Потоп. Том II
Генрик Сенкевич


«Потоп» – iсторичний роман-епопея польського письменника Генрика Сенкевича (1846—1905), лауреата Нобелiвськоi премii з лiтератури (1905). Це друга частина iсторичноi трилогii, куди також входять романи «Вогнем i мечем» та «Пан Володийовський». Сюжет «Потопу», заснований на iсторичних подiях, пов’язаний з так званим Шведським потопом, коли до Речi Посполитоi вторглися шведи (1655—1660).

Час дii роману тривае з 1654 по 1657 рiк. На тлi широкоi панорами життя Речi Посполитоi середини XVII столiття автор детально описуе хiд вiйни, на першому етапi якоi, в результатi численних зрад польських магнатiв, шведи практично без зусиль захоплюють краiну. Велику увагу в «Потопi» придiлено героiчнiй оборонi Ясногорського монастиря, де зберiгаеться особливо шанована в Польщi Ченстоховська iкона Божоi Матерi, i взагалi тiй ролi, яку ця оборона зiграла в пiдйомi нацiонального духу. Цей опiр привiв, зрештою, до вiдродження Речi Посполитоi i повного вигнання загарбникiв.

У цих драматичних iсторичних подiях бере безпосередню участь молодий полковник Анджей Кмiциц, який на початку Шведського потопу прилучився до прошведських сил, проте потiм перейшов на сторону патрiотiв i численними вiйськовими подвигами спокутував провину. Багато в чому цим вiн мiг завдячити своiй нареченiй Оленьцi Бiлевич.





Генрик Сенкевич

Потоп

Том 2





Роздiл I


Вiрний Сорока вiз свого полковника через глибокi лiси, сам не знаючи, куди iхати, що почати, куди обернутися.

Пан Кмiциц був не лише поранений, а й контужений пострiлом. Сорока час вiд часу вмочав ганчiрку в цебрi, що висiло при конi, й обмивав господарю обличчя. Часом зупинявся, щоб зачерпнути свiжоi води з потокiв i лiсових озерець, але нi вода, нi стоянки, нi рух коня не змогли вiдразу ж повернути пановi Анджею свiдомостi. Вiн лежав, як мертвий, аж жовнiри, що iхали разом iз ним, не такi досвiдченi в лiкуваннi ран, як Сорока, занепокоiлися, чи iхнiй ватажок виживе.

– Виживе, – заспокоював iх Сорока, – за три днi так само на конi сидiтиме, як кожен iз нас.

Коли годиною пiзнiше пан Кмiциц розплющив очi, з його вуст почулося лише одне слово:

– Пити!

Сорока притулив бляшанку з чистою водою до губ чоловiка, але здалося, що розтуленi вуста завдають пановi Анджею нестримного болю, бо вiн не мiг пити. Але й свiдомостi вже не втрачав. Нi про що не питав, немовби нiчого не пам’ятав, очi мав широко розплющенi, бездумно дивився на лiсовi хащi, на шматки блакитного неба, що свiтлiло над головами мiж гущавиною, i на своiх товаришiв. Дивився так, як людина, котра прокинулася зi сну або протверезiла вiд сп’янiння. Шляхтич дозволяв, не кажучи анi слова, перев’язувати себе Сороцi, не стогнав, коли розв’язували бандажi. Схоже, зимна вода, якою вахмiстр обмивав рану, спричиняла йому приемнiсть, бо чоловiк часом усмiхався очима.

Сорока втiшав свого командира:

– Завтра, пане полковнику, лихоманка минеться. Дяка Боговi, що вас зберiг.

Надвечiр дурман став помiтно вивiтрюватися, бо перед самим заходом сонця пан Кмiциц глянув цiлком притомно й ураз спитав:

– Звiдки тут такий шум?

– Який шум? Немае нiчого такого, – вiдказав Сорока.

Либонь, шумiло тiльки в головi пана Анджея, бо вечiр був погожий. Сонце, що заходило, проникало косими променями в гущавину, насичувало золотими вiдблисками лiсовi сутiнки й облямовувало червонi пнi сoсeн. Вiтру не було, i лише де-не-де з лiщини, берiз i грабiв спадало листя на землю або полохливий звiр спричиняв легке шелестiння, утiкаючи в глибини бору вiд подорожнiх.

Вечiр був холодний, проте гарячка, схоже, знову обняла пана Анджея, бо вiн кiлька разiв повторив:

– Ваша свiтлосте! Мiж нами не на життя, а на смерть!

Стемнiло нарештi вже повнiстю i Сорока подумав було про нiчлiг, але мандрiвники увiйшли в мокрий дрiмучий лiс i грязюка захлюпала пiд копитами. Тому iхали далi, щоб дiстатися до високих i сухих галявин.

Їхали годину i двi, не маючи змоги пробратися крiзь багно. Тим часом значно розвиднилося, бо зiйшов повний мiсяць. Ураз Сорока, котрий iхав попереду, зiстрибнув зi сiдла й узявся пильно розглядати лiсовий грунт.

– Конi тут пройшли, – зауважив вiн, – видно слiди на багнюцi.

– Хто б мiг тут проiздити, якщо жодноi дороги немае? – здивувався один iз жовнiрiв, котрi пiдтримували пана Кмiцицa.

– Але слiди е, i цiла купа! Он там, мiж соснами, виднiються, як на долонi.

– Може, худоба ходила.

– Нi, неможливо. Не час на лiсовi пасовища, виразно видно копита, якiсь люди точно тут проiздили. Добре було б хоч би будку лiсника знайти.

– Ну, то iдьмо слiдом.

– Поiхали!

Сорока знову стрибнув на коня, i загiн рушив. Слiди копит на торф’янистому грунтi були дуже чiткi, а деякi, наскiльки при свiтлi мiсяця можна було зробити висновок, були цiлком свiжими. Проте конi западалися до колiн i навiть вище. Жовнiри побоювалися, чи виберуться, чи глибшi болота не постануть перед ними, але через пiвгодини бабрання до iхнiх нiздрiв дiйшов запах диму та живицi.

– Тут мусить бути смолокурня! – припустив Сорока.

– Ген там! Он iскри видно! – вигукнув жовнiр.

І справдi, вдалинi з’явилася смуга червонавого, пересиченого полум’ям диму, навколо якого кружляли iскри тлiючого пiд землею вогнища.

Наблизившись, побачили жовнiри хату, криницю та велику шопу, складену зi соснових колод. Конi, потомленi дорогою, стали iржати – таке ж iржання вiдповiло iм з-пiд шопи, водночас перед подорожнiми з’явилася якась постать, одягнена в кожух, вивернутий вовною назовнi.

– Скiльки ж коней? – спитав чоловiк у кожусi.

– Хлопе! Чия це смолокурня? – поцiкавився Сорока.

– А ви хто такi? Звiдки тут взялися? – спитав, своею чергою, смолокур, у голосi якого вiдчувалися переляк i здивування.

– Не бiйся! – вiдповiв Сорока. – Не розбiйники!

– Їдьте своею дорогою, нiчого тут для вас немае!

– Стули пельку i до хати веди, поки просимо. Не бачиш, хаме, що пораненого веземо!

– Хто ж ви?

– Обережно, щоб я тобi з мушкета не вiдповiв. Кращi за тебе, парубче! Веди до хати, iнакше тебе у твоiй власнiй смолi зваримо.

– Один я вiд вас не захищуся, але нас буде бiльше. Голови тут покладете!

– Буде i нас бiльше, провадь!

– То ходiть, не моя справа.

– Що маеш iсти дати, то дай, i горiлки. Пана веземо, вiн заплатить.

– Тiльки б звiдси живим поiхав.

Так розмовляючи, зайшли до хати, в якiй у грубцi догоряв вогонь, а з горщикiв, поставлених на черенi, долинав запах тушкованоi м’ясноi страви. Свiтлиця була доволi простора. Сорока вже на входi зауважив, що пiд стiнами стояло шiсть тапчанiв, вкритих густо баранячими шкурами.

– Та тут якась компанiя оселилася, – буркнув вахмiстр товаришам. – Пiдсипати мушкети i бути насторожi! За цим хамом стежити, щоб не втiк. Нехай цiеi ночi компанiя спить надворi, бо ми з кiмнати не вступимося.

– Пани сьогоднi не приiдуть, – гмикнув смолокур.

– Це й на краще, бо не будемо про квартиру сперечатися, а завтра собi поiдемо, – вiдбрив Сорока, – тим часом викладай м’ясиво на миску, бо ми голоднi, i коням вiвса не жалiй.

– А звiдки ж вiвсу взятися при смолокурнi, вельможний пане жовнiре?

– Ми чули коней пiд шопою, то мусить бути й овес. Смолою ж iх не годуеш.

– Це не моi конi.

– Твоi, чи не твоi, а iсти мусять, як i нашi. Хутко, хлопе! Ворушись, якщо тобi мила твоя шкура.

Смолокур нiчого не сказав. А тим часом жовнiри поклали сплячого пана Анджея на тапчан. Пiсля цього самi сiли до вечерi й уминали жадiбно тушковане м’ясо разом iз бiгосом, чималий казан якого надибали в грубцi. Було також i пшоно, а в коморi, поруч покою, Сорока знайшов чималу бутлю горiлки.

Проте сам лише скуштував i жовнiрам пити не дав, бо вирiшив бути вночi насторожi. Ця порожня хата з тапчанами на шiстьох чоловiкiв i зi шопою, в якiй iржало стадо коней, здалася йому дивною та пiдозрiлою. Вахмiстр вирiшив, що це розбiйницьке кубло, тим бiльше, що в самiй коморi, з якоi винiс бутлю, виявив купу зброi, порозвiшуваноi на стiнах, i дiжку пороху, а також розмаiтий непотрiб, вочевидь, у шляхетських садибах награбований. Тож, якби вiдсутнi мешканцi цiеi хати повернулися, не можна було сподiватися вiд них не лише гостинностi, а й навiть милосердя. Тому Сорока вирiшив влаштувати збройну оборону хати i триматися в нiй силою або шляхом перемов.

Це було необхiдно i з огляду на стан здоров’я пана Кмiцицa, для котрого ця подорож могла стати смертельною, i з огляду на спiльну безпеку для всiх. Сорока був досвiдчений жовнiр i тертий калач, котрому лише одне вiдчуття було чужим, це вiдчуття страху. Все ж тепер, згадуючи князя Богуслава, ляк його таки брав. Залишаючись вiддавна на службi в пана Анджея, вiн слiпо вiрив не лише в мужнiсть, а й у щасливу зорю молодого пана. Неодноразово бачив його вчинки, що переходили своею зухвалiстю будь-яку мiру i майже межували з безумством. Однак усе вдавалося, i виходили сухими з води. Вахмiстр був iз паном Кмiцицем в усiх «пiдходах» до Хованськогo, брав участь у всiх бiйках, нападах, набiгах, викраденнях i дiйшов висновку, що його молодий пан усе може, все вмiе, з кожноi халепи вирятуеться i кожного, кого захоче, утопить. Пан Кмiциц був для нього уособленням найбiльшоi мiцi та щастя, але тепер натрапив свiй на свого! Хоча нi – пан Кмiциц натрапив на кращого за себе. Бо як же iнакше? Адже знайшовся чоловiк, котрий потрапив у руки пана Анджея, захоплений, беззахисний, котрий не лише змiг вибратися з його рук, а й здолати самого пана Кмiцицa, повбивати його жовнiрiв i налякати iх так, що розбiглися, остерiгаючись його повернення? Було це диво з див, i Сорока голову сушив, мiркуючи про це, адже всього на цьому свiтi сподiвався, тiльки не такого, щоб з’явився хтось такий, хто б по пановi Анджею проiхався.

– Чи, може, скiнчилося вже наше щастя? – бурчав собi вояк, озираючись здивовано навколо.

Хоч ранiше, бувало, йшов вiн наослiп за паном Кмiцицем на мiсця постою Хованськогo, оточенi вiсiмдесятитисячною армiею. Тепер же при згадцi того довговолосого князя з очима панночки i рожевим обличчям охоплював його забобонний переляк. І сам не знав, що робити. Жахала чоловiка думка, що завтра або пiслязавтра доведеться виiхати на битий шлях, на якому iх може зустрiти сам жахливий князь або його погоня. Тому й заiхав вахмiстр iз дороги в глибокi лiси, а тепер прагнув залишитися в цiй лiсовiй хатi, поки б не заблудилася i не стомилася погоня.

Але позаяк цей схрон iз певних причин не здавався йому безпечним, Сорока хотiв знати, чого триматися, i тому наказав жовнiрам чатувати при дверях i вiкнах хати, а сам звелiв смолокуровi:

– Бери, хлопе, лiхтар i ходи зi мною.

– Хiба скiпкою вельможному пановi присвiчу, бо лiхтаря не маю.

– То свiти скiпкою, якщо спалиш шопу та коней, менi байдуже!

За такоi dictum[1 - Dictum (лат.) – заява.], лiхтар усе ж у коморi знайшовся, вахмiстр наказав чоловiковi йти вперед, а сам iшов за ним iз пiстолем у руцi.

– Хто живе в цiй хатi? – спитав дорогою.

– Пани мешкають.

– Як iх називають?

– Цього менi не можна сказати.

– Щось менi здаеться, хлопе, що ти таки отримаеш в чоло! – Шановний пане, – вiдповiв смолокур, – якби я збрехав якесь прiзвисько, чи ви б це виявили?

– Це правда! А багато цих панiв?

– Є старий пан i двiйко паничiв, а ще двое челядникiв.

– То це шляхта?

– Звiсно ж, шляхта.

– І тут мешкають?

– Часом тут, а часом Бог зна де!

– А цi конi звiдки?

– Пани приводять, а звiдки, лише Бог знае!

– Кажи правду: не розбишакують твоi пани на дорозi?

– Чи я, чоловiче, знаю? Бачу, що конi беруть, а в кого, це не моя справа.

– А що з кiньми роблять?

– Часом вiзьмуть iз десяток, або дюжину, скiльки е, i вiються, а куди, цього я також не знаю.

Так розмовляючи, чоловiки дiйшли до шопи, з якоi чулося фиркання коней, i ввiйшли всередину.

– Свiти! – наказав Сорока.

Чолов’яга пiдняв лiхтар угору й освiтив коней, що стояли рядком бiля стiни. Сорока оцiнив одного за одним оком знавця, i головою крутив, язиком цмокав i бурчав:

– Небiжчик пан Зенд був би радий. Польськi, московськi… А цей валах – нiмець, i кобила також. Хорошi конi. А що ви iм даете?

– Щоб не збрехати, чоловiче, я тут двi галявини вiвсом засiяв ще з весни.

– То твоi пани з весни коней приводять?

– Нi, але до мене помiчника з наказом прислали.

– To ти iхнiй?

– Був iхнiй, перш нiж вони на вiйну пiшли.

– На яку вiйну?

– Чи я знаю, чоловiче. Пiшли далеко, ще торiк, а повернулися влiтку.

– А чий ти тепер?

– Це королiвськi лiси.

– Хто ж тебе тут посадив на смолокурню?

– Королiвський лiсничий, панiв родич, котрий iз ними цих коней приводив, але вiн як iз ними поiхав, так бiльше й не повертався.

– А гостi якiсь тут у панiв бували?

– Сюди нiхто не потрапить, бо багно довкола i лише один перехiд. Дивно менi, чоловiче, що ви змогли, бо хто не втрапить, того трясовина затягне.

Сорока хотiв одразу ж вiдповiсти, що i цi лiси, i цей перехiд вiн знае добре, але, помiркувавши, вирiшив за краще змовчати, натомiсть спитав:

– А великi цi бори?

Чолов’яга не второпав запитання.

– Тобто?

– Далеко йдуть?

– Ой! Та хто iх там пройшов: однi закiнчуються, iншi починаються, i лише Господь Бог знае, де iх немае. Я там не був.

– Гаразд! – приязно вiдповiв Сорока.

Сказавши це, вiн наказав хлоповi повернутися, а сам завернув до хати.

Дорогою мiркував, як йому краще вчинити, i вагався. З одного боку мав бажання, скориставшись вiдсутнiстю господарiв халупи, забрати коней, як своiх, i з табуном утiкати. Здобич була цiнна, i конi дуже припали до серця старому жовнiровi, але за мить вiн таки здолав спокусу. Взяти легко, а що далi робити? Багно навколо, один вихiд – як на нього натрапити? Випадок iм допомiг, але ще раз може не статися. Йти слiдами копит не було сенсу, бо цi мешканцi мали достатньо розуму, щоб наробити навмисно слiдами фальшивих дорiг i зрадливих, що ведуть безпосередньо у болото. Сорока добре знав промисел людей, котрi конi крадуть або здобич беруть.

Думав, зважував, аж ураз ляснув себе долонею в чоло:

– Але ж я дурень! – сказав вiн. – Та я вiзьму хлопа на мотузку i звелю випровадити нас на дорогу.

Враз вояк аж затрясся пiсля останньоi фрази.

– На дорогу? Але ж там князь i погоня.

«П’ятнадцятьох коней доведеться втратити! – промовив собi подумки старий стрiляний горобець iз такою печаллю, немовби цi конi змалку ростив. – Не може бути iнакше, таки скiнчилося наше щастя. Краще сидiти в хатi, поки пан Кмiциц не одужае, сидiти з волi мешканцiв або всупереч iй, а що потiм буде, то вже полковника проблема».

Так мiркуючи, вахмiстр повернувся в оселю. Жовнiри пильнували при дверях i хоч бачили здаля лiхтар, що миготiв у темрявi, той сам, iз яким Сорока i смолокур вийшли, однак наказали назватися, хто це, перш нiж пустили iх до хати. Вахмiстр дав вказiвку, щоб вартовi змiнилися пiсля опiвночi, сам же опустився на тапчан бiля пана Анджея.

У хатi зробилося тихо, лише цвiркуни розпочали свою звичайну музику, а в прилеглiй коморi мишi шарудiли в купi непотребу. Час вiд часу хворий прокидався i марив, либонь, у гарячцi, бо до вух Сороки долiтали безладнi його слова:

– Ваша величносте, вiдпустiть. Вони зрадники. Всi iхнi таемницi викрию. Рiч Посполита – це червоне сукно. Гаразд, маю вас, шановний княже… Тримай!.. Ваша величносте!.. Туди, бо там зрада!

Сорока пiднявся на тапчанi i дослухався, але хворий, зойкнувши раз i ще раз, засинав, а потiм знову прокидався i кликав:

– Олюнько! Олюнько, не гнiвайся!..

Лише близько пiвночi вiн повнiстю заспокоiвся i мiцно заснув. Сорока також задрiмав, але скоро його розбудив тихий стукiт у дверi оселi.

Досвiдчений жовнiр розплющив очi негайно ж i, схопившись на рiвнi ноги, вийшов iз хати.

– А що там?

– Пане вахмiстр, смолокур утiк.

– До ста чортiв! Та вiн нам сюди розбiйникiв приведе. А хто його пильнував?

– Бiлоус.

– Я пiшов iз ним напоiти наших коней, – виправдовувався Бiлоус. – Наказав йому вiдро тягнути, а сам шкапу тримав.

– І що? У криницю стрибнув?

– Нi, пане вахмiстре, лише помiж колод, що iх бiля криницi купа лежить нарубаних, i в корчi. Я впустив коней, бо хоч би й розбiглися, то тут е iншi, i побiг за ним, aлe в першому ж долi застряг. Нiч, темно, лобуряка мiсце знае, то й помчав. Трясця його матерi!

– Наведе вiн нам сюди чортяк, ой наведе. Щоб його блискавки били!..

Вахмiстр змовк, але за мить продовжив:

– Ми не лягатимемо, треба наглядати до ранку, будь-якоi митi банда надiйти може.

І подаючи приклад iншим, сам засiв на порозi халупи з мушкетом у руцi, жовнiри ж посiдали бiля нього, то балакаючи мiж собою тихцем, то пiдспiвуючи впiвголоса, то прислухаючись, чи помiж нiчних вiдголосiв бору не вчуеться тупiт i фиркання коней, що наближаються.

Нiч була погожа та мiсячна, але галаслива. У лiсових глибинах кипiло життя. Була то шлюбна пора, тож звучали навколо грiзнi ревiння оленiв. Вiдголоси цi, короткi, храпливi, сповненi гнiву та запеклостi, лунали звiдусiль, в усiх частинах лiсу, в глибинах i ближче, часом близько, тут же, майже за сто крокiв за хатою.

– Якщо вони пiдiйдуть, то також будуть порикувати, щоб нас одурити, – зауважив Бiлоус.

– Гей! Цiеi ночi вже не прийдуть. Перш нiж чолов’яга до них встигне, то вже день буде! – припустив iнший жовнiр.

– За дня, пане вахмiстре, варто було б цю хату перетрясти i пiд стiнами покопатися, бо якщо тут розбiйники мешкають, то й скарби мусять бути.

– Найкращi скарби – он у тiй стайнi, – заперечив Сорока, вказуючи рукою на шопу.

– Вiзьмемо?

– Бовдур! Звiдси виходу немае, саме багно навколо.

– Але ж ми приiхали.

– Бог нас провiв. Жива душа тут не пройде i не вийде, якщо дороги не знае.

– За дня знайдемо.

– Не знайдемо, бо навмисно тут заболочено i слiди фальшивi. Не треба було хлопа вiдпускати.

– Вiдомо, що гостинець звiдси за день дороги, – сказав Бiлоус, – i в тому боцi.

Вiн вказав пальцем на схiдну частину лiсу.

– Будемо iхати, поки не виiдемо – ось що!

– І ви гадаете, що вже пани, якщо опинимось на трактi? Краще вже тут куля розбiйника, нiж там зашморг.

– Не розумiю, – здивувався Бiлоус.

– Бо там нас уже точно шукають.

– Хто, батьку?

– Князь.

Тут Сорока раптом замовк, а за ним i iншi, немов переляк iх охопив.

– Ой! – зойкнув нарештi Бiлоус. – Тут зле i там не добре, як не верти!

– Загнали нас, як сiромах, у тенета. Тут розбiйники, а там князь! – зронив iнший жовнiр.

– Нехай його там блискавка спалить! Я волiю мати справу з розбiйником, нiж iз характерником, – зауважив Бiлоус, – бо що цей князь несамовитий, немае жодних сумнiвiв. Завратинський навiть iз ведмедем на рiвних боровся, а той йому шаблю видер, як дитинi. Не може iнакше бути, вiн його заворожив, а те, що я бачив, як потiм на Вiтковського кинувся, то на очах вирiс, як сосна. Якби не те, я б його живого не випустив.

– Тепер втiшайся, що на нього не кинувся.

– А що я мав робити, пане вахмiстре? Я думав так: сидить на кращому конi, отже, якщо захоче, то втече. А нападе, то я не захищуся, бо в характерникiв нелюдська сила. На очах тобi зникне або димом закуриться.

– Це правда, – погодився Сорока, – бо коли я в нього стрiляв, то його наче туманом заслонило i я схибив. З коня кожен схибити може, коли шкапа вертиться, але щоб зi землi, то менi вже рокiв iз десять такого не траплялося.

– Та що тут балакати, – промовив Бiлоус, – краще полiчити: Любенець, Вiтковський, Завратинський, наш полковник – i всiх один чоловiк здолав, i то беззбройний, таких людей, iз котрих кожен iз чотирма не раз собi раду давав. Без бiсiвськоi допомоги не мiг би вiн цього досягти.

– Довiримо душi Боговi, бо якщо князь несамовитий, то йому нечистий i тут дорогу покаже.

– І без нього вiн довгi мае руки, це такий пан…

– Цить! – обiрвав його Сорока. – Щось тут листя шелестить.

Жовнiри замовкли та нашорошили вуха. Неподалiк чiтко чулися якiсь важкi кроки, пiд якими опале листя шелестiло дуже голосно.

– Коней чути, – шепнув Сорока.

Але кроки стали вiддалятися вiд хати, аж тут пролунало грiзне ревiння оленя.

– Це оленi! Оленицю закликають або один одного лякають.

– В усьому лiсi свято, наче Сатана шлюб бере.

Люди знову замовкли й уже задрiмали, лише вахмiстр пiдiймав часом голову та прислухався якусь хвильку, пiсля чого голова падала чоловiковi на груди. Так минула година i друга, аж урештi найближчi сосни з чорних зробилися сiрими, i верхiвки бiлiли щораз бiльше, наче iх хтось розтопленим срiблом намастив. Оленячi рики замовкли i цiлковита тиша запанувала в лiсовiй гущавинi. Повiльно сутiнки почали переходити у свiтанок, бiле свiтило взялося одягатися в рожевi та золотi шати, аж нарештi настав справжнiй день i освiтив потомленi обличчя жовнiрiв, котрi спали мiцним сном пiд хатою.

Раптом дверi розчахнулися, пан Кмiциц з’явився на порозi й загукав:

– Сороко! Вставай!

Вояки схопилися на рiвнi ноги.

– Заради Бога, чого ваша милiсть уже на ногах? – здивувався Сорока.

– А ви поснули, як воли. Можна було б вам голови постинати i за городи повикидати, хоч би один прокинувся.

– Ми наглядали до ранку, пане полковнику, а поснули лише бiлого дня.

Молодик оглядiвся навколо.

– Де ми?

– В лiсi, пане полковнику.

– Це я бачу. Але що це за халупа?

– Цього й самi не знаемо.

– Ходiмо за мною! – наказав пан Анджей.

І вiдступив усередину хати. Сорока подався за ним.

– Слухай, – звернувся пан Кмiциц, сiвши на тапчан, – то це князь в мене стрельнув?

– Саме так.

– А що з ним сталося?

– Втiк.

Помовчали.

– Кепсько, – зiтхнув пан Анджей, – дуже погано! Краще було б його вкласти, нiж живого вiдпускати.

– Ми це й хотiли, але…

– Але що?

Сорока коротко виклав усе, що сталося. Пан Кмiциц слухав розповiдь на подив спокiйно, лише його очi виблискували, а наприкiнцi сказав:

– То вiн горою, але ми ще здибаемося. Чому ти з’iхав з дороги?

– Боявся погонi.

– Це правильно, бо вона точно була. Дуже мало нас тепер проти могутностi Богуслава, до дiдька дуже мало!.. Тепер вiн у Пруссiю вирушив, там ми не зможемо його дiстати, доведеться зачекати.

Сорока зiтхнув iз полегшенням. Парубок, вочевидь, не боявся настiльки сильно князя Богуслава, бо бiльше про погоню не згадував. Ця впевненiсть передалася вiдразу ж старому жовнiровi, котрий звик думати головою свого полковника i вiдчував його серцем.

Тим часом пан Анджей глибоко замислився, та враз отямився i став шукати щось на собi руками.

– А де моi листи? – спитав вiн.

– Якi листи?

– Якi я мав при собi. У поясi були захованi, де пояс? – спитав гарячково пан Кмiциц.

– Пояс я сам зняв iз вашоi милостi, щоб вашiй милостi краще було дихати. Он вiн там лежить.

– Давай сюди!

Сорока подав шкiряний пас, пiдшитий замшею, в якiй були затягнутi мотузкою кишенi. Молодик розтягнув iх i витягнув звiдти квапливо папери.

– Це охороннi грамоти до шведських комендантiв, а де листи? – промовив шляхтич сповненим неспокою голосом.

– Якi листи? – повторив Сорока.

– Грiм i блискавка! Листи гетьмана до шведського короля, до пана Любомирського й усi тi, якi я мав.

– Якщо в поясi iх немае, то й нiде немае. Мусили згинути пiд час iзди.

– На коней i шукати! – крикнув жахливим голосом пан Кмiциц.

І перш нiж здивований Сорока змiг залишити примiщення, пан Анджей заточився на тапчан, немов йому сил забракло, i схопившись руками за голову, узявся повторювати зi стогоном:

– Ох!.. Моi листи, моi листи!..

Тим часом жовнiри поiхали, всi, крiм одного, котрому Сорока наказав чатувати бiля халупи. Пан Кмiциц залишився сам у кiмнатi й узявся мiркувати над власним становищем, якому позаздрити було важко. Богуслав утiк. Над паном Анджеем зависла жахлива i невiдворотна помста могутнiх Радзивiллiв. І не лише над ним, а й над усiма, кого вiн кохав, точнiше, над Олюнькою. Знав пан Кмiциц, що князь Януш не завагаеться вдарити його туди, де зможе поранити найболючiше, тобто поквитатися з Бiлевичiвною. Адже Олюнька була в Кейданaх, на милостi чи немилостi жахливого магната, серце котрого не знало милосердя. Чим бiльше пан Кмiциц мiркував над своiм становищем, тим чiткiше доходив висновку, що було воно неймовiрно жахливе. Пiсля викрадення Богуслава Радзивiлли будуть вважати його зрадником. Однодумцi Янa-Казимирa, люди Сапеги та конфедерати, бунтiвники на Пiдляшшi, всi мають його за зрадника, за окаянну душу радзивiллiвську. Помiж численних таборiв, повстанцiв i чужих вiйськ, що запрудили зараз поля Речi Посполитоi, не було жодного табору, жодноi партii, нiякого вiйська, якi б не визнавали його найбiльшим i найзатятiшим ворогом. А ще ж iснуе нагорода, призначена Хованським за його голову, тепер свою призначать i Радзивiлли, шведи, i хто зна, чи вже не призначили й однодумцi нещасного Янa-Казимирa. «Оце я пива наварив, а тепер пити його мушу»! – думав пан Анджей. Викрадаючи князя Богуслава, захопив його для того, щоб кинути пiд ноги конфедератам, переконати iх беззаперечно, що з Радзивiллaми поривае, i таким чином влитися помiж них, здобути собi право воювати за короля та вiтчизну. З iншого боку, Богуслав у його руках був заручником безпеки Олюньки. Але тепер, коли Богуслав перехитрив пана Кмiцицa й утiк, розвiялася не лише безпека Олюньки, а й доказ того, що пан Кмiциц щиро покинув службу в Радзивiлла. Йому тепер одна дорога – до конфедератiв, але якщо вiн натрапить на загiн Володийовськогo та його приятелiв полковникiв, може, й дарують йому життя, але чи за товариша приймуть, чи йому повiрять, чи не подумають, що вiн прибув шпигувати або для того, щоб дух ослабити i людей до Радзивiлла перетягнути? Тут парубок згадав, що тяжiе на ньому кров конфедератська, згадав, що вiн перший розбив бунтiвних угорцiв i драгунiв у Кейданaх, що винищував бунтiвнi хоругви або змушував iх здатися, що розстрiлював упертих офiцерiв i рiзав жовнiрiв, що шанцями оточив i змiцнив Кейдани, i таким чином Радзивiллу трiумф у Жемайтii забезпечив. «Як же менi туди йти? – подумав собi шляхтич. – Tа iм би зараза милiшим була гостем, нiж моя особа!.. З Богуславом на арканi при сiдлi можна було б, але одним словом i голими руками…»

Якби вiн мав хоча б тi листи, то мав би з чим до конфедератiв iти, мав би принаймнi ними князя Януша в п’ястуцi, бо тi листи могли пiдiрвати довiру гетьмана навiть у шведiв. Та й iхньою цiною можна б було Олюньку врятувати.

Але злий дух якийсь спричинився, що i листи згинули.

Пан Кмiциц, коли все думкою охопив, удруге вхопився за голову.

– Зрадник для Радзивiллiв, зрадник для Олюньки, зрадник для конфедератiв, зрадник для короля!.. Я втратив славу, пошану, себе, Олюньку!..

Рана на обличчi його ще пекла, але в душi палив молодика жар стократ болiснiший. Бо на додаток до всього, страждало i його лицарське самолюбство. Богуслав побив його ганебно. Нiчим були йому тi побоi, якi йому в Любичi спричинив пан Володийовський. Там здолав його озброений чоловiк, котрого на дуель викликав, а тут беззахисний вiйськовополонений, котрого мав у руках.

З кожною хвилиною мiцнiло в пану Кмiцицу усвiдомлення, в якi страшнi та ганебнi вiн втрапив тарапати. Чим довше мiркував, тим яснiше iхню моторошнiсть бачив i щораз новi чорнi кути помiчав, з яких виглядали ганьба, сором, згуба для нього самого, для Олюньки, кривда для батькiвщини. Аж врештi охопив його переляк i подив.

«То це все я зробив?» – питав вояк сам у себе.

І волосся ворушилося йому на головi.

– Не може бути! Мабуть, мене ще febris[2 - Febris (лат.) – лихоманка.] трясе! – зойкнув парубок. – Матiнко Божа, такого не може бути!..

«Слiпий! Дурний баламут! – зауважила його совiсть. – Чи не було краще за короля та вiтчизну стати, чому не послухався Олюньку!»

І захопив його жаль, як вихор. Гей! Якби ж то мiг собi сказати: шведи проти батькiвщини, тому я проти них. Радзивiлл проти короля – я проти нього! Тодi б йому в душi прояснилося i стало прозоро! Тодi би зiбрав зграю зарiзяк з-пiд темноi зiрки та гасав iз ними, як циган на ярмарку, i шарпав би шведiв, i по животах iхнiх проiздив iз чистим серцем, iз чистою совiстю, купався би в славi, як у сонцi, став колись перед Олюнькою i промовив: «Вже я не бандит, а defensor patriae[3 - Захисник краiни (лат.).], кохай мене, як я тебе кохаю!» А тепер що?

Але горда душа, що звикла собi давати волю, не хотiла враз i цiлком визнати власну провину – то Радзивiлли його поплутали, Радзивiлли до згуби довели, вкрили неславою, пов’язали руки, позбавили честi та кохання.

Скреготнув пан Кмiциц зубами, простяг руки до Жемайтii, на якiй гетьман Януш сидiв, як вовк на трупi, – i заволав глухим вiд нестями голосом:

– Помсти! Помсти!

Вiн упав у вiдчаi на колiна посеред свiтлицi та заговорив:

– Присягаюся Тобi, Ісусе Христе, цих зрадникiв гнобити та плюндрувати!.. Справедливо вогнем i мечем переслiдувати, поки маю пару в ротi, дихання в горлянцi та життя на свiтi! В цьому менi, Царю Юдейський, допоможи! Амiнь!

Аж тут йому якийсь внутрiшнiй голос зауважив:

– Вiтчизнi служи, помсту залиш на потiм!..

Очi пана Анджея палали гарячкою, губи мав спеченi i тремтiв увесь, як у лихоманцi. Руками махав i говорив сам собi вголос, ходив, навiть бiгав по кiмнатi, копав ногами тапчани, аж врештi впав iще раз на колiна.

– Натхнення прошу, Сину Божий, що маю робити, щоб не збожеволiти!

Тут долинув до нього гуркiт пострiлу, який лiсова луна вiдбивала вiд сосни до сосни, аж докотився, наче грiм, до хати.

Пан Кмiциц зiрвався, вхопив шаблю та вибiг у сiни.

– Що там? – спитав жовнiра, котрий стояв на порозi.

– Пострiл, пане полковнику!

– Де Сорока?

– Поiхав листи шукати.

– З якого боку стрельнули?

Жовнiр вказав на схiдну частину лiсу, зарослу густими хащами.

– Звiдти!

У цю мить почувся тупiт невидимих ще коней.

– Пильнуй! – наказав пан Кмiциц.

Але зi заростiв з’явився Сорока, зiстрибнув iз коня, що мчав на повному ходу, а за ним випiрнув i другий жовнiр.

Обое побiгли до хати, ховаючись за коней, немовби за шанцi, спрямувавши мушкети в бiк чагарникiв.

– Що там? – спитав пан Кмiциц.

– Купа люду йде! – вiдповiв Сорока.




Роздiл II


Настала тиша, але незабаром у прилеглих хащах щось зашарудiло, наче кабани йшли, проте хрускiт той що ближчим ставав, то повiльнiшим. Потiм знову стало тихо.

– Скiльки iх там е? – уточнив пан Кмiциц.

– Десь шестеро, може, восьмеро, бо не мiг iх добре полiчити, – вiдрапортував Сорока.

– Для нас це добре! Вони нас не здолають!

– Не здолають, пане полковнику, але треба нам живцем якого язика взяти та припекти, щоб дорогу показав.

– Ще буде на це час. Пильнуй!

Заледве пан Анджей промовив: «Пильнуй», як смуга бiлого диму випливла зi заростей, i мовби птаство зашумiло в ближнiй травi, за якихось тридцять крокiв вiд хати.

– Із гарлача стрельнули! – припустив пан Кмiциц. – Якщо мушкетiв не мають, то нiчого нам не зроблять, бо з гарлача з хащi нас не дiстануть.

Сорока, тримаючи однiею рукою мушкет, опертий об кульбаку коня, що стояв перед ним, другу руку склав трубкою бiля рота i зарепетував:

– А покажiться хтось iз хащi, то скоро тут ногами беркицьнете!

Тишу в хащах порушив грiзний голос:

– Ви хто такi?

– Кращi за тих, хто по трактах нишпорить.

– Яким правом зайняли наше мiсце?

– Розбiйник про право питае! Навчить вас кат права, то й iдiть до ката!

– Ми викуримо вас звiдси, як борсукiв!

– То ходiть! Дивiться лише, щоб цим димом самi не подушилися!

Голос у хащах замовк, iмовiрно, нападники стали радитись, тим часом Сорока шепнув пану Кмiцицу:

– Варто було б котрогось заманити i зв’язати, будемо мати i заручника, i провiдника.

– Ти бa! – зронив полковник. – Якщо хтось прийде, то лише на пароль.

– З розбiйниками годяться будь-якi хитрощi.

– Краще не треба! – застерiг пан Анджей.

Раптом новi запитання долинули з боку заростiв:

– Чого ж ви хочете?

Тут уже сам пан Кмiциц узяв голос:

– Як приiхали, так би ми й поiхали, якби ви етикет знали, телепнi, i з гарлачa не починали.

– Ви не втримаетесь, увечерi прийде до нас сотня коней!

– До вечора сюди прибудуть двiстi драгунiв, i багна вас не захистять. Бо е там такi, що проiдуть, як i ми проiхали.

– То ви жовнiри?

– Та, певна рiч, не розбишаки.

– А з-пiд якого прапора?

– А ви там що, гетьман? Не вам маю звiтувати.

– У старi часи вас би вовки тут позагризали.

– А вас ворони задзьобали.

– Кажiть, чого хочете, достобiса! Навiщо в нашу хату залiзли?

– А ходiть-но сюди! Не треба буде з хащi горло дерти. Ближче! Ближче!

– Пароль?

– Пароль для лицарства, а не для розбiйникiв. Хочете – вiрте, не хочете – ваша справа!

– А удвох можна?

– Можна!

За мить iз гущавини, вiддаленоi на сто крокiв, виринуло двiйко високих людей i плечистих. Один, трохи похилений, мав би бути людиною в лiтах, другий iшов прямо, лише шию витягав iз цiкавiстю до хати. Обое мали на собi пiвкожушки, обшитi сiрим сукном, якi носила дрiбна шляхта, високi яловi чоботи та хутрянi шапки, насуненi на очi.

– Що за дiдько! – буркнув пан Кмiциц, придивляючись пильно до двох чоловiкiв.

– Пане полковнику, – покликав Сорока, – дуже дивно, але це нашi люди!

Тi тим часом наблизилися на кiлька крокiв, але не могли розпiзнати тих, що стояли бiля хати, бо iх затуляли конi.

Пан Анджей висунувся вперед.

Прибульцi все одно його не впiзнали, бо обличчя воiна було обв’язане. Проте вони зупинилися й узялися мiряти його цiкаво та неспокiйно очима.

– А де другий син, пане Кемлич? – спитав пан Анджей. – Чи вiн часом не полiг?

– Хто це? В чому рiч? Що? Хто промовляе? Що? – заметушився дiдуган iз дивним, немов переляканим голосом.

Вiн застиг нерухомо, роззявивши рота i вирячивши очi. Раптом його син, котрий як молодший, мав зiр гострiший, ураз зiрвав шапку з голови.

– Заради Бога! Ісусе!.. Батьку, та це пан полковник! – залементував вiн.

– Ісусе! О, солодкий Ісусе! – i собi заголосив стариган. – Та це пан Кмiциц!!!

Й обое стали, як укопанi, в позi, якою пiдлеглi вiтають своiх господарiв, а на iхнiх обличчях малювалися одночасно переляк i здивування.

– Га! Такi з вас сини! – зронив, усмiхаючись, пан Анджей. – То ви з гарлачa мене вiтаете?

Тут дiдуган схопився i став репетувати:

– А щоб вас усiх! Аби вам добре було!

Зi заростiв вигулькнуло ще кiлька людей, мiж ними й другий син старигана та смолокур. Усi бiгли, мало карк собi не скрутили, зi зброею напоготовi, бо не знали, що там сталося, але старий знову заверещав:

– На колiна, шельми! На колiна! Це пан Кмiциц! Який там халамидник стрельнув? Давай його сюди!

– Та це батько i стрельнув, – розгубився молодий Кемлич.

– Брешеш! Брешеш, як собака! Пане полковнику, хто ж мiг знати, що то ваша милiсть засiла в нашiй садибi! Заради Бога, очам своiм не вiрю!

– Це я, власною персоною! – засмiявся пан Анджей, простягаючи назустрiч йому руку.

– О, Ісусе! – сахнувся старий. – Такий гiсть у бору! Очам не вiрю! Чим ми тут вашу милiсть приймемо? Якби ж ми сподiвалися, якби ж ми знали!..

Тут чоловiк звернувся до синiв:

– Пiдiть хтось iз вас, вiтрогонiв, у льох, меду принесiть!

– Дайте, батьку, ключа вiд колодки! – сказав один iз синiв.

Дiдуган узявся шукати на поясi, але водночас пiдозрiло споглядав на сина.

– Ключ вiд колодки? Ще чого! Знаю я тебе, цигане. Бiльше сам вип’еш, нiж сюди принесеш. Нi? Краще я сам пiду. Ключа вiд колодки вiн хоче! Йдiть лише колоди вiдвалити, а я вiдчиню i винесу сам!

– То, бачу, льох пiд колодами маете таемний, пане Кемлич? – здивувався пан Кмiциц.

– А як iнакше можна щось втримати з такими шалапутами! – вiдповiв старий, вказуючи на синiв. – Батька би зжерли. Ви ще тут?! Гайда пнi вiдвалювати. Так ви слухаете того, котрий вас сплодив?

Молодi рвонули жваво за хату, до купи навалених пнiв.

– Як i ранiше, бачу, ви з синами в незгодi? – спитав пан Анджей.

– А хто б iз ними був у згодi. Битися вмiють, здобич брати вмiють, але як доведеться з батьком дiлитися, то з горла iм мушу свою частку видирати. Така менi втiха! А хлопи, як тури! Прошу вашу милiсть в оселю, бо тут холод кусае. Боже милосердний! Такий гiсть, такий гiсть! Tа ми пiд орудою вашоi милостi бiльше здобичi взяли, нiж упродовж цього цiлого року. Лихо тепер! Бiднота! Кепськi часи i щораз гiршi, та й старiсть не в радiсть!.. Прошу до хати, на низькi пороги. Боже милий! Хто б тут вашу милiсть сподiвався…

Старий Кемлич теревенив на диво швидко, а нарiкаючи, кидав швидкi та неспокiйнi погляди навсiбiч. Це був кiстлявий i величавий стариган, iз обличчям, вiчно скривленим i марудним. Вiн був косоокий, як i двое його синiв, кущуватi брови i такi ж вуса, пiд якими стирчала безмiрно висунена вперед нижня губа, яка, коли говорив, сягала йому аж пiд нiс, як у людей, котрi не мають зубiв. Дряхле його обличчя дивно контрастувало зi жвавiстю його постатi, що зраджувала незвичайну силу та бадьорiсть. Рухи дiдуган мав швидкi, немовби його пружина штовхала. Головою без угаву вертiв, намагаючись охопити поглядом усе, що його оточувало, як людей, так i речi. Для пана Кмiцицa з кожною миттю ставав усе запобiгливiшим, у мiру того, як вiдгукувалися в ньому покiрнiсть давньому вождю, страх, можливо, захоплення, або й прив’язанiсть.

Пан Кмiциц знав Кемличiв добре, тому що батько i два сини служили в його хоругвi ще в тi часи, коли в Бiлiй Русi вiн на власну руку вiв вiйну з Хованським. Це були мужнi воiни й не менш жорстокi, нiж вiдважнi. Син Koсмa носив якийсь час прапор у загонi пана Анджея, але незабаром вiдмовився вiд цiеi честi, бо йому це перешкоджало здобич брати. Мiж гультяями та гульвiсами, з котрих складалася партiя пана Кмiцица, котрi вдень пропивали i витрачали те, що вночi здобували кров’ю у ворога, Кемличi вiдзначалися неймовiрною жадiбнiстю. Збирали старанно здобич i ховалися по лiсах. Брали особливо захланно коней, яких продавали пiзнiше по садибах i мiстечках. Батько бився не гiрше за своiх синiв-близнюкiв, але пiсля кожноi битви видирав у них кращу частину здобичi, розводячи при цьому скарги та скиглення, що його кривдять, погрожуючи отчим прокляттям, стогнучи та нарiкаючи. Сини гарчали на нього, але були досить дурнуватi вiд природи, тому дозволяли тиранити себе. Але, незважаючи на сварки та чвари, в битвi ставали один за одного вiдчайдушно, не щадивши кровi. Товаришi не любили iх, але боялися повсюдно, бо в лютi тi бували страшними. Навiть офiцери уникали з ними задиратися. Один лише пан Анджей породжував у них незрозумiлий страх, а пiсля пана Кмiцица ще пан Раницький, котрому в гнiвi обличчя вкривалося плямами, тодi тремтiли перед ним. Шанували також в обох родовитiсть, бо Кмiцици здавна правили в Oршi, а в пановi Раницькому текла сенаторська кров.

У загонi подейкували, що вони зiбрали великi скарби, але нiхто добре не знав, чи була в цьому хоча б дещиця правди. Якось вислав iх пан Анджей iз кiлькома челядниками i табуном коней здобичi. Вiдтодi й зникли. Пан Кмiциц припустив, що вони полягли, але жовнiри казали, що втекли з кiньми, тому що це була завелика для iхнiх сердець спокуса. Тепер, коли iх пан Анджей побачив здорових, коли в шопi пiд хатою iржали якiсь конi, а радiсть i запобiгання старого мiшалися з неспокоем, подумав полковник, що жовнiри тодi мали слушнiсть.

Тому коли зайшли до хати, вiн сiв на тапчанi й, узявшись у боки, став пильно зазирати в очi дiдугановi, вiдтак спитав:

– Пане Кемлич! А де моi конi?

– О, Ісусе! О, мiй солодкий Ісусе! – застогнав стариган. – Люди Золотаренка забрали, побили нас, поранили, розсiяли, гнали шiстнадцять миль, заледве вiд них утекли. О, Матiр Божа! Ми нi вашоi милостi, нi партii вже не могли знайти. Загнали нас аж сюди, в цi бори, на траву та голод, до цiеi халупи, до цього багна. Бог милосердний, що ваша милiсть живi та здоровi, хоч i бачу, що пораненi. Може б, перев’язати, цiлющого зiлля прикласти. А тi моi сини пiшли пнi вiдвалити i згинули. Що тi шельми там роблять? Готовi дверi вивалити, щоб до меду дiстатися. Голод тут i холод – бiльше нiчого! Грибами живемо, але для вашоi милостi знайдеться що випити та перекусити. Тих коней нам вiдiбрали, захопили. Немае про що говорити! І нас служби у вашоi милостi позбавили. Кусня хлiба на старостi немае, хiба нас ваша милiсть притулить i знову на службу прийме.

– Може й таке трапитися, – погодився пан Кмiциц.

Аж тут увiйшли два сини старого: Кoсмa та Дам’ян, близнюки, великi чолов’яги, незграбнi, з величезними головами, порослими цiлком безмiрно густим i твердим, як щетина, волоссям, нерiвним, таким, що стирчить з-за вух, творить вихори та фантастичнi чуби на черепах. Увiйшовши, зупинилися бiля дверей, бо у присутностi пана Анджея сiсти не смiли.

– Льох вiдвалили, – повiдомив Дам’ян.

– Гаразд, – втiшився старий Кемлич, – пiду принесу меду.

Тут вiн багатозначно глянув на синiв.

– А тих коней люди Золотаренка забрали, – зауважив вiн iз натиском i вийшов iз примiщення.

Пан Кмiциц дивився на двох гультiпак, котрi стояли пiд дверима, наче сокирою з товстих пнiв витесанi, й ураз спитав iх:

– Що ви тепер робите?

– Конi беремо! – сказали хором близнюки.

– У кого?

– У кого доведеться.

– А найбiльше?

– В Золотаренка.

– Це добре, у ворогiв можна брати, але якщо i в своiх берете, то ви пройдисвiти, а не шляхта. Що з цими кiньми робите?

– Батько в Пруссii продае.

– А у шведiв траплялося вiдбирати? Це ж тут десь недалеко шведськi команди стоять? Бачили шведiв?

– Бачили.

– На самотнiх нападали чи на малi зграi? А коли захищалися, що ви тодi?

– Били.

– Ага! Ви били! Отже, маете свiй рахунок i в Золотаренка, i в шведiв, я впевнений, що з рук не зiйшло б, якби ви iм у руки втрапили?

Кoсмa та Дам’ян мовчали.

– Небезпечний ведете промисел, що бiльше гультяям, нiж шляхтi, пасуе. Не без того також мусить бути, щоб над вами якiсь вироки з давнiх часiв не тяжiли?

– Та вже так! – пiдтвердили Кoсмa та Дам’ян.

– Так i я думав. З яких ви сторiн?

– Ми тутешнi.

– Де батько ранiше жив?

– У Боровичку.

– Це його було село?

– У спiльнiй власностi з паном Копистинським.

– А що з ним сталося?

– Зарубали.

– І ви мусили втiкати вiд закону. Куцо з вами, Кемличами, на гiлляках закiнчите! Кат вам посвiтить, не може бути iнакше!

Тут дверi до свiтлицi рипнули й увiйшов старий, котрий нiс глечик меду i двi склянки. Увiйшовши, глянув неспокiйно на синiв i на пана Кмiцицa, вiдтак наказав:

– Ідiть льох завалити.

Близнюки вийшли негайно, батько ж налив меду в одну склянку, а другу залишив порожньою в очiкуваннi, чи йому пан Анджей пити зi собою дозволить.

Але пан Кмiциц i сам пити не мiг, бо навiть розмовляв зi зусиллям, так йому рана болiла. Побачивши це, дiдуган озвався:

– Не йде мед на рану, хiба саму залити, щоб швидше згорiла. Ваша милiсть дозволить оглянути та перев’язати? Бо я не гiрше за цирульника знаюся на цьому.

Пан Анджей погодився, тож пан Кемлич зняв пов’язки й узявся оглядати рану.

– Шкiра здерта, це нiчого! Куля по дотичнiй пройшла, але там напухло.

– Тому й болiтиме…

– Бо не бiльше двох днiв минуло. Матiнко Божа! Мусив хтось дуже близько у вашу милiсть стрельнути.

– З чого робите такий висновок?

– Бо весь порох не встиг згорiти i зернята, як чорнушка, пiд шкiрою сидять. То вашiй милостi вже залишиться. Тепер хiба хлiба з павутиною прикласти. Надто близько хтось стрельнув, добре, що вашу милiсть не вбив!

– Не настав ще мiй час. Приготуйте хлiба з павутиною, пане Кемлич, i прикладiть якнайшвидше, бо я маю з вами побесiдувати, а щелепи ниють.

Стариган пiдозрiло зиркнув на полковника, бо в його серцi зачаiлося побоювання, що ця розмова може стосуватися тих коней, уявно вiдiбраних козаками, проте все одно заклопотався. Замiсив завчасу зволожений хлiб, а що павутини в хатi не бракувало, то не забарився перев’язати пана Кмiцицa.

– Так краще, – визнав пан Анджей, – сiдайте, пане Кемлич.

– Як накаже пан полковник, – рапортував старий, сiдаючи на краечку лави та схиляючи неспокiйно свою сиву, розпатлану голову до пана Кмiцица.

Але пан Анджей, замiсть питати чи балакати, охопив голову руками i глибоко замислився. Пiсля цього пiднявся i став ходити по кiмнатi. Часом вiн зупинявся перед паном Кемличeм i споглядав на нього неуважно, либонь, щось зважував, боровся з думками. Так спливло десь iз пiвгодини. Дiдуган совався неспокiйно.

Раптом пан Кмiциц зупинився перед ним.

– Пане Кемлич, – сказав вiн, – де тут найближче стоять тi хоругви, якi проти князя вiленського воеводи збунтувалися?

Стариган заморгав пiдозрiло очима.

– Чи ваша милiсть хоче до них iхати?

– Я б попросив, щоб ви не питали, а вiдповiдали.

– Подейкують, що в Щучинi одна хоругва стоiть на квартирах, та, яка останнiм часом туди з Жемайтii перейшла.

– Хто так каже?

– Самi ж люди з хоругви.

– Хто там верховодить?

– Пан Володийовський.

– Це добре. Закличте до мене Сороку!

Старий вийшов i за мить повернувся з вахмiстром.

– Листи знайшлися? – спитав пан Кмiциц.

– Нi, пане полковнику, – вiдповiв Сорока.

Пан Анджей клацнув пальцями.

– Ех, бiда, бiда! Можеш iти, Сороко. За цi листи, що ви погубили, мали б висiти. Можеш iти. Пане Кемлич, маете тут на чому писати?

– Щось та й знайдеться, – роззирнувся навколо дiдуган.

– Хоч би два аркушi та пера.

Старий зник за дверима комори, яка була таким собi складом всiлякого краму, але шукав довго. Пан Кмiциц тим часом походжав по кiмнатi та розмовляв сам зi собою.

– Чи листи е, чи iх немае, – гомонiв вiн, – гетьман не знае, що вони втраченi, i боятиметься, щоб iх не оприлюднив. Тож маю його в п’ястуцi. Хитрiсть на хитрiсть! Я погрожуватиму йому, що воеводi вiтебському iх пошлю. Це воно! На Бога надiя, що вiн цього налякаеться.

Подальшi його роздуми обiрвав старий Кемлич, котрий вийшов iз комори та повiдомив:

– Аркушiв е три, але немае пер i чорнила.

– Немае пер? А птаства жодного немае в лiсi? Хоч би з мушкета пiдстрелити.

– Є яструб, прибитий над шопою.

– Давай крило, хутко!

Пан Кемлич не став баритися, бо в голосi пана Кмiцицa чулася нетерплячка i наче гарячка. За хвилину чоловiк повернувся з яструбиним крилом. Пан Анджей вхопив його, висмикнув перо i взявся заточувати власним пугiналом[4 - Пугiнал – один iз найстарiших рiзновидiв холодноi зброi, мiнiатюрний меч, його ще називають стилетом.].

– Гарна рiч! – сказав вiн, дивлячись на свiтло. – Але легше голови людям рiзати, нiж пера! А тепер потрiбне чорнило.

Сказавши це, вiдкотив рукав, уколов, натиснув сильно на руку й умочив перо в кровi.

– Можете йти, пане Кемлич, – дозволив полковник, – залиште мене.

Стариган вийшов iз свiтлицi, а пан Анджей узявся писати.



«Залишаю службу у Вашоi свiтлостi, бо зрадникам i запроданцям не хочу бiльше служити. А що я присягнув на розп’яттi, що Вашу свiтлiсть не покину, то менi Бог за це вiдпустить грiхи. А якщо й осудить, то жадаю за краще горiти за своi грiхи, нiж за явну та намiрену зраду вiтчизни та короля. Ваша свiтлiсть вивела мене на манiвцi, я був слiпим мечем у Вашiй руцi, до проливання братньоi кровi охочий. Тому на Божий суд Вашу свiтлiсть викликаю, щоб нас розсудили, на чиему боцi була зрада, а на чиему чистi намiри. Якщо ми зустрiнемося колись, хоч ви й могутнi i не лише окрему людину, а й всю Рiч Посполиту до смертi вкусити можете, а в мене лише шабля в руцi, я все ж свое зроблю застереження i переслiдувати Вашу свiтлiсть буду, скiльки менi сил та енергii вистачить. А Ваша свiтлiсть знае, що я з тих, хто i без надвiрних хоругв, без замкiв i гармат нашкодити можу. Поки дихатиму, буду мститися Вам, що нi дня, нi години не зможете залишитись у спокоi. І це буде справдi так, як це моя власна кров, якою пишу. Листи Вашоi свiтлостi я маю, якi не лише польського короля, але i шведiв збурити можуть, бо в них зрада Речi Посполитоi явна, як i те, що й вiд шведiв Ви також готовi вiдступитися, як тiльки вони посковзнуться. Навiть якби Ви були вдвiчi могутнiшi, Ваша погибель у моiх руках, бо пiдписам i печаткам будь-хто повiрить. Тому, Ваша свiтлосте, пропоную таке: якщо хоч волосина впаде з тих голiв, на яких менi залежить i якi в Кейданaх залишилися, тi листи i документи я пановi Сапезi вiдiшлю, а копii накажу по всiй краiнi розповсюдити. Ось Вам вiз i перевiз: або пiсля вiйни, коли спокiй у Речi Посполитiй настане, Ви вiддасте менi Бiлевичiв, а я Вашiй свiтлостi листи, або якщо лиху новину вчую, то зараз же пан Сапега покаже кореспонденцiю Понтусу. Хочеться Вашiй свiтлостi корони, та не знаю, чи тодi буде ii на що вкласти, коли голова вiд польськоi чи шведськоi сокири впаде. Краще, бачиться менi, замiну зробити, бо хоч я помсти i не занехаю, але це питання можемо й приватно вирiшити. Боговi Ваша свiтлiсть довiрилася б, якщо б не те, що бiсiвський auxilia[5 - Пiдкрiплення (лат.).] над Божим вище не поставили.

    Кмiциц.



P. S. Конфедератiв Вашiй свiтлостi не вдасться отруiти, бо знайдуться такi, хто йдучи з бiсiвськоi служби на Божу, застережуть iх, щоб нi в Орлi, нi в Заблудoвi пива не пили».


Тут пiдхопився пан Анджей i став мiряти кроками кiмнату. Обличчя його пашiло, бо його власний лист, як вогонь, розпалив. Цей лист був наче манiфест оголошення вiйни з Радзивiллaми, i пан Кмiциц вiдчував у собi якусь надзвичайну силу i готовий був навiть уже сам-один виступити проти могутнього роду, який володiв цiлою краiною. Вiн, простий шляхтич, простий лицар, вигнанець, правом переслiдуваний, вiн, котрий нiзвiдки не сподiвався допомоги, наразився проти всiх так, що всюди його ворогом вважають. Вiн, не так давно переможений, вiдчував у собi тепер таку силу, що бачив уже немов пророцьким оком приниження князiв Янушa та Богуслава, i свою звитягу. Як поведе вiйну, де знайде союзникiв, в який спосiб переможе, не знав, бiльше того, навiть не думав про це. Вiрив лише глибоко, що робить те, що мусить зробити, що мае слушнiсть i справедливiсть, тому i Бог буде з ним. Це наповнювало його довiрливiстю без мiри i без меж. Зробилося йому на душi значно легше. Розкривалися перед ним наче якiсь зовсiм новi краiни. Сiсти тiльки на коня й iхати туди, i домчить вiн до пошани, слави i до Олюньки.

– Тепер навiть волосина з ii голови не впаде, – повторював парубок собi гарячково й якось радiсно, – листи ii захистять. Буде ii гетьман берегти, як зiницю ока, як я сам! У цьому я собi зарадив! Хробак я поганий, але вiд мого жала не сховаетесь.

Раптом йому спала на гадку iнша думка: «А чи й до неi не написати? Посланець, котрий повезе лист до гетьмана, може i iй вручити таемно звiсточку. Як же не сповiстити iй, що я з Радзивiллaми порвав i що iншоi йду шукати служби?»

Ця думка вцiлила в саме його серце. Вiн ще раз стиснув руку, вмочив перо i став писати: «Олюнько, я бiльше не належу Радзивiллу, бо врештi переглянув…» Але враз зупинився, помiркував хвильку, а потiм сказав сам собi:

– Нехай краще вчинки, а не слова свiдчать вiдтепер за мене. Я не писатиму!

І порвав папiр.

Натомiсть написав на третьому аркушi короткий лист до пана Володийовського такими словами:



«Пане полковнику! Я, хто нижче пiдписався, приятель Ваш, застерiгаю, щоб ви були уважнi, i Ви сам, й iншi полковники. Були гетьманськi листи до князя Богуслава та пана Гарасимовичa, щоб вас отруiти, а селянам на квартирах наказали вас помордувати. Гарасимовичa немае, бо з князем Богуславом подався до Пруссii, до Тiльзiта виiхав, але схожi накази можуть бути i до iнших економiв. Тому будьте обачнi, нiчого вiд них не приймайте i по ночах без охорони не спiть. Я також точно знаю, що пан гетьман потягнеться незабаром iз вiйськом проти вас, чекае тiльки кiнноти, яку йому з пiвтори тисячi вершникiв мае генерал Делагардi надiслати. Тому зважайте, щоб вас не застав зненацька i поодинцi не перебив. А найкраще пошлiть довiрених людей до пана воеводи вiтебського, щоб особисто якнайшвидше приiхав i командування над усiма прийняв. Щиро це раджу, вiрте цьому! Тим часом купи тримайтеся, вiд хоругви до хоругви квартири неподалiк вибираючи, щоб ви однi одному на допомогу прийти могли. Гетьман мае мало кiнноти, лише трохи драгунiв i людей пана Кмiцица, але в них не впевнений. Пана Кмiцицa самого немае, йому гетьман якусь iншу мiсiю загадав, бо, мабуть, уже йому не довiряе. Вiн не такий уже й зрадник, як кажуть, лише спокушений. У Божi руки вас вручаю.

    Бабинич».

Пан Анджей не хотiв пiдписуватися особисто, бо вирiшив, що його iм’я у кожному мусить викликати огиду, й особливо недовiру. «Якщо розумiють, – мiркував вiн собi, – що краще iм буде вислизнути вiд гетьмана, нiж гуртом йому заступити дорогу, але побачивши мое прiзвище, можуть запiдозрити, що я навмисно хочу iх гуртом зiбрати, щоб гетьман одним ударом мiг iз ними покiнчити. Подумають, що це якась хитрiсть, а вiд якогось там Бабиничa швидше приймуть застереження».

Бабиничeм назвався пан Анджей вiд мiстечка Бабиничi, що лежало неподалiк вiд Oршi, яке з давнiх часiв Кмiцицам належало.

Написавши цього листа, наприкiнцi якого помiстив кiлька несмiливих слiв на власний захист, зазнав новоi в серцi втiхи вiд думки, що ось уже цим листом першу надае послугу не лише пановi Володийовському та його приятелям, а й усiм полковникам, котрi батькiвщину задля Радзивiллa не захотiли залишити. Вiдчував при цьому, що ця нитка тягнутиметься й далi. Обставини, в якi вiн потрапив, були напрочуд важкi, майже вiдчайдушнi, але мае бути цьому якась рада, якийсь вихiд, якась вузька стежина, яка могла б на дорогу випровадити.

Але тепер, коли з високою вiрогiднiстю Олюнька була забезпечена вiд помсти князя воеводи, а конфедерати – вiд несподiваного нападу, поставив собi пан Анджей запитання, що вiн сам робитиме. Порвав зi зрадниками, спалив за собою мости, хотiв тепер служити вiтчизнi, принести iй у жертву силу, здоров’я, життя. Але як це зробити? Як почати? До чого прикласти руку? І знову спало йому на гадку: «Треба йти до конфедератiв». Але якщо вони не приймуть, якщо зрадником оголосять i вб’ють, або що гiрше, ганебно виженуть?

– Краще б убили! – крикнув пан Анджей i мало не згорiв вiд сорому i вiдчуття власноi ганьби. – Мабуть, легше рятувати Олюньку, i навiть конфедератiв, нiж власну честь.

Тут саме й починалися справжнi ознаки вiдчаю. І знову юнацька душа стала закипати.

«Чи я не зможу робити так, як проти Хованського дiяв? – сказав вiн сам собi. – Ватагу зберу, буду шведiв термосити, палити, рiзати. Не в новину менi це! Нiхто iм не опирався, а я опиратимусь, аж прийде час, що як Литва питала, так i цiла Рiч Посполита спитае: хто той юнак, котрий сам-один смiе левовi в пащу влазити? Тодi шапку знiму i скажу: “Дивiться, це я, Кмiциц!”»

І така охопила його жага, пекуча до цiеi кровопролитноi роботи, що вже хотiв вихопитися з кiмнати, наказати на коней сiдати Кемличам, iхнiй челядi, своiм i вирушати.

Але не встиг дiйти до дверей, як вiдчув ураз, наче його щось вдарило в груди i вiдштовхнуло вiд порога. Зупинився посеред свiтлицi та глипнув перед себе здивовано.

– Як же це я? Цим вини не змию.

І прислухався до власноi совiстi.

«А де покута за провини? – питало сумлiння. – Тут потрiбне щось iнше!»

«Що?» – спитав тодi пан Кмiциц.

«Чим же можна спокутувати провину, якщо не службою важкою та незмiримою, чесною та чистою, як сльоза?.. Чи це така служба – зiбрати купу гультiпак i носитися з ними, як вихор, по полю та пущi? Чи не тому такого прагнеш, що тобi пахнуть розбоi, як псовi печiнка? Taка забава – це не служба, набiги – не вiйна, а розбiй – не вiтчизни захист! Вже чинив так проти Хованського i що з того вийшло? Шибеники, котрi по лiсах нишпорять, також готовi нападати на шведськi загони, а ти звiдки вiзьмеш iнших людей? Шведам допечеш, але й мирному люду допечеш, помсту на них накличеш i чого доб’ешся? Сiном, телепню, хочеш вiдвертiтися вiд роботи та покути!»

Так промовляла в пановi Кмiцицу совiсть, i пан Анджей бачив, що вона мае слушнiсть, i злiсть його брала, i жаль якийсь до власного сумлiння, що таку гiрку правду говорило.

– Що ж менi робити? – промовив вiн нарештi. – Хто менi порадить, хто мене врятуе?

Тут ноги стали пiдгинатися мимоволi пiд паном Анджеем, аж врештi став вiн на колiна бiля тапчана й узявся молитися вголос, i просити вiд усiеi душi та серця:

– Ісусе Христе, любий Боже, – промовляв парубок, – колись на хрестi над негiдником Ти змилувався, так змилуйся i надi мною. Ось я прагну омитися вiд грiхiв своiх, нове життя розпочати та батькiвщинi чесно служити, та не знаю як, бо дурний. І служив тим зрадникам, Господи, не зi злостi, а саме з дуростi. Просвiти мене, надихни, утiш у вiдчаi моему та врятуй у милосердi своему, бо загину.

Тут голос полковника затремтiв, вiн став битися в широкi груди, аж загудiло в кiмнатi, i повторювати:

– Боже, будь милостивий до мене, грiшного! Будь милостивий до мене, грiшного! Будь милостивий до мене, грiшного!

Пiсля цього склав руки, простягнув iх угору i продовжив:

– А Ти, найсвятiша Матiр Божа, еретиками у цiй вiтчизнi зневажена, заступися за мене перед Сином своiм, зглянься на мiй порятунок, не залишай мене в смутку та бiдностi моiй, щоб я мiг Тобi служити, за образи Твоi поквитатися i в годину скону мати Тебе за заступницю душi моеi!

А коли так благав пан Кмiциц, то сльози стали, як горох, литися з його очей, на завершення парубок поклав голову на тапчан i замовк, немовби чекаючи вiдповiдi на свою палку молитву. Настала тиша в кiмнатi i лише голосний шум вiд ближнiх сосен долинав ззовнi.

Аж тут зашурхотiла тирса пiд важкими кроками за вiкном i почулися два голоси:

– А що ви думаете, пане вахмiстре, куди звiдси поiдемо?

– Чи я знаю?! – засумнiвався Сорока. – Поiдемо, та й усе! Може ген туди, до короля, котрий пiд шведською рукою стогне.

– А це правда, що його всi покинули?

– Але його Господь Бог не покинув.

Пан Кмiциц рвiйно схопився з тапчану, його обличчя було свiтле та спокiйне. Вiн пiшов на вихiд i, розчахнувши дверi вiд сiней, наказав жовнiрам:

– Коней мати напоготовi, в дорогу час!




Роздiл III


Одразу ж рух зробився мiж жовнiрами, котрi радi були вже виiхати з лiсу в далекий свiт, тим бiльше, що боялися ще погонi з боку Богуслава Радзивiллa. Старий Кемлич пiшов до хати, зметикувавши, що пан Кмiциц буде в ньому мати потребу.

– Ваша милiсть хоче iхати? – спитав iдучи.

– Саме так. Ви виведете мене з лiсу. Знаете тут усi мiсцини?

– Знаю, я тутешнiй. А куди ваша милiсть хоче iхати?

– До людей короля.

Дiдуган вiдступив здивовано.

– Матiнко Божа! – зойкнув вiн. – А до котрого короля, ваша милосте?

– Та не до шведського ж.

Пан Кемлич не лише не заспокоiвся, а й почав хреститися.

– То ваша милiсть, мабуть, не знае, що люди кажуть, що король у Сiлезii сховався, бо його всi покинули. Навiть Кракiв в облозi.

– Поiдемо у Сiлезiю.

– Але як через шведiв пробратися?

– Чи по-шляхетському, чи по-хлопському, чи на кульбацi, чи пiшки, байдуже, лише б пробратися!

– Та це купу часу забере.

– Часу маемо досить. Але радий би був, щоб якнайшвидше.

Пан Кемлич покинув дивуватися. Старий був занадто хитрий, аби не здогадатися, що е якась особлива i таемнича причина цього намiру пана Анджея, й одразу ж тисячi припущень зароiлося в його головi. А що жовнiри пана Кмiцица, котрим пан Анджей мовчати наказав, нiчого не сказали нi старому, нi його синам про викрадення князя Богуслава, то найвiрогiднiшим здалося йому припущення, що, мабуть, князь вiленський воевода висилае молодого полковника з якоюсь мiсiею до короля. Переконувало його в цiй версii особливо те, що вiн визнавав пана Кмiцицa найгарячiшим однодумцем гетьмана i про його заслуги перед князем знав, адже хоругви конфедератiв рознесли про це звiстку по всьому Пiдляському воеводствi, створюючи пановi Анджею славу недолюдка та зрадника.

«Гетьман посилае довiрену особу до короля, – мiркував дiдуган, – бо з ним примиритися хоче i шведiв покинути. Мали б йому вже набриднути iхнi накази. Для чого б iншого його посилав?»

Старий Кемлич недовго мiзкував над вирiшенням цього питання, бо йшлося йому зовсiм про що iнше, а саме про те, яку б вигоду мiг для себе з таких обставин витягнути. Тож якщо вiн слугуватиме пану Кмiцицу, то слугуватиме водночас i гетьману, i королевi, тому не залишиться без щедроi винагороди. Милiсть таких панiв придасться також, якщо б довелося за старi грiхи вiдповiдати. До всього цього таки буде вiйна, краiна повстане, а тодi здобич сама втрапить у руки. Це все всмiхнулося старигану, котрий i без того звик слухатись свого пана, i не припиняв його боятися, як вогню, вiдчуваючи якийсь гiпнотичний вплив, який пан Анджей умiв справляти на всiх своiх пiдлеглих.

– Ваша милiсть, – зауважив вiн, – буде змушена всю Рiч Посполиту проiхати, щоб до людей короля дiстатися. Шведськi гарнiзони це нiщо, бо мiста можна оминати i лiсами iхати. Але гiрше те, що i по лiсах, як зазвичай трапляеться в неспокiйнi часи, е повно свавiльних зграй, котрi мандрiвникiв обчистять, а ваша милiсть людей мае мало.

– Поiдете зi мною, пане Кемлич, разом iз синами i тими людьми, котрих маете, тодi буде нас бiльше.

– Якщо ваша милiсть накаже, то я, звiсно, поiду, але я убогий чоловiк. Однi лиш злиднi у нас, бiльше нiчого. Як же менi без худоби та даху над головою залишитись?

– Що зробите, те вам окупиться, та й для вас краще голови звiдси забрати, поки ще вони на шиях сидять.

– Заради всiх святих!.. Що ваша милiсть таке каже?.. Що?.. Як це?.. Що менi, невинному, тут загрожуе? Кому ми дорогу перейшли?..

На це пан Анджей зауважив:

– Знають вас тут, гультiпак! Ви мали проблеми з паном Копистинським i його позбулися, потiм утiкали вiд судiв i служили в мене. До всього ж украли мою здобич, табун коней.

– Та що ж ви так! Матiнко Божа! – заквоктав старий.

– Замовкнiть i слухайте! Потiм ви повернулися до старого лiгва й узялися нишпорити в околицi, як розбiйники, конi та здобич звiдусiль хапаючи. Не вiдпирайтесь, бо я не ваш суддя, i самi найкраще знаете, що правду кажу. Ви забираете коней у Золотаренка, це добре, забираете у шведiв, це також добре. Але якщо вас упiймають, то шкури здеруть, i матимуть рацiю.

– Правду кажете, бо лише у ворогiв вiдбираемо, – спробував вiдвертiтися старий.

– Брешете, бо i на своiх нападаете, менi вже вашi сини зiзналися, а це вже просто розбiй i шляхетному iменi ганьба. Сором вам, гультяi!.. Хлопами вам бути, а не шляхтою!

Став раки пекти вiд цих слiв тертий калач i сказав:

– Ваша милiсть нас кривдить, бо ми, пам’ятаючи наше становище, хлопським промислом не бавимося. Ми коней уночi з нiчиiх стаень не виводимо. Що iншого з лугiв табун захопити або здобути. Це дозволено i немае в цьому жодноi кривди у военнi часи для шляхтича. Але кiнь у стайнi свята рiч, i хiба циган, еврей чи селянин його вкраде, але не шляхтич! Ми такого, ваша милосте, не чинимо. Але що вiйна, то вiйна!

– Хоч би i десять воен було, в битвi лише можете здобич брати, а якщо його на дорозi шукаете, то це розбiй!

– Бог е свiдком нашоi невинностi.

– Але ж ви вже тут i кашу заварили. Коротко кажучи, краще вам звiдси втiкати, бо ранiше, чи пiзнiше, але зашморг вас не омине. Якщо ж поiдете зi мною, то вiрною службою змиете своi провини та пошану повернете. Я беру вас на службу, а вже там i вигода буде краща, нiж вiд тих коней.

– Поiдемо з вашою милiстю куди завгодно, проведемо через шведiв i через гультiпак, бо правду ваша милiсть каже, що нас тут лихi люди прикро переслiдують, а за що? За що?.. За нашу бiднiсть, ось що! Лише за бiднiсть. Може, також Господь Бог змилуеться над нами i виручить нас у смутку!

Тут старий Кемлич мимоволi потер руки i блиснув очима. «Вiд цих дiй, – подумав вiн собi, – закипить у краiнi, як у казанi, грiх цим не скористатися».

Аж тут пан Кмiциц глянув на нього прискiпливо.

– Тiльки спробуйте мене зрадити! – промовив вiн лиховiсно. – Бо не втечете, i лише Божа рука зможе вас тодi врятувати!

– Таке не про нас, – понурився пан Кемлич, – i хай мене Бог осудить, якщо менi така хоч гадка в головi промайнула.

– Вiрю, – продовжив помовчавши пан Анджей, – бо зрада це щось iнше, нiж гультяйство, i жоден гультiпака такого не вчинить.

– Що ваша милiсть тепер накаже? – поцiкавився пан Кемлич.

– Насамперед е два листи, якi треба негайно вiдправити. Маете розсудливих людей?

– Куди треба iхати?

– Один хай iде до князя воеводи, але немае потреби його особисто бачити. Лише послання передати в першiй же княжiй хоругвi i повертатися, не чекаючи вiдповiдi.

– Смолокур поiде, вiн метикуватий i досвiдчений чоловiк.

– Гаразд. Другий лист треба вiдвезти на Пiдляшшя. Спитати ляуданську хоругву пана Володийовськогo й особисто полковниковi в руки вiддати.

Стариган заморгав хитро i подумав: «То бачу, що робота йде на всi боки, коли вже навiть iз конфедератами нюхаються. Буде окрiп! Буде!». Пiсля чого вимовив уголос:

– Ваша милосте! Якщо це не такий термiновий лист, то може б, виiхавши з лiсiв, комусь по дорозi вiддати. Тут багато шляхти конфедератам сприяе i кожен охоче вiдвезе, а нам на одну людину бiльше залишиться.

– Це ви добре вигадали, – погодився пан Кмiциц, – бо буде краще, щоб той, хто повезе лист, не знав, вiд кого вiн. А чи швидко виберемося з лiсiв?

– Як ваша милiсть захоче. Можемо iхати i два тижнi, а можемо й завтра виiхати.

– Потiм побалакаемо, а тепер слухайте мене уважно, пане Кемлич!

– Я весь в увазi, ваша милосте.

– Мене оголосили, – правив свое пан Кмiциц, – в усiй Речi Посполитiй недолюдком i гетьманським запроданцем, або й навiть шведським. Якби король знав, хто я насправдi, то мiг би менi не довiряти i намiрами моiми погордувати, якi якщо нещирi, то Бог бачить! Обережно, пане Кемлич!

– Буду обачним, ваша милосте.

– Тепер мене називайте не пан Кмiциц, а пан Бабинич, втямили? Нiхто не мае мого справжнього iменi знати. Анi пельку не розтуляйте, анi пари з вуст не пускайте. Якщо питатимуть, звiдки я, скажете, що дорогою мене пiдiбрали i мене не знаете. Натомiсть скажiть: якщо цiкаво, то його самого питайте.

– Розумiю, ваша милосте.

– Синам закажiть, слугам також. Хоч би з них паси дерли, мене зовуть Бабинич. Горлом менi за це вiдповiдаете!

– Слухаюсь, ваша милосте. Пiду синам оголосити, бо цим шельмам потрiбно лопатою в голову вкладати. Така менi з них утiха. Бог покарав за давнi грiхи. Але ось що. Чи дозволить ваша милiсть слово сказати?

– Нiчого не бiйтесь.

– Бачиться менi, що краще буде, якщо ми не скажемо нi жовнiрам, нi челядi, куди iдемо.

– Слушна думка.

– Достатньо буде, коли вони знатимуть, що це пан Бабинич, а не пан Кмiциц iде. Ще одне: вирушаючи в таку дорогу, краще б приховати походження вашоi милостi.

– Тобто?

– Бо шведи охороннi грамоти вiдомим людям видають, а хто не мае охоронноi грамоти, цього до коменданта ведуть.

– Я охороннi грамоти для шведських гарнiзонiв маю!

Здивування блиснуло в хитрих очах пана Кемличa, але подумавши хвильку, вiн попросив:

– Ваша милiсть дозволить ще сказати, що я мiркую?

– Тiльки б добре радили, а не марудили, то кажiть, бо бачу, що з вас добрий спритник.

– Якщо охороннi грамоти е, то це добре, бо можна у винятковiй ситуацii iх показати, але якщо ваша милiсть iз таким завданням iде, яке в таемницi треба тримати, то краще охороннi грамоти сховати. Не знаю, чи вони виданi на iм’я пана Бабиничa, чи пана Кмiцицa, але якщо показати, то слiд залишиться i легше погонi буде.

– У саме яблучко трафили! – вигукнув пан Кмiциц. – Охороннi грамоти краще зберегти на iнший час, якщо можна iнакше пробратися!

– Можна, ваша милосте, але в селянськiй одежi або пахолком, що буде легше, бо в мене тут е трохи всього – шапок i сiрих кожухiв, саме таких, якi дрiбна шляхта носить. Узявши табун коней, можна було б поiхати з ними нiби по ярмарках i пробиратися щораз глибше, ген аж пiд Лович i Варшаву. Що я, даруйте, ваша милосте, не раз уже, ще в спокiйнi часи робив, i тi дороги знаю. Якраз пiд цю пору припадае ярмарок у Суботi, на який здалеку з’iжджаються. У Суботi дiзнаемося й про iншi мiста, де буде ярмарок – i все далi! Лише б далi!.. Шведи також менше на пахолкiв задивляються, бо мурашня ця по всiх ярмарках сновигае. А спитае нас котрийсь комендант, то йому витлумачимо, що гуртом безпечнiше; коли ж меншi групи перестрiнемо, то, якщо Всевишнiй i Матiнка Божа дозволять, можна iм по животах проiхатись.

– А якщо в нас конi вiдберуть? Бо реквiзицii пiд час вiйни – буденна рiч.

– Або куплять, або заберуть. Якщо куплять, то далi без коней, нiби за кiньми в Суботу подамося, а якщо заберуть, здiймемо лемент i зi скаргою поiдемо аж у Варшаву та Кракiв.

– Хитрий маете розум, – зазначив пан Кмiциц, – i бачу, що менi станете в пригодi. Хоч би навiть шведи цих коней забрали, то з’явиться й такий, хто заплатить.

– Все одно я мав до Eлка, в Пруссiю, з ними iхати, та добре складаеться, бо саме цим шляхом нам дорога випаде. В Eлку перетнемо кордон, потiм подамося на Остроленку, а звiдти пустимося аж пiд Пултуськ i Варшаву.

– А де е та Субота?

– Неподалiк вiд П’ятницi, ваша милосте.

– Кепкуете, пане Кемлич?

– Я б не посмiв, – дiдуган схрестив руки на грудях i схилив голову. – Просто там так дивно мiстечка називають. Це за Ловичем, ваша милосте, туди ще кавалок дороги.

– І великi ярмарки в тiй Суботi?

– Не такi великi, як у Ловичi, але е одна в цiй порi, на яку навiть iз Пруссii коней приганяють, i люду сила-силенна з’iжджаеться. Упевнений, що цього року не буде гiрше, бо там спокiйно, шведи всюди панують i по мiстах залоги тримають. Хоч би хтось хотiв щось накоiти, то не зможе.

– Я приймаю ваш спосiб!.. Поiдемо з кiньми, за яких я наперед заплачу, щоб ви шкоди не зазнали.

– Дякую вашiй милостi за розумiння.

– Пiдготуйте лише кожухи, чепраки та простi шаблi, бо вирушаемо негайно. І накажiть синам i слугам, хто там е, як мене звати i що я з кiньми iду, а ви найнялися допомогти. Ідiть!

А вже коли стариган обернувся до дверей, пан Анджей сказав ще й таке:

– І не буде мене нiхто не називати нi милiстю, нi комендантом, нi полковником, лише паном Бабиничeм!

Пан Кемлич вийшов i вже через годину сидiли всi на конях, готовi вирушати в далеку путь.

Пана Кмiцица, одягненого в сiру свитку пахолка, в таку ж потерту баранячу шапку i з перев’язаним обличчям, немов пiсля якоiсь бiйки в корчмi, важко було впiзнати, вiн був подiбний на дрiбного шляхтича, котрий вештаеться з ярмарку на ярмарок. Оточували його люди подiбного штибу, озброенi простими шаблями та довгими батогами для пiдганяння коней, а також арканами, щоб хапати тих, що розбiглися.

Жовнiри здивовано зиркали на свого полковника, роблячи нишком рiзнi про нього зауваження. Дивно iм було, що це вже пан Бабинич, а не пан Кмiциц, що його мають лише паном називати, а найбiльше стенав вiд цього плечима i вусами ворушив старий Сорока, котрий, споглядаючи, як на веселку, на грiзного полковника, бурчав Бiлоусовi:

– Менi це «пане» через горлянку не пройде. Хай мене вб’е, а я таки по-старому називатиму, як йому належиться!

– Якщо наказ, то наказ! – не погодився Бiлоус. – Але полковник змiнився неабияк.

Не знали жовнiри, що i душа в пановi Анджею змiнилася так само, як i зовнiшнiй вигляд.

– У дорогу! – гучно наказав пан Бабинич.

Заляскотiли батоги, вершники оточили табун коней, якi збилися в купу, i вирушили.




Роздiл IV


Ідучи по самому кордону мiж Троцьким воеводством i Пруссiею, подорожнi проходили обширними лiсами та бездорiжжям, лише Кемличам знайомими, аж зайшли в Пруссiю та дiсталися Ленга, або, як його старий Кемлич називав, до Eлка, де дiзналися новини про публiчнi справи шляхти, що там перебувала, й яка вiд шведiв пiд захист електора сховалася разом iз дружинами, дiтьми та майном.

Ленг був схожий на табiр, можна навiть сказати, що якийсь сеймик там проводять. Шляхта хляла без угаву прусське пиво i патякала, щоразу хтось якiсь новини привозив. Не питаючи нi про що i лише нашорошуючи пильно вуха, дiзнався пан Бабинич, що Королiвська Пруссiя i впливовi ii мiста рiшуче виступили на боцi Янa-Казимирa й уже угоду з електором уклали, щоб спiльно проти будь-якого ворога захищатися. Подейкували, однак, що попри цю угоду мiста не хотiли прийняти електорських гарнiзонiв, остерiгаючись, аби цей хитрий князь, раз засiвши в них збройною рукою, не захотiв потiм назавжди iх захопити, або щоб у вирiшальний момент iз шведами не об’еднався, до чого вроджена хитрiсть могла його схилити.

Шляхта нарiкала на цю недовiру мiщан, але пан Анджей, знаючи про зносини Радзивiлла з електором, кусав себе за язик, щоб не розповiсти всього, що йому було вiдоме. Стримувала полковника вiд цього думка, що небезпечно було в Пруссii eлeктора вголос чехвостити самого курфюрста, до того ж, сiромасi, котрий на торг iз кiньми приiхав, не випадало вдаватися в заплутанi полiтичнi сфери, над якими навiть найвидатнiшi державнi дiячi даремно мiзки собi ламали.

Продавши кiлькох коней i докупивши замiсть них нових, мандрiвники iхали далi вздовж прусського кордону, але вже трактом, що веде iз Ленга до Щучинa, що лежав у самому кутку Мазовецького воеводства, мiж Пруссiею з одного i Пiдляським воеводством з iншого боку. До самого Щучина не хотiв, однак, пан Анджей iхати, бо дiзнався, що в мiстi стоiть одна хоругва конфедератiв, полковником у якiй власне й був пан Володийовський.

Вочевидь, пан Мiхал був змушений iти бiльш-менш тiею ж самою дорогою, якою iхав тепер пан Кмiциц, i зупинився в Щучинi для короткого перепочинку пiд самим пiдляським кордоном, на тимчасових квартирах, в яких легше було подбати про провiант для людей i фураж для коней, нiж у досить уже спустошеному Пiдляшшi.

Але пан Анджей не хотiв тепер здибати вiдомого полковника, адже вважав, що, не маючи iнших доказiв, нiж своi слова, не зможе його переконати в своему наверненнi та щиростi намiрiв. Тож за двi милi вiд Щучинa наказав звернути у бiк Вонсошi, на захiд. Щодо листа, який мав для пана Володийовськогo, то вирiшив послати його за першоi ж лiпшоi нагоди.

Тим часом, не пiд’iжджаючи до Вонсошi, мандрiвники зупинилися в придорожнiй корчмi, що «Поклик» називалася, i розмiстилися на нiчлiг, який обiцявся бути зручним, бо в шинку, крiм корчмаря-пруссака, не було нiкого з гостей.

Але заледве пан Кмiциц iз трьома Кемличaми та Сорокою зiбралися до вечерi, як ззовнi почувся гуркiт колiс i тупiт коней.

Ще сонце добре не зайшло, як пан Анджей вийшов iз корчми поглянути, хто там приiжджае, бо був цiкавий, чи це часом не якийсь шведський роз’iзд, але замiсть шведiв побачив бричку, а за нею двi пiдводи й озброених людей бiля них.

На перший погляд легко було збагнути, що то якась важлива персона пiд’iжджае. Бричка була запряжена чотирма кiньми, добрими, прусськими, з грубими кiстками i пружними хребтами, форейтор сидiв на одному зi запряжних, тримаючи двох чудових собак на повiдках. На козлах примостився вiзник, а бiля нього гайдучок-угорець, на задньому ж сидiннi сам пан сидiв, пiдпертий пiд боки, в жупанi без рукавiв, рясно сколеному позолоченими шпильками. Позаду рухалися двi фiри, досить мiсткi, а при кожнiй було по четверо озброених шаблями та бандолетами слуг. Сам пан був чоловiк ще дуже молодий, хоч i гоноровий, рокiв заледве двадцяти кiлькох. Обличчя мав товстощоке, багряне, але i по всiй поставi можна було второпати, що в iжi собi не вiдмовляв. Коли бричка зупинилася, гайдучок пiдбiг руку подати, а вельможа, помiтивши пана Кмiцицa, котрий стояв на порозi, кивнув рукавицею та покликав:

– А послухай-но, друже!

Пан Анджей замiсть того, щоб пiдiйти, вiдступив у глиб корчми, бо його враз злiсть взяла. Не звик чоловiк ще нi до сiроi свитки, нi до того, щоб на нього кивали рукавицею. Тому повернувся, сiв за стiл i взявся знову до iжi. Незнайомий пан увiйшов услiд за ним.

Вiн примружив очi, бо в кiмнатi було похмуро, тiльки догоряв невеликий вогонь у грубцi.

– А чому нiхто не виходить мене зустрiчати? – промовив незнайомий пан.

– Бо корчмар пiшов до комори, – вiдбрив пан Кмiциц, – а ми мандрiвники, як i ваша вельможнiсть.

– Дякую за чин. А що ви за однi?

– Шляхтич iз кiньми iде.

– А компанiя також шляхта?

– Дрiбна, але шляхта.

– Ну, що ж, вiтаю, панове. Куди Бог провадить?

– З ярмарку на ярмарок, лише б тiльки табун збути.

– Якщо ви тут ночуете, то завтра за дня я огляну, може, щось i собi виберу. А тим часом дозвольте, панове, присiсти до столу.

Незнайомий пан, щоправда, питав, чи йому присiсти дозволять, таким тоном, немовби був у цьому цiлком певний, i не помилився, бо молодий конюх ввiчливо запропонував:

– Просимо вашу вельможнiсть, хоч ми i не повиннi про щось просити, бо лише горохом iз ковбасою можемо пригостити.

– Я маю в скринях кращi за цi делiкатеси, – не без певноi пихи зронив молодий панок, – але в мене жовнiрський шлунок, тому горох iз ковбасою, тiльки б зi смачною пiдливою, над усе шаную.

Сказавши це, а промовляв вiн дуже повiльно, хоч i погляд його очей був розумний i меткий, сiв на лавку, коли ж пан Кмiциц посунувся вiд нього так, аби зробити зручне мiсце, додав ласкаво:

– Будь ласка, прошу, не турбуйтеся, пане. У дорозi на гiднiсть не зважають, i навiть якщо мене також лiктем штурхнете, то менi корона з голови не злетить.

Пан Анджей, котрий саме пiдсував незнайомцевi миску з горохом, i, як то кажуть, не звик ще до такого поводження, охоче розбив би ii на головi бундючного молодика, коли б не те, що було щось у цiй пихатостi, що забавляло полковника. Тому не лише внутрiшнiй вибух вiн угамував, а й усмiхнувся та промовив:

– Такi тепер часи, ваша вельможносте, що й iз найвищих голiв корони падають: exemplum[6 - Exemplum (лат.) – наприклад.] наш король Ян-Казимир, котрий згiдно з правом двi мав би носити, а не мае жодноi, хiба що одну тернову…

На це незнайомець кинув на пана Кмiцицa швидкий погляд, пiсля цього зiтхнув:

– Такi тепер часи, що краще про це не балакати, хiба з дуже близькими людьми.

Але за мить додав:

– Гарно це ви, пане, сказали. Мусили б десь по садибах при високих людях служити, бо мова ваша вишуканiша, нiж ваш вигляд.

– Терся мiж людьми, чув те й iнше, aлe не служив.

– Звiдки ж ви родом, якщо не секрет?

– З провiнцii, з Троцького воеводства.

– Нiчого, що з провiнцii, лише б шляхтич, бо це головне. А що там чути в Литвi?

– Все по-старому, зрадникiв достатньо.

– Зрадникiв? Таке скажете, пане. А що ж це за зрадники, якщо не таемниця?

– Тi, хто вiд короля i Речi Посполитоi вiдступилися.

– А як там маеться князь вiленський воевода?

– Хворий, кажуть: дихання йому затикае.

– Дай йому, Бoжe, здоров’я, чесний вiн пан!

– Для шведiв чесний, бо ворота iм навстiж вiдчинив.

– А ви, пане, часом не його партизан?

Пан Анджей помiтив, що незнайомець, весь час нiби безтурботно розпитуючи, дослiджуе його.

– Що менi до цього! – вiдрубав вiн. – Хай про це iншi думають. Я боюся, щоб менi шведи коней у реквiзицiю не забрали.

– Тодi потрiбно було iх на мiсцi збути. Ось, i на Пiдляшшi стоять, мабуть, тi хоругви, якi проти гетьмана збунтувалися, й якi навряд чи мають коней скiльки треба.

– Цього я не знаю, бо мiж ними не бував, хоча котрийсь проiжджий пан дав менi лист до одного з iхнiх полковникiв, аби його принагiдно передав.

– Як же той проiжджий пан мiг дати вам лист, якщо ви на Пiдляшшя не iдете?

– Бо в Щучинi стоiть одна хоругва конфедератiв, тому той чоловiк сказав менi так: або сам вiддаси, або оказiю знайдеш, повз Щучин проiжджаючи.

– А то добре складаеться, бо я саме до Щучинa iду.

– Ваша вельможнiсть також вiд шведiв утiкае?

Незнайомець замiсть вiдповiсти, глипнув на пан Кмiцицa та нiби байдуже спитав:

– Чому ви сказали «також», а самi не лише не втiкаете, а помiж них iдете i конi iм продаватимете, якщо iх силою у вас не вiдберуть?

На це пан Анджей стенув плечима.

– Я сказав «також», бо в Ленгу бачив багато шляхтичiв, котрi вiд них ховалися, а щодо мене, хай би iм усi так служили, скiльки я маю бажання iм прислуговувати, лише так думаю, щоб тут довго мiсця собi не нагрiли.

– І не боiтеся таке казати? – поцiкавився незнайомець.

– Не боюся, бо я неполохливий, а крiм цього, людина до Щучинa iде, а там усi вголос кажуть, що думають, дай же, Господи, щоб якнайшвидше вiд балаканини до дiла дiйшло.

– Бачу, що ви швидкi на язик i дiю! – зауважив незнайомець. – Але якщо так шведiв не любите, то чому вiд тих хоругв, якi проти гетьмана збунтувалися, iдете? Адже вони збунтувалися не через затримку платнi чи сваволю? Нi! Лише тому, що гетьмановi та шведам не хотiли служити. Краще було б тим жовнiрам, небожам, пiд гетьманом залишатися, вони ж зажадали роль бунтiвникiв перейняти, голод, незручностi та присуди, нiж проти короля виступити. Якщо дiйде мiж ними та шведами до вiйни, тодi безперечно, а може, уже б дiйшло, якби не те, що шведи ще до цього закутка не дiсталися. Будьте певнi, дiстануться, втраплять сюди, тодi й побачите!

– І я мiркую, що тут найшвидше вiйна розпочнеться! – зауважив пан Кмiциц.

– Якщо ви так мiркуете, i маете щиру до шведiв огиду (в очах це можна прочитати, що правду кажете, бо я на цьому знаюся), то чому ж до цих чесних жовнiрiв не пристанете? Чи ще час не настав, чи iм не потрiбнi руки та шаблi? Чимало там чесних служить, хто волiе свого пана, а не чужого, i щораз iх бiльше буде. Ви iдете з тих краiв, де шведи ще зовсiм не запанували, а тi, хто iх пiзнав, гiркими сльозами плачуть. У Великiй Польщi, яка хоч i добровiльно здалася, вже пальцi шляхтi в курок вiд мушкетiв вкручують, i грабують, i реквiзицii роблять, що тiльки можуть, забирають. У тутешньому воеводствi не кращий iхнiй промисел. Генерал Штейнбок видав манiфест, аби кожен тихо вдома сидiв, то до нього поставляться з повагою i до його добра. Але де там! Генерал свое, а тамтешнi коменданти свое, тому нiхто певного майбутнього не мае, на долю лише розраховуе. Кожному хочеться втiшатися тим, що мав, щоб у спокоi проживав i щоб йому добре було. А тут приiде перша-лiпша приблуда, i «дай»! Не даси, то тобi провину вигадають, щоб маетку тебе позбавити, або й провини не шукаючи, голову вiдсiчуть. Не один уже кривавими сльозами втираеться, давнього пана згадуючи, а всi в надii безперервно на конфедератiв дивляться, чи часом вiд них якийсь порятунок для вiтчизни та громадян не прийде.

– Ваша вельможносте, – зауважив пан Кмiциц, – бачу, що ви не кращого, нiж я, шведам бажаете?

Незнайомий пан озирнувся немовби з певним острахом навколо, але вiдразу ж заспокоiвся i продовжив:

– Жадаю iм, щоб iх мор вибив, i цього перед вами не приховую, бо бачиться менi, що ви порядний, i навiть якби й не був порядний, то мене не зв’яжете i шведам не вiдвезете, та й я не дамся, маючи озброену челядь i шаблю при боцi.

– Можете, ваша вельможносте, бути впевненi, що я цього не зроблю. Бiльше того, до серця менi вашi слова. Вже хоча б те менi подобаеться, що ви не завагалися маетки залишити, яким ворог мститися не забуде. Похвали гiдна така позицiя щодо батькiвщини.

Пан Анджей мимоволi став промовляти протекцiйним тоном, як начальник до пiдлеглого, не подумавши, що такi слова могли б дивно звучати з вуст шляхтича-конюха, але, либонь, i молодий пан не звернув на це увагу, бо лише хитро заморгав очима:

– Чи я дурний? У мене перше правило, щоб мое не пропало, бо що Господь Бог дав, те треба поважати. Я сидiв тихо до жнив та обмолотiв. А тепер, коли все цiнне в Пруссiю продав – i реманент, й усiляке майно, то подумав собi: час у дорогу! Тепер можуть менi мстити, хай собi забирають, що iм до смаку припаде.

– Але ж ваша вельможнiсть залишила землю та будiвлi.

– Бa, коли я Вонсошське староство орендую вiд мазовецького воеводи, а саме зараз мiй контракт закiнчився. Останнiй внесок я ще не заплатив i не заплачу, бо, як я чув, пан мазовецький воевода зi шведом знюхався. То нехай йому за це внесок пропаде, а менi готовий грiш додасться.

Пан Кмiциц усмiхнувся.

– Дай Вам, Боже, здоров’я! Бо бачу, що ви не лише мужнiй кавалер, а й розсудливий!

– Як же без цього? – пiдтримав незнайомець. – Розсудливiсть – це основа! Але не розсудливо я з вами розмовляв. Чому ж, вiдчуваючи кривди вiтчизни та нашого короля, ви не пiдете до тих чесних воякiв на Пiдляшшя i в iхнi ряди не станете? І Боговi слугуватимете, i самому може пощастити, бо то вже не одному сталося, що з бiдного прислужника паном iз вiйни вийшов. Видно по вас, що ви смiливий i рiшучий, а якщо вам походження не стае на завадi, то можете хутко до якоiсь такоi фортуни дiйти, якщо Бог здобичi додасть. Тiльки б не марнувати те, що тут i там у руки втрапить, то i пухир наллеться. Не знаю, чи ви маете якийсь маеток, а якщо не маете, то могли б мати: з пухирем i з орендою неважко, а з оренди, за Божоi помочi, i до спадку недалеко. А так, почавши вiд прислужника, можна i товаришем померти, або на якiйсь високiй посадi, аби до роботи не лiнуватися, бо хто вранцi встае, тому Бог дае.

Пан Кмiциц гриз вуса, бо його безугавний смiх брав. Все його обличчя аж тремтiло, вiн одночасно i морщився, бо час вiд часу болiла рана, що встигла вже присохнути.

Незнайомець же не вгавав:

– Прийняти вас там приймуть, бо в людях мають потребу, врештi ви менi приглянулися й я беру вас пiд свою опiку, а за такоi пiдтримки можете багато досягнути.

Тут молодик пiдняв гордовито свое товстощоке обличчя й узявся рукою по вусах себе гладити. Нарештi вiн сказав:

– Хочете бути моею довiреною особою? Шаблю за мною носитимете i за челяддю наглядати.

Пан Кмiциц не витримав i зареготав щирим i веселим смiхом, аж йому всi зуби заблистiли.

– Чого ж ви регочете? – спохмурнiв незнайомець i насупив брови.

– Це вiд бажання отримати таку службу.

Але панок зовсiм уже образився, тому зауважив:

– Бовдур той, хто вас цих манер навчив, i зважайте, з ким спiлкуетесь, щоб кутi меду не передати.

– Нехай ваша вельможнiсть вибачить, – промовив весело пан Анджей, – бо я справдi не знаю, перед ким стою.

Молодий пан узявся в боки:

– Я пан Рендзян iз Вонсошi, – промовив iз гордiстю.

Пан Кмiциц уже вiдкривав рота, щоб назвати свое вигадане прiзвище, але Бiлоус квапливо зайшов до свiтлицi.

– Пане комен…

Жовнiр тут же замовк пiд грiзним поглядом пана Анджея, сторопiв, глибоко вдихнув i врештi випалив напружено:

– Прошу пана, там якiсь люди iдуть.

– Звiдки?

– Зi Щучинa.

Тепер пан Кмiциц трохи збентежився, але хутко повернув собi самовладання, i звелiв:

– Треба бути уважним. А багато людей iде?

– Буде з десятеро коней.

– Бандолети майте напоготовi. Можете йти!

Як тiльки жовнiр вийшов, вiн звернувся до пана Рендзянa з Вонсошi та зауважив:

– Аби не шведи…

– Але ж ви до них iдете, – здивувався пан Рендзян, котрий уже якийсь час здивовано зиркав на молодого шляхтича, – тому рано чи пiзно, але доведеться iх зустрiти.

– Я б також волiв шведiв, нiж якихось розбишак, яких всюди повно. Хто iде з кiньми, мусить мати зброю i бути обачним, бо це дуже ласий шматок.

– Якщо правда, що в Щучинi стоiть пан Володийовський, – зронив пан Рендзян, – то це, мабуть, його роз’iзд. Перш нiж розквартируються, хочуть переконатися, чи безпечна ця околиця, бо зi шведами пiд боком важко спокiйно всидiти.

Почувши це, пан Анджей завертiвся по кiмнатi i сiв у найтемнiшому ii кутку, де навiс димаря кидав густу тiнь на рiг столу. Тим часом зi сiней почувся тупiт i фиркання коней i за хвильку кiлька людей зайшли в примiщення.

Той, хто йшов на чолi, був велетенський чоловiк, вiн стукав дерев’яною ногою в незакрiпленi дошки, якими свiтлиця була встелена. Пан Кмiциц глянув на нього i серце мало не вистрибнуло йому з грудей. Бо це був Юзва Бутрим, котрого звали Безногим.

– А де господар? – спитав вiн, зупинившись посеред кiмнати.

– Я тут! – озвався корчмар. – До послуг вашоi милостi.

– Для коней корму!

– Немае в мене фуражу, хiба пани подiляться.

Сказавши це, шинкар вказав на пана Рендзянa i конюхiв. – Чиi ви люди? – спитав пан Рендзян.

– А хто ви сам?

– Староста з Вонсошi.

Пана Рендзянa, як орендаря посади старости, називали зазвичай його власнi люди старостою, i вiн сам себе так називав у важливiших оказiях.

Але Юзва Бутрим остовпiв, побачивши, з якою високою особою мае справу, тому скинув шапку i промовив лагiдним голосом:

– Вiтаю, ясновельможний пане. У темрявi не можна гiднiсть розпiзнати.

– Чиi ви люди? – повторив пан Рендзян, беручись у боки.

– Ляуданцi, з хоругви давнiшоi бiлевичiвськоi, а тепер пана Володийовськогo.

– Заради Бога! То пан Володийовський зараз у Щучинi?

– Власною персоною i з iншими полковниками, котрi з Жемайтii прибули.

– Хвала Всевишньому, хвала Всевишньому! – повторив утiшений пан староста. – І якi ж це полковники е з паном Володийовським?

– Був пан Мирський, – перелiчив пан Бутрим, – але його паралiч дорогою розбив, е пан Оскеркo, пан Ковальський, два пани Скшетуськi.

– Якi Скшетуськi? – зупинив його пан Рендзян. – Часом один iз них не пан Скшетуський iз Бурця?

– Не знаю, звiдки вiн, – вiдрубав пан Бутрим, – лише знаю, що пан Скшетуський – збаражчик.

– Ой лишенько! Та це мiй пан!

Тут помiтив пан Рендзян, як дивно прозвучав цей вигук iз вуст пана старости, тому додав:

– Мiй пан кум, я хотiв сказати.

Кажучи це, не вигадував пан староста, бо справдi першого сина пана Скшетуськогo, Яремка, до хреста тримав якось.

Тим часом у пановi Кмiцицу, котрий сидiв у темному кутку примiщення, думки одна за другою заметушилися в головi. Спочатку схвилювалася в ньому душа на вигляд грiзного чолов’яги i рука мимоволi хапнула по шаблю. Знав бо пан Анджей, що саме Юзва спричинився до погрому його компанiйцiв, а його самого особистим був ворогом. Давнiй пан Кмiциц наказав би його в цю мить схопити i кiньми волочити, але теперiшнiй пан Бабинич перемiг. Тому неспокiй його охопив вiд думки, що якщо шляхта його впiзнае, можуть звiдси виплисти розмаiтi для подальшоi подорожi й усiеi мiсii неприемностi. Вiдтак вирiшив не датися впiзнати i щораз глибше засувався в тiнь. Врештi оперся лiктями об стiл i охопив голову руками, i став вдавати, що дрiмае.

Водночас шепнув Сороцi, котрий сидiв поруч:

– Іди до стайнi, нехай конi будуть напоготовi. Ми iдемо на нiч!

Сорока встав i вийшов.

Пан Анджей вдавав далi, що дрiмае. Рiзноманiтнi спогади почали йому лiзти в голову. Цi люди нагадали йому Ляуду, Водокти й усе нещодавне минуле, яке, як сон, звiялося. Коли хвилину тому Юзва сказав, що належать до хоругви колишньоi бiлевичiвськоi, то пановi Анджею аж серце защемiло в грудях вiд однiеi назви. І спало йому на гадку, що точно такий самий був вечiр, так само в грубцi догоряв вогонь, коли вiн, як снiг на голову, звалився несподiвано у Водокти й уперше побачив у челяднiй Олюньку мiж ткалями.

Бачив тепер крiзь заплющенi повiки, як наяву, цю свiтлу панну, спокiйну, згадував усе, що сталося, як вона хотiла йому бути янголом-хоронителем, у добрi його змiцнити, вiд лихого захистити, пряму, чесну дорогу вказати. Якби ii слухав, якби ii тiльки слухав!.. Tа ж вона знала, що робити, по який бiк стати. Знала, де гiднiсть, чеснiсть, обов’язок – i просто взяла б його за руку i провела, якби захотiв ii слухати.

Тут кохання, збуджене роздумами, здiйнялося в серцi парубка так, що вiн був би готовий усю кров пролити, тiльки б до нiг цiй панночцi впасти, i в цю мить був готовий схопити за плечi навiть цього ведмедя ляуданськогo, котрий його компанiйцiв вигубив, лише тому, що вiн був iз тих сторiн, що Бiлевичi згадав, що Олюньку бачив.

Зi задуми вивело його лише його власне прiзвище, повторене кiлька разiв Юзвою Бутримом. Орендар iз Вонсошi розпитував про знайомих, а Юзва розповiдав йому, що вiдбулося в Кейданaх iз часу пам’ятноi угоди гетьмана зi шведами. Розповiв про опозицiю вiйська, про ув’язнення полковникiв, про заслання iх до Бiрж i щасливий порятунок. Прiзвище пана Кмiцицa повторювалося в цих оповiдках, вкрите суцiльним жахом зради та жорстокостi. Про те, що пан Володийовський, пани Скшетуськi та пан Заглоба життям завдячували пану Анджею, Юзва не знав, натомiсть розповiдав те, що сталося в Бiлевичaх:

– Схопив наш полковник цього зрадника в Бiлевичaх, як лисицю в ямi, й одразу ж наказав його на смерть провадити. Я вiв його сам iз великою радiстю, що його Божа рука досягла, i щоразу йому лiхтарем в очi свiтив, щоб побачити, чи там розкаяння не з’явиться. Але ж нi! Йшов смiливо, не зважаючи, що перед судом Божим постане. Така вже його закоренiла природа. А коли йому нарадив, аби хоча б перехрестився, то менi сказав: «Стули пельку, пахолку, не твоя справа!» Ми поставили його за селом, пiд грушею, й я уже вимовляв команду, коли пан Заглоба, котрий iшов iз нами, наказав виродка обшукати, чи якихось паперiв при собi не мае. І там виявили лист. Пан Заглоба попросив: «Посвiтiть» й узявся до читання. Заледве почав читати, й як схопиться за голову: «Ісусе, Марiе! Давайте його знову до двору!» Сам скочив на коня i помчав, а ми його вiдвели сподiваючись, що його накажуть ще припекти перед смертю, щоб язика розв’язати. Але де там! Вiдпустили зрадника на волю. Не мiй розум дiзнаватися, що вони там вичитали, але я б його не вiдпустив.

– А що ж у цьому листi було? – зацiкавився орендар iз Вонсошi.

– Не знаю, що там було. Але видаеться менi, що мусили бути ще рiзнi офiцери в руках князя воеводи, котрих вiдразу наказав би розстрiляти, якби йому пана Кмiцицa стратили. До того ж, може, наш полковник i слiз панни Бiлевичiвни пожалiв, бо вона знепритомнiла, що заледве змогли ii до тями привести. У будь-якому разi, не смiю я казати, але погано сталося, бо цей чоловiк чимало лихого накоiв, чого б навiть сам Люципер не посоромився. Вся Литва вiд нього плаче, а скiльки вдiв, скiльки сирiт, скiльки бiдноти на нього нарiкае, лише Боговi вiдомо! Хто його вб’е, матиме заслугу на небi i перед людьми, нiби скаженого собаку вбив!

Тут розмова знову перейшла на пана Володийовськогo, на панiв Скшетуських i на хоругви, що стоять на Пiдляшшi.

– З провiантом важко, – розповiдав пан Бутрим, – бо маетки князя гетьмана вщент уже розiбрали, нi людинi, нi коневi навiть на зуб у них нiчого не знайти, а що е шляхта, то вона убога, по закутках, як у нас у Жемайтii, сидить. Тож вирiшили полковники, щоб по сто коней роздiлитися, i за милю або двi один вiд одного стояти. Але як прийде зима, не знаю, що буде.

Пан Анджей, котрий слухав досi терпляче, поки про нього була мова, заворушився тепер i вже рота було вiдкрив, щоб зi свого темного кута сказати: «То вас гетьман таких подiлених поодинцi рукою повибирае, як ракiв зi сака».

Але в цю мить дверi вiдчинилися i в них постав Сорока, котрого пан Кмiциц послав, аби коней у дорогу приготували. Свiтло з грубки падало на вiдверто суворе обличчя вахмiстра. Юзва Бутрим глянув на нього, дивився довгу хвилину, пiсля цього звернувся до пана Рендзянa:

– Чи це вашоi вельможностi чоловiк?.. Я його звiдкiлясь знаю!

– Нi, – заперечив пан Рендзян, – це шляхта, яка з кiньми на ярмарок iде.

– А куди ви iдете? – спитав Юзва.

– В Суботу, – пояснив старий Кемлич.

– А де це?

– Бiля П’ятницi.

Юзва також, як ранiше пан Кмiциц, визнав невчасним жартом цю вiдповiдь i насупив брови:

– Вiдповiдайте, коли питають!

– Яким правом питаете?

– Можу вам його довести: бо мене на роз’iзд послали, щоб роздивився, чи немае пiдозрiлих людей в околицi. І бачиться менi, що е, якщо не хочуть сказати, куди iдуть!

Пан Анджей, остерiгаючись, щоб якась сварка з цiеi балачки не виникла, промовив, не висуваючись iз темного закутка:

– Не сердiться, пане жовнiре, бо П’ятниця i Субота такi ж мiста, як i iншi, в яких на осiннiх ярмарках коней продають. Якщо не вiрите, то пана старосту спитайте, вiн мусить про це знати.

– Справдi! – пiдтвердив пан Рендзян.

На це пан Бутрим зауважив:

– Якщо так, то це зовсiм iнша рiч. Але навiщо вам у цi мiста iхати? Ви можете i в Щучинi коней збути, бо нам iх дуже бракуе, а тi, що ми в Пiльвiшкaх захопили, нi до чого не придатнi, бо всi заiждженi.

– Кожен iде туди, де йому краще, а ми свою дорогу знаемо, – вiдповiв пан Кмiциц.

– Не знаю, де вам краще, але нам не краще, щоб шведам коней приводити i з язиком до них iздити.

– Дивно менi все це, – зауважив орендар iз Вонсошi. – Цi люди на шведiв намовляють, а тим часом дуже вже iм кортить до них потрапити.

Тут вiн звернувся до пана Анджея:

– І ви також не дуже-то схожi на конюха, бо i коштовний перстень на руцi я зауважив, якого б жоден пан не посоромився.

– Якщо вiн вам так приглянувся, можете його в мене вiдкупити, бо я два орти[7 - Орт – дрiбна срiбна монета, у XVII ст. ходила в багатьох европейських краiнах, у тому числi в Польщi.] за нього в Ленгу заплатив, – запропонував пан Кмiциц.

– Два oрти?.. Тодi вiн навряд чи щирий, але вдала iмiтацiя. Покажiть, будь ласка!

– Вiзьмiть, ваша вельможносте!

– А самi не можете пiдiйти?.. То я маю пiдходити?

– Я дуже стомився.

– Гей, братику! Щось менi здаеться, що ви обличчя свое хочете затаiти!

Почувши це, Юзва не сказав нi слова, лише пiдiйшов до грубки, витягнув палаючу головешку i, тримаючи ii високо над головою, пiшов прямо до пана Кмiцицa й освiтив його обличчя.

Пан Анджей звiвся в одну мить на весь зрiст i якийсь час вони дивилися один одному у вiчi. Враз головешка випала з рук Юзви, розсипаючи тисячi iскринок по дорозi.

– Ісусе, Марiе! – вигукнув пан Бутрим – Це ж пан Кмiциц!..

– Так, це я! – пiдтвердив пан Анджей, збагнувши, що бiльше не вдасться критися.

Але Юзва гукнув жовнiрiв, котрi залишилися перед сiньми:

– Сюди! Хапай! Тримай!

Пiсля чого обернувся до пана Анджея:

– Таки попався, шибенику, зраднику! Саме втiлення диявола! Раз вислизнув iз моiх рук, а тепер до шведiв переодягнений прямуеш? Ось такий Юда, кат чоловiкiв i жiнок? Я вас маю!

Сказавши це, вхопив за карк пана Анджея, а той хапнув його. Але до цього вже два молодi Кемличi, Кoсмa та Дам’ян, схопилися з лавки, сягаючи розпатланими головами аж до стелi, i Кoсмa спитав:

– Батьку, битися?

– Битися! – наказав старий Кемлич, виймаючи шаблю. Нараз дверi розчахнулися i жовнiри Юзви ввалилися в примiщення. Але тут же за ними, майже на iхнiх потилицях, звалилася челядь Кемличiв.

Юзва хапнув за потилицю лiвою рукою пана Анджея, а в правiй тримав уже голу рапiру, вчиняючи нею навколо себе вихор i блискавицi. Але пан Кмiциц, хоч такоi нелюдськоi сили не мав, вхопив його також немовби клiщами за горло. Очi Юзви викотилися з орбiт, вiн намагався ефесом своеi рапiри розбити руку суперника, але не встиг, бо його першим пан Кмiциц рукiв’ям своеi шаблi оглушив. Пальцi Юзви, що тримали потилицю супротивника, вiдразу ж ослабли, сам вiн захитався i назад завалився вiд удару. Пан Анджей його ще пiдштовхнув, щоб мати поле для маневру, i з усього розмаху в обличчя шаблею огрiв. Юзва упав навзнак, як дуб, черепом ударившись об пiдлогу.

– Бий! – скомандував пан Кмiциц, в якому вiдразу прокинувся давнiй забiяка.

Але не було потреби заохочувати, бо в кiмнатi вже кипiло, як у горщику. Два молодi Кемличi сiкли шаблями, а часом буцали головами, як два бики, кладучи за кожним ударом по людинi на землю. Тут же за ними наступав дiдуган, присiдаючи щомитi аж до землi, примружуючи очi та висуваючи щохвилини шаблюку з-за плечей синiв.

А Сорока, котрий найбiльше звик до бiйок по корчмах i в тiснотi, завдавав найбiльших втрат. Вiн так зблизька напирав на супротивникiв, що вiстрям не могли його досягти, стрiльнувши в юрбу з пiстолiв, тепер товк по головах iхнiми ж рукiв’ями, розчавлюючи носи, вибиваючи зуби й очi. Челядь пана Кемлича i два жовнiри пана Кмiцица поспiшили на допомогу своiм панам.

Вир бiйки перекинувся вiд столу в iнший кiнець свiтлицi. Ляуданцi захищалися запекло, але вiдколи пан Кмiциц, скинувши Юзву, стрибнув у гущину i зараз же розпластав другого пана Бутримa, перемога стала схилятися на його бiк.

Слуги пана Рендзянa також приперлися у примiщення зi шаблями та штурмакaми[8 - Штурмак – вiдкритий, часом напiввiдкритий або навiть i закритий шолом часiв епохи Вiдродження, що наслiдуе певнi античнi форми.]. І хоча пан Рендзян кричав «Бий», не знали, що робити, не маючи можливостi супротивникiв розпiзнати, бо ляуданцi не носили жодних одностроiв. Тому в метушнi дiставалося хлопцям старости i вiд одних, i вiд других.

Пан Рендзян тримався обережно поза боротьбою, прагнучи розпiзнати пана Кмiцицa i вказати його для пострiлу, але при слабкому освiтленнi скiпки пан Анджей постiйно зникав йому з очей. То з’являвся, як вогняний демон, то знову розчинявся в темрявi.

Опiр iз боку ляуданцiв слабнув кожноi митi, так пригнiтило iх падiння Юзви i жахливе iм’я пана Кмiцицa. Але воювали запекло. Тим часом корчмар тихо перемiстився позаду бiйцiв iз цебром води у руцi та хлюпнув у вогонь. У примiщеннi запанувала суцiльна темрява. Опоненти збилися в одну купу, таку тiсну, що лише п’ястуками могли колошматитись. За хвилину крики припинилися, чулося лише важке дихання i безладний тупiт чобiт. Вiдтак через вибитi дверi вивалилися спочатку люди пана Рендзяна, за ними ляуданцi, а ще за ними – пана Кмiцица.

Розпочалася метушня в сiнях, у дворi та шопi. Пролунало кiлька пострiлiв, потiм вереск та iржання коней. Закипiла битва вже бiля пiдвод пана Рендзяна, пiд якi його челядь поховалася, ляуданцi також шукали пiд ними схрону, i тодi тi, що вже там затаiлися, прийнявши iх за нападникiв, дали по них залп.

– Здавайтеся! – кричав старий Кемлич, запускаючи вiстря своеi шаблi мiж спицi вoзу i колючи наослiп людей, котрi ховалися пiд ним.

– Стiйте! Здаемося! – заверещало кiлька голосiв.

І челядь iз Вонсошi взялася викидати з-пiд фiри шаблi та штурмаки, потiм i iх самих повитягали за голови молодi Кемличi, аж старий гукнув:

– До пiдвод! Браття, що в руку втрапить! Живо! Хутко! До возiв!

Молодi не стали третього наказу чекати, кинулися вiдстiбати попону, з-пiд якоi випиналися опуклi боки скринь. Вже почали i скарби стягати, коли враз пролунав голос пана Кмiцицa:

– Анi руш!

І пан Анджей, пiдсилюючи рукою наказ, почав iх бити пласким боком закривавленоi шаблi. Кoсмa i Дам’ян поспiшно вiдскочили вбiк.

– Ваша милосте! Хiба не можна? – спитав покiрно старий.

– Геть! – крикнув пан Кмiциц. – Шукайте старосту!

Кoсмa i Дам’ян поштовхалися якусь мить, а за ними батько, i за чверть години з’явилися знову, ведучи пана Рендзянa, котрий, вздрiвши пана Анджея, схилився низько i промовив:

– Даруйте, ваша милосте, кривда менi тут чиниться, бо я з нiким вiйни не шукав, а що знайомих iду навiдати, то це дозволено кожному.

Пан Кмiциц, спершись на шаблю, сапав важко i мовчав, тому пан Рендзян продовжив:

– Я нi шведам, нi князевi гетьмановi жодноi кривди не вчинив, лише до пана Володийовськогo iхав, бо вiн мiй старий знайомий i в Украiнi ми разом воювали. І навiщо мене гудзa шукати?! Мене не було в Кейданaх i менi байдуже, що там було. Я дивлюся, щоб шкуру цiлу вивезти i щоб те, ще менi Бог дав, не пропало… Цього я також не вкрав, а в потi чола заробив. Я не маю стосунку до всiеi цiеi справи! Хай менi ваша милiсть дозволить вiльно iхати.

Пан Кмiциц дихав важко, споглядаючи весь час немовби неуважно на пана Рендзянa.

– Прошу покiрно вашу милiсть! – почав було знову староста. – Ваша милiсть бачила, що я цих людей не знав i приятелем iм не був. Напали на вашу милiсть, то отримали свое, але чому я маю терпiти, за що мое мае пропадати? Що я завинив? Якщо не може бути iнакше, то я жовнiрам вашоi милостi викуп готовий заплатити, хоч менi, убогiй людинi, багато не залишилося. По таляру iм дам, щоб iхнiй неспокiй даремно не обiйшовся. Я дам i по два, i ваша милiсть прийме також вiд мене…

– Закрити цi пiдводи! – наказав пан Кмiциц. – А ви забирайте своiх поранених i iдьте до дiдька!

– Дякую покiрно за людей, – заторохкотiв пан орендар iз Вонсошi.

Аж тут пiдiйшов старий Кемлич, вiдкопилюючи вперед нижню губу з рештками зубiв, i застогнав:

– Ваша милосте. Це наше. Дзеркало справедливостi. Це наше.

Але пан Кмiциц глянув на нього так, що стариган скорчився аж до землi i не смiв вимовити бiльше анi слова.

Челядь пана Рендзянa кинулася до коней, щодуху фiри закладати, але пан Кмiциц знову звернувся до пана старости:

– Забирайте всiх цих поранених й убитих, котрi тут опинилися, вiдвезiть iх пановi Володийовському i скажiть йому вiд мене, що я йому не ворог, а може, навiть i кращий приятель, нiж вiн думае. Його хотiв оминути, бо ще не час, щоб ми здибалися. Може, пiзнiше прийде ще нагода, але зараз нi вiн би не повiрив, нi я не мав би його чим переконати. Можливо, пiзнiше. Будьте обачнi, пане! Скажiть йому, що цi люди на мене напали i я був змушений боронитися.

– По правдi так i було, – погодився пан Рендзян.

– Чекайте. Скажiть iще пановi Володийовському, щоб купи трималися, бо Радзивiлл, як тiльки кiнноти вiд Понтусa дочекаеться, то вiдразу вирушить на них. Може, вони вже навiть у дорозi. Обое з князем конюшим та електором змовилися, i близько кордону небезпечно стояти. Але насамперед нехай купи тримаються, бо згинуть намарно. Воевода вiтебський хоче на Пiдляшшя потрапити. Нехай iдуть йому назустрiч, щоб у разi перешкоди надати допомогу.

– Все скажу, наче менi за це заплатили.

– Хоч це й пан Кмiциц сказав, хоча й пан Кмiциц застерiгае, але йому можна вiрити, нехай порадяться з iншими полковниками i збагнуть, що разом будуть сильнiшi. Повторюю, що гетьман вже в дорозi, а я пановi Володийовському – не ворог.

– Якби я це мав якийсь знак вiд вашоi милостi, то б iще краще було, – зауважив пан Рендзян.

– Навiщо вам якийсь знак?

– Бо i пан Володийовський зараз би краще в щирiсть слiв вашоi милостi повiрив i так би подумав, що мусить бути щось у цьому, якщо знак присилае.

– То маете цей перстень, – промовив пан Анджей, – хоч знакiв пiсля мене е достатньо на головах цих людей, котрих пановi Володийовському вiдвезете.

Сказавши це, зняв перстень iз пальця. Пан Рендзян прийняв його похапцем i сказав:

– Дякую вам покiрно.

Годиною пiзнiше пан Рендзян разом зi своiми пiдводами, челяддю, дещо пошарпаною, iхав спокiйно в Щучин, везучи трьох убитих i решту поранених, мiж котрими Юзву Бутримa з перетятим обличчям i розбитою головою. Їдучи, споглядав на перстень, камiння якого дивовижно виблискувало при мiсяцi, i мiркував про цього дивного та страшного чоловiка, котрий, стiльки поганого вчинивши конфедератам, а стiльки доброго шведам i Радзивiллoвi, видно хотiв, однак, врятувати конфедератiв вiд згуби останнього.

– Бо те, що радив, промовляв щиро, – казав собi пан Рендзян. – Купи завжди краще триматися. Але чому застерiгае? Хiба з поваги до пана Володийовськогo, що йому життя в Бiлевичaх дарував. Мабуть, iз поваги! Бa, але ж князевi гетьмановi на зле може вийти ця повага. Дивовижний це чоловiк. Радзивiллoвi служить, а нашим людям допомагае. І до шведiв iде. Цього я не розумiю.

Але за мить додав: – Щедрий пан. Лише не варто йому суперечити.

Так само важко й так само безрезультатно, як i пан Рендзян, ламав собi голову i старий Кемлич, прагнучи знайти вiдповiдь на запитання: кому ж пан Кмiциц служить? «До короля iде, i конфедератiв б’е, котрi саме за короля стоять. Що ж таке? І шведам не довiряе, бо криеться. Що ж iз нами буде?»

Так i не спромiгшись дiйти якогось висновку, звернувся зi злiстю до синiв:

– Шельми! Без благословення здохнете! А ви не могли хоча б тих побитих обмацати?

– Ми боялися! – вiдповiли Кoсмa та Дам’ян.

Тiльки Сорока був задоволений i весело слiдував за своiм полковником. «Вже нас прокляття минуло, – думав вiн, – якщо ми тих побили. Цiкаво, кого тепер будемо бити?»

Але було йому все одно, як i те, куди iхати.

До пана Анджея нiхто не смiв приступити, нi спитати його про щось, бо молодий полковник iхав чорний, як нiч. І терзався страшно, що цих людей мусив побити, поряд котрих радий би в лавi якнайшвидше стояти. Але якби навiть здався i дозволив вiдвести себе до пана Володийовськогo, що б подумав пан Мiхал, якби дiзнався, що спiймали його переодягненого, котрий пробирався до шведiв i з охоронними грамотами до шведських комендантiв.

«Старi грiхи мене наздоганяють i переслiдують, – казав сам собi пан Кмiциц. – Утечу подалi, а Ти, Господи, мене провадь».

І став молитися палко та проганяти сумлiння, яке повторювало йому: «Знову трупи за тобою, i не шведськi».

«Боже, будь милостивий до мене грiшного! – благав пан Кмiциц. – Я iду до пана мого, там моя служба розпочнеться».




Роздiл V


Пан Рендзян не мав намiру залишатися на нiч у «Поклику», бо з Вонсошi до Щучинa було вже недалеко. Вiн прагнув одного – лише дати перепочинок коням, особливо тим, що навантаженi пiдводи тягнули. Коли ж пан Кмiциц дозволив йому iхати далi, не гаяв пан Рендзян надаремно часу i годиною пiзнiше вже в’iжджав у Щучин, i доповiвши про себе вартi, розмiстився на ринку, бо будинки були жовнiрами зайнятi, але й там не всi змогли помiститися. Щучин вважався мiстом, але не був ним насправдi, бо не мав ще нi валiв, нi ратушi, нi судiв, нi колегii пiярiв[9 - Пiяри – назва походить вiд латинського слова pius, що означае «побожний», з’явилася в латинськiй назвi Scholae Piae, тобто «Побожнi школи». 1642 року пiяри з’явилися в Польщi. Цей орден зробив великий внесок у розвиток шкiльництва в Речi Посполитiй.], яка лише в часи короля Янa III постала, а було бiльше хитких хатинок i халуп, нiж будинкiв, якi тому тiльки мiстом звалися, що в квадрат були забудованi, творячи ринок, зрештою болотистий майже так само, як став, над яким мiстечко лежало.

Проспавши пiд теплою вовняною ковдрою, дочекався пан Рендзян ранку й одразу ж подався до пана Володийовськогo, котрий, не бачивши приятеля вже давно, прийняв гостя радiсно та миттю провiв до квартири панiв Скшетуських i пана Заглоби.

Пан Рендзян аж розридався, побачивши свого давнього пана, котрому вiн стiльки рокiв вiрно служив, стiльки пригод разом iз ним пережив i врештi-решт статкiв нажив. Не соромлячись своеi давньоi служби, став у руки пана Янa цiлувати та повторювати розчулено:

– Мiй пане… Мiй пане… У якi часи довелося знову зустрiтися!

Взялися присутнi на важкi часи нарiкати, аж урештi пан Заглоба не витримав:

– Але ви, пане Рендзян, завжди у фортуни за пазухою сидите й, як я бачу, в пани вийшли. Пам’ятаете, як я вам пророкував, що якщо вас не повiсять, то будуть iз вас люди! Як тепер вашi справи?

– Ваша шляхетносте, за що ж мене мали вiшати, якщо я нi проти Бога, нi проти права нiчого не вчинив. Служив вiрно, а якщо когось i зрадив, то хiба ворогiв, що собi ще й за заслугу визнаю. А що тут i там котрогось волоцюгу фортелем стер, так це бунтiвника чи вiдьму, пам’ятаете? Це також не грiх, а хоч би й був грiх, то ваш, а не мiй, бо я саме вiд вас фортелiв навчився.

– Не може бути!.. Тiльки погляньте на нього! – зареготав пан Заглоба. – Якщо хочете, щоб я за вашi грiхи пiсля смертi вив, то менi за життя мою частку вiддайте. Бо ви лиш самi користаете з усiх тих багатств, якi мiж козаками назбирали, i за що в пеклi вас на шкварки перетоплять!

– Бог ласкавий, ваша шляхетносте, хоч це й неправда, що сам-один користав, бо я спочатку лихих сусiдiв позбувся i родину забезпечив, яка тепер спокiйно в Рендзянaх сидить, жодноi нестачi вже не маючи, бо Яворськi з торбами пiшли, а я збоку наживаюся, як можу.

– То ви бiльше не живете у Рендзянaх? – спитав Ян Скшетуський.

– У Рендзянaх батьки здавна засiли, а я мешкаю у Вонсошi i не маю на що скаржитися, бо Бог мене благословляв. Але коли почув, що вашi милостi у Щучинi, то не змiг всидiти, бо собi подумав: мабуть, час знову в дорогу! Мае бути вiйна, ну, то хай i буде!

– Пiдозрюю, – зауважив пан Заглоба, – що вас шведи у Вонсошi налякали.

– Шведiв ще в землi Вiзненськiй немае, хiба малi загони нишпорять, та й то обережно, бо селянство на них дуже люте.

– Добру менi новину приносите, – додав пан Володийовський, – бо я вчора навмисно роз’iзд послав, аби язика в шведiв прихопити, бо не знав, чи можна безпечно в Щучинi залишатися. Упевнений, що вас цей роз’iзд сюди привiв.

– Цей роз’iзд? Мене? Та то я його привiв, точнiше привiз, бо там навiть одного чоловiка немае, хто б мiг самотужки на конi всидiти!

– Нiчого не розумiю?.. Що ви таке торочите?.. Що сталося? – заметушився пан Володийовський.

– Бо iх сильно побили, – пояснив пан Рендзян.

– Хто ж iх побив?

– Пан Кмiциц.

Пани Скшетуськi та пан Заглоба аж схопилися з лав, питаючи наперебiй:

– Пан Кмiциц? А що ж вiн там робив?.. Може, вже сам князь гетьман сюди приперся? Нумо! Кажiть негайно, що сталося?

Але пан Володийовський вийшов тихцем iз кiмнати, бажаючи, либонь, наочно оцiнити розмiри поразки та людей оглянути. Тим часом пан Рендзян правив далi:

– А що тут розповiдати, краще зачекати, аж пан Володийовський повернеться, бо це найбiльше його справа, i шкода менi рота двiчi одне й те ж повторювати.

– Ви бачили пана Кмiцицa особисто? – спитав пан Заглоба.

– Як вас бачу.

– І балакали з ним?

– Як же було не балакати, якщо ми в «Поклику», недалеко звiдси, здибалися, я – щоб коням дати перепочинок, а вiн на нiчлiг став. Бiльше години бесiдували, бо не було чого iншого робити. Я нарiкав на шведiв, i вiн нарiкав.

– На шведiв? Вiн також нарiкав? – перепитав пан Скшетуський.

– Як на бiсiв, хоч i до них iхав.

– Багато було вiйська з ним?

– Жодного з ним вiйська не було, лише кiлька челядникiв, правда, озброених i з такими пиками, що навiть тi, що святих немовлят за наказом Ірода вирiзали, гидкiших i вiдразливiших не мали. Назвався менi дрiбним шляхтичем i брехав, що з кiньми на ярмарок iде. Але хоч коней мали кiльканадцятьох у табунi, я вiдразу ж збагнув, що це хтось iнший, бо не так конюхи балакають, i дорогий перстень на його руцi помiтив. Ось цей.

Тут блиснув пан Рендзян в очi слухачам коштовним каменем, а пан Заглоба ударив себе об поли i зарепетував:

– То ви його в нього вициганили! Лише цього досить, щоб я впiзнав вас, пане Рендзян, навiть на краю свiту!

– Даруйте, ваша шляхетносте, але я не вициганював, бо й я шляхтич, рiвний iншим, а не циган, хоч орендою промишляю, поки Всевишнiй не дасть осiсти на своему. А цей перстень дав менi пан Кмiциц на знак того, що все сказане ним правда, а я зараз вам його слова точнiсiнько перекажу, бо бачиться менi, що тут про шкури нашi йдеться.

– Тобто? – не повiрив пан Заглоба.

Але тут увiйшов пан Володийовський, дуже схвильований i вiд гнiву блiдий, шапку на стiл швиргонув i вигукнув:

– Це переходить усi межi! Трое убитих, Юзва Бутрим поранений, ледве дихае!

– Юзва Бутрим?.. Tа ж у нього ведмежа сила! – здивувався пан Заглоба.

– Його на моiх очах сам пан Кмiциц огрiв, – не змовчав пан Рендзян.

– З мене досить того пана Кмiцицa! – нервував пан Володийовський. – Де вiн тiльки не з’явиться, трупи за собою, як мор, залишае. Годi вже! Квит за квит, горло за горло. Але тепер новий рахунок. Людей менi побив, на добрих пахолкiв напав. Це йому до першого побачення закарбуеться.

– Правду кажучи, це не вiн на них напав, а вони на нього, бо вiн у найтемнiший кут заховався, щоб його не впiзнали, – зронив пан Рендзян.

– А ви, замiсть того, щоб iм допомагати, ще на його користь свiдчите! – розгнiвався пан Володийовський.

– Я за справедливiсть. А щодо допомоги, то хотiли моi допомогти, лише незручно iм було, бо в сум’яттi не знали, кого лупцювати, а кого берегти, та й самим через те дiсталося. Я з душею i скарбом утiк, i то лише через пана Кмiцицa поблажливiсть, бо послухайте, панове, як усе вiдбулося.

Тут пан Рендзян ретельно описав бiйку в «Поклику», нiчого не опустив, а коли врештi-решт сказав i те, що йому пан Анджей наказав, дуже здивувалися товаришi.

– То вiн так сказав? – перепитав пан Заглоба.

– Саме так, – пiдтвердив пан Рендзян. – «Я, каже, нi пановi Володийовському, нi конфедератам не ворог, хоча вони й iнакше думають. Пiзнiше все з’ясуеться, а тим часом хай гурту тримаються, як Бог милий, бо iх вiленський воевода, як ракiв iз сака вибере».

– І сказав, що воевода вже в походi? – уточнив Ян Скшетуський.

– Говорив лише, що тiльки на шведську кiнноту чекае i що зараз же на Пiдляшшя вирушить.

– Що, панове, про це все думаете? – поцiкавився пан Володийовський, споглядаючи на товаришiв.

– Дивовижна рiч! – промовив пан Заглоба. – Або цей чоловiк Радзивiллa зраджуе, або нам якусь засiдку готуе. Але яку? Радить купи триматися, яка шкода може звiдси для нас виникнути?

– Що вiд голоду здохнемо, – пояснив пан Володийовський. – Сам я маю повiдомлення, що пан Жеромський, пан Котовський i пан Липницький мають намiр роздiлити хоругви по кiлькадесят коней i по всьому воеводству розсiятися, бо разом не зможуть прогодуватися.

– А якщо Радзивiлл справдi пiдiйде? – спитав Станiслав Скшетуський. – То хто ж тодi йому протистоятиме?

Нiхто не зумiв вiдповiсти на це запитання, бо справдi було ясно, як сонце, що якби великий гетьман литовський пiдiйшов i застав сили конфедератiв розпорошеними, то легко iх би поодинцi порозбивав.

– Дивовижна рiч! – повторив пан Заглоба.

І помовчавши за мить продовжив:

– Пан Кмiциц якось пiдтвердив, що вiн до нас щиро доброзичливий. Я подумав би, що, може, Радзивiллa покинув. Але тодi б не нишпорив переодягненим, та i то куди? До шведiв?

Тут вiн звернувся до пана Рендзянa:

– Вiн вам сказав, що на Варшаву iде?

– Еге ж! – пiдтвердив пан Рендзян.

– Але там уже шведська влада.

– Бa! Вже о цiй годинi мусив би шведiв зустрiти, якщо всю нiч iхав, – припустив пан Рендзян.

– Чи ви бачили коли таку людину? – спитав пан Заглоба, глипаючи на товаришiв.

– У ньому зло з добром перемiшанi, як полова зi зерном, це точно, – зауважив Ян Скшетуський, – але щоб у тiй порадi, яку нам тепер дае, була якась зрада, то не повiрю. Не знаю, куди вiн iде, чому переодягнений, i даремна рiч голову над цим ламати, бо тут е якась таемниця. Але вiн радить добре, застерiгае щиро, можу присягнутися, як також i те, що единий для нас порятунок цiеi поради послухатися. Хто зна, чи йому знову здоров’ям i життям не завдячуемо.

– Заради Бога! – вигукнув пан Володийовський. – Як же Радзивiлл плануе сюди припхатися, коли йому на дорозi стоять Золотаренко та пiхота Хованськогo. Що iншого ми! Одна хоругва вислизне, та й то в Пiльвiшкaх мусили собi шаблями дорогу прокладати. Що iншого пан Кмiциц, котрий iз кiлькома людьми подорожуе, але князь гетьман яким трибом пройде з усiм вiйськом? Хiба iх спершу розiб’е.

Ще не встиг договорити пан Володийовський, як дверi розчинилися й увiйшов стременний.

– Посланець iз листом для пана полковника, – оголосив вiн.

– Давай його сюди! – наказав пан Володийовський.

Пахолок вийшов i за мить повернувся з листом. Пан Мiхал мерщiй зламав печатку i став читати:



«Чого я вчора не договорив орендаревi з Вонсошi, то сьогоднi дописую. Гетьман i сам вiйська проти вас мае досить, але навмисно на шведську кiнноту чекае, щоб пiд авторитетом шведського короля на вас iти. Бо якби його септентрони[10 - Септентрони (вiд латинського septentrio – пiвнiч) – пiвнiчани, так поляки називали московитiв.] тодi зачепили, то мусили б i на шведiв вдарити, а це означало б вiйну зi шведським королем. А цього вони б не посмiли зробити, не маючи вiдповiдного наказу, бо шведiв бояться i вiдповiдальнiсть за початок вiйни на себе не вiзьмуть. Вони втямили, що Радзивiлл навмисно шведiв хоче iм пiдставляти. Нехай би хоча б одного пiдстрелили або зарубали, зараз же вiйна була б. Септентрони тепер не знають, що робити, якщо Литва – пiддана шведiв. Тому стоять на мiсцi, чекаючи, що буде далi, не воюючи. Саме тому Радзивiллa не чiпатимуть i кривди йому не зроблять, а вiн прямо на вас пiде i по черзi розбиватиме, якщо ви не згуртуетесь. Богом молю! Зробiть це i воеводу вiтебського кличте, бо i йому тепер до вас через септентронiв буде легше дiстатися, поки вони одурiлi стоять. Я хотiв вас застерегти пiд iншим прiзвищем, щоб ви легше повiрили, але не вийшло, тому своiм пiдписуюсь. Буде бiда, якщо ви не повiрите, бо й я вже не той, ким був, а дасть Бог, щось зовсiм iнше ще про мене почуете.

    Кмiциц».

– Ви хотiли знати, як Радзивiлл прийде до нас, ось, маете й вiдповiдь! – озвався Ян Скшетуський.

– Це правда. Хорошi аргументи! – погодився пан Володийовський.

– Хорошi? Та то святi аргументи! – вигукнув пан Заглоба. – Тут не може бути сумнiвiв. Я перший цього чоловiка розкусив i хоч немае прокляття, якого б на його голову не проголошували, скажу вам, що ще його будемо благословляти. Менi досить на людину глянути, щоб знати, чого вона вартуе. Пам’ятаете, як вiн менi до серця припав у Кейданaх? Сам вiн нас також шануе, як лицарiв, а коли мое прiзвище вперше почув, то мене мало не задушив вiд поваги i через мене вас усiх урятував.

– Ваша шляхетнiсть зовсiм не змiнилася, – зауважив пан Рендзян, – з якого б це дива пан Кмiциц мав бiльше поваги до вас, нiж до мого пана, чи до пана Володийовського?

– Телепню! – вiдповiв пан Заглоба. – Вас вiн одразу розкусив i якщо вас кличе орендарем, то кпини береже щодо Вонсошi лише через полiтику!

– А може, i вас через полiтику поважае? – вiдбрив пан Рендзян.

– Та це ясно, як бiлий день. Одружiться, пане орендарю, то ще краще будете буцати. Я вже в цьому!

– Все це добре, – гмикнув пан Володийовський, – але якщо вiн так щиро нам добра бажае, то чому сам до нас не приiхав, замiсть того, щоб, як вовк, повз нас утiкати i людей наших кусати?

– То не ваша проблема, пане Мiхале, – вiдповiв пан Заглоба. – Що ми ухвалимо, те й робiть i не помилитесь. Якби вашi жарти були вартi вашоi шаблi, то ви б уже великим гетьманом замiсть пана Ревери Потоцькогo були. А з якого це дива пан Кмiциц мав би сюди приiжджати?.. Чи не для того, щоб ми йому так само не вiрили, як посланню його не вiрите, з чого б зараз i до великоi сварки дiйти могло, бо вiн задерикуватий кавалер? Уявiмо, що ви повiрили б, а що сказали б iншi полковники – пани Котовський, Жеромський або Липницький?.. Що б сказали вашi ляуданцi? Чи не зарубали б його, коли б ви лишень вiдвернулися?

– Батько мае рацiю, – погодився Ян Скшетуський, – вiн не мiг сюди приiхати.

– То навiщо до шведiв iде? – повторив упертий пан Мiхал.

– Дiдько його знае, чи справдi до шведiв, лихий знае, що в цю бiснувату довбешку могло стрельнути! Та що нам до того, краще його застереженням скористаймося, якщо голови хочемо зберегти на плечах.

– Тут немае про що думати, – резюмував Станiслав Скшетуський.

– Треба хутко сповiстити панiв Котовськогo, Жеромськогo, Липницькогo i того другого пана Кмiцицa, – запропонував Ян Скшетуський. – Вишлiть до них, пане Мiхале, якнайшвидше повiдомлення, але не пишiть iм, хто застерiгае, бо тодi точно не повiрять.

– Лише ми знатимемо, чия то заслуга, i свого часу не забудемо за неi вiдплатити! – додав пан Заглоба. – Далi, хутко, пане Мiхале!

– А самi пiд Бiлосток подамося, всiм там збiр призначивши. Дав би Бог воеводу вiтебського якнайскорiше! – зiтхнув пан Ян.

– З Бiлостока треба буде до нього делегатiв вiд вiйська вислати. Дасть Бог, станемо перед очi пана гетьмана литовського, – сказав пан Заглоба, – з рiвною, а то й кращою силою. Нам iз ним не тягатися, але пан воевода вiтебський – то що iншого. Видатний вiн воiн! І чесний! Немае такого другого в Речi Посполитiй!

– А ви знаете пана Сапегу? – спитав Станiслав Скшетуський.

– Чи я його знаю? Я знав його пiдлiтком, не бiльшим за мою шаблю. Вiн тодi був, як янгол.

– Вiн зараз не лише скарби, не тiльки срiбло та коштовностi, але навiть начиння та панцери срiбнi на грошi переплавив, тiльки б якнайбiльше вiйська проти ворогiв вiтчизни зiбрати, – зауважив пан Володийовський.

– Дяка Боговi, що хоч один такий е, – кивнув пан Станiслав, – бо ви ж пам’ятаете, як ми Радзивiллoвi довiряли?

– Не блюзнiрствуйте, пане! – вигукнув пан Заглоба. – Воевода вiтебський! Бa! Бa! Хай живе воевода вiтебський!.. А ви, пане Мiхале, готуйте експедицiю! Час дiяти! Нехай тут пiчкурi в цiй грязюцi щучинськiй залишаються, а ми пiдемо до Бiлостока, де, може, й iншу рибу спiймаемо. Хали там також багато евреi на шабаш напекли. Ну, принаймнi вiйна розпочнеться. Бо менi вже тужливо. А коли з Радзивiллом розберемося, то й за шведiв вiзьмемося. Ми показали iм уже, що вмiемо!.. В експедицiю, пане Мiхале, бо periculum in mora[11 - Periculum in mora (лат.) – зволiкання смертi подiбне.].

– Пiду я пiдiймати на ноги хоругву! – повiдомив пан Ян. Годиною пiзнiше кiльканадцятеро посланцiв вилетiло, як тiльки кiнь змiг, до Пiдляшшя, а за ними незабаром вирушила й уся хоругва ляудaнськa. Старшина iхала попереду, радячись i дискутуючи, а жовнiрiв вiв пан Рoх Ковальський, намiсник. Вони йшли на Осовець i Гоньондз, торуючи собi дорогу до Бiлостока, де iншi хоругви конфедератiв сподiвалися здибати.




Роздiл VI


Листи пана Володийовськогo, що доносили про похiд Радзивiллa, знайшли пiдтримку у всiх полковникiв, розкиданих по всьому Пiдляському воеводству. Дехто вже встиг пороздiляти хоругви на меншi загони, щоб легше перезимувати, iншi дозволили роз’iхатися товариству по приватних оселях, так що пiд прапором залишалося заледве по кiльканадцятеро товаришiв i по кiлькадесятеро поштових. Полковники дозволили собi це через страх перед голодом, а частково через труднощi утримання в належнiй дисциплiнi воякiв, котрi щораз бiльше непокори владi проявляли, схильнi тепер були до бунту та шукали лише приводу для нього. Якби там опинився командувач iз належним авторитетом та вiдразу ж повiв би вiйсько на бiй проти будь-кого з двох ворогiв, або й навiть проти Радзивiлла, то дисциплiна належно поправилася б. Але вiйсько зiпсувалося в байдикуваннi на Пiдляшшi, де гаяли час у рiдких обстрiлах невеличких замкiв Радзивiлла, в грабунках майна князя воеводи та перемовах iз князем Богуславом. У таких умовах жовнiр привчався лише до сваволi й утискiв щодо мирних мешканцiв воеводства. Декотрi вояки, особливо поштовi та челядь, втiкаючи з-пiд прапора, утворювали свавiльнi групи та розбишакували на дорогах. Таким чином, вiйсько, яке не пристало до жодного ворога i було единою надiею короля та патрiотiв, марнiло з кожним днем. Роздiлення хоругви на дрiбнi загони лише доповнило розлад. Правда, що гуртом важко було прогодуватися, але вони, можливо, i навмисно перебiльшували небезпеку голоду, бо була ще осiнь, i врожай видався щедрий, особливо тому, що нiякий ворог не нищив вогнем i мечем воеводство. Нищили його бiльше грабунки жовнiрiв-конфедератiв, бо самих воякiв нищила бездiяльнiсть.

Обставини склалися настiльки дивно, що ворог залишив у спокоi цi хоругви. Шведи, заливаючи краiну вiд заходу i тягнучись на пiвдень, не дiйшли ще до цього закутка, який мiж Мазовецьким воеводством i Литвою творило Пiдляшшя. З iншого боку загони Хованськогo, Трубецького та Срiбного стояли в позайманих ними околицях бездiяльно, вагаючись, а можливо, i самi не знаючи, до чого вдатися. В Украiнi Бутурлiн iз Хмельницьким розпускали по-давньому загороди i саме в цей час вдарили пiд Городком на жменьку вiйська, яке провадив великий коронний гетьман, пан Потоцький. Але Литва перебувала пiд шведським протекторатом. Пустошити та займати ii далi означало те саме, як правильно зауважив у своему листi пан Кмiциц, що оголошувати вiйну жахливим i лихоi слави у свiтi шведам. Отже, настала мить перепочинку для септентронiв, а декотрi досвiдченi люди навiть передрiкали, що незабаром вони повернуть як союзники Янa-Казимирa та Речi Посполитоi проти шведського короля, могутнiсть котрого, якби господарем усiеi Речi Посполитоi став, не мала б собi рiвноi в Європi.

Тому не чiпав Хованський нi Пiдляшшя, нi хоругви конфедератiв. А вони навзаем, позбавленi вождя, розпорошенi, його не зачiпали i не були спроможнi зачепити хоча б когось або почати щось важливiше, нiж грабунки майна Радзивiлла. Так вони й марнiли. Проте листи пана Володийовськогo про загрозу походу Радзивiллa пробудили полковникiв зi сплячки та бездiяльностi. Взялися вони збирати хоругви, розписувати авiзи, закликати розкиданих жовнiрiв пiд прапори та погрожувати покаранням тим, хто посмiв би не з’явитися. Спочатку пан Жеромський, найавторитетнiший серед полковникiв, хоругва котрого в найкращому станi була, вирушив пiд Бiлосток. За ним прибув по тижнi Якуб Кмiциц, щоправда, з ним було лише сто двадцять людей. Вiдтак стали пiдтягуватися жовнiри панiв Котовськогo та Липницькогo, то поодинцi, то купками. Прибували також добровольцi та дрiбна шляхта з навколишнiх закуткiв – Зенцiнки, Свiдерськi, Яворськi, Рендзяни, Мазовецькi. Прибували волонтери навiть iз Люблiнського воеводства – Карвовськi та Тури, час вiд часу з’являвся i заможнiший шляхтич iз таким-сяким почтом слуг, добре озброених. Послали також делегатiв вiд хоругви для екзакцiй[12 - Екзакцii – примусове вилучення з боку держави продуктiв харчування та грошей.], аби грошi та провiант за квитанцii збирали. Словом, рух запанував повсюдно, закипiла военна пiдготовка i коли пан Володийовський зi своею ляудaнською хоругвою пiдiйшов, там уже стояло кiлька тисяч людей зi зброею, котрим лише ватажка бракувало.

Все чинилося доволi безладно i досить недисциплiновано, але не так безладно i не так недисциплiновано, як та великопольська шляхта, яка кiлька мiсяцiв тому мала пiд Устям вiд шведiв переправи захищати. Тому що в Пiдляшшi, Люблiнщинi та Литвi жили люди, до вiйни звиклi, i не було мiж цими добровольцями жодного, крiм пiдлiткiв, хто би пороху не нюхав i з табакерки Сiрка не куштував. Кожен у своему життi воював або проти козакiв, або проти туркiв, або проти татар. Були й такi, котрi ще шведськi вiйни пам’ятали. Та серед усiх вирiзнявся военним досвiдом i повагою пан Заглоба, що з радiстю опинився в цьому збiговиську жовнiрському, в якому при сухому горлi не радилися.

Вiн переважав своiм авторитетом навiть найшанованiших полковникiв. Ляудaнцi розповiдали, що якби не вiн, то пани Володийовський, Скшетуськi, Мирський та Оскеркo загинули б вiд руки Радзивiлла, бо вже iх на страту до Бiрж везли. Вiн сам заслуг своiх не приховував i справедливiсть своеi слави визнавав, аби всi знали, хто стоiть перед ними.

– Не люблю хизуватися, – торочив дiдуган, – нi балакати про те, чого не було, бо в мене правда головне, що може i мiй небiж засвiдчити.

Тут вiн звертався до пана Рoхa Ковальського, котрий виступав тодi з-за спини пана Заглоби i промовляв чiтким та оглушливим голосом:

– Дядько… не… бреше!..

Вiн пихтiв, лупав очима на присутнiх, немовби шукаючи смiливця, котрий посмiв би щось заперечити. Але нiхто нiколи не перечив, тому пан Заглоба продовжував теревенити про своi давнi пригоди: як ще за життя пана Конецпольськогo двiчi доклався до перемоги над Густавом-Aдольфом, як потiм Хмельницького пiдманув, що пiд Збаражем сваволив, як князь Ярема на його поради в усьому покладався й як йому командувати вилазками доручав.

– А пiсля кожноi вилазки, – патякав шляхтич, – коли ми п’ять або й десять тисяч гультяiв перепаскудили, то Хмельницький аж головою з вiдчаю об стiну бився й усе повторював: «Нiхто iнший цього не зробив, тiльки той чортяка Заглоба!» А коли вже до зборiвських пактiв дiйшло, то сам хан, як диво, мене оглядав, у друзi набивався i мiй портрет просив, бо хотiв своему султановi подарунок зробити.

– Таких нам зараз треба, бiльше нiж будь-коли! – кивали головами слухачi.

А коли багато i без того про надзвичайнi вчинки пана Заглоби чули, про що легенди по всiй Речi Посполитiй ходили, коли i про свiжi випадки в Кейданaх, як-от звiльнення полковникiв i Клеванська битва зi шведами, пiдтверджували оповiдки чоловiка, слава його зростала щораз бiльше, i купався в нiй пан Заглоба, як у сонячному промiннi, в усiх на очах, серед iнших променистiший i яскравiший.

– Якби таких тисяча було в Речi Посполитiй, не дiйшло б до того, що сталося! – повторювали в таборi.

– Дяка Боговi, що хоч одного маемо мiж собою!

– Вiн перший Радзивiллa зрадником назвав.

– І чесних людей iз його рук видряпав, i дорогою шведам пiд Клеванами так пiд хвоста дав, що навiть свiдок звiдти не втiк.

– Першу перемогу саме вiн здобув!

– Дасть Бог, не останню!

Полковники Жеромський, Котовський, Якуб Кмiциц i Липницький споглядали також на пана Заглобу з великою повагою. Видирали його з рук у руки i питали його поради в усьому, захоплюючись його винятковою розсудливiстю та мужнiстю.

Самi ж радилися тепер про важливу справу. Вони, щоправда, послали делегатiв до воеводи вiтебського, щоб приiжджав прийняти командування, але оскiльки нiхто добре не знав, де зараз пан воевода перебувае, то гiнцi поiхали, i немов у воду канули. Були звiстки, що iх роз’iзди Золотаренка схопили, якi тинялися пiд Волковиськом, грабуючи на власну руку.

Вирiшили тодi полковники бiля Бiлостока вибрати тимчасово регiментаря[13 - Регiментар – заступник гетьмана або призначений королем чи сеймом командувач окремоi групи вiйськ у Речi Посполитiй XVII—XVIII ст., котрий чiтко виконував поставленi перед ним завдання. У XVII ст. регiментарем також називали очiльника посполитого рушення, зазвичай, каштеляна чи воеводу.], котрий би аж до приiзду пана Сапеги обов’язки командувача над усiма виконував. Зайве казати, що, за винятком пана Володийовськогo, кожен полковник себе мав на увазi.

Розпочалися процедури та вербування. Вiйсько оголосило, що хоче брати участь у виборах, i то не через депутатiв, а загальним голосуванням, яке з цiею метою i було влаштовано.

Пан Володийовський, пiсля наради зi своiми товаришами, запропонував кандидатуру пана Жеромськогo, котрий був доброчесною людиною, серйозною, i при цьому iмпонував вiйськам своею красою та сенаторською бородою до пояса. Жовнiр вiн був управний i досвiдчений. Сам вiн iз вдячностi пiдтримував кандидатуру пана Володийовськогo, але пани Котовський, Липницький та Якуб Кмiциц на таке не хотiли пристати, стверджуючи, що не можна наймолодшого вiком вибирати, бо регiментар мае i перед громадянами найбiльший репрезентувати авторитет.

– А хто ж тодi найстарший? – цiкавилися численнi голоси.

– Найстарший дядько! – зарепетував раптом пан Рoх Ковальський таким гучним голосом, що аж усi обернули голови в його бiк.

– Шкода тiльки, що хоругви не мае, – зiтхнув пан Яхович, намiсник пана Жеромськогo.

Але iншi стали гукати:

– То i що з того?! Чи то нам обов’язково полковника треба обирати?.. Чи це не в нашiй компетенцii? Чи це не in liberis sufragiis[14 - In liberis sufragiis (лат.) – вiльнi вибори.]? Навiть королем дозволено будь-якого шляхтича обрати, не те що регiментарем.

Аж тут пан Липницький, котрий не схвалював кандидатури пана Жеромського i намагався будь-яким способом його вибору не допустити, узяв слово:

– Правду кажете! Дозволено вам голосувати, як подобаеться! А якщо не оберете полковника, то на краще вийде, бо не буде нiкому нi кривди, нi invidio[15 - Invidio (лат.) – заздрiсть.].

Тодi вчинився страшезний галас. Численнi голоси закликали: «Голосувати! Голосувати!» Іншi ж додавали: «А хто тут за пана Заглобy славетнiший? Хто бiльший лицар? Хто досвiдченiший жовнiр? Пана Заглобу просимо. Хай живе пан Заглоба! Хай живе регiментар!»

– Хай живе! Хай живе! – верещало щораз бiльше горлянок.

– На шаблi упертих! – лементували гарячi голови.

– Немае упертих! Unanimitate![16 - Unanimitate (лат.) – одностайно.] – вiдповiдав натовп.

– Хай живе! Вiн Густавa-Адольфa здолав! Вiн Хмельницькому сала за шкуру залив!

– І полковникiв урятував!

– І шведiв пiд Клеванами розбив!

– Vivat! Vivat! Заглоба наш dux![17 - Dux (лат.) – лiдер.] Vivat! Vivat!

І юрба взялася пiдкидати шапки, бiгати по табору та шукати пана Заглобy.

Той здивувався i розгубився першоi митi, бо посади не домагався, хотiв ii для пана Скшетуськогo i на такий перебiг подiй не сподiвався.

Тому коли кiлькатисячний натовп став вигукувати його прiзвище, дихання йому перехопило, i чолов’яга розчервонiвся, як буряк. Тут обступили його товаришi, але в пiднесеннi тлумачили собi все зовсiм iнакше, бо побачивши знiяковiння чоловiка, закричали:

– Дивiться! Як панночка зашарiвся! Його скромнiсть не менша, нiж мужнiсть! Хай живе i хай нас до вiкторii веде!

Тим часом пiдiйшли i полковники, радi не радi, вiтаючи обранця, а дехто, може, навiть радий був, що суперникiв не вибрали. Пан Володийовський тiльки вусами ворушив, не менше за пана Заглобу здивований, а пан Рендзян, вирячивши очi та розтуливши рота, дивився з недовiрою, але й повагою на пана Заглобу, котрий повiльно до тями повертався, а за мить узявся в боки i голову догори задер, приймаючи з вiдповiдною гiднiстю поважнi привiтання.

Першим вiтав його пан Жеромський вiд полковникiв, а потiм вiд вiйська виголосив дуже розлогу промову пан Жимирський, товариш iз хоругви пана Котовськогo, цитуючи сентенцii рiзних мудрецiв.

Пан Заглоба слухав i головою кивав. Коли ж нарештi оратор закiнчив, пан регiментар виголосив свою промову такими словами:

– Шановне панство! Якби хтось колись захотiв втопити справжню заслугу в безмежному океанi або дуже високо закинути ii в Карпати, то вона, наче олiя, нагору випливе, з-пiд землi витягнеться, щоб у людськi очi сказати: «Я та, що свiтлом не гордуе, суду не лякаеться, нагороди не чекае». Але як самоцвiт у золото, так i чеснота в скромнiсть мае бути одягнена, тому питаю вас, шановне панство, стоячи тут перед вами: чи я зi своiми заслугами не крився? Чи перед вами вихвалявся? Чи цiеi честi, якою ви мене вшанували, добивався? Ви самi заслуги моi побачили, бо я i тепер усе заперечувати готовий i сказати вам: тут е кращi за мене – пан Жеромський, пан Котовський, пан Липницький, пан Кмiциц, пан Оскеркo, пан Скшетуський, пан Володийовський, такi великi кавалери, котрими навiть стародавнiсть пишатися могла б. То ви мене, а не когось iз них обрали своiм вождем? Ще е час. Знiмiть менi цю гiднiсть iз плечей i когось чеснiшого у цей плащ одягнiть!

– Не бути цьому! Не бути цьому! – заревiли сотнi i тисячi голосiв.

– Не бути цьому! – повторили полковники, втiшенi публiчною похвалою, i водночас прагнучи перед вiйськом свою скромнiсть задекларувати.

– Бачу й я, що не може бути iнакше! – погодився пан Заглоба. – Нехай тодi ваша воля здiйсниться. Дякую вiд щирого серця, панове браття, i вважаю, що дасть Бог, ви не розчаруетесь у своему виборi, обов’язок на мене поклавши. Як ви при менi, так i я до смертi стояти за вас обiцяю, i вiкторiя, тобто краща fata[18 - Fata (лат.) – доля.] нас чекае, сама смерть нас не розлучить, бо i пiсля смертi славою дiлитися будемо!

Бурхливе пiднесення запанувало на зiбраннi. Однi до шабель бралися, iншi сльози стали пускати, пановi Заглобi пiт краплями осiв на лисинi, але запал у ньому наростав.

– За нашого законного короля, знову обраного, i за улюблену землю нашу стояти будемо! – вигукнув вiн. – І для них жити! За них вмирати! Шановне панство! Вiдколи ця вiтчизна е нашою батькiвщиною, нiколи аж такоi поразки вона не зазнала. Зрадники вiдчинили ворота i немае вже навiть п’ядi землi, крiм цього воеводства, де б не нишпорив ворог. На вас вiтчизна надiеться, а я на вас, на вас i на мене вся Рiч Посполита сподiваеться! Покажемо ж iй, що недаремно руки до нас простягае. Як ви вiд мене мужностi та вiри, так i я вiд вас слухняностi вимагаю та покори, а коли ми будемо в злагодi, коли прикладом нашим розплющимо очi тим, кого ворог спокусив, то й половина Речi Посполитоi до нас долучиться! Хто мае Бога та вiру в серцi, той iз нами повстане, сили небеснi нас пiдтримають, i хто ж iз нами тодi впораеться?!

– Так буде! З Божою помiччю, так буде! Соломон промовляе!.. Бити iх! Бити! – репетували гучнi голоси.

А пан Заглоба руки в бiк пiвночi простягнув i залементував:

– Приходь тепер, Радзивiллe! Приходь, пане гетьмане! Пане еретику! Воеводо Люципера! Чекаемо тебе не поодинцi, а разом, не в сварцi, а в злагодi, не з паперами, пактами, а з мечами в руках! Чекае тебе тут доброчесне вiйсько i я, його регiментар. Давай! Виходь! Дай Заглобi поле! Клич чортiв на допомогу i помiряемося силою!.. Виходь!

Тут ватажок звернувся знову до вiйська й закричав так, що аж у цiлому таборi розляглося:

– З Божою помiччю, шановне панство! Пророцтва мене пiдтримують! Якщо буде злагода, то поб’емо цих шельм, плюгавцiв, панчiшникiв, рибоiдiв та iнших вошивцiв, зайд, кожушникiв, що влiтку саньми iздять!.. Дамо iм перцю, аж п’яти погублять, утiкаючи. Биймо ж тих песиголовцiв, хто живий! Биймо, хто в Бога вiруе, кому честь i батькiвщина милi!

Кiлька тисяч шабель блиснуло водночас. Юрба оточила пана Заглобу, тiснилися, топталися, штовхалися i репетували:

– Веди! Веди!

– Завтра ж i поведу! Будьте напоготовi! – крикнув у запалi пан Заглоба.

Вибори вiдбулися вранцi, а вже пiсля полудня пройшов огляд вiйськ. Стояли хоругви на Хорощанськiй оболонi, одна бiля одноi вишикуванi, з полковниками та хорунжими на чолi, а перед полками iздив регiментар, пiд бунчуком, iз позолоченою булавою в руцi та чаплиним пером у шапцi. Хтось сказав би: вроджений гетьман! І так оглядав вiн по черзi хоругви, як пастир переглядае паству, i жовнiрам серця радiстю наливалися на вигляд цiеi прекрасноi постатi. Кожен полковник виiжджав по черзi до нього, а ватажок iз кожним балакав, щось похвалив, щось осудив, i навiть тi зi старшин, хто спочатку не радий був iз цього вибору, мусили визнати в душi, що новий регiментар – жовнiр дуже фаховий, для котрого лiдерство не новина.

Один лише пан Володийовський дивно якось вусами ворушив, коли новий регiментар поплескав його на плечу перед iншими полковниками i промовив:

– Пане Мiхале, я задоволений вами, бо хоругва ваша така хвацька, як нiяка iнша. Тримайте так далi, i можете бути впевненi, що я вас не забуду!

– Далебi, – шепнув пан Володийовський пановi Скшетуському, повертаючись iз огляду, – чи мiг менi чого iншого справжнiй гетьман сказати?

Того самого дня розiслав пан Заглоба роз’iзди в рiзнi боки, в якi треба було, i в тi, куди не було потреби. Коли повернулися наступного дня вранцi, вiн вислухав уважно всi реляцii, пiсля чого подався на квартиру до пана Володийовського, котрий мешкав разом iз панами Скшетуськими.

– Перед вiйськом мушу дистанцiю зберiгати, – сказав ласкаво ватажок, – але коли ми самi, то можемо, як i ранiше, поводитися. Бо я приятель, а не командир! Ваших порад також не зневажу, хоч i власний розум маю, адже знаю, що таких досвiдчених людей i жовнiрiв мало е в усiй Речi Посполитiй.

Гостя привiтали по-давньому i дружня атмосфера запанувала в примiщеннi, лише пан Рендзян не насмiлювався поводитися, як у давнi часи, i на самому краечку лавки сидiв.

– Що, батьку, гадаете робити? – поцiкавився Ян Скшетуський.

– Насамперед порядок i дисциплiну втримати i жовнiрiв чимось зайняти, щоб вiд байдикування не в’янули. Бачив я добре, пане Мiхале, як ви бурмотiли, що даремно я роз’iзди на всi чотири сторони свiту висилав, але я мусив це зробити, щоб людей до служби привчити, бо дуже вони вже рознiжились. Це по-перше, а по-друге: чого нам бракуе? Не людей, бо налiзло i налiзе iх досить. Та шляхта, що до Пруссii втекла вiд шведiв iз Мазовецькогo воеводства, також сюди припреться. Люду та шабель буде досить, однак провiанту забракне, а без запасiв жодне вiйсько у свiтi в полi не витримае. Тому маю таку думку, щоб роз’iздам наказати приводити все, що лиш iм у руки потрапить: худоба, вiвцi, свинi, збiжжя, сiно, i з цього воеводства, i зi сусiдньоi землi Мазовецькоi, яка також ще не бачила ворога i всього мае надмiру.

– Але ж шляхта на повний голос кричатиме, – зауважив пан Скшетуський, – якщо iм урожай i майно заберуть.

– Бiльше менi залежить на вiйську, нiж на шляхтi. Хай кричать! Врештi, задарма не будемо брати, бо я накажу квитанцii видавати, яких стiльки вже наготував минулоi ночi, що пiв Речi Посполитоi можна за них реквiзувати. Грошей я не маю, але пiсля вiйни i пiсля вигнання шведiв Рiч Посполита заплатить. І що ви там балакаете! Шляхтi ж гiрше, коли зголоднiле вiйсько заiжджае та грабуе. Маю також думку лiси звiдувати, бо знаю, що там купа селянства з майном ховаеться. Нехай краще вiйсько Духу Святому дякуе, що його надихнув обрати мене регiментарем, бо нiхто iнший собi тут ради не дав би.

– У вашоi вельможностi розум сенатора, це точно! – зауважив пан Рендзян.

– Що? Га? – пана Заглобу втiшили лестощi. – І вас, шельмо, не в тiм’я бито. Дивись, я ще намiсником вас зроблю, нехай лише вакансiя з’явиться.

– Дякую покiрно вашiй вельможностi, – зрадiв пан Рендзян.

– Ось вам моя думка! – провадив далi пан Заглоба. – Спочатку провiанту треба стiльки зiбрати, щоб ми могли облогу витримати, потiм укрiплений табiр спорудимо, а тодi нехай приходить Радзивiлл зi шведами чи з дiдьками. Шельмою буду, якщо тут другий Збараж не влаштую!

– Як менi Бог милий, це слушна думка, – погодився пан Володийовський, – але як його озброiмо?

– Пан Котовський мае двi гаубицi, а пан Кмiциц – одну вiватiвку, в Бiлостоку е чотири октави, якi до Тикоцинського замку мали вивезти. Ви, мабуть, не знаете, що Бiлосток перебувае на утриманнi Тикоцинського замку, на пана Веселовськогo записаного, i цi гармати ще торiк iз чиншiв закупили, про що менi пан Стемпальський, тутешнiй управитель, казав. Повiдомив вiн також, що i пороху е на сто пострiлiв до кожноi. Ми дамо собi раду, шановне панство, лише пiдтримайте мене вiд душi, але й про тiло не забувайте, яке б раде випити чогось, бо вже i час на те.

Пан Володийовський звелiв принести питво, i далi балакали при келихах.

– Ви думали, що матимете мальованого регiментаря, – правив далi пан Заглоба, цмулячи витриманий мед. – Nunquam![19 - Nunquam (лат.) – нiколи.] Не просив я цiеi честi, але коли мене нею ви вшанували, то i послух, i лад мае бути. Знаю я, що кожна посада означае, побачите, що я ще до неi доросту. Другий Збараж тут улаштую, нiчого iншого, як другий Збараж! Удавиться тут Радзивiлл, вдавляться й шведи, перш нiж мене проковтнуть.

Я б навiть хотiв, аби й Хованський нами спокусився, поховав би його так, аби його i на Страшному судi не надибали. Недалеко стоять, хай приходять! Нехай спробують! Меду, пане Мiхале!

Пан Володийовський налив, а пан Заглоба випив залпом, насупив брови i, немовби собi щось пригадуючи, сказав:

– Про що це я торочив? Чого ж хотiв?.. Ага! меду, пане Мiхале!

Пан Володийовський налив знову.

– Подейкують, – не вгавав пан Заглоба, – що i пан Сапегa любить у добрiй компанii хильнути. Не дивуйтеся! Кожен чесний чоловiк це любить. Зрадники лише, котрi нещирi думки щодо вiтчизни плекають, бояться вина, щоб на п’яну голову щось не розбовкати. Радзивiлл березовий сiк п’е, а пiсля смертi буде смолу пити. В цьому менi Господь Бог допоможе! Я згадав про цю учту, бо ми з паном Сапегою знаемося, схожi один на одного, як одне кiнське вухо на iнше, або як пара чобiт. При цьому вiн один регiментар, а я другий, але вже так тут усi справи облаштую, щоб коли вiн приiде, то все було готове. Купу речей маю на головi, але що вдiеш! Нема кому про вiтчизну думати, то ти думай, старий Заглобo, поки маеш повiтря в легенях. Найгiрше те, що я канцелярii не маю.

– А навiщо, батьку, вам канцелярiя? – спитав пан Скшетуський.

– А навiщо король мае свого канцлера? А навiщо при вiйську мусить бути вiйськовий писар? Треба буде послати до якогось мiста, щоб менi печатку зробили.

– Печатку? – повторив захоплено пан Рендзян, споглядаючи зi щораз бiльшою повагою на пана Заглобу.

– А до чого будете прикладати печатку? – поцiкавився пан Володийовський.

– В такому вузькому колi можете не церемонитись, пане Мiхале. Не я прикладатиму печатку, а мiй канцлер. То собi завчасу занотуйте!

Тут пан Заглоба глянув iз гордiстю й авторитетом по присутнiх, аж пан Рендзян схопився з лавки, а пан Станiслав Скшетуський буркнув:

– Honores mutant mores![20 - Honores mutant mores – латинський крилатий вислiв, який можна перекласти: залiз у багатство – забув про братство.]

– Навiщо менi канцелярiя, питаете? Ось послухайте, – продовжував пан Заглоба. – Спочатку визнайте, що всi лиха, якi на батькiвщину нашу впали, вважаю, нi з якоi iншоi причини не прийшли, як вiд розпусти, сваволi та розкошiв… Меду, пане Мiхале… Вiд розкошiв, кажу, якi, як зараза, нас точать. Але передусiм через еретикiв, котрi все смiливiше вiд справжньоi вiри вiдступають, блюзнiрствують, кривдячи Матiр Бога нашого, котра вiд таких неподобств у справжню тугу впасти могла б.

– Правду кажете, – хором озвалися лицарi, – дисиденти першими пристали до ворогiв, i хто зна, чи не самi iх привели?!

– Exemplum великий литовський гетьман!

– Але що в цьому воеводствi, де я е регiментарем, також еретикiв достатньо, як у Тикоцинi, так i в iнших мiстах, тому для набуття на початок Божого благословення для нашоi мiсii треба видати унiверсал, аби хто в помилках живе, мае три днi, щоб навернутися, а в тих, хто цього не зробить, маетки конфiскувати на користь скарбу вiйськового.

Лицарi здивовано перезирнулися. Знали, що не бракуе пановi Заглобi клепки в головi i знаеться вiн на фортелях, але не припускали, щоб пан Заглоба був таким дiячем i так досконало вмiв публiчнi справи чинити.

– І ви ще питаете, – промовив трiумфуючи пан Заглоба, – звiдки я вiзьму грошей на вiйсько?.. А конфiскацii? А всi багатства Радзивiлла, якi таким чином перейдуть у власнiсть вiйська?

– Та чи буде закон по нашому боцi? – засумнiвався пан Володийовський.

– Зараз такi часи, що хто мае шаблю, той i закон! А яке право мають шведи й усi цi вороги, якi на теренах Речi Посполитоi нишпорять?

– І то правда! – погодився пан Мiхал.

– І цього не досить! – розпалився пан Заглоба. – Другий унiверсал буде стосуватися шляхти Пiдляськогo воеводства i цих земель у сусiднiх воеводствах, якi ще не окупованi, щоб до посполитого рушення ставали. Шляхта мае челядь озброiти, щоб нам пiхоти не бракувало. Знаю, що не один би радий пiти, але за якимось указом i за якимось урядом роззираеться. Тож будуть мати й уряд, i унiверсали.

– У вас i справдi стiльки ж розуму, скiльки у великого коронного канцлера! – вигукнув пан Володийовський.

– Меду, пане Мiхале!.. Трете послання вишлю до Хованськогo, щоб забирався пiд три чорти, бо його з усiх мiст i замкiв викуримо. Щоправда, вони тепер стоять у Литвi спокiйно i замкiв не чiпають, але козаки Золотаренка грабують, загонами по тисячi i двi iздять. Нехай iх вгамуе, бо iнакше ми ними займемося.

– Звiсно ж, ми могли б це зробити, – погодився Ян Скшетуський, – та й вiйсько не буде застоюватися.

– Мiркую я над цим i тому до Волковиська сьогоднi новi роз’iзди пошлю, але et haec facienda, et haec non omittenda[21 - Et haec facienda, et haec non omittenda (лат.) – це зробити треба, а про iнше й не згадувати.]. Четверте послання хочу надiслати нашому королевi, гiдному пановi, щоб його в смутку втiшити, що е ще такi, хто його не покинув, що е серця i шаблi, готовi на його поклик. Нехай на чужинi мае хоч таку втiху наш батько, наш улюблений пан, наша кров ягеллонськa, що поневiрятися мусить. Ось так.

Тут пан Заглоба поперхнувся, бо вже добряче хильнув, i врештi заридав жалiсливо над королiвською долею, а пан Мiхал зараз же взявся йому вторити, дещо тонше, а пан Рендзян шморгав носом або вдавав, що ридае. Оперли пани Скшетуськi голови на своi руки i сидiли мовчки.

Тиша тривала якийсь час, аж ураз пан Заглоба розiзлився.

– Що менi там електор! – крикнув вiн. – Якщо уклав пакт iз прусськими мiстами, то нехай i виступае в поле проти шведiв, хай не працюе на обидвi сторони, хай зробить те, що вiрний ленник мае робити, i на захист свого сюзерена та добродiйника виступити.

– Та хто там зна, чи вiн ще за шведiв не виступить? – припустив Станiслав Скшетуський.

– Зi шведами змовиться? То я йому скажу! Прусський кордон недалеко, а в мене е кiлька тисяч шабель на поклик. Заглобy в поле не виведе! Як мене тут бачите, доки я регiментар над цим чесним вiйськом, доти його вогнем i мечем хреститиму. Немае провiанту, гаразд! Знайдемо його досить у прусських поселеннях!

– Матiнко Божа! – верескнув пан Рендзян. – Ваша вельможнiсть навiть коронованим головам рiвна.

– Зараз же до нього я напишу: «Милостивий електоре! Досить кота за хвiст тягнути! Досить викрутасiв i марудства! Виходьте проти шведiв, а нi, то я з вiдвiдинами до Пруссii приiду. Не може бути iнакше». Чорнила сюди, пер, паперу! Рендзяне, поiдете посланцем!

– Поiду! – погодився орендар iз Вонсошi, втiшений такою довiрою.

Але поки пiдготували для пана Заглоби чорнило, пера та папiр, гамiр вчинився перед оселею й юрба жовнiрiв заполонила простiр перед вiкнами. Однi кричали Vivat, iншi галасували по-татарськи. Пан Заглоба з товаришами вийшов побачити, що дiеться.

З’ясувалося, що це привезли тi октави, про якi пан Заглоба згадував, вiд самого вигляду яких втiшилися тепер жовнiрськi серця.

Пан Стемпальський, управитель Бiлостока, пiдiйшов до пана Заглоби та виголосив цiлу промову:

– Ясновельможний пане регiментарю! З того часу, як безсмертноi пам’ятi пан маршал Великого князiвства Литовського приписав бiлостоцьке майно на утримання Тикоцинського замку, я, будучи того маетку управителем, вiрно i чесно весь чинш на користь того ж таки замку збирав, що реестрами можу перед усiею Рiччю Посполитою довести. Так понад двадцять рокiв працюючи, я забезпечував замок порохом, гарматами та провiантом, маючи це за священний свiй обов’язок, аби кожен грiш там iшов, куди ясновельможний маршал Великого князiвства Литовського йти йому наказав. Але коли у важкi часи Тикоцинський замок залишився ворогiв вiтчизни найбiльшою в цьому воеводствi пiдпорою, то я спитав у Бога й у власноi совiстi, чи повинен йому i далi служити, чи не краще буде цi достатки та вiйськове спорядження, з цьогорiчного чиншу накопичених, у руки вашоi вельможностi вiддати?

– Краще… – обiрвав його серйозно пан Заглоба.

– Про одне лиш прошу, щоб ваша вельможнiсть перед усiм вiйськом засвiдчила i письмово менi дала розписку, що нiчого з того майна я на власну користь не обернув i все в руки Речi Посполитоi, яку тут ясновельможний регiментар репрезентуе, я здав.

Пан Заглоба кивнув головою на знак згоди i зараз же взявся переглядати реестр.

Виявилося, що, крiм октав, на горищах амбарiв захованих, е ще й триста нiмецьких мушкетiв дуже порядних, двiстi московських бердишiв для пiхоти, для захисту мурiв i валiв, i шiсть тисяч злотих готiвкою.

– Грошi мiж воякiв роздiлiть, – наказав пан Заглоба, – а щодо мушкетiв i бердишiв…

Тут вiн роззирнувся навколо.

– Пане Оскерку, – запропонував ватажок, – вiзьмiть iх i пiшу хоругву сформуйте. Є тут трохи пiхоти, що вiд Радзивiлла втекла, а скiлькох бракуе, стiлькох iз простолюду доберете.

Пiсля цього вiн звернувся до всiх присутнiх:

– Шановне панство! Є грошi, е гармати, буде пiхота i провiант. Ось таке мое командування на початок!

– Vivat! – гукнуло вiйсько.

– А тепер, шановне панство, всi пахолки нехай iдуть у села по заступи, лопати та мотики. Укрiплений табiр будемо будувати, другий Збараж! І не мае значення, товариш не товариш, не треба соромитись лопати i до роботи братися!

Сказавши це, пан регiментар повернувся до своеi квартири, а його провели вигуками вояки.

– Далебi, цей чоловiк мае голову на плечах, – сказав Яну Скшетуськoму пан Володийовський, – i все налагоджуеться.

– Тiльки б Радзивiлл не зараз надiйшов, – зауважив Станiслав Скшетуський, – бо вiн вождь, другого якого немае в Речi Посполитiй, а наш пан Заглоба добрий до забезпечення табору продовольством, але не йому рiвнятися з таким воiном.

– Це правда! – погодився пан Ян. – Коли до цього дiйде, будемо йому порадами допомагати, бо на вiйнi вiн менше розумiеться. Врештi, закiнчиться його командування, як тiльки пан Сапегa пiдiйде.

– Але до цього багато доброго ще може зробити, – додав пан Володийовський.

Вiйсько мало суттеву потребу хоча б у якомусь командирi, навiть пан Заглоба для цього годився, бо з дня виборiв кращий лад запанував у таборi. Наступного дня взялися насипати вали над бiлостоцькими ставами. Пан Оскеркo, котрий у чужоземних вiйськах служив i на мистецтвi насипання оборонних споруд знався, керував усiею роботою. Вiн за три днi спорудив вельми потужнi шанцi, справдi трохи подiбнi на збаразькi, бо фланги i тил iхнiй захищали болотистi ставки. Вигляд споруди змiцнив серця жовнiрiв. Все вiйсько вiдчуло, що мае якийсь грунт пiд ногами. Але ще бiльше збадьорився дух на вигляд припасiв продовольства, якi везли цiлими валками. Щодня гнали до шанцiв воли, вiвцi, свинi, щодня приiжджали фiри, що везли всiляке зерно та сiно. Дехто приходив аж iз Луковськоi землi, ще дехто – аж iз Вiзненськоi. Прибувало також щораз бiльше дрiбноi та бiльшоi шляхти, бо коли звiстка розiйшлася, що вже е уряд, вiйсько та регiментар, то бiльше з’явилося в людях довiри. Мешканцям важко було годувати «цiлу дивiзiю», але, по-перше, пан Заглоба про це не питав, а по-друге, краще було вiддати вiйську половину, а залишки у спокоi споживати, нiж бути в небезпецi щомитi втратити все вiд свавiльних зграй, якi плодилися рясно та нишпорили, як татари, та яких пан Заглоба наказав роз’iздам переслiдувати i винищувати.

– Якщо вiн таким самим виявиться гетьманом, як i господарником, – подейкували про нового регiментаря в таборi, – то Рiч Посполита ще не знае, якого великого мае чоловiка.

Сам же пан Заглоба згадував iз певним неспокоем про прихiд Янушa Радзивiллa. Пригадував собi всi перемоги воеводи, i тодi постать гетьманська набувала потворного вигляду в уявi нового регiментаря, i вiн подумки собi казав: «Ой, чи хтось зможе цьому змiевi протистояти!.. Я казав, що нехай лиш менi попадеться, але вiн мене, як сом качку, проковтне».

Й обiцяв собi пiд присягою не давати генеральноi битви Радзивiллoвi. «Буде облога, – думав вiн, – а це завжди довго тривае. Можна також буде i трактатiв наштампувати, а за цей час пан Сапегa пiдiйде».

На випадок, якщо б не пiдiйшов, вирiшив собi пан Заглоба слухатись у всьому Янa Скшетуськогo, тому що пам’ятав, як високо князь Ярема цiнував цього офiцера та його вiйськовi здiбностi.

– Ви, пане Мiхале, – промовляв пан Заглоба до пана Володийовськогo, – саме для атаки створенi, то й iз роз’iздом, навiть значним, можна вас засилати, бо ви, як вовк на овець, на ворога вмiете налягти. Але якби вам над усiм вiйськом гетьманувати доручили, хто зна! Хто зна! Розуму в голову не запхаеш, бо його на продаж немае, а пан Ян – це регiментарська голова i, якби мене не стало, вiн один мiг би мене замiнити.

Тим часом долинали рiзнi звiстки. То доносили, що Радзивiлл вже йде через Пруссiю електора, iншого разу, що, побивши вiйсько Хованськогo, зайняв Гродно i звiдти прибуде з великою потугою. Але були i такi, хто стверджував, що це не Радзивiлл, а Сапегa розбив Хованськогo з допомогою князя Мiхала Радзивiллa. Роз’iзди, однак, не привозили жодних певних звiсток, крiм тих, що пiд Волковиськом зiбралася купа людей Золотаренка, у складi близько двох тисяч воiнiв, i мiсту загрожуе. Вся околиця палала вже вогнем.

Через день пiсля роз’iздiв стали з’являтися й утiкачi, котрi пiдтвердили цю звiстку, додаючи при цьому, що мiщани вислали делегатiв до Хованськогo та Золотаренка з проханням змилостивитися над мiстом, на що отримали вiд Хованськогo вiдповiдь, що це розбiйницька ватага, яка не мае з його вiйськом нiчого спiльного. А щодо Золотаренка, той дав мiщанам пораду, щоб вiдкупилися, але вони, як убогi люди, пiсля нещодавньоi пожежi i кiльканадцятьох грабежiв, не мали чим.

Благали тому про милосердя пана регiментаря, щоб iм на виручку поквапився, поки перемови про викуп ведуть, бо пiзнiше не буде вже часу. Пан Заглоба вибрав пiвтори тисячi добрих воякiв, мiж ними й ляудaнську хоругву, i, покликавши пана Володийовського, наказав йому:

– Ну, пане Мiхале, час показати, що ви вмiете! Пiдете пiд Волковиськ i зiтрете з лиця землi тих гультiпак, якi беззахисному мiсту погрожують. Не в новину вам така експедицiя, тому гадаю, що честю вважатимете, що вам цю мiсiю доручаю.

Тут вiн звернувся до iнших полковникiв:

– Сам я мушу в таборi залишитись, бо вся вiдповiдальнiсть лежить на менi, це по-перше! А по-друге, не гоже моiй гiдностi на розбiйникiв експедицii влаштовувати. Хай краще Радзивiлл надiйде, то вже у великiй вiйнi покажеться, хто кращий – пан гетьман чи пан регiментар.

Пан Володийовський вирушив охоче, бо нудився в таборi i сумував за бойовими дiями. Особовий склад хоругви також виходив охоче, зi спiвами, а регiментар стояв кiнно на валу, благословляв iх i хрестив на дорогу. Були навiть такi, хто дивувався, що пан Заглоба так урочисто той роз’iзд проводжае, але вiн пам’ятав, що i Жолкевський та iншi гетьмани мали звичай перехрестити хоругви, що йдуть до бою. Врештi-решт, вiн усе любив робити урочисто, бо це його авторитет в очах жовнiрiв пiдiймало.

Однак як тiльки хоругви зникли вдалинi, вiдразу ж став за них непокоiтись.

– Яне! – закликав вiн. – А може, посилити б iще пана Володийовського людьми?

– Дайте, батьку, спокiй, – замахав руками пан Скшетуський. – Пановi Володийовському в таку експедицiю вирушати – те саме, що яечню з’iсти. Бoжe милий, та вiн усе свое життя нiчого iншого й не робив.

– Бa! А якщо його завелика сила обступить?.. Nec Hercules contra plures.

– Та що тут про такого жовнiра балакати. Вiн усе добре пiдготуе, перш нiж ударить, а якщо там сила завелика, то вiдхопить, що вдасться, i повернеться, або сам пришле по допомогу. Може батько спати спокiйно.

– Ага! Я знав, кого посилати, але кажу ж вам, що мусив менi цей пан Мiхал щось зробити, таку маю до нього слабкiсть. Крiм небiжчика пана Пiдбийп’яти, до нiкого я так не прихилявся. Не може бути iнакше, щось менi той молодик поробив.

Так спливло три днi.

До табору безперервно звозили провiант, добровольцi також приходили, але про пана Мiхала не було нi слуху нi духу. Неспокiй пана Заглоби наростав i, незважаючи на заспокоення пана Скшетуськогo, що так рано не мiг ще пан Володийовський з-пiд Волковиськa повернутися, вислав пан Заглоба сотню петигорцiв пана Кмiцицa на розвiдку.

Але роз’iзд канув у безвiсть i знову спливло два днi без вiстей.

Аж сьомого дня лише з сiрими, туманними сутiнками пахолки, вiдправленi за отавою в Бобровники, повернулися похапцем знову до табору з iнформацiею, що бачили якесь вiйсько, що виходило з лiсiв за Бобровниками.

– Пан Мiхал! – зрадiв пан Заглоба.

Але пахолки заперечили. Не поiхали назустрiч iм саме тому, що бачили якiсь чужi знаки, яких у вiйська пана Володийовськогo не було. При цьому сила йшла велика. Пахолки е пахолки, не вмiли навiть точно полiчити. Однi казали, що зо три тисячi, iншi – що п’ять, а то й бiльше.

– Я вiзьму двадцятьох коней i поiду назустрiч, – запропонував пан ротмiстр Липницький.

Поiхав. Минула година, друга, аж врештi дали знати, що наближаеться не роз’iзд, а велике вiйсько. І невiдомо чому, аж прогримiло враз по табору:

– Радзивiлл iде!

Звiстка ця, немов вогняна iскра, вибухнула i стрясла весь табiр. Жовнiри висипали на вали, на деяких обличчях з’явився переляк. Не шикувалися в належному порядку. Лише пiхота пана Оскерка зайняла вказанi мiсця. Натомiсть мiж добровольцями посiявся переполох. З вуст в уста передавали найрозмаiтiшi звiстки: «Радзивiлл повнiстю знищив пана Володийовського i роз’iзд пана Кмiцица, який вирушив йому на допомогу», – подейкували однi. «Жоден свiдок цiеi поразки не втiк», – казали iншi. «А тепер i пан Липницький наче крiзь землю провалився». «Де регiментар? Де регiментар?»

Узялися пани полковники лад наводити, а що крiм небагатьох волонтерiв зрештою лише старий жовнiр був у таборi, то скоро iм це вдалося, i чекали, що далi буде.

Пан Заглоба, коли до нього дiйшов поголос «Радзивiлл iде», сторопiв дуже, але в першу мить вiрити цьому не хотiв. Що ж сталося з паном Володийовським? Чи вiн дався б так себе здолати, щоб жодна людина не пробилася зi застереженням? А той другий роз’iзд? І пан Липницький?

«Не може цього бути! – повторював собi пан Заглоба, обтираючи чоло, яке рясно пiтнiло. – Цей змiй, цей душогубець, цей Люципер мав би вже з Кейдан встигнути? Невже остання година наближаеться?!»

Тим часом з усiх бокiв щораз численнiшi голоси репетували: «Радзивiлл! Радзивiлл!» Пан Заглоба покинув сумнiватися. Вiн схопився i побiг на квартиру до пана Скшетуськогo.

– Яне, рятуй! Час уже!

– Що сталося? – поцiкавився пан Скшетуський.

– Радзивiлл iде! На вас вiдповiдальнiсть перекладаю, бо про вас князь Ярема казав, що ви природжений вождь. Сам я наглядатиму, але ви радьте i провадьте!

– Це не може бути Радзивiлл, – заперечив пан Скшетуський. – Звiдки ж вiйсько надходить?

– З боку Волковиська. Подейкують, що схопили пана Володийовського i той другий роз’iзд, який я за ним послав.

– І пан Володийовський дав би себе скрутити? То батько його не знае. Це вiн сам повертаеться, нiхто iнший.

– Але ж кажуть, що людей забагато.

– Хвала Боговi! Це, мабуть, пан Сапегa надiйшов.

– Заради Бога! Що ви таке торочите? Та нам би дали знати. Пан Липницький же поiхав назустрiч.

– Саме це i е доказом того, що йде не Радзивiлл. Упiзнали iх, приедналися i разом повертаються. Ходiмо! Гайда!

– І я так казав! – прояснiв пан Заглоба. – Хоч тут усi збентежилися, але я подумав: не може бути! Так i подумав! Ходiмо! Хутко, Яне! Рухайся! А тi вже запанiкували. Га!

Обое вийшли квапливо та пiднялися на вали, на яких уже вiйсько розташувалося, пройшлися вздовж. Але обличчя пана Заглоби аж сiяло, вiн зупинявся щомитi i гукав, щоб його всi чули:

– Шановне панство! Гостей маемо! Немае чого пудитись! Якщо це Радзивiлл, то я йому дорогу на Кейдани покажу!

– Ми йому покажемо! – закричали воiни.

– Багаття на валах розпалити! Не будемо ховатися, хай нас бачать, що ми готовi! Запалюй!

Принесли дрова i за чверть години спалахнув увесь табiр, аж небо зачервонiлося, наче вiд зорi. Жовнiри, вiдвертаючись вiд свiтла, зиркали в темряву, у бiк Бобровникiв. Дехто переконував, що чують уже хрускiт i тупiт.

Раптом у темрявi пролунали здалеку пострiли мушкетiв. Пан Заглоба схопив за поли пана Скшетуськогo.

– Вогонь вiдкрили! – забелькотiв вiн неспокiйно.

– Це привiтання, – заспокоiв його пан Скшетуський.

Пiсля пострiлiв пролунали радiснi вигуки. Не залишилося сумнiвiв: уже через хвилину прискакали на спiнених конях кiльканадцятеро вершникiв з вигуками:

– Пан Сапегa! Пан воевода вiтебський!

Як тiльки вчули це жовнiри, то, як збурена рiка, спливали з валiв i бiгли назустрiч, верещали так, що хтось, що почув би здаля цi голоси, мiг би вважати, що iх на смерть рiжуть.

Пан Заглоба, сiвши на коня, виiхав також на чолi полковникiв на вали, супроводжуваний усiма ознаками власноi гiдностi: пiд бунчуком, з булавою i пером чаплi в шапцi.

За мить i пан воевода вiтебський в’iхав у коло свiтла на чолi своiх офiцерiв, маючи i пана Володийовського бiля себе. Був це чоловiк уже поважного вiку, середньоi статури, з негарним обличчям, але розумним i привiтним. Вуса мав уже сивi, рiвно над верхньою губою пiдстриженi, i таку ж невелику борiдку, що робило його схожим на чужоземця, хоч вiн i по-польськи одягався. Хоча багатьма военними справами жовнiр був прославлений, вiн був бiльше схожий на державного дiяча, нiж на воiна. Тi, хто його ближче знав, подейкували також, що в обличчi пана воеводи Мiнерва над Марсом перемагае. Але, крiм Мiнерви та Марса, була в цьому обличчi рiдкiсна в тi часи окраса – чеснiсть, яка вiд душi надходила, вiдбивалася в очах, як свiтло сонця у водi. Навiть на перший погляд було зрозумiло, що це був чесний i справедливий чоловiк.

– Ми так чекали на вас, як на батька! – лементували жовнiри.

– І таки прийшов наш вождь! – повторювали розчулено iншi.

– Vivat! Vivat!

Пан Заглоба пiд’iхав до нього на чолi своiх полковникiв, коня спинив i вклонився.

– Ясновельможний пане воеводо! – розпочав свою промову пан Заглоба. – Навiть якби я володiв мовою стародавнiх римлян, навiть самого Цицерона або, сягаючи давнiших часiв, славетного Демосфена Афiнського, то не зумiв би краще своiх радощiв висловити, як зворушилися серця нашi на появу вашоi ясновельможноi особи. Радiе у наших серцях уся Рiч Посполита, наймудрiшого вiтаючи сенатора та найкращого свого сина, i тим бiльшою стае наша радiсть, що несподiвана. Ми стояли на цих шанцях зi зброею не вiтати, а воювати готовi. Не радiсних слухати вигукiв, а гарматних громiв. Не сльози проливати, а кров нашу!.. Коли ж тутешня чутка поширилася, що це захисник вiтчизни, а не зрадник, надходить, воевода вiтебський, а не великий гетьман литовський, Сапегa, а не Радзивiлл…

Але пановi Сапезi було не до розлогих промов, бо вiн нетерпляче махнув рукою, iз добродушною, хоч i королiвською недбалiстю зронив:

– Радзивiлл iде. Через два днi буде тут!

Пан Заглоба розгубився, наче раптово хтось йому язика втяв, бо звiстка про наближення Радзивiлла на нього справила гнiтюче враження. Тому стояв якусь мить перед паном Сапегою, не знаючи, що далi й казати. Але все ж схаменувся i, витягнувши квапливо булаву з-за пояса, промовив урочисто, пригадуючи собi, як це було пiд Збаражем:

– Мене вiйсько вождем своiм обрало, але я в гiднiшi руки цей знак вiддаю, щоб молодшим подати приклад, як pro publico bono[22 - Pro publico bono (лат.) – для загального добра.] вiд найбiльшоi честi вiдмовлятися потрiбно.

Жовнiри почали вигукувати, але пан Сапегa усмiхнувся лише i промовив:

– Панiбрате! Щоб вас тiльки Радзивiлл не запiдозрив, що зi страху перед ним булаву вiддаете. Був би радий!

– Вже вiн мене знае, – вiдрiзав пан Заглоба, – i в страху не запiдозрить, бо я його перший у Кейданaх присоромив й iншим приклад подав.

– Якщо так, то ведiть до табору, – запропонував пан Сапегa. – Розповiдав менi дорогою пан Володийовський, що ви добрий господарник i що е у вас чим пiдживитися, бо ми дуже стомленi та голоднi.

Сказавши це, воевода спонукав коня, за ним рушили й iншi i в’iхали всi в табiр в атмосферi незмiримоi радостi. Пан Заглоба пригадав собi, що про пана Сапегу розповiдали, що вiн у бенкетах i келихах кохаеться, тому вирiшив гiдно вiдсвяткувати день його прибуття. Та й виступив iз бенкетом, таким чудовим, якого доти в таборi ще не було. Їли всi i пили. За келихом розповiдав пан Володийовський, що пiд Волковиськом сталося, як оточили його значно бiльшi сили, якi зрадник Золотаренко на допомогу прислав, як уже важко було, аж тут прибуття пана Сапеги змiнило розпачливий захист на блискучу перемогу.

– Ми залишили iм такий про себе спогад, – смiявся пан Мiхал, – що тепер навiть носа з табору не висунуть.

Пiсля цього бесiда перейшла на Радзивiллa. Пан воевода вiтебський мав дуже свiжi вiстi i знав вiд довiрених осiб про все, що в Кейданaх вiдбувалося. Вiн розповiв, що вислав гетьман литовський такого собi пана Кмiцицa з листом до шведського короля i з проханням, аби з двох бокiв разом ударити на Пiдляшшя.

– Диво з див! – вигукнув пан Заглоба. – Бо коли б не той пан Кмiциц, то ми б так i не зiбралися воедино i мiг нас з’iсти Радзивiлл, якби надiйшов, одного за одним, як седлецькi бублики.

– Розказував менi пан Володийовський про це все, – вiдповiв пан Сапегa, – бо менi здаеться, що вiн мае до вас особисту прихильнiсть. Шкода, що до батькiвщини ii не мае. Але такi люди, котрi нiкого, крiм себе, не бачать, нiкому добре не служать i кожного зрадити готовi, як у цьому разi пан Кмiциц Радзивiллa.

– Лише мiж нами немае зрадникiв i ми всi до смертi при ясновельможному воеводi стояти готовi! – зауважив пан Жеромський.

– Вiрю, що тут е лише чеснi жовнiри, – пiдтримав пан воевода, – i навiть не сподiвався, що тут такий лад i достаток застану, за що пановi Заглобi мушу бути вдячний.

Пан Заглоба аж раки пiк вiд задоволення, бо йому доти здавалося, що хоча воевода вiтебський i трактуе його ласкаво, але не з таким визнанням та авторитетом, якого собi пан колишнiй регiментар бажав би. І вiн узявся розповiдати, як правив, що зробив, якi запаси зiбрав, до яких дiй удався, гармати спровадив, пiхоту сформував, врештi-решт яку обширну мусив провадити кореспонденцiю.

Не без гордощiв згадав i про листи, надiсланi до короля у вигнаннi, i до Хованськогo, i до електора.

– Згiдно з моiм листом мав би пан електор чiтко визначитися, вiн за нас чи проти нас, – випалив дiдуган iз гордiстю.

Але воевода вiтебський був веселий чоловiк, може, вже й захмелiв трiшки, тому погладив вуса, усмiхнувся злостиво та зронив:

– Панiбрате, а до нiмецького iмператора ви часом не писали?

– Нi! – здивувався пан Заглоба.

– Шкода! – зiтхнув воевода. – Бо то була б розмова рiвного з рiвним.

Полковники вибухнули гучним реготом, а пан Заглоба вiдразу ж дотумкав, що якби б пан воевода хотiв бути косою, то в ньому потрапив на камiнь.

– Ясновельможний пане! – сказав вiн. – До електора можу писати, бо вiн шляхтич, як i я, i не так давно вiддавав голос за Яна-Казимира.

– Це ви добре сказали! – пiдтримав воевода вiтебський.

– Але з таким магнатом, як iмператор, я не листуюсь, – провадив далi пан Заглоба, – щоб не сталося, як у тому прислiв’i, яке я в Литвi чув.

– Що ж це за прислiв’я?

– «Якась голова кепська – мусить бути з Вiтебськa»! – зронив незворушно пан Заглоба.

Почувши це, полковники злякалися, але воевода вiтебський вiдкинувся назад й аж узялася в боки вiд смiху.

– Але ж мене вiдбрив!.. Хай йому грець!.. Якщо захочу бороду зголити, то язика у вас позичу!

Бенкет затягнувся допiзна, аж до ночi. Припинило його лише прибуття кiлькох шляхтичiв з-пiд Тикоцинa, котрi привезли звiстку, що бачили вже роз’iзди Радзивiлла бiля цього мiста.




Роздiл VII


Радзивiлл уже давно був би на Пiдляшшi, якби не те, що рiзноманiтнi причини затримували його в Кейданaх. Спочатку вiн чекав шведську кiнноту, з надсиланням якоi Понтус Делагардi зумисне зволiкав. Хоча шведського генерала й поеднували пута спорiдненостi зi самим королем, вiн нi стародавнiстю роду, нi впливовiстю, нi обширними кровними зв’язками не мiг рiвнятися з цим литовським магнатом, а щодо маеткiв, то хоча зараз у скарбницi Радзивiлла й не було готiвки, однак половиною княжого майна можна було б надiлити всiх шведських генералiв i iх би вважали заможними. Коли ж випало Радзивiлловi потрапити в залежнiсть вiд Понтусa, не вiдмовив собi генерал у задоволеннi, щоб втерти носа тому пановi та змусити його позбутися вiдчуття власноi переваги.

Насправдi Радзивiллу не була потрiбна пiдмога, щоб здолати конфедератiв, йому й власних сил вистачало, але шведи були йому потрiбнi з iншоi причини, про яку згадував пан Кмiциц у листi до пана Володийовськогo. Пiдляшшя заступали Радзивiллу загони Хованськогo, якi могли перекрити йому дорогу. А якщо Радзивiлл виступить зi шведським вiйськом i пiд егiдою шведського короля, тодi будь-який недружнiй крок iз боку Хованськогo вважатиметься викликом для Карла-Густавa. Радзивiлл подумки прагнув цього, тому нетерпляче очiкував прибуття хоч би однiеi шведськоi хоругви та лаючи Понтусa на чому свiт стоiть при своiх придворних:

– Кiлька рокiв тому вiн би великою честю вважав, якби вiд мене листа отримав, i нащадкам би його в спадок передав, а тепер начальника зi себе корчить!

На що один шляхтич, вiдомий на всю околицю дотепник, якось дозволив собi зауважити:

– Як то кажуть, ваша свiтлосте, як постелиш, так i виспишся.

Радзивiлл вибухнув гнiвом й у вежi його замкнути наказав, але наступного дня випустив i золотистою застiбкою надiлив, бо про шляхтича казали, що вiн проблем iз грiшми не мае, а князь хотiв у нього трохи позичити. Шляхтич застiбку прийняв, але грошей не дав.

Шведська пiдмога надiйшла врештi в кiлькостi восьмисот коней, важких рейтарiв, трьохсот пiхотинцiв i сотнi легкоi кавалерii, яких Понтус вiдкомандирував аж до Тикоцинського замку, жадаючи про всяк випадок мати в ньому власну залогу.

Вiйсько Хованськогo пропустило експедицiю, не чинячи людям жодноi шкоди, тому об’еднанi сили дiсталися щасливо Тикоцина, i це дiялося ще тодi, коли хоругви конфедератiв були розкиданi по всьому Пiдляшшi i були зосередженi на грабуваннi майна Радзивiлла.

Усi сподiвалися, що князь, дочекавшись довгожданоi пiдмоги, вирушить не гаючись, але вiн чомусь не квапився. Приводом до цього були звiстки з Пiдляшшя про безлад, що панував у цьому воеводствi, про брак едностi мiж конфедератами та непорозумiннями, що виникли мiж панами Котовським, Липницьким та Якубом Кмiцицем.

– Треба дати iм час, – казав князь, – щоб за чуби один одного взялися. Перегризуться самi мiж собою i без вiйни, а ми тим часом на Хованськогo вдаримо.

Та раптом стали надходити зовсiм iншi повiдомлення: полковники не лише не побилися мiж собою, а й об’едналися в одне вiйсько пiд Бiлостоком. Князь голову ламав, що могло стати причиною таких змiн. Нарештi прiзвище Заглоби як регiментаря дiйшло до княжих вух. Повiдомили також про закладання укрiпленого табору, про забезпечення вiйська провiантом, про гармати, добутi у Бiлостоцi паном Заглобою, про змiцнення сил конфедератiв i про добровольцiв, котрi втiкали до них. Князь Януш розгнiвався так пекельно, що Ганхов, солдат безстрашний, не смiв цiлу добу до нього приступити.

Нарештi надiйшов наказ хоругвам, аби готувалися в дорогу. В один день уся дивiзiя була готова. Один регiмент нiмецькоi пiхоти, два шотландськоi, один литовськоi. Корф вiв артилерiю, Ганхов прийняв командування кавалерiею. Крiм драгунiв Харлампiя та шведських рейтарiв, був ще загiн легкоi кавалерii пана Нев’яровського i добiрна особиста княжа хоругва, якою командував Слизень. Це було загартоване i випробуване вiйсько, що складалося зi самих ветеранiв. Не бiльше сил знадобилося князю в час перших воен iз Хмельницьким, аби перемогти, щоб iм’я його безсмертною овiяло славою. Не бiльше сил вiн мав, коли розбив Пiвмiсяця, Небабу, розгромив ущент пiд Лоевим кiлькадесяттисячну ватагу славетного пана Кречовськогo, зруйнував Мозир, Турiв, узяв штурмом Киiв i так притиснув у степу Хмельницького, що той в угодах був змушений шукати порятунку.

Але зiрка цього могутнього воiна вже, мабуть, заходила, i вiн сам уже не мав добрих передчуттiв. Пробував зазирати в майбутне i не бачив там нiчого чiтко. Ну, пiде вiн на Пiдляшшя, розтопче кiнськими копитами бунтiвникiв, накаже спустити шкуру з ненависного пана Заглоби – i що з того? Що далi? Яка доля чекае його далi? Чи тодi вдарить на Хованськогo, поквитаеться за цибiхiвську поразку i новим лавром голову оздобить? Князь казав так, але сумнiвався, бо саме почали вже добiгати до його вух чутки про те, що пiвнiчнi загони, остерiгаючись наростання шведськоi могутностi, припиняють воювати i, може, навiть увiйдуть у союз iз Яном-Казимиром. Сапегa вiдволiкав також московитiв i громив, як мiг, але водночас i змовлявся з ними. Мав такi самi плани i пан Госевський.

Тож у разi поступки Хованськогo поле для маневру зникне для Радзивiллa, як i остання можливiсть проявити свою силу. Якби ж то Ян-Казимир змiг укласти союз iз московитами i штовхнути на шведiв його дотеперiшнiх ворогiв, то щастя могло б схилитися на його бiк проти шведiв, а вiдтак i проти Радзивiлла.

З Корони доходили, щоправда, до князя найсприятливiшi чутки. Успiх шведiв перекрив усi сподiвання. Воеводства здавалися одне за одним. У Великiй Польщi iнтервенти поводилися, як у Швецii, у Варшавi правив пан Радзейовський. Мала Польща опору не чинила. Кракiв мiг упасти будь-якоi митi. Король, котрого покинуло вiйсько та шляхта, з тугою в серцi через недовiру до свого народу, втiк у Сiлезiю, навiть сам Карл-Густав дивувався легкостi, з якою змiг розтрощити ту могутнiсть, яка ранiше завжди в боротьбi зi шведами перемагала.

Але саме в цiй легкостi i бачив Радзивiлл небезпеку для себе, бо передчував, що заслiпленi успiхами шведи з ним не будуть рахуватися, не зважатимуть на нього, особливо, що не виявився вiн таким уже могутнiм i впливовим у Литвi, як усi, в тому числi i вiн сам, вважали.

І чи вiддасть шведський король йому Литву або хоча б Бiлу Русь?! Чи не забажае якимось схiдним огризком Речi Посполитоi задовольнити вiчно голодного сусiду, щоб мати руки розв’язаними нарештi в Польщi?

Це були запитання, якi постiйно мучили душу князя Янушa. Днi i ночi проводив вiн у неспокоi. Розумiв, що i Понтус Делагардi не посмiв би його трактувати так зверхньо, майже зневажливо, якби не сподiвався, що король схвалить таку поведiнку, або ще гiрше – якби не мав готових на цей випадок iнструкцiй.

«Поки я стою на чолi кiлькох тисяч людей, – мiркував Радзивiлл, – доти ще на мене озиратимуться, але коли забракне менi грошей i коли найманi полки розбiжаться – що буде»?

Водночас прибутки вiд велетенського майна не надходили, iхня бiльша частина була розкидана по всiй Литвi аж до киiвського Полiсся i лежала в руiнi. Пiдляськi маетки вщент сплюндрували конфедерати.

Часом здавалося князевi, що вiн стоiть на краю прiрви. Вiд усiх його дiй i вчинкiв залишалося лише тавро зрадника – нiчого бiльше.

Лякала його також i iнша перспектива – примара смертi. Майже щоночi з’являлася вона перед балдахiном його ложа i махала до нього рукою, немов промовляючи: «Ходiмо в темряву, на той бiк невiдомоi рiчки».

Якби вiн опинився на вершинi слави, якби таку бажану корону мiг одягнути хоча б раз, хоч годинку поносив би на головi, то прийняв би цю страшну, мовчазну почвару, не змигнувши й оком. Але померти i залишити пiсля себе неславу та людське презирство – здавалося цьому вельможi сатанинським i пекельним вiнцем життя.

Не раз також, коли був сам або лише зi своiм астрологом, котрому без мiри довiряв, хапався князь за скронi та повторював пригнiченим голосом:

– Я палаю! Я палаю! Я палаю!

У такому станi вiн збирався в похiд на Пiдляшшя, коли йому за день до виступу дали знати, що князь Богуслав виiхав iз Таурогiв.

Уже на саму звiстку про це князь Януш, ще навiть брата не вздрiвши, наче ожив, бо Богуслав вiз зi собою молодiсть i слiпу вiру в майбутне. У ньому мала вiдродитися бiржанськa гiлка, лише для нього одного князь Януш працював.

Дiзнавшись, що брат наближаеться, хотiв князь одразу ж iхати назустрiч, але етикет не дозволяв для зустрiчi молодшого виiжджати, тому послав по нього позолочений екiпаж i цiлу хоругву пана Нев’яровськогo для супроводу, а зi шанцiв, насипаних паном Кмiцицем, i зi самого замку наказав стрiляти з гармат, так, немов приiзд самого короля вiтали.

Коли брати пiсля церемонного привiтання залишилися нарештi наодинцi, Януш схопив Богуслава в обiйми й усе повторював зворушеним голосом:

– Одразу моя молодiсть повернулася! Одразу й здоров’я оновилося!

Але князь Богуслав поглянув на нього пильно i спитав:

– Що з вашою свiтлiстю?

– Не потрiбнi титули, адже нас нiхто не чуе. Що зi мною? Хвороба менi докучае, мало не звалюся, як трухляве дерево. Але менше з тим! Як дружина моя маеться i Мариська?

– Виiхали з Таурогiв до Тiльзiтy. Здоровi обидвi, а Марi, як бутон троянди, буде просто розкiшна, коли розквiтне.

Ma foi! Прекраснiшоi нiжки у свiтi нiхто не мае, а коси до самоi землi iй лягають…

– Такою вона тобi здалася вродливою? То i добре, Бог тебе надихнув, що ти сюди прибув. Краще менi на душi, коли тебе бачу!.. Але що менi dе publicis сюди привозиш?.. Що там електор?

– Ти ж знаеш, що вiн уклав союз iз прусськими мiстами?

– Знаю.

– Та йому не дуже довiряють. Гданськ не захотiв прийняти його гарнiзон. І Нiмеччина мае добрий нiс.

– І це я знаю. А ти не писав до нього? Що про нас думае?

– Про нас?.. – повторив неуважно князь Богуслав.

І став глипати по покою, тодi пiднявся. Князь Януш думав, що вiн чогось шукае, але той пiдiйшов до дзеркала, що стояло в кутку, i, нахиливши його вiдповiдно, узявся мацати пальцями правоi руки по всьому обличчю, нарештi сказав:

– Шкiра моя трохи через дорогу обвiтрилася, але гадаю, що це минеться. Що електор про нас думае? А нiчого. Писав менi, що про нас не забуде.

– Як це не забуде?

– Маю листа зi собою, то його тобi покажу. Вiн пише, що б не сталося, вiн про нас не забуде. І я йому вiрю, бо його вигода так йому наказуе. Електор стiльки з Речi Посполитоi користае, скiльки я вiд староi перуки, й охоче б ii шведам вiддав, тiльки б змiг Пруссiю захапати. Але шведська могутнiсть починае його непокоiти, тому радий би на майбутне мати готового союзника, i буде його мати, якщо ти сядеш на литовському престолi.

– Лише б так сталося!.. Не для себе я цей трон хочу!

– Усiеi Литви не вдасться, можливо, спочатку виторгувати, але хоч добрий шматок iз Бiлою Руссю та Жемайтiею вдасться.

– А шведи?

– Шведи також будуть радi нами вiд сходу вiдгородитися.

– Бальзам ти менi ллеш на душу.

– Бальзам! Ага!.. Якийсь чорнокнижник у Таурогах хотiв менi продати бальзам, про який розповiдав, що хто ним вимаститься, буде вiд шаблi, шпаги та списа заворожений. Я наказав його ним намазати, а драбантовi проколоти його списом. Уяви собi, навилiт пройшов!..

Тут князь Богуслав зареготав, показуючи водночас бiлi, як слонова кiстка, зуби. Але Янушу не до шмиги прийшлася ця розмова, тому вiн знову звернув до dе publicis.

– Я послав листи до шведського короля i до багатьох iнших наших сановникiв, – повiдомив вiн. – Ти мав би отримати мого листа через пана Кмiцицa.

– Овва! Tа я саме у цiй справi й приiхав. Що ти про пана Кмiцица думаеш?

– Гаряча, шалена голова, небезпечний чоловiк i вудила носити не вмiе, але вiн один iз тих рiдкiсних людей, котрi з доброю вiрою нам служать.

– Так вважаеш? – гмикнув Богуслав. – А мене мало до небесного королiвства не вiдправив.

– Тобто? – питав iз неспокоем Януш.

– Кажуть, братику, що тiльки тобi жовч порушити, зараз же тебе душити починае. Пообiцяй менi, що слухатимеш терпляче та спокiйно, тодi я тобi розповiм щось про твого пана Кмiцица, i зможеш пiзнати його краще, нiж ранiше.

– Гаразд! Я буду терплячий, але не муч мене.

– Диво Боже мене з рук цього втiлення диявола вибавило, – зронив князь Богуслав.

І став розповiдати про все, що з ним у Пiльвiшкaх сталося. Не меншим дивом було, що на князя Януша приступ астми не напав, натомiсть можна було вирiшити, що його апоплексичний удар розiб’е. Бо весь трясся, зубами скреготав, пальцями очi затикав, а наприкiнцi узявся верещати охриплим голосом:

– Так?!.. Гаразд!.. Лише забув вiн, що його кокотка в моiх руках.

– Угамуйся, на Бога, i слухай далi, – зупинив його Богуслав. – Я повiвся з ним досить шляхетно, про цю пригоду в щоденнику не напишу i нею хвалитися не буду, бо менi соромно, що цьому грубiяновi дався так пiдiйти, як дитина, я, про котрого сам Мазарiнi казав, що в iнтригах i хитрощах не маю собi рiвного в усiй французькiй державi. Але менше з тим. Я спочатку вважав, що твого пана Кмiцицa вбив, але тепер маю докази, що вiн видряпався.

– Дурницi! Знайдемо його! Викопаемо! Витягнемо навiть з-пiд землi!.. А тим часом я йому тут болючiший удар завдам, нiж якби йому наказав iз шкiри паси дерти.

– Жодного удару йому ти не завдаси, лише власному здоров’ю нашкодиш. Слухай-но! Їдучи сюди, я виявив якогось простака на рябому конi, котрий неухильно тримався неподалiк вiд мого екiпажу. А зауважив саме тому, що кiнь був рябий, тому наказав його врештi закликати. «Куди iдеш?» «У Кейдани». «Що везеш?» «Листа до князя воеводи». Я наказав йому цей лист вiддати, а що таемниць мiж нами немае, то його прочитав. Ось вiн!

Сказавши це, вiн подав князевi Янушу лист пана Кмiцицa, написаний у лiсi тодi, коли той iз Кемличaми в дорогу готувався. Князь пробiг послання очима, зiм’яв у нестямi, i заверещав:

– Правда! Як Бог милий, правда! Вiн мае моi листи, а там е речi, за якi шведський король не лише пiдозру, а й смертельну образу затамувати може.

Тут напала на нього гикавка й очiкуваний напад астми пiдiйшов. Рот роззявився йому широко, i чоловiк хапав уривчасто повiтря, руки рвали комiр на горлi. Князь Богуслав, убачивши це, ляснув у долонi, i коли слуги прибiгли, наказав:

– Рятуйте пана князя, а коли йому дихання повернеться, просiть його, щоб прийшов у мою кiмнату, бо тим часом спочину трохи.

І вийшов.

Двома годинами пiзнiше князь Януш, з очима, ще налитими кров’ю, з напухлими повiками i сизим обличчям, постукав у покiй Богуслава. Той прийняв гостя, лежачи на ложi з обличчям, намащеним мигдалевим молоком, яке мало надавати шкiрi м’якостi та блиску. Без перуки на головi, без мальовидла на обличчi i з кошлатими бровами вiн видавався набагато старшим, нiж повнiстю одягнений, але князь Януш не звернув на це жодноi уваги.

– Я все обмiркував, – повiдомив старший брат. – Пан Кмiциц не може цих листiв оприлюднити, бо якби це зробив, то на смерть цю панночку прирiк би. Збагнув вiн добре, що лише в такий спосiб матиме мене в руках, але й я не зможу поквитатися, i це мене гризе, наче собаку в грудях ношу.

– Цi листи треба буде обов’язково повернути! – зауважив Богуслав.

– Aлe quo modo?[23 - Quo modo (лат.) – яким чином.]

– Треба послати до нього довiрену людину. Хай iде, хай iз ним дружбу водить i за слушноi нагоди листи викраде, а самому ножа йому встромить. Потрiбно велику нагороду пообiцяти.

– Хто ж тут за таке вiзьметься?

– Якби це було в Парижi чи хоча б у Нiмеччинi, я за день знайшов би тобi сотню добровольцiв, але в цiй краiнi такого товару не отримаеш.

– А потрiбна своя людина, бо чужоземця вiн буде стерегтися.

– Залиш це менi, може когось у Пруссii знайду.

– Ех, якби його живцем було можна спiймати, а менi в руки доправити! Я заплатив би йому за все вiдразу. Скажу тобi, що зухвалостi цього чоловiка переходили будь-яку мiру. Тому я його й вiдправив, бо мною самим вертiв, бо менi мало очi, як кiт, не видряпав, бо свою волю менi тут у всьому накидав. Мало не сто разiв уже я мав на язицi наказ, аби його розстрiляти. Але не мiг, я не мiг.

– Скажи менi, вiн справдi нам родич?..

– Кишкам справдi родич, а через Кишок i наш.

– Своею дорогою цей чортяка йде. Вiн небезпечнiший за цiлу роту супротивникiв!

– Вiн? Можеш йому загадати в Царгород iхати i султана з трону стягнути або шведському королевi бороду обстригти i в Кейдани ii привезти! Що вiн тут пiд час вiйни витворяв!

– А тепер поглянь. Вiн пообiцяв нам помсту до останнього подиху. Щастя, що одержав вiд мене науку, що з нами не буде легко. Визнай, що я по-радзивiллiвськи з ним обiйшовся, й якби якийсь французький кавалер мiг би схожим вчинком похвалитися, то б про нього брехав цiлими днями, за винятком годин сну, обiду та поцiлункiв. Бо вони, як зiйдуться, то брешуть навперебiй так, що аж сонцю соромно свiтити.

– Це правда, що його ти притиснув, та жадав би я однак, щоб цього не сталося.

– А я бажав би, щоб ти собi кращих повiрених вибирав, котрi мають бiльше поваги до радзивiллiвськоi кiстки.

– Але цi листи! Цi листи!..

Брати замовкли на мить, пiсля чого Богуслав першим озвався:

– А що це за панночка?

– Бiлевичiвнa.

– Бiлевичiвнa чи Мелешкiвна, одна однiй рiвня. Бачиш, що менi риму знайти так легко, як комусь плюнути. Але я не про ii прiзвище питаю, а лише чи вродлива?

– Я на такi речi не дивлюся, але впевнений, що навiть польська королева могла б не посоромитися такоi вроди.

– Польська королева? Марiя-Людовика? В часи Сен-Мара[24 - Анрi Куафф’е де Рюзе, маркiз де Сен-Мар (1620—1642) – мiньйон Людовiка XIII. Син маркiза Еффiа, маршала Францii, близького приятеля кардинала Ришелье. Органiзував заколот проти короля, але зазнав невдачi i був страчений.], може, була б гожа, а тепер собаки вiд вигляду баби виють. Якщо така твоя Бiлевичiвнa, то ii собi збережи. Але якщо справдi дивовижна, то менi ii в Тауроги вiддай, а вже про помсту iй разом iз паном Кмiцицем я подумаю.

Януш замислився на хвильку.

– Не вiддам я тобi ii, – сказав вiн нарештi, – бо ти ii силою вiзьмеш, i тодi пан Кмiциц листи оприлюднить.

– Чи менi треба силу використовувати проти якоiсь юнки?.. Не буду хвалитися, але я i не з такими мав справу, i не неволив жодну. Раз лише, але то було у Фландрii. Бо була дурна. Донька срiбляра. Їi потiм iспанськi пiхотинцi згвалтували i на iхнiй рахунок це пiшло.

– Ти цiеi панночки не знаеш. Вона з порядноi родини, сама чеснiсть, навiть можна сказати черниця.

– Мав я справи i з черницями.

– При цьому нас вона ненавидить, бо це hic mulier[25 - Hic mulier (лат.) – грiм-баба.], патрiотка. Це вона пана Кмiцицa збаламутила. Немае таких багато мiж нашими жiнками. Розум мае зовсiм чоловiчий. І Янa-Казимирa найзапеклiша шанувальниця.

– То йому лаву захисникiв укоротимо.

– Нiяк не можна, бо пан Кмiциц листи оприлюднить. Мушу ii стерегти, як зiницю ока. До часу. Потiм вiддам ii тобi або твоiм драгунам, менi начхати!

– Даю тобi свое шляхетне слово, що не буду ii силою неволити, а слiв, якi особисто даю, завжди дотримуюсь. У полiтицi що iнше. Сором було б менi навiть, якби я сам не зумiв нiчого домогтися.

– І не намагайся.

– Тодi в найгiршому разi отримаю ляпаса, а вiд жiнки це не образа. Ти йдеш на Пiдляшшя, то що з нею робитимеш? Зi собою ii не вiзьмеш, тут не залишиш, бо сюди прийдуть шведи, а необхiдно, щоб comme otage[26 - Comme otage (фр.) – заручниця.] панночка залишалася завжди в наших руках. Чи не краще буде, якщо ii в Тауроги заберу, а до пана Кмiцицa пошлю не розбiйника, а посильного з листом, в якому напишу: вiддай листи, а я вiддам тобi панночку.

– Правду кажеш! – погодився князь Януш. – Це хороша iдея.

– А якщо, – провадив далi Богуслав, – поверну йому ii не зовсiм таку, яку взяв, то це й буде помсти початок.

– Але ти дав слово, що до насильства не вдасися?

– Дав i повторюю ще раз, що сором би менi був.

– То мусиш взяти також ii дядька, мечника расейняйського, котрий за нею наглядае.

– Не хочу. Цей шляхтич точно за вашим звичаем вiхтя в чоботях носить, а я цього знести не можу.

– Сама вона iхати не захоче.

– А це ми ще побачимо. Запроси iх сьогоднi на вечерю, щоб ii оглянув i визнав, чи варто ii на зуб куштувати, а я тим часом, як iз нею повестися, вигадаю. Лише заради Бога, не кажи iй про вчинок пана Кмiцица, бо це його в ii очах пiдвищить i у вiрностi йому змiцнить. А за вечерею не зупиняй мене нi в чому, що б я не казав. Побачиш моi методи i власнi молодi лiта згадаеш.

Князь Януш махнув рукою i вийшов, а князь Богуслав заклав обидвi руки за потилицю i став про стратегiю мiркувати.




Роздiл VIII


На вечерю, крiм расейняйськогo мечника з Олюнькою, запросили також визначнiших кейданських офiцерiв i кiлькох придворних князя Богуслава. Вiн сам прийшов такий чепурний i прекрасний, що ока було не вiдвести. Перука його позавивана була майстерно хвилястими пасмами. Обличчя делiкатнiстю кольору нагадувало молоко i троянди. Вуса були наче шовковi, а очi – наче зiрки. Одягнений був у чорне, в жупан, зшитий зi смуг оксамиту та iншоi матерii, рукави якого, що розтиналися, сколювалися вздовж руки. Довкола шиi чоловiк мав викладений широкий комiр iз дивовижного брабантського мережива, цiни неймовiрноi, i такi ж манжети на зап’ястках. Золотий ланцюг спадав йому на груди, а через праве плече, уздовж усього жупана, тягнулася аж до лiвого стегна портупея вiд шпаги з голландськоi шкiри, але так щедро усiяна дiамантами, що видавалася, смугою свiтла, яка мiнилася. Так само виблискував вiд дiамантiв i ефес його шпаги, а в кокардах його черевикiв свiтилися два найбiльшi, величиною з горiх. Уся постать магната здавалася величавою, однаково i шляхетною, i прекрасною.

В однiй руцi князь тримав мереживну хустинку, другою пiдтримував завiшений за тодiшньою модою на ефесi капелюх, оздоблений майстерно укладеним чорним страусовим пiр’ям, надзвичайно довгим.

Усi, в тому числi й князь Януш, задивилися на нього з подивом i захопленням. Князевi воеводi пригадалися його молодi лiта, коли вiн так само вражав усiх при французькому дворi красою та багатством. Лiта цi були вже далеко, але тепер здавалося гетьмановi, що вiн ожив у цьому чудовому кавалеровi, котрий те саме носив прiзвище.

Розчулений князь Януш, проходячи повз нього, торкнувся вказiвним пальцем грудей брата.

– Свiтло вiд тебе променiе, немов вiд мiсяця, – сказав вiн. – Чи не задля Бiлевичiвни так вирядився?

– Мiсяцю всюди легко протиснутись, – вiдповiв хвалькувато Богуслав.

І вiн став балакати з Ганховом, бiля якого, можливо, навмисно став, аби кращим здаватися, бо Ганхов був чоловiк на диво плюгавий: обличчя мав темне i вiспою пооране, нiс картоплиною i задертi вгору вуса. Був наче демон темряви, а Богуслав бiля нього – наче янгол свiтла.

Тут увiйшли дами: панi Корф та Олюнька. Богуслав кинув на неi швидкий погляд i поспiшно вклонився панi Корф, i вже було пiдняв пальцi до вуст, щоб Бiлевичiвнi послати, за парубоцькою модою, повiтряний поцiлунок, та помiтивши ii витончену, горду та вражаючу вроду, в одну мить змiнив тактику. Правою рукою вхопив капелюх, пiдiйшов до панночки i схилився так низько, що майже зiгнувся вдвое, пасма перуки впали йому з обох бокiв на плечi, шпага прийняла горизонтальне положення, а вiн стояв так, зумисне помахуючи капелюхом i пiдмiтаючи пiр’ям на знак пошани паркет перед Олюнькою. Вишуканiшого великосвiтського поклону не мiг би вiддати навiть французькiй королевi. Бiлевичiвнa, котра знала про його приiзд, одразу ж здогадалася, хто перед нею стоiть, тому взялася кiнчиками пальцiв за сукню i повернула йому глибокий реверанс.

Присутнi захоплювалися красою обох i витонченiстю манер, якi можна було побачити вже зi самого привiтання, не дуже знаного в Кейданaх, бо дружина князя Янушa, як волошкa, бiльше кохалася в схiднiй розкошi, нiж в етикетi, а княжна була ще малою дiвчинкою.

Аж тут Богуслав пiдняв голову, струсив пасма перуки на спину i, човгаючи грунтовно ногами, пiдсунувся впритул до Олюньки. Водночас кинув пажевi свiй капелюх, а iй подав руку.

– Очам не вiрю. Хiба менi сниться те, що бачу, – промовляв, провадячи дiвчину до столу, – але скажiть менi, прекрасна богине, яким дивом ви зiйшли з Олiмпу до Кейдан?

– Хоч я й шляхтянка, а не богиня, – вiдрубала Олюнька, – але й не така простачка, щоб чимось iншим, нiж галантнiсть, слова вашоi свiтлостi вважати.

– Навiть якби я хотiв бути ще галантнiшим, то дзеркало скаже вам бiльше за мене.

– Скаже не бiльше, а щирiше, – зауважила юнка, стуливши, як було заведено, уста.

– Якби в цiй кiмнатi було б хоч одне, я вiдразу б вас до нього пiдвiв. Тож залишаеться лише подивитися в моi очi, i ви збагнете, чи iхне здивування було нещирим!

Тут Богуслав схилив голову i перед Олюнькою блиснули його очi, великi та чорнi, як агати, солодкi, проникливi i водночас палючi. Пiд впливом iхнього жару обличчя дiвчини запашiло пурпурним рум’янцем, вона опустила повiки i вiдсунулася трохи, бо вiдчула, що Богуслав лiктем притиснув легко до свого боку ii руку.

Так дiйшли до столу. Кавалер сiв бiля юнки i було помiтно, що ii врода справдi надзвичайне на нього справила враження. Вiн сподiвався, мабуть, побачити шляхтянку, розквiтлу, як лань, котра смiеться i верещить, як сoйкa, i червону, як квiтка маку. А тим часом знайшов горду панночку, в чорних бровах котроi засiла непохитна воля, в очах – розум i авторитет, в усьому обличчi – свiтлий дитячий спокiй, при цьому шляхетну в поставi, таку чарiвну та дивовижну, що при будь-якому королiвському дворi могла б стати метою поклонiння i залицянь перших у краiнi кавалерiв.

Краса ii невимовна будила подив i жагу, але була в нiй водночас i якась велич, що накладала межу, так що мимоволi подумав Богуслав: «Зарано я притиснув ii руку. З такою потрiбно дипломатично, а не нахрапом!»

Але вiн твердо вирiшив полонити ii серце i вiдчував дику радiсть вiд думки, що прийде час, коли ця дiвоча велич i чиста врода вiддасться на його милiсть i немилiсть. Грiзне обличчя пана Кмiцицa поставало на шляху цих мрiй, але для зухвалого парубка це була лише ще одна спонука. Пiд впливом цих почуттiв князь розпалився весь, кров у ньому заграла, як у схiдного жеребця, всi його фiбри стрепенулися незвичайно, i свiтло так било вiд усiеi його постатi, як вiд його дiамантiв.

Розмова за столом точилася на загальнi теми, але врештi перейшла в единий хор похвал i лестощiв князевi Богуславовi, якi вельможний кавалер слухав з усмiшкою, але без зайвого задоволення, як звичайнi та буденнi речi. Згадували про його военнi дii та поединки. Прiзвища переможених князiв, маркграфiв, баронiв сипалися, як iз рукава. Сам вiн ще час вiд часу докидав недбало одне та друге. Слухачi дивувалися, князь Януш гладив своi довгi вуса вiд задоволення, а наприкiнцi Ганхов промовив:

– Хоч би фортуна i родовитiсть не ставали на перешкодi, не хотiв би я вашiй свiтлостi дорогу перейти i лише те мене дивуе, що ще такi смiливцi знаходяться.

– Що ж ви хочете, оберсте Ганхов! – сказав на це князь. – Є люди з дубовим обличчям i бичачим поглядом, сам вигляд яких лякае, але мене Бог вiд цього милував. Мого обличчя не злякаеться навiть панночка.

– Як нiчний метелик не боiться смолоскипа, – зауважила, кокетуючи манiрно панi Корф, – поки в ньому не згорить.

Князь Богуслав засмiявся, а панi Корф продовжувала, не перестаючи манiритись:

– Панiв жовнiрiв бiльше поединки цiкавлять, а ми, жiнки, радi б також щось i про амури вашоi свiтлостi почути, що про них звiстки аж до нас доходили.

– Неправдивi, панi добродiйко, неправдивi. Все дорогою наросло. Сватали мене, це правда. Французька королева була така ласкава.

– З принцесою де Роан, – докинув князь Януш.

– Або з панною де ля Форс, – додав Богуслав, – але що моему серцю навiть сам король не мiг кохати наказати, а статкiв, дяка Боговi, не маю потреби у Францii шукати, то не могло бути паляницi з цього борошна. Гiднi це були панночки, це правда, на обличчя вродливi, але в нас е ще гарнiшi. І менi не було б потреби з цiеi кiмнати виходити, щоб таку знайти.

Тут вiн кинув тягучий погляд на Олюньку, котра вдала, що не чуе, i щось торочила пановi расейняйському мечнику, а панi Корф знову взяла слово:

– Достатньо i тут гожих, але немае таких, якi б iз вашою свiтлiстю заможнiстю i походженням зрiвнятися могли б.

– Дозвольте, панi добродiйко, заперечити, – пожвавiшав Богуслав. – Бо не думаю, щоб польська шляхтянка була чимось гiрша за панну Роан, чи панну Форс. Та й не в новину Радзивiллам зi шляхтянками одружуватися, адже iсторiя подае цьому численнi приклади. Запевняю також панi добродiйку, що ця шляхтянка, котра стане Радзивiлловою, навiть при французькому дворi перед тамтешнiми дворянками гору вiзьме.

– Меткий пан!.. – шепнув Олюньцi расейняйський мечник.

– Це я завжди знав, – правив далi князь, – хоч не раз було соромно менi за польську шляхту, коли ii зi закордонною порiвнював, бо нiколи б там не трапилося такого, що тут трапилося, що всi сюзерена свого покинули, навiть бiльше, зазiхати на його здоров’я готовi. Французький шляхтич навiть на гiрший вчинок здатний, але монарха свого не зрадить.

Присутнi переглядалися мiж собою i на князя зиркали. Князь Януш спохмурнiв i насупився, а Олюнька втупила своi блакитнi очi з виразом подиву й удячностi в обличчя Богуслава.

– Даруйте, ваша свiтлосте, – промовив князь, звертаючись до Янушa, котрий ще не встиг охолонути, – я знаю, що ви не могли iнакше вчинити, що вся Литва загинула б, якби ви моеi поради послухали. Але вас шаную, як старшого й улюбленого брата, тому не перестану з вами про Янa-Казимирa сперечатися. Ми ж мiж своiми, тому скажу, що думаю: неоплаканий пан, добрий, прихильний, побожний, а менi подвiйно дорогий! Toму я його першим iз полякiв супроводжував, коли його з французькоi випустили в’язницi. Майже дитиною був я на той час, але тим бiльше нiколи цього не забуду й охоче кров свою вiддав би, щоб його принаймнi вiд тих вберегти, хто проти святоi його особи повстае.

Янушу, хоч вiн i розкусив уже гру Богуслава, все одно вона здавалася занадто смiливою та занадто азартною для такоi незначноi мети, тому, не приховуючи свого невдоволення, вiн сказав:

– Заради Бога! Про якi пiдступи проти здоров’я нашого колишнього короля ваша свiтлiсть торочить? Хто таке зробить? Де ж такий монстр у польському народi знайдеться?.. Такого нiколи, в усiй iсторii Речi Посполитоi не ставалося!

Богуслав схилив голову.

– Та не давнiше, як мiсяць тому, – зронив парубок зi смутком у голосi, – коли з Пiдляшшя в Пруссiю електора, в Тауроги я iхав, прибув до мене один шляхтич. З порядного дому. Шляхтич той, не знаючи, iмовiрно, моiх справжнiх почуттiв до нашого милостивого пана, гадав, що я йому ворог, як iншi. Тож за солiдну винагороду вiн пропонував менi поiхати в Сiлезiю, захопити Янa-Казимирa i живого або мертвого шведам видати.

Всi занiмiли вiд жаху.

– А коли я гнiвно i беззаперечно таку пропозицiю вiдкинув, – резюмував Богуслав, – то той чоловiк iз мiдним чолом кинув менi: «Тодi я поiду до пана Радзейовськогo, той купить i фунт золота менi заплатить».

– Я не е прихильником короля, – зауважив Януш, – але якби менi хтось схожу пропозицiю зробив, я наказав би його без суду пiд мур поставити, i шiсть мушкетерiв навпроти.

– Першоi митi я й хотiв так вчинити, – пiдтримав брата Богуслав, – але розмова була вiч-на-вiч i всi б кричали про тиранiю, про сваволю Радзивiллiв! Я лише налякав його, що i пан Радзейовський, i шведський король, бa, навiть сам Хмельницький, точно його б за таке на горло скарали. Словом, я довiв того злочинця до того, що вiн вiд свого задуму вiдмовився.

– Даремно, не треба було його живим вiдпускати, бо щонайменше на палю вiн заслужив! – пiдсумував Корф.

Тодi Богуслав звернувся до брата:

– Маю також надiю, що його кара не мине, i першим же подбаю, щоб вiн звичайною смертю не загинув, але лише ваша свiтлiсть може його покарати, бо це ваш придворний i ваш полковник.

– Заради Бога! Мiй придворний?.. Мiй полковник? Що ж це за один?! Хто?.. Кажiть, ваша свiтлосте!

– Його iм’я пан Кмiциц! – оголосив Богуслав.

– Кмiциц?!.. – повторили всi нажахано.

– Це неправда! – скрикнула враз Бiлевичiвнa, зiрвавшись iз крiсла. Очi ii палали, а груди високо здiймалися.

Запанувала глуха мовчанка. Однi ще перетравлювали страшну новину Богуслава, iншi ж дивувалися зухвалостi цiеi панни, котра посмiла молодого князя у брехнi звинуватити. Мечник расейняйський став белькотiти: «Олюнько! Олюнько!» А Богуслав напустив на обличчя смуток i зронив без гнiву:

– Якщо це ваш родич чи наречений, то менi шкода, що я цю новину повiдомив, але викиньте його з серця, бо негiдний вiн вас, панно.

Дiвчина стояла ще якусь мить у болi, полум’i та жаху. Але повiльно обличчя ii вистигало, аж стало холодним i блiдим. Юнка знову опустилася в крiсло i промовила:

– Даруйте, ваша свiтлосте. Даремно я перечила. На цього чоловiка це схоже.

– Нехай мене Господь Бог покарае, якщо я щось iнше вiдчуваю, крiм жалю, – вiдповiв м’яко князь Богуслав.

– Це був наречений цiеi панни, – зауважив князь Януш, – я сам iх сватав. Юнак молодий, гарячий, напустував добряче. Я рятував його вiд закону, бо вiн добрий жовнiр. Я знав, що вiн баламут i таким залишиться. Але щоб шляхтич до такого неподобства був схильний, такого навiть вiд нього не сподiвався.

– Лихий вiн чоловiк, давно я це знав! – вставив i свiй грiш Ганхов.

– І не застерегли мене? Чому ж? – спитав iз докором князь Януш.

– Бо боявся, що ваша свiтлiсть у зрадi мене запiдозрить, адже вiн тодi мав бiльшу довiру, нiж я.

– Horribile dictu et auditu[27 - Horribile dictu et auditu (лат.) – страшно й сказати вголос.], – наголосив Корф.

– Шановне панство, – сказав Богуслав, – даймо ж цьому спокiй! Якщо вже вам важко це слухати, то що ж залишаеться паннi Бiлевичiвнi.

– Ваша свiтлiсть не повинна зважати на мене, – озвалася Олюнька, – я можу все вже вислухати.

Але вечеря пiдходила до кiнця, подали воду для миття рук, пiсля чого князь Януш пiднявся першим i подав руку панi Корф, а князь Богуслав – Олюньцi.

– Зрадника вже Бог скарав, – шепнув молодик дiвчинi, – бо хто вас втратив, той небо втратив. Ще не минуло й двох годин, як я з вами познайомився, чарiвна панянко, а хотiв би вас бачити вiчно, не в болi чи в сльозах, а в насолодах i щастi.

– Дякую вашiй свiтлостi, – вiдповiла Олюнька.

Пiсля того, як дами пiшли, чоловiки повернулися ще за стiл шукати радощiв у келихах, яких наставили густо. Князь Богуслав пив запоем, бо був задоволений собою. Князь Януш бесiдував iз паном расейняйським мечником.

– Я завтра iду з вiйськом на Пiдляшшя, – повiдомив вельможа. – У Кейдани зайде шведський гарнiзон. Бог зна, коли я повернуся. Ви не можете тут iз дiвчиною залишатися, бо iй бути помiж солдатнi непристойно. Ви поiдете обое з князем Богуславом у Тауроги, де панночка при дружинi моiй може собi знайти затишний притулок.

– Ваша свiтлосте, – казав на те расейняйський мечник, – Бог нам дав своi власнi закутки, то навiщо ж нам у чужi краi iздити. Велика то милiсть вашоi свiтлостi, що про нас пам’ятаете. Але не бажаючи прихильнiстю зловживати, ми жадали б пiд власну стрiху повернутися.

Князь не мiг пояснити пановi мечнику всiх причин, через якi за жодну цiну не хотiв випускати з рук Олюньку, але про одну сказав iз усiею жорсткою вiдкритiстю магната:

– Якщо не хочете прийняти моеi прихильностi, ваша справа. Але я вам скажу, що це дуже необачно. Ви там станете заручником. І тодi менi за всiх Бiлевичiв вiдповiсте, котрi, я знаю це добре, не входять у число моiх приятелiв i готовi збурити Жемайтiю, коли я вiдбуду. Варто було б iм порадити, щоб тут сидiли спокiйно i проти шведiв нiчого не затiвали, бо голова ваша i ваша небога за це вiдповiсть.

Мечникoвi, очевидно, забракло терпiння, бо вiн енергiйно промовив:

– Даремно менi на своi шляхетськi права посилатися. Сила на боцi вашоi свiтлостi, i менi байдуже, де у в’язницi сидiти. Можу бiльше навiть там, нiж тут!

– Годi! – обiрвав його рiзко князь.

– Годi, то й годi! – погодився мечник. – Бог також дасть, що насильства закiнчаться i закон знову запануе. Коротко кажучи, нехай ваша свiтлiсть менi не погрожуе, бо я не боюся.

Богуслав побачив справжнi блискавки гнiву, що замиготiли на обличчi Януша, бо дуже швидко пiдiйшов.

– Про що мова? – поцiкавився вiн, стаючи мiж спiвбесiдниками.

– Я сказав пановi гетьмановi, – пояснив роздратовано мечник, – що волiю в’язницю в Таурогах, нiж у Кейданaх.

– У Таурогах немае в’язницi, лише мiй дiм, в якому ви будете, як у себе вдома. Знаю, що гетьман хоче бачити вас як заручника, а я бачу лише милого гостя.

– Дякую вашiй свiтлостi, – вклонився мечник.

– Це я вам дякую. Випиймо разом, бо кажуть, що дружбу потрiбно вiдразу ж запити, щоб не зiв’яла у зародку.

Сказавши це, Богуслав пiдвiв пана мечника до столу, i вони взялися за келихи.

Годиною пiзнiше мечник повертався хитаючись до своеi кiмнати i повторюючи впiвголоса:

– Хороший пан! Чесний пан! Поряднiшого навiть удень iз лiхтарем не знайти. Золото! Щире золото. Охоче кров за нього я пролив би.

Тим часом брати залишилися сам на сам. Мали ще мiж собою про що порадитись, до того ж i листи прийшли, за якими послали пажа, щоб iх вiд Ганховa принiс.

– Либонь, – сказав Януш, – немае у тому i слова правди, що ти про пана Кмiцица казав?

– Звiсно. Ти й сам це знаеш чудово. Але визнай, чи не мав Мазарiнi рацii? Одним махом поквитався жорстоко з ворогом i вчинив пролом у тiй вродливiй фортецi. Що? Хто так зумiе?.. Це називаеться iнтрига, гiдна першого на свiтi двору! А та Бiлевичiвнa така ж чарiвна, як i прекрасна, i, Матiнко Божа, наче королiвськоi кровi! Я гадав, що зi шкiри вистрибну!

– Пам’ятай, що ти дав слово. Пам’ятай, що згубиш нас, якщо той листи оприлюднить.

– Якi брови! Який королiвський погляд, аж повагу викликае. Звiдки в такiй панночцi така майже королiвська велич?.. Я бачив якось в Антверпенi Дiану, що на гобеленi майстерно вишита, собак на цiкавого Aктеонa нацьковуе. Один в один вона!

– Гляди, аби пан Кмiциц листiв не оприлюднив, бо тодi нас собаки до смертi загризуть.

– Неправда! Це я пана Кмiцицa на Aктеона перетворю i на смерть засуджу. На двох полях вже його розбив, i дiйде мiж нами ще до сутички!

Подальшу розмову перервав прихiд пажа з посланням.

Вiленський воевода взяв лист у руки i перехрестив. Завжди так робив, щоб вiд поганих новин убезпечитись. Потiм, замiсть того, щоб вiдкрити, взявся його оглядати уважно. Враз змiнився на обличчi.

– Герб Сапегiв на печатцi! – верескнув князь. – Це вiд воеводи вiтебського.

– Вiдкривай швидше! – нетерплячився Богуслав.

Гетьман зламав печатку i став читати, час вiд часу вигукуючи:

– Вiн iде на Пiдляшшя!.. Питае, чи не маю я доручень у Тикоцин!.. Дорiкае менi!.. Навiть гiрше, послухай, що вiн тут пише:



«Хоче Ваша свiтлiсть громадянськоi вiйни, хоче ще один меч у лоно матерi встромити? Тодi приходьте на Пiдляшшя, я чекатиму i довiрюся Всевишньому, що пиху Вашу моiми руками покарае. Але якщо маете милосердя до вiтчизни, якщо совiсть Ваша озвалася, якщо Ваша свiтлiсть жалiе за своi давнi вчинки i виправити iх жадае, то для цього е поле для дiяльностi. Замiсть того, щоб громадянську вiйну починати, скличте посполите рушення, пiдiймiть селянство i вдарте на шведiв, поки безпечний Понтус нiчого не сподiваеться i жодноi пильностi не проявляе. Вiд Хованського перешкод у цьому мати Ваша свiтлiсть не буде, бо чутки до мене з Москви доходять, що вони й самi над експедицiею в Інфлянту мiркують, хоч i тримають це в таемницi. Врештi, якби Хованський захотiв щось затiяти, то я стримаю його за вiжки, й якщо б щиро мiг довiритись, то впевнений, що з усiх сил у порятунку батькiвщини Вашiй свiтлостi допомагати буду. Все вiд Вашоi свiтлостi залежить, бо ще е час повернути з дороги та провини змити. Тодi виявиться, що Ваша свiтлiсть не для особистоi вигоди, а для вiдвернення останньоi поразки вiддала Литву пiд шведську протекцiю. Нехай же Вашу свiтлiсть Бог так надихне, про що щоденно Його прошу, хоч мене Ваша свiтлiсть в особистiй вигодi звинувачуе несправедливо.

P. S. Я вчув, що облогу з Несвiжа зняли i що князь Мiхал iз нами хоче об’еднатися, як тiльки шкоду поправить. Дивiться, Ваша свiтлосте, як чеснi представники Вашоi родини чинять, i на iхнiй приклад задивляйтесь, i в будь-якому разi маете тепер вiз i перевiз».


– Ти таке чув? – закiнчив читати князь Ян.

– Чув. І що? – Богуслав дивився на брата.

– Треба було б вiд усього вiдмовитися, стiльки занехаяти, власну роботу своiми руками знищити.

– І з могутнiм Карлом-Густавом стятися, i вигнанця Яна-Казимирa за халяви хапати, щоб змилостивився, пробачив i на службу знову прийняв. Та й у пана Сапеги помилування просити.

Обличчя Янушa налилося кров’ю.

– Зверни увагу, що вiн пише: «Покайтесь, i я дарую Вам» – немовби сюзерен васалу!

– Інше писав би, якби йому шiсть тисяч шабель над карком висiло.

– І все ж… – замислився пригнiчено князь Януш.

– І все ж що?

– Вiтчизнi був би, може, порятунок так зробити, як Сапегa радить?

– А для тебе? Для мене? Для Радзивiллiв?..

Януш не вiдповiв, лише оперся головою на складенi п’ястуки i думав.

– Хай буде так! – сказав вiн нарештi. – Хай здiйсниться.

– Що ти вирiшив?

– Завтра вирушаю на Пiдляшшя, а через тиждень вдарю на Сапегу.

– Оце Радзивiлл! – втiшився Богуслав.

І вони подали один одному руки.

За мить Богуслав подався на вiдпочинок. Януш залишився сам. Раз за разом мiряв вiн важким кроком усю свiтлицю, i врештi ляснув у долонi. Особистий паж зайшов до покою.

– Хай астролог за годину прийде до мене з готовою фiгурою, – наказав магнат.

Паж вийшов, а князь знову взявся ходити та вiдмовляти своi кальвiнiстськi молитви. Пiсля чого заспiвав упiвголоса псалом, уриваючи часто, бо йому дихання бракувало, i споглядав час вiд часу через вiкно на зорi, що мерехтiли на небеснiй сферi.

Повiльно свiтла згасали в замку, але, крiм астролога i князя, ще одна iстота не спала у своiй кiмнатцi. Це була Олюнька Бiлевичiвнa. Стоячи навколiшки перед своiм лiжком, дiвчина обхопила голову руками та шепотiла зi заплющеними очима:

– Змилуйся над нами. Змилуйся над нами!

Вперше з часу вiд’iзду пана Кмiцицa юнка не хотiла, не могла молитися за нього.




Роздiл IX


Пан Кмiциц хоча й мав охороннi грамоти Радзивiлла до всiх капiтанiв, комендантiв i шведських губернаторiв, аби йому повсюдно вiльний проiзд забезпечували i кривди не чинили, але не наважувався ними скористатися. Вiн остерiгався, що князь Богуслав одразу ж iз Пiльвiшкiв розiслав на всi боки посильних зi застереженням до шведiв про те, що сталося, i наказом заарештувати пана Кмiцицa. Тому пан Анджей i чуже прiзвище прибрав, i навiть стан свiй змiнив. Оминаючи Ломжу й Остроленку, до яких першими звiстки дiйти могли, мчав своiми кiньми разом iз компанiею до Пшасниша, а звiдки через Пултуськ прагнув дiстатися Варшави.

Але перш, нiж вiн до Пшасниша дiйшов, зробив гак повз прусський кордон на Вонсошу, Кольно та Мишинець, адже Кемличi, добре знаючи тамтешнi пущi, могли непомiтно пройти повз псарiв, а до того ж мали ще й дружнi взаемини з курпами[28 - Курпи – польська етнографiчна група, що проживала на територiях двох мазовецьких пущ.], вiд котрих за потреби могли допомогу отримати.

Прикордонний край був уже майже повнiстю зайнятий шведами, котрi, однак, обмежуючись окупацiею значнiших мiст, не дуже важилися заходити в дрiмучi та безкраi лiси, заселенi озброеним людом, мисливцями, котрi нiколи з лiсiв не витикаються, i такими дикими, що ще рiк тому королева Марiя-Людовика наказала поставити каплицю в Мишинцi, посадила в нiй езуiтiв, котрi мали навчати вiри та пом’якшувати звичаi люду пущi.

– Чим довше не здибаемо шведiв, – промовляв старий Кемлич, – тим для нас краще.

– Але мусимо ж iх колись зустрiти, – вiдповiдав на це пан Анджей.

– Хто iх зустрiне в бiльшому мiстi, йому зазвичай бояться кривду вчинити, бо у кожному мiстi е якийсь уряд i якийсь старший комендант, до якого можна подати скаргу. Вже я про це людей розпитав i знаю, що iснують накази вiд шведського короля, якi забороняють сваволю та здирництво. Але меншi роз’iзди, якi далеко вiд очей комендантiв опиняються, на цi накази не зважають i мирних людей грабують.

Тому мандрiвники йшли лiсами, нiде дорогою шведiв не зустрiчаючи, ночували по смолокурнях i лiсових поселеннях. Мiж курпами, хоч майже нiхто з них досi не бачив шведiв, ширилися найрозмаiтiшi чутки про стан справ у краiнi.

Подейкували, що прибув люд iз-за моря, який людськоi мови не розумiе, нi в Ісуса Христа не вiрить, нi в Матiр Божу, нi у всiх святих i дивовижно хижий. Іншi казали про надзвичайну жадiбнiсть цих ворогiв до худоби, шкiри, горiхiв, меду та сушених грибiв. І якщо iм у них вiдмовляють, то пiдпалюють пущу. Дехто навiть стверджував, що це народ вовкулак, ласих на людське м’ясо, i лише м’ясом незайманок годуються.

Пiд впливом цих страхiтливих звiсток, якi в найбiльшi глибини пущанськi долетiли, стали курпи прислухатися i скликатися по лiсах. Тi, хто варив поташ i смолу, i тi, хто збором хмелю промишляв, i дроворуби, i рибалки, котрi розставляли вершi по зарослому узбережжю Росоги, i винники, i мисливцi, i бортники, i бобровники збиралися тепер по бiльших поселеннях, слухаючи чуток, передаючи один одному новини та радячись, як ворога, якби в пущi з’явився, виганяти.

Пан Кмiциц, iдучи зi своiм кортежем, неодноразово зустрiчав бiльшi та меншi гурти цього люду, одягненого в коноплянi сорочки та вовчi, лисячi або ведмежi шкури. Не раз також зупиняли його на переходах i галявинах, питаючи:

– Ти хто такий? Часом не швед?

– Нi! – вiдповiдав пан Анджей.

– Хай тебе Бог захищае!

Полковник iз цiкавiстю приглядався до цих людей, котрi жили в лiсових сутiнках, й обличчя котрих нiколи не засмагали пiд вiдкритим сонцем. Захоплювався iхнiм зростом, смiливiстю поглядiв, щирiстю мови та зовсiм неселянською вiдвагою.

Кемличi, котрi iх знали, запевняли пана Анджея, що немае кращих вiд них стрiльцiв у всiй Речi Посполитiй. Також молодик зауважив, що всi мали добрi нiмецькi мушкети, якi в Пруссii за шкури вимiнювали. Просив iх також свiй хист у стрiльбi показати i дивувався вправнiстю, а в душi мiркував: «Якби менi довелося загiн збирати, тут би його знайшов».

У самому Мишинцi здибав шляхтич велику громаду. Понад сотню стрiльцiв тримали кругову оборону мiсii, бо остерiгалися, що шведи сюди насамперед поткнуться, тим бiльше, що остроленкiвський староста наказав прорубати дорогу в лiсах, аби священикам, котрi в мiсii жили, дати «до свiту доступ».

Хмелярi, котрi свiй товар постачали аж уславленим пивоварам Пшасниша i тому вважалися досвiдченими людьми, розповiдали, що в Ломжi, Остроленцi та в самому Пшаснишi аж роiться вiд шведiв, котрi там уже господарюють, як у себе вдома, i податки збирають.

Пан Кмiциц узявся намовляти курпiв, аби не чекали шведiв у пущi, а самi вдарили на Остроленку та вiйну затiяли, i сам викликався iх повести. Велику серед них знайшов охоту, але два священики вiдмовили iх вiд такого божевiльного вчинку, переконуючи дочекатися, аж весь край пiдiйметься, i передчасним виступом не накликати на себе жорстоку помсту ворога.

Пан Анджей вiд’iхав, але шкодував про втрачену можливiсть.

Тiльки йому й утiхи залишилось, що переконався, нехай лише хоча б десь займеться, то нi Речi Посполитiй, нi королевi не забракне в цих мiсцях захисникiв. «Якщо так само е й деiнде, то можна було б починати», – гадав парубок.

І гаряча його вдача рвалася до рiшучих дiй, але розум зупиняв: «Курпи самi шведiв не здолають. Проiдеш ще шмат краiни, оглядайся, придивляйся, а потiм послухай королiвський наказ».

Тому iхав далi. Вибравшись iз глибоких пущ на лiсовi рубежi, в околицю, густiше заселену, помiтив парубок по всiх селах незвичайний рух. По всiх шляхах повно було шляхти, що пересувалася в бричках, тарантасах, екiпажах або верхи. Все це рухалося до найближчих мiст i мiстечок, щоб особисто шведським комендантам складати присягу на вiрнiсть новому королю. Видавали iм за це свiдоцтва, якi мали iхнi маетки та звання боронити. У столицях земель i повiтiв проголошували «капiтуляцii», що пiдтверджували визнання вольностей i привiлеiв шляхетського стану.

Шляхта поспiшала скласти присягу не так через бажання, як iз примусу, бо впертим загрожувало покарання, що полягало в конфiскацii та грабунках. Торочили, що тут i там узялися вже шведи, так само, як у Великiй Польщi, вкручувати пiдозрюваним пальцi в курок мушкета. Повторювали також iз тривогою, що на багатших навмисно кидали пiдозри, щоб iх обдерти, як липку.

Так що небезпечно було залишатися на селi. Тому заможнiшi прагнули сховатися по мiстах, щоб, перебуваючи пiд безпосереднiм наглядом шведських комендантiв, уникнути пiдозри в пiдступах проти шведського короля.

Пан Анджей нашорошував вуха на те, що теревенила шляхта, хоча тi не дуже хотiли з ним балакати, як iз простим пахолком, однак молодик второпав, що навiть найближчi сусiди, знайомi, бiльше того – приятелi – не згадують мiж собою шведiв i нове панування щиро. Нарiкають, щоправда, голосно на «реквiзицii», та й справдi було на що, бо до кожного села, кожного мiстечка приходили листи комендантiв iз наказом постачання великих кiлькостей збiжжя, хлiба, солi, худоби, грошей, i часто тi накази переходили межу, особливо коли щойно вичерпали всi запаси, а вже вимагають нових. Якщо ж хтось не платив, йому присилали екзекуцiю, яка потрiйно забирала.

Минулися давнi часи! Кожен тягнувся, як мiг, собi вiд рота вiдривав i давав, i платив, нарiкаючи та стогнучи, а в душi мiркуючи, що давнiше було по-iншому. Та в очi втiшаються, що коли военнi часи минуться, скiнчаться й тi реквiзицii. Обiцяли це i самi шведи, кажучи, що як тiльки король усю краiну опануе, зараз же по-батькiвськи правити почне.

Шляхтi, яка вiдступилася вiд власного монарха та вiтчизни, яка ранiше, ще зовсiм недавно, називала тираном доброго Янa-Казимирa, пiдозрюючи його, що до absolutum dominium[29 - Повноправне володiння (лат.).] прагне, яка протестувала проти нього в усьому, галасуючи на сеймиках i сеймах, а в жаданнi новин i змiн дiйшла навiть до того, що майже без опору визнала сюзереном загарбника, тiльки б мати якiсь змiни, – сором було тепер навiть нарiкати. Бо ж Карл-Густав звiльнив iх вiд тирана, бо ж вони добровiльно покинули законного монарха, а тепер мають тi змiни, яких так сильно жадали.

Тому тепер навiть найдовiрливiшi не розмовляли щиро один з одним, що про тi змiни думають, охоче схиляючи вуха до тих, хто стверджував, що i набiги, i реквiзицii, i грабежi, i конфiскацii тiльки тимчасовi i необхiднi до часу, i скоро минуться, як тiльки Карл-Густав на польський трон сяде.

– Важко, панове браття, важко, – зауважував часом один шляхтич iншому, – але маемо тiшитися новим королем. Магнат вiн i великий воiн, приборкае козакiв, туркiв вгамуе i септентронiв вiд кордонiв вiджене, а ми зi Швецiею в спiлцi розквiтнемо.

– Хоч би ми i навiть не радi були, – вiдповiдав той, – що вдiеш проти такоi могутностi? З мотикою на сонце не пiдеш.

Інколи iх кликали на свiжу присягу. Пан Кмiциц хвилювався, слухаючи такi балачки та мiркування, а якось, коли котрийсь шляхтич ляпав язиком при ньому в заiздi, що мусить бути вiрний тому, кому присягнув, пан Анджей не витримав i сказав йому:

– Мабуть, маеш, пане, два язики, один для справжнiх, а другий для фальшивих присяг, бо ж i Яновi-Казимиру присягав!

Було при цьому багато й iншоi шляхти, бо це трапилося вже недалеко вiд Пшаснишa. Почувши такi слова пана Кмiцицa, всi заворушилися. На обличчях одних було помiтно подив вiд смiливостi пана Анджея, iншi зашарiлися, аж нарештi найповажнiший промовив:

– Нiхто тут присягу давньому королевi не ламав. Сам вiн нас звiльнив вiд неi, коли з краiни втiк, не почуваючи себе вiдповiдальним за ii захист.

– Бодай би вас побили! – вигукнув пан Кмiциц. – А король Локетек[30 - Владислав I Локетек (1260—1333) – польський король iз династii П’ястiв.] скiльки разiв мусив iз краiни втiкати, i щоразу повертався, а його народ не зрадив, тому що страх Божий ще в серцях був! Не Ян-Казимир утiк, зрадники вiд нього вiдступилися i тепер його кусають, аби власнi провини перед Богом i людьми вiдбiлювати!

– Занадто смiливо патякаеш, хлопче. Звiдки ти такий узявся, що тутешнiх людей хочеш Божого страху навчати? Дивися, щоб тебе шведи не почули!

– Якщо ви такi цiкавi, то можу сказати, що я з Княжоi Пруссii й електоровi належу. Але вiд кровi сарматськоi походжу, i пошану до батькiвщини вiдчуваю, тому соромно менi за байдужiсть цього народу.

Тут шляхта, забувши про свiй гнiв, оточила незнайомця колом i стала випитувати з цiкавiстю й нетерплячiстю:

– То ви з Княжоi Пруссii?.. То розказуйте, що знаете! Що там електор? Не думае нас рятувати з тарапатiв?

– З який тарапатiв?.. Ви присягнули новому королевi, тому не балакайте про тарапати. Як ви собi постелили, так i спiть.

– Присягнули, бо не могли iнакше. З мечами нам над карком стоять. Але ви кажiть так, немовби ми цього не робили.

– Дайте йому чогось випити, нехай йому язик розв’яжеться. Кажiть смiливо, немае тут зрадникiв мiж нами.

– Ви всi зрадники! – обурився пан Анджей. – Тому не хочу з вами пити! Шведськi наймити!

Сказавши це, вiн вийшов iз примiщення ще й дверима грюкнув, а тi залишилися присоромленi та здивованi. Нiхто не вхопився за шаблю, нiхто не подався за паном Кмiцицем, аби поквитатися за образу.

А тим часом вiн подався до Пшаснишa. За кiльканадцять стай до мiста перехопив його шведський патруль i повiв до командування. Рейтарiв було в тому патрулi тiльки шестеро i сьомий унтер-офiцер, тому Сорока i три Кемличi споглядали на них ласо, як вовки на овець, i лише питали очима Кмiцицa, чи не час за них узятися.

Пан Анджей також вiдчував неабияку спокусу, тим бiльшу, що близько текла Угорка з порослими очеретом берегами. Але вiн стримався i дозволив спокiйно вiдвести себе до коменданта.

Там доповiв, хто вiн такий, що з краiни електора прибув i щороку до Суботи з кiньми iздить. Кемличi мали вiдповiднi свiдоцтва, якими добрi знайомi у мiстi iх забезпечили. Тому комендант, i сам прусський нiмець, не став чинити iм перешкод, лише випитував ретельно, яких коней мають, i прагнув iх побачити.

А коли челядь пана Кмiцицa на його вимогу табун пригнала, оглянув його старанно i зауважив:

– Я iх куплю. Іншому вiдiбрав би задарма, але ви з Пруссii, то вас не скривджу.

Пан Кмiциц дещо розгубився. Бо якщо дiйде до продажу, то вiдпаде потреба iхати далi i довелося б йому повернути до Пруссii. Тому назвав таку високу цiну, що була майже вдвiчi вища за реальну вартiсть коней. Несподiвано офiцер не проявив обурення i не став торгуватися.

– Гаразд, – погодився вiн. – Заганяйте коней у стайнi, а я вам плату зараз винесу.

Кемличi зрадiли подумки, але пан Анджей упав у шал i став лаятись.

Не було, однак, iншоi ради, як загнати коней. Інакше впала б одразу пiдозра на продавцiв, що лише про людське око торгують.

Тим часом повернувся офiцер i подав пану Кмiцицу клаптик паперу з написом.

– Що це таке? – зачудувався пан Анджей.

– Грошi, або те саме, що грошi, бо це квитанцiя.

– А де менi заплатять?

– У головнiй ставцi.

– А де головна ставка?

– У Варшавi, – вiдрубав офiцер, посмiхаючись злостиво.

– Ми лише за готiвку торгуемо. Як же це так? Що це таке?.. – застогнав старий Кемлич. – Сили небеснi!

Але пан Кмiциц обернувся до нього, зиркнув загрозливо i сказав:

– Для мене слово пана коменданта те саме, що й готiвка, а до Варшави охоче поiдемо, бо там у вiрменiв годящий товар одержати можна, за який у Пруссii добре заплатять.

Потiм, коли офiцер пiшов, зауважив пан Анджей на втiху пану Кемличу:

– Цить, шельмо. Цi квитанцii – найкращi охороннi грамоти, бо навiть до Кракова заiдемо з ними, зi скаргами, що нам платити не хочуть. Легше з камiння сир вичавити, нiж грошi зi шведiв. Але це нам на руку. Плюгавець думае, що вивiв нас у поле, а тим часом навiть не знае, яку послугу нам надав. Вам я сам за коней заплачу, щоб ви збиткiв не зазнали.

Старий зiтхнув i вже лише за звичкою не припиняв нарiкати якийсь час:

– Обдерли, знищили, до злиднiв привели!

Але пан Анджей дуже зрадiв, побачивши вiдкритий шлях перед собою, бо вже наперед передбачав, що й у Варшавi йому не заплатять, i ймовiрно нiде. Тому буде мати можливiсть iхати щораз далi, нiби шукаючи вiдшкодування кривди, хоч би й до шведського короля, котрий пiд Краковом перебував, зайнятий облогою давньоi столицi.

Тим часом вирiшив пан Анджей залишитися на нiч у Пшаснишi, дати коням вiдпочити i, не змiнюючи свого прибраного прiзвища, покинути нарештi чужу личину пахолка. Зауважив бо, що убогого конюха зневажають усi i швидше хтось нападе, менше вiдповiдальностi за покривдження ницого вiдчуваючи. Важче йому також було в цiй личинi i до заможнiшоi шляхти доступитися, то й важче втямити, що хто думав.

Тому одягнув шати, вiдповiднi для свого походження, i пiшов у шинок iз усiею братiею побалакати. Але не втiшило його те, що почув. По заiздах i корчмах шляхта пила за здоров’я шведського короля i за щастя протектора цокалася келихами зi шведською старшиною, реготала з насмiшок, якi офiцери дозволяли собi щодо короля Янa-Казимирa та пана Чарнецькогo.

Так страх за власну шкуру i майно опустив людей, що вони загравали зi загарбниками, охоче пiдтримуючи iхнiй хороший настрiй. Проте i така пiдлiсть мала своi межi. Шляхта дозволяла насмiхатися зi себе, з короля, з гетьманiв, з пана Чарнецькогo, але не з релiгii, i коли якийсь шведський капiтан оголосив, що лютеранська вiра така ж добра, як i католицька, молодий пан Грабковський, сидячи збоку, не змiг знести блюзнiрства, i вперiщив промовцю в скроню обушком, вiдтак, скориставшись сум’яттям, вислизнув iз шинку та зник у натовпi.

Узялися його шукати, але прийшли звiстки, якi повернули увагу в iнший бiк. Кур’ери прибули з депешами, що Кракiв здався, пан Чарнецький у полонi й остання завада шведському пануванню впала.

Шляхта першоi митi занiмiла, але шведи стали веселитися та вiтати один одного. У костелi Святого Духа, в костелi бернардинiв i в нещодавно спорудженому за наказом панi Мостовськоi монастирi бернардинок звелiли бити в дзвони. Пiхота i рейтари вийшли на ринок iз броварiв та цирулень, вишикувалися в бойовому порядку i почали гаратати з гармат i мушкетiв. Потiм викотили дiжки з горiлкою, медом i пивом для вiйська i мiщан, позапалювали бочки зi смолою i бенкетували до пiзньоi ночi. Шведи повитягали мiщанок iз подвiр’iв, аби танцювати з ними, веселитися та бешкетувати. А в натовпi солдатiв, що розгулявся не на жарт, вешталися зграйки шляхтичiв, котрi пиячили разом iз рейтарами i були змушенi вдавати радiсть вiд падiння Кракова та поразки пана Чарнецькогo.

Пана Кмiцицa така огида охопила, що вiн рано сховався на свою квартиру в передмiстi, але заснути не мiг. Мучила його гарячка i сумнiви обсiли його душу, чи не запiзно вiн завернув iз лихоi дороги, коли вже вся краiна була пiд шведським чоботом. Спадало йому на гадку, що вже все пропало i Рiч Посполита нiколи не оговтаеться вiд занепаду.

«Це вже не нещасна вiйна, – мiркував вiн собi, – яка втратою якоiсь провiнцii закiнчитися може, це тотальна згуба, це вже вся Рiч Посполита шведською провiнцiею стае. Самi ми до цього спричинилися, а я бiльше за будь-кого iншого!»

Ця думка палила його, а совiсть гризла. Сон вiд нього втiкав. Сам не знав, що мае робити: iхати далi, залишитися на мiсцi чи повертатися?.. Хоч би яку ватагу зiбрав i шведiв узявся бити, його переслiдуватимуть, як розбiйника, а не як жовнiра. Врештi вiн у чужiй околицi, де його нiхто не знае. Хто до нього пристане? Злiталися до нього безстрашнi люди в Литвi, коли iх ранiше кликав, але тут, якщо хтось i чув про пана Кмiцица, то мав його за зрадника та шведського посiпаку. Зате нiхто нiчого не чув про пана Бабинича.

Нi до чого це, немае сенсу до короля тепер iхати, бо вже запiзно. Немае потреби й на Пiдляшшя iхати, бо його конфедерати зрадником вважають, i в Литву даремно повертатися, бо там Радзивiлл урядуе, та й тут нiчого залишатися, бо роботи немае жодноi. Найкраще було б дух спустити, щоб на цей свiт не дивитися i вiд смутку втекти!

Але чи на тамтому свiтi буде краще тим, хто, нагрiшивши, нiчим своiх провин не загладив i з усiею iхньою вагою на суд стане? Пан Кмiциц кидався на своему лiжку, немов на ложi тортур лежав. Такоi пекельноi муки вiн не зазнав навiть у лiсовiй хатинцi Кемличiв.

Почувався сильним, здоровим, запальним, душа рвалася в ньому до того, щоб щось робити, щоб дiяти, а тут усi дороги були заказанi, хоч бийся головою об стiну, немае виходу, немае порятунку i немае надii!

Перемучившись усю нiч на лiжку, схопився вдосвiта, побудив людей i рушив iз ними вперед. Їхав до Варшави, але й сам не знав, навiщо i для чого? Був би на Сiч утiк iз вiдчаю, якби б не те, що часи змiнилися i що Хмельницький разом iз Бутурлiним притиснули самого великого коронного гетьмана пiд Городком, розносячи при цьому вогонь i меч на пiвденно-схiднi околицi Речi Посполитоi та запускаючи аж пiд Люблiн своi хижi кiгтi.

Дорогою до Пултуськa зустрiчав пан Анджей шведськi загони, що ескортували пiдводи з продовольством, збiжжям, хлiбами, пивом i стадами всiлякоi худоби. При стадах i фiрах iшли громади селян або дрiбноi шляхти, що плакали i стогнали, бо iх за пiдводами по кiльканадцять миль тягли. Щасливий був той, кому з возом додому повернутися дозволили, бо таке не завжди траплялося, адже пiсля доставки припасiв змушували селян i товариство до iнших робiт – вiдбудови замкiв, спорудження шоп i складiв.

Бачив також пан Кмiциц, що поблизу Пултуськa суворiше обходилися шведи з людьми, нiж у Пшаснишi, i не мiг до пуття збагнути, випитував про все шляхту, що зустрiчалася дорогою.

– Чим ближче до Варшави поiдете, – розповiдав один подорожнiй, – то гiршими гнобителями стають. Де свiжо прийдуть i ще не убезпечаться, там ще ласкавi, королiвськi укази проти свавiлля шанують i капiтуляцiю проголошують. Але де вже почуваються впевнено i де грунтовно замки мiсцевi заселили, там вiдразу ж усi обiцянки ламають, не церемоняться, кривдять, обдирають, грабують, на костели, священикiв i навiть на черниць руки пiдiймають. Тут iще нiчого, а в самiй Великiй Польщi таке робиться, що й слiв описати бракуе.

Тут узявся розповiдати шляхтич, що ж робилося у Великiй Польщi, яких шкуродерств, насильств i вбивств припускався жорстокий ворог, як пальцi в курки вкручували, муками морили, щоб грошима розжитися, як провiнцiйного владику Бранецького у самiй Познанi вбили, а з простим людом поводилися так жахливо, що волосся вiд самоi згадки на головi ворушилося.

– Дiйде до такого й усюди, – правив далi шляхтич. – Божа кара. Останнiй суд наближаеться. Щораз гiрше i гiрше, а порятунку нiзвiдки взятися!..

– Дивно менi це, – зауважив пан Кмiциц, – бо я нетутешнiй i людських настроiв у цих краях не знаю, чому ж ви зносите терпляче такi утиски, самi шляхтою та лицарями будучи?

– А з чим нам повставати? – вiдповiв шляхтич. – З чим?.. У iхнiх руках замки, фортецi, гармати, порох, мушкети, а в нас навiть пташницi[31 - Пташниця – малокалiберна мисливська рушниця для полювання на птахiв.] повiдбирали. Була ще надiя на пана Чарнецького, але коли вiн у полонi, а король у Сiлезii, хто про опiр подбае?.. Руки е, лише немае нiчого в руках i голови немае.

– І надii немае! – глухо додав пан Кмiциц.

Тут обiрвали вони розмову, бо прибув шведський загiн, що охороняе пiдводи, дрiбну шляхту та «реквiзицii». Дивний вони мали вигляд. Вусатi та бородатi рейтари сидiли на гладких, як бики, конях. Кожен впирався в бiк правою рукою, з капелюхом набакир, iз десятками гусок i курей патраних при кульбацi, iхав помiж туману пiр’я. Дивлячись на iхнi войовничi та гордi обличчя, легко було збагнути, як iм було привiльно, весело та безпечно. А брати меншi йшли пiшки бiля возiв, дехто босонiж, iз головами, опущеними на груди, затюканi, боязкi, часто батогами до поспiху спонукуванi.

Пановi Кмiцицу, коли вiн це побачив, губи стали трястися, як у лихоманцi, i вiн почав повторювати до того шляхтича, з котрим iхав:

– Ох! Аж руки сверблять, руки сверблять, руки сверблять!

– Тихо будьте, на милiсть Божу! – цитьнув шляхтич. – Себе згубите, мене i дiточок моiх!

Не раз доводилося бачити пановi Анджею навiть дивовижнiшi подii. Часом мiж загонами рейтарiв вiн помiчав меншi чи бiльшi купки польськоi шляхти, що йшли з ними, з озброеною челяддю, веселi, зi спiвами, захмелiлi, i зi шведами та нiмцями запанiбрата.

«Як же це так? – питав себе пан Кмiциц. – Одну шляхту переслiдують i гноблять, а з iншою дружнi взаемини заводять? Мусять то бути хiба дуже палкi запроданцi, котрих мiж жовнiрами бачу?»

– Не лише палкi запроданцi, а гiрше, бо це еретики, – пояснив шляхтич. – Ближчi вони шведам, нiж ми, католики. Це вони найбiльше грабують, садиби палять, панночок викрадають, особистих образ завдають. Вся краiна вiд них у тривозi, бо цiлком безкарно iм усе з рук сходить, i легше в шведських комендантiв на шведа знайти справедливiсть, нiж на свого еретика. Кожен комендант, як лише слово писнеш, зараз же вiдповiсть: «Не маю я права його переслiдувати, бо це не моя людина. Йдiть до ваших трибуналiв». А якi там тепер трибунали, яка екзекуцiя, коли все в руках шведiв? Куди швед не потрапить, там еретики його заведуть, а на костели та священикiв головнi вони excitant[32 - Excitant (фр.) – захопник.]. Так мстять вiтчизнi-матерi за те, що коли в iнших християнських краiнах iх за справляння власних обрядiв переслiдували, вона iм притулок забезпечила i свободу iхньоi блюзнiрськоi вiри.

Тут шляхтич замовк i глипнув неспокiйно на пана Кмiцицa.

– Але ви ж казали, що з Княжоi Пруссii, то, може, й ви лютеранин?

– Хай мене Бог вiд цього боронить, – спростував пан Анджей. – З Пруссii я прибув, але роду здавна католицького, бо ми в Пруссiю з Литви прийшли.

– Хвала Всевишньому, бо я вже злякався. Шановний пане, attinet quod[33 - Attinet quod (лат.) – що стосуеться.] Литви, то й там дисидентiв достатньо, i вождя свого могутнього в Радзвилiллi мають, котрий таким великим зрадником виявився, що хiба з одним паном Радзейовським рiвнятися може.

– Щоб йому чорти душу з горла витягнули, перш нiж новий рiк настане! – вигукнув злiсно пан Кмiциц.

– Амiнь! – пiдсумував шляхтич. – А також його слугам i помiчникам, його катам, про котрих аж сюди до нас звiстки дiйшли, а без них вiн не зважився б на згубу вiтчизни.

Пан Кмiциц зблiд i не сказав нi слова. Не питав також, не смiв питати, про котрих це помiчникiв, слуг i катiв той шляхтич торочить.

Їдучи повiльно, доiхали пiзно ввечерi до Пултуськa. Там пана Кмiцицa викликали до епископського палацу, alias[34 - Alias (лат.) – iнший, ще один.] замку, щоб комендантовi представився.

– Я постачаю коней вiйськам його шведськоi величностi, – рапортував пан Анджей, – i я маю квитанцii, з якими до Варшави по грошi iду.

Полковник Ізраель (таким було прiзвище цього коменданта) усмiхнувся у вуса i промовив:

– То покваптесь, пане, поспiшiть, i вiзьмiть назад пiдводу, щоб мати на чому тi грошi везти.

– Дякую за пораду, – вклонився пан Анджей. – Я так розумiю, що ваша милiсть насмiхаеться собi з мене. Але я по свое поiду, хоч би менi до самого короля iхати довелося!

– Їдьте, свого не даруйте! – сказав швед. – Адекватне вiдшкодування вам належиться.

– Прийде такий час, що менi заплатять! – вiдрубав пан Кмiциц i вийшов.

У самому мiстi вiн знову втрапив на урочистостi, бо свято з причини, що взяли Кракiв, три днi тривати мало. Дiзнався парубок, однак, що в Пшаснишi, можливо, трохи перебiльшили шведський трiумф. Пан каштелян киiвський не лише не потрапив у неволю, а й навiть отримав право вийти з вiйськом, зброею та запаленими гнотами при гарматах iз мiста. Подейкують, що вiн подався на Сiлезiю. Хоч i невелика це була втiха, та все ж утiха.

У Пултуську зосередилися значнi сили, якi звiдти пiд проводом Ізраеля мали вирушати пiд прусський кордон, аби налякати електора, тому нi мiсто, нi замок, хоча й дуже обширний, нi передмiстя, не могли розмiстити жовнiрiв. Тут уперше побачив також пан Кмiциц вiйсько, що в костелi стояло. У прекрасному готичному соборi, подарованому понад двiстi рокiв тому епископом Гiжицьким, зупинилася наймана нiмецька пiхота. Примiщення святинi було освiтлене, як пiд час урочистоi меси, бо на кам’янiй пiдлозi порозкладали ватри. Казани димiли на вогнищах. Навколо дiжок iз пивом скупчилися чужi жовнiри, в основному старi грабiжники, котрi всю католицьку Нiмеччину сплюндрували i котрим, мабуть, не вперше було в костелi ночувати. Усерединi лунали гомiн i вигуки. Охриплi голоси горлали табiрних пiсень, чулися радiснi верески жiнок, котрi в тi часи волочилися зазвичай за вiйськом.

Пан Кмiциц зупинився у вiдчинених дверях. Через дим вiд червоного полум’я побачив червонi, розпаленi напоями, вусатi пики солдатiв, котрi сидiли на дiжках i пили пиво. Іншi кидали костi або грали в карти. Ще iншi продавали ризи, а дехто мацав повiтруль, одягнених у яскравi сукнi. Вереск, смiх, дзеленчання кухлiв i затворiв мушкетiв, луна, що гримiла в склепiннях, оглушили його. У головi чоловiковi затьмарилося, очi не хотiли вiрити тому, на що споглядали, подих завмер йому в грудях. Пекло не здалося б йому страшнiшим.

Врештi схопився молодик за чуба i вибiг, повторюючи, як шаленець:

– Господи, поможи! Господи, покарай! Господи, рятуй!




Роздiл X


У Варшавi шведи вже давно хазяйнували. Позаяк Вiттемберг, справжнiй правитель мiста i командувач гарнiзону, перебував у той час у Краковi, то його заступав пан Радзейовський. Не менше нiж двi тисячi солдатiв стояло у цьому мiстi, оточеному валами i прилеглими до них юридиками[35 - Юридик – власнiсть шляхти або церкви, що не пiдлягала мiському праву.] з пишними церковними та свiтськими спорудами. Замок i мiсто не були знищенi, бо пан Вессель, староста маковський, здав його без бою, а сам разом iз залогою утiк поспiшно, побоюючись помсти свого особистого ворога, пана Радзейовськогo.

Аж коли пан Кмiциц став приглядатися ближче i краще, то побачив на багатьох будинках слiди хижих рук. Це були оселi тих мешканцiв, котрi повтiкали з мiста, не бажаючи терпiти чужого панування, або чинили опiр у той час, коли шведи дерлися на вали.

З панських палацiв, що височiли за юридиками, лише тi зберегли давню розкiш, власники яких душею i тiлом стали служити шведам. Стояв, отже, в повнiй величi палац Казановських, бо пан Радзейовський його захищав, i його власний, i пана коронного хорунжого Конецпольськогo, i той, який Владислав IV поставив, його потiм Казимирiвським назвали, але шляхетськi будiвлi були поруйнованi дуже помiтно. Палац Денхова був наполовину зруйнований, а канцлерський, так званий Оссолiнських, на Реформаторськiй вулицi, був розграбований вщент. З вiкон визирали нiмецькi найманцi, а те дороге начиння, яке небiжчик канцлер безпосередньо з Італii привiз, тi шкiри флорентiйськi, голландськi гобелени, майстерно зробленi секретери, перлами оздобленi, картини, бронзовi та мармуровi скульптури, годинники венецiйськi та гданськi, витонченi дзеркала – або лежали ще безладними купами на подвiр’i, або вже запакованi чекали, щоб iх, коли трапиться нагода, вiдiслали Вiслою до Швецii. Охороняли цi коштовностi вартовi, а тим часом нищили iх просто неба дощi.

У багатьох iнших мiсцях таку саму картину можна було побачити, бо хоч столиця здалася без бою, вже тридцять велетенських барж стояло на Вiслi, готових вивозити здобич.

Мiсто було наче чужоземне. На вулицях чути було бiльше чужих мов, нiж польськоi. Всюди зустрiчалися шведськi солдати, нiмецькi, французькi, англiйськi та шотландськi найманцi, в найрозмаiтiших одностроях, у капелюхах, у сталевих гребенястих шоломах, у жупанах, панцерах, пiвпанцерах, у панчохах або шведських чоботях iз халявами, як коновки. Всюди чужа пiстрява, чужi вбрання, чужi обличчя, чужi пiснi. Навiть конi вiдрiзнялися вiд тих, до яких око звикло.

Насунуло сюди також безлiч вiрменiв iз темними обличчями i смоляним волоссям, прикритим кольоровими ярмулками. Прибули сюди, щоб здобич скуповувати.

Але найбiльше дивувала неймовiрна кiлькiсть циганiв, котрi, невiдомо навiщо, потягнулися з усiх сторiн краiни за шведами до столицi. Їхнi шатра стояли бiля палацу пана Уяздовськогo i по всiй юридицi капiтули, творячи наче окреме полотняне мiсто в мурованому.

Помiж цих рiзношерстих тлумiв мiсцевi мешканцi майже зникли. Для власноi ж безпеки сидiли замкненi по домiвках, рiдко вигулькуючи та квапливо пересуваючись вулицями. Часом лише якась панська карета, поспiшаючи через Кракiвське передмiстя до замку, оточена гайдуками, пажами або вiйськом у польських мундирах, нагадувала, що це все ще польське мiсто.

Тiльки в недiлi та свята, коли дзвони сповiщали про богослужiння, натовпи виходили з будинкiв i столиця давнього набувала вигляду, хоч навiть i тодi перед костелами ставали загородою ряди чужих солдатiв, аби погледiти на жiнок, потягати iх за спiдницi, коли переходили потупившись, пореготати, часом поспiвати соромiцьких пiсень перед костелами, саме тодi, коли там месу правили.

Все це промчало, як примара, перед здивованими очима пана Анджея, але довго у Варшавi вiн мiсця не нагрiв, бо не знаючи нiкого, не мав перед ким душу вiдкрити. Навiть iз тiею польською шляхтою, яка перебувала в мiстi та займала громадськi заiзди, збудованi в часи короля Сигiзмунда III на вулицi Довгiй, не увiйшов пан Кмiциц в ближчi дружнi взаемини. Зачiпав, щоправда, одного чи iншого, щоб новини вивiдати, але то були палкi шведськi шанувальники, котрi в очiкуваннi приiзду Карла-Густавa волочилися за паном Радзейовським i за шведськими офiцерами, в надii отримати посаду старости, конфiскованi маетки приватнi чи церковнi, а також розмаiтi милостi. Варто було б кожному з них в очi плюнути, вiд чого пан Кмiциц врештi не дуже й стримувався.

Про мiщан лише чув пан Анджей, що все ще знедолену вiтчизну та доброго короля жалiють. Шведи переслiдували iх суворiше, забирали будинки, витискали контрибуцiю, тримали у в’язницi.

Казали також, що вони мали таемно зброю, особливо зброярi, рiзники, кушнiри та могутнiй цех шевцiв, котрi виглядають безнастанно повернення Янa-Казимирa, надii не втрачають i з допомогою зовнi готовi були б i на шведiв вдарити.

Пан Кмiциц, чувши це, вухам своiм не вiрив i в головi йому не вкладалося, щоб люди низького стану та низького достатку бiльше проявляли любовi до вiтчизни та вiри в законного володаря, нiж шляхта, яка разом iз молоком матерi мала б цi почуття всмоктувати.

Але саме шляхта i магнати милували шведiв, а простий люд найбiльше мав бажання до опору, i не раз траплялося, що коли шведи заганяли пiдкрiплювати Варшаву простолюдинiв, то тi волiли терпiти тiлеснi покарання та в’язницю, навiть смерть, нiж до змiцнення шведськоi могутностi спричинятися.

За Варшавою кипiло в краiнi, як у вулику. Всi дороги, мiста та мiстечка зайнятi були солдатами, панськими та шляхетними почтами, що панам i шляхтi шведськiй прислуговували. Все було забране, охоплене, пiдкорене, все було таке шведське, немовби ця краiна завжди була в iхнiх руках.

Пан Анджей не зустрiчав iнших людей, лише шведiв, або шведських однодумцiв, або людей у вiдчаi, байдужих, котрi до глибини душi були переконанi, що вже все пропало. Нiхто про опiр навiть не думав, виконували тихо i поспiхом такi накази, половину яких, а то й десяту частину, в давнiшi часи не стали б виконувати та протестували б. Страх дiйшов уже до такого ступеня, що навiть тi, котрих кривдили, прославляли вголос протектора Речi Посполитоi.

Колись не раз бувало, що своiх власних збирачiв цивiльних i вiйськових податкiв у маетку зустрiчав шляхтич iз мушкетом у руках i на чолi озброеноi челядi, тепер же розписували податки, як шведам подобалося, i шляхта сплачувала все так покiрно, як вiвцi вiддають вовну стригалям. Траплялося часто, що той самий податок правили двiчi. Даремно було затулятися квитанцiями, добре ще, якщо податкiвець не мочив у вино стару квитанцiю i не наказував ii з’iсти пред’явниковi. Жодноi справедливостi! Vivat protector![36 - Хай живе покровитель! (Лат.)] – гукав шляхтич, а коли офiцер вiд’iжджав, казав хутко хлопцю лiзти на дах дивитися, чи ще один не пiд’iжджае. І якби ж то все лише закiнчувалося на шведських контрибуцiях, але гiршi за ворога були, як тут, так i всюди, запроданцi. Бо згадували особисте, давнi образи, пересували межi, займали луги та лiси, а шведському приятелевi все сходило з рук. Але найгiршими були дисиденти. Мало того. З нещасних людей, пригнiчених, свавiльникiв i азартних гравцiв створилися озброенi ватаги. Вони нападали на селян i шляхту. Допомагали iм шведськi мародери, нiмецькi й усiлякi гультяi. Краiну охопили пожежi. Над мiстами висiв залiзний вояцький п’ястук, а в лiсах розбiйники нападали. Про змiцнення Речi Посполитоi, про порятунок, про скидання ярма нiхто навiть не згадував. Бо надii вже нiхто не мав.

Сталося якось, що пiд Сохачевом шведське та нiмецьке гультяйство oбляглo пана Лущевськогo, сохачевського старосту, заскочивши його в приватному його маетку в Стругах. Той, на вiйнi досвiду набравшись, хоч i старий, захищався запекло. Над’iхав саме на це пан Кмiциц, а що йому вже терпцю через край набралося, готовий вибухнути з будь-якого приводу, то в Стругах таки не витримав. Тож дозволив «погуляти» Кемличам i сам вдарив на нападникiв так шалено, що розбив iх, порубав, нiкого не жалiв, навiть бранцiв потопити наказав. Пан староста, котрому допомога як iз неба впала, прийняв рятiвника i пригостив, а пан Анджей, вздрiвши перед собою визначну особу та дiяча, при цьому людину старого гарту, зiзнався йому в своiй ненавистi до шведiв i взявся випитувати, що той про майбутню долю Речi Посполитоi думае, сподiваючись, що йому пан староста налле бальзаму на душу.

Однак пан староста цiлком iншу мав про те, що сталося, думку, i зронив:

– Милостивий пане! Не знаю навiть, що вам сказати, якби ви спитали тодi, коли я мав ще рудi вуса та розум тiлесними бажаннями затьмарений, але тепер я маю сивi вуса i повних сiмдесят рокiв на карку, тому бачу майбутнi речi, бо до могили близький. Отож скажу, що проти шведськоi могутностi не лише ми, якщо навiть зробимо висновки з помилок наших, але й уся Європа нiчого не вдiе.

– Як таке може бути? Звiдки ж це взялося?! – зойкнув пан Кмiциц. – Коли ж це Швецiя таку могутнiсть здобула? Чи польський народ не бiльший за них, чи не можемо набрати вiйська бiльше? Чи таке вiйсько в мужностi шведам колись поступалося?

– Нашого народу вдесятеро бiльше, статкiв Бог нам достатньо намножив, що в моему староствi Сохачевському бiльше пшеницi родить, нiж у всiй Швецii, а щодо мужностi, то я був пiд Кiрхольмом, де три тисячi гусарiв вiсiмнадцять тисяч добiрного шведського вiйська в порох розвiяли.

– Добре, якщо так, – задумався пан Кмiциц, аж очi його засяяли при згадцi про цю битву. – То чи е земнi причини, через якi ми iх i цього разу не змогли б здолати?

– Передусiм те, – провадив старий повiльно, – що ми змалiли, а вони виросли, що вони нас нашими ж руками побили, як колись побили нiмцiв нiмцями. Така Божа воля й уже немае тiеi сили, повторюю, яка б тепер iм протистояти змогла!

– А якщо шляхта спам’ятаеться i навколо нашого короля зосередиться, якщо всi за зброю схопляться, що ваша милiсть порадить тодi зробити i що сам зробить?

– Тодi пiду з iншими, поляжу i кожному пораджу полягти, бо потiм прийдуть такi часи, яких краще й не бачити.

– Не можуть прийти гiршi! Направду, не можуть!.. Це неподобство! – вигукнув пан Анджей.

– Бачите, пане, – зауважив пан староста, – перед кiнцем свiту i перед остаточним судом прийде Антихрист, i сказано, що погани вiзьмуть тодi гору над праведними, Сатана свiтом ходитиме, хибну вiру замiсть справжньоi насаджуватиме i до неi людей навертатиме. З Божого дозволу зло повсюдно переможе, аж до тiеi митi, коли янгольськi сурми не проголосять кiнець свiту.

Тут пан староста вiдкинувся на спинку крiсла, на якому сидiв, заплющив очi i правив далi тихим, таемничим голосом:

– Сказано, що й знаки будуть. Знаки на сонцi в образi руки та меча були. Боже, будь милостивий до нас, грiшних!.. Погани беруть гору над праведниками, бо шведи та iхнi однодумцi перемагають. Справжня вiра занепадае, бо лютерани вивищуються. Люди, чи ви не бачите, що dies irae, dies illa[37 - Dies irae, dies illa (лат.) – Той день, день гнiву. Перший рядок середньовiчного церковного гiмну, друга частина заупокiйноi меси, реквiему.] наближаеться? Менi сiмдесят рокiв, на березi Стiксу вже стою, перевiзника i човен виглядаю. І бачу!..

Тут пан староста замовк, i пан Кмiциц зиркнув на нього з острахом, бо аргументи здалися йому цiлком логiчними, висновки слушними, тому налякався суду та задумався. Але пан староста на нього й не дивився, лише вперед, i нарештi сказав:

– І як же тут шведiв перемогти, коли з дозволу Господа, Його чiткоi волi, в пророцтвах усе розгадано та передбачено. Ой, до Ченстохови треба людям, до Ченстохови!..

І пан староста знову замовк.

Сонце вже заходило, лише одним краечком зазираючи в кiмнату, ламалося веселково на скляних шибках, свинцем облямованих, i створювало семибарвнi смуги на пiдлозi. Решта покою залишалася в сутiнках. Пановi Кмiцицу щораз моторошнiше ставало i часом здавалося, що як тiльки свiтло згасне, так одразу янгольськi сурми покличуть на суд.

– А про якi пророцтва ваша милiсть каже? – нарештi вiдважився вiн спитати старосту, бо мовчання здалося йому ще страшнiшим.

Староста, замiсть того, щоб вiдповiсти, обернувся до прилеглих дверей свiтлицi та покликав:

– Олюнько! Олюнько!

– Заради Бога! – скрикнув пан Анджей. – Кого це ви кличете?..

У цю мить вiн вiрив в усе, вiрив, що його Олюнька, дивом перенесена з Кейдан, з’явиться перед його очi. І забув про все на свiтi, погляд втупив у дверi i чекав, затамувавши подих.

– Олюнько! Олюнько! – повторив пан староста.

Дверi вiдчинилися, увiйшла не Бiлевичiвнa, але прегарна панночка, худорлява, висока i трохи схожа на Олюньку серйознiстю та спокоем на обличчi. Була блiда, можливо, хвора, а може, нещодавнiм нападом налякана. Вона увiйшла потупившись, так якось легко i тихо, немовби ii подув вiтру принiс.

– Це моя донька, – представив староста. – Синiв удома немае. Вони при кракiвському пановi, а з ним разом – при нашому нещасному монарховi.

Пiсля чого звернувся до доньки:

– Подякуй спочатку цьому мужньому кавалеровi за порятунок, а по-друге, прочитай нам пророцтво святоi Бригiди.

Дiвчина вклонилася пановi Анджею та вийшла, а за мить повернулася зi задрукованими аркушиками в руках, встала в тому веселковому свiтлi й узялася читати дзвiнким i солодким голосом:



– Пророцтво святоi Бригiди: «Я покажу тобi спочатку п’ять королiв i держави iхнi: Густав, син Ерикa, ледачий вiслюк, бо занедбавши правдивий Символ вiри, перейшов на фальшивий. Вiдкинувши апостольську вiру, запровадив у королiвствi аугсбурзьку, щоб примножити славу свою. Дивись Еклезiаст, де про Соломона сказано, що згубив славу свою через iдолопоклонство».


– Чуете, пане? – поцiкавився староста, показуючи пановi Кмiцицу великий палець лiвоi руки, iншi ж тримаючи готовими до лiчби.

– Чую.



– «Eрик, син Густавa, вовк ненаситноi жадiбностi, – читала далi панна, – чим усiх людей i братерську Яна накликав на себе ненависть. Спочатку Янa (пiдозрюючи його у змовi з Данiею та Польщею) вiйною здолав, а узявши його разом iз дружиною, впродовж чотирьох рокiв у пiдземеллi тримав. Ян врештi з в’язницi вибрався i через змiну фортуни був урятований, здолав Eрикa, позбавив його корони i до вiковiчноi скинув темницi». Такий от непередбачений випадок!


– Зважте, – вимовив староста. – Це вже другий!

Панночка читала далi:



– «Ян, брат Eрикa, гордий орел, триразовий переможець Eрика, данця та септентрона. Син його Сигiзмунд на польський трон обраний, в кровi котрого шляхетнiсть грае. Хвала насiнню його!»


– Тямите? – спитав староста.

– Хай Бог додасть рокiв Янoвi-Казимиру! – вiдiзвався пан Кмiциц.



– «Карл, князь Судерманii: баран, тому що як барани ведуть отару, так i вiн шведiв завiв на манiвцi. Вiн же виступив проти справедливостi».


– Це вже четвертий! – втрутився староста.



– «П’ятий Густав-Адольф, – читала панна, – убитий баран, але не безневинний, кров якого стала причиною смутку та незгод».


– Так! Це Густав-Адольф, – зауважив пан староста. – Про Крiстiну не згадуеться, бо лише чоловiки врахованi. Читай тепер закiнчення, яке теперiшнiх часiв стосуеться.

Панночка продовжила:



– «Шостого тобi покажу, котрий суходiл i море скаламутить i простих людей засмутить. Вiн час кари моеi в руку свою вiзьме. Якщо хутко свого не наздожене, наблизиться до нього суд мiй i залишить державу в смутку, i станеться, як було написано: заколот сiють, а смуток i бiль пожинатимуть. Я вiдвiдуватиму не лише це королiвство, а й багатi та впливовi мiста, тому що покликали голодного, який статки iхнi зжере. Не забракне внутрiшнього зла i ряснiти будуть незгоди. Панувати будуть дурнi, а мудрецi та старцi не пiдiймуть голови. Честь i правда впадуть, аж прийде той, котрий гнiвом вибухне i душi своеi не щадитиме задля перемоги правди».


– Ось, маете! – промовив пан староста.

– Все це справджуеться, i навiть слiпий не засумнiваеться! – зауважив пан Анджей.

– Тому й шведи не можуть бути переможенi, – пiдсумував пан староста.

– Аж прийде той, хто душi не щадитиме задля перемоги правди! – повторив пан Кмiциц. – Надiю пророцтво залишае! Отже, не суд, а власне спасiння нас чекае!

– Содом мiг бути врятований, якби в ньому десять праведникiв знайшлося, – зiтхнув пан староста, – але iх стiльки не надибалося. Так само не знайдеться той, хто душi не щадитиме задля перемоги правди, i година суду проб’е.

– Пане старосто, пане старосто, цього не може бути! – замахав руками гiсть.

Перш нiж пан староста вiдповiв, дверi вiдчинилися i до кiмнати зайшов немолодий уже чоловiк, закутий у панцер i з мушкетом у руцi.

– Пан Щебжицький? – перепитав пан староста.

– Саме так, – вiдповiв прибулець, – я чув, що гультяйство ясновельможного пана oбляглo, тож на порятунок iз челяддю поквапився.

– Без Божоi волi волосинка людинi з голови не впаде, – зауважив дiдуган. – Вже мене цей кавалер iз труднощiв звiльнив. А ви звiдки iдете?

– Зi Сохачевa.

– Що там нового?

– Що не новина, то гiрша, ясновельможний старосто. Новi нещастя.

– Що сталося?

– Кракiвське, Сандомирське, Руське, Люблiнське, Белзьке, Волинське та Киiвське воеводства здалися Карлу-Густавoвi. Акт уже пiдписаний i депутатами, i Карлом.

Староста закивав головою i звернувся до пана Кмiцицa:

– Дивiться! – зронив вiн. – І ви ще досi думаете, що з’явиться той, хто душi своеi не щадитиме для перемоги правди?

Пан Анджей смикав себе за чуприну.

– Безнадiя! Безнадiя! – повторював вiн, наче зачумлений. А пан Щебжицький правив далi:

– Подейкують також, що цi залишки вiйськ, що при пановi гетьмановi Потоцькому перебувають, вже висловлюють непокору i до шведа погоджуються перейти. Гетьман, мабуть, здоров’я та життя мiж ними не певний, мусить робити, що захочуть.

– Заколот сiють, а смуток i бiль пожнуть, – зiтхнув пан староста. – Хто хоче спокутувати своi грiхи, якраз час!

Але пан Кмiциц не мiг уже бiльше слухати нi пророцтва, нi новин. Вiн хотiв якнайшвидше сiдати на коня i на вiтрi голову остудити. Схопився й почав прощатися з паном старостою.

– Куди ж ви так поспiшаете? – поцiкавився в нього стариган.

– До Ченстохови, бо й я грiшник!

– Не стану затримувати, хоч радий би був пригостити, але це нагальнiша справа, бо день суду вже недалеко.

Пан Анджей вийшов, а за ним вийшла й панночка, жадаючи замiсть батька честь вiд’iжджаючому вiддати, бо староста на ноги вже нездужав.

– Залишайтеся в доброму здоров’i, панянко, – побажав пан Кмiциц, – навiть не уявляете, який я вам удячний!

– Якщо ви такий вдячний, – сказала на це дiвчина, – то зробiть менi одну послугу. Ви iдете в Ченстохову. Ось черлений злотий. Вiзьмiть його, будь ласка, i вiддайте на месу в каплицi.

– За кого? – спитав пан Кмiциц.

Бiдненька опустила очi, смуток заполонив ii обличчя, i водночас слабкi рум’янцi пробилися на щоки. Юнка сказала тихим, наче шурхiт листя, голосом:

– За Анджея, щоб його Господь Бог iз грiшноi дороги завернув.

Пан Кмiциц вiдступив на два кроки, очi вибалушив i вiд здивування добру хвилину навiть слова зронити не мiг.

– Рани Христовi! – промовив вiн нарештi. – Що це за будинок? Де я?.. Самi пророцтва, ворожба та настанови. Вас звати Олюнькою i за грiшного Анджея на месу даете?.. Це не може бути збiг, це Божий перст. Це… це… я збожеволiю!.. Боже, змилуйся, я розум втрачу!..

– Що з вами?

Але вiн схопив ii рвучко за руки i став ними трясти.

– Пророкуйте далi, кажiть до кiнця!.. Якщо той Анджей навернеться й усi провини змие, чи Олюнька йому вiрнiсть збереже?.. Кажiть, вiдповiдайте, бо я не поiду без цього!..

– Що з вами?

– То Олюнька йому вiрнiсть збереже? – повторив запитання пан Кмiциц.

Панночцi враз сльози полилися з очей.

– До останнього подиху, до часу смертi! – зронила вона ридаючи.

Ще не договорила, а вже пан Анджей гепнувся до ii нiг. Дiвчина вже хотiла було втiкати, але парубок не пустив, цiлував iй ноги i повторював:

– Я також грiшний Анджей, котрий навернутися прагне!.. Я також маю свою кохану Олюньку. Нехай ваш навернеться, а моя менi вiрнiсть збереже. Нехай слова вашi пророцтвом стануть. Бальзам i надiю влили в мою засмучену душу. Бог вам заплатить, Бог заплатить!

Пiсля цього шляхтич схопився, сiв на коня i поiхав.




Роздiл XI


Слова панни старостiвни сохачевськоi змiцнили дух пана Кмiцицa й упродовж трьох днiв не йшли йому з гадки. Вдень на конi, уночi на ложi мiркував вiн про те, що вiдбулося, i завжди доходив висновку, що не мiг це бути простий випадок, швидше Божа настанова та передбачення, що якщо витримае, якщо з доброi дороги не зiйде, з тiеi саме, яку йому Олюнька вказала, то дiвчина йому вiрнiсть збереже i своею прихильнiстю не обдiлить.

«Бо якщо старостiвна, – гадав пан Кмiциц, – береже прихильнiсть до свого Анджея, котрий ще на шлях удосконалення не став, то i для мене, котрий мае щирий намiр служити вiтчизнi, честi та королю, не згасла ще надiя!»

Але з iншого боку не бракувало пановi Анджею i причин бiдкатися. Щирий намiр вiн мав, але чи не запiзно за нього взявся? Чи ще був якийсь шлях, якась можливiсть? Рiч Посполита з кожним днем усе бiльше занурювалась у багно, i важко було заплющувати очi на жахливу правду, що вже немае для неi порятунку. Нiчого собi бiльше не бажав пан Кмiциц, нiж затiяти щось, але охочих людей не бачив. Щораз новi постатi, щораз новi обличчя проносилися перед його очима пiд час подорожi, але iхнiй вигляд, слухання iхнiх балачок i дискусiй вiдбирали навiть рештки надii.

Однi душею i тiлом перейшли до шведського табору, шукаючи в ньому власноi вигоди. Тi пили, гуляли та веселилися, як на поминках, топивши в келихах i розпустi сором i шляхетську честь.

Другi теревенили про могутнiсть, яку створить Рiч Посполита разом iз Швецiею, пiд скiпетром першого у свiтi воiна, i такi були найнебезпечнiшi, бо переконанi щиро, що orbis terrarum[38 - Orbis terrarum (лат.) – земна куля.] мусить перед таким альянсом схилити голови.

Третi, такi як пан староста сохачевський, достойнi люди та батькiвщинi вiрнi, дослiджували знаки на землi та на небi, повторювали пророцтва, й убачаючи Божу волю в усьому, що дiялося, i непохитнiсть долi, доходили висновку, що не залишилося надii, немае бiльше порятунку, що кiнець свiту наближаеться. Тож було б безумством про земне вибавлення, а не про небесне спасiння думати.

Ще iншi ховалися по лiсах або задля порятунку життя переходили кордон.

Зустрiчав пан Кмiциц i надто розбещених, зiпсутих, бiснуватих чи боязких, або заглиблених у вiдчай. Та не зустрiчав тих, хто вiрив.

А тим часом шведська могутнiсть наростала. Звiстка, що рештки вiйськ бунтують, застерiгають, погрожують гетьманам i хочуть перейти до шведiв, набувала з кожним днем усе бiльшоi певностi. Чутка, що пан коронний хорунжий Конецпольський зi своею дивiзiею здався Карлу-Густаву, як грiм серед чистого неба, прогримiла по всiх усюдах Речi Посполитоi i прогнала навiть рештки вiри зi сердець, бо пан Конецпольський усе ж був збаразьким лицарем. За ним пiшли пан староста Яворський i князь Дмитро Вишневецький, котрого не втримало навiть безсмертною славою вкрите власне прiзвище.

Почали вже сумнiватися навiть у пановi маршалку Любомирському. Тi, хто його добре знав, стверджували, що амбiцii над любов’ю до вiтчизни у ньому домiнують, що досi стояв з королем, бо йому лестило те, що погляди всiх були зверненi до нього, що перед ним однi й iншi запобiгали, запрошували, переконували його, що долю вiтчизни тримае у своiх руках. Але перед шведським щастям вiн завагався, вiдступив i щораз чiткiшi сигнали подавав, заради власноi пихи, нещасному Янoвi-Казимиру, що може його або врятувати, або знищити.

Король-вигнанець сидiв у Глоговiй зi жменькою вiрних людей, котрi долю з ним роздiлили, але щоразу хтось iще його покидав i до шведiв перекидався. Такi слабкi ламаються в днi недолi, навiть тi, кому перший порив серця чесною та тернистою дорогою йти наказуе. Карл-Густав приймав iх iз вiдкритими обiймами, нагороджував, обiцянками осипав, решту ж вiрних спокушав i затягував, панування свое поширюючи. Сама фортуна усувала з його шляху будь-якi перепони, польськими ж силами Польщу пiдкорював, без бою перемагав.

Колони воевод, каштелянiв, коронних i литовських чиновникiв, цiлi натовпи озброеноi шляхти, цiлi хоругви незрiвнянноi польськоi кавалерii стояли в його таборi, зазираючи в очi нового господаря, готовi до всього навiть на його кивок.

Рештки коронних вiйськ щораз наполегливiше закликали свого гетьмана: «Йди, схили сиву голову перед величчю Карла. Іди, бо ми хочемо шведам належати!»

– До шведiв! До шведiв!

І на пiдтримку слiв виблискували тисячi шабель.

Водночас вiйна все палала на сходi. Моторошний Хмельницький знову Львiв осадив, а загони його союзникiв, обходячи неприступнi мури Замостя, розливалися по всьому Люблiнському воеводствi, самого Люблiна досягаючи.

Литва опинилася в шведських руках i Хованськогo. Радзивiлл розпочав вiйну на Пiдляшшi. Електор зволiкав, але будь-якоi митi мiг останнього удару конаючiй Речi Посполитiй завдати, а от у Королiвськiй Пруссii вiн уже дуже змiцнiв.

Посольства з усiх сторiн прагнули дiстатися до шведського короля, щоб привiтати його зi щасливим пiдкоренням Польщi. Наближалася зима, листя опадало з дерев, зграi крукiв, ворон i галок, покинувши лiси, лiтали над селами та мiстами Речi Посполитоi. За Пйотрковим знову здибав пан Кмiциц шведськi загони, якi займали вже всi тракти та дороги. Деякi, пiсля здобуття Кракова, марширували до Варшави, бо казали, що Карл-Густав, прийнявши присягу у пiвденних i схiдних воеводств i пiдписавши «капiтуляцii», чекае поки ще здадуться рештки вiйськ, що стояли пiд командуванням панiв Потоцького та Лянцкоронського, пiсля чого вiдразу ж на Пруссiю вирушить i тому вiйська вперед засилае. Пановi Анджею не заступали нiде дорогу, бо шляхта взагалi не викликала пiдозр i безлiч збройних почтiв тягнулися разом iз шведами. Були такi, хто iхали в Кракiв уклонитися новому королевi, або отримати вiд нього щось, тому нiкого не питали нi про охороннi грамоти, нi про паспорти, тим бiльше, що поблизу Карла, котрий вдавав ласкавiсть, не смiли нiкого турбувати.

Останнiй нiчлiг перед прибуттям до Ченстохови випав парубковi в Крушинi, але заледве встиг розмiститися, як прибули туди гостi. Спочатку надiйшов шведський загiн, що з близько ста коней складався, пiд командуванням кiлькох офiцерiв i якогось поважного капiтана. Був то чоловiк середнього вiку, постави доволi гарноi, рослий, сильний, плечистий, зi швидкими очима. І хоча вбрання носив чужинське, i взагалi на чужоземця був схожий, проте, зайшовши до корчми, звернувся до пана Анджея найчистiшою польською мовою, випитуючись, хто вiн i куди iде.

Пан Кмiциц сказав цього разу, що вiн шляхтич зi Сохачева, бо дивним здалося б офiцеровi, що пiдданець електора опинився аж у такiй далечiнi. Натомiсть дiзнавшись, що пан Анджей iде до шведського короля зi скаргою, що йому належноi суми не хочуть виплатити, офiцер зауважив:

– При великому вiвтарi найкраще молитися, i правильно робите, що до самого короля iдете, бо хоч у нього й тисячi справ на головi, вiн нiкому в проханнi не вiдмовляе, а вже до вас, шляхти, такий ласкавий, що аж шведи вам заздрять.

– Аби лиш грошi були в скарбi.

– Карл-Густав – це не ваш давнiй Ян-Казимир, котрий навiть у евреiв позичати мусив, бо що мав, то вiдразу ж першому прохачевi вiддав. Врештi, тiльки б вiдповiдна нагода випала, а вже грошей у скарбницi не забракне.

– Яку нагоду ваша милiсть мае на увазi?

– Замало ми знайомi, пане кавалере, щоб я мав вам звiритись у таемницi. Знайте лишень, що за тиждень або два скарбниця шведського короля буде такою ж важкою, як i султанська.

– Хiба якийсь алхiмiк йому грошей наробить, бо iх у цiй краiнi з iншого джерела не одержати.

– У цiй краiнi? Достатньо лише руку простягнути. А смiливостi нам не бракуе. Доказом цього е те, що ми тут пануемо.

– Це правда! Це правда! – погодився пан Кмiциц. – Ми дуже цим пануванням задоволенi, особливо якщо нас навчите, яким чином грошi, як стружку, збирати.

– Ви й самi могли б так учинити, але ви за краще бажали б iз голоду померти, нiж хоча б грiш звiдти взяти.

Пан Анджей кинув на офiцера швидкий погляд.

– Бо е такi мiсця, на якi навiть татари руку бояться пiдняти! – припустив вiн.

– А ви здогадливий, пане кавалере, – пiдтвердив офiцер, – та пам’ятайте, що не до татар, а до шведiв по грошi iдете.

Дальшу розмову перервало прибуття нового почту. Офiцер, вочевидь, його очiкував, бо вибiг поспiшно з корчми. Пан Кмiциц вийшов за ним i став у дверях сiней, аби придивитися до прибульцiв.

Спочатку заiхала зачинена карета, запряжена чотирма кiньми й оточена загоном шведських рейтарiв, i зупинилася перед корчмою. Офiцер, котрий iз паном Анджеем бесiдував, пiдбiг до неi жваво, вiдчинив дверцята i глибоко вклонився особi, котра сидiла всерединi.

«Мусить це бути хтось визначний», – припустив пан Кмiциц.

Тим часом iз корчми винесли палахкотливi смолоскипи. З карети висiв серйозний на вигляд чоловiк, по-чужоземному одягнений у чорний плащ до колiн, оторочений лисячим хутром, i в капелюсi з пiр’ям.

Офiцер вихопив смолоскип iз руки рейтара й, уклонившись ще раз, промовив:

– Он туди, ваша високосте!

Пан Кмiциц вiдступив хутко у заiзд, а гостi увiйшли вiдразу ж за ним. У кiмнатi офiцер схилився втрете i сказав:

– Ваша високосте! Я Вейгард Вжещович, ординарець провiантмейстера його королiвськоi величностi Карла-Густавa, посланий iз ескортом назустрiч вашiй високостi.

– Приемно менi пiзнати такого гiдного кавалера, – промовив одягнений у чорне вельможа, вклоняючись навзаем.

– Чи ваша високiсть хоче зупинитися на довше, чи вiдразу бажае iхати далi?.. Його королiвська величнiсть дуже жадае бачити вашу високiсть.

– Я мав намiр зупинитися в Ченстоховi для богослужiння, – зронив прибулець, – але в Велюнi отримав повiдомлення, що його королiвська величнiсть наказуе менi поспiшати, тому трохи вiдпочивши, рушимо далi, а тим часом вiдправте, ваша милосте, старий ескорт i подякуйте капiтановi, котрий ним командуе.

Офiцер пiшов виконувати цей наказ, а пан Анджей перехопив його дорогою.

– Хто це? – спитав вiн.

– Барон Лiсола, посланець iмператора, котрий iз бранденбурзького двору вирушае до нашого короля, – пояснив офiцер.

Сказавши це, вiн вийшов, але за мить повернувся.

– Накази вашоi високостi виконанi, – вiдрапортував вiн бароновi.

– Дякую, – вiдповiв Лiсолa.

Шанобливо, хоча й дещо зверхньо, вказав вiн пановi Вжещовичу мiсце навпроти себе.

– Вихор щось на дворi вие, – озвався вiн, – i дощ перiщить. Можливо, доведеться на довше залишитись. Тим часом побалакаемо перед вечерею. Що тут чувати? Я чув, що малопольськi воеводства здалися його шведськiй величностi.

– Саме так, ваша високосте. Його королiвська величнiсть чекае тiльки ще на капiтуляцiю решти вiйськ, пiсля чого вiдразу ж до Варшави i до Пруссii вирушить.

– А е впевненiсть, що вони здадуться?

– Вiйськовi делегати вже в Краковi. Зрештою, iнакше й не можуть вчинити, бо не мають iншого вибору. Якщо до нас не перейдуть, Хмельницький iх до ноги винищить.

Лiсола схилив свою розумну голову на груди.

– Страшнi, нечуванi речi! – промовив вiн.

Розмова вiдбувалася нiмецькою мовою, тому пан Кмiциц не пропускав iз неi жодного слова.

– Ваша високосте, – пiдсумував пан Вжещович, – сталося те, що мало статися.

– Можливо. Важко однак не мати спiвчуття до цiеi могутностi, яка на очах наших впала, i хто не е шведом, перейматися цим мусить.

– Я не швед, але коли самi поляки не переймаються, то й я нiчого такого не вiдчуваю, – заперечив пан Вжещович.

Барон глянув на нього уважно.

– Правда, що прiзвище ваше нешведське. З якого ви народу, скажiть?

– Я чех.

– О! То ви пiдданець нiмецького iмператора?.. Тодi ми одному господарю служимо.

– Зараз я перебуваю на службi найяснiшого шведського цiсаря, – вклонився пан Вжещович.

– Не хочу анiтрохи цю службу образити, – не полiз у кишеню за словом Лiсола, – але такi служби бувають швидкоплинними, бо, залишаючись пiдданцем нашого милостивого пана, хоч би де ви були, кому служили, все одно не можете когось iншого природним зверхником вважати.

– Цього я не заперечую.

– Тому скажу також щиро вам, що пан наш уболiвае за цю прекрасну Рiч Посполиту, за долю достойного ii монарха i не може прихильно дивитися на тих своiх пiдданих, котрi до остаточноi руiни цiеi дружелюбноi держави докладаються. Що ж вам зробили поляки, що до них таку ненависть маете?..

– Ваша високосте! Багато я мiг би на це вiдказати, але не стану зловживати терпiнням вашоi високостi.

– Ви менi здаетесь не лише знаменитим офiцером, а й розумною людиною, а менi моя посада наказуе дивитися, слухати, про аргументи випитувати. Тому розкажiть якнайдетальнiше i не бiйтесь зловживати моiм терпiнням. Бiльше того – якщо зголоситесь колись до iмператорськоi служби, чого вам наймiцнiше бажаю, то знайде ваша милiсть у менi приятеля, котрий за вас заступиться й аргументи вашi повторить, якби вам за вашу теперiшню службу докоряти стали.

– Тодi розповiм усе, що маю на гадцi. Як i багато шляхтичiв, молодших синiв, я був змушений кращоi долi за межами своеi краiни шукати. Тому прибув сюди, бо i народ цей iз моiм спорiднений, i чужоземцiв охоче на службу приймають.

– Погано вашу милiсть прийняли?

– Дали менi соляними копальнями завiдувати. Я знайшов доступ до хлiба, до людей i до самого короля. Тепер служу шведам, однак, якби мене хтось невдячним вважав, то цього б йому не подарував.

– А то з якого дива?

– А з якого дива можна вiд мене бiльше вимагати, нiж вiд самих полякiв? І де зараз поляки? Де сенатори цього королiвства, князi, магнати, шляхта, лицарство, якщо не в шведському таборi? А вони першими мали б знати, що iм робити треба, де порятунок, а де згуба для iхньоi вiтчизни. Я йду за ними, то хто ж iз них мене мае право назвати невдячним? Чому я, чужоземець, маю бути вiрнiшим польському королевi та Речi Посполитiй, нiж вони самi? Чому я мав би вiдмовитися вiд тiеi служби, на яку вони самi просяться?

Барон нiчого не сказав. Вiн опустив голову на руки та замислився. Здавалося, що вiн слухае свист вiтру i торохкотiння осiннього дощу, який тарабанив у вiкна корчми.

– Продовжуйте, – звелiв барон, – дуже справедливi речi ви менi кажете.

– Я шукаю долю там, де ii знайти можу, – правив далi пан Вжещович, – а що цей народ гине, то не маю потреби цим перейматися бiльше за нього самого. Зрештою хоч би як я переймався, це нiчим би не допомогло, бо вони загинути мусять!

– А то чому?

– Насамперед тому, що самi цього хочуть. По-друге, що на це заслуговують. Ваша високосте! Чи е на свiтi друга така краiна, де б стiльки безладу та сваволi побачити було можна?.. Що це за влада? Король не править, бо йому не дають. Сейми не правлять, бо iх чвари розривають. Не мають вiйська, бо податки платити не хочуть. Не мають послуху, бо послух волi противиться. Не мають справедливостi, бо вирокам не хочуть коритися i кожен закон топче. Не мае цей народ вiрностi, бо он як хутко всi монарха свого покинули. Не мають любовi до батькiвщини, бо ii шведовi вiддали за обiцянки, що iм по-старому в давнiй сваволi жити не перешкодить. Де б iще могло щось схоже трапитись? Який у свiтi народ вороговi завоювати власну землю допомiг би? Який би так короля покинув, не за тиранiю, не за лихi вчинки, а тому, що прийшов iнший, сильнiший? Де е такi, хто б свое полюбив, а громадську справу потоптав? Що вони мають, ваша високосте?.. Назвiть менi хоча б одну чесноту: статечнiсть, розум, хитрiсть, витривалiсть, стриманiсть? Що вони мають? Добру кавалерiю? Так! І нiчого бiльше. Нумiдiйцi також своею кiннотою славилися, i галли, про що в римських хронiках прочитати можна, славетного мали ватажка, i де вони? Згинули, як i цi згинути мусять. Хто iх хоче врятувати, той лише час надаремно витрачае, бо вони самi себе рятувати не хочуть!.. Лише шаленi, свавiльнi, лихi та захланнi в землi цiй проживають!

Пан Вжещович цi останнi слова промовив уже зi справжнiм вибухом ненавистi, дивноi для чужоземця, котрий хлiб знайшов помiж цього народу. Але Лiсола не дивувався. Досвiдчений дипломат знав свiт i людей, знав, що хто не вмiе платити серцем своему добродiйнику, той уперто шукае в ньому провини, щоб нею власну невдячнiсть затулити. Зрештою, може, i визнавав вiн слушнiсть пана Вжещовича, тому й не протестував. Натомiсть спитав:

– Пане Вейгард, а ви католик?

Той сторопiв.

– Авжеж, ваша високосте! – вiдповiв вiн.

– Я чув у Велюнi, що е такi, котрi намовляють його королiвську величнiсть Карла-Густавa, щоб вiн Ясногурський монастир зайняв. Чи це правда?

– Ваша високосте! Цей монастир лежить близько кордону зi Сiлезiею, й Ян-Казимир вiд нього грошову допомогу отримати може. Ми мусимо його зайняти, щоб цьому перешкодити. Я перший звернув на це увагу i тому його королiвська величнiсть менi це завдання доручила.

Тут пан Вжещович похопився, пригадав про пана Кмiцицa, котрий сидiв в iншому кiнцi кiмнати, i, пiдiйшовши до нього, спитав:

– Пане кавалере, ви розумiете нiмецьку?

– Анi слова, хоч би менi хто зуби рвав! – спростував пан Анджей.

– Шкода, бо ми хотiли вас до розмови запросити.

Сказавши це, вiн повернувся до барона:

– Є тут один чужий шляхтич, але нiмецькоi не знае, тому можемо говорити вiльно.

– Та це не е якiсь таемницi, – сказав Лiсола, – але позаяк я також католик, то не хотiв би, щоб святому мiсцю завдали якоiсь кривди. У чому я впевнений, то i найяснiший наш iмператор сам мае сентимент, тому проситиму його королiвську величнiсть, аби ченцiв не чiпав. А ви не кваптесь займати монастир аж до новоi резолюцii.

– Я маю чiткi, хоч i таемнi iнструкцii. Лише вiд вашоi високостi iх не приховую, бо цiсарю, пановi моему, завжди хочу вiрно служити. Я можу однак вашу високiсть у тому запевнити, що святому мiсцю жодна кривда не станеться. Бо я католик.

Барон усмiхнувся i, жадаючи правду з менш досвiдченоi людини видобути, спитав жартiвливо:

– Але скарб чернечий перетрясете? Не без цього? Що?

– Таке може трапитися, – погодився пан Вжещович. – Але Матiнка Божа не мае потреби в скринi талярiв. Якщо всi платять, то й монахи нехай платять.

– А якщо захищатимуться?

Пан Вжещович усмiхнувся.

– В цiй краiнi нiхто не захищався, а тепер уже й не може захищатися. Мали достатньо часу!.. Тепер запiзно!

– Запiзно, – повторив Лiсола.

На цьому й скiнчилася розмова. Пiсля вечерi всi поiхали, а пан Кмiциц залишився сам. Була це для нього найгiрша нiч iз усiх, якi провiв iз часу виiзду з Кейдан.

Слухаючи слова Вейгардa Вжещовичa, мусив щосили стримуватися, щоб не гукнути йому «Брешеш, собако» i зi шаблею на нього не кинутись. І якщо цього не зробив, то лишень тому, що, на жаль, вiдчував i визнавав правду в словах чужоземця, страшну, пекучу, як вогонь, але справедливу.

«А що я мiг йому сказати? – казав молодик собi. – Чим, крiм п’ястука, заперечити? Якi докази подати?.. Правду гавкав. Бодай би його вбито!.. Але i той iмператорський посланець визнав його рацiю, що вже по всьому i на будь-який опiр уже запiзно».

Пан Анджей значною мiрою, можливо, тому так i мучився, що те «запiзно» було вироком не лише для батькiвщини, а й для його особистого щастя. А вiн уже тiеi муки мав досить. Уже йому i сил бракувало, бо впродовж цiлих тижнiв нiчого iншого не чув, тiльки, що все пропало, що не час уже, що запiзно. Жоден промiнчик надii не запав йому нiде в душу.

Їдучи щораз далi, тому так поспiшав, тому днями i ночами iхав, аби втекти вiд цiею ворожби, щоб врештi знайти якусь околицю, якусь людину, котра б йому влила хоча б краплину втiхи. Тим часом знаходив щораз бiльший занепад, щораз бiльший вiдчай. Врештi слова пана Вжещовичa переповнили цей келих гiркоти та жовчi, показали йому чiтко те, що було досi лише невиразним вiдчуттям, що не стiльки шведи, септентрони та козаки знищили батькiвщину, скiльки сам ii народ.

«Шаленi, свавiльнi, лихi та захланнi в цiй землi живуть, – повторював за паном Вжещовичем пан Кмiциц, – i немае iнших!.. Короля не слухають, сейми роздирають чвари, податкiв не платять, самi вороговi завоювати своi землi допомагають. Мусять згинути! Заради Бога! Хоч би на одну брехню йому вказати! Невже, крiм кавалерii, немае в нас нiчого доброго, жодноi чесноти, лише зло одне?»

Пан Анджей шукав у душi вiдповiдi. Настiльки вже був втомлений i дорогою, i неспокоем, i всiм, що пройшов, що йому в головi макiтрилося. Вiдчув, що хворий, i оволодiла ним смертельна втома. У мозку щораз бiльший наростав хаос. Вiн бачив обличчя знайомi та незнайомi, тих, кого знав давнiше, i тих, кого дорогою здибав.

Цi силуети розмiрковували, немов на сеймi, подавали аргументи, пророкували, i всiм iшлося про Олюньку. Вона чекала порятунку вiд пана Кмiцицa, але пан Вжещович тримав його за плечi, зазирав йому у вiчi i повторював: «Запiзно! Що шведське, то шведське!» А Богуслав Радзивiлл реготав i вторив пановi Вжещовичу. Пiсля цього всi заверещали «Запiзно! Запiзно! Запiзно!» i, вхопивши Олюньку, зникли з нею десь у темрявi.

Пановi Анджею здалося, що Олюнька i вiтчизна це одне i те ж, i що обох втратив i добровiльно шведам вiддав.

Тодi охопила його печаль, така сильна, що прокидався i витрiщався здивованими очима навколо себе або дослухався до вiтру, який у коминi, в стiнах, на даху свистiв на рiзнi голоси та вигравав через усi шпарини, як на органах.

Але марева поверталися. Олюнька та батькiвщина знову зливалися в його свiдомостi в одну iстоту, яку пан Вжещович викрадав, повторюючи: «Запiзно! Запiзно!»

Так лихоманило парубка цiлу нiч. Часом, приходячи до тями, думав, що доведеться йому занедужати важко, i вже хотiв було покликати Сороку, щоб йому кров пустив. Тим часом стало свiтати, пан Кмiциц пiднявся i вийшов надвiр.

Заледве першi вiдблиски розпорошували темряву. День заповiдався погожий. Хмари збилися в довгi пасма на заходi, але схiд був чистий. На блiднучому повiльно небi мерехтiли зорi, яких не заслоняв туман. Пан Анджей розбудив людей, сам одягнувся у святковi шати, бо саме надходила недiля, i подалися в дорогу.

Пiсля тяжкоi, безсонноi ночi пан Кмiциц був утомлений i тiлом, i душею.

Цей осiннiй ранок, блiдий, але бадьорий, морозний i погожий, не мiг розсiяти смуток, що тиснув на серце лицаря. Надiя згорiла в ньому до останнього стебла i згасла, як лампа, в якiй гас закiнчувався. Що йому принесе цей день? Нiчого! Самi лише смутки, той сам вiдчай, що ще бiльше душу краятиме, iншого не буде.

Тому iхав мовчки, втупивши очi в одну точку, що виблискувала на горизонтi. Конi фиркали на погоду, люди затягнули сонними голосами заутреню.

Тим часом розвиднялося щораз бiльше, небо з блiдого ставало зеленим i золотистим, а та точка на горизонтi так виблискувала, що очi мружилися вiд цього. Люди припинили спiвати й усi задивилися в той бiк, аж нарештi Сорока не витримав:

– Дивина якась?.. Tа ж там захiд, а немов сонце сходить? Справдi, це свiтло наростало на очах, з точки зробилося коло, з кола колесо. Здаля сказав би, що хтось повiсив над землею велетенську зiрку, що сiе неймовiрний блиск.

Пан Анджей i його люди дивилися зачудовано на це незбагненне явище, тремтяче, променисте, не знаючи, що саме мають перед очима.

Нараз iз боку Крушини над’iхав якийсь селянин на возi. Пан Кмiциц звернувся до нього, бо побачив, що подорожнiй шапку м’яв у руцi i, задивившись на те свiтло, молився.

– Хлопе, – спитав його пан Анджей, – а що це так свiтиться?

– Ясногурський монастир! – отримав вiдповiдь.

– Хвала Матерi Божiй! – вигукнув шляхтич i шапку скинув iз голови, за ним зробили те саме i його люди.

Пiсля стiлькох днiв поневiрянь, сумнiвiв i змагань вiдчув раптом пан Анджей, що дiеться з ним щось дивне. Як тiльки слова «Ясногурський монастир» вiдзвучали в його вухах, весь смуток його кудись зник, наче хтось рукою зняв.

Охопив лицаря якийсь невимовний страх, сповнений пошани, але водночас i невiдома ранiше радiсть, велика, блаженна. Вiд цього монастиря, що виблискував у повiтрi в перших промiнчиках сонця, буяла надiя, якоi пан Кмiциц давно не знав, дух, якого даремно шукав, незборима сила, на яку хотiв опертися. Вступило у нього наче нове життя i наповнило вени, що понесли його разом iз кров’ю. Зiтхнув молодик глибоко, як хворий, що прокидаеться вiд гарячки, з непритомностi.

А монастир виблискував щораз яскравiше, немовби все сонячне свiтло в себе увiбрав. Вся краiна лежала бiля його нiг, а вiн дивився на неi з височiнi, як якийсь сторож ii й опiкун.

Пан Анджей довго очей не мiг вiдвести вiд цього свiтла, i насолоджувався, i насичувався його виглядом. Обличчя його людей були серйознi та заклопотанi.

Раптом вiдголос дзвону пролунав у тихому ранковому повiтрi.

– З коней! – наказав полковник.

Усi зiскочили з кульбак i, опустившись на колiна на дорозi, розпочали лiтанiю. Пан Кмiциц вiдмовляв акафiст, а жовнiри вiдповiдали хором. Пiд’iхали у цей час новi фiри, селяни, побачивши людей, котрi моляться на дорозi, приедналися до них, i щораз бiльшою робилася громада.

Коли нарештi скiнчили молитви, пiдвiвся пан Анджей, а за ним i його люди, i далi вже йшли пiшки, провадячи коней за вуздечки та спiваючи: «Отворiться, царськi ворота».

Парубок iшов такий бадьорий, немовби крила мав за плечима. На закрутах монастир то зникав, то з’являвся почергово. Коли заслоняли його пил чи туман, здавалося пановi Кмiцицу, що темрява свiт охоплюе, але коли знову вигулькував, то яснiли всi обличчя.

Так iшли довго. Костел, монастир i мури, що його оточували, виднiлися щораз виразнiше, ставали все прекраснiшими та величнiшими. Побачили подорожнi нарештi i мiсто вдалинi, а пiд горою цiлi ряди будинкiв i хиж, якi поряд iз монастирською величчю здавалися такими малими, як пташинi гнiзда.

Була недiля, а коли вже сонце вибилося добряче вгору, дорога заповнилася пiдводами та пiшим людом, що тягнув на богослужiння. З високих веж загули бiльшi та меншi дзвони, наповнюючи повiтря прекрасним звуком. Була в цьому видовищi i в цих бронзових вiдголосах якась могутнiсть, якась неймовiрна велич, а водночас i спокiй. Цей шмат землi бiля нiг Ясноi Гури зовсiм був не схожий на решту краiни.

Натовпи люду чорнiли навколо костельних мурiв. Пiд горою стояли сотнi возiв, бричок, екiпажiв, фiр. Людський гомiн змiшувався з iржанням коней, поприв’язуваних до конов’язей. Далi праворуч, вздовж головноi дороги, що провадила вгору, видно було цiлi ряди яток, в яких продавали металевi та дерев’янi вотиви, свiчки, iкони, ладанки. Людська хвиля пливла всюди вiльно.

Брама була широко вiдчинена, хто хотiв, той входив, хто хотiв – виходив. На мурах, бiля гармат, зовсiм не було жовнiрiв. Стерегла, мабуть, костел i монастир сама святiсть мiсця. А може, довiрилися листам Карла-Густавa, якi безпеку обiцяли.




Роздiл XII


Вiд фортечноi брами селяни та шляхта, мiщани з рiзних околиць, люди будь-якого вiку, обох статей i всiх станiв, повзли до костелу на колiнах, спiваючи побожних пiсень. Пливла ця рiка дуже повiльно i потiк ii зупинявся щомитi, коли тiла збивалися занадто тiсно. Прапори розвiвалися над нею, як веселка. Часом псалми замовкали i юрба бралася вiдмовляти лiтанiю, i тодi грiм слiв лунав з одного кiнця в iнший. Мiж гiмном i пiснею, мiж лiтанiею та молебнем натовп замовкав i бив чолом об землю або хрестився. Чутно було лише благальнi голоси i голосiння жебракiв, котрi, сидячи по обидва береги людськоi рiки, виставляли на публiчний огляд своi скалiченi частини тiла. Виття iхне змiшувалося з дзенькотом грошенят, що кидалися в бляшанi та дерев’янi миски. І знову рiка голiв лилася далi, i знову звучали псалми.

У мiру того, як хвиля наближалася до дверей костелу, запал наростав i переходив у пiднесення. Виднiлися руки, простягнутi до неба, пiднятi очi, обличчя блiдi, зворушенi або розпаленi молитвою.

Вiдмiнностi станiв зникли: селянська сiрома перемiшалася з кунтушами, жовнiрськими колетами, зi жовтими кафтанами мiщан.

У дверях костелу тиснява ще збiльшилася. Людськi тiла творили вже не рiку, а загату, таку тугу, що можна було б пройти по головах, плечах, навiть не торкнувшись стопою землi. Грудям бракувало дихання, тiлам простору, але дух, який його оживляв, давав iм залiзну непохитнiсть. Кожен молився, нiхто не думав нi про що iнше. Кожен приймав на себе тиск i вагу всiеi цiеi маси, але нiхто не падав i, пiдтримуваний тисячами тiл, вiдчував у собi силу тисяч, i з цiею силою рухався вперед, занурений у молитву, в сп’янiннi й екзальтацii.

Пан Кмiциц повз зi своiми людьми у перших лавах, вони дiсталися разом iз першими до костелу, потiм потiк занiс його до дивовижноi каплицi, де юрба кинулася бити поклони, ридаючи, обiймаючи руками пiдлогу та цiлуючи ii в пiднесеннi. Так робив i пан Анджей, а коли врештi осмiлiв пiдняти голову, вiдчув насолоду, щастя i водночас смертельний жах настiльки охопили його, що мало не зомлiв.

У каплицi панували червонi сутiнки, яких не розпорошували зовсiм навiть вогники свiчок, що палахкотiли перед вiвтарем. Барвисте свiтло потрапляло також i крiзь вiтражi вiкон, й усi цi вiдблиски – червонi, фiолетовi, золотi, вогнянi – тремтiли на стiнах, ковзали по скульптурах, заломлювалися, проривалися в затемнену глибину, вихоплюючи звiдтiля якiсь невиразнi предмети, наче зануренi в сон. Таемничi вiдблиски розбiгалися та зосереджувалися в мороцi так незвично, що зникала будь-яка рiзниця мiж свiтлом i тiнню. Свiчки на вiвтарi мали золотi оправи. Дим iз кадил творив пурпурний туман. Бiла риза ченця, котрий служив лiтургiю, грала неяскравими барвами веселки. Все тут було напiвсвiтле, напiвпрозоре, неземне: неземнi вiдблиски, неземнi тiнi, усе таемниче, врочисте, благословенне, сповнене молитвою, обожнюванням i святiстю.

З головноi нави костелу долинав змiшаний гомiн людських голосiв, наче потужний шум моря, а тут панувала глибока тиша, яку порушував лише спiв ченця.

Образ ще був завiшений, тому прочани тамували подих у грудях вiд очiкування. Виднiлися самi очi, втупленi в один бiк, нерухомi обличчя, наче вже зi земним життям попрощалися, руки, складенi бiля вуст, як у янголiв на iконах. Спiву ченця вторив орган, видаючи лагiднi та солодкi звуки, що пливли, наче з флейти неземноi. Часом вони дзюркотiли, як вода в джерелi, а потiм знову спадали тихi та густi, як рясний травневий дощ.

Раптом гримнув грiм сурм i тулумбасiв – тремтiння пробiгло серцями.

Завiса на iконi розсунулася на два боки, i потiк дiамантового свiтла полинув згори на вiрян. Зойки, плач i крики залунали в каплицi.

– Salve Regina![39 - Salve Regina – слався, Царице. Остання молитва вервицi.] – гримнула шляхта. – Monstra Te esse matrem![40 - Monstra Te esse matrem – прояви себе, Матiнко. Рядок iз середньовiчного богородичного антифону.]

А селяни заголосили:

– Найсвятiша Матiнко Божа! Богородице наша! Царице янголiв! Врятуй, допоможи, втiш, змилуйся над нами!

І довго цi вигуки лунали вперемiш iз риданням жiнок, зi скаргами нещасних, з проханнями про диво хворих чи калiк.

У пана Кмiцицa душа втекла в п’яти. Вiн вiдчував лише, що бачить незмiримiсть, якоi не впiймае i не охопить, але перед якою ницiе все. Як же було можна засумнiватися перед усiею цiею вiрою, якоi вся сутнiсть не могла б помiстити? Якою ж була недоля перед цiею втiхою? Що таке шведська могутнiсть перед таким захистом, що таке людська злiсть перед таким патронатом?..

Тут думки в нього зникли i залишилися самi почуття. Парубок забувся, нiчого не пам’ятав, нiчого не розпiзнавав, хто вiн, де вiн. Молодиковi здавалося, що вiн помер, що душа його вiдлiтае зi звуками органа, змiшуеться з фiмiамом кадил. Руки, що звикли до меча та кровопролиття, шляхтич простягнув догори i стояв навколiшки, наче п’яний, у захватi.

Тим часом Служба Божа закiнчилася. Пан Анджей i сам не знав, яким чином опинився нарештi знову в головнiй навi костелу. Священик навчав з амвона, але пан Кмiциц довго ще нiчого не чув, нiчого не тямив, як людина, розбуджена зi сну, не вiдразу усвiдомлюе, де закiнчуеться сон, а де починаеться ява.

Першi слова, якi вiн почув, були: «Тут змiняться серця i душi виправляться, бо нi швед цiеi сили не здолае, нi перебуваючi в суцiльнiй темрявi свiтла не переможуть!»

«Амiнь»! – пiдкреслив подумки пан Анджей i взявся бити себе в груди, бо йому тепер здавалося, що грiшив важко, вирiшивши, що вже все пропало i що немае звiдки отримати надii.

Пiсля закiнчення богослужiння парубок зупинив першого ж зустрiчного ченця i сповiстив йому, що у справi костелу та монастиря хоче побачитися з прiором.

Прiор його негайно вислухав. Був це чоловiк поважного вiку, котрий уже до схилу життя наближався. Обличчя мав безмiрно погоже. Чорна густа борода облямовувала його обличчя, а очi мав блакитнi, спокiйнi, що пронизували наскрiзь. У своему бiлому чернечому одязi був подiбний до святого. Пан Кмiциц поцiлував його в рукав ризи, а той обiйняв його голову i спитав, хто вiн i звiдки прибувае.

– Я прибуваю з Жемайтii, – пояснив пан Анджей, – аби найсвятiшiй Матiнцi Божiй, зраненiй вiтчизнi i покинутому монарховi служити, проти яких досi я грiшив, що все на святiй сповiдi визнаю щиро. І тому прошу, щоб сьогоднi ще, або завтра до дня мiг бути висповiданим, та й тому, що печаль за провини до цього мене схиляе. Прiзвище свое справжне також скажу вам, преподобний oтчe, пiд таемницею сповiдi, не iнакше, бо лиха слава мене випереджае i на завадi виправлення мого стати може. Перед людьми хочу називатися Бабиничeм, вiд назви одного мого маетку, ворогом зайнятого. Тим часом важливе везу я повiдомлення, яке прошу вислухати, oтчe, терпляче, бо про цю святу оселю i про монастир iдеться!

– Хвалю намiри вашi i бажання навернутися до праведного життя, – зронив прiор Кордецький. – Щодо сповiдi, то без лiнi жадання ваше вдовольню, а тепер слухаю.

– Я довго iхав, – почав свою розповiдь пан Кмiциц, – багато бачив i засмутило мене це без мiри. Всюди змiцнився ворог, усюди еретики голови пiдiймають, бa, навiть католики в табiр ворога переходять, який вiд цього, як i вiд здобуття двох столиць зовсiм зухвалим став, на Ясну Гуру тепер святотатну руку пiдняти задумав.

– Вiд кого маете таку iнформацiю? – спитав отець Кордецький.

– Минулоi ночi я ночував у Крушинi. Приiхали туди Вейгард Вжещович та iмператорський посол Лiсола, котрий iз двору брандербурзькогo повертався i до шведського короля поспiшав.

– Шведський король вже не в Краковi, – сказав на те священик, дивлячись проникливо в очi пана Кмiцицa.

Але пан Анджей очей не вiдвiв i правив далi:

– Не знаю я, чи вiн е, чи його немае. Знаю лише, що барон Лiсола до нього iхав, i прислали пана Вжещовичa, щоб його ескорт замiнив i далi супроводжував. Обое розмовляли при менi нiмецькою, на мою присутнiсть не зважаючи, бо не думали, що я мiг iхню мову розумiти, яку з дитинства знаю так добре, як i польську. І почув я, як пан Вейгард доповiдав, що плануе монастир зайняти i до скарбу дiстатися, на що вiд короля отримав дозвiл.

– І ви це власними вухами чули?

– Так, як тут стою.

– Нехай дiеться Божа воля! – промовив спокiйно священик.

Тут пан Кмiциц злякався. Вiн вирiшив, що владика називае Божою волею наказ шведського короля й опиратися не мае намiру, тому зронив знiчено:

– У Пултуську я бачив костел у шведських руках, жовнiрiв, котрi в карти в Божому притулку грали, пивнi дiжки на вiвтарях i безсоромних жiнок iз солдатами.

Отець весь час проникливо дивився в очi лицаря.

– Дивна рiч, – зауважив, – щирiсть i правда проглядають iз ваших очей.

Пан Анджей спаленiв.

– Хай би я тут трупом упав, якщо неправда те, що кажу!

– У будь-якому разi це важлива звiстка, про яку радитися доведеться. Чи ви дозволите запросити сюди старших отцiв i кiлькох чесних шляхтичiв, котрi в нас зараз мешкають i котрi нас радо в цi жорстокi часи пiдтримують? Дозволите?

– Охоче перед ними це я повторю.

Прiор Кордецький вийшов i за чверть години повернувся з чотирма старшими отцями.

Незабаром пiсля них увiйшли: пан Ружиць-Замойський, мечник серадзький, серйозний чоловiк; пан Окельницький, хорунжий велюнський; пан Пйотр Чарнецький, молодий кавалер iз грiзним i суворим виразом обличчя, схожий на дуб зростом i силою, i ще кiлька шляхтичiв рiзного вiку. Отець Кордецький представив iм пана Бабиничa iз Жемайтii, пiсля чого повторив привселюдно пана Кмiцица новини. Вони ж дивувалися дуже i стали мiряти очима пана Анджея пронизливо i з недовiрою, а що нiхто першим слова не брав, то це зробив сам Кордецький:

– Нехай мене Бог боронить, аби я цього кавалера запiдозрив у злому намiрi або брехнi, але тi новини, якi вiн принiс, настiльки менi здаються неправдоподiбними, що я за слушне визнав, аби ми це обмiркували. У найщирiшому прагненнi мiг той кавалер обманутися, або погано почути, або кепсько збагнути, або навмисно в оману еретиками був введений. Переляком серця нашi наповнити, переполох у святому мiсцi викликати, богослужiнню зашкодити – це для них невимовна радiсть, у якiй би точно жоден собi в злостивостi своiй вiдмовити не схотiв.

– Бачиться менi це дуже вiрогiдним, – сказав натомiсть отець Нешковський, найстарший на зборах.

– Потрiбно спочатку дiзнатися, чи той кавалер сам не еретик? – запропонував Пйотр Чарнецький.

– Католик я, як i ви! – вiдрубав пан Кмiциц.

– Мусимо зважати на кон’юнктуру, – додав пан Замойський.

– А кон’юнктура така, – продовжив отець Кордецький, – що хiба б Господь Бог i наша найсвятiша Його Матiнка навмисно на цього ворога наслали слiпоту, щоб мiру у своiх апетитах перебрав. Інакше нiколи б вiн на цю святу оселю не вiдважився пiдняти меча. Не власною силою вiн цю Рiч Посполиту пiдкорив, самi ii сини в тому йому допомогли. Але хоч народ наш i низько впав, хоча в грiху борсаеться, але i в самому грiху е певна межа, якоi не можна переступати. Пана свого покинув, вiд Речi Посполитоi вiдступився, але матерi своеi, заступницi та царицi, шанувати не занехаяв. Глумиться з нас i зневажае нас ворог питаючи, що нам iз давнiх чеснот залишилося. А я вiдповiм: всi згинули, однак щось-таки й залишилося, бо залишилася вiра та пошана до найсвятiшоi Матерi Божоi, i на цьому фундаментi вся решта будуеться. І бачу це ясно, що нехай хоч одна шведська куля вищербить цi святi мури, тодi вiдвернуться вiд шведiв навiть найзрадливiшi, з приятелiв стануть ворогами, проти них мечi пiдiймуть. Але i шведи мають на власну згубу розплющенi очi i розумiють це добре. Тому, якщо Господь Бог, як я й казав, зумисноi слiпоти на них не наслав, нiколи вони на Ясну Гуру не насмiляться вдарити, бо цей день став би днем змiни iхньоi фортуни та опам’ятання нашого.

Пан Анджей здивовано слухав слова отця Кордецькогo, якi були водночас i вiдповiддю на те, що з вуст пана Вжещовичa проти польського народу вийшло. Але оговтавшись вiд здивування вiн сказав таке:

– Чому ж, преподобний oтчe, ми не можемо повiрити, що сам Усевишнiй слiпотою ворогiв надiлив? Зважмо на iхню пиху, на iхню жадiбнiсть до земного майна, зважмо на неймовiрнi утиски та податки, якi навiть на священикiв накладають, i вiдразу ж збагнете, що жодного святотатства вони не зречуться.

Прiор Кордецький не вiдповiв пану Кмiцицу, але звернувся до всiх зборiв:

– Каже цей кавалер, що бачив посла Лiсолу, котрий iхав до шведського короля. Однак я маю вiд кракiвських паулiнiв[41 - Орден Святого Павла, першого вiдлюдника, або паулiни – орден, заснований 1225-го або 1250 року в Угорщинi блаженним Евсебiем iз Естергома. Назва ордену походить вiд iменi святого Павла, першого визнаного католицькою церквою вiдлюдником.] однозначне повiдомлення, що короля вже немае в Краковi, i навiть в усiй Малiй Польщi, тому що вiдразу ж пiсля падiння Кракова вiн до Варшави поiхав.

– Не може цього бути, – не повiрив пан Кмiциц, – i найкращий тому доказ, що вiн на капiтуляцiю кварцяних чекае, якi пiд проводом пана Потоцького залишаються.

– Присягу мае прийняти вiд iменi короля генерал Дуглас, – повiдомив прiор, – так менi з Кракова пишуть.

Пан Анджей замовк, вiн не знав, що й сказати.

– Але я припущу, – правив далi прiор, – що шведський король не хотiв бачити iмператорського посла i навмисно забажав iз ним розминутися. Любить так робити Карл: раптово приiжджати, раптово вiд’iжджати. Сердить його при цьому iмператорське посередництво, тому охоче повiрю, що вiн поiхав, вдаючи, що про прибуття делегата не знае. Менше мене дивуе те, що графа Вжещовичa, таку знамениту особу, пословi з ескортом послав, бо може хочуть полiтикою надолужити i статус делегата пiдтвердити, але як повiрити, щоб граф Вжещович узявся розкривати своi намiри бароновi Лiсолi, котрий е католиком, до нас i всiеi Речi Посполитоi, i до нашого короля-вигнанця прихильний?

– Неподобство! – вимовив отець Нешковський.

– І менi це в головi не помiщаеться, – докинув пан мечник серадзький.

– Пан Вжещович також католик i наш добродiйник, – сказав iнший слуга Божий.

– І цей кавалер переконуе, що чув усе на власнi вуха? – спитав рiзко пан Пйотр Чарнецький.

– Подумайте, панове, i над тим, – додав прiор, – що я маю письмове запевнення вiд Карла-Густавa, що монастир i костел мають бути назавжди вiд займання i постою звiльненi.

– Маю визнати, – авторитетно заявив пан Замойський, – що в цих звiстках нiщо купи не тримаеться: шведи лише б втратили, а не набули, на Ченстохову вдаривши. Короля немае, тому барон Лiсола не мiг до нього iхати, а пан Вжещович не мiг йому вiдкриватися. Далi: вiн не еретик, а католик, не ворог монастиря, а його благодiйник, до слова, хоч би його навiть Сатана до нападу спокушав, не смiв би дiяти проти наказу i королiвського запевнення.

Тут вiн звернувся до пана Кмiцицa:

– Чому ж ви це розповiдаете, кавалере, та з якою метою? Хочете преподобних отцiв i нас тут присутнiх налякати?

Пан Анджей стояв, як обвинувачений перед судом. З одного боку, брав його розпач, що якщо йому не повiрять, монастир стане здобиччю ворога, з iншого ж – сором його палив, бо сам бачив, що видимiсть суперечить його повiдомленню i що легко його брехуном визнати можуть. На думку про те гнiв переповнював парубка, прокидалася в ньому природна запальнiсть, вибухала ображена амбiцiя, прокидався давнiй, напiвдикий пан Кмiциц. Але боровся вiн сам зi собою, аж перемiг, закликав усе свое терпiння та, повторюючи собi в душi: «За грiхи моi! За грiхи моi», зауважив iз обличчям, що аж мiнилося:

– Що я чув, можу повторити ще раз: Вейгард Вжещович плануе напасти на монастир. Коли це станеться, не знаю, але гадаю, що незабаром. Застерiгаю, що на вас усiх впаде вiдповiдальнiсть, якщо не послухаетесь!..

На це Пйотр Чарнецький зауважив iз натиском:

– Не так хутко, кавалере, стримайтеся. Голосу не пiдiймайте!

Пiсля цього пан Чарнецький звернувся до зборiв:

– Дозвольте менi, всечеснi отцi, поставити кiлька питань цьому прибульцю.

– Ви не маете права мене ображати! – крикнув пан Кмiциц.

– Не маю навiть бажання, – холодно вiдрубав пан Пйотр. – Але тут про монастир i про Святу Богородицю йдеться, про ii столицю. Тому мусите, пане, убiк вiдкласти образу, або якщо не убiк, то на час, бо я впевнений, що вам будь-де вiдповiсти можу. Ви звiстку принесли, а ми ii хочемо перевiрити, це правильно i дивувати вас не повинно, а якщо не захочете вiдповiдати, то може здатися, що ви боiтеся заплутатись.

– Гаразд! Питайте! – погодився пан Бабинич крiзь зцiпленi зуби.

– Так отож. Кажете, що ви з Жемайтii?

– Атож.

– І прибули сюди, щоб шведам i зраднику Радзивiллу не служити?

– Авжеж.

– Але там е такi, хто йому не служать i за вiтчизну виступають, е хоругви, якi непокору виявили, е пан Сапегa, чому ж до них ви не пристали?..

– Це моя справа!

– Ага! Ваша справа! – вигукнув пан Чарнецький. – То може менi на iншi запитання вiдповiсте?

Руки пана Анджея тряслися, очi втупились у важкий мiдний дзвiночок, що стояв перед ним на столi, i з цього дзвiночка перевiв погляд на питальника. У душi вiн закипав, непереборне бажання мав схопити той дзвiночок i запустити його в обличчя пановi Чарнецькoму. Давнiй пан Кмiциц усе бiльше брав гору над побожним i покiрним Бабиничeм. Але вiн ще раз перемiг себе i дозволив:

– Питайте!

– Якщо ви з Жемайтii, то мали б знати, що при дворi зрадника дiеться. Назвiть менi тих, хто йому в згубi батькiвщини допомагав, назвiть тих полковникiв, котрi при ньому залишились.

Пан Кмiциц зблiд, як полотно, однак назвав кiлька прiзвищ. Пан Чарнецький вислухав i зауважив:

– Маю я приятеля, королiвського придворного, Тiзенгаусa, котрий менi ще одне iм’я називав. Ви нiчого не знаете про цього архiнегiдника?..

– Не знаю.

– Як таке можливе? Ви не чули про те, як братерську кров, немов Каiн, проливав?.. Не чули, проживаючи в Жемайтii, про пана Кмiцица?

– Преподобнi отцi! – вигукнув вражений пан Анджей, трясучись, як у лихоманцi. – Нехай мене духовна особа питае, тодi все знесу. Але, на живого Бога, не дозволяйте цьому шляхтичинi мучити мене бiльше!..

– Попустiться! – зронив прiор Кордецький, звертаючись до пана Пйотрa. – Не про цього кавалера тут мова.

– Одне лише ще запитання, – попросив пан мечник серадзький.

І, звертаючись до пана Кмiцицa, спитав:

– Ви не сподiвалися, що ми можемо не повiрити вашим звiсткам?

– Як Бог на небi! – перехрестився пан Анджей.

– І яку нагороду за це жадали?

Парубок, замiсть вiдповiсти, занурив гарячково обидвi руки в шкiряний капшук, що висiв у нього на животi бiля пояса, витягнув звiдти i сипонув на стiл двi жменi перлiв, смарагдiв, бiрюзи й iнших самоцвiтiв.

– Ось що!.. – кинув вiн схвильованим голосом. – Не за грошима я сюди прийшов!.. Не за якоюсь нагородою!.. Це перли й iншi камiнцi. Це все здобич, iз боярських шапок обдерта!.. Маете мене!.. Чи я в нагородi маю потребу?.. Я хотiв Найсвятiшiй Богородицi пожертвувати, але пiсля сповiдi, з чистим серцем!.. Ось так. Гадаете я якоiсь нагороди потребую? Та я маю i бiльше. Бодай вас!..

Усi замовкли здивованi, бо вигляд коштовностей, що так легко, як крупа з лантуха, посипалися, справив на них неабияке враження. Кожен мимоволi питав себе: якi причини мiг би мати цей чоловiк вигадувати, якщо не про нагороду йому йшлося?

Пйотр Чарнецький збентежився, бо така вже людська природа, що ii вигляд чужоi могутностi та багатств заслiплюе. Врештi i його пiдозри вiдпали, бо не мiг припустити, щоб такий великий пан, котрий коштовностями так сипле, для свого зиску хотiв ченцiв налякати.

Переглядалися мiж собою присутнi, а пан Анджей стояв над коштовностями з гордо пiднятою головою, схожою на голову роздратованого орла, з вогнем у зiницях i рум’янцем на обличчi. Свiжа рана, що тяглася через скроню i щоку, посинiла, i страшним був пан Бабинич, погрожуючи хижим зором пановi Чарнецькому, на котрого особливо обернувся гнiв його.

– Через ваш гнiв правда пробиваеться, – зауважив прiор Кордецький, – але цi коштовностi сховайте, бо не може Найсвятiша Богородиця прийняти того, що в гнiвi, навiть праведному, жертвують. Врештi, як я й сказав, не про вас тут iдеться, а про вiстi, якi страхом i жахом нас наповнили. Бог один знае, чи немае в цьому якогось непорозумiння чи помилки, бо ви самi бачили, що не узгоджуеться з правдою те, що ви кажете. Як же нам прочан вигнати, пошану Матерi Божiй вiдiбрати i браму вдень i вночi тримати зачиненою?

– Браму тримайте зачиненою! Заради Божого милосердя! Ворота тримайте зачиненими!.. – благав пан Кмiциц, заламуючи руки, аж суглоби пальцiв затрiщали.

У голосi його було стiльки правди та розпуки, що присутнi мимоволi затремтiли, наче небезпека була вже близька, а пан Замойський сказав:

– Але ми i так пильну увагу вдiляемо околицям i ремонти в мурах провадяться. Вдень можемо пускати людей на богослужiння, але обачнiсть варто зберегти хоча б тому, що король Карл поiхав, а Вiттемберг залiзною править рукою в Краковi i священикiв не менше за свiтських утискае.

– Хоч я в напад i не вiрю, але проти обережностi нiчого не маю! – вiдповiв пан Пйотр Чарнецький.

– А я ченцiв до пана Вжещовичa вишлю, – додав отець Кордецький, – зi запитом, чи королiвська грамота нiчого вже не означае?

Пан Кмiциц зiтхнув iз полегшенням.

– Хвала Боговi! Хвала Боговi! – втiшився вiн.

– Пане кавалере! – звернувся до нього Кордецький. – Бог вам заплатить за добрi намiри. Якщо нас правильно застерегли, то пам’ятну матимете заслугу вiд самоi Богородицi та батькiвщини. Але не дивуйтеся, що ми вашу iнформацiю з недовiрою сприйняли. Не раз уже нас тут лякали: однi робили це зi злостi проти вiри, щоб пошани Найсвятiшу Матiр Божу позбавити, iншi зi жадiбностi, щоб щось отримати. Третi тому лише, щоб новину принести й авторитету в очах людських набути, а може, були i такi, котрi створили собi iлюзiю, як ми припускаемо i стосовно вас. Затято Сатана на це мiсце запав i докладае всiляких зусиль, щоб Службi Божiй тут зашкодити i вiрних якнайменше до участi в нiй допустити, бо нiщо до такого вiдчаю пекло не доводить, як вшанування тiеi, котра гадюку розтоптала. А тепер час на вечiрню. Вимолiмо Їi милiсть, вiддаймося пiд Їi опiку i нехай кожен лягае спати спокiйно, бо де ж мае бути спокiй i безпека, якщо не пiд Їi крилами?

Усi розiйшлися.

Коли вечiрня закiнчилася, сам прiор Кордецький закликав до сповiдi пана Анджея та сповiдав його довго в уже порожньому костелi. Пiсля цього лежав пан Анджей хрестом перед зачиненими дверима каплицi аж до опiвночi.

Опiвночi вiн повернувся до загону, розбудив Сороку та наказав перед вiдпочинком його батожити, аж йому плечi та спина кров’ю стекли.




Роздiл XIII


Уранцi наступного дня дивний i незвичний рух запанував у монастирi. Ворота були, щоправда, вiдчиненi, доступ прочанам не обмежували, i Служби Божi вiдбувалися як звичайно, але пiсля богослужiння наказали всiм чужинцям покинути межi монастиря. Сам прiор Кордецький, у супроводi пана мечника серадзькогo та Пйотрa Чарнецькогo, оглядав ретельно балки та пiдпори, що пiдтримували мури зсередини та зовнi. Наказали також тут i там щось пiдрихтувати. Ковалi в мiстi одержали наказ пiдготували гаки, списи, понасаджуванi на довгi дрючки, коси, сторчма на держаки заткнутi, киi та важкi колоди, всiянi цвяхами. А оскiльки було вiдомо, що i так у монастирi був значний запас таких знарядь, то поширилися чутки по всьому мiсту, що монастир швидкого очiкуе нападу. Щораз новi розпорядження лише пiдтверджували цю iнформацiю.

Проти ночi вже двiстi людей працювало бiля мурiв. Важкi гармати, присланi ще до облоги Кракова паном Варшицьким, кракiвським каштеляном, числом дванадцять, встановили на новi лафети i вiдповiдно вiдкоригували.

З монастирських складiв ченцi та пахолки виносили ядра, якi складали в купки бiля гармат. Викочували скринi з порохом, розв’язували снопи мушкетiв i роздавали по гарнiзону. Нагорi i по кутах стояли вартовi, обов’язком котрих було вдень i вночi пильно стежити за околицею. Крiм того, люди, посланi на розвiдку, розпорошились околицями аж до Пшистайнi, Клобуцькa, Кшепиць, Крушини та Мстовa.

До i так рясно заповнених монастирських комор надходили припаси з мiста, з Ченстоховки й iнших сiл, що належали монастирю.

Звiстка пролунала, як грiм по всiй околицi. Мiщани та селяни збиралися, радилися. Багато хто не хотiв вiрити, щоб якийсь ворог посмiв зазiхнути на Ясну Гуру.

Торочили, що лише Ченстохову мають зайняти. Але й це вже так схвилювало людей, особливо коли iм нагадували, що шведи е еретиками, котрих нiщо не зупинить i котрi навмисно шкоди самiй Матiнцi Божiй наробити готовi.

Багато було таких, хто вагався, сумнiваючись i вiрячи водночас. Однi заламували руки, очiкуючи жахливих явищ на землi та небi, видимих знакiв Божого гнiву. Іншi впадали в безпомiчний i нiмий вiдчай. Третiх гнiв охоплював надлюдський, наче голови iхнi займалися полум’ям. А якщо вже людська уява розгорнула крила для польоту, то вiдразу ж закружляли звiстки щораз iншi, щораз гарячiшi, щораз потворнiшi.

І якщо хтось у мурашник кий занурить або жаринку закине, негайно висипаються неспокiйнi роi, клубочаться, розбiгаються й утiкають; так само закипiло мiсто та навколишнi села.

Пiсля полудня громади мiщан i селянства, разом iз жiнками та дiтьми, оточили монастирськi мури i тримали iх немов в облозi, ридаючи та стогнучи. На сам захiд сонця вийшов до них прiор Кордецький i, занурившись у натовп, питав:

– Люди, чого ви хочете?

– Хочемо зайти в монастир, Богородицю боронити! – гукали чоловiки, потрясаючи цiпами, вилами й iншим селянським реманентом.

– Хочемо на Найсвятiшу Матiнку Божу востанне поглянути! – голосили жiнки.

Кордецький пiднявся на пiдвищення та промовив:

– Брами пекла не переможуть небесних сил. Заспокойтеся i в серцi збадьорiться. Не ступить нога еретика в цi святi мури, не буде нi лютеранський, нi кальвiнiстський забобон шабашi своi справляти в цiй твердинi пошани та вiри. Не знаю достеменно, чи прийде сюди зухвалий ворог, це менi не вiдомо, але якщо припреться, то зi соромом i ганьбою вiдступити змушений буде, бо його силу ще бiльша сила знищить, злiсть його зламаеться, могутнiсть стерта буде i покине щастя його. У серцях збадьорiться! Не востанне ви нашу заступницю бачите, в ще бiльшiй хвалi оглядати Їi будете i новi дива уздрiете. Збадьорiться, витрiть сльози i змiцнiться у вiрi, бо скажу я вам, а це не я промовляю, а сам Божий Дух звертаеться через мене, що не увiйде швед у цi мури. Милiсть сюди прийде i темрява так не загасить свiтла, як ця нiч, що сьогоднi наближаеться, Божому сонцю завтра встати не завадить!

Сонце саме заходило. Темрява огорнула вже околицю, лише костел вiдблискував червоним в останнiх промiнчиках небесного свiтила. Побачивши це, люди впали на колiна навколо стiн i Дух Святий наповнив iхнi серця. Тим часом на вежах затягнули Angelus Domini. Отець Кордецький почав спiвати молитву, а за ним i весь натовп. Шляхта, що стояла на мурах, i жовнiри долучили своi голоси, бiльшi та меншi дзвони закликали до вечiрнi, i здавалося, що вся гора спiвае i грае, як велетенський орган, що на чотири сторони свiту звучав.

Спiвали допiзна. Отець Кордецький, вiдходячи, поблагословив на дорогу вiрних, вiдтак сказав:

– Хто з чоловiкiв на вiйнi бував, зi зброею вмiе обходитись i серце вiдчувае мужнiм, хай завтра вранцi прийде до монастиря.

– Я служив!.. Я в пiхотi був!.. Я прийду! – гукали численнi голоси.

Юрба розпливлася повiльно.

Нiч минула спокiйно. Всi прокинулися з радiсними вигуками: «Немае шведа»! Проте ремiсники звозили весь день своi замовлення. Видали також наказ крамарям, котрi переважно бiля схiдного муру торгiвлю провадили, щоб товар свiй до монастиря перенесли, а в самому монастирi робота бiля мурiв не вщухала. Забезпечували особливо так званi переходи, вузькi отвори в мурах, якi не були справжнiми брамами i служили бiльше для вилазок. Пан Ружиць-Замойський наказав позакладати iх балками, цеглою, кiзяком, так, щоб у разi потреби легко зсередини можна було вiдвалити.

Весь день тягнулися ще пiдводи з припасами та продовольством, заiхало також кiлька шляхетних родин, яких потривожила звiстка про близьке прибуття ворога.

Близько полудня повернулися люди, котрих минулого дня послали на розвiдку, але жоден iз них не бачив шведiв, i навiть не чув про них, крiм тих, котрi найближче, в Кшепицях стояли.

Не занехаяли, однак, у монастирi пiдготовки. За наказом прiора пiдiйшли тi з мiщан i селян, котрi ранiше в пiхотi служили i зi службою вiйськовою знайомi були. Вiддали iх пiд команду Сигiзмунду Мосiнському, котрий стерiг пiвнiчно-схiдноi башти. Пан Замойський весь день розставляв людей, навчав, що хто мае робити, або радився в рефектарii[42 - Рефектарiй – велике примiщення у монастирських будинках i духовних семiнарiях, що служить трапезною, особливо характерне для середньовiчних монастирiв.] з панотцями.

Пан Кмiциц радiв у душi, спостерiгав за пiдготовкою до вiйськових дiй, за жовнiрами в час муштри, за гарматами, за купами мушкетiв, списiв i гакiв. Це була його стихiя. У цiй грiзнiй машинi, у метушнi, пiдготовцi та военнiй гарячцi було йому добре, легко та весело. Було тим легше i веселiше, що генеральну сповiдь всього свого життя вiдбув, яку складають умираючi, i в час сповiдi повний вiдпуст своiх грiхiв отримав, бо владика зважив на його намiри, щире жадання виправитися i те, що вже на правильну дорогу ступив.

Так позбувся пан Анджей тягаря, пiд яким уже майже впав. Покуту призначили йому важку, i щодня хребет його кровоточив пiд канчуком Сороки. Наказали йому плекати покору, i це було ще важче, бо ii в серцi молодик не мав, навпаки, пихатий був i запальний. Наказали парубковi й доброчесними вчинками свое навернення пiдтверджувати, але це було йому найлегше. Сам нiчого вже бiльше не прагнув i не жадав. Молода душа рвалася в ньому до вчинкiв, бо, либонь, пiд вчинками шляхтич розумiв вiйну i знищення шведiв iз ранку до вечора, без вiдпочинку i милосердя. Тож який гарний, який прекрасний вiдкрився до цього шлях! Бити шведiв не лише для захисту вiтчизни, не лише для захисту короля, на вiрнiсть котрому чоловiк присягнув, а ще й для захисту Царицi янголiв. Це було щастя для нього бiльше, нiж заслуговував.

Куди ж подiлися тi часи, коли вiн стояв наче на роздорiжжi, питаючи себе, куди йти. Де тi часи, коли не знав, до чого вдатися, коли боровся зi сумнiвами й уже майже втратив надiю?

Але ж тут з’явилися люди, цi бiлi ченцi i ця жменька селян i шляхтичiв, котрi готувалися до потужного опору, до боротьби не на життя, а на смерть. Єдиний це був такий закуток у Речi Посполитiй i саме сюди пан Анджей приiхав, наче його якась щаслива зоря вела.

Бо молодик свято вiрив у перемогу, навiть якщо вся шведська могутнiсть мала б оточити цi мури. У серцi мав молитву, радiсть i вдячнiсть.

У цiй вдячностi ходив парубок по мурах iз просвiтленим обличчям, роззирався, приглядався i бачив, що добре робиться. Оком знавця одразу ж оцiнив рiвень пiдготовки, що виконують роботи досвiдченi люди, котрi зумiють проявити себе, коли дiйде до смаленого. Захоплювався спокоем отця Кордецькогo, до котрого вiдчував глибоку пошану. Захоплювався статечнiстю пана мечника серадзькогo, навiть паном Чарнецьким, хоч i мав на нього образу, однак не показував ii.

Але той лицар зиркав на нього суворо i, зустрiвши його бiля муру наступного дня пiсля повернення монастирських розвiдникiв, зауважив:

– Щось шведiв не видно, пане кавалере, й якщо не надiйдуть, то репутацiю вашу собаки з’iдять.

– Якщо з iхнiм прибуттям мае якась шкода для святого мiсця зробитися, то нехай краще мою репутацiю справдi собаки зжеруть! – вiдказав на те пан Кмiциц.

– Бажали б ви iхнього пороху не нюхати. Знаемося ми на таких лицарях, котрi мають чоботи заячим хутром пiдшитi!

Пан Анджей опустив очi, як панночка.

– Ви жадаете сварку затiяти? – зронив вiн. – Що я вам винен? Забув я свою образу, забудьте i ви свою.

– Ви мене обiзвали шляхтичиною, – не вгавав пан Пйотр. – Прошу дуже! Хто я такий? І чому ж Бабиничi кращi за Чарнецьких?.. Чи, може, це сенаторський рiд?

– Шановний пане, – кинув весело пан Кмiциц, – якби не покора, якоi маю пiсля сповiдi дотримуватися, якби не батоги, якi менi щоденно за давнi скандали хребет перiщать, я б тут ще iнакше вас назвав, проте остерiгаюся, щоб у давнi грiхи не втрапити. А щодо того, хто кращi – Бабиничi чи Чарнецькi, то це з’ясуеться, коли шведи пiдiйдуть.

– І яку ж користь сподiваетесь отримати?.. Може, вважаете, що вас комендантом зроблять?

Пан Анджей посуворiшав.

– Ви запiдозрили мене, що менi про зиск iдеться, тому про користь балачку затiяли. Знайте ж, що не за славою я сюди приiхав, бо мiг би ii деiнде здобути. Простим жовнiром стану, хоч би й пiд вашою командою.

– Чому «хоч би»?

– Бо менi перечите i готовi допiкати.

– Гм! Немае причини! Чудово з вашого боку, що згоднi навiть простим жовнiром стати, бо видно, що буйна фантазiя у вас, i покора нелегко вам даеться. То ви хотiли б битися?

– Буде зрозумiло зi шведами, як я вже казав.

– Бa, а якщо шведи не прийдуть?

– Знаете тодi що, пане? Ми пiдемо iх шукати! – вiдрубав пан Кмiциц.

– А ви менi подобаетесь! – вигукнув Пйотр Чарнецький. – Можна було б хорошу партiю зiбрати. Тут Сiлезiя недалеко i миттю би жовнiрiв назбиралося. Старшина, як i дядько мiй, слово дали, а простих жовнiрiв навiть не питають. Багацько б iх можна було зiбрати на перший же поклик!

– І добрий приклад iншим би був! – пiдтримав його зi запалом пан Анджей. – Я також маю трохи людей. Ви б iх побачили в дii!

– Бо… бо… – розгубився пан Пйотр, – як менi Бог милий!.. Дайте свою руку!

– Дайте i ви свою! – промовив пан Кмiциц.

І не довго думаючи, шляхтичi кинулися один одному в обiйми.

Тут саме проходив повз них прiор Кордецький i, побачивши, що сталося, став iх благословляти. Тi ж йому вiдразу зiзналися, про що домовилися. Прiор лише усмiхнувся спокiйно i пiшов далi, промовляючи самому собi: «До хворого здоров’я починае повертатися».

На вечiр закiнчили пiдготовку i фортеця була повнiстю до захисту готова. Нiчого iй не бракувало: нi припасiв, нi пороху, нi зброi. Однак мури були не надто мiцнi, i гарнiзон не надто численний.

Ченстохова, а точнiше Ясна Гура, хоч i природою, i вiйськовим мистецтвом посилена, вважалася однiею з найменших i найслабших фортець Речi Посполитоi. А щодо залоги, то можна було отримати на заклик стiльки людей, скiльки заманеться, та священики навмисно не перевантажували мурiв людом, аби припасiв на довше вистачило.

Але були й такi, особливо мiж артилеристами-нiмцями, котрi були переконанi, що Ченстохова облоги не витримае.

Телепнi! Бо зважали лише на мури та зброю, i не знали, що серця захисникiв вiрою надихнулися. Отець Кордецький, побоюючись, щоб не поширювали мiж людьми своiх сумнiвiв, вiддалив iх, крiм одного, котрий майстром цiеi справи вважався.

Того ж самого дня прийшов до пана Кмiцицa старий Кемлич разом iз синами i попросив, щоб iх iз служби звiльнив. Пана Анджея аж злiсть схопила.

– Собаки! – обурився вiн. – Добровiльно такого щастя зрiкаетесь i саму Матiр Божу не хочете захищати!.. Гаразд, хай буде так! Плату за тих коней ви отримали, решту ось тримайте!

Тут парубок витягнув мiшечок зi скарбами i кинув його на землю.

– Ось, ваша плата! Бажаете з того боку мурiв здобич шукати? Жадаете краще стати розбiйниками, нiж захисниками Святоi Марii?! Геть iз моiх очей! Не гiднi ви тут перебувати, не гiднi християнськоi спiльноти, не гiднi такою смертю, яка нас тут чекае, полягти!.. Геть! Геть!

– Не гiднi, – погодився старий, розводячи руками i схиляючи голову. – Не гiднi, щоб нашi очi дивилися на ясногурськi обшири. Ворота небеснi! Зоре свiтанкова! Грiшна доле! Ми не гiднi, не гiднi!

Тут вiн вклонився низько, так низько, що аж зiгнувся навпiл, i водночас змарнiлою, хижою рукою вхопив капшук, що лежав на пiдлозi.

– Але i за мурами, – додав вiн, – ми не припинимо служити вашiй милостi. У разi чого дамо знати про все. Пiдемо, куди буде потрiбно. Зробимо, що треба. Ваша милiсть матиме за мурами готових слуг.

– Геть! – повторив пан Анджей.

Вiдвiдувачi вийшли, б’ючи поклони, бо iх страх душив i щасливими були, що так усе скiнчилося. Надвечiр не було iх уже у фортецi.

Нiч запала темна i дощова. Це було восьме листопада. Надходила рання зима i разом iз хвилями дощу впали на землю першi мокрi снiжинки. Тишу порушували лише протяжливi перегукування охорони, що линули вiд башти до башти: «На стороооожi!» Випiрнала в темрявi тут i там бiла чернеча ряса Кордецькогo. Кмiциц не спав, вiн був на мурi при пановi Чарнецькому, з котрим згадували вiйни, на яких побували. Пан Анджей розповiдав про перебiг вiйни з Хованським, нiчого, звiсно, не кажучи про те, яку сам вiдiграв у нiй участь. А пан Пйотр розповiдав про сутички зi шведами пiд Пшедбожeм, Жарновцями i в околицях Кракова, при цьому вихвалявся трохи i таке казав:

– Робив, що мiг. Кожного, бачите, шведа, котрого вдалося менi зачепити, я позначав собi вузликом на перев’язi. Маю вже шiсть таких позначок, i дасть Бог, буде бiльше! Тому шаблю щораз вище пiд пахвою ношу. Якщо перев’язi забракне, то ii не замiнятиму, а бiрюзу в кожен вузлик накажу вставити i пiсля вiйни, як трофей, повiшу. А ви вже маете хоча б одного шведа на своiй совiстi?

– Нi! – засоромився пан Кмiциц. – Неподалiк вiд Сохачевa я розбив зграю, але то були самi гультяi. Зате гiперборейцiв була купа, я впевнений, могли б вони насiчками стати?

– Якби лише iх знайти.

– Зi шведами важче, бо рiдко котрий не е характерником. Вiд фiнiв темного мистецтва виживання навчилися i кожен мае двох або трьох демонiв на службi, а е й такi, хто мае аж до семи. Тi iх пiд час сутички пильно стережуть. Але якщо сюди прийдуть, то чорти безсилi, бо тут в усiй околицi, звiдки звiдусiль iз вежi видно, бiсiвська сила не може нiчого вдiяти. Ви про це чули?

Пан Анджей не вiдповiв, покрутив головою та став прислухатися уважно.

– Ідуть! – кинув вiн раптом.

– Що? Заради Бога! Що ви таке кажете?

– Кавалерiю чую.

– Та це вiтер iз дощем перегукуеться.

– Рани Христовi! Це не вiтер, це конi! Вухо маю добре нашорошене. Наближаеться велика кiннота. І близько вже, лише вiтер звуки глушив. До зброi, до зброi!!!

Вигуки пана Кмiцицa пробудили з дрiмоти змерзлих вартових, i ще не встигли затихнути, як унизу, в темрявi озвалися рiзкi звуки сурм i грали вони довго, жалiсливо та страхiтливо. Схопилися всi зi сну ошелешенi, перелякано питаючи один в одного:

– Чи не на Страшний суд сурми озвалися такоi глухоi ночi?..

Пiсля цього ченцi, жовнiри та шляхта висипали на майдан. Дзвонарi побiгли до дзвонiв i незабаром озвалися всi: великi, меншi i ще меншi, немов на пожежу, змiшуючи своi голоси з вiдлунням сурм, що не припинялося.

Кинули запаленi гноти в дiжки зi смолою, навмисно пiдготовленi та прив’язанi на ланцюгах, потiм пiдтягнули iх догори. Червоне свiтло освiтило пiднiжжя скелi i тодi ясногурцi побачили попереду загiн кавалерiйських сурмачiв, котрi найближче стояли, з сурмами бiля губ, а за ним довгi та глибокi ряди рейтарiв iз розгорнутими прапорами.

Сурмачi сурмили ще цiлу годину, немов хотiли цими мiдними звуками проголосити всю шведську могутнiсть i до решти перелякати ченцiв. Нарештi вони замовкли. Один iз них вiдколовся вiд ряду i, махаючи бiлою хустиною, наблизився до ворiт.

– Вiд iменi його королiвськоi величностi, – оголосив сурмач, – найяснiшого короля шведiв, готiв i вандалiв, великого князя Фiнляндii, Естонii, Карелii, Бремена, Верди, Щецина, Померанii, Кашубщини та Вандалii, князя Рюгii, сюзерена Інгрii, Вiсмарку та Баварii, графа Паладина Рейнського союзу, Юляху, Клiвii та герцога Берзького. Вiдчиняйте!

– Впустiть! – почувся голос прiора Кордецькогo.

Вiдчинили, але лише хвiртку в брамi. Вершник вагався якусь хвилину, аж урештi злiз iз коня, пiдiйшов до муру i, помiтивши бiлу чернечу одiж, спитав:

– Хто у вас настоятель ордену?

– Я! – вiдповiв отець Кордецький.

Вершник подав йому сувiй iз печатками, а сам промовив:

– Пан граф бiля костелу Святоi Варвари очiкуватиме вiдповiдi.

Кордецький покликав негайно на нараду до дефiнiторiю[43 - Дефiнiторiй – нарадча зала в деяких монаших чоловiчих орденах, наприклад, у францисканцiв.] ченцiв i шляхту. Дорогою звернувся пан Чарнецький i до пана Кмiцица:

– Ходiть i ви!

– Я пiду лише через цiкавiсть, – погодився пан Анджей, – бо насправдi менi там нiчого робити! Не язиком хочу Матерi Божiй служити!

Коли всi зiбралися в дефiнiторii, Кордецький зiрвав печатки та прочитав: «Не буду таiтися перед вами, всечеснiшi отцi, з яким прихильним розумом i з яким серцем прибував я завжди до цього святого мiсця i до вашого зiбрання, також iз якою постiйнiстю оточував вас своею опiкою й осипав добром. Тому я прагнув би, щоб i ви залишалися в переконаннi, що нi прихильнiсть, нi доброзичливiсть моя до вас не зникла й досi. Не як ворог, але як приятель сьогоднi прибуваю, без страху вiддайте пiд мою опiку ваш монастир, як цього вимагають час i теперiшнi обставини. Таким чином здобудете спокiй, якого прагнете, i безпеку. Обiцяю вам урочисто, що святинi неторканими залишаться, гаразди вашi не будуть знищенi, я сам всi витрати на себе беру, i навiть вам коштiв додам. Зважте ж термiново, скiльки користi отримаете, якщо з поваги до мене монастир менi ваш вiддасте. Зважте також, аби бiльше вас не спiткало нещастя вiд грiзного генерала Мiллера, накази котрого важчi, нiж цi, будуть, бо вiн еретик i справжньоi вiри ворог. Тож, коли вiн надiйде, будете змушенi скоритися обставинам i здiйснити його волю. І даремно жалiти будете з болем у душах i тiлах, що солодкою моею порадою знехтували».

Згадка про нещодавнi добрi вчинки пана Вжещовичa дуже зворушила ченцiв. Були й такi, що довiряли його прихильностi i в його порадах вiдвернення майбутнiх зловживань i нещасть бачити хотiли.

Але нiхто не брав слова в очiкуваннi, що скаже прiор. А той мовчав, лише губи його ворушилися в тихiй молитвi. Нарештi озвався:

– Чи справжнiй приятель став би приходити нiчноi пори i такими жахливими звуками сурм лякати сплячих слуг Божих? Чи прибув би на чолi тих озброених тисяч, якi тепер пiд мурами стоять? Приiхали б п’ятеро, десятеро, якщо б добродiйник сподiвався приязноi зустрiчi. Що означають тi жахливi загони, якщо не загрозу, якщо ми вiдмовимося монастир здати?.. Брати наймилiшi, згадайте i те, що нiде той ворог не дотримав свого слова, присяги i письмових запевнень. А ми маемо королiвську грамоту, яку нам добровiльно було надiслано, i в якiй е чiтка обiцянка, що монастир займати не будуть, а тепер стоять уже пiд його мурами, власну брехню жахливим латунним звуком потверджуючи. Брати наймилiшi! Нехай кожен до неба серце здiйме, щоб його Святий Дух освiтив, i радьте опiсля, кажiть, що кому сумлiння i ставлення до святинi пiдкажуть.

Настала тиша. Тут почувся голос пана Кмiцицa:

– Я чув у Крушинi, як барон Лiсола питав: «А чи скарб ченцям перетрясуть?» На що пан Вжещович, той, хто зараз стоiть пiд мурами, вiдповiв: «Богоматiр у талярах у прiорськiй скринi не мае потреби». Сьогоднi той самий пан Вжещович пише вам, преподобнi отцi, що сам кошти внесе i ще вам прибуткiв додасть. Зважте на щирiсть його!

На це зауважив ксьондз Мелецький, один iз найстарiших у зiбраннi, i при цьому давнiй жовнiр:

– Ми живемо в бiдностi, а цi скарби призначенi на хвалу Пресвятоi Богородицi, що перед вiвтарями ii сяють. Але навiть якщо б ми з вiвтарiв iх зняли, щоб безпеку святому мiсцю купити, хто ж нам поручиться, що слова дотримають, що святотатними руками не здеруть вотивiв, святих покровiв, не позабирають церковного начиння? Чи брехунам можна довiряти?

– Без епископа, котрому ми пiдпорядковуемося, нiчого чинити не можемо! – докинув отець Доброш.

А ксьондз Томiцький зауважив:

– Вiйна не наша справа, тому послухаймо, що скаже лицарство, яке пiд покров Богородицi до цього монастиря сховалося.

Тут погляди присутнiх звернулися на пана Замойськогo, найстаршого за вiком, найавторитетнiшого та найдосвiдченiшого, вiн встав i такими озвався словами:

– Про вашi долi йдеться, шановнi панотцi. Порiвняйте ж могутнiсть ворога з тим опором, який йому можете вчинити, згiдно iз силами та ресурсами вашими, а тодi дiйте за власною волею. Яку ж пораду ми, гостi, дати вам можемо? Але оскiльки ви питаете нас, преподобнi отцi, що робити, то вiдповiдаю: поки необхiднiсть нас не змусить, далека вiд нас буде думка, щоб здатися. Тому що ганебна i негiдна рiч удаваною покiрливiстю непевний мир у вiроломного ворога купувати. Ми заховалися тут iз власноi волi з дружинами та дiтьми, вiддаючись пiд опiку нашiй Найсвятiшiй Матiнцi Божiй, отже, з непорушною вiрою вирiшили жити з вами, а якщо так Бог захоче, то й умирати разом. Справдi, краще вже так, нiж прийняти ганебну неволю, нiж бачити образу святостi. Я впевнений, що Матiр Бога нашого, яка надихнула груди нашi жагою ii захисту вiд безбожних i богохульних еретикiв, прибуде на допомогу побожним намаганням слуг своiх i справу праведного захисту пiдтримае!..

Тут пан мечник серадзький замовк i всi зважували слова його, бадьорячись iхнiм змiстом. А пан Кмiциц, як це колись завжди робив, перш нiж подумати, схопився i до вуст руку старшого чоловiка притиснув. Вразив цей вчинок присутнiх i кожен добре знамення в цьому юнацькому запалi побачив, i бажання захищати монастир змiцнiло i повнiстю охопило iхнi серця.

Аж тут трапилося i нове знамення. За вiкном рефектарiю залунав несподiвано тремтячий i старечий голос церковноi жебрачки Констанцii, котра спiвала побожну пiсню:

		Даремно погрожуеш, гусите строгий,
		Даремно бiсiвськi ти кличеш роги,
		Даремно палиш i кров проливаеш,
		Мене не здолаеш!

		Нехай тисячами пройдуть тут погани,
		Нехай на драконах вiйсько постане.
		Нi меч, нi вогонь iм не допоможе,
		Бо я переможу!

– Ось вам i пророцтво, – зауважив прiор Кордецький, – яке нам Господь вустами староi жебрачки посилае. Захищаймося ж, браття, бо такi лихi посланцi ще нiколи нас осаджали, як тепер пiдiйшли!

– З радiстю життя своi вiддамо! – вигукнув Пйотр Чарнецький.

– Не ймiть вiри вiроломним! Не довiряймо нi еретикам, нi тим католикам, котрi на плюгаву службу стали! – закликали iншi голоси, не допускаючи до слова тих, хто мав iншу думку.

Вирiшили спочатку послати двох священикiв до пана Вжещовичa зi заявою, що ворота будуть зачиненi i що осадженi захищатися будуть, на що iм королiвськi письмовi запевнення дають право.

Але, своею чергою, мали делегати просити покiрно пана Вжещовичa, щоб намiри своi занехаяв або принаймнi вiдклав на час, поки ченцi отця Теофiла Броневського, провiнцiала ордену, котрий зараз перебувае в Сiлезii, дозволу спитають.

Посли, панотцi Бенедикт Ярачевський i Марселiй Томiцький, вийшли за ворота, решта ж очiкувала iх iз трiпотiнням сердець у рефектарii, бо цих ченцiв, не звиклих до вiйни, страх брав вiд думки, що година iхня пробила i надiйшла мить, коли вибирати iм треба мiж обов’язком i гнiвом та помстою вороговi.

Але спливло пiвгодини i двое священикiв з’явилися знову перед радою. Голови iхнi були схиленi на груди, обличчя були засмученi i блiдi. Мовчки подали Кордецькому нове послання пана Вжещовичa, той узяв сувiй iз iхнiх рук i прочитав уголос. Там були вiсiм пунктiв капiтуляцii, якими пан Вжещович закликав ченцiв здати монастир.

Закiнчивши читати, прiор довго вдивлявся в обличчя присутнiх i наприкiнцi промовив урочисто:

– В iм’я Отця, Сина, i Святого Духа! В iм’я Пресвятоi Богородицi! На стiни, улюбленi брати моi!

– На стiни! На стiни! – пролунав спiльний вигук у рефектарii.

За мить яскраве полум’я освiтило пiднiжжя монастиря. Пан Вжещович наказав запалити будови бiля костелу Святоi Варвари. Пожежа, охопивши старi подвiр’я, мiцнiшала з кожною хвилиною. Незабаром стовпи червоного диму пiднялися до неба, помiж них визирали яскравi язики полум’я. Вiдтак суцiльна заграва розлилася в хмарах.

При вiдблисках вогню можна було побачити загони вершникiв, що пересувалися хутко з мiсця на мiсце. Розпочалися звичнi жовнiрськi сваволi. Рейтари витягали з обор худобу, яка бiгла нажахана, наповнюючи жалiбним ревiнням повiтря. Вiвцi, що збилися в зграйки, мчали наослiп у вогонь. Запах гару рознiсся навсiбiч i досяг гордих монастирських мурiв. Багато захисникiв уперше побачили криваве обличчя вiйни, iхнi серця затремтiли, наляканi виглядом людей, котрих гнали жовнiри i рубали мечами, виглядом жiнок, котрих тягали по майдану за коси. У кривавих вiдблисках пожежi видно було все, як на долонi. Зойки i навiть слова долинали виразно до вух осаджених.

Оскiльки монастирськi гармати досi не озвалися, то рейтари зiскакували з коней i наближалися до самого пiднiжжя гори, розмахуючи мечами та мушкетами.

Щомитi з’являвся якийсь дужий чолов’яга, одягнений у жовтий рейтарський колет, складав руки бiля рота рупором, лаяв i погрожував осадженим, котрi слухали це терпляче, стоячи бiля гармат зi запаленими гнотами.

Пан Кмiциц стояв бiля пана Чарнецькогo навпроти церквицi i бачив усе чудово. На щоках його виступили ряснi рум’янцi, очi стали на двi свiчки схожi, а в руцi вiн тримав тугий лук, якого в спадок вiд батька одержав, а той його пiд Хотином в одного славетного аги здобув. Слухав спокiйно погрози та нападки, а коли один велетенський рейтар пiдiйшов пiд скелю i став верещати, звернувся пан Анджей до пана Чарнецькогo:

– Заради Бога! Вiн проти Матерi Божоi блюзнiрствуе. Я нiмецьку мову розумiю. Поносить страшенно!.. Я цього не витримаю!

І вiн пiдняв лук, але пан Чарнецький вдарив по ньому рукою.

– Бог його за блюзнiрство покарае, – зронив вiн, – а отець Кордецький не дозволив нам першими стрiляти, хiба що вони почнуть.

Ледве вiн договорив, як рейтар притиснув приклад мушкета до плеча, гримнув пострiл, та куля не дiстала мурiв, а впала десь мiж ущелинами скелi.

– Тепер можна? – крикнув пан Кмiциц.

– Можна! – дозволив пан Чарнецький.

Кмiциц, як справжнiй воiн, заспокоiвся в одну мить. Рейтар, прикривши долонею очi, дивився услiд своiй кулi, а захисник натягнув лук, провiв пальцями по тятивi, аж та заспiвала, як ластiвка, потiм прицiлився уважно i закричав:

– Смерть! Смерть!

Водночас пролунав жалiбний свист стрiмкоi стрiли. Рейтар впустив мушкет, махнув обома руками, задер голову i звалився горiлиць. Якусь хвилину бився, як риба, вийнята з води, копав землю ногами, але скоро витягнувся i застиг без руху.

– Є один! – зауважив пан Кмiциц.

– Робiть вузлик! – запропонував пан Пйотр.

– Мотузки з дзвiницi не вистачить, якщо Бог дозволить, – крикнув пан Анджей.

Тут припав до трупа iнший рейтар, прагнучи збагнути, що сталося, або, може, й капшук забрати, але стрiла свиснула знову i другий упав на груди першого.

Водночас озвалися польовi гармати, якi пан Вжещович iз собою привiз. Не мiг вiн ними зруйнувати фортецю, як не мiг i сподiватися здобути ii, маючи в розпорядженнi лише кавалерiю. Але страху на священикiв нагнати хотiв. Проте початок був покладений. Прiор Кордецький з’явився бiля пана Чарнецького, з ним iшов отець Доброш, котрий монастирською артилерiею в мирнi часи завiдував й у свята салюти влаштовував, тому першим пушкарем мiж ченцями вважався.

Прiор перехрестив гармату i вказав на неi отцю Доброшу, а той рукави засукав i став цiлити в прогалину мiж двома будiвлями, в якiй виднiлося кiльканадцятеро вершникiв, а мiж ними офiцер iз рапiрою в руцi. Довго цiлив отець Доброш, бо йшлося про його репутацiю. Врештi вiн узяв гнiт i приклав до запалу.

Гуркiт потряс повiтря i дим панораму заступив. За мить однак вiтер його розвiяв. У прогалинi мiж спорудами не було вже жодного вершника. Кiлька разом iз кiньми лежали на землi, iншi втiкали.

Ченцi заспiвали на мурах. Трiск будiвель, що валилися бiля Святоi Варвари, супроводжував цi пiснi. Стало темнiше, лише неозорi роi iскор, якi викидали догори балки в падiннi, здiйнялися в повiтря.

Сурми знову заграли у лавах пана Вжещовичa, але вiдголос iхнiй став вiддалятися. Пожежа гаснула. Темрява охоплювала пiднiжжя Ясноi Гури. Тут i там чулося iржання коней, але щораз дальше, слабкiше. Пан Вжещович вiдступав до Кшепиць.

Отець Кордецький клякнув на колiна на стiнi.

– Марiе! Матiр Бога Нашого! – промовив вiн упевненим голосом. – Дай нам, щоб той, хто пiсля нього прийде, пiшов також iз соромом i порожнiм гнiвом у душi.

Коли так молився, хмари враз розступилися над його головою i яскравий вiдблиск мiсяця вибiлив вежi, мури, прiора на колiнах i попелища згорiлих бiля Святоi Варвари споруд.




Роздiл XIV


Наступного дня спокiй запанував бiля пiднiжжя Ясноi Гури. Скориставшись цим, ченцi стараннiше зайнялися пiдготовкою до захисту. Робили останнi укрiплення в стiнах i нiшах, готували ще бiльше знарядь, призначених для вiдбиття штурмiв.

Зi Здебовa, Кроводжи, Лготи та Грабувки зголосилося ще кiльканадцятеро селян, котрi давнiше в польовiй пiхотi служили. Їх прийняли i мiж захисниками розмiстили. Настоятель Кордецький подвоювався i потроювався. Вiдправляв Служби Божi, засiдав на радах, не пропускав денних i нiчних чувань, а в перервах обходив мури, розмовляв iз шляхтою та селянами. При цьому в обличчi й усiй поставi мав якийсь такий спокiй, який лише кам’янi скульптури мати можуть. Споглядаючи на його обличчя, зблiдле вiд недосипання, можна було б вирiшити, що цей чоловiк спить солодким i легким сном. Але тиха мова i майже веселiсть, що палала в його очах, губи, що ворушилися в молитвi, сповiщали, що священик наглядае i думае, молиться i просить за всiх. З цiеi душi, напруженоi зi усiх сил до Бога, вiра струменiла спокiйно та глибоко. Всi ii пили повними вустами i хто мав хвору душу, той одужував. Де помiчали його чернечу одiж, там розпогоджувалися людськi обличчя, очi всмiхалися, а губи повторювали: «Батько наш добрий, порадник, захисник, надiя наша». Цiлували його руки i чернече вбрання, а той усмiхався, як зоря, i йшов далi, а бiля нього, над ним i перед ним iшли довiра та спокiй.

Однак i земних своiх обов’язкiв священик не занедбував. Отцi, котрi заходили до його келii, заставали його якщо не на колiнах, то над листами, якi на всi боки розсилав. Писав до Вiттембергa, головного коменданта Кракова, просячи про милосердя над святим мiсцем. І до Янa-Казимирa, котрий в Ополю останнi робив зусилля, щоб невдячний народ врятувати. І до пана киiвського каштеляна, утримуваного власним словом, немов на ланцюзi, в Севежi. Також до пана Вжещовичa, i до полковника Садовськогo, чеха та лютеранина, котрий пiд командуванням Мiллера служив, але душу мав шляхетну, тому намагався вiдмовити грiзного генерала вiд нападу на монастир.

Двi лiнii поведiнки сперечалися мiж собою в Мiллерi. Пан Вжещович, роздратований опором, якого зазнав восьмого листопада, докладав усiх зусиль, щоб генерала схилити до походу. Обiцяв у результатi неймовiрнi скарби, переконував, що в усьому свiтi заледве знайдеться кiлька церков, якi б iз ченстоховським Ясногурським монстирем багатствами зрiвнятися могли. Пан Садовський натомiсть заперечував:

– Генерале! – казав вiн Мiллеру. – Ваша милосте, стiльки знаменитих фортець ви здобули, що слушно нiмецькi мiста Полiоркетом[44 - Деметрiй I Полiоркет (бл. 337—283 до Р. Х.) – у перекладi з грецькоi, той, хто бере мiста в облогу, честолюбний полководець i завойовник, македонський цар у 294—286 до Р. Х., син Антигона I Одноокого, брав активну участь у вiйнах дiадохiв. Пiсля великих територiальних втрат, яких зазнала азiйська держава його батька, вiн перенiс вiйну в Європу та пiдкорив собi грецькi держави.] вас назвали. Тому знаете, скiльки кровi та часу коштувати може навiть найслабша фортеця, якщо обложенцi до кiнця, на смерть, а не на життя хочуть опиратися.

– Але ченцi ж не опиратимуться? – питав Мiллер.

– Вважаю, що навпаки. Чим багатшi, тим запеклiше боронитися будуть, бо вiрять не лише в силу зброi, а й у святiсть мiсця, яке католицький забобон усiеi цiеi краiни inviolatum[45 - Inviolatum (лат.) – недоторканний.] вважае. Досить згадати нiмецьку вiйну. Як часто ченцi подавали приклад вiдваги й завзяття навiть там, де самi жовнiри в захистi сумнiвалися! Станеться так i цього разу, тим бiльше, що фортеця не така вже й доступна, як граф Вейгард запевняе. Лежить на горi скелястiй, в якiй важко зробити пiдкопи. Мури, якщо вони й не були у хорошому станi, тепер уже точно пiдправили, а щодо запасiв зброi, пороху та продовольства, то цього такий заможний монастир мае досхочу. Фанатизм оживить iхнi серця i…

– Гадаете, пане полковнику, що вони змусять мене вiдступити?

– Я так не думаю, але вважаю, що доведеться нам стояти пiд мурами дуже довго, будемо змушенi посилати за бiльшими гарматами, нiж тi, якi тут маемо, а ваша милiсть мае до Пруссii вирушати. Потрiбно розрахувати, скiльки часу можемо пожертвувати на Ченстохову, бо якби нас його величнiсть для пильнiших прусських справ вiд облоги не вiдкликала, ченцi не впустили б нагоди розголосити, що вашу милiсть змусили вiдступити. А тодi, помiркуйте, ваша милосте, яких збиткiв би зазнала ваша слава Полiоркетa, не кажучи вже про те, що по всiй краiнi бунтiвники отримали б спонуку! І так, – тут пан Садовський стишив голос, – як тiльки про один лише намiр ударити на той монастир поголос пiде, то якнайгiрше справить враження. Бо ваша милiсть знае те, чого жоден чужоземець i непапiст знати не може, чим е Ченстохова для цього народу. Дуже ми зацiкавленi в тiй шляхтi, яка так легко здалася, на тих магнатах, на вiйську кварцяному, яке разом iз гетьманами на наш бiк перейшло. Без них ми не досягли б того, що змогли. Половину цих земель, бa, навiть бiльше, ми вже захопили, але нехай хоч один пострiл пiд Ченстоховою пролунае i тодi хто зна. Можливо, жодного поляка за нас не залишиться. Така велика сила забобону!.. Може й нова страшна вiйна спалахнути!

Мiллер визнавав у душi слушнiсть мiркувань пана Садовськогo, бiльше того, ченцiв узагалi, а ченстоховських зокрема вiн мав за чаклунiв. А чар боявся шведський генерал бiльше, нiж гармат. Проте з намiром подражнитися, а може, й подискутувати, сказав:

– Ви так це кажете, немовби ви – ченстоховський прiор, або вiд них хабара отримали.

Пан Садовський був смiливий i запальний жовнiр, а що знав собi цiну, тому ображався легко:

– Жодного слова бiльше не скажу! – зронив вiн згорда. Мiллера, своею чергою, зачепив тон, яким цi слова були сказанi.

– Я вас бiльше й не питатиму! – вiдрубав военачальник. – А для наради достатньо менi графа Вейгарда, котрий цю краiну знае краще.

– Ще побачимо! – вiддав честь пан Садовський i вийшов iз свiтлицi.

Вейгард, природно, зайняв його мiсце. Принiс вiн листа, якого тим часом отримав вiд кракiвського пана Варшицькогo, з проханням, щоб монастир залишили у спокоi. Але з цього листа бездушний чоловiк виснував прямо протилежне.

– Просяться, – зауважив вiн Мiллерoвi, – бо знають, що не захистяться!

Днем пiзнiше похiд на Ченстохову був вирiшений у Велюнi. Не тримали його навiть у таемницi, внаслiдок чого oтець Яцек Рудницький, профос[46 - Профос – вiдповiдальний за господарськi й адмiнiстративнi справи.] iз велюнськогo конвенту, вирушив через якийсь час до Ченстохови з повiдомленням. Бiдний чернець не припускав навiть на мить, щоб ясногурцi могли захищатися. Вiн прагнув лише iх попередити, щоб знали, що iх чекае, i могли домагатися кращих умов. Проте звiстка справила гнiтюче враження на орденську братiю. Дехто вiдразу ж занепав духом. Але владика Кордецький укрiпив iх, зацiпенiлих розiгрiв жаром власного серця, днi див пообiцяв, навiть сам вигляд смертi милим зробив i так наповнив iх силою власного духу, що мимоволi стали готуватися до нападу, як зазвичай готувалися до великих церковних свят, тобто радiсно та пiднесено.

Водночас свiтськi начальники гарнiзону, пан мечник серадзький i Пйотр Чарнецький, закiнчували приготування. Спалили всi ятки, що горнулися до фортечних мурiв i могли штурм ворогам полегшити. Не поберегли навiть ближчих споруд бiля гори, тому весь день язики полум’я оточували фортецю. Але коли вiд яток, балок i торговища залишився лише попiл, монастирськi гармати отримали перед собою вiдкритий простiр, не наiжачений жодними перешкодами. Чорнi iхнi пащi дивилися вiльно вдалину, немов виглядаючи ворога нетерпляче i прагнучи його якнайшвидше своiм зловiсним гуркотом привiтати.

Тим часом холоди наближалися швидким кроком. Дув пронизливий пiвнiчний вiтер, багно перетворювалося в грудки, а вранцi плиткiшi води затягали тонкi льодовi кiрки. Владика Кордецький, обходячи мури, потирав своi посинiлi руки та промовляв:

– Бог морози на допомогу нам шле! Важко буде батареi насипати, пiдкопи робити i притому ви в теплих кiмнатах почергово будете грiтися, а iм аквiлони[47 - Аквiлон – поривчастий пiвнiчний або пiвнiчно-схiдний вiтер.] хутко викличуть огиду до облоги.

Але саме тому Бурхард Мiллер i прагнув мерщiй скiнчити з цим. Вiв вiн iз собою дев’ять тисяч вiйська, переважно пiхоти, i дев’ятнадцять гармат. Мав також двi хоругви польськоi кавалерii, але на них покладатися не мiг. По-перше, тому, що кiнноту використовувати для штурму горбистоi фортецi було надаремно, а по-друге, що люди йшли неохоче й одразу ж оголосили, що жодноi участi в цiй боротьбi не вiзьмуть. Йшли, мабуть, для того, щоб у разi здобуття фортецi, зберегти ii вiд хижостi переможцiв. Так принаймнi жовнiрам казали полковники. Йшли врештi-решт, бо швед наказував, бо всi державнi вiйська в його були таборi i наказам були змушенi коритися.

З Велюня до Ченстохови дорога коротка. Вiсiмнадцятого листопада мала розпочатися облога. Але шведський генерал вважав, що вона не триватиме бiльше нiж кiлька днiв i що вiн без зусиль цю твердиню займе шляхом перемов.

Тим часом настоятель Кордецький готував людськi душi. Приступав до Служби Божоi, немов у велике та радiсне свято, i якщо б не неспокiй i блiдiсть деяких облич, можна було би припустити, що це веселе й урочисте «алiлуя» наближаеться. Прiор особисто месу вiдправив, били в усi дзвони. Навiть пiсля неi богослужiння не припинялось: урочиста процесiя вийшла на мури.

Прiора Кордецького, котрий нiс Святi Дари, вели пiд руки мечник серадзький i Пйотр Чарнецький. Попереду йшли служки в стихарях, несли кадила на ланцюжках, бурштин i мирру. Перед балдахiном i за ним проходили ряди бiлоi орденськоi братii зi звернутими до неба головами й поглядами, особи рiзного вiку, починаючи вiд старезних i закiнчуючи пiдлiтками, котрi заледве до послушництва дiйшли. Жовтi вогники свiчок мерехтiли на вiтрi, а вони все йшли i спiвали, цiлковито зосередженi на Всевишньому, наче нiчого бiльше на цьому свiтi не знали. За ними виднiлися пiдголенi голови шляхтичiв, заплаканi обличчя жiнок, але пiд сльозами спокiйнi, вiрою та довiрою натхненi. Йшли i селяни в сiрячинах, довговолосi, на перших схожi християн. Малi дiточки, дiвчатка та хлопчики, змiшанi в натовпi, долучали своi тоненькi янгольськi голосочки до загального хору. І Бог слухав цю пiсню, що лилася зi сердець, аби вберегтися вiд земних утискiв пiд единою охороною Божих крил. Вiтер стих, заспокоiлося повiтря, небо розпогодилося, а осiнне сонце розливало лагiдне, блiдо-золоте, але ще тепле свiтло на землю.

Процесiя обiйшла один раз мури, але вже не поверталася, не розпорошувалася, а рухалася далi. Вiдблиски дарохранильницi вiдсвiчували на обличчя прiора, i воно здавалося вiд цього наче золотим i також променистим. Отець Кордецький очi мав прикритi, а на вустах розцвiтав майже неземний усмiх щастя, солодкий та п’янкий. Душею священик був на небi, в раю, в одвiчних радощах, у незворушному спокоi. І немов звiдти отримував накази, щоб не забув про цю земну церкву, про людей i фортецю, про цю годину, яка мала настати, iнколи зупинявся, розплющував очi, пiдiймав Святi Дари i благословляв.

Благословляв людей, вiйсько, знамена, розквiтлi, як маки, i мерехтливi, як веселка. Потiм благословляв мури й узгiр’я на околицi, що виднiлося, потiм благословляв меншi та бiльшi гармати, свинцевi ядра, залiзнi, скринi з порохом, амунiцiю бiля гармат, купи холодноi зброi, призначеноi для вiдбиття штурму. Потiм благословляв села, що лежали в далечiнi, благословляв пiвнiч, пiвдень, схiд i захiд, нiби хотiв на всю околицю, на всю цю землю Божу силу розтягнути.

Вдарила друга година пополуднi. Процесiя ще залишалася на мурах. Аж раптом на горизонтi, де небо зустрiчалося зi землею i синiла iмла, в цiй iмлi замаячiло щось i стало рухатись, виповзало якесь марево, спочатку невиразне, яке, змикаючись поступово, ставало щораз чiткiшим. Рейвах вчинився наприкiнцi процесii:

– Шведи! Шведи йдуть!

Вiдтак запала тиша, наче серця та язики занiмiли. Лише дзвони били далi. У тишi залунав голос отця Кордецькогo, гучний, хоч i спокiйний:

– Браття, радуймося! Час перемог i див наближаеться!

А за мить додав:

– Пiд твою милiсть прибiгаемо, Матiнко Божа, Царице наша! Тим часом шведська хмара розтягнулася в невимiрного вужа, який пiдповзав усе ближче. Видно вже було його жахливе тiло. Воно корчилося, розкручувалося, часом вiдсвiчувало маслянистою сталевою оболонкою, часом темнiло та повзло, тягнулося, витикаючись здалеку.

Незабаром очi, що задивлялися з мурiв, могли вже докладно все розпiзнати. Спочатку рухалася кiннота, за нею пiхота. Кожен полк був вишикуваний у каре, над яким височiв лiс наiжачених списiв, створюючи ще один прямокутник. Далi за пiхотою волочилися гармати з пащеками, оберненими назад i схиленими до землi.

Ледачi iхнi тушi, чорнi або жовтуватi, виблискували вороже на сонцi. За ними тряслися по нерiвнiй дорозi скринi з порохом i нескiнченний ряд пiдвод iз наметами та розмаiтим вiйськовим спорядженням.

Грiзний, але прекрасний це був вигляд походу регулярного вiйська, яке буцiмто для страху продефiлювало перед очима ясногурцiв. Потiм вiд маси вiдкололася кавалерiя i погнала ступом, похитуючись, як хвиля, яку несе вiтер. Незабаром i вона розпалася на кiльканадцять бiльших i менших частин. Деякi загони просувалися до фортецi, iншi миттю розлилися навколишнiми селами для гонитви за здобиччю. Ще iншi на завершення взялися об’iжджати фортецю, оточувати мури, дослiджувати мiсцевiсть, займати ближнi споруди. Поодинокi вершники блискавично пролiтали вiд бiльших зграй до численних загонiв пiхоти, даючи знати офiцерам, де можна розмiститися.

Тупiт та iржання коней, крики, поклики, вiдлуння кiлькох тисяч голосiв i глухий гуркiт гармат долинали без перешкод до вух обложенцiв, котрi досi стояли спокiйно на мурах, немовби спостерiгаючи за видовищем, глипаючи здивованими очима на той великий рух i метушню ворожих вiйськ.

Пiдiйшли нарештi пiхотнi полки й узялися блукати довкола фортецi, шукаючи найвiдповiднiших мiсць для змiцнення своiх позицiй. Тим часом вдарили на Ченстоховку, фiльварок, що прилягав до монастиря, де не було жодного вiйська, лише селяни, котрi позачинялися в халупах.

Полк фiнiв, який зайшов туди першим, вдарив нестямно на беззахисне селянство. Витягали iх за волосся з хиж i просто рубали впертих. Решту населення повиганяли з осель, кавалерiя вдарила на них i розiгнала на чотири вiтри.

Парламентар зi закликом Мiллера здатися засурмив ще ранiше до монастирських ворiт, але захисники, побачивши рiзню та жовнiрську жорстокiсть у Ченстоховцi, вiдповiли густим гарматним вогнем.

Тепер, коли мiсцеве населення вже було вигнане з усiх найближчих споруд, а в них розмiстилися шведи, треба було знищити iх щонайшвидше, щоб пiд iхнiм захистом ворог не змiг би шкодити монастирю. Задимiли монастирськi мури навколо, як боки корабля, оточеного бурею та пiратами. Гуркiт струсонув повiтря, аж монастирськi мури затремтiли, а вiконнi шибки в костелi i забудовi задзеленчали. Вогнянi ядра в образi бiлявих хмаринок, описуючи зловiснi дуги, падали на шведськi укриття, ламали крокви, дахи, стiни – й уже скоро стовпи диму здiймалися з мiсць, в якi цi ядра впали. Пожежа охопила будiвлi.

Заледве розмiстившись, шведськi полки втiкали щодуху зi забудов, i з нових позицiй, розбiгалися навсiбiч. Безлад почався у ворожому таборi. Вiдкочували ще не налаштованi гармати, щоб захистити iх вiд ядер. Мiллер здивувався. Вiн не сподiвався нi такоi зустрiчi, нi таких гармашiв у Яснiй Гурi.

Тим часом надходила нiч, а що виникла потреба навести лад у вiйську, то полководець вислав сурмача з проханням про перемир’я. Панотцi погодилися легко.

Уночi, однак, спалили ще величезний шпихлiр iз великими запасами продовольства, де стояв вестляндський полк.

Пожежа охопила будiвлю так швидко, а ядра лягали один бiля одного так влучно, що вестляндцi не змогли забрати нi мушкетiв, нi набоiв, якi також вибухнули у вогнi, розносячи далеко навколо палахкотливi головешки.

Шведи не спали всю нiч, готувалися, насипали батареi пiд гармати, наповнювали кошi землею, облаштовували табiр. Жовнiр, що стiльки вiйн пройшов i в стiлькох битвах участь брав, вiд природи вiдважний i витривалий, нерадiсно чекав наступного дня. Перший день принiс поразку.

Монастирськi гармати заподiяли такоi значноi шкоди в живiй силi, що навiть найстаршi воiни за голови хапалися, приписуючи втрати необачному обходовi фортецi i зайвому наближенню до мурiв.

Але наступний день, хоч би i принiс перемогу, не обiцяв слави, бо чим було те взяття незначноi фортецi та монастиря для завойовникiв стiлькох знаменитих мiст, стократ краще укрiплених? Тiльки обiцяна багата здобич пiдтримувала жадання, а водночас та душевна тривога, з якою польськi об’еднанi хоругви пiдходили пiд славетну Ясну Гуру, передалася i шведам. Тiльки що однi тремтiли вiд думки про святотатство, а другi побоювалися чогось невизначеного, а чого – й самi не тямили, i називали загалом чарами. Вiрив же у них сам Бурхард Мiллер, то чому не мали вiрити солдати?

Зауважили однак, що коли Мiллер наближався до костелу Святоi Варвари, кiнь пiд ним зупинився, як вкопаний, подався назад, захарчав, стриг вухами i фиркав тривожно, не хотiв i кроку бiльше ступити. Старий генерал не зрадив стривоженостi, однак наступного дня призначив на цю мiсiю князя Гессенського, сам же вiдтягнувся з бiльшими гарматами на пiвнiчний бiк монастиря, до Ченстоховки. Там усю нiч насипав шанцi, щоб iз них завтра вдарити.

Лише стало розвиднюватися, як почалася артпiдготовка. Але цього разу першими заграли шведськi гармати. Ворог спочатку не думав зробити в мурах проломи, щоб через них на штурм кинутися. Хотiв лише налякати, засипати ядрами костел i монастир, розпалити пожежi, поруйнувати споруди, повбивати людей i поширити панiку.

На монастирськi стiни зiйшла нова хресна хода, бо нiщо так борцiв не змiцнювало, як вигляд Святих Дарiв i спокiй ченцiв, котрi несуть iх врочисто. Монастирськi гармати вiдповiдали громом на грiм, блискавкою на блискавку, скiльки могли, скiльки людям сил i духу в грудях вистачило. Земля також здригалася, як вiд землетрусу. Море диму затягнуло над монастирем i костелом.

Що за моменти, що за видовище для людей (а багато таких було у фортецi), котрi нiколи в життi не бачили кривавого обличчя вiйни!

Гуркiт не вщухав, блискавки, дим, завивання куль роздирали повiтря, жахливий регiт гранат, дзижчання куль об брукiвку, глухi удари об стiни, дзенькiт розбитих вiкон, вибухи вогняних ядер, торохкотiння, скрипiння i ляскiт, i трiскотня, хаос, знищення, пекло!..

Пiд час цього нi хвилини спочинку, нi можливостi дихнути на повнi груди вiд диму, щораз новi зграi ядер, а помiж цiеi метушнi голоси нажаханi в рiзних боках фортецi, костелi та монастирi:

– Горить! Води! Води!

– На дах iз баграми!.. Побiльше плахт!

На мурах же репетували розiгрiтi битвою жовнiри:

– Вище бери!.. Вище!. Мiж будинки… Вогонь!..

Близько опiвдня смертельна справа ще змiцнiла. Могло б здатися, що коли дим спаде, шведськi очi побачать лише купи ядер i гранат на мiсцi монастиря. Вапняна курява зi стiн, оббитих кулями, здiймалася i, змiшуючись iз димом, заслоняла огляд. Вийшли священики з релiквiями розганяти тi тумани, щоб не перешкоджали захисту.

Гуркiт став уривчастим, але таким частим, як вогняне дихання дракона.

Враз на вежi, наново вiдбудованiй пiсля минулорiчноi пожежi, озвалися сурми прекрасною гармонiею побожноi пiснi. Пливла згори ця пiсня i чути ii було навколо, чути повсюдно, аж до шведських батарей. До вiдголосу сурм долучилися незабаром i людськi голоси, помiж ревiння, свисту, вигукiв, вибухiв, трiскотнi мушкетiв лунали слова:

		Богородице Марiе!
		Радуйся, благодатная Дiво!

Тут вибухнуло кiльканадцять гранат, хряскiт черепицi та крокв, а потiм крик «води!» рiзонув слух, i знову пiсня пливла далi спокiйно:

		Господь з Тобою!
		Благословенна Ти в Материнствi Своiм!
		Благословен Плiд лона Твого[48 - Молитва «Богородице Дiво» подана в перекладi Анастасii Гумницькоi.].

Пан Кмiциц стояв на стiнi на дiлянцi навпроти села Ченстоховки, в якiй був штаб Мiллера i звiдки найбiльший iшов вогонь. Вiн вiдштовхнув менш умiлого гармаша i сам узявся цiлитись. І робив це так добре, що незабаром, хоч i був листопад, i холодний день, скинув лисячий кожух, скинув жупан i в самих лише шароварах i сорочцi залишився.

Людям, не обiзнаним iз вiйною, легшало на серцi вiд вигляду цього жовнiра з кровi та костi, для котрого все, що тут дiялося, це ревiння гармат, зграi куль, знищення, смерть, були такою ж звичною стихiею, як вогонь для саламандри.

Брови парубок мав насупленi, вогонь палав в очах, рум’янцi грали на щоках i якась дика радiсть на обличчi. Щомитi вiн схилявся на гармату, повнiстю зайнятий прицiлюванням, весь вiдданий боротьбi, нi на що не зважаючи, цiлив, знижував, пiдiймав i врештi кричав: «Вогонь!» А коли Сорока прикладав гнiт, полковник бiг на зруб, дивився i час вiд часу покрикував:

– Покотом! Покотом!

Орлиний його погляд проникав крiзь дим i кiптяву. І як тiльки мiж будiвлями бачив десь скупчення капелюхiв або шоломiв, вiдразу ж розбивав його i розпорошував влучним ядром, як блискавкою.

Часом молодик вибухав реготом, коли бiльшого, нiж зазвичай, спричиняв знищення. Ядра пролiтали над ним i бiля нього, та вiн не поглянув на жодне. Вiдразу ж пiсля пострiлу шляхтич заскочив на зруб, впився очима в далину i закричав:

– Гармата розбита!.. Там тепер лише три залишилося!..

До полудня вiн навiть не передихнув. Пiт заливав йому чоло, сорочка парувала. Обличчя було закiптюжене сажею, а очi блищали.

Сам Пйотр Чарнецький захоплювався влучнiстю його пострiлiв i кiлька разiв мiж пострiлами промовляв:

– Вам вiйна не в новину! Це вiдразу видно! Де ж ви так навчилися?

О третiй годинi на шведськiй батареi замовкла й друга гармата, розбита влучним пострiлом пана Кмiцица. Тi, що залишилися, стягнули за якийсь час iз валiв. Видно, шведи визнали цю позицiю неможливою для втримання.

Пан Анджей глибоко зiтхнув.

– Спочиньте! – запропонував йому пан Чарнецький.

– Гаразд! Їсти дуже хочеться, – вiдповiв лицар. – Сороко! Дай, що там маеш пiд рукою!

Старий вахмiстр поквапився подати. Принiс горiлки в бляшанцi та копченоi риби. Пан Кмiциц став iсти жадiбно, пiдiймаючи час вiд часу погляд i спостерiгаючи за пролiтаючими неподалiк гранатами так, немов дивився на ворон.

Все ж таки летiло iх достатньо, не вiд Ченстоховки, а з протилежного боку. Саме вони найбiльше дошкуляли монастирю та костелу.

– Поганих мають гармашiв, занадто високо пiдiймають гармати, – зауважив пан Анджей, не перестаючи iсти. – Дивiться, все перелiтае i йде на нас!

Слухав цi слова молодий чернець, сiмнадцятилiтнiй пахолок, котрий заледве до послушництва вступив. Подавав вiн безперервно ранiше ядра для заряджання i не вiдступав, хоча кожна жилка тряслася в ньому вiд страху, бо це вперше вiн вiйну бачив. Пан Кмiциц iмпонував йому невимовно своiм спокоем. Тому тепер, почувши його слова, пiдсунувся мимоволi до парубка, нiби в пошуках опiки та прихованоi пiд крилами могутностi.

– А вони можуть нас досягти з того боку? – поцiкавився вiн.

– Чому ж нi? – вiдповiв пан Анджей. – А що, милий братику, дуже цього боiшся?

– Пане! – вiдповiв пахолок тремтячим голосом. – Я уявляв собi страшну вiйну, але не думав, щоб була аж настiльки страшна!

– Не кожна куля вбивае, iнакше б уже людей не було на свiтi, бо матерi не встигали б родити.

– Найбiльше, пане, страшно менi вiд тих вогняних ядер, тих гранат. Чому вони вибухають iз таким гуркотом?.. Матiнко Божа, рятуй!.. І так жорстоко людей ранять?..

– Як тобi поясню, то набудеш досвiду, послушнику. Така куля е залiзна, а всерединi видовбано i порохом начинено. В одному мiсцi вона мае дiру, доволi малу, в якiй втулка з паперу або часом iз дерева сидить.

– Ісусе з Назарету! Втулка сидить?

– Саме так! Але у втулцi е жмут насiрчений, який при пострiлi спалахуе. Тому ядро мае впасти втулкою на землю, щоб ii вбити досередини, водночас вогонь доходить до пороху й ядро розривае. Та багато ядер падае не на втулку, але це дарма, бо як вогонь дiйде, то граната й вибухне.

Враз пан Кмiциц простягнув руку i швидко заторохтiв:

– Дивися! Глянь! Ось! Ось маеш приклад!

– Ісусе! Марiе! Йосифе! – вигукував брат, побачивши пiдлiтаючу гранату.

Граната тим часом упала на майдан, гарчала, звивалася, пiдскакувала на брукiвцi, волочачи за собою блакитний димок, перекинулася раз i другий, закотилася аж пiд мур, на якому вони сидiли, упала на купу мокрого пiску, насипану високо аж до виступу i, втрачаючи повнiстю силу, застигла без руху.

Упала, на щастя, втулкою вгору, але вiхоть не згас, бо задимiло ще сильнiше.

– На землю!.. Обличчям донизу!.. – заверещали переляканi голоси. – На землю! На землю!

Але пан Анджей миттю сповз по купi пiску, блискавичним рухом ухопився за втулку, рвонув, висмикнув, пiдняв руку iз палаючим вiхтем i гукнув:

– Вставайте! Наче хто собацi зуби вибив! Вже вона тепер навiть муху не вб’е!

Сказавши це, штовхнув змертвiле ядро. Присутнi сторопiли, побачивши цей неймовiрноi вiдваги вчинок, i якийсь час нiхто й слова не мiг сказати. Аж тут нарештi пан Чарнецький загукав:

– От бiсова душа! Tа ж якби вибухнуло, на порох би вас рознесло!

Але молодик засмiявся так щиро, що аж блиснув зубами, як вовк:

– Чи нам тут пороху не треба? Ви б зарядили мною гармату й навiть пiсля смертi напаскудив би шведам!

– Хай йому грець! Де ж ваш страх живе?

Молодий чернець склав руки i споглядав iз нiмим захопленням на пана Кмiцицa. Бачив його вчинок i прiор Кордецький, котрий саме наближався сюди. Вiн пiдiйшов, обхопив пана Анджея обома руками за голову, а тодi перехрестив.

– Такi, як ви, не зрадять Ясноi Гури! – промовив вiн. – Але забороняю надаремно своiм життям важити. Вже пострiли втихають i ворог вiдходить iз поля. Вiзьмiть це ядро, витрусiть iз нього порох i занесiть його найсвятiшiй Богородицi до каплицi. Кращий це буде подарунок для Неi, нiж тi перли та коштовнi камiнцi, якi Їй ви подарували!

– Отче! – сказав розчулений пан Анджей. – Що там великого!.. Та задля Матерi Бога нашого… Ось! Слiв менi бракуе!.. Я готовий на муки, на смерть. Навiть не знаю, що ще готовий зробити, тiльки б Їй служити.

І сльози блиснули в очах молодика, а отець Кордецький зауважив:

– Ідiть до Неi з цими слiзьми, поки не висохнуть. Милiсть Їi впаде на вас, заспокоiть вас, утiшить, славою та пошаною надiлить!

Сказавши це, священик узяв воiна пiд лiкоть i повiв до костелу. Пан Чарнецький стежив за ними якийсь час i нарештi сказав:

– Багато я бачив в життi хоробрих кавалерiв, котрi за нiзащо pericula[49 - Pericula (лат.) – небезпека.] мали, але цей литовець, мабуть, ч…

Тут затулив собi рот долонею пан Пйотр, щоб нечистого iменi у святому мiсцi не згадати.




Роздiл XV


Гарматна дуель не заважала захисникам провадити перемови. Тому панотцi вирiшили вдаватися до них щоразу, щоб одурити ворога i дочекатися хоча б якоiсь допомоги або принаймнi сувороi зими. Мiллер же й далi вiрив, що ченцi прагнуть лише кращих умов виторгувати.

Тому ввечерi, пiсля канонади, вiн знову послав полковника Куклiновського з пропозицiею капiтуляцii. Прiор продемонстрував послу письмовi королiвськi запевнення, чим вiдразу затулив йому пельку. Але Мiллер мав виданий пiзнiше королiвський наказ зайняти Болеслав’я, Велюнь, Кшепицi та Ченстохову.

– Вiднесiть iм цей документ, – наказав вiн пановi Куклiновському, – бо так собi думаю, що пiсля ознайомлення з ним у панотцiв не залишиться бiльше аргументiв.

Але вiн помилявся.

Отець Кордецький заявив, що якщо е наказ займати Ченстохову, то ii генерал може щасливо займати, при цьому може бути певний, що з боку монастиря не зазнае в цьому жодноi перешкоди. Але Ченстохова це не Ясна Гура, а про неi в наказi згадки немае.

Почувши таку вiдповiдь, Мiллер визнав, що з досвiдченiшими, нiж вiн сам, дипломатами мае справу. Бiльше аргументiв у нього не залишилося, лише гармати.

Проте всю нiч тривало перемир’я. Шведи наполегливо працювали над насипанням вищих шанцiв, а ясногурцi усували наслiдки вчорашньоi шкоди i зi здивуванням виявили, що вони мiзернi. Подекуди поламанi дахи та крокви, подекуди клаптi осипаноi штукатурки з мурiв – i все. З людей нiхто не полiг, нiкого навiть не покалiчило. Кордецький, обходячи мури, промовляв з усмiшкою до жовнiрiв:

– Погляньте лише: не так страшний той ворог i його бомбарди, як лякали. Пiсля престольного свята часом навiть бiльша шкода трапляеться. Божа опiка нас оберiгае, Божа ласка нас захищае, якщо витримаемо, то ще бiльшi дива побачимо!

Надiйшла недiля, свято Введення Богородицi. Служба Божа пройшла без перешкод, бо Мiллер очiкував на остаточну вiдповiдь, яку ченцi пообiцяли прислати пiсля полудня. Пам’ятаючи слова Писання, так, як колись для залякування фiлистимлян iзраiльтяни носили Божий ковчег довкола табору, так i вони носили процесiйно дарохранильницю.

Лист-вiдповiдь надiслали о другiй годинi, але йшлося в ньому не про капiтуляцiю, а про пiдтвердження вiдповiдi, даноi пановi Куклiновському, що церкву i монастир називають Ясною Гурою, а не Ченстоховою, яка зовсiм до монастиря не належить.

«Тому наполегливо просимо Вашу гiднiсть, – писав прiор Кордецький, – аби Ви нарештi залишили в мирi братiю нашу i Церкву Господа, присвячену найсвятiшiй Матерi Божiй, оселi, в яких ми пошану Всевишньому вiддаемо, де водночас велич Божу благаемо про здоров’я й успiхи найсвiтлiшого цiсаря. Тим часом ми, негiднi, виголошуючи своi прохання, покладаемося на прихильне ставлення Вашоi гiдностi, повнiстю звiряючись на вашу доброту, на яку i в майбутньому сподiваемося».

При читаннi цього листа були присутнi: Вжещович, Садовський, Горн, управитель Кшепиць, де Фоссiс, знаменитий iнженер, а також князь Гессенський, молодий чоловiк, дуже завзятий, улюбленець Мiллера, хоча й не завжди охоче командувачу корився. Вiн усмiхнувся злостиво i повторив iз натиском закiнчення листа:

– Занадто на доброту вашу уповають. Це лише вiдмовка, пане генерале. Я поставлю вам одне запитання, шановне панство: що в ченцiв краще виходить – просити чи стрiляти?

– Це правда! – погодився Горн. – Вже в першi ж днi ми втратили стiльки людей, що i в добрiй битвi не поляже!

– Щодо мене, – зауважив князь Гессенський, – то в грошах я не маю потреби, слави тут не здобуду, а ноги в цих халупах вiдморожу. Шкода, що ми в Пруссiю не пiшли: багата краiна, весела, одне мiсто краще за iнше.

Мiллер, котрий був швидкий до дii, але тугий до мiркувань, лише тепер допетрав сенс листа, почервонiв дуже i промовив:

– Ченцi насмiхаються з нас, шановне панство!

– Намiру наче не було, але так виходить! – погодився Горн.

– Отже, до шанцiв! Мало iм було вчора вогню i куль!

Накази полетiли хутко з одного кiнця шведських позицiй в iнший. Шанцi вкрилися сивими хмарками, монастир же вiдповiв усiею своею мiццю. Цього разу, однак, шведськi гармати були краще нацiленi, тому бiльшоi завдали шкоди. Сипалися начиненi порохом бомби i тягнули за собою косу полум’я. Кидали також розпаленi смолоскипи та клубки клоччя, що сочилися живицею.

Як часом ключi мандрiвних журавлiв, потомленi довгим польотом, обсiдають висотнi узгiр’я, так роi цих вогняних посланцiв падали на верхiвки костелу i на дерев’янi дахи забудов. Хто не брав участi в боротьбi, хто не був при гарматах, той сидiв на дахах. Однi черпали воду в криницях, другi тягнули мотузками цебра з водою, третi гасили пожежу мокрими ряднами. Деякi ядра, ламаючи балки та крокви, падали на горища, i незабаром дим i запах гару заповнювали будiвлi всерединi. Але i на горищах чатували захисники з дiжками води. Найважчi бомби пробивали навiть стелi. Але незважаючи на надлюдськi зусилля, незважаючи на чування, здавалося, що пожежа рано чи пiзно таки мусить охопити монастир. Факели i клубки клоччя, якi збивали дрючками з дахiв, утворили пiд стiнами палаючi купи. Вiкна трiскалися вiд жару, а жiнки та дiти, зачиненi в кiмнатах, задихалися вiд диму та високоi температури. Не встигали загасити однi джерела займання, не встигала вода стекти по зрубах, як летiли новi стада розпалених ядер, палахкотливого ганчiр’я, iскри живого вогню. Весь монастир був ним обiйнятий, хтось сказав би, що небо розверзлося над ним i злива блискавок на нього падае. Однак обiйстя горiло, але не згоряло, горiло, але не перетворювалося на попiл. Бiльше того, помiж цього моря полум’я спiвати почали, як колись молодики у вогнянiй печi.

Тому так само, як i вчорашнього дня, почулася пiсня з вежi у супроводi сурм. Людям, котрi залишалися на стiнi i працювали при гарматах, бiльше за iнших могли бачити, що там уже все горить i руiнами валиться за iхнiми спинами, ця пiсня була, немов бальзам, що вгамовував, сповiщав безперервно та правдиво, що монастир стоiть, стоiть костел, що полум’я досi не перемогло людськоi волi. Вiдтепер також увiйшло у звичай схожою гармонiею змiцнювати дух обложенцiв i жахливi крики лютого ворога заглушувати для вух жiнок.

Але i в шведському таборi чинила та пiсня i капела неабияке враження. Солдати в шанцях слухали ii спочатку з подивом, а потiм зi забобонним жахом.

– Як таке можливе? – перемовлялися вони мiж собою. – Ми скинули на той курник стiльки залiза та вогню, що не одна потужна фортеця з попелом i димом вже б вiдлетiла, а вони спiвають собi радiсно. Що ж це таке?..

– Чари! – вiдповiдали iншi.

– Ядра цi стiни не беруть. З дахiв гранати скочуються, наче буханцями кидаеш. Чари! Чари! – повторювали забобонно. – Нiчого нас тут доброго не чекае!

Навiть старшина була готова приписати цим звукам якесь таемниче значення.

Але дехто тлумачив це зовсiм iнакше, i пан Садовський висловився навмисно голосно, щоб його Мiллер змiг почути:

– Мало б iм добре вестися, що так веселяться, i ми лише надаремно стiльки пороху напсували.

– Якого й так не маемо забагато, – пiдтримав князь Гессенський.

– Зате маемо вождя Полiоркета, – зронив пан Садовський таким тоном, що не можна було збагнути, чи вiн насмiхаеться, чи хоче Мiллерoвi лестити.

Але той визнав це, вочевидь, образою, бо аж вуса прикусив.

– Побачимо, чи через годину ще спiватимуть! – звернувся вiн до свого штабу.

І наказав посилити вогонь. Але накази його здiйснювали занадто ревно. У поспiху зависоко задирали гармати, внаслiдок чого ядра стали перелiтати. Деякi навiть дiставали, пролiтаючи понад костелом i монастирем, аж до протилежних шведських позицiй. Там розбивали реманент, розкидали кошi, вбивали людей.

Година спливла, за нею друга. З церковноi банi безперервно лунала врочиста музика.

Мiллер стояв iз пiдзорною трубою в Ченстоховцi. Дивився довго.

Тi, хто був бiля нього, враз зауважили, що рука, якою командувач тримав пiдзорну трубу бiля ока, тремтiла щораз помiтнiше. Врештi-решт вiн звернувся до присутнiх i повiдомив:

– Канонада не завдае жодноi шкоди костелу!

І гнiв невгамовний i шалений охопив старого воiна. Вiн кинув пiдзорну трубу на землю, аж розбилися скельця.

– Сказитися можна вiд цiеi музики! – крикнув командувач.

Аж тут прискакав до нього iнженер де Фоссiс.

– Пане генерале, – доповiв вiн, – пiдкоп зробити нiяк не можна. Пiд шаром грунту скеля лежить. Тут потрiбнi гiрники.

Мiллер вилаявся. Але не встиг ще докiнчити свое прокляття, як офiцер iз ченстоховських шанцiв прибiг пiдтюпцем, вiдсалютував по-вiйськовому, i рапортував:

– Найбiльша наша гармата розбита! Чи притягти другу з Льготи?

Справдi, вогонь дещо послабився – музика лунала все голоснiше.

Мiллер залишив свою ставку, не зронивши анi пари з вуст. Але й не вiддав наказу припинити бойовi дii. Вiн вирiшив виснажити обложенцiв. Адже там, у фортецi, заледве двiстi людей було залоги, а вiн мав щоразу свiжих бiйцiв на ротацiю.

Надiйшла нiч, гармати гуркотiли без перерви. Але монастирськi вiдповiдали енергiйно, навiть завзятiше, нiж удень, бо шведськi вогнi виказували iм готовi цiлi. Не раз ставалося, що як тiльки солдати всiдалися вечеряти, до них прилiтало з темряви монастирськоi велетенське ядро, наче сам дух смертi. Вогнi розсипалися з осколками й iскрами, солдати розбiгалися з нелюдським лементом i або шукали в iнших товаришiв сховку, або блукали поночi, змерзлi, голоднi та переляканi.

Близько опiвночi вогонь iз боку монастиря став настiльки щiльним, що вже не було можливостi в радiусi пострiлу запалити хмиз. Здавалося, що обложенi промовляють мовою гармат такi слова: «Хочете нас утомити. Пробуйте, ми самi вiдкликаемося!»

Пробила перша година i друга. Почалася мжичка, перетворюючись на холодний та докучливий туман, який збивався мiсцями наче в стовпи, колони та мости, червонiючи вiд вогню.

Через тi фантастичнi стовпи й аркади виднiлися часом грiзнi обриси монастиря, який змiнювався на очах. То здавався вищим, нiж зазвичай, то знову наче западався в безодню. Вiд шанцiв аж до його мурiв простягалися якiсь зловiснi склепiння та коридори, утворенi з туману i темряви, а цими коридорами прилiтали ядра смертоноснi. Часом усе повiтря над монастирем ставало свiтлим, немовби його освiчувала блискавка. Тодi мури, високi стiни та вежi то вирисовувалися яскраво, то знову гаснули.

Солдати дивилися туди з понурою i забобонною тривогою. Раз по раз штовхав один одного i шепотiв:

– Бачив? Цей монастир то з’являеться, то зникае позмiнно. Це нелюдська сила!

– Я бачив краще, – казав iнший. – Ми цiлились у саму церкву, аж тут гармата трiснула й уся фортеця застрибала та затремтiла, наче ii хтось линвою вгору пiдiймав i опускав. Поцiль тепер у таку фортецю, спробуй трафити!

Сказавши це, солдат кинув спересердя щiтку для чистки гармати i за мить додав:

– Нiчого ми тут не вистоiмо!.. Навiть не понюхаемо iхнiх грошей. Б-р-р! Зимно! Маете там мазницю зi смолою, то запалiть, хоча б руки погрiемо!

Один iз жовнiрiв узявся розпалювати смолу за допомогою сiрчаноi нитки. Розпалив спочатку квач i став його повiльно в смолу занурювати.

– Загасiть свiтло! – пролунав наказ офiцера.

Але майже одночасно почувся гул ядра, потiм короткий зойк, який урвався i свiтло згасло.

Нiч важкi принесла втрати шведам. Полягло безлiч людей бiля багать. У деяких мiсцях розгаратало iх так, що деякi полки, кинувшись урозтiч, не могли до самого ранку повернутися на позицii. Обложенцi, немов бажаючи показати, що в снi не мають потреби, стрiляли щораз густiше.

Ранок освiтив на мурах потомленi обличчя, блiдi, невиспанi, але гарячково пожвавленi. Отець Кордецький уночi лежав хрестом у костелi. І як тiльки засвiтало, з’явився на мурах, блаженний його голос почувся бiля гармат, на стiнi та бiля ворiт:

– Бог день робить, дiти. Хай буде свiтло його благословен-не! Не завдано шкоди нi церквi, нi забудовам. Вогонь загасили, життя нiхто не втратив. Пане Мосiнський! Вогняне ядро впало пiд колиску вашого дитятка та згасло, шкоди йому жодноi не вчинивши. Подякуйте Матiнцi Божiй i помолiться Їй!

– Хай славиться Їi iм’я! – схилився пан Мосiнський. – Я служу, як можу!

Прiор пiшов далi. Розвиднилося вже повнiстю, коли вiн зупинився бiля панiв Чарнецького та Кмiцица. Останнього ксьондз не помiтив, бо той перелiз на iнший бiк оглянути настили, якi шведське ядро трохи пошкодило. Клiрик спитав:

– А де пан Бабинич? Вiн не спить?

– Як мiг би я спати в таку нiч! – вiдповiв пан Анджей, видряпуючись на мур. – Хiба би совiстi не мав! Краще чувати на службi у Пресвятоi Богородицi.

– Краще, краще, вiрний слуго! – погодився отець Кордецький.

Але пан Анджей раптом побачив здаля тьмяне миготiння шведського вогника i в ту ж мить гукнув:

– Стiляють звiдти, вогонь! Цiлься вище! У них, песиголовцiв!

Усмiхнувся прiор, як архангел, побачивши таку завзятiсть, i повернувся до монастиря, щоб прислати потомленим оборонцям пивноi юшки, присмаченоi шматочками сиру.

Через пiвгодини з’явилися жiнки, священики та церковнi старцi, котрi несли горщики, що димiлися, та дзбанки. Похапали iх квапливо жовнiри i незабаром уздовж цiлих мурiв чулося апетитне сьорбання. Хвалили собi той напiй кажучи:

– Не робиться нам кривда на службi в нашоi Найсвятiшоi Панни! Добрi харчi!

– Гiрше шведам! – жартували iншi. – Погано iм було варити страви цiеi ночi, а гiрше буде наступноi.

– Мають досить, псявiри! Сподiваюся, вдень дадуть собi i нам спокiй. Вже iм тепер мали б навiть жерла вiд безперервного чхання похрипнути.

Але жовнiри помилялися, бо день не принiс вiдпочинку.

Коли вранцi офiцери, котрi прибули з рапортами, донесли Мiллерoвi, що наслiдкiв нiчноi стрiлянини немае жодних, бiльше того, iм самим завдали значноi шкоди в живiй силi, генерал затявся та наказав вогонь не припиняти.

– Та мусять же вони колись стомитися! – сказав вiн князю Гессенському.

– У пороху потреба е велика, – зауважив натомiсть офiцер.

– Але й вони порох витрачають?

– У них мусять бути незчисленнi запаси селiтри та сiрки, а вугля ми самi iм туди доставимо, якщо вдасться хоча б одну халупу пiдпалити. Уночi я пiд’iжджав пiд мури i крiзь гуркiт чув виразно млин, не iнакше як пороховий.

– Наказую до заходу сонця стрiляти так iнтенсивно, як i вчора. На нiч вiдпочинемо. Побачимо, чи не викинуть вони бiлий стяг.

– Ваша гiднiсть знае, що вони послали листа Вiттембергу?

– Знаю, пошлю й я за важкими мортирами. Якщо iх не можна буде налякати або пожежу розпалити зсередини, доведеться пролом зробити.

– Ваша гiднiсть сподiваеться, що фельдмаршал схвалить облогу?

– Фельдмаршал знав про мiй намiр i нiчого не сказав, – вiдрубав рiзко Мiллер. – Якщо мене тут невдача й далi переслiдувати буде, то пан фельдмаршал осудить, а не похвалить, i на мене всю провину покласти не забуде. Король визнае його слушнiсть, це я знаю. Немало вже я настраждався вiд уiдливого гумору пана фельдмаршала, нiби це моя провина була, що його, як iталiйцi кажуть, mal francese[50 - Mal francese (iтал.) – французька хвороба, сифилiс.] iсть.

– Про те, що на вашу гiднiсть звалять провину, я не сумнiваюся, особливо коли виявиться, що пан Садовський мав слушнiсть.

– Що за слушнiсть? Пан Садовський цих ченцiв вигороджуе, немовби був у них на платнi! Що вiн каже?

– Каже, що цi пострiли прозвучать по всiй краiнi, вiд Балтики аж до Карпат.

– Нехай його величнiсть накаже в такому разi шкуру з пана Вжещовичa здерти i як вотум до цього монастиря ii пошле, бо це вiн iнспiрував цю облогу.

Тут Мiллер схопився за голову.

– Але потрiбно з цим закiнчувати якнайшвидше! Так менi здаеться, так менi щось пiдказуе, що уночi вони вишлють когось на перемови. Тим часом дати iм вогню i ще вогню!

Минув день, на вчорашнiй схожий, сповнений гуркоту, диму та полум’я. Багато ще таких мало пройти понад Ясною Гурою. Але захисники гасили пожежi та вiдстрiлювалися з не меншою мужнiстю. Половина жовнiрiв пiшла на вiдпочинок, iнша половина була на мурах бiля гармат.

Люди вже позвикали до безперервного гуркоту, особливо пiсля того, як упевнилися, що великоi шкоди вiд обстрiлу немае. Менш досвiдчених бадьорила вiра, але були мiж ними i старi жовнiри, обiзнанi з бойовими дiями, для котрих вiйна була ремеслом. Тi додавали духу селянам.

Сорока отримав великий помiж них авторитет, бо багато часу провiв на вiйнi i був такий байдужий до ii вiдгомону, як старий шинкар до галасування пиякiв. Увечерi, коли стрiлянина вщухла, вахмiстр розповiдав товаришам про облогу Збаража. Сам вiн у цiй кампанii участi не брав, але знав про все достеменно вiд жовнiрiв, котрi ii пережили, i таке торочив:

– Там навалилося козакiв, татар i туркiв iз тiею лише рiзницею, що одних кухарчукiв там бiльше було, нiж тут усiх шведiв. А iм нашi не пiддалися. Крiм цього, тут нечиста сила не мае жодноi влади, а там лише в п’ятницю, суботу та недiлю демони не допомагали гультяям, а решту днiв цiлими ночами лякали. Насилали смерть на шанцi, щоб показувалася жовнiрам i вiдвагу iм до битви вiднiмала. Я знаю вiд одного такого, хто ii сам бачив.

– Сам бачив? – дивувалися селяни, скупчившись бiля вахмiстра.

– На власнi очi! Вiн iшов пiсля копання криницi, бо iм там води бракувало, а та, що була в ставках, смердiла. Йде, йде, аж гульк, а навпроти нього пiдходить якась фiгура в чорнiй плахтi.

– В чорнiй, не в бiлiй?

– У чорнiй. На вiйну вона в чорну одягаеться. Сутенiло. Наближаеться жовнiр i питае: «Вердо?[51 - Вердо – гасло, яке гукае варта, коли хтось наближаеться.]». А вона – анiчичирк. Лише потягнув за полотнище, глянь, а там скелет. «А ти тут навiщо»? «Я смерть, – каже примара, – й я прийду по тебе за тиждень». Жовнiр помiркував, що справи кепськi. «Чому ж, – питае вiн, – лише за тиждень? То тобi швидше не дозволено?» А вона на те: «Ще один тиждень нiчого тобi вдiяти не можу, бо такий наказ». Жовнiр думае собi: «Важко! Але якщо вона менi тепер нiчого вдiяти не може, то я iй хоч за свое вiдплачу». Й як загорне ii в полотнище, як почне об камiння мастити! Вона в крик i давай благати: «Прийду за два тижнi». «Так не пiде!» «Прийду за три, за чотири, за десять пiсля облоги, через рiк, через два, за п’ятнадцять!» «Так не пiде!» «Прийду через п’ятдесят рокiв!» Зважив жовнiр, що йому вже п’ятдесят, та й гадае: «Сотнi буде досить»! І вiдпустив ii. А сам досi живий i здоровий. На битву ходить, як до танцю, бо що йому там!

– А якби налякався, то вже було б по ньому?

– Найгiрше смертi боятися! – серйозно зронив Сорока. – Вiн жовнiр, та й iншим добре допомiг, бо так тодi ii побив, так вiдчехвостив, що ii три днi нудило i в той час нiхто в таборi не полiг, хоча й вилазки робили.

– А ми не зробимо якось уночi вилазки на шведiв?

– Не нашого розуму справа, – заперечив вахмiстр.

Вчув останне запитання й останню вiдповiдь пан Кмiциц, котрий стояв неподалiк, i в чоло себе ляснув. Потiм глянув на шведськi позицii. Нiч уже була. В шанцях вже з годину панувала безперервна тиша. Стомленi жовнiри, либонь, поснули бiля гармат.

Далеко, на два гарматнi пострiли, мерехтiло кiльканадцять вогникiв, але бiля самих шанцiв суцiльна панувала темрява.

– Їм навiть на гадку не спаде, навiть не пiдозрюють, навiть припустити не можуть! – прошепотiв собi пан Анджей.

І вiн подався прямо до пана Чарнецькогo, котрий сидiв бiля лафета, промовляв молитви на вервицi та стукав однiею ногою об другу, бо йому змерзли.

– Холодно, – промовив вiн, побачивши пана Кмiцицa, – i важка голова вiд того гуркоту впродовж двох днiв та однiеi ночi. У вухах менi безперервно дзвенить.

– Кому б вiд такого галасу не задзвенiло? Але сьогоднi будемо мати перепочинок. Поснули там геть усi. Можна було б iх, як ведмедя з барлоги, викурити. Не знаю, чи iх навiть мушкети збудили б.

– О! – пожвавiшав пан Чарнецький, пiдiймаючи голову. – Що ви надумали?

– Та згадав, як у Збаражi обложенцi вилазками не одну добру поразку гультiпакам завдали.

– А вам, як вовковi вночi, лише кров на гадцi?

– Заради живого Бога i його ран, зробiмо вилазку! Людей поженемо, гармати позатикаемо цвяхами. Вони там нiчого такого не очiкують.

Пан Чарнецький схопився на рiвнi ноги.

– Та вони завтра з глузду з’iдуть! Мiркують, що нас добре налякали i що ми здаватися думаемо, то матимуть вiдповiдь. Мiй милий Боже, та це чудова думка, достойна справжнього лицаря! І чому менi таке на гадку не спало? Потрiбно лише отцю Кордецькoму сказати. Вiн тут командуе!

І шляхтичi пiшли до прiора. Отець Кордецький радився в дефiнiторii з паном мечником серадзьким. Зачувши кроки, пiдняв голову, вiдсунув убiк свiчку i спитав:

– Хто там? Що нового?

– Це я, Чарнецький, – вiдгукнувся пан Пйотр, – а зi мною пан Бабинич. Обое спати не можемо, бо дуже вже нам шведи смердять. Той Бабинич, отче, неспокiйна голова, i не може на мiсцi всидiти. Вертиться бiля мене, крутиться, бо йому дуже хочеться до шведiв за вали висунутися, поцiкавитися в них, чи завтра також стрiлятимуть, а може, нам iще трохи перепочити дадуть?

– Тобто? – не приховував свого здивування панотець. – Пан Бабинич хоче вийти з фортецi?..

– Не сам, iз компанiею! – квапливо додав пан Пйотр. – Наприклад, зi мною i ще з кiлькадесятьма людьми. Вони там, мабуть, сплять у шанцях, як убитi. Вогнiв не видно, варти не видно. Занадто в нашу слабкiсть вiрять.

– Ми iм гармати попсуемо! – додав гаряче пан Кмiциц.

– А давайте сюди того Бабиничa! – вигукнув пан мечник. – Нехай його обiйму! Свербить вам жало шершня, радий би i вночi жалити. Гарну справу надумали, вiд неi найкращих наслiдкiв можна сподiватися. Одного нам Господь Бог дав литовця, але скажену бестiю та зубасту. Я намiр цей схвалюю. Нiхто його тут не осудить, я сам готовий iти!

Отець Кордецький, котрий спочатку налякався, бо боявся кровопролиття, особливо коли власним життям не важив, помiркував, однак, i визнав таку iдею гiдною захисникiв Святоi Марii.

– Дайте менi помолитися! – попросив вiн.

І опустившись на колiна перед образом Богоматерi, якусь хвилину молився з простягнутими руками. Нарештi вiн пiднявся з просвiтлiлим обличчям.

– Помолiться тепер ви, – наказав вiн, – а потiм рушайте! За чверть години воiни вийшли вчотирьох i подалися на мури. Шанцi в далечiнi спали. Нiч була дуже темна.

– Скiльки людей хочете взяти? – спитав Кордецький пана Кмiцицa.

– Я?.. – здивувався пан Анджей. – Я тут не вождь i мiсцевостi не знаю настiльки добре, як пан Чарнецький. Я пiду з шаблею, а людей хай пан Чарнецький веде, i мене разом iз iншими. Я хотiв би лише, щоб мiй Сорока пiшов iз нами, бо з нього добрий зарiзяка.

Сподобалася ця вiдповiдь i пановi Чарнецькому, i отцю прiору, котрий у нiй явний доказ покори побачив. Тому взялися зараз же жваво за справу. Вибрали людей, наказали сувороi тишi дотримуватися й узялися вiдкидати балки, камiння i цеглу з проходу.

Робота тривала добру годину. Нарештi отвiр у мурi був готовий i люди протискалися у вузький глибокий отвiр. Мали зi собою шаблi, пiстолi, дехто мушкети, а дехто, особливо селяни, коси, насадженi сторчма, – зброя, до якоi найбiльше звикли.

Опинившись по той бiк муру, перерахували один одного: пан Чарнецький очолив загiн, пан Кмiциц став в ар’ергардi i вояки подалися вздовж шанцiв, тихо, подих тамуючи в грудях, як вовки, що пiдкрадаються до вiвчарнi.

Проте часом коса об косу дзенькнула, часом камiння пiд стопою заскреготало, i з цих вiдголосiв можна було збагнути, що весь час рухаються далi. Зiйшовши в низину, пан Чарнецький зупинився. Тут вiн залишив частину людей, неподалiк уже вiд шанцiв, пiд проводом угорця Янича, старого та досвiдченого жовнiра, наказав залягти на землю, а сам узяв трохи праворуч i маючи пiд ногами вже м’яку землю, на якiй кроки не вiдлунювали, повiв свiй вiддiл уже хутко.

Мав вiн намiр обiйти шанцi, щоб вдарити поснулих ззаду i погнати iх до монастиря на людей Яничa. Таку iдею пiдкинув йому пан Кмiциц, котрий тепер iшов поруч нього зi шаблею в руцi.

– Шанцi, ймовiрно, насипали так, щоб мiж ними i головним табором залишався простiр, – шепотiв вiн. – Чати, якщо й виставили, то перед шанцями, а не з того боку. Ми iх легко обiйдемо i нападемо звiдтiля, звiдки вони найменше сподiваються нападу.

– Гаразд, – погодився пан Пйотр, – нiхто не повинен утекти з цих людей.

– Якби хтось вiдiзвався, як будемо вже входити, – правив далi пан Анджей, – то дозвольте менi вiдповiсти. Я нiмецькою добре вмiю шварготiти, майже як польською, то вони подумають, що це хтось вiд генерала з табору йде.

– Тiльки б варти не було за шанцями.

– Хоч би i була, то з криками гурбою на них навалимося. Перш нiж опам’ятаються хто i що, ми насядемо iм на потилицi.

– Час дiяти, бо вже кiнець шанцiв виднiеться, – застерiг пан Чарнецький.

Тут вiн обернувся i тихо спонукав:

– Праворуч, праворуч!

Мовчазна колона стала повертати. Раптом мiсяць вийшов з-за хмари i трохи просвiтлiло. Тi, що йшли, побачили порожнiй простiр позаду шанцiв.

Варти, як i передбачав пан Кмiциц, не було тут зовсiм, бо чого б шведи ставили чати мiж власними позицiями та головною армiею, яка розмiстилася далi. Навiть найпроникливiший командир не мiг би припустити, щоб iз цього боку могла надiйти хоча б якась небезпека.

– Тепер якнайтихше! – попросив пан Чарнецький. – Видно вже намети.

– І в двох е вогник. Люди там ще не сплять. Мабуть, старшина.

– Вхiд ззаду мае бути зручним.

– Мабуть, – погодився пан Анджей. – Туди гармати закочують i вiйсько входить… Ось уже насип починаеться. Стежте тепер, щоб зброя не брязнула.

Вони вже дiйшли до узвозу, насипаного старанно позаду шанцiв. Стояв там цiлий ряд скринь iз порохом та набоями. Але при складi не було нiкого, тому, минувши iх, смiливцi стали пiдiйматися на шанцi без жодних труднощiв, як правильно було передбачено, бо узвiз був пологий i добре забезпечений.

Так дiйшли до самих наметiв i з готовою зброею зупинилися тут же. У двох справдi виблискували вогники. Пан Кмiциц, перекинувшись кiлькома словами з паном Чарнецьким, запропонував:

– Я пiду спочатку до тих, що не сплять. Чекайте мого пострiлу, а потiм i до iнших!

Сказавши це, вiн зник.

Успiх вилазки був уже забезпечений, тому парубок навiть не намагався йти надто тихо. Минув кiлька наметiв, занурених у темряву, нiхто не прокинувся, нiхто не спитав «Вердо?»

Ясногурськi жовнiри чули шурхiт його вiдважних крокiв i биття власних сердець. Молодик уже дiстався до освiтленого намету, пiдняв запону й, увiйшовши, зупинився бiля входу з пiстолем у руцi та шаблею, спущеною на ланцюжку.

Зупинився тому, що свiтло на мить його заслiпило, на польовому столi стояв шестисвiчник, в якому яскраво горiли лоiвки. За столом сидiли трое офiцерiв, схилившись над мапами. Один iз них, що сидiв посерединi, приглядався до них так пильно, що аж довге його волосся лежало на бiлих аркушах. Побачивши, що хтось входить, вiн пiдняв голову i спитав урiвноваженим голосом:

– Хто там?

– Жовнiр, – вiдповiв пан Кмiциц.

Тодi i двое iнших офiцерiв пiдвели очi до виходу.

– Який жовнiр? Звiдки? – спитав перший. Це був iнженер де Фоссiс, котрий в основному облоговою роботою керував.

– З монастиря, – пояснив пан Анджей, але було в його голосi щось страшне.

Де Фоссiс схопився враз i прикрив очi рукою. Пан Кмiциц стояв струнко, нерухомий, як примара, тiльки грiзне його обличчя, схоже на голову хижого птаха, обiцяло несподiвану небезпеку. Раптом думка швидко, як блискавка, промайнула в головi де Фоссiсa, що це може бути втiкач iз монастиря, тому спитав ще раз, але вже гарячково:

– Чого тут хочеш?

– Ось чого я хочу! – крикнув пан Кмiциц i вистрелив йому в самi груди з пiстоля.

Раптом страшний зойк i водночас залп пострiлiв пролунав на шанцях. Де Фоссiс звалився, як падае сосна, розтрощена блискавкою, другий офiцер кинувся зi шпагою на прибульця, але той рубонув його шаблею межи очi, аж криця заскреготала об кiстку. Третiй офiцер кинувся на землю, прагнучи вислизнути пiд стiною намету, але пан Анджей пiдскочив до нього, наступив ногою на спину та пришпилив шаблею до землi.

Тим часом тиха нiч перетворилася на судний день. Дикi верески: «Бий! Мордуй!» змiшалися з виттям i несамовитим воланням про порятунок шведських жовнiрiв. Люди божеволiли вiд переляку, вибiгали з наметiв, не знаючи, куди подiтися, в який бiк утiкати. Дехто, не второпавши вiдразу, звiдки iх атакують, бiгли на ясногурцiв i гинули вiд шабель, кiс i сокир, перш нiж змогли «пардон» вигукнути. Дехто колов у темрявi шпагами своiх же товаришiв. Іншi, беззахиснi, напiводягненi, без капелюхiв, iз руками, пiднятими вгору, застигали нерухомо на мiсцi. Дехто врештi падав на землю, помiж наметiв, що перекидалися. Жменя воякiв прагнула боронитися, але заслiплена юрба тiснила iх, перекидала, топтала. Зойки конаючих, пронизливi прохання про жалiсть посилювали метушню.

Коли нарештi з крикiв стало втямки, що напад прийшов не з боку монастиря, а ззаду, саме з позицiй шведських вiйськ, тодi справжне безумство охопило шведiв. Либонь, вони вирiшили, що це союзнi польськi хоругви вдарили на них зненацька.

Тлуми пiхотинцiв зiскакували зi шанцiв i бiгли до монастиря, немов у його мурах прагнули знайти притулок. Але скоро новi вигуки виявили, що вони натрапили на загiн угорця Яничa, котрий дорiзав iх уже пiд самою фортецею.

Водночас ясногурцi сiкли, кололи, топтали. Так дiйшли до гармат. Люди з пiдготовленими цвяхами кинулися на батарею негайно, iншi ж продовжували жнива смертi. Селяни, котрi не були навченi протистояти жовнiрам у вiдкритому полi, кидалися тепер гуртом на цiлi громади.

Вiдважний полковник Горн, губернатор Кшепиць, намагався зосередити навколо себе розпорошених кнехтiв i, криючись за рогом шанця, почав скликати iх до себе в темрявi, вимахуючи шпагою. Впiзнали його шведи i стали гуртуватися, але за ними бiгли нападники, котрих у пiтьмi важко було вiдрiзнити вiд своiх.

Раптом пролунав жахливий свист коси, i голос Горнa вмить урвався. Купка жовнiрiв розбiглася, немовби гранатою розiгнана. Пани Кмiциц i Чарнецький зi загоном у кiльканадцять людей кинулися на них i вирiзали всiх до ноги. Шанцi були здобутi.

У головному шведському таборi вже сурми заграли тривогу. Але й озвалися ясногурцi i вогнянi ядра полетiли з монастиря, щоб своiм дорогу освiтити. Тi ж поверталися засапанi, вимазанi кров’ю, як вовки, що вчинили рiзню у вiвчарнi, а тепер утiкають вiд голосiв мисливцiв, котрi наближаються. Пан Чарнецький очолював авангард, пан Кмiциц – замикав похiд.

Через пiвгодини наштовхнулися на загiн Яничa, але той не вiдповiдав на заклики. Вiн один заплатив життям за вилазку, бо коли погнався за котримось офiцером, своi ж солдати застрелили його з мушкета.

Експедицiя зайшла в монастир у супроводi гуркоту гармат i спалахiв полум’я. Бiля переходу чекав на них уже настоятель Кордецький i лiчив по одному, в мiру того, як люди пролазили всередину крiзь отвiр. Повернулися всi, крiм Яничa.

Незабаром двое людей подалися за ним i через пiвгодини принесли тiло героя, бо Кордецький мав намiр влаштувати урочистий похорон.

А нiчна тиша, яку раз порушили, не повернулася вже аж до бiлого дня. З мурiв били гармати, на шведських позицiях тривала неабияка метушня. Ворог, не втямивши добре ще своеi поразки, не знаючи, звiдки ворог пiдiйти може, втiк iз найближчих до монастиря шанцiв. Цiлi полки блукали в розпачливому безладi аж до ранку, часто приймаючи своiх за ворогiв i даючи один в одного залп. Навiть у головному таборi солдати й офiцери покинули намети та залишалися просто неба, чекаючи, коли вже ця жахлива нiч скiнчиться. Тривожнi звiстки ширилися з вуст у вуста. Подейкували, що пiдмога надiйшла, iншi переконували, що всi ближнi шанцi вже здобутi.

Мiллер, пан Садовський, князь Гессенський, Вжещович i всi вищi офiцери вдавалися до надлюдських зусиль, аби привести до тями переляканi полки. Водночас на монастирськi залпи вiдповiли вогняними ядрами, щоб розсiяти темряву i дозволити зiбратися докупи.

Одне ядро приземлилося на даху каплицi, але ковзнуло про крутому схилу i повернулося з гуркотом до табору, розкидаючи в повiтрi потiк полум’я.

Нарештi скiнчилася ця неспокiйна нiч. Монастир i шведський табiр стихли. Ранок забiлив церковнi банi, черепиця повiльно набувала червоноi барви. Розвиднилося.

Тодi Мiллер на чолi свого штабу пiд’iхав до здобутих шанцiв. Могли, щоправда, з монастиря побачити його i дати залп, але старий генерал не зважав на це. Хотiв власними очима оглянути всю шкоду, полiчити полеглих. Штаб iхав за ним. Усi були збентеженi, засмученi та серйознi. Доiхавши до шанцiв, злiзли з коней i стали дряпатися нагору. Слiди боротьби виднiлися всюди, нижче, пiд гарматами, темнiли перекинутi намети. Деякi стояли ще розчахнутi, порожнi, тихi.

Купи тiл лежали густо мiж наметами. Напiвголi трупи, обдертi, з виряченими очима, зi застиглим жахом у мертвих зiницях. Жахливе було видовище. Вочевидь, всiх цих людей застали в глибокому снi. Дехто не був взутий, мало хто стискав рапiру в мертвiй руцi, жоден майже не мав нi шолома, нi капелюха. Однi лежали в наметах, особливо з боку входу. Вони, мабуть, заледве встигли прокинутися. Інших бiля самих запон наметiв застала смерть, в мить, коли хотiли рятуватися втечею. Навколо було дуже багато тiл, а в деяких мiсцях такi купи, що можна було б вирiшити, що це якесь стихiйне лихо винищило цих солдатiв. Але глибокi рани на обличчях i грудях, деякi лиця закiптюженi вiд пострiлiв зблизька, так що весь порох не встиг згорiти, свiдчили аж надто явно, що це людська рука вчинила цю розруху.

Мiллер пiднявся вище, до гармат. Вони стояли нiмi, позатиканi цвяхами, не грiзнiшi вже навiть за пеньки. На одному лафетi лежало тiло канонiра, майже навпiл перетяте страшним замахом коси. Кров залила лафет i утворила пiд ним обширну калюжу. Мiллер оглядав усе ретельно, мовчки, насупивши брови. Нiхто з офiцерiв не посмiв цю мовчанку порушити.

Як же було втiшати старого генерала, котрого в результатi його ж безпечностi побили, як новачка? Була це не лише поразка, а й ганьба, адже сам генерал цю твердиню курником називав i обiцяв ii мiж пальцями розкришити. Бо вiн мав дев’ять тисяч вiйська, а з того боку стояло двiстi захисникiв. Бо генерал той був воiном з кровi та костi, а його здолали ченцi. Важко почався для Мiллера цей день.

Тим часом пiдiйшли пiхотинцi й узялися тiла виносити. Четверо з них, котрi несли на ряднинi тiло, зупинилися перед генералом без наказу. Мiллер кинув погляд на полотно й очi заплющив.

– Де Фоссiс, – зронив вiн глухо.

Заледве тi вiдiйшли, як пiдiйшли iншi. Цього разу пан Садовський пiдiйшов до них i покликав здалеку, звертаючись до штабу:

– Горнa несуть!

Але Горн ще був живий, i його ще очiкували довгi днi жахливих мук. Селянин, котрий його пiдрiзав, досягнув воiна лише кiнцем коси, але удар був такий страхiтливий, що розтяв йому грудну клiтку. Проте поранений зумiв навiть залишитися при свiдомостi. Помiтивши Мiллера i штаб, усмiхнувся, хотiв щось сказати, але замiсть слiв виплюнув iз рота рожеву пiну, пiсля чого заклiпав сильно очима i знепритомнiв.

– Занесiть його до мого намету! – наказав Мiллер. – Нехай мiй медик перев’яже його негайно!

Потiм офiцери почули, як командувач сказав сам собi:

– Горн, Горн… Увi снi його сьогоднi я бачив. Вiдразу ж звечора. Страшна, незбагненна рiч.

І втупивши погляд у землю, глибоко замислився. Вiд задуми його вiдволiк переляканий голос пана Садовського:

– Генерале! Пане генерале! Дивiться, ваша гiдносте! Там, там… монастир…

Мiллер поглянув i сторопiв.

День уже був повний i погожий, лише туман висiв над землею, але небо було чисте та рум’яне вiд уранiшньоi зорi. Бiлий туман заслоняв верхiвку Ясноi Гури i вiдповiдно до звичного порядку речей мав затуляти й костел. Проте через неймовiрне природне явище костел разом iз вежею наче ширяв не лише над скелею, а й над туманом, високо-високо, нiби повнiстю вiдколовся вiд свого фундаменту i завис у небеснiй блакитi.

Лемент жовнiрiв сповiстив, що й вони помiтили це явище.

– Це туман створюе таку iлюзiю! – крикнув Мiллер.

– Туман лежить пiд костелом! – не погодився пан Садовський.

– Дивовижна рiч, але цей костел вдесятеро вищий, нiж був учора, i завис у повiтрi, – прошепотiв князь Гессенський.

– Вгору ще бiльше йде! Вгору i вгору! – репетували солдати. – З очей зникае!..

І справдi, туман, що висiв на скелi, став пiдiйматися, наче якийсь стовп диму до неба, костел же був, немовби насаджений на вершечок цього стовпа, пiдiймався щораз вище, а вже ген пiд самими хмарами заслоняла його все бiльша бiла завiса. Можна було сказати, що розсiювався, розпливався, мутнiв, i врештi-решт повнiстю щез iз очей.

Мiллер звернувся до офiцерiв, а в очах його було здивування разом зi забобонним страхом.

– Визнаю, панове, – оголосив вiн, – що схожого феномена нiколи в життi не бачив. Цiлком це суперечить природi, мабуть, це чари папiстiв.

– Я чув, – зауважив пан Садовський, – вигуки солдатiв: «Як тут стрiляти в таку фортецю?» Справдi, не знаю як!

– Але що тепер буде, шановне панство? – скривився князь Гессенський. – Чи е той костел там у туманi, чи його вже й немае?

І стояли вони довго, здивованi, мовчазнi, аж князь Гессенський резюмував:

– Хоч би й було це природне явище, в будь-якому разi не ворожить воно нам добра. Дивiться, панове, вiд часу, як ми сюди прибули, не просунулися навiть на крок уперед!

– Ти бa! – зронив пан Садовський. – Якби ж то тiльки не просунулися! Правду кажучи, ми зазнаемо поразку за поразкою. А сьогоднiшня нiч – найгiрша. Вiдбила бажання солдатам, вони втрачають вiдвагу i мляво починають дiяти. Ви, панове, й поняття не маете, що там гомонять у полках. Дiються при цьому й iншi дивнi речi: вже довший час нiхто поодинцi, i навiть по кiлька людей не можуть виткнутися з табору, а хто на таке вiдважився, то наче у воду канув. Хтось сказав би, що вовки чигають бiля Ченстохови. Сам я нещодавно послав хорунжого з трьома людьми до Велюня по теплий одяг i з того часу про них нi слуху нi духу!..

– Гiрше буде, коли зима прийде. Вже зараз ночi бувають нестерпними, – додав князь Гессенський.

– Туман рiдiе! – раптом зауважив Мiллер.

І справдi, здiйнявся вiтер i почав розвiювати туман. Вiдтак щось стало проявлятися, нарештi зiйшло сонце i повiтря очистилося.

Фортечнi мури окреслювалися розмито, потiм випiрнув костел, монастир. Все стояло там, де й ранiше. Твердиня була спокiйна i тиха, немовби в нiй нiкого не було.

– Генерале, – енергiйно промовив князь Гессенський, – пробуйте, ваша гiдносте, ще домовитися. Треба вже з цим закiнчувати!

– А якщо перемови нi до чого не приведуть, то ви порадите облогу зняти? – спитав понуро Мiллер.

Офiцери мовчали. За мить пан Садовський наважився взяти слово:

– Ваша гiднiсть сама знае, що найкраще робити.

– Знаю, – вiдрубав гордо Мiллер, – i вам скажу: я проклинаю день i годину, в якi сюди прибув, а також радникiв, – тут вiн пронизав поглядом пана Вжещовичa, – котрi мене до цiеi облоги схилили. Знайте ж, однак, що пiсля всього того, що сталося, я не вiдступлю, поки вiд клятоi фортецi купу руiн не залишу або сам не поляжу!

Нехiть з’явилася на обличчi князя Гессенського. Вiн нiколи не поважав занадто Мiллера, а всi його слова вважав пустопорожньою вояцькою бравадою. Не на часi це пiсля розвалених шанцiв, трупiв i виведених iз ладу гармат. Тому вiн звернувся до командувача з помiтним сарказмом:

– Генерале, ваша гiднiсть не може такого обiцяти, бо ви вiдступите вiд першого наказу короля, або пана маршала Вiттембергa. А часом обставини вмiють наказувати не гiрше за королiв i маршалiв.

Мiллер насупив своi густi брови; побачивши це, пан Вжещович залопотiв:

– Тодi спробуймо домовитись. Вони здадуться. Не може бути iнакше!

Подальшi його слова заглушив веселий подзвiн, що кликав на вранiшню месу в ясногурському костелi. Генерал разом iз штабом вiд’iхали неквапливо до Ченстохови, але ще не доiхали до головноi квартири, як прибув офiцер на спiненому конi.

– Це вiд маршала Вiттембергa! – оголосив Мiллер.

Офiцер вiддав йому листа. Генерал зламав швидко печатки i, пробiгши послання очима, вимовив розгублено:

– Нi! Це з Познанi. Лихi вiстi. У Великiй Польщi шляхта пiдiймаеться, простолюд еднаеться з нею. На чолi руху стоiть Кшиштоф Жегоцький, котрий хоче йти на допомогу Ченстоховi.

– А я казав, що цi пострiли прозвучать вiд Карпат аж до Балтики, – буркнув пан Садовський. – Цей народ швидкий до змiн. Ви ще не знаете полякiв, пiзнаете iх лише пiзнiше.

– Гаразд! Час iз ними познайомитись! – вибухнув Мiллер. – Я волiю вiдкритого ворога, нiж фальшивого союзника. Самi здалися, а тепер за зброю хапаються. Гаразд! Вiдчуете ще нашу зброю!

– А ми iхню, – буркнув пан Садовський. – Пане генерале, треба домовитися з Ченстоховою. Пристаньмо на будь-якi умови. Не про фортецю йдеться, а про панування його королiвськоi величностi в цiй краiнi.

– Ченцi здадуться, – наполягав пан Вжещович. – Сьогоднi чи завтра, але здадуться!

Так вони мiж собою балакали, а в монастирi пiсля вранiшньоi меси запанувала неймовiрна радiсть. Тi, хто у вилазцi участi не брав, випитували ii учасникiв, як усе було. А тi хизувалися не на жарт, вихваляючи свою мужнiсть i поразку, якоi вони вороговi завдали.

Цiкавiсть перемогла навiть священикiв, не лише жiнок. Бiлi чернечi одежi та жiночi шати облягли стiни. Прекрасним i радiсним був цей день. Жiнки зосередилися навколо пана Чарнецькогo, вигукуючи: «Рятiвник наш! Опiкун!» Той пробував боронитися, особливо коли в руку хотiли його цiлувати, i кивав на пана Кмiцицa:

– Йому дякуйте! Вiн Бабинич, але не баба! У руку цiлувати себе не дасть, бо ще вiд кровi ii не вiдмив. Але якщо котрась iз молодших в уста захоче, то я так собi думаю, що пручатися не буде!

Молодшi кидали сором’язливi i водночас звабливi погляди на пана Анджея, захоплюючись прекрасною його вродою. Але вiн нiяк не вiдгукувався на тi нiмi запитання, бо йому вигляд цих дiвчат нагадав Олюньку.

«Де ж ти, моя небогo? – подумав вiн. – Якби ж ти знала, що я вже Святiй Матiнцi Божiй прислуговую, на ii захист проти ворогiв виступив, котрим ранiше вiрою та правдою служив».

І пообiцяв собi, що вiдразу ж пiсля облоги до неi в Кейдани напише i Сороку з листом пошле. «Адже не самi слова й обiцянки iй пошлю, е вже й вчинки за мною, якi без порожньоi хвальби, докладно в листi опишу. Хай знае, що вона цьому причина, нехай порадiе!» – тiшився парубок.

І сам так зрадiв вiд цiеi думки, що навiть не помiтив, як дiвчата перекинулися мiж собою, вiдходячи:

– Ввiчливий кавалер, але лише вiйна його цiкавить, такий бездушний…




Роздiл XVI


Як йому й радили його офiцери, Мiллер повернувся до перемов. До монастиря з ворожого табору прибув знаменитий польський шляхтич, поважного вiку та походження. Ясногурцi прийняли його привiтно, бо вважали, що лише формально i з примусу вiн схилятиме до здачi монастиря, а насправдi заохотить iх i пiдтвердить новини, якi вже навiть крiзь обложенi мури пробилися, про заворушення у Великiй Польщi, про вiдсутнiсть бажання у вiйська кварцяного еднатися зi шведом, про перемови Янa-Казимирa з козаками, котрi наче виявили жадання скоритися, врештi про грiзну заяву татарського хана, що вiн iде на допомогу королевi-вигнанцю, й усiх його ворогiв вогнем i мечем переслiдувати буде.

Ченцi, однак, помилилися. Бо посланець принiс, щоправда, чималу в’язку новин, але жахливих, здатних навiть найбiльший запал остудити, найнезламнiшу волю зламати, наймiцнiшу вiру похитнути.

Оточили делегата священики i шляхта в дефiнiторii в атмосферi тишi й уваги. А з його вуст, здавалося, пливли лише щирiсть i бiль за долю вiтчизни. Руку посланець часто клав на бiлу голову, немов бажаючи вибух вiдчаю стримати, i зиркав на розп’яття, сльози мав на очах i повiльно, уривчасто промовляв таке:

– Ох! Яких же часiв дочекалася багатостраждальна батькiвщина! Немае вже нiякоi ради! Треба пiддатися шведському королевi. Щиро кажучи, не розумiю, задля кого ви тут, шановнi отцi, i ви, панове-браття шляхта, взялися за мечi? На кого витрачаете зусилля, працю, перевтомлюетеся, проливаете кров? За кого чините опiр? На жаль, усе дарма! Ви лише наражаете себе i святе мiсце на жахливу помсту непереможних шведських загонiв… За Янa-Казимирa? Але вiн сам погордував нашим королiвством. Ви, мабуть, не знаете новини, що вибiр свiй вiн уже зробив i вiддав перевагу достаткам, веселим бенкетам i спокiйним радощам, нiж клопiтнiй коронi, зрiкся престолу на користь Карла-Густавa? Це його ви не хочете покинути, а вiн сам вас уже залишив напризволяще. Ви не хочете зламати присяги, а вiн ii зламав. Ви готовi померти за нього, а вiн про вас i нас усiх не пiклуеться. Реальним королем нашим е тепер Карл-Густав! Тому дивiться, щоб ви не накликали на своi голови не лише гнiв, помсту, руiну, а й грiх перед небом, перед хрестом i цiею ж самою Богородицею, бо не проти загарбникiв, а вже на власного пана руку зухвало здiймаете.

Тиша була реакцiею на цi слова, наче смерть пролетiла через залу. Що могло бути страшнiшого за новину про зречення Янa-Казимирa? Це була, щоправда, непiдтверджена iнформацiя, але той старий шляхтич повiдомив ii перед хрестом, перед образом Святоi Марii i зi сльозами на очах.

Тож якщо це була правда, то подальший опiр був справжнiм безумством. Шляхта затуляла очi руками, ченцi насунули на голови каптурi i замогильна тиша запанувала. Тiльки отець Кордецький шепотiв проникливо молитву блiдими губами, а очi його, спокiйнi, глибокi, свiтлi та проникливi, вивчали прибулого шляхтича.

Той вiдчував на собi пильний цей погляд, недобре йому було пiд ним i важко, бо хотiв зберегти хоча б дещицю авторитету, добросердя, наболiлоi чесноти, доброзичливостi, та це вдавалося йому погано. Тому оглядав неспокiйним поглядом iнших панотцiв, а за мить додав:

– Немае гiршого, нiж розпалювати злiсть довготривалим зловживанням терпiнням. Наслiдком вашого опору буде знищення цього святого костелу i накидання вам (Господи, помилуй) жахливоi та сувороi волi, якоi послухатися будете змушенi. Вiдчуження й уникання справ мирських е зброею ченцiв. Що маете до вiйськових дiй, ви, чиi традицii ордену до самоти та мовчання спонукають? Брати моi, шановнi отцi наймилiшi! Не берiть до серця, не берiть на совiсть вашу таку страшну вiдповiдальнiсть!.. Не ви будували цю святу оселю, не вам одним мае вона служити! Дозвольте, щоб розквiтала та благословляла цю землю на довгi вiки, щоб сини й онуки нашi ще тiшитися нею могли!

Тут зрадник руки розвiв i просльозився. Шляхта мовчала, панотцi мовчали. Сумнiви охопили всiх присутнiх, серця були втомленi, до розпачу близькi, згадка про змарнованi та порожнi зусилля свинцем затьмарила розум.

– Чекаю вашоi вiдповiдi, панотцi! – пiдсумував шановний зрадник, опускаючи голову на груди.

Аж тут настоятель Кордецький пiднявся i голосом, в якому не було навiть найменшого вагання, найменшого сумнiву, промовив, немов у пророчому передбаченнi:

– Те, що ви тут торочите, що Ян-Казимир нас покинув, що вже зрiкся престолу i права своi Карлу передав – суцiльна маячня! У серцi нашого пана з’явилася надiя, вiн нiколи ранiше не працював стiльки заради порятунку нашоi вiтчизни, щоб трон повернути i нам допомогу в утисках надати!

Маска раптово спала з обличчя зрадника. Злiсть i вiдчай проявилися на ньому виразно, наче змii зненацька виповзли з печер його душi, в яких ховалися доти.

– Звiдки така iнформацiя? Звiдки така певнiсть? – поцiкавився вiн.

– Звiдси! – вiдрубав Кордецький, вказуючи на велике розп’яття, що висiло на стiнi. – Пiдiйдiть! Покладiть пальцi на пробитi ноги Христовi i повторiть ще раз те, що нам повiдомили!

Зрадник спробував ухилитися, наче пiд натиском залiзноi руки. З печер його душi новий змiй, переляк, виповз на обличчя.

А отець Кордецький стояв неймовiрно прекрасний, грiзний, як Мойсей. Мало блискавки не вистрiлювали з його очей.

– Ідiть i повторiть! – сказав знову священик, не опускаючи руку, голосом, таким гучним, що аж склепiння дефiнiторiю тремтiло i вiдлунювало, немов нажахане: – Ідiть i повторiть.

Настала хвилина глухого мовчання, врештi пролунав приглушений голос прибульця:

– Тодi я вмиваю руки.

– Як Пилат! – докiнчив отець Кордецький.

Зрадник пiднявся й вийшов iз дефiнiторiю. Вiн просувався швидко монастирським подвiр’ям, а коли опинився за воротами, майже побiг, немов його щось гнало з монастиря до шведiв.

Тим часом пан Замойський наблизився до панiв Чарнецькогo та Кмiцицa, котрi в дефiнiторii не були, щоб повiдомити iм про хiд перемов.

– Чи принiс щось доброго той делегат? – спитав пан Пйотр. – Чесне вiн мав обличчя.

– Бoжe сохрани нас вiд таких чесних! – вiдповiв пан мечник серадзький. – Принiс те, що змусило б засумнiватися та спокусити.

– Що ж вiн казав? – поцiкавився пан Кмiциц, пiдiймаючи трохи вгору запалений гнiт, який саме тримав у руцi.

– Промовляв, як платний зрадник.

– Може, саме тому так утiкае тепер! – зауважив Пйотр Чарнецький. – Погляньте, панове, майже чвалом до шведiв бiжить. Ех! Послав би я за ним кулю.

– Чому б нi? – раптом озвався пан Кмiциц.

І приклав гнiт до запалу.

Гуркiт пролунав швидше, нiж пани Замойський i Чарнецький змогли щось сказати. Пан Замойський аж за голову схопився.

– Заради Бога! – крикнув вiн. – Що ж ви наробили!.. Та це ж делегат!

– Погано я вчинив, – погодився, споглядаючи в далечiнь, пан Кмiциц, – бо схибив! Вже пiднявся i продовжуе втiкати. Ех! Пронесло його!

Тут вiн звернувся до Замойськогo:

– Пане мечнику, добродiю, хоч би я його таки дiстав, нiхто не довiв би, що ми навмисно в нього стрельнули, далебi, я не мiг гнiт у руцi втримати. Сам вiн упав. Нiколи б я в шведського посланця не стрельнув, але на вигляд зрадникiв-полякiв у нутрi менi перевертаеться!

– Гей! Як би не виникла нагода нашим делегатам кривди зазнати.

Але пан Чарнецький у душi був задоволений, бо пан Кмiциц почув, як той бурмотiв собi пiд нiс:

– Принаймнi цей зрадник удруге навряд чи погодиться виступати у ролi посла.

Не уникло це й вуха пана Замойськогo, бо вiн зауважив:

– Не вiн, то будуть iншi, а ви, панове, перемовам сорому не робiть i самовiльно iм не перешкоджайте, бо чим довше вони тривають, тим бiльше користi для нас. Пiдмога, якщо нам Бог якусь пришле, повинна мати час, аби зiбратися, i зима наближаеться сувора, роблячи облогу щораз важчою. Час для них – втрата, а для нас – вигода.

Сказавши це, вiн пiшов у дефiнiторiй, де пiсля вiдходу посланця ще тривала нарада. Слова зрадника налякали голови та душi поморозили. Не повiрили ченцi, щоправда, в зречення Янa-Казимирa, але делегат продемонстрував шведську могутнiсть, про яку щасливi попереднi днi дозволили майже забути. Тепер знову постала вона в усьому своему жахiттi, вiд якого падали й не такi фортецi, i не такi мiста. Познань, Варшава, Кракiв, не беручи до уваги безлiчi замкiв, вiдкрили своi брами перед переможцем. Як же могла захиститися помiж загального потопу поразок Ясна Гура?

«Будемо боронитися ще тиждень, два, три, – думали собi декотрi шляхтичi та ченцi, – але що далi, який кiнець цих змагань?»

Краiна вся була, як корабель, що йде на дно, i лише цей монастир стирчав ще, як кiнчик щогли над хвилями. Чи могли жертви кораблетрощi, за цю щоглу вхопившись, думати не лише про власний порятунок, а про пiдняття цiлого судна нагору?

За людськими мiрками, не могли. Та все ж, саме у мить, коли пан Замойський входив знову у дефiнiторiй, отець Кордецький промовляв:

– Брати моi! Я не сплю, коли ви не спите, я молюся, коли ви Заступницю нашу про порятунок благаете. Втома, праця, слабкiсть чiпляються так само костей моiх, як i ваших. І вiдповiдальнiсть така сама, якщо не бiльша, на менi тяжiе. То чому я вiрю, а ви вже починаете сумнiватися?.. Зазирнiть у себе, чи заслiпленi земною могутнiстю вашi очi вже не бачать сили бiльшоi за шведську? Тобто ви вважаете, що жоден захист вже не допоможе, жодна рука того насилля не зупинить? Якщо так е, брати моi, то грiшнi вашi думки i ви блюзнiрствуете проти Божого милосердя, проти всемогутностi Господа нашого, проти могутностi нашоi Заступницi, слугами котроi ви призначенi бути. Хто з вас посмiе сказати, що Пресвята Богородиця не зумiе нас захистити i перемогу нам забезпечити? Просiмо Їi, благаймо вдень i вночi, поки нашою витримкою, нашою покорою, нашими слiзьми, пожертвою тiла та здоров’я нашого не пом’якшимо Їi серця, не виблагаемо прощення за давнi грiхи нашi!

– Oтчe! – зауважив один шляхтич. – Не про власнi життя нам iдеться, не про дружин наших i дiтей, але ми тремтимо вiд думки про тi лиха, якi можуть статися, якщо ворог фортецю приступом вiзьме.

– І ми не хочемо брати на себе вiдповiдальностi! – додав iнший.

– Бо нiхто не мае права ii брати, навiть отець прiор! – докинув третiй.

Опозицiя мiцнiла, ставала вiдважнiшою, тим бiльше, що багато ченцiв мовчало. Прiор, замiсть вiдповiсти вiдверто, знову почав молитву:

– Матiнко Єдинородного Сина! – промовив вiн, звiвши погляд i руки догори, – якщо нас Ти навiдала для того, щоб ми в Твоiй столицi приклад витримки, мужностi, вiрностi Тобi, вiтчизнi та королю нашому подали… Якщо Ти вибрала це мiсце, щоб через нього розбудити людськi сумлiння й усю краiну врятувати, змилуйся над тими, хто джерело милостi Твоеi хоче зупинити, Твоiм дивам перешкодити прагне, Твоiй святостi противитись.

Якусь хвилину вiн помовчав урочисто, а потiм звернувся до ченцiв i шляхти:

– Хто таку вiдповiдальнiсть вiзьме на власнi плечi? Хто дивам Святоi Марii, милостям Їi, порятунку цього королiвства та католицькоi вiри захоче нашкодити?

– В iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа! – озвалося кiлька голосiв. – Помилуй нас, Боже!

– Не знайдеться такий! – гукнув пан Замойський.

А тi з ченцiв, котрi пережили хвилювання в серцях i засумнiвалися, стали битися в груди, бо моторошний страх охопив iх. І нiхто з радникiв не думав уже того вечора про те, щоб здатися.

Але хоча серця старшини були змiцненi, проте зерна згуби, посiянi запроданцем, дали отруйнi плоди.

Звiстка про зречення Янa-Казимирa i про даремнi сподiвання на пiдмогу дiйшла через шляхту до жiнок, вiд жiнок до слуг, челядь поширила ii серед вiйськових, на котрих вона найгiрше справила враження. Менше набралися страху селяни, натомiсть найдосвiдченiшi професiйнi жовнiри, звиклi все вирiшувати своiм жовнiрським розумом, збиралися купками, балакали про марнiсть дальшого опору, нарiкали на впертiсть обмежених ченцiв, врештi-решт змовлялися та перешiптувалися.

Один гармаш, нiмець, пiдозрiлого вiросповiдання, порадив жовнiрам самим брати справу в своi руки i порозумiтися зi шведами про здачу фортецi. Іншi вхопилися за цю думку. На щастя, були i такi, котрi не лише рiшуче противилися зрадi, а й негайно повiдомили про неi настоятеля.

Прiор, котрий iз найщирiшою вiрою у небеснi сили вмiв i земну передбачливiсть, i обачнiсть поеднати, знищив у зародку бунт, що таемно ширився. Усiх ватажкiв бунту, на чолi зi згаданим гармашем, вигнав iз фортецi, не побоюючись зовсiм щодо того, що шведам про стан фортецi й ii слабкi мiсця могли б розпатякати. Потiм, подвоiвши мiсячну плату гарнiзону, змусив iх присягнути, що до останньоi краплi кровi будуть монастир боронити.

Але подвоiв вiн також i пильнiсть, вирiшивши ще стараннiше дбати про платного жовнiра, шляхту, i навiть своiх ченцiв. Старшi отцi були призначенi до нiчних хорiв. Молодi ж, крiм меси, зобов’язанi були вiдправляти служби й на стiнi.

Наступного дня вiдбувся огляд пiхоти. До кожноi вежi призначили окремого шляхтича з його челяддю, а також десятьох ченцiв i двох довiрених гармашiв. Усi вдень i вночi зобов’язанi були доручених iм об’ектiв пильнувати. На схiдно-пiвнiчнiй вежi стояв Сигiзмунд Мосiнський, добрий жовнiр, той, дитина котрого дивовижним чином урятувалася, хоч вогняне ядро впало бiля колиски. Разом iз ним охорону тримав отець Іларiон Славошевський. На захiднiй стояв отець Мелецький, а вiд шляхти – Миколай Криштопорський, понурий i неговiркий чоловiк, але безперечно вiдважний. Схiдно-пiвденну вежу зайняли Пйотр Чарнецький iз паном Кмiцицем, а з ними отець Адам Стипульський, котрий давнiше в елеарськiй хоругвi служив. Той у разi потреби охоче закочував чернечу рясу i при гарматi допомагав, а на ядра, що пролiтали неподалiк, не бiльше звертав уваги, нiж старий вахмiстр Сорока. На пiвденно-захiдну вежу призначили пана Скужевськогo й отця Данiеля Рихтальськогo, котрий тим вiдзначався, що двi i навiть три ночi поспiль мiг без сну залишатися, i жодноi шкоди для сил i здоров’я не зазнавав.

Вартою командували отцi Доброш i Захарiй Малаховський. Непридатних до бою призначили на дахи, а арсенал i всiлякi вiйськовi причандалля узяв пiд нагляд отець Лясота. Пiсля отця Доброша перейняв вiн також посаду майстра вогню.

Його завданням було вночi освiтлювати мури, щоб ворожа пiхота не могла пiд них пiдiбратися. Вiн наготував кошикiв i залiзних казанiв на вежi, в яких вночi горiли трiски i смолоскипи.

Тому щоночi вся вежа свiтилася, як один велетенський факел. Щоправда, полегшувало це шведам стрiльбу в неi, але могло служити й ознакою того, що фортеця ще захищаеться, якби випадково якесь вiйсько обложеним на допомогу прибуло.

Таким чином, не лише спонукання здатися зiйшли на пси, а й ще стараннiше всi взялися до захисту. Походжав наступного дня отець Кордецький по стiнi, як пастир по вiвчарнi, бачив, що все гаразд, i всмiхався задоволено, хвалив начальникiв i жовнiрiв, а дiйшовши до пана Чарнецькогo, промовив:

– І пан мечник серадзький, наш коханий вождь, тiшиться в серцi нарiвнi зi мною, бо каже, що тепер ми удвiчi мiцнiшi, нiж спочатку. Новий дух зiйшов на них, решту милiсть Матерi Божоi зробить, а я тим часом за новi перемови вiзьмуся. Будемо зволiкати та марудити, бо це людську кров збереже.

Пан Кмiциц на це озвався:

– Ех, превелебний oтчe, що там угоди! Часу шкода! Краще знову цiеi ночi вилазку зробити i цих псявiр полоскотати.

Але Кордецький, котрий перебував у хорошому настроi, усмiхнувся лише так, як усмiхаеться матiр до дитини, що набридае, потiм пiдняв вiхоть, що лежав бiля гармати, й узявся вдавати, що б’е ним пана Кмiцицa по спинi.

– Ти будеш менi тут втручатися, нестерпний литовцю, – удавано сердився вiн. – Будеш тут менi кровi, як вовк, жадати, будеш менi тут приклад непослуху показувати, ось тобi за це! Ось тобi!

Пан Анджей весело, наче школяр, ухилявся то праворуч, то лiворуч, навмисно дражнився i повторював:

– Бити шведiв! Бити! Бити! Бити!

Таку вони собi вчинили забаву, маючи гарячi душi, батькiвщинi вiдданi. Але перемов прiор Кордецький не занехаяв, зауваживши, що Мiллер гаряче iх прагне i за будь-яку iхню видимiсть хапаеться. Тiшили цi прагнення прiора, бо розумiв, що нелегко вороговi, який так жадiбно прагне все хутко скiнчити.

Днi минали один за одним, в якi не мовчали, щоправда, гармати та мушкети, але в основному були задiянi пера. Таким чином облога затягнулася, а зима надходила щораз суворiша. На вершинах Татр хмари висиджували в бездонних гнiздах завiрюху, мороз, снiги та викочувалися на краiну, ведучи за собою свое крижане потомство. Ночами шведи тулилися до своiх багать, волiючи загинути вiд монастирських ядер, нiж замерзнути.

Тверда земля утруднювала насипання шанцiв i можливiсть пiдкопiв. Облогу не форсували. Не лише офiцери, але цiлi вiйська мали на вустах лише одне слово: «Перемови».

Вдавали спочатку священики, що мають намiр скоритися. Послали до Мiллера представником отця Марцела Доброша i вченого ксьондза Себастiана Ставицького. Вони залишили Мiллеру якусь надiю. Як тiльки вiн це почув, аж руки розвiв i був готовий обiйняти iх на радощах. Бо вже не про Ченстохову, а про всю краiну йшлося. Капiтуляцiя Ясноi Гури остаточно позбавила б надii патрiотiв i остаточно штовхнула б Рiч Посполиту в обiйми шведського короля. Натомiсть опiр, i при цьому переможний опiр, мiг змiнити серця, розум i спричинити нову жахливу вiйну. Ознак ii не бракувало. Мiллер знав про це i вiдчував, у що вляпався, що страхiтлива тяжiе на ньому вiдповiдальнiсть. Вiн знав, що або чекае його королiвська милiсть, маршальський жезл, честь, титули, або остаточний занепад. Командувач i сам уже набував певностi, що цього «горiха» йому не розгризти, тому прийняв священикiв iз нечуваною ввiчливiстю, немовби iмператорських або султанських послiв. Запросивши iх на бенкет, сам пив за iхне здоров’я, а також за здоров’я прiора та пана мечника серадзькогo, подарував iм рибу для монастиря, а на завершення подав умови капiтуляцii, такi прихильнi, що нi на мить не сумнiвався, що iх негайно ж приймуть.

Панотцi подякували покiрно, як ченцям i личить, взяли документ i вiдiйшли. На восьму ранку наказав Мiллер вiдчинити браму. Радiсть у шведському таборi запанувала невимовна. Солдати покинули шанцi й окопи, пiдходили пiд мури та затiвали балачки з обложеними.

Але з монастиря дали знати, що у справi такоi великоi ваги мусить прiор звернутися до всього зiбрання, тому просять ченцi ще один день зволiкання. Мiллер погодився не вагаючись. Тим часом у дефiнiторii засiдали аж до пiзньоi ночi.

Хоча старий Мiллер був i досвiдченим воiном, хоча не було, можливо, в усiй шведськiй армii генерала, котрий би бiльше перемов за цього Полiоркета з рiзними мiстами провiв, проте серце його трiпотiло неспокiйно, коли наступного ранку побачив двi бiлi чернечi ряси, що наближалися до ставки, яку займав.

Були це вже iншi панотцi. Попереду йшов отець Мацей Блешинський, доктор фiлософii, несучи сувiй iз печаткою. За ним тягнувся отець Захарiй Малаховський, iз руками, схрещеними на грудях, з опущеною головою i з дещо блiдим обличчям.

Генерал прийняв iх в оточеннi штабу й усiх впливових полковникiв, i вiдповiвши ввiчливо на покiрний уклiн отця Блешинськогo, вихопив швидко листа з його рук, розiрвав печатки i став читати.

Але скоро страшно змiнилося обличчя його: хвиля кровi вдарила йому в голову, очi викотилися з орбiт, потилиця набухла, i жахливий гнiв нащетинив йому волосся пiд перукою. На якийсь час йому навiть мову вiдняло, рукою лише вказав на лист князевi Гессенському, котрий пробiг послання очима i, звертаючись до полковникiв, зронив спокiйно:

– Ченцi заявляють лише, що доти не можуть зректися Янa-Казимирa, доки примас[52 - Примас – у Римсько-католицькiй церквi титул i сан архiепископа певноi епархii, який надае Папа Римський.] нового короля не проголосить. Інакше кажучи, вони не хочуть визнати Карла-Густавa.

Тут засмiявся князь Гессенський, пан Садовський втупився глумливо в Мiллера, а пан Вжещович став бороду теребити вiд нестями. Грiзний гомiн обурення пiднявся в рядах присутнiх.

Раптом Мiллер ударив долонею по колiну та закричав:

– Варта! Варта!

Вусатi обличчя чотирьох мушкетерiв з’явилися миттю в дверях.

– Схопити цi голенi потилицi та зачинити! – верескнув генерал. – Ви, пане Садовський, повiдомите в монастир, що нехай лише з однiеi гармати дадуть з мурiв залп, обох ченцiв накажу негайно ж повiсити!

Обох священикiв вивели: отця Блешинськогo й отця Малаховськогo, пiд глузування i насмiшки солдатiв. Мушкетери насаджували iм своi капелюхи на голови, часом i на обличчя, так щоб очi були заслоненi, i навмисно наводили iх на розмаiтi перешкоди, а коли хтось зi священикiв спотикався або падав, тодi вибухав регiт серед воякiв. Того, хто впав, пiдiймали прикладами, нiби пiдпираючи його, били по шиi та плечах. Іншi кидали в них кiнським гноем, ще iншi хапали в долонi снiг, розтирали його на тонзурах[53 - Тонзура – вистрижена макiвка ченця.] або вкидали священикам за комiр. Вiдчепили мотузки вiд сурм i накинули панотцям на шиi, пiсля чого жовнiри вхопили за протилежний кiнець i вдавали, що ведуть худобу на ярмарок, викрикуючи вголос цiни.

Священики йшли тихо, з руками, складеними на грудях, з молитвою на вустах. Закрили iх урештi в стодолi тремтiти вiд холоду та глуму. Бiля дверей поставили варту з мушкетами.

Пiд монастирем оголосили наказ, точнiше погрозу Мiллера.

Злякалися панотцi, нажахано стерпло все вiйсько. Гармати замовкли, рада не знала, як бути. Залишити священикiв у руках варварiв негоже. Якщо послати iнших, то й iх Мiллер схопить. Натомiсть вiн через кiлька годин сам прислав гiнця зi запитом, що ченцi мають намiр робити.

Йому вiдповiли, що поки панотцiв не звiльнять, про жоднi перемови й мови бути не може, бо як же ченцi можуть вiрити, що генерал дотримае умов здачi, якщо всупереч законам вiйни послiв ув’язнюе, недоторканнiсть яких навiть варварський люд поважае.

На цю заяву не було швидкоi вiдповiдi, i тривожна невпевненiсть запанувала в монастирi й остудила запал захисникiв.

Шведськi ж вояки, застрахованi затриманням вiйськовополонених, працювали гарячково над наближенням до недоступноi досi фортецi. Насипали завзято новi шанцi, ставили кошi зi землею, встановлювали гармати. Зухвалi солдати пiдходили пiд стiни на вiдстань пострiлу з мушкета. Погрожували костелу та захисникам. Захмелiлi вояки кричали, погрожуючи п’ястуками мурам:

– Здавайте монастир або знайте, що вашi ченцi висiтимуть!

Іншi блюзнiрствували страшно проти Богородицi та католицькоi вiри. Обложенцi, з огляду на життя панотцiв, були змушенi терпляче це слухати. Пановi Кмiцицу нестяма запирала дихання в грудях. Вiн дер волосся з чуприни, одяг на собi i заламував руки, повторюючи Пйотру Чарнецькому:

– А я казав, я казав, до чого можуть призвести перемови зi злодiями! Тепер стiй, терпи! А вони лiзуть в вiчi i блюзнiрствують!.. Матiнко Божа, змилуйся надi мною, дай менi сили!.. Заради живого Бога! Невдовзi ще й на мури почнуть лiзти!.. Тримайте ж мене, закуйте мене, як розбiйника, бо не витримаю!

Вороги тим часом пiдходили щораз ближче i богохулили щораз смiливiше.

Стався i новий випадок, який у розпач кинув обложенцiв. Пан киiвський каштелян, здаючи Кракiв, випросив дозволу вийти з усiм вiйськом i залишитися в Сiлезii аж до кiнця вiйни. Сiмсот пiхотинцiв з усього вiйська, королiвськоi гвардii пiд командуванням полковника Вольфa, стояли тут же, неподалiк вiд кордону i, довiряючи трактатам, цiлком розслабились.

Тож пан Вжещович намовив Мiллера, щоб цих людей захопив. Той послав самого пана Вжещовичa з двома тисячами рейтарiв, котрi вночi перейшли кордон, напали на поснулих i захопили всiх до единого. Заручникiв наказав Мiллер навмисно обводити довкола муру, щоб показати священикам, що те вiйсько, вiд якого сподiвалися допомоги, послужить саме до завоювання Ченстохови.

Видовище це було жахливе для обложених – бачити чудову королiвську гвардiю, гнану навкруг мурiв. Нiхто не сумнiвався, що iх перших змусить Мiллер до штурму.

Переполох стався знову у вiйську. Декотрi жовнiри взялися зброю свою ламати та кричати, що немае вже ради, потрiбно здаватися якнайскорiше. Серця впали i в шляхтичiв. Дехто з них знову звернувся до отця Кордецькогo з проханням, щоб зглянувся над iхнiми дiтьми, над святим мiсцем, над iконами i над орденським зiбранням. Заледве авторитету прiора та пана Замойськогo вистачило зупинити цi виступи.

Але прiор насамперед турбувався про звiльнення ув’язнених панотцiв i вдався до хитрiшого способу. Вiн написав листа до Мiллера, що охоче для добра Церкви принесе своiх братiв у жертву. Тому нехай генерал засуджуе iх на смерть. Всi iншi будуть потiм знати, чого вiд нього можна сподiватися й чи можна довiряти його обiцянкам.

Мiллер радiв, бо чомусь вирiшив, що облога добiгае кiнця. Не вiдразу вiн повiрив словам отця Кордецькогo i готовностi до самопожертви ченцiв. Тому одного з них, отця Блешинськогo, послав до монастиря, зобов’язавши його попередньо присягою, що повернеться добровiльно, незалежно вiд того, яку вiдповiдь принесе. Зобов’язав його також присягою, що пiдтвердить шведську могутнiсть i марнiсть опору. Чернець повторив усе точно, але очi його промовляли щось геть iнше, а наприкiнцi додав:

– Нашi життя нижче цiнуйте, нiж добро пастви, я чекаю на постанову ради. І що ви ухвалите, якнайточнiше вороговi пiсля повернення перекажу.

Йому звелiли вiдповiсти, що орден прагне угоди, але не може вiрити генералoвi, котрий делегатiв ув’язнив. Наступного дня прийшов до монастиря другий iз послiв, отець Малаховський, i зi схожою вiдiйшов вiдповiддю. Тодi обое почули вирок смертi.

Було це в ставцi Мiллера, у присутностi штабу та вищих офiцерiв. Всi вони вдивлялися пильно в обличчя ченцiв, цiкаво ж було, яке вирок справить на них враження. І з найбiльшим здивуванням побачили на обох радiсть таку велику, таку неземну, немовби найвище сповiщають iм щастя. Сполотнiлi обличчя ченцiв миттево зарум’янилися, очi наповнилися свiтлом i отець Малаховський промовив тремтячим вiд зворушення голосом:

– Ах! Хоч сьогоднi помремо, адже за Бога i короля стати жертвою нам призначено!..

Мiллер наказав iх негайно вивести. Офiцери, котрi залишилися, глипали однi на iнших, врештi-решт хтось таки озвався:

– Із таким фанатизмом боротися важко.

Князь Гессенський додав:

– Схожу вiру мали лише першi християни. Цього ви хотiли добитися?

Потiм вiн звернувся до пана Вжещовичa.

– Пане Вейгард, – сказав вiн, – радий би знати, що ви думаете про цих ченцiв?

– Не маю потреби ними перейматися, – зухвало вiдказав пан Вжещович. – Пан генерал уже про все подбав!

Раптом пан Садовський виступив на середину примiщення i зупинився перед Мiллером.

– Ваша гiднiсть не може наказати цих ченцiв стратити! – промовив вiн рiшуче.

– І це чому ж?

– Тому, що вже про жоднi угоди пiсля такого i мови бути не може, гарнiзон фортецi запалае помстою, i цi люди швидше один за одним поляжуть, нiж здадуться.

– Вiттемберг пришле менi важкi гармати.

– Ваша гiднiсть не зробить цього, – повторив iз натиском пан Садовський, – бо це делегати, котрi з довiрою сюди прибули!

– Я з такою ж довiрою накажу iх повiсити на шибеницi.

– Вiдлуння цього вчинку пронесеться всiею краiною, схвилюе всi серця i вiдверне iх вiд нас.

– Дайте менi, пане, спокiй зi своiми вiдлуннями!.. Я чув уже про них сто разiв.

– Ваша гiднiсть не зробить цього без вiдома його королiвськоi величностi!

– Ви не маете права нагадувати менi про моi обов’язки щодо короля!

– Але я маю права просити звiльнити мене зi служби, а рапорт його королiвськiй величностi представити. Я хочу бути жовнiром, а не катом!..

Князь Гессенський i собi виступив у центр кiмнати i промовив демонстративно:

– Пане Садовський, дайте менi свою руку. Ви шляхтич i порядний чоловiк!

– Що таке? Що це означае? – заревiв Мiллер, схопившись iз крiсла.

– Генерале, – холодно оголосив князь Гессенський, – я дозволю собi вважати, що пан Садовський – чесний чоловiк, i переконаний, що це жодною мiрою не е порушенням дисциплiни.

Мiллер не любив князя Гессенського, але, як i багатьом людям нижчого походження, йому iмпонувала неабияк та холодна, ввiчлива i водночас презирлива манера спiлкуватися, властива людям високоi гiдностi. Мiллер намагався перейняти й собi таку манеру, та йому це не вдавалося. Вiн пригальмував, однак, вибух емоцiй i вже спокiйнiше зронив:

– Ченцi завтра висiтимуть.

– Це не моя справа, – зауважив князь Гессенський, – але тодi накажiть оточити, ваша гiдносте, ще сьогоднi тi двi тисячi полякiв, якi е в нашому таборi, бо якщо цього не зробите, то вони завтра вдарять на нас. Тепер безпечнiше шведському солдатовi йти мiж зграi вовкiв, нiж мiж iхнi намети. Ось i все, що я хотiв сказати, а тепер дозволю собi побажати вашiй гiдностi успiхiв.

Сказавши це, вiн вийшов iз примiщення.

Мiллер зрозумiв, що зайшов уже задалеко. Але наказу свого не скасував, i того ж самого дня взялися споруджувати шибеницю на очах усього монастиря. Водночас вояки, користаючи з мораторiю на стрiльбу, ще ближче пiдiйшли до мурiв, не переставали глумитися, дорiкати, блюзнiрствувати й обзиватися. Цiлi гурми iх дерлися нагору. Стояли так густо, наче мали йти на штурм.

Тут пан Кмiциц, котрого не скували, як вiн просив, не витримав-таки i дав залп iз гармати в найбiльшу купу так влучно, що покотом поклав усiх жовнiрiв, котрi навпроти вильоту перебували. Було це немовби сигнал, бо вiдразу, без наказiв, навiть усупереч iм, озвалися всi гармати, гримнули мушкети та гарлачi.

Натомiсть шведи, опинившись пiд вогнем з усiх бокiв, виючи та лементуючи, утiкали розпачливо вiд фортецi, густо по дорозi трупом падаючи. Пан Чарнецький пiдбiг до пана Анджея.

– Чи ви знаете, що за це куля в лоб належиться?

– Знаю, але менi байдуже! Щоб мене!..

– Тодi цiльтеся добре!

Пан Кмiциц цiлився добре. Незабаром, однак, забракло йому цiлей. Панiка велика вчинилася тим часом у шведському таборi, але було зрозумiло, що шведи першими порушили перемир’я, що навiть Мiллер подумки визнав слушнiсть дiй ясногурцiв.

Бiльше того! Навiть пан Анджей не сподiвався, що своiми пострiлами врятував iмовiрно життя панотцям, бо в результатi Мiллер остаточно переконався, що ченцi справдi готовi для добра Церкви та монастиря жертвувати своiми побратимами. Канонада при цьому вбила в його голову думку, що якщо хоча б волосина впаде з голови посланцiв, то вже нiчого iншого, крiм такого грому, вiн не почуе з боку монастиря.

Тому наступного дня вiн запросив ув’язнених ченцiв на обiд, а ще наступного вiдiслав iх до монастиря. Плакав отець Кордецький, побачивши братiв своiх, всi обiймали iх за плечi та дивувалися, почувши з iхнiх вуст, що саме тим пострiлам мають завдячувати свiй порятунок. Прiор, котрий до цього гнiвався на пана Кмiцицa, покликав його тут же i промовив:

– Я гнiвався, бо думав, що ви iх згубили, але вас, либонь, Найсвятiша Богородиця надихнула. Це знак Їi милостi, втiшайтесь!..

– Найдорожчий отче, коханий, то не буде бiльше перемов? – спитав пан Анджей, цiлуючи його в руку.

Але заледве вiн це сказав, заледве закiнчив, як звук сурми почувся бiля ворiт i новий делегат вiд Мiллера зайшов у монастир.

Це був пан Куклiновський, полковник волонтерськоi хоругви, що вешталася зi шведами. Найбiльшi баламути, без пошани та вiри, служили в цьому пiдроздiлi, частина дисиденти, такi, як лютерани, aрiaни[54 - Aрiaнiзм – теологiчна доктрина Aрiя (пом. 336 року), пресвiтера церкви в Александрii в Єгиптi, що вiдкидала догму Святоi Трiйцi. Постала в контекстi суперечок про розумiння християнського монотеiзму. Арiй, котрий здобув освiту в антiохiйськiй школi, визнавав походження Сина вiд Бога Отця за принципом створення/народження. Цю доктрину Римсько-католицька церква визнала ерессю.] та кальвiнiсти. Цим пояснювалася iхня дружба зi шведами, але пригнала iх до табору Мiллера жага грабунку та здобичi. Ця зграя, що складалася зi шляхти, вигнанцiв, людей, котрi втекли з в’язниць i вiд рук ката, i челядникiв-шибеникiв, вiдiрваних вiд двору, схожа була трохи на давню ватагу пана Кмiцица, тiльки тi билися, як леви, а цi жадали лише грабувати, кривдити шляхтянок по садибах, розбивати стайнi та скринi. А пан Куклiновський був ще менше схожий на пана Кмiцицa. Вiк присипав сивиною його волосся, обличчя мав зiв’яле, зухвале та безсовiсне. Очi, надзвичайно випуклi та хижi, сповiщали про вибуховiсть характеру. Був це один iз тих жовнiрiв, у котрих вiд розгульного життя та безперервних воен совiсть згорiла дотла. Безлiч схожих крутеликiв сновигало тодi пiсля Тридцятилiтньоi вiйни по всiй Нiмеччинi та Польщi. Готовi вони були служити кожному, i не раз простий випадок вирiшував, на чий бiк вони ставали.

Вiтчизна, вiра, словом, усе святе було iм цiлком байдуже. Визнавали тiльки жовнiрську долю, шукали в нiй радощiв, розпусти, вигоди та забуття. Обравши навмання якийсь табiр, служили йому досить вiрно, дотримуючись якоiсь жовнiрсько-розбiйницькоi честi та щоб не зiпсувати собi й iншим довiри. Таким був i пан Куклiновський. Суворою вiдвагою та незмiрною жорстокiстю вiн зумiв завоювати собi повагу серед баламутiв. Легко йому вдавалося вербувати людей. Все свое життя вiн прослужив у рiзних армiях i таборах. Був на Сiчi отаманом, водив полки на Волощину, у Нiмеччинi вербував добровольцiв пiд час Тридцятилiтньоi вiйни i набув певноi слави як командувач кавалерii. Кривi його ноги, вигнутi, як дуги, пiдтверджували, що бiльшу частину свого життя вiн провiв на конi. Худий був при цьому, як трiска, i трохи скрючений вiд розпусти. Рiки кровi, не лише у вiйнах пролитоi, тяжiли на ньому. Все ж не був цей чоловiк вiд природи цiлком лихий, мав часом i шляхетнiшi пориви, був лише до шпику кiстки зiпсутий i вкрай зухвалий. Сам вiн не раз казав у довiренiй компанii на п’яну голову: «Вчинив я не одне, за що блискавка мала б мене вразити, але не вразила».

Ця безкарнiсть спричинилася до того, що вiн не вiрив у Божу справедливiсть i кару не лише за життя, а й пiсля смертi, iнакше кажучи: не вiрив у Бога, але вiрив, однак, у чорта, чаклунiв, астрологiв та алхiмiю.

Одягався по-польському, бо вважав це вбрання найвiдповiднiшим для кавалериста. Лише вус, ще чорний, пiдстригав по-шведськи i розчепiрював задертi догори кiнцi. У розмовi здрiбнював слова, як дитина, що дивне справляло враження в устах такого втiлення нечистого та недолюдка, котрий хлебче людську кров. Говорив вiн багато i поспiшно, наче вважав себе знаменитою особою й одним iз найкращих у свiтi полковникiв кiнноти.

Мiллер, котрий мав ширшi погляди, сам до такого гатунку людей належав, цiнував його дуже, а особливо любив садити шляхтича за свiй стiл. Тепер пан Куклiновський сам викликався йому в помiчники, обiцяючи, що вмовить священикiв нарештi спам’ятатися.

Ранiше ще, коли пiсля арешту панотцiв пан Замойський, мечник серадзький, вибирався власною персоною в табiр Мiллера вимагати заручника, то Мiллер послав пана Куклiновськогo. Однак пан Замойський i отець Кордецький не прийняли його, як людину невiдповiдноi гiдностi.

З того часу вражений у своему самолюбствi пан Куклiновський зачаiв смертельну образу на захисникiв Ясноi Гури i вирiшив усiма силами iм шкодити. Тому вiн зiбрався в посольську мiсiю не лише заради неi самоi, а щоб усе оглянути, тут i там гниле зерно посiяти. Оскiльки вiддавна вiн знайомий iз паном Чарнецьким, то наблизився до брами, яку стерiг саме вiн. Але пан Чарнецький тодi спав, а пан Кмiциц його пiдмiняв. Вiн впустив гостя i завiв його в дефiнiторiй.

Пан Куклiновський окинув оком знавця пана Анджея й упала йому дуже в око не лише постава, а й зразковий жовнiрський вишкiл молодого юнака.

– Жовнiр вiдразу справжнього жовнiра впiзнае, – зауважив гiсть, пiдiймаючи руку до шапки. – Я не сподiвався, щоб святошi мали таких бравих офiцерiв до послуг. Як звати, скажiть, будь ласка?..

У пана Кмiцица, котрий з усiх сил тримався, щоб чогось лихого не набалакати, аж душа здригалася, особливо до полякiв, котрi шведам служать. Проте вiн згадав недавнiй гнiв отця Кордецькогo, зважив, яку той перемовам увагу придiляв, тому вiдказав холодно, але спокiйно:

– Мое прiзвище Бабинич, я давнiй полковник литовського вiйська, а тепер волонтер на службi Матерi Божоi.

– А я Куклiновський, також полковник, про мене ви мали б чути, бо колись лише одного вiйськового з цим прiзвищем i з цiею шаблею, – тут шляхтич ударив себе в бiк, – згадували не лише тут у Речi Посполитiй, а й за кордоном.

– Вiтаю! – пiдтвердив пан Анджей. – Я чув.

– Кажете, що ви з Литви?.. І там бувають славетнi воiни. Ми це знаемо самi, бо й до нас вiдлуння слави дiйшло з одного краю свiту в iнший. Чи не знали ви там такого собi пана Кмiцицa?

Запитання було таким несподiваним, що пан Анджей закляк, як укопаний.

– А ви чому про нього питаете?

– Бо вiн менi подобаеться, хоча особисто з ним i не знайомий. Бо ми схожi один на одного, як пара чобiт. Я завжди повторюю: двое е (даруйте, пане) справжнiх жовнiрiв у Речi Посполитiй: я в Коронi, а пан Кмiциц у Литвi. Пара голубiв, еге ж?! А ви були з ним знайомi?

«Щоб ти здох»! – подумав пан Кмiциц. Та, згадавши дипломатичний статус пана Куклiновськогo, вголос сказав:

– Особисто не знайомий. Але прошу увiйти, пане, бо там уже рада зачекалася.

Сказавши це, вказав на дверi, з яких привiтати гостя вийшов один зi священикiв. Пан Куклiновський увiйшов iз ним разом у дефiнiторiй, але перед тим обернувся до пана Анджея.

– Мило менi буде, пане кавалере, – зронив вiн, – якщо i назад ви мене вiдведете, а не хтось iнший.

– Я зачекаю тут на вас, – погодився пан Кмiциц.

І залишився сам. За мить молодик став походжати туди-сюди швидкими кроками. Схвилювалася в ньому вся душа, i серце заливалося чорною кров’ю зi злостi.

– Смола так не пристае до одягу, як неслава до iменi! – бурмотiв собi пiд нiс. – Цей негiдник, цей тертий калач, цей зрадник смiе братом моiм називатися i за компанiйця мене мае. Ось чого я дочекався! Всi шибеники в прихильностi менi зiзнаються, i нiхто чесний без огиди не згадае. Мало ще я зробив, мало!.. Якби принаймнi я мiг цю шельму навчити. Не може бути iнакше, я його запам’ятаю.

Нарада в дефiнiторii тривала довго. Стемнiло. Пан Кмiциц чекав.

Нарештi з’явився пан Куклiновський. Обличчя його не мiг бачити пан Анджей, але з частого дихання зробив висновок, що мiсiя провалилася i не припала перемовниковi до шмиги, бо навiть до бесiди втратив натхнення. Шляхтичi якийсь час iшли мовчки. Але пан Анджей вирiшив таки дiзнатися правду, тому вдав спiвчуття:

– Так виглядае, що нi з чим повертаетесь. Нашi впертi священики, мiж нами кажучи, – тут вiн стишив голос, – погано роблять, бо ми вже захищатися не можемо.

Пан Куклiновський зупинився i потягнув його за рукав.

– То ви вважаете, що погано вони роблять? Маете клепку в головi, ой, маете! Святошi пiдуть на тельбухи, обiцяю! Куклiновськогo не хочуть слухати, то послухають його меча.

– Бачите, пане, менi також не про них iдеться, – правив далi пан Кмiциц, – а про мiсце, воно святе, немае тут що й казати!.. І чим пiзнiше здадуться, тим умови суворiшi будуть. Хiба що правдою е те, як торочать, що в краiнi виникають заворушення, що тут i там починають шведiв рубати i що хан на виручку йде. Якщо так, то Мiллер мусить вiдступити.

– Чесно вам скажу: ласi на шведську юшку прокидаються в краiнi i, мабуть, у вiйську також!.. Про хана рiзне балакають! Але Мiллер не вiдступить. За кiлька днiв важкi гармати до нас прибудуть. Викуримо цих лисиць iз ями, а пiзнiше що буде, те й буде!.. Але ж i розум ви маете!

– Ось i ворота! – озвався пан Анджей. – Тут я змушений iз вами попрощатися. Хiба що ви схочете, щоб вас iз валу звести?

– Зведiть, зведiть! Кiлька днiв тому ви стрельнули вслiд посланцю!..

– Ох! Та що ви таке кажете?!

– Можливо, випадково. Але краще проведiть мене. Менi треба й вам кiлька слiв сказати.

– А менi вам.

– От i добре.

Вони вийшли за браму i поринули в темряву. Тут пан Куклiновський зупинився i, вхопивши знову пана Кмiцицa за рукав, швидко заговорив:

– Пане кавалере, ви здаетесь менi розсудливим i винахiдливим, при цьому вiдчуваю у вас жовнiра з кровi та костi. Навiщо вам, iз якого лиха, святош, а не вiйськових триматися, навiщо панотцям прислуговувати?.. Краща в нас i веселiша компанiя – келихи, костi, дiвчата. Розумiете, про що я?

Тут вiн мiцно стис плече парубка.

– Ця оселя, – правив вiн далi, тицяючи пальцем на твердиню, – згорае. І дурень той, хто з палаючого будинку не втiкае. Ви, може, боiтеся, що зрадником вас обiзвуть?.. Плюньте на тих, хто вас так назвуть! Ходiть до нашоi компанii. Я, Куклiновський, це вам пропоную. Хочете – слухайте. Не хочете – то й не треба. Гнiву не буде. Генерал прийме вас добре, я постараюся, а менi до серця ви припали i щиро вам це кажу. Весела компанiя, ох, весела! Жовнiрська вольниця в тому, щоб служити, кому хочеш. Що вам тi ченцi! Якщо цнотливiсть перешкоджае, то ii виплюньте! Пам’ятайте також i те, що i чеснi в нас служать. Стiльки шляхти, стiльки панiв. Хто може бути кращим? Хто там нашого Казимирка тримаеться? Нiхто! Один лиш Сапегa Радзивiллa гнобить.

Пан Кмiциц зацiкавився.

– Сапегa, кажете, Радзивiллa гнобить?

– Так i е. Суворо його там на Пiдляшшi потрiпав, а тепер у Тикоцинi облягае. А ми не перешкоджаемо!

– Тобто?

– Бо шведський король бажае, щоб вони один одного перебили. Радзивiлл нiколи не був надiйним, лише про себе думав. А тепер, мабуть, ледве дихае. Якщо вже його облягали, то, мабуть, йому гаплик. Може, й загинув уже.

– І шведи не йдуть йому на порятунок?

– А хто пiде? Король у Пруссii, бо там найважливiшi справи. Електор ранiше викручувався, а тепер навiть не пискне. У Великiй Польщi вiйнонька. Вiттемберг потрiбен у Краковi, Дуглас iз горянами мае роботу, тому залишили Радзивiллa на поталу. Хай його там Сапегa з’iсть. Змiцнiв воевода, це правда. Але прийде i на нього управа. Нехай Карл лиш iз Пруссiею раду дасть, то притисне потiм хвоста Сапезi. Тепер немае на нього ради, бо вся Литва за нього стоiть.

– А Жемайтiя?

– Жемайтiю Понтус Делагардi тримае в руках, i мiцнi його пазурi, я це знаю!

– Але як же Радзивiлл опустився, той, хто могутнiстю з королями рiвнявся?

– Згасае вже його зiрка.

– Дивнi дiла Твоi, Господи!

– Інша вiйна на черзi. Але менше з цим! Ну, то як? Не зацiкавила вас моя пропозицiя, яку я вам зробив? Не пожалiете! Ходiть до нас. І бажано вже сьогоднi, не роздумуйте довго, до пiслязавтра, до приходу великих гармат. Вони вам, мабуть, довiряють, якщо можете за ворота виходити, як ось тепер. Або з листами прийдiть i бiльше не повертайтеся.

– Ви мене тягнете на шведський бiк, бо ви шведський посланець, – промовив раптом пан Кмiциц, – не випадае вам iнакше, хоч у душi, хто зна, що там собi думаете. Є й такi, хто шведам служать, а в серцi лиха iм бажають.

– Слово честi, – запевнив пан Куклiновський, – що я кажу щиро, i не тому, що дипломатичну функцiю виконую. За брамою я вже не делегат i, якщо хочете, складаю добровiльно зi себе посольськi повноваження та кажу, як приватна особа: покиньте до дiдька цю паскудну фортецю!

– То ви тепер приватна особа?

– Саме так.

– І я можу тепер приватно з вами спiлкуватися?

– Про це я й кажу! Саме це пропоную.

– Тодi послухайте мене, пане Куклiновський, – тут пан Кмiциц нахилився i зазирнув у самi очi забiяки, – ви шельма, зрадник, негiдник, шкуродер i архiсобака! Цього досить, чи я маю вам iще й в очi плюнути?

Пан Куклiновський здивувався до такоi мiри, що бiльше нiж хвилину тривала мовчанка.

– Що таке?.. Як?.. Я правильно почув?

– Ось маеш, собако, досить, чи ти хочеш, щоб я тобi ще й в очi плюнув?

Пан Куклiновський блиснув шаблею, але пан Кмiциц згрiб його своiми залiзними лаписьками, викрутив лiкоть, висмикнув шаблю, потiм втелющив йому в обличчя, аж ляскiт пролунав у темрявi, пiдправив iз другого боку, крутнув його, як дзигу, та, копнувши з усiеi сили, вигукнув:

– Приватнiй особi, не дипломату!..

Пан Куклiновський покотився вниз, як камiнь, випущений iз балiсти, а пан Анджей спокiйно пiшов до ворiт.

Дiялося це в тiнi гори, тому з мурiв важко було щось розгледiти. Проте за воротами пан Кмiциц здибав нетерплячого отця Кордецькогo, котрий вiдразу ж вiдвiв його набiк i спитав:

– Що ви так довго робили з паном Куклiновським?

– У нас була приватна бесiда, – пояснив пан Анджей.

– Що ж вiн вам казав?

– Розповiв менi, що iнформацiя про хана правдива.

– Хвала Господу, котрий серця язичникiв навернути вмiе i ворогiв зробити друзями.

– Розповiв також, що Велика Польща пiднялася.

– Хвала Всевишньому!

– Що кварцяне вiйсько щораз менше бажання мае приеднуватися до шведiв, що на Пiдляшшi воевода вiтебський Сапегa побив зрадника Радзивiллa, маючи всiх чесних громадян у пiдпорядкуваннi. Майже вся Литва за ним стоiть, за винятком Жемайтii, яку Понтус захопив.

– Хвала Боговi! Нiчого бiльше мiж собою ви не говорили?

– Ще б пак, намовляв мене пан Куклiновський, аби до шведiв перейшов.

– Цього я й сподiвався, – завважив Кордецький, – лихий вiн чоловiк. І що ви йому вiдповiли?

– Це, бачите, преподобний oтчe, сказав вiн менi так: «Я складаю своi посольськi обов’язки, якi за брамою i так закiнчуються, а намовляю вас як приватна особа». Я його ще для певностi спитав, чи можу як приватнiй особi вiдповiдати. Вiн пiдтвердив.

– І що тодi?

– Тодi я дав йому в пику, аж вiн униз покотився.

– В iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа!

– Не гнiвайтесь, панoтчe. Я це дуже дипломатично зробив, тому вiн там нiкому й слова не писне, я впевнений!

Священик помовчав.

– З честю ви це зробили, я знаю! – сказав вiн за хвилину. – Єдине, що засмучуе, то це те, що ви нового ворога собi нажили. Це страшний чоловiк!

– Ех! Одним бiльше, одним менше!.. – зiтхнув пан Кмiциц.

Пiсля цього вiн схилився до вуха прiора.

– Князь Богуслав, – зронив вiн, – ось хто мiй головний ворог. Що менi там якийсь пан Куклiновський! Та я на нього навiть не плюну.




Роздiл XVII


Тим часом вiдгукнувся грiзний Арвiд Вiттемберг. Довiрений офiцер привiз його суворого листа до монастиря з наказом для панотцiв негайно здати фортецю Мiллеру.



«В iншому разi, – писав Вiттемберг, – якщо не занехаете опору i не захочете здаватися згаданому пановi генералoвi, будьте впевненi, що суворе вас чекае за це покарання, яке iншим послужить прикладом. Провину за це собi припишете».


Панотцi, отримавши цього листа, вирiшили по-старому зволiкати, щодня новi труднощi виставляючи. І знову попливли днi, пiд час яких гуркiт гармат переривав перемови, i навпаки.

Мiллер оголосив, що лише для забезпечення монастиря вiд свавiльних зграй прагне ввести до нього свiй гарнiзон. Панотцi вiдповiли, що оскiльки iхня залога виявилася достатньою до захисту проти такого потужного вождя, як пан генерал, то ii тим бiльше буде достатньо проти якихось свавiльних зграй. Тож благали Мiллера в iм’я всього святого, тоi поваги, яку люд мае до цього мiсця, в iм’я Бога i честi Святоi Марii, щоб пiшов собi до Велюня або куди йому сподобаеться. Увiрвався, однак, i шведський терпець. Покора обложенцiв, котрi одночасно благали про милосердя та щораз густiше з гармат стрiляли, доводила до розпачу вождя i вiйсько.

Мiллерoвi на самому початку навiть у головi не могло вмiститися, чому, коли вся краiна здалася, це одне мiсце захищаеться, що за сила його пiдтримуе, в iм’я яких надiй цi ченцi не хочуть скоритися, до чого прямують, чого сподiваються?

Але час спливав i приносив щоразу яснiшi на тi запитання вiдповiдi. Опiр, який тут почався, поширювався, як пожежа.

Незважаючи на власну недалекiсть, збагнув генерал врештi-решт, про що прiору Кордецькому йшлося, бо це йому зумiв втокмачити пан Садовський. Мова не про те скелясте гнiздо, не про Ясну Гуру, не про скарби, накопиченi в орденi, не про безпеку цього зiбрання, а про долю всiеi Речi Посполитоi. Второпав Мiллер, що той тихий священик знав, що робить, що усвiдомлював свою мiсiю, що постав, як пророк, щоб показати краiнi приклад, аби потужним голосом гукнути на схiд i захiд, на пiвнiч i пiвдень: Sursum corda![55 - Sursum corda (лат.) – вознесiмо серця. Слова католицькоi лiтургii.] Щоб або перемогою своею, або смертю i пожертвою пробудити сплячих зi сну, омити грiшникiв вiд грiхiв, запалити свiтло в темрявi.

Помiтивши це, старий воiн реально злякався i цього захисника, i свого власного завдання. Раптом той ченстоховський «курник» здався йому велетенською горою, яку захищають титани, сам же собi генерал здався малим, i на власну армiю поглянув вперше в життi, як на жменю плюгавих комах. Чи це iм пiдiймати руку на цю якусь страшну, таемничу i дуже потужну мiць? Злякався Мiллер i тому, що сумнiви стали закрадатися в його серце. Знаючи, що на нього всю провину зiпхнуть, сам узявся шукати винних, i гнiв його був спрямований на пана Вжещовичa. Виникли в таборi чвари i незгода почала налаштовувати нападникiв один проти одного. Облоговi роботи вiд цього затягувалися.

Але Мiллер занадто довго звик у своему життi мiряти людей та обставини простою солдатською мiркою й усе ще сподiвався, що фортеця таки здасться. І якщо по-людськи, то не могло бути iнакше. Адже Вiттемберг присилае йому шiсть штурмових гармат найважчого калiбру, якi вже пiд Краковом показали свою могутнiсть.

«До дiдька! – мiркував Мiллер, – такi мури не зможуть протистояти мортирам, а коли це гнiздо страхiв, забобону i чар iз димом розвiеться, все обернеться зовсiм iнакше i весь край заспокоiться».

В очiкуваннi бiльших гармат вiн наказав стрiляти з менших. Днi протистояння повернулися. Марно, однак, вогнянi ядра падали на дахи, даремними були й надлюдськi зусилля гармашiв. Скiльки разiв вiтер здував море димiв, а монастир виявлявся неторканим, прекрасним, як завжди, величний, iз вежами, що впиралися в небесну блакить. Тим часом коiлося щось дивне, що поширювало забобонний переляк у рядах нападникiв. То ядра пролiтали понад усiею горою та вражали тих, хто стояв iз тамтого боку. То гармаш, зосереджений на прицiлюваннi, падав, як пiдкошений. То дим влягався в страшнi та дивнi постатi. То порох у скринях спалахував враз, немовби невидимою рукою пiдпалений.

До того ж гинули безперервно солдати, котрi поодинцi, або навiть удвох чи утрьох витикалися з табору. Пiдозри впали на польськi допомiжнi хоругви, якi, крiм полку пана Куклiновськогo, вiдмовилися брати будь-яку участь в облозi i щораз грiзнiшоi набували опозицii. Мiллер погрожував полковниковi Зброжеку судом для його людей, але той вiдповiв йому у вiчi перед усiма офiцерами: «Спробуйте, генерале!»

Натомiсть товаришi з польських хоругв вешталися навмисно по шведському табору, показуючи свое презирство та легковажнiсть солдатам, затiвали сварки з офiцерами. Доходило навiть до поединкiв, в яких шведи, як менш умiлi у фехтуваннi, найчастiше ставали жертвами. Мiллер видав суворе розпорядження проти дуелей, i врештi-решт заборонив товариству вхiд до табору. З цього виникло, що обидва вiйська стояли поряд, як ворожi, й очiкували лише нагоди почати навзаем военнi дii.

Монастир захищався щораз краще. Виявилося, що гармати, надiсланi кракiвським каштеляном, не поступаються нi в чому тим, якими розпоряджався Мiллер, а гармашi через свою безперервну практику дiйшли до такоi вправностi, що кожен iхнiй пострiл знищував ворогiв. Шведи вважали це чарами. Гармашi вiдверто вiдповiдали офiцерам, що з такою силою, яка монастир боронить, неспроможнi воювати.

Одного ранку переполох стався на пiвденно-схiднiй позицii. Солдати чiтко бачили жiнку в голубому плащi, котра заслоняла костел i монастир. Вiд цього видовища кинулися покотом обличчями до землi. Даремно приiхав сам Мiллер, марно тлумачив iм, що це туман i дим розмiстилися таким чином. Без успiху нарештi погрожував судом i покаранням. Першоi митi нiхто не хотiв його слухати. Особливо тому, що й сам генерал уже не мiг приховувати свiй жах.

Поширилася незабаром пiсля цiеi подii в усьому вiйську чутка, що нiхто з тих, хто в облозi брав участь, своею смертю не помре. Багато офiцерiв подiляло цю вiру, навiть Мiллер не врятувався вiд побоювань, бо запросив лютеранських пасторiв i наказав iм чари вiдвести. Ходили вони по табору, шепотiли та спiвали псалми. Переляк, проте, такоi вже набрав потуги, що не раз iм доводилося чути вiд жовнiрiв: «Не ваша сила, не ваша могутнiсть»!

Помiж гарматних пострiлiв новий представник Мiллера зайшов до монастиря i постав перед обличчям отця Кордецькогo i ради. Це був пан Слядковський, пiдстольний равський, котрого шведськi роз’iзди захопили, коли той iз Пруссii повертався. Прийняли його холодно та суворо, хоч обличчя мав добре, а погляд, як погоже небо, бо вже були навченi ченцi добропорядними обличчями зрадникiв. Але посланець на такий прийом зовсiм не зважив i, час вiд часу енергiйно пальцями почiсуючи оселедця на головi, промовив:

– Слава Ісусу Христу!

– Слава на вiки! – вiдiзвалися хором присутнi.

А прiор Кордецький тут же додав:

– Благословення Господне для тих, хто Йому служить.

– І я Йому служу, – пiдтвердив пан пiдстольний, – а що щирiше, нiж Мiллерoвi, то це зараз виявиться. Гм! Дозвольте, шановнi отцi та коханi, вiдкашлятися, бо мушу спочатку паскудство виплюнути. Отже, Мiллер… тьфу… прислав мене, моi добрi панове, до вас, аби вас до капiтуляцii… тьфу… схилити. А я погодився тому, щоб вам сказати: захищайтеся, про те, щоб здатися навiть не думайте, бо шведи вже тонко прядуть i лихо iх на очах хапае.

Здивувалися ченцi та свiтськi люди, побачивши такого делегата. Аж тут пан мечник серадзький вигукнув:

– Як менi Бог милий, та це чесний чоловiк!

І пiдбiг до нього, став йому руку трясти, а пан Слядковський другою, вiльною, знову пригладив оселедця i правив далi:

– Що я не шельма, також незабаром з’ясуеться. Я викликався в посланцi Мiллера ще й тому, щоб вам новини повiдомити, якi настiльки сприятливi, що я хотiв би iх усi, моi любi панове, одним духом висловити. Дякуйте Боговi та Його Пресвятiй Матерi, що вас обрали надiею для вiдвернення людських сердець! Вашим прикладом, вашою обороною вражена краiна починае скидати зi себе шведське ярмо. Що тут балакати! Б’ють шведiв у Великiй Польщi i на Мазурах, знищують меншi загони, залягають у яруги та видолинки. У кiлькох уже мiсцях доброi дали iм прочуханки. Шляхта сiдае на коней, селяни, моi любi панове, в купи гуртуються, а як упiймають якогось шведа, то паси з нього деруть. Пух летить, пiр’я летить! Ось що вiдбуваеться! Ось до чого дiйшло! А хто до цього спричинився? Ви!

– Янгол вiн, це янгол промовляе! – голосили ченцi та шляхтичi, здiймаючи до неба руки.

– Не янгол, але до ваших послуг, Слядковський, пiдстольний равський. Та це ще нiщо! Слухайте далi: хан, котрий пам’ятае добро пана нашого, законного короля Янa-Казимирa, котрому хай Бог дасть здоров’я та панування на довшi роки, йде з допомогою й уже перейшов кордон Речi Посполитоi. Козакiв, котрi впиралися, на сiчку порубав i веде сто тисяч орди пiд Львiв, а Хмельницький, volens nolens[56 - Volens nolens (лат.) – волею-неволею.], iз ним разом.

– Заради Бога! Заради Бога! – повторювали рiзнi голоси, наче ошелешенi несподiваним щастям.

А пан Слядковський аж спiтнiв i, махаючи руками щораз жвавiше, кричав:

– І це ще не все!.. Пан Чарнецький, котрому шведи першими порушили угоду, бо його пiхоту з Вольфом захопили, почуваеться вiльним вiд слова i на коня вже сiдае. Король Казимир вiйсько збирае i з дня на день у краiну вступить, i гетьмани, слухайте, панотцi, гетьмани: пан Потоцький i пан Лянцкоронський, а з ними всi вiйська, чекають лише на прихiд короля, щоб шведiв вiдтiснити i проти них шаблi повернути. Тим часом iз паном Сапегою домовляються, i з ханом. Шведи переляканi, вогонь по всiй краiнi, вiйна по всiй краiнi. Хто живий, у поле виходить!

Що зробилося в серцях ченцiв i шляхтичiв, важко описати, важко сказати. Дехто ридав, iншi падали на колiна, ще iншi повторювали: «Не може бути, не може такого бути!» Почувши це, пан Слядковський наблизився до великого розп’яття, що висiло на стiнi, i промовив:

– Кладу руки на цi ноги Христовi, цвяхом пробитi, i присягаю, що щиру i чисту правду кажу. Повторюю вам: захищайтеся, не падайте духом, не довiряйте шведам, не розраховуйте на те, що покорою та капiтуляцiею змогли б хоча б якусь собi безпеку випросити. Жодних вони не дотримуються угод, жодних домовленостей. Ви тут закритi, тому не знаете, що робиться по всiй краiнi, якi настали утиски, якi насильства, мордування священикiв, осквернення святинь, попирання будь-якого права. Все вам обiцяють, але нiчого не дотримують. Все королiвство було вiддане на поталу розпустi жовнiра. Навiть тi, хто ще шведа тримаеться, кривд уникнути не можуть. Ось Божа кара зрадникам за недотримання вiрностi королевi. Зволiкайте!.. Я, як мене тут бачите, якщо ще живий буду, якщо зможу Мiллерoвi голову замакiтрити, зараз же в Сiлезiю до нашого монарха вирушаю. Там йому до нiг упаду i скажу: «Милостивий володарю! Рятуй Ченстохову i найвiрнiших слуг своiх!» Але ви тримайтеся, отцi наймилiшi, бо на вас спасiння всiеi Речi Посполитоi лежить.

Тут затремтiв голос пана Слядковського i сльози заблисли на його вiях, пiсля чого вiн продовжив:

– Ви матимете ще важкi митi: на пiдходi гармати, що зруйнували Кракiв, а з ними ще двiстi пiхотинцiв. Є одна потужна мортира. Будуть ще жорстокi штурми. Але це будуть iхнi останнi зусилля. Витримайте ще це, бо вже порятунок iде до вас. На цi Божi рани, кривавi, прийде король, гетьмани, вiйсько, вся Рiч Посполита. На порятунок своеi Заступницi. Ось що вам скажу. Порятунок, спасiння, слава. Вже, вже скоро!

Тут розплакався добропорядний шляхтич, що спричинило загальне ридання.

Ах! Цiй утомленiй жменьцi захисникiв, цiй жменьцi вiрних i покiрливих слуг вже належалася краща звiстка i хоча б якась утiха з краiни!

Отець Кордецький пiднявся зi свого мiсця, пiдiйшов до пана Слядковськогo й обiйняв. Пан Слядковський кинувся навзаем i вони довго тримали один одного в обiймах. Іншi ж, наслiдуючи iхнiй приклад, i собi взялися обiйматися та цiлуватися, вiтаючи один одного, наче швед уже вiдступив. На завершення прiор закликав:

– До каплицi, брати моi, до каплицi!

І вийшов першим, а за ним й iншi. Позапалювали всi свiчки, бо вже сутенiло надворi, розсунули фiранки чудотворного образу, вiд якого солодкi та ряснi вiдблиски вiдсвiчували навколо. Прiор Кордецький опустився на колiна на схiдцi, далi ченцi, шляхта i простолюд. Пiдiйшли також i жiнки з дiтьми. Блiдi вiд утоми обличчя та заплаканi очi зосередилися на iконi. Але крiзь сльози променiли вже в усiх усмiшки щастя. Хвилину тривало мовчання, а пiсля цього отець Кордецький почав:

– Пiд Твою милiсть прибiгаем, Богородице Дiво…

Дальшi слова застигли йому на устах. Втома, давнi страждання, приховуваний неспокiй разом iз радiсною надiею порятунку пiднялися в ньому, як величезна хвиля. Ридання потрясло його груди, i цей чоловiк, котрий долю цiлоi краiни тримав на своiх плечах, схилився, як слабка дитина, упав на обличчя i з незмiримим риданням змiг лише вигукнути:

– О, Марiе! Марiе! Марiе!

Плакали разом iз ним i всi решта, а iкона згори розсiвала вiдблиски найсвiтлiшi.

Лише пiзно вночi розiйшлися ченцi та шляхтичi на стiну, але ксьондз Кордецький залишився на всю нiч лежати хрестом у каплицi. Побоювалися в монастирi, щоб утома з нiг його не звалила, але вранцi наступного дня священик з’явився на вежах, ходив мiж жовнiрами i залогою веселий, вiдпочилий, тут i там повторюючи:

– Дiти! Ще Найсвятiша Матiр Божа покаже, що вона сильнiша за руйнiвнi мортири, а потiм буде кiнець вашому неспокою та стражданням!

Того ж ранку Яцек Бжуханський, ченстоховський мiщанин, переодягнувся у шведа, пiдiйшов пiд мури, щоб пiдтвердити звiстку про надходження великих гармат iз Кракова, але водночас i про наближення хана з ордою. Закинув, крiм цього, листа вiд кракiвського конвенту, вiд отця Антонiя Пашковськогo, в якому той, описуючи жахливi жорстокостi та зловживання шведiв, заохочував i благав ясногурських отцiв, аби не довiряли обiцянкам ворога й уперто захищали святе мiсце вiд зухвалостi безбожникiв.

«Бо жодноi не мають шведи вiри, – писав отець Пашковський, – жодноi релiгii. Нiщо Боже, нi людське не е для них святим i недоторканним. Нiчого, нi угод, нi публiчно складених обiцянок, дотримуватися не звикли».

Це був саме День Непорочного Зачаття. Кiльканадцятеро офiцерiв i жовнiрiв iз допомiжних польських хоругв отримали дозвiл Мiллера вирушити до фортецi на Службу Божу. Можливо, генерал розраховував, що побратаються з гарнiзоном, i принiсши звiстку про руйнiвнi гармати, посiють тривогу. А може, не хотiв через вiдмову докидати iскру в запалену стихiю, що i без цього робило взаемини мiж поляками та шведами щораз небезпечнiшими. Досить того, що дозволив.

З цими кварцяними прибув якийсь татарин, iз польських магометан. Вiн на загальний подив заохочував ченцiв, аби бридким людям святе мiсце не здавали, бо е певнiсть, що шведи незабаром iз ганьбою та приниженням вiдступлять. Це саме повторювали й кварцянi, пiдтверджуючи в усьому донесення пана Слядковськогo. Все це разом узяте змiцнило дух в обложених до такоi мiри, що вже зовсiм не боялися тих велетенських мортир, а навiть жартували собi про них мiж жовнiрами.

Пiсля Служби Божоi розпочався взаемний обстрiл. Один шведський солдат часто пiдбiгав пiд мури i гучним голосом блюзнiрствував проти Богородицi. У нього стрiляли обложенцi, але завжди без наслiдкiв. Пановi Кмiцицу, коли його на прицiл брав, луснула тятива, а той жовнiр розпалювався все дужче й iнших своiм прикладом заохочував. Казали про нього, що вiн мае сiм бiсiв до своiх послуг, якi його стережуть i захищають.

Того дня вiн знову приплентався блюзнiрствувати, але обложенi затялися, що позаяк у День Непорочного Зачаття чари меншу силу мати будуть, належно його покарати. Стрiляли в нього вельми довго безрезультатно, аж нарештi гарматне ядро вiдбилося вiд льодового валу, поскакало по снiгу, як птаха, вдарило його в груди i розiрвало надвое. Зрадiли цьому захисники та, хизуючись, гукали: «Хто ще проти Матерi Божоi поблюзнiрствувати хоче?» Але нападники розбiглися переполошенi аж до шанцiв.

Шведи стрiляли в бiк мурiв i на дахи. Але ядра iхнi не могли налякати захисникiв.

Стара жебрачка Констанцiя, котра мешкала в ущелинi, ходила, наче глузуючи зi шведiв, по всьому схилу, збираючи у подiл кулi та погрожуючи час вiд часу зайдам костуром. Тi ж, вважаючи ii чаклункою, вiдчули переляк, аби iм чогось поганого не заподiяла, особливо коли помiтили, що кулi ii не беруть.

Два повнi днi пiшло на порожню стрiлянину. Закидали на дахи корабельнi линви, насиченi смолою, дуже густо, якi летiли на кшталт вогняних змiiв. Але захист, влаштований взiрцево, запобiгав цiй небезпецi. А коли прийшла нiч, така темна, що навiть незважаючи на вогнища, дiжки зi смолою i вогнянi залпи отця Лясоти, обложенi нiчого не могли вгледiти.

Тим часом у шведiв запанував якийсь незвичайний рух. Чути було скрипiння колiс, гомiн людських голосiв, часом iржання коней i розмаiтi iншi звуки. Жовнiри на мурах легко розгадали, що там дiеться.

– Гармати прийшли, не iнакше! – казали однi.

– І шанцi насипають, а тут така пiтьма, що пальцiв власноi руки не побачиш.

Старшина мiркувала над вилазкою, яку пан Чарнецький радив, але мечник серадзький не погоджувався, слушно вважаючи, що при такiй важливiй роботi мусив ворог достатньо пiдстрахуватися i точно пiхоту тримае напоготовi. Тому дали достатньо вогню у бiк пiвнiчноi та пiвденноi вежi, звiдки найбiльший гомiн долинав. Наслiдки в темрявi неможливо було розгледiти.

Та настав свiтанок i першi ж його вiдблиски вiдкрили шведськi позицii. З пiвночi i з пiвдня постали шанцi, над якими кiлька тисяч людей трудилися. Височiли вони так стрiмко, що обложеним здавалося, нiби верхiвки iхнi лежать на однiй лiнii з мурами. Мiж рiвномiрними вирiзами у верхiвках виднiлися велетенськi пащеки гармат i солдати, котрi стояли тут же за ними, схожi здаля на рiй жовтих ос.

У костелi ще не закiнчилося вранiшне богослужiння, коли незвичайний гуркiт трясонув повiтря, вiкна задзвенiли, а деякi навiть випали з рам, розбиваючись iз неприемним звуком об кам’яну пiдлогу, i весь костел наповнився курявою вiд опалоi штукатурки. Велетенськi мортири сказали свое слово.

Розпочалася жахлива канонада, якоi досi ще не знали обложенцi. Пiсля закiнчення Служби Божоi висипали всi на мури та дахи. Попереднi штурми здалися лише невинним жартом порiвняно з цiею жахливою феерiею вогню та залiза.

Меншi гармати вторили руйнiвним. Летiли велетенськi ядра, гранати, хмари ганчiрок, насичених смолою, смолоскипи, вогнянi мотузи. Двадцятишестифунтовi ядра вiдколупували шматки мурiв, били в стiни, деякi застрягали в них, iншi пробивали велетенськi дiри, оббиваючи штукатурку, глину та цеглу. Мури, що оточували монастир, стали тут i там трiскатись i розколюватися, а били в них безперервно, били безперестанку щораз новими ядрами, загрожували руiною. Монастирськi будiвлi засипало вогнем.

Захисники вежi вiдчували ii хитання. Костел тремтiв вiд постiйних струсiв. На деяких вiвтарях свiчки випали з пiдсвiчникiв.

Вiд води, якою в непомiрних кiлькостях заливали пожежi, що розгорялися, та вiд запалених смолоскипiв та вогняних куль, разом iз димом i курявою утворювалися клуби пари, такi густi, що свiту крiзь них не було видно. Зазнали шкоди будiвлi i мури. Вигук «горить» лунав усе частiше помiж гуркоту пострiлiв i свисту куль. Бiля пiвнiчноi вежi розтрощено два колеса в гармати, iнша пошкоджена гармата замовкла. Одне вогняне ядро впало в стайнi, вбило трьох коней i поширило пожежу. Не лише кулi, а й осколки гранат сипалися так густо, як дощ, на дахи, башти та стiни.

Пiсля короткого мовчання почулися зойки поранених. За якимось збiгом обставин полягли трое молодикiв, трое Янiв. Це налякало iнших захисникiв, котрi таке саме носили iм’я, однак захист був гiдний штурму. Вибiгли юрбою на мури навiть жiнки, дiти та люди похилого вiку. Жовнiри стояли на стiнi з безстрашним серцем, в димi, вогнi, пiд зливою куль, i вiдповiдали запекло на ворожий вогонь. Однi бралися за колеса, перекочуючи гармати в мiсця, де були найбiльше потрiбнi, iншi напихали у виломи в мурах камiння, дерево, балки, кiзяк i землю.

Жiнки з розпущеними косами, з розпашiлими обличчями подавали приклад вiдчайдушноi вiдваги, можна було таких бачити, якi доганяли з цебрами води пiдскакуючi гранати, що могли тут же вибухнути. Запал наростав iз кожною хвилиною, немов цей запах пороху, диму, гару, гуркiт, хвилi вогню та залiза мали властивiсть його пiдживлювати. Всi дiяли без команди, бо слова губилися помiж жахливого гуркоту. Тiльки гiмни, яких спiвали в костелi, заглушали навiть голоси гармат.

Близько полудня обстрiл припинився. Всi зiтхнули з полегшенням, але небавом перед воротами озвався барабан, i барабанщик, присланий Мiллером, пiдiйшов до брами спи-тати, чи панотцям уже досить i чи не мають вони намiру здатися. Вiдповiв особисто прiор Кордецький, що вони про це до ранку помiркують. Як тiльки вiдповiдь дiйшла до Мiллера, атака розпочалася з новою силою та вогонь подвоiвся.

Час вiд часу щiльнi ряди пiхоти пiдходили пiд вогнем до гори, немов намiряючись до штурму вдатися, але iх винищували з гармат i мушкетiв. Тож поверталися вороги хутко й безладно пiд прикриття власних батарей. І як морська хвиля, заливаючи берег i вiдкочуючись, залишае на пiску водоростi, молюски та уламки, схованi в пучинi, так кожна з цих шведських хвиль, вiдкидаючись, залишала пiсля себе трупи, розкиданi тут i там по схилу.

Мiллер наказав цiлити не у вежi, а вздовж стiн, де опiр бувае найслабшим. Тому робилися подекуди значнi дiри в мурах, однак недостатньо великi, щоб пiхота могла вдертися крiзь них усередину. Аж тут стався випадок, який поклав край штурму.

Було це вже надвечiр. Бiля однiеi з бiльших гармат стояв шведський артилерист зi запаленим гнотом, котрий саме мав до гармати прикласти, коли монастирське ядро втелющилося йому в груди. Але оскiльки воно прилетiло не прямим попаданням, а тричi вiдбившись вiд льоду, що назбирався на шанцi, то лише вiдкинуло чоловiка разом iз гнотом на кiльканадцять крокiв. Той упав на вiдкриту скриню, частково ще заповнену порохом. Тут пролунав жахливий вибух i хмара диму накрила шанцi. Коли дим розвiявся, виявилося, що п’ятеро артилеристiв розпрощалися зi життям, колеса гармати були розтрощенi, а решту жовнiрiв страх охопив. Поки що довелося стрiлянину з цiеi позицii припинити, а позаяк густа хмара занурила всiх у темряву, вогонь зупинили повнiстю.

На завтра була недiля.

Лютеранськi пастори вiдправляли на позицiях своi богослужiння, тому гармати мовчали. Мiллер знову спитав панотцiв, чи iм не досить. Й отримав вiдповiдь, що витримають i бiльше.

Тим часом вирiшили оцiнити шкоду, завдану монастирю. Вона була значна. Крiм убитих людей, зауважили, що й мур тут i там постраждав. Найжахливiшою виявилася одна велетенська мортира, що з пiвденного боку стояла. Побила вона мур до такого ступеня, пооббивала стiльки камiння, цегли, що не важко було передбачити, що якщо вогонь триватиме ще кiлька днiв, значна частина муру сповзе i впаде.

Прогалину, яка би в такому разi виникла, не можна буде закласти нi балками, нi землею, нi кiзяком. Тому прiор Кордецький стурбовано оглянув усi тi спустошення, яким не був спроможний запобiгти.

Тим часом у понедiлок почалася нова атака i велетенська гармата продовжила свою справу. Траплялися, однак, й у шведiв рiзнi негаразди. У сутiнках того ж дня гармаш убив на мiсцi небожа Мiллера, котрого генерал любив, як власного сина, i планував йому спадок передати, починаючи вiд прiзвища та военноi слави i закiнчуючи статками. Вiд того ще бiльшою ненавистю спалахнуло серце старого воiна.

Мур бiля пiвденноi вежi вже був такий потрiсканий, що вночi почали готуватися до штурму. Щоб безпечнiше пiхота могла наблизитися до фортецi, наказав Мiллер насипати в темрявi цiлий ряд малих шанцiв аж до самого схилу. Але нiч була свiтла i бiлий вiдблиск вiд снiгу зраджував дii ворога. Ясногурськi гармати розпорошили робiтникiв, зайнятих розставлянням допомiжних споруджень, що складалися зi зв’язаних гiлок, загород, кошiв i балок.

На свiтанку помiтив пан Чарнецький готову облогову машину, яку вже пiдтягали до мурiв. Але обложенi розтрощили ii гарматами без особливих зусиль. Повбивали при цьому таку купу людей, що цей день можна було б назвати днем перемоги для обложенцiв, якби не та мортира, що безперервно гатила в мур iз невгамовною силою.

Наступнi днi принесли вiдлигу i туман розточився такий густий, що священики приписали його появу злим духам. Вже не можна було спостерiгати нi за военною машинерiею, нi за приставними драбинами, нi за облоговими роботами. Шведи пiдiйшли пiд самi монастирськi мури. Увечерi пан Чарнецький, коли прiор обходив, як зазвичай, мури, вiдвiв його набiк i тихо зауважив:

– Кепськi справи, превелебний. Наш мур довше, нiж один день, не витримае.

– Може, цей туман i iм стрiляти перешкодить, – припустив Кордецький, – а ми тим часом шкоду якось поправимо.

– Їм туман не зашкодить, бо та гармата, один раз налаштована, може й у темрявi свою справу нищення робити, а тут стiна валиться й осипаеться.

– На Бога уповаемо i на Матiр Його.

– Згоден! Але, може, вилазку зробимо?.. Хоч трохи ворогiв винищимо, тiльки б цього дракона пекла вдалося приборкати?

Раптом якась постать виникла в туманi i бiля спiвбесiдникiв з’явився пан Бабинич.

– Дивлюся я, хто балакае, бо обличчя не можна за три кроки розпiзнати, – сказав вiн. – Доброго вечора, шановний отче. А про що мова?

– Ми задумалися про ту мортиру. Пан Чарнецький радить вилазку. Бо той туман Сатана розвiшуе. Я вже наказав запустити процес вигнання диявола.

– Любий отче! – зауважив пан Анджей. – З того часу, як нам лупить у стiни та мортира, я лише про неi й думаю, i менi нiчого путнього не спадае на гадку. Вилазка нiчого не дасть. Але ходiмо в примiщення, я дещо вам таки розкажу.

– Гаразд, – погодився прiор, – ходiмо в мою келiю.

Незабаром вони вже сидiли за сосновим столом в убогiй келii прiора. Отець Кордецький i Пйотр Чарнецький зацiкавлено споглядали в молоде обличчя пана Бабиничa, а той викладав свiй план:

– Вилазка зараз нiчого не дасть. Помiтять i вiдiб’ються. Тут лише хтось один зарадити може!

– Тобто? – перепитав пан Чарнецький.

– Один-единий чоловiк пролiзе i висадить цю гармату порохом. І можливо це зробити, саме поки такий туман лежить. Найкраще, щоб пiшов переодягнений. Тут е колети, схожi на шведськi. Якщо не можна буде iнакше, то мiж шведами прослизне, а якщо з цього боку шанцiв, з якого жерло тiеi мортири визирае, немае людей, то це й на краще.

– Заради Бога! Що ж той единий чоловiк зробити зможе?

– Потрiбно лише порохом жерло забити, з насiрченою дратвою висячою, i дратву пiдпалити. Коли порох вибухне, справi каюк… Тобто гарматi кiнець!

– Гей, хлопче! Про що ви таке балакаете? Чи мало пороху щодня в неi закладають, а вона не вибухае?

Пан Кмiциц засмiявся i поцiлував священика в рукав чернечоi ряси.

– Любий отче, велике у вас серце, доблесне та святе.

– Дайте спокiй! – зупинив його священик.

– І святе, – повторив пан Анджей, – але на гарматах ви не розумiетесь. Одна рiч, коли порох вибухае на днi жерла гармати, то вiн штовхае ядра, якi стрiмко вперед вилiтають. Але якщо хтось жерло закупорить i запалить, то немае такоi гармати, яка б такий експеримент витримати могла. Спитайте пана Чарнецькогo. Навiть коли в мушкетi снiг люфу заб’е, то вiд пострiлу ii розривае. Така-от шельмiвська сила! А що буде, коли все жерло при вильотi вибухне?.. Спитайте в пана Чарнецького.

– Це справдi так. Немае тут нiякоi для жовнiра таемницi! – пiдтвердив той.

– Тому, якщо б цю мортиру роздовбати, – правив далi пан Кмiциц, – всi iншi для нас уже байка!

– Здаеться менi це неймовiрним, – сказав на це настоятель, – бо по-перше, хто за таке вiзьметься?

– Є один вiдчайдух, – усмiхнувся пан Анджей, – рiшучий кавалер, а прiзвище його Бабинич.

– Ви? – скрикнули в один голос священик i Пйотр Чарнецький.

– Гей, отче-добродiю! Tа ж я у вас на сповiдi був i в усiх своiх грiхах щиро зiзнався. Були мiж ними не гiршi справи за цю, що задумав. Як же ви можете сумнiватися, чи я вiзьмуся? Хiба ви мене не знаете?

– Герой, лицар над лицарями, як менi Бог милий! – не стримався пан Чарнецький.

Згрiб пана Кмiцицa в обiйми i залементував:

– Як я його люблю, як люблю!

– Якщо маете iнший план, я не пiду, – сказав пан Кмiциц, – але менi здаеться, що якось там собi дам раду. І пам’ятайте про те, що я нiмецькою балакаю, з часу коли клепкою i деревом у Гданську торгував. Це багато значить, бо коли буду переодягнений, нелегко буде викрити, що я не з iхнього табору. І так собi гадаю, що там нiхто перед вильотом гармати не стоiть, бо це нездорово, i роботу зроблю, перш нiж вони встигнуть отямитись.

– Пане Чарнецький, що ви про це думаете? – поцiкавився прiор.

– Зi ста хiба один повернеться з такоi вечiрки, – заявив пан Пйотр, – але audaces fortuna juvat![57 - Audaces fortuna juvat (лат.) – смiливим доля допомагае (Вергiлiй).]

– Бував я i в гiрших приключках, – заспокоiв його пан Анджей. – Нiчого зi мною не станеться, бо таке мое щастя! Ех, любий oтчe, та й яка рiзниця! Ранiше чоловiк задля бравади, задля порожньоi слави лiз у пекло, а тепер за честь Пречистоi Дiви. Навiть якщо й доведеться накласти головою, що малоймовiрно, то скажiть самi: чи можна комусь гiднiшоi смертi бажати, нiж не за таку справу?..

Настоятель довго мовчав i врештi сказав:

– Умовлянням, проханнями, благанням вас не зупинити, якби вам лише про шлях до слави йшлося. Але маете слушнiсть, що тут iдеться про вшанування самоi Пресвятоi Богородицi, а це свята справа, бо про краiну мова! А ви, сину мiй, або щасливо повернетесь, або лаври придбаете, вiчну славу, найвище щастя та спасiння душi здобудете. З важким серцем кажу вам: iдiть, я вам не забороняю!.. Молитви нашi та Божа опiка будуть iз вами.

– В такiй компанii я пiду смiливо i з радiстю загину!

– Краще повертайтеся, воiне Божий, i повертайтеся щасливо, бо вас ми тут полюбили щиро. Нехай вас святий Рафаiл веде i вiдведе, моя дитино, мiй коханий синочку!..

– То я пiду готуватися, – весело вiдказав пан Анджей, обiймаючи священика. – Переодягнуся по-шведськи в колет i в чоботи з вiдiгнутими халявами, порох завантажу, а ви тим часом, oтчe, вигнання диявола ще на цю нiч зупинiть, бо туман буде потрiбний не лише шведам, а й менi.

– Не хочете висповiдатися перед дорогою?

– Як же iнакше! Без цього я б не пiшов, бо нечистий мав би доступ до мене.

– То з цього й почнiть.

Пан Пйотр вийшов iз келii, а Кмiциц опустився на колiна бiля священика й очистився вiд грiхiв. Вiдтак веселий, як птаха, взявся до пiдготовки.

Через годину-двi, глибокоi вже ночi, постукав молодик знову в келiю прiора, де на нього також чекав пан Чарнецький. Шляхтич зi священиком заледве його впiзнали, такий iз прибульця був чудовий швед. Вуса пiдкрутив пiд очi i розчепiрив на кiнчиках, насунув капелюх набакир i виглядав цiлком, як справжнiй рейтарський офiцер.

– Далебi, аж чоловiк мимоволi за шаблю вхопиться вiд його вигляду! – промовив пан Пйотр.

– Заберiть свiтло! – гукнув пан Кмiциц. – Щось вам покажу!..

І коли владика Кордецький вiдсунув свiчку, пан Анджей поклав на стiл довгу кишку на пiвтори стопи, а товсту, як плече мiцного чоловiка, пошиту зi смолистого полотна i навантажену пiд зав’язку порохом. З одного ii кiнця звiшувався довгий мотузок, скручений iз клоччя, насиченого сiркою.

– Ось! – пояснив вiн. – Як тiй мортирi цю ковбасу в пельку запхаю i мотузочку пiдпалю, то iй живiт лусне!

– Навiть Люципер би луснув! – потер руки пан Чарнецький. Але згадав, що нечистого краще не прикликати, i ляснув себе по губах.

– А чим мотузочку запалите? – спитав владика Кордецький.

– У цьому вся сiль експедицii, бо вогонь доведеться висiкати. Я маю хороший кремiнь, сухий трут i кресало зi справжньоi крицi, але гамiрно буде, що вони зможуть збагнути що й до чого. Дратву, маю надiю, вже не згасять, бо висiтиме гарматi в бородi i важко ii навiть буде помiтити, особливо якщо буде тлiти хутко, але за мною можуть навздогiн пуститися, а до монастиря я не зможу втiкати.

– Чому не зможете? – здивувався священик.

– Бо вибух мене вб’е. Як тiльки iскри на мотузцi побачу, буду змушений зараз же вбiк бiгти, що е сили в ногах, i, пробiгши хоча б сотню крокiв, пiд шанцями до землi припасти. А вже пiсля вибуху можна й до монастиря.

– Господи Всемогутнiй, скiльки ж то небезпек! – зiтхнув прiор, здiймаючи очi до неба.

– Отче любий, та я впевнений, що до вас повернуся, мене навiть не зачепить, хоча для когось iншого могла б виникнути й небезпека. Але це нiщо! Будьте здоровi та молiться, щоб менi Господь Бог допомiг. Вiдведiть мене лишень до ворiт!

– Як це? Ви вже хочете йти? – спитав пан Чарнецький.

– Maю чекати, аж розвидниться або аж туман спаде? Чи менi моя голова немила?

Але цiеi ночi пан Кмiциц не пiшов, бо тiльки дiйшли до брами, темрява, як на зло, стала розсiюватися. Чути було при цьому якийсь рух бiля велетенськоi гармати.

Вранцi наступного дня переконалися обложенi, що перетягнули ii в iнше мiсце.

Отримали, мабуть, шведи повiдомлення про малу товщину муру трохи неподалiк, на розворотi, бiля пiвденноi вежi, i туди вирiшили спрямувати своi зусилля. Може, владика Кордецький i не був такий чужий цiй справi, бо напередоднi бачили стару Костуху, що виходить iз монастиря, яку зазвичай посилали для того, щоб поширити серед шведiв фальшиву iнформацiю. Хай там як, а була це помилка з iхнього боку, бо захисники могли тим часом полагодити в давньому мiсцi мур, сильно вже ослаблений, а робити нову пробоiну знову доведеться кiлька днiв.

Ночi весь час були яснi, а днi гамiрнi. Стрiляли зi жахливим завзяттям. Дух сумнiвiв знову пробирав обложенцiв. Були такi й мiж шляхтою, хто просто хотiв здатися. Навiть декотрi ченцi втратили надiю. Опозицiя набирала сили й авторитету. Отець Кордецький придушував ii з невгамовною енергiею, але i його здоров’я стало занепадати. Тим часом шведам надходили новi харчi й амунiцiя з Кракова, ядра, жахливi навiть на вигляд, залiзнi труби, начиненi порохом i свинцем. Це бiльше страху нагнало на обложених, нiж шкоди заподiяло.

Пан Кмiциц, iз того часу, як вирiшив пiдiрвати порохом мортиру, нудьгував у фортецi. Щодня з тужливим очiкуванням дивився на свою кишку. Помiркувавши, зробив ii ще бiльшою, так що мала близько лiктя протяжностi, а товстою була, як халява.

Увечерi з мурiв кидав жадiбнi погляди у бiк ворожих позицiй, потiм небо розглядав, як астролог. Але повний мiсяць i блискучий снiг зводили нанiвець його плани.

Аж ураз прийшла вiдлига, хмари затягнули горизонт i нiч стала темною, хоч в око стрель. Пан Анджей так звеселився, нiби його хтось на султанського жеребця висадив. І заледве годинник пробив пiвнiч, як молодик опинився бiля пана Чарнецького у своему рейтарському вбраннi i з кишкою пiд пахвою.

– Я йду! – промовив вiн.

– Зачекайте, я дам знати прiору.

– Гаразд. Ну, пане Петре, дайте свою руку i йдiть по отця Кордецького.

Пан Чарнецький потиснув його руку i зник. Не встиг пробiгти й тридцяти крокiв, як перед ним забiлiв прiор Кордецький. Вiн i сам змiркував, що пан Кмiциц пiде, i йшов iз ним попрощатися.

– Пан Бабинич готовий. Чекае лише на вашу велебнiсть.

– Я йду, я вже йду! – вiдповiв священик. – Матiнко Божа, врятуй його i допоможи!

За хвилину обое пiдiйшли до мiсця, де пан Чарнецький залишив пана Кмiцицa, але пана Анджея не було вже i слiду.

– Пiшов!.. – здивувався отець Кордецький.

– Пiшов! – пiдтвердив пан Чарнецький.

– От халамидник!.. – зiтхнув прiор. – А я хотiв йому ще цю ладанку на шию одягти.

Замовкли обое, мовчанка панувала навколо, бо через занадто темну нiч не стрiляла жодна зi сторiн. Враз пан Чарнецький прошепотiв:

– Як менi Бог милий, навiть не стараеться йти тихо. Чуете, ваша велебносте, кроки? Снiг хрустить!

– Матiр Бога нашого! Захисти слугу свого! – повторив прiор.

Якийсь час прислухалися обое, поки квапливi кроки та рипiння снiгу не стихли.

– А знаете, ваша велебносте, – прошепотiв пан Чарнецький, – часом менi здаеться, що йому це вдасться, i я за нього зовсiм не боюся. Вiн, бестiя, пiшов так, немов вирiшив кварту горiлки випити. Що за уява в цього чоловiка! Або вiн накладе рано головою, або гетьманом стане. Гм, якби не знав його, як слугу Святоi Марii, то подумав би, що сам… Дай же йому, Бoжe, щастя, дай йому, Господи, бо другого такого кавалера немае в Речi Посполитiй.

– Так темно, так темно! – бiдкався прiор Кордецький. – А вони ще з часiв вашоi нiчноi вилазки стережуться. Може на чатових натрапити зненацька.

– Про це я не турбуюся. Пiхота стоiть, це я знаю, i стежать пильно, але стоять вони на шанцях, а не перед ними, не перед вильотами власних гармат. Якщо крокiв не почують, то можна пiд ровом сховатися, а потiм його вже вал закрие. Уф!

Засопiв пан Чарнецький i замовк, бо вiд очiкування та тривоги серце його загупало, як молот, а в грудях дихання бракувало. Настоятель перехрестив темряву.

Несподiвано третя особа долучилася до спiврозмовникiв. Це був пан мечник серадзький.

– А що там? – спитав вiн.

– Пан Бабинич пiшов добровiльно порохом мортиру висаджувати.

– Як це? Що?

– Узяв кишку з порохом, шнур, кресало i пiшов.

Пан Замойський вхопився за голову.

– Ісусе, Марiе! Ісусе, Марiе! – застогнав вiн. – Сам-один?

– Сам-один.

– Хто ж йому дозволив? Tа це ж неподобство!..

– Я! Для Божоi сили все можливо, навiть i повернення його щасливе! – вiдповiв отець Кордецький.

Пан Замойський замовк. А пан Чарнецький закашлявся вiд зворушення.

– Молiмося! – запропонував священик.

Клякнули втрьох i стали молитися. Але неспокiй ворушив волосся на головi двох лицарiв. Минуло чверть години, потiм пiвгодини, потiм година, довга, як вiчнiсть.

– Вже хiба нiчого не буде! – скривився Пйотр Чарнецький i глибоко зiтхнув.

Раптом у далечiнi вирвався велетенський снiп вогню i гуркiт, немов усi громи неба звалилися на землю, трясонув мурами, костелом i монастирем.

– Висадив! Висадив! – загукав пан Чарнецький.

Новi вибухи заглушили його подальшi слова.

Тут священик кинувся на колiна i, пiднявши руки вгору, звернувся до неба:

– Наша найсвятiша Матiнко! Oпiкункo, Заступнице, поверни його щасливо!

Галас вчинився на стiнi. Залога, не знаючи, що сталося, хапалася за зброю. З келiй висипали ченцi. Нiхто вже не спав. Навiть жiнки схопилися зi сну. Питання та вiдповiдi лунали, як блискавки.

– Що сталося?

– Штурм!

– Шведська гармата вибухнула! – гукнув один iз гармашiв.

– Диво! Диво!

– Найбiльша гармата вибухнула! Мортира.

– Де отець Кордецький?

– На стiнi! Молиться! Це вiн зробив!

– Пан Бабинич гармату висадив! – пояснив пан Чарнецький.

– Бабинич! Бабинич! Хвала Богородицi! Вже нам бiльше не шкодитимуть!

Водночас вiдгомiн метушнi долетiв i вiд шведського табору. На всiх шанцях запалилися вогнi. Чулося наростаюче сум’яття. При свiтлi вогнищ бачили жовнiрiв, що металися безладно врiзнобiч, грали сурми, барабани гарчали безперервно. До мурiв долiтали зойки, в яких чулися тривога i жах.

Прiор Кордецький невтомно стояв навколiшки на мурi.

Нiч стала блiднути, але пан Бабинич до фортецi не повертався.




Роздiл XVIII


Що ж сталося з паном Анджеем i яким чином вiн змiг здiйснити свiй намiр? Вийшовши з фортецi, якийсь час вiн iшов упевненим та обережним кроком. Пiд самим схилом зупинився i прислухався. Тихо було навколо, навiть занадто тихо, тому кроки його були чутнi по снiгу. У мiру того, як вiн вiддалявся вiд мурiв, парубок поводився щораз обачнiше. Вiн знову зупинявся, i знову слухав. Боявся пiдсковзнутися й упасти, а треба ще своеi коштовноi кишки не намочити, тому витягнув рапiру та спирався на ii вiстря. Це дуже допомогло.

Так мацаючи перед собою дорогу, через пiвгодини почув легкий шурхiт прямо перед собою. «Га! Наглядають. Вилазка навчила iх обережностi!» – подумав шляхтич. І йшов далi вже вiльно. Втiшало те, що не заблукав, бо темрява була така, що кiнця рапiри не мiг угледiти.

– Тi шанцi значно далi. Отже, я йду добре! – прошепотiв собi молодик.

Вiн сподiвався, що перед шанцями не буде людей, бо, власне кажучи, нiчого iм було там робити, особливо вночi. Могло лише бути, що кожнi сто або й менше крокiв стояли поодинокi чатовi, але мав надiю легко iх у такiй темрявi оминути.

На душi вiдчайдуха було весело. Пан Кмiциц був не лише хоробрий, а й зухвалий. Думка висадити велетенську мортиру до глибини тiшила його душу, не лише як доблесть, не лише як невичерпна для обложених послуга, а й як небезпечна витiвка проти шведiв.

Уявляв собi, скiльки тi наберуться страху, як Мiллер буде зубами скреготiти, як буде глипати розгублено на тi мури, i часом його аж смiх брав.

І як сам ранiше казав: не вiдчував жодного жалю, страху, неспокою, навiть на гадку йому не спадало, на яку страшну наражаеться небезпеку. Ішов так, як iде хулiган у чужий сад шкоду в яблуках чинити. Пригадалися йому давнi часи, коли до вiйська Хованськогo пiдходив i ночами прокрадався до тридцятитисячного табору в компанii двохсот таких самих, як вiн, забiяк. Пригадалися компанiйцi: Кокосiнський, велет Кульвець-Гiпокентавр, рябий Раницький iз сенаторського роду й iншi. Вiн зiтхнув вiд спогаду про них.

«Придалися б тепер, шельми! – подумав вiн. – Можна було б за одну нiч iз шiсть гармат роздовбати».

Тут охопило його вiдчуття самотностi, але швидко вiдпустило. Бо пам’ять викликала перед очi Олюньку. Кохання вiдгукнулося в ньому з незмiрною силою. Розчулився. Щоб хоч ця дiвчина змогла його побачити, як би втiшилося ii серце. Думае вона, може, що вiн ще шведам служить. І чудово служить! Саме зараз iм прислужиться! Що буде, коли вона дiзнаеться про всю його нерозсудливiсть?.. Що собi подумае? Подумае, мабуть: «Вихор вiн, але як дiйде до справи, яка iншому не до снаги, то вiн зробить. Де iнший боiться, вiн пiде!.. Такий ось цей Кмiциц».

– Я ще й не на таке здатен! – сказав собi пан Анджей i хвалькуватiсть заволодiла ним повнiстю.

Незважаючи на цi думки, молодик проте не забув, де вiн, куди йде, що мае робити, i посунув, як вовк на нiчне пасовище. Озирнувся позад себе раз i другий. Нi костелу, нi монастиря. Все вкрила густа, непроникна сутiнь. Парубок зробив висновок, що мусив уже вiдiйти далеко i що шанцi можуть вигулькнути тут же, несподiвано.

«Цiкаво, а варта тут е?» – подумав вiн.

Не встиг вiн ступити ще й два кроки, вiдколи поставив собi це запитання, як просто перед ним пролунав тупiт розмiрених крокiв i кiлька голосiв одночасно спитали на рiзнiй вiдстанi:

– Хто йде?

Пан Анджей став, як укопаний. Йому стало трохи гаряче.

– Своi, – вiдiзвалися iншi голоси.

– Пароль?

– Упсала!

– Вiдгук?

– Корона!..

Пан Кмiциц второпав цiеi митi, що це вартовi змiнюються.

– Дам я вам Упсалу, дам i корону! – буркнув вiн.

Й утiшився. Це була для нього суттева обставина, вельми сприятлива, бо мiг тепер охорону пройти саме в момент змiни караулiв, коли хода жовнiрiв глушила його власний крок.

Так i зробив без найменших зусиль i слiдував за жовнiрами, котрi поверталися, досить смiливо, аж до самих шанцiв. Там вони звернули, щоб iх обiйти, а вiн посунув швидко до рову та зачаiвся в ньому.

Тим часом посвiтлiло вже добряче. Пан Анджей i за це подякував небу, бо iнакше не змiг би навпомацки знайти бажану мортиру. Тепер, висуваючи з рову голову та напружуючи зiр, побачив над собою чорну лiнiю, що позначала край шанцiв, i однаковi чорнi силуети кошiв, мiж якими стояли гармати.

Мiг навiть побачити iхнi пащеки, висунутi трохи над ровом. Рухаючись повiльно вздовж рову, побачив нарештi i свою мортиру. Тодi зупинився i став прислухатися.

З окопу долинав якийсь шурхiт. Вочевидь, пiхота готувала гармати до канонади. Але вся височiнь шанцiв затуляла пана Кмiцицa. Могли його почути, але не могли побачити. Тепер залишалося питання, чи зумiе вiн знизу дiстатися до жерла гармати, що височiла над його головою.

На щастя, краi рову були вельми пологi, до того ж насип, свiжо облаштований i рясно политий водою, не змiг змерзнути, тому що вже довгий час панувала вiдлига.

Обмiркувавши все, пан Анджей узявся тихцем довбати дiрки на схилi насипу i повiльно дряпатися до гармати.

Через чверть години роботи вiн змiг рукою вхопитися за жерло мортири. Якусь хвилину повисiв у повiтрi, але незвичайна його сила дозволила парубку втриматися так, поки засував кишку в пащеку гармати.

– Поiж, песику, ковбаси, – бурмотiв шибайголова, – тiльки нею не вдавися.

Сказавши це, спустився вниз i став шукати мотузку, яка була причеплена до зовнiшнього кiнця кишки i звiшувалася в рiв. За мить намацав ii рукою. А тепер було найважче, адже потрiбно було викресати вогонь i мотузку пiдпалити.

Пан Кмiциц перечекав iз хвилину, щоб шурхiт, трохи гучнiший, спричинили жовнiри в окопi. Вiдтак ударив легко кресалом у кремiнь. Але в цю мить над його головою почулося нiмецькою запитання:

– А хто там у ровi?

– То я, Ганс! – вiдповiв не вагаючись пан Кмiциц. – Штемпель[58 - Штемпель – приладдя, що служить для пропихання набоiв пiд час заряджання гармат.] менi дiдько в рiв закинув, тому висiкаю вогонь, аби його знайти.

– Гаразд, гаразд, – заспокоiвся гармаш. – Щастя, що не стрiляють, бо навiть потiк повiтря голову б тобi вiдiрвав.

«Ага, – мiркував пан Анджей, – то мортира, крiм мого набою, мае ще й свiй власний. Тим краще».

Цiеi митi насiрчена дратва зайнялася i легенькi iскорки побiгли вгору по ii сухiй поверхнi. Час був утiкати. Тому пан Кмiциц пустився, не гаючи часу, вздовж рову, що було сил у ногах, не дуже вже зважаючи на шум, який вчиняв. Але коли вiн пробiг десь iз двадцять крокiв, цiкавiсть у ньому перемогла вiдчуття жахливоi небезпеки.

«А якщо дратва згасла, адже вогко в повiтрi!» – подумав вiн.

І зупинився. Кинувши позад себе погляд, побачив ще iскорку, але вже набагато вище, нiж ii залишив. «Гей, чи я не заблизько»? – сказав собi вiдчайдух i страх його обiйняв.

І пустився вже не озираючись. Але спiткнувся об камiнь i впав. Аж тут жахливий гуркiт роздер повiтря. Земля затремтiла, рештки дерева, залiза, камiння, брили льоду, грудки землi засвистали в нього бiля вух i тут скiнчилися його враження.

Потiм пролунали новi i новi вибухи. Скринi з порохом, що стояли бiля мортири, здетонували вiд першого ж струсу. Але пан Кмiциц уже цього не чув, бо лежав, як мертвий, у ровi. Не чув вiн також, як за мить у глухiй тишi пролунали людськi зойки, лемент i благання про допомогу. Як на мiсце випадку близько половини шведського та союзного вiйська прибуло, як приiхав i сам Мiллер у супроводi всього штабу.

Гармидер i метушня не вщухали довго, перш нiж iз хаосу свiдчень дiзнався шведський генерал правду, що мортира була навмисно кимось висаджена. Наказали негайно провести пошуки. Й удосвiта шукачi надибали на пана Кмiцицa, котрий лежав у ровi.

Виявилося, що вiн був лише контужений i вiд струсу втратив частково владу в руках i ногах. Весь наступний день тривала ця немiч. Лiкували його старанно, й увечерi до молодика майже повернулися сили.

Мiллер звелiв його негайно привести до себе. Сам же зайняв чiльне мiсце за столом у своiй кiмнатi, бiля нього сiли князь Гессенський, пани Вжещович, Садовський i всi високопоставленi шведськi офiцери, а з польських – пани Зброжек, Калинський i Куклiновський. Останнiй, побачивши пана Кмiцицa, аж посинiв i очi його спалахнули, як двi вуглинки, а вуса затремтiли. Не чекаючи на запитання генерала, вiн зауважив:

– Я цього птаха знаю. Вiн iз ченстоховського гарнiзону. Його прiзвище Бабинич!

Пан Кмiциц мовчав. Блiдiсть i втома помiтнi були на його обличчi, але погляд мав гордий i спокiйне обличчя.

– Ти пiдiрвав мортиру? – спитав Мiллер.

– Я! – пiдтвердив пан Анджей.

– Яким чином це зробив?

Пан Кмiциц коротко розповiв, нiчого не затаiв. Офiцери переглядалися мiж собою здивовано.

– Герой!.. – прошепотiв пану Садовському князь Гессенський.

А пан Садовський схилився до пана Вжещовичa:

– Графе Вейгард, – спитав вiн, – i як же ми здобудемо цю фортецю з такими захисниками?.. Що ви про це думаете? Здадуться?

Але пан Кмiциц вимовив:

– Багато у нас у фортецi е готових вiдчайдухiв до таких учинкiв. І ви не будете знати нi дня, нi години!

– Я маю також мотузку на кожного такого смiливця в таборi! – вiдповiв на це Мiллер.

– Це ми знаемо. Але Ясну Гуру не здобудете, поки там хоча б один живий залишиться!

Запанувала хвилина мовчання. Вiдтак Мiллер допитував далi:

– Ваше прiзвище Бабинич?

Пан Анджей вирiшив, що пiсля того, що вiн зробив, смерть його наближаеться, тому бiльше немае потреби приховувати свое справжне прiзвище. Нехай люди запам’ятають не лише його провини та негiднi вчинки, а й вкриють його славою за самопожертву.

– Нi, Бабинич – не мое прiзвище, – визнав вiн iз певною погордою. – Я Анджей Кмiциц, колишнiй полковник своеi власноi хоругви в литовському компутi.

Як тiльки почув це пан Куклiновський, то схопився, як бiснуватий, очi вирячив, рота роззявив, руками вдарив об поли i заверещав:

– Генерале, прошу слова! Генерале, прошу слова! Без зволiкання, без вагання!

Рейвах вчинився i мiж польськими офiцерами, а шведи зауважили це зi здивуванням, бо iм прiзвище Кмiциц нiчого не казало. Але вiдразу ж докумекали, що не простий перед ними стоiть жовнiр, якщо пан Зброжек пiдбiг до в’язня та заволав:

– Пане полковнику! Труднощам, у яких ви опинилися, нiяк зарадити не можу, але, будь ласка, подайте менi свою руку!..

Але пан Анджей задер пiдборiддя догори i нiздрями пирхати став.

– Зрадникам, котрi проти вiтчизни служать, руки не подаю! – вiдрубав.

Обличчя пана Зброжека залилося червоною фарбою. Пан Калинський, котрий стояв тут же за ним, вiдсахнувся. Шведськi офiцери оточили iх одразу ж, випитуючи, що то за цабе той пан Кмiциц, прiзвище котрого таке справило враження.

Тим часом у сусiднiй кiмнатi пан Куклiновський притиснув Мiллера до вiкна i промовляв:

– Ваша гiдносте! Для вашоi гiдностi це прiзвище, Кмiциц, нiщо! А вiн перший жовнiр i перший полковник у всiй Речi Посполитiй. Всi про нього знають, всiм це iм’я вiдоме! Радзивiллoвi колись служив i шведам, а тепер, либонь, перейшов до Янa-Казимирa. Немае йому рiвного серед жовнiрiв, хiба я. Лише вiн мiг таке вчинити, щоб самому пролiзти i цю гармату висадити. З одного цього вчинку можна переконатися, що це справдi вiн. Вiн i Хованськогo так разив, що той нагороду за його голову призначив. Вiн i двiстi-триста людей всi атаки стримували пiсля поразки на Шкловцi, поки iншi не перегрупувалися й органiзували опiр ворогам. Це найнебезпечнiший чоловiк в усiй краiнi.

– Якого милого ви спiваете йому дифiрамби? – обiрвав його Мiллер. – Що вiн небезпечний, я переконався сам вiд непоправноi шкоди, яку завдав.

– Що ваша гiднiсть думае з ним зробити?

– Наказав би його повiсити, але я жовнiр, тому вiдвагу та фантазiю цiнувати вмiю. А вiн ще й шляхтич високородний. Тому накажу його розстрiляти сьогоднi ж.

– Ваша гiдносте. Не менi вчити такого вiдважного воiна i дiяча нових часiв, але дозволю собi сказати, що цей чоловiк занадто вiдомий. Якщо ваша гiднiсть це зробить, хоругви панiв Зброжекa та Калинського вас щонайменше залишать, i того ж самого дня перейдуть до Янa-Казимирa.

– Якщо так, то накажу iх до ноги вирiзати перед вiдходом! – верескнув Мiллер.

– Ваша гiдносте, завелика вiдповiдальнiсть, бо коли пiде поголос, а знищення двох хоругв важко буде приховати, всi польськi вiйська покинуть Карла-Густавa. Вашiй гiдностi вiдомо, що вони i так у вiрностi вагаються. Навiть гетьмани непевнi. Пан Конецпольський iз шiстьма тисячами вiдбiрноi кавалерii зараз iз нашим цiсарем. Це не жарти. Бoжe сохрани, якщо проти нас виступлять, проти особи його королiвськоi величностi!.. До того ж ця фортеця захищаеться, i вирiзати хоругви панiв Зброжека та Калинськогo зовсiм буде нелегко, бо е тут i Вольф iз пiхотою. Вони могли б порозумiтися з гарнiзоном фортецi.

– Сто чортiв рогатих! – вибухнув Мiллер. – То чого ви хочете, пане Куклiновський? Аби я тому пану Кмiцицу життя дарував? Цього не буде!

– Я хочу, – пояснив пан Куклiновський, – щоб ваша гiднiсть менi його подарувала.

– А ви що з ним зробите?

– А я його живцем оббiлую.

– Ви не знали навiть його справжнього прiзвища, отже, i його не знали. Що ж маете проти нього?

– Я познайомився з ним лише в Ченстоховi, коли повторно вiд вашоi гiдностi до ченцiв посланцем виступав.

– Маете причину поквитатися?

– Ваша гiдносте! Я хотiв його приватно на наш бiк перетягнути. Вiн же, скориставшись тим, що повноваження мого представництва скiнчилися, зневажив мене, Куклiновськогo, так, як нiхто в життi мене не зневажав.

– Що ж вiн зробив?

Пан Куклiновський аж затрясся i зубами заскреготiв.

– Краще промовчу. Вiддайте його менi, ваша гiдносте. Вiн смертi призначений i так, а я хотiв би собi з ним трохи побавитись. Ох! Тим бiльше, що це сам пан Кмiциц, котрим я ранiше захоплювався, i котрий так менi вiдплатив. Вiддайте менi його, ваша гiдносте! Буде i для вашоi гiдностi краще, бо коли його вб’ю я, тодi пани Зброжек i Калинський, а з ними й усе польське лицарство не будуть до вашоi гiдностi мати претензiй, а тiльки до мене, а я собi раду дам. Не буде гнiву, вибрикiв i бунту. Буде моя приватна справа з паном Кмiцицем, зi шкiри котрого я накажу барабан зробити.

Мiллер замислився, враз пiдозра блиснула на його обличчi.

– Пане Куклiновський! – зронив вiн. – А може, ви хочете його врятувати?

Пан Куклiновський тихо засмiявся, але це був смiх такий страшний i щирий, що Мiллер покинув сумнiватися.

– Може, i правильно радите! – погодився вiн.

– За всi моi заслуги цю одну прошу нагороду!

– Ну, що ж, забирайте!

Пiсля чого увiйшли обое до покою, в якому зiбралися решта офiцерiв. Мiллер звернувся до них:

– За заслуги пана Куклiновськогo вiддаю йому вiйськовополоненого на його розсуд.

Запала хвилина мовчання. Аж нарештi пан Зброжек взявся в боки i спитав його дещо презирливо:

– А що пан Куклiновський хоче з цим бранцем зробити? Пан Куклiновський, зазвичай сутулий, розпрямився враз, а губи його скривилися зловiсною посмiшкою, аж вii над очима затремтiли.

– Кому не сподобаеться те, що я з вiйськовополоненим зроблю, – вiдрубав вiн, – той знае, де мене шукати.

І поклав руку на шаблю.

– Слово, пане Куклiновський! – промовив пан Зброжек.

– Слово, слово!

І сказавши це, наблизився до пана Кмiцицa.

– Ходи, хробачку, зi мною, ходи, славетний воiне. Ослаб ти трохи, треба буде полiкувати. Я про тебе потурбуюся!

– Шкуродер! – кинув йому пан Анджей.

– Гаразд, гаразд! Горда душа. Ходи вже…

Офiцери залишилися в кiмнатi, а пан Куклiновський сiв на коня перед штаб-квартирою. Маючи зi собою трьох жовнiрiв, наказав одному з них узяти пана Кмiцицa на аркан й усi разом подалися до Льготи, де стояв полк пана Куклiновськогo.

Пан Кмiциц усю дорогу палко молився. Вiн розумiв, що смерть наближаеться, i доручав Боговi свою душу. Парубок так занурився в молитву й у свое призначення, що не почув, що до нього промовляв пан Куклiновський. Не усвiдомлював навiть, наскiльки довго дорога тривала.

Зупинилися вiдтак у порожнiй, наполовину розваленiй стодолi, що стояла трохи вiддалiк вiд розташування полку пана Куклiновськогo, у вiдкритому полi. Полковник наказав завести пана Кмiцицa всередину, а сам звернувся до одного з жовнiрiв.

– Сходи до табору, – звелiв вiн, – за мотузкою та запаленою мазницею зi смолою.

Жовнiр стрибнув щодуху на коня i за чверть години з такою самою швидкiстю повернувся назад з iще одним товаришем. Обое привезли все, що було потрiбно.

– Роздягнути цього гультяя догола, – наказав пан Куклiновський, – зв’язати йому мотузкою ззаду руки i ноги, а потiм пiдтягти його на балку!

– Шкуродер! – повторив пан Анджей.

– Гаразд, гаразд! Ще побалакаемо, маемо час.

Тим часом один iз жовнiрiв залiз на балку, а iншi здерли одiж iз пана Кмiцицa. Коли зробили це, три кати поклали його обличчям на землю, зв’язали йому руки та ноги довгим мотузом, потiм, обкрутивши його довкола, кинули другий кiнець жовнiровi, котрий сидiв на балцi.

– Тепер пiдiймайте його догори, а той хай закрутить линву i зав’яже! – командував пан Куклiновський.

За хвилину наказ був виконаний.

– Вiдпустiть! – пролунав голос полковника.

Балка скрипнула i пан Анджей завис доземо за кiлька лiктiв над долiвкою. Тодi пан Куклiновський умочив квач у палаючiй мазницi, пiдiйшов до бранця й усмiхнувся:

– А що, пане Кмiциц?.. Я казав, що е лише два полковники в Речi Посполитiй, лише два: я i ви! А ви до спiлки з Куклiновським не захотiли пристати i вiдштовхнули його?.. Гаразд, хробачку, мали ви слушнiсть! Не для вас компанiя Куклiновськогo, бо Куклiновський кращий. До чого ж славетний полковник пан Кмiциц, а Куклiновський мае його в своiх руках i Куклiновський йому груди припече.

– Шкуродер! – повторив утрете пан Кмiциц.

– Ось, так. Груди припече! – докiнчив пан Куклiновський.

І торкнувся запаленим квачем боку нещасного, пiсля чого зронив:

– Не багато вiдразу, легко, маемо час.

Аж тут тупiт кiлькох коней почувся зовнi.

– Кого там чорти принесли? – роздратувався полковник.

Дверi скрипнули й увiйшов жовнiр.

– Пане полковнику, – повiдомив вiн, – генерал Мiллер жадае негайно бачити вашу милiсть!

– А, то ти, старий! – упiзнав прибульця пан Куклiновський. – Що це за справа? Якого дiдька?

– Генерал просить, аби ваша милiсть негайно до нього iхала.

– Хто був вiд генерала?

– Був шведський офiцер, уже поiхав. Ледве дух кiнь не спустив!

– Гаразд! – погодився пан Куклiновський.

Пiсля чого звернувся до пана Анджея:

– Було вам тепло, охолоньте тепер, хробачку, я повернуся незабаром, ми ще побесiдуемо!

– А що з бранцем зробити? – поцiкавився один iз жовнiрiв.

– Залиште його так. Я хутко обернуся. Хай хтось один iде за мною!

Полковник вийшов, а за ним i той жовнiр, котрий ранiше сидiв на балцi. Залишилися лише трое, але невдовзi трое нових зайшли до стодоли.

– Можете йти спати, – повiдомив той, котрий пановi Куклiновському наказ Мiллера привiз, – полковник нам звелiв вартувати.

Пан Кмiциц аж затремтiв, почувши цей голос. Здалося йому, що його знае.

– Ми краще залишимося, – не погодився один iз трьох перших жовнiрiв, – аби на диво подивитися, бо такого…

Враз вiн замовк. Якийсь страшний, нелюдський голос вирвався з його горлянки, схожий на кукурiкання пiвня, коли його рiжуть. Руки опустив i упав, як громом уражений.

Водночас заклик «Бий» пролунав у стодолi i двiйко iнших новоприбулих кинулися, як рисi, на двох давнiших. Закипiла боротьба, страшна, коротка, освiтлена блисками запаленоi мазницi. За хвилину два тiла впали в солому, а ще через секунду почулося хрипiння конаючих, пiсля чого пролунав той голос, який пановi Кмiцицу здався знайомим:

– Ваша милосте, то я, Кемлич, i моi сини! Ми зi самого ранку чекали нагоди. З ранку пильнуемо!

Тут старий обернувся до синiв:

– Нумо, шельми, вiдв’язуйте пана полковника, миттю, живо!

І поки пан Анджей устиг второпати, що дiеться, з’явилися бiля нього двi розкуйовдженi чуприни Кoсми та Дам’яна, схожi на двi велетенськi куделi. Вони розтяли пута i пан Кмiциц став на ноги. Вiн трохи хитався. Стисненi губи заледве змогли вимовити:

– То це ви?.. Дякую.

– Це ми! – пiдтвердив страшний дiдуган. – Мaтiнкo Бoжa! Тримайте!.. Нехай ваша милiсть одягнеться. Хутко, шельми!

І подав пановi Анджею одяг.

– Конi стоять за воротами, – заявив вiн. – Звiдси вiльна дорога. Варта е, нiкого не впускають, але випустити мусять. Ми знаемо пароль. Як ваша милiсть почуваеться?

– Бiк менi припiк, але не сильно. У ногах менi слабко.

– Хай ваша милiсть горiлки вип’е.

Пан Кмiциц ухопив жадiбно флягу, яку стариган йому подав, i, вихиливши ii наполовину, зауважив:

– Я змерз. Але тепер менi вже краще.

– На кульбацi ваша милiсть зiгрiеться. Конi вже чекають.

– Зараз менi краще, – повторив пан Анджей. – Бiк трохи пече, але це дрiбницi!.. Цiлком менi вже добре!

І сiв на краечку засiку.

За хвилину вiн цiлком повернув собi сили i дивився вже у повнiй притомностi на зловiснi обличчя трьох освiтлених жовтуватими вогниками палаючоi смоли Кемличiв. Старий пiдiйшов ближче:

– Ваша милосте, нема часу! Конi чекають!

Але в полковнику вже повнiстю прокинувся давнiй Кмiциц.

– Оце вже нi! – вигукнув вiн. – Тепер я на того зрадника зачекаю!

Кемличi перезирнулися мiж собою здивовано, але жоден не зронив нi слова, так слiпо звикли з давнiх часiв слухатися свого вождя.

А йому аж вени виступили на чолi, очi в темрявi свiтилися, як двi зорi, така зачаiлася в них злiсть i жага помсти. Те, що робив зараз, було безумством, за яке мiг життям поплатитися. Але все його життя складалося з вервечки таких безумств. Бiк болiв йому немилосердно, тож раз по раз мимоволi хапався за нього рукою, але думав лише про пана Куклiновського i готовий був чекати на нього навiть до ранку.

– Слухайте, – поцiкавився вiн, – а його Мiллер справдi викликав?

– Та де там, – вiдповiв дiдуган. – Це я вигадав, аби легше з цими впоратися. З п’ятьма важко було б нам утрьох, бо хтось крик мiг би вчинити.

– Дуже добре. Вiн сюди повернеться сам або в компанii. Якщо буде з ним кiлька людей, доведеться вiдразу ж на них вдарити. Його менi залиште. Потiм до коней. Маете якiсь пiстолi?

– Я маю, – сказав Кoсмa.

– Давай сюди! Набитий? Пiдсипаний?

– Авжеж.

– Гаразд. Якщо повернеться сам, тодi негайно, як тiльки увiйде, стрибайте на нього i заткнiть йому писок. Можете йому його власну шапку в пельку запхати.

– Як накажете! – вiдрапортував стариган. – Ваша милiсть дозволить тепер тих обшукати? Ми бiднi…

Сказавши це, вiн вказав на трупи, що лежали на соломi.

– Нi! Будьте напоготовi. Що в пана Куклiновського знайдете, все буде ваше!

– Якщо вiн сам повернеться, – буркнув старий, – то я нiчого не боюся. Стану за воротами i якщо хтось вiд штабу пiдiйде, скажу, що полковник наказав не впускати.

– Хороша iдея. Виконуйте!..

Тупiт коня почувся за стодолою. Пан Кмiциц пiдхопився i став у тiнь бiля стiни. Кoсмa та Дам’ян зайняли мiсця тут же бiля входу, як два коти, що на мишу чигають.

– Сам! – зрадiв дiдуган, потираючи руки.

– Сам! – повторили Кoсмa та Дам’ян.

Тупiт наблизився i затих, натомiсть за воротами почувся голос:

– Вийдiть хтось коня потримати!

Старий не забарився.

Настала хвилина тишi, пiсля чого до чигаючих у стодолi донiсся вiдгомiн бесiди:

– Це ви, пане Кемлич? Якого бiса! Чи ви сказилися, чи зовсiм здурiли?!.. Нiч! Мiллер спить. Варта не хоче пускати, кажуть, що жоден офiцер вiд них не виiжджав!.. Що сталося?

– Офiцер тут чекае в стодолi на вашу милiсть. Приiхав одразу ж, як ваша милiсть поiхала. Каже, що з вашою милiстю розминувся, тому й чекае.

– Що це все означае?.. А бранець?

– Висить.

Дверi скрипнули i пан Куклiновський зайшов до стодоли, але перш нiж хоча б крок ступив, двi залiзнi руки схопили його за горло i придушили зойк жаху. Кoсмa та Дам’ян iз вправнiстю справжнiх розбiйникiв кинули його на землю, клякнули йому на груди i притисли так, аж ребра затрiщали, i миттю засунули кляп йому в рот. Тодi пан Кмiциц висунувся i, посвiтивши йому квачем в очi, промовив:

– А, то це пан Куклiновський!.. Тепер не маю нiчого проти того, щоб побалакати!

Обличчя бранця набуло сизого кольору, вени напружилися так, що здавалося, луснуть будь-якоi митi, але в його вибалушених i налитих кров’ю очах принаймнi стiльки ж було здивування, скiльки жаху.

– Роздягнути його i на балку! – наказав пан Анджей.

Кoсмa та Дам’ян роздягли його так ретельно, немовби шкiру разом iз одежею хотiли з нього злупити.

Через чверть години пан Куклiновський висiв зв’язаний по руках i ногах, як гуска, на балцi. Тут уже й пан Кмiциц узявся в боки та люто вихвалявся.

– Що ж, пане Куклiновський, – сказав вiн, – то хто кращий: Кмiциц чи Куклiновський?..

Вiн схопив палаючий квач i пiдступив на крок ближче.

– Ваш табiр звiдси на вiдстанi пострiлу з лука, там е тисяча злодюг на ваш поклик. І ваш шведський генерал неподалiк, а ви висите на тiй самiй балцi, на якiй мене думали припекти. Що ж, пiзнайте, хто такий Кмiциц! Ви хотiли з ним рiвнятися, до його компанii належати, дружбу з ним водити?.. Ви грабiжник! Ви пiдлота!.. Ви пострах для старих баб!.. Ви людський вишкребок!.. Ви пан Шельмiвський iз Шельмовa! Ви гультiпака! Ви хам! Ви невiльник!.. Я мiг би вас кухарським ножем наказати зарiзати, як курiпку, але бажаю вас живцем припекти, як ви i мене хотiли.

Сказавши, пiдняв квач i притулив його до боку нещасного шибеника, але тримав його довше, поки чад обгорiлого тiла не став розноситись по стодолi.

Пан Куклiновський скорчився, аж мотузка заколисалася. Очi його, що витрiщилися на пана Кмiцицa, виражали страшний бiль i нiме благання пожалiти, зi заткнутого рота видобувалися жалiбнi зойки. Але у вiйною загартованому серцi пана Анджея не було жалю, особливо до зрадникiв.

Тому вiдвiвши нарештi квач вiд боку пана Куклiновськогo, пiдсунув йому його на хвильку пiд нiс, обсмалив вуса, вii та брови, пiсля чого зауважив:

– Я дарую вам життя, щоб ви могли ще про Кмiцица помiркувати. Повисiть тут до ранку, а тепер просiть Бога, щоб вас люди, перш нiж ви змерзнете, знайшли.

Тут вiн звернувся до Косми та Дам’яна.

– По конях! – крикнув i вийшов зi стодоли.

Через пiвгодини простяглися навколо чотирьох вершникiв тихi узгiр’я, мовчазнi та пустi поля. Свiже повiтря, не пересичене пороховим димом, лилося в iхнi легенi. Пан Анджей iхав попереду, Кемличi за ним. Вони розмовляли тихо, а вiн мовчав, мабуть, вiдмовляв подумки вранiшнi молитви, бо вже й до свiтанку було недалеко.

Час вiд часу шипiння або й навiть тихий стогiн виривався йому з вуст, бо обпалений бiк болiв вiдчутно. Але водночас почувався на конi вiльним, а думка, що роздовбав найбiльшу мортиру i до того ж вирвався з рук пана Куклiновськогo та помстився йому, наповнювала його такою радiстю, що бiль був нiщо порiвняно з нею.

Тим часом тиха розмова мiж батьком i синами перейшла в галасливу сварку.

– Це гаман, гаразд! – бурчав старий роздратовано. – А де перснi? У нього на пальцях були перснi, в одному був коштовний камiнець вартiстю двадцять червiнцiв.

– Я забув зняти! – розгубився Кoсмa.

– Бодай вас побило! Ти, старий, маеш про все думати, а цi шельми й на шеляга розуму не мають! Ви забули, халамидники, про перснi?.. Та ви брешете, як собаки!

– Може батько повернутися та переконатися! – бурчав Дам’ян.

– Ви брешете, шельми, з вогнем жартуете! Старого батька хочете скривдити? Таких маю синiв! Бодай би вас не сплодив! Без благословення помрете!..

Пан Кмiциц притримав трохи коня.

– Пiдiйдiть-но сюди! – звелiв вiн.

Чвари вщухли. Кемличi пiд’iхали жваво i далi iхали поряд учотирьох.

– Чи знаете дорогу до Сiлезького кордону? – спитав пан Анджей.

– Ой! Матiнко Божа! Та знаемо, ми знаемо! – заголосив стариган.

– Шведських загонiв по дорозi немае?

– Нi, бо всi пiд Ченстоховою стоять. Часом окремi й можна здибати, але то рiдко!

Запанувала хвилина мовчання.

– То ви в пана Куклiновськогo служили? – спитав знову пан Кмiциц.

– Та так, бо гадали, що будучи зблизька, зможемо святим ченцям i вашiй милостi в пригодi стати. Так i сталося. Ми проти твердинi не воювали, хай нас Бог боронить! Платню не брали, хiба щось у шведiв знайшлося.

– Як це у шведiв?

– Бо ми хотiли хоча б за мурами Богородицi служити. Так собi ночами бiля табору iздили, а то i вдень, як Господь Бог дав, i якщо якийсь швед сам-один траплявся, то ми його… це… Ох, ми грiшнi… Ми його…

– Турбували! – докiнчили Кoсмa i Дам’ян.

Пан Анджей усмiхнувся.

– Добрi пановi Куклiновському були з вас слуги! – зауважив вiн. – А вiн знав про це?

– Були комiсii, розслiдували… Вiн знав, злодюга, i казав нам таляр iз кожноi голови платити. Інакше погрожував, що видасть. Такий розбiйник, убогих людей кривдив!.. Ми ж вiрнiсть зберегли вашiй милостi, бо це не така служба. Ваша милiсть ще й свое вiддасть, а вiн – по таляру з голови, за нашi труди, за нашу працю. Щоб його!..

– Щедро вас винагороджу за те, що зробили! – пообiцяв пан Кмiциц. – Не сподiвався я такого вiд вас.

Раптом далекий гуркiт заглушив йому дальшi слова. Це шведи розпочали, видно, стрiлянину вже з першим свiтанком. За мить гуркiт посилився. Пан Анджей притримав коня. Йому здавалося, що розрiзняе голоси фортечних гармат i шведських, тому пiдняв п’ястук i, погрожуючи ним у бiк ворожого табору, гукнув:

– Стрiляйте, стрiляйте! А де ваша найбiльша гармата?..




Роздiл XIX


Вибух велетенськоi мортири справив на Мiллера гнiтюче враження, адже всi надii покладав досi на цю зброю. Вже i пiхота була до штурму готова, вже пiдготували драбини та купу пов’язаного хмизу, а тепер доводиться навiть думку про атаку облишити.

Намiр висадити монастир у повiтря за допомогою пiдкопiв також зiйшов на пси. Гiрники з Oлькуша, щоправда, розкололи скелю, наближаючись навкiс до монастиря, але робота просувалася туго. Робiтники, незважаючи на обачнiсть, падали густим трупом вiд пострiлiв захисникiв, тому працювали неохоче. А чимало було й таких, котрi волiли загинути, нiж сприяти руйнуванню святого мiсця.

Мiллер вiдчував щоденно наростаючий опiр. Морози вiдбирали решту вiдваги жовнiрам, мiж котрими з кожним днем ширився переляк i вiра, що здобуття цього монастиря не в людських можливостях. Врештi й сам Мiллер втрачав надiю, а пiсля пiдриву мортири впав у депресiю. Охопило його почуття повноi немочi й iнертностi.

Наступного дня вiн скликав раду, але скорiше для того, щоб вiд офiцерiв почути бажання вiдступити. Почали збиратися, всi втомленi та понурi. У нiчиiх очах не було вже нi надii, нi вiйськового завзяття. Мовчки сiдали вони за стiл у величезнiй i холоднiй кiмнатi, в якiй пара вiд дихання заслоняла iхнi обличчя, i дивилися крiзь неi, немовби з-за хмар. Кожен у душi вiдчував виснаження й утому, кожен промовляв собi подумки, що немае жодного сенсу щось радити, тому краще першому не виступати. Всi чекали, що скаже Мiллер. А той наказав насамперед принести добре нагрiтого вина, сподiваючись, що пiд впливом гарячого напою легше витягне щиру думку з цих мовчазних постатей i бажання вiдступити вiд цiеi клятоi фортецi. Коли ж вiн вирiшив, що вино свою справу зробило, наважився спитати:

– Чи помiтили ви, панове, що жоден iз польських панiв полковникiв не прийшов на цю нараду, хоча я послав за всiма?

– Вашiй гiдностi, мабуть, вiдомо, що пахолки польських хоругв надибали на риболовлi монастирське срiбло i побилися за нього з нашими солдатами. Кiльканадцятьох людей зарубали на смерть.

– Знаю про це. Частину цього срiбла я змiг вiдiбрати в них, навiть бiльшу частину. Воно тепер тут, i мiркую, що з ним робити.

– Звiдси, мабуть, i гнiв панiв полковникiв. Бо кажуть, якщо поляки це срiбло знайшли, то полякам воно й належить.

– Отакоi! – гмикнув пан Вжещович.

– На мою думку, в цьому е певна рацiя, – вiдповiв пан Садовський, – i я так гадаю, що якби ваша гiднiсть, пане графе, його знайшли, то не вважали б за потрiбне дiлитися ним не лише з поляками, а навiть зi мною, хоч я й чех.

– Передусiм, пане, я не подiляю вашоi доброзичливостi до ворогiв нашого короля, – вiдрубав похмуро пан Вжещович.

– А ми, пане, завдяки вам мусимо подiлитися своiм соромом i ганьбою, не спромiгшись нiчого добитися вiд цiеi фортецi, до облоги якоi ви нас намовили.

– То ви втратили вже будь-яку надiю?

– А ви маете iншу думку?

– Якби ж то. Гадаю, що цi панове охочiше подiлилися б зi мною моею надiею, нiж iз паном його страхом.

– Ви вважаете мене тхором, пане Вжещович?

– Я не приписую вам бiльше вiдваги, нiж ви проявляете!

– А я приписую вам ще менше!

– А я, – гримнув Мiллер, котрий уже певний час неохоче спостерiгав за паном Вжещовичем, iнiцiатором цiеi експедицii, – постановляю срiбло вiдiслати до монастиря. Може, доброта i милiсть бiльше доб’еться вiд цих нелюб’язних ченцiв, нiж кулi та гармати. Хай затямлять, що ми хочемо оволодiти фортецею, а не iхнiми скарбами.

Офiцери здивовано поглянули на Мiллера, адже не були звичнi до такоi великодушностi з його боку. Нарештi озвався пан Садовський:

– Нiчого кращого не можна зробити, бо разом iз цим заткнуться пельки польським полковникам, котрi до срiбла дуже ласi. Й у фортецi це точно справить добре враження.

– Найкраще враження справить смерть того пана Кмiцицa, – зронив пан Вжещович. – Сподiваюся, що пан Куклiновський вже його оббiлував.

– І я вважаю, що вiн уже мертвий, – погодився Мiллер. – Але прiзвище його нагадало менi про нашу непоправну втрату. Це була найбiльша гармата в усiй артилерii його королiвськоi величностi. Не приховую, що всi своi надii на неi покладав. Пробоiна вже була майже зроблена, страх у фортецi поширювався. Ще кiлька днiв, i ми могли б пiти на приступ. А тепер пропала цiла купа роботи, даремнi нашi потуги. Стiну вони замурують. А гармати, якi залишилися в нашому розпорядженнi, не кращi за фортечнi, тож легко iх порозбивати зможуть. Бiльших нiзвiдки взяти, бо iх навiть маршал Вiттемберг не мае. Шановне панство! Чим довше я про це думаю, тим страшнiшою видаеться менi поразка!.. Хто б подумав, що одна людина таке вчинити змогла!.. Один пес! Один бiс!.. Збожеволiти можна! До всiх чортiв рогатих!..

Тут Мiллер ударив п’ястуком об стiл, бо його невгамовний гнiв охопив, тим лютiший, що безсилий. За мить вiн вигукнув:

– А що його королiвська величнiсть скаже, коли до нього звiстка про цю втрату дiйде?!

А за хвилину додав:

– А що ми можемо?.. Зубами цiеi скелi не перегриземо! Щоб тих лихо побило, хто мене пiд цю фортецю йти намовляв!..

Сказавши це, генерал схопив кришталевий келих i спересердя лупнув ним об пiдлогу, аж чаша розбилася в друзки.

Офiцери мовчали. Непристойний гнiв генерала, що бiльше притаманний простаковi, нiж воiну на такiй високiй посадi, викликав у них неприязнь й остаточно зiпсував настрiй.

– Радьте, панове! – закликав Мiллер.

– Радити можна лише спокiйно, – зауважив князь Гессенський.

Мiллер став сопiти i гнiвно роздувати нiздрi. Але все ж заспокоiвся, обвiв очима присутнiх i, немовби заохочуючи iх поглядом, промовив:

– Даруйте, панове, але гнiв не можу стримати. Не згадуватиму про тi мiста, якi, прийнявши командування пiсля Торстенсона, здобув, бо не гоже теперiшню поразку давнiми звитягами затуляти. Все, що пiд цiею фортецею сталося, людський розум збагнути не може. Проте радити треба. Для цього я вас i викликав. Тому засiдайте, i що бiльшiстю на радi вирiшимо, те я й здiйсню.

– Хай ваша гiднiсть дасть нам напрямок, – попросив князь Гессенський. – Будемо мiркувати, як здобути фортецю, чи, може, краще вiдступити?

Мiллер не хотiв ставити питання аж так чiтко, принаймнi не хотiв, аби це йому першому вилетiло з вуст, тому сказав:

– Хай кожен iз панiв каже щиро, що думае. Всi ми про добро i славу його королiвськоi величностi турбуватися маемо.

Але жоден iз офiцерiв не захотiв першим пропозицiю вiдступати оголосити, тому знову запанувала мовчанка.

– Пане Садовський! – не витримав Мiллер, намагаючись бути приязним i прихильним. – Ви щирiшi за iнших у своiх виступах, бо ваша репутацiя забезпечуе вас вiд будь-яких пiдозр.

– Гадаю, генерале, – вiдповiв полковник, – що той пан Кмiциц був одним iз найвидатнiших сьогочасних воiнiв i що становище наше вiдчайдушне.

– Тобто ви – за вiдступ вiд фортецi?..

– З дозволу вашоi гiдностi, я взагалi був проти цiеi облоги. А це зовсiм iнша рiч.

– То що тепер порадите?

– Тепер я вiддам голос пановi Вжещовичу.

Мiллер вилаявся, як язичник.

– Пан Вейгард за всi нещастя цiеi експедицii вiдповiдатиме! – кинув вiн.

– Не всi моi поради були виконанi, – вiдповiв зухвало пан Вжещович. – Я мiг би смiливо скинути з себе вiдповiдальнiсть. Були такi, хто iх розпинав. Були й тi, хто дивну i незрозумiлу прихильнiсть до священикiв виявляв, вiдмовляли вашу гiднiсть вiд усiляких суворих заходiв. Я ж радив, аби тих священикiв-посланцiв повiсити, i переконаний, що якби це сталося, страх вiдкрив би нам уже ворота цього курника.

Тут пан Вжещович глипнув на пана Садовськогo, але заки той наважився на вiдповiдь, втрутився князь Гессенський.

– Не називайте, графе, цю фортецю курником, – промовив спересердя, – бо чим бiльше применшуете ii значення, тим бiльше посилюете нашу ганьбу.

– Проте я радив делегатiв повiсити. Страх – завжди страх. Ось що я зранку до вечора повторював, але пан Садовський погрожував вiдставкою i священики пiшли з миром.

– Пiдiть, пане графе, сьогоднi ж до фортецi, – злiсно всмiхнувся пан Садовський, – висадiть порохом iхню найбiльшу гармату, як це зробив iз нашою пан Кмiциц, i ручаюся, що це бiльшого нажене страху, нiж розбiйницьке послiв мордування!..

Пан Вжещович обернувся до Мiллера:

– Ваша гiдносте! Вважаю, що ми зiбралися на нараду, а не задля взаемних образ!

– Чи маете, пане, що, крiм порожнiх докорiв, висловити? – поцiкавився Мiллер.

– Маю, усупереч веселостi цих панiв, котрi могли б свiй гумор до кращих часiв поберегти.

– О Одiссею, розумом, рiшучiстю, кмiтливiстю i хитрiстю вiдомий! – кпинив князь Гессенський.

– Панове! – не звернув на це уваги пан Вжещович. – Широко вiдомо, що не Мiнерва е вашим опiкуном. А позаяк Марс вам спадку не вiдписав i ви зреклися своiх голосiв, то дозвольте менi сказати.

– Гора стогнати починае, зараз побачимо мишачий хвостик! – докинув пан Садовський.

– Прошу помовчати! – обiрвав його Мiллер. – Кажiть, пане графе, але пам’ятайте, що дотеперiшнi вашi поради дали гiркi плоди…

– Яких узимку споживати ми змушенi, нiби заплiснявiлих сухарiв! – додав князь Гессенський.

– Це пояснюе, чому ваша свiтлiсть п’е стiльки вина, – вiдрубав пан Вжещович. – Хоча вино й не замiнить природноi дотепностi, однак допомагае весело перетравлювати навiть ганьбу. Але менше з цим! Я знаю добре, що у фортецi е група, яка давно прагне здатися, i лише наша немiчнiсть з одного, i надлюдська впертiсть прiора з другого боку втримуе ii в шорах. Новий страх додасть iй нових сил, тому треба показати, що нам начхати на втрату гармати, i штурмувати завзятiше.

– І це все?

– Навiть якщо й усе, то це краще для честi шведських жовнiрiв, нiж пустi насмiшки при келихах, i нiж белькотiння на п’яну голову. Але це ще не все. Потрiбно поширити мiж нашими жовнiрами, а особливо мiж польськими, звiстку, що гiрники, котрi зараз над закладанням мiн працюють, вiдкрили старий пiдземний перехiд, що тягнеться пiд сам монастир i костел.

– Маете слушнiсть, це добра порада! – похвалив Мiллер.

– Коли ця звiстка мiж нашими та польськими жовнiрами розiйдеться, самi поляки намовлятимуть ченцiв до капiтуляцii, бо й iм iдеться, як i ченцям, аби це гнiздо забобонiв врятувалося.

– Як на католика, непогана порада! – буркнув пан Садовський.

– Якби служив туркам, називав би Рим гнiздом забобонiв! – вiдповiв князь Гессенський.

– Тодi поляки негайно вишлють вiд себе делегатiв до священикiв, – продовжував далi граф Вейгард, – i та партiя в монастирi, яка давно хоче здатися, пiд впливом жаху вiдновить своi зусилля, i хтозна, чи не змусять прiора й упертюхiв вiдчинити ворота.

– «Загине Прiамове мiсто через пiдступнiсть Одiссея», – процитував князь Гессенський.

– Далебi, троянська iсторiя вiдома, але йому здаеться, що щось нове вигадав! – пiдтримав пан Садовський.

Однак Мiллеру ця порада сподобалася, бо по сутi не була такою вже й кепською.

Партiя, про яку пан Вжещович згадував, у монастирi справдi iснувала. Декотрi найслабкодухiшi священики до неi належали. До того ж переляк мiг перекинутися й на гарнiзон, охопити навiть тих, хто дотепер прагнув захищатися до останньоi краплини кровi.

– Спробуемо, ми спробуемо! – пiдтримав Мiллер, котрий, як потопельник, хапався за кожну соломинку i легко вiд розпачу переходив до надii. – Але чи пани Калинський або Зброжек погодяться ще раз стати посланцями до монастиря, чи повiрять у той пiдкоп i чи захочуть священикам про нього розповiсти?

– У будь-якому разi пан Куклiновський погодиться, – припустив пан Вжещович. – Але було б краще, якби вiн i справдi повiрив в iснування переходу.

Раптом тупiт пролунав перед штаб-квартирою.

– Ось i пан Зброжек приiхав, – зауважив князь Гессенський, визираючи у вiкно.

За мить у сiнях задзвенiли остроги i пан Зброжек увiйшов, точнiше ввалився у покiй. Обличчя його було блiде, схвильоване, i перш нiж офiцери встигли спитати про причину такого стану, полковник викрикнув:

– Пан Куклiновський мертвий!

– Тобто? Що ви таке кажете? Що сталося? – сипав запитаннями Мiллер.

– Дозвольте менi вiдсапатися, – попросив пан Зброжек, – бо те, що я бачив, будь-яку уяву переходить.

– Кажiть швидше! Його вбили? – загукали присутнi.

– Кмiциц! – видихнув пан Зброжек.

Офiцери посхоплювалися зi своiх мiсць i витрiщилися на пана Зброжека, як на божевiльного. А той, часто викидаючи нiздрями клубки пари, продовжував:

– Якби я сам не бачив, то нiколи б не повiрив, бо це нелюдська сила. Пан Куклiновський мертвий, як i трое його жовнiрiв, а пана Кмiцицa анi слiду. Я знав, що це страшний чоловiк. Репутацiя його по всiй краiнi вiдома. Щоб, однак, будучи бранцем, зв’язаним, не лише вирватися, а й повбивати жовнiрiв i пана Куклiновського замучити, цього людина не може зробити, хiба сам нечистий!

– Нiколи нiчого подiбного не чув. Це не схоже на правду! – прошепотiв пан Садовський.

– Показав пан Кмiциц, на що вiн здатен! – гмикнув князь Гессенський. – А ми не вiрили вчора полякам, коли нам казали, що це за цабе. Думали, що перебiльшують, як зазвичай.

– Збожеволiти можна! – верескнув пан Вжещович.

Мiллер вхопився руками за голову i нiчого не казав. Коли вiн нарештi пiдняв очi, блискавки гнiву посипалися з них разом iз пiдозрами.

– Пане Зброжек, – зронив генерал, – навiть якби це був Сатана, а не людина, без чиеiсь допомоги, без чиеiсь зради не мiг би цього зробити. Пан Кмiциц мав тут своiх прихильникiв, а пан Куклiновський – своiх ворогiв. І ви належали до iхнього числа!

Пан Зброжек був у повному значеннi слова зухвалий жовнiр, тому, почувши таке обвинувачення щодо себе, зблiд, як крейда, схопився з мiсця, пiдбiг до Мiллера i, заступивши йому дорогу, глянув просто в вiчi.

– Чи ваша гiднiсть мене пiдозрюе?.. – поцiкавився вiн. Запала дуже важка хвилина. Всi присутнi не мали найменшого сумнiву, що якщо Мiллер дасть ствердну вiдповiдь, то станеться щось страшне i нечуване у военнiй iсторii. Всi руки лягли на ефеси рапiр. Пан Садовський оголив навiть свою повнiстю.

Але в цю мить офiцери побачили через вiкно, що подвiр’я заповнилося польськими вершниками. Імовiрно, прибували вони також зi звiстками про пана Куклiновського, у будь-якому разi вони однозначно опинилися б на боцi пана Зброжекa. Бачив iх i Мiллер, i хоча зблiд вiд нестями на обличчi, однак генерал опанував себе i вдав, що не помiчае нiчого задирливого в поведiнцi пана Зброжека. Вiдповiв голосом, який намагався зробити природним:

– Розкажiть нам, пане, докладно, що там сталося.

Пан Зброжек стояв ще якийсь час, роздуваючи нiздрi, але отямився i його думка повернулася в iнший бiк, адже товаришi, котрi саме приiхали, зайшли всередину.

– Пана Куклiновського вбили! – повторювали прибульцi один за одним.

– Пан Куклiновський мертвий!

– Загiн його розбiгаеться! Жовнiри шаленiють!

– Дозвольте, панове, надати слово пановi Зброжеку, котрий першим принiс цю новину! – закликав Мiллер.

Присутнi заспокоiлися i пан Зброжек звiтував:

– Вiдомо вам, що на останнiй нарадi я викликав пана Куклiновського на поединок. Я був прихильником пана Кмiцицa, це правда, бо i ви, хоч i його вороги, мусите визнати, що не кожен змiг би здiйснити таку справу, як пiдривання тiеi гармати. Вiдвагу й у ворога цiнувати треба, тому я простягнув йому руку, але вiн менi свою не подав i зрадником мене обiзвав. Тому я й подумав собi: нехай пан Куклiновський робить iз ним, що хоче. Менi йшлося про те, що якщо пан Куклiновський вчинить iз ним усупереч лицарськiй честi, то неслава цього вчинку на всiх полякiв, в тому числi й на мене, впаде. Тому я хотiв iз паном Куклiновським битися. Сьогоднi вранцi взяв я двох товаришiв i приiхав у його табiр. Приiжджаемо до штаб-квартири, а там кажуть: «Немае його». Я посилаю сюди – немае його!.. У розташуваннi кажуть, що на нiч не повертався, але були спокiйнi, бо мiркували, що вiн у вашоi гiдностi залишився. Аж тут один жовнiр каже, що вночi поiхав iз паном Кмiцицем у поле до стодоли, в якiй мав намiр його припекти. Я iду до стодоли, щоб усе перевiрити. Там дверi навстiж. Входжу i бачу: висить голе тiло на балцi. Я подумав, що це пан Кмiциц, аж коли очi до сутiнкiв звикли, дивлюся, а труп якийсь худий i кiстлявий. А той виглядав, як Геркулес. Дивно менi стало, щоб вiн мiг так змарнiти впродовж однiеi ночi. Наближаюся, глип – а це пан Куклiновський!

– На балцi? – уточнив Мiллер.

– Саме так! Я перехрестився. Гадаю: чари, омана, чи що?.. А як побачив трупи трьох жовнiрiв, то правда постала передi мною, як жива. Цей страшний чоловiк тих убив, а цього повiсив i припiк, як кат, а сам утiк!

– До кордону зi Сiлезiею недалеко! – зауважив пан Садовський.

Знову запанувала мовчанка.

Будь-яка пiдозра щодо участi в цьому пана Зброжекa згасла в душi Мiллера. А сам випадок вразив його, налякав i наповнив якимось невиразним неспокоем. Генерал бачив небезпеку, що навколо громадилася, бачив грiзнi ii тiнi, проти яких не знав, як воювати. Вiн вiдчував, що його оточило якесь кiльце негараздiв. Першi прояви вже мав перед своiми очима, а далi очiкував ще темнiшого майбутнього. Опанувало його таке почуття, немовби замешкав у потрiсканому будинку, i стеля будь-якоi митi може звалитися йому на голову. Невпевненiсть пригнiчувала його нестерпним тягарем, i полководець питав сам себе, до чого мае руки прикласти?

Раптом пан Вжещович ляснув себе в чоло.

– Заради Бога! – сказав вiн. – Ще вчора, як тiльки я цього пана Кмiцицa побачив, здавалося менi, що я його звiдкiлясь знаю. Тепер знову бачу перед собою це обличчя, пригадую собi звук його мови. Я мусив його зустрiти мигцем i в темрявi, увечерi, але нiяк не згадаю.

Тут вiн узявся терти рукою лоба.

– Яка нам iз цього користь? – промовив Мiллер. – Адже не злiпите, пане графе, гармату, навiть якщо й пригадаете. І не вдасться воскресити пана Куклiновськогo!

Тут вiн звернувся до офiцерiв:

– Кому воля, панове, за мною на мiсце випадку!

Всi захотiли iхати, бо всiх проймала цiкавiсть.

Подали коней, i рушили ступом, iз генералом на чолi. Наблизившись до стодоли, побачили кiлькадесятьох польських вершникiв, розкиданих навколо тiеi будiвлi на дорозi i в полi.

– Що це за люди? – спитав Мiллер пана Зброжека.

– Мабуть, пана Куклiновськогo. Кажу ж вашiй гiдностi, що ця голота просто збожеволiла.

Сказавши це, пан Зброжек кинув до одного з вершникiв.

– Сюди, сюди! Хутко!

Жовнiр пiд’iхав.

– Зi загону пана Куклiновського?

– Атож.

– А де решта полку?

– Розбiглися. Кажуть, що не хочуть бiльше воювати проти Ясноi Гури.

– Що вiн сказав? – перепитав Мiллер.

Пан Зброжек пояснив.

– Спитайте його, пане, куди вони подалися? – звелiв генерал.

Пан Зброжек витлумачив запитання.

– Невiдомо, – вiдповiв жовнiр. – Дехто пiшов у Сiлезiю. Іншi пообiцяли самому пановi Кмiцицу служити, бо другого такого полковника немае нi серед полякiв, нi серед шведiв.

Мiллер, коли пан Зброжек знову переклав йому слова жовнiра, замислився. Справдi, такi люди, яких мав пан Куклiновський, готовi були без вагання перейти пiд команду пана Кмiцицa. Але тодi могли стати грiзними, якщо не для армii Мiллера, то принаймнi для його обозу та комунiкацiй.

Хвиля небезпек громадилася щораз вище навколо зачаклованоi фортецi. Пановi Зброжеку те ж саме мало спасти на гадку, бо вiн, немов вiдповiдаючи на думки Мiллера, зронив:

– Певна рiч, що збурилося в Речi Посполитiй. Хай лише такий пан Кмiциц гукне, i сотнi, тисячi його оточать, особливо пiсля того, що вiн зробив.

– І що ж вiн може зробити? – спитав Мiллер.

– Ваша гiднiсть, може, захоче пригадати, що цей чоловiк до вiдчаю привiв Хованськогo, а Хованський мав, разом iз козаками, вшестеро бiльше людей, нiж ми. Жодна пiдмога не прийде нам без його дозволу, а вiн iще понищить садиби та голод на нас чекае. До того ж пан Кмiциц може об’еднатися з паном Жегоцьким i Кулешею. Тодi кiлька тисяч шабель матиме пiд собою. Це небезпечний чоловiк i може статися molestissimus[59 - Molestissimus (лат.) – найбiльша проблема.].

– А ви впевненi у своiх жовнiрах?

– Бiльше, нiж у собi самому, – вiдповiв iз жорсткою вiдвертiстю пан Зброжек.

– Чому ж бiльше?

– Бо, щиро кажучи, досить iз нас уже цiеi облоги!

– Вiрю, що вона незабаром закiнчиться.

– Тiльки запитання: як? Врештi, взяти цю фортецю тепер – така сама поразка, як вiд неi вiдступити.

Тим часом вершники пiд’iхали до стодоли. Мiллер зiстрибнув iз коня, за ним усi офiцери, й увiйшли всередину. Пана Куклiновськогo жовнiри вже зняли з балки та вкрили килимком, поклавши горiлиць на рештках соломи. Три жовнiрськi тiла лежали на долiвцi, складенi рiвно в ряд.

– Вбили ножами, – прошепотiв пан Зброжек.

– А пана Куклiновського?

– На пановi Куклiновському ран немае, лише бiк припекли й обсмалили вуса. Мусив замерзнути або задихнутися, бо свою власну шапку досi в зубах тримае.

– Вiдслонiть його!

Жовнiр пiдняв рiг килимка i показалося страшне обличчя, набрякле, з вибалушеними очима. На обсмалених рештках висiли бурульки, що з’явилися вiд подиху, змiшавшись iз кiптявою вони утворили немов iкла, що стирчали з вуст. Обличчя було таке огидне, що Мiллер, звиклий до всiляких жахiть, здригнувся i наказав:

– Запнiть швидше! Страхiття! Страхiття!

Понура тиша запанувала в стодолi.

– Навiщо ми сюди приiхали? – сплюнув князь Гессенський. – Тепер я цiлий день не торкнуся iжi.

Раптом на Мiллера найшло якесь незвичайне роздратування, що майже межувало з безумством. Обличчя йому посинiло, зiницi розширилися, зуби заскреготiли. Оволодiла ним дика жага кровi, помститися комусь. Тому, звертаючись до пана Зброжека, вiн залементував:

– Де той жовнiр, котрий бачив, що пан Куклiновський був у стодолi? Давайте його сюди! Мусить бути спiвучасником!

– Не знаю, чи цей жовнiр досi тут, – забелькотiв пан Зброжек. – Всi люди пана Куклiновськогo розбiглися, як роз’ярмленi бугаi!

– То знайдiть його! – заревiв, як фурiя, Мiллер.

– То самi, ваша гiдносте, й шукайте! – вiдрубав зопалу пан Зброжек.

І знову жахливий вибух зависнув, немовби на павутинi, над головами шведiв i полякiв. Останнi стали тiснити пана Зброжекa, ворушити загрозливо вусиськами i бряжчати шаблями.

Аж тут гомiн, вiдлуння пострiлiв i тупiт кiлькох коней почувся назовнi i в стодолу вбiг офiцер шведських рейтарiв.

– Генерале! – крикнув вiн. – Вилазка з монастиря. Гiрники, котрi ями копали, вибитi всi до ноги! Загiн пiхоти розпорошений.

– Здурiти можна! – зойкнув Мiллер, хапаючись за кучерi перуки. – По конях!

За мить уже мчали всi, як вихор, до монастиря, аж клуби снiгу сипалися, як град, iз-пiд копит коней.

Кавалерiйська сотня пана Садовськогo, пiд командою його брата, приедналася до Мiллера i скакала на допомогу. Дорогою бачили загони пiхоти, переляканi, утiкаючi в безладi та переполоху, так занепали вже серця непереможних ранiше шведських жовнiрiв. Покидали навiть шанцi, в яких жодна небезпека не загрожувала. Кiльканадцятьох розтоптали офiцери, котрi мчали на конях, i рейтари. Дiсталися нарештi на стаю вiд фортецi, але лише для того, щоб на узвозi, освiтленому, як на долонi, побачити нападникiв, котрi щасливо поверталися до монастиря. Спiви, радiснi вигуки та смiх долинали звiдтiля до вух Мiллера.

Поодинокi зупинялися навiть i навiть погрожували у бiк штабу закривавленими шаблями. Поляки, котрi перебували в станi генерала, впiзнали самого пана Замойськогo, котрий особисто верховодив цiею вилазкою, а тепер, вздрiвши штаб, зупинився i демонстративно махав йому шапкою. Нiчого дивного! Вiн уже почувався в безпецi пiд захистом фортечних гармат.

Тут же на валах задимилося i залiзне птаство куль полетiло зi жахливим свистом в бiк офiцерiв. Кiлька рейтарiв захиталися в сiдлах i стогiн був вiдповiддю цьому свисту.

– Ми на лiнii вогню, вiдступати! – скомандував пан Садовський.

Пан Зброжек ухопив повiддя Мiллерoвогo коня.

– Генерале, ми вiдступаемо! Тут смерть!

Мiллер, немов здерев’янiв, не зронив нi слова i дозволив вивести себе з-пiд вогню. Повернувшись у штаб-квартиру, вiн зачинився там i весь день не хотiв нiкого бачити. Роздумував, мабуть, про свою славу Полiоркета.

Тим часом пан Вжещович узяв владу в своi руки i з невгасимою енергiею узявся готувати штурм. Насипали новi шанцi, солдати лупали далi пiсля гiрникiв скелю, щоб припасувати мiни. Гарячковий рух запанував в усьому шведському таборi. Здавалося, що новий дух пройняв нападникiв або що iм пiдкрiплення прибуло.

Кiлькома днями пiзнiше звiстка ошелешила шведський i союзний польський табори, що землекопи надибали пiдземний перехiд, що проходить аж пiд сам костел i монастир, i що тiльки вiд доброi волi генерала залежить тепер, чи пiдiрвати всю фортецю. Незмiрна радiсть охопила потомлених морозами, голодом i марною роботою жовнiрiв.

Вигуки: «Маемо Ченстохову!.. Висадимо цей курник»! – перебiгали з вуст в уста. Розпочалися бенкети та пиятика. Пан Вжещович був усюди, заохочував жовнiрiв, пiдтримував iх у вiрi, пiдтверджував сто разiв на день звiстку про знаходження переходу, пiдтримував бенкети та гулянки.

Вiдголос цих радощiв дiйшов урештi-решт i до фортецi. Звiстка про мiни, вже закладенi i готовi до вибуху, розiйшлася з блискавичною швидкiстю з одного кiнця валiв до iншого. Навiть найвiдважнiшi злякалися. Жiнки з риданнями облягли келiю прiора, простягали до нього дiтей, коли той з’являвся на хвилинку, i благали:

– Не губiть невинних!.. Кров iхня впаде на вас!..

А хто бiльшим був боягузом, зi ще бiльшим запалом напирав тепер на прiора Кордецькогo, щоб не наражав на згубу святе мiсце, столицю самоi Матерi Божоi.

Настали такi важкi часи i такi болючi для непохитноi душi цього героя в чернечiй одежi, яких нiколи ранiше не бувало. Щастя, що i шведи занехаяли штурм, аби цим довести захисникам, що вже немае потреби нi в кулях, нi в гарматах, що досить iм лише пороховий шнур пiдпалити. Вiд того ще бiльший жах наростав у монастирi. Пiд час глухих ночей де-кому з найбiльших страхопудiв здавалося, що чують уже пiд землею якийсь шурхiт, якiсь рухи, що шведи вже пiд самим монастирем. Впала духом i значна частина ченцiв. Тi, з отцем Страдомським на чолi, прийшли до прiора, щоб невiдкладно перемови про капiтуляцiю розпочав. З ними разом прийшли бiльшiсть жовнiрiв i кiлька шляхтичiв.

Тодi отець Кордецький вийшов у двiр, а коли натовп оточив його вузьким колом, промовив:

– Чи ми не присягнулися собi, що до останньоi краплини кровi захищати святу оселю будемо? І скажу вам, якщо порох нас викине, то лише поганi тiла нашi, тiльки тлiннi останки впадуть назад на землю, а душi вже не повернуться… Небо розверзнеться над нами й увiйдемо в нього веселi, щасливi, як у море без меж. Там Ісус Христос нашi душi прийме i Його Найсвятiша Мати, i вийде до нас, а вони, як золотi бджоли, сядуть на Їi плащ i в свiтло зануряться, i в обличчя Бога дивитися будуть.

Тут вiдблиск цього свiтла осяяв обличчя його, натхненнi очi священик здiйняв угору i продовжував чинно та спокiйно:

– Пане, котрий свiтами править, Ти дивишся в серце мое i знаеш, що я не брешу цьому люду, кажучи, що единого щастя прагну, руки простягну до Тебе i закликатиму з глибини душi моеi: «Господи! Зроби так, аби цей порох вибухнув, бо в такiй смертi е вiдкуп за провини та грiхи, бо це вiчний спочинок. А слуга Твiй уже втомлений i спрацьований дуже». І хто б не хотiв такоi нагороди – смерть без муки, як мить коротка, як блискавка на небi проминае, пiсля якоi – непохитна вiчнiсть, незчисленне щастя, радiсть без кiнця!.. Але Ти менi наказав стерегти оселю Твою, тому менi вiдiйти не дозволено. Ти мене на сторожi поставив, отже, влив у мене силу Твою, i я знаю це, Господи, бачу, вiдчуваю, навiть якщо зло вороже аж пiд цю церкву дiсталося, хоч би весь порох i спустошливу селiтру пiд нею склали, досить менi було б усе перехрестити, щоб не вибухнули.

Тут вiн звернувся до присутнiх:

– Бог менi дав цю силу, але й ви проженiть страх iз сердець своiх! Дух мiй проникае крiзь землю i каже вам: брешуть вороги нашi, немае порохових драконiв пiд костелом!.. Ви люди боязких сердець, ви, в котрих переляк вiру приглушив, не заслужили на те, аби вже сьогоднi зайти в королiвство милостi та спочинку. Тому немае пороху пiд стопами вашими! Бог хоче врятувати цю оселю, щоб, як ковчег Ноя, плив над потопом лиха та недолi, тому в iм’я Всевишнього втрете кажу вам: немае пороху пiд костелом! А коли вiд Його iменi промовляю, хто посмiе менi перечити, хто сумнiватися наважиться?..

Сказавши це, священик замовк i дивився на натовп ченцiв, шляхтичiв i жовнiрiв. Але така була непорушна вiра, впевненiсть i сила в його голосi, що присутнi мовчали i нiхто нiчого не казав. Навпаки, дух наповнив iхнi серця, аж нарештi один iз жовнiрiв, простий селянин, зауважив:

– Нехай святиться Його iм’я!.. Вже три днi торочать, що можуть фортецю висадити, чому ж не пiдривають?

– Хвала Найсвятiшiй Богородицi! Чому ж не пiдривають? – повторило кiльканадцять голосiв.

Раптом зробився дивний знак. Враз навколо почувся шурхiт крил i цiлi зграi зимових птахiв заповнили двiр фортецi, i щораз новi пiдлiтали з навколишнiх осель: сiрi жайворонки, вiвсянки зi золотими грудьми, убогi горобцi, зеленi синички, червонi снiгурi пообсiдали схили дахiв, кути, двернi рами, церковнi карнизи. Іншi кружляли рiзнобарвним вiнком над головою священика, трiпотiли крильцями, цвiрiнькали жалiбно, наче милостиню просили, зовсiм не остерiгаючись людей. Здивувалися присутнi, а отець Кордецький помолився впродовж хвилини i нарештi промовив:

– Навiть лiсовi пташки пiд опiку Божоi Матерi вдаються, а ви засумнiвалися в Їi силi?

Дух i надiя повернулися в серця людей, ченцi билися в груди, вiдтак подалися до костелу, а жовнiри – на стiну. Жiнки вийшли сипати зерно пташенятам, якi стали клювати його жадiбно. Всi тлумачили появу тих дрiбних лiсових мешканцiв собi на добро, а вороговi на шкоду.

– Глибокi снiги мусять лежати, якщо це птаство навiть на пострiли, i на гарматний гуркiт не зважають, лише пiд захист вдаються, – гомонiли жовнiри.

– А чому вiд шведiв до нас утiкають?

– Бо i навiть найдрiбнiше створiння вмiе ворога вiд свого вiдрiзнити.

– Не можу повiрити, – вiдповiв iнший жовнiр, – адже i в шведському таборi е поляки. Там уже голод мае панувати i навiть фуражу для коней бракуе.

– Тодi це ще краще, – промовляв третiй, – бо виявиться, що байка про той порох – це несусвiтня брехня.

– Як таке може бути? – спитали всi нараз.

– Старi люди казали, – правив далi жовнiр, – якщо якийсь будинок мае завалитися, то ластiвки та горобцi, якi гнiзда навеснi пiд дахом в’ють, вiдлiтають геть за два чи три днi до цього. Такий кожна бестiя мае розум, що наперед знае про небезпеку. Тому, якби пiд монастирем був порох, цi птахи сюди нiколи не прилетiли б.

– Таке казали?

– Як амiнь у молитвi!

– Хвала Богородицi! Кепськi, отже, справи у шведiв!

Аж тут голос сурми почувся бiля пiвденно-захiдноi брами. Всi побiгли дивитися, хто там прибув.

Це був шведський сурмач, котрий привiз лист iз табору. Ченцi зiбралися зараз же в дефiнiторii. Лист був вiд пана Вжещовичa, котрий сповiщав, що якщо фортеця не здасться негайно, то буде висаджена в повiтря. Але навiть тi, хто ранiше аж трясся вiд страху, не повiрили тепер цим погрозам.

– Даремнi цi страхи! – вирiшили священики i шляхтичi водночас.

– Напишiмо ж iм, аби нас не жалiли. Нехай висаджують! І саме так вiдписали. Тим часом жовнiри, котрi зiбралися бiля сурмача, кпили з його застережень.

– Гаразд! – казали вони йому. – Чому маете нас жалiти? Швидше пiдемо на небо!

А той, хто вручав посланцевi вiдповiдь, зауважив:

– Не гайте надаремно слiв i часу!.. Самих вас злиднi гризуть, а нам, хвала Боговi, нiчого не бракуе. Птахи навiть вiд вас утiкають.

Таким чином нi до чого не призвiв останнiй фортель пана Вжещовичa. А коли сплив ще один день, стало цiлком зрозумiло, якими порожнiми були побоювання захисникiв, i спокiй повернувся в монастир.

Наступного дня гiдний мiщанин ченстоховський, Яцек Бжуханський, доправив знову листа, що погрожував штурмом, але водночас повiдомив про вихiд Янa-Казимирa з Сiлезii та про повстання всiеi Речi Посполитоi проти шведiв. Зрештою, мав це бути, за версiею нападникiв, вже останнiй штурм.

Бжуханський пiдкинув листа разом iз лантухом риби для священикiв на святу вечерю, а наблизився до мурiв переодягненим у шведського жовнiра. На нещастя, впiзнали його й упiймали. Мiллер наказав його катувати. Але старий мав пiд час мук небеснi видiння й усмiхався солодко, як дитя, а замiсть болю малювалася на його обличчi невимовна радiсть.

Генерал сам був присутнiй при тортурах, проте жодних зiзнань iз мученика не витягнув. Зробив лише розпачливий висновок, що цих людей нiщо не похитне, нiщо iх не зламае, i втратив будь-яку надiю.

Тим часом прийшла стара жебрачка Костуха з листом вiд отця Кордецькогo, просячи покiрно, щоб не штурмували на час Служби Божоi в день Рiздва. Вартовi й офiцери пiдняли жебрачку на смiх i реготали з такого посла, але та вручила послання i сказала:

– Нiхто iнший не хотiв iти, бо ви делегатiв як розбiйникiв трактуете, а я за кусень хлiба погодилася. Недовго менi вже ходити по свiту, тому вас не боюся, а якщо не вiрите, то маете мене в руках.

Але не зробили iй нiчого лихого. Бiльше того, Мiллер, прагнучи раз ще примирення спробувати, пристав на вимогу прiора. Прийняв навiть викуп за недомученого Яцекa Бжуханськогo. Вiдiслав заодно i ту частину срiбла, яку знайшли у шведських гультяiв. Це останне зробив на зло пановi Вжещовичу, котрий пiсля фортелю з мiнами, який не спрацював, у нову потрапив немилiсть.

Надiйшов нарештi Святвечiр. З першою зiркою замиготiло свiтло та вогники в усiй фортецi. Нiч була спокiйна, морозна, але погожа. Шведськi жовнiри, костенiючи вiд холоду на шанцях, дивилися знизу на чорнi мури недоступноi фортецi i на думку iм спадали теплi, мохами вкритi скандинавськi хатинки, дружини, дiти, ялиночки, прикрашенi свiчками, i не однi залiзнi груди здiймалися зi зiтханням, сумом, тугою та розпачем. А у фортецi, за столами, вкритими сiном, обложенцi дiлилися облатками. Тиха радiсть палала на всiх обличчях, бо кожен мав передчуття, майже певнiсть, що часи недолi минуть уже швидко.

– Завтра буде ще один штурм, але це вже останнiй, – повторювали священики та жовнiри. – Кому Бог смерть запише, хай дякуе, що ранiше служити Йому дозволить i тим певнiше небеснi брами йому вiдкрие, бо хто в день Рiздва за вiру загине, той до хвали прийнятий бути мусить.

Бажали собi, отже, навзаем добробуту, довгих рокiв або небесного притулку, i таке полегшення зiйшло на iхнi серця, немовби вже бiда минула.

Стояло поруч прiора одне порожне крiсло, перед ним лежала тарiлка, на якiй бiлiла пачка облаток, перев’язана голубою стрiчечкою. Коли всi розсiлися, це мiсце нiхто не зайняв, а пан мечник спитав:

– Бачу, преподобний oтчe, що за старим звичаем i для загорських панiв тримаете мiсце?

– Не для загорських панiв, – спростував ксьондз Августин, – а на спогад про того молодика, котрого ми всi, як сина, полюбили, i душа котрого зараз дивиться з радiстю на нас, що ми вдячну пам’ять про нього зберегли.

– Заради Бога, – зауважив мечник серадзький, – краще йому зараз, нiж нам! Але правильно, ми виннi йому вдячнiсть!

У отця Кордецького блищали сльози на очах, а пан Чарнецький зронив:

– І про менше в хронiках пишуть. Якщо менi Бог життя даруе, а хтось спитае мене пiзнiше, який був серед вас жовнiр стародавнiм героям рiвня, я скажу: Бабинич.

– Його прiзвище було не Бабинич, – зауважив отець Кордецький.

– Не Бабинич?

– Я вже давно знаю його справжне прiзвище, але пiд таемницею сповiдi. І лише, виходячи з метою пiдiрвати ту мортиру, дозволив менi: «Якщо згину, нехай знають, хто я, щоб чесна слава на моему прiзвищi залишилася i давнi грiхи змила». Пiшов, загинув, отже, тепер можу вам сказати: це був пан Кмiциц!

– Той литовський славетний пан Кмiциц? – вигукнув, схопившись за чуба, пан Чарнецький.

– Саме так! Так Божа милiсть змiнюе серця!

– Заради Бога! Тепер я розумiю, чому вiн наразився на таку небезпеку! Тепер тямлю, звiдки така фантазiя в нього виникала, звiдки ця вiдвага, якою всiх перевершував! Кмiциц, Кмiциц! Той страшний пан Кмiциц, котрого вся Литва славословить!

– Інакше вiдтепер славити буде не лише Литва, а й уся Рiч Посполита.

– Це вiн першим застерiг нас вiд пана Вжещовича!

– І саме тому ми ворота завчасу зачинили та пiдготувалися!

– Вiн першим iз лука шведа пiдстрелив.

– А скiльки iхнiх гармат напсував! А де Фоссiсa хто вклав?

– А та мортира! Те, що ми не боiмося завтрашнього штурму, також його заслуга.

– Нехай кожен iз пошаною згадуе i прославляе, де може, iм’я його, щоб справедливiсть перемогла, – промовив прiор Кордецький, – а тепер: вiчний спочинок дай йому Господи…

– …а свiтло вiчне нехай йому свiтить![60 - Молитва за душi в чистилищi.] – закiнчив единий хор голосiв.

Але пан Чарнецький довго не мiг заспокоiтися i думка його раз по раз поверталася до пана Анджея.

– Кажу вам, панове, – зронив вiн, – було в ньому щось таке, що хоч як простий жовнiр служив, команда сама йому до рук лiзла. Аж менi дивно було, як люди мимоволi слухалися цього молодика. А коли вiн на вежi командував, навiть я його слухався. Якби ж я тодi знав, що це був пан Кмiциц!

– Дивно все ж менi, – зауважив пан мечник серадзький, – що шведи не похвалялися його смертю.

Владика Кордецький зiтхнув:

– Його, iмовiрно, вибух на мiсцi розiрвав!

– Я дав би собi руку вiдрубати, щоб вiн жив! – крикнув пан Чарнецький. – Але щоб такий пан Кмiциц дозволив себе порохом висадити…

– Вiддав свое життя за нашi! – пiдсумував отець Кордецький.

– Мабуть, так i було, – погодився пан мечник, – бо якби та мортира стояла на шанцi, я не думав би так весело про майбутне.

– Завтра Бог дасть нам нову перемогу! – змiнив тему Кордецький. – Адже ковчег Ноя не може загинути в потопi!

Так вони бесiдували за рiздвяною вечерею, а потiм порозходилися, ченцi – до костелу, жовнiри на тихий постiй, а варта – до брами i на стiну. Але надмiрна обережнiсть була зайва. У шведському таборi теж панував спокiй, нiчим не порушений. Самi вони вiддалися спочинковi i роздумам, бо i для них наближалося найбiльше зi свят.

Нiч також була врочиста. Роi зiрок свiтили на небi, переливаючись iз рожевого у блакитний. Свiтло мiсяця забарвлювало зеленим снiгове покривало, що простяглося мiж фортецею та ворожим табором. Вiтер ущух i така настала тиша, якоi вiд самого початку облоги пiд цим монастирем не було.

Опiвночi почули шведськi солдати лагiднi звуки церковних органiв, що лунали з гори, потiм людськi голоси долучилися до них, а вiдтак звуки дзвонiв i дзвiночкiв. Радiсть, пiднесення i великий спокiй були в цих звуках, i змушували ще бiльше сумнiватися, ще бiльше вiдчуття безсилля стискало шведськi серця.

Польськi жовнiри з ватаг панiв Зброжекa та Калинськогo, не питаючи дозволу, пiдiйшли пiд самi мури. Не пустили iх усередину, бо побоювалися пiдступу, який нiч могла полегшити, але дозволили стояти близько мурiв. Союзники шведiв зiбралися всiею громадою. Однi ставали на колiна на снiгу, iншi хитали жалiсливо головами, зiтхаючи над власною долею, або билися в груди, присягаючи виправитися, й усi слухали зi замилуванням i зi сльозами на очах музику та коляди, якi за стародавнiм звичаем спiваються.

Тим часом чатовi на мурах, котрi не могли бути в костелi, жадаючи собi цю втрату винагородити, й собi взялися спiвати i незабаром лунала по всiй лiнii мурiв коляда:

		У яслах лежить,
		Кому ж належить
		Колядувати малому…

Наступного дня пiсля полудня гуркiт знову заглушив усi iншi голоси. Шанцi, скiльки iх було, задимили раптом, земля затремтiла навколо. Як i ранiше, летiли на церковний дах важко ядра, бомби та гранати, i смолоскипи, оправленi в трубки, що розливали хмари розтопленого свинцю, i смолоскипи без оправи, i запалювальнi шнури, i пiдпалене ганчiр’я. Нiколи ранiше такий гуркiт не лунав, нiколи ранiше така купа вогню та залiзяччя не звалилася на монастир, але серед шведських гармат не було тiеi мортири, яка сама могла покришити мур i пробоiни, потрiбнi для атаки, вчинити.

Зрештою обложенцi i так уже звикли до канонади, тому кожен знав, що йому робити потрiбно, навiть без наказiв захист вiдбувався органiзовано. На вогонь вiдповiдали вогнем, на кулю кулею, бiльш прицiльною, бо без метушнi.

Надвечiр виiхав Мiллер, аби при останнiх промiнчиках сонця, що заходить, наслiдки добре оглянути. Його погляд упав на вежу, що вирисовувалася спокiйно на тлi блакитi.

– Цей монастир на вiки вiкiв стояти буде! – вигукнув вiн пiднесено.

– Амiнь! – спокiйно докiнчив пан Зброжек.

Увечерi зiбралася знову в штаб-квартирi нарада, ще похмурнiша, нiж зазвичай. Розпочав ii сам Мiллер.

– Сьогоднiшнiй штурм, – заявив вiн, – не принiс жодних результатiв. Порох у нас закiнчуеться, люду поменшало вдвое, решта, позбавлена мотивацii, поразки, а не перемоги, виглядае. Запасiв уже не маемо, харчiв нема звiдки сподiватися…

– А монастир, як i першого дня облоги, неторканий стоiть! – додав пан Садовський.

– Що ж нам залишаеться?

– Ганьба.

– Маю наказ, – оголосив генерал, – або швидше закiнчувати, або вiдступати i йти у Пруссiю.

– Що ж нам залишаеться? – повторив князь Гессенський. Усi погляди звернулися на пана Вжещовичa, i той промовив:

– Рятувати честь!

Короткий смiх, уривчастий, подiбний на скрегiт зубiв, пролунав iз вуст Мiллера, котрого Полiоркетом охрестили.

– Пан Вжещович хоче нас навчити, як воскрешати мертвих, – скривився вiн.

Той удав, що не чуе.

– Честь свою врятували лише полеглi, – зронив пан Садовський.

Мiллер втрачав терпець.

– Той монастир досi стоiть?.. Ця Ясна Гура, цей курник?!.. І я його не здобув?!.. І ми вiдступаемо?.. Це не сон, я кажу наяву?..

– Той монастир, ця Ясна Гура досi стоiть, – повторив слово в слово князь Гессенський, – i ми вiдступаемо. Поразка!..

Настала хвилина мовчання. Здавалося, що вождь i його пiдлеглi знаходять якусь дику насолоду в роздумах про власне приниження та сором. Несподiвано слово взяв пан Вжещович. Вiн промовляв повiльно та чiтко:

– Не раз ставалося, – казав вiн, – у всiх вiйнах, що обложена фортеця вiдкуповувалася вiд нападникiв, тодi тi вiдходили, як переможцi, бо хто складае викуп, тим самим переможеним себе визнае.

Офiцери, котрi спочатку з презирством i нехiттю слухали слова промовця, тепер вуха нашорошили.

– Хай цей монастир дасть нам якийсь викуп, – правив далi пан Вжещович, – тодi нiхто не скаже, що ми його здобути не змогли, а просто не захотiли.

– Але чи вони погодяться? – спитав князь Гессенський.

– Мою голову за це ставлю, – вiдповiв граф Вейгард, – бiльше того, свою вояцьку честь!

– Це вихiд! – погодився пан Садовський. – Бо маемо досить цiеi облоги, але мають ii досить i вони. Що ваша гiднiсть про це думае?

Мiллер звернувся до пана Вжещовичa:

– Не одну важку, важчу нiж будь-коли в життi хвилину я провiв через вашi поради, пане графе, однак за цю останню дякую i вдячнiсть збережу.

Всi видихнули з полегшенням. Справдi, не могло вже мови бути нi про що iнше, нiж про вiдступ iз честю.

Наступного дня, в День святого Стефана, офiцери зiбралися ще раз, аби вислухати вiдповiдь прiора Кордецькогo на лист Мiллера з пропозицiю вiдкупитися, послану вранцi.

Довелося довго чекати. Мiллер вдавав веселiсть, але примус був помiтний на його обличчi. Нiхто з офiцерiв не мiг всидiти на мiсцi. Всi серця билися неспокiйно.

Князь Гессенський i пан Садовський стояли пiд вiкном, розмовляючи тихо.

– Як гадаете? Погодяться? – поцiкавився перший.

– Обставини такi, що мали б. Хто б не хотiв позбутися такоi жахливоi, хай там як, небезпеки за кiльканадцять тисяч талярiв, особливо, що ченцi свiтських амбiцiй i жовнiрськоi честi не мають, принаймнi не повиннi мати. Боюся лише, чи генерал не забагато зажадав.

– А скiльки?

– Сорок тисяч талярiв вiд ченцiв, i двадцять вiд шляхти. Ну, в найгiршому разi можуть i поторгуватися.

– Треба годитися, Боже, годитися! Якби я знав, що не мають грошей, я б навiть iм своi позичив, тiльки хоча б видимiсть честi дозволили зберегти.

– А я скажу вашiй свiтлостi, що цього разу визнаю пораду пана Вжещовичa слушною i вiрю в те, що заплатять. І така мене гарячка б’е, що бажав би десять штурмiв, нiж це очiкування.

– Уф! Маете рацiю. А цей пан Вжещович ще може видряпатися високо.

– Навiть на шибеницю.

Спiвбесiдники не вгадали. Графа Вейгардa Вжещовичa чекала доля навiть гiрша за шибеницю.

Тут гуркiт канонади обiрвав iхню дальшу розмову.

– Що таке? Стрiляють iз фортецi?! – верескнув Мiллер. І схопившись, як шалений, вибiг iз свiтлицi. Вибiгли за ним i всi решта, стали прислухатися. Вiдголос регулярних залпiв чiтко долинав iз боку фортецi.

– Заради Бога! Яке це вже може мати значення?.. Б’ються всерединi чи що?! – метушився Мiллер. – Не розумiю!

– Я вашiй гiдностi все поясню, – викликався пан Зброжек. – Сьогоднi святого Стефана, iменини панiв Замойських, батька i сина, то на iхню честь салютують.

Раптом i привiтальнi вигуки почулися з фортецi, а за ними новi залпи.

– Досить мають пороху! – понуро зауважив Мiллер. – Це нова для нас iнформацiя.

Але доля пiдготувала йому i другу, болiснiшу вказiвку. Шведськi жовнiри настiльки були знеохоченi, духом занепалi, що на вiдголос фортечних пострiлiв загони, якi боронили найближчi шанцi, хаотично втекли з них.

Мiллер помiтив цiлий регiмент вiдбiрних смаляндських стрiльцiв, котрi безладно бiгли аж до його штаб-квартири. Чув також, як офiцери повторювали мiж собою, побачивши це:

– Час, час, час вiдступати!

Та повiльно все вляглося, лише гнiтюче враження залишилося. Командувач, а за ним i його пiдлеглi, повернулися до кiмнати i чекали, чекали нетерпляче. Навiть незворушне досi обличчя пана Вжещовичa зраджувало неспокiй.

Урештi-решт дзенькiт острог пролунав у сiнях i ввiйшов сурмач, весь розпашiлий вiд морозу, з вусами, вкритими памороззю вiд дихання.

– Вiдповiдь iз монастиря! – оголосив вiн, вiддаючи чималий згорток, обгорнутий кольоровою хустиною та перев’язаний мотузкою.

Мiллерoвi тремтiли руки, вiн вирiшив розрiзати мотузку кинджалом, нiж розв’язувати ii повiльно. Кiльканадцять пар очей втупилися в пакунок, офiцери затамували подих.

Генерал вiдмотав один бiк хустки, другий, третiй, вiдмотував щоразу квапливiше, аж нарештi на стiл випала пачка облаток. Вiн зблiд i хоча нiхто не мав потреби в поясненнях, що було в хустинi, зронив:

– Облатки!..

– І нiчого бiльше? – спитав хтось iз присутнiх.

– Нiчого, – вiдповiв, як луна, генерал.

Запанувала хвилина мовчання, яку порушувало лиш голосне дихання, часом також чувся скрегiт зубiв, часом хтось дзенькнув рапiрою.

– Пане Вжещовичу, – промовив нарештi Мiллер страшним i зловiсним голосом.

– Немае його вже! – пiдказав хтось iз офiцерiв.

І знову настала мовчанка.

Натомiсть уночi вчинився рух у всьому таборi. Заледве свiтло денне згасло, почулися накази, рух великих загонiв кiнноти, вiдголос крокiв регулярноi пiхоти, iржання коней, скрип возiв, глухий гуркiт перекочування гармат, скрегiт залiзяччя, звук ланцюгiв, галас, гомiн, закипiв рух.

– Готуеться новий штурм на завтра? – питали один одного чатовi бiля ворiт.

Але вони не могли нiчого бачити, бо звечора небо затягнулося хмарами i почався густий снiгопад.

Щiльний лапатий снiг заслоняв небокрай. Близько п’ятоi години ночi всi голоси стихли, а снiг падав дедалi густiший. На стiнi та вежах вiн створював новi мури, новi захиснi споруди. Вкрив весь монастир i церкву, немов хотiв ii заховати вiд поглядiв зайд, укутати i затулити вiд вогняних ядер.

Та вже стало сiрiти i дзвiн покликав на заутреню, жовнiри, котрi вартували бiля пiвденноi брами, почули фиркання коня. Перед брамою стояв селянин, весь засипаний снiгом. За ним було видно на пiд’iзнiй дорозi низькi, малi дерев’янi санчата, i запряжену в них худу i закоцюблу шкапину. Селянин бив себе руками в боки, переступав iз ноги на ногу i попросив:

– Люди, та вiдкрийте вже!

– Хто там? – поцiкавилися з мурiв.

– Свiй, iз Дзбовa!.. Я привiз добродiйникам дичину.

– Як же тебе шведи пропустили?

– Якi шведи?

– Котрi костел облягають.

– Нема тут нiяких шведiв!

– Хвала Всевишньому! То вони пiшли?

– За ними вже й слiди завiяло!

Аж тут юрба личакiв i селян зачорнiла на дорозi. Однi iхали кiньми, iншi йшли пiшки, були i жiнки, i всi здалеку вже гукати почали:

– Немае шведiв! Уже немае!

– Пiшли до Велюня!

– Вiдчиняйте ворота! Жодноi людини в таборi!

– Шведи пiшли! Шведи пiшли! – покотилася по стiнi звiстка i блискавкою поширилася навколо.

Жовнiри побiгли до дзвонiв i вдарили у них, немов на тривогу. Хто живий, вибiгав iз келiй, квартир, iз костелу.

Звiстка все лунала. Подвiр’я заповнили ченцi, шляхтичi, жовнiри, жiнки та дiти. Радiснi вигуки лунали навколо. Однi дерлися на мури, щоб порожнiй табiр побачити. Іншi вибухали смiхом або риданнями.

Дехто не хотiв вiрити у це. Але надходили щоразу новi громади – як селян, так i мiщан.

Йшли з мiста Ченстохови i з навколишнiх сiл, i з ближнiх лiсiв, галасливо, весело i зi спiвами. Розповсюджувалися щоразу новi звiстки. Кожен бачив шведiв, котрi вiдходили, i розповiдав, куди вони йшли.

Кiлькома годинами пiзнiше повно вже було людей на схилi й унизу, пiд горою. Ворота монастиря розчахнулися навстiж, як зазвичай бували до вiйни вiдчиненi. Лише в усi дзвони били, били, били. Вiдголоси трiумфу летiли вдалечiнь i чула iх уся Рiч Посполита.

Снiг засипав без утоми слiди шведiв.

До полудня цього дня костел був такий набитий, як на мощених мiських вулицях камiння лежить одне бiля одного, так там голова була бiля голови. Сам прiор Кордецький провiв подячну месу, а юрбi людей здавалося, що це бiлий янгол ii вiдправляе. І здавалося iм, що душу вкладае в цю молитву, а з димом ладану вона здiймаеться вгору i розвiваеться на хвалу Божу.

Гуркiт гармат не турбував уже нi мури, нi вiкна, не засипав курявою люд, не заглушав нi молитви, нi цю подячну пiсню, яку серед пiднесення i плачу заспiвав святий отець:

– Te Deum laudamus![61 - Te Deum laudamus (лат.) – Тебе, Боже, хвалимо.]




Роздiл XX


Пана Кмiцицa та Кемличiв шпaркo конi несли до кордону зi Сiлезiею. Їхали обачно, щоб на якийсь шведський роз’iзд не напоротися, бо хоча хитрi Кемличi мали «посвiдки», виданi паном Куклiновським i пiдписанi Мiллером, проте жовнiрiв, навiть забезпечених таким документом, зазвичай перевiряли пильно, а така перевiрка могла наробити лиха пановi Анджею та його товаришам. Вершники поспiшали перейти кордон якнайшвидше й углиб iмператорських володiнь просунутися. Прикордоння запрудили шведськi грабiжники, часто навiть загони рейтарiв заходили в Сiлезiю, щоб упiймати тих, хто до Янa-Казимирa йшов. Але Кемличi пiд час постою пiд Ченстоховою переважно займалися полюванням на самотнiх шведiв i дослiдили ретельно всi тутешнi околицi, всi прикордоннi дороги, стежки та переходи, на яких улов бував найщедрiший, тож почувалися, немов у себе вдома.

Дорогою розповiдав старий Кемлич пановi Анджею, що чути в Речi Посполитiй, а молодик, зачинений на такий тривалий час у фортецi, слухав цi новини жадiбно i про власний бiль забув, бо були вони вельми для шведiв несприятливi та сповiщали близький уже кiнець шведського панування в Польщi.

– Вiйську вже досить шведськоi фортуни та шведськоi компанii, – розповiдав старий Кемлич, – а що ранiше жовнiри смертю гетьманам погрожували, якщо б не захотiли зi шведом еднатися, то тепер самi до пана Потоцького з проханням виступають i делегатiв посилають, аби Рiч Посполиту з тарапатiв рятував, присягаючи на смерть iз ним стояти. Декотрi полковники вже самостiйно почали шведiв турбувати.

– А хто першим почав?

– Такий собi пан Жегоцький, староста бабимостський, iз паном Кулешею. Вони у Великiй Польщi розпочали i добре там шведiв муштрують. Багацько менших загонiв е й по всiй краiнi, але прiзвища ватажкiв важко дiзнатися, адже вони навмисно iх не називають, аби своi родини та маетки вiд шведськоi помсти убезпечити. З регулярного вiйська першим повстав цей полк, яким пан Войнилович командуе.

– Габрiель?.. Tа то мiй родич, хоч я його й не знаю!

– Хороший жовнiр. Це вiн партiю зрадника Працького винищив, яка шведам служила, його самого розстрiляв, а тепер у високогiр’я подався, що за Краковом лежить. Там шведський загiн розбив i горян врятував вiд утискiв шведiв.

– То вже навiть горяни шведiв б’ють?

– Вони першими й почали. Правда, як недалекi селяни, хотiли Кракiв сокирами вiдбити, але iх генерал Дуглас розпорошив, бо вони досвiду боiв на рiвнинах не мають. А що в гори за ними кiлька партiй послали, то з них нiхто не повернувся. Тепер пан Войнилович тим селянам допомiг, а сам до пана маршалка в Любомлю подався i з його вiйськами з’еднався.

– То пан маршалок Любомирський проти шведiв воюе?

– Рiзне про нього балакали, що i до цих, i до тих пристати намiрявся, але коли вже почали по всiй краiнi на коней сiдати, то й вiн на шведiв заповзявся. Потужний iз нього пан i багато клопотiв може iм завдати! Навiть сам мiг би проти шведського короля воювати. Кажуть також люди, що до весни жодного шведа в Речi Посполитiй не залишиться.

– Дав би Бог, аби так i сталося!

– Як же може бути iнакше, ваша милосте, пiсля облоги Ченстохови всi проти них повстали. Вiйсько бунтуе, шляхта б’е iх уже, де може, селянство у ватаги гуртуеться, до того ж татари йдуть, iде хан власною персоною, котрий Хмельницького та козакiв розбив i пообiцяв iх iз лиця землi стерти, хiба що на шведiв рушать.

– Але i шведи мають ще впливових однодумцiв мiж панами та шляхтою?

– Їх лише той тримаеться, хто мусить, але й вони лише слушноi нагоди вичiкують. Лише князь вiленський воевода щиро до них прихильний, тому й боком йому це вилiзло.

Пан Кмiциц аж коня притримав i водночас за бiк схопився, бо його рiзкий бiль прошив.

– Заради Бога! – гукнув вiн, тамуючи стогiн. – Розкажiть менi, що там iз Радзивiллом сталося? Вiн i досi безперервно сидить у Кейданaх?

– Башто з кiстки слоновоi![62 - Метафора, яка була вперше використана в бiблiйнiй «Пiснi пiсень»: «Твоя шия, як башта iз кости слоновоi» (Пiсня, 7:5, переклад Івана Огiенка). В середньовiчному католицькому богослужiннi цей вислiв алегорично застосовували щодо Дiви Марii.] – вiдказав дiдуган. – Я тiльки те знаю, що люди балакають, а Бог знае те, про що мовчать. Подейкують однi, що князя воеводи вже й на свiтi цьому немае. Іншi, що вiд пана Сапеги обороняеться, але ледве дихае. Мабуть, на Пiдляшшi добра була бiйка, в якiй пан Сапегa перемiг, бо шведи не могли князя воеводу рятувати. Тепер правлять, що пан Сапега його в Тикоцинi обложив i що вже по ньому.

– Хвала Всевишньому! Чеснi торжествують над зрадниками!.. Хвала Ісусовi! Хвала Господу!

Пан Кемлич глянув спiдлоба на пана Анджея й уже сам не знав, що мае думати. Адже вiдомо було в усiй Речi Посполитiй, що Радзивiлл перемагав зi своiми вiйськами шляхту, яка шведського панування не хотiла, i сталося це значною мiрою за сприяння пана Кмiцица та його людей.

Але цiею думкою стариган не подiлився зi своiм полковником i вони iхали далi мовчки.

– А що сталося з князем конюшим? – спитав несподiвано пан Анджей.

– Не чув про нього нiчого, ваше милосте, – задумався пан Кемлич. – Може, вiн у Тикоцинi, а може, в електора. Тепер там вiйна i шведський король власною персоною на Пруссiю пiшов, а ми тим часом нашого монарха виглядаемо. Дай Боже! Бо як тiльки об’явиться, всi, як одна людина, за нього стануть, а вiйсько б негайно шведiв покинуло.

– Чого ж так?

– Ваша милосте! Я знаю лише те, що тi жовнiри казали, котрi зi шведами пiд Ченстоховою стояти мусили. Є там добiрноi кавалерii на кiлька тисяч пiд орудою пана Зброжека, пана Калинського й iнших полковникiв. Насмiлюся доповiсти вашiй милостi, що нiхто там iз доброi волi не служить, хiба розбiйники пана Куклiновськогo, бо тi хотiли ясногурськими скарбами розжитися. А чеснi жовнiри обурювалися й один перед iншим нарiкали: «Досить нам уже цiеi поганськоi служби! Як тiльки наш король ногою кордон переступить, разом шаблi проти шведiв повернемо, але поки його немае, як нам починати? Куди йти?» Так вони нарiкали, а по iнших полках, якi е пiд гетьманами, навiть гiрше. Це я знаю точно, бо приiжджали вiд них делегати до пана Зброжекa з пiдбурюваннями i таемно по ночах радилися, про що Мiллер не знав, хоч i вiн вiдчував, що щось лихе проти нього затiвають.

– А князя вiленського воеводу в Тикоцинi облягли? – спитав пан Анджей.

Кемлич знову глянув неспокiйно на пана Кмiцицa, бо подумав, що того наче гарячка хапае, бо вже двiчi про одне i те ж саме питае, про що щойно була мова, проте вiдповiв:

– В облозi паном Сапегою.

– Справедливi дiла Твоi, Господи![63 - Одкровення, 15:3.] – промовив пан Анджей. – Вiн, котрий мiг своею могутнiстю з королями рiвнятися!.. Нiхто з ним не залишився?

– У Тикоцинi стоiть шведський гарнiзон. А при особi князя воеводи лише купка придворних залишилася, котрi йому вiрнiсть зберегли.

Груди пана Кмiцицa наповнилися радiстю. Боявся помсти страшного магната Олюньцi, i хоча здавалося йому, що цiй помстi своiми погрозами запобiг, все ж журила його думка, що краще та безпечнiше було б Олюньцi й усiм Бiлевичам опинитися в печерi лева, нiж у Кейданaх, пiд владою князя, котрий нiколи нiкому нiчого не пробачав. Тепер, однак, коли вiн упав, мали б тепер його опоненти втiшитись. Тепер, коли його знесилили, позбавили впливу, коли вiн залишився господарем лише одного невеличкого замку, в якому власне життя та волю захищав, не мiг уже думати про помсту. Рука його бiльше не тяжiла над неприхильними йому.

– Хвала Богу! Хвала Всевишньому! – повторював пан Кмiциц.

І так вiн перейнявся падiнням Радзивiлла i тим, що за весь час його перебування в Ченстоховi вiдбулося, i тим, де зараз та, котру покохало його серце, i тим, що з нею сталося, що втрете спитав пана Кемличa:

– То кажеш, що князю гаплик?

– Жодних сумнiвiв, – пiдтвердив старий. – Чи ваша милiсть не занедужала?

– Хiба в боцi пече. Але це дурниця! – вiдказав пан Кмiциц.

І знову iхали мовчки. Стомленi конi сповiльняли поступово крок, аж врештi пiшли ступом. Одноманiтний рух приспав украй втомленого пана Анджея. Вiн спав довго, хитаючись у сiдлi. Розбудило парубка лише бiле денне свiтло.

Роззирнувся вiн здивовано навколо, бо здалося молодиковi в перший момент, що все, що цiеi ночi пережив, був лише сон. Врештi вiн спитав:

– Це ви, Кемличi? Ми з-пiд Ченстохови iдемо?

– Аякже, ваша милосте!

– А де ми зараз?

– Ого! Та вже в Сiлезii. Вже нас тут шведи не дiстануть!

– Це добре! – схвалив пан Кмiциц, уже повнiстю очунявши. – А де наш милостивий король мае резиденцiю?

– В Глоговiй.

– Туди ми й поiдемо, пановi до нiг вклонитися, службу свою запропонувати. Але послухайте, дiду!

– Слухаю, ваша милосте!

Але пан Анджей замислився i не вiдразу продовжив. Либонь, щось у головi мiркував, вагався, зважував, але врештi сказав:

– Не може бути iнакше!

– Слухаю, ваша милосте! – повторив Кемлич.

– Нi королевi, нi комусь iз придворних навiть не писнути, хто я!.. Я Бабинич, iдемо з Ченстохови. Про мортиру i про пана Куклiновського можете розповiдати. Але прiзвища мого не згадувати, щоб там моi вчинки навиворiт не обернули i зрадником мене не визнали, бо я заслiплений князевi вiленському воеводi служив i ще йому допомагав, про що при дворi могли чути.

– Пане полковнику! І це пiсля того, що ваша милiсть пiд Ченстоховою зробила…

– А хто засвiдчить, що це правда, поки монастир обложений?

– Як накажете.

– Прийде час, коли правда на яв вийде, – зронив немов сам собi пан Кмiциц, – але спершу мусить пан наш милостивий сам переконатися. Вiн також дасть менi пiзнiше свiдоцтво!

На цьому розмова припинилася. Тим часом вже цiлком розвиднилося. Старий Кемлич затягнув псалом, а Кoсмa та Дам’ян вторили йому басом. Дорога була важка, бо мороз тримався трiскучий, а дорогою спиняли iх подорожнi, випитували в них новини, особливо про те, чи Ченстохова ще тримаеться. Пан Кмiциц вiдповiдав, що захищаеться i захиститься, але запитанням не було кiнця. Дороги роiлися вiд мандрiвникiв, заiзди всюди по дорозi були зайнятi. Однi втiкали всередину краiни з прикордонних земель Речi Посполитоi вiд шведськоi навали, iншi добиралися до кордонiв по звiстки з батькiвщини. Раз по раз надибували на шляхту, якiй уже було досить шведiв, тож iхала, як i пан Анджей, свою службу королевi запропонувати. Часом траплялися i панськi почти, бiльшi або меншi загони жовнiрiв iз цього вiйська, якi чи то добровiльно, чи на пiдставi домовленостей зi шведами перейшли кордон, як, наприклад, вiйська пана каштеляна киiвського. Повiдомлення з краiни вже оживили надii цих вигнанцiв i багато вже налаштовувалося на повернення зi зброею в руках. У всiй Сiлезii, особливо в князiвствах Рацiборзькому й Опольському, кипiло, як у горщику. Посланцi мчали з листами до короля i вiд короля, до пана киiвського каштеляна, до примасa, до пана канцлера Корицинськогo, до пана Варшицькогo, каштеляна кракiвського, першого сенатора Речi Посполитоi, котрий нi на хвильку не зрадив справу Янa-Казимирa.

Панове тi, пiдтриманi великою королевою, незворушною в бiдi, порозумiлись i мiж собою, i з краiною, i з порядними людьми, про котрих було вiдомо, що радi у вiрностi до законного правителя повернутися. Своею чергою, розсилали своiх гiнцiв i пан коронний маршалок, i гетьмани, i вiйсько, i шляхта, що готувалася до збройноi боротьби.

Було передвiстя тотальноi вiйни, яка в деяких мiсцях вже вибухнула. Шведи гасили цi мiсцевi спроби чи зброею, чи сокирою ката, але вогонь, погашений в одному мiсцi, миттево спалахував в iншому. Жахлива збиралася буря над головами скандинавських загарбникiв. Сама земля, рясно вкрита снiгами, обпiкала iхнi стопи. Погрози та пoмстa оточували iх з усiх бокiв, лякали iх навiть власнi тiнi.

Ходили, як сновиди. Нещодавнi пiснi трiумфу завмерли на iхнiх вустах, i питали один одного зi щирим здивуванням: «Чи це той самий народ, який ще вчора покинув власного короля i здався без бою?» Як так? Пани, шляхта, вiйсько небувалим в iсторii прикладом перейшли на бiк переможцiв. Мiста i замки вiдчиняли брами, краiна була взята. Нiколи пiдкорення не вартувало менше зусиль i кровi. Самi ж шведи, дивуючись легкостi, з якою змогли зайняти могутню Рiч Посполиту, не могли затаiти презирства до переможених, котрi за першим помахом шведського меча зреклися короля, вiтчизни, тiльки б життя i статки зберегти або нових у метушнi набути. Те, що свого часу казав iмператорському посланцевi Лiсолi пан Вжещович, повторював i король, i всi шведськi генерали: «Немае в цього народу мужностi, немае сталостi, немае порядку, немае нi вiри, нi патрiотизму! Тому мусять загинути!»

Забули, однак, що цей народ мае ще одне почуття, земним символом якого була Ясна Гура. І в цьому почуттi було його вiдродження. Гуркiт гармат, який озвався пiд святою оселею, вiдiзвався одночасно в усiх магнатських, шляхетських, мiщанських i селянських серцях. Волання жаху пролунало вiд Карпат до Балтики i велетень прокинувся зi зацiпенiння.

– Це iнший народ! – дивувалися шведськi генерали.

Починаючи вiд Арвiдa Вiттембергa, i закiнчуючи окремими комендантами замкiв, всi надсилали до Карла-Густавa, котрий засiв у Пруссii, сповненi жаху звiстки.

Земля втiкала iм з-пiд нiг. Замiсть давнiх приятелiв, усюди зустрiчали ворогiв. Замiсть капiтуляцii – опiр, замiсть страху – дику та готову на все вiдвагу, замiсть м’якостi – жорстокiсть, замiсть терпiння – помсту.

А тим часом iз рук у руки переходив у тисячах примiрникiв по всiй Речi Посполитiй манiфест Янa-Казимирa, який ранiше був виданий у Сiлезii i не вiдразу отримав розголос. Тепер же бачили його по замках, ще не зайнятих. Де тiльки не тяжiла шведська рука, там шляхта збиралася в купи та зграi, била себе в груди, слухаючи величнi слова короля-вигнанця, в яких той визнавав своi помилки та грiхи, наказував не втрачати надii i на порятунок сплюндрованоi Речi Посполитоi пiдiйматися.

«Не пiзно ще, – писав Ян-Казимир, – хоч уже й далеко просунувся ворог, любi сенатори, вiрна наша шляхто i все-чеснiшi отцi, щоб ми втраченi провiнцii та мiста повернути могли, i Боговi належну хвалу повернути, опоганенi костели вражою кров’ю напоiти, а свободи та давнi вольностi, як i ранiше, в наш побут повернути. Заради наших стародавнiх звичаiв i задля слави наших славетних пращурiв, до вiрностi нашому Господу, observantia[64 - Observantia (лат.) – повага.] та любовi, в якiй iз рiзними народами наш дiд Сигiзмунд І жив, повернутися. Маемо вже першi приклади повернення до чесноти. Кому Бог i вiра Його свята, перша над усiм добром, проти цього ворога шведського у вiрностi своiй повставайте. Не чекайте вождiв i воевод, або такого порядку, який у посполитому правi описаний. Вже зараз спокусами i звабами ворог усi чесноти знiвелював. Але один до другого, третiй до двох, четвертий до трьох, п’ятий до чотирьох i так per consequens[65 - Per consequens (лат.) – таким чином.] кожен зi своiми пiдданцями зберiться, i де е нагода, де тiльки можливо, опiр чинiть. Там собi й вождя зможете обрати. Один до одного гуртуйтеся i могутне вiйсько з цього вийде, командира над ним вiдомого оберiть, особу нашу зачекайте, не втрачаючи оказii, яка може виникнути, до нищення ворога. Ми прибудемо з нагодою та готовнiстю, прихильнiсть до нас вашу i вiрнiсть вiдчули, тому негайно вирушаемо i здоров’я наше там покладемо, де потреба цiлостi нашоi вiтчизни виникне».

Цей унiверсал читали навiть у таборi Карла-Густавa, навiть по тих замках, де стояли шведськi гарнiзони, i всюди, де тiльки польськi хоругви знаходили. Шляхта сльозами обливала кожне королiвське слово, свого правителя жалiючи, i присягала на розп’яттях, на образочках Матерi Божоi якнайшвидше проявити свою вiрнiсть. Аби рiшучiсть свою продемонструвати, поки запал у серцях i сльози не висохли, сiдали, не зволiкаючи, тут i там на коней i кидалися ще «теплими» на шведiв.

Таким чином меншi шведськi загони танути i гинути стали. Дiялося це в Литвi, Жемайтii, на Мазовшi, у Великiй i Малiй Польщi. Не раз шляхта, зiбравшись до сусiди на хрестини, iменини, на весiлля чи санний потяг, без жодних войовничих намiрiв, закiнчувала на цьому забаву, напiдпитку била, як грiм, i вирiзала найближчу шведську команду. Пiсля чого санний потяг iз пiснями та радiсними вигуками, приймаючи в дорозi тих, що «полювати» хотiли, iхав далi, розростався в натовп, що прагнув кровi, з юрби в «партiю», яка вже конкретну розпочинала вiйну. Залежнi селяни та челядь гурбою бралися до забави. Дехто повiдомляв про окремих шведiв або меншi загони, по селах навколишнiх розмiщенi. І число санних «потягiв» i «машкар» збiльшувалося з кожним днем. Веселощi й уява, властива народовi, змiшалися з цими кривавими забавами.

Охоче переодягалися татарами, саме iм’я яких наповнювало тривогою серця шведiв, дивнi кружляли мiж ними звiстки та казки про дикiсть, жахливу i жорстоку мужнiсть цих синiв кримських степiв, iз якими скандинави ранiше нiколи не зустрiчалися. Було всiм вiдомо, що хан iз майже стотисячною ордою йде на допомогу Янoвi-Казимиру, то шляхта осмiлiла, нападаючи на команди та спричиняючи неймовiрну метушню.

Полковники i шведськi коменданти в багатьох мiстах були беззастережно переконанi, що татари вже тут, i хаотично вiдступали до бiльших фортець чи таборiв, поширюючи повсюдно фальшивi звiстки та тривогу. Тим часом околицi, якi вже позбулися ворога, могли озброюватися i неслухнянi маси у регулярне вiйсько обертати.

Але грiзнiшi для шведiв за саннi шляхетськi потяги i за самих татар були селянськi рухи. Вже давно, ще вiд першого дня облоги Ченстохови, закипiло мiж людом. І спокiйнi, терплячi досi орачi взялися тут i там опиратися, хапатися за коси та цiпи, i шляхтi допомагати. Меткiшi шведськi генерали з великим страхом споглядали на цi хмари, якi будь-якоi митi могли перекинутися в справжнiй потоп i без надii на порятунок поглинути загарбникiв.

Страх здавався iм найкращим засобом, аби придушити в зaрoдку страшну небезпеку. Карл-Густав ще намагався ласкою та добрими словами втримати тi польськi хоругви, якi з ним у Пруссiю пiшли. Не жалiв також лестощiв для пана коронного хорунжого Конецпольського, вiдомого регiментаря з-пiд Збaрaжа. Той залишався на його боцi з шiстьма тисячами добiрноi кавалерii, яка при першiй же сутичцi з електором такого страху i руйнацii наробила мiж пруссаками, що електор утiк iз поля бою i миттю на перемови погодився.

Посилав шведський цiсар листи i до гетьманiв, i до магнатiв, i до шляхти, сповненi милостi, обiцянок i заохочень, лише б йому вiрнiсть зберегли. Але водночас наказав своiм генералам i комендантам винищувати вогнем i мечем будь-який опiр усерединi краiни, а особливо вирiзувати до ноги селянськi ватаги. Так розпочався перiод залiзноi жовнiрськоi диктатури. Шведи облишили видимiсть дружби. Меч, вогонь, грабунок, утиски замiнили давню вдавану доброзичливiсть. Зi замкiв вiдряджали численнi загони вершникiв i пiхотинцiв у погонi за санними потягами. Рiвняли зi землею цiлi села, палили садиби, костели й обiйстя священикiв. Полонених шляхтичiв вiддавали в руки катам. Селянам, узятим у неволю, рубали праву руку та вiдпускали додому.

Особливо лютували цi загони у Великiй Польщi, яка першою здалася i першою пiднялася проти чужого панування. Комендант Штейн наказав там одного разу пообрiзати руки бiльш нiж трьомстам селянам, захопленим зi зброею у руках. По мiстечках споруджували постiйнi шибеницi i щодня завiшували iх новими жертвами. Tе саме робив Магнус Делагардi в Литвi та Жемайтii, де спочатку провiнцii, а за ними i селянство за зброю взялися. А що в такiй метушнi важко було шведам вiдрiзнити своiх прихильникiв вiд ворогiв, то не щадили нiкого.

Але вогонь, що пiдкрiпляеться кров’ю, замiсть згаснути, розгорявся все бiльше i розпочалася вiйна, в якiй обом сторонам уже не йшлося лише про перемоги, замки, мiста чи провiнцii, а про смерть i життя. Жорстокiсть посилювала ненависть, i вже не воювали, а винищували один одного без будь-якого милосердя.




Роздiл XXI


Ця визвольна вiйна перебувала лише в зародку, коли пан Кмiциц разом iз трьома Кемличaми дiстався пiсля важкоi, з огляду на його понiвечене тiло, подорожi до Глоговоi. Приiхали вночi. Мiсто було переповнене вiйськами, панами, шляхтою, королiвськими та магнатськими слугами, а заiзди такi заповненi, що старий Кемлич заледве змiг виклопотати для пана Анджея квартиру у мотузника, котрий мешкав уже за мiстом.

Весь день пролежав парубок, страждаючи вiд болю та в гарячцi вiд опiку. Часом думав, що йому доведеться важко i довго нездужати. Але залiзне здоров’я перемогло. Наступноi ночi стало йому легше, а на свiтанку молодик одягнувся та пiшов до фарноi церкви Боговi за дивовижне свое зцiлення подякувати.

Сiрий i снiжний зимовий ранок заледве розсiяв темряву. Мiсто ще спало, але крiзь дверi костелу вже було видно свiтло перед вiвтарем i долинав зсередини голос органу.

Пан Кмiциц увiйшов усередину. Священик перед вiвтарем вiдправляв утреню, в костелi мало ще було молiльникiв. Бiля лавок стояли навколiшки кiльканадцятеро постатей iз обличчями, схованими в долонях. Крiм них, побачив пан Анджей, коли очi його звикли до темряви, якусь постать, що лежала хрестом перед самою сталлою[66 - Сталла – дерев’янi або кам’янi лавки, розмiщенi бiля вiвтаря, часто багато прикрашенi (скульптурно або художньо), що роздiляються на окремi сидiння.], на розкладеному на пiдлозi килимку. За ним стояли навколiшки двiйко пiдлiткiв iз рум’яними i майже янгольськими дитячими обличчями. Той чоловiк лежав нерухомо, i лише по грудях, якi здiймалися з важкими зiтханнями, можна було визначити, що вiн не спить, а молиться ретельно й усiею душею. Пан Кмiциц також поринув у подячну молитву. Але як тiльки скiнчив молитися, його погляд мимоволi повернувся до лежачого хрестом чоловiка, i не мiг уже очей вiд нього вiдвести. Щось парубка приковувало до нього. Зiтхання, схожi на стогони, голоснi у тишi костельнiй, щомитi стрясали цю постать. Жовтi вiдблиски свiчок, що стояли перед вiвтарем, разом iз денним свiтлом, що бiлiло у вiконних шибах, вихоплювали ii зi сутiнкiв i робили щораз виразнiшою.

Молодик зараз же здогадався по одежi, що це мусить бути хтось визначний, бо всi присутнi, в тому числi священик, котрий вiдправляв утреню, споглядали на нього з пошаною та повагою. Незнайомець був одягнений у чорний оксамит, пiдбитий соболями, лише на плечах мав бiлий вiдкочений мереживний комiр, з-пiд якого проглядали золотi ланки ланцюга. Чорний iз таким самим пiр’ям капелюх лежав збоку, а один iз пажiв, котрi стояли на колiнах за килимком, тримав рукавицi та вороновану до голубого кольору шпагу. Обличчя незнайомця пан Кмiциц не мiг бачити, бо воно ховалося у складках килимка, при цьому його повнiстю затуляли розкиданi навколо голови кучерi надзвичайно густоi перуки.

Пан Анджей пiдiйшов до самоi сталли так, щоб коли незнайомець пiдiйметься, мiг побачити його обличчя. Тим часом утреня наближалася до кiнця. Священик спiвав уже Pater noster[67 - Pater noster (лат.) – Отче наш.]. Люди, котрi мали намiр бути присутнiми на наступнiй месi, стiкалися крiзь головнi вхiднi дверi. Костел наповнювався повiльно постатями з пiдголеними головами, одягненими в делii[68 - Делiя – елемент чоловiчого одягу шляхти, який носили поверх жупана.], жовнiрськi бурки, шуби й атласнi кафтани. Ставало доволi тiсно. Тодi пан Кмiциц пiдштовхнув лiктем шляхтича, котрий стояв поруч, i прошепотiв:

– Даруйте, ваша милосте, що вас на Службi Божiй турбую, але маю велику цiкавiсть. Хто там лежить?

І вiн вказав очима на чоловiка, котрий лежав хрестом.

– Мабуть, ви здалеку приiхали, якщо не знаете, хто це? – вiдповiв шляхтич.

– Певна рiч, я здалеку приiхав, тому й питаю, в надii, що коли на когось вельможного натраплю, то менi не вiдмовить у вiдповiдi.

– Це король.

– Рани Божi! – зойкнув пан Анджей.

Тут священик почав читати Євангелiе, i монарх пiдвiвся з колiн.

Полковник побачив стомлене обличчя, жовте i прозоре, як церковний вiск. Королiвськi очi були вологi, а повiки почервонiли. Можна було сказати, що вся доля краiни вiдбилася на цьому шляхетному обличчi, стiльки в ньому було болю, страждання та туги. Безсоннi ночi, проведенi мiж молитвами та турботами, жорстокими розчаруваннями, поневiряннями, втечами, приниженням величi цього сина, онука та правнука могутнiх королiв, гiркота, яку так рясно плекали його власнi пiдданi, невдячнiсть краiни, для якоi готовий був кров i життя пожертвувати, – все це можна було, як у книжцi, на цьому обличчi прочитати. Та все ж променiла з нього не лише сила, здобута вiрою та молитвою, не лише велич короля та помазаника Божого, а й така велика та невичерпна доброта, що було зрозумiло: достатньо буде найбiльшим вiдступникам, найбiльш винним простягнути тiльки руки до цього батька i вiн прийме, пробачить i своi кривди забуде.

Пановi Кмiцицу вiд його вигляду здавалося, що хтось йому залiзною рукою стиснув серце. Жаль закипiв у гарячiй душi молодика. Розкаяння, захоплення та пошана затамували його дихання, вiдчуття невимiрноi провини пiдкосило йому колiна, аж затремтiв усiм тiлом. Аж тут нове, невiдоме ранiше почуття наповнило його груди. Парубок в одну мить полюбив усю цю болючу величнiсть, вiдчув, що не було нiчого дорожчого на всiй землi за цього батька та сюзерена, що готовий за нього пожертвувати кров, життя, витримати тортури й усе на свiтi. Хотiв би до цих нiг кинутися, колiна обiйняти та просити вiдпустити всi провини. Шляхтич, зухвалий баламут, помер у ньому в одну мить, а народився роялiст, вiдданий усiею душею своему королевi.

– Це наш цiсар! Наш нещасний король! – повторював вiн собi, немовби вустами хотiв засвiдчити тe, що бачили очi, а вiдчувало серце.

Тим часом Ян-Казимир пiсля Євангелiя знову опустився на колiна, руки розвiв, погляд здiйняв догори i поринув у молитву. Священик нарештi вийшов, i почався рух у костелi, але король i далi стояв навколiшки.

Аж тут той шляхтич, котрого пан Кмiциц зачепив, пiдштовхнув тепер у бiк пана Анджея.

– А ви хто? – спитав вiн.

Пан Кмiциц не вiдразу второпав запитання i не вiдразу вiдповiв, настiльки його серце i розум були королiвською особою зайнятi.

– А ви хто такий? – повторив свое запитання чоловiк.

– Я шляхтич, як i ви! – вiдказав пан Анджей, немовби прокинувшись зi сну.

– Як вас називають?

– Як називають? Мое прiзвище Бабинич, я з Литви, з-пiд Вiтебськa.

– А я Луговський, королiвський придворний!.. То кажете, що аж iз Литви, з-пiд Вiтебськa iдете?

– Нi. Я iду з Ченстохови.

Пан Луговський аж занiмiв на мить вiд здивування.

– Якщо так, то ходiмо, пане, нам новини повiдомите! Дуже вже нашого милостивого короля турбувало, що вже три днi жодноi певноi звiстки не мав. Як усе вийшло? Ви з хоругви пана Зброжекa чи пана Калинськогo, а може, пана Куклiновськогo? З-пiд Ченстохови?

– Не з-пiд Ченстохови, але зi самого монастиря, безпосередньо!

– Ви, мабуть, жартуете? Що ж там? Що чувати? Чи обороняеться ще Ясна Гура?

– І захищаеться, i боронитиметься. Шведи вже вiдступають!

– Заради Бога! Та король вас озолотить! Зi самого монастиря, кажете, iдете?.. І як вас шведи пропустили?

– Я iхнього дозволу не питав, але даруйте, пане, що в костелi детальний рапорт подати не можу.

– Слушно, слушно, – погодився пан Луговський. – Милосердний Боже!.. З неба нам ви впали!.. У костелi не годиться, рацiя! Зачекайте, пане. Зараз король пiдiйметься, снiдати перед зборами поiде. Сьогоднi недiля. Ходiть, пане, станете разом зi мною при дверях i на виходi я представлю вас королевi. Ходiмо, ходiмо, бо немае часу!

Сказавши це, вiн пiшов уперед, а пан Кмiциц подався за ним. Заледве вони опинилися за дверима, як з’явилися двое пажiв, а за ними вийшов повiльно i Ян-Казимир.

– Ваша величносте! – звернувся до короля пан Луговський. – Є звiстки з Ченстохови!

Воскове обличчя Янa-Казимирa враз оживилося.

– Що? Де? Хто? – спитав вiн.

– Ось цей шляхтич! Каже, що зi самого монастиря iде.

– То монастир уже взяли? – засмутився король.

Тут пан Анджей кинувся до панських нiг.

Ян-Казимир схилився й узявся пiдiймати його за плечi.

– Не треба, – закликав вiн, – не треба!.. Встаньте, пане, заради Бога, встаньте! І розповiдайте вже. Монастир упав?

Пан Кмiциц схопився зi сльозами на очах i вигукнув у запалi:

– Не взяли, ваша величносте, i не вiзьмуть! Розбили шведiв! Найбiльшу пiдiрвали iм гармату! Розпач у них, голод, розруха! Про вiдступ мiркують!..

– Хвала! Хвала Тобi, Царице янголiв i наша! – втiшився король.

Сказавши це, вiн обернувся до дверей церкви, зняв капелюха i не заходячи всередину, опустився на колiна у снiг бiля дверей. Голову спер на кам’яну раму та поринув у мовчання. За мить ридання стало ним трясти.

Розчулення охопило всiх присутнiх. Пан Анджей ревiв, як зубр.

Король помолився i виплакався, пiднявся заспокоений, з обличчям набагато погiднiшим. Вiн спитав пана Кмiцицa, як його прiзвище, а коли той повiдомив прибране, звелiв:

– Нехай вас пан Луговський зараз у нашу квартиру проведе. Ми не будемо снiдати, поки не почуемо про оборону!

Через чверть години пан Кмiциц стояв у королiвських покоях перед високим зiбранням. Король чекав лише королеву, щоб засiсти до вранiшньоi юшки; з’явилася i Марiя-Людовика. Ян-Казимир, як тiльки ii побачив, зараз же гукнув:

– Ченстохова встояла! Шведи вiдступають! Ось пан Бабинич, котрий звiдти приiхав i цю звiстку привiз!

Чорнi очi королеви допитливо промацали молоде обличчя парубка й, угледiвши його щирiсть, просвiтлiли радiстю. Гiсть низько вклонився, але дивився на неi смiливо, як лише правда i чеснiсть дивитися вмiють.

– Сила Божа! – промовила королева. – Важкий тягар зняли ви нам, пане, зi серця, i дасть Бог, це буде початок змiни фортуни. То ви з-пiд самоi Ченстохови iдете?

– Не з-пiд Ченстохови, каже, що з самого монастиря, це один зi захисникiв! – пояснив король. – Золотий гiсть!.. Бодай би такi щодня прибували. Але дозвольте йому самому взяти слово. Розповiдайте, брате, розповiдайте, як захищалися i як Божа рука вам допомагала?

– Певна рiч, шановне панство, нiщо iнше, лише Божа опiка та дива Святоi Марii, якi ми щодня на власнi очi бачили.

Тут пан Анджей узявся вже було до оповiдки, як щоразу новi сановники стали надходити. Прийшов папський нунцiй, потiм владика примас Лещинський, за ним ксьондз Виджга, золотоустий проповiдник, котрий також був ранiше канцлером королеви, а пiзнiше вармiнським епископом, а потiм ще й примасом. Разом iз ним увiйшов канцлер коронний пан Корицинський i француз де Ноер, наближений королеви, за ним прийшли по черзi й iншi вельможi, котрi свого короля не покинули в бiдi i волiли з ним гiркий хлiб вигнанця роздiлити, нiж присягу зламати.

Монарховi не терпiлося, вiн щомитi вiдволiкався вiд iжi та повторював:

– Слухайте, панове! Слухайте, гiсть iз Ченстохови! Добра звiстка, слухайте!.. Зi самоi Ясноi Гури!..

Сановники з цiкавiстю роздивлялися пана Кмiцицa, котрий стояв, наче перед судом, але вiн, вiдважний вiд природи, звиклий до спiлкування з вельможами, зовсiм виглядом стiлькох вiдомих людей не переймався i, коли всi розсiлися по мiсцях, розкуто розпочав розповiдь про всю облогу.

Правда вiдчувалася в його словах, бо промовляв ясно, чiтко, як жовнiр, котрий сам усе бачив, до всього торкнувся, всюди побував. Згадав про настоятеля Кордецького як святого пророка, вихваляв до небес панiв Замойськогo та Чарнецькогo, прославляв i iнших отцiв, нiкого, крiм себе, не забув. А весь захист однозначно Богородицi, Їi милостi та дивам приписав.

Слухали його здивовано король i сановники.

Архiепископ заплаканi очi до неба зводив, отець Виджга поспiшно все нунцiю тлумачив, iншi пани за голови хапалися, ще iншi молилися або билися в груди.

Врештi, коли пан Анджей дiйшов до останнiх штурмiв, коли взявся розповiдати, як Мiллер привiз важкi гармати з Кракова, а мiж ними таку мортиру, якiй не лише ченстоховськi, але жоднi у свiтi мури протистояти не змогли б, тиша зробилася, як маком всiяна, й усi очi зосередилися на його вустах.

Але пан Кмiциц вирiшив перевести подих. Яскравi рум’янцi виступили на його щоках, насупив брови, пiдняв пiдборiддя та гордо сказав:

– Тепер змушений говорити про себе, хоча бажав би промовчати. Якщо я щось i скажу, що на похвалу заслуговуе, Бог свiдок, не зроблю це задля нагород, бо в них не маю потреби, адже найбiльша нагорода для мене за батькiвщину кров пролити.

– Кажiть смiливо, ми вам вiримо! – заохотив його король. – Що ж iз тiею мортирою?..

– Цю мортиру, пробравшись уночi з фортецi, я порохом у друзки висадив!

– Боже милий! – зойкнув повелитель.

Пiсля цього вигуку запанувала тиша, таке здивування охопило слухачiв. Всi дивилися на молодика, як на веселку, а той стояв з очима, що iскрилися, з рум’янцем на обличчi i з гордо пiднятою головою. І стiльки в ньому було цiеi митi якоiсь загрози та дикоi мужностi, що кожному мимоволi спало на гадку, що лише цей чоловiк i мiг на такий вчинок наважитися.

Через хвилину мовчання нарештi озвався примас:

– Бачу, що вiн таки мiг!

– Як же це вам вдалося? – поцiкавився король.

Пан Кмiциц розповiв, як усе було.

– Вухам не можу повiрити! – зронив пан канцлер Корицинський.

– Шановне панство! – проголосив урочисто повелитель. – Ми не знали, хто стоiть перед нами. Жива ще надiя, що не загинула наша Рiч Посполита, поки таких кавалерiв i громадян родить.

– Вiн може про себе сказати: Si fractus illabatur orbis, impavidum ferient ruinae![69 - Si fractus illabatur orbis, impavidum ferient ruinae (лат.) – Якщо падали навколо нього уламки свiту, то руiни не злякають його (Горацiй).] – промовив отець Виджга, котрий любив античних авторiв за кожноi нагоди цитувати.

– Майже неймовiрнi це речi, – зауважив канцлер. – Скажiть, пане кавалере, яким чином вам вдалося вижити пiсля такого вчинку та як через шведiв зумiли пробратися?

– Вибух контузив мене, – пояснив оповiдач, – i лише наступного дня надибали мене шведи бiля шанцiв, як лежав непритомний. Вiддали вiдразу ж там пiд суд i Мiллер засудив мене на смерть.

– Але ви втекли?

– Такий собi пан Куклiновський випросив мене в Мiллера, щоб особисто мене вбити, бо зачаiв проти мене важку образу.

– Вiдомий це баламут i розбiйник, ми чули тут про нього, – повiдомив каштелян Кшивiнський. – Його полк iз Мiллером пiд Ченстоховою стоiть. Це правда!

– Той пан Куклiновський був посланцем Мiллера до монастиря й якось мене приватно до зради намовляв, коли я його до ворiт проводжав. Ну, я йому й зацiдив у пику i ще копнув у зад. За це вiн образу на мене зачаiв.

– Бачу, що ви з вогню та сiрки зробленi! – засмiявся король. – Такому дорогу не переходь!.. То Мiллер вiддав вас пановi Куклiновському?

– Саме так, ваша величносте!.. І вiн зачинився зi мною в порожнiй стодолi з кiлькома своiми людьми. Там мене до балки мотузкою прив’язав i мучити став, вогнем бiк припiк.

– Рани Божi!

– Але його термiново викликали до Мiллера, а тим часом прибули трое шляхтичiв, таких собi Кемличiв, його жовнiрiв, котрi до того в мене служили. Вони перебили вартових i вiдв’язали мене вiд балки.

– І ви втекли. Тепер розумiю! – вимовив повелитель.

– Нi, ваша величносте. Ми зачекали на повернення пана Куклiновськогo. Тодi я наказав його до тiеi самоi балки прив’язати i навзаем вогнем припiк.

Сказавши це, пан Кмiциц, збуджений спогадами, знову розпашiв i очi його блиснули, як у вовка. Але король, котрий легко вiд суму до веселощiв, вiд серйозностi до жарту переходив, став бити долонею об стiл i зареготав:

– Так йому i треба! Добре йому так! Не заслужив такий зрадник на краще ставлення!

– Я залишив його живого, – зауважив пан Кмiциц, – але до ранку вiн мiг i замерзнути.

– Такий свого не подаруе! Бiльше б нам таких! – сказав король, котрий уже не на жарт звеселився. – Самi чи з тими жовнiрами ви сюди прибули? Як iхне прiзвище?

– Кемличi. Батько i два сини.

– Mater mea de domo Кемличiвна est[70 - Mater mea de domo… est (лат.) – Матiр моя з дому… е.], – промовив поважно канцлер королеви, отець Виджга.

– Є великi i малi Кемличi, – весело пiдтримав пан Кмiциц, – а тi не лише малi, але й трохи гультяi, однак хорошi жовнiри i менi вiрнi.

Тим часом канцлер Корицинський шепотiв щось уже якийсь час у вухо владицi гнезненському архiепископу, i нарештi повiдомив уголос:

– Багато тут таких приiжджае, котрi задля вихваляння або очiкуваноi нагороди байки викладають. Вони фальшивi та баламутнi звiстки привозять, часто навiть ворогами намовленi.

Це зауваження скувало всiх присутнiх. Обличчя пана Анджея стало червоне, як буряк.

– Не знаю я вашоi гiдностi, пане, – чiтко промовив вiн, – яка, природно, мусить бути висока. Тож не хочу ii образити, але так собi мiркую, що все ж цiеi гiдностi не досить, аби безпiдставно шляхтича в брехнi звинувачувати.

– Чоловiче! Ви з великим канцлером коронним розмовляете! – вигукнув пан Луговський.

Але пан Кмiциц вибухнув гнiвом:

– Хто мене в брехнi звинувачуе, хоч би й був канцлером, йому скажу: легше брехню закидати, нiж свое горло пiдставляти, легше прикладати печатку воском, нiж кров’ю!

Проте пан Корицинський зовсiм не розсердився, лише зауважив:

– Не закидаю вам брехнi, пане кавалере. Але якщо правда те, що тут розповiдаете, то повиннi мати обпечений бiк.

– Вiдiйдiмо, ваша вельможносте, кудись убiк, то вам його покажу! – дратувався пан Анджей.

– У цьому немае потреби, – втрутився король, – вiримо вам на слово!

– Нi, я наполягаю, ваша величносте! – розпалився гiсть. – Я сам цього хочу, прошу про це, як про ласку, щоб мене тут нiхто, хоч би якоi гiдностi, брехуном не вважав! Погано винагородилася б моя мука, шановне панство! Не хочу нiякоi нагороди, хочу лишень, аби менi повiрили, тому нехай невiрнi Томи торкнуться ран моiх!

– Маете мою вiру! – зупинив його повелитель.

– Лише правда була в його словах, – додала Марiя-Людовика, – я в людях не помиляюся.

Але пан Кмiциц руки склав.

– Шановне панство, все ж дозвольте! Нехай хтось таки вiдiйде зi мною набiк, бо важко менi буде жити в пiдозрах.

– Я пiду, – викликався Тiзенгаус, молодий королiвський придворний.

Сказавши це, вiн вiдвiв пана Кмiцицa в iншу кiмнату, а дорогою зауважив:

– Не тому я йду, що не вiрю, я вiрю, але хочу з вами побалакати. Ми десь у Литвi зустрiчалися. Прiзвища вашого не можу пригадати, бо, мабуть, ще пiдлiтком вас бачив, та й сам тодi пiдлiтком був.

Пан Анджей вiдвiв погляд, аби приховати свое раптове знiяковiння.

– Може, на якомусь сеймику. Часто мене небiжчик батько брав зi собою, щоб я до публiчного життя звикав.

– Можливо. Обличчя ваше точно менi не чуже, хоча тодi цього рубця ви не мали. Дивiться, однак, пане, memoria fragilis est[71 - Memoria fragilis est (лат.) – пам’ять – рiч крихка.], але менi здаеться, що iнше ви мали iм’я?

– Роки пам’ять каламутять, – розвiв руками молодик.

Пiсля цього вони зайшли в iнший покiй. За мить пан Тiзенгаус повернувся перед королiвськi очi.

– Припечений, ваша величностi, як на рожнi! – оголосив вiн. – Весь аж почорнiв!

Тож коли вже повернувся пан Кмiциц, король схопився, обiйняв його за голову та промовив:

– Нiколи ми не сумнiвалися, що правду кажете, i заслуга ваша, i бiль даремно не минуться.

– Ми вашi боржники, – додала королева, подаючи свою руку.

Пан Анджей став на одне колiно i поцiлував шанобливо долоню королеви, яка у вiдповiдь його погладила, як мати, по головi.

– А на пана канцлера не сердiться, – зронив король. – Правду кажучи, чимало тут було зрадникiв або таких, котрi наплели по сiм мiшкiв гречаноi вовни, а до обов’язкiв канцлера належить, щоб правду de publicis дiзнаватися.

– Що там мiй малозначущий гнiв для такоi великоi людини, – вiдповiв пан Анджей. – Я не посмiв би навiть буркнути на чесного сенатора, котрий приклад вiрностi та любовi до батькiвщини всiм подае.

Канцлер усмiхнувся приязно i простягнув руку.

– Нехай же буде згода мiж нами! Ви дорiкнули менi про печатки з воском, але знайте ж i те, що i Корицинськi часто кров’ю, а не лише воском печатку прикладали.

Король уже цiлком розвеселився.

– Вчасно ж нагодився той пан Бабинич, – зауважив вiн сенаторам. – Так нам до серця припав, як мало хто. Вже вiд нас його не вiдпустимо i дасть Бог, незабаром у милу вiтчизну разом повернемося.

– О, ваша величносте! – промовив зворушений пан Кмiциц. – Хоча й був я у фортецi зачинений, але знаю вiд шляхти, вiд вiйськових, вiд тих навiть, хто панам Зброжеку та Калинському служать i Ченстохову облягали, що всi дня i години вашого повернення чекають. Як тiльки ви об’явитесь, ваша величносте, того ж самого дня цiла Литва, Корона й Украiна як один чоловiк за вас повстануть! Пiде шляхта, пiде навiть нiкчемне селянство пановi своему служити. Вiйсько пiд гетьманами аж пищить, так хоче шведiв бити. Я знаю i те, що пiд Ченстохову приiжджали вiд гетьманських вiйськ делегати, щоб панiв Зброжекa, Калинськогo та Куклiновськогo проти шведiв пiдбурювати. Якщо сьогоднi станете, ваша величносте, на кордонi, то вже через мiсяць жодного шведа не залишиться, лише прибудьте, лише з’явiться, бо ми там, як вiвцi без пастиря!..

Пан Анджей аж iскрами сипав iз очей, коли це промовляв, i такий великий запал його охопив, що впав на колiна посеред зали. Його настрiй передався навiть королевi, котра сама неабияку вiдвагу мала та давно короля до повернення намовляла.

Тепер, звертаючись до Янa-Казимирa, вона заявила вагомо та рiшуче:

– Голос всього народу через вуста цього шляхтича чую!..

– Так i е! Так i е! Милостива панi!.. Матiнко наша!.. – вигукнув пан Кмiциц.

Але канцлера Корицинськогo та короля вразили деякi слова пана Анджея.

– Завжди, – промовив повелитель, – ми готовi жертвувати здоров’ям i життям нашим, i не чогось iншого, як навернення пiдданих наших ми чекали аж досi.

– Це навернення вже сталося, – зауважила Марiя-Людовика.

– Maiestas infracta malis[72 - Maiestas infracta malis (лат.) – велич перемагае зло.]! – промовив, дивлячись на неi прихильно, ксьондз Виджга.

– Важливо знати, – додав архiепископ Лещинський, – чи справдi посланцi вiд гетьманських вiйськ приходили пiд Ченстохову?

– Я знаю це вiд моiх людей, тих же Кемличiв! – пiдтвердив молодик. – У панiв Зброжекa та Калинськогo всi голосно про те казали, на Мiллера i шведiв зовсiм не зважаючи. Кемличi ж не були зачиненi, мали зi свiтом контакт, зi жовнiрами та шляхтою. Я можу iх перед вашою величнiстю i вашими гiдностями поставити, щоб самi розповiли, як по всiй краiнi кипить, як у горщику. Гетьмани лише з примусу до шведа пристали, бо злий дух вiйська полонив, а тепер самi ж вiйська хочуть знову до своiх обов’язкiв повернутися. Шляхту та священикiв шведи б’ють, грабують, проти давнiх вольностей блюзнiрствують, тому не дивно, що кожен п’ястуки стискае i на шаблю ласо споглядае.

– Ми мали вже i вiд вiйська повiдомлення, – пiдтримав король, – були тут також таемнi посланцi, котрi нам загальне бажання повернутися до давньоi вiрностi та пошани висловлювали.

– Це збiгаеться з тим, що цей кавалер розповiдае, – зазначив канцлер. – Але якщо делегати i мiж полками ходять, то це важливо, бо свiдчить, що плiд уже дозрiв, що нашi турботи не були марнi i роботу зроблено, отже, час настав.

– А пан Конецпольський? – спитав король. – А скiльки iнших ще на боцi зайди залишаеться, в очi йому зазирають i своею вiрнiстю пiдтримують?

Усi присутнi промовчали, а король враз спохмурнiв, наче сонце за хмари зайшло, сутiнками вiдразу весь свiт огортаючи, так i його обличчя потьмянiло. За мить вiн сказав:

– Бог дивиться в серця нашi, що ми хоч сьогоднi готовi вирушити i що не шведська мiць нас стримуе, а змiни в нещастi нашого народу, який, як той Протей[73 - Протей – син Посейдона та Фетiди, морське божество. У переносному значеннi Протей – гнучка, багатогранна, здатна до швидких i несподiваних змiн людина.], щоразу нову подобу приймае. Чи можемо ми довiритися, що цi намiри щирi, не надуманi, не зрадливi? Чи можемо ми довiритись народовi, який зовсiм недавно нас покинув i з таким легким серцем iз приблудами об’еднався проти свого короля, проти своеi батькiвщини, проти власних вольностей? Бiль стискае нам серце i сором нам за наших пiдданих! Де ж маемо щось подiбне? Де саме король стiльки зазнав зрад i неприязнi, кого так усi покинули? Зважте лишень, заради справедливостi, що ми iдемо в нашi вiйська, помiж тих, хто кров за нас проливати змушений буде, безпека, i – важко сказати! – життям навiть будуть важити. А якщо ми вiтчизну покинули i тут притулку шукати були змушенi, то не зi страху перед тим шведським ворогом, а щоб власних пiдданих, власних дiтей вiд жахливого злочину царевбивства та батьковбивства вберегти.

– Ваша величносте! – вигукнув пан Кмiциц. – Важко завинив наш народ, грiшний вiн i правильно б’е його Божа рука, але заради ран Христових, не знайшовся у цьому народi i, дасть Бог, нiколи не знайдеться той, хто б руку на святу особу Божого помазаника посмiв би пiдняти!

– Ви в це не вiрите, тому що маете честь, – не погодився король, – а ми маемо листи та докази. Дуже гiрко вiдплатили нам Радзивiлли за добро, яким ми iх осипали, але в пана Богуслава, хоча й зрадника, совiсть таки прокинулася, i не лише не захотiв вiн до замаху на нас руку прикласти, а й першим нам про нього донiс.

– Про який замах мова? – здивувався пан Анджей.

– Донiс вiн нам, – правив далi король, – що з’явився той, хто йому за сто червiнцiв пропонував захопити нас i живого або мертвого шведам доправити.

Затремтiло все зiбрання вiд цих слiв короля, а пан Кмiциц заледве спромiгся пробурмотiти запитання:

– І хто ж це такий?.. Як його iм’я?..

– Якийсь пан Кмiциц, – вiдповiв король.

Хвиля кровi прилинула враз пановi Анджею до голови, в очах йому потьмянiло, руками схопив себе за чуба i страшним, божевiльним голосом заволав:

– Це брехня! Князь Богуслав бреше, як собака! Ваша величносте, пане мiй! Не вiрте цьому зрадниковi, навмисно вiн це зробив, аби ворога зганьбити, а вас налякати, мiй королю, пане!.. Вiн зрадник!.. Кмiциц би на таке нiколи не наважився.

Тут раптом захитався пан Анджей на мiсцi. Сили його, виснаженi облогою, ослабленi вибухом пороху в мортирi та муками, завданими паном Куклiновським, покинули його цiлком. Вiн звалився непритомний до королiвських нiг.

Пiдняли його i королiвський медик узявся приводити парубка до тями в сусiднiй кiмнатi. Але в зiбраннi сановники не зумiли собi пояснити, чому королiвськi слова, такi страшнi, справили на молодого шляхтича таке враження.

– Або вiн такий добрий, що навiть згадка з нiг його звалила, або вiн цього пана Кмiцицa якийсь родич, – припустив пан каштелян кракiвський.

– Треба буде його допитати, – запропонував канцлер Корицинський. – Вони там усi мiж собою в Литвi рiдня, як, зрештою, i в нас.

На це пан Тiзенгаус зауважив:

– Ваша величносте! Хай мене Бог боронить, щоб я хотiв щось лихе про цього шляхтича сказати. Але не треба й занадто йому довiряти. Що служив у Ченстоховi, сумнiвiв немае. Бiк мае обпечений, такого б у жодному разi ченцi не зробили, бо вони, як слуги Божi, навiть до вiйськовополонених i зрадникiв милiсть мати мусять, але одне менi весь час у головi не вкладаеться i довiру до нього псуе. Те, що я його колись у Литвi зустрiчав. Ще пiдлiтком, на сеймику чи на санному потязi. Не згадаю.

– І що з цього? – поцiкавився король.

– І вiн, менi здаеться, називався не Бабиничем.

– Не кажiть дурниць! – обурився король. – Молодий ви ще i неуважний, у головi все могло вам перемiшатися. Бабинич не Бабинич, чому ж я йому не мав би довiряти? Щирiсть i правду мае на обличчi написанi, а серце мае золоте. Хiба б уже собi не довiряв, якщо б такому жовнiровi не довiряв, котрий кров за нас i за вiтчизну проливав.

– Бiльше вiн довiри заслуговуе, нiж лист князя Богуслава, – зауважила королева, – i хочу звернути увагу ваших гiдностей, що в цьому листi може i не бути навiть слова правди. Дуже вже могло залежати бiржанським Радзивiллам, аби ми зовсiм у вiдчай упали, i цiлком можна припустити, що князь Богуслав хотiв при цьому котрогось свого ворога через обмову знищити i собi хвiртку про всяк випадок вiдчиненою у разi змiни фортуни залишити.

– Якби я не звик до того, – озвався примас, – що з уст ii величностi королеви сама мудрiсть виходить, то здивувався б вiд проникливостi цих слiв, найвидатнiшого дiяча гiдних.

– …curasque gerens, animosque viriles[74 - Curasque gerens, animosque viriles (лат.) – обтяжена турботами та надiлена мужнiстю, до пари чоловiковi (Вергiлiй).], – тихо озвався ксьондз Виджга.

Зворушена цими словами королева пiднялася з крiсла i промовила:

– Не про бiржанських Радзивiллiв мова, як про еретикiв, ладних до нашiптувань ворога людського роду дослухатися. І також не про лист князя Богуслава зi застереженнями. Найбiльше менi йдеться про слова вiдчаю короля, пана та чоловiка мого, проти цього народу спрямованi. Хто ж його збереже, якщо його власний король засуджуе? Але якщо роззираюся я по свiту, то даремно питаю, де ще е другий такий народ, в якому б хвала Бога стародавнiх звичаiв трималася i множилася щораз бiльше. Без успiху шукаю ще один народ, в якому така велика потуга живе. Де е держава, в якiй би про такi блюзнiрства, жахливi злочини, нiколи не викритi, яких е повно в чужих хронiках, нiколи нiхто не чув. Нехай менi вкажуть люди, в iсторii свiту обiзнанi, iнше королiвство, де б усi королi власною природною смертю помирали. Де немае ножiв i отрут, немае протекторiв, як у англiйцiв. Правда, пане мiй, завинив цей народ важко, згрiшив через сваволю та легкодухiсть. Але чи е народ, який нi в чому не винний, i чи е такий, який би так хутко провину свою визнав, покуту та навернення розпочав? А вони вже схаменулися, вже приходять, б’ючи себе в груди, до вашоi величностi… Готовi кров проливати, життя свое вiддати, фортуну жертвувати за вас готовi. А ви хочете iх вiдштовхнути? Тим, хто покаявся, не даруете, готовим спокутувати не довiритесь?.. Дiтям, якi заблукали, отчого прощення не вдiлите?.. Довiртесь iм, пане, бо вони тужать вже за своею кров’ю ягеллонською i за батькiвським правлiнням вашим. Їдьте помiж них. Я жiнка, але не боюся зради, бо бачу любов, бачу сум за грiхи, бачу реставрацiю цього королiвства, на трон якого вас пiсля батька i брата покликали. І менi також дуже було б дивно, щоб Бог дозволив згубити таку велику Рiч Посполиту, в якiй свiтло справжньоi вiри палае. На короткий час здiйняла Божа справедливiсть бич свiй на покарання, але не для того, щоб згубити дiтей своiх, а щоб незабаром приголубити iх i втiшити отчою нашого небесного Владики добротою. Тому не нехтуйте ними, ваша величносте, i довiртесь iхнiй синiвськiй вiрностi, не лякайтесь, бо лише цим способом лихо на добро, вiдчай на втiху, поразки на трiумфи перетворити можна.

Сказавши це, опустилася королева в крiсло, але ще з вогнем у зiницях i часто дихаючи. Всi дивилися на неi зi захопленням, а ксьондз канцлер Виджга озвався вiдлунням:

		– Nulla sors longa est, dolor et voluptas
		Invicem cedunt.
		Ima permutat brevis hora summis[75 - Nulla sors longa est, dolor et voluptas invicem cedunt. Ima permutat brevis hora summis (лат.) – жодна доля не е довга, страждання та приемнiсть наступають по черзi. Впродовж однiеi короткоi митi все змiнитися може (Сенека).].

Але нiхто його не слухав, бо запал шляхетноi королеви передався всiм серцям. Сам король схопився з рум’янцями на пожовклому обличчi та вигукнув:

– Я не втратив ще королiвства, якщо маю таку королеву!.. Нехай вершиться ii воля, бо в пророчому натхненнi вона промовляла. Чим швидше я вирушу i з’явлюся inter regna[76 - Inter regna (лат.) – у королiвствi.], тим буде краще!..

На це врочисто вiдповiв примас:

– Не хочу тиснути на вашу величнiсть, нi до чогось намовляти, хоч би як прагнув, але в цьому може бути порятунок. Однак розсудливим вчинком я вважав би вирушити в Ополе, де бiльшiсть сенаторiв перебувають, варто було б iхнiх iдей послухати, як краще i зручнiше справи повести вони порадити можуть.

– Що ж, в Ополе! – вигукнув король. – А потiм у дорогу, i буде те, що Бог дасть!

– Бог дасть нам щасливе повернення та перемогу! – пiдказала королева.

– Амiнь! – промовив примас.




Роздiл XXII


Пан Анджей кидався, як поранений лiсовий кiт, у своему заiздi. Пекельна помста Богуслава Радзивiллa зводила його з розуму. Не досить, що цей князь зумiв вирватися з його рук, повбивав його людей, його самого мало зi свiту не звiв, то ще й такою вкрив ганьбою, якоi не лише нiхто з його роду, але жоден поляк одвiчно не зазнав.

Тому були митi, коли пан Кмiциц хотiв зректися всього: слави, перспектива якоi перед ним вiдкривалася, королiвськоi служби, а летiти i мстити цьому магнатовi, котрого прагнув би зжерти живцем.

Але з iншого боку, незважаючи на хаос i вихор у головi, спадало йому на гадку, що поки князь живий, помста можлива, i найкраща нагода, единий шлях згадати йому брехню i всю нiкчемнiсть звинувачень на чисту воду вивести, е саме королiвська служба, в нiй мiг свiту явити, що не лише на святу особу руку пiдняти не задумував, але що мiж усiею шляхтою Корони та Литви не змiг би вiрнiшого король слуги, нiж пан Анджей, знайти.

Скреготав, однак, зубами, закипав, як окрiп, рвав на собi одяг i довго-довго не мiг втихомиритись. Плекав думку про помсту. Бачив знову князя у своiх руках. Присягався пам’яттю батька, що мусить його одержати, хоч би його за це смерть i муки чекали. І хоча князь Богуслав могутнiм був магнатом, котрого не лише помста простого шляхтича, а й навiть королiвська нелегко могла дiстати, однак той, хто цю невгамовну душу знав краще, не мiг би спати спокiйно i не раз тремтiв би вiд його погроз.

Та не знав iще пан Анджей, що князь не лише покрив його ганьбою i не лише слави його позбавив.

Тим часом король, котрий вiдразу полюбив безмiрно молодого парубка, прислав по нього пана Луговського того ж дня, а наступного наказав йому iхати з ним в Ополе, де на загальних зборах сенаторiв мiркувати над поверненням короля в державу. І було над чим задуматись. Адже пан маршалок коронний надiслав другого листа, в якому повiдомляв, що всi в краiнi до тотальноi вiйни готовi, i квапив термiново повернутися. Крiм цього, розiйшлася звiстка про об’еднання шляхти та вiйська на захист короля i батькiвщини, про яке вже здавна в краiнi думають, але як потiм з’ясувалося, було утворене пiд назвою Тишовецькоi конфедерацii дещо пiзнiше.

Поки що, однак, всi голови були цими звiстками переповненi, тож вiдразу пiсля меси всi подалися на таемну раду, на яку i пана Кмiцица, за наполяганням короля, як того, хто привiз звiстки з Ченстохови, також допустили.

Почали сперечатися, чи повернення треба вже готувати, чи його краще вiдкласти аж до тiеi митi, коли вiйсько не лише на словах, а й на дiлi покине шведа.

Ян-Казимир поклав кiнець цим суперечкам:

– Не повертатися, вашi гiдностi, радьте, i не те, що краще ще зачекати, бо я вже про це з Богом i Його Матiр’ю порадився. Я ж заявляю вашим гiдностям: що б не трапилося, цими днями ми особисто вирушаемо. Тому не вигадуйте якихось iдей, вашi гiдностi, а краще порадьте, як найбезпечнiше та найкраще це повернення влаштувати.

Розмаiтi були думки. Однi вважали, щоб не можна слiпо довiряти пановi маршалковi коронному, котрий один раз уже вагання та непослух виявив, коли корону, замiсть iмператоровi на збереження згiдно з наказом королiвським вiддати, в Любомлю завiз. «Великi, – казали, – пиха й амбiцii в цього пана, а коли ще королiвську особу у своему замку гостити буде, хто зна, що почне, чого за своi послуги зажадае i чи всю владу в своi руки захопити не захоче, щоб над всiма домiнувати, i не лише всiеi краiни, а й гiдностi протектором бути».

Тi, отже, радили, щоб король, дочекавшись вiдступу шведiв, до Ченстохови подався, як мiсця, з якого почалося вiдродження краiни. Але iншi мали й вiдмiннi думки.

– Якщо шведи стоять пiд Ченстоховою, то хоч ii за Божою милiстю не здобудуть, вiльних дорiг уже немае. Тi околицi всi перебувають у шведських руках. Стоiть ворог у Кшепицях, у Велюнi, в Краковi, вздовж кордону також значнi сили розкиданi. А в горах, на угорському кордонi, де Любомля розташована, немае iншого вiйська, нiж армii маршалка, i шведи нiколи туди не потикалися, не маючи для цього достатньо нi людей, нi вiдваги. Та й з Любомлi ближче на Русь, яка вiд ворожого нашестя звiльнена, до Львова, який не припиняв бути королевi вiрним, i до татар, котрi, за повiдомленнями, на допомогу йдуть i саме на королiвську резолюцiю чекають.

– Quod attinet[77 - Quod attinet (лат.) – що стосуеться.] пана маршалка, – запевняв епископ кракiвський, – амбiцiя його вже тим насититься, що вперше короля на своiй посадi старости прийматиме i перший опiкою його оточить. Влада в руках короля залишиться, а пана маршалка вже сама думка вiд таких великих заслуг задовольнить. Якщо ж вiн захоче вiрнiстю над усiма пiднятися, тобто вiрнiсть походитиме вiд його амбiцiй, чи також iз любовi до пана та вiтчизни випливатиме, завжди велич i значну вигоду звiдси можна отримати.

Думка чесного та досвiдченого епископа здалася найслушнiшою. Тому ухвалили, що король через гори iде в Любомлю, а звiдти до Львова, або куди пiдкажуть обставини.

Мiркували також i про день повернення, але воевода ленчицький, котрий саме вiд iмператора повернувся, до котрого з посольством iздив, зауважив, що краще конкретного термiну не визначати i самому королевi це рiшення залишити, i це тому, щоб звiстка не розiйшлася i вороги не пронюхали. Тому постановили лише, що з королем вирушать триста найкращих драгунiв пiд командуванням пана Тiзенгаусa, котрий хоч i молодий, але вже здобув репутацiю визначного воiна.

Але важливiшою була друга частина зборiв, на якiй за загальноi згоди вирiшили, що пiсля прибуття в державу вся влада i напрямок военних дiй опиняться в руках короля, котрому шляхта, вiйсько та гетьмани в усьому коритися мають. Розмовляли також про майбутне i подавали приклади тих раптових нещасть, якi, як потоп, в такi стислi термiни всю краiну залили. Сам примас не iншу цього подавав причину, як розпусту, вiдсутнiсть послуху та надмiрне глумлiння над владою та королiвською величчю.

Слухали його в глибокому мовчаннi, бо кожен розумiв, що тут про долю Речi Посполитоi йдеться i про великi, небувалi доти в нiй змiни, якi могли б ii давню могутнiсть повернути, чого особливо давно вже прагнула мудра та любляча набуту вiтчизну королева.

Лунали тому з вуст гiдного князя Церкви слова, як громи, а в слухачах душi розкривалися правдi, як квiти розкриваються сонцю.

– Не проти стародавнiх вольностей я виступаю, – переконував примас, – а проти тiеi сваволi, яка своiми ж руками власну вiтчизну рiже. Справдi, забули вже в цiй державi рiзницю мiж волею та сваволею, i ось чим, як зайва насолода болем, така розгнуздана свобода закiнчилася. До якого ж безумства ви дiйшли, громадяни цiеi святоi Речi Посполитоi, що той лише мiж вами захисником волi вважаеться, хто галас здiймае, сейми зривае i верховнiй владi противиться, не тодi, коли потрiбно, а тодi, коли цiй владi про спасiння батькiвщини йдеться? У скарбi нашому дно скринi видно, жовнiр неоплачений у ворога матерiального забезпечення шукае. Сейми, единий фундамент цiеi Речi Посполитоi, нi з чим розходяться, бо один свавiльник, один поганий громадянин, для власноi вигоди раду з половою змiшати може. Яка ж це свобода, яка одному проти всiх виступати дозволяе?.. Хiба ця воля для одного не е неволею для всiх? І куди ж ми зайшли у сповiдуваннi такоi свободи, якi ж вона смачнi плоди дала?.. І перший же слабкий ворог, над яким пращури нашi стiльки чудових звитяг отримали, тепер sicut fulgur exit ab occidente et paret usque ad orientem[78 - Sicut fulgur exit ab occidente et paret usque ad orientem (лат.) – як блискавка, що на сходi блисне й вмить аж на самiм заходi сяе (Євангелiе вiд Матея 24:27).]. Нiхто йому не опирався, зрадники еретики йому допомогли, i тепер вiн повсюдно вiру переслiдуе, костели ганьбить, а коли йому про вольностi своi нагадуете, меча вам показуе!.. Ось до чого призвели вашi сеймики, ваше ветування, ваша сваволя, вашi вибрики на кожному кроцi. Його величнiсть короля, природного захисника вiтчизни, спочатку ви зробили безсилим, а потiм стали нарiкати, що вас не захищае!.. Ви не хотiли свого уряду, то тепер ворог вами править. І хто, запитую, може вiд цього занепаду нас врятувати, хто давнiй блиск Речi Посполитiй повернути, якщо не той, хто стiльки здоров’я i зусиль уже пожертвував, коли ця краiна нещасна стогнала вiд громадянськоi вiйни з козаками. Той, хто на такi небезпеки свою освячену особу наражав, яких жоден монарх у нашi часи не знав. Хто пiд Зборовом, Берестечком i пiд Жванцем як простий жовнiр воював, не зважаючи на свое королiвське становище, лиха та незручностi витримував. Йому тепер довiримося, йому за прикладом стародавнiх римлян диктатуру в руки вiддаймо, а самi радьмося, як у майбутньому цю вiтчизну вiд внутрiшнього ворога, вiд розпусти, сваволi, безладу та безкарностi врятувати, а уряду та владi належний авторитет повернути!..

Таку виголосив промову примас, а нещастя й останнi подii до такого ступеня змiнили слухачiв, що нiхто не протестував, бо всi бачили чiтко, що або королiвська влада мусить бути посилена, або Рiч Посполита згине назавжди. Розпочалося вiдтак обговорення, як найкраще поради примасa реалiзувати, а королiвське подружжя слухало iх жадiбно та радiсно, особливо королева, котра давно та наполегливо над наведенням ладу в Речi Посполитiй працювала.

Тож повертався король до Глоговоi веселий i задоволений, там уже закликав до свого покою кiлькох довiрених офiцерiв, а мiж ними i пана Кмiцицa, i сказав iм:

– Не терпиться менi вже i палить мене перебування в цiй землi, я хотiв би навiть завтра вирушати, тому й викликав вас, панове, щоб ви, як вiйськовi та досвiдченi люди, всi швидко способи обмiзкували. Шкода нам час втрачати, позаяк наша присутнiсть тотальну вiйну дуже пришвидшити може.

– Безперечно, – погодився пан Луговський, – якщо така воля вашоi королiвськоi величностi, то навiщо зволiкати? Чим швидше, тим краще!

– Поки ще не пiшов поголос i ворог пильностi не подвоiв, – додав полковник Вольф.

– Ворог уже й так за всiм пильно стежить i шляхи пообсiдав, де тiльки мiг, – зауважив пан Кмiциц.

– Тобто? – не зрозумiв король.

– Милостивий пане, плановане повернення вашоi королiвськоi величностi для шведiв не новина! Ледве не щодня шириться чутка по всiй Речi Посполитiй, що ваша королiвська величнiсть вже в дорозi або вже inter regna[79 - Inter regna (лат.) – мiж краiнами.]. Тому потрiбно найбiльшоi обережностi дотримувати i нишком ярами промчати, бо на дорогах чигають роз’iзди Дугласа.

– Найкраща обачнiсть, – промовив, дивлячись на пана Анджея, Тiзенгаус, – це триста вiрних шабель, а оскiльки менi милостивий пан команду над ними доручае, то його проведу у повному здоров’i, навiть якщо доведеться пройтися по животах роз’iздiв Дугласа.

– Ви, пане, поведете триста, а проти вас шiстсот, а то i тисячу людей виставлять. А якщо натрапите на бiльшу силу, що в засiдцi чигае, то що станеться?

– Я сказав – триста, – вiдрубав Тiзенгаус, – бо про трьохсот була мова. Якщо цього замало, й п’ятсот, i бiльше можна органiзувати.

– Хай вас Бог боронить! Чим бiльший загiн, тим про нього бiльше знають! – застерiг пан Кмiциц.

– Бa! Я так собi думаю, що пан маршалок коронний виступить нам зi своiми хоругвами назустрiч, – втрутився в розмову король.

– Пан маршалок не виступить, – спростував пан Анджей, – бо день i годину не знатиме, а хоч би й знав, то можуть трапитися неочiкуванi зволiкання, як зазвичай, важко завчасно передбачити.

– Жовнiр це каже, справжнiй жовнiр! – похвалив король. – Одразу видно, що вам вiйна не чужа.

Пан Кмiциц усмiхнувся, бо згадав про своi рейди проти Хованського. Хто ж краще за нього знався на таких речах! Кому краще можна ескорт короля доручити?

Але Тiзенгаус, вочевидь, iншу, нiж король, мав думку, бо насупив брови i з iронiею звернувся до пана Анджея:

– Чекаемо вашоi досвiдченоi поради.

Пан Кмiциц вiдчув нехiть у цьому проханнi, тому свердлив очима Тiзенгауса, коли промовляв:

– На мою думку, чим менший гурт, тим легше проскочить.

– І що ви пропонуете?

– Милостивий пане! – правив свое пан Анджей. – Ваша королiвська величнiсть зробить те, що захоче, але менi досвiд пiдказуе: хай пан Тiзенгаус уперед iз драгунами вирушае, повiдомляючи навмисно, що короля супроводжуе, щоб на собi зосередити увагу ворогiв. Його рiч так викручуватися, щоб iз пастки вибратися цiлими. А ми невеликим загоном разом iз вашою королiвською величнiстю через день або два за ним рушимо, i коли увага ворога буде прикута до iншого, легко нам буде пробратися аж до Любомлi.

Король аж зааплодував вiд захоплення.

– Бог нам послав цього жовнiра! – вигукнув вiн. – Соломон краще б не порадив! Цiлком votum[80 - Votum (лат.) – голосування.] цiй думцi вiддаю i не може бути iнакше! Будуть короля мiж драгунiв ловити, а король iм з-пiд носа втече. Заради Бога, важко вигадати щось краще!

– Ваша величносте! Та це ж комедiя!.. – розгубився Тiзенгаус.

– Жовнiрська комедiя! – погодився король. – Тепер робiть що хочете, а я вiд цього вже не вiдступлю!

Очi пана Кмiцица палали вiд радощiв, що його думка перемогла, але Тiзенгаус схопився з крiсла.

– Ваша величносте! – вигукнув вiн. – Тодi я зрiкаюся командування драгунами. Хай хтось iнший iх веде!

– А це чому? – поцiкавився король.

– Бо якщо без захисту, милостивий пане, ви пiдете, вiдданi на волю фортуни, на всi небезпеки, якi в дорозi статися можуть, то й я хочу при вашiй особi бути, груди за вас своi пiдставити та полягти в разi потреби.

– Дякую за щирi намiри, – втихомирив слугу Ян-Казимир, – але заспокойтесь, бо саме в такий спосiб, який радить нам пан Бабинич, найменше ми наражатимемося на неприемностi.

– Що радить пан Бабинич, чи як його там звати, хай бере на себе вiдповiдальнiсть! Може, вiн саме й зацiкавлений, аби ваша королiвська величнiсть без захисту в горах заблукала. Я Бога i присутнiх тут товаришiв у свiдки беру, що вiд усiеi душi вас вiдмовляв!

Заледве вiн закiнчив, як пан Анджей схопився, i, ставши з Тiзенгаусoм вiч-на-вiч, поцiкавився:

– Що ви маете на увазi?

Але Тiзенгаус змiряв його гордо очима вiд стiп до голови.

– Не сягайте до мене головою, паночку, бо не досягнете! На це пан Кмiциц блиснув очима:

– Невiдомо, кому було б зависоко, якби…

– Якби що? – спитав, не вiдводячи погляду, Тiзенгаус.

– Я досягав i вищих за вас!

Тiзенгаус засмiявся.

– А де ж ви iх знайшли?

– Замовкнiть! – наказав раптом король, насупивши брови. – Не розпочинайте менi тут чвар!..

Ян-Казимир проявив такий свiй авторитет на всiх оточуючих, що обое молодикiв замовкли та знiяковiли, згадавши, що у присутностi королiвськоi величностi вилетiли iм такi необачнi слова.

Король натомiсть сказав:

– На цього кавалера, котрий мортиру висадив i зi шведських рук вибрався, нiхто не мае права зазiхати, хоч би його батько в провiнцii мешкав, що, як бачу, не так, бо птаха по пiр’ю, а кров по вчинках побачити легко. Негайно припинiть образи.

Тут король звернувся до Тiзенгаусa:

– Хочете при особi нашiй залишитися. В цьому вiдмовити вам не можемо. Драгунiв Вольф або Денгофф поведе. Але й пан Бабинич залишиться, i за його порадою ми пiдемо, бо нам до серця припала.

– Я вмиваю руки! – наголосив Тiзенгаус.

– Тримайте ж усе в таемницi. Драгуни нехай сьогоднi ж вiдбувають до Рацiбору. Водночас пустiть якнайширше поголос, що i ми перебуваемо з ними. І добре наглядайте, бо ви не знаете нi дня, нi години. Тiзенгаусе! Ідiть вiддайте наказ капiтановi драгунiв.

Тiзенгаус вийшов, руки заламуючи вiд гнiву та жалю, а за ним розiйшлися й iншi офiцери.

Цього ж дня гримнула звiстка по всiй Глоговiй, що його величнiсть Ян-Казимир подався вже до кордонiв Речi Посполитоi. Багато навiть значних сенаторiв думали, що виiзд справдi мав мiсце. Кур’ери, навмисно розiсланi, повезли новину в Ополе i до прикордоння.

Тiзенгаус, хоч i оголосив, що вмивае руки, проте не здався. Вiн, як наближена особа, мав доступ будь-якоi митi до монарха. Того ж дня, вже пiсля вiдходу драгунiв, вiн з’явився до Янa-Казимирa, точнiше обох монархiв, бо i Марiя-Людовика була там присутня.

– Я прийшов по накази, – заявив вiн. – Коли ми вирушаемо?

– Пiслязавтра до свiтанку, – оголосив король.

– Скiльки людей iз нами поiде?

– Поiдете ви, пани Бабинич, Луговський iз жовнiрами. Пан каштелян сандомирський також iде зi мною. Я просив його, щоб якнайменше людей брав зi собою, але без кiльканадцятьох не обiйдеться. Це вiрнi та досвiдченi шаблi. Крiм нього, благочестивий нунцiй хоче також мене супроводжувати, присутнiсть котрого додасть авторитету справi й усiх вiрних справжнiй Церквi змiцнить. Не вагаеться вiн свою святу особу небезпецi пiддати. Ви ж простежте, щоб не було бiльше сорока коней, бо так пан Бабинич радив.

– Ваша величносте! – не витримав Тiзенгаус.

– А чого ще ви хочете?

– На колiнах вас благаю. Сталося вже. Драгуни вийшли. Поiдемо без захисту. І перший же роз’iзд iз кiлькадесятьох вершникiв може нас схопити. Нехай же ваша королiвська величнiсть прислухаеться до благань слуги свого, вiрнiсть котрого Господь Бог бачить, i нехай не довiряе в усьому цьому шляхтичевi. Спритний вiн чоловiк, адже зумiв у такий короткий термiн прихилити до себе серця ваших королiвських величностей, але…

– То вже йому позаздрили? – обiрвав його король.

– Не заздрю я йому, ваша величносте, не хочу навiть його в зрадi пiдозрювати, але можу присягнутися, що його прiзвище не Бабинич. Чому ж вiн справжне свое прiзвище приховуе? Чому не розкаже, як в обложенiй Ченстоховi опинився? Чому особливо так наполягав, аби драгуни спочатку вийшли i щоб ваша королiвська величнiсть без ескорту iхала?

Король замислився трохи i почав за своiм звичаем губи раз по раз надимати.

– Навiть якби йшлося про якусь змову зi шведами, – нарештi сказав вiн, – то що таке триста драгунiв! Яка ж це сила й яка опора?.. Якби мав потребу той пан Бабинич повiдомити шведам, то кiлькасот пiхотинцiв на нашому шляху розмiстили б, i так узяли б нас, як у клiщi. Завважте, чи тут про зраду може бути мова? Мусив би завчасно знати дату та мати час повiдомити шведам у Кракiв, а це неможливо, оскiльки пiслязавтра ми вирушаемо. Не мiг i вгадати, що ми пристанемо на його план, бо ми могли б так само прислухатись i до вашого або iнших. Адже спочатку було вирiшено, що ми разом iз драгунами вирушимо, отже, якби хотiв зi шведами змовитись, то саме про таке рiшення мав би з кур’ерами посилати та повiдомити. Все це – неспростовнi аргументи. При цьому вiн зовсiм не наполягав на своiй версii, як ви кажете, лише пропонував, як i iншi, що йому здалося найкращим. Нi, нi! Щирiсть визирае з очей цього шляхтича, а обгорiлий бiк свiдчить, що готовий вiн навiть на муку не зважати.

– Ваша королiвська величнiсть мае рацiю, – пiдтримала чоловiка королева. – Це неспростовнi аргументи, i порада була хороша.

Тiзенгаус знав iз досвiду, що коли королева думку свою висловила, то вже даремно до короля апелювати, так довiряв Ян-Казимир ii допитливостi та розуму. Йшлося тепер молодому пановi лише про те, щоб король необхiдноi обережностi дотримувався.

– Не моя справа, – вiдказав вiн, – монархам перечити. Якщо, однак, маемо пiслязавтра вирушати, прошу пановi Бабиничу не повiдомляти годину виiзду.

– Це можливо! – погодився король.

– А в дорозi вже я сам буду за ним наглядати й якщо, боронь Боже, щось викине, вже вiд моеi руки не втече!

– Не буде в цьому потреби, – усмiхнулася королева. – Слухайте ж уважно: короля вiд лихоi пригоди в дорозi i вiд зрад, i вiд ворожих пасток не ви буде стерегти, не пан Бабинич i не драгуни, i не земнi сили, а лише Боже Провидiння, око якого постiйно на пастирiв народiв i Божих помазаникiв звернене. Воно буде його берегти, воно його захистить i щасливо доведе, а в разi потреби пришле йому таку допомогу, про яку ви навiть не здогадуетеся, ви, котрi в лише земну силу вiрите.

– Ваша величносте! – знiтився Тiзенгаус. – Я вiрю, що без Божоi волi нiкому навiть волосинка з голови не впаде, а що через турботу про королiвську особу зрадникiв остерiгаюся, то це не грiх.

Марiя-Людовика знову всмiхнулася.

– Аж занадто ви всiх пiдозрюете i ганьбу на весь народ цим накидаете, в якiй, як той же пан Бабинич казав, не знайшовся ще той, хто б проти власного короля руку пiдняв. Нехай вас це не дивуе, що пiсля такого приниження, пiсля такого ламання присяги та вiри, якоi ми обое з милостивим королем зазнали, я все одно переконана, що на такий страшний вчинок нiхто б не зважився, навiть тi, хто сьогоднi ще шведам служить.

– А лист князя Богуслава, ваша величносте?

– Лист неправду каже! – рiшуче заперечила королева. – Якщо е така людина в Речi Посполитiй, котра готова зрадити навiть короля, то це хiба сам князь конюший, бо вiн лише за прiзвищем до цього народу належить.

– Коротше кажучи, не пiдозрюйте пана Бабиничa, – наказав король, – а те, що у вас щодо його прiзвища якiсь непорозумiння виникли, то можна врештi легко владнати, якщо його тут же спитати, якщо прiзвище не Бабинич, то яке справжне? Можна чеснiй людинi задати таке запитання, i голову ставлю, що вiн чесний.

– За таку цiну не захотiв би я, ваша величносте, в його чесностi переконатися.

– Гаразд, уже годi! Вдячнi ми вам за турботу. Завтрашнiй день – на молитву i покуту, а пiслязавтра – в дорогу! У дорогу!

Тiзенгаус вийшов зiтхаючи i ще того ж дня розпочав таемно до вiд’iзду готуватися. Навiть сановникам, котрi мали супроводжувати короля, не всiм повiдомили годину. Слугам лише наказали коней тримати напоготовi, бо будь-якого дня можуть вирушити з панами до Рацiбора.

Король весь наступний день нiде не показувався, навiть у костелi, зате в себе на квартирi до ночi хрестом пролежав, постив i Царя над царями благав про допомогу, не для себе, а для Речi Посполитоi.

Марiя-Людовика разом iз панночками також молилася.

Потiм нiч пiдкрiпила сили стомлених, i коли в темрявi ще дзвiн глоговського костелу покликав до утренi, пробила година розставання.




Роздiл XXIII


Через Рацiбор проiхали, лише коням дали пашу. Нiхто короля не впiзнав, нiхто на кортеж не звернув зайвоi уваги, бо всi були зайнятi нещодавнiм проходженням драгунiв, мiж котрими, згiдно з офiцiйною версiею, польський монарх мав перебувати.

А цей кортеж складався з близько п’ятдесяти коней, тому що короля супроводжували кiлька сановникiв, п’ятеро епископiв, мiж iншими й нунцiй вiдважився роздiлити iз сюзереном труднощi цiеi небезпечноi експедицii. Дорога, однак, у межах iмперii не була небезпечною. В Oдeрбeрзi, неподалiк вiд гирла Одеру, в’iхали в межi Моравii.

День був хмарний i снiг валив так густо, що за кiльканадцять крокiв не було можна побачити дорогу перед собою. Але король був веселий i повний добрих думок, бо трапився йому знак, який усi визнали сприятливим, i про який тодiшнi iсторики не забули навiть у хронiки вписати. Перед самим початком подорожi короля з Глоговоi з’явилася перед конем цiлком бiла пташина. Вона кружляла, часом здiймалася вгору, iнколи знижувалася над самою монаршою головою, квилячи при цьому i цвiрiнькаючи радiсно. Аж тут згадали, що схожий птах, але чорний, вертiвся над королем, коли свого часу з Варшави вiн вiд шведiв утiкав.

Але ця була повнiстю бiла, розмiром i виглядом на ластiвку схожа, що пробудило тим бiльший подив, що зима була вже глибока i ластiвки не думали ще про повернення. Втiшилися всi, а король упродовж перших днiв нi про що iнше не балакав i найсприятливiше собi майбутне передрiкав. Також одразу ж на початку мандрiвки виявилося, якою доброю була порада пана Кмiцицa iхати окремо.

Усюди в Моравii розповiдали про нещодавнiй проiзд польського короля. Дехто переконував, що бачив його на власнi очi, в повному обладунку, з мечем у руцi та з короною на головi. Рiзнi також ширилися чутки про вiйсько, яке його супроводжувало, i до казкових обсягiв число драгунiв роздувалося. Були i такi, хто бачив аж десять тисяч, i що кiнця-краю коням, людям, прапорам i бунчукам побачити не змiг.

– Звiсно, – подейкували, – шведи заступлять iм дорогу, але чи зможуть впоратися з такою мiццю, невiдомо.

– То що? – питав Тiзенгаусa король. – Чи не мав пан Бабинич рацii?

– Ми ще не прибули в Любомлю, ваша величносте, – вiдповiдав юний магнат.

Сам же пан Бабинич був задоволений i собою, i мандрiвкою. Разом iз трьома Кемличaми вiн тримався зазвичай попереду королiвського кортежу, вивiдуючи дорогу. Часом iхав з усiма, розважаючи короля оповiдками про епiзоди облоги Ченстохови, яких Янoвi-Казимиру нiколи не було досить. І з кожною майже годиною все бiльше припадав королевi до серця той парубок – веселий, бадьорий, на молодого орла схожий. Час монарха збiгав то в молитвi, то в побожних роздумах про життя i вiчнiсть, то в розмовах про майбутню вiйну та допомогу, якоi очiкували вiд iмператора, то в спостереженнях за лицарськими забавами, якими жовнiри супроводу намагалися час подорожi скрасити. Такий уже був характер у Яна-Казимира, що вiн легко переходив вiд серйозностi до легковажностi i вiд важкоi роботи до розваг, а якщо випадала вiльна хвилина, вiддавався iй всiею душею, немовби жодна турбота, жоднi сумнiви не обтяжували його нiколи.

Гарцювали жовнiри, хто як умiв. Молодi Кемличi, Кoсмa та Дам’ян, забавляли короля своiми величезними та незграбними постатями i ламанням пiдков, як хворостинок. І за кожну король казав iм по таляру давати, хоч у саквах i не густо було, бо всi грошi, навiть фамiльнi коштовностi королеви пiшли на вiйсько.

Пан Анджей бавився важким обушком[81 - Обушок – тип зброi, популярноi в Польщi у XV—XVII ст., сокира з кривим краем з одного боку i молотом з другого.], якого так високо вгору пiдкидав, що майже його не було видно, а потiм пiдлiтав на конi та хапав зброю на льоту за рукiв’я. Монарх цим фокусам аплодував.

– Я якось бачив, – зауважив вiн, – як таке пан Слушка, брат панi пiдканцлеровоi, робив, але навiть вiн не кидав настiльки високо.

– У нас таке часто практикують у Литвi, – вiдповiв пан Анджей, – а коли чоловiк iз дитинства вправляеться, то й майстерностi набуде.

– Звiдки у вас цей шрам на обличчi? – спитав якось король, показуючи на пам’ятку, залишену князем Богуславом. – Добре вас хтось шаблею зачепив.

– Це не вiд шаблi, ваша величносте, а вiд кулi. Стрельнули менi прямо в обличчя.

– Ворог чи свiй?

– Свiй, але ворог, якого до вiдповiдi ще покличу, i поки цього не станеться, говорити менi про це не годиться.

– Tо ви такi затятi?

– Не маю жодноi злостi, ваша величносте, бо ще глибшу вiд шаблi рану маю, i тодi мало душа з мене не вийшла, але що менi ii чесна людина завдала, то й образи за це не тримаю.

Сказавши це, пан Кмiциц зняв шапку i показав королевi глибокий шрам, бiлявi краi якого чiтко виднiлися.

– Не соромно менi за цю рану, – додав молодик, – бо менi ii завдав такий майстер, що немае другого такого в Речi Посполитiй.

– І хто ж це такий майстер?

– Пан Володийовський.

– Боже милий! Tа я його знаю. Дива вiн пiд Збaрaжем чинив. А потiм я ще був на весiллi його товариша, пана Скшетуськогo, котрий менi першим iз обложеного Збaрaжа звiстку привiз. Видатнi це кавалери! Був iз ними i третiй, цього все вiйсько славило, як найбiльшого лицаря. Гладкий шляхтич, а такий дотепний, що ми на весiллi мало зi смiху не луснули.

– Це пан Заглоба, гадаю! – пiдтвердив пан Анджей. – Чоловiк не лише мужнiй, а й до дивовижних фортелiв здатний.

– Що ж вони тепер роблять, не знаете?

– Пан Володийовський у князя вiленського воеводи драгунами командував.

Король спохмурнiв.

– І разом iз князем воеводою шведам тепер служить?

– Вiн? Шведам? Та вiн iз паном Сапегою. Я сам бачив, як пiсля зради князя воеводи булаву йому пiд ноги кинув.

– О, це достойний жовнiр! – закивав головою король. – Вiд пана Сапеги ми мали вiстi з Тикоцинa, в якому вiн князя воеводу осадив. Хай йому Бог вдiлить щастя! Якби всi були, такi, як вiн, то шведський ворог пожалiв би, що на свiт народився.

Тут Тiзенгаус, котрий чув усю розмову, раптом спитав:

– Тo ви були в Кейданaх у Радзивiллa?

Пан Кмiциц знiяковiв дещо i знову взявся пiдкидати свiй oбушок.

– Був.

– Вiдкладiть убiк обушок, – попросив Тiзенгаус. – І що ж ви поробляли на княжому дворi?

– Гостював, – нетерпляче пояснив пан Анджей, – i княжий хлiб iв, поки менi не стало огидно пiсля зради.

– А чому це ви з iншими порядними жовнiрами до пана Сапеги не пiшли?

– Бо паломництво до Ченстохови вiдбував, i вам легше буде зрозумiти, коли скажу, що нашу Гостру Браму зайняли септентрони.

Тiзенгаус головою вертiв i губами цмокав, аж це привернуло увагу короля, то й вiн почав зиркати на пана Кмiцицa з пiдозрою. Але той роздратовано звернувся до Тiзенгаусa:

– Шановний пане! Чомусь я у вас не випитую, де ви були i що робили…

– То питайте, – запропонував Тiзенгаус. – Менi нiчого приховувати.

– Я також не стою перед судом, а якщо i стану колись, то не ви будете моiм суддею. Давайте припинiмо, бо менi терпець уриваеться.

Сказавши це, парубок метнув обушок так шпаркo, що той аж зник у височiнi. Король простежив за ним i вже бiльше не думав нi про що iнше, нiж про те, чи пан Бабинич спiймае його на льоту, чи нi. Пан Бабинич здибив коня, стрибнув i впiймав.

Але вже цього ж вечора Тiзенгаус промовив королевi:

– Ваша величносте, все менше менi цей шляхтич подобаеться!..

– А менi все бiльше! – вiдповiв король, надимаючи губи.

– Я чув сьогоднi, як один iз його людей назвав його полковником, а вiн лише глянув хижо i той одразу ж змiшався. У цьому щось е!

– І менi часом здаеться, – погодився король, – що вiн не хоче всього розповiдати, але це його справа.

– Нi, ваша величносте! – розпалився Тiзенгаус. – Це не його справа, а наша й усiеi Речi Посполитоi. Бо якщо це якийсь запроданець, котрий згубу вашоi королiвськоi величностi або неволю плануе, то загинуть разом iз вашою королiвською величнiстю всi тi, хто зараз зброю пiдiймають, загине вся Рiч Посполита, яку ви один, ваша величносте, врятувати можете.

– То його завтра сам розпитаю.

– Дав би, Бог, аби виявився фальшивим пророком, але нiчого доброго в його очах не читаеться. Занадто вiн шпаркий, занадто смiливий, занадто зухвалий, а такi люди на все здатнi.

Король задумався.

Наступного дня, коли вони вирушили в дорогу, монарх кивнув пановi Кмiцицу, щоб той наблизився до нього.

– Де ж ви були полковником? – несподiвано спитав король.

Запанувала хвилина мовчання.

Пан Анджей боровся сам iз собою. Палило його бажання зiстрибнути з коня, впасти до королiвських нiг i вмент скинути зi себе той тягар, який йому допiкав, i розповiсти всю правду. Але водночас вiн iз жахом подумав, яке страшне враження мусить справити це прiзвище – Кмiциц, особливо пiсля листа князя Богуслава Радзивiллa. Як же вiн, колись права рука князя вiленського воеводи, вiн, хто перевагу його втримав, до приборкання неслухняних хоругв доклався, в зрадi допомагав. Як же вiн, запiдозрений i обвинувачений у найстрашнiшому злочинi замаху на королiвську свободу, зможе тепер переконати короля, епископiв i сенаторiв, що змiнився, що переродився i кров’ю своi провини спокутував?.. Чим зможе своi щирi намiри довести, якi докази, крiм голих слiв, зможе подати?..

Давнi провини переслiдують його безперервно i невблаганно, як запеклi хорти, що женуть звiра в лiгво. Тому вирiшив змовчати. Але вiдчув водночас невисловлену огиду i нехiть до викрутасiв. Чи мав вiн право цьому пановi, котрого всiма фiбрами душi полюбив, сипати пiсок у вiчi та вигаданими iсторiями годувати? Вiдчував, що забракне йому для цього сил. Тому, помiркувавши, сказав таке:

– Милостивий пане! Прийде час, можливо, недовго вже чекати, коли я зможу вашiй королiвськоi величностi всю душу, як священиковi, на сповiдi вiдкрити. Але хочу, щоб спершу про мене, про моi щирi намiри, про вiрнiсть i любов до вас вчинки, а не самi слова свiдчили. Я грiшив, ваша величносте, грiшив проти вас i батькiвщини, i замало ще спокутував, тому такоi служби шукаю, в якiй би розгрiшення легко знайти. Але хто не грiшив? Хто не мае потреби битися в груди в усiй нашiй Речi Посполитiй? Можливо, я й важче завинив за iнших, aлe я також i першим схаменувся. Не питайте, милостивий пане, нi про що, поки вас моя теперiшня служба не переконае. Не питайте, бо не можу нiчого сказати, щоб собi дорогу до спасiння не закрити, бо Бог свiдок i Його Найсвятiша Матiр, Королева наша, що я не лукавив у тому, що останню краплю кровi готовий за вас вiддати.

Тут очi пана Анджея зволожилися, а така щирiсть i печаль освiтила його обличчя, що сильнiше вiд слiв у його правдивостi свiдчило.

– Бог бачить намiри моi, – правив парубок далi, – i на судi менi все згадае. Але якщо менi, милостивий пане, ви не довiряете, то виженiть мене, вiддалiть вiд особи своеi. Я поiду услiд за вами, триматимусь на вiдстанi, щоб у важку хвилину на допомогу прибути, навiть без поклику, i голову покласти за вас. А тодi, милостивий пане, ви повiрите, що я не зрадник, а один iз тих слуг, котрих вам бракуе, ваша величносте, i серед них е тi, хто на iнших пiдозри кидають.

– Я вам i тепер довiряю, – пiдтвердив король. – Залишайтесь, як i ранiше, при особi нашiй, бо зрада не таку виголошуе промову.

– Дякую вашiй королiвськiй величностi! – вклонився пан Кмiциц.

І притримавши коня, вiдсунувся до останнiх рядiв кортежу.

Але Тiзенгаус подiлився своiми пiдозрами не лише з королем, унаслiдок чого всi почали косо на пана Анджея зиркати. Голоснiшi балачки припиняли, коли той наближався, i починали шепотiти. Стежили за кожним його кроком, зважували кожне його слово. Помiтив це парубок, i зробилося йому незатишно серед цих людей.

Навiть король, хоч i не позбавив його довiри, не мав уже до нього такого веселого, як ранiше, ставлення. Тому молодик втратив гумор, спохмурнiв, сум i гiркота опанували його серце. Ранiше попереду мiж першими звик гарцювати конем, тепер же волочився за кiлькасот крокiв за кавалькадою, з головою опущеною та понурими думками.

Аж врештi забiлiли перед вершниками Карпати. Снiги лежали на iхнiх схилах, хмари розкидали своi неповороткi тушi над вершинами, а коли вечiр траплявся погожий, тодi на заходi пiдсвiчували тi гори полум’янi заграви, i вiдблиск iшов вiд них такий сильний, що аж сутiнки розступалися. Дивився пан Кмiциц на цi дивa природи, яких нiколи ранiше у своему життi не бачив. І хоч дуже вiн був стурбований, про всi своi негаразди вiд подиву забував.

З кожним днем усе величнiшими ставали гори, бiльшими, могутнiшими. Аж нарештi доiхав до них королiвський кортеж i поринув у яри, якi, як ворота, розчинилися перед ними.

– Кордон мусить уже бути недалеко, – зворушено зауважив король.

Раптом вони помiтили вiзок, запряжений одним конем, а у вiзку – чоловiка. Королiвськi слуги затримали його вiдразу ж.

– Чоловiче, – спитав Тiзенгаус, – а чи ми вже в Польщi?

– Там он, за тiею скелею i за рiчкою iмператорський кордон, а ви вже на королiвськiй землi стоiте.

– А кудою до Живця?

– Ген туди, так до дороги дiстанетесь.

І горянин цьвохнув шкапину. Тiзенгаус пiд’iхав до кортежу, що стояв вiддалiк.

– Ваша величносте, – оголосив вiн пiднесено, – ви вже стоiте inter regna, ось ваше, починаючи вiд тiеi рiчечки, королiвство!

Король нiчого не сказав, кивнув лише, щоб його коня притримали, а сам злiз i кинувся на колiна, звiвши очi та руки догори. Побачивши це, злiзли й решта i наслiдували приклад свого монарха. Король-блукач упав за мить хрестом у снiг i став цiлувати цю землю, таку улюблену i таку невдячну, яка в час поразки в пiдтримцi його королiвськоi голови вiдмовила.

Настала тиша i лише зiтхання ii порушували.

Вечiр був морозний, погожий, гори та вершини ближнiх ялиць вiдливали пурпуром, а дальшi в темрявi вже взялися одягатися у фiолетовi барви. А сама дорога, на якiй лежав король, мiнилася нiби червоною та золотистою стрiчкою. Цi вiдблиски падали на короля, епископiв i сановникiв.

Раптом iз вершин налетiв вiтер i, несучи на крилах снiжнi iскри, опустився в долину. Ближнi ялицi аж похилилися покритими снiгом вершечками та вклонилися королевi, i шумiли галасливо, радiсно, немовби спiвали якусь стародавню пiсню:

– Вiтаемо вас, вiтаемо, господарю милий!..

Сутiнки вже заповнювали повiтря, коли королiвський кортеж рушив далi. За яром розляглася широка долина, iнший кiнець якоi губився у далечiнi. Свiтло гасло навколо, лише в одному мiсцi небо ще свiтилося червоним. Король став молитися Ave Maria, за ним iншi зосереджено повторювали побожнi слова. Рiдна земля, давно не бачена, гори, на якi спадала нiч, гаснучi зорi, молитви, – все це надихало серця та розум. Пiсля закiнчення молитви iхали мовчки монарх, сановники та лицарi. Запала нiч, лише на сходi небо щораз бiльше червонiло.

– Тримаймо курс на цi зорi, – нарештi озвався король, – дивно, що вони ще свiтять.

Несподiвано наблизився пан Кмiциц.

– Ваша величносте! Це пожежа! – крикнув вiн.

Усi зупинилися.

– Не розумiю, – стенув плечима сюзерен, – хiба це не зоря?

– Це пожежа! Я не помиляюся! – закликав пан Анджей. З усього королiвського оточення вiн тямив у цьому найкраще.

Але вже не було причин сумнiватися, бо понад тiею уявною зорею здiймалися наче червонi хмари та клубочилися, то свiтлiючи, то темнiючи.

– Це, мабуть, Живець горить! – вигукнув король. – Ворог може там нишпорити!

Не встиг вiн закiнчити, як до вух подорожнiх долинув людський гомiн, iржання коней i кiльканадцять темних постатей замаячiло перед кортежем.

– Стiй! Анi руш! – наказав Тiзенгаус.

Постатi зупинилися, мабуть, не знаючи, що далi мають робити.

– Люди! Хто ви? – спитали з кортежу.

– Своi! – oзвалoся кiлька голосiв. – Своi! Ми з Живця втiкаемо. Шведи мiсто палять i людей мордують!

– Стiйте, заради Бога!.. Що ви таке балакаете?.. Звiдки ж вони там взялися?

– Вони, пане, нашого короля пiдстерiгали. Багато iх, ой багато! Нехай Матiр Божа ним заопiкуеться!

Тiзенгаус на мить втратив голову.

– Ось що таке iхати малою групою! – крикнув вiн пановi Кмiцицу. – Бодай би вам за вашi поради життя вiдiбрали!

Але Ян-Казимир узявся розпитувати втiкачiв.

– А де король? – поцiкавився вiн.

– Король десь у горах iз великим вiйськом, два днi тому через Живець проiздив, але вони його наздогнали i десь бiля Сухоi билися. Не знаемо, чи його схопили, чи нi, але сьогоднi надвечiр до Живця повернулися i палять, мордують.

– Їдьте з Богом, люди! – дозволив Ян-Казимир.

Утiкачi зникли у темрявi.

– Ось, що нас чекало, якби ми з драгунами поiхали! – зауважив пан Кмiциц.

– Ваша величносте! – озвався епископ Гембiцький. – Ворог попереду. Що нам робити?

Всi оточили короля, немов хотiли його своiми тiлами вiд раптовоi небезпеки захистити, але той споглядав на заграву, яка вiддзеркалювалася в його зiницях, i мовчав. Нiхто не наважувався висловити свою думку, настiльки важко було щось слушне порадити.

– Коли я виiздив iз батькiвщини, менi також свiтила заграва, – сказав нарештi Ян-Казимир. – Коли в’iжджаю, нова менi свiтить.

І знову запанувала мовчанка, довша, нiж попередня.

– Хто може щось порадити? – озирнувся на присутнiх владика Гембiцький.

Раптом почувся голос Тiзенгаусa, сповнений гiркоти та докорiв:

– Хто пропонував монаршу особу на небезпеку наразити, хто наполягав, аби король без охорони iхав, той нехай тепер i радить!

Цiеi ж митi один вершник висунувся з кола. Це був пан Кмiциц.

– Гаразд, – погодився вiн.

І пiднявшись у стременах, гукнув, звертаючись до челядi, що стояла вiддалiк:

– Кемличi, за мною!

Сказавши це, пустив коня в кар’ер, а за ним трое вершникiв помчали щодуху на конях. Крик розпачу вирвався з грудей Тiзенгаусa.

– Це змова! – зарепетував вiн. – Вони зрадникам усе повiдомлять! Ваша величносте, рятуйтеся, поки ще е час, бо видолинок незабаром ворог загатить! Ваша величносте, рятуйтеся! Назад! Назад!

– Повертаймося, повертаймося! – одноголосно заволали епископи та сановники.

Але Ян-Казимир втратив терпець, аж iз очей сипав блискавками, враз витягнув шпагу з пiхов i вигукнув:

– Не дай Боже, щоб iз власноi землi вдруге менi втiкати! Хай станеться те, що мае бути, досить з мене цього!

Вiн щосили стиснув коня острогами, щоб скакати вперед, але тут нунцiй схопив за повiддя.

– Ваша королiвська величносте, – сказав вiн серйозно, – долю вiтчизни та католицькоi церкви ви тримаете на собi, тому не можна вам свою особу на небезпеку наражати.

– Не можна! – вторили епископи.

– Я не повернуся в Сiлезiю, i нехай менi допоможе в цьому хрест святий! – вiдповiв Ян-Казимир.

– Милостивий пане! Вислухайте благання ваших пiдданих! – i собi доклався, складаючи руки, каштелян сандомирський. – Якщо ви жодною мiрою не хочете в iмператорський край повертатися, то завернiмо принаймнi звiдси i до угорського кордону подамося, або пройдiмо назад у той яр, аби нам дорогу назад не вiдсiкли. Там зачекаемо. А в разi приходу ворога на конях нам порятунок залишиться, принаймнi нас, як у пастцi, не заблокують.

– Хай так i буде, – промовив уже лагiднiше король. – Не вiдкидаю я розумнi поради, але у вигнання вдруге не пiду. Якщо туди вже не можна дiстатися, то деiнде пiдемо. Але гадаю, що ви даремно перелякалися. Оскiльки шведи нас мiж драгунами шукали, як люди з Живця повiдомили, то це й доказ того, що про нас не знають i що нi зради, нi змови нiякоi не було. Вiзьмiть, панове, це до уваги, ви ж досвiдченi люди. Не чiпали б тi шведи драгунiв, не вистрелили хоча б раз, якби мали iнформацiю, що ми за драгунами iдемо. Заспокойтеся, панове! Пан Бабинич зi своiми поiхав на розвiдку i незабаром обов’язково повернеться.

Сказавши це, король повернув коня в яр, а за ним подалися i товаришi. Зупинилися там, де iм перший горянин на кордон вказував. Збiгло чверть години, пiвгодини, година.

– Чи вважаете ви, вашi гiдностi, – поцiкавився воевода ленчинський, – що заграва згасае?

– Гасне, гасне майже на очах, – пiдтвердило кiлька голосiв.

– Це добрий знак! – зауважив король.

– Поiду я вперед iз кiльканадцятьма людьми, – запропонував Тiзенгаус. – Якусь стаю звiдси станемо й якби шведи надходили, то iх затримаемо, поки не поляжемо. В будь-якому разi буде час про безпеку монарха потурбуватися.

– Тримаймося купи, я забороняю вам iхати! – звелiв король.

Але Тiзенгаус заперечив:

– Ваша величносте! Можете мене пiзнiше за неслух розстрiляти, але я таки поiду, бо тут про ваше життя йдеться!

І закликавши кiльканадцятьох жовнiрiв, котрим мiг довiритися в усьому, подався вперед. Стали на виходi з видолинку та зайняли оборону з наладованими мушкетами, нашорошуючи вуха вiд кожного шелесту.

Довгий час не долинало жодних звукiв, аж нарештi почулося рипiння снiгу, який топтали копитами.

– Їдуть! – пошепотiв один iз жовнiрiв.

– Їх небагато, бо лише коней чути, – вiдповiв другий. – Це пан Бабинич повертаеться!

Тим часом прибульцi наблизилися в темрявi на кiлькадесят крокiв.

– Вердo? – гукнув Тiзенгаус.

– Своi! Не стрiляйте там! – почувся голос пана Кмiцицa. Й уже вiн сам з’явився перед Тiзенгаусом, але не впiзнав його у пiтьмi i спитав:

– А де король?

– Там, неподалiк, за яром! – заспокоiвся Тiзенгаус.

– Хто це каже, бо не можу розпiзнати?

– Тiзенгаус! А що це таке велике везете зi собою?

Сказавши, вiн вказав на якийсь темний силует, що звiшувався перед паном Анджеем через кульбаку.

Але той нiчого не сказав i проiхав повз. Дiставшись до королiвського кортежу, вiн розпiзнав особу короля, бо за яром було набагато свiтлiше, i повiдомив:

– Милостивий пане, вiльна дорога!

– Вже немае в Живцi шведiв?

– Вiдтягнулися до Вадовiц. Це був загiн нiмецьких найманцiв. Ось, зрештою, тут маю одного, сам його, милостивий пане, допитайте!

Тут пан Анджей скинув на землю з кульбаки вантаж, який вiз перед собою, аж стогiн пролунав у тишi нiчнiй.

– Хто це? – спитав здивований король.

– Це? Рейтар!

– Як Бог милий! To ви язика привезли? Як це було? Розказуйте!

– Милостивий пане! Коли вовк уночi за отарою овець iде, не важко йому одну захопити, але щиро кажучи, менi таке не в новину.

Король аж руки вгору пiдняв.

– Але ж i жовнiр iз цього пана Бабинича, хай його кулi минають! Вважайте, панове. Бачу, що, маючи таких слуг, можу хоч би в ставку до шведiв iхати!

Тим часом усi оточили рейтара, котрий, однак, не пiдiймався зi землi.

– Допитайте його, милостивий пане, – нетерплячився пан Кмiциц, – хоча i не впевнений, чи зможе вiдповiдати, бо я його трохи придушив. Чи немае тут, чим би його припекти.

– Влийте йому краще горiлки в горлянку, – звелiв король.

Набагато краще цi лiки допомогли, нiж припiкання, бо до рейтара повернулися i сили, i голос. Тодi пан Кмiциц, приклавши йому лезо до горла, наказав розповiдати всю правду.

Свiдчив, отже, той вiйськовополонений, що вiн належить до регiменту полковника Ірлегорнa, iм повiдомили про проiзд короля з драгунами, тому напали на них бiля Сухоi, але отримавши шалений опiр, були змушенi вiдступити до Живця, звiдки подалися до Вадовiц i Кракова, бо такий мали наказ.

– А в горах немае iнших шведських загонiв? – спитав нiмецькою пан Анджей, натискаючи дещо сильнiше на горло рейтара.

– Може, i е якiсь, – забелькотiв рейтар, – генерал Дуглас порозсилав роз’iзди, але всi повертаються, бо селянство в яругах на них нападае.

– А поблизу Живця лише ви були?

– Лише ми.

– І ви знаете, що польський король уже проiхав?

– Проiхав iз тими драгунами, з якими ми в Сухiй стялися. Купа людей його бачила.

– Чому ж ви його не переслiдували?

– Бо боялися горян.

Тут пан Кмiциц перейшов на польську:

– Милостивий пане! Дорога вiльна, а на нiчлiг у Живцi можна зупинитися, бо лише частина поселення згорiла.

Але недовiрливий Тiзенгаус якийсь час перемовлявся з паном каштеляном войницьким, вiдтак зауважив:

– Або це великий жовнiр i щирий, як золото, або зрадник, пiдкутий на чотири ноги. Зважте, ваша гiдносте, що все це може бути iнспiровано для того, щоб цього рейтара привезти зумисне, щоб вiн усе пiдтвердив. А якщо так i задумано? Якщо шведи в Живцi зачаiлися? Якщо король поiде, то потрапить, як у пастку?

– Краще переконатися, – пiдтримав його каштелян войницький.

Тож Тiзенгаус обернувся до короля та промовив голосно:

– Дозвольте, милостивий пане, щоб спочатку я у Живець з’iздив i впевнився, що правда те, що той кавалер i той рейтар тут розповiдають.

– Хай буде так! Дозвольте, милостивий пане, хай iде! – погодився пан Кмiциц.

– Їдьте, – дозволив король, – але й ми вирушимо поволi, бо дуже вже зимно.

Тiзенгаус поiхав уперед, а королiвський кортеж – неквапливо за ним. До короля повернувся гумор i веселощi, i вiн звернувся до пана Анджея:

– То з вами можна, як iз соколом, на шведiв полювати, бо згори ви на них падаете!

– Так i було, – пiдтвердив пан Анджей. – Якщо ваша милiсть захоче полювати, то сокiл завжди напоготовi.

– Розкажiть, як його схопили?

– Це було неважко, милостивий пане! Зазвичай, коли полк iде, завжди кiльканадцятеро людей позаду волочиться, а цей аж на двi стаi вiдстав. Я пiд’iхав до нього, вiн думав, що свiй, не остерiгся i поки очуняв, я вже його захопив, лише рот йому затулив, аби не верещав.

– Кажете, що ви до такого звиклi. Коли ж ранiше доводилося?

Пан Кмiциц усмiхнувся.

– Ой-ой! Милостивий пане! Менi доводилося й складнiшi операцii проводити! Хай ваша милiсть лише накаже, я знову поскачу, дожену iх, бо конi мають потомленi, i ще одного захоплю, i Кемличам моiм накажу хапати.

Якийсь час iхали мовчки, аж тут кiнський тупiт почувся. Прибув Тiзенгаус.

– Милостивий пане! – промовив вiн. – Дорога вiльна, а нiчлiг замовлений.

– Чи я не казав?! – утiшився Ян-Казимир. – Даремно ви переживали. Їдьмо вже, iдьмо, бо нам вiдпочинок належиться!

Всi рушили клусом, жваво, весело, i вже через годину заснув втомлений король безпечним сном на власнiй землi.

Того ж вечора Тiзенгаус пiдiйшов до пана Кмiцицa.

– Даруйте, пане, – знiтився вiн, – з любовi до свого володаря я вас пiдозрював.

Але пан Анджей не подав йому свою руку.

– Не може бути! – зауважив вiн. – Зрадника i запроданця ви намагалися з мене зробити.

– Був би i бiльше зробив, я б навiть вам у голову стрельнув, – зронив Тiзенгаус, – але коли переконався, що ви чесна людина i короля любите, руку вам хочу подати. Хочете, приймiть, не хочете, то й не треба. Я бажав би з вами у прив’язцi до панськоi особи контактувати. Але й iнших стосункiв не боюся.

– Ви так думаете?.. Гм! Може, й маете рацiю, але я ще на вас ображений.

– То покиньте гнiватись. Хороший iз вас жовнiр! Та давайте вже руку, щоб у ненавистi спати не вкладатися.

– Хай буде так, – погодився пан Анджей.

І вони обiйнялися.




Роздiл XXIV


Королiвський кортеж пiзно вночi дiстався Живця i майже не звернув на себе увагу в мiстечку, наляканому нещодавнiм нападом шведського загону. Король не заiжджав до замку, який уже ранiше шведи спустошили, а частину спалили, а зупинився в садибi священика. Там пан Кмiциц розпустив чутки, що це представник iмператора зi Сiлезii iде до Кракова.

Коли ж наступного дня вирушили до Вадовiц, то вже за мiстом завернули до Сухоi. Звiдти через Кжечонiв планували iхати до Йорданова, а звiдтам до Нового Таргу, i якби виявилося, що немае шведських роз’iздiв пiд Чорштином, то до Чорштина, а якби були, то можна було б завернути до Угорщини й угорською землею iхати аж до Любомлi. Сподiвався також король, що пан великий маршалок коронний, котрий мав пiд командою такi значнi сили, яких не мав жоден пануючий князь, позабезпечуе дороги i сам назустрiч виступить. Могло лише завадити те, що вiн не знав, якою дорогою король iде. Але мiж горянами не бракувало вiрних людей, готових донести пановi маршалковi умовленi слова. Не потрiбно було iм навiть таемницю доручати, бо йшли охоче, оскiльки iм було сказано, що про королiвську службу йдеться. Бо це був люд душею i серцем монарховi вiдданий, хоч убогий i напiвдикий, мало вiд рiльництва невдячного користi мав, тому жив iз вирощування худоби, побожний, а еретикiв просто ненавидiв. Вони першими, коли поширилася звiстка про падiння Кракова, а особливо про облогу Ченстохови, до якоi зазвичай паломництва вiдбували, схопилися за топорища своiх сокир i спустилися з гiр. Генерал Дуглас, знаменитий воiн, озброений гарматами та рушницями, розсiяв iх, щоправда, з легкiстю по рiвнинах, на яких битися горяни не звикли. Натомiсть шведи з найбiльшою обачнiстю пускалися у iхнi володiння, в яких дiстати горян було важко, а зазнати поразки – завиграшки. Згинуло там кiлька менших загонiв, якi необачно в лабiринт гiр занурились.

А тепер звiстка про проiзд короля з вiйськом зробила вже свою справу, всi, як один чоловiк, схопилися, щоб його захищати та супроводжувати зi своiми топiрцями, хоч би й на край свiту. Могли б Яна-Казимира, якби лише рот розтулив, оточити в одну мить тисячi напiвдиких «газд», але вiн правильно вважав, що тодi чутка про це розлетиться, як вихор, по всiй околицi, i що шведи змогли б у такому разi вислати значнi вiйська йому назустрiч, тому бажав за краще критися навiть вiд горян. Знаходили лише певних мiсцевих провiдникiв, котрим достатньо було сказати, що вони ведуть епископiв i панiв, котрi прагнуть вiд шведiв захиститися. Вели iх таким чином помiж снiгiв, скель, полонин i перевалiв, лише iм знаними стежинами, мiсцями настiльки недоступними, аж не повiрив би, що птаха змогла б через них пролетiти.

Не раз король i вельможi мали хмари пiд ногами, а якщо хмар не було, то погляд iхнiй охоплював бiлими снiгами вкритий простiр, який здавався таким же широким, як уся краiна. Не раз також спускалися в гiрськi долини, майже темнi, снiгами запорошенi, в яких хiба лише дикi вепри могли знайти собi притулок. Таким чином хитро оминали ворожi мiсця, скорочували дорогу, i бувало, що якесь поселення, до якого заледве за пiвдня можна було дiстатися, з’являлося раптом поряд, а в ньому вiдпочинок чекав i гостиннiсть, хоч i в курнiй хатi i в задимленiй свiтлицi.

Король весь час перебував у гуморi, iншим приклад долання труднощiв подавав i запевняв, що такими дорогами пробираючись, безпечно та щасливо до Любомлi дiстануться.

– Пан маршалок навiть не сподiваеться, що ми йому, як снiг на голову, впадемо! – повторював без угаву.

Йому нунцiй вiдповiдав:

– Чим було повернення Ксенофонта[82 - Ксенофонт (до 430 р. до Р. Х. – бл. 355 р. до Р. Х.) – давньогрецький iсторик, письменник, полiтичний i вiйськовий дiяч. Учень Сократа. Пiсля 371 року до Р. Х., коли фiванцi розбили спартанцiв при Левктрах, Ксенофонту довелося заховатися в Коринфi.] порiвняно з цiею нашою експедицiею в хмарах?

– Чим вище пiдiймемося, тим нижче шведська фортуна впаде, – твердив король.

Тим часом доiхали до Нового Таргу. Здавалося, що вже небезпека минулася. Проте горяни переконували, що якiсь чужi вiйська вертяться бiля Чорштина i в околицях. Король припускав, що це можуть бути нiмецькi рейтари пана коронного маршалка, котрий мав iх два полки, або його власних драгунiв, висланих уперед, вважали за ворожi роз’iзди. Тож коли бiля Чорштина натрапили на почет кракiвського епископа, думки в королiвському кортежi роздiлилися: однi хотiли iхати трактом до Чорштина, а звiдти вздовж кордону йти до Спiска; iншi ж радили завернути до Угорщини, яка тут клином аж пiд Новий Тарг врiзалася, i знову прориватися через полонини та яри, беручи всюди провiдникiв, котрi всi найнебезпечнiшi переходи знають.

Ця остання думка перемогла, бо таким чином зустрiч iз шведами зводилася до мiнiмуму, та й короля забавляла та дорога «орлiв» через прiрви та хмари.

Тому з Нового Таргу подалися трохи на захiд i пiвдень, залишаючи по праву руку Бiлий Дунаець. Спочатку дорога йшла околицею, доволi вiдкритою та розлогою, але у мiру того, як просувалися вперед, гори ставали стрiмкiшi, а долини звужуватися. Їхали стежинами, в яких конi заледве могли помiститися. Часом доводилося спiшуватися i за повiддя iх вести, а тi тодi пручалися, стригли вухами та роздували нiздрi на вигляд проваль, iз глибини яких смерть могла визирати.

Горяни, котрi звикли до урвищ, вибирали часто такi дороги, на яких незвиклим людям шумiло та макiтрилося в головах. В’iхали врештi-решт в якусь скельну яругу, довгу та пряму, але таку вузьку, що заледве трое людей могли iхати поруч. Яр той був, наче нескiнченний коридор. Двi високi скелi затуляли його з правого та лiвого бокiв. Подекуди, однак, стiни iхнi розступалися, утворюючи вже не такi крутi схили, вкритi кучугурами снiгу, на зрубах обрамленi чорним бором. Вихори пiдiймали натомiсть снiг iз дна ущелини i кiнськi копита били повсюдно по кам’янистiй поверхнi. Але в цю мить вiтер стих i тиша запанувала така глуха, що аж у вухах дзвенiло. Тiльки нагорi, мiж лiсистими гущавинами, проглядала блакитна смуга неба, пролiтало час вiд часу чорне птаство, лопочучи крилами та каркаючи.

Королiвський кортеж став на спочинок. Вiд коней здiймалися клуби пари, та й люди були потомленi.

– Це Польща чи Угорщина? – спитав провiдника король.

– Це ще Польща.

– А чому ми не звернули зараз же в Угорщину?

– Бо не можна. Яр заверне неподалiк, потiм буде водоспад, а за водоспадом стежка до тракту йде. Там i завернемо, перейдемо ще один видолинок, i вже там буде угорська сторона.

– Здаеться, що краще було вiдразу трактом iхати, – припустив монарх.

– Тихо!.. – раптом звелiв горянин.

Вiн пiдбiг до скелi i приклав до неi вухо.

Всi вилупили на нього очi, а його обличчя змiнилося вмент, i провiдник сказав:

– За закрутом вiйська йдуть вiд потоку!.. Боже милий! Може, й шведи?!

– Де? Як? Що?.. – почулося зусiбiч. – Нiчого не чути!..

– Бо там снiг лежить. Рани Божi! Вони вже близько!.. Зараз з’являться!..

– Може, пана маршалка люди? – припустив король.

Пан Кмiциц стрибнув на коня.

– Поiду переконаюся! – пояснив вiн.

Кемличi рушили зараз же за ним, як мисливськi хорти за ловцем, але лиш посунулися з мiсця, як з-за рогу, за сто крокiв перед ним, затемнiло вiд людей i коней.

Пан Анджей глянув i душа затряслася в ньому вiд жаху. Це були шведи.

З’явилися так близько, що вiдступати було запiзно, особливо що королiвський кортеж мав потомлених коней. Залишалося лише пробитися, або загинути, або потрапити в неволю. Збагнув це в одну мить безстрашний король, тому вхопився за ефес шпаги.

– Заслонити короля i назад! – наказав пан Кмiциц.

Тiзенгаус iз двадцятьма людьми вмить висунувся на чоло, але пан Анджей, замiсть зiмкнутися з ними, рушив дрiбним ступом у бiк шведiв. Вiн мав на собi шведське вбрання, те саме, в яке переодягнувся, залишаючи монастир, тому шведи могли й не допетрати, хто вiн такий. Побачивши вершника, котрий прямував до них у такому вбраннi, iмовiрно, прийняли весь королiвський кортеж за якийсь власний роз’iзд, бо не пришвидшили кроку, лише капiтан висунувся до першоi трiйки.

– А це що за люди? – спитав вiн шведською, дивлячись на грiзне та блiде обличчя молодика, котрий наближався.

Пан Кмiциц наiхав на нього так близько, що майже зiштовхнулися колiнами, i, не зронивши i слова, вистрелив йому в саме вухо з пiстоля.

Вигук жаху вирвався з грудей рейтарiв, аж тут почувся гучний голос пана Анджея:

– Бий!

І як уламок, вiдколений вiд скелi, падаючи в прiрву, розбивае все на своему шляху, так i вiн налетiв на перший ряд, сiючи смерть i руйнацiю. Два молодi Кемличi, схожi на двох ведмедiв, врiзалися за ним у розпорошенi ряди. Дзенькiт шабель об обладунки та шоломи пролунав, як гуркiт молотiв, а незабаром iх уже супроводжували зойки та стогони.

Переляканим шведам здавалося першоi митi, що це три велети напали на них у дикому гiрському краю. Першi трiйки вiдступили, розгубленi перед страшним чоловiком, а коли останнi лише виринали з-за рогу, вiйсько юрбилося та вирувало. Конi кусалися та брикалися. Жовнiри зi заднiх трiйок не могли стрiляти, i не могли прийти на порятунок переднiм, котрi гинули безнадiйно пiд ударами трьох велетнiв. Дарем-но опиралися, марно шаблюки пiдставляли, бо тi iх ламали, перекидали людей та коней. Пан Кмiциц здибив коня, що аж копита його зависли над головами рейтарських коней, а сам шаленiв, рубав i штовхав. Кров забризкала його обличчя, з очей пломенiв вогонь, всi думки в ньому згасли, залишилася лише одна, що загине, але шведiв мусить затримати. Ця думка переродилася в якесь дике пiднесення, тому сили його потроiлися, рухи стали схожими на рисячi – скаженi та швидкi, як блискавицi. Надлюдськими ударами шаблi вiн трощив людей, як блискавка ламае молодi дерева. Два молодi Кемличi не вiдставали, а старий, стоячи трохи позаду, щомитi встромляв рапiру помiж синiв, так швидко, як гадюка жало висувае, i висмикував, кров’ю залиту.

Тим часом бiля короля заворушилося. Нунцiй, як пiд Живцем, так i тепер, тримав за повiддя його коня, а з другого боку вхопив його кракiвський епископ i з усiх сил тягли коня назад, король натомiсть стиснув його острогами, аж рисак дибки пiднявся.

– Пустiть!.. – благав король. – Заради Бога! Ми проб’емося крiзь ворогiв!

– Пане, думайте про вiтчизну! – закликав епископ кракiвський.

Монарх не змiг видертися з iхнiх рук, особливо що попереду загородив йому дорогу молодий Тiзенгаус з усiма людьми. Не йшов вiн на допомогу пановi Кмiцицу, жертвував ним, прагнув лише сюзерена врятувати.

– За муки Бога нашого! – кричав вiн розпачливо. – Тi зараз поляжуть!.. Милостивий пане, рятуйтеся, поки е час! Я iх тут ще затримаю!

Але королiвська впертiсть, якщо його вже роздратували, не рахувалася нi з чим i з нiким. Ян-Казимир ще сильнiше стиснув коня острогами i замiсть вiдступати, рвався уперед.

Час збiгав i кожна наступна хвилина могла згубу зi собою привести.

– Я загину на моiй землi!.. Пустiть!.. – пручався король. На щастя для пана Кмiцица та Кемличiв, там було дуже тiсно, лише мале число людей могло дiяти одночасно, внаслiдок чого могли триматися довше. Але повiльно й iхнi сили вичерпувалися. Кiлька разiв шведськi рапiри таки дiсталися тiла пана Анджея i кров жебонiла з нього. Очi парубка затуманилися. Дихання бракувало в грудях. Вiн вiдчув наближення смертi, але прагнув свое життя дорого продати. «Ще хоча б одного»! – повторював молодик собi й опускав крицю на голову або плече найближчого рейтара, i тут же обертався до iншого. Шведам, однак, пiсля першоi хвилини метушнi та страху, соромно, мабуть, стало, що четверо чоловiкiв змогли iх тримати настiльки довго, i налягли. Вже однiею вагою людей i коней вiдштовхнули iх i тiснили щораз дужче i швидше.

Раптом упав кiнь пана Кмiцицa i хвиля накрила вершника. Кемличi ще якийсь час кидалися, схожi на плавцiв, якi, збагнувши, що тонуть, намагаються якнайдовше голови над поверхнею води тримати, але незабаром впали i вони.

Тодi шведи, як вихор, кинулися до королiвського кортежу. Тiзенгаус зi своiми людьми виступив проти них i вдарилися так, що аж гуркiт пролунав у горах. Але що ж могла ця жменька воякiв Тiзенгауса проти потужного роз’iзду, що близько трьох сотень коней налiчував.

Не було вже сумнiвiв, що для короля i його кортежу мусить невблаганно пробити фатальна година загибелi або неволi. Ян-Казимир, бажаючи, либонь, першу, нiж другу, вивiльнився нарештi з рук епископiв, котрi тримали його, i посунув хутко за Тiзенгаусом. Раптом вiн став, як укопаний. Сталося щось надзвичайне. Здалося, що самi гори приходять на допомогу законному королевi та пановi своему.

Несподiвано краi яру затремтiли, немов землетрус усiх накрив, немовби дрiмучий лiс, що росте нагорi, хотiв узяти участь у протистояннi, i стовбури дерев, брили снiгу, льоду, камiння й уламки скель посипалися зi жахливим гуркотом на заскоченi на днi шведськi ряди. Водночас нелюдське виття почулося по обидва боки ущелини.

Внизу, у лавах, стався розлад, який людська уява не могла б описати. Шведам здалося, що гори валяться i сиплються на них. Вереск, лемент чоловiкiв, котрi гинули, розпачливi благання про допомогу, кiнське iржання, скрегiт i жахливий звук ударiв уламкiв скелi об обладунки.

Вiдтак люди та конi утворили одну купу, що билася в конвульсiях, клубочилася, давила, сповнена стогонiв, розпачлива та страшна. А камiння й уламки скель чавили ii безперервно, сiючи невблаганнiсть на безформнi вже маси кiнських i людських тiл.

– Горяни! Горяни! – зрадiли в королiвському кортежi.

– Бий песиголовцiв! – почулися голоси на горi.

І в цю мить по обидва скелястi схили з’явилися довгокосi голови, одягненi в круглi шкiрянi капелюхи, за ними показалися тiла, i кiлькасот дивних постатей стали спускатися додолу заснiженими схилами. Чорнi та бiлi гунi, що розвiвалися за плечима, надавали iм вигляду якихось страшних хижих птахiв. Сповзли вмент. Свист топiрцiв вражаюче вторив iхнiм диким вигукам i стогонам шведiв, котрих уже добивали. Сам король уже хотiв рiзню стримати. Декотрi рейтари, ще живi, кидалися на колiна та здiймали беззахиснi руки, благали про порятунок. Нiщо не допомогло, нiщо не зупинило мстивi сокири i за чверть години не було вже бiльше жодного живого шведа на полонинi.

Пiсля цього закривавленi горяни посипали до королiвського кортежу.

Нунцiй здивовано спостерiгав за цими невiдомими йому людьми, дебелими, дужими, вкритими частково овечими шкурами, затолоченими кров’ю, котрi потрясали ще задимленими топiрцями.

Побачивши епископiв, познiмали головнi убори, багато з них стали на колiна в снiгу. Єпископ кракiвський звернув заплакане обличчя до неба.

– Ось Божа допомога, ось Провидiння, яке наглядае за величчю.

Потiм вiн звернувся до горян i спитав:

– Люди, хто ви такi?

– Тутешнi! – вiдповiли з юрби.

– Чи знаете ви, кому прийшли на допомогу. Ось король i пан ваш, котрого ви врятували!

На цi слова крики залунали в натовпi: «Король! Король! Ісусе, Марiе, король!»

Вiрнi горяни потiснили пана й оточили його. З риданням обступили його звiдусiль, iз плачем цiлували його ноги, стремена, навiть копита його коня. Запанувало таке пiднесення, такi крики та ридання, що аж епископи через побоювання за королiвську особу мусили зайвий запал пригальмувати.

Король же стояв помiж вiрного люду, як пастир помiж овець, i великi сльози, свiтлi, як перли, стiкали по його обличчю. Пiсля цього монарх просвiтлiв, наче якась змiна сталася враз у його душi, немов нова велика думка, з неба родом, сяйнула йому в головi. Вiн махнув рукою, що хоче промовляти, а коли стало тихо, заявив урочисто, так, що чув його весь люд:

– Бoжe, Котрий руками простого люду мене вирятував, присягаюся муками та смертю Сина Твого, що i йому батьком вiдтепер буду!

– Амiнь! – закiнчили епископи.

На якийсь час зависла урочиста мовчанка, але раптом нова радiсть вибухнула. Взялися випитувати горян, звiдки тi взялися в ярах i яким чином так вчасно на порятунок королевi з’явилися.

Виявилося, що великi шведськi роз’iзди вертiлися бiля Чорштинa i, не займаючи самого замку, волiли шукати когось i чекати. Горяни чули також про битву, яку цi роз’iзди вчинили з якимось вiйськом, мiж яким мав би сам король перебувати. Тодi й вирiшили втягнути шведiв у засiдку та, надавши iм фальшивих провiдникiв, зумисне заманили iх у цю ущелину.

– Ми бачили, – розповiдали горяни, – як четверо тих лицарiв вдарили на цих песиголовцiв, хотiли прийти iм на допомогу, але боялися сполохати зарано зайд.

Тут король схопився за голову.

– Матiнко Єдиного Сина! – залементував вiн. – Негайно знайдiть пана Бабиничa! Нехай хоч поховаемо його, як належить!.. І цього чоловiка зрадником вважали, котрий першим кров за нас пролив!

– Завинив я, ваша величносте! – схилив голову Тiзенгаус.

– Шукайте його, шукайте! – закликав король. – Не поiду звiдси, поки йому в обличчя не гляну i не попрощаюся.

Побiгли жовнiри разом iз горянами на мiсце сутички та незабаром з-пiд купи кiнських i людських трупiв витягнули пана Анджея. Обличчя його було блiде, все забризкане кров’ю, товстi бурульки якоi застигли йому на вусах. Очi мав заплющенi. Панцер був пошкоджений ударами мечiв i кiнських копит. Але саме цей обладунок i захистив його костi вiд роздроблення, i жовнiровi, котрий його пiдняв, здалося, що почув тихий стогiн.

– Господи Боже! Живий! – закричав вiн.

– Зняти з нього панцер! – загули iншi.

Скоро порiзали ременi. Пан Кмiциц зiтхнув глибше.

– Дихае! Дихае! Живий! – повторило кiлька голосiв.

Парубок полежав нерухомо, пiсля чого розплющив очi. Тодi один iз жовнiрiв влив йому до рота трохи горiлки, iншi ж пiдняли його пiд пахви. Цiеi митi пiд’iхав до них сам король, до вух котрого долинув вигук, який повторили кiлька разiв.

Жовнiри пiдтягнули до нього пана Анджея, котрий тяжiв до землi i валився з рук. Проте, помiтивши короля, вiн спромiгся залишитися при свiдомостi на хвилину i майже дитяча посмiшка промайнула на його обличчi, а блiдi губи прошепотiли виразно:

– Мiй пан, мiй король живий. Вiльний.

І сльози заблисли йому в очах.

– Бабинич! Бабинич! Чим вас нагородити?! – зворушився король.

– Я не Бa-би-нич, я Кмiциц! – прошепотiв лицар. Сказавши це, повис, як мертвий, на руках жовнiрiв.




Роздiл XXV


Позаяк горяни запевнили, що дорогою до Чорштинa про жоднi iншi шведськi загони навiть не чутно, то королiвський кортеж завернув до цього замку й уже незабаром опинився на трактi, яким просуватися було легше i не так втомлювало. Їхали, слухаючи гiрських пiсень i вигуки: «Король iде! Король iде!» Дорогою долучалися до них щораз новi гурти люду, озброеного цiпами, косами, вилами та рушницями. Так що Ян-Казимир постав незабаром на чолi значного загону людей, не навчених, щоправда, але готових будь-якоi митi йти з ним навiть на Кракiв i кров пролити за свого сюзерена. Пiд Чорштином уже понад тисячу «газд» i напiвдиких чабанiв оточувало короля.

Вiдтак почала стiкатися шляхта з-пiд Нового та Старого Сончa. Вони доповiли, що того ж ранку польський полк пiд командуванням пана Войниловичa знищив бiля самого Нового Сонча великий шведський роз’iзд, iз якого майже всi люди загинули або втопилися в Кам’янiй i в Дунайцi. Це виявилося правдою, бо незабаром на трактi замиготiли знамена, а за ними й сам пан Войнилович iз полком воеводи брацлавського прибув.

Радiсно король привiтав знаменитого полководця i давно знайомого йому лицаря i помiж загального пiднесення людей i вiйська iхав iз ним далi на Спiж. Тим часом погнали щодуху вперед на конях гiнцi, щоб повiдомити пановi маршалковi, що король наближаеться i треба його прийняти.

Весело та гамiрно збiгала подальша подорож. Прибували щораз новi групи людей. Нунцiй, котрий з острахом за власну та королiвську долю зi Сiлезii виiхав i побоювання на початку цiеi мандрiвки укрiпив, не мiг тепер втриматися вiд радощiв, бо був уже впевнений, що перемога буде за королем, а з ним i за Церквою – над еретиками. Єпископи подiляли його радiсть, а свiтськi сановники твердили, що весь народ вiд Карпат до Балтики, так само, як тi юрби, за зброю вiзьметься. Пан Войнилович запевняв, що на бiльшiй частинi теренiв це вже сталося.

І розповiдав, що в краiнi чути, який страх нагнали на шведiв, як уже не смiють вони малими групами з-за мурiв висовуватися, як навiть невеличкi замки покидають i палять, пiд захист потужнiших фортець вдаючись.

– Вiйсько однiею рукою в груди б’еться, а другою шведiв лупцюе, – розповiдав вiн. – Пан Вiльчковський, котрий у гусарському полку вашоi королiвськоi величностi був за поручника, подякував уже шведам за службу, i то таким чином, що iх пiд Закшевом, пiд командуванням полковника Аттенборгa мало до ноги не вирiзав. Я з Божою помiччю з Нового Сончa iх вибив i Бог дав нам визначну вiкторiю, бо навiть не знаю, чи хоча б один врятувався. Пан Фелiцiян Коховський iз навойовською пiхотою дуже менi допомiг, i так iм принаймнi за тих драгунiв, котрих два днi тому пошарпали, помстилися.

– За яких драгунiв? – зацiкавився король.

– А за тих, кого ваша королiвська величнiсть iз Сiлезii перед себе вислала. Шведи зненацька на них напали i хоч розсiяти не змогли, бо тi запекло захищалися, але шкоди завдали значноi. Ми мало не вмерли з розпуки, бо думали, що ваша королiвська величнiсть власною персоною серед тих людей була, i боялися, щоб якась лиха пригода з вами не сталася. Бог надихнув вашу королiвську величнiсть вислати перед себе драгунiв. Зараз же про них шведи дiзналися i дороги повсюдно позаймали.

– Чуете, Тiзенгаусе? – спитав король. – Це досвiдчений жовнiр каже.

– Чую, милостивий пане, – схилив голову молодий магнат. Король звернувся до пана Войниловичa:

– А що ще? Розказуйте!

– Що я знаю, вiд вас не приховаю. У Великiй Польщi пан Жегоцький i Кулеша дiють. Пан Варшицький Лiндорма зi замку плоцького прогнав, Данков захистився, Лянцкорона в наших руках, а на Пiдляшшi пан Сапегa пiд Tикоцином щодня могутностi набувае. Горять уже шведи в замку, а з ними разом i князь вiленський воевода. Щодо гетьманiв, то вони вже з-пiд Сандомира в Люблiнське воеводство вирушили, вже не криючись, що з ворогом бiльше нiчого спiльного не мають. Є там iз ними i воевода чернiгiвський, а з околицi тягнуть до них всi, хто живий i хто шаблю в руцi втримати може. Подейкують, що там е ще сили, готовi проти шведiв виступити, до чого приклалися i пан Сапега, i пан каштелян киiвський.

– То киiвський каштелян також тепер у Люблiнському?

– Ще б пак, ваша королiвська величносте! Але вiн сьогоднi тут, а завтра там. Я маю до нього дiстатися, але де його шукати, навiть не знаю.

– Вiн дасть про себе чути, – заспокоiв король, – тому не буде потреби дорогу питати.

– І я так думаю, милостивий пане, – погодився пан Войнилович.

Такими розмовами розважалися в дорозi. Тим часом у небi розпогодилося зовсiм, так що блакитi не плямувала жодна хмарка. Снiги блищали в променях сонця. Гори милували око, i весело було тим, що проiжджали ними, i сама природа волiла своему господарю усмiхнутися.

– Мила вiтчизнo! – розхвилювався король. – Бодай би я мiг спокiй тобi повернути, перш нiж костi моi у твоiй землi спочинуть!

Подорожнi виiхали на високе узгiр’я, з якого огляд був вiдкритий i далекий, бо з iншого боку розкинулася обширна рiвнина. Там побачили внизу i на великiй вiдстанi якийсь людський мурашник.

– Вiйсько пана маршалка йде! – витлумачив пан Войнилович.

– А не шведи? – засумнiвався король.

– Нi, милостивий пане. Шведи не могли б iз боку Угорщини, з пiвдня зайти. Я бачу вже гусарськi стяги.

Вже за мить зi синьоi далечiнi показався лiс списiв, барвистi полотнища розвiвалися, немов квiти, вiтром зворохобленi. Понад ними блищали, як вогники, вiстря списiв. Сонце грало на обладунках i шоломах. Юрба, що супроводжувала короля, радiсно загомонiла. Почули iх здаля, бо величезна кiлькiсть коней, вершникiв, хоругв, бунчукiв, прапорiв стала рухатися швидше, гейби там додали кроку, бо полки ставали щораз виднiшими i росли на очах iз неймовiрною швидкiстю.

– Залишiмося тут, на цьому узгiр’i! Тут пана маршалка чекати будемо, – звелiв король.

Кортеж зупинився. Тi, що iхали йому назустрiч, помчали ще швидше.

Інколи затуляли iх вiд очей закрути дороги або маленькi пагорби та скелi, розкиданi по низинi, але скоро знову вiдкривалися погляду, як вуж зi шкiрою, що грае пишно барвами. Мандрiвники таки дiсталися до дiлянки за чверть стаi вiд узгiр’я та сповiльнили крок. Око могло iх уже повнiстю обiйняти та намилуватися ними. Отже, попереду рухалася гусарська хоругва, особиста пана маршалка, гарно прикрашена i така прекрасна, що кожен король мiг би таким вiйськом пишатися. Служила в цiй хоругвi виключно гiрська шляхта: люди вiдповiдноi статури, один в один, панцери на них зi свiтлоi бляхи, жовтою мiддю оздобленi, ринграфи[83 - Ринграф – рiзновид медальйона, зазвичай у виглядi щита з малюнком на релiгiйну тематику, подекуди геральдичний, пiзнiше – з державним гербом.] з Матiр’ю Божою Ченстоховською, круглi шоломи зi залiзними навушниками, з гребенями згори, за плечима крила з пiр’я шулiки чи орла, на спинах шкури тигровi та леопардовi, в старшини – вовчi, вiдповiдно до звичаю.

Лiс зелених iз чорним стягiв коливався над ними. Попереду iхав поручик Вiктор, за ним загiн музикантiв iз дзвониками, литаврами, тулумбасами та сопiлками, далi стiна кiнських i людських грудей, у залiзо закутих.

Розм’якло вiд цього прекрасного вигляду королiвське серце. Вiдразу ж за гусарами йшли легко озброенi пiхотинцi, ще численнiшi, з оголеними шаблями в руках i з луками за спинами. Потiм ще три сотнi семенiв, барвистих, як квiтучий мак, озброених списами та самопалами. За ними двiстi драгунiв у червоних колетах. Далi – почет рiзних панiв, що прибилися до Любомлi, челядь, виряджена, як на весiлля, драбанти, гайдуки, пажi, угорцi та яничари на службу при панських особах призначенi.

І мiнилося то все, як веселка, пiд’iжджали органiзовано та гамiрно, помiж iржання коней, брязкання зброi, гуркоту тулумбасiв, гупання барабанiв, дзенькоту литаврiв i крикiв таких гучних, що здавалося, снiг вiд них iз гiр зсунеться. У самому кiнцi за вiйськом визирнули карети й екiпажi, в яких, вочевидь, iхали свiтськi та духовнi сановники.

Потiм вiйсько вишикувалося в два ряди вздовж дороги, а в самiй серединi з’явився на бiлому, як молоко, конi й сам пан коронний маршалок, Єжи Любомирський. Летiв вiн, як вихор, тiею вулицею, а за ним – двое стременних, котрi аж сяяли вiд золота. Доiхавши до узгiр’я, маршалок зiскочив iз коня i, кинувши повiддя одному з конюхiв, сам подався пiшки до узгiр’я, де стояв король.

Шапку зняв i насадив ii на рукiв’я шаблi, йшов iз непокритою головою, пiдпираючись обушком, перлами вкритим. Одягнений був по-польськи, у вiйськовому одностроi, на грудях мав панцер зi срiбноi бляхи, густо по периметру камiнням розцяцькований, а начищений так, що здавалося, сонце на грудях несе. Через лiве плече звiшувалася делiя темноi барви, що переходила з фiолетового у пурпур, з венецiйського оксамиту. Пiдтримував ii пiд шиею шнур, зачеплений за аграфи з дiамантами, якими й уся делiя була обшита. Також низка дiамантiв виблискувала з шапки, коштовностi мерехтiли, як рiзнокольоровi iскри, навколо всiеi його постатi, аж очi слiпило, такий вiд нього йшов блиск.

Був це чоловiк поважного вiку та величноi постави. Голову мав пiдголену, чуб доволi рiдкий, сивiючий, в оселедець скручений на чолi, чорний вус, як крило вороняче, тонкими кiнцями обабiч вуст спадав униз. Високе чоло i римський нiс додавали вроди його обличчю, але спотворювали чоловiка дещо занадто випуклi щоки та малi очi, червоним обiдком оздобленi. Великий авторитет, але й нечувана пиха та марнославство малювалися на цьому обличчi. Легко було здогадатися, що магнат цей хотiв вiчно притягувати погляди усiеi краiни, бa, всiеi Європи. Так воно i було насправдi.

Де тiльки Єжи Любомирський не мiг зайняти найкраще мiсце, де мусив лише дiлити з iншими славу i заслуги, там роздратована його пиха готова була лягти упоперек для того, щоб зiпсувати, зламати будь-якi перепони, навiть якщо про порятунок вiтчизни йшлося.

Це був щасливий вождь i меткий, але у вiйськовiй справi його набагато перевершували iншi, та й узагалi здiбностi його, хоч i визначнi, не йшли в парi з амбiцiями та бажанням вiдзначитися. Звiдси й вiчний неспокiй закипав у його душi, звiдси й походили пiдозрiлiсть, заздрiсть, якi пiзнiше довели його до того, що для Речi Посполитоi став навiть гiршим за страшного Янушa Радзивiллa. Лихий дух, котрий оселився в душi князя Януша, був водночас i величним, не вiдступав перед нiким i перед нiчим. Князь Януш прагнув корони i свiдомо йшов до неi по трупах i руiнах вiтчизни. Пан Любомирський ii б прийняв, якби шляхетнi руки вклали йому ii на голову, але маючи дрiбнiшу натуру, показово i не криючись жадати ii не смiв. Князь Радзивiлл був одним iз тих чоловiкiв, котрих невдача до рiвня злочинцiв скидае, а успiх до рiвня напiвбогiв виносить. А пан Любомирський був великий баламут, котрий працював не для порятунку батькiвщини, а за-для своеi ненаситноi гординi, щось зiпсувати завжди готовий, замiсть того, щоб будувати, навiть себе вознести не зумiв. Радзивiлл помер винним, а Любомирський – капосним.

Але зараз, коли в золотi, оксамитах i коштовностях вiн iшов назустрiч королевi, пиха його була вдоволена достатньо. Бо вiн першим iз магнатiв приймав свого короля на своiй землi. Це вiн першим брав монарха певною мiрою пiд свою опiку. Це вiн його на зруйнований трон мав вести, вiн мав ворога виганяти, вiд нього король i краiна допомоги очiкують, до нього всi погляди прикутi. Тож коли це узгоджувалося з його власним его, навiть лестило йому вiрнiсть i службу проявити, готовий був iти на суттевi жертви та самопожертви, готовий був навiть мiру в проявах пошани та вiрностi перебрати. Коли вже був на пiвдорозi до узгiр’я, на якому стояв король, зiрвав шапку з рукiв’я i почав, кланяючись, снiг ii дiамантовим султаном пiдмiтати.

Король зробив кiлька крокiв конем униз, потiм зупинився, щоб злiзти для привiтання. Побачивши це, пан маршалок пiдбiг стремено своiми достойними руками притримати i цiеi ж митi рвонув делiю, зiрвав ii зi спини i за прикладом англiйського царедворця кинув пiд королiвськi ноги.

Збентежений король вiдкрив йому обiйми та церемонно пригорнув. Якусь хвилину не вiдважувалися обое хоча б щось промовити, але вiд цiеi прекрасноi сцени озвалися одним голосом вiйсько, шляхта, люд, i тисячi шапок полетiли в повiтря, гримнули всi мушкети, самопали та пищалi, гармати з Любомлi озвалися далеким басом, аж затремтiли гори, пробудили всi вiдлуння та, вiдбиваючись об темнi стiни борiв, об скелi й урвища, летiли зi звiсткою до гiр далi, до далеких скель.

– Пане маршалку, – промовив король, – вам реставрацiю королiвства будемо завдячувати!

– Милостивий пане! – вiдповiв пан Любомирський. – Долю свою, життя, кров, усе складаю до нiг вашоi королiвськоi величностi!

– Vivat! Vivat Joannes Casimirus rex!… – гримiли вигуки.

– Хай живе король, батько наш! – загукали горяни.

Тим часом епископи i вельможi, котрi iхали з королем, оточили маршалка, але той не вiдступав вiд королiвськоi особи. Пiсля перших привiтань король знову сiв на коня, а пан маршалок, не бажаючи й знати меж гостинностi та пошани для величностi, вхопив за повiддя сам, iдучи пiшки, вiв короля мiж рядiв вiйська i заглушливих вигукiв, аж до позолоченоi, запряженоi вiсьмома рисаками карети, в яку його королiвська величнiсть сiла разом iз папським нунцiем Вiдонем.

Єпископи та сановники розмiстилися в наступних, пiсля чого валка повiльно рушила до Любомлi. Пан маршалок iхав бiля вiкна королiвськоi карети, задоволений собою, немовби його вже батьком вiтчизни нарекли.

Із двох бокiв густо сунуло вiйсько, спiваючи пiсню, яка складалася з таких слiв:

		Голови шведiв з плеч,
		Поки гострий меч.
		Рубай шведiв, бий,
		Взявши мiцний кий.

		Бий шведiв, рубай,
		На палю встромляй.
		Завдай шведам мук,
		Поки дужий п’ястук.

		Бий шведiв згори,
		Шкури з них дери.
		Коли шведiв, рiж,
		Поки гострий нiж.

		Топи шведiв у водi,
		Буде добре iм тодi.

На жаль, помiж загальноi радостi та пiднесення нiхто не мiг передбачити, що пiзнiше цю ж пiсню, змiнивши лише шведiв на французiв, спiватимуть тi самi вiйська Любомирськогo, якi збунтуються проти свого законного короля та сюзерена.

Але до того ще було далеко. У Любомлi гримiли гармати, вiтаючи гостей, аж вежi з бiйницями затягнуло димом, дзвони били, немов на пожежу. Подвiр’я, в якому висадився король, внутрiшня галерея та замковi сходи були вистеленi червоним сукном. У вазах, привезених з Італii, димiли схiднi аромати. Бiльшу частину скарбiв Любомирських – золоте та срiбне начиння, парча, килими, гобелени, витканi руками фламандських майстрiв, скульптури, годинники, меблi, коштовностями оздобленi, столики, перлами та бурштином прикрашенi, – все звезли завчасу до Любомлi, щоб захистити iх вiд шведськоi хижостi. Тепер усе це було розставлено, розвiшано, слiпило очi та перетворювало замок на якусь чарiвну резиденцiю. А пан маршалок навмисно розклав таку султана гiдну розкiш, аби показати королевi, що хоч вiн i повертаеться, як вигнанець, без грошей, без вiйська, не маючи навiть змiнних шат, але вiн залишаеться могутнiм монархом, якщо мае таких заможних i вiрних слуг. Збагнув такий намiр король i серце його сповнилося вдячнiстю, щохвилини обiймав маршалка за плечi, пригортав його голову i дякував. Нунцiй, до всiляких розкошiв звичний, дивувався голосно вiд того, що бачив, i чули, як вiн казав графовi Апотингену, що досi навiть не уявляв собi усiеi могутностi польського короля i тепер бачить, що попереднi поразки були лише короткочасними й обертом колеса фортуни, яка, як вiдомо, перемiнлива, спричиненi.

До бенкету, який органiзували пiсля вiдпочинку, король сiв на пiдвищеннi, а пан маршалок особисто йому прислуговував, не дозволяючи нiкому змiнити його. Праворуч вiд короля мiсце зайняв нунцiй Вiдон, лiворуч – князь примас Лещинський, далi по обидва боки – духовнi та свiтськi сановники: ксьондз епископ кракiвський, епископ познанський, архiепископ львiвський, далi луцький, перемиський, холмський, архiдиякон кракiвський, ще далi короннi канцлер i пiдканцлери, а також воеводи, котрих вiсiм зiбралося, i каштеляни, i референдарi[84 - Референдар – державна посада, запроваджена на пiдставi сеймовоi конституцii 1507 року у зв’язку зi скасуванням посади надвiрного суддi. Тодi призначали двох референдарiв – свiтського та церковного.], а з офiцерiв до бенкету сiли пани Войнилович, Вiктор Стабковський i Бальдвiн Шурський, командир легкоi кiнноти пана Любомирського.

У другiй залi стiл був заставлений для дрiбнiшоi шляхти, а обширний цейхгауз – для простолюду, всi бо мали з нагоди прибуття короля веселитися. При всiх столах не було нi про що iнше розмов, як тiльки про повернення короля, про страшнi пригоди, якi дорогою сталися, i в яких Божа рука короля захистила. Сам Ян-Казимир розповiдав про битву в яру i прославляв того кавалера, котрий першим шведську навалу стримав.

– Як вiн почуваеться? – спитав монарх пана маршалка.

– Медик вiд нього не вiдступае i за життя хворого ручаеться, при цьому i придворнi дами взяли його пiд свою опiку, i я впевнений, що душi його покинути тiло не дозволять, бо тiло це молоде i мiцне! – весело вiдповiв маршалок.

– Дяка Боговi! – втiшився король. – Чув я з його вуст щось, що вам не повторю, бо менi самому здаеться, що не дочув, або що вiн марив. Але якщо це пiдтвердиться, то ви дуже здивуетесь.

– Щоб це не було щось таке, – зауважив господар, – що вашу королiвську величнiсть засмутити могло б?

– Та нi, нiчого такого! – спростував король. – Бiльше того, заспокоiло б це нас незмiрно, бо виявилося б, що навiть тi, кого ми своiми найбiльшими ворогами мали б вважати, кров за нагоди за нас пролити готовi.

– Милостивий пане! – вигукнув пан маршалок. – Час покращення настав, але пiд цим дахом ваша королiвська величнiсть мiж тими перебувае, хто нiколи навiть i думати проти вашоi величностi не згрiшив.

– Правда, правда! – погодився король. – А ви, пане маршалку, перший серед них!

– Покiрний слуга вашоi королiвськоi величностi!

За столами повiльно посилювався гомiн, який ставав щоразу гучнiшим. Перейшли до розмов про полiтичну кон’юнктуру, про очiкувану надаремно допомогу нiмецького iмператора, про татарську пiдмогу та майбутню вiйну зi шведами. Нова настала радiсть, коли пан маршалок оголосив, що висланий його спецiальний посланець до хана повернувся кiлька днiв тому i повiдомив, що сорок тисяч орди стоiть напоготовi, а може бути i сто, якщо король приiде до Львова й угоду з ханом укладе. Той же делегат доповiв, що й козацтво, татарами залякане, повернулося до покори.

– Про все ви думаете, пане маршалку, – радiв король. – Навiть ми самi краще б не вигадали!

Тут вiн ухопив келих i вигукнув:

– За здоров’я пана коронного маршалка, нашого господаря та приятеля!

– Я на таке не погоджуся, милостивий пане! – замахав руками маршалок. – Нi за чие тут здоров’я не можна спершу пити, нiж за здоров’я вашоi королiвськоi величностi!

Присутнi опустили вже наполовину пiднятi келихи, а пан Любомирський, розпашiлий, весь спiтнiлий, кивнув своему пiдчашому. На цей знак пiдбiгли слуги, котрi роiлися по залi, i стали розливати по келихах мальвазiю, черпаючи ii позолоченими кухликами з дiжки зi щирого срiбла. Всi ще бiльше прагнули випити i лише чекали на тост пана маршалка.

Пiдчаший принiс тим часом два келихи з венецiйського кришталю, такоi чудовоi роботи, що iх восьмим дивом свiту можна було б назвати. Кришталь iхнiй, точений i полiрований до тонкого, можливо, роками, вiдкидав яскравi дiамантовi полиски. Над оправою працювали iталiйськi майстри. Пiдставки були зi золота, з рiзьбленими дрiбними фiгурками, що представляли в’iзд вождя-переможця в Капiтолiй. Їхав цей вождь у золотiй колiсницi по дорозi, замощенiй перлами. За ним iшли вiйськовополоненi зi скутими руками, якийсь правитель мав у чалмi смарагд, далi крокували легiонери, з вiдзнаками й орлами. Понад п’ятдесят статуеток вмiстилося на кожнiй пiдставцi, дрiбнi на зрiст, як горiх лiщини, але зробленi так вибагливо, що риси та вирази обличчя кожноi можна було розпiзнати – гордiсть переможцiв i похнюпленiсть переможених. Зв’язували пiдставку з келихом золотi фiлiграни, як тонкi волосинки, вигнутi з непересiчною майстернiстю у виноградне листя, грона та розмаiтi квiти. Вони вилися довкола кришталю, з’еднуючись угорi в одне коло, що становило обiдок келиха, камiнням сiмох кольорiв унизанi.

Подав пiдчаший один такий келих королевi, а другий маршалковi, обидва наповненi мальвазiею. Тодi повставали всi зi своiх мiсць, а пан маршалок пiдняв келих i вигукнув, скiльки йому духу в грудях вистачило:

– Vivat Joannes Casimirus rex!

– Vivat! Vivat! Vivat!

Цiеi митi знову гупнули гармати, аж замковi стiни затряслися. Бенкетуюча шляхта в другiй залi загукала з келихами в руках. Хотiв пан маршалок ще просторiкувати, але не змiг, бо слова губилися в потужних вигуках:

– Vivat! Vivat! Vivat!

Маршалка опанувала така радiсть, таке пiднесення, що аж якась дикiсть блиснула в його очах, i, пiднявши свiй келих, вiн вигукнув так, що навiть помiж загального розгардiяшу було його чути:

– Ego ultimus![85 - Ego ultimus (лат.) – я останнiй.]

Зронивши це, вiн хряснув цим безцiнним келихом себе в голову, аж кришталь розбився на сотнi уламкiв, якi з дзенькотом попадали на пiдлогу, а скроню магната кров залила. Здивувалися всi, але король зауважив:

– Пане маршалку, шкода нам не келиха, а голови. Бо ми дуже в нiй зацiкавленi!

– Нiщо менi скарби та коштовностi, – лементував маршалок, – коли я маю честь вашу королiвську величнiсть удома в себе приймати. Vivat Joannes Casimirus rex!

Тут пiдчаший подав йому другий келих.

– Vivat! Vivat! Vivat! – звучало безперервно i без угаву.

Звуки вiд розбитого скла змiшалися з вигуками. Тiльки епископи не наслiдували приклад маршалка, бо духовний авторитет iм боронив.

Але папський нунцiй, не знайомий зi звичаем розбивати келихи об голови, схилився до познанського епископа, котрий сидiв поруч, i сказав:

– Заради Бога! Дивовижа мене охоплюе. У вашому скарбi порожнеча, а за такий один келих можна б два регiменти регулярного вiйська виставити й утримувати!

– Так у нас завжди, – закивав головою епископ, – якщо бажання в серцi запануе, то мiри нi в чому не знаемо.

А бажання наростало. Наприкiнцi бенкету яскрава заграва освiтила вiкна замку.

– Що це таке? – спитав король.

– Милостивий пане! Попрошу на видовище! – запросив маршалок.

І, похитуючись, пiдвiв монарха до вiкна. Там дивовижне видовище вразило iх. Дитинець був освiтлений, як удень. Кiлькадесят дiжок зi смолою вiдкидали свiтло-жовтi вiдблиски на брукiвку, розчищену вiд снiгу i голками гiрських ялинок всипану. Подекуди палали куфи[86 - Куфа – велика дерев’яна бочка для зберiгання пива.], окутi обручами, що вiдкидали блакитне свiтло. До деяких всипали сiль, щоб свiтили червоним.

Розпочалося видовище: спочатку лицарi стинали «турецькi голови», ганялися за перснем, мiж собою змагаючись. Потiм хортами травили ведмедя. Пiсля цього один горянин, статурою, як Самсон, жонглював жорнами з млина. Лише опiвночi поклали край цим забавам.

Так показав себе пан коронний маршалок, хоча шведи були ще в краiнi.




Роздiл XXVI


Помiж бенкетiв i серед натовпу нових вельмож, котрi з’iжджалися звiдусiль, шляхти та лицарства не забув, однак, добрий король про свого вiрного слугу, котрий у гiрському яру так смiливо проти шведських мечiв своi груди виставив, i наступного дня пiсля прибуття в Любомлю вiдвiдав пораненого пана Анджея. Застав його при свiдомостi i майже веселим, хоча й блiдим, як смерть, адже за щасливим збiгом обставин молодий юнак жодноi важкоi рани не отримав, але кровi все ж багацько втратив.

Побачивши короля, пан Кмiциц зiп’явся на ложi i сiв. І хоча монарх наполягав, аби недужий знову лiг, той навiдрiз вiдмовився це зробити.

– Милостивий пане, – промовив парубок, – за кiлька днiв я вже i на коня сяду, i з вашою королiвською величнiстю, з вашого дозволу, далi поiду, бо й сам вiдчуваю, що зi мною нiчого жахливого не трапилося.

– Мусили вас добре зачепити. Це ж нечувана рiч, щоб один стiлькох атакував.

– Не раз менi вже таке траплялося, бо вважаю, що шабля i запал – це головне!.. Ех, милостивий пане! Тих рубцiв, якi на моiй шкiрi залишилися, вже й не злiчити. Таке мое щастя!

– На щастя не нарiкайте, бо видно, що лiзете наослiп там, де не лише рубцi, а й смерть роздають. З якого ж часу ви вiйськовим ремеслом займаетесь? Де ранiше воювали?

Мимовiльний рум’янець вигулькнув на блiдому обличчi пана Анджея.

– Милостивий пане! Я Хованськогo теребив, коли всi вже руки опустили, вiн навiть цiну за мою голову призначив.

– Послухайте, – раптом зауважив король, – ви сказали менi дивне слово в тому яру, але я думав, що ви марите i розум ваш затьмарився. Тепер знову кажете, що Хованському докучали. Хто ж ви такий? То ви справдi не Бабинич? Бо ми знаемо, хто Хованському кровi попив!

Обое помовчали. Але молодий лицар пiдняв змарнiле обличчя i пiдтвердив:

– Це справдi так, милостивий пане!.. Не марив я, а правду казав. Це я Хованськогo шарпав, з часiв того рейду мое iм’я в усiй Речi Посполитiй вiдоме стало. Я Анджей Кмiциц, хорунжий оршанський.

Тут молодик склепив повiки i зблiд ще бiльше, але король мовчав здивований, тому шляхтич продовжив:

– Я, ваша величносте, той беззаконник, котрого Божi та людськi суди переслiдують за вбивства та сваволю, це я Радзивiллoвi служив i разом iз ним вас, мiй володарю, i вiтчизну зрадив, а тепер рапiрами сколотий, кiнськими копитами розтоптаний, пiднятися не спроможний, б’юся в груди та повторюю: «Mea culpa! Mea culpa[87 - Mea culpa! (лат.) – Моя провина!]» i милосердя вашого батькiвського благаю. Даруйте менi, пане, бо я сам своi давнi вчинки прокляв i з цiеi дороги пекельноi давно звернув.

Сльози полилися з очей лицаря, тремтячими руками вiн став шукати королiвську долоню. Ян-Казимир руку, щоправда, не забрав, але спохмурнiв i промовив:

– Хто в цiй краiнi корону носить, невичерпну повинен мати готовнiсть пробачати, тому вам, особливо за те, що в Яснiй Гурi i нам у дорозi вiрно служили, груди пiдставляли, ми готовi всi провини вiдпустити.

– Вiдпустiть, милостивий пане! Позбавте мене муки!

– Одного лише не можемо вам забути, що всупереч чеснотi цього народу планували пiдняти руку на монарха доти непоганену, обiцяли князевi Богуславoвi захопити нас i живих чи мертвих у шведськi руки видати!

Пан Кмiциц, хоч хвилину тому сам казав, що пiднятися не мае змоги, схопився з ложа, вхопив розп’яття, що висiло над ним, i з розпашiлим обличчям, iз очима, що палахкотiли гарячкою, дихаючи швидко, заговорив:

– Спасiнням душi батька мого i моеi матерi, цими ранами Ісуса розп’ятого присягаюся, що це неправда!.. Якщо такий грiх е на менi, то нехай Господь Бог мене зараз же раптовою смертю i вiчним вогнем покарае! Пане мiй, якщо менi не вiрите, то я здеру тi бандажi, хай кров моя витече, залишки якоi шведи не випустили. Нiколи я такого не пропонував. Нiколи навiть думка в головi моiй не виникала. За всi королiвства цього свiту я б нiколи такого не вчинив. Амiнь! На цьому хрестi присягаю – амiнь, амiнь!

І весь затрясся вiд емоцiй i гарячки.

– Отже, князь усе вигадав? – поцiкавився здивований король. – Чому? Навiщо?

– Так, ваша величносте, вигадав. Це його пекло помститися менi за те, що я йому вчинив.

– Що ж ви йому вчинили?

– Захопив зi самоi його садиби, у присутностi його вiйська i хотiв зв’язаного до нiг вашоi королiвськоi величностi кинути.

Король помацав долонею свое чоло.

– Диво дивне! – тiльки й змiг сказати. – Я вiрю вам, але не розумiю. Як же так? Янушoвi ви служили, а Богуслава викрадали, котрий менше за нього завинив, i хотiли його зв’язаного до мене привезти?..

Пан Анджей хотiв вiдповiсти, але король помiтив цiеi митi блiдiсть його i втому, тому попросив:

– Вiдпочиньте, а пiзнiше розкажете все спочатку. Вiримо вам, ось наша рука!

Пан Кмiциц притиснув ii до вуст i якийсь час мовчав, бо йому дихання заперло, дивився лише в обличчя свого пана з безмiрною любов’ю, аж врештi зiбрався зi силами та продовжив:

– Розповiм усе спочатку. Я воював iз Хованським, але й не маю чим хвалитися. Бо мусив часом людей кривдити i що менi хотiлося, брав, частково робив це зi сваволi, бо кров закипала в менi. Компанiйцiв мав, гiдну шляхту, але не кращих за мене. Тут i там то когось зарубали, то щось iз димом пустилося. Когось батогами по снiгу погнали. Вчинився рейвах. Де ще ворог не досяг, там до судiв подавали. Я програвав заочно. Вироки падали один за одним, aлe я собi цього до голови не брав, ще й нечистий менi лестив i нашiптував, аби пана Лаща перевершити, котрий вироками плаща собi пiдбити наказав, та слави мав досить, i досi ii не бракуе.

– Бо спокутував i помер по-християнськи, – зауважив король.

Пан Анджей перевiв подих i правив далi:

– Тим часом пан полковник Бiлевич, великий рiд на Жемайтii цi Бiлевичi, проявив милiсть i в кращий свiт перенiсся, а менi село й онучку записав. Менi байдуже про село, бо в постiйних походах вiд ворога чимало вiдiбрав, i не лише родинну оселю реставрував, але ще й додав. Маю ще в Ченстоховi стiльки добра, що ще два таких села мiг би купити, i нiкого про хлiб не маю потреби просити. Коли, однак, партiя моя виснажилася, я поiхав на зимовi квартири в ляудaнський край. Там бiдна панночка так менi до серця припала, що я про Божий свiт забув. Чесноти i чеснiсть у цiй юнцi такi, що менi соромно стало перед нею за своi давнiшi вчинки. Вона також, до грiха вроджений iмунiтет маючи, взялася наставляти, щоб я давне життя покинув, гонор вгамував, кривду винагородив i порядне життя розпочав.

– І ви послухалися ii поради?

– Та де там, ваша величносте! Я хотiв, правда, Бог свiдок, хотiв. Але старi грiхи людину переслiдують. Спочатку менi в Упiтi жовнiрiв побили, за що я мiсто з димом пустив.

– Заради Бога! Tа це ж злочин! – затулив рукою рота король.

– Та це ще дурницi, милостивий пане! Потiм менi компанiйцiв, гiдних кавалерiв, хоч i свавiльникiв, ляудaнська шляхта порубала. Я не мiг не помститися, тiеi ж самоi ночi на закуток Бутримiв напав, i вогнем i мечем iх покарав. Але мене здолали, бо iх там купа сарак було. Я був змушений ховатися. Панночка вже i дивитися на мене не хотiла, бо тi сараки були ii батьками й опiкунами, заповiтом призначенi. А мене серце так до неi тягнуло, що хоч головою бийся! Не мiг без неi жити, тому зiбрав нову партiю та збройною рукою ii взяв.

– А що б вас!… Навiть татарин так не залицяеться!

– Гультяйська то була справа, визнаю. Тому мене Бог рукою пана Володийовськогo покарав, котрий зiбрав ту шляхту, дiвчину в мене вiдiбрав, а самого рубонув, що я заледве душу Богу не вiддав. Стократ це було б краще для мене, бо тодi б не довелося менi з Радзивiллом злигатися на погибель вашоi величностi та вiтчизни. Але як могло бути iнакше? Почався новий процес. Кримiнал, справа на смертний вирок. Сам вже я не знав, що робити, коли враз воевода вiленський прийшов менi на допомогу.

– Вiн вас прикрив?

– Вiн менi мобiлiзацiйну грамоту через того ж пана Володийовськогo прислав, вiдтак я пiд гетьманську iнквiзицiю потрапив i судiв уже мiг не боятися. Я вхопився за воеводу, як за соломинку. Незабаром зiбрав хоругву самих забiяк, на всю Литву вiдомих. Кращоi в усьому вiйську не було. І повiв ii до Кейдан. Там Радзивiлл, як сина, мене прийняв, про спорiдненiсть через Кишок нагадав i прикрити пообiцяв. Мав на мене своi плани. Потрiбнi йому були вiдчайдухи, на все готовi, а я, дурень, як на мед лiз. Перш нiж його задуми вийшли на яв, наказав менi на розп’яттi присягнути, що його нiколи не покину. Я думав, що про вiйну зi шведами або з септентронами йдеться, тому охоче присягнув. Аж тут настав той страшний бенкет, на якому угоду кейданську було пiдписано. Зрада виявилася явно. Іншi полковники перначi гетьмановi пiд ноги пожбурляли, а мене присяга, як собаку ланцюг, тримала, i я не мiг уже вiдступити.

– Чи не присягнули на вiрнiсть нам усi тi, хто вiд нас потiм вiдступився?.. – сумно промовив король.

– Я також, хоч i пернач не кинув, не хотiв у зрадi рук мочити. Скiльки я натерпiвся, ваша величносте, лише Бог знае! Я вився з болю, немов мене живим вогнем палили, бо i суджена моя, хоч уже пiсля цього випадку мiж нами порозумiння сталося, мене зрадником назвала, як бридким плазуном знехтувала. А я присягнув, поклявся не покидати Радзивiллa. О, вона, ваша величносте, хоч i жiнка, навiть чоловiка розумом присоромить, а у вiрностi вашiй королiвськiй величностi нiкому не дасть себе обiйти!

– Бoжe ii благослови! – промовив король. – За це ii й люблю!

– Вона думала, що мене в прихильники вашоi величностi та вiтчизни оберне, а коли iй не вдалося, то так стала мною гидувати, що скiльки було ранiше прихильностi, стiльки ж ненавистi постало. Тим часом Радзивiлл покликав мене i став переконувати. Виклав менi, як двiчi по два чотири, що добре робить, що лише в такий спосiб можна нашу нещасну вiтчизну врятувати. Навiть я не вмiю повторити його аргументiв, такi були вагомi, таке щастя батькiвщинi обiцяли! Стократ мудрiшого вiн би переконав, а що ж мене, простака, жовнiра, вiн, такий дiяч! Це я пояснюю вашiй королiвськiй величностi, чому вхопився за нього обома руками та серцем, бо думав, що всi ослiпли, а вiн один правду бачить, усi грiшнi, а вiн один чесний. І я був би за нього у вогонь стрибнув, як тепер за вашу королiвську величнiсть, бо нi наполовину служити, нi наполовину любити не вмiю.

– Бачу, що це так i е! – зауважив Ян-Казимир.

– Я прислужився йому неабияк, – правив понуро далi пан Кмiциц. – Можу навiть сказати, що якби не я, то б i та зрада нiяких отруйних плодiв дати не змогла, бо його власне ж вiйсько шаблями порубало б. Вже до того мало що залишалося. Вже йшли драгуни й угорська пiхота, i легка кавалерiя, вже його шотландцiв на шаблi брали, коли я навалився з моiми людьми i стер iх вмент iз лиця землi. Але залишилися iншi хоругви, що по околицях стояли. Їх я також винищив. Один пан Володийовський з в’язницi утiк i своiх ляудaнцiв на Пiдляшшя дивом i надлюдськими зусиллями вивiв, аби з паном Сапегою з’еднатися. Рештки зiбралися там у значному числi, але скiльки ранiше добрих жовнiрiв загинуло через мене – Бог один полiчити зможе. Як на сповiдi правду визнаю. Пан Володийовський у переходi на Пiдляшшя мене схопив i стратити хотiв. Ледве з його рук видерся, бо мав листи, якi при менi знайшли, а з яких виявилося, що коли ще був вiн у в’язницi i коли князь хотiв його розстрiляти, то я за нього наполегливо вступився. Тому вiн мене вiдпустив вiльно, а я повернувся до Радзивiллa i служив далi. Але вже менi гiрко було, вже душа моя до деяких вчинкiв князя не лежала, бо не залишилося в ньому нi вiри, нi чесностi, нi совiстi, а власним словом розпоряджався, як шведський король. Я казав йому все в очi. Вiн також обурювався моею зухвалiстю. Врештi-решт вiн мене листами спорядив.

– Дивно, якi важливi речi ви розповiдаете, – задумався король, – принаймнi тепер знаемо вiд безпосереднього свiдка, який pars magna fuit[88 - Pars magna fuit (лат.) – вiдiграе суттеву роль.], як там усе вiдбувалося.

– Правда, що pars magna fuit, – погодився пан Кмiциц. – Я охоче погодився доправити цi листи, бо вже не мiг на мiсцi всидiти. У Пiльвiшкaх я здибав князя Богуслава. Бодай би Всевишнiй вiддав його у моi руки, до чого всiх зусиль докладу, щоб його за цей наклеп помста моя не оминула! Я не лише йому нiчого не пропонував, милостивий пане, i це безчесна брехня, я саме там навернувся, коли голу безсоромнiсть цих еретикiв побачив.

– Розповiдайте ж, як це було, бо нам тут представляють, наче князь Богуслав лише з примусу братовi допомагав.

– Вiн? Ваша величносте! Та вiн ще гiрший за Янушa! І в чиiй же головi першою зрада визрiла? Чи не вiн перший князя гетьмана спокусив, корону йому пропонуючи? Бог це на судi вирiшить. Той принаймнi симулював i bono publico[89 - Bono publico (лат.) – суспiльне добро.] прикривався, а Богуслав, взявши мене за архiшельму, усю душу менi вiдкрив. Страшно повторювати, що менi казав. «Рiч Посполиту вашу, – казав вiн, – дiдьки взяти мусять, це як сувiй червоного сукна, але ми не тiльки до порятунку руки не докладемо, але ще тягнути будемо, щоб нам найбiльше урвалося. Литва нам, – казав, – мусить лишитися, а пiсля брата Януша я корону одягну, з його донькою одружившись».

Король затулив собi очi руками.

– Рани Божi! – вiдсахнувся вiн. – Радзивiлли, Радзейовський, Опалiнський. Цього не малося статися, а сталося!.. Корона iм була потрiбна, хотiли роздерти те, що Бог сполучив.

– Я сторопiв, милостивий пане! Воду собi на голову лив, аби не збожеволiти. Але душа моя змiнилася в одну мить, наче в неi блискавка вдарила. Сам злякався, що я накоiв. Не знав, що й робити. Чи Богуслава, чи себе ножем зарiзати?.. Ревiв, як дикий звiр, бо в таку матню мене загнали!.. Вже не подальшоi служби в Радзивiллiв, а помсти я прагнув. Бог враз дав менi думку: я подався з кiлькома людьми на квартиру князя Богуслава, вивiв його за мiсто, полонив i до конфедератiв хотiв везти, щоб у них i на службi вашiй королiвськiй величностi вiдкупитися цiною його голови.

– Все вам пробачаю! – вигукнув король. – Бо вас обмовили. Але iм ви виплатили! Лише пан Кмiциц мiг на таке зважитися, нiхто iнший. Все вам за це дарую i з легким серцем вiдпускаю, але продовжуйте, бо мене цiкавiсть розпирае: вирвався?

– На першiй же зупинцi висмикнув у мене кроцицю з-за пояса i в обличчя вистрелив. Ось цей шрам. Людей моiх убив сам-один i втiк. Лицар вiн знаменитий, важко заперечити.

Але ми ще зустрiнемося, хоч би це мала бути остання моя година!..

Тут пан Анджей зiм’яв ковдру, якою був вкритий, але король його зупинив:

– То заради помсти вiн вигадав про вас цей лист?

– І заради помсти прислав цей лист. Рана менi в лiсi загоiлась, але душа болiла. До пана Володийовськогo, до конфедератiв я вже не мiг iти, бо ляудaнцi шаблями мене б порубали. Однак знаючи, що князь гетьман мав проти них виступити, я iх застерiг, щоб гурту трималися. Це був мiй перший добрий вчинок, бо iнакше Радзивiлл iх би хоругву за хоругвою винищив, а тепер вони його здолали i в облозi, як я чув, тримають. Хай iм Бог допомагае, а на нього кару нашле, амiнь!

– Може, вже це й сталося, а якщо нi, то станеться обов’язково, – промовив король. – І що ви далi робили?

– Я второпав, що не можу серед конфедератiв вашiй королiвськiй величностi служити, до особи вашоi дiстатися i там вiрнiстю давнi провини своi спокутувати. Але куди ж я мав iти? Хто б Кмiцицa прийняв? Хто б йому повiрив? Хто б його зрадником не назвав? Я й узяв собi iм’я Бабинич й усю Рiч Посполиту проiхав, до Ченстохови дiстався. Про моi заслуги там нехай настоятель Кордецький засвiдчить. Вдень i вночi я мiркував лише про те, щоб шкоду вiтчизнi поправити, кров за неi пролити, самому до слави та честi повернутися. Решту вже, милостивий пане, ви знаете, бо все самi бачили. А якщо отче добросерде серце до того вас схиляе, якщо нова служба давнi грiхи переважила, або хоча б зрiвняла, то приймiть мене, пане, до милостi своеi i до серця, бо вiд мене всi вiдвернулися, бо нiхто мене не втiшить, крiм вас. Ви, пане, один бачите мою печаль i моi сльози!.. Я вигнанець, я зрадник, я клятвопорушник, а ви мiй сюзерен, я люблю цю батькiвщину i вашу величнiсть. І Бог свiдок, хочу служити вам обом!

Тут зворушливi сльози полинули з очей юнака i мало залишалося до ридання, а король, добросердий батько, обiйняв його за голову, став цiлувати в чоло й утiшати:

– Єндрею! Ви менi милi, як рiдний син. Що можу сказати? Що ви згрiшили в слiпотi, а скiльки грiшить iз умислом?.. Вiд серця вiдпускаю вам усе, бо вже провини своi змили. Заспокойтесь, Єндрею! Не один радiв би вiд таких заслуг, як вашi, i пишався. Боже милий! Вiдпускаю i вiтчизна вiдпускае, ще вашим боржником ми будемо! Годi голосити.

– Бог хай вашiй королiвськiй величностi дасть усе добро за таке ставлення! – промовляв зi сльозами на очах лицар. – Але я ще, милостивий пане, мушу спокутувати на тому свiтi за свою присягу, дану Радзивiллoвi, бо хоча й не знав, за що присягався, але присяга е присягою.

– Не засудить вас Бог за неi, – заспокоiв король, – бо мав би тодi чи не половину Речi Посполитоi до пекла заслати, всiх тих, хто нам вiрнiсть зламав.

– Сподiваюся, ваша величносте, що до пекла я не пiду, бо менi це i прiор Кордецький обiцяв, хоч i не був певний, чи мене чистилище омине. Важка то рiч, сто рокiв муку терпiти. Ну, нехай би там уже! Багато людина витерпить, якщо йому надiя порятунку свiтить, при цьому й молитви можуть чогось добитися i покарання скоротити.

– Про це не турбуйтеся! – зронив Ян-Казимир. – Я попрошу самого нунцiя, щоб месу за вас вiдправив. За такого заступництва не буде вам великоi кривди. Вiрте в милосердя Боже!

Пан Кмiциц усмiхнувся вже крiзь сльози.

– Ще також, – сказав вiн, – дасть Бог сили повернути, то ще не з одного шведа душу витрясу, а за таке не лише в небi буде заслуга, але i мою земну репутацiю пiдправить.

– Про добру думку i про тлiнну славу не варто турбуватися. А про те, щоб вас лихо минуло, я потурбуюся. Прийдуть спокiйнiшi часи, я сам буду вашi заслуги прославляти, якi вже чималi, а, мабуть, будуть ще бiльшi. І на сеймi, дасть Бог, цю справу накажу порушити, i так гiднiсть свою повернути зможете.

– Бо це, милостивий пане i батьку, едине, що заспокоiть трохи, бо суди на мене чигати будуть, вiд чого мене навiть авторитет вашоi королiвськоi величностi затулити не зможе. Але менше з цим!.. Я не дамся, поки вiтер е в нiздрях, а шабля в руцi… Лише менi про ту панночку йдеться. Олюнька ii звати, милостивий пане! Ой, як довго ми не бачилися! Скiльки ж натерпiвся я без неi i через неi, хоч часом хотiлося вирвати ii з серця i з маною, як iз ведмедем боротися. До нiчого це, бо така моя доля!

Ян-Казимир засмiявся весело та добросердно.

– Чим же я вам, бiдолахо, зараджу?

– Хто ж зарадить, якщо не ваша королiвська величнiсть?! Вона дуже затята i нiколи менi моiх кейданських вчинкiв не подаруе, хiба би ваша королiвська величнiсть за мене слово замовили i дали менi свiдоцтво, що я змiнився i до служби честi та вiтчизнi повернувся, не з примусу, не через якiсь обiцянки, але з власноi волi та розкаяння.

– Якщо про це йдеться, то я слово замовлю, а якщо вона така затята за мене, як кажете, то заступництво мое на неi подiе. Лише б вона дiвчиною залишилася i щоб ii якась пригода, як це у часи вiйн часто трапляеться, не спiткала.

– Янголи ii вбережуть!

– Бо вона цього варта. А щоб вас суди не доймали, зробите так: якщо будуть за вами полювати, оскiльки, як ви кажете, безчинства на вас тяжiють, я не можу вам дати охоронну грамоту як Кмiцицу, але можу дати як Бабиничу. Ви будете служити, що на користь вiтчизнi пiде, бо вiдразу видно, який ви запальний i досвiдчений жовнiр. Поiдете в поле пiд командуванням пана каштеляна киiвського. З ним до смертi буде близько, але i до слави також. А коли виникне потреба, то на свою руку почнете шведiв бити, як ранiше Хованського ворохобили. Ваше навернення i добрi вчинки почалися з того, що ви Бабиничeм назвалися. Дiйте так i далi, то й суди залишать вас у спокоi. А коли, як сонце, засяете, коли про вашi заслуги вся Рiч Посполита дiзнаеться, тодi нехай люди й дiзнаються, хто той славетний кавалер. Тодi посоромляться такого видатного лицаря в суди тягати. За той час однi загинуть, а iншi зм’якнуть. Немало й актiв загубиться, а я вам ще раз обiцяю, що заслуги вашi до небес вознесу i сейму до нагороди представлю, бо в моiх очах ви на це вже заслужили.

– Милостивий пане!. Чим я таку милiсть заслужив?

– Бiльше, нiж хтось, котрий думае, що мае на неi право. Ну-ну! Не треба, любий друже, бо так собi гадаю, що i та вперта дiвчина вас не мине, а дасть Бог, то менi незабаром ще бiльше упертюхiв наплодите.

Пан Анджей, хоч i хворий, схопився враз iз ложа й упав на пiдлогу до королiвських нiг.

– Заради Бога, що ви робите? – сторопiв король. – Рани вiдкриються! Єндрею!.. Допоможiть хтось!

Зайшов сам маршалок, котрий уже давно по замку короля шукав.

– Святий Георгiю, патроне мiй, що я бачу?! – залементував вiн, помiтивши короля, котрий своiми руками пiдiймав пана Кмiцицa.

– Це пан Бабинич, найкращий мiй жовнiр i найвiрнiший слуга, котрий менi вчора життя врятував, – вiдповiв король. – Допоможiть менi, пане маршалку, пiдняти його на ложе.




Роздiл XXVII


Із Любомлi поiхав король до Дуклi, Кросна, Ланьцутa i Львова, у супроводi пана коронного маршалка, великоi кiлькостi епископiв, сановникiв i сенаторiв разом iз надвiрними хоругвами та почтом. І як повновода рiка, пливучи краiною, меншi води в себе затягуе, так i до королiвського кортежу постiйно долучалися новi загони. Тягнулися пани й озброена шляхта, i жовнiри, то поодинцi, то групами, i гурти озброених селян, котрi особливу ненависть зачаiли до шведiв.

Уже рух ставав повсюдним, вже i вiйськовi порядки стали в ньому запроваджувати. З’явилися погрозливi унiверсали, виданi в Сончi: один Костянтина Любомирськогo, маршалка лицарського кола; другий Янa Вельопольського, каштеляна войницького. Обое закликали шляхту в Кракiвському воеводствi до посполитого рушення. То вже було вiдомо, бiля кого гуртуватися! Тим, хто вiдмовлявся, загрожувало покарання згiдно з посполитим правом. Королiвський унiверсал доповнив тi заклики i навiть найледачiших поставив на ноги.

Але не потрiбно було погроз, адже неймовiрний запал охопив усi стани. Сiдали на коня люди навiть похилого вiку та дiти. Жiнки вiддавали коштовностi, дорогi одежi. Декотрi й самi рвалися в бiй.

У кузнях цигани днями i ночами товкли молотками, перековуючи на зброю мирний реманент орачiв. Села i мiста опустiли, бо чоловiки потягнулися в поле. З дуже високих гiр сходили день i нiч гурти дикого люду. Сили короля мiцнiли кожноi хвилини.

Назустрiч йому виходили священики з хрестами та корогвами, еврейськi кагали з рабинами. Похiд його був на справжню ходу трiумфу схожий. Звiдусiль приходили якнайкращi звiстки, немовби iх вiтер приносив.

Не лише в цiй частинi краiни, якоi iнтервенцiя ворогiв не торкнулася, рвалися до зброi. Всюди, навiть у найдальших землях i повiтах, по мiстах, селах, поселеннях, недоступних пущах, пiдiймала полум’яну голову жахлива вiйна помсти та вiдплати. Чим нижче ранiше впав народ, тим вище тепер пiдiймав голову, перероджувався, дух змiнював i в пiднесеннi не вагався навiть власнi, загоенi рани вiдкривати, щоб кров свою вiд отруених сокiв звiльнити.

Вже також i щораз голоснiше говорили про потужний союз шляхти i вiйськ, на чолi яких мали стати: старий великий гетьман Реверa Потоцький, польний Лянцкоронський, руський воевода, пан Стефан Чарнецький, киiвський каштелян, пан Павел Сапегa, воевода вiтебський, князь крайовий литовський Мiхал Радзивiлл, могутнiй магнат, котрий ганьбу, якою рiд вкрив Януш, прагнув спокутувати, пан Кшиштоф Тишкевич, воевода чернiгiвський i багато iнших сенаторiв i земських чиновникiв, i вiйськових, i шляхтичiв.

Листування вiдбувалося щодня мiж тими вельможними панами та паном коронним маршалком, котрий не хотiв, аби те становище, якого досяг, хтось похитнув. Чутки ширилися щораз певнiшi, аж нарештi надiйшла точна звiстка, що гетьмани, а з ними й вiйсько, залишили шведiв i на захист монархii та вiтчизни постала Тишовецька конфедерацiя.

Король i ранiше про неi знав, бо вони з королевою, хоч i на чужинi перебуваючи, багато над тим, аби ii створити, через послiв i листи потрудилися. Проте, не маючи змоги в нiй безпосередню брати участь, тепер нетерпляче очiкували, коли вона прибуде. І ще до того, як сюзерен доiхав до Львова, прибули до нього пан Служевський i пан Домашевський iз Домашевницi, суддя луковський, привозячи йому запевнення у службi та вiрностi вiд конфедератiв, й акт належностi для затвердження.

Читав король той акт на спiльнiй радi з епископами та сенаторами. Серця всiх переповнювала радiсть, у душi зверталися до Бога, бо та заповiтна конфедерацiя сповiщала не лише про навернення, а й змiни цього народу, про який ще недавно могли чужi зайди сказати, що немае в ньому нi вiри, нi любовi до батькiвщини, нi совiстi, нi порядку, нi витримки, нi жодноi з тих чеснот, на яких базуються держави та народи.

Свiдчення про всi цi чесноти тепер лежало перед королем у формi акту конфедерацii та ii унiверсалу. Згадувалося в ньому клятвопорушення Карла-Густавa, зламання ним присяг та обiцянок, жорстокостi генералiв i жовнiрiв, до яких навiть найдикiшi народи не вдаються, збезчещення костелiв, утиски, шкуродерство, грабежi, проливання невинноi кровi й оголошувалося вiйну не на життя, а на смерть скандинавським агресорам. Унiверсал, грiзний, як сурма архангела, скликав посполите рушення не лише лицарства, а й усiх станiв i люду Речi Посполитоi. «Навiть усi infames, – закликав унiверсал, – banniti та proscripti[90 - Infames (лат.) – люди, позбавленi деяких цивiльних прав; banniti (лат.) – вигнанцi; proscripti (лат.) – тi, що перебувають поза законом.] йти на цю вiйну повиннi». Лицарство мало на коня сiдати, власнi груди пiдставляти i з ланiв пiших жовнiрiв доставити якнайбiльше. Бiднiшi ж – менше, вiдповiдно до впливовостi та заможностi.

«Оскiльки в цiй державi aeque bona i mala[91 - Aeque bona (лат.) – однаково добре; mala (лат.) – погано.] всiх стосуеться, тому i небезпеку всiм доведеться долати. Всi, хто називаеться шляхтичем, осiлим чи неосiлим, i навiть хоч би скiльки в одного шляхтича синiв було, всi на цю вiйну проти ворога Речi Посполитоi йти повиннi. Коли ж усi, нижчого та вищого стану, шляхтою будучи, ad prerogativas omnes[92 - Ad prerogativas omnes (лат.) – всi прерогативи.] посад, родовитостi i заслуг ми е capaces[93 - Capaces (лат.) – посiдати.], так i в цьому aequales на захист наших вольностей i beneficiorum[94 - Beneficiorum (лат.) – пiльги.] разом виступимо».

Так той унiверсал шляхетську рiвнiсть розумiв. Король, епископи та сенатори, котрi здавна вже в серцях думку про реорганiзацiю Речi Посполитоi плекали, впевнилися з радiсним здивуванням, що i народ тi новацii побачив, що готовий ступити на новий шлях, стерти iржу i цвiль зi себе, i нове, прекрасне життя розпочати.

«Ми вiдкриваемо при цьому, – продовжував унiверсал, – benemerendi in Republica[95 - Benemerendi in Republica (лат.) – заслужений для республiки.] мiсце для кожного plebeiae conditionis[96 - Plebeiae conditionis (лат) – плебейський стан.], виявляемо та пропонуемо у зв’язку з цим нагоду i можливiсть отримати тi переваги та beneficiorum, якi дае шляхетський стан».

Коли на королiвськiй радi прочитали цей уривок, запала глибока мовчанка. Тi, хто разом iз королем прагнули найбiльше, щоб доступ до шляхетських прав залишався вiдкритим людям нижчих станiв, вважали, що чимало iм здолати, перетерпiти та зламати доведеться, що багато рокiв мине, перш нiж iз чимось схожим озватися стане безпечно. А тепер та шляхта, яка дотепер про своi прерогативи ревно дбала, налаштована була вороже до того, щоб вiдкривати навстiж ворота сiрим громадам кметiв[97 - Кметь – селянин iз власним господарством на правах оренди.], сама вiдкривала дорогу для простолюду.

Пiднявся тодi князь примас, немов пророчим духом наповнений, i сказав:

– Слушно цей пункт помiстили, потiм цю конфедерацiю вiками прославляти будуть, а якщо хтось захоче часи тi перiодом занепаду старопольських чеснот вважати, то йому на вас, панове, вкажуть.

Ксьондз Гембiцький був хворий, тому говорити не мiг, тiльки рукою, що дрижала вiд зворушення, перехрестив акт i посланцiв.

– Вже бачу ворога, який iз ганьбою з наших земель утiкае! – промовив король.

– Дай, Боже, якнайшвидше!.. – вигукнули обое делегатiв.

– Ви поiдете з нами до Львова, – звернувся до них знову король, – де ми вiдразу ж цю конфедерацiю затвердимо, при цьому й iншу створимо, яку навiть уся могутнiсть пекла перемогти не зможе.

Перезирнулися мiж собою посланцi та сенатори, немовби питаючи навзаем, про яку ж то могутнiсть iдеться, але король мовчав, лише обличчя його променiло щораз бiльше. Вiн знову взяв акт у руки, ще раз прочитав i всмiхнувся:

– Багато в нього було опонентiв?

– Милостивий пане, – вiдповiв пан Домашевський, – unanimitate[98 - Unanimitate (лат.) – угода.] цiеi конфедерацii з’явилася стараннями панiв гетьманiв, пана воеводи вiтебського та пана Чарнецькогo, а зi шляхти жодного голосу не було проти, позаяк усiм шведи вже допекли i щирим патрiотизмом до вiтчизни та монархii вони запалали.

– Ми наперед ухвалили, – додав пан Служевський, – що це не буде сейм, а лише плебiсцит, тому нiчие вeтo не зможе справу зiпсувати, бо такого опонента шаблями порубають. Всi також висловилися за те, що потрiбно з цим liberum veto[99 - Liberum veto (лат.) – принцип одноголосного прийняття рiшень, який в основних рисах утвердився у сеймовiй практицi Речi Посполитоi наприкiнцi XVI ст. Полягав у збереженнi за меншiстю права не допустити затвердження обговорюваного закону.] закiнчувати, бо те, що одному воля, багатьом неволя.

– Золотi слова, панове! – пiдтримав примас. – Нехай лише Рiч Посполита повстане, то жоден ворог нам не буде страшний.

– А де зараз воевода вiтебський? – поцiкавився король.

– Ще в нiч пiсля пiдписання цього акту до свого вiйська поiхав пiд Тикоцин, в якому князя вiленського воеводу, зрадника, в облозi тримае. До цього часу вже мав би його дiстати живого або мертвого.

– Вiн такий був упевнений, що його одержить?

– Настiльки був упевнений, як пiсля дня нiч настае. Всi, навiть найвiрнiшi слуги, вже зрадника покинули. Захищаеться там лише жменька шведiв, зовсiм незначна, а харчi для них нiзвiдки прийти не можуть. Казав нам пан Сапегa у Тишовцях так: «Я хотiв на один день спiзнитися, бо був би ще до вечора з Радзивiллом покiнчив!.. Але це важливiша справа, нiж Радзивiлл, бо його i без мене можуть дiстати, досить буде й однiеi хоругви».

– Дяка Боговi! – зрадiв король. – А де пан Чарнецький?

– Стiльки до нього шляхти прибилося, стiльки найславетнiших кавалерiв наiхало, що в один день на чолi могутньоi хоругви вiн постав. Зараз також на шведiв подався, а де вiн тепер, ми не знаемо.

– А панове гетьмани?

– Панове гетьмани терпляче чекають наказiв вашоi королiвськоi величностi, обое радяться про майбутню вiйну i з паном старостою калуським у Замостi засiдають, а тим часом щодня полки до них разом iз снiгом прибувають.

– Вони також усi шведiв покидають?

– Саме так, милостивий пане! Були також у панiв гетьманiв делегати з вiйська пана Конецпольськогo, яке ще залишаеться при особi Карла-Густавa. І вони радi би вже повернутися до законноi служби, хоч iм там Карл нi обiцянок, нi ласк не жалiе. Подейкували також, що хоч зараз i не можуть ще вiдступити, але це обов’язково зроблять, як тiльки зручна нагода випаде, бо вже iм обридли i бенкети, i його ласки, i пiдморгування очима, й оплески. Ледве це витримують.

– Всюди схаменулися, звiдусiль добрi звiстки, – радiв король. – Хвала Найсвятiшiй Богородицi!.. Це найщасливiший день мого життя, а другий такий настане хiба тодi, коли останнiй ворожий жовнiр покине межi Речi Посполитоi.

На це пан Домашевський ударив себе в груди.

– Не дай Боже, щоб так сталося! – промовив вiн.

– Тобто? – здивувався король.

– Щоб останнiй плюгавець власними ногами перетнув кордон Речi Посполитоi? Не може такого бути, милостивий пане! А для чого нам шаблi при боцi?

– Бодай вас! – зареготав сюзерен. – Теж менi фантазiя! Але пан Служевський, не бажаючи вiдстати вiд пана Домашевського, зарепетував:

– Скiльки живий буду, на таке не погоджуся i першим veto накладу. Не будемо iхнiм вiдступом задовольнятися, а за ними пiдемо!

Примас головою хитав i смiявся щиро.

– Ох! Сiла шляхта на коня й iде вже, iде! Бoжe вас благослови, але не так хутко, поволi! Бо ворог ще на нашiй землi!

– Недовго йому вже залишилося! – вигукнули обое конфедератiв.

– Дух змiнився i фортуна змiниться, – зауважив слабким голосом ксьондз Гембiцький.

– Вина! – наказав король. – Хочу за згоду з конфедератами випити!

Подали вино, але разом iз пахолками, котрi його принесли, увiйшов i старший королiвський камердинер i промовив:

– Милостивий пане, приiхав пан Криштопорський iз Ченстохови i прагне вашiй королiвськiй величностi вклонитися.

– Клич його сюди! – звелiв король.

За хвилину увiйшов високий, цибатий шляхтич, котрий споглядав, як цап, спiдлоба. Схилився спочатку пановi до нiг, потiм доволi пихато – сановникам, i промовив:

– Слава Ісусу Христу!

– Слава на вiки! – вiдповiв король. – Що там чувати?

– Дуже мороз допiкае, ваша величносте, аж повiки до очей примерзають!

– Заради Бога! Про шведiв розказуйте, а не про мороз! – замахав руками Ян-Казимир.

– А що про них балакати, милостивий пане, коли iх уже пiд Ченстоховою немае! – без церемонiй пояснив пан Криштопорський.

– Дiйшли вже нас цi звiстки, дiйшли, – пiдтвердив утiшений король, – але лише через чутки, а ви зi самого монастиря безпосередньо iдете. Реальний свiдок i захисник?

– Атож, милостивий пане, учасник опору та реальний свiдок дивовиж самоi Матерi Божоi.

– Немае межi Їi милостям! – додав король, здiймаючи очi до неба. – Заслужимо i бiльшi.

– Багато я в життi бачив, – вiдказав на те пан Криштопорський, – але таких очевидних див ще не доводилося, про що докладнiше звiтуе вашiй королiвськiй величностi прiор Кордецький у цьому посланнi.

Ян-Казимир квапливо схопив листа, який йому посланець подав, i став читати. Часом вiн покидав читання i починав молитися, пiсля чого знову повертався до листа. Обличчя його мiнилося радiсними почуттями. Нарештi вiн знову пiдняв очi на пана Криштопорськогo.

– Пише менi отець Кордецький, – зауважив вiн, – що ви великого кавалера втратили, такого собi Бабиничa, котрий шведську мортиру порохом висадив?

– Вiн за всiх своiм життям пожертвував, милостивий пане! Але е також i такi, хто переконуе, що вiн живий, i Бог зна що ще кажуть. Не маючи, однак, певностi, ми не припиняли його оплакувати, бо коли б не його геройський вчинок, важко б нам було дати собi раду.

– Якщо так, то припинiть його оплакувати: пан Бабинич живий, вiн у нас. Вiн першим нам повiдомив, що шведи, не спромiгшись нiчого проти Божоi сили вдiяти, про вiдступ задумалися. А потiм такi значнi надав нам послуги, що й самi не знаемо, як його винагородити.

– О, це отця Кордецького заспокоiть! – зрадiв шляхтич. – Але якщо пан Бабинич живий, то винятково через Матерi Божоi милiсть. От прiор Кордецький втiшиться! Батько сина не може так любити, як вiн його полюбив! Чи дозволить менi ваша королiвська величнiсть пана Бабиничa привiтати, бо такого другого героя немае в Речi Посполитiй!

Але король повернувся до читання i за хвилину вигукнув:

– Що я чую! То вони ще раз пiсля вiдступу пробували монастир здобути?

– Мiллер як пiшов, так бiльше i не з’являвся, а от пан Вжещович приперся знову несподiвано пiд мури, сподiваючись, що ворота застане вiдчиненими. І застав, але селянство так вiдчайдушно на них накинулося, що вiн моментально з ганьбою вiдступив. Як свiт свiтом, не було ще такого, щоб простий чоловiк так мужньо в чистому полi кiннотi протистояв. Потiм уже пiдiйшов пан Пйотр Чарнецький iз Кулешею, i вщент ворога розбили.

Король звернувся до сенаторiв:

– Дивiться, вашi гiдностi, як убогi орачi на захист цiеi вiтчизни та святоi вiри стають!

– Що стають, милостивий пане, то стають! – пiдтвердив пан Криштопорський. – Цiлi села бiля Ченстохови спорожнiли, бо селянство з косами в полi. Вiйна запекла всюди. Шведи мусять укупi триматися, бо як селяни котрогось спiймають, то так уже над ним знущаються, що краще б вiдразу до пекла пiти. Хто тiльки зараз у Речi Посполитiй за зброю не береться! Не треба було песиголовцям Ченстохову облягати. Вiдтепер не втриматися iм на цiй землi!

– Вiдтепер на цiй землi утискiв не зазнають тi, що кров за неi проливають, – зауважив серйозно король. – Допоможи менi в цьому Боже i хрест святий!

– Амiнь! – закiнчив примас.

Тим часом прибулець ляснув себе рукою в чоло.

– Мороз менi думки затуманив, милостивий пане, – сказав вiн, – бо я забув одну звiстку переказати, що сучий син, воевода познанський, помер наглою смертю.

Тут засоромився трохи пан Криштопорський, спохопившись, що великого сенатора назвав перед королем i сановниками «сучим сином», тому додав збентежено:

– Не про чийогось сина, а про зрадника хотiв повiдомити. Але нiхто цього не зауважив, бо всi дивилися на короля, аж той промовив:

– Давно ми пана Янa Лещинськогo на познанське воеводство призначили, ще за життя пана Опалинськогo. Нехай гiдно цю посаду займе. Божий суд, бачу, вже розпочався над тими, що батькiвщину до занепаду привели, а в цю мить, можливо, вже i князь вiленський воевода перед Найвищим Суддею за своi вчинки вiдповiдае.

Тут вiн звернувся до епископiв i сенаторiв:

– Але нам час про тотальну вiйну подумати i з цього приводу прагну вислухати вашi думки.




Роздiл XXVIII


Коли король згадував, що вiленський воевода, можливо, вже стоiть перед Божим судом, то наче пророчий дух його наповнив, бо в той час тикоцинська справа вже була розв’язана.

Дня 25 грудня пан воевода вiтебський Сапегa настiльки був уже впевнений у здобуттi Тикоцинa, що сам до Тишовця поiхав, довiривши пановi Oскерку подальшою облогою керувати. З останнiм штурмом, який уже швидко мав настати, звелiв зачекати. Зiбравши всiх найвизначнiших офiцерiв, звернувся до них:

– Дiйшли до мене чутки, що мiж товариством е намiр зараз же пiсля здобуття замку князя вiленського воеводу на шаблi взяти. Тому, якщо замок добровiльно здасться, а таке можливе, то авторитетно заявляю, що найсуворiше забороняю на здоров’я князя зазiхати. Я отримую, щоправда, листи вiд таких осiб, якi вам i не снилися, щоб його схопити i життя позбавити. Але я не хочу слухати таких наказiв, i не зроблю такого у жодному разi, бо хоча вiн i зрадник негiдний, але на його життя посягати не маю права i волiю його до сейму на суд доставити, щоб для нащадкiв був звiдси приклад, що нi старовиннiсть роду, нi жоднi посади зради такоi та провини нi вiдкупити, нi вiд публiчного покарання врятувати його не зможуть.

У такому ключi промовляв пан воевода, лише ще довше, нiж зазвичай, бо наскiльки був чесний, настiльки ж мав таку слабкiсть, що, вважаючи себе оратором, любив за кожноi нагоди обширно висловлюватися та дослухався з приемнiстю до своiх слiв, заплющуючи при найвдалiших сентенцiях очi.

– Я мушу собi хiба добре праву руку у водi вимочити, – зауважив iз цього приводу пан Заглоба, – бо дуже вже менi свербить. Лише те тiльки скажу, що якби Радзивiлл мене у свою владу одержав, то вже точно би до заходу сонця не чекав, щоб мою голову зрубати. Знае вiн добре, хто значною мiрою до цього спричинився, що його вiйсько покинуло. Знае добре, хто його навiть зi шведами посварив. Але нiяк не второпаю, чому я маю бути поблажливiшим до нього, нiж вiн був би до мене?

– Бо не ви тут командир i слухатись мусите, – сказав серйозно воевода.

– Що слухатись мушу, це правда, але добре часом i Заглобy послухати. Насмiлюсь також сказати, що якби Радзивiлл мене послухав, коли я його до захисту батькiвщини намовляв, то був би сьогоднi не в Тикоцинi, а в полi, на чолi всього литовського вiйська.

– То, може, вам здаеться, що булава опинилась у поганих руках?

– Такого я не скажу, бо ii сам у цi руки вклав. Милостивий пан наш, Ян-Казимир, мае лише мiй вибiр пiдтвердити, нiчого бiльше.

Усмiхнувся на це воевода, бо любив пана Заглобу i його гумор.

– Пане брате, – зронив вiн, – ви пригнобили Радзивiлла, ви мене зробили гетьманом, це все ваша заслуга. Дозвольте ж менi тепер iхати спокiйно в Тишовець, аби й Сапегa мiг у чомусь вiтчизнi прислужитися.

Пан Заглоба взявся в боки та замислився на якусь хвилину, немовби зважував, чи мае дозволити, чи нi. Врештi-решт вiн оком блиснув, головою кивнув i промовив авторитетно:

– Їдьте, ваше милосте, спокiйно.

– Бог заплатить вам за дозвiл! – усмiхнувся воевода.

Пiдтримали вождя смiхом й iншi офiцери, але вiн зосередився на зборах, бо екiпаж стояв уже пiд вiкнами готовий. Воевода вiдкланявся всiм, даючи кожному настанови, що мае за його вiдсутностi робити. Вiдтак вiн наблизився до пана Володийовського i звелiв:

– У разi, якби замок здався, ви будете вiдповiдати за здоров’я воеводи, вам це завдання доручаю.

– Як накажете! Волосина йому з голови не впаде! – козирнув низькорослий лицар.

– Пане Мiхале, – звернувся до нього пан Заглоба пiсля того, як воевода поiхав, – менi цiкаво, хто ж то наполягав перед нашим Сапегою, щоб, захопивши Радзивiллa, життя його не позбавив?

– Звiдки менi знати! – розвiв руками парубок.

– Кажете, що чого вам чужий рот у вухо не скаже, те вам власний глузд не пiдкаже. Це правда! Але мусять то бути якiсь впливовi особи, якщо можуть пановi воеводi наказувати.

– Може, й сам король?

– Король? Короля навiть якби собака вкусив, зараз би йому пробачив i ще нагодувати звелiв би. Таке вже в нього серце!

– Не буду з вами сперечатися, але якось казали, що на пана Радзейовськогo вiн великого зуба мае.

– Таке з кожним трапитися може, exemplum, моя на Радзивiллa злiсть. Але чи з’явився б у когось зуб, якби його синiв узяли пiд опiку i краще навiть за батька про них турбувалися! Золоте це серце i вважаю, що швидше королева Радзивiллoвi прагне нашкодити. Гiдна з неi панi, нема мови, але жiноча в неi фантазiя, i знайте, що якщо жiнка проти вас щось затiе, можете навiть у шпарину в пiдлозi сховатися, вона вас голкою звiдти видлубае.

Зiтхнув на це пан Володийовський i зауважив:

– За що б мала котрась на мене сердитися, якщо я жодноi нiколи в життi не чiпав!

– Але рад би, рад би! Тому, хоч i в кавалерii служите, але на мури тикоцинськi готовi дряпатись, бо сподiваетесь, що там не лише Радзивiлл, а й Бiлевичiвнa сидить. Знаю я вас, гульвiс! Як там? Ще ii собi з голови не вибили?

– Був такий час, що ii собi цiлком забув, i навiть пан Кмiциц, якби був тут присутнiй, мусив би визнати, що порядно з нею вчинив, не бажаючи йти всупереч ii сентиментам, а свiй конфуз у забуття вiдправити згоден. Але не приховую, що якщо вона зараз у Тикоцинi, якщо менi Господь Бог дозволить знову ii з тарапатiв урятувати, то в цьому бачитиму виразну волю Провидiння. На пана Анджея зважати не маю потреби, бо нiчого йому не винен, i животiе в менi надiя, що коли добровiльно ii залишив, то його мала б уже за стiльки часу забути i не станеться менi те, що колись сталося.

Так балакаючи, дiйшли до квартири, в якiй застали двох панiв Скшетуських, пана Рохa Ковальського та пана орендаря з Вонсошi.

Не було таемницею для вiйська, навiщо пан воевода вiтебський поiхав у Тишовець, тому лицарi радiли навзаем, що з’являеться союз, настiльки потрiбний для захисту вiтчизни та вiри.

– Інший уже вiтер в усiй Речi Посполитiй вiе, – зауважив пан Станiслав, – хвалити Бога, шведам у вiчi.

– Вiд Ченстохови вiн вiе, – сказав на це пан Ян. – Вчора були вiстi, що монастир ще тримаеться i щораз запеклiшi штурми вiдбивае. Не дай, Матiнко Божа, щоб ворог змiг зганьбити Твою оселю!

Тут пан Рендзян зiтхнув:

– Бо, крiм Божоi зневаги, скiльки б то чесних скарбiв потрапило у ворожi руки! Коли людина про таке подумае, то йому i шматок у горлянку не лiзе.

– Вiйсько до штурму рветься, важко людей стримати, – зронив пан Мiхал. – Вчора хоругва Станкевичa без наказу та без драбин вирушила, бо казали таке: коли з цим зрадником покiнчимо, то Ченстоховi на допомогу пiдемо. І що як тiльки хтось про Ченстохову згадае, то зараз же всi починають зубами скреготiти i за шаблi хапатися.

– Бо тут стiльки хоругв стоiть, що i половини було б для Тикоцина досить, – погодився пан Заглоба. – Впертiсть пана Сапеги, нiчого бiльше. Не хоче мене слухати, щоб показати, що i без моеi поради щось може, але даруйте, що коли стiльки людей один замок облягають, то лише один одному заважають, бо доступу для всiх все одно немае.

– Вiйськовий досвiд у вас промовляе, нiчого iншого! – сказав пан Станiслав.

– Ага! Що? То я маю голову на плечах?

– Дядько мае голову на плечах! – озвався раптом пан Рох i, настовбурчивши вуса, узявся глипати на присутнiх, немовби шукаючи того, хто б йому заперечив.

– Але i пан воевода мае голову, – зауважив Ян Скшетуський, – i якщо стiльки хоругв тут стоiть, то тому, що е побоювання, щоб князь Богуслав iз допомогою братовi не прибув.

– То треба послати кiлька легких хоругв для плюндрування Пруссii електора, – пан Заглоба мав свою версiю. – Гукнути люд добровольцями з провiнцiй. Я сам би першим пiшов прусського пива скуштувати.

– Взимку пиво не допоможе, хiба пiдiгрiте, – вставив свое слово пан Мiхал.

– То подайте вина, або горiлки, або меду, – не розгубився пан Заглоба.

Іншi також виявили бажання хильнути, тому пан орендар iз Вонсошi зайнявся цiею справою i незабаром кiлька сулiй уже стояли на столi. Звеселилися вiд цього видовища серця, i лицарi взялись чаркуватися, щоразу за iншi намiри пiдiймаючи келихи.

– За погибель плюгавцiв, аби нам тут буханцiв бiльше не уминали! – промовив пан Заглоба. – Нехай шишки у своiй Швецii жеруть!

– За здоров’я короля та королеви! – пiдняв тост пан Скшетуський.

– І тих, хто вiрно за монархiю стояв! – додав пан Володийовський.

– А тепер – за наше здоров’я!

– За здоров’я дядька! – i собi гукнув пан Рох.

– Бог заплатить! У руки твоi, а ти пий до дна. Ще Заглоба не зовсiм постарiв! Шановне панство! Щоб ми швидше цього борсука з ями викурили i пiд Ченстохову вирушити могли!

– Пiд Ченстохову! – заверещав пан Рох. – Нашiй Найсвятiшiй Богородицi на допомогу!

– Пiд Ченстохову! – залементували всi iншi.

– Ясногурськi скарби вiд язичникiв захищати! – додав пан Рендзян.

– Котрi прикидаються, що в Ісуса Христа вiрять, бажаючи безчинства своi приховати, а насправдi, як я вже казав, на мiсяць, як собаки виють, i в цьому вся iхня вiра полягае.

– І такi руки на ясногурськi святинi пiдiймають!

– В яблучко ви влучили, кажучи про iхню вiру, – похвалив пан Володийовський пана Заглобy, – бо я сам чув, як на мiсяць вили. Казали пiзнiше, що це iхнi лютеранськi псалми, але дуже вже тi псалми собаче завивання нагадують.

– Як таке сталося, – зацiкавився пан Рох, – що мiж ними самi сучi сини?

– Немае iнших! – вiдповiв iз глибоким переконанням пан Заглоба.

– І король iхнiй не кращий?

– Їхнiй король найгiрший iз усiх. Вiн цю вiйну затiяв навмисно, щоб мiг справжню вiру досхочу по костелах ганьбити.

Пiсля цих слiв пiднявся пан Рох, добряче вже захмелiлий, i сказав:

– Якщо так, то як мене тут, панове, ви бачите, Ковальського, так я в першiй же битвi прямо i шведського короля списом поцiлю! Хоч би навiть стояв у найбiльшiй гущавинi, менi байдуже! Моя смерть або його!.. Я таки до нього дiстануся. Можете мене вважати, панове, пустодзвоном, якщо цього не зроблю!

Сказавши це, вiн стиснув п’ястук i хотiв уже було об стiл гримнути. Тодi б побив кухлi, глечики i стiл розколов, але пан Заглоба поквапився його за руку вхопити i попросити:

– Сiдай, Роху, i дай спокiй! Знай i те, що не лише тодi тебе пустодзвоном вважати будемо, якщо цього не зробиш, а й будемо таким доти вважати, доки цього не зробиш. Правда, не розумiю, як ти зможеш зi списом на шведського короля кидатись, якщо в гусарах не служиш?

– То я списа здобуду, в хоругву князя Полубинськогo запишуся. І батько менi також допоможе.

– Батько Рох?

– Аякже!

– Нехай тобi спершу допоможе, а тепер скло не бий, бо я перший би тобi за це голову розбив. Про що ми балакали, любi моi?.. Ага!.. Про Ченстохову… Luctus[100 - Luctus (лат.) – гризота.] мене зжере, якщо святому мiсцю на порятунок вчасно не прийдемо. Luctus мене зжере, кажу вам! А все через того зрадника Радзивiллa i через обережнiсть Сапеги.

– На воеводу не наговорюйте! Чесний вiн пан! – обурився невисокий лицар.

– То чому обома полами Радзивiллa прикривае, коли й однiеi було б досить? Близько десяти тисяч людей пiд цiею будою стоiть, найкращоi кавалерii та пiхоти. Незабаром в цiлiй околицi i сажу з коминiв вилижуть, бо все, що було в пiчках, вже з’iли.

– Нам старшинi не перечити, а лише слухати!

– Вам, може, й так, пане Мiхале, але не менi, бо мене половина давнього вiйська Радзивiлла регiментарем обрала i я б уже за десятим кордоном Карла-Густавa переслiдував, якби на моя природна modestia[101 - Modestia (лат.) – скромнiсть.] не наказала булаву пановi Сапезi в руку вкласти. Тому нехай краще своему зволiканню дасть спокiй i хай дивиться, щоб я не вiдiбрав те, що дав.

– Лише на п’яну голову таке можна вигадати, – резюмував пан Володийовський.

– Так вважаете? Ну, то побачите! Ще сьогоднi пiду помiж хоругви та закликатиму: «Шановне панство! Хто мае бажання зi мною пiд Ченстохову йти, а не тут собi лiктi та колiна об тикоцинське вапно витирати, то прошу за мною! Хто мене регiментарем обирав, хто менi владу давав, хто був упевнений, що все, що зроблю, на користь вiтчизнi та вiрi буде, нехай бiля мене стае. Чудова рiч зрадникiв карати, але стократ краща нашу Пресвяту Богородицю, Заступницю цiеi Корони i Матiр нашу, з труднощiв i еретичного ярма рятувати».

Тут пан Заглоба, котрому вже якийсь час аж пара йшла з чуприни, схопився з мiсця, застрибнув на лавку i давай репетувати, немов виступав перед зборами:

– Шановне панство! Хто католик, хто поляк, хто до Матерi Божоi мае почуття, за мною!.. На допомогу Ченстоховi!

– Я йду! – вiдгукнувся Рох Ковальський i пiднявся.

Пан Заглоба якийсь час глипав на присутнiх, але, побачивши здивування та мовчазнi обличчя, злiз iз лавки i зауважив:

– Навчу я ще Сапегу розуму!.. Шельмою буду, якщо до завтра половину вiйська з-пiд Тикоцинa не пiдiйму i пiд Ченстохову не поведу!

– Заради Бога! Схаменiться, батьку! – благав Ян Скшетуський.

– Шельмою буду, кажу тобi! – повторив пан Заглоба.

Вони ж бо злякалися, щоб справдi такого не вчинив, бо мiг. У багатьох хоругвах уже буркотiли вiд тикоцинськоi маруди, i люди добряче скреготiли зубами, думаючи про Ченстохову. Досить було iскру в цей порох кинути, а якщо це ще зробить хтось, хто мае такий великий лицарський авторитет, як пан Заглоба, то вогонь спалахне. Насамперед тому, що бiльша частина вiйська Сапеги складалася з новобранцiв, котрi до военноi дисциплiни ще не звикли i до самостiйних учинкiв охочих. Тi пiшли б не задумуючись пiд Ченстохову за паном Заглобою, як один чоловiк.

Тому противилися такiй iдеi обое Скшетуських, а пан Володийовський висловився так:

– З такими труднощами трохи вiйська воевода зiбрав, заледве е якась сила для захисту Речi Посполитоi, а вже чийсь авантюризм хоче хоругви роздiлити, до непослуху закликати. Багато б Радзивiлл заплатив за такi власне поради, бо на його млин ця вода. Як вам не соромно навiть балакати про такi дii!

– Шельмою буду, якщо цього не зроблю! – вперся пан Заглоба.

– Дядько це зробить! – пiдтакнув Рох Ковальський.

– Тихо будьте, тугодуме! – прикрикнув на нього пан Мiхал.

Пан Рох очi витрiщив, рота закрив i вiдразу ж виструнчився. Тодi пан Володийовський звернувся до пана Заглоби.

– А я шельмою буду, – сказав вiн, – якщо хоча б один чоловiк iз мого полку з вами пiде. Ви хочете вiйсько зворохобити, то я вам скажу, що перший же на ваших добровольцiв ударю!

– Та ви поганин, турок безчесний! – обурився пан Заглоба. – Як таке може бути? На лицарiв самоi Богородицi вдарити хочете? Готовi до цього? Гаразд! Тодi знайте ж! Ви думаете, панове, що йому про вiйсько чи дисциплiну йдеться? А от i нi! Вiн Бiлевичiвну за мурами тикоцинськими занюхав. Задля себе i сваволi своеi ви не завагаетесь проти найслушнiшоi рацii виступити! Радий би на дiвчину фиркати, з ноги на ногу переступати i полотнiти! Але де там! Я впевнений, що вас кращi випередять, хоча б i той самий пан Кмiциц, бо вiн нiяк не гiрший за вас.

Пан Володийовський обвiв поглядом присутнiх, закликаючи iх у свiдки, яку йому кривду чинять. Потiм насупився, думали вже, що гнiвом вибухне, але що вiн також був напiдпитку, то раптом розчулився.

– Ось така менi нагорода! – заголосив вiн. – Вiд пiдлiтка батькiвщинi служу, шаблю з руки не випускаю! Нi менi хати, нi менi дружини, нi дiтей, сам чоловiк, як палець самотнiй стирчить. Найчеснiшi про себе думають, а я, крiм ран на шкурi, не мав iншоi нагороди, за те менi ще й особистий iнтерес закидають, мало не зрадником називають.

Зронивши це, сльози на пшеничнi вуса полив, але пан Заглоба вiдразу ж розпогодився i, розкривши обiйми, вигукнув:

– Пане Мiхале! Не хотiв я вас скривдити. Катовi мене вiддати треба за те, що такого випробуваного приятеля зачепив!

Вони обнялися i стали цiлувати один одного i до грудей притискати. Пiсля чого продовжили пиячити, а коли печаль уже остаточно з iхнiх сердець випарувалася, сказав тодi пан Володийовський:

– Не будете вiйсько спокушати, сваволю ширити, поганий приклад показувати?

– Не буду, пане Мiхале! Для вас це зроблю!

– Дасть Бог, Тикоцин здобудемо, тодi кому буде до того справа, що я за мурами шукаю. Кому буде до цього справа, еге ж?

Заскочений цим запитанням, пан Заглоба укусив себе за вус, вiдтак сказав:

– Нi, пане Мiхале, я люблю вас, як зiницю ока, але ви цю Бiлевичiвну з голови викиньте.

– А то чому? – здивувався пан Володийовський.

– Вона красуня, assentior[102 - Assentior (лат.) – згоден.], – пояснив Заглоба, – але це особа показна, i ви зовсiм непропорцiйнi мiж собою. Хiба би iй на плечi сидiли i, як канарка, цукор iз рота витягали. Могла б вас також, як соколика, на рукавичцi носити i на всiлякого ворога напускати, бо ви хоч i невисокий, але, як шершень, уiдливi.

– Знову починаете? – скривився пан Володийовський.

– Коли я вже почав, то дозвольте й закiнчити: одна е, наче для вас, подвiка[103 - Подвiка – елемент вбрання, яке носили замiжнi жiнки, починаючи з раннього середньовiччя.] створена, i це саме та ягiдка. Як же ii звали? Та, з котрою небiжчик пан Пiдбийп’ята мав одружитися?

– Ганнуся Борзобагата-Красенськa! – згадав Ян Скшетуський. – Це давня пасiя пана Мiхала!..

– Чисте гречане зернятко, але файна була бестiя, як лялечка, – промовив, плямкаючи губами, пан Заглоба.

Тут пан Мiхал узявся зiтхати раз по раз i повторювати те, що завжди повторював, коли хтось про Ганнусю згадував:

– Що там iз тiею небогою дiеться?.. Бa, бa! Якби ж то вона тут опинилася!

– Ви б уже ii з рук не випустили. І добре зробили б, бо при вашiй схильностi до закоханостi, пане Мiхале, може статися, що вас якась краща коза впiймае i на цапа перетворить. Далебi, в життi не бачив, аби хтось був такий ласий на почуття. Ви мали б пiвнем народитися, смiття пiд призьбами розгрiбати i «кo-кo-кo» чубаток закликати.

– Ганнуся! Ганнуся! – повторював замрiяний пан Володийовський. – Бог би менi ii послав!.. Але, може, вже ii i на свiтi немае, або вже замiж вийшла i дiтей народила.

– Чому б це мала пiти? Зелена тодi ще була, як рiпа, коли я ii бачив, а потiм хоч i дiйшла, могла досi в станi невинностi вберегтися. Пiсля такого пана Лонгiна не виходити ж iй за якогось незграбу. Та й у часи вiйни мало хто про одруження думае.

Пан Мiхал зауважив:

– Ви ii добре не знали. Дивовижно, яка чесна. Але таку вже мала схильнiсть, що нiкого не пропустила, щоб йому зараз же в серце не запасти. Таку вже ii Господь Бог створив. Навiть нижчого стану людей не оминала: exemplum той медик княгинi Гризельди, iталiець, котрий у неi закохався без тями. Може, навiть i за нього вже вийшла i вiн за море ii вивiз.

– Не мелiть дурниць, пане Мiхале! – обурився пан Заглоба. – Медик, медик. Вона, шляхетська донька, голубоi кровi, мала б вийти за людину такого низького походження?.. Я вам уже казав, що такого не може бути!

– Менi самому було б за неi прикро за таке, бо собi думав, що вже жодноi мiри не мае, коли навiть лiкарiв баламутить.

– А я пророкую, що ви ще ii побачите, – наполягав пан Заглоба.

Дальшу розмову перервав прихiд пана Токажевичa, котрий ранiше в регiментi Радзивiлла служив, а пiсля зради гетьмана разом з iншими його покинув i тепер у полку пана Oскерка прапор носив.

– Пане полковнику, – звернувся вiн до пана Володийовськогo, – будемо петарду закладати.

– А пан Оскеркo вже готовий?

– Ще сьогоднi опiвднi був готовий i не хоче чекати, бо нiч обiцяе бути темною.

– Гаразд, – погодився пан Володийовський, – ходiмо побачити, я людям також iз мушкетами накажу бути готовими, щоб шведи з-за брами не висунулися. А пан Оскеркo особисто буде петарду закладати?

– Атож. Власною персоною. Багато добровольцiв iз ним викликалося.

– Пiду й я! – запропонував пан Володийовський.

– І ми! – озвалися двое Скшетуських.

– Ех! Шкода, що старi очi в темрявi нiчого не бачать, – бiдкався пан Заглоба, – бо тодi б я вас самих точно не вiдпустив. Але що вдiеш! Як тiльки стемнiе, навiть шаблю не можу помiтити. За дня, коли сонце свiтить, то старий ще може вирушити в поле. Давайте менi скiльки завгодно шведiв, але опiвднi!

– Я також пiду, – заявив пiсля певних вагань орендар iз Вонсошi. – Коли ворота висадять, вiйсько гурбою на приступ навалиться, а там у замку купа начиння та коштовностей може виявитися.

І вийшли всi, бо вже смеркалося надворi. В квартирi залишився лише пан Заглоба, котрий добру хвилину прислухався, як снiг скрипiв пiд ногами тих, що вiддалялися. Потiм узявся пiдiймати по черзi сулii та придивлятися на свiтло, що палахкотiло в пiчцi, чи там ще не залишилося чогось.

А друзi йшли до замку в сутiнках i проти вiтру, який здiйнявся з пiвнiчного боку i дув щораз дужче, вив, гудiв, нiс iз собою вихори розвiяного в порох снiгу.

– Добра нiч для закладання петарди! – озвався пан Володийовський.

– Але i для вилазки також, – додав пан Скшетуський. – Мусимо мати пильне око i готових мушкетерiв.

– Дав би Бог, – зауважив пан Токажевич, – аби пiд Ченстоховою була ще бiльша хурделиця. Нашим за стiнами там теплiше. А скiльки б там шведiв на чатах позамерзало, то позамерзало б. Трясця iхнiй матерi!

– Страшна нiч! – зiтхнув пан Станiслав. – Чуете, панове, як завивае, наче татари в атаку повiтрям пiшли?

– Або немовби демони реквiем Радзивiллу спiвають, – докинув пан Володийовський.




Роздiл XXIX


У замку натомiсть великий зрадник кiлькома днями пiзнiше дивився, як сутiнки западають на снiжнi савани, i слухав завивання вихору. Догоряв повiльно каганець його життя. Цього дня опiвднi ще ходив, ще дивився з бiйниць на намети та дерев’янi куренi вiйськ Сапеги. Але вже через двi години занемiг так, що мусили його вiднести в покоi.

З тих часiв кейданських, коли вiн про корону мрiяв, змiнився князь до невпiзнання. Волосся на головi побiлiло, довкола очей зробилися червонi обiдки, обличчя йому обвисло та набрякло, тому здавалося просто велетенським, але це вже було обличчя мерця, вкрите синiми плямами та страшне через вiддзеркалення пекельних страждань.

І хоча його життя майже лiченi години залишилися, то жив занадто довго, адже пережив не лише вiру в себе, у свою щасливу зiрку, не лише великi починання своi та намiри, а й такий глибокий свiй занепад, що коли дивився на дно цiеi прiрви, в яку скотився, сам собi вiрити не хотiв. Все його пiдвело: випадковостi, розрахунки, союзники. Вiн, котрому недостатньо було залишатися найвпливовiшим польським паном, князем Священноi Римськоi iмперii, великим гетьманом i вiленським воеводою, вiн, для котрого Литва була вже задрiбна для прагнень i жадiбностi, зачинений тепер був в одному тiсному невеличкому замку, в якому чекала його смерть або неволя. І споглядав щодня на дверi, в якi з двох страшних богинь спершу увiйде та, що забере його душу i тiло, що вже наполовину розклалося.

З його земель, з його волостей i староств можна було донедавна удiльне королiвство викроiти, а сьогоднi вiн не був навiть паном мурiв тикоцинських. Лише кiлька мiсяцiв тому зi сусiднiми королями домовлявся, а сьогоднi один шведський капiтан нетерпляче та легковажно слухав його накази i волю його смiв схиляти на свое.

Коли його покинули вiйська, коли з магната та володаря, котрий потрясав краiною, перетворився на безсилого злидаря, котрий сам потребував порятунку та допомоги, Карл-Густав знехтував ним. Вiн би до небес пiдносив могутнього поплiчника, але вiдвернувся з погордою вiд прохача.

Як колись опришка Костку Наперськогo облягали в Чорштинi, так тепер його, Радзивiллa, облягають у тикоцинському замку. І хто облягае? Сапегa, його найбiльший особистий ворог! Коли його вiзьме, то потягне на суд, гiрше за опришка, бо як зрадника.

Покинули його рiднi, друзi, сподвижники. Вiйсько розграбувало його майно, розвiялися, як туман, скарби, багатства, i той пан, той князь, котрий французький двiр дивував i слiпив розкiшшю, котрий на бенкетах тисячi шляхтичiв приймав, котрий по десять тисяч власного вiйська утримував, одягав, годував, не мав тепер чим власних млiючих сил живити. І, страшно сказати, вiн, Радзивiлл, в останнi митi свого життя, практично в годину смертi, був голодний!

У замку давно вже бракувало продовольства, з незначних залишкiв запасiв шведський комендант видiляв скупу дещицю, а князь не хотiв його просити.

Якби ж хоч гарячка, яка з’iдала його сили, забрала йому притомнiсть! Але ж нi! Груди його здiймалися щораз важче, дихання переходило в хрипiння, розпухлi ноги i руки мерзли, але розум, за винятком короткочасних запаморочень, страшних примар i видiнь, що проносилися перед його очима, залишався переважно незатьмарений. І бачив тодi князь весь свiй занепад, усi злиднi та приниження, бачив давнiй воiн-переможець всю свою поразку, i страждання його були такi бездоннi, що хiба з його грiхами могли рiвнятися.

Бо до цього, як Еринii Ореста, так його мучили докори сумлiння, i не було нiде на свiтi вже такоi святинi, в яку мiг би вiд них заховатися. Гризли його вдень, гризли вночi, на вiдкритому повiтрi i пiд дахом. І думками неможливо було iх нi здолати, нi вiдiгнати. Чим глибшим був його занепад, тим заповзятiше допiкали його. І траплялися такi митi, що князь дряпав собi груди. Коли вороги навалилися на вiтчизну зусiбiч, коли над ii долею нещасною, над ii болями та пролитою кров’ю зжалилися чужi народи, вiн, великий литовський гетьман, замiсть податися в поле, замiсть пожертвувати своею останньою краплею кровi, замiсть свiт здивувати, як Леонiд, як Фемiстокл, замiсть заставити останнiй кунтуш, як Сапегa, злигався з одним iз ворогiв i проти матерi, проти власного сюзерена пiдняв святотатну руку та вмочив у братню кров коштовну. Вiн це все зробив, а тепер опинився не лише на межi ганьби, а й життя, до порахункiв близький там, на тому боцi. Що його там чекае?

Волосся iжачилося йому на головi, коли про це думав. Бо коли пiдiймав руку на батькiвщину, сам собi здавався поряд iз нею великим, а тепер змiнилося все. Тепер вiн змалiв, натомiсть та Рiч Посполита, що встае з попелу та кровi, здавалася йому якоюсь великою i щораз бiльшою, таемничим жахом вкритою, святоi величi повна i страшна. І далi зростала безперервно в його очах, i ставала ще титанiчнiшою. Почувався перед нею пилом i як князь, i як гетьман, i як Радзивiлл. Не мiг збагнути, що це таке. Якiсь невiдомi хвилi здiймалися бiля нього, пливли з трiскотом, гуркотом, набiгали щораз ближче, громадилися щораз страшнiше, а вiн тямив, що потонути мусить, що потонуло б у такiй громадинi навiть сто таких, як вiн. Але чому ж вiн той жах i таемничу силу не бачив ранiше? Чому, шаленець, заповзявся проти неi? Коли такi думки гудiли йому в головi, страх його брав перед цiею матiр’ю, перед Рiччю Посполитою, бо не впiзнавав ii рис, таких колись добросердих i лагiдних.

Дух у нього зламався i в грудях оселився жах. Інколи думав, що оточуе його зовсiм iнша краiна, iншi люди. З-за обложених мурiв доходило про все, що в оточенiй Речi Посполитiй дiялося, а вiдбувалися там дивнi та неймовiрнi речi. Розпочиналася вiйна не на життя, а на смерть проти шведiв i зрадникiв. Тим страшнiша, що нiхто ii не змiг передбачити. Рiч Посполита взялася карати. Було в цьому щось вiд Божого гнiву за ображену велич.

Коли з-за стiн дiйшла звiстка про облогу Ченстохови, Радзивiлл, кальвiнiст, злякався i переляк уже не покидав бiльше його душу, бо саме тодi вперше спостерiг цi таемничi хвилi, якi, здiйнявшись, мали поглинути шведiв i його. Тодi шведська навала здалася йому не вторгненням, а святотатством, а кара – невiдворотною. Тодi вперше впала полуда з його очей i побачив князь змiнене обличчя батькiвщини, вже не матерi, а караючоi королеви.

Всi, хто залишився iй вiрним i служив серцем i душею, пiшли вгору та виростали щораз вище, а хто проти неi грiшив – падав усе нижче. «Отже, не можна думати нiкому, – казав собi магнат, – нi про власну велич, нi роду свого, лише життя, сили та любов потрiбно iй жертвувати?»

Але для нього вже було запiзно, бо не мав уже чим жертвувати, бо вже не мав перед собою майбутнього, хiба загробне, на згадку про яке весь аж тремтiв.

З часу облоги Ченстохови, коли один страшний зойк вирвався з грудей обширноi краiни, коли наче дивом виявилася в неi якась незбагненна, досi невiдома та незрозумiла сила, коли враз, можна сказати, таемнича потойбiчна рука пiднялася на ii захист, новий сумнiв полонив княжу душу, бо не мiг вiдiгнати страшнi думки, що Бог стоiть за цю справу i за цю вiру.

А коли такi думки гудiли йому в головi, тодi в своiй власнiй вiрi починав сумнiватися i тодi розпач його переважував навiть мiру його грiхiв. Земний занепад, душi занепад, темрява, небуття – ось до чого дiйшов i чого дослужився, служивши лише собi.

Все ж на початках експедицii з Кейдан на Пiдляшшя воевода ще був повен надiй. Сапегa, набагато гiрший полководець, бив його, щоправда, в полi, рештки хоругв його покидали, але бадьорився думкою, що настане день, коли йому на допомогу прийде Богуслав. Прилетить той молодий oрел Радзивiллiв на чолi прусських, лютеранських загонiв, якi слiдом литовських хоругв до папiстiв не перейдуть, а тодi зiмнуть удвох Сапегу, зiтруть на порох його сили, знищать конфедератiв i возляжуть на трупi Литви, як два леви на тiлi мертвоi ланi, i своiм ревiнням вiдлякають тих, хто захоче ii з iхнiх лап видерти.

Але час спливав, сили Янушa танули, навiть чужоземнi регiменти переходили до грiзного Сапеги. Минали днi, тижнi, мiсяцi, а Богуслав не йшов. До всього розпочалася ще й облога Тикоцинa.

Шведи, жменя котрих при Янушу залишилася, захищалися героiчно, бо пiсля жахливих злочинiв своiх знали, що навiть капiтуляцiя не вбереже вiд мстивоi руки литовцiв. Князь на початках облоги ще мав надiю, що в разi винятковоi ситуацii може навiть i сам шведський король прийти йому на допомогу, а може, i пан Конецпольський, котрий на чолi шести тисяч коронноi кавалерii при Карлi перебував. Але даремно сподiвався. Нiхто про нього не думав, нiхто з допомогою не квапився.

– Богуславе! Богуславе! – повторював князь, човгаючи по тикоцинських покоях. – Якщо вже ти брата не хочеш рятувати, то врятуй принаймнi Радзивiллa!..

Врештi, остаточно впавши у вiдчай, вирiшив князь зробити крок, проти якого повставала вся його гордiсть, тобто благати про порятунок князя Мiхалa з Несвiжа.

Лист його перехопили, однак, у дорозi люди Сапеги, i воевода вiтебський послав Янушу у вiдповiдь лист князя крайового, якого тижнем ранiше сам отримав.

Князь Януш прочитав у цьому посланнi таке: «Якби до вашоi свiтлостi дiйшли чутки, що я родичу, князю вiленському воеводi на допомогу йти задумую, то нехай ваша свiтлiсть не вiрить, тому що я лише тих пiдтримую, хто вiру до вiтчизни i нашого монарха зберiг, i давнi вольностi нашоi багатостраждальноi Речi Посполитоi реставрувати прагнуть. Не збираюся я зрадникiв вiд праведноi та належноi кари боронити. Богуслав також не прийде, бо, як я чув, електор про себе бажае думати i не хоче сили роздiляти, а quod attinet[104 - Quod attinet (лат.) – що стосуеться.] пана Конецпольськогo, то вiн хiба до вдови свататися подасться, яка прагне нею стати. На руку йому, щоб князь воевода згорiв якнайшвидше!»

Цей лист, адресований Сапезi, вiдiбрав нещасному Янушу рештки надii, i не залишилося йому нiчого бiльше, як чекати, щоб здiйснилася його доля.

Облога вже добiгала кiнця. Звiстка про вiд’iзд пана Сапеги моментально пробилася крiзь мури, але надiя, що в результатi його вiд’iзду ворожi дii занехають, недовго тривала. Навпаки, в пiших полках почався рух незвичайний. Спливло, однак, кiлька днiв доволi спокiйно, бо намiр пiдiрвати ворота петардою зiйшов нанiвець, але настало 31 грудня, i лише наближення ночi могло стати на перешкодi облягаючим. Вочевидь, затiвали вони щось проти замку, тому якщо не штурму, то принаймнi новоi атаки мали сподiватися ослабленi мури.

День iшов на спад. Князь лежав у так званiй Роговiй залi, розташованiй у захiдному крилi замку. У величезному камiнi згорали цiлi смолянi сосновi купи, вiдкидаючи живий блиск на бiлi та досить голi стiни. Князь лежав горiлиць на турецькiй отоманцi, навмисно висунутiй на середину кiмнати, щоб тепло полум’я могло до неi сягнути. Ближче до камiна, трохи в тiнi, спав на килимку паж, бiля князя ж сидiли, дрiмаючи в крiслах, панi Якимович, колишня економка з Кейдан, другий паж, медик i водночас княжий астролог, а також Харлампiй.

Останнiй не покинув князя, iз давнiх вiйськових залишився лише вiн. Гiрка це була служба, бо серце i душа старого товариша перебували за мурами Тикоцина, в таборi Сапеги, проте залишався вiрним своему давньому вождевi. Дуже змарнiв жовнiр вiд голоду та поневiрянь, як скелет став. На обличчi його залишився сам нiс, який тепер здавався ще бiльшим, i вуса, як вiхоть. Одягнений був у повний обладунок: панцер, нарукавники i мiсюрку з дротяною сiткою, що спадала йому на плечi. Залiзнi налокiтники свiтилися на його лiктях, бо вiн тiльки-но повернувся зi стiни, на яку хвилину тому виходив дивитися, що вiдбуваеться, i на якiй щодня шукав смертi. Тепер вiн задрiмав вiд утоми, хоча князь хрипiв люто, немов умирати намiрився, а вiтер завивав i свистiв назовнi.

Раптом короткi судоми стали трясти величезне тiло Радзивiлла i вiн перестав хрипiти. Всi попрокидалися, оточили свого господаря i зиркали то на нього, то один на одного. А князь тим часом сказав:

– Наче менi хтось iз грудей злiз: легше менi.

Потiм обернув трохи голову i став пильно придивлятися до дверей, вiдтак покликав:

– Харлампiю!

– Слухаю, ваша свiтлосте.

– А що тут пан Стахович робить?

Пiд бiдним Харлампiем пiдкосилися ноги, бо наскiльки безстрашний вiн був у бою, настiльки ж забобонний, тому озирнувся швидко та промовив приглушеним голосом:

– Пана Стаховича тут немае. Ваша свiтлiсть наказала його ще в Кейданaх розстрiляти.

Князь склепив повiки i не сказав нi слова. Якийсь час чулося лише жалiбне та протяжливе завивання вiтру.

– Людський плач у цьому вихорi чути, – зронив знову князь, розплющуючи цiлком притомнi очi. – Але це не я привiв шведiв, а пан Радзейовський.

А коли нiхто не вiдповiв, помовчав трохи i додав:

– Вiн найбiльше винен, вiн найбiльше винен, вiн найбiльше винен.

Й наче якийсь дух увiйшов йому в груди, немов потiшив його спогад, що був хтось винен бiльше за нього.

Незабаром, однак, iншi, важчi думки, очевидно, прийшли до голови, бо обличчя його потемнiло i магнат повторив кiлька разiв:

– Ісусе! Ісусе! Ісусе!

І знову напала на нього задуха, став хрипiти ще жахливiше, нiж перед тим.

Тим часом ззовнi долинули вiдголоси пострiлiв iз мушкетiв, спочатку розрiзненi, потiм щораз густiшi, але серед снiговоi хурделицi та завивання вихору не звучали занадто голосно, i могло б здатися, що це лунае якийсь пересiчний стукiт у браму.

– Б’ються! – зауважив княжий медик.

– Як зазвичай! – пояснив Харлампiй. – Люди мерзнуть у заметiлi, то бажають битися задля розминки.

– Шостий уже день цього вихору та снiговiю, – скривився медик. – Великi змiни прийдуть у це королiвство, бо незвичайна це рiч!

На що Харлампiй вiдповiв:

– Дай Бoжe! Бо вже гiршого нiчого не станеться!

Подальшу iхню бесiду обiрвав князь, котрому знову стало легше:

– Харлампiю!

– Слухаю, ваша свiтлосте.

– Чи менi через слабкiсть так здаеться, чи насправдi пан Оскеркo кiлька днiв тому хотiв петардою ворота висадити?

– Хотiв, ваша свiтлосте, але шведи петарду перехопили i його самого неважко пiдстрелили, i нападникiв вiдбили.

– Якщо неважко, то вiн не заспокоiться. А який сьогоднi день?

– Останнiй день грудня, ваша свiтлосте.

– Боже, милостивий будь менi грiшному!.. Я не доживу до Нового року. Давно менi передбачили, що кожного п’ятого року смерть чигае бiля мене.

– Бог милосердний, ваша свiтлосте.

– Бог зараз iз паном Сапегою, – вiдповiв князь сухо.

Раптом вiн став озиратися i промовив:

– Холод на мене вiд неi йде. Не бачу ii, але вiдчуваю, що вона тут.

– Про кого мова, ваша свiтлосте?

– Про смерть!

– В iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа!

Запанувала хвилина мовчання, чути було лише шепiт молитов, якi вiдмовляла панi Якимович.

– Скажiть, – озвався князь слабким голосом, – чи ви справдi вiрите, що за межами вашоi вiри нiхто розгрiшення отримати не може?

– І в годину смертi можна ще помилок зректися, – зауважив Харлампiй.

Вiдгомiн пострiлiв став цiеi митi ще густiшим. Вiд гуркоту гармат задзеленчали шибки, якi щоразу вiдгукувалися жалiбно на кожен залп.

Князь якийсь час прислухався спокiйно, пiсля чого пiднявся легко на узголiв’i, його зiницi розширилися та заблистiли. Вiн сiв, майже хвилину тримався руками за голову i несподiвано зойкнув, як божевiльний:

– Богуславе! Богуславе! Богуславе!

Харлампiй, як ошалiлий, вибiг iз кiмнати.

Весь замок трясся i тремтiв вiд гуркоту гармат.

Раптом почувся крик кiлькох тисяч голосiв, пiсля чого щось iз жахливим гуркотом вдарило в стiни, аж головешки i вугiлля з камiна посипалися на паркет. Водночас Харлампiй вбiг назад у залу.

– Сапежинцi ворота висадили! – крикнув вiн. – Шведи втекли у вежу!.. Ворог уже тут!.. Ваша свiтлосте…

Наступнi слова застигли йому в ротi, Радзивiлл сидiв на отоманцi iз вибалушеними очима. Роззявленим ротом вiн хапав раз по раз повiтря, зуби мав вискаленi, руками дряпав ото-манку, на якiй сидiв, iз жахом витрiщившись у глибину покою, кричав, точнiше хрипiв мiж одним подихом i другим:

– Це Радзейовський. Не я. Рятуйте!.. Чого хочете?! Вiзьмiть цю корону!.. Це Радзейовський. Рятуйте, люди! Ісусе! Ісусе! Марiе!

Це були останнi слова Радзивiллa.

Потiм напала на нього жахлива гикавка, очi на лоба полiзли, князь напружився, упав навзнак i застиг без руху.

– Сконав! – резюмував медик.

– Марiю кликав! Ви чули, хоч i кальвiнiст, – зауважила панi Якимович.

– Докиньте дров у вогонь! – наказав пажам Харлампiй. Сам же наблизився до тiла, прикрив йому повiки, пiсля чого зняв iз панцера позолочений образок Богородицi, який на ланцюжку носив, i склавши руки Радзивiллa на грудях, вклав йому його мiж пальцi.

Свiтло вогню вiдбилося вiд золотого тла iконки, i той вiдблиск упав на обличчя воеводи i просвiтлiло воно так, як нiколи ранiше, здавалося тепер напрочуд спокiйним.

Харлампiй сiв бiля тiла, вперся лiктями в колiна i сховав обличчя в долонях. Мовчанку порушував лише вiдгомiн пострiлiв.

Раптом сталося щось страшне. Спочатку щось яскраво спалахнуло. Здавалося, що весь свiт у вогонь перекинувся, i водночас пролунав такий гуркiт, наче земля запалася пiд замком. Захиталися стiни, стеля валилася з вражаючим хрускотом, вiкна всi посипалися на пiдлогу i скло iхне розбилося на сотнi крихт. Через порожнi очницi вiкон миттю увiрвалися кучугури снiгу i вихор завив понуро по кутках зали.

Усi люди, котрi перебували в примiщеннi, попадали долiлиць на пiдлогу i занiмiли вiд страху.

Першим пiднявся Харлампiй i зараз же поглянув на тiло воеводи. Але воно лежало непорушно, спокiйно, лише золотистий образок схилився трохи в його руках.

Харлампiй зiтхнув. Бо вже був упевнений, що це юрба бiсiв увiрвалася до зали по княже тiло.

– І слово стало тiлом! – промовив вiн. – Це шведи, мабуть, висадили порохом вежу i себе.

Та ззовнi не долинало жодного вiдголосу. Вочевидь, вiйсько Сапеги застигло в нiмому здивуваннi, а може, i в побоюваннi, що весь замок замiнований i що порох почергово вибухати буде.

– Докиньте дров! – повторив пахолкам Харлампiй.

І знову свiтлиця запалала яскравим мерехтливим свiтлом. Довкола зависла смертельна тиша, лише вогонь сичав, лише вихор завивав i снiг щораз густiший залiтав крiзь порожнi вiкна.

Аж нарештi почулися приглушенi голоси, потiм залунало дзеленчання острогiв i тупiт численних нiг. Дверi до зали розчахнулися навстiж i жовнiри ввалилися всередину.

Зробилося свiтло вiд оголених шабель i щораз бiльша кiлькiсть лицарських постатей, одягнених у шоломи, каптури, ковпаки, штовхалася крiзь дверi. Багато з них несли в руках лiхтарi та присвiчували собi ними, поводячись обачно, хоч у покоi i без цього свiтло вiд вогню було.

Нарештi з натовпу вискочив низькорослий лицар, весь у закiптюженiй бронi, i вигукнув:

– Де пан вiленський воевода?

– Тут! – вказав Харлампiй на тiло, що лежало на отоманцi. Пан Володийовський глянув i видихнув:

– Мертвий!

– Мертвий! Мертвий! – пiшов поголос iз вуст в уста. – Зрадник i запроданець мертвий!

– Так i е, – пiдтвердив понуро Харлампiй. – Але якщо ви вирiшили поглумитися над тiлом його i шаблями порубати, то погано вчините, бо саму Матiр Божу перед тим, як сконати, кликав i ii образочок у руках тримае!

Цi великi слова справили враження. Крики стихли.

Натомiсть жовнiри стали наближатися, обходити отоманку та придивлятися до небiжчика. Тi, хто мав лiхтарi, свiтили йому ними у вiчi, а той лежав велетенський, понурий, iз гетьманською величчю на обличчi та холодною печаттю смертi.

Жовнiри пiдходили по черзi, а мiж ними i старшини. Пiдiйшов i пан Станкевич, i двое Скшетуських, i пан Гороткевич, i Якуб Кмiциц, i пан Оскеркo, i пан Заглоба.

– Це правда!.. – пiдтвердив тихо пан Заглоба, немов боявся розбудити князя. – Найсвятiшу Богородицю в руках тримае i вiдблиск йому вiд неi на обличчя падае.

Сказавши це, зняв шапку з голови. Так вчинили й усi iншi. Настало шанобливе мовчання, яке перервав нарештi пан Володийовський.

– Ах! – промовив вiн. – Вже князь на Божому судi i люди нiчого до нього не мають!

Тут вiн звернувся до Харлампiя:

– А ти, нещасний, чому задля нього вiтчизну i короля зрадив?

– Вiзьмiть його!.. – загомонiли кiлька голосiв.

На це Харлампiй пiдняв i вихопив шаблю i з дзенькотом кинув ii на пiдлогу.

– Берiть мене, рубайте! – промовив вiн. – Я не залишив його разом iз вами, коли вiн був могутнiй, як король, а потiм негоже його було покидати, коли опинився в скрутi i коли нiкого бiля нього не залишилось. Ох! Не погладшав я на цiй службi, бо вже три днi й рiски в ротi не мав i ноги пiдкошуються пiдi мною. Але ви маете мене, тож рубайте! Бо я навiть у тому зiзнаюся, – тут голос Харлампiя затремтiв, – що я його любив.

Зронивши це, чоловiк заточився i мало не впав, але пан Заглоба пiдставив йому плече, обiйняв, пiдтримав, а потiм залементував:

– Як Бог живий! Дайте йому iсти i пити!..

Припало це всiм до серця, тому взяли Харлампiя попiд руки i вивели з примiщення. Пiсля цього i жовнiри стали кiмнату по черзi покидати, хрестячись побожно.

Дорогою до квартири пан Заглоба зважував щось подумки, мiркував, вiдкашлювався, нарештi потягнув за полу пана Володийовськогo.

– Пане Мiхале! – вимовив.

– Чого вам?

– Вже менi злiсть на Радзивiллa минулася, бо що небiжчик, то небiжчик!.. Вiдпускаю йому грiхи, що на мое життя важив.

– Вiн уже перед Судом небесним! – зауважив пан Володийовський.

– Отож бо й воно, саме так!.. Гм! Якби йому це допомогло, я б навiть дав на месу, бо бачиться менi, що його справи там кепськi.

– Бог милосердний!

– Що милосердний, це правда, але ж i вiн без огиди на еретикiв дивитися не може. А той не лише еретик, а ще й зрадник. Ось що!

Тут пан Заглоба задер голову i задивився вгору.

– Боюся, – промовив вiн за хвилину, – щоб менi якийсь швед, з тих, хто порохом пiдiрвався, на голову не впав, бо що iх там на небi не прийняли, не маю жодних сумнiвiв!

– Добрi вояки! – визнав пан Мiхал. – Бажали загинути, нiж здатися. Мало таких жовнiрiв у свiтi!

Пiсля цього вже йшли мовчки, аж тут пан Мiхал зупинився.

– Бiлевичiвни в замку не було, – зiтхнув вiн.

– А ви звiдки знаете?

– Розпитав пажiв. Богуслав забрав ii в Тауроги.

– Ой! – зойкнув пан Заглоба. – Та це наче вовковi козу доручити. Але це не ваша рiч, не вам призначена ця ягiдка!




Роздiл XXX


Львiв iз часу прибуття короля перетворився на справжню столицю Речi Посполитоi. Разом iз королем прибула сюди й бiльша частина епископiв з усiеi краiни й усi свiтськi сенатори, котрi не служили вороговi. Виданi унiверсали також закликали до зброi шляхту Руського воеводства i прилеглих до нього, i та стояла, численна i озброена, що було тим легше зробити, бо шведiв зовсiм у цих краях не було. Радiли очi та серця на вигляд цього посполитого рушення, нiчим воно не нагадувало того великопольського, яке пiд Устям таку слабку виставило вороговi загороду. Навпаки, сюди стiкалася грiзна та войовнича шляхта, з дитячих рокiв на конi i в полях зрощена, мiж безперервними нападами татарськоi дичi, звикла до кровопролиття та пожеж, яка краще володiе шаблею, нiж латиною. Свiжо вишколила ii й Хмельниччина, що сiм рокiв без перерви тривае, тому не було помiж них людини, хто б стiльки разiв хоча б у вогнi не був, скiльки рокiв мае. Щораз новi роi iх прибували до Львова. Однi йшли зi стрiмких Бещадiв, iншi iз-за Пруту, Днiстра та Серету, котрi сидiли на звивистих днiстрових басейнах, або над розлогим Бугом, яких над Синюхою не стерло з лиця землi селянське повстання, i тi, хто ще на татарських рубежах залишився, всi на заклик сюзерена прагнули тепер до мiста Лева, щоб звiдти на невiдомого ще ворога вирушити. Прибувала шляхта з Волинi i навiть iз дальших воеводств, таку ненависть розпалила в усiх душах страшна звiстка про зазiхання святотатноi руки ворога на Заступницю Речi Посполитоi в Ченстоховi.

Навiть кoзaцтвo не смiлo ставити перешкод, бо й у найзашкарублiших затрiпотiли серця, зрештою самi були татарами змушенi через послiв бити чолом королевi i сотий раз присягу вiрностi вiдновлювати. Грiзне для королiвських ворогiв татарське посольство пiд орудою Субагазi-бея опинилося у Львовi, пропонуючи вiд iменi хана стотисячну орду на допомогу Речi Посполитiй, iз якоi сорок тисяч могло зараз же з-пiд Кам’янця в поле вирушати.

Крiм татарського представництва, приiхала й делегацiя з Трансiльванii для ведення початих iз Ракочi перемов про спадкоемця трону. Перебував тут також iмператорський представник, i папський нунцiй, котрий разом iз королем приiхав, щодня пiд’iжджали представники вiд коронних i литовських вiйськ, вiд воеводств i земель, зi запевненням у вiрностi його величностi та бажанням захистити вiд плюндрування нещасну вiтчизну.

Тож королiвська сила зростала, могутнiшала на очах на подив вiкiв i народiв ще недавно повнiстю пригноблена Рiч Посполита. Запалали людськi душi жагою вiйни та вiдплати, i водночас змiцнiли. І як навеснi теплий i рясний дощ топить снiги, так потужна надiя розтопила будь-якi сумнiви. Не лише прагнули звитяги, а й вiрили в неi. Щораз новi сприятливi звiстки, хоч i часто суперечливi, передавали з вуст в уста. Раз по раз розповiдали то про вiдбитi замки, то про битви, в яких невiдомi полки пiд командуванням невiдомих досi ватажкiв громили шведiв, то про величезнi хмари селян, котрi пiднялися, як сарана, проти ворога. Ім’я Стефана Чарнецькогo все частiше з’являлося в усiх на вустах.

Подробицi в цих повiдомленнях часто бували далекi вiд iстини, та разом узятi, вiддзеркалювали те, що дiялося по всiй краiнi.

Але у Львовi було, наче якесь державне свято. Коли король прибув, вiтало його мiсто врочисто: духiвництво трьох обрядiв, мiськi райцi, крамарi, цеховики. На майданах i вулицях, де оком не кинь, розвiвалися бiлi стяги, сапфiровi, пурпуровi, золотистi. Переможно пiдiймали львiв’яни свого золотого лева на блакитному тлi, з гордiстю згадуючи вiдбитi нещодавнi козацькi та татарськi навали. З кожною королiвською появою гамiр здiймався в натовпi, а юрби нiколи не бракувало.

Населення останнiми днями подвоiлося. Крiм сенаторiв, епископiв, шляхти, насунули i громади селян, бо поширилася звiстка, що король мае намiр селянську долю поправити. Тому свитки i гунi перемiшалися з жовтими кафтанами мiщан. Винахiдливi вiрмени зi смаглявими обличчями порозкладали ятки з товаром i зброею, яку охоче купувала дрiбна шляхта.

Було значне число i татар у представництвi, й угорцi, й волохи, i ракушанцi, купа народу, купа вiйськ, купа iнших облич, купа дивних, барвистих, яскравих i рiзноманiтних вбрань, купа панських челядникiв: велетнiв стражникiв, гайдукiв, яничар, реестрових козакiв, скороходiв у чужоземному одязi.

На вулицях зранку до вечора стояв людський гомiн, проiжджали то компутовi хоругви, то загони кiнноi шляхти, зойки, команди, мерехтiння зброi й оголених шабель, iржання коней, гуркiт гармат i спiви, сповненi погроз i проклять на шведiв.

А дзвони в польських, руських i вiрменських церквах били невпинно, сповiщаючи всiм, що король у Львовi i що Львiв з усiх столиць першим, на вiчну свою славу, прийняв короля-вигнанця.

Били йому також чолом, де тiльки з’являвся, шапки пiдкидали вгору, а вигуки «vivat!» стрясали повiтря. Били чолом i перед каретами епископiв, котрi через вiкна благословляли зiбранi натовпи. Кланялися також i вигукували сенаторам, шануючи iхню вiрнiсть королевi та батькiвщинi.

Так кипiло все мiсто. Навiть уночi палили на майданах гори дерева, бiля яких ночували, незважаючи на зиму та мороз, тi, хто в примiщеннях через неймовiрну тiсняву помiститися не змiг.

Король усi днi проводив у нарадах iз сенаторами. Приймав закордоннi представництва, делегацii земель i вiйськ; обмiрковували, як наповнити коштами порожню скарбницю. Вигадували розмаiтi способи розпалити вiйну скрiзь, де вона ще не вибухнула. Кур’ери скакали в значнiшi мiста, в усi закутки Речi Посполитоi, аж ген до далекоi Пруссii та на святу Жемайтiю. До Тишовця, до гетьманiв, до пана Сапеги, котрий пiсля зруйнування Тикоцинa йшов iз вiйськом своiм великим походом на пiвдень. Посилали кур’ерiв i до пана великого хорунжого Конецпольськогo, котрий ще перебував при шведах. Там, де було потрiбно, посилали грошову допомогу, будили заспаних манiфестами.

Король визнав, освятив i затвердив Тишовецьку конфедерацiю, i сам до неi приступив, взявши вiжки правлiння у своi невтомнi руки. Працював зранку до ночi, бiльше про добро Речi Посполитоi турбуючись, нiж про власне здоров’я.

Але це ще не була межа його прагнень. Бо вирiшив вiн закласти вiд свого iменi i станiв такий союз, якого б жодна земна могутнiсть здолати не змогла, i який би в майбутньому до полiпшення Речi Посполитоi мiг би придатися.

І цей час настав.

Таемниця, очевидно, пробилася вiд сенаторiв до шляхти, а вiд шляхти до простолюду, бо зi самого ранку торочили, що пiд час Служби Божоi станеться щось важливе, що король якiсь урочистi обiтницi складатиме. Подейкували про полiпшення долi селян i про конфедерацiею з небом. Іншi переконували, що це непересiчнi речi, прикладiв яких iсторiя не знае, але цiкавiсть була вже збуджена i повсюдно чогось очiкували.

День був морозний, свiтлий, дрiбнi снiжинки лiтали в повiтрi, виблискуючи, як iскринки. Польова пiхота львiвська i Жидачiвського повiту, в блакитних кожушках, облямованих позолотою, i половина угорського регiменту витягнулися у довгу шеренгу перед катедральним костелом, тримаючи мушкети бiля нiг. Перед ними, як пастирi, ходили вздовж i впоперек офiцери з тростинами в руках. Мiж двома шикуваннями плив, як рiка, до костелу строкатий натовп. Попереду шляхта та лицарство, а за ними мiський сенат iз золотими ланцюгами на шиях i зi свiчками в руках, а вiв цю групу бурмiстр, вiдомий на все воеводство медик, одягнений у чорну оксамитову тогу та шапочку. За сенатом iшли крамарi, а мiж ними багато вiрменiв у зелених зi золотом ярмулках на головi i в широких схiдних халатах. Тi, хоч i до iншого обряду належали, тягнулися разом з iншими, щоб свiй стан репрезентувати. За крамарями прямували цехи з прапорами – рiзники, пекарi, шевцi, срiблярi, лудильники, слюсарi, зброярi, чинбарi, медовари, i кого тiльки ще не було. Представники кожного йшли пiд своiм прапором, який нiс хорунжий, котрий видiлявся особливою вродою. Пiсля них iшли рiзнi братства та посполитi, у простих кафтанах, кожухах, гунях, сiрячинах, жителi передмiсть, селяни. Не вiдмовляли в доступi нiкому, поки костел не наповнився вщерть людьми всiх станiв i обох статей.

Аж тут стали з’iжджатися й карети, але вони оминали головнi дверi, тому що король, епископи та сановники мали окремий вхiд, ближче до великого вiвтаря. Щомитi вiйськовi салютували зброею, потiм жовнiри опускали мушкети до ноги та хукали на змерзлi долонi, викидаючи з рота клуби пари.

Заiхав король iз нунцiем Вiдонем, потiм гнезненський архiепископ iз князем епископом Чарторийським, потiм епископ кракiвський, архiепископ львiвський, великий канцлер коронний, багато воевод i каштелянiв. Вони всi зникали в бiчних дверях, а iхнi карети, слуги, кучерi й усiлякi придворнi утворили наче новi вiйська, що стояли збоку катедри.

З месою вийшов апостольський нунцiй Вiдон, одягнений у бiлий орнат по пурпуровiй ризi, обшитий перлами та золотом.

Для короля поставили клячник мiж великим вiвтарем i сталлою, перед клячником застелили турецький килим, крiсла канонiкiв зайняли епископи та свiтськi сенатори.

Рiзнобарвне свiтло, що лилося крiзь вiкна, у поеднаннi з вiдблиском свiчок, вiд яких вiвтар, здавалося, палав, й усе вiдбивалося на сенаторських обличчях, на схованих у тiнi крiсел канонiкiв, на бiлих бородах, на прекрасних поставах, на золотих ланцюгах, оксамитах i пурпурових одежах. Хтось сказав би – римський сенат, така в цих людях похилого вiку була велич i солiднiсть. Подекуди помiж старезних голiв виднiлося обличчя сенатора-воiна, де-не-де блисне свiтла голiвка молодого панича. Всi погляди були зверненi до вiвтаря, всi молилися. Виблискувало та хиталося полум’я свiчок. Дим вiд кадил вигравав i клубочився у цих вiдблисках. З iншого боку сталли костел був запруджений тiлами, а над головами iхнiми веселка корогв, як букет квiтiв, мiнилася.

Його величнiсть Ян-Казимир упав згiдно зi звичаем хрестом i скорився Божiй величi. Нарештi витягнув папський нунцiй iз дарохранительницi чашу i пiдiйшов iз нею до клячникa. Тодi король пiдвiвся з просвiтленим обличчям, пролунав голос нунцiя «Ecce Agnus Dei»[105 - Agnus Dei (лат.) – агнець Божий, символiчне iм’я Ісуса Христа, святе причастя.], i король прийняв причастя.

Якийсь час вiн стояв навколiшки схилений. Але таки пiдвiвся, погляд звернув до неба i простягнув догори обидвi руки.

Тихо в костелi стало, що навiть людського подиху не було чутно. Всi збагнули, що настала ця мить i що король якусь обiтницю складатиме. Всi слухали зосереджено, а монарх усе ще стояв iз пiднятими руками. Аж тут вiн промовив зворушеним голосом, як дзвiн, гучним:

– Велика подяка Матерi Божiй i Дiвi! Я, Ян-Казимир, Твого Сина, Короля королiв i Господа мого, i Твоею милiстю король, до Твоiх найсвятiших стiп припадаю, щоб цю конфедерацiю заснувати: Тебе, Заступницю мою i держави моеi, Королевою сьогоднi обираю. Себе, королiвство мое Польське, Велике князiвство Литовське, Руське, Прусське, Мазовецьке, Жемайтiйське, Інфлянтське та Чернiгiвське, вiйська обох народiв i простолюд, всiх Твоiй особливiй опiцi та захисту доручаю. Твоеi допомоги та милосердя в теперiшнiй смутi королiвства мого проти ворогiв покiрно вимолюю.

Тут упав король на колiна i помовчав хвилину, в костелi тиша панувала смертельна. Пiдвiвшись, володар продовжив:

– А що великою Твоею прихильнiстю я покликаний iз польським народом до нового та гарячого Тобi служiння, то обiцяю Тобi вiд iменi своiх мiнiстрiв, сенаторiв, шляхти i простолюду, Синовi Твоему Ісусовi Христу, Спасителевi нашому, пошану та хвалу всiма землями Польського королiвства поширювати, бажаю старатися, що коли за допомогою Сина Твого отримаю вiкторiю над шведом, то прагнутиму, щоб кожна ii рiчниця в державi моiй вiдправлялася врочисто до закiнчення свiту цього згадкою про Божу милiсть i Твою, Пречиста Дiво Марiе!

Тут вiн знову замовк i опустився на колiна. У костелi щось зашурхотiло, але королiвський голос хутко його заглушив i хоч тремтiв тепер розкаянням, зворушливiстю, так далi промовляв ще гучнiше:

– А що з великим сумом серця мого визнаю, бачачи стогiн у труднощах убогого простолюду орачiв, жовнiрами обтяжених, що вiд Бога мого справедливу кару впродовж семи рокiв у королiвствi моему, рiзними лихами битому, над усiма я терпiв, тож зобов’язуюся, що пiсля встановлення миру буду працювати зi станами Речi Посполитоi наполегливо, щоб вiдтепер нестерпне життя простолюду було вiд усiлякоi жорстокостi захищене, в чому, Милосердна Матiр Божа, Королева та Панi моя, яка мене надихнула на таку обiтницю, милiстю милосердя Сина Твого випроси менi допомогу в тому, що обiцяю.

Слухали цi королiвськi слова духiвництво, сенатори, шляхта, простолюд. Голосне ридання залунало в костелi, яке спочатку зi селянських грудей вирвалося, а потiм i з усiх iнших, вiдтак стало спiльним. Всi простягнули руки до неба, заплаканi голоси повторювали: «Амiнь! Амiнь! Амiнь» на пiдтвердження того, що своi почуття та свое схвалення з королiвськими обiтницями еднають. Пiднесення охопило серця i браталися в цей момент у любовi до Речi Посполитоi й ii Заступницi. Пiсля чого радiсть невимовна, як чисте полум’я, запашiла на обличчях, бо в усьому костелi не було нiкого, хто б iще сумнiвався, що Бог шведiв повалить.

Король пiсля закiнчення Служби Божоi, у супроводi грому пострiлiв iз мушкетiв i гармат, а також гучних вигукiв «Вiкторiя! Вiкторiя! Хай живе!» в’iхав у мiсто i там цю небесну конфедерацiю разом iз Тишовецькою об’еднав.




Роздiл XXXI


Пiсля цих урочистостей рiзнi звiстки стали долiтати, як крилате птaствo, до Львова. Були давнiшi та свiжiшi, менш чи бiльш сприятливi, але всi додавали сили духу. Отже, Тишовецькa конфедерацiя поширювалася, як пожежа. Хто живий, долучався до неi, як шляхтичi, так i простолюд. Мiста доправляли фiри, рушницi, пiхоту, а евреi – грошi. Нiхто не смiв противитись ii унiверсалам, навiть найхирлявiшi на коня сiдали. Прийшов також i грiзний манiфест Вiттембергa, який засуджував цей союз. Вогонь i меч мав би покарати тих, що до нього приеднувалися. Але спричинило це такi наслiдки, немов хтось хотiв порохом полум’я загасити. Манiфест цей, очевидно з вiдома короля, задля ще бiльшого озлоблення проти шведiв, розповсюджений був у величезнiй кiлькостi примiрникiв по Львову, i не випадае говорити, як простолюд цi папери використовував, достатньо, що вiтер iх розносив, вельми спаплюженi, львiвськими вулицями, в той час як бурсаки показували на радiсть юрби у вертепах «Конфузiю Вiттембергa», спiваючи при цьому пiсню, яка починалася словами:

		Вiттемберку, небоже,
		За море вже ховатись гоже,
		Волаючи!

		Бо коли почнуться гудзи,
		То загубиш i рейтузи,
		Втiкаючи!

А той, немовби пiдтверджуючи слова пiснi, передав команду в Краковi вiдважному Вiрцoвi, i подався похапцем до Ельблонгa, де шведський король отаборився разом iз королевою, гаючи час на бенкетах i тiшачись у серцi, що такого пресвятого королiвства став господарем.

Дiйшли також до Львова чутки про падiння Тикоцинa i звеселили думки. Дивно було, що про це балакали ще до того, як перший-лiпший кур’ер прибув. Не узгоджувалося лише те, чи князь вiленський воевода помер, чи вiн у полонi, але переконували, що пан Сапегa на чолi великого вiйська увiйшов уже з Пiдляшшя в Люблiнське воеводство, щоб iз гетьманами з’еднатися, i що дорогою б’е шведiв i з кожним днем сила його наростае.

Врештi-решт вiд нього самого прибули делегати, в значному представництвi, бо нi менше нi бiльше, аж цiлу хоругву прислав воевода в королiвське розпорядження, прагнучи таким чином виявити пошану сюзерену, забезпечити вiд якихось можливих пригод його особу, а може, й власний авторитет пiдняти таким учинком.

Привiв цей загiн молодий полковник Володийовський, добре королевi знаний, тому Ян-Казимир наказав йому негайно стати перед собою й, обiйнявши за голову, промовив:

– Вiтаю славетного воiна! Багацько спливло води, вiдколи ми вас iз очей втратили. Мабуть, пiд Берестечком ми бачили вас востанне, всього в кровi вимазаного.

Пан Мiхал схилився до монарших колiн i сказав:

– Та й у Варшавi пiзнiше, ваша величносте, я був також у замку з теперiшнiм паном каштеляном киiвським.

– То ви й далi служите? Не захотiлося вам домашнього вiдпочинку?

– Я Речi Посполитiй був потрiбен, а в цих завiрюхах i маеток пропав. Не маю де голову прихилити, милостивий пане, але це мене не засмучуе, бо гадаю, що захист монархii та вiтчизни – перший жовнiрський обов’язок.

– Бодай би таких було бiльше! Бодай iще бiльше. Не наглiв би тодi ворог. Дасть Бог, прийде час i на нагороди, а тепер розказуйте, що ви з вiленським воеводою зробили?

– Вiленський воевода вже на Божому судi. Саме тодi з нього дух вийшов, коли ми на останнiй приступ пiшли.

– Як це сталося?

– Ось реляцiя воеводи вiтебського, – простягнув сувiй пан Мiхал.

Король узявся читати листа, але заледве почав, як тут же вiдвiв погляд:

– Помиляеться пан Сапегa, – зауважив вiн, – коли пише, що велика литовська булава вакантна. Не вакантна, бо йому ii вiддаю.

– Немае за нього гiднiшого, – погодився пан Мiхал, – i все вiйсько буде до смертi вашiй королiвськiй величностi за цей учинок дякувати.

Усмiхнувся король на такi щирi жовнiрськi слова i став читати далi. За хвилину вiн зiтхнув.

– Мiг би Радзивiлл бути найпрекраснiшою перлиною в цiй славетнiй коронi, якби пиха та помилки, яких прагнув, не висушили б його душi. Але сталося! Недовiдомi путi Господнi!.. Радзивiлл та Опалинський. Майже водночас. Суди iх, Боже, не вiдповiдно до грiхiв iхнiх, а вiдповiдно до Твого милосердя.

Усi мовчали, тому король продовжив читання.

– Вдячнi ми пановi воеводi, – сказав вiн, коли закiнчив, – що менi цiлу хоругву разом iз найбiльшим, як пише, кавалером до моiх послуг присилае. Але тут менi безпечно, а кавалери, особливо такi, в полi зараз найпотрiбнiшi. Вiдпочиньте трохи, а потiм вас пановi Чарнецькому я на допомогу вiдiшлю, бо на нього, ймовiрно, найважчий удар припаде.

– Досить ми вже вiдпочивали пiд Тикоцином, милостивий пане, – вiдказав зi запалом субтильний лицар. – Хiба б коней нагодувати, i могли б уже сьогоднi вирушати, бо з паном Чарнецьким самi насолоди чекають!.. Щастя велике – дивитися в обличчя нашого володаря, але й зi шведами також хочеться поквитатися.

Король зарум’янився. Батькiвська доброта з’явилася на його обличчi i вiн зронив, задоволено споглядаючи на мiцну статуру низькорослого лицаря.

– То це ви, жовнiре, першим полковницький пернач пiд ноги небiжчиковi князевi воеводi кинули?

– Не першим кинув, ваша королiвська величносте, a вперше, i дай Боже, востанне, вiйськову дисциплiну порушив.

Пан Мiхал перевiв подих i за мить додав:

– Не можна було iнакше!

– Ще б пак, – погодився король. – Важкi то були часи для тих, хто вiйськову дисциплiну тримае, але i послух мусить мати своi межi, за якими провина починаеться. І багато там старшини при Радзивiллi залишилося?

– В Тикоцинi ми надибали з офiцерiв лише Харлампiя, котрий князя в заможностi не покинув, то й не хотiв його у скрутi залишати. Лише обов’язок його при князевi тримав, бо природний потяг до нас мав. Ледве ми його вiдгодували, бо такий там голод був, а вiн собi ще вiд рота вiднiмав, аби князя нагодувати. Тепер сюди, до Львова, приiхав милосердя вашоi королiвськоi величностi благати, й я до нiг ваших за ним, милостивий пане, припадаю, бо це чоловiк заслужений i добрий жовнiр.

– Нехай прийде сюди, – дозволив король.

– Мае вiн також важливу рiч вашiй королiвськiй величностi, сюзерену моему милостивому, оголосити, яку з вуст князя Богуслава в Кейданaх чув, i яка здоров’я та безпеку святоi для нас особи вашоi королiвськоi величностi attinet[106 - Attinet (лат.) – стосуеться.].

– Часом не про пана Кмiцица?

– Саме так, милостивий пане!..

– А ви знайомi з паном Кмiцицем?

– Знайомий i бився з ним, але де вiн тепер, цього не знаю.

– Що ви про нього думаете?

– Милостивий пане, вiн за такi речi брався, що немае такоi муки, якоi б не був гiдний, бо порiддя це з пекла родом.

– А от i неправда, – спростував король. – Це все вигадки князя Богуслава. Але якщо вiдкласти набiк цю справу, скажiть, що про цього чоловiка знаете з його давнiших часiв?

– Жовнiр вiн був завжди великий й у военнiй справi незрiвнянний. Так, як вiн проти Хованськогo воював, маючи кiлькасот людей, всю ворожу потенцiю зганьбивши, такого б нiхто iнший не зумiв. Дивно, що з нього шкуру не здерли i на барабан не натягнули! Якби навiть хтось тодi Хованському самого князя воеводу в руки видав, то б його так не задовольнив, як iз пана Кмiцицa подарунок зробивши. Та де там! До того дiйшло, що пан Кмiциц зi столового начиння Хованськогo iв, на його ложi спав, його саньми та його кiньми iздив. Але потiм i до своiх був важкий, сваволив жорстоко, вироками пана Лаща мiг би собi плаща пiдшити, а вже в Кейданaх цiлком занапастився.

Тут пан Володийовський розповiв детально все, що вiдбулося в Кейданaх.

Ян-Казимир слухав жадiбно, а коли нарештi дiйшов пан Мiхал до того, як пан Заглоба звiльнив спочатку себе, а потiм i всiх компанiйцiв iз Радзивiллiвськоi неволi, став король за боки вiд смiху хапатися.

– Vir incomparabilis! Vir incomparabilis![107 - Vir incomparabilis (лат.) – не до порiвняння.] – повторював вiн. – А вiн тут iз вами?

– До послуг вашоi королiвськоi величностi! – вiдповiв пан Володийовський.

– Улiсса цей шляхтич перевершив! Приведiть менi його до столу для гарного настрою, i панiв Скшетуських iз ним укупi, а тепер скажiть, що ще ви знаете про пана Кмiцица?

– З листiв, при пановi Роху Ковальському знайдених, ми дiзналися лише, що на смерть нас до Бiрж послали. Ганявся за нами князь i вiйськом ще намагався оточити, але не спромiгся. Ми щасливо вислизнули… Мало того, неподалiк вiд Кейдан пана Кмiцицa впiймали, котрого я зараз же розстрiляти наказав.

– Ой! – зойкнув король. – То, бачу, у вас у Литвi швидко речi дiються!

– Але перед тим пан Заглоба наказав його обшукати, чи часом якихось листiв при собi не мае. І виявили гетьманського листа, з якого ми дiзналися, що коли б не пан Кмiциц, то б нас до Бiрж не везли, а не зволiкаючи, в Кейданaх розстрiляли б.

– Бачите! – закинув король.

– Пiсля цього вже не годилося нам бiльше на його життя зазiхати. Тому ми його вiдпустили. Що далi робив, не знаю, але вiд Радзивiллa не пiшов. Бог один знае, що це за людина. Легше з будь-ким iншим мати справи, нiж iз таким вихором. При Радзивiллi вiн залишився, але потiм кудись поiхав. І знову застерiг нас, що князь iз Кейдан виступае. Важко навiть сказати, як значну нам послугу надав, бо коли б не те його застереження, був би вiленський воевода на розрiзненi вiйська нападав i поодинцi хоругви знищував. Сам не знаю, милостивий пане, що маю думати. Якщо це наклеп, що князь Богуслав повiдомив…

– Зараз це й з’ясуемо, – запропонував король.

І ляснув у долонi.

– Поклич сюди пана Бабиничa, – звелiв пажевi, котрий з’явився на порозi.

Паж зник, а за хвилину дверi королiвського покою вiдчинилися i став у них пан Анджей. Пан Володийовський не впiзнав його вiдразу, бо колись молодий лицар дуже змiнився i змарнiв, оскiльки вiд останньоi сутички у видолинку ще не встиг оговтатися. Дивився на нього пан Мiхал i не впiзнавав.

– Дивно! – озвався вiн нарештi. – Якби не худе обличчя i не те, що ваша королiвська величнiсть iнше назвала прiзвище, я сказав би, що це пан Кмiциц!

Король усмiхнувся:

– Розкажiть менi, наш лицарю, про одного запеклого гультяя, котрого так звали, але я йому, як на долонi, виклав, що вiн у своiх свiдченнях заплутався, й я впевнений, що пан Бабинич це пiдтвердить.

– Милостивий пане, – вiдказав мерщiй пан Бабинич, – одне слово вашоi королiвськоi величностi краще цього гультiпаку очистить, нiж усi моi присяги!

– І голос той сам, – здивування субтильного полковника наростало, – лише цього шраму на обличчi не було.

– Милостивий пане, – сказав на це пан Кмiциц, – голова шляхтича це реестр, на якому щораз iнша рука шаблею пише. Але е тут i ваша замiтка, впiзнавайте ж мене…

Сказавши це, вiн схилив пiдголену голову i вказав пальцем на довгий, бiлявий шрам, що тягнувся тут же бiля чуба.

– Моя рука! – вигукнув пан Володийовський. – Це пан Кмiциц!

– Я ж вам сказав, що ви пана Кмiцицa не знаете! – втрутився король.

– Нiчого не розумiю?..

– Бо ви знали великого жовнiра, але свавiльника i Радзивiлла в зрадi спiльника. А тут стоiть Гектор ченстоховський, котрому Ясна Гура з прiором Кордецьким найбiльше завдячуе, тут стоiть захисник вiтчизни i слуга мiй вiрний, котрий мене власними грудьми затулив i життя менi врятував, коли в ярах, як в оточення стада вовкiв, я потрапив помiж шведiв. Такий ось е новий пан Кмiциц. Познайомтесь i полюбiть його, бо вiн цього вартий!

Пан Володийовський поворушив пшеничними вусами, не знаючи, що й сказати, а король додав:

– І знайте про те, що не лише вiн нiчого князевi Богуславoвi не обiцяв, але той таким чином хотiв йому помститися, бо пан Анджей князя полонив i хотiв його у вашi руки вiддати.

– І нас застерiг вiд князя вiленського воеводи! – нагадав низькорослий лицар. – Який же янгол так вашу милiсть навернув?

– Та обiймiться вже! – нетерплячився король.

– Вiдразу ж я вас полюбив! – озвався пан Кмiциц.

Лицарi впали один одному в обiйми, i король дивився на це радiсно, i, за своiм звичаем, губи задоволено надимав. Але пан Кмiциц так сердечно стискав в обiймах невисокого лицаря, що аж його вгору пiдняв, як кошеня, i не вiдразу знову на ноги поставив.

Пiсля цього король вийшов на щоденну раду, особливо що й обое коронних гетьманiв прибули до Львова, котрi мали там вiйсько формувати, щоб пiзнiше повести його на допомогу пановi Чарнецькому i загонам конфедератiв, що розрiзнено тиняються по краiнi.

Лицарi залишилися самi.

– Ходiмо, пане, до моеi квартири, – запропонував пан Володийовський. – Там знайдете панiв Скшетуських i пана Заглобу, котрi будуть радi почути те, що менi король розповiв. Є також там i Харлампiй.

Але пан Кмiциц пiдiйшов до субтильного лицаря з великим неспокоем на обличчi.

– Багато людей ви знайшли при князевi Радзивiллу? – спитав вiн.

– Зi старшини один Харлампiй був там.

– Не про вiйськових питаю, заради Бога!.. А з жiнок?..

– Можу здогадатися, про кого мова, – вiдказав, зашарiвшись, низькорослий лицар. – Панну Бiлевичiвну князь Богуслав вивiз у Тауроги.

На очах змiнилося обличчя пана Кмiцицa. Спочатку став блiдим, як пергамент, потiм червоним, потiм ще бiлiшим, нiж до цього. Навiть слова вiдповiдного не знайшов, лише нiздрi роздувалися, хапаючи повiтря, якого, либонь, бракувало йому в грудях. Потiм вхопився обома руками за скронi, став кидатися, як шалений, по кiмнатi, i повторювати:

– Горе менi, горе, горе!

– Ходiмо зi мною, краще Харлампiй вам усе розповiсть, бо був при цьому присутнiй, – запропонував пан Володийовський.




Роздiл XXXII


Вийшовши вiд короля, обидва лицарi йшли мовчки. Пан Володийовський розмовляти не хотiв, а пан Кмiциц i не мiг, бо його бiль i лють гризли. Вони протискалися крiзь юрбу, яка запрудила вулицi зграями, почувши звiстку, що перший загiн татар, обiцяних ханом королевi, пiдiйшов i мае зайти до мiста, щоб репрезентуватися королевi. Субтильний лицар вiв, а пан Кмiциц тягнувся за ним, як сновида, зi шапкою, насунутою на очi, сторонячись людей по дорозi. Лише коли вийшли на просторiше мiсце, пан Мiхал ухопив пана Анджея за лiкоть i зронив:

– Помiркуйте, пане!.. Вiдчаем нiчого не добитися!..

– Я й не впадаю у вiдчай, – заперечив пан Кмiциц, – але менi його кров потрiбна!

– Можете бути впевненi, що його мiж ворогами вiтчизни знайдете!

– Тим краще! – гарячкував пан Анджей. – Бо я його навiть у костелi знайду.

– Перед Богом не блюзнiрствуйте! – поквапився зупинити його низькорослий полковник.

– Цей зрадник мене до грiха доведе!

Вони замовкли на хвилину, пiсля чого пан Кмiциц першим спитав:

– Де вiн тепер?

– Може, в Таурогах, а може, i нi. Харлампiй буде краще знати.

– Тодi ходiмо!

– Вже недалеко. Хоругва за мiстом стоiть, а ми тут. І Харлампiй iз нами.

Аж тут пан Анджей став сапати так важко, як людина, котра пiд круту гору пiдiймаеться.

– Я ще дуже слабкий, – пояснив вiн.

– Тим кращi висновки зробити потрiбно, знаючи, що з таким воiном будете мати справу.

– Вже один раз вiн був у моiх руках! Дивiться, що менi пiсля нього залишилося.

Сказавши це, пан Кмiциц вказав на рубець на обличчi.

– Розкажiть краще, як це сталося, бо король лише побiжно про це згадав.

Пан Анджей узявся розповiдати i хоча при цьому зубами скреготiв i аж шапкою ударив об землю, однак це його вiдволiкло вiд нещастя та заспокоiвся трохи.

– Я знав, який ви запальний, – зауважив невисокий лицар, – але щоб аж Радзивiллa на очах його хоругви захопити, такого я навiть вiд вас не сподiвався.

Тим часом друзi дiйшли до квартири. Обидва Скшетуськi, пан Заглоба, орендар iз Вонсошi та Харлампiй зайнятi були мацанням кримських кожушкiв, якi крамар-татарин принiс iм на вибiр. Харлампiй, котрий найкраще знав пана Кмiцицa, впiзнав його з першого погляду i, впустивши кожушок, вигукнув:

– Ісусе, Марiе!

– На вiки вiкiв! – додав орендар iз Вонсошi.

Але перш нiж всi оговталися вiд здивування, пан Володийовський повiдомив:

– Представляю вашiй увазi ченстоховськогo Гeктoрa i вiрного королiвського слугу, котрий за вiру, вiтчизну та монархiю кров проливав.

Коли ж здивування стало ще бiльшим, узявся чесний пан Мiхал розповiдати з великим запалом усе, що вiд короля про пана Кмiцица заслуги, i вiд самого пана Анджея про викрадення князя Богуслава почув, i так закiнчив:

– Не лише неправда те, що князь Богуслав про цього кавалера розповiдав, а навпаки: не мае вiн бiльшого ворога за пана Анджея, i тому панну Бiлевичiвну з Кейдан вивiз, аби хоча б так йому вiдiмстити.

– А нам цей кавалер життя врятував, i хоругви конфедератiв вiд князя воеводи застерiг, – нагадав пан Заглоба. – Перед такими заслугами давнi грiхи – нiщо! Заради Бога! Добре, що з вами, пане Мiхале, а не сам до нас прийшов, добре також, що хоругва наша за мiстом, бо дуже великий зуб ляуданцi на нього мають, i навiть слова не встиг би сказати, бо його вмент шаблями порубали б.

– Вiтаемо вас вiд усього серця, як брата i майбутнього товариша по зброi! – промовив Ян Скшетуський.

Харлампiй аж за голову схопився.

– Такий нiколи не пропаде! – торочив вiн. – Звiдки завгодно випливе i ще славу на берег витягне!

– А чи не казав я вам, – заторохтiв пан Заглоба, – що як тiльки його в Кейданaх побачив, то вiдразу ж собi подумав: але ж упертий цей жовнiр! Згадайте, як ми кинулися цiлуватися. Правда, що це через мене Радзивiлл зазнав поразки, хоча i через нього також. Бог мене надихнув у Бiлевичaх, що його не дозволив розстрiляти. Шановне панство, не годиться такого кавалера насухо приймати, щоб нас у нещиростi не запiдозрив!

Почувши це, пан Рендзян вiдразу ж випровадив татарина з кожушками, а сам став клопотатися з пахолком бiля напоiв. Але пан Кмiциц думав лише про те, щоб у Харлампiя про визволення Олюньки якнайшвидше вивiдати.

– Ви були при цьому? – спитав вiн.

– Майже, бо з Кейдан я не виiжджав, – пiдтвердив носаль. – Приiхав князь Богуслав до нашого князя воеводи. На вечерю вирядився так, що й очi болiли дивитися, i видно було, що йому панна Бiлевичiвнa дуже в око впала, бо хiба що не мурчав вiд захоплення, як кiт, якого по хребту гладять. Але i про кота кажуть, що молитви вiдмовляе, а князь Богуслав, якщо й вiдмовляв, то хiба нечистому на хвалу. А запобiгав, а ластився, а залицявся…

– Годi! – зупинив його пан Володийовський. – Занадто велику муку цьому лицаревi завдаете!

– Навпаки! Кажiть далi, кажiть! – заохотив пан Анджей.

– Балакав, отже, за столом, – правив далi Харлампiй, – що не раз i Радзивiллам траплялося зi шляхтянками одружуватися i що вiн сам волiв би взяти шляхтянку, нiж принцесу, котрих йому королiвська величнiсть французька сватали, хоча я прiзвищ не запам’ятав, бо такi були чудернацькi, наче хто гончакiв у хащi кликав.

– Менше з тим! – втрутився пан Заглоба.

– Видно, вiн це казав, щоб ту панночку зацiкавити, бо ми, збагнувши все, стали мiж собою переглядатися та пiдморгувати, правильно вважаючи, що це вiн пастку невиннiй ставить.

– А вона? А вона?! – гарячкував пан Кмiциц.

– Вона, як дiва достойноi кровi та гарних манер, жодного зацiкавлення не проявляла, навiть на нього не дивилася, аж коли князь Богуслав про вас згадав, тодi лише на нього очi таки пiдняла. Страшна рiч сталася, коли вiн сказав, що ви йому його величнiсть пропонували за скiлькись там дукатiв короля захопити i живого чи мертвого шведам доправити. Ми думали, що душа з панночки вийде, але злiсть на вас була в нiй така велика, що слабкiсть дiвочу перемогла. Коли вiн став хизуватися, з якою огидою вашу пропозицiю вiдкинув, то вона проявила певну прихильнiсть i вдячно на нього споглядала, а потiм навiть руку його не вiдхилила, коли ii з-за столу хотiв вiдвести.

Пан Кмiциц руками обличчя затулив.

– Бий же, бий! Хто в Бога вiруе! – повторював вiн.

Раптом чоловiк схопився з мiсця.

– Будьте здоровi, панове!

– Як же? Куди? – спитав пан Заглоба, заступивши йому дорогу.

– Король менi дозвiл дасть, я поiду i знайду його! – пояснив пан Анджей.

– Рани Божi! Та зачекайте! Ще всього не дiзнався, а вже шукати його вирушае. З ким поiдете? Де його знайдете?

Пан Кмiциц, можливо, i не став би слухати, але сили його покинули, бо ранами був вимучений, тому сповз на лавку, спиною вперся в стiну i склепив повiки. Пан Заглоба подав йому келих вина, молодик вхопив його тремтячими руками i, розливаючи трунок на пiдборiддя та груди, висушив до дна.

– Ще нiчого не втрачено, – мiркував Ян Скшетуський, – лише розсудливостi потрiбно тим бiльшоi, що з таким знаменитим паном справа буде. Необдуманим вчинком i раптовими дiями можете згубити i панну Бiлевичiвну, i себе.

– Вислухайте ж Харлампiя до кiнця, – порадив пан Заглоба.

Пан Анджей зцiпив зуби.

– Слухаю терпляче.

– Чи охоче панна вiд’iжджала, – правив далi Харлампiй, – цього я не знаю, бо присутнiй при цьому не був. Знаю лишень, що пан мечник расейняйський протестував, його спочатку вмовляли, потiм у цейхгаузi зачинили, але врештi-решт дозволили вiльно в Бiлевичi поiхати. Панночка в лихих руках, нема що приховувати, бо згiдно з тим, що про молодого князя розповiдають, навiть бусурманин на жiночу стать не такий ласий, як вiн. Коли йому бiлоголова якась в око впаде, то хоч би й була замiжня, готовий на це наплювати.

– Горе! Гoрe! – повторив пан Кмiциц.

– От шельма! – вигукнув пан Заглоба.

– Дивно менi лише те, що ii князь воевода вiдразу ж Богуславовi вiддав! – здивувався пан Скшетуський.

– Я не полiтик, – сказав на це Харлампiй, – тому повторю вам лише те, що офiцери подейкували, точнiше Ганхов, котрий всi княжi таемницi знав. Я чув на власнi вуха, як хтось вигукнув при ньому: «Не поласуе пан Кмiциц пiсля нашого молодого князя»! А Ганхов зауважив: «Бiльше там полiтики в цьому вивезеннi, нiж почуттiв. Нiчого, – казав вiн, – князь Богуслав не подаруе, але якщо йому панна опiр вчинить, то в Таурогах не зможе з нею вчинити, як з iншими, бо галас здiйметься, бо там княгиня воеводи з донькою живе, на котрих Богуслав мусить оглядатися, бо на руку молодоi княжни претендуе. Важко йому буде доброчесного вдавати, але в Таурогах буде змушений».

– Камiнь мае вам звалитися з серця! – втiшився пан Заглоба. – Бо з цього видно, що нiщо цiй панночцi не загрожуе.

– То навiщо ii вивiз? – вигукнув пан Кмiциц.

– Добре, що вас моя думка цiкавить, – вiдповiв пан Заглоба, – бо я багато що тямлю, над чим хтось iнший рiк би даремно голову ламав. Чому ii вивiз? Не заперечую, що мусила йому впасти в око, але вивiз ii тому, щоб через неi всiх Бiлевичiв, дуже численних i впливових, вiд ворожих вчинкiв проти Радзивiллiв застерегти.

– Це можливо! – погодився Харлампiй. – Ясно, що в Таурогах буде своi природнi бажання стримувати й ad extrema[108 - Ad extrema (лат.) – остаточно.] просунутися не зможе.

– Де ж вiн тепер?

– Князь воевода припускав у Тикоцинi, що мусить бути у шведського короля в Ельблонгу, до котрого по пiдмогу мав iхати. Мабуть, зараз його у Таурогах немае, бо його там посильнi не знайшли.

Тут Харлампiй звернувся до пана Кмiцицa:

– Якщо б ваша милiсть захотiла послухати простого жовнiра, то я сказав би, що думаю: якщо там панну Бiлевичiвну якась пригода в Таурогах уже спiткала, або якщо князь в неi якiсь почуття розбудити змiг, то вашiй милостi немае вже причини туди iхати. Але якщо нi, якщо вона при ii свiтлостi княгинi i з нею разом до Курляндii поiде, то там безпечнiше нiж будь-де, i кращого мiсця не знайти вашiй милостi для неi в усiй Речi Посполитiй, залитiй полум’ям вiйни.

– Якщо ви такий вiдчайдух, як кажуть i я вважаю, – вставив пан Скшетуський, – то спочатку треба Богуслава дiстати, а маючи його в руках, i все iнше отримаете.

– Де ж вiн тепер? – повторив пан Анджей, звертаючись до Харлампiя.

– Я вже вашiй милостi казав, – роздратувався носаль, – але ваша милiсть вiд смутку нiчого не тямить. Припускаю, що вiн в Ельблонгу, iмовiрно, разом iз Карлом-Густавом у поле проти пана Чарнецького виступить.

– Тому найкраще, що можна зробити, це з нами до пана Чарнецького йти, бо таким чином найшвидше з Богуславом здибатися зможете, – додав пан Володийовський.

– Дякую вам за хорошi поради! – вклонився пан Кмiциц.

І поквапився попрощатися з усiма, а тi й не затримували гостя, знаючи, що засмучений чоловiк нi до балачок, нi до келиха не придатний, але пан Володийовський запропонував:

– Вiдведу я вас краще до архiепископського палацу, бо ви такий слабкий, що ще десь на вулицi впадете.

– І я! – долучився Ян Скшетуський.

– То ходiмо всi! – пiдвiв риску пан Заглоба.

Почiпляли друзi шаблi, одягли теплi бурки та вийшли. На вулицях ще бiльше було людей, нiж ранiше. Щохвилини зустрiчалися загони озброеноi шляхти, жовнiрiв, панських i дворянських слуг, вiрменiв, евреiв, волохiв, украiнських селян iз передмiсть, погорiлих пiд час двох нападiв Хмельницького.

Крамарi стояли перед своiми магазинами, вiкна будинкiв заповнили купи цiкавих голiв. Всi повторювали, що чамбул[109 - Чамбул – спецiально виокремлений загiн татар, завданням якого було, вiдсторонено вiд головних сил, вчиняти диверсii в тилу ворога та вiдвертати увагу вiд головних сил, а також захоплення здобичi, насамперед ясиру.] уже прибув i що незабаром пройде через мiсто, щоб стати перед очi короля. Хто живий, хотiв бачити той чамбул, бо велика була дивина – подивитися на татар, котрi мирно проiжджають вулицями мiста. І ранiше Львiв бачив цих гостей, але лише за мурами, в образi неозорих хмар, на тлi палаючих передмiсть i навколишнiх сiл. Тепер мали в’iхати як союзники полякiв проти шведiв. Тому нашi лицарi заледве могли торувати собi шлях крiзь юрбу. Щомитi чулися вигуки: «Їдуть! Їдуть!» i перебiгали з однiеi вулицi на iншу, а тодi натовпи збивалися в такi густi маси, що не можна було навiть кроку ступити.

– Га! – перевiв подих пан Заглоба. – Зачекаемо трохи. Пане Мiхале, пригадайте нам тi нещодавнi часи, коли ми не збоку, а безпосередньо у вiчi заглядали цим негiдникам. А я ще й у полонi в них сидiв. Подейкують, що майбутнiй хан один в один на мене схожий. Але що там минулi розкошi згадувати!

– Їдуть! Їдуть! – пролунали знову крики.

– Бог серця песиголовцям змiнив, – правив далi пан Заглоба, – що замiсть Украiну пустошити, на допомогу нам iдуть. Диво це очевидне! Бо скажу я вам, якби за кожного язичника, котрого ця стара рука до пекла послала, один грiх менi вiдпускали, то я б уже був канонiзований i ви мусили б мене про заступництво просити, або мене на вогнянiй колiсницi живцем аж на небо забрали б.

– А пам’ятаете, пане, як це було колись, коли через Валадинку з Рашковa до Збаражa ми iхали?..

– Як же не пам’ятати?! Ви ще тодi в яругу впали, а я був змушений через гущавину аж до дороги гнати. А коли за вами повернулися, все лицарство не могло не надивуватися, бо що не кущ, то одна бестiя лежала.

Пан Володийовський пам’ятав, що все було якраз навпаки, але нiчого не сказав, бо дуже вже здивувався, а коли охолов, то голоси десятий чи якийсь раз заверещали:

– Їдуть! Їдуть!

Вигуки вже чулися звiдусiль, потiм стихли й усi голови обернулися в той бiк, з якого чамбул мав прибути. Тут звiддаля почулася вересклива музика, натовп став розступатися вiд середини вулицi до стiн будинкiв, а з кiнця з’явилися першi татарськi вершники.

– Дивiться! Навiть капелу привезли зi собою, то в татар незвичайна рiч.

– Бо хочуть себе якнайкраще репрезентувати, – зауважив Ян Скшетуський. – Але деякi татарськi загони справдi мають музикантiв у своему складi, тi iм акомпанують, коли кошем кудись на довший час виступають. Добiрний це мусить бути комунiк![110 - Комунiк – мобiльний кавалерiйський загiн у польському вiйську XVI—XVII ст., призначений для раптових дiй, кiннота без таборiв i гармат.]

Тим часом вершники наблизилися i розтягнулися, нi на що не зважаючи. Попереду iхав на строкатому конi смуглий, наче в диму закопчений, татарин i двi сопiлки в ротi тримав. Перехиливши назад голову i заплющивши очi, вiн перебирав по тих сопiлках пальцями, видобуваючи з них писклявi та рiзкi звуки, а такi бистрi, що вухо ледве могло iх вловити. За ним iхали двое вершникiв, котрi тримали киi, з прикрiпленими на горiшнiх кiнцях латунними брязкальцями, i вертiли ними, наче у нестямi. Тут же далi кiлька з них били несамовито в мiднi тарiлки, iншi гатили в барабани, ще iншi грали за козацькою модою на кобзi, всi, хiба за винятком пищальникiв, спiвали, точнiше завивали, вторуючи дикiй пiснi, виблискуючи при цьому зубами й обертаючи очима. За цiею нестерпною та дикою музикою, яка пересувалася, як звiр, перед мешканцями Львова, рухався по четверо коней у лавi весь зведений загiн приблизно з чотирьохсот людей.

Це справдi був добiрний комунiк, напоказ i пошану польському королевi, в його розпорядження, як задаток, ханом присланий. Командував ним Aкбaх-Улaн, iз добрудзьких татар, найвправнiших у бою, старий i досвiдчений воiн, належно в улусах через свою мужнiсть i жорстокiсть шанований. Їхав вiн тепер усерединi, мiж музиками та рештою загону, одягнений у рожеву оксамитову, але добряче вицвiлу i затiсну як на його могутню статуру шубу, потертими шкурами куницi пiдбиту. На животi тримав пернач, такий, як у козацьких полковникiв. Червоне його обличчя стало вiд холодного вiтру сизим, i вiн легко похитувався на високiй кульбацi, час вiд часу зиркав по боках або обертався до своiх татар, наче не був повнiстю впевнений, що втримаються при виглядi юрби жiнок, дiтей, вiдчинених крамниць iз дорогими товарами i чи не кинуться з дикими вигуками на цi дивa.

Але тi iхали спокiйно, як собаки в зграi, заляканi арапником, i лише з понурих i ненажерливих поглядiв можна було прочитати, що дiеться в душах цих варварiв. Юрба ж споглядала на них iз цiкавiстю, хоча майже ворожо, такою великою була в цьому кiнцi Речi Посполитоi проти бусурманiв злiсть. Час вiд часу чулися вигуки: «Ату! Ату»! – наче на вовкiв. Проте були i такi, котрi багато сподiвалися вiд них.

– Шведи забобонний страх перед татарами мають, а жовнiри байки про них розповiдають, вiд чого переляк лише наростае, – казали тi, що дивилися на татар.

– І правильно, – вiдповiдали iншi. – Не рейтарам Карлa з татарами воювати, котрi, а особливо добрудзькi, навiть нашiй кiннотi часом протистоять. Перш нiж той важкий рейтар озирнеться, його вже татарин на аркан вiзьме.

– Грiх язичницьких синiв на допомогу кликати! – вiдiзвалися голоси.

– Грiх не грiх, а таки доведеться!

– Дуже гарний чамбул! – прицмокнув язиком пан Заглоба.

Справдi, татари були добре одягненi – в бiлi, чорнi та строкатi кожухи, вовною назовнi, чорнi луки та сагайдаки, повнi стрiл, хилиталися iм за спинами, кожен мав при боцi шаблю, що не завжди у великих татарських загонах траплялося, тому що бiднiшi на таку розкiш наважитися не могли, послуговуючись у рукопашнiй кiнською щелепою, до кия прив’язаною. Але були це люди, як то кажуть, напоказ, тому дехто мав навiть самопали, вкладенi в повстянi чохли, й усi сидiли на добрих конях, дрiбних, щоправда, доволi худих, що низько довгогривi голови тримали, але незрiвнянноi швидкостi в полi.

В серединi загону йшли чотири в’ючнi верблюди. Натовп передбачав, що в цих в’юках були схованi дари хана для короля. Але в цьому помилилися, бо хан волiв бiльше отримувати дари, нiж давати. Обiцяв вiн, щоправда, пiдмогу, але ж не задарма.

Тому коли кавалькада iх оминула, пан Заглоба зауважив: – Дорого ця допомога буде коштувати! Нiбито союзники, але скiльки вони краiни винищать. Пiсля шведiв i пiсля них жодноi цiлоi стрiхи в Речi Посполитiй не залишиться.

– Звiсно, пекельно важкий цей союз, – погодився Ян Скшетуський. – Знаемо вже iх!

– Я чув ще в дорозi, – втрутився пан Мiхал, – що король наш таку угоду уклав, що до кожних п’ятисот ординцiв мае бути доданий наш офiцер, котрий матиме право команди та кари. Інакше цi друзi небо i землю лише б нам залишили.

– А той чамбул?.. Що король iз ним зробить?

– У королiвське розпорядження його хан прислав, так майже наче в подарунок, хоч i за них виставить рахунок, i король може зробити з ними, що хоче i, ймовiрно, iх пановi Чарнецькому разом iз нами вiдiшле.

– Ну, то вже пан Чарнецький у шорах iх втримати зумiе.

– Хiба би жив мiж ними, iнакше зараз же поза його очима почнуть бешкетувати. Не можна iнакше, тiльки офiцера за ним закрiпити.

– Й вiн ось цим командуватиме? А той гладкий aгa що робитиме?

– Якщо не накажуть iншого, то буде розпорядження виконувати.

– Будьте, панове, здоровi! Будьте здоровi! – вигукнув раптом пан Кмiциц.

– Куди так квапитесь?

– Королевi до нiг упасти, щоб менi командувати цими людьми доручив!




Роздiл XXXIII


Того ж дня Акбах-Улан бив чолом королевi й одночасно вручав йому листи вiд хана, в яких останнiй повторював обiцянку послати сто тисяч орди проти шведiв, тiльки б йому сорок тисяч талярiв авансом було заплачено i тiльки б першi трави показались на полях, без чого в спустошенiй вiйною краiнi важко було б таку велику кiлькiсть коней прогодувати. А чамбул надiслав хан як доказ прихильностi до «найулюбленiшого брата», щоб i козаки, котрi непослух ще замишляли, побачили наочне пiдтвердження того, що дружба iхня тривае i що нехай лише хоча б вiдголос бунту дiйде до вух хана, то мстивий гнiв його впаде на все кoзaцтвo.

Король прийняв Акбах-Уланa приязно i, подарувавши баского коня, оголосив, що пошле його незабаром в поле до пана Чарнецькогo, тому що хоче, щоб i шведи переконалися в тому, що хан надае допомогу Речi Посполитiй. Засвiтилися очi в татарина, коли почув, що пiд паном Чарнецьким служитиме, бо його знав iз давнiх украiнських воен i нарiвнi зi усiма aгaми шанував.

Натомiсть менше сподобався йому фрагмент ханового листа, де той просив короля, щоб чамбуловi видiлив офiцера, котрий добре знае краiну, котрий загiн би вiв i водночас людей i самого Акбах-Уланa вiд грабежiв i розбоiв щодо населення стримував. Бажав би, мабуть, Акбах-Улан не мати над собою такого наглядача, але що воля ханова та королiвська були чiткi, то вiн ударив лише чолом ще раз, тамуючи старанно нехiть, а може, обiцяючи собi в душi, що не вiн перед спостерiгачем, а той перед ним поклони бити буде.

Як тiльки татарин вiддалився i сенатори вийшли, пан Кмiциц, котрий при королiвському боцi пiд час аудiенцii тримався, упав до панських нiг i став благати:

– Ваша величносте! Не гiдний я милостi, про яку прошу, але тiльки менi на нiй однiй, як на самому життi залежить. Дозвольте, милостивий батьку, щоб я над цими ординцями команду мiг отримати i з ними зараз же в поле вирушати.

– Я не вiдмовляю, – здивувався Ян-Казимир, – бо кращого командира важко менi для них знайти. Потрiбен там кавалер великоi фантазii та вiдчайдух, аби iх у шорах зумiв втримати, бо iнакше зараз же навiть наших почнуть палити та мордувати. Єдине, що мене стримуе, то це те, що загiн завтра мае вирушати, а вам ще рани вiд шведських рапiр не загоiлись.

– Вiдчуваю, що як тiльки мене вiтер у полi обвiе, зараз же слабкiсть моя минеться i сила моя повернеться. А щодо татар, то вже я собi з ними раду дам i на м’який вiск iх розiмну.

– Але що вам так закортiло? Куди хочете йти?

– На шведа, милостивий пане!.. Нiчого я тут уже бiльше не висиджу, бо що хотiв, то вже отримав: милiсть вашу i давнiших грiхiв вiдпуск. Я пiду до пана Чарнецькогo разом iз паном Володийовським, але буду окремо до ворога пiдступати, як у давнi часи до Хованськогo, а вiра в Бога допоможе, що менi пощастить.

– Не може бути iнакше, однак вас щось iнше тягне в поле!

– Як батьковi зiзнаюся й усю душу виллю. Князь Богуслав, крiм того, що наклепи на мене звiв, ще i наречену мою з Кейдан вивiз i в Таурогах тримае в ув’язненнi, або й гiрше: бо на ii чеснiсть, на ii чесноти, на ii честь дiвочу зазiхае. Ваша величносте! Розум менi в головi мiшаеться, коли подумаю, в яких руках опинилася бiдолаха. Муки Господа Нашого! Менше менi цi рани болять. А ця дiвчина й досi думае, що я цьому проклятому, цьому антихристу пропонував на вашу величнiсть руку пiдняти i за останнього виродка мене мае! Я цього не витримаю, милостивий пане, не можу, поки його не одержу, поки ii не видеру з його лап. Дайте менi, пане, цих татар i присягаюся, що не для своеi лише вигоди воюватиму i стiльки шведiв переб’ю, що весь цей двiр головами можна буде вимостити.

– Облиште! – звелiв король.

– Якби, пане, я мав службу заради особистого покинути i захист монархii та Речi Посполитоi занехаяти, соромно було б менi просити, але тут одне з iншим збiгаеться. Настав час шведiв бити? Я ж нiчого iншого й не робитиму. Прийшла пора зрадника переслiдувати, я його переслiдуватиму i в Інфлянтi, й у Курляндii, хоч би навiть у септентронiв або навiть за морем у Швецii сховався, я пiду за ним!

– Маемо iнформацiю, що ось-ось Богуслав iз Карлом iз Ельблонга пiде.

– То я пiду iм назустрiч!

– З таким чамбулом? Шапками вас закидають.

– Хованський мене вiсiмдесятьма тисячами закидав i не змiг.

– Усе вiрне вiйсько зараз пiд паном Чарнецьким. Тому вони на пана Чарнецькогo ante omnia[111 - Ante omnia (лат.) – насамперед.] вдарять!

– Пiду тодi до пана Чарнецькогo. Тим бiльше потрiбно йому, милостивий панi, негайну допомогу надати.

– Якщо до пана Чарнецького пiдете, то до Таурогiв з таким нечисленним загоном не дiстанетесь. Усi замки в Жемайтii князь воевода вороговi вiддав i всюди шведськi гарнiзони стоять, а Тауроги, наскiльки я знаю, аж пiд самим прусським кордоном, вiд Тiльзiтy неподалiк.

– На самому кордонi з електором, милостивий пане, але по наш бiк, а вiд Тiльзiтy буде чотири милi. Чи я не дiйду? Дiйду i не лише людей не втрачу, а ще й до мене дорогою чимало шибайголiв збiжиться. Зважте також, милостивий пане, що де я тiльки з’явлюся, там уся околиця на коня проти шведiв сяде. Першим буду Жемайтiю пiдiймати, якщо хтось iнший цього не зробить. Куди тепер не можна доiхати, коли по всiй краiнi кипить, як у горщику. Вже я звичний в окропi купатися.

– Але ви не зважаете на те, що татари, можливо, i не захочуть настiльки далеко йти за вами?

– Ну-ну! Хай лише запручаються, хай тiльки спробують! – пан Кмiциц аж зуби зцiпив. – Якщо iх там чотириста чи скiльки ще, то накажу всiх чотирьохсот повiсити!.. Дерев не забракне!.. Хай менi лише спробують бунтувати.

– Єндрею! – зронив король, впадаючи в гарний гумор i надимаючи губи. – Як менi Бог милий, кращого пастиря для цих овечок менi не знайти! Забирайте iх i ведiть, куди вважаете за потрiбне!

– Дякую, ваша величносте! Добрий батьку мiй! – промовив лицар, обiймаючи королiвськi колiна.

– Коли хочете вирушати? – поцiкавився Ян-Казимир.

– З Божою помiччю, завтра ж!

– Може, Акбах-Улан ще не захоче, бо конi iхнi потомленi?

– То накажу його собi до кульбаки на арканi приторочити i пiшки пiде, якщо коня жалiе.

– Бачу вже, що ви з ним упораетесь. Але, будь ласка, наскiльки це можливо, використовуйте м’якi методи. А тепер, Єндрею, сьогоднi вже пiзно, але завтра хочу ще раз вас побачити. Тим часом вiзьмiть цей перстень, скажете своiй роялiстцi, що його вiд короля отримали i що король наказуе, щоб до його вiрного слуги та захисника вiдповiдно ставилася.

– Дай, Бoжe, – просльозився юнак, – дай же, Господи, щоб я не iнакше загинув, як вас захищаючи, ваша величносте!

Тут король вiдступив, бо було вже пiзно, а пан Кмiциц пiшов на свою квартиру в дорогу збиратися та мiркувати, з чого почати, куди найкраще iхати треба.

Спали йому на гадку слова Харлампiя, що якби з’ясувалося, що князя Богуслава в Таурогах немае, то найкраще буде там дiвчину залишити, бо з Таурогiв, що стоять на самому кордонi, у разi потреби в Тiльзiт пiд електорську опiку можна сховатися. І хоча шведи покинули в останнiй потребi князя вiленського воеводу, але можна було сподiватися, що до його вдови повагу збережуть, отже, якщо Олюнька залишиться пiд ii опiкою, то нiчого лихого спiткати ii не може. А якщо до Курляндii поiдуть, то це навiть на краще.

– А я до Курляндii iхати з моiми татарами не можу, – метикував пан Кмiциц, – бо це вже iнша держава.

Ходив по покою i працював головою. Година минала за годиною, але вiн i не думав ще про вiдпочинок i так збурила його думка про нову експедицiю, що хоч ще вранцi був слабкий, тепер уже вiдчував, що йому сили повертаються, i готовий був зараз же на коня сiдати.

Пахолки нарештi закiнчили вовтузитися зi зав’язками клункiв та збиралися йти на вiдпочинок, коли раптом хтось почав шкребтись у дверi кiмнати.

– Хто там? – крикнув пан Анджей i звернувся до пахолкa: – Пiди поглянь!

Пахолок вийшов i, погомонiвши за дверима, незабаром повернувся.

– Якийсь жовнiр пильно хоче побачитися з вашою милiстю. Каже, що його звуть Сорока.

– То впусти його, як Бог милий! – вигукнув пан Кмiциц. І не чекаючи, поки пахолок виконае наказ, сам пiдбiг до дверей.

– Вiтаю, милий Сороко! Радий тебе бачити!

Жовнiр зайшов до свiтлицi i першим його бажанням було впасти до нiг свого полковника, бо був це скорiше приятель та слуга, однаково вiрний, як i прив’язаний, але жовнiрська субординацiя перемогла, тому виструнчився i проказав:

– До послуг вашоi милостi!

– Вiтаю, милий друже, привiт! – зрадiв пан Анджей. – Я вже думав, що тебе там зарубали в Ченстоховi!

Й обiйняв його за голову, а потiм став трясти його руками, бо мiг це зробити, не надто соромлячись, адже Сорока походив зi закуткiв, iз дрiбноi шляхти.

Тодi i старий вахмiстр узявся обiймати панськi колiна.

– Звiдки ж ти йдеш? – спитав пан Кмiциц.

– З Ченстохови, ваша милосте.

– І мене шукав?

– Авжеж.

– А вiд кого дiзнався, що я живий?

– Вiд людей пана Куклiновськогo. Владика Кордецький велику месу на радощах вiдправив у подяку Господу. Потiм, як почулисьмо, що пан Бабинич провiв короля через гори, то я вже знав, що то ваша милiсть, нiхто iнший.

– А отець Кордецький здоровий?

– Здоровий, ваша милосте, лише невiдомо, чи його часом янголи живцем на небо з дня на день не заберуть, бо то святий чоловiк.

– Я б не здивувався. А звiдки ти дiзнався, що я з королем до Львова прибув?

– Я мiзкував так: оскiльки ваша милiсть короля проводжала, то мусить при ньому бути, однак боявся, що ваша милiсть вже могла в поле податися i що я спiзнюся.

– Завтра з татарами вирушаю!

– Гарно складаеться, бо я вашiй милостi везу два повнi череси: той, що був на менi, i його блаженства, а крiм цього, тi чудовi камiнцi, якi ми з ковпакiв бояр познiмали, i тi, якi ваша милiсть забрала тодi, коли ми скарбницю Хованськогo захопили.

– Добрi були часи, коли ми той скарб захопили, але там уже мало що залишилося, бо значну частину я отцю Кордецькому залишив.

– Не знаю я, скiльки там е, проте отець сам казав, що можна б за них два великi села купити.

Сказавши це, Сорока пiдiйшов до столу й узявся знiмати зi себе череси.

– А камiнцi он у цiй бляшанцi, – додав вiн i поклав до гаманiв жовнiрську флягу для горiлки.

Пан Кмiциц нiчого не сказав, витрусив у жменю трохи червiнцiв, не полiчивши звернувся до вахмiстра:

– Бери!

– До нiг падаю вашiй милостi! Гей! Якби я мав у дорозi хоча б один такий дукат!

– То що було б? – спитав лицар.

– Дуже вже я вiд голоду охляв. Мало де тепер людину куснем хлiба пригостять, бо кожен боiться, тому я ноги наприкiнцi ледве вiд голоду волочив.

– На милiсть Божу! Але ж це все ти мав при собi!

– Не смiв без дозволу, – покiрно сказав вахмiстр.

– Тримай! – зронив пан Кмiциц, подаючи йому другу жменю.

Пiсля чого гукнув до пахолкiв:

– Нумо, шельми! Їсти йому дати, скорiше, нiж молитва мине, бо голови позношу!

Пахолки наперебiй побiгли i незабаром постала перед Сорокою величезна миска копченоi ковбаси i пляшка з горiлкою.

Жовнiр жадiбно вп’явся поглядом у iжу, губи та вуса його тремтiли, але сiсти в присутностi полковника не посмiв.

– Сiдай, iж! – наказав пан Анджей.

Не встиг закiнчити, як уже суха ковбаса хрустiла в потужних щелепах Сороки. Два пахолки дивилися на нього, витрiщивши очi.

– Геть звiдси! – звелiв пан Кмiциц.

Хлопцi щодуху помчали до дверей. Лицар мiряв квапливими кроками кiмнату та мовчав, не бажаючи заважати вiрному слузi. Той, скiльки разiв наливав собi чарчину горiлки, стiльки зиркав скоса на полковника, остерiгаючись, чи насупленi брови не спостереже, пiсля чого випивав трунок, обертаючись до стiни.

Пан Анджей ходив, ходив, аж нарештi почав сам зi собою балакати.

– Не може бути iнакше! – бурчав вiн. – Дорога туди стелиться. Накажу сказати iй. Даремно! Не повiрить!.. Листа читати не захоче, бо мене зрадником i собакою вважае. Хай iй у вiчi не лiзе, лише нехай спостерiгае i менi дасть знати, що там дiеться.

Натомiсть покликав голосно:

– Сороко!

Жовнiр схопився так хутко, що мало стiл не перекинув, i витягся, як струна.

– Слухаю!

– Ти вiрна людина i в нуждi проноза. Поiдеш у далеку дорогу, але не голодний.

– Слухаюсь!

– В Тауроги, на прусський кордон. Там панна Бiлевичiвна перебувае… в князя Богуслава. Дiзнаешся, чи вона ще там. І мотай усе на вус. Їй на очi не показуйся, хiба випадково трапиться, що тебе помiтить. Тодi розкажеш iй i присягнешся, що я короля через гори провiв i що при його особi зараз перебуваю. Вона тобi навряд чи повiрить, бо мене там князь очорнив, що я на здоров’я його величностi посягаю, а це брехня, собаки гiдна!

– Слухаюсь!

– На очi, як я i сказав, не попадайся, бо все одно тобi не повiрить. Але якщо вже так станеться, то скажи все, що знаеш. А сам зважай на все i слухай. І стережись, бо якщо князь там i якщо тебе впiзнае вiн або хтось iз садиби, то тебе на палю посадять.

– Слухаюсь!

– Я б послав старого Кемличa, але вiн уже на тому свiтi, бо в бою загинув, а сини задурнi. Вони пiдуть зi мною. Ти бував у Таурогах?

– Нi, ваше милосте.

– Поiдеш до Щучинa, звiдти вздовж прусського кордону, ген аж до Тiльзiтy. Тауроги будуть за чотири милi звiдти, по наш бiк. Сиди в Таурогах доти, доки все не вивiдаеш, а потiм повертайся. Знайдеш мене там, де я буду. Розпитуй про татар i пана Бабиничa. А тепер iди спати до Кемличiв!.. Завтра в дорогу!

Пiсля цих слiв Сорока вийшов, а пан Кмiциц довго ще спати не вкладався, але втома таки його здолала. Тодi впав на ложе i заснув кам’яним сном.

Наступного дня вiн пiднявся бадьорий, набагато мiцнiший, нiж учора. Вся оселя вже була на ногах i розпочалася звичайна буденна дiяльнiсть. Пан Кмiциц пiшов спочатку до канцелярii взяти повноваження й охоронну грамоту, потiм вiдвiдав Субагазi-бея, керiвника представництва хана у Львовi, i мав iз ним тривалу бесiду.

Пiд час цiеi розмови двiчi занурював пан Анджей руку в калитку. Зате, коли виходив, Субагазi помiнявся з ним шапкою, вручив йому пернач iз зеленим пiр’ям i кiлька лiктiв такоi ж зеленоi шовковоi мотузки.

Забезпечений таким чином, повернувся молодик до короля, котрий саме з меси приiхав. Тож упав iще раз молодик до монарших нiг, пiсля чого у супроводi Кемличiв i пахолкiв подався аж за мiсто, де Акбах-Улан стояв зi загоном татар.

Старий татарин приклав, побачивши його, руку до чола, рота i грудей, але дiзнавшись, ким е пан Кмiциц i з чим приiхав, одразу ж спохмурнiв. Обличчя його потемнiло i налилося пихою.

– Оскiльки король вас за провiдника прислав, – правив до пана Анджея ламаною русинською мовою, – то будете менi дорогу показувати, хоч я i сам мiг би потрапити туди, куди треба, а ви молодi i малодосвiдченi.

«Наперед визначае, ким я маю бути, – подумав пан Кмiциц, – але поки можна, використаю дипломатiю». А вголос сказав:

– Акбах-Улане, король мене сюди командиром, а не провiдником прислав. Тому вам скажу, що краще зробите, якщо волi його королiвськоi величностi не буде перечити.

– Татарами хан, а не король командуе! – вiдрубав Акбах-Улан.

– Акбах-Улане, – повторив iз натиском пан Анджей, – хан подарував вас королевi, наче собаку чи сокола презентував, тому зважайте, щоб вас, як собаку, на ланцюг не посадили.

– Алла! – вигукнув здивований татарин.

– Так що не дратуйте мене! – застерiг пан Кмiциц.

Але очi Акбах-Улана кров’ю налилися. Якийсь час вiн навiть слова не мiг iз себе вичавити. Жили на його потилицi набубнявiли, рука вхопилася за кинджал.

– Kesim![112 - Kesim (тур.) – рубати (голову).] Kesim! – крикнув вiн придушеним голосом.

Але й пан Анджей, хоч i обiцяв собi дипломатiю, мав уже досить, тому що вiд природи був дуже запальний. Тож в одну мить кинуло ним щось так, немовби його гадюка вжалила, дужою рукою схопив татарина за рiдку борiдку та, задерши йому голову догори, так наче йому хотiв щось на стелi показати, процiдив крiзь зуби:

– Слухай, козячий сину! Ти бажав би нiкого над собою не мати, щоб палити, грабувати, рiзати!.. Провiдником хочеш мене зробити! Ось тобi за провiдника! Отримуй за провiдника!

І приперши його до стiни, став товкти його голову об зруб. Вiдпустив бiдолаху нарештi цiлком одурiлого, i той по нiж бiльше не сягав. Пан Кмiциц, iдучи за потягом своеi гарячоi кровi, вiдкрив мимоволi найкращий спосiб переконання схiдних людей, котрi до невiльництва звиклi. Тому в потовченiй головi татарина, незважаючи на все обурення, що його душило, блиснула водночас думка, наскiльки могутнiм i владним мае бути той лицар, котрий iз ним, Акбах-Уланом, поводиться таким чином, i його скривавленi губи тричi повторили фразу:

– Bagadyr![113 - Bagadyr (тур.) – богатир, так турки i татари часом називали слов’ян.] Bagadyr! Bagadyr!

Пан Кмiциц тим часом одягнув на голову шапку Субаргазi, витягнув зелений пернач, який досi навмисно тримав встромлений за пояс за спиною, i зауважив:

– Дивися сюди, рабе! Ось це!

– Алла! – верескнув переляканий Улан.

– Й ось це! – додав пан Кмiциц, витягуючи мотузок iз кишенi.

Але Акбах-Улан i так уже лежав у його ногах i бив чолом. Годиною пiзнiше татари витягнулися довгим вужем у бiк дороги, що веде зi Львова до Великих Очей, а пан Кмiциц, сидячи на баскому конi, якого йому король подарував, пiдганяв загiн татар, як вiвчарський собака пiдганяе овець. Акбах-Улан глипав на парубка з переляком i здивуванням.

Татари, котрi зналися на военних людях, з першого погляду розпiзнали, що пiд командуванням цього вождя iм вистачить кровi та здобичi, тому йшли oхочe, зi спiвом i музикою.

Пану Кмiцицу аж у серцi защемiло, коли дивився на тi постатi, схожi на лiсових звiрiв, бо одягненi були в кожухи та верблюжi кафтани вовною назовнi. Хвиля диких голiв хиталася в мiру кiнських рухiв, але вiн лiчив iх i мiркував, що буде можна з такою потугою вчинити.

«Особливий це кiнний загiн, – мiркував вiн собi, – i так менi здаеться, що нiби стадо вовкiв веду, але саме з такими можна буде пройти всю Рiч Посполиту й усю Пруссiю перетнути. Начувайся, княже Богуславе!»

Тут хвалькуватi думки почали приходити йому до голови, бо дуже вже був вiн хизуватися охочий.

«Дав же Бог людинi спритнiсть, – розумував далi. – Вчора я мав лише двох Кемличiв, а сьогоднi чотириста коней за мною чалапае. Хай лише танець розпочну, то матиму тисячу, а то i двi таких розбишак, щоб iх навiть моi давнi компанiйцi не посоромилися б. Готуйся, княже Богуславе!»

Але за мить, для заспокоення совiстi, молодик додав:

«Але при цьому вiтчизнi та монархii прислужуся».

І зробився в нього чудовий настрiй. Забавляло його також безмiрно те, що шляхта, евреi, селяни, навiть бiльшi загони посполитого рушення не могли першоi митi стримати жах вiд вигляду його вiйська. А була мряка, бо вiдлига наситила вогким туманом повiтря. Тому щоразу траплялося, що хтось пiд’iжджав занадто близько i раптом спостерiгши, хто опинився перед ним, викрикував:

– Слово стало плоттю!

– Ісусе, Марiе, Йосифе!

– Татари! Орда!

Але татари минали спокiйно брички, завантаженi пiдводи, табуни коней i подорожнiх. Інакше було б, якби вождь дозволив, але самовiльно нiхто не смiв когось чiпати, бо на власнi очi бачили, як Акбах-Улан цьому вождевi особисто стремено тримав.

Тим часом Львiв уже зник у далинi за туманами. Татари припинили спiвати i загiн рухався повiльно помiж клубами пари, що здiймалася з коней. Враз кiнський тупiт почувся за загоном татар.

За мить з’явилися двое вершникiв. Один iз них був пан Володийовський, а другий – орендар iз Вонсошi. Обое, минаючи загiн, мчали просто до пана Кмiцицa.

– Стiй! Стiй! – кричав субтильний лицар.

Пан Анджей притримав коня.

– Це ваша милiсть?

Пан Володийовський i собi осадив свою шкапину.

– Чолом! – промовив вiн. – Листи вiд короля! Один до вашоi милостi, а другий до воеводи вiтебського.

– Але я до пана Чарнецькогo iду, а не до пана Сапеги.

– Прочитайте спочатку листа!

Пан Кмiциц зламав печатку i прочитав:



«Дiзналися ми через кур’ера, який свiжо вiд пана воеводи вiтебського прибув, що пан воевода не може в малопольський край вступити i з дороги знову на Пiдляшшя завертае, i це з причини князя Богуслава, котрий iз великими силами при шведському королевi не залишаеться, а на Тикоцин i на пана Сапегу вдарити замишляе. Що аж pars magna[114 - Pars magna (лат.) – значна частина.] сил пана Сапеги на заставах залишитися була змушена, тому ми наказуемо вам, щоб iшли з татарським комунiком пановi воеводi на допомогу. А що i ваше жадання таким чином буде задоволене, то немае потреби вам дуже й наказувати. Другий лист вiддайте пановi воеводi, в якому пана Бабиничa, вiрного слугу нашого, пiд захист воеводський, а насамперед Божiй опiцi доручаемо. 

    Ян-Казимир, король».

– Як Бог милий! На милiсть Божу! Оце щаслива для мене новина! – вигукнув пан Анджей. – Не знаю вже, як королевi i вашiй милостi маю за неi дякувати!

– Я особисто доправити послання викликався, – вiдказав низькорослий лицар, – аби пiдтримати вашу милiсть, бо бачив ваш бiль, а також хотiв переконатися, що листи точно дiйдуть.

– А коли той кур’ер прибув?

– Ми саме обiдали в короля, я, два пани Скшетуськi, Харлампiй i пан Заглоба. Навiть уявити собi не зможете, що там пан Заглоба нагородив, як про неквапливiсть Сапеги i про своi заслуги патякав. Досить того, що король аж рота роззявив, а обое гетьманiв за боки без упину трималися. Аж тут увiйшов прислужник iз листом, на котрого король вiдразу ж накинувся: «Йди до ката, – сказав вiн, – може, це погана новина, не зiпсуй менi радощiв»! Але коли дiзнався, що це вiд пана Сапеги, то взявся до читання. І справдi лиху новину вичитав, бо пiдтвердилося те, про що вже давно торочили, що електор присяги всi зламав i безповоротно проти законного володаря зi шведським королем об’еднався.

– Ще один ворог, наче iх мало дотепер було! – вигукнув пан Кмiциц i склав, як до молитви, руки. – Бoжe великий! Хай менi хоча б на тиждень пан Сапегa в Княжу Пруссiю дозволить з’iздити, то дасть милосердний Бог, що десяте поколiння мене i моiх татар згадували будуть!..

– Можливо, що саме туди ви й пiдете, – припустив пан Мiхал, – але спершу треба Богуслава здолати, бо саме через зраду електора не бракуе йому людей i на Пiдляшшя йому йти дозволено.

– Ми зустрiнемося, як сьогоднi день, як Бог на небi, так ми зустрiнемося! – блискав очима пан Анджей. – Навiть якби менi, пане, призначення на вiленське воеводство привезли, то не заспокоiли б мене краще!

– Король також одразу ж вигукнув: «Готова для Єндрейкa експедицiя, вiд якоi душа його втiшиться». Хотiв за вами слугу посилати, але я заперечив: «Сам поiду, заодно й попрощаюся».

Пан Кмiциц нахилився на конi та вхопив низькорослого лицаря в обiйми.

– Брат стiльки для мене не зробив би, скiльки ваша милiсть зробила! Дай менi, Господи, колись вiддячити!

– Тa… Та я ж колись розстрiляти вас хотiв!

– Бо тодi на щось краще я й не заслуговував. Дурницi це! Хай мене в першiй битвi зарубають, якщо мiж усiм лицарством когось бiльше за вас шаную!..

Воiни потиснули один одному руки на прощання, а пан Мiхал сказав:

– Будьте обережнi з Богуславом! Бережiться, бо з ним нелегко!

– Одному з нас уже смерть записана!

– Гаразд!

– Ех, якби ж то ви, якi до шаблi генiй, своi таемницi менi вiдкрили! Що ж! Немае на це часу!.. Але i так янголи менi допоможуть, i кров його побачу, хiба що ранiше очi моi заплющаться назавжди для денного свiтла.

– Боже, помагай!.. Щасливоi дороги!.. І дайте там перцю зрадникам-пруссакам! – попросив пан Володийовський.

– Будьте певнi. Остогидiе iм лютеранство!

Тут пан Мiхал кивнув пановi Рендзяну, котрий у той час iз Aкбах-Уланом балакав, давнi заслуги пана Кмiцицa у вiйнi з Хованським розбовкував, пiсля чого обое повернулися до Львова.

Пан Анджей, своею чергою, розвернув на мiсцi загiн татар, як вiзник фiрою править, i подався просто на пiвнiч.




Роздiл XXXIV


Хоча татари, а особливо з Добруджi, навченi були озброеним воiнам у полi опiр чинити, але найулюбленiшою для них вiйною було вбивство беззахисних, забирати жiнок i чоловiкiв у ясир, а насамперед грабунок. Багато хто нудився дорогою в цьому чамбулi, який вiв пан Кмiциц, бо пiд залiзною його рукою дикi воiни мусили на баранцiв обернутися, тримати ножi в пiхвах, а погашенi трути i скрученi аркани – в бесагах, хоча спочатку й обурювалися.

Бiля Терногрода кiльканадцятеро навмисно вiдстали, щоб «червоного пiвня» в Хмелевську пустити та порозважатися з молодицями. Але пан Анджей, котрий уже до Томашева просунувся, повернувся на перший же вiдблиск пожежi i наказав винних повiсити. А Акбах-Уланa так опанував, що той не лише опiр не чинив, але квапив, аби засуджених швидше вiшали, бо iнакше bagadyr гнiватиметься. З того часу «баранцi» йшли спокiйно, збиваючись у тiснi купи по селах i мiстечках, аби на когось пiдозра не впала. А екзекуцiя, хоч ii й дуже суворо провiв пан Кмiциц, не збудила навiть проти нього невдоволення чи ненавистi, бо таке вже було щастя розбишаки, що завжди пiдлеглi стiльки мають до командира любовi, скiльки страху.

Правда, пан Анджей i iх кривдити не дозволяв. Край був помiтно поруйнований недавнiм нападом Хмельницького та спустошений Шереметевим, тому з провiантом i фуражем до збору нового врожаю було важко, але татарам нiчого не бракувало, а в Криницi, коли мiсцевi жителi опiр вчинили i не хотiли жодного iдла дати, наказав кiлькох пан Анджей висiкти батогами, а пiдстаросту ударом oбушкa приклав.

Сподобалося це ординцям без мiри, з приемнiстю слухали верески битих криничан, балакали мiж собою:

– Ех, сокiл наш Кмiтах, не дасть своiм баранцям кривду вчинити!

Достатньо сказати, що вони не лише не схудли, а й розпаслися – люди i конi. Старий Улан, помiтно погладшавши, дивився зi щораз бiльшим подивом на молодика i язиком цмокав.

– Якби менi сина Aллах дав, я хотiв би мати такого. Тодi не помер би на схилi рокiв вiд голоду в улусi! – повторював вiн.

Але пан Кмiциц iнколи штурхав його легенько кулаком у живiт i жартував:

– Слухай, свинтусе! Якщо тобi шведи черево не розiтнуть, то всi комори в нього поховаеш!

– І де тi шведи? Луки нам зiгниють, тятиви спорохнявiють, – вiдповiв Улан, котрий уже затужив за вiйною.

Так просувалися вони вперед тiею частиною краiни, до якоi шведська нога вступити не встигла, далi тiею, в якiй були свого часу гарнiзони, але вже iх конфедерати повиганяли. Зустрiчали натомiсть всюди меншi та бiльшi групи шляхти, що тягнулися озброенi з усiх усюд, i не меншi гурти селян, якi не раз заступали iм загрозливо дорогу i яким часто важко було пояснити, що мають справу з друзями та слугами польського короля.

Дiйшли вже нарештi до Замостя. Дивувалися татари, побачивши цю потужну фортецю, а iм ще й повiдомили, що недавно зупинила вона всю могуть Хмельницького.

Пан Ян Замойський, власник маетку, дозволив iм на знак великоi прихильностi та милостi зайти до мiста. Впустили iх через Щебжешинськi ворота, iнша назва Цеглянi, тому що двое iнших були з каменю. Сам пан Кмiциц не сподiвався побачити нiчого схожого i не мiг позбутися подиву вiд вигляду широких вулиць, за iталiйською модою пiд лiнiю рiвномiрно мурованих, вiд вигляду прекрасноi академiчноi колегii та бурс, замку, мурiв, гiгантських гармат i всiлякого iншого «спорядження». Мало хто з магнатiв мiг рiвнятися з онуком великого канцлера, як мало яка фортеця – зi Замостям.

Але найбiльше захопилися ординцi, коли побачили вiрменську частину мiста. Нiздрi iхнi жадiбно втягували запах сап’яну, який виробляли на мануфактурах винахiдливi прибульцi з Кaффи, й очi пожирали бакалiю, схiднi килими, пояси, гострi шаблi, кинджали, луки, турецькi лампи й усiлякi iншi коштовностi.

Сам пан коронний пiдчаший[115 - Пiдчаший – в середньовiччi особа, вiдповiдальна за монаршу пивницю.] дуже припав до серця пановi Анджею. Був це справжнiй володар у своему маленькому королiвствi в Замостi: людина в лiтах, дуже гожий, хоч i дещо хирлявий, бо замолоду не надто природнi iнстинкти гамував. Завжди, однак, любив слабку стать, а здоров’я його не настiльки було ослаблене, щоб веселощi зникли з його обличчя. Досi не одружився, хоча найродовитiшi доми в Речi Посполитiй вiдчиняли перед ним широко дверi, запевняв, що не може достатньо гарноi дiвчини в них знайти. Знайшов ii трохи пiзнiше, в особi молодоi французькоi панночки, котра, хоч i в iншого була закохана, вiддала йому без вагання за його багатства свою руку, навiть не здогадуючись, що той перший, котрим погордувала, прикрасить колись королiвською короною свою i ii голову.

Господар Замостя не вiдзначався великою метикуватiстю, мав ii стiльки, скiльки сам потребував. За милiстю та посадами не ганявся, хоча вони самi до нього йшли, а коли друзi вiдчитували його, що шляхтичу природних амбiцiй бракуе, вiдповiдав:

– Неправда, що менi iх бракуе, бо я маю бiльше, нiж тi, хто кланяеться. Навiщо менi придворнi пороги оббивати? У Замостi я не лише Ян Замойський, а й замойський собi пан.

Тому його всюди називали Собiпаном, i цим прiзвиськом вiн був дуже задоволений. Радо також вдавав простака, хоч виховання отримав витончене i молодiсть у мандрiвках по чужих краях провiв. Сам називався звичайним шляхтичем i багато про убогiсть свого «стану» просторiкував, може, тому, щоб йому iншi перечили, а може, щоб його мiзернiсть не помiтили. Врештi це був чесний чоловiк i кращий син Речi Посполитоi, нiж багато iнших.

А як вiн припав до серця пановi Кмiцицу, так i той йому, тому його у замковi покоi запросив i гостив, бо також любив, аби його гостиннiсть вихваляли.

Пан Анджей познайомився в замку з багатьма знаменитими особами, насамперед iз княгиню Гризельдою Вишневецькою, сестрою пана Замойськогo й удовою великого Яреми, свого часу найбiльшого воiна Речi Посполитоi, котрий, однак, вояцьке свое щастя пiд час козацького бунту втратив, тому княгиня сидiла в Замостi на милостi брата Янa.

Але була це жiнка настiльки прекрасна, величава та порядна, що пан Ян першим порошинки з неi здував i водночас боявся ii, як вогню. Не було ще такого випадку, щоб волi ii не задовольнив або щоб iз нею у важливих справах не порадився. Придворнi навiть подейкували, що це княгиня насправдi править Замостям, армiею, скарбами та братом, паном старостою. Але вона не хотiла користуватися своею перевагою, усiею душею вiддана тузi за чоловiком i вихованню сина.

Син той саме недавно з вiденськоi садиби на короткий час у краiну повернувся i перебував при нiй. Був то молодик у розквiтi рокiв. Але даремно пан Кмiциц шукав у ньому тих ознак, якi син великого Яреми носити на обличчi мав би.

Постать молодого княжича була грацiйна, велике обличчя одутле, випуклi очi зиркали несмiливо, рот мав товстий, вологий, як у людей, схильних до радощiв столу. Довге та чорне, як вороняче крило, волосся спадало йому аж на плечi, крiм кольору волосся успадкував вiд батька i смаглявiсть шкiри обличчя.

Тi, хто були до нього ближчi, запевняли, однак, пана Анджея, що молодий князь мае шляхетну душу, ерудицiю та чудову пам’ять, завдяки якiй майже всiма мовами спiлкуватися може, i що лише певна обтяжливiсть тiла та духу, а також природна ненаситнiсть у iжi е вадами цього незвичайного панича.

Якось, затягнений у розмову з ним, переконався полковник, що князь не лише тямущий, дотепний i влучно судить про все, але мае й дар прихиляти до себе людей. Пан Кмiциц полюбив його в ходi першоi ж розмови таким почуттям, в якому найбiльше е жалю. Вiдчув, що дав би багато, щоб до цього сироти повернулася чудова доля, яка йому за правом народження належалася.

Але впевнився й також на першому ж обiдi, що правдою було те, що подейкували про обжерливiсть Мiхалa. Молодий князь волiв не думати нi про що iнше, лише про iжу. Вибалушенi очi його стежили неспокiйно за кожною стравою, а коли йому приносили тарiль, набирав величезнi купи на свою тарiлку, iв жадiбно, плямкаючи губами, як лише ненажери iдять. Мармурове обличчя княгинi вiд цього вигляду наповнювалося ще бiльшим смутком. Пановi Анджею стало настiльки нiяково, що вiн вiдвiв погляд i глянув на пана Собiпанa Замойськогo.

Але пан староста калуський не дивився нi на князя Мiхалa, нi на свого гостя. Пан Кмiциц простежив за його поглядом i за плечем княгинi Гризельди побачив справдi дивовижне явище, якого не зауважив досi.

Була це маленька дiвоча голiвка, бiла, як молоко, прекрасна, як троянда, i гарненька, як образочок. Невисоке, в’юнкими кучериками прикрашене чоло, а швидкi оченята стригли на офiцерiв, котрi сидiли навколо пана старости, не минаючи i його самого. Нарештi вони зупинилися на пановi Анджею i дивилися на нього так кокетливо i вперто, немов хотiли усередину його серця зазирнути.

Але пана Кмiцица важко було збентежити, тому почав у вiдповiдь споглядати в цi очi зовсiм зухвало, а потiм штовхнув у бiк пана Шурськогo, котрий сидiв поряд, поручика надвiрноi панцерноi хоругви ординацькоi[116 - Ординацiя – зiбрання особливих правових норм i правил, що iх видавали сейм, король або колегiальнi державнi органи Речi Посполитоi. Ординацii вилучалися зi сфери дii загальних норм права й отримували особливий правовий статус. Для ординацii передбачався спецiальний статут, згiдно з яким увесь маетковий комплекс переходив у спадок до старшого сина, а його успадкування жiнкою не допускалося. Замойська ординацiя виникла 1589 року.], i спитав упiвголоса:

– А це що за вертихвiстка?

– Шановний пане, – гостро глянув на нього пан Шурський, – не розмовляйте легковажно, якщо не знаете, про кого балакаете. Нiяка це не вертихвiстка, а панна Ганна Борзобагата-Красенськa. Й iнакше ii не називайте, якщо не хочете потiм про це пожалiти!

– Ви, мабуть, не знаете, що вертихвiстка це така птаха, дуже гарненька, тому жодноi образи в такому прiзвиську немае, – вiдказав, смiючись, пан Кмiциц. – Але з вашого захоплення можна зробити висновок, що ви закоханi!

– А хто тут не закоханий? – буркнув нечемно пан Шурський. – Сам пан староста ледве очi не виглядить i як на шилi сидить.

– Бачу це, бачу!

– Що ви там бачите!.. Вiн, я, Грабовський, Столонгевич, Коноядський, Рубецький iз драгунiв, Печинга – всiх полонила. І з вами станеться те саме, якщо тут на довше залишитесь. Їй i двадцяти чотирьох годин буде досить!

– Ех, пане-брате! Не дала б вона раду i за двадцять чотири мiсяцi!

– Не може бути? – обурився пан Шурський. – То ви з бронзи, чи що?

– Нi! Бо якщо хтось останнiй таляр iз кишенi вам украде, то бiльше немае потреби боятися злодiя.

– Хiба що так! – погодився пан Шурський.

Та пан Кмiциц раптом спохмурнiв, бо йому власний смуток на гадку прийшов, тому бiльше не звертав уваги, що чорнi оченята щораз пильнiше на нього дивилися, немовби питаючи: «Як тебе звати i звiдки ти взявся, молодий лицарю?»

А пан Шурський не вгавав:

– Свердлить, свердлить!.. Свердлила так i мене, поки до серця не дiсталася. А тепер навiть не гляне!

Пан Анджей вийшов зi задуми.

– Чому ж хтось iз вас не одружиться з нею в бiса!

– Бо один одному перешкоджае!

– Бa, ця дiвчина готова осiсти на кошi. Хоч, щоправда, в цiй грушi бiлi зернята ще мали б бути.

На це пан Шурський лише витрiщився i, нахилившись до вуха пана Кмiцицa, промовив дуже таемничо:

– Кажуть, що iй двадцять п’ять рокiв, чесне слово! Ще до гультяйського бунту вона вже була в княгинi Гризельди.

– Диво над дивами, а я не дав би ii бiльше шiстнадцяти, ну, вiсiмнадцять вiд сили!

Тим часом «об’ект» здогадався, либонь, що про нього мова, бо палаючi оченята накрили повiки i лише скоса стрiляли в пана Анджея, нiби питаючи: «Хто ж то такий вродливий? Звiдки ж ти взявся?»

А той мимоволi почав пiдкручувати вуса.

Пiсля обiду взяв його за лiкоть пан староста калуський, котрий зауважив придворнi манери пана Кмiцицa, тому ставився до нього, як до небуденного гостя.

– Пане Бабинич, – спитав вiн, – ви менi казали, що з Литви родом?

– Так i е, пане старосто.

– А розкажiть менi, чи ви часом не знайомi з такими собi Пiдбийп’ятами?

– Особисто не знайомий, бо нема вже iх на свiтi, принаймнi тих, котрi Зiрвикаптуром[117 - Зiрвикаптур – польський шляхетський герб.] запечатували. Останнiй пiд Збаражем полiг. Був це був найбiльший лицар, котрого Литва народила. Хто ж у нас Пiбийп’ят не знае?

– Чув i я про це, тому й питаю. Бо е у вiдповiдальностi моеi сестри одна панночка, така собi Борзобагата-Красенськa. Порядна родина!.. Була вона нареченою цього пана Пiдбийп’яти, котрого убили пiд Збаражем. Сирота, без батька та матерi, i хоч сестра княгиня дуже ii любить, а я, природним опiкуном сестри будучи, тим самим маю цю дiвчину в опiцi.

– Приемна це опiка! – закинув пан Анджей.

Пан староста калуський усмiхнувся, пiдморгнув i цмокнув язиком.

– Що? Марципан, еге ж?..

Але, спохватившись, що видае себе, зробив серйозне обличчя.

– Зрадник! – промовив вiн наполовину жартома, а наполовину всерйоз. – Хотiли мене на чисту воду вивести, ледве не проговорився!..

– Про що? – спитав пан Кмiциц, пильно глянувши йому в вiчi.

Тут Собiпан нарештi збагнув, що в дотепностi з гостем не може сперечатися, тому продовжив попередню лiнiю.

– Цей пан Пiбийп’ята, – завважив вiн, – записав iй якiсь садиби там, у ваших краях. Назв я не пам’ятаю, бо чудернацькi: якiсь Балтупи, Сируцяни, Мишикiшцi, словом, все, що мав. Далебi, не згадаю. П’ять чи шiсть фiльваркiв.

– Бa! Та що там фiльварки. Пан Пiбийп’ята був чоловiком дуже заможним, i якби ця панна всi його маетки колись отримала, то могла б мати власний двiр i мiж сенаторами собi чоловiка шукати.

– Так вважаете? То ви знаете тi села?

– Знаю лише Любовичi та Шепути, бо вони бiля моiх маеткiв лежать. Лише лiсовоi межi буде миль зо двi, а польовоi та земельноi – ще раз стiльки.

– А де це?

– У Вiтебському воеводствi.

– Ох, далеко! Не варто й город городити, та тi краi ще й пiд ворогом.

– Коли ворогiв виженемо, то й до маеткiв дiйдемо. Але Пiдбийп’яти мають власнiсть i деiнде, наприклад, у Жемайтii дуже великi, я знаю про iхне добро, бо й там маю також шматок землi.

– Бачу, що i ваша власнiсть – не торба сiчки?

– Нiякоi зараз вiд цього користi. Але чужого менi не треба.

– Порадьте менi, пане, як би цю дiвчину на ноги поставити?

Пан Кмiциц засмiявся.

– Краще про це радити, нiж про щось iнше. Найкраще до пана Сапеги вдатися. Якби вiн би справу взяв до серця, то як воевода вiтебський, найвпливовiша в Литвi особа, багато чого мiг би добитися.

– Мiг би вiн повiдомлення до трибуналiв порозсилати, що це за заповiтом паннi Борзобагатiй записано, щоб iнша рiдня не зазiхала?

– Чому б нi? Але трибуналiв тепер немае, а пан Сапегa що iнше мае в головi.

– Можна б дiвчину у його руки та пiд опiку вiддати. Маючи ii на очах, швидше б для неi щось зробив.

Пан Анджей здивовано поглянув на пана старосту. «Який його iнтерес, що хоче ii звiдси позбутися?» – подумав вiн. Староста ж правив далi:

– Важко, звiсно, в таборi, в наметi пана воеводи вiтебського жити, але вона могла б при доньках воеводи залишатися.

«Не розумiю! – мiркував пан Кмiциц. – То вiн справдi хотiв iй бути лише опiкуном?»

– З цим е одна проблема, як би ii туди в теперiшнi неспокiйнi часи доправити. Потрiбно з кiлькасот людей, а я Замостя оголяти не можу. Якби ж я мiг знайти когось, хто б ii безпечно довiз. Чи могли б ви за це взятися, бо все одно до пана Сапеги iдете. Я дав би вам листи, а ви дали б менi слово, що ii безпечно довезете.

– І менi доведеться ii до пана Сапеги супроводжувати? – щиро здивувався пан Анджей.

– Чи це така вже й неприемна мiсiя?.. Хоч би якiсь почуття дорогою не виникли?

– Еге! – сказав на те пан Кмiциц. – Вже моi почуття хтось iнший орендуе, i хоч ренти менi не платить, але орендаря змiнювати не планую.

– Тим краще, тим спокiйнiше ii вам доручу.

Запанувала мовчанка.

– Що? Взялися б? – спитав староста.

– Я ж iз татарами йду.

– А менi розповiдали, що татари вас бiльше вiд вогню бояться. Ну, що? Берiться.

– Гм! Чому б нi, якщо вашiй вельможностi послугу можу таким чином надати. Однак…

– Ага! Ви думаете, що треба, щоб княгиня дозвiл дала. Дасть! Як менi Бог милий! Бо уявiть собi, вона мене пiдозрюе.

Тут пан староста взявся щось довго шепотiти на вухо пану Кмiцицу, аж нарештi додав уголос:

– Бо дуже вже на мене вона заповзялася, а я й вухом не повiв, аби з бабами воювати! Ех! Та я би краще волiв шведiв пiд Замостям. Але матиме найкращий доказ того, що я нiчого лихого на гадцi не маю, позаяк сам панночку хочу звiдси випровадити. От вона здивуеться, чи не так? Ну! За першоi ж нагоди про це з нею побалакаю.

Сказавши це, староста повернувся i пiшов, а пан Анджей дивився йому вслiд i бурчав:

– Якiсь iнтриги, пане старосто, заплiтаете, i хоч мети не збагну, та сильце бачу добре, бо iнтриган iз вас нiкудишнiй.

Пан староста був дуже задоволений собою, хоч добре тямив, що лише половина роботи виконана, а залишалася ще одна, настiльки складна, що вiд однiеi думки про неi його охоплювали сумнiви, i навiть страх. А треба було лише отримати дозвiл княгинi Гризельди, суворостi та проникливого розуму котроi боявся пан староста всiею душею.

Однак почавши, прагнув якнайшвидше довести справу до кiнця, тому вже вранцi наступного дня, пiсля меси, пiсля снiданку i пiсля огляду найманоi нiмецькоi пiхоти подався чоловiк у покоi княгинi.

Застав ii саму, коли та гаптувала ризу для колегii. За нею Ганнуся мотала розвiшений на двох крiселках шовк. Другий моток рожевого кольору завiсила собi на шию i швидко перебираючи руками, бiгала довкола крiсел, моторно звиваючи нитку.

Обличчя пана старости посвiтлiло, як тiльки ii побачив, але мерщiй зробив серйозний вираз i, привiтавшись iз княгинею, нiби знiчев’я почав:

– Той пан Бабинич, котрий сюди з татарами приiхав, вiн литовець. Впливовий чоловiк i дуже ввiчливий, а лицар, мабуть, за покликанням. Ти зауважила його, панi сестро?

– Ти ж сам його до мене приводив, – байдуже вiдреагувала княгиня Гризельдa. – Чесне обличчя мае i видаеться добрим жовнiром.

– Я розпитував його також про тi маетки, записанi паннi Борзобагатiй. Каже, що iх майже можна з Радзивiллiвськими рiвняти.

– Дай, Боже, Ганнусi. Легше iй буде сиротi, а потiм i молодицi, – погодилася панi.

– Є лише periculum[118 - Periculum (лат.) – ризик.], аби дальша рiдня iх не розтягнула. Пан Бабинич каже, що воевода вiтебський мiг би, якби схотiв, цим зайнятися. Чесний вiн чоловiк i до нас дуже прихильний, я б такому навiть власну доньку доручив. Досить йому було б повiдомлення до трибуналу послати i про опiку заявити. Але пан Бабинич переконаний, що у такому разi панна Ганна мала б особисто поiхати в тi краi.

– Куди? До пана Сапеги?

– Або до панянок Сапежанок, аби там була, щоб формальна процедура могла бути зроблена.

Староста фантазував цiеi митi про «формальну процедуру», правильно вважаючи, що княгиня прийме цю фальшиву монету за чисту. Вона помiркувала якусь хвилину i поцiкавилася:

– Як же iй туди тепер iхати, коли шведи на дорогах?

– Маю iнформацiю, що з Люблiна вже вступилися. Вся територiя з цього боку Вiсли вiльна.

– І хто ж би Ганку до пана Сапеги вiдвiз?

– Та навiть той же пан Бабинич.

– З татарами? Побiйся Бога, пане брате, та це дикий i неслухняний люд.

– А я не боюся, – зробила реверанс Ганнуся.

Але княгиня Гризельдa зметикувала вже, що пан брат прийшов iз якимось уже готовим планом, тому витурила панночку, а сама запитально поглянула на пана старосту. Той наче собi самому розповiдав:

– Oрдинцi до смертi пана Бабинича бояться. Вiшае iх навiть за найменшу непокору.

– Я не можу таку експедицiю дозволити, – засумнiвалася княгиня. – Дiвчина чесна, але баламутна, i легко в людях запал породжуе. Сам це знаеш найкраще. Нiколи б не доручила ii молодiй i невiдомiй особi.

– Зовсiм вiн не невiдомий там, бо хто ж про Бабиничiв не чув, як про родовитих i статечних людей (нiколи ранiше в життi пан староста про Бабиничiв не чув). Зрештою, – продовжував вiн, – ти могла б iй котрусь зi статечних жiнок до компанii додати, то й формальностi були б збереженi. А за пана Бабиничa я ручаюся. І скажу тобi, панi сестро, що мае вiн у тих краях наречену, в котру по вуха, як сам каже, закоханий. А хто закоханий, тому що iнше в головi. І рiч у тому, що друга така нагода не скоро може випасти. Натомiсть може маетки дiвчина втратити i на зрiлi роки залишитися без стрiхи над головою.

Княгиня припинила гаптувати, пiдняла голову i втупилася в братовi проникливi очi.

– Який твiй iнтерес, що ii звiдси хочеш випхати?

– Мiй iнтерес? – опустив очi пан староста. – Що я можу мати? Нiчого!

– Яне!.. Ти з паном Бабиничeм змовився на ii чесноту?!

– От тобi й маеш! Як менi Бог милий! Цього лише бракувало! Прочитаеш листа, який я до пана Сапеги напишу, i власний додаси. А я обiцяю, що зi Замостя навiть носа не витикатиму. Зрештою, ти сама пана Бабиничa розпитаеш i сама його просити будеш, щоб мiсiю таку на себе взяв. Оскiльки ти мене пiдозрюеш, то не хочу нiчого про це знати.

– Але чому ти так наполягаеш, аби вона поiхала зi Замостя?

– Бо iй добра бажаю, а тут про великi маетки йдеться. Гаразд, визнаю! Я дуже зацiкавлений, щоб вона зi Замостя поiхала. Бо набридли вже менi твоi пiдозри, не подобаеться i те, що на мене постiйно брови супиш i суворо зиркаеш. Я думав, що, дозволяючи поiхати дiвчинi, знайду найкращий aргумeнт проти тих пiдозр. Далебi, досить iз мене цього! Бо не може бути гiдним той, хто вночi пiд вiкнами крадеться. Скажу тобi бiльше: офiцери моi через неi один на одного мало зi шаблями на кидаються. Немае згоди, немае порядку, немае служби, як належить. Досить iз мене! Але оскiльки ти досi очима мене свердлиш, то роби, як хочеш, але Мiхалa сама гляди, бо це твоя, а не моя справа.

– Мiхалa? – витрiщилася княгиня.

– Я проти дiвчини нiчого не маю. Не баламутить його бiльше, нiж iнших, але якщо ти, панi сестро, не бачиш його страждальних поглядiв i гарячих почуттiв, то скажу тобi одне: навiть Купiдон так не заслiплюе, як материнська любов.

Брови княгинi пiднялися, а обличчя зблiдло. Пан староста второпав, що трафив у яблучко, тому став напирати:

– Ось так, панi сестро, такi справи!.. Що менi до того? Нехай iй Михайлик вовну для мотання подае, хай пирхае, дивлячись на неi, нехай шарiеться, нехай крiзь шпарини в дверях на неi заглядае?.. А менi що!.. Врештi, я й не знаю! Хороша партiя, рiд шляхетний, мiй не родовитiший. Хочеш сама? Без проблем! Роки трохи невiдповiднi, але це знову ж таки не моя справа.

Пiсля такоi тиради пан староста пiдвiвся i, вклонившись сестрi дуже ввiчливо, намiрився йти.

Княгинi тим часом кров прилинула до обличчя. Горда панi в усiй Речi Посполитiй не бачила гiдноi партii для Вишневецького, за кордоном хiба, мiж австрiйськими архiпринцесами, тому слова брата зачепили ii, немов розпеченим залiзом.

– Яне! – гукнула вона. – Зачекай!

– Панi сестро, – озвався староста калуський, – я хотiв, primo: надати тобi доказ, що хибно мене запiдозрюеш, secundo[119 - Primo, secundo (лат.) – по-перше, по-друге.]: що маеш за кимось iншим стежити. Тепер роби, як хочеш, бо менi бiльше нiчого з тобою балакати.

Пан Замойський ще раз вклонився i вийшов.




Роздiл XXXV


Пан староста калуський не надто лукавив перед сестрою, кажучи про почуття Мiхала до Ганнусi, тому що молодий княжич був закоханий у неi, як i всi iншi, навiть придворнi пажi. Але було це кохання не надто бурхливе i зовсiм не заповзятливе. Мабуть, солодке запаморочення голови та почуттiв, а не порив серця, яке любов спонукае до володiння предметом пристрастi. Для таких почуттiв пановi Мiхалу бракувало енергiйностi.

Проте княгиня Гризельдa, мрiючи про чудове майбутне для сина, добре набралася страху через це почуття.

Першоi митi ii здивувало раптове прагнення пана старости дозволити Ганнусi поiхати. Тепер покинула про це думати, настiльки всю ii душу зайняла загрозлива небезпека. Розмова зi сином, котрий блiднув i тремтiв перед нею i перш нiж у чомусь зiзнатися, став ридати, пiдтвердила пiдозру, що небезпека реальна.

Проте не вiдразу здолала докори сумлiння, i лише коли Ганнуся, котра мрiяла новий свiт i нових людей побачити, а може, i вродливого кавалера збаламутити, припала iй до нiг iз проханням дозволити вiддалитися, княгиня не знайшла достатньо сил, аби iй вiдмовити.

Ганнуся заливалася, щоправда, слiзьми вiд думки про розлуку зi своею покровителькою, майже матiр’ю, але для спритноi дiвчини було цiлком зрозумiло, що, просячи про розлуку, вiдсувае тим самим вiд себе будь-якi пiдозри, що мала якийсь план захопити в тенета молодого княжича або навiть i самого пана старосту.

Княгиня Гризельдa, маючи намiр переконатися, чи немае якоiсь змови мiж братом старостою i паном Кмiцицем, звелiла останньому з’явитися перед нею. Обiцянка пана старости, що не вийде зi Замостя, суттево заспокоiла ii, щоправда, хотiла, однак, познайомитися ближче з чоловiком, котрий мав дiвчину супроводжувати.

Розмова з паном Анджеем цiлковито ii заспокоiла.

Зi сiрих очей молодого шляхтича дивилася така щирiсть i правда, що негоже було в нiй сумнiватися. Зiзнався вiдразу, що в iншу закоханий i тому до гульок не мае нi бажання, нi голови. Врештi дав слово честi, що дiвчину захистить вiд будь-якоi пригоди, хiба би сам спершу головою наклав.

– До пана Сапеги ii вiдвезу безпечно, тому що пан староста казав, що ворог iз Люблiна вже пiшов. Однак потiм не хочу нiчого про неi знати. І не тому, щоб вiд служби вашiй свiтлостi хотiв би вiдмовитись, бо задля вдови найвидатнiшого воiна та заради честi всього народу завжди готовий кров пролити. Але маю там своi важкi справи, з яких не знаю, чи цiлу шкуру винесу.

– Не йдеться в цiй справi нi про що бiльше, – заспокоiла княгиня, – лише ii в руки пана Сапеги передати, а пан воевода зробить все для мене i в дальшiй над нею опiцi не вiдмовить.

Тут жiнка простягнула вiдвiдувачевi руку, яку вiн з найбiльшою пошаною поцiлував, та побажала йому на прощання:

– Пильнi будьте, пане кавалере, дуже пильнi! І не зважайте, що краiна вiд ворога вiльна.

Останнi слова збентежили пана Кмiцицa, але вiн не мав часу над ними помiркувати, бо незабаром перехопив його пан староста.

– Що ж, шановний лицарю, – промовив вiн весело, – найбiльшу окрасу зi Замостя менi вивозите?

– Але з панськоi волi, – не полiз за словом у кишеню пан Кмiциц.

– Бережiть ii. Ласий це делiкатес! Готовий ii будь-хто вiдiбрати!

– Нехай лише спробуе! Овва! Я дав чесне слово панi княгинi, а мое слово – свята рiч!

– Та то я так собi жартую. Немае потреби боятися, нi надзвичайну обережнiсть проявляти.

– Я таки попрошу в ясновельможного пана якусь бричку, що закриваеться, i бляхою обкуту.

– Дам вам навiть двi. Ви ж не зараз же iдете?

– Ще нi, але менi не варто баритися! І так уже тут надто довго засидiвся.

– То вiдправте своiх татар уперед до Красного Ставу. Я зi свого боку пошлю кур’ера, щоб там харчi були для них готовi, а вам особистий ескорт аж до Красного Ставу дам. Нiщо вас лихе тут здибати не може, бо це моя краiна. Я дам вам сумлiнних слуг iз нiмецьких драгунiв, вони люди смiливi i дороги знають. Зрештою, до Красного Ставу тракт, як серпом, вижатий.

– А чому б я мав сам залишатися?

– Щоб ще мiг iз нами довше побенкетувати, милий менi такий гiсть i я радий би пaнa навiть на цiлий рiк затримати. Крiм цього, я послав по табун у Переспу, може, якогось файного коника для вас виберу, який вас у нуждi не пiдведе, вiрте менi!..

Пан Анджей пiдозрiло поглянув у вiчi старостi, потiм, немовби прийнявши раптову постанову, вимовив:

– Дякую, я залишаюся, а татар уперед вiдправлю.

І пiшов зараз же вiддати iм накази, а вiдвiвши набiк Aкбaх-Улaнa, сказав йому таке:

– Акбах-Улане, маете йти уперед до Красного Ставу, просторим трактом, наче серпом вижатим. Я тут залишуся i днем пiзнiше за вами вирушу, маючи ескорт старости. Але послухай, що тобi скажу: нi до якого Красного Ставу ви не пiдете, а в найближчому лiсi недалеко за Замостям сховайтеся так, аби жодна жива душа про вас не дiзналася. А коли пострiл на дорозi почуете, то всi до мене, бо менi тут хочуть якусь каверзу заподiяти.

– Як накажете! – погодився Акбах-Улан, прикладаючи долоню до чола, рота i грудей.

«Розкусив я тебе, пане стaрoсто! – казав собi пан Кмiциц. – У Замостi ти сестри боiшся, тому вирiшив дiвчину захопити i десь неподалiк оселити, а мене iнструментом своеi жаги зробити, i хто зна, може, й на горло скарати. Чекай же! Ти натрапив на хитрiшого за себе. І сам у власну пастку потрапиш».

Увечерi поручик Шурський постукав у дверi пана Анджея. Офiцер також щось знав, про щось здогадувався, а що Ганнусю кохав, то вважав за краще, щоб вона поiхала, нiж щоб у лапи пана старости потрапила. Проте говорити вiдверто не смiв, а може, i не мав певностi. Дивувався лише тiльки, що пан Кмiциц погодився вiдiслати татар уперед. Застерiгав, що дороги не такi безпечнi, як подейкують, що всюди вештаються озброенi зграi, до вiдчайдушних вчинкiв охочi.

Але пан Анджей вирiшив вдавати, що нi про що не здогадуеться.

– Що менi може трапитись? – дивувався вiн. – Адже пан староста калуський дае менi свiй власний ескорт.

– Пхе! Нiмцiв!

– А вони непевнi люди?

– Цим песиголовцям нiколи довiряти не можна. Бувало, що, змовившись у дорозi, до ворогiв перебiгали.

– Але ж шведiв немае по цей бiк Вiсли.

– Є поганцi в Люблiнi! Неправда, що пiшли. Щиро вам раджу, не вiдправляйте вперед татар, бо з бiльшою кiлькiстю завжди безпечнiше.

– Шкода, що ви менi це ранiше не сказали. Один маю язик у ротi i раз вiдданого наказу не скасовую.

Наступного дня татари вирушили вперед. Пан Кмiциц мав iхати надвечiр, так щоб на перший нiчлiг стати в Красному Ставi. Тим часом вручили йому два листи до пана Сапеги: один вiд княгинi, а другий вiд пана старости.

Пан Анджей мав велике бажання вiдкрити останнiй, однак не посмiв, натомiсть проглянув його проти свiтла, i впевнився, що всерединi чистий аркуш паперу. Це вiдкриття переконало його остаточно, що i дiвчину, i листи йому в дорозi захочуть вiдiбрати.

Тим часом прийшов табун iз Переспи i пан староста подарував молодому лицарю дивовижно прекрасного бахмата[120 - Бахмат – кiнь татарськоi породи.], якого той iз вдячнiстю прийняв, мiркуючи подумки, що набагато далi на ньому заiде, нiж пан староста сподiваеться. Думав також про своiх татар, котрi вже мали б у лiсi сховатися, i мало вiд смiху не душився. Часом, однак, хвилювався в душi й обiцяв добру науку пановi старостi дати.

Надiйшов нарештi час обiду, який сплив дуже швидко. Ганнуся мала червонi очi, офiцери понуро мовчали, лише пан староста був веселий i звелiв пiдливати в келихи, а пан Кмiциц перехиляв свiй один за одним. Але коли настав час iхати, небагато осiб прощалося з подорожнiми, бо пан староста повiдправляв офiцерiв по службi.

Ганнуся упала до нiг княгинi, i довго не можна було ii вiдiрвати, сама ж удова зберегла на обличчi помiтний неспокiй. Може, i лаяла себе нишком, що дозволила поiхати вiрнiй служницi, в такi часи, коли неважко було натрапити на неприемностi. Але гучне ридання Мiхалa, котрий, з кулаками на очах, плакав, як дитина, змiцнив горду панi в переконаннi, що треба дальшим наслiдкам юнацьких почуттiв запобiгти. Зрештою, заспокоювала себе надiею, що в родинi Сапег знай-де дiвчина опiку, безпеку та нарештi той великий маеток, що мае ii на всю решту життя забезпечити.

– Вашiй честi, мужностi та вiдвазi ii доручаю, – промовила ще раз княгиня до пана Кмiцица, – але пам’ятайте: ви менi присягнули, що ii без шкоди до пана Сапеги вiдвезете.

– Як скло ii везтиму, а за потреби й клоччям обгорну, бо якщо слово дав, то хiба смерть менi його зберегти зашкодить, – вiдповiв лицар.

І подав лiкоть Ганнусi, але вона була зла на нього, бо зовсiм на неi не дивився i доволi легковажно ставився, тому подала йому руку дуже пихато, вiдвертаючи погляд i голову в iнший бiк.

Шкода iй було вiд’iжджати, i страх тепер узяв дiвчину, але вiдступати було вже запiзно.

Настала мить вiд’iжджати, сiли – вона в карету зi старою служницею, панною Сувальською, а вiн на коня, i рушили. Дванадцятеро нiмецьких рейтарiв оточили екiпаж i фiру з Ганнусиним скарбом. Коли нарештi скрипнули засуви Варшавських ворiт i почувся гуркiт колiс по розвiдному мосту, юнка голосно заридала. Пан Кмiциц нахилився до карети.

– Не бiйтеся, панно, я вас не з’iм!

«Грубiян!» – подумала Ганнуся.

Їхали якийсь час уздовж будинкiв, якi були розкиданi за мурами аж до Старого Замостя, пiсля чого виiхали в поле i в’iхали в густий лiс, який у тi часи тягнувся горбистою краiною аж ген до Бугу i за Буг з одного боку, а з другого перемежовувався селами аж до Завихостa.

Нiч уже впала, але дуже погожа та свiтла, тракт позначався срiблястим сяйвом. Тишу порушував лише гуркiт карети та тупiт рейтарських коней.

«Тут уже моi татари мусять таiтися в гущавинi, як вовки», – подумав Кмiциц i нашорошив вуха.

– Що це? – поцiкавився вiн в офiцера, котрий командував рейтарами.

– Чути тупiт!.. Якийсь вершник мчить учвал за нами! – пояснив офiцер.

Ледве вiн встиг закiнчити, як на спiненому конi з’явився козак i покликав:

– Пане Бабинич! Пане Бабинич! Лист вiд пана старости! Кортеж зупинився, а козак подав пановi Анджею листа.

Той зламав печатку i при свiтлi лiхтаря, причепленого на козлах екiпажу, прочитав: «Пане, дуже милий менi пане Бабинич! Вiдразу ж пiсля вiд’iзду панни Борзобагатоi-Красенськоi дiйшла до мене звiстка, що шведи не лише не пiшли з Люблiна, але й на мое Замостя вдарити задумують. Тож подальша дорога та перевезення стають неможливими. Тому, зваживши на всi обставини, на якi бiлоголова може наразитися, маемо намiр панну Борзобагату повернути в Замостя. Цi ж самi рейтари ii вiдвезуть, а ви, пане, маете в дальшiй дорозi дуже пильнувати, бо даремних втрат не хочемо. Доводячи свою волю вашiй милостi, просимо рейтарам згiдно з нашим бажанням цей наказ передати».

«Таки забракло йому совiстi життя менi вiдбирати, лише мене, як бовдура, хоче одурити, – подумав пан Кмiциц. – Тут уже явно з’ясуеться, чи е тут засiдка, чи ii немае».

Тим часом Ганнуся висунула голову у вiкно.

– А що там? – спитала вона.

– Нiчого! Пан староста калуський ще раз вас моiй мужностi доручае. Нiчого бiльше.

Тут вiн звернувся до вiзника та рейтарiв:

– Їдьмо!

Але офiцер, котрий командував рейтарами, осадив коня.

– Стiй! – крикнув возiевi.

Пiсля чого звернувся до пана Анджея:

– Як це «iдьмо»?

– А навiщо довше в лiсi стояти? – спитав нiби безтурботно пан Кмiциц.

– Бо ваша милiсть отримала якийсь наказ.

– А вам що до цього! Я отримав, я й наказую: iдьмо!

– Стiй! – повторив офiцер.

– Їдьмо! – не здавався пан Анджей.

– Що там? – спитала знову Ганнуся.

– Не поiдемо й кроку далi, перш нiж я наказ не побачу! – рiшуче заявив офiцер.

– Наказу не побачите, бо не вам вiн адресований!

– Оскiльки ви слухатися його не хочете, то я його виконаю. Тому iдьте собi, пане, з Богом до Красного Ставу i вважайте, щоб чогось дорогою не сталося, а ми з панночкою повертаемося.

Пан Кмiциц тiльки цього й чекав, аби офiцер визнав, що знае змiст наказу. Це стало для нього останнiм аргументом, що вся справа ранiше пiдступно спланована.

– Рушайте з Богом! – повторив уже загрозливо офiцер. І цiеi ж миттi вихопили рейтари без команди шаблi з пiхов.

– О, то ви так? Не в Замостя хочете панночку вiдвезти, а десь у глушинi ув’язнити, щоб пан староста свою хiть мiг безперешкодно вдовольняти. Але ви не на того напали!

Сказавши це, вiн вистрелив угору з пiстоля.

На той вiдголос у глибинi лiсу пролунав такий жахливий вереск, немовби пострiл розбудив цiлi стада вовкiв, що спали десь зовсiм близько. Завивання чулося попереду, позаду, з бокiв, водночас пролунав тупiт коней, трiск гiлок пiд копитами, i на трактi зачорнiло вiд хмари вершникiв, котрi наближалися з нелюдським виттям i вереском.

– Ісусе! Марiе! Йосифе! – залементували переляканi жiнки в каретi.

Тим часом татари навалилися гуртом, але пан Кмiциц зупинив iх трикратним вигуком, сам же звернувся до переляканого офiцера i став вихвалятися:

– Зважте, на кого натрапили. Пан староста дурня з мене хотiв злiпити, на слiпе знаряддя обернути. А вам особливе завдання дав, яке ви для панськоi милостi погодилися виконати, пане офiцере. Кланяйтесь пановi старостi вiд Бабиничa i передайте йому, що панночка безпечно доiде до пана Сапеги!

Офiцер глипав навколо переляканим поглядом i бачив дикi обличчя, якi видивлялися на нього i на рейтарiв вражаюче ласо. Було зрозумiло, що чекають лише одного слова, щоб накинутися на них i роздерти на клаптi.

– Ваша милiсть зробить, що захоче, бо насилля ми не чинили, – тремтячим голосом озвався вiн, – але пан староста зумiе помститися.

Пан Анджей зареготав.

– Нехай вам мстить, бо коли б не те, що ви зрадили, коли б не повiдомили, що знаете наперед, що е в наказi, i не противились дальшому просуванню, то мене не переконали б у засiдцi i я панночку у Красному Ставi вам би вiддав. Тому розкажiть i те пановi старостi, щоб мудрiших за вас до своiх справ залучав.

Спокiйний тон, яким пан Кмiциц це промовляв, трохи заспокоiв офiцера, принаймнi в тому, що нi йому, нi рейтарам смерть не загрожуе, тому вiн зiтхнув iз полегшенням i зауважив:

– Не маемо з чим повертатися в Замостя?

Пан Анджей вiдреагував:

– Нi з чим не повернетесь, бо будете мати мого листа, якого кожному з вас на шкурi накажу написати.

– Ваша милосте!

– Хапай iх! – крикнув пан Кмiциц.

І сам одразу ж вхопив офiцера за комiр.

Вчинився рейвах i гармидер навколо карети. Вереск татар заглушив заклики про допомогу i зойки жаху, що вилiтали з грудей жiнок.

Але сутичка тривала недовго, тому що вже через двi молитви рейтари лежали на трактi, зв’язанi один бiля одного.

Тепер пан Анджей наказав сiкти iх батогами з бичачого сирiвцю, але не надмiру, щоб могли повернутися пiшки до Замостя. Отримали, отже, простi жовнiри по сто, а офiцер пiвтораста ударiв, незважаючи на благання та заклинання Ганнусi, котра не тямила, що навколо неi дiеться, i вважала, що в якiсь жахливi руки потрапила, складала долонi та благала зi сльозами на очах залишити iм життя.

– Даруйте, лицарю!.. Чим я вам завинила?.. Даруйте! Пощадiть!..

– Тихо, панно, будьте! – цитьнув пан Кмiциц.

– Чим я вам завинила?

– Може, i ви в змовi!..

– В якiй змовi? Господи, будь милостивий до мене грiшноi!..

– То ви не знаете, що пан староста уявно поiхати вам дозволив, аби вас вiд княгинi вiдлучити, натомiсть дорогою захопити, i щоб у якомусь порожньому невеличкому замку на цноту вашу зазiхати!

– Ісусе з Назарету! – закричала Ганнуся.

І стiльки було в цьому вигуцi правди та щиростi, що пан Анджей продовжив уже лагiднiше:

– Як же так? То ви не в змовi?.. Не може такого бути!

Ганнуся затулила обличчя руками, але не могла нiчого доладно сказати, лише повторювала раз по раз:

– Ісусе, Марiе! Ісусе, Марiе!

– Заспокiйтеся, панно, – сказав ще лагiднiше пан Кмiциц. – Ви в безпецi доiдете до пана Сапеги, бо пан староста не врахував, iз ким мае справу. Ось цi люди, котрих ген там сiчуть, мали вас схопити. Я дарую iм життя, щоб могли пановi старостi розповiсти, як iм усе гарно пiшло.

– То ви мене вiд ганьби захистили?

– Виходить, що так! Хоча я й не знав, чи вiд цього зрадiете.

Ганнуся, замiсть вiдповiдати або перечити, вхопила тут же пана Анджея за руку i притиснула ii до своiх зблiдлих вуст. А йому по шкiрi сироти забiгали з нiг до голови.

– Облиште, панно, заради Бога! Бо знову починаете!.. – крикнув вiн. – Сiдайте в карету, а то ноги промочите. І не бiйтеся!.. В лонi матерi не було б безпечнiше.

– Я поiду тепер iз вами хоч би й на край свiту!

– Таких речей прошу не казати!

– Бог вас винагородить, що честь мою захищали!

– Вперше менi така нагода випала, – зауважив пан Кмiциц.

А тихiше пробурмотiв сам собi:

– Стiльки ii досi захищав, як кiт наплакав!

А тим часом ординцi припинили батожити рейтарiв, наказав iх вiдтак пан Анджей погнати голих i закривавлених трактом у бiк Замостя. Пiшли, ревнi сльози проливаючи. Коней, зброю й одяг подарував пан Кмiциц своiм татарам i всi рушили хутко вперед, бо небезпечно було зволiкати.

Дорогою не мiг молодий лицар втриматися вiд бажання зазирнути в екiпаж, мабуть, для того, щоб поглянути в бистрi очка та прекрасне обличчя дiвчини. Питав також щоразу, чи iй чогось не бракуе, чи зручна карета i чи занадто швидка iзда не втомлюе.

Вона вiдповiдала йому вдячно, що iй так добре, як нiколи ранiше не було. Бо вже повнiстю оговталася вiд страху. Серце пройнялося довiрою до ii захисника. У душi юнка думала: «Не такий вiн уже нелюб’язний i не такий грубiян, яким його спочатку вважала!»

– Ех, Олюнько, що я для тебе терплю! – промовляв собi пан Кмiциц. – Чи мене знову невдячнiстю нагодуеш?.. Щоб, як колись… е-ех!..

Тут йому пригадалися давнi компанiйцi i рiзнi сваволi, якi собi разом iз ними дозволяв, тому, бажаючи вiдiгнати спокуси, почав за iхнi душi нещаснi молитися, за вiчний спочинок.

Прибувши у Красний Став, визнав пан Анджей, що краще звiстки зi Замостя не чекати, i зараз же вирушив у дальшу дорогу. Але, виiжджаючи все ж написав i послав пановi старостi такого листа:



«Ясновельможний пане старосто, а для мене безмiрно милостивий опiкун i добродiйник! Кого Бог великим на цьому свiтi зробив, тому i певну мiру мудростi дав. Я збагнув це вiдразу, що ваша свiтлiсть хотiла менi випробувати, посилаючи менi наказ вiддати панну Борзобагату-Красенську. А втямив це ще краще, коли тi рейтари менi викрили, що змiст наказу знають, хоча я iм листа не показував, а ваша свiтлiсть написали менi, що звiстка пiсля нашого вiд’iзду прийшла. Тому я, з одного боку, захоплююся ще бiльше панською завбачливiстю, а з другого – дбайливою турботою опiкуна. Тому знову обiцяю, що нiщо вiд здiйснення дорученого менi завдання вiдхилити мене не зможе. Але що жовнiри тi, погано, вочевидь, панський намiр розумiючи, великими грубiянами виявилися, i навiть життю моему загрожували, то вважаю, що вгадав би бажання вашоi свiтлостi, якби iх повiсити наказав. Але я цього не зробив, у чому прошу пробачення у вашоi свiтлостi. Я лише вiдбатожити iх звелiв добряче, але якщо таке покарання ваша свiтлiсть визнае залегким, то згiдно зi своею панською волею можете вчинити. При цьому тiшуся, що на бiльшу довiру та вдячнiсть вашоi свiтлостi я заслужив, залишаюся вiрним i доброзичливим вашоi свiтлостi слугою.

    Бабинич».

Драгуни приволоклися до Замостя пiзно вночi i не смiли на очi пановi старостi калуському показатися. Тому про все вiн дiзнався лише з листа, який наступного дня козак iз Красного Ставу привiз.

Прочитавши його, пан староста на три днi у своiй кiмнатi зачинився, нiкого з придворних, крiм особистих слуг, котрi йому iжу носили, до себе не впускав. Чули також, як проклинав французькою, що робив лише тодi, коли бував украй розлюченим.

Однак ця буря поступово вляглася. Впродовж четвертого i п’ятого днiв дуже ще залишався мовчазним пан староста. Переживав щось у собi i за вуса себе смикав. Але вже через тиждень був знову веселий i, випиваючи трохи за столом, узявся враз вус крутити, а не смикати, i звернувся до княгинi Гризельди:

– Панi сестро, а знаете, що в менi достатньо е передбачливостi. Я кiлька днiв тому вирiшив випробувати того шляхтича, котрий Ганнусю забрав, i можу тебе запевнити, що ii безпосередньо в руки пана Сапеги довезе.

А вже через мiсяць повернув пан староста свое серце деiнде, i до того ж був переконаний, що те, що сталося, вiдбулося з його волi i з його вiдома.




Роздiл XXXVI


Люблiнське воеводство значною мiрою, а Пiдляське майже цiлком, повернулися уже в польськi руки, точнiше конфедерацii та Сапеги. Шведський король постiйно перебував у Пруссii, де з електором домовлявся, так що шведи, не вiдчуваючи в собi достатнiх сил перед загальним повстанням, яке мiцнiло з кожною миттю, не смiли навiть висунутися з мiст i замкiв, а ще менше було бажаючих перепливати Вiслу, за якою польськi сили були найпотужнiшi. Працювали, отже, в тих двох воеводствах над створенням великоi та могутньоi армii, яка б iз регулярним шведським вiйськом мiрятися силами могла. По повiтових мiстах тренували пiхоту, а оскiльки селяни все одно взялися за зброю, то i людей не бракувало, потрiбно було лише узяти пiд командування тi неслухнянi ватаги, якi часто навiть для власноi краiни бувають небезпечнi.

Займалися цим повiтовi ротмiстри. Крiм цього, король видав досвiдченим жовнiрам безлiч мобiлiзацiйних грамот, тому вербування вiдбувалося вже в усiх землях, а що вiйськових людей у цих краях не бракувало, то створювали кавалерiйськi хоругви, i дуже добрi. Однi йшли за Вiслу, пiдкрiплювати вiйну з того боку, iншi – до пана Чарнецькогo, а третi – до пана Сапеги. Така безлiч рук взялася за зброю, що вiйська Янa-Казимирa вже були за шведськi численнiшi.

Краiна, зi слабкостi якоi кепкувала донедавна вся Європа, подавала тепер приклад сили, про яку навiть не здогадувалися не лише вороги, а й навiть власний король, навiть тi, чие вiрне серце розривалося ще кiлька мiсяцiв тому вiд болю та вiдчаю. Знайшлися грошi, запал i мужнiсть. Найбiльш зневiренi душi вiдтепер охоплювала певнiсть, що немае бiльше такого становища, такого занепаду, такоi слабкостi, з якоi не було б порятунку, i що там, де будуть дiти родитися, там дух померти не може.

Пан Кмiциц просувався вперед без перешкод, збираючи дорогою неспокiйнi душi, котрi охоче приставали до чамбулу, сподiваючись, що в союзi з татарами мають бiльше шансiв пiзнати кров i грабежi. Їх на заповзятих i сумлiнних жовнiрiв полковник легко перетворював, бо мав такий дар, що страх i послух будив у пiдлеглих. Вiтали його дорогою радiсно, особливо через присутнiсть татар. Бо вигляд iхнiй переконував, що хан справдi Речi Посполитiй iде на виручку. Мабуть, поширилася звiстка, що пановi Сапезi надходять на допомогу загони, якi складаються зi сорока тисяч добiрноi татарськоi кiнноти. Дивувалися поведiнцi цих союзникiв, котрi жодних насильств, нi вбивств по дорозi не робили. Ставили iх власним жовнiрам за приклад.

Пан Сапегa стояв тимчасово в Бiлiй. Сили його складалися приблизно з десяти тисяч регулярного вiйська, кавалерii та пiхоти. Були це рештки литовських вiйськ, посилених новим людом. Кавалерiя, особливо деякi хоругви, перевершувала боездатнiстю навiть спецiально пiдготовлених шведських рейтарiв, але пiхота була вишколена погано, бракувало iм рушниць, а особливо пороху. Бракувало i гармат. Думав воевода вiтебський, що реквiзуе iх у Тикоцинi, але шведи, висадивши себе самих порохом, знищили водночас i всi замковi гармати.

Неподалiк вiд цих сил стояли в околицях Бiлоi до дванадцяти тисяч ополченцiв з усiеi Литви, з Мазовша, з Пiдляшшя, але з них небагато сподiвався воевода користi, особливо що незлiченну кiлькiсть фiр зi собою мали, якi утруднювали похiд i створювали для табору неповоротке та малорухоме скупчення.

Пан Кмiциц лише про це й думав, в’iжджаючи в Бiлу. Бо пiд Сапегою служило стiльки шляхти з Литви i стiльки офiцерiв Радзивiлла, давнiх його знайомих, тож парубок побоювався, що його впiзнають, а впiзнавши, шаблями порубають, перш нiж вiн встигне вигукнути «Ісусе, Марiе!» Ім’я його ненавидiли в усiй Литвi i в таборi Сапеги, бо свiжою ще була пам’ять, як молодик, служивши Радзивiлловi, вирiзав цiлi хоругви, якi проти гетьмана за батькiвщину пiднялися.

Але додало пановi Анджею смiливостi те, що змiнився вiн дуже. Бо, по-перше, помiтно схуд, по-друге, на його обличчi з’явився рубець вiд кулi Богуслава. А до всього ще й носив тепер бороду, достатньо довгу, на кiнцi в шведський кучерик завиту, а що вуса пiдкручував угору, то був бiльше схожий на якогось Eрiксoна, нiж на польського шляхтича. «Тiльки б вiдразу ж не зворохобилися проти мене, а пiсля першоi ж битви вже iнакше про мене судитимуть», – мiркував собi пан Кмiциц, в’iжджаючи в Бiлу.

Прибув вiн зумисне у сутiнках, пояснив, звiдки iде, що королiвськi листи везе, i зараз же попросив у пана воеводи особистоi аудiенцii. Воевода прийняв його ласкаво, особливо через гарячi королiвськi рекомендацii.



«Посилаемо вам найвiрнiшого слугу нашого, – писав король, – котрого ченстоховським Гектором iз часiв славетноi оборони цього мiсця називають, i нашу свободу, i наше здоров’я власним життям пiд час рейду через гори врятував. Його найкращою опiкою оточiть, аби йому якось кривди вiд жовнiрiв не виникло. Його справжне прiзвище ми знаемо, а також причину, чому пiд прибраним служить, i з цього приводу нiхто не повинен його нi в чому пiдозрювати, нi в пiдступах звинувачувати».


– А чому ви прибране прiзвище носите, менi не можете сказати? – спитав пан воевода.

– Я вигнанець i пiд власним не можу виступати. Король дав менi охороннi грамоти, i як Бабинич дiяти можу.

– Навiщо вам рекрути, якщо стiльки татар маете?

– Бiльша кiлькiсть воякiв зайвою не буде.

– А звiдки ви вигнанець?

– Пiд чию команду йду i кого про опiку прошу, все, як батьковi, зiзнатися маю. Мое справжне прiзвище Кмiциц!

Воевода вiдступив кiлька крокiв назад.

– Котрий короля i сюзерена нашого захопити живим чи мертвим Богуславoвi обiцяв?

Пан Анджей розповiв iз усiею своею енергiйнiстю, як i що трапилося, як заморочений Радзивiллам служив, як почувши з вуст Богуслава про справжнi намiри князя, захопив його, i з цього приводу невблаганну помсту на себе накликав.

Воевода повiрив, бо не мiг не вiрити, особливо, що i королiвськi листи правду слiв пана Кмiцица пiдтверджували. Врештi душа воеводи була настiльки втiшена, що навiть найбiльшого свого ворога був би цiеi митi до серця пригорнув, найбiльший грiх вiдпустив. До цiеi радостi спричинився такий фрагмент королiвського листа: «Хоча й вакантна пiсля смертi вiленського воеводи велика литовська булава згiдно зi звичаевим правом лише на сеймi може бути наступниковi вручена, але за теперiшнiх виняткових обставин, занехаюючи звичний порядок, Вам, дуже нам милому, задля добра Речi Посполитоi та за Вашi пам’ятнi заслуги, булаву цю ми вiддаемо, слушно вважаючи, що Бог дасть спокiй i на майбутньому сеймi жоден голос проти цiеi волi нашоi не пiдiйметься i вчинок наш загальне схвалення отримае».

Пан Сапегa, як казали тодi в Речi Посполитiй, «заставив кунтуш i продав останню срiбну ложку». Служив вiтчизнi не для особистоi вигоди i не задля слави. Але навiть найменш зацiкавлена людина радiе, коли заслуги ii цiнують, вдячнiстю платять, чесноти визнають. Тому суворе його обличчя свiтилося незвично.

Цей акт королiвськоi волi новими пишнотами оздоблював рiд Сапег, а до такого жоден iз тодiшнiх «царевичiв» не був байдужим. Добре, якщо були хоча б такi, хто оскарження в per nefas[121 - Per nefas (лат.) – беззаконня.] уникнув. Тому тепер пан Сапегa готовий був зробити для короля все, що було i навiть не було в його силах.

– Якщо я гетьман, – зауважив вiн пановi Кмiцицу, – то пiд мою iнквiзицiю ви пiдпадаете й опiку мою отримаете. Багацько тут е посполитого рушення, тож гарячих голiв не бракуе, тому надто на очi iм не потрапляйте, поки я жовнiрiв не застережу i наклепу, яким Богуслав вас обмовив, не спростую.

Пан Анджей подякував вiд серця i, своею чергою, почав розмову про Ганнусю, котру зi собою до Бiлоi привiз. На це пан гетьман став бурчати, але що в гуморi був чудовому, то й бурчав весело.

– З глузду з’iхав Собiпан! Як менi Бог милий! – бiдкався князь. – Сидять собi там iз сестрою за замойськими мурами, як у Бога за пiччю, i думають, що кожен може, так само, як вiн, поли вiд кунтуша задерти, до печi притулитися i спину погрiти. Я Пiдбийп’ят знав, бо це рiдня Бжостовських, а Бжостовськi моi родичi. Хороша здобич, нема що сказати, але хоч вiйна зi септентронами на якийсь час призупинилася, вони й далi в тих краях стоять… Де чогось шукати, в яких судах, в яких установах? Хто буде маетки вiдбирати та панночку насаджувати? Зовсiм схибнулися! Менi Богуслав на карку сидить, а я повинен судовi обов’язки виконувати i бабами собi голову займати!

– Не баба це, а дiвчина, – зауважив пан Кмiциц. – І кого менi там наказали привезти, того й привiз. Казали вiддати, то я й вiддаю!

Старий гетьман взяв пiсля цих слiв пана Анджея за вухо i сказав:

– А хто вас там знае, вiтрогона, якою ви ii сюди привезли. Боронь Боже, ще будуть люди балакати, що ii вiд сапежинськоi опiки колька напала, а я, старий, буду лише баньками лупати. Що ви там на привалах вчиняли? Кажiть негайно, язичнику, чи вiд своiх татар бусурманських звичаiв не перейняли?

– На привалах? – звеселився пан Кмiциц. – На привалах я казав пахолкам шкiру менi батогами масувати, щоб звiдти соромiцькi бажання виганяти, бо вони пiд шкiрою собi житло влаштували, i confiteor[122 - Confiteor (лат.) – коротка покаянна молитва, яку читають у Римсько-католицькiй церквi на початку меси.], як гедзi, кусали.

– Ага! То вона таки вродлива?

– Та… Коза, хоч надто гарна, а ще бiльше кокетлива.

– Бусурманин би спокусився!

– Але цнотлива вона, як черниця, це мушу визнати. А щодо кольки, то вважаю, що ii швидше за опiки пана Замойського дiстала б.

Тут пан Анджей розповiв, як усе було. Тодi гетьман узявся плескати його по плечу i реготати.

– Але ж ви й дотепник! Недаремно стiльки про пана Кмiцица розповiдають. Не бiйтесь! Пан Ян зла не тримае, вiн моя довiрена особа. Йому скоро попустить, вiн ще й сам порегоче i вас винагородить.

– Не маю такоi потреби! – заперечив пан Анджей.

– Добре, що амбiцii маете i людям у руку не зазираете. Послужiть менi лише проти Богуслава належно, то про давнi кари за неявку в суд не доведеться турбуватися.

Тут здивувався Сапегa, поглянувши на це жовнiрське обличчя, хвилину тому ще таке щире та веселе. Пан Кмiциц на згадку про Богуслава зблiд моментально й обличчя його скривилося, як пащека злого пса, коли той хоче вкусити.

– Нехай би власною слиною цей зрадник отруiвся, тiльки б менi ще перед сконом у руки потрапив! – промовив понуро парубок.

– Вашiй злостi не дивуюся… Пам’ятайте лишень, аби гнiв здорового глузду не затуманив, бо не аби з ким справу доведеться мати. Добре, що король вас сюди прислав. Будете Богуслава дiставати, як у давнi часи Хованського.

– Буду навiть краще! – так само понуро пiдтвердив пан Кмiциц.

На цьому розмова й закiнчилася. Пан Анджей поiхав спати на квартиру, бо дорога добряче його втомила.

Тим часом розiйшлася звiстка по вiйську, що король велику булаву улюбленому вождевi прислав. Тому радiсть, як ватра, спалахнула мiж тисячами людей.

Товариство й офiцери з рiзних хоругв стали повсюдно збiгатися до гетьманськоi штаб-квартири. Спляче мiсто отямилося з дрiмоти. Порозпалювали вогнi. Хорунжi бiгли з прапорами. Грали сурми, гудiли литаври, гримiли пострiли з гармат i мушкетiв, а пан Сапегa чудовий бенкет влаштував i провiв усю нiч, п’ючи за здоров’я королiвське, гетьманське та за майбутню перемогу над Богуславом.

Пан Анджей, як уже вiдомо, на бенкет не пiшов.

Натомiсть пан гетьман почав при столах розмову про Богуслава i не виказуючи, хто той офiцер, котрий iз татарами приiхав i булаву привiз, просторiкував загальними фразами про пiдступнiсть князя.

– Обое Радзивiллiв, – казав вiн, – iнтриги любили, але князь Богуслав навiть свого двоюрiдного небiжчика брата перевершив. Пам’ятаете, товариство, пана Кмiцицa, або хоча б чули про нього. Так от, уявiть собi, що чутка, яку князь Богуслав розпустив, наче йому пан Кмiциц пропонував руку на короля та пана нашого пiдняти, це брехня!

– Але Янушевi пан Кмiциц допомiг добрих кавалерiв вирiзати.

– Це правда, Янушу допомагав, але врештi й вiн схаменувся, а спохопившись, не лише службу покинув, а й, як ви знаете, вiн зухвалий чоловiк, то ще й Богуслава в полон захопив. Мабуть, там дуже тiсно було молодому князю i вiн ледве життя вiд руки пана Кмiцица не втратив.

– Пан Кмiциц був великим воiном, – озвалися численнi голоси.

– Князь, аби помститися, такий на нього наклеп вигадав, вiд якого аж душа здригаеться.

– Диявол би кращого не придумав!

– Знайте ж, що я маю докази, чорним по бiлому, що це була помста за навернення пана Кмiцица.

– І чие iм’я зганьбити!.. Таке лиш Богуслав умiе!

– Такого жовнiра очорнити!

– Чув я також, – правив далi гетьман, – що пан Кмiциц, второпавши, що нiчого йому бiльше вже робити не залишаеться, до Ченстохови подався i там значнi послуги надав, а потiм короля власними грудьми заслонив.

Почувши це, тi самi жовнiри, котрi хвилину тому готовi були б шаблями пана Анджея порубати, стали вже приязнiше про нього вiдгукуватися.

– Пан Кмiциц йому цього не подаруе, не такий вiн чоловiк, вiн ще того Радзивiллa схопить!

– Всiх жовнiрiв князь конюший зганьбив, кинувши на одного таку пiдозру!

– Пан Кмiциц був свавiльник i розбишака, але не батьковбивця!

– Вiн ще поквитаеться, вiдiмстить!

– Та спершу ми за нього помстимося!

– Оскiльки ясновельможний гетьман авторитетом своiм за нього ручаеться, то так i було.

– Так i було! – пiдтвердив гетьман.

– За здоров’я пана гетьмана!

Мало ще бракувало, щоб i за здоров’я пана Анджея випили. Але тут озвалися дуже невдоволенi голоси проти, особливо мiж давнiми офiцерами Радзивiлла. Почувши iх, гетьман зауважив:

– А знаете, панове, чому менi той пан Кмiциц на гадку спав? Бо той пан Бабинич, королiвський посланець, дуже на нього схожий. Я сам першоi митi помилився.

Тут пан Сапегa зробив суворе обличчя i промовляв уже бiльш серйозно:

– І навiть якщо сюди сам пан Кмiциц приiхав би, то позаяк вiн навернувся, оскiльки святе мiсце з неймовiрною вiдвагою захищав, я зумiв би його своiм гетьманським авторитетом захистити. Тому прошу, панове, менi тут нiяких збурень не створювати, якi могли б через того приiжджого виникнути. Прошу пам’ятати, що вiн тут вiд iменi короля та хана приiхав. І особливо рекомендую це панам ротмiстрам iз посполитого рушення, бо там iз дисциплiною е проблеми!

Коли пан Сапегa промовляв про це, один лиш пан Заглоба наважувався часом бурмотiти щось собi пiд нiс, усi iншi сидiли, як зайцi. Так само сидiли й тепер, але коли гетьманське обличчя звеселiло знову, аж тодi всiм вiдлягло вiд серця. Келихи, яких не бракувало, доповнювали мiру веселощiв i все мiсто гудiло аж до ранку, аж стiни осель тремтiли в околицi, а дим вiтальних салютiв накрив поселення, як пiд час битви.

Уранцi наступного дня випровадив пан Сапегa Ганнусю до Гродна, з паном Котчицем. У Гроднi, з якого Хованський вже давно вступився, мала резиденцiю родина пана воеводи.

Бiдна Ганнуся, котрiй пристiйний пан Бабинич трохи голову закрутив, прощалася з ним дуже зворушливо, але той тримався стримано i лише останньоi митi сказав iй:

– Якби не та скалка, що в серцi моему засiла, то я обов’язково б у вас без тями закохався.

Ганнуся подумала собi, що немае такоi скалки, яку не можна було б терпляче голкою виколупати, але що боялася трохи цього пана Бабиничa, тому не сказала нiчого, зiтхнула тихо i поiхала.




Роздiл XXXVII


Ще тиждень пiсля вiд’iзду Ганнусi з паном Котчицeм стояв табiр Сапеги в Бiлiй. Пан Кмiциц iз татарами, вiдкомандирований до ближнього Рокитного, вiдпочивав також, бо потрiбно було коней вiдгодувати пiсля довгоi подорожi. Приiхав також до Бiлоi й ii власник, князь крайовий, Мiхал-Казимир Радзивiлл, могутнiй магнат, iз несвiжськоi гiлки, про яку подейкують, що лише пiсля Кишок успадкували сiмдесят мiст i чотириста сiл. Той нiчим не був схожий на своiх бiржанських родичiв. Не менш, можливо, нiж вони, амбiцiйний, але iншоi вiри, послiдовний патрiот i прихильник законного короля, щиро вступив у Тишовецьку конфедерацiю i як мiг ii посилював. Велетенськi його володiння, щоправда, дуже постраждали вiд останньоi вiйни з гiперборейцями, але вельможа завжди виступав на чолi значних сил i чималу гетьмановi привiв пiдмогу.

Однак не стiльки число його жовнiрiв могло на шальки военних терезiв вплинути, скiльки те, що тут Радзивiлл iшов проти Радзивiлла. Таким чином Богуслава позбавили останньоi видимостi правоти, а вчинки його тепер отримали явний характер зради.

Тому пан Сапегa з такою радiстю побачив у своему таборi князя крайового. Був тепер уже певний, що переможе Богуслава, бо могутнiстю набагато його перевершував. Але за своiм звичаем плани обмiрковував повiльно, прикидав, зважував i на наради офiцерiв кликав.

Бував на цих нарадах i пан Анджей. Так вiн зненавидiв iм’я Радзивiллiв, що побачивши вперше князя Мiхалa, аж затрясся вiд жаху та злостi, але Мiхал умiв до себе людей прихиляти вже самим виглядом обличчя, на якому врода зi м’якiстю йшла в парi, при цьому важкi випробування, яких зазнав ще недавно, захищаючи краiну вiд Золотаренка та Срiбного, а також щира любов до вiтчизни та короля, – все це вкупi робило його одним iз найчеснiших кавалерiв свого часу. Сама присутнiсть його в таборi Сапеги, суперника дому Радзивiллiв, свiдчила, наскiльки молодий князь вмiе особистим заради громадського жертвувати. Хто його знав, не мiг не полюбити. Цьому почуттю, незважаючи на початкову огиду, не мiг опиратися навiть запальний пан Кмiциц.

Змiг завоювати його серце князь своiми слушними порадами. Вiн радив, аби, часу даремно не гаючи, не лише проти Богуслава вирушати, а й до перемов iз ним не вдаватися, а негайно на нього вдарити, не дати йому повернути замки, не дати йому передиху, вiдпочинку, вдатися до його ж власноi тактики. У такому способi бачив князь перемогу швидку та певну.

– Не може такого бути, щоб i Карл-Густав не заворушився, тому мусимо якнайшвидше руки собi розв’язати, щоб пановi Чарнецькому на допомогу поспiшати.

Такоi ж думки дотримувався i пан Анджей, котрий уже третiй день був змушений воювати зi своiм давнiм потягом до сваволi, щоб без наказу не посунути вперед.

Але Сапегa любив дiяти напевно, боявся будь-якого нерозважливого кроку, тому вирiшив зачекати на точнiшi донесення.

Гетьман мав також i власнi причини. Оголошена експедицiя Богуслава на Пiдляшшя могла бути лише пiдступом i военною хитрiстю. Можливо, ii влаштовували, щоб заманити в пастку вiйська Сапеги i не дати йому з коронним вiйськом з’еднатися. Тому Богуслав усiляко сутички зi Сапегою уникав би, нiде битви не приймаючи, тiльки марудив. А Карл-Густав з електором могли в цей час вдарити на пана Чарнецькогo, зiм’яти його переважаючими силами, вирушити на самого короля i придушити оборону, яка лише зароджуеться, натхнена чудовим прикладом Ченстохови.

Сапегa був не лише вiйськовим, а й державним дiячем. Аргументи своi викладав на нарадах настiльки грунтовно, що навiть пан Кмiциц був змушений iз ним у душi погодитись. Насамперед потрiбно було дiзнатися, чого триматися.

Якби виявилося, що напади Богуслава е лише грою, тодi досить було б залишити проти нього кiлька хоругв, а основними силами вирушати, на всiх парах, пановi Чарнецькому на помiч проти головного ворога. Кiлька i навiть бiльше хоругв мiг смiливо пан гетьман залишити, бо не всi його сили стояли в околицi Бiлоi. Молодий пан Кшиштоф, або, як його називали, Кшиштофeк Сапегa, стояв iз двома хоругвами легкоi кавалерii та з регiментом пiхоти в Яворовi. Пан Гороткевич крутився неподалiк Тикоцинa, маючи пiд собою половину регiменту дрaгунiв, добре вишколених, i до п’ятсот добровольцiв, крiм петигорськоi хоругви iменi самого воеводи. Крiм цього, у Бiлостоцi постiйно перебувала польова пiхота.

Цих сил вистачило б iз лишком для опору Богуславoвi, у котрого бiльше нiж кiлькасот коней не було.

Тому порозсилав завбачливий гетьман кур’ерiв на всi боки i чекав вiстей. Але прийшли вони, до грому подiбнi. І тим подiбнiшi, що за особливим збiгом обставин надiйшли вони всi одного вечора.

У Бельському замку саме вiдбувалася нарада, коли увiйшов ординарець i подав якийсь сувiй гетьманoвi.

Як тiльки воевода кинув у нього оком, вiдразу ж змiнився на обличчi i заявив присутнiм:

– Мого родича вщент у Яворовi Богуслав розбив. Заледве живим вибрався!

Настала хвилина мовчання, яку перервав сам гетьман.

– Лист написаний у Бранську, пiсля втечi та конфузii, – повiдомив вiн, – тому немае там жодного слова про могутнiсть Богуслава. Гадаю, що мала б бути доволi значною, оскiльки двi хоругви та регiмент пiхоти, як я читаю, повнiстю були знищенi!.. Однак може i таке бути, що князь Богуслав застав iх несподiвано. Певностi цей лист не дае.

– Пане гетьманe, – зауважив князь Мiхал, – я впевнений, що Богуслав хоче все Пiдляшшя захопити, щоб його в удiльне володiння або в ленне пiд час перемов його одержати. Тому й негайно виступив iз такими силами, якi тiльки змiг зiбрати.

– Годилося б цю версiю доказами пiдтвердити, ваша свiтлосте.

– Інших доказiв не маю, лише знаю Богуслава. Не про шведiв чи брандербуржцiв вiн турбуеться, а лише про себе самого. Воiн вiн визначний, i вiрить у свою щасливу зiрку. Провiнцiю хоче здобути, за Янушa помститися, славою вкритися, а для цього вiдповiдну могутнiсть мати мусить i мае. Тому й потрiбно на нього негайно напасти, iнакше вiн на нас нападе.

– Для цього Боже благословення потрiбне, – додав пан Оскеркo, – а воно зараз у нас е!

– Ясновельможний пане гетьманe, – втрутився пан Кмiциц. – Потрiбна достовiрна iнформацiя. Вiдпустiть мене в розвiдку з моiми татарами, i я вам ii привезу.

Пан Оскеркo, котрий мав доступ до таемницi i знав, хто такий пан Бабинич насправдi, зараз же почав його пропозицiю гаряче пiдтримувати:

– Дяка Богу! Це ж архiчудова iдея! Саме такого кавалера i такого вiйська туди треба. Лише б тiльки конi вiдпочили.

Тут пан Оскеркo замовк, бо ординарець знову зайшов у свiтлицю.

– Ясновельможний пане гетьманe, – рапортував вiн, – прибули двое жовнiрiв iз хоругви пана Гороткевича, котрi до особи вашоi вельможностi добиваються.

– Хвала Богу! – промовив пан Сапегa, ударяючи руками по колiнах. – Ось i звiстки… Впускай!

За мить увiйшли двое петигорцiв, обдертих i заболочених.

– Вiд пана Гороткевичa? – спитав воевода.

– Атож.

– Де вiн тепер?

– Убитий, а якщо нi, то ми не знаемо, де вiн.

Сапега пiднявся, але тут же сiв i продовжив спокiйно розпитувати:

– Де хоругва?

– Розбита князем Богуславом.

– Багато людей загинуло?

– До ноги нас вирiзали, може, кiлька залишилися, котрих у полон, як i нас, взяли. Є такi, хто стверджуе, що i полковник утiк. Але що поранений, то я сам бачив. Ми ж iз неволi втекли.

– Де на вас напали?

– Пiд Тикоцином.

– Чому ж ви за мури не сховалися, ще в силi не будучи?

– Тикоцин упав.

Гетьман заслонив долонею очi, пiсля чого став обмацувати собi чоло.

– Багато мае Богуслав людей?

– Є кiнноти з чотири тисячi, крiм пiхоти та гармат. Пiхота добре озброена. Кавалерiя рушила вперед, маючи нас iз собою, але нам вдалося iх одурити.

– Звiдки ви втекли?

– З Дрогичинa.

Сапегa широко розплющив очi.

– Пане товаришу, ви, мабуть, п’янi. Як же до Дрогичинa Богуслав спромiгся дiйти? Коли ж вiн вас розбив?

– Два тижнi тому.

– І вiн у Дрогичинi?

– Роз’iзди його вже там. Вiн сам позаду залишився, бо там якийсь конвой упiймав, який пан Котчиц вiв.

– Панну Борзобагату супроводжував! – вигукнув пан Кмiциц.

Запанувала мовчанка, довша, нiж попередня. Нiхто не брав слова. Такi раптовi успiхи Богуслава змусили офiцерiв розгубитися. Всi також мiркували подумки, що винен тут пан гетьман своею розважливiстю, але нiхто не смiв сказати це вголос.

Сапегa ж вiдчував, що робить те, що належить, i поводився вiдповiдно. Тому вiн першим оговтався вiд враження, махнув рукою на тих товаришiв i сказав:

– Усе це звичайнi военнi пригоди, якi не повиннi нiкого дивувати. Шановне панство, вiд поразки нiхто не застрахований. Шкода, звiсно, тих хоругв. Але набагато бiльша могла б статися шкода вiтчизнi, якби Богуслав у далеке воеводство нас вiдтягнув. Іде до нас… Як гостиннi господарi, вийдемо йому назустрiч.

Тут вiн звернувся до полковникiв:

– Згiдно з моiм наказом, всi мають напоготовi вирушати.

– Ми вже готовi, – пiдтвердив пан Оскеркo, – лише коней осiдлати i похiд сурмити.

– Сьогоднi ж сурмити. Ми вирушаемо завтра вдосвiта, не зволiкаючи… Пан Бабинич пiде вперед iз татарами i язика якнайпоспiшнiше нам вiзьме.

Пан Кмiциц, як тiльки це вчув, уже був за дверима, а за мить вже мчався, як вихор, до Рокитного.

Пан Сапегa також бiльше вже не затримувався.

Ще була нiч, коли сурми озвалися протяжно, пiсля чого кiннота та пiхота висипали в поле. За ними потягнулася довга валка скрипучих пiдвод. Першi деннi вiдблиски вiддзеркалилися в люфах мушкетiв i на кiнчиках списiв.

Ішов регiмент за регiментом, хоругва за хоругвою дуже чiтко. Кавалеристи пiдспiвували тихо, а конi фиркали енергiйно у вранiшньому холодi, з чого жовнiри зараз наворожили собi певнiсть перемоги.

Серця наповнилися духом звитяги, бо вже знало з досвiду лицарство, що пан Сапегa роздумуе, головою вертить, на всi боки кожне рiшення зважуе, але коли вже за щось вiзьметься, то зробить, а коли замахнеться, то б’е.

У Рокитному вже i мiсце пiсля татар вистигло. Вони пiшли ще вчора проти ночi i мали бути вже далеко. Вразило пана Сапегу те, що дорогою про них нiхто не чув, хоча загiн, який налiчуе з добровольцями кiлькасот людей, не мiг пройти непомiченим.

Досвiдченiшi офiцери дуже захоплювалися дiями пана Бабиничa, котрий так акуратно людей провести зумiв.

– Як вовк, лозами йде i, як вовк, вкусить, – кивали вони, – вiн для цього просто народжений!

А пан Оскеркo, котрий, як ми згадували, знав, хто такий пан Бабинич, промовляв до пана Сапеги:

– Не даремно Хованський цiну на його голову встановив. Бог дасть вiкторiю, кому захоче, але я впевнений, що Богуславoвi вiйна з нами принесе неприемний сюрприз.

– Шкода лишень, що пан Бабинич, наче у воду канув, – бiдкався гетьман.

Так спливло аж три днi без жодноi звiстки. Головнi сили Сапеги дiйшли до Дрогичинa, минули Буг i не зустрiли ворога перед собою. Гетьман занепокоiвся. Згiдно з iнформацiею петигорцiв, роз’iзди Богуслава дiйшли саме до Дрогичинa, тому було зрозумiло, що Богуслав вирiшив вiдступати. Але що означала ця змiна? Чи Богуслав дiзнався про переважаючi сили Сапеги i не наважувався мiрятися з ними потугою, чи вiн прагнув вiдтягнути гетьманa далеко на пiвнiч, аби полегшити шведському королевi напад на пана Чарнецькогo та коронних гетьманiв? Пан Бабинич мав би вже захопити язика i повiдомити про все гетьману. Оцiнка петигорцями числа вiйська Богуслава могла бути й помилковою, тому належало б отримати якнайскорiше уточнену про нього реляцiю.

Тим часом минуло ще п’ять днiв, а про пана Бабинича не було нi слуху нi духу. Наближалася весна. Днi ставали щораз теплiшими, снiги танули. Околиця вкривалася водою, пiд якою дрiмали грузькi болота, утруднюючи просування вiйська. Бiльшу частину гармат i фiр мусив гетьман залишити ще в Дрогичинi i йти далi облегшеним. Звiдси й великi незручностi та бурчання, особливо в середовищi посполитого рушення. У Бранську натрапили на таку вiдлигу, що пiхота вже не могла просуватися далi. Гетьман забирав коней дорогою в селян i дрiбноi шляхти i садив на них мушкетерiв. Інших пiдхоплювала легка кавалерiя. Але далеко просунутись не змогли, i гетьман розумiв, що залишаеться лише одне: рухатися мерщiй.

Богуслав усе вiдступав. Дорогою постiйно натрапляли на його слiди, на обгорiлi подекуди села, на людськi трупи, що висiли на деревах. Дрiбна шляхта, мiсцева, невтомно приiжджала зi звiстками до табору Сапеги, але правда губилася, як зазвичай, у суперечливих повiдомленнях. Той бачив одну хоругву i божився, що князь не мае бiльше вiйська. А цей бачив двi, або й три, та ще й таку кiлькiсть, яка в походi милю займала. Словом, були це казки, якi зазвичай розповiдають люди, котрi не тямлять, що таке вiйсько i военне ремесло.

Бачили також тут i там татар, але звiстки про них видавалися найнеймовiрнiшими. Бо розповiдали, що iх бачили не за княжим вiйськом, а перед ним, що йдуть попереду. Пан Сапегa сопiв гнiвно, коли хтось при ньому пана Бабиничa згадував, i докоряв пановi Оскерку:

– Перехвалили ви його. У лиху годину вiдiслав я пана Володийовськогo, бо якби вiн був тут, то давно мав би стiльки язикiв, скiльки сам захотiв, а той вихор, а може, ще гiрше… Хто його зна, може, i справдi до Богуслава пристав i в авангардi йде!

Пан Оскеркo не знав уже, що й думати. Тим часом сплив ще один тиждень, а вiйсько прийшло в Бiлосток. Було це опiвднi. Двома годинами пiзнiше переднi вартовi повiдомили, що якийсь загiн наближаеться.

– Може, це пан Бабинич? – припустив гетьман. – Дам же я йому Pater noster!

Але це був не сам пан Бабинич. У таборi, однак, вчинився такий рух через прибуття цього загону, що пан Сапегa вийшов сам подивитися. Тим часом товаришi з-пiд рiзних прапорiв пiдбiгали, повiдомляючи:

– Вiд пана Бабиничa! Вiйськовополоненi! Цiла купа!.. Багацько людей полонив!

Тут побачив пан гетьман кiлькадесятьох диких вершникiв на змарнiлих i посiрiлих конях. Оточували вони гурт iз близько трьохсот людей зi зв’язаними руками, били iх батогами зi сирiвцю. Бранцi жахливий мали вигляд. Були це швидше людськi тiнi, нiж самi люди. Oбдертi, напiвголi, худi настiльки, що ребра iм можна було полiчити, закривавленi, йшли напiвголоднi, байдужi до всього, навiть до свисту батогiв, якi перiщили iхнi шкури, i до диких татарських верескiв.

– Що це за люди? – поцiкавився гетьман.

– Вiйсько Богуслава! – пояснив один iз добровольцiв пана Кмiцица, котрий полонених разом iз татарами супроводжував.

– А звiдки ви iх стiльки набрали?

– Близько половини ще дорогою нам через злиднi здалися.

Тут пiдiйшов старший татарин, наче вахмiстр oрдинський, i вдаривши чолом, вiддав пановi Сапезi листа пана Кмiцица.

Гетьман без зволiкань зламав печатку i став читати вголос: «Ясновельможний пане гетьманe! Я нi звiстки, нi язикiв досi не присилав, бо я попереду, а не позаду вiйськ князя Богуслава йшов i хотiв собi бiльшу купу бранцiв набрати».

Гетьман перервав читання.

– От чортяка! – зауважив вiн. – Замiсть iти за князем, вiн князя випередив!

– Хай його кулi б’ють!.. – додав упiвголоса пан Оскеркo. Гетьман читав далi: «Бо хоч небезпечна це була пригода, тому що роз’iзди широко йшли, був змушений два знищити i нiкого не жалiти, наперед я вибрався, вiд чого велика на князя напала конфузiя, бо йому стало здаватися, що потрапив в оточення i в самiсiньку пастку лiзе»…

– Ось чим пояснюеться його несподiваний вiдступ! – збагнув гетьман. – Диявол, справжнiй демон!

Далi було ще цiкавiше: «Князь, не тямлячи, що вiдбуваеться, став голову втрачати i роз’iзд за роз’iздом посилати, якi ми успiшно розбивали, що нiхто з них живим уже не повертався. Йдучи попереду, я провiант перехоплював, загати розкопував i мости руйнував, так що неспокiй iм докучав, не спали, не iли, нi дня, нi ночi безпечноi не маючи. З табору не могли й носа висунути, бо необачних ординцi хапали, i тiльки табiр засинав, як давали iм перцю. Тому вони вирiшили, що значнi сили на них наступають, i цiлi ночi напоготовi стояти були змушенi. Князь, мабуть, у вiдчай впав, бо не знае, до чого вдатися, куди йти й як обернутися. Тому негайно на нього наступати треба, поки вiн ще не очуняв. Вiйська мае шiсть тисяч, але близько тисячi вже небоездатнi. Конi йому падають. Добрi рейтари, правильна пiхота, Бог, однак, дав, що з дня на день сили його тануть, а як тiльки нашi вiйська iх дiстануть, то вони розбiжаться. Княжi карети, частину обозу та поряднi речi з Бiлостока я забрав, у тому числi двi гармати, але бiльшi був змушений втопити. Князь-зрадник на важку форму лихоманки занедужав i ледве на конi всидiти може, febris не покидае його нi вдень, нi вночi. Панну Борзобагату схопили, але позаяк вiн хворий дуже, то на честь ii посягати не спроможний. Цю iнформацiю разом iз iхнiм вiдчаем вiд вiйськовополонених я отримав, котрих моi татари вогнем припiкали i якщо iх iще раз припекти, то правду повторити готовi. Отож, службу свою покiрно вашiй вельможностi та гетьманoвi моему доручаю, пробачення прошу, якщо чимось не вгодив. Oрдинцi добрi слуги, а як бачать добру здобич, то служать старанно».

– Ясновельможний пане! – зауважив пан Оскеркo. – Вже тепер ваша вельможнiсть не буде бiдкатись, що пана Володийовськогo тут немае, бо той нечистому не рiвня.

– Це вражаючi речi! – пiдтвердив, хапаючись за голову, пан Сапегa. – А вiн не бреше?

– Це амбiцiйне мистецтво! Вiн i князевi вiленському воеводi правду в очi казав, не турбуючись, чи йому мило слухати, чи неприемно. Та й усе те ж саме, що й iз Хованським, однак у Хованського було уп’ятнадцятеро бiльше вiйська.

– Якщо це правда, то потрiбно наступати якнайшвидше, – закивав Сапегa.

– Поки князь не очуняв.

– Що ж, вирушаймо, як нам Бог милий! Той йому греблi розкопуе, а ми наздоженемо!

Тим часом вiйськовополоненi, котрих татари гуртом перед гетьманом тримали, побачивши перед собою воеводу, взялися стогнати, ридати, рани своi демонструвати та рiзними мовами жалостi просити. Були мiж ними шведи, нiмцi й особистi шотландцi Богуслава. Пан Сапегa забрав iх у татар, iсти дати наказав i допити, але без припiкання, вчинити.

Їхнi зiзнання пiдтвердили правду слiв пана Кмiцица. Тому все вiйсько Сапеги поквапилося негайно виступити вперед.




Роздiл XXXVIII


Наступний рапорт пана Кмiцицa прийшов iз Сокiлки, вiн був короткий: «Князь, аби вiйсько наше одурити, симулював похiд на Щучин, куди роз’iзд послав. Сам же з головним силами пiшов на Янiв i там пiдмогу пiхотою отримав, яку капiтан Кирiц привiв: вiсiмсот навчених людей. Вiд нас княжi вогнi видно. В Янoвi планують тиждень вiдпочивати. Язики повiдомили, що навiть битву прийняти готовий. Лихоманка трясе його безперервно».

Пiсля отримання цього повiдомлення пан Сапегa, залишивши частину обозу та гармат, рушив iз кiннотою на Сокiлку i нарештi два вiйська встали одне проти одного. Передбачалося, що битва вже неминуча, бо однi бiльше не могли втiкати, а iншi – наздоганяти. Тим часом, як борцi, котрi пiсля довгоi гонитви мали схопитися за барки, стояли навзаем, хапали повiтря засапавшись i вiдпочивали.

Пан гетьман, коли побачив пана Анджея, обiйняв його за плечi та промовив:

– Я вже почав було гнiватися на вас, що ви так довго не давали про себе знати, але бачу тепер, що ви бiльшого досягли, нiж я сподiватися мiг. І якщо дасть Бог нам вiкторiю, то це ваша, а не моя, буде заслуга. Ви йшли, як янгол-хоронитель, за Богуславом!

Пан Кмiциц зловiсно блиснув очима.

– Якщо я його янгол-хоронитель, то i при його кончинi маю бути присутнiм.

– Це Господь Бог вирiшить, – серйозно зауважив гетьман, – та якщо хочете, щоб вас благословив, то переслiдуйте ворога вiтчизни, а не особистого.

Пан Анджей мовчки вклонився, але важко було второпати, чи прекраснi гетьманськi слова справили на нього якесь враження. Обличчя його виражало невблаганну ненависть i тим було грiзнiше, що труднощi погонi за Богуславом осунули його ще бiльше. Колись на цьому обличчi малювалася лише вiдвага i зухвалий запал, тепер воно стало суворим i водночас затятим. Легко можна було вгадати, що кому цей чоловiк записав у душi помсту, то той мае стерегтися, навiть якщо це й сам Радзивiлл.

Бо мстив дуже люто. Послуги цiй вiйнi вiн уже надав дуже суттевi. Випередивши Богуслава, збив його з пантелику, сплутав його розрахунки, прищепив йому переконання, що оточений, i до вiдступу змусив. Далi йшов перед ним i вдень, i вночi. Роз’iзди винищував, до полонених не мав милосердя. У Сем’ятичaх, у Боцках, в Орлiй i бiля Бельська напав глупоi ночi на весь табiр.

У Войшках, неподалiк вiд Заблудoвa, у володiннях Радзивiлла, звалився, як слiпий ураган, на саму княжу ставку, так що Богуслав, котрий саме до обiду сiдав, мало живцем не потрапив у його руки i лише завдяки пановi Саковичу, пiдкоморiю ошмянському, врятувався. Пiд Бiлостоком пан Кмiциц захопив карети й обоз князя. Вiйсько його виснажив, роздягнув i залишив голодним. Чудова нiмецька пiхота та шведськi рейтари, котрих Богуслав зi собою привiв, поверталися, на скелети схожi, в божевiллi, жаху та безсоннi. Скажене завивання татар i добровольцiв пана Анджея чулося попереду, з бокiв, позаду. Заледве стомлений жовнiр повiки склепив, а вже мусив хапатися за зброю. Чим далi, тим було гiрше.

Дрiбна шляхта, що проживала в цих околицях, приеднувалася до татар, частково вiд ненавистi до бiржанських Радзивiллiв, а частково вiд страху перед паном Кмiцицем, бо упертих вiн карав безжально. Тому сили його зростали, а Богуслава, навпаки, – танули.

До того ж i сам князь важко занедужав, i хоч у серцi цього чоловiка нiколи турбота не оселялася надовго, i хоч астрологи, котрим вiрив слiпо, прогнозували йому в Пруссii, що особi його нiчого лихого в цiй експедицii не станеться, амбiцii його як вождя дуже страждали. Вiн, чие iм’я повторювали зi захопленням у Нiдерландах, над Рейном i у Францii, був змушений у цих густих хащах вiд невидимого ворога щодня i без битви поразки зазнавати.

Була також у цiй гонитвi якась незвичайна злiсть i заповзятiсть, яка звичайну военну необхiднiсть перевищувала, що Богуслав, маючи вiд народження гострий розум, вже через кiлька днiв допетрав, що його переслiдуе якийсь невблаганний особистий ворог. Легко дiзнався i його прiзвище – Бабинич, бо повторювала його вся околиця, але прiзвище це було йому незнайоме. Проте радий був би познайомитися особисто, тому дорогою пiд час переслiдування влаштовував десятки та сотнi засiдок. Але завжди даремно! Пан Бабинич умiв оминути будь-яку пастку та завдавав удару там, де його найменше сподiвалися.

Нарештi обидва вiйська здибалися в околицях Сокiлки. Богуслав знайшов там пiдтримку вiд фон Кирiцa, котрий, не знаючи точно, де князь перебувае, вступив до Янoвa. Саме там i мала вирiшитися доля експедицii Богуслава.

Пан Кмiциц заблокував щiльно всi дороги, що ведуть iз Янoвa в Сокiлку, Коричин, Кужницю та Суховолю. Навколишнi лiси, лози та хащi зайняли татари. Лист не мiг проникнути, жодна пiдвода з продовольством пройти, тому вже самому Богуславoвi кортiло до битви, поки його вiйсько останнього янiвськогo сухаря не з’iсть.

Але як меткий чоловiк i до всiляких iнтриг удатний, вирiшив спробувати спершу домовитися. Не знав iще, що пан Сапегa в таких справах набагато його розумом i досвiдом переважав. Отже, приiхав до Сокiлки вiд iменi князя Богуслава пан Сакович, пiдкоморiй i староста ошмянський, його придворний та особистий приятель. Привiз вiн зi собою листи i пропозицii з укладення миру.

Той пан Сакович був впливовою особою, пiзнiше й до сенаторськоi гiдностi дiйшов, бо став воеводою смоленським i пiдскарбiем Великого князiвства Литовського, тим часом вiн був одним iз найвiдомiших кавалерiв у Литвi, i славився однаково як мужнiстю, так i вродою. Середнього зросту, волосся на головi та брови мав чорнi, як вороняче крило, очi його були блiдо-голубi, такi, що дивляться з дивною та невимовною зухвалiстю, так що Богуслав казав про нього, що поглядом очей наче обушком ошелешуе. Одягався на чужоземний манiр, у вбрання, яке разом iз Богуславом iз подорожей привiз. Розмовляв вiн майже всiма мовами. У битвi кидався в найбiльший вир так шалено, що приятелi його головорiзом називали.

Але завдяки нелюдськiй силi i тому, що голови нiколи не втрачав, завжди виходив сухим iз води. Розповiдали про нього, що карету на ходу, вхопивши за заднi колеса, мiг затримати. Пити мiг без мiри. Ковтав кварту слив’янки, пiсля чого був такий тверезий, немов нiчого у рот не брав. З людьми нелюб’язний, гордий, зухвалий, але в руках Богуслава м’який, як вiск. Манери мав витонченi, навiть якби в королiвських покоях опинився, то й там умiв знайтися, але при цьому була якась дикiсть у душi, що вибухала час вiд часу, як полум’я. Був це швидше компаньйон, нiж слуга князя.

А той, котрий насправдi нiкого нiколи в життi не любив, мав нездоланну слабкiсть до цього чоловiка. Вiд природи скупий надмiру, для пана Саковичa, однак, був щедрий. Впливовiстю своею домiгся для товариша пiдкоморства й обдарував посадою старости ошмянського. Пiсля кожноi битви першим його запитанням було: «Де пан Сакович i чи якоiсь шкоди йому не завдали?» І до порад його прислухався, однаково приятеля використовував як на вiйнi, так i для перемов, в яких смiливiсть, i навiть нахабство пана старости ошмянськогo часто бувала дiевими.

Тепер послав його до Сапеги. Але мiсiя була важка: першою легко могла впасти на старосту пiдозра, що вiн лише на розвiдку, щоб оцiнити стан вiйська Сапеги приiхав. А по-друге, делегат мав довгий список вимог, але куций – поступок.

На щастя, пан Сакович не дуже переймався. Увiйшов вiн як переможець, котрий приiхав диктувати своi умови переможеному, i зараз же втупився своiми блiдими очима в пана Сапегу.

А той, побачивши ту пиху, усмiхнувся наполовину зi жалем. Кожна людина смiливiстю та зухвалiстю багато чого може добитися, але лише до певноi мiри. Вищий гетьман був понад мiру за пана Саковичa.

– Пан мiй, князь бiржанський i дубинкiвський, конюший Великого князiвства Литовського i головний командувач вiйська його свiтлостi електора, – промовив пан Сакович, – присилае мене з поклоном i цiкавиться здоров’ям вашоi гiдностi.

– Подякуйте, пане, князевi i скажiть, що мене здоровим бачили.

– Маю я листа для вашоi гiдностi.

Сапегa взяв послання, розгорнув його доволi недбало, прочитав i зронив:

– Шкода часу… Не можу виконати те, що князь хоче… То ви здаетеся чи ще хочете щастя спробувати?

Пан Сакович удав здивування.

– Чи ми здаемося? Я вважаю, що князь те саме в листi пропонуе вашiй гiдностi, щоб ваша гiднiсть здалася. Принаймнi моi iнструкцii…

Сапегa зупинив вiдвiдувача.

– Про вашi iнструкцii поговоримо пiзнiше. Пане Саковичу! Ми женемося за вами вже близько тридцять миль, як гончаки за зайцем… Чи ви колись чули, щоб заець капiтуляцiю гончакам пропонував?

– Ми отримали пiдмогу.

– Фон Кирiц i вiсiмсот воякiв. Іншi такi хирлявi, що й до бою не здатнi. Скажу вам словами Хмельницького: «Шкода говорити».

– Електор з усiею своею могутнiстю стане за нас.

– Це добре. Не буде потреби далеко його шукати, бо саме хочу його спитати, за яким правом посилае вiйсько в межi Речi Посполитоi, ленником якоi вiн е, до вiрностi зобов’язаний?

– Правом сильнiшого.

– Може в Пруссii таке право й iснуе, але не в нас… Врештi, якщо ви такi сильнi, то виходьте в поле!

– Давно б князь на вашу гiднiсть наступив, коли б не те, що йому кровi рiдноi шкода.

– Бодай йому ранiше ii було шкода!

– Дивуеться також князь неприязнi Сапег до дому Радзивiллiв i що ваша гiднiсть задля особистоi помсти готовi кров братiв проливати.

– Тьху! – сплюнув пан Кмiциц, що слухав за гетьманським крiслом цю розмову.

Пан Сакович пiдвiвся, пiдiйшов до нього i хотiв спопелити поглядом. Але найшла коса на камiнь, i в очах пана Анджея знайшов староста таку вiдповiдь, що погляд опустив на землю. Гетьман насупив брови.

– Сiдайте, пане Саковичу, а ви там сидiть тихо!

Пiсля чого зауважив:

– Лише сумлiння правду каже, а рот ii викривляе i брехня по свiту пливе. Той, хто з чужим вiйськом нападае на краiну, кривду завдае тому, хто ii захищае. Бог усе чуе, а небесний лiтописець записуе.

– Через ненависть Сапег до Радзивiллiв загинув князь вiленський воевода.

– Я зрадникiв, а не Радзивiллiв ненавиджу, i найкращий тому доказ, що князь крайовий Радзивiлл зараз у моему таборi… Маете ще що сказати?

– Ваша гiдносте, скажу все, що маю на серцi: ненавидить той, хто прихованих убивць насилае…

Своею чергою, здивувався пан Сапегa.

– Це я вбивць на князя Богуслава насилаю?

Пан Сакович витрiщився страшними очима на гетьмана i чiтко сказав:

– Так i е!

– Та ви збожеволiли!

– Позавчора упiймали за Яновом чоловiка, розбiйника, котрий уже раз на княже життя зазiхав. Тортури йому вчинять, то скаже, хто його послав.

Настала хвилина тишi, але в цiй тишi почув пан Сапегa, як пан Кмiциц, котрий стояв за ним, повторив двiчi крiзь зцiпленi зуби:

– Горе! Горе!

– Бог менi суддя, – вiдповiв iз справжньою сенаторською гiднiстю гетьман. – Перед вашим князем не збираюся виправдовуватися, бо не вам мене судити. Краще замiсть того, щоб марудити, кажiть прямо, з чим приiхали й що князь хоче?

– Князь пан мiй знищив пана Гороткевичa, розбив пана Кшиштофa Сапегу, вiдiбрав Тикоцин, тому логiчно переможцем вважатися може i значних вигiд собi вимагати. Однак прагнучи запобiгти пролиттю кровi християнськоi, i в мирi до Пруссii вiдiйти, нiчого бiльше не вимагае, як щоб йому по замках своi гарнiзони дозволили залишити. Ми взяли також i вiйськовополонених чимало, мiж котрими е й визначнi офiцери, не беручи до уваги панни Борзобагатоi-Красенськоi, котру вже в Тауроги вiдiслали. Їх можна обмiняти.

– Своiми перемогами не хизуйтеся, бо мiй авангард, яким командуе присутнiй пан Бабинич, на тридцять миль вас випередив… Вiд них утiкаючи, ви втратили вдвiчi бiльше бранцiв, нiж перед цим узяли. Ви втратили пiдводи, гармати, обоз. Вiйсько втомлене, з голоду падае, ви не маете що iсти, не знаете, куди й подiтися. Ви бачили мое вiйсько. Я зумисне не казав вам очi зав’язувати, щоб ви могли второпати, чи можете з нами мiрятися. Що стосуеться тiеi панночки, то вона не пiд моею опiкою, а пана Замойського та княгинi Гризельди Вишневецькоi. Це iм завдае прикрощiв князь, кривду iй чинячи. Балакайте, що ще маете казати, але щось мудре, бо iнакше накажу зараз же пановi Бабиничу до справи братися.

Пан Сакович, замiсть вiдповiсти, звернувся до пана Анджея:

– То це ви нас так тормосили дорогою? Ви мали б у пана Кмiцицa розбiйницький вишкiл пройти.

– Робiть висновок по власнiй шкурi, чи добрий я учень!

Гетьман знову брови насупив.

– Досить уже, – звернувся вiн до пана Саковичa, – можете iхати.

– Ваша гiдносте, дайте менi хоча б листа до князя.

– Це можна. Зачекаете на послання в пана Оскерка.

Почувши це, пан Оскеркo вивiв iз покою пана Саковичa. Гетьман на прощання рукою йому махнув, пiсля чого звернувся до пана Анджея:

– Чому це ви торочили: «горе», коли про того спiйманого чоловiка зайшла мова? – спитав вiн, дивлячись суворо та допитливо в очi лицаря. – Вас ненависть так заслiпила, що ви справдi пiдiслали вбивцю до князя?

– Беру у свiдки Дiву Марiю, котру я захищав, що нi! – вiдрубав пан Кмiциц. – Не чужими руками хотiв би до його горла дiстатися!

– Чомусь ж казали: «горe»? Знаете цього чоловiка?

– Знаю, – пiдтвердив, блiднучи вiд зворушення та нестями, пан Анджей. – Я послав його ще зi Львова в Тауроги… Князь Богуслав завiз у Тауроги панну Бiлевичiвну… Я кохаю цю панночку!.. Ми мали побратися… Я вислав цього чоловiка, щоб менi про неi надсилав повiдомлення… В таких руках вона…

– Облиште, – зронив гетьман, – ви дали йому якiсь листи?

– Нi… Вона б i читати не стала.

– Чому?

– Бо iй Богуслав сказав, що я йому короля захопити обiцяв…

– Вагома причина для вашоi до нього ненавистi, визнаю…

– Атож, ваша гiдносте, авжеж!

– Тобто князь знае цього чоловiка?

– Знае. Це вахмiстр Сорока… Вiн допомагав менi викрасти Богуслава…

– Розумiю, – задумався гетьман. – Чекае його княжа помста…

Запанувала хвилина мовчання.

– Князь у безвиходi, – зауважив, помiркувавши, гетьман, – може погодитися його видати.

– Ваша гiдносте! – попросив пан Кмiциц. – Нехай ваша гiднiсть затримае пана Саковичa, а мене до князя пошле. Може, я його й витягну.

– Так вам на ньому залежить?

– Старий вiн жовнiр i старий слуга… На руках мене бавив. Багато разiв життя менi рятував… Бог мене покарае, якщо його в таких тарапатах залишу.

І пан Анджей затремтiв вiд печалi та неспокою, а гетьман зiтхнув:

– Не дивно менi, що вас жовнiри люблять, бо i ви iх любите. Зроблю все, що зможу. Напишу князевi, що йому, кого хоче, за цього жовнiра вiддам, котрий врештi-решт з наказу вашого, як невинне знаряддя, дiяв.

Пан Кмiциц схопився за голову.

– Що йому до якихось бранцiв, не вiдпустить його навiть за тридцятьох.

– То i вам його не вiддасть, хiба на горло скарае.

– Ваша гiдносте… За одного б вiддав: за пана Саковичa.

– Пана Саковичa тримати в ув’язненнi не можу, вiн посол!

– Хай його ваша гiднiсть лише затримае, а я з листом до князя поiду. Може, й доб’юся чого… Бог iз ним! Помсту я занехаю, лише б менi цього жовнiра вiдпустив!..

– Чекайте, – вимовив гетьман. – Пана Саковичa тимчасово затримати можу. Крiм цього, напишу князевi, щоб прислав охоронну безiменну грамоту.

Сказавши це, гетьман зараз же взявся писати. За чверть години козак поскакав iз листом до Янoвa, а надвечiр повернувся з вiдповiддю Богуслава.



«Охоронну грамоту на вимогу посилаю, – писав Богуслав, – iз якою кожен посланець безпечно повернеться, лише дивно менi те, що ваша гiднiсть такий документ вимагае, маючи в себе як заручника слугу та приятеля мого, пана старосту ошмянськогo, до котрого я такий прихильний, що за нього всiх офiцерiв вашоi гiдностi вiдпустив би. Але вiдомо, що посли недоторканнi i навiть дикi татари, з якими ваша гiднiсть проти мого християнського вiйська воюе, поважати iх привченi. Тому за безпеку вашого посланця моiм особистим княжим словом присягаю, в чому й пiдписуюсь».


Того ж вечора пан Кмiциц узяв охоронну грамоту, двох Кемличiв i поiхав. А пан Сакович залишився як заручник у Сокiлцi.




Роздiл XXXIX


Була майже пiвнiч, коли пан Анджей назвався першiй княжiй вартi, але в усьому таборi Богуслава нiхто не спав. Битва могла початися будь-якоi митi, тому готувалися до неi ретельно. Княжi вiйська займали сам Янiв, контролювали дорогу на Сокiлку, наглядала за нею артилерiя, яку обслуговували електорськi знавцi. Гармат там було лише три, але пороху та ядер удосталь. З обох бокiв Янoвa, мiж березняками, наказав Богуслав насипати шанцi, на них розмiстити мушкетерiв i пiхоту. Кавалерiя займала власне Янiв, дорогу за гарматами, а також вiдтинки мiж окопами. Позицiя була зручна для оборони i зi свiжим людом можна було б довго i кровопролитно на нiй захищатися, але новоприбулих жовнiрiв було лише вiсiмсот пiхотинцiв пiд командуванням Кирiца, решта ж була така потомлена, що ледве на ногах стояла. І до всього татарське завивання чули зi Суховолi на пiвночi, тобто позаду Богуславoвих позицiй, унаслiдок чого поширювався певний страх мiж жовнiрством. Богуслав був змушений послати в той бiк всю легку кавалерiю, яка, пройшовши пiвмилi, не наважувалася нi повертатися назад, нi йти далi, справедливо остерiгаючись засiдки в лiсi.

Богуслав, хоча лихоманка у поеднаннi зi сильною гарячкою дошкуляла йому бiльш нiж будь-коли, сам усiм завiдував, а що на конi з труднощами мiг всидiти, то наказав чотирьом драбантам носити себе у вiдкритому паланкiнi. Так вiн вiдвiдав гостинець, березняки та повертався саме до Янoвa, коли йому повiдомили, що княжий посланець прибув.

Було це вже на мiськiй вулицi. Богуслав не мiг упiзнати пана Кмiцицa, бо нiч була, хоч в око стрель, а також тому, що пановi Анджею, через обережнiсть iз боку офiцерiв передньоi варти, на голову накинули мiшок, в якому лише отвiр для рота залишили.

Помiтивши мiшок, адже пан Кмiциц, злiзши з коня, стояв зовсiм поряд, наказав князь зняти його негайно.

– Тут уже Янiв, – зауважив вiн, – вже немае з чого робити таемницi…

Пiсля чого магнат звернувся в темрявi до пана Анджея:

– Вiд пана Сапеги?

– Аякже.

– А що там пан Сакович поробляе?

– Пан Оскеркo його гостить.

– Чому ж охоронну грамоту зажадали, коли пана Саковичa маете? Занадто обережний пан Сапегa, i хай глядить, аби не перемудрував.

– Це не моя компетенцiя! – вiдрiзав пан Кмiциц.

– Але бачу, що пан делегат не дуже балакучий.

– Я листа привiз, а свою приватну справу всерединi викладу.

– То е й особисте?

– Буде прохання до вашоi свiтлостi.

– Радий буду не вiдмовити. Тепер прошу за собою. Сiдайте на коня. Я запросив би до паланкiна, але там тiсно.

Рушили. Князь у паланкiнi, а пан Анджей поруч верхи. І в темрявi глипали один на одного, не маючи змоги обличчя навзаем розгледiти. За хвилину князь, незважаючи на хутра, труситися почав так, що аж зубами клацав. Врештi вiн сказав:

– Лихоманка мене б’е… Якби не це… Б-р-р!.. Іншi умови я б висунув…

Пан Кмiциц нiчого не сказав, лише поглядом хотiв пробити темряву, в якiй голова i княже обличчя вирисовувалися в невиразних, сiрих i бiлявих обрисах. Почувши голос Богуслава й узрiвши його силует, вiдродилися всi давнi образи, стара ненависть i пекуче жадання помсти пiднялися так сильно в його серцi, що мало не ошалiв… Рука мимоволi шукала меча, який у нього вiдiбрали, але ще мав булаву, залiзом окуту, знак полковницького чину, тож диявол став йому зараз же свердлити мозок i нашiптувати:

– Гукни йому у вухо, хто ти такий, i розбий йому голову в друзки.. Темна зараз нiч, ти виберешся… Кемличi з тобою. Зрадника уб’еш… за кривду заплатиш… Врятуеш Олюньку, Сороку… Бий! бий!..

Пан Анджей наблизився до паланкiна i тремтячою рукою вже став витягати з-за поясу буздиган.

– Бий!.. – шепотiв нечистий. – Вiтчизнi послужиш…

Пан Кмiциц вже витягнув булаву i стиснув рукiв’я, немовби хотiв ii розчавити в долонi.

– Раз, два, три!… – шепотiв бiс.

Але в цю мить його кiнь чи то вдарився нiздрями об шолом драбанта, чи перелякався трохи, що зарився враз копитами в землю, потiм спiткнувся, а пан Анджей потягнув повiддя. В цей час паланкiн уже вiддалився на кiльканадцять крокiв.

А юнаковi волосся стало дибки на головi.

– Матiр Бога Нашого, тримай мене за руку! – шепотiв парубок крiзь зацiпленi зуби. – Пресвята Богородице, рятуй мене! Я ж тут делегат, я гетьманa представляю, а хочу, як нiчний розбiйник, мордувати… Я ж шляхтич, я слуга Сина Твого… І не введи нас у спокусу!

– А що це ви там марудите? – озвався уривчастий через лихоманку голос Богуслава.

– Я вже тут!

– Чуете, пане? Пiвнi по закутках уже кукурiкають… Треба поквапитись, бо я хворий i вiдпочинку потребую.

Пан Кмiциц застромив буздиган за пояс й iхав далi, тримаючись поблизу вiд паланкiна. Проте не мiг повернути собi спокою. Розумiв, що лише холодним серцем i самовладанням зможе звiльнити Сороку. Тому й планував завчасу, якими словами мае виголосити промову до князя, щоб його зламати та переконати. Присягав собi, що лише Сороку буде мати на увазi, про щось iнше навiть не згадае, а особливо про Олюньку.

І вiдчував, як у темрявi жар заливае йому обличчя вiд думки, що може князь сам згадати про неi, а може згадати i щось таке, що не зможе пан Анджей нi витримати, нi вислухати.

– Нехай вiн ii не торкае, – казав собi подумки, – нехай не торкае, бо в цьому його смерть i моя… Хай над собою самим мае милосердя, якщо йому сорому забракне.

І терпiв муки пан Анджей, у грудях не вистачало йому повiтря, а горло мав таке стиснуте, аж боявся, що коли доведеться говорити, i слова не зможе з себе вичавити. У цих утисках став у душi лiтанiю вiдмовляти.

За хвилину настало для нього полегшення, заспокоiвся остаточно, i той наче залiзний обруч, що огортав його горлянку, розтиснувся.

Тим часом приiхали до княжоi квартири. Драбанти поставили паланкiн, двое придворних взяли князя пiд лiктi, але той звернувся до пана Кмiцицa, безперервно клацаючи зубами:

– Прошу за мною.. Приступ зараз минеться… Зможемо побалакати.

Вже за хвилину опинилися обое в окремiй кiмнатi, де в камiнi жеврiла купа вугiлля i гаряче було нестерпно. Там посадили князя Богуслава на довгу польову лаву, вкрили хутром i принесли свiтла. Пiсля цього слуги вiддалилися, а князь закинув потилицю назад, склепив повiки i так залишався який час, зовсiм нерухомий.

Нарештi вiн сказав:

– Зараз… Нехай трохи вiдпочину…

Пан Анджей дивився на нього. Князь не надто змiнився, лише лихоманка стягнула йому обличчя. Напудрений був, як зазвичай, i на щоках мав рум’яна, але саме тому, що лежав так зi заплющеними очима i зi закинутою головою, схожим був трохи на мерця або на воскову фiгуру.

Парубок стояв перед ним у свiтлi свiчок. Княжi повiки стали лiниво пiдiйматися, аж раптом розплющилися цiлком i наче вогонь пролетiв йому по обличчю. Тривало це лише мить, пiсля чого вiн знову склепив повiки.

– Злий дух, я не боюся тебе, – видихнув вiн, – але згинь!

– Я приiхав iз листом вiд гетьманa, – нагадав пан Кмiциц.

Богуслав сiпнувся ледь помiтно, наче хотiв зi себе ману струсити. Потiм глянув на пана Анджея й озвався:

– Я схибив?

– Не дуже, – пан Анджей вказав на рубець.

– Це вже вдруге!.. – пробурмотiв собi князь i голосно додав: – Де той лист?

– Тут, – рапортував пан Кмiциц, подаючи згорток.

Богуслав став читати, а коли закiнчив, дивне свiтло блиснуло в його очах.

– Гаразд! – промовив вiн. – Досить теревенiв!.. Завтра битва… І радий я, бо завтра лихоманки не буде.

– Й у нас вiд цього радiють, – додав пан Анджей.

Зависла мовчанка, пiд час якоi двое цих невблаганних ворогiв мiряли один одного очима з певною страхiтливою цiкавiстю. Першим почав розмову князь:

– Здаеться, що це ви менi так дошкуляли з татарами?..

– Я…

– І не побоялися сюди приiхати?..

Пан Кмiциц пропустив це повз вуха.

– Хiба би на спорiдненiсть через Кишок розраховували… Бо мiж нами е особистi порахунки… Я можу пановi кавалеровi наказати шкiру облупити.

– Можете, ваша свiтлосте.

– Ви приiхали з охоронною грамотою, це правда… Розумiю тепер, чому пан Сапегa ii вимагав… Але ви на життя мое важили… Там затриманий пан Сакович. Проте… пан воевода не мае права на пана Саковичa, а я на вас маю… кузене…

– Я приiхав iз проханням до вашоi свiтлостi…

– Прошу! Можете розраховувати, що для вас усе зроблю… Яке прохання?

– Ви впiймали жовнiра, одного з тих, хто менi допомагав вашу свiтлiсть полонити. Я вiддавав накази, вiн дiяв як слiпе знаряддя. Цього жовнiра ваша свiтлiсть нехай на волю випустить.

Богуслав задумався.

– Пане кавалере, – сказав вiн, – я так собi думаю, чи то кращий ви жовнiр, чи то нахабнiший прохач…

– Я цього чоловiка задарма вiд вашоi свiтлостi не хочу.

– А що менi за нього можете запропонувати?

– Себе.

– Будь ласка, такий ви вже то miles praeciosus[123 - Miles praeciosus (лат.) – безцiнний воiн.]. Щедра оплата, але вважайте, щоб вам вистачило, бо, здаеться, ви ще когось хотiли б у мене викупити…

Пан Кмiциц ступив крок ближче i зблiд, як смерть, що князь мимоволi глянув на дверi i, незважаючи на всю свою вiдвагу, змiнив тему.

– Пан Сапегa на таку угоду не пристане, – скривився магнат. – Радий би вас отримати, але княжим словом за безпеку вашу поручився.

– Через цього жовнiра вiдпишу пановi гетьманoвi, що добровiльно залишився.

– А вiн зажадае, щоб вас усупереч вашiй волi вiдiслав. Занадто добре ви йому послужили… І пана Саковичa менi не вiдпустить, а пана Саковичa я бiльше цiную, нiж вас…

– То звiльнiть, ваша свiтлосте, просто так цього жовнiра, а я слово дам, що буду там, де накажете.

– Завтра може менi полягти доведеться. То навiщо менi умовлятися на пiслязавтра?

– Я благаю вашу свiтлiсть! За цього чоловiка я…

– Що ви?

– Вiдмовлюся мстити.

– Бачите, пане Кмiциц, я багато разiв ходив на ведмедя з рогатиною, не тому, що мусив, але мав таку примху. Люблю, коли менi якась небезпека загрожуе, бо менi тодi життя менше обридае. Тому вашу помсту як радiсть для себе залишаю, однак визнаю, що е такi ведмедi, якi самi стрiльця шукають.

– Ваша свiтлосте, – промовив пан Анджей, – за мале милосердя часто Бог великi грiхи вiдпускае. Нiхто з нас не знае, коли йому перед Христовим судом встати доведеться.

– Годi! – гримнув князь. – Я також собi псалми через лихоманку вiдмовляю, щоб якусь заслугу мати перед Господом, а якщо потребуватиму допомоги, то когось свого закличу… Ви не вмiете просити покiрно i на рожен лiзете…

Я пiдкажу вам, що можна зробити: вдарте завтра в битвi на пана Сапегу, а я пiслязавтра цього гемайнa вiдпущу i вам усi провини пробачу… Ви зрадили Радзивiллiв, то можете зрадити i Сапегу…

– Це остаточне слово вашоi свiтлостi?.. Іменем усiх святих заклинаю вашу свiтлiсть…

– Нi! Хай вас чорти вхоплять, гаразд!.. Аж на обличчi мiнитесь… Не пiдходьте занадто близько, бо менi людей соромно кликати… Погляньте сюди! Занадто ви впертi!

Пiсля цих слiв Богуслав показав з-пiд хутра, яким був вкритий, люфу пiстоля i став iскри сипати очима, споглядаючи на пана Кмiцицa.

– Ваша свiтлосте! – вигукнув пан Анджей, складаючи, щоправда, руки, як у молитвi, але з обличчям, гнiвом спотвореним.

– То ви просите чи погрожуете?.. – не второпав Богуслав. – Спину гнете, а нечистий з-за вашоi пазухи зуби до мене шкiрить?.. Гонор вам iз очей виблискуе, а в ротi гримить, як у хмарi? Чолом до нiг Радзивiлла, коли просиш, паночку!.. Головою об пiдлогу! Тодi, може, й вiдповiм!..

Обличчя молодика було блiде, як хустка, рукою вiн витер спiтнiле чоло, очi, обличчя та вiдповiв таким тремтячим голосом, немов лихоманка, вiд якоi терпiв князь, раптом перекинулася на нього.

– Якщо ваша свiтлiсть цього старого жовнiра вiдпустить, я… вашiй свiтлостi… упасти до.. нiг… готовий…

Задоволення промайнуло в очах Богуслава. Ворога принизив, горду потилицю нагнув. Кращоi поживи не мiг дати помстi та ненавистi.

А пан Кмiциц стояв перед ним iз розкуйовдженою чуприною, тремтячи всiм тiлом. Обличчя його навiть за спокiйних обставин яструба нагадувало, тепер же парубок усе бiльше був схожим на хижого й розлюченого птаха. Важко було передбачити, чи за хвилину впаде до нiг, чи кинеться до княжих грудей.

Богуслав, не спускаючи з нього ока, далi знущався:

– При свiдках! При людях!

Й обернувся до дверей:

– Заходьте!

У вiдчиненi дверi увiйшло кiльканадцятеро придворних – полякiв i чужоземцiв. За ними зайшли й офiцери.

– Шановне панство! – промовив князь. – Це пан Кмiциц, хорунжий oршанський i посланець вiд пана Сапеги, мае намiр мене про милiсть просити i хоче всiх вас мати за свiдкiв!..

Пан Анджей заточився, як п’яний, застогнав i упав до нiг Богуславовi.

Князь пiдступив навмисно так, аби кiнчик його рейтарського чобота торкався чола лицаря.

Всi дивилися мовчки, здивованi як вiдомим прiзвищем, так i тим, що той, хто його носив, тепер був делегатом вiд пана Сапеги. Всi тямили також, що дiеться щось надзвичайне.

Тим часом князь встав i, не промовивши нi слова, зайшов до прилеглоi кiмнати, кивнув лише двом придворним, аби тi йшли за ним.

Пан Кмiциц пiдвiвся. На обличчi його вже не було нi гнiву, нi хижостi, лише нечутливiсть i байдужiсть. Здавалося, що молодик зовсiм не усвiдомлюе, що з ним коiться, й енергiйнiсть його повнiстю випарувалася.

Спливло пiвгодини, година. За вiкном було чути тупiт кiнських копит i розмiренi кроки жовнiрiв, а посланець сидiв нерухомо, немов скам’янiлий.

Раптом дверi ганку вiдчинилися. Увiйшов офiцер, давнiй знайомий пана Кмiцицa з Бiрж, i восьмеро жовнiрiв, четверо з мушкетами, а четверо без рушниць, лише шаблями озброенi.

– Пане полковнику, пiдiймiться, будь ласка! – ввiчливо попросив офiцер.

Пан Анджей глянув на нього, як у туманi.

– Гловбич… – упiзнав вiн офiцера.

– Я маю наказ, – правив свое пан Гловбич, – зв’язати вашiй милостi руки i вивести за Янiв. Це тимчасово, пiзнiше ви поiдете вiльно… Тому прошу вашу милiсть не чинити опору…

– В’яжiть! – погодився пан Кмiциц.

І дозволив себе без опору полонити. Але нiг йому не зв’язали. Офiцер вивiв його зi свiтлицi i провадив далi пiшки через Янiв. Йшли десь iз годину. Дорогою до них приедналися кiлька перехожих. Пан Анджей чув, що розмовляють польською, а поляки, котрi ще служили в Богуслава, всi знали прiзвище Кмiциц i тому iм не терпiлося дiзнатися, що з ним станеться. Кортеж минув березняк та опинився в чистому полi, на якому побачив пан Анджей загiн легкоi кавалерii Богуслава.

Жовнiри стояли один бiля одного в каре, всерединi був простiр, в якому стояли двое пiших, котрi тримали коней у шорах, i кiльканадцятеро людей iз смолоскипами.

При iхньому свiтлi пан Анджей побачив свiжо загострену палю, яка лежачи поземо, прив’язана другим кiнцем до товстого пня. Пан Кмiциц мимоволi затремтiв.

«Це для мене, – подумав вiн – кiньми накаже мене на палю настромити… Помстися за пана Саковичa хоче!» Але вiн помилився, бо паля була призначена для Сороки.

В мерехтiннi вогню побачив пан Анджей i самого Сороку. Старий жовнiр сидiв зовсiм бiля пня на ослонi, без шапки i зi зв’язаними руками, а четверо жовнiрiв його стерегли. Якийсь чоловiк, одягнений у напiвкожушок без рукавiв, подавав йому в цю мить горiлку в пласкому кухлi, яку Сорока пив доволi жадiбно. Випивши, сплюнув, а що в цю саму хвилину поставили пана Кмiцицa мiж двома вершниками в першому ряду, то вояк побачив його, схопився з мiсця i виструнчився, як на вiйськовому парадi. Якийсь час вони дивилися один на одного. Сорока обличчя мав доволi спокiйне i вiдчужене, лише щелепами катуляв, наче щось жував.

– Сорока… – застогнав нарештi полковник.

– До ваших послуг! – вiдповiв жовнiр.

І знову запанувала мовчанка. Що ж можна було сказати в такий момент! Аж тут кат, котрий ранiше подавав Сороцi горiлку, пiдiйшов до нього.

– Ну, старий, – вимовив, – час настав.

– Хоча б прямо натягнiть!

– Не бiйся.

Сорока не боявся, але коли вiдчув на собi руку ката, застогнав протяжно та голосно, i нарештi сказав:

– Ще горiлки…

– Немае!

Раптом один iз жовнiрiв висунувся з ряду i подав бляшанку.

– Є. Дайте йому!

– Послух! – скомандував пан Гловбич.

Проте чоловiк у кожушку перехилив флягу в рот Сороцi, той ковтав жадiбно, а випивши, глибоко зiтхнув.

– Ось така, – зронив вiн, – жовнiрська доля, за тридцять рокiв служби… Ну, час то час!

Другий кат пiдiйшов i став його роздягати. Всi мовчали. Смолоскипи тремтiли в руках людей, котрi тримали iх. Всi були переляканi.

Раптом гомiн пiднявся в рядах тих, хто стояли в каре i ставав щораз голоснiшим. Жовнiр не кат. Сам спричиняе смерть, але вигляду мук не любить.

– Мовчати! – верескнув пан Гловбич.

Гомiн перейшов у гучне ревiння, в якому чулися окремi слова: «нечистi», «душогубцi», «слуги язичникiв».

Аж тут пан Кмiциц гукнув так, немов його самого на палю настромили:

– Стiй!!!

Кати несамохiть зупинилися. Всi погляди звернулися на пана Анджея.

– Жовнiри! – крикнув той. – Князь Богуслав зрадник короля i Речi Посполитоi! Вас оточено i завтра до ноги вирiжуть! Зрадниковi служите! Проти батькiвщини служите! Але хто службу покине, зрадника залишить, тому королiвське пробачення обiцяю, гетьманське пробачення!.. Вибирайте! Завтра смерть i ганьба, чи винагорода! Викуп виплачу особисто дукат кожному, два дукати!.. Вибирайте!!! Не вам, гiдним жовнiрам, зрадниковi служити! Хай живе король! Хай живе великий гетьман литовський!

Ревiння гуркотiло, як грiм, ряди зламалися. Кiльканадцять голосiв крикнуло:

– Хай живе король!

– Годi тiеi служби!

– Смерть зраднику!

– Стояти! Стояти! – верещали iншi голоси.

– Завтра вам у ганьбi помирати! – ревiв пан Кмiциц.

– Татари в Суховолi!

– Князь зрадник!

– Проти короля воюемо!

– Бий!

– До князя!

– Стiй!

У метушнi якась шабля перерiзала линву, що в’язала руки пана Анджея. Вiн миттю стрибнув на одного з тих коней, якi Сороку на палю натягувати мали, i крикнув уже верхи:

– За мною до гетьманa!

– Я йду! – крикнув пан Гловбич. – Хай живе король!

– Хай живе! – вiдповiли з п’ятдесят голосiв i п’ятдесят шабель блиснули водночас.

– На коня Сороку! – скомандував пан Кмiциц.

Були й такi, хто опиратися хотiв, але, побачивши оголенi шаблi, замовкли. Один лиш устиг завернути коня i вмент щез iз очей. Смолоскипи згасли й усiх накрила темрява.

– За мною! – пролунав голос пана Кмiцицa.

І безладний гурт людей рушив iз мiсця, витягнувшись, як довгий вуж.

Проiхавши двi чи три стаi, потрапили на чатових пiхотинцiв, велика кiлькiсть яких займали березняк, що лежав по лiвий бiк.

– Хто йде? – почулися голоси.

– Гловбич iз роз’iздом!

– Пароль?

– Сурми!

– Проходь!

І вони проiхали, не надто кваплячись. А вже потiм пустилися клусом.

– Сороко! – покликав пан Кмiциц.

– Слухаю! – вiдповiв вахмiстр.

Пан Анджей бiльше нiчого не сказав, лише простягнув руку i торкнувся долонею голови вахмiстра, немов, щоб переконатися, чи той iде збоку. Жовнiр притиснув мовчки цю долоню до своiх вуст.

Раптом з iншого боку озвався пан Гловбич:

– Ваша милосте! Давно я хотiв зробити те, що зараз роблю.

– Ви не пожалiете!

– Все життя буду вашiй милостi вдячний!

– Слухайте, пане Гловбич, чому князь вас послав, а не чужоземний регiмент, екзекуцiю провести?

– Бо хотiв вашу милiсть при поляках зганьбити. Чужий жовнiр не знае вашоi милостi.

– А менi нiчого не мало статися?

– Вашiй милостi я мав наказ мотузки розрiзати. Але якби ваша милiсть схопилася на захист Сороки, то ми мали вас до князя доставити на покарання.

– Отже, вiн паном Саковичем вирiшив пожертвувати, – пробурмотiв пан Кмiциц.

Тим часом у Янoвi князь Богуслав, вимучений лихоманкою та денними зусиллями, лiг спати. З глибокого сну його розбудив рейвах перед квартирою i стукiт у дверi.

– Ваша свiтлосте! Ваша свiтлосте! – гукало кiлька голосiв.

– Спить! Не будити, – цитьнули на них пажi.

Але князь уже сiв на ложi i гукнув:

– Свiтла!

Внесли свiтло, водночас iз ним увiйшов черговий офiцер.

– Ваша свiтлосте! – доповiв вiн. – Посланець Сапеги збунтував хоругву пана Гловбича i вiдвiв ii до гетьманa.

Запанувала тиша.

– Бити в литаври та барабани, – наказав нарештi Богуслав. – Нехай вiйсько шикуеться!

Офiцер вийшов, а князь залишився сам.

– Це страшний чоловiк! – сказав вiн собi i вiдчув, як наближаеться новий приступ лихоманки.




Роздiл XL


Легко було собi уявити здивування пана Сапеги, коли пан Кмiциц не лише повернувся сам безпечно, а й привiв зi собою кiлькадесят коней i старого слугу. Пан Анджей двiчi був змушений розповiдати гетьманoвi та пановi Oскерку, як i що сталося, вони слухали з цiкавiстю, часто ляскаючи в долонi i за голову хапаючись.

– Майте на увазi, – зауважив гетьман, – якщо хто в помстi мiру перебере, то вона часто, як птах, крiзь пальцi вигулькне. Князь Богуслав полякiв як свiдкiв вашоi ганьби i мук мати хотiв, аби над вами ще гiрше поглумитися, i перестарався. Але нема чим хизуватися, бо це Боже заступництво дало вам вiкторiю, хоча, своею чергою, скажу: вiн демон, але й ви диявол! Погано князь зробив, що над вами познущався.

– Я його не виню i в помстi, дасть Бог, не буду надто старатися!

– Занехай ii, як Ісус Христос занехаяв, бо як Бог мiг навiть одним словом своiх катiв знищити.

Пан Кмiциц нiчого не сказав, бо часу на балачки не залишилося зовсiм, навiть на вiдпочинок його не було. Лицар був втомлений смертельно, але все ж цiеi ночi ще вирiшив поiхати до своiх татар, котрi постiйно залишалися за Янoвом у лiсах i на дорогах, позаду вiйська Богуслава. Але вiйськовi люди можуть спати i в сiдлi. Тому наказав лишень пан Анджей свiжого коня осiдлати, обiцяючи собi, що дорогою подрiмае.

Не встиг молодик на коня стрибнути, як пiдiйшов до нього Сорока i виструнчився по службi.

– Ваша милосте! – рапортував вiн.

– А що скажеш, дiдугане?

– Прийшов спитати, коли менi iхати?

– Куди?

– В Тауроги.

Пан Кмiциц засмiявся.

– Бiльше не треба iхати в Тауроги, поiдеш зi мною.

– Слухаюсь! – козирнув вахмiстр, намагаючись не показати свого задоволення.

Поiхали разом. Дорога була довга, бо потрiбно було прокрадатися лiсами, щоб не потрапити до Богуслава, зате пан Анджей i Сорока виспалися знаменито i без жодноi пригоди прибули до татар.

Акбах-Улан вiдразу ж з’явився до пана Бабинича i прозвiтував про результати своеi дiяльностi. Полковник рапортом був задоволений: всi мости були спаленi, а греблi поруйнованi. На допомогу цьому вода весняна розлилася, перетворивши поля, луги та нижчi дороги на грузьке болото. Богуслав не мав iншого вибору, як битися, перемогти або загинути. Про вiдступ вже було даремно думати.

– Гаразд, – зауважив пан Кмiциц, – хорошу мае рейтарiю, але важку. Не буде з неi в цiй грязюцi користi.

Пiсля чого звернувся до Акбах-Уланa.

– А ти схуд! – вимовив, легенько штурхаючи його в живiт кулаком. – Але пiсля битви княжими дукатами свiй кендюх напхаеш.

– Бог створив ворогiв, аби военнi люди здобич мали з кого брати, – серйозно промовив татарин.

– А кiннота Богуслава стоiть проти вас?

– Є там кiлькасот добрих коней, а вчора додали iм регiмент пiхоти й окопалися.

– А не можна iх у поле виманити?

– Не виходять.

– А якщо обiйти й у тилу залишити, щоб до Янoвa дiстатися?

– На дорозi стоять.

– Треба буде щось вигадати!

Сказавши це, пан Кмiциц погладив рукою свого чуба.

– А ви пробували пiдходити? Як далеко женуться за вами?

– На стаю, двi… Далi не хочуть.

– Треба буде щось вигадати! – повторив пан Анджей.

Але тоi ночi нiчого вигадати не вдалося. Зате наступного дня полковник пiд’iхав iз татарами пiд табiр, що стояв мiж Суховолею та Янoвом, i збагнув, що Акбах-Улан перебiльшував, коли казав, що пiхота окопалася з цього боку, бо там були лише шанцi i нiчого бiльше. Можна було з них довго захищатися, особливо проти татар, якi не схильнi йти вiдверто на вогонь в атаку, але не можна було й думати витримати хоча б якусь облогу.

«Якби я мав пiхоту, – мiркував пан Кмiциц, – то пiшов би напролом».

Але привести пiхоту годi було навiть мрiяти, бо, по-перше, пан Сапегa сам не мав ii вдосталь, а по-друге, часу на рейд усе одно бракувало.

Пан Анджей пiд’iхав настiльки близько, що пiхотинцi Богуслава почали в його бiк стрiляти, але той не зважав, iздив мiж кулями, роззирався, оглядав, а татари, хоч i вогонь менше витримували, були змушенi дотримувати йому кроку. Потiм висипала кавалерiя i заiхала йому збоку. Полковник промчав якiсь три тисячi крокiв i раптом розвернувся до них.

Але й вони розвернулися з мiсця до шанцiв. Татари випустили за ними хмару стрiл, але впав iз коня лише один вершник, його пiдiбрали i понесли.

Пан Кмiциц, замiсть того, щоб повертатися в Суховолю, кинувся на захiд i дiстався до Кам’янки.

Болотиста рiка розлилася широко, бо весна була над подив на воду рясна. Пан Анджей глянув на рiку, кинув у воду кiльканадцять поламаних гiлочок, аби швидкiсть течii вимiряти, i звернувся до Улана:

– Он тудою iх боком обiйдемо i ззаду на них ударимо.

– Проти течii конi не попливуть.

– Ще й як попливуть! Ця вода майже стоiть.

– Конi замерзнуть i людей не втримають. Холодно ще.

– Люди попливуть за хвостами. Це ж ваш татарський промисел.

– Люди замерзнуть.

– То зiгрiються в бою.

– Kiszmet![124 - Kiszmet (араб.) – хай буде так.]

Ще перед сутiнками пан Кмiциц наказав нарiзати пучкiв лозняку, сухого очерету, тростини та прив’язати коням до бокiв.

За першоi зорi спрямував у воду близько восьмисот коней i взялися плисти. Вiн сам плив на чолi, але незабаром зважив, якщо настiльки повiльно рухатимуться вперед, то й за два днi не перепливуть за шанцi. Тодi звелiв переправитися на другий берег.

Небезпечний це був маневр. Другий берег був вiдкритий i заболочений. Конi, хоч i легкi, западалися по животи. Але просувалися вперед, хоч i повiльно та рятуючи один одного. Так iшли кiлька стай. Зiрки показували пiвнiч. Раптом iз пiвдня досягло iхнiх вух вiдлуння далекоi стрiлянини.

– Битва почалася! – викрикнув полковник.

– Ми потонемо! – бiдкався Акбах-Улан.

– За мною!

Татари не знали, що й робити, аж тут помiтили, що кiнь пан Кмiцица випiрнув iз багнюки, втрапивши, либонь, на твердий грунт. Далi почалася лава пiску. По верху було води до кiнських грудей, але грунт унизу твердий. Тодi стали рухатися жвавiше. Лiворуч показалися далекi вогнi!

– Це шанцi! – тихо пояснив пан Анджей. – Їх минаемо й обходимо!

За хвилину справдi оминули захиснi редути. Тодi повернули лiворуч i знову кинулися бахмати в рiчку, щоб випiрнути за шанцями.

Понад сотня коней загрузла водночас бiля самого берега. Але люди вибралися на суходiл майже всi. Пан Кмiциц наказав пiшим сiдати по двое i подався до редутiв. Але ще ранiше вiн залишив двохсот добровольцiв iз наказом дошкуляти шанцям попереду весь цей час, який iм буде потрiбен для маневру. Наблизившись, одразу ж почули пострiли, спочатку поодинокi, а надалi щораз густiшi.

– Чудово! – зронив молодик. – Вони атакують!

І рушили.

У темрявi видно було лише громаду голiв, якi пiдскакували в мiру кiнськоi ходи. Навiть шабля не дзенькнула, зброю притримували – татари та добровольцi вмiли пересуватися тихо, як вовки.

З боку Янoвa стрiлянина ставала щораз потужнiшою, видно, пан Сапегa наступав по всьому фронту.

Але й на шанцях, до яких прямував пан Кмiциц, також чулися вигуки. Кiлька куп хмизу горiли на них, вiдкидаючи яскравий вiдблиск. У цьому блиску побачив пан Анджей пiхотинцiв, котрi зрiдка пострiлювали, вдивляючись перед себе в поле, на якому кiннота стялася з добровольцями.

Зi шанцiв помiтили i його, але замiсть стрiляти, стали вiтати прибульцiв гучними вигуками. Жовнiри вирiшили, що це князь Богуслав присилае iм пiдмогу.

Але коли вже якихось сто крокiв дiлило нападникiв вiд шанцiв, пiхота занепокоiлася. Все бiльше жовнiрiв, прикриваючи руками чоло, задивлялися, що це за люд прибувае.

А за п’ятдесят крокiв жахливе завивання струсило повiтрям i загiн кинувся, як буря, на пiхоту, оточив ii кiльцем i вся ця маса людей забилася в конвульсiях. Хтось сказав би, що велетенська змiюка душить схоплену жертву.

У купi тiй звучали пронизливi верески:

– Alla! Herr Jesus! Mein Gott!

За шанцями чулися новi вигуки, бо добровольцi, хоч i меншi числом, збагнувши, що пан Бабинич уже в окопах, навалились у нестямi на кавалерiю. Тим часом небо, яке хмарилося вже якийсь час, як зазвичай навеснi, заплакало густим, несподiваним дощем. Вогнi згасли i боротьба тривала в темрявi.

Але не тривала вона вже довго. Богуславoвi пiхотинцi, на котрих напали зненацька, пiшли пiд нiж. Кiннота, в якiй було багато своiх людей, складала зброю. Чужинцiв, а це сто драгунiв, усiх порубали.

Коли мiсяць визирнув знову з-за хмар, то освiтив вiн лише зграйки татар, котрi дорiзували поранених i збирали здобич. Але й це не тривало довго. Пролунав рiзкий звук сурми: татари та добровольцi, як одна людина, стрибнули на коней.

– За мною! – гукнув пан Кмiциц.

І повiв iх, як вихор, до Янoвa.

Через чверть години пiдпалили нещасне поселення з чотирьох бокiв, а через годину одне море полум’я розлилося так широко, скiльки було того Янoвa. Над пожежею здiймалися до багряного неба стовпи вогняних iскор.

Так пан Анджей повiдомив гетьманoвi, що захопив тил вiйська Богуслава. Сам же, як кат, вiд людськоi кровi червоний, шикував помiж вогню своiх татар, аби вести iх далi. Вже стали в бойовому порядку i витягувалися в лаву, коли враз на освiтленому, як удень, пожежею полi побачили перед собою велетенський загiн рейтарiв електора. Вiв ii лицар, помiтний здалеку, бо був у срiбний обладунок одягнений i сидiв на бiлому конi.

– Богуслав! – заревiв нелюдським голосом пан Кмiциц i кинувся з усiею татарською лавою вперед.

Неслися вони назустрiч один одному, як двi хвилi, що iх два вихори женуть. Простiр роздiляв iх ще значний, тому конi по обидва боки набрали нечуваноi швидкостi i летiли з притуленими вухами, витягнутi, як хорти, землю майже животами пiдмiтаючи. З одного боку хмара люду, в блискучих кiрасах, з прямими шаблями, пiднятими правицями вгору, а з другого – сiра тьма татарська.

Нарештi зiткнулися довгою лавою на свiтлому полi, але тодi сталося щось страшне. Татарська тьма впала, як покiс, який поклав вихор. Велетенська армада перелетiла ii i летiла далi, наче люди та конi мали силу громiв, а крила – бурi.

Згодом кiлька десяткiв татар схопилися i стали iх переслiдувати. Дику орду можна проiхати, але зiм’яти ii одним наскоком – аж нiяк. Тому все бiльше людей погналося за втiкачами рейтарами. Аркани засвистiли в повiтрi.

Але вершник на бiлому конi на чолi втiкачiв скакав усе ще в першому рядi, а мiж переслiдувачами не було пана Кмiцицa.

Лише сiрого ранку стали повертатися татари i майже кожен вiв на арканi рейтара. Скоро надибали й пана Анджея i непритомного вiдвезли до пана Сапеги. Гетьман особисто сидiв над його ложем. Опiвднi розплющив молодик очi.

– Де Богуслав? – були його першi слова.

– Розбитий вщент… Бог допомiг йому, бо вийшов iз березнякiв i в чистому полi напав на пiхоту пана Оскерка, там втратив людей i вiкторiю… Не знаю, чи хоча б п’ятсот людей утекло, бо вашi татари купу люду переловили.

– А вiн сам?

– Утiк.

Пан Кмiциц помовчав iз хвилину i зауважив:

– Ще менi з ним доведеться помiрятися. Вдарив менi келепом у голову i скинув разом iз конем… Щастя, що мiсюрка з хорошоi крицi викувана, але я втратив притомнiсть.

– Цю мiсюрку тепер маете в костелi повiсити.

– Буду його переслiдувати хоч би на краю свiту! – промовив пан Анджей.

Гетьман, своею чергою, повiдомив:

– Погляньте, яку звiстку я сьогоднi отримав пiсля битви.

І подав йому листа.

Пан Кмiциц прочитав уголос таке:



– «Шведський король вирушив iз Ельблонгa, йде на Замостя, а звiдти на Львiв, на короля. Прибувайте, Ваша гiдносте, з усiма своiми силами на порятунок короля i вiтчизни, бо сам я не вистою.

    Чарнецький».

Запала мовчанка.

– Ви пiдете з нами чи подастеся з татарами в Тауроги? – спитав гетьман.

Пан Анджей заплющив очi. Згадав слова прiора Кордецькогo, те, що йому пан Володийовський iз паном Скшетуським казав, i вiдповiв:

– Особисте зачекае! Вiтчизну захищати вiд ворога треба! Гетьман обiйняв його за голову.

– Вiдтепер ви брат менi! – просльозився вiн. – А що старий я вже, то приймiть мое благословення…



notes



1


Dictum (лат.) – заява.




2


Febris (лат.) – лихоманка.




3


Захисник краiни (лат.).




4


Пугiнал – один iз найстарiших рiзновидiв холодноi зброi, мiнiатюрний меч, його ще називають стилетом.




5


Пiдкрiплення (лат.).




6


Exemplum (лат.) – наприклад.




7


Орт – дрiбна срiбна монета, у XVII ст. ходила в багатьох европейських краiнах, у тому числi в Польщi.




8


Штурмак – вiдкритий, часом напiввiдкритий або навiть i закритий шолом часiв епохи Вiдродження, що наслiдуе певнi античнi форми.




9


Пiяри – назва походить вiд латинського слова pius, що означае «побожний», з’явилася в латинськiй назвi Scholae Piae, тобто «Побожнi школи». 1642 року пiяри з’явилися в Польщi. Цей орден зробив великий внесок у розвиток шкiльництва в Речi Посполитiй.




10


Септентрони (вiд латинського septentrio – пiвнiч) – пiвнiчани, так поляки називали московитiв.




11


Periculum in mora (лат.) – зволiкання смертi подiбне.




12


Екзакцii – примусове вилучення з боку держави продуктiв харчування та грошей.




13


Регiментар – заступник гетьмана або призначений королем чи сеймом командувач окремоi групи вiйськ у Речi Посполитiй XVII—XVIII ст., котрий чiтко виконував поставленi перед ним завдання. У XVII ст. регiментарем також називали очiльника посполитого рушення, зазвичай, каштеляна чи воеводу.




14


In liberis sufragiis (лат.) – вiльнi вибори.




15


Invidio (лат.) – заздрiсть.




16


Unanimitate (лат.) – одностайно.




17


Dux (лат.) – лiдер.




18


Fata (лат.) – доля.




19


Nunquam (лат.) – нiколи.




20


Honores mutant mores – латинський крилатий вислiв, який можна перекласти: залiз у багатство – забув про братство.




21


Et haec facienda, et haec non omittenda (лат.) – це зробити треба, а про iнше й не згадувати.




22


Pro publico bono (лат.) – для загального добра.




23


Quo modo (лат.) – яким чином.




24


Анрi Куафф’е де Рюзе, маркiз де Сен-Мар (1620—1642) – мiньйон Людовiка XIII. Син маркiза Еффiа, маршала Францii, близького приятеля кардинала Ришелье. Органiзував заколот проти короля, але зазнав невдачi i був страчений.




25


Hic mulier (лат.) – грiм-баба.




26


Comme otage (фр.) – заручниця.




27


Horribile dictu et auditu (лат.) – страшно й сказати вголос.




28


Курпи – польська етнографiчна група, що проживала на територiях двох мазовецьких пущ.




29


Повноправне володiння (лат.).




30


Владислав I Локетек (1260—1333) – польський король iз династii П’ястiв.




31


Пташниця – малокалiберна мисливська рушниця для полювання на птахiв.




32


Excitant (фр.) – захопник.




33


Attinet quod (лат.) – що стосуеться.




34


Alias (лат.) – iнший, ще один.




35


Юридик – власнiсть шляхти або церкви, що не пiдлягала мiському праву.




36


Хай живе покровитель! (Лат.)




37


Dies irae, dies illa (лат.) – Той день, день гнiву. Перший рядок середньовiчного церковного гiмну, друга частина заупокiйноi меси, реквiему.




38


Orbis terrarum (лат.) – земна куля.




39


Salve Regina – слався, Царице. Остання молитва вервицi.




40


Monstra Te esse matrem – прояви себе, Матiнко. Рядок iз середньовiчного богородичного антифону.




41


Орден Святого Павла, першого вiдлюдника, або паулiни – орден, заснований 1225-го або 1250 року в Угорщинi блаженним Евсебiем iз Естергома. Назва ордену походить вiд iменi святого Павла, першого визнаного католицькою церквою вiдлюдником.




42


Рефектарiй – велике примiщення у монастирських будинках i духовних семiнарiях, що служить трапезною, особливо характерне для середньовiчних монастирiв.




43


Дефiнiторiй – нарадча зала в деяких монаших чоловiчих орденах, наприклад, у францисканцiв.




44


Деметрiй I Полiоркет (бл. 337—283 до Р. Х.) – у перекладi з грецькоi, той, хто бере мiста в облогу, честолюбний полководець i завойовник, македонський цар у 294—286 до Р. Х., син Антигона I Одноокого, брав активну участь у вiйнах дiадохiв. Пiсля великих територiальних втрат, яких зазнала азiйська держава його батька, вiн перенiс вiйну в Європу та пiдкорив собi грецькi держави.




45


Inviolatum (лат.) – недоторканний.




46


Профос – вiдповiдальний за господарськi й адмiнiстративнi справи.




47


Аквiлон – поривчастий пiвнiчний або пiвнiчно-схiдний вiтер.




48


Молитва «Богородице Дiво» подана в перекладi Анастасii Гумницькоi.




49


Pericula (лат.) – небезпека.




50


Mal francese (iтал.) – французька хвороба, сифилiс.




51


Вердо – гасло, яке гукае варта, коли хтось наближаеться.




52


Примас – у Римсько-католицькiй церквi титул i сан архiепископа певноi епархii, який надае Папа Римський.




53


Тонзура – вистрижена макiвка ченця.




54


Aрiaнiзм – теологiчна доктрина Aрiя (пом. 336 року), пресвiтера церкви в Александрii в Єгиптi, що вiдкидала догму Святоi Трiйцi. Постала в контекстi суперечок про розумiння християнського монотеiзму. Арiй, котрий здобув освiту в антiохiйськiй школi, визнавав походження Сина вiд Бога Отця за принципом створення/народження. Цю доктрину Римсько-католицька церква визнала ерессю.




55


Sursum corda (лат.) – вознесiмо серця. Слова католицькоi лiтургii.




56


Volens nolens (лат.) – волею-неволею.




57


Audaces fortuna juvat (лат.) – смiливим доля допомагае (Вергiлiй).




58


Штемпель – приладдя, що служить для пропихання набоiв пiд час заряджання гармат.




59


Molestissimus (лат.) – найбiльша проблема.




60


Молитва за душi в чистилищi.




61


Te Deum laudamus (лат.) – Тебе, Боже, хвалимо.




62


Метафора, яка була вперше використана в бiблiйнiй «Пiснi пiсень»: «Твоя шия, як башта iз кости слоновоi» (Пiсня, 7:5, переклад Івана Огiенка). В середньовiчному католицькому богослужiннi цей вислiв алегорично застосовували щодо Дiви Марii.




63


Одкровення, 15:3.




64


Observantia (лат.) – повага.




65


Per consequens (лат.) – таким чином.




66


Сталла – дерев’янi або кам’янi лавки, розмiщенi бiля вiвтаря, часто багато прикрашенi (скульптурно або художньо), що роздiляються на окремi сидiння.




67


Pater noster (лат.) – Отче наш.




68


Делiя – елемент чоловiчого одягу шляхти, який носили поверх жупана.




69


Si fractus illabatur orbis, impavidum ferient ruinae (лат.) – Якщо падали навколо нього уламки свiту, то руiни не злякають його (Горацiй).




70


Mater mea de domo… est (лат.) – Матiр моя з дому… е.




71


Memoria fragilis est (лат.) – пам’ять – рiч крихка.




72


Maiestas infracta malis (лат.) – велич перемагае зло.




73


Протей – син Посейдона та Фетiди, морське божество. У переносному значеннi Протей – гнучка, багатогранна, здатна до швидких i несподiваних змiн людина.




74


Curasque gerens, animosque viriles (лат.) – обтяжена турботами та надiлена мужнiстю, до пари чоловiковi (Вергiлiй).




75


Nulla sors longa est, dolor et voluptas invicem cedunt. Ima permutat brevis hora summis (лат.) – жодна доля не е довга, страждання та приемнiсть наступають по черзi. Впродовж однiеi короткоi митi все змiнитися може (Сенека).




76


Inter regna (лат.) – у королiвствi.




77


Quod attinet (лат.) – що стосуеться.




78


Sicut fulgur exit ab occidente et paret usque ad orientem (лат.) – як блискавка, що на сходi блисне й вмить аж на самiм заходi сяе (Євангелiе вiд Матея 24:27).




79


Inter regna (лат.) – мiж краiнами.




80


Votum (лат.) – голосування.




81


Обушок – тип зброi, популярноi в Польщi у XV—XVII ст., сокира з кривим краем з одного боку i молотом з другого.




82


Ксенофонт (до 430 р. до Р. Х. – бл. 355 р. до Р. Х.) – давньогрецький iсторик, письменник, полiтичний i вiйськовий дiяч. Учень Сократа. Пiсля 371 року до Р. Х., коли фiванцi розбили спартанцiв при Левктрах, Ксенофонту довелося заховатися в Коринфi.




83


Ринграф – рiзновид медальйона, зазвичай у виглядi щита з малюнком на релiгiйну тематику, подекуди геральдичний, пiзнiше – з державним гербом.




84


Референдар – державна посада, запроваджена на пiдставi сеймовоi конституцii 1507 року у зв’язку зi скасуванням посади надвiрного суддi. Тодi призначали двох референдарiв – свiтського та церковного.




85


Ego ultimus (лат.) – я останнiй.




86


Куфа – велика дерев’яна бочка для зберiгання пива.




87


Mea culpa! (лат.) – Моя провина!




88


Pars magna fuit (лат.) – вiдiграе суттеву роль.




89


Bono publico (лат.) – суспiльне добро.




90


Infames (лат.) – люди, позбавленi деяких цивiльних прав; banniti (лат.) – вигнанцi; proscripti (лат.) – тi, що перебувають поза законом.




91


Aeque bona (лат.) – однаково добре; mala (лат.) – погано.




92


Ad prerogativas omnes (лат.) – всi прерогативи.




93


Capaces (лат.) – посiдати.




94


Beneficiorum (лат.) – пiльги.




95


Benemerendi in Republica (лат.) – заслужений для республiки.




96


Plebeiae conditionis (лат) – плебейський стан.




97


Кметь – селянин iз власним господарством на правах оренди.




98


Unanimitate (лат.) – угода.




99


Liberum veto (лат.) – принцип одноголосного прийняття рiшень, який в основних рисах утвердився у сеймовiй практицi Речi Посполитоi наприкiнцi XVI ст. Полягав у збереженнi за меншiстю права не допустити затвердження обговорюваного закону.




100


Luctus (лат.) – гризота.




101


Modestia (лат.) – скромнiсть.




102


Assentior (лат.) – згоден.




103


Подвiка – елемент вбрання, яке носили замiжнi жiнки, починаючи з раннього середньовiччя.




104


Quod attinet (лат.) – що стосуеться.




105


Agnus Dei (лат.) – агнець Божий, символiчне iм’я Ісуса Христа, святе причастя.




106


Attinet (лат.) – стосуеться.




107


Vir incomparabilis (лат.) – не до порiвняння.




108


Ad extrema (лат.) – остаточно.




109


Чамбул – спецiально виокремлений загiн татар, завданням якого було, вiдсторонено вiд головних сил, вчиняти диверсii в тилу ворога та вiдвертати увагу вiд головних сил, а також захоплення здобичi, насамперед ясиру.




110


Комунiк – мобiльний кавалерiйський загiн у польському вiйську XVI—XVII ст., призначений для раптових дiй, кiннота без таборiв i гармат.




111


Ante omnia (лат.) – насамперед.




112


Kesim (тур.) – рубати (голову).




113


Bagadyr (тур.) – богатир, так турки i татари часом називали слов’ян.




114


Pars magna (лат.) – значна частина.




115


Пiдчаший – в середньовiччi особа, вiдповiдальна за монаршу пивницю.




116


Ординацiя – зiбрання особливих правових норм i правил, що iх видавали сейм, король або колегiальнi державнi органи Речi Посполитоi. Ординацii вилучалися зi сфери дii загальних норм права й отримували особливий правовий статус. Для ординацii передбачався спецiальний статут, згiдно з яким увесь маетковий комплекс переходив у спадок до старшого сина, а його успадкування жiнкою не допускалося. Замойська ординацiя виникла 1589 року.




117


Зiрвикаптур – польський шляхетський герб.




118


Periculum (лат.) – ризик.




119


Primo, secundo (лат.) – по-перше, по-друге.




120


Бахмат – кiнь татарськоi породи.




121


Per nefas (лат.) – беззаконня.




122


Confiteor (лат.) – коротка покаянна молитва, яку читають у Римсько-католицькiй церквi на початку меси.




123


Miles praeciosus (лат.) – безцiнний воiн.




124


Kiszmet (араб.) – хай буде так.