Потоп. Том III
Генрик Сенкевич


«Потоп» – iсторичний роман-епопея польського письменника Генрика Сенкевича (1846—1905), лауреата Нобелiвськоi премii з лiтератури (1905). Це друга частина iсторичноi трилогii, куди також входять романи «Вогнем i мечем» та «Пан Володийовський». Сюжет «Потопу», заснований на iсторичних подiях, пов’язаний з так званим Шведським потопом, коли до Речi Посполитоi вторглися шведи (1655—1660). Час дii роману тривае з 1654 по 1657 рiк. На тлi широкоi панорами життя Речi Посполитоi середини XVII столiття автор детально описуе хiд вiйни, на першому етапi якоi, в результатi численних зрад польських магнатiв, шведи практично без зусиль захоплюють краiну. Велику увагу в «Потопi» придiлено героiчнiй оборонi Ясногорського монастиря, де зберiгаеться особливо шанована в Польщi Ченстоховська iкона Божоi Матерi, i взагалi тiй ролi, яку ця оборона зiграла в пiдйомi нацiонального духу. Цей опiр привiв, зрештою, до вiдродження Речi Посполитоi i повного вигнання загарбникiв. У цих драматичних iсторичних подiях бере безпосередню участь молодий полковник Анджей Кмiциц, який на початку Шведського потопу прилучився до прошведських сил, проте потiм перейшов на сторону патрiотiв i численними вiйськовими подвигами спокутував провину. Багато в чому цим вiн мiг завдячити своiй нареченiй Оленьцi Бiлевич…





Потоп. Том 3

Потоп





Роздiл I


У той час, коли в Речi Посполитiй усе живе сiдало на коня, Карл-Густав безперестанку перебував у Пруссii, зайнятий здобуванням тамтешнiх мiст i перемовами з електором. Пiсля несподiвано легкого пiдкорення краiни скандинавський полководець усвiдомив, що шведський лев зжер бiльше, нiж нутрощi його перетравити зможуть. Пiсля повернення Янa-Казимирa вiн уже втратив надiю втримати Рiч Посполиту цiлком, але зрiкаючись у душi цiлого, хотiв принаймнi якнайбiльшу частину здобичi захапати, i насамперед Королiвську Пруссiю, провiнцiю, що до його Примор’я прилягала, родючу, великими мiстами всiяну та багату.

Але ця провiнцiя, що першою стала захищатися, i досi вперто стояла на боцi законного короля та Речi Посполитоi. Повернення Янa-Казимирa i заснування Тишовецькоi конфедерацii спровокували вiйну, що могла прусський дух пiдняти, у правильностi дотримання вiрностi переконати i до повстання спонукати, тому вирiшив Карл-Густав зламати опiр, стерти сили Казимира, щоб пруссакам надiю на допомогу вiдiбрати.

Був змушений це зробити i з огляду на електора, котрий могутнiшому завжди готовий коритися. Шведський король вивчив його дуже грунтовно i навiть на мить не сумнiвався, що якщо Казимирoвa фортуна переважить, електор на його бiк знову перекинеться.

Облога Мальборка зайшла в глухий кут, бо чим наполегливiше фортецю атакували, тим запеклiше ii пан Вейгер захищав. Тому вирушив Карл-Густав до Речi Посполитоi, щоб Янa-Казимирa навiть у найвiддаленiшому кутку його краiни дiстати.

А що дiя за рiшенням у нього наставала так швидко, як грiм за блискавкою, то миттю пiдняв король вiйська, що стояли по мiстах, i перш нiж у Речi Посполитiй схаменулися, перш нiж звiстка про його похiд розiйшлася, вiн уже минув Варшаву i в найгарячiший жар пожежi кинувся.

Тож налiтав монарх, на бурю схожий, гнiвом, помстою та злiстю спонукуваний. Десять тисяч коней топтало за ним поля, ще снiгом вкритi, пiхоту з гарнiзонiв вiн забирав i летiв вихором на пiвдень Речi Посполитоi.

Дорогою палив i вбивав усе дощенту. Не був це вже той давнiй Карл-Густав, добрий, людяний i веселий, котрий аплодував польськiй кавалерii, пiдморгував на бенкетах i лестив жовнiрам. Тепер усюди, де з’являвся, лилася потоком шляхетська та селянська кров. Дорогою винищував ополченцiв, вiйськовополонених вiшав, нiкого не жалiв.

Але як помiж гущавини борiв могутнiй ведмiдь несе свою важку тушу, ламае по дорозi лiд i галуззя, так вовки йдуть у назирцi за ним i не смiють йому дорогу заступити, щораз ближче наступають на нього ззаду. Так i тi загони ополченськi тягнулися за армiею Карла, в щораз бiльшi об’еднуючись загони, i пантрували за шведом, як тiнь слiдуе за людиною. Та навiть краще за тiнь, бо переслiдували i вдень, i вночi, i в погоду, i в негоду. Водночас перед зайдами руйнували мости, знищували продовольство. Тому окупанти були змушенi йти, як пустелею, не маючи де голови прихилити або чим у голодi пiдкрiпитися.

Тож Карл-Густав скоро збагнув, якою страшною виявилася його iнiцiатива. Вiйна розлилася навколо нього настiльки широко, наскiльки море розливаеться навколо самотнього корабля, що заблукав. Палала Пруссiя, палала Велика Польща, яка, першою шведське пiдданство прийнявши, першою ж хотiла той хомут скинути. Палали Мала Польща, Украiна, Литва та Жемайтiя. У замках й у великих мiстах, нiби на островах, трималися ще шведи, зате села, бори, поля, рiчки були вже пiд польським контролем. Не лише окрема людина, чи нечисленний роз’iзд, а й навiть цiлий полк не мiг вiд головних шведських сил хоча б на двi години вiдлучитися, бо вiдразу ж пропадав без слiду, а бранцi, котрi потрапляли в селянськi руки, вмирали в жахливих муках.

Даремно Карл-Густав по селах i мiстах проголошувати наказав, що якщо якийсь селянин озброеного шляхтича живим або мертвим привезе, то отримае вольностi та землю в довiчне володiння. Селяни на рiвнi зi шляхтою та мiщанами потягнулися до лiсiв. Люди з гiр, люди з глибоких пущ, люди з лугiв i полiв укоренилися в лiсах, робили засiдки проти шведiв на дорозi, нападали на меншi залоги, вирiзали до ноги роз’iзди. Цiпи, вила та коси не гiрше за шаблi шляхти напилися шведськоi кровi.

Тим бiльший гнiв наростав у серцi Карла, що ще кiльканадцять мiсяцiв тому так легко ця краiна йому пiддалася, а тепер не мiг второпати, що сталося, звiдки цi сили, звiдки цей опiр, звiдки ця страшна вiйна не на життя, а на смерть, кiнця якоi вiн не бачив i прогнозувати його не брався.

Часто також вiдбувалися наради в шведському таборi. З королем перебували брат його Адольф, принц бiпонтiйський, котрий командував вiйськами, Роберт Дуглас, Генрiх Горн, родич того, котрого пiд Ченстоховою селянська коса скосила, Вальдемар, данський граф, i той самий Мiллер, котрий бiля пiднiжжя Ясноi Гури славу свою вiйськову втратив, i Ашемберг, котрий кавалерiею найкраще командував, i Гаммершильд, котрий гарматами завiдував, i старий розбiйник, маршал Арвiд Вiттемберг, котрий шкуродерствами своiми прославився та залишки здоров’я свого намагався зберегти, бо йому галлiйська недуга допiкала, а також Форгель i багато iнших. Це все були полководцi, котрi вмiли здобувати мiста, а в полi поступалися лише королiвському генiю.

Вони в душi боялися, щоб усе вiйсько з королем не загинуло, труднощами, браком провiанту та польською затятiстю зморенi. Старий Вiттемберг вiдверто вiдмовляв короля вiд цього походу.

– Як можна, ваша величносте, – переконував вiн, – ганятися аж у руськi землi за ворогом, який нищить усе по дорозi, сам невидимим залишаючись? Що тут вдiеш, якщо коням не лише сiна чи вiвса, але навiть соломи зi стрiх бракуе, а люди вiд голоду попадають? Де тi вiйська, що на допомогу нам прийдуть, де замки, в яких ми могли б вiдгодуватися та стомленим тiлам своiм дати перепочинок? Я не порiвнюю себе з вашою величнiстю, але якби я був Карлом-Густавом, вашою славою вкритим, що у визначних перемогах здобута, на хитку колiю такоi вiйни не ставав би.

На це Карл-Густав вiдповiв:

– І я також, якби я був Вiттембергом.

Вiдтак монарх згадував Александрa Македонського, iз котрим любив себе порiвнювати, i йшов уперед, ганяючись за паном Чарнецьким. А той, не маючи достатнiх i вправних сил, утiкав вiд нього, але тiкав, як вовк, завжди готовий кинутись на переслiдувачiв. Часом вiн iшов перед шведами, часом по флангах, а часом, сховавшись у глухих лiсах, вiдпускав iх уперед, так що вони думали, що супротивника наздоганяють, а той насправдi йшов назирцi. Вiдсталих вирiзали, там i тут наздоганяли якийсь роз’iзд, знищували загони пiхоти, що забарилися, нападали на пiдводи з провiантом. І нiколи шведи не знали, де iхнiй ворог, з якого боку вдарить. Не раз у нiчних сутiнках вiдкривали вогонь iз гармат i мушкетiв по заростях, вважаючи, що супротивника мають перед собою. Стомлювалися смертельно, йшли в холодi, голодi та вiдчаi, а караючий меч vir molestissimus[1 - Vir molestissimus (лат.) – украй обтяжений i виснажений.] постiйно висiв над ними, як хмара з градом зависае над ланом збiжжя.

Врештi-решт дiстали його пiд Голомб’ем, неподалiк вiд гирла, де Вепр впадае у Вiслу. Деякi польськi хоругви, що були напоготовi, кинулися стрiмко на ворога, сiючи страх i панiку. Першим навалився пан Володийовський зi своею ляуданською хоругвою i зiм’яв вiйсько данського принца Вальдемарa. Своею чергою, пан Самуель Кавецький i його молодший брат Ян напали з пагорба зi своею панцерною хоругвою на найманих англiйцiв Вiлкiнсонa, й умент зжерли iх, як щупак поглинае коропа. А пан Малявський зiткнувся з принцом бiпонтiйським так щiльно, що люди i конi позмiшувалися мiж собою, як курява, яку два вихори з протилежних бокiв несуть i один вир iз неi творять. В одну мить вiдтiснили шведiв до Вiсли. Побачивши це, Дуглас поквапився зi своею добiрною рейтарiею на виручку. Але натиску цiеi новоi потуги стримати вже не могли. Тож почали шведи стрибати з високого берега на лiд, падаючи мертвими так густо, що чорнiли на заснiженому полi, як лiтери на бiлому аркушi. Загинув принц Вальдемар, полiг Вiлкiнсон, а принц бiпонтiйський, звалений iз коня, ногу зламав. Проте загинули в рiзний спосiб i обидва пани Кавецькi, а також пани Малявський, Рудавський, Роговський, Тимiнський, Хоiнський i Порванецький. Натомiсть пан Володийовський, котрий у шведськi ряди, як у воду, пiрнав iз головою, навiть найменшоi рани не отримав.

Тим часом прибув i сам Карл-Густав iз головними силами, гарматами, i перебiг бою змiнився. Решта полкiв пана Чарнецькогo, недисциплiнованi i не достатньо вишколенi, не зумiли вчасно перешикуватися, деякi коней не мали пiд рукою, iншi, котрi по дальших селах стояли, всупереч наказам залишатися напоготовi розiйшлися по домiвках. Тому, коли ворог напав несподiвано, одразу ж кинулися врозтiч, i в бiк Вепра повтiкали. Тому пан Чарнецький наказав сурмити вiдступ, аби тi полки, якi першими атакували, не втратити. Однi подалися за Вепр, iншi – до Кiнськоi Волi, залишаючи поле та славу перемоги Карлoвi. А тих, хто за Вепр тiкали, довго переслiдували хоругви панiв Зброжекa та Калинськогo, котрi ще на боцi шведiв воювали.

Радiсть запанувала у шведському таборi незмiрна. Невеликi, щоправда, дiсталися шведам вiд тiеi перемоги трофеi: сакви з вiвсом i кiлька порожнiх возiв, але Карлoвi до здобичi цього разу було байдуже. Король радiв, що перемога, як у давнi часи, повернулася до нього, що як тiльки вiн з’явився, то всiх розбив. І це самого пана Чарнецькогo, на котрого найбiльшi надii Ян-Казимир i Рiч Посполита покладали. Монарх мiг сподiватися, що звiстка пошириться всiею краiною, що кожнi вуста повторюватимуть: «Чарнецького розбили», що страхопуди розмiри поразки роздують i тим самим засмутять серця i вiдберуть запал усiм, хто на поклик Тишовецькоi конфедерацii за зброю взявся.

Коли монарху принесли i кинули пiд ноги тi сакви вiвса, а разом iз ними тiла Вiлкiнсонa та Вальдемарa, той звернувся до своiх зажурених генералiв:

– Не треба хмурити чоло, бо це – найбiльша перемога, яку впродовж року вдалося здобути, й усю вiйну вона закiнчити може.

– Ваша королiвська величносте, – вiдказав Вiттемберг, котрий у своiй слабкостi бачив речi песимiстичнiше. – Дякуймо Боговi, якщо дальший похiд будемо мати спокiйний. Бо хоч такi вiйська, як пана Чарнецькогo, хутко розпорошуються, але й мерщiй знову в купу збираються.

На це король зауважив:

– Пане маршале! Я не вважаю вас гiршим полководцем за пана Чарнецькогo, але якби я вас так розбив, то можу закластися, що i за два мiсяцi ви не змогли б вiйсько зiбрати.

Вiттемберг лише мовчки вклонився, а Карл правив далi:

– Правду кажете, похiд будемо мати безпечний, бо лише пан Чарнецький мiг його справдi стримувати. Немае вiйська пана Чарнецькогo – немае й перешкод!

Генерали втiшилися вiд цих слiв. Одурманенi перемогою вiйська проходили перед очима короля з вигуками та спiвами. Пан Чарнецький припинив висiти, як хмара, над ними. Пан Чарнецький переможений i припинив свое iснування! Вiд цiеi думки забули про всi незгоди, яких зазнали. Вiд цiеi милоi думки забули й про майбутнi труднощi. Слова короля, якi багато офiцерiв чули, розлетiлися по табору й усi були переконанi, що перемога ця справдi мала надзвичайне значення, що дракон вiйни переможений, а тепер настали часи для помсти та панування.

Монарх дав вiйську кiльканадцять годин перепочинку. Тим часом iз Козениць прибули пiдводи з провiантом. Вiйсько розмiстилося в Голомб’i, Кровенiках i Жижинi. Рейтари пiдпалили покинутi подвiр’я, повiсили кiльканадцятьох селян, узятих зi зброею в руках, i кiлькох пахолкiв, котрих сплутали iз селянами. Потiм вiдбувся бенкет, пiсля якого солдатня заснула мiцним сном, вперше вже вiддавна спокiйним. Наступного дня прокинулися бадьорi i першi слова в усiх на язиках були:

– Немае бiльше Чарнецькогo!

Повторювали це один одному, немовби навзаем хотiли доброю новиною подiлитися. Похiд розпочався весело. День був сухий, холодний i погожий. Кiнськi тiла та нiздрi вкрилися памороззю. Льодяний вiтер заморозив калюжi на Люблiнському трактi i дорогу зробив прохiдною.

Вiйсько розтягнулося майже на милю вужем, чого ранiше не робили нiколи. Два драгунськi полки пiд командуванням француза Дюбуа пiшли на Кiнську Волю, Маркушiв i Гарбiв, за милю вiд головних сил. Якби так iшли ще три днi тому, то iх обов’язково спiткала б смерть, але тепер передував шведам страх i слава перемоги.

– Немае бiльше Чарнецькогo! – повторювали офiцери та солдати.

Похiд вiдбувався спокiйно. З лiсових глибин не чулися вигуки, iз заростiв не прилiтали стрiли, невидимою рукою випущенi.

Над вечiр Карл-Густав прибув до Гарбовa, веселий i в хорошому гуморi. Вже саме хотiв вдатися до вiдпочинку, як тут Ашемберг повiдомив через службового офiцера, що хоче побачити короля в нагальнiй справi.

За хвилину вiн зайшов до квартири, i не сам, а з драгунським ротмiстром. Король, котрий мав швидке око та пам’ять, таку обширну, що iмена майже всiх жовнiрiв пам’ятав, упiзнав зараз же капiтана.

– А що нового, Фрiде? – спитав вiн. – Дюбуа повернувся?

– Дюбуа мертвий, – вiдповiв Фрiд.

Король сторопiв. Лише тепер зауважив, що ротмiстр мав вигляд, немов його з могили викопали, й одяг на ньому пошарпаний.

– А драгуни? – поцiкавився монарх. – Їх же два полки?

– Всiх до ноги вирiзали. Мене одного живим вiдпустили!

Смагляве обличчя короля потемнiло. Руками вiн заправив собi пасма волосся за вуха.

– Хто це зробив?

– Чарнецький!

Карл-Густав замовк i здивовано витрiщився на Ашембергa, а той лише головою кивав, немовби мав намiр повторювати:

– Чарнецький! Чарнецький! Чарнецький!

– Не можу в це повiрити, – сказав помовчавши король. – Ви бачили його на власнi очi?

– Як вашу величнiсть бачу. Наказав менi вклонитися вашiй королiвськiй величностi й оголосити, що вiн за Вiслу тепер переправляеться, але скоро знову стежками нашими пiде. Не знаю, чи правду вiн повiдомив.

– Гаразд! – промовив король. – Скiльки в нього людей?

– Я не мiг точно полiчити, але з чотири тисячi людей бачив особисто, а за лiсом стояла ще якась кавалерiя. Оточили нас бiля Красичинa, до якого полковник Дюбуа навмисно з тракту вiдхилився, бо йому донесли, що там якiсь люди перебувають. Тепер вважаю, що пан Чарнецький навмисно пiдiслав язика, щоб той нас у засiдку привiв. Тому нiхто, крiм мене, живим не залишився. Селяни добивали поранених, я ж дивом урятувався!

– З нечистим цей чоловiк увiйшов до спiлки, не iнакше, – зронив, прикладаючи долоню до чола, король. – Бо щоб пiсля такоi поразки знову вiйсько зiбрати i над карком нам зависнути – це не людська сила!

– Сталося те, що маршал Вiттемберг передбачав, – докинув Ашемберг.

Тут король вибухнув:

– Ви все вмiете передбачати, лише радити не вмiете!

Ашемберг зблiд i замовк. Карл-Густав, коли був веселий, то наче iз самоi доброти вилiплений, але коли вже брову насупив, то викликав забобонний страх навiть у найближчому оточеннi. Не так птахи криються перед орлом, як крилися перед ним найстаршi та найзаслуженiшi генерали.

Але помiркувавши, монарх знову спитав капiтана Фрiдa:

– І хороше вiйсько мае пан Чарнецький?

– Я бачив цiлком пристойнi хоругви, а кавалерiю завжди мали добру.

– Це тi самi, що пiд Голомб’ем iз таким запалом на нас насiдали. Загартованi мусять бути це полки. А вiн сам, пан Чарнецький, – веселий, самовпевнений?

– Настiльки самовпевнений, наче це вiн пiд Голомб’ем нас розгромив. Тепер тим бiльше серця iхнi змiцнiють, бо про поразку вже й забули, i новою вiкторiею вихваляються. Ваша королiвська величносте! Що менi наказав пан Чарнецький передати, те я й повторив, але коли я вже виiжджав, то пiдiйшов до мене хтось iз старшин, могутнiй чоловiк, старий, i повiдомив менi, що вiн той, хто самого славетного Густавa-Адольфa в поединку здолав. Дуже вже вiн вашу королiвську величнiсть поносив, а iншi йому вторили. Так вони хизуються! Я вiд’iхав пiд лайку й образи.

– Менше з тим! – махнув рукою Карл-Густав. – Отже, не розбитий пан Чарнецький i вiйсько вже зiбрав, це точно. Тим хутчiше мусимо йти вперед, аби польського Дарiя якнайшвидше здолати. Можете йти. Вiйську оголосити, що тi полки вiд селянських зграй у незамерзаючих болотах згинули. А ми йдемо вперед!

Офiцери вийшли, а Карл-Густав залишився сам. Через якийсь час уже думав iнакше. Мало того, що перемога пiд Голомб’ем жодних трофеiв не принесла, розкладу сил не змiнила, то вона ще бiльшу запеклiсть в усiй цiй краiнi розбудила.

Карл-Густав перед вiйськом i генералами завжди проявляв упевненiсть у собi та вiру, але коли залишався сам i починав мiркувати про цю вiйну, яка спочатку такою легкою здалася i щораз важчою ставала, то не раз його охоплювали сумнiви. Всi цi випадки здавалися йому якимись дивними. Часто виходу не бачив, кiнець не мiг передбачити. Інколи здавалося йому, що вiн людина, котра, увiйшовши з морського берега у воду, вiдчувае, що з кожним кроком усе глибше ступае i незабаром втратить дно пiд ногами.

Однак монарх вiрив у свою щасливу зiрку. Тому й зараз пiдiйшов до вiкна, щоб на свою обраницю поглянути, на саме ту, яка у Великому Возi, як кажуть iншi, – у Великiй Ведмедицi, найвище мiсце займае i свiтить найяскравiше. Небо було погоже, тому зараз вона палахкотiла весело, мерехтiла то блакитним, то червоним. Здаля лише, нижче, у темнiй синявi неба, чорнiла, як змiй, самотня хмара, вiд якоi вiдходили немовби плечi, як галузки, нiби мацаки морського чудовиська i вони щораз ближче пiдсувалися до королiвськоi зорi.




Роздiл II


Наступного дня, на свiтанку, король вирушив у дальший похiд i дiстався Люблiна. Отримавши там повiдомлення, що пан Сапегa пiсля перемоги над Богуславом зi значним вiйськом наступае, не став зупинятися, лише гарнiзоном Люблiн змiцнив та подався далi.

Найближчою метою його експедицii тепер було Замостя, бо здобуття такоi добре укрiпленоi фортецi може дати пiдстави для дальшоi вiйни i майбутньоi перемоги. Рiзнi про Замостя кружляли чутки. Поляки, котрi досi залишалися на боцi Карла, були впевненi, що ця фортеця – найзахищенiша в Речi Посполитiй, i подавали як доказ те, що вона самого Хмельницького зупинила.

Карл помiтив, що поляки аж нiяк не прагнули укрiпленi фортецi штурмувати i вважали iх недоступними, хоча в iнших краiнах такi твердинi могли б лише до третьорядних зарахувати, однак вiн був переконаний, що жодна з фортець не змогла б чинити належного опору, бо нi мурiв належно не утримували, нi земляних укрiплень, а також не мали вiдповiдноi зброi. Тому оповiдки про Замостя короля не лякали. Та й розраховував вiн на чар свого iменi, на славу непереможного полководця, врештi-решт, i на перемови. Перемови, якi будь-який магнат у Речi Посполитiй мiг вести на власну руку, бо в такий спосiб Карл досяг значно бiльше, нiж зброею. Як людина хитра, монарх намагався наперед дiзнатися, з ким мае справу, тому старанно всю iнформацiю про власника Замостя збирав. Випитував про його звички, схильностi, почуття гумору й уяву.

Ян Сапегa, котрий на превеликий жаль воеводи вiтебського зрадою вже свое iм’я встиг заплямувати, давав королевi пояснення щодо пана старости калуського. Проводили в нарадах довгi години. Пан Сапегa, однак, вважав, що не легко буде королевi господаря Замостя на свiй бiк схилити.

– Грошима його не спокусити, – казав пан Ян, – бо чоловiк вiн вельми заможний. Вiн не марнославний i нiколи за посадами не ганявся, не хотiв iх навiть, коли тi самi його шукали. Щодо титулiв, то я сам чув, як при дворi вилаяв вiн пана де Ноерa, секретаря королеви, за те, що той сказав йому: mon prince[2 - Mon prince (франц.) – мiй князю.]. «Я не prince, – бештав тодi чиновника, – бо навiть вельмож в’язнями у своему Замостю тримав». Правда, це не вiн мав, а його дiд, котрого Великим у народi нашому називають.

– Тiльки б менi ворота Замостя вiдчинив, то я запропоную йому щось таке, чого жоден польський король пропонувати не став би.

Пан Сапега не наважився спитати, що б це такого могло бути, поглянув лише з цiкавiстю на Карлa-Густавa, але той правильно витлумачив цей погляд i вiв далi, закладаючи за своею звичкою волосся за вуха:

– Я запропоную йому Люблiнське воеводство як незалежне князiвство. Корона його точно спокусить. Бо нiхто з вас такiй спокусi не змiг би протистояти, навiть теперiшнiй воевода вiленський.

– Необмежена щедрiсть вашоi королiвськоi величностi, – зауважив, не без певноi iронii в голосi, пан Сапегa.

А Карл вiдповiв iз властивим йому цинiзмом:

– Я даю, бо це не мое.

Пан Сапегa захитав головою.

– Вiн неодружений i синiв не мае. А корона мила тому, хто нащадкам ii передати може.

– То порадьте, пане, якийсь кращий спосiб.

– Менi здаеться, що лестощами можна бiльше домогтися. Той магнат iз розумом не дуже товаришуе i саме на цьому його можна взяти. Треба його переконати, що лише вiд нього залежить мир у Речi Посполитiй, якось йому втовкмачити, що лише вiн може вберегти ii вiд вiйни, нещасть, усiляких потрясiнь i майбутнiх нещасть, але це якщо вiдкрие ворота. Якщо риба цей гачок проковтне, то ми будемо в Замостi, а iнакше – нiяк!

– Залишаться гармати як останнiй аргумент!

– Гм! На такий аргумент знайдеться чим у Замостi вiдповiсти. Важких гармат мають iз надлишком, а нам доведеться своi ще пiдтягати. А коли вiдлига настане, це стане нереальним.

– Я чув, що пiхота у фортецi вишколена, але кiнноти iм бракуе.

– Кавалерiя тiльки в чистому полi потрiбна, та й, як виявилося, пан Чарнецький не розбитий, тому мiг би одну-двi хоругви йому на пiдмогу прислати.

– Ваша милiсть однi завади бачить.

– Але весь час вiрю в щасливу зiрку вашоi королiвськоi величностi, – не полiз далеко по слово пан Сапегa.

Пан Ян мав слушнiсть, коли припустив, що пан Чарнецький послав у Замостя кавалерiю, необхiдну до роз’iздiв i захоплення язикiв. Щоправда, пан Замойський i своеi мав досить i зовсiм допомоги не потребував, але каштелян киiвський двi хоругви, якi найбiльше постраждали пiд Големб’ем, Шемберка та ляуданську, зумисне до фортецi послав, аби тi могли вiдпочити, вiд’iстися i коней потомлених замiнити. У Замостi прийняв прибульцiв пан Собiпан привiтно, а коли дiзнався, якi славетнi жовнiри до нього прийшли, то до небес iх возносив, дарами осипав i щодня до столу свого запрошував.

Нiхто не зможе описати радiсть i зворушення княгинi Гризельди, котра взрiла панiв Скшетуськогo та Володийовськогo, давнiх полковникiв ii видатного чоловiка. Упали iй до нiг обое, зворушливi сльози вiд зустрiчi улюбленоi панi проливаючи, вона також не могла плач стримати. Скiльки ж спогадiв було пов’язано з ними з давнiх лубенських часiв, коли ii чоловiк, слава та любов народу, сповнений сил, володiв величезною дикою краiною, й як Юпiтер, одним супленням брiв сiяв страх мiж варварами. Такi це недавнi часи, але де вони? Тепер магнат у могилi, краiну варвари зайняли, а вона, вдова, сидить на попелищi щастя i величi, смутком живучи та молитвою.

У тих спогадах солодке з гiрким настiльки перемiшалося, що думки всiх трьох полинули в минуле. Розмовляли про давне життя, про мiсця, яких вже не побачать iхнi очi, про давнi вiйни, врештi-решт i про теперiшнi часи поразок i Божого гнiву.

– Якби наш князь був живий, – зiтхав пан Скшетуський, – iнша доля була б у Речi Посполитоi. Козацтво було б стерте, Заднiпров’я належало б нам, а швед знайшов би свого гробаря. Бог зробив, що хотiв, аби за грiхи нас покарати.

– Лише б Бог у пановi Чарнецькому оборонця воскресив! – видихнула княгиня Гризельдa.

– Так i буде! – пожвавився пан Володийовський. – Як наш князь iнших панiв наголову розбивав, так i вiн зовсiм на iнших полководцiв несхожий. Знаю я обох панiв коронних гетьманiв i пана гетьмана литовського Сапегу. Великi це воiни, але в пановi Чарнецькому е щось екстраординарне, можна сказати, орел, а не людина. Нiби ласкавий, а всi його бояться, ба, навiть пан Заглобa часто про своi вибрики при ньому забувае. А як вiйсько веде! Як шикуе! Неможливо собi уявити! Не iнакше, як видатний воiн з’явився в Речi Посполитiй.

– Чоловiк мiй, котрий його полковником знав, ще тодi славу йому передрiкав, – додала княгиня.

– Подейкують навiть, що й дружину в нашiй садибi мав би шукати, – вставив i свiй грiш пан Володийовський.

– Не пригадую, щоб про це була мова, – задумалася княгиня.

Як же вона могла пригадати, якщо нiколи нiчого такого не було, бо пан Володийовський таким чином хитро хотiв повернути розмову на матримонiальнi справи, щоб про панну Ганнусю Борзобагату щось дiзнатися, адже прямо питати про це вважав непристойним, занадто фамiльярним у присутностi княгинi. Але викрутас не вдався. Княгиня знову повернулася до згадок про свого чоловiка i козацьких воен, тому субтильний лицар подумав: «Немае Ганнусi, може, навiть Бог зна скiльки рокiв!» І бiльше про неi не згадував.

Мiг також розпитати офiцерiв, але його думки були зайнятi й чимось iншим. Щодня роз’iзди повiдомляли, що шведи щораз ближче пiдходять, тому готувалися до захисту. Пани Скшетуський i Володийовський одержали обов’язки на мурах як офiцери, про шведiв, i вiйну з ними обiзнанi. Пан Заглобa дух пiдiймав i розповiдав про цього ворога, якого дотепер не знали, а було таких мiж захисниками Замостя багацько, тому що шведи до цього мiста ще не доходили.

Пан Заглобa близько з паном старостою калуським хутко зiйшовся, i той безмiрно його полюбив i в усьому до нього звертався, особливо що й вiд княгинi Гризельди чув, як свого часу сам князь Ярема пана Заглобу вихваляв i vir incomparabilis[3 - Vir incomparabilis (лат.) – незрiвнянний.] називав. Тому щодня за столом усi слухали, а пан Заглобa розповiдав про давнi та новiшi часи, про вiйни з козаками, про зраду Радзивiллa, про те, як пана Сапегу в люди вивiв.

– Я йому порадив, – казав лiтнiй шляхтич, – щоб насiння конопель у кишенi носив i потрохи споживав. То вiн так до того звик, що тепер щоразу зернину виймае, вкине до рота, розгризе, серединку з’iсть, а луску виплюне. Уночi, як прокинеться, також це робить. З того часу почуття гумору в нього розвинулося таке, що навiть найближчi не впiзнають.

– Справдi? – не повiрив староста калуський.

– Бо в коноплi олiя мiститься, тому i в головi ii прибувае.

– А щоб вас… – вилаявся один iз полковникiв. – Tа це в животi олii прибувае, а не в головi.

– Est modus in rebus![4 - Est modus in rebus (лат.) – Всьому е межi!] – фiлософськи зауважив пан Заглобa. – Потрiбно якнайбiльше вина пити. Тодi олiя, як легша, завжди буде вгорi, а вино, яке i без цього вдаряе в голову, справлятиме таким чином якусь корисну дiю. Цей секрет я вивiдав у Лупула, молдавського господаря, пiсля котрого, як вам вiдомо, хотiли мене волохи на царство посадити, але султан, котрий бажае, щоб господарi не мали потомства, виставив менi умову, на яку я погодитися не мiг.

– Вам, мабуть, довелося, прiрву конопляного насiння з’iсти, – зауважив пан Собiпан.

– Не було потреби, але вашiй гiдностi вiд щирого серця раджу! – вiдрiзав пан Заглобa.

Почувши цi смiливi слова, дехто злякався, щоб iх пан староста калуський до серця не взяв, але той, чи не допетрав, чи не захотiв показати, усмiхнувся лише i спитав:

– А соняшниковi зернята не можуть коноплянi замiнити?

– Можуть, – кивнув пан Заглобa, – але позаяк соняшникова олiя важча, тому потрiбно пити мiцнiше вино, нiж те, яке ми зараз п’емо.

Пан староста второпав, про що мова, розпалився i зараз же наказав найкращих вин принести. Пiсля чого втiшилися в серцях усi й атмосфера стала невимушеною. Пили за здоров’я короля, господаря та пана Чарнецькогo. Пан Заглобa мав такий хороший гумор, що нiкому й слова сказати не давав. Розповiдав про битву пiд Голомб’ем дуже детально, в якiй себе дуже добре проявив, врештi, служачи в ляуданськiй хоругвi, не мiг вчинити iнакше. А що вiд шведських вiйськовополонених, котрi служили в полку Дюбуа, дiзналися про смерть грaфa Вальдемарa, тому, природно, пан Заглобa взяв на себе i за цю смерть вiдповiдальнiсть.

– Цiлком iнакше б ця битва пiшла, – торочив вiн, – якби не те, що я напередоднi до Бaрaнoвa, до тамтешнього канонiка, поiхав. А пан Чарнецький не знав, де я, тому порадитися не мав iз ким. Може, i шведи про того канонiка чули, бо в нього смачнючi меди, тому й пiд Голомб’е подалися. Коли ж я повернувся, було вже запiзно, король наступав i треба було хутко вiдповiдь дати. Ми пiшли, як у дим, але що вдiеш, якщо ополченцi бажають таким робом свое презирство до ворога виказати, що спинами до нього обертаються. Не знаю навiть, як тепер пан Чарнецький дасть собi раду без мене!

– Дасть собi раду! Не бiйтеся, пане! – заспокоiв пан Володийовський.

– І я знаю чому. Бо шведський король волiе за мною пiд Замостя вдарити, нiж його по Повiслю шукати. Не заперечую, що пан Чарнецький хороший жовнiр, але коли почне бороду крутити i своiм бичачим поглядом зиркати, то товаришам навiть iз найкращоi хоругви здаеться, що вони простi драгуни. Зовсiм вiн на гiднiсть не зважае, чого ми й самi були свiдками, коли пана Жирськогo, заслуженого чоловiка, наказав по майданi кiньми волочити лише за те, що з роз’iздом не дiстався туди, куди мав наказ. З шляхтою, шановне панство, треба по-батькiвськи, а не по-драгунськи. Кажеш йому: «Пане-брате, або будь ласкавий, або йди», зворушиш його, вiтчизну та славу згадуючи, i пiде навiть далi, нiж драгун, котрий за грошi служить.

– Шляхтич шляхтичем, а вiйна вiйною, – резюмував староста.

– Дуже це химерно ваша гiднiсть вивела, – скривився пан Заглобa.

– Але пан Чарнецький ще Карлoвi покаже, де раки зимують! – втрутився пан Володийовський. – Я був не на однiй вiйнi, тому можу авторитетно про це заявити.

– Спершу ми йому покажемо пiд Замостям, – вихвалявся пан староста калуський, котрий, надимаючи губи, пихтiв фантазiйно, витрiщав очi i брався в боки. – Бa! Ф’ю! Що менi Карл! Га? Кого в гостi запрошую, тому дверi вiдчиняю! Що? Га!

Тут пан староста став ще гучнiше сапати, колiнами об стiл ударяти, перехилятися, вертiти головою, лютувати, очима виблискувати та базiкати, як зазвичай, з певною фамiльярною недбалiстю:

– Що менi Карл! Вiн пан у Швецii, а Замойський Собiпан у Замостю. Eques polonus sum[5 - Eques polonus sum (лат.) – я польський шляхтич.], нiчого бiльше, що? A я в себе. Я Замойський, а вiн шведський король. От Максимiлiан був австрiйський i що? Йде, то хай собi йде. Побачимо! Йому Швецii мало, а менi Замостя досить, але його не вiддам, що?!

– Мило, шановне панство, слухати не лише таке красномовство, а й такi доброчеснi сентименти! – вигукнув пан Заглобa.

– Замойський е Замойський! – вiдповiв, утiшений похвалою, староста калуський. – Ми нiкому не кланялися i не будемо… Ma foi! Замостя не вiддам, i баста.

– За здоров’я господаря! – загукали офiцери.

– Vivat! Vivat!

– Пане Заглобо! – покликав староста. – Шведського короля я в Замостя не впущу, а вас зi Замостя не випущу!

– Пане старосто, дякую за милостi, але цього ваша гiднiсть не зробить, бо наскiльки Карлa першим рiшенням ви б засмутили, настiльки другим його втiшили.

– Тодi дайте слово, що до мене пiсля вiйни приiдете, чуете?

– Даю.

Довго ще бенкетували, проте сон став морити лицарiв, тому пiшли вони на спочинок, особливо що незабаром мали для них початися безсоннi ночi, бо шведи були вже близько й авангард iхнiй побачити сподiвалися будь-якоi години.

– Таки Замостя вiн нiкому не вiддасть, – говорив пан Заглобa, повертаючись до своеi квартири iз Скшетуськими i паном Володийовським. – Ви зауважили, панове, як ми один одному сподобалися. Добре нам у Замостi житиметься, i менi, i вам. Ми з паном старостою настiльки притерлися, як жоден столяр краще не припасуе. Добрий пан. Гм!.. Якби був моiм пугiналом i якби його на поясi носив, то часто би його об брусок гострив, бо вiн трохи тупий. Але добрий чоловiк, цей не зрадить, як тi сучi сини бiржанцi. Ви вважали, що магнати проковтнуть старого Заглобy. А дзуськи. Заледве Сапеги спекався, а вже другий лiзе. Але цього я настрою, як контрабас, i таку на ньому арiю шведам зiграю, що до смертi пiд Замостям дотанцюються. І накручу його, як гданський годинник iз курантами.

Дальшу розмову перервав гомiн, що долiтав iз мiста. За хвильку знайомий офiцер швидко промчав повз спiвбесiдникiв.

– Стiйте! – закликав пан Володийовський. – Що там?

– Заграву з валiв видно. Щебжешин горить! Шведи вже тут!

– Гайда на вали, шановне панство! – запропонував пан Скшетуський.

– Йдiть, а я подрiмаю, бо менi завтра сили будуть потрiбнi, – вiдмахнувся пан Заглобa.




Роздiл III


Тiеi ж ночi пан Володийовський виiхав iз роз’iздом i над ранок привiв кiльканадцятьох язикiв. Вони пiдтвердили, що шведський король власною персоною у Щебжешинi перебувае i незабаром уже стане пiд Замостям.

Утiшився пан староста калуський цiею звiсткою, бо давно йому кортiло випробувати своi гармати i мiцнiсть стiн на шведах. До того ж вiн вважав, i цiлком слушно, що навiть якщо й доведеться все ж здатися, то все одно шведськi сили застрягнуть тут на кiлька мiсяцiв, а в цей час Ян-Казимир збере вiйсько, приведе цiлу орду на допомогу i по всiй краiнi повсюдний i звитяжний опiр пiдготуе.

– Якщо менi вже випала нагода, – промовляв натхненно магнат на вiйськовiй радi, – вiтчизнi та королевi хорошу послугу надати, то оголошую вам, що спершу пiдiрву тут усе, перш нiж сюди шведський чобiт зайде. Хочуть Замойськогo силою взяти, гаразд! Хай беруть! Побачимо, хто кращий! Сподiваюся, панове, що ви менi старанно допомагати будете!

– Ми готовi голови покласти разом iз вашою гiднiстю! – озвалися хором офiцери.

– Тiльки б нас облягали, – зауважив пан Заглобa, – бо можуть i не наважитись. Шановне панство! Я, Заглобa, першу вилазку зроблю!

– Я з дядьком! – долучився Рох Ковальський. – На самого короля нападу!

– А тепер – на стiни! – скомандував староста калуський.

Пiшли всi. Мури були, як квiтами, жовнiрами замаянi. Полки пiхоти, такоi чудовоi, що другоi такоi не було в усiй Речi Посполитiй, стояли в готовностi один бiля одного, з мушкетами в руках i поглядами, зверненими в поле. Мало служило там чужоземцiв, лише трохи пруссакiв i французiв, а в основному ординацькi селяни. Високi, дебелi, котрих у кольоровi колети одягнули i на чужоземний кшталт вивчили, билися так само добре, як найкращi англiйцi Кромвеля. Особливо дужими виявилися, коли пiсля обстрiлу довелося якось кинутися врукопашну на ворога. Тепер виглядали шведiв нетерпляче, пам’ятаючи про своi колишнi трiумфи над Хмельницьким. Бiля гармат, довгi шиi яких витягувалися, наче з цiкавiстю, через бiйницi в поля, служили переважно фламандцi, до вогняноi служби найпридатнiшi. За фортецею вже, по той бiк рову, вертiлася хоругва легкоi кавалерii, у безпечнiй зонi, бо пiд прикриттям гармат i можливiстю миттево сховатися в укриття. А так будь-якоi митi ii можна було блискавично скерувати туди, куди потрiбно. Староста калуський об’iжджав мури в позолочених обладунках, з таким же буздиганом у руцi, i раз по раз розпитував:

– А що, не видно ще?

І лаявся собi пiд нiс, коли йому звiдусiль вiдповiдали, що нi. За хвилину вельможа iхав уже в iнший бiк i знову питав:

– А що? Не видно?

Тим часом важко було щось вгледiти, бо завiса туману розтяглася в повiтрi. Лише близько десятоi години ранку вона стала спадати. Голубе небо засвiтлiло над головами, горизонт очистився, i зараз же на захiдних мурах загукали:

– Їдуть! Їдуть! Їдуть!

Пан староста, а за ним пан Заглобa i три ад’ютанти магната жваво пiднялися на нарiжник мурiв, з якого огляд був хороший, i стали дивитися в пiдзорну трубу. Трохи туману ще лежало бiля землi, i здавалося, що шведськi вiйська, котрi рухалися вiд Велончi, чвалали по колiна в цьому туманi, немовби виринаючи з розлитоi води. Ближчi полки вже було чiтко видно, так що неозброеним оком можна було розрiзнити пiхоту, яка рухалася стрункими шеренгами, i загони рейтарiв. Тi, що були далi, натомiсть нагадували клуби чорноi хмари, що насуваеться на мiсто. Повiльно прибували полки, гармати, кавалерiя. Видовище було прекрасне. Із середини кожного каре пiхотинцiв стирчав угору дуже правильний чотирикутник списiв. Мiж ними розвiвалися рiзнобарвнi стяги, найбiльше було блакитних iз бiлими хрестами та голубих зi золотими левами. Вони пiдiйшли ще ближче. На мурах було тихо, а подув вiтру доносив до захисникiв скрипiння колiс, дзенькiт зброi, тупiт коней i приглушений гомiн людських голосiв. Пiдiйшовши на два пострiли з фальконета, стали розтягуватися перед фортецею. Деякi пiхотнi каре розвалилися в безладнi роi. Либонь, бралися за розкладання наметiв i насипання шанцiв.

– Ось i вони! – видихнув пан староста.

– Є, песиголовцi! – пiдтвердив пан Заглобa.

– Можна б iх, одного за одним, пальцем полiчити.

– Такi досвiдченi вояки, як я, не мають потреби лiчити, лише оком кинути. Їх там десять тисяч кiнноти i вiсiм пiхоти з артилерiею. Якщо одним гемайном або одним конем помилився, то готовий своiм майном за помилку заплатити.

– Невже можна так точно полiчити?

– Десять тисяч кавалерii i вiсiм пiхоти, щоб менi добре було! На Бога надiя, що значно iх менше звiдси пiде, нехай я лишень хоча б одну вилазку зроблю.

– Чуете, пане, наступ сурмлять!

І справдi, сурмачi з барабанщиками виступили з полкiв, i загримiла бойова музика. Пiд ii супровiд пiдходили полки, якi зупинялися далi, й оточили мiсто на вiдстанi. Згодом вiд густоi юрби вiддiлилися кiльканадцятеро вершникiв. На пiвдорозi вони повiсили на своi мечi бiлi хустки й узялися ними розмахувати.

– Перемовники, – пояснив пан Заглобa. – Я бачив, як до Бiрж тi злодii пiд’iжджали з такими ж намiрами, i вiдомо, що з цього вийшло.

– Замостя не Бiржi, а я не вiленський воевода! – вiдрубав пан староста.

Тим часом посланцi пiд’iхали до ворiт. Пiсля короткоi паузи пiдбiг до пана старости ординарець iз сповiщенням, що пан Ян Сапегa прагне вiд iменi шведського короля побачитися з ним i порозмовляти.

Але пан староста зараз же в боки взявся, став iз ноги на ногу переступати, сопiти, губи надимати, i нарештi вiдказав жорстко:

– Скажи пановi Сапезi, що Замойський зi зрадниками не спiлкуеться. Хоче шведський король зi мною балакати, хай менi справжнього шведа пришле, а не поляка, бо поляки, котрi шведовi служать, хай до собак моiх своi представництва вiдправляють, бо я iх зневажаю!

– Як менi Бог милий, таке менi подобаеться! – зi щирим захопленням вигукнув пан Заглобa.

– А щоб iх там чорти вхопили! – додав задоволений власними словами i похвалою староста. – Що? Менi з ними церемонитись, чи що?

– Дозвольте, ваша гiдносте, менi особисто цю звiстку iм вiднести! – попросив пан Заглобa.

І не зволiкаючи, подався з ординарцем, вийшов навпроти пана Янa i, либонь, не лише слова старости повторив, а мусив щось i вiд себе дотепного додати, бо пан Сапегa так завернув iз мiсця, немовби йому перед конем блискавка вдарила, i натягнувши шапку на вуха, вiд’iхав.

З боку мурiв i кавалерiйськоi хоругви, яка перед брамою стояла, узялися улюлюкати на вiд’iжджаючих:

– До буди, зрадники, перебiжчики! Поганськi слуги! Ату! Ату!..

Пан Сапегa став перед королем блiдий, iз мiцно стиснутими губами. Король також був збентежений, бо Замостя обмануло його надiю. Бiльше того, незважаючи на те, що йому розповiдали, монарх сподiвався знайти мiсто не бiльш стiйке, нiж Кракiв, Познань та iншi, якi вiн уже здобув. Тим часом побачив потужну фортецю, яка нагадувала данськi та нiдерландськi, про якi без гармат великого калiбру не мiг навiть мрiяти.

– Що там? – спитав вiн, побачивши пана Сапегу.

– Нiчого! Пан староста не хоче балакати з поляками, котрi вашiй королiвськiй величностi служать. Послав до мене свого блазня, котрий мене i вашу королiвську величнiсть знеславив так соромiцьки, що я повторити не наважуся.

– Менi байдуже, з ким хоче балакати, лише б розмовляв. Менi не бракуе залiзних аргументiв, а тим часом Форгеля йому пошлю.

Через пiвгодини Форгель iз суто шведською запобiгливiстю сповiстив про себе бiля ворiт. Навiсний мiст повiльно опустився на рiв i генерал в’iхав у фортецю. Його зустрiли зi спокiйною гiднiстю. Не зав’язували очей нi йому, нi комусь зi свити. Вочевидь, хотiв пан староста, щоб той усе розгледiв i про все мiг королевi розповiсти. Магнат прийняв посла з такою розкiшшю, як справжнiй князь, чим справив карколомне враження, бо пани шведськi не мали i двадцятоi частини таких багатств, як поляки, а пан староста мiж польськими був чи не найзаможнiшим. Хитрий швед одразу ж узявся господаря трактувати, немовби його король Карл до рiвного собi монарха з посольством послав, запобiгливо назвав його принцом i весь час так вельможу називав, хоч пан Собiпан уже першого разу йому заперечив:

– Я не принц, eques polonus sum, i вже тому князям рiвний!

– Ваша свiтлосте! – правив далi, не даючись збити себе на манiвцi, Форгель. – Найяснiший шведський цiсар i володар (тут вiн довго називав усi титули) зовсiм не як ворог сюди прибув. Вiдверто кажучи, вiн на вiдвiдини сюди приiхав i через мене оголошуе, маючи, сподiваюся, небезпiдставну надiю, що ваша свiтлiсть для особи його i його вiйська браму свою вiдчинити захоче.

– У нас немае такого звичаю, – вiдповiв пан Замойський, – щоб комусь у гостинностi вiдмовляти, хоч би навiть i непрошений приiхав. Завжди в мене знайдеться мiсце за столом, а для такоi гiдноi особи навiть почесне. Скажiть, отже, ваша гiдносте, найяснiшому цiсарю, що це честь для мене, тим бiльше, що вельможний Карл-Густав е господарем у Швецii, як я в Замостi. Але, як ваша гiднiсть могла бачити, слуг менi не бракуе, тому його шведська ясновельможнiсть не мае потреби своiх з собою брати. Інакше я мiг би подумати, що вiн мене вважае задрипанцем i зневагу хоче менi виказати.

– Добре! – прошепотiв за спиною пана старости пан Заглобa.

А той, закiнчивши свою промову, став губи надимати, пихтiти та повторювати:

– Га! Ось так! Га!

Форгель прикусив вус, помовчав трохи i продовжив:

– Найбiльшим доказом недовiри стало б для короля, якби ваша свiтлiсть його гарнiзон у фортецю впустити не погодилась. Як королiвський повiрений я знаю його найпотаемнiшi думки, до того ж маю наказ оголосити вашiй гiдностi i слово вiд iменi короля дати, що вiн нi держави замойськоi, нi цiеi фортецi займати на постiйно намiру не мае. Але коли вiйна в усiй цiй краiнi нещастя роздмухуе знову, коли бунт голову пiдняв, а Ян-Казимир, забувши незгоди, якi на Рiч Посполиту впасти можуть, турбуючись лише про власнi iнтереси, знову з-за кордону повернувся i разом iз поганами проти християнського вiйська нашого виступае, вирiшив непереможний король i мiй сюзерен навiть до диких татарських i турецьких степiв його переслiдувати, а на метi в нього лише спокiй краiни, перемога справедливостi, щастя та свобода громадян цiеi святоi Речi Посполитоi.

Староста калуський ударив рукою по колiну, але не зронив нi слова, лише пан Заглобa шепнув:

– Нечистий ризу одягнув i хвостом на месу дзвонить.

– Чимало добра пролилося вже на цей край з королiвськоi милостi, – правив далi Форгель, – але найяснiший цiсар, вважаючи в отчому своему серцi, що не достатньо зробив, ще раз провiнцiю свою Прусську залишив, аби знову прийти йому на порятунок, який у перемозi над Яном-Казимиром полягае. І щоб ця нова вiйна швидкий i щасливий кiнець могла мати, потрiбне його королiвськiй величностi невiдкладне тимчасове розмiщення в цiй фортецi, бо вона мае для вiйська його королiвськоi величностi стати оплотом, звiдки переслiдування заколотникiв буде вiдбуватися. Але почувши, що той, хто в Замостю господар, е не лише заможним, не лише старовиннiстю роду, дотепнiстю, прекрасним розумом, а й любов’ю до батькiвщини всiх перевершуе, король i мiй сюзерен промовив: «Вiн мене зрозумiе, вiн намiри моi щодо цiеi краiни оцiнити зумiе, довiри моеi не зрадить, надiю перевершить, до щастя та спокою цiеi краiни першим руку докладе». Так i е! Адже саме вiд вас, пане, залежить майбутня доля цiеi вiтчизни. Ви ii врятувати i батьком для неi стати можете. Тому не сумнiваюся, що ви це зробите. Хто таку славу вiд пращурiв успадковуе, той не втратить можливiсть, щоб ii прибiльшити i безсмертною зробити. Справдi, бiльше добра ви доб’етеся, вiдчиняючи ворота цiеi фортецi, нiж якби навiть нову провiнцiю до Речi Посполитоi приеднали. Король вiрить, пане, що небуденна мудрiсть ваша нарiвнi iз серцем до такого рiшення схиляться, тому наказувати не хоче, а лише просити бажае. Володар погрози вiдкидае, натомiсть дружбу пропонуе. Не як правитель iз васалом, а як могутнiй iз могутнiм домовлятися прагне.

Тут генерал Форгель схилився пановi старостi з таким поклоном поваги, немовби iстинному монарховi, i замовк. У залi запанувала тиша. Всi очi втупилися в старосту.

Той же засовався, як зазвичай, на своему позолоченому крiслi, губи надимав i строгий вигляд демонстрував. Врештi-решт, розставивши широко лiктi, долонi поклав на колiна i, скидаючи головою, як норовистий кiнь, промовив:

– Ось що я вам скажу! Дуже вдячний його шведськiй величностi за його високу думку, яку мае про моi розум i почуття до батькiвщини. Немае нiчого для мене також милiшого, нiж дружба такого ось магната. Але гадаю, що нашi стосунки могли б такими ж залишатися, якби його королiвська величнiсть у Стокгольмi сидiла, а я в Замостю. Що скажете? Бо Стокгольм – його величностi, а Замостя – мое! Що стосуеться почуттiв до Речi Посполитоi, то на мою думку, не тодi буде iй краще, коли шведи ii землю топтатимуть, а коли з неi заберуться. Ось така-от рацiя! Не сумнiваюся, що Замостя могло б його величностi у вiкторii над Яном-Казимиром допомогти, тому хочу сказати, щоб i ваша гiднiсть знала, що я не шведському королевi, в саме Янoвi-Казимиру присягав, тому успiхiв йому бажаю, а Замостя не вiддам! Ось так!

– Оце дипломатiя! – гмикнув пан Заглобa.

У залi почувся радiсний гомiн, але пан староста ляснув руками по колiнах i розмови припинив.

Форгель сторопiв i стояв, наче в рот води набрав, пiсля чого став висувати новi аргументи. Вiн наполягав, трохи погрожував, благав, лестив. Як патока, пливла з рота його латина, аж краплi поту зросили його чоло, але все надаремно, бо пiсля всiх своiх найкращих аргументiв, таких переконливих, що мури зруйнувати могли б, чув завжди одну вiдповiдь:

– А я все одно Замостя не вiддам, ось так!

Аудiенцiя затягнулася понад мiру, наприкiнцi й зовсiм стала надто обтяжливою для Форгеля, бо веселощi помалу охоплювали присутнiх. Щораз частiше падало якесь словечко, якесь глузування то з вуст пана Заглоби, то з iнших, пiсля чого приглушенi смiшки озивалися в залi. Зрозумiв нарештi Форгель, що доведеться вдатися до крайнiх засобiв, тому розгорнув пергамент iз печатками, який тримав у руцi i на який нiхто досi не звертав уваги, виструнчився та проголосив урочистим, чiтким голосом:

– За вiдкривання ворiт фортецi його королiвська величнiсть (далi знову йшов довгий перелiк титулiв) жертвуе вашiй свiтлостi Люблiнське воеводство у спадкове володiння!

Здивувалися всi, почувши це, здивувався на мить i сам пан староста. Своею чергою, Форгель став окидати переможним поглядом усе навколо, аж тут помiж глухоi тишi озвався польською до старости пан Заглобa, котрий стояв тут же за ним:

– Подаруйте, ваша гiдносте, шведському королевi навзаем Нiдерланди.

Пан староста не мiркував довго, ударив руками об поли i випалив на всю залу латиною:

– А я жертвую його королiвськiй величностi Нiдерланди! Тут зала вибухнула одним гомеричним реготом. Тряслися животи i пояси на животах. Однi аплодували, iншi вихитувалися, наче п’янi, ще iншi спиралися на сусiдiв, i смiх не припинявся. Форгель зблiд, брови насупив загрозливо, але чекав iз вогнем у зiницях i головою, гордо закинутою догори. Як тiльки напад смiху минувся, спитав чемним, уривчастим голосом:

– Чи це остаточна вiдповiдь вашоi гiдностi?

На це пан староста пiдкрутив вуса.

– Нi! – сказав вiн, ще гордовитiше закидаючи голову. – Я ще маю гармати на мурах!

Перемови провалилися.

Двома годинами пiзнiше загуркотiли гармати зi шведських окопiв, а замойськi вiдповiли iм не менш потужно. Все Замостя вкрилося димом, немов густою хмарою, тiльки раз по раз виблискувало в цiй хмарi i грiм лунав без угаву. Але скоро вогонь iз важких фортечних фальконетiв перемiг. Шведськi ядра падали в рiв або вiдбивалися без наслiдкiв вiд мiцних стiн. Над вечiр ворог був змушений вiдступити з ближчих шанцiв, бо фортеця засипала iх таким градом ядер, що живий дух витримати не мiг. Задихаючись вiд гнiву, шведський король наказав спалити всi навколишнi села та мiстечка, так що околиця виглядала уночi, як одне море вогню, але пан староста цим не переймався.

– Гаразд, – видихнув вiн, – нехай палять! Ми маемо дах над головою, а iм швидше за комiр налетить.

І настiльки був задоволений собою i веселий, що того самого дня звелiв пишний бенкет влаштувати i допiзна з келихами розважався. Замкова капела грала на бенкетi так гучно, що навiть у гуркотi гармат чути ii було аж до найдальших шведських шанцiв.



Але i шведи стрiляли вперто, навiть настiльки вперто, що вогонь тривав упродовж усiеi ночi. Наступного дня прийшли королевi ще кiльканадцять гармат, iз яких, заледве витягнувши iх на вали, вiдразу ж почали по фортецi гатити. Не сподiвався король, щоправда, розтрощити мури, хотiв лише старосту переконати, що вирiшив штурмувати вiдчайдушно та невблаганно. Монарх прагнув налякати ворога, але цi зусилля були просто смiшними. Пан староста анi на мить у таке не повiрив i, часто показуючись на мурах, кричав на фонi запеклоi стрiлянини:

– І хочеться iм порох надаремно витрачати?!

Пан Володийовський та iншi офiцери просилися на вилазку, але пан староста не дозволив. Не хотiв даремно кров марнувати. Знав зрештою, що все скiнчилося б вiдкритим боем, бо такого воiна, як шведський король, i таку навчену армiю не заскочиш зненацька. Пан Заглобa, убачивши незмiннiсть позицii старости в цьому питаннi, ще бiльше наполягав та обiцяв, що сам вилазку проведе.

– Занадто, пане, ви до кровi спраглi! – вiдповiв Собiпан. – Нам добре, шведам погано, то якого бiса до них пертися? Ви полягти можете, а менi потрiбен хороший радник, бо ви тим дотепом так гарно Форгеля збештали, про Нiдерланди згадавши.

Пан Заглобa вiдповiв, що не може всидiти за мурами, так йому до шведiв свербить, але був змушений скоритися.

Тому з огляду на вiдсутнiсть iнших занять час свiй гаяв лiтнiй шляхтич на мурах серед жовнiрiв, застерiгаючи й авторитетнi поради роздаючи, якi всi з неабиякою повагою слухали, маючи його за воiна дуже досвiдченого й одного в Речi Посполитiй iз найкращих. А той тiшився в душi, споглядаючи на захисникiв i на лицарський запал.

– Пане Мiхале! – казав вiн пановi Володийовськoму. – Інший уже дух у Речi Посполитiй i в шляхти, iншi часи. Нiхто вже про зраду та про капiтуляцiю навiть не думае, натомiсть кожен iз прихильностi до Речi Посполитоi та монархii готовий краще життя вiддати, нiж кроком вороговi поступитися. Пам’ятаете, як рiк тому з усiх бокiв чулося: цей зрадив, той зрадив, той протекцiю прийняв, а тепер шведи вже бiльше за нас протекцii потребують, i якщо дiдько iм ii не забезпечить, то незабаром iх усiх вхопить. Бо ми тут маемо животи такi повнi, що барабанщики могли б по них дубасити, а iм голод кишки очищае i батоги з них крутить.

Пан Заглобa мав рацiю. Шведська армiя не мала з собою запасiв продовольства i для вiсiмнадцяти тисяч людей, не рахуючи коней, не було звiдки iх одержати. Адже пан староста ще до приходу ворога постягав на кiльканадцять миль навколо фураж, провiант, людську та кiнську силу з усiх своiх володiнь. У вiддалених же околицях краiни аж роiлося вiд загонiв конфедератiв, зграй озброених селян, тому роз’iзди з табору за продовольством виходити не могли, бо тут же за табором iх певна смерть чекала.

До того ж пан Чарнецький не пiшов на Завiсля, а й далi кружляв навколо шведськоi армii, як хижий звiр бiля вiвчарнi. Повернулися нiчнi тривоги, зникали без вiстi меншi загони. Неподалiк вiд Красникa з’явилися ще якiсь польськi вiйська, якi сполучення з Вiслою вiдтяли. А ще прийшла звiстка, що пан Павел Сапегa з потужною литовською армiею йде з пiвночi, що по дорозi побiжно знищив гарнiзон у Люблiнi, мiсто взяв i комунiком прямуе до Замостя.

Бачив цей жахливий стан найдосвiдченiший iз шведських полководцiв, старий Вiттемберг, i вiдверто виклав усе королевi.

– Я знаю, – казав вiн, – що генiй вашоi королiвськоi величностi дива творить, але якщо про буденнi речi йдеться, то нас голод зморить, а коли ворог на виснажених наступатиме, то забракне нам навiть сил утiкати.

– Якби я в цiй фортецi осiв, – задумався король, – то за два мiсяцi вiйну закiнчив би.

– На таку фортецю навiть року облоги замало.

Король у душi визнавав слушнiсть старого воiна, однак не зiзнавався вголос у тому, що i сам способiв не знаходить i що генiй його виснажився. Але монарх усе ж покладався на якийсь несподiваний випадок, тому звелiв стрiляти i вдень, i вночi.

– Душi iхнi виснажу, то й до угод будуть сумирнiшi, – вирiшив вiн.

Пiсля кiлькох днiв стрiлянини, такоi запеклоi, що свiту крiзь дим не було видно, послав король знову Форгеля до фортецi.

– Король i мiй сюзерен, – повiдомив той, ще раз з’явившись перед старостою, – розраховуе на те, що шкода, якоi Замостя зазнало вiд наших гармат, прояснить розум вашоi свiтлостi i до перемов схилить.

На що пан Замойський вiдповiв:

– Звiсно, що так!.. Шкода е. Чому б iй не бути! Ви вбили свиню на ринку, якiй осколок гранати в живiт потрапив. Стрiляйте ще тиждень, то може вб’ете ще одну.

Форгель принiс цю вiдповiдь королевi. Увечерi знову вiдбулася рада в королiвськiй ставцi. Наступного дня взялися шведи пакувати намети на пiдводи i стягувати гармати iз шанцiв. А вночi все вiйсько забралося звiдтiля.

Замостя гримiло за ними з усiх гармат, а коли вже щезли з очей, вийшли через пiвденну браму двi хоругви, Шемберкa з ляуданською, i подалися вслiд за втiкачами.

Шведи тягнули на пiвдень. Вiттемберг радив, щоправда, повертатися до Варшави i з усiх сил переконував, що це едина дорога для порятунку, але шведський Александр вирiшив уперто переслiдувати до найдальших кордонiв держави польського Дарiя.




Роздiл IV


Весна того року дивними ходила дорогами, бо коли на пiвночi Речi Посполитоi вже розтанули снiги, полилися занiмiлi рiки, й уся краiна потекла березневою водою, то на пiвднi вiд гiр ще розповсюджувався на поля, на води та бори крижаний подих зими. У лiсах лежали замети, замерзлi дороги стугонiли пiд копитами коней, днi були сухi, заходи сонця червонi, а ночi зорянi та морознi. Люд, що сидiв на родючих глинах, на чорноземi та буроземi Малоi Польщi, радiв вiд тiеi мiцностi морозiв, переконаний, що загинуть вiд них як польовi мишi, так i шведи. Але весна, яка довго не приходила, настала так раптово, як панцерна хоругва в атаку на ворога. Сонце сипонуло з неба живим вогнем i вiдразу затрiщала зимова шкаралупа. З угорських степiв прилетiв потужний i теплий вiтер, узявся дмухати на луги, поля та пущi. Вiдразу ж помiж сяючих калюж зачорнiла рiлля, зеленi пагони вистрелювали на низькому порiччi, i лiси заплакали сльозами розтоплених бурульок.

На постiйно погожому небi щодня виднiлися журавлинi ключi, зграi диких качок, чирянок i гусей. Прилетiли лелеки на минулорiчнi колеса, а пiд стрiхами заметушилися ластiвки, чулося щебетання птаства по селах, верески по лiсах i ставках, а вечорами вся краiна була наповнена кумканням i кваканням жаб, якi розкошували у калабанях.

Пiсля цього полилися ряснi дощi, що, наче нагрiтi, падали вдень, падали вночi, i так без перерви. Поля перетворилися на озера, рiки пiднялися, броди сталися непрохiдними, запанувала «в’язкiсть i непридатнiсть заболочених дорiг». Помiж цiеi води, багнюки та болiт волоклися на пiвдень шведськi загони.

Але як мало натовп, що йшов, як на страту, нагадував ту чудову армiю, яка свого часу вступила з Вiттембергом у Велику Польщу. Голод залишив сизi вiдбитки на обличчях старих воiнiв. Вони йшли, бiльше на примар, нiж на людей схожi, замученi, пригнiченi, без сну, знаючи, що наприкiнцi дороги не iжа iх чекае, а голод, не сон, а битва, а якщо й вiдпочинок, то хiба вiчний спокiй смертi.

Закутi в залiзо кiстяки вершникiв сидiли на скелетах коней. Пiхотинцi ледве ноги волочили, ледве тремтячими руками могли втримати списи та мушкети. День збiгав за днем, а вони все йшли i йшли вперед. Пiдводи ламалися, гармати застрягали у болотах. Просувалися так повiльно, що часом заледве за весь день милю прочвалати могли. Хвороби кинулися на солдатiв, як круки на стерво. Однi клацали зубами вiд лихоманки, iншi лягали вiд слабкостi на сиру землю, бажаючи краще померти, нiж далi йти.

Та шведський Александр уперто переслiдував польського Дарiя. Водночас вiн i сам був переслiдуваний. Як за хворим буйволом iдуть уночi шакали, чекаючи, поки той iз нiг звалиться, i той знае, що все одно впаде, чуючи завивання голодноi зграi, так i за шведами йшли шляхетськi та селянськi загони, щораз ближче наступаючи, щораз зухвалiше нападаючи та дошкуляючи.

Нарештi пiдiйшов i найстрашнiший з усiх пан Чарнецький, i вiн був уже близько. У шведському ар’ергардi, коли озиралися позад себе, бачили вершникiв, часом далеко на краю горизонту, часом за стаю, часом на два пострiли з мушкета, а часом, коли атакували, то й над самим карком.

Ворог прагнув битви. З розпачем молилися за неi шведи до Господа Бога, але пан Чарнецький битви не приймав. Вiн чекав слушноi нагоди. А тим часом вважав за краще шарпати або випускати на них поодинокi партii, немовби сокола на водне птаство.

Так вони йшли однi за одними. Бувало, однак, що пан каштелян киiвський минав шведiв, випинався i перетинав iм шлях, симулюючи, що шикуеться до зiткнення. Тодi сурми грали радiсно з одного кiнця шведського табору в iнший i – о диво! – новi сили, новий дух враз оживляв потомленi ряди скандинавiв. Хворi, намоклi, безсилi, на Лазарiв схожi, ставали враз до битви з палаючими обличчями, з вогнем у зiницях. Списи та мушкети рухалися з такою чiткiстю, немовби залiзнi тримали iх руки, вiйськовi команди лунали так гучно, немовби iз найздоровiших виходили грудей. І линули вперед, аби грудьми об груди вдаритись.

Та пан Чарнецький ударив раз i другий, а коли загримiли гармати, вiдводив вiйська, залишаючи шведам даремнi зусилля, ще бiльшу нехiть i розчарування.

А там, де гармати встигнути не могли, i лише спис i шабля могли у чистому полi розгулятися, там ударяв, як блискавка, знаючи, що в рукопашнiй шведська кавалерiя навiть добровольцям протистояти не зможе.

І знову Вiттемберг пропонував королю вiдступити, щоб себе i вiйсько не згубити, але той у вiдповiдь кривив рот, вогнем сипав iз очей i вказував рукою на пiвдень, де в руських землях сподiвався знайти Янa-Казимирa, вiдкрите для перемог поле, вiдпочинок, провiант, фураж для коней i багату здобич.

Тим часом, на його нещастя, польськi полки, якi служили йому до цього часу, единi, що тепер могли б стятися з паном Чарнецьким, стали покидати шведiв. Першим «подякував» за службу пан Зброжек, котрого не бажання здобичi, а лише слiпе прив’язання до хоругви та жовнiрська вiрнiсть тримали дотепер при Карловi. «Подякував» таким чином, що розбив полк драгунiв Мiллера, половину людей вирiзав i зник. Пiсля нього «подякував» пан Калинський, по шведськiй пiхотi проiхавшись. Пан Сапегa ставав що не день то пригнiченiшим, щось у душi переживав, щось планував. Сам ще не пiшов, але люди з його хоругви втiкали щодня.

Йшов таким чином Карл-Густав на Нароль, Цешанув та Олешицi, щоб до Сяну дiстатися. Пiдтримувала його надiя, що Ян-Казимир заступить йому дорогу та битву нав’яже. Перемога ще могла шведську долю поправити i фортуну на свiй бiк схилити. Тим бiльше, що поширилися чутки, що Ян-Казимир вирушив зi Львова з кварцяним вiйськом i татарами. Але розрахунки Карла пiдвели, тому що Ян-Казимир волiв зачекати об’еднання вiйськ i приходу литовцiв пана Сапеги. Зволiкання було його найкращим союзником, бо вiн дужчав iз кожним днем, а Карл iз кожним днем слабшав.

– Не вiйсько на нас iде, i не армiя, а похоронна процесiя! – подейкували старi воiни в таборi Яна-Казимира.

Таку ж думку подiляла i бiльшiсть шведських офiцерiв.

Сам же король повторював, що на Львiв iде, але дурив i себе, i своiх. Не до Львова йому треба було, а про власний порятунок думати. Зрештою, вiн навiть не був упевнений, чи Ян-Казимир у Львовi перебувае, бо мiг вiдступити хоч на Подiлля, щоб вивести за собою ворога в далекi степи, в яких довелося б шведам загинути безславно.

Пiшов Дуглас пiд Перемишль долю випробувати, чи не захотiла б принаймнi ця фортеця здатися. Повернувся не лише нi з чим, а й добряче пошарпаним. Катастрофа наближалася повiльно, але невблаганно. Всi чутки, що долинали до шведського табору, були тiльки ii пiдтвердженням. Щодня надходили новi i щоразу грiзнiшi.

– Пан Сапегa йде, вiн уже в Томашевi! – повiдомляли одного дня.

– Пан Любомирський насуваеться з Передгiр’я з вiйськом i горянами! – iнформували наступного.

І знову потiм:

– Король веде кварту[6 - Кварта – наймане регулярне вiйсько на утриманнi короля.] i сто тисяч орди! З паном Сапегою з’еднався!

Були мiж цими депешами життя i смертi як правда, так i дезiнформацiя, але всi сiяли жах. Дух вiйська впав. Колись, як тiльки Карл власною персоною з’являвся перед полками, його вiтали тисячоголосi вигуки, в яких звучала надiя на перемогу. Тепер полки стояли перед ним глухi та нiмi. Зате бiля вогнищ зголоднiлi та потомленi смертельно солдати бiльше гомонiли про пана Чарнецького, нiж про власного короля. Бачили його всюди. І дивна рiч! Коли впродовж кiлькох днiв не зник жоден роз’iзд, коли кiлька ночей спливло без тривог, без вигукiв «Алла» i «Бий, убий», неспокiй наростав ще бiльший.

– Чарнецький зачаiвся. Бог зна, що вiн задумав! – повторювали солдати.

Карл зупинився на кiлька днiв у Ярославi, мiркуючи, до чого б краще вдатися. Весь цей час вантажили на баржi хворих жовнiрiв, котрих у таборi було безлiч, i вiдсилали рiкою до Сандомирa, найближчого укрiпленого мiста, яке ще залишалось у шведських руках. Пiсля завершення цiеi роботи, коли саме прийшли звiстки про те, що Ян-Казимир залишив Львiв, вирiшив шведський король уточнити, де саме польський монарх перебувае.

З цiею метою полковник Канненберг iз тисячею вершникiв перейшов Сян i подався на схiд.

– Можливо, що долю вiйни i нас усiх ви тримаете у руках, – сказав йому король на прощання.

І справдi, багато вiд цього роз’iзду залежало, адже в найгiршому разi Канненберг мав забезпечити табiр провiантом. А якби точно розвiдав, де Ян-Казимир опинився, то шведський король мiг би негайно вирушити з усiма силами проти польського Дарiя, розбити вороже вiйсько, а якщо пощастить, то i його самого полонити.

Тому Канненберг отримав найбоездатнiших солдатiв i найкращих коней. Вибiр був зроблений тим стараннiший, що полковник не мiг iз собою брати нi пiхоту, нi гармати, тому були потрiбнi такi люди, котрi могли б у чистому полi з шаблею в руцi протистояти польськiй кiннотi.

Дня 20 березня роз’iзд вiдбув. Коли проходили через мiст, безлiч офiцерiв i солдатiв iх проводжали до передмостового укрiплення:

– Боже, веди вас! Боже, дай вам вiкторiю! Боже, дай вам щасливе повернення!

Вони розтягнулися довгою мотузкою, бо було iх тисяча, йшли двiйками, по свiжовiдновленому мосту, один прогiн якого ще не був закiнчений, як-небудь вистелений дошками, щоб тiльки пройти могли.

Добра надiя свiтилася в iхнiх обличчях, бо були нарештi ситi. Іншим вiдняли, а iх нагодували, i горiлки налили iм до фляг. Тому iхали, весело покрикуючи та хизуючись перед солдатами, що зiбралися бiля передмостя:

– Самого Чарнецькогo на арканi притягнемо!

Телепнi! Не знали, що йшли, як iдуть воли на забiй до рiзницi!

Все складалося iм на погибель. Як тiльки пройшли, вiдразу ж шведськi сапери розiбрали пiсля них тимчасовий помiст, аби покласти мiцнiшi балки для майбутнього проходження гармат.

А експедицiя завернула, пiдспiвуючи собi тихо, до Великих Очей, шоломи вояцькi виблискували на сонцi, на закрутах раз i другий, потiм вони занурилися в густий дрiмучий лiс. Проiхали пiвмилi – нiчого! Тиша навколо, лiсовi глибини були цiлком спорожнiлi. Тому зупинилися, щоб дати передихнути коням, пiсля чого рушили повiльно далi. Так дiсталися до Великих Очей, в яких також не знайшли жодноi живоi душi.

Ця порожнеча здивувала Канненбергa.

– Либонь, нас тут сподiвалися, – зауважив вiн майоровi Свено. – Але пан Чарнецький мусить бути деiнде, бо не влаштував нам засiдку.

– Чи ваша гiднiсть накаже вiдступати? – поцiкавився Свено.

– Нi, пiдемо вперед, навiть пiд сам Львiв, до якого не так уже далеко. Треба язика схопити i королевi про Яна-Казимира якусь звiстку привезти.

– А якщо на переважаючi сили наткнемося?

– Навiть якщо зустрiнемо й кiлька тисяч цiеi галайстри, яку вони посполитим рушенням називають, то з такими жовнiрами дамо собi раду.

– Але можемо натрапити i на регулярне вiйсько. А в нас немае гармат, а гармати проти них – головне.

– Тодi вiдступимо i королевi про ворога повiдомимо. А тих, хто захоче нам вiдступ вiдрiзати, розiб’емо.

– Ночi я боюся! – задумався Свено.

– Будемо дотримуватися обачностi. Харчiв для людей i коней маемо на два днi, тому немае потреби квапитися.

Так що коли вони знову занурилися в густий лiс за Великими Очами, то пересувалися набагато обережнiше. П’ятдесят коней пiшло вперед. Вершники iхали з мушкетами напоготовi, сперши приклади на стегна, й озиралися уважно на всi боки. Дослiджували чагарники, хащi, часто зупинялися, прислухалися, часом з’iжджали з дороги набiк, аби дослiдити прибережний бiр, але нi на дорозi, нi на узбiччях не було нiкого.

Лише годиною пiзнiше, минувши закрут, доволi крутий, двое рейтарiв, котрi iхали попереду, побачили за чотириста крокiв перед собою вершника на конi.

День був погожий i сонце свiтило ясно, тому того вершника було видно, як на долонi. Це був невисокий жовнiр, одягнений дуже пристойно i по-чужоземному. Вiн здавався особливо малим, бо сидiв на рослому буланому бахматi, вiдразу видно, що породистому.

Вершник iхав собi повiльно, немовби не бачив, що вiйсько за ним валить. Веснянi повенi прорили в дорозi глибокi канави, в яких шумiла мутна вода. Тому вершник зупиняв перед ровами коня, а той перескакував iх iз пружнiстю оленя i знову йшов пiдтюпцем, мотаючи головою i фиркаючи час вiд часу бадьоро.

Двое рейтарiв притримали коней i стали оглядатися за вахмiстром. Той якраз пiд’iхав, зиркнув i промовив:

– Це якийсь гончак iз польськоi псарнi.

– Я гукну по нього! – запропонував рейтар.

– Помовчи. Може iх тут бути бiльше. Давай до полковника!

Тим часом пiд’iхала решта авангарду, всi зупинилися; низькорослий лицар i собi притримав коня i розвернув його до шведiв, немовби iм хотiв дорогу заступити.

Якийсь час вони дивилися на нього, а вiн на них.

– Є й другий! Другий! Третiй! Четвертий, цiла ватага! – враз загукали у шведських лавах.

Аж тут з обох бокiв дороги висипали вершники, спочатку поодинцi, потiм по двое, по трое. Всi зупинялися бiля того, котрий з’явився першим.

Тут i друга шведська варта зi Свенo, а вiдтак i весь загiн iз Канненбергом пiдiйшли до форпосту. Канненберг i Свено виiхали зараз же наперед.

– Я впiзнаю цих людей! – зауважив, ледве глянувши, Свено. – Ця хоругва першою вдарила на графа Вальдемарa пiд Големб’ем, це люди пана Чарнецькогo. Вiн i сам мусить тут бути!

Цi слова справили враження, у лавах запанувала глибока тиша, лише конi дзеленчали мундштуками.

– Десь мае бути якась засiдка, – зауважив Свено. – Замало iх, аби нам протистояти, але в лiсi мають ховатися й iншi.

Тут вiн звернувся до Канненбергa:

– Ваша гiдносте, повертаймося!

– Добре, пане, радите, – насупився полковник. – То варто взагалi було виiжджати, якщо, побачивши кiлькадесят обiдранцiв, маемо повертатися? То чому, побачивши одного, було не налякатися?.. Вперед!

Шведська шеренга просувалася далi дуже обережно, за нею друга, третя, четверта. Вiдстань мiж двома загонами зменшувалася.

– Плi! – скомандував Канненберг.

Шведськi мушкети нахилилися, як один, залiзнi шиi витягнулися в бiк польських вершникiв.

Але ще до того, як мушкети встигли дати залп, польськi вершники завернули коней i кинулися навтьоки безладною гурбою.

– Вперед! – рикнув Канненберг.

Загiн рушив iз мiсця ступом, аж земля задрижала пiд важкими копитами рейтарських коней.

Лiс наповнився криками переслiдувачiв та втiкачiв. Пiсля чвертi години гонитви, чи то шведськi конi були кращi, чи то польськi дорогою вимученi, але простiр, що розмежовував два вiйська, катастрофiчно зменшувався.

Але водночас сталося й щось дивне. Безладна спочатку польська гурба, у мiру розвитку втечi, не лише не розпорошилася ширше, а навпаки, втiкала в щораз кращому ладi, щораз рiвнiшими рядами, немовби сама швидкiсть коней шикувала вершникiв у лави.

Свено це помiтив, розвернув коня i помчав до Канненбергa, гукаючи:

– Ваша гiдносте! Це не пересiчна партiя, а регулярне вiйсько, яке навмисно втiкае, щоб у засiдку нас привести.

– У цiй засiдцi будуть демони чи люди? – вiдрубав Канненберг.

Дорога пiдiймалася дещо вгору i ставала щораз ширшою, лiс рiдiв i на його краю виднiлося ще незаросле поле, точнiше величезна галявина, оточена зусiбiч густим i сiрим бором.

Польська хоругва пришвидшилась i виявилося, що ранiше вона зумисне не розвивала повноi швидкостi, бо в коротку мить опинилася так далеко, що шведський командир збагнув, що нiколи вже ii не наздожене. Дiставшись до половини галявини i помiтивши, що ворог уже майже iншого ii кiнця досяг, пригальмував своiх людей i наказав сповiльнити бiг.

Але, о, диво, польський загiн, замiсть потонути в протилежному лiсi, зробив на самому краю величезне пiвколо i розвернувся навскач до шведiв, ставши вiдразу в такому взiрцевому бойовому порядку, що здивував навiть свого ворога.

– Так i е! – вигукнув Канненберг. – Це регулярне вiйсько! Перешикувалися, як на муштрi. Чого ж вони хочуть до дiдька?..

– Йдуть на нас! – пояснив Свено.

Натомiсть хоругва рушила вперед ступом. Субтильний лицар на буланому бахматi кричав щось до своiх, висувався вперед i знову притримував коня, шаблею знаки подавав, либонь, саме вiн був командиром.

– Вони справдi атакують! – роззявив рота Канненберг. А конi пiд нападниками розiгналися та стригли вухами, витягувалися так, що заледве животами не торкалися землi. Вершники схилилися до ший тварин i сховалися за гривами. Шведи, котрi стояли в першiй шерензi, вiдчували лише дихання сотнi коней i бачили вибалушенi очi. Вихор так не насуваеться, як мчала ця хоругва.

– Бог iз нами! Швецiя! Вогонь! – скомандував Канненберг, пiдiймаючи вгору шпагу.

Гримнули всi мушкети, але цiеi ж митi польська хоругва досягла шведiв так стрiмко, що розкидала праворуч i лiворуч першi iхнi шеренги, врiзалася в гущавину людей i коней, як клин входить у розщеплене дерево. Вчинився жахливий вир, броня вдарялася об броню, шабля об шаблю, а той брязкiт, кiнське хропiння, лемент умираючих чоловiкiв розбудив таке вiдлуння, що весь дрiмучий лiс вiдiзвався битвi, як крутi гiрськi скелi вторують громам.

Шведи сторопiли на якусь мить, особливо що значна iхня кiлькiсть упала пiд першим натиском, але скоро оговтавшись, насiли потужно на супротивникiв. Фланги iхнi перемiшалися мiж собою, а що поляки i без того перли вперед, маючи намiр пройти «штосом», то iх хутко оточили. Середина шведiв прогиналася, натомiсть фланги напирали щораз дужче, однак не спромоглися розiрвати ряди атакувальникiв, бо тi захищалися вiдчайдушно i з усiею тiею незрiвнянною елегантнiстю, яка робила польську кавалерiю такою страшною в рукопашнiй. Працювали шаблi проти рапiр, трупи падали густо, але перевага вже стала схилятися на шведський бiк, як тут з-пiд темноi стiни бору викотилася ще одна хоругва i помчала з лементом на ворогiв.

Праве крило шведiв пiд командуванням Свено моментально розвернулося до нового ворога, в якому досвiдченi шведськi жовнiри впiзнали гусарiв.

Вiв ii чоловiк, котрий сидiв на баскому тарантовому[7 - Тарантовий – чорно-бiлий.] конi, одягнений у бурку та рисячу шапку з чаплиним пером. Видно його було чудово, бо iхав збоку, за кiльканадцять крокiв вiд жовнiрiв.

– Чарнецький! Чарнецький! – залунало у шведських рядах.

Свено поглянув iз розпачем на небо, потiм стиснув колiнами коня i рушив лавою.

Пан Чарнецький пiдвiв гусарiв на кiльканадцять крокiв, i коли добряче розiгналися, сам завернув.

Раптом iз бору вигулькнула третя хоругва, командувач зараз же поскакав до неi й повiв. Коли ж з’явилася четверта, булавою вказав, куди мае вдарити. Хтось сказав би, що це господар веде женцiв i розподiляе мiж ними роботу.

А вже коли з’явилася п’ята, то пан Чарнецький особисто став на ii чолi i повiв воякiв в атаку.

Однак гусари вже вiдкинули назад праве крило i за мить розiрвали його повнiстю, три наступнi хоругви оточили за татарською модою шведiв i, здiйнявши галас, стали рубати переляканих залiзом, колоти списами, розбивати, топтати, а вiдтак гнати ворога з верещанням i рiзаниною.

Канненберг второпав, що потрапив у засiдку i наче пiд нiж завiв свiй загiн. Тут уже не йшлося йому про перемогу, хотiв принаймнi якнайбiльше людей врятувати, тому наказав сурмити вiдступ. Стали вiдступати шведи усiею гурбою до тiеi ж дороги, якою з Великих Очей приiхали, вояки ж пана Чернецького iх переслiдували так стрiмко, що подих польських коней зiгрiвав шведам спини.

У таких умовах i перед жахом, який охопив рейтарiв, вiдступ цей не мiг уже вiдбуватися в бойовому порядку, кращi конi вирвалися вперед i незабаром чудовий загiн Канненберга перетворився на безладну купу втiкачiв, котрi майже не чинили опору.

Чим довше тривала погоня, тим ставала вона безладнiшою, бо i поляки не дотримувалися ладу, а кожен вiдпускав коня, скiльки пари в нiздрях, дiставав, кого хотiв, i вбивав, кого бажав.

Перемiшалися, отже, однi з iншими. Декотрi польськi жовнiри обганяли останнi шведськi ряди i траплялося, що один iз товаришiв пiдiймався у стременах, щоб посилити удар в утiкаючого перед собою рейтара, натомiсть сам гинув, уражений рапiрою ззаду. Встелилася густим шведським трупом дорога до Великих Очей, але це ще не був кiнець гонитви. І однi, i другi на всьому смаку влилися в лiс, там зморенi шведськi конi почали зупинятися i рiзанина стала ще кривавiшою.

Декотрi рейтари зiстрибували з коней i втiкали в лiс, але заледве кiльканадцятеро на таке вiдважилися, бо знали з досвiду шведи, що в лiсах чигають селяни, тому вважали за краще загинути вiд шабель, нiж у жахливих муках, яких розлючений люд iм не жалiв.

Декотрi благали про пощаду, переважно надаремно, бо кожен волiв убити ворога та гнатися далi, нiж узявши його за бранця, стежити за ним i дальшоi гонитви занехаяти. Тому рубали немилосердно, щоб нiхто зi звiсткою про поразку не повернувся. Пан Володийовський мчав попереду з ляуданською хоругвою. Вiн був саме тим вершником, котрий першим явився шведам на звабу, вiн першим ударив, а тепер, сидячи на конi, як вихор мчав, вiддався iнстинктам, прагнучи кров’ю насититись i за поразку пiд Голомб’ем поквитатися. Щоразу як наздоганяв рейтара, то гасив його так спритно, як свiчку. Часом проiхався на потилицях двох, трьох чи навiть чотирьох водночас, блискавично, бо за мить уже самi конi без вершникiв мчали перед ним. Даремно котрийсь шведисько брав власну рапiру за вiстря й обертаючи ефесом до лицаря, повiдомляючи, що здаеться, голосом та очима вимолював жалiсть. Пан Володийовський навiть не зупинявся бiля нього, встромляв лезо шаблi туди, де шия грудей торкаеться, завдавав легкий удар, незначний, а той руки розкидав, блiдими вустами одне чи два слова промовляв, пiсля чого остаточно занурювався в сутiнки смертi. Пан Володийовський же, не озираючись, мчав далi i новi жертви на землю, як снопи, скидав.

Зауважив страшного женця вiдважний Свено i, скликавши кiльканадцятьох найкращих рейтарiв, вирiшив жертвою власного життя припинити хоча б на хвилину погоню, щоб iнших урятувати. Розвернули вони коней i, виставивши перед себе рапiри, чекали на тих, хто iх наздоганяв. Пан Володийовський, помiтивши це, навiть на мить не завагався, здибив коня i навалився на них у саму середину. І ще до того, як хтось устиг оком моргнути, вже два шоломи звалилися пiд ноги коней. Бiльше десяти лез цiлилися тепер у груди пана Володийовськогo, аж тут йому на пiдмогу прийшли пани Скшетуськi, Юзва Бутрим-Безногий, пан Заглобa i Рох Ковальський, про котрого старий шляхтич казав, що той, навiть iдучи в атаку, очi заплющуе i дрiмае, а прокидаеться лише, коли грудьми об груди ворога вдариться.

Пан Володийовський пiрнув пiд кульбаку так стрiмко, що рапiри порожне повiтря прошили. Цього вiн навчився вiд аккерманських татарiв, i ще малим, водночас неймовiрно пластичним будучи, до такоi досконалостi цей прийом довiв, що зникав, коли хотiв, з очей, чи то за шиею, а чи пiд кiнським животом. Так зник i цього разу, а поки зачудованi рейтари намагалися допетрати, куди той подiвся, знову несподiвано на кульбацi опинився, страшний, як дикий лiсовий кiт, коли в гущу гончакiв iз високих гiлок стрибне.

Тим часом i товаришi йому допомогли, сiючи смерть i панiку. Один iз рейтарiв приклав пановi Заглобi до самих грудей пiстоля, але Рох Ковальський, котрий опинився по лiвий вiд нього бiк, не маючи змоги рубати шаблею, стиснув п’ястук i в голову з розмаху шведовi зацiдив, аж той звалився вмент пiд коня, так, наче у нього блискавка влучила. Пан Заглобa видав радiсний вигук i рубонув у скроню самого Свено, котрий руки опустив i чолом вперся в шию коня. Побачивши це, кинулися навтьоки iншi рейтари. Пан Володийовський, Юзвa Безногий i двiйко Скшетуських кинулися за ними i вирiзали всiх, перш нiж тi проскакати сто крокiв зумiли.

Погоня тривала. Шведським коням усе бiльше дихання в грудях запирало. Із тисячi вишколених рейтарiв, котрi з Канненбергом вийшли, залишилося якихось сто кiлькадесят вершникiв, решта лежали довгою смугою на лiсовiй дорозi. Але i та остання купа меншала щомитi, бо польськi руки не припиняли над нею працювати.

Вороги все ж зумiли вискочити з лiсу. Вежi Ярослава вималювалися виразно у блакитi. Надiя наповнила серця втiкачiв, бо знали вони, що в Ярославi стоiть сам король i його основнi сили, i що будь-якоi митi може прийти iм на допомогу.

Та забули вони про те, що зараз же пiсля iхнього вiдходу прибрали помiст на останньому прогонi моста, щоб посилити його балками для гармат.

А пан Чарнецький чи то знав про це вiд своiх шпигунiв, чи навмисно хотiв себе шведському королевi показати i на його очах дорiзати залишки цих нещасних, тому не лише не припинив погонi, але сам iз хоругвою Шемберка вперед вирвався, особисто рубав, своею власною рукою рiзав, переслiдував супротивникiв так, немовби цим своiм наскоком хотiв на Ярослав ударити.

Тут уже дiсталися на вiдстань стаi до моста. Зойки з поля долетiли до шведського табору. Безлiч жовнiрiв та офiцерiв вибiгли з мiста подивитися, що там вiдбуваеться. Як тiльки поглянули, тут же помiтили й упiзнали рейтарiв, котрi вранцi з табору вийшли.

– Загiн Канненбергa! Загiн Канненбергa! – репетували тисячi горлянок.

– До ноги майже iх вирiзали! Заледве сто людей бiжить! Цiеi митi прибув i сам король, а з ним Вiттемберг, Форгель, Мiллер та iншi генерали. Король зблiд.

– Канненберг! – видихнув вiн.

– Заради Христа та його ран! Мiст розiбраний! – залементував Вiттемберг. – Їх усiх переб’ють!

Король глянув на рiчку, що пiднялася. Весняна вода шумiла жовтою хвилею, про переправу допомоги вплав годi було й думати.

Гонитва наближалася все бiльше. Тут знову закричали:

– Королiвський обоз i гвардiя пiдходить! Загинуть i вони! Якось так сталося, що частина пiдвод i сотня людей i пiшоi гвардii виринули в цей момент iншим шляхом iз прилеглих лiсiв. Помiтивши, що дiеться, люди з ескорту, переконанi, що мiст цiлий, щодуху побiгли до моста.

Але iх помiтили з поля i негайно триста коней погналося за новими втiкачами, а на чолi всiх летiв iз шаблею, пiднятою над головою, i вогнем в очах пан Рендзян. Невелику вiн мав можливiсть досi свою мужнiсть проявити, але вбачивши вози, в яких могла лежати рясна здобич, вiдвага так заповнила його серце, що орендар iз Вонсошi вирвався на кiлькадесят крокiв уперед. Пiхотинцi бiля фiр, збагнувши, що не втечуть, зiмкнулися в каре i сто мушкетiв спрямували в груди пана Рендзянa. Гуркiт струсив повiтрям, хмара диму вкрила стiни каре, а коли розсiялася, пан орендар перед стiною здибив коня так, що переднi копита зависли на якусь мить над головами рейтарiв, i навалився, як грiм, на захисникiв.

Лавина вершникiв хлинула за ним.

Як i тодi, коли вовки валять коня, вiн ще живе i лежачи на хребтi захищаеться вiдчайдушно копитами, а хижаки вкривають його цiлком i обдирають iз нього живi шматки м’яса, так i тi пiдводи та пiхотинцi неслися масою коней i вершникiв, i все заклубочилося. Лише страшнi зойки виривалися з цього виру та долiтали до вух шведiв, котрi стояли на тому березi.

А тим часом ближче берега дорiзали залишки рейтарiв Канненберга. Уся шведська армiя вивалилася натовпом, як одна людина, на високий берег Сяну. Пiхота, кавалерiя, артилерiя перемiшалися мiж собою. І дивилися всi, наче в давньому римському цирку на видовище, лише споглядали, зцiпивши зуби, з розпачем у грудях, нажаханi, побиваючись вiд безпомiчностi. Часом iз грудей цих мимовiльних глядачiв виривався страшний зойк. Часом лунав загальний плач, i знову западала тиша i чути було лише тяжке дихання осатанiлих жовнiрiв. Бо ця тисяча людей, котрих вивiв Канненберг, була окрасою та гордiстю всiеi шведськоi армii. Це були самi ветерани, вкритi славою в бозна-яких землях i в бозна-скiлькох битвах! А тепер вони бiгли, як напуджена отара овець по обширу протилежноi оболонi, гинучи, як барани пiд ножем рiзника. Це вже не була битва, а лише бiйня. Страшнi польськi вершники носилися, як завiрюха, по бойовиську, верещали на рiзнi голоси i переслiдували рейтарiв. Часом за одним мчало кiлька або й кiльканадцятеро, часом один за одним. Інколи наздогнаний швед схилявся в сiдлi, щоб удар вороговi полегшити, iнколи приймав битву, але все одно гинув, бо холодною зброею шведськi жовнiри не могли мiрятися з вишколеною у рiзних битвах польською шляхтою.

Але найбiльше лютував серед полякiв низькорослий лицар, котрий сидiв на своему буланому конi, що кружляв як сокiл. Зауважило його врештi-решт усе вiйсько, бо за ким вiн погнався, кого перестрiв, гинув хтозна-як i хтозна-коли, такими малими, такими незначними рухами меча скидав вiн найкремезнiших рейтарiв на землю. Аж тут спостерiг вiн самого Канненбергa, котрого кiльканадцятеро товаришiв переслiдували. Пан Мiхал гукнув до них, наказом погоню зупинив i сам на полковника вдарив.

Шведи з iншого берега затамували подих у грудях. Сам король, до берега пiдсунувшись, споглядав iз тривогою i надiею в серцi, бо Канненберг як великий воiн i королiвський родич, iз дитинства був тренований до фехтувальних вивертiв iталiйськими майстрами, у володiннi холодною зброею не мав собi рiвних у шведськiй армii. Тому очi тепер на нього всi звернули i ледве смiли дихнути, не те що рота розтулити. Полковник, побачивши, що масова погоня вiдстала, i жадаючи пiсля поразки вiйська хоча б славу свою на очах королiвських врятувати, промовив до своеi понуроi душi: «Горе менi, якщо вiйсько спершу втративши, власною кров’ю тепер ганьби не змию або життя не збережу, якщо цього страшного чоловiка не скину. Інакше, хоч би мене рука Бога на той бiк перенесла, жодному шведовi у вiчi поглянути не посмiю!» Зронивши це, повернув коня й атакував жовтого лицаря.

А що тi вершники, котрi його переслiдували вiд рiки, тепер вiдстали, тому мав Канненберг надiю, що коли здолае суперника, домчить до берега й у воду стрибне, а далi – що буде, те й буде. Якщо не зможе розбурханi хвилi переплисти, то принаймнi течiя його разом iз конем далеко понесе, а там уже якийсь порятунок брати для нього вигадають.

Тому наскочив, як блискавиця, на субтильного лицаря, а той на нього. Хотiв швед на льоту встромити свою рапiру аж по гарду пiд пахву супротивника, але тут же второпав, що сам майстром будучи, на ще бiльшого майстра натрапив, бо шпага лише зiсковзнула уздовж вiстря польськоi шаблi та захиталася якось дивно в його руцi, немовби йому раптом плече стерпло. Заледве спромiгся вiдбити удар, який йому польський лицар завдав. На щастя, цiеi митi рознесли iх конi у два протилежнi боки.

Описавши тодi коло, обидва розвернулися одночасно, але повiльнiше iхали вже один на одного, прагнучи бiльше для сутички мати часу i хоч кiлька разiв крицю схрестити. Канненберг зiбрався тепер iз силами, так що став схожим на птаха, який лише дзьоба виставив мiцного з настовбурченого пiр’я. Знав вiн один безвiдмовний випад, якого його один флорентiець навчив, страшний, бо оманливий, який вiдбити майже неможливо. Вiн полягав у тому, що вiстря було спрямоване наче в груди, минаючи боком корпус, прошивало горло i виходило позаду потилицi. Цей прийом вирiшив полковник використати тепер.

І, впевнений у собi, наближався, пригальмовуючи щораз бiльше коня, а пан Володийовський пiд’iжджав до нього дрiбними стрибками. Цiлу хвилину вiн мiркував, чи аккерманiвським робом не зникнути враз пiд конем, але що з лише одним чоловiком, причому на очах обох вiйськ мав здибатися, то хоч i розумiв, що чекае його якийсь несподiваний удар, сором йому було по-татарськи, а не по-лицарськи захищатися.

«Ти хочеш мене, як чапля сокола, лезом прохромити, – подумав собi пан Мiхал, – але я тебе таким вiтрячком зустрiну, який ще в Лубнах натренував».

Ця думка здалася йому поки що найкращою, тому молодик випростався в сiдлi, пiдняв шаблю i став нею махати, подiбно до руху по колу вiтряка, але так швидко, що повiтря засвистiло вражаюче.

А що призахiдне сонце вигравало на його шаблi, то оточив себе, наче променистим щитом мерехтливим. Тодi вдарив острогами бахмата i кинувся на Канненбергa.

Той згрупувався ще бiльше i майже притиснувся до коня, в одну мить схрестив рапiру з шаблею, раптово висунув голову, як вуж, i завдав свого жахливого удару.

Але в цю мить зашумiв жахливий млинок, рапiра затряслася шведовi в руцi, вiстря поцiлило в порожнечу, натомiсть вигнутий кiнець шаблi малого лицаря з блискавичною швидкiстю встромився в обличчя Канненбергa, розтяв йому частину носа, рот, пiдборiддя, досягнув ключицi, розтрощив ii i зупинився лише на перев’язi, що висiла через плече.

Рапiра випала з рук нещасного i нiч заполонила його голову, але перш нiж той упав iз коня, пан Володийовський вiдпустив шаблю на ремiнь i вхопив опонента за плечi.

Заверещали в унiсон з того берега шведи, а пан Заглобa пiдскакав до невисокого лицаря i зрадiв:

– Пане Мiхале, я знав, що так буде, але був готовий за вас помститися!

– Це був майстер, – вiдповiв пан Володийовський. – Берiть коня за вуздечку, бо вiн хороший!

– Га! Якби не рiка, можна було б i тих полоскотати! Я б першим…

Подальшi його слова зупинив свист куль, тому, не закiнчивши думку, пан Заглоба вигукнув:

– Утiкаймо, пане Мiхале, бо цi зрадники пiдстрелити нас готовi!

– Не мають цi кулi достатньоi стрiмкостi, – зауважив пан Володийовський, – бо вони задалеко.

Тим часом оточили iх iншi польськi вершники, вiтаючи пана Мiхала i дивлячись на нього iз захопленням, а той тiльки вусами раз по раз ворушив, бо також був задоволений собою.

А на iншому березi, мiж шведами, кипiло, як у вулику. Артилеристи викочували зi зусиллям гармати, тому у ближнiх польських лавах озвалися сурми до вiдступу. На iхнiй вiдголос кожен подався до своеi хоругви, i вмить усi вишикувалися справно. Вiдступили пiд лiс i зупинилися, немовби мiсце вороговi залишаючи та запрошуючи його за рiчку. Тут до лави людей i коней пiд’iхав на тарантовому скакунi чоловiк, одягнений у бурку i шапку з чаплиним пером, iз позолоченим буздиганом у руцi.

Видно його було чудово, бо спадали на нього червонi променi сонця, що заходило, i вершник iхав перед полками, немов на парадi. Впiзнали його вiдразу ж усi шведи i стали кричати:

– Чарнецький! Чарнецький!

А той балакав щось iз полковниками. Бачили, як на довше зупинився бiля лицаря, котрий Канненбергa здолав, i руку поклав на його плече, пiсля чого пiдняв буздиган i хоругви взялися повiльно, одна за одною, завертати до борiв.

А тут i сонце зайшло. В Ярославi дзвони oзвaлися по костелах, то й усi полки, вiд’iжджаючи, заспiвали одним голосом «Янгол Господнiй благовiстив Пречистiй Дiвi Марii». І з цiею молитвою зникли шведам з очей.




Роздiл V


Того дня полягали шведи спати, й рiски в ротi не маючи i без надii, що завтра буде чим поживитися. Тому в голодних муках спати не могли. Ще до того, як другi пiвнi проспiвали, потомленi солдати взялися вислизати з табору поодинцi та зграями на розбiй у прилеглi до Ярослава села. Йшли вони, на нiчних грабiжникiв схожi, в Радимно, Каньчугу, Тичин – куди могли i де сподiвалися знайти хоча б щось iстiвне. Смiливостi додавало iм те, що пан Чарнецький був на тому боцi рiчки, а хоч би вiн навiть переправитися встиг, волiли смерть, нiж голод. Либонь, великий уже запанував розлад у таборi, бо по околицях розповзлися десь iз пiвтори тисячi люду, всупереч найсуворiшим королiвським наказам.

Почали вони нишпорити по закутках, палити, грабувати, рiзати, але майже нiкому з них уже не судилося повернутися до табору. Пан Чарнецький був, щоправда, по той бiк Сяну, але й по цей нишпорили рiзнi шляхетськi та селянськi загони. Найпотужнiший, пана Стшалковського, складався з хоробрих шляхетських горян i тоi ночi втрапив, як на нещастя, у Прухнiк. Побачивши заграву й учувши пострiли, пiшов пан Стшалковський, наче хто серпом кинув, прямо на гомiн i напав на грабiжникiв. Тi захищалися запекло за тинами, але пан Стшалковський iх звiдти повитягав, порубав, нiкого в живих не залишив. По iнших селах iншi партii робили те саме, пiсля чого в гонитвi за втiкачами пiдсунулися аж пiд сам шведський табiр, навiюючи тривогу та метушню, лементуючи по-татарськи, по-волоськи, по-угорськи та по-польськи, так що шведи вирiшили, що якiсь потужнi допомiжнi вiйська на них наступають, може, навiть i хан iз цiлою ордою.

Розпочався безлад i – небувала рiч досi – панiка, яку з надзвичайними зусиллями вдалося офiцерам загасити. Але король, котрий до ранку просидiв на конi, бачив, що дiеться, второпав, що з цього може виникнути, i зараз же вранцi скликав вiйськову раду.

Понура ця нарада недовго тривала, бо не було двох шляхiв на вибiр. Дух вiйська впав, солдат не мав що iсти, а ворог тiльки мiцнiв.

Шведський Александр, котрий обiцяв по всьому свiту гнатися, хоч би й до татарських степiв, за польським Дарiем, не про подальшу гонитву, а вже про власний порятунок був змушений тепер думати.

– Сяном можна повернутися до Сандомирa, звiдтiля Вiслою до Варшави та до Пруссii, – радив Вiттемберг. – Таким чином знищення уникнемо.

Дуглас аж за голову схопився:

– Стiльки перемог, стiльки зусиль, така велетенська пiдкорена краiна, i повертатися з порожнiми руками нам доводиться!

Вiттемберг на це зауважив:

– Мае ваша гiднiсть якусь пораду?

– Не маю! – розвiв руками Дуглас.

Король, котрий до того часу мовчав, пiдвiвся, даючи зрозумiти, що засiдання закiнчилося, i промовив:

– Наказую вiдступати!

Бiльше того дня вiд нього не почули жодного слова.

Барабани загуркотiли i сурми заграли у шведському таборi. Звiстка, що наказано вiдступати, поширилася в одну мить iз кiнця в кiнець. Сприйняли ii вигуками радощiв. Адже замки та фортецi ще були в руках шведiв, у них чекали на воiнiв вiдпочинок, iжа та безпека.

Генерали та жовнiри взялися настiльки ретельно готувати вiдступ, що така стараннiсть, як зауважив Дуглас, iз ганьбою межувала.

Самого Дугласa послав король в авангардi, щоб важкi переправи лагодив та лiси прорiджував. Незабаром за ним рушило й усе вiйсько, вишикуване, як до бою. Фронт гармати заслоняли, всерединi пiдводи обозу, по флангах iшла пiхота. Вiйськова амунiцiя та намети пливли рiкою на човнах.

Усi цi заходи не були зайвими, бо як тiльки табiр вирушив, в ар’ергардi побачили, що переслiдують iх польськi вершники i з того часу майже нiколи не втрачали iх iз своiх очей. Пан Чарнецький постягав усi хоругви, всi навколишнi партii, попросив пiдмогу в короля i йшов назирцi. Перший нiчлiг у Пшеворську був водночас i першою тривогою. Польськi загони пiдiйшли настiльки близько, що кiлька тисяч пiхоти разом iз гарматами були змушенi проти них повернути. Спочатку король навiть подумав, що пан Чарнецький справдi наступае, але той, за своiм звичаем, посилав лише загони за загонами. Тi ж нападали, вчиняли рейвах i негайно вiдступали. Аж до ранку вiдбувалися такi вибрики, галас збурював нiч, для шведiв безсонну.

І весь похiд, усi наступнi ночi та днi були на неi схожi.

Тим часом пану Чарнецькому прислав король двi кавалерiйськi хоругви, повнiстю спорядженi, i водночас листа, що незабаром гетьмани з основним вiйськом прибудуть, а вiн сам iз рештою пiхоти й ордою швидко за ними поквапиться. Бо затримали його лише перемови з ханом, Ракочi й iмператором. Пан Чарнецький втiшився незмiрно цiею звiсткою, i коли вранцi наступного дня шведи вирушили далi, в клин мiж Вiслою та Сяном, промовив пан каштелян до полковника Поляновськогo:

– Розставленi сiтi, риба в матню йде.

– А ми вчинимо, як той рибалка, – запропонував пан Заглобa, – котрий iм на сопiлцi грав, аби танцювали, якщо не хочуть працювати, i витягнув вершу на берег. Тi лише скакали, а вiн узявся iх кием перiщити i примовляти: «Ось так, донечки! Треба було танцювати, поки я просив».

На це пан Чарнецький зауважив:

– Будуть вони танцювати, хай лише пан маршалок Любомирський пiдiйде зi своiм вiйськом, яке п’ять тисяч налiчуе.

– Та щось його не видно, – зронив пан Володийовський.

– Приiхало сьогоднi трохи пiдгiрськоi шляхти, – озвався пан Заглобa. – Вони запевняють, що великими та швидкими дорогами вiн iде, але чи захоче з нами з’еднатися, чи на свою руку воювати, то вже iнша рiч!

– А це чому ж? – поцiкавився пан Чарнецький, кидаючи на пана Заглобу швидкий погляд.

– Бо це чоловiк надзвичайно амбiцiйний i слави спраглий. Я знаю його багато рокiв i був його довiреною особою. Познайомився з ним, коли ще був молодим паничем, при дворi кракiвського каштеляна Станiслава. Фехтування у французiв та iталiйцiв навчався i дуже вже на мене розсердився, коли я йому сказав, що це телепнi i жоден iз них менi не рiвня. Ми заклались, i я iх сiмох одного за одним розбив. Надалi вiн у мене вчився не лише фехтування, а й военного мистецтва. Почуття гумору йому вiд природи бракуе, вiн тупуватий трохи, але все, що вмiе, то це вiд мене.

– То ви такий майстер? – не повiрив пан Поляновський.

– Exemplum: пан Володийовський, другий мiй учень. З цього я маю справжню втiху.

– А це правда, що ви Свено зарубали?

– Свено? Отакоi. Якби таке комусь iз вас трапилося, то мав би все життя, що патякати, ще б сусiдiв запрошував, щоб iм за нагоди все розповiсти, але менi про таке байдуже, бо якби я хотiв прославитися, то мiг би такими свенaми дорогу до самого Сандомирa вимостити. Гадаете, не змiг би? Хай скажуть тi, хто мене знае.

– Дядько змiг би! – пiдтвердив Рох Ковальський.

Пан Чарнецький не чув закiнчення цiеi балачки, бо дуже над словами пана Заглоби замислився. Знав i вiн про амбiцii пана Любомирського, тому не сумнiвався, що той або захоче йому свою волю накинути, або самостiйно дiятиме, хоч би це навiть шкоду Речi Посполитiй завдало б.

Тому суворе його обличчя спохмурнiло, i став военачальник бороду свою скубати.

– Ого! – шепнув Яновi Скшетуському пан Заглобa. – Щось там пан Чарнецький гiрке гризе, бо його обличчя схожим на орлине зробилося, зараз так когось i клюне.

Утiм пан Чарнецький озвався:

– Треба, щоб хтось iз вас iз листом вiд мене до пана Любомирського поiхав.

– Я його знайомий, тому викликаюся, – запропонував Ян Скшетуський.

– Гаразд, – погодився вождь, – чим знаменитiший, тим краще.

Пан Заглобa звернувся до пана Володийовськогo i знову прошепотiв:

– Вже i крiзь нiс промовляе, це ознака великого збудження. Пан Чарнецький насправдi мав срiбне пiднебiння, бо його власне куля багато рокiв тому пiд Бушею вибила. Тому коли вiн був зворушений, розгнiваний i неспокiйний, то завжди промовляв рiзким i деренчливим голосом.

Тепер вiн звернувся до пана Заглоби:

– А може, й ви з паном Скшетуським поiхали б?

– Охоче, – погодився пан Заглобa. – Якщо я чогось не доб’юся, то нiхто не доб’еться. Врештi до такого великородного шляхтича вдвох буде солiднiше.

Пан Чарнецький стулив губи, скубонув бороду i промовив немовби сам до себе:

– Великородний! Великородний!

– Цього нiхто пановi Любомирському не забере, – зауважив пан Заглобa.

А пан Чарнецький брови насупив:

– Рiч Посполита й сама велика, а родiв вiдповiдно до неi немае великих, малi лише, i бодай би земля поглинула тих, хто про це забувае!

Замовкли всi на таку сильну промову, пiсля якоi пан Заглобa помовчав i сказав:

– Вiдповiдно до всiеi Речi Посполитоi, звiсно!

– Я також не iз солi вирiс, i не з рiллi, лише з того, що менi болить, – oзвaвся пан Чарнецький. – А бiль цей залишили менi козаки, котрi ось рота прострелили. А тепер болить менi швед, i тепер або я цю болячку здолаю, або вона мене, в чому допоможи менi, Боже!

– І ми допоможемо кров’ю нашою! – пiдтримав пан Поляновський.

Пан Чарнецький ще пережовував якийсь час гiркоту, яка пiднялася йому в серцi вiд думки, що амбiцii пана маршалка можуть йому в порятунку вiтчизни нашкодити, врештi-решт заспокоiвся i промовив:

– Треба листа писати. Прошу, панове, за мною.

Ян Скшетуський i пан Заглобa пiшли за ним, а через пiвгодини сiли на коней i поiхали зворотною дорогою до Радимна, бо були звiстки, що саме там зупинився пан маршалок iз вiйськом.

– Янe, – озвався пан Заглобa, мацаючи калитку, в якiй вiз лист пана Чарнецькогo, – зроби менi милiсть i дозволь менi самому балакати з маршалком.

– А батько справдi його знав i фехтування навчав?

– Та… так лише говорилося, щоб пара в ротi зiгрiлася i щоб язик не розм’як, що вiд тривалого мовчання статися може. Нi я його не знав, нi фехтування не навчав. Бо я що – не мав нiчого кращого до роботи, нiж бути iнструктором i навчати пана маршалка, як на заднiх лапках ходити? Але це байдуже. Я й так знаю те, що люди про нього балакають, i вмiю його замiсити, як куховарка галушки. Лише про одне тебе ще прошу: не кажи, що я маю листа вiд пана Чарнецькогo, i не згадуй навiть про нього, поки я сам його не вiддам.

– Як же так? Я маю завдання, з яким мене послали, не виконати?! У життi менi такого не сталося i не станеться. Так бути не може! Хоч би пан Чарнецький i пробачив, я не зроблю такого за жоднi скарби!

– То я витягну шаблю й путову кiстку твоему коневi пiдрiжу, щоб за мною не встиг. Ти бачив колись, аби я схибив у тому, що власною довбешкою замислив? Кажи! Чи хоча б раз щось погане вийшло вiд фортелiв Заглоби? Погано вийшло пановi Мiхалу? А твоiй Гальшцi? І згадай, як я вас iз рук Радзивiллa вирвав? Кажу ж тобi, що вiд цього листа може бути бiльше лиха, нiж добра, бо пан каштелян писав його такий збуджений, що три пера зламав. Врештi, сам iз ним побалакаеш, якщо моi задумки не спрацюють. Слово даю, що сам тодi його вiддам, але не ранiше.

– Тiльки б я мiг його вiддати, байдуже коли.

– Про бiльше й не прошу! Гайда тепер, бо дорога перед нами не близька!

Помчали конi i пустилися вчвал. Але не мали потреби iхати довго, бо переднi маршальськi чати минули вже не лише Радимно, а й Ярослав, i вiн сам уже перебував у Ярославi та стояв на давнiй квартирi шведського короля.

Знайшли магната за oбiдом iз найвищими офiцерами. Але коли доповiли, то пан Любомирський наказав прийняти iх негайно, бо iхнi прiзвища знав, адже свого часу наробили чимало галасу в усiй Речi Посполитiй.

Погляди всiх присутнiх звернулися на прибульцiв, коли тi увiйшли. Споглядали з неабияким подивом i цiкавiстю на пана Скшетуськогo, маршалок же, привiтавши iх вдячно, зараз же спитав:

– Чи це того славного лицаря я маю перед собою, котрий листи з осадженого Збаража королевi привiз?

– Це я прокрався, – пiдтвердив пан Ян.

– Дай же менi, Господи, таких офiцерiв якнайбiльше! Нi в чому iншому так пановi Чарнецькому не заздрю, бо зрештою знаю, що i моi малi заслуги в людськiй пам’ятi не згинуть.

– А я Заглобa! – назвався лiтнiй лицар, випинаючи груди.

Тут вiн повiв оком по зiбранню. Але маршалок, котрий кожного хотiв собi узяти, зараз же вигукнув:

– Хто ж не знае про чоловiка, котрий Бурлая, ватажка варварiв, зарубав, i котрий вiйсько Радзивiлла збунтував.

– І пановi Сапезi вiйсько привiв, яке, правду кажучи, мене, а не його, вождем собi обрало, – доповнив пан Заглобa.

– І як же ваша милiсть захотiла, маючи таку посаду, зректися ii i в пана Чарнецькогo службу прийняти?

На це пан Заглобa скосив око на пана Скшетуського i вiдповiв:

– Ясновельможний пане маршалку, з вашоi гiдностi як я, так i вся краiна приклад бере, як для загального добра зрiкатися амбiцiй та особистого.

Пан Любомирський зашарiвся вiд задоволення, а пан Заглобa взявся в боки i вiв далi:

– Пан Чарнецький навмисно нас прислав, щоб ми вашiй гiдностi вiд його iменi й усього вiйська вклонилися, й одночасно донесли про визначну вiкторiю, яку нам Господь Бог над Канненбергом отримати дозволив.

– Ми чули вже тут про це, – зронив доволi сухо маршалок, в якому вже прокинулася заздрiсть, – але охоче з вуст реального свiдка ще раз послухаемо.

Почувши це, пан Заглобa зараз же взявся розповiдати, лише з певними змiнами, бо сили Канненбергa зросли в його устах до двох тисяч людей. Не забув лiтнiй шляхтич згадати i про Свено, про себе, i про те, як на королiвських очах решту рейтарiв зараз же бiля рiчки вирiзали, як обоз i триста гвардiйцiв втрапили до рук щасливих переможцiв, словом, вiкторiя виросла в цiй оповiдцi до неймовiрних розмiрiв поразки шведiв.

Слухали всi пильно, слухав i пан маршалок, але зiтхав щораз частiше й обличчя його наче заледенiло, нарештi вiн сказав:

– Не заперечую, що пан Чарнецький знаменитий воiн, але ж вiн сам усiх шведiв не з’iсть i для iнших хоча б на ковток залишиться.

Пан Заглобa по слово далеко не пiшов:

– Ясновельможний пане, це не пан Чарнецький цю вiкторiю здобув.

– А хто ж тодi?

– Пан Любомирський!

Настала хвилина загального здивування. Пан маршалок рота вiдкрив, повiками заклiпав i дивився на пана Заглобу таким спантеличеним поглядом, немовби хотiв його спитати: «Якоi саме вам клепки бракуе?»

Але пан Заглобa не дав збити себе з пантелику, а лише губу закопилив (цей жест вiн перейняв вiд пана Замойськогo) i промовив:

– Я чув, як пан Чарнецький особисто перед усiм вiйськом оголосив: «Не нашi то шаблi б’ють, але, каже вiн, iм’я пана Любомирського б’е, бо, каже вiн, шведи як дiзналися, що вiн наближаеться, то духом так занепали, що в кожному жовнiровi маршалка бачать i, як барани, пiд нiж голови вiддають».

Якби всi сонячнi променi впали вiдразу на обличчя пана маршалка, то й тодi обличчя не посвiтлiло б бiльше.

– Тобто? – вигукнув вiн. – Сам пан Чарнецький таке сказав?

– Так i е, i багато iнших речей, але не знаю, чи менi годиться повторювати, бо вiн це конфiденцiйно казав.

– Можете сказати! Кожне слово пана Чарнецькогo варте того, щоб його сто разiв повторити. Непересiчна це людина, я здавна це казав!

Пан Заглобa глипнув на маршалка, примружив одне око i пробурчав собi у вуса:

– Проковтнув гачок, зараз я тебе витягну.

– Що ви там бурмочете? – спитав маршалок.

– Я кажу, що вiйсько так на честь вашоi гiдностi салютувало, що й самого короля краще не вiтало б, а в Пшеворську, коли ми всю нiч шарпали шведа, яка хоругва не наступала, то кричали: «Любомирський! Любомирський!» І кращий це мало вплив, нiж усi «алла» i «бий, убий». Є тут i свiдок, пан Скшетуський, жовнiр також неабиякий, котрий жодного разу в життi не збрехав.

Маршалок мимоволi зиркнув на пана Скшетуськогo, а той розчервонiвся, як буряк, i щось собi бурмотiв пiд носом.

Тим часом офiцери маршалка стали вихваляти вголос делегатiв.

– Ось як дипломатично вчинив пан Чарнецький, таких ввiчливих кавалерiв посилаючи! Обое славетнi лицарi, а одному мед просто з рота тече!

– Завжди я мiг порозумiтися з паном Чарнецьким, котрий до мене такий доброзичливий, але тепер немае такоi речi, якоi я для нього не зробив би! – вигукнув маршалок, очi котрого аж затуманились вiд насолоди.

Пана Заглобу вже було не спинити:

– Ясновельможний пане! Хто б вас не обожнював, хто б вас не шанував, взiрця всiх громадянських чеснот, котрий Аристидa справедливiстю, а Сципiона мужнiстю нагадуе! Купу книжок я в життi прочитав, багато що бачив, чимало зважував, i роздиралася менi душа вiд болю, вiд того, що я в нашiй Речi Посполитiй побачив! Ось пани Опалинський, Радзейовський, Радзивiлл, котрi власну пиху, власнi амбiцii понад усе цiнують, вiтчизну були готовi задля особистоi користi продати. То я собi подумав: загинула наша Рiч Посполита через негiдникiв власних синiв! І хто ж мене втiшив, хто мене в смутку пiдбадьорив? Пан Чарнецький! «Та нi, – заспокоював вiн, – не загинула, адже в неi ще е пан Любомирський. Тi лише про себе, каже, думають, а цей тiльки й дивиться, тiльки й шукае, де б пожертву з особистого на загальному вiвтарi мiг би скласти. Тi висовуються, а цей усуваеться, бо прикладом хоче надихнути. Ось i зараз, каже, пiдходить iз потужним i переможним вiйськом, а вже, каже, я чую, що хоче й менi команду над ним здавати, щоб навчити iнших, як амбiцii, хоч i справедливi, необхiдно вiтчизнi жертвувати. Їдьте, отже, каже, до нього, сповiстiть йому, що я такоi жертви не хочу, ii не прийму, бо вiн завжди кращим за мене був вождем, тому, врештi, його не лише вождем, а, дай, Боже, нашому Казимирoвi довге життя, i королем готовi обрати!.. І ми оберемо!»

Тут пан Заглобa сам трохи налякався, що, можливо, мiру перебрав, i не дарма, бо пiсля вигуку «оберемо» настала тиша. Але перед магнатом наче небо розступилося. Правда, вiн зблiд трохи, потiм став пекти ракiв, потiм знову зблiд i часто дихаючи грудьми, зронив пiсля хвилини мовчання:

– Рiч Посполита е i завжди буде в своiй волi, бо на цьому стародавнiй фундамент наших свобод спочивае. Але я лише слуга ii, слуга, i Бог свiдок, що не пiдiймаю очей на висоти, на якi громадянин дивитися не повинен. Щодо командування вiйськом, то пан Чарнецький прийняти його мусить. Бо я саме прагну дати приклад тим, кому старовиннiсть роду пiдказуе не визнавати жодноi зверхностi й як рrо publico bono потрiбно про старовиннiсть свого роду забути. Отже, хоч i так непоганим вождем мене не вважають, однак я, Любомирський, добровiльно вiддаюся пiд командування пана Чарнецькогo, лише Всевишнього просячи, щоб нам вiкторiю над ворогом отримати допомiг!

– Римлянин! Батько вiтчизни! – закричав пан Заглобa, хапаючи за руку маршалка та притискаючи до неi губи.

Але тут одночасно стрiляний горобець глянув на пана Скшетуськогo i пiдморгнув йому раз, i ще раз.

Пролунали гучнi вигуки офiцерiв i товариства. Гамiр у примiщеннi наростав iз кожною хвилиною.

– Вина! – зарепетував пан маршалок.

А коли принесли келихи, зараз же пiдняв тост за здоров’я короля, потiм за пана Чарнецькогo, котрого «нашим вождем» назвав, i нарештi делегатiв. Пан Заглобa не вiдставав iз тостами i так усiх за серця вхопив, що сам маршалок за порiг iх провiв, а лицарство – аж до мiських застав Ярослава.

Нарештi посланцi залишилися самi. Тодi пан Заглобa загородив дорогу пановi Скшетуському, зупинив коня i, узявшись у боки, спитав:

– І що, Янe?

– Далебi! – вiдповiв пан Скшетуський. – Якби на власнi очi не бачив i на власнi вуха не чув, повiрити не змiг би, хоч би менi про це сам янгол розповiв.

А пан Заглобa не вгавав:

– А що? Можу присягнутися, що сам пан Чарнецький такого б не добився, бо просив пана Любомирського, щоб той iшов iз ним у парi. І знаете, чого б добився? Що пан Любомирський пiшов би окремо, бо якщо в листi був заклик його до любовi до батькiвщини та про особисте згадки (а я впевнений, що були), то зараз же пан маршалок набундючився б i промовив: «То вiн хоче мною командувати i навчати, як вiтчизнi служити?» Знаю я iх!.. На щастя, старий Заглобa взяв справу в своi руки, поiхав i заледве рота вiдкрив, як уже Любомирський не лише хоче йти разом, але навiть коритися погодився. Нудиться там тривогою пан Чарнецький, але я його втiшу. А що, Янe, вмiе собi Заглобa з магнатами раду давати?

– Можу лише сказати, що вiд подиву навiть слова промовити не можу.

– Знаю я iх! Покажи йому корону i рiг горностаевого плаща, то можеш його по шерстi гладити, як щеня хорта, ще й тобi вклониться i сам спину пiдставить. Жоден кiт так не облизуватиметься, навiть якщо йому самi шкварки покажеш. Навiть найпоряднiшому очi вiд жадiбностi на лоба полiзуть, а попадеться шельма, як князь вiленський воевода, то й вiтчизну зрадити готовий. Що за людське марнославство! Ісусе Христе! Якби ти дав менi стiльки тисяч, скiльки кандидатiв на цю корону створив, то i я сам би балотувався. Бо якщо хтось iз них думае, що я гiрший за нього, то нехай вiд власноi пихи лусне. Такий же добрий Заглобa, як i Любомирський, тiльки у маетках рiзниця. Так, так, Янe. Чи ви думаете, що я його справдi в руку поцiлував? Та я свiй великий палець поцiлував, а його лише носом торкнувся. Мабуть, його, вiдколи живе, нiхто так у поле не виводив. Я розмазав його, як масло на грiнцi для пана Чарнецькогo. Дай Боже нашому королевi довгi роки життя, але на випадок обрання я собi бажав би вiддати риску, нiж йому. Рох Ковальський дав би менi другу, а пан Мiхал усiх iнших претендентiв порубав би. Тодi б я тебе великим гетьманом коронним зробив, пана Мiхалa – литовським гетьманом замiсть Сапеги, а пана Рендзянa – пiдскарбiем. Той би лише евреiв податками душив!.. Менше врештi з цим. Головне, що пана Любомирського на гачок упiймав, а вудку засуну пановi Чарнецькому в руки. На кому збереться, на шведах змелеться, а заслуга чия? Що? Про когось iншого хронiки б писали, але я не маю щастя. Добре ще, якщо пан Чарнецький на старого не загнiваеться, що листа не вiддав. Така це вже людська вдячнiсть. Га! Не вперше менi це, ой не вперше. Іншi на староствах сидять i салом, як кнури, обросли, а ти, старий, по-давньому тряси черевом на шкапi.

Тут махнув рукою пан Заглобa.

– Їхав людську вдячнiсть шукати! І так, i так треба вмирати, але ще треба вiтчизнi любо послужити. Найкраща нагорода – добра компанiя. Як людина раз на коня сяде, то з такими компанiйцями, як ти i пан Мiхал, на край свiту iхати готовий. Така вже наша польська натура. Тiльки б раз на коня сiсти. Нiмець, француз, англiець або смаглявий iспанець вiдразу до очей скочить, а поляк вроджене терпiння маючи, багато стерпить, довго навiть такому шведовi себе утискати дозволить, але коли кутi меду переберуть, як лясне в писок, то такий шведик тричi ногами накриеться. Бо завзяття ще е, а поки воно не загине, доти i Рiч Посполита жити буде. Запам’ятай це собi, Янe.

І так довго ще просторiкував пан Заглобa, бо дуже був собою задоволений, а коли таке траплялося, то бував дiдуган велемовний над звичайну мiру i мудрими сентенцiями переповнений.




Роздiл VI


Пан Чарнецький i справдi навiть думати не мрiяв про те, щоб пан коронний маршалок пiшов пiд його командування. Хотiв лише, щоб дiяли разом, i побоювався, щоб через надмiрнi амбiцii маршалка це не призвело до лихих наслiдкiв, бо гордий магнат неодноразово хизувався перед своiми офiцерами, що мае намiр самостiйно шведiв бити й сам упораеться. А якщо разом iз паном Чарнецьким доб’ються перемоги, тодi всю славу припишуть останньому.

Мабуть, так i було б. Пан Чарнецький розумiв поведiнку маршалка i журився цим. Пославши в Пшеворськ листа, перечитував тепер удесяте його копiю, бажаючи впевнитись, чи не написав чогось, що б такого дратiвливого чоловiка образити могло.

Шкодував за деякi фрази, врештi-решт узагалi став картати себе, що цього листа написав. Тому сидiв понурий у своiй штаб-квартирi, раз по раз до вiкна пiдходив i споглядав на дорогу, чи часом його посланцi не повертаються. Бачили його через вiкно офiцери i губилися в здогадах, що з ним вiдбуваеться, бо глибоку зажуру бачили на чолi свого командувача.

– Погляньте, – звернувся пан Поляновський до пана Володийовськогo. – Нiчого путнього не буде, бо в каштеляна обличчя плямами пiшло, а це недобрий знак.

На обличчi пана Чарнецькогo залишилися численнi слiди вiд вiспи i в митi великого зворушення або неспокою воно вкривалося бiлими та темними цятками. Риси обличчя полководця i так були гострi, мав дуже високе чоло, на ньому похмурi брови Юпiтера, орлиний нiс i погляд, який пронизував наскрiзь. А коли до цього додавалися ще й цi вiдмiтини, то ставав узагалi страшним. Козаки прозвали його свого часу рябим собакою, але заради справедливостi варто зауважити, що бiльше був чоловiк на рябого шулiку схожий, а коли, бувало, вiв вiйсько в атаку, а в нього за плечима розвiвалася бурка, що нагадувала велетенськi крила, то така схожiсть вражала i своiх, i ворогiв.

Вiн викликав страх i в одних, i в других. У часи козацьких воен навiть ватажки великих загонiв втрачали голови, коли доводилося iм пановi Чарнецькому протистояти. Сам Хмельницький його боявся, а особливо порад полководця королевi. Це вони спричинилися до жахливоi поразки козакiв пiд Берестечком. А слава його виросла головним чином пiсля тiеi битви, коли спiльно з татарами пан Чарнецький промчав, як полум’я, степом, вщент винищував бунтiвнi ватаги, брав приступом мiста, шанцi, налiтаючи зi швидкiстю вихору з одного кiнця Украiни в iнший.

З такою ж запеклою впертiстю винищував вiн тепер шведiв. «Чарнецький не розiб’е, а вкраде менi вiйсько», – бiдкався Карл-Густав. Однак самому пановi Чарнецькому вже було нецiкаво викрадати. Вiн вважав, що прийшов час для битви, але ще бракувало йому гармат i пiхоти, без чого неможливо було чогось вагомiшого домогтися. Тому военачальник i прагнув об’еднатися з паном Любомирським, котрий, щоправда, також гармат малу кiлькiсть мав, зате вiв iз собою пiхоту, що складалася з горян. Вони хоча й не достатньо навченi, проте не раз уже побували у борнi й вiд бiди iх можна було використати проти незрiвнянних пiхотних полкiв Карлa-Густавa.

Тепер пан Чарнецький почувався, як у лихоманцi. Не змiг врештi-решт витримати в примiщеннi, вийшов у сiни i помiтивши панiв Володийовськогo з Поляновським, спитав:

– Ще не видно делегатiв?

– Мабуть, iм там рaдi, – припустив пан Мiхал.

– Їм рaдi, але менi не радi, бо iнакше пан маршалок своiх би з вiдповiддю прислав.

– Пане каштеляне, – зауважив пан Поляновський, котрий мав велику довiру у вождя, – немае чим журитися. Прийде пан маршалок – добре! Нi, то будемо по-старому чинити. Все одно тече кров iз шведського горщика, а вiдомо, що коли горщик почне протiкати, то все з нього витече.

Пан Чарнецький скривився:

– І з Речi Посполитоi тече. Якщо тепер утечуть, то змiцнiють, прийде iм пiдмога з Пруссii, i нагода буде втрачена!

Сказавши це, ударив рукою об полу вiд нетерплячки, аж тут почувся стукiт копит i басовитий спiв пана Заглоби:

		Пiшла Каська до пекарнi,
		А Стах iй: «Пусти, прегарна,
		Кохана!

		Бо снiг паде, вiтер вiе,
		Куди ж бiдний я подiюсь
		До рана?»

– Хороший знак! Веселими повертаються! – озвався пан Поляновський.

Тим часом прибульцi, побачивши каштеляна, позiстрибували з кульбак, доручили коней пахолкoвi i жваво подалися на ганок. Раптом пан Заглобa пiдкинув шапку вгору i, наслiдуючи голос маршалка так влучно, що хто б його не бачив, мiг би й помилитися, загукав:

– Хай живе пан Чарнецький, наш вождь! Каштелян спохмурнiв i похапцем спитав:

– Є лист для мене?

– Немае, – вiдповiв пан Заглобa, – але е щось краще. Маршалок iз усiм вiйськом добровiльно переходить пiд команду вашоi гiдностi!

Пан Чарнецький пронизав його поглядом, вiдтак звернувся до пана Скшетуськогo, немовби хотiв йому сказати: «Кажiть ви, бо той п’яний, як чiп!» Пан Заглобa справдi був трохи напiдпитку, але пан Скшетуський пiдтвердив його слова, тож здивування вiдбилося на обличчi каштеляна.

– Ходiмо зi мною! – звелiв вiн прибульцям. – Пане Поляновський, пане Володийовський, вас прошу також!

І всi зайшли до свiтлицi. Не встигли вони присiсти, як пан Чарнецький поцiкавився:

– Як вiн вiдреагував на мiй лист?

– Нiяк, – вiдповiв Заглобa. – А чому, це наприкiнцi моеi оповiдi з’ясуеться, а тепер я incipiam[8 - Incipiam (лат.) – почну.].

Тут вiн узявся розповiдати, як усе вiдбулося, як маршалка до рiшення, такого сприятливого, схилив. Пан Чарнецький глипав на нього здивовано щораз бiльше, пан Поляновський за голову хапався, а пан Мiхал вусами ворушив.

– І чому я вас не знав ранiше, як менi Бог милий? – не втримався каштелян. – Я власним вухам не вiрю!

– Мене здавна Улiссом називають! – скромно зронив пан Заглобa.

– А де мiй лист?

– Ось вiн!

– Вже вам мушу подарувати, що його не вiддали. Бо це пройдисвiт, пiдкований на чотири ноги! Пiдканцлеровi у вас навчитися б, як перемови провадити! Господи, та якби я був королем, то до Царгорода вас би послав.

– Тодi б тут сто тисяч туркiв стояло! – пiдтримав пан Мiхал.

А пан Заглобa всмiхнувся:

– Двiстi, а не сто, щоб я так здоровий був!

– І нiчого пан маршалок не помiтив? – спитав знову Чарнецький.

– Вiн? Ковтав усе, що я йому до рота вкладав, як годований гусак галушки, лише йому слина текла й очi пеленою затягнуло. Я думав, що вибухне на радощах, як шведська граната. Цього чоловiка навiть до пекла лестощами можна завести.

– Тiльки б це на шведах вiдбилося, тiльки б вiдбилося, а маю надiю, що так i буде! – зрадiв пан Чарнецький. – А ви вмiете викручуватися, як лисиця, але вже з пана маршалка так не насмiхайтеся, бо iнший i цього не зробив би. Багато вiд нього залежить. Адже аж до самого Сандомирa ми пiдемо маетками Любомирських i маршалок одним словом може всю околицю пiдняти, селянству наказати переправи руйнувати, мости палити, а харчi по лiсах ховати. Будете мати заслугу, яку я до смертi вам не забуду, але i пановi маршалковi мушу дякувати, бо вважаю, що не з одного марнославства так вчинив.

Тут вiн у долонi ляснув i гукнув пахолковi:

– Коня менi негайно!.. Куймо залiзо, поки гаряче.

Пiсля чого звернувся до полковникiв:

– Панове, всi зi мною, щоб супровiд був представницький.

– Я також маю iхати? – перепитав пан Заглобa.

– Це ви збудували мiст мiж мною i паном маршалком, тому правильно буде, щоб ви першим по ньому проiхали. Зрештою гадаю, що вас там гарно приймуть. Їдьмо, iдьмо, пане брате, бо iнакше скажу, що ви хочете почату справу на половинi дороги покинути.

– Нiчого не поробиш! Мушу я лише пасок мiцнiше затягнути, щоб там порожньо не калатало. Бо вже менi i сил не дуже стае, хiба би я чимось пiдкрiпився.

– А чим?

– Багато менi розповiдали про каштелянськi меди, яких не довелося менi нiколи скуштувати. А я хотiв би нарештi знати, чи вони кращi, нiж у маршалка?

– Ну, то стременного по кухлику вип’емо, а вже пiсля повернення не будемо собi нi в чому вiдмовляти. Кiлька глечикiв знайдете також, пане, i в себе на квартирi.

Пообiцявши це, звелiв пан каштелян подати кухлi та випили в мiру, задля гумору та хорошого настрою, пiсля чого на коней посiдали i поiхали.

Маршалок прийняв пана Чарнецькогo з розпростертими обiймами, гостив, поiв i до ранку не вiдпустив. І того ж ранку об’едналися обидва вiйська та йшли далi пiд командуванням пана Чарнецькогo. Бiля Сеняви напали знову на шведiв так завзято, що ар’ергард до ноги вирiзали i напустили панiки на ряди головноi армii. Лише на свiтанку вiдiгнали нападникiв гармати. Пiд Лежайськом ще дужче налiг на ворога пан Чарнецький. Значнi шведськi сили загрузли в болотах, що утворилися пiсля дощу та повенi, вони й втрапили в польськi руки. Дорога ставала для шведiв щораз нещасливiшою. Виснаженi, зголоднiлi та зморенi сном полки ледве волочилися. Все бiльше жовнiрiв залишалося на дорозi. Знаходили iх настiльки знедолених, що не хотiли вже нi iсти, нi пити, благали лише про смерть. Іншi лягали й умирали на купинi, ще iншим було вже все одно, i вони байдуже споглядали на польських вершникiв, якi наближалися. Чужоземцi, котрих чимало служило у шведському вiйську, стали вислизати з табору та переходити на бiк пана Чарнецькогo. Лише незламний дух Карлa-Густавa втримував рештки згасаючих сил в усiй армii.

Бо не лише за армiею йшов ворог. Розмаiтi партii з невiдомими ватажками та селянськi зграi постiйно заступали зайдам дорогу. Цi загони, погано керованi i не дуже численнi, не могли, щоправда, вдарити на супостата у вiдкритому бою, але стомлювали його смертельно. Бажаючи шведiв переконати, що це татари прибули вже з допомогою, всi польськi вiйська наслiдували татарський клич. «Алла, алла» лунало i вдень, i вночi, навiть на хвилину не змовкаючи. Не мiг шведський солдат навiть передихнути, рушницi хоч на мить у козли скласти. Не раз кiльканадцятеро людей пiдiймало на ноги аж цiлу армiю. Конi падали десятками й iх негайно ж з’iдали, бо довiз провiанту був недоступним. Час вiд часу польськi вершники знаходили люто понiвеченi шведськi тiла, по яких миттево впiзнавали селянську руку. Бiльша частина сiл у клинi мiж Сяном i Вiслою належали пановi маршалку та його родичам. Тому всi селяни, як один чоловiк, у них повстали, а пан маршалок, не шкодуючи власних статкiв, оголосив, що той, хто за зброю вiзьметься, вiд податкiв буде звiльнений. Як тiльки ця звiстка поширилася по землях, всi коси засадили сторчма i щодня стали зносити до табору шведськi голови, аж пан маршалок був змушений цей звичай, як нехристиянський, заборонити.

Тодi взялися зносити рукавицi та рейтарськi шпори. Шведи, доведенi до вiдчаю, винищували всiх, хто iм пiд руку траплявся, i вiйна ставала щораз запеклiшою. Трохи польського вiйська ще трималося шведiв, але утримував iх лише страх. Дорогою до Лежайськa утекло iх багато, а тi, хто залишилися, таке сум’яття в таборi вчинили, що Карл-Густав наказав у самому Лежайську розстрiляти кiлькох iз товариства. Було це сигналом до загальноi втечi, яку вчинили iз шаблями в руках. Нiхто майже не залишився, а посилений пан Чарнецький наступав усе потужнiше.

Пан маршалок дуже щиро йому допомагав. Мабуть, шляхетний бiк його натури взяв таки гору, хоча б не надовго, над пихою та самозакоханiстю, тому вiн не щадив нi працi, нi навiть життя, й особисто вiв не раз хоругви, не давав оговтатися вороговi, а що добрий був iз нього жовнiр, то значнi заслуги були за ним. Вони, долученi до пiзнiших, добру йому б забезпечили пам’ять у народi, якби не той безчесний заколот, який наприкiнцi своеi кар’ери пiдняв, аби реорганiзацii Речi Посполитоi перешкодити.

Але зараз робив усе, щоб славу здобути i вкритися нею, як плащем. Із ним змагався пан Вiтовський, каштелян сандомирський, старий i досвiдчений жовнiр. Вiн навiть iз самим паном Чарнецьким мрiяв рiвнятися, але не склалося, бо йому Господь Бог у щастi вiдмовив.

Усi трое гнобили шведiв щораз гiрше. Аж дiйшло до того, що пiхотнi та рейтарськi полки, яким випало йти позаду в резервi, були такi переляканi, що переполох вчинявся серед них iз будь-якого приводу. Тодi Карл-Густав особисто вирiшив очолити ар’ергард, щоб своею присутнiстю дух пiдiймати.

Але через це вiн мало життям не поплатився. Сталося якось, що маючи при собi полк лейб-гвардii, найбоездатнiший з усiх полкiв, бо жовнiрiв до нього з усього скандинавського народу набирали, зупинився король для вiдпочинку в селi Руднику. Пообiдавши там у ксьондза, вирiшив трохи перепочити, бо попередньоi ночi й повiки не склепив. Лейб-гвардiйцi оточили будинок, аби за королiвською безпекою наглядати. Тим часом юний пахолок священика помiж коней вислизнув крадькома iз села i, дiставшись до табуна, що пасся на лузi, скочив на лошака i помчав до пана Чарнецькогo.

Той перебував за двi милi вiд дороги, але авангард, що складався з полку князя Дмитра Вишневецького, йшов iз паном поручиком Шандаровським на чолi не далi як за пiвмилi до шведiв. Пан Шандаровський саме балакав iз Рохом Ковальським, котрий iз наказами вiд каштеляна приiхав, коли враз обое побачили пiдлiтка, котрий нiсся на конi.

– Що це за дiдько так мчить? – задивився пан Шандаровський. – Та ще й на лошатi?

– Сiльський хлопець, – пояснив пан Ковальський.

Тим часом пахолок домчав до кавалерiйських рядiв i зупинився лише тодi, коли лоша, налякане виглядом коней i людей, стало дибки та зарило копитами землю. Пахолок зiстрибнув i, тримаючи його за гриву, схилився перед панами лицарями.

– А що скажеш? – спитав, наблизившись, пан Шандаровський.

– Шведи в нас, у садибi священика! Подейкують, що й сам король iз ними! – видихнув пахолок iз сяючими очима.

– А багато iх?

– Не бiльше нiж двiстi коней.

Тут i пановi Шандаровському засвiтилися очi. Але вiн боявся засiдки, тому поглянув грiзно на хлопця та поцiкавився:

– Хто тебе прислав?

– Чи мене хтось мае присилати? Я сам на лошака, що пасся на лузi, стрибнув, ледве не скотився i шапку загубив. Добре, що мене, стерво, не побачили!

Правда струменiла зi засмаглого обличчя пахолка й охоту вiн мав, либонь, велику на шведiв, бо його щоки палали i стояв перед офiцерами, тримаючи однiею рукою за гриву жеребця, зi скуйовдженим волоссям, розхристаною сорочкою на грудях, дихаючи часто.

– А де решта шведського вiйська? – спитав хорунжий.

– Ще на свiтанку iх перекинули стiльки, що й полiчити не змогли, але вони пiшли далi, залишилася лише кавалерiя. А один спить у добродiя, кажуть, що король.

На це пан Шандаровський зауважив:

– Чоловiче, якщо брешеш, голова твоя впаде, але якщо правду кажеш, тодi проси, що хочеш.

Пахолок схилився йому до стремена.

– Щоб ви здоровi були! Не хочу нiякоi винагороди, лише щоб менi вельможний пан офiцер шаблю дати наказав.

– А подайте йому якусь шабельку! – крикнув своiй челядi вже повнiстю переконаний пан Шандаровський.

Іншi офiцери стали випитувати пахолка, де та садиба, де село, що роблять шведи, але той лише видихнув:

– Пильнують, плюгавцi! Якщо ви прямо пiдете, то вас пoбaчуть, але я вас вiльшаником проведу.

Пролунала команда i хоругва вирушила вiдразу ж ступом, а потiм вирвалася в клус. Пахолок скакав без сiдла на своему лошатi i без вуздечки. Лошака голими п’ятами пiдганяв, щоразу глипаючи променистими очима на оголену шаблюку.

Коли вже село виднiлося, завернув у лози i повiв дорогою, трохи грузькою, до вiльшаника, де було ще болотянiше, що сповiльнило коней.

– Тихiше! – попросив хлопець. – Як тiльки вiльшаник скiнчиться, вони будуть праворуч за чверть стаi.

Тому стали просуватися дуже повiльно, бо i дорога була нелегка, а важкi конi кавалерii загрузали раз по раз аж до колiн. Врештi вiльшаник порiдiв i вершники виiхали на галявину.

Там, не далi як за триста крокiв, побачили обширний майдан, що тягнувся трохи вгору, за ним будинок панотця, оточений липами, мiж якими видно було солом’янi вершечки вуликiв. На майданi ж стояли двiстi вершникiв у подiбних на човники шоломах i кiрасах.

Велетнi вершники сидiли на могутнiх, хоча й худих, конях i перебували в повнiй готовностi, однi з рапiрами на плечi, iншi з мушкетами, спертими об стегна, але всi дивилися в iнший бiк, на головну дорогу, звiдки саме могли сподiватися ворога. Прекрасний блакитний прапор iз золотим левом розвiвався над iхнiми головами.

Далi, навколо обiйстя, стояла варта, по двое людей. Один iз них заглядав у бiк вiльшаника, але що яскраве сонце заслiплювало очi, а в гущавинi, що вже вкрилася буйним листом, було майже темно, то й польських вершникiв нiяк не мiг би спостерегти.

У пановi Шандаровському, запальному кавалеровi, кров стала закипати, як окрiп, але вiн переборов себе i чекав, поки загiн не вишикуеться. Тим часом Рох Ковальський поклав свою важку руку на плече пахолка.

– Слухай, жуче! – промовив вiн. – А ти бачив короля?

– Бачив, вельможний пане, – прошепотiв пiдлiток.

– Який вiн? По чому його можна впiзнати?

– Дуже чорна пика i червонi стрiчки при боцi носить.

– А коня його впiзнав би?

– Кiнь також карий, iз лисиною.

Рох споважнiв:

– Конюху! Будь бiля мене, покажеш його менi!

– Гаразд, пане! А ми швидко нападемо?..

– Стули пельку!

Оба замовкли, а пан Рох молитися взявся до Пресвятоi Богородицi, щоб йому з Карлом здибатися дозволила та рукою покерувала.

Хвилину ще тривала тиша, аж раптом кiнь пiд самим паном Шандаровським фиркнув голосно. На це вiдреагував рейтар iз варти, затремтiв, немовби його щось пiдкинуло в сiдлi, i випалив iз пiстоля.

– Алла! Алла!.. Бий, мордуй!.. Убивай!.. У-би-вай! – пролунало у вiльшанику.

І хоругва, вигулькнувши, як блискавка, з тiнi, навалилася на шведiв.

Вдарили на льоту, перш нiж змогли вороги до неi чолом розвернутися, i вчинилася тут страхiтлива рiзанина шаблями та рапiрами, бо стрiляти нiхто вже не мав часу. Вмент зiштовхнули рейтарiв на огорожу, яка з трiском повалилася пiд натиском кiнських задiв, i взялися iх рубати так знаменито, що тi з’юрмилися та перемiшалися. Двiчi пробували зiмкнути ряди i двiчi розiрванi утворили двi окремi купи, якi моментально роздiлилися на ще меншi, врештi-решт розсипалися, як горох, який селянин лопатою кидае в повiтря. Аж тут пролунали розпачливi голоси:

– Король! Король! Рятуйте короля!

Карл-Густав уже першоi ж митi зустрiчi вистрибнув iз дверей iз пiстолями в руках, а шпагу тримаючи у зубах. Рейтар, котрий тримав коня тут же бiля дверей, подав йому його негайно, король стрибнув на рисака i, завернувши бiля самого рогу, кинувся мiж липи та вулики, щоб задвiрками вислизнути з гущавини битви.

Дiставшись до огорожi, здибив коня, перескочив тин i втрапив у гурт рейтарiв, котрi захищалися вiд правого польського флангу, який хвилину тому, саме обiгнувши будинок, зiткнувся за садом iз шведами.

– За мною! – верескнув Карл-Густав.

І зiпхнувши ударом шпаги польського вершника, котрий уже пiдiймав на нього шаблю, одним стрибком вибрався з виру битви. За ним рейтари розiрвали польський ряд i погнали всiею групою, як табун оленiв, який женуть гончаки, мчали так, наче iх вiв рогатий вожак.

Польськi вершники повернули за ними своi конi, та розпочалася гонитва. Тi й тi висипали на головну дорогу, що вела з Рудникa до Боянувка. Помiтили iх iз переднього дитинця, на якому кипiла основна битва, i тодi почулися голоси:

– Король! Король! Рятуйте короля!

Але рейтарiв на передньому дитинцi вже встиг притиснути пан Шандаровський, тому вони навiть про власний порятунок думати вже не могли, тому помчав король iз невеликою ватагою з дванадцятьох рейтарiв, а за ними погналися близько тридцяти товаришiв на чолi з Рохом Ковальським.

Пахолок, котрий йому мав короля показати, десь зник у головнiй битвi, але Рох i сам уже впiзнав Карлa-Густавa за букетом червоних стрiчок. Вiн вирiшив, що це його мить прийшла, схилився в кульбацi, стиснув коня острогами i помчав вихором уперед.

Втiкачi витискали з коней останнi сили i розтягнулися по широкiй дорозi. Швидшi та легшi польськi конi стали iх, однак, незабаром наздоганяти. Першого рейтара дiстав Рох дуже хутко, вiн зiп’явся в стременах для кращого розмаху i рубонув страшно. Руку разом iз плечем одним жахливим замахом вiдрубав i несамовито помчав, поглядом зосередившись на королю.

Коли другий рейтар зачорнiв йому перед очима, то звалив i його, третьому розрубав шолом i голову на двi половинки i линув далi, короля лише на оцi маючи. Раптом конi стали рейтарам спотикатися i падати. Хмара польських вершникiв нагнала iх i порубала вмить.

Пан Рох пропускав уже людей i коней, аби часу не гаяти, дистанцiя мiж ним i Карлом-Густавом катастрофiчно зменшувалася. Лише двое вершникiв роздiляло iх на вiдстанi кiлькадесятьох крокiв.

Аж раптом стрiла, випущена з лука когось iз товариства, заспiвала бiля вуха пана Роха i встромилася в хрест рейтара, котрий мчав перед ним, той захитався праворуч, лiворуч i нарештi завалився назад, заревiв нелюдським голосом i випав iз сiдла.

Мiж Рохом i королем залишився вже тiльки один.

Але той один, прагнучи, либонь, врятувати короля, замiсть утiкати, розвернув свого коня. Пан Рох дiстав його i навiть гарматне ядро не знесе так людину з кульбаки, як вiн звалив суперника на землю, пiсля чого, видавши жахливий клич, кинувся, наче озвiрiлий ординець, уперед.

Король уже майже був досяжний i загинув би неодмiнно, але за Рохом пiдлiтали iншi i пострiли засвистiли, кожен iз яких мiг би поранити коня. Тому король стиснув його ще мiцнiше п’ятами, голову схилив на гриву i рвав перед собою простiр, як ластiвка, яку переслiдуе шулiка.

Але й пан Рох став свого коня не лише острогами буцати, але й плазом шаблi прикладати. І так мчали вони один за одним. Дерева, камiння, лози миготiли перед iхнiми очима, вiтер свистiв у вухах. Капелюх король загубив й у вiдчаi кинув бесаги, сподiваючись, що невблаганний вершник полакомиться на скарби i погоню занехае. Але пан Ковальський на капшук навiть не глянув i бив щораз сильнiше коня, який аж стогнав вiд напруги. Пан Рох, либонь, забув про все на свiтi, бо на бiгу став верещати голосом, в якому, крiм погроз, чулося й благання:

– Стiй! На Боже милосердя!

Раптом королiвський кiнь спiткнувся так сильно, що якби король з усiеi сили не втримав його повiддям, то беркицьнувся би. Рох заревiв, як зубр, вiдстань, що вiддiляла його вiд короля, ще зменшилася.

За мить скакун заплентався знову. Перш нiж король зумiв втримати його на ногах, Рох наблизився ще на кiльканадцять сажнiв. Тодi вiн випростався вже в сiдлi, як для удару. Страшний той вершник був. Очi вийшли з орбiт i зуби блиснули з-пiд рудуватих вусiв. Ще одне таке спотикання коня, ще мить, i доля всiеi Речi Посполитоi, доля Швецii й усiеi вiйни були б вирiшенi. Але королiвський кiнь вiдновив бiг, а король обернувся, блиснув люфами двох пiстолiв i двiчi вистрелив.

Одна з куль розбила колiно бахмата Роха. Вiд здибився й упав на переднi ноги, зарившись нiздрями в землю. Король мiг би в цю мить кинутися на свого переслiдувача i прошити його шпагою на вилiт, але на вiдстанi двохсот крокiв уже пiдлiтали й iншi польськi вершники, тому монарх схилився знову в кульбацi та помчав, як стрiла, з татарського лука випущена.

Рох вилiз з-пiд коня. Хвилину бездумно спостерiгав за втiкачем, потiм закотився, як п’яний, сiв на дорозi i заревiв, як ведмiдь. А король вiддалявся все бiльше, бiльше, бiльше!.. Врештi став меншати, танути i зовсiм зник у чорнiй хащi лiсу.

Тут iз криками та вересками пiдбiгли товаришi Рохa. Було iх iз п’ятнадцятеро, котрим ще не впали конi. Один iз них тримав королiвський капшук, iнший капелюха, на якому чорне пiр’я страуса було дiамантами заколене. Обое кинулися до пана Ковальського:

– Це ваше, ваше, пане товаришу! По справедливостi вам належить!

Іншi також не вгавали:

– Чи знаете ви, за ким гналися? Знаете, кого переслiдували? Та це був сам Карл!

– Заради бога! Скiльки живу, ще не бачив, аби хтось за кимось так гнався, як ви. Незмiримою славою вкрилися, пане кавалере!..

– А скiльки рейтарiв поклав, перш нiж за самим королем кинувся!

– Мало цiею шаблею Рiч Посполиту одним махом не врятував!

– Берiть капшук!

– Берiть капелюх!

– Хороший був кiнь, але десять таких за цi скарби купити зможете!

Рох дивився на них скляними очима, але все ж схопився i вигукнув:

– Я Ковальський, а це панi Ковальська. Йдiть до чорта!

– Розум йому затьмарився! – загомонiли вершники.

– Коня менi дайте! Я його ще наздожену! – репетував Рох.

Але вони взяли його пiд руки i, хоч кидався, провели назад до Рудника, заспокоюючи й утiшаючи дорогою.

– Нагнали ж ви на нього страху! – кивали головою. – Дiсталося вже цьому вiктору, цьому пiдкорювачу стiлькох держав, мiст i вiйськ!..

– Хa! Хa! Дiзнався, якi з полякiв кавалери!

– Обридне йому в Речi Посполитiй. Земля горить йому пiд ногами!

– Слава Роху Ковальському!

– Слава! Слава видатному лицарю! Взiрцю для всього вiйська!

І стали дудлити з фляг. Дали i Рохoвi, той до дна одну баклажку висушив i зараз же втiшився.

Пiд час тiеi гонитви за королем по Боянiвськiй дорозi рейтари перед садибою священика захищалися з гiдною для цього славетного полку вiдвагою. На них напали несподiвано й одразу ж розпорошили, однак тi мерщiй зiбралися саме тому, що iх оточили густою юрбою бiля блакитного прапора. Жоден не просив пощади, а ставши кiнь бiля коня, плiч-оплiч, штрикали рапiрами так вiдчайдушно, що цiлу хвилину перемога схилялася на iхнiй бiк. Треба iх було або знову розiрвати, що стало нереальним, бо оточило iх щiльне кiльце польських вершникiв, або вирiзати до ноги. Визнав цю другу думку кращою пан Шандаровський, тому стиснули ворога ще тiснiшим кiльцем, i вiн сам кидався на ворогiв, як поранений кречет на ключ довгодзьобих журавлiв. Вчинилася кривава рiзанина i тлум. Шаблi дзеленчали об рапiри, рапiри ламалися об рукiв’я шабель. Часом кiнь здiймався, як дельфiн на морську хвилю, i за мить спадав у вир чоловiкiв i коней. Зойки стихли, чулося лише кiнське iржання, пронизливий дзенькiт залiза та гучне сапання лицарських грудей. Незвичайна запеклiсть опанувала серця полякiв i шведiв. Билися уламками шабель i рапiр. Однi зчiплювалися з iншими, наче яструби. Хапали один одного за волосся, вуса, гризли зубами. Тi, що впали з коней, але ще на ногах втриматися змогли, встромляли ножi в кiнськi животи i в литки вершникiв. У диму, у випарах коней, в жахливому пiднесеннi бойовий люд змiнювався у велетнiв, котрi завдавали страшних ударiв. Руки змiнювалися на дрючки, шаблi на блискавки. Одним махом розбивали сталевi шоломи, як горщики. Репали голови, вiдвалювалися зап’ястки з мечами; рубалися без пардону, без милосердя. З виру людей i коней кров потоками полилася на майдан.

Велетенський блакитний штандарт ще плавав над групою шведiв, але iхня кiлькiсть зменшувалася щомитi.

Як женцi стають iз двох бокiв лану, починають мерехтiти серпами i лан зникае, а вони наближаються щораз ближче один до одного, так i польське кiльце стискалося щораз мiцнiше, так що воюючi з одного боку могли вже бачити кривi шаблi тих, хто воюе на протилежному.

Пан Шандаровський шаленiв, як ураган, i в’iдався у шведiв, як зголоднiлий вовк в’iдаеться iклами в м’ясо свiжозваленого коня. Але один вершник таки його нестямою перевершив, i був це той пахолок, який першим повiдомив про шведiв у Рудник, а тепер насiдав разом з усiею хоругвою на ворога. Жеребець священика, трилiток, котрий досi пасся спокiйно на лузi, стиснутий кiньми, не мiг вирватися з гурту, i можна сказати, сказився, як i його пан. Вiн стриг вухами, очi мав вибалушенi, гриву наiжачену, i пер уперед, кусав, брикав, а хлопець шаблею, як цiпом, махав наослiп, праворуч i лiворуч, вiд вуха. Половина його чуба була просякнута кров’ю, вiстря рапiр продiрявили йому плечi та стегна. Обличчя було посiчене, але тi рани лише збуджували пiдлiтка. Бився у безпам’ятi, як людина, котрiй на власне життя начхати i вона прагне лише помститися за смерть свою.

Тим часом шведський загiн малiв, як купа снiгу, яку поливають з усiх бокiв окропом. Нарештi бiля королiвського прапора залишилося тiльки кiльканадцятеро. Польська мурашня накрила iх цiлком, а вони вмирали понуро, зi зцiпленими зубами. Жоден рук не пiдняв, жоден не просив милосердя.

Аж тут у тлумi зазвучали голоси:

– Штандарт берiть! Штандарт!

Почувши це, пахолок обернув гостряком шаблюку i кинувся, як вогонь, уперед, бо кожен iз рейтарiв, котрi захищали прапор, мав на собi двох або й трьох польських вершникiв. Рубонув хлопець хорунжого шаблею через рот, а той руки розкинув i зсунувся на кiнську гриву.

Блакитний прапор упав разом iз ним.

Найближчий рейтар, зойкнувши жахливо, вхопився негайно за держак, але хлопець вже тримав полотнище, рвонув його, видер умить, згорнув i, притискуючи обома руками до грудей, заверещав не своiм голосом:

– Це мое, не вiддам! Це мое, не вiддам!

Останнi рейтари, котрi ще залишилися, кинулися на нього в нестямi, один зробив випад через прапор i прошив плече хлопцевi, але його тут же порубали шаблями на сiчку. Пiсля цього кiльканадцятеро закривавлених рук простяглися до хлопця.

– Прапор, прапор давай! – кричали йому.

Пан Шандаровський пiдоспiв йому на пiдмогу.

– Не чiпайте його! Вiн узяв трофей на моiх очах, хай його самому каштелянoвi вiддасть.

– Їде каштелян! Їде! – озвалися численнi голоси.

Здалеку показалася курява i на дорозi з боку вигону з’явилася цiла хоругва, що мчала клусом до садиби священика. Це була ляуданська хоругва, а на ii чолi iхав сам пан Чарнецький. Коли наблизилися та второпали, що вже все скiнчилося, притримали коней. Жовнiри пана Шандаровського кинулися до них.

Пiд’iхав i пан Шандаровський iз реляцiею до каштеляна, але був настiльки засапаний, що не мiг подих врiвноважити, тремтiв, як у лихоманцi, i голос уривався йому щомитi в горлянцi.

– Сам король тут був… не знаю… чи втiк…

– Утiк! Утiк! – пiдтвердили тi, хто бачив ту гонитву.

– Штандарт захопили!.. Трупiв море!

Пан Чарнецький, так i не сказавши жодного слова, посунувся з конем до поля бою, яке вражаючий i жалiбний мало вигляд. Бiльше двохсот шведських i польських тiл лежали помостом, одне бiля одного, часто й одне на одному. Дехто тримав у руцi жмут волосся, деякi померли, кусаючи зубами або рвучи нiгтями. Ще iншi тримали один одного, наче в братерських обiймах, або лежали, схиливши голови на груди ворогiв. Багато облич були такi потовченi, що не залишилося в них нiчого людського. Тi ж, котрих не потоптали копита, очi мали виряченi, сповненi жаху, бойового постраху та нестями. Кров хлюпала на розм’яклiй землi пiд ногами каштелянового коня, якi скоро почервонiли вище колiн. Запах кровi та кiнського поту дражнив нiздрi й тамував дихання в грудях.

Каштелян дивився таким поглядом на тi людськi тiла, яким господар споглядае на зв’язанi пшеничнi снопи, якi мають у стiг складати. Задоволення з’явилося на його обличчi. Мовчки об’iхав навколо садибу священика, роздивився тiла, що лежали з тамтого боку за садом, пiсля чого повернувся повiльно на головне бойовисько.

– Сумлiнну бачу тут роботу, – зронив вiн, – дуже задоволений я вами!

Тi ж пiдкидали закривавленими руками шапки вгору:

– Vivat Чарнецький!

– Дай Боже швидко ще одну таку зустрiч!.. Vivat!.. Vivat!.. A каштелян на це:

– Пiдете до задньоi варти на вiдпочинок. Пане Шандаровський, хто захопив штандарт?

– Кличте пахолка! – гукнув пан Шандаровський. – Де вiн?

Жовнiри кинулися шукати i знайшли малого, який сидiв пiд стiною стайнi бiля жеребця, що поранений саме останнiй подих вiддавав. На перший погляд здавалося, що й хлопцю небагато залишилося, але вiн притискав прапор обома руками до грудей.

Узяли його негайно ж i привели до каштеляна. Пiдлiток стояв босий, розпатланий, iз голими грудьми, сорочку йому порубали на клаптi, вимазаний шведською та власною кров’ю, як не Боже створiння, хитався на ногах, але мав незгасимий вогник ще в зiницях. Здивувався пан Чарнецький, його побачивши.

– Як же так? – спитав военачальник. – То це вiн здобув королiвський штандарт?

– Власною рукою та власною кров’ю, – пiдтвердив пан Шандаровський. – Вiн також першим повiдомив про шведiв, а потiм у гущi битви таке вчиняв, що мене самого й усiх вразив!

– Щира правда! Справжнiсiнька правда, наче хто написав, – загукали товаришi.

– Як тебе звати? – спитав хлопця пан Чарнецький.

– Мiхалко.

– І чий ти?

– Священика.

– Був священика, а тепер будеш своiм власним! – звелiв каштелян.

Але Мiхал не чув уже останнiх слiв, бо вiд ран, вiд втрати кровi захитався й упав головою на стремено каштеляна.

– Взяти його, надати йому медичну допомогу. Присягаюся, що на першому ж сеймi рiвний вiн усiм вам буде станом, як сьогоднi рiвний вам душею!

– Гiдний цього! Гiдний! – загомонiла шляхта.

Пiсля цього взяли Мiхалкa на ношi та вiднесли до садиби священика.

А пан Чарнецький слухав подальшi реляцii, якi вже не пан Шандаровський складав, а тi, хто погоню пана Рохa за Карлом-Густавом бачили. Дуже втiшився цим оповiданням пан Чарнецький, аж за голову хапався або руками по колiнах ляскав, бо тямив, що пiсля таких пригод сильно мусить занепасти дух у Карла.

Пан Заглобa не менше радiв i, беручись у боки, гордо повторював лицарям:

– От розбiйник! Що? Якби Карлa наздогнав, то сам нечистий не зумiв би йому його вiдняти! Моя кров, як менi Бог милий, моя кров!

Пан Заглобa з часом i сам повiрив у те, що вiн дядько Рохa Ковальського.

Тим часом пан Чарнецький наказав вiдшукати молодого лицаря, але не могли його знайти, бо пан Рох вiд сорому та гризоти залiз у стодолу, зарився в солому i заснув так мiцно, що лише наступного дня наздогнав хоругву. А що був дуже засмучений, то не смiв навiть показатися дядьковi на очi. А той усюди його шукав, а знайшовши, втiшати почав.

– Не переживай, Роху! – казав вiн. – Великою славою ти все одно вкрився. Я сам чув, як тебе пан каштелян хвалив. «Дивiться, – казав вiн, – i до трьох не полiчить, а бачу я, що це вогонь, а не кавалер, котрий репутацiю всього вiйська пiдтвердив!»

– Ісус Христос мене не благословив, – зiтхнув Рох, – бо я напередоднi напився до безтями й увечерi не помолився!

– Лише не пробуй Божi рiшення трактувати, щоб до блюзнiрства не докотитися. Що можеш на спину брати, те й бери, але на розум не бери, бо зараз же зашкутильгаеш.

– Я був уже настiльки близько, що до мене пiт вiд його коня долiтав. Я був би його до кульбаки розрубав! Дядько думае, що я зовсiм не маю розуму!

На це пан Заглобa зауважив:

– Кожна худобина мае свiй розум. Добрий чолов’яга з тебе, Роху, утiху менi ще не раз принесеш. Дай Боже, щоб твоi сини мали такий самий у п’ястуцi розум!

– А я не маю потреби! – вiдрубав Рох. – Я Ковальський, а це – панi Ковальська.




Роздiл VII


Пiсля рудницьких пригод подався король далi в межирiччя мiж Сяном та Вiслою, однак не перестав по-старому з ар’ергардом iти, бо був не лише знаменитим полководцем, а й лицарем незрiвнянноi вiдваги. Переслiдували його пани Чарнецький, Вiтовський, Любомирський, заганяючи його, як звiра в сiтi. Численнi загони i вдень, i вночi допiкали шведам. Продовольства було все менше, вiйсько, вкрай потомлене та духом занепале, очiкувало безславного кiнця.

Врештi-решт дiсталися шведи до того мiсця, де двi рiчки сходяться, i зiтхнули з полегшенням. Тут iх iз одного боку захищала Вiсла, з другого Сян, широко, як зазвичай навеснi, розлитий, а третiй бiк трикутника змiцнив король потужними шанцями, на якi повитягували гармати. Неприступна це була позицiя, та лише можна в нiй було з голоду померти. Але й тут бадьорилися шведи, бо сподiвалися, що iм iз Кракова й iнших прибережних фортець водою коменданти провiант надiшлють. Адже пiд боком у них був Сандомир, в якому полковник Шинклер значнi накопичив запаси. Toж вiн iз допомогою не забарився. Знедоленi iли, пили, спали, а прокинувшись, спiвали лютеранськi псалми на хвалу Боговi, що iх iз такоi важкоi ситуацii вирятував.

Але пан Чарнецький готував iм новi неприемностi. Сандомир, окупований шведами, мiг перманентно приходити на допомогу головнiй армii, тому замислив пан Чарнецький одним ударом вiдiбрати мiсто, замок, а шведiв винищити.

– Органiзуемо iм страхiтливе видовище, – розповiв вiн на вiйськовiй радi. – Дивитимуться з того берега, як на мiсто вдаримо, а з допомогою прийти через Вiслу не зумiють. Ми ж, маючи Сандомир, продовольство з Кракова вiд Вiрцa не пропустимо.

Пан Любомирський, пан Вiтовський та iншi досвiдченi воiни вiдмовляли пана Чарнецького вiд цього задуму.

– Добре було б, – казали вони, – захопити таке значне мiсто i добряче могли б ми цим шведам нашкодити, але як його взяти? Пiхоти не маемо, великих гармат також. Мало допоможе кавалерiя мури штурмувати.

Але пан Чарнецький мав iншу думку:

– А що, нашi селяни погано в пiхотi б’ються? Нам би таких Мiхалкiв кiлька тисяч знайти, то я вiзьму не лише Сандомир, а й Варшаву!

І не дослухаючись бiльше до нiчиiх порад, военачальник переправився через Вiслу. Як тiльки по околицi поголос пiшов, сипонуло до нього кiлька тисяч люду, хто з косою, хто з рушницею, хто з мушкетом, i рушили пiд Сандомир.

Напали на мiсто зовсiм несподiвано i на вулицях почалася жорстока рiзанина. Шведи захищалися вiдчайдушно з вiкон, дахiв, але втримати навалу не змогли. Винищували iх, як паразитiв, по будинках i повнiстю вигнали з мiста. Шинклер заховався з рештками в замку, але поляки з тiею ж стрiмкiстю погналися за ними. Розпочався штурм ворiт i мурiв. Побачив Шинклер, що i в замку не втримаеться.

Тому зiбрав, скiльки мiг, людей, речей, запасiв продовольства, завантажив на баржi та переправився до короля, котрий споглядав з iншого берега поразку своiх, не маючи змоги прийти iм на допомогу.

Замок повернувся пiд польську владу.

Але хитрий швед, утiкаючи, пiдсадив пiд мури, по пiдвалах, дiжки з порохом iз запаленими гнотами.

Поставши перед обличчям короля, одразу ж йому про це повiдомив, щоб йому хоч якось серце звеселити.

– Замок у повiтря вилетить з усiма людьми, – рапортував вiн. – Може, навiть i сам пан Чарнецький загине.

– Якщо так, то хочу бачити, як побожнi поляки на небо летiти будуть, – усмiхнувся король.

І залишився з усiма генералами на мiсцi.

Тим часом, не зважаючи на заборону пана Чарнецькогo, котрий зраду передбачав, добровольцi та селяни розбiглися по всьому замку шукати шведiв, котрi поховалися, i задля грабунку. Сурми грали тривогу, щоб хто живий, ховався в мiстi, але вони цих сигналiв не чули, або не хотiли на них зважати.

Раптом затряслася iм земля пiд ногами, страшний грiм i гуркiт струсонув повiтрям, велетенський стовп вогню вибухнув угору, викидаючи в повiтря землю, камiння, дахи, весь замок i понад п’ятсот тiл тих, хто вiдступити не встиг.

Карл-Густав аж у боки взявся вiд радощiв, а догiдливi царедворцi одразу ж стали повторювати його слова.

– На небо летять поляки! На небо! На небо!

Але передчасна була iхня радiсть, бо Сандомир усе одно залишився пiд польським контролем i це зупинило постачання продовольством головнiй армii, замкненiй у рiчковому трикутнику.

Пан Чарнецький розбив табiр навпроти шведiв, по той бiк Вiсли, i наглядав за переправою.

А тут ще й пан Сапегa, великий гетьман литовський i вiленський воевода, пiдiйшов iз литовцями з iншого боку й облаштувався за Сяном. Оточили шведiв iз усiх бокiв, затиснули iх наче в клiщi.

– Пастка замкнулася! – балакали мiж собою жовнiри в обох польських таборах.

Кожен, навiть найменше з вiйськовим мистецтвом обiзнаний, тямив, що загибель нависла неминуча над загарбниками, хiба що надiйшла би пiдмога i на якийсь час це вiдтермiнувала.

Розумiли це i шведи. Щоранку офiцери та солдати приходили на берег Вiсли i з розпачем в очах i серцi споглядали на загони грiзноi кавалерii пана Чарнецькогo, що чорнiли на протилежному боцi.

Потiм йшли над Сян, а там уже вiйсько пана Сапеги чигало i вдень, i вночi, готове почастувати iх шаблею та мушкетом.

Про переправу через Сян чи через Вiслу, поки обидва вiйська стояли так близько, годi було й думати. Могли хiба що шведи повернутися до Ярослава тiею ж дорогою, якою прийшли, але знали, що тодi жоден iз них уже не побачить Швецii.

Потягнулися важкi днi, i ще важчi, бо гамiрнi та сповненi сварок, ночi. Продовольство знову закiнчувалося.

Тим часом пан Чарнецький, залишивши командування вiйськом пановi Любомирському й узявши ляуданську хоругву для супроводу, переправився через Вiслу вище гирла Сяну, щоб iз паном Сапегою здибатися i про дальшу вiйну з ним порадитися. Цього разу вже не було потрiбне посередництво пана Заглоби, щоб два вождi змогли домовитися, бо обое про вiтчизну турбувалися бiльше, нiж кожен зокрема про себе самого, обое були готовi для неi пожертвувати особистим, почуттями й амбiцiями. Литовський гетьман не заздрив пановi Чарнецькому, а той – гетьманoвi, обое поважали один одного, тому зустрiч мiж ними була така, що навiть найстарiшим жовнiрам сльози заряснiли на очах.

– Росте Рiч Посполита, радiе мила вiтчизна, коли такi ii сини обiймаються, – казав панам Володийовськoму та Скшетуському пан Заглобa. – Страшний iз пана Чарнецький воiн i щира душа, але i пана Сапегу хоч до рани приклади, то вона загоiться. Бодай би такi навiть на камiннi родилися. То шкури шведськi порепалися, щоб iхню сутнiсть люди краще бачити змогли. Бо чим же вони нас завоювали, якщо не незгодою та заздрiстю панiв. Хiба вони силою нас здолали? Оце я розумiю! Душа в людинi радiе вiд вигляду такоi зустрiчi. Ручаюся також вам i за те, що не буде сухо, бо пан Сапега дуже вже бенкети любить, а вже з таким повiрником охоче вiдпустить гальма.

– Бог ласкавий! Зло минае! Бог ласкавий! – примовляв Ян Скшетуський.

– Стережiться блюзнiрства! – застерiг його пан Заглобa. – Бо кожне зло мусить минутися, хоч би як довго воно тривало, адже iнакше це був би доказ того, що нечистий править свiтом, а не Ісус Христос, котрий милосердя мае безмiрне.

Дальшу розмову перервав прихiд пана Бабиничa, високу постать котрого побачили здаля понад хвилею голiв iнших. Пан Володийовський i пан Заглобa одразу ж замахали до нього, але той так задивився на пана Чарнецького, що друзiв своiх не вiдразу й помiтив.

– Погляньте, – зауважив пан Заглобa, – як вiн схуд!

– Не вдалося йому чогось добитися проти князя Богуслава, – докинув пан Володийовський, – iнакше був би веселiшим.

– Та звiсно, що не добився. Адже вiдомо, що Богуслав пiд Мальборком, разом iз Штейнбоком, фортецю штурмуе.

– На Бога надiя, що це йому не вдасться!

Пан Заглобa задумався:

– Навiть якщо Мальборк i вiзьмуть, то ми тим часом Carolum Gustavum captivabimus. І подивимось, чи фортецю за короля не вiддадуть.

– Дивiться! Пан Бабинич уже йде до нас! – втрутився пан Скшетуський.

Той нарештi помiтив приятелiв i взявся протискатися в натовпi, щоб до них дiстатися, махав шапкою й усмiхався здалеку. Привiталися, як добрi знайомi та друзi.

– Що чувати? Що ви там, пане кавалере, зробили з князем? – спитав пан Заглобa.

– Нiчого доброго! Але не час про це базiкати. Тепер за столи сядемо. Ви залишаетесь тут на нiч, тому ходiмо до мене пiсля бенкету на нiчлiг, помiж моiх татар. Курiнь маю зручний, то собi за келихами потеревенимо до ранку.

– Коли хтось щось мудре каже, то я не сперечаюся! – гмикнув пан Заглобa. – Розкажiть нам лишень, iз якоi причини ви так схудли?

– Бо мене в битвi разом iз конем скинув i розбив той пекельник, як глиняний горщик, i я з того часу кров’ю харкаю i прийти до тями нiяк не можу. На милосердя Господа нашого надiя, що я ще кровi з нього наточу. Але тепер ходiмо, бо пан Сапегa iз паном Чарнецьким починають навзаем церемонитись i про перший крок сперечатися. А це означае, що столи вже готовi. З великим серцем тут на вас ми чекаемо, бо й ви також шведськоi юшки достатньо пролили.

– Нехай iншi розкажуть, що я вчудив, – закотив очi пан Заглобa, – бо менi не годиться!

Тут вчинився рух i всi пiшли на майдан мiж наметами, на якому вже були розставленi столи. Пан Сапегa виступив на честь пана Чарнецькогo, як король. Стiл, за який посадили каштеляна, був накритий шведськими стягами. Меди та вина лилися з джбанiв, аж обое вождiв вже наприкiнцi добряче захмелiли. Не бракувало веселощiв, жартiв, тостiв, гомону, та й погода була чудова, i сонце на подив зiгрiвало, i лише вечiрня прохолода вiднадила нарештi бенкетувальникiв.

Тодi пан Кмiциц забрав своiх гостей до татар. Сiли всi в його наметi на галявинi, набитому всiлякою здобиччю вiд тих, кого розбили, i стали балакати про експедицiю пана Кмiцица.

– Богуслав зараз пiд Мальборком, – розповiдав пан Анджей, – але дехто каже, що вiн в електора, разом iз котрим на допомогу королевi мае прийти.

– Це навiть краще! Тодi ми зустрiнемося! Ви, молодi, не вмiете собi з ним порадити, побачите, як собi старий дасть раду! З ким вiн тiльки не зустрiчався, але iз Заглобою ще нi. Передрiкали, що ми зустрiнемося, хоч би його князь Януш у своему заповiтi застерiг, аби Заглобу здаля оминав. Таке може бути!

– Електор хитра бестiя, – пiдтримав розмову пан Ян Скшетуський, – i як тiльки побачить, що з Карлом справи кепськi, одразу ж про всi своi обiцянки та присяги забуде.

– А я вам кажу, що нi, – заперечив пан Заглобa. – Нiхто на нас бiльшого зуба не мае, нiж пруссак. Коли вiн твiй слуга, котрий мусить тебе в ноги цiлувати й одiж твою чистити, а через вибрики фортуни паном твоiм стане, то буде поводитися набагато гiрше, нiж ви до нього ставилися.

– А це чому? – поцiкавився пан Володийовський.

– Бо йому його пiдневiльне становище в пам’ятi залишиться, i мстити буде за неi вам, навiть якщо вiд вас лише добро знав.

– Менше з цим! – вирiшив змiнити тему пан Володийовський. – Не раз таке трапляеться, що i собака пана в руку вкусить. Хай нам пан Бабинич краще про своi пригоди розповiсть.

– Ми слухаемо! – пiдбадьорив пан Скшетуський.

Пан Кмiциц трохи помовчав, набрав повiтря в груди i став розповiдати про перипетii протистояння Сапеги з Богуславом, про поразку останнього пiд Янoвом, а також про те, як князь Богуслав, розбивши в пух i прах татарiв, його самого разом iз конем на землю скинув i живий утiк.

– А ви казали, – вставив слiвце пан Володийовський, – що його будете зi своiми татарами аж до самоi Балтики переслiдувати.

Пан Анджей у боргу не залишився:

– А ви менi казали також свого часу, як тут присутнiй пан Скшетуський, коли йому Богун любаску захопив, i ii i помсту занехаяв, бо батькiвщина в нуждi. Хто з кимось спiлкуеться, сам таким стае, я ж до ваших порад прислухався й iм слiдувати прагну.

– Бодай би вас Божа Матiнка нагородила так само, як i пана Скшетуського! – посерйознiшав пан Заглобa. – Я вiд усiеi душi бажав би, щоб ваша наречена була тепер у пущi, а не в пазурах Богуслава.

– Дурницi, – зронив пан Володийовський, – знайдете ще ii!

– Менi треба не лише ii знайти, а й ii прихильнiсть повернути.

– Одне прийде за другим, – промовив пан Мiхал, – хоч би й довелося ii силомiць повертати, як тодi. Пам’ятаете?

– Такого я бiльше не зроблю!

Тут пан Кмiциц зiтхнув важко, але за хвилину зронив:

– Не лише ii не повернув, а й ще одну Богуслав у мене вiдiбрав.

– Чисто тобi турок! Як менi Бог милий! – зарепетував пан Заглобa.

Але пан Володийовський став випитувати:

– Кого маете на увазi?

– Ех, довго розказувати, – вiдмахнувся пан Анджей. – Була одна дiвчина, дуже гарна, в Замостi, котра пановi старостi калуському дуже до смаку прийшлася. А вiн сестри, княгинi Вишневецькоi, як вогню, боiться, i не смiв при нiй занадто руки розпускати, тому замислив ту панночку вислати зi мною, нiби до пана Сапеги, за спадком у Литвi. А насправдi хотiв ii за пiвмилi за Замостям вiдiбрати i в десь у глушинi сховати, де нiхто б його пристрастям не мiг нашкодити. Але я цей його намiр розгадав. «Хочете з мене, – подумав я, – звiдника зробити? Чекайте ж!» Його людей канчуками нагодував, а панночку цiлу та неушкоджену до пана Сапеги вiдвiз. І скажу вам, дiвчина ця красна, як щиголь, але чесна. Я також уже iнший чоловiк, нiж моi компанiйцi! Змилуйся, Боже, над iхнiми душами! Давно вже вони в сирiй землi лежать!

– І що ж це була за панночка? – нетерплячився пан Заглобa.

– З хорошого дому, вихованка княгинi панi Вишневецькоi. Колись була заручена з литвином Пiдбийп’ятою, ви його знали.

– Ганнуся Борзобагатa!!! – вигукнув, схопившись iз мiсця, пан Володийовський.

Пан Заглобa i собi схопився з купи повстi.

– Пане Мiхале, вгамуйтеся!

Але пан Володийовський пiдстрибнув, як кiт, до пана Кмiцица.

– І ви, зраднику, дали ii захопити Богуславoвi?!

– Прошу мене не кривдити! – застерiг пан Кмiциц. – Я вiдвiз ii щасливо до гетьманa, пiклувався про неi, як про сестру, а Богуслав вiдiбрав ii не в мене, а в iншого офiцера, з котрим пан Сапегa ii до своеi родини вiдiслав. Прiзвище його було Гловбич чи якось подiбно, добре не пам’ятаю.

– А де вiн зараз?!

– Немае його, бо полiг. Так принаймнi офiцери пана Сапеги повiдомили. Я окремо з татарами за Богуславом ганявся, тому точно нiчого не знаю. Але з вашоi реакцii бачу, що одна бiда нас спiткала, одна людина нас скривдила, а оскiльки так i е, то проти нього об’еднаймося, щоб спiльно за кривду поквитатися. Великий вiн пан i великий лицар, але гадаю, що тiсно йому буде в усiй Речi Посполитiй, якщо двох таких матиме ворогiв.

– Ось вам моя рука! – гарячкував пан Володийовський. – Вiдтепер ми друзi до смертi! Хто його першим знай-де, той йому за двох заплатить. Дав би Бог менi першому, то я з нього кровi наточу, це як амiнь у молитвi!

Тут пан Мiхал так моторно став вусами ворушити i шаблю мацати, що пана Заглобу аж страх узяв, бо знав, що з паном Володийовським жарти кепськi.

– Не хотiв би я бути тепер князем Богуславом, – зауважив вiн за хвилину, – хоч би менi хтось усю Інфлянтy у володiння передав. Досить одного такого лiсового кота, як пан Кмiциц, мати проти себе, а тут ще й пан Мiхал! Бa! Мало того, бо й я до вас приеднуюся. Моя голова, вашi шаблi! Не знаю, чи е такий магнат у християнському свiтi, котрий би перед такою могутнiстю не затремтiв. До того ж i Господь Бог вiд нього нарештi вiдвернеться, бо не може такого бути, щоб на зрадника i еретика кари не було. Пан Анджей уже йому i так непогано лою за шкуру залив.

– Не заперечую, що здибала його вiд мене не одна конфузiя, – пiдтвердив пан Кмiциц.

І, звелiвши наповнити келихи, розповiв, як Сороку з полону звiльнив. Змовчав лише те, що спершу до нiг Радзивiлла кинувся, бо на сам спогад про цю подiю кров його заливала.

Пан Мiхал звеселiв, слухаючи цю оповiдь, а наприкiнцi промовив:

– Хай вам Бог помагае, Єндрею! З таким товаришем можна навiть до пекла йти! Лише погано, що не завжди будемо мати змогу разом ходити, бо служба е службою. Мене можуть вислати в один бiк Речi Посполитоi, вас – в iнший. Невiдомо, хто його першим дiстане.

Пан Анджей помовчав.

– По справедливостi, я мав би його одержати. Якщо тiльки знову з конфузiею не вийду, бо, соромно зiзнатися, але я напряму цьому пекельниковi протистояти не зможу.

– Та я вас усiх своiх прийомiв навчу! – запропонував пан Володийовський.

– Або я! – пiдтримав пан Заглобa.

– Нi! Даруйте, пане, але волiю в пана Мiхалa вчитися! – вiдмовився пан Кмiциц.

– Хоч вiн i лицар, але його панi Ковальська не злякаеться, хай там як! – втрутився пан Рох.

– Тихо будь, Роху! – цитьнув пан Заглобa. – Щоб тебе Бог своею рукою за вихваляння не покарав.

– Овва! Нiчого менi не буде!

Бiдний пан Рох не був щасливим пророком, але добряче цiеi митi в його макiтрi затуманилося i готовий був весь свiт на поединок викликати. Іншi також пиячили без мiри, собi на здоров’я, а Богуславoвi та шведам на погибель.

– Я чув, – торочив пан Кмiциц, – що коли тiльки цих шведiв тут зiтремо i короля захопимо, зараз же пiд Варшаву потягнемо. Потiм уже точно буде i вiйнi кiнець. А пiсля цього дiйде черга i до електора.

– Оце воно! Так! Так! – промовив пан Заглобa.

– Я чув, як сам пан Сапегa таке якось казав, а вiн, як великий чоловiк, краще калькулюе. То вiн нам сказав: «Зi шведом буде квiтка! Зi септентронами також, але з електором не можна в жоднi угоди бавитись. Пан Чарнецький, казав, з паном Любомирським пiдуть до Бранденбургii, а я з паном пiдскарбiем литовським у Пруссiю електора, а якщо потiм, казав, ми не приеднаемо Пруссiю на вiки до Речi Посполитоi, то лише тому, що в канцелярii немае хоча б однiеi такоi голови, як пан Заглобa, котрий самостiйно листами електоровi погрожував».

– Так пан Сапега сказав? – вiдкрив рота пан Заглобa, червонiючи вiд задоволення.

– Всi це чули. А я дуже цим втiшився, бо та сама рiзка Богуслава вперiщить, й якщо не швидше, то тодi напевно його вже дiстанемо.

– Тiльки б iз цими шведами якнайшвидше покiнчити, тiльки б покiнчити! – потирав руки пан Заглобa. – Урвалося iм! Хай в Інфлянтy вiдступлять i репарацii виплатять, то дамо iм спокiй.

– Упiймав козак татарина, а татарин за голову тримае! – зареготав Ян Скшетуський. – Ще Карл у Польщi, ще Кракiв, Варшава, Познань i всi великi мiста у його руках, а батько вже хоче, щоб вiдкуповувався. Гей, ще доведеться попiтнiти, перш нiж про електора подумаемо!

– А е ще армiя Штейнбокa, i гарнiзони, i Вiрц! – докинув пан Станiслав.

– То чому ми тут сидимо зi закладеними руками? – спитав враз Рох, витрiщившись. – Не можемо шведiв вiдлупцювати?

– Але ж ти й бовдур, Роху! – зауважив пан Заглобa.

– Дядько завжди мене шпетить, а я, чесне слово, бачив човни бiля берега. Можна було б переправитись i хоча б варту захопити. Темно, хоч в око стрель. Перш нiж очуняють, то ми вже повернемося, i нашу здатнiсть продемонструемо. Якщо не хочете, то я сам пiду!

– Замахало мертве теля хвостом, диво над дивами! – промовив гнiвно пан Заглобa.

Але пановi Кмiцицу зараз же нiздрi стали роздиматися.

– А непогана думка! Непогана думка! – промовив вiн.

– Непогана для челядi, але не для поважноi особи. Люди, майте пошану до себе самих! Та ви ж полковники якiсь, а хочете, як розбишаки, повеселитися.

– Звiсно ж, не дуже личить! – задумався пан Володийовський. – Краще спати ходiмо, бо вже пiзно.

Всi погодилися з цiею думкою, зараз же клякнули до молитов i стали iх уголос вiдмовляти. Пiсля цього повкладалися на повстi i скоро вже заснули сном праведникiв.

Але годиною пiзнiше схопилися всi на рiвнi ноги, тому що гуркiт пострiлiв пролунав за рiкою, пiсля чого гомiн, вереск вчинився в усьому таборi пана Сапеги.

– Ісусе, Марiе! – залементував пан Заглобa. – Шведи наступають!

– Та що ви таке кажете! – вiдповiв, хапаючись за шаблю, пан Володийовський.

– Роху, ти де? – покликав Заглобa, котрий у нагальних випадках любив мати «небожа» бiля себе.

Але Рохa в наметi не було.

Вибiгли всi на мaйдaн. Юрба вже товпилася перед наметами й усi подалися на рiчку. На тому боцi виднiлися спалахи вогню та гуркiт став усе гучнiший.

– Що сталося? Що дiеться? – питали у варти, яку порозставляли рясно бiля берега.

Але тi нiчого не бачили. Один iз жовнiрiв розповiв, що чув, немовби щось шубовснуло у воду, але що туман висiв над водою, то не мiг нiчого розгледiти, i не хотiв вiд одного сигналу здiймати тривогу в усьому таборi.

Пан Заглобa, вислухавши повiдомлення, схопився за голову з вiдчаем.

– Рох поплив до шведiв! Обiцяв варту захопити!

– Заради бога! Це можливо! – погодився пан Кмiциц.

– Заб’ють менi хлопа, як Бог на небi! – бiдкався пан Заглобa. – Шановне панство, чи немае якогось порятунку? Ісусе Христе! Та вiн, як золото найщирiше! Немае такого другого чолов’яги в обох вiйськах. Що йому в дурну довбешку стрельнуло?! Матiнко Бoжa, вирятуй його з цих тарапатiв!..

– Може, й припливе, бо туман густий! Не побачать його!

– Я тут чатуватиму навiть i до ранку. Богородице Дiво! Матiр Божа!

Тим часом пострiли на протилежному березi вщухли, вогонь поступово згас i вже за годину запанувало глухе мовчання. Пан Заглобa метався берегом рiчки, як курка, що каченят водить, i рвав собi рештки волосся з чуприни, але даремно чекав, даремно бiдкався. Ранок вибiлив рiчку, врештi сонце зiйшло, а Рох не повертався.




Роздiл VIII


На ранок пан Заглобa все ще перебував у вiдчаi, тому подався до пана Чарнецькогo з проханням, аби послали його до шведiв подивитися, що там iз Рохом сталося – чи живий iще, у полонi стогне, або горлом за свою смiливiсть заплатив.

Пан Чарнецький не став перечити, бо йому пан Заглоба дуже до серця припав. Утiшаючи його в смутку, зауважив:

– Менi здаеться, що ваш небiж мае бути живий, бо iнакше вода б його принесла.

– Дав би Бог! – похитав головою пан Заглобa. – Бo не кожного такого вода винесе, адже не лише руку вiн мав важку, але й дух наче зi свинцю, про що його вчинок засвiдчуе.

Пан Чарнецький кивнув:

– Правду кажете! Якщо живий, то мав би я його конем по майдану волочити за порушення дисциплiни. Можна тривожити шведськi вiйська, але вiн усiх пiдняв, та й шведiв без команди i мого наказу не можна бити. Що ж це таке? Посполите рушення чи, до дiдька, базар, де кожен на власну руку може воювати?

– Винен, assentior[9 - Assentior (лат.) – згоден.]. Сам його покараю, лише б вiн iз Божою ласкою повернувся!

– Я йому дарую через згадку про рудницькi заслуги. Багато маемо вiйськовополонених на обмiн i вищих офiцерiв за пана Ковальського. Їдьте до шведiв i побалакайте про обмiн. Я дам двох, навiть трьох у разi потреби, бо не хочу, щоб ваше серце кров’ю обливалося. Зайдiть до мене по лист до короля i iдьте живо!

Утiшений пан Заглобa забiг до намету пана Кмiцицa та розповiв товаришам, що i як. Пан Анджей i пан Мiхал крикнули водночас, що хочуть iз ним iхати, бо обох цiкавили шведи. А пан Кмiциц ще й мiг бути корисний, бо нiмецькою так само вiльно, як польською, мiг розмовляти.

Приготування не забрали iм багато часу. Пан Чарнецький, не чекаючи знову на пана Заглобy, прислав сам через пахолка послання, пiсля чого друзi прихопили сурмача, сiли в човен iз бiлим полотнищем, насадженим на дрючок, i вирушили.

Спочатку iхали мовчки, чути було лише плюскiт весел на водi, та врештi пан Заглобa занервував i промовив:

– Хай лише сурмач мерщiй про нас сповiстить, бо шельми, не зважаючи на бiлий прапор, можуть стрельнути!

– Та що ви таке кажете! – заспокоiв його пан Володийовський. – Навiть варвари послiв шанують, а це ж цивiлiзований народ!

– Хай сурмач не мовчить, кажу! Перший-лiпший жовнiр вистрелить, човен продiрявить, i пiдемо пiд воду, а вона холодна! Не хочу через дипломатiю намокнути!

– Ось, уже видно чатових! – зауважив пан Анджей.

Сурмач подав сигнал. Човен помчав швидко, на тамтому березi заворушилися i незабаром пiд’iхав на конi офiцер, одягнений у жовтий шкiряний капелюх. Вiн, наблизившись до самоi води, прикрив очi рукою i став приглядатися крiзь вiдблиски.

За кiльканадцять крокiв вiд берега пан Кмiциц зняв шапку для привiтання, офiцер схилився iм iз вiдповiдною чемнiстю.

– Лист вiд пана Чарнецькогo до найяснiшого шведського цiсаря! – покликав пан Анджей, показуючи згорток.

Тим часом човен вдарився об берег.

Варта стояла на березi зi зброею напоготовi. Пан Заглобa заспокоiвся повнiстю, на обличчi зобразив саму серйознiсть, гiдну делегата, i промовив латиною:

– Минулоi ночi певного кавалера схопили на цьому березi, я приiхав зробити пропозицiю щодо нього.

– Я не розмовляю латиною, – вiдповiв офiцер.

– Невiглас! – буркнув пан Заглобa.

Офiцер звернувся до пана Анджея.

– Король зараз на iншому кiнцi табору, – повiдомив вiн. – Прошу, панове, зачекати тут, а я поiду сповiстити.

І вiн завернув коня.

Прибульцi стали роззиратися. Табiр був дуже обширний, займав весь трикутник, утворений Сяном i Вiслою. В одному з кутiв трикутника лежав Пнiв, бiля основи Тарнобжег з одного боку, а Розвадiв – з другого. Певна рiч, весь периметр неможливо було поглядом охопити. Однак, куди око сягало, видно було шанцi, окопи, землянi вали, закрiпленi в’язками лози, а на них гармати та людей. У самому центрi околицi, в Гожицях, була королiвська ставка, там також стояли головнi сили армii.

– Якщо голод iх звiдси не викурить, то не дамо iм ради, – оцiнив пан Кмiциц. – Вся лiнiя укрiплена фортифiкацiйними спорудами. Є й де конi пасти.

– Але риби для стiлькох ротiв не вистачить, – зауважив пан Заглобa, – зрештою лютеранцi пiсноi iжi не люблять. Ще недавно мали цiлу Польщу, а тепер лише цей клин. Нехай сидять собi на здоров’я або знову до Ярослава повертаються.

– Вiдчайдушнi люди насипали цi шанцi, – зронив пан Володийовський, оцiнюючи оком знавця роботу. – Жовнiрiв у нас бiльше, але навчених офiцерiв менше, й у военному мистецтвi ми залишилися позаду них.

– А то чому? – здивувався пан Заглобa.

– Чому? Жовнiровi, котрий у кавалерii все життя служив, пояснювати менi це не годиться, але що стосуеться пiхоти й артилерii, то вона в них добра, придатна i до походiв, i военних набiгiв, i маршiв, i контрмаршiв. Багацько книжок у чужоземному вiйську людина мусить згризти, купу античних авторiв переглянути, перш нiж офiцером зможе стати, а в нас це дають за просто так. По-старому кавалерiя в дим лавою ходить i шаблями голить, а якщо вiдразу не виголить, то ii виголять.

– Балакайте, пане Мiхале, але не заговорюйтесь! А скажiть-но, хто бiльше знаменитих вiкторiй здобув?

– Бо ранiше всi так воювали, i не маючи такоi стрiмкостi, були змушенi програвати. Але тепер порозумнiшали i дивiться, пане, що дiеться.

– Зачекаемо кiнця. Поставте менi навiть найрозумнiшого iнженера, шведа чи нiмця, а я проти нього Рохa виставлю, котрий книжок не читав, тодi й побачимо.

– Щоб ви його тiльки ще змогли виставити, – зiтхнув пан Кмiциц.

– Правда, правда! Але ж менi того хлопа жаль. Пане Анджею, а спитайте тiею собачою мовою цих плюгавцiв i дiзнайтесь, що з ним сталося?

– Ви, пане, не знаете регулярних жовнiрiв. Тут нiхто без наказу й рота не розтулить. Шкода балакати!

– Знаю, що шельми нелюб’язнi. От якщо до нашоi шляхти, особливо до ополченцiв, делегат приiде, то вiдразу ж балакають, торочать, про здоров’я жiнки та дiтвори спитають, i горiлки з ним вип’ють. І в полiтичнi нюанси почнуть вдаватися, а тi стоять, як слупи, i лише баньки на нас витрiщають. Щоб iх шляк трафив!

Тим часом усе бiльше пiхотинцiв збиралося навколо посланцiв, i з цiкавiстю iх розглядали. Тi ж, позаяк були одягненi охайнiше в гарну, i навiть багатшу одiж, чудове справляли враження. Найбiльше привертав увагу пан Заглобa, бо майже по-сенаторськи тримався, а найменше пан Мiхал, через його невисокий зрiст.

Тим часом офiцер, котрий iх першим перестрiв на березi, повернувся разом iз ще одним, вищим за рангом, i з солдатами, котрi вели баских коней. Той вищий чин вклонився посланцям i промовив польською:

– Його королiвська величнiсть просить вас до своеi ставки, а що це не дуже близько, то ми привели коней.

– Ви поляк? – поцiкавився пан Заглобa.

– Нi, пане. Я Садовський. Чех на шведськiй службi.

Пан Кмiциц пiдступив швидко до нього.

– Ви мене не впiзнаете, пане?

Пан Садовський кинув швидкий погляд на його обличчя.

– Як же! Пiд Ченстоховою! Це ви найбiльшу руйнiвну гармату висадили i Мiллер вiддав вас пановi Куклiновському. Вiтаю, вiтаю сердечно такого знаменитого лицаря!

– А що з паном Куклiновським сталося? – спитав Кмiциц.

– То ви не знаете?

– Знаю, що йому вiдплатив тим самим, чим вiн мене хотiв гостити, але його залишив живого.

– Вiн помер.

– Так я i думав, що закоцюбне, – махнув рукою пан Анджей.

– Пане полковнику! – втрутився пан Заглобa. – А такого собi Рохa Ковальського ви не зустрiчали тут, у таборi?

Пан Садовський засмiявся:

– Як же? Є!

– Хвала Боговi та Найсвятiшiй Богородицi! Живий чолов’яга, то його вирятуемо. Хвала Господу!

– Не знаю, чи король захоче його вiддати, – засумнiвався пан Садовський.

– О! А це чому?

– Бо його дуже собi вподобав. Вiдразу впiзнав його, що це той самий, хто за ним пiд час рудницькоi пригоди гнався. За боки ми хапалися, слухаючи вiдповiдi бранця. Король питае: «Що ж ви на мене запосiлися?» А той вiдповiдае: «Бо я присягнувся!» Король знову: «То ви й далi менi будете докучати?» – «Аякже»! – торочить шляхтич. Король зареготав: «Зречiться присяги, то я подарую вам здоров’я i волю». «Неможливо!» – «Чому?» – «Бо мене дядько кривоприсяжником оголосить!» – «То ви такий зухвалець, що мене на поединку змогли б здолати? – «Я б i п’ятьом таким дав раду!» Король напирае: «І посмiете на монарха руку пiдняти?» Але той: «Бо ваша вiра несправжня!» Ми тлумачили королевi кожне слово, а вiн ставав щоразу веселiшим i все повторював: «Подобаеться менi цей шаленець!» Допiру, жадаючи дiзнатися, чи його переслiдувач справдi такий дужий, наказав вибрати дванадцятьох наймiцнiших воякiв у гвардii i по черзi iм iз цим вiйськовополоненим боротися. Але ж i жилавий цей кавалер! Коли я вiд’iжджав, десятьох уже поклав одного за одним, i жоден не мiг пiднятися без допомоги. Ми приiдемо саме на закiнчення тiеi забави.

– Впiзнаю Рохa! Моя кров! – заверещав пан Заглобa. – Вiддамо за нього навiть трьох вищих офiцерiв.

– Пiд гарний гумор королевi потрапляете, – зауважив пан Садовський. – Тепер таке рiдко стаеться.

– Та вiрю, – кивнув головою субтильний лицар.

Тим часом пан Садовський звернувся до пана Кмiцицa й узявся випитувати його, яким чином той не лише з рук пана Куклiновськогo звiльнився, але його самого пiдвiсив. Той почав розповiдати докладно, бо любив похизуватися. Пан Садовський, слухаючи, за голову хапався вiд здивування, нарештi вхопив ще раз руку пана Анджея i промовив:

– Можете менi, пане, повiрити, що я вiд душi радий, бо хоч i шведам служу, але кожне щире жовнiрське серце радiе, коли бравий кавалер шельму притисне. Мушу визнати, що якщо мiж вами вiдчайдух попадеться, то його зi свiчкою in universo[10 - In universo (лат.) – по свiту.] доведеться шукати.

– А ви, пане офiцере, дипломат! – зауважив пан Заглобa.

– І хороший жовнiр, ми це знаемо! – докинув пан Володийовський.

– Бo i дипломатii, i вiйськовоi справи вiд вас навчився! – вiдповiв пан Садовський, прикладаючи руку до капелюха.

Так вони мiж собою бесiдували, змагаючись навзаем у чемностi, аж доiхали до Гожиць, де була королiвська ставка. Село все було зайняте жовнiрами рiзних родiв вiйськ. Нашi товаришi з цiкавiстю приглядалися до солдатських гуртiв, котрi розмiстилися мiж тинами. Однi, бажаючи трохи голод приспати, дрiмали по призьбах, бо день був дуже погожий i теплий. Другi грали в костi на барабанах, попиваючи пиво. Третi порозвiшували одяг на парканах. Четвертi, сидячи перед халупами та скандинавських наспiвуючи пiсень, натирали цегельним порошком шоломи та кiраси, вiд чого тi виблискували, аж очi разило. Деiнде чистили або вели коней, словом, табiрне життя кипiло та роiлося повсюдно пiд ясним небом. На деяких обличчях, однак, позначилися жахливi незгоди та голод, але сонце заволочило золотом злиднi, зрештою випали цим незрiвнянним жовнiрам кiлька днiв вiдпочинку, тому вони повернули собi присутнiсть духу та вiйськову виправку. Пан Володийовський захоплювався ними подумки, особливо пiшими полками, вiдомими на весь свiт своею витривалiстю та мужнiстю. А пан Садовський, у мiру того, як проiздили, пояснював:

– Це смаляндський полк королiвськоi гвардii. А це делекарлiйська пiхота, найбоездатнiшa.

– Заради бога! А це що за малi монстри? – вигукнув раптом пан Заглобa, зауваживши юрбу невисоких чоловiчкiв зi шкiрою кольору оливок i чорним волоссям, що звисало по обидва боки голови.

– Це лапландцi, котрi належать до найдальших гiперборейцiв.

– І вони можуть битися? Бо менi здаеться, що я мiг би iх по трое в кожну жменю взяти i доти головами буцати, поки не втомився б!

– Ви змогли б це точно зробити! У битвi вони нi до чого. Шведи iх iз собою як табiрну прислугу возять, а частково через iхнi особливостi. Бо чаклуни з них exquisitissimi[11 - Exquisitissimi (лат.) – найкращi.], кожен мае до послуг одного демона, а дехто i п’ятьох на побiгеньках тримають.

– Звiдки ж у них такi з лихими духами дружнi взаемини? – спитав, осiняючи себе хрестом, пан Кмiциц.

– Бо постiйно темними ночами швендяють, а вони в них по пiвроку i бiльше тягнуться. А вам, мабуть, вiдомо, що вночi найлегше з нечистим здибатися.

– А душу вони мають?

– Невiдомо, але я так думаю, що на animalibus[12 - Animalibus (лат.) – тварини.] подiбнi. Пан Анджей завернув коня, вхопив одного лапландця за комiр, пiдняв його, як кота, догори, оглянув зацiкавлено, потiм поставив його на ноги та промовив:

– Якби менi король одного такого подарував, я наказав би його завудити i в Oршi в костелi повiсити, де й iншi дивовижi, наприклад, яйце страуса перебувае.

– А в Лубнах була в церквi китова щелепа, aбo якогось велетня, – додав пан Володийовський.

– Їдьмо, бо ще якесь паскудство вiд них до нас вчепиться! – занепокоiвся пан Заглобa.

– Їдьмо, – пiдтримав пан Садовський. – Чесно кажучи, правильно було б вам наказати мiшки на голову одягнути, як велить звичай, але не маемо тут чого приховувати, а що ви шанцi побачили, то це й на краще.

Вiдтак рушили кiньми i за хвилину вже були перед гожицькою садибою. Перед брамою зiскочили з кульбак i, знявши шапки, рухалися далi пiшо, бо сам король був перед будинком.

Побачили там багатьох генералiв та офiцерiв, дуже вiдомих. Були там старий Вiттемберг, Дуглас, Левенгаупт, Мiллер, Ерiксен i багато iнших. Всi сидiли на ганку, трохи за королем, крiсло котрого було висунуто вперед, i дивилися на забаву, яку Карл-Густав собi з вiйськовополоненим затiяв. Рох завалив саме дванадцятого рейтара i стояв у кунтушi, подертому в боротьбi, захеканий i дуже спiтнiлий. Побачивши дядька у супроводi панiв Кмiцицa та Володийовськогo, вiдразу ж вирiшив, що iх також у неволю взяли, тому витрiщив очi та вiдкрив рота, пiсля чого ступив кiлька крокiв, але пан Заглобa дав йому знак рукою, щоб стояв спокiйно, а сам пiдiйшов iз товаришами перед королiвськi очi.

Пан Садовський представив посланцiв, вони вклонилися низько, як звичай та етикет наказували, потiм пан Заглобa вiддав листа пана Чарнецькогo.

Король узяв листа i став читати, тим часом товаришi приглядалися до нього з цiкавiстю, бо нiколи ранiше монарха цього не бачили. Був це чоловiк у розквiтi лiт, обличчя мав таке засмагле, наче iталiйцем або iспанцем народився. Довгi пасма чорного, як вороняче крило, волосся спадали йому за вухами аж на плечi. Блиском i кольором очей нагадував Ярему Вишневецького, лише брови мав дуже вгору пiднятi, немовби дивувався безперестанно. Натомiсть на мiсцi, де брови сходилися, чоло пiдiймалося дуже випукле, що робило його на лева схожим. Глибока зморшка над носом, що не розгладжувалася навiть тодi, коли смiявся, надавала грiзного та гнiвного виразу обличчю. Нижню губу мав настiльки ж вiдкопилену вперед, як i Ян-Казимир, лише обличчя повнiше та бiльше пiдборiддя. Вуса носив, як мотузочки, трохи розширенi на кiнчиках. Загалом це обличчя належало надзвичайнiй людинi, одному з тих, хто, ходячи по землi, кров iз неi вичавлюе. Була в ньому грандiознiсть i монарша гордiсть, i левова сила, i меткiсть генiя, однак, хоча прихильна усмiшка не сходила чоловiковi нiколи з вуст, не було там доброти серця, яка таким лагiдним свiтлом освiтлюе зсередини обличчя, як каганець, вставлений усередину алебастровоi урни.

Сидiв вiн у крiслi, схрестивши ноги, на яких потужнi литки напинали чорнi панчохи, i моргаючи, за звичаем, очима, читав з усмiшкою листа пана Чарнецькогo. Враз, пiднявши погляд, вiн глянув на пана Мiхалa й зауважив:

– А я вас впiзнаю. Це ви зарубали Канненбергa.

Всi погляди негайно звернулися на пана Володийовськогo, котрий поворушив вусами, вклонився та зронив:

– До послуг вашоi королiвськоi величностi.

– Який чин? – спитав король.

– Полковник ляуданськоi хоругви.

– Де ранiше служили?

– У вiленського воеводи.

– І покинули його разом з iншими? Ви зрадили i його, i мене.

– Своему королевi я мав служити, а не вашiй королiвськiй величностi.

Король нiчого не сказав. Усi чола спохмурнiли, очi стали свердлити пана Мiхала, але той стояв спокiйно, тiльки вусами ворушив раз по раз.

Раптом король озвався:

– Дуже мило познайомитись iз таким знаменитим кавалером. Канненберг вважався мiж нами непереможним у поединку. Ви, мабуть, перша шабля в цiй державi?..

– In universo! – уточнив пан Заглобa.

– Не остання, – погодився пан Володийовський.

– Вiтаю вас щиро. До пана Чарнецькогo я маю справжню повагу, як до великого воiна, хоч i слово свое зламав, бо мав би досi спокiйно в Севежi сидiти.

На це вiдповiв пан Кмiциц:

– Ваша королiвська величносте! Це не пан Чарнецький, а генерал Мiллер першим слово зламав, коли у Вольфа регiмент королiвськоi пiхоти вiдiбрав.

Мiллер ступив крок, глянув в обличчя пановi Анджею i став щось шепотiти королевi, котрий, моргаючи вiд утоми очима, слухав доволi пильно, дивлячись на пана Анджея, i нарештi сказав:

– То я бачу, що обраних кавалерiв пан Чарнецький менi прислав. Але здавна знаю, що шибайголiв мiж вами достатньо, лише вiри в дотриманнi обiцянок i присяг бракуе.

– Святi слова вашоi королiвськоi величностi! – промовив пан Заглобa.

– Як вас розумiти?

– Бо коли б не та народу нашого вада, то ви, милостивий пане, тут не були б!

Король знову помовчав iз хвилину, генерали знову насупилися вiд зухвальства посланця.

– Ян-Казимир сам вас вiд присяги звiльнив, – зауважив Карл, – бо вас покинув i за кордон сховався.

– Вiд присяги лише намiсник Христа звiльнити може, котрий у Римi сидить, але вiн нiчого такого не робив.

– Менше з цим! – махнув рукою король. – Ось цим я здобув це королiвство, – вiн ляснув по шпазi, – i цим його втримаю. Не потрiбно менi нi ваших обiцянок, нi ваших присяг. Хочете вiйни, то ii отримаете! Я так думаю, що пан Чарнецький ще про Голомб’е пам’ятае?

– Забув дорогою з Ярослава, – вiдрубав пан Заглобa.

Король, замiсть розсердитися, зареготав.

– То я йому нагадаю!

– Бог свiтом править!

– Скажiть йому, хай мене навiдае. Залюбки його прийму, лише хай поквапиться, бо як коней вiдгодую, то далi пiду.

– Тодi вже ми вашу королiвську величнiсть приймемо! – вклонився i мимоволi поклав руку на шаблю пан Заглобa.

Король це зауважив:

– Бачу, що пан Чарнецький не лише найкращi шаблi, а й найкращий рот у представництвi прислав. Кожне ваше слово аж пашить. Щастя, що не в цьому суть вiйни полягае, бо гiдного для себе я знайшов би супротивника. Але до справи. Пише менi пан Чарнецький, щоб я того вiйськовополоненого вiдпустив, за нього двох визначних офiцерiв пропонуе. Я не зневажаю так своiх жовнiрiв, як ви гадаете, i занадто дешево за них платити не хочу, бо це суперечить моiй та iхнiм амбiцiям. Тому, позаяк у нiчому пановi Чарнецькому вiдмовити не зможу, тому йому подарунок iз цього кавалера зроблю.

– Милостивий пане! – вiдреагував на це пан Заглобa. – Не зганьбити шведських офiцерiв хотiв пан Чарнецький, а послугу менi надати, бо це мiй небiж, а я до послуг вашоi королiвськоi величностi, е довiреною особою пана Чарнецького.

– Щиро кажучи, – засмiявся король, – я не мав би цього вiйськовополоненого вiдпускати, бо вiн проти мене присягав, хiба що вiн вiд свого слова вiдмовиться.

Тут монарх звернувся до Рохa, котрий стояв перед ганком, i махнув рукою.

– А пiдiйдiть-но ближче, здоровило!

Рох пiдiйшов на кiлька крокiв i виструнчився.

– Пане Садовський, – попросив король, – спитайте його, чи перестане мене переслiдувати, якщо я його вiдпущу?

Пан Садовський повторив королiвське запитання.

– Я не можу! – скривився пан Рох.

Король збагнув усе i без перекладача, став аплодувати й очима моргати.

– А що! А що! Як же такого випускати? Дванадцятьох рейтарiв на землю вклав, а мене тринадцятим зробити обiцяе! Гаразд! Гаразд! Сподобався менi цей кавалер! Чи й вiн у пана Чарнецького радником? Тодi його тим бiльше вiдпущу.

– Стули пельку, нетямо! – буркнув пан Заглобa.

– Досить цього фарсу, – посерйознiшав Карл-Густав. – Забирайте його i майте ще один доказ моеi доброти. Пробачити можу, як володар цього королiвства, якщо така моя воля та милiсть, але домовлятися iз заколотниками не хочу.

Тут королiвськi брови насупились й усмiшка враз зникла з його обличчя.

– Хто проти мене руку пiдiймае, той бунтiвник, бо я тут законний господар. З милосердя лише над вами не карав я досi, як належить, чекав, щоб одумалися, але прийде час, що милосердя мое вичерпаеться i пора карати настане. Через вашу сваволю та мiнливiсть краiна вогнем палае, через вашi клятвопорушення кров ллеться. Але кажу вам: спливають останнi днi. Не хочете слухати поради, не хочете слухати закон, то послухаете меча та шибеницi!

І блискавки спалахнули в очах Карла. Пан Заглобa вирячився на нього здивовано, не спромiгшись збагнути, звiдки взялася та раптова буря пiсля погоди, врештi i в нього стало серце закипати, однак вiн вклонився i промовив лишень:

– Дякуемо вашiй королiвськiй величностi.

Пiсля чого вiдiйшов, а за ним пани Кмiциц, Володийовський i Ковальський.

– Ласкавий, ласкавий! – базiкав пан Заглобa. – А не встигнеш похопитися, як зареве тобi у вухо, наче ведмiдь. Хороший результат нашого представництва! Дехто келихом посланцiв на дорогу пригощае, а вiн шибеницею! Нехай собак вiшае, а не шляхту! Бoжe! Господи! Як ми важко грiшили проти нашого сюзерена, котрий батьком нам був, батьком е i батьком буде, бо ягеллонське б’еться в ньому серце! І такого монарха зрадники покинули, а пiшли заморському опудалу служити. Так нам i треба за це, бо кращого ми не гiднi. Шибеницi! Шибеницi!.. Самому вже тiсно, бо притисли його, як сир у мiшку, що вже сироваткою стiкае, а вiн ще мечем i шибеницею погрожуе. Зачекай! Упiймав козак татарина, а татарин за голову тримае! Буде вам ще тiснiше. Роху! Я хотiв тобi по писку надавати або п’ятдесят киiв, але тобi вже пробачу за те, що гiдно себе повiв i далi його переслiдувати пообiцяв. Дай я тебе обiйму, бо дуже тобою задоволений!

– Аби дядько був радий! – втiшився пан Рох.

– Шибениця i меч! І менi це в очi сказав! – не мiг заспокоiтися пан Заглобa. – Ви таке чули? Вовк так само барана у власнi кишки закликае!.. І коли це каже? Тепер, коли йому вже гусяча шкiра на спинi зробилася. Хай собi лапландцiв у радники вiзьме i з ними разом протекцii у демонiв шукае! А нам буде найсвятiша Матiнка Божа допомагати, як пановi Боболi в Сандомирi, котрого вибухом на iнший бiк Вiсли разом iз конем перекинула, а йому хоч би що. Оглянувся, а вiн якраз на обiд до священика нагодився. За такоi допомоги ще ми iх усiх, як ракiв iз вершi, за шиi повитягаемо.




Роздiл IX


Спливло кiльканадцять днiв. Король весь час сидiв у межирiччi та кур’ерiв на всi боки розсилав до фортець, до вiйська, у напрямку Кракова та Варшави, з наказами, щоб йому всi з допомогою поспiшали. Пiдвозили йому по Вiслi провiант, скiльки можна було, але недостатньо. Коли минуло десять днiв, стали коней iсти. Вiдчай охоплював короля та генералiв вiд думки, що буде, коли рейтари коней позбудуться i коли гармати не буде в що запрягти. Звiдусiль також приходили неприемнi звiстки. Вся краiна настiльки спалахнула вiйною, немовби ii хтось смолою облив i пiдпалив. Меншi загони та меншi гарнiзони нiяк не могли прийти на допомогу королевi, бо навiть виткнутися з мiст чи мiстечок не могли. Литва, яку досi тримав залiзною рукою Понтус Делагардi, повстала, як одна людина. Велика Польща, яка здалася найпершою, першою ж скинула ярмо й усiй Речi Посполитiй показувала приклад витримки, лютi та запалу. Шляхетськi та селянськi загони нападали там не лише на гарнiзони, якi стояли по селах, а й навiть на мiста. Даремно шведи мстили люто краiнi, даремно вiдсiкали руки впiйманим у неволю бранцям, пускали з димом села, вирiзали до ноги поселення, ставили шибеницi, привозили знаряддя для тортур iз Нiмеччини, щоб мучити бунтiвникiв. Хто був змушений терпiти, терпiв, хто мав загинути, гинув, але якщо був шляхтичем, то вмирав iз шаблею в руцi, а якщо селянином, то з косою. І лилася шведська кров по всiй Великiй Польщi, люд жив у лiсах, навiть жiнки бралися за зброю. Покарання викликали у вiдповiдь помсту i ще бiльшу запеклiсть. Кулешa, Кшиштоф Жегоцький i пiдляський воевода, як вогонь, вiялися по краiнi, але й крiм них усi бори були переповненi партiями. Поля лежали неоранi, жахливий голод панував у краiнi, але найбiльше крутив вiн животи шведам, бо вони в мiстах за зачиненими брамами сидiли i не могли навiть носа виставити назовнi.

Аж нарештi й iм забракло духу в грудях.

У Мазовшi було те саме. Там курпи, котрi в лiсових сутiнках ховалися, витикалися з пущ, перекривали дороги, перехоплювали харчi та кур’ерiв. У багатолюдному Пiдляшшi дрiбна шляхта тисячами йшла до пана Сапеги або в Литву. Люблiнське воеводство було в руках конфедерацii. З далекоi Украiни йшли татари, а з ними i примушенi до покори козаки.

Тому всi були вже впевненi, що якщо не за тиждень, то за мiсяць, якщо не за мiсяць, то за два та рiчкова рогачка, в якiй боронився король Карл-Густав iз головною шведською армiею, перетворяться на одну велику могилу – на славу для народу, на страшну науку для тих, хто на Рiч Посполиту нападати наважився б. Передбачали вже кiнець вiйни, були й такi, хто казав, що Карлoвi лише один вихiд залишився: вiдкупитися та вiддати Речi Посполитiй шведську Інфлянтy.

Але доля Карлa-Густавa i шведiв несподiвано полiпшилася.

Дня 20 березня впав Мальборк, до цього безуспiшно обложений Штейнбоком. Сильна та вiдважна його армiя вже не мала тепер бiльше там роботи i могла iти на порятунок королевi.

З iншого боку, баденський маркграф, набравши рекрутiв, зi свiжими силами i не втомленим ще солдатом вирушив також у межирiччя.

Обое рухалися вперед, громлячи невеликi повстанськi зграi, винищуючи, палячи, мордуючи. Дорогою збирали шведськi залоги, приеднували меншi загони та зростали в силi, як рiка тим повноводнiшае, чим бiльше потокiв у себе приймае.

Звiстки про падiння Мальборкa та походи армii Штейнбока i баденського маркграфа дiйшли дуже хутко до рiчковоi рогачки i засмутили польськi серця. Штейнбок був iще далеко, але баденський маркграф, iдучи стрiмким маршем, мiг уже незабаром пiдiйти впритул i змiнити розклад сил пiд Сандомиром.

Тому скликали польськi военачальники раду, в якiй узяли участь пан Чарнецький, пан гетьман литовський, Мiхал Радзивiлл, коронний пiдчаший, пан Вiтовський, старий i досвiдчений жовнiр, i пан Любомирський, котрому вже встигло набриднути Завiсля. На цiй нарадi вирiшили, що пан Сапегa з литовським вiйськом залишиться стерегти Карлa, щоб той iз пастки не вислизнув, а пан Чарнецький виступить проти баденського маркграфа i зустрiне його якнайшвидше, пiсля чого, якщо йому Господь Бог вiкторiю подаруе, повернеться, як i ранiше, короля облягати.

Вiдповiднi накази були виданi негайно. Наступного ж дня сурми через приглушенi мундштуки закликали на коней так тихо, що заледве iх почуто, бо хотiв пан Чарнецький вiдiйти таемно вiд шведiв. На давнiй стоянцi вiдразу ж розмiстилися кiлька розрiзнених шляхетських i селянських партiй. Вони порозкладали ватри i галасувати почали, щоб ворог не думав, що з майдану хтось пiшов. А каштелянськi хоругви вислизали одна за одною. Першою виступила ляуданськa, яка по праву мала б при пановi Сапезi залишитися, але що пан Чарнецький дуже ii полюбив, то гетьман не захотiв йому ii вiдбирати. За ляуданською пiшла хоругва пана Вонсовича, досвiдченого жовнiра, котрий половину життя на вiйнi провiв. Пiсля них пiшла хоругва князя Дмитра Вишневецького пiд командуванням пана Шандаровського, та сама, яка пiд Рудником неперевершеною славою вкрилася. Далi два регiменти драгунiв пана Вiтовського, за ними двi хоругви пана старости яворiвського, знаменитий пан Стапковський в однiй iз них був поручником. Вiдтак особиста каштелянська, королiвська пiд командуванням пана Поляновського й уся потуга пана Любомирського. Пiхоти не брали через поспiх, возiв теж, бо комунiком мали йти.

Всi разом стали пiд Завадою значними силами, сповненими завзяття. Тодi виiхав наперед пан Чарнецький i вишикував iх до походу, сам же притримав трохи коня i став неподалiк, щоб усе свое вiйсько добре оглянути. Рисак пiд ним фиркав i головою кивав, наче вiтав полки, що проходили повз, а самому каштелянoвi серце втiшилося. Прекрасне видовище мав вiн перед очима. Скiльки око сягне, хвиля коней, море суворих жовнiрських облич, кiнським рухом колисаних, над ними ще й третя хвиля – шабель i списiв – мерехтiла й виблискувала у вранiшньому сонцi. Сила нещадна струменiла вiд них, i цю силу вiдчував у собi пан каштелян, бо вже не було це збiговисько добровольчого наброду, але люд на военному горнилi загартований, вправний, тренований i в битвi такий уiдливий, що жодна у свiтi кавалерiя мiрятися силою з ним не могла. І пан Чарнецький вiдчув тiеi митi, що з певнiстю, без жодного сумнiву з цими людьми шаблями та копитами розтрощить вiйсько баденського маркграфа, i вiд передчуття цiеi перемоги просвiтлiло його обличчя так, що вiдблиск його бачили всi полки.

– З Богом! По вiкторiю! – гукнув вiн нарештi.

– З Богом! Ми переможемо! – вiдповiли йому могутнi голоси.

І вигук той пролетiв через усi хоругви, як глухий грiм крiзь хмари. Пан Чарнецький ударив коня, щоб наздогнати ляуданцiв, котрi йшли попереду.

І вони пiшли.

Але пересувалися не як люди, а як зграя хижих птахiв, якi, почувши здобич удалечинi, летять вихором по просторах. Нiколи, навiть серед татар у степу, нiхто нiколи не чув про такий похiд. Жовнiр спав у кульбацi, iв i пив там же. Коней годували з руки. Рiки, бори, села, мiста залишалися позаду. По селах не встигали селяни висипати з халуп, щоб поглянути на вiйська, а вони вже зникали вдалинi за хмарою куряви. Йшли i вдень, i вночi, тiльки часом вiдпочивали ненадовго, щоб коней не загнати.

Нарештi пiд Козеницями натрапили на вiсiм шведських хоругв пiд командуванням Торнескiльдa. Ляуданцi, котрi йшли в авангардi, першими побачили ворога i навiть не зiтхнувши, негайно накинулися на супостата. Другим iшов пан Шандаровський, третiм пан Вонсович, а четвертим пан Стапковський.

Шведи, вирiшивши, що з якимось партiями мають справу, стали у чистому полi до бою й уже через двi години не залишилася навiть одна жива душа, яка б могла до маркграфа дiстатися та повiдомити, що пан Чарнецький iде. Вирубали шаблями тi вiсiм хоругв, жодного свiдка цiеi поразки не залишаючи. Пiсля цього рушили, наче хтось серпом кинув, до Магнушевa, бо розвiдники повiдомили, що баденський маркграф з усiм вiйськом у Варцi перебувае.

Пана Володийовського послали в нiч iз роз’iздом, аби повiдомив, як розташувалися вiйська i скiльки iх е.

Дуже на ту експедицiю нарiкав пан Заглобa, бо навiть славетний пан Вишневецький нiколи таких походiв не влаштовував. Хоч i жалiвся старий товариш, але вважав за краще йти з паном Володийовським, нiж при вiйську залишатися.

– Золотий був час пiд Сандомиром, – замрiявся дiдуган у сiдлi, – чоловiк iв, спав i на шведiв у пастцi здалеку споглядав, а тепер немае коли i фляги до рота пiднести. Знаю я военне мистецтво antiquorum[13 - Antiquorum (лат.) – старовинний.] великого Помпея та Цезаря, але пан Чарнецький новi порядки вигадуе. Проти будь-яких правил е трясти животом упродовж стiлькох днiв i ночей. Вiд голоду вже в головi менi затуманюеться i весь час здаеться, що зiрки – це каша, а мiсяць – солонина. На дiдька така вiйна? Як менi Бог милий, бо з голоду хочу власному коневi вуха пообгризати!

– Завтра, дасть Бог, вiдпочинемо пiсля шведiв!

– Краще вже шведи, нiж таке марудство! Боже! Господи! Коли вже дадуть спокiй нашiй Речi Посполитiй, а старому Заглобi теплу лежанку та пiдiгрiте пиво. Хай би навiть i без сметани. А то трясися, старий, на шкапi, трясися, поки кiстки не розтрясеш. Немае там якого тютюну? Може, хоч ту сонливiсть через нiздрi витурю. Мiсяць менi в сам рот так свiтить, що аж до живота зазирае, i не знаю я, чого вiн там шукае, бо нiчого не знайде. До дiдька така вiйна, повторюю!

– Оскiльки дядько думае, що мiсяць – це солонина, то може його з’iсти! – пожартував пан Рох.

– Якби я тебе з’iв, то мiг би сказати, що це телятина, але боюся, щоб пiсля такоi печенi рештки своеi дотепностi не втратити.

– Якщо я теля, а дядько мiй тодi хто?

– А ти, розумако, думаеш, що Алтея тому головешку народила, що при печi сидiла?

– А менi що до того?

– А те, що якщо ти теля, то спочатку батька свого питай, хто ти, а не дядька. Бо й Європу бик захопив, але брат ii, котрий став дядьком ii дiтям, був уже людиною. Тямиш?

– Щось не дуже, але з’iсти, то точно би щось з’iв.

– То з’iж чорта i дай менi спати! Що там, пане Мiхале? Чому ми зупинилися?

– Варка поряд, – пояснив пан Володийовський. – Ось, церковна баня виблискуе в свiтлi мiсяця.

– А Магнушев ми вже минули?

– Магнушев залишився праворуч. Дивно менi, що по цей бiк рiчки жодного шведського роз’iзду немае. Заiдемо в цi хащi i постоiмо, може, нам Бог пришле якого язика.

Сказавши це, пан Мiхал завiв загiн у заростi, розставив через кожнi сто крокiв по обидва боки дороги, i наказав, щоб тихо стояли i повiддя тримали мiцно, щоб чийсь кiнь не заiржав.

– Чекати! – звелiв вiн. – Послухаемо, що за рiкою вiдбуваеться, а може, й пoбaчимо.

Всi зачаiлися, але тривалий час не було нiчого чути, крiм солов’iв, якi в ближньому вiльшанику щебетали, як на смерть. Стомленi жовнiри носами клювали в кульбаках, а пан Заглобa лiг на кiнську шию i глибоко заснув. Навiть конi дрiмали. Спливла година. Нарештi чутливе вухо пана Володийовськогo вчуло щось схоже на тупiт коней по твердiй дорозi.

– Приготуватися! – наказав вiн жовнiрам.

Сам же висунувся на край хащi та визирнув на дорогу. Дорога виблискувала в свiтлi мiсяця, як срiбна стрiчка, але нiчого не було на нiй видно, вiдголос кiнських копит, однак, наближався.

– Точно йдуть! – пiдтвердив пан Мiхал.

І всi ще бiльше стримували коней, кожен затамував подих. Не було чути нiчого, крiм спiвочих трелей солов’iв у вiльшанику.

Аж тут на дорозi з’явився шведський загiн, що складався з тридцяти вершникiв. Рухалися повiльно та доволi недбало, не в ряд, а розтягнутою колоною. Однi жовнiри балакали мiж собою, iншi пiдспiвували тихо, бо тепла травнева нiч дiяла навiть на черствi жовнiрськi душi. Пройшли, нiчого не пiдозрюючи, так близько вiд пана Володийовського, котрий стояв неподалiк вiд краю i мiг занюхати запах коней i дим вiд блекоти, яку рейтари курили.

Вiдтак зникли за закрутом дороги. Пан Мiхал почекав ще достатньо довго, аж тупiт зник у далечiнi, лише тодi пiд’iхав до свого загону та запропонував панам Скшетуським:

– Поженемо iх тепер, як гусей, до табору пана каштеляна. Жоден не мае втекти, щоб не дав знати!

– Якщо й пiсля цього пан Чарнецький не дозволить нам наiстися i виспатися, – озвався пан Заглобa, – то я йому подякую за службу i повернуся до пана Сапеги. Бо в нього, якщо битва, то битва, але коли вiдпочинок, то й бенкет. І якби мав навiть чотири роти, то всiм би знайшов роботу. Оце вождь! І правду кажучи, повiдомте, якого милого ми служимо не в армii Сапеги, якщо ця хоругва по праву йому належить?

– Батьку, не наговорюйте на найбiльшого воiна Речi Посполитоi, – зупинив його Ян Скшетуський.

– Не я наговорюю, а лише моi кишки, на яких голод марша грае, як на скрипцi.

– Потанцюють пiд цю музику шведи, – заспокоiв iх пан Володийовський. – А тепер, шановне панство, iдьмо хутко! Бiля тiеi корчми в лiсi, яку ми, сюди iдучи, минули, я хотiв би iх захопити.

І вiн повiв загiн швидше, але не надто швидко. В’iхали в густий лiс, в якому охопила iх темрява. Корчма була за кiльканадцять стай. Наблизившись до неi, йшли нога в ногу, щоб зарано тривогу не здiйняти. Коли були не бiльше вже, як за гарматний пострiл, долинув до них людський гомiн.

– Є, й галасують! – пан Мiхал був задоволений.

Шведи нишпорили по корчмi, шукаючи якоiсь живоi душi, щоб могли язика прихопити. Але корчма була порожня. Однi перетрясли головну будову, iншi шукали в оборi, в хлiвах, ще iншi пiдiймали шопи в дахах. Половина стояла на майданi, тримаючи коней тих, котрi нишпорили.

Загiн пана Володийовськогo пiдiйшов на сто крокiв i взявся татарським пiвмiсяцем оточувати корчму. Тi, що стояли на майданi, вiдчули щось лихе, аж тут побачили людей i коней, але що в лiсi було темно, то не могли розпiзнати, що це за вiйсько, не здiймали тривогу, бо навiть на мить не припускали, щоб iз цього боку мiг якийсь iнший, нiж шведський загiн, прибути. Лише той пiвмiсячний рух здивував i стурбував iх. Тому озвалися зараз же до тих, хто був усерединi.

Раптом навколо корчми пролунав крик «алла» i гуркiт вiд кiлькох пострiлiв. В одну мить темнi натовпи жовнiрiв вигулькнули, немов з-пiд землi виросли. Вчинилася метушня i залунав дзенькiт шабель, прокляття, здавленi зойки, але все це тривало не довше нiж двi молитви.

Пiсля цього на майданi перед корчмою залишилося кiлька людських i кiнських тiл, а загiн пана Володийовськогo подався далi, ведучи зi собою двадцятьох п’ятьох вiйськовополонених.

Йшли тепер клусом, пiдганяючи плазом шабель рейтарськi конi, а на свiтанку дiйшли й до Магнушевa. У таборi пана Чарнецькогo нiхто не спав, всi були напоготовi. Назустрiч роз’iзду, спираючись на обушок, вийшов сам каштелян, схудлий i блiдий вiд безсоння.

– Що там? – спитав вiн пана Володийовськогo. – Маете язика?

– Є двадцять п’ять бранцiв.

– A скiльки втекли?

– Nec nuntius cladis[14 - Nec nuntius cladis (лат.) – жодного свiдка лиха.]. Всiх дiстали!

– Вас навiть до пекла можна посилати, жовнiре! Гаразд! Вiзьмемо iх в оборот. Сам допитуватиму!

Зронивши це, каштелян повернув iз мiсця, i вiд’iжджаючи, наказав:

– Всiм бути напоготовi, бо, можливо, негайно ж i вирушимо на ворога.

– Тобто? – розiзлився пан Заглобa.

– Цить, пане, – гримнув на нього пан Володийовський. Шведськi вiйськовополоненi навiть без припiкання виказали все, що iм було вiдомо про сили баденського маркграфа, про кiлькiсть гармат, пiхоту та кiнноту. Задумався трохи пан каштелян, бо дiзнався, що це справдi новонаймана армiя, однак складалася з найдосвiдченiших жовнiрiв, котрi в бозна-скiлькох вiйнах брали участь. Було також багато серед них нiмцiв i великий загiн французьких драгунiв. Загальною кiлькiстю вони перевершували на кiлькасот голiв польськi вiйська. Натомiсть виявилося зi зiзнань, що маркграф навiть не припускав, що пан Чарнецький опинився так близько, i вiрив, що поляки всiма силами облягають короля пiд Сандомиром.

Як тiльки каштелян це почув, одразу ж схопився з мiсця i гукнув своему ад’ютантовi:

– Пане Вiтовський, накажiть сурмити через мундштук, щоб на коня сiдали!

Через пiвгодини вiйсько рушило i йшли вже свiжого травневого ранку через лiси та поля, росою вкритi. На горизонтi з’явилася Вaркa, точнiше ii згарище, бо мiсто ще шiсть рокiв тому згорiло майже вщент.

Вiйська пана Чарнецькогo йшли по вiдкритiй мiсцинi, тому довго вiд шведського ока ховатися не могли. Коли iх помiтили, то маркграф вирiшив, що це якiсь партii, якi збилися в бiльший гурт, хочуть потривожити табiр.

Лише коли щораз новiшi хоругви, що скакали ступом, з’являлися з лiсу, вчинився рейвах у шведському таборi. З поля видно було невеликi загони рейтарiв та окремих офiцерiв, котрi метушилися мiж полками. Барвиста шведська пiхота висипала на шир рiвнини. Полки формувалися один за одним на очах польських жовнiрiв i вишиковувалися в каре, як зграi строкатих птахiв. Над головами iхнiми здiймалися до сонця чотирикутники мiцних списiв, якими пiхотинцi прикривалися вiд наскоку кавалерii. Наприкiнцi побачили й натовпи шведськоi панцерноi кавалерii, що скакала клусом на фланги. Пiдкочували та встановлювали гвалтовно гармати. Всi приготування, весь цей рух видно було, як на долонi, бо пiднялося ясне сонечко прегарне й освiтило всю краiну.

Пiлиця роздiляла цi два вiйська.

На шведському березi озвалися сурми, литаври, барабани та вигуки жовнiрiв, що пiдiймали дух до бою. Пан Чарнецький i собi наказав дути в кривулi та наступав з усiма хоругвами до рiчки.

Вiн щодуху помчав на скакунi до хоругви пана Вонсовича, яка стояла найближче до рiчки.

– Старий воiне! – закликав военачальник. – Ідiть до моста, там iз коней i до мушкетiв! Хай на вас уся мiць упаде! Ведiть!

Пан Вонсович лише почервонiв трохи вiд запалу та змахнув буздиганом. Люди з бойовим криком помчали за ним, наче хмара куряви, вiтром гнана.

Доскакавши на триста крокiв до моста, сповiльнили свiй бiг. Тут же двi третини зiстрибнули з кульбак i побiгли до переправи.

Шведи рушили з iншого боку i незабаром до справи взялися мушкети, спочатку розрiзнено, потiм щiльнiше, немовби тисяча цiпiв водночас молотили на току. Дим розтягнувся над рiкою. Крики заохочення звучали як по той, так i по iнший бiк. Увага обох вiйськ зосередилася на мостi, який був дерев’яний, вузький, тому важкий для захоплення, але легкий для захисту. Проте лише ним можна було дiстатися до шведiв.

Тому через чверть години послав пан Чарнецький драгунiв пана Любомирського на допомогу пановi Вонсовичу. Але шведи взялися вже з гармат обстрiлювати протилежний берег. Пiдкочували щораз новi гармати, i ядра стали завивати над головами воякiв пана Вонсовича та драгунiв, падати на луг i рити ями в землi, обкидаючи атакувальникiв дерном i грязюкою.

Баденський маркграф стояв пiд лiсом, позаду армii, спостерiгав через пiдзорну трубу за битвою. Час вiд часу вiднiмав ii вiд очей, здивовано зиркав на свiй штаб i стенав плечима.

– Збожеволiли, – казав вiн, – вони точно хочуть той мiст форсувати. Але кiлька гармат i два-три полки можуть його хоч вiд цiлоi армii захищати.

Проте пан Вонсович усе бiльше насiдав зi своiми людьми, але i захист ставав щораз затятiшим. Мiст ставав центральною точкою битви, до якоi повiльно почала стiкатися вся шведська лiнiя. Годиною пiзнiше попсували iм iхнiй шик i вони повернулися боком до попередньоi позицii. Мiст засипав справжнiй дощ iз вогню та залiза. Люди пана Вонсовичa валилися, як снопи, тим часом прилiтали накази щораз настирливiшi, що необхiдно йти вперед.

– Погубить пан Чарнецький цих людей! – крикнув раптом пан коронний маршалок.

І пан Вiтовський, як досвiдчений жовнiр, збагнув, що лихе коiться, й аж затремтiв увесь вiд нетерплячки, i вже не мiг витримати довше, стрибнув на коня, аж тварина застогнала жалiсливо, i пiд’iхав до пана Чарнецького, котрий весь цей час уперто, невiдомо з якого дива, гнав людей до рiчки.

– Ваша милосте! – крикнув пан Вiтовський. – Кров надаремно ллеться. Ми не здобудемо цього моста!

– Я його й не хочу здобувати! – вiдрубав пан Чарнецький.

– То чого ваша гiднiсть хоче? Що маемо робити?

– До рiки хоругвами! До рiки! А ви стрiй тримайте!

Тут пан Чарнецький посипав очима такi блискавки, що пан Вiтовський вiдступив без жодного слова.

Тим часом хоругви пiдiйшли на двадцять крокiв до берега та вишикувалися довгою лiнiею уздовж водойми. Нiхто з офiцерiв i жовнiрiв не знав точно, навiщо це роблять.

Аж тут пан командувач з’явився, як блискавка, перед фронтом хоругв. Вогонь пашiв на його обличчi, а блискавка була в очах. Сильний вiтер пiдiймав йому бурку на плечах, як могутнi крила, кiнь пiд ним скакав i дибився, мало що не сиплючи полум’ям iз нiздрiв. Военачальник шаблю пустив на перев’язь, шапку зiрвав iз голови i так, з наiжаченою чуприною, з краплями поту на чолi, звернувся до своеi дивiзii:

– Шановне панство! Рiчкою ворог заслонився i насмiхаеться з нас! Море переплив, щоб гнобити нашу вiтчизну, i думае, що ми на ii захист цю рiку не форсуемо!

Тут вiн шапку кинув на землю, i вихопивши шаблю, вказав нею на воду, що збурилася. Пiднесення його охопило, бо аж зiп’явся в сiдлi i ще гучнiше закричав:

– Кому Бог! Кому вiра! Кому мила батькiвщина! За мною!

І стиснувши коня острогами так, що скакуна наче в повiтря пiдкинуло, кинувся в течiю. Бризнула навколо хвиля, чоловiк i кiнь сховалися на мить пiд водою, але випливли вмент.

– За нашим командиром! – крикнув Мiхалко, той самий, котрий пiд Рудником славою вкрився.

І стрибнув у воду.

– За мною! – крикнув пронизливо тонким голосом пан Володийовський.

І пiрнув ще до того, як кричати перестав.

– Ісусе, Марiе! – заревiв, пiдiймаючи до стрибка коня, пан Заглобa.

Й уся лава чоловiкiв i коней звалилася в хвилi, аж вода вилилася з шаленим розгоном на береги. За ляуданською хоругвою пiшла вишневецька, за вишневецькою – пана Вiтовського, за нею пана Стапковськогo, а за ними й усi решта. Такий шал охопив цих людей, що штовхалися хоругви наввипередки. Команди змiшалися з криками жовнiрiв, рiчка виступила з берегiв i спiнилася, наче молоко, в одну мить. Хвиля стала зносити трохи полки, але конi, яких буцали острогами, пливли, немов неозорi стада дельфiнiв, хриплячи нiздрями та стогнучи. Заповнила маса кiнських i людських голiв простiр, наче утворивши мiст, по якому можна було б пройти сухою ногою на iнший берег.

Пан Чарнецький переплив рiчку першим, але не встигла вода з нього стекти, як виплили за ним ляуданцi, змахнув пан каштелян буздиганом i крикнув до пана Володийовського:

– З наскоку! Бий!

А до пана Шандаровського:

– Туди!

І так спрямовував хоругви одну за одною, поки всi не розподiлив. Останню ж очолив особисто та загукав:

– В iм’я Бoжe! Щасливо.

І рушив за iншими.

Коли ж два полки рейтарiв, що стояли в резервi, спостерегли, що дiеться, полковники впали в ступор, такий великий, що заки ворухнулися з мiсця, вже ляуданцi, пiдганяючи коней, неслися на них нестримним потоком. Вдаривши, розвiяли перший полк, як вихор листя, зiштовхнули його на другий, змiшали другий, а тут прибув пан Шандаровський i вчинилася страшна рiзанина, але тривала вона недовго. Бо вже за хвилину розвалилися шведськi ряди i безладний натовп кинувся навтьоки до головноi армii. Хоругви пана Чарнецькогo переслiдували iх iз жахливими криками, рубали, кололи, поле трупами встелюючи.

Тепер стало нарештi зрозумiло, для чого пан Чарнецький наказав пановi Вонсовичу штурмувати мiст, хоч i не мав намiру ним переправлятися. Таким чином головна увага всiеi армii зосередилася на цiй дiлянцi, i тому нiхто не захищав, та й не повинен був захищати в цей час переправу вплав. Притому майже всi гарматнi пащеки i весь фронт ворожого вiйська були оберненi за рiчку до моста, а тепер, коли три тисячi вершникiв неслися в iхнiй бiк щiльною лавою, потрiбно було змiнювати шикування та формувати новий фронт, аби хоча б якось вiд удару вберегтися. Здiйнявся страшенний лемент i метушня: пiхотнi полки, кавалерiя розверталися щодуху до ворога, ламаючись поспiшно, заважаючи однi одним, стаючи абиде, не розумiючи помiж вереску та сум’яття команди, дiючи самостiйно. Даремно офiцери вдавалися до надлюдських зусиль, даремно маркграф негайно послав на пiдмогу кавалерiйськi полки, що стояли пiд лiсом у резервi. Перш нiж до якоiсь справи дiйшло, перш нiж пiхота змогла списи заднiми кiнцями в землю всадити, щоб пiдставити iх вороговi, навалилася хоругва ляуданськa, як демон смертi, в саму середину шикування. За нею друга, третя, четверта, п’ята, шоста. Настав судний день! Дим вiд мушкетних пострiлiв вкрив, наче хмарою, всю битву, а в цiй хмарi гуркiт, вереск, нелюдськi голоси розпачу, крики трiумфу, пронизливий дзенькiт залiза, немовби у пекельнiй кузнi, трiскотня мушкетiв. Часом спалахував вогник i розсiювався дим, iнколи блиснула золота верхiвка полкового прапора, i знову нiчого не було видно, лише гуркiт лунав щораз страхiтливiший, наче земля вибухнула раптом пiд рiчкою i наче вода ii спадала в прiрву бездонну.

Втiм збоку новi залунали верески: це пан Вонсович пройшов мiст i кинувся на ворога. Тодi недовго вже тривала битва.

З тiеi хмари стали висуватися й утiкати до лiсу великi людськi зграi, безладнi, божевiльнi, без шапок, шоломiв, без зброi. За ними линув потужний людський потiк, як шалений вихор. Артилерiя, пiхота, кавалерiя, перемiшавшись мiж собою, втiкали до лiсу, заслiпленi тривогою та жахом. Декотрi солдати кричали на повний голос, декотрi втiкали мовчки, схопившись за голови руками, iншi на ходу скидали одяг, ще iншi затримували тих, хто бiг попереду, i падали самi, топтали один одного, а тут же за ними, над iхнiми в’язами та головами, мчала лава польських вершникiв. Щомитi спостерiгалися цiлi iхнi ряди, що здиблюють коней i кидаються в найбiльшу людську гущавину. Не захищався вже нiхто, всi йшли пiд меч. Труп падав на труп. Рубали без передиху, без милосердя, на всiй рiвнинi. По берегах рiчки, аж до лiсу, скiльки око сягало, можна було бачити лише втiкачiв i переслiдувачiв. Подекуди тiльки поодинокi загони пiхотинцiв чинили безладний i розпачливий опiр, гармати ж замовкли. Битва перестала бути битвою, а перетворилася на рiзню.

Та частина армii, що бiгла до лiсу, була знищена до ноги. Дiсталися до гущавини лише нечисленнi ескадрони рейтарiв, за якими в’iхали в гущавину легкi кавалерiйськi хоругви. Але в лiсi чекали на зайд селяни, котрi на вiдголос битви збiглися з усiх навколишнiх сiл.

Страхiтлива погоня тривала, однак, i на варшавськiй дорозi, якою утiкали головнi шведськi сили. Молодий маркграф Адольф двiчi намагався прикрити втечу, але двiчi його розбивали, аж поки вiн сам не потрапив у неволю.

Загiн його особистоi французькоi пiхоти, що складався з чотирьохсот людей, покидав зброю, а три тисячi добiрних солдатiв, мушкетерiв i кiннотникiв утiкали аж до Мнiшевa. Мушкетерiв вирiзали в Мнiшевi, кiнноту гнали до Черська, поки та не розсiялася повнiстю по лiсах, трясовинах i чагарниках. Там лише наступного дня познаходили поодиноких вершникiв селяни.

Перш нiж сонце зайшло, армiя Фрiдрiха, баденського маркграфа, перестала iснувати.

На першому бойовиську залишилися лише хорунжi зi стягами, бо всi люди погналися за ворогом. І сонце вже добре пiшло на спад, коли першi загони кавалерii стали з’являтися з боку лiсу та Мнiшевa. Поверталися зi спiвами та гамiрно, пiдкидаючи вгору шапки та пострiлюючи вгору з бандолетiв. Майже всi вели за собою натовпи зв’язаних мотузками вiйськовополонених. Тi йшли за кiньми без капелюхiв, без шоломiв, iз головами, опущеними на груди, обдертi, закривавленi, щомитi спотикаючись об тiла полеглих побратимiв. Поле бою страшний мало вигляд. У деяких мiсцях, де зiткнення були найзапеклiшi, лежали цiлi купи трупiв, на пiвсписа висотою. Декотрi з пiхотинцiв тримали ще в застиглих долонях довгi списи. Цими списами вкритий був весь майдан. Мiсцями вони й досi були встромленi в землю. Подекуди лежали цiлi, подекуди уламки iхнi наче створювали загорожi та тини. Але переважно всюди око могло бачити жахливу та немилосердну мiшанину людських тiл, розчавлених копитами, держакiв, поламаних мушкетiв, барабанiв, сурм, капелюхiв, поясiв, бляшаних обладункiв, якi носила пiхота, рук i нiг, що стирчали настiльки безладно з куп тiл, що важко було вгадати, кому вони належать. Особливо в тих мiсцях, де захищалася пiхота, лежали цiлi вали мерцiв.

Трохи вдалинi, бiля рiки, стояли вже охололi гармати, однi перекинутi людською хвилею, а iншi ще були готовi до пострiлу. Бiля них спали, вiдтепер вiчним сном, канонiри, котрих також порубали всiх. Бачили багато трупiв, що звiшувалися з гармат, охопивши iх руками, немовби в такий спосiб жовнiри хотiли захиститися вiд смертi. Бронза, заплямована кров’ю i мiзками, виблискувала зловiсно в променях сонця, що заходило. Золотi вiдблиски вiдбивалися в застиглiй кровi, яка тут i там утворила малi озерця. Нудотний ii запах змiшувався по всьому полю битви iз запахом пороху, з випарами тiл i кiнським потом.

Пан Чарнецький повернувся ще до заходу сонця з королiвським полком i зупинився посеред майдану. Вiйсько привiтало його гучним, як грiм, вигуком. Який вiддiл пiдходив, то вiтав без угаву, а командувач стояв у сонячних променях, втомлений без мiри, але весь аж сiяв, iз непокритою головою, iз шаблею, звiшеною на перев’язi, i щоразу вiдповiдав вiтальникам:

– Не мене, шановне панство, не мене, а Бога прославляйте!

Бiля нього стояли пани Вiтовський i Любомирський, останнiй свiтлий, як саме сонце, бо в позолочену кiрасу одягнений, iз обличчям, забризканим вражою кров’ю, бо добряче попрацював i сам власною рукою рубав, рiзав, як простий жовнiр. Але був сумний i понурий, бо навiть його власнi полки кричали:

– Vivat Чарнецький, dux et victor![15 - Dux et victor (лат.) – вождь i переможець.]

Заздрiсть зануртувала в душi маршалка.

Тим часом щораз новi загони прибували з усiх бокiв на поле бою, за кожним разом пiд’iжджав товариш i жбурляв пановi Чарнецькому пiд ноги здобутий ворожий прапор. Цi видовища провокували новi крики, новi привiтання, пiдкидання шапок угору та стрiлянину з бандолетiв.

Сонце опускалося щораз нижче.

Раптом у единому костелi, який пiсля пожежi у Варцi залишився, задзвонили до вечiрнi. Всi голови негайно обернулися в той бiк. Отець Пекарський, мiсцевий священик, заспiвав «Ангел Господнiй благовiстив Пречистiй Дiвi Марii», i тисячi залiзних грудей вiдповiло йому моментально потужними голосами: «І Вона зачала вiд Духа Святого!»

Всi погляди звернулися до неба, яке зарум’янило околицю вечiрньою зорею, i з того кровопролитного поля бою стала долiтати до граючих угорi надвечiрнiх вiдблискiв побожна пiсня.

А коли скiнчили спiвати, приiхала клусом ляуданськa хоругва, яка найдальше гналася за ворогом. Жовнiри знову взялися жбурляти стяги пiд ноги пановi Чарнецькому, а той утiшився в серцi, i побачивши пана Володийовськогo, пiд’iхав до нього на конi.

– Багато iх утекло? – спитав вiн.

Пан Мiхал лише головою похитав, що не багато, але був такий засапаний, що навiть слова вимовити не мiг, лише вiдкритим ротом повiтря раз по раз хапав, аж йому в грудях грало. Показав вiдтак рукою на рота, що говорити не може, пан Чарнецький зрозумiв i за голову його тiльки обiйняв.

– Але ж ви й напрацювалися! – зауважив полководець. – Бодай би такi й на камiннi родилися!

Пан Заглобa швидше заспокоiв дихання i, клацаючи зубами, став уривчастим голосом розповiдати:

– Заради бога! На зимний пiт вiтeр вiе!.. Пропасниця мене трясе. Здiймiть плаща з якого гладкого шведа i вiддайте менi, бо все на менi мокре. Мокро, i тут мокро. Не знаю вже, де вода, а де мiй власний пiт, а де шведська кров. Якби я сподiвався, що колись у життi стiлькох цих шельм дiстану, то негiдний бути пiдпругою при кульбацi. Це найбiльша вiкторiя в цiй вiйнi. Але в воду наступного разу бiльше не буду стрибати. Не iж, не пий, не спи, а потiм купайся. Досить менi на старi роки. Рука менi стерпла, паралiч мене розiб’е. Горiлки, заради бога!..

Пан Чарнецький, учувши це i побачивши лiтнього чоловiка, всього вкритого ворожою кров’ю, зглянувся над його вiком i подав власну флягу. Пан Заглобa перехилив ii до рота i за мить вiддав порожньою, пiсля чого промовив:

– Стiльки води в Пiлицi вижлуктав, що дивись, як би менi риба в животi не завелася, але це краще за воду.

– Переодягнiться, пане, в сухе, хоча б i шведське, – запропонував пан каштелян.

– Я дядьковi товстого шведа пошукаю! – озвався пан Рох.

– Навiщо з трупа маю закривавленого брати, – роззирнувся пан Заглобa. – Стягни все до сорочки з цього генерала, котрого я в ясир узяв.

– To це ви полонили генерала? – здивувався пан Чарнецький.

– Кого я тiльки не полонив, чого лишень не зробив! – бурчав пан Заглобa.

Пановi Володийовському нарештi повернувся дар мови:

– Ми захопили молодого маркграфа Адольфа, графа Фалькенштейна, генерала Венгера, генерала Потера, Бенцi, не рахуючи iнших офiцерiв.

– А маркграф Фрiдрiх? – поцiкавився пан Чарнецький.

– Якщо тут не лежить, то утiк у лiси, але якщо й утiк, то його селяни приб’ють!

Та пан Володийовський помилився у своiх очiкуваннях. Маркграф Фрiдрiх разом iз графом Шлiпенбахом та Ехренштейном, блукаючи лiсами, дiсталися вночi до Черськa. А там, пересидiвши в руiнах замку три днi в холодi та голодi, подалися вночi до Варшави. Не захистило iх це пiзнiше вiд неволi, але цього разу, однак, вони вцiлiли.

Вже була нiч, коли пан Чарнецький з’iхав до Варки з поля бою. Була це, мабуть, найкраща нiч у його життi, бо такоi значноi поразки не зазнавали досi шведи iз самого початку вiйни. Всi гармати, всi прапори, вся старшина, крiм головного вождя, – все було захоплено. Армiя розбита вщент, розiгнанi на чотири вiтри ii жалюгiднi рештки були приреченi стати жертвами селянських ватаг. А ще виявилося, що шведи, котрi себе непереможними у чистому полi вважали, не могли саме у вiдкритому полi протистояти регулярним польським хоругвам. Збагнув також пан Чарнецький, наскiльки потужнi наслiдки мала ця перемога в усiй Речi Посполитiй, як пiдiйме дух, який розбудить запал. Вiн бачив уже всю Рiч Посполиту в недалекому майбутньому звiльненою вiд гнiту, торжествуючу. Може, навiть i позолочену булаву великого гетьмана бачив вiн подумки в руцi.

Дозволено йому було про неi мрiяти, бо iшов до неi, як справжнiй жовнiр, як захисник вiтчизни, i був iз тих, хто не постае нi з солi, нi з рiллi, лише з того, що iх болить.

Тим часом заледве всiею душею мiг обiйняти ту радiсть, яка на нього звалилася, тому звернувся до маршалка, котрий iхав поруч:

– Тепер пiд Сандомир! Пiд Сандомир якнайшвидше! Вмiе вже вiйсько рiчки форсувати, не злякае нас нi Сян, нi Вiсла!

Маршалок промовчав, натомiсть пан Заглобa, котрий iхав трохи вiддалiк у шведському одязi, дозволив собi вголос зауважити:

– Їдьте, куди хочете, але вже без мене, бо я не флюгер на костелi, який крутиться вдень i вночi, iсти i спати не маючи потреби.

Пан Чарнецький такий був веселий, що не тiльки не розсердився, а й пожартував:

– Ви бiльше на дзвiницю, нiж на флюгер подiбнi, особливо, що, як бачу, горобцiв маете на куполi. А attinet quod iжi та вiдпочинку, то це всiм належиться.

На це пан Заглобa, але вже впiвголоса, вiдрубав:

– Хто мае дзьоб замiсть рота, той i горобцiв мае на увазi!




Роздiл X


Пiсля цiеi перемоги дозволив пан Чарнецький нарештi вiдпочити вiйську i стомлених коней вiдгодувати. Пiсля чого знову великим походом мав повертатися пiд Сандомир, аби обложеного шведського короля гнобити.

Тим часом одного вечора прибув до табору Харлампiй зi звiстками вiд пана Сапеги. Пан Чарнецький на той час вiдбув до Черська для перевiрки посполитого рушення рaвськогo, яке пiд тим мiстом саме збиралося, тому Харлампiй, не заставши вождя, пiшов просто до пана Володийовськогo, щоб у нього пiсля довгоi дороги вiдпочити. Приятелi привiтали його радiсно, але той одразу ж на входi з понурим обличчям зауважив:

– Про вашу вiкторiю я вже чув. Тут нам усмiхнулася фортуна, але пiд Сандомиром нас притиснули. Не втримали ми Карлa в пастцi, вiн вирвався, та ще й купу литовського вiйська погромив.

– Бути цього не може, – вигукнув, хапаючись за голову, пан Володийовський.

Обое пани Скшетуськi i пан Заглобa стали, як укопанi.

– Як таке могло статися? Розказуйте, на милiсть Божу, бо у власнiй шкурi не всидимо!

– Менi дихання бракуе, – вiдхекувався Харлампiй, – бо iхав день i нiч, втомився страшенно. Приiде пан Чарнецький, то все ab ovo[16 - Ab ovo (лат.) – у дослiвному перекладi «з яйця». Стiйкий фразеологiчний зворот, який означае «iз самого початку». У сатирах Горацiя ab ovo вживаеться у словосполученнi ab ovo usque ad mala (вiд яець до яблук), тобто вiд початку i до кiнця трапези.] розповiм. Дайте ж менi тепер хоча б трохи вiдсапатись.

– То Карл таки вирвався з пастки. Я передбачав, що так буде. Як це? Ви забули, як я це пророкував? Хай пан Ковальський пiдтвердить.

– Дядько пророкував! – пiдтвердив пан Рох.

– І куди Карл пiшов? – спитав Харлампiя пан Володийовський.

– Пiхотa поплила баржами, а вiн iз кiннотою пiшов попри Вiслу до Варшави.

– Битва була?

– І була, i не була. Коротко кажучи, дайте менi спокiй, бо не можу зараз балакати!

– Одне лише скажiть. Пана Сапегу повнiстю розбили?

– Де там розбили! Вiн навiть женеться за королем, але вже пан Сапегa нiколи нiкого не наздожене!

– Такий вiн до переслiдування, як нiмець до посту, – буркнув пан Заглобa.

– Хвала Всевишньому i за те, що вiйсько вцiлiло! – додав пан Володийовський.

– Познущалися над ними! – лютував пан Заглобa. – Га! Ну що ж! Мусимо знову дiру в Речi Посполитiй гуртом латати!

– На литовське вiйсько прошу не наговорювати, – вiдрубав Харлампiй. – Карл – великий воiн i програти йому не сором. А ви, короннi, не поступилися пiд Устям, чи пiд Вольбожем, чи пiд Сулейовим, чи в десятьох iнших мiсцях? Сам пан Чарнецький програв пiд Голомб’ем! Чому ж не мiг програти пан Сапегa, особливо коли ви його, як сироту, самого залишили?

– А ми що, на танцюльки пiд Варку ходили? – обурився пан Заглобa.

– Знаю, що не на танцюльки, а на битву, i Бог дав вам вiкторiю. Але хто зна, чи не краще було не вештатися, бо в нас подейкують, що вiйська обох народiв, кожне зокрема, може бути розбите, але навiть пекельний кoмпут iз ними вкупi не впораеться.

– Все може бути, – погодився пан Володийовський, – але що вождi ухвалили, то не нам критикувати. Не без того також, щоб i вашоi провини не було!

– Мабуть, там пан Сапега кепсько себе проявив, вже я його знаю! – промовив пан Заглобa.

– Цього не можу заперечити! – буркнув пiд нiс Харлампiй.

Тут усi замовкли, лише час вiд часу зиркали один на одного понуро, бо iм здавалося, що щастя Речi Посполитоi заново занепадати починае, хоча ще зовсiм недавно всi були сповненi вiри та надii.

Тут пан Володийовський повiдомив:

– Пан каштелян повертаеться!

І вийшов iз кiмнати.

Каштелян i справдi повертався. Тож пан Володийовський вибiг йому назустрiч i здаля закликав:

– Пане каштеляне! Шведський король розбив литовське вiйсько i з пастки втiк. Є тут товариш iз листами вiд пана вiленського воеводи.

– Давайте його сюди! – вигукнув пан Чарнецький. – Де вiн там?

– У мене. Зараз його приведу.

Але пановi Чарнецькому так не терпiлося прочитати повiдомлення, що не захотiв чекати, негайно зiскочив iз кульбаки i зайшов до квартири пана Володийовськогo. Усi посхоплювалися з лав, побачивши, хто саме входить, але прибулець лише головою iм кивнув, i попросив:

– Прошу дати листи!

Харлампiй подав йому запечатаний згорток. Каштелян пiдiйшов iз ним до вiкна, бо в халупi було темно, i став читати, насупивши брови i зi стурбованим виразом. Час вiд часу гнiв спалахував у його очах.

– Засмутився пан каштелян, – зашепотiв пановi Скшетуськoму пан Заглобa, – гляньте, як йому губи почорнiли. Зараз i шепелявити почне, бо завжди так робить, коли його холера хапае.

Коли пан Чарнецький закiнчив читати, якусь хвилину смикав себе за бороду i мiркував, але врештi-решт озвався деренчливим, невиразним голосом:

– Пiдiйдiть-но ближче, пане товаришу!

– До послуг вашоi гiдностi!

– Скажiть правду, – промовив iз притиском каштелян, – бо ця реляцiя так майстерно закручена, що сутi збагнути не можу. Тому прошу лише правду, не прикрашену: вiйсько розпорошене?

– Та нi, пане каштеляне.

– А скiльки днiв вам треба, щоб знову зiбратися?

Тут пан Заглобa шепнув пановi Скшетуськoму:

– Хоче його, як то кажуть, на чисту воду вивести.

Але Харлампiй вiдповiв, не вагаючись:

– Оскiльки вiйсько не розкидане, то йому й збиратися не потрiбно. Правда, ополченцiв iз двiстi ми не змогли дoрaхувaтися, коли я вiд’iжджав, i мiж полеглими iх не було, але це звична рiч i компут вiд цього не втратить, та й пан гетьман негайно вирушив за королем у бойовому порядку.

– Гармат ви не втратили, кажете, зовсiм?

– Навпаки. Чотири з них шведи, не маючи змоги забрати з собою, заклепали.

– Бачу, правду не ховаете. Тодi розкажiть, як усе вiдбулося?

– Incipiam![17 - Incipiam (лат.) – спочатку.] – почав розповiдь Харлампiй. – Коли ми залишилися самi, спостерiг ворог, що завiслянськi вiйська кудись подiлися, лише партii та неорганiзованi зграi опинилися на iхньому мiсцi. Ми думали, точнiше, пан Сапегa думав, що на них вдарять, i тому вирiшив iх посилити, але не надто, щоб i себе не ослабити. Тим часом у шведiв була метушня та гамiр, наче у вулику. Надвечiр стали пiдходити натовпами до Сяну. Ми були у ставцi воеводи. А тут приiжджае пан Кмiциц, котрий себе зараз Бабиничем називае, з передовоi з повiдомленням. А пан Сапегa саме до бенкету готувався, на який море шляхтянок аж з-пiд Красникa i Янoвa закликали. Бо пан воевода любить стать бiлоголову.

– І бенкети любить! – завернув пан Чарнецький.

– Не було мене там, щоб його напоумити! – втрутився пан Заглобa.

Пан Чарнецький не залишився у боргу:

– Може, швидше будете з ним, нiж гадаете, то удвох погульбаните!

Тут вiн звернувся до Харлампiя:

– Продовжуйте.

– Отже, пан Бабинич доповiдае, а воевода йому: «Вони прикидаються, що хочуть наступати! Не почнуть нiчого! Швидше, каже, через Вiслу захочуть перебиратися, але я маю iх на оцi i сам тодi атакуватиму. Тим часом, каже, не будемо псувати собi радощiв, аби нам було добре!» Тож ми взялися iсти та пити. Капела врiзала мазурку, сам воевода кинувся до танцю.

– Дам я йому танцi! – знову втрутився пан Заглобa.

– Тихо будьте! – цитьнув пан Чарнецький.

– Раптом знову прибiгають вiд берега, бо у шведiв галас неймовiрний. Жодноi реакцii! Воевода як зацiдить пажевi у вухо: «Будеш менi сюди лiзти!» Ми танцювали до свiтанку, а спали до полудня. Опiвднi бачимо, а там уже шанцi насипали, а на них важкi гармати стоять, каронади. Давали перманентно залп, а ядра падали, як цеберця! Одне таке вмент вал зруйнуе!

– Не фантазуйте, – перервав його пан Чарнецький, – ви не в гетьманa!

Харлампiй змiшався дуже i продовжив:

– Опiвднi приiхав сам воевода. А шведи пiд прикриттям тих шанцiв уже взялися ставити мiст. Працювали до вечора, на наш великий подив, бо ми були впевненi, що збудувати його збудують, але пройти по ньому не зможуть. Наступного дня будiвництво продовжилося. Став воевода споряджати вiйська, бо вже i сам второпав, що буде баталiя.

– Тим часом мiст був лише про людське око, а вони пройшли нижче iншим i збоку на вас зайшли? – махнув рукою пан Чарнецький.

Харлампiй витрiщив очi, роззявив рота, якусь хвилину мовчав здивований, аж нарештi видихнув:

– То ваша гiднiсть вже отримала реляцii?

– Немае потреби! – прошепотiв пан Заглобa. – Бо що стосуеться вiйни, наш дiд на льоту вгадае, наче саме брався до справи!

– Кажiть далi! – звелiв пан Чарнецький.

– Настав вечiр. Вiйська стояли в готовностi, але з першою зiркою знову був бенкет. Тим часом вранцi шведи вже пройшли через той другий мiст, який нижче збудували, i зараз же атакували. Стояла скраю хоругва пана Кошиця, доброго жовнiра. А тут вони! Кинулися йому на допомогу ополченцi, котрi були найближче, а тут як плюнуть у них iз гармат, а вони – руки в ноги! І пан Кошиць полiг, i бiльшiсть людей його знищили. Тодi ополченцi, кинувшись гурбою на табiр, всiх спантеличили. Якi були готовi хоругви, тi пiшли на шведа, але нiчого не досягли, лише гармати втратили. Якби бiльший загiн i пiхота були при королевi, то поразка була б нищiвною, але, на щастя, бiльша частина пiхотних регiментiв, разом iз гарматами, вiдплила вночi баржами, про що також нiхто в нас не знав.

– Сапега пiдвiв! Я так i знав! – вигукнув пан Заглобa.

– Ми перехопили королiвську кореспонденцiю, – виправдовувався Харлампiй, – яку шведи загубили. Прочитали в нiй жовнiри, що король у Пруссiю мае намiр iти, щоб з електором назад повернутися, бо пише, що самими шведськими силами не дасть собi раду.

– Я про те знаю, – кивнув пан Чарнецький, – пан Сапегa прислав менi того листа.

Пiсля цього вiн пробурмотiв собi тихо, наче сам собi зауважив:

– Доведеться i нам за ним у Пруссiю.

– І я так кажу! – приеднався пан Заглобa.

Пан Чарнецький дивився на нього з хвилину в задумi.

– Халепа! – сказав каштелян уголос. – Бо якби я встиг пiд Сандомир, то ми вдвох iз гетьманом живого його б не випустили… Га! Але що впало, те пропало!.. Вiйна подовжиться, але все одно цiй навалi i цим зайдам уже гаплик написаний.

– Не може бути iнакше!.. – хором пiдтримали лицарi.

І пiднесення зворушило iхнi серця, хоча хвилину тому ще сумнiвалися.

Тут прошепотiв щось пан Заглобa на вухо пановi орендаревi з Вонсошi, той зник у дверях i за хвилину повернувся iз джбаном. Побачивши це, пан Володийовський вклонився до колiн каштелянoвi.

– Велика ласка це була б для простого жовнiра, небуденна… – почав вiн.

– Охоче з вами вип’ю, – погодився пан Чарнецький. – І знаете чому? Тому, що нам попрощатися доведеться.

– Тобто? – здивувався пан Володийовський.

– Пише пан Сапегa, що хоругва ляуданська до литовського вiйська належить i що ii лише для супроводу королевi послав, а тепер сам у нiй матиме потребу, особливо в офiцерах, бо йому iх дуже бракуе. Пане Володийовський, ви знаете, як я вас шаную, i важко менi з вами розлучатися, але тут е для вас наказ. Щоправда, пан Сапегa, як дипломат, на моi руки i на мою секретнiсть наказ присилае. Я мiг би вам його й не показати… Бa, бa, так менi це мило, наче менi пан гетьман найкращу шаблю зламав… Але саме тому, що секретно менi прислав, я наказую – тримайте!.. А ви робiть, що маете. За здоров’я ваше, воiне!..

Пан Володийовський знову вклонився каштеляновi до колiн, випив, але був такий засмучений, що й слова сказати не мiг, а коли каштелян його обiйняв, сльози струмком пустилися чоловiковi на пшеничнi вуса.

– Краще б я полiг! – сказав вiн сумно. – Воювати пiд вашим керiвництвом, такого вождя, я вже звик, а там невiдомо, що буде…

– Пане Мiхале, не зважайте на наказ! – промовив зворушений пан Заглобa. – Я сам пановi Сапезi вiдпишу та локшини на вуха йому навiшаю.

Але пан Володийовський насамперед був жовнiром, тому не погодився:

– У вас вiчно старий гультiпака сидить!.. Помовчте краще, якщо такого не розумiете. Служба!!!

– Оце так! – пiдтвердив пан Чарнецький.




Роздiл XI


Пан Заглобa, ставши перед гетьманом, не вiдповiв на радiсне його привiтання, лише руки назад заклав, губу закопилив i взявся на нього зиркати, як справедливий суддя, але суворий. Той ще бiльше зрадiв, побачивши вираз обличчя гостя, бо вже якогось пiдступу й очiкував, тому зараз же заговорив:

– Як життя, старий гульвiсо? Що це так носом крутите, нiби якийсь неприемний запах винюхуете?

– В усьому вiйську Сапеги бiгос вiдчуваеться!

– А чому бiгос? Кажiть!..

– Бо шведи капустяних голiв нашаткували!

– Отакоi! Вже нам i дорiкнув! Шкода, що й вас не нашаткували!

– Бo пiд командуванням такого вождя служив, пiд яким не нас шаткували, а ми.

– Вiддати б вас катовi! Щоб вам трохи язика пiдрiзав!

– Тодi не матиму чим вiкторii пана Сапеги прославляти!

Засмутився гетьман i зронив:

– Пане брате, i ви туди ж! Бо багато е таких, хто вже про мою службу вiтчизнi забув, зовсiм уже мене спаплюжили, знаю також, що багато хто проти моеi особи виступае, але якби не той хаос посполитих, iнакше все могло б пiти. Подейкують, що через пиятику ворога занедбав, але ж цьому вороговi вся Рiч Посполита не змогла опору чинити!

Зворушився трохи пан Заглобa вiд слiв гетьманa i вiдказав:

– Такий вже в нас е звичай, щоб провину завжди на вождя складати. Не закидатиму вам той бенкет, бо й якась вiддушина потрiбна. Пан Чарнецький великий воiн, та, як менi здаеться, мае ваду, що вiйську на снiданок, на обiд i на вечерю лише швежину подае. Кращий вiн вождь, нiж кухар, але погано робить, бо вiд такоi страви навiть найкращим кавалерам вiйна може остогиднути.

– Дуже пан Чарнецький щодо мене лютував?

– Та не дуже! Спочатку дуже скривився, але коли дiзнався, що вiйсько не розбите, то зараз же сказав: «Це Божа воля, а не людська сила! Дурницi, – каже, – кожен може програти. А якби ми самих, – каже, – Сапег у вiтчизнi мали, то була б це краiна аристидiв».

– Заради пана Чарнецькогo кровi я б не пожалiв! – вiдповiв гетьман. – Хтось iнший став би мене принижувати, щоб себе i власну славу возвеличити, особливо пiсля свiжоi вiкторii, але вiн не з тих.

– Нiчого проти нього не скажу, лише те, що я застарий на таку службу, якоi вiн вiд жовнiра сподiваеться, а особливо на тi купелi, якими вiйсько муштруе.

– То ви радi, що до мене повернулися?

– І радий, i нерадий, бо менi в горлi пересохло, а промочити ii не бачу жодноi можливостi.

– Зараз сядемо до столу. А що пан Чарнецький тепер робити намiряеться?

– Пiде у Велику Польщу, щоб тим небожатам допомогти, а звiдти проти Штейнбока виступить, i до Пруссii, сподiваючись одержати вiд Гданська гармат i пiхоти.

– Хорошi громадяни гданцi. Всiй Речi Посполитiй прикладом слугують. То ми з паном Чарнецьким пiд Варшавою зустрiнемося, бо я туди пiду, лише до цього бiля Люблiна трохи порозважаюся.

– То Люблiн знову шведи захопили?

– Нещасне мiсто! Не знаю вже, скiльки разiв опинялося у ворожих руках. Є тут делегацiя вiд люблiнськоi шляхти i зараз прийде з проханням, щоб iх рятував. Але я ще маю листи до короля та гетьмана вiдправити, тому мусять зачекати.

– До Люблiна й я охоче поiду, бо там бiлоголових тьма гладких i гожих. Коли котрась, хлiб рiжучи, буханку до себе притисне, то навiть на нечутливiй буханцi шкiрка вiд задоволення червонiе.

– От бабiй!

– Ваша гiдносте, я людина у лiтах, ви не можете цього збагнути, але я щороку в травнi кров ще мушу пускати.

– Та ви ж старшi за мене!

– Лише досвiдом, але не вiком, бо зумiв conservare iuventutem meam[18 - Conservare iuventutem meam (лат.) – зберегти свою молодiсть.], i в цьому менi вже не один позаздрив. Дозвольте, ваша гiдносте, менi прийняти люблiнську делегацiю, а я iм пообiцяю, що ми зараз же пiдемо iм на допомогу, хай небораки втiшаться, перш нiж ми неборачок утiшимо.

– Гаразд, – погодився гетьман, – а я пiду листи готувати.

І вiн вийшов.

Вiдтак, впустили люблiнську делегацiю, яку пан Заглобa прийняв iз надзвичайним авторитетом i гiднiстю, а допомогу пообiцяв за умови, що вiйсько провiантом, особливо всiлякими напоями забезпечать. Пiсля чого запросив iх вiд iменi воеводи на вечерю. Тi й радi були, бо вiйсько тiеi ж ночi вирушило на Люблiн. Сам пан гетьман пiдганяв жовнiрiв, бо йому йшлося про те, щоб якоюсь перемогою военну пам’ять про сандомирську конфузiю затерти.

Розпочалася, отже, облога, але просувалася вона достатньо марудно. Весь цей час пан Кмiциц учився у пана Володийовськогo шаблею володiти та прогресував надзвичайно. Пан Мiхал тямив, що це на шию Богуслава наука, тому жодних секретiв свого мистецтва вiд нього не приховував. Часто також мали навiть кращу практику – ходили пiд замок шведiв на дуель викликати, i багатьох зарубали. Незабаром пан Анджей до того дiйшов, що вже з Яном Скшетуським мiг нарiвнi стятися, а нiхто в усьому вiйську пана Сапеги не змiг би з ним тягатися. Тодi таке бажання здибатися з Богуславом опанувало душу пана Кмiцица, що ледве мiг висидiти пiд Люблiном, особливо що весна повернула йому сили та здоров’я.

Рани загоiлися йому всi, перестав харкати кров’ю, кров грала в ньому, як у давнi часи, i вогонь струменiв з очей. Дивилися на нього спочатку спiдлоба ляуданцi, але не смiли зачiпатися, бо пан Володийовський тримав iх у залiзному кулацi, а пiзнiше, споглядаючи на його дii й учинки, заспокоiлися зовсiм, i навiть найзапеклiший його ворог, Юзва Бутрим, казав:

– Помер пан Кмiциц, а живе пан Бабинич, ну то нехай живе!

Люблiнський гарнiзон нарештi здався на великi радощi вiйська, пiсля чого рушив пан Сапегa хоругви на Варшаву. Дорогою отримав повiдомлення, що сам Ян-Казимир разом iз гетьманами i новим вiйськом iде йому на пiдмогу. Надiйшли також звiстки i вiд пана Чарнецькогo, котрий iз Великоi Польщi також до столицi прагнув. Вiйська, розкиданi по цiлiй краiнi, зосередилися тепер пiд Варшавою, як хмари, розкиданi по голубому небосхилу, зосереджуються та поеднуються, щоб зродити бурю, громи та блискавки.

Йшов пан Сапегa на Желехiв, Гарволiн i Мiнськ до Седлецькогo тракту, щоб у Мiнську з пiдляським посполитим рушенням з’еднатися. Ян Скшетуський прийняв над ним командування, бо хоч вiн у Люблiнському воеводствi жив, однак близько до кордону з Пiдляшшям, дуже вiдомий був усiй шляхтi та багато разiв нею вiдзначений, як один зi знаменитiших у Речi Посполитiй лицарiв. Тому вiн хутко зумiв органiзувати хоробру вiд природи тамтешню шляхту в хоругви, якi нi в чому компутовому вiйську не поступалися.

Вiдтак пiшли з Мiнська на Варшаву дуже швидко, щоб за один день пiд Прагою[19 - Прага – також i передмiстя Варшави.] стати. Погода сприяла походовi. Час вiд часу пролiтали травневi дощi, холодячи землю та гасячи куряву, але загалом пора була чудова, не надто спекотна, i не надто холодна. Погляд сягав далеко в прозорому повiтрi. З Мiнська вiйська йшли комунiком, бо пiдводи й обоз мали тiльки наступного дня за ними податися. Пiднесення запанувало в полках незмiрне. Густi лiси, що облягали весь тракт, звучали луною вiд жовнiрських пiсень, конi фиркали на добру ворожбу. Хоругви справно i в порядку пливли одна за одною, як мерехтлива та потужна рiчка, бо було там майже дванадцять тисяч люду, не рахуючи ополченцiв. Вiв iх усiх пан Сапегa. Ротмiстри, гарцюючи перед полками, сяяли полiрованими бляхами. Строкатi вiдзнаки хиталися над головами лицарства, як велетенськi квiти.

Сонце вже хилилося до заходу, коли першою хоругва лаудянська, що йшла в авангардi, побачила вежi столицi. Вiд цього видовища радiсний вигук вирвався з грудей жовнiрiв:

– Варшавa! Варшавa!

Вигук цей пролетiв, як грiм, через усi хоругви й уже за якийсь час чутно було аж на двi милi повторюване по всiй дорозi слово: «Варшавa! Варшавa!»

Багато лицарiв пана Сапеги нiколи не були в столицi, багато з них нiколи ii не бачили, тому вигляд мiста справив на них надзвичайне враження. Мимоволi притримали всi коней. Дехто познiмав шапки, iншi стали хреститися, декому сльози струмком полинули з очей i вони стояли зворушенi та мовчазнi. Аж тут пан Сапегa з’явився на бiлому конi з останнiх загонiв i помчав уздовж хоругв.

– Шановне панство! – закликав военачальник гучним голосом. – Ми тут першi, нам щастя! Нам честь!.. Виженемо ж шведа зi столицi!..

– Виженемо! – пiдтримало дванадцять тисяч литовських горлянок. – Виженемо! Виженемо! Виженемо!

І зчинився галас i гамiр. Однi кричали без угаву: «Виженемо»! Іншi вже репетували: «Бий, хто доброчесний!» Ще iншi: «На них, плюгавцiв!» Дзенькiт шабель перемiшувався з лементом лицарiв. Очi жбурляли блискавки, з-пiд строгих вусiв блистiли зуби. Сам пан Сапегa спалахнув, як смолоскип. Враз булаву пiдняв угору i вигукнув:

– За мною!

Неподалiк вiд Праги зупинив пан воевода своi хоругви i наказав сповiльнити похiд. Столиця виринала щораз чiткiше зi синьоi далечiнi. Вежi вимальовувалися довгою лiнiею в блакитi. Нагромадженi дахи Старого Мiста, вкритi червоною черепицею, вiдсвiчували у вечiрньому блиску. Нiчого прекраснiшого не бачили нiколи в життi литовцi, нiж тi бiлi та високi мури, з безлiччю прорiзних вузьких бiйниць, що нависали, як плакучi верби над водою. Будинки нiби виростали однi з одних, високо i ще вище. Над тiею збитою i тiсною масою тинiв, стiн, вiкон, дахiв стримiли в небо височеннi вежi. Тi iз жовнiрiв, хто вже бував у столицi або на виборах, або приватно, пояснювали iншим, що яка будiвля означала i яку мала назву. Особливо пан Заглобa, як бувала людина, повчав своiх ляуданцiв, а тi слухали його уважно, дивуючись словам лiтнього шляхтича та самому мiсту.

– Дивiться он на ту башту в самiй серединi Варшави, – торочив вiн. – Це arx regia[20 - Arx regia (лат.) – королiвська цитадель.]! Щоб я стiльки жив, скiльки обiдiв я там iз королiвського столу спожив, що самого Матузалa[21 - Матузал – бiблiйний патрiарх, син Єноха та дiдусь Нoя, котрий згiдно за легендою жив 969 рокiв.] за пояс заткнув би. Не мав також король ближчоi за мене довiреноi особи, я мiг вибирати мiж староствами, як мiж горiхами, а роздавати iх так само легко, як цвяхи. Купi людей я посприяв, а коли входив, то сенатори менi кланялися в пояс, по-козацькому. Поединки я також на королiвських очах проводив, бо мене вiн любив бачити в роботi, а маршалок мусив затуляти очi.

– Гарна споруда! – зауважив Рох Ковальський. – І тiльки подумати, що все це тi песиголовцi мають у руках!

– І грабують надмiру! – додав пан Заглобa. – Я чув, що навiть колони з мурiв видирають i до Швецii вивозять, бо вони з мармуру й iншого коштовного камiння. Не впiзнаю милi закутки, а цей замок слушно рiзнi scriptores[22 - Scriptor (лат.) – автор.] восьмим дивом свiту вважають, бо порiвняно з ним французький король мае стодолу, а не замок!

– А що це за друга вежа там праворуч?

– Це Святий Ян. Є в замку до нього внутрiшня галерея. У цьому костелi я мав одкровення, бо якось пiзно залишився, i чую голос з-пiд склепiння: «Заглобо, буде вiйна з таким сином, шведським королем, i великi calamitates[23 - Calamitates (лат.) – лихолiття.] настануть!» Я щодуху помчав до короля i розповiдаю, що почув, а тут владика примас як лусне мене патерицею по плечах: «Не кажи дурниць, бо ти був п’яний!» Мають тепер… Той другий костел, зараз там збоку, це Єзуiцька колегiя, третя вежа вiддалiк це – курiя, четверта праворуч – маршальська, а той зелений дах – це Домiнiкани. Всього й не назву, хоч би язиком так умiв вертiти, як шаблею.

– Навряд чи е друге таке мiсто на свiтi! – вигукнув один iз жовнiрiв.

– Тому й усi нацii нам заздрять.

– А та чудова будiвля лiворуч вiд замку?

– За Бернардинами?

– Авжеж.

– Це палац Радзейовських, колись Казановських. Вважають його дев’ятим дивом свiту, але там зараза завелася, бо саме в цих мурах почалося нещастя Речi Посполитоi.

– Тобто? – спитало водночас кiлька голосiв.

– Бо як заповзявся пан пiдканцлер Радзейовський iз дружиною сваритися та воювати, а король за неi заступився.

І знаете, панове, що про це люди балакали, а це точно, бо й сам пiдканцлер вирiшив, що його дружина в короля закохалася, а король у неi. Пiсля чого вiн через invidia[24 - Invidia (лат.) – заздрiсть.] до шведiв утiк i вiйну затiяв. Щоправда, я сидiв тодi на селi i кiнця цiеi справи не бачив, лише з чуток, але точно знаю, що вона не королевi, а комусь iншому бiсики очима пускала.

– Кому?

Пан Заглобa покрутив вуса.

– Тому, на котрого всi, як мурахи на мед, лiзли, лише менi це прiзвище не годиться називати, бо завжди гребував плiтками… Та й посолiднiшав чоловiк, постарiв, обдерся, як мiтла, вимiтаючи ворогiв батькiвщини, але колись не було бiльшого за мене оповiдача та царедворця, нехай Рох Ковальський пiдтвердить…

Тут спохопився пан Заглобa, що Рох нiяк не мiг тi часи пам’ятати, тому лише рукою махнув i вимовив:

– Врештi, що вiн там знае!

Пiсля чого показав ще товаришам палац Oссолiнських i Кoнeцпольських, який за величнiстю майже Радзейовському був рiвний, нарештi й прекрасний villa regia[25 - Villa regia (лат.) – королiвський палац.], але тут сонце зайшло, i нiчнi сутiнки накрили роздолля.

Гуркiт пролунав на мурах варшавських i сурми озвалися довго та протяжно, щоб сповiстити, що ворог наближаеться.

Пан Сапегa i собi ознаменував власне прибуття стрiляниною iз самопалiв, аби дух мешканцiв столицi пiдняти, пiсля чого тiеi ж ночi став переправляти вiйська за Вiслу. Першою переправилася ляуданськa хоругва, за нею пана Котвичa, за нею татари пана Кмiцица, за нею пана Ваньковича, загалом вiсiм тисяч людей. Таким чином були шведи разом iз накопиченою здобиччю оточенi та позбавленi постачання. А пановi Сапезi нiчого бiльше не залишалося, як чекати, поки з одного боку пан Чарнецький, а з iншого король разом iз коронними гетьманами пiдiйдуть. Тим часом стежили, щоб до мiста нiяке пiдкрiплення не пройшло.

Першi звiстки надiйшли вiд пана Чарнецькогo, але не над-то сприятливi. Бо вiн iнформував, що вiйсько i конi мае такi потомленi, що зараз не зможуть в облозi жодноi взяти участi. Вiд часу битви пiд Варкою день у день доводилося битися, а з перших мiсяцiв року вiдбулася двадцять одна велика битва зi шведами, не рахуючи сутичок iз роз’iздами i нападiв на меншi загони. Пiхоту на Помор’i не одержав, до Гданська дiстатися не змiг. Обiцяв, що найбiльше, що зможе, то тримати пiд контролем ту шведську армiю, яка пiд командуванням Радзивiлла, брата короля, i Дугласа стоiть у Нарвi, i зважуе, як би обложеним прийти на допомогу.

Натомiсть шведи готувалися до захисту з притаманною iм мужнiстю та ретельнiстю. Ще до приходу пана Сапеги спалили Прагу, тепер почали жбурляти гранати на всi передмiстя – на Кракiвське, Новий Свiт, а з iншого боку – на костел Святого Юрiя та Дiви Марii. Вже горiли подвiр’я, будiвлi та церкви. Вдень дими розвiвалися над мiстом густими та чорними хмарами. Уночi тi хмари ставали червоними i снопи iскор вибухали з них у небi. За мурами блукали натовпи мiщан, котрi залишилися без даху над головою i без шматка хлiба, жiнки оточили табiр пана Сапеги з благанням про милосердя. Бачили людей, котрi висохли вiд голоду, як трiски, бачили дiтей, якi вмирали вiд вiдсутностi поживи, в обiймах змарнiлих матерiв. Околиця перетворилася на море слiз i злиднiв.

Пан Сапегa, не маючи пiхоти та гармат, усе чекав на прибуття короля, тим часом приходив, скiльки мiг, на допомогу вбогим, вiдсилаючи iх партiями в не такi знищенi околицi, в яких хоч якось могли прогодуватися. Турбувався вiн також немало в очiкуваннi важкоi облоги, адже вченi шведськi iнженери перетворили Варшаву в неприступну фортецю. За мурами сидiло три тисячi вишколених жовнiрiв, ними командували фаховi та досвiдченi генерали, та й узагалi шведи вважалися майстрами в облозi та захистi всiляких фортець. Аби розвiятись, влаштовував собi пан Сапегa щодня бенкети, пiд час яких пiдiймалися густо келихи, бо мав цей чесний громадянин i незвичайний воiн таку ваду, що веселу компанiю та брязкання склом над усе любив, часто навiть службу задля радощiв занедбуючи.

Зате вдень сумлiнно вечiрнi вади винагороджував. До заходу сонця працював щиро, посилав роз’iзди, писав листи, сам об’iжджав варту, сам допитував упiйманих язикiв, натомiсть iз першою зiркою часто скрипалi вже озивалися в його квартирi. А коли одного разу пiддався спокусi, то вже все дозволяв, навiть сам посилав по офiцерiв, навiть тих, хто у вартi стояли, або на роз’iзд призначених. І гнiвався, якщо котрийсь не з’являвся, бо не було для нього бенкету без тiсняви. Дорiкав йому за це вранцi дуже пан Заглобa, але вечорами часто самого челядь непритомного до квартири пана Володийовськогo приносила.

– Навiть святий би не змiг Сапезi опиратися, – звiрявся наступного дня приятелям лiтнiй шляхтич. – А що вже я, котрий завжди забави любив. Вiн мае якусь нав’язливу iдею до келиха мене примушувати, а я, не бажаючи невихованiсть виказати, поступаюся спонуканню, бо завжди стежив, аби господарю не перечити. Але вже я присягнув, що на наступний адвент[26 - Адвент – у християнських церквах захiдного обряду пiст, що передуе Рiздвянiй недiлi аж до сутiнкiв 24 грудня, час, що нагадуе очiкування на повторний прихiд Ісуса Христа.] накажу собi хребет дисциплiною добре змастити, бо сам розумiю, що сваволя без покути залишитися не може. Тим часом мушу вже йому товаришувати, але це тому, що боюся, щоб вiн у гiршу не потрапив компанiю i тодi вже жодного стриму не знатиме.

Були такi офiцери, котрi й без гетьманського нагляду службу виконували, але декотрi занедбували своi обов’язки вечорами, як зазвичай жовнiри, котрi залiзноi руки над собою не вiдчувають. Цим не мiг не скористатися ворог.

Одного разу, за кiлька днiв до приходу короля та гетьманiв, пан Сапегa влаштував частування, краще, нiж будь-коли, бо вже дуже втiшився, що все вiйсько в купу збираеться й облога розпочнеться вже зовсiм незабаром. Всi найкращi офiцери були запрошенi, бо пан гетьман, шукаючи завжди оказii, проголосив, що це на честь короля той бенкет вiдбудеться. До панiв Скшетуських, Кмiцицa, Заглоби, Володийовськогo та Харлампiя навiть послали спецiальне запрошення, щоб тi неодмiнно були присутнi, бо гетьман за великi заслуги хоче iх особливо вiдзначити. Пан Анджей сiдав уже на коня, щоб iз роз’iздом вирушити, тому посильний офiцер застав його татар уже за брамою.

– Ви не можете, ваша милосте, пановi гетьманoвi такоi кривди завдати i невдячнiстю за прихильнiсть заплатити, – промовив офiцер.

Пан Кмiциц злiз iз коня i пiшов радитися з товаришами.

– Зовсiм це менi не на часi! – бiдкався вiн. – Я чув, що якийсь бiльший загiн кiнноти в околицях Бабиць з’явився. Сaм же гетьман наказав менi iхати, щоб дiзнатися, що це за жовнiри, а тепер на бенкет просить! Що маю робити?

– Пан гетьман посилае наказ, щоб iз роз’iздом Акбах-Улан iхав, – наполягав офiцер.

– Наказ е наказ! – заявив пан Заглобa. – А кожен жовнiр його виконувати мусить. Стережiться, пане, щоб поганий приклад не подавати, до того ж недобре було б накликати на себе гетьманське невдоволення.

– Повiдомте, що я буду! – звернувся до посильного пан Анджей.

Офiцер вийшов. За ним поiхали Акбах-Улан iз татарами, а пан Анджей узявся переодягатися, i в процесi так говорив товаришам:

– Сьогоднi бенкет на честь короля. Наступний буде на честь панiв коронних гетьманiв i так аж до кiнця облоги.

– Хай лише король пiдiйде, то все це скiнчиться, – вiдповiв пан Володийовський. – Бо хоч i наш милостивий пан також любить часом у смутку розважитися, але ж служба буде кращою, якщо кожен, у тому числi пан Сапегa, намагатиметься стараннiсть свою проявити.

– Забагато цього, забагато! Нема про що говорити! – зiтхнув Ян Скшетуський. – Чи вас не дивуе, що такий завбачливий i роботящий вождь, такий доброчесний чоловiк, такий гiдний громадянин мае таку слабкiсть?

– Як тiльки вечiр надходить, вiдразу iнша вiн людина, i з великого гетьманa на гуляку перекидаеться.

– А ви знаете, чому менi цi бенкети не до шмиги? – озвався пан Кмiциц. – Бо й Януш Радзивiлл мав звичай щовечора трапезувати. Уявiть собi, як це дивно виглядало, бо що не бенкет, то або нещастя яке траплялося, або лиха новина надходила, або нова гетьманська зрада виявлялася. Не знаю, чи це слiпий збiг обставин, чи Божа кара, але лихо нiколи не приходило в якийсь iнший час, лише пiд час бенкету. Тому скажу я вам, що врештi-решт до того дiйшло, що як тiльки столи накривали, то аж сироти на шкiрi виступали.

– Щира правда, як менi Бог милий! – пiдтвердив Харлампiй. – Але було це ще й тому, що князь гетьман завжди цю пору для оприлюднення своiх намiрiв iз ворогом вiтчизни вибирав.

– Ну! – oзвaвся пан Заглобa. – Принаймнi з боку порядного Сапеги ми не маемо чого боятися. Якщо вiн колись зрадить, то я стiльки вартую, скiльки вiхтарi[27 - Вiхтар – солома, яку вкладали у взуття для утеплення.] в моiх чоботях.

– Та про це навiть мови немае! Вiн чесний чоловiк, як хлiб без закваски! – погодився пан Володийовський.

– А що увечерi занедбае, то вдень вiдшкодуе, – додав Харлампiй.

– Ну, тодi ходiмо, – закликав пан Заглобa, – бо правду кажучи, вакуум у животi вже вiдчуваю.

Вийшли, сiли на коней i поiхали, бо ставка пана Сапеги мiстилася на iншому боцi мiста i було до неi доволi далеко. Прибувши до гетьманськоi квартири, надибали там безлiч коней на подвiр’i i тлум пахолкiв, котрi за ними наглядали, для них також стояла дiжка пива на майданi, а тi, що зазвичай п’ють без мiри, вже почали сваритися бiля неi. Затихли, однак, побачивши пiд’iжджаючих лицарiв, особливо що пан Заглобa почав прикладати плазом шаблi тим, хто йому на дорозi стояв, викрикуючи оглушливо:

– До коней, гультяi! До коней! Не вас сюди на бенкет прошено!

Пан Сапегa прийняв товариство, як зазвичай, з розпростертими обiймами, а що був уже трохи напiдпитку, то, чаркуючись iз гостями, вiдразу ж узявся з паном Заглобою жартувати.

– Чолом, пане регiментарю! – сказав вiн першим.

– Чолом, пане дегустаторе, – вiдбрив пан Заглобa.

– Якщо мене дегустатором називаете, то я вам дам такого вина, яке ще тiльки робиться!

– Тiльки б не такого, яке з гетьманa робить п’яницю!

Декотрi з гостей, учувши це, налякалися, але пан Заглобa, коли бачив гетьманa в гарному гуморi, все собi дозволяв, бо таку пан Сапегa мав до нього слабкiсть, що не лише не гнiвався, але й за боки хапався, закликаючи присутнiх за свiдкiв, що вiн мусить вiд цього шляхтича вислуховувати.

Отже, розпочалася учта галаслива та весела. Сам пан Сапегa випивав раз по раз iз гостями, пiдiймав тости на честь короля, гетьманiв, вiйськ обох народiв, пана Чарнецькогo й усiеi Речi Посполитоi. Апетити наростали, а з ними й гомiн i гамiр. Вiд тостiв перейшли до пiсень. Свiтлиця наповнилася парою вiд голiв i випарами вiд медiв i вин. З-за вiкон не менший долинав галас i навiть дзенькiт залiза. Це челядь лупцювала один одного шаблями. Вивалилися на вулицю кiлька шляхтичiв, аби лад навести, але бiльша вiд того лише вчинилася метушня.

Раптом крик пролунав такий гучний, що аж бенкетувальники в кiмнатi помовкли.

– Що сталося? – спитав котрийсь iз полковникiв. – Пахолки не можуть такого вереску вчинити!

– Тихо там, шановне панство! – промовив, прислухаючись, занепокоений гетьман.

– Це не звичайнi п’янi крики!

Тут усi вiкна затремтiли вiд гуркоту гармат i стрiлянини з мушкетiв.

– Вилазка! – здогадався пан Володийовський. – Ворог наступае!

– До коней! До шабель!

Всi схопилися на рiвнi ноги. Натовп запрудив дверi, аж нарештi юрба офiцерiв висипала на майдан, закликаючи пахолкiв, аби тi iм подавали коней.

Але в метушнi нелегко було кожному до свого потрапити. Тим часом за майданом голоси тривожнi репетували в темрявi:

– Ворог наступае! Пан Котвич у вогнi!

Нарештi вирушили всi щодуху на конях до своiх хоругв, скакали через плоти та мало не ламали в’язiв у темрявi. По тривозi пiдняли весь табiр. Не всi хоругви мали коней близько, саме вони першими i здiйняли панiку. Тлуми пiхотинцiв i кавалеристiв штовхалися мiж собою, не маючи змоги взятися до справи, не знаючи, хто свiй, а хто ворог, лементуючи та галасуючи темноi ночi. Дехто верещав, що це шведський король iз усiею армiею наступае.

Тим часом справдi шведська вилазка вдарила несподiвано i стрiмко на людей пана Котвича. На щастя, вiн сам, трохи занедужавши, не був на бенкетi присутнiй i тому змiг дати сяку-таку тимчасову вiдсiч, однак не довготривалу, бо напали на нього переважаючими силами i засипали градом куль iз мушкетiв, тож вiн вiдступити мусив.

Пан Оскеркo першим прибув йому на виручку з пiшими драгунами. На пострiли вiдповiдали залпами. Але i драгуни пана Оскеркa також довго не могли стримувати натиск i вмить, встеливши поле трупами, поквапилися вiдступити з поля. Двiчi намагався пан Oскеркo перегрупуватися i двiчi розбили його так, що зграйки жовнiрiв лише вiдстрiлюватися могли. Врештi розвалилися повнiстю, i шведи хлинули, як нестримний потiк, до гетьманськоi ставки. Щораз новi полки виходили з мiста в поле. З пiхотинцями йшла кавалерiя, викотили навiть польовi гармати. Збиралися наче на генеральну битву i здавалося, що ворог ii прагне.

Тим часом пан Володийовський, вибiгши з гетьманськоi квартири, надибав уже на пiвдорозi свою хоругву, що рухалася на вiдголос тривоги та стрiлянини, бо перебувала постiйно в готовностi. Вiв ii Рох Ковальський, котрий також, як i пан Котвич, на бенкетi не був, але з iншого приводу, бо його не запросили. Пан Володийовський наказав негайно пiдпалити кiлька шоп, аби поле освiтити, i помчав у битву. Дорогою приеднався до нього пан Кмiциц зi своiми страшними добровольцями i тiею половиною татар, яка у роз’iзд не пiшла. Обое прибули саме вчасно, щоб панiв Котвичa й Оскерка вiд нищiвноi поразки врятувати.

Тим часом шопи розгорiлися вже настiльки яскраво, що ясно було, як удень. У цьому свiтлi вдарили ляуданцi з допомогою пана Анджея на пiхотний полк i, витримавши вогонь, взяли iх на шаблi. Прискакала своiм на пiдмогу шведська рейтарiя та могутньо стялася з ляуданцями. Якийсь час билися майже як борцi, котрi, вхопивши один одного за барки, душили з останнiх сил i то цей того, то той цього перемагали. Але така кiлькiсть трупiв стала валитись у шведiв, що й вони не витримали. Пан Кмiциц кидався в саму гущавину зi своiми зарiзяками, а пан Володийовський порожнечу, як зазвичай, пiсля себе залишав. Бiля нього працювали криваво два велетнi пани Скшетуськi та Харлампiй, а також Рох Ковальський. Ляуданцi рубалися наввипередки iз забiяками пана Кмiцица, однi других перекрикуючи. Іншi ж, як наприклад, Бутрими, рубалися гуртом, але мовчки.

Розпорошеним шведам пiдiйшли на порятунок новi полки, а панiв Володийовськогo та Кмiцицa пiдтримав пан Ванькович, котрий близько до них на квартирах стояв, тому вже незабаром пiсля них був готовий. Нарештi привiв пан гетьман усi вiйська до ладу i став добряче тиснути. Сувора битва закипiла на всiй лiнii вiд Мoкoтoва аж до Вiсли.

Аж тут i Акбах-Улан, котрий повернувся з роз’iзду, з’явився на спiненому конi перед гетьманом.

– Eфeндi! – вигукнув вiн. – Кавалерiйський чамбул наближаеться з боку Бабиць до мiста й обоз везуть, хочуть за мури дiстатися!

Пан Сапегa збагнув в одну мить, що означала ця вилазка у бiк Мокотовa. Таким чином ворог хотiв вiдтягнути вiйська, що стояли на Блонському трактi, щоб ця допомiжна кавалерiя разом iз фiрами з продовольством могли дiстатися в мiсто.

– Скачи до пана Володийовськогo! – наказав гетьман Акбах-Улановi. – Нехай ляуданцi, пани Кмiциц i Ванькович перекриють iм дорогу, зараз я iм ще допомогу надiшлю!

Акбах-Улан здибив коня, за ним помчали другий i третiй ординарцi. Всi дiсталися до пана Мiхала i повторили йому гетьманський наказ.

Пан Володийовський негайно розвернув свою хоругву, а пан Кмiциц iз татарами його наздогнав, iдучи навпрошки, помчали разом, а пан Ванькович за ними.

Але прибули запiзно. Близько двохсот пiдвод в’iжджало вже у ворота, чудовий загiн важкоi кавалерii, що йшов за ними, був майже повнiстю вже за фортечними мурами. Тiльки ар’ергард, що складався приблизно зi ста людей, не встиг ще сховатися пiд прикриття гармат. Але i вони скакали чвалом. Офiцер, що iхав позаду, квапив iх ще криками.

Пан Анджей, узрiвши iх у блиску запалених шоп, видав страхiтливий i вражаючий клич, що аж конi схарапудилися збоку. Вiн упiзнав рейтарiв Богуслава, тих самих, котрi проiхалися по ньому i по його татарах пiд Янoвом.

Забувши про все, вiн кинувся, як божевiльний, на них, обiгнав своiх власних людей i першим навалився на ворожi ряди. Щастя, що два молодi Кемличi, Кoсмa та Дам’ян, скакали на переднiх конях, бо врубалися тут же за ним. Цiеi ж митi пан Володийовський перемiстився навперейми, як блискавка, i цим одним маневром вiдтяв ар’ергард вiд головних сил.

Гармати з мурiв дали залп, але головний загiн, жертвуючи своiми товаришами, хутко зайшов за пiдводами у фортецю. Тодi ляуданцi та пан Кмiциц оточили колом ар’ергард i розпочалася рiзанина без милосердя.

Але вона швидко скiнчилася. Бо люди Богуслава, вбачивши, що немае звiдки сподiватися порятунку, миттю позiскакували з коней i покидали зброю пiд ноги, лементуючи на повний голос, щоб iх почули в натовпi та гаморi, що здаються. Та добровольцi i татари на це не заважали i продовжували сiчу, аж тут пролунав грiзний i застережливий голос пана Володийовськогo, котрому йшлося про язика:

– Живих брати! Гаси! Гаси! Живих брати!

– Живих брати! – i собi вигукнув пан Кмiциц.

Скрегiт залiза припинився. В’язати вiйськовополонених довiрили татарам, котрi з властивою iм управнiстю зробили це вмент, пiсля чого хоругви вiдступили квапливо з-пiд фортечного вогню.

Полковники попрямували до палаючих шоп. Ляуданцi йшли попереду, пан Ванькович за ними, а пан Кмiциц iз бранцями всерединi, всi повнiстю готовi, щоб можливий напад, якби трапився, вiдбити. Бранцiв татари тягнули на мотузках, iншi вели здобутих коней. Пан Анджей, пiдiйшовши до шоп, пильно заглядав в обличчя бранцiв, чи Богуслава серед них не побачить, бо хоча йому й заприсягнувся один iз рейтарiв, що самого князя не було у загонi, однак ще сподiвався, що його обдурюють. Раптом якийсь голос з-пiд татарського стремена покликав його:

– Пане Кмiциц! Пане полковнику! Рятуйте знайомого! Накажiть мене вiдпустити з мотузки пiд чесне слово.

– Гасслiнг! – вигукнув пан Анджей.

Гасслiнг був шотландець, котрий колись служив офiцером у рейтарii князя вiленського воеводи, i його пан Кмiциц добре знав у Кейданах i навiть дуже любив.

– Вiдпусти вiйськовополоненого! – гаркнув вiн татарину. – І сам геть iз коня!

Татарин зiстрибнув iз кульбаки, наче його вiтром звiяло, бо знав, як небезпечно марудити, коли bagadyr наказуе.

Гасслiнг, крекчучи, видряпався на високе сiдло ординця. Несподiвано пан Анджей вхопив його за лiкоть, зчавив руку так, немовби хотiв ii розтрощити, i став настирливо розпитувати:

– Звiдки ви iдете? Негайно кажiть, звiдки iдете? На Бога, не барiться!

– З Таурогiв! – вiдповiв офiцер. Полковник стиснув ще сильнiше.

– А… Бiлевичiвнa… там?

– Там!

Молодиковi було все важче промовляти, бо вiн щораз мiцнiше зцiплював зуби.

– І… що князь iз нею зробив?

– Нiчого не добився.

Запанувала мовчанка, i за хвилину пан Кмiциц зняв рисячу шапку, витер рукою чоло i зронив:

– Поранили мене в сутичцi, кров ллеться й ослаб я…




Роздiл XII


Шведська вилазка лише частково досягла своеi мети, бо загiн Богуслава таки зайшов до мiста. Натомiсть не вдалося iй досягти значних результатiв. Щоправда, хоругва пана Котвичa та драгуни пана Oскерка добряче постраждали, але й шведи густим трупом встелили поле, i навiть один пiхотний полк, на який напали пани Володийовський i Ванькович, майже повнiстю був знищений. Литовцi навiть пишалися, що бiльших втрат завдали вороговi, нiж самi зазнали, один лише пан Сапегa журився в душi, що нова спiткала його конфузiя, вiд якоi слава його може суттево постраждати. Прихильнi до нього полковники втiшали свого командувача, як могли, i правду кажучи, на краще вийшла йому ця наука, бо з того часу вже не влаштовували гучних бенкетiв iз будь-якоi нагоди, а якщо траплялася яка пиятика, то пiд час неi вже виявляли якнайбiльшу чуйнiсть. Наступного дня шведи знову вийшли за мури, припускаючи, що гетьман не сподiватиметься, щоб за такий короткий час повторилася вилазка, але атака захлинулася, шведи залишили на полi бою кiлькох полеглих i повернулися нaзaд.

Тим часом у гетьманськiй ставцi допитували Гасслiнгa, вiд чого пан Анджей терпець втрачав, мало зi шкiри не вистрибував, бо хотiв якнайшвидше привести бранця до себе i розбалакати про Тауроги. Весь день кружляв навколо квартири гетьмана, щохвилини входив усередину, слухав зiзнання й аж пiдскакував на лавi, коли на допитi згадувалося iм’я Богуслава.

А ввечерi вiн отримав наказ, щоб у роз’iзд вирушати. Не сказав нi слова, лише зуби зцiпив, бо вже дуже змiнився i навчився особистим заради громадського жертвувати. Татар лише суворiше пiд час роз’iзду гнобив i за будь-що гнiвом вибухав, буздиганом бив так, що аж костi трiщали. А тi перемовлялися мiж собою, що bagadyr сказився, i йшли тихо, як кролики, в очi тiльки грiзному командировi зазираючи i думки на льоту вгадуючи.

Повернувшись, полковник застав уже Гасслiнгa в себе, але такого кволого, що й говорити не мiг, бо коли шотландця захоплювали в полон, то потовкли добряче, тому тепер, пiсля цiлого дня допитiв, на додачу допiкала бранцевi гарячка i вiн навiть запитання не розумiв. Тому пан Кмiциц був змушений розпитування вiдкласти. Однак дещо пан Заглобa йому з Гасслiнгoвих зiзнань таки вибовкав, але це стосувалося суспiльних справ, а не приватних. Про Богуслава розповiв молодий офiцер лише те, що пiсля повернення з експедицii по Пiдляшшi та пiсля янiвськоi поразки князь занедужав. Вiд злостi та меланхолii вiн у жар iз маячнею впадав, а поправивши трохи здоров’я, зараз же з вiйськом на Помор’я подався, куди його Штейнбок i електор дуже наполегливо кликали.

– А тепер вiн де? – спитав пан Кмiциц.

– Згiдно з тим, що Гасслiнг розповiв, а не було йому сенсу брехати, тепер князь iз королiвським братом i Дугласом стоять укрiпленим табором мiж Нaрвою i Бугом, де Богуслав усiею кавалерiею командуе, – повiдомив пан Заглобa.

– Га! І думають сюди на допомогу прийти. То ми ще зустрiнемося, як Бог на небi, хоч би я мав переодягненим до нього пiти!

– Не гарячкуйте надаремно! До Варшави вони на допомогу прийти й радi були б, але не можуть, бо iм пан Чарнецький дорогу заступив. І ось що дiеться: вiн, не маючи нi пiхоти, нi гармат, не може на табiр вдарити, а вони бояться до нього вийти, бо переконалися, що в чистому полi iхнiй жовнiр напору полякiв не витримае. Знають також, що i рiчка iм не допоможе. Бa, якби там сам король був, то вийшов би в поле, а пiд його командою i жовнiр краще б’еться, знаючи, що той великий воiн. Але нi Дуглас, нi королiвський брат, нi князь Богуслав, хоча й усi трое вiдчайдухи, на таке не наважаться!

– А де король?

– Пiшов у Пруссiю. Король не вiрить, що ми вже на Варшаву i Вiттембергa виступимо. Зрештою, вiрить чи не вiрить, а змушений був туди пiти з двох причин: перша, щоб нарештi електора остаточно приборкати, навiть цiною всiеi Великоi Польщi, а друга: що те вiйсько, яке вiн iз пастки витягнув, поки не вiдпочине, нi до чого не буде придатне. Труднощi, незгоди та постiйне напруження так iх вимучили, що вже жовнiри мушкета в руках втримати не можуть, а це найелiтнiшi полки з усiеi армii, якi на всiх нiмецьких i данських землях знаменитi вiкторii здобували.

Подальшу розмову обiрвав прихiд пана Володийовськогo.

– Як почуваеться Гасслiнг? – спитав вiн зараз же на порозi.

– Хворий, i тричi по три собi уявляе! – буркнув пан Кмiциц.

– А ви чого, пане Мiхале, вiд Гасслiнгa хочете? – поцiкавився пан Заглобa.

– Нiби ви не знаете?

– Та мав би вже второпати, що вам про ту вишеньку йдеться, яку князь Богуслав у своему саду посадив. Старанний вiн садiвник, не бiйтеся! Не потрiбно йому року, щоб фруктiв дочекатися.

– Бодай вас лихо било за таке втiшання! – вигукнув субтильний лицар.

– Подивiться на нього: сказати йому найбезневиннiший iocus[28 - Iocus (лат.) – жарт.], то вiн зараз же вусами ворушить, як скажений хрущ! Що я вам винен? Богуславовi мстiться, а не менi!

– Дасть Бог, пошукаю його i знайду!

– Щойно те саме пан Бабинич торочив! Невдовзi, бачу, вже все вiйсько може на нього заповзятися. Але вiн стережеться, так що без моiх фортелiв ви собi не порадите!

Тут обое молодикiв схопилися на рiвнi ноги.

– То ви маете якийсь фортель?

– А ви думаете, що фортель так легко з голови вихопити, як шаблю з пiхви? Якби Богуслав був тут, то напевно би вигадав i не один, але на таку вiдстань не лише фортель, але навiть гармата не досягне. Пане Анджею, накажiть дати менi кухоль меду, бо сьогоднi щось спекотно.

– Дам вам i дiжку, лише б ви щось вигадали!

– Насамперед, чого ви над цим Гасслiнгом, як кат над доброю душею, стоiте. Не одного його взяли в неволю, ви можете й iнших порозпитувати.

– Я iх давно порозпитував, але це гeмaйни, вони нiчого не знають. А вiн, як офiцер, був при садибi, – пояснив пан Кмiциц.

– Визнаю рацiю! – погодився пан Заглобa. – Я також мушу з ним побалакати. Вiд того, що менi розповiсть про звички князя, можуть i фiглi-мiглi виникнути. Тепер найголовнiше, щоб ця облога мерщiй закiнчилася, бо пiсля цього, мабуть, проти тiеi армii вирушимо. Але щось його величностi та гетьманiв довго не видно!

– Та що ви? – спростував низькорослий лицар. – Я саме повертаюся вiд гетьманa, котрий щойно отримав повiдомлення, що король ще сьогоднi ввечерi з особистими хоругвами буде тут, а гетьмани з компутом завтра пiдiйдуть. Вiд самого Сокаля йшли, мало що вiдпочиваючи, великi переходи роблячи. Та й, зрештою, iх уже кiлька днiв виглядають.

– А вiйська з собою багато ведуть?

– Десь уп’ятеро бiльше, нiж у пана Сапеги, також мають руську й угорську пiхоту, дуже мобiльну. Йде i шiсть тисяч орди пiд командуванням Субагазi, але iх не можна навiть на день з-пiд уваги випустити, бо дуже сваволять i кривду навколо роблять.

– Пана Анджея на них немае! – прицмокнув пан Заглобa.

– Бa! – кивнув пан Анджей. – Зараз же iх би з-пiд Варшави вивiв, бо вони в облозi нi до чого, а повiв би iх на Буг i Нарву.

– Ну, не скажiть, – зауважив пан Володийовський. – Адже нiхто краще не встежить, аби продовольство до фортецi не надходило.

– Ну, буде тодi Вiттембергoвi спекотно! Стривай, старий злодiю! – загукав пан Заглобa. – Ти воював добре, цього не заперечую, але крав i грабував ще краще. Два роти ти мав: один для фальшивих присяг, а другий для ламання обiцянок, але тепер навiть двома не випросишся. Свербить тобi вiд галлiйськоi хвороби шкiра, медики тобi ii шкрябають. Чекай, ми тебе краще почухаемо, пан Заглоба в цьому мастак!

– Бa! Здасться на милiсть короля i що йому хто зробить? – зiтхнув пан Мiхал. – Ще йому вiйськову честь будемо змушенi вiддавати!

– Здасться на милiсть? Ага! – гарячкував пан Заглобa. – Ще б пак!

Тут вiн п’ястуком об стiл гепнув так сильно, що аж Рох Ковальський, котрий у цю мить зайшов до кiмнати, злякався i став як укопаний на порозi.

– Та я краще евреям прислужником стану, – верещав далi дiдуган, – нiж цього блюзнiрця проти вiри, цього грабiжника костелiв, цього полонителя панночок, цього ката чоловiкiв i жiнок, цього палiя, цю шельму, цього фельдшера для кровопускання i грошей, цього мiшкогризa, цього шкуродерa просто так iз Варшави випущу! Гаразд! Король його з милостi вiдпустить, гетьмани з милостi випустять, але я як католик, як Заглобa, як щастя за життя i Бога при смертi прагну, таке сум’яття проти нього вчиню, про яке нiхто ще в усiй Речi Посполитiй не чув! Не махайте рукою, пане Мiхале! Сум’яття зроблю! Повторюю! Сум’яття вчиню!

– Дядько може! – загудiв Рох Ковальський.

Тут Акбах-Улан засунув свое звiрине обличчя у дверi.

– Ефендi! – промовив до пана Кмiцицa. – Королiвське вiйсько за Вiслою видно!

Схопилися вiдтак усi на рiвнi ноги та висипали в сiни.

Король i справдi прибув. Спочатку прийшли татарськi хоругви Субагазi, але не в такому числi, в якому iх сподiвалися. За ними пiдiйшли короннi вiйська, багатолюднi та добре озброенi, але найголовнiше – всi сповненi запалу. До вечора вся армiя пройшла по свiжозведеному паном Оскерком мостi. Пан Сапегa чекав на короля з вишикуваними, як до битви, хоругвами, що стояли вздовж, одна поряд iншоi, як незмiрний мур, кiнця якого оком важко було сягнути. Ротмiстри стояли перед полками, бiля них хорунжi, кожен iз розгорнутим стягом. Сурми, тулумбаси, кривулi, барабани та литаври створювали невимовний гамiр. Короннi хоругви, у мiру того, як проходили мiст, ставали навпроти литовських також у ладi. Мiж одним i другим вiйськами залишилося сто крокiв пустого мiсця.

Пан Сапегa, тримаючи булаву в руцi, вийшов пiшо на той порожнiй майдан, за ним iшли кiльканадцятеро вищих чинiв i цивiльних сановникiв. З iншого боку, вiд коронних вiйськ, пiд’iхав король на конi, на прекрасному фризi, подарованому йому ще в Любомлi паном маршалком Любомирським, одягнений, як до битви, в блакитну легку броню iз золотими узорами, з-пiд якоi виднiвся чорний оксамитовий кафтан, з викладеним аж на панцер мереживним жабо. Тiльки замiсть шолома монарх мав на головi звичайний шведський капелюх iз чорним пiр’ям, натомiсть на руках були бойовi рукавицi, а на ногах довгi, кольору хрущiв ботфорти, високi, що аж за колiна заходили.

За ним iхав нунцiй, владика архiепископ львiвський, владика епископ кам’янецький, владика номiнат луцький, владика Цецiшовський, пан воевода кракiвський, пан воевода руський, барон Лiсолa, граф Петтiнген, пан каштелян кам’янецький, московський посол, пан Гродзiцький, генерал артилерii, Тiзенгаус i багато iнших. Пiд’iхав пан Сапегa, як колись коронний маршалок, до монаршого стремена, але король, не чекаючи, сам зiскочив легко iз сiдла, пiдбiг до пана Сапеги i, не промовивши жодного слова, згрiб його в обiйми. А обiйнявши, тримав довго, на очах обох вiйськ. Лишень мовчав, а сльози пливли йому струмком по обличчю, бо притискав вiн до грудей найвiрнiшого слугу свого та батькiвщини, котрий хоч i генiем не рiвнявся з iншими, котрий хоч часом i блукав манiвцями, але приклад чесностi показав усiм громадянам Речi Посполитоi, у вiрностi нiколи не завагався, жертвував, не думаючи, своi скарби i з самого початку вiйни груди за свого монарха та за свою краiну пiдставляв.

Литовцi, котрi ранiше шепотiли, що за те, що випустив Карлa з-пiд Сандомирa i за останню варшавську необачнiсть можуть зустрiти пана Сапегу докори, або щонайменше холодний прийом, побачили ту королiвську доброту, здiйняли на честь доброго сюзерена галас, такий потужний, що луна аж небес досягла. Вiдповiли iм зараз же одним гуркотом королiвськi вiйська й якийсь час крiзь гамiр капели, крiзь гарчання барабанiв, крiзь грiм пострiлiв чути було лише вигуки:

– Vivat Joannes Casimirus!

– Vivat короннi!

– Vivat литовцi!

Так вони вiтали один одного пiд Варшавою. Тремтiли мури, а за мурами й шведи.

– Я заридаю! Як менi Бог милий, заридаю! – зворушився пан Заглобa. – Я цього не витримаю! Ось наш сюзерен! Батько! Шановне панство! Я вже ридаю! Батько!.. Наш король, ще недавно блукач, всiма покинутий, а тепер… а тепер… Та тут сто тисяч шабель вiдiзвалося на заклик!.. О Боже милосердний!.. Я не можу вiд слiз… Вчора був блукачем, а сьогоднi… Навiть нiмецький iмператор не мае кращого вiйська!

Тут вiдкрилися шлюзи в очах пана Заглоби i вiн хлипав раз по раз, а вiдтак звернувся до Рохa:

– Тихо будь! А ти чого ревеш?

– А дядько не реве? – вiдповiв запитанням Рох.

– Правда, як менi Бог милий, правда!.. Менi соромно було, шановне панство, за нашу Рiч Посполиту… Але тепер ii на жодну iншу нацiю не промiняю!.. Сто тисяч шабель, як голубовi з горла!.. Нехай таке iншi покажуть!.. Господь дав схаменутися. Всевишнiй дав! Бог дав!..

Пан Заглобa не дуже помилився, бо насправдi стояло пiд Варшавою близько сiмдесяти тисяч людей, не враховуючи дивiзii пана Чарнецькогo, яка ще не пiдiйшла, i не рахуючи обозноi табiрноi челядi, яка за потреби ставала до справи i якоi неозора тьма волочилася за кожним табором.

Пiсля привiтання та побiжного огляду вiйськ король подякував сапежинцям, помiж загального запалу, за вiрну службу i вiд’iхав до Уяздовa. А вiйська займали позицii, якi iм було визначено. Деякi хоругви залишилися на Празi, iншi розпорошилися навколо мiста. Велетенський табiр пiдвод переправився ще до наступного полудня через Вiслу.

Наступного дня околицi мiста забiлiли наметами так, наче iх снiги вкрили. Незлiченнi стада коней iржали по найближчих видолинках. За вiйськом тягнулися вiрменськi, еврейськi й татарськi крамарi. Друге мiсто, бiльше i гамiрнiше вiд обложеного, виросло на рiвнинi.

Шведи, наляканi з перших же днiв могутнiстю польського короля, бiльше не наважувалися на вилазки, так що пан Гродзiцький, генерал артилерii, мiг спокiйно об’iжджати мiсто i план облоги складати.

Наступного дня челядь подалася тут i там шанцi насипати за його наказом. Затягували на вали меншi гармати, бо бiльшi мали лише за кiлька тижнiв надiйти.

Король Ян-Казимир послав листа до старого Вiттембергa, закликаючи його здати мiсто, скласти зброю, i на таких привабливих умовах, якi, коли про них дiзналися, спричинили незадоволення у вiйську. Поширював чутки головним чином пан Заглобa, котрий мав особливу до тогo генерала ненависть.

Вiттемберг, як легко було передбачити, вiдкинув цi умови i вирiшив захищатися до останньоi краплi кровi i, мабуть, вважав за краще загинути пiд уламками мiста, нiж вiддати його в королiвськi руки. Кiлькiсть облягаючих вiйськ не лякала його зовсiм, бо вiн знав, що велике число е скорiше перешкодою, нiж допомогою в облозi. Вранцi також донесли йому, що в королiвському таборi немае жодноi облоговоi гармати, тодi як шведи мали iх бiльш нiж досить, не беручи до уваги майже невичерпнi запаси амунiцii.

Можна було сподiватися, що захищатимуться запекло. Бо Варшавa служила iм дотепер складом здобичi. Адже всi незмiримi скарби, награбованi по замках, костелах, монастирях i мiстах усiеi Речi Посполитоi, звозили до столицi, звiдки вiдправляли все партiями водою до Пруссii i далi до Швецii. Тепер же, коли вся краiна пiднялася, i замки, що iх захищали меншi шведськi гарнiзони, вже не гарантували безпеки, тим бiльше здобич везли до Варшави. Шведський солдат охочiше жертвував життям, нiж здобиччю. Убогий люд, дорвавшись до скарбiв багатоi краiни, настiльки злакомився, що свiт не бачив зажерливiших хижакiв. Сам король прославився жадiбнiстю, генерали наслiдували його приклад, але всiх перевершував Вiттемберг. Коли про зиск iшлося, не стримували його нi офiцери, нi дворянська честь, нi високе становище. Брали, витискали, грабували все, що тiльки було можна. У самiй Варшавi полковники високих рангiв i шляхетного походження не соромилися продавати горiлку i тютюн власним пiдлеглим, лише б тiльки напхати кишенi iхньою платнею.

До запеклого захисту могло спонукати шведiв i те, що найкращi вояки були зараз зачиненi у Варшавi. І перший серед них сам Вiттемберг, другий головний пiсля Карла командувач, i перший, хто перетнув кордон Речi Посполитоi i до занепаду ii пiд Устям призвiв. Чекав на нього за це пiдготовлений у Швецii трiумф як завойовника. Крiм нього, був у мiстi канцлер Оксеншернa, дiяч на весь свiт вiдомий, за чеснiсть свою навiть ворогами шанований. Називали його королiвською Мiнервою, бо саме його порадам завдячував Карл усi своi на перемовах перемоги. Були також i генерали: молодший Врангель, Горн, Ерскiн, ще один Левенгаупт, i безлiч шведських дам шляхетного походження, котрi за чоловiками своiми до цiеi краiни як до нових шведських володiнь приiхали.

Тож мали шведи що захищати. Розумiв також король Ян-Казимир, що облога, особливо через брак важких гармат, буде довгою та кровопролитною. Розумiли це й гетьмани, але не хотiли думати про це вiйська. Як тiльки пан Гродзiцький сякi-такi шанцi понасипав, як тiльки до мурiв трохи пiдсунувся, стали надходити посланцi до короля вiд усiх хоругв, аби добровольцям штурм дозволили. Довго мусив тлумачити король, що шаблями фортецi не здобуваються, перш нiж запал втихомирив.

Тим часом просувалися, наскiльки було можна, землянi роботи. Вiйсько, не маючи змоги йти на штурм, взяло у них посилену участь. Товаришi з-пiд усiх прапорiв, бa, навiть офiцери особисто возили тачками землю, зносили верболiз, працювали при земляних пiдкопах. Не раз шведи пробували перешкоджати роботам i жоден день не минав без вилазки, але як тiльки шведськi мушкетери показувалися з ворiт, поляки, котрi працювали при шанцях, кидали тачки, пучки хмизу, лопати, кирки i летiли iз шаблями до бою так вiдчайдушно, що вилазка з найбiльшим поспiхом ховалася назад у фортецю. Труп падав пiсля тих сутичок густо, рови та майдани аж до валiв наiжачилися могилами, в якi ховали пiд час коротких пауз полеглих. Врештi й часу забракло хоронити, тому лежали тiла назовнi, обвiваючи жахливою задухою мiсто й облягаючих.

Незважаючи на великi труднощi, щодня прокрадалися до королiвського табору мiщани, доносячи, що в мiстi дiеться, i на колiнах вимолювали прискорення штурму. Бо шведи мали ще достатньо продовольства, але люд умирав iз голоду на вулицях, жив у злиднях, утисках, пiд жахливим терором гарнiзону. Щодня вiдлуння доносили аж до королiвського табору вiдголоси мушкетних пострiлiв у мiстi i втiкачi доносили, що це розстрiлювали мiщан, пiдозрюваних у сприяннi своему королевi. Волосся вiд цих оповiдок ворушилося на головi. Розповiдали, що все населення, хворi жiнки, новонародженi дiти, люди похилого вiку, всi ночують на вулицях, бо шведи повиганяли iх iз будинкiв, в яких попробивали вiд муру до муру переходи, щоб гарнiзон, у разi вступу королiвського вiйська до мiста, мiг захищатися та вiдступати. На вигнанцiв падав дощ, у погожi днi палило сонце, а ночами дошкуляли холоди. Вогню не можна було мешканцям запалювати, i вони не могли хоча б ложки теплоi страви зварити. Рiзнi пошестi поширювалися щораз бiльше i забирали сотнi жертв.

Королевi, коли слухав цi iсторii, серце завмирало, тому вiн посилав кур’ера за кур’ером, аби прибуття важких гармат поквапити. Але час збiгав, спливали днi, тижнi, але, окрiм вiдбиття вилазок, не можна було нiчого важливiшого почати. Бадьорила лише облягаючих думка, що i в гарнiзонi мусить врештi-решт вичерпатися провiант, тому що дороги були всi перекритi так, що й миша не змогла б дiстатися до фортецi. Натомiсть обложенi з кожним днем втрачали надiю на допомогу. Армiя Дугласа, що стояла найближче, не лише не могла прийти на порятунок, а про власнi мала думати шкури, бо король Казимир, маючи надмiр сил, змiг i ii заблокувати.

В очiкуваннi прибуття важких каронад, взялися обстрiлювати фортецю з менших гармат. Пан Гродзiцький iз боку Вiсли насипав перед собою, як крiт, землянi заслони, пiдсунувся за шiсть крокiв до рову й заливав безперервним вогнем нещасне мiсто. Величний палац Казановських уже був зруйнований, i не жалiли його, бо зрадниковi Радзейовськoму вiн належав. Ледве трималися ще порозколюванi мури, що свiтили порожнiми вiкнами. На прекраснi тераси i сади падали вдень i вночi ядра, руйнуючи дивовижнi фонтани, мiстки, альтанки, мармуровi скульптури та полохаючи павичiв, якi жалiбним вереском повiдомляли про свое скрутне становище.

Пан Гродзiцький заливав вогнем i дзвiницю Бернардинiв, i Кракiвську браму, бо з цього боку вирiшив штурм розпочати.

Тим часом табiрнi обознi стали проситися, щоб iм дозволили вдарити на мiсто, бо дуже вже прагнули першими до шведських скарбiв дiстатися. Король один раз вiдмовив, але врештi дозволив. Кiлька вiдомiших офiцерiв викликалися очолити атаку, а мiж ними i пан Кмiциц, котрому не тiльки обридла бездiяльнiсть, а й узагалi мiсця собi не знаходив, бо Гасслiнг, важко занедужавши, вже кiлька тижнiв лежав без тями, тому балакати з ним було неможливо.

Нарештi зважилися на приступ. Пан Гродзiцький протестував проти нього до останньоi митi, переконуючи, що поки не буде зроблений пролом у стiнi, мiсто взяти неможливо, навiть якщо не лише обознi, а й навiть регулярна пiхота пiде в атаку. Але оскiльки король уже дав попередньо згоду, то був змушений поступитися.

Дня 15 червня зiбралося близько шести тисяч табiрноi челядi, пiдготували драбини, пучки хмизу, великi мiшки з пiском, гаки, i надвечiр натовп, озброений переважно лише шаблями, почав стягуватися до мiсця, де пiдкопи та землянi укриття пiдходили найближче до рову. Коли вже зовсiм стемнiло, пiсля команди пiдбiгли пахолки з жахливим вереском до рову i стали його засипати. Пильнi шведи зустрiли iх убивчим вогнем iз мушкетiв, гармат i запекла битва закипiла на всiй схiднiй околицi мiста. Обознi пiд завiсою темряви закидали вмент рiв i безладною зграею дiсталися аж до мурiв. Пан Кмiциц ударив двома тисячами на земляний форт, що його поляки назвали «кротовиною», який насипали неподалiк вiд Кракiвськоi брами, i, незважаючи на вiдчайдушний захист, здобув його одним махом. Залогу порубали шаблями, нiкого не жалiючи. Тодi наказав пан Анджей повернути гармати до брами, а частину до дальшого муру, щоб захистити трохи тi зграi, якi намагалися на нього видряпатися.

Але iм пощастило не зовсiм. Пахолки приставляли драбини i дерлися по них так хвацьки, що навiть найтренованiша пiхота не зумiла б краще, але шведи, захищенi за бiйницями, засипали iх вогнем у самi обличчя, спихали приготованим камiнням i колодами, пiд вагою яких ламалися на дрiбнi уламки драбини. Пiхота ще й спихала штурмувальникiв за допомогою довгих списiв, проти яких шаблi не могли нiчого вдiяти.

Понад п’ятсот найвiдважнiших челядникiв лягло пiд стiну. Решта пiд безперервним вогнем сховалася знову через рiв за польськi шанцi.

Штурм вiдбили, але той редут залишився за поляками. Даремно шведи стрiляли в нього впродовж усiеi ночi з найважчих карронад. Пан Кмiциц вiдповiдав iм моментально з тих гармат, якi здобув. Лише над ранок, коли розвиднилося, порозбивали йому всi до останньоi. Вiттемберг, котрому ця позицiя була дуже важлива, послав тодi пiхоту з наказом, щоб навiть не думали повертатися, не вiдшкодувавши втрати, але пан Гродзiцький тут же послав пановi Кмiцицу пiдмогу, завдяки якiй полковник не лише вiдбив пiхоту, а й напав на неi i гнав аж до Кракiвськоi брами.

Пан Гродзiцький настiльки зрадiв, що особисто побiг до короля з реляцiею.

– Милостивий пане! – промовив вiн. – Я був проти вчорашньоi затii, але тепер бачу, що дарма! Поки ця позицiя була в iхнiх руках, я нi на що не мiг спромогтися проти брами, але тепер нехай лише важкi гармати пiдiйдуть, в одну нiч пролом зроблю.

Король, котрий уже було зажурився, що стiльки добрих пахолкiв убито, втiшився вiд слiв пана Гродзiцькогo i зараз же спитав:

– А хто там на тiй позицii командуе?

– Пан Бабинич! – вiдповiли кiлька голосiв.

Король аж руками сплеснув.

– Той всюди мусить бути першим! Панове генерали, знаю я його! Дуже затятий це кавалер, його звiдти не викурять!

– Провина була б непоправна, милостивий пане, – зауважив пан Гродзiцький, – якби ми це дозволили. Я йому туди i пiхоту послав, i гармати, бо що його звiдти викурюватимуть, немае жодних сумнiвiв! Про Варшаву йдеться! Стiльки цей кавалер золота вартуе, скiльки сам важить!

– Бiльше вартуе! Бо це не перший i навiть не десятий його вчинок! – додав король.

Пiсля цього наказав подати собi негайно коня, пiдзорну трубу i поiхав подивитися на той форт. Але через дим зовсiм не було нiчого видно, бо кiльканадцять карронад засипало позицiю безперервним вогнем, закидали ядрами, гранатами, снарядами з картеччю. А позаяк окоп той лежав близько до брами, то i з мушкетiв стрiляли. Тому й гранати видно було досконало, як пiдлiтали, наче хмари, вгору й описуючи дугу, дуже вигнуту, падали в ту хмару диму, вибухаючи в нiй зi жахливим гуркотом. Багато ядер падало аж за шанцi, i це стримувало пiдхiд пiдмоги.

– В iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа! – перехрестився король. – Тiзенгаусе! Погляньте!

– Нiчого не видно, ваша величносте!

– Купа перекопаноi землi лише залишиться! Нiяк не iнакше! Тiзенгаусе, знаете, хто там сидить?

– Знаю, милостивий володарю, пан Бабинич! Якщо живий вийде, зможе сказати, що за життя у пеклi побував.

– Потрiбно йому туди ще свiжих людей послати! Панове генерали!..

– Накази вже вiдданi, але важко iм пiдiйти, бо гранати перелiтають далi i дуже густо з цього боку форту падають.

– З усiх гармат у мури бийте, щоб диверсiю органiзувати! Пан Гродзiцький стиснув коня острогами та поскакав до шанцiв. За хвилину почалися дii на всiй лiнii, а дещо пiзнiше виявилося, що свiжий загiн мазурськоi пiхоти вийшов iз рову i побiг до «кротовини».

Король весь час стояв i дивився. Врештi-решт вiн звелiв:

– Годилося б пана Бабиничa пiдмiнити. Хто з вас, шановне панство, захоче його добровiльно замiнити?

Нi панiв Скшетуських, нi пана Володийовськогo не було цiеi митi при особi короля, тому запала хвилина мовчання.

– Я! – озвався нарештi пан Топiр Грилевський, товариш iз легкоi кавалерii примаса.

– Я! – повторив Тiзенгаус.

– Я! Я! Я! – промовили одночасно кiльканадцять голосiв.

– Хто перший викликався, той хай i йде! – промовив король.

Пан Грилевський перехрестився, потiм перехилив у рот флягу i помчав.

Король стояв i все дивився на хмару димiв, якими вкрита була «кротовина» i якi тягнулися вище над ним, як якийсь мiст, аж до самих мурiв. Оскiльки редут лежав ближче до Вiсли, то й мiськi мури височiли над ним, i тому вогонь був такий жахливий.

Тим часом гуркiт трохи поменшав, хоч i гранати не переставали описувати дугу, натомiсть гамiр вiд мушкетних пострiлiв нагадував, нiби тисячi селян цiпами молотили.

– Либонь, знову пiшли в атаку, – припустив Тiзенгаус. – Якби менше було диму, ми побачили б пiхоту.

– Пiд’iдьмо трохи, – промовив король, рушаючи конем. За ним подалися й iншi, проiжджаючи Вiслу берегом вiд Уяздовa, пiд’iхали майже до самого Сoльця, а оскiльки сади палацiв i монастирiв, що сходять до Вiсли, були ще взимку шведами на паливо вирубанi, то дерева не заслоняли краевиду, тому змогли побачити i без пiдзорних труб, що шведи справдi знову кинулися в атаку.

– Бажав би я краще цю позицiю втратити, – почувся голос короля, – нiж пан Бабинич мав би загинути!

– Бог його захистить! – озвався владика Цецiшовський.

– І пан Гродзiцький йому допомогу надасть! – додав Тiзенгаус.

Подальшу розмову перервав якийсь вершник, котрий наближався на повному скаку з боку мiста. Тiзенгаус, маючи зiр такий гострий, що неозброеним оком краще бачив за iнших на далекi вiдстанi, скочив, впiзнавши прибульця, за голову схопився i верескнув:

– Пан Грилевський повертаеться! Пан Бабинич, мабуть, мертвий i редут здобуто!

Король прикрив очi руками, а тим часом прибув пан Топiр, осадив коня на мiсцi i, хапаючи повiтря ротом, доповiв:

– Милостивий пане!

– Що там? Убили? – нетерплячився король.

– Пан Бабинич каже, що йому там добре i вiн не хоче замiни, просить лише, щоб йому iсти прислали, бо зранку i рiски в ротi не мали!

– То вiн живий? – видихнув король.

– Каже, що йому добре! – повторив пан Грилевський.

Іншi ж застигли вiд здивування i стали кричати:

– Оце затятiсть кавалерська!

– Оце жовнiр!

Пiсля цього звернулися до пана Грилевськогo:

– Та потрiбно було залишитися, бо необхiдно його замiнити. Не соромно повертатися? Переляк на вас напав, чи що? Краще було не викликатися!

На це пан Грилевський вiдказав:

– Шановнi панове! Якщо хтось мене боягузом вважае, то можу йому вiдповiсти в полi, але перед його величнiстю мушу виправдатися. Я був у самiй «кротовинi», куди, можливо, нiхто iнший не змiг би втрапити, але той пан Бабинич мало менi очi за мiй намiр не вибрав. «Йдiть, пане, – каже, – до дiдька! Я тут працюю, мало, каже, зi шкури не вистрибну, i на балачки не маю часу. І нi славою, нi командуванням дiлитися нi з ким не бажаю. Добре менi тут, – каже, – тому залишуся, а вас iз позицii накажу випровадити! Бодай йому грець, – каже, – жерти нам хочеться, а тут менi коменданта замiсть харчiв присилають!» Що я мав робити, милостивий пане? Навiть гумору його не дивуюся, бо там iм руки вiд роботи опускаються!

– І як? – поцiкавився король. – Втримаеться вiн там?

– Такий шибайголова! Де вiн тiльки не втримаеться! Я ще забув сказати, що менi на прощання крикнув: «Я буду тут навiть тиждень сидiти i не дамся, тiльки було б що iсти».

– Чи можливо там всидiти?

– Там, ваша величносте, справжнiй судний день! Граната падае за гранатою, осколки, як бiси, бiля вух свистять, земля внизу розрита, вiд диму розмовляти неможливо! Пiском i дерном так ядра розкидаються, що весь час потрiбно обтрушуватися, щоб не засипало. Багато iх полягло, але тi, хто живi, в борознах на шанцi лежать i загорожi собi перед головами з киiв спорудили, землею iх змiцнивши. Дуже грамотно шведи цей вал насипали, а тепер вiн проти них служить. При менi ще прийшла пiхота пана Гродзiцькогo i тепер б’ються там заново.

– Оскiльки на мури не можна, поки пролому немае, – промовив король, – то на палаци Кракiвського ще сьогоднi вдаримо. Це буде найкраща диверсiя.

– Добряче змiцненi цi палаци, майже на фортецi перетворенi, – зауважив Тiзенгаус.

– Але iм iз допомогою з мiста не поспiшатимуть, бо всю увагу на пановi Бабиничу зосередили, – пояснив король. – Так буде, поки я живий, так буде! І зараз же штурмувати накажу, лише тiльки пана Бабиничa перехрещу.

Вiдтак узяв iз рук владики Цецiшовськогo позолочене розп’яття, в якому уламок святого хреста був схований, i, пiднявши його вгору, взявся хрестити далекий насип, вкритий вогнем i димом, промовляючи:

– Бoжe Аврама, Ісака й Якова, змилуйся над людом Твоiм i дай порятунок цим захисникам! Амiнь! Амiнь! Амiнь!




Роздiл XIII


Почався кровопролитний штурм iз боку Нового Свiту до Кракiвського передмiстя, не дуже удачливий, але все ж дiевий, бо вiдвернув увагу шведiв вiд шанцiв, якi захищав пан Кмiциц, i дозволив ii захисникам трохи перепочити. Просунулися, однак, поляки аж до палацу Казимира, але не змогли втримати цю позицiю.

З iншого боку штурмували в напрямку палацу Данiлловича аж до Гданського дому, i також безрезультатно. Знову полягло кiлькасот людей. Одну лише мав король втiху: бачив, що навiть посполите рушення з найбiльшою мужнiстю та самопожертвою рветься на мури i що пiсля тих спроб, бiльш-менш несприятливих, дух iм не лише не впав, а навпаки, змiцнилася у вiйську впевненiсть у перемозi.

Але найкращою цими днями подiею стало прибуття панiв Янa Замойськогo та Чарнецькогo. Перший iз них привiв пiхоту, добре вишколену; i такi важкi карронади iз Замостя, що навiть шведи не мали подiбних у Варшавi. Другий, оточивши Дугласa в порозумiннi з паном Сапегою, частиною литовських вiйськ i посполитим пiдляським рушенням, яким Янoвi Скшетуському доручили командувати, сам прибув до Варшави, щоб узяти участь у генеральному штурмi. Сподiвалися, i пан Чарнецький подiляв цю вiру, що цей штурм буде останнiм.

На шанцях, здобутих паном Кмiцицем, установили тi потужнi гармати, якi негайно ж почали працювати проти мурiв i ворiт, i для початку змусили до мовчанки шведськi гранатомети. Тодi вже сам генерал Гродзiцький зайняв цю позицiю, а пан Анджей повернувся до своiх татар.

Але не доiхав вiн iще до своеi квартири, як уже отримав виклик до Уяздовa. Король перед усiм штабом прославляв молодого лицаря, не шкодували йому похвал i пан Чарнецький, i пан Сапегa, i пан Любомирський, i короннi гетьмани. А вiн стояв перед ними в подертому i засипаному землею одязi, на обличчi повнiстю пороховим димом закiптюжений, не виспаний, втомлений, але радiсний, що шанцi втримав, стiльки похвал заслужив i незмiрну славу в обох вiйськах здобув.

Вiтали його також, мiж iншими кавалерами, пан Володийовський i пан Заглобa.

– Навiть не здогадуетеся, пане Анджею, – тряс йому руку невисокий лицар, – яку велику в короля маете пошану. Я вчора був на военнiй радi, бо мене пан Чарнецький узяв iз собою. Говорили там про приступ, а потiм i про звiстки, якi саме з Литви надiйшли, про тамтешню вiйну i про жорстокостi, до яких Понтус i шведи вдаються. Радилися, отже, як би там вiйну пiдтримати. Пан Сапегa радив, аби кiлька хоругв туди послати i чоловiка, котрий би зумiв стати там тим, ким пан Чарнецький був на початку вiйни в Коронi. А король на те: «Такий е лише один – Бабинич». Іншi вiдразу ж це пiдтвердили.

– Я в Литву, а тим бiльше в Жемайтiю, найохочiше поiду, – втiшився пан Кмiциц, – i сам у короля це просити планував, чекаю лише, коли Варшаву вiзьмемо.

– Генеральний штурм призначено на завтра, – повiдомив пан Заглобa, котрий якраз пiдiйшов.

– Знаю, а як почуваеться Кетлiнг?

– Хто це такий? Маете на увазi Гасслiнга?

– Байдуже, бо вiн мае два прiзвища, як це в англiйцiв, шотландцiв i багатьох iнших нацiй заведено.

– Правда, – пiдтвердив пан Заглобa, – а iспанець навiть на кожен день тижня мае iнше. Розповiв менi ваш пахолок, що Гасслiнг, тобто також i Кетлiнг, уже здоровий. Вже може говорити, ходити i гарячка його покинула, лише iсти щогодини просить.

– А ви ще не були в нього? – спитав субтильного лицаря пан Кмiциц.

– Не був, бо часу не мав. Хто там перед штурмом про щось iнше думае?

– То ходiмо зараз.

– Краще йдiть спочатку поспiть, – буркнув пан Заглобa.

– Правда! Правда! Бо ледве на ногах стою!

Коли повернувся до себе, вирiшив пан Анджей послухатися цiеi поради, тим бiльше, що й Гасслiнгa застав сплячого. Натомiсть увечерi прийшли його навiдати пан Заглобa з паном Володийовським i засiли в просторому куренi, який татари для свого багадира встановили. Кемличi налили iм меду старого, столiтнього, який король пановi Кмiцицу прислав, i друзi попивали його oхочe, бо спека стояла надворi. Гасслiнг, блiдий ще i кволий, здавалося життя i сили черпав у цьому цiнному напоi. А пан Заглобa язиком плямкав i пiт iз чола обтирав.

– Гей! Як уже тi карронади гримлять, – сказав, прислухаючись, молодий шотландець. – Завтра пiдете на приступ… Щасти вам!.. Бoжe вас благослови! Я чужоi кровi i служив, кому був винен, але вам кращого бажаю! Ах, що це за мед! Життя, життя до мене повертаеться…

Так кажучи, вiдкидав свое золоте волосся назад i блакитнi очi пiдiймав до неба. А личко мав гарненьке, ще напiвдитяче. Пан Заглобa споглядав на парубка з певним розчуленням.

– Ви так добре по-польському балакаете, пане кавалере, як i кожен iз нас. Станьте поляком, полюбiть нашу вiтчизну, порядну рiч зробите i меду вам не бракуватиме! Індигенат[29 - Індигенат – визнання чужого громадянства та надання шляхетностi роду, а також дворянських привiлеiв у державi, що приймае.] жовнiровi у нас також не так важко отримати.

Гасслiнг погодився:

– Тим бiльше, що й я шляхтич. Бо мое прiзвище повнiстю – Гасслiнг-Кетлiнг Елджинський. І моя родина з Англii походить, хоч i в Шотландii осiла.

– Далекi це i заморськi краi, а тут якось пристойнiше людинi жити, – заохочував пан Заглобa.

– Менi також тут добре!

– Але нам погано, – промовив пан Кмiциц, котрий вертiвся вже з самого початку нетерпляче на лавцi, – бо нам хочеться почути, що в Таурогах вiдбувалося, а ви тут про родоводи торочите.

– Питайте, а я вiдповiм.

– Ви бачили панну Бiлевичiвну?

По блiдому обличчю Гасслiнгa пронiсся рум’янець.

– Щодня! – сказав вiн.

Пан Анджей зараз же став на нього пильно зиркати.

– З чого б це така довiра? Що ви зашарiлися? Щодня? Як це щодня?

– Бо знала, що я був ii доброзичливцем i кiлька послуг iй надав. Це ви з подальшоi розповiдi дiзнаетесь, а тепер краще спочатку почати. Може, ви, панове, не знаете, але мене не було в Кейданах у той час, коли князь конюший приiхав i цю панночку до Таурогiв забрав. Чому так сталося, не буду повторювати, бо рiзне казали, лише скажу, що як тiльки приiхали, всi зараз же помiтили, що князь по вуха закоханий.

– Бодай би його Бог скарав! – не втримався пан Кмiциц.

– Настали забави, яких ранiше нiколи не бувало, i гонитва за перснем, i турнiри. Можна було подумати, що зараз найспокiйнiшi часи, а тут щодня листи приходили, приiжджали делегати вiд електора, вiд князя Янушa. Ми знали, що князь Януш, паном Сапегою та конфедератами притиснутий, про порятунок заради Божого милосердя благае, бо йому знищення загрожуе. А ми – нiчого! На кордонi готовi вiйська електора стоять, капiтани рекрутiв ведуть, а ми на допомогу не йдемо, бо князевi до панни душа лежить.

– То це тому Богуслав братовi з допомогою не прийшов? – здивувався пан Заглобa.

– Саме так. Tе ж казав i Патерсон, i всi його наближенi. Дехто ремствував на це, iншi ж рaдi були, що Радзивiлли згинуть. Пан Сакович замiсть князя публiчнi обов’язки виконував. І на листи вiдповiдав, i з депутатами радився. А князь всього лише уяву напружував, щоб вигадати якусь забаву, або кiнну кавалькаду, або полювання. Грошима вiн, скнара, на всi боки сипав, лiси казав цiлi вирубати, щоб панночцi з вiкон був кращий пейзаж, словом, квiти iй пiд ноги сипав i так ii приймав, нiби вона була шведською принцесою, нiчого кращого i не вигадаеш. Жалiли ii з цього приводу багато людей, бо казали: «Все це iй на згубу, одружитися князь не одружиться, а нехай ii лише за серце вхопить, то ii куди захоче заведе». Aлe виявилося, що це не така панночка, яку можна завести туди, де чеснота не ходить. Ой, нi!

– Ще б пак! – зiрвався пан Анджей. – Я це знаю краще за iнших!

– Як же панна Бiлевичiвнa ту королiвську увагу приймала? – спитав, своею чергою, пан Володийовський.

– Спочатку ввiчливо, видно було по нiй, що якусь печаль у серцi носить. Бувала на ловах, на маскарадах, кавалькадах, турнiрах, думаючи, що це такi звичайнi придворнi в князя порядки. Але таки нарештi допетрала, що це все заради неi. Раз було, що князь, напруживши уяву для нових витребеньок, забажав паннi сцену вiйни показати: запалили для цього поселення бiля Таурогiв, пiхота захищала, а князь штурмував. Певна рiч, вiн велику вiкторiю здобув, пiсля якоi вихвалявся, впав, як подейкують, панночцi до нiг i взаемностi в почуттях благав. Невiдомо, що там докладно вiдбувалося, але з того часу скiнчилася iхня дружба. Вона стала дядька свого, пана мечника расейняйськогo, вдень i вночi за рукав тримати, а князь…

– Став iй погрожувати? – вигукнув пан Кмiциц.

– Та де там! У грецького пастиря перебирався, Филемона. Спецiальнi кур’ери лiтали до Крулевця за вбраннями пастушкiв, за стрiчками та перуками. Князь вiдчай вдавав, пiд ii вiкнами ходив i на лютнi грав. І тут скажу я вам, що насправдi думаю: кат це був на чесноту затятих панянок i смiливo можна про нього сказати, що в нашiй вiтчизнi про схожих людей говорять, що його зiтхання не одне вiтрило панночки подерло. Але цього разу вiн справдi закохався, що й не дивина, бо панночка бiльше богиню, нiж жительку грiшноi землi нагадуе.

Тут Гасслiнг знову став пекти ракiв, але пан Анджей цього не помiтив, бо, взявшись вiд задоволення i гордощiв у боки, споглядав переможно на панiв Заглобу та Володийовськогo.

– Ми знаемо ii, вона вилита Дiана, лише iй мiсяця у волоссi бракуе! – промовив субтильний лицар.

– Що там Дiана?! Власнi собаки на Дiану вили б, якби ii побачили! – вигукнув пан Кмiциц.

– Тому я й сказав: «не дивина», – пiдтримав Гасслiнг.

– Гаразд! Вже навiть за цi зазiхання я б слабким вогнем його припiкав. За цю нахабнiсть цвяхами його пiдкувати наказав би…

– Дайте, пане, спокiй! – замахав руками пан Заглобa. – Спершу його схопiть, а тодi фантазуйте, тепер дайте цьому кавалеровi слово мовити.

– Не раз я стояв на чатах перед кiмнатою, в якiй вiн спав, – правив далi Гасслiнг. – Тому знаю, як вiн на ложi вертiвся, i зiтхав, i балакав сам до себе, i сичав, наче вiд болю, так його, либонь, жага пекла. Змiнився дуже, весь висох. Може, йому також i та хвороба допiкала, яка пiзнiше його звалила. Тим часом розлетiлися по всiй садибi звiстки, що князь настiльки захопився, що мае намiр одружитися. Дiйшло це i до княгинi Янушевоi, котра з княжною в Таурогах замешкала. Почалися гнiви та дорiкання, бо, як вам вiдомо, мав Богуслав, за угодою, одружитися з донькою Януша, як тiльки та доросте. Але той про все вже забув, таке мав поранене серце. Княгиня Янушева рознервувалася i виiхала з донькою до Курляндii, а вiн освiдчився паннi Бiлевичiвнi того ж самого вечора.

– Освiдчився?! – роззявили роти пани Заглобa, Кмiциц i Володийовський.

– Атож! Спочатку пановi мечникoвi расейняйському, котрий не менше вiд вас здивувався i власним вухам вiри не йняв, але повiривши нарештi, вiд радощiв аж руки потирав, бо це для цiлого дому Бiлевичiв велика честь iз Радзивiллaми породичатися. Щоправда, казав Патерсон, що i так е якась спорiдненiсть, але давня та забута.

– Розказуйте далi! – нетерплячився пан Анджей.

– Вони обое подалися до панночки з усiею серйознiстю, яка в таких випадках доречна. Вся садиба аж тряслася. Прийшли лихi звiстки вiд князя Янушa, лише пан Сакович листа прочитав, зрештою, нiхто на нього не зважав, як i на самого пана Саковичa, бо в той час милостi позбувся б за те, що сватанню нашкодив. У нас же однi казали, що це не в новину Радзивiллам iз шляхтянками одружуватися, що в усiй Речi Посполитiй уся шляхта рiвна, а дiм Бiлевичiв аж римських часiв сягае. І це казали тi, котрi вже собi хотiли майбутнi милостi в майбутньоi панi заробити. Іншi ж твердили, що це лише фортель князя, щоб до бiльшоi прийти з панночкою близькостi (як то мiж нареченими часто бувае) i за нагоди квiтку дiвочу зiрвати.

– Точно так було! Нiщо iнше! – озвався пан Заглобa.

– І я так вважаю, – погодився Гасслiнг. – Але слухайте далi. Коли так мiж собою надворi язики чесали, враз, як грiм, пролунало, що панночка розвiяла всi сумнiви, як шаблею, бо вiдмовила рiшуче.

– Бoжe ii благослови! – зойкнув пан Кмiциц.

– Вiдмовила рiшуче! – повторив Гасслiнг. – Досить було глянути на князя, щоб це второпати. Вiн, котрому принцеси корилися, не терпiв опору i мало не збожеволiв. Небезпечно йому було на очi показуватися. Ми всi знали, що так довго тривати не може i що князь рано чи пiзно, але силу свою застосуе. Наступного ж дня схопили пана мечника i замкнули в Тiльзiтi, вже за кордоном електорським. Того ж дня панночка вблагала офiцера, котрий чатував перед ii дверима, щоб iй набиту кроцицю дав. Офiцер iй у цьому не вiдмовив, бо був шляхтичем i чесною людиною, тому вiдчував жалiсть до нещасноi дiвчини, а також був захоплений ii вродою та стiйкiстю.

– І хто ж був той офiцер? – спитав пан Кмiциц.

– Я! – сухо вiдповiв Гасслiнг.

Пан Анджей схопив його за плечi так, що молодий шотландець, слабким iще будучи, аж зойкнув вiд болю.

– Нiчого бiльше! – вигукнув пан Кмiциц. – Ви бiльше не вiйськовополонений, а мiй брат i товариш! Кажiть, чого бажаете? Заради бога, кажiть, чого хочете?

– Дайте менi вiдпочити! – важко дихав Гасслiнг.

Вiн замовк, тиснув лише руки, якi йому подали пани Володийовський i Заглобa, але помiтивши, що всi аж палають вiд цiкавостi, розповiдав далi:

– Я застерiг ii також, про що всi знали, що княжий медик готував якiсь безоари i дурманнi дeкoкти[30 - Безоар – камiнь органiчного походження, який е конгломератом неперетравлюваних речовин у шлунку. Дeкoкт – особливий вiдвар iз овочiв, фруктiв i трав, при якому харчова сировина спочатку обов’язково сильно подрiбнюеться, потiм заливаеться холодною водою та доводиться до кипiння.]. Тим часом побоювання виявилися безплiдними, бо втрутився в справи Господь Бог. Вiн, торкнувшись князя пальцем, скинув його на ложе болю i мiсяць не вiдпускав. Ви здивуетесь, шановне панство, але упав так, немовби його косою з нiг зрiзали, того ж самого дня, коли мав намiр на чесноту цiеi панночки посягати. Божа рука, скажу я вам, нiчого бiльше! Сам вiн про це, мабуть, подумав i перелякався, а може, також у хворобi згорiла в ньому вся жага, або чекав вiдновлення сил. Досить лише, що, очунявши, дав iй спокiй, i навiть мечника з Тiльзiту дозволив повернути. Щоправда, вiдпустила його важка хвороба, але не лихоманка, яка йому досi, як кажуть, докучае. Правда також i те, що незабаром пiсля того, як пiднявся з лiжка, був змушений iти з експедицiею пiд Тикоцин, де поразки зазнав. Повернувся зi ще бiльшою пропасницею, вiдтак електор закликав його до себе… А тим часом у Таурогах вiдбулися такi змiни, про якi i дивно, i смiшно розповiдати. Досить, що князь не може там уже на вiрнiсть жодного офiцера чи придворного розраховувати, хiба що на дуже старих, котрi погано бачать i не дочувають, але вiд таких користi мало.

– Що ж там такого сталося? – поцiкавився пан Заглобa.

– Пiд час тикоцинського рейду, ще до поразки пiд Яновом, схопили таку собi панну Ганну Борзобагату-Красенську, i прислали ii до Таурогiв.

– Маеш, бабо, радiсть! – вигукнув пан Заглобa.

Але пан Володийовський почав очима клiпати й енергiйно вусами ворушити, аж нарештi сказав:

– Пане кавалере, тiльки не кажiть про неi нiчого лихого, бо пiсля одужання матимете справу зi мною.

– Навiть якби й хотiв, то не зможу нiчого поганого про неi сказати, але якщо це вашоi милостi наречена, то скажу лишень, що погано за нею стежите, а якщо родичка, то занадто добре ii знаете, щоб те, що я розкажу, могли б заперечити. Досить того, що впродовж тижня закохала ця панночка в себе всiх поголовно, старших i молодших, нiчим iншим, лише стрiляниною очима з додатком якихось чародiйських мистецтв, в яких я вже нiчого не петраю.

– Вона! Навiть у пеклi я б ii по цьому впiзнав! – пробурмотiв пан Володийовський.

– Дивна рiч! – промовляв Гасслiнг. – Адже панна Бiлевичiвнa рiвна iй вродою, але така в нiй солiднiсть i неприступнiсть, немов у якоiсь княгинi, що простий чоловiк навiть не посмiе й очей пiдняти, не те що якусь там надiю мати. Самi ж знаете, що бувають рiзнi панночки: однi, як стародавнi весталки, iншi ж – що заледве глянеш, то вже хотiв би…

– Прошу пана! – небезпечно глипнув пан Володийовський.

– Не треба, пане Мiхале, бо вiн правду каже! – заспокоiв його пан Заглобa. – Самi ж бiля неi ногами перебираете, як молодий когут, i очi вам мало з орбiт не вилазять, а що баламутна, то це ми всi знаемо i ви мало не сто разiв це казали.

– Залишмо цю тему, – запропонував Гасслiнг. – Я хотiв лише вам пояснити, чому в панну Бiлевичiвну закохалися лише дехто, справжню незрiвнянну ii досконалiсть оцiнити годнi, – тут Гасслiнг знову зашарiвся, – а в панну Борзобагату майже всi. Як менi Бог милий, смiх брав, бо здавалося, наче якась пошесть полонила хлопськi серця. А скiльки сварок i поединкiв затiяли раптово. І за що? За що? Бо варто знати, що немае нiкого, хто би взаемнiстю цiеi панночки мiг похвалитися, зате кожен слiпо вiрить, що рано чи пiзно вiн один чогось добитися зможе.

– Вона, наче намальована! – зiтхнув пан Володийовський.

– Зате обидвi панночки дуже близько заприятелювали, – продовжував Гасслiнг. – Одна без iншоi й кроку не ступить, i тепер панна Борзобагатa править, як сама хоче, в Таурогах…

– Тобто? – не зрозумiв низькорослий лицар.

– Бо вертить там усiма. Пан Сакович навiть у рейд не поiхав, такий закоханий, а пан Сакович же повновладний господар в усiх княжих маетках. Через нього править i панна Ганна.

– То й вiн закохався? – поцiкавився пан Володийовський.

– І найбiльше з усiх, бо вiн людина дуже впливова.

– А прiзвище його Сакович?

– Ваша милiсть, бачу, хоче добре його запам’ятати?

– Ще б пак! – зронив наче недбало пан Володийовський, але так при цьому зловiсно вусами поворушив, що пановi Заглобi сиротами спина вкрилася.

– Я тiльки ще хотiв додати, – зауважив Гасслiнг, – що якби панна Борзобагатa наказала пановi Саковичу князя зрадити, а ii та подрузi втечу облегшити, то гадаю, зробив би це не вагаючись. Але наскiльки я знаю, бажае вона це за спиною пана Саковичa зробити, може, й на зло йому… Хто зна… Досить, що вiдкрився менi один офiцер, мiй спiввiтчизник, тiльки не католик, що там уже цiлий почет пана мечника з панночками складений, всi офiцери до змови залученi… Незабаром це мае настати…

Тут Гасслiнг закашлявся, бо втомився i рештки сил вiддав.

– Ну, це в основному все, що я мав вам розказати! – додав вiн поспiшно.

Пани Володийовський i Кмiциц аж за голови схопилися.

– Куди хочуть втiкати?

– У пущу i лiсами хочуть до Бiловежжя дiстатися… Дихання менi запирае!..

Дальшу розмову обiрвав прихiд ординарця пана Сапеги, котрий вручив панам Володийовському та Кмiцицу по аркушу паперу, складеного вчетверо. Як тiльки розгорнув свого пан Володийовський, одразу ж повiдомив:

– Наказ, щоб позицii до завтрашньоi роботи займати.

– Чуете, як карронади ревуть? – звернув увагу пан Заглобa.

– Ну, вже завтра! Завтра!

– Уф! Спекотно! – промовив пан Заглобa. – Поганий день для штурму… Хай дiдько вхопить таку спеку. Мaтiнкo Бoжa… Нехай хоч завтра та спека спаде, але не вистигнуть тi, хто Тобi доручаються, Заступнице наша… Але ж гримлять гармати!.. Застарий я вже до штурмiв… Чисте поле – це дещо iнше.

Раптом новий офiцер з’явився у дверях.

– Є тут такий собi пан Заглобa? – спитав вiн.

– Це я!

– За наказом всемилостивого короля маете, пане, завтра залишатися при його особi.

– Га! Хочуть мене вiд штурму зберегти, бо знають, що першим стариган подасться, хай лише сурми заграють. Добрий пан, пам’ятае, не хотiв би я його засмутити, але чи витримаю, не знаю, бо як менi охота засвербить, то вже нiчого не пам’ятаю i прямо в дим б’ю… Така вже в мене вдача!.. Добрий наш пан!.. Чуете, вже й сурми через мундштук грають, щоб кожен на позицiю вирушав. Ну! Завтра! Вже завтра матиме i святий Петро роботу. Вже списки готувати мусить… В пеклi також для шведiв казани зi свiжою смолою для купання вже розставили.. Уф! Уф! Завтра!..




Роздiл XIV


Дня 1 липня мiж Повонзками та поселенням, названим пiзнiше Маримонтом, вiдбулася велика польова меса, яку десять тисяч воякiв кварцяного вiйська слухали зосереджено. Король склав урочисту присягу, що в разi перемоги костел Богородицi вибудуе. Присягали за його прикладом, кожен вiдповiдно до впливовостi, сановники, гетьмани, лицарство, навiть простi жовнiри, тому що цей день мав стати днем остаточного штурму.

Пiсля закiнчення меси рушив кожен iз вождiв до свого вiйська. Пан Сапегa став навпроти костелу Святого Духа, який тодi ще за воротами лежав, але що був до них ключем, то добротно шведи його змiцнили, гiдну залогу посадили. Пан Чарнецький мав Гданський дiм здобувати, бо задня стiна цiеi споруди становила частину окружного муру, i пробивши ii, можна було б до мiста дiстатися. Пйотр Опaлинський, пiдляський воевода, з великополяками та мазурами з боку Кракiвського передмiстя та Вiсли мав ударити. Кварцянi полки розмiстилися навпроти Новомiськоi брами. Люду там було стiльки, що аж тiснилися бiля мурiв. Весь периметр, всi навколишнi примiськi села й оболонi були залитi людським морем, за яким бiлiли намети, а за наметами стояли пiдводи, аж погляд губився в сизiй далечiнi, перш нiж краю цього мурашника сягнути змiг би.

Загони цi стояли в цiлковитiй готовностi, зi зброею, нахиленою вже вперед i висунутою до бiгу ногою, готовi будь-якоi митi кинутися в проломи, зробленi гарматами великого калiбру, а особливо важкими замойськими карронадами. Гармати не припиняли канонади нi на мить, штурм зволiкав лише тому, що чекали остаточноi вiдповiдi Вiттембергa на лист, який великий канцлер Корицинський йому послав. Але коли бiля полудня приiхав офiцер iз вiдмовою, загримiли навколо мiста зловiснi сурми i приступ розпочався.

Короннi вiйська гетьманiв, пана Чарнецького, королiвськi полки, пiхотний регiмент пана Замойського, литовцi пана Сапеги та загони посполитого рушення кинулися, як здиблена хвиля, до мурiв. А зi стiн попливли до них хмари бiлого диму та посипалися вогнянi кулi: великi гармати, гакiвницi, органки[31 - Органки – старовинна вогнепальна зброя, схожа на рушницю.], мушкети випалили водночас. Земля затряслася в посадах. Ядра мiсили той людський натовп, орали в ньому довгi борозни, але юрба бiгла вперед i рвалася до фортецi, незважаючи на вогонь i смерть. Хмари порохового диму затулили сонце.

Отже, вдарив кожен туди, де йому було найближче: гетьмани в Новомiську браму, пан Чарнецький – на Гданський дiм, пан Сапегa з литовцями – на костел Святого Духа, а мазури та великополяки вiд Кракiвського передмiстя та Вiсли.

Цим останнiм випала найважча робота, бо всi палаци та будинки вздовж Кракiвського передмiстя були перетворенi на фортецi. Але того дня охопив мазурiв такий бойовий запал, що iхньому натиску нiщо опиратися не могло. Тому брали штурмом будинок за будинком, палац за палацом, билися у вiкнах, дверях, на сходах. Вирiзали до ноги всiх, хто там був. Пiсля здобуття одного подвiр’я, не встигла ще кров висохнути на iхнiх руках та обличчях, як кидалися на друге i знову розпалювалася рукопашна, вiдтак знову бiгли далi. Товариство бiгло наввипередки з посполитим рушенням, посполите рушення – з пiхотою. Їм наказали, щоб, iдучи до штурму, несли перед собою снопи ще недозрiлого збiжжя, якi мали iх вiд куль заслоняти, але в запалi та бойовому пiднесеннi люди кидали цей iмпровiзований захист, бiжучи з розхристаними грудьми.

У кровопролитнiй битвi взяли каплицю боярiв Шуйських i прекрасний палац Конецпольських. Виганяли шведiв до останнього з менших споруд, знаходили iх у магнатських стайнях, в садах, що сходили до Вiсли. Бiля палацу Казановських пiхота пробувала органiзувати оборону на вулицi i, пiдтримана з мурiв палацу, з костелу та дзвiницi Бернардинiв, перетвореноi на потужну фортецю, зустрiла рясним вогнем атакувальникiв. Але град куль не зупинив iх навiть на мить i шляхта з вигуком «Мазури, вперед» кинулася з шаблями в гущу каре. За ними нахлинула польова пiхота й озброена дрючками, кирками та сокирами челядь. Каре розбили вмент i стали iх рiзати. Своi i вороги зчепилися так, що утворили разом один велетенський клубок, який мiж палацом Казановських, палацом Радзейовськогo та Кракiвською брамою звивався, вовтузився та кутулявся у власнiй кровi.

Але щораз новi загони кров’ю дихаючих воiнiв стiкалися, нiби повновода рiка, з боку Кракiвського передмiстя. Нарештi знищили пiхоту та розпочався той славетний штурм палацу Казановських i водночас Бернардинiв, який значною мiрою долю битви вирiшив.

Пан Заглобa взяв у ньому участь, бо помилявся напередоднi, вважаючи, що король викликае його до своеi особи всього лише для асистування. Навпаки, йому як уславленому та досвiдченому воiновi, доручили командування челяддю, яка добровiльно захотiла разом iз квартою й ополченцями з цього боку на штурм вирушити. Хотiв, щоправда, пан Заглобa йти з нею в резервi та зосередитись на займаннi вже здобутих ранiше палацiв, але коли вже з самого початку всi, бiжучи наввипередки, перемiшалися мiж собою остаточно, охопив i його неймовiрний азарт. Хоча вiд природи вiн завжди був обережний i намагався, де лише можна, життям надаремно не ризикувати, але за стiльки рокiв брав участь у битвах, в жахливiй рiзанинi не раз побувавши, що коли нагода випадала, ставав разом з iншими, навiть краще за iнших, бо з вiдчайдушнiстю i нестямнiстю в мужньому серцi.

Тому й тепер опинився лiтнiй шляхтич пiд брамою палацу Казановських, точнiше, в пеклi, яке там люто кипiло у вирi, гарячцi, тлумi, градi куль, вогню, диму, людських стогонiв i зойкiв. Тисячi сокир, кирок, ратищ товкло в браму. Тисячi чоловiчих плечей напирало i термосило ii запекло. Однi падали, наче блискавицями враженi, iншi проштовхувалися на iхнi мiсця, топталися по iхнiх тiлах i пробивалися всередину, немовби навмисно шукаючи собi смертi. Нiхто нiколи не бачив i не пам’ятав такоi запеклоi оборони, але i не менш напористого штурму також. З вищих поверхiв над брамою сипалися кулi, лилася смола, але тi, хто був пiд вогнем, навiть якби й хотiли, то не змогли б вiдступити, настiльки сильно пiдштовхували iх ззаду. Можна було бачити окремих людей, мокрих вiд поту, чорних вiд пороху, зi зцiпленими зубами та здичавiлими очима, котрi били в браму балками, такими великими, що в iншi часи заледве трьох мiцних чолов’яг втримати iх могли б. Таке пiднесення потроювало сили. Штурмували одночасно всi вiкна, приставляли драбини до горiшнiх поверхiв, вирубували грати з мурiв. Адже з тих грат, вiкон, бiйниць, вирiзаних у стiнах, стирчали люфи мушкетiв, якi нi на мить не переставали димiти. Але такi врештi здiйнялися дими, така постала курява, що при яскравому сонячному свiтлi атакувальникiв заледве можна було розпiзнати. На це не зважали, боротьби не занехаяли, тим охочiше рвалися на драбини, тим затятiше розколювали браму, а верески з боку костелу Бернардинiв сповiщали, що й там ватаги штурмують iз не меншою енергiйнiстю.

Аж тут пан Заглобa закричав так гучно, що почули його у гаморi та звуках пострiлiв:

– Дiжку з порохом – пiд браму!

Подали йому ii негайно, i ватажок наказав зараз же рубати вузьку дiру в самому низу скоби, таку вузьку, щоб лише дiжка у неi вмiстилася. Коли ж вантаж увiйшов, пан Заглобa особисто сiрчану дратву пiдпалив, пiсля чого скомандував:

– Урозтiч! Пiд стiни!

Тi, хто стояв ближче, помчали на обидва боки до тих, хто драбини приставляв до дальших вiкон, i настала хвилина очiкування. Пiсля чого гучний гуркiт трясонув повiтрям i новi клуби диму здiйнялися догори. Навалився пан Заглобa знову зi своiми людьми. Бачать, вибух не рознiс, щоправда, брами на дрiбнi уламки, але вiдбив завiсу з правого боку i вiдколов кiлька велетенських колод, вже пiдрубаних, вивернув штабу i цiлу половинку штовхнув нижньою частиною всередину сiней, так що утворився вхiд, через який навiть кремезний чоловiк мiг легко протиснутися. І тут загостренi палi, топори та сокири стали запекло нищити ослабленi ворота, сотнi плечей пiдперли iх, напружилися, почувся пронизливий хрускiт i вся перепона завалилася, вiдкриваючи глибину темних сiней. У темрявi тiй блиснули пострiли мушкетiв, але людська рiка хлинула через пролом нестримним потоком. Палац був здобутий.

Водночас вдерлися через вiкна i розпочалася жахлива сiча холодною зброею всерединi палацу. Здобували покiй за покоем, коридор за коридором, поверх за поверхом. Стiни вже були такi порозколюванi й ослабленi, що стелi в кiлькох покоях завалилися з гуркотом, вкриваючи уламками полякiв i шведiв. Але мазури насувалися, як пожежа, проникали всюди, б’ючи осьниками[32 - Осьник – ручне знаряддя для стругання й очистки вiд кори деревини. Мае два рукiв’я та гостре сталеве лезо.], рубали та кололи. Нiхто зi шведiв не просив пощади, бо це було даремно. У деяких коридорах i переходах мертвi тiла так щiльно завалили дорогу, що шведи поробили собi з них барикади, але нападники витягали трупи за ноги, волосся та викидали через вiкна. Кров пливла струмками по сходах. Гурти шведiв захищалися ще тут i там, вiдбиваючи млiючими руками скажену навалу. Кров заливала iм обличчя, в очах темнiло, не один сповзав уже на колiна, але ще воював. Їх тиснули з усiх бокiв, душили натовпи супротивникiв, i вмирали мовчки скандинави, не осоромили свою славу, як жовнiрам годиться. Кам’янi фiгури богiв i давнiх героiв, забризканi кров’ю, споглядали мертвими очницями на цю смерть.

Рох Ковальський шаленiв, в основному, нагорi, а пан Заглобa кинувся зi своiм загоном на тераси i, порубавши тамтешнiх захисникiв-пiхотинцiв, звалився з терас у тi дивовижнi сади, якi в усiй Європi були славнi. Дерева були вже там вирубанi, дорогi кущi винищенi польськими ядрами, зруйнованi фонтани, земля зорана гранатами, словом, всюди порожнеча та руйнацiя, хоча шведи не приклали до цього своеi хижоi руки, через ставлення до особи пана Радзейовськогo. Тепер бiй i там закипiв запеклий, але тривав вiн лише хвилину, бо вже слабкий чинили опiр шведи. Рiзали iх пiд особистим керiвництвом пана Заглоби, пiсля чого жовнiри розбiглися по садах i всьому палацу за здобиччю.

А пан Заглобa подався аж до кiнця саду, в мiсце, де мури створювали затишний закуток i куди не доходило сонце, бо хотiв грiзний лицар вiдпочити трохи i пiт iз чола витерти. Тут поглянув вiн i помiтив якихось дивних мoнстрiв, що на нього з-за залiзних грат клiтки зловороже глипали.

Клiтка була вмурована в нiшу, так що падаючi ззовнi ядра не могли ii досягти. Дверi до неi широко були вiдчиненi, але тi змарнiлi й огиднi iстоти навiть не думали звiдти вилазити. Мабуть, були добряче наляканi гамором, свистом куль i жорстокою рiзнею, на яку хвилину тому дивилися, забившись у глибину клiтки та поховавшись у солому, лише муркотiнням сповiщали тварини про свiй переляк.

– Simiae[33 - Simiae (лат.) – мавпа.] чи чорти? – запитував себе пан Заглобa.

Враз гнiв на нього напав, мужнiсть змiцнiла в його грудях, i замахнувшись шаблею, чоловiк побiг до клiтки.

Жахливий переполох став вiдповiддю на перший удар його меча. Мавпи, з якими шведськi жовнiри добре поводи-лися й яких зi своiх хирлявих пайкiв годували, бо тварини iх забавляли, так перелякалися, просто шаленiючи вiд жаху, що пан Заглобa аж остовпiв. А позаяк вiн заступив iм дверi, то взялися примати неприродними стрибками кидатися по клiтцi, чiплятися за прути, стелю, верещати, скреготати, аж нарештi одна стрибнула в нестямi пановi Заглобi на карк, вхопила його за голову i притиснулася до бiдолахи щодуху. Друга причепилася йому до правого плеча, третя спереду вхопила за шию, четверта пiдвiсилася до рукавiв, що зав’язаних ззаду. Шляхтич придушений, спiтнiлий, даремно кидався, безнадiйно назад намагався продертись шаблею, незабаром йому забракло повiтря, очi з орбiт полiзли i чоловiк розпачливо заверещав:

– Шановне панство! Рятуйте!

Вереск приманив кiльканадцятьох товаришiв, котрi не могли збагнути, що вiдбуваеться, i бiгли на допомогу iз закривавленими шаблями, але тут же встали зачудованi, перезирнулися i, немовби пiд впливом чар, зайшлися гомеричним реготом. Пiдбiгло бiльше жовнiрiв, цiлий натовп, але смiх, як зараза, передавався всiм. Тому качалися, як п’янi, хапалися за боки, вимазанi людською сукровицею обличчя морщилися iм спазматично i чим бiльше метушився пан Заглобa, тим бiльше вони реготали. Лише Рох Ковальський пiдбiг згори та розштовхавши натовп, звiльнив дядька з мавпячих обiймiв.

– Шельми! – верещав задихавшись пан Заглобa. – Бодай би вас повбивали! То ви смiетеся, побачивши католика в халепi вiд африканських монстрiв? Хай вас шляк трафить! Бо якби не я, то ви досi буцали б головами в браму, бо чогось кращого не гiднi! Най вас качка копне, бо ви навiть цих мавп негiднi!

– Хай вас копае, володарю мавп! – вигукнув товариш, котрий стояв найближче.

– Simiarum destructor![34 - Simiarum destructor (лат.) – винищувач мавп.] – пiдтримав його другий.

– Victor! – додав третiй.

– Та де там victor, хiба лише victus[35 - Victor (лат.) – переможець, а victus (лат.) – переможений.].

Тут Рох знову прийшов на допомогу дядьковi i найближчого п’ястуком так гупнув у груди, що той аж беркицьнувся i кров’ю харкнув. Іншi вiдступили перед гнiвом чоловiка, дехто за шаблю вхопився, але подальшiй сварцi запобiгли верески та пострiли, що долинали з боку монастиря Бернардинiв.

Либонь, штурм тривав там ще запеклiший i, судячи з густоi мушкетноi стрiлянини, шведи й не думали здаватися.

– На допомогу! Пiд костел! Пiд костел! – залементував пан Заглобa.

Сам же побiг до палацу нагору, бо там iз правого крила видно було костел, який мiг згорiти у вогнi. Натовпи штурмувальникiв вилися пiд ним конвульсивно, не маючи змоги дiстатися досередини i гинучи без користi в перехресному вогнi, бо i вiд Кракiвськоi брами сипалися на них кулi, як пiсок.

– Гармати до вiкон! – наказав пан Заглобa.

І бiльших, i менших гармат було в палацi Казановських удосталь, i iх хутко приволокли до вiкон. З уламкiв дорогих меблiв, з постаментiв скульптур повлаштовували лафети i вже через пiвгодини кiльканадцять пащек визирнули крiзь порожнi очницi вiкон у бiк костелу.

– Роху! – дратувався пан Заглобa. – Я мушу чогось значного досягти, бо iнакше вся моя слава пiде нiнащо! Через цi мавпи, щоб iх холера побила, все вiйсько мене на кпини вiзьме, i хоч менi слiв у ротi не бракуе, але ж усiм не зараджу. Я мушу цю конфузiю затерти, iнакше, як Рiч Посполита широка, мавпячим королем мене проголосять!

– Дядько мусить цю конфузiю затерти! – повторив гучним голосом Рох.

– І перший спосiб буде, коли палац Казановських здобуду. Нехай хтось лише скаже, що це не я!..

– Нехай хтось лише скаже, що це не дядько!.. – повторив вiдлунням «небiж».

– Я й цей костел здобуду, в чому менi, Господи, допоможи, амiнь! – докiнчив пан Заглобa.

Пiсля чого вiн обернувся до своеi челядi, яка вже стояла бiля гармат.

– Вогонь!

Шведiв, котрi розпачливо захищалися в костелi, полонив страх, коли раптом вся бiчна стiна затряслася. На тих, що сидiли у вiкнах, бiля бiйниць, прорубаних у стiнi, на внутрiшнiх зламах карнизiв, бiля слухових вiконець, через якi стрiляли в нападникiв, посипалися цегла, галька та вапно.

Неймовiрна курява заслонила дiм Божий i перемiшалася з димом, стала душити спрацьованих людей. Людина людину не могла вздрiти в темрявi, вигуки «Задихаемося, задихаемося» посилили весь цей жах. А тут ще й костел хитаеться, мури трiщать, цегла падае, ядра свистять, залiтаючи у вiкна, скриплять свинцевi грати, що падають на пiдлогу, жар, людськi випари перетворили Божу оселю в земне пекло. Переляканi жовнiри вискакували з ворiт, вiкон i бiйниць. Переполох перерiс у панiку. Знову нелюдськi голоси закричали «Задихаемося! Повiтря! Води!» Аж сотнi горлянок заревiли одночасно:

– Бiлий прапор! Бiлий прапор!

Командувач Ерскiн ухопив його власноруч, щоб вивiсити назовнi, але тут ворота затрiщали i лава штурмувальникiв увiрвалася, як лавина демонiв, i почалася рiзня. Тиша раптом зробилася в костелi, чути було лише звiрине дихання воюючих, скрегiт залiза об кiстку, об кам’яну пiдлогу, зойки, булькання кровi. Часом якийсь голос, в якому не було нiчого людського, кричав «Зжальтесь! Зжальтесь!» Через годину боротьби дзвiн на дзвiницi загудiв, i гудiв, гудiв – мазурам на перемогу, а шведам на погибель.

Палац Казановських, монастир i дзвiниця були здобутi. Сам Пйотр Опалинський, пiдляський воевода, з’явився в закривавленому натовпi перед палацом на конi.

– Хто нам прийшов на допомогу з палацу? – вигукнув вiн, бажаючи перекричати гомiн i людське завивання.

– Той, хто палац здобув! – вiдповiв кремезний чолов’яга, з’являючись враз перед воеводою. – Я!!!

– Як ваше прiзвище?

– Заглобa.

– Vivat Заглобa! – заревiли тисячi горлянок.

Але страхiтливий пан Заглобa показав забризканим кiнцем шаблi на Кракiвськi ворота.

– Цього не достатньо! – крикнув вiн. – Туди! До брами! Гармати до мурiв i на браму, а ми – вперед! За мною!

Розлючений натовп кинувся у напрямку брами, i раптом – о, дивo! – вогонь шведiв, замiсть того, щоб посилитись, ослаб.

Водночас голос, дуже гучний, пролунав несподiвано з верхiвки дзвiницi.

– Пан Чарнецький уже в мiстi! Я бачу нашi хоругви!!!

Шведський вогонь ще бiльше ослаб.

– Стiй! Стiй! – скомандував воевода.

Але натовп його не чув, усi бiгли наослiп. І тут бiлий прапор з’явився i на Кракiвськiй брамi.

І справдi, пан Чарнецький, пробивши стiну Гданського дому, влетiв, як ураган, у пролом фортецi, а коли палац Данiлловичiв уже також був здобутий, коли хвилиною пiзнiше i литовськi прапори замайорiли з боку костелу Святого Духа на мурах, визнав Вiттемберг, що дальший опiр даремний. Могли, щоправда, шведи ще захищатися в горiшнiх будинках Старого та Нового Мiста, але вже й мiщани схопилися за зброю: оборона закiнчилася б жахливою рiзаниною шведiв, без надii на перемогу.

Сурмачi подали сигнал на мурах i замайорiли бiлi стяги. Побачивши це, польськi командири припинили штурм, пiсля чого генерал Левенгаупт, в оточеннi кiлькох полковникiв, виiхав Новомiською брамою i помчав щодуху до короля.

Ян-Казимир мав уже мiсто в руках, але добрий монарх прагнув припинити пролиття кровi християнськоi, тому запропонував Вiттембергу такi ж умови, якi висував ранiше. Мiсто вiн був змушений здати з усiею накопиченою в ньому здобиччю. Кожному шведовi дозволялося забрати лише те, що зi Швецii з собою привiз. Гарнiзон з усiма генералами та зi зброею в руках мав право вийти з мiста, пiдiбравши хворих i поранених, а також шведських дам, кiлька десяткiв котрих були у Варшавi. Полякам, котрi шведам ще служили, дали амнiстiю, з огляду на те, що мiж ними вже не залишилося тих, хто прислужувався добровiльно. Виняток становив лише Богуслав Радзивiлл, на що Вiттемберг погодився з легким серцем, бо князь стояв зараз iз Дугласом над Бугом.

Умови пiдписали негайно ж. Всi дзвони в костелах повiдомили мiсту та свiтовi, що столиця переходить знову до рук законного монарха. Годиною пiзнiше висипала юрба найбiднiшого люду з-за валiв шукати милосердя та хлiба в польських таборах. Бо вже всiм, крiм шведiв, бракувало в мiстi продовольства. Король наказав дати, що було можна, сам же вiд’iхав подивитися на вихiд шведського гарнiзону.

Вiн стояв, оточений духовними та свiтськими вельможами, з такою прекрасною свитою, що людськi очi заслiплювала. Майже всi вiйська, короннi гетьманiв, дивiзiя пана Чарнецькогo, литовська пана Сапеги i незлiченнi натовпи посполитого рушення разом iз челяддю, зiбралися бiля його величностi, бо всiм кортiло побачити тих шведiв, iз якими ще кiлька годин тому так люто та кровопролитно воювали. Бiля всiх брам, iз моменту пiдписання угоди, стояли польськi комiсари. Їм було доручено наглядати, чи шведи якоiсь здобичi не вивозять. Окрема комiсiя була зайнята вiдбиранням награбованого в самому мiстi.

Першою з’явилася шведська кавалерiя, якоi було небагато, тим бiльше, що кiннотi Богуслава вихiд заборонили. За нею йшла польова артилерiя з легкими гарматами, бо важкi мали залишитися полякам. Йшли жовнiри бiля гармат iз запаленими гнотами. Над ними розвiвалися розгорненi стяги, якi перед польським королем, ще недавно вигнанцем, на знак пошани схиляли. Артилеристи поводилися гордо, дивлячись вiдверто в очi польському лицарству, немовби хотiли сказати: «Ми ще зустрiнемось!» А поляки дивувалися iхнiми зарозумiлими поставами та непохитним у нещастi духом. Пiсля них з’явилися пiдводи з офiцерами та пораненими. На першiй лежав Бенедикт Оксеншернa, канцлер, перед котрим король наказав пiхотинцям виструнчитися, бажаючи показати, що навiть до ворога з честю та повагою поставитися може.

Потiм, пiд звуки барабанiв i з розгорненими прапорами йшли каре до того непереможноi шведськоi пiхоти, схожi, як сказав Субагазi, на ходячi замки. За ними з’явився чудовий кортеж рейтарiв, закутих у залiзо вiд стiп до голови, з блакитним стягом, на якому золотий лев був вишитий. Рейтари цi оточили головний штаб. Побачивши iх, пiшов поголос у натовпi:

– Вiттемберг iде! Вiттемберг!

Це справдi iхав сам фельдмаршал, а при ньому молодший Врангель, Горн, Ерскiн, Левенгаупт i Форгель. Очi польських лицарiв жадiбно дивилися в iхнiй бiк, а особливо на обличчя Вiттембергa. Але воно бiльше не нагадувало того страхiтливого воiна, котрим вiн був у своiй сутностi. Було це обличчя старигана, блiде, знищене хворобою. Зморшки мав густi, над ротом носив рiдкий i малий вус, задертий кiнчиками догори. Скривлений рот i загострений, довгий нiс надавали йому подоби старого зажерливого скнари. Одягнений у чорний оксамит i в чорний капелюх, виглядав скорiше, як учений астролог або медик, i лише золотий ланцюг на шиi, а також дiамантова зiрка на грудях i булава фельдмаршальська в руцi зраджували його високу гетьманську посаду.

Їдучи, полководець кидав неспокiйнi погляди на короля, на королiвський штаб, на вишикуванi хоругви, пiсля чого зiр його охоплював незчисленнi натовпи посполитого рушення, й iронiчна посмiшка з’являлася на його блiдих губах.

А в цiй юрбi гомiн наростав щораз бiльший i слово «Вiттемберг» було в кожного на вустах.

За мить гомiн перейшов у глухе бурмотiння, але грiзне, як рокiт моря перед бурею. На якусь мить затихав, а потiм ген удалинi, в останнiх лавах, чувся якийсь менторський голос. Цьому голосу вiдповiдали iншi, вiдповiдало все бiльше людей, вигуки лунали щораз потужнiшi, розбiгалися щораз ширше, немовби якесь вiдлуння зловiсне. Можна було присягнутися, що це буря йде здалеку, що вибухне з усiею силою.

Сановники збентежилися i стали неспокiйно зиркати на короля.

– Що таке? Що це означае? – спитав Ян-Казимир.

Тим часом буркотiння перейшло в гуркiт, такий страшний, немовби громи в небi стали воювати мiж собою. Незмiримi натовпи посполитого рушення насували бурхливо, як лан збiжжя, коли ураган зачепить його своiм велетенським крилом. Раптом кiлькадесят тисяч шабель заблистiли на сонцi.

– Що таке? Що це означае? – спитав повторно король.

Нiхто не мiг дати вiдповiдь.

Аж тут пан Володийовський, котрий стояв близько бiля пана Сапеги, вигукнув:

– Це пан Заглобa!

Пан Мiхал вгадав. Як тiльки умови капiтуляцii були оголошенi та дiйшли до вух пана Заглоби, старий шляхтич розлютився так вiдчайдушно, що мову йому вiд того на якийсь час вiдняло. Очунявши, вiн почав iз того, що ускочив мiж ряди посполитого рушення i став усiх ворохобити. Слухали його охоче, бо всiм здалося, що за стiльки мужностi, за стiльки трудiв, за стiльки кровi, пролитоi пiд мурами Варшави, вони мали право ворогу помститися. Оточили пана Заглобу тiснi кола неслухняноi та розбурханоi шляхти, а вiн цiлими жменями кидав розпечене вугiлля на порох i своею промовою роздмухував щораз бiльшу пожежу, яка тим легше охоплювала голови, що вже i так мало не димiлися вiд дурману.

– Шановне панство! – виголошував пан Заглобa. – Ось цi старi руки п’ятдесят рокiв уже працюють для вiтчизни, п’ятдесят рокiв проливали ворожу кров бiля всiх стiн Речi Посполитоi, а тепер дивiться, я маю свiдкiв, це вони палац Казановських i костел Бернардинiв здобули! А коли, шановне панство, шведи втратили дух, коли на капiтуляцiю погодилися? Та тодi, коли гармати вiд Бернардинiв на Старе Мiсто повернули. Не жалiють тут нашоi кровi, браття, щедро ii змарнували, а пожалiли лише самого супостата. То ми, браття, власнiсть залишили без господаря, челядь без пана, дружину без чоловiка, дiточок без батька… Ви моi дiти, бо з вами тепер моя доля пов’язана. І ми кидаемося сюди з голими грудьми на гармати, й яка ж нам за це винагорода? Ось яка: Вiттемберг вiльно йде i ще йому вiддають пошану на дорогу. Втiкае кат нашоi вiтчизни, втiкае гнобитель нашоi вiри, самоi Матiнки Божоi запеклий ворог, палiй наших будинкiв, викрадач наших останнiх скарбiв, убивця дружин i дiточок наших!.. О, моi дiти, то де ви тепер? Ганьбитель духовенства i панночок, Боговi присвячених… Горе тобi, батькiвщино! Ганьба тобi, шляхто! Гноблення тобi нове, вiрo наша свята! Горе вам, костели сплюндрованi, плач тобi i нарiкання, Ченстоховo! Бо Вiттемберг вiдходить вiльно та повернеться вже незабаром сльози та кров вичавлювати, добивати, кого не добив, палити, що ще не спалив, ганьбити, кого ще не зганьбив. Плач, Короно i Литва, ридайте всi стани, як я плачу, старий жовнiр, котрий уже однiею ногою в могилi, а на ваше приниження дивитися мусить… Горе тобi, Ілiоне, мiсто старого Прiама! Горе! Горе! Горе!

Так побивався пан Заглобa, а тисячi людей слухали його, i гнiв ворушив шляхтi волосся на головах, а вiн iхав далi i знову голосив, i сорочку дер на собi, i груди оголяв. В’iхав вiн також у вiйсько, яке охоче його скаргам вухо пiдставляло, бо справдi жахливою була проти Вiттемберга в усiх серцях лють. Сум’яття вибухнуло б вiдразу, але стримав його сам пан Заглобa, остерiгаючись, що коли зарано вибухне, то Вiттемберг ще зможе якось врятуватися, а якщо вибухне тодi, коли виiжджатиме з мiста i на очi посполитому рушенню покажеться, то його на шаблi вiзьмуть, перш нiж хтось збагне, що дiеться.

Його розрахунки справдилися цiлком. Побачивши недолюдка, неслухняна та п’яна шляхта нiби ошалiла, i вмент жахлива буря вибухнула. Сорок тисяч шабель заблищало на сонцi, сорок тисяч горлянок заревiло: «Смерть Вiттембергу!», «Давайте його сюди!», «На сiчку! На сiчку!» До юрби шляхтичiв приедналися й натовпи розлюченоi нещодавнiм кровопролиттям челядi, навiть дисциплiнованi регулярнi хоругви небезпечно почали ремствувати проти гнобителiв i буря полетiла в нестямi на шведський штаб.

Першоi митi всi втратили голови, хоч усi вiдразу ж второпали, про що мова.

– Що робити! – озвалися голоси при королевi.

– Милосердний Ісусе!

– Рятуй! Заступи!

– Ганьба за недотримання угоди!

Тут розлючений натовп увiрвався мiж хоругви, натиснув на них, хоругви перемiшалися, не маючи змоги залишатися на мiсцi. Навколо виднiлися шаблi, шаблi i ще раз шаблi, а пiд ними розпашiлi обличчя, вибалушенi очi, виючi роти. Гамiр, галас i дикi вигуки наростали з жахливою швидкiстю. Першими бiгли челядники, обознi й усiляка вiйськова голота, подiбна бiльше на звiрiв, чи на демонiв, нiж на людей.

Збагнув i Вiттемберг, що дiеться. Обличчя його зблiдло, як полотно, рясний i холодний пiт миттево оросив його чоло. І, о диво, той фельдмаршал, котрий ранiше всьому свiтовi готовий був погрожувати, той поборник стiлькох армiй, завойовник стiлькох мiст, цей старий жовнiр, злякався тепер жахливо виючоi голоти, i присутнiсть духу покинула його остаточно. Вiн затремтiв усiм тiлом, руки опустив i застогнав. Слина потекла йому з рота на золотий ланцюг, а маршальська булава з руки випала. Тим часом жахливий натовп наближався все ближче i ближче. Вже жахливi постатi оточували нещасних генералiв навколо, ще хвилина, i порубають усiх шаблями, що навiть одного цурпалка не залишиться.

Декотрi генерали добули шпаги, маючи намiр померти зi зброею в руках, як лицарям годиться, але старий гнобитель зовсiм ослаб та заплющив очi.

Тут пан Володийовський кинувся штабовi на виручку. Його хоругва, iдучи на повному скаку клином, розрiзала тлум, як масло, як корабель, що пливе пiд усiма вiтрилами, розштовхуе нагромадження хвиль морських. Крики голоти, яку топтали, змiшувалися з кличем ляуданцiв, але вершники спершу дiсталися до штабу й оточили його миттю кiльцем коней, муром власних грудей та оголених шабель.

– До короля! – крикнув субтильний лицар.

І вони рушили. Юрба оточила iх звiдусiль, бiгли з бокiв, ззаду, розмахували шаблями та дрючками, завивали щораз страхiтливiше, а ляуданцi сунули вперед, б’ючи шаблями плазом час вiд часу по боках, як вiдбиваеться могутнiй ординець, оточений вовчою зграею.

А тут i пан Войниллович прискакав на допомогу пановi Володийовському, за ним i пан Вiльчковський iз королiвським полком, а за ним князь Полубинський й усi разом, згуртувавшись, привели штаб перед очi Янa-Казимирa.

Та сум’яття, замiсть поменшати, наростало все бiльше. Здавалося якусь мить, що голота, яка розгулялася, незважаючи на короля, хотiтиме одержати в своi руки генералiв. Вiттемберг дещо опритомнiв, але страх не покинув його анiтрохи, вiн зiстрибнув iз коня, як заець, собаками оточений або вовками, намагаеться схоронитися аж пiд запряженi пiдводи. Так i вiн упав, незважаючи на подагру, пiд королiвськi ноги. Кинувся на колiна, вхопився за стремена i залементував:

– Рятуйте, милостивий пане! Рятуйте! Я маю ваше королiвське слово, угода пiдписана, рятуйте, рятуйте! Змилуйтесь над нами! Не дозвольте мене вбити!

Король, побачивши таке приниження i таку ганьбу, вiдвiв вiд огиди очi та промовив:

– Пане фельдмаршал, заспокойтеся!

Але сам мав засмучене обличчя, бо не знав, що й робити. Навколо збиралися щораз бiльшi натовпи та напирали все настирливiше. Щоправда, й хоругви вишикувалися, наче до бою, а пiхота замойська замкнула iх у грiзний чотирикутник, але який мав бути всьому цьому кiнець?

Король глянув на пана Чарнецькогo, але той лише бороду скубав вiд нестями, такий гнiв охопив його душу через непокору посполитого рушення.

Тим часом канцлер Корицинський нагадав:

– Милостивий пане, потрiбно угоду дотримати.

– Так i е! – промовив король.

Вiттемберг, котрий пильно зазирав iм у вiчi, зiтхнув iз полегшенням.

– Ваша величносте! – вигукнув вiн. – Я вiрив вашому слову, як Божому!

На це старий коронний гетьман, пан Потоцький зауважив:

– І чому ж тодi ви стiльки присяг, стiльки угод i капiтуляцiй порушили? Хто чим воюе, вiд того й гине… Пам’ятаете, як королiвський полк Вольфa, всупереч капiтуляцii захопили?

– Це не я, це Мiллер, це Мiллер, – белькотiв Вiттемберг. Гетьман глянув презирливо, пiсля чого вiдвернувся до короля.

– Милостивий пане! Я не мав на увазi, що ваша королiвська величнiсть могла б угоду порушити, бо таке вiроломство на iхню користь буде.

– То що маю робити? – спитав король.

– Якщо його тепер до Пруссii вiдiшлемо, то з п’ятдесят тисяч шляхти рушить за ним, i навiть не встигне до Пултуськa дiйти, як уже його порубають. Хiба йому цiлий компут вiйська для охорони додати, а цього зробити ми не мoжeмо… Чуете, ваша королiвська величносте, як там завивають. Re vera[36 - Re vera (лат.) – справдi.] е на нього, злiсть… Потрiбно спочатку його особу забезпечити, i вiдiслати всiх тодi, коли цей вогонь ущухне.

– Інакше не можна! – пiдтримав канцлер Корицинський.

– Але де ж його сховати? Тут його тримати не можемо, бо ще, до лиха, громадянська вiйна вибухнути через нього може, – сказав свое слово пан руський воевода.

Аж тут виступив i пан староста калуський, Собiпан, i закопиливши губу, вимовив зi звичайною для себе хвацькiстю:

– А що ж! Милостивий пане! Дайте менi iх у Замостя, хай посидять, поки спокiй не повернеться. Вже я його там вiд шляхти захищу… Бa! Нехай менi тiльки спробують його з рук видерти! Ага!

– Але дорогою, як його ваша гiднiсть захистить? – спитав канцлер.

– Га! Ще мене на пахолкiв вистачить. Чи я не маю пiхоти або загону, чи що? Хай його в Замойського спробують видерти! Побачимо!

Тут вiн руки в боки брав, по стегнах себе вдаряв i на кульбацi на обидва боки почергово перехилявся.

– Немае iншоi ради! – погодився канцлер.

– І я не бачу! – додав пан Лянцкоронський.

– То забирайте iх, пане старосто! – звернувся до пана Замойськогo король.

А Вiттемберг, побачивши, що вже життю його нiчого не загрожуе, визнав за доречне протестувати.

– Не цього ми сподiвалися! – промовив вiн.

На що пан Потоцький, вказуючи в далечiнь рукою, запропонував:

– Ну, то будь ласка, ми вас не затримуемо, дорога вiльна! Вiттемберг замовк.

Тим часом канцлер розiслав кiлька десяткiв офiцерiв, аби тi повiдомили схвильованiй шляхтi, що Вiттемберг не вiльний, а буде вiдiсланий до Замостя. Збурення не вiдразу, щоправда, вляглося, проте звiстка подiяла заспокiйливо. Перш нiж вечiр упав, розум повернувся в iнший бiк. Вiйська стали заходити в мiсто i видовище поверненоi столицi вселило в усi серця радощi трiумфу.

Втiшився i король, проте думка, що не змiг ретельно дотримати умов угоди, зажурила його неабияк, як i вiчна непокора посполитого рушення.

Пан Чарнецький душив у собi гнiв.

– З таким вiйськом нiколи не можеш бути в майбутньому впевнений, – сказав вiн королевi. – Часом б’еться погано, часом по-богатирськи, все вiд настрою залежить, а як тiльки вiтер подув, то i бунт готовий.

– Дай Боже, щоб не пороз’iжджалися, – зауважив король, – бо вони ще потрiбнi, натомiсть думають, що вже по всьому.

– Винуватця цього збурення кiньми треба роздерти, незалежно вiд заслуг, якi вiн мае! – правив далi пан Чарнецький.

Вiдразу ж наказали вiдшукати пана Заглобy, бо нi для кого не було таемницею, що це вiн здiйняв бурю, але той наче у воду канув. Шукали його в мiстi, в наметах, по табору, навiть мiж татарами, все надаремно. Казав при цьому Тiзенгаус, що король, завжди добрий i милостивий, бажав вiд усiеi душi, щоб його так i не знайшли, i що навiть вервечку за це вiдмовив.

Але через тиждень, пiсля якогось oбiду, коли монарше серце пройнялося радiстю, почули присутнi з вуст Янa-Казимирa такi слова:

– А оголосiть уже там, щоб пан Заглобa бiльше не ховався, бо вже нам вiдлягло i за його жартами ми скучили!

А коли каштелян киiвський жахнувся вiд цих слiв, то король додав:

– Якби у нашiй Речi Посполитiй лише справедливiсть, а не милосердя мати в серцi, то замiсть серця сокиру в грудях носити довелося б. Провинитися тут легше, нiж деiнде, але i виправлення нiде так хутко не настае!

Кажучи це, монарх бiльше пана Бабиничa мав на гадцi, нiж пана Заглобу, а про пана Бабинича думав тому, що молодик саме напередоднi вклонився до королiвських нiг iз проханням, щоб йому в Литву не було заборони iхати. Казав, що хоче там вiйну оживити i шведiв винищувати, як колись Хованськогo шарпав. А позаяк король i так мав намiр послати туди досвiдченого в роз’iзнiй вiйнi жовнiра, тому дозволив, забезпечив, благословив i ще йому щось там тихцем у вухо побажав, пiсля чого молодий лицар упав йому до нiг iз подякою.

Вiдтак, не зволiкаючи, вирушив парубок на схiд, веселий i задоволений. Субагазi, значнi дари отримавши, дозволив йому додатково п’ятсот добрудзьких ординцiв iз собою забрати, тому йшли за ним пiвтори тисячi добрих воякiв, сила, з якою можна було що завгодно затiяти. І пашiла юнацька голова жагою боiв i военних подвигiв, усмiхалася йому надiя слави. Чув уже, як вся Литва вимовляе з гордiстю та подивом його iм’я… Чув особливо, як повторюють його однi коханi вуста, i душа його отримувала крила.

А ще i тому так йому iхалося жваво, що куди б не прибув, там першим радiсну звiстку сповiщав, що шведiв розбили, а Варшаву взяли. Варшаву взяли! Де тупотiли копита його коня, там цiлi околицi лунали цими словами, там люд вiтав його з риданнями на дорогах, там били в дзвони по костелах i спiвали Te Deum laudаmus! Коли iхав лiсом, то темнi сосни, а коли полями, то лани золотистоi пшеницi, вiтром колисанi, повторювали, шепочучи радiсно:

– Шведiв розбили! Варшаву взяли! Варшаву взяли!




Роздiл XV


Хоча Кетлiнг i був близький до особи князя Богуслава, проте не все знав i не все вмiв витлумачити пановi Кмiцiцoвi, що ж насправдi дiялося в Таурогах, бо заслiплювало його те, що й сам був у Бiлевичiвну закоханий.

Богуслав мав кращого повiреного, а саме пана Саковичa, старосту ошмянськогo, i лише вiн один знав, наскiльки глибоко поглинула князя пристрасть до своеi вродливоi полонянки, а також до яких хитрощiв вiн вдавався, щоб ii серцем i тiлом заволодiти. Це кохання перетворилося на пекучу жагу, бо на iншi почуття серце Богуслава не було здатне, але таку сильну, що цей досвiдчений в амурах кавалер повнiстю голову втратив. І не раз вечорами, коли залишався зi старостою ошмянським сам на сам, рвав Богуслав волосся на головi i бiдкався:

– Горю я, Саковичу, горю!

Пан Сакович вiдразу знаходив, як справi зарадити.

– Хто хоче мед дiстати, – сказав вiн, – той мусить бджiл задурити. Чи мало мае дурманного зiлля медик вашоi свiтлостi? Тiльки йому накажiть i вже завтра буде по всьому.

Але князь не хотiв вдаватися до таких крайнощiв, i то з рiзних причин. По-перше, якогось дня з’явився йому увi снi старий полковник Бiлевич, дiдусь Олюньки, i ставши бiля узголiв’я, вдивлявся в нього аж до перших пiвнiв грiзним поглядом. Богуслав цей сон запам’ятав, а що був той лицар досить марновiрний, то так боявся чар, застережень у снах i надприродних явищ, що тремтiв уже вiд однiеi думки про те, в якому жаху i в якiй поставi з’явилася б наступного разу та сновида, якби до поради пана Саковичa князь дослухався. Та й сам староста ошмянський, котрий у Бога не дуже вiрив, але снiв i чар також боявся, вже не був такий упевнений у своiх порадах.

Другою причиною стриманостi Богуслава було те, що в Таурогах жила Волошка зi своею падчеркою. Волошкою називали княгиню Януша Радзивiлла. Ця панi походила з краiни, де жiнки мають доволi вiльнi звичаi. Не була надмiру суворою, до двiрських утiх, можливо, занадто поблажлива, проте не змогла б стерпiти, щоб пiд ii боком вiтрогон, котрий мав стати чоловiком ii падчерки, вчиняв дii, якi волають про помсту до неба.

Але й пiзнiше, коли через наполягання пана Саковичa i для виконання волi князя вiленського воеводи Волошка поiхала з княжною до Курляндii, Богуслав не наважився на такий вчинок. Бо боявся жахливого лементу, який в усiй Литвi пiднятися мiг би. Бiлевичi впливовi люди, вони б не забарилися його закликати до суду, а право карало такi вчинки позбавленням майна, пошани i навiть життя.

Радзивiлли, щоправда, були достатньо могутнi i могли не зважати на закон, але якби перемога у вiйнi схилилася на бiк Янa-Казимирa, тодi мiг молодий князь отримати серйознi проблеми, в яких йому не допомогли б нi приятелi, нi поплiчники. А передбачити, як вiйна закiнчиться, вже важко було, адже Казимирoвi щодня сил прибувало, а могутнiсть Карлa марнiла через втрату людей i вичерпання фiнансiв.

Князь Богуслав був запальний чоловiк, але i полiтик, тому рахувався з обставинами. Жага палила його вогнем, але розум радив стримуватися. Забобонний страх вгамовував пориви плотi, а водночас ще й упали на нього напастi, звалилися проблемнi та нагальнi справи, вiд яких часто доля всiеi вiйни залежала. Й усi цi причини рвали княжу душу, аж ii стомили смертельно.

Ще невiдомо, як закiнчилося б протистояння, якби не це кохання Богуслава. Бо був цей шалапут занадто великоi про себе думки. Вважав себе державним дiячем, великим вождем, видатним лицарем i непереможним завойовником дiвочих сердець. То мав вдаватися до дii дурманного зiлля вiн, котрий цiлу скриню любовних листiв вiд рiзних вiдомих закордонних дам iз собою возив? Чи його статкiв, його звань, його могутностi, майже королiвськiй рiвноi, його родовитого iменi, краси та шляхетностi було замало для подолання спротиву якоiсь там панночки?

До того ж, чим бiльший трiумф, тим бiльше буде насолод, коли опiр дiвчини зламае i коли вона сама, добровiльно, з трiпочучим, як у спiйманоi пташечки серцем, з розпашiлим обличчям та очима, затуманеними паволокою, впаде в цi обiйми, якi назустрiч iй простягнуться.

Богуслав аж тремтiв вiд думки про цю хвилину, i прагнув ii майже так само нетерпляче, як i саму Олюньку. Вiн навiть на мить не сумнiвався, що така хвилина настане, обурювався, втрачав терпець i фантазував. Часом здавалося йому, що вона все ближче, а часом, що далi, i тодi кричав, що палае, але домагатися не припиняв.

Вiн оточив спочатку дiвчину дрiб’язковою турботою, так щоб та була йому зобов’язана i переконалася, що князь добрий. Бо розумiв вельможа, що почуття вдячностi та дружба – це лагiдний i теплий вогник, який пiзнiше необхiдно лише роздути i справжне багаття спалахне. Частi зустрiчi мали б цьому посприяти, але щоб мати певнiсть, не проявляв Богуслав жодноi настирливостi, не бажаючи втратити довiру або налякати.

Тим часом кожен погляд, кожен дотик руки, кожне слово не пропадали надаремно, i мали б стати тiею краплею, що камiнь точить.

Усе, що робив для Олюньки, могло пояснюватися гостиннiстю господаря, тим невинним дружнiм потягом, який одна iстота до iншоi вiдчувае, однак робилося все так, немовби це робило саме кохання. Межа зумисне затиралася i ставала все менш чiткою, щоб перетин ii був не такий помiтний i щоб дiвчина остаточно заблукала на цьому бездорiжжi, де кожен погляд мiг щось означати, а мiг i нiчого. Гра ця не узгоджувалася, щоправда, з вродженим запалом Богуслава, котрий ледве стримувався, однак вважав, що лише така тактика може допомогти досягнути мети. Водночас князь знаходив у нiй таке замилування, яке знаходить павук, що тче павутину, мисливець, котрий наставляе сильце або стрiлець, котрий терпляче та наполегливо вистежуе звiрину. Забавляла князя його власна проникливiсть, нiжнiсть i винахiдливiсть, яких навчило його перебування при французькому дворi.

Водночас вiн ставився до панни Олександри, немов до справжньоi принцеси, але так, що важко було iй збагнути, робиться це винятково для неi, чи випливае з його природноi та набутоi пошани для жiночоi статi загалом.

Щоправда, магнат робив ii головною особою всiх забав, змагань, кавалькад i мисливських прогулянок, але це видавалося природним. Бо пiсля виiзду княгинi Янушевоi до Курляндii саме вона стала найдостойнiшою серед жiнок, зiбраних у Таурогах. Сховалася тодi до Таурогiв, як до мiста, що стояло на самому кордонi, велика кiлькiсть шляхтянок з усiеi Жемайтii, щоб пiд опiкою княжою вiд шведiв захиститися, однак саме Бiлевичiвнi, як доньцi найпочеснiшого роду, першiсть у всьому визнавали. І в той час, коли всю Рiч Посполиту кров заливала, урочистостям тут не було кiнця. Можна було подумати, що весь королiвський двiр iз усiма шляхтичами та шляхтянками з’iхалися сюди для святкувань i забав.

Богуслав правив як самовладний монарх у Таурогах i в усiй прилеглiй Пруссii eлeктoра, де частим був гостем. Тому всi його накази виконувалися негайно. Мiста доставляли на вимогу грошi, вiйсько, а прусська шляхта охоче з’iжджалася в каретах i кiньми на бенкети, каруселi та лови. Богуслав на честь своеi дами навiть вiдродив лицарськi турнiри, яких уже давно не проводили.

Одного разу магнат сам узяв у них дiеву участь i одягнений у срiбний обладунок, прикрашений блакитною стрiчкою, яку панна Олександрa була змушена йому перев’язати, звалив iз коней чотирьох найудатнiших прусських лицарiв, п’ятого Кетлiнгa, а шостого, своею чергою, пана Саковичa, хоч той силу мав таку велетенську, що карети, вхопивши за колеса, на ходу затримував. А який запал спалахнув у натовпi глядачiв, коли потiм срiбний лицар, опустившись на колiна перед своею дамою, брав iз ii рук вiнок переможця! Вигуки були схожi на грiм вiд гармат, розвiвалися хустини, схилялися стяги, а князь iз пiднятим забралом зазирав у зашарiле обличчя панночки своiми чарiвними очима, притискаючи одночасно до вуст своiх ii руки.

Іншого разу, коли оточений хортами осатанiлий ведмiдь розкидав тварин навсiбiч, князь, одягнений лише в легкий iспанський панцер, стрибнув усередину з ратищем i не лише заколов дику бестiю, а й драбанта врятував, котрий, побачивши, яка його господарю загрожуе небезпека, кинувся на допомогу.

Панна Олександрa, внучка старого жовнiра, вихована в традицiях роду, вiйни та пошани до лицарських чеснот, не могла не реагувати на цi вiдважнi вчинки, i навiть захопилася ними, бо ii змалку навчали вважати мужнiсть першою ознакою справжнього чоловiка.

Тим часом князь щодня показував приклади майже надлюдськоi вiдваги, i це все – на честь Олюньки. Присутнi гостi не шкодували для князя похвал i вигукiв захоплення настiльки високих, що навiть божество задовольнитися ними могло б. Мимоволi в балачках поеднували iм’я панни Олександри з iменем князя Богуслава. Останнiй мовчав, але очима висловлював усе те, чого не смiли мовити вуста. Чари щораз бiльше оповивали дiвчину.

Все складалося так, щоб iх наблизити, поеднати й одночасно вихопити з юрби iнших людей. Важко було згадати комусь про парубка, щоб водночас про дiвчину не згадати. Думкам Олюньки Богуслав нав’язувався з непереборною силою. Кожна хвилина дня була спрямована на те, щоб чари цi посилити.

Увечерi, пiсля iгрищ, покоi палали вiд рiзнокольорових ламп, що вiдкидали таемничi та солодкi вiдблиски, наче з краiни снiв i насолод у реальнiсть перенесенi. Схiднi запахи, що п’янили, насичували повiтря, тихi звуки невидимих арф, лютнi й iнших iнструментiв пестили вуха, а помiж цих ароматiв, свiтла, звукiв ходив вiн, загальноi слави улюбленець, нiби зачаклований принц iз казки, молодий, прекрасний, лицарський, яскравий, як сонце, вiд коштовностей i, як пастушок, закоханий.

Яка ж дiвчина змогла б опиратися такiй чарiвностi, яка ж чеснота змогла б не знепритомнiти вiд цих чар?.. А уникати молодого князя не було нiякоi можливостi, живучи з ним пiд одним дахом i користаючи з його гостинностi, яку хоча i насильно накинув, проте щиро та правдиво своi обов’язки виконував. При цьому Олюнька подалася до Таурогiв охоче, бо дуже iй уже остогидли Кейдани. Волiла також лицарського Богуслава, котрий вдавав при нiй любов до покинутого короля та вiтчизни, нiж явного зрадника Янушa. На початку свого перебування в Таурогах панночка була сповнена приязних почуттiв до молодого князя, але, помiтивши невдовзi, наскiльки вiн прагне ii дружби, не раз використовувала свiй вплив, щоб людям допомогти.

На третiй мiсяць ii перебування в Таурогах одного офiцера артилерii, приятеля Кетлiнгa, князь засудив до розстрiлу. Бiлевичiвнa, дiзнавшись про це вiд молодого шотландця, вступилася за нещасного.

– Божество мае наказувати, а не просити, – вклонився iй Богуслав, розiрвав смертний вирок i кинув iй до нiг. – Урядуйте, наказуйте! Тауроги спалю, якщо хоч усмiшку цiею цiною зможу на вашому обличчi викликати. Не хочу iншоi винагороди, лише будьте веселою та забудьте про те, що ранiше було!

Панночка ж веселою не могла бути, маючи в серцi бiль, печаль i невисловлене презирство до чоловiка, котрого першим коханням полюбила, i котрий тепер був в ii очах бiльшим злочинцем, нiж навiть батьковбивця. Той пан Кмiциц, котрий пообiцяв за золотi червiнцi видати короля, як Юда Христа, став iй огидний й усе бiльше падав у ii очах. А з плином часу перетворився на якесь чудовисько в людськiй подобi, на смуток i на докiр собi самiй. Не могла собi подарувати, що його кохала, й одночасно не могла його забути в ненавистi.

Вiд цих почуттiв важко iй було навiть вдавати веселiсть, натомiсть мусила бути князевi вдячна i за те, що до злочину пана Анджея не захотiв докласти рук, i за все, що для неi робив. Дивно iй було проте, що молодий князь, такий лицар i настiльки сповнений шляхетних почуттiв, не поспiшав на порятунок вiтчизнi, хоча й на намовляння Януша не погоджувався. Припускала юнка, однак, що такий дiяч знае, що робить, i що цього вимагае полiтика, якоi вона своiм простим розумом панночки збагнути не може. Богуслав натякав iй також, пояснюючи своi частi вiдлучки в Тельшi, близькi до Пруссii, що сил йому вже бракуе вiд зайвоi роботи, бо провадить перемови мiж Яном-Казимиром, Карлом-Густавом та електором, i що сподiваеться батькiвщину з тарапатiв витягнути.

– Не заради нагород, не за посади я це роблю, – казав дiвчинi князь. – Навiть братом Янушем жертвую, котрий був менi, як батько, бо не знаю, чи життя зможу для нього в розлюченоi королеви Людовики випросити, але роблю те, що менi Бог, совiсть i почуття до милоi матерi-вiтчизни наказуе…

Коли промовляв так iз смутком на делiкатному обличчi й очi до стелi звертав, здавався парубок iй подiбним до тих стародавнiх героiв, про яких старий полковник Бiлевич iй розповiдав, сам у Корнеля[37 - П’ер Корнель – французький драматург, «батько французькоi трагедii», один iз творцiв класицизму у французькiй лiтературi.] про них вичитавши. І трiпотiло ii серце вiд подиву та захоплення. Поволi дiйшло до того, що думки про ненависного Анджея Кмiцица вже занадто ii втомили, тому думала про Богуслава, щоб заспокоiтись i духом змiцнiти. Той уособлював для неi жахливу та понуру темряву, а цей свiтло, в якому радо купаеться кожна згорьована душа. Та й пан мечник расейняйський i панна Кульвецiвнa, котрих також привезли з Водоктiв, ще бiльше спонукали Олюньку до прихильностi, спiваючи зранку до вечора хвалебнi гiмни на честь Богуслава. Обтяжували його, щоправда, обое в Таурогах так, що лише про те й мiркував, як би iх ввiчливо геть витурити, але прихилив до себе, особливо пана мечника, котрий спочатку нелюб’язний i навiть нагнiваний був, проте не мiг дружбi та прихильностi Радзивiллa противитись.

Якби Богуслав був лише родовитим шляхтичем, але не Радзивiллом, не князем, i не магнатом монархiчноi майже величi, Бiлевичiвнa, можливо, й закохалася б у нього до безтями, всупереч заповiту старого полковника, котрий iй один вибiр мiж монастирем i паном Кмiцицем залишив. Але була ця панночка, вимоглива до себе самоi, i душа ii, зовсiм безневинна, навiть не допускала до голови нiяких мрiй i нiчого iншого, нiж удячнiсть i пошану до князя.

Рiд ii був занадто малий, аби стати дружиною, але занадто великий, щоб залишитися коханкою Радзивiллa. Тому дивилася на нього, як на короля, перебуваючи при його дворi. Даремно князь намагався накинути iй iншi думки. Даремно сам, шаленiючи вiд кохання, частково з розрахунку, а частково з пiднесення, повторював не раз те, що вже першого вечора в Кейданaх говорив, що Радзивiлли неодноразово зi шляхтянками одружувалися. Такi думки не зачiпали ii, як вода не чiпляеться лебединих грудей, i залишилася, якою й була, – вдячною, приязною, прихильною, котра шукае полегшення в думцi про героя, але на серцi спокiйну.

Магнат нiяк не мiг ii почуття переломити, але часто здавалося йому, що мета вже близько. Але й сам iз соромом i внутрiшньою злiстю помiчав, що не такий вiн смiливий щодо неi, як бував стосовно всiх перших дам у Парижi, Брюсселi й Амстердамi. Може, це було тому, що вiн i справдi закохався, а може, й тому, що в цiй панночцi, в ii обличчi, чорних бровах i суворих очах було щось таке, що викликало повагу. Один-единий пан Кмiциц не пiддавався свого часу тому впливу та безцеремонно, смiливо пнувся цiлувати цi сталевi очi та гордi вуста. Але пан Анджей був ii нареченим.

Усi iншi кавалери, починаючи з пана Володийовськогo i закiнчуючи дуже фамiльярною прусською шляхтою в Таурогах i самим князем, менше були з Бiлевичiвною розкутi, нiж з iншими панночками такоi самоi гiдностi. Князя видiляла, щоправда, запальнiсть, але коли якось у каретi вiн натиснув iй на ногу, шепочучи водночас «Не бiйтесь», то вона вiдрубала, що власне боiться пошкодувати про свою довiрливiсть до нього. Богуслав змiшався i повернувся на перевiрений шлях поступового завоювання серця дiвчини.

Але вичерпувалося i його терпiння. Повiльно став князь також забувати про страшну мару, яка йому увi снi привидiлася, все частiше мiркував над тим, що пан Сакович радив, i над тим, що Бiлевичi у цiй вiйнi всi загинуть. Жага пекла його щораз сильнiше, коли раптом сталася подiя, яка перебiг справ у Таурогах цiлком змiнила.

Якось прийшла звiстка, як блискавка, що Тикоцин захопив пан Сапега, а князь великий гетьман спустив дух у руiнах замку.

Закипiло все в Таурогах, сам Богуслав заметушився i виiхав того самого дня до Крулевця, в якому мав намiр побачитися з мiнiстрами шведського короля й електора.

Перебування його було довшим, нiж планувалося. Тим часом до Таурогiв стали прибувати загони прусського вiйська, i навiть шведського. Поширилися чутки про рейд проти пана Сапеги. Вся правда, що Богуслав був однодумцем шведiв, як i його дядько Януш, виходила на яв щораз виразнiше.

Трапилося й так, що одночасно пан мечник расейняйський отримав звiстку про спалення родинних Бiлевич загонами Левенгауптa, котрi, розбивши жемайтiйських повстанцiв пiд Шавлями, плюндрували вогнем i мечем весь край.

Тодi шляхтич зiбрався i поiхав, жадаючи шкоду власними очима побачити, а князь Богуслав зовсiм його не зупиняв. Бiльше того, охоче його випровадив i промовив на дорогу:

– Тепер, пане, тямите, чому я вас у Тауроги привiз. Простiше кажучи, життям ви менi завдячуете.

Олюнька залишилася сама з панною Кульвецiвною, тому вiдразу ж зачинилася у своiх апартаментах, нiкого, крiм декотрих жiнок, не бажаючи бачити. А коли iй принесли звiстку, що князь готуе рейд проти польського вiйська, не хотiла цьому спочатку повiрити, тому, прагнучи впевнитись, звелiла запросити до себе Кетлiнгa, бо знала, що молодий шотландець нiчого вiд неi не приховае.

Коли той негайно ж з’явився, щасливий, що його покликали, що зможе якийсь час порозмовляти з тiею, котра запала йому в душу, Бiлевичiвнa взялася випитувати в гостя:

– Пане кавалере, – промовила вона, – стiльки чуток кружляе по Таурогах, що ми блукаемо в них, як у лiсi. Однi торочать, що князь воевода своею смертю помер, iншi – що на шаблi його взяли. Яка ж справжня причина його смертi?

Кетлiнг повагався якусь мить. Видно було, що воюе зi своею вродженою несмiливiстю, помiтно зашарiвся i зронив:

– Справжньою причиною падiння та смертi князя воеводи е ви, панно.

– Я?.. – здивувалася Бiлевичiвнa.

– Саме так, бо наш князь волiв залишатися в Таурогах, нiж братовi йти на порятунок. Про все тут забув… бiля вас, панно.

Тепер уже й вона спалахнула, як пурпурна троянда. Запанувала мовчанка.

Шотландець стояв iз капелюхом у руцi, з опущеними очима та головою, схиленою на груди, – втiлення пошани та поваги. Нарештi вiн пiдняв голову, струсивши свiтлими кучерями, i сказав:

– Панно, якщо вас образили моi слова, дозвольте опуститися на колiна перед вами i так просити у вас вибачення.

– Не робiть цього, пане кавалере, – замахала руками панночка, побачивши, що молодий лицар вже згинае колiно. – Знаю, що сказали те, що вам щирiсть серця пiдказувала, бо вже давно помiтила, що ви доброзичливi до мене. Чи це не так? Ви до мене прихильнi?..

Офiцер пiдняв своi янгольськi очi вгору i, поклавши руку на серце, голосом, таким тихим, як шепiт вiтру, i сумним, як зiтхання, промовив:

– Ах, панно! Панно!..

І тут же перелякався, що надто багато сказав, тому знову голову схилив на груди i прийняв поставу придворного, котрий слухае накази обожнюваноi принцеси.

– Помiж чужинцiв я тут i без опiки, – правила далi Олюнька. – І хоч сама вмiю стерегтися i Бог мене вiд пригоди захистить, але й людська допомога менi потрiбна. Ви б не хотiли стати моiм братом? Хочете мене застерегти в нуждi, щоб я знала, що робити, i всiх пасток уникнути змогла?

Зронивши це, дiвчина простягнула до вiдвiдувача руку, а той тепер таки став на колiно, хоч йому заборонила, i поцiлував кiнчики пальцiв юнки.

– Розповiдайте, що тут дiеться бiля мене?

– Князь у вас закоханий, панно, – пояснив Кетлiнг. – Хiба ви цього не помiтили?

Дiвчина затулила свое обличчя руками.

– Я бачила i не бачила. Часом здавалося менi, що вiн лише дуже добрий…

– Добрий!.. – повторив, як луна, офiцер.

– Так i е. А часом, коли менi спадало на гадку, що я, нещасна, потяг пробудити в ньому могла, то заспокоювалася тим, що нiяка менi вiд нього не загрожуе небезпека. Я була йому вдячна за те, що для мене робив, хоча, Бог свiдок, я не виглядала нових вiд нього милостей, боячись i тих, якi вже надав.

Кетлiнг зiтхнув:

– Чи можу я вiдверто говорити? – поцiкавився вiн пiсля хвилини мовчання.

– Кажiть.

– Князь мае лише двох повiрених: пана Саковичa i Патерсонa, а Патерсон до мене добре ставиться, бо ми з одних краiв родом, на руках вiн мене носив. Тому все, що знаю, знаю вiд нього. Князь кохае вас: жага палае в ньому, як смола у факелi. Все, що тут вiдбуваеться, всi тi бенкети, лови, каруселi i той турнiр, пiсля якого менi досi вiд важкоi княжоi руки часом кров iде ротом, призначалося для вас. Князь кохае вас, панно, без тями, але нечистим вогнем, бо хоче вас зганьбити, а не побратися. Бо не знайти йому ще кращу, навiть королем усього свiту, а не лише князем будучи, але всi думки його про iншу… Призначена йому е княжна Ганна й ii спадок. Я знаю це вiд Патерсонa, i Господа Бога й Євангелiе беру в свiдки, що щиру правду кажу. Не вiрте, панно, князевi, не довiряйте його добропорядностi, не обманюйтесь його стриманiстю, наглядайте, стережiться, бо зраду тут на кожному кроцi замишляе. Подих запирае в грудях вiд того, що менi Патерсон розповiв. Такого злочинця, як пан Сакович, в усьому свiтi бiльше немае… Не можу про це говорити, просто не можу! Якби не присяга, яку я князевi склав, що життя й особу його стерегти буду, ця рука, панно, i ця шпага звiльнили б вас iз полону. І першим я б убив пана Саковичa… Правду кажу! Його першим з усiх людей! Навiть швидше, нiж тих, котрi в моiй вiтчизнi кров батька мого пролили, маетки захопили i блукача, найманого лицаря з мене зробили…

Тут Кетлiнг аж затрясся вiд хвилювання, якийсь час лише стискав рукою гарду шпаги, слова промовити не мiг, потiм охолов i одним духом випалив, що саме радив князевi пан Сакович.

Панна Олександрa, на велике його здивування, повелася доволi спокiйно, побачивши загрозливу для себе прiрву, тiльки обличчя ii зблiдло i стало ще серйознiшим. Непохитна воля вiдбилася в ii суворому поглядi.

– Я зумiю захиститися! – промовила вона. – У цьому менi допоможи, Боже, i святий хрест!

– Князь дотепер не хотiв слухатися порад пана Саковичa, – додав Кетлiнг, – але коли побачить, що дорога, яку очистив, нiкуди не веде…

Й узявся розповiдати про причини, якi Богуслава досi стримували.

Панночка слухала з насупленими бровами, але не дуже уважно, бо вже стала думати про те, як би вирватися з-пiд цiеi жахливоi опiки. Але що по всiй краiнi не було мiсця, не залитого кров’ю i плани втечi не представлялися чiтко, то бажала про них не балакати.

– Пане кавалере, – видихнула вона нарештi. – Дайте вiдповiдь ще на одне запитання. Князь Богуслав стоiть на боцi шведського чи польського короля?

– Нi для кого з нас не е таемницею, – пояснив молодий офiцер, – що наш князь прагне сприяти подiлу Речi Посполитоi, щоб Литву на спадкове князiвство для себе перетворити!

Тут вiн замовк, i видавалося, що його думка побiгла мимоволi слiдом думок Олюньки, бо за хвилину молодик додав:

– Електору та шведам служить князь, а що всю займають вони Рiч Посполиту, то немае вiд них куди сховатися.

Олюнька не сказала нiчого.

Кетлiнг почекав ще хвильку, чи його про щось iще спитати не захоче, але дiвчина мовчала, власними думками поглинута, i вiдчув, що не потрiбно iй заважати. Тому зiгнувся вдвое в прощальному поклонi, пiдмiтаючи землю пiр’ям вiд капелюха.

– Дякую, пане кавалере, – кивнула юнка i простягнула йому руку.

Офiцер став задкувати до дверей.

Раптом на обличчi панночки з’явився легкий рум’янець, вона завагалася на мить, але таки сказала:

– Ще одне, пане кавалере.

– Що завгодно для вашоi милостi…

– Чи знали ви такого собi пана… Анджея Кмiцицa…

– Знав, панно… з Кейдан. Останнього разу я бачив його в Пiльвiшках, коли з Пiдляшшя в цi краi виступали.

– Чи це правда?.. Чи правду князь казав, що йому пан Кмiциц обiцяв польського короля полонити?..

– Не знаю, панно… Вiдомо менi лише, що в Пiльвiшках вони мiж собою радились, пiсля чого князь вiд’iхав iз ним у лiси i так довго не повертався, що Патерсон став непокоiтись i послав вiйсько назустрiч. Я вiв цей загiн. Ми здибали князя, коли вiн уже повертався. Менi здалося, що вiн був дуже збуджений, немовби у душi якусь трагедiю пережив. Розмовляв також сам iз собою, що з ним ранiше нiколи не траплялося. Я чув також, як вiн сказав: «Дiдько би нiколи на таке не зважився». На жаль, бiльше нiчого не знаю… Лише пiзнiше, коли князь згадував про те, що йому пан Кмiциц пропонував, я подумав собi: якщо таке й було, то хiба тодi.

Бiлевичiвнa закусила губу.

– Дякую, – промовила вона.

І вже за хвилину залишилась сама.

Думка про втечу опанувала ii цiлком. За будь-яку цiну вирiшила вирватися з цього огидного мiсця i з-пiд влади цього зрадливого князя. Але куди податися? Села i мiста були пiд шведським контролем, зруйнованi монастирi, замки, зрiвнянi з землею, вся краiна роiлася вiд жовнiрiв i вiд страшнiших за них дезертирiв, розбiйникiв, усiлякого штибу шельм. Яка ж доля могла чекати дiвчину, покинуту на волю цiеi бурi? Хто з нею пiде? Тiтка Кульвецiвнa, пан мечник расейняйський i кiльканадцятеро його челядникiв. Але чи цi сили вбережуть ii?.. Пiшов би, можливо, i Кетлiнг, може, би навiть знайшов жменьку вiрних жовнiрiв i приятелiв, котрi хотiли б його супроводжувати, але Кетлiнг у неi закохався, це занадто очевидно, то як же iй було боргувати йому вдячнiсть, яку занадто великою цiною сплачувати потiм довелося б?

Врештi, яке ж вона мала право закривати долю цьому молодиковi, котрий заледве вийшов iз хлопчачого вiку, i наражати його на переслiдування, а може, й на згубу, якщо не могла панночка нiчого йому взамiн, крiм дружби, подарувати. Тому питала сама себе: що робити, куди втiкати, адже i тут i там iй загрожувала погибель, i тут i там – ганьба?

У такому душевному розладi стала юнка гаряче молитися, i ретельно повторювала одну молитву, яку свого часу старий полковник завжди в лихi часи вiдмовляв, яка починаеться зi слiв:

		Бог Тебе з Дитятком рятував
		Вiд Іродовоi опiки.
		В Єгиптi дороги випрямляв
		Для Твоеi безпеки…

Тим часом вчинився потужний вихор i дерева в саду за вiкнами зашумiли густо. Тут згадалися зануренiй у молитву панночцi пущi, в яких виховувалася змалку, i думка, що в пущах е едине безпечне укриття, промайнула iй, як блискавка, в головi.

Зiтхнула глибоко Олюнька, бо знайшла нарештi те, що шукала. Авжеж! У Зеленку, в Роговську! Туди ворог не пiде, бо шельма не буде здобичi там шукати. Там навiть свiй, якщо забудеться, може заблукати i блукати так аж до своеi смертi, то що вже чужинцевi, котрий дорiг не знае. Там захистять ii мисливцi Домашевичi та Димнi Стак’яни, а якщо й немае iх, якщо вони всi подалися за паном Володийовським, тo цими лiсами можна аж ген до iнших воеводств дiстатися i в iнших пущах спокою шукати.

Спогад пана Володийовськогo звеселив Олюньку. Такого б iй опiкуна! Вiн бравий жовнiр, це шабля, за якою i вiд пана Кмiцица, i навiть вiд самих Радзивiллiв можна сховатися. Тут згадалося iй, що вiн саме це радив тодi, коли пана Анджея в Бiлевичaх упiймав, щоб у Бiловезькiй пущi порятунку шукати.

І правильно казав! Роговська i Зеленка заблизько до Радзивiллiв, а бiля Бiловежi стоiть власне той пан Сапегa, котрий щойно стер iз лиця землi найстрашнiшого Радзивiллa.

Отже, до Бiловежi, до Бiловежi, хоч би й сьогоднi, завтра!.. Хай лишень мечник расейняйський приiде, тодi не зволiкатиме!

Врятуе ii темна глибочiнь Бiловежi, а пiзнiше, коли буря минеться, – монастир. Лише там справжнiй спокiй, мабуть, i забуття всiх людей, всього болю, печалi та презирства…




Роздiл XVI


Пан мечник расейняйський повернувся кiлькома днями пiзнiше. Незважаючи на те, що iхав вiн iз охоронною грамотою Богуслава, дiстатися змiг лише до Расейняя. До самих Бiлевич уже не було потреби iхати, бо не iснувало iх уже на свiтi. Садиба, забудови, село, все вщент вигорiло в останнiй битвi, в якiй отець Страшевич, езуiт, став на чолi свого загону проти шведського капiтана Росса. Люд був у лiсах або в озброених партiях. Залишилися на мiсцi колись заможного села лише земля та вода.

Дороги при цьому були переповненi грабiжниками, точнiше дезертирами з розмаiтих вiйськ, якi значними зграями швендяли, розбоем промишляли, так що навiть меншi вiйськовi загони не були вiд них забезпеченi. Не змiг тому пан мечник навiть переконатися, чи закопанi в саду дiжки зi срiблом та грошима збереглися, i повернувся до Таурогiв дуже лихий, змордований i з великою на нищителiв у серцi злiстю.

Заледве ногою ступив iз брички, втягнула його Олюнька до своеi кiмнати i переказала все, що iй Гасслiнг-Кетлiнг розповiдав. Здригнувся вiд цього старий шляхтич, котрий не маючи власного потомства, дiвчину як доньку любив. Кiлька разiв хапався вiн за рукiв’я шаблi, повторюючи: «Бий, хто порядний!» Врештi-решт чоловiк за голову схопився i так став промовляти:

– Mea culpa, mea maxima culpa! Бо менi й самому часом на гадку спадало, i той, i цей шепотiв, що той гультiпака в амурах до тебе потонув, а я не казав нiчого, хоча часом аж у боки брався думаючи: «А якщо одружиться!» Госевським ми родичi, Тiзенгаусам також… Чому б не мали бути рiднею Радзивiллам? За пиху ту, за гонiр мене Бог карае… Чесний зi зрадником порiднитися надумав. Таким нам хотiв стати родичем… бодай би його вбили!.. як двiрський бик сiльським телицям! Щоб вiн здох! Але зачекай! Спершу ця рука i ця шабля зiгниють!..

– Тут про порятунок думати треба, – нагадала Олюнька i виклала своi плани втечi.

Пан мечник, вiдсапавшись, слухав уважно, вiдтак мовив:

– Краще менi челядникiв зiбрати i партiю свою створити! Буду шведiв бити, як це iншi роблять, як колись пан Кмiциц Хованськогo. Безпечнiше тобi буде в лiсi чи в полi, нiж у цiй оселi зрадника i еретика!

– Гаразд, – погодилася панночка.

– Я не лише не противлюся, – не мiг заспокоiтись мечник, – але й так скажу: що швидше, тим краще… А пiдданцiв у мене достатньо. Спалили мою резиденцiю, ну, й нехай! То я з iнших сiл селян накличу… Всi Бiлевичi, котрi вже е в полi, стануть iз нами. Покажемо тобi, паночку, родичання, покажемо, що таке на честь Бiлевичiвни зазiхати… Ти Радзивiлл? Та це нiщо! Немае гетьманiв у роду Бiлевичiв, але немае й зрадникiв!.. Ще побачимо, за ким уся Жемайтiя пiде!..

Тут вiн звернувся до дiвчини:

– Тебе сховаемо в Бiловежi, а самi повернемося! Не може бути iнакше! Мусить вiн своi грiхи спокутувати, бо це для всього шляхетного стану кривда. Infamis[38 - Infamis (лат.) – негiдний.] той, хто нас не пiдтримае! Бог допоможе, брати допоможуть, громадяни допоможуть, а також вогонь i меч! Запам’ятають Бiлевичiв Радзивiлли! Infamis той, хто не з нами! Infamis той, хто зраднику шаблею перед очима не блисне! Король, сейми, вся Рiч Посполита з нами!

Тут мечник, червоний, як буряк, i з розбурханим чубом, узявся п’ястуком по столу гримати.

– Ця вiйна важливiша за шведську, бо зачiпае весь лицарський стан, всi права, вся скривджена Рiч Посполита в найглибших фундаментах вражена. Infamis той, хто цього не розумiе! Загине наша вiтчизна, якщо зраднику не помстимося та його не покараемо!

І так грала стара кров щораз бурхливiше, що аж Олюньцi довелося мечника заспокоювати. Ставився вiн ранiше до того спокiйно, хоча здавалося, що не лише батькiвщина, а й увесь свiт гине. Але лише коли це Бiлевичiв торкнулося, в цьому побачив чоловiк найстрашнiшу прiрву для вiтчизни i, як лев, ревiти почав.

Але панночка, котра мала на нього великий вплив, таки змогла дядька заспокоiти, витлумачивши йому, що для iхнього порятунку, щоб втеча вдалася, потрiбно йому найглибшу таемницю зберегти i не показати князевi, що щось пiдозрюють.

Пообiцяв дiдуган свято, що ii настанов послухае, пiсля чого вже радилися про саму втечу. Вона не була занадто важка, бо здавалося, що iх не стережуть зовсiм. Вирiшив, отже, пан мечник послати спочатку пахолка з листами до економiв, аби тi негайно селян з усiх сiл, котрi йому й iншим Бiлевичам належали, збирали й озброювали.

Наступних шестеро довiрених челядникiв мали вирушити до Бiлевич начебто за дiжками з грiшми та срiблом, а насправдi зупинитися в заповiтних лiсах i там на володаря з кiньми, лантухами та провiантом чекати. Самi ж вони з Таурогiв iз двома помiчниками поiдуть саньми, нiби лише до ближньоi Гавни, пiсля чого на верхових коней пересядуть i в похiд вирушать. До Гавни iздили часто до панiв Кучукiв-Ольбротов-ських, iнодi навiть залишалися у них на нiч. Тому сподiвалися, що iхнiй вiд’iзд не приверне нiчиеi уваги i що погонi за ними не буде, хiба через два чи три днi пiсля цього, коли вони вже будуть помiж озброених людей у недоступних нетрях лiсiв. Вiдсутнiсть князя Богуслава пiдтримувала iх у цiй надii.

Тим часом пан Томаш дiево зайнявся пiдготовкою. Пахолок iз листами виiхав наступного дня. Третього дня бiдкався пан мечник нарочито Патерсону про своi закопанi грошi, яких, як казав, було бiльш як сто тисяч, i про потребу перевезти скарб у безпечнi Тауроги. Патерсон легко повiрив, бо цей шляхтич вважався дуже заможним, i по сутi ним був.

– Хай його привозять якнайшвидше, – погодився шотландець. – Якщо треба, я й жовнiрiв дам.

– Чим менше людей знатимуть, що я везу, тим краще. Челядь моя вiрна, а дiжки накажу коноплями прикрити, iх часто з наших сторiн до Пруссii возять, або клепками, на якi нiхто не поласиться.

– Краще клепками, – порадив Патерсон, – бо через коноплi шаблею або списом можна намацати, що щось iнше на днi пiдводи лежить. А грошi краще, ваша милосте, князевi пiд вiдсотки вiддайте. Я знаю, що вiн мае потребу в грошах, бо податки погано надходять.

– Я хотiв би князевi так прислужитися, щоб вiн нi в чому не мав потреби, – збрехав шляхтич.

На цьому й закiнчилася розмова й усе складалося якнайсприятливiше. Зараз же пiсля цього рушила челядь, а мечник з Олюнькою мали iхати наступного дня.

Тим часом увечерi несподiвано повернувся Богуслав на чолi двох регiментiв прусськоi рейтарii. Справи його не були занадто успiшнi, бо повернувся лихий i стурбований.

Того ж дня вiн скликав военну раду, в якiй взяли участь уповноважений eлeктoра граф Зейдевiц, Патерсон, пан Сакович i рейтарський полковник Кiрiц. Засiдали до третьоi години ночi, а метою засiдань була експедицiя на Пiдляшшя проти пана Сапеги.

– Електор i шведський король посилили мене у мiру своiх можливостей вiйськом, – промовляв князь. – Одне з двох: або Сапегу застанемо ще на Пiдляшшi i тодi будемо змушенi його знищити. А якщо нi, то займемо Пiдляшшя без опору. До всього, однак, потрiбнi грошi, а iх нi електор, нi його шведська величнiсть менi не дали, бо й самi не мають.

– У кого ж тодi шукати грошей, якщо не у вашоi свiтлостi, – зронив граф Зейдевiц. – У всьому свiтi тiльки й розмов, що про незчисленнi скарби Радзивiллiв.

Богуслав вiдреагував миттево:

– Пане Зейдевiц, якби до мене доходило все, що менi зi спадкового майна належить, я мав би бiльше грошей, нiж п’ять ваших нiмецьких князiв, докупи взятих. Але в краiнi вiйна, податки не доходять, або iх гультяi перехоплюють. Можна було б готiвку одержати пiд вiдсотки вiд прусських мiст, але ви краще за iнших знаете, що там вiдбуваеться. Бо вони хiба що для Янa-Казимирa розв’язали б капшуки.

– А Крулевець?

– Що можна було взяти, я вже взяв, але цього замало.

– Приемно дiзнатися, що я зможу вашiй свiтлостi доброю порадою прислужитися, – сказав Патерсон.

– Я бажав би, щоб ви прислужилися готiвкою.

– Ця порада ii вартуе. Не давнiше, як учора, казав менi пан Бiлевич, що мае скарби, закопанi в саду в Бiлевичaх i що хоче iх сюди, в безпечне мiсце перевезти, щоб iх вашiй свiтлостi пiд вiдсотки вiддати.

– Та менi з неба впав той шляхтич! – вигукнув Богуслав. – А багато вiн мае?

– Бiльш як сто тисяч, крiм срiбла та коштовностей, яких, мабуть, ще на стiльки ж.

– Срiбло та коштовностi шляхтич не захоче на готiвку мiняти, але можна iх буде заставити. Дякую вам, Патерсоне, бо дуже це вчасно. Мушу з Бiлевичeм завтра ж побалакати.

– То я його попереджу, бо саме завтра збираеться з панною до Гавни, в маеток Кучукiв-Ольбротовських.

– Попередьте його, щоб не iхав до того, як зi мною зустрiнеться.

– Челядь вже вiдiслали, боюся лише, щоб безпечно доiхали.

– Можна буде послати за ними цiлий регiмент, ми про це поговоримо. Але ж i вчасно це! Кумедна рiч, якщо Пiдляшшя за грошi цього роялiста та патрiота вiд Речi Посполитоi вiдiрву.

Сказавши це, князь попрощався з радою, бо мусив ще вiддатися в руки покоiвок, завданням котрих були щоденнi купання перед нiччю, мазi та рiзнi мистецтва, вiдомi лише за кордоном, аби надзвичайну його красу консервувати. Тривало це зазвичай годину, часом навiть двi. Але князь i без того був уже дорогою втомлений i пiзньою годиною.

Вранцi наступного дня Патерсон затримав мечника й Олюньку звiсткою, що князь прагне з ними побачитися. Потрiбно було виiзд вiдкласти, але цим утiкачi не надто переймалися, бо Патерсон пояснив, у чому рiч.

Годиною пiзнiше прийшов князь. Незважаючи на те, що пан Томаш та Олюнька свято пообiцяли собi, що приймуть його, як i ранiше, як не пружилися, не могли нiчого вдiяти.

Їi обличчя змiнилося, а в мечника налилося кров’ю вiд вигляду молодого князя, й якусь хвилину стояли обое збентеженi, схвильованi, даремно намагаючись до звичайного повернутися спокою.

Князь, навпаки, поводився вiльно, тiльки мав мiшки пiд очима й обличчя змарнiлiше, нiж зазвичай, але цю блiдiсть дивовижно вiдтiняв уранiшнiй одяг бежевого кольору, оздоблений срiблом. Помiтив, однак, чоловiк, що приймають його якось iнакше i не такi радi його приходу, як ранiше. Але подумав собi, що, мабуть, цi двое роялiстiв дiзналися про його взаемини зi шведами, i звiдси цей холод пiд час прийому.

Вирiшив магнат сипонути iм негайно пiском у вiчi, i пiсля звичайних вiтальних комплiментiв заявив:

– Пане мечнику, добродiю, ви, мабуть, чули вже, яке нещастя мене спiткало.

– Ваша свiтлiсть мае намiр говорити про смерть князя воеводи? – поцiкавився мечник.

– Не лише про смерть. Удар такий жорстокий, але вже я здався на милiсть Божу, котрий наскiльки можливо, всi кривди братовi моему щедро винагородив. Та на мене новий тягар упав, бо мушу громадянську вiйну вести, а для кожного громадянина, котрий любить батькiвщину, гiрка це доля…

Мечник промовчав, лише глипнув скоса на Олюньку. А князь не вгавав:

– Мою працю, моi труди лише Господь Бог знае, якою цiною я довiв вже мир до логiчного кiнця. Майже до пiдписання трактатiв дiйшло. Мали шведи виходити з Польщi, нiякоi контрибуцii не вимагаючи, крiм королiвського дозволу та положення, щоб пiсля смертi Янa-Казимирa Карл на польський трон був обраний. Вiн воiн такий великий i могутнiй, що порятунком став би для Речi Посполитоi. Бiльше того, зараз же мав би надати допомогу у вiйнi з Украiною та Московiею. Ми б навiть своi кордони розширили. Але пановi Сапезi це не до душi, бо не мiг би вiн тодi гнобити Радзивiллiв. Вже всi на такi умови пристали, лише вiн один озброеною рукою противиться. Нiщо йому вiтчизна, тiльки б особистi амбiцii вдовольнити. Дiйшло вже до того, що доведеться зброю проти нього застосувати, що саме на мене, за таемною згодою Янa-Казимирa та Карлa, покладено. Ось якi справи! Я не домагався нiколи якоiсь служби, але цього разу мушу за це взятися, хоч не один буде про мене криво судити i подумае, що братовбивчу вiйну лише через особисту помсту починаю.

Мечник на це зауважив:

– Хто вашу свiтлiсть знае настiльки добре, як ми, того балачки не одурять i вiн завжди справжнi намiри вашоi свiтлостi збагнути зумiе.

Тут чоловiк, захоплений власною хитрiстю та полiтикою, пiдморгнув так виразно Олюньцi, що та аж перелякалася, щоб цi знаки не помiтив князь. Але вiн помiтив.

«Не вiрять менi», – подумав магнат. І хоч гнiву на обличчi не показав, але зачепило це його в душi. Був вiн щиро переконаний, що не вiрити Радзивiллoвi – це образа, навiть тодi, коли йому доводиться вигадувати.

– Патерсон казав менi, – зауважив вельможа за хвилину, – що ваша милiсть хоче свою готiвку пiд вiдсотки менi вiддати. Охоче в цьому допоможу, бо визнаю, що готовий грiш менi зараз потрiбен. Коли настане мир, вчините, як захочете, або квоту отримаете, або дам вам кiлька сiл у заставу, щоб це вам вигiдно було.

Тут звернувся князь до Олюньки:

– Даруйте, панно, що в присутностi такоi досконалоi iстоти ми про справи, а не про iдилii балакаемо. Неправильна це розмова, але такi часи, що любощам i вишуканим словам часу вдiлити не можна.

Олюнька опустила очi, вхопилася кiнчиками пальцiв за сукню, зробила вiдповiдний кнiксен, не бажаючи нiчого вiдповiдати.

Тим часом мечник склав собi в мiзках проект досить недолугий, але який йому чомусь сподобався. «І з дiвчиною втечу, i грошей не позичу», – подумав вiн. Пiсля чого вiдкашлявся i, погладивши оселедця, зронив:

– Мило менi буде вашiй свiтлостi прислужитися. Я не казав Патерсонoвi все, наприклад, про золотi червiнцi, окремо закопанi, щоб у разi потреби всiеi готiвки не втратити. Крiм цього, е й в iнших Бiлевичiв дiжечки, але цi за моеi вiдсутностi пiд наглядом цiеi ось панночки закопували i вона одна зумiе вказати потрiбне мiсце. Бо чоловiк, котрий ним опiкувався, помер. Дозвольте, ваша свiтлосте, iхати обом, то ми все й привеземо.

Богуслав кинув на нього швидкий погляд.

– Тобто? Патерсон сказав, що ви вже челядь вiдiслали, а позаяк вони вже поiхали, то мусять знати, де грошi.

– Але про решту нiхто не знае, лише вона.

– Ну, то скарби мусять бути закопанi в якомусь конкретному мiсцi, яке вказати на словах або накреслити на паперi легко.

– Слова це вiтер, – зауважив мечник, – а в кресленнях челядь не петрае. Ми поiдемо обое i край!

– Заради бога, та ж ви мусите добре знати своi сади, то iдьте самi. Навiщо панна Олександрa мае iхати?

– Сам не поiду! – вiдрубав пан мечник.

Богуслав вдруге глянув на нього допитливо, пiсля чого сiв зручнiше i цiпком, який тримав у руцi, став ляскати себе по чоботях.

– Ну, що ж, – промовив вiн. – Гаразд! Але тодi я дам вам два кавалерiйськi регiменти, якi вас вiдвезуть i привезуть.

– Не потрiбнi нам нiякi регiменти. Самi поiдемо i повернемося. Це нашi краi, нiкого нам там не треба боятися.

– Як турботливий господар для добра своiх гостей не можу дозволити, щоб панна Олександрa iхала без озброеноi охорони. Тому вибирайте, пане: або сам, або обое з ескортом.

Пан мечник помiтив, що потрапив у власну пастку, i тому так розгнiвався, що забувши про будь-яку обачнiсть, вигукнув:

– Нехай ваша свiтлiсть вибирае: або поiдемо обое без регiментiв, або я грошей не дам!

Панна Олександрa кинула на дядька благальний погляд, але той уже почервонiв i став пихтiти. Був вiн вiд природи обережний, навiть несмiливий, любив мирно всi справи залагоджувати, але якщо хтось перебирав iз ним мiру, коли дуже вже йому хтось допiкав або коли про честь Бiлевичiв iшлося, тодi з вiдчаем i вiдвагою повставав, навiть проти наймогутнiшого ворога.

От i тепер чоловiк схопився рукою за лiвий бiк i, потрясаючи шаблею, заверещав:

– Це що, ясир? Ув’язнити хочуть вiльного громадянина? Базовi права потоптати?

Богуслав, спершись спиною на спинку крiсла, дивився на нього уважно, без очевидних проявiв гнiву, лише погляд його ставав iз кожною хвилиною крижаним, стеком щораз енергiйнiше хльостав по чоботях. Якби пан мечник знав його краще, то усвiдомив би, що накликае на свою голову грiзну небезпеку.

Стосунки з Богуславом були справдi страшнi, бо нiколи не було вiдомо, коли над придворним кавалером i дипломатом, котрий зазвичай добре володiв собою, вiзьме гору вепр i невгамовний магнат, котрий iз жорстокiстю схiдного деспота ламае будь-який опiр. Чудове виховання, вишуканiсть, здобутi при найперших европейських дворах, розважливiсть, якоi навчився в людських стосунках, i проникливiсть були немов прекраснi та величнi квiти, пiд якими таiвся тигр.

Але мечник не знав про це i в своiй гнiвнiй слiпотi лементував далi:

– Ваша свiтлiсть нехай не прикидаеться бiльше, бо вас знають!.. І зважте, що нi шведський король, нi електор, котрим проти вiтчизни ви служите, нi ваше князiвство вiд трибуналу вас не вбережуть, а шляхетнi шаблi навчать дисциплiни… Молодик!..

Пiсля цього Богуслав пiднявся, в одну мить поламав цiпок залiзними руками i, кинувши уламки пiд ноги мечнику, промовив страшним i приглушеним голосом:

– Ось вам вашi права! Ось вашi трибунали! Ось вашi привiлеi!

– Ви чините насильство! – обурився мечник.

– Мовчiть, паночку! – вигукнув князь. – Бо я вас у порох зiтру!

І пiдiйшов до нього, щоб схопити сторопiлого шляхтича за барки i кинути ним об стiну.

Але тут Бiлевичiвнa стала помiж ними.

– Що ваша свiтлiсть мае намiр зробити? – спитала вона. Князь зупинився.

Дiвчина стояла, роздуваючи нiздрi, з розпашiлим обличчям i вогнем в очах, як розгнiвана Мiнерва. Груди ii здiймалися пiд стаником, як морськi хвилi, i була панночка така вродлива у своему гнiвi, що Богуслав аж задивився на неi, всi вiдтiнки жаги вiддзеркалилися на його обличчi, наче гадюки, в печерах душi заселенi.

За мить гнiв його вже минувся. Князь отямився, якийсь час ще споглядав на Олюньку, вiдтак його обличчя вiдтануло, чоловiк схилив голову на груди та промовив:

– Даруйте, янгольська пaннo!.. Моя душа сповнена смутку та болю, тому втратив самовладання.

Зронивши це, чоловiк вийшов iз свiтлицi.

Тодi Олюнька заламала руки, а мечник, схаменувшись, схопився за чуба i вигукнув:

– Я все зiпсував, я став причиною твоеi погибелi!

Князь не показувався весь день. Навiть обiдав у себе в компанii пана Саковича. Схвильований до глибини душi, чоловiк не мiг думати так ясно, як зазвичай. Мучила його якась гарячка. Було це провiсником важкоi лихоманки, яка мала незабаром трясонути ним iз такою силою, що пiд час ii нападiв повнiстю цiпенiв, так, що мусили його розтирати. Але магнат приписував цi симптоми надзвичайнiй силi свого кохання i вирiшив, що або мусить жагу вдовольнити, або померти.

Тим часом, переповiвши пановi Саковичу всю розмову з мечником, вiн зауважив:

– Руки i ноги менi терпнуть, сироти бiгають по спинi, в ротi вiдчуваю гiркоту та вогонь. До всiх чортяк рогатих, що це таке?.. Нiколи менi такого не траплялося!..

– Бо ваша свiтлiсть совiстю начинена, як печений каплун кашею… Князь-каплун, князь-каплун! Хa! Хa!

– Бовдур!

– Ну, й добре!

– Не iдеi менi вашi потрiбнi!

– Берiть, пане, лютню i йдiть пiд вiкна панночки, то може вам покаже… п’ястук… мечник. Тьху! До дiдька, де рiшучiсть Богуслава Радзивiллa?

– Телепень!

– Гаразд! Бачу, що ваша свiтлiсть починае з собою балакати i правду собi в очi каже. Смiливо, смiливо! Прошу на мою присутнiсть не зважати!

– Бачите, пане, якщо мiй пес Кастор менi набридае, то я його в ребро ногою копаю, а вас важча могла б здибати пригода.

Пан Сакович схопився на рiвнi ноги, наче вжалений, як ще недавно мечник расейняйський. А що мав надзвичайний дар удавати, тому закричав голосом настiльки схожим до мечникoвогo, що не бачивши, хто промовляе, можна було б i помилитися.

– Це що, ясир? Ув’язнити хочуть вiльного громадянина? Базовi права потоптати?

– Облиш, прошу, облиш! – гарячково махнув рукою князь. – Бо вона там цього старого бевзя власною особою затулила, а тут немае нiкого, хто б вас захистив.

– Коли його затулила, то треба було ii в заставу брати!

– Не iнакше, як тут е якiсь чари. Або мусила менi щось поробити, або зорi так зiйшлися, що я нiяк вiд почуттiв не оговтаюсь… Якби ви ii бачили, коли свого паршивого дядька захищала… Який йолоп! У головi менi макiтриться! Гляньте, як моi руки горять! Таку кохати, таку пригорнути, з такою…

– Дiтей народити! – закiнчив пан Сакович.

– О, так! Так! І знаете, мусить це бути, бо iнакше розiрве мене це полум’я на клаптi, як граната. Заради бога, що зi мною вiдбуваеться… То я одружуся, чи що, заради всiх земних i пекельних демонiв?

Пан Сакович посерйознiшав.

– Про це ваша свiтлiсть навiть думати не повинна.

– Що я думаю, що захочу, так i зроблю, навiть якщо цiлий регiмент Саковичiв повторюватиме менi весь день: «Про це ваша свiтлiсть навiть думати не повинна!»

– Гей, бачу, що це не жарти!

– Я занедужав, зачаклований, не може бути iнакше!

– Чому ж ваша свiтлiсть не дослухаеться до моеi поради?

– Хiба доведеться! Хай зараза вхопить увi снi всiх Бiлевичiв, всю Литву разом iз трибуналами i Яном-Казимиром на додачу. Нiчого не доб’юся iнакше… Бачу, що не дасться! Годi! Що? Велика рiч! Велика справа! І я, дурень, вагався досi на двi сторони! Боявся снiв, Бiлевичiв, процесiв, шляхетного осуду, перемоги Янa-Казимирa!.. Скажiть менi, що я бовдур! Чуете? Наказую сказати менi, що я бовдур!

– А я не послухаюся, бо тепер бачу Радзивiлла, а не кальвiнiстського вiкарiя. Але ви справдi хворi, ваша свiтлосте, це точно, бо вас у такiй манi я ще нiколи не бачив.

– Правда! Ага! У найважчi часи я лише рукою махав i посвистував, а тепер вiдчуваю, наче менi наче хтось остроги в боки всадив.

– Дивно те, бо якщо ця дiвуля навмисно вашоi княжоi величностi щось дала, то не тому, щоб потiм утекти. Бо з того, що менi ваша свiтлiсть розказала, висную, що вони обое хотiли тихцем вислизнути.

– Казав менi Рифф, що це вплив Сатурна, вiд якого випари, пекучi саме цього мiсяця, посилюються.

– Шановний князю, краще Юпiтера вiзьмiть собi в покровителi, бо йому й без шлюбiв щастило. Все буде гаразд, тiльки про шлюб нехай ваша княжа свiтлiсть не згадуе, хiба про уявний.

Враз пан староста ошмянський луснув себе в чоло.

– Чекайте, ваша свiтлосте… Я чув про схожий випадок у Пруссii…

– Шепоче вам нечистий щось у вухо, то кажiть.

Але пан Сакович замовк, через якийсь час обличчя його просвiтлiло, i вiн сказав:

– Подякуйте, князю, своiй фортунi, що вам Саковичa в приятелi дала.

– Що нового? Що нового?

– А нiчого! Я буду дружбою вашоi свiтлостi, – тут пан Сакович вклонився. – Це честь для такого поганого слуги чимала…

– Не блазнюйте, кажiть мерщiй!

– Є в Тельшах такий собi Пляска, чи як там його, котрий свого часу був священиком у Неворанах, але змiнив вiру i лютеранство прийняв, одружився i пiд протекцiю електора сховався. Тепер вiн копченою рибою iз Жемайтiею торгуе. Свого часу навiть епископ Парчевський намагався його знову в Жемайтiю затягнути, де йому точно вогонь пiд ноги пiдклали б, але електор не захотiв видати свого брата у вiрi.

– Що менi до того? Не марудьте!

– Що вам до того? А е, бо вiн вас зшие, як верх iз пiдкладкою, тямите, ваша свiтлосте? А що кепський iз нього майстер i до цеху не належить, легко буде пiсля нього розпороти. Тепер розумiете, друже? Цього шитва цех правдивим не визнае, тож не буде нi насильства, нi галасу. Майстровi можна буде потiм в’язи скрутити, ваша свiтлiсть самi потiм будете нарiкати, що це була фальсифiкацiя, так зрозумiло? Але спочатку crescite et multiplicamini[39 - Crescite et multiplicamini (лат.) – плодiться i розмножуйтесь (Книга Буття, роздiл 9).]. Я вже даю свое благословення.

– Розумiю i не розумiю, – зронив князь. – Якийсь дiдько! Розумiю дуже добре. Пане Саковичу! Ви б мали, як вампiр, iз зубами на свiт народитися. Кат вас чекае, нiхто iнший… О, пане старосто!.. Але поки живу, волосина вам iз голови не впаде, i добра платня не омине… Тому я…

– Ваша свiтлiсть урочисто освiдчиться паннi Бiлевичiвнi i попросить ii руки в мечника. Якщо вам вiдмовлять, якщо не вдасться, то накажiть iз мене шкуру злупити, ременi до сандаль iз неi зробити i йти на покутне паломництво до… до Рима. Радзивiллoвi можна опиратися, коли запрагне любощiв, але коли захоче одружитися, то жоден шляхтич навiть потилицю не почухае. Мае лише ваша свiтлiсть сказати мечникoвi та панночцi, що з огляду на електора та шведського короля, котрi за вас бiпонтiйську принцесу сватають, цей шлюб змушений у таемницi зберегти, поки мир не буде укладений. Зобов’язання можете навiть записати, якщо бажаете. Все одно обидвi Церкви визнають iх не чинними… То що?

Богуслав мовчав якусь хвилину, тiльки на обличчi його з’явилися пiд мальовидлом гарячковi червонi плями. Врештi-решт вiн сказав:

– Часу немае, через три днi виступати мушу, треба на пана Сапегу вирушати.

– От i я про це! Якби часу було бiльше, неможливо було б поспiх виправдати. Тiльки браком часу пояснить ваша свiтлiсть, чому першого-лiпшого священика кличуть, як у крайнiх випадках бувае, i поспiшний шлюб вiн дае. Вони те саме подумають: «Хутко, бо змушений квапитись!» Лицарська це панночка, тому ваша свiтлiсть i в експедицiю ii забрати зможе з собою… Володарю, якщо навiть пана Сапегу не здолаете, то все одно переможцем будете.

– Добре, добре! – всмiхнувся князь.

Але тут напав на нього перший пароксизм, так що аж щелепи чоловiковi звело i навiть слова бiльше сказати не мiг. Весь аж задерев’янiв, а потiм стало ним кидати i тремтiв, як риба, позбавлена води. Але ще того, як переляканий пан Сакович встиг привести медика, приступ минувся.




Роздiл XVII


Пiсля розмови з паном Саковичeм князь Богуслав наступного дня пiсля полудня вiдразу ж до расейняйськогo мечника подався.

– Пане мечнику, добродiю! – заявив вiн уже на входi. – Я завинив важко останнiм разом, проявив нечемнiсть у власнiй оселi. Mea culpa!.. І вона тому така велика, що вирiшив вчинити образу людинi з роду споконвiчного, з Радзивiллaми поеднаного. Тому приходжу благати про пробачення. Хай щире зiзнання буде вам сатисфакцiею i стане менi покутою.

Ви знаете Радзивiллiв iз давнiх часiв, знаете, що ми просити вибачення не схильнi. Тому незалежно вiд вiку й авторитету перший, незважаючи на те, хто я, приходжу з поклiнною головою. А також, як старий приятель нашого дому, руку мою, вiрю, не вiдштовхнете.

Сказавши це, вельможа простягнув руку, а мечник, в душi якого ще ранiше все збурення вже минулося, не посмiв йому в своiй вiдмовити, хоч подав ii, побарившись, i промовив:

– Ваша свiтлосте, повернiть нам волю, i це буде найкраще вибачення.

– Ви вiльнi i можете iхати навiть сьогоднi.

– Дякую вашiй свiтлостi, – вельми здивувався мечник.

– Лише одну я маю умову, яку з Божоi ласки ви не зможете вiдкинути.

– І яку? – поцiкавився з острахом мечник.

– Щоб ви вислухали спочатку терпляче те, що я скажу.

– Якщо так, то слухатиму хоч би й до вечора.

– Не давайте менi вiдразу вiдповiдь, подумайте з годинку-двi.

– Бог свiдок, що свободу повернувши, прагнутиму миру.

– Вас волi, добродiю, нiхто не позбавляв, але не знаю, чи скористатися нею захочете i чи настiльки пильно буде вам негайно покинути мою оселю. Радий буду, якщо мiй дiм i всi Тауроги своiми будете вважати, але зараз вислухайте. Чи знаете ви, пане добродiю, з якоi причини я протестував проти виiзду панни Бiлевичiвни? Та тому, що вiдгадав, що втекти просто ви хочете, а я так у вашу небогу закохався, що тiльки б на неi й дивився. Геллеспонт щодня перепливати готовий, як той Леандер до Гери…

Мечник почервонiв моментально.

– І ви, ваша свiтлосте, смiете менi це казати?..

– Саме так, мiй любий добродiю.

– Пане князю! Шукайте щастя в невеликiй садибi, а дворянськоi панни не чiпайте, бо зась вам! Можете ii тримати у неволi, можете в темницю кинути, але ганьбити ii не маете права!

– Ганьбити не маю, – погодився князь, – але можу вклонитися старому Бiлевичу i попросити: «Послухайте, oтчe!

Вiддайте менi свою небогу за дружину, бо менi життя без неi не миле».

Мечник так здивувався, що мову йому вiдняло, якийсь час лише вусами ворушив, й очi полiзли йому з орбiт. Тому став iх собi кулачками протирати i дивитися то на князя, то по кiмнатi, i нарештi сказав:

– Я що, сплю?

– Нi, ви не спите, добродiю, не спите, i щоб краще переконатися, я повторю cum omnibus titulis[40 - Cum omnibus titulis (лат.) – з усiма титулами (формальностями).]: Я, Богуслав, князь Радзивiлл, конюший Великого князiвства Литовського, прошу у вас, Томашa Бiлевичa, мечника расейняйськогo, руку вашоi небоги, панни ловичiвни Олександри.

– Що це таке? Заради бога! Ваша свiтлiсть усе зважила?

– Я зважив, а тепер ви зважте, добродiю, чи кавалер гiдний панночки…

– Бо вiд подиву менi аж подих заперло…

– Збагнiть тепер, чи мав я якiсь непоряднi намiри…

– І ваша княжа свiтлiсть не зважатиме на наш нижчий стан?

– Такi вже Бiлевичi низькi, що й герб ваш шляхетний i стародавнiсть роду не цiнуете? То це Бiлевич промовляе?

– Шановний князю, я знаю, що початки роду нашого в Стародавньому Римi шукати потрiбно, але…

– Але, – зупинив його князь, – нi гетьманiв, нi канцлерiв серед вас немае. Та це дурницi! Ви ж електорами е, як i мiй дядько бранденбурзький. Оскiльки в нашiй Речi Посполитiй будь-який шляхтич королем обраний бути може, то й немае зависоких порогiв на його ноги. Мене, пане мечнику, а дасть Бог, i дядечку, бранденбурзька принцеса народила, а батько мiй iз Острога, але дiд, славноi пам’ятi Кшиштоф І, той, кого Блискавкою називали, великий гетьман, канцлер i вiленський воевода, одруженим був primo voto з Собкiвною, i митра йому з голови не впала, бо Собкiвна була шляхтянкою, такою ж, як й iншi. Зате, коли татусь-небiжчик iз eлекторiвною одружувався, то подейкують, що на гiднiсть не зважав, хоч iз панiвним домом поеднувався. Така у вас пекельна шляхетна пиха.

Ну, добродiю, зiзнайтеся, що не думаете, щоб Собек за Бiлевичa був кращий? Ну?..

Кажучи це, став князь плескати запанiбрата пана мечника по плечу, а шляхтич зм’як, як вiск, i зронив:

– Бог вашiй свiтлостi заплатить за чеснi намiри… Тягар спав менi з серця! Ех, шановний князю, якби ще не рiзниця у вiрi!..

– Католицький священик буде шлюб давати, iншого я й сам не хочу.

– Все життя будемо за це вдячнi, бо тут iдеться про благословення Господне, яке, впевнений, Ісус вiдiбрав би, якби якийсь паскудник…

Тут укусив себе за язика пан мечник, бо втямив, що неприемну для князя рiч хотiв сказати, але Богуслав цього не зауважив, бiльше того, усмiхнувся ласкаво i додав:

– І щодо вiри потомства не впиратимусь, бо немае такоi речi, яку я б для вашоi вродливицi не зробив…

Обличчя мечника просвiтлiло, немовби на нього променi сонця впали.

– Господь Бог уже для цiеi юнки вроди не пошкодував… Це правда!

Богуслав знову поплескав його по плечу i, схилившись шляхтичевi до вуха, зашепотiв:

– А якщо першим буде хлопець, то ручаюся, картинка, а не хлопець!

– Хи-хи!..

– Бо не може iнший бути в Бiлевичiвни.

– У Бiлевичiвни за Радзивiллом, – додав мечник, насолоджуючись поеднанням цих прiзвищ. – Хи-хи! Ото буде галасу в усiй Жемайтii… А що пани Сiцинськi, нашi вороги, скажуть, коли Бiлевичi настiльки пiднiмуться? А то вони навiть старого полковника не залишили у спокоi, хоч це був чоловiк римського штибу, в усiй Речi Посполитiй обожнюваний.

– Витуримо iх iз Жемайтii, пане мечнику!

– Бoжe великий, Бoжe милосердний, недовiдомi шляхи Твоi, але якщо Твоя воля, щоб пани Сiцинськi луснули зi злостi… Нехай дiеться воля Твоя!

– Амiнь! – докинув Богуслав.

– Шановний князю! Не берiть менi за лихе, що я гiдно не вiдповiв, як належиться, на пропозицiю шлюбу, i що занадто явно радiсть виявляю… Адже ми жили в смутку, не знаючи, що нас чекае, i все найгiрше собi пророкували. Дiйшло до того, що ми й про вашу свiтлiсть погано думали, аж раптом виявилося, що страхи та пiдозри були хибнi i нашому неспокою передих можна дати. Це, скажу вашiй свiтлостi, наче хто тягар менi з серця зняв…

– Панна Олександрa так само про мене думала?

– Вона? Навiть якби я був Цицероном, то все одно не зумiв би гiдно вашiй свiтлостi описати ii позицiю. Менi здаеться, що чесноти в нiй лише й якась природна несмiливiсть почуттям стояла на завадi. Але коли дiзнаеться про щирi вашоi свiтлостi намiри, то я впевнений, що серце ii зараз же вiжки попустить i брикнути на пасовище кохання стрiмко не забариться.

– Навiть Цицерон краще описати це не зумiв би! – зауважив Богуслав.

– Бо при щастi й красномовство прокидаеться. Але оскiльки ваша княжа свiтлiсть так вдячно слухае всього, що розповiдаю, то я буду вже цiлком щирий.

– Будьте щирi, пане мечнику…

– Бо хоч вона й молода дiвчина, але hic mulier i геть чоловiчий розум i, на диво, характер мае. Там, де не одна досвiдчена людина завагалася б, вона навiть мить не роздумуватиме. Що погане, то лiворуч, що добре, – праворуч… І сама також праворуч. Солодко це нiби, а коли раз собi дорогу обере, то навiть гармати не допоможуть! Бо вона зi свого не зiйде. У дiда i в мене вдалася. Батько був сумлiнний жовнiр, але м’який… Матiнка ж, уроджена Войниллович, двоюрiдна сестра панни Кульвецiвни, також була з характером.

– Радий це чути, пане мечнику!

– Ви не повiрите, шановний князю, наскiльки вона люта на шведiв. Бa, на всiх ворогiв Речi Посполитоi. Якби когось у зрадi, навiть найменшiй, запiдозрила, то непереборну огиду до нього вiдчувала б, хоч би це навiть янгол був, а не людина… Ваша свiтлосте! Даруйте старому, котрий батьком вашим мiг би за вiком бути. І я б порадив покинути шведiв… Tа ж вони гiрша за татарiв напасть для вiтчизни! Виступiть проти сучих синiв своiм вiйськом, i не лише я, а й вона пiде з вами в поле! Вибачайте, ваша свiтлосте, даруйте!.. Ось! Я сказав усе, що думав!

Богуслав змусив себе помовчати, вiдтак сказав:

– Пане мечнику, добродiю! Годилося б вам ще вчора все викласти, а сьогоднi вже виглядае, що це я вам хочу пiску в очi насипати, повiдомляючи, що й я на боцi короля та батькiвщини стою. Тому пiд присягою, як родичевi, повторюю: те, що спересердя сказав, все була щира правда. Я волiв би вирушити в поле, бо мене до того поклик душi тягне, але що я бачив, що не в цьому порятунок, то з почуттям був змушений до iншого способу вдатися… І саме тому, можна сказати, нечуваних речей досяг, бо щоб пiсля пропащоi вiйни такий мир укласти, щоб переможна величнiсть iшла ще на службу переможеноi, цього навiть сам найхитрiший iз людей – Мазарiнi – не посоромився… Панна Олександрa не самотня, я нарiвнi з нею огиду до ворогiв вiдчуваю. Що, однак, робити? Як цю вiтчизну врятувати? Nec Hercules contra plures! Тому я подумав собi так: «Загинути було б i легше, i достойнiше, але потрiбно ii рятувати». А що я у справах такого типу у державних дiячiв навчився, електоровi родич i в шведiв, за намовою Янушa, добре зустрiнутий, я й почав рознюхувати, куди був iхнiй cursus[41 - Cursus (лат.) – рух.] i яка для Речi Посполитоi користь, але ви вже й самi знаете: кiнець вiйни, звiльнення з-пiд католицьких утискiв вашоi вiри, костелiв, духiвництва, шляхетного стану, простолюду, шведська допомога в московськiй i козацькiй вiйнах, а також розширення кордонiв… І за все це лише одна поступка, що Карл пiсля Казимира королем мае залишитись. Хто бiльше в цi часи для вiтчизни зробив, нехай стане менi перед очi!

– Правду кажете… Слiпий би побачив… Становi шляхетному лише дуже сумно буде, що вiльних виборiв бiльше не буде.

– А що важливiше, вибори чи вiтчизна?

– Усе одно, шановний князю, це ж базовий фундамент Речi Посполитоi… А що ж таке батькiвщина, якщо не збiрник прав, привiлеiв i вольностей, шляхетного стану тих, хто служить?.. Пана собi i пiд чужим пануванням знайти можна.

Гнiв i туга пронеслися блискавкою по обличчю Богуслава. – Карл, – сказав вiн, – пiдпише pacta conventa[42 - Pacta conventa (лат.) – загальна угода; рiзновид виборчоi капiтуляцii, яка з 1573-го до 1764 року мала мiсце мiж польським народом (тобто шляхтою) та новообраним королем на вiльних виборах.], як i попередники його пiдписували, а пiсля його смертi оберемо собi того, кого захочемо. Хоч би й навiть Радзивiллa, котрого Бiлевичiвна народить.

Мечник стояв цiлу хвилину, заслiплений цiею думкою, вiдтак пiдняв руку догори i вигукнув iз великим запалом:

– Consentior!..[43 - Consentior (лат.) – згоден.]

– І я так думаю, що ви не станете заперечувати, якщо спадковий трон у нашiй родинi залишиться, – промовив iз злостивою посмiшкою князь. – Всi ви такi!.. Але це буде пiзнiше. Тим часом треба ще, щоб угоди були пiдписанi… Розумiете, пане дядьку?

– Потрiбно, ще б пак, потрiбно! – повторив iз глибоким переконанням мечник.

– Пiдписанi можуть бути тому, що я е вдячним його шведськоi величностi посередником, i знаете, пане, чому?.. Карл мае одну сестру за Делагардi, а друга, бiпонтiйська принцеса, ще панна, i вiн хоче ii за мене видати, щоб iз домом нашим порiднитися i готову партiю мати в Литвi. Звiдси i його до мене прихильнiсть, до якоi його й дядько електор схиляе.

– Щось не второпав, – занепокоiвся мечник.

– Пане мечнику, та за вашу голубку я вiддав би всiх бiпонтiйських принцес гамузом, разом iз князiвством iхнiм Двох Мостiв, але й усiх на свiтi переправ. Однак менi дражнити шведську бестiю не випадае, тому вдаю тихий для iхнiх вух рокiт. Але як тiльки трактат пiдпишуть, то ми вже побачимо!

– Бa! То можуть i не пiдписати, коли дiзнаються, що ваша свiтлiсть одружилися?

– Пане мечнику, – промовив довiрливо князь, – ви запiдозрили мене в нещиростi до батькiвщини… Але я, як сумлiнний громадянин, запитую у вас тепер: чи маю я право задля особистого добром Речi Посполитоi жертвувати?

Пан Томаш слухав.

– Отже, що буде?

– Подумайте самi, що мае бути.

– Заради бога, я бачу лишень, що шлюб мусить бути вiдкладений, а прислiв’я каже: «Все, що на завтра вiдкладаеться, сьогоднi розкрадаеться».

– Я серце не змiню, бо на все життя покохав, а можу вам заявити, що вiрнiстю навiть терплячу Пенелопу мiг би присоромити.

Мечник ще бiльше заплутався, бо цiлком протилежну про княжу вiрнiсть мав iнформацiю, яку i загальна репутацiя пiдтверджувала. Але князь, немовби несамохiть, додав:

– Але мае ваша милiсть слушнiсть у тому, що про свое майбутне нiхто не мае певностi: я можу занедужати. Бa, навiть уже це могло статися, бо я вчора так стерпнув, що мене заледве пан Сакович вирятував. Можу й померти, загинути на вiйнi проти пана Сапеги, а скiльки буде марудств, домагань, розчарувань, цього б навiть на пергаментi не записав би.

– На Божi рани, порадьте щось!

– Що я можу порадити? – засмутився князь. – Я й сам був би радий обручку якнайскорiше одягнути.

– А може, так… Взяти шлюб, а потiм нехай буде, що буде… Богуслав схопився на рiвнi ноги.

– На святе Євангелiе! Та зi своiм розумом ви литовським канцлером мали б стати. Я впродовж трьох днiв такого не вигадав, а вам вмент до голови прийшло! Так i е! Точно! Взяти шлюб i тихо сидiти. Але у вас i голова! Я через два днi на пана Сапегу вирушаю, бо мушу! А на цей час таемний перехiд до свiтлицi панночки влаштуеться, а потiм у путь! У вас голова державного дiяча! Двох-трьох довiрених до таемницi допустимо i за свiдкiв вiзьмемо, щоб шлюб формально вiдбувся. Шлюбний договiр напишемо, посаг забезпечимо, до нього навiть допишу, i до певного часу – ша! Пане мечнику, добродiю! Дякую вiд щирого серця, дякую! Ходiть у моi обiйми, дядьку, бо вам найкращою порадою завдячую. Не я протестуватиму! Ходiть у моi обiйми, а потiм гайда до мого кохання.

Я буду вiдповiдi ii чекати, як на жаринках! Тим часом пана Саковичa по священика вiдправлю! Будьте здоровий, батьку, дасть Бог, незабаром i дiдусю Радзивiллa!

Сказавши це, князь вiдпустив ошелешеного шляхтича з обiймiв i залишив кiмнату.

– Заради бога! – промовив сам собi, очунявши, мечник. – Я дав таку розумну пораду, якоi навiть Соломон не посоромився б. Але я бажав би, щоб без неi обiйшлося. Таемниця таемницею… А тут, суши собi мiзки, товчися головою об стiну, а як iнакше?.. Гм! Нiяк не виходить! Навiть слiпий побачить! Бодай би цих шведiв мороз скував i заморозив до смертi!.. Якби не тi угоди, то шлюб вiдбувся б з усiма церемонiями, щоб уся Жемайтiя на весiлля з’iхалася. А тут до власноi дружини чоловiк мусить у повстi ходити, щоб галасу не вчинити. Тьху, до бiса! Не так хутко ще Сiцинськi вiд заздрощiв луснуть, але хвала Боговi, що це iх не мине…

Зронивши це, чоловiк пiшов до Олюньки.

Князь тим часом радився далi з паном Саковичeм.

– Танцював шляхтич на заднiх лапах, як ведмiдь, – реготав магнат. – Але ж вiн мене вимучив! Уф! Я обiйняв його за те, аж йому ребра затрiщали, i так тряс ним, що думав, що йому чоботи разом iз онучами вiдваляться… А коли я йому сказав «дядьку», то вiн на очах набухав, немовби його цiлою дiжкою бiгосу напхав. Тьфу-тьфу! Зачекай! Зроблю ще з тебе дядька. Я таких дядькiв маю копами по всьому свiту… Саковичу! Бачу вже, як вона мене у своему покоi чекае i приймае, очка заплющивши i рученята схрестивши… Чекай i ти! Розцiлую я цi очка… Саковичу! Ви отримаете у довiчне володiння Пруди замiсть Oшмян! Коли Пляска може сюди прибути?

– Надвечiр! Дякую вашiй свiтлостi за Пруди…

– Дурницi! Надвечiр? Тобто вже незабаром… Якби можна було залагодити все ще сьогоднi, навiть опiвночi той шлюб узяти. Маете готовий шлюбний договiр?

– Маю. Щедрим я був вiд iменi вашоi свiтлостi. Бiржi паннi в посаг вiдписав… Буде мечник вити, як собака, коли йому мiсто потiм заберуть.

– Посидить у льосi, то й заспокоiться.

– Навiть у цьому не буде потреби. Коли шлюб виявиться несправжнiм, то й усе решта також. Чи не казав я вашiй свiтлостi, що погодяться?

– Не докладав навiть найменших зусиль… Цiкаво, що вона скаже… Щось його не видно!

– Упали собi в обiйми i з розчулення ридають, i благословляють вашу свiтлiсть, добротою та красою вашою захоплюються.

– Не знаю, як там iз красою, бо якось мiзерно я виглядаю. Досi нездоровий i боюся, щоб учорашня задерев’янiлiсть знову не повторилася.

– Ех, треба вашiй свiтлостi тепла триматися…

Князь уже стояв перед дзеркалом.

– Очi маю пiдпухлi i вигин брiв Фуре менi сьогоднi криво почорнив. Погляньте, чи не криво? Я накажу йому пальцi переламати, а мавпу зроблю своiм камердинером. Що ж таке, що мечника досi немае?.. Я хотiв би вже до панни! Адже хоча б цiлуватися перед шлюбом дозволено… Поцiлувати… поласувати… Як швидко сьогоднi сутенiе… А для Пляски, якби вiдмовлявся, потрiбно клiщi на вогнi розжарити…

– Пляска не буде пручатися, вiн шельма з-пiд темноi зiрки!

– І шлюб дасть шельмiвський.

– Шельма шельму по-шельмiвськи одружить.

Князь був у доброму гуморi.

– Де звiдник за дружбу, не може бути iншого шлюбу.

На хвилину замовкли i зареготали обое, але смiх iхнiй якось зловiсно лунав у темнiй кiмнатi. Нiч западала щораз глибша.

Князь походжав по покою, постукуючи голосно топiрцем, на який спирався сильно, бо вiд останнього зацiпенiння ноги йому ще не дуже добре служили.

Аж тут пахолки внесли канделябри зi свiчками i вийшли, але струмiнь повiтря нахилив полум’я свiчок так, що ще довго не могли горiти прямо, тому топили рясно вiск.

– Гляньте, як свiчки горять, – зауважив князь. – Що б це означало?

– Що ще одна чеснота розтопиться сьогоднi, як вiск.

– Диво, як довго тривае це хилитання.

– Може, душа старого Бiлевичa пролiтае над полум’ям.

– Телепень! – промовив рвучко князь Богуслав. – Бовдур несусвiтнiй! Знайшли час для балачок про духiв!

Запанувала мовчанка.

– В Англii кажуть, – озвався князь, – якщо якийсь дух е в свiтлицi, то кожна свiчка тобi горiтиме блакитним, а цi, дивiться, горять жовтим, як зазвичай.

– Звична рiч! – почав було Сакович. – У Москвi е люди…

– Ану цить!.. – обiрвав його Богуслав. – Мечник iде… Нi! Це вiтер стукае вiконницею. Чорти прислали цю тiтку дiвчини… Кульвець-Гiпокентаврiвна! Чули про щось схоже? Та й виглядае, як Химера.

– Якщо хочете, ваша свiтлосте, то я з нею одружуся. Не заважатиме. Пляска поеднае нас мимохiдь.

– Гаразд. Я дам iй яворову лопату як шлюбний дарунок, а вам лiхтар, щоб ii було чим пiдсвiтити.

– Але я тодi буду вашим дядечком… Богуславчику…

– Пам’ятайте про Кaстoрa! – нагадав князь.

– Не гладьте Кастора, мiй Полуксe[44 - Кастор i Поллукс – у давньогрецькiй мiфологii нерозлучнi брати-близнюки, сини спартанського царя Тiндарея та його дружини Леди. Їх ще називали Дiоскурами.], проти шерстi, бо може вкусити!

Дальшу розмову перервало прибуття пана мечника та панни Кульвецiвни. Князь пiдiйшов до них жваво, спираючись на свiй топiрець. Пан Сакович пiдвiвся.

– А що? Можна вже до Олюньки? – спитав князь.

Але мечник лише руки розвiв i голову опустив на груди.

– Шановний князю! Моя небога повiдомила, що iй заповiт полковника Бiлевичa забороняе долею своею розпоряджатися, але якби навiть не забороняв, то й тодi за вашу свiтлiсть не пiшла б, бо серце iй не лежить.

– Саковичу! Ви чуете? – заревiв страшним голосом Богуслав.

– Про цей заповiт я знав, – продовжив мечник, – aлe не вважав, що це нездоланний impedimentum[45 - Impedimentum (лат.) – бар’ер.].

– Чхати я хотiв на вашi шляхетськi заповiти! – бiснувався князь. – Я плюю на вашi шляхетськi заповiти! Второпали?..

– А ми iх шануемо! – роздратувався пан Томаш. – За заповiтом панночка мае два варiанти на вибiр: або в монастир, або за пана Кмiцицa.

– За кого, голодранцю? За Кмiцицa?.. Я покажу вам Кмiцица!.. Я вас навчу!..

– Кого це ви, шановний князю, голодранцем називаете! Бiлевичa?

І мечник за бiк вхопився лютуючи, але Богуслав в одну мить ударив його обушком у груди, аж шляхтич легко звалився на землю, князь штовхнув лежачого ногою, щоб iз дороги до дверей вiдсунути, i вибiг без капелюха з кiмнати.

– Ісусе! Марiе! Йосифе! – заламала руки панна Кульвецiвнa.

Але пан Сакович вхопив ii за плечi i, приклавши стилет до грудей, зашипiв:

– Тихо, кохана, тихо, горлице наймилiша, бо вам ваше солодке горло пiдрiжу, як кульгавiй качечцi. Сидiть тут спокiйно i не ходiть нагору, бо там весiлля вашоi небоги вiдбуваеться.

Але в паннi Кульвецiвнi також пливла лицарська кров, тому як почула вона слова пана Саковичa, миттю переляк ii перетворився на розпач i пiднесення.

– Негiднику! Розбiйнику! Язичнику! – заверещала вона. – Можете мене рiзати, бо я кричатиму на всю Рiч Посполиту. Брата вбили, родичку зганьбили, i я не хочу жити! Вбивайте, гультiпако, рiжте! Люди! Бiжiть сюди! Дивiться!..

Бiльше пан Сакович не дав iй сказати, поклавши на ii вуста свою могутню долоню.

– Тихо, крива куделе! Тихо, зiв’яла руто! – шипiв вiн до неi. – Навiщо менi рiзати, навiщо чортовi вiддавати те, що i так його, але щоб ви не могли, як павич, верещати, перш нiж заспокоiтесь, ваше гарне личко вашою ж хустиною зав’яжу, а сам лютню вiзьму i «Зiтхання» вам зiграю. Не може бути iнакше, лише мусите мене покохати.

Так промовляючи, пан староста ошмянський, наче справжнiй розбiйник, вправно обкрутив голову панни Кульвецiвни хустиною, поясом зв’язав iй вмент руки, ноги i кинув ii на тапчан.

Потiм сiв бiля неi i, витягнувшись зручно, спитав так спокiйно, немовби звичайну розпочинав розмову:

– І що ви думаете? Я вважаю, що й Богуслав легко собi порадить.

Тут вiн схопився на рiвнi ноги, бо дверi рiзко розчахнулися i в них з’явилася панна Олександрa. Обличчя мала бiле, як крейда, волосся трохи розтрiпане, насупленi брови i гнiв в очах. Побачивши мечника на пiдлозi, клякнула над ним i стала рукою обмацувати його голову та груди.

Мечник видихнув глибоко, розплющив очi, припiднявся над пiдлогою i став роззиратися по свiтлицi, немовби прокинувшись зi сну, потiм оперся рукою об землю, спробував встати, що йому через хвилину за допомогою панночки вдалося. Вiдтак дiйшов, хитаючись, до крiсла i впав у нього.

Олюнька лише тепер спостерегла панну Кульвецiвну, котра лежала на тапчанi.

– Ви ii вбили? – спитала панночка пана Саковичa.

– Бoжe збав! – вiдмахнувся староста ошмянський.

– Наказую ii розв’язати!

Стiльки було сили в ii голосi, що пан Сакович не сказав нi слова, немовби наказ надiйшов вiд самоi княгинi Радзивiлловоi, i почав розв’язувати непритомну панну Кульвецiвну.

– А тепер, – промовила панна, – бiжiть до свого господаря, котрий там валяеться нагорi.

– Що сталося? – жахнувся пан Сакович. – Ви за це вiдповiсте!

– Не перед вами, прислужнику! Геть!

Пан Сакович вибiг, як божевiльний.




Роздiл XVIII


Пан Сакович не вiдходив вiд князя впродовж двох днiв, бо другий приступ був ще важчий за перший. Щелепи Радзивiллa так мiцно зiмкнулися, що потрiбно було iх ножем розтуляти, щоб до рота влити лiки. Пiсля них недужий опритомнiв, проте трясся, тремтiв, кидався на ложi, напружувався, як звiр, смертельно поранений. Коли i те минулося, настало величезне ослаблення. Усю нiч князь дивився на стелю, нiчого не кажучи. Наступного дня, пiсля черговоi порцii заспокiйливого, вiн забувся мiцним i тривожним сном, а близько полудня прокинувся, залитий рясним потом.

– Як ваша свiтлiсть почуваеться? – поцiкавився пан Сакович.

– Менi вже краще. Чи не було якихось листiв?

– Є вiд електора та Штейнбокa, лежать тут на столi, але читання на потiм краще вiдкласти, бо ваша свiтлiсть ще сил не мае.

– Давайте зараз… Чуете?

Староста ошмянський узяв листи i подав. Богуслав прочитав iх двiчi, пiсля чого подумав хвильку i промовив:

– Завтра вирушаемо на Пiдляшшя.

– Завтра ви будете, шановний князю, в лiжку, як i сьогоднi.

– Я буду на конi, як i ви!.. Мовчiть i не перечте!..

Староста замовк i цiлу хвилину тривала тиша, яку порушував лише солiдний i повiльний «тiк-так» гданського годинника.

– Порада була iдiотська i дурнуватий задум, – раптом зронив князь. – І я також бевзь, що вас послухався…

– Я знав, що якщо не вдасться, то провина на мене впаде, – схилив голову пан Сакович.

– Ви ручалися головою.

– Порада була виважена, але якщо там дiдько прислуговуе, який за всiм спостерiгае, то я за те не вiдповiдаю.

Князь пiдвiвся на лiктях.

– Так вважаете?.. – вiн уважно глянув на пана Саковичa.

– Чи ваша свiтлiсть не знае папiстiв?

– Знаю, я знаю! І менi часто на гадку спадало, що це можуть бути чари. Вчора я в цьому переконався. Ви вгадали мою думку, тому я перепитав, чи ви впевненi? Але якi в них можуть бути дружнi взаемини з нечистою силою?.. Це ж не вона, бо доброчесна… І не мечник, бо задурний?..

– А може, тiтка…

– Можливо…

– Для певностi я ii вчора навхрест перев’язав, а до цього приклав iй ножа до горлянки, i, можете собi уявити, дивлюся сьогоднi, а вiстря, наче у вогнi розпечене.

– Покажiть!

– Я кинув нiж у воду, хоч у рукiв’i й бiрюза була коштовна. Волiв його вже бiльше не торкатися.

– І що далi?

– Нiчого бiльше не пам’ятаю, лише такий страх, наче я в глибочезну криницю падав, в якусь бездонну глибочiнь. Що за страх!.. Кажу вам, страх неймовiрний! Досi менi волосся на головi ворушиться… І не лише страх, а й… Як би це сказати… i пустка, поглинаюча туга, i втома незрозумiла… Щастя, що сили небеснi були зi мною, iнакше я б iз вами сьогоднi не розмовляв.

– У вашоi свiтлостi був напад… Хвороба часто рiзнi марева на очi напускае, але для певностi можна наказати ополонку в рiчцi прорубати i цю бабу втопити.

– Хай iй грець! Все одно завтра ми вирушаемо, а потiм прийде весна, iншi будуть зорi, i ночi короткi, всю нечисту силу занапастять.

– Оскiльки ми маемо завтра вирушати, то вже краще, ваша свiтлосте, вiд цiеi дiвулi вiдчепiться.

– Хоч би й не хотiв, а мушу… Зовсiм уже жага сьогоднi мене покинула.

– Вiдпустiть iх, нехай забираються до дiдька!

– Не можу!

– Чому?

– Бо той шляхтич зiзнався, що шаленi грошi мае, в Бiлевичaх закопанi. Якщо iх вiдпущу, то скарб вiдкопають i подадуться в лiси. Краще я iх тут потримаю, а грошi реквiзую… Зараз вiйна, тому можна! Зрештою, вiн сам жертвував. Ми накажемо сади в Бiлевичaх скопати п’ядь за п’яддю. Мусимо iх знайти. А мечник, сидячи тут, принаймнi галасу i крикiв на всю Литву не здiйме, що його пограбували. Злiсть мене бере, коли подумаю, скiльки тут грошей надаремно витратив на тi втiхи та турнiри, а все пiшло за водою! Скапарилося!..

– Мене вже давно на цю дiвулю злiсть брала. Але скажу вашiй княжiй свiтлостi, що коли вона вчора прийшла, наказала, наче останньому невiльнику: «Бiжiть, прислужнику, нагору, бо там ваш господар валяеться», то я мало iй карк не скрутив, як шпаковi, бо вирiшив, що вона заколола вашу свiтлiсть ножем або застрелила з кроцицi.

– Ви знаете, що я не люблю, щоб у мене хтось правив, як сiра гуска… Добре, що цього не зробили, бо я був би змушений до вас застосувати тi клiщi, якi для Пляски були приготованi… Зась вам до неi…

– Пляску я вiдправив додому. Дуже вiн був здивований, не знаючи, навiщо його привезли i чому кажуть забиратися геть. Хотiв бушувати, мовляв, були накладнi витрати, але я йому сказав, що в нагороду шкуру цiлою вивозить!.. То ми справдi вже завтра маемо вирушати на Пiдляшшя?

– Як Бог на небi. Вiйсько вже споряджене за моiм наказом?

– Рейтари вийшли до Кейдан, звiдки мають на Ковно вирушати i там чекати… Нашi польськi хоругви ще тут, не хотiв iх уперед вiдправляти. Люди нiби певнi, але й вони можуть iз конфедератами знюхатися. Пан Гловбич поiде з нами. Семени пана Вротинського також, Карлстрьом iз Швецii йде з передньою вартою… Мае наказ дорогою бунтiвникiв, особливо селян, винищувати.

– Гаразд.

– Кiрiц iз пiхотою мае тягнутися повiльно, щоб у крайньому випадку було на кого опертися. Якщо маемо йти вперед, як блискавка, i весь розрахунок наш на швидкостi базуеться, то не знаю, чи прусськi та шведськi рейтари такий темп витримають. Шкода, що бракуе польських хоругв, бо, мiж нами кажучи, немае нiчого кращого за нашу кiнноту.

– А артилерiя вже вийшла?

– Вийшла.

– Як же? І Патерсон?

– Нi! Патерсон тут, стежить за Кетлiнгом, котрий власною шпагою поранився доволi вiдчутно. Вiн його дуже любить. Якби я не знав Кетлiнгa як хороброго офiцера, то подумав би, що вiн навмисно порiзався, щоб у похiд не йти.

– Треба буде тут яку сотню людей залишити, як i в Расейняi, так i в Кейданaх. Шведськi залоги хирлявi, а Делагардi i так щодня вiд Левенгауптa людей вимагае. Якщо i ми пiдемо, то заколотники забудуть про Шавельську поразку i знову голови пiдiймуть.

– Вони i так пiдiймають. Знову я чув, що шведiв у Тельшах вирiзали.

– Шляхта? Селяни?

– Селяни пiд керiвництвом священика, але е й шляхетськi партii, особливо в околицях Ляуди.

– Ляуданцi ж iз паном Володийовським пiшли…

– Багато пiдлiткiв i людей похилого вiку залишилося. То вони за зброю беруться, бо вiйськового роду.

– Без грошей нiчого заколот не досягне.

– А ми в Бiлевичaх покопаемося. Потрiбно бути генiем, як ваша свiтлiсть, щоб у всьому вмiти зарадити.

Богуслав гiрко усмiхнувся.

– Краще в цiй краiнi цiнять тих, хто королевi та шляхтi годити вмiе. Генiй як чеснота нiчого не коштуе. Щастя, що я князь Священноi Римськоi iмперii, тому за ногу мене до сосни не прив’яжуть. Лише б менi податки з маеткiв, тут розташованих, регулярно доходили, а про Рiч Посполиту менi байдуже.

– Щоб тiльки конфiскувати не захотiли?

– Спершу ми конфiскуемо Пiдляшшя, якщо не всю Литву. Тим часом покличте менi Патерсонa.

Пан Сакович вийшов i за мить повернувся з Патерсоном. Розпочалася при княжому ложi нарада, наслiдком якоi наступного дня був наказ вирушати i раптовими рейдами тягнутися на Пiдляшшя. Князь Богуслав увечерi почувався вже настiльки краще, що бенкетував разом з офiцерами i жартами допiзна розважався, слухаючи з приемнiстю iржання коней i брязкiт зброi хоругв, що готуються до походу.

Інколи магнат зiтхав глибоко i потягувався в крiслi.

– Бачу, що ця експедицiя здоров’я менi поверне, – казав вiн офiцерам, – бо помiж усiх цих перемов i забав значно вже поле занедбав. Але на Бога уповаю, що вiдчують руку мою конфедерати i наш екс-кардинал у Коронi.

На це Патерсон насмiлився вiдповiсти:

– Щастя, що Далiлa ще не обрiзала волосся Самсону.

Богуслав кинув на нього дивний погляд, вiд якого шотландець почувався не в своiй тарiлцi, але за хвилину княже обличчя просвiтлiло страшною посмiшкою.

– Якщо стовпом е пан Сапегa, – зронив вiн, – то я ним так потрясу, що вся Рiч Посполита сторчголов полетить.

Розмова вiдбувалася нiмецькою, тому всi чужоземнi офiцери все зрозумiли чудово i тому вiдповiли хором:

– Амiнь!

Наступного дня ще вдосвiта вирушили в похiд iз князем на чолi. А шляхта прусська, яку лише блискучий двiр вабив, стала повертатися додому. За ними подалися в Тельшi й тi, хто в Таурогах шукав порятунку вiд вiйни, бо Тельшi тепер здавалися безпечнiшими. Залишилися лише пан мечник, панна Кульвецiвнa й Олюнька, не рахуючи Кетлiнгa i старого офiцера Браунa, котрий мiзерним гарнiзоном командував.

Мечник пiсля того удару обушком пролежав кiльканадцять днiв, кров’ю час вiд часу харкаючи, однак жодна кiстка не була зламана, тому почав повiльно оговтуватися й утечу планувати.

Тим часом приiхав земський урядник iз Бiлевич iз листом вiд самого Богуслава. Мечник не хотiв спочатку його читати, але незабаром змiнив свою думку, послухавшись поради панночки, котра вважала, що краще бути обiзнаними в усiх намiрах ворога.



«Вельмишановний пане Бiлевичу! Concordia res parvae crescunt, discordia maximae dilabuntur![46 - Concordia res parvae crescunt, discordia maximae dilabuntur (лат.) – згодою малi держави змiцнюються, а вiд чвар навiть найбiльшi розпадаються. Цей вислiв уперше вжив Саллюстiй у Югуртинськiй вiйнi.] Фатум спричинився до того, що розлучилися ми не так приязно, як би моя прихильнiсть до вас i вашоi чарiвноi небоги бажати могла, в чому, далебi, не моя провина, i ви це знаете найкраще, бо мене за моi щирi намiри невдячнiстю нагодували. Але що в гнiвi робиться, того по дружбi до уваги брати не потрiбно, сподiваюся лише, що через запальнi моi вчинки захочете кривду, якоi я вiд вас зазнав, тотожно вiдшкодувати. Я вам також вiд серця все вiдпускаю, як менi християнськi почуття наказують, i до згоди повернутися прагну. І щоб дати вам поруку, що образи в серцi не залишилося, я вирiшив доречним не вiдмовляти вам у тiй послузi, якоi ви вiд мене сподiвалися, i грошi вашi приймаю».


Тут мечник покинув читати, вдарив п’ястуком об стiл i вигукнув:

– Спершу мене на ношах побачить, нiж шеляг iз моеi скринi!..

– Читайте, дядьку, далi, – попросила Олюнька.

Чоловiк знову пiдняв послання до своiх очей.

«Особистим вiдкопуванням готiвки не бажаючи вас стомлювати i здоров’я свое у теперiшнi буремнi часи на шкоду виставляти, я наказав сам усе здобути i полiчити».

У цьому мiсцi забракло пановi мечнику духу i лист випав йому з рук на пiдлогу. Якусь хвильку здавалося, що мову шляхтичевi вiдняло, бо вiн лише рукою скуйовдив чуба i смикав за нього щодуху:

– Бий, хто в Бога вiруе! – вигукнув вiн нарештi.

Але Олюнька вiдреагувала спокiйно:

– Одною кривдою бiльше, Божа кара ближча, бо чаша незабаром переповниться…




Роздiл XIX


Вiдчай мечника був такий великий, що панночка була змушена його втiшати та запевняти, що цих грошей втраченими вважати не варто, бо цього листа як документа достатньо, а в Радзивiллa стiльки майна в Литвi й Украiнi, що буде чим вiдшкодувати.

Натомiсть важко було передбачити, що iх ще обох чекае, особливо якщо князь Богуслав повернеться переможцем у Тауроги, тому ще стараннiше взялися обмiрковувати втечу.

Олюнька радила ii все ж вiдкласти, поки Гасслiнг-Кетлiнг одужае, бо Браун був занадто понурий i нелюб’язний жовнiр, котрий слiпо слiдував наказам, i домовлятися з ним була марна рiч.

Щодо Кетлiнгa, то панночка знала чудово, що вiн саме тому й поранився, щоб при нiй залишитися. Тому була глибоко переконана, що вiн усе для неi зробити готовий. Совiсть непокоiла юнку, щоправда, безперестанку питаннями, чи мае дiвчина право задля власного порятунку жертвувати чужою долею, а може, i життям. Але загрози, якi над нею висiли в Таурогах, були такi страшнi, що стократ перевершували небезпеки, на якi Кетлiнг через дезертирство мiг наразитися. Бо Кетлiнг як чудовий офiцер, усюди мiг знайти службу, i навiть шляхетнiшу, а з нею – i впливовiших покровителiв, таких як король, пан Сапегa чи пан Чарнецький. І при цьому служитиме добрiй справi, i знайде поле для вiддяки цiй краiнi, яка його, вигнанця, прихистила. Смерть загрожуе йому лише у разi, якщо потрапить у руки Богуслава, але ж Богуслав не володiе ще всiею Рiччю Посполитою.

Панночка покинула вагатися, i коли здоров’я молодого офiцера полiпшилося вже настiльки, що мiг службу вiдбувати, покликала його до себе. Кетлiнг постав перед нею блiдий, змарнiлий, без краплини кровi на обличчi, але, як завжди, шанобливий, закоханий i покiрний.

Вiд його вигляду сльози з’явилися в очах Олюньки, бо це ж була едина доброзичлива душа в Таурогах, i така при цьому бiдна та стражденна, що коли панночка пiсля привiтання спитала його про стан здоров’я, молодий офiцер зронив:

– На жаль, панно, повертаеться, хоча краще було б менi померти…

– Вам краще покинути цю службу, – зауважила, споглядаючи на гостя зi спiвчуттям дiвчина, – бо такому чесному серцю потрiбна впевненiсть, що чеснiй справi i чесному господарю служить.

– На жаль! – повторив офiцер.

– Коли закiнчуеться ваша служба?

– Лише через пiвроку.

Олюнька помовчала хвилину, пiсля чого пiдняла на нього своi дивовижнi очi, якi в цей момент вже не були суворi, i промовила:

– Послухайте мене, пане кавалере. Говоритиму, як до брата, як до довiреноi особи: ви можете i маете звiльнитися.

Сказавши це, виклала йому все: i намiр втечi, i те, що на його допомогу розраховуе. Взялася йому втовкмачувати, що службу будь-де може знайти, i таку прекрасну, як його душа прекрасна, i чесну, яку лицарська честь вимагати може. Врештi-решт такими закiнчила словами:

– Я вам до смертi буду вдячна. Пiд Божу опiку хочу сховатися i Боговi в орденi присягнути, але де б ви не були, далеко чи близько, на вiйнi, в мирi, буду за вас молитися, проситиму Бога, щоб братовi моему та благодiйниковi подарував спокiй i щастя, бо, крiм вдячностi та молитви, нiчого бiльше запропонувати не можу…

Тут голос ii затремтiв, а офiцер слухав слова юнки блiдий, як хустина, наприкiнцi опустився на колiна, обидвi долонi приклав до чола i голосом, на стогiн схожим, повiдомив:

– Не можу, панно! Я не можу!..

– То ви менi вiдмовляете? – здивувалася Бiлевичiвнa.

А той, замiсть вiдповiсти, молитися почав.

– Бoжe великий i милосердний! – промовляв вiн. – З дитячих рокiв нiколи фальш не звучала з вуст моiх, нiколи не заплямував мене хибний учинок. Ще пiдлiтком будучи, я захищав цiею слабкою рукою короля свого та батькiвщину, за що ж, Господи, караеш мене так важко i навiщо насилаеш муку, до якоi, як сам бачиш, сил менi бракуе?

Тут вiн звернувся до Олюньки:

– Панно, ви не знаете, що таке наказ для жовнiра, що лише в послуху його обов’язок, як i його слава та честь. Мене, панно, зв’язуе присяга, i бiльше нiж присяга, бо лицарське слово, що службу дочасно не покину i все, що ii стосуеться, слiпо виконаю. Я жовнiр i шляхтич i в цьому менi допоможи, Господи, щоб нiколи в життi не пiти слiдом тих вiдступникiв, котрi честь i службу зраджують. Навiть за наказом, навiть на прохання ваше, панно, слова свого не зламаю, хоч i в муцi це кажу i болю. Якби, маючи наказ не випускати нiкого з Таурогiв, я стояв на чатах при брамi, й якщо б тодi ви сама, панно, пройти крiзь неi всупереч наказу хотiли, то пройшли б, але через мiй труп. Ви мене, панно, не знали, довiрилися менi. Але змилуйтесь, зрозумiйте, що я вам у втечi допомагати не можу i слухати навiть про неi не повинен. Адже наказ цiлком чiткий, для цього й вiдiбрав Браун нас, п’ятьох офiцерiв-залишенцiв. Господи Бoжe! Якби я передбачив такий наказ, то краще пiшов би в ту експедицiю… Я панну не переконаю, не повiрите менi, Бог усе бачить, нехай Усевишнiй мене судить пiсля смертi. Але й правда те, що життя свое вiддав би за вас без вагання… Однак честь не можу, я не можу!

Пiсля цiеi мови Кетлiнг заламав руки i замовк, зовсiм виснажений, лише часто дихав.

Олюнька ще не оговталася вiд здивування. Не мала часу нi обмiркувати, нi оцiнити, як належить, цiеi винятковоi душi у своiй шляхетностi. Вiдчувала лише, що вислизае з ii рук остання соломинка порятунку, i залишаеться iй один-единий спосiб вибратися з ненависноi неволi.

Але пробувала ще пручатися.

– Пане, – промовила вона, подумавши хвилину. – Я внучка та донька жовнiра. Дiд i батько мiй також честь бiльше за життя цiнували, але саме тому не всiм служити наослiп годилися.

Кетлiнг витягнув тремтячою рукою сувiй iз калитки, подав його Олюньцi та зазначив:

– Судiть, панно, самi, чи цей наказ служби не стосуеться? Олюнька кинула оком на папiр i прочитала таке:



«Оскiльки дiйшло до нас повiдомлення, що уроджений Бiлевич, мечник расейняйський, задумуе приховано покинути резиденцiю нашу в намiрах нам неприязних, для того, щоб знайомих, друзiв, родичiв i партнерiв своiх ad rebelionem[47 - Ad rebelionem (лат.) – в бунтi.] проти його шведськоi величностi i нас excitare[48 - Excitare (лат.) – пробуджувати.], доручаемо офiцерам, котрi на praesidium[49 - Praesidium (лат.) – захист, сторожа.] Таурогiв залишаються, уродженого Бiлевичa разом iз небогою як заручникiв i вiйськовополонених стерегти, i втечi iхньоi не допустити, пiд загрозою втрати честi i sub poena[50 - Sub poena (лат.) – пiд страхом покарання.] военного трибуналу».


– Наказ прийшов пiсля першого привалу, вже пiсля вiд’iзду князя, – пояснив Кетлiнг. – Тому й письмово.

– Нехай дiеться воля Божа! – вiдповiла, помовчавши, Олюнька. – Нiчого не вдiеш.

Хоча Кетлiнг i вiдчував, що йому краще вже пiти, та вiн залишався на мiсцi. Блiдi його губи ворушилися час вiд часу, немовби хотiв щось сказати, але не мiг голос собi повернути.

Душило його прагнення впасти iй до нiг i благати про пробачення, але з iншого боку вiдчував, що дiвчина досить натерпiлася нещасть, i знаходив якусь дику насолоду в тому, що i вiн терпить, i що терпiтиме без скарг.

Врештi-решт парубок вклонився i вийшов мовчки, але зараз же в коридорi позривав усi бандажi, якi мав на свiжiй ранi, i втратив свiдомiсть, а коли через годину палацова охорона надибала його лежачого бiля сходiв i вiднесла до цейхгаузу, занедужав важко i впродовж двох тижнiв не мiг покинути свого ложа.

Олюнька пiсля вiдходу Кетлiнгa якийсь час залишалася, наче задурманена. Сподiвалася швидше смертi, нiж вiдмови, тому першоi митi, незважаючи на гарт душi, забракло iй сил, енергii, вiдчула себе слабкою, як звичайна жiнка, i хоч несвiдомо повторювала «Нехай дiеться воля Божа!», сум глибокий узяв гору над словами, i ряснi, гiркi сльози полилися iй iз очей.

Тут зайшов мечник i, поглянувши на небогу, вiдразу збагнув, що йому несприятливу звiстку мае сповiстити, тому спитав жваво:

– Заради бога! Що там знову?

– Кетлiнг вiдмовився, – пояснила дiвчина.

– Всi тут халамидники, шельми й архiсобаки! Як це? І цей не хоче допомогти?

– Не лише не хоче допомогти, – продовжила юнка, скаржачись, як мала дитина, – але ще й застерiгае, що перешкодить нам, навiть якщо мав би головою накласти.

– Чому? Рани Христовi! Чому?

– Бо така вже наша доля! Кетлiнг не зрадник, але така наша доля, бо найнещаснiшi з усiх людей!

– Бодай цих усiх еретикiв блискавки випалили! – вигукнув спересердя мечник. – На честь посягають, грабують, крадуть, утримують у буцегарнi… Бодай би все вже пропало! Не життя це для чесних людей у такi часи!

Тут вiн став мiряти кроками покiй i п’ястуками погрожувати, а наприкiнцi заскреготiв зубами:

– Я бажав би вiленського воеводу, волiю тисячу разiв навiть пана Кмiцицa, нiж цих напарфумованих шельм без пошани та совiстi!

А коли Олюнька не сказала нiчого, тiльки ще гiрше заридала, пан мечник вiдтанув i за хвилину так сказав:

– Не плач. Пан Кмiциц менi на гадку спав лише тому, що той би нас принаймнi висмикнути з цiеi вавилонськоi неволi зумiв. Дав би вiн чортiв усiм тим браунам, кетлiнгам, патерсонам i самому Богуславoвi! Але, зрештою, всi зрадники однаковi! Не ридай! Плачем нiчого не доб’ешся, а тут радити потрiбно. Не хоче Кетлiнг допомагати… Щоб його скривило!.. То без нього обiйдемося… Нiби й силу маеш духовну, а у скрутнi часи лише ридати вмiеш… Що сказав Кетлiнг?

– Що князь наказав нас як вiйськовополонених стерегти, остерiгаючись, щоб дядько якусь партiю не зiбрав i до конфедератiв не подався.

Пан мечник взявся в боки:

– Ага! Боiться, шельма!.. І мае рацiю, бо я так i зроблю, як Бог на небi!

– Маючи наказ, який до служби змушуе, Кетлiнг пiд слово честi мусить його виконати.

– Гаразд!.. Oбiйдемося без допомоги еретикiв!

Олюнька втерла сльози.

– І дядько думае, що таке можливо?

– Гадаю, що потрiбно. А якщо потрiбно, то i можна, хоч би ми мали по линвах спускатися з цих вiкон.

Панночка оживилася:

– Моя провина, що я плакала… Радьмося якнайскорiше! Сльози ii вже зовсiм висохли i брови насупилися знову вiд задуми, з давньою рiшучiстю й енергiйнiстю.

Та виявилося, що мечник не може вихiд знайти i що уява панночки набагато бурхливiша. Але важко i iй iшло, бо було зрозумiло, що iх мусять стерегти дуже пильно.

Тому вирiшили зачекати, аж першi звiстки вiд Богуслава прийдуть до Таурогiв. На це мали всю надiю, сподiваючись Божоi кари на голову зрадника вiтчизни та безчесного чоловiка. Мiг вiн, наприклад, загинути, мiг важко занедужати, його мiг розбити пан Сапега, а тодi безумовно зчинився б в усiх Таурогах переполох i не стали б уже так ретельно за воротами наглядати.

– Знаю я пана Сапегу, – розповiдав, пiдбадьорюючи себе й Олюньку, мечник. – Воiн вiн повiльний, але акуратний, i на диво затятий. Exemplum його вiрнiсть монарху та вiтчизнi. Заставив, розпродав усе, i таку силу зiбрав, порiвняно з якою Богуславoвa – мiзер. Вiн серйозний сенатор, а той фертик, цей справжнiй католик, а той еретик, цей сама розсудливiсть, а той паливода! То на чиему боцi може бути вiкторiя i благословення Господне? Поступиться радзивiллiвськa нiч перед сапежинським днем, розсiеться! Хiба б кари та справедливостi в цьому свiтi не було!.. Чекаймо тому звiстки i молiмося за успiх зброi пана Сапеги.

Тому стали вони вичiкувати, але аж мiсяць минув, довгий, важкий для засмучених сердець, перш нiж перший кур’ер прибув, i то був посланий не до Таурогiв, а до Штейнбокa, в Королiвську Пруссiю.

Кетлiнг, котрий iз часу iхньоi останньоi розмови не смiв стати перед очi Олюньцi, прислав iй записку з таким повiдомленням:



«Князь Богуслав розбив пана Кшиштофа Сапегу бiля Бранськa, кiлька кавалерiйських i пiхотних хоругв до ноги вирiзав. Іде на Тикоцин, пiд яким стоiть Гороткевич».


Для Олюньки це було, як грiм серед ясного неба. Масштаб вождя та лицарська честь означали для ii дiвочого розуму те саме, бо бачила, як Богуслав у Таурогах розбивав iз легкiстю наймогутнiших лицарiв. Тому, особливо пiсля цього повiдомлення, уявила його собi як лиху, але непереможну силу, з якою нiхто не впораеться.

Надiя, що Богуслав може бути переможений, згасла в нiй до решти. Даремно мечник заспокоював небогу й утiшав тим, що молодий князь не помiрявся силами ще зi старим паном Сапегою, безуспiшно iй торочив, що вже сама гетьманська гiднiсть, якою король тiльки-но пана Сапегу нагородив, мусить дати останньому рiшучу над Богуславом перевагу. Все одно не вiрила, не наважувалася вiрити.

– Хто його переможе? Хто з ним упораеться?.. – питала раз по раз.

Подальшi звiстки лише пiдтвердили ii побоювання.

Кiлькома днями пiзнiше Кетлiнг знову надiслав записку з повiдомленням про перемогу над паном Гороткевичем i падiння Тикоцинa.



«Усе Пiдляшшя, – писав вiн, – вже в руках князя, котрий не чекаючи на пана Сапегу, сам великими переходами проти нього виступив».


«І пан Сапегa буде розбитий!» – подумала дiвчина.

Тим часом прилетiла, нiби ластiвка, вiстунка весни, iнформацiя з iнших сторiн. На цi приморськi береги Речi Посполитоi прилетiла вона пiзно, зате зодягнена в усi веселковi барви, як чудесна легенда з перших вiкiв християнства, коли ще святi ходили по свiту, засвiдчуючи правду та справедливiсть.

– Ченстоховa! Ченстоховa! – повторювали кожнi вуста. Із сердець лiд вiдтанув i зацвiли, як квiти в пiдiгрiтiй весняним сонцем землi. «Ченстоховa захистилася, бачили ii саму, королеву Польщi, котра вкривала мури голубим плащем. Убивчi гранати припадали до ii святих стiп, лащилися, як домашнi цуценята. Шведам руки всихали, мушкети приростали до довбешок, аж вiдступили з соромом i страхом».

Чужi люди, як тiльки почули цю звiстку, падали один одному в обiйми, ридаючи вiд радощiв. Іншi нарiкали, що прийшла занадто пiзно.

– А ми тут плачучи, – торочили вони, – а ми в болi, ми в муцi стiльки часу жили, замiсть того, щоб веселитися!..

Пiсля цього пiшов поголос по всiй Речi Посполитiй i пронеслися цi грiзнi громи вiд Понту Евксинського до Балтики, аж хвилi обох морiв затремтiли. Це вiрний люд, народ побожний здiймався, як буря, на захист своеi королеви. Всi серця обiйняв дух, всi зiницi запалали вогнем. Те, що здавалося ранiше страшним i нездоланним, малiло на очах.

– Хто його подолае? – питав тепер дiвчину пан мечник. – Хто з ним упораеться? Тепер ти знаеш хто? Сама найсвятiша Богородиця!

Обое з Олюнькою хрестом цiлими днями лежали, дякуючи Боговi за милосердя до Речi Посполитоi. Водночас покинули сумнiватися й у власному порятунку.

Про Богуслава довгий час не було жодноi iнформацii, немовби вiн сам разом з усiею своею силою у воду канув. Офiцери-залишенцi в Таурогах стали непокоiтися про свое майбутне, впевненiсть втрачаючи. Вважали за краще вiстi про поразку, нiж цю глуху тишу. Але жодна звiстка не могла надiйти, бо саме тодi жахливий пан Бабинич висунувся з татарами на князя й усiх кур’ерiв перехоплював.




Роздiл XX


Та якось одного дня прибула в Тауроги з конвоем кiлькадесятьох жовнiрiв панна Ганна Борзобагатa-Красенськa.

Браун прийняв ii дуже ввiчливо, бо мусив, адже йому так наказував лист пана Саковичa, особисто пiдписаний Богуславом, що рекомендував ставитися з повагою до панночки, котра вихованкою княгинi Гризельди Вишневецькоi була. Дiвчина також не була позбавлена уяви. З першоi ж митi приiзду взялася Брауна свердлити очками, аж понурий нiмець вiдтанув, наче його хто вогнем припiк. Почала також командувати iншими офiцерами, словом, розпоряджатися в Таурогах, як у власному домi. Того самого дня увечерi вона познайомилася з Олюнькою, котра зиркала, щоправда, на неi з недовiрою, але приймала гостю ввiчливо, в надii, що новини вiд неi дiзнаеться.

А Ганнуся мала iх удосталь. Розмова почалася з Ченстохови, бо цих звiсток найбiльше прагнули бранцi в Таурогах. Мечник особливо уважно нашорошував вуха, щоб жодного слова не пропустити, перериваючи лише час вiд часу оповiдку Ганнусi вигуками:

– Хвала Всевишньому!

– Дивно менi те, – зауважила нарештi приiжджа панянка, – що до вас лише недавно звiстка про цi дива Матiнки Божоi дiйшла, бо це вже давня iсторiя. Я була тодi в Замостi, i пан Бабинич ще по мене не приiхав. Гей! Скiльки ж то тижнiв тому було… Потiм уже стали всюди шведiв мотлошити, й у Великiй Польщi, i в нас, а найгiрше пан Чарнецький, вiд самого iменi котрого втiкають.

– А! Пан Чарнецький! – вигукнув, потираючи руки, мечник. – Той iм дасть перцю! Я чув про нього ще в Украiнi як про видатного жовнiра.

Ганнуся рученьками обтрусила сукню i так собi, немовби про тривiальну рiч iшлося, зронила неохоче:

– Ого! То вже по шведах!

Старий пан Томаш не мiг втриматися, тому схопив ii за маленьку ручку i, зовсiм зануривши ii у своiх величезних вусах, став цiлувати завзято з такими словами:

– Ах, моя красуне! Патока пливе з вуст ваших, як менi Бог милий!.. Не iнакше як янгол приiхав до Таурогiв!

Ганнуся почала крутити рожевими пальчиками кiнчики кiс, стрiчками обв’язанi, i, стрiляючи з-пiд лоба очима, зауважила:

– Гей, далеко менi до янголiв! Але вже i короннi гетьмани взялися шведiв лупцювати, й усi вiйська кварцянi з ними, й усе лицарство, i заснували конфедерацiю в Тишовцi, i король до неi вступив, видали унiверсали, i навiть селянство шведiв б’е… А наша найсвятiша Дiва iх благословляе…

Так вона розповiдала, наче птаха щебетала, аж вiд цього щебетання в мечника серце цiлком розтануло, хоча деякi з цих новин були вже йому вiдомi. Заревiв урештi вiд радощiв, як зубр. По обличчю Олюньки також попливли тихi та великi сльози.

Побачивши це, Ганнуся, маючи вiд природи добре серце, присунулася зараз же до неi й, обiйнявши руками за шию, забелькотiла:

– Не плачте, панно… Менi вас так жаль, що не можу на це дивитися.. Чого ж ви плачете?..

Стiльки було щиростi в ii голосi, що недовiра Олюньки розвiялася, як дим, зате розплакалася бiдна дiвчина ще сердечнiше.

– Ви така чарiвна… – втiшала ii Ганнуся, – чого ж плачете?

– Вiд радощiв, – пояснила Олюнька, – але й вiд смутку, бо ми тут у важкiй неволi перебуваемо, невпевненi нi в днi, нi в годинi…

– Тобто? У князя Богуслава?

– У цього зрадника! У цього еретика! – вигукнув пан мечник.

На що Ганнуся зауважила:

– Зi мною таке саме трапилося, але я ж не плачу. Не заперечую пановi добродiю, що князь зрадник та еретик, але вiн придворний кавалер i стать нашу поважае.

– Бодай би його так само в пеклi поважали! – розпалився мечник. – Панна його ще не знае, бо на вас так не наступав, як на цю дiвчину. Архiшельма вiн, а другий – пан Сакович! Дав би Бог, щоб пан гетьман Сапегa обох знищив!

– Що знищить, то знищить… Князь Богуслав хворий дуже i вiйсько мае невелике. Правда, один раз раптово наступив, кiлька хоругв розбив, Тикоцин захопив i мене, але не йому мiрятися силою з паном Сапегою. Можете менi повiрити, бо я обидва вiйська могла порiвняти… При пановi Сапезi найбiльшi кавалери перебувають, котрi собi з князем Богуславом скоро дадуть раду.

– Ось бачиш! Чи не казав я тобi? – звернувся мечник до Олюньки.

– Князя Богуслава я знаю здавна, – продовжувала Ганнуся, – бо вiн обох князiв Вишневецьких i подружжя Замойських родич. Приiжджав якось до нас у Лубни, тодi, коли сам князь Ярема на татар у Дике Поле ходив. Тому i тепер мене поважати наказав, бо пам’ятав, як там своею була i панi княгинi найближча. Ось така я була ще маленька! Не те, що тепер!.. Господи, хто б тодi припустив, що з нього зрадник вийде. Але не засмучуйтесь так, милi люди, бо або вiн уже сюди не повернеться, або ми якось звiдси виберемося.

– Ми вже пробували, – зiтхнула Олюнька.

– І вам не вдалося?

– А як мало вдатися? – промовив мечник. – Ми подiлилися таемницею з одним oфiцером, про котрого думали, що вiн нам посприяе, а виявилося, що вiн готовий нам нашкодити, а не допомогти. Найстарший над усiма тут Браун, але в цього навiть сам диявол не проситиме допомоги.

Ганнуся опустила очка.

– Може, менi б вдалося. Потрiбно лише, щоб пан Сапегa сюди прийшов, щоб було в кого сховатися.

– Дай Бoжe якнайшвидше, – зауважив пан Томаш. – Бо й серед його людей багато маемо родичiв, знайомих i приятелiв… Бa! Там же е i давнi товаришi з команди великого Яреми – пани Володийовський, Скшетуський i Заглобa.

– Я знаю iх, – пiдтвердила зi здивуванням Ганнуся. – Але вони не в пана Сапеги. Ех, якби були! А особливо пан Володийовський (бо пан Скшетуський одружений), тодi б мене тут не було. Бо пан Володийовський не дав би себе захопити, як пан Котчиц.

– Великий це кавалер! – закивав мечник.

– Гордiсть усього вiйська! – додала Олюнька.

– Заради бога! А вони не полягли, чи ви iх просто не бачили?

– Та нi! – замахала руками Ганнуся. – Поголос пiшов би вiд смертi таких лицарiв, а про це нi гу-гу… Ви iх ще не знаете… Не дадуться вони нiколи… Хiба куля може iх убити, бо жодна людина з ними не впораеться, нi з паном Скшетуським, нi з паном Заглобою, нi з паном Мiхалoм. Хоч i невисокий пан Мiхал, але пригадую, що князь Ярема про нього казав, що якби доля всiеi Речi Посполитоi залежала б вiд битви сам на сам, то пана Мiхалa на цю роль обрав би. Вiн навiть Богуна зарубав… О, нi! Пан Мiхал завжди дасть собi раду.

Мечник був задоволений, що е про кого побалакати, почав ходити широкими кроками по кiмнатi, питаючи:

– Будь ласка, прошу! То ви настiльки добре знаете пана Володийовськогo?

– Та ми разом росли…

– Прошу!.. То, мабуть, i без почуттiв не обiйшлося?

– Не моя це провина, – зронила Ганнуся, приймаючи скромну поставу. – Але на цю пору пан Мiхал уже точно одружився.

– А от i нi.

– Хоч би й одружився… Менi це нецiкаво!..

– Дай вам, Господи, щоб зацiкавило… Але мене журить те, що ви кажете, що iх у пана гетьманa немае, бо з такими жовнiрами легше вiкторiю здобути.

– Є там один, що iх усiх замiнить.

– Хто ж це такий?

– Пан Бабинич iз-пiд Вiтебська. Ви про нього щось чули?

– Нiчого, i це менi дивно.

Ганнуся взялася переповiдати iсторiю свого виiзду зi Замостя й усе, що за порядком вiдбулося. Пан Бабинич вирiс в ii оповiданнi до такого великого героя, що мечник аж голову ламав, хто ж це такий.

– Tа я всю Литву знаю, – торочив вiн. – Є там, щоправда, доми, якi подiбно називаються, такi як Бабонаубки, Бабiли, Бабиновськi, Бабинськi та Бабськi, але про Бабиничiв не чув… Вважаю, що це мае бути прибране прiзвище, бо так багато хто робить iз тих, хто в партiях воюе, щоб ворог не мстився маетку та родинi. Гм! Бабинич!.. Не простий, мабуть, кавалер, оскiльки навiть пана Замойськогo зумiв окрутити.

– Ой! Ще й який не простий! Ах! – закотила очка Ганнуся.

До мечника повернувся гарний гумор.

– І з якого ж дива? – спитав, стаючи перед Ганнусею i беручись у боки.

– А пан добродiй, може, собi зараз бозна-що уявляе?

– Бoжe збав, нiчого я не уявляю!

– А пан Бабинич, як тiльки ми iз Замостя виiхали, зараз же менi сказав, що його серце хтось iнший в орендi тримае… І хоч йому ренту не платить, але орендаря не плануе змiнювати…

– І ви цьому повiрили?

– Ще й як повiрила, – оживилася Ганнуся. – Вiн мусить бути по вуха закоханий, оскiльки стiльки часу… скоро… довго…

– Ох! Якось довго! – зареготав пан мечник.

– Кажу ж, що скоро, – тупнула нiжкою панночкою. – Бо скоро ми про нього ще почуемо…

– Дав би Бог!

– І скажу вам, чому… Ось: як тiльки пан Бабинич про князя Богуслава згадував, то аж йому обличчя блiдло, а зубами так скреготiв, як дверима.

– То вже буде наш приятель!… – втiшився пан мечник.

– Ще б пак!.. І до нього ми б утекли, тiльки б показався!

– Як тiльки звiдси вирвуся, то матиму власну партiю, i ви побачите, що менi також вiйна не в новину i що ця стара рука ще на щось здатна.

– То йдiть, пане, пiд команду пана Бабиничa.

– Ви маете бiльше бажання пiти пiд його команду…

Довго ще сперечалися жартома таким чином i щораз веселiше, то й Олюнька, забувши про своi смутки, звеселилася дуже, а Ганнуся наприкiнцi стала пирхати на мечника, як кiшка. Бо вона добряче вiдпочила, адже на останньому нiчлiгу недалеко вiд Расейняя виспалася вдосталь, то пiшла гостя лише пiзно вночi.

– Золото, не дiвка! – вимовив пiсля того, як пiшла, пан мечник.

– Щире серце… І гадаю, що ми скоро потоваришуемо, – вiдповiла йому Олюнька.

– А ти мала спочатку якiсь упередження.

– Бо вважала, що хтось ii наслав. А що я знаю врештi? Всього тут боюся!

– Вона наслана?.. Хiба добрими духами!.. Але вертка, як ласиця… Був би я молодший, не знаю, до чого б дiйшло, хоч i зараз ще маю…

Олюнька зареготала i поклала руки на колiна, схилила набiк голiвоньку, наслiдуючи Ганнусю та дивлячись скоса на мечника сказала:

– То що, дядечку?! Тiтку менi хочете з цього борошна випекти?

– Тихо будь! Ну! – зашарiвся мечник.

Але усмiхнувся i став п’ятiрнею вуса вгору пiдкручувати. А за хвилину додав:

– Навiть таку, як ти, змогла розворушити. І я впевнений, що мiж вами щира дружба запануе.

Пан Томаш не помилився, бо вже через короткий час зав’язалася дружба мiж дiвчатами дуже жива i мiцнiла щораз бiльше. Можливо, саме тому, що обидвi були повною одна однiй протилежнiстю. Одна мала повагу в душi, глибину почуттiв, незламну волю та розум. А друга, при всiй своiй добросердностi та чистотi думок, була живчиком. Одна своiм мирним обличчям, свiтлими косами, невимовним спокоем i чарiвнiстю стрункоi постави на стародавню Психею була схожа. Друга, справжня брюнетка, нагадувала скорiше чаклунку, яка ночами на вертепи людей виводить i над боязкiстю iхньою насмiхаеться. Офiцери-залишенцi в Таурогах, котрi на обох щодня задивлялися, мали жадання цiлувати Бiлевичiвнy в ноги, а Ганнусю у вуста.

Кетлiнг, котрий мав душу шотландського горянина, отже, меланхолii повну, шанував та обожнював Олюньку, але з першого ж погляду не злюбив Ганнусi, котра зрештою вiдплачувала йому взаемнiстю, компенсуючи своi втрати на Браунi й усiх iнших, не виключаючи й самого пана мечника расейняйського.

Олюнька за короткий час здобула великий вплив на свою приятельку, котра цiлком щиро розмовляла з паном Томашем:

– Вона двома словами бiльше скаже, нiж я за весь день набалакую.

Вiд однiеi лише вади не могла серйозна панночка вилiкувати свою пустотливу приятельку – вiд кокетства. Бо як тiльки Ганнуся почуе дзенькiт острогiв у коридорi, вiдразу ж удае, що щось забула, що хоче переконатися, чи немае новин про пана Сапегу, вискакуе в коридор, летить вихором i, зустрiвши офiцера, викрикуе:

– Ах! Як ви мене налякали!

Пiсля цього зав’язувалася розмова, що переплiталася теребiнням фартушка, поглядами з-пiд лоба i рiзноманiтними iншими манiрностями, за допомогою яких навiть найтвердiше чоловiче серце розм’якне.

І так ганила Олюнька ii за це баламутство, що Ганнуся вже через кiлька днiв знайомства зiзналася iй у почуттях до пана Бабиничa. Не раз мiж собою про це розмовляли.

– Іншi, як жебраки, випрошували, – згадувала Ганнуся. – А той змiй волiв на своiх татарiв, а не на мене дивитися, а говорив не iнакше, як наказував: «Панно, вийдiть! Панно, iсти! Панно, пити!» Мав би бути грубiяном, але не був. Не мав бути турботливим, але був! У Красному Ставi я й сказала собi: «Не дивишся на мене, тодi стережись!» А вже в Лончнiй мене саму так розiбрало, що страх. Тут скажу тобi, йому лише в цi сiрi очi зазирала, а коли смiявся, то вже i мене радiсть брала, нiби якоюсь рабинею була…

Олюнька звiсила голову, бо i iй сiрi очi прийшли на пам’ять. І той би так само говорив, i йому команда вiчно була на вустах, серйознiсть на обличчi, лише совiстi не мав i Божого страху.

А Ганнуся, слiдуючи за власною думкою, правила далi:

– Коли з буздиганом на конi по полю гасав, то думала, що орел або гетьман якийсь. Татари його гiрше, нiж вогню, боялися. Куди б приiхав, послух мав бути, а як битва траплялася, то кровожерливiсть iз нього, як вогнем, била. Багато я гiдних кавалерiв у Люблiнi бачила, але такого, щоб на мене страх наганяв, нiколи.

– Якщо тобi його Господь Бог призначив, то його одержиш, але щоб тебе не покохав, повiрити не можу…

– Кохати то вiн мене кохав… Трiшечки… Але ту iншу – бiльше. Сам менi неодноразово казав: «Щастя ваше, панно, що нi забути, нi розлюбити не можу, бо iнакше краще б вовковi козу доручити, нiж менi таку дiвчину».

– А що ти йому на це?

– Я казала йому так: «Звiдки ж ви знаете, чи вiдповiла б я взаемнiстю?» А вiн вiдповiдав: «Я б i не питав!» І роби, що хочеш iз таким!.. Дурна та, котра його не покохала, i вона льодинку мусить мати замiсть серця. Я питала його, як ii звати, але вiн не захотiв повiдомити. «Краще, – казав, – цього не чiпати, бо це болячка. А друга болячка, – казав, – це Радзивiлли… зрадники!» І зараз же таке страшне обличчя робив, що я волiла б у мишачу нiрку сховатися. Просто боялася його!.. Але що там! Не для мене вiн, не для мене!

– Проси за нього святого Миколая. Я знаю вiд тiтки, що вiн найкращий у таких справах помiчник. Зваж лишень, аби його не образити, iнших баламутячи.

– Нiколи бiльше не буду, лише стiльки! Дрiбку!

Тут Ганнуся показувала на пальчику, скiльки собi дозволить, i малу собi визначала порцiю, найбiльше на пiвнiгтя, щоб святого Миколая не образити.

– Не через якусь примху це роблю, – звiрялася дiвчина пановi мечнику, котрий також ii баламутство до серця взяв. – Але мушу, бо якщо нам цi офiцери не допоможуть, то нiколи звiдси не виберемося.

– Бa! Браун цього нiколи не допустить.

– Браун закоханий! – вiдповiла вона тоненьким голосочком, опускаючи очi.

– А Фiтц-Грегорi?

– Закоханий! – голосочок став ще тоншим.

– А Оттенхаген?

– Закоханий!

– А фон Ірхен?

– Закоханий!

– Хай вас лiс огорне!.. То я бачу, що лише з Кетлiнгом ви не впоралися…

– Не терплю його! Але хтось iнший дасть собi з ним раду. Зрештою, обiйдеться i без його дозволу.

– То ви думаете, що якщо ми захочемо втiкати, вони нам не перешкодять?

– Вони пiдуть iз нами!.. – зронилa, витягаючи голiвку i мружачись, Ганнуся.

– Заради бога! То чому ж ми досi тут сидимо? Я вже сьогоднi хотiв би бути далеко!

Але на нарадi, яка пiсля цього вiдбулася, вирiшили, що все ж потрiбно зачекати, поки доля Богуслава не вирiшиться i поки пан пiдскарбiй або пан Сапегa не пiдiйдуть до околиць Жемайтii. Інакше iм загрожувала небезпека навiть вiд своiх. Товариство ж чужоземних офiцерiв не лише не слугувало захистом, а й навiть збiльшувало цю небезпеку, бо люд був так страшенно на чужинцiв лютий, що кожного, хто польський одяг не носив, мордував без милосердя. Навiть польськi сановники, носячи чужi одежi, не кажучи вже про австрiйських i французьких дипломатiв, не могли подорожувати iнакше, нiж пiд прикриттям потужних вiйськових пiдроздiлiв.

– Можете менi повiрити, бо я проiхала всю краiну, – розповiдала Ганнуся. – У першому-лiпшому селi, в першому-лiпшому лiсi грабiжники нас знищать ще до того, як спитають, хто ми такi. Не можна iнакше утiкати, лише до вiйська.

– Бa, я матиму власну партiю.

– Поки ви ii зберете, перш нiж до знайомого села доiдете, вам в’язи скрутять.

– Звiстки про князя Богуслава повиннi вже скоро надiйти.

– Пановi Браунoвi я звелiла, щоб зараз же менi про все доповiдав.

Браун, однак, уже довгий час нiчого не повiдомляв. Натомiсть Кетлiнг знову став навiдувати Олюньку. Бо вона першою, здибавши його якогось дня, простягнула йому руку. Молодий офiцер погано вiщував про цю глуху тишу. Бо вважав, що князь, з огляду на електора та шведiв, не замовчав би навiть про найменший успiх i, мабуть, його перебiльшив би, нiж мовчанням значення реальних перемог послаблювати.

– Не думаю, щоб його розбили вщент, – задумався молодий офiцер, – але вiн точно перебувае у скрутi, вихiд iз якоi знайти важко.

– Всi звiстки доходять сюди так пiзно, – поскаржилась Олюнька. – Найкращий цьому доказ – Ченстохова, подробицi про дивовижний захист якоi ми дiзналися лише вiд панни Борзобагатоi.

– Я, панi, знав про все ранiше, але, не розумiючи як чужоземець святостi цього мiсця для полякiв, навiть не згадував вам про це. Бо ж у будь-якiй великiй вiйнi завжди знайдеться невеличкий замок, що на якийсь час захиститься i кiлька штурмiв вiдiб’е, таке часто бувае, i зазвичай не придiляеться цьому якоiсь ваги.

– А це була б для мене наймилiша новина.

– Бачу тепер, що погано вчинив, бо як тепер чую, пiсля тiеi оборони багато що змiнилося, з чого роблю висновок, що це важлива рiч, яка на перебiг усiеi вiйни вплинути може. Однак, повернiмося до пiдляськоi експедицii князя, бо це iнша рiч. Ченстоховa далеко, а Пiдляшшя ближче. Коли князевi спочатку велося, то пам’ятаете, панно, як швидко приходили новини… Повiрте, панно: я хоч iще молодий, але з чотирнадцятого року життя жовнiром, i досвiд менi пiдказуе, що та тиша не вийде на добро.

– Мабуть, саме на добро, – заперечила панночка.

Кетлiнг погодився:

– Хай буде так!.. Через пiвроку закiнчуеться моя служба!.. Через пiвроку розриваеться моя присяга!..

Через кiлька днiв пiсля цiеi розмови новини нарештi прийшли.

Привiз iх пан Бес герба Корiнь, котрого поза очi Богуслав називав Корнутом[51 - Луцiй Анней Корнут – фiлософ-стоiк, учитель Персiя та Лукана.]. Був це польський шляхтич, але повнiстю зiноземлений, бо чи не з пiдлiткових рокiв у закордонних вiйськах служив, польську мову майже забув, принаймнi розмовляв, як нiмець. Душу мав також чужоземну, тому дуже до особи князя був прив’язаний. Їхав вiн iз важливою мiсiею до Крулевця, а в Таурогах зупинився лише для перепочинку.

Браун iз Кетлiнгом привели його зараз же до Олюньки та Ганнусi, котрi тепер мешкали i навiть спали разом.

Браун виструнчився перед Ганнусею, пiсля чого звернувся до пана Беса:

– Це родичка пана Замойськогo, старости калуського, отже, i пана князя, з котрою вiн наказав поводитися достойно, i котра бажае новини з вуст реального свiдка почути.

Пан Бес, своею чергою, виструнчився, як по службi, i чекав запитань.

Ганнуся не заперечувала своеi спорiдненостi з Богуславом, бо забавляла ii вiйськова честь, тому вказала рукою пановi Бесу, щоб той сiв, а коли зробив це, спитала:

– Де тепер князь перебувае?

– Князь вiдступае на Сокiлку, дай йому Боже щастя! – вiдповiв офiцер.

– Кажiть, пане, всю правду, як йому ведеться?

– Скажу щиру правду, – сказав офiцер, – i нiчого не затаю, вважаючи, що ваша гiднiсть знайде в душi своiй фундамент для вислуховування новин не надто приемних.

– Знайду! – пiдтвердила Ганнуся, стукаючи пiд сукнею пiдбором до пiдбора, задоволена, що ii назвали «ii гiднiстю» i що новини «не надто приемнi».

– Спочатку все нам iшло добре, – продовжував пан Бес. – Ми знищили дорогою кiлька зграй бунтiвникiв, розбили пана Кшиштофа Сапегу i вирiзали двi кавалерiйськi хоругви, а також добрий регiмент пiхоти, нiкого не жалiючи… Пiсля чого розбили пана Гороткевичa, що вiн сам заледве втiк, а дехто каже, що й убитий… Вiдтак ми зайняли руiни Тикоцина…

– Це все ми й так знаемо, розказуйте мерщiй неприемнi новини! – обiрвала його Ганнуся.

– Прошу лишень, панно, вислухати iх спокiйно. Ми дiйшли аж до Дрогичинa i там раптом усе змiнилося… Ми вважали, що пан Сапегa ще далеко, а тим часом два нашi роз’iзди наче крiзь землю провалилися. Не повернувся жоден свiдок поразки. Несподiвано виявилося, що якесь вiйсько йде попереду нас. Ми вiд цього зовсiм отетерiли. Пан князь став уже думати, що всi попереднi свiдчення були фальшивi i що пан Сапегa не лише наступив, а й дорогу вiдрiзав. Ми стали вiдступати, аби змусити ворога таким робом до генеральноi битви, якоi так прагнув князь… Але ворог не давав поля, лише безперервно нападав i нападав. Пiшли знову роз’iзди i повернулися пошарпанi. З того часу стало нам все з рук валитися, не мали ми спокою нi вдень, нi вночi. Дороги нам псували, греблi розвалювали, провiант перехоплювали. Поширилися чутки, що це сам пан Чарнецький нас гнобить. Жовнiр не iв, не спав, духом упав. У самому таборi гинули люди, наче iх земля пожирала. У Бiлостоцi ворог знову захопив цiлий роз’iзд, обоз, княжi карети та гармати. Нiколи нiчого схожого я не бачив. Не бачено також такого i в попереднiх вiйнах. Князь упав у депресiю. Хотiв однiеi генеральноi битви, а мусив щодня битися в десятьох менших… i програвати. Безлад насувався. А що можу розказати про нашi спантеличення та страх, коли дiзналися, що сам пан Сапегa ще не пiдiйшов, а це лише потужний роз’iзд пробрався до нас i тих невимовних прикрощiв нам завдав?.. У цьому загонi були татари…

Дальшу розповiдь офiцера припинив писк Ганнусi, котра, кинувшись раптом Олюньцi на шию, закричала:

– Пан Бабинич!

Офiцер здивувався, почувши це прiзвище, але вирiшив, що це переляк i ненависть видобули гiднiй панночцi з грудей цей вигук, тому, помовчавши, зауважив:

– Кому Бог дав велич, тому дав i чимало важких часiв для терпiння. Тому спробуйте, панно, заспокоiтись! Саме таке iм’я того пекельника, котрий долю всiеi експедицii змiнив i незлiченних ще шкод став причиною. Прiзвище його, яке ваша гiднiсть iз такою дивовижною швидкiстю вгадала, повторюють тепер усi вуста з жахом в нестямi в нашому таборi…

– Того пана Бабиничa я бачила в Замостi, – мерщiй виправилася Ганнуся. – І якби ж я знала…

Тут вона замовкла, i тому нiхто не дiзнався, що у такому разi сталося б…

Офiцер знову помовчав i правив далi:

– Прийшла вiдлига i тепло, всупереч, можна сказати, природному порядку, бо ми мали повiдомлення, що на пiвднi Речi Посполитоi зима ще тримаеться сувора, а ми натомiсть чалапали у веснянiй бовтанцi, яка нашу важку кавалерiю до землi прикувала. А вiн, маючи лише легку кiнноту, тим бiльше наiжджав. Щокроку ми втрачали пiдводи та гармати, так що наприкiнцi без обозу йти довелося. Навколишнi мешканцi в слiпiй ненавистi своiй явно сприяли нападникам… Буде, що Господь Бог захоче, але в станi вiдчаю я залишив весь табiр i самого пана князя, котрого на додачу злостива пропасниця не полишае i на цiлi днi сил позбавляе. Генеральна битва вiдбудеться вже незабаром, але як обернеться, лише Бог знае… І покеруе… Дива потрiбно сподiватися.

– А де ви покинули князя?

– За день дороги вiд Сокiлки. Князь мае намiр окопатися в Суховолi або в тамтешньому Янoвi, щоб битву прийняти. А пан Сапегa був за два днi дороги. Коли я вiд’iжджав, ми мали перепочинок, бо вiд спiйманого язика дiзналися, що пан Бабинич поiхав до головного табору, а без нього татари не насмiлювалися наступати, концентруючись на шарпаннi роз’iздiв. Князь, котрий як незрiвнянний полководець, всi надii на генеральну битву покладае, але це коли здоровий, а коли його лихоманка вхопить, мусить iнакше думати, найкращим доказом чого е те, що мене послав до Пруссii.

– А з якою метою ви туди iдете?

– Або князь битву виграе, або програе. Якщо програе, вся Пруссiя електора залишиться без захисту i може так трапитись, що пан Сапегa перейде кордон, аби електора на бiк польського короля схилити… Тому (кажу це, бо тут таемницi немае жодноi) й прямую застерегти, щоб якийсь захист тим провiнцiям вигадали, бо непрошенi гостi можуть у занадто численнiй компанii прийти. Електора це справа i шведiв, iз якими пан князь перебувае в союзi i вiд яких також мае право порятунку виглядати.

Офiцер закiнчив.

Ганнуся закидала його ще безлiччю запитань, iз труднощами дотримуючись вiдповiдноi позицii, зате коли вийшов, дала собi нарештi волю, стала руками по накидцi ляскати, на закаблуках, як дзига, вертiтися, Олюньку в очi цiлувати, а пана мечника за вiдкиднi рукави тягати i закликати:

– А що? А що я казала? Хто зганьбив князя Богуслава? Може, пан Сапегa?… Дулю, пан Сапегa! Хто шведiв так само гноiть? Хто зрадникiв викорiнюе? Хто найкращий кавалер i найбiльший лицар? Пан Анджей! Пан Анджей!

– Який пан Анджей?.. – раптово зблiдла Олюнька.

– Хiба я не казала, що його Анджей звати? Вiн сам менi це сказав. Пан Бабинич! Пан Бабинич! Хай живе пан Бабинич!.. Навiть пан Володийовський краще не зумiв би!.. Що з тобою, Олюнько?

Бiлевичiвнa аж затрусилася, наче прагнучи скинути з себе тягар важких спогадiв.

– Нiчого! Я думала, що це iм’я лише зрадники носять. Бо був один такий, хто короля вихвалявся живого або мертвого шведам або князевi Богуславoвi продати, i його iм’я також було… Анджей.

– Хай його Бог судить! – вигукнув мечник. – Що нам зрадникiв проти ночi згадувати. Радiймо краще, бо е причина!

– Хай лише сюди пан Бабинич прийде! – додала Ганнуся. – Тодi так! Я буду навмисно ще бiльше Браунa баламутити, щоб уся залога збунтувалася, i з людьми, кiньми i разом iз нами до пана Бабиничa перейшла.

– Зробiть це, панно! Зробiть! – заохочував ii мечник.

– А пiзнiше дуля всiй Нiмеччинi буде… Може, вiн про мою суперницю забуде i мене по… кo…

Тут дiвчина знову пискнула тихесенько, затулила очi руками, аж тут гнiвна думка прийшла iй до голови, бо вдарила кулачком об кулачок i промовила:

– А якщо нi, то за пана Володийовськогo вийду!




Роздiл XXI


Двома тижнями пiзнiше закипiло в усiх Таурогах. Одного вечора приволочилися безладнi зграi вiйська Богуслава, по тридцять чи сорок коней, убогi, обдертi, на примар бiльше схожi, нiж на людей, i принесли звiстку про поразку князя пiд Янoвом. Втратили там усе: армiю, гармати, коней, обоз. Шiсть тисяч вiдбiрних людей вийшли з магнатом у цю експедицiю, а повернулося заледве чотириста рейтарiв, котрих князь особисто вивiв з-пiд удару.

З полякiв не повернувся нiхто, крiм пана Саковича, бо всi, хто не полiг у бою, котрих не винищив у роз’iздах страшний пан Бабинич, перейшли на бiк пана Сапеги. Багато також чужинських офiцерiв волiли добровiльно здатися на милiсть переможця. Словом, ще нiколи жоден iз Радзивiллiв не повертався з военноi кампанii бiльше за нього виснажений, знищений i побитий.

Наскiльки ранiше придворнi лестощi не знали мiри у прославляннi военного генiя Богуслава як полководця, настiльки тепер усi скаржилися без угаву за недолугий спосiб ведення вiйни. Протестнi настроi нiяк не влягалися через недобитих жовнiрiв, котрi останнiми днями вiдступу зовсiм забули про дисциплiну i дiйшли до такого безладу, що князь вирiшив, що безпечнiше буде залишатися в тилу.

Обое з паном Саковичeм зупинилися в Расейняi. Гасслiнг, дiзнавшись про це вiд солдатiв, негайно повiдомив цю новину Олюньцi.

– Найважливiше, – зауважила вона, вислухавши реляцiю, – чи пан Сапегa i той пан Бабинич переслiдують князя i чи задумують вiйну перенести в цi краi?

– Із солдатiв нiчого не можна витягнути, – вiдповiв офiцер, – бо переляк iх затьмарив. А е й такi, котрi кажуть, що пан Бабинич уже тут. З того однак, що князь iз паном Саковичeм залишилися, висную, що погоня не може бути швидкою.

– Але вона буде? Адже важко вважати iнакше? Хто ж би пiсля перемоги не переслiдував розбитого ворога?

– Буде видно. Але я про щось iнше хотiв iз панною порозмовляти. Князь у результатi хвороби та невдач певно роздратований, тому у вiдчаi й до нерозважливих вчинкiв схильний… Не розлучайтесь, панно, тепер iз тiткою та панною Борзобагатою. Не погоджуйтесь, щоб пана мечника в Тiльже вислали, як минулого разу перед експедицiею сталося.

Олюнька промовчала, адже мечника нiколи в Тiльже не висилали, лише коли знавiснiлий князь ударив його oбушком, вiн хворiв кiлька днiв, то пан Сакович, аби приховати перед людьми вчинок вельможi, навмисно розпустив звiстку, що старий туди поiхав. Олюнька волiла це перед Кетлiнгом замовчати, бо гордiй дiвчинi соромно було визнавати, що хтось одного з Бiлевичiв, як собаку, побив.

– Дякую вам за застереження, – промовила вона нарештi.

– Я вважав це своiм обов’язком…

Але серце дiвчини знову наповнилося гiркотою. Адже ще недавно вiд Кетлiнгa залежало, щоб ця нова небезпека не зависла над ii головою, адже якби вiн погодився на втечу, то була б уже далеко, раз i назавжди вiльна вiд Богуслава.

– Пане кавалере, – зронила юнка, – справжне щастя для мене, що це застереження не зачiпае вашоi честi i що князь не вiддав наказу мене не застерiгати.

Кетлiнг збагнув iронiю i вiдповiв словами, яких Олюнька вiд нього не сподiвалася:

– Все, що служби моеi жовнiрськоi стосуеться i що менi стерегти честь наказуе, те здiйсню або життям поплачуся. Іншого вибору не маю i мати не хочу. Поза службою ж дозволено менi негiдним учинкам запобiгати. Тому як приватна особа залишаю паннi цю кроцицю i раджу: стережiться, бо небезпека близька, а в разi потреби – вбийте! Тодi моя присяга буде нечинна i з порятунком вам покваплюся.

Сказавши це, молодик вклонився i повернув до дверей, але Олюнька затримала його.

– Пане кавалере, звiльнiться з цiеi служби, борiться за добру справу, боронiть скривджених, бо ви цього гiднi, бо ви чеснi, бо шкода вас для зрадника…

На це Кетлiнг вiдреагував так:

– Я б уже давно звiльнився й у вiдставку подав, якби не вважав, що, залишаючись тут, вам, панно, можу бути корисним. Тепер запiзно. Якби князь повернувся переможцем, я не вагався б i хвилини… Але якщо повертаеться переможеним, якщо можливо, що ворог його переслiдуе, було б боягузтвом вимагати вiдставки, поки термiн, що закiнчуеться, мене не звiльнить… Ви ще побачите, панно, вдосталь, як люди малого серця юрбою покидатимуть переможеного, але мене мiж ними не буде. Ось вам хрест. А ця кроциця навiть кiрасу з легкiстю проб’е…

Кетлiнг вийшов, залишивши зброю на столi, яку Олюнька негайно ж сховала. На щастя, очiкування молодого офiцера та ii власнi побоювання виявилися безпiдставними.

Князь приiхав увечерi разом iз паном Саковичем i Патерсоном, але такий пригнiчений i хворий, що ледве на ногах тримався. До того ж навiть не знав, чи часом пан Сапегa не наступае i чи не вiдрядив у погоню пана Бабиничa з легкими хоругвами.

Богуслав, щоправда, повалив останнього в атацi, але навiть не надiявся, що його вбив, бо здавалося магнатовi, що палаш його ковзнув по дотичнiй по мiсюрцi пана Бабинича. Зрештою, вiн уже раз пальнув йому в обличчя з пiстоля, але нiчого путнього з цього не вийшло.

Болiло князя серце вiд думки, що той Бабинич зробить iз його волостями, коли до них зi своiми татарами дорветься. А захищати iх не мав чим! І не лише волостi, а й навiть себе самого. Мiж його прибiчниками не було багато таких, як Кетлiнг, i доводилося визнати, що на першу ж звiстку про наближення вiйська Сапеги покинуть його всi до одного.

Князь також не мав намiру залишатися в Таурогах довше нiж два або три днi, бо мусив поспiшати в Королiвську Пруссiю, до електора та Штейнбокa, котрi його могли забезпечити новими силами i використати для завойовування мiст прусських або вiдiслати на допомогу самому королевi, що задумуе експедицiю вглиб Речi Посполитоi.

У Таурогах треба було залишити лише когось з офiцерiв, хто б лад у розбитих рештках вiйська навiв, повiдганяв селянськi та шляхетськi загони, захистив добро обох Радзивiллiв i порозумiвся з Левенгауптом, головнокомандувачем шведських сил у Жемайтii.

З цiею метою, пiсля прибуття до Таурогiв i пiсля ночi сну, князь викликав на нараду пана Саковичa, единого, кому мiг довiряти i свое серце вiдкрити. Дивним був цей перший «добридень» у Таурогах, яким навзаем привiталися двое друзiв пiсля нещасливоi експедицii. Якийсь час дивилися один на одного, не кажучи нi слова.

Першим озвався князь:

– Ну, що! Чорти б ухопили!

– Вхопили! – повторив пан Сакович.

– Мусило так статися в таких обставинах. Якби я мав бiльше легких хоругв або якби дiдько не принiс цього Бабиничa… Два рази – це вже не випадковiсть! Справжнiй шибеник, iм’я нове прибрав. Не розказуйте про це нiкому, щоб йому ще бiльше слави не додати.

– Не буду… Але чи офiцери не проговоряться, не поручуся, бо ви презентували його бiля своiх нiг як хорунжого oршанськогo.

– Нiмецькi офiцери нiчого не тямлять у польських прiзвищах. Їм усе одно: Кмiциц чи Бабинич. Ех! На роги Люципера, якби я його одержав! Але я ж його мав… І ще, шельма, людей менi збунтував, загiн Гловбича забрав!.. Це мусить бути якийсь бастард нашоi кровi, нiяк не iнакше!.. Я мав його, я ж мав… І втiк!.. Бiльше мене це гризе, нiж уся та пропаща кампанiя.

– Ви мали його, княже, але цiною моеi голови.

– Ясю! Скажу тобi щиро: краще б iз тебе там шкуру злупили, я б тодi з Кмiцицoвоi собi барабан змiг зробити!

– Дякую вам, Богусю. Іншого вiд нашоi дружби навiть не сподiвався.

Князь зареготав:

– Але трiщав би ти на сапежинськiй решiтцi… Все шельмiвське сало з тебе витопили б. Ma foi! Хотiв би я це побачити!

– А я хотiв би побачити вас у руках пана Кмiцицa, вашого милого родича. Обличчя у вас рiзнi, але за характером ви один на одного схожi i ногу маете однiеi мiрки, i за тiею ж дiвулею сохнете, тiльки що вона через брак даних лише здогадуеться, що ваш суперник здоровiший i кращий жовнiр.

– Вiн iз двома такими, як ти, впорався б, i лише я проiхався йому по животу… А якби мав ще двi хвилини зайвого часу, то слово даю, був би мiй кузен уже мертвий. Завжди ти був недалекий, тому й тебе полюбив, але останнiм часом твоя дотепнiсть згiркла, як редька.

– А ваша дотепнiсть опинилася в п’ятах i тому й вiд Сапеги драпали, що я вас розлюбив i сам до Сапеги готовий податися.

– На аркан!

– На той, яким Радзивiллa пов’яжуть.

– Годi!

– Слуга вашоi свiтлостi!

– Вартувало б кiлькох iз тих рейтарiв розстрiляти, котрi найбiльше галасують, i лад навести.

– Я наказав сьогоднi вранцi шiстьох повiсити. Вже й остигли, а все ще танцюють на мотузках завзято, бо сильний вiтер надворi.

– Добре зробили. Але ось що скажiть! Хочете залишитися в гарнiзонi Таурогiв, бо мушу тут когось залишити?

– І хочу, i прошу цю посаду. Нiхто iнший тут краще не впораеться. Жовнiри бояться мене бiльше, нiж iнших, бо знають, що жарти зi мною кепськi. З огляду на Левенгауптa буде краще, якщо залишиться тут хтось, серйознiший за Патерсонa.

– Зумiеш з бунтiвниками впоратися?

– Запевняю вашу свiтлiсть, що жемайтiйськi сосни будуть родити цього року важчi за шишки плоди. З селянства два регiменти пiхоти зроблю i по-своему iх вишколю. За волостями наглядатиму, а якщо розбiйники нападуть, кину пiдозру на котрогось багатшого шляхтича i вичавлю його, як сир у мiшку. На початок потрiбно менi б тiльки трохи грошей, аби заборгованiсть з оплати найманцям зменшити i пiхоту набрати.

– Що я зможу, те й залишу.

– З посагу?

– Тобто?

– Тобто Бiлевича, чиiми грiшми придане наперед собi оплатили.

– Якби ти змiг якось делiкатно зламати карк цьому мечникoвi, добре було б, бо легко сказати, але шляхтич документ мае.

– Постараюся. Лише одне мене турбуе: чи документ деiнде не послав або його панночка в сорочку не зашила. Ваша свiтлiсть не хотiла б перевiрити?..

– Дiйде i до того, але тепер мушу iхати, хоча сил ще бракуе, а та клята пропасниця мене вже зовсiм заiла.

– То заздрiть менi, ваша свiтлосте, що я у Таурогах залишаюся.

– Якесь маеш дивне бажання. Хiба… Ти зумисне?.. Гаками наказав би тебе розiрвати.. Чому на цiй посадi наполягаеш?

– Бо хочу одружитися.

– З ким? – князь аж сiв на лiжку.

– З панною Борзобагатою-Красенською.

– Хороша iдея, знаменита думка! – погодився, помовчавши, Богуслав. – Я чув про якийсь спадок…

– Саме так, пiсля пана Лонгiна Пiдбийп’яти. Ваша свiтлiсть знае, який це впливовий рiд, а маетки того шляхтича в кiлькох повiтах лежать. Щоправда, деякi з них якiсь родичi – дев’ята вода на киселi – захопили, а в iнших московськi вiйська стоять. Будуть процеси, бiйки та сварки, i перемов безлiч, але я дам собi раду i жодного шматка нiкому не вiдступлю. При цьому дiвуля дуже менi в око впала, бо гладка та приваблива. Я вiдразу ж зауважив, коли ми ii захопили, що лише вдавала страх, а очима в мене стрiляла. Хай лише тут комендантом залишуся, то вже вiд неробства почнуться амури…

– Ось тодi мiй наказ. Побратися не буду тобi забороняти, але прошу, чувай добре, жодних ексцесiв, тямиш?! Бо ця панночка – Вишневецьких, самоi княгинi Гризельди довiрена особа, а я княгиню не хочу ображати з поваги, i пана старосту калуського також.

– Немае потреби застерiгати, – вiдповiв на це пан Сакович. – Бо позаяк хочу одружитися офiцiйно, то й дiяти змушений вiдповiдно.

– Хотiв би я краще, щоб вона тебе вiдбрила.

– Я знаю одного, котрий гарбуза отримав, хоч вiн i князь, але так собi думаю, що мене таким не пригостять. Дивна та стрiлянина очима менi наснаги додае.

– Краще не розповiдай тому, кого вiдбрили, щоб тобi роги не прилаштував. Я накажу доповнити твiй герб рогами або подвiйне прiзвище отримаеш: Сакович-Рогатий! Вона з дому Борзобагатa, а вiн Борзорогатий. Гарна буде з вас пара. Ну, що ж, одружуйся, Ясю, поспiшай, i повiдом про весiлля, бо я буду дружкою.

Страшний гнiв спотворив i без того непривабливе обличчя пана Саковичa. Очi на якусь мить затулила пелена, але незабаром вiн опам’ятався й обернув княжi слова на жарт:

– Небоже! Зi сходiв власною силою не годен зiйти, а ще менi погрожуе… Досить iз вас Бiлевичiвни, а вiд моеi подалi! Ще будете дiтей пана Бабинича бавити!

– Щоб ти собi язика зламав, безчесний сину! То ти з хвороби насмiхаешся, яка ледве мене не вгробила? Бодай би й тебе так зачаклували!

– Що там чари! Часом, коли погляну, як усе природним порядком речей вiдбуваеться, то гадаю, що чари – це повна дурня.

– Бовдур! Тихо, щоб не накликати лиха! Поганiеш на очах.

– Хотiв би я не бути останнiм поляком, котрий вашiй свiтлостi вiрним залишився, бо за мою вiрнiсть однiею невдячнiстю мене годують. От повернуся я до родинного вогнища i сидiтиму спокiйно, кiнця вiйни виглядаючи.

– Ох, дай менi спокiй! Ти ж знаеш, як тебе люблю.

– Важко менi це вiдчути. Бо нечистий менi любов до вашоi свiтлостi прищепив. Якщо в чомусь i е чари, то хiба в цьому.

Пан Сакович казав правду, бо вiн справдi Богуслава любив. Князь про це знав i тому платив приятелю, якщо не глибокою прив’язанiстю, то хоча б удячнiстю, яку самозакоханi люди завжди вiдчувають до тих, хто iх обожнюе.

Тому охоче погодився на його намiри стосовно Ганнусi Борзобагатоi i сам особисто допомогти йому пообiцяв.

З цiею метою близько полудня, коли почувався найздоровiшим, наказав одягти себе i пiшов до Ганнусi.

– Я прийшов з огляду на давне знайомство дiзнатися про стан вашого здоров’я, – промовив вiн. – А також спитати, чи перебування в Таурогах вам подобаеться?

– Хто в полонi, тому все мае подобатись, – зiтхнула Ганнуся.

Князь усмiхнувся:

– Ви не в полонi. Захопили вас разом iз жовнiрами Сапеги, це правда. І я наказав вас сюди вiдiслати, але тiльки для вашоi безпеки. Волосина тут вам iз голови не впаде. Знайте ж, панно, що я мало кого так поважаю, як княгиню Гризельду, серцю якоi ви близька. І Вишневецькi, i Замойськi – моя родина. Ви тут отримаете повну свободу i безперечну опiку, але я приходжу як доброзичливий приятель i скажу так: хочете – iдьте, я дам вам ескорт, хоч менi самому бракуе жовнiрiв, але раджу залишитися. Вас, наскiльки я чув, послано, щоб повернути успадкованi маетки. Знайте ж, що зараз не час про таке думати. І що навiть у спокiйнi часи протекцiя пана Сапеги мало б допомогла, бо вiн лише у Вiтебську може чогось добитися, а тут йому зась. Зрештою, вiн особисто цiею справою займатися не буде, лише через комiсарiв… Вам би знадобилася доброзичлива та спритна людина, котру боялися б i поважали. Такого, хто б зайнявся, i не дав би собi солому замiсть зерна втюхати.

– Де ж я, сирота, знайду такого опiкуна?! – видихнула Ганнуся.

– Саме тут, у Таурогах.

– Ваша свiтлiсть особисто…

Тут Ганнуся склала ручки i глянула так звабливо у вiчi Богуслава, що якби князь не був настiльки втомлений i виснажений, то зараз же покинув би про справу пана Саковича турбуватися, але що йому амури зараз були не в головi, то мерщiй повiдомив:

– Якби я лише мiг, то нiкому таких вдячних справ не доручав би. Але я змушений поiхати, бо так треба. Замiсть мене буде комендантом у Таурогах пан Сакович, староста ошмянський, великий кавалер, славетний жовнiр i людина така спритна, що другого такого в усiй Литвi не знайдете. Тому, повторюю, залишайтесь краще в Таурогах, бо iхати немае куди, коли всюди повно розбiйникiв, гультiпак i бунтiвникiв усiх мастей. Пан Сакович надасть вам тут опiку, вiн вас захистить, подивиться, що можна з цими спадковими маетками зробити, а коли вже за цю справу вiзьметься, то ручаюся, що нiхто у свiтi краще за нього до сприятливого кiнця ii не доведе. Вiн мiй приятель, тому його знаю, все, що захочете, про нього розкажу. Бо якщо б я сам вашу власнiсть захопив, а потiм дiзнався, що пан Сакович проти мене виступае, то волiв би iх зректися добровiльно, бо з ним небезпечно сперечатися.

– Аби тiльки пан Сакович захотiв сиротi прийти на допомогу…

– А ви лише будьте з ним милi, то вiн для вас усе зробить, бо йому вашi принади глибоко в серце запали. Вже вiн там ходить i зiтхае…

– І де б я могла йому впасти в око?

«Шельма, а не дiвчина!» – подумав князь, а вголос додав:

– Нехай пан Сакович пояснить, де це сталося, а ви з ним якось ласкавiше, бо це порядний чоловiк i знаменитого роду, таким краще не легковажити.




Роздiл XXII


Наступного ранку князь отримав виклик вiд електора, щоб якнайшвидше прибути до Крулевця, i прийняти командування над свiжосформованими вiйськами, якi мали вирушати пiд Мальборк або пiд Гданськ. Лист також мiстив вiдомостi про смiливу експедицiю Карлa-Густавa Рiччю Посполитою аж до руських краiв. Електор передбачав поганий вислiд такого рейду, i саме тому прагнув стати на чолi якнайбiльших сил, щоб у разi потреби однiй або другiй сторонi стати у пригодi, дорого продатися i долю вiйни переважити. За цих обставин рекомендував молодому князевi поквапитись, i настiльки йому це було пильно, що за першим кур’ером послав i другого, котрий прибув дванадцятьма годинами пiзнiше.

Отже, князь не мав жодноi зайвоi хвилини i зовсiм мало часу на вiдпочинок, хоча лихоманка повернулася з давньою силою. Однак потрiбно було iхати. Здавши владу пановi Саковичу, магнат виголосив напутне слово:

– Можливо, доведеться мечника та дiвчину перевезти до Крулевця. Там буде легше потихеньку з упертим чоловiком упоратись. А дiвчину заберу, тiльки б я був здоровий, iз собою до табору, бо досить менi уже цих церемонiй.

– Гаразд, тодi й забезпечення вiйська зможе збiльшитися, – вiдповiв на прощання пан Сакович.

Годиною пiзнiше вже не було князя в Таурогах. Залишився Сакович як повновладний пан, визнаючи над собою лише одну владу – Ганнусi Борзобагатоi. Порошинки перед ii стопами здував, як колись сам князь перед стопами Олюньки. Гальмуючи дику свою природу, був галантним, випереджаючи бажання, вгадуючи думки, i водночас тримався здаля, з усiею повагою, з якою мав свiтський кавалер поводитись iз панночкою, руки i серця котроi домагаеться.

Їй, потрiбно визнати, сподобалося таке панування в Таурогах. Приемно iй було подумати, що коли вечiр надходить, у нижнiх залах, у коридорах, у цейхгаузi, в саду, ще зимовою памороззю вкритому, лунають зiтхання старших i молодших офiцерiв, i навiть астролог зiтхае, дивлячись на зорi зi своеi самотньоi вежi, i навiть старий мечник своiми зiтханнями порушуе вечiрню молитву.

Найкращою будучи дiвчиною, була, однак, рада, що не Олюньцi призначенi тi полум’янi стрiли, а iй. Була рада i з огляду на пана Бабиничa, бо вiдчувала свою силу та спадало iй на гадку, що якщо нiхто нiколи iй не змiг опиратися, то i в його серцi своiми очима певно залишила зарубку.

«Ту iншу забуде, нiяк не iнакше, бо невдячнiстю його там годують, а коли це станеться, знае, де мене шукати, i пошукае… Справжнiй розбишака!» І погрожувала йому подумки: «Чекай! Вiдплачу я тобi, перш нiж утiшу».

Пана Саковичa тим часом, хоча й недолюблювала, радо приймала. Щоправда, виправдовувався в ii очах вiд звинувачень у зрадi в такий самий спосiб, в який мечникoвi тлумачився Богуслав. Казав, що зi шведом уже був укладений мир, вже Рiч Посполита вiдiтхнути i зацвiсти мала, як тут пан Сапегa через особистi амбiцii все зiпсував.

Ганнуся, не дуже у цих справах петраючи, пропускала цi слова мимо вух. Натомiсть неприемно вразило ii дещо iнше в оповiданнях пана старости ошмянськогo.

– Бiлевичi, – торочив вiн, – лементують на повний голос про свою кривду та неволю, а тут нiчого iм лихого не сталося i не станеться. Не випускав iх князь iз Таурогiв, щира правда, але це для iхнього ж добра, бо вже за воротами загинути вiд гультяiв або лiсових опришкiв могли. Не випускав iх i тому, що панну Бiлевичiвну покохав, i це правда! Хто ж його за це не виправдае? Хто, чутливе серце маючи i зiтханнями обтяженi груди, iнакше б учинив? Якби мав не такi чеснi намiри, то точно б, як пан, настiльки могутнiй, мiг би вiжки собi попустити, але вiн хотiв одружитися, хотiв пiднести цю вперту панночку до свого княжого стану, щастям ii осипати, корону Радзивiллiв на ii голову одягти, а за це образи на нього невдячнi люди накидають, славу йому i честь применшуючи.

Ганнуся не дуже в це вiрила, тому спитала того ж дня Олюньку, чи правда те, що князь хотiв iз нею побратися? Олюнька заперечити не змогла, а що були вже мiж собою дуже близькi, то подала своi аргументи. Здалися вони правильними i достатнiми для Ганнусi, але подумала собi, що Бiлевичам не було аж так важко в Таурогах, а князь iз паном Саковичeм не були такими вже злочинцями, якими iх пан мечник расейняйський оголосив.

Тому, коли прийшли звiстки, що пан Сапегa з паном Бабиничeм не лише не наближаються до Таурогiв, а й посунули великим походом на шведського короля аж ген до Львова, Ганнуся спочатку розiзлилася, але потiм стала мiркувати, що якщо iх немае, то немае й потреби утiкати з Таурогiв, бо можна життя втратити або, у кращому разi, спокiйне перебування перетворити на повну небезпек неволю.

Дiйшло з цього приводу до суперечок мiж нею й Олюнькою та мечником. Але навiть вони були змушенi визнати, що вiддалення пана Сапеги серйозно втечу утруднюе, якщо взагалi не робить ii неможливою. Тим бiльше, що у краiнi закипало щораз сильнiше i нiхто з мешканцiв у своему майбутньому не мiг бути впевненим. Зрештою, навiть якщо й не визнавали рацii Ганнусi, втеча без ii допомоги, пiд наглядом пана Саковичa й iнших офiцерiв, була нереальною. Лише Кетлiнг був iм вiдданий, але нi до чого, що суперечило б службi, втягнути себе не давав, до того ж часто бував вiдсутнiм, бо його пан Сакович як досвiдченого жовнiра та здiбного офiцера радо використовував проти озброених загонiв конфедератiв i розбiйникiв, i з цiею метою часто з Таурогiв його вiдряджав.

А Ганнусi було в них щораз краще.

Пан Сакович освiдчився iй через мiсяць пiсля вiд’iзду князя, але вертихвiстка дала йому хитру вiдповiдь, що його не знае, що рiзне про нього подейкують, що не мала часу ще його покохати, що без дозволу княгинi Гризельди виходити замiж не може, а наприкiнцi заявила, що хоче йому рiк випробування призначити.

Староста шаленiв, наказав того дня вiдмiряти одному рейтарoвi за незначну провину три тисячi рiзок, пiсля яких бiдного жовнiра поховали, але мусив на Ганнусинi умови пристати. Вона ж оголосила зазiхальнику, що якщо служитиме ще вiрнiше, пильнiше та сумирнiше, то через рiк одержить лише стiльки, на скiльки буде ii милiсть.

Таким чином гралася з ведмедем, але настiльки вже встигла його приборкати, що навiть не буркнув, лише промовив:

– За винятком зради князя, всього панна може вiд мене вимагати, хоч би й того, щоб на колiнах ходив…

Якби Ганнуся знала, якi страшнi через нетерплячку пана Саковича наслiдки спадають на всю околицю, може, його так не дражнила б. Жовнiри та мiщани в Таурогах тремтiли перед ним, бо карав важко цiлком без провини, понад усiляку мiру. Вiйськовополоненi вмирали в ланцюгах вiд голоду або припеченi залiзом.

Не раз здавалося, що дикий староста хоче остудити схвильовану та спечену жаром кохання душу в людськiй кровi, бо зривався раз по раз i сам робив вилазки. І перемога ходила найчастiше його слiдом. Вирiзав до ноги зграi розбишак. А захопленим у неволю селянам наказував для наочностi вiдрубувати праву руку та вiдпускати iх такими додому.

Жах вiд його iменi вiдмежовував, немов муром, Тауроги, навiть бiльшi загони патрiотiв не насмiлювалися заходити далi за Расейняй.

Тиша зробилася всюди, а вiн iз нiмецьких непосид i мiсцевого селянства формував за грошi, вiдiбранi в тутешнiх мiщан i шляхти, щораз новi полки i зростав у силi, щоб iх своему князевi у разi важкоi потреби доправити.

Вiрнiшого та страхiтливiшого слугу не змiг би Богуслав знайти.

На Ганнусю зате споглядав пан Сакович щораз тужливiше своiми страшними блiдо-блакитними очима i на лютнi iй грав.

Так спливало життя в Таурогах для Ганнусi, весело та безтурботно, а для Олюньки – важко й одноманiтно. Вiд однiеi променiли веселощi, як вогники, що ночами б’ють вiд каганця. Обличчя ж другоi ставало щораз блiдiшим, серйознiшим, суворiшим, чорнi брови щораз ближче сходилися на бiлому чолi, тому врештi-решт прозвали ii монашкою i мала в собi вона щось вiд черницi. Стала привчати себе до думки, що нею стане, що ii сам Бог, через бiль, через випробування за грати монастиря до спокою веде.

Не та це вже була дiвчина з чарiвними рум’янцями на обличчi та щастям в очах, не та Олюнька, котра колись, iдучи в санях iз нареченим, паном Анджеем Кмiцицем, вигукувала: «Гей! Гей! На бори i лiси!»

Весна вже входила в своi права. Розкутi вiд льоду води Балтики став колисати потужний i теплий вiтер, потiм дерева заквiтли, стрельнули квiти з вологих листяних пуп’янкiв, потiм сонце стало спекотнiшим, а бiдна дiвчина даремно виглядала кiнця таурозькоi неволi, бо i Ганнуся не хотiла втiкати, i в краiнi щораз страхiтливiше ставало.

Меч i вогонь лютував так, немовби нiколи милiсть Божа настати не мала. Хто не взявся за шаблю чи списа взимку, зробив це навеснi. Бо бiльше снiг слiдiв не зраджував, дрiмучий лiс давав кращий прихисток i тепло вiйну робило легшою.

Звiстки, як ластiвки, прилiтали до Таурогiв, часом грiзнi, часом утiшнi. Й однi, й другi освячувала чиста дiвчина молитвою, а також обливала сльозами смутку чи радощiв.

Спочатку розповiдали про загальне всього народу повстання. Скiльки було дерев у борах Речi Посполитоi, скiльки колоскiв колихалося на ii ланах, скiльки зiрок свiтило по ночах мiж Татрами та Балтикою, стiльки встало проти шведiв воiнiв. Тих, хто шляхтою будучи, до меча i вiйни з Божоi волi та природного ходу речей народилися. І тих, хто скиби плугом рiзав, обсiював зерном цю краiну. І тих, хто торгiвлею та ремеслами по мiстах займалися. І тих, хто жив у пущах, iз бортництва користаючи, випалення смоли, iз сокири чи рушницi. І тих, хто над рiками сидячи, рибальством промишляв. І тих, хто в степах кочував зi своiми стадами. Всi взялися за зброю, щоб зайд iз краiни вигнати.

Вже швед тонув у цьому потоцi, як у рiцi, що розлилася.

На подив усього свiту, безсила ще недавно Рiч Посполита знайшла бiльше шабель на свiй захист, нiж мiг iх мати нiмецький iмператор або французький король.

Потiм прийшли звiстки i про Карла-Густава, котрий углиб Речi Посполитоi чалапав ногами в кровi, з головою в диму та полум’i, блюзнiрствуючи. Сподiвалися будь-якоi митi почути звiстку про його смерть i знищення всiх шведських вiйськ.

Ім’я пана Чарнецькогo лунало щораз могутнiше вiд стiни до стiни, проймаючи страхом ворогiв i вливаючи дух у польськi серця.

– Перемiг пiд Козеницями! – казали одного дня.

– Перемiг пiд Ярославом! – повторювали кiлькома тижнями пiзнiше.

– Перемiг пiд Сандомиром! – повторювало далеке вiдлуння.

Дивувалися лишень, звiдки ще береться стiльки шведiв пiсля таких розгромiв.

На завершення прилетiли новi зграi ластiвок, а з ними й чутка про оточення короля з усiею шведською армiею в рiчковiй рогачцi. Здавалося, що кiнець уже близько, ось вiн.

Навiть пан Сакович у Таурогах припинив своi вилазки, лише листи по ночах писав i в рiзнi сторони розсилав.

Мечник ходив, наче божевiльний. Щовечора заходив зi звiстками до Олюньки. Часом аж руки гриз, коли згадував, що доводиться сидiти в Таурогах. Сумувала за полем битви стара жовнiрська душа. Врештi-решт почав зачинятися у своему покоi i над чимось цiлими годинами мiркувати. Раз ухопив несподiвано Олюньку за плечi, заридав гiркими слiзьми i промовив:

– Мила ти дiвчина, едина донечко, але вiтчизна милiша. І наступного дня на свiтанку зник, наче крiзь землю провалився.

Олюнька знайшла лише листа, а в ньому такi слова:



«Хай Бог тебе благословить, кохана дитино. Розумiв я добре, що тебе, а не мене стережуть i що самому менi буде легше вислизнути звiдси. Нехай мене Бог судить, якщо я це, сирiтко, вiд жорсткостi серця та вiдсутностi батькiвських почуттiв до тебе зробив. Але мука була вже нестерпна i я не мiг, ранами Христовими присягаюся, не мiг уже бiльше всидiти. Бо як подумаю, що потоками польська кров за patria et libertate[52 - Patria et libertate (лат.) – батькiвщина та воля.] ллеться, а моеi навiть краплини в цiй рiцi немае, то менi здалося, що мене навiть янголи небеснi за це осудять… Не народитися менi було в святiй нашiй Жемайтii, де amor patriae живе i мужнiсть, краще народитися менi було не шляхтичем, не Бiлевичeм, якщо при тобi залишитися i тебе стерегти. Але ти, чоловiком будучи, зробила б те саме, тому й мене простиш, що тебе, як Даниiла, самою в яскинi левiв покинув. Але як його Бог у милосердi своему врятував, так само, вважаю, i над тобою буде краща за мою, самоi найсвятiшоi Богородицi, Королеви нашоi, опiка».


Олюнька сльозами скропила послання, але полюбила стрийкa за цей учинок ще бiльше, бо ii серце гордiстю наповнилося. Тим часом вчинився в Таурогах неабиякий рейвах. Сам пан Сакович вбiг до дiвчини, як фурiя, i, скидаючи шапку з голови, спитав:

– Де ваш дядько?

– Там, де всi, крiм зрадникiв, перебувають!.. У полi!

– Ви знали про це!.. – вигукнув староста.

А вона, замiсть збентежитись, пiдступила на кiлька крокiв до нього i, мiряючи його очима з невисловленим презирством, зронилa:

– Знала, i що?

– Ви… Ех! Якби не князь!.. Ви перед князем вiдповiсте!..

– Нi перед князем, нi перед його прислужником. А тепер прошу звiдси!..

І вказала йому пальцем на дверi.

Пан Сакович заскреготав зубами i вийшов.

Того ж дня прогримiло в усiх Таурогах про Варецьку перемогу i така тривога заполонила серця всiх шведських прибiчникiв, що навiть пан Сакович не посмiв покарати священикiв, котрi публiчно вiдспiвали в навколишнiх костелах Te Deum.

Великий тягар упав йому з серця, коли кiлькома тижнями пiзнiше прийшов з-пiд Мальборкa лист Богуслава з повiдомленням, що король вислизнув iз рiчковоi пастки. Але iншi новини були гiршi. Князь вимагав пiдмоги та наказав залишити в Таурогах не бiльше вiйська, нiж цього необхiдний захист вимагав. Рейтари в повному спорядженнi вийшли наступного ж дня, а з ними Кетлiнг, Оттiнгeн, Фiтц-Грегорi, словом, усi боездатнi, крiм Браунa, котрий був украй потрiбен пановi Саковичу. Тауроги ще бiльше опустiли, нiж пiсля вiд’iзду князя.

Ганнуся Борзобагатa стала нудитись i ще бiльше пановi Саковичу докучати. Вiн же думав, чи не переправити ii до Пруссii, бо осмiлiлi пiсля вiдходу вiйська загони стали знову за Расейняй заходити i наближатися до Таурогiв. Однi Бiлевичi зiбрали до п’ятисот коней iз дрiбноi шляхти та селян. Вони серйозно потрiпали полковника Б’ютцовa, котрий проти них виступив, i плюндрували без милосердя всi села Радзивiллiв. Мiсцеве населення горнулося до них охоче, бо жоден рiд, навiть Хлебовичi, не тiшилися такою мiж простолюдом пошаною й авторитетом, як Бiлевичi. Пановi Саковичу шкода було залишати Тауроги на милiсть ворогiв, вiн знав також, що у Пруссii важко йому буде з грiшми, провiантом, що тут править, як хоче, а там влада його буде обмежена, проте втрачав щораз бiльше надiю, що зумiе втримати мiсто.

Розбитий Б’ютцов сховався пiд його опiку, а звiстки, якi привiз про могутнiсть i розмах заколоту, схилили пана Саковичa остаточно до варiанта з Пруссiею.

Як чоловiк рiшучий, який любив швидко доводити до пуття те, що задумав, за десять днiв закiнчив пiдготовку, вiддав накази i був готовий вирушати. Аж раптом напоровся на несподiваний опiр, i то з того боку, з якого найменше сподiвався. Бо з боку Ганнусi Борзобагатоi!

Панночка i не думала до Пруссii iхати. У Таурогах iй було добре. Змiцнiння партiй конфедератiв не лякали ii анiтрохи, й якби Бiлевичi навiть ударили на Тауроги, то ще бiльше втiшилася б. Втямила собi дiвчина, що на чужинi, мiж нiмцями, залишиться цiлком на милостi пана Саковичa, що легше б там могло дiйти до якихось зобов’язань, на якi не мала бажання, тому вирiшила панночка наполягати на залишеннi. Олюнька, котрiй виклала своi причини, не лише пiдтвердила iхню слушнiсть, а й наймiцнiше, зi сльозами на очах, узялася ii благати опиратися вiд’iздовi.

– Тут спасiння може ще прийти, не сьогоднi, то завтра, – казала юнка. – А там загинемо обидвi.

Ганнуся iй на те вiдповiдала:

– От бачиш! А ти ще менi дорiкала за те, що я пана старосту хотiла в себе закохати, хоч я нiчого такого не планувала, як княгиню Гризельду люблю, тiльки це якось так само по собi вийшло. А тепер зважав би вiн на мiй опiр, якби не був закоханий? Що скажеш?

– Правда, Ганнусю, правда! – погодилася Олюнька.

– Не турбуйся, квiточко гарненька! Анi ногою з Таурогiв ми не ступимо, ще й пановi Саковичу допечу на додаток жорстоко.

– Дай же Господи, щоб ти чогось добилася.

– І чому б це я не могла добитися?.. Я добилася, по-перше, що ходить за мною, як цуценя, а по-друге, як менi здаеться, i за моiм спадком. Посваритися йому зi мною легко, навiть шаблею мене поранити, але тодi все пропало.

І виявилося, що вона мала рацiю. Пан Сакович прийшов до неi веселий i впевнений у собi. Дiвчина ж привiтала його презирливим виразом на обличчi.

– Мабуть, – спитала вона, – зi страху перед панами Бiлевичaми до Пруссii вирiшили втiкати?

– Не перед панами Бiлевичaми, – насупив брови чоловiк. – І не зi страху, бо переселяюся туди з розсудливостi, щоб бiльше проти цих розбiйникiв мiг зi свiжими силами досягти.

– Тодi щасливоi дороги.

– Тобто? Ви що, думаете, що я без вас поiду, надiе моя наймилiша?

– Чий тхiр родич, той нехай у втечi мае надiю, а не в менi. Ви занадто фамiльярнi, i якби я мала потребу комусь довiритися, то вже точно не вам.

Пан Сакович аж зблiд вiд гнiву. Дав би вiн iй перцю, якби не була це Ганнуся Борзобагата! Але зважаючи, перед ким стоiть, стримався, страшне свое обличчя пiдсолодив усмiшкою й зауважив, нiби жартома:

– А я й не питатиму! Посаджу в екiпаж i повезу!

– То ви так? – спитала дiвчина. – То, бачу, що всупереч наказам князя у полонi мене тут тримають? Тодi знайте, пане, про те, що якщо таке зробите, слова бiльше в життi до вас не скажу, i нехай менi Господь Бог допоможе, бо я вихована в Лубнах i до боягузiв найбiльше маю презирство. Боже борони потрапити в такi руки!.. Бодай би мене пан Бабинич до Судного дня в Литву вiз, бо той не боявся нiкого!

– Заради бога! – вигукнув пан Сакович. – Пояснiть хоча б, чому в Пруссiю не хочете iхати?

Але Ганнуся почала вдавати ридання та вiдчай.

– Взяли мене, як татари, в неволю, хоч я княгинi Гризельди вихованка i нiхто до мене не мав права. Взяли i тримають в ув’язненнi, за море силомiць вивозять, на вигнання мене засуджують, дивись iще клiщами мене роздиратимуть!.. О Боже! О Боже!

– Бiйтеся, панно, цього Бога, до котрого взиваете! – закликав пан староста. – Хто ж вас клiщами роздиратиме?

– Рятуйте мене всi святi! – повторювала, ридаючи, Ганнуся.

Пан Сакович уже й не знав, що мае робити. Душили його нестяма та гнiв. Думав, що схибнеться, або що це Ганнуся збожеволiла. Врештi-решт кинувся iй до нiг i пообiцяв, що в Таурогах залишиться. Тодi вона стала його просити, щоб поiхав, якщо боiться, чим остаточно його до вiдчаю довела. Тодi шляхтич схопився i, виходячи, промовив:

– Гаразд! Залишаюся в Таурогах, а чи боюся я панiв Бiлевичiв, незабаром i з’ясуеться.

І того самого дня, зiбравши рештки розбитих вiйськ Б’ютцовa i свое власне, пiшов, але не до Пруссii, а за Расейняй, проти панiв Бiлевичiв, котрi в найближчих лiсах стояли табором. Не сподiвалися вони жодного нападу, бо вже звiстку про близький вихiд вiйська з Таурогiв повторювали впродовж кiлькох днiв в околицi. Тому староста напав несподiвано, розбив iх шаблями та копитами. Сам мечник, пiд командуванням котрого стояв загiн, врятувався вiд загибелi, але двое Бiлевичiв з iншоi лiнii полягли. А з ними й третина жовнiрiв. Решта розпорошилися на всi чотири сторони свiту. Кiлькадесят вiйськовополонених привiв староста до Таурогiв i стратити всiх наказав ще до того, як Ганнуся змогла виступити на iхнiй захист.

Про залишення Таурогiв уже не було навiть мови i не мав потреби пан староста цього робити. Бо пiсля цiеi новоi перемоги партii не насмiлювалися переходити на цей бiк Дубiси. Пан Сакович загордився i хизувався без мiри, що якби йому Левенгаупт прислав тисячу добрих коней, вiн би в усiй Жемайтii заколот задушив. Але Левенгауптa не було вже в цих краях. Ганнуся ж погано прийняла вихваляння старости.

– Це з паном мечником, – промовила вона, – так легко вдалося… Але якби там був той, вiд котрого ви обое з князем утiкали, то я впевнена, що ви б i без мене до Пруссii за море драпанули.

Старосту взяли цi слова за живе.

– По-перше, панно, Пруссiя розташована не за морем, бо за морем е Швецiя, а по-друге, вiд кого ж це ми так iз князем утiкали?

– Вiд пана Бабинича! – зронилa панночка i спромоглася на церемонний реверанс.

– Нехай я його колись на вiдстань шаблi зустрiну!

– Тодi точно на глибину шаблi ви б у землi лежали… Але не кличте вовка з лiсу!

Пан Сакович справдi нещиро цього вовка накликав, бо хоч i був людиною неабиякоi вiдваги, проте перед паном Бабиничeм вiдчував якийсь страх, майже забобонний, такими жахливими були йому пiсля нього з останньоi вiйни спогади.

Не знав вiн також, наскiльки швидко це грiзне прiзвище знову почуе.

Перш нiж прозвучало воно по всiй Жемайтii, надiйшла через якийсь час iнша, для одних найрадiснiша з радiсних, а для пана Саковичa найжахливiша звiстка, яку двома словами повторювали вуста всiх у цiлiй Речi Посполитiй:

– Варшаву взяли!

Здавалося, що земля розступаеться пiд ногами зрадникiв, або що саме шведське небо валиться на iхнi голови разом з усiма божествами, якi на ньому дотепер свiтили, наче сонця. Вухам своiм не хотiли вiрити, що канцлер Оксеншернa у полонi, Ерiксен у полонi, Левенгаупт у полонi, Врангель у полонi, Вiттемберг, навiть великий Вiттемберг, котрий усю Рiч Посполиту кров’ю залив, котрий половину ii ще до приходу Карла пiдкорив, також у полонi! Що король Ян-Казимир трiумфуе, а пiсля перемоги суд чинитиме над грiшниками.

І звiстка ця линула, немовби на крилах, гудiла, як грiм, усiею державою, проносилася селами, бо кожен селянин повторював ii iншому. Летiла через поля, бо зерновий лан нею шумiв. Йшла через лiси, бо сосна повторювала ii соснi, орли клекотiли про неi в повiтрi – i тим бiльше всi, хто живий, хапалися за зброю.

Вмить забули бiля Таурогiв про останню поразку. Страшний ще недавно пан Сакович змалiв у всiх, бa, навiть у власних очах. Партii знову взялися нападати на шведськi загони. Бiлевичi, оговтавшись вiд останнього погрому, знову перейшли Дубiсу на чолi своiх селян i решти ляуданськоi шляхти.

Пан Сакович i сам не знав, до чого вдатися, куди обернутися, звiдки виглядати порятунку. Давно вже не мав звiстки вiд князя Богуслава i даремно ламав собi голову, де той, при яких вiйськах може перебувати. Інколи неспокiй охоплював його смертельний: чи й князь не потрапив також у неволю?

Із жахом згадував, як князь казав йому, що загiн переправить до Варшави, а якщо зроблять його комендантом столичного гарнiзону, то жадае там бути, бо легше звiдти на всi боки оглядатися.

Не бракувало також i людей, котрi переконували, що князь уже в руках Янa-Казимирa.

– Якби князя не було у Варшавi, – подейкували, – то чому б милостивий наш король в амнiстii, яку всiм полякам гарнiзону, що залишилися, надав, виняток для нього одного зробив? Мусить вiн уже бути в королiвськiй владi, а що вiдомо, що голова князя Янушa на колоду була призначена, то Богуславoвa замiсть неi впаде.

Внаслiдок роздумiв дiйшов пан Сакович до такого ж висновку i боровся з розпачем, бо, по-перше, князя любив, а по-друге, знав, що в разi смертi свого могутнього покровителя легше найдикiшому звiровi прихистити голову в усiй Речi Посполитiй, анiж йому, котрий був правицею зрадника.

Здавалося йому, що залишаеться лише одне: не зважати бiльше на Ганнусин опiр i втекти до Пруссii, щоб там шукати хлiба та служби.

– Але що буде, – питав не раз сам себе пан староста, – коли й електор злякаеться гнiву польськоi величностi й усiх втiкачiв видасть?

Не було iншого виходу, хiба що ховатися за морем, у самiй Швецii.

На щастя, пiсля тижня цiеi непевностi та мук, прибув вiд князя Богуслава кур’ер iз довгим власноручним листом:



«Варшаву в шведiв вiдiбрали, – писав князь. – Табiр мiй i речi пропали. Recedere[53 - Recedere (лат.) – вiдкликати.]вже запiзно, бо така на мене там злiсть, що навiть iз амнiстii мене викреслили. Людей моiх бiля самих ворiт Варшави пошарпав пан Бабинич. Кетлiнг у полонi. Шведський король, електор i я, разом iз Штейнбоком i всiма силами, йдемо пiд столицю, де генеральна битва незабаром настане. Карл присягаеться, що ii виграе, хоча вмiння Казимирa у веденнi вiйни помалу зростають. Хто б мiг сподiватися, що в колишньому езуiтовi такий великий стратег сидить? Але я знав це ще пiд Берестечком, бо там усе дiялося його i князя Вишневецького головою. Ми маемо надiю лише на те, що посполите рушення, якого при Казимировi було кiлькадесят тисяч, розповзеться по домiвках або що перший запал вистигне i битися настiльки добре не будуть. Дав би Бог переполох, аби цей шанс сповнився, тодi остаточноi Карл зможе поразки завдати, хоч що пiсля неi буде, невiдомо, i навiть генерали собi тихцем перемовляються, що цей заколот то гiдра, в якоi щораз новi голови ростуть. Начебто плануеться спочатку вiдiбрати назад Варшаву. Коли я це особисто вiд Карлa почув, то питав, що далi. А вiн нiчого не сказав. Тут сили нашi тануть, а iхнi ростуть. Новоi вiйни починати йому немае з ким. І дух уже не той, i нiхто з наших не триматиметься шведiв, як на початках. Дядько електор мовчить, як зазвичай, але бачу добре, що якщо битву програемо, то почне шведiв наступного ж дня бити, щоб прихильностi Казимира домогтися. Важко ударятися в покору, але мусимо! Дай лише, Боже, щоб мене прийняли i щоб цiлим вийшов, маеткiв своiх не розгубивши. Лише на Бога надiя, а вiд страху важко захиститися i потрiбно зло передбачити. Тому все, що можна, з маеткiв треба за дзвiнку монету заставити або й продати. Зроби це, навiть якщо доведеться з конфедератами тихцем до негоцiацii увiйти. Сам же з усiм табором iдь у Бiржi, оскiльки звiдти до Курляндii ближче. Я радив би до Пруссii, але там незабаром вiд вогню та меча буде лячно, бо зараз же по тому, як узяли Варшаву, вiдрядили пана Бабиничa, щоб через Пруссiю на Литву йшов заколотникiв збирати, а дорогою палив i рiзав. А ти знаеш, що вiн це вмiе. Ми хотiли його спiймати над Бугом i сам Штейнбок послав на нього великий роз’iзд, iз якого жоден вiсник поразки не повернувся. Навiть не думай з Бабиничeм силами мiрятися, бо не подужаеш, лише до Бiрж поспiшай. Пропасниця минулася менi повнiстю, бо тут широкi простори й усюди сухо, не так гнило, як у Жемайтii. Боговi тебе я доручаю i т. д.».


Наскiльки пан староста зрадiв, що князь живий i здоровий, настiльки ж засмутили його цi новини. Якщо навiть князь передбачав, що й виграна генеральна битва не зможе занадто поправити шведську фортуну, яка похитнулася, то чого можна було сподiватися в майбутньому? Мабуть, князь зможе захиститися вiд загибелi пiд плащем хитрого електора, а вiн, пан Сакович, пiд княжим, але що робити зараз? Іти до Пруссii?

Пан Сакович не мав потреби в княжих порадах, щоб не переходити дорогу пановi Бабиничу. Бракувало йому для цього як сил, так i бажання. Залишалися Бiржi, але i туди надто пiзно! Дорогу до цього мiста заступила партiя Бiлевичiв, а ще була й купа iнших, шляхетських, селянських, парафiяльних, i бозна-яких, якi на одну звiстку об’еднаються i розвiють його, як вихор сухе листя. А навiть якщо не об’еднаються, вдасться випередити iх швидким i смiливим переходом, то доведеться дорогою в кожному селi, в кожному багнi, в кожному полi та лiсочку приймати нову битву. Якi ж то сили мати потрiбно, щоб хоч тридцять коней змогли дiйти до Бiрж? Отже, залишатися в Таурогах? І це кепсько, бо тим часом прийде на чолi могутнього татарського вiйська страшний пан Бабинич. Всi партii долучаться до нього i заллють Тауроги, як повiнь, i таку помсту справлять, про яку люди досi й не чули.

Вперше в життi вiдчув зухвалий ще донедавна староста, що бракуе йому розуму в головi, сил у дiях i вибору в небезпецi. Наступного дня вiн закликав на раду Б’ютцовa, Браунa i кiлькох вищих офiцерiв. Вирiшили залишитися в Таурогах i чекати новин з-пiд Варшави.

Але Браун iз цiеi наради подався вiдразу на iншу, а саме до Ганнусi Борзобагатоi. Довго-довго радилися мiж собою, аж Браун вийшов з дуже зворушеним виглядом. Ганнуся ж влетiла, як буря, до Бiлевичiвни.

– Олюнько! Час настав! – вигукнула вона вже з порога. – Мусимо втiкати!

– Коли? – спитала вiдважна дiвчина, трохи блiднучи, але зараз же пiднявшись, на знак негайноi готовностi.

– Завтра, завтра! Браун отримав команду, а Сакович спатиме в мiстi, бо його пан Дзешук на бенкет запросив. Пана Дзешука давно намовили i вiн до вина чогось йому пiдмiшае. Браун каже, що сам пiде i п’ятдесят коней спровадить. Ой, Олюнько, Олюнько, яка я щаслива! Яка я щаслива!

Тут Ганнуся кинулася на шию подрузi i стала ii обiймати в такому вибуху радощiв, що та вкрай здивована спитала:

– Що з тобою, Ганнусю? Адже ти могла давно Браунa до цього схилити?

– Я могла схилити? Так, могла! То я тобi ще нiчого не казала? О Боже! Бoжe! Ти нiчого ще не знаеш? Та пан Бабинич сюди йде! Пан Сакович зi страху трясеться й усi вони також!.. Пан Бабинич iде! Палить! Рiже! Роз’iзд один винищив до решти, самого Штейнбокa здолав i йде великими переходами, немовби квапиться! А до кого ж вiн сюди може поспiшати? Скажи, чи я не дурепа?

Тут сльози бризнули з очей Ганнусi, а Олюнька склала руки, як до молитви i, звiвши очi, промовила:

– До кого б не квапився, нехай Усевишнiй випрямляе дороги його, хай його благословляе та захищае.




Роздiл XXIII


Пан Кмiциц, бажаючи пробратися вiд Варшави до Королiвськоi Пруссii та Литви, справдi нелегке мав на початках завдання, бо не далi, як у Сероцьку стояло велике шведське вiйсько. Карл-Густав наказав свого часу навмисно там його розмiстити, щоб перешкоджати облозi Варшави, але позаяк Варшавa була вже взята, то ця армiя тим часом не мала нiчого кращого до роботи, як не пропускати загони, якi Ян-Казимир хотiв би у Литву або Пруссiю послати. Командував там Дуглас, управний воiн, досвiдчений як жоден iнший iз шведських генералiв у перманентнiй вiйнi, йому допомагали двое польських зрадникiв – Радзейовський i Радзивiлл. Було з ними двi тисячi вишколеноi пiхоти i стiльки ж кавалерii та артилерii. Военачальники, почувши про експедицiю пана Кмiцицa, коли i так потрiбно було iм потурбуватися про порятунок Литви, допомогти знову обложеному мазурами Тикоцину на Пiдляшшi, широко розкинули на пана Анджея сiтi в трикутнику над Бугом, мiж Сероцьком з одного, Золоторiею з iншого боку й Oстроленкою на вершинi.

Пан Кмiциц був змушений через той трикутник проходити, бо квапився, а цим шляхом була йому найкоротша дорога. Вiн також второпав, що потрапив у пастку, але полковник звик до такого способу ведення вiйни, тому й не розгубився. Вiн розраховував на те, що цi тенета занадто розтягненi, i тому чарунки в них такi широкi, що в разi потреби пробратися крiзь них зможе. Бiльше того: хоча й полювали на нього завзято, лицар не лише петляв, не лише вислизав, а й сам полював. Спочатку перейшов Буг за Сероцьком, дiстався берегом рiчки до Вишковa, в Бранщику знищив до останнього триста вершникiв, висланих у роз’iзд. Так що, як писав князь, жоден свiдок поразки не залишився живим. Сам Дуглас напав на полковника в Длугосьодлi, але той, розбивши кiнноту, пробрався крiзь неi i замiсть утiкати щодуху, подався не криючись аж до рiчки Нарви, яку вплав форсував. Дуглас же залишився на ii березi, чекаючи на пороми, але поки iх доставили, пан Кмiциц глупоi ночi знову переплив рiку i вдарив в авангард шведiв, вчинивши переполох i безлад в усiй дивiзii Дугласа.

Здивувався цьому вчинку старий генерал, а наступного дня його здивування стало ще бiльшим, коли дiзнався, що пан Кмiциц обiйшов армiю i, повернувшись на мiсце, з якого вирушили його ловити, захопив у Бранщику шведський обоз разом зi здобиччю та скарбом, що йшов за вiйськом, i скарав на смерть п’ятдесятьох пiхотинцiв конвою.

Часом по кiлька днiв шведи бачили його татар неозброеним оком на краю горизонту, а дiстати iх не могли. Зате пан Анджей щомитi щось руйнував. Шведськi солдати потомилися, а польськi хоругви, якi ще трималися пана Радзейовського, або iншi колаборанти-протестанти, служили неохоче. Натомiсть населення прислужувалося iз запалом легендарному партизановi. Вiн знав про кожен рух, про найменший роз’iзд, про кожну пiдводу, яка вирушала вперед або залишалася позаду. Часто здавалося, що полковник граеться зi шведами, але були то тигрячi жарти. Вiйськовополонених не брав, казав iх вiшати татарам, бо так само зрештою робили в усiй Речi Посполитiй шведи. Інколи, можна сказати, нападала на нього просто невгамовна нестяма, бо зi слiпою зухвалiстю кидався на переважаючi сили супротивника.

– Шаленець командуе цим загоном, – говорив про нього Дуглас.

– Або скажений собака! – вiдповiдав пан Радзейовський. Богуслав дотримувався думки, що i перше, i друге, але пiдшите знаменитим жовнiром. З гордiстю також розповiдав генералам, як цього кавалера вже двiчi власною рукою звалив на землю.

Мабуть, саме на нього найзатятiше наступав пан Бабинич, шукав його, вочевидь, i, сам будучи переслiдуваним, переслiдував.

Дуглас розгадав, що мусить бути в цьому якась особиста ненависть.

Князь не перечив, але й пояснень жодних не давав. Платив пановi Бабиничу тiею ж монетою, бо, за прикладом Хованського, призначив цiну за його голову, а коли це не допомогло, замислив використати його ненависть до себе i саме через неi в пастку заманити.

– Сором нам так довго поратися з цим розбiйником, – сказав магнат Дугласовi та пановi Радзейовськoму. – Вертиться вiн бiля нас, як вовк бiля вiвчарнi, i помiж пальцiв вислизае. Пiду я йому назустрiч iз невеликим загоном для приманки, а коли на мене вдарить, я його на собi затримаю, поки вашi достойностi не пiдiйдуть. Тодi вже не випустимо рака iз сака.

Дуглас, котрому ця гонитва вже давно набридла, малий лише чинив опiр, стверджуючи, що не може i не повинен життя такого великого сановника i родича королiв заради схоплення одного грабiжника наражати. Але коли князь наполiг, погодився.

Уклали план, що князь пiде зi загоном iз п’ятиста вершникiв, але кожному рейтарoвi за спину посадить пiхотинця з мушкетом. Цей фортель мав би послужити для введення в оману пана Бабиничa.

– Не втримаеться вiн, коли почуе про п’ятсот самих рейтарiв, i вдарить обов’язково, – вважав князь. – А тим часом, коли йому пiхота в очi плюне, розсiються його татари, як пiсок… І сам поляже, або живцем його схопимо.

План цей реалiзували швидко i з великою ретельнiстю. Спочатку розпускали впродовж двох днiв чутки, що роз’iзд iз п’ятисот вершникiв плануе очолити Богуслав. Генерали не сумнiвалися, що мiсцеве населення повiдомить про це пана Бабиничa. Так i сталося.

Князь рушив пiзньоi темноi ночi до Вонсова та Єльонки, перейшов у Черевинi рiчку i, залишивши кiнноту в чистому полi, розсадив пiхоту в ближнiх гаях, аби несподiвано могла виступити. Тим часом Дуглас мав просуватися берегом Нарви, вдаючи, що йде до Oстроленки. Радзейовський же мав вислати роз’iзди легкоi кавалерii з Ксенжополя.

Всi три вождi не знали точно, де саме зараз перебувае пан Бабинич, бо вiд селян неможливо було чогось дiзнатися, а рейтари не вмiли хапати татарiв. Припускав, однак, Дуглас, що головна сила пана Бабиничa стоiть у Снядовi, i хотiв ii оточити так, щоб якщо полковник вирушить на князя Богуслава, не пустити його до литовського кордону i вiдрiзати шлях до вiдступу.

Усе начебто сприяло шведським намiрам. Пан Кмiциц i справдi був у Снядовi, i як тiльки дiйшла до нього звiстка про роз’iзд Богуслава, негайно занурився в лiси, щоб несподiвано вигулькнути з них пiд Черевинем.

Дуглас, завернувши вiд Нарви, натрапив через кiлька днiв на слiди татарського походу i пiшов тим самим шляхом, тобто вже позаду за Бабиничeм. Спека мордувала люто коней i людей, закутих у крицю, але генерал просувався вперед, незважаючи на цi перешкоди, впевнений остаточно, що застане ватагу пана Бабинича несподiвано i в момент битви.

Пiсля двох днiв походу вiн нарештi дiстався так близько Черевинa, що дими коминiв уже видно було. Тодi зупинився i, позаймавши усi переходи, навiть найменшi стежки, чекав.

Декотрi офiцери викликалися добровольцями зараз же вдарити, але командир зупинив iх:

– Пан Бабинич, пiсля удару на князя, коли збагне, що не лише з кiннотою, а й iз пiхотою мае справу, буде змушений вiдступити… І може повертатися лише единим шляхом. І тодi впаде нам, наче у розкритi обiйми.

Залишилося тiльки нашорошити вуха, чи не вiдiзвуться татарськi завивання i першi пострiли мушкетiв.

Тим часом сплив один день i в Черевинських лiсах було тихо, немовби нiколи не ступала в них жовнiрська нога.

Дуглас почав втрачати терпець i проти ночi послав маленький роз’iзд у поле, наказавши дотримуватися найбiльшоi обережностi.

Роз’iзд повернувся пiзньоi ночi, нiчого не дiзнавшись i нiчого не перевiривши. На свiтанку вирушив уже сам Дуглас з усiма силами вперед.

Через кiлька годин маршу дiстався до мiсця, на якому виявив слiди жовнiрськоi стоянки. Знайшли рештки сухарiв, потовчене скло, шмаття вiд одностроiв i пасок з амунiцiею, якi використовували шведськi пiхотинцi. Без сумнiву, стояла в цьому мiсцi пiхота Богуслава, але нiде не було навiть слiду вiд неi. Далi, на мокрому лузi, авангард Дугласa помiтив безлiч слiдiв важких рейтарських коней, а на краю слiди татарських бахматiв. Далi лежав труп одного коня, з якого вовки нещодавно виiли всi нутрощi. За стаю звiдти надибали татарську стрiлу без вiстря, але з цiлим оперенням i спицею. Либонь, Богуслав вiдступав, а пан Бабинич iшов за ним.

Дуглас втямив, що мало статися щось незвичайне.

Але що? На це не було вiдповiдi. Дуглас замислився. Враз задуму його перервав офiцер iз передньоi варти.

– Ваша гiдносте! – промовив. – Через чагарники видно за стаю гурт iз кiлькох людей. Вони не рухаються, немов на чатах. Я зупинив охорону, щоб вашiй гiдностi про це доповiсти.

– Верхи чи пiшо? – спитав Дуглас.

– Пiшi, е iх четверо чи п’ятеро разом, точно полiчити не вдаеться, бо галузяччя заслоняе. Але мерехтить жовтий, можливо, нашi мушкетери.

Дуглас стиснув колiнами коня i швидко поскакав до авангарду та вирушив iз ним уперед. Через рiдiючi чагарники в дальшому глибокому лiсi виднiвся гурт солдатiв зовсiм нерухомий, що стояв пiд деревом.

– Нашi, нашi! – вигукнув Дуглас. – Князь мусить бути близько.

– Дивно! – озвався за хвилину офiцер. – Стоять на вартi i жоден не вiдгукнеться, хоча ми галасливо йдемо.

Несподiвано чагарники закiнчилися й оголився вирубаний лiс. Тодi прибульцi побачили чотирьох людей, котрi стояли щiльно, один бiля одного, немовби втупилися з якогось дива в землю. Вiд голови кожного тягнулося чорне пасмо безпосередньо догори.

– Ваша гiдносте! – раптом вигукнув офiцер. – Цi люди висять!

– Я це вже зрозумiв! – вiдповiв йому Дуглас.

І прискоривши крок, за мить опинилися бiля трупiв. Чотири пiхотинцi висiли у зашморгах разом, як зграйка дроздiв, iз ногами заледве на дюйм пiднятими над землею, бо на низькiй гiлцi.

Дуглас поглянув на них доволi байдуже, пiсля чого промовив, немовби самому собi:

– Отже, ми знаемо, що i князь, i пан Бабинич тут пройшли.

І замислився знову, бо сам до пуття не знав, чи краще йти далi цим лiсовим шляхом, чи перекинутися на великий остроленський гостинець.

Тим часом через пiвгодини виявили ще два тiла. Вочевидь, це були мародери, або хворi, котрих татари пана Бабинича спiймали, переслiдуючи князя. Але чому магнат вiдступав?

Дуглас знав його занадто добре i його неабияку вiдвагу, i военний досвiд, щоб хоча б на мить припустити, що князь не мав для цього вагомих причин. Мусило там щось пiти не так.

Справа прояснилася лише наступного дня. Тодi прибув iз роз’iздом iз тридцятьох коней пан Бес iз реляцiею вiд князя Богуслава, що король Ян-Казимир послав за Буг проти Дугласа пана польного гетьманa Госевськогo з шiстьма тисячами литовських i татарських вершникiв.

– Ми дiзналися про це, – розповiдав пан Бес, – ще до того, як пан Бабинич пiдiйшов, бо вiн рухався дуже обережно i часто зупинявся, тобто марудив. Пан Госевський зараз за чотири чи п’ять миль звiдси. Князь, отримавши повiдомлення, був змушений квапливо вiдступити, щоб iз паном Радзейовським з’еднатися, котрого легко могли розбити. І швидко йдучи, ми щасливо об’едналися. Зараз же князь роз’iзди розiслав по кiльканадцятеро вершникiв на всi боки з реляцiею для вашоi гiдностi. Багато iх потрапило у татарськi чи селянськi руки, але в такiй вiйнi iнакше не можна.

– Де зараз князь i пан Радзейовський?

– За двi милi звiдси, бiля берега.

– Князь всю силу вивiв?

– Пiхоту був змушений залишити, вона пробираеться лiсовою гущавиною, щоб вiд татар захиститися.

– Така кавалерiя, як татарська, навiть найбiльшою гущавиною ходити вмiе. Не сподiваюся я бiльше побачити цю пiхоту. Але нiчиеi в цьому провини немае i князь вчинив, як досвiдчений полководець.

– Князь кинув один бiльший роз’iзд до Oстроленки, щоб пана литовського пiдскарбiя в оману ввести. Рушать вони туди без зволiкань, вважаючи, що все наше вiйсько на Oстроленку виступило.

– Це добре! – заспокоiвся Дуглас. – Ми з паном пiдскарбiем дамо собi раду.

І не гаючи й хвилини, наказав у похiд виступати, щоб iз князем Богуславом i паном Радзейовським з’еднатися. Сталося це того самого дня на велику радiсть, особливо пана Радзейовськогo, котрий неволi гiрше за саму смерть боявся, бо знав, що як зрадник i винуватець усiх нещасть Речi Посполитоi, суворiше вiдповiдати буде.

Тепер же, пiсля об’еднання з Дугласом, шведська армiя складалася з понад чотирьох тисяч людей, отже, могла чинити дiевий опiр силам пана польного гетьманa. Мав вiн, щоправда, шiсть тисяч кавалерii, але татари, крiм тих, котрих пан Бабинич особисто видресирував, використанi у вiдкритому бою бути не могли. І навiть сам пан Госевський, вправний воiн i досвiдчений, не вмiв, як пан Чарнецький, надихнути людей таким запалом, проти якого нiщо встояти не могло.

Дуглас однак голову ламав, iз якою метою Ян-Казимир мiг послати польного гетьманa за Буг. Шведський король разом з електором iшов на Варшаву, генеральна битва мала рано чи пiзно там вiдбутися. І хоча Ян-Казимир стояв уже на чолi могутностi, численнiшоi за шведiв i бiльшоi за бранденбуржцiв, проте шiсть тисяч хороброго люду були занадто великою пiдмогою, щоб польський король мiг вiд неi добровiльно вiдмовитись.

Правда, i пан Госевський вирятував пана Бабиничa з тарапатiв, але на порятунок пана Бабиничa не було потреби аж цiлу дивiзiю посилати. Була, отже, в цiеi експедицii якась потаемна мета, яку шведський генерал, незважаючи на всю свою проникливiсть, розгадати не спромiгся.

У листi шведського короля, надiсланому тижнем пiзнiше, помiтно було великий неспокiй i наче жах iз приводу цього рейду, але кiлька слiв прояснило його причини. На думку Карлa-Густавa, пана гетьмана послали не для того, щоб на армiю Дугласа вдарити, i не для того, щоб iти в Литву, тамтешньому повстанню допомагати, бо все одно шведи вже туди встигнути не могли. Насправдi ж тому, щоб Королiвськiй Пруссii, точнiше схiднiй ii частинi, цiлком вiйська позбавленоi, створити загрозу.

«Розрахунок на те, – писав король, – щоб електора проти вiрностi Мальборському трактату схилити та проти нас налаштувати, що легко може статися, тому що вiн iз Христом проти чорта, i з чортом проти Христа одночасно увiйти в спiлку готовий, щоб обох використати». Лист закiнчувався дорученням Дугласу будь-якими силами пана гетьманa до Пруссii не впустити, котрий, якщо впродовж кiлькох тижнiв вступити туди не зможе, неухильно буде змушений пiд Варшаву повернутися.

Дуглас визнав, що завдання, на нього покладене, цiлком йому до снаги. Ще недавно вiн протистояв iз певним успiхом самому пановi Чарнецькому, тому пана Госевського не боявся. Не сподiвався, щоправда, розбити його дивiзiю, але був упевнений, що зумiе ii зупинити й усiлякi ii рухи пригальмувати.

І з цiеi митi почалися дуже вишуканi маневри обох армiй, якi, уникаючи взаемно великоi битви, намагалися одна одну обiйти. Обидва вождi гiдно змагалися мiж собою, проте бiльш досвiдчений Дуглас настiльки був успiшнiшим, що далi як до Остроленки пана гетьманa польного не пустив.

Але врятований вiд пiдступу Богуслава пан Бабинич з’еднуватися з литовською дивiзiею зовсiм не поспiшав, натомiсть з великим запалом узявся за ту пiхоту, яку Богуслав у квапливому своему переходi до пана Радзейовського був змушений у дорозi покинути. Його татари, котрих супроводжували мiсцевi лiсники, йшли за нею вдень i вночi, вбиваючи щоразу необачних або тих, що вiдстали. Брак продовольства змусив шведiв врештi-решт роздiлитися на малi загони, якi легше могли б прогодуватися, але пан Бабинич тiльки цього й чекав.

Подiливши свою ватагу на три групи, пiд власним командуванням, Акбах-Уланa та Сороки, за кiлька днiв винищив бiльшу частину тих пiхотинцiв. Була це немов безкiнечна облава на людей, що не припинялася у лiсовiй гущавинi, лозах та очеретах, сповнена галасу, верескiв, зойкiв, пострiлiв i смертi.

Широко прославила вона iм’я Бабиничa серед мазурiв. Ватаги об’едналися з паном Госевським лише пiд самою Oстроленкою, коли пан польний гетьман, експедицiя котрого була лише обманною демонстрацiею, отримав королiвський наказ повертатися пiд Варшаву. Лише на короткий час змiг пан Бабинич порадiти своiм знайомим, а саме панам Заглобi та Володийовському, котрi на чолi ляуданськоi хоругви супроводжували гетьмана. Тож привiталися друзi дуже сердечно, бо вже добряче встигли заприятелювати мiж собою i близькими стати. Обое молодих полковникiв дуже засмутилися, що не змогли i цього разу нiчого добитися проти Богуслава, але пан Заглобa втiшав iх, доливаючи рясно у чашi:

– Дурницi! Вже моя голова з травня працюе над фортелями, i нiколи ще даремно я ii не ламав. Маю кiлька готових, дуже дотепних, лише реалiзувати iх уже часу немае, хiба пiд Варшавою, куди ми всi вирушимо.

– Я мушу йти до Пруссii! – спростував пан Бабинич. – Тому пiд Варшавою мене не буде.

– Хiба ж до Пруссii ви дiстатися зможете? – поцiкавився пан Володийовський.

– Як Бог на небi, так i я проберуся, i свято вам обiцяю, що бiгосу насiчу неабиякого, як скажу своiм татарам «Гуляй, душе». Вони б i тут ножами горла людям поперерiзали, але я iм оголосив, що за будь-яке насильство буде зашморг! Зате в Пруссii охоче i я погуляю. Та щоб я не пробрався! Ви не змогли б, але то зовсiм iнша рiч, бо легше бiльшiй силi дорогу заступити, нiж такiй ватазi, як моя, адже з нею й зачаiтися легко. Не раз я вже в очеретi сидiв, а Дугласoвi вояки швендяли поруч, тут же, i нi про що не здогадувалися. Дуглас також пiде безперечно за вами i менi тут чисте поле вiдслонить.

– Aлe його також, подейкують, ви намахали! – промовив задоволено пан Мiхал.

– От шельма! – додав пан Заглобa. – Щодня мусив, мабуть, свiжу сорочку брати, так пiтнiв. Ви навiть Хованського так справно не турбували, i мушу визнати, що навiть я краще не зумiв би, якби на вашому мiсцi опинився, хоча ще пан Конецпольський казав, що для роз’iзноi вiйни немае нiкого кращого за Заглобу.

– Гадаю, – зауважив пановi Кмiцицу пан Володийовський, – що якщо Дуглас i повернеться, то Радзивiллa тут залишить, щоб на вас наступав.

– Дав би Бог! Я таку саму маю надiю, – пожвавився пан Анджей. – Якби я став його шукати, а вiн мене, то ми таки знайшлися б. Утрете вже через мене не пройде, а якщо пройде, то хiба я бiльше не пiдiймуся. Вашi таемницi пам’ятаю добре i всi фехтувальнi прийоми лубенськi маю, як молитву, в пам’ятi. Щодня iх також iз Сорокою вiдпрацьовую, щоб собi руку набити.

– Що там фiглi-мiглi! – махнув рукою пан Володийовський. – Головне – шабля!

Зачепила ця максима пана Заглобу, котрий зараз же зауважив:

– Кожен вiтряк думае, що його справа крилами махати, а знаете, пане Мiхале, чому? Бо мае полову пiд дахом, тобто в головi. Военне мистецтво також у фортелях полягае, iнакше Рох мiг би бути великим гетьманом, а ви польним.

– А що пан Ковальський поробляе? – спитав пан Кмiциц.

– Ковальський? Вже залiзний шолом на головi носить i правильно, бо капуста в казанi найкраще вариться. Нажився добряче у Варшавi, здобув собi слави i подався до гусарiв, до князя Полубинськогo, а все тому, щоб мати змогу списом Карлa дiстати. Приходить до нас щодня пiд намет i слiпаками глипае, чи шийка глечика з-пiд соломи не вигулькне. Не можу нiяк цього хлопця вiд пиятики вiдучити. Не допомагае добрий приклад! Але я йому напророкував, що йому на зло обернеться вихiд iз ляуданськоi хоругви. Шельма! Невдячний чоловiк! За стiльки добра, яким я його обдарував, на спис мене, сучий син, промiняв!

– То ви його так виховали?

– Прошу пана! Не робiть iз мене ведмежатника. Пановi Сапезi, котрий мене те саме питав, я вiдповiв, що одного з Рохом ви мали наставника, але не мене, бо я в молодi роки бондарював i клепки вмiв добре забивати.

– Ну, по-перше, такого ви б не посмiли пановi Сапезi сказати, – не повiрив пан Володийовський, – а по-друге, ви ж постiйно бурчали на пана Ковальського, а бережете його, як зiницю ока.

– Волiю його, нiж вас, пане Мiхале, бо хрущiв нiколи не переносив, i влюбливих хлюстiв, котрi, побачивши першу-лiпшу жiнку, у кицьки-мицьки зараз же починають бавитись, як iз нiмецькими кошенятами.

– Або як iз тими мавпами в Казановських, iз якими ви воювали.

– Смiйтеся, смiйтеся, то будете наступного разу самi Варшаву здобувати!

– Tак нiби це ви ii здобули…

– А хто Кракiвську браму розвалив? Хто неволю для генералiв обдумав? Сидять тепер на хлiбi та водi в Замостi, а що Вiттемберг погляне на Врангеля, то скаже «Заглобa нас сюди засунув!» й обое в плач. Якби пан Сапегa не був хворий i тут був присутнiй, то сказав би вам, хто шведського клiща з варшавськоi шкури найперший витягнув.

– Заради бога! – запалився пан Кмiциц. – Зробiть це для мене i принесiть менi звiстку про ту битву, на яку пiд Варшавою збираеться. Днi i ночi на пальцях лiчитиму i спокою не зазнаю, поки чогось певного не дiзнаюся.

Пан Заглобa приклав палець до чола.

– Послухайте моеi поради, – сказав вiн, – бо що скажу, то так напевне й здiйсниться… Як те певне, що та чарка стоiть передi мною… Чи вона не стоiть? Що?

– Стоiть, стоiть! Кажiть уже!

– Цю генеральну битву ми або програемо, або виграемо…

– Це кожен знае! – закинув пан Володийовський.

– Помовчте краще, пане Мiхале, i вчiться. Якщо цю битву програемо, знаете, що далi буде?.. От, бачите! Не знаете, бо вже своiми в’язальними гачками пiд носом, як заець, ворушите… Так от, скажу я вам, що нiчого не буде…

Пан Кмiциц, котрий був дуже збуджений, схопився, гримнув чаркою об стiл i вигукнув:

– Досить жили тягнути!

– Кажу ж, що нiчого не буде! – набундючився пан Заглобa. – Ви ще зеленi, тому не розумiете, як тепер ситуацiя складаеться. Бо наш король, наша мила вiтчизна, нашi вiйська можуть навiть п’ятдесят битв одна за одною програти… А вiйна по-старому пiде далi, шляхта збиратиметься, а з нею й усi нижчi стани… І якщо не вдасться одного разу, то вдасться iншого, поки ворожа сила не розтане. Але якщо шведи хоча б одну велику баталiю програють, то iх дiдьки вхоплять, а електора з ними на додачу.

Тут струснув головою пан Заглобa, вихилив чарку, гепнув нею об стiл i вiв далi:

– Послухайте, бо цього вiд когось iншого не почуете, адже не кожен умiе бачити всю картину загалом. Не один думае, що нас тут iще чекае? Скiльки битв, скiльки поразок, яких, воюючи з Карлом, неважко зазнати… Скiльки слiз? Скiльки кровi пролитоi? Скiльки важких нападiв?.. І не один сумнiваеться, i не один проти Божого милосердя та самоi найсвятiшоi Богоматерi блюзнiрствуе… А я вам скажу так: чи знаете ви, що тих новiтнiх вандалiв чекае? Погибель. А знаете, що нас чекае? Перемога! Поб’ють нас ще сто разiв… Гаразд… А ми поб’емо iх на сто перший, i буде iм капут.

Пiсля такоi промови пан Заглобa заплющив на хвильку очi, але зараз же iх розплющив, глянув блискучими зiницями поперед себе i вигукнув на всю силу своiх грудей:

– Перемога! Перемога!

Пан Кмiциц аж розчервонiвся на радощах.

– Далебi, вiн мае рацiю! Далебi, правильно каже! Не може бути iнакше! Мусить такий настати кiнець!

– Вже треба визнати, що вам тут нiчого не бракуе, – промовив пан Володийовський, тицьнувши пальцем у свою голову. – Рiч Посполиту можна окупувати, але всидiти в нiй нереально… Все одно доведеться забиратися.

– Га! Що? Не бракуе! – втiшився похвалою пан Заглобa. – Якщо так, то я вам ще напророкую. Бог на боцi справедливих! Ви, – тут дiдуган звернувся до пана Кмiцицa, – зрадника Радзивiллa здолаете, до Таурогiв пiдете, дiвчину вiдберете, за дружину ii отримаете, потомство виховаете…

Нехай тiпуна на язик я одержу, якщо так не буде, як я сказав… Заради бога! Тiльки не задушiть!

Правильно застерiгався пан Заглобa, бо пан Кмiцiц схопив його у своi обiйми, пiдняв угору i так стискати почав, що аж старигановi баньки на лоба полiзли. Але не встиг опуститися на власнi ноги, заледве дух перевiв, як пан Володийовський, дуже збуджений, ухопив його за руки.

– Моя черга! Кажiть, пане, що мене чекае?

– Бoжe вас благослови, пане Мiхале!.. Ваша дiвуля не покаже вам дулю… Не бiйтесь. Уф!

– Vivat! – вигукнув пан Володийовський.

– Але спершу зi шведами мусимо собi порадити! – додав пан Заглобa.

– Порадимо! Порадимо! – вигукували, брязкаючи шаблями, молодi полковники.

– Vivat! Звитяга!




Роздiл XXIV


Тижнем пiзнiше пробрався пан Кмiциц у межi Пруссii електора пiд Райгродом. Пiшло йому це доволi легко, адже перед самим вiдходом пана гетьманa польного сховався в лiси так ретельно, аж Дуглас був переконаний, що i розбишацька ватага потягнулася разом з усiею татарсько-литовською дивiзiею пiд Варшаву, тому лише малi залоги по невеличких замках для захисту цих краiв залишив. Дуглас вiдiйшов також услiд за паном Госевським, а з ним пан Радзейовський i князь Радзивiлл.

Пан Анджей дiзнався про це ще до переходу кордону i дуже стурбувався, що не зможе вiч-на-вiч зi своiм смертельним ворогом здибатися i що покарати може Богуслава якась iнша рука, наприклад, рука пана Володийовськогo, котрий також проти нього присягав. Пiсля чого, не маючи змоги вiдплатити за кривди Речi Посполитоi та своi особистi зрадниковi, люто накинувся на маетки електора.

Тiеi ж ночi, коли його татари проминули прикордонний стовп, небо зачервонiло загравами, лунали зойки та ридання людей, яких топтав важкий чобiт вiйни. Хто польською мовою жалю вмiв просити, того за наказом ватажка щадили, натомiсть нiмецькi поселення, колонii, села та мiстечка перетворювалися на рiчку вогню, а переляканi мешканцi йшли пiд нiж.

І не так хутко олива розливаеться по морю, коли ii мореплавцi для заспокоення хвиль ллють, як розлився той загiн татар i добровольцiв по спокiйних i безпечних досi краях. Здавалося, що кожен татарин умiв подвоюватися i потроюватися, бути водночас у кiлькох мiсцях, аби палити та рiзати. Не щадили навiть пшеничних ланiв, навiть дерев у садах.

Стiльки вже часу тримав пан Кмiциц у шорах своiх татар, що врештi, коли iх, наче зграi хижих птахiв, випустив, то вже нiщо iх не стримувало помiж рiзнi та руйнацii. Один перевершував iншого, а що ясир брати не могли, то купалися зранку до вечора в людськiй кровi.

Сам пан Анджей, маючи в серцi чимало дикостi, дав iй чудовий вихiд i хоч власних рук у кровi беззахисних не бруднив, зате задоволено на все позирав. На душi був спокiйний i совiсть йому не докоряла, бо була це не польська кров i до того ж еретична. Тому навiть вважав, що приемну рiч Боговi, й особливо всiм святим робить.

Адже електор ленник, тобто слуга Речi Посполитоi, котрий iз благ ii живе, першим пiдняв святотатну руку на свого короля та володаря, тому належалася йому кара. А пан Кмiциц був лише знаряддям Божого гнiву.

Тому щовечора спокiйно молився на вервечцi у вiдблисках палаючих нiмецьких поселень, а коли крики мордованих збивали йому рахунок, починав спочатку, щоб душу грiхом недбалостi в Божiй службi не обтяжити.

Та не лише жорстокi почуття вiн у серцi плекав, бо, крiм побожностi, оживляло його ще й зворушення, пов’язанi пам’яттю з давнiми роками. Часто пригадувалися тi часи, в яких Хованськогo з такою великою славою шарпав, i давнi компанiйцi ставали, як живi, перед його очима: Кокосiнський, велетень Кульвець-Гiпокентавр, рябий Раницький iз сенаторською кров’ю у жилах, Углiк, котрий грае на чеканi, Рекуць, на котрому людська кров не тяжiла, i Зенд, котрий птаство й усiлякого звiра вправно наслiдував.

– Всi вони, крiм хiба одного Рекуця, в пеклi смажаться. Але от! Якби досi були живi, то в кровi б викупалися, грiха на душу не беручи i з користю для Речi Посполитоi!..

Тут зiтхав пан Анджей вiд думки, якою згубною рiччю е сваволя, оскiльки вже на початку молодого шляху до прекрасних вчинкiв навiки-вiкiв дорогу зачиняе.

Але найбiльше зiтхав за Олюнькою. І чим глибше заходив у Прусськi землi, тим запеклiше палили його рани сердечнi, немовби тi пожежi, якi розпалював, i до давнього кохання вогню додавали. Тож майже щодня промовляв у своему серцi до дiвчини:

«Голубко наймилiша, може, про мене ти й забула, а якщо й згадуеш, то лише вiдраза тобi серце заливае, але я, далеко чи близько, уночi i вдень, в роботi для добра батькiвщини, про тебе безперервно думаю i душа летить до тебе через бори та води, як утомлений птах, щоб лише до нiг твоiх упасти. Речi Посполитiй i тобi однiй я вiддав би всю кров свою, але гiрко менi, якщо в серцi на вiки вигнанцем мене ти оголосиш!»

Так мiркуючи, йшов щораз далi на пiвнiч прикордонною смугою, палив i рiзав, нiкого не жалiв. Туга душила його жорстока. Хотiв би вже завтра бути в Таурогах, а тим часом дорога була ще така далека i така важка, що врештi стали бити в усi дзвони в усiй провiнцii Прусськiй.

Хто живий, брався за зброю, щоб вчинити опiр страшним нападникам. Приводили залоги навiть iз дуже вiддалених мiст, формували полки навiть iз мiських пiдлiткiв, i незабаром всюди могло стати двадцять селян проти одного татарина.

Кмiциц навалювався на тi команди, як блискавка, громив, розпорошував, вiшав, викручувався, ховався i знову вигулькував на хвилi вогню, однак не мiг уже йти настiльки блискавично, як ранiше. Не раз доводилося татарським способом нападати i таiтися цiлими тижнями в гущавинi або очеретi над берегами озер. Населення накидалося щораз густiше, немов на вовка, а той також кусав, як вовк, що одним ударом iклiв смерть завдае, i не лише захищався, а й зухвалоi вiйни не занехаяв.

Мав багато роботи, часом, незважаючи на погоню, так довго не йшов iз якоiсь околицi, поки ii мечем i вогнем на кiлька миль навколо не винищив. Прiзвище його дiсталося, хтозна-яким робом, до людських вуст i гримiло, вкрите жахом i розпачем, аж до берегiв Балтики.

Мiг, щоправда, пан Бабинич знову перейти кордон Речi Посполитоi i повз шведськi команди поспiшити до Таурогiв, але не хотiв цього зробити, бо прагнув не собi лишень, а й усiй Речi Посполитiй послужити.

Тим часом надiйшли звiстки, якi мiсцевим мешканцям додали сил для захисту та помсти, а серце пана Бабиничa наповнили неспокоем. Прогудiло про велику битву пiд Варшавою, яку польський король начебто програв. «Карл-Густав та електор розбили всi вiйська Казимировi, – повторювали в Пруссii радiсно. – Варшаву знову взяли! Найбiльша це в усiй вiйнi вiкторiя i тепер буде вже кiнець Речi Посполитiй!»

Усi люди, котрих схоплювали i клали на вогонь для допиту татари, повторювали те саме. Були i перебiльшенi чутки, як зазвичай в непевнi часи вiйни. Згiдно з цими чутками вiйська були повнiстю розбитi, гетьмани загинули, а Ян-Казимир потрапив у полон.

Отже, все скiнчилося? То вся повстала i звитяжна Рiч Посполита була лише порожнiм маревом? Стiльки могутностi, стiльки вiйська, стiльки видатних людей i знаменитих воiнiв: гетьмани, король, пан Чарнецький зi своею непереможною дивiзiею, пан коронний маршалок, iншi вельможi зi своiми почтами, все пропало, все, як дим, розвiялося? І немае вже iнших захисникiв цiеi краiни нещасноi, крiм обширних повстанських партiй, якi, мабуть, вiд звiстки про поразку, як туман, розвiються?!

Пан Кмiциц волосся з чуприни рвав i руки заламував, хапав вогку землю жменями i до розпашiлоi голови притуляв.

– Поляжу й я! – казав молодик собi. – Але спершу ця земля кров’ю стече!

І став воювати, як шаленець. Не ховався бiльше, не крився по лiсах та очеретах, смертi шукав, кидався, як бiснуватий, на сили, втричi бiльшi, i розбивав iх у пух i прах шаблями та копитами. У татарах його померли всi рештки людських почуттiв. Вони перетворилися на зграю диких тварин. Хижий, але не дуже придатний до боротьби у вiдкритому полi люд, не втративши нiчого зi своiх здiбностей до засiдок i пiдступу, через безперервне вправляння, через постiйну боротьбу такий здобули досвiд, що навiть найкращiй у свiтi кiннотi мiг груди в груди втримати поле i розбити каре навiть далекарлiйськоi шведськоi гвардii. У сутичках з озброеними масами пруссакiв сотня цих татар розбивала з легкiстю двiстi i триста дужих, озброених мушкетами та списами бiйцiв.

Пан Анджей вiдучив iх перевантажуватися здобиччю, брали лише грошi, i то саме золото, яке зашивали в кульбаки. Тому, коли хтось полiг, iншi запекло билися за його коня та сiдло. Багатiючи таким робом, не втратили нiчого зi своеi майже надлюдськоi летючостi. Второпавши, що пiд командуванням нiякого iншого у свiтi вождя не жнивували б так рясно, прив’язалися до пана Бабиничa, як гончаки до мисливця, i зi справжньою магометанською чеснiстю передавали пiсля битви у руки Сороки та Кемличiв левову частку здобичi, яка призначалася для bagadyr-а.

– Алла! – промовляв Акбах-Улан. – Мало iх Бахчисарай побачить, але тi, котрi повернуться, мурзами всi стануть.

Пан Бабинич, котрий уже давно навчився з вiйни годуватися, зiбрав великi багатства. Натомiсть смертi, якоi бiльше, нiж золота, шукав, не знайшов.

Сплив знову мiсяць у бiйках i протистояннях, мiра яких переважала людськi можливостi. Бахматам, ячменем i прусською пшеницею вiдгодованих, потрiбно було дати хоч кiлька днiв вiдпочинку. Тому молодий полковник, бажаючи також звiстки отримати та прогалини в людях новими добровольцями затулити, вiдступив бiля Доспади в межi Речi Посполитоi.

Звiстки незабаром прийшли, причому такi радiснi, що пан Кмiциц мало з глузду не з’iхав. Виявилося правдою, що наскiльки вiдважний, настiльки невдатний Ян-Казимир програв велику триденну битву пiд Варшавою, але з якоi причини?

Значна частина посполитого рушення розiйшлася ранiше по домiвках, а та, що залишилася, не билася вже так запекло, як тодi, коли штурмували Варшаву i третього дня битви стався переполох. Натомiсть упродовж двох перших днiв перемога таки схилялася на польський бiк. Регулярне вiйсько вже не в партизанськiй роз’iзнiй вiйнi, а у великiй битвi з найкращим в Європi вишколеним жовнiром проявили таке вмiння та витривалiсть, що навiть шведських i бранденбурзьких генералiв подив охопив.

Король Ян-Казимир безсмертну славу здобув. Подейкували, що виявився рiвним Карлoвi-Густаву вождем i що якби всi його накази виконанi були, ворог би втратив iнiцiативу в битвi i вiйна закiнчилася б.

Пан Анджей отримав усi цi новини з вуст безпосереднiх очевидцiв, бо наштовхнувся на шляхту, яка, служивши в ополченцях, брала в битвi участь. Один iз них розповiв йому про чудовий удар гусарiв, пiд час якого сам Карл, котрий, незважаючи на благання генералiв, вiдступати не хотiв, мало не загинув. Усi також пiдтверджували, що неправда й те, що вiйська були розбитi або що гетьмани полягли. Навпаки, всi сили, крiм посполитого рушення, вцiлiли та вiдступили в доброму порядку вглиб краiни.

На варшавському мосту, який завалився, впустили лише гармати, але «дух через Вiслу перенесли». Все вiйсько присягалося, що пiд командуванням такого вождя, як Ян-Казимир, поб’ють у наступнiй битвi Карлa-Густавa, електора i кого буде треба, бо ця битва – це була лише проба, дещо невдала, але доброго духу на майбутне повна.

Пан Кмiциц ламав голову, звiдки ж тi першi звiстки могли бути такi страшнi. Пояснили йому, що Карл-Густав навмисно порозсилав фальшивi новини, бо достоту не дуже знав, що робити. Шведськi офiцери, котрих пан Анджей тижнем пiзнiше вiдловив, пiдтвердили цю iнформацiю.

Дiзнався також вiд них, що особливо електор був добряче нажаханий i про власну шкуру щораз бiльше задумувався, бо бiльшiсть вiйська його пiд Варшавою полягло. На решту кинулися хвороби такi страшнi, що гiрше за битви його винищували. Тим часом великополяки, прагнучи за Устя й усi кривди поквитатися, навалилися на саме Бранденбурзьке маркграфство, палили, рiзали, воду та землю лише залишаючи. За словами офiцерiв, наближалася година, коли електор покине шведiв i з сильнiшим об’еднаеться.

«Отже, треба йому допекти, – подумав пан Анджей, – аби швидше це зробив».

Тож, маючи коней вже вiдпочилих, а також заповненi вакансii, знову перейшов через Доспаду i, як дух помсти, знищувати нiмецькi поселення кинувся.

Рiзнi «партii» наслiдували його приклад. Застав полковник опiр уже слабший, тому вже зовсiм розпоясався. Новини приходили щораз радiснiшi, такi оптимiстичнi, що й вiрити в них було важко.

Ось, наприклад, подейкували, що Карл-Густав, котрий пiсля варшавськоi битви аж до Радома просунувся, вiдступае тепер стрiмголов до Королiвськоi Пруссii. Що сталося? Чому вiдступае? На це не було якийсь час жодноi вiдповiдi, аж знову прогримiло по Речi Посполитiй прiзвище пана Чарнецькогo. Розбив пiд Липцем, розбив пiд Стшемешном, пiд самою Равою вирiзав до ноги ар’ергард Карлa, що втiкав. Пiсля цього, дiзнавшись, що двi тисячi рейтарiв повертаються з Кракова, напав на них зустрiчним боем i жодного вiсника поразки живцем не вiдпустив. Полковник Форгель, брат генерала, четверо iнших полковникiв, трое майорiв, тринадцятеро ротмiстрiв i двадцять три поручники потрапили в полон. Іншi подавали вдвiчi бiльше число, декотрi твердили навiть у пiднесеннi, що пiд Варшавою не поразку, а перемогу здобув Ян-Казимир, i що його похiд углиб краiни був лише фортелем для одурення ворога.

Навiть пан Кмiциц став так думати, бо з юних рокiв жовнiром будучи, розумiвся на вiйнi, i нiколи не чув про таку перемогу, пiсля якоi переможцям гiрше велося, нiж переможеним. А шведам, либонь, таки було гiрше, i саме пiсля варшавськоi битви.

Пановi Анджею пригадалися тодi слова пана Заглоби, коли той пiд час останньоi зустрiчi казав, що вiкторiя не допоможе нiяк шведськiй справi, а один загальний програш може iх згубити.

«Голова в нього, як у канцлера, – подумав пан Кмiциц, – що наче в книзi майбуття читати вмiе».

Тут пригадалися йому й iншi пророцтва пана Заглоби, як вiн, Кмiциц, наразi Бабинич, до Таурогiв дiйде, Олюньку свою знайде, порозумiеться, одружиться i потомство з нею на хвалу краiни наплодить. Коли собi це згадав, вогонь пробiг його жилами. Вже навiть хвилини втрачати не хотiв, вирiшив рiзню i пруссакiв на якийсь час покинути i до Таурогiв летiти.

Але тут на Святвечiр прибув до нього один ляуданський шляхтич iз хоругви пана Володийовськогo з листом вiд субтильного лицаря.



«Ми йдемо з паном польним литовським гетьманом i князем пiдчашим за Богуславом i Вальдеком, – писав пан Мiхал. – Об’еднайтеся ж iз нами, щоб у полi справжньоi помсти шукати, i Пруссiя за проблеми Речi Посполитоi ще заплатить».


Пан Анджей власним очам вiрити не хотiв i якийсь час навiть пiдозрював шляхтича, що його якийсь прусський або шведський комендант навмисно пiдiслав, аби його разом iз загоном татар у засiдку привести. Чого б це мав пан Госевський ще раз до Пруссii тягнути? Неможливо було в це повiрити. Але рука була пана Володийовськогo, герб пана Володийовськогo, та й шляхтича собi пан Анджей пригадав. Тому розпитувати його почав, де пан Госевський перебувае i куди йти задумуе?

Шляхтич був трохи пришелепуватий. Не йому знати, куди пан гетьман хоче йти. Знае лишень, що пан гетьман iз тiею литовсько-татарською дивiзiею перебувае за два днi дороги, а при ньому е й ляуданськa хоругва. Позичив ii собi на якийсь час пан Чарнецький, але вже давно вiдiслав, то тепер iдуть туди, куди пан польний гетьман веде.

– Розповiдали, – торочив шляхтич, – що до Пруссii пiдемо, i жовнiри зрадiли дуже. Але врештi наша справа слухати та битися.

Пан Кмiциц, вислухавши реляцiю, довго не роздумував, завернув загiн татар i пiшов великим походом до пана гетьмана, а через два днi, вже пiзно вночi, опинився в обiймах пана Володийовського, котрий гаряче зустрiв його i зараз же вигукнув:

– Граф Вальдек i князь Богуслав засiли в Простках, шанцi насипають, щоб укрiпленим табором пiдстрахуватися. Пiдемо на них.

– Сьогоднi? – зрадiв Кмiциц.

– Завтра вдосвiта, тобто через двi чи три години.

Тут вони знову обiйнялися.

– Так менi щось пiдказуе, що його Господь Бог видасть у руки нашi! – зронив зворушений пан Анджей.

– І я так думаю.

– Я присягнув собi до смертi цього дня постити, в який його зустрiну.

– Боже заступництво не завадить, – погодився пан Мiхал. – Я також не буду заздрити, якщо вам ця доля випаде, бо ваша кривда бiльша.

– Пане Мiхале! Чеснiшого за вас кавалера я не зустрiчав!

– Дайте ж на вас, Єндрею, подивитися. Почорнiли ви вiд вiтру повнiстю, aлe вiдзначилися. З великим захопленням дивилася вся дивiзiя на вашу роботу. Нiчого, лише пожарища i трупи. Природжений ви жовнiр. Навiть самому пановi Заглобi, якби вiн був тут, важко було б щось краще вигадати.

– Заради бога! А де ж пан Заглобa?

– При пановi Сапезi залишився, бо аж спух вiд ридань i з вiдчаю за Рохом Ковальським…

– То пан Ковальський загинув?

Пан Володийовський стиснув губи.

– І знаете, хто його вбив?

– Звiдки ж менi знати?.. Скажiть!

– Князь Богуслав.

Пан Кмiциц зiрвався з мiсця, немовби шилом вколотий, i став iз шипiнням втягувати в себе повiтря, вiдтак заскреготiв страшно зубами i, кинувшись на лавку, обхопив мовчки голову руками.

Пан Володийовський ляснув у долонi i наказав помiчниковi трунки принести, пiсля чого сiв навпроти пана Анджея, наповнив келихи i почав розмову:

– Рох Ковальський такою мужньою смертю загинув, що не дай боже жодному з нас гiршу. Досить сказати, що йому сам Карл пiсля бою похорон влаштував i цiлий регiмент гвардii салютувати над його труною поставив.

– Якби не вiд цiеi руки, не вiд цiеi пекельноi руки! – бiдкався пан Кмiциц.

– Бiльше того, вiд особистоi руки Богуслава. Я знаю це вiд очевидцiв, котрi власними очима цю трагедiю бачили.

– То вас там не було?

– У битвi мiсця не вибирають, лише стоять, де накажуть. Якби я там був, то або мене тут зараз не було б, або Богуслав не насипав би шанцi в Простках.

– Розкажiть, як усе сталося. Злостi тiльки прибуде.

Пан Володийовський випив, обтер своi пшеничнi вуса i правив далi:

– Вам, мабуть, не бракувало реляцiй про варшавську битву, бо всi про неi розповiдають. Тому не буду про неi занадто довго просторiкувати. Наш милостивий король… дай йому Бoжe здоров’я i довгих рокiв життя, бо пiд iншим монархом згинула б наша вiтчизна в злиднях… виявився знаменитим полководцем. Якби був послух вождевi, якби ми були його гiднi, хронiки записали б нову польську вiкторiю пiд Варшавою, рiвну Грюнвальдськiй i пiд Берестечком. Коротко кажучи, першого дня ми били шведiв. Другого почала фортуна то на той, то на iнший бiк терезiв схилятися. Але ми все одно були горою. Тодi пiшли в атаку литовськi гусари, в яких i Рох служив пiд командуванням князя Полубинського, видатного воiна. Я бачив iх, коли йшли, як вас зараз бачу, бо я стояв iз ляуданцями на височинi бiля шанцiв. Було iх тисяча двiстi людей i коней, яких свiт не бачив. Йшли за пiвстаi повз нас, i скажу я вам, земля двигтiла пiд ними. Ми побачили бранденбурзьку пiхоту, яка хутко втикала списи в землю, щоб першу атаку зупинити. Іншi били з мушкетiв, аж дим затулив iх повнiстю. Глип: а гусари вже розчинилися на конях. Господи, що за стрiмкiсть! Потрапили в дим i… зникли! Моi жовнiри ану лементувати: «Розiб’ють! Розiб’ють!» Впродовж хвилини не було нiчого видно. Аж загримiло щось i гуркiт вчинився, немовби в тисячi кузнях ковалi молотами вдарили. Аж гульк: Ісусе, Марiе! Eлекторцi покотом уже лежать, як жито, через яке буря пройшлася, а нашi вже ген за ними! Лише прапори мерехтять! Йдуть на шведiв! Вдарили на рейтарiв. Рейтари лягли! Вдарили на другий регiмент – пустка! А тут гуркiт, гармати гримлять… Побачили iх, аж коли вiтер дим розвiяв. Зiм’яли шведську пiхоту. Всi втiкають, все валиться, вiдступають, а вони йдуть, немов вулицею… Майже вже всю армiю пройшли!.. Зiткнулися з полком кiнноi гвардii, помiж якоi Карл стоiть… І гвардiю, наче вихор розвiяв!..

Тут перервав пан Мiхал оповiдання, бо пан Анджей п’ястуками очi затулив i заголосив:

– Матiнко Бoжa! Хоча б раз таке побачити i полягти!

– Такоi атаки не побачать вже моi очi, – продовжив низькорослий лицар. – Нам також атакувати наказали… Бiльше я iх не бачив, але розкажу те, що почув iз вуст шведського офiцера, котрий при боцi Карла тодi був i власними очима на тi подii споглядав. Коли вже гусари все зiм’яли по дорозi, той Форгель, котрий пiзнiше пiд Равою нам попався, кинувся до Карла: «Ваша величносте, рятуйте Швецiю! Рятуйте себе! – вигукнув вiн. – Вiдступайте, вiдступайте! Нiщо iх не зупинить!» А Карл на це: «Нiзащо не буду вiдступати, потрiбно опiр вчинити або загинути!» Пiдбiгають iншi генерали, благають, просять. Не хоче. Рушив уперед, зiткнулися, i зламалися шведи швидше, нiж до десяти полiчити. Хтось полiг, когось розтоптали. Іншi розвалилися, як горох. Стомлювалися iх рiзати. Король змiг вiдбитися. Наiхав на нього пан Ковальський i впiзнав, бо його вже двiчi бачив. Кинувся на нього!.. Рейтар затулив короля… Але розповiдають тi, хто це бачив, що навiть блискавка швидше не вбивае, як Рох розрубав його надвое. Тодi сам король кинувся на нього…

Пан Володийовський перевiв подих i глибоко зiтхнув, але пан Кмiциц зараз же став благати:

– Закiнчуйте вже, бо душа з мене вийде!

– Стялися, отже, в серединi поля, кiнськi груди вдарилися грудьми. Завирувало! «Як погляну, – розповiдав нам офiцер, – а король разом iз конем уже на землi!» Вибрався, потягнув спусковий гачок кроцицi, але схибив. Рох його за голову, бо йому капелюх впав. Вже меч пiдiймав, вже шведи заклякли вiд жаху, бо запiзно було вже йти на порятунок, як тут Богуслав наче з-пiд землi вирiс i в саме вухо пановi Ковальському вистрелив, аж йому голову разом iз шоломом розвалило.

– Заради бога! Забракло часу меча опустити?! – зойкнув пан Анджей, вхопившись за чуба.

– Не дав йому Бог такоi ласки, – похитав головою пан Мiхал. – Ми з паном Заглобою вiдразу ж збагнули, що сталося. Ось служив хлоп Радзивiллам iз юних рокiв, панами своiми вважав, тож, побачивши Радзивiллa, мабуть, збентежився. Може, йому нiколи навiть думка в головi не виникала, що на Радзивiллa можна руку пiдняти. Бувае так, бувае! Га! Життям за це поплатився. Дивний чоловiк той пан Заглобa, бо вiн йому нi дядьком, нi навiть родичем не був. Але хтось iнший би навiть за сином так не тужив… Правду кажучи, не було чого, бо в такiй славетнiй смертi заздрити саме пановi Ковальському можна. Tаж шляхтич i жовнiр для того й родиться, щоб якщо не сьогоднi, то завтра життя вiддати, а про пана Ковальського в хронiках писати будуть i нащадки його iм’я прославлятимуть.

Замовк пан Володийовський, але за хвилину перехрестився i промовив:

– Вiчний спочинок дай йому, Господи, й вiковiчне свiтло хай йому свiтить…

– Навiки-вiкiв! – закiнчив пан Кмiциц.

Ще якийсь час шепотiли молитви, може, схожоi смертi для себе просячи, тiльки б не вiд руки Богуслава, аж нарештi пан Мiхал зауважив:

– Ксьондз Пекарський нам пообiцяв, що вiн прямо до раю пiшов.

– Певна рiч, то йому навiть молитви нашi не потрiбнi.

– Молитви завжди потрiбнi, бо на реестр iнших будуть вписанi, а може, i наш власний.

Пан Кмiциц зiтхнув.

– На Боже милосердя надiя, – промовив вiн. – Тiшуся також тим, що я в Пруссii вчинив, бо за це хоч кiлька рокiв чистилища буде менi вiдпущено.

– Все там фiксуеться. Що тут людина шаблею вирубае, то там секретарi небеснi записують.

– І я служив у Радзивiллa, – згадав пан Анджей. – Але вигляд Богуслава мене не збентежить. Господи Бoжe! Таж Простки зовсiм недалеко! Пам’ятаете, пане, що вiн i ваш ворог, бо еретик, котрий не раз справжню вiру паплюжив!

– І вiтчизни ворог! – додав пан Мiхал. – Маймо надiю, що його час наближаеться. Пан Заглобa пiсля тiеi атаки гусарам пророкував, але промовляв у печалi, в сльозах, наче блаженний. І проклинав Богуслава так, що аж слухачам волосся дибки здiймалося. Князь Казимир-Мiхал, котрий iз нами проти них виступае, бачив також увi снi двi золотi сурми, якi Радзивiлли на щитi носять, погризенi ведмедем, i зараз же на другий день розповiдав: «Або мене, або когось iз Радзивiллiв нещастя спiткае».

– Ведмедем? – спитав, блiднучи, пан Кмiциц.

– Саме так.

Обличчя пана Анджея просвiтлiло, немовби на неi блиск уранiшньоi зорi впав, очi закотив угору, руки до неба простягнув i урочистим голосом заявив:

– Та я ж у гербi ведмедя маю. Хвала Тобi, Дiво Марiе, на небi! Хвала Тобi, Матiнко Божа!.. Панi, Панi! Не гiдний я такоi милостi!

Почувши це, пан Володийовський також дуже зворушився, бо зараз же збагнув, що в цьому е прикмета небесна.

– Єндрею! – заволав вiн. – Торкнiться для певностi перед битвою нiг Христових, а я вiддати менi Саковичa Його попрошу.

– Простки! Простки! – повторював, немов у гарячцi, пан Кмiциц. – Коли вирушаемо?

– Вдосвiта, а вже незабаром свiтати почне.

Пан Анджей наблизився до прочиненого вiконця халупи, глянув у небо i видихнув:

– Блiднуть уже зiрки, блiднуть. Ave Maria…

Раптом почулося далеке кукурiкання пiвня, водночас пролунав тихий голос сурми через мундштук. Кiлькома молитвами пiзнiше рух почався по всьому селi. Чути було брязкiт залiза та фиркання коней. Темнi маси кiнноти збиралися на дорозi.

Повiтря стало насичуватися свiтлом. Блiдий вiдблиск посрiблив наконечники списiв, мерехтiли оголенi шаблi, вихоплювалися з тiней вусатi, грiзнi обличчя, шоломи, ковпаки, каптурi, татарськi баранячi шапки, тулуби, сагайдаки. Нарештi похiд iз паном Кмiцицем в авангардi вирушив на Простки.

Вiйсько розтягнулося довгим вужем по дорозi й енергiйно марширувало. Конi фиркали голосно у перших лавах, за ними iншi на добру для жовнiрiв ворожбу. Бiлi тумани накривали ще луги та поля. Навколо була тиша, лише деркачi деренчали в зарошених травах.




Роздiл XXV


Дня 6 вересня дiйшли польськi вiйська до Вонсошi i стали на спочинок, щоб перед битвою конi i люди могли сил набратися. Вирiшив пан пiдскарбiй на чотири чи п’ять днiв там зупинитися, але випадок змiшав усi його плани. Пана Бабиничa, як доброго знавця прикордонноi зони, вислали у роз’iзд, давши йому двi легкi литовськi хоругви i свiжий чамбул орди, бо його власнi татари занадто були зморенi.

Пан пiдскарбiй дуже йому перед дорогою радив, щоб язика схопив i з порожнiми руками не повертався. А пан Бабинич лише всмiхнувся, мiркуючи, що не потрiбнi йому нiякi заохочення i що вiйськовополонених приведе, хоч би iх за шанцями в Простках мав шукати. Повернувся вiн через двi доби, привiвши кiльканадцятьох пруссакiв i шведiв, а мiж ними й старшого офiцера фон Ресселя, ротмiстра прусського регiменту Богуслава.

Прийняли роз’iзд у таборi з великим схваленням. Капiтана не довелося допитувати, бо пан Бабинич уже дорогою, приставивши йому лезо до горла, все зробив. Із зiзнань фон Ресселя виявилося, що не лише прусськi полки графа Вальдекa стоять у Простках, а й шiсть шведських регiментiв пiд командуванням генерал-майорa Ізраеля, з цих чотири кавалерiйськi – Петерса, Фритьофсона, Таубена, Аммерштайна i два пiхотнi братiв Енгелiв. З прусських полкiв, добре озброених, крiм особистого графа Вальдекa, були ще князя Вiсмара, Брунцеля, Коннабергa, генерала Вальратa, а також чотири хоругви з команди Богуслава: двi прусськоi шляхти i двi його власнi.

Головнокомандувачем начебто був граф Вальдек, але реально вiн слухався в усьому князя Богуслава, пiд впливом котрого перебував також i шведський генерал Ізраель.

Найважливiшою, однак, iнформацiею, яку фон Рессель надав, була та, що з Елка поспiшае на допомогу пiд Простки двi тисячi добiрноi поморськоi пiхоти, а граф Вальдек, остерiгаючись, щоб загони тi не захопила орда, мае намiр вийти з укрiпленого табору i пiсля з’еднання з ними, вдруге окопатися. Богуслав, за версiею фон Ресселя, ранiше запекло опирався виходу з Просткiв, але останнiми днями вдалося його таки переконати.

Почувши це, пан Госевський дуже втiшився, бо вже був упевнений, що його перемога не мине. Ворог довго умiв би захищатися в шанцях, але нi шведська, нi прусська кавалерiя не могла протистояти литовськiй у чистому полi.

Князь Богуслав розумiв це, вочевидь, так само добре, як i пан пiдскарбiй, i саме тому не дуже схвалював плани Вальдека. Але був надто марнославний, щоб не поступитися перед звинуваченням у зайвiй обережностi. Врештi й вiн не вiдзначався терплячiстю. Можна було майже напевно вважати, що набридне йому сидiння на валах й у вiдкритiй битвi слави та перемоги шукатиме. Пан пiдскарбiй мав лише поквапитись, аби кинутися на ворога саме тiеi митi, коли той буде шанцi залишати.

Такоi думки дотримувався i вiн сам, й iншi полковники, такi, як Гассун-бей, котрий ордою командував, i пан Войниллович iз королiвського штандарту, пан Корсак, полковник петигорський, пани Володийовський, Котвич i Бабинич. Всi зiйшлися в одному, що потрiбно дальший перепочинок вiдкласти i проти ночi, тобто за кiлька годин, вирушати. Тим часом пан Корсак послав негайно свого хорунжого Беганськогo, щоб iшов пiд Простки i вiйськам, якi надходили, щогодини повiдомляв, що в таборi вiдбуваеться. Пани Володийовський i Бабинич забрали до своеi квартири фон Ресселя, щоб про Богуслава щось бiльше вiд нього дiзнатися.

Ротмiстр спочатку дуже перелякався, бо ще лезо пана Кмiцица вiдчував на горлi, але незабаром вино розв’язало йому язика. Ще колись, служивши в Речi Посполитiй у чужоземному легiонi, навчився по-польськи, тому мiг i на запитання невисокого лицаря, котрий не знав нiмецькоi, вiдповiдати.

– Давно служите в князя Богуслава? – спитав пан Мiхал.

– Я в надвiрному вiйську князя не служу, – пояснив фон Рессель, – лише в eлeктoрському полку, який пiд його команду вiддали.

– То ви й пана Саковичa не знаете?

– Пана Саковичa я бачив у Крулевцi.

– То вiн не при князевi?

– Немае його. У Таурогах залишився.

Субтильний лицар зiтхнув i вусами поворушив.

– Не маю я щастя, як зазвичай! – промовив вiн.

– Не засмучуйтесь, пане Мiхале, – зауважив пан Бабинич. – Знайдете його, а якщо нi, то я вiдшукаю.

Пiсля чого звернувся до фон Ресселя:

– Ви старий жовнiр, бачили обидва вiйська, а нашу кавалерiю знаете здавна. Як гадаете, на чиему боцi буде вiкторiя?

– Якщо вам поле дадуть за шанцями, то на вашому, але шанцiв без пiхоти i гармат не здобудете, особливо що там усе з голови князя Радзивiллa дiеться.

– За такого великого маете його полководця?

– Не лише я, це загальна думка в обох вiйськах. Подейкують також, що пiд Варшавою serenissimus rex Sueciae[54 - Serenissimus rex Sueciae (лат.) – найсвiтлiший король Швецii.] у всьому слiдував його порадам i тому велику битву виграв. Князь як поляк краще знае ваш спосiб воювати i швидше зарадити цьому може. Я сам бачив, як король шведський пiсля третього дня битви перед фронтом вiйськ князя обiймав i цiлував. Правда, що йому життям завдячував, бо якби не княжий пострiл… Ну! Страшно подумати!.. Лицар при цьому вiн незрiвнянний, iз яким нiхто жодною зброею мiрятися не може.

– Гей! – озвався пан Володийовський. – Може, один такий i знайшовся б…

Видихнувши це, вусами грiзно заворушив. Фон Рессель глянув на нього i враз почервонiв. Якусь мить здавалося, що або кров його залле, або реготом вибухне. Але врештi вiн згадав, що перебувае у полонi, тому зараз же опам’ятався.

Пан Кмiциц також глянув на нього пильно своiми сталевими очима i промовив, стискаючи трохи губи:

– Завтра все з’ясуеться…

– А чи здоровий уже Богуслав? – поцiкавився пан Володийовський. – Бо його та пропасниця довго трясла й ослабити мала б…

– Здоровий уже, як бик, i нiяких лiкiв не приймае. Хотiв йому медик спочатку давати рiзнi настоянки, але саме пiсля першоi ж i трапився вiдразу напад. Щоправда, не повторювався бiльше. Князь Богуслав наказав також покидати медиком у простирадлах i це йому допомогло, бо медик сам лихоманку вiд страху одержав.

– Кидати в простирадлах? – задумався пан Володийовський.

– Я сам бачив, – пiдтвердив фон Рессель. – Склали два простирадла докупи, всередину поклали медика, пiсля чого четверо кремезних драбантiв взяли простирадла за кiнчики i коли стали пiдкидати бiдолаху, то, скажу вашим милостям, мало не на десять лiктiв вгору пiдлiтав, а вони ледве його упiймати могли i знову вгору. Генерал Ізраель, граф Вальдек i князь за боки хапалися вiд смiху. Ми, офiцери, також дивилися на те видовище, поки медик не зомлiв. А недугу князевi потiм, наче хтось рукою вiдняв.

Хоча пани Володийовський i Бабинич i ненавидiли Богуслава, не могли, однак, також втриматися вiд смiху, вчувши про цю витiвку. Пан Бабинич бив себе по колiнах i репетував:

– От, шельма, як собi порадив!

– Потрiбно буде пановi Заглобi про цi лiки розповiсти, – зронив низькорослий лицар.

– Вiд пропасницi це допомогло, – пiдтримав фон Рессель. – Але якщо пiсля того князь прагнення кровi не пригальмуе, то не доживе до поважного вiку.

– І я так думаю, – буркнув крiзь зуби пан Бабинич. – Такi, як вiн, довго не живуть.

– Вiн i в таборi ще собi дае волю? – спитав пан Мiхал.

– Як же ж нi? – кивнув фон Рессель. – Смiявся неодноразово граф Вальдек, розповiдаючи, що його свiтлiсть покоiвок зi собою возить… Я й сам двох гладких панночок бачив, про котрих казали менi придворнi, що для прасування жабо вони призначенi… Але не моя це справа!

Пан Анджей, почувши це, почервонiв i зблiд, миттю зiрвався на рiвнi ноги й, ухопивши фон Ресселя за плечi, став ним сильно трясти.

– Вони польки чи нiмкенi? Кажiть!

– Точно не польки, – забелькотiв переляканий фон Рессель. – Одна прусська шляхтянка, а друга шведська, котра ранiше в дружини генерала Ізраеля служила.

Пан Бабинич зиркнув на пана Володийовського i глибоко зiтхнув. Невисокий лицар зiтхнув також i припинив вусами ворушити.

– Дозвольте менi, вашi милостi, пiти спочити, – попросив фон Рессель. – Дуже вже я втомився, бо двi милi мене татарин на арканi тягнув.

Пан Кмiциц ляснув у долонi за Сорокою i доручив йому вiйськовополоненого, пiсля чого повернувся швидким кроком до пана Володийовськогo.

– Досить уже цього! – промовив вiн. – Я волiю загинути, бажаю сто разiв загинути, нiж жити в цiй постiйнiй тривозi та невпевненостi. Ось i зараз, коли фон Рессель згадав про тих дiвуль, менi здалося, що наче хтось обухом у скроню заiхав.

На це пан Володийовський дзенькнув рапiрою.

– Час кiнчати! – погодився вiн.

Раптом засурмили бiля гетьманськоi ставки i скоро по всiх литовських хоругвах вiдгукнулися сурми, а в татарських загонах – свищики. Вiйсько стало збиратися i за годину вже було на маршi.

Перш нiж пройшли милю, пiдбiг посильний вiд хорунжого Беганськогo, з хоругви пана Корсака, з повiдомленням для гетьманa, що впiймали кiлькох рейтарiв iз бiльшого загону, який iз цього боку рiчки забирав усi пiдводи i селянських коней. Допитали iх на мiсцi i дiзналися, що табiр i все вiйсько мало покинути Простки завтра о восьмiй годинi ранку i що накази вже вiдданi.

– Хвалiмо Бога i поганяймо коней, – сказав на це пан пiдскарбiй. – До вечора не буде вже цього вiйська!

Вiдiслали вiдтак орду стрiмголов наперед, щоб якнайскорiше спромоглася опинитися мiж вiйськом Вальдека i тiею пiхотою прусською, що поспiшае на пiдмогу. За нею литовськi хоругви пiшли клусом. Найбiльше було серед них легких, тому рухалися так швидко, що майже за ордою встигали.

Пан Кмiциц пiшов у першiй вартi ординцiв i гнав свою ватагу, аж iз коней пара йшла. Дорогою припадав до кульбаки, чолом бив об кiнську шию i молився вiд усiеi душi:

– Не за моi кривди дай менi, Христe, помститися, але за плюндрування, вiтчизнi заподiяне! Я грiшник, я милостi Твоеi не гiдний, але змилуйся надi мною, дозволь менi цю еретичну кров пролити, то на хвалу Твою служитиму i бичуватиму себе щотижня цього дня довiку життя мого!

Потiм себе Найсвятiшiй Матiнцi Божiй Ченстоховськiй, котрiй власною кров’ю служив, i покровителю своему святому ще доручав, а протекцiю iхню собi забезпечивши, вiдчув одразу, що величезна надiя вступае в його душу, що надзвичайна сила проймае все його тiло, така сила, перед якою в порох впаде будь-що. Здавалося парубку, що з плечей виростають йому крила. Радiсть охопила його i вихором летiв на чолi татар, аж iскри сипалися з-пiд копит коня полковника.

Тисячi диких войовникiв, схилених на кiнськi гриви, мчали за ним.

Хвиля гостроверхих ковпакiв пiдстрибувала в такт руху коней, луки розхитувалися на спинах, перед ними тупотiли бахмати, ззаду долiтав глухий шум добiгаючих литовських хоругв, схожий на шум рiки, що пiднялася навеснi.

І летiли так помiж розкiшноi ночi, зоряноi, що вкрила дороги та поля, як якась велетенська зграя хижих птахiв, якi кров учули в далинi.

Минали буйнi поля, дiброви, луги, аж врештi серп мiсяця зблiд i схилився до заходу. Тодi сповiльнили коней i стали на останнiй привал. Були вже не далi, як за пiв нiмецькоi милi, вiд Просткiв.

Татари годували коней iз рук ячменем, аби вiдновити iхнi сили перед битвою. Пан Кмiциц, пересiвши на запасного скакуна-джанета, поiхав далi, щоб на табiр ворога оком кинути.

Через пiвгодини дороги натрапив у лозах над рiчкою на той петигорський загiн, який пан Корсак вислав на розвiдку.

– І що? – спитав хорунжого пан Анджей. – Що чувати?

– Не сплять уже i гудуть, як бджоли у вулику, – вiдповiв хорунжий. – Були б уже вирушали, але забракло iм пiдвод.

– Чи не можна десь поближче табiр роздивитися?

– Можна oн iз того узгiр’я, вкритого кущами. Табiр ген там лежить, вниз по рiчцi. Хоче ваша милiсть поглянути?

– Ведiть туди!

Хорунжий рушив конем i вони виiхали на узвiз. Вже й зорiло небо, i повiтря насичувалося золотим свiтлом, але вздовж рiчки, на другому, низькому березi, ще лежав сирий туман. Розвiдники, криючись у кущах, вдивлялися в той рiдiючий туман щораз пильнiше.

Врештi-решт за двi стаi оголився в долинi квадратний земляний форт, очi пана Кмiцицa впилися в нього жадiбно, але першоi митi вiн побачив лише туманнi обриси наметiв i фiр, якi стояли всерединi вздовж валiв. Полум’я вогнищ вже не було видно, лише дим розсiювався високими смугами до неба на знак погоди. В мiру того, як туман розсiювався бiльше, мiг пан Бабинич за допомогою пiдзорноi труби вiдрiзнити позатиканi на валах прапори: блакитнi шведськi та жовтi прусськi, потiм гурти жовнiрiв, гармати та коней. Довкола була тиша, яку порушувало лише шелестiння кущiв, якi ворушив вiтер, i веселi вранiшнi голоси сiрого птаства. А з табору долинав приглушений гул.

Либонь, нiхто там уже не спав, мабуть, готувалися до походу, бо в серединi окопiв панував незвичайний рух. Цiлi полки передислоковувалися з мiсця на мiсце, деякi виходили до валiв. Навколо пiдвод вчинилася неймовiрна метушня. Скочували також гармати з валiв.

– Не iнакше, як до походу готуються, – зауважив пан Кмiциц.

– Всi язики це засвiдчили. Хочуть зi своею пiхотою з’еднатися. Не сподiваються також, що пан гетьман на них наступатиме ранiше, нiж увечерi. А навiть якщо й наступатиме, волiють битву в чистому полi прийняти, нiж ту пiхоту пiд нiж вiддати.

– Ще зо двi години iм знадобиться, перш нiж вирушать, а за двi години i пан пiдскарбiй тут буде.

– Хвала Всевишньому! – перехрестився хорунжий.

– Пошлiть ще людей, щоб там не паслися занадто довго.

– Як накажете.

– Не посилали якихось роз’iздiв на цей берег рiки?

– На цьому боцi нiкого не було. Посилали, але до своеi пiхоти, яка з Eлка надходить.

– Гаразд! – промовив пан Анджей.

І з’iхав iз пагорба. Наказавши роз’iзду затаiтися надалi в очеретi, сам же подався хутко, скiльки кiнь мiг витримати, назад до хоругви.

Пан Госевський саме на коня сiдав, коли пан Бабинич приiхав. Мерщiй розповiв йому молодий лицар, що бачив, та яка диспозицiя в околицях. Гетьман вислухав реляцiю з великим задоволенням i без зволiкань наказав виступати.

Але цього разу вперед пiшла ватага пана Бабинича, за нею литовськi: пана Войнилловича, ляуданськa, власна пана гетьманa, три князя Мiхалa Радзивiллa, одна пана Корсакa й iншi. Орда залишилася за ними, бо на цьому Гассун-бей наполягав, остерiгаючись, що його люди першу навалу важкоi кавалерii не витримають. Мав вiн ще й iншi причини.

Бо хотiв, щоб у момент, як Литва ударить на головне вiйсько, вiн iз татарами мiг захопити табiр, в якому найбiльшоi здобичi сподiвався. Пан гетьман дозволив, правильно вважаючи, що ординцi удару кавалерiею могли б i не витримати, а на табiр нападуть, як шаленi, i панiку розпалити можуть, особливо що прусськi конi не призвичаенi до жахливого iхнього завивання.

Через двi години, як i передбачав пан Кмiциц, стали вже бiля того узвозу, з якого розвiдники розглядали ворожi позицii, i який тепер похiд усього вiйська заслоняв. Хорунжий, побачивши воякiв, котрi наближаються, прискакав, як блискавка, з повiдомленням, що ворог познiмав варту з того боку рiчки, вже вирушив i що кiнець хвоста табору саме виходить iз шанцiв.

Почувши це, пан Госевський витягнув булаву зi сакв при кульбацi та заявив:

– Тепер уже вони завернути не зможуть, бо фiри iм дорогу заступили. В iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа! Немае вже потреби бiльше ховатися!

Вiн кивнув бунчужному, а той бунчук пiдняв угору та став ним розмахувати на всi боки. На цей знак всi бунчуки захиталися, озвалися сурми та кривулi, заверещали татарськi свищики, загудiли литаври i шiсть тисяч шабель блиснули в повiтрi, i шiсть тисяч горлянок залементувало:

– Ісусе, Марiе!

– Алла-гу-алла!

Пiсля чого хоругва за хоругвою стали виринати ступом з-за узвозу. У таборi Вальдека не сподiвалися так швидко гостей, тому й загарячкували. Барабани почали гримiти, не зупиняючись. Полки розверталися фронтом до рiчки.

Вже навiть неозброеним оком можна було спостерiгати генералiв i полковникiв, котрi метушилися мiж регiментaми. Всерединi з’iжджалися щодуху гармати, щоб iх спрямувати в бiк рiчки. За хвилину мiж обома вiйськами не залишилося бiльше як тисяча крокiв. Роздiляла iх лише розлога оболонь, посеред якоi пливла рiчка.

Ще хвилина, i перша смуга бiлого диму покотилася з боку пруссакiв до полякiв. Битва почалася. Пан гетьман сам пiдскакав до ватаги пана Кмiцица.

– Наступайте, пане Бабиничу! Наступайте в iм’я Бoжe! Ось на цю стiну!

І булавою вказав на блискучий полк рейтарiв.

– За мною! – скомандував пан Анджей.

І стиснувши коня острогами, поскакав чвалом у бiк рiчки. Перш нiж на пострiл iз лука вiдiйшли, конi вже розiгналися до найбiльшоi швидкостi, притиснувши вуха та витягнувшись, як хорти. Вершники, схиленi на шиi, завивали, шмагали щодуху коней, якi землi майже не торкалися. З усiею ж стрiмкiстю заскочили в рiчку, яка iх не зупинила, бо натрапили на широкий брiд, дуже плиткий i пiщаний. Дiсталися iншого берега i посунули лавою далi.

Побачивши це, полк панцерноi рейтарii виступив проти них, спочатку ступом, потiм клусом, але бiльше не пришвидшувався, тiльки коли ватага наблизилася на двадцять крокiв, пролунала команда feuer[55 - Feuer (нiм.) – вогонь.] i тисячi рук, озброених пiстолями, простяглися в бiк атакувальникiв.

Смуга диму пролетiла з одного кiнця ряду в iнший, потiм двi лави вершникiв i коней вдарилися одна об одну iз страшним гуркотом. Конi здибилися в першому ударi. Над головами воiнiв замиготiли через усю протяжнiсть лiнii шаблi, немовби блискуча змiя пронеслася вздовж шеренги. Зловiсний скрегiт залiза об шоломи та кiраси чули аж на другому боцi рiчки. Здавалося, що це в кузнях молоти б’ють об сталеву бляху.

Рейтарська лiнiя вигнулася в одну мить у пiвмiсяць, бо коли центр iхнiй вiдступив, зiм’ятий першим натиском, фланги, на якi менша напруга припала, залишилися на мiсцi. Але й усерединi закутi в броню жовнiри не дозволили строевi розiрватися i розпочалася жахлива сiча. З одного боку велетнi, закутi в залiзо, опиралися всiею потугою важких коней, а з другого – сiра тьма татарська напирала iнерцiею набутого розгону, рубаючи та рiжучи з такою незбагненною швидкiстю, яку лише надзвичайна легкiсть i набута вправнiсть дати можуть. Як гурт дроворубiв накидаеться на лiс високих сосен i чути лишень стукiт сокир, i раз по раз якесь зрубане дерево падае додолу iз жахливим трiском, так щомитi котрийсь iз рейтарiв схиляв блискучу голову та валився пiд коня. Шаблi Кмiцицoвих воякiв мерехтiли iм в очах, заслiпляли iх, свистiли бiля обличчя, очей i рук. Марно дужий жовнiр пiдiймав угору важкий меч. Не встигаючи його опустити, вже вiдчував холодне вiстря, що проникало в тiло, зброя випадала з його руки, а сам вiн валився iз залитим кров’ю обличчям на кiнську шию. І як зграя ос нападае в садах на людину, котра хотiла фрукти обтрусити, а тепер без успiху розмахуе руками, звиваеться, ухиляеться, комахи ж проникають до обличчя, шиi i кожна встромляе у бiдолаху колюче жало, так i той запеклий, у стiлькох битвах загартований люд пана Анджея кидався, заслiплював, рiзав, кусав, колов, поширював страх i смерть усе наполегливiше, тим самим перевершуючи своiх супротивникiв. Адже вправний майстер у своему ремеслi завжди перевершить навiть сильнiшого за себе селянина, котрому практики бракуе.

Стала рейтарiя все густiшим падати трупом, i центр, в якому воював i сам пан Кмiциц, настiльки порiдiв, що будь-якоi митi мiг стрiй розпастися. Заклики офiцерiв, котрi скликали в ослаблене мiсце жовнiрiв, гинув у гаморi та диких вересках, ряд не змикався достатньо швидко, а пан Анджей напирав усе наполегливiше. Сам одягнений у сталеву кольчугу, яку вiд пана Сапеги одержав у подарунок, воював, як простий жовнiр, маючи за собою молодих Кемличiв i Сороку. Вони своему пановi спину мали прикривати, i щоразу то один, то другий оберталися праворуч i лiворуч, завдаючи жахливого удару, а полковник кидався на своему карому конi в найбiльшу гущавину бою. І всi таемницi пана Володийовськогo освоiвши, i силу маючи велетенську, гасив людськi життя, як свiчки. Часом цiлою шаблею вдарить, iнколи ледве кiнцем досягне, iнодi заледве малопомiтного руху, як блискавка, швидкого завдасть i рейтар летить сторчголов пiд коня, немовби його грiм вибив iз сiдла. Іншi ж вiдступали перед цим страшним чоловiком.

Нарештi рубонув полковник у скроню хорунжого, i той прокукурiкав лише, як пiдрiзаний пiвень, i прапор iз рук випустив. Тiеi ж митi фронт розiрвався, а фланги перемiшалися у двi безладнi й утiкаючi зграйки, якi, як шаленi, неслися в бiк дальших лiнiй прусського вiйська.

Пан Кмiциц зазирнув у розiрваний простiр усерединi поля й одразу ж побачив регiмент червоних драгунiв, що летить, як вихор, на допомогу розпорошенiй рейтарii.

«Дурницi! – подумав вiн. – За хвилину пан Володийовський цим бродом прийде менi на виручку».

Аж раптом пролунав гуркiт гармат, такий навальний, що земля затряслася на мiсцi. Мушкети влаштували трiскотню вiд шанцiв аж до найбiльш висунутих ворожих рядiв. Усе поле вкрилося димом i в тiй завiсi добровольцi пана Анджея разом iз татарами зчепилися з драгунами.

Але з боку рiчки нiхто на допомогу не прибував.

Виявилося, що ворог навмисно пустив ватагу пана Кмiцица через брiд, а потiм узявся його поливати так люто з гармат i мушкетiв, що навiть одна жива нога пройти не могла.

Першi пiдiшли до броду люди пана Корсакa i повернулися в безладi. Другi, пана Войнилловичa, дiйшли до самого броду i вiдступили, щоправда повiльно, бо це був королiвський полк, один iз найбоездатнiших в усьому вiйську, але втративши двадцятьох товаришiв знаменитоi шляхти i дев’яносто шеренгових.

Вода з галькою на днi, що була единим переходом через рiчку, хлюпотiла так сильно пiд ударами куль, як пiд важким проливним дощем. Гарматнi ядра перелiтали на iнший бiк, розкидаючи навколо гори пiску.

Сам пан пiдскарбiй проiхався ступом i все огледiвши, визнав, що не схоже, аби якась жива людина змогла пробратися на протилежний берег.

А це могло б вирiшити долю битви. Тому чоло гетьманa миттю спохмурнiло. Впродовж хвилини дивився вiн через пiдзорну трубу на всю лiнiю ворожого вiйська i гукнув ординарця:

– Їдь до Гассун-бея, нехай орда, якщо може, переправиться через глибину на берег i на табiр вдарить. Що в пiдводах знайдуть, це iхне! Гармат там немае, вони за рiчкою мають роботу.

Офiцер поскакав, скiльки було кiнських сил. А гетьман посунув далi, де пiд верболозом на лузi стояла ляуданська хоругва, i зупинився ненадовго бiля неi.

Пан Володийовський стояв на ii чолi, понурий, але мовчазний, лише в гетьманськi очi зазирав i вусами ворушив.

– Як гадаете? – спитав гетьман. – Переправляться татари?

– Татари переправляться, але пан Кмiциц загине! – вiдказав пан Мiхал.

– Заради бога! – вигукнув спересердя гетьман. – Той пан Кмiциц, якби лише мав голову на карку, мiг би битву виграти, а не загинути!

Пан Володийовський промовчав, однак подумав у душi: «Не треба було або жодноi хоругви за рiчку вiдпускати, або п’ять за раз кинути».

Якийсь час гетьман знову спостерiгав через пiдзорну трубу далеке бойовисько, яке за рiчкою влаштував пан Анджей. Аж тут низькорослий лицар, не змiгши довше встояти, наблизився i, тримаючи шаблю вiстрям догори, вимовив:

– Ваша гiдносте! Вiддайте наказ, то я б цього броду спробував.

– Стояти! – доволi рiзко звелiв пан пiдскарбiй. – Досить того, що тамтi загинуть.

– Вони вже гинуть! – зауважив пан Мiхал.

І справдi, гамiр зчинився ще дужчий i далi посилювався. Вочевидь, пан Кмiциц вiдступав до рiчки.

– На Бога! Цього я й хотiв! – вигукнув раптом пан гетьман i поскакав, як блискавка, до хоругви пана Войнилловича.

Пан Анджей i справдi вiдступав. Пiсля удару на червоних драгунiв його люди стялися з ними, останнiх сил докладаючи. Але вже духу iм бракувало в грудях, натомленi руки млiли, труп падав усе густiше i лише надiя, що допомога з-за рiчки прийде будь-якоi митi, пiдтримувала в них iще запал.

Тим часом спливло пiвгодини, а вигукiв «бий» не було чутно. Натомiсть червоним драгунам поспiшив на допомогу полк важкоi кавалерii Богуслава.

«Смерть iде!» – подумав пан Кмiциц, побачивши iх, коли заходили збоку.

Але це був воiн, котрий до останньоi митi не сумнiвався не лише у своему життi, а й у перемозi. Обов’язок i постiйна практика дали йому також глибоке знання вiйни. Тому не так швидко вечiрня блискавка спалахуе та гасне, як вмент у пана Анджея промайнула в головi така думка: «Либонь, через брiд до ворога перебратися не можуть, а якщо не можуть, то я iм ворога пiдведу».

Полк Богуслава не був уже далi нiж за сто крокiв, а йдучи в бойовому шикуваннi, мiг будь-якоi митi вдарити та знищити його татар. Тому пан Анджей пiдняв свищик до рота i свиснув так пронизливо, що аж найближчi драгунськi конi здибилися.

Свист повторили негайно iншi свищики татарських старшин, i не так хутко вихор загортае пiском, як миттево весь загiн татарський повернув коней навтьоки. Залишки рейтарii, червонi драгуни i полк князя Богуслава кинулися за ними.

Крики офiцерiв «Уперед» i Gott mit uns[56 - Gott mit uns (нiм.) – Бог iз нами.] загримiли, як буря, i погляду вiдкрилося дивовижне видовище. На розлогiй дiлянцi мчав безладно й уперемiшку татарський загiн просто до броду, який засипали ядрами, i рвався, наче його крила несли. Кожен ординець припав до коня, розпластався, сховався в гривi на шиi, так, що якби не хмара стрiл, що летiла в рейтарiв, можна було б сказати, що конi самi без вершникiв скачуть. За ними з трiскотнею, вигуками i тупотiнням нiсся велетенський люд, мигочучи пiднятими у правiй руцi мечами.

Брiд уже наближався: проскакали стаю, ще половину, вочевидь, татарськi конi видобували зi себе вже останнi сили, бо вiдстань мiж ними та рейтарами стрiмко зменшувалася.

За кiлька хвилин першi рейтарськi ряди стали вже сiкти мечами татарiв, котрi втiкали щодуху, але брiд був уже ось-ось. Здавалося, що за кiлька стрибкiв конi його досягнуть.

Аж раптом сталося щось дивне. Коли татарський загiн дiстався броду, рiзкий свист свищикiв пролунав знову на флангах загону татарiв i вся ватага, замiсть того, щоб кинутися в рiку, аби на тому березi шукати порятунку, роздiлилася на двi частини i зi швидкiстю зграi ластiвок розбiглася праворуч i лiворуч, уздовж течii.

А важкi полки, що вже настигали супротивника, конi яких набрали дуже сильного розгону, з того ж розгону влетiли в брiд, i лише у водi стали вершники гальмувати своiх ошалiлих коней.

Артилерiя, яка до цього часу засипала переправу дощем залiзяччя, замовкла враз, щоб своiх не вразити. Саме цiеi митi й чекав, як порятунку, гетьман Госевський.

Ще рейтари не встигли торкнутися води, як страшна королiвська хоругва пана Войнилловичa накинулася на них, як ураган, а за нею й ляуданцi, наступний пан Корсак, за ним двi гетьманськi, а за ними й волонтерська, а останньою – панцерна князя пiдчашого Мiхалa Радзивiллa.

Страшнi вигуки «бий, убий» загримiли в повiтрi i не встигли прусськi полки осадити коней, зупинитися, затулитися мечами, як уже загiн пана Войнилловичa розкидав його так, як смерч розвiюе листя. Зiм’яли червоних драгунiв, натиснули на полк Богуслава, розбили його на двi частини i помчали в поле в бiк головноi армii пруссакiв.

Рiчка забагрянилася кров’ю в одну мить, гармати озвалися знову, але було вже надто пiзно, бо вже вiсiм литовських кавалерiйських хоругв мчали з криками i гуркотом по оболонi, й уся битва перекинулася на iнший берег рiчки.

Сам пан пiдскарбiй нiсся з однiею зi своiх хоругв iз променистим щастям на обличчi i з вогнем в очах, бо як тiльки вивiв кiнноту за рiчку, вже був упевнений у своiй перемозi.

Хоругви, рубаючи та буцаючи наввипередки, гнали перед собою недобитки драгунiв i рейтарiв, котрi стелилися покотом, адже важкi конi не могли так стрiмко втiкати i лише заслоняли втiкачам можливiсть пострiлу.

Тим часом Вальдек, Богуслав Радзивiлл та Ізраель кинули всю свою кавалерiю, щоб наступ стримати, самi ж поспiшно готували пiхоту. Полк за полком вибiгав iз табору i шикувався на мiсцевостi. Важкi списи вбивали заднiми кiнцями в землю, нахиляючи вiстрям до ворога.

У другiй шерензi мушкетери витягнули люфи мушкетiв. Мiж каре полкiв гарячково встановлювали гармати. Але нi Богуслав, нi Вальдек, нi Ізраель не обманювалися, що iхня кавалерiя зможе довго протистояти польськiй, тому вся надiя iхня була на гармати та пiхоту. Тим часом перед пiхотою ще кiннi полки вдарилися груди в груди. Але сталося те, що й передбачали прусськi полководцi.

Наступ литовськоi кавалерii був такий страшний, що ворожа кiннота не могла навiть на хвилину iх затримати й уже перша гусарська хоругва розколола iх, нiби клин дерево, i линула, не зазнаючи втрат, помiж гущавини, як корабель, гнаний навальним вихором помiж хвиль. Вже щораз ближче було видно прапори. За хвилину голови гусарських коней виринули з прусськоi юрби.

– Готуйсь! – закричали офiцери, котрi стояли в пiхотних каре.

На це гасло прусськi кнехти ще сильнiше вперлися ногами i напружили руки, тримаючи списи. Всiм серця билися в грудях бурхливо, бо жахливi гусари виринули вже зовсiм близько i гнали просто на них.

– Вогонь! – пролунала нова команда.

Мушкети затрiскотiли в другiй i третiй шерензi каре. Дим обвiяв людей, а тупiт i гул наростав. Ще хвилина i гамiр хоругви наблизився ще ближче. Вже, вже добiгають!.. Враз помiж диму перший ряд пiхотинцiв помiчае тут же над собою, майже над головами, тисячi кiнських копит, розпашiле хропiння, виряченi очi. Чуеться хруст зламаних списiв i жахливий зойк роздирае повiтря. Польськi голоси верещать: «Бий!», а нiмецькi Gott erbarme Dich meiner![57 - Gott erbarme Dich meiner (нiм.) – Боже, помилуй мене.]

Полк був розбитий, розчавлений, але тут знову загули гармати. Вже й iншi хоругви добiгають. Будь-якоi митi кожна вдариться об лiс списiв, але, мабуть, не кожна його переламае, адже жодна не мае в собi такоi страшноi, як у пана Войнилловичa, сили. Крики посилювалися по всьому полю бою. Не видно було нiчого. Але з воюючоi маси стали безладно видiлятися юрби жовтих пiхотинцiв iз якогось iншого полку, який, либонь, також був розбитий.

Вершники в сiрих барвах гналися за ними, рубали i топтали з вигуками:

– Ляуда! Ляуда!

Це пан Володийовський упорався з другим каре.

Іншi ще намагалися боронитися. І здавалося, що ще перемога може схилитися на бiк пруссакiв, тим бiльше, що при таборi стояли ще два свiжi регiменти, якi, оскiльки табiр залишили у спокоi, будь-якоi митi могли бути задiянi.

Вальдек втрачав уже, щоправда, голову, Ізраеля не було, бо з кавалерiею його послали, а Богуслав наглядав, керував усiею битвою й, убачаючи ще страшнiшу небезпеку, послав пана Бесa по тi регiменти.

Пан Бес погнав коня i через пiвгодини повернувся без головного убору, з переляком i вiдчаем на обличчi.

– Орда в таборi! – залементував вiн, пiдбiгши до Богуслава.

Тут же на правому фланзi почулося надлюдське завивання i ворог стрiмко наближався.

Несподiвано вигулькнули цiлi юрби шведських вершникiв, що мчали зовсiм перепудженi, за ними втiкали, вже без зброi та без капелюхiв, пiхотинцi, за ними в метушнi та безладi мчали пiдводи, якi тягнули знавiснiлi вiд переляку конi. Всi неслися куди очi дивляться вiд табору на свою ж власну пiхоту. За хвилину нападуть, змiшають ii, розiб’ють, тим бiльше, що за спинами вже наздоганяла iх литовська кавалерiя.

– Гассун-бей проник у табiр! – крикнув у запалi пан Госевський i випустив останнi двi своi хоругви, як двох соколiв iз берла.

Тоi митi, коли цi хоругви вдарили на пiхоту спереду, iхнi ж власнi фiри наштовхуються на неi збоку. Останнi каре лускали, як пiд ударами молота. Вся чудова шведськo-прусська армiя перетворилася на одну велетенську купу, в якiй кавалерiя змiшалася з пiхотою. Люди топтали один одного, переверталися, душили, скидали одяг, кидали зброю. Кавалерiя iх тиснула, чавила i топтала. Це вже була не програна битва, а одна з найганебнiших у всiй цiй вiйнi поразка.

Але Богуслав, збагнувши, що все пропало, вирiшив хоча б себе i рештки кавалерii врятувати вiд розгрому.

Надлюдським напруженням зiбрав князь навколо себе кiлькасот вершникiв i лiвим флангом вислизнув удалину, униз за течiею рiчки.

Вже вибрався вiн iз головного виру, коли iнший Радзивiлл, князь Мiхал-Казимир, ударив на нього збоку зi своiми надвiрними гусарами й одним ударом розпорошив весь загiн.

Розкиданi вершники втiкали поодинцi або малими зграйками. Лише швидкiсть коней могла iх врятувати.

Гусари за ними не погналися, бо вдарили в головний загiн пiхотинцiв, котрих б’ють i iншi хоругви. Тi ж розсипалися, як настрахане стадо сарн по оболонi.

Богуслав на карому конi пана Кмiцица втiкав, як вихор, даремно намагаючись криком принадити до себе хоча б кiльканадцятьох людей. Нiхто його не слухав. Кожен утiкав самостiйно, задоволений, що зумiв вирватися з погрому i що не мае бiльше ворога перед собою.

Але даремно радiли. Не промчали ще й тисячi крокiв, коли iх наздогнало завивання, i сiра тьма татарська висунулася з боку рiки, де пiдстерiгала iх досi.

Це був пан Кмiциц iз своею ватагою. Усунувшись iз поля пiсля того, як привiв ворога до броду, повернувся тепер, аби втiкачам вiдрiзати вiдступ.

Татари, помiтивши розкиданих вершникiв, в одну мить розсiялися й самi, щоб ловити iх вiльнiше, i розпочалася смертоносна погоня. По двое, по трое татар мчали за одним рейтаром, а тi захищалися рiдко, частiше брали рапiру за вiстря й ефесом простягали ii до ординцiв, благаючи милосердя. Але дикуни, знаючи, що не доведуть цих бранцiв додому, брали живцем лише старшину, яка могла вiдкупитися. Пересiчний жовнiр одержував ножа в горло й умирав, не встигнувши навiть Gott вигукнути. Тих, котрi втiкали до останнього, вбивали ножами в спину. А тих, пiд котрими не падали конi, ловили арканами.

Пан Анджей якийсь час метушився по полю бою, розкидаючи вершникiв, i все шукав очима Богуслава. Врештi-решт побачив його й упiзнав негайно по коню, блакитнiй стрiчцi i капелюху з чорним пiр’ям страуса.

Хмарка бiлого диму оточувала князя, бо саме хвилину тому напали на нього двiйко ногайцiв. Однак магнат одного звалив пострiлом iз пiстоля, а другого проштрикнув на вилiт рапiрою. Пiсля чого побачив бiльшу ватагу, що мчала з одного, а пана Кмiцицa – з другого боку, стиснув коня острогами i помчав, як переслiдуваний гончаками олень.

Понад п’ятдесят людей кинулися гуртом за ним, але не всi конi мчали з однаковою швидкiстю, тому незабаром погоня розтягнулася довгою змiею, головою якоi був Богуслав, а шиею пан Кмiциц. Князь схилився в сiдлi. Його кiнь заледве землi торкався ногами, лише чорнiв на зеленiй травi, як та ластiвка в польотi. Карий витягав шию, як журавель, вухами стриг i мало з власноi шкури не вистрибував. Вершники минали самотнi верболози, купини, гайочки вiльхи. Татари залишилися позаду на стаю, на двi, на три, але все скакали i мчали. Пан Кмiциц викинув пiстолi зi саков, аби коню бiг полегшити, в сам прикипiв поглядом до Богуслава, зцiпив зуби, майже лежачи на шиi коня, i буцав острогами спiненi його боки, аж незабаром пiна, що спадала на землю, стала рожевою.

Але вiдстань мiж ним i князем не лише не зменшилася хоча б на дюйм, а й стала збiльшуватися. «Горe! – подумав пан Анджей, – цього коня жоден бахмат у свiтi не пережене!» А коли пiсля кiлькох стрибкiв вiдстань збiльшилася ще бiльше, лицар випростався в кульбацi, шаблю впустив на перев’язь i, склавши руки бiля рота, закричав грiзним голосом:

– Утiкай, зраднику, вiд пана Кмiцица! Якщо не сьогоднi, то завтра тебе дiстану!

Не встигли цi слова вiдзвучати в повiтрi, як князь, почувши iх, озирнувся швидко, а побачивши, що один лише пан Анджей за ним женеться, замiсть того, щоб утiкати далi, розвернувся i з рапiрою в руцi кинувся на супротивника.

Полковник видав страхiтливий зойк радостi i, не зупиняючи скакуна, замахнувся шаблею.

– Ти труп! Ти труп! – заверещав князь.

І жадаючи точнiше вдарити, пригальмував коня. Пан Анджей, доскакавши до ворога, осадив i свого жеребця, аж копита його зарилися в землю, i схрестив свою шаблю з рапiрою. Супротивники зiмкнулися так щiльно, що два конi майже перетворилися в едине цiле. Пролунав страшний скрегiт залiза, швидкий, як думка. Нiякi очi не змогли б уловити блискавичнi цi рухи рапiри та шаблi, а також вiдрiзнити князя вiд полковника. Інодi зачорнiв капелюх Богуслава, часом блиснула мiсюрка пана Кмiцицa. Конi вертiлися навколо своеi осi. Мечi дзвенiли щораз запеклiше.

Богуслав пiсля кiлькох ударiв покинув зневажати опонента. Всi пiдступнi удари, яких вiн вивчився вiд французьких майстрiв, були вiдбитi. Вже й пiт стiкав рясно з чола вельможi, змiшуючись на обличчi з рум’янами i бiлилом, вже вiдчував втому в правiй руцi… Все бiльший подив у ньому наростав, спочатку нетерплячка, а потiм i злiсть, тому вирiшив закiнчувати i зробив такий жахливий випад, аж капелюх упав йому з голови.

Але пан Анджей i його вiдбив iз такою силою, що аж рапiра князя до боку коня вiдлетiла, i не встиг Богуслав виправити ситуацiю, як його рiзонули кiнцем шаблi по чолу.

– Christ! – вигукнув нiмецькою князь i звалився на траву. Упав горiлиць.

Полковник стирчав ще якусь хвилину, немов приголомшений, але все ж схаменувся, зброю опустив на перев’язь, перехрестився, пiсля чого зiскочив iз коня i, стиснувши рукiв’я шаблi, пiдiйшов до князя.

Страшним вiн був, бо блiдий вiд перевтоми, як полотно. Губи мав стиснутi i невблаганну ненависть на обличчi.

Ось i цей могутнiй ворог опинився на порозi смертi, лежав тепер бiля його нiг у кровi, ще живий, при свiдомостi, але подоланий, i не чужою зброею, i не з чужою допомогою.

Богуслав дивився на нього широко виряченими очима, пильно стежачи за кожним рухом переможця, а коли пан Кмiциц завис тут же над ним, залементував:

– Не вбивай мене! Я дам викуп!

Пан Кмiциц, замiсть вiдповiдi, наступив йому ногою на груди i притиснув з усiеi сили, пiсля чого лезо шаблi спрямував у горло ворога, аж шкiра прогнулася пiд вiстрям. Було досить лише рукою ворухнути, лише натиснути мiцнiше, але не вбивав ворога вiдразу. Хотiв насолодитися виглядом i смерть зробити супротивниковi важчою. Очi впилися в його очi i стояв над ним, як стоiть лев над зваленим буйволом.

Аж тут князь, котрому усе бiльше кровi спливало з чола, так що вже весь верх голови наче в калюжу пiрнув, озвався знову, але вже дуже здавленим голосом, бо нога пана Анджея безперервно тиснула йому на груди:

– Дiвчина… Послухай…

Як тiльки пан Анджей почув цi слова, зняв ногу з княжих грудей i шаблю пiдняв.

– Кажи! – наказав вiн.

Але князь Богуслав лише якийсь час сапав глибоко, i нарештi вже змiцнiлим голосом вiдповiв:

– Дiвчина загине, якщо мене вб’еш… Я вiддав наказ!

– Що ти нею зробив? – спитав пан Кмiциц.

– Вiдпусти мене, то тобi ii вiддам, присягаюся… На Євангелii…

На це пан Анджей ляснув себе п’ятiрнею в чоло, i помiтно було, що бореться сам iз собою i зi своiми думками, пiсля чого промовив:

– Слухай, зраднику! Я б навiть сто таких виродкiв за один ii волосок вiддав!.. Але тобi не вiрю, кривоприсяжнику!

– На Євангелii! – повторив князь. – Я надам охоронну грамоту i письмовий наказ.

– Ну, хай буде так, я подарую вам життя, але на волю не вiдпущу. А лист доведеться написати… Тим часом татарам вас вiддам, у них у полонi будете.

– Згода, – кивнув князь.

– Пам’ятайте! – вiдповiв пан Анджей. – Не захистило вас вiд моеi руки ваше князiвство, ваше вiйсько, ваша фехтувальна майстернiсть… І знайте: якщо ще раз перейдете менi дорогу або не дотримаете слова, нiщо вас уже не захистить, навiть якщо б вас нiмецьким iмператором обрали. Запам’ятайте це! Раз уже я мав вас у руках, а тепер менi в ногах валяетесь!

– Я свiдомiсть втрачаю, – попросив князь. – Пане Кмiциц, вода мусить тут бути близько… Дайте менi напитися i рану обмийте.

– Краще здохни, паскудo! – вiдрубав пан Анджей.

Але князь, отримавши гарантii залишитися живим, повернув собi, хоч i поранений, упевненiсть i видихнув:

– Ви бовдур, пане Кмiциц! Якщо я вмру, то й вона…

Тут його губи побiлiли.

Пан Анджей подався шукати, чи немае в околицi якого рову або хоча б калюжi.

Князь зомлiв, але лише на коротку хвильку, i на свое щастя очуняв, тому що тим часом пiдбiг перший татарин, Селiм, син Гази-аги, хорунжий iз ватаги пана Кмiцица, й, уздрiвши ворога, котрий борсався в кровi, вирiшив прохромити його вiстрям хоругви до землi. Але князь цiеi страшноi митi ще знайшов у собi достатньо сил, щоб за вiстря рукою вхопитися. Ненадiйно прикрiплене, воно вiдкололося вiд держака. Вiдголос цiеi короткоi боротьби привернув увагу пана Анджея.

– Стiй, собачий сину! – вигукнув вiн, наближаючись здалеку.

Татарин, почувши знайомий голос, аж припав вiд страху до коня. Пан Кмiциц наказав йому знайти воду, а сам залишився при князевi, бо здаля видно було пiд’iжджаючих ступом Кемличiв, Сороку й увесь татарський загiн, який, переловивши всiх рейтарiв, пустився на пошуки свого ватажка.

Побачивши пана Анджея, вiрнi ногайцi стали пiдкидати з гучними вигуками шапки вгору.

Акбах-Улан зiстрибнув iз коня i став йому кланятись, торкаючись рукою чола, рота i грудей. Іншi, цмокаючи по-татарськи ротами, хижо споглядали на лежачого лицаря i з подивом – на його переможця. Дехто подався ловити двох коней, сiрого та карого, якi бiгали неподалiк iз розпатланими гривами.

– Акбах-Улане, – промовив пан Кмiциц. – Ось вождь цього вiйська, яке ми розбили сьогоднi вранцi – князь Богуслав Радзивiлл. Я дарую його вам, а ви його тримайте, бо за живого чи за мертвого заплатять вам дуже щедро. Тепер зв’язати його, взяти на аркан i вiдвести до табору!

– Алла! Алла! Дякуемо, володарю! Дякуемо, звитяжцю! – загули в один голос ординцi.

І знову пролунало цмокання тисяч губ.

Пан Анджей наказав подати собi коня, стрибнув на нього i пустився з частиною татар назад на поле бою.

Здалеку побачив хорунжих, котрi стояли зi штандартами, але при стягах було заледве кiльканадцятеро товаришiв, решта ж гналася за ворогом. Зграйки челядi метушилися по полю бою, обдираючи тiла i б’ючись тут i там iз татарами, котрi робили те саме. Тi останнi мали просто страшний вигляд, з ножами у руках i закривавленими по лiктi руками. Хтось сказав би, що це зграя ворон впала з хмар на бойовище. Дикий iхнiй регiт i верески лунали по всьому полю.

Однi, тримаючи ще гарячi ножi в зубах, тягнули обома руками за ноги полеглих, iншi перекидалися жартома вiдрубаними головами, ще iншi заповнювали сакви. Були й такi, котрi, як на базарi, пiдiймали вгору закривавленi шати, вихваляючи iхню досконалiсть, або оглядали здобуту зброю.

Пан Кмiциц проiхав уперед через поле, на якому першим здибався з рейтарами. Тiла людей i коней, порубанi мечами, лежали тут у безладi. Але там, де хоругви рiзали пiхоту, височiли iх цiлi гори, а калюжi застиглоi вже кровi хлюпали пiд кiнськими копитами, як багно.

Важко було тим шляхом проiхати помiж поламаних решток списiв, мушкетiв, трупiв, перекинутих табiрних пiдвод, i купи татарви, що копошилася.

Пан Госевський стояв трохи далi, на шанцях укрiпленого табору, а бiля нього князь пiдчаший Радзивiлл, пани Войниллович, Володийовський, Корсак i кiлькадесятеро людей. З цiеi висоти охоплювали очима вони поле аж ген до найдальших краiв. І могли вже весь обсяг своеi перемоги та ворожоi поразки оцiнити.

Пан Анджей, побачивши товаришiв, додав кроку, а пан Госевський, оскiльки вiн був не лише щасливий воiн, а й чесний чоловiк, навiть без тiнi заздрощiв у серцi, як тiльки його побачив, одразу ж вигукнув:

– Ось прибувае справжнiй переможець! Це йому насамперед маемо завдячувати цю звитягу, я перший публiчно це заявляю. Шановне панство! Дякуйте пановi Бабиничу, бо якби не вiн, ми не переправилися б через рiку!

– Vivat Бабинич! – крикнуло кiлькадесят голосiв – Vivat! Vivat!

– Де це ви, жовнiре, вiйськового ремесла навчалися? – спитав схвильовано гетьман. – Як же ви вiдразу втямили, що робити потрiбно?

Пан Кмiциц не вiдповiв, бо надто був утомлений, лише вклонявся на всi боки i рукою по забрудненому потом i пороховим димом обличчi водив. Очi його свiтилися надзвичайним блиском, а тим часом привiтальнi вигуки не вщухали. Загiн за загоном пiдходили з поля на спiнених конях, i як якийсь пiдiйшов, то вiдразу ж приеднувався з усiеi моцi до голосiв на честь пана Бабиничa. Шапки пiдлiтали вгору, хто бандолет мав, той i салютував.

Враз пан Анджей зiп’явся в кульбацi i, пiднявши обидвi руки вгору, гукнув, як грiм:

– Vivat Ян-Казимир! Король наш i милостивий батько!

Тут вчинився такий крик, немовби нова битва почалася. Неймовiрний запал усiх охопив.

Князь Мiхал зняв iз себе шаблю з пiхвами, дiамантами прикрашену, i вiддав ii пановi Кмiцицу. Своею власною рукою гетьман закинув йому свiй коштовний плащ на плечi, а той знову пiдняв руку вгору.

– Vivat нашому гетьману, вождевi-переможцю!

– Crescat! Floreat ![58 - Crescat (лат.) – веди; floreat (лат.) – до розквiту.] – вiдповiли хором.

Пiсля чого стали здобутi прапори звозити та втикати у горбок пiд ноги вождiв. Жодного не врятував ворог: колишнi прусськi компутовi, посполитого прусського рушення, дворянськi, шведськi, князя Богуслава, цiла iх веселка розмаялася на валу.

– Це одна з найбiльших вiкторiй у цiй вiйнi! – вигукнув гетьман. – Ізраель i Вальдек у полонi, полковники полягли або у полонi, вiйсько до ноги вирiзане…

Тут вiн обернувся до пана Кмiцицa:

– Пане Бабиничу, на тому боцi ви з Богуславом мали б зустрiтися… Що з ним сталося?

Тут i пан Володийовський пильно зазирнув в вiчi пана Анджея, а той видихнув похапцем:

– Князя Богуслава Бог покарав цiею ось рукою!

Зронивши це, вiн простягнув праву руку, аж тут невисокий лицар кинувся йому в обiйми.

– Єндрею! – залементував вiн. – Я вам не заздрю! Нехай вас Бог благословить!

– Це ви менi удар поставили! – пробував пручатися пан Кмiциц.

Але подальший вилив братерських почуттiв порушив князь пiдчаший.

– То мiй брат загинув? – спитав вiн жваво.

– Нi, вiн живий, – спростував полковник, – бо я йому життя подарував, але поранений i в полонi. А ген там його ведуть моi ногайцi!

Вiд цих слiв здивування намалювалося на обличчi пана Володийовськогo, а погляди лицарства звернулися на рiвнину, де з’явився загiн iз кiлькадесятьох татарiв i пiд’iжджав повiльно. Нарештi, оминувши купи поламаних фiр, вони присунулися на кiлькадесят крокiв до окопу.

Тодi побачили, що татарин, котрий iде попереду, тягне вiйськовополоненого. Впiзнали всi Богуслава, але який був у нього вигляд!..

Вiн, один iз наймогутнiших магнатiв Речi Посполитоi, вiн, котрий ще вчора незалежною державою марив, вiн, князь Священноi Римськоi iмперii, човгав тепер з арканом на шиi, пiшки, при татарському конi, без капелюха, з залитою кров’ю головою, замотаною брудною ганчiркою. І така злiсть була на цього магната в серцях лицарства, що це страшне приниження не пробудило нiчиеi жалостi, навпаки, всi майже одночасно залементували:

– Смерть зраднику! На шаблi його взяти! Смерть! Смерть!

Князь Мiхал лише очi рукою прикрив, бо ж це Радзивiллa ведуть у такiй ганьбi. Вiн почервонiв i вигукнув:

– Шановне панство! Це мiй брат, моя кров, а я нi здоров’я, нi майна не жалiв для вiтчизни! Ворог мiй той, хто на цього нещасного руку здiйме.

Лицарi зараз же помовкли.

Князя Мiхалa всi любили за мужнiсть, щедрiсть i доброту серця, вiдданого батькiвщинi. Адже, коли вся Литва потрапила пiд владу гiперборейцiв, вiн один захищався в Несвiжi, прихильнiстю шведiв погордував, пiдбурюваний Янушем, i один iз перших приеднався до Тишовецькоi конфедерацii. Тому його голос спричинився до послуху. Врештi-решт, хто б захотiв нажити собi такого могутнього ворога, тому шаблi вмент сховалися в пiхви, i кiлька офiцерiв, слуг Радзивiлла, навiть закликало:

– Вiдiбрати його в татар! Нехай його Рiч Посполита судить. Не даймо скапарати чесну кров язичникам!

– Вiдiбрати його в татар! – повторив князь. – Знайдемо йому поручителя, а викуп вiн сам заплатить! Пане Войнилловичу, вiзьмiть своiх людей i нехай силою його вiзьмуть, якщо iнакше буде неможливо!

– Я викликаюся в заручники татарам! – заявив пан Гноiнський.

Тим часом пан Володийовський наблизився до пана Кмiцицa i видихнув:

– Єндрею! І що ви доброго зробили? Tа ж вiн сухим вийде з води з тих судiв!

Але пан Анджей вибухнув, як поранений лiсовий кiт.

– З вашого дозволу, шановний княже! – вигукнув. – Це мiй вiйськовополонений! Я йому життя подарував, однак пiд присягою, яку вiн менi на своему еретичному Євангелii склав. І я краще помру, нiж заберу його з рук, в якi свого бранця вiддав, перш нiж вiн слова свого дотримае!

Сказавши це, молодик ударив коня, заступив дорогу й уся його вроджена запальнiсть стала повертатися, бо обличчя парубка скривилося, нiздрi роздулися й очi блискавки метали.

Тим часом пан Войниллович натиснув на нього конем.

– Убiк, пане Бабиничу! – вигукнув вiн.

– Убiк, пане Войнилловичу! – закричав пан Анджей i вдарив рукiв’ям шаблi коня Войнилловича з такою страшною силою, що тварина захиталася на ногах, наче кулею вражена, й головою зарилася в землю.

Гучний рокiт пронiсся помiж лицарством, але пан Госевський виiхав уперед i наказав:

– Мовчати всiм! Ваша свiтлосте, силою своеi гетьманськоi влади заявляю, що пан Бабинич мае право на вiйськовополоненого й якщо хтось хоче його з татарських рук вирвати, то мусить дати його переможцевi поруку!

Князь Мiхал опанував обурення, заспокоiвся i звернувся до пана Кмiцица:

– Кажiть, чого бажаете?

– Щоб свого слова дотримав, перш нiж iз неволi вийде.

– То дотримае, коли вийде.

– Нi! Я йому не вiрю!

– Тодi я за замiсть нього присягаюся Пресвятою Богородицею, Королевою нашою, i даю лицарське слово, що все обiцяне буде дотримане. Інакше можете на мою честь i маетки позиватися.

– Цього менi досить! – погодився молодик. – Нехай пан Гноiнський у заручники йде, бо iнакше татари опiр вчинять. Я ж задовольняюся вашим словом.

– Дякую вам, пане кавалере! – вклонився князь пiдчаший. – Не бiйтеся також, що вiн зараз же на волю повернеться, бо я його пановi гетьману законно передам i вiйськовополоненим аж до королiвського вироку мiй брат залишиться.

– Хай буде так! – промовив гетьман.

І наказавши пановi Войнилловичу сiсти на свiжого коня, бо той уже ледве дихав, i послав його разом iз паном Гноiнським по князя.

Але справа пiшла не так легко. Бранця довелося силою брати, бо сам Гассун-бей вчинив грiзний опiр i лише вигляд пана Гноiнськогo i домовлений викуп у сто тисяч талерiв змiг його заспокоiти.

Того ж вечора князь Богуслав опинився вже в наметi князя Госевськогo. Перев’язали його там старанно, двое медикiв не лишали його нi на мить й обое ручалися за його здоров’я, тому що рана, завдана лише кiнчиком шаблi, не була занадто важкою.

Пан Володийовський не мiг пробачити пановi Кмiцицу, що той князевi життя дарував, i в печалi уникав його весь день, лише увечерi сам пан Анджей прийшов до його намету.

– Бiйтеся Божих ран! – вигукнув спересердя субтильний лицар. – Я вiд будь-кого такого сподiвався, але не вiд вас, аби живцем цього зрадника випустити!..

– Послухайте мене, пане Мiхале, перш нiж засудите, – зронив понуро пан Кмiциц. – Я мав його вже пiд ногою i вiстря готовий був встромити йому в горло. І знаете, що менi той зрадник сказав?.. Що вiддав наказ, щоб Олюньку на горло в Таурогах скарали, якщо вiн загине… І що я мав, нещасний, робити? Я купив ii життя за його життя… Що я мав робити?.. На хрест Христовий… Що я мав робити?

Тут вхопися за чуба пан Анджей i ногами затупотiв, а пан Володийовський подумав хвильку та зауважив:

– Розумiю ваш вiдчай… Але все ж… Ви зрадника вiтчизни вiдпустили, котрий ще лиха нашiй Речi Посполитiй у майбутньому принести може… Та що ж, Єндрею! Ви прислужилися сьогоднi батькiвщинi, але все ж публiчним добром заради особистого пожертвували.

– А ви, ви сам, що зробили б, якби вам повiдомили, що нiж бiля горла панни Ганни Борзобагатоi тримають?..

Пан Володийовський став сильно вусами ворушити.

– З мене приклад кепський. Гм! Що я зробив би?.. От пан Скшетуський, котрий мае римську душу, той би йому не дарував, а ви… я цього певен, що Бог не дозволив би, щоб невинна кров була пролита.

– Я це спокутую. Покарай мене, Господи, згiдно з провиною моею важкою, але лише з Твоiм милосердям… Бо щоб вирок цiй голубцi пiдписати…

Тут пан Кмiциц очi затулив.

– Рятуйте ж мене, янголи! Не змiг я! Не змiг!

– Сталося! – пiдсумував пан Володийовський.

Тут пан Анджей витягнув з-за пазухи якiсь папери.

– Дивiться, пане Мiхале! Ось що я здобув. Це наказ пановi Саковичу, а це – до всiх офiцерiв Радзивiлла i до комендантiв шведських… Змусили його пiдписати, хоч ледве рукою ворушив… Князь пiдчаший особисто простежив… Ось ii свобода, ii безпека! Заради бога, хрестом цiлий рiк щодня лежатиму, канчуками шмагати себе накажу, новий костел поставлю, але ii життям не жертвуватиму! Я не маю римськоi душi… Гаразд! Я не Катон, як пан Скшетуський… Щира правда! Але не жертвуватиму! Достобiса, нi! І нехай уже мене вертять у пеклi на рожнi…

Пан Кмiцiц не докiнчив, бо пан Володийовський пiдбiг i заткав йому пельку рукою, крикнувши рiзким голосом:

– Не блюзнiрствуйте! Бо на неi Божу помсту накличете! Бийтесь у груди! Хутко, мерщiй!

І пан Анджей узявся битися в груди:

– Mea culpa! Mea culpa! Mea maxima culpa!

Нарештi заплакав молодик щирими риданнями бiдного жовнiра, бо вже й сам не знав, що мае робити.

Пан Володийовський дозволив йому виплакатися вдосталь, а коли той заспокоiвся, поцiкавився:

– І що тепер?

– Пiду з ватагою, куди мене й послали, аж ген пiд Бiржi! Хай лише люди та конi вiдпочинуть. Дорогою якщо зможу еретичну кров на Божу хвалу проливати, то зроблю це.

– Буде у вас заслуга. Не втрачайте надii, Єндрею. Бог милосердний!

– Пiду прямо, як серпом кину. Вся Пруссiя тепер менi вiдкрита, хiба подекуди малi залоги можуть опиратися.

Пан Мiхал зiтхнув:

– Ех, пiшов би й я з вами з такою охотою, немовби до раю! Але команди триматися мушу. Ви щасливець, що добровольцями командуете… Єндрею, послухайте, брате!.. Як iх обох вiдшукаете, то… подбайте i про ту iншу, щоб iй погано не велося… бозна, може вона моя суджена…

Вимовивши це, низькорослий лицар кинувся в обiйми пана Кмiцицa.




Роздiл XXVI


Олюнька та Ганнуся, покинувши за опiки Браунa Тауроги, дiсталися щасливо до партii пана мечника, котрий стояв у той час пiд Ольшею, отже, вiд Таурогiв не надто далеко.

Старий шляхтич, коли його обидвi в доброму здоров’i побачили, спочатку власним очам вiрити не хотiв, потiм заплакав на радощах, а пiсля цього впав у такий войовничий запал, що не залишилося вже для нього жодних небезпек. Хай би не лише Богуслав, а й сам король шведський iз усiею могутнiстю наступав, пан мечник готовий був захищати своiх дiвчат вiд будь-якого ворога.

– Краще я поляжу, – обiцяв вiн, – нiж мае волосина вам iз голови впасти. Не той я вже чоловiк, котрого ви знали в Таурогах, i так собi думаю, що надовго запам’ятають шведи Гiрлаколе, Ясвойну i цю поразку, якоi я iм пiд самим Расейняем завдав. Правда, зрадник пан Сакович напав на нас несподiвано i розкидав, але тепер я знову кiлькасот шабель маю до своiх послуг.

Пан мечник не надто перебiльшував, бо справдi важко в ньому було розпiзнати занепалого духом бранця Таурогiв. Зовсiм iнший вiн мав тепер гумор, став енергiйнiшим. У полi, на конi, опинився у своiй стихii, а будучи добрим жовнiром, справдi кiлька разiв шведiв добряче пошарпав. А що мав великий авторитет в околицi, то й горнулася до нього охоче i шляхта, i простий люд. І навiть iз дальнiх повiтiв раз по раз котрийсь iз Бiлевичiв приводив по кiльканадцять або й навiть кiлькадесят коней.

Партiя мечника складалася з трьохсот пiхотинцiв-селян i близько п’ятисот вершникiв. У пiхотi рiдко хто мав мушкет, озброенi переважно були косами та вилами. Кавалерiя ж складалася iз заможнiшоi шляхти, котра разом iз челяддю в лiси подалася, й убогiшоi iз закуткiв. Озброення iхне було кращим, нiж у пiхоти, але дуже розмаiтим. Тички для хмелю служили багатьом ратищами, iншi ж носили багато оздоблену сiмейну зброю, але часто застарiлу. Конi рiзноi кровi та статi не надто добре поеднувалися.

Але мечник мiг iз таким вiйськом заступати шлях шведським патрулям, мiг винищувати навiть бiльшi загони кiнноти, мiг очищати лiси i села вiд розбiйникiв, численнi ватаги яких складалися зi шведських i прусських дезертирiв, а також мiсцевих шельм, що промишляли розбоем, але не мiг хоча б на якесь мiсто напасти.

Тепер шведи порозумнiшали. Бо пiсля вибуху повстання вирiзали по всiй Жемайтii та Литвi всiх, хто на квартирах по селах стояли. А тi, хто вцiлiв, трималися мiцно укрiплених мiст, iз яких робили вилазки, але не далеко. Таким чином, поля, лiси, села та меншi мiстечка опинилися повнiстю в польських руках. Зате всi бiльшi мiста тримали шведи, i викурити iх звiдтiля не було змоги.

Партiя мечника була однiею з найкращих. Іншi не мали навiть таких успiхiв. На кордонi з Інфлянтою повстанцi стали настiльки зухвалi, що вже двiчi Бiржi облягали, i за другим разом мiсто здалося. Ця тимчасова перемога була викликана тим, що Делагардi позабирав на захист Риги проти царськоi могутностi всi вiйська з прикордонних з Інфлянтою повiтiв.

Чудовi для нього та рiдкiснi для iсторii перемоги дозволяли сподiватися, що ця вiйна незабаром уже скiнчиться, а пiсля цього в Жемайтiю прийдуть новi, одурманенi трiумфами шведськi вiйська. Однак у лiсах було досить безпечно, але повстанськi загони були не надто могутнi i не могли на щось вагомiше наважитися. Лише не сумнiвалися, що iх ворог по густих пущах не знайде.

Тому пан мечник облишив iдею сховатися в Бiловезькiй пущi, бо шлях до неi був надто довгий, а на дорозi туди багацько великих мiст лежало, забезпечених численними гарнiзонами.

– Господь Бог дав суху осiнь, – казав дiдуган своiм дiвчатам, – тим легше жити sub Jove[59 - Sub Jove (лат.) – пiд Юпiтером, фраза з «Пiсень» Горацiя.]. Я накажу вам затишний курiнь збудувати, прислужниць вам призначу, i ви залишитесь у таборi. Зараз немае нiде безпечнiшого притулку, нiж у лiсах. Бiлевичi моi вщент згорiли. Садибами розбишаки розгулюють, а часто й навiть шведськi роз’iзди. Де вам безпечнiше голови притулити, як не бiля мене, котрий кiлькасот шабель мае пiд своiм командуванням? А як прийде пiзнiше сльота, то вам якусь хижу в глибоких хащах вiднайдемо.

Ця думка дуже сподобалася паннi Борзобагатiй, бо в партii було кiлька молодих Бiлевичiв, чемних кавалерiв, та й безперервно торочили, що пан Бабинич до цих краiв наближаеться.

Сподiвалася, отже, Ганнуся, що коли прийде, вмент усiх шведiв порозганяе, а потiм… А потiм буде, як Бог дасть. Олюнька також вважала, що безпечнiше залишатися при партii, але прагнула вiд Таурогiв подалi податися, погонi пана Саковичa побоюючись.

– Ходiмо до Водоктiв, – запропонувала панночка. – Там будемо мiж своiми. А якщо й iх спалили, то е ще Мiтруни й усi довколишнi закутки. Та не можуть же усi тутешнi краi на пустелю перетворитися. Ляуда ж у разi небезпеки нас захищатиме.

– Бa, та всi ляуданцi з паном Володийовським пiшли, – засумнiвався молодий Юр Бiлевич.

– Але залишилися старi та пiдлiтки, врештi-решт навiть тамтешнi жiнки захищатися в разi потреби вмiють. А пуща там густiша, нiж тут. Мисливцi Домашевичi або Задимленi Гостевичi до Роговськоi нас вiдведуть, а там нас жоден ворог не дiстане.

– А я, табiр i вас убезпечивши, на шведiв нападатиму, буду iх бити, якщо у хащi зайти наважаться, – зрадiв пан мечник. – Це чудова думка! Нiщо нас тут не тримае, а там бiльшого досягти можна.

Хто зна, чи не тому мечник вчепився так квапливо за пропозицiю панни Олександри, що в душi усе ж пана Саковичa боявся, котрий у вiдчаi мiг дров наламати. Однак порада була справдi розумною, тому всiм одразу припала до смаку. Тож ще того самого дня мечник послав пiд командуванням Юра Бiлевичa пiхоту, щоб просунулася лiсами у напрямку Кракiнова. А сам iз кiннотою вирушив двома днями пiзнiше, розвiдавши спочатку все про Кейдани та Расейняй, мiж якими доведеться проходити, чи не вийшли звiдти якiсь бiльшi шведськi вiйська. Рухалися повiльно й обережно. Панночки iхали на селянських возах, а iнколи верхи на сумирних конячках, якi мечник десь роздобув.

Ганнуся, одержавши в подарунок вiд Юра легку шаблю, перевiсила ii мужньо через плече на шовкових стрiчках, i в ковпачку, кокетливо заломленому на головi, всiй хоругвi передувала. Їi забавляв похiд i шаблi, що виблискували на сонцi, i розкладенi вночi багаття. Захоплювалися нею багато молодих офiцерiв i жовнiрiв, а та стрiляла очима на всi боки, розпускала в походi коси, щоб iх по тричi на день заплiтати над берегами ясних потокiв, якi замiнювали iй дзеркало. Часто казала, що хоче побачити битву, щоб спробувати свою мужнiсть, але насправдi нiякоi битви вона не прагнула. Хотiла лише заволодiти серцями всiх молодих воiнiв, як це завжди ставалося ранiше.

Олюнька також уже наче заново ожила пiсля втечi з Таурогiв. Там страждала вiд невпевненостi в майбутньому та безперервного страху, тепер же почувалася безпечно в лiсових гущавинах. Свiже повiтря повертало iй сили. Вигляд жовнiрiв, зброя, рух i табiрний гомiн дiяли, як бальзам, на ii втомлену душу. І iй також був приемний похiд вiйська, а ймовiрнi небезпеки не лякали анiтрохи, адже лицарська кров текла в ii жилах. Менше показуючись перед жовнiрами, не дозволяючи собi вештатися помiж iхнiми рядами, менше й уваги до себе привертала. Натомiсть оточувала ii загальна повага.

Усмiхалися вусатi жовнiрськi обличчя, вгледiвши Ганнусю, але скидали шапки, коли Олюнька наближалася до вогнища. Повага ця непомiтно перейшла в обожнювання. Не обiйшлось i без того, щоб якесь серце не забилося жвавiше в молодих грудях вiд ii вигляду, проте очi не смiли на панночку глянути так само вiдверто, як на ту чорнокосу украiнку.

Йшли лiсами, чагарниками, часто посилаючи поперед себе розвiдку, й аж сьомого дня нарештi прибули пiзно вночi до Любича, який лежав на краю ляуданськоi околицi, будучи наче воротами до неi. Конi настiльки були того дня потомленi, що, попри наполягання Олюньки, неможливо було рушити далi. Тому мечник заборонив дiвчинi скиглити i розмiстив свою партiю на нiчлiг. Сам iз панночками зупинився в садибi, бо i нiч була туманна, i холодна дуже. За дивним збiгом обставин цю садибу не спалили. Вочевидь, ворог поберiг ii, iмовiрно, за дорученням князя Янушa Радзивiллa, адже вона належала пановi Кмiцицy. І хоча пiзнiше князь дiзнався про зраду пана Анджея, забув уже або не мав часу видати новi накази. Повстанцi вважали цей маеток власнiстю Бiлевичiв, тому навiть розбiйники не наважувалися грабувати обабiч Ляуди. Отже, не рухали там нiчого. Олюнька входила зi страшним вiдчуттям болю i гiркоти пiд цей дах. Знала тут кожен куток, майже з кожним пов’язувала якийсь спогад про вчинок судженого. Ось перед нею трапезна, прикрашена портретами Бiлевичiв i головами лiсових тварин. Черепи, розбитi кулями, висiли ще на цвяхах, порубанi шаблями портрети дивилися суворо зi стiн, наче промовляли: «Дивися, дiвчино, дивися, наша онуко, це вiн своею святотатною рукою порiзав зображення наших земних постатей, якi вже давно спочивають у могилах!»

Олюнька вiдчувала, що повiк не склепить у цьому опоганеному домi. Здавалося iй, що в темних закутках кiмнат ховаються ще примари тих страшних компанiйцiв, що видихають вогонь iз нiздрiв. Як хутко переходив цей чоловiк, котрого вона так кохала, вiд сваволi до вчинкiв, вiд учинкiв до ще бiльших злочинiв, вiд рубання портретiв до розпусти, до спалювання Упiти та Волмонтович, аж до викрадання ii самоi з Водоктiв. А пiсля цього – до служби в Радзивiлла, до зради, обiцянки пiдняти руку на короля, на батька всiеi Речi Посполитоi…

Нiч збiгала, але сон не приходив до нещасноi Олюньки. Всi рани душi вiдкрилися в нiй i пекли болiсно. Сором знову палив ii щоки, в очах бiльше не залишилося слiз, але серце охоплювала така невимовна туга, що навiть не могла в цьому бiдному серцi помiститися…

Туга за чим? За тим, що могло б бути, якби вiн був iншим, якби при своему норовi, дикостi та схильностi до свавiлля хоча б серце принаймнi мав чесне, якби мав хоча б якiсь застереження щодо злочинiв, якби iснувала хоча б якась межа, переступити яку не мiг би. А ii серце багато могло пробачити…

Помiтила муки подруги Ганнуся i здогадалася про iх причину, бо iй ще ранiше всю iсторiю старий мечник переповiв. Тому, маючи добре серце, пiдiйшла до панни Бiлевичiвни, поклала iй руку на шию та зронила:

– Олюнько! В цьому домi ти аж вiд болю в’ешся…

Бiлевичiвна спочатку не хотiла нiчого казати, лише затряслася всiм тiлом, як осиновий листочок, але страшний плач розпачу все ж вирвався з ii грудей. Конвульсивно вхопивши руку Ганнусi, голiвоньку свою свiтлу сперла на ii плече i ридання шарпало нею, як вихор кущем.

Ганнусi довелося довго чекати, перш нiж ii подруга заспокоiлася трохи, вiдтак озвалася тихенько:

– Олюнько, помолiмося за нього…

А та обома руками затулила очi.

– Я не… можу!.. – промовила вона через силу.

І за мить, вiдкинувши гарячково назад волосся, яке вкрило ii скронi, заговорила уривчастим голосом:

– Бачиш… я не можу… Ти щаслива!.. Твiй чесний Бабинич, славетний… перед Богом… i вiтчизною… Ти щаслива! Менi ж не можна навiть молитися… Тут усюди людська кров… згарища! Якби вiн хоча б батькiвщину не зрадив! Якби короля продати не запрагнув!.. Я ж до того йому вже все простила… в Кейданaх… Бо думала… бо кохала його… вiд щирого серця!.. Але бiльше не можу… О Боже милосердний! Я не можу!.. Я хотiла б сама померти… І щоб вiн також!

Ганнуся заперечила:

– За будь-яку душу молитися дозволено, бо милосердний Бог про людей i причини знае таке, чого й самi люди часто не знають.

І дiвчина клякнула до молитви, а Олюнька кинулася хрестом на землю i пролежала так аж до ранку.

Наступного дня прогримiла звiстка по околицi, що пан мечник Бiлевич вже на Ляудi. Цю звiстку всi, хто живий, виходили вiтати. Навiть iз навколишнiх лiсiв виходили немiчнi люди похилого вiку i жiнки з малими дiтьми. Вже два роки не сiяв нiхто i не орав у закутках. Самi ж закутки були частково обгорiлi та спустошенi. Населення жило в лiсах. Чоловiки вiдповiдного вiку пiшли з паном Володийовським або пристали до рiзних партiй. Лише пiдлiтки стерегли та захищали рештки майна, i захищали iх добре пiд прикриттям пущ.

Мечника вiтали, як рятiвника, з радiсними сльозами, бо цим простим людям здавалося, що якщо господар прийшов i панночка повертаеться до давнього гнiзда, то вже мусить бути цiй вiйнi i поразкам кiнець. Тому стали повертатися до закуткiв i виганяти напiвдику худобу з найглибших хащ.

Шведи сидiли, щоправда, неподалiк, укрiпленi шанцями в Поневежi. Але, враховуючи сили мечника й iнших мiсцевих партiй, якi можна було закликати у разi потреби, на них уже менше зважали.

А пан Томаш навiть задумав вдарити на Поневеж, аби повнiстю повiт вiд зайд очистити. Чекав лише, щоб ще бiльше люду зiбралося пiд його прапор, а особливо, щоб його пiхотi доправили рушницi, значне число яких тримали таемно в лiсах мисливцi Домашевичi. Тим часом роззирався по околицi, проiжджаючи вiд села до села.

Але сумна то була картина. У Водоктах садиба згорiла i половина села. Мiтруни також. Волмонтовичi Бутримiв, якi свого часу спалив пан Кмiциц, вiдбудувалися пiсля пожежi i за дивним збiгом обставин врятувалися. Зате Дрожейкани i Мозги Домашевичiв були спаленi вщент. Пацунелi – наполовину, а Морози – цiлком. Найгiршоi долi зазнали Гощуни, бо половину населення там винищили, а всi чоловiки – вiд людей похилого вiку до кiлькох пiдлiткiв – мали за наказом полковника Росса руки вiдрубанi.

Так вiйна потоптала страхiтливо цi околицi, такими були наслiдки зради князя Янушa Радзивiллa.

Але заки мечник закiнчив люстрацiю й озброiв свою пiхоту, надiйшли новi радiснi звiстки, водночас i страшнi, якi тисячоголосим вiдлунням перекидалися вiд хати до хати.

Юрко Бiлевич, пiшовши з кiлькадесятьма вершниками в роз’iзд пiд Поневеж, захопив у полон кiлькох шведiв. Вiн i дiзнався про битву пiд Простками. Потiм що не новина, то надходило все бiльше подробиць, таких дивовижних, що на казку були схожi.

– Пан Госевський, – повторювали люди, – розбив графа Вальдекa, Ізраеля та князя Богуслава. Вiйська знищенi повнiстю, вождi у полонi! Вся Пруссiя одним вогнем палае!

Кiлькома тижнями пiзнiше ще одне грiзне прiзвище стали повторювати людськi вуста: Бабинич.

– Саме пан Бабинич до вiкторii пiд Простками приклався, – говорили по всiй Жемайтii. – Бабинич князя Богуслава полонив i власною рукою зарубав.

А згодом:

– Бабинич палить Пруссiю eлeктора, насуваеться, як смерть, на Жемайтiю, рiже, лише землю та небо залишае.

І наприкiнцi вже:

– Бабинич Тауроги спалив. Пан Сакович утiк вiд нього i по лiсах ховаеться…

Останнiй випадок стався занадто близько, щоб довго мiг залишатися сумнiвним. Тож звiстка справдилася повнiстю.

Ганнуся Борзобагатa вже довгий час, як тiльки цi звiстки стали надходити, жила немов у дурманi, то смiялася, то плакала, тупала нiжками, якщо хтось не вiрив, i повторювала всiм, хто хотiв, чи й не хотiв слухати:

– Я пана Бабиничa знаю! Вiн мене iз Замостя до пана Сапеги привiз. Найбiльший це у свiтi воiн. Не знаю, чи навiть пан Чарнецький може з ним рiвнятися. Вiн, коли пiд командуванням пана Сапеги служив, аж до знемоги князя Богуслава пiд час першоi експедицii зморив… Вiн, я впевнена, а не хтось iнший, пiд Простками його перемiг. Дасть пан Анджей ще пановi Саковичу на горiхи i ще десятьом таким, як вiн!.. А шведiв за мiсяць з усiеi Жемайтii прожене!

Їi пророцтва швидко стали збуватися. Не залишилось уже навiть найменшого сумнiву, що грiзний воiн, котрого називають паном Бабиничeм, суне з Таурогiв углиб на пiвнiч краiни.

Пiд Колтинями розбив полковника Бальдонa та його загiн винищив до ноги. Пiд Ворнями вирiзав шведську пiхоту, яка вiдступала вiд нього до Тельш. Пiд Тельшами затiяв велику переможну битву з двома полковниками, Норманом i Худеншильдом, в якiй Худеншильд загинув, а Норман iз недобитками опинився аж у Загурах, на самому жемайтiйському кордонi.

З Тельшiв подався пан Бабинич до Куршан, женучи перед собою невеликi шведськi загони, якi поспiшали сховатися вiд нього пiд крило бiльших залог.

Вiд Таурогiв та Паланги аж до Бiрж i Вiлкомежа звучало iм’я переможця. Передавали про жорстокiсть, до якоi зi шведами вдавався. Подейкували, що вiйсько його, яке спочатку складалося з невеликого загону татар i хоругви добровольцiв, росло з дня на день, бо хто живий, бiг до нього, всi партii едналися з ним, а той тримав iх залiзною рукою i вiв на ворога.

Думки були настiльки його перемогами зайнятi, що звiстка про поразку, яку пан Госевський зазнав вiд Штейнбокa пiд Фiлiповом, пройшла майже непомiтно. Бо пан Бабинич був ближче, тож ним переймалися бiльше.

Ганнуся щодня благала мечника, щоб iшов з’еднатися з уславленим воiном. Пiдтримувала ii й Олюнька, квапили всi офiцери, i шляхта, яку цiкавiсть дуже збуджувала.

Але зробити це було на так легко. По-перше, пан Бабинич був в iншiй частинi краiни. По-друге, часто ставалося, що по кiлька тижнiв не було про нього нiчогiсiнько чутно. Аж раптом виринав знову разом iз звiсткою про нову перемогу. По-трете, всi шведськi загони та гарнiзони з мiст i мiстечок, захищаючись вiд нього, перекрили великими юрбами дорогу. І до всього ще й за Расейняем з’явився великий загiн пана Саковичa. А з ним прийшло й повiдомлення, що нищить вiн усе перед собою люто i муками людей морить, про партiю Бiлевича iх випитуе.

Мечник не лише не мiг вирушити до пана Бабинича, вiн навiть побоювався, чи йому в околицях Ляуди не стане незабаром спекотно. Тому, сам не знаючи, до чого вдатися, вiдкрився Юрковi Бiлевичу, що мае намiр у Роговськi лiси на схiд вiдступити. Юрко тут же розбовкав новину Ганнусi, а та пiшла просто до мечника.

– Дядьку наймилiший, – звернулася до чоловiка, бо завжди так його називала, коли хотiла щось вiд нього виманити, – я чула, що мусимо втiкати. Чи не сором такому знаменитому жовнiровi ховатися вiд однiеi лише звiстки про ворога?

– Ви мусите в усе своi три грошi втулити, – скривився мечник. – Це не ваша справа.

– Гаразд, то ви вiдступайте, а я тут залишуся.

– Щоб вас пан Сакович спiймав? Ось побачите!

– Пану Саковичу до мене зась, бо мене пан Бабинич захистить.

– Та ж вiн також дiзнаеться, де панночку шукати! Я вже сказав, що ми не зможемо до нього дiстатися.

– Але вiн може прийти до нас. Я його знайома. Якби я змогла послати йому листа, то впевнена, що вiн сюди сам пригнався б, спершу пана Саковичa розбивши. Вiн мене трохи любив, тому не вiдмовить у порятунку.

– А хто вiзьметься листа доправити?

– Через першого-лiпшого селянина можна передати…

– Що ж, не завадить, не завадить, у будь-якому разi не завадить. Олюнька мае меткий розум, але й вам його не бракуе. Навiть якби ми мали вiд переважаючих сил у лiси сховатися, теж буде добре, щоб пан Бабинич прийшов у цi краi, бо так швидше з ним зможемо з’еднатися. Спробуйте, панно. Посланцi знайдуться, i такi, котрим можна довiряти.

Втiшена Ганнуся взялася до втiлення своеi iдеi дуже добре. Того ж дня знайшла собi аж двох посильних, i не селян. Бо один був Юрко Бiлевич, а другий Браун. Обое мали взяти по iдентичному листу, щоб якщо не цей, то той мiг би його вручити пановi Бабиничу. Із самим листом мала Ганнуся бiльше клопоту, але врештi написала його такими словами:



«В останнiй надii пишу до Вас, якщо Ви мене пам’ятаете (хоча у цьому сумнiваюся, бо не було Вам нiяких причин пам’ятати), щоб менi на порятунок Ви прибули. Адже розраховую на Вашу виняткову доброзичливiсть, яку Ви до мене дорогою iз Замостя виявили. Тому смiю сподiватися, що мене в бiдi не залишите. Я зараз у партii пана Бiлевичa, мечника расейняйського, котрий менi притулок надав, бо я його родичку, панну Бiлевичiвну, з неволi в Таурогах визволила. І його, i нас обох облягае звiдусiль ворог, серед них шведи i такий собi пан Сакович, вiд грiшноi наполегливостi котрого я була змушена втiкати i в таборi шукати порятунку. Знаю, що Ви мене не кохаете, але Бог свiдок, що нiчого поганого Вам не зробила, а бажала i бажаю завжди добра вiд щирого серця. Але й не кохаючи, врятуйте бiдну сироту вiд небезпечних ворожих рук. Бог Вас за це винагородить сторицею, а я молитимуся за вас, котрого зараз лише добрим опiкуном, а надалi й рятiвником своiм називатиму до смертi».


Коли посланцi вже покинули табiр, Ганнуся, зважаючи, на якi небезпеки наражаються, злякалася за них i вже хотiла було iх затримати. Навiть зi сльозами на очах стала просити мечника, щоб iм iхати заборонив, бо листи можуть i селяни пронести, адже пробратися iм буде легше.

Але Браун та Юркo Бiлевич уперлися так, що нiякi вистави не допомогли. Один i другий хотiли послугу дiвчинi надати, хоча жоден не передбачав, що його чекае.

Адже тижнем пiзнiше Браун потрапив у руки пана Саковичa, котрий казав iз його шкiри паси дерти, а бiдного Юрка застрелили за Поневежем, коли втiкав вiд шведського роз’iзду. Так обидва листи потрапили у ворожi руки.




Роздiл XXVII


Пан Сакович, пiсля того, як схопив Браунa i пiддав його тортурам, негайно порозумiвся з oберстом Гемiлтоном, англiйцем на шведськiй службi i комендантом Поневежа, з метою завдати спiльного удару по партii мечника Бiлевичa.

Пан Бабiнич саме кудись запропастився в лiси й уже кiльканадцять днiв про нього не було нi слуху нi духу. Зрештою, пан Сакович все одно не став би зважати на його близькiсть, хоча й мав, щоправда, попри всю свою вiдвагу, якийсь iнстинктивний страх перед паном Бабиничeм. Однак тепер був готовий навiть загинути, аби тiльки помсту задовольнити. З часу втечi Ганнусi лють не переставала нi на мить краяти його душу. Одуренi сподiвання та зраненi почуття до шалу доводили чоловiка, а при цьому потерпало i його серце. Спочатку прагнув вiн отримати Ганнусю за дружину лише через маетки, успадкованi нею вiд попереднього нареченого, пана Пiдбийп’яти, але пiзнiше закохався в дiвчину слiпо i до безтями, як лише така людина могла закохатися. Дiйшло навiть до того, що вiн, котрий, крiм князя Богуслава, нiкого не боявся на свiтi, вiн, вiд самого погляду котрого люди блiднули, заглядав, як собака, у вiчi цiй панночцi, корився iй, зносив кпини, виконував усi забаганки, намагався думки вгадувати. Дiвчина ж використовувала свiй вплив i зловживала ним, створюючи iлюзiю словом чи поглядом, попихала ним, наче невiльником, а наприкiнцi ще й зрадила.

Пан Сакович належав до того типу людей, якi добром i чеснотами визнають лише те, що iм корисне, а за лихо i провину – те, що iм прикрощiв завдае. Тому в його очах Ганнуся скоiла найжахливiший злочин i не було для неi достатньо важкоi кари. Якби таке з кимось iншим сталося, пан староста реготав би i насмiхався, але коли це торкнулося його особисто, ревiв, як поранений звiр, i плекав лише помсту. Хотiв одержати в своi руки винуватицю своiх страждань живою чи мертвою. Бажав би живою, бо мiг би нарештi свою парубоцьку потребу вдовольнити, але якщо дiвчина й загине пiд час нападу, то й нехай, аби тiльки комусь iншому не дiсталася.

Жадаючи дiяти напевно, послав шляхтич до мечника пiдкупленого чоловiчка з листом нiби вiд пана Бабиничa, в якому сповiщав вiд iменi останнього, що впродовж тижня займе Волмонтовичi.

Мечник, звiсно, не засумнiвався, беззаперечно вiрячи в непереможну силу пана Бабиничa, i таемницi з цього не зробив. Тому не лише сам розташувався у Волмонтовичах, а й, порушивши секретнiсть, розголосив новину майже всiм мiсцевим ляуданцям. Рештки iхнi збiглися з лiсiв, по-перше тому, що був уже кiнець осенi i холод дошкуляв, а по-друге, через цiкавiсть побачити легендарного воiна.

Тим часом з боку Поневежa потягнулися до Волмонтовичiв шведи Гемiлтона, а з боку Кейдан по-вовчому прокрадався пан Сакович. Останнiй навiть не здогадувався, що за ним, також по-вовчому, слiдуе за крок хтось третiй, котрий, хоч i жодних викликiв не отримав, але мав звичку з’являтися саме там, де його найменше сподiвалися.

Пан Кмiциц навiть не здогадувався, що Олюнька перебувае в партii мечника Бiлевича. У Таурогах, якi зруйнував вогнем i мечем, вiд язика дiзнався про те, що вона втекла разом iз панною Борзобагатою, але припускав, що дiвчата могли податися в Бiловезьку пущу, де також ховалася панi Скшетуськa i багато шляхтянок. Мiг це припускати ще й тому, що знав про давнiй намiр старого мечника вiдвезти небогу в тi непрохiднi бори.

Засмутило пана Анджея дуже, що в Таурогах коханоi не знайшов, але, з iншого боку, втiшився, що вона вирвалася з рук пана Саковичa i що аж до кiнця вiйни матиме безпечний притулок.

Не маючи зараз змоги вирушити по неi до пущi, вирiшив молодик ворога в Жемайтii доти переслiдувати i знищувати, доки повнiстю його не зiтре з лиця землi. І щастя йшло за ним услiд. Вже пiвтора мiсяця перемогу здобував за перемогою, озброений люд прибував до нього так рясно, що незабаром чамбул становив заледве четверту частину його армii. Нарештi полковниковi вдалося вигнати ворогiв з усiеi захiдноi Жемайтii, а почувши про пана Саковича i маючи з ним давнi порахунки, пустився у своi рiднi краi i став переслiдувати ворога.

Таким чином дiсталися обое в околицi Волмонтовичiв.

Мечник, котрий перед тим стояв неподалiк, мав резиденцiю в селi вже цiлий тиждень i навiть не здогадувався, яких страшних незабаром матиме гостей.

Одного вечора пiдлiтки Бутрими, котрi пасли за Волмонтовичaми коней, повiдомили, що якесь вiйсько вийшло з лiсiв i наближаеться з пiвдня. Мечник був занадто старим i досвiдченим жовнiром, щоб не вдатися до обачностi. Пiхоту свою, частково вже озброену рушницями Домашевича, розмiстив у нещодавно вiдбудованих будинках, частиною обсадив рогачку на в’iздi, а сам iз кiннотою став дещо позаду, за городами, на обширному вигонi, що одним боком пiдходив до рiчки. Мечник зробив цю позицiю головною ще й тому, щоб отримати похвалу вiд пана Бабиничa, котрий на добрих наказах розумiвся. Та й позицiя ця була дуже виграшна.

Околиця, вiдколи ii пан Кмiциц у помсту за загибель компанiйцiв спалив, поволi вiдбудовувалася. Але пiзнiше шведська вiйна роботу зупинила, тому на головнiй вулицi накопичилися балки, колоди та дошки. Купи iх височiли бiля рогачки, i пiхота, хоч i не така вишколена, могла за цими барикадами довго захищатися.

У будь-якому разi вона могла забезпечити кiнноту вiд несподiваноi атаки. Мечник настiльки прагнув показати пановi Бабиничу, який вiн бравий вояк, що навiть пластунiв вислав на розвiдку.

Яким же було його здивування, а в перший момент навiть жах, коли здаля, з-за бору, долинув вiдголос пострiлiв. Пiсля цього роз’iзд з’явився на дорозi, скакав клусом i з хмарою ворогiв на хвостi.

Мечник негайно помчав до пiхоти, щоб останнi накази вiддати, а тим часом iз бору висипали щораз густiшi загони ворогiв. Вони мчали, як сарана, до Волмонтовичiв, а призахiдне сонце кидало вiдблиски на iхню зброю.

Бiр був близько, i кавалерiя, пiд’iхавши трохи, пустила коней учвал, прагнучи одним ударом здолати рогачку, але раптовий вогонь пiхоти зупинив атаку. Першi ряди вiдступили навiть доволi безладно i лише кiльканадцятеро дiсталося кiнськими грудьми до засiкiв.

Мечник тим часом устиг повернутися до своеi кiнноти i наказав усiм, хто мав пiстолi або рушницi, рушати на виручку пiхотi.

Ворог, видно, також мав мушкети, бо зараз же пiсля першого наступу вiдкрив вогонь, дуже навальний, хоч i нерегулярний.

Отже, з обох сторiн гримiло – то швидко, то повiльно. Кулi свистiли, долiтали аж до кiнноти, влучали в будинки, городи та купи балок. Дим затягувався над Волмонтовичaми, а запах пороху заполонив вулицю.

Тепер Ганнуся нарештi отримала те, чого прагнула, тобто битву.

Обидвi панночки вiдразу ж посiдали за наказом мечника на своiх конячок, щоб у разi, якби ворожi сили виявилися завеликими, можна було б утiкати разом iз партiею. Тож розмiстили iх у заднiх лавах кiнноти.

Але в Ганнусi, хоча й мала шабельку при боцi i рисячу шапку на головi, душа зараз же втекла у п’яти. Вона, котра так добре вмiла собi радити в мирнi часи з офiцерами, не знайшла навiть дрiбки енергii, коли довелося стати вiч-на-вiч зi синами Беллони[60 - Беллона – давньоримська богиня вiйни, входила до почту Марса, захисниця батькiвщини та володарка пiдземного свiту.] в полi. Свист i стукiт куль налякав ii, безлад, бiганина ординарцiв, стрекотiння мушкетiв i зойки поранених мало не вiдбирали iй свiдомiсть, а запах пороху забивав дихання в грудях. Їi знудило, слабкiсть усе ество заповнила, обличчя зблiдло, як хустина. І стала дiвчина метушитися та пищати, як маля. Аж один iз товаришiв, молодий пан Олеша з Кемнар, мусив пiдхопити ii на руки. Тримав мiцно, мiцнiше навiть, нiж потрiбно було, i готовий був тримати так аж до кiнця свiту.

Але жовнiри навколо зареготали.

– Лицар у спiдницi! – кепкували вони. – Краще б курей глядiла або пiр’я дерла!

Іншi ж закликали:

– Пане Олешо! Припав щит до плеча, але вiд стрiли Купiдона вiн не захистить!..

І гарний гумор охопив жовнiрiв.

А були такi, що натомiсть задивлялися на Олюньку, котра поводилася цiлком iнакше. Спочатку, коли кiлька куль пролетiло повз, трохи зблiдла i не змогла стриматися, щоб не ухиляти голови та не заплющувати очей. Але лицарська кров усе ж озвалася в нiй, тому, палаючи на обличчi, як троянда, пiдняла голову i глянула безстрашним оком уперед. Нiздрi ii роздулися, немовби з приемнiстю втягували запах пороху. Коли ж дим згустився навколо коловертi, закриваючи усю панораму, хоробра панночка, побачивши, що офiцери виiжджають уперед, аби краще за перебiгом битви простежити, подалася разом iз ними, геть забувши про небезпеку.

У гущавинi кiнноти почувся схвальний шурхiт:

– Оце кров! Це дружина для жовнiра, це правильний доброволець!

– Vivat Бiлевичiвнa!

– Покажiм себе, шановне панство, бо перед такими очима варто!

– Навiть амазонки краще проти мушкетiв не ставали! – крикнув котрийсь iз молодих товаришiв, забуваючи в запалi, що амазонки жили до винайдення пороху.

– Час би вже скiнчити. Пiхотa добре впоралася i гостей гарно зустрiла.

Справдi, ворог не мiг нiчого добитися кавалерiею. Щохвилини вiдпускав коней, наближався до коловертi, але пiсля залпу безладно вiдступав. І, як хвиля, розлившись по пласкому березi, залишае пiсля себе раковини, камiнчики та мертву рибу, так пiсля кожноi атаки залишалося кiльканадцять кiнських i людських тiл на дорозi перед рогачкою.

Нарештi атаки припинилися. Пiд’iжджали лише вiдчайдухи, давали залп у бiк села з пiстолiв i мушкетiв, доволi густий, щоб увагу бiлевичiвцiв привернути. Натомiсть пан мечник, забравшись по кутах пiд навiс невеликоi садиби, помiтив рух у заднiх ворожих лавах до поля та кущiв, що тягнулися з лiвого боку Волмонтовичiв.

– Звiдси будуть атакувати! – вигукнув вiн i негайно ж послав частину кiнноти помiж халупи, щоб iз садiв дала супротивниковi вiдсiч.

Через пiвгодини нова битва, але лише вогнепальною зброею, зав’язалася на лiвому фланзi загону.

Обгородженi сади утруднювали рукопашну атаку, але однаково для обох сторiн. При цьому ворог, розгорнувшись довгою лiнiею, менше наражався на пострiли.

Битва поволi ставала щораз запеклiшою та кровопролитнiшою, вiдновилися атаки на коловерть. Мечник занепокоiвся.

Із правого флангу вiн мав за собою ще вiльну оболонь, що закiнчуеться рiчкою, не дуже широкою, але глибокою та болотистою, через яку переправа, особливо поспiшна, була б дуже важка. Лише в одному мiсцi була протоптана стежина до плаского берега, яким переганяли худобу до бору. Пан Томаш усе частiше став озиратися в той бiк.

Раптом мiж прозорою, бо позбавленою вже вербового листя, гущавиною, побачив командир при свiтлi вечiрньоi зорi вiдблиск зброi та чорну хмару воякiв. «Пан Бабинич пiдходить!» – подумав вiн.

Але тут прискакав до нього пан Хжонстовський, котрий кавалерiйським ескадроном командував.

– Вiд рiки шведську пiхоту видно! – вигукнув вiн нажаханий.

– Це зрада! – крикнув пан Томаш. – На рани Христовi! Виступiть зi своiм ескадроном проти цiеi пiхоти. Інакше нам у фланг ударять!

– Багато iх! – зауважив пан Хжонстовський.

– Затримайте iх хоч на годинку, а ми будемо до лiсу задкувати.

Пан Хжонстовський поскакав i незабаром уже опинився на вигонi на чолi двохсот людей. Побачивши це, ворожа пiхота стала швидко готуватися в гущавинi до зустрiчi супротивника, ескадрон розпорошився, але з верболозу загримiла стрiлянина з мушкетiв.

Мечник засумнiвався вже не лише в своiй перемозi, але й в уцiлiннi власноi пiхоти.

Мiг iще вiдiйти назад iз частиною кiнноти, з панночками, та шукати порятунку в лiсi, але такий вiдступ прирiвнювався до великоi поразки, бо прирiкав пiд меч бiльшу частину партii та рештки ляуданського населення, яке зiбралося у Волмонтовичaх, аби зустрiти пана Бабиничa. Самi ж Волмонтовичi, певна рiч, тодi б iз землею зрiвняли.

Залишалася лише одна надiя, що пан Хжонстовський потолочить ту пiхоту.

Тим часом у небi потемнiшало, але в околицi виблискувало щораз яскравiше, бо зайнялася стружка, скабки та деревина, що лежала купою бiля першого будинку вiд коловертi. Вiд них зайнявся й сам будинок, i кривава заграва засяяла над селом.

В ii вiдблиску побачив пан мечник кавалерiю пана Хжонстовськогo, що поверталася в панiцi та безладi, а за нею пiхота шведська висипала з гущi, стрiмко йдучи в атаку. Тодi побачив старий, що доведеться вiдступати единим вiльним шляхом. Тому й побiг до залишкiв кiнноти, змахнув шаблею i вигукнув:

– Вiдступаемо, шановне панство! Але дотримуйтеся ладу! У ладi!

А ж тут позаду почулися пострiли, уперемiш iз вигуками жовнiрiв.

Збагнув мечник, що вiн оточений, що потрапив у пастку, з якоi немае нi виходу, нi порятунку. Залишалося йому тiльки загинути з честю, тому виступив поперед вершникiв i вигукнув:

– Поляжемо один за одним! Не пожалiймо ж кровi за вiру та батькiвщину!

Тим часом вогонь його пiхоти, що захищала рогачку i лiвий фланг, ослаб, i щораз потужнiшi крики ворога сповiщали про свiй близький трiумф.

Але що означають цi вiдголоси кривуль у лавах ватаги пана Саковича i гарчання барабанiв у шведських лавах? Верески чулися щораз вiдразливiшi, якiсь дивнi, приреченi, i не трiумф, а жах у них звучав.

Вогонь бiля коловертi зараз же припинився, немов хто ножем втяв. Зграi кавалерii пана Саковича втiкали стрiмголов iз лiвого флангу до головноi дороги. З правого ж пiхота, замiсть просуватися вперед, повертала до чагарникiв.

– Що це таке?.. На рани Христовi! Що таке? – лементував мечник.

І вiдповiдь прийшла з боку того бору, з якого вийшов пан Сакович, а тепер сипалися з нього люди, конi, стяги, бунчуки, шаблi… Нi, вони мчали, як вихор, i навiть не як вихор, а як смерч. У кривавих вiдблисках пожежi видно було iх, як на долонi. Прибували iх тисячi! Земля, мабуть, втiкала у них з-пiд нiг, а за ними летiло щiльною лавиною, можна сказати, якесь чудовисько з дiброви через поля до села, щоб його поглинути. Неслося перед ними повiтря, гнане лавиною, летiли страх i погибель… Вже, вже вони тут! Уже добiгають! Зметуть пана Саковичa, як буревiй!

– Ісусе! Бoжe милостивий! – кричав, як божевiльний, мечник. – Це нашi! Це, мабуть, пан Бабинич!

– Бабинич! – верещали за ним усi захисники.

– Бабинич! – лунали переляканi голоси в загонi пана Саковича. І цiла ворожа ватага повернула праворуч iз намiром утiкати до своеi пiхоти.

Огорожа ламалася зi страшним трiском пiд натиском кiнських грудей. Вигiн заповнився втiкачами, але тi з лiсу вже сидiли iм мало не на карку, рiзали, сiкли, штовхали, рубали без утоми, вбивали без милосердя. Чулися крики, зойки, свист шабель. Однi й iншi наштовхнулися на пiхоту, зiм’яли ii, зламали, розкидали. Хтось сказав би, що це тисячi селян стали на току i цiпами молотять. Врештi-решт уся маса скотилася до рiки, гинула в очеретi, перекочувалася на другий берег. Ще iх видно, доганяють iх неухильно, i рiжуть, i рубають! Вiддаляються. Заблиснули ще раз шаблями i зникли в кущах, розчинилися в темрявi.

Пiхотa мечника потягнулася вiд рогачки i з будинкiв, якi вже захищати не було потреби. Кавалерiя стояла якийсь час у такому здивуваннi, що глухе мовчання запанувало у лавах, i лише коли палаючий будинок завалився з трiском, якийсь голос озвався:

– В iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа! Буря нас оминула!

– Жива нога з цiеi погонi не вийде! – додав iнший голос.

– Шановне панство! – закликав ураз мечник. – А ми не вiзьмемося за тих, хто ззаду на нас наступав? Вони тiкають, а ми iх наздоженемо!

– Бий! Убий! – вiдповiли хором голоси.

Й уся кавалерiя, розвернувшись, пустила коней за останнiм загоном ворогiв. У Волмонтовичах залишилися лише люди похилого вiку, жiнки, дiти та панночка з подругою.

Пожежу загасили вмить, пiсля чого незрозумiла радiсть охопила всi серця. Жiнки з плачем i риданнями здiймали руки до неба i поверталися в той бiк, в який пан Бабинич погнався:

– Бoжe благослови цього непереможного воiна! Вiн нас, наших дiтей та оселi вiд загибелi врятував!

Старi Бутрими повторили хором:

– Бoжe його благослови! Господи, веди його! Без нього не було б уже Волмонтовичiв!

Ах! Якби в цьому натовпi знали, що село вiд вогню, а населення вiд меча врятувала якраз та сама рука, яка два роки тому до цього самого села принесла вогонь i меч!..

Пiсля того, як погасили пожежу, хто живий, стали пiдбирати поранених, а збудженi пiдлiтки бiгали з дрючками по полю бою, добивали шведiв i розбишак пана Саковича.

Олюнька ж заходилася командувати медициною. Завжди спокiйна, сповнена енергii та сил, не припинила роботи доти, доки всi пораненi не спочили по хатах iз перев’язаними ранами.

Пiсля цього весь люд потягнувся за ii прикладом пiд хрест помолитися за полеглих. Упродовж усiеi ночi нiхто й повiки не склепив у Волмонтовичах, усi чекали повернення мечника з паном Бабиничем, подбавши водночас, щоб переможцям належну приготувати зустрiч. Йшли пiд нiж виплеканi в лiсах воли та барани. Вогнища гудiли аж до ранку.

Ганнуся одна нi в чому не змогла брати участь, бо спочатку позбавив ii сил страх, а потiм радiсть, така велика, що бiльше на шал була схожа. Олюнька була змушена i про неi пiклуватися, а та i смiялася, i плакала, або знову кидалася в обiйми подрузi, повторюючи без ладу i складу:

– І що? Хто нас врятував, i мечника, i партiю, й усi Волмонтовичi? Вiд кого пан Сакович утiк? Хто його розбив i шведiв разом iз ним?.. Пан Бабинич! А що? Я знала, що вiн прийде. Для того йому й писала. А вiн не забув! Я знала, знала, що прийде. Це я його привела! Олюнько! Олюнько! Я щаслива! Я тобi не казала? Його нiхто не переможе! З ним навiть пан Чарнецький не зрiвняеться… О, Боже! Господи! Правда, що вiн сюди повернеться? Ще сьогоднi? Бо якби не мав повернутися, то б i не приходив, еге ж?.. Чуеш, Олюнько, якiсь конi iржуть вдалинi?

Але вдалинi нiщо не iржало. Над ранок лише пролунав тупiт, вигуки, спiви i повернувся пан мечник. Кавалерiя на спiнених вiд погонi конях запрудила околицю. Спiвам, вигукам та оповiдкам не було кiнця.

Мечник, вимазаний кров’ю, захеканий, але радiсний, розповiдав аж до сходу сонця, як знищив загiн ворожоi рейтарii, як двi милi за ними скакав i майже до ноги винищив.

Вiн, як усе його вiйсько й усi ляуданцi, були переконанi, що пан Бабинич мае повернутися будь-якоi хвилини. Але прийшов полудень, потiм сонце повернуло на другу половину своеi дороги i стало знижуватися, а пан Бабинич усе не приiжджав. Ганнусi надвечiр аж червонi плями виступили на обличчi.

«То йому лише про шведiв, а не про мене йшлося? – думала собi дiвчина в душi. – Адже листа вiн отримав, оскiльки сюди прибув».

Бiдненька не знала, що душi Браунa й Юрa Бiлевичa були давно вже на тому свiтi i що пан Бабинич нiякого листа не отримував. Бо якби отримав, то блискавкою повернувся б до Волмонтовичiв, тiльки… не до тебе, Ганнусю!

Сплив ще один день. Мечник не втрачав ще надii i тому не залишав околицi. Ганнусю зацiпило.

– Образив мене страшенно! Але так менi й треба за мое боягузтво, за моi грiхи! – картала себе.

На третiй день пан Томаш послав кiльканадцятьох людей на розвiдку.

Вони повернулися четвертого дня з реляцiею, що пан Бабинич узяв Поневеж i жодного шведа живим там не залишив. Пiсля чого пiшов хтозна-куди, бо й слух про нього згинув.

– Вже його не знайдемо, поки знову не вигулькне! – сказав на це мечник.

Ганнуся перетворилася на кропиву. Хто з молодшоi шляхти й офiцерiв торкався ii, вiдразу ж обпiкався. А п’ятого дня панночка звернулася до Олюньки:

– Пан Володийовський такий же добрий жовнiр, але не такий грубiян.

– А може, – вiдповiла в задумi Олюнька, – може, пан Бабинич вiрнiсть до тiеi iншоi береже, про котру тобi дорогою iз Замостя згадував.

Ганнуся замислилася:

– Гаразд! Менi байдуже…

Але сказала неправду, бо зовсiм iй було не все одно.




Роздiл XXVIII


Пан Сакович так сильно був розбитий, що ледве сам змiг сховатися до лiсiв неподалiк вiд Поневежa. Потiм тинявся ними у селянськiй одежi довгi мiсяцi, не смiючи навiть виткнутися на бiлий свiт.

А пан Бабинич накинувся на Поневеж, шведську пiхоту, яка там стояла гарнiзоном, вирiзав i погнався за Гемiлтоном, котрий не мiг до Інфлянти втiкати через значнi польськi сили, що зiбралися в Шавлях i далi пiд Бiржами, тому англiець завернув у бiк сходу своi надii, аби до Вiлкомежа пробитися. Засумнiвався вiн уже, що вцiлiе його регiмент, та не хотiв лише потрапити в руки пана Бабиничa, бо звiстка повiдомляла повсюдно, що це суворий воiн i, щоб клопотом себе не обтяжувати, всiх вiйськовополонених страчуе.

Втiкав, отже, нещасний Гемiлтон, як олень, переслiдуваний вовчою зграею, а пан Бабинич гнався за ним затято. Тому й до Волмонтовичiв не повернувся i навiть не питав, яку партiю вдалося йому врятувати.

Вже також перша паморозь почала ранками вкривати землю, тому втеча ставала все важчою, бо слiди копит залишалися на лiсових стежинах. Корму не було на полях, тож конi терпiли страшний голод. Рейтари не наважувалися зупинятися довше по селах з остраху, що впертий ворог може iх будь-якоi митi наздогнати. Врештi-решт злиднi iхнi перейшли будь-яку межу. Харчувалися самим листям, корою i власними кiньми, якi падали вiд виснаження.

Через тиждень самi стали просити свого полковника, щоб обернувся чолом до пана Бабинича i дав йому поле. Бо вважали за краще загинути вiд меча, нiж вiд голодноi смертi.

Гемiлтон послухався i став до битви в Андронiшках. Сили шведськi були настiльки меншi, що англiець навiть мрiяти не мiг про перемогу, особливо над таким супротивником. Але i сам був уже дуже втомлений i хотiв загинути.

Проте битва, почата в Андронiшках, закiнчилася поблизу Траупiв, пiд якими полягли останнi шведи.

Гемiлтон загинув доблесною смертю, захищаючись пiд придорожнiм хрестом вiд кiльканадцятьох ординцiв, котрi спочатку хотiли його живцем брати, але роз’ятренi впертiстю, порубали англiйця врештi шаблями.

Але й хоругви пана Бабинича були такi перевтомленi, що не мали вже нi сил, нi бажання рухатися навiть до ближнiх Траупiв. Лише де хто пiд час битви стояв, там зараз же розмiстився на нiчлiг, розпалюючи багаття помiж ворожих трупiв.

Пiдкрiпившись, поснули всi камiнним сном. Навiть татари вiдклали до ранку обшук тiл.

Пан Кмiциц, котрому насамперед про коней iшлося, не протестував проти вiдпочинку. Однак наступного дня вiн пiднявся вдосвiта, щоб власнi втрати пiсля запеклоi сутички полiчити i здобич справедливо роздiлити. Зараз же пiсля снiданку став на узвозi пiд тим самим хрестом, пiд яким загинув Гемiлтон, i польська, i татарська старшина пiдходила до нього за чергою, маючи закарбованими на зарубках втрати в людях, i звiтувала. Полковник слухав, як сiльський господар слухае влiтку наймитiв i тiшиться в серцi рясними жнивами.

Тут пiдiйшов до нього Акбах-Улан, бiльше подiбний на страховисько, нiж на людину, бо йому у волмонтовицькiй битвi нiс розбили рукiв’ям шаблi. Вiн вклонився, вiддав пану Кмiцицу закривавленi папери i промовив:

– Ефендi, якiсь листи ми знайшли при вождевi шведському, якi згiдно з наказом вiддаю.

Пан Кмiциц i справдi колись раз i назавжди вiддав наказ, щоб усi папери, знайденi в убитих, приносили йому негайно пiсля битви, бо часто мiг дiзнатися з них про намiри ворогiв i вiдповiдно вчинити.

Але зараз йому було не так нагально, тому ватажок лише кивнув головою Aкбaху i сховав папери за пазуху. А Акбахa вiдiслав до загону татарiв, звелiвши зараз же виступати в Траупи, i там залишитися на тривалiший вiдпочинок.

Пройшли перед ним усi хоругви, одна за одною. Попереду йшов чамбул, який тепер майже п’ятсот голiв налiчував, бо решта загинула в безперервних битвах. Але кожен татарин стiльки мав зашитих у кульбацi, тулупi i шапцi шведських риксдалерiв, прусських талерiв i дукатiв, що його можна було брати на вагу срiбла. Причому був це люд, зовсiм на звичайних чамбулових татар не схожий, бо що було слабкiше, то з трудiв зачахло, залишилися лише хлопи, як дуби, кремезнi, неймовiрно витривалi й отруйнi, як шершнi. Безперервна практика так iх вишколила, що в рукопашнiй могли би протистояти навiть польськiй компутовiй кавалерii, а на рейтарiв або драгунiв прусських, коли числом були рiвнi, могли ходити, як вовки на овець. У битвi захищали з особливою запеклiстю тiла своiх товаришiв, щоб потiм скарбами iхнiми розжитися.

Тепер проходили вони перед паном Кмiцицем iз великим пiднесенням, гримаючи в литаври, дмухаючи у свищики та трясучи бунчуками. А йшли так органiзовано, що навiть регулярний жовнiр не пройшов би краще. За ними тягнулися драгуни, котрих пан Анджей великою працею з рiзношерстих добровольцiв створив, озброенi рапiрами та мушкетами. Командував ними старий вахмiстр Сорока, тепер пiднесений до гiдностi офiцерськоi, i навiть до чину ротмiстра. Полк цей, одягнений в однаковi мундири, здертi з прусських драгунiв, складався переважно з людей низького стану, але пан Кмiциц любив цих людей, бо слухалися слiпо i будь-якi труднощi без нарiкань терпiли.

У двох волонтерських хоругвах, якi проходили наступними, служила тiльки шляхта – дрiбнiша i бiльша. Були це бурхливi та неспокiйнi вiдчайдухи, котрi пiд iншим вождем перетворилися б на купу хижакiв, але в цих залiзних пазурах стали схожими на регулярнi хоругви i самi радо називалися петигорцями. Тi гiрше за драгунiв вогонь тримали, зате в рукопашнiй були страшнiшi, перевершуючи всi iншi вiйська, бо кожен мистецтвом фехтування володiв.

Наприкiнцi потягнулися близько тисячi свiжих добровольцiв, добрий люд, але над яким ще багато доведеться попрацювати, щоб стали на воякiв схожi.

Кожна з цих хоругв, проходячи бiля фiгури, вигукувала i водночас салютувала пановi Анджею шаблями. Вiн же тiшився все бiльше. Сила це була значна i неабияка! Багато вже з нею досяг, багато ворожоi кровi пролив i бозна-що ще зробити зумiе.

Давнi його провини великi, але i свiжi заслуги чималi. Так вiн пiднявся iз занепаду, i грiха пiшов спокутувати не на папертi, а в полi, не в попелi, а в кровi. Захищав найсвятiшу Богородицю, вiтчизну, короля, i тепер вiдчувае, що йому на душi легше, веселiше. Бa! Навiть гордiстю наповнюеться юнацьке серце, бо не кожен так би собi порадив, як вiн!

Стiльки ж е запальноi шляхти, стiльки кавалерiв у цiй Речi Посполитiй, то чому ж жоден на чолi такоi могутностi не стоiть – нi пан Володийовський, нi пан Скшетуський? Хто при цьому Ченстохову захистив, а короля в ярах прикрив? Хто Богуслава здолав? Хто перший принiс меч i вогонь до Пруссii eлeктoра?! А тепер уже в Жемайтii немае бiльше ворогiв.

Тут пан Анджей вiдчув те, що вiдчувае сокiл, коли, розкинувши крила, пiдiймаеться все вище i вище! Хоругви вiтали його гучними вигуками, а той голову пiдняв i питав сам себе: «Куди ж я долечу?» Й обличчя йому палало, бо цiеi митi здалося молодиковi, що гетьманa в собi носить. Але ця булава, якщо його й знайде, то знайде в полi, в ранах, через заслуги та славу. Не заступить йому вже ii жоден зрадник, як свого часу це зробив Радзивiлл. Лише вдячна батькiвщина вкладе йому в руки булаву з королiвськоi волi. А йому не треба турбуватися, коли це станеться, лише бити й лупцювати – бити завтра, як робив це вчора!

Тут багата парубоцька уява повернулася до дiйсностi. Куди найкраще податися з Траупiв, в якому новому мiсцi шведiв винищувати?

Тут полковник згадав про листа, який йому вiддав Акбах-Улан, й який знайшли при тiлi Гемiлтонa. Сягнув молодик рукою за пазуху, витягнув його, глянув i обiмлiв. На листi стояв чiткий напис, залишений невiдомою рукою: «До його милостi пана Бабиничa, полковника татарського i добровольчого вiйська».

– Менi?.. – не повiрив пан Анджей.

Печатка була зламана i вiн мерщiй вiдкрив листа, розрiвняв долонею папiр й узявся читати.

Але не встиг закiнчити, як йому руки затряслися, змiнився весь на обличчi i вигукнув:

– Нехай славиться iм’я Твое, Господи! Бoжe милосердний! Ось i нагорода приходить менi з рук Твоiх!

Тут вiн обхопив пiднiжжя хреста обома руками i чолом став битися в цоколь. Інакше дякувати Боговi зараз не вмiв, на бiльше слiв молитви не наважився, бо радiсть обiйняла його, на вихор схожа, й аж до неба понесла.

Лист цей був вiд Ганнусi Борзобагатоi. Шведи надибали його при Юровi Бiлевичу, а тепер через iншого покiйника вiн дiйшов рук пана Кмiцiца. У головi парубка тисячi думок пролетiли зi швидкiстю татарських стрiл.

Отже, Олюнька була не в пущi, а в партii мечника Бiлевича? І саме вiн ii врятував, а разом iз нею тi Волмонтовичi, якi колись за компанiйцiв iз димом пустив! Либонь, Божа рука керувала його дiями так, аби за одним замахом винагородив за всi кривди й Олюньку, i Ляуду. Тепер змитi його провини! Чи може тепер вона йому не пробачити, або та сiра братiя ляуданськa? Чи зможуть його не благословити? І що скаже кохана дiвчина, котра його зрадником вважае, коли дiзнаеться, що той пан Бабинич, котрий Радзивiллa з коня скинув, котрий по лiктi вимазаний нiмецькою кров’ю та шведською, котрий по всiй Жемайтii ворога розвiяв i винищив, до Пруссii й Інфлянти загнав. Це вiн, це Кмiциц, але вже не забiяка, не вигнанець, не зрадник, а лише захисник вiри, короля та вiтчизни!

Мав би зараз же пiсля перетину жмудинського кордону пан Анджей на всi чотири сторони свiту проголосити, ким насправдi е той славетний Бабинич, i якщо цього не зробив, то тiльки з побоювань, що лише на звук його справжнього прiзвища всi вiд нього вiдвернуться, всi його пiдозрюватимуть, вiдмовлять у допомозi та довiрi. Адже заледве два роки минуло, як запаморочений Радзивiллом молодик нищив хоругви, якi разом iз князем проти короля та батькiвщини повстати не захотiли. Всього два роки тому вiн був правицею великого зрадника!

Але тепер змiнилося все! Тепер, пiсля стiлькох перемог, при такiй славi, мае парубок право прийти до дiвчини i сказати iй: «Я Кмiциц, але ваш рятiвник!» Мае право кинути всiй Жемайтii: «Я Кмiциц, але ваш рятiвник!»

Волмонтовичi ж зовсiм недалеко! Тиждень переслiдував пан Бабинич Гемiлтонa, але пан Анджей набагато швидше, нiж за тиждень, впаде до нiг Олюньки.

Тут пiдхопився вiн, блiдий вiд зворушення, з палаючими очима, з променистим обличчям, i гукнув пахолку:

– Коня менi мерщiй! Хутко! Хутко!

Пахолок карого пiдвiв джанетa i сам поквапився стремено притримати, але зупинився i промовив:

– Ваша милосте! Якiсь чужi люди до нас вiд Трауп iз паном Сорокою iдуть i скачуть клусом.

– Зараз менi не до них! – вiдрубав пан Анджей.

Тим часом два вершники наблизилися на кiльканадцять крокiв, потiм один iз них у супроводi Сороки поскакав уперед, наблизився i, скинувши рисячу шапку, показав руду, як вогонь, чуприну.

– Бачу, що перед паном Бабиничeм стою! – промовив вiн. – Дуже радий, що вас знайшов.

– З ким маю честь? – нетерплячився пан Кмiциц.

– Я Вершулл, колишнiй ротмiстр татарськоi хоругви князя Яреми Вишневецького. Прибуваю в родиннi краi, щоб тут на нову вiйну рекрутiв набирати. Крiм цього, я привiз лист для вашоi милостi вiд пана великого гетьманa Сапеги.

– На нову вiйну? – насупив брови пан Анджей. – Що ж ви таке кажете?

– Цей лист краще за мене вам усе пояснить, – вклонився пан Вершулл, подаючи гетьманського листа.

Пан Кмiциц гарячково зламав печатку. У листi пана Сапеги вiн прочитав таке:



«Вельмишановний пане Бабиничу! Новий потоп заливае нашу вiтчизну! Новостворена лiга шведiв iз Ракочi з’явилася i готуе подiл Речi Посполитоi. Вiсiмдесят тисяч угорцiв, трансiльванцiв, волохiв i козакiв готовi от-от перетнути пiвденний кордон. Тому треба останнi сили напружити, щоб хоча б славетне iм’я пiсля нашого народу на майбутнi вiки залишилося. Посилаю вашiй милостi цей наказ, згiдно з яким Ви маете, не гаючи жодноi хвилини, вiдразу ж на пiвдень коней повернути i короткими дорогами до нас прямувати. Застанете нас у Брестi, звiдкiля, не гаючись, далi Вас пошлемо. Тим часом periculum in mora! Князь Богуслав видерся з неволi, а пан Госевський наглядае за Пруссiею та Жемайтiею. Поквапитись Вашiй милостi дуже рекомендую, бо впевнений, що любов до гинучоi батькiвщини найкращою буде для вас спонукою».


Пан Анджей закiнчив читати i впустив листа на землю. Вiн витер рукавом зволожене свое обличчя, глянув затуманено на пана Вершуллa i спитав тихим, здавленим голосом:

– І чого ж це пан Госевський мае в Жемайтii залишатися, а я вирушати на пiвдень?

Пан Вершулл стенув плечима.

– Спитайте, ваша милосте, пана гетьманa в Брестi про причини! Я ж нiчого не скажу.

Страшний гнiв раптом схопив полковника за горло, очi його заблистiли, обличчя посинiло i вiн скрикнув страхiтливим голосом:

– А я звiдси не пiду! Втямили?!

– Отакоi, – вiдреагував пан Вершулл. – Моiм завданням було наказ передати, а решта – ваша справа! Що ж, вiтаннячко! Я хотiв до вас на кiлька годин у компанiю напроситись, але пiсля того, що почув, волiю пошукати iншоi.

Зронивши це, вiн розвернув коня i вiд’iхав.

Пан Анджей сiв знову пiд фiгурою i став бездумно розглядати небо, немовби погоду хотiв вiдгадати. Пахолок вiдсунувся з кiньми подалi i тиша зробилася навколо.

Ранок був погожий, блiдий, напiвосiннiй, а наполовину уже й зимовий. Вiтер не вiяв, але з берiз, що росли неподалiк вiд хреста, налiтали без шелесту рештки пожовклого та скрученого вiд холоду листя. Незлiченнi зграi ворон i галок лiтали над лiсами, деякi сiдали з гучним карканням зовсiм поряд фiгури, бо на полi i на дорозi лежало ще повно непохованих тiл шведських. Пан Анджей дивився на те чорне птaствo, клiпаючи очима, наче хотiв його перелiчити. Потiм склепив повiки i довго сидiв нерухомо. Нарештi сiпнувся, насупив брови, притомнiсть повернулася на його обличчя, i вiн заговорив:

– Інакше нiяк не можна! Поiду за два тижнi, але не зараз. Хай роблять, що хочуть! Не я Ракочi привiв. Я не можу! Що занадто, це не здорово!.. Мало я товкся, калатав, мало безсонних ночей у сiдлi провiв, кров свою та чужу проливав? То така за це нагорода?!. Якби ще хоча б того листа не отримав, то пiшов би. Але обидва прийшли тiеi ж години, наче для бiльшого болю, бiльшоi печалi для мене… Нехай хоч свiт западеться, а я не пiду! Не згине за два тижнi вiтчизна, зрештою, вочевидь, Божий гнiв тяжiе над нею, i не в людськiй моцi це змiнити. Господи Бoжe! Гiперборейцi, шведи, пруссаки, угорцi, трансiльванцi, волохи, козаки, все нараз! Хто ж цьому протистоятиме? О Всевишнiй, що Тобi завинила ця вiтчизна нещасна, цей побожний король, що Ти вiдвернув вiд них обличчя i нi милосердя, нi порятунку не даеш, i лиха щораз новi засилаеш? Мало ще кровi? Мало слiз? Tа ж тут люди вже як веселитися забули, та тут вiтри не вiють, лише стогнуть… Tа тут дощi не падуть, лише плачуть, а Ти шмагаеш i шмагаеш! Милосердя, Господи! Порятунку, Отче!.. Ми грiшили… але мало б прийти полiпшення!.. Ось ми поступилися своею пихою, сiли на коня i б’емося, i б’емося! Вiдмовилися вiд сваволi, вiдмовилися вiд особистого… Чому ж нас не вiдпустиш? Чому не втiшиш?

Тут совiсть схопила його за чуба i затрясла ним, аж зойкнув, бо водночас здалося йому, що чуе якийсь невiдомий голос, що з небесного склепiння надходить i промовляе:

– Занехаяли особисте? А ти, нещасний, що зараз робиш? Заслуги своi пiдiймаеш, а коли прийшло перше ж випробування, як необ’iжджений кiнь дибки стаеш i лементуеш: «Не пiду!» Гине мати, новi мечi груди iй прошивають, а ти вiд неi вiдвертаешся, не хочеш ii пiдперти плечем, за власним щастям женешся i лементуеш: «Не пiду!» Вона залитi кров’ю руки простягае, вже падае, вже млiе, вже вмирае i з останнiх сил кличе: «Дiти! Рятуйте!» А ти iй вiдповiдаеш: «Не пiду!» Горе вам! Горе такому народовi, горе всiй Речi Посполитiй!

Тут пановi Кмiцицу вiд страху волосся заворушилося на головi й усе його тiло затремтiло, немовби його напад лихоманки схопив… І гупнув парубок обличчям до землi, i не кликати, а волати став нажаханий:

– Ісусе, не карай! Ісусе, змилуйся! Воля Твоя! Я вже пiду, я пiду!

Потiм молодик якийсь час лежав мовчки i ридав, а коли пiдвiвся нарештi, то обличчя мав спокiйне i став молитися:

– Ти, Господи, не дивуйся, що менi жаль, бо я був за крок вiд щастя у своему раю. Але нехай уже так буде, як Ти розпорядишся! Тепер уже розумiю, що менi Ти хотiв сказати, i чому мене наче на роздорiжжя поставив. Це ще один прояв волi Твоеi. Навiть не озирнуся я назад! Тобi, Господи, жертвуватиму цю свою жорстоку печаль, це мое пригнiчення, мое важке розчарування. Нехай же менi все зарахуеться за те, що я князя Богуслава пожалiв, вiд чого плакала вся вiтчизна. Бачиш тепер, Боже, що це була моя остання особиста справа. Бiльше вже не буду. Милостивий Oтчe! Ще я цю кохану землю поцiлую, ще ноги Твоi закривавленi обiйму… І пiду, Христе! Я пiду!..

І вiн пiшов.

А в реестрi небесному, в якому записують лихi та добрi людськi вчинки, пробачили йому цiеi митi всi провини, бо це вже був чоловiк, котрий повнiстю виправився.




Роздiл XXIX


Жодна книжка не описала, скiльки ще битв провели вiйська, шляхта та люд Речi Посполитоi з ворогами. Воювали по лiсах, полях, по селах, мiстечках i мiстах. Воювали в Королiвськiй i в Княжiй Пруссii, на Мазовшi, у Великiй Польщi, Малiй Польщi, в Украiнi, Литвi та Жемайтii, змагалися без спочинку, вдень i вночi.

Кожна грудочка землi наситилася кров’ю. Прiзвища лицарiв, святi вчинки, великi самопожертви згинули в пам’ятi, бо не записав iх лiтописець i не проспiвала лютня. Але пiд могутнiстю цих прагнень зiгнулася нарештi ворожа сила.

І як прекрасний лев, що лише хвилину тому, прошитий кулями, лежав, як мертвий, пiдiймаеться враз i, трясонувши королiвською гривою, зареве потужно, аж зайди вiд страху цiпенiють, а ноги iхнi аж сверблять до втечi, так i вся Рiч Посполита ставала щораз грiзнiшою, праведного гнiву повна, проти всього свiту стати готова. Костi нападникiв заламала немiч i страх. Не про здобич уже думали, а лише про те, щоб iз левовоi пащi цiлими додомy вибратися.

Не допомогли новi лiги, новi загони угорцiв, трансiльванцiв, козакiв i волохiв. Пройшла, щоправда, ще раз буря мiж Краковом, Варшавою та Брестом, але об польськi груди вона розбилася i незабаром химерним розвiялася туманом.

Король шведський, першим засумнiвавшись у цiй справi, на данську вiйну вiд’iхав. Зрадливий електор, запобiгливий перед сильним, але зухвалий перед слабкiшим, чолом до нiг Речi Посполитоi вдарив i шведiв лупцювати взявся. Розбишацькi загони зарiзяк Ракочi втiкали що було сил у своi трансiльванськi хащi, якi пан Любомирський вогнем i мечем спустошив.

Але легше було iм вторгнутись у межi Речi Посполитоi, нiж вийти з них без покарання. Коли наздогнали iх бiля переправи, трансiльванськi графи попадали навколiшки перед панами Потоцьким, Любомирським i Чарнецьким, у пилюцi вимолюючи жалiсть.

– Вiддамо зброю, вiддамо мiльйони! – волали вони. – Лише дозвольте нам пiти!

Прийнявши викуп, гетьмани змилувалися над цим вiйськом негiдникiв, але орда рознесла iх кiнськими копитами вже бiля самих iхнiх домашнiх порогiв.

Спокiй повiльно повертався на польськi рiвнини. Король ще останнi прусськi фортецi вiдбирав, пан Чарнецький мав до Данii занести польський меч, бо Рiч Посполита вже не хотiла вдовольнитися лише вигнанням ворогiв.

Вiдбудовувалися з руiн села та мiста. Населення поверталося з лiсiв, плуги з’явилися на рiллi.

Восени 1657 року, зараз же пiсля угорськоi вiйни, мирно вже було в бiльшiй частинi земель i повiтiв, а особливо тихо – в Жемайтii. Тi з ляуданцiв, котрi свого часу пiшли з паном Володийовським, були ще десь ген у полi, але вже очiкували вдома на iхне повернення.

Тим часом у Мoрoзaх, Волмонтовичaх, Дрoжeйкaнaх, Мoзгах, Гощунах i Пацунелях жiнки, пiдлiтки обох статей i люди похилого вiку орали, сiяли озимину, вiдбудовували спiльними зусиллями хати в тих околицях, через якi пожежа пройшла, щоб воiни пiсля повернення знайшли принаймнi дах над головою i в голодi не мали потреби бiдувати.

Олюнька сидiла вже якийсь час у Водоктах iз Ганнусею Борзобагатою та мечником. Пан Томаш до своiх Бiлевичiв не квапився. По-перше, тому, що вони згорiли, а по-друге, що йому милiше було бiля дiвчат, нiж самому. Тим часом за допомогою Олюньки впорядковував Водокти. Панночка хотiла якнайкраще обжити цей маеток, бо разом iз Мiтрунами це мав бути ii монастирський посаг, iнакше кажучи, перейти у власнiсть ордену бенедиктинок, в якому на самий наступний Новий рiк пообiцяла бiдна Олюнька розпочати послушництво.

Зваживши все, що ii спiткало, i тi змiни долi, i змагання, i болi, дiйшла висновку, що саме такою, i нiякою iншою е, мабуть, Божа воля. Здавалося дiвчинi, що якась всемогутня рука пiдштовхуе ii до мети, що якийсь голос каже iй: «Там буде найкраще заспокоення та кiнець всiх свiтських турбот!»

Тому вирiшила пiти за цим голосом. Вiдчуваючи, однак, у глибинi серця, що ще ii душа не змогла вiдiрватися повнiстю вiд землi, прагнула спершу пiдготувати себе гарячою побожнiстю, добрими вчинками та роботою. Часто також у цих прагненнях перешкоджали iй вiдлуння зi свiту.

Ось, наприклад, стали люди балакати, що тим славетним паном Бабиничем насправдi був пан Кмiциц. Однi гаряче це заперечували, iншi ж наполягали на цьому.

Олюнька не вiрила. Забагато залишилося в ii пам’ятi вчинкiв пана Кмiцицa i його в Радзивiлла служби, щоб хоча б на мить могла припустити, що це вiн перемiг князя Богуслава i став вiрним королiвським слугою, таким гарячим патрiотом. Однак ii спокiй затьмарився, а печаль i бiль знову озвалися в грудях панночки.

Можна було цьому зарадити пришвидшеним вiдходом у монастир, але монастирi були порожнi. Черницi, котрi не загинули вiд жовнiрськоi сваволi пiд час вiйни, починали щойно збиратися. Злиднi також панували в краiнi загальнi, i хто хотiв за мурами конвенту[61 - Конвент – тут: католицький монастир.] сховатися, мусив не лише з власним хлiбом приходити, а й усiх насельникiв ним годувати.

Олюнька хотiла прийти саме з хлiбом до монастиря, стати не лише сестричкою, а й годувальницею черниць.

Мечник, знаючи, що на Божу славу мала йти його робота, працював совiсно. Об’iжджали вони разом поля i фiльварки, стежачи за осiннiми роботами, якi з майбутньою весною мали б урожай принести. Часом супроводжувала iх Ганнуся Борзобагатa, котра, не змiгши перенести афронту, який iй Бабинич учинив, погрожувала, що також до монастиря пiде i що чекае лише, щоб пан Володийовський привiв ляуданцiв, бо хоче ще з давнiм приятелем попрощатися. Частiше, однак, мечник iз самою лише Олюнькою пускався на об’iзди, бо Ганнусi набридло господарство.

Якось виiхали обое кiнно до Мiтрунiв, у яких погорiльцi вiдбудували вже стодоли й обори. Дорогою ще мали намiр також вступити до костелу, бо це саме була рiчниця волмонтовицькоi битви, в якiй останньоi митi були врятованi приходом пана Бабиничa. Весь день пiшов iм на розмаiтi справи, тому лише надвечiр змогли вирушити з Мiтрунiв.

У той бiк iхали костельною дорогою, але повертатися випадало iм на Любич i Волмонтовичi. Панночка, як тiльки побачила першi дими любицькi, зараз же вiдвела погляд, узялася швидко молитися, щоб болючi думки вiдiгнати, а мечник iхав мовчки i лише озирався навколо.

Нарештi, коли вже минули коловерть, чоловiк зронив:

– Сенаторський це грунт! Любич двох Мiтрунiв вартуе. Олюнька ж далi молилася.

Але в мечнику пробудився, либонь, поклик давнього господаря, а може, шляхтич мав ще й загострене почуття справедливостi, бо за хвилину промовив, наче сам до себе:

– Але якщо по правдi, то це все наше… Стара бiлевичiвськa власнiсть, наш пiт, наша праця. Той нещасливець мусив давно загинути, оскiльки так i не зголосився, а хоч би й заявився, то закон на нашому боцi.

Тут старий звернувся до Олюньки:

– Що думаеш про це? А панночка вiдказала:

– Прокляте це мiсце. Хай iз ним, що хоче, дiеться.

– Але хiба ти не бачиш, що право за нами. Мiсце проклятим було в лихих руках, а стане благословенним у добрих. Закон на нашому боцi!

– Нiколи! Не хочу нiчого про це знати. Дiдусь Любич йому записав, нехай же його рiдня забирае.

Сказавши це, пришпорила жеребця. Мечник також свому дав остроги i зупинився аж у чистому полi. Тим часом впала нiч, але ясно було, як удень, бо величезний червоний мiсяць виринув з-за Волмонтовицького лiсу й осяяв усю околицю своiм золотим вiдблиском.

– Ну! Дав Бог прекрасну нiч, – озвався мечник, задивляючись на мiсячне коло.

– Як Волмонтовичi сяють здалеку! – зауважила Олюнька.

– Бо дерево ще на будинках не почорнiло.

Дальшу розмову iхню обiрвало рипiння пiдводи, яку ще побачити не могли, бо дорога в цьому мiсцi йшла хвилясто. Незабаром, однак, узрiли пару конячок, за нею наступну при дишлi, а наприкiнцi драбинясту фiру, оточену кiлькома вершниками.

– Що це за люди можуть бути? – поцiкавився мечник.

І зупинив коня. Олюнька встала бiля дядька.

Тi усе наближалися, вiдтак пiд’iхали вже зовсiм близько.

– Стiй! – вигукнув мечник. – А кого це ви там везете? Один iз вершникiв обернувся до них:

– Пана Кмiцицa веземо, котрого пiд Магеровим угорцi пiдстрелили.

– Слово стало тiлом! – зойкнув мечник.

Олюньцi свiт весь завертiвся вмент перед очима. Серце ii завмерло, грудям забракло повiтря. Якiсь голоси волали в ii душi: «Ісусе, Maрiе! Це вiн!» Пiсля чого панночка зовсiм перестала усвiдомлювати, де вона, що з нею коiться.

Але не впала з коня на землю, бо рукою вхопилася конвульсiйно за драбину фiри. А коли за хвилину отямилася, погляд ii впав на нерухомий силует, що лежав на фiрi. Так, це був вiн, пан Анджей Кмiциц, хорунжий oршанський. Лежав горiлиць на пiдводi. Голову мав обмотану хусткою, але в червоному вiдблиску мiсяця чудово було видно його бiле та спокiйне обличчя, немовби з мармуру вирiзьблене або скрижанiле вiд подиху смертi. Очi його глибоко запалися i були заплющенi, життя не вiдкликалося в ньому навiть найменшим рухом.

– З Богом!.. – промовив, стягуючи шапку, пан мечник.

– Стiй! – закликала Олюнька.

І стала питати тихим, але швидким, наче в гарячцi, голосом:

– Живий ще чи вже мертвий?

– Живий, але смерть чигае на нього.

Тут i мечник, глянувши в обличчя пана Кмiцицa, озвався знову:

– Не довезете його до Любичa.

– Наказав себе туди вiдвезти, бо там хоче померти.

– З Богом! Покваптеся!

– Чолом б’емо!

І фiра покотилася далi, а Олюнька з мечником поскакали щодуху на конях у протилежний бiк. Промчали через Волмонтовичi, як двi нiчнi сновиди, i дiсталися до Вoдоктiв, не кажучи один одному жодного слова всю дорогу. Лише злiзаючи з коня, панночка звернулася до дядька:

– Священика йому потрiбно закликати! – промовила засапаним голосом. – Нехай хтось негайно до Упiти вирушае!

Мечник одразу ж подався виконувати доручення, а дiвчина забiгла у свою свiтлицю i кинулася на колiна перед iконою Матерi Божоi.

Через кiлька годин, уже пiзньоi вночi, дзвiночок озвався перед брамою Водоктiв. Це священик виiздив iз Святими Дарами до Любичa.

Панна Олександрa все ще стояла навколiшки. Вуста ii повторювали лiтанiю, яку при вмираючих вiдмовляють. А коли ii вiдмовила, то стала по тричi бити чолом об пiдлогу i повторювати:

– Богородице, врахуй йому, що вiд руки ворога гине… Владичице, зваж, що вiд руки ворога гине… Вiдпусти йому! Змилуйся над ним!..

Так минула iй цiла нiч. Священик залишався в Любичi аж до ранку, а повертаючись, сам заiхав до Водоктiв. Панночка вибiгла йому назустрiч.

– Вже по всьому? – спитала вона.

Не могла промовити бiльше, бо iй дихання заперло.

– Живий iще, – зронив священик.

Упродовж кiльканадцятьох наступних днiв щодня гiнцi лiтали з Водоктiв до Любича i кожен повертався з вiдповiддю, що пан хорунжий «живий iще». Аж нарештi один привiз повiдомлення, яке вiд цирульника, привезеного з Кейдан, почув, що не лише живий, а й здоровий буде, бо рани гояться щасливо i сили лицаревi повертаються.

Панна Олександрa дала тодi щедру пожертву на подячну месу до Упiти, але з того дня бiльше гiнцiв не посилали. І дивна рiч! У серцi дiвчини, разом iз заспокоенням, прокинувся й давнiй жаль до пана Анджея. Провини його знову щомитi спадали iй на гадку, такi важкi, що не можна було iх подарувати. Лише смерть могла все вкрити забуттям… Коли одужае, знову грiхи тяжiтимуть над ним… Утiм, усе без винятку, що було можна подати на його захист, повторювала собi щодня бiдна Олюнька.

Стiльки вже нажурилася впродовж цих днiв, стiльки невпевненостi було в ii душi, що аж на здоров’i пiдупала. Стурбувало це дуже пана Томашa, тому одного вечора, коли залишилися самi, чоловiк спитав небогу:

– Олюнько, а скажи-но менi щиро, що ти думаеш про хорунжого oршанського?

– Бог знае, що не хочу про нього навiть думати! – вiдповiла панночка.

– Бо бачиш… схудла… Гм!.. Мабуть, ти ще… Я не наполягаю нi на чому, лише радий би знати, що там у тебе за iсторiя…

Чи не вважаеш, що воля твого дiда-небiжчика мае здiйснитися?

– Нiколи! – вiдрубала Олюнька. – Дiдусь залишив менi також вiдкриту… фiртку, й я в неi на Новий рiк постукаю. У цьому й здiйсниться його воля.

– Не вiрив i я в це зовсiм, – зiтхнув мечник. – Хоча тут дехто балакав, що пан Бабинич i пан Кмiциц одна i та ж особа, але ж вiн пiд Магеровим за вiтчизну i проти ворогiв бився i кров пролив. Пiзне це, звiсно, полiпшення, aлe краще, нiж нiчого!

– Але тепер навiть князь Богуслав королевi та Речi Посполитiй служить, – вiдповiла iз сумом панночка. – Нехай iм Бог oбoм пробачить, а особливо тому, хто кров пролив… Люди, однак, завжди матимуть право сказати, що в момент найбiльшого нещастя, в момент лихолiття та занепаду проти батькiвщини повставали, а повернулися до неi лише тодi, коли ворогам спiткнулася вже нога i коли власна вигода наказувала переможцiв триматися. Ось у чому iхня провина! Тепер уже немае зрадникiв, бо немае зиску вiд зради! Але яка в цьому заслуга?.. Чи не новий це доказ, що такi люди готовi завжди могутнiшому служити? Бог би дав, Бог би дав, щоб iнакше було, але такi провини Магерiв не оплатить…

– Щира правда! Не можу заперечити, – погодився мечник. – Важка правда, але завжди правда! Всi давнiшi зрадники поголовно до короля перебiгли.

– Над хорунжим oршанським, – правила свое панночка, – тяжiе ще страшнiше, нiж на князi Богуславi звинувачення, бо пан Кмiциц пропонував на короля руку пiдняти, чого навiть сам князь налякався. Чи випадкове поранення може таке змити?.. Та я цю руку дозволила б собi вiдсiкти, якби цього не було… Але це було, е i нiкуди не подiнеться! Бог, вочевидь, залишив йому життя саме тому, щоб мiг спокутувати.. Мiй дядечку! Стрийку! Та ми самi себе дурити будемо, якщо захочемо себе переконати, що вiн чистий. І яка з цього користь? Чи совiсть дасть себе одурити? Нехай дiеться Божа воля. Що розiрвалося, бiльше не зв’яжеться, i не мусить! Я щаслива, що пан хорунжий живий, визнаю… Бо тепер знаю, що Бог не вiдвернув ще цiлком вiд нього милостi своi… Але досить цього! Щасливою буду, коли почую, що змив своеi провини, i нiчого бiльше не хочу, не прагну. Хоч би там душа в менi терпiти не могла… Нехай йому Бог допомагае…

Бiльше Олюнька вже не могла промовляти, бо ридання вирвалося в неi велике та жалiбне, але це був уже ii останнiй плач. Висловила все, що носила в серцi, i з того часу спокiй знову став до неi повертатися.




Роздiл XXX


Уперта душа юнацька не захотiла виходити з тiлесноi оболонки, i не вийшла. Через мiсяць пiсля повернення до Любичa рани пана Анджея почали гоiтись, коли ж вiн опритомнiв i роззирнувся по свiтлицi, то вiдразу ж збагнув, де вiн. Вiдтак узявся кликати вiрного Сороку.

– Сороко! – гукнув полковник. – Милосердя Боже надi мною! Вiдчуваю, що не помру!

– Як накажете! – вiдповiв старий жовнiр, розмазуючи сльозу кулаком.

А пан Кмiциц говорив далi, наче сам iз собою:

– Скiнчилася покута… Бачу це ясно. Милосердя Боже вже надi мною!

Потiм помовчав iз хвилинку, лише йому губи ворушилися безгучною молитвою.

– Сороко! – гукнув знову за мить.

– До послуг вашоi милостi!

– А хто там е у Водоктах?

– Є панночка i пан мечник расейняйський.

– Нехай святиться iм’я Господа! Приходив хто сюди дiзнатися стан мого здоров’я?

– Посилали з Водоктiв, поки ми не повiдомили, що ваша милiсть одужае.

– Пiсля цього бiльше не цiкавилися?

– Бiльше нi.

Пан Анджей замислився:

– Нiчого ще не знають, але дiзнаються вiд мене самого. Ти нiкому не розказав, що тут як Бабинич воював?

– Не було такого наказу, – вiдповiв жовнiр.

– А ляуданцi з паном Володийовським ще не повернулися?

– Немае iх ще, але з дня на день чекають.

На цьому й скiнчилася першого дня розмова. Двома тижнями пiзнiше пан Кмiциц вставав уже i ходив на милицях, а наступноi недiлi вирiшив поiхати до костелу.

– Гайнемо до Упiти, – звернувся шляхтич до Сороки, – бо з Бога потрiбно починати, а пiсля цього й до Водоктiв.

Сорока не насмiлився перечити, лише наказав вимостити сiном бричку, а пан Анджей одягнувся святково i поiхали.

Приiхали тодi, коли ще мало людей було в костелi. Пан Анджей, пiдтримуваний пiд рамена Сорокою, пiдiйшов пiд самий великий вiвтар та опустився на колiна в почеснiй ложi. Нiхто його не впiзнав, настiльки чоловiк змiнився. Обличчя мав дуже худе, змарнiле, при цьому носив довгу бороду, яка йому за час вiйни та недуги виросла. Якщо хтось i поглянув на нього, то подумав, що це якась заiжджа персона на месу прийшла. Бо всюди вертiлося повно проiжджоi шляхти, яка з поля до своiх маеткiв поверталася.

Але костел повiльно наповнювався людом i мiсцевою шляхтою. Пiсля них стали прибувати i мешканцi навiть iз далеких сторiн, бо в багатьох мiсцях костели були спаленi i месу доводилося аж в Упiтi шукати.

Пан Кмiциц, зосереджений на молитвi, не бачив нiкого. З побожноi задуми розбудило його лише рипiння дощок пiд ногами осiб, котрi заходили в ложу.

Тодi пiдняв парубок голову, глянув i помiтив тут же над собою солодке та сумне обличчя Олюньки.

Вона також помiтила судженого й упiзнала його моментально, бо вiдступила враз, немов налякана. Спочатку рум’янець, а потiм i смертельна блiдiсть виступила на ii обличчя, але з величезним зусиллям дiвчина перемогла розгубленiсть i клякнула тут же бiля нього. Трете мiсце зайняв пан мечник.

І пан Анджей, i панночка схилили голови i сховали обличчя в долонях, стояли навколiшки поряд мовчки, i серця iхнi билися так гучно, що iх чiтко чули обое.

Нарештi парубок озвався першим:

– Слава Ісусу Христу!

– На вiки слава… – вiдповiла впiвголоса Олюнька. Бiльше молодята не спiлкувалися.

Тим часом священик вийшов iз проповiддю. Слухав його пан Кмiциц, але скiльки не старався, нiчого не розумiв. Ось вона, така бажана, за котрою вже давно тужив. Нiколи наречена не виходила йому з думки i з серця, а тепер була тут же, пiд його боком. І вiдчував ii бiля себе, i не смiв очей звести на кохану, бо був у костелi, але, прикривши повiки, ловив вухом ii дихання.

«Олюнька, Олюнька бiля мене! – промовляв собi подумки. – Господь Бог нам у костелi пiсля розлуки здибатися дозволив».

Думки молодика i серце повторювали безперервно це iм’я: «Олюнька, Олюнька, Олюнька!»

Інколи плач радощiв хапав його за горло, а часом знову переповнювало молодика таке пiднесення вдячноi молитви, що вже й не усвiдомлював, що з ним коiлося. Вона ж стояла весь час навколiшки, з обличчям, схованим у долонях.

Священик закiнчив проповiдь i зiйшов з амвона.

Враз перед костелом пролунав брязкiт зброi i тупiт кiнських копит. Хтось вигукнув на порозi костелу: «Ляуда повертаеться!» І незабаром у самiй святинi пронiсся шепiт, потiм гомiн, а потiм i щораз голоснiшi вигуки:

– Ляуда! Ляуда!

Юрба схвилювалася, всi голови обернулися одночасно до дверей.

Тут у дверях стало тiсно й озброений загiн увiйшов у костел. На чолi йшли, дзенькаючи острогами, пан Володийовський i пан Заглобa. Вiрнi розступалися перед ними, а прибульцi пройшли через весь костел, клякнули перед вiвтарем, помолилися недовго, пiсля чого обое зайшли до захристя.

Ляуданцi зупинилися на пiвдорозi до нефа, не вiтаючись для солiдностi з нiким. Ах, що це було за видовище! Грiзнi обличчя, загартованi вiтрами, змарнiлi вiд бойових подвигiв, iз рубцями вiд шабель шведiв, нiмцiв, угорцiв, волохiв. Вся iсторiя вiйни та хвала побожноi Ляуди мечами на них була написана. Ось понурi Бутрими, ось Стак’яни, Домашевичi, Гостевичi, всiх потроху. Але заледве четверта частина повернулася з тих, котрi колись iз паном Володийовським з Ляуди на вiйну подалися.

Багато жiнок даремно шукали своiх чоловiкiв, багато людей похилого вiку даремно видивлялися за своiми синами. Плач ставав щораз сильнiшим, бо i тi, хто знаходив своiх, плакали вiд радощiв. Весь костел заповнився риданнями. Час вiд часу якийсь голос дороге iм’я вигукне i замовкне, а вони стоять у славi, тримаються за мечi, але й iм по суворих шрамах сльози стiкають на вусиськa.

Раптом почувся дзвiночок, причеплений на дверях захристя, i припинив плачi та гомiн. Усi стали навколiшки, вийшов священик, а за ним пан Володийовський i пан Заглобa. Розпочався молебень.

Священик також був зворушений i коли вперше звернувся до люду, промовляючи Dominus vobiscum[62 - Dominus vobiscum (лат.) – Господь iз вами.], голос його тремтiв. Коли ж дiйшло до Євангелiя й усi шаблi, наче за командою, вигулькнули з пiхов, аби показати, що Ляуда завжди готова вiру захищати, то в костелi зробилося так ясно вiд крицi, що священик заледве змiг закiнчити читання.

Вiдспiвали також помiж загального пiднесення парастас i нарештi Служба Божа скiнчилася. Але священик, сховавши Святi Дари в кiот, обернувся до вiрних, на знак, що прагне ще щось сказати.

Тож настала тиша. Священик сердечними словами привiтав жовнiрiв, котрi щасливо повернулися, а також сповiстив, що зараз буде прочитаний королiвський указ, який привiз полковник ляуданськоi хоругви.

Отже, стало ще тихiше, i за хвилину по всьому костелу пролунав голос iз вiвтаря:



– «Ми, Ян-Казимир, король польський, великий князь литовський, мазовецький, прусський i т. д., i т. д. в iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа, амiнь.

Злочини лихих людей проти монархii та вiтчизни, перш нiж перед судом небесним постануть, ще в цьому тлiнному життi мають бути покаранi. Так само правильним е те, щоб чеснота не залишалася без винагороди, яка заслуговуе блискучоi похвали, а нащадкiв заохочувати наслiдувати цей приклад мае.

Тому повiдомляемо всьому лицарському стану, усiм вiйськовим i свiтським людям, cuiusvis dignitatis et praeeminentiae[63 - Cuiusvis dignitatis et praeeminentiae (лат.) – незалежно вiд iхньоi гiдностi та заслуг.], а також усiм громадянам Великого князiвства Литовського i нашого староства Жемайтiйського, що всi gravamina[64 - Gravamina (лат.) – звинувачення.], якi тяжiли на родженому, а нам дуже дорогому пановi Анджею Кмiцицу, хорунжому oршанському, te coram[65 - Te coram (лат.) – перед вами.] за його наступнi заслуги i гiднi вчинки зникнути з пам’ятi людськоi мусять, нi в чому пошани та слави згаданому хорунжому oршанському не применшуючи».


Тут священик перевiв подих i глянув у бiк лавки, на якiй пан Анджей сидiв. Той пiднявся на хвильку i знову сiв, голову свою змарнiлу поклав на спинку лавки i склепив повiки, наче непритомний.

Усi очi звернулися до нього, кожнi вуста зашепотiли:

– Пан Кмiциц! Кмiциц! Кмiциц!… Там, бiля Бiлевичiв!

Але священик пiдняв руку i продовжив читання в супроводi глухого мовчання:



– «Згаданий хорунжий оршанський, котрий на початках нещастя цього шведського вторгнення по боцi князя воеводи виступив, але зробив це не заради особистоi вигоди, але з найкращих до вiтчизни спонукань, умовляннями того ж князя до помилки схилений, наче лише така, i нiяка iнша дорога для salutis reipublicae[66 - Salutis reipublicae (лат.) – порятунок республiки.] не залишалася, якою сам князь прошкував! Прибувши до князя Богуслава, котрий зрадником його вважав, i всi недоброзичливi своi намiри проти вiтчизни ясно перед ним вiдкрив, означений хорунжий оршанський не лише на особу нашу руку пiдiймати не обiцяв, але й самого князя в полон захопив, аби йому за нас i за знедолену вiтчизну вiдквитати».


– Боже, будь милостивий менi грiшнiй! – почувся голос дiвчини тут же бiля пана Анджея, а костелом пробiг гомiн здивування.

Священик читав далi:



– «Пiсля цього пiдстрелений князем, заледве здоров’я собi повернувши, до Ченстохови подався i там власними грудьми найсвятiшу оселю захищав, приклад витримки i мужностi всiм подаючи. Там же з небезпекою для здоров’я та життя найбiльшу ворожу гармату порохом висадив. Однак схоплений при виконаннi цього завдання на смерть жорстоку ворогами був засуджений i живим вогнем припечений».


Тут уже ридання жiноче почулося тут i там по костелу. Олюнька аж затряслася, як у нападi лихоманки.



– «Але i з цих небезпек силою Королеви янголiв був врятований, до нас у Сiлезiю прибув i поверненню нашому до милоi вiтчизни сприяв. Коли ж зрадливий ворог нам засiдку влаштував, згаданий хорунжий оршанський сам один на всю ворожу силу накинувся, особу нашу рятуючи. Там порубаний i рапiрами сколотий, у власнiй лицарськiй кровi плаваючи, з поля бою, як мертвий, був винесений».


Олюнька обидвi руки приклала до скронь i, пiднявши голову, стала гарячково хапати повiтря ротом. З грудей iй вилився стогiн:

– Бoжe! Бoжe! Бoжe!

І знову залунав голос священика, все бiльш зворушений:



– «А коли пiклуванням нашим до здоров’я прийшов, i тодi не спочив, але подальшу вiйну провадив, iз незмiримою славою стаючи в кожнiй потребi, взiрцем для лицарства виступаючи на службi гетьманiв обох народiв, аж до щасливого здобуття Варшави, пiсля якого до Пруссii пiд прибраним прiзвищем Бабинич був посланий».


Коли це iм’я пролунало в костелi, людський гомiн перетворився наче в шум хвиль. Отже, Бабинич це вiн?! Отже, той завойовник шведiв, рятiвник Волмонтовичiв, переможець у стiльки битвах – це пан Кмiциц?!. Гомiн наростав щораз бiльший, люди задивлялися до вiвтаря, щоб краще бачити героя.

– Господи, благослови його! Господи, благослови! – озвалися сотнi голосiв.

Священик обернувся до лави та перехрестив пана Анджея, котрий, усе ще тримаючись за спинку лави, на мертвого бiльше, нiж на живого, був подiбний, бо душа вийшла з нього вiд щастя i полетiла до небес.

Пiсля цього священик продовжив читання:



– «Там же недружню краiну вогнем i мечем спустошив, до вiкторii пiд Простками найбiльше долучився, князя Богуслава власною рукою скинув i впiймав, потiм до староства нашого Жемайтiйського перейшов, йому незабутнi послуги надав, скiльки мiст i сiл вiд руки супостата захистив, це тамтешнi incolae[67 - Incolae (лат.) – жителi.] найкраще знати повиннi».


– Знаемо! Ми знаемо! Знаемо! – гримiло в усьому костелi.

– Тихiше, – промовив священик, пiдiймаючи королiвську грамоту вгору.



– «Тому ми, – читав вiн далi, – зваживши всi його заслуги щодо нашоi величностi та батькiвщини такi непомiрнi, що i син бiльших батьковi та матерi надати не змiг би, вирiшили ми в цiй грамотi нашiй проголосити, що такого великого кавалера, вiри, монархii та Речi Посполитоi захисника людська ворожiсть бiльше вже не може переслiдувати, i щоб належною доброчесною похвалою та загальною любов’ю вкритий ходив. Перш нiж вiдбудеться наступний сейм, який цi бажання нашi пiдтвердить, всi звинувачення з нього знiме, i поки Упiтським староством, зараз вакантним, нагородити його зможе, ввiчливо просимо милих нам громадян староства нашого Жемайтiйськогo, щоб цi слова нашi в серцях i головах затримались, якi нам сама iustitia, fundamentum regnorum[68 - Iustitia, fundamentum regnorum (лат.) – справедливiсть, основа королiвства.] велiла послати, щоб у iхнiй пам’ятi залишилися».


Священик закiнчив, обернувся до вiвтаря i став молитися. А пан Анджей вiдчув, що якась м’яка долоня взяла його руку, глянув. Це була Олюнька. І поки вiн вирiшував, чи забирати руку, панночка пiдняла ii i притиснула до вуст перед усiма бiля вiвтаря i в присутностi iнших людей.

– Олюнько! – вигукнув здивований пан Кмiциц.

А вона встала i, затуливши обличчя лiктем, промовила до мечника:

– Дядьку! Ходiмо, ходiмо звiдси мерщiй!

І вони вийшли через дверi захристя.

Пан Анджей спробував пiднятися i вийти за нею, але не змiг… Сили покинули його остаточно.

Натомiсть через чверть години вiн опинився перед костелом, пiдтримуваний попiд руки паном Володийовським i паном Заглобою.

Юрби мiщан, дрiбноi шляхти та посполитих тиснулися навколо. Жiнки, заледве спромiгшись вiдiрватися вiд грудей чоловiкiв, котрi повернулися з вiйни, все ж вiддавалися цiкавостi, статi своiй властивiй, прагнучи побачити цього страшного колись пана Кмiцицa, а тепер рятiвника Ляуди та майбутнього старосту. Коло стискалося все мiцнiше, аж ляуданцi були змушенi врештi-решт оточити та захистити лицаря вiд натовпу.

– Пане Анджею! – загукав пан Заглобa. – Ось i привезли ми вам подарунок. Самi такого, мабуть, не сподiвалися! До Водоктiв тепер, до Водоктiв, на заручини та весiлля!..

Дальшi слова пана Заглоби потонули в гучному вигуку, який нараз пiд лiдерством Юзви Безногого видали всi ляуданцi:

– Слава пановi Кмiцицу!

– Слава! – повторила юрба. – Наш староста упiтський хай живе! Слава!

– До Водоктiв! Усi! – зарепетував пан Заглобa.

– До Водоктiв! До Водоктiв! – пiдтримала тисяча горлянок. – На сватання до Водоктiв, iз паном Кмiцицем, нашим рятiвником! До панночки! До Водоктiв!

І рух вчинився неабиякий. Ляуда сiла на коней. З натовпу, хто живий, погнали до фiр, бричок, екiпажiв, возiв. Пiшi навпрошки стали бiгти через лiси та поля. Вигук «до Водоктiв» звучав по всьому мiстечку. Дороги заповнилися розмаiтими гуртами людей.

Пан Кмiциц iхав у бричцi мiж панами Володийовським i Заглобою i раз по раз обiймав iх за плечi. Говорити ще не мiг, бо надто був зворушений, зрештою, й мчали так, немовби татари на Упiту напали. Весь iнший транспорт iз такою ж швидкiстю iх переслiдував.

Були вже добряче за мiстом, коли пан Володийовський схилився до вуха пана Кмiцицa:

– Єндрею, – спитав вiн, – чи не знаете, де та, iнша?

– У Водоктах! – вiдповiв лицар.

Тодi чи то вiтер узявся ворушити вусами пана Мiхалa, чи зворушення, невiдомо. Але досить, що всю дорогу висувалися вперед, немовби два шила або два щупальця хруща.

Пан Заглобa спiвав на радощах таким гучним басом, що аж конi харапудилися:

		Двое нас було на дорозi битiй,
		Але здаеться, що й буде хтось третiй.

Ганнуся не була тоi недiлi в церквi, бо при слабкiй паннi Кульвецiвнi цього разу залишитися мала, адже вони з Олюнькою через день мiнялися.

Весь свiй ранок була зайнята доглядом i перев’язкою хвороi, тому лише пiзнiше могла звернутися до молитов. Як тiльки вона вимовила востанне «амiнь», як загуркотiло перед брамою й Олюнька влетiла, як вихор, у свiтлицю.

– Ісусе, Марiе! Що сталося? – вигукнула, поглянувши на подругу, панна Борзобагатa.

– Ганнусю! Чи ти знаеш, хто такий пан Бабинич? Та це пан Кмiциц!

Ганнуся схопилася на рiвнi ноги.

– Хто тобi сказав?

– Читали королiвський указ. Пан Володийовський привiз… ляуданцi…

– То пан Володийовський повернувся?.. – затулила собi рота Ганнуся.

І кинулася Олюньцi в обiйми.

Та прийняла цей вибух нiжностi, як доказ Ганнусиних почуттiв до себе, бо була наче в гарячцi, майже непритомна. На обличчi пекла ракiв, а груди ii сапали так часто, наче вiд великоi втоми.

Тож вона стала розповiдати без ладу й уривчастим голосом все, що в костелi почула, при цьому метушилася по покою, як божевiльна, повторюючи щомитi: «Та я його негiдна!»

І докоряла собi мiцно, що його гiрше за всiх скривдила, бо навiть молитися за нього не хотiла тодi, коли вiн свою кров за саму Матiнку Божу, за вiтчизну та короля проливав.

Даремно Ганнуся, бiгаючи за нею по кiмнатi, пробувала втiшати подругу. Та весь час торочила одне i те саме: що його негiдна, що не посмiе тепер йому навiть у вiчi глянути. Або знову починала розповiдати про вчинки пана Бабиничa, про викрадення князя Богуслава, про його помсту, про порятунок короля, про Простки та Волмонтовичi, i про Ченстохову. А тодi перескакувала на своi провини i на свою злiсть, яку тепер доведеться спокутувати в монастирi.

Дальшi ii нарiкання обiрвав пан Томаш, котрий влетiв, як бомба, у свiтлицю, i закричав:

– Боже, змилуйся! Вся Упiта до нас iде! Вони вже в селi, i пан Бабинич напевно разом iз ними!

А вже за хвилину далекий вiдгук сповiстив про наближення юрби. Мечник схопив Олюньку i витягнув на ганок. Ганнуся подалася за ними.

Вiдтак юрби людей i коней зачорнiли вдалинi i, скiльки оком можна було сягнути, вся дорога була ними запруджена. Дiсталися нарештi прибульцi до дитинця. Пiшi перескакували через рiв i штурмували тини. Транспорт штовхався на пiдходi до ворiт, й усi лементували та пiдкидали шапки вгору.

Врештi з’явився загiн озброених ляуданцiв, котрi оточили бричку, в якiй сидiли трое чоловiкiв: пан Кмiциц, пан Володийовський i пан Заглобa. Бричка зупинилася трохи вiддалiк, бо вже стiльки люду набилося перед ганком, що не можна було нiяк туди доiхати. Пан Заглобa з паном Володийовським вистрибнули першими, допомогли пановi Кмiцицу вибратись i пiдтримали його за лiктi.

– Розступiться! – крикнув пан Заглобa.

– Розступiться! – повторили ляуданцi.

Люди посунулися зараз же, так що в натовпi утворився коридор, яким пiдвели пана Анджея аж до ганку двое лицарiв. Поранений похитувався i блiдий був дуже, але йшов iз пiднятою головою, одночасно збентежений i щасливий.

Олюнька оперлася об дверну раму i руки опустила безвладно по сукнi. Але коли парубок пiдiйшов зовсiм близько, коли глянула в обличчя цього бiдолахи, котрий пiсля стiлькох рокiв розлуки наближався, як Лазар, без краплi кровi в обличчi, то ридання знову роздерло ii груди. Молодик, слабкий, щасливий, знiяковiлий, i сам не знав, що мае казати, тому, ступаючи на ганок, повторював лише невпевнено:

– І що, Олюнько, i що?

А та опустилася йому несподiвано до колiн.

– Єндрусю! Рани твоi не гiдна я цiлувати!

Але тоi ж митi сили повернулися до лицаря, вiн пiдхопив ii iз землi, як пiр’iнку, i до грудей притиснув.

Вигук один величезний, вiд якого затремтiли стiни будинкiв i залишки листя з дерев опали, заглушив усiм вуха. Ляуданцi затiяли стрiлянину зi самопалiв, шапки полетiли вгору, навколо можна було побачити лише радiснi обличчя, збудженi очi i вiдкритi роти, що верещали:

– Vivat Кмiциц! Vivat Бiлевичiвнa! Vivat молодята!

– Vivat двi пари молодят! – спробував перекричати iнших пан Заглобa, але голос його потонув у загальнiй бурi.

Водокти перетворилися на якийсь табiр. Весь день рiзали за наказом мечника баранiв i волiв, викопували iз землi дiжки з медом i пивом. Увечерi засiли всi до бенкету, старшi та знаменитiшi в покоях, молодшi в челяднiй, а простiшi веселилися при вогнищах у дворi.

За головним столом дзеленчали келихи на честь двох щасливих пар, а коли напруга дiйшла вже до найвищого ступеня, пан Заглобa пiдняв ще й такий тост:

– До вас звертаюся, вельмишановний пане Анджей, i до вас, старий друже, пане Мiхале! Не достатньо було груди пiдставляти, кров проливати, ворогiв винищувати! Не скiнчилися вашi зусилля. Бо якщо багацько людей впродовж цiеi жорстокоi вiйни полягло, то мусите тепер нових громадян, нових захисникiв нашоi любоi Речi Посполитоi народити. І до чого, сподiваюся, вам не забракне нi мужностi, нi бажання! Шановне панство! За нашi майбутнi поколiння! Нехай iх Бог благословить i дозволить вберегти нашу спадщину, яку iм, здобуту нашою працею, нашим потом i нашою кров’ю, залишаемо. І якщо важкi часи знову прийдуть, то згадають про нас i не впадуть у вiдчай, зважаючи на те, що немае таких небезпек, якi б viribus unitis[69 - Viribus unitis (лат.) – спiльними зусиллями.] за Божого заступництва здолати було б неможливо.


* * *

Пан Анджей невдовзi пiсля шлюбу на нову вiйну вирушив, яка на схiдному кордонi вибухнула. Але блискучi перемоги пана Чарнецькогo та пана Сапеги над Хованським i Долгоруким, а коронних гетьманiв – над Шереметевим швидко ii закiнчили. Тодi повернувся пан Кмiциц, новою славою вкритий i на постiйно у Водоктах осiв. Хорунжiвство оршанське перейшло вiд нього двоюрiдному братовi, Якубу, котрий пiзнiше до вiйськовоi конфедерацii нещасноi пристав, але пан Анджей, душею i серцем стояв на боцi короля, староством упiтським нагороджений, жив довго в зразковiй злагодi та любовi з Ляудою, загальною повагою оточений. Недоброзичливцi (бо хто ж iх не мае) подейкували, щоправда, що дружини в усьому аж занадто слухаеться, але чоловiк цього не соромився й охоче сам визнавав, що у будь-якiй важливiй справi завжди поради ii питае.




Деякi географiчнi об’екти роману й iхнi сучаснi назви


Андронiшки – Андрiонiшкiс

Бiржi – Бiржай

Вiльно – Вiльнюс

Дубiнки – Дубiгняй

Жемайтiя – Нижня Литва

Кейдани – Кедайняй

Ковно – Каунас

Клевани – Кловайняй

Крулевець – Калiнiнград

Куршани – Куршенай

Поневеж – Паневежис

Тельшi – Тельшяй

Тiльже, Тiльзит – Советське

Траупи – Троуп

Троки – Тракай

Шавлi – Шауляй



notes



1


Vir molestissimus (лат.) – украй обтяжений i виснажений.




2


Mon prince (франц.) – мiй князю.




3


Vir incomparabilis (лат.) – незрiвнянний.




4


Est modus in rebus (лат.) – Всьому е межi!




5


Eques polonus sum (лат.) – я польський шляхтич.




6


Кварта – наймане регулярне вiйсько на утриманнi короля.




7


Тарантовий – чорно-бiлий.




8


Incipiam (лат.) – почну.




9


Assentior (лат.) – згоден.




10


In universo (лат.) – по свiту.




11


Exquisitissimi (лат.) – найкращi.




12


Animalibus (лат.) – тварини.




13


Antiquorum (лат.) – старовинний.




14


Nec nuntius cladis (лат.) – жодного свiдка лиха.




15


Dux et victor (лат.) – вождь i переможець.




16


Ab ovo (лат.) – у дослiвному перекладi «з яйця». Стiйкий фразеологiчний зворот, який означае «iз самого початку». У сатирах Горацiя ab ovo вживаеться у словосполученнi ab ovo usque ad mala (вiд яець до яблук), тобто вiд початку i до кiнця трапези.




17


Incipiam (лат.) – спочатку.




18


Conservare iuventutem meam (лат.) – зберегти свою молодiсть.




19


Прага – також i передмiстя Варшави.




20


Arx regia (лат.) – королiвська цитадель.




21


Матузал – бiблiйний патрiарх, син Єноха та дiдусь Нoя, котрий згiдно за легендою жив 969 рокiв.




22


Scriptor (лат.) – автор.




23


Calamitates (лат.) – лихолiття.




24


Invidia (лат.) – заздрiсть.




25


Villa regia (лат.) – королiвський палац.




26


Адвент – у християнських церквах захiдного обряду пiст, що передуе Рiздвянiй недiлi аж до сутiнкiв 24 грудня, час, що нагадуе очiкування на повторний прихiд Ісуса Христа.




27


Вiхтар – солома, яку вкладали у взуття для утеплення.




28


Iocus (лат.) – жарт.




29


Індигенат – визнання чужого громадянства та надання шляхетностi роду, а також дворянських привiлеiв у державi, що приймае.




30


Безоар – камiнь органiчного походження, який е конгломератом неперетравлюваних речовин у шлунку. Дeкoкт – особливий вiдвар iз овочiв, фруктiв i трав, при якому харчова сировина спочатку обов’язково сильно подрiбнюеться, потiм заливаеться холодною водою та доводиться до кипiння.




31


Органки – старовинна вогнепальна зброя, схожа на рушницю.




32


Осьник – ручне знаряддя для стругання й очистки вiд кори деревини. Мае два рукiв’я та гостре сталеве лезо.




33


Simiae (лат.) – мавпа.




34


Simiarum destructor (лат.) – винищувач мавп.




35


Victor (лат.) – переможець, а victus (лат.) – переможений.




36


Re vera (лат.) – справдi.




37


П’ер Корнель – французький драматург, «батько французькоi трагедii», один iз творцiв класицизму у французькiй лiтературi.




38


Infamis (лат.) – негiдний.




39


Crescite et multiplicamini (лат.) – плодiться i розмножуйтесь (Книга Буття, роздiл 9).




40


Cum omnibus titulis (лат.) – з усiма титулами (формальностями).




41


Cursus (лат.) – рух.




42


Pacta conventa (лат.) – загальна угода; рiзновид виборчоi капiтуляцii, яка з 1573-го до 1764 року мала мiсце мiж польським народом (тобто шляхтою) та новообраним королем на вiльних виборах.




43


Consentior (лат.) – згоден.




44


Кастор i Поллукс – у давньогрецькiй мiфологii нерозлучнi брати-близнюки, сини спартанського царя Тiндарея та його дружини Леди. Їх ще називали Дiоскурами.




45


Impedimentum (лат.) – бар’ер.




46


Concordia res parvae crescunt, discordia maximae dilabuntur (лат.) – згодою малi держави змiцнюються, а вiд чвар навiть найбiльшi розпадаються. Цей вислiв уперше вжив Саллюстiй у Югуртинськiй вiйнi.




47


Ad rebelionem (лат.) – в бунтi.




48


Excitare (лат.) – пробуджувати.




49


Praesidium (лат.) – захист, сторожа.




50


Sub poena (лат.) – пiд страхом покарання.




51


Луцiй Анней Корнут – фiлософ-стоiк, учитель Персiя та Лукана.




52


Patria et libertate (лат.) – батькiвщина та воля.




53


Recedere (лат.) – вiдкликати.




54


Serenissimus rex Sueciae (лат.) – найсвiтлiший король Швецii.




55


Feuer (нiм.) – вогонь.




56


Gott mit uns (нiм.) – Бог iз нами.




57


Gott erbarme Dich meiner (нiм.) – Боже, помилуй мене.




58


Crescat (лат.) – веди; floreat (лат.) – до розквiту.




59


Sub Jove (лат.) – пiд Юпiтером, фраза з «Пiсень» Горацiя.




60


Беллона – давньоримська богиня вiйни, входила до почту Марса, захисниця батькiвщини та володарка пiдземного свiту.




61


Конвент – тут: католицький монастир.




62


Dominus vobiscum (лат.) – Господь iз вами.




63


Cuiusvis dignitatis et praeeminentiae (лат.) – незалежно вiд iхньоi гiдностi та заслуг.




64


Gravamina (лат.) – звинувачення.




65


Te coram (лат.) – перед вами.




66


Salutis reipublicae (лат.) – порятунок республiки.




67


Incolae (лат.) – жителi.




68


Iustitia, fundamentum regnorum (лат.) – справедливiсть, основа королiвства.




69


Viribus unitis (лат.) – спiльними зусиллями.