiн богом смертi. Жалоба впала на мiсто, страх поселився в оселях i в серцях, але портики прикрашалися плющем i квiтами, заборонено було виявляти глибокий сум по загиблих. Люди, прокидаючись уранцi, задавали собi запитання, чия черга надiйде сьогоднi. Кортеж привидiв iз потойбiччя, що тягнувся за iмператором, збiльшувався з кожним днем.

Пiзон поплатився за змову головою, а за ним пiшли Сенека i Лукан, Фенiй Руф i Плавтiй Лютеран, i Флавiй Сцевiн, i Афранiй Квiнцiан, i розпусний спiвучасник безчинств iмператора Туллiй Сенецiон, i Прокул, i Арарик, i Авгурин, i Грат, i Силан, i Проксум, i Субрiй Флав, колись вiдданий усiею душею Нерону, i Сульпiцiй Аспер[384 - …i Прокул, i Арарик, i Авгурин, i Грат… i Проксум… – Маються на увазi учасники змови Пiзона вершники Церварiй Прокул, Вулкацiй Арарик, Юлiй Авгурин, Мунацiй Грат i преторiанський трибун Стацiй Проксум.]. Одних звела зi свiту власна нiкчемнiсть, других – боягузтво, третiх – багатство, деяких – смiливiсть. Імператор, наляканий самою кiлькiстю змовникiв, оточив мiськi мури солдатами i тримав мiсто мовби в облозi, посилаючи щодня центурiонiв зi смертними вироками до пiдозрюваних. Приреченi низькопоклонничали ще в листах, повних лестощiв, дякуючи iмператоровi за вирок i заповiдаючи йому частину майна, аби решту врятувати для дiтей. Здавалося врештi-решт, що Нерон навмисно переходить усi межi, щоб переконатися, до чого спiдлилися люди i як довго терпiтимуть його криваве володарювання. За змовниками стратили iхнiх родичiв, друзiв i навiть просто знайомих. Мешканцi чудових, споруджених пiсля пожежi будинкiв, виходячи на вулицю, були впевненi, що побачать цiлi низки похоронних процесiй. Помпей, Корнелiй Марцiал, Флавiй Непот i Стацiй Домiцiй[385 - Помпей, Корнелiй Марцiал, Флавiй Непот i Стацiй Домiцiй – преторiанськi трибуни.] загинули, звинуваченi в недостатнiй любовi до iмператора; Новiй Приск – як друг Сенеки; Руфрiя Криспiна позбавили права на вогонь i воду за те, що колись був чоловiком Поппеi. Великого Тразею звела зi свiту доброчеснiсть, багато хто поплатився життям через шляхетне походження, навiть Поппея стала жертвою хвилинного спалаху гнiву iмператора.

А сенат плазував перед жахливим владикою, споруджував на його честь храми, давав обiтницi за його голос, увiнчував його статуi та призначав йому жерцiв, як боговi. Сенатори iз дрожем у душi йшли на Палатин, аби вихваляти спiв «Перiодонiкiя» й безумствувати з ним разом на оргiях серед оголених тiл, вина та квiтiв.

А тим часом знизу, iз грунту, просякнутого кров'ю i слiзьми, тихо, але неухильно пiдiймалися вруна iз зерна, посiяного Петром.




Роздiл LXXIII


Вiнiцiй – Петронiю:

«Знаемо й тут, carissime, що дiеться в Римi, а чого не знаемо, те нам повiдомляють твоi листи. Коли кидаеш камiнь у воду, хвилi розходяться все далi й далi колами, тож така хвиля безумства й злоби дiйшла з Палатину аж до нас. По дорозi до Грецii побував тут посланий iмператором Каррiнат, який пограбував мiста i храми, щоб поповнити порожню казну. Цiною поту i слiз людських будуеться в Римi Золотий палац. Можливо, свiт не бачив досi такого будинку, але ж не бачив i таких кривд. Ти ж бо знаеш Каррiната. Подiбним до нього був Хiлон, аж поки смертю спокутував свое життя. Але до найближчих поселень не дiйшли його люди, може, тому, що немае тут нi храмiв, нi скарбiв. Питаеш, чи ми в безпецi? Вiдповiм тiльки, що про нас забули, i нехай цього тобi вистачить. У цю хвилину з портика, пiд яким пишу, бачу нашу спокiйну затоку, а на нiй Урса в човнi, що запускае сiть у свiтлу воду. Дружина моя бiля мене пряде червону вовну, а в садах пiд тiнню мигдальних дерев спiвають нашi раби. О, що за спокiй, carissime, i яке цiлковите забуття колишнiх тривог i страждань! Але це не Парки, як пишеш ти, прядуть солодку нитку нашого життя, це благословляе нас Христос, любий наш Бог i Спаситель. Скорбота i сльози знайомi нам, бо наше вчення велить нам оплакувати чужу недолю, але навiть i в тих сльозах таiться незнана вами розрада, що колись, як сплине час життя нашого, зустрiнемо всiх дорогих нам загиблих i тих, кому ще доведеться накласти головою за iстину Божу. Для нас Петро й Павло не померли, а народились у славi. Душi нашi бачать iх i, коли очi плачуть, серця веселяться iхнiми веселощами. О так, любий, щасливi ми таким щастям, якого нiщо зруйнувати не зможе, позаяк смерть, яка для вас е завершенням усього, для нас буде тiльки переходом до ще бiльшого спокою, бiльшого кохання, бiльшоi радостi.

І так збiгають нашi днi й мiсяцi в сердечнiй злагодi. Слуги нашi й раби вiрують у Христа, адже вiн любов заповiдав, отож i любимо всi одне одного. Не раз, коли сонце заходить або коли мiсяць блищить уже на водi, розмовляемо з Лiгiею про колишнi часи, якi нинi видаються нам сном, i, коли подумаю, що ця люба голова, яку я щодня гойдаю на грудях, близькою була до муки й загибелi, всiею душею славлю Господа мого, бо з тих рук вiн единий мiг ii вирвати, врятувати на аренi й повернути менi назавше. О Петронiю, бачив же, скiльки це вчення дае розради i стiйкостi в недолi, скiльки терплячостi й мужностi перед лицем смертi, тож приiдь, подивися, скiльки дае щастя в звичайних буднях життя. Бачиш, люди не знали досi Бога, якого б можна було любити, тому не любили й одне одного, i звiдси йшла iх недоля, бо як свiтло з сонця, так щастя з любовi випливае. Не навчили iх цiеi iстини нi законодавцi, нi фiлософи, i не було ii нi в Грецii, нi в Римi, а коли говорю: нi в Римi, – це значить на всiй землi. Сухе й холодне вчення стоiкiв, до якого схиляються люди доброчеснi, гартуе серця, як меч, але радше робить iх байдужими, замiсть того щоб робити лiпшими. Але навiщо це я говорю тобi, який бiльше навчався й бiльше за мене знае. Ти ж знав також Павла з Тарса i не раз розмовляв з ним подовгу, тож знаеш найлiпше, що проти iстини, яку вiн проповiдував, усi вчення ваших фiлософiв i риторiв хiба не е мильними бульбашками й порожнiм брязкотом слiв без значення? Пам'ятаеш запитання, яке вiн задав: «А коли б iмператор був християнином, невже не почувалися б ви безпечнiшими, певнiшими у володiннi тим, чим володiете, чужими тривогам i спокiйними за завтрашнiй день?» Але ж ти сказав менi, що наше вчення – ворог життя, а я вiдповiм тобi тепер, що, коли б вiд початку мого листа повторював лише два слова: «Я щасливий!», – i то висловити свого щастя тобi не зумiв би. Скажеш менi на це, що мое щастя – це Лiгiя! Так, любий! Тому, що кохаю ii безсмертну душу i що обое любимо одне одного в Христi, а в такiй любовi немае нi розлук, нi зрад, нi перемiн, нi старостi, нi смертi. Бо коли мине молодiсть i врода, коли зiв'януть нашi тiла i настане смерть, любов залишиться, позаяк залишаться душi. Перш нiж очi моi розкрилися на свiтло, я готовий був заради Лiгii пiдпалити навiть власний дiм, а тепер тобi говорю: не кохав ii, бо кохати навчив мене лише Христос. У ньому – джерело щастя та спокою. Це не я говорю, це сама очевиднiсть. Порiвняй вашi пронизанi тривогою насолоди, вашi непевнi захоплення завтрашнiм днем, вашi оргii, подiбнi до поминальних тризн, iз життям християн, i знайдеш готову вiдповiдь. Але щоб мiг лiпше порiвняти, приiдь у нашi пропахлi чебрецем гори, до наших тiнистих гаiв, на нашi вкритi плющем береги. Чекае на тебе тут спокiй, якого ти давно не зазнавав, i серця, що люблять тебе щиро. Ти ж, маючи душу шляхетну й добру, мусиш бути щасливим. Гострий твiй розум зумiе розпiзнати iстину, а розпiзнавши, полюбиш ii, – адже можна бути iй ворогом, як iмператор i Тигеллiн, але байдужим до неi нiхто бути не зумiе. О мiй Петронiю, удвох iз Лiгiею тiшимо себе сподiванням, що побачимо тебе незабаром. Бувай здоровий, щасливий i приiзди».

Петронiй отримав листа Вiнiцiя в Кумах, куди прибув разом з iншими августiанами, що супроводжували iмператора. Багатолiтня його боротьба з Тигеллiном добiгала кiнця. Петронiй уже знав, що мусить у нiй зазнати поразки, i розумiв причину. В мiру того як iмператор з кожним днем опускався все нижче до ролi комедiанта, блазня i вiзника, в мiру того як поринав усе дужче у хворобливу, гидку, тваринну розпусту, витончений арбiтр елегантностi ставав йому тiльки тягарем. Коли Петронiй навiть мовчав, Нерон вбачав у його мовчаннi докiр, навiть коли хвалив, вiдчував знущання. Блискучий патрицiй дратував його самолюбство i збуджував заздрiсть. Його багатство й чудовi витвори мистецтва стали предметом пожадливостi й iмператора, i всевладного мiнiстра. Щадили його досi з огляду на поiздку до Ахайi, в якiй його смак, його розумiння грецьких реалiй могли знадобитися. Але поступово Тигеллiн почав утлумачувати iмператору, що Каррiнат переважае смаком i знаннями Петронiя i що лiпше за нього зумiе органiзувати в Ахайi iгри, прийоми та трiумфи. Із цiеi хвилини Петронiй був приречений. Одначе не смiли йому послати вирок у Римi. Й iмператор, i Тигеллiн пригадували, що цей знiжений естет, «який робить iз ночi день», захоплений розкiшшю, мистецтвом i бенкетами, коли був проконсулом у Вiфiнii, а потiм консулом у столицi, виявив дивовижну працьовитiсть i енергiю. Вважали його здатним на все i знали, що в Римi користуеться любов'ю не тiльки люду, а навiть преторiанцiв. Нiхто з поплiчникiв iмператора не мiг передбачити, як у цьому разi поведеться Петронiй, отож здавалося бiльш розумним виманити його з мiста i дiстати лише у провiнцii.

Із цiею метою послали йому запрошення, щоби разом з iншими августiанами прибув у Куми, вiн же, хоч i здогадувався про пастку, виiхав, може, для того, щоб не виступати з явним опором, може, щоб показати ще раз iмператоровi й августiанам веселе, безтурботне обличчя i здобути останню, передсмертну перемогу над Тигеллiном.

Тим часом той звинуватив його зразу ж у дружбi з сенатором Сцевiном, який був душею змови Пiзона. Людей Петронiя, що залишилися в Римi, ув'язнено, дiм оточено преторiанцями. Але вiн, довiдавшись про це, не виявив нi тривоги, нi навiть стурбованостi i з усмiхом говорив августiанам, яких частував на власнiй чудовiй вiллi у Кумах:

– Агенобарб не полюбляе прямих запитань, отож побачите, як вiн знiтиться, коли його запитаю, чи це вiн звелiв ув'язнити мою фамiлiю в столицi.

Пiсля чого пообiцяв iм улаштувати бенкет «перед далекою подорожжю» i саме робив до нього приготування, коли надiйшов лист од Вiнiцiя.

Взявши його, Петронiй замислився дещо, одначе за хвилину обличчя його заяснiло звичною погiднiстю, i ввечерi того ж самого дня вiдписав таке:

«Тiшуся вашим щастям i дивуюся вашiй сердечностi, carissime, бо не припускав, аби двое закоханих могли про когось третього й далекого пам'ятати. Ви ж не тiльки не забули про мене, але хочете намовити мене приiхати на Сицилiю, щоби подiлитися зi мною вашим хлiбом i вашим Христом, що, як пишеш, так щедро вам додае щастя.

Якщо це так, ушановуйте його. Я гадаю, любий, що Лiгiю тобi повернув також трохи Урс, трохи римський люд. Коли б iмператор був iншою людиною, я б навiть подумав, що припинено подальшi переслiдування з огляду на твое з ним спорiднення через внучку Тиберiя, що ii вiддав той свого часу замiж за одного з Вiнiцiiв. Якщо вже ти вважаеш, що це зробив Христос, не буду сперечатися з тобою. Так! Не скупiться на жертвування. Прометей також присвятив себе людям, але eheu! Прометей, здаеться, тiльки вигадка поетiв, достойнi ж люди говорили менi, що Христа бачили на власнi очi. Я разом з вами вважаю, що це найбiльш порядний iз богiв.

Запитання Павла з Тарса пам'ятаю i згоден, що, коли б, примiром, Агенобарб жив згiдно з ученням Христа, то, може б, я мав час поiхати до вас, на Сицилiю. Тодi в затiнку дерев, бiля джерел, змогли б ми вести розмови про всiх богiв i про всi iстини, як вели iх колись грецькi фiлософи. Сьогоднi мушу тобi дати коротку вiдповiдь.

Двох визнаю тiльки фiлософiв: одного звати Пiррон, другого – Анакреонт. Решту задешево тобi вiддати можу разом iз школою грецьких i наших стоiкiв. Істина мешкае десь так високо, що самi боги не можуть ii вздрiти з вершини Олiмпу. Тобi, carissime, видаеться, що ваш Олiмп iще вище, i, стоячи на ньому, кричиш менi: «Пiднiмись, i побачиш такi краевиди, яких не бачив досi!» Можливо. Але я тобi вiдповiдаю: «Друже, не маю нiг!» І, коли дочитаеш цього листа до кiнця, гадаю, що визнаеш мою правоту.

Нi! Щасливий чоловiче царiвни Ранковоi Зорi! Ваше вчення не для мене. Маю любити вiфiнцiв, якi рухають моi ношi, египтян, якi опалюють моi лазнi, Агенобарба i Тигеллiна? Бiлими колiнами Харит присягаюся тобi, що, хоч би й хотiв, не зумiю. В Римi е щонайменше сто тисяч людей, якi мають або кривi лопатки, або товстi колiна, або сухi литки, або круглi очi, або завеликi голови. Чи накажеш менi любити iх також? Де маю знайти цю любов, якщо ii в серцi не вiдчуваю? А якщо ваш Бог хоче, аби любив iх усiх, чому в своiй усемогутностi не дав iм форм таких, як, примiром, у нiобiдiв, що ти iх бачив на Палатинi? Хто любить красу, через це не може любити потворнiсть. Інша рiч не вiрити в наших богiв, але любити iх можна, як любили iх Фiдiй i Пракситель, i Мирон, i Скопас, i Лiсiпп.

Коли б навiть хотiв iти туди, куди ти мене кличеш, не можу. Що ж i не хочу, то двiчi не можу. Ти вiриш, як i Павло з Тарса, що колись по той бiк Стiксу, на якихось полях Єлисейських бачитимете вашого Христа. Добре! Нехай тодi сам тобi скаже, чи прийняв би вiн мене з моiми гемами, з моею муринською чашею, з виданнями Сосiiв i з моею Золотоволосою. На саму лише думку про це, любий мiй, смiятися менi хочеться, бо навiть Павло з Тарса говорив менi, що для Христа треба вiдмовитися вiд трояндових вiнкiв, бенкетiв i насолод. Щоправда, обiцяв менi вiн iнше щастя, але я йому вiдповiв, що на таке iнше застарий, i що трояндами завше будуть тiшитись очi моi, й аромат фiалок менi завше буде милiшим од запаху брудного «ближнього» з Субури.

Ось причини, з яких ваше щастя не для мене. Але, крiм цього, ще одна, яку я для тебе приберiг наостанок. Мене закликае Танатос. Для вас починаеться свiтанок життя, а для мене сонце вже зайшло, й морок огортае менi голову. Іншими словами, я мушу померти, carissime.

Не варто довго про це говорити. Так мусило скiнчитися. Ти, що знаеш Агенобарба, легко це зрозумiеш. Тигеллiн мене перемiг, а радше нi! Це тiльки моi перемоги добiгли кiнця. Жив, як хотiв, i помру, як менi подобаеться.

Не берiть цього до серця. Жоден бог не обiцяв менi безсмертя, тож не спiткала мене несподiванка. При цьому ти мислиш, Вiнiцiю, стверджуючи, що тiльки ваше божество навчае помирати спокiйно. Нi. Свiт наш знав i до вас, що, коли останню чашу випито, час одiйти, спочити, i вмiе це ще робити спокiйно. Платон говорить, що доброчеснiсть – це музика, а життя – мудра гармонiя. Якщо це так, то помру, як жив, – доброчесно.

Хотiв би з твоею дружиною попрощатися ще словами, якими привiтав ii колись у домi Плавтiiв: «Рiзнi, прерiзнi бачив народи, а рiвноi тобi не знаю».

Тож якщо душа е чимось бiльшим, нiж вважае Пiррон, то моя залетить до вас по дорозi на край Океаносу й сяде бiля вашого дому в образi метелика або, як вiрять египтяни, яструба.

Інакше прибути не можу.

А тим часом нехай вам Сицилiя перетвориться на сад Гесперид, нехай польовi, лiсовi й джерельнi нiмфи розсипають вам квiти по дорозi, i по всiх акантах у колонах вашого дому нехай гнiздяться бiлi голуби».




Роздiл LXXIV


Дiйсно, Петронiй не помилився. Через два днi молодий Нерва, завжди до нього доброзичливий i вiдданий йому, прислав до нього свого вiльновiдпущеника з повiдомленням про все, що дiялося в iмператорському палацi.

Загибель Петронiя було вже визначено. Збиралися завтра ввечерi послати до нього центурiона з наказом, аби залишався в Кумах i чекав там подальших розпоряджень. Наступний гонець, якого вiдiшлють через кiлька днiв, мав принести йому смертний вирок.

Петронiй вислухав вiльновiдпущеника з незворушним спокоем, потiм сказав:

– Однесеш своему пановi одну з моiх ваз, яку тобi вручу перед твоiм вiд'iздом. Скажи йому також вiд мене, що вiд душi дякую йому, позаяк тепер зможу випередити вирок.

І раптом засмiявсь, як людина, що ii осяяла чудова думка й вона тiшиться заздалегiдь ii здiйсненням.

І того ж iще вечора його раби розбiглися, запрошуючи всiх августiанiв i августiанок, якi перебували в Кумах, на бенкет до чудовоi вiлли арбiтра елегантностi.

А сам писав у пообiднiй час у бiблiотецi, потiм прийняв ванну, пiсля чого звелiв вестиплiкам себе одягти i, чудовий, ошатний, подiбний до божества, зайшов до триклiнiю, щоби кинути погляд знавця на приготування, а пiсля цього – до саду, де отроки та юнi гречанки з островiв плели iз троянд вiнки до вечерi.

На обличчi його не було видно й тiнi тривоги. Слуги дiзналися, що бенкет буде чимось надзвичайним, тiльки з його розпорядження дати особливi нагороди тим, ким був задоволений, i злегка вiдшмагати всiх, чия робота не припала йому до смаку або хто до цього заслужив догану й покарання. Цитристам i спiвакам пообiцяв щедру плату i насамкiнець, усiвшись у саду пiд буком, крiзь листя якого проникало сонячне промiння, мережачи землю свiтлими плямами, покликав до себе Евнiку.

Прийшла в бiлих шатах iз галузкою мирту в волоссi, прекрасна, як Харита, й Петронiй посадив ii коло себе i, легко торкнувшись пальцями ii скронi, почав дивитися на неi з таким захватом, iз яким знавець дивиться на божественну статую, що вийшла з-пiд рiзця майстра.

– Евнiко, – звернувся до неi, – чи знаеш ти, що давно вже не е рабинею?

А вона пiдвела на нього своi спокiйнi, блакитнi як небо очi й заперечливо похитала головою.

– Є, пане, завше, – вiдповiла.

– Але, може, цього не знаеш, – мовив далi Петронiй, – що ця вiлла й цi раби, якi там плетуть вiнки, i все, що в нiй е, i поля, i стада, вiднинi належать тобi.

Евнiка, почувши це, вiдсунулася несподiвано вiд нього й голосом, у якому забринiв раптовий неспокiй, запитала:

– Навiщо ти менi це говориш, пане?

Потiм наблизилася знову й почала дивитися на нього, клiпаючи переляканими очима. За хвилину обличчя ii зробилося блiдим як полотно, а вiн усе всмiхався й урештi сказав одне тiльки слово:

– Так!

Настало мовчання, тiльки легкий подих вiтерцю ворушив листя бука.

Петронiй мiг i дiйсно подумати, що перед ним статуя, вирiзьблена з бiлого мармуру.

– Евнiко! – сказав. – Хочу померти спокiйно.

І дiвчина, поглянувши на нього з нестямною усмiшкою, прошепотiла:

– Слухаю тебе, пане.

Увечерi гостi, якi бували вже не раз на бенкетах Петронiя i знали, що в порiвняннi з ними навiть бенкети iмператора видавалися нудними й варварськими, почали сходитись юрбою, нiкому й на думку не спало, що це мав бути останнiй «симпозiум». Багато хто, щоправда, знав, що над витонченим арбiтром нависли хмари iмператорськоi немилостi, але траплялося це вже стiльки разiв i стiльки ж разiв Петронiй умiв iх розiгнати якимось спритним учинком або одним смiливим словом, що насправдi нiхто не припускав, аби йому загрожувала серйозна небезпека. Його веселе обличчя i звична безтурботна посмiшка змiцнили загальну думку про це. Прекрасна Евнiка, якiй вiн сказав, що хоче померти спокiйно i для якоi кожне його слово було мовби пророчим словом, у божественних рисах мала цiлковитий спокiй i якiсь дивнi вогники в зiницях, якi можна було сприйняти за радiсть. У дверях триклiнiю отроки з волоссям у золотих сiтках клали вiнки iз троянд на голови гостям, попереджаючи iх водночас, за звичаем, аби переступали порiг правою ногою. По залi плив легкий аромат фiалок; вогнi свiтилися в лампах рiзнобарвного александрiйського скла. Бiля лож стояли дiвчатка-гречанки, маючи зволожувати пахощами стопи гостей. Пiд стiнами цитристи й афiнськi спiваки очiкували знаку свого диригента.

Накрито столи було препишно, але розкiш ця не коробила очi, не пригнiчувала нiкого i видавалася природною ознакою багатства.

Дух веселощiв i свободи разом з ароматом фiалок панував у залi. Гостi, входячи сюди, вiдчували, що не нависають над ними нi принука, нi загроза, як це бувало в iмператора, де за не досить високу або не досить вдалу похвалу спiву чи вiршiв можна було поплатитися життям. Водночас також, при виглядi вогнiв та обвитих плющем глекiв, при виглядi вин, якi охолоджувалися в посудинах зi снiгом, i вишуканих страв розохотилися серця учасникiв бенкету. Жваво загули розмови, як гуде рiй бджiл над квiтучою яблунею. Часом тiльки переривав iх вибух веселого смiху, часом – гамiр похвал, часом – занадто голосний поцiлунок, прикладений до бiлоi ручки.

Гостi пили вино, схлюпнувши з чаш по кiлька крапель безсмертним богам, аби здобути iхне покровительство i прихильнiсть для господаря. Це нiчого, що багато хто не вiрив у богiв. Цього вимагали звичай i забобони. Петронiй, поряд iз Евнiкою, розмовляв про римськi новини, про найновiшi розлучення, про любов, про флiрт, про перегони, про Спiкуля, що останнiм часом прославився на аренi, та про найновiшi книги, якi з'явились у Атракта i Сосiiв. Схлюпнувши вино, мовив, що робить це на честь Володарки Кiпру, яка старша й могутнiша вiд усiх богiв, едина лише безсмертна, правiчна, всевладна.

Розмова його була, як промiнь сонця, який щоразу освiтлюе iнший предмет, або як лiтнiй подих вiтерцю, що гойдае квiти в саду. Врештi кивнув диригентовi, й за знаком забринiли легко цитри, а молодi голоси вторили iм. Потiм танцiвницi з Коса, землячки Евнiки, замиготiли з-пiд прозорих шат рожевими тiлами. Насамкiнець египетський вiщун почав прорiкати майбутне гостям за кольоровими камiнцями-оракулами у кришталевiй посудинi.

А коли вже тих забав мали доста, Петронiй, злегка звiвшись на своiй сирiйськiй подушцi, сказав побiжно:

– Друзi! Вибачте менi, що на бенкетi звертаюся до вас iз проханням: нехай кожен з вас прийме вiд мене в подарунок той кубок, з якого схлюпнув вино на честь богiв i на мое благополуччя.

Кубки Петронiя сяяли золотом i коштовним камiнням, вражали майстерним рiзьбленням, i, хоча роздавання подарункiв було справою звичною в Римi, радiсть охопила серця учасникiв бенкету. Однi почали йому дякувати й голосно його вихваляли; iншi говорили, що навiть сам Юпiтер не вшановував нiколи богiв на Олiмпi такими подарунками; зрештою були й такi, що вагалися, чи брати подарунок, – так переходила звичну мiру його цiннiсть.

А вiн, пiднiсши догори муринську чашу, на веселку за сяйвом схожу й воiстину безцiнну, сказав:

– А ось та, з якоi схлюпнув я на честь Володарки Кiпру. Нехай вiднинi нiчиi вуста ii не торкнуться й нехай жодна рука на честь iншоi богинi з неi не схлюпне.

І жбурнув коштовну посудину на посилану лiловими квiтами шафрану пiдлогу, а коли вона розбилася на друзки, сказав, бачачи навколо страшенно здивованi погляди:

– Любi моi, веселiться i не дивуйтеся. Старiсть, безсилля – сумнi супутники останнiх лiт життя. Але я вам дам добрий приклад i добру пораду: можна, бачите, не чекати, коли надiйдуть, пiти добровiльно, як я й зроблю.

– Що хочеш учинити? – кiлька голосiв запитали занепокоено.

– Хочу веселитися, пити вино, слухати музику, дивитися на цi божественнi форми, що ви iх бiля мене бачите, а потiм заснути з увiнчаною головою. Я вже попрощався з iмператором, тож чи хочете послухати, що йому на прощання написав?

Сказавши це, видобув iз-пiд пурпурового узголiв'я табличку й почав читати:

«Знаю, о iмператоре, що виглядаеш нетерпляче мого прибуття i що твое вiрне серце друга сумуе вдень i вночi за мною. Знаю, що обсипав би мене подарунками, довiрив би менi префектуру Преторii, а Тигеллiновi б наказав бути тим, для чого створили його боги: сторожем мулiв у тих твоiх землях, якi ти дiстав, отруiвши Домiцiю. Вибач менi, одначе присягаюся тобi Гадесом i тiнями твоеi матерi, дружини, брата й Сенеки, що там перебувають, що приiхати до тебе не можу. Життя е великим скарбом, любий мiй, я ж iз того скарбу вибирати вмiв найцiннiшi коштовностi. Але в життi е й такi речi, яких я довше терпiти не зможу. Ох, не думай, будь ласка, буцiм уразило мене те, що вбив ти матiр, i дружину, i брата, що ти спалив Рим i вiдправив до Еребу всiх порядних людей у твоiй державi. Нi, мiй правнуче Хроноса. Смерть е долею людського стада, вiд тебе ж iнших вчинкiв годi було сподiватись. Але калiчити собi вуха ще довгi роки твоiм спiвом, бачити твоi домiцiiвськi тонкi ноги, що метляються в пiррейському танку, слухати твою гру, твоi декламацii та твоi поеми, бiдолашний провiнцiйний вiршомазе, – ось що над мою силу i збудило бажання померти. Рим затуляе вуха, слухаючи тебе, свiт iз тебе смiеться, я ж за тебе червонiти не хочу, не можу. Виття Цербера, милий мiй, хоча подiбне до твого спiву, менше менi дозолятиме, бо не був йому нiколи другом i за голос його соромитися не мав обов'язку. Бувай здоровий, але не спiвай, убивай, але не пиши вiршiв, отруюй, але не танцюй, пiдпалюй, але не грай на цитрi – цього бажае тобi й цю останню дружню пораду посилае тобi Арбiтр елегантностi».

Учасники бенкету злякалися, знали ж бо, що, коли б Нерон владу втратив, удар був би для нього менш жорстокий. Зрозумiли теж, що людина, яка написала такого листа, мусить померти, i до того ж iх самих охопив смертельний страх, що такого листа слухали.

Але Петронiй розсмiявся таким щирим i веселим смiхом, нiби йшлося про невинний жарт, потiв обвiв поглядом присутнiх i сказав:

– Веселiться й женiть подалi тривогу. Нiхто не зобов'язаний хвалитися тим, що цього листа вислухав, я ж похвалюся ним хiба що Харону в час переправи.

І кивнув лiкарю-греку i простягнув йому руку. Спритний грек як оком змигнути перев'язав ii золототканою пов'язкою i розiтнув жилу на згинi руки. Кров бризнула на узголiв'я i облила Евнiку, яка, пiдтримавши голову Петронiя, схилилася над ним i сказала:

– Повелителю мiй, невже ти гадав, що я тебе вiдпущу? Коли б хотiли боги подарувати менi безсмертя, а iмператор – владу над свiтом, я й тодi пiшла б за тобою.

Петронiй усмiхнувся, звiв голову, торкнувся вустами ii вуст i вiдповiв:

– Ходiмо зi мною.

І потiм додав:

– Ти ж насправдi мене кохала, божественна моя!..

А вона простягла лiкарю свою рожеву руку, й за хвилину кров ii полилася, змiшуючись iз його кров'ю.

Але вiн подав знак диригентовi, i знов озвалися цитри й голоси, спiвано спершу Harmodiosa, а потiм забринiла пiсня Анакреонта, в якiй поет скаржився, що одного разу знайшов пiд дверима змерзле й заплакане дитя Афродiти: забрав його, вiдiгрiв, висушив його крильця, а воно, невдячне, пронизало йому в нагороду серце своею стрiлою, i вiдтодi вiн утратив спокiй…

Притулившись одне до одного, Петронiй та Евнiка, мов два божества, слухали, усмiхаючись i блiднучи. Коли пiсня завершилася, Петронiй розпорядився розносити далi вино i страви, потiм завiв розмову з учасниками бенкету, що сидiли поблизу, про дрiб'язковi, але приемнi речi, про якi зазвичай розмовляють на бенкетах. Урештi покликав грека, щоб йому перев'язав на хвилину жили, – сказав, що його змагае сон i хотiв би ще вiддатися Гiпносу, поки Танатос приспить його назавше.

І дiйсно заснув. Коли прокинувся, голова дiвчини лежала вже, подiбна до бiлоi квiтки, на його грудях. Тодi поклав ii на узголiв'я, щоб iще раз подивитися. Потiм знову розв'язано йому жили.

Спiваки за його знаком затягли нову пiсню Анакреонта, i цитри iх супроводжували тихо, щоби не заглушати слiв. Петронiй блiд усе дужче, коли останнi звуки змовкли, звернувся ще раз до учасникiв бенкету:

– Друзi, зiзнайтеся, що разом з нами гине…

Але не змiг закiнчити; рука його останнiм рухом обняла Евнiку, потiм голова його вiдкинулася на узголiв'я – i сконав.

Одначе учасники бенкету, дивлячись на цi два бiлi тiла, подiбнi до чудових статуй, зрозумiли добре, що з ними разом гине те едине, що лишалось iще в iхнього свiту: його поезiя i краса.




Епiлог


Спершу бунт галльських легiонiв пiд проводом Вiндекса не здавався занадто загрозливим. Імператору йшов лише тридцять перший рiк життя, i нiхто не смiв сподiватися, що свiт незабаром уже позбудеться кошмару, що його душить. Згадували, що серед легiонiв не раз уже, ще за попереднiх iмператорiв, траплялися заворушення, якi, одначе, придушувалися, не призводячи до змiни влади. Так, за Тиберiя Друз приборкав бунт паннонських легiонерiв, а Германiк – надрейнських. «Хто б зрештою, – говорили люди, – мiг пiсля Нерона прийти до влади, коли всiх майже нащадкiв божественного Августа винищено за його правлiння?» Іншi, дивлячись на колосальнi статуi, що зображували його як Геркулеса, мимоволi думали собi, що нiяка сила такоi могутностi не зламае. Були й такi, що вiдтодi, як виiхав до Ахайi, сумували за ним, бо Гелiй i Полiклiт, яким доручив правити Римом та Італiею, правили ще кривавiше за нього.

Нiхто не був певен за свое життя та майно. Закон перестав охороняти.

Погасла гiднiсть людська й доброчеснiсть, послабилися родиннi зв'язки, а знiкчемнiлi серця не смiли навiть сподiватись. Із Грецii доходило вiдлуння про нечуванi трiумфи iмператора, про тисячi вiнкiв, якi здобув, i тисячi переможених суперникiв. Свiт видавався суцiльною кривавою i блазенською оргiею, але водночас укорiнювалася думка, що надiйшов край чеснотам i важливим справам, настав час танцiв, музики, розпусти, кровi й що надалi так уже й мусить iти життя. Сам iмператор, якому бунт вiдкривав шлях до нових грабункiв, не вельми турбувався стосовно бунтiвних легiонiв i Вiндекса, й навiть нерiдко радiсть свою з того приводу виявляв. Із Ахайi не хотiв також виiжджати, i лише коли Гелiй повiдомив йому, що подальше зволiкання може призвести його до втрати влади, вирушив до Неаполiса.

Там знову грав i спiвав, пропускаючи повз вуха вiстi про все бiльш загрозливий перебiг подiй. Даремно Тигеллiн розтлумачував йому, що ранiше бунти легiонiв не мали вождiв, тепер же стоiть на чолi муж iз давнього роду аквiтанських королiв, а до того ж воiн славний i досвiдчений. «Тут, – вiдповiдав Нерон, – слухають мене греки, що единi слухати вмiють i единi достойнi мого спiву». Говорив, що першим його обов'язком е мистецтво i слава. Але коли врештi дiйшла до нього звiстка, що Вiндекс назвав його кепським артистом, зiрвався й виiхав до Рима. Рани, завданi йому Петронiем, якi загоiло перебування в Грецii, роз'ятрилися в його серцi, й хотiв у сенатi шукати справедливостi за таку нечувану образу.

Побачивши по дорозi групу, вiдлиту з бронзи, яка зображувала галльського воiна, поваленого римським вершником, сприйняв це за добру прикмету, й вiдтодi, якщо згадував бунтiвний легiон i Вiндекса, то лише для того, щоб iз них посмiятися. В'iзд його до мiста затьмарив усе, бачене досi. В'iхав на тiй самiй колiсницi, на якiй колись Август справляв свiй трiумф. Зруйновано одну арку цирку, аби звiльнити прохiд для процесii. Сенат, вершники й неозорi натовпи вийшли йому назустрiч. Мури дрижали вiд вигукiв: «Привiт, Августе, привiт, Геркулесе! Привiт, божественний, единий, олiмпiець, пiфiець, безсмертний!» За колiсницею несли здобутi ним вiнки, назви мiст, у яких трiумфував, i виписанi на таблицях iмена майстрiв, яких перемiг. Нерон сам був у захватi й запитував схвильовано августiанiв, якi його оточували, що е трiумф Цезаря в порiвняннi з його трiумфом. Думка, що в кого-небудь зi смертних смiе здiйнятися рука на такого метра-напiвбога, в головi його не знаходила мiсця. Почувався iстинним олiмпiйцем i через це – в безпецi. Запал i шаленство натовпiв збуджували його власний шал. Ось чому видатися могло того дня, що не тiльки iмператор i мiсто, але весь свiт збожеволiв.

Пiд квiтами та стосами вiнкiв нiхто не вмiв побачити прiрви. Одначе ще того ж вечора колони й мури храмiв укрилися написами, в яких перераховувалися лиходiйства iмператора, були погрози йому близькою розплатою й кепкування з нього як з артиста. Із уст в уста передавалася фраза: «Доти спiвав, аж поки пiвнiв розбудив»[386 - …поки пiвнiв розбудив… – тобто галлiв (вiд лат. gallus – «пiвень»).]. Тривожнi вiстi почали кружляти мiстом i розросталися до потворних розмiрiв. Неспокiй охопив августiанiв. Люди в непевностi, що покаже майбутне, не смiли вимовити побажань надii, майже не смiли вiдчувати й думати!

А Нерон жив i далi тiльки театром i музикою. Захоплювали його щойно винайденi музичнi iнструменти i новий водяний орган, який випробовували на Палатинi. Здитинiлим i нездатним до якогось рiшення або дii розумом уявляв собi, що далекосяжними намiрами вистав i видовищ вiдверне небезпеку. Прибiчники, бачачи, що замiсть турбот про казну та вiйсько дбае лише про влучнi слова для зображення жахiв, почали втрачати голови. Іншi, одначе, припускали, що тiльки заглушае вiдчуття тривоги в собi та в iнших цитатами, маючи в душi неспокiй. Із цiеi причини його дii стали гарячковими. Щодня тисячi намiрiв з'являлись у нього в головi. Інодi зривався, щоб запобiгти небезпецi, наказував складати на повози цитри й лютнi, озброювати молодих рабинь, як амазонок, i водночас зi Сходу стягувати легiони. Часом знову думав, що не вiйною, а спiвом упораеться з бунтом галльських легiонiв. І душа його тiшилася тим видовищем, яке мало вiдбутися пiсля задобрювання пiснею солдатiв: ось легiонери оточать його зi сльозами в очах, а вiн iм заспiвае епiнiкiй, пiсля якого золотий вiк почнеться для нього i для Рима. Часом знову вимагав кровi; часом говорив, що погодиться на володарство у Єгиптi; згадував вiщунiв, якi пророкували йому панування в Єрусалимi, або розчулював себе думкою, що як мандрiвний спiвак зароблятиме на хлiб щоденний, i мiста й краiни шануватимуть у ньому вже не iмператора, не володаря землi, а пiсняра, якого не зродило досi людство.

І так метався, шаленiв, грав, спiвав, змiнював намiри, змiнював цитати, перетворював життя свое i свiту на якийсь недоречний, фантастичний i водночас жахливий сон, на верескливу виставу, що складалася з пихатих фраз, кепських вiршiв, стогонiв, слiз i кровi, а тим часом хмара на Заходi росла i з кожним днем набирала сили. Чаша терпiння переповнилася, блазенська комедiя, очевидно, добiгала кiнця.

Коли вiстi про Гальбу i прилучення Іспанii до бунту дiйшли до його слуху, оскаженiв. Розбивав кубки, перекинув бенкетний стiл i почав видавати накази, яких нi Гелiй, нi сам Тигеллiн не наважувалися виконати. Перебити всiх галлiв, якi мешкають у Римi, потiм пiдпалити ще раз мiсто, випустити звiрiв iз вiварiiв, а столицю перенести до Александрii – усе це видавалося йому дiяннями великими, вражаючими i легкими. Та вже днi його всемогутностi минули, й навiть спiльники його колишнiх лиходiйств почали дивитися на нього як на безумця.

Смерть Вiндекса та розбрат у лавах бунтiвних легiонiв, здавалося, все-таки знову переважать на чашах терезiв на його користь. Уже новi бенкети, новi трiумфи й новi вироки обiцяно було в Римi, коли якось уночi з табору преторiанцiв примчав на змиленому конi гонець з повiдомленням, що в самому мiстi солдати пiдняли прапор бунту й оголосили Гальбу iмператором.

Імператор спав у час прибуття гiнця, але, прокинувшись, даремно гукав охоронцiв, якi мали пильнувати вночi бiля його дверей. У палацi було вже порожньо. Раби тiльки грабували у вiддалених закутках усе, що потрапить пiд руку. Але його вигляд наполохав iх, вiн же блукав самотнiй по палацу, наповнюючи його вигуками тривоги й розпачу.

Врештi все-таки вiльновiдпущеники Фаон, Спiр та Епафродiт прибули рятувати його. Переконували його втiкати, не гаючи жодноi хвилини, але вiн усе ще тiшив себе якимись сподiваннями. А коли б, вбраний у жалобу, виголосив промову до сенату, чи сенат би устояв перед його слiзьми та красномовством? Коли б ужив усе свое ораторське мистецтво, весь свiй пафос i акторський талант, чи хтось у свiтi змiг би йому чинити спротив? Чи йому не дали б хоч префектуру в Єгиптi?

А вони, звиклi до плазування, не смiли ще заперечити прямо, застерегли його тiльки, що перш нiж вiн дiйде до Форуму, люд розiрве його на шматки, i пригрозили: якщо вiн не сяде негайно на коня, вони покинуть його також.

Фаон запропонував йому схованку на своiй вiллi за Номентанською брамою. За хвилину сiли на коней i, накривши голови плащами, помчали до мiськоi околицi. Нiч добiгала кiнця. На вулицях панував уже все-таки рух, провiщаючи надзвичайнiсть становища. Солдати поодинцi та малими загонами розiйшлися по мiсту. Недалеко вiд табору кiнь iмператора раптом шарпнувся вбiк, злякавшись трупа. Плащ зсунувся з голови вершника, i солдат, який у ту саму мить опинився бiля нього, впiзнавши iмператора, але вражений раптовою зустрiччю, лише вiддав йому честь. Проiжджаючи повз табiр преторiанцiв, почули голоснi вигуки, що славили Гальбу. Нерон зрозумiв нарештi, що наближаеться година смертi. Опанував його страх i докори сумлiння. Говорив, що бачить перед собою темряву у виглядi чорноi хмари, а з хмари тiеi висуваються до нього обличчя, в яких упiзнае матiр, дружину та брата. Зуби в нього цокотiли вiд жаху, а все-таки його душа комедiанта знаходила нiби якусь насолоду в грiзних подiях. Бути всемогутнiм володарем землi й утратити все – видавалося йому вершиною трагедii. Тож, вiрний собi, грав першу в нiй роль до кiнця. Опанувала його гарячка цитат i палке бажання, щоб присутнi запам'ятали iх для нащадкiв. Інодi говорив, що хоче померти, i гукав Спiкула, який убивав майстернiше за всiх гладiаторiв. Інодi декламував: «Мати, дружина й отець наказують вмерти менi!» Все-таки пробуджувались у ньому час вiд часу спалахи сподiвання – марного, дитинного. Вiн знав, що йде на смерть i, водночас не вiрив у це.

Номентанську браму застали вiдчиненою. Їдучи далi, проминули Острiан, де проповiдував i хрестив Петро. Удосвiта були на вiллi Фаона.

Там вiльновiдпущеники вже не приховували вiд нього, що настав час померти, тож наказав викопати для нього яму i лiг на землi, щоб iз нього могли зняти точну мiрку. Але, дивлячись на викинуту землю, вiдчув, як огортае його страх. Гладке лице його зблiдло, а на лобi, мов уранiшня роса, виступили краплi поту. Зволiкав. Голосом тремтячим i водночас акторським оголосив, що година ще не настала, потiм знову почав цитувати. Насамкiнець прохав, щоб його було спалено. «Який же артист гине!» – повторював нiби зi здивуванням.

Тим часом прибув гонець Фаона з повiдомленням, що сенат виголосив йому вирок i що матеревбивцю мае бути покарано за давнiм звичаем.

– Який же це звичай? – запитав побiлiлими губами Нерон.

– Шию тобi затиснуть колодкою i засiчуть тебе на смерть, а тiло вкинуть у Тибр! – вiдповiв жорстко Епафродiт.

А Нерон розвiв поли плаща на грудях.

– Отже, час! – сказав, глянувши в небо.

І ще раз повторив:

– Який же артист гине!

У цю хвилину почувся тупiт копит. То центурiон на чолi солдатiв прибував за головою Агенобарба.

– Поквапся! – закричали вiльновiдпущеники.

Нерон приклав нiж до шиi, але боязкою рукою, й видно було, що нiколи не зважиться встромити лезо. Тодi несподiвано Епафродiт штовхнув його руку, й нiж увiйшов аж по рукiв'я, – очi Нерона вилiзли з орбiт, страшнi, величезнi, наповненi жахом.

– Несу тобi життя! – закричав, заходячи, центурiон.

– Запiзно, – вiдповiв хрипким голосом Нерон.

Потiм додав:

– Ось вона, вiрнiсть!

Як оком змигнути смерть одбилася на його лицi. Кров iз гладкоi шиi цебенiла чорним струменем на садовi квiти. Ноги його смикнулися, загрiбаючи землю, – i вiн сконав.

Вiрна Акта вгорнула вранцi його тiло коштовною тканиною i спалила на вогнищi, щедро посиланому пахощами.

І так одiйшов Нерон, як минае вихор, гроза, пожежа, вiйна або моровиця, а базилiка Петра[387 - Базилiка Петра – собор Св. Петра, який будувався за участi Мiкеланджело.] на Ватиканському пагорбi височiе над Римом i свiтом.

А поблизу Капенськоi брами стоiть нинi маленька капличка з дещо затертим написом: «Quo vadis, Domine?»



notes


Примечания





1


Ankieta «Polityki». Sienkiewicz g?ra7/ Gazeta Wyborcza. – 17.11.1999.




2


Цитата за публiкацiею документiв у книзi: 100-lecie przyznania Henrykowi Sienkiewiczowi literackiej Nagrody Nobla. – Poznan, 2005.




3


Цитата за: Szczublewski J. Zywot Sienkiewicza. – Warszawa, 1989. – S. 350—351.




4


Sienkiewicz H. Dziela. – T. XL. – Warszawa, 1951. – S. 140.




5


Цитата за: 100-lecie przyznania…, S. 15.




6


Цитата за: 100-1есiе przyznania Henrykowi Sienkiewiczowi…, S. 16.




7


Цитата за кн.: Bujnicki T. Sienkiewicza «Powiesci z lat dawnych». – Krakyw: Studia, 1996. – S. 215.




8


Sienkiewicz H. Wywiad udzielony W. Kurczewskiemu. «Kraj», 1894, № 21 // Цит. за: Bujnicki Т. Henryk Sienkiewicz – «Quo vadis».




9


Sienkiewicz H. List do Jadwigi Janczewskiej // Цит. за: Krzyzanowski J. Henryk Sienkiewicz. Kalendarz zycia i twоrczosci. – Warszawa, 1956. – S. 195.




10


Sienkiewicz Н. List do Marii Radziejowskiej // Sienkiewicz H. Dziela. – T. 56. – Warszawa, 1951. – S. 111.




11


Henryk Sienkiewicz. Zycie i twоrczosc. Materialy zebrala i wstepem opatrzyla Janina Kulczycka-Saloni. – Warszawa, 1966. – S. 65.




12


Matuszewski I. Swoi i obcy // Matuszewski I. Artysci i krytycy // Z pism I. Matuszewskiego. – Warszawa, 1965. – T. 1. – S. 267.




13


Matuszewski I. Swoi i obcy // Matuszewski I. Artysci i krytycy // Z pism I. Matuszewskiego. – Warszawa, 1965. – Т. 1. – S. 266.




14


Brzozowski S. Legenda Mlodej Pol ski. – Lw?w, 1910. – S. 377.




15


Szweykowski Z. Trylogia Sienkiewicza i inne szkice о tw?rczosci pisarza. – Poznan, 1973. – S. 142.




16


Елеотезiй – кiмнати для намащування.




17


арбiтр елегантностi (лат.).




18


Ефебii – майданчики для гiмнастичних змагань ефебiв (юнакiв вiд 16 до 20 рокiв).




19


Целер i Север – архiтектори, будiвники Золотого палацу Нерона.




20


Ватинiй Tum – швець, пiзнiше блазень i близька особа Нерона.




21


Сенецiон Клавдiй – близька особа Нерона, пiзнiше учасник змови Пiзона.




22


Бальнеатор – раб-лазник.




23


Вiсон – тонке, майже прозоре бавовняне полотно, зазвичай бiлого, iнодi пурпурного кольору. В епоху iмперii цiнувалося на вагу золота.




24


Лаконiк – вiддiлення гарячоi лазнi з великим, але мiлким басейном.




25


…з боку Альбанських гiр… – Альбанська гора (нинi Монте-Каво), найвища вершина Лацiя (приблизно за 30 км на пiвденний схiд вiд Рима), бiля пiднiжжя якоi було розташоване стародавне мiсто латинян Альба-Лонга.




26


Тепiдарiй – тепла лазня.




27


Номенклатор – «називач», раб, до обов'язкiв якого входило знати й називати господаревi гостей, усiх рабiв дому, а також страви, що подаються.




28


…сином його старшоi сестри, що колись вийшла замiж: за Марка Вiнiцiя, консула при Тиберii. – Насправдi Марк Вiнiцiй, консул 30 i 45 рокiв, 33 року одружився з Юлiею, троюрiдною племiнницею Тиберiя.




29


…служив пiд орудою Корбулона у вiйнi проти парфян… – Рим постiйно суперничав iз Парфiею (могутньою державою на територii сучасних Іраку й Ірану) за вплив на Близькому Сходi та у Вiрменii. Маеться на увазi невдала для римлян кампанiя 62—63 рокiв, яка призвела до переходу Вiрменii пiд контроль парфян. Домiцiй Корбулон – талановитий римський полководець; покiнчив самогубством 67 року за наказом Нерона.




30


Асклепiй – у грецькiй мiфологii бог лiкування, син Аполлона. Тотожний римському Ескулапу.




31


Кiприда – епiтет Афродiти (Венери). За однiею з версiй мiфу, Афродiта народилася з морськоi пiни бiля берегiв Кiпру.




32


Вiфiнiя – область на пiвнiчному заходi Малоi Азii. Римська провiнцiя з 74-го року до н. е.




33


Петронiй був колись намiсником Вiфiнii… – Про це повiдомляе Тацит («Аннали», XXVI, 18). Роки намiсництва Петронiя невiдомi.




34


Гераклея – мiсто у Вiфiнii на узбережжi Чорного моря.




35


Колхiда – область на пiвденно-захiдному узбережжi Чорного моря.




36


…юний Арулен… – Маеться на увазi Юнiй Арулен Рустик, фiлософ-стоiк. 66 року, бувши народним трибуном, виступав на пiдтримку Тразеi Пета.




37


…Дурiсть, як каже Пiррон… – Пiррон (помер 275 або 270 до н. е.) – грецький фiлософ, засновник скептичноi школи. Скептики заперечували можливiсть пiзнання сутностi речей i закликали утримуватися вiд суджень, стверджуючи, що всяке положення аж нiяк не менш iстинне, нiж будь-яке iнше.




38


Невiдомо навiть, чиiм сином був Асклепiй – Арсиноi чи Коронiди… – За однiею з версiй мiфу, Асклепiй був сином Аполлона й Арсиноi, доньки мессенського царя Левкiппа, за iншою – Аполлона i нiмфи Коронiди.




39


Епiдавр – прибережне мiсто в Арголiдi (область на пiвнiчному сходi п-ва Пелопоннес), вiдоме своiм храмом Асклепiя.




40


Капенськi ворота – в пiвденнiй частинi Рима, мiж пагорбами Авентином i Целiем. Через них проходила Аппiйова дорога в Капую (головне мiсто провiнцii Кампанiя, близько 200 км на пiвденний схiд вiд Рима).




41


Інкубацiя – звичай проводити нiч у храмi з метою побачити вiщий сон.




42


Гiпокаустерiй – пiдвальне примiщення, звiдки нагрiте повiтря трубами надходило до будинку.




43


Стадiй – приблизно 185 м.




44


Харити – у грецькiй мiфологii три доньки Зевса (Аглая, Євфросинiя i Талiя), богинi юностi, витонченостi та краси; тотожнi римським Грацiям.




45


Лiсiпп – видатний грецький скульптор (2-га пол. IV ст. до н. е.); улюбленою темою його творчостi був образ Геракла.




46


…окрасою ворiт Палатинського палацу… – 3 часiв Августа резиденцiею iмператора стае палац на Палатинському пагорбi (центральний пагорб Рима разом iз Капiтолiйським).




47


…iз зображенням Гери, що просить Сон приспати Зевса. – Гера (в римськiй мiфологii Юнона) – сестра i дружина Зевса (Юпiтера), верховна олiмпiйська богиня. Згiдно з мiфом, Гера вмовила бога сну (Гiпноса) приспати Зевса, поки вона переслiдуе Геракла. Вдруге Гiпнос приспав Зевса на прохання Гери, щоб ахейцi змогли перемогти у Троянськiй вiйнi.




48


Агриппа Марк Вiпсанiй (62—12 до н. е.) – близька особа й зять Августа, видатний полководець. Прославився також спорудженням у Римi двох водогонiв i перших терм (громадських лазень).




49


…«Заповiт» бiдолахи Фабрицiя Веентона. – Фабрицiй Веентон, вiдомий донощик, написав, за повiдомленням Тацита («Аннали», XIV, 50), книгу пiд назвою «Заповiт», повну нападок на невгодних йому осiб. За зловживання Нерон наказав прогнати Веентона i спалити його книгу.




50


Музонiй Руф – вiдомий фiлософ-стоiк, який навчав у Римi за Нерона; засланий у зв'язку з розкриттям змови Пiзона.




51


Фригiдарiй – прохолодна кiмната в лазнi.




52


Мiднобородий (лат. Ahenobarbus) – родове прiзвисько фамiлii Домiцiiв, до якоi належав Нерон; зовнiшнiсть iмператора вiдповiдала цьому прiзвиську.




53


Гекзаметр – шестистопний дактиль iз останньою усiченою стопою, особливо характерний для епiчноi поезii.




54


Антiохiя – велике мiсто в Пiвнiчнiй Сирii поблизу узбережжя Середземного моря.




55


Ункторiй – кiмната в лазнi, призначена для розтирань та намащувань.




56


Кос – острiв поблизу пiвденно-захiдного узбережжя Малоi Азii.




57


Вестиплiка – рабиня, що слiдкуе за одягом.




58


Тога – верхнiй одяг повнолiтнiх громадян, довгий шматок тканини, що ним особливим способом обгортали тiло.




59


Домашнi раби називалися «фамiлiя». (Прим. авт.)




60


Лiгiйцi (лугii) – збiрна назва племен, якi проживали на територii сучасноi Захiдноi Польщi.




61


Сублаквей – вiлла Нерона поблизу т. зв. Симбруiнських озер (прибл. 60 км на пiвденний схiд вiд Рима).




62


Історiя не занадто довга. – Нижченаведена iсторiя повiдомляеться Тацитом («Аннали», XII, 29—30), за винятком епiзоду з дiвчиною, вiдбувалася 50 р.




63


Свеби – збiрна назва германських племен, якi жили на пiвнiчному сходi теперiшньоi Нiмеччини. Царем свебiв зробив Ваннiя 16 р.




64


Цезар Друз Молодший (13 до н. е. – 23 н. е.) – син Тиберiя.




65


Гермундури – германське плем'я, що жило на територii сучасноi Баварii та Тюрiнгii.




66


Язиги – сарматське плем'я, що жило мiж Дунаем i Тисою.




67


Хатти – велике германське плем'я, що жило у верхнiй течii р. Везер.




68


…поряд iз яблуком Гесперид. – Геспериди – у грецькiй мiфологii нiмфи, що жили на краю свiту бiля берегiв Океану. Вони охороняли золотi яблука вiчноi молодостi, якi Гера дiстала в подарунок вiд Геi-Землi.




69


Мопс – легендарний вiщун, син пророчицi Манто.




70


…Плiнiй не раз говорив… – Маеться на увазi Гай Плiнiй Секунд (Старший) (23—79), римський державний дiяч, iсторик i вчений-енциклопедист, який загинув при виверженнi Везувiю.




71


Соракт – висока гора в пiвденнiй Етрурii (на пiвнiч од Рима).




72


Стула – довге просторе плаття, вiдмiтний одяг римськоi матрони.




73


…луками, де ростуть асфоделi – тобто в царствi мертвих.




74


Домiцiй Афр (пом. 59) – здiбний оратор, який заплямував себе, однак, численними доносами.




75


Лари – боги-охоронцi домашнього вогнища (в римськiй мiфологii).




76


Безсоромна тварина… i т. д. (лат.).




77


Форум – центральна площа, осередок громадського та полiтичного життя Рима. Головним форумом вважався т. зв. Римський Форум (або просто Форум), розташований на пiвденно-захiдному схилi Капiтолiйського пагорба. До нього прилягали форуми, побудованi iмператорами – Цезарем, Августом та iн.




78


Атрiй – передпокiй (узагалi перше примiщення вiд входу в дiм).




79


Кубiкул – спальня.




80


Карини – заможний аристократичний квартал, що був розташований у пiвденно-схiднiй частинi мiста, мiж Палатинським та Есквiлiнським пагорбами.




81


Педiсекви – раби-скороходи, що супроводжували хазяiна.




82


Лiцинiй Столон Гай – народний трибун, 367 р. до н. е. разом iз Луцiем Секстiем Латераном провiв закони на користь плебсу та рядового селянства.




83


Манiпул – бойовий пiдроздiл римськоi армii (180—200 осiб), який складався з двох центурiй.




84


Булла – шийний амулет у виглядi кульки або кружечка (часто золотого), який носили до повнолiття дiти повноправних громадян.




85


Гамадрiада – лiсове божество, нiмфа дерева, яка (на вiдмiну вiд дрiади) народжуеться i вмирае разом iз ним.




86


Море Архiпелагу – Егейське море.




87


Акант – поширена в Середземномор'i рослина, химерно порiзане листя якоi стало прототипом архiтектурного орнаменту, особливо ж капiтелей коринфського ордера.




88


Триглiфи – витягнутi по вертикалi плити з поздовжнiми жолобками; чергуючись iз метопами (горизонтально витягнутими плоскими плитами), утворюють фриз (у доричному ордерi) – середню частину перекриття.




89


Тимпан – трикутне поле фронтону (верхньоi частини торцевого фасаду) без карнизiв, якi обрамляють його; часто прикрашалося рельефами та скульптурними зображеннями.




90


Кастор i Поллукс – у грецькiй мiфологii т. зв. Дiоскури, брати-близнюки, сини Зевса, боги – покровителi воiнiв i морякiв.




91


Веста – в римськiй мiфологii богиня – покровителька домашнього вогнища та держави.




92


«Юпiтеру Найлiпшому Найвеличнiшому» (лат.).




93


Систр – трiскачка типу кастаньет.




94


Самбука – рiзновид арфи.




95


Квiрит – повноправний римський громадянин.




96


Сери – китайцi.




97


Оронт – головна рiка Сирii, що впадае в Середземне море проти Антiохii.




98


Нарбоннська Галлiя – пiвденно-схiдна частина сучасноi Францii поблизу узбережжя Середземного моря.




99


Серапiс – синкретичне божество еллiнiстичного Сходу, яке поеднуе в собi функцii египетського Осiрiса, грецьких Зевса, Аполлона, Посейдона i Плутона; повелитель стихiй природи.




100


Ісiда – в египетськiй мiфологii богиня родючостi, води й вiтру, покровителька мореплавцiв. Культ Ісiди, як i культ Серапiса, був вельми популярний у греко-римському свiтi.




101


Кiбела – фригiйське божество родючостi, «Матiр богiв». Оргiастичний культ Кiбели почав поширюватися в Римi з II ст. до н. е.




102


Субура – жвавий район Рима (в низинi мiж пагорбами Есквiлiном, Квiрiналом i Вiмiналом, на пiвнiч вiд Карин) iз однойменною вулицею, багатою на харчевнi та кубла розпусти.




103


Пандатерiя – острiв бiля узбережжя Кампанii; в iмператорськi часи – мiсце заслання.




104


Рубеллiй Плавт – нащадок Августа по жiночiй лiнii; Нерон, побоюючись Плавта як можливого претендента на престол, наказав заслати його (59 або 60 p.).




105


Мора – популярна гра, що полягае у вiдгадуваннi числа пальцiв, якi раптово розкривають гравцi.




106


…до храму Юпiтера Статора. – Цей храм був розташований на схилi Палатинського пагорба, де, за переказами, засновник Рима Ромул благав Юпiтера зупинити римське вiйсько, що втiкало вiд ворога.




107


Але я не бажаю зазнати нi долi Руфина… – маеться на увазi римський вершник Вiнiцiй Руфин, вигнаний 61 р. за пiдробку заповiту.




108


Тримальхiон – персонаж iз «Сатирикону» Петронiя, тип самозакоханого багатiя.




109


«Здрастуй!» (Лат.)




110


Атрiенсiс – раб, доглядач дому, каштелян.




111


Веларiй – раб, який розсувае завiси.




112


Таблiнiй – галерея, крита тераса.




113


Орфей – у грецькiй мiфологii знаменитий спiвець i музикант, магiчне мистецтво якого полонило навiть тварин i рослини.




114


Пренеста – стародавне мiсто Лацiя за 30 км на пiвдень вiд Рима.




115


Прохiдний Дiм – назва палацу Нерона на Палатинi та Есквiлiнi до пожежi 64 p., пiсля вiдновлення – золотий палац. Цей палац вiдзначався величезними розмiрами i подiбним був скорiше до невеликого мiста.




116


Перистиль – внутрiшнiй двiр, обнесений колонадою.




117


Домiна – панi (лат.)




118


Навсiкая – у грецькiй мiфологii донька царя феакiв Алкiноя, що надала допомогу Одiссею, викинутому бурею на острiв феакiв.




119


Анакреонт (2-га пол. VI ст. до н. е.) – грецький лiричний поет, для творчостi якого характернi теми кохання та веселого застiлля.




120


Горацiй Флакк Квiнт (65—8 до н. е.) – видатний римський поет.




121


Беренiка – сестра юдейського царя Ірода Агриппи II, коханка Тита.




122


Лiбiтина – римська богиня мертвих, смертi й поховання.




123


Корнут Луцiй Антей – фiлософ-стоiк, вiльновiдпущеник Сенеки, вчитель поетiв Лукана та Персiя; вигнаний Нероном 68 p.




124


…тiнi Ксенофана, Парменiда, Зенона… котрi в кiммерiйському краю нудьгують… – Ксенофан (бл. 570—475 до н. е.) iз Колофона (мiсто на захiдному узбережжi Малоi Азii), Парменiд (бл. 540—480 до н. е.) i Зенон (бл. 490—430 до н. е.) – представники т. зв. Елейськоi школи давньогрецькоi фiлософii. Елеати вважали, що iстина досяжна не чуттевим шляхом, а лише за допомогою розуму; iхня вiдправна настанова полягала в утвердженнi тотожностi мислимого й сущого.




125


Кiммерiйський край – за уявленнями стародавнiх людей, область на краю свiту, де у вiчнiй темрявi живе казковий народ кiммерiйцi.




126


«Рожевоперста Аврора» – епiтет богинi зорi Еос (римськоi Аврори); часто трапляеться в поемах Гомера.




127


Гельвецiя – область на територii сучасноi Швейцарii.




128


Селена – у грецькiй мiфологii уособлення мiсяця.




129


Дiана – богиня рослинностi, покровителька полювання, пологiв, уособлення мiсяця; тотожна грецькiй Артемiдi.




130


…огорнув ii хмарою, як вiн огорнув Іо, або дощем на неi пролився, як вiн – на Данаю. – У грецькiй мiфологii Іо – донька аргоського царя Кiнаха, коханка Зевса, що з'явився до неi у виглядi хмари. Даная – донька аргоського царя Акрисiя, також коханка Зевса. Дiзнавшись вiд оракула, що йому судилася смерть вiд руки внука, Акрисiй замкнув доньку в пiдземеллi, та Зевс проник туди у виглядi золотого дощу.




131


Деметра – грецька богиня родючостi та землеробства; тотожна римськiй Церерi.




132


«О, лихо менi нещасному!» (Лат.)




133


Ларарiй – домашне святилище, де мiстилися зображення ларiв.




134


…ще ранiше Лукрецiя… – За переказами, син останнього римського царя Тарквiнiя Гордого збезчестив дружину свого родича Лукрецiю, яка заподiяла собi смерть. Смерть Лукрецii викликала повстання, що призвело до падiння царськоi влади в Римi (510—509 до н. е).




135


Пеплум – широке плаття з тонкоi тканини.




136


Пiнакотека – картинна галерея.




137


Зенон (бл. 336—264 до н. е.) iз Кiтiона (мiсто на Кiпрi) – засновник стоiчноi фiлософськоi школи.




138


Стиль – паличка з одним гострим кiнцем для писання по навощенiй дощечцi й iншим, тупим, для стирання написаного.




139


Лупанарiй – будинок розпусти.




140


…поговорила б про неi з Лукустою… – Тобто спробувала б отруiти. Лукуста (Локуста) – знаменита змiшувачка отрут, за допомогою яких було отруено Клавдiя та Британнiка.




141


Отже (лат.).




142


…тiням Протагора, Продика i Горгiя. – Протагор iз Абдер (мiсто в Пiвнiчнiй Грецii), Продик iз Кеоса (острiв бiля схiдного узбережжя Середньоi Грецii) та Горгiй iз Леонтини (мiсто в Пiвденнiй Італii) (всi – V ст. до н. е.) – засновники софiстики. Вчення софiстiв проголошувало абсолютний цiннiсний релятивiзм; у своiх мiркуваннях софiсти часто вдавалися до логiчних парадоксiв, софiзмiв.




143


Аристид (бл. 540—468 до н. е.) – афiнський державний дiяч; увiйшов в iсторiю як зразок чесностi й непiдкупностi.




144


Мiна – грецька грошова одиниця.




145


Ергастул – каторжна в'язниця.




146


Епiктет (бл. 50—130) – популярний фiлософ-стоiк, спершу раб, пiзнiше вiльновiдпущеник.




147


Хiба не чула ти про доньку Сеяна… – Елiй Сеян, фаворит iмператора Тиберiя, був звинувачений у змовi та страчений (31 p.). Обставини загибелi Сеяна та його дiтей повiдомляе Тацит («Аннали», V, 9).




148


Пракситель (сер. IV ст. до н. е.) – видатний грецький скульптор.




149


Криптопортик – крита галерея.




150


…де вiд голоду гриз власнi руки Друз. – Друз Юлiй Цезар (8—33) – прийомний онук Тиберiя; побоюючись суперництва, iмператор заморив його голодом у пiдземеллi Палатинського палацу.




151


…там отруiли його старшого брата… – Старшого брата Друза, Нерона Цезаря (6—30), 29 р. було заслано на острiв Понтiя (бiля узбережжя Лацiя) й заморено голодом (або отруено).




152


Гемелл Тиберiй (19—37) – онук iмператора Тиберiя; вбитий за наказом Калiгули.




153


Германiк Юлiй Цезар (15 до н. е. – 19 н. е.) – прийомний син iмператора Тиберiя та його передбачуваний наступник, здiбний полководець; отруений з вiдома Тиберiя.




154


Дiстав (по заслузi)! (Лат.)




155


Весталки – жрицi богинi Вести, якi дали обiтницю безшлюбностi.




156


Анцiй – прибережне мiсто за 50 км на пiвдень вiд Рима.




157


Масинiсса (бл. 238—149 до н. е.) – нумiдiйський цар (Нумiдiя – область на пiвнiчному узбережжi Африки), спершу противник Рима, потiм його союзник у боротьбi з Карфагеном (мiсто й держава на територii сучасного Тунiсу).




158


Наблiй – рiзновид арфи.




159


…якщо Сферос Ксенофана круглий… – Ксенофан стверджував, що едине й тотожне всесвiту божество нагадуе кулю (грецьк. «сфера»); це твердження, однак, слiд розумiти не буквально, а як фiлософську аналогiю.




160


Меммiй Регул Гай – консул 63 р.




161


Хай консули стежать!.. (Лат.)




162


римський мир, римську iмперiю (лат.).




163


Лемурii – день лемурiв (духiв померлих); вiдзначався 9 травня.




164


Присягнись iй навiть Гадесом… – тобто Аiдом (грецьк. Hades), богом смертi та царством мертвих. Таке присягання вважалося непорушним.




165


Лампадарiй – раб-факелоносець.




166


Трибун – посадова особа, яка захищала iнтереси плебеiв i мала право вето в сенатi.




167


Нещасний я! (Лат.)




168


Горе менi, нещасному! (Лат.)




169


Ереб – у грецькiй мiфологii персонiфiкацiя мороку, син Хаоса i брат Ночi.




170


Геката – стародавне божество малоазiйського походження; у грецькiй мiфологii – богиня мороку, нiчних видiнь i чаклунства.




171


надлюдською радiстю (лат.).




172


Ірида – у грецькiй мiфологii уособлення райдуги, вiсниця богiв.




173


Клазомени – мiсто на захiдному узбережжi Малоi Азii.




174


Претор – вища посадова особа, що вiдала судом i юрисдикцiею. Спершу преторiв було двое (у справах громадян та iноземцiв), за Нерона – до вiсiмнадцяти.




175


Терсiт – згiдно з Гомером («Ілiада», II, 212—270), незнатний воiн у таборi ахейцiв, ворог Ахiлла та Одiссея; зображений Гомером як сварливий демагог.




176


Улiсс – латинська форма iменi Одiссея.




177


Єлисейськi поля – область в Аiдi, де, на думку стародавнiх людей, помiщалися душi героiв i праведних людей.




178


Я кiнiк… стоiк… а також: перипатетик, бо… ходжу пiшки… – Кiнiки – одна з популярних грецьких фiлософських шкiл, яка виникла в IV ст. до н. е. Кiнiки демонстративно вiдкидали загальноприйнятi соцiальнi та моральнi норми, проповiдуючи максимальне спрощення. Стоiцизм – один iз найвпливовiших фiлософських напрямiв античностi; тип мудреця, що проповiдувався стоiками, стiйкого й незалежного вiд зовнiшнiх обставин, особливо характерний для римського стоiцизму. Перипатетики – спiльна назва школи Арiстотеля та його послiдовникiв.




179


Телесiя – мiсто в областi Самнiй (прибл. 180 км на пiвденний схiд од Рима).




180


Понт Евксинський – грецька назва Чорного моря.




181


Месембрiя – мiсто у Фракii на пiвденно-захiдному узбережжi Чорного моря.




182


Ланiста – власник гладiаторськоi школи.




183


Аренарii – пiщанi кар'ери, де, переховуючись вiд утискiв, збиралися християни.




184


Нiоба – у грецькiй мiфологii дочка царя Тантала, дружина лiванського царя Амфiона.




185


Готовий! (Лат.)




186


Епрiй Марцелл Tum Клавдiй – близька особа Нерона, вiдомий донощик. Заподiяв собi смерть 79 p., звинувачений у змовi проти Веспасiана.




187


Атлант – у грецькiй мiфологii титан, брат Прометея. Пiсля поразки титанiв у боротьбi з олiмпiйськими богами Атланта було примушено пiдтримувати небесний звiд на крайньому заходi, поблизу саду Гесперид.




188


…од Геркулесових стовпiв аж до кордонiв землi Аршакiдiв… – тобто вiд Гiбралтарськоi протоки до Парфii. Геракловi стовпи – за переказами, двi кам'янi стели, якi Геракл поставив на берегах протоки, що вiддiляе Європу вiд Африки. Аршакiди – парфянська династiя.




189


Прозерпiна – римська богиня царства мертвих, дочка Цербери; тотожна грецькiй Персефонi, дочцi Деметри.




190


Меркурiй – римський бог торгiвлi, покровитель мандрiвникiв; тотожний грецькому Гермесу.




191


Мир вам! Мир!.. Мир!.. Мир!.. (Лат.)




192


найдорожчий! (Лат.)




193


…нiж вовче плем'я – тобто римляни.




194


Помпеi та Стабii – мiстечка в Кампанii поблизу Везувiя, що загинули пiд час його виверження 79 р.




195


Ахайя – iсторична область на пiвночi п-ва Пелопоннес. У римську епоху – назва всiеi Грецii як римськоi провiнцii.




196


Амфiтрита – у грецькiй мiфологii богиня моря, дружина Посейдона.




197


Корбулон дiстав таку владу, яку… мав великий Помпей. – Помпей (106—48 до н. е.) – видатний державний дiяч i полководець, противник Цезаря.




198


хай швець мiркуе не вище чобота (лат.).




199


Гiстрiон – актор, комедiант.




200


Едiп – у грецькiй мiфологii син фiванського царя Лая. Дельфiйський оракул передрiк йому, що вiн уб'е свого батька й одружиться зi своею власною матiр'ю Йокастою. Історiя Едiпа була популярним сюжетом грецькоi трагедii.




201


…мiж Соляною дорогою та Номентанською. – Соляна дорога йшла на пiвнiчний схiд, до берега Адрiатичного моря. Паралельна iй Номентанська дорога, проходячи через невелике мiсто Номента (за 30 км од Рима), невдовзi з'еднувалася з Соляною.




202


…грае роль Ореста… – У грецькiй мiфологii Орест – син ахейського царя Агамемнона та Клiтемнестри.




203


Беневент – мiсто в областi Самнiй, за 40 км на схiд од Капуi.




204


…пiд покровительством божественних братiв Єлени… – тобто Кастора й Поллукса.




205


Осiрiс – египетський бог продуктивних сил природи, цар потойбiчного свiту.




206


Ваал – божество семiтського походження; найчастiше вшановувався як бог родючостi та бог сонця.




207


Скрупул (skripulum, або skrupulym) – маленька золота монета, що дорiвнюе третинi золотого динарiя, або ауреуса. (Прим. авт.)




208


Фессалiя – область на сходi Пiвнiчноi Грецii.




209


Аргус – у грецькiй мiфологii багатоокий велетень, якого Гера приставила сторожем до коханки Зевса Іо. Гермес убив Аргуса, попередньо приспавши його грою на сопiлцi.




210


Как – у римськiй мiфологii потворний велетень, син Вулкана.




211


…мов калабрiйськi вовки. – Калабрiя – область на пiвнiчно-схiдному кiнцi Італii.




212


Вiмiнал – один iз семи пагорбiв Рима, розташований на пiвнiчному сходi мiста, мiж Есквiлiном i Квiрiналом.




213


…Дiоклетiан спорудив пiзнiше чудовi лазнi. – Маються на увазi грандiознi терми, спорудженi iмператором Дiоклетiаном (284—305), залишки яких збереглися до нашого часу.




214


Сервiй Туллiй – передостаннiй римський цар (прибл. 578—534 до н. е.). Помилково вiднесену до його епохи стiну навколо Рима було споруджено, мабуть, на 200 рокiв пiзнiше. Їi залишки збереглися до нашого часу.




215


Демiург – вправний майстер, сотворитель, творець (свiту); термiн, який використовувався у грецькiй фiлософськiй лiтературi.




216


Марiя з Магдали – згiдно iз християнськими переказами, жiнка з Галiлеi (прибережна область у пiвнiчнiй Палестинi); стала послiдовницею Христа пiсля того, як вiн зцiлив ii вiд одержимостi бiсами.




217


…прийшов Клеопа, який ходив iз iншими до Еммауса… – Клеопа – один iз учнiв Христа; Еммаус – селище поблизу Єрусалима.




218


А по восьми днях Фома Дидим… – У християнських переказах Фома Дидим – один iз 12 апостолiв; вiн вiдмовився повiрити у воскресiння Христа, поки сам не побачив його ран i не вклав у них персти. Ім'я Фоми стало загальним – «Фома невiруючий».




219


Господь гряде! (Сирiйськ.)




220


Буксент – приморське мiсто на захiдному узбережжi Пiвденноi Італii.




221


Стiкс – рiка в царствi мертвих.




222


…мов Арiстотель до Александра Македонського… – Арiстотель був вихователем (з 343 р. до н. е.) Александра й користувався в нього великим авторитетом.




223


Тесей – у грецькiй мiфологii герой, син царя Егея; здiйснив численнi подвиги, в тому числi вбив потворного людино-бика Мiнотавра. Тесей вважався засновником Афiнськоi держави.




224


…вчинив би, як Еней… – За переказами, в нiч падiння Троi Еней на плечах винiс свого батька Анхiза з палаючого мiста.




225


Мамертинська в'язниця – побудована, мабуть, iще в царську епоху на схiдному схилi Капiтолiйського пагорба. Пiд нею була розташована кругла пiдземна камера – т. зв. Туллiанум (буцiмто споруджена Сервiем Тулiем), яка спершу слугувала як цистерна для води.




226


…глек кефалленського вина… – Кефалленiею називалася група островiв бiля захiдних берегiв Грецii, навколо о. Ітаки; до неi входили о-ви Зам, Закiнф i Дулiхiй.




227


Митра – давньоiранський бог сонця.




228


Цербер – у грецькiй мiфологii потворний багатоголовий пес, який охороняв вхiд до Аiду.




229


…такою собi Сивiллою… – Сивiллами називалися богонатхненi пророчицi рiзних часiв i народiв. Найвiдомiшою була т. зв. Сивiлла Кумська, яка, за переказами, пророчила ще Енею.




230


Аедона, перетворена на солов'я. (Прим. авт.)




231


…примiром, Калiкрат, правитель бриттiв… – Правителя бриттiв, узятого в полон 52 р. й помилуваного Клавдiем, звали Каратак.




232


Семнони й маркомани – гiлки германського племенi свербiв.




233


Вандали – германське плем'я, що спершу жило на узбережжi Балтiйського моря.




234


Квади – плем'я, що жило на пiвденному сходi Германii.




235


й – цирковий боець, який виступав проти




236


людина, що працювала iз закованими ногами. (Прим. авт.)




237


…настала б якась епоха, що нагадувала б ту, в якiй iще не Юпiтер, а Сатурн правив свiтом. – Сатурн (тотожний грецькому Кроносу) – батько Юпiтера (Зевса). Скинутий своiм сином, за переказами, почав царювати в Лацii. Час його правлiння вважався «золотим вiком».




238


Кана – селище в Галiлеi.




239


…пiд час каменування Стефана… – За переказами, в молодостi Павло брав участь у побиттi камiнням диякона Стефана.




240


«Прийшов, побачив, перемiг!» (Лат.)




241


прийшов, побачив та й утiк (лат.).




242


…як пес каледонський… в ущелинах Гiбернii. – Каледонiя – пiвнiчно-захiдна частина Шотландii. Гiбернiя – Ірландiя.




243


…сушу голову над тими словами, буцiм почув iх iз уст пiфii в Дельфах. – Пiфiею називалася пророкуюча жриця iз храму Аполлона в Дельфах (мiсто поблизу пiвнiчного узбережжя Коринфськоi затоки). Оракула запитували зазвичай у найважливiших випадках. Вiдповiдi пiфii, натхненноi буцiмто самим Аполлоном, здебiльшого мали туманний i двозначний характер.




244


Тразименське озеро – велике (довжиною понад 15 км) озеро за 150 км на пiвнiч од Рима.




245


Цирцея – легендарна чарiвниця, дочка бога сонця Гелiоса, що жила на островi Ея. Всiх, хто потрапляв на острiв, Цирцея перетворювала на рiзних тварин. Лише Одiссей змiг устояти проти ii чарiв.




246


О сором! (Лат.)




247


Остiя – портове мiсто поблизу гирла Тибру за 25 км вiд Рима.




248


Мiзени – мис i мiсто в Кампанii поблизу Байiв.




249


Арiцiя – мiсто за 30 км на пiвденний схiд од Рима.




250


Марсове поле – площа на березi Тибру в пiвнiчно-захiднiй частинi Рима; мiсце зборiв, прогулянок i розваг.




251


Ланувiй – стародавне мiсто поблизу Альбанськоi гори.




252


…кубок фалернського… – Фалерн – прибережна область на пiвночi Кампанii; вино, яке там виробляли, вважалось одним iз кращих в Італii.




253


Присягаюся мешканкою пафоських гаiв! – тобто Афродiтою. В мiстi Пафосi на Критi стояв знаменитий храм Афродiти.




254


…за всi скарби Верреса. – Гай Веррес (помер 43 до н. е.) надбав величезних статкiв шляхом безсоромного грабунку Сицилii, якою вiн управляв у 73—71 pp. до н. е.




255


Мирон – видатний грецький скульптор V ст. до н. е.; прославився майстерним зображенням людського тiла в русi.




256


…на Паросi або на Пентельськiй горi… – Острiв Парос в Егейському морi та Пентельська гора в Аттицi (на пiвнiчний захiд од Афiн) славились як родовища мармуру.




257


Чи слухав стогони Мемнона? – У грецькiй мiфологii Мемнон – цар Ефiопii, союзник троянцiв; зображенням Мемнона вважалася колосальна фiгура, споруджена в Єгиптi за фараона Аменхотепа III (2-га пол. XV ст. до н. е.). Пошкоджена пiд час землетрусу, статуя видавала на свiтанку звук, що ним, як вважали стародавнi, Мемнон вiтав свою матiр, богиню Еос; зображення Мемнона також вважалося одним iз чудес свiту i ще на початку н. е. приваблювало мандрiвникiв.




258


Апiс – египетський бог родючостi; вшановувався у виглядi бика.




259


Арес – у грецькiй мiфологii бог вiйни; тотожний Марсу.




260


…на ставу Агриппи… – Цей став, скорiш за все, був розташований на т. зв. Полi Агриппи, на схiд од Марсового поля.




261


Присягаюся Дiаною Ефеською! – Ефес був знаменитий своiм храмом Артемiди (Дiани).




262


Секстiй Африкан – знатний сенатор, консул 59 р.




263


Аквiлiй Регул – вiдомий донощик i обвинувач.




264


Присягаюся Кiбелою Пессинунтською… – Пессинунт (мiсто в центральнiй частинi Малоi Азii поблизу Диндименськоi гори) був центром культу Кiбели.




265


Ата – у грецькiй мiфологii уособлення лютоi нестями, потьмарення розуму.




266


Фрегелли – мiсто в Лацii (90 км на пiвденний схiд од Рима).




267


Парки – у римськiй мiфологii богинi долi; тотожнi грецьким Мойрам.




268


Матрона, що супроводжуе наречену й навчае ii обов'язкiв дружини. (Прим. авт.)




269


Персiй Флакк Авл (34—62) – римський поет-сатирик.




270


…видання еклог Вергiлiя… – «Еклоги», або «Буколiки» – поетична збiрка видатного римського поета Публiя Вергiлiя Марона (70—19 до н. е.).




271


Психея – в античнiй мiфологii уособлення охопленоi коханням людськоi душi; зображувалась у виглядi метелика або крилатоi дiвчинки. Розповсюдженим сюжетом античного мистецтва та лiтератури була iсторiя про союз Психеi з богом кохання Еротом (Амуром).




272


Флора – римська богиня рослинного царства, квiтiв i садiв.




273


Протей – у грецькiй мiфологii син Посейдона, морське божество, здатне прибирати вигляду рiзних iстот.




274


Корнелii – давнiй i знаменитий патрицiанський рiд.




275


…присягаюся сином Лето… – тобто Аполлоном.




276


Перiодонiкiй – постiйний переможець у змаганнях.




277


Via Littoralis. (Прим. авт.)




278


…де… Брiарей захопив сонного Сатурна… – Брiарей – у грецькiй мiфологii один iз т. зв. сторуких (синiв бога неба Урана та богинi землi Геi), потворна iстота з п'ятдесятьма головами та сотнею рук; Брiарей допомагав Зевсу в боротьбi проти титанiв i Кроноса, якого (за рiдкiсною версiею мiфу) вiн захопив сонним на одному з островiв Британського моря.




279


…про краiни гiперборейськi… – Мiфiчна краiна гiпербореiв, за уявленнями стародавнiх людей, розташовувалася десь на Пiвночi, «за Бореем».




280


Формiнга – лiра, арфа.




281


Жителiв Італii було ще за правлiння Августа звiльнено вiд вiйськовоi служби, внаслiдок чого так звана cohors italica (iталiйська когорта), що зазвичай стояла в Азii, складалась iз добровольцiв. Також у преторiанському вiйську служили або iноземцi, або добровольцi. (Прим. авт.)




282


Вiдмiнно! (Лат.)




283


…шестеро бiлих iдумейських огирiв… – Ідумея (область на пiвднi Палестини) славилася своiми кiньми.




284


…колись при в iздi Юлiя Цезаря до Рима натовп кричав… – Цей епiзод стався 46 р. до н. е., коли Цезар вiдзначав свiй галльський трiумф; звичай ритуального осмiяння удачливих полководцiв був вельми поширений як в армii, так i в народi.




285


Алкмеон – у грецькiй мiфологii герой, який убив свою матiр Ерифiлу за те, що вона колись зрадила його батька Амфiарая.




286


Бiлявка! (Лат.)




287


Лiцинiан Пiзон Гай Кальпурнiй – знатний патрицiй, ревнитель суворих звичаiв; був усиновлений iмператором Гальбою й загинув разом з ним 69 р.




288


За часiв iмператорiв чисельнiсть легiонiв становила близько 6000 людей. (Прим. авт.)




289


Нерва Марк Кощей (нар. 32) – римський iмператор (96—98).




290


Анней Юнiй Галлiон – брат Сенеки, здiбний оратор; заподiяв собi смерть 65 р.




291


Квiнцiан Афранiй – сенатор, страчений за участь у змовi Пiзона.




292


Велабр – торговий квартал мiж Капiтолiем i Палатином.




293


Лаурент – мiсто в Лацii мiж Остiею й Анцiем.




294


Суджена моя! (Лат.)




295


Овiдiй Назон Публiй (43 до н. е. – 18 н. е.) – видатний римський поет.




296


Есхiл (525—456 до н. е.) – великий грецький драматург, основоположник класичноi грецькоi драматургii.




297


Прокуратор – в епоху iмперii посадова особа, що керуе провiнцiею.




298


Ареопаг – зiбрання старiйшин, мiська рада.




299


Реготатиму, як Демокрiт. – За повiдомленнями античних авторiв, Демокрiт (грецький фiлософ-атомiст, 460—371 до н. е.) не мiг без смiху дивитися на людськi пристрастi й турботи.




300


…як Юпiтер Аммонський… – Аммон, египетський бог сонця, в епоху iмперii часто ототожнювався з Юпiтером i вшановувався разом iз ним.




301


…закоханий, як Троiл у Крессиду… – У грецькiй мiфологii Троiл – троянський царевич, син Прiама (або Аполлона).




302


Евтерпа – муза лiричноi поезii.




303


Ардея – прибережне мiсто за 40 км на пiвдень од Рима.




304


Бовiлли та Устрин – мiстечка на Аппiйовiй дорозi поблизу Рима.




305


Сабiнськi гори – гiрський хребет на пiвнiчний схiд од Рима.




306


Батави – германське плем'я, що жило на лiвому березi Рейну в його нижнiй течii.




307


…з часiв Бренна… – Бренн був на чолi галлiв, якi 390 або 387 р. до н. е. захопили та спалили Рим.




308


Тригемiнська брама – бiля пiвденного схилу Авентину.




309


Добра Богиня – стародавне римське божество родючостi та достатку.




310


Меркурiйове джерело – на Аппiйовiй дорозi перед Капенською брамою.




311


«Блазень!», «Актор!» (Лат.)




312


Що ж бiльше мiг учинити Мiтридат… – Маеться на увазi Мiтридат VI Євпатор, цар (111—63 до н. е.) Понту (держава на пiвденно-схiдному узбережжi Чорного моря), найзапеклiший ворог Рима.




313


Навмахiя Августа – штучне озеро за Тибром, утворене за наказом Августа для показу морськоi битви.




314


Весь острiв у вогнi! – т. зв. острiв Ескулапа на Тибрi напроти Капiтолiю; острiв, на якому стояв храм Ескулапа, сполучаеться з берегами Тибру мостами Фабрицiя та Цестiя, що збереглися до наших часiв.




315


Оглашенний – людина, що готуеться до прийняття хрещення.




316


Ватиканський пагорб – за Тибром, на пiвнiчний захiд од мiста.




317


Кодетанське поле – за Тибром бiля Ватиканського пагорба.




318


…як сорочка Несса… – Згiдно з мiфом, кентавр Несе, вiдомий своею пiдступнiстю, вчинив замах на дружину Геракла Деянiру й був ним убитий. Жадаючи помститися Гераклу, Несе перед смертю запропонував Деянiрi свою кров, яка буцiм допоможе iй зберегти кохання Геракла. Згодом Деянiра скористалася порадою Несса i просочила його кров'ю хiтон Геракла. Однак кров Несса з часом перетворилася на отруту, й Геракл зазнав страшних мук, якi спричинили його смерть.




319


…будеш багатим, як Мiдас. – Мiдас, мiфiчний цар Фрiгii, дiстав од Дiонiса здатнiсть перетворювати на золото все, до чого доторкнеться.




320


Амфiтеатр Флавiiв – т. зв. Колiзей, завершений будiвництвом 80 p.; вмiщував понад 50 тисяч людей.




321


Лiвiя – дружина iмператора Августа.




322


Луцина – римська богиня дiтородiння; часто ототожнювалася з Аноною.




323


Єгова (власне Яхве) – Господь (давньоевр.), табуйоване iм'я вищого божества в юдаiзмi.




324


Рухаючись Трiумфальною дорогою… оминаючи Пiнцiй, повз сади Помпея, Лукулла та Саллюстiя… – Трiумфальна дорога виходила з мiста в пiвнiчно-захiдному напрямi, в бiк Ватиканського пагорба. Пiнцiй, або т. зв. Садовий пагорб, розташований у пiвнiчнiй частинi Рима; на схилах Пiнцiя були сади Помпея, Лукулла, Саллюстiя, Ацiлiiв, Домiцiiв та iн. Лукулл Луцiй Лiцинiй (117—57 до н. е.) – римський державний дiяч i полководець, казковий багатiй. Гай Саллюстiй Крисп (86—35 до н. е.) – римський полiтичний дiяч, iсторик.




325


Ацiлii – давнiй плебейський рiд.




326


Амерiола – мiсто в Сабiнськiй областi (на пiвнiчний схiд од Рима).




327


Персефона – у грецькiй мiфологii богиня пiдземного царства; дочка Деметри; тотожна римськiй Прозерпiнi.




328


«Прохiдний дiм» (лат.).




329


Іда – гiрське пасмо в Малiй Азii з пiком Гаргар, де, згiдно з мiфом, вiдбулося священне одруження Зевса та Гери.




330


Евандр – у римськiй мiфологii герой, син Меркурiя; Евандру приписували введення в Італii культу Геракла.




331


Нума Помпiлiй – за переказами, другий римський цар (кiнець VIII ст. до н. е.).




332


Пенати – боги – охоронцi домашнього вогнища, покровителi суспiльства та держави.




333


Сирма – довгий одяг iз шлейфом, який носили трагiчнi актори.




334


Нiобiди – дiти Нiоби.




335


Сади Мецената – бiля захiдного схилу Есквiлiнського пагорба; названi по iменi Тая Цiльнiм Мецената (помер 8 до н. е.), друга iмператора Августа i знаменитого покровителя поетiв.




336


Хлiба й видовищ!.. (Лат.)




337


Епiлима – вид дешевих пахощiв iз сильним ароматом.




338


Понтiй Пiлат – прокуратор Юдеi в 26—36 pp.




339


Тартар – у грецькiй мiфологii найтемнiша та найглибша частина Аiду.




340


…вдягти в «скорботну тунiку». – Цю тунiку, просочену горючою сполукою (зазвичай – смолою), надягали на приречених до спалення.




341


Клiо – муза iсторii.




342


…iменем дев'яти Лiбетрiйських нiмф… – Мiсто Лiбетри у Фессалii було знамените джерелом, присвяченим дев'яти музам.




343


…iмператор Гай, був жорстокою людиною… – Натяк на утиски юдеiв за Калiгули.




344


Софокл (бл. 496—406 до н. е.) – великий грецький драматург.




345


…Хроноса, який пожирае власних дiтей. – Хронос (грецьк. «час») – один iз смислообразiв, пов'язаних у грецькiй мiфологii з богом Кроносом, батьком Зевса. За пророцтвом, Кроноса мав позбавити влади його власний син. Тому Кронос ковтав своiх дiтей одразу пiсля iх народження (подiбно до того, як час-вiчнiсть «ковтае» днi, мiсяцi, роки). Цiеi долi уникнув лише Зевс, якого його мати Рея сховала й виростила в печерi на Критi.




346


коський одяг (лат.).




347


Нижня частина в'язницi, розташована повнiстю пiд землею, що мае тiльки один отвiр у стелi. Там помер вiд голоду Югурта. (Прим. авт.)




348


Мiрмiлони («рибки»), або секутори («переслiдувачi»), виступали на гладiаторських iграх у важкому («галльському») озброеннi; iхнi супротивники – ретiарii («рибалки») виступали у легкому вбраннi, озброенi лише тризубцем i сiттю.




349


Селiстернii та лектистернii. (Прим. авт.)




350


Атласькi гори – гiрський хребет у Мавританii.




351


Епiр – область у захiднiй частинi Пiвнiчноi Грецii.




352


ранковi iгри (лат.).




353


Кунiкул – примiщення пiд ареною.




354


Голгофа – мiсце, на якому, згiдно з евангельською оповiддю, було розiп'ято Ісуса Христа; пагорб за мiським муром Єрусалима.




355


Сiон – пагорб у пiвденно-захiднiй частинi Єрусалима, найдавнiше мiсце мiста; у бiблiйських пророкiв назва «Сiон» поширюеться на все Юдейське царство й часто означае царство Боже.




356


В iм'я Христа! (Лат.)




357


Пiлеолус – кругла шапочка.




358


Сполiнарiй – мiсце, де добивали важкопоранених i роздягали вбитих гладiаторiв.




359


велика дiва (лат.).




360


Харон – у грецькiй мiфологii перевiзник померлих через рiки Аiду.




361


Лiктори – почесна варта вищих магiстратiв.




362


Peractum est! (Прим. авт.)




363


Живи, цезарю, iмператоре! На страту рокованi вiтають тебе! (Лат.)




364


Не тебе шукаю – рибу,

Чом тiкаеш, галле? (Прим. авт.)




365


Лiгурiя – область у захiднiй частинi Пiвнiчноi Італii.




366


Ти, меотiйська проказо! – Мiсцевiсть поблизу Меотиди (Азовського моря) вважалася в давнину нездоровою.




367


Христос царюе!.. (Лат.)




368


За Христа! За Христа! (Лат.)




369


без зброi та без умiння (лат.).




370


…iдилii Феокрiта… – Феокрiт iз Сиракуз (1-ша пол. IІІ ст. до н. е.) – засновник жанру буколiчноi поезii. Ідилiя у Феокрiта – невеликий вiрш, переважно на пастушу (буколiчну) тему.




371


Дедал, якому, згiдно з iншими версiями мiфу, вдалося долетiти з Криту до Сицилii, в римських амфiтеатрах гинув такою самою смертю, як Ікар. (Прим. авт.)




372


Дiрка – у грецькiй мiфологii дружина фiванського царя Лiка, що багато рокiв утискувала коханку Зевса Антiопу. Коли сини Зевса й Антiопи Зет i Амфiон виросли й захопили Фiви, вони стратили Дiрку, прив'язавши ii до рогiв дикого бика.




373


Пасiфая – дочка бога Гелiоса, дружина критського царя Мiноса. За те, що Мiнос порушив свою обiцянку принести в жертву Посейдону величезного бика, Посейдон навiяв Пасiфаi пристрасть до тварини; вiд цього зв'язку народився потворний людино-бик Мiнотавр.




374


невиннi тiла (лат.).




375


Семiаксii – буквально «напiвколесованi», презирливо-iронiчна назва раннiх християн, яких спалювали на стовпах, обкладених хмизом.




376


Прислiв'я, що означае: ось найдурнiший iз дурнiв. (Прим. авт.)




377


Генiй смертi. (Прим. авт.)




378


Тебе, кораблю, хай ведуть

Кiприда – могутня з богинь,

Братiв Єлени – зiрок – променi,

Вiтрiв повелитель i батько… (Лат.)




379


Куди йдеш, Господи? (Лат.)




380


Pons Triumphalis. (Прим. авт.)




381


Септа Юлiя – примiщення для голосування на пiвнiчному схилi Капiтолiю.




382


Мiсту i свiту! (Лат.)




383


Флавiй Сабiн Tum – старший син Веспасiана.




384


…i Прокул, i Арарик, i Авгурин, i Грат… i Проксум… – Маються на увазi учасники змови Пiзона вершники Церварiй Прокул, Вулкацiй Арарик, Юлiй Авгурин, Мунацiй Грат i преторiанський трибун Стацiй Проксум.




385


Помпей, Корнелiй Марцiал, Флавiй Непот i Стацiй Домiцiй – преторiанськi трибуни.




386


…поки пiвнiв розбудив… – тобто галлiв (вiд лат. gallus – «пiвень»).




387


Базилiка Петра – собор Св. Петра, який будувався за участi Мiкеланджело.