Потоп. Том I
Генрик Сенкевич


«Потоп» – iсторичний роман-епопея польського письменника Генрика Сенкевича (1846—1905), лауреата Нобелiвськоi премii з лiтератури (1905). Це друга частина iсторичноi трилогii, куди також входять романи «Вогнем i мечем» та «Пан Володийовський». Сюжет «Потопу», заснований на iсторичних подiях, пов’язаний з так званим Шведським потопом, коли до Речi Посполитоi вторглися шведи (1655—1660).

Час дii роману тривае з 1654 по 1657 рiк. На тлi широкоi панорами життя Речi Посполитоi середини XVII столiття автор детально описуе хiд вiйни, на першому етапi якоi, в результатi численних зрад польських магнатiв, шведи практично без зусиль захоплюють краiну. Велику увагу в «Потопi» придiлено героiчнiй оборонi Ясногорського монастиря, де зберiгаеться особливо шанована в Польщi Ченстоховська iкона Божоi Матерi, i взагалi тiй ролi, яку ця оборона зiграла в пiдйомi нацiонального духу. Цей опiр привiв, зрештою, до вiдродження Речi Посполитоi i повного вигнання загарбникiв.

У цих драматичних iсторичних подiях бере безпосередню участь молодий полковник Анджей Кмiциц, який на початку шведського «потопу» прилучився до прошведських сил, проте потiм перейшов на сторону патрiотiв i численними вiйськовими подвигами спокутував провину. Багато в чому цим вiн мiг завдячити своiй нареченiй Оленьцi Бiлевич…





Генрик Сенкевич

Потоп

Том 1





Вступ


Був у Жемайтii[1 - Жемайтiя – князiвство, що виникло на землях литовськоi народностi жемайтiв (жмудiв) у XII ст. Тепер – регiон на пiвнiчному заходi Литовськоi Республiки.] один могутнiй рiд Бiлевичiв, що вiд Мендогiв походив, дуже розгалужений i в усьому Расейняi найбiльш поважаний. Високих посад Бiлевичi нiколи не займали, щонайвище очолювали повiт, але на полях Марса добряче прислужилися краiнi, за що були щедро нагородженi в рiзнi часи. Їхне родове гнiздо, що й досi iснуе, називалося Бiлевичi, але, крiм них, родина мала й iншi маетки в околицi Расейняя, i далi в Кракiновi, бiля Ляуди, Шоi, Нев’язiв – i так аж до Паневежиса. Згодом вони роздiлилися на кiлька родiв, члени яких втратили зв’язок один з одним. З’iжджалися разом тiльки тодi, коли в Расейняi, на рiвнинi, що називалася Стани, вiдбувався показ посполитого рушення[2 - Посполите рушення – загальне шляхетське ополчення спершу у Польському королiвствi, а потiм – у Речi Посполитiй, яке оголошували за наказом короля.] Жемайтii. Часом вони також зустрiчалися пiд прапорами литовського компуту[3 - Компут – перепис, чисельний стан, або поiменнi реестри козацького вiйська.] i на сеймиках. А що вони були заможними, впливовими, то зважати на них мусили навiть всесильнi в Литвi та Жемайтii Радзивiлли.

Пiд час правлiння Яна-Казимира патрiархом усiх Бiлевичiв був такий собi Іраклiй Бiлевич, полковник легкоi кавалерii, упiтський пiдкоморний. Вiн не мешкав у родинному гнiздi, яке тримав у той час Томаш, расейняйський мечник. Натомiсть Іраклiю належали Водокти, Любич i Мiтруни, що розкинулись неподалiк вiд Ляуди, наче морем, дрiбною знаттю облитоi.

Крiм Бiлевичiв, ще кiлька вiдомих родiв жили в цих краях – Сологуби, Монтвiлли, Шиллiнги, Коризни, Сiцинськi (хоча й дрiбнiшоi шляхти там не бракувало), зрештою, все узбережжя Ляуди було усiяне дуже густо так званими околицями, або, iнакше кажучи, закутками – поселеннями славетноi та вiдомоi своею дiяльнiстю в Жемайтii ляуданськоi шляхти.

В iнших частинах краiни роди отримували своi iмена вiд мiсцин або закуткiв, як це було заведено на Пiдляшшi. Однак у ляуданських маетках склалося iнакше. Там у Морезах жили Стак’яни, котрих свого часу Баторiй винагородив за вiдвагу, проявлену пiд Псковом. У Волмонтовичах на доброму грунтi оселилися Бутрими, найвищi чоловiки з цiлоi Ляуди, неговiркi, але важкi на руку, котрi пiд час сеймикiв, з’iздiв або воен мовчазним муром стояли. Землями в Дрожейканах i Мозгах володiли Домашевичi, вiдомi мисливцi. Вони ходили на лови в зелену пущу аж до Вiлкомера, вистежуючи ведмедя. Гаштовти сидiли в Пацунелях. Їхнi жiнки славилися своею вродою, тож усiх гожих панянок навколо Кракiнова, Паневежиса й Упiти врештi-решт стали називати пацунельками. Малi Сологуби були багатi кiньми та великою рогатою худобою, яку годували на численних пасовиськах. А от Гостевичi в Гощунах гнали смолу в лiсi, i тому iх часом називали Чорними або Задимленими Гостевичами.

Були ще й iншi закутки, було й бiльше родiв. Багато з цих родин i досi живуть, але здебiльшого i закутки вже не лежать так, як ранiше, i люди там мають уже iншi iмена. Вiйни, лиха, пожежi спричинилися до великих перебудов на давнiх згарищах. Словом, багато що змiнилося. Але з часу свого розквiту стара Ляуда в первiсному станi та ляуданська шляхта набрали найдужчоi сили, адже лише кiлька рокiв тому, вчинивши запеклий опiр пiд Лоевом бунтiвному козацтву, неабияк прославилися пiд проводом Яна Радзивiлла.

Всi ляуданцi служили в хоругвi старого Іраклiя Бiлевича. Заможнiшi – як товаришi на двох конях, бiднiшi – на одному, а найбiднiшi – на поштових. Загалом шляхта була вiйськова i в лицарський фах просто закохана. Натомiсть на справах, якi зазвичай вирiшувалися на сеймиках, вони розумiлися менше. Знали тiльки, що король перебувае у Варшавi, Радзивiлл i пан староста Глебович – у Жемайтii, а пан Бiлевич – у Водоктах на Ляудi. Цього iм було досить i вони голосували так, як iм радив iхнiй господар Бiлевич, у надii, що вiн хоче те, що й пан Глебович, котрий був у спiлцi з Радзивiллом, Радзивiлл – рука короля в Литвi та Жемайтii, а король – чоловiк Речi Посполитоi та батько всiх шляхтичiв.

Пан Бiлевич врештi був бiльше приятелем, нiж васалом впливових феодалiв у Бiржаi, i його дуже цiнували, бо на кожен заклик вiн виставляв тисячу голосiв i тисячу ляуданських шабель, i шаблi цi були в руках Стак’янiв, Бутримiв, Домашевичiв чи Гаштовтiв, котрих не став би недооцiнювати в тi часи нiхто на свiтi. Однак пiзнiше все змiнилося, i сталося це тодi, коли помер Іраклiй Бiлевич.

Тож не стало i батька, i благодiйника шляхти ляуданськоi 1654 року. В той час вибухнула вздовж усього схiдного кордону Речi Посполитоi страшна вiйна. Пан Бiлевич уже на неi не пiшов, тому що не дозволили йому цього вiк i глухота, але ляуданцi пiшли. Тому, коли прийшла звiстка, що Радзивiлла розбили на рiчцi Шкловцi, а ляуданську хоругву пiд час атаки на французьку найману пiхоту вирiзали майже до ноги, у старого полковника не витримало серце, i вiн вiддав Боговi душу.

Звiстку про це привiз пан Мiхал Володийовський, молодий, але вже прославлений вояк, котрий замiсть пана Іраклiя очолив ляуданцiв пiд проводом Радзивiлла. Їхнi залишки допленталися аж до рiдного краю, вимученi, пригнiченi, виголоднiлi й услiд усьому вiйську коронного гетьмана нарiкали, що впевнений у грiзностi власного iменi, в удачу переможця, той кинувся з невеличким загоном проти вдесятеро численнiшоi сили, покинувши напризволяще й усю армiю, i краiну.

Але серед суцiльних скарг не було чутно жодного голосу проти молодого полковника, пана Єжи-Мiхала Володийовського. Навпаки, тi, хто врятувався, пiдносили його до небес, розповiдаючи дива про його вiйськовий досвiд i вчинки. І це було единою розрадою для ляуданських недобиткiв, котрi згадували про вдалi дii, якi стали можливими пiд орудою пана Володийовського: як в атацi змогли пробитися, наче крiзь димову завiсу, на першi позицii до останнього жовнiра. Коли ж пiсля цього натрапили на французьких найманцiв, котрi весь полк шаблями порубали, то Володийовський власноруч стяв голову командировi того загону. А наприкiнцi, оточенi чотирма кiльцями нападникiв, скористалися замiшанням ворога, поклали трупом купу нападникiв, пробиваючись крiзь iхнi ряди.

Цих розповiдей слухали з жалем, але i з гордiстю ляуданцi, котрi в литовському компутi не служать, а зобов’язанi були в посполитому рушеннi стояти. Крiм цього, очiкувалося, що посполите рушення, останню надiю держави, незабаром будуть скликати. Було вже заздалегiдь домовлено, що в такому випадку пан Володийовський стане ляуданським ротмiстром, i хоча вiн не був мiсцевим громадянином, не було нiкого за нього славетнiшого серед мiсцевого люду. Недобитки казали ще й те, що вiн самого гетьмана з пекла витягнув. Тож уся Ляуда його мало не на руках носила, а кожна околиця намагалася видерти його для себе в iншоi. Особливо сперечалися мiж собою Бутрими, Домашевичi та Гаштовти, котрi запрошували героя на гостину. А той собi настiльки тутешню шляхту вподобав, що коли залишки вiйська Радзивiлла прибилися до Бiржая, щоб там перегрупуватися, вiн не залишив iх, а iздив вiд заплави до заплави, в Пацунелях у Гаштовтiв заклав власну садибу, по сусiдству з Пакошем Гаштовтом, зверхником усього мiсцевого люду пацунельського.

Щоправда, нiяк не мiг би пан Володийовський потрапити до Бiржая, бо вiн серйозно занедужав: спершу найшла на нього погана лихоманка, вiдтак нагадала про себе контузiя, якоi зазнав пiд Цибиховом, аж йому праву руку вiдняло. Три панни Пакошiвни, вiдомi своею вродою пацунельки, оточили його нiжною турботою та пообiцяли повернути такому знаменитому кавалеровi його здоров’я. Своею чергою, шляхта, хто живим залишився, взяла на себе похорон свого колишнього вождя, пана Іраклiя Бiлевичa.

Пiсля похорону вiдкрили заповiт покiйного, з якого з’ясувалося, що старий полковник заповiв усi своi статки, за винятком села Любича, своiй онуцi Олександрi Бiлевич, доньцi упiтського лiсничого, а опiкуватися нею, поки не вийде замiж, довiрив усiй ляуданськiй шляхтi.



«А тi, хто були прихильнi до мене, – писалося в заповiтi, – i любов’ю за любов платили, нехай i до сироти такими будуть у цi зiпсутi та нестабiльнi часи, коли вiд свавiлля i гнiву людського нiхто не забезпечений, тому щоб вона страху не зазнала, нехай сироту на мою пам’ять вiд лиха бережуть.

Також заповiдаю, щоб опiка ця стосувалася всього маетку, крiм села Любича, яке вiдходить пановi Кмiцицу, молодому оршанському хорунжому, котрому його вiддаю, дарую та вiдписую, i прошу в цьому йому жодних завад не чинити. Якщо хтось здивуеться моiй прихильностi до вже згаданого Анджея Кмiцица, або скривдить мою улюблену внучку Олександру, то вiн мае знати, що той е сином Єнджея Кмiцица, з котрим мене з молодих рокiв аж до самоi смертi поеднували побратимськi почуття. З ним я воював i вiн багато разiв рятував менi життя, й якщо гнiв i заздрiсть панiв Сiцинських спонукають iх вiдiбрати собi цей маеток, то прошу iй допомогти. Тодi я, Іраклiй Бiлевич, упiтський пiдкоморний, i водночас останнiй грiшник, котрий зараз стоiть перед суворим судом Божим, чотири роки тому (живий ще й ногами земельку мiряючи) звернувся до пана Кмiцица-батька, оршанського мечника, щоб виказати йому щиру подяку свою та дати шлюбнi обiцянки. Тодi ми й вирiшили, за спiльною згодою, дотримуючись шляхетських i християнських звичаiв, що нашi дiти, а саме його син Анджей i моя внучка Олександра, донька лiсничого, мають закласти родинне гнiздо, щоб мати потомство на славу Божу та на добро Речi Посполитоi. І чого я найбiльше прагну, i моiй внучцi Олександрi бажаю, то це скоритися шлюбнiй обiцянцi, написанiй тут зобов’язуючою силою волi, хiба би пан оршанський хорунжий (не дай боже) негiдними вчинками заплямував славу свою i про це стало б вiдомо. Якщо ж вiн втратить довiру своеi сiм’i, яка живе по той бiк Оршi, а таке може статися, то вона все одно з Божоi ласки мае взяти його собi за чоловiка, навiть якщо вiн покине Любич, i нiяк на це не зважати.

Якщо ж iз особливоi милостi Божоi моя внучка захоче пожертвувати свою чистоту Всевишньому та прийняти чернечi обiтницi, то iй дозволено так вчинити, бо слава Божа мае бути важливiшою за людську».


Таким був заповiт онучцi пана Іраклiя Бiлевича, який нiкого не здивував. Панна Олександра вже довгий час знала, що ii чекае, а шляхта давно про дружбу мiж Бiлевичем i Кмiцицами чула. Врештi думки iхнi в часи руiни були зайнятi чимось iншим, тому про заповiт бiльше й не згадували.

Тiльки й про Кмiцицiв постiйно теревенили при дворi у Водоктах, точнiше про пана Анджея, бо старий мечник на той час уже залишив цей свiт. Молодший виступив на рiчку Шкловку зi своею власною хоругвою й оршанськими добровольцями. Потiм вiн зник iз поля зору, але нiхто навiть не припускав, що вiн загинув, адже смерть настiльки значного кавалера, ймовiрно, не пройшла б непомiченою. Їхнi родичi жили в оршанському маетку Кмiцицiв, були дуже шанованi, але тi мiсця знищило полум’я вiйни. Повiти й уся земля перетворилися на глухе поле, руйнувалися маетки, гинули люди. Пiсля поразки Радзивiлла нiхто вже помiтного опору не чинив. Госевський, гетьман польний, сил не мав. Коронний же гетьман iз рештками свого вiйська бився в Украiнi i нiкому допомогти не мiг, як i Рiч Посполита, козацькими вiйнами виснажена. Хвиля заливала краiну щораз далi, лише де-не-де укрiпленi стiни оминаючи, але й мури падали один за одним, як це сталося в Смоленську. Смоленське воеводство, в якому мiстився маеток Кмiцицiв, вважалося втраченим. У загальнiй метушнi, у тотальнiй тривозi люди розпорошувалися, як листя, вiтром гнане, i нiхто не знав, що сталося з молодим оршанським хорунжим.

Позаяк староства Жемайтiйського вiйна ще не дiсталася, то й ляуданська шляхта дещо охолола пiсля поразки на рiцi Шкловцi. Околицi почали з’iжджатися, i радилися не стiльки про державнi справи, скiльки про приватнi. Бутрими, найхуткiшi до бiйки, балакали, що годилося б на з’iзд посполитого рушення до Расейняя iхати. А потiм до Госевського, щоб помститися за шкловську ганьбу. Мисливцi Домашевичi стали з’являтися в лiсах, у Пущi Роговськiй, аж до сторожi супротивника, новини звiдти привозячи. Задимленi Гостевичi вудили м’ясо для майбутнього походу. Для цього завдання вирiшили вiдправити бувалих i досвiдчених людей, котрi змогли б знайти пана Анджея Кмiцица.

У загiн увiйшли старшi ляуданцi пiд орудою Пакоша Гаштовтa i Касiяна Бутрима, двiйко мiсцевих патрiархiв, а також шляхта, яка довiри, висловленоi покiйним паном Бiлевичем, зрадити не могла i присягнула сумлiнно дотримувати заповiту i паннi Олександрi майже батькiвську опiку забезпечити. У час вiйни, навiть у тих краях, куди вiйна ще не дiсталася, вже вiдчувалися незгоди та збурення, однак на березi Ляуди все залишалося спокiйним. Жодних хвиль не пiдiймали, нiхто не порушував меж маетку молодоi спадкоемицi. Не руйнували курганiв, не рубали столiтнiх сосон у лiсi, не плюндрували пасовиськ. Навпаки, вся околиця допомагала спадкоемицi, чим тiльки могла. Стак’яни надсилали солену рибу з Волмонтовичiв, вiд мовчазних Бутримiв надходило зерно, сiно вiд Гаштовтiв, звiрина вiд мисливцiв Домашевичiв, а смола та дьоготь – вiд Задимлених Гостевичiв. Про панну Олександру нiхто в заплавах не говорив iнакше, як «наша панна», а вродливi пацунельки виглядали пана Кмiцица з Божоi ласки так само нетерпляче, як i вона.

Тим часом надiйшли укази, що скликали шляхту – так розпочався рух на Ляудi. Хто з пiдлiтка вже став чоловiком, кого ще не зiгнули роки, мав сiдати на коня. Ян-Казимир прибув у Гродно i там призначив мiсце збору. Туди всi й стiкалися. Мовчки вирушили першими Бутрими, за ними й iншi, а Гаштовти наостанок, як завжди робили, бо iм вiд пацунельок важко було вiдiрватися. Прибувала шляхта й з iнших частин краiни, правда в невеликiй кiлькостi. І краiна залишилася без захисту, але побожна Ляуда залишалася цiлою.

Пан Володийовський нiкуди не пiшов, вiн навiть не мiг ворухнути правою рукою, тому й з пацунельками залишився. Спорожнiли околицi, й лише старi пеньки доброчинно сидiли вечорами бiля багать. Тихо було в Паневежисi й Упiтi – всюди чекали новин.

Панна Олександра також замкнулась у Водоктах, нi з ким, крiм слуг та ii ляуданських опiкунiв, не спiлкуючись.




Роздiл I


Настав новий 1655 рiк. Сiчень був холодний, але сухий. Зима щiльно накрила землю Жемайтii товстим на лiкоть бiлим кожухом. Лiси гнулися та ламалися пiд рясним килимом, снiг слiпив очi вдень вiдблисками сонця, а вночi при мiсяцi наче iскри мерехтiли, зникаючи на скутiй морозом поверхнi. Звiрина наближалася до людських осель, а бiднi сiрi птахи дзьобами стукали у вiконця садиб, снiговими квiтами розмальованих.

Одного вечора панна Олександра сидiла в челяднiй, разом iз дворовими дiвчатами. Це був давнiй звичай Бiлевичiв – коли гостi не навiдувалися, гаяти вечори зi слугами, спiваючи побожних пiсень i показуючи приклад для наслiдування. Так само робила й панна Олександра, тим бiльше, що ii дворовi дiвчата всi були шляхтянками, хоча й дуже бiдними сиротами. Вони виконували розмаiту роботу, навiть найважчу, вiдбували обов’язки при панночцi, за це з ними обходилися краще, нiж iз простолюдинками. Однак були мiж ними i селянки, котрi вирiзнялися хiба що мовою, адже багато з них польськоi не знали.

Панна Олександра зi своею родичкою панною Кульвецiвною сидiла посерединi, а дiвчата на лавках обiч. Усi пряли. У велетенському камiнi з навiшеним дашком палали сосновi колоди та пнi, то пригасаючи, то знову вибухаючи яскравим, великим полум’ям або iскрами, в мiру того, як решiтка камiна поповнювалася дрiбним березняком i дровами. Коли полум’я спалахувало яскравiше, можна було побачити темнi дерев’янi стiни великоi кiмнати i дуже низьку стелю з дерев’яними балками. На кроквах висiли рiзнокольоровi мережива зiрок, виготовлених iз вафель, що оберталися вiд тепла. А з-за балок визирали мотки чесаного льону, що висiли по обидва боки, схожi на турецькi бунчуки. Майже вся стеля була ними обкладена. По темних стiнах виблискували, як зiрки, олов’янi кораблики, бiльшi та меншi, якi стояли або спиралися на довгi дубовi полицi.

У глибинi, бiля дверей, косматий жемайтiець раптом загурчав жорнами, бурмочучи собi пiд нiс монотонну пiсеньку, панна Олександра мовчки перебирала вервицю, прядильницi пряли, нiчого одна однiй не кажучи.

Свiтло полум’я вiдсвiчувало на iхнi молодi, рум’янi обличчя, i вони з пiднятими до куделi руками, лiвою пощипуючи м’який льон, а правою обертаючи веретено, старанно плели, нiби змагаючись, пiдбурюванi суворими поглядами панни Кульвецiвни. Інодi вони зиркали одна на одну швидкими очима, а часом i на панну Олександру, нiби в очiкуваннi, чи скоро вже жемайтiець скiнчить свою працю i можна буде спiвати пiсень. Проте робота не припинялася i вони пряли далi. Нитки вилися, веретена бурчали, мигтiли спицi в руках панни Кульвецiвни, а кудлач торохтiв жорнами.

Часом, однак, вiн зупиняв свою роботу, вочевидь, щось у жорнах псувалося, бо тодi лунав його сердитий голос:

– От тобi й на!

Панна Олександра пiдiймала голову, немов ii будила тиша, що западала пiсля зойкiв жемайтiйця. У цей час полум’я освiтлювало ii бiле обличчя i серйознi, блакитнi очi, що позирали з-пiд чорних брiв.

Це була вродлива панночка з волоссям кольору льону, бiлоснiжною шкiрою та тонкими рисами обличчя. У неi була врода бiлоi квiтки. Жалобна сукня додавала iй серйозностi. Сидячи тут, бiля грубки, вона занурилася у своi думки, як у сон. Либонь, вона задумалася над своею власною долею, яка залишалася дуже невизначеною.

Заповiт призначив iй стати дружиною чоловiка, котрого вона не бачила з десяти рокiв. А тепер iй виповнювалося двадцять, тому панночцi залишився лише нечiткий спогад про якогось дитячого переростка, котрий пiд час свого перебування з батьком у Водоктах бiльше волочився з рушницею по болотах, нiж на неi споглядав.

«Де вiн, який вiн тепер?» – ось якi запитання снувалися в головi серйозноi юнки.

Вона знала його ще з оповiдок покiйного пiдкоморного, котрий за чотири роки до своеi смертi подався в довгу та важку мандрiвку до Оршi. Тож, згiдно з цими оповiдками, вiн мав би бути кавалером iз неабиякою фантазiею, хоча й лихоманкою зборений. За цiею угодою щодо шлюбу дiтей, укладе-ною мiж старим Бiлевичeм i Кмiцицом-батьком, цей парубок мав якнайшвидше приiхати до Водоктiв, вiдрекомендуватися нареченiй. А тут вибухнула велика вiйна, i наречений замiсть бiля панни опинився на полях Берестечка. Там пiдстрелений, лiкувався в домашнiх умовах. А потiм свого батька хворого i при смертi пильнував. Потiм знову була вiйна – i так усi цi останнi чотири лiта. Тепер вiд смертi старого полковника збiгло море часу, а про пана Кмiцица навiть чуток не було.

Мала про що помiркувати панна Олександра, а може, вона тужила за невiдомим. У серцi чистому, саме тому, що воно не зазнало любовi, носила велику готовнiсть кохати. Бракувало тiльки iскри, щоб на цьому вогнищi розпалити полум’я спокiйне, але яскраве, рiвне, сильне i, як свiчка литовська, невгасиме.

Тож тривога охопила ii, iнодi приемна, а iнодi прикра, й душа ii постiйно ставила собi запитання, на яке не було жодноi вiдповiдi, бо могла вона прийти лише з далеких полiв. Отже, перше запитання було: чи вiн одружуеться з нею з доброi волi i готовий вiдповiсти коханням на ii почуття? У той час батькiвськi домовленостi про шлюб дiтей були звичною рiччю, i дiти, навiть пiсля смертi своiх батькiв, пов’язанi були благословенням дотримуватися цих угод. В укладаннi такоi угоди панночка не бачила нiчого надзвичайного, але ж добра воля не завжди йде поряд з обов’язком, тому i цей клопiт займав думки панночки. «Чи покохае вiн мене?» Пiсля цього цiлий табун думок нападав на дiвчину, як зграя птахiв обсiдала самотне дерево, що стояло вiддалiк. «Хто ж ти такий? Який ти? Чи ще живий, ходиш по цьому свiтi? Чи, може, вже десь голову поклав?.. А ти далеко? Чи близько?» Вiдкрите серце панночки, як вiдчиненi дверi, щоб привiтати хорошого гостя, мимоволi волало до далеких сторiн, до лiсiв i заснiжених полiв, нiччю вкритих. «Бувай, юначе! Бо немае у свiтi нiчого гiршого за очiкування!»

Раптом, нiби у вiдповiдь на заклик, десь знадвору, саме з цих заснiжених далечiней ночi, долинув звук дзвоника.

Панночка здригнулась, але, опам’ятавшись, пригадала, що з Пацунелiв присилали мало не щовечора до аптечки по лiки для молодого полковника. Цей здогад пiдтвердила панна Кульвецiвна:

– Це вiд Гаштовтiв по скабiозу[4 - Скабiоза – рiд рослин iз родини черсакуватих, що мае лiкувальнi властивостi.].

Нерiвномiрний звук дзвоника, що хилитався на дишлi, зазвучав чiткiше. Раптом вiн ущух, мабуть, санки зупинилися перед будинком.

– Поглянь, хто приiхав, – наказала панна Кульвецiвна жемайтiйцевi, що обертав жорна.

Той вийшов iз челядноi, однак уже за мить повернувся i, взявшись за ручку жорна, флегматично повiдомив:

– Панас Кмiтас[5 - У жемайтськiй i литовськiй мовах характерне додавання до iменникiв закiнчення -ас.].

– І слово сталося тiлом[6 - Євангелiе вiд Івана 1:14. Переклад Івана Огiенка.], – вигукнула панна Кульвецiвна.

Прядильницi схопилися на рiвнi ноги, а куделя та веретена посипалися на пiдлогу.

Панна Олександра i собi встала. Їi серце забилося, як молоток, обличчя взялося рум’янцем, але вiдразу зблiдло. Дiвчина навмисно вiдвернулася вiд камiна, щоб не показати, наскiльки вона схвильована.

Раптом у дверях з’явилася висока постать у шубi та хутрянiй шапцi. Молодий чоловiк вийшов на середину кiмнати, i побачивши, що опинився в челяднiй, спитав дзвiнким голосом, не знiмаючи головного убору:

– Агов, а де ж та ваша панна?

– Я тут, – вiдповiла досить впевненим голосом Бiлевичiвнa.

Почувши це, прибулець скинув шапку, шпурнув ii на пiдлогу i вклонився:

– А я – Анджей Кмiциц.

Погляд панни Олександри блискавкою метнувся до обличчя гостя, а потiм знову втупився в землю. Та навiть цього часу вистачило, щоб панночка помiтила високо пiдголену чуприну кольору жита, сiрi очi, що пильно на неi дивилися, темнi вуса й обличчя молоде, орлине, проте веселе i юнацьке.

Прибулець уперся в бiк лiвою рукою, а правою пiдкрутив вус, вiдтак сказав:

– Я ще навiть у Любичi не був, так сюди птахою поспiшав до нiг панни лiсничiвни вклонитися. Прямо з табору вiтер мене сюди привiяв, дай Боже, щасливий.

– То ви, пане, знали про смерть дiдуся пiдкоморного? – спитала панночка.

– Я не знав, але оплакував його гiркими сльозами, мого благодiйника, коли про його смерть вiд тих сарак дiзнався, котрi з цих мiсцин до мене прибилися. Вiн був щирим приятелем, майже братом моему померлому батьковi. Мабуть, вам добре вiдомо, що чотири роки тому пiд Оршу вiн прибув до нас. Тодi й менi вашу милiсть пообiцяв i пiдтверджуючий документ показав, через який я по ночах не мiг спати. Я би приiхав сюди ранiше, але вiйна не матiр: лише зi смертю людей сватае.

Дiвчину збентежила ця зухвала промова, тому, бажаючи змiнити тему, вона запитала:

– То ви ще навiть свого Любича не бачили?

– Для цього ще буде час. Спочатку служба i коштовний спадок, який я хотiв би успадкувати насамперед. Але ви так вiдвертаетесь вiд грубки, що я досi не можу вас розгледiти. О, так! Обернiться нарештi, а я з iншого боку пiдiйду! О, так!

Сказавши це, смiливий вояк схопив за руку дiвчину, що не сподiвалася такого раптового вчинку, й обернув до вогню, закрутивши нею, як дзигою.

Панночка розгубилася ще бiльше i, прикривши очi довгими вiями, стояла яскравим свiтлом i власною вродою засоромлена. Пан Кмiциц нарештi вiдпустив дiвчину i вдарив себе об поли.

– Бог таки любить мене, який скарб! Та я дам на сто мес за свого благодiйника, що менi вас заповiв. Коли ж весiлля?

– Не так хутко, бо я ще не ваша, – застерегла Олюнька.

– Але будете, навiть якщо доведеться спалити цю оселю! Заради Бога! Я мiркував, що угода укладена, але бачу, що художник високо мiряв, але схибив. Хай йому грець i хiба печi малювати, бо не все золото, що блищить. Гарно ж мене нагрiли, щоб мене куля вцiлила!

– Покiйний дiдусь розповiдав менi, якi ви гарячi.

– А в нас усi такi у Смоленську, не те, що вашi жемайти. Раз-два – i мае бути так, як ми хочемо, а як нi, то смерть!

Олюнька всмiхнулась, i ii голос став твердiшим, коли звела на залицяльника очi:

– Гей! То, може, й татарин живе у вас?

– Байдуже! А ви моя з волi батька та серця.

– Стосовно серця я ще не впевнена.

– Якби це не було так, то я проштрикнув би ножем свое серце!

– Смiшно ви якось промовляете… Але ми все ще в людськiй… Будь ласка, заходьте в покоi. Пiсля довгоi дороги i вечеря зайвою не буде. Прошу!

Тут Олюнька звернулася до панни Кульвецiвни:

– Тiтонькa пiде з нами?

Молодий хорунжий рiзко пiдняв голову:

– Тiтонькa? – поцiкавився вiн. – Яка ще тiтонькa?

– Моя, панна Кульвецiвна.

– То вона й моя, – сказав вiн i взяв руку для поцiлунку. – Заради Бога! Бо я маю товариша в хоругвi, iм’я котрого Кульвець-Гiпокентавр. То часом не ваш родич?

– Авжеж, вiн iз наших! – пiдтвердила стара панна.

– Хороший чоловiк, але вiтрогон, як i я! – додав пан Кмiциц.

Тим часом з’явився парубок зi свiтлом, вiдтак перейшли у сiни, де пан Анджей самотужки скинув iз себе шубу, пiсля чого подалися в iнший бiк, до покоiв для гостей.

Як тiльки вони пiшли, прядильницi збилися щiльнiше до гурту i взялися плiткувати мiж собою, кожна зi своiми зауваженнями. Стрункий юнак iм дуже сподобався, тож не шкодували слiв для його оцiнки, розсипаючись похвалами одна перед одною.

– Вiд нього наче свiтло ллеться, – казала одна. – Коли увiйшов, я подумала, що це королевич.

– А очi його, як у рисi, мало не кусае ними, – торочила iнша. – Такому опиратися не вдасться!

– Та й не треба опиратися! – пiдтримала третя.

– Господиню нашу, немов веретеном, обкрутив! Одразу видно, що вона йому в око впала, та й кому б iще мала сподобатися?

– Але й вiн не гiрший, не бiйтеся! Якби про тебе йшлося, то пiшла б навiть до Оршi, хоча, кажуть, що це на краю свiту.

– Щаслива панночка!

– Заможним завжди ведеться краще у свiтi. Ах, вiн золото, а не лицар!

– Казали пацунельки, що i той ротмiстр, котрий зупинився у Пацунелях у старого Пакошa, дуже гарний кавалер.

– Я його не бачила, але де там йому до пана Кмiцицa! Бо такого другого, мабуть, i на свiтi немае!

– Холера! – вигукнув раптом жемайтiець, котрому знову щось у жорнах поламалося.

– Чи не пiшов би ти, кудлатий, зi своiми витребеньками! Вгамуйся, бо нiчого не чути!.. О, так! Важко кращого за пана Кмiцица i по всьому свiтi знайти! Певна рiч, що i в Kейданах такого немае!

– Хiба присниться такий!

– Та хоч би приснився…

Ось так перемовлялися мiж собою шляхтянки в челяднiй. Тим часом в iдальнi метушливо накривали на стiл, i у вiтальнi сидiла панна Олександра сам на сам iз паном Кмiцицом, бо тiтка Кульвецiвна пiшла пригледiти за вечерею.

Пан Анджей не вiдводив погляду вiд Олюньки, i його очi виблискували щораз бiльше i бiльше, врештi-решт вiн не втерпiв:

– Є люди, котрим багатство дорожче за все, iншi полюють за здобиччю на вiйнi, ще iншi в конях кохаються, але я би вас за жоднi скарби не вiддав! Чесно скажу, що чим бiльше дивлюся, тим бiльше бажання маю одружитися, хоч би й завтра! А своi брови ви вуглинками пiдфарбовуете?

– Чула, що так вертихвiстки роблять, але я не така.

– А очi нiби з неба зiтканi! Менi слiв бракуе описати iх.

– Нiчого вам не бракуе, якщо так мене сiтями обплiтаете, аж менi моторошно.

– Це також наш звичай, смоленський: за наречених навiть у вогонь смiливо йти. Доведеться, королево, звикати до нього, бо так тепер завжди буде.

– Доведеться, пане, вам вiдвикати, бо так бути не може.

– Може, й скорюся, мене це не бентежить! Але вiрте, панно, чи не вiрте, а я готовий вам зiрку з неба зняти. Заради вас я готовий навчитися й iнших звичаiв, бо знаю про себе, що я простий вояк i в таборi буваю частiше, нiж у палацових покоях.

– Та це не мае значення, бо й мiй дiдусь був вояком, але дякую за застереження! – вiдказала Олюнька, так солодко глянувши на пана Анджея, що його серце, як вiск, розтопилося, тому вiн сказав:

– Ви з мене нитки сукати можете!

– О, ви не подiбнi на тих, з кого нитки сукати можна! З норовливими завжди найважче.

Пан Кмiциц показав бiлi, наче вовчi, зуби в усмiшцi.

– Тобто? – поцiкавився вiн. – Хiба не достатньо чiткими були домовленостi наших батькiв, щоб я спокiйно спадок отримав i рiзнi приемностi разом iз ним?

– А якоi б вам хотiлося найбiльше?

– Якщо кохаеш, то падай до нiг – ось якоi!

Сказавши це, пан Кмiциц кинувся на колiна, а панночка зойкнула, ховаючи ноги пiд крiсло:

– Заради Бога! Про таке в угодi не згадувалося! Дайте менi спокiй, бо я розгнiваюсь… Тiтка може зараз надiйти…

Та хлопець залишився на колiнах, пiдняв голову i задивився в очi коханоi.

– Та нехай хоч цiла хоругва тiток надiйде, я вiд свого не вiдступлюся!

– Встаньте, пане.

– Вже встаю.

– Сiдайте, пане.

– Вже сiдаю.

– Ох i гульвiса, якийсь Юда з вас!

– Неправда, бо якщо я цiлую, то щиро… Хочете дiзнатися?

– Спробуйте тiльки наважитись!

Проте панна Олександра смiялася, а вiд нього аж слiпило молодiстю та веселощами. Його нiздрi роздувалися, як у молодого лошака благородноi кровi.

– Ой! Ой! – застогнав вiн. – Якi ж у вас очi, а якi щiчки! Рятуйте мене всi святi, бо не стримаюсь!

– Не треба кликати всiх святих. Ви вiялися десь чотири роки, навiть сюди не зазирали, то вiйтеся собi далi!

– Ба! Я знав лише пiдробку. Покараю цього художника смолою, а потiм у пiр’я викаляти i на ринку в Упiтi батогом перiщити. І скажу щиро: якщо хочете, панночко, то можете його пробачити! А якщо нi, то вiн голови позбудеться! Я так собi подумав, споглядаючи на цю пiдробку: гадина гладка, бо вона така, але гладеньких не бракуе у свiтi, я маю час! Покiйний батько наполягав, щоб iхати, а я йому завжди те саме: маю час! Зненацька не зникне! Панночки на вiйни не ходять i не гинуть. Я не противився волi батька, Бог свiдок, але спочатку хотiв пiзнати вiйну, i на власнiй шкурi ii вiдчув. Тепер визнаю, що був дурний, бо я мiг i одруженим iти на вiйну, а тут на мене б ласощi чекали. Слава Богу, що мене не всього усiкли. Дозвольте, панно, ручку поцiлувати.

– Краще не треба.

– Тодi не проситиму. У нас в Оршi кажуть: «Просiть, а якщо не дають, то самi берiть!»

Тут пан Анджей допався руки дiвчини i почав ii цiлувати, але панночка й не дуже пручалася, щоб не проявити неприязнi.

Потiм зайшла панна Кульвецiвна i, побачивши, що вiдбуваеться, звела очi догори. Таке ухиляння iй не вдалося, однак вона не смiла комусь докоряти, i запросила на вечерю.

Обое подалися, взявшись за руки, як брат i сестра, в iдальню, де був накритий стiл, а на ньому все рясно iжею заставлено, особливо м’ясом, була й пляшка вина в павутинi, що сил додае. Гарно велося молодятам, радiсно та весело. Панночка вже повечеряла, лишень тiльки пан Кмiциц сидiв i iв iз такою самою жвавiстю, з якою вiн промовляв ранiше.

Олюнька поглядала на нього збоку, рада, що вiн iсть i п’е, а пiзнiше, коли перший голод був погамований, знову почала розпитувати:

– То ви не з-пiд Оршi iдете?

– Чи я знаю звiдки?! Був сьогоднi тут, а завтра – там! Так на ворога ходив, як вовк на вiвцi, i що можна було урвати, те й уривав.

– А як вам вдалося такоi сили набути, що навiть сам гетьман був змушений вам поступитися?

– Як вдалося? Та тому, що я готовий на все, такий вже в мене характер!

– Менi покiйний дiдусь розповiдав… Добре, що вас не вбили.

– Гей! Мене закривали там шапкою i рукою, як птаха в гнiздi, i те, що накрили, я врятував, а в iнших мiсцях мене покусали. Так натерпiвся, нiби виставили цiну на мою голову… Ще й поголос пустили!

– В iм’я Отця i Сина! – зойкнула з неудаваним страхом Олюнька, позираючи захоплено на молодика, котрий одночасно повiдомляв про цiну на свою голову i про поголос.

– А вам знадобилося багато захисникiв?

– У мене було двiстi своiх драгунiв, дуже гiдних, але iх упродовж мiсяця порубали. Потiм я ходив iз добровольцями, котрих позбирав, де тiльки мiг, не перебираючи. Хорошi хлопи до бою, але негiдники з негiдникiв! Тi, хто не загинув, рано чи пiзно зiйдуть на пси…

Пан Анджей знову засмiявся, випив келих вина i додав:

– Таких вiдчайдухiв, панно, ви щe нiколи не бачили. Хай iм грець! Офiцери – всi шляхта з наших сторiн, родичi, гiднi люди, але майже на кожному висить кондемнат[7 - Кондемнат – у стародавньому польському правi: вирок, винесений заочно.]. Сидять тепер у Любичi, бо що я ще мав iз ними робити?

– То ви хочете всю хоругву до нас притягти?..

– Саме так. Ворог зачинився в мiстах, бо зима люта! Моi люди також позносилися, як мiтли вiд постiйного пiдмiтання, тому менi князь воевода зимовi квартири в Паневежисi видiлив. Бог свiдок, що ми заслужили цей вiдпочинок!

– Тодi iдьте, прошу вас.

– Задля вас, панно, я б навiть отруту проковтнув… Я залишив частину своеi голоти в Паневежисi, частину в Упiтi, а гiднiших компанiйцiв до Любича на гостину запросив… Вони приiдуть вклонитися панночцi.

– A де вам вдалося ляуданських людей знайти?

– Та це вони мене знайшли, коли я вже до Паневежиса на зимовi квартири рухався. Я й без них сюди б приперся.

– Може, вже не пийте…

– Задля вас, панно, я б навiть отруту випив…

– Але про смерть дiдуся i про заповiт це вже ляуданцi вам розповiли?

– Про смерть – вони. Упокiй душу мого благодiйника, Господи! То це ви послали до мене цих людей?

– Теж менi вигадали. Я про жалобу думала i про молитви, бiльше нiчого…

– Вони те саме казали… Ех! Гордi якiсь тi сараки!.. Я хотiв iх нагородити за допомогу, то вони ще на мене накинулися i давай докоряти, що, можливо, оршанська шляхта i бере хабарi, а ляуданська нi! Добре мене вишпетили! Я це все вислухав i мiркую: не хочете грошей, то накажу дати вам сто батогiв.

На таке панна Олександра схопилася за голову.

– Ісусе, Марiе! І ви це зробили?

Пан Кмiциц здивовано глянув на неi.

– Не бiйтеся, панно… Не зробив, але мене завжди з такими шляхетними вибриками аж iз душi верне, коли рiвними нам хтось себе називае. Але я так подумав: ще оголосять мене, невинного, по всiй околицi, гвалтiвником i перед вами обмовлять.

– Яке щастя! – глибоко зiтхнула Олюнька. – Інакше навiть дивитися на вас не змогла би.

– А це чому?

– Дрiбна ця шляхта, але давня та славетна. Покiйний дiдусь завжди iх любив i на вiйну з ними ходив. Вiкував iз ними разом, а в мирний час у себе вдома приймав. Це стара дружба нашого дому, яку вам доведеться поважати. У вас е серце, тому не зiпсуете цю святу угоду, з якою ми жили досi!

– Але я нiчого про це не знав! Хай менi голову вiдрубають, якщо знав! Визнаю, що ця босонога шляхтина якось менi й на гадку не спала. Бо в нас хто чоловiк, той чоловiк, а шляхта – всi родичi, котрi по двое на однiй кобилi не сидять… Дякувати Богу, що такi гультяi не мають нiчого спiльного нi з Кмiцицами, нi з Бiлевичами, як пiчкурi не мають нiчого спiльного зi щуками, хоча i те, i те – риба.

– Дiдусь розповiдав, що честь не що iнше, як кров i пошана, а вони шанованi люди, iнакше дiдусь iх моiми опiкунами не зробив би.

Пан Анджей здивовано витрiщив очi.

– Їх? Зробив дiдусь вашими опiкунами? Всю ляуданську шляхту?!

– Саме так. Прошу не кривитися, бо воля покiйного – свята. Дивуюся, що посланцi про це вам не розповiли…

– Я б iх… Але це неможливо! Тут, мабуть, е кiльканадцять закуткiв… І вони всi вами опiкуються? І мною також будуть керувати, що й як маю робити?.. Гей! Без жартiв, панно, бо моя кров нуртуе!

– Пане Анджею, я не жартую… Святу i щиру кажу правду. Вони не будуть вами керувати. Але це якщо, як i дiдусь, iм батьком станете, якщо не будете iх цуратися, не виказуватимете власну пиху, то не тiльки iхнi, а й мое серце завоюете. Буду разом iз ними вам дякувати все життя… Все життя, пане Анджею…

Їi голос звучав скромно, благально, та гiсть навiть не повiв бровою i далi супився. Гнiвом проте не вибухнув, хоча емоцii блискавично змiнювалися на його обличчi, однак чоловiк вiдповiв пихато:

– Я такого не сподiвався! Поважаю волю покiйного i гадаю, що пан пiдкоморний мiг цю шляхетну дрiбноту до часу мого прибуття опiкунами вашими зробити, але коли вже я сюди вступлю, то нiхто iнший, крiм мене, опiкуном бiльше не буде. Не тiльки тi сараки, а й навiть бiржайськi Радзивiлли нiкого тут опiкувати не будуть!

Панна Олександра спохмурнiла i сказала пiсля недовгоi мовчанки:

– Погано ви чините, що з гонором своiм носитесь. Заповiт покiйного дiдуся треба або прийняти цiлком, або повнiстю вiдхилити. Не бачу нiякоi iншоi на це ради. Ляуданцi не будуть ворохобитись або нав’язуватися, бо це гiднi люди та спокiйнi. Що б ви там собi не думали, але вони тягарем не стануть. Якби тут виникли якiсь розбiжностi, тодi б вони могли свое слово мовити, але вважаю, що все пройде тихо й мирно, а потiм це буде така опiка, нiби ii й не було…

Вiн помовчав трохи, потiм махнув рукою, зауваживши: – Це правда, весiлля усьому покладе край. Тому немае необхiдностi пручатися, нехай собi сидять тихо i не заважають менi, бо Бог свiдок, я не дам собi у вуса дмухати. Але годi про них! Дозвольте, панно, з весiллям не баритися, це буде найкраще!

– Не личить зараз говорити про таке пiд час жалоби…

– Ой! І довго менi доведеться чекати?

– Сам дiдусь написав, що не бiльше нiж пiвроку.

– Та я висохну до того часу, як трiска. Але вже не сердiться. Бо ви, панно, вже так стали на мене строго глипати, як на винуватця. Дай, Боже, моя королево золота! Чи я завинив, що такий характер маю? Коли мiй гнiв на когось впаде, то я готовий його роздерти, а коли вiдпустить, то готовий зшити!

– Страшно з таким жити, – уже веселiше додала Олюнька.

– Ну! За ваше здоров’я! Хороше вино. А для мене шабля та вино – головнi. І чому страшно зi мною жити? Та ви мене ув’язнили своiми очима i в невiльника обернули, мене, хто нiкого над собою не хотiв терпiти. Ось зараз! Я вважав за краще з хоругвою на власний розсуд ходити, нiж панам гетьманам кланятися… Моя королево золота! Якщо вам у менi щось не сподобалося, то вже даруйте, бо хороших манер бiля гармат я не навчився, i не в дамських покоях, а в жовнiрському наметi, а не при лютнi. У нас там е неспокiйно, шаблi з рук не випускаемо. Тому, хоча там i кондемнат на комусь висить, хоча i вироки переслiдують – байдуже! Люди його поважають, аби фантазiю мав парубочу. До прикладу, моi компанiйцi, котрi деiнде вже довгий час по вежах сидiли б… А вони – гiднi кавалери! Навiть сивочолий у нас у чоботях i з шаблею ходить. І коли один гетьманську наречену, таку собi панну Кокосiнську, стрийну мого поручника, попорав, вiдтак на смерть собi заслужив, то племiнник пiд моею командою за неi помстився, хоча ii за життя не любив. Де нам, гультяям, вчитися, навiть родовитим? Але ми розумiемо: вiйна – стояти, сеймик – галасувати, а замало мови – то ще е шабля! Ось що це таке! Таким мене покiйний пiдкоморний зустрiв i такого для вас вибрав!

– Я завжди охоче виконувала волю дiдуся, – пiдтвердила дiвчина, опустивши очi.

– Дайте вас ще раз поцiлувати, моя солодка дiвчино! Бог свiдок, мiцно в мое серце ви запали. Так мене сентименти розiбрали, що навiть не знаю, як я до того Любича доберуся, я ж його нiколи не бачив.

– Я вам дам провiдника.

– Та нi, обiйдуся. Я вже звик волочитися по ночах. Маю слугу з Паневежиса, котрий мае знати шлях. А там вже мене Кокосiнський iз товаришами чекають… Велика родина Кокосiнських, котрi Пипкою[8 - Пипка – стародавнiй шляхетський герб, на якому зображений архангел Гавриiл.] запечатують… Невинно та люб’язно проголосили про те, що пановi Орпiшевському будинок спалили, дiвчину викрали, а людей вирiзали… Гiдний товариш!.. Ще до чогось надаеться. Але вже бачу, що час iти!

Утiм повiльно почало бити пiвнiч на великому гданському годиннику, що стояв у iдальнi.

– Боже милий! Час! Вже час! – зарепетував пан Кмiциц. – Нiчого вже тут не вдiеш! Приголубте мене, хоча б на мiзинчик?

– Іншого разу. Адже ви мене ще навiдаете, пане?

– Та хоч щодня! Хiба би земля пiдi мною завалилася. Щоб я здох!..

Сказавши це, пан Кмiциц устав i обое вийшли в сiни. Санчата вже чекали бiля ганку, тому гiсть одягнувся в людськiй i став прощатися з господинею, благаючи, щоб поверталась у покоi, бо з ганку холодом тягнуло.

– На добранiч, моя королево, – сказав вiн, – солодких снiв, бо я, мабуть, навiть повiки не склеплю, згадуючи вашу вроду!

– Щоб ви, пане, там чогось забороненого не побачили. Я краще таки дам вам чоловiка з каганцем, бо у нас i вовкiв пiд Волмонтовичами не бракуе.

– А я що коза, щоб вовкiв боятися? Вовк жовнiровi приятель, бо часто з його рук iв. Та й бандолетик[9 - Бандолет – легка вогнепальна зброя, рушниця з укороченою люфою, яку використовували при iздi.] е в санчатах. На добранiч, люба моя, на добранiч!

– З Богом!

Сказавши це, Олюнька вiдступила назад, а пан Кмiциц рушив до ганку. Але дорогою, в шпарину вiдчинених дверей у челядну, вiн уздрiв кiлька пар дiвочих очей, – панянки не лягали спати, щоб його знову побачити. Їм пан Анджей послав за вояцькою традицiею поцiлунок рукою вiд вуст i вийшов. Через якийсь час задзеленчав дзвiночок, спочатку голосно, а потiм усе тихiше i тихiше i, нарештi, зник.

Тихо стало у Водоктaх, аж ця тиша здивувала панну Олександру. В ii вухах все ще лунали слова пана Анджея, чувся його щирий i веселий смiх, в очах стояла кремезна постать, а вiдтак пiсля цiеi бурi слiв, смiху та веселощiв запала дивна мовчанка. Панночка нашорошила вуха, чи не почуе ще той дзвiночок вiд санчат. Але ж нi! Вже дзеленькоче десь там у лiсах, пiд Волмонтовичами. І сильна туга охопила дiвчину, нiколи вона ще не почувалася такою самотньою у свiтi.

Повiльно взяла свiчку, увiйшла в спальню i стала на колiна для молитви. Вона починала ii п’ять разiв, аж поки все належно не вiдмовила. Але тодi ii думки, немов на крилах, помчали до тих санчат i людей, котрi в них сидiли… Бiр з одного боку, бiр з iншого, посерединi широка дорога, а вiн собi iде… Пане Анджею! Тут Олюньцi здалося, що вона бачить, як наяву, розбурхану чуприну, сiрi очi та повний смiху рот, в якому бiлiли, як у молодого цуцика, зуби. Важке завдання постало перед серйозною панночкою, що iй пекельно сподобався цей галасливий парубок. Стурбував ii трохи, трохи налякав, але водночас розбурхав ii фантазiю, своею веселою розкутiстю та щирiстю. Аж соромно стало, що вiн iй сподобався, навiть iз його пихою, коли про ii опiкунiв вiдгукувався, нiби турецького скакуна приборкував, коли казав: «…навiть бiржайськi Радзивiлли нiкого тут опiкувати не будуть!» «Це не мамин синочок, це справжнiй чоловiк! – сказала собi дiвчина. – Воiн, котрих дiдусь любив найбiльше… Бо вони того вартi!»

Так собi мiркувала панночка, вiдчуваючи блаженство, з нiчим не зрiвнянне, i водночас неспокiй, але тривога була приемною. Вона вже почала роздягатися, коли рипнули дверi й увiйшла тiтка Кульвецiвна зi свiчкою у руцi.

– Дуже довго сидiли! – сказала вона. – Не хотiла молодим заважати, щоб ви самi першого разу набалакалися. Пристойний iз нього кавалер, здаеться. А як вiн тобi?

Панна Олександра спочатку нiчого не вiдказала, лише, вже боса, пiдбiгла до тiтки, обняла ii за шию i, поклавши свою свiтлу голову на груди жiнки, нiжно вимовила:

– Тiтонько, ох, тiтонько!

– Ого! – буркнула стара панна, здiйнявши догори очi та свiчку.




Роздiл II


При дворi в Любичi, куди напередоднi пан Анджей заiхав, вiкна сяяли, а гамiр лунав аж на подвiр’i. Слуги, почувши дзвiночок, висипали iз сiней, аби привiтати господаря, бо знали про його приiзд вiд компанiйцiв. Вiтали пана покiрно, цiлуючи руки й уклоняючись до нiг. Старий бурмiстр Знiкiс стояв у коридорi з хлiбом-сiллю i бив чолом поклони. Всi поглядали з неспокоем i цiкавiстю, який цей iхнiй майбутнiй пан. Вiн, своею чергою, гаманець iз талярами на тацю кинув, про товаришiв спитав, подивований, що нiхто до його вельможностi не вийшов.

Але вони не могли вийти, бо вже три години сидiли за столом, забавляючись келихами, i, можливо, навiть не помiтили дзеленчання за вiкном. Але коли прибулець увiйшов у залу, з грудей усiх присутнiх вирвався гучний вигук: «Переможець! Звитяжець приiхав!» І всi компанiйцi посхоплювалися зi своiх мiсць i стали пiдходити до нього з келихами. Пан Анджей узяв боки в руки i засмiявся, побачивши, як гостi радять собi в його оселi i повпивалися ще до його приiзду. Вiн смiявся все гучнiше, бачачи, що гостi спотикаються об крiсла на своему шляху, i концентруючись, рухаються зi серйознiстю п’янички. Попереду iнших виступав велетень пан Яромир Кокосiнський, котрий Пипкою запечатуе, вояк дуже знаменитий, iз жахливим шрамом через чоло, око та щоку, з одним вусом коротшим, а другим довшим, поручник i приятель пана Кмiцицa, «гiдний компанiець», засуджений до втрати гiдностi i на горло в Смоленську за викрадення панночки, вбивство та пiдпал. Тепер його захищала вiд покарання вiйна i протекцiя пана Анджея, котрий був його ровесником, i iхнi маетки в Оршi, поки пан свого не пропив, купалися в медi. Ступав вiн туди, тепер тримаючи двома руками дiжку, заповнену дубняком. Слiдом за ним iшов пан Раницький, гербом котрого був Сухекомнат[10 - Сухекомнат – родовитий польський герб: на червоному тлi чорний мисливський рiг i золотий хрест, а нагорi – корона з трьома страусиними пiр’iнами.], родом iз Мстиславського воеводства, де був оголошений поза законом за вбивство двох протестантських шляхтичiв. Одного в поединку зарубав, а другого без бою з рушницi застрелив. Іменi собi не заробив, хоча величенький клапоть землi успадкував вiд своiх батькiв. Вiйна також його вiд ката захищае. Забiяка вiн був, у двобоi не знав собi рiвних. Третiм виступав Рекуць-Лелiва, в котрому голубоi кровi не було, хiба ворогiв. Та свою долю вiн i програв, i пропив. Уже три роки за паном Кмiцицом волочився. За ними йшов четвертий, пан Углiк, також смоленчанин, за вироком трибуналу мав бути вже давно страчений. Пан Анджей його захищав, бо той чудово грав на чеканi[11 - Чекан – старовинний народний дерев’яний духовий iнструмент, видозмiна флейти.]. Крiм них, ще був пан Кульвець-Гiпокентавр, такий самий на зрiст, як i пан Кокосiнський, а силою, може, навiть i перевершував його. І Зенд, кавалькатор[12 - Кавалькатор – професiйний тренер коней для верховоi iзди.], котрий звiрiв й усiляке птаство приборкувати вмiв, чоловiк темного походження, хоча й шляхтичем курляндським себе називав. Не маючи маетку, об’iжджав пановi Кмiцицу коней, з того й жив.

Усi вони оточили усмiхненого пана Анджея. Пан Кокосiнський пiдняв келих i заспiвав:

		Випий з нами, господарю милий!
		Господарю милий!
		Щоб мiг пити з нами до могили,
		З нами до могили!

Іншi повторили це хором, пiсля цього пан Кокосiнський вручив пановi Кмiцицу келих, а йому самому iнший кухоль вiдразу ж подав Зенд.

Пан Анджей i собi пiдняв кухоль i вигукнув:

– За здоров’я моеi дiвчини!

– Слава! Слава! – вiдiзвалися всi голоси, аж вiкна затремтiли в свинцевих рамах.

– Слава! Мине траур, буде весiлля!

Питання посипалися, як горох:

– А яка вона iз себе? Гей, Яндрусю! Дуже гарна? Чи така, як ви собi уявляли? Знайдеться ще одна така ж в Оршi?

– В Оршi? – залементував пан Кмiциц. – Димарi порiвняно з нею нашими оршанськими панночками затикати… Достобiса! Та другоi такоi немае в усьому свiтi!

– Саме такоi для вас ми й хотiли! – зауважив пан Раницький. – Ну, й коли весiлля?

– Як тiльки скiнчиться траур.

– А щоб його з тим трауром! Дiти не народжуються чорними, лише бiлими!

– Якщо буде весiлля, то й трауру настане кiнець. Рiзко, Яндрусю!

– Рiзко, Яндрусю! – пiдтримали.

– Уже там хорунжата оршанськi затужили з неба на землю! – крикнув пан Кокосiнський.

– Не можна змушувати чекати небожат!

– Шановнi панове, – сказав тоненьким голосочком пан Рекуць-Лелiва, – я на тому весiллi всiх переп’ю!

– Моi любi друзi, – вiдповiв iм пан Анджей, – дайте менi спокiй, або краще сказати: йдiть пiд сто чортiв, дайте ж менi по своему будинку роздивитися!

– Це даремно! – пояснив пан Углiк. – Завтра зробите оглядини, а зараз час до столу. Бо там ще кiлька карафок iз повними животами стоiть.

– Ми тут замiсть вас оглядини справили. Золоте яблуко цей Любич! – зронив пан Раницький.

– Стайня добра! – вигукнув Зенд. – Є два бахмати, двi гусарськi переднi, пара жемайтiйцiв i пара калмикiв, i всього по парi, як i очей в головi. Стаднину[13 - Стаднина – осередок, де вирощують або розводять коней, який мiститься при стайнi й е частиною господарки.] завтра оглянемо.

Тут Зенд заiржав, як кiнь, усi дивувалися, що вiн так добре вмiе iмiтувати, зареготали.

– То ось якi тут порядки? – спитав утiшений пан Кмiциц.

– І пивничка мае пристойний вигляд, – пропищав пан Рекуць, – густi наливки та пляшки заплiснявiлi, як хоругви в шеренгу вишикувалися.

– Дякувати Богу! Що ж, сiдаймо до столу!

– До столу! До столу!

Але тiльки-но сiли та поналивали в чашi, як тут пан Раницький знову схопився.

– За здоров’я пана пiдкоморного Бiлевичa!

– Дурню! – обурився пан Анджей. – Як це? За здоров’я мерця пити?

– Дурню! – повторили iншi. – За здоров’я господаря!

– Ваше здоров’я!..

– Щоб нам у цих покоях добре справувалося!

Пан Кмiциц мимоволi окинув поглядом залу i побачив на почорнiлiй вiд вiку модриновiй стiнi ряд суворих очей, що в нього втупилися. Цi очi дивилися зi старих портретiв представникiв роду Бiлевичiв, що висiли низько, за два лiктi вiд землi, бо стiна була низькою. Над портретами довгою, стрункою шеренгою висiли черепи зубрiв, оленiв, лосiв, iз коронами рогiв, деякi з них уже почорнiли, мабуть, були дуже старi, iншi виблискували бiлизною. Всi чотири стiни були ними прикрашенi.

– Лови тут мають бути неабиякi, бо бачу, що звiра тут досить! – зауважив господар.

– Завтра на них i подамося, або пiслязавтра. Треба й околицi оглянути, – припустив пан Кокосiнський. – Ох, i щасливi ж ви, Яндрусю, що маете де голову прихилити!

– Не те, що ми! – гикнув пан Раницький.

– Вип’емо для втiхи! – запропонував пан Рекуць.

– Нi! Не для втiхи! – заперечив пан Кульвець-Гiпокентавр, – краще ще раз за здоров’я Яндруся, нашого коханого ротмiстра! Саме вiн, любi панове, й пригрiв нас тут, у своему Любичi, нас, бiдних вигнанцiв, без даху над головою.

– Справедливо! – закричало кiлька голосiв. – Не такий дурний той Кульвець, як здаеться.

– Важка наша доля! – ремствував пан Рекуць. – На вас уся надiя, що нас за ворота, сирiток бiдних, не виженете.

– Облиште! – замахав на нього пан Кмiциц, – що мое, те й ваше!

На це всi посхоплювалися зi своiх мiсць i почали обiйматися. Сльози розчулення котилися по цих суворих i п’яних обличчях.

– На вас уся надiя, Яндрусю! – репетував пан Кокосiнський. – Хоч на горосi дозвольте менi спати, не виганяйте!

– Годi! – повторив пан Анджей.

– Не виганяйте! І так нас повиганяли, нас, родовитих шляхтичiв! – жалiбно голосив пан Углiк.

– Чорт зна що! Хто вас виганяе? Їжте, пийте, спiть, чого в дiдька ще хочете?

– Не сперечайтеся, Яндрусю, – сказав пан Раницький, на обличчi котрого виступили плями, як шкiра рисi, – не сперечайтеся, Яндрусю, бо ми зовсiм пропали…

Тут вiн затнувся, приклав палець до чола, нiби напружуючи мiзки, i раптом сказав, споглядаючи баранячими очима на присутнiх:

– Хiба б ситуацiя змiнилася! А всi вкупi закричали хором:

– А що б могло змiнитися?

– Ми ще за свое заплатимо.

– І фортуну за кучму вхопимо.

– А славу здобудемо!

– Бог невинних благословить. Ще буде нам добре, панове!

– За ваше здоров’я! – гукнув пан Кмiциц.

– Святi слова, Яндрусю! – погодився пан Кокосiнський, пiдставивши йому своi пухкi щiчки. – Дай, Боже, нам кращих часiв!

Здоров’я почали поправляти, а чуби куритися. Всi белькотiли один до одного, але кожен слухав лише себе, за винятком пана Рекуця, бо той схилив голову на груди i дрiмав. За мить пан Кокосiнський почав спiвати «Льон тiпали у тiпальнi». Вiдтак пан Углiк витягнув звiдкiлясь чекан i взявся акомпанувати, а пан Раницький, чудовий фехтувальник, схрестив уявну шаблю з невидимим супротивником, повторюючи упiвголоса:

– Якщо ти так, то я так! Ти рубаеш, я махаю! Раз! Два! Три! Шах!

Велетень Кульвець-Гiпокентавр, вибалушивши очi, пильно дивився якийсь час на пана Раницького, врештi, махнув рукою:

– Дiдько з тобою! Махай собi на здоров’я, все одно проти пана Кмiцица шаблю не втримаеш.

– Нiхто не втримае, але можете спробувати!

– А в мене на пiстолях не виграеш.

– Ставлю дукат за пострiл!

– Дукат? А де, i в що?

Пан Раницький озирнувся навколо i вигукнув, показуючи на черепи:

– Мiж роги! Дукат на кону!

– Куди?! – не второпав пан Анджей.

– Мiж роги! Ставлю два дукати! Нi, три! Несiть пiстолi!

– Гаразд! – погодився пан Анджей. – Хай буде три. Зенде! За пiстолями!

Вони почали галасувати все гучнiше i торгуватися мiж собою. Тим часом Зенд вийшов у сiни i через якусь мить повернувся з пiстолями, кулями та порохом.

Пан Раницький схопився за пiстоль.

– Заряджений? – поцiкавився вiн.

– Заряджений!

– За три! Чотири! П’ять дукатiв! – верещав захмелiлий пан Кмiциц.

– Цить! Схибить, вiн схибить!

– Вцiлить, дивiться!.. Ген! Тому черепу мiж роги… Один, два!..

Всi звернули увагу на масивний череп лося, що висiв прямо перед паном Раницьким. Той витягнув руку. Пiстоль тремтiв у його руцi.

– Три! – скомандував пан Анджей.

Гримнув пострiл i зала заповнилася пороховим димом.

– Вiн схибив, схибив! Он де дiрка! – закричав пан Анджей, вказуючи рукою на темну стiну, на якiй куля залишила свiтлий слiд.

– Перший раз не рахуеться!

– Нi!.. Дай менi! – репетував пан Кульвець.

Тiеi митi на звук пострiлу прибiгли переляканi слуги.

– Геть! Геть! – волав господар. – Раз! Два! Три!..

Знову пролунав пострiл, i цього разу трiски посипалися з кiстки.

– Дайте i нам пiстолi! – закричали всi одночасно.

І схопившись, почали пiдганяти п’ястуками по шиях пахолкiв, аби поквапилися. Менш нiж через чверть години всю залу заполонили пострiли. Дим затьмарив свiтло свiчок i постатi стрiльцiв. Гуркiт пострiлiв супроводжував голос Зендa, котрий каркав, як крук, скиглив, як сокiл, вив, як вовк, i ревiв, як тур. Щомитi його обривав свист куль. Трiски летiли з черепiв, дiрявилися стiни i портрети в рамках. У метушнi пострiляли навiть Бiлевичiв, а пан Раницький, упавши в шал, рубав iх шаблею.

Переляканi слуги стояли, нiби зацiпенiли, витрiщаючи очi на забаву, що на атаку татарiв була подiбна. Собаки завили та загавкали. Весь будинок був на ногах. На подвiр’i купчилися люди. Дворовi дiвулi пiдбiгали до вiкон i притискали обличчя до шиб, розплющуючи носи та видивляючись, що вiдбуваеться всерединi.

Врештi iх помiтив Зенд, вiн свиснув так голосно, що аж у вухах усiм задзвенiло, i заверещав:

– Шановне панство! Пташечки пiд вiкнами! Пташечки!

– Синички! Синички!

– Нумо до танцю! – чулися неслухнянi голоси.

П’яний натовп вилився через сiни на ганок. Мороз не витверезив захмелiлих голiв. Дiвчата кричали, нiби iх рiзали, й тiкали по всьому подвiр’i. Їх доганяли, хапали й тягнули в покоi. Через якийсь час почалися танцi в диму, на уламках кiсток, вiдколених трiсках, навколо столу, на якому розлите вино утворило вже цiлi озера.

Ось так розважалися в Любичi пан Кмiциц i його дика компанiя.




Роздiл III


Упродовж наступних кiлькох днiв пан Анджей щодня вiдвiдував Водокти i щодня повертався ще бiльше закоханим. І все бiльше захоплювався своею Олюнькою. Перед компанiйцями також свою наречену вихваляв, поки одного дня не сказав iм:

– Моi любi овечки, iдете сьогоднi чолом бити, бо ми домовилися з дiвчиною, що в Мiтруни всi вирушаемо на санках у лiсi кататися i в третiй маеток завiтати. Вона у вiдповiдь буде нас гостити, а ви щоб пристойно поводилися, бо на капусту посiчу того, хто iй чимось не вгодить…

Парубки охоче пiдхопилися i гайда одягатися, а незабаром вже чотири пари саней везли нетерплячу молодь у Водокти. Пан Кмiциц сидiв у перших, гарно прибраних, що нагадували срiбного ведмедя. Їх тягнули три калмики в святковiй упряжi, прикрашенiй стрiчками та пiр’ям павича, за тодiшньою смоленською модою, яку вiд дальших смоленських сусiдiв перейняли й собi. На козлах сидiв пахолок, наче на шиi ведмежiй. Пан Анджей, одягнений у зелену оксамитову бекешу[14 - Бекеша – старовинний козацький жупан.], застiбнуту на золотi петлi та пiдбиту соболями, i в соболину шапку з пером чаплi, був веселий, збуджений i так промовляв до пана Кокосiнського, котрий сидiв поруч:

– Слухай, Кокошку! Ми трохи перебрали мiри того вечора, самого першого, коли черепам i портретам дiсталося. Ба, дiвчата були ще гiршi. Завжди нечистий Зенд пiдмовить, а потiм кому вiдповiдати? Менi! Боюся, щоб люди не теревенили, бо ж iдеться про мою репутацiю.

– Нiчого вашiй репутацii не станеться, бо вона нi до чого не придатна, як i наша.

– А хто в цьому винен, якщо не ви? Пам’ятай, Кокошку, що й в Оршi мене мали через вас за гультiпаку i язики на мене так гострили, як ножi на бруску.

– А хто пана Тумграта на морозi бiля коня вiв? Хто того коронного порубав, котрий питав, чи в Оршi вже на двох ногах ходити, чи ще на чотирьох? Хто панiв Визинських, батька та сина, обiбрав? Хто останнiй сеймик розiгнав?

– Сеймик був в Оршi, а не деiнде, це домашнi справи. Пан Тумграт, умираючи, вибачив менi, а про решту нема навiть сенсу балакати, бо трафунки трапляються навiть невинним.

– Я ще не все згадав, про вiйськовий трибунал також не згадую, що вас у таборi чекае.

– Не мене, а вас, бо я тiльки тим завинив, що вам, вiтрогонам, грабувати дозволив. Але менше з тим. Стули пельку, Кокошку, i нiчого не кажи Олюньцi, нi про поединки, нi особливо про ту стрiлянину по портретах i про дiвок. Якщо дiзнаеться, я всю провину перекладу на вас. Слугам я вже заказав i дiвулям, якщо хоча б словом обмовляться, то накажу паси з них дерти.

– Звелiть пiдкуватися, Яндрусю, якщо вже так дiвчини боiтеся. Іншим ви були в Оршi. Бачу це тепер, бачу, що будете, як на прив’язi ходити, а це нiщо! Один давнiй фiлософ казав: «Якщо не ти, то тебе!» Ви вже зовсiм дозволили себе оплутати.

– Бовдур ти, Кокошку! А що стосуеться Олюньки, то й ти будеш з ноги на ногу переступати, коли ii побачиш, бо з такими гречними думками другоi такоi не знайдеш. Що хороше, вона вiдразу ж похвалить, а що кепське, то ганити не забариться, бо, незважаючи на юнiсть, мае свою думку i готове рiшення. Так уже ii небiжчик пiдкоморний виховав. Захочеш перед нею фантазii парубоцькi показати та повихвалятися, що закон розтоптав, то самому ще й соромно стане: бо вiдразу ж скаже, що добропорядний громадянин такого робити не може, бо це проти батькiвщини… Так вона скаже, i тобi наче хтось в пику заiхав, i сам дивуешся, що ранiше того не втямив… Тьху! Ганьба! Ми поводилися негiдно, то тепер маемо перед чеснотами та невиннiстю очима свiтити… Найгiршими були тi дiвчата!..

– Не були вони найгiршими. Я чув, що тут по закутках шляхтянки, як кров iз молоком, i, кажуть, зовсiм безвiдмовнi.

– Хто тобi таке казав? – пожвавився пан Кмiциц.

– Хто сказав? Та хто ж iще, якщо не Зенд! Вчора патякав, смакуючи вино. Вiн iздив у Волмонтовичi однiею дорогою i повiдомив, що бачив море синичок, котрi з всеношноi поверталися. «Я думав, – розповiдав вiн, – що з коня впаду, бо дiвки були на будь-який смак – i худi, i гладкi». І коли на котру поглянув, то йому вiдразу ж усi своi зуби показала. І це не дивно! Бо всi найкращi хлопи серед шляхти пiд Расейняй подалися, а синички нудяться самi.

Пан Анджей штовхнув лiктем у бiк товариша:

– Поiдемо, Кокошку, якогось вечора, нiби заблудивши, еге ж?

– А як щодо вашоi репутацii?

– А, до дiдька! Припни язика! Їжте самi, якщо так, або краще занехай i вий! Не обiйшлося б без галасу, а з тутешньою шляхтою хочу мирно жити, бо iх опiкунами Олюньки покiйний пiдкоморний призначив.

– Ви це казали, але я не хотiв вiрити. Звiдки ж така честь для сарак?

– Бо на вiйну з ними ходив, i я чув це ще в Оршi, як вiн торочив, що чесна кров тече в тих ляуданцях. Але, правду кажучи, Кокошку, я вiдразу ж здивувався, бо це так, нiби iх наглядачами надi мною поставив.

– Будете змушенi з ними рахуватися i в ноги кланятися.

– Ще до того дух iз них виб’ю. Цить, бо я закипаю! Це вони будуть менi вклонятися та служити. Хоругва готова на перший же поклик.

– Уже хтось iнший буде тiею хоругвою командувати. Зенд каже, що е якийсь полковник серед них… Забув його прiзвище… Володийовський, чи якось так. Вiн пiд Шкловом ними командував. Кажуть, гарно себе проявив, а iх там добряче причесали!

– Чув я про котрогось пана Володийовського, бравого вояка… Але ось уже Водокти виднiються.

– Ех, добре людям живеться в цiй Жемайтii, бо всюди огиднi порядки. Старий мав бути неабияким господарем… І двiр, бачу, показний. Їх тут менше ворожий вогонь палить, то можуть будуватися.

– Гадаю, що про ту сваволю в Любичi вона ще не могла дiзнатися, – сказав нiби сам собi пан Кмiциц.

Пiсля цього вiн обернувся до свого супутника:

– Тож, Кокошку, попереджаю тебе, а ти повтори ще раз рештi, що мусите тут пристойно поводитись, i нехай собi тiльки хтось щось дозволить, як на милiсть Божу, на сiчку порубаю.

– Ого! Але ж вас осiдлали!

– Осiдлали, не осiдлали, тобi до того зась!

– Не дивiться на мене косо, то не буде вам проса, – флегматично зауважив пан Кокосiнський.

– Стьобни батогом! – гукнув кучеровi Кмiциц.

Пахолок, котрий сидiв на шиi срiбного ведмедя, замахнувся батогом i цьвохнув дуже справно, iншi возii взяли з нього приклад, i поiхали гамiрно, бадьоро, весело, як поiздом.

Вивалилися iз саней, увiйшли спочатку в сiни, величезнi, як комора, не бiленi, а звiдти повiв iх пан Анджей у iдальню, прикрашену, як i в Любичi, головами впольованих тварин. Тут вони зупинилися, споглядаючи уважно i з цiкавiстю на дверi в сусiдню кiмнату, з яких мала вийти панна Олександра. Тим часом, добре пам’ятаючи застереження пана Кмiцицa, балакали один iз одним так тихо, як у костелi.

– Ось ти за словом у кишеню не лiзеш, – шепотiв пан Углiк пановi Кокосiнськoму, – то привiтаеш вiд нас усiх.

– Я складав промову всю дорогу, – вiдказав пан Кокосiнський, – але не знаю, чи пiде достатньо гладко, бо мене Яндрусь дуже сильно обмежив.

– Що-небудь, аби з фантазiею! Що мае статися, нехай станеться! О, вже йде!..

Панна Олександра дiйсно увiйшла та стала на порозi, нiби здивована такою численною компанiею, а пан Анджей застиг на мить, як укопаний, захоплений ii вродою, бо дiвчину бачив лише вечорами, i при свiтлi дня вона здавалася ще прекраснiшою. Очi панночки були кольору волошок, чорнi брови над ними огортали бiле чоло, немов чорним деревом, а льняне волосся виблискувало, наче корона на головi королеви. І дивилася вона вперед вiдважно, не вiдводячи погляду, як господиня в своему обiйстi, котра гостей приймае, зi свiтлим обличчям, ще свiтлiшим на фонi чорноi шубки, отороченоi горностаями. Такоi серйозноi та гоноровоi панночки цi шалапути, звиклi до iншого кшталту жiнок, ще не бачили. Тому стояли струнко, нiби на оглядi хоругви, i клацаючи закаблуками, вклонялися один за одним, а пан Кмiциц стояв попереду та, поцiлувавши руку панянки кiлька разiв, сказав:

– Оце привiз вам, мiй скарбе, своiх товаришiв, iз котрими на останнiй вiйнi воював.

– Це для мене неабияка честь, – зронила панна Бiлевичiвнa, – приймати в своiй оселi таких гiдних кавалерiв, про гiднiсть i вiдвагу котрих менi пан хорунжий розповiдав.

Сказавши це, вона взялася кiнчиками пальцiв за сукню, пiдняла ii злегка, кивнула з надзвичайною повагою, а пан Анджей губу прикусив, але водночас аж зашарiвся, що його дiвчина таке сказала.

Гiднi кавалери зашургали ногами, випихаючи наперед пана Кокосiнського.

– Гайда! Виступай!

Пан Кокосiнський ступив крок уперед, кашлянув i почав:

– Ясновельможна панно пiдкоморянка…

– Лiсничiвна, – виправив його пан Анджей.

– Ясновельможна панно лiсничiвна, а для нас – усемилостива добродiйко! – повторив знiчений пан Яромир. – Даруйте, панно, що я неправильно назвав ваш титул…

– Це незначна помилка, – зауважила панна Олександра, – i прикрощiв настiльки красномовному кавалеровi не завдасть…

– Ясновельможна панно лiсничiвна, добродiйко, а для нас усiх милостива панi… Не знаю, що краще вiд iменi всiеi Оршi вiдзначити: вашу вроду, доброчеснiсть, чи море щастя ротмiстра та командира нашого, пана Кмiцицa, котрий хоч i досяг небес, навiть хмар… Самих, кажу, хмар…

– Та злiзь уже нарештi з тих хмар! – гримнув на нього пан Анджей.

На цi слова гостi вибухнули одним гучним реготом i раптом, згадавши накази пана Кмiцицa, схопилися руками за вуса.

Пан Кокосiнськiй готовий був крiзь землю провалитися, стояв весь червоний i вичавив iз себе:

– Вiтайте самi, погани, якщо мене збиваете з пантелику! Панна Олександра знову взялася кiнчиками своiх пальцiв за сукню.

– Я й не сподiвалася вiд вас пишних промов, – зронила вона, – але знаю, що я недостойна цiеi честi, яку ви вiд iменi всiеi Oршi менi складаете.

І вона знову присiла з надзвичайною серйознiстю, й оршанським вiтрогонам якось дуже незатишно стало в присутностi такоi витонченоi дами. Гостi намагалися продемонструвати, що вони люди ввiчливi, але iм це погано вдавалося. Тому почали смикати себе за вуса, бурчати, класти руки на шаблi, аж пан Кмiциц не витримав:

– Ми приiхали сюди цiлим поiздом iз такою думкою, щоб забрати панну до Мiтрунiв, через лiс проiжджаючи, як учора було домовлено. Санна дорога прокладена, а погоду нам Господь спорядив морозну.

– Я вже тiтку Кульвецiвну в Мiтруни вiдiслала, щоб нам обiд приготувала. А тепер прошу трiшечки зачекати, щоб я могла дещо теплiше одягнутися.

Сказавши це, господиня обернулася i вийшла, а пан Анджей пiдбiг до своiх товаришiв.

– Ну, як, моi милi овечки? Не принцеса?.. Що, Кокошку? Кажеш, що мене осiдлали, то чому як чiп перед нею стояв?.. Десь бачив ще таку?

– Не треба було менi в рот дмухати, хоча й не заперечую, що до такоi особи промовляти не сподiвався.

– Покiйний пiдкоморний, – зауважив пан Кмiциц, – бiльше з нею в Кейданах при дворi князя воеводи або в панiв Глебовичiв сидiв, нiж у себе вдома, i там вона цих вишуканих манер нахапалася. А врода як?.. Нi пари з вуст не спромоглися сьогоднi випустити!

– Ми показали себе йолопами! – сердито сказав пан Раницький. – А найбiльший бевзь – Кокосiнський!

– Ах ти ж зраднику! Це ж ти мене лiктем штовхав, треба була самому з твоiм язиком брехливим виступати!

– Не сварiться, овечки, не треба! – спробував примирити iх пан Анджей. – Дивуватися можна, але не чубитися.

– Я б за нею й у вогонь стрибнув! – пообiцяв пан Рекуць. – Рiжте мене, Яндрусю, але я своiх слiв назад не заберу!

Але пан Анджей навiть не думав за шаблю хапатися, бiльше того, вiн був задоволений, крутив вуса i трiумфально на товаришiв споглядав. Тим часом увiйшла панна Олександра, одягнена вже в зграбний жупанець, на тлi якого ii яскраве обличчя здавалося ще яскравiшим. Вони вийшли на ганок.

– Цими саньми поiдемо? – спитала панночка, показуючи на срiбного ведмедя. – Я ще дивовижнiшого транспорту в життi не бачила.

– Не знаю, хто ними ранiше iздив, але вони захоплюють. Тепер будемо по двое iздити, i може статися, що в мiй маеток панна на ведмедi в’iде. Є ще й iншi Кмiцици, котрi Хоругвою[15 - Хоругва – старовинний польський шляхетний герб, який, зокрема, був i гербом Папи Римського Івана Павла ІІ. Також хоругвами в Польщi називали вiйськовi пiдроздiли.] запечатують, вони походять вiд Фiлона Кмiта Чорнобильського[16 - Фiлон Семенович Кмiта (1530—1587) – визначний руський полководець та урядник Великого князiвства Литовського. 1562 року – остерський урядник, 1565-го – чорнобильський урядник, 1566-го – оршанський староста, а 1579 року став смоленським воеводою.], а той, своею чергою, не був того роду, з якого нашi Кмiцици пiшли.

– А цей ведмедик як у вашi руки потрапив?

– А то вже на цiй вiйнi. Ми бiднi вигнанцi, вiд примх долi залежнi, лише маемо те, що нам вiйна дасть. А позаяк я тiй панi вiрно служив, то вона мене й винагородила.

– Дай, Боже, щастя, бо вона одного нагороджуе, а з усiеi вiтчизни сльози вичавлюе.

– Бог це змiнить i гетьмани.

Кажучи це, пан Анджей огорнув дiвчину хутряною ковдрою в санях, гарною, з бiлоi тканини i бiлими вовками пiдшитою. Вiдтак сам сiв i крикнув возiевi «Рушай!» – i конi зiрвалися з мiсця.

Повiтря холодним поривом вдарило iх в обличчя, що тi аж занiмiли, i було чутно лише скрипiння замерзлого снiгу пiд полозами, пирхання коней, брязкiт i вигуки вiзника.

Нарештi пан Анджей схилився до Олюньки:

– Вам добре, панно?

– Добре, – вiдказала вона, пiдiймаючи нарукавник i затуляючи ним рота, щоб холодного повiтря не наковтатися.

Сани мчали, як вiтер. День був ясний, морозний. Снiг мерехтiв, наче хтось його iскрами всипав. З бiлих дахiв хатин, якi були подiбнi на снiжнi купини, стрiляв високими стовпчиками вгору рожевий дим. Зграi ворон летiли перед санями на тлi голих дерев при дорозi з гучним карканням.

Через двi стаi[17 - Стая – старопольська мiра вiдстанi, яку визначали як вiдстань, що проходять конi мiж двома вiдпочинками. Стая була рiзноi довжини: статутна стая дорiвнювала 84-м лiктям; старопольська – бл. 134 м; мiловська – бл. 893 м; новопольська – бл. 1066,8 м.] за Водоктами натрапили на широку дорогу, в темний бiр, що стояв глухий, старий i тихий, наче спав пiд щедрим покровом. Дерева, що миготiли в очах, здавалося, втiкали кудись назад за сани, вони летiли все швидше i швидше, нiби коням крила виросли. Вiд такоi iзди в головi паморочилося i сп’янiння насувалося, воно захопило i панну Олександру. Вiдкинувшись назад, дiвчина заплющила очi, повнiстю вiддавшись iмпульсу. Вона вiдчула якусь солодку немiч i iй здалося, що той оршанський боярин викрав ii й несе, мов вихор, а панночка млiе, iй бракуе сил опиратися, навiть зойкнути… Вони летять, летять хутчiше i хутчiше… Олюнька вiдчувае, що ii обiймають якiсь руки… Вiдчувае, нарештi, на вустах нiби печать розпашiлу i пекучу… Повiки юнки не хочуть розклепитися, нiби увi снi. І летять, летять! Сонну панночку розбудив запитальний голос:

– Я тобi милий?

Юнка розплющила очi:

– Як моя душа!

– А менi бiльше за життя та смерть!

Знову соболина шапка Кмiцицa схилилася над куницею Олюньки. Вона й сама зараз не знала, що ii розпалюе бiльше: поцiлунки чи зачарована iзда?

Вони летiли далi, i далi, бором, бором! Дерева втiкали назад цiлими полками. Снiг шарудiв, пирхали конi, а закоханi були щасливими.

– Я б до кiнця свiту так хотiв iхати! – скрикнув пан Анджей.

– Що ми робимо? Це ж грiх! – шепотiла Олюнька.

– Та який там грiх! Ми ще тiльки будемо грiшити.

– Вже не можна. Мiтруни вже близько.

– Далеко чи близько – байдуже!

І пан Кмiциц зiп’явся у санях, пiдняв руки догори i став репетувати, нiби повнi груди радощiв його розпирали:

– Гей-га! Гей-га!

– Гей-гоп! Гоп! Га! – вiдгукнулися його побратими з заднiх саней.

– Що ж ви так репетуете? – поцiкавилася панночка.

– Та то так! З радощiв! Покричiть i собi, панно!

– Гей-га! – почувся дзвiнкий, тоненький голосочок.

– Моя ж ви королево! До нiг ваших припадаю!

– Вашi друзi будуть смiятися.

Пiсля захвату огорнули iх гамiрнi веселощi, шаленi, як i сама божевiльна iзда. Пан Анджей узявся спiвати:

		Дивиться дiвчина, дивиться з двору,
		На пишне поле!
		«Мамусю! Лицарi iдуть iз бору,
		Ой, моя доле!»

		«Доню, стривай, ручками очi
		Прикрий бiлими,
		Бо серце в грудях, як пташка пурхоче
		На вiйну з ними!»

– Хто вас навчив такоi гарноi пiснi? – спитала панна Олександра.

– Вiйна, Олюнько. У таборi ми нудилися i спiвали.

Подальшу розмову обiрвав раптовий крик iз заднiх саней:

– Стiй! Стiй! Гей ви там – стiй!

Пан Анджей обернувся сердитий i здивований, чого б це його товаришам заманулося кричати iм i стримувати, як за кiлька десяткiв крокiв позаду саней побачив вершника, кiнь котрого мало не падав iз нiг.

– Заради Бога! Це мiй вахмiстр Сорока. Щось iз ним мало статися там! – повiдомив пан Анджей.

Водночас вахмiстр наблизився, осадив коня так, що той аж присiв назад, i став говорити задихаючись:

– Пане ротмiстре!..

– Що там, Сороко?

– Упiта горить, б’ються!

– Ісусе, Марiе! – скрикнула Олюнька.

– Не бiйтеся, панно… А хто б’еться?

– Жовнiри з городянами. Ринок у вогнi! Городяни затялися i пiсля президii до Паневежиса послали, то я скочив на коня, щоб вашiй милостi повiдомити. Ледь можу подих перехопити…

На той час над’iхали заднi сани – Кокосiнський, Раницький, Кульвець-Гiпокентавр, Углiк, Рекуць i Зенд пострибали на снiг i колом оточили спiврозмовникiв.

– А в чому рiч? – спитав пан Кмiциц.

– Городяни вiдмовилися давати без грошей оброк нi коням, нi людям. І жовнiри почали насильно його брати. Ми взяли в облогу бурмiстра i тих, хто на ринку забарикадувалися. Вони запалили вогонь i пiдпалили два будинки. Тепер там стоiть неймовiрний гвалт i дзвони б’ють…

Очi пана Анджея спалахнули вiд гнiву.

– То треба iх рятувати! – запропонував пан Кокосiнський.

– Вiйсько личаки б’ють! – репетував пан Раницький, все обличчя котрого вкрилося червоними, бiлими та темними плямами. – Шах, шах, панове!

Зенд смiявся зовсiм так само, як смiеться пугач, аж конi напудилися, а пан Рекуць пiдняв очi догори i запищав:

– Б’ють! Та хто в Бога повiрить! У дим личакiв!

– Мовчати! – наказав пан Анджей, аж лiс загудiв, а Зенд, котрий стояв найближче, захитався, як п’яний. – Нiчого там для вас! Не потрiбна нам там рiзня!.. Сiдайте всi в двое саней, менi однi залишiть i гайда в Любич! Там чекати, хiба б я послав по допомогу.

– Тобто? – сторопiв пан Раницький.

Але пан Анджей поклав свою руку пiд шию, й очима ще страшнiше блиснув.

– Нi пари з вуст! – грiзно сказав вiн.

Усi замовкли, видно, боялися його, хоча зазвичай поводилися з ним фамiльярно.

– Повертайтеся, Олюнько, до Водоктiв, – попросив пан Кмiциц, – або iдьте за тiткою Кульвецiвною до Мiтрунiв. Oх! Не вдалося нам свято. Я знав, що вони там спокiйно не сидiтимуть… Але тепер там буде спокiйнiше, лише кiлька голiв злетить. Будьте, панно, здорова та спокiйна, я повернуся, як тiльки зможу…

Сказавши це, вiн поцiлував нареченiй руку i загорнув у ковдру. Потiм сiв в iншi сани i гукнув возiю:

– В Упiту!




Роздiл IV


Минуло кiлька днiв, а пан Кмiциц не повертався, зате до Водоктiв приiхали трое ляуданських шляхтичiв на розвiдку до панночки. Це приiхав Пакош Гаштовт iз Пацунелiв, той, хто гостив у себе вдома пана Володийовськoго, патрiарх опору, вiдомий своiми статками та шiстьма доньками. З них три були замiжнi за трьома Бутримами, й отримала кожна по сто битих талярiв посагу, крiм iнших маетностей. Другим приiхав Касiян Бутрим, найстарiший чоловiк у Ляудi, котрий добре пам’ятав ще Баторiя, iз зятем Пакошa, Юзвою Бутримом. Той, хоч i був у самому розквiтi сил, йому ще не минуло п’ятдесяти, однак до посполитого рушення до Расейняя не приеднався, бо в козацьких вiйнах гарматне ядро йому стопу вiдiрвало. З цього приводу чоловiка прозвали Кульгавим або Юзвою Безногим. Був це страхiтливий шляхтич, iз силою ведмедя та великого розуму, але суворий, енергiйний, про людей рiзко вiдгукувався. Тож боялися його трохи в околицях, бо чоловiк не вмiв пробачати нi собi, нi iншим. Вiн мiг бути також небезпечним, коли випивав, але таке ставалося рiдко.

Вони й приiхали до панночки, котра прийняла гостей з удячнiстю, хоча вiдразу зметикувала, що вони рознюхувати припхалися i почути щось про пана Кмiцица прагнуть.

– Ми б хотiли поiхати до нього з поклоном, але вiн ще з Упiти не повернувся, – пояснив пан Пакош, – тому до вас прибули, щоб поштиво спитати, коли можна буде?

– Можу сказати лише те, що його ще немае, – вiдповiла дiвчина. – Вiн буде радий вам, опiкунам, вiд усiеi душi, бо багато доброго чув про вас i ранiше – вiд дiдуся, а тепер i вiд мене.

– Аби лишень не захотiв прийняти нас так, як Домашевичiв прийняв, коли тi до нього зi звiсткою про смерть полковника прибули! – пробурмотiв понуро Юзва.

Панночка лише це почула, вiдразу ж вiдрубала:

– Не треба говорити про те, чого не знаете. Можливо, вiн не надто дипломатично iх прийняв, але свою помилку визнав. Варто також пам’ятати, що вiн повертався з вiйни, на якiй стiльки труднощiв i лиха зазнав! Жовнiровi нiхто не дивуеться, якщо й на когось крикне, бо гумор iхнiй, як шабля гостра.

Пакош Гаштовт, котрий завжди й усюди хотiв жити мирно, замахав руками:

– Ми також не дивувалися! Кабан вепровi iкло в бiк встромить, якщо його раптом побачить, чому б вояк iз вояком мали б жити в злагодi! Ми поiдемо по-старосвiтськи до Любича вклонитися пановi Кмiцицу, щоб iз нами жив, на вiйну i в хащi ходив, як i покiйний пан пiдкоморний.

– То ви вже скажiть, любонько: сподобався вiн вам чи нi? – поцiкавився Касiян Бутрим. – Про це питати е нашим обов’язком!..

– Бог винагородить вас за турботу. Гiдним кавалером е пан Анджей, i навiть якщо б я щось не те зауважила, то не годилося б менi казати про це.

– Але нiчого не зауважили, найяснiша наша панно?

– Нiчого! Врештi, нiхто тут не мае права його судити i, боронь Боже, недовiру показати! Краще Господу дякуйте!

– Чого ж заздалегiдь дякувати?! Якщо буде за що, подякуемо, а якщо нi, то й нi, – сказав насуплений Юзва, котрий, як справжнiй жемайтiець, був дуже обережний i завбачливий.

– А про весiлля вже говорили? – перепитав Касiян.

Олюнька опустила очi.

– Пан Кмiциц хоче якомога швидше…

– О, так! Ще б вiн не хотiв, – пробурчав Юзва. – Хiба б зовсiм дурний був! Який же ведмiдь не хоче меду з вулика? Але навiщо так поспiшати? Чи не краще буде побачити, що вiн за чоловiк? Татку Касiяне, та вже скажiть, що у вас на язицi, не дрiмайте, як заець пополуднi пiд скибою!

– Я не дрiмаю, лишень собi мiркую, що б такого сказати, – вiдповiв стариган. – Ісус сказав таке: як Куба Боговi, так Бог Кубi! Ми також пану Кмiцицу зла не бажаемо, лише б вiн нам не бажав, дай, Боже, амiнь!

– І щоб по-нашому думав! – додав Юзва.

Бiлевичiвнa насупила своi соболинi брови та зауважила з певною зарозумiлiстю:

– Пам’ятайте, шановнi, що не слугу приймаете. Вiн тут буде господарем, i це його воля мае панувати, а не ваша. Вiн i опiку вашу на себе мае перейняти.

– Чи означае це, що нам не можна буде бiльше втручатися? – не повiрив Юзва.

– Це означае, що ви можете бути йому друзями, якщо й вiн захоче стати вам приятелем. Проте тут вiн охоронятиме свое власне добро, яким кожен на власний розсуд керуе. Чи не так, татку Пакоше?

– Свята правда! – пiдтвердив пацунельський дiдуган.

Юзва ж знову звернувся до старого пана Бутримa:

– Не спiть, татку Касiяне!

– Я й не сплю, тiльки собi розважую.

– То кажiть, як е.

– Як е? Що я бачу… Родовитий той пан Кмiциц, блакитноi кровi, а ми дрiбнi пахолки! Вiн вояк вiдомий. Сам один протистояв ворогу, коли всi руки опустили. Дай, Боже, таких побiльше. Але компанiя у нього – нiкудишня!.. Сусiди пана Пакоша, знаете, що вiд Домашевичiв чули? Що це все босота, над якими i ганебнi кондемнати висять, i протести, й iнквiзицiя. Кат за ними ридае! Важко було з ними ворогам, але й громадi важко. Вони палили, грабували, гвалт чинили! Ось хто вони такi! Щоб так когось зарубали чи побили, будь-кому може трапитися, але вони, як iз промислу татарського довгий час жили, й iм давно по вежах довелося б гнити, якби не заступництво пана Кмiцицa, вплив котрого незаперечний! Вiн iх любить i захищае, i до нього горнуться, як лошак до кобили. А тепер вони iдуть сюди, i всi все про них знають, хто вони такi. Чому першого ж дня в Любичi з бандолетiв стрiляли? І в що? В портрети мертвих Бiлевичiв, чого пан Анджей не мав би дозволяти, бо вони – його добродii.

Oлюнькa затулила очi руками.

– Цього не може бути! Цього не може бути!

– Може бути, бо було! Добродiй дозволив пострiляти в тих, кому мав би бути вдячний! А потiм дiвуль знадвору позатягали в покоi для розпусти!.. Тьху! Бога не бояться! Такого в нас ще не було!.. Перший же день розпочали зi стрiлянини та розпусти! Перший же день!..

Тут старий пан Касiян розсердився i почав стукати кием об пiдлогу. На обличчi Олюньки пашiли темнi рум’янцi, а Юзва пiдкинув дров:

– А те вiйсько пана Кмiцица, що в Упiтi залишилося, нiчим не краще. Якi офiцери, така й армiя! Пановi Сологубовi худобу вiдiбрали якiсь люди, кажуть, що пана Кмiцицa. Мейшагольських селян, котрi дьоготь везли, на дорозi побили. Хто? Також вони. Пан Сологуб подався до пана Глебовичa по справедливiсть, а тепер знову в Упiтi гвалт! Все проти Бога! Ранiше тут спокiйно було, а тепер хоч рушницю на нiч набивай i стережи. А все чому? Бо пан Анджей iз компанiею прибув!

– Татку Юзво! Не кажiть так! Не кажiть, – заридала Олюнька.

– А як я маю казати? Якщо пан Кмiциц не винен, то навiщо людей тримае, навiщо з такими живе? Вельможна панна мае сказати йому, щоб iх вигнав або катовi вiддав, бо iнакше тут спокою не буде. Де це чувано, щоб у портрети стрiляти та розпусту плодити? Та вся околиця лише про це й плiткуе!

– І що менi робити? – розгубилася Олюнька. – Може, це й поганi люди, але вiн iз ними вiйну пройшов. І мае витурити iх на мое прохання?

– Якщо не витурить, – буркнув Юзва м’яко, – то вiн i сам такий!

Тодi в дiвчинi стала закипати кров проти тих товаришiв, забiяк i гультяiв.

– Ну, що ж, хай буде так! Вiн мусить iх витурити! Нехай вибирае: або я, або вони! Якщо правда те, що ви повiдомили, а я вже сьогоднi дiзнаюся, чи це справдi так, то iм не подарую нi стрiлянини, нi розпусти. Я зовсiм сама i бiдна сирота, а iх купа озброених, але я не вiдступлю…

– Ми вам допоможемо! – пообiцяв Юзва.

– Заради Бога! – сказала Олюнька, ще бiльше розпаляючись. – Нехай роблять, що хочуть, але не тут, у Любичi… Нехай будуть такими, як iм заманеться, це iхня справа, iхнi шиi вiдповiдатимуть, але нехай пана Кмiцицa не намовляють… до розпусти… Сором! Ганьба!.. Я гадала, що це незграбнi жовнiри, а бачу купу негiдникiв, котрi i себе, i його плямують. Так i буде! Погано я в iхнi очi дивилася, i якою ж була дурепою, що не розпiзнала це. Гаразд! Спасибi вам, батечки, що мене очi на юд вiдкрили… Знаю вже, що менi робити.

– Це! Це! Це! – зрадiв старий Касiян. – Гiднiсть у вас промовляе, а ми вам допоможемо.

– Ви пана Кмiцицa не винуватьте, бо навiть якщо вiн щось i не те зробив, то це через юний вiк, а вони його спокушають, пiдбурюють, до розпусти власним прикладом заохочують i ганьбу на його iм’я наганяють! Так е! Поки живу, не буде це довго!

Гнiв наростав усе бiльше i бiльше в самому серцi Олюньки i завзятiсть проти товариства пана Кмiцицa змiцнювалася так, як посилюеться бiль у свiжiй ранi. Бо рана ця жорстоко травмувала й ii жiночу гiднiсть, i ту довiру, з якою свое чисте почуття вiддала пану Анджею. Соромно було i за нього, i за себе, i той гнiв, i внутрiшнiй сором шукали передусiм винних.

Шляхта, вiдтак, втiшилася, побачивши дочку свого полковника такою грiзною i до вiйни з оршанськими бешкетниками готовою. Вона ж продовжувала промовляти з пониклим поглядом:

– Так тому й бути! Вони виннi i мають пiти геть, не лише з Любича, а й з усього тутешнього краю.

– Ми також пана Кмiцицa не звинувачуемо, серденько наше, – зауважив старий Касiян. – Бо знаемо, що це вони спокусили його. Не зi злостi отруйноi ми сюди приiхали, а лише з жалю, що вiн гультiпак бiля себе тримае. Всi знають, що молодий, зазвичай, дурний. Якi пан староста Глебович замолоду фортелi викидав, а тепер всiма нами керуе.

– А пес? – сказав зворушеним голосом лагiдний пацунельський дiдок. – Пiдете з молодим у поле, а вiн, дурний, замiсть того, щоб на звiра йти, бiля нiг ластиться, сволота, граеться i за поли тягне.

Олюнька хотiла ще щось сказати, аж раптом залилася сльозами.

– Не плач! – заспокоiв ii Юзва Бутрим.

– Не плач, не плач!.. – повторювали два дiдугани.

І так вони втiшали ii, але не могли заспокоiти. Пiсля iхнього вiд’iзду залишився сум, неспокiй, тривога й образа, i на них, i на пана Анджея. Гонорову панночку болiло все бiльше те, що треба було його захистити, виправдати та пояснити. Але ця компанiя! Маленькi рученята дiвчини стискалися вiд думки про них. Перед ii очима поставали, як наяву, обличчя Кокосiнськогo, Углiкa, Зендa, Кульвеця-Гiпокентавра й iнших – i побачила в них те, чого не бачила ранiше: це були нахабнi пики, на яких блазнювання, розпуста i кримiнал витиснули разом своi печатi. Чуже Олюнцi почуття ненавистi охопило ii, як пекучий вогонь.

Але в цьому подивi наростала водночас щомитi й вiдраза до пана Кмiцицa.

– Сором! Ганьба! – шепотiла дiвчина блiдими вустами. – Щовечора вiн повертався вiд мене до повiтруль…

Вона почувалася розбитою. Непосильна ноша тамувала дихання в грудях.

Надворi моросило. Панна Олександра мiряла кiмнату швидкими кроками, а в ii душi закипала буря. Юнка не була вiд природи здатна витримувати удари долi, не захищаючись вiд них. Лицарська кров текла в жилах цiеi дiвчини. Вона прагнула негайно розпочати боротьбу проти цiеi зграi злих духiв, негайно! А що iй залишаеться!.. Нiчого! Самi сльози та благання, щоб пан Анджей розiгнав на чотири вiтри своiх ганебних товаришiв. А якщо вiн не захоче це зробити?..

– Якщо не захоче…

Навiть не смiла думати про це.

Роздуми господинi перервав пахолок, котрий внiс у покiй ялiвцевi дрова для камiна i, покидавши iх валком, почав вигортати залишки вiд старого попелу. Раптове рiшення спало на гадку Олюньцi.

– Костику, – наказала вона, – негайно стрибай на коня i гайда до Любича. Якщо пан уже повернувся, попроси, щоб сюди приiхав, а якщо його немае, то нехай бурмiстр, старий Знiкiс, сiдае з тобою i до мене iде. І хутко!

Хлопець пiдкинув шуфлею смоляного вугiлля, присипав його трухою сухого ялiвцю та поквапився до дверей.

Яскравi язики полум’я загудiли, в грубцi затрiскотiло. Олюньцi стало трохи легше на душi.

«Може, Господь Бог ще все змiнить! – мiркувала вона про себе. – А може, все було не так погано, як опiкуни розповiдали… Побачимо!»

За якийсь час вона пiшла в челядну посидiти за звичаем Бiлевичiв зi слугами, щоб за порядком постежити, пiсень, щоб вiдволiктися, поспiвати.

Через двi години повернувся змерзлий Костик.

– Знiкiс у сiнях! – повiдомив вiн. – А пана в Любичi ще немае.

Господиня рвучко схопилася. Бурмiстр у сiнях вклонився iй до нiг.

– Як ваше здоров’я, ясновельможна панно?.. Боже вам допоможи?!

Вони перейшли у iдальню. Знiкiс застиг у дверях.

– Що у вас чувати? – свою чергою, спитала панночка. Чоловiк махнув рукою.

– Та що там! Пана немае…

– Я знаю, що вiн в Упiтi. Але вдома що вiдбуваеться?

– Гм…

– Слухайте, Знiкiсе, кажiть смiло, волос вам з голови не спаде. Кажуть, що пан хороший, лише його компанiя свавiльна?

– Якби лише, ясновельможна панно, свавiльна!

– Кажiть чесно.

– Якби, панно, я тiльки мiг… Але боюся… Менi заборонили.

– Хто заборонив?

– Пан…

– Справдi?! – здивувалася юнка.

Настала хвилина мовчання. Вона ходила туди-сюди по кiмнатi, з мiцно стиснутими губами та насупленими бровами, вiн стежив за нею очима.

Раптом дiвчина зупинилася перед вiдвiдувачем.

– Чий ти е?

– Бiлевичiв. Я ж iз Водоктiв, а не з Любича.

– Бiльше не повертайтеся до Любича… Залишайтеся тут. Тепер наказую тобi розповiдати все, що знаеш!

Чоловiк, як стояв на порозi, так i впав на колiна.

– Панно моя люба, я й не хочу туди повертатися, бо там судний день… Це, господине, розбiйники та гультяi, там нi день, нi година не можуть бути певними.

Бiлевичiвнa завертiлася на мiсцi, нiби в неi стрiла влучила. Вона дуже зблiдла, але спитала спокiйно:

– Чи правда те, що вони стрiляли в залi в портрети?

– Як не стрiляли! І дiвок тягали по покоях, i щодня одна i та ж розпуста. У селi плач, на вулицi Содом i Гоморра! Воли iдуть на стiл, барани на стiл!.. Люди наляканi… Стаенного вчора невинно розчленили.

– Стаенного розчленили?..

– Аякже! А найгiршу дiвчатам кривду чинять. Вже iм дворових бракуе, то по селi хапають…

Знову запанувала тиша. Гарячий рум’янець виступив на обличчi панночки i не зникав бiльше.

– Коли вони очiкують вас назад?..

– Вони, панно, не знають, я лише чув, як вони балакали мiж собою, що завтра всiй компанii треба в Упiту вирушати. Наказали, щоб конi були готовi. Вони планують сюди заiхати, щоб людей просити i пороху, бо може там знадобитися.

– Планують сюди заiхати?.. Це добре. А тепер iди, Знiкiсе, на кухню. Ти до Любича не повертаешся.

– Дай вам, Боже, здоров’я та щастя!..

Панна Олександра знала, чого хоче, але також знала, як треба вчинити.

Наступного дня була недiля. Вранцi, ще до того, як жiнки з Водоктiв подалися до костелу, прибули панове Кокосiнський, Углiк, Кульвець-Гiпокентавр, Раницький, Рекуць i Зенд, а за ними лубицька челядь, озброена i на конях, вони вирiшили iти на допомогу пану Кмiцицу в Упiту.

Господиня вийшла до них спокiйна й урiвноважена, зовсiм iнша, нiж та, котра зустрiла гостей минулого разу, кiлька днiв тому. Ледь помiтно кивнула головою у вiдповiдь на поклони прибульцiв, але вони думали, що це через вiдсутнiсть пана Кмiцицa панночка так поводиться обережно, i тому нiчого не зауважили.

Уперед виступив пан Яромир Кокосiнський, смiливiший, нiж того разу, i сказав:

– Ясновельможна панно лiсничiвна, добродiйкo! Ми тут дорогою до Упiти вступили, щоб паннi добродiйцi до нiг упасти та милостi просити: пороху, рушниць i щоб людей трохи своiх на конях дати i з нами вiдпустити. Ми вiзьмемо приступом Упiту i личакам трохи крiвцi пустимо.

– Я здивована, – сказала на те Бiлевичiвнa, – що ви в Упiту подалися, коли я своiми вухами чула, як вам пан Анджей наказав сидiти тихо в Любичi. Менi здавалося, що вiн мае наказувати, а ви, панове, слухатися.

Кавалери, почувши цi слова, здивовано перезирнулися. Зенд скривив губи, нiби готувався по-пташиному свиснути, пан Кокосiнський узявся чухати широкою долонею свою потилицю.

– От тобi й на! – зронив вiн. – Хтось мiг би подумати, що ви до воякiв пана Кмiцицa промовляете. Це правда, що ми мали сидiти вдома, але вже четвертий день пiшов, i Яндруся немае, тому ми дiйшли такоi думки, що там щось недобре мало статися, де i нашi шаблi в пригодi стануть.

– Пан Анджей не на бiй вирушив, а лише свавiльних жовнiрiв покарати, що легко статися i з вами могло б, якби ви накази не виконували. До того ж там буйство i рiзня пiсля вашого прибуття швидше б трапилися.

– Важко нам iз вами сперечатися. Просимо лише дати порох i людей.

– Людей i пороху не дам, затямте собi це!

– Чи я правильно почув? – сторопiв пан Кокосiнський. – Як це ви не дасте? Пану Кмiцицу, Яндрусю, на порятунок пошкодували? Волiете, щоб його щось погане спiткало?

– Гiршого, нiж ваша компанiя, його спiткати не може! Тут дiвочi очi стали метати блискавки, i з пiднятим пiдборiддям вона ступила кiлька крокiв до забiяк, а тi вiдступили перед нею ошелешенi.

– Гультяi! – закричала вона. – Та ви йому, як злi духи, що намовляють до грiха, ви його спокушаете! Але я вже все про вас знаю, про вашу розпусту, вашi мерзеннi справи. Закон вас переслiдуе, люди вiд вас сахаються, а огида на кого падае? На нього. Через вас, безчесних розбiйникiв!

– Гей! Рани Божi, товаришi! Ви це чули? – зарепетував пан Кокосiнський. – Гей! Що це таке? Ми що, спимо, друзi?

Бiлевичiвнa зробила ще один крок i вказала рукою на дверi:

– Забирайтеся геть! – наказала вона.

Прибульцi зблiдли, як трупи, але жоден iз них не спромiгся й слова iз себе вичавити. Лише зубами заскреготiли, руки iхнi затремтiли, а очi блискавки метали. Але вже за мить душi iхнi сховалися в п’ятах. Бо цей будинок перебував пiд захистом могутнього пана Кмiцицa, а ця зухвала панночка була його нареченою. Тому мовчки погамували гнiв, а дiвчина все стояла, сиплячи iскри з очей i вказуючи пальцем на дверi.

Врештi пан Кокосiнський зронив голосом, що тремтiв вiд лютi:

– Якщо нас тут так витончено прийняли… то… нам не залишаеться нiчого iншого… як вклонитися… чемно господинi та вiдбути… дякуючи за гостину…

Сказавши це, вiн опустив свого капелюха з показною смиреннiстю аж до землi, а за ним вклонилися всi iншi й один за одним вийшли. Коли дверi зачинилися за останнiм iз них, Олюнька впала виснажена в крiсло, важко дихаючи, тому що не мала стiльки ж сил, скiльки мужностi.

А гостi натомiсть зiбралися на раду перед ганком, навколо коней, але нiхто не хотiв промовляти першим.

Нарештi наважився пан Кокосiнський:

– Ну що, моi овечки?

– А що?

– Добре вам?

– А вам добре?

– Ех, якби не пан Кмiциц! Якби не пан Анджей, – бiдкався пан Раницький, потираючи конвульсивно руки, – ми тут iз панянкою побалакали б по-нашому…

– Йди задерися з паном Кмiцицом! – пропищав пан Рекуць. – Стань проти нього!

Обличчя пана Раницькогo, як шкура рисi, все вкрилося плямами.

– І проти нього стану, i проти тебе, лобуряко, де схочеш!

– То й добре! – погодився пан Рекуць.

Обое сягнули по шаблюки, але велетень Кульвець-Гiпокентавр втрутився мiж ними.

– Ось мiй п’ястук! – сказав вiн, трясучи ним, як буханкою хлiба. – Ось мiй п’ястук! – повторив вiн. – Першому, хто витягне шаблю, заiду в чоло!

Сказавши це, зиркнув на одного й на другого, нiби питаючи знiчев’я, хто перший хоче спробувати. Але тi враз заспокоiлися.

– Кульвець мае рацiю! – погодився пан Кокосiнський. – Моi милi овечки, нам зараз згода потрiбна бiльше, нiж будь-коли… Я б порадив рухатися якнайшвидше до пана Кмiцицa, поки вона його першою не побачила, бо опише нас, як чортiв. Добре, що жоден iз нас iй нiчого кривого не сказав, хоча менi самому свербiли руки та язик… Рушаймо до пана Кмiцицa. Мае вона його проти нас налаштувати, то краще ми його першими налаштуемо. Не дай Боже, щоб вiн нас покинув. Бо вiдразу на нас облаву влаштують, як на вовкiв.

– Б-р-р! – вилаявся пан Раницький. – Нiчого вони нам не зроблять. Зараз вiйна, чи мало люду по всьому свiту без даху та хлiба волочиться? Зберемо собi компанiю, любi друзi, i нехай за нами хоч усi трибунали ганяються! Дайте руку, пане Рекуць, я вам дарую!

– Я б вам вуха вiдтяв, – пропищав пан Рекуць, – але краще помиритися! Спiльний конфуз нас спiткав.

– Вигнати таких справних лицарiв! – не вгавав пан Кокосiнський.

– І мене, в котрому сенаторська кров тече! – додав пан Раницький.

– Людей гiдних! Родовитих!

– Заслужених ветеранiв!

– І вигнанцiв!

– Сирiт безневинних!

– Моi чоботи хутром пiдшитi, але моi ноги мерзнуть, – зауважив пан Кульвець. – Що ж ми будемо, як злиднi пiд цим будинком топтатися, нам гальбу пива звiдси не винесуть! Нема чого тут робити! Сiдаймо i рушаймо. Слуг краще вiдiслати, бо з них жодноi користi без рушниць i зброi, самi поiдемо.

– В Упiту!

– До Яндруся, приятеля нашого! Йому й поскаржимося.

– Мало його не втратили.

– По конях, товаришi! По конях!

Вони стрибнули на коней i погнали ступом, гнiв i сором ковтаючи. За воротами пан Раницький, котрого гнiв усе ще тримав за горло, обернувся i погрозив п’ястуком садибi.

– Гей, моя крiвця! Ще вам покажу!

– Нехай тiльки iз паном Кмiцицом посвариться! – зловiсно зронив пан Кокосiнський. – Ми б сюди ще раз навiдалися.

– Може, й станеться таке.

– Боже, помагай! – додав пан Углiк.

– Поганська донька, тетеря вперта…

Так лаючись i проклинаючи панночку, а iнодi i самi себе, вершники досягли лiсу. Заледве минули першi дерева, як величезна зграя ворон завихрилася над iхнiми головами. Зенд вiдразу поспiшив жахливо каркати. Тисячi голосiв вiдповiдали йому згори. Зграя опустилася так низько, що аж конi перелякалися вiд шуму крил.

– Стули писок! – гукнув Зенду пан Раницький. – Ще бiду накличеш! Каркають над нами цi ворони, як над стервом…

Але iншi смiялися, тому Зенд продовжував каркати. Ворони опускалися щораз нижче, i вершники просувалися серед бурi. Йолопи! Не могли розгадати погану прикмету.

За лiсом вони опинилися вже у Волмонтовичах, перед якими гультiпаки перейшли на клус, бо мороз лютiшав i чоловiки померзли, а до Упiти ще був чималий шлях. Але в самому селi мусили сповiльнитися. На широкiй дорозi околицi було повно люду, як зазвичай бувае в недiлю. Бутрими та Бутримiвни поверталися пiшки i саньми з Мiтрунiв пiсля служби Божоi. Шляхта з цiкавiстю роздивлялася невiдомих вершникiв, лише здогадуючись, хто це такi. Молодi шляхтянки вже чули про розпусту в Любичi i про знаменитих грiшникiв, котрих пан Кмiциц привiв iз собою, тому позирали на них ще з бiльшою цiкавiстю. А тi собi iхали гордо, демонструючи вiйськову виправку, у чудових оксамитових жупанах, лицарських капелюхах i на добротних конях. Було помiтно, що жовнiри цi рекрутованi: мордяки породистi, права рука вперлась у бiк, пiдборiддя догори. Не поступалися дорогою нiкому, iхали шеренгою, час вiд часу покрикуючи: «З дороги!» Один iз Бутримiв глянув похмуро з-пiд лоба, але поступився. Прибульцi ж теревенили мiж собою про околицю.

– Зауважте, панове, – смiявся пан Кокосiнський, – якi тут рослi хлопи. Один в один, як тури, i кожен вовком дивиться.

– Якби не той зрiст й якби не шаблi, можна було б прийняти iх за хамiв, – пiдтримав пан Углiк.

– Погляньте на тi шаблюки! Цiкаво, чи вони гострi, як Бог милуе! – зазначив пан Раницький. – Я б хотiв котрусь випробувати!

Тут пан Ранiцький став махати голою рукою.

– Вiн би так, а я йому так! Вiн би так, а я йому так. І шах!

– Це легко можна було б влаштувати, – зауважив пан Рекуць. – З ними багато не треба.

– А я волiв би краще з тими дiвчатками погомонiти! – раптом сказав Зенд.

– Свiчки, а не панночки! – вигукнув запальний пан Рекуць.

– Як ти сказав: свiчки? Сосни! А пика в кожноi нiби шафраном натерта.

– Важко в сiдлi всидiти вiд такоi краси!

Так теревенячи, вони покинули селище i знову перейшли на клус. Через пiвгодини дороги прибули до корчми, яку називали Низом, i лежала вона на пiвдорозi мiж Волмонтовичами i Мiтрунами. Бутрими та Бутримiвни частенько зупинялися в нiй, iдучи i повертаючись iз костелу, щоб вiдпочити i погрiтися в негоду. Тут же перед заiздом вершники побачили кiльканадцять саней, застелених шкурами, i стiльки ж осiдланих коней.

– Вип’емо горiлки, бо зимно! – запропонував пан Кокосiнський.

– Не завадить! – пiдтримав його одноголосний хор.

Вершники спiшилися, прив’язали коней до стовпiв, i самi увiйшли в шинок, великий i темний. Знайшли тут силу-силенну людей. Шляхта сидiла на лавках, або стояла гуртками бiля шинквасу, потягуючи пiдiгрiте пиво, декотрi крупник[18 - Крупник – нацiональна польська страва, юшка з курки з овочами.] сьорбали, варений iз маслом, медом, горiлкою та корiнчиками. Там були лише Бутрими, чоловiки дужi, похмурi та такi мовчазнi, що у примiщеннi майже не було чутно говiрки. Всi були одягненi в сiрi плащi з домотканого або расейняйського сукна, пiдбитi овечими хутрами, зi шкiряними ременями, зi шаблями в чорних, окутих залiзом пiхвах. Через однорiднiсть одягу вони справляли враження вiйськових. Але це були переважно люди старшi за шiстдесят рокiв або пiдлiтки, до двадцяти. Тi, що через зимовi морози вдома залишилися. Решта чоловiкiв, у розквiтi сил, подалися в Расейняй.

Побачивши оршанських приблуд, вони трохи вiдсунулися вiд шинквасу i стали до них придивлятися. Гарнi вояцькi обладунки сподобалися цiй войовничiй шляхтi. Інодi хтось слово пускав: «Вони з Любича?» – «Так, iз пана Кмiцицa компанii!» – «Тi самi?» – «Атож!»

Парубки пили горiлку, але крупник iм дуже запахнув. Пан Кокосiнський його першим занюхав i наказав подати. Вони пересiли за стiл, а коли принесли паруючу страву, став сьорбати, озираючи шинок, шляхту, примруживши очi, бо в примiщеннi було тьмяно. Вiкна позатуляв снiг, а довга, низька грубка, де палав вогонь, вiдкидала тiнь якихось силуетiв, повернених до iнших спинами.

Коли крупник розiгрiв жили вiдчайдухiв, розливаючи по iхнiх тiлах приемне тепло, вони ожили, пригнiчений настрiй пiсля прийняття у Водоктaх полiпшився, i Зенд раптом почав каркати, як ворона, так подiбно, що всi обличчя обернулися до нього.

Розбишаки зареготали, шляхта стала наближатися, звеселiла, особливо молодь, мiцнi юнаки, широкоплечi, з пухкими щiчками. Тi, що сидiли бiля грубки, грiючись вiд вогню, повернулися до гостей, i пан Рекуць першим помiтив, що це жiнки.

Зенд заплющив очi, каркав i каркав. Раптом вiн припинив, i вже за мить присутнi почули голос зайця, якого душили хорти. Заець верещав в останнiй агонii, ставав щораз слабшим, тихiшим, потiм верескнув вiдчайдушно i замовк назавжди. А на його мiсцi олень озвався потужно, як на узлiссi.

Бутрими стояли ошелешенi, хоча Зенд уже стих. Вони очiкували почути щось ще, але почули лише пронизливий голос пана Рекуця:

– Синички уже сидять бiля грубки!

– І правда! – зауважив пан Кокосiнський, прикриваючи очi рукою.

– Воiстину! – прицмокнув пан Углiк. – Бо тут так темно, що я нiчого не змiг розiбрати.

– Цiкаво, що вони тут роблять?

– Може, на танцi приходять.

– Зачекайте, я спитаю! – застерiг пан Кокосiнський.

І, вже голоснiше, запитав:

– Гожi жiночки, а що ви там зачаiлися бiля грубки?

– Ноги грiемо! – вiдповiли тоненькi голосочки.

Тож гульвiси повставали та пiдiйшли до вогню. Там сидiли на довгiй лавi з десяток жiночок, молодих i старих, котрi тримали босi ноги на колодi, що лежала ближче до вогню. З iншого боку колоди сушилося намокле вiд снiгу взуття.

– Що, молодички, ноги грiете? – поцiкавився пан Кокосiнський.

– Бо змерзли.

– Дуже зграбнi нiжки! – пропищав пан Рекуць, нахиляючись до колоди.

– Гей! Вiдчепiться вiд нас! – гукнула одна зi шляхтянок.

– Я був би радий причепитися, а не вiдчепитися, бо я знаю один спосiб, кращий, нiж багаття, щоб погрiти замерзлi нiжки. І цей спосiб полягае ось у чому: треба потанцювати завзято i мороз пiде геть!

– Якщо танцювати, то танцювати! – оголосив пан Углiк. – Не треба нам скрипки, чи басетлi[19 - Басетля – польський народний струнний iнструмент iз низьким звуком, що формою нагадуе вiолончель. Щось середне мiж вiолончеллю та контрабасом.], бо я буду грати на чеканi.

І вiн витягнув iз шкiряного чохла, що висiв бiля шаблi, свiй неодмiнний iнструмент, i взявся грати, а парубки посунули грайливо до дiвчат i давай iх стягувати з лави. Тi пробували боронитися, але бiльше криками, нiж руками, бо насправдi не дуже були й проти. Може, й шляхта розiйшлася б, своею чергою, бо проти танцiв у недiлю, пiсля меси i причастя нiхто б насправдi не протестував, але репутацiя «компанii» була вже занадто добре вiдома у Волмонтовичах, тому гiгант Юзва Бутрим, той, котрий не мав однiеi ноги, перший зiп’явся з лавки i пiдiйшов до пана Кульвеця-Гiпокентавра, схопив його за груди, зупинив i сказав похмуро:

– Якщо вже так захотiлося потанцювати, то, може, зi мною?

Очi пана Кульвеця-Гiпокентавра звузилися, а вуса грiзно заворушилися.

– Я вiддаю перевагу дiвчатам, – вiдрубав вiн, – а з вами хiба пiзнiше…

Вiдтак до них пiдбiг пан Раницький, з обличчям, поцяткованим плямами, бо вже вiдчув бiйку.

– А це ще хто такий? – спитав вiн, хапаючись за шаблю. Пан Углiк перестав грати, а пан Кокосiнський зарепетував:

– Гей, товаришi! Всi разом! Разом!

Але за Юзвою кинулися Бутрими, кремезнi дiдугани i юнаки велетенськi. Вони також стали гуртуватися, бурмочучи собi, як ведмедi.

– Чого хочете? Пригод шукаете? – поцiкавився пан Кокосiнський.

– Ат! Про що говорити! Пiшли геть! – зронив флегматично Юзва.

На це пан Ранiцький, котрому кортiло не гаяти час без бiйки, вдарив Юзву рукiв’ям у груди, аж луна пройшла по всiй кiмнатi, i гукнув:

– Бий!

Шаблi замерехтiли, жiночки залементували, дзвiн шабель, гамiр i плутанина. Аж тут гiгант Юзва вибрався зi сутички, вхопив велетенську тесану лавку, що стояла бiля стола, пiдхопив ii, як легеньку дощечку, i закричав:

– Ану! Ану!

Курява здiйнялася з пiдлоги i накрила бiйцiв, а в юрбi лише стогони й було чутно…




Роздiл V


Того ж самого дня увечерi приiхав до Водоктiв пан Кмiциц на чолi ста кiльканадцятьох людей, котрих iз собою з Упiти привiв, щоб iх у Кейдани коронному гетьмановi вiдiслати. Бо сам визнав, що в такому малому мiстечку стiльки люду не розмiстити. А через мельдунки мiщан ще й змушених застерiгати воякiв вiд насильств, особливо таких, кого лише страхом перед покаранням стримати можна. Досить було глянути на рекрутiв пана Анджея, щоб переконатися, що гiршого гатунку людей важко було в цiлiй Речi Посполитiй знайти. Але пан Кмiциц i не мiг набрати iнших. Пiсля поразки великого гетьмана ворог запрудив усю краiну. Рештки регулярних вiйськ литовського компуту тимчасово вiдступили до Бiржая та Кейдан, аби там перегрупуватися. Смоленськi, вiтебськi, полоцькi, мстиславськi та мiнськi шляхтичi або потягнулися за вiйськом, або захищалися у власних воеводствах, ще не окупованих. Шляхетнi люди сильнiшого духу збиралися в Гроднi, до пана пiдскарбiя Госевського, бо там королiвським унiверсалом призначили збiрний пункт посполитого рушення. Та де там! Мало було таких, що прислухалися до унiверсалiв, але навiть тi, котрi пiшли за покликом обов’язку, з’iжджалися так повiльно, що в той час реального опору нiхто не чинив, крiм пана Кмiцицa, котрий дiяв на власну руку, спонукуваний бiльше лицарською фантазiею, нiж патрiотизмом. Легко, однак, збагнути, що через нестачу регулярних вiйськ i шляхти ватажок був змушений приймати всiх, кого тiльки мiг знайти. Тобто тих, кого обов’язок до гетьманiв не дуже тягнув i котрим нiчого було втрачати. Тож насунуло до нього всiлякого наброду без роду та племенi, людей низького стану, селян, котрi втекли з вiйська, здичавiлих лiсовикiв, мiських пахолкiв або пройдисвiтiв, переслiдуваних законом. Вони пiд панським прапором сподiвалися знайти притулок, та ще й здобиччю поживитися. У залiзних руках пана Кмiцица зробилися з них смiливi жовнiри, вiдважнi аж до безумства, i якби сам пан Анджей був статечною людиною, могли Речi Посполитiй ще добряче прислужитися. Але пан Кмiциц був схильний до сваволi, душа в ньому кипiла безперервно. Врештi, звiдки ж вiн мав брати провiант, зброю i коней, якщо як доброволець, навiть без вiдповiдних грамот, не мiг вiд державного скарбу жодноi допомоги сподiватися. Тому брав усе силомiць, як у ворога, так i в своiх. Опору не терпiв i навiть за найменше карав суворо.

У постiйних переiздах, бiйках i нападах пан Анджей здичавiв, призвичаiвся проливати кров так, що нiщо не могло зворушити його загалом добре серце. Вiн полюбив людей, готових на все i невгамовних. Його iм’я незабаром стало зловiсно вiдомим. Меншi ворожi загони не наважувалися висовуватися з мiст i таборiв у тих мiсцях, в яких цей страхiтливий партизан нишпорив. Але i мiсцевi громадяни, постраждалi вiд вiйни, боялися його людей не набагато менше, нiж супостата. Особливо, якщо око пана Кмiцицa особисто не спочивало на них, де командували його офiцери Кокосiнський, Углiк, Кульвець, Зенд, а ще гiрше найдикiший i найжорстокiший, високого походження пан Раницький. Там важко було з’ясувати: захисники вони чи нападники? Пан Анджей карав часом i своiх людей, коли йому не до шмиги прийшлися, немилосердно. Але частiше ставав на iхнiй бiк, не турбуючись нi про закон, нi про сльози, нi про людськi життя.

Таким було вiйсько пана Кмiцица.

Компанiйцi, крiм пана Рекуця, на котрому невинноi кровi не було, пiдбурювали свого молодого ватажка, аби щораз бiльше волi своiй буйнiй природi давав.

Тепер саме забрав вiн свою голоту з Упiти, щоб ii в Кейдани вiдiслати. Коли ж вони затрималися перед садибою у Водоктaх, панна Олександра доброго страху набралася, побачивши юрбу через вiкно, на гайдамак схожу. Кожен був iнакше озброений: однi в шоломах, здобутих у ворога, другi в козацьких шапках, у папахах, капелюхах, третi у вицвiлих ферейзах[20 - Ферейза – широкий чоловiчий плащ, який одягали на жупан.], четвертi в кожухах, з мушкетами, списами, луками та бердишами, на худих, почорнiлих конях, одягненi у польськi жупани, московський, турецький одяг. Заспокоiлася Олюнька лише тодi, коли пан Анджей, весь квiтучий i веселий, як завжди, зайшов у кiмнату й одразу з непомiрною жвавiстю до рук ii припав.

Дiвчина, хоча попередньо й вирiшила прийняти його серйозно i холодно, однак не могла перебороти радiсть, яку спричинило прибуття нареченого. Можливо, й хитрiсть панночки вiдiграла в цьому певну роль, бо треба було розповiсти пановi Анджею про вигнання за дверi його компанii, тож хотiла його спочатку чарами дiвочими узяти. А що прибулець вiтав господиню щиро, проявляючи таке палке кохання, то рештки образи розтанули, як снiг вiд вогню.

«Вiн кохае мене! Немае жодних сумнiвiв!» – думала юнка.

А вiн промовляв:

– Як я скучив за вами, що мало Упiту не спалив, тiльки б до вас якнайскорiше прилинути. Щоб iх там мороз скував, тих личакiв!

– І я також була неспокiйна, щоб там до справжньоi битви не дiйшло. Дяка Боговi, ви таки приiхали.

– Та яка там битва! Жовнiри почали трохи личакiв термосити…

– Aле ви iх уже заспокоiли?

– Зараз вам розкажу все, що трапилося, мiй скарбе, лишень собi сяду трохи, бо стомився. Ох! Тепло тут у вас! Гарно в цих Водоктaх, майже, як у раю. Радий би чоловiк довiку тут сидiти й у вашi чарiвнi очi дивитися, i нiкуди не виiжджати. Але й напитися чогось теплого також би не завадило, бо надворi мороз пекельний.

– Зараз накажу вам вина з яйцями пiдiгрiти, я сама принесу.

– І дайте моiм халамидникам яке барильце горiлки i дозвольте iх до обори пустити, щоб мiж худоби собi розмiстилися. Кожухи мають вiтром пiдшитi, тож зовсiм померзли.

– Нiчого iм я не пожалiю, бо то вашi воiни.

Сказавши це, панночка усмiхнулася так, що пановi Кмiцицу аж в очах посвiтлiло, i господиня вислизнула тихо, як кiшка, щоб у челяднiй накази вiддати.

Пан Анджей мiряв кроками кiмнату, то чуприну гладив, то молодий вус крутив, i все метикував, як iй розповiсти про те, що в Упiтi сталося.

– Треба щиру правду розповiсти, – бурчав собi пiд носом, – немае ради, хоч би товаришi потiм смiялися, що мене тут на повiдку водять…

І знову походжав, i знову чуприну на чоло нагортав, врештi втратив терпець, що дiвчина довго не повертаеться.

Тим часом пахолок принiс свiтла, вклонився до пояса i вийшов, а пiсля нього зараз же увiйшла вдячна господиня, несучи особисто в обох руках блискучу олов’яну тацю, а на нiй горщик, з якого парувало запашне нагрiте угорське вино, i рiзьблений скляний келих, iз гербом Кмiцицiв. Старий Бiлевич одержав його свого часу вiд батька пана Анджея, коли в нього на гостинi забавлявся.

Пан Кмiциц, побачивши господиню, пiдбiг до неi.

– Ого! – крикнув вiн. – Обидвi руки зайнятi, тепер уже вiд мене не вислизнете!

Парубок нахилився через тацю, а юнка вiдхилила свою свiтлу голiвку, боронячись хiба лише парою, що пашiла з горщика.

– Але ж ви й вiтрогон! Дайте менi спокiй, бо впущу горщик. Але вiн погроз не злякався, а лише зарепетував:

– Як Бог на небi, вiд таких смаколикiв розум може потьмаритися!

– У вас уже давно потьмарився… Сiдайте, сiдайте!

Гiсть слухняно сiв, а господиня наповнила його келих.

– Кажiть уже, як в Упiтi винних судили?

– В Упiтi? Як Соломон!

– Ну, i слава Богу!.. Бо менi серце потерпае, щоб усi в околицi вважали вас статечним i справедливим чоловiком. То як же все ж там було?

Пан Анджей зробив чималий ковток, зiтхнув i сказав:

– Мушу розказати все спочатку. А було так: личаки звернулися до бургомiстра по грошi на провiант вiд великого гетьмана або вiд пана пiдскарбiя. «Шановне панство, – казали вони жовнiрам, – ви добровольцi, тому експропрiацiю проводити не можете. Квартири вам видiлили з милостi, а провiант дамо аж тодi, коли матимемо певнiсть, що нам заплатять».

– То вони мали рацiю, чи нi?

– За законом, звiсно, мали, але жовнiри мали шаблi, а за старими звичаями, у кого шабля, того й рацiя. Тому й сказали личакам: «Зараз ми тут на вашiй шкiрi випишемо зобов’язання!» І стався рейвах. Бурмiстр iз личаками забарикадувалися на вулицi, а моi iх намагалися звiдти вибити. Не обiйшлося й без стрiлянини. Завзятi вояки для страху пiдпалили кiлька стодол, кiлькох личакiв також заспокоiли…

– Як це заспокоiли?

– Хто отримае шаблею в чоло, вiдразу спокiйний стане.

– Заради Бога! Tа це ж убивство!

– Саме на той час я над’iхав. Жовнiри зараз кинулися до мене з нарiканням та скаргами на утиски, в яких мусять жити, що iх безневинно переслiдують. «Животи нашi порожнi, – бiдкалися сiроми, – що ж нам робити?» Я наказав бурмiстровi до мене з’явитися. Вiн довго думав, але врештi-решт прийшов iз трьома iншими. І почали скиглити: «Хай би вже грошей не давали, гаразд, але навiщо бити, навiщо мiсто палити? Ми б iх нагодували та напоiли за добре слово, але вони захотiли солонини, медiв, делiкатесiв, а ми самi, убогi, такого не маемо. Законом будемо захищатися, а ваша ясновельможнiсть перед судом за своiх воякiв вiдповiсть».

– Бог вас благословить, – заволала Олюнька, – якщо ви по-справедливому вчинили!

– Якщо вчинив?..

Тут пан Анджей скривився, як студент, котрий мае провину визнати, i чуприну почав рукою на чоло нагортати.

– Моя королево! – озвався вiн врештi жалiсно. – Мiй скарбе!.. Не гнiвайтеся на мене…

– То що ж ви такого накоiли? – занепокоiлась Олюнька.

– Я наказав дати по сто батогiв бурмiстровi i райцям! – видихнув пан Анджей.

Олюнька не сказала нiчого, лише руки поклала на колiна, голову опустила на груди i поринула в мовчанку.

– Голову зiтнiть, – заволав пан Кмiциц, – але не гнiвайтесь!.. Я ще не все розповiв.

– Ще не все? – застогнала панночка.

– Вони потiм послали до Пеневежиса по допомогу. Приперлася сотня дурнуватих пахолкiв з офiцерами. Їх поклали, а офiцерiв… Заради Бога, не гнiвайтеся!.. Я наказав голих канчуками гнати по снiгу, так, як колись iз паном Тумгратoм в Оршi вчинив.

Бiлевичiвнa пiдняла голову. Суворi ii очi палали гнiвом, а пурпур залив iй щоки.

– У вас немае нi сорому, нi совiстi! – промовила дiвчина.

Пан Анджей глянув здивовано, замовк на мить, пiсля чого спитав змiненим голосом:

– Ви серйозно, чи лише прикидаетесь?

– Правда така, що лише гайдамаки гiдний такий учинок, а не кавалера!.. Щиро кажучи, менi ваша репутацiя серце крае, бо менi соромно, що ви лише приiхали, а вже вся громада вважае вас гвалтiвником i пальцями тикае!

– Що менi до вашоi громади! Десять халуп один собака стереже i ще небагато мае роботи.

– Не маете права ганьбити цих простих людей i не маете права ганьбити iхнi iмена. Нiкого тут суди не переслiдуватимуть, крiм вас!

– Гей, нехай вас за це голова не болить. Кожен сам собi пан в нашiй Речi Посполитiй, хто мае шаблю в руцi й якусь зграю зiбрати зумiе. Що менi зроблять? Кого менi тут боятися?

– Якщо вам нiкого боятися, то знайте, що я боюся Божого гнiву… i людських слiз боюся, i кривд! А ганьбу з нiким дiлити не бажаю. Хоч я й слабка жiнка, однак що таке честь, знаю бiльше, нiж будь-хто, хто кавалером називаеться.

– Боже милий! Не погрожуйте менi, бо ви мене ще не знаете.

– О, тепер розумiю, що i мiй дiдусь вас не знав!

З очей пана Кмiцицa iскри посипалися, але i в нiй зануртувала кров Бiлевичiв.

– Кидайтеся ж, пане, скрегочiть зубами! – правила свое панночка смiливо. – Я вас не боюся, хоч я й одна, а ви маете цiлу хоругву розбiйникiв пiд собою. Невиннiсть моя мене захищае!.. Гадаете, що я не знаю, як у Любичi ви по портретах стрiляли i дiвчат на розпусту тягали?.. Це ви мене не знаете, якщо гадаете, що я мовчатиму покiрно. Я вимагаю поваги вiд вас i цього менi жоден заповiт не заборонить. Бiльше того, воля мого дiда така, що я лише порядному чоловiковi дружиною можу стати…

Пан Анджей явно засоромився цих витiвок любицьких, бо опустивши голову, спитав уже тихiше:

– Хто ж вам про ту стрiлянину розповiв?

– Вся шляхта в околицi лише про те й гуде.

– Ох, i заплачу я цим саракам, зрадникам, за добро! – пообiцяв пригнiчений пан Кмiциц. – Але то сталося на п’яну голову… у компанii. Бо ж вояки вгамувати свою хiть не вмiють. А щодо дiвчат, то я iх не тягав.

– Знаю, що це самi цi соромiтники, цi розбишаки до всього вас намовляють.

– Вони не розбишаки, а моi офiцери.

– Я тим вашим офiцерам наказала забиратися геть iз мого дому!

Олюнька чекала на вибух, натомiсть iз великим здивуванням помiтила, що звiстка про вигнання компанiйцiв жодного враження на пана Кмiцица не справила, навiть навпаки, полiпшила йому настрiй.

– Ви наказали iм забиратися геть? – спитав пан Анджей.

– Саме так.

– І вони забралися?

– Ще й як.

– Дяка Боговi, войовничу маете фантазiю! Менi це дуже подобаеться, бо дуже небезпечно з такими людьми задиратися. Не один життям за таке заплатив. Але i вони знають дисциплiну перед Кмiцицом!.. Бачите! Все знесли покiрно, як вiвцi, бачите? А чому? Бо мене бояться!

Тут пан Анджей поглянув зарозумiло на Олюньку i вуса почав крутити. Вона натомiсть розсердилася не на жарт через цю змiну настрою i цю невчасну зухвалiсть, тому промовила гордо i з натиском:

– Вам доведеться вибирати мiж мною i ними, iнакше бути не може!

Пан Кмiциц, здавалося, не помiтив тiеi рiшучостi, з якою Олюнька промовляла, тому вiдповiв недбайливо, майже весело:

– Навiщо ж менi вибирати, коли я i вас маю, й iх! Ви можете собi у Водоктaх робити все, що вам заманеться. Але якщо моi компанiйцi жодноi тут кривди чи сваволi не вчинили, то за що ж я маю iх зрiкатися? Вам того не второпати, що таке служити пiд одним прапором i вiйну разом вiдбувати. Жодна родина так не зв’язуе, як спiльна служба. Знайте, що вони чи не тисячу разiв рятували менi життя, i я iм також. А що тепер вони опинилися без даху над головою, що iх закон переслiдуе, то тим бiльше мушу дати iм притулок. Це все родовита шляхта, за винятком Зендa, походження котрого непевне. Але такого вiдчайдуха не знайти в цiлiй Речi Посполитiй. Крiм цього, якщо б ви тiльки почули, як вiн звiра чи птаство наслiдуе, то самi б його полюбили.

Тут пан Анджей зареготав, немовби нiякий гнiв, жодного непорозумiння не мало нiколи мiсця помiж ними, а дiвчина аж заламала руки, побачивши, як iз рук ii вислизае той вiтрогон. Усе те, що казала йому про людську думку, про потребу вгомонитися, про лиху славу, ковзнуло по ньому, як тупе лезо по панцерi. Нерозбуджене сумлiння цього вояка не могло вiдчути ii обурення такою несправедливiстю, таким безчесним свавiллям. Як же тут до нього достукатися, як iз ним говорити?

– Нехай дiеться воля Божа! – вимовила нарештi панночка. – Оскiльки ви мене зрiкаетесь, то йдiть собi своею дорогою! Бог залишиться iз сиротою!

– Я вас зрiкаюся? – неабияк здивувався пан Кмiциц.

– Атож! Якщо не словами, то вчинками. Якщо не ви мене, то я вас. Бо не пiду за чоловiка, на котрому тяжiють людськi сльози i людська кров, у котрого пальцями тикають, бандитом, розбiйником називають i зрадником вважають!

– Яким таким зрадником?.. Не доводьте мене до шалу, щоб я чогось не наробив такого, про що потiм буду жалкувати. Нехай мене грiм зараз поб’е, нехай мене зараз чорти вхоплять, якщо я зрадник, я, котрий на захист вiтчизни став, коли всi руки опустили!

– Ви на ii захист стали, а чините те саме, що i ворог, бо ii топчете, людей у нiй катуете, бо на Божi та людськi закони начхали. Нi! Хоч би й серце розiрвалося, я такого тебе мати не хочу, не хочу!..

– Не кажiть менi про вiдмову, бо я можу сказитися! Рятуйте ж мене, янголи! Якщо не захочете мене добровiльно, то я вас i так вiзьму, хоч би тут уся голота iз закуткiв, хоч би й самi Радзивiлли, сам король i вся нечиста сила рогами пiдступи захищали, хоч би я мав душу чортовi продати…

– Не накликайте злих духiв, бо ще вас почують! – застерегла Олюнька, простягаючи вперед руки.

– Чого ж ви вiд мене хочете?

– Бути порядним!..

Замовкли обое та запанувала тиша. Було чутно лише сапання пана Анджея. Останнi слова Олюньки пробили однак броню, що вкривала його совiсть. Парубок почувався приниженим. Не знав, що й сказати, як захищатися. Тому почав ходити широкими кроками по кiмнатi. Юнка ж сидiла непорушно. Зависла над ними незгода, роз’ятрений бiль i печаль. І так iм було разом важко, i довга мовчанка ставала щораз нестерпнiшою.

– Будьте здорова! – вимовив раптом пан Кмiциц.

– Їдьте, пане, i хай вас Бог напоумить на що iнакше! – i собi сказала Олюнька.

– Я поiду! Гiркий менi був ваш трунок, гiркий хлiб! Жовчю й оцтом мене тут напоiли!

– А ви вважаете, що мене напоiли солодким? – зронила панночка голосом, в якому тремтiли сльози.

– Будьте здорова!

– Будьте здоровий…

Пан Анджей пiдiйшов до дверей, несподiвано обернувся i пiдбiг до господинi, схопив ii за обидвi руки:

– Рани Христовi! То ви хочете, щоб я трупом у дорозi з коня впав?

Тодi Олюнька вибухнула плачем. Парубок обiйняв ii i довго тримав в обiймах, повторюючи крiзь зцiпленi зуби:

– Бийте мене, хто в Бога вiрить! Бийте, не жалiйте!

Наприкiнцi гiсть таки вибухнув:

– Не плачте, Олюнько! Заради Бога, не плачте! У чому я завинив? Зроблю все, що забажаете. Цих я повиганяю. В Упiтi все залагоджу. Буду жити iнакше. Бо вас кохаю. Заради Бога! Серце мое розiб’еться. Зроблю все, тiльки не плачте. І кохайте мене хоч трiшечки.

Так вiн ii заспокоював i пестив. Вона нарештi виплакалася i сказала:

– Їдьте вже, пане. Бог згоду мiж нами зробить. Я не маю образи, один лише бiль у серцi.

Мiсяць викотився вже високо над бiлими полями, коли пан Кмiциц рушив назад до Любичa, а за ним подалися й жовнiри, розтягнувшись вужем на широкiй дорозi. Їхали не через Волмонтовичi, а коротшою дорогою, бо скував мороз болота i можна було ними проiздити безпечно.

Вахмiстр Сорока наблизився до пана Анджея.

– Пане ротмiстре, – поцiкавився вiн, – а де нам зупинитися в Любичi?

– Вiдiйди вiд мене! – вiдрубав пан Кмiциц.

Вiн iхав попереду, нiчого нiкому не кажучи. У серцi молодика нуртувала печаль, часом гнiв, але насамперед злiсть на самого себе. Це була перша нiч у його життi, в якiй робив iспит совiстi i ця iнформацiя його обтяжувала гiрше за найважчий панцер. Ось приiхав у цей край зi заплямованою репутацiею i що зробив, щоб ii поправити? Першого ж дня дозволив стрiлянину та розпусту в Любичi i набрехав, що в нiй участi не брав, але ж брав. І дозволяв таке щодня. Далi: жовнiри кривдили мiщан, а вiн цю кривду лише доповнив. Гiрше! Кинувся на мiсцеву делегацiю, побив людей, пустив голих офiцерiв на снiги. Якщо йому влаштують процес, вiн програе. Засудять, вiдберуть у нього майно, шляхетнiсть, може, й життя. І вже не зможе вiн, як у давнi часи, зiбравши загiн озброеноi голоти, насмiхатися над законом, бо задумав одружитися, осiсти у Водоктaх, дiяти не на власну руку, а в компутi. Там його закон знайде i досягне. Крiм цього, якщо йому й минеться безкарно, все ж е щось бридкого в цих вчинках, щось негiдне лицаря. Може, сваволю й вдасться десь пом’якшити, але ж пам’ять про неi залишиться i в людських серцях, i в його власнiй совiстi, i в серцi Олюньки. Тут, коли згадав, що вона все ще не вiдштовхнула його, коли вiд’iжджав, читав в ii очах пробачення, наречена здалася йому такою доброю, як янгол небесний. І ось тобi маеш! Вiдчув бажання повернутися не завтра, але вже, повернутися, як кiнь довезе, й упасти iй до нiг, i просити забути, i цiлувати цi солодкi очi, якi сльозами оросили сьогоднi його обличчя.

Хотiлося йому самому заридати, i здавалося, що так кохае цю дiвчину, як нiколи iншого в життi не любив. «Матiнко Божа! – думав парубок про себе, – я зроблю, що вона хоче. Повиганяю тих друзiв геть, хоч би й на край свiту. Бо правда така, що це вони мене на лихе намовляють».

Тут вершнику спало на гадку, що прибувши до Любичa, застане iх найпевнiше п’яних або з дiвчатами, i напала на нього така злiсть, що хотiлося йому шаблею рубанути когось, хоч би й цих жовнiрiв, котрих провадив, i сiкти iх немилосердно.

– Вони в мене отримають! – бурчав, шарпаючи вус. – Ще мене таким не бачили, як побачать.

Тут вершник почав коня гостро пришпорювати i за вуздечку тягнути i шарпати, аж кiнь занервував, а Сорока, побачивши таке, зауважив жовнiрам:

– Ротмiстр збiсився. Не дай Боже йому пiд руку потрапити.

Пан Анджей i справдi шаленiв. Навколо панував великий спокiй. Мiсяць свiтив погоже, небо iскрилося тисячами зiрок, навiть найменший вiтерець не ворушив гiлки на деревах, лише в серцi лицаря закипала буря. Дорога до Любича здалася йому такою довгою, як нiколи. Якась невiдома доти тривога почала на нього насувати iз сутiнкiв, з лiсових глибин i з полiв, залитих зеленим свiтлом мiсяця. Врештi-решт стома охопила пана Анджея, бо ми ж знаемо, що всю минулу нiч вiн провiв в Упiтi в пиятицi та гулянцi. Але хотiв утому здолати, вiдганяючи ii швидкою iздою, вiдтак повернувся до воякiв i наказав:

– По конях!..

Помчав, як стрiла, а за ним весь загiн. І в цих лiсах, i на пустих полях летiли, як кортеж пекельних тевтонських лицарiв, про яких люд жемайтiйський досi пам’ятае, як iнколи ясними мiсячними ночами з’являлися i мчали роздираючи повiтря, сповiщаючи про вiйну та вражаючi поразки. Тупiт летiв поперед них i за ними. З коней почала бухати пара i лише коли снiгом вкритi дахи любицькi з’явилися пiсля закруту, звiльнили бiг.

Ворота застали широко вiдчиненими. Пана Кмiцицa здивувало, що коли подвiр’я заповнилося людьми та кiньми, нiхто не вийшов нi поглянути, нi спитати, хто це прибув. Ротмiстр сподiвався застати вiкна, що палали вiд свiтла, почути голос чекана пана Углiкa, скрипалiв або веселий гамiр бенкету. А тим часом лише в двох вiкнах iдальнi мерехтiв непевний вогник, в iнших було темно, тихо та глухо. Вахмiстр Сорока зiскочив першим з коня, щоб пiдтримати стремено командировi.

– Всiм спати! – наказав пан Анджей. – Хто помiститься в челяднiй, хай спить там, а всi iншi в стайнях. Коней поставити в обори i принести iм сiна зi стодоли.

– Слухаюсь! – вiдповiв вахмiстр.

Пан Кмiциц злiз iз коня. Дверi у сiни були розчахнутi навстiж, там панував холод.

– Гей там, е там хто? – гукнув пан Анджей.

Нiхто не озвався.

– Гей там! – повторив гучнiше.

Мовчанка.

– Повпивалися, – буркнув пан Анджей.

Й охопила його така злiсть, що аж зубами заскреготiв. Коли iхав, його аж трясло вiд гнiву на згадку, що застане пиятику та розпусту, а ця тиша зараз дражнила його ще бiльше.

Зайшов до iдальнi. На величезному столi догорала сальна лампадка червоним, димним свiтлом. Подув повiтря, що прийшло iз сiней, хитнув вогником так, що цiлу хвилину пан Анджей не мiг нiчого побачити. Лише коли миготiння заспокоiлося, побачив тiла, що лежали в рядочок пiд стiною.

– До смертi повпивалися, чи що? – занепокоiвся прибулець.

Потiм нетерпляче наблизився до першоi постатi скраю. Обличчя не мiг побачити, бо було занурене в тiнi, але по бiлому шкiряному поясi i по бiлому чохлу чекана впiзнав пана Углiкa i почав безцеремонно штурхати лежачого ногою.

– Вставайте, сучi дiти! Вставайте!..

Але пан Углiк лежав нерухомо, з руками, що безвладно опали вздовж тiла, а за ним лежали й iншi. Нiхто не позiхнув, не затремтiв, не прокинувся, не хропiв. Тут пан Кмiциц помiтив, що всi лежать горiлиць, в однакових позах i якесь страшне передчуття вхопило його за серце.

Пан Анджей пiдбiг до столу, вхопив тремтячою рукою каганець i пiднiс його до облич товаришiв.

Волосся заворушилося в нього на головi, таке страшне видовище постало йому перед очима. Пана Углiкa мiг упiзнати виключно по бiлому поясi, бо обличчя та голова перетворилися в одну безформну масу, залиту кров’ю, огидну, без очей, носа та рота – тiльки величезнi вуса стирчали з цiеi жахливоi калюжi. Пан Кмiциц свiтив далi. Другий за чергою лежав Зенд iз вискаленими зубами та вибалушеними очима, в яких засклiв передсмертний жах. Третiй у рядi був пан Раницький, повiки мав прикритi, а по цiлому обличчю розлилися бiлi, кров’янi та темнi цятки. Пан Анджей свiтив далi. Четвертим лежав пан Кокосiнський, котрого пан Кмiциц любив найбiльше серед усiх товаришiв, бо це був давнiй близький його сусiда. Цей волiв спати спокiйно, лише збоку, в шиi зяяла велетенська рана, мабуть, стилетом завдана. П’ятим у черзi лежав велетенський пан Кульвець-Гiпокентавр iз жупаном, подертим на грудях, i посiченим густими ранами обличчям. Пан Анджей наближав лампадку до кожного обличчя, а коли врештi засвiтив у вiчi шостому, пановi Рекуцю, здалося йому, що повiки нещасного легко затремтiли вiд свiтла.

Прибулець поставив на пiдлогу каганець i почав легко трусити пораненого.

– Рекуць, Рекуць, – кликав ротмiстр, – це я, Кмiциц!.. За повiками стало тремтiти й обличчя, очi та рот розтулялися та затулялися позмiнно.

– Це я! – продовжував пан Анджей.

Очi пана Рекуця розплющилися на мить повнiстю, вiн упiзнав обличчя свого приятеля i тихо застогнав:

– Яндрусю, священика!..

– Хто вас побив?! – закричав пан Кмiциц, хапаючись за чуба.

– Бутри-ми, – озвався голос такий тихий, що заледве його можна було почути.

Пiсля цього пан Рекуць напружився, застиг, виряченi очi втупилися в стелю, i вiн сконав.

Поручник мовчки пiдiйшов до стола, поставив на нього каганець, сам сiв на крiсло й узявся руками терти по обличчю, як людина, котра щойно зi сну прокинулася, й сама не знае, чи вже пробудилася, чи ще бачить картини сну перед очима.

Молодик ще раз кинув погляд на тiла, що лежали пiд стiною. Холодний пiт виступив йому на чолi, волосся наiжачилося на головi i легiнь заверещав, аж шиби задеренчали на вiкнах:

– Ставай, хто живий! Ставай!

Жовнiри, котрi розмiстилися в челяднiй, почули той зойк, i ввалились у покiй. Пан Кмiциц показав iм рукою на тiла, що лежали пiд стiною.

– Побили! Побили! – повторював вiн хрипким голосом. Тi кинулися дивитися, дехто пiдбiг iз свiчками, i стали в очi небiжчикам свiтити. Пiсля першоi митi здивування вчинився гомiн i метушня. Припхалися i тi, хто вже повкладалися в стайнях та оборах. Всю оселю залило свiтлом, заповнило людьми, а помiж цього замiшання, крикiв, запитань однi лише побитi лежали пiд стiною рiвно i тихо, байдужi до всього i, проти своеi природи, спокiйнi. Душi з них уже вийшли, а тiл не могли розбудити нi сурми до бою, анi дзенькiт келихiв до бенкету.

Тим часом у вояцькому гомонi щораз бiльш домiнували вигуки погроз i нестями. Пан Анджей, котрий доти поводився, як непритомний, схопився враз i закричав:

– По конях!..

Усе живе рушило до дверей. Не минуло й пiвгодини, як уже бiльше сотнi вершникiв летiли стрiмголов широкою, снiжною дорогою, а на iх чолi летiв пан Кмiциц, немов його злий дух опанував, без шапки, з голою шаблею у руцi. Нiчну тишу роздирали дикi вигуки:

– Бий! Убивай!..

Мiсяць досяг свого апогею на своiй небеснiй дорозi, коли раптом його вiдблиск почався мiшатися i зливатися з рожевим свiтлом, що виходило, немов з-пiд землi. Поступово небо червонiло щораз бiльше, нiби вiд зорi, що встае, аж врештi кривава червона заграва залила всю околицю. Широке море вогню шаленiло над велетенським закутом Бутримiв, а дикi вояки Кмiцица, посеред диму, пожежi й iскор, що бухали стовпами вгору, рубали до смертi наляканий i заслiплений жахом люд…

Схопилися зi сну мешканцi ближнiх закуткiв. Бiльшi та меншi громади Задимлених Гостевичiв, Стак’янiв, Гаштовтiв i Домашевичiв збиралися на дорогах, перед будинками i, споглядаючи у бiк пожежi, передавали з уст в уста боязкi звiстки: «Мабуть, ворог вторгся i палить Бутримiв. Це незвичайна пожежа!»

Вiдгомiн пострiлiв, що долинав час вiд часу здалеку, пiдтвердив цей здогад.

– Гайда на допомогу! – закликали смiливiшi. – Не дамо братам загинути.

А коли так казали старшi, то молодшi, котрi на зимовий збiр у Расейняй не пiшли, сiдали на коней. У Кракiновi й Упiтi стали бити в дзвони по костелах.

У Водоктaх тихий стукiт у дверi розбудив панну Олександру.

– Олюнькo! Вставай! – кликала панна Франциска Кульвецiвна.

– Тiтонько, заходьте! Що там дiеться?

– Волмонтовичi горять!

– В iм’я Отця, Сина та Святого Духа!

– Пострiли аж сюди чути, там битва! Господи, змилуйся над нами!

Олюнька страхiтливо закричала, пiсля чого вискочила з лiжка i почала квапливо одяг накидати. Тiло ii тремтiло, як у лихоманцi. Лише вона здогадалася вiдразу, що то за ворог напав на нещасних Бутримiв.

За мить набiгли розбудженi жiнки з усього дому з плачем i риданнями. Олюнька кинулася на колiна перед iконою, вони послiдували ii прикладу й усi стали молитися вголос – лiтанiю[21 - Лiтанiя – урочиста церковна служба або молитва, в якiй заклики до Бога чи Святого доповнюються проханнями, що регулярно повторюються.] за вмираючих.

Були заледве на половинi, коли раптовий грюкiт потряс дверима вiд сiней. Жiнки схопилися на рiвнi ноги, тривожний зойк вирвався з iхнiх грудей:

– Не вiдчиняйте! Не вiдчиняйте!

Однак грюкiт почувся з подвiйною силою, можна сказати, що мало дверi з завiс не знiс. Тим часом помiж зворохоблених жiнок озвався пахолок Костик.

– Панночко, – гукнув вiн, – хтось там дуже грюкае. Вiдчиняти чи нi?

– А вiн один?

– Один.

– Тодi вiдчини!

Служка побiг, а вона, своею чергою, хапнула свiчку, пройшла до iдальнi, а за нею панна Франциска й усi дiвчата-прядильницi.

Заледве встигла поставити свiчку на столi, коли в сiнях почувся брязкiт залiза, рипiння дверей, i перед очима жiнок з’явився пан Кмiциц, страшний, чорний вiд диму, закривавлений, засапаний i з божевiльними очиськами.

– Кiнь менi пiд лiсом упав! – крикнув прибулець. – Мене переслiдують!..

Панна Олександра втупила в нього очi:

– То це ви спалили Волмонтовичi?

– Я!.. Я!..

Вiн ще хотiв щось сказати, коли нараз вiд дороги та лiсу долинули вигуки i тупiт коней, який наближався з надзвичайною швидкiстю.

– Чорти по мою душу!.. Гаразд! – вигукував, мов у гарячцi, пан Анджей.

Панна Олександра тiеi ж митi звернулася до прядильниць:

– Якщо питатимуть, скажiть, що тут нiкого немае, а тепер у челядну i зi свiтлом сюди повертайтеся!..

Пiсля цього звернулася до пана Анджея:

– Он туди! – вказала дiвчина на прилеглу кiмнату.

І майже насильно випхала його у вiдчиненi дверi, якi негайно ж зачинила.

Тим часом озброенi люди заполонили подвiр’я i в одну мить Бутрими, Гостевичi, Домашевичi й iншi ввалилися в оселю. Побачивши панночку, зупинилися в iдальнi, вона ж стояла зi свiчкою у руцi, затуляючи собою дорогу до дальших дверей.

– Люди! Що дiеться? Чого ви тут хочете? – спитала, не вiдводячи очей перед грiзними поглядами та зловiсним блиском оголених шабель.

– Кмiциц спалив Волмонтовичi! – крикнула шляхта хором. – Повбивав чоловiкiв, жiнок, дiтей! Кмiциц це зробив!..

– Ми його людей здолали! – почувся голос Юзви Бутримa. – А тепер його голови хочемо!..

– Його голови! Кровi! Зарубати вбивцю!

– Ловiть його! – стенула плечима панна. – Чого ж тут стоiте? Ловiть!

– А вiн не тут сховався? Ми коня пiд лiсом знайшли.

– Не тут! Дiм був зачинений! Шукайте в стайнях та оборах.

– У лiс утiк! – припустив якийсь шляхтич. – Гей же, пановe браття!

– Цить! – крикнув гучним голосом Юзва Бутрим. Пiсля цього пiдiйшов до господинi.

– Паннo! – попросив вiн. – Не ховайте його!.. Вiн проклятий!

Олюнька звела обидвi руки над головою.

– Проклинаю його разом iз вами!..

– Амiнь! – крикнула шляхта. – До забудов i в лiс! Знайдемо його! Гайда за бандюгою!

– Гайда! Гайда!

Брязкiт шабель i хода вiддалилися. Шляхта висипала на ганок i хутко посiдала на коней. Частина мисливцiв шукали ще якийсь час у забудовах, у стайнях, оборах, стодолi. Потiм голоси стали вiддалятися у бiк лiсу.

Панна Олександра прислухалася, доки гамiр зовсiм не зник, пiсля чого гарячково постукала у дверi покою, в якому зачинила пана Анджея.

– Немае бiльше нiкого! Виходьте!

Пан Кмiциц вивалився з кiмнати, як п’яний.

– Олюнько!.. – почав було вiн.

А дiвчина труснула розпущеним волоссям, яке вкривало ii спину, нiби плащем.

– Не хочу вас бачити, знати! Берiть коня й утiкайте звiдси!..

– Олюнько! – застогнав пан Анджей, простягаючи руки.

– Кров на ваших руках, як на каiнових! – скрикнула юнка, сахаючись, немов вiд гадюки. – Геть навiк!..




Роздiл VI


День устав блiдий i освiтив купу згарища у Волмонтовичах, погорiлi будинки, господарськi будiвлi, спаленi або порубанi шаблями тiла людей i коней. У попелi, помiж гаснучого вугiлля, купки блiдих людей шукали тiла небiжчикiв або залишки майна. Це був день жалоби та поразки для всiеi Ляуди. Численна шляхта, щоправда, перемогла загiн пана Кмiцицa, але у важкiй i кровопролитнiй битвi. Крiм Бутримiв, котрих загинуло найбiльше, не було закутка, в якому би вдови не оплакували своiх чоловiкiв, батьки синiв або дiти батькiв. Тим важче було ляуданцям здолати нападникiв, бо всi тутешнi чоловiки були вiдсутнi, лише люди похилого вiку або зелена молодь брали участь у протистояннi. Проте з Кмiцицoвих людей не врятувався нiхто. Однi дали дуба у Волмонтовичах, захищаючись так вiдчайдушно, що навiть пораненi ще билися, iнших переловили наступного дня по лiсах i порубали без жалю. Сам пан Анджей як у воду канув. Губились у припущеннях, що з ним сталося. Дехто стверджував, що його бачили в Любичi, але вiдразу ж це спростували. Тому вирiшили, що вiн дiстався до пущi Зеленки, а звiдти до Роговськоi, де хiба лише Домашевичi могли його вистежити. Багато хто переконував також, що до Хованського втече i ворогiв наведе, але то були щонайменше передчаснi побоювання.

Тим часом залишки Бутримiв потягнулися до Водоктiв i стали там наче табором. Оселя наповнилася жiнками та дiтьми. Хто не вмiстився, пiшли у Мiтруни, якi панна Олександра повнiстю погорiльцям вiддала. Також близько сотнi озброених людей, котрих мiняли по черзi, стали у Водоктaх для захисту. Бо остерiгалися, що пан Кмiциц не подаруе поразки i будь-якоi митi може озброений по панну повернутися. Прислали своiх надвiрних козачкiв i гайдукiв i вiдомiшi в околицi родини, такi, як Шиллiнги, Сологуби й iншi. Водокти нагадували мiсто, що готувалося до облоги. А мiж озброеними людьми, мiж шляхтою, мiж гуртками жiнок ходила в жалобi панна Олександра, блiда, зболена, слухаючи людський плач i людськi прокляття на пана Кмiцицa, що наче мечами прошивали ii серце, адже вона була опосередкованою причиною всiх цих нещасть. До неi ж прибув у цi краi той бiснуватий чоловiк, котрий зворохобив iхнiй спокiй i криваву пам’ять по собi залишив, права потоптав, людей побив, села, як бусурманин, знищив вогнем i мечем. Аж дивно було, що одна людина могла стiльки лиха упродовж такого короткого промiжку часу накоiти, хоча цей чоловiк не був нi зовсiм поганий, нi безнадiйно зiпсутий. Хто-хто, а Олюнька, котра найближче його пiзнала, знала про це найкраще. Існувала велика прiрва мiж самим паном Кмiцицом i його вчинками. Але саме тому великого болю завдавала паннi Олександрi думка, що цей чоловiк, котрого вона покохала всiм своiм молодим серцем, мiг бути iншим. Вiн мав у собi такi чесноти, якi могли б його зробити взiрцевим лицарем, кавалером, сусiдою. Вiн мiг здобути замiсть презирства – подив i людську любов, а замiсть проклять – благословення.

Часом панночцi здавалося, що це якесь нещастя, якась велика та нечиста сила пiдштовхнула ii тепер уже колишнього нареченого до цих всiх насильств, якi вiн вчинив, а тодi дiвчину охоплював сум, справдi незмiрний, за цим нещасливцем i ще не вмерле кохання знову нуртувало в серцi, що пiдкрiплювалося свiжими спогадами про його лицарську поставу, слова клятв i кохання.

Тим часом майже сто позовiв було подано проти нього в мiстi, сто процесiв йому загрожувало, а пан староста Глебович вислав пахолкiв, аби схопити злочинця.

Закон мав його судити.

Проте вiд вирокiв до iх виконання було ще дуже далеко, бо безлад щораз бiльше посилювався у Речi Посполитiй. Жахлива вiйна нависла над краiною i кривавими кроками наближалася до Жемайтii. Могутнiй бiржайський Радзивiлл, котрий сам один мiг закон збройною рукою пiдтримати, над-то публiчними справами переймався, а ще бiльше був занурений у великi проекти свого власного роду, вплив якого хотiв поширити на всi iншi територii в краiнi, навiть за рахунок загального добра. Іншi магнати також бiльше про себе, нiж про державу, турбувалися. Трiщали вже з часiв козацькоi вiйни всi цеглини в потужнiй спорудi цiеi Речi Посполитоi.

Людна краiна, багата, сповнена вiдважного лицарства ставала здобиччю зайд, а натомiсть самочин i сваволя здiймали щораз бiльше голову i могли опиратися закону – тiльки б силу вiдчули за собою.

Утисненi проти утискувачiв найкращий i майже единий у власних шаблях могли знайти захист. Тож i вся Ляуда, протестуючи проти пана Кмiцица в мiстах, довго ще не злiзала з коней, готова зло злом подолати.

Але минув мiсяць, а про пана Анджея не було й звiстки. Люди стали легше дихати. Заможнiша шляхта вiдкликала озброену челядь, яку для оборони Водоктiв посилала. Дрiбнiшi брати тужили за роботою i вiдпочинком по закутках, тому й собi стали помалу роз’iзжджатися. А коли военнi настроi заспокоiлися в мiру, як час збiгав, щораз бiльше хотiлося цiй убогiй шляхтi правом вiдсутнього турбувати i в трибуналах своiх покарання за кривду шукати. Бо хоч самого пана Кмiцицa не могли нiяк дiстати, залишився ще Любич, великий i прекрасний маеток, готова за завдану шкоду нагорода та плата. Бажання судитися пiдтримувала при цьому в ляуданськiй братii сама панна Олександра. Двiчi з’iжджалися до неi на наради ляуданськi старiйшини, а вона в тих нарадах не тiльки брала участь, а й головувала на них, дивуючи всiх зовсiм не жiночим розумом i розсудливiстю, такими влучними, що iй мiг не один учений позаздрити. Хотiли тодi ляуданськi старiйшини силою Любич зайняти i Бутримам його вiддати, але панночка iх рiшуче вiдраджувала.

– Не платiть злом за зло, – пояснювала вона, – бо тодi з вашоi справи нiчого путнього не вийде. Нехай уся невиннiсть стане на ваш бiк. Вiн чоловiк впливовий i родовитий, знайде i по судах собi поплiчникiв, а коли хоч найменший привiд дасте, то можете новоi кривди зазнати. Нехай ваше право буде таким певним, що кожен суд, хоч би навiть iз братiв складений, не мiг нiчого проти вас присудити. Скажiть Бутримам, аби нiякого маетку, нi худоби не брали i Любич повнiстю у спокоi залишили. Що iм треба, я iм iз Мiтрунiв дам, де бiльше е всiлякого добра, нiж будь-де у Волмонтовичaх. А якби пан Кмiциц знову тут з’явився, то нехай i його залишать у спокоi, поки вироку не буде, i нехай на його здоров’я не посягають. Пам’ятайте, що тiльки доти, доки вiн живий, ви маете вiд кого вiдшкодування кривд ваших шукати.

Так промовляла мудра панночка зi зрiлим розумом, а вони славили ii розважливiсть, не зважаючи на те, що тяганина може вийти також i на користь пану Анджеевi, принаймнi його життю нiчого не буде загрожувати. Може, власне i хотiла Олюнька це невдале життя вiд раптовоi бiди врятувати? Але шляхта послухалася ii, бо ж звикла з давнiх-прадавнiх часiв усе, що виходить iз вуст Бiлевичiв, за Євангелiе вважати. Тому Любич залишився неторканим, i пан Анджей, якби його виявили, мiг би до часу спокiйно в Любичi осiсти.

Та вiн так i не об’явився. Натомiсть через пiвтора мiсяця прийшов до панночки посланець iз листом, якийсь чужий чоловiк, нiкому невiдомий. Лист був вiд пана Кмiцицa, де були написанi такi слова:



«Серце мое, кохана, найдорожча, незабутня Олюнькo! Будь-якому творiнню природи, а особливо людинi, хоч навiть i найгiршiй, що за кривду свою мусила помститися, нiхто б нiчого поганого не вчинив, отже, вiн тим самим змушений платити. А що я порубав ту пихату шляхту, Бог менi свiдок, що не сталося це через якусь жорстокiсть, а лише тому, що товаришiв моiх – усупереч законам Божим i людським – незважаючи на iхню молодiсть i високе походження такою безжальною смертю повбивали, яка б iх нiде, навiть у козакiв чи татарiв, чекати не могла. Не можу також заперечувати, що гнiв мене майже надлюдський опанував, але хто ж дивуватиметься лютi, яка у приятельськiй пролитiй кровi початок бере? Душi покiйних панiв Кокосiнськогo, Раницькогo, Углiкa, Рекуця, Кульвеця i Зендa, в розквiтi лiт i слави невинно порубаних, озброiли моi руки саме тодi, коли – як перед Богом свiдчу! – я знайти злагоду та дружбу з усiею ляуданською шляхтою замислив, бажаючи життя свое змiнити, прислухаючись до солодких порад ваших. Слухаючи звинувачення проти мене, не вiдкидайте i мого захисту, i судiть справедливо. Шкода менi тепер цих людей у закутках, бо, може, й невинним дiсталося, але воiн, котрий мститься за кров братiв, невинних вiд винних вiдрiзнити не зумiе i на нiкого не зважае. Бодай би не сталося те, що менi в ваших очах зашкодити могло. За чужi грiхи та провини, за справедливий гнiв найважчоi для мене покути, бо втративши вас, у вiдчаi я сплю й у вiдчаi прокидаюся, не в змозi нi вас, нi кохання твое забути. Нехай же мене нещасного тi трибунали засудять, нехай сейми вироки пiдтвердять, нехай посадять мене до в’язницi, покладуть у труну, нехай земля розверзеться у мене пiд ногами – все знесу, все перетерплю, лише, заради Бога, не викидайте мене з серця. Я зроблю все, що захочуть, вiддам Любич, вiддам пiсля вигнання ворога й оршанськi маетки. Я маю рублi здобутi, в лiсах закопанi, нехай i iх забирають, тiльки б менi ви пообiцяли, що вiрностi дотримаете, як вам небiжчик дiд iз того свiту наказуе. Ви врятували менi життя, врятуйте ж i душу мою, дайте кривду виправити, дозвольте життя на краще змiнити, бо вже бачу, що якщо ви мене покинете, то мене й Господь Бог покине i вiдчай штовхне мене до ще гiрших учинкiв».


Скiльки там голосiв жалiсливих озвалося в душi Олюньки на захист пана Анджея, нiхто не вгадае, нiхто описати не зумiе! Кохання, як лiсова насiнина, з вiтром швидко летить, але коли деревом у серцi виросте, то хiба разом iз серцем висмикнути його можна. Бiлевичiвнa була з тих, хто чесним серцем мiцно кохае, тож сльозами облила цей лист пана Кмiцица. Але не могла вiдразу пiсля першоi ж звiстки все забути, все пробачити. Розкаяння пана Анджея було, мабуть, щирим, але душа його залишилася дикою i характер невгамовний також не змiнився настiльки через тi випадки, щоб про майбутне можна було думати без тривоги. Не слова, а вчинки могли б змiнити майбутне пана Анджея. Врештi, як могла би сказати людинi, котра утопила у кровi всю околицю, iменi котроi нiхто по обидва береги Ляуди не вимовляв без проклять: «Приiжджай, за трупи, пожежi, кров i людськi сльози вiддаю тобi свое кохання i свою руку».

Тому вiдписала йому iнше:



«Як я вам i казала, не хочу вас знати i бачити, й буду непохитна у цьому, хоч би менi серце мало розiрватися. Таких кривд, якi ви людям тут заподiяли, не оплачують нi маетками, нi грiшми, бо померлих воскресити не можна. Не заможнiсть ви втратили, а добре iм’я. Нехай вам та шляхта, яку ви спалили та повбивали, вибачае, то й я пробачу. Нехай вона вас прийме, то й я прийму. Нехай вона перша за вас заступиться, то й я ii аргументи вислухаю. А якщо таке нiколи не станеться, то й ви собi шукайте щастя деiнде, насамперед Божого, а не людського, пробачення, бо Божа милiсть потрiбнiша».


Панна Олександра полила сльозами кожне слово свого листа, потiм запечатала його перснем Бiлевичiв i сама винесла його посланцевi.

– Звiдки ти прибув? – спитала, окидаючи зором цю дивну постать напiвселянина-напiвслуги.

– З лiсу, панянко.

– А де твiй пан?

– Цього менi не можна казати. Але вiн звiдси далеко. Я п’ять днiв iхав, аж коня втратив.

– Ось тобi таляр! – подала Олюнька. – А чи твiй пан здоровий?

– Здоровий вiн юнак, як тур.

– А чи не голодуе? Не в бiдностi?

– Вiн заможний пан.

– Іди з Богом.

– Кланяюсь до нiг.

– Скажи пановi… зачекай… скажи йому… нехай йому Бог помагае.

Чоловiк пiшов – i знову пливли днi, тижнi без звiстки вiд пана Кмiцица. Минали якось буденно, день вiд дня гiрший. Московське вiйсько Хованськогo щораз бiльше запруднювало Рiч Посполиту. Не враховуючи украiнських земель, найбiльшi в королiвствi воеводства: Полоцьке, Смоленське, Вiтебське, Мстиславське, Мiнське та Новомiське – вже були зайнятi. Лише частина Вiленського, Брест-Литовського, Трокайського та Жемайтiйське староство дихали ще вiльними грудьми, але й вони з дня на день сподiвалися гостей.

Останнього щабля немочi, мабуть, досягла Рiч Посполита, що не могла вже чинити опiр саме тим силам, якими ранiше легковажила i з якими завжди розправлялася переможно. Правда, сили цi пiдтримував ще триваючий бунт Хмельницького, справжня стоголова гiдра. Та попри бунт, попри виснаження сил у попереднiх вiйнах i дiячi, i воiни запевняли, що саме лише Велике Князiвство могло i було в станi не тiльки навалу вiдбити, але ще й стяги своi звитяжнi поза власнi кордони занести. На нещастя, внутрiшня незгода ставала тiй силi на перешкодi, паралiзуючи намагання навiть тих громадян, котрi життя та майно пожертвувати були готовi.

Тим часом у землях, ще не окупованих, захищалися тисячi бiженцiв, як зi шляхти, так iз простого люду. Мiста, мiстечка i села в Жемайтii повнилися людьми, яких поразки вiйни загнали у злиднi та розпач. Мiсцеве населення не могло нi розмiстити всiх, нi дати iм достатньо iжi. Тому там повально вмирали з голоду саме люди низького стану. Неодноразово силою брали те, в чому iм вiдмовляли, звiдси й заворушення, бiйки та розбоi ставали щораз частiшими.

Зима була надзвичайна у своiй суворостi. Настав нарештi квiтень, а снiги лежали глибокi не лише в лiсах, але навiть на полях. Коли минулорiчнi запаси вичерпалися, а нових ще не було, почав насiдати голод, брат вiйни, i простягав свое панування щораз ширше. Виiхавши з дому, неважко було зустрiти трупи людей, що лежали на полях, при дорогах, закостенiлi, обгризенi вовками, якi плодилися надзвичайно, цiлими ватагами пiдходили пiд села та закутки. Їхне виття змiшувалося з людськими зойками жахiття. По лiсах, на полях i поблизу численних сiл палахкотiли ночами багаття, при яких бiднота грiла змерзлi кiнцiвки, а коли хтось проiжджав, то бiгли за ним, просячи хоч грiш, хлiб, милостиню, стогнучи, проклинаючи та погрожуючи одночасно. Забобонний страх опанував людський розум. Багато хто казав, що цi вiйни, такi несприятливi, i нещастя, доти нечуванi, з королiвським iменем пов’язанi. Охоче тлумачили, що лiтери: J. C. R., викарбуванi на грошах, означають не лише Joannes Casimirus Rex[22 - Joannes Casimirus Rex (лат.) – Ян-Казимир король.], а й Initium Calamitatis Regni[23 - Initium Calamitatis Regni (лат.) – початок лиха королiвства.]. А якщо в провiнцiях, ще вiйною не охоплених, виникав такий переляк i безлад, то легко здогадатися, що робилося в тих, якi вже топтала вогняна нога Молоха. Вся держава була розпорошена, пошарпана партiями, хвора i в гарячцi, як людина перед смертю. Пророкували також новi зовнiшнi та внутрiшнi вiйни. Причин для них не бракувало. Рiзнi впливовi в Речi Посполитiй роди, охопленi вихором незгоди, зиркали один на одного, як ворожi держави, а за ними цiлi землi i повiти творили протилежнi табори. Так само було i в Литвi, де настав розбрат мiж Янушем Радзивiллом, великим гетьманом, i Госевським, гетьманом польним, i водночас пiдскарбiем Великого князiвства Литовського, що перейшов майже у вiдкриту вiйну. На бiк пiдскарбiя стали впливовi Сапеги, котрим здавна була сiллю в оцi могутнiсть дому Радзивiллiв. Їхнi прихильники обтяжували великого гетьмана звинуваченнями: що, прагнучи лише слави для себе, вiйсько на рiчцi Шкловцi втратив i краiну на грабунок вiддав, що бiльше, нiж добробуту Речi Посполитоi, жадав для свого дому права засiдати в сеймах Нiмецькоi iмперii, що навiть про удiльну корону замислився, що католикiв переслiдував…

І не раз уже доходило до зiткнень мiж партизанами з обох сторiн, нiби без вiдома керiвництва, ватажки, своею чергою, скаржилися до Варшави, розбрат iхнiй проявлявся i на сеймах. На мiсцях же панувала сваволя та безкарнiсть, бо такий Кмiциц мiг бути впевнений в опiцi одного з цих магнатiв, лише б вiн на його бiк проти iншого став.

А тим часом ворог просувався вперед, подекуди тiльки об замки спотикаючись, а загалом вiльно i без опору.

У таких обставинах всi в землi Ляуданськiй мусили жити настороженi й озброенi, особливо тому, що гетьманiв не було й близько, бо обидва розбиралися з ворожими вiйськами. Небагато, щоправда, вони домогтися змогли, але принаймнi наiздами iх шарпали i доступ до ще вiльних воеводств гальмували. Окремо i Павел Сапега вiдсiч давав i славу собi здобував. Ян Радзивiлл, славетний воiн, саме iм’я котрого страх наганяло на ворога аж до програноi битви пiд Шкловом, отримав вiд цього навiть певну вигоду. Госевський то бився, то угодами пробував навалу зупиняти. Обидва вождi набирали вiйська iз зимових квартир i звiдки тiльки могли, знаючи, що з весною вiйна розпалиться заново. Але вiйськ було мало, скарбниця порожня, а посполите рушення з окупованих воеводств було марне, бо його ворог розiгнав. «Треба було про це перед шкловською кампанiею подумати, – гомонiли госiвчани, – тепер уже запiзно». І таки було запiзно. Короннi вiйська прийти з допомогою не могли, бо всi опинилися в Украiнi у ще важчiй ситуацii проти Хмельницького, Шеремета i Бутурлiна.

Лише звiстки про доблесну боротьбу, що добiгали з Украiни, про здобутi мiста, про походи нечуванi, дещо бадьорили упалi серця та до захисту заохочували. Звучали також голосною славою iмена коронних гетьманiв, а бiля них iм’я пана Стефана Чарнецького щораз частiше на людських устах з’являлося, але слава нi вiйська, нi допомоги додати не могла. А литовськi гетьмани виступали повiльно, безперестанку сварячись мiж собою в дорозi.

Нарештi Радзивiлл став у Жемайтii. Разом iз ним повернувся короткочасний спокiй у землi Ляуданськi. Лише кальвiнiсти, осмiлiлi вiд близькостi свого отамана, пiдiймали по мiстах голови, кривди роблячи i на костели нападаючи, зате ватажки розмаiтих волонтерських зграй i партiй, невiдомо чиiх, якi пiд прапорами Радзивiллa, Госевськогo чи Сапеги краiну нищили, поховалися в лiси, розпустили своiх бандюг – i спокiйнi люди якось легше зiтхнули.

А позаяк вiд полегшення легко перейти до надii, то й набагато кращий настрiй запанував на Ляудi. Панна Олександра сидiла спокiйнiсiнько у Водоктaх. Пан Володийовський, котрий весь час мешкав у Пацунелях, а тепер уже помалу до здоров’я став повертатися, розпускав чутки, що король навеснi прийде з найманими хоругвами, пiсля чого вся вiйна набуде зовсiм iншого вигляду. Шляхта впевненiше стала виходити з плугами в поля. Снiги також танули i на березняку з’явилися першi паростки. Ляуда розлилася широко. Розпогоджене небо сяяло над околицею. Люди вже не так занепадали духом.

Утiм, стався випадок, який знову порушив ляуданську тишу, руки вiдiрвав вiд лемешiв i не дозволив шаблям укритися червоною iржею.




Роздiл VII


Пан Володийовський, славетний i старий вояк, хоч i молодий iще чоловiк, сидiв, як то кажуть, у Пацунелях у Пакошa Гаштовтa, патрiарха пацунельськогo, котрий мав репутацiю найзаможнiшого шляхтича серед усiеi дрiбноi братii Ляуданськоi. Його три доньки, котрi були замiжнi за Бутримaми, отримали в щедрому посагу добре срiбло, кожна по сто талярiв, крiм усiлякого iншого добра, так що й жодна родовитiша шляхтянка бiльше не мала. Ще три доньки залишалися вдома паннами i вони пильнували пана Володийовськогo, рука котрого то гоiлася, то мертвiла знову, коли траплялася сльота на дворi. Всi ляуданцi переймалися цiею рукою, бо ii бачили при роботi на рiчцi Шкловцi i пiд Сепеловом, i панувала думка, що кращу важко було знайти в усiй Литвi. Оточили також молодого полковника в усiй околицi надзвичайною шаною. Гаштовти, Домашевичi, Гостевичi та Стак’яни, а за ними й iншi присилали в Пацунелi достатньо риби, грибiв i звiрини, сiна для коней i дьогтю для ресор, щоб лицаревi та його челядi нiчого не бракувало. А якщо панич почувався слабкiшим, то наввипередки iздили за цирульником до Паневежиса – словом, усi намагалися прислужитися.

Пану Володийовському так було добре, бо хоч у Кейданах йому було б зручнiше, i медик мiсцевий був дуже фаховий, вiн усе одно сидiв у Пацунелях, a старий Гаштовт радo приймав гостя i мало пушинки з нього не здував, бо це дуже пiдiймало його авторитет в усiй Ляудi, що такого знаменитого мае постояльця, котрий iз самим Радзивiллoм мiг би заслугами посперечатися.

Пiсля побиття та вигнання пана Кмiцицa пiшов поголос серед захопленоi паном Володийовським шляхти, що добре було б одружити його з панною Олександрою. «Чи можна для неi кращого чоловiка по свiту шукати? – торочили старигани на спецiальних зборах, де цю справу розглядали. – Якщо той зрадник безчесними вчинками свою репутацiю заплямував, й якщо вiн ще живий, то все одно у руки ката потрапить, то панночка мала б його вже давно iз серця викинути, бо так було сказано i в заповiтi, окремим абзацом передбачено. Тому нехай пан Володийовський з нею й одружиться. Як опiкуни можемо це дозволити, таким чином i вона отримае чесного кавалера, i ми сусiду та вождя для себе».

Коли ця думка була одноголосно пiдтримана, поiхали старiйшини спочатку до пана Володийовськогo, котрий не довго думаючи на все погодився, а потiм i до панночки, котра, не довше думаючи, рiшуче таке заперечила. «Любичeм, – пояснила вона, – лише один небiжчик мав право правити, а маеток у пана Кмiцица можна буде вiдiбрати не ранiше, нiж його суди до страти засудять. Що ж стосуеться мого замiжжя, то навiть про це й не згадуйте. Надто багато я пережила болю, щоб про щось таке могла думати. Того з серця я викинула, а цього, хоч би був найкращий, не привозьте, бо я зовсiм до нього не вийду».

Не було що й сказати на таку рiшучу вiдмову i шляхта повернулася додому дуже стурбована: менше журився пан Володийовський, а найменше – молодi Гаштовтiвни: Терка, Мариськa i Зоня. Рослi були це дiвчата та рум’янi, мали волосся, як льон, очi, як незабудки, i широкi спини. Пацунельки взагалi славилися своею вродою. Коли йшли гуртом до костелу, можна було б описати: квiти на лузi! А цi три були найпрекраснiшими мiж пацунелькaми. До того старий Гаштовт i на освiту грошей не пожалiв. Органiст iз Мiтрунiв навчив iх мистецтва читання, церковних гiмнiв, а найстаршу Терку – ще й гри на лютнi. Маючи добрi серця, ретельно опiкувалися паном Володийовським, одна намагаючись затьмарити iншу в чуйностi та пiклуваннi. Про Марисю казали, що закохана в молодого лицаря. У цiй балаканинi не було всiеi правди, бо всi три, а не лише вона одна, були закоханi до нестями. Молодик також любив iх без мiри, особливо Мариську та Зоню, бо Терка мала звичку надто на чоловiчу зрадливiсть нарiкати.

Не раз бувало довгими зимовими вечорами, що старий Гаштовт, повечерявши, спати йшов, а вони з паном Володийовським сидiли бiля груби. Недовiрлива Терка куделю пряла, солодка Марися пiр’я дерла задля розваги, а Зоня нитки з веретен на мотки намотувала. Але коли пан Володийовський починав розповiдати про вiйни, на яких побував, або про дива, якi бачив у рiзних магнатських садибах, то робота припинялася, дiвчата на парубка, як на веселку задивлялися, i щоразу котрась вигукувала вiд подиву: «Ах! Я не жила ще на свiтi! Любий ви наш!» – а iнша вторила: «Всю нiч ока тепер не заплющу».

Натомiсть пан Володийовський, у мiру, як здоров’я його поверталося i шаблею вже майже цiлком вiльно мiг володiти, щораз ставав веселiшим i щораз охочiше про все розповiдав. Одного вечора сидiли собi, як зазвичай пiсля вечерi, перед камiном, з якого жвавi вогники вiдсвiтлювали на всю темну кiмнату. Присутнi почали жартома сперечатися. Дiвчата хотiли оповiдок, а пан Володийовський просив Терку, щоб йому щось заспiвала пiд лютню.

– Самi спiвайте! – пхикнула панночка, вiдштовхуючи iнструмент, який iй пан Володийовський подавав. – Я маю роботу. Бували по свiтах, то мали б рiзних пiсень навчитися.

– Звiсно, я навчився. Але сьогоднi нехай уже так буде: я заспiваю першим, а ви пiсля мене. Робота не втече. Якби якась бiлоголова[24 - В описуванi часи польки переважно були бiлявками.] попросила, то не стала б iй опиратися, а до чоловiкiв ви завжди вперта.

– Так i треба.

– То й я на таке заслуговую?

– Та де там! Спiвайте вже, паночку.

Пан Володийовський забренькав на лютнi, зробив кумедне обличчя i заспiвав фальшивим голосом:

		Я приiхав в таке мiсце охоче,
		Де мене жодна панна не хоче.

– О, це несправедливо! – зупинила молодика Марися, зашарiвшись, як малина.

– Це жовнiрська пiсня, – пояснив пан Володийовський, – яку ми спiвали на зимових квартирах, прагнучи, щоб яка добра душа над нами зглянулася.

– Я б першою зглянулася…

– Дякую, панно. Якщо так, то не маю бiльше про що спiвати i лютню в гiднiшi руки вiддаю.

Терка цього разу iнструменту не вiдштовхнула, бо ii зворушила пiсня пана Володийовськогo, в якiй було набагато бiльше хитрощiв, нiж правди. Тож вдарила разом по струнах i, склавши губи «бантиком», заспiвала:

		Не ходи до лiсу по гiлляцi,
		Не вiр хлопцевi, як собацi!
		Бо кожен хлопець отруту мае,
		Скажи йому, стiй, якщо покохае.

Пан Володийовський так розвеселився, що аж у боки взявся радiсно i залементував:

– То всi хлопцi зрадники? А вiйськовi, моя добродiйко? Панна Терка сильнiше стулила вуста i заспiвала з подвiйною енергiею:

		Часом гiршi за собаку, i ще гiршi за собаку!

– Не зважайте, пане, на Терку, вона завжди така! – сказала Марися.

– Як же менi не зважати? – здивувався пан Володийовський. – Якщо всьому вiйськовому стану так дошкульно дорiкають, я вiд сорому не знаю, куди очi сховати.

– Самi хочете, щоб я спiвала, а потiм мене на глум берете, – надулася Терка.

– Я критикую не спiв, а лише захищаю репутацiю вiйськових, – вiдказав на те лицар. – Щодо спiву, мушу визнати, що навiть у Варшавi такого вiдбiрного голосочку не чув. Вас би ще в плудерки[25 - Плудерки – широкi штани непольського крою, тому ця назва мала презирливе значення.] одягти, то могли б навiть у Святого Яна спiвати, котрого катедральний костел i королiвство дуже шанують.

– А навiщо ii в плудерки одягати? – не збагнула наймолодша Зоня, котру зацiкавила згадка про Варшаву та королiвство.

– Бо там у хорi бiлоголовi не спiвають, а лише чоловiки та молодi хлопцi: однi товстими голосами, як жоден тур не зареве; iншi тонко, що i на скрипках тоншого не добудеш. Я чув iх багато разiв, коли з нашим великим i незабутнiм руським воеводою на вибори теперiшнього короля нашого iздили. Вони справдi дивовижнi, аж душа з людини втiкае! Багацько там музикантiв: е Форстер, котрий славиться делiкатними руладами, i Капула, i Джан Батист, i Клерт, майстер до лютнi, i Марек, i Мiльчевський ввiчливо акомпонують. Вони всi, коли разом у костелi гукнуть, то нiби хор серафимiв наяву почув.

– Це вже точно! Як на живо? – склала руки Марися.

– А короля ви багато разiв бачили? – не вгавала Зоня.

– Так iз ним балакав, як iз вами. Пiсля берестейськоi баталii за голову мене обiймав. Мужнiй вiн чоловiк i такий милостивий, що хто його хоча б раз побачить, обов’язково мусить полюбити.

– Ми його навiть не бачивши любимо!.. А корону вiн постiйно носить на головi?

– Якби ж то щодня в коронi ходити! Залiзна була б тодi потрiбна голова. Корона собi в костелi лежить, вiд чого й авторитет ii зростае, а його величнiсть на головi чорний капелюх носить, дiамантами прикрашений, вiд яких сяйво на весь замок вiдсвiчуе.

– Кажуть, що королiвський замок гарнiший навiть, нiж у Кейданах?

– Нiж у Кейданах? Та вiн зi столичним навiть рiвнятися не може! Це строга будiвля, вся мурована, що дерева навiть не побачиш. Навколо е два ряди покоiв, один вiд одного гарнiший. У них там можна побачити розмаiтi вiйни та звитяги, пензлем на стiнах увiковiченi, наприклад, дii Зигмунтa III та Владиславa. Надивитися на таке неможливо, бо все, наче живе. Дивно, що не рухаються тi, хто б’ються, i не лементують. Але вже цього нiхто передати не зумiе, навiть найкращий маляр. Деякi покоi повнiстю зробленi з золота; крiсла та лавки бiсером або парчею оздобленi, столи з мармуру й алебастру, а що шкатулок, пудрениць, годинникiв, що вдень i вночi час показують, цього б i на пергамент не переписати. Винятково король iз королевою по тих покоях ходять i достатку радiють. А ввечерi дивляться театр, задля бiльшоi розваги…

– А що таке театр?

– Як би це вам пояснити. Це таке мiсце, де грають комедii й iталiйськi майстернi пiруети демонструють. Примiщення для нього таке велике, як цiлий костел, повнiстю у масивних колонах. По один бiк сидять тi, хто хоче дивитися, а по iнший – майстерно зробленi декорацii. Однi пiдiймаються i опускаються; iншi на шурупах в рiзнi боки обертаються. Часом показують темряву з хмарами, а потiм приемне свiтло. Нагорi небо з сонцем або з зорями, а внизу можна побачити часом жахливе пекло…

– Ісусе! – зойкнули пацунельки.

– …З чортяками. Часом море безкрайне, на ньому кораблi та сирени. Однi особи спускаються з неба, iншi виходять з-пiд землi.

– Я би пекла бачити не хотiла! – вигукнула Зоня. – Дивно, що люди вiд такого жахливого видовища не втiкають.

– Не тiльки не втiкають, а й плескають вiд захоплення, – продовжував пан Володийовський, – бо це все iмiтацiя, не справжне, й якщо перехрестити, не зникне. Немае в цьому жодного злого духа, лише людська фантазiя. Навiть епископи туди з почтом ходять, i рiзнi сановники, котрi потiм разом iз королем перед сном до бенкету сiдають.

– А вранцi й удень що вони роблять?

– Це залежить вiд настрою. Вранцi встають i ванну приймають. Є там така кiмната, в якiй немае пiдлоги, а лише олов’яна нiша, як срiбло виблискуе, а в нiй вода налита.

– Вода в кiмнатi. Ви таке чули?

– Так i е. Вода прибувае або витiкае, як заманеться. Може вона бути теплою або зовсiм холодною, бо там е труби з краниками, з яких така i така ллеться. Покрутите краником, аж iз нього тече, що i плавати можна в кiмнатi, як в озерi. Жоден король не мае такого замку, як наш милостивий володар, це вiдома рiч, i закордоннi депутати те саме розповiдають. Жоден також над таким чесним народом не пануе, бо хоч е рiзнi ввiчливi нацii у свiтi, лише нашу Господь Бог особливим милосердям своiм обрадував.

– Щасливий наш король! – зiтхнула Терка.

– Звiсно, що був би вiн щасливий, якби не громадянськi справи, якби не вiйни невдалi, якi Рiч Посполиту руйнують за грiхи та незгоди нашi. Все це на плечах королiвських, а йому ще й у провину на наших сеймах це ставлять. А чи вiн винен, що його слухати не хочуть?.. Важкi часи настали в нашiй вiтчизнi, таких важких ще не бувало. Найтихiший ворог уже нами легковажить, нами, що з турецьким султаном донедавна успiшно воювали. Так от Бог за гонор карае. Дяка Йому, що моя рука добре гоiться пiд вашим наглядом… Бо час, великий час, за милу вiтчизну згадати i в поле рушати. Грiх у такi часи байдикувати.

– Тiльки про виiзд навiть не згадуйте.

– Не може бути iнакше. Добре менi тут у вас, але наскiльки менi краще, настiльки гiрше. Нехай там мудрагелi на сеймах сперечаються, а жовнiр сумуе за полем. Скiльки життя, стiльки й служби. Пiсля смертi – Бог, котрий у серця зазирае, найкраще таких винагородить, не заради слави, а задля користi для вiтчизни служать. Та, мабуть, усе менше таких i тому найшла на нас чорна година.

Очi Maрисi зволожилися, аж наприкiнцi сльозами вибухнули i полили рум’янi щiчки.

– Ви поiдете i нас забудете, а ми тут уже хiба всi засохнемо. Хто ж нас тут боронитиме вiд нападникiв?

– Я поiду, але вдячнiсть збережу. Рiдко можна знайти таких чесних людей, як у Пацунелях!.. Ви досi того пана Кмiцицa боiтеся?

– Певна рiч, боiмося. Дiтей ним тут матерi лякають, як вовкулакою.

– Не повернеться вiн, а хоч би й приблудився, не буде вже з ним тих гультяiв, котрi, висновуючи з того, що люди кажуть, ще гiршими були за нього. Найбiльше шкода, що такий добрий вояк так занапастив iм’я та славу, i маеток втратив.

– І панночку.

– І панночку. Багато про неi доброго розповiдають.

– Цiлими днями вона, небога, тепер лише плаче i плаче.

– Гм, – буркнув пан Володийовський, – але ж не за Кмiцицом вона побиваеться?

– Хто його зна! – засумнiвалася Марися.

– Тим гiрше для неi, бо вiн уже не повернеться. Пан гетьман вiдiслав частину ляуданцiв додому, то й сила тепер е. Без суду його б зараз посiкли. Мусить вiн знати, що ляуданцi повернулися, тому навiть носа не висуне.

– Подейкують, що нашi знову мають вирушати, – зауважила Терка, – бо лише на короткий час одержали вiдпустку.

– Ох, – повiдомив пан Мiхал, – гетьман розпустив iх, бо грошей у скарбницi не мае. Справжнiй вiдчай! Коли люди найбiльше потрiбнi, то мусить iх вiдсилати. Але вже на добранiч, панночки, час уже спати. І щоб вам якийсь пан Кмiциц iз вогняним мечем не приснився…

Сказавши це, пан Володийовський пiднявся з лави й уже намiрився iти, але заледве зробив крок до дверей, коли враз зчинився галас у сiнях i якийсь пронизливий голос зарепетував за дверима:

– Гей там! На милiсть Божу! Вiдчиняйте швидше, хутко!.. Дiвчата перелякалися не на жарт. Пан Мiхал кинувся до шаблi, що висiла на одвiрку, але не встиг ще з нею повернутися, як Терка вiдсунулася й у кiмнату ступив невiдомий чоловiк, котрий упав до нiг лицаря.

– Рятуйте, пане полковнику!.. Панночку викрали!..

– Яку панночку?

– У Водоктaх.

– Кмiциц! – вдарив у поли пан Володийовський.

– Кмiциц! – заверещали дiвчата.

– Кмiциц! – повторив посланець.

– А хто ти такий? – спитав пан Мiхал.

– Я бурмiстр iз Водоктiв.

– Ми його знаемо! – вимовила Терка. – Вiн дьоготь для вашоi милостi возив.

З-за печi вилiз старий заспаний Гаштовт, а в дверях з’явилися двое помiчникiв пана Володийовськогo, котрих галас заманив до покою.

– Сiдлайте коней! – наказав пан Мiхал. – Один хай до Бутримiв вирушае, а другий коня менi подае!

– У Бутримiв я вже був, – застерiг бурмiстр, – бо до них найближче. Це вони мене до вашоi милостi послали.

– Коли панночку викрали? – спитав полковник.

– Щойно. Там ще челядь рiжуть. Я ледь до коня добiг. Старий Гаштовт протер очi. – Що? Панночку викрали?

– Саме так. Кмiциц ii захопив! – пiдтвердив пан Володийовський. – Я вирушаю на пiдмогу!

Сказавши це, парубок звернувся до посланця:

– Рушай до Домашевичiв, – наказав вiн, – хай iз мушкетами iдуть!

– А ви, кози! – гримнув раптом дiдуган на доньок. – Ану, кози! Всi на село, будити шляхту, хай шаблi хапають! Панночку викрав пан Кмiциц. Що ж це таке?.. Боже, рятуй! Розбiйник, баламут. Що ж це таке?

– Гайда всiх будити, – нагадав пан Мiхал, – буде швидше. Ходiть уже! Конi, чую, вже е.

Вже за хвилину вiн сидiв на конi, а з ним двое помiчникiв: Огарок i Сируць. Усi пустилися дорогою помiж хатами, гримаючи у дверi, у вiкна та репетуючи що е сили:

– До шабель! До шабель! Панночку у Водоктaх викрали! Кмiциц уже недалеко!

Учувши цi крики, люд висипав iз хат подивитися, що дiеться, а збагнувши, про що мова, i собi взялися репетувати: «Кмiциц недалеко! Панночку вкрав!» – i з цим вереском стрiмголов стрибали на шиi своiм коням або в оселi кидалися шаблi по стiнах у темрявi намацувати. Щораз бiльше голосiв повторювало: «Кмiциц недалеко!» Рейвах учинився на закутку, свiтло спалахнуло, почувся плач жiночий i гавкiт собачий. Нарештi шляхта висипала на дорогу, хто кiнно, а хто пiшо. Над громадою людських голiв поблискували в тiнi шаблi, пiки, рогатини i навiть залiзнi вила.

Пан Володийовський окинув поглядом загiн, послав кiльканадцятьох у рiзнi боки, а сам iз рештою рушив уперед.

Вершники рухалися на чолi, пiшi йшли за ними, i потягнулися до Волмонтовичiв, щоб iз Бутримaми з’еднатися. Була десята година вечора, нiч ясна, хоч мiсяць ще не зiйшов. Тi шляхтичi, котрих тiльки-но з вiйни великий гетьман вiдiслав, зараз же зiмкнулися в ряди. Іншi, переважно пiшi, йшли не так чiтко, брязкаючи зброею, теревенячи та голосно позiхаючи. Часом проклинали вражого пана Кмiцицa, котрий iх солодкого сну позбавив. Так дiйшли аж пiд Волмонтовичi, перед якими висунувся до них збройний вiддiл.

– Стiй! Хто iде? – почулися голоси з того загону.

– Гаштовти!

– Mи Бутрими, Домашевичi вже е.

– Хто у вас командуе? – спитав пан Мiхал.

– Юзва Безногий, до послуг пана полковника.

– Маете якусь звiстку?

– До Любичa ii повiз. Перебралися через болото, щоб через Волмонтовичi не йти.

– До Любичa? – здивувався пан Володийовський. – Як вiн там думае захищати? Адже Любич не фортеця?

– Силi, мабуть, довiряе. Людей при ньому з двiстi осiб! Імовiрно, хоче статки своi з Любичa забрати. У них е фiри i коней тяглових чимало. Мабуть, не знав про повернення наших iз вiйська, бо дуже вже вiльно вiн поводиться.

– Це добре! – зауважив пан Мiхал. – Тодi вiд нас не втече. Скiльки маете рушниць?

– У нас, Бутримiв, е з тридцять, а в Домашевичiв – удвiчi бiльше.

– Гаразд. Нехай п’ятдесят людей iз рушницями вирушить пiд вашою орудою захищати переправу на болотi – хутко! Іншi пiдуть зi мною. Про сокири не забувайте!

– Як накажете!

Зробився великий рух. Малий загiн подався пiдтюпцем до болота пiд командою Безногого.

Тим часом приiхало кiльканадцять Бутримiв, котрих ранiше послали за iншою шляхтою.

– Гостевичiв не видно? – спитав пан Володийовський.

– А, то це ви, пане полковнику!.. Дяка Боговi! – зрадiли прибульцi. – Гостевичi iдуть уже. Чути iх через лiс. Чи знаете ви, що до Любичa панночку потягнув?

– Знаю. Недалеко з нею заiде.

Пан Анджей i справдi не розрахував небезпеку своеi зухвалоi експедицii. Вiн не здогадувався, що значнi сили шляхти саме повернулися додому. Вважав, що закутки порожнi, як було в часи його першого перебування в Любичi. Натомiсть тепер, включно з Гостевичaми, навiть без Стак’янiв, котрi не встигали прибути вчасно, пан Мiхал мiг виставити проти нього близько трьохсот шабель. І це були люди, звиклi до бою та навченi.

Щораз бiльше шляхти надходило до Волмонтовичiв. З’явилися нарештi i Гостевичi, котрих усi доти виглядали. Пан Володийовський оглянув загiн i його серце заспокоiлося на вигляд вправностi та легкостi, з якою бiйцi стояли в шерензi. На перший погляд розпiзнати було можна, що це жовнiри, а не звичайна неслухняна шляхта. Пан Мiхал зрадiв ще i тому, що уявив собi, як незабаром знову воякiв поведе.

Поскакали, вiдтак, клусом до Любича через бiр, яким пан Кмiциц давнiше щодня ганяв. Було вже добре по пiвночi. Мiсяць нарештi виплив на небо й освiчував лiс, дорогу та воiнiв, котрi тягнулися, ламав блiдi променi на вiстрях пiк, вiдбивався у лезах шабель. Шляхта гомонiла тихо про надзвичайну подiю, що висмикнула iх iз лiжок.

– Волочилися тут якiсь люди, – розповiдав один iз Домашевичiв. – Ми гадали, що то втiкачi, а це, мабуть, були його шпигуни.

– Аякже. Щодня якiсь чужi зайди зазирали у Водокти, нiби за милостинею, – додав iнший.

– А що це за вояки з паном Кмiцицом?

– Челядь iз Водоктiв каже, що козаки. Мабуть, вiн iз Хованським або з Золотаренком знюхався. Дотепер був просто бандитом, а тепер зрадником став, це вже точно.

– Як же вiн мiг козакiв аж сюди привести?

– З такою великою ватагою нелегко пройти непомiченим. Перша лiпша хоругва зупинила б iх на дорозi.

– По-перше, вони могли лiсами йти, а по-друге, чи мало панiв iз придворними козаками тут вiеться? Хто ж iх там вiдрiзнить вiд ворогiв! Якщо iх питають, то надвiрними семенами називаються.

– Вiн буде захищатися, – прогнозував один iз Гостевичiв, – бо чоловiк мужнiй i рiшучий, але наш полковник дасть собi з ним раду.

– Бутрими також заприсяглися, що хоч би мали до останнього впасти, але вiн не вибереться звiдти живим. Вони на нього найбiльший зуб мають.

– Бa! Я його як рубану, то хутко всi своi кривди пригадае. Краще було б живцем зрадника впiймати i пiд справедливий суд вiддати.

– Де там про суди думати, коли всi голови повтрачали! Чи ви знаете, що люди торочать? Що i вiд шведiв може прийти вiйна?

– Хай Бог милуе!.. Московська орда i Хмельницький! Ще тiльки шведiв нам бракувало, то вже б остання година настала для Речi Посполитоi.

Раптом пан Володийовський, котрий iхав попереду, обернувся i прикрикнув:

– Тихо там, панове!

Шляхта позамовкала, бо вже Любич було видно. Через чверть години дороги залишалася неповна стая до садиби. Всi вiкна були освiченi, сяяло аж надвiр, в якому повно було озброених людей i коней. Нiде нiякоi охорони, жодноi обережностi. Либонь, пан Кмiциц аж занадто вiрив у своi сили. Наблизившись ще бiльше, пан Мiхал одним поглядом упiзнав козакiв, iз котрими стiльки навоювався ще за життя великого Яреми, а пiзнiше пiд командою Радзивiлла, пробурчав тихо сам собi:

– Якщо цей гультяй привiв чужих козакiв, то вiн перебрав мiри!

І продовжував роззиратися, стримуючи весь загiн. У дворi метушня була шалена. Однi козаки свiтили смолоскипами, iншi бiгали хто куди, виходили з дому та входили знову, виносили речi, закидали лантухи на фiри. Іншi виводили коней iз стаень, худобу з обор. Галас, вигуки та накази лунали на всi боки. Вогонь смолоскипiв освiчував наче святоянський[26 - Святоянська нiч – нiч проти 24 червня перед святом Яна Хрестителя, спроба асимiляцii через християнство язичницьких обрядiв, пов’язаних iз лiтнiм сонцестоянням.] переiзд урядника до нового маетку.

Кшиштоф Домашевич, найстарший iз Домашевичiв, пiдсунувся до пана Володийовськогo.

– Ваша милосте, – сказав вiн, – весь Любич хочуть запакувати на пiдводи.

– Не вивезуть, – заспокоiв його пан Володийовський, – не лише Любич, а й навiть власнi шкури. Не бачу, однак, пана Кмiцицa, а вiн досвiдчений воiн. І нiякоi охорони!

– Бо силу свою вiдчувае. Я так бачу, що в нас бiльше як триста людей. Якби ми з вiйська не повернулися, то мiг би серед бiлого дня пройти з возами через всi закутки.

– Гаразд! – пiдвiв риску пан Володийовський. – До цiеi садиби лише та одна дорога веде?

– Вона едина, бо позаду i з бокiв самi болота.

– Це добре. По конях, панове!

Слухняна до наказiв шляхта швидко пострибала в сiдла. За ними зiмкнулися в довгу лiнiю пiшi ряди й узялися оточувати обiйстя разом iз забудовами.

Пан Мiхал iз головним загоном наблизився прямо до коловертi.

– Чекати наказу! – зронив вiн тихо. – Без команди не стрiляти!

Заледве кiлькадесят крокiв вiддiляло шляхту вiд коловертi, коли iх нарештi помiтили з подвiр’я. Кiльканадцятеро людей пiдбiгли разом до плоту i перехилилися через нього, пильно вдивляючись у темряву, а грiзнi голоси загукали:

– Гей, а це що за люди?

– Альт! – скомандував пан Володийовський. – Вогонь! Пострiли з усiх мушкетiв, якi мала шляхта, гримнули одночасно. Але ще луна iхня не вiдбилася вiд споруд, як знову пролунав голос пана Мiхала:

– Бiгом!

– Бий, убивай! – вiдгукнулися ляуданцi, кидаючись уперед, як потiк.

Козаки вiдповiли пострiлами, але не мали вже часу набивати зброю повторно. Гурт шляхти навалився на коловерть, яка скоро обвалилася пiд натиском озброених чоловiкiв. Боротьба закипiла вже у дворi, помiж фiр, коней, лантухiв. Уперед виступили муром кремезнi Бутрими, найвправнiшi у рукопашному зiткненнi та найзапеклiшi вороги пана Кмiцица. Рухалися, як лава ординцiв, що йде через молодий лiсок, ламаючи, топчучи, нiвечачи i рiжучи все на своему шляху. За ними рубалися Домашевичi та Гостевичi.

Люди пана Анджея захищалися мужньо з-за возiв i скринь. Почали також стрiляти з усiх вiкон будинку i з даху, але рiдко, неорганiзовано, в рiзнобiй, бо в темрявi важко було своiх вiд ворогiв вiдрiзнити. За мить посипалося козацтво з подвiр’я в будинок i стайнi. Лунали зойки змилуватися. Шляхта трiумфувала.

А вже коли залишилася сама у дворi, оживився вогонь iз дому. Всi вiкна наiжачилися люфами мушкетiв i град куль посипався на подвiр’я. Найбiльша група козакiв сховалася в будинку.

– Пiд садибу! До дверей! – командував пан Володийовський.

Звiсно, пiд самими стiнами пострiли нашкодити не могли нi з вiкон, нi з даху. Становище атакувальникiв однак залишалося складним. Про штурм вiкон, схоже, нiхто навiть не думав, бо там привiтав би iх вогонь просто в обличчя. Тому полковник наказав рубати дверi.

Але й це було не так легко здiйснити, були це бiльше ворота, нiж дверi, збудованi з дубових колод, усiяних раз по раз велетенськими цвяхами, об головки яких щербилися сокири, не маючи змоги дерево вразити. Найдужчi хлопи пiдпирали час вiд часу плечима, але це не допомагало! Дверi тримали позаду залiзнi прути, а до того ж пiдперли iх зсередини дрючками. Бутрими проте рубали до нестями. Кухоннi дверi, що вели зi скарбницi, штурмували Домашевичi та Гостевичi.

Пiсля години порожнiх намагань змiнилися люди при сокирах. Декотрi родичi випали, але на iхне мiсце постали люфи мушкетiв. Знову загуркотiли пострiли. Двое Бутримiв упали на землю з простреленими грудьми. Іншi, не те що не сторопiли, а рубалися ще запеклiше.

За наказом пана Володийовськогo позатикали отвори клубами, зробленими з балахонiв. Водночас новi вигуки почулися вiд дороги. Це Стак’яни прибували на допомогу своiм братам, а за ними озброенi селяни з Водоктiв.

Прибуття пiдмоги, вочевидь, вразило обложених, бо скоро якийсь голос гучно озвався за дверима:

– Стiйте там! Не рубайте! Слухайте. Стiйте, до дiдька!.. Погомонiмо.

Пан Володийовський наказав зупинити роботу i спитав:

– Хто промовляе?

– Оршанський хорунжий Кмiциц! – прозвучала вiдповiдь. – А з ким я балакаю?

– Полковник Єжи-Мiхал Володийовський.

– Вiтаю! – почувся голос з-за дверей.

– Не час на привiтання. Чого ви хочете?

– Менi б першому поцiкавитися: чого ви хочете? Ви не знаете мене, я вас. То чому ви на мене нападаете?

– Зрадник! – втрачав терпець пан Мiхал. – Зi мною е ляуданцi, котрi з вiйни повернулися, i вони хочуть виставити вам рахунки за розбоi та за кров, невинно пролиту, i за цю панночку, котру ви зараз викрали! Ви знаете, що таке raptus puellae[27 - Raptus puellae (лат.) – згвалтування дiвчини.]? Мусите негайно пiддатися!

На хвилину запало мовчання.

– Ви б не назвали мене другий раз зрадником, – сказав знову пан Кмiциц, – коли б не цi дверi, якi нас роздiляють.

– То вiдчинiть iх. Я цього не забороняю!

– Спершу ще не один ляуданський кундель ногами беркицьне. Ви не вiзьмете мене живим!

– То вас здохлого за чуба виволочу. Нам байдуже!

– Слухайте добре i затямте те, що скажу. Якщо вiд нас не вiдчепитись, я маю тут барильце пороху i гнiт уже тлiе. Дiм я висаджу, всiх, хто тут е, i себе самого. Боже менi в цьому помагай! А тепер пiдходьте мене брати!

Цього разу хвилина мовчання була ще довша. Пан Володийовський даремно шукав вiдповiдi. Шляхта почала злякано перезиратися. Стiльки було дикоi енергii в словах пана Анджея, що в погрозу повiрили всi. Вся перемога могла бути однiею iскрою в порох розвiяна i Бiлевичiвнa пропала б на вiки.

– Заради Бога, – буркнув котрийсь iз Бутримiв, – то бiснуватий чоловiк! Вiн це готовий зробити.

Раптом пановi Мiхалу спала на гадку щаслива, як йому здавалося, думка.

– Є iнший спосiб! – крикнув вiн. – Виходьте зi мною, зраднику, битися на шаблях! Якщо покладете мене, то вiд’iдете вiльно!

Довгий час не було жодноi вiдповiдi. Серця ляуданськi билися неспокiйно.

– На шаблях? – уточнив нарештi пан Кмiциц. – Це можна!

– Якщо ви не боягуз, то так i буде!

– Слово честi, що я вiд’iду вiльно?

– Слово.

– Не може бути! – озвалося кiлька голосiв серед Бутримiв.

– Тихо, пановe, хай вам грець! – гукнув пан Володийовський. – Бо iнакше вiн i себе, i вас порохом висадить.

Бутрими замовкли, а за мить один iз них промовив:

– Буде так, як ваша милiсть хоче.

– То що там? – спитав задерикувато пана Анджей. – Сараки погоджуються?

– І присягнуть на мечах, якщо ви захочете.

– Хай присягають!

– До гурту, панове, до гурту! – покликав пан Мiхал шляхту, що стояла пiд стiнами й оточила весь будинок.

За мить усi зiбралися пiд головними дверима i скоро звiстка, що пан Кмiциц хоче порохом усе пiдiрвати, розлетiлася на всi боки. Тому стояли, як iз каменя висiченi, вiд жаху. Тим часом пан Володийовський пiдвищив голос i промовив у замогильнiй тишi:

– Всiх тут присутнiх панiв беру у свiдки, що пана Кмiцицa, оршанського хорунжого, викликаю на поединок особисто й обiцяю, що якщо вiн мене здолае, вiд’iде вiльно, i нiхто з панства йому не перешкоджатиме. І в цьому на зброi йому присягнути мусите заради Господа Бога та хреста святого.

– Зачекайте! – перепитав пан Анджей. – Я вiльно з усiма людьми вiд’iду i панночку з собою заберу?

– Панночка тут залишиться, – вiдрубав пан Володийовський, – а люди в ясир до шляхти пiдуть.

– Так не пiде!

– Тодi пiдпалюйте свiй порох! Вже ми якось змиримося з втратою, а щодо людей, то краще iх спитайте, чого вони бажають.

Знову запанувала тиша.

– Хай буде так, – погодився все ж пан Кмiциц. – Не сьогоднi я ii вкраду, то за мiсяць. Не сховаете ii навiть пiд землею! Присягайте!

– Присягайте! – повторив пан Мiхал.

– Ми присягаемо Господу Богу i хресту святому. Амiнь!

– Ну, виходьте, виходьте вже! – нетерплячився пан Мiхал.

– Дуже поспiшаете на той свiт?

– Гаразд, гаразд! Лише швидше.

Залiзнi прути, що пiдпирали дверi зсередини, заскрипiли. Пан Володийовський трохи вiдiйшов, а за ним шляхта, щоб мiсце зробити. Незабаром дверi вiдчинилися i в них з’явився пан Анджей, високий, стрункий, як тополя. Свiтанок уже був на пiдходi i першi блiдi вогники дня впали на його горде, лицарське та молоде обличчя. Ставши у дверях, глянув вiн смiливо на натовп шляхти i промовив:

– Я вам довiрився. Один Бог знае, чи добре я зробив, але менше з цим!.. Хто тут пан Володийовський?

Низькорослий полковник вийшов уперед.

– Це я, – сказав вiн.

– Огo! Велетнем вас назвати важко, – гмикнув пан Кмiциц, кепкуючи зi зросту лицаря. – Я сподiвався мiцнiшого вояка зустрiти, хоча мушу визнати, що вiдразу видно досвiдченого жовнiра.

– Не можу цього й про вас сказати, бо ви про чатових не потурбувалися. Якщо ви до шаблi такий, як i до команди, то я не матиму багато роботи.

– Де ми станемо? – спитав жваво пан Анджей.

– Тут. Рiвне подвiр’я, як стiл.

– Згоден! Готуйтеся померти!

– Ви такi впевненi?

– Вiдразу видно, що ви в Oршi не бували, якщо в менi сумнiваетесь. Я не лише впевнений, але й жаль менi вас, бо багато про вас хорошого чув. Тому востанне пропоную: дайте менi спокiй! Ми не знайомi. То навiщо маемо дорогу один одному переходити? Що я вам особисто зробив? Дiвчина за заповiтом менi належить, як i цей маеток, i Бог свiдок, я тiльки свое отримати хочу. Це правда, що я шляхту у Волмонтовичaх порубав, але це вже нехай Бог судить, кого першого тут скривдили. Свавiльниками були моi офiцери, чи нi, вже не мае значення, досить того, що тут нiкому зла не вчинили, а вирiзали iх до ноги, як скажених собак, за те, що з дiвчатами в корчмi хотiли потанцювати. Хай буде кров за кров! Потiм i жовнiрiв моiх знищили. На Божi рани, прийму присягу, що я без жодних лихих намiрiв у цей край приiхав, а як мене тут прийняли?.. Але хай буде кривда за кривду. Ще свое отримаю, а прикрощi винагороджу… по-сусiдськи. Краще бажаю так, а не iнак…

– А якi ж то люди сюди з вами тепер прибули? Звiдки ж узяли цих помiчникiв? – спитав пан Володийовський.

– Звiдки взяв, звiдти й узяв. Не проти вiтчизни iх сюди привiв, а щоб статки своi повернути.

– Tо це так?.. Отже, за свое ви з ворогом об’едналися? А чим же iм за iхнi послуги будете платити, якщо не зрадою?.. Нi, братику, не перешкоджав би я вам тягатися з цiею шляхтою, але кликати ворога на допомогу – зовсiм iнша рiч. Вам тут не викрутитися. А тепер ставайте, ставайте вже, бо знаю, що перед собою страхопуда бачу, котрий себе за оршанського майстра видае.

– Самi напросилися! – кинув пан Кмiциц, стаючи в позицiю.

Але пан Володийовський не квапився i шаблю ще не витягав, озирнувся навколо по небу. Свiтало вже. На сходi зайнялося перше золото i блакитна стрiчка розтягнулася свiтлим пасмом, надворi однак було ще досить темно, особливо перед будинком, сутiнки тут ще панували повнiстю.

– Добре день починаеться, – зауважив пан Мiхал, – але сонце ще не скоро вийде. Може, ви бажаете, щоб нам посвiтили?

– Менi байдуже.

– Скажiть, панове! – закликав пан Володийовський, звертаючись до шляхти. – Чи не принести якого лiхтаря чи лучини, буде нам свiтлiше в цьому оршанському танцi.

Шляхта, якiй жартiвливий тон молодого полковника дивно додавав духу, поштовхався жваво до кухнi. Дехто став збирати потоптанi пiд час битви факели i вже за якийсь час близько п’ятдесяти червоних язикiв полум’я замиготiло в блiдих вранiшнiх сутiнках. Пан Мiхал вказав на них шаблею пану Анджею.

– Погляньте, справжня похоронна процесiя!

Той вiдреагував моментально:

– Полковника ховають, тому й потрiбнi урочистостi!

– Справжнiй змiй iз вас!..

Тим часом шляхта заточилася мовчки навколо лицарiв. Всi здiйняли запаленi факели вгору, за ними тiснилися iншi, цiкавi та неспокiйнi. Всерединi супротивники мiрялися поглядами. Тиша стала жахливою, лише обгорiлi вуглинки сповзали з шелестом на землю. Пан Володийовський був веселий, як щиголь погожого ранку.

– Ви будете починати? – заохотив пан Кмiциц.

Перший брязкiт вiдiзвався луною в серцях усiх, хто дивився. Пан Мiхал пiдрiзав немов неохоче, пан Анджей вiдбив i пiдрiзав у вiдповiдь, полковник знову вiдбив. Сухий брязкiт ставав щораз енергiйнiшим. Усi затамували подих. Пан Кмiциц стрiмко атакував, а пан Володийовський лише лiву руку за спину заклав i стояв спокiйно, роблячи недбайливi рухи, дуже малi, майже незначнi. Здавалося, що вiн хотiв себе лише затулити, й одночасно поберегти супротивника. Часом вiдступав малий крок назад, часом наступав уперед, либонь, дослiджував майстернiсть вiзавi. Хорунжий розпашiв, його опонент був холодний, як майстер, котрий iспитуе учня i ставав щораз спокiйнiшим. Врештi-решт, на великий подив шляхти, полковник виголосив промову:

– Побалакаймо, – сказав вiн, – бо iншоi такоi нагоди вже не буде. Ага! То це такий оршанський стиль?.. Мабуть, ви там самi були змушенi горох молотити, бо махаете шаблею, як цiпом. Добре ж ви вже втомилися. А ви справдi найкращий в Oршi?.. Такий удар дуже популярний серед трибульських слуг. А це курляндський. Добре ним вiд собак вiдбиватися. Стережiться кiнчика шаблi. Не вигинайте так долонi, бо дивiться, що станеться. Пiдiймiть!..

Останне слово пан Володийовський промовив чiтко, водночас описав пiвколо, долоню та шаблю потягнув до себе й усi глядачi втямили, що вiн мав на увазi пiд словом «Пiдiймiть!» Шабля пана Кмiцицa, як голка, витягнута з нитки, засвистiла над головою полковника й упала в нього за спиною. Вiн пояснив:

– Це називаеться: вилущувати шаблю.

Пан Анджей стояв блiдий, iз божевiльними очима, хитався, здивований не менше за шляхту ляуданську. Тендiтний полковник вiдсунувся вбiк, вказав на шаблю, що лежала на землi, й удруге повторив:

– Пiдiймiть!

В якусь мить здавалося, що пан Кмiциц кинеться на нього з голими руками. Вiн уже був готовий до стрибка, коли пан Володийовський, притиснувши рукiв’я до грудей, пiдставив вiстря, але пан Анджей кинувся на шаблю й упав iз нею знову на страшного супротивника.

Голосний гомiн пронiсся в колi тих, хто стежив за поединком i коло звужувалося щораз бiльше, а за ним сформувалося друге, трете. Козаки пана Кмiцица пропихали голови мiж плечима шляхтичiв, немов усе життя в найкращiй з ними жили злагодi. Мимовiльнi вигуки виривалися з вуст глядачiв. Інколи лунав вибух невгамовного, нервового смiху, всi побачили майстра над майстрами.

А той жорстоко розважався, як кiт iз мишею – i показово щоразу недбалiше махав шаблею. Лiву руку висунув з-за спини i засунув у кишеню рейтуз. Пан Анджей казився, хрипiв, на завершення булькотливi звуки вирвалися з його горла крiзь стиснутi зуби:

– Закiнчуйте вже!.. Годi вже сорому!..

– Гаразд! – погодився пан Володийовський.

Почувся короткий свист, страхiтливий, потiм здавлений зойк. Водночас пан Кмiциц розвiв руки, його шабля випала з них на землю. І вiн завалився обличчям до нiг полковника.

– Живий, – оголосив пан Мiхал, – не впав долiлиць! І вiдкотивши полу жупана пана Анджея, почав витирати об неi шаблю.

Загомонiла шляхта в один голос, але в цих вигуках звучало щораз виразнiше:

– Добити зрадника… Добити!.. Зарубати!

І кiлькох Бутримiв уже бiгло з шаблями наголо. Враз сталося щось дивне. Можна було б сказати, що невисокий пан Володийовський вирiс на очах. Шабля найближчого Бутримa вилетiла йому з руки слiдом за Кмiцицoвою, немовби ii вихор пiдхопив. Пан Мiхал натомiсть крикнув iз очима, що аж iскрили:

– Охолоньте! Геть!.. Це моя здобич, а не ваша!.. Вiдiйдiть!..

Усi замовкли, остерiгаючись гнiву чоловiка, вiдтак той сказав:

– Не потрiбна менi тут скотобiйня!.. Ви, будучи шляхтою, мали б знати звичай честi, що пораненого не добивають. Навiть iз ворогом такого не роблять, а що вже казати про супротивника, в поединку переможеного.

– Вiн зрадник! – обурився котрийсь iз Бутримiв. – Такого годиться вбити.

– Якщо вiн зрадник, тодi пановi гетьмановi його треба передати, щоб покарання призначив i послужив прикладом для iнших. Врештi, як я вам сказав: вiн тепер мiй, а не ваш. Якщо виживе, то зможете вiдшкодування своеi кривди в судi шукати i з живого кращу будете мати сатисфакцiю, нiж iз мертвого. А хто тут вмiе рани перев’язувати?

– Кшись Домашевич. Вiн здавна всiх на Ляудi перев’язуе.

– Нехай його зараз перев’яже, потiм на ложе його перенесiть, а я пiду цю нещасну панночку втiшити.

Сказавши це, пан Володийовський засунув шаблю у пiхви й увiйшов крiзь порубанi дверi в будинок. Шляхта взялася хапати та в’язати мотузками людей пана Кмiцица, котрi вiдтепер мали орати поля в закутках. Вони здавалися також без опору. Лише кiльканадцятеро пострибали у заднi вiкна будинку, але втрапили до рук очiкуючих Стак’янiв. Водночас шляхта взялася до грабунку фiр, на яких здобич лежала дуже щедра. Дехто радив пограбувати й обiйстя, але боялися пана Володийовськогo, а може, присутнiсть в оселi Бiлевичiвни тамувала iхне зухвальство. Своiх полеглих, мiж котрими було трое Бутримiв i двое Домашевичiв, поклала шляхта на вози, щоб iх похристиянськи похоронити, для убитих прислужникiв пана Кмiцица наказали селянам копати рiв за садом.

Пан Володийовський тим часом, шукаючи панночку, перетряс весь будинок i знайшов ii лише в скарбницi, що тiснилася на розi, до якоi провадили маленькi та важкi дверi зi спальноi кiмнати. Була то маленька кiмнатка з вузькими вiкнами, на яких були встановленi масивнi грати, побудована квадратом iз мурiв, таких мiцних, що пан Мiхал визнав негайно, що навiть якби пан Кмiциц i висадив дiм порохом, то ця кiмната, ймовiрно, уцiлiла б. Це дозволило йому змiнити на краще думку про пана Анджея. Дiвчина сидiла на скринi недалеко вiд дверей, з опущеною головою, з обличчям, майже повнiстю затуленим волоссям, i навiть не пiдняла його, почувши лицаря, котрий входив. Мабуть, гадала, що це сам пан Кмiциц, або хтось iз його людей. Пан Володийовський став у дверях, стягнув шапку, вiдкашлявся раз i ще раз, але побачивши, що це не допомагае, нарештi озвався:

– Шановна панно, ви вiльна!..

Тодi з-пiд накинутого волосся поглянули на лицаря блакитнi очi, а потiм показалося за ними чарiвне обличчя, хоча блiде i немов непритомне. Пан Мiхал сподiвався вдячностi, вибуху радощiв, однак полонянка сидiла нерухома i лише дивилася на нього безтямно. Тому лицар сказав удруге:

– Приходьте, панно, до тями, Бог зглянувся на вашу невиннiсть. Ви вiльна i можете повертатися у Водокти.

Цього разу в поглядi Бiлевичiвни було бiльше притомностi. Вона пiднялася зi скринi, струснула назад волосся та спитала:

– Хто ви такий?

– Мiхал Володийовський, драгунський полковник вiленського воеводи.

– Я чула битву… пострiли?.. Розповiдайте.

– Та що там розказувати. Ми прийшли вас урятувати. Бiлевичiвнa вже цiлком схаменулася.

– Дякую вашiй милостi! – вимовила вона поспiшно тихим голосом, в якому пробивався смертельний неспокiй. – А з тим що сталося?..

– З паном Кмiцицом? Не бiйтеся, панно: вiн лежить без тями надворi. І це я, не буду хвалитися, зробив це.

Пан Мiхал сказав це з певною метою, але якщо вiн сподiвався подиву, то марно. Бiлевичiвна не зронилa нi слова, натомiсть хиталася на ногах i руками почала шукати опору за собою, вiдтак опустилася важко на ту саму скриню, з якоi хвилину тому пiдвелася.

Лицар пiдбiг до неi жваво.

– Як ви почуваетесь?

– Нiчого… нiчого… Зачекайте, будь ласка… То пан Кмiциц убитий?..

– Що менi той пан Кмiциц! – зупинив ii пан Володийовський. – Тут про вас iдеться!

Раптом сили до юнки враз повернулися, бо вона пiдвелася знову та, глянувши йому вiдверто в очi, крикнула з гнiвом, нетерплячiстю та розпачем:

– Як Бог живий, вiдповiдайте! Вбили?..

– Пан Кмiциц поранений, – вiдповiв здивований пан Мiхал.

– Живий?..

– Живий.

– Гаразд! Дякую вам.

І ще непевним кроком попрямувала до дверей. Полковник стояв iз хвилину, скубаючи своi вуса та хитаючи головою. Потiм буркнув сам собi:

– Цiкаво, вона менi дякуе за те, що пан Кмiциц поранений, чи за те, що живий?

І вийшов за панночкою. Застав ii в прилеглiй спальнiй кiмнатi, стояла посерединi, немов скам’янiла. Чотири шляхтичi саме вносили пана Анджея. Двое перших, обернувшись боком, з’явилися у дверях, а з iхнiх рук звiшувалася до землi блiда голова пана Анджея, зi заплющеними очима та згустками чорноi кровi у волоссi.

– Притримайте там! – наказував Кшись Домашевич, котрий iшов за ними. – Спокiйно через порiг. Хай йому там хтось голову пiдтримае. Добре!..

– А чим будемо тримати, коли руки зайнятi, – вiдповiли тi, що йшли попереду.

Тiеi митi панна Олександра наблизилася до них, блiда, як i пан Кмiциц, i пiдклала йому обидвi руки пiд майже мертву голову.

– То панночка! – вимовив Кшись Домашевич.

– Це я. Обережно! – попросила вона тихо.

Пан Володийовський споглядав i ворушив вусами.

Тим часом пана Анджея поклали на ложе. Кшись Домашевич почав обмивати йому голову водою, потiм приклав пiдготовлений попередньо пластир до рани та порадив:

– Тепер нехай лежить спокiйно. Ех, залiзна то голова, що вiд такого удару на двое не репнула. Може, i буде здоровий, бо молодий. Але свое одержав.

Потiм звернувся до Олюньки:

– Дозвольте, панночко, руки вмити. Ось, тут е вода. Милосердне у вас серце, що для цiеi людини не побоялися кров’ю вимазатися.

Так кажучи, чоловiк витирав ii долонi хусткою, а дiвчина блiднула та мiнялася на очах. Пан Володийовський знову пiдбiг до юнки.

– Досить уже тут, панно! Ви проявили свое християнське милосердя над ворогом. Повертайтеся додому.

І подав iй лiкоть. Але дiвчина навiть не глянула на нього, натомiсть звертаючись до Кшися Домашевичa, зронила:

– Пане Кшиштофе, виведiть мене!

Вийшли обое, а пан Мiхал за ними. Надворi шляхта почала вигукувати щось, ii побачивши, i вiтати, а панночка йшла блiда, схвильована, зi сцiпленими зубами i вогнем у очах.

– Хай живе наша панночка! Хай живе наш полковник! – лунали гучнi голоси.

Годиною пiзнiше повертався пан Володийовський на чолi ляуданцiв у закутки. Сонце вже вийшло, ранок видався радiсний, справдi весняний. Ляуданцi сунули безладним натовпом по дорозi, теревенячи про випадки минулоi ночi та прославляючи до небес пана Мiхала, а той iхав замислений i мовчазний. З гадки не йшли йому цi очi, що дивилися з-за розпущеного волосся, ця постава, струнка та прекрасна, хоч i прибита смутком i болем.

– Дивовижно прекрасна! – бурмотiв сам до себе. – Справжня княжна. Гм! Я врятував ii цноту, мабуть, i життя, бо хоч би порох i не висадив скарбницю, вона б уже вiд самого страху померла. Мае бути вдячною. Але хто там те дiвчисько збагне. Зиркала на мене, як на пахолка, не знаю, чи з якогось гонору, чи з несподiванки.




Роздiл VIII


Цi думки не давали йому спати наступноi ночi. Впродовж кiлькох днiв полковник постiйно згадував панну Олександру та визнав, що дiвчина йому глибоко в серце запала. Адже це шляхта ляуданськa хотiла його з нею одружити! Панночка, щоправда, вiдмовила йому наослiп, але ж тодi вона його не знала i навiть не бачила. Тепер усе iнакше. Чоловiк видер жертву по-лицарськи з рук гвалтiвникa, наражаючись на кулi та шаблi, практично здобув ii, як фортецю. Чия ж тепер дiвчина, якщо не його? Чи мoжe йому тепер у чомусь вiдмовити, хоч би й руки? Може, варто спробувати? Можливо, з удячностi зародилося в нiй почуття, як це часто у свiтi трапляеться, що врятована юнка вiдразу ж руку i серце рятiвниковi вiддае! Якщо, зрештою, ще не мае до нього жодних почуттiв, то тим бiльше варто докласти до цього зусиль.

«А якщо вона ще того пам’ятае i кохае?»

– Не може бути! – повторив собi пан Володийовський. – Якби його не вiдкинула, то б ii силомiць не брав.

Проявила панночка, щоправда, до нього надзвичайне милосердя, але це жiночий обов’язок опiкуватися пораненими, навiть ворогами. Молода ще, без опiки, час уже iй замiж. У монастир, вочевидь, не мае намiру податися, бо вже б давно пiшла. Мала часу досить. Таку привабливу панночку неодмiнно будуть рiзноманiтнi кавалери домагатися: однi задля майна, другi через вроду, третi через родовитiсть. Ще б пак, вона не вiдмовиться вiд такого захисту, дiевiсть якого власними очима побачити змогла.

– Та й тобi час уже розсудливим стати, Мiхале! – сказав собi пан Володийовський. – Ти ще молодий, але лiта хутко бiжать. Великих чинiв не дослужишся, хiба ран побiльшае на шкурi. І баламутствам кiнець мае настати.

Тут пановi Мiхалу пригадалася цiла шеренга панянок, за котрими вже зiтхав у життi. Були мiж ними i дуже вродливi, i блакитноi кровi, але любiшоi не було, i чеснiшоi, i гiднiшоi. Не дарма цей рiд i цю панночку люди славили в усiй околицi i з очей iй проглядала така чеснiсть, що не дай, Боже, нiкому менш гiдноi дружини.

Вiдчував пан Володийовський, що йому трапилася щаслива нагода, яка вдруге може вже й не випасти, тим бiльше, що дiвчинi таку непересiчну послугу надав.

– Що тут зволiкати! – казав собi полковник. – Чи чогось кращого дочекаюся в цьому життi? Треба поквапитися.

Бa! Але ж вiйна наближаеться. Рука вже здорова. Ганьба лицаревi в залицяльниках ходити, коли вiтчизна руки простягае i порятунку просить. Пан Мiхал мав чесне жовнiрське серце i хоч майже змалку служив, хоч у всiх вiйнах, якi в його часи були, участь брав – знав, однак, що вiтчизнi заборгував, тому про вiдпочинок навiть i не думав. І саме тому, що не задля зиску, заслуг, хлiбiв, а лише вiд душi своiй батькiвщинi служив i совiсть мав у цьому стосунку чисту, вiдчував свою значущiсть i це додавало йому сил.

«Коли iншi пручалися, я бився, – мiркував парубок. – Господь Бог жовнiра винагородить i тепер йому допоможе».

Проте вiн визнав, що, позаяк на залицяння часу не залишалося, треба було мерщiй дiяти й усе вiдразу на кiн поставити: поiхати, освiдчитися на мiсцi й або пiсля поспiшних заручин шлюб узяти, або з’iсти гарбуза.

– Я iв його неодноразово, з’iм i цього разу! – бурчав пан Володийовський, ворушачи жовтими вусами. – Що менi нашкодить!

Був, однак, певний аспект у цьому раптовому рiшеннi, який йому не подобався. Полковник питав себе: чи не буде вiн, прибувши з пропозицiею вiдразу ж пiсля порятунку панночки, схожим на нав’язливого кредитора, який хоче, щоб йому якнайскорiше i з лихвою борг сплатили?

– Може, це й не буде по-шляхетному?

Бa! Але за що ж вимагати вдячностi, якщо не за послугу? А якщо той поспiх не припаде до серця дiвчинi, якщо на нього скривиться, то iй можна буде сказати: «Люба паннo, я б цiлий рiк задля залицяння iздив i в очi вам зазирав, aлe я жовнiр i мене сурми на вiйну кличуть!»

– Таки треба iхати! – переконував себе пан Мiхал.

Але за мить зовсiм iнша думка спадала йому на гадку. А якщо вона вiдповiсть: «То рушайте собi на вiйну, пане жовнiре, а пiсля вiйни будете той рiк до мене iздити й у вiчi менi зазирати, бо чоловiковi, котрого я не знаю, душу i тiла так вiдразу не вiддам».

Тодi все пропаде.

А що пропаде, то це пан Володийовський вiдчував достеменно. Бо згадавши панну, в котроi зараз може бути зовсiм iнше бачення ситуацii, не був пан Мiхал упевнений у силi власних аргументiв. Совiсть парубку пiдказувала, що в ньому самому вогонь спалахував, як та солома, але, й як солома, швидко згасав.

Тодi все пропаде!.. І що тодi робити мандрiвному жовнiровi, котрий iз табору до табору поневiряеться, з битви на битву, без даху над головою, без жодноi живоi близькоi душi. Озирайся тодi пiсля вiйни на всi чотири сторони свiту, не знаючи, де голову, крiм цейхгаузу[28 - Цейхгауз – вiйськова комора для зброi або амунiцii.], притулити!

Пан Володийовський уже й не знав, як йому бути.

Тiсно якось зробилося парубковi в пацунельськiй невеликiй садибi i задушливо, тож узяв вiн шапку, щоб вийти трохи прогулятися i на травневому сонцi понiжитися. На порозi наштовхнувся на одного з людей пана Кмiцица, в неволю взятого, котрий старому Пакошу випав у власнiсть. Козак грiвся на сонцi i на бандурi бринькав.

– А ти що тут робиш? – спитав пан Володийовський.

– Граю, пaнe, – вiдповiв козак, пiдiймаючи змарнiле обличчя.

– Звiдки ти? – поцiкавився пан Мiхал, задоволений, що мае хоч якусь у роздумах перерву.

– Здалеку, пaнe, з-пiд Звяголя[29 - Звягiль – стара назва Новоград-Волинського.].

– Чому ж не подався з рештою своiх товаришiв? Вони ще тi шибайголови! Обдарувала вас шляхта життям у Любичi, щоб мати робочу силу, а ви зараз же поникли, наче з вас лико дерли.

– Я не втечу. Тут здохну, як сoбaкa.

– Taк тобi тут сподобалося?

– Кому краще в полi, той утiкае, а менi краще тут. Ногу мою прострелили, а тут про мене потурбувалася шляхтянка, старигана донька, i добре слово промовила. Такоi красунi й в очi не бачив. Навiщо ж менi кудись iти?

– І котра ж тобi так догодила?

– Марися.

– І тому тут залишаешся?

– Якщо здохну, то мене винесуть, а нi, то залишуся.

– Невже думаеш у Пакошa доньку заслужити?

– Не знаю, пaнe.

– Такiй голотi швидше смерть вiддасть, нiж доньку.

– У мене й червiнцi е в лiсi закопанi: двi жменi.

– З розбою?

– З розбою, пане.

– Навiть якщо б i глечик мав, ти ж селянин, а Пакош шляхтич.

– А я з путнiх бояр[30 - Путнi бояри – в стародавнiй Литвi: дрiбна шляхта, служила впливовим господарям, виконуючи в них функцiю збиральникiв податкiв або кур’ерiв.].

– Якщо ти з путнiх бояр, то ти навiть гiрший за селянина, тодi ти зрадник. Як же ти мiг вороговi служити?

– Я йому й не служив.

– А звiдки ж тебе пан Кмiциц узяв?

– З дороги. Я служив у пана польного гетьмана, але потiм хоругва розповзлася, бо не було що iсти. Додому не мав причини повертатися, бо його спалили. Іншi на дорогу пiшли розбишакувати, то й я з ними подався.

Пан Володийовський дуже здивувався, бо до того вважав, що пан Анджей напав на Олюньку iз силами, позиченими у ворога.

– То пан Кмiциц не вiд Tрубецького вас забрав?

– Було мiж нами багато таких, хто ранiше в Tрубецькогo чи Хованськогo служили, але й вiд них повтiкали на велику дорогу.

– А чому ж ви за паном Анджеем пiшли?

– Бо вiн вiдважний отаман. Нам казали, що до кого вiн гукне, щоб за ним iшов, то немов йому талярiв у торбу насипав. Тому ми й пiшли. Ну, Бог нас не жалував!

Пан Володийовський почав головою хитати i мiркувати, що того пана Анджея занадто очорнили. Потiм глянув на сполотнiлого боярина i знову головою похитав.

– То ти ii кохаеш?

– Ще як, пaнe!

Пан Мiхал пiшов, а вiдходячи подумав собi: «От рiшучий чоловiк. Цей собi голову не ламае: покохав i залишаеться. Такi е найкращими… Якщо вiн справдi з путнiх бояр, то вiн такоi ж гiдностi, що i шляхта закуткова. Якщо своi червiнцi викопае, то може йому дiдуган Марисю й вiддасть. А чому б нi? Бо пальцями не тарабанив, лише заповзявся, що ii одержить. Варто й менi заповзятися!»

Так мiркуючи, йшов дорогою пан Володийовський пiд сонцем, часом зупинявся i на землю погляд опускав або до неба здiймав. Вiдтак знову йшов далi, аж враз побачив зграйку диких качок, що летiла небом.

Тодi почав собi на них ворожити: iхати, не iхати?.. Випало йому, щоб iхати.

– Поiду, iнакше й бути не може!

Сказавши це, повернувся в будинок, але дорогою вступив ще до стайнi, перед якою двiйко його слуг у костi грали.

– Сируцю, – спитав пан Володийовський, – а грива у Вовка заплетена?

– Заплетена, пане полковнику!

Пан Мiхал увiйшов у стайню. Вовк озвався йому зi стiйла. Лицар пiдiйшов, поплескав коня по боцi, потiм став лiчити коси на шиi.

– Їхати, не iхати, iхати!..

Ворожба знову була успiшною.

– Коней сiдлати, а самим поводитися пристойно! – скомандував пан Володийовський.

Пiсля цього пан Мiхал мерщiй подався в оселю i став переодягатися. Взув високi чоботи, рейтарськi, жовтi, зi застiбками внизу i з позолоченими шпорами. А мундир був новий, червоний. До нього рапiру в сталевих пiхвах причепив, парадну, з гардою, золотом оздобленою. На нього напiвпанцер iз свiтлоi сталi одягнув, що вкривав лише горiшню частину грудей пiд шиею. Мав ще рисячу шапку з прекрасним пером чаплиним, але що цей убiр до польськоi одежi не пасував, тож залишив його у скринi, а на голову одягнув шведський шолом iз козирком i вийшов на ганок.

– Куди це ваша милiсть iде? – спитав його старий Пакош, котрий сидiв на призьбi.

– Куди iду? Слушна нагода, щоб про здоров’я вашоi панночки розпитати, щоб грубiяном мене визнати не змогла.

– Вiд вашоi милостi аж заграва б’е. Груди, як у снiгура! Панночка очей не зможе вiдвести й ураз закохаеться.

Тут надбiгли двi молодшi панни Пакошiвни, що поверталися з полуденного доiння, кожна з дiйницею в руцi. Побачивши пана Володийовськогo, зупинилися, як укопанi, вiд здивування.

– Король, справжнiй король… – зронила Зоня.

– Ваша милосте, як на весiлля! – додала Мариськa.

– Може, й з цього весiлля вийде, – засмiявся старий Пакош, – бо до панночки нашоi iде.

Перш нiж старий закiнчив, наповнена дiйниця випала з рук Марисi i рiчечка молока полилася аж пiд ноги пана Мiхала.

– Вважай на те, що тримаеш! – гримнув на доньку Пакош. – От, коза!

Марися не сказала нiчого, схопила дiйницю i тихо вiдiйшла.

Пан Володийовський сiв на коня, за ним вишикувалися двое його помiчникiв i рушили втрьох до Водоктiв. День був прегарний. Травневе сонечко грало на нагруднику та касцi пана Мiхала так, що коли здалеку мерехтiло мiж вербами, то здавалося, що це друге сонце рухаеться дорогою.

– Цiкаво, чи повернуся з каблучкою чи з гарбузом? – риторично питав себе лицар.

– Що ваше милiсть каже? – поцiкавився слуга Сируць.

– Телепень!

Слуга притримав коня, а пан Володийовський вiв свое:

– Лише щастя, що це не вперше.

Ця думка дуже додавала йому сили духу.

Коли прибули до Водоктiв, панна Олександра не впiзнала його першоi митi, аж мусив свое прiзвище повторити. Тодi привiтала гостя ввiчливо, але серйозно та дещо вимушено. Полковник церемонно представився, бо вiн хоч i простий жовнiр, а не придворний, однак довго при рiзних дворах волочився i мiж людьми терся. Вклонився дiвчинi i з великою пошаною руку на серце поклавши, промовив:

– Я прибув сюди, щоб про здоров’я панни добродiйки розпитати, чи вiд переляку якоi шкоди iй не було завдано, я б мав так уже наступного дня вчинити, але не хотiв набридати.

– Дуже гарно з вашого боку, що рятуючи мене з такого полону, ще мене в пам’ятi зберегли. Сiдайте, прошу пана, ви для мене приемний гiсть.

– Милостива пaннo! – вiдповiв на це пан Мiхал. – Якби я вас забув, то не був би гiдний цiеi милостi, яку менi Бог послав, дозволяючи такiй гiднiй особi допомагати.

– Нi! Це я маю Боговi дякувати спочатку, а вам вiдразу ж пiсля нього.

– Якщо так, то вже подякуймо обое, бо я нi про що бiльше Його не буду просити, лише б мати змогу i надалi захищати вас, скiльки знадобиться.

Сказавши це, пан Володийовський поворушив вощеними вусами, якi йому вище носа стирчали, бо задоволений був iз себе, що вiдразу увiйшов in medias res[31 - In medias res (лат.) – посеред справи, термiн традицiйноi поетики, що позначае початок дii або оповiдання з центрального епiзоду фабули без передiсторii.] i свiй сентимент наче на стiл поклав. Дiвчина ж сидiла збентежена та мовчазна, але така прекрасна, як весняний день. Слабкi рум’янцi виступили на ii щоках, а очi накрили довгi вii, вiд яких падали тiнi на все обличчя.

«Добрий знак це сум’яття», – подумав пан Мiхал.

І вiдкашлявшись провадив далi:

– Ви ж знаете, що пiсля вашого дiдуся ляуданськими людьми я командував?

– Знаю, – пiдтвердила Олюнька, – небiжчик дiдусь сам на останню кампанiю вирушити не змiг, але був би дуже втiшений почути, кому князь воевода вiленський цю хоругву вiддав, i розповiдав, що знае вас як славетного воiна.

– Так про мене й сказав?

– Я сама чула, як вас до небес пiдносив, а потiм ляуданцi те саме пiсля останньоi експедицii казали.

– Простий я жовнiр, негiдний, щоб мене пiдносили не лише до небес, а й вище за iнших. Дуже мене втiшило, що для вас я не зовсiм чужий, бо вже не будете думати, що невiдомий i непевний гiсть разом з останнiм дощем з неба впав. Добре завжди знати, з ким маеться справа. Купа людей вештаеться, котрi родовитими себе називають i гiдними прикидаються, i лише Всевишнiй знае, хто вони насправдi, може, навiть i не шляхтичi.

Пан Володийовський навмисно спрямував розмову в таке русло, щоб про нього мова зайшла, хто вiн такий, проте Олюнька його остудила:

– Вас у такому нiхто не запiдозрить, бо i тут, у Литвi, е шляхта з таким прiзвищем, як у вас.

– Але вони Осорiею[32 - Осорiя – старовинний дворянський герб. У червоному полi золоте коло, зазублене iз срiбним хрестом. Над шоломом у коронi – три страусинi пера.] запечатують, а я Корчак-Володийовський, ми з Угорщини походимо, вiд тамтешнього придворного Aтили. Того шляхтича переслiдували вороги, то вiн присягнув Матiнцi Божiй, що з язичницькоi вiри до католицькоi навернеться, якщо життя збереже. Свою обiцянку потiм дотримав, коли три рiчки щасливо переплив, саме тi, якi на нашому гербi носимо.

– То ви не з цих краiв родом?

– Нi, милостива пaннo. Я з Украiни, з руських Володийовських, i досi маю там вотчину, яку тепер ворог зайняв. Але я вiйськовий, з молодих рокiв на службi, тому менше дбаю про маетки, нiж про кривду вiтчизнi, яку зайди iй чинять. Я служив вiд юностi в руського воеводи, нашого незабутнього князя Яреми, з котрим також усi вiйни пройшов. Був я i пiд Махнiвкою, i пiд Константинополем, i збаразький з iншими пережив голод. А пiсля Берестечка сам наш милостивий пан король за голову мене обiйняв. Бог свiдок, милостива пaннo, що я приiхав сюди не вихвалятися, лише хочу, щоб ви знали, що я не лежень, котрий криком усе надолужуе, а кров свою жалiе, що менi життя в чеснiй службi збiгало, в якiй трохи слави знайшлося, а совiсть нiчим не заплямована. В цьому менi, Боже, помагай! Також це все можуть поважнi люди засвiдчити!

– Якби всi були схожi на вас! – зiтхнула панна.

– Вам, мабуть, пригадався той гвалтiвник, котрий на вас безбожну руку посмiв пiдняти?

Панна Олександра втупила погляд у пiдлогу й анi слова не зронила.

– Вiн свое отримае, – продовжував пан Володийовський, – хоч менi й кажуть, що здоровий буде, однак кари не уникне. Всi чеснi люди його осудили, навiть бiльше, подейкують, що вiн iз ворогом злигався, щоб вiд нього харчi отримати, але це неправда, бо тi люди, з котрими на вас напав, зовсiм не вiд супостата прийшли, а на великiй дорозi позбиранi.

– Звiдки ви про це дiзналися? – жваво зацiкавилася господиня, пiдiймаючи на пана Мiхала своi блакитнi очi.

– Та вiд цих самих людей. Дивний чоловiк той пан Кмiциц. Я його в зрадi перед поединком звинуватив, а вiн не заперечив, хоч я його й хибно запiдозрив. Пиха в ньому палае бiсiвська.

– І ви всюди розповiдаете, що вiн не зрадник?

– Не розповiдав, бо й сам не знав, але тепер знаю. Toж не годиться навiть на найбiльшого ворога такий наклеп зводити.

Очi панни Олександри спочили цього разу на низькорослому лицарi з виразом симпатii й удячностi.

– А ви чесна людина, така чеснiсть це рiдкiсть!..

Пан Володийовський почав раз по раз ворушити вусами вiд задоволення.

«До сутi справи, Мiхалку! До сутi справи, Мiхалку!» – наказав собi подумки.

Пiсля чого голосно звернувся до панночки:

– Бiльше вам нiчого скажу!.. Не схвалюю дiй пана Кмiцицa, але й не дивуюся йому, що добиваеться вас, якiй би сама Венера прислужувати могла. Вiдчай його пiдштовхнув до негiдного вчинку i, мабуть, ще не раз його пiдштовхне, якщо йому нагода випаде. Як же з такою надзвичайною вродою ви сама i без опiки залишитесь? Багато таких кмiцицiв е на свiтi, iхнiй запал важко згасити, ще не одна неприемнiсть може вас спiткати. Бог дав менi милiсть, що я змiг вас звiльнити, але вже мене сурми Градiви[33 - Градiва – барельеф жiнки, що йде, з ватиканського музею Кьярамонтi, римська копiя грецького оригiналу IV ст. до Р. Х.] кличуть. Хто ж за вами наглядатиме? Милостива пaннo! Жовнiрiв пiдозрюють у черствостi, але це неправильно. І в мене серце не з каменю, i байдужим до такоi чудовоi привабливостi залишитися не могло.

Тут пан Володийовський упав на обидва колiна перед Олюнькою.

– Моя милостива пaннo! – промовляв вiн, стоячи навколiшки. – Я успадкував хоругву пiсля вашого дiдуся, тож дозвольте менi й онучку успадкувати. Вiддайте менi опiку над собою, дозвольте скуштувати солодких взаемних почуттiв, вiзьмiть мене в постiйнi опiкуни, i будете спокiйною, i в безпецi, бо хоч я й поiду на вiйну, вже саме мое iм’я захищати вас буде.

Панночка схопилася з крiсла i здивовано слухала пана Мiхала, а той не вгавав:

– Простий жовнiр, aлe шляхтич i чесна людина, присягаюся вам, що нi на моему щитi, нi на моiй совiстi навiть найменшоi плями не знайти. Я грiшу, можливо, поспiхом, але маете це збагнути, бо мене вiтчизна кличе, якоi навiть задля вас не вiдступлюся. То чи втiшите мене? Не пiдбадьорите? Не скажете доброго слова?

– Ви вимагаете вiд мене чогось надзвичайного. Заради Бога! Такого не може бути! – вiдповiла перелякана Олюнька.

– Вiд вашоi волi все залежить.

– Саме тому офiцiйно вiдповiдаю вам: нi!

Тут панночка насупила брови.

– Шановний пане! Я заборгувала вам багато, не заперечую. Вимагайте, чого хочете, все вам готова вiддати, крiм руки.

Пан Володийовський пiднявся.

– То ви мене не хочете? Так?

– Я не можу!

– Це ваше останне слово?

– Останне й остаточне.

– А може, це квапливiсть вас налякала? Дайтe мене надiю!

– Не можу, я не можу.

– То ви не маете тут для мене щастя, як його i будь-де не було! Милостива пaннo, не пропонуйте менi плату за послуги, бо не за нею приiхав, а лише руку просив, але не в рахунок плати, а лише з доброi волi. Якби ви менi повiдомили, що ii вiддаете, бо змушенi, я б також ii не прийняв. Якщо немае волi, то немае й долi. Ви погордували мною. Бодай би вам нiхто гiрший не трапився. Я залишаю цю оселю, як i увiйшов. Лише хiба те, що не повернуся сюди бiльше. Мене нi за що тут мають. Хай так i буде. Щасливо залишатися, хоч би й з тим самим паном Кмiцицом, бо, може, саме тому гнiваетесь, що мiж вами шаблю встромив. Коли вiн для вас кращий, то це дуже важливо не для мене.

Олюнька схопилася за голову i повторила кiлька разiв:

– Господи, Господи Боже!

Але той ii бiль не зачепив пана Володийовськогo, котрий вклонився й вийшов злий i розгнiваний, пiсля чого вiдразу ж сiв на коня i поiхав.

– Ноги моеi бiльше там не буде, – сказав голосно. Пахолок Сируць, котрий iхав позаду, наблизився.

– Що ваша милiсть каже?

– Бовдур! – вiдповiв йому пан Мiхал.

– Це вже ви казали, коли ми в той бiк iхали.

Запанувала мовчанка. Через якийсь час пан Мiхал знову став бурчати:

– Невдячнiстю мене там нагодували. Презирством за почуття заплатили. Доведеться, мабуть, до смертi парубком залишатися. Так уже написано. Така доля!.. Що не крок, то вiдмова. Немае справедливостi на цьому свiтi!.. Що вона проти мене мае?

Тут пан Володийовський насупив брови i став посилено працювати мiзками. Враз ударив себе долонею по нозi.

– Знаю вже! – крикнув вiн. – Вона його ще кохае. Інакше й бути не може.

Але ця iдея не роз’яснила його обличчя.

«Тим гiрше для мене, – подумав полковник за мить, – бо якщо вона його пiсля цього всього досi кохае, то й почуття ii не змiняться. Що мiг накоiти лихого, вiн уже вчинив. На вiйну подасться, славу здобуватиме, репутацiю поправить. І не гiдно йому в цьому перешкоджати. Мабуть, краще буде допомогти, бо це для батькiвщини вигода. Ось що треба! Жовнiр вiн управний. Але чим же ii так узяв? Хто зна. Хтось уже мае таке велике щастя, що тiльки на жiнку гляне, вона й у вогонь за ним готова. Щоб знати, як це робиться або як таку чесноту здобути, може, i вiн чогось домiгся би. Заслугами панночку не завоюеш! Слушно казав пан Заглобa, що гусениця та жiнка – найзрадливiшi створiння на свiтi. І так менi сумно, що все пропало! Жорстока ця приваблива панночка i доброчесна, як кажуть. Амбiцii виднi, як на лихо. Хто може знати, чи вона за нього пiде, хоч його кохае, бо ii важко поранив та образив. Вiн же мiг спокiйно до неi прийти, а забажав зворохобити. Вона готова була повнiстю зректися i замiжжя, i дiтей. Менi важко, але й iй, бiдоласi, може, ще важче».

Тут пан Володийовський розчулився над долею Олюньки i став головою хитати, губами цмокати, i врештi сказав:

– Хай iй Господь Бог помагае! Я не тримаю на неi образи! Не перша це для мене вiдмова, а для неi перший бiль. Бiдненька ледве дихае вiд хвилювань, а я iй ще й очi виколов тим паном Кмiцицом i до решти жовчю напоiв. Не годилося менi таке робити та залагодити доведеться. Бодай би мене кулi били, що я так брутально вчинив. Напишу iй листа, щоб мене вибачила, а потiм чим зможу, тим i допоможу.

Подальшi роздуми пана Мiхала обiрвав пахолок Сируць, котрий знову пiд’iхав i сказав:

– Ваша милосте, там на горi Харлампiй iз кимось ще iде.

– Де?

– Ген там!

– Правду кажеш, двох вершникiв бачу, але Харлампiй залишився при князевi вiленському воеводi. Як ти його так здалеку змiг розпiзнати?

– А по буланому. Його все вiйсько знае.

– Як гоже, що коня видно буланого… Але, може, це якийсь iнший?

– Та я його ходу впiзнаю. Це точно пан Харлампiй.

Обидва конi рушили, а тi навпроти зробили те саме i незабаром пан Володийовський упiзнав, що це справдi Харлампiй пiд’iжджае.

Це був п’ятигорський поручик хоругви литовського компуту, давнiй знайомий пана Мiхала, старий жовнiр i добрий. Колись близько товаришував iз тендiтним лицарем, але потiм, як послужили разом i вiйни вiдбули, iх поеднала мiцна братерська любов. Пан Володийовський поскакав туди жваво i, розкривши обiйми, покликав:

– Як ся маеш, Носалю?! Звiдки тут узявся?

Приятель, котрий дуже вдатно прiзвиська Носаля заслуговував, бо нiс мав велетенський, упав в обiйми полковника i привiталися радiсно навзаем. За тим перевiв дух i пояснив:

– До вас спецiально приiхав у справi i з грошима.

– У справi i з грошима? А вiд кого?

– Вiд князя вiленського воеводи, нашого гетьмана. Присилае вам вiрчу грамоту, щоб негайно почати людей вербувати, i ще одну для пана Кмiцицa, котрий також мав би в цiй околицi перебувати.

– І для пана Кмiцицa?.. Як же ми в однiй мiсцинi помiстимося?

– Вiн мае iхати у Троки, а ви маете залишитися тут.

– А звiдки ви знали, де мене шукати?

– Сам пан гетьман термiново про вас розпитував, аж йому тутешнi люди, котрi там iще служать, повiдомили, де вас знайти, тому я iхав напевно… У великiй милостi ви там!.. Я чув вiд князя нашого пана, як сам казав, що не сподiвався по руському воеводi нiчого успадкувати, а тим часом найбiльшого лицаря отримав.

– Дав би йому Бог i военне щастя успадкувати. Велика то для мене честь, що я маю рекрутiв набрати, й одразу за це вiзьмуся. Военних людей тут достатньо, тiльки б було за що iх на ноги поставити. А грошей багато привезли?

– Як приiдете у Пацунелi, то порахуете.

– To ти вже й у Пацунелях побував? Стережiться однак, бо там гарних дiвчат, як маку в саду.

– То тому вам перебування там так засмакувало!.. Чекайте, я маю ще один лист, приватний, вiд гетьмана до вас.

– Давайте сюди!

Харлампiй вийняв сувiй iз малою печаткою Радзивiлла, пан Володийовський розгорнув i став читати:



«Милостивий пане полковнику Володийовський!

Знаючи щиро вaш намiр служiння вiтчизнi, посилаю вам мобiлiзацiйну грамоту, щоб ви могли людей навербувати, але не так, як це зазвичай робиться, але з великою термiновiстю, бо periculum in mora[34 - Periculum in mora (лат.) – небезпека затримки.]. Якщо зможете нас втiшити, то нехай хоругва на кiнець липня, не пiзнiше половини серпня буде вже на ногах i до походу готова. Дуже хвилюе нас те, звiдки ви добрих коней зможете взяти, особливо тому, що грошей посилаемо небагато, бо бiльше з пана пiдскарбiя, котрий давно нас недолюблюе, вибити ми не змогли. Половину з цих грошей пановi Кмiцицу вiддайте, для котрого Харлампiй окрему мобiлiзацiйну грамоту везе. Ми сподiваемося на нього, що й вiн сумлiнно нам у цьому послужить. Але що до вух наших дiйшла звiстка про його свавiлля в Упiтi, то буде найкраще, якщо ви листа для нього у Харлампiя заберете i самi вирiшуйте, чи йому грамоту вiддати. Якщо вважаете зайве на нього розраховувати, i що ганьбу нам учинить, то краще не вiддавайте! Ми остерiгаемося, щоб вороги нашi, такi, як пан пiдскарбiй i пан воевода вiтебський, крикiв не здiйняли, що такi завдання негiдним особам доручаемо. Якщо, однак, визнаете, що там нiчого страшного немае, то можете грамоту вiддати, щоб пан Кмiциц на службi свою провину мiг спокутувати. Жодному суду вiн не пiдлягае, бо вiн до нашоi, гетьманськоi, належить iнквiзицii i це ми його судити будемо, а нiхто iнший, але пiсля здiйснення свого завдання. Це доручення наше вважайте доказом високоi довiри, яку на розум i вiрнiсть вашi покладаемо.

    Ян Радзивiлл, 
    князь Бiржайський i Дубiнгяйський, вiленський воевода».

– Дуже вже пан гетьман про коней для вас переживае, – зауважив Харлампiй, коли невисокий лицар закiнчив читати.

– Звiсно ж, iз кiньми буде важко, – погодився пан Володийовський. – Тутешня дрiбна шляхта стане на перший поклик, але вони лише меринiв жемайтiйських мають, не дуже до служби придатних. По сутi, iм годилося б щось краще дати.

– Та це добрi конi, я давно iх знаю, дуже витривалi та прудкi.

– Бa! – заперечив пан Володийовський. – Але малого зросту, а тутешнiй люд самi велетнi. Коли вони тобi на таких конях у лаву стануть, то ти не втримаешся: хоругва на собаках сидить. Оце клопiт!.. Вiзьмуся я не вагаючись до роботи, бо i самому менi не терпиться. Залиш менi вiрчу грамоту для пана Кмiцицa, як пан гетьман наказуе, я сам йому лист передам. Дуже йому доречно надiйшов.

– А це чому?

– Бо тут татарськi традицii собi запровадив i панночок в ясир брав. Над ним стiльки процесiв i термiнiв зависло, скiльки мае волосся на головi. Не минуло й тижня, як я з ним на шаблях бився.

– Ого, – не повiрив Харлампiй, – якщо ви з ним на шаблях билися, то вiн тепер уже в землi лежить.

– Але все вийшло на краще. Через тиждень-два здоровий буде. Що там чути dе publicis[35 - Dе publicis (лат.) – серед людей.]?

– Нiчого доброго, все по-старому. Пан пiдскарбiй Госевський жереться з нашим князем, як кiшка з собакою, а коли немае згоди мiж гетьманами, то i справи як годиться не йдуть. Ми трохи ситуацiю виправили, i так собi гадаю, що якщо буде згода, то собi з цим ворогом раду дамо. Бог дозволить, що ще на iхнiх плечах поiдемо аж у iхню державу. В усьому винен пан пiдскарбiй!

– А iншi кажуть, що великий гетьман.

– Це зрадники. Воевода вiтебський такi чутки розпускае, бо вони вже давно з паном пiдскарбiем знюхалися.

– Воевода вiтебський – чесний громадянин.

– Невже й ви на боцi Сапег проти Радзивiллiв стоiте?

– Я стою на боцi батькiвщини, на якому всi стояти мають. У тому то й лихо, що вже навiть жовнiри на сторони дiляться, замiсть того, щоб воювати. А що пан Сапега чесний громадянин, то я в присутностi самого князя казав, хоч i пiд його командою служу.

– Пробували люди гiднi до згоди дiйти, але нiчого з цього не вийшло! – зауважив Харлампiй. – Тепер посланцi вiд короля до нашого князя, як птахи, лiтають. Подейкують, що щось там нове у свiтi зароджуеться. Ми сподiвалися посполитого рушення з його величнiстю, а не сталося! Торочать, що деiнде може бути потрiбним.

– Хiба в Украiнi.

– Мабуть, не дочули! З ким буде тепер нова вiйна? Імператор краще нам тепер бажае, нiж нашим ворогам, хоча волiе дипломатично поводитися. Зi шведом перемир’я ще не уклали i ще шiсть рокiв не вдасться, а татари нам в Украiнi допомагають, чого без дозволу Туреччини не робили б.

– Ми також не змогли нiчого з’ясувати!

– Бо нiчого й не було. Але, дяка Боговi, що маю нову роботу. Вже дуже затужив за вiйною.

– То ви хочете особисто вiрчу грамоту пану Кмiцицу завезти?

– Я ж тобi казав, що пан гетьман так наказуе. Доведеться менi пана Анджея навiдати за звичаем честi, а маючи лист, краще мене приймуть. Але чи йому лист вiддам, то вже iнша рiч. Обмiркую, бо це на мiй розсуд залишено.

– Менi це на руку, бо й менi в дорогу час. Я маю ще й третю вiрчу грамоту до пана Станкевичa. А пiсля цього ще й в Кейдани маю iхати, гармату, яка туди прибуде, забрати. Пiсля цього до Бiржая, перевiрити, чи все готове в замку до оборони.

– І до Бiржая?

– І туди.

– Це мене i дивуе. Жодних нових перемог ворог не здобув, то йому i до Бiржая, на курляндський кордон, задалеко. Але бачу, що новi хоругви ставлять на ноги, отже, буде кому захищати i тi краi, якi вже пiд навалою супостата впали. Курляндцi ж про вiйну з нами навiть не думають. Добрi з них жовнiри, але iх мало, i один лише Радзивiлл мiг би iх однiею рукою придушити.

– І мене це дивуе, – пiдтримав Харлампiй, – тим бiльше, що менi також поспiшати рекомендували i таку дали iнструкцiю, що якщо не знайду там ладу, то вiдразу ж князевi Богуславу маю повiдомити, котрий iнженера Петерсона мае прислати.

– Що б це могло бути?! Щоб якоiсь громадянськоi вiйни з цього не вийшло. Хай нас Господь Бог вiд цього милуе! Бо вже якщо князь Богуслав до роботи стае, то чортам буде з цього радiсть.

– Не намовляйте на нього. То мужнiй чоловiк!

– Не заперечую, що мужнiй, але бiльше в ньому нiмця, чи якогось француза, нiж поляка. І про Рiч Посполиту вiн зовсiм не дбае, лише про дiм Радзивiллiв, аби його якнайвище винести, а всiх iнших принизити. Це вiн i в князевi вiленському воеводi, нашому гетьмановi, гонор збурюе, якого йому самому не бракуе, i тi сварки з Сапегами та Госевським – його саджанцi дерев i фруктiв.

– Великий iз вас, бачу, полiтик. Треба вам, пане Мiхале, якнайшвидше одружитися, щоб такий розум не пропав.

Пан Володийовський довгим поглядом подивився на товариша.

– Що? Одружитися?

– Атож! А може, куди свататися iздили, паночку, бо вибрались, як на парад.

– Дав би ти менi спокiй!

– Та зiзнайтеся.

– Кожен хай своi гарбузи iсть, а ти про чуже не питай, бо також не один одержав. Зараз саме слушний час про шлюб думати, коли я маю вербування на головi.

– А ви будете готовi на липень?

– На кiнець липня буду, хоч би мав коней i з-пiд землi дiстати. Боговi дякую, що менi ця робота прийшла, бо iнакше б мене меланхолiя заiла.

Звiстки вiд гетьмана та перспектива важкоi роботи справили позитивний вплив на пана Володийовського, i поки доiхали до Пацунелiв, вiн майже вже не думав про конфузiю, яка його годину тому спiткала. Звiстка про вiрчу грамоту швидко розлетiлася по всьому закутку. Вiдразу ж шляхта прибула спитати, чи це правда, а коли пан Мiхал пiдтвердив, дуже це всiх вразило. Бажання було загальним, лишень турбувався дехто, що це наприкiнцi липня, перед жнивами, доведеться вирушити. Пан Володийовський розiслав також кур’ерiв i в iншi околицi, i в Упiту, i до заможнiших шляхетських родин. Увечерi приiхали кiльканадцять Бутримiв, Стак’янiв i Домашевичiв.

Тодi ж почали один одного заохочувати щораз бiльше виявляти бажання, i погрожувати вороговi, i перемогу собi обiцяти. Однi лише Бутрими мовчали, але iм це за зле не мали, бо вiдомо було, що вони всi як один стануть. На завтра закипiло в усiх околицях, як у вуликах. Люди не балакали вже про пана Кмiцица, навiть iз панною Олександрою, тiльки про майбутню кампанiю. Пан Мiхал також вичавив вiдмову Олюньки зi свого серця, втiшаючись при тому, що була не остання, як i не останнi почуття. Тим часом мiркував полковник трохи, як йому з листом для пана Анджея бути.




Роздiл IX


Почалися, вiдтак, для пана Володийовськогo часи важкоi працi, написання листiв i роз’iзди. Наступного тижня вiн переiхав у резиденцiю в Упiтi i там почав вербування. Шляхта йшла до нього охоче, бiльша та дрiбнiша, бо славу мав добру. Переважно йшли, однак, ляуданцi, для котрих коней потрiбно було звiдкiлясь брати. Вертiвся пан Мiхал, як в окропi, але що був спритний i працi не шкодував, то йшло йому досить добре. У той самий час вiдвiдав полковник i пана Кмiцицa в Любичi, до котрого вже здоров’я повернулося, i хоч iз ложа ще не вставав, вiдомо вже було, що одужае остаточно. Либонь, пан Володийовський мав шаблю гостру, але й руку легку.

Гостя впiзнав пан Анджей моментально i зблiд дещо, його побачивши. Рукою навiть сягнув мимоволi по шаблю, що висiла над ложем, але схаменувся, побачивши усмiшку на обличчi полковника, простягнув до нього змарнiлу руку та промовив:

– Дякую вам за вiдвiдини. Гiдна це для такого кавалера поведiнка.

– Я приiхав спитати, чи часом образи на мене не зачаiли? – спитав пан Мiхал.

– Образи не тримаю, бо мене не будь-хто перемiг, а майстер вищого класу. Ледве з цього видряпався!

– І як тепер ваше здоров’я?

– Ви, мабуть, дивуетесь, що з-пiд вашоi руки живим залишився? Сам також визнаю, що неабияке це мистецтво.

Тут пан Кмiциц усмiхнувся.

– Не проста була справа. Ви б мене прикiнчили, якщо б захотiли!

– Зовсiм не для цього я сюди приiхав.

– Може, ви диявол, – обiрвав гостя пан Анджей, – або маете iнкуба. Бог свiдок, далеко менi тепер до вихваляння, бо я з тамтого свiту повернувся, aлe перед зустрiччю з вами постiйно думав: не перший я бiльше в Речi Посполитiй фехтувальник, а лише другий. Бо це ж нечувана рiч! Я б навiть першого удару не вiдбив, якби ви захотiли. Скажiть менi, де ви так битися навчились?

– Мав трохи своiх здiбностей вiд природи, – пояснив пан Мiхал, – батько змалку тренував i неодноразово менi казав: «Дав тобi Бог непоказну поставу, тому якщо люди не будуть тебе боятися, то будуть iз тебе смiятися». Потiм iще, коли в руського воеводи в хоругвi служив, пiдучився трiшки. Було там кiлька чоловiкiв, котрi смiливо могли битися проти мене.

– A там могли бути такi?

– Могли, бо були. Був там такий собi пан Пiдбийп’яти. Литвин[36 - Литвинами у XVIII ст. називали бiлорусiв на противагу iншим етнiчним групам Речi Посполитоi – русинам, ляхам, мазурам, жемайтiйцям, пруссам i волинянам.], дуже родовитий, вiн пiд Збаражем полiг. Матiнко Божа, освiти його душу!.. Чоловiк мав таку могутню силу, що ii нi з чим не можна було порiвняти, бо мiг розрубати панцер разом iз супротивником. Був там iще пан Скшетуський, приятель мiй сердечний i побратим, про котрого ви мусили б чути.

– Аякже! Це вiн iз Збаражa вийшов i крiзь козакiв пробився. Хто про нього не чув? То ви з такоi команди? І збаражчик?.. Вiтаю! Честь маю! Зачекайте!.. То я про вас i вiд вiленського воеводи чув. Адже вас Мiхалом звати?

– Точнiше, Єжи-Мiхалом[37 - Єжи – польський вiдповiдник iмен Юрiй i Георгiй.], але що святий Юрiй дракона лише розтоптав, а святий архангел Михаiл усiм небесним вiйськом командував i зумiв усi пекельнi хоругви здолати, то я його волiю мати своiм заступником.

– Звiсно, що Юрiя не порiвняти з Михаiлом. To ви той самий пан Володийовський, про котрого розповiдали, що вiн Богуна зарубав?

– Так, це я.

– Ну, вiд такого не жаль i в чоло одержати. Дав би Бог, ми могли б друзями стати. Ви мене, щоправда, зрадником обiзвали, але в цьому дуже помилилися.

Сказавши це, пан Кмiциц насупив брови, нiби йому рана знову заболiла.

– Визнаю, що помилився, – погодився пан Володийовський, – але не вiд вас про це лише дiзнався, бо менi про це вже люди вашi розповiли. І знайте, пане, що iнакше мене б тут не було.

– От гострили, сильно гострили тут на менi язики! – зронив iз гiркотою пан Анджей. – Хай буде те, що мае бути. Не одна на менi лежить провина, визнаю, але й в околицi цiй люди невдячно мене прийняли.

– Найбiльше собi ви нашкодили цим спаленням Волмонтовичiв i останнiм вибриком.

– Тепер менi судами погрожують. Лежать вже в мене позови в трибунали. Хворому поправити здоров’я не дають. Я спалив Волмонтовичi, це правда, i людей порубав достобiса. Та нехай мене за це Господь Бог судить, якщо зi сваволi це зробив. Тiеi самоi ночi, перед спаленням, я собi вирiшив жити з усiма в злагодi, об’еднати всiх тутешнiх сарак, помилувати навiть личакiв в Упiтi, бо там трохи мiру перебрав. Тож повертаюся я додому i що там застаю? Своiх порiзаних компанiйцiв, як волiв. Всi лежали пiд стiною! Коли ж дiзнався, що це Бутрими вчинили, то в менi диявол озвався. Й я помстився жорстоко. Ви повiрите, за що iх порiзано?.. Сам я про це пiзнiше дiзнався вiд одного з Бутримiв, котрого в лiсi зустрiв: за те, що потанцювати в шинку зi шляхтянками хотiли. Хто б не мстився?

– Шановний пане! – вiдказав на те пан Мiхал. – Це правда, що несправедливо вчинили з вашими компанiйцями, але чи то iх шляхта побила? Нi! Побила iх давнiша репутацiя, яку тут iз собою готову привезли, бо якби якимось ввiчливим воякам захотiлося потанцювати, я впевнений, що iх за це нiхто б не рубав.

– Бiдолахи! – пан Кмiциц розвивав свою власну думку. – Поки я тепер ось у гарячцi лежав, вони щовечора входили цими он дверима з тiеi кiмнати. Я бачив iх бiля ложа, як наяву, синiх, закривавлених, вони безперервно стогнали: «Яндрусю! Дай на службу Божу за нашi душi, бо ми знемагаемо»! Скажу вам, що волосся менi на головi дибилося, бо i сiркою вiд них у кiмнатi пахло. На месу я вже дав, лише б iм це допомогло!

Запанувала тиша.

– А щодо набiгу, – продовжував пан Кмiциц, – то нiхто пановi не сказав, що це вона врятувала менi життя, коли мене шляхта переслiдувала, але потiм наказала забиратися геть i не показуватися iй на очi. Що менi тодi залишилося?

– Вдатися до татарських методiв.

– Ви ж не знаете, що таке пристрасть, i до якого вiдчаю людина може дiйти, коли те, що найбiльше полюбила, втрачае.

– Це я не знаю, що таке пристрасть? – обурився пан Володийовський. – З того часу, як я шаблю став носити, завжди був закоханий. Правда, об’екти змiнювалися, бо нiколи менi взаемнiстю не вiдплачували. Якби не це, не було б вiрнiшого за мене Троiла[38 - Троiл – молодший син Прiама та Гекаби, котрого вбив Ахiлл.].

– Яка ж це пристрасть, якщо об’екти змiнюються? – гмикнув пан Анджей.

– У такому разi скажу вам щось iнше, на що власними очима споглядав. Ще на початках Хмельниччини Богун, той самий, котрий тепер найбiльший у вiйську Хмельницького авторитет серед козакiв мае, вiдбив у пана Скшетуського його кохану, княжну Курцевичiвну. Це була лише пристрасть! Цiле вiйсько ридало, бачивши вiдчай пана Скшетуського, бо йому борода на якомусь двадцятому роцi життя посивiла, а вiн, вгадайте, що зробив?

– Звiдки я мав би знати!

– Вiтчизна була в небезпецi, принижена, лютий Хмельницький торжествував, i тому вiн не подався панночку шукати. Свiй бiль Боговi присвятив i бився в усiх битвах пiд орудою князя Яреми, а пiд Збаражем такою надзвичайною славою вкрився, що iм’я його досi всi з пошаною повторюють. А тепер прикладiть його вчинок до свого i вiдчуйте рiзницю.

Пан Кмiциц мовчав i гриз вуса, а пан Володийовський не змовкав:

– Тому пана Скшетуськогo Бог винагородив i панночку йому повернув. Одразу ж пiсля Збаража й побралися i вже трiйко дiтей наплодили, хоч вiн служити не припиняв. А ви своiми заворушеннями тим самим допомагали ворогу i мало життя не втратили, не кажучи про те, що кiлька днiв тому могли панночку назавжди втратити.

– Яким трибом? – пан Анджей сiв на лiжку. – Що ж з нею сталося?

– Нiчого з нею не сталося, але знайшовся чоловiк, котрий у неi руку попросив i за дружину хотiв узяти.

Пан Кмiциц дуже зблiд, його впалi очi стали жбурляти полум’я. Хотiв встати, схопився навiть на мить i залементував:

– Ким був цей вражий син? Як Бог живий, кажiть!

– Я, – повiдомив пан Мiхал.

– Ви? Ви? – зачудувався пан Кмiциц. – Як це?..

– А так.

– Зрадник! Вам це не минеться!.. А вона?.. Заради Бога, кажiть уже все!.. Вона погодилася?..

– Вiдмовила моментально, навiть не думаючи.

Настала хвилина мовчання. Пан Анджей дихав важко i поглядом свердлив пана Володийовськогo, але той сказав:

– Чому ж ви мене зрадником називаете? Нiби я вам брат чи сват. Я що, вам присягу зламав? Я перемiг вас у чесному бою i мiг робити, що менi заманеться.

– У старi часи один iз нас кров’ю це запечатав би. Не шаблею, то з мушкета вас би застрелив i хай би чорти мене пiсля цього вхопили.

– Ви б мене з мушкета застрелили, бо якби вона менi не вiдмовила, то на другий поединок я б не погодився. Бо навiщо менi б було битися? А знаете, чому вона мене вiдбрила?

– Чому? – повторив, як вiдлуння, пан Кмiциц.

– Бо вона вас кохае.

Це було бiльше, нiж слабкi сили хворого знести могли. Голова пана Анджея впала на подушки, на його чолi виступив рясний пiт, i чоловiк якийсь час лежав мовчки.

– Зле менi, слабко, – зронив вiн за хвилину. – Звiдки ж ви знаете, що вона мене кохае?

– Бо маю очi i дивлюся, бо маю розум i роблю висновки. Тепер особливо, бо коли вiдмову одержав, зараз менi в головi просвiтлiло. Спочатку, коли пiсля поединку прийшов iй сказати, що вона вiльна, бо я вас здолав, iй помутилося i замiсть вдячнiсть менi проявити, мене зовсiм не помiчала. По-друге: коли вас тут Домашевичi пiдiймали, то вам голову, як матiр пiдтримувала. А по-трете, коли я iй освiдчився, так мене прийняла, наче менi хто в писок дав. Якщо цих аргументiв вам не досить, то хiба тому, що через свою затятiсть i на розумi шкутильгаете.

– Якби це була правда! – озвався слабким голосом пан Кмiциц. – Бо рiзнi менi тут мазi на рани прикладають, але не було кращого бальзаму за слова вашi.

– Зрадник вам такий бальзам прикладае?

– Даруйте, пане. У головi менi таке щастя не помiщаеться, щоб вона мене ще хотiла.

– Я сказав, що вона вас кохае, але не сказав, що захоче. Це зовсiм рiзнi речi.

– Якщо мене не захоче, то собi голову об стiну розiб’ю. Не може бути iнакше.

– Могло б бути, якби ви мали щирий намiр спокутувати вину. Тепер вiйна, можете пiти, можете значну службу милiй вiтчизнi послужити, мужнiстю прославитись, репутацiю пiдлатати. Хто ж iз нас без грiха? Хто не мае провини на сумлiннi? Кожен мае. Але до покути i полiпшення кожному вiдкрита дорога. Ви грiшили сваволею, то вiдтепер уникайте. Грiшили проти вiтчизни, заворушення в час вiйни влаштовуючи, то ii тепер рятуйте. Робили кривду людям, то винагороджуйте iх. Ця дорога краща i певнiша для вас, нiж розбивання собi голови.

Пан Кмiциц подивився уважно на пана Володийовськогo, а тодi промовив:

– Ви зi мною розмовляете, як мiй щирий приятель.

– Я не ваш приятель, але й не ворог, а цiеi панночки мене шкода, хоч мене й вiдкинула, бо я iй також гостре слово неправильно вимовив вiд’iжджаючи. Через вiдмову я не повiшуся, це не новина менi, а невдачi не звик ховати. Якщо вас на добрi справи намовлю, то буде й моя для вiтчизни прислуга, би ви добрий i досвiдчений жовнiр.

– Чи не зарано ще менi на цю дорогу навертатися? Стiльки вирокiв на мене чекае! З ложа доведеться до суду йти. Хiба б звiдси утiк, а цього я не хочу. Стiльки позовiв! І що не справа, то i певний вирок на осуд.

– О, проти цього е лiки! – хитро зиркнув пан Мiхал, витягаючи вiрчу грамоту.

– Вiрча грамота! – зойкнув пан Анджей. – Для кого?

– Для вас. А тепер знайте, що маючи вiйськове завдання, не маете потреби до жодних судiв ставати, бо гетьманськiй iнквiзицii належите. Лише послухайте, що князь воевода менi пише.

Тут пан Володийовський прочитав пану Кмiцицу особистого листа Радзивiллa, зiтхнув, поворушив вусами, i сказав:

– То, як ви можете побачити, вiд мене все залежить: чи вам вiрчу грамоту вiддати, чи ii сховати.

Невпевненiсть, тривога i надiя одночасно вiдбилися на обличчi пана Анджея.

– І що ви зробите? – спитав тихо.

– Вiддам ii вам, – вiдповiв пан Володийовський.

Пан Кмiциц нiчого на це не сказав i, голову опустивши на подушки, якийсь час розглядав стелю. Раптом його очi зволожилися i невiдомi гостi в цих очах, сльози, зависли на вiях.

– Хай мене кiньми розiрвуть! – вимовив вiн врештi. – Хай iз мене шкiру здеруть, якщо я бачив колись чеснiшу людину за вас. Якщо через мене вiдмову одержали, якщо мене Олюнька ще, як кажете, кохае, то iнший тим бiльше мстив би, тим глибше мене топив. А ви менi руку подаете i наче з могили витягаете!

– Бо не хочу через особистi справи щастям нашоi батькiвщини жертвувати, якiй ви ще добре прислужитися можете. Але вам скажу, що якби ви тих козакiв вiд Трубецького чи Хованськогo привели, я б цей лист знищив. Ваше щастя, що ви такого не зробили!

– Приклад, приклад iз вас iншим треба брати! – зауважив пан Анджей. – Дайте менi свою руку, i Бог менi дозволить вам добром вiдплатити, бо мене на не життя, а на смерть зобов’язали.

– То i добре, потiм про це! А тепер вуха, пане, догори! Не треба вам у жоднi суди ходити, а за роботу братися. Якщо послужите батькiвщинi, то вам i ця шляхта подаруе, бо то люди честi, до вiтчизни дуже чутливi. Ви можете ще своi провини змити, репутацiю повернути i в славi, як у сонцi, ходити, а вже там я знаю одну панночку, котра вам нагороду за життя вигадае.

– Гей! – залементував збуджено пан Кмiциц. – Що я тут у лiжку гнитиму, коли ворог вiтчизну топче. Гей! Є там хтось? Я сам тут! Пахолку, чоботи подавай!.. Сам один!.. Хай мене грiм у цих палатах поб’е, якщо я буду довше в них валятися!

Усмiхнувся на це задоволено пан Володийовський i сказав:

– Дух ваш за тiло дужчий, бо тiло ваше ще немiчне.

Та й почав вiдкланюватися, але пан Анджей не вiдпускав, дякував i вином хотiв пригостити.

Як вже добре звечорiло, малий лицар покинув Любич й у Водокти попрямував.

– Найкраще ii за гострi слова винагороджу, – казав сам собi полковник, – коли iй скажу, що пан Кмiциц не лише лiжка, але й неслави уникае. Не цiлком вiн ще зiпсутий чоловiк, лише дуже запальний. Гарно ii цим утiшу i так гадаю, що мене тепер краще прийме, нiж тодi, коли iй самого себе пропонував.

Тут добродушний пан Мiхал зiтхнув:

– Якби ж то знати, чи е хтось на свiтi i для мене призначений?

Так собi мiркуючи, вершник доiхав до Водоктiв. Патлатий жемайтiець вибiг до коловертi, але не квапився вiдчиняти, лише повiдомив:

– Спадкоемицi немае вдома.

– Вона поiхала?

– Поiхала.

– Куди?

– Хто ii зна!

– А коли повернеться?

– Хто ii зна!

– Балакай по-людськи! Не казала, коли повернеться?

– Бог дасть, зовсiм не повернеться, бо з возами виiхала i з лантухами. Я так собi мiзкую, що далеко i надовго.

– Справдi? – буркнув пан Мiхал. – Ось що я чудового накоiв!..




Роздiл X


Зазвичай, коли теплiшi променi сонця починають прориватися крiзь стiну зимових хмар i коли першi паростки з’являються на деревах, а зеленi стебла збiжжя колосяться на вологих полях, надiя на краще западае в людськi серця. Але весна 1655 року не принесла звичайноi втiхи для засмучених у Речi Посполитiй людей. Весь ii схiдний кордон, вiд пiвночi аж по Дике Поле на пiвднi, були опоясанi немовби вогняною стрiчкою i веснянi зливи не могли згасити пожежi, а та стрiчка ставала щораз ширшою i щораз розлогiшe займала землi. До того ж на небi з’явилися ознаки лихоi ворожби, що прогнозувала поразки та нещастя. Раз по раз iз линучих хмар на небi утворювалися наче високi башти, гейби фортечнi фланги, якi потiм обвалювалися з гуркотом. Блискавки також били в землю, ще снiгом покриту, сосновi лiси жовкли, а галуззя дерев дивовижно корчилося, набуваючи хворобливого вигляду. Тварини та птахи падали вiд якоiсь невiдомоi пошестi. Крiм цього, i на сонцi спостерiгалися незвичайнi плями, якi набували вигляду руки, що яблуко тримае, пробитого серця та хреста. Думки ставали все тривожнiшими, навiть ченцi губилися в здогадах, що б цi знаки могли означати. Дивний якийсь неспокiй охоплював усi людськi серця.

Пророкували новi вiйни i раптом, лише Бог знае звiдки, зловiсна чутка почала кружляти з вуст у вуста селами та мiстами, що з боку шведiв наближаеться буря. На перший погляд, нiщо не могло пiдтвердити цю звiстку, бо укладене зi Швецiею перемир’я ще шiсть рокiв мало бути чинне, однак про небезпеку вiйни згадували i на сеймi, який король Ян-Казимир скликав 19 травня у Варшавi.

Усе бiльше неспокiйних очей зверталося до Великоi Польщi, на яку буря передусiм могла звалитися. Пан Лещинський, воевода лежайський, i пан Нарушевич, польний писар литовський, поiхали посольством до Швецii. Але iхня делегацiя, замiсть заспокоiти чутки, розпалила ще бiльший неспокiй.

«Легацiя ця вiйною пахне», – писав Януш Радзивiлл.

– Якби нашестя не загрожувало з того боку, то чи була б потреба дипломатiв до них засилати? – метикували iншi. – Адже не встиг повернутися зi Стокгольма попереднiй посол Каназиль, як одразу ж стало зрозумiло, що вiн нiчого не досяг, якщо зараз же за ним таких серйозних сенаторiв послали.

Так чи так, але розсудливiшi люди ще не вiрили в можливiсть вiйни.

– Жодного приводу, – стверджували знавцi, – Рiч Посполита не дала, тому перемир’я залишаеться в силi. Як же можна порушити присягу, потоптати найсвятiшi угоди та напасти по-розбишацьки на безпечного сусiду? Швецiя добре пам’ятае ще рани, польською шаблею завданi пiд Кiргольмом, Пуцьком i Тшцянною! Адже ж тодi Густав-Адольф по всiй Європi не знайшов собi iншого супротивника та пiддався намовлянням пана Конецпольського. Не будуть шведи таку велику военну славу здобувати, у мирi набуту, до непевних дiй ворожих вдаватися проти того, кого нiколи в полi здолати не могли. Правда також, що вiйною виснажена й ослабла Рiч Посполита, але i в самоi Пруссii i Великоi Польщi, яка в останнiх вiйнах зовсiм не постраждала, вистачить сил цих зайд повiдганяти i до морських безплiдних скель вiдкинути. Не буде вiйни!

На це вiдповiдали iм не такi оптимiсти, котрi ще до варшавського сейму радили намовляти короля на сеймику в Гроднi захистити великопольське прикордоння, розписали податки та военнi розрахунки, чого нiколи б не робили, якби небезпека не була близько.

І так металися версii мiж страхом i надiею, важка невпевненiсть запала в людськi душi, коли враз поклав iй кiнець унiверсал Богуслава Лещинськогo, великопольського полководця, яким скликалося посполите рушення шляхти Познанського i Калiшського воеводств для захисту кордонiв вiд загрозливоi шведськоi навали.

Будь-який сумнiв зник. Вигуки «вiйна» пролунали по всiй Великiй Польщi й усiх землях Речi Посполитоi.

І була це не лише вiйна, а нова вiйна. Хмельницький за пособництва Бутурлiна лютував на пiвднi та сходi, Хованський i Трубецькой – на пiвночi та сходi, швед наближався iз заходу! Вогняна стрiчка замикалась у вогняне коло.

Краiна нагадувала табiр в облозi.

А в таборi цьому лихо дiялося. Один зрадник, пан Радзiевський, уже втiк iз нього i перебрався в намет iнтервентiв. Це вiн вiв iх на готову здобич, виказував слабкi сторони, вiн же спокушав гарнiзони. До того ж не бракувало як небажання, так i заздрощiв. Не бракувало й магнатiв, мiж собою посварених або за вiдмову в посадах на короля ображених, i будь-якi державнi iнтереси на свою вигоду обернути готових. Не бракувало й дисидентiв, котрi прагнули трiумфу навiть на могилi вiтчизни досягти. А ще бiльше було свавiльникiв i сонливих, i ледачих, i в собi самих й у власному маетку залюблених.

Проте заможна i вiйною досi не зачеплена великопольська краiна не шкодувала принаймнi грошей на захист. Мiста та селища шляхтянськi забезпечували пересiчного жовнiра так, як йому належалося. І перш нiж шляхта рушила до табору власними персонами, туди потягнулися строкатi пiхотнi полки пiд командою ротмiстрiв, сеймиком призначених iз людей у военному ремеслi досвiдчених.

Пан Станiслав Дубинський, командир познанських пiхотинцiв, пан Владислав Влостовський – костянських, а пан Гоул, славетний воiн та iнженер, – валецьких. Над калiшськими ротмiстрiвську булаву тримав пан Станiслав Скшетуський, iз роду вiдважних воiнiв, двоюрiдний брат Яна, славетного збаражчикa. Пан Каспер Жихлiнський вiв кониських мельникiв i солтисiв. З-пiд Риздрова пiдтягнувся пан Станiслав Ярачевський, котрий усю молодiсть по чужоземних легiонах згаяв. З-пiд Kцинi прибув пан Пьотр Скорашевський, а пан Квiлецький – з-пiд Нaклa. Нiхто, однак, военним досвiдом не мiг зрiвнятися з паном Владиславoм Скорашевським, до голосу котрого навiть сам король i воеводи дослухалися.

У трьох мiсцях: пiд Пiлою, Устям i Велюнем, залягли ротмiстрiвськi ланцюги наднотецькi, чекаючи на прибуття шляхти, скликаноi на посполите рушення. Пiхотинцi насипали шанцi зранку до вечора, перманентно оглядаючись позад себе, чи часом така бажана кiннота не надходить.

Тим часом прибув перший iз сановникiв, пан Анджей Грудзiнський, воевода калiшський, i став в обiйстi бурмiстра з численним почтом слуг, одягнених у бiлi та блакитнi барви. Вiн сподiвався, що незабаром його оточить калiшська шляхта, однак нiхто не з’являвся, тому полководець послав по ротмiстра, пана Станiслава Скшетуськогo, зайнятого насипанням шанцiв бiля рiчки.

– А де ж моi люди? – поцiкавився воевода пiсля першого привiтання ротмiстра, котрого знав iз дитинства.

– Якi люди? – не второпав пан Скшетуський.

– Посполите рушення калiшське?

Напiвпрезирлива, напiвболiсна усмiшка з’явилася на зчорнiлому обличчi жовнiра.

– Ясновельможний воеводо! – промовив вiн. – Зараз час стригти вiвцi, а через погано вимиту вовну вони не хочуть у Гданську платити. Кожен тепер сам собi пан при миттi в ставку або над вагою стоiть, слушно вважаючи, що шведи не втечуть.

– Тобто, – зажурився воевода, – ще нiкого немае?

– Жодного живого духу, крiм польовоi пiхоти. Та й жнива наближаються. Добрий господар у такий час iз дому не виiжджае!

– Що це ви таке кажете?

– І шведи нiкуди не втечуть, лише ще ближче пiдiйдуть, – додав ротмiстр.

Рябе обличчя воеводи враз почервонiло.

– Що менi шведи!.. Це для мене сором перед iншими панами буде, якщо я сам тут, як палець, зостануся.

Пан Станiслав знову всмiхнувся.

– Ваша милiсть дозволить вам повiдомити, – зауважив досвiдчений воiн, – що шведи тут найголовнiша рiч, а сором уже потiм. Зрештою, не буде його, бо не лише калiшськоi, а й нiякоi iншоi шляхти тут ще не мае.

– Вони збожеволiли! – обурився пан Грудзiнський.

– Нi, вoни лише впевненi, що якщо вони не захочуть до шведiв, то шведи самi до них не забаряться.

– А щоб його! – вилаявся воевода.

І гукнувши пахолка, наказав подати собi чорнило, пера та папiр, вiдтак сiв i став писати.

Через пiвгодини засипав аркуш пiском, вдарив по ньому рукою i сказав:

– Посилаю виклик, щоб найпiзнiше pro die 27 praesentis[39 - Pro die 27 praesentis (лат.) – на день 27-го присутнi.] прибули, i так собi мiркую, що принаймнi на цей останнiй термiн захочуть non deesse patriae[40 - Non deesse patriae (лат.) – не залишать край.]. А тепер скажiть менi, пане, чи маете якiсь звiстки про ворога?

– Маемо. Вiттемберг свое вiйсько пiд Дамою на полях муштруе.

– Багато iх?

– Однi кажуть, що сiмнадцять тисяч, iншi, що бiльше.

– Гм! Нас стiльки не набереться. Як вважаете, зможемо вiдбитися?

– Якщо шляхта не прийде, то не буде й про що балакати…

– З’явиться, куди ж вона подiнеться! Вiдома рiч, що посполите рушання завжди зволiкае. Але з шляхтою собi дамо раду?

– Не дамо, – зронив холодно Скшетуський. – Ясновельможний вoевoдo, у нас немае кому воювати.

– Як це немае кому воювати?

– Ваша милiсть знае так само добре, як i я, що все вiйсько ще в Украiнi. Звiдти нам не прислали навiть пари хоругв, хоча один лише Бог знае тепер, яка буря грiзнiша.

– Але ж пiхота, посполите рушення?

– З двадцяти селян заледве один вiйну бачив, а з десяти лиш один знае, як рушницю тримати. Пiсля першоi ж вiйни будуть iз них добрi жовнiри, але не зараз. А щодо посполитого рушення, спитайте, ваша милосте, кого схочете, хто хоча б трохи на вiйнi знаеться, чи посполите рушення може протистояти регулярному вiйську, ще такому, як шведське, ветеранам iз усiеi лютеранськоi вiйни, до перемог звиклих.

– То ви так шведiв бiльше за своiх цiнуете?

– Не вважаю iх кращими за своiх, бо якби тут було з п’ятнадцять тисяч таких людей, котрi пiд Збаражем воювали, кварцяних[41 - Кварцяне вiйсько – наймана пiхота у Речi Посполитiй у XVIXVIII ст.] та iздових, тодi б iх не боявся, але з нашими, дай Боже, щоб хоча б чогось путнього домогтися змогли.

Воевода поклав руки на колiна i рiзко глянув просто в очi пану Скшетуському, немовби хотiв у них якусь потаемну думку вичитати.

– То навiщо ж ми сюди прийшли? Ви ж не думаете, що краще здатися?

Спалахнув на такi слова пан Станiслав i вiдрубав:

– Якщо б менi така думка на гадку спала, накажiть мене, ваша милосте, на палю настромити. На запитання, чи я вiрю у вiкторiю, вiдповiдаю, як жовнiр: не вiрю! Але навiщо ми сюди прийшли, то вже iнша рiч, на яку, як громадянин, вiдповiдаю: для того, щоб супостатовi першими опiр вчинити, щоб затримавши його на собi, дозволили рештi краiни перегрупуватися та виступити, щоб тiлами нашими напад зупиняти доти, доки один за одним не попадаемо!

– Похвали гiдний такий намiр, – холодно зауважив воевода, – але легше вам, жовнiрам, зi смертю теревенити, нiж нам, на кого вся вiдповiдальнiсть за рiки шляхетноi кровi, даремно пролитоi, впаде.

– Для того й мае шляхта кров, щоб ii проливати.

– Воно й начебто так! Всi ми готовi полягти, бо врештi це – найлегша рiч. Однак обов’язок каже нам, кого доля командирами поставила, не лише слави шукати, а й за користю озиратися. Вiйна вже все одно почалася, це правда, але ж Карл-Густав е родичем нашого короля i мусить на це власну думку мати. Тому належить i спробувати перемови провадити, бо iнодi словом можна бiльшого досягти, нiж зброею.

– Це не в моiй компетенцii! – сухо вiдказав пан Станiслав.

Воеводi тiеi митi, мабуть, те саме на гадку спало, бо кивнув головою i попрощався з ротмiстром.

Пан Скшетуський проте лише наполовину мав слушнiсть у тому, що казав про млявiсть шляхти, до посполитого рушення покликаноi. Правда ж була така, що до завершення стрижки овець мало хто прибув до табору мiж Пiлою та Устям, але на 27 червня, тобто на остаточний термiн прибуття, заново визначений, почали з’iжджатися численними групами.

Щодня хмари куряви, що здiймалася через тривалу бездощову погоду, сповiщали наближення щоразу нових загонiв. І iхала шляхта гамiрно, кiнно i на колесах, з почтом слуг, креденсами, возами та надмiром на них усiляких зручностей. А зброею настiльки обтяжена, що один за трьох був озброений, починаючи вiд списiв, рушниць, бандолетiв, шабель, кончарiв[42 - Кончар – тип схiдноi та давньоруськоi холодноi зброi, меч iз прямим, довгим (до 1,5 м) i вузьким три- або чотиригранним лезом.] до вже не використовуваних гусарських молотiв, що для розбивання панцерiв призначенi. Загартованi воiни вiдразу по цьому озброенню розпiзнавали необiзнаних iз вiйною людей i недосвiдчених.

З усiеi майже шляхти, що проживала на просторах Речi Посполитоi, саме великопольська була найменш войовнича. Татари, турки та козаки не топтали нiколи цих околиць, i вiд тевтонських часiв уже майже забулося, як це, коли вiйна в краiнi. Хто з великопольськоi шляхти вiдчував у собi бойовий запал, той вступав у компут коронних вiйськ i там ставав таким самим добрим, як i будь-хто iнший. Але тi, натомiсть, що по обiйстях хотiли сидiти, на справжнiх домосiдiв перетворилися, тонучи в достатках, у вiдпочинку, на заповзятих господарiв, котрi засипають своею вовною й особливо своiм збiжжям ринки прусських мiст.

Тепер же, коли шведська буря вiдiрвала iх вiд насиджених мiсць, здавалося iм, що на вiйну не можна забагато зброi взяти, нi забагато пахолкiв привести, котрi б i тiла i майна панського стерегли.

Дивнi то були вояки, з котрими ротмiстрам нелегко впоратися було. Ставав, наприклад, товариш зi списом довжиною дев’ятнадцять стiп i з панцером на грудях, але в солом’яному брилi «для холоду» на головi. Інший пiд час муштри тiльки й нарiкав, ще один позiхав, iв або пив, дехто пахолка кликав, а всi разом визнавали природним балакати так голосно, що наказiв офiцерiв нiхто почути не мiг. Тому важко було дисциплiну тримати, бо проти неi опиралися запекло, наче проти утиску громадянських прав. Оголошувалися, щоправда, «статтi», але iх нiхто й слухати не хотiв.

Залiзною кулею на ногах цього вiйська був незлiченний загiн фiр, запасних коней i тяглових, худоби, призначеноi на провiант, а особливо слуг, котрi пильнували намети, спорядження, пшоно, крупи та бiгоси i з будь-якого приводу сварки та метушню вчиняли.

Проти такого ось вiйська наближався з боку Щецина i з-над Одри Арвiд Вiттемберг, старий вождь, котрий молодiсть тридцятилiтнiй вiйнi вiддав, командуючи сiмнадцятьма тисячами ветеранiв, залiзною муштрою вишколених.

З одного боку стояв безладний польський табiр, на ярмаркове збiговисько схожий, галасливий, переповнений диспутами i суперечками щодо розпоряджень командирiв та невдоволенням, що складався з простих селян, нашвидку в пiхоту перетворених, i з людей безпосередньо вiд стриження овець вiдiрваних. З другого – марширували грiзнi, мовчазнi каре, що на один помах вождiв перешиковувалися, як машини, в лiнii i пiвкола. Вони змикалися в клини та трикутники, такi чiткi, як меч у руцi фехтувальника. Наiжаченi люфами мушкетiв i списами, справжнi люди вiйни, холоднi, спокiйнi, справжнi рiзники, котрi великоi майстерностi досягли у вiйськовому ремеслi. Хто ж iз досвiдчених людей мiг сумнiватися, який буде результат зустрiчi i на чию користь мае випасти перемога?

Проте шляхти з’iжджалося все бiльше, а ще ранiше стали прибувати й великопольськi сановники з iнших провiнцiй, iз почтом особистих вiйськ i слуг. Незабаром пiсля пана Грудзiнського приiхав до Пiли могутнiй познанський воевода, пан Кшиштоф Oпалинський. Триста гайдукiв, одягнених у жовтi з червоним барви й озброенi мушкетами, пройшли перед каретою воеводи. Натовп придворних i шляхтичiв оточував його гiдну персону. За ними у бойовому порядку потягнувся загiн рейтарiв, у таких же кольорах, як i загiн гайдукiв. Сам воевода iхав у каретi, маючи при собi блазня, Стаха Острожку, обов’язком котрого було понурого свого пана всю дорогу звеселяти.

В’iзд такого знаменитого вельможi змiцнив усiм серця та дух. Бо коли споглядали на майже монаршу велич воеводи, на це прекрасне обличчя, на якому з-пiд високого, як склепiння, чола свiтилися розумнi та суворi очi, на сенаторський авторитет його постави, навряд чи в головi могло б умiститися, щоб якась невдала доля могла спiткати таку потугу.

Людям, звиклим до пошани та поваги, здавалося, що й самi шведи не посмiють пiдняти святотатну руку на такого магната. Бiльше того, тi, в кого серце страхопуда билося в грудях, вiдразу почувалися в безпецi пiд його крилом. Тому вiтали прибульця радiсно та гаряче. Вигуки прокотилися вулицею, якою кортеж рухався повiльно до будинку бурмiстра, i голови схилялися перед воеводою, якого бачили, як на долонi, через вiкна позолоченоi карети. На тi поклони разом з воеводою вiдповiдав i Острожка, з такою гiднiстю й авторитетом, немовби це власне йому кланялися.

Як тiльки курява пiсля проiзду познанського воеводи вляглася, набiгли гiнцi зi сповiщенням, що iде двоюрiдний його брат, пiдляський воевода Пьотр Опалинський зi своiм швагром, паном Якубом Роздражевським, воеводою iновроцлавським. Вони привели кожен по пiвтораста озброених людей, без урахування придворних i слуг. Пiсля цього i дня не минало, щоб хтось iз вельмож не приiхав. Пан Судивой Чарнковський, швагро Кшиштофа, познанський каштелян, за ним Станiслав Погорельський, каштелян калiшський. Максимiлiан М’ясковський, каштелян кривiнський, i Павел Гембiцький, пан межирiченський. Мiстечко настiльки наповнилося людьми, що будинкiв забракло, аби розмiстити хоча б дворян. Сусiднi луги вкрилися наметами посполитого рушення. Здавалося, що все рiзнобарвне птаство злетiлося до Пiли з усiеi Речi Посполитоi.

Мерехтiли червонi кольори, зеленi, голубi, блакитнi, бiлi на катанках[43 - Катанка – суконна куртка.], жупанах, кубраках[44 - Кубрак – грубий простий кунтуш.] i кунтушах, бо обiйшовши посполите рушення, в якому що не шляхтич, то iнше вбрання носив, обiйшовши панську службу, пiхоту кожного повiту також в iнших барвах можна було побачити.

Над’iхали й базарники, котрi не змогли на ринку помiститися, збудували ряд повiток бiля мiстечка. Продавали в них вiйськове причандалля, вiд мундирiв до зброi та провiанту. Польовi кухнi димiли всi днi й усi ночi, розносячи крiзь дим запах бiгосiв, пшона, печенi; в iнших продавали напоi. Перед повiтками роiлася шляхта, озброена не лише мечами, а й ложками, iли, пили та теревенили про ворога, якого ще не було видно, чи про пiд’iжджаючих сановникiв, котрим не скупились на докори.

Мiж групами шляхти походжав Острожка, одягнений у лахи, зшитi зi строкатих клаптiв, iз скiпетром, оздобленим дзвiночками, i з дурнуватим виразом обличчя. Де показувався, моментально оточували його колом, вiн, своею чергою, доливав оливи до вогню, допомагав обмовляти вельмож i задавав загадки, вiд яких шляхта вже у боки бралася, такi вони були доскiпливi.

Не жалiв у них нiкого.

Якось по полуднi прийшов на базар сам познанський воевода i влiз помiж шляхту, розмовляв ласкаво то з цим, то з тим, або й з усiма, i скаржився трохи на короля, котрий перед обличчям ворога, що наближаеться, не прислав жодноi хоругви кварцяноi.

– Не думають про нас, шановне панство, – балакав вiн, – i без допомоги нас залишають. Подейкують у Варшавi, що в Украiнi i так вiйська дуже мало i що гетьмани не можуть собi дати раду з Хмельницьким. Ох, важко! Мабуть, iм Украiна милiша, нiж Велика Польща. У немилостi ми, шановне панство, в немилостi! На гарматне м’ясо нас сюди послали.

– А хто винен? – питав пан Шлiхтинг, всховський суддя.

– Хто винен в усiх нещастях Речi Посполитоi? – здивувався воевода. – Та вже ж не ми, брати шляхетнi, котрi ii грудьми нашими заслоняемо.

Слухаючiй його теревенi шляхтi лестило це неабияк, що «граф на Бнiнi й Oпаленицi» сам нарiвнi з ними показуеться i братом називаеться, тому й пан Кошуцький вiдповiв:

– Ясновельможний вoевoдo! Якби бiльше таких консильярiв[45 - Консильяр – чиновник, котрий виконуе обов’язки радника.] було при його величностi, як ваша милiсть, то я впевнений, що сюди б на рiзню нас не посилали. Aле ж там, мабуть, правлять лише тi, хто вмiе нижче кланятися.

– Дякую, панове браття, за добрi слова!.. Провина того, хто поганих радникiв слухае. Свободи нашi iм, як бiльмо на оцi. Чим бiльше шляхти загине, тим absolutum dominium[46 - Absolutum dominium (лат.) – повноправне володiння.] буде легше провести.

– То ми за те маемо гинути, щоб дiти нашi у полонi стогнали?

Воевода нiчого не сказав, i шляхта почала переглядатися мiж собою та дивуватися.

– То це так? – гукали численнi голоси. – То для цього нас сюди на ножi послали? Хай йому грець! Не вiд сьогоднi про absolutum dominium торочать!.. Але якщо на те зайде, то i ми зумiемо про нашi голови подбати!

– І про наших дiтей!

– І про нашi добра, якi ворог igne et ferro[47 - Igne et ferro (лат.) – вогнем i мечем.] пустошити буде.

Воевода мовчав.

Дивним способом цей вождь пiдiймав дух своiм жовнiрам.

– У всьому винен король! – гукали щораз численнiше.

– А чи пам’ятаете ви дiяльнiсть Яна Oльбрахтa? – спитав воевода.

– За короля Oльбрахтa й вигинула шляхта! Зрада, пaнoвe браття!

– Король, король зрадник! – зкрикнув якийсь смiливий голос.

Воевода мовчав.

Раптом Острожка, котрий стояв бiля воеводи, кiлька разiв ударив руками по стегнах i прокукурiкав, як пiвень, так вразливо, що очi всiх присутнiх звернулися на нього.

Вiдтак блазень зарепетував:

– Шановне панство! Брати сердечнi! Послухайте мою загадку!

Із справжньою мiнливiстю березневоi погоди обурення ополченцiв в одну мить перекинулося в цiкавiсть i бажання того, щоб почути якогось нового дотепу блазня.

– Слухаемо! Слухаемо! – oзвaлoся з кiльканадцять голосiв.

Острожка почав моргати очима, як мавпа, i промовляти пискливим голосочком:

		Пiсля брата дружину й корону дiстав,
		Але славу брата навiк поховав.
		Пiдканцлера вигнав i довiв до пiдстав,
		Що пiдканцлером сам при пiдканцлеровiй став.

– Король! Король! Як живий! Ян-Казимир! – залементували з усiх бокiв.

І гучний регiт, як грiм, пролунав у зiбраннi.

– Хай його кулi б’ють, як вiн дотепно придумав! – захоплювалася шляхта.

Воевода смiявся з iншими, а коли стишилося трохи, промовив серйознiше:

– І за таку справу мусимо тепер кров проливати та головами накладати. Ось до чого дiйшло!.. Тримай, блазню, дуката за добру загадку.

– Кшиштофе! Кшисю наймилiший! – забелькотiв Острожка. – Чому ж на iнших нападаеш, котрi штукарiв тримають, коли сам не тiльки мене тримаеш, але окремо за загадки доплачуеш?.. Дай мене ще дуката, то скажу й другу загадку.

– Таку ж добру?

– Лише довшу. Але спочатку дукат.

– Тримай!

Блазень знову потряс руками, як пiвень крилами, знову закукурiкав i заголосив:

– Любi панове, послухайте, хто це такий:

		Вдавав iз себе Катона[48 - Марк Порцiй Катон (95 до Р. Х.—46 до Р. Х.) – давньоримський полiтичний дiяч, правнук Марка Порцiя Катона-старшого (цензора).], на майно нарiкав,
		Не шаблi, а перу гусячому перевагу вiддавав.
		Пiсля зрадника хотiв спадку, та його не дiстав,
		Опонентiв уiдливою сатирою вiдхльостав.
		Було б менше лиха, якби вiн шаблю кохав,
		Сатирами клятих шведiв нiяк не злякав,
		І тiльки-но клопотiв военних зазнав,
		За прикладом зрадника й сам зрадником став.

Усi присутнi так само легко вiдгадали цю загадку, як i попередню. Два чи три приглушенi смiшки озвалися в зiбраннi, пiсля чого запала глибока тиша.

Воевода став червоний, як буряк, i тим бiльше оторопiв, що всi очi на нього вилупилися, а блазень зиркав то на одного шляхтича, то на iншого й урештi-решт озвався:

– То що, панове, нiхто не може вiдгадати, хто це такий? А коли мовчанка стала единою вiдповiддю, Острожка звернувся з невинним виразом обличчя до воеводи:

– А ти, Кшисю, також не знаеш, про котрого гультяя була мова?.. Не знаеш? Тодi плати!

– Тримай! – засопiв воевода.

– Бог тобi вiддячить!.. Але скажи менi, Кшисю: чи це не ти випадково хотiв отримати пiдканцлерство пiсля пана Радзiевського?

– Ти мене з кимось плутаеш! – вiдрубав Кшиштоф Опалинський.

І вiдсалютував шапкою всiм присутнiм:

– Мое шанування!.. Час менi на военну раду.

– На родинну раду, Кшисю, ти хотiв сказати, – зронив Острожка, – бо там лише родичi радитися будуть, як би звiдси п’ятами накивати.

Пiсля чого звернувся до шляхти та, наслiдуючи воеводу в поклонi, додав:

– А вам у тi забавки грати!

І вийшли обое. Але не встигли ступити й кiльканадцяти крокiв, як один величезний вибух реготу досягнув вух воеводи i звучав ще довго, перш нiж потонув у загальному гомонi табору.

Вiйськова рада справдi мала вiдбутися i познанський воевода на нiй головував. Була то особлива нарада! Брали в нiй участь саме тi вельможi, котрi на вiйнi не розумiлися. Бо великопольськi магнати не йшли i не могли йти за прикладом тих литовських князiв чи украiнських, котрi звикли жити в безперервному вогнi, як саламандри.

Там що воевода, що каштелян, все був вождь, котрому панцер на тiлi натирав червонi смуги, що нiколи не сходили, а молодiсть минала у степах або в лiсах на схiдному кордонi, помiж засiдок, бiйок, гонитви, в обозах або таборах. Тут були тi сановники, котрi стежили за дотриманням законiв, хоча за потреби i вони ходили часом на посполите рушення, проте нiколи не займали пiд час воен керiвних посад. Глибокий спокiй приспав войовничий дух i в нащадкiв тих лицарiв, перед котрими колись залiзнi тевтонськi загони не могли втримати поля, i перетворив iх на дiячiв, учених i лiтераторiв. Лише жорстка шведська школа нагадала iм про те, що забули.

Тим часом зiбранi на нараду вельможi глипали непевними очима i кожен боявся першим озватися, чекаючи, що скаже «Агамемнон», познанський воевода.

«Агамемнон» i сам нi в чому не петрав i мову свою розпочав знову ж таки з нарiкань на невдячнiсть i королiвську млявiсть, на легкодухе серце, з яким усю Велику Польщу й iх пiд меч поставив. Але вiн був дуже красномовний, його постать була просто величною, справжнього римського сенатора гiдна: голову тримав високо пiднятою, його чорнi очi метали блискавки, вуста – грiм, а сивiюча борода тряслася вiд збудження, коли промовець майбутнi поразки вiтчизни малював.

– Чим же наша батькiвщина страждае, – питав вiн, – як не синами своiми? А ми тут передусiм страждаемо. По наших землях, по наших особистих маетках, заслугами i кров’ю наших пращурiв здобутих, пройдеться нога iнтервентiв, котрi, як буря, наближаються до нас iз боку моря. І за що ж нам терпiти? За що заберуть нашi стада, потопчуть збiжжя, спалять села, працею нашою збудованi? Чи це ми скривдили пана Радзiевського, котрого незаконно засудили, переслiдували, як злочинця, i чужоi протекцii шукати змусили? Нi!.. І чи ми наполягаемо, щоб цей марнославний титул шведського короля, який уже стiльки кровi коштував, був у пiдписi нашого Яна-Казимира збережений? Нi!.. Двi вiйни палають на двох кордонах, то треба ще й третю накликати?.. Хто винен, хай його Бог, хай його вiтчизна судить!.. Ми ж умиймо руки, бо невиннi в цiй кровi, яка буде пролита.

У такому ж дусi метав громи воевода, але коли дiйшло до сутi, вiн не вмiв нiчого путнього порадити.

Тодi послали за ротмiстрами, котрi польовою пiхотою командували, а особливо за паном Владиславом Скорашевським, котрий був не лише славетним i незрiвнянним лицарем, а й досвiдченим военним практиком, котрий знав вiйну, як отченаш. Його слушних порад навiть вождi неодноразово слухали. Тим бiльше вони були потрiбнi тепер.

Пан Скорашевський порадив спорудити три табори: пiд Пiлою, Велюнем i Устям, так близько, щоб у разi нападу могли один одному приходити на допомогу. А всi терени межирiччя, дугою таборiв обiйнятi, засипати шанцями, якi б над переправами панували.

– Коли ж виявиться, – продовжував пан Скорашевський, – в якому мiсцi ворог буде переправи форсувати, туди з усiх трьох таборiв силу зберемо, щоб йому належну вiдповiдь дати. Я ж, якщо дозволить ясновельможне панство, вiдбуду з малим загоном у Чаплинку. Втрачена це позицiя i я через якийсь час iз неi вiдступлю, але там передусiм дiзнаюся усе про ворога i ясновельможним панам повiдомлю.

Всi присутнi пристали на таку пораду i стали жвавiше поратися в таборi. Шляхти наiхало врештi вже до п’ятнадцяти тисяч. Посполитi сипали шанцi на шiсть миль навколо.

Устя, головну позицiю, зайняв зi своiми людьми пан познанський воевода. Частина лицарства залишилася у Велюнi, частина в Пiлi, а пан Владислав Скорашевський вiд’iхав у Чаплинку, щоб звiдти розвiдати все про супротивника.

Настав липень, днi були безперервно погожi та спекотнi. Сонце допiкало на рiвнинах так дошкульно, що шляхта ховалася по лiсах, мiж деревами, в тiнi яких дехто наказав розбивати своi намети. Там також влаштовували гучнi та галасливi бенкети, а ще бiльше гамору зчиняли слуги, особливо при купаннi та поiннi коней, яких кiлька тисяч одночасно переганяли по три рази щодня до Нотецi та Брди, сварячись i змагаючись за кращий доступ до берега.

Проте настрiй, не зважаючи на те, що познанський воевода докладав усiх зусиль, щоб його зiпсувати, був на початках добрий.

Якби Вiттемберг надiйшов у перших числах липня, то, iмовiрно, зустрiв би запеклий опiр, який у мiру розiгрiву людей у бою мiг би змiнитися на нездоланну перешкоду, як часто траплялося ранiше. Бо в жилах цих людей, хоча й вiдвиклих вiд вiйни, все ж текла лицарська кров.

Хто зна, чи другий Ярема Вишневецький не зробив би з Устя другий Збараж i не написав у цих шанцях нового аркуша славетноi лицарськоi iсторii. Але познанський воевода, на нещастя, мiг лише писати, але не воювати.

Вiттемберг, воiн, що не лише вiйну знав, а й людей, можливо, навмисно не квапився. Довголiтнiй досвiд навчив його, що новонайманий жовнiр найнебезпечнiший у перший момент запалу i що часто не мужностi йому бракуе, а жовнiрського терпiння, яке лише з досвiдом приходить. Умiе вiн раптово вдарити, як буря, на найнадiйнiшi полки i пройти по iхнiх трупах. Це залiзо, яке поки червоне, тремтить, живе, сипле iскри, палае, нищить, а коли захолоне, стае простою мертвою брилою.

Коли минув тиждень, за ним ще один, i починався третiй, довга бездiяльнiсть почала обтяжувати посполите рушення. Спека дошкуляла щораз бiльше. Шляхта не хотiла виходити на муштру, виправдовуючись тим, що «коней гризуть гедзi, тому вони не хочуть стояти на мiсцi, а в болотянiй околицi вiд комарiв жодного спасу немае».

Челядь влаштовувала щораз запеклiшi сварки за затiненi мiсця, навiть мiж панами за них доходило до шабель. Той чи iнший, завернувши увечерi до води, виiжджав крадькома з табору, щоб бiльше не повернутися.

Не бракувало поганого прикладу i з боку верхiвки. Пан Скорашевський повiдомив саме з Чаплинки, що шведи вже недалеко, як на военнiй радi звiльнено додому пана Зигмунтa Грудзiнськогo з Груднi, старости средського, на чому дядько Анджей, пан воевода калiшський, дуже наполягав.

– Якщо маю тут голову покласти, – казав вiн, – то нехай небiж пiсля мене пам’ять i славу успадкуе, щоб заслуга моя не пропала надаремно.

Вiдтак почав розчулюватися про молодий вiк i невиннiсть племiнника, а також згадав про ту його щедрiсть, з якою сотню пiхотинцiв, дуже боездатну, для Речi Посполитоi вчасно виставив. І военна рада пристала на просьби дядька.

Вранцi 16 липня поiхав пан старостенко з кiльканадцятьма слугами вiдкрито з табору додому, майже напередоднi облоги та битви. Юрба шляхти проводжала його iронiчними вигуками аж за табiр, а цим натовпом верховодив Острожка, котрий лементував здалеку втiкачам:

– Шановний пане старостенку, тепер додаю тобi до герба й iменi прiзвисько: Деест[49 - Деест – село в Нiдерландах, символ затурканоi провiнцii.]!

– Хай живе Деест-Грудзiнський! – репетувала шляхта.

– Не плач за вуйком, – лементував Острожка, – бо вiн теж так само може зганьбитися перед шведами, що як тiльки вони покажуться, хутко спиною до них обернеться!

Молодому магнатовi кров бухала до обличчя, але вiн удавав, що образ не чуе, лише коня буцав шпорами i натовп розсував, щоб якнайскорiше опинитися за межами табору i недосяжним для переслiдувачiв, котрi вже без огляду на родовитiсть i гiднiсть утiкача, почали кидати в нього грудками землi, репетуючи:

– Ось тобi грудочка, Грудзiнський! Егей! А гузя! Ходи сюди! Ходи, сарако ти котяча!

Зчинився такий гвалт, що аж познанський воевода надбiг iз кiлькома ротмiстрами заспокоювати натовп i тлумачити, що старостенко тiльки на тиждень, через дуже пильнi справи, взяв вiдпустку.

Проте поганий приклад подiяв, i того самого дня знайшлося ще кiлькасот шляхтичiв, котрi не хотiли бути гiршими за пана старостенка, хоча й вислизали з меншим супроводом i тихiше. Пан Станiслав Скшетуський, ротмiстр калiшський i двоюрiдний брат вiдомого збаражчикa Яна, кучму рвав на головi, бо i його пiдлеглi, наслiдуючи приклад «товариства», подалися втiкати з табору. Знову скликали военну раду, в якiй натовпи шляхти дуже хотiли взяти участь. Настала бурхлива нiч, сповнена крикiв i сварок. Всi пiдозрювали всiх у намiрi втечi. Вигуки «або всi, або нiхто» перелiтали з вуст в уста.

Щомитi з’являлися звiстки, що воеводи втiкають – i вчинявся такий рейвах, що старшини мусили з’являтися по кiлька разiв перед схвильованою юрбою. Кiльканадцять тисяч людей стояло до свiтанку на конях, познанський воевода iздив мiж ними з непокритою головою, подiбний на римського сенатора, i не втомлювався повторював видатнi слова:

– Шановне панство! З вами жити й умирати!

У деяких мiсцях його вiтали, але в iнших звучали уiдливi вигуки. Полководцю ледве вдавалося приборкати натовп i повертався на раду втомлений, охриплий, одурманений бiльше своiми словами i переконаний, що цiеi ночi вiн невiдплатну послугу батькiвщинi надав.

Але, крiм слiв, вiн нiчого не мав, бо за бороду i за чуба себе шарпав, i з розпачем повторював:

– Радьте, панове, якщо вмiете. Я вмиваю руки вiд того, що станеться, бо з таким жовнiром неможливо боронитися.

– Ясновельможний пане воеводо! – благав пан Станiслав Скшетуський. – Сам ворог спричиняе цю сваволю та розруху. Як тiльки гармати озвуться, як тiльки дiйде до захисту, облоги, сама ж шляхта муситиме цiною життя бiля валiв стояти, а не в таборi ховатися. Бо так уже неодноразово було!

– Чим же захищатися? Гармат ми не маемо, лише вiватiвки[50 - Вiватiвки – сигнальнi ракети.], що лиш годяться до салюту пiд час бенкетiв.

– Пiд Збаражем Хмельницький мав сiмдесят гармат, а князь Ярема – лише кiльканадцять октав[51 - Октава – гармата калiбром 70 мм.] i гранатникiв[52 - Гранатник – iндивiдуальна вогнепальна зброя, призначена до стрiльби гранатами.].

– Але вiн мав вiйсько, а не ополченцiв. Своi хоругви, що в боях прославилися, а не селян, котрi лиш овець стрижуть. З таких селюкiв навiть вiн би жовнiрiв не зробив.

– Треба послати за паном Владиславом Скорашевським, – запропонував пан Судивой Чарнковський, познанський каштелян. – Зробити його обозним. Його шляхта шануе i вiн ii в покорi втримати зумiе.

– Послати за паном Скорашевським! Досить йому в Драгаi або в Чаплинцi сидiти! – повторив пан Анджей Грудзiнський, воевода калiшський.

– Справдi! Це найкращий вихiд! – загукали й iншi голоси.

Тому послали кур’ера по пана Владиславa Скорашевськогo – iнших рiшень на радi не приймали, натомiсть теревенили та нарiкали на короля, його оточення, на брак вiйська й озброення.

Наступний ранок не принiс нi втiхи, нi заспокоення. Схоже, безлад поширився. Хтось пустив поголос, що iновiрцi, точнiше кальвiнiсти, сприяють шведам i готовi за першоi ж нагоди перейти до ворога. Бiльше того, цю звiстку не заперечили нi пан Шлiхтинг, нi пани Курнатовськi – Едмунд та Яцек, також кальвiнiсти, але щиро вiтчизнi вiдданi. Однак самi ж охоче пiдтвердили, що iновiрцi творять окреме коло i змовляються мiж собою пiд проводом вiдомого баламута i недолюдка пана Рея, котрий замолоду служив у Нiмеччинi добровольцем на боцi лютеран, i великого шанувальника шведiв. Як тiльки цi пiдозри розбiглися по шляхтi, моментально кiльканадцять тисяч шабель блиснуло та справжня буря вибухнула в таборi.

– Зрадникiв годуемо! Гадюк годуемо, готових кусати лоно батькiвське! – верещала шляхта.

– Давайте iх сюди!

– В пень iх!.. Зрада найгидкiша, шановне панство!.. Вирвати кукiль, бо iнакше загинемо всi!

Воеводи та ротмiстри знову заповзялися всiх заспокоювати, але це давалося iм ще важче, нiж попереднього дня. Самi, врештi-решт, були переконанi, що пан Рей готовий вiдверто зрадити батькiвщину, бо це був чоловiк зовсiм зчужоземлений i, крiм мови, не мав у собi нiчого польського. Тому ухвалили вислати його з табору, що зараз же трохи заспокоiло протестувальникiв. Проте ще довго лунали вигуки:

– Давайте iх сюди! Зрада, зрада!

Дивний настрiй запанував урештi-решт у таборi. Дехто впав на дусi та поринув у смуток. Іншi мовчки швендяли стежками вздовж валiв, кидаючи боязкi та понурi погляди на рiвнини, з яких мав надiйти ворог, або пошепки розповiдали щораз гiршi новини.

Ще iнших опанувала якась бiснувата, вiдчайдушна веселiсть i готовнiсть до смертi. В результатi цiеi готовностi влаштовували бенкети та пиятики, щоб весело останнi днi життя згаяти. Дехто також задумався про спасiння й увесь час проводив у молитвах. Нiхто тiльки в усьому цьому людському потоцi не думав про перемогу, нiби вона зовсiм була неможлива, хоча ворог не мав переваги в силi. Але мав трохи бiльше загонiв вiйська, краще тренованого, i вождя, котрий у вiйнi тямив.

І коли з одного боку польський табiр кипiв, гудiв, бенкетував, ворохобився, вирував, як море, вихором гнане, коли посполите рушення засiдало, нiби на виборах короля, то з iншого боку, розлогими, зеленими заплавами над Одрою рухалися без опору шведськi загони.

Напередi рухалася бригада королiвськоi гвардii. Їi вiв Бенедикт Горн, солдат грiзний, iм’я котрого зi страхом у Нiмеччинi повторювали. Вiйсько мав добiрне, росле, одягнене в гребiнчастi шоломи з човниками, що досягали аж до вух, у жовтi шкiрянi жупани, а озброенi рапiрами та мушкетами, холоднi й упертi в бою та готовi реагувати навiть на помах свого командувача.

Нiмець Карл Шеддiнг вiв вестготську бригаду, що складалася з двох полкiв пiхоти й одного полку важких рейтарiв, закутих у панцери без наплiчникiв. Половина пiхоти мала мушкети, а решта – списи. На початку битви мушкетери ставали на чолi, а в разi атаки вiдступали за списоносцiв, котрi, встромивши один кiнець ратища в землю, другий пiдставляли проти кiнноти, що насувалася. Пiд Тшцянною, в часи Зигмунтa III, одна хоругва гусарiв знесла на шаблях i копитах таку ж саму вестготську бригаду, в якiй тепер служили переважно нiмцi.

Двi смоландськi бригади вiв Ірвiн, названий Безруким, бо якось утратив праву руку, захищаючи прапор. Зате в лiвiй мав таку силу, що одним махом вiдтинав голову коня. Це був понурий солдат, котрий любив лише вiйну та кровопролиття, суворий i до себе, i до жовнiрiв. Коли iншi командири перетворились у баталiях на людей ремесла, котрi любили вiйну заради вiйни, вiн став справжнiм фанатиком i вбивав людей, спiваючи церковнi псалми.

Вестманляндська бригада рухалася пiд орудою Дракенборга, а гельсiнська, що складалася з винятково досвiдчених стрiльцiв, пiд командою Густава Оксенштерна, родича славетного канцлера, котрий ще замолоду слави зазнав. В остготляндськiй полковником служив Ферсен, а в нерiкськiй i верманляндськiй – сам Вiттемберг, котрий водночас був головним командувачем усiеi армii.

Сiмдесят двi гармати толочили борозни по зволожених заплавах, а всiх солдатiв було сiмнадцять тисяч, грiзних шибайголiв з усiеi Нiмеччини, а в бою таких умiлих, що з ними хiба королiвська французька гвардiя могла зрiвнятися. За полками тягнулися вози та намети, полки ж iшли необтяженi, в будь-який момент до бою готовi.

Списи, мов лiс, стирчали над масою голiв, шоломiв i капелюхiв, а мiж цим лiсом пливли до польського кордону великi блакитнi прапори з бiлими хрестами посерединi.

З кожним днем меншала вiдстань, що роздiляла цi два вiйська.

Урештi-решт, дня 21 липня, в лiсi бiля селища Гейнiшсдорф побачили шведськi загони перший прикордонний польський стовп. І тут почулися збудженi вигуки, озвалися сурми, литаври та барабани, розгорнулися всi прапори. Вiттемберг виiхав наперед, оточений блискучим почтом штабу, й усi полки проходили перед ним, демонструючи свою зброю, iзду з вийнятими рапiрами, вправи iз запаленим гнотом. Година була полуднева, погода просто чудова. Лiсове повiтря пахло живицею.

Сiра, залита сонячним промiнням дорога, якою проходили шведськi хоругви, висуваючись iз гейнiшсдорфського лiсу, губилися на горизонтi. Коли вiйсько, що рухалося нею, вийшло нарештi з лiсу, iхнiм очам вiдкрилася весела краiна, усмiхнена, що виблискувала жовтуватими ланами всiлякого збiжжя, мiсцями всiяна дiбровами, а мiсцями зелена вiд лугiв. Тут i там зi скупчень дерев, за дiбровами, ген далеко, здiймалися дими аж до неба. На галявинах виднiлися отари, що паслися. Там, де на лугах розлилася вода, розлилася широко, походжали безтурботно лелеки.

Якась тиша та насолода розливалася повсюдно по цiй землi, молоком i медом багатiй. І волiла розточуватися щоразу ширше й оголювати своi плечi вiйську, немов не iнтервентiв вiтала, а гостей, що з Богом прибувають.

Ця картина викликала новi вигуки, що вирвалися з грудей усiх вiйськових, найбiльше – корiнних шведiв, котрi звикли до голоi, бiдноi та дикоi природи у своiй краiнi. Серця знедоленого й убогого люду наповнилися прагненням захопити цi скарби та достатки, якi впадали iм у вiчi. Запал охопив шеренги. Але не сподiвалися цi солдати, загартованi у вогнi Тридцятирiчноi вiйни, що це дiстанеться iм легко, бо на цiй багатiй землi проживав багатолюдний i лицарський народ, котрий умiв ii захищати. Жила ще в Швецii пам’ять жахливого погрому пiд Кiргольмом, де три тисячi кiнноти Ходкевича стерло на порох вiсiмнадцять тисяч шведського вiдбiрного вiйська. В оселях Вестготленду, Смоланду та Далекарлii досi розповiдають про тих крилатих лицарiв, як про велетiв iз якоiсь саги. Свiжою ще була пам’ять про вiйни часiв Густава-Адольфa, бо ще не вимерли люди, котрi брали в них участь. Адже той скандинавський орел, перш нiж пролетiти через усю Нiмеччину, двiчi обломив кiгтi об загони Конецпольського.

Тож i радiстю наповнювалися шведськi серця, i певним острахом, над яким не був владний навiть верховний командувач Вiттемберг. Вiн споглядав на полки пiхоти i рейтарiв, що проходили повз нього, таким поглядом, яким пастир стежить на своiм стадом. Вiн обернувся до опасистого чоловiка, котрий носив капелюх iз пером i свiтлу перуку, що спадала на плечi.

– Ваша милiсть запевняли мене, – сказав вождь, – що з цими силами можна здолати вiйсько, що стоiть пiд Устям.

Чоловiк у свiтлiй перуцi всмiхнувся та вiдказав:

– Ваша милiсть може цiлком покладатися на моi слова, за якi я головою ручатися готовий. Якби пiд Устям були регулярнi вiйська i котрийсь iз гетьманiв, я першим у такому разi радив би не квапитися та зачекати, аж його королiвська величнiсть iз усiею армiею надiйде. Але проти посполитого рушення i цих великопольських панiв сили нашоi з надлишком буде досить.

– А не прийде iм якась пiдмога?

– Пiдмоги не буде з двох причин: по-перше, тому, що все вiйсько, якого й так е небагато, зайняте в Литвi й Украiнi; по-друге, у Варшавi нi король Ян-Казимир, нi пановe канцлери, нi сенат досi не хочуть вiрити, щоб його королiвська величнiсть Карл-Густав, усупереч перемир’ю й останнiм перемовам iз послами, не зважаючи на готовнiсть до поступок, справдi розпочинав вiйну. Вони вiрять, що мир ще в останню мить буде поновлений. Хa! Хa!

Тут опасистий чоловiчок зняв капелюха, витер пiт iз червоного обличчя i додав:

– Трубецькой та Долгорукий у Литвi, Хмельницький – в Украiнi, а ми заходимо у Велику Польщу. Ось до чого довело правлiння Яна-Казимира!

Вiттемберг глянув на нього здивовано i поцiкавився:

– А ваша милiсть тiшиться вiд цiеi думки?

– Мене втiшае думка, що за моi кривди i мою невиннiсть буде помста. Крiм цього, бачу вже, як на долонi, що шабля вашоi милостi i моi поради вкладуть цю нову, найпрекраснiшу у свiтi корону на голову Карла-Густавa.

Вiттемберг вдивлявся в далечiнь, обiймав поглядом лiси, дiброви, заплави та лани збiжжя i, помовчавши, зауважив:

– Це справдi так! Прекрасна краiна та родюча. Ваша милiсть може також бути впевнена, що пiсля вiйни його королiвська величнiсть нiкому iншому тут урядувати не доручить.

Гладкий чоловiк знову зняв капелюха.

– І я також не хочу мати iншого господаря, – повiдомив вiн, здiймаючи очi до неба.

Небо було ясне та погоже, жодна блискавка не впала i не спопелила зрадника, котрий свою краiну, що стогне вже пiд двома вiйнами i виснажена, передавав на цьому кордонi у власнiсть ворога.

Чоловiк, котрий розмовляв iз Вiттембергом, був нiхто iнший, як Іеронiм Радзiевський, колишнiй коронний пiдканцлер, котрий тепер шведам вiтчизну свою запродав.

Якийсь час вони стояли мовчки. А тим часом останнi двi бригади, нерiкська та верманляндськa, перейшли кордон, i за ними покотили гармати, сурми не вщухали, а гуркiт литавр i гарчання барабанiв глушили кроки солдатiв, наповнювало лiс зловiсним вiдлунням. Врештi рушив i штаб. Пан Радзiевський iхав поруч Вiттембергa.

– Щось Оксенштерна не видно, – сказав командувач, – боюся, щоб його якась лиха пригода не спiткала. Не знаю, чи було добрим рiшення посилати його як делегата з листами пiд Устя.

– Добрим, – пiдтвердив пан Радзiевський, – бо вiн табiр iнспектуватиме, вождiв побачить i збагне, що вони собi думають, а цього нiхто, крiм нього, зробити не зможе.

– А якщо його впiзнають?

– Лише пан Рей його там знае, а вiн наш. Та навiть якби його впiзнали, не зроблять йому нiчого лихого, ще й на дорогу забезпечать i винагородять. Знаю я полякiв i знаю, що вони готовi на все, тiльки б перед чужинцями себе якнайкраще показати. Всi зусилля нашi в цьому, щоб нас чужинцi хвалили. Про Оксенштерна можете, ваша милосте, бути спокiйним, бо й волосина йому з голови не впаде. Не видно його, бо недостатньо часу минуло.

– А як ваша милiсть вважае: матимуть нашi листи якiсь наслiдки?

Пан Радзiевський засмiявся.

– Якщо ваша милiсть дозволить менi бути пророком, то я спробую передбачити, що станеться. Пан познанський воевода – дипломатичний чоловiк i вчений, тому вiн нам дуже дипломатично i дуже ввiчливо вiдпише. А що вiн любить iз себе римлянина вдавати, то його вiдповiдь буде винятково римською. Вiн спочатку заявить, що бажае останню краплю кровi пролити, нiж здатися, що смерть краща за неславу, а любов, яку вiдчувае до вiтчизни, наказуе йому накласти головою.

Зрадник зареготав ще голоснiше i суворе обличчя Вiттембергa просвiтлiло.

– Ваша милiсть не вважае, що вiн готовий вчинити так, як напише? – спитав останнiй.

– Вiн? – хихотiв пан Радзiевський. – Це правда, що вiн плекае любов до батькiвщини, але чорнилом, а це мало в чому допомагае, тому його милiсть гiрша навiть за свого блазня, котрий йому допомагае рими шукати. Я впевнений, що пiсля тiеi римськоi вiдмови будуть надiсланi побажання здоров’я, добробуту, запевнення в прихильностi, а наприкiнцi прохання, щоб добро його й родичiв ми не нiвечили, за що вiн нам буде дуже вдячний, разом iз усiею його родиною.

– І яким же буде врештi-решт наслiдок наших листiв?

– Зметуть залишки духу опору, панове сенатори розпочнуть iз нами перемови, а ми всю Велику Польщу пiсля кiлькох пострiлiв у повiтря займемо.

– Якби ваша милiсть була справжнiм пророком…

– Я впевнений, що саме так i буде, бо знаю цих людей, маю також приятелiв i однодумцiв по всiй краiнi i знаю, як усе починати. А що нiчого не забуду, ручаеться за це кривда, якоi я вiд Яна Казимира зазнав, i любов до Карла-Густава. Чутливiшi в нас тепер люди до власноi вигоди, нiж до цiлостi Речi Посполитоi. Всi цi землi, якими ми зараз пiдемо, це маетки Опалинських, Чарнковських, Грудзiнських, а що саме вони стоять пiд Устям, то також поступливiшими будуть на перемовах. Щодо шляхти, тiльки б iй свободу виборiв пообiцяти, то пiде вона слiдом за панами воеводами.

– Ваша милiсть не перестае мене дивувати своiм знанням краiни i людей, чим надае його королiвськiй величностi послугу, яку не можна буде залишити без вiдповiдноi винагороди. З того, що вiд вашоi милостi чую, роблю висновок, що можу цю землю вже нашою вважати.

– Можете, ваша милосте! Можете! Ви можете! – повторив поспiхом кiлька разiв польський магнат.

– Тож я займаю ii вiд iменi його королiвськоi величностi Карла-Густава, – оголосив iз серйозним виглядом Вiттемберг.

Коли ж шведське вiйсько почало плюндрувати пiсля Гейнiшсдорфа великопольську землю, було також оголошено, що в день 18 липня прибув до польського табору шведський посол iз листами до воевод вiд пана Радзiевськогo та Вiттембергa.

Пан Владислав Скорашевський сам провiв його до познанського воеводи, а шляхта з посполитого рушення витрiщалася з цiкавiстю на «першого шведа», захоплюючись його вiдважною поставою, мужнiм обличчям, жовтими вусами, закрученими кiнчиками догори на широку щiтку, i виразом справжнього володаря. Юрба супроводжувала його до воеводи, знайомi вiтали один одного, вказуючи на посланця пальцями, пiдсмiювалися трохи з чобiт, що закiнчувалися величезною вiдкоченою халявою, i з довгоi, простоi рапiри, яку рожном називали, що висiла на перев’язi, багато вишитiй срiблом. Швед натомiсть також цiкаво глипав очима з-пiд широкого капелюха, немов хотiв табiр iнспектувати i силу перелiчити, або придивлявся до натовпу шляхти, схiдний одяг якоi, либонь, був для нього новинкою.

Коли ж гостя нарештi привели до воеводи, в останнього вже зiбралися всi вельможi, котрi перебували в таборi.

Коли листи були прочитанi, розпочалася рада, посланця ж пан воевода довiрив своiм придворним, щоб почастували його по-жовнiрському. У придворних вiдiбрала його шляхта, i захоплюючись гостем безперестанно, нiби якимось дивом, стали з ним пити донесхочу.

Пан Скорашевський приглядався до делегата дуже пильно, бо запiдозрив, що це якийсь офiцер у просту одiж переодягнений. Вiн навiть сходив iз цiею iдеею увечерi до пана воеводи, проте той сказав, що йому байдуже, й заарештувати посланця не дозволив.

– Навiть якби це був хоч i сам Вiттемберг, – промовив вождь, – вiн сюди прибув як перемовник i безпечно поiхати звiдси мусить. Я навiть накажу йому дати десять дукатiв на дорогу.

Посланець тим часом балакав ламаною нiмецькою мовою з тими шляхтичами, хто цю мову через взаемини з прусськими мiстами тямили, i розповiдав iм про перемоги Вiттембергa в рiзних завойованих краiнах, про сили, якi на Устя насуваються, а особливо про гармати не вiдомоi ранiше досконалостi, яким неможливо протистояти. Збентежили цi балачки шляхту неабияк i розмаiтi перебiльшенi звiстки почали незабаром кружляти по табору.

Тiеi ночi майже нiхто не спав в усьому Устi, бо вже бiля пiвночi пiдiйшли люди, котрi досi окремо стояли таборами пiд Пiлою та Велюнем. Сановники сушили голови над вiдповiддю аж до ранку, а шляхта гаяла час в оповiдках про мiць шведiв.

З певною гарячковою цiкавiстю розпитували делегати про вождiв, вiйсько, зброю, манеру воювати та передавали з одних вуст в iншi кожну його вiдповiдь. Близькiсть шведських загонiв додавала незвичайного зацiкавлення всiлякими подробицями, i були вони не такi, що могли б пiдбадьорити.

На свiтанку прибув пан Станiслав Скшетуський зi звiсткою, що шведи пiдтягнулися вже пiд Валч, а це один день маршу вiд польського табору. Моментально закипiла робота. Бiльшiсть коней разом iз слугами була на пасовиськах, тому за ними послали негайно ж. Повiти сiдали на коней i ставали хоругвами. Мить перед битвою бувае для ненавченого жовнiра найстрашнiшою. Тому перш нiж ротмiстри змогли навести хоч якийсь лад, довгий час панувала жахлива метушня.

Вже не чутно було нi команд, нi сурм, лишень голоси, що кликали зусiбiч: «Яне! Петре! Онуфрiю! Бувай!.. Щоб тебе не вбили! Давай коней!.. Де моi слуги?.. Яне! Петре!» Якби в такий момент пролунав хоч один вiддалений пострiл, метушня легко б могла змiнитися панiкою.

Однак повiльно повiти таки шикувалися. Природна вдача шляхти до вiйни замiняла подекуди брак досвiду i близько полудня табiр набув доволi iмпозантного вигляду. Пiхота стояла вздовж валiв, схожа на квiти у своiх рiзнобарвних кабатах[53 - Кабат – куртка, жовнiрський мундир.]. Димки здiймалися вiд запалених гнотiв, а по той бiк валiв, пiд захистом гармат, заплаву та рiвнину заполонили хоругви повiтовоi кавалерii на навчених конях, iржання яких будило луну в ближнiх лiсах i сповнювало серця военним запалом.

Тим часом познанський воевода вiдправив посланця з вiдповiддю на листи, яка була бiльш-менш такою, як передбачав пан Радзiевський, тобто водночас дипломатичною i по-римськи. Пiсля чого було вирiшено заслати роз’iзд на пiвнiчний берег рiчки Нотецi, аби схопити ворожого язика.

Пьотр Опалинський, пiдляський воевода, двоюрiдний брат познанського воеводи, мав вирушати особисто з роз’iздом разом iз своiми драгунами, котрих пiвтораста пiд Устя привiв, а до того ж звелiли панам ротмiстрам, Владиславу Скорашевському та пану Скшетуському, викликати добровольцiв зi шляхти з посполитого рушення, щоб i вона змогла вже зазирнути у вiчi ворога.

Їздили, вiдтак, обое перед шеренгами, даючи насолоду очам своiм виглядом i поставою. Пан Станiслав, чорний, як жук, схожий на всiх Скшетуських, з обличчям мужнiм, грiзним i прикрашеним довгим косим шрамом, мечем залишеним, iз кучерявою, що розвiвалася на вiтрi, бородою. Пан Владислав, товстуватий, iз довгими свiтлими вусами, з вiдкопиленою нижньою губою й очима в червоних обiдках, лагiдний i добродушний, менше нагадував Марса, проте це була щира жовнiрська душа, як саламандра, що у вогнi кохаеться, лицар, котрий знае вiйну, як своi десять пальцiв, i надiлений вiдчайдушною вiдвагою. Обое, проiжджаючи шеренги, вишикуванi в довгу лiнiю, повторювали щомитi:

– Ану, пановe, хто хоче стати добровольцем проти шведа? Хто мрiе пороху понюхати? Ану, панове, хто на добровольця!

І так проiхали вже чималий шмат без наслiдкiв, бо з рядiв не висовувався нiхто. Один зиркав на iншого. Були й такi, хто мав бажання i не боявся шведiв, але несмiлiсть перед своiми iх зупиняла. Не один штовхав сусiду лiктем i казав: «Пiдеш ти, пiду й я».

Ротмiстри починали втрачати терпець, аж враз, коли вони приiхали до гнезненського повiту, котрийсь чоловiк, строкато одягнений, вискочив не iз шеренги, а з-позад неi i залементував:

– Милостивi панове посполитi, то я буду добровольцем, а ви блазнями!

– Острожка! Острожка! – загиготiла шляхта.

– Такий добрий шляхтич, як i будь-який iнший! – вiдрубав клоун.

– Тьху на вас! До ста чортiв! – зарепетував пан Росинський, пiдсуддя. – Досить блазнювати! Я пiду!

– І я!.. І я! – загукали численнi голоси.

– Один раз мене мати родила, один раз i помирати!

– Знайдуться й такi ж добрi, як ти!

– Вiльному воля! Нехай тут нiхто над iншими не вивищуеться.

І якщо ранiше нiхто не висувався, то тепер почала сипатися шляхта з усiх повiтiв – обганяти кiньми, заважати однi одним i сваритися вiдчайдушно. Вмить стало з п’ятсот коней i продовжували порожнiти шеренги. Пан Скорашевський зайшовся своiм щирим, приемним смiхом i закликав:

– Досить, панове, годi! Ми ж не можемо пiти всi!

Пiсля чого обое з паном Скшетуським перешикували людей i рушили вперед.

Пан пiдляський воевода з’еднався з ними бiля виходу з табору. Видно було iх, як на долонi, коли переправлялися через Нотець, пiсля чого ще кiлька разiв замиготiли на закрутах дороги i щезли з очей.

Через пiвгодини пан познанський воевода наказав своiм людям роз’iжджатися до наметiв, бо визнав, що негоже iх тримати у лавах, коли ворог ще на один день вiддалений. Однак виставили бiльшу кiлькiсть чатових, заборонили виводити коней на випас i видали наказ, що як тiльки почують звук сурми, всi мають сiдати на коней i бути готовими.

Закiнчилися очiкування, невпевненiсть, враз закiнчилися чвари та сварки. Навпаки, близькiсть ворога, як i передрiкав пан Скшетуський, пiдняла бойовий дух. А перша ж успiшна битва могла його навiть зробити незламним. Увечерi ж стався випадок, який здався новою щасливою ворожбою.

Сонце саме заходило, освiчуючи величезним, разючим блиском Нотець i занотецькi бори, коли по другий бiк рiчки побачили здаля куряву пилу, а потiм i людей, котрi рухалися в клубах пилу. Весь натовп, що був, висипав на вали, задивляючись, що ж це за гостi. Раптом вiд стражi вiддiлився драгун iз хоругви пана Грудзiнськогo i повiдомив, що це роз’iзд повертаеться.

– Роз’iзд повертаеться!.. Повертаються щасливо!.. Не з’iли iх шведи! – повторювали з вуст в уста в таборi.

Тi ж тим часом у густих клубах куряви наближалися все ближче, рухаючись неквапливо, вiдтак переправилися через Нотець.

Шляхта уважно стежила за ними, бо блиск ставав щораз дужчий i все повiтря засяяло золотим i пурпуровим свiтлом.

– Гей! Щось iх бiльше, нiж поiхало! – зауважив пан Шлiхтинг.

– Бранцiв, мабуть, ведуть, як наш Бог милий! – крикнув один шляхтич, вочевидь, тхором пiдшитий, котрий очам своiм вiрити не хотiв.

– Бранцiв ведуть! Полонених ведуть!..

Прибульцi тим часом наблизилися вже так, що й обличчя можна було розрiзнити. Попереду iхав пан Скорашевський, киваючи за своiм звичаем головою i весело теревенячи з паном Скшетуським, за ними великий кiнний загiн оточував кiлькадесятьох пiших, одягнених в округлi капелюхи. Це справдi були шведськi вiйськовополоненi.

Вiд такого видовища шляхта не втрималася i зарепетувала:

– Слава Скорашевському! Слава Скшетуському!

Густа юрба моментально оточила весь загiн. Однi глипали на бранцiв, другi випитувалися: «Як то було?» А третi погрожували шведам.

– Ого! А що?! Добре вам тепер, сучi дiти!.. З поляками захотiлося воювати? То маете тепер полякiв!

– Давайте iх сюди!. На шаблi iх!.. Посiкти, як капусту!..

– Годi, шльондри! Годi, плюгавцi! Скуштували польських шабель?!

– Шановне панство, не репетуйте, як хлопчиська, бо вiйськовополоненi подумають, що для вас вiйна новинка! – заспокоював iх пан Скорашевський. – Це звичайна рiч, що вiйськовополонених пiд час вiйни беруть.

Добровольцi, котрi входили до роз’iзду, з гордiстю споглядали на шляхту, яка закидала iх запитаннями:

– Як там було? Легко вони здалися? Чи довелося попiтнiти? Добре б’ються?

– Добрi з них пахолки, – зупинив iх пан Росинський, – i захищалися гiдно, але ж вони не з залiза. Шабля iх долае.

– Так i не змогли вам опертися, еге ж?

– Натиску нашого не витримали.

– Шановне панство, чуете, що кажуть: натиску не змогли стримати!.. А що?.. Стрiмкiсть це те, що треба!..

– Не забувайте, що стрiмкiсть – понад усе!.. Найкращий це спосiб на шведа!

Якби цiй шляхтi тiеi ж митi наказали кинутися на ворога, стрiмкостi iм би, мабуть, не забракло. Але ворога не було видно, зате, вже глибокоi ночi, пролунав голос сурми перед форпостами. Прибув другий посол iз листом вiд Вiттембергa, котрий закликав шляхту до капiтуляцii. Юрба, дiзнавшись про це, хотiли посланця шаблями порубати, але воеводи прийняли лист, хоча змiст його був зовсiм уже безсовiсний.

Шведський генерал заявляв, що Карл-Густав посилае своi вiйська родичевi Яну-Казимиру як допомогу проти козакiв, тому великополяки мають здатися без опору. Пан Грудзiнський, читаючи це послання, не мiг стримати свого обурення i п’ястуком об стiл ударив, але познанський воевода хутко втихомирив його запитанням:

– Ви вiрите в перемогу?.. Скiльки днiв ми зможемо захищатися?.. Ви готовi взяти вiдповiдальнiсть за рiки шляхетноi кровi, якi завтра можуть бути пролитi?..

Пiсля тривалоi наради вирiшили не вiдповiдати i чекати, що далi буде. Чекати довелося не довго. У суботу, дня 24 липня, сторожа повiдомила, що все шведське вiйсько вигулькнуло навпроти Пiли. У таборi закипiло, як у вулику перед забором меду.

Шляхта сiдала на конi, воеводи пробiгали рядами, видаючи суперечливi накази, тому пан Владислав узяв командування в своi руки i, привiвши бiйцiв до ладу, виiхав на чолi кiлькох сотень добровольцiв, аби випробувати гарт воякiв за рiчкою i людей до вигляду ворога призвичаiти.

Виступала з ним кiннота доволi охоче, бо шведськi каре складалися зазвичай iз невеликих бойових одиниць, супроводжуваних групами людей або й поодинцi, а iх натренована в мистецтвi рукопашного бою шляхта не боялася зовсiм. Коли ж вийшли за рiчку i стали обличчям до ворога, який наближався щораз ближче й уже чорнiв довгою лiнiею на горизонтi, наче дрiмучий лiс свiжо з-пiд землi вирiс. Розгорталися кiннi полки, пiхотнi, охоплюючи щораз ширший простiр.

Шляхта сподiвалася, що будь-якоi митi сипонуть на неi пiхотинцi, рейтари, але iх досi не було видно. Зате на вiддалених узгiр’ях за кiлькасот крокiв зупинилися невеликi купки, в яких видно було людей i коней, i почали крутитися на мiсцi. Побачивши це, пан Скорашевський без зволiкання скомандував:

– Лiво – назад!

Ще не вiдзвучала команда, як на горбочках з’явилися довгi i бiлi смуги диму i нiби птаство якесь пролетiло зi свистом помiж шляхтою, потiм гуркiт трясонув повiтрям i водночас пролунали крики та зойки кiлькох поранених.

– Стiй! – крикнув пан Владислав.

Птаство пролетiло вдруге i втрете – i знову свист супроводжували зойки. Шляхта не послухалася наказу командира, що гiрше, вона кинулася навтьоки, лементуючи i до небесноi допомоги взиваючи. Не встигли командири й оком змигнути, як загiн розсiявся по рiвнинi й хаотично побiг до табору. Пан Скорашевський проклинав, але нiщо не допомогло.

Вiдiгнавши так легко супротивника, Вiттемберг просувався далi, аж врештi зупинився навпроти Устя, перед самими шанцями, якi захищала калiшська шляхта. Польськi гармати нарештi озвалися, але iм моментально вiдповiли залпи зi шведського боку. Дим влягався спокiйно в прозорому повiтрi в довгi пасма, розтягуючись помiж вiйськами, а через прогалини мiж ними бачила шляхта шведськi полки, пiхоту та кiнноту, що розгорталися з вражаючим спокоем, немов переконанi у власнiй звитязi.

На узгiр’ях встановили гармати, пiдсипали вали, словом, ворог шикувався, не звертаючи анiнайменшоi уваги на кулi, якi, не долiтаючи до них, лише обсипали пiском i землею працiвникiв бiля шанцiв.

Вивiв пан Станiслав Скшетуський ще двi хоругви калiшанцiв, намагаючись смiливою атакою вразити шведiв, але тi рухалися неохоче, загiн розтягнувся безладною купою, бо коли вiдважнiшi гнали конi вперед, боягузи iх навмисно притримували. Два полки рейтарiв, посланих Вiттембергом пiсля короткоi сутички вигнали з поля шляхту i гнали iх аж пiд сам табiр. Тим часом запали сутiнки, якi й закiнчили безкровну боротьбу.

Проте стрiлянина з гармат тривала аж до ночi, пiсля чого канонада замовкла, але в польському таборi здiйнявся такий галас, що чутно його було аж на другому березi Нотецi. Гамiр виник тому, що кiлькасот ополченцiв спробували вислизнути в темрявi з табору. Іншi, помiтивши це, почали iм погрожувати i не вiдпускати. Хапалися за шаблi. Слова «Або всi, або нiхто!» знову перелiтали з вуст в уста. Але з кожною хвилиною мiцнiла загроза, що втiкатимуть усi. Велике невдоволення пролунало й з боку вождiв: «Послали нас iз голими пузяками проти гармат!» – обурювалися ополченцi.

Обурювалися також i дiями Вiттембергa, котрий, не поважаючи военних законiв, проти пiхоти не пiхотинцiв посилае, а з гармат вогнем iх несподiвано поливае. «Кожен починае так, як йому краще, – торочили вони, – але по-свинськи це – не чолом до чола стати». Іншi зневiрилися вiдверто. «Викурять нас звiдси, як борсука з нори, – бiдкалися легкодухи. – Табiр погано облаштований, шанцi погано насипанi, мiсце для захисту недоречне». Час вiд часу озивалися й такi голоси: «Пановe браття! Рятуйтеся»! Іншi ж репетували: «Зрада! Зрада!»

Ця нiч була страшна: метушня та розлад наростали з кожною хвилиною, наказiв нiхто не слухав. Воеводи повтрачали голови i навiть не пробували повернути лад. Недолугiсть iхня i недолугiсть посполитого рушення було видно, як на долонi. Вiттемберг мiг би цiеi ночi взяти табiр приступом дуже легко.

Настав свiтанок.

День заповiдався блiдим, хмарним i освiтив хаотичне збiговисько зневiрених людей, котрi лементували, переважно були п’янi, бiльше готовi до ганьби, нiж до боротьби. До всього лихого шведи переправилися вночi пiд Дубовим на цей бiк Нотецi й оточили польський табiр.

З цього боку шанцiв майже не було i не було з-за чого захищатися. Потрiбно було оточити себе валом, не гаючи й хвилини часу. Пани Скорашевський i Скшетуський заклинали, щоб це робити, але нiхто вже не хотiв нiчого слухати.

Вождi та шляхта мали на вустах лише одне слово: перемови! Послали парламентарiв. У вiдповiдь прибув iз шведського табору пишний кортеж, на чолi якого iхали пан Радзiевський i генерал Вiртц, обое iз зеленими галузками у руцi.

Вони пiд’iхали до будинку, на порозi якого стояв познанський воевода, але дорогою зупинявся пан Радзiевський помiж натовпу шляхти, махав гiлкою i капелюхом, усмiхався, вiтав знайомих i промовляв гучним голосом:

– Любi панове, брати наймилiшi! Не турбуйтеся! Не як вороги ми сюди прибуваемо. Вiд вас самих залежить, щоб крапля кровi бiльше не була пролита. Якщо замiсть тирана, котрий наступае на свободи вашi, котрий dominium absolutum замишляе, котрий вiтчизну до останньоi згуби привiв, ви хочете доброго пана, прекрасного воiна такоi невмирущоi слави, що вже вiд самого його iменi втiкатимуть всi вороги Речi Посполитоi, то вiддайтеся пiд протекторат найяснiшого Карла-Густава. Любi панове, брати наймилiшi! Ось я везу з собою запоруку всiх ваших вольностей, вашоi свободи, релiгii. Вiд вас самих порятунок ваш залежить. Шановне панство! Найяснiший шведський король пiдiймаеться придушити козацький заколот, закiнчити литовську вiйну, i лише вiн один це зробити може. Згляньтеся над нещасною вiтчизною, якщо до себе жалю не маете.

Тут голос зрадника затремтiв, наче сльозами тамований. Слухала шляхта здивовано, подекуди зрiдка хтось вигукував: «Слава Радзiевському, нашому пiдканцлеру!» А вiн проiздив далi i знову кланявся новiй юрбi, i знову чути було його гучний голос: «Любi панове, брати наймилiшi!» А на закiнчення обое з Вiртцем i всiм кортежем зникли в будинку познанського воеводи.

Шляхта стовпилася перед будинком так тiсно, що по головах можна б було проiхати, бо вiдчувала i тямила, що там, у цiй оселi, вирiшуеться не тiльки ii справа, але й усiеi вiтчизни. Вийшли слуги воеводськi в багряних барвах i почали запрошувати поважнiших персон досередини. Тi ж увiйшли квапливо, за ними увiрвалися дещо меншi, а решта стояла пiд дверима, штовхалася до вiкон, навiть прикладала вуха до стiн.

Мовчанка запанувала в юрбi глибока. Тi, хто стояв ближче до вiкон, чули час вiд часу гучнi вигуки, що долинали з кiмнати, наче вiдгомiн сварки, диспутiв i суперечок. Година спливала за годиною, а кiнця-краю цiй нарадi не було.

Раптом вхiднi дверi з трiском вiдчинилися i звiдти випав пан Владислав Скорашевський. Присутнi вiдступили враженi.

Цей чоловiк, зазвичай такий спокiйний i лагiдний, про котрого казали, що вiн рани мiг гоiти голою рукою, виглядав тепер страшно. Очi мав червонi, божевiльний погляд, розхристаний на грудях одяг. Обома руками тримався за чуба i так, упавши, як грiм, помiж шляхту, верещав не своiм голосом:

– Зрада! Вбивство! Ганьба! Ми тепер Швецiя, а не Польща! Матiр зараз убивають у цьому обiйстi!

І заревiв жахливим, надривним риданням, i став рвати волосся, як людина, котра розум втратила. Замогильна мовчанка запанувала навколо. Страшне якесь почуття охопило всi серця.

Пан Скорашевський же схопився на ноги i став бiгати мiж шляхтою i закликати голосом найбiльшого розпачу:

– До зброi! До зброi, хто в Бога вiрить! До зброi! До зброi! Тодi якiсь змовники стали кидатися по людях, якийсь короткочасний шепiт, раптовий, обiрваний, як першi удари вiтру перед бурею. Вагалися серця, вагався розум i в цьому душевному загальному розладi почуттiв трагiчний голос безперервно закликав:

– До зброi! До зброi!

Незабаром до нього долучилися ще два голоси: пана Пьотра Скорашевськогo i пана Скшетуськогo – за ними пiдбiг i пан Клодзинський, вiдважний ротмiстр познанського повiту.

Щораз бiльше шляхти почало iх оточувати. Здiйнявся навколо грiзний шурхiт, полум’я пашiло з облич i бухало з очей, бряжчали шаблi. Владислав Скорашевський отямився й узявся промовляти, зиркаючи на будинок, в якому вiдбувалася нарада:

– Чуете, шановнi панове, вони там батькiвщину продають, як юди, i ганьблять! Знайте ж, що ми вже не належимо до Польщi. Мало iм було видати в руки ворога вас усiх, табiр, вiйсько, гармати. Бодай би вони згинули! Вони ще й пiдписали вiд свого i вашого iменi, що ми зрiкаемося свого зв’язку з вiтчизною, зрiкаемося короля, що вся краiна, укрiпленi мiста i ми всi будемо навiки Швецii належати. Те, що вiйська капiтулюють, таке бувае. Але хто мае право вiтчизни i короля зрiкатися?! Хто мае право провiнцiю вiдривати, з чужинцями еднатися, до iншого народу переходити, власноi кровi вiдрiкатися?! Шановнi панове, та це ж ганьба, зрада, вбивство!.. Рятуйте вiтчизну, пaнoвe браття! В iменi Бога! Хто шляхтич, хто доброчесний, рятуйте матiр нашу! Життя вiддаймо, кров пролиймо! Не хочемо бути шведами! Не хочемо, не хочемо!.. Той i не народився, хто на кров тепер поскупиться!.. Рятуймо матiр!

– Зрада! – крикнуло вже кiлькадесят голосiв. – Зрада! Рубати!

– До нас тi, хто доброчесний! – волав пан Скшетуський.

– На шведа! На смерть! – пiдтримав його пан Клодзинський.

І вони подалися в табiр, закликаючи: «До нас! До гурту! Зрада!» А за ними рушили вже кiлькасот шляхтичiв з оголеними шаблями.

Але неспiвмiрна бiльшiсть залишилася на мiсцi, та й iз тих, хто пiшов, хто таки помiтив, що iх небагато, починали озиратися та призупинятися.

Тим часом дверi будинку, де вiдбувалися перемови, вiдчинилися знову i на порозi з’явився пан познанський воевода, Кшиштоф Опалинський, маючи по правому боцi генерала Вiртцa, а по лiвому – пана Радзiевськогo. За ними йшли Анджей-Карл Грудзiнський, воевода калiшський, Максимiлiан М’ясковський, каштелян кривiнський, Павел Гембiцький, каштелян межирiченський, та Анджей Слупецький.

Кшиштоф Опалинський тримав у руцi сувiй пергаменту з печатками, що звiшувалися вниз. Голову мав пiдняту, але блiде обличчя та невпевнений погляд, хоч показово намагався спромогтися на веселощi. Окинув очима натовп i в смертельнiй тишi почав промовляти чiтким, лагiдним i дещо захриплим голосом:

– Шановне панство! Сьогоднi ми вiддалися пiд протекцiю найяснiшого шведського короля. Vivat Carolus Gustavus rex![54 - Vivat Carolus Gustavus rex! (Лат.) – Слава королю Карлу-Густаву!]

Тиша вiдповiла воеводi. Раптом пролунав якийсь самотнiй голос:

– Veto![55 - Veto! (Лат.) – Забороняю!]

Воевода глипнув у напрямку цього голосу i бовкнув:

– У нас тут не сеймик, тому veto недоречне. А хто хоче ветувати, хай iде на шведськi гармати, на нас нацiленi, якi за годину з усього табору лише руiни залишити можуть.

Вiн замовк, але за мить спитав:

– То хто сказав: veto?

Нiхто не озвався.

Воевода знову взяв слово i промовляв ще проникливiше:

– Всi вольностi шляхти та духiвництва будуть збереженi, податки не будуть збiльшенi, а вибори будуть вiдбуватися за тiею ж процедурою, що й ранiше. Нiхто не терпiтиме нi кривд, нi грабунку. Вiйсько його королiвськоi величностi не мае права на майно шляхти, нi на жодне iнше, крiм того, яким хоругви польського компуту користувалися.

Тут вiн замовк i жадiбно слухав шляхетського гомону, немовби хотiв уторопати його значення, пiсля чого махнув рукою:

– На додачу я маю слово й обiцянку генерала Вiттембергa, дану вiд iменi його королiвськоi величностi, що якщо вся краiна пiде за нашим рятiвним прикладом, шведськi вiйська незабаром вирушать на Литву й Украiну i не зупиняться, поки всi землi й усi замки будуть Речi Посполитiй поверненi. Vivat Carolus Gustavus rex!

– Vivat Carolus Gustavus rex! – вигукнуло кiлькасот голосiв.

– Vivat Carolus Gustavus rex! – зазвучало щораз гучнiше в усьому таборi.

Тут в усiх на очах познанський воевода звернувся до пана Радзiевськогo й обiйняв його сердечно, пiсля цього обiйняв Вiртцa й усi стали обiйматися навзаем. Шляхта пiшла за прикладом вельмож i радiсть стала повсюдною. Вiтали вже так, що аж вiдлуння котилося по всiй околицi. Але познанський воевода попросив ще милостиву братiю на хвилинку тишi i вимовив сердечним тоном:

– Шановнi панове! Генерал Вiттемберг запрошуе нас сьогоднi на бенкет до свого табору, щоб ми за чаркою братерський союз iз мужнiм народом уклали.

– Слава Вiттембергу! Vivat! Vivat! Vivat!

– А пiсля цього, шановнi пaнoвe, – додав воевода, – роз’iжджаемося по домiвках i з Божою помiччю повернiмося до жнив iз такою думкою, що сьогоднi вiтчизну свою врятували.

– Наступнi поколiння вiддадуть нам шану, – резюмував пан Радзiевський.

– Амiнь! – докiнчив познанський воевода.

Утiм вiн помiтив, що очi безлiчi шляхтичiв задивляються i придивляються чомусь вище, понад його головою.

Вiн обернувся i побачив свого блазня, котрий, зiп’явшись навшпиньки i тримаючись однiею рукою за одвiрок, писав вуглиною на стiнi будинку, вiдразу над дверима:


Mane – Tekel – Fares[56 - Mane – Tekel – Fares (халдейськ.) – Полiчено – зважено – вимiряно.].

На виднокраi небо вкрилося хмарами, збиралося на бурю.




Роздiл XI


У селi Бужцi, що розташоване в землi луковськiй на кордонi Пiдляського воеводства i в той час Скшетуським належало, в саду мiж садибою та ставком сидiв на лавi старий чоловiк, а бiля його нiг веселилися двiйко хлопчакiв: один чотирирiчний, а другий п’ятирiчний, засмаглих, аж чорних, як циганчата, рум’яних i здорових. Дiдуган був ще мiцний i виглядав, як тур. Вiк не згорбив широких його плечей. А з очей, точнiше з ока, бо одне мав бiльмом прикрите, пашiло здоров’я та хороший настрiй. Бороду старий мав бiлу, але густу, а червоне обличчя оздоблював широкий шрам на чолi, через який прозирала кiстка черепа.

Обидва бешкетники тягнули дiда в рiзнi боки за халяви його чобiт, а той навiть дивитися на став, заслiплений сонячними вiдблисками, в якому риби кидалися густо, порушуючи гладку водяну поверхню.

– Риба танцюе, – бурмотiв старий сам до себе. – Не бiйтеся, ви будете ще краще танцювати на гачку, або коли вас кухарка буде ножем шкребти.

Пiсля чого звернувся до малюкiв:

– Вiдчепiться, бiсовi дiти, вiд халяв, бо як iх вiдiрвете, то я вам вуха повiдриваю. Що за надокучливi гедзi! Йдiть кульки перекидати по травi, а менi дайте спокiй! Не дивуюся Лонгiнку, бо вiн молодший, але Яремко вже повинен мати розум. Як схоплю котрогось шельму, то в став закину!

Але стариган, либонь, був залюблений у хлопцiв, бо жоден iз них не злякався погрози. А старший, Яремко, навiть узявся ще сильнiше тягнути дiда за халяви, тупати ногами та повторювати:

– Хочемо, щоб дiдусь став Богуном i схопив Лонгiнка!

– Вiдчепися, жук такий, кажу тобi, малюче, гомулкo[57 - Гомулка – сорт сиру, що подаеться невеликими шматками, бувае i м’який, i твердий. Може слугувати як закускою, так i самостiйною стравою. У давнину сирнi грудки, засушенi «на камiнь», зберiгали цiлу зиму, коли бракувало молока.] мала!

– Нехай дiдусь стане Богуном!

– Дам я тобi Богуна, почекай лише, як матiр закличу! Яремко зиркнув на дверi, що виходили з дому в сад, але побачивши, що вони зачиненi, i не взрiвши нiде матерi, повторив утрете, пiдсуваючи свое личко ближче:

– Нехай дiдусь стане Богуном!

– Замучать мене цi хлоп’ята, iнакше й бути не може. Гаразд, буду Богуном, але востанне. Кара Божа! Пам’ятай, що бiльше набридати не можна.

Сказавши це, дiдуган постогнав трохи, пiднявся з лавки, враз схопив малого Лонгiнкa i дико волаючи понiс його у напрямку ставу.

Лонгiнек однак мав вiдважного захисника в особi Яремка, котрий у таких випадках називався не Яремком, а паном Мiхалом Володийовським, драгунським ротмiстром.

Тож пан Мiхал, озброений липовим патиком, який зараз виконував роль шаблi, стрiмко пустився за опасистим Богуном, наздогнав його хутко i став сiкти по ногах немилосердно.

Лонгiнек, граючи свою роль, запекло верещав, опираючись Богуну, а Яремко-Володийовський не вгавав. Але мужнiсть усе ж перемогла i Богун, впустивши свою жертву, кинувся втiкати назад пiд липу, а добiгши до лавки, упав на неi, хекав часто i повторював:

– От, бiсовi дiти!.. Диво буде, якщо вiддихаюся.

Але це ще був не кiнець його муки, бо хвилиною пiзнiше встав перед ним розпашiлий Яремко, з розкуйовдженою чуприною i роздутими нiздрями, схожий на малого завзятого яструбка, й узявся повторювати з бiльшим, нiж ранiше, запалом:

– Нехай дiдусь стане Богуном!

Пiсля впертого наполягання й урочистоi обiцянки хлопцiв, що цього разу буде вже точно останнiй раз, iсторiя повторилася знову один в один. Опiсля повсiдалися собi втрьох на лавцi й Яремко став докучати:

– Дiдусю! А скажи, хто був наймужнiший?

– Ти, ти! – смiявся стариган.

– І я виросту лицарем?

– Звiсно ж, виростеш, бо тече в тобi вояцька кров. Дай тобi, Господи, щоб ти був на батька схожий, бо тодi мужностi тобi не забракне. Розумiеш це?

– А скажи, скiлькох тато вбив?

– Я тобi сто разiв казав! Легше листочки на цiй липi полiчити, нiж усiх ворогiв, котрих ми обое з вашим батьком повбивали. Якби я мав стiльки волосся на головi, скiльки супротивникiв сам поклав, цирульники в Луковському тiльки на голiннi моеi чуприни собi маеток заробили б. Шельмою буду, якщо…

Тут пан Заглоба, а це був саме вiн, помiтив, що не годиться йому нi клястися, нi божитися перед хлопцями, тому хоч через брак iнших слухачiв i любив дiтлахам розповiдати про своi давнiшi звитяги, замовк цього разу, та ще й тому, що риби в ставку почали кидатися з подвiйною силою.

– Треба буде сказати садiвнику, – зауважив вiн, – щоб вершi на нiч залишав. Купа чудовоi риби при самому березi товчеться.

Аж тут дверi будинку, що виходили на сад, вiдчинилися i з’явилася в них жiнка, вродлива, як пiвденне сонце, висока, мiцна, чорноволоса, з темними рум’янцями на обличчi й очима, як оксамит. Третiй хлопець, трилiток, чорний, як кулька агату, тримався за ii сукню, а молодиця, прикривши очi рукою, задивилася у напрямку липи.

Це була панi Гелена Скшетуськa, з дому князiв Булиг-Курцевичiв.

Побачивши пана Заглобу з Яремком i Лонгiнком пiд липою, ступила кiлька крокiв до рову, наповненого водою, i покликала:

– Слухайте, хлопцi! Ви там, мабуть, дiдусевi добре докучаете?

– Чому вони мають докучати? Вони були дуже чемнi, – вiдповiв пан Заглоба.

Малюки пiдбiгли до матерi, а та спитала:

– Що татусь бажае сьогоднi пити, дубнячок чи мед?

– На обiд була свинина, тому мед пасуватиме бiльше.

– Зараз пришлю. Але нехай татусь ще подрiмае на повiтрi, бо лихоманка не вiдступае.

– Сьогоднi тепло i вiтру немае. А де Ян, доню?

– Пiшов до стодоли.

Панi Скшетуськa називала пана Заглобу батьком, а вiн ii – донею, хоч вони зовсiм не були рiднею. Їi родина мешкала за Днiпром, у давньому маетку Вишневецьких, а щодо нього, то лиш Бог один знав, звiдки був родом, бо сам по-рiзному про це розповiдав. Але в часи, коли та ще була панною, пан Заглоба iй неабияку послугу надав i з жахливоi небезпеки врятував, тож подружжя чоловiка шанувало, як батька, i в усiй околицi його всi поважали як за меткий розум, так i за надзвичайну мужнiсть, яку довiв багато разiв у рiзних вiйнах, особливо в козацьких.

Ім’я його було вiдоме в усiй Речi Посполитiй – сам король любив слухати його оповiдки та дотепи, про ветерана навiть бiльше гомонiли, нiж про пана Скшетуського, хоча той пробився свого часу з обложеного Збаража через загони козацького вiйська.

Через хвилину пiсля вiдходу панi Скшетуськоi пахолок принiс пiд липу глечик i склянку. Пан Заглоба налив, потiм заплющив очi та почав смакувати трунок.

– Знав Господь Бог, навiщо бджiл створив! – мурчав собi пiд нiс.

І попивав собi без поспiху, дихаючи глибоко та задивляючись на ставок i за озеро, аж на чорнi та сизi бори, що тягнулися, поки око могло бачити, iншим берегом. Була друга година пополуднi, а на небi – нi хмаринки. Липовий цвiт падав без шелесту на землю, а на липi мiж листям спiвала цiла капела бджiл, якi вже вiдважилися сiдати на краечок склянки i згрiбати солодку рiдину своiми волохатими нiжками.

Над великим ставом, з очерету неподалiк, затягнутого туманом, подекуди здiймалися зграi качок, чиркiв або диких гусей i ширяли собi в блакитному небi, схожi на чорнi хрестики. Часом журавлиний ключ чорнiв високо вгорi, граючи гучним криком. Але загалом тихо було навколо i спокiйно, i сонячно, i весело, як то бувае в перших днях серпня, коли збiжжя вже дозрiло, i сонце наче золото розсипае на землю.

Погляд старигана то здiймався до неба, стежачи за зграями птаства, то знову губився в далечiнi, але щораз сонливiшe, у мiру того, як меду в горщику убувало, повiки важчали щораз бiльше, а бджоли спiвали на рiзнi голоси свою пiсню, наче навмисно для пообiдньоi дрiмоти складену.

– Так-так, дав Господь Бог прекрасний час на жнива, – бурмотiв пан Заглоба. – І сiно добре зiбране, i жнива одним духом пiдуть… Так-так…

Тут вiн склепив повiки, пiсля чого розплющив очi на хвилину, пробурмотiв «Втомили мене дiтиська» – i мiцно заснув.

Спав дiдуган доволi довго, але через якийсь час розбудив його легкий подув холоднiшого повiтря, а також бесiда i кроки двох чоловiкiв, котрi швидко наближалися пiд липу. Один iз них був пан Ян Скшетуський, вiдомий збаражчик, котрий вже мiсяць, як повернувся вiд гетьманiв з Украiни, сидiв удома, лiкуючись вiд важкоi форми лихоманки. Другого пан Заглоба не знав, хоч зростом, поставою i навiть рисами обличчя вiн дуже нагадував Янa.

– Представляю вам, батьку, – промовив Ян, – свого двоюрiдного брата, пана Станiславa Скшетуськогo зi Скшетушева, ротмiстра калiшського.

– Ви такi схожi на Янa, – сказав пан Заглоба, моргаючи очима та струшуючи рештки сну з повiк, – що де б я вас не зустрiв, вiдразу б сказав: «Скшетуський»! Гей, що за гiсть у нашiй оселi!

– Дуже приемно познайомитися з вами, пане добродiю, – зауважив пан Станiслав, – тим бiльше, що менi добре вiдоме ваше iм’я, бо його наше лицарство в усiй Речi Посполитiй iз пошаною згадуе i взiрцем для себе вважае.

– Немае чим хвалитися, робилося, що моглося, поки силу вiдчувалося в кiстках. Ще й тепер радий би чоловiк вiйни спробувати, бо consuetudo altera natura[58 - Consuetudo altera natura (лат.) – звичка – друга натура.]. Але чому ж ви такi засмученi, що Ян блiдий, як сметана?

– Страшну Станiслав привiз звiстку, – пояснив пан Ян. – Шведи увiйшли у Велику Польщу й уже ii всю зайняли.

Пан Заглоба схопився з лавки, немовби з нього сорок рокiв спало, вирячив широко очi i почав мимоволi мацати збоку, немовби шукаючи шаблi.

– Як це може бути? – не повiрив вiн. – Як це всю ii зайняли?

– Бо познанський воевода з компанiею передали ii пiд Устям у руки ворога, – скривився Станiслав Скшетуський.

– Заради Бога!.. Що ви таке кажете!.. Здалися?!

– Не тiльки здалися, а й уклали угоду, в якiй зреклися короля та Речi Посполитоi. Вiдтепер там мае бути Швецiя, а не Польща.

– Хай Бог милуе!.. Рани Розп’ятого!.. То вже хiба кiнець свiту настае?.. Що я чую?.. Лише вчора ми з Яном балакали про ту загрозу вiд шведiв, бо приходили звiстки, що вони йдуть, але ми обое були впевненi, що з того нiчого не вийде, i найбiльше, що може бути, це вiдмова нашого Янa-Казимира вiд титулу шведського короля.

– А тим часом почалося з утрати провiнцii, а закiнчиться бозна-чим.

– Годi, пане, бо мене кров залле!.. Як це сталося?.. І ви були пiд Устям?.. І ви дивилися на те все власними очима?! Tа це просто зрада була найжахливiшa, в iсторii нечувана!

– І я був, i я дивився, а чи це була зрада, самi, пане, коли все почуете, вирiшите. Ми стояли пiд Устям, посполите рушення та польова пiхота, загалом iз п’ятнадцять тисяч люду, i ми зайняли позицii над Нотецем ab incursione hostili[59 - Ab incursione hostili (лат.) – вiд ворожого вторгнення.]. Правда, вiйська було мало, а ви, як досвiдчений жовнiр, знаете найкраще, чи посполите рушення може його замiнити, а тим бiльше великопольське, де шляхта дуже вже вiд вiйни вiдвикла. Проте, якби знайшовся ватажок, можна було б по-старому дати вiдпiр вороговi i принаймнi затримати його, поки Рiч Посполита би щось не надумала. Але як тiльки об’явився Вiттемберг, то з ним враз затiяли перемови, ще до того, як перша крапля кровi була пролита. Потiм приiхав пан Радзiевський i своiми пiдбурюваннями спричинився до того, про що я казав, i сталися нещастя та ганьба, якоi доти нiколи не було.

– І що? Нiхто не опирався?.. Нiхто не протестував? Нiхто зрадою в очi цим шельмам не попрiкнув?.. Зреклися вiтчизни й усi погодилися?..

– Гине честь, а з нею i Рiч Посполита, бо майже всi погодилися. Я, двое панiв Скорашевських, пан Цiсвiцький i пан Клодзинський робили, що могли, щоб дух помiж шляхти до опору розбурхати. Пан Владислав Скорашевський мало не збожеволiв. Ми лiтали по табору вiд повiту до повiту, i Бог свiдок, не було аргументiв, до яких би ми не вдалися. Але це не допомогло, бо бiльше прагнули iхати з ложками на бенкет, який iм Вiттемберг пообiцяв, нiж iз шаблями на битву. Побачивши це, чеснiшi розбрелися хто куди – однi додому, iншi – у Варшаву. Пани Скорашевськi подалися саме до Варшави i першими звiстку королевi привезуть, а я, не маючи нi дружини, нi дiтей, сюди приiхав до брата з думкою, що, може, разом на ворога виберемося. Щастя, що вас удома застав!

– То ви приiхали безпосередньо з-пiд Устя?

– Звiдтiля. Лише стiльки в дорозi вiдпочивав, скiльки було потрiбно для коней, але все ж один менi упав вiд утоми. Шведи мусять вже бути в Познанi i звiдти рiчкою по всiй краiнi розiллються.

Тут замовкли всi. Пан Ян сидiв, поклавши руки на колiна, поглядом свердлив землю та думав понуро, пан Станiслав зiтхав, а пан Заглоба, не охоловши ще, глипав сторопiло то на одного, то на другого.

– Лиховiснi це знаки, – зронив нарештi Ян. – Давнiше на десять перемог припадала одна поразка i свiт ми дивували своею мужнiстю. Сьогоднi ж стаються не лише поразки, а й зради – i не лише окремих осiб, а й цiлих провiнцiй. Хай Бог змилуеться над батькiвщиною!..

– Заради Бога, – промовив пан Заглоба, – я бачив на свiтi чимало, чую, розумiю, та досi повiрити не можу.

– Що думаеш робити, Янe? – поцiкавився пан Станiслав.

– Та вже точно вдома не залишуся, хоч мене лихоманка ще телiпае. Дружину та дiтей потрiбно буде в безпечне мiсце помiстити. Пан Стабровський, мiй родич, е королiвським осачником[60 - Осачник – той, хто заганяе на мисливцiв дичину.] в Бiловезькiй пущi i в Бiловежi живе. Хоч би навiть уся Рiч Посполита впала вiд навали ворогiв, то в той край не сунуться. Завтра ж дружину i дiтей туди вишлю.

– І не буде це зайва обережнiсть, – погодився пан Станiслав, – бо хоч iз Великоi Польщi туди далеко, хто зна, чи полум’я незабаром i цих сторiн не охопить.

– Треба буде шляхтi дати знати, – зауважив пан Ян, – щоб гуртувалися i про оборону думали, бо тут нiхто нiчого ще не знае.

Вiн звернувся до пана Заглоби:

– А ви, батьку, пiдете з нами, чи Гелену захочете до пущi супроводжувати?

– Я? – обурився пан Заглоба. – Чи я пiду? Хiба би моi ноги корiння в землю пустили, тодi б не пiшов, та й то просив би, щоб мене викорчували. Так менi хочеться шведського м’яса знову скуштувати, як вовковi баранини! От шельми, плюгавцi, панчiшники!.. Блохи iм по литках iнспекцiю вчиняють, тому iх i ноги сверблять i тому вдома всидiти не можуть, лише в чужi краi пхаються. Знаю я iх, сучих синiв, бо ще пiд орудою пана Конецпольського проти них ходив. І якщо хочете знати, хто взяв у ясир Густава-Адольфа, то пана небiжчика Конецпольського спитайте. Нiчого бiльше не скажу! Знаю я iх, але й вони мене знають. Не може бути iнакше, та шельми заворушилися, коли Заглоба постарiв. Так? Зачекайте! Ви його ще побачите!.. Господи! Боже милий! Чому ж оце так цю державу нещасну розгородив, що усi сусiдськi свинi лiзуть до неi тепер i три найкращi провiнцii вже спаскудили! Оце так! Але хто ж у цьому винен, якщо не зрадники? Не знала зараза, кого брати, i чесних людей одержала, а зрадникiв залишила. Дай Бoжe менi ще раз побачити пана познанського воеводу та калiшськогo, а особливо пана Радзiевськогo з усiею родиною. А якщо хочеш бiльше громадян у пекло скинути, то бери тих, хто ту капiтуляцiю пiд Устям пiдписав. Постарiв Заглоба? Силу втратив? Ще побачите! Янe! Нумо радитися хутчiш, що робити, бо я б уже хотiв на кiнському хребтi сидiти!

– Звiсно ж, треба радитися, куди йти. В Украiну до гетьманiв важко дiстатися, бо iх там ворог вiд Речi Посполитоi вiдтяв i лише до Криму мають вiльну дорогу. Щастя, що тепер татари на нашому боцi. На мою думку, треба нам до короля у Варшаву рушати, короля нашого улюбленого захищати!

– Тiльки був би на то час, – зауважив пан Станiслав. – Його величнiсть мусить там без зволiкань хоругви збирати i ще до того, як ми туди прибудемо, назустрiч ворогу виступить, а може, i зустрiне його.

– І таке може бути.

– Якщо iхати все ж до Варшави, то треба поквапитись, – погодився пан Заглоба. – Послухайте, пaнoвe. Це правда, що нашi iмена дуже грiзнi для ворога, але втрьох ми небагато доб’емося. Тому я порадив би таке: накличмо шляхти в добровольцi, скiльки вдасться, щоб хоча б хоругву в столицю привести! Легко iх на таке намовимо, бо все одно будуть змушенi йти, коли прибуде наказ на посполите рушення, тому iм байдуже. А ми скажемо, що той, хто добровiльно погодиться, послугу його величностi зробить. З бiльшою силою можна буде виступити, i приймуть нас iз розкритими обiймами.

– Не дивуйтеся, пане, моiм словам, – скривився пан Станiслав, – але пiсля того всього, що я бачив, то набрав такоi огиди до посполитого рушення, що волiю сам один iти, нiж iз юрбою людей, котрi вiйни не знали.

– Е, та ви не знаете тутешньоi шляхти. Тут навiть одного не зустрiнеш, хто б у вiйську не служив. Всi досвiдченi люди та добрi жовнiри.

– Хiба що так.

– А чи могло б бути iнакше? Але зачекайте, гей! Ян уже знае, що коли раз я почну головою працювати, то менi способiв достатньо буде. Тому у великiй згодi жив я з руським воеводою, князем Яремою. Хай Ян пiдтвердить, скiльки разiв цей найбiльший у свiтi воiн чинив, як я радив, i завжди в цьому вигравав.

– Та кажiть уже, батьку, що ви там задумали, бо часу шкода, – благав пан Ян.

– Що я задумав? А ось що: не той вiтчизну захищае i короля, хто його величнiсть за поли тримае, а той, хто ворога б’е. А б’е той найкраще, хто пiд командою великого воiна служить. Навiщо нам навмання до Варшави ходити, коли король може вже до Кракова, Львова чи в Литву вiдбув. Я вам раджу без зволiкання вiддатися пiд прапори великого гетьмана литовського, князя Янушa Радзивiллa. Щирий вiн пан i военний. Хоч його в зухвалостi звинувачують, навряд чи буде вiн перед шведами капiтулювати. Вiн принаймнi вождь i гетьман, як i належиться. Тiсно там буде, правда, бо з двома ворогами випаде робота. Зате пана Мiхалa Володийовськогo побачимо, котрий у литовському компутi служить, i знову по-старому всi разом зберемося, як у давнi часи. Якщо я погано раджу, то нехай мене перший же швед на мотузi в ясир тягне.

– Але хто зна? Хто ж зна? – пожвавився пан Ян. – Може, й так буде найкраще.

– І ще Гальшку з дiтьми дорогою вiдвеземо, бо саме через пущу доведеться нам iхати.

– Й у вiйську, а не серед ополченцiв, будемо служити, – додав пан Станiслав.

– І будемо битися, а не сеймикувати, i курей по селах i сири поiдати.

– Бачу, пане, що не лише у вiйнi, але i в радi першiсть можете тримати, – похвалив пан Станiслав.

– Що? Га?

– Слушно, слушно! – погодився пан Ян. – Це найкраща порада. По-давньому, гуртом iз Мiхалом пiдемо. Познайомишся, Станiславe, з найкрашим жовнiром Речi Посполитоi i моiм щирим приятелем, братом. Ходiмо ж тепер до Гальшки сказати, щоб у дорогу ладналася.

– А вона знае вже про вiйну? – поцiкавився пан Заглоба.

– Знае, знае, бо iй першiй Станiслав розповiв. Уся в сльозах, бiдолаха. Але коли я iй повiдомив, що треба йти, зараз же менi сказала: «Йди!»

– Хотiв би я завтра ж вирушити! – заповзявся пан Заглоба.

– А ми i вирушимо завтра, на свiтанку, – поiнформував пан Ян. – Ти, Станiславe, мабуть, втомився з дороги, то до завтра вiдпочинь, скiльки вдасться. Я ще сьогоднi коней вишлю з певними людьми до Бiлоi, Лосиць, Дрогичинa та Бiльськa, щоб усюди свiжими були на марш. А за Бiльськом уже й пуща починаеться. Вози з запасами вийдуть також сьогоднi! Жаль iз насиджених мiсць подаватися в свiт, але така вже Божа воля! Цим лиш утiшаюся, що про дружину та дiточок вдасться подбати, бо пуща – це найкраща у свiтi фортеця. Зайдiть, панове, в будинок, бо час експедицiею зайнятися.

І вони зайшли.

Пан Станiслав, справдi втомлений, заледве щось перекусив i попив, одразу ж лiг спати, а пан Ян iз паном Заглобою клопоталися щодо експедицii. А що лад був у пана Янa, то фiри i люди вирушили того ж вечора проти ночi, а на завтра вдень потягнувся за ними й екiпаж, в якому сидiла Гелена з дiтьми й одна стара панна, резидентка[61 - Резидентка – незаможна особа, котра постiйно мешкае в багатшого родича, приятеля або в роботодавця i перебувае на його утриманнi.]. Пан Станiслав, пан Ян разом iз п’ятьма прислужниками iхали верхи обiч екiпажа. Весь кортеж рухався жваво, бо по мiстах свiжi конi iх чекали.

Так iдучи i не вiдпочиваючи навiть ночами, на п’ятий день доiхали до Бiльськa, а на шостий занурилися вже в пущу з боку Гайнiвщини.

Обiйняла iх усiх густа темрява бору, який у той час кiлькадесят квадратних миль охоплював, сягаючи з одного боку безперервним потоком аж до пущi Зеленки та Рогiвськоi, а з другого – до прусських борiв.

Жоден загарбник не топтав нiколи ногою цих темних глибин, в яких необiзнана людина могла заблукати i блукати доти, доки не впаде вiд утоми або не стане здобиччю хижих звiрiв. Ночами чулися тут ревiння зубрiв i ведмедiв, разом iз виттям вовкiв i хрипким гарчанням рисей. Непевнi стежини вели помiж гущавини або вилися збоку куп, закрутiв, багна i жахливих сплячих озерець, до розкинутих сiл будникiв[62 - Будники – лiсовi промисловцi, що випалювали лiси й виробляли вугiлля, смолу, а головне – поташ.], смолярiв i осачникiв, котрi часто-густо все свое життя й носа не витикали з пущi. Лише до Бiловежi провадив ширший шлях, який називали Сухою Дорогою, нею королi iздили на лови. Туди якраз iз боку Бiльська та Гайнiвщини iхали пани Скшетуськi.

Пан Стабровський, королiвський ловчий, старий самiтник i парубок, котрий сидiв постiйно, як зубр, у пущi, прийняв iх iз розпростертими обiймами. Дiтей мало не подушив у поцiлунках. Бо жив лише серед oсачникiв, шляхетного обличчя не бачачи, хiба лише тодi, коли двiр з’iжджався на полювання.

Це вiн керував усiм мисливським господарством i всiма смолярнями пущi. Дуже зажурила його звiстка про вiйну, про що лише з вуст пана Скшетуського дiзнався.

Часто так бувало, що в Речi Посполитiй спалахувала вiйна, вмирав король, а до пущi звiстка про це навiть не доходила. І лише пан ловчий привозив новини, коли вiд пана литовського пiдскарбiя повертався, котрому раз на рiк про стан фiнансiв вiд господарства пущi був зобов’язаний доповiдати.

– Нудно тут буде, ох нудно! – кивав пан Стабровський на Геленy. – Але безпечно, нiде краще в свiтi не буде. Жоден ворог не проб’еться крiзь цi стiни, а хоч би i спробував, то б йому осачники всiх людей на льоту пострiляли. Легше Рiч Посполиту всю завоювати, – чого не дай Боже, – нiж цю пущу. Двадцять рокiв уже тут живу, а й досi ii не знаю, бо е мiсця, куди доступитися неможливо, i там лише звiр дикий живе, а може, й лихi духи знайшли собi притулок, вiд яких голоси церковних дзвонiв захищають. Але ми живемо по Божому, бо в селi е каплиця, до якоi священик iз Бiльськa раз на рiк приiжджае. Буде вам тут, як на небi, якщо нудьга не заiсть. Зате дерева на паливо не забракне…

Пан Ян радiв вiд усiеi душi, що такий прихисток для дружини знайшов. Але даремно його пан Стабровський затримував i пригощав.

Переночувавши, рушили лицарi наступного ж дня на свiтанку крiзь пущi в подальшу дорогу, вели iх крiзь лiсовий лабiринт провiдники, котрих мiсцевий господар забезпечив.




Роздiл XII


Коли пан Ян Скшетуський iз двоюрiдним братом Станiславом i паном Заглобою пiсля важкоi дороги з пущi прибули нарештi в Упiту, то пан Мiхал Володийовський мало не збожеволiв вiд радощiв, особливо що давно вже не мав iз тих мiсцин жодноi звiстки, про пана Яна думав, що той перебувае з королiвською хоругвою, поручником якоi вiн був, в Украiнi з гетьманами.

Хапав iх по черзi в обiйми, i знову обiймав i руки тряс.. А коли йому сказали, що пiд командою Радзивiллiв вони хочуть служити, втiшився ще бiльше на думку, що тепер уже не скоро вони розлучаться.

– Дяка Боговi, що докупи збираемося, всi старi збаражчики, – радiв вiн. – Чоловiк i до вiйни бiльше мае бажання, коли вiдчувае однодумцiв обабiч себе.

– Це була моя iдея, – оголосив пан Заглоба, – бо вони до короля хотiли податися. Але я сказав: «А чому б нам iз паном Мiхалом старих часiв не згадати?» Якщо нам так пощастить, як iз козаками i татарами велося, то не одного шведа незабаром будемо мати на совiстi.

– Бог надихнув вас цiею думкою! – вiдказав пан Мiхал.

– Одне лише мене дивуе, – зауважив пан Ян, – що ви про Устя i про вiйну вже знали. Станiслав на останньому кiнському подиху до мене приiхав, i ми сюди також iхали впевненi, що першi будемо про нещастя сповiщати.

– Хiба б евреi звiстку сюди принесли, – припустив пан Заглоба, – бо вони завжди все першими дiзнаються i така мiж ними кореспонденцiя, що як хтось уранцi чхне у Великiй Польщi, то вже увечерi йому в Жемайтii й Украiнi вiдповiдають: «На здоров’я!»

– Не можу сказати, як то було, але ми вже два днi, як знаемо, – повiдомив пан Володийовський, – i збентеження тут неабияке. Першого дня ще не дуже вiрили, але другого вже нiхто не сумнiвався. Бiльше того, скажу: ще вiйни не було, а видавалося, що й птахи про неi вже спiвали в повiтрi, бо всi нараз i без причини почали про вiйну балакати. Наш князь воевода мусив також ii сподiватися i щось собi знати, бо вертiвся, як муха в окропi, й останньоi митi в Кейдани прилетiв. Рекрутiв уже два мiсяцi з його наказу набирають. Збирав я, пан Станкевич i такий собi пан Кмiциц, хорунжий оршанський, котрий, як я чув, вже готову хоругву у Кейдани привiв. Вiн першим серед нас упорався.

– То ви, Мiхале, добре знаете князя вiленського воеводу? – спитав пан Ян.

– Як менi його не знати, якщо всю останню вiйну пiд його командою вiдбував.

– А що ви знаете про його плани? Вони вартi уваги?

– Воiн iз нього просто чудовий. Хто зна, чи пiсля смертi князя Яреми е в Речi Посполитiй кращий. Побили його, правда, тепер, але ж вiн мав шiсть тисяч вiйська проти вiсiмдесяти. Пан пiдскарбiй i пан воевода вiтебський добряче його за це ганять, кажучи, що через пиху свою з такою малою силою замахнувся на таку незмiриму потугу, щоб iз ними вiкторiю не дiлити. Лише Бог знае, як було насправдi. Але стояв мужньо i життя свого не щадив. А я, котрий на все це дивився, тiльки й можу сказати, що якби мав достатньо вiйська та грошей, нога супостата цю краiну не топтала б. Тому гадаю, що серйозно вiн тепер вiзьметься за шведiв, i точно не будемо iх тут чекати, а в Інфлянту[63 - Інфлянта – iсторична назва земель мiж Даугавою та Ризькою затокою. Перекручена польська назва Лiфляндii.] подамося.

– З чого ж робите такi висновки?

– Маю на це двi причини: перша, що князь захоче репутацiю свою, трохи пiсля битви на рiчцi Шкловцi пiдмочену, поправити, а по-друге, вiн вiйну любить.

– Це правда, – пiдтвердив пан Заглоба, – я його давно знаю, бо ми разом у школах були й я за нього уроки вiдробляв. Завжди кохався у вiйнi i тому любив краще зi мною, нiж iз iншими, товаришувати, бо я також волiв бiльше коня i дiвчат, нiж латину.

– Певно, що це не познанський воевода, а зовсiм iнша людина, – припустив пан Станiслав Скшетуський.

Пан Мiхал почав його випитувати про все, що пiд Устям сталося, i за чуба себе смикав, слухаючи розповiдь. Урештi, коли пан Станiслав закiнчив, вiн сказав:

– Маете, пане, слушнiсть! Наш Радзивiлл на таке не здатний. Пнеться вiн, як чортяка, i здаеться йому, що у цiлому свiтi славетнiшого роду за Радзивiллiв немае, це правда! Опору вiн не зносить, i правда, що на пана пiдскарбiя Госевського, чесного чоловiка, так розгнiвався, що той не скаче, як тiльки йому Радзивiлли заграють. На людей короля також криво дивиться, що йому великоi литовськоi булави на тарiлочцi не принесли. Все це правда, як i те, що волiе в безчеснiй оманi кальвiнiстськiй жити, нiж до справжньоi вiри навернутися. Католикiв, де може, утискае. Парафii еретикiв створюе. Але зате можу присягнутися, що волiв би останню краплю своеi голубоi кровi пролити, нiж таку капiтуляцiю, як пiд Устям, пiдписати. Будемо мати достатньо вiйни, бо не скриба[64 - Скриба – професiйний переписувач книг або документiв; iрон. писака.], а воiн буде нами командувати.

– Про це менi й iдеться! – втiшився пан Заглоба. – Нiчого бiльше ми й не хочемо. Пан Опалинський скрибa, i тепер з’ясувалося, на що вiн здатний. Найпiдлiший це гатунок людей! Кожен iз них лише перо iз задка гуски висмикне, то вiдразу мiркуе, що всi розуми поiв. І сучий син ще й iншим дорiкае, а як дiйде до шаблi, то його вже й нема. Я сам замолоду рими складав, щоб дiвочi серця вабити, i я мало пана Кохановського в баранячий рiг iз його жартами не скрутив, але потiм вояцька природа взяла гору.

– До того ж, скажу вам, – зауважив пан Володийовський, – що позаяк сюди вся шляхта стiкаеться, то купа людей збереться, тiльки б грошей не забракло, бо це найважливiша рiч.

– Заради Бога, досить iз мене ополченцiв! – замахав руками пан Станiслав. – Ян i пан Заглоба знають уже мiй сентимент, а вам скажу, що краще бути нiким у регулярнiй хоругвi, нiж гетьманом над усiм посполитим рушенням.

– Тутешнiй люд мужнiй, – заперечив пан Мiхал, – i дуже фаховий. Маю багато прикладiв серед своiх рекрутiв. Я не мiг узяти всiх, хто цього прагнув, а мiж тими, кого прийняв, немае жодного, хто б ранiше не служив. Я покажу вам свою хоругву i запевняю, що навiть якби не почули вiд мене, то самi б визнали, що це не старi жовнiри. Кожен битий i гартований у вогнi, як стара пiдкова, а в шерензi стоять, як римськi трiарii. Не буде з ними так легко шведам, як пiд Устям у Великiй Польщi.

– Сподiваюся, що Всевишнiй це ще змiнить, – зронив пан Скшетуський. – Подейкують, що зi шведiв добрi полки, але нiколи не могли нашим вiйськам компуту протистояти. Ми били iх завжди, це вже певна рiч, били iх навiть тодi, коли ними верховодив найбiльший воiн, якого колись мали.

– Правда, мене шалено цiкавить, що вони вмiють, – озвався пан Володийовський, – i коли б не те, що двi iншi вiйни одночасно нашу вiтчизну тормосять, цю шведську наволоч нiхто б усерйоз не сприймав. Ми пробували i туркiв, i татар, i козакiв, i ще бозна-кого. Настав час тепер i шведiв спробувати. У корони тiльки з тим може бути клопiт, що всi вiйська з гетьманами в Украiнi зайнятi. Але тут уже бачу, що станеться. Тепер князь воевода дотеперiшню вiйну пановi пiдскарбiю Госевському, гетьману польному, залишить, а сам шведами особисто займеться. Важко буде, це правда! Та маймо надiю, що Господь Бог нам допоможе.

– Їдьмо ж, не зволiкаючи, в Кейдани! – закликав пан Станiслав.

– Я також одержав наказ хоругву мати напоготовi, а самому впродовж трьох днiв у Кейдани прибути, – i собi сказав пан Мiхал. – Але мушу цей останнiй наказ вам показати, бо з нього можна виснувати, що князь воевода думае зi шведами робити.

Сказавши це, пан Володийовський вiдчинив ключем шкатулку, що стояла пiд вiкном на лавцi, витягнув iз неi аркуш паперу, складений удвое, i, розгорнувши, став читати:



«Милостивому пановi Володийовському, полковнику! З великою радiстю ми прочитали ваш рапорт, що хоругва вже на ногах i в будь-який момент може в похiд вирушати. Тримайте ii, пане, зiбраною та напоготовi, бо надходять такi важкi часи, яких ще не бувало. Самi ж прибувайте якнайшвидше в Кейдани, де вас нетерпляче очiкувати будемо. Якщо до вас доходитимуть якiсь звiстки, не треба iм вiрити, а лише тому, що з наших вуст почуете. Ми вчинимо так, як нам Бог i совiсть наказуе, без огляду на те, що злiсть i людська неприязнiсть може про нас вигадати. Але разом iз цим сподiваемося, що надходять такi часи, в яких чiтко з’ясуеться, хто е щирим i справжнiм приятелем дому Радзивiллiв, i хто навiть in rebus adversis[65 - In rebus adversis (лат.) – в часи незгод.] служити йому готовий. Пани Кмiциц, Нев’яровський i Станкевич вже привели сюди своi хоругви; ви ж залишайтеся в Упiтi, бо там можете бути потрiбнi, а може, доведеться вам вирушити на Пiдляшшя пiд командою брата мого двоюрiдного, ясновельможного князя Богуслава, литовського конюшого, котрий там значне число наших сил мае пiд собою. Про це все ви дiзнаетесь правдиво з вуст наших, а тим часом доручаемо вашiй вiрностi ретельне виконання наказiв i очiкуемо вас у Кейданах.

    Януш Радзивiлл, 
    князь Бiржайський i Дубiнгяйський, вiленський воевода, гетьман Литовський».

– Точно! Та з цього листа проглядае нова вiйна! – промовив пан Заглоба.

– А що князь пише, що вчинить, як йому Бог i совiсть наказуе, то це означае, що битиме шведа, – додав пан Станiслав.

– Дивуе мене лише те, – зауважив Ян Скшетуський, – що вiн пише про вiрнiсть дому Радзивiллiв, а не вiтчизнi, яка бiльше за Радзивiллiв означае i пильнiшого порятунку потребуе.

– Це вже така iхня панська манера, – пояснив пан Мiхал, – хоч i менi це не сподобалося, бо й я батькiвщинi, а не Радзивiллам служу.

– А коли ви цього листа отримали? – спитав пан Ян.

– Сьогоднi вранцi i пiсля полудня хотiв би вирушити. Ви ж цього вечора вiдпочиньте пiсля подорожi, а я завтра планую повернутися i вже з хоругвою виступимо туди, де нам накажуть.

– Може на Пiдляшшя? – припустив пан Заглоба.

– До князя конюшогo! – повторив пан Станiслав.

– Князь конюший Богуслав також зараз у Кейданах, – повiдомив пан Володийовський. – Цiкава то персона i пильно до нього приглядайтеся. Великий вiн воiн, а лицар ще бiльший, але немае в ньому i на грiш поляка. З чужоземцями носиться i нiмецькою або французькою балакае, наче горiхи гризе, i мови тiеi хоч годину можеш слухати i нiчого не второпаеш.

– Князь Богуслав пiд Берестечком чудово себе показав, – зауважив пан Заглоба, – i бойовий загiн нiмецькоi пiхоти виставив.

– Тi, хто його ближче знають, не дуже його хвалять, – вiв далi пан Мiхал, – бо вiн лише нiмцiв i французiв любить, але iнакше й бути не може, бо його нiмкеня народила, донька курфюрста бранденбурзького, за котру його небiжчик батько мало того, що посагу жодного не взяв, а ще й доплатити мусив. Але Радзивiллам iдеться, щоб у Нiмецькiй державi, князями якоi вони е, привiлеi мали, i тому радо з нiмцями еднаються, хоча тi й погану церкву мають. Менi розповiв про це пан Сакович, старий слуга князя Богуслава, котрому той посаду старости ошманського надав. Вiн i пан Нев’яровський, полковник, бували з князем Богуславом за кордоном по рiзних заморських краях i завжди свiдками його поединкiв були.

– Стiльки ж вiн тих поединкiв мав? – поцiкавився пан Заглоба.

– Скiльки мае волосся на головi! Рiзних там князiв закордонних, французьких i нiмецьких графiв, купу порубав, бо, кажуть, чоловiк вiн дуже запальний i мужнiй i за будь-яке слово на дуель викликае.

Пан Станiслав Скшетуський прокинувся iз задуми i зронив:

– Чув i я про князя Богуслава, бо вiд нас до електора[66 - Електор – уповноважена до участi у виборах iмператора Священноi Римськоi iмперii особа.] недалеко, в котрого вiн безперестанку висиджуе. Я пам’ятаю й те, що батько згадував, як батько князя Богуслава з донькою курфюрста оженився, то люди ремствували, що такий великий дiм, як Радзивiлли, з чужинцями поеднуеться, але стало краще, бо тепер електор як Радзивiллiв родич змушений доброзичливiшим бути до Речi Посполитоi, а вiд нього тепер багато залежить. Те, що ви розповiдаете, що вони мають погану церкву, то це не так. Звiсно ж, якби хтось Радзивiллiв продав, то б за них електора з усiм князiвством купив, але теперiшнiй курфюрст Фрiдрих-Вiльгельм зiбрав уже достатньо грошей i мае двадцять тисяч вiйська цiлком боездатного, з яким смiливо мiг би шведам протистояти, що як ленник[67 - Ленник – особа, котра перебувае в леннiй залежностi вiд сюзерена, спадковий титул у Речi Посполитiй.] Речi Посполитоi повинен зробити, якщо Бога мае в серцi та пам’ятае про всi блага, якi його дому Рiч Посполита надала.

– І вiн це зробить? – не повiрив пан Ян.

– Чорною була б його невдячнiсть i ламання присяги з його боку, якби вчинив iнакше! – зауважив пан Станiслав.

– Важко на чужу вдячнiсть розраховувати, а особливо вiд еретикiв, – бовкнув пан Заглоба. – Пам’ятаю ще пiдлiтком цього вашого курфюрстa, дуже вiн не людяний був, можна сказати, що слухав лише те, що йому дiдько у вухо нашепче. Я сказав йому це в очi, коли ми з паном небiжчиком Конецпольським у Пруссii були. Вiн такий самий лютеранин, як i шведський король. Дай Боже, щоб вони ще проти Речi Посполитоi не об’едналися.

– Знаете що, пане Мiхале? – раптом вирiшив пан Ян. – Я сьогоднi не вiдпочиватиму, а поiду з вами в Кейдани. Тепер ночами краще iхати, бо вдень спека, а я вже хочу нарештi позбутися непевностi. На вiдпочинок ще буде час, бо князь, мабуть, завтра не виступатиме.

– Тим бiльше, що хоругву наказав в Упiтi тримати, – додав пан Володийовський.

– Добре ви кажете! – погодився пан Заглоба. – Поiду й я!

– Тодi iдьмо всi разом, – запропонував пан Станiслав.

– А вже завтра вранцi будемо в Кейданах, – резюмував пан Мiхал, – а в дорозi i в сiдлi можна солодко покуняти.

Через двi години, поiвши та попивши трохи, рушили лицарi в подорож i ще до заходу сонця опинились у Кракiновi. Дорогою познайомив iх пан Володийовський з околицею, зi славетною шляхтою ляуданською, з паном Кмiцицем i всiм, що останнiм часом сталося. Зiзнався i в своему коханнi до панни Бiлевичiвни, нещасливому, як завжди.

– Добре, що вiйна близько, – дiлився вiн, – iнакше дуже б зажурився, бо часом мiркую, що таке вже мое щастя i що доведеться менi парубком померти.

– Погано вiд цього не буде, – не погодився пан Заглоба, – бо це не найгiрший стан i Боговi милий. Я також вирiшив його до кiнця життя дотримати. Часом сумую, що не буде кому слави й iменi передати, бо хоч i люблю дiтей пана Янa, як своiх, та все ж Скшетуськi не Заглоби.

– От поганцi! – усмiхнувся пан Володийовський. – Знайшли час такого висновку доходити, як вовк, який присягнув овець не душити, коли йому всi зуби випали.

– Неправда! – обурився пан Заглоба. – Не так давно ми з паном Мiхалом на вибори до Варшави iздили. І за ким же всi дiвулi озиралися, як не за мною?.. Пам’ятаете, як ви тодi нарiкали, що на вас жодна i не глянула? Але якщо такий уже маете потяг до сiмейного стану, то не журiться. Прийде i ваша черга. Даремно зумисне шукати i саме тодi знайдеш, коли зовсiм не шукатимеш. Тепер военнi часи i багацько чесних кавалерiв щороку гине. І якщо та шведська вiйна триватиме довше, то дiвчата всi гуртом подешевiють i ми будемо iх дюжинами на ярмарках купувати.

– Але й я загинути можу, – зауважив пан Мiхал. – Досить вже поволочився по свiту. Нiколи цього вам не зможу витлумачити, яка чесна та вродлива ця панна Бiлевичiвнa. Чоловiк би ii кохав i голубив, як щось найкраще. Нi! Мали чорти притягнути того пана Кмiцицa. Вiн ii зачарував, не iнакше, бо якщо б не вiн, точно б на мене запала. Ось погляньте! Саме там iз-за горбочка Водокти видно, але дома немае нiкого, бо вона поiхала бозна-куди. Мiй би це був прихисток, хай би я тут життя поклав. Ведмiдь мае свiй барлiг, вовк свою яму, а я – ось! Лише цю шкапу маю, i це сiдло, на якому сиджу.

– Бачу, що вона глибоко у вашу душу запала? – задумався пан Заглоба.

– Ще й як. Бо як ii згадаю, проiжджаючи повз Водокти, як побачу, то ще бiльше сумую. Я хотiв клин клином вибити i поiхав просити про милiсть у пана Шиллiнгa, котрий мае доньку, дуже навiть вродливу. Якось ii на дорозi здалеку побачив i дуже вже менi в око впала. Я поiхав, i що ж ви думаете? Батька вдома не застав, а панна Катруся чомусь вирiшила, що це не пан Володийовський, а лише прислужник пана Володийовськогo приiхав. Taк мене це вразило, що бiльше там не з’являвся.

Пан Заглоба зареготав.

– Годi вже, пане Мiхале! Проблема в тому, щоб знайти дружину такоi ж нiкчемноi краси, як у вас. А куди ж та бестiя подiлася, що при княжнi Вишневецькiй перебувала, з котрою небiжчик пан Пiдбийп’ята, тримайте мене, мав одружитися? Та мала вроду якраз для вас, бо справжня то була кiсточка, хоч ii очi просто палали.

– Це Ганнуся Борзобагата-Красiнська, – згадав пан Ян Скшетуський. – Ми всi свого часу були в неi закоханi i пан Мiхал також. Бог ii знае, що з нею тепер сталося.

– Якби ii вiдшукати й утiшити! – замрiявся пан Володийовський. – Як ii згадали, менi аж тепло бiля серця зробилося. Найчеснiша то була дiвчина. Бог би дав менi ii зустрiти!.. Ех, гарнi то були часи, вже нiколи бiльше вони не повернуться. Не буде також, мабуть, нiколи такого вождя, як був наш князь Ярема. Чоловiк знав, що пiсля кожноi зустрiчi вiкторiя настане. Радзивiлл – великий воiн, але не такий, i вже не з таким серцем йому служать, бо вiн i того батькiвського почуття до жовнiрiв не мае, i до себе не пiдпускае, вважаючи себе якимось монархом, хоч Вишневецькi були не гiршi за Радзивiллiв.

– Менше з цим, – вирiшив змiнити тему розмови Ян Скшетуський. – У його руках тепер порятунок вiтчизни, а що готовий за неi життя вiддати, то нехай його Бог благословляе.

Так спiлкувалися лицарi, iдучи через нiч, i то давнi справи згадували, то балакали про теперiшнi важкi часи, в яких три вiйни разом звалилися на Рiч Посполиту.

Вiдтак взялися до вечiрнiх молитов i до вiдмови лiтанii, а коли ii закiнчили, сон iх зморив i почали дрiмати та куняти в сiдлах.

Нiч була погожа, тепла, зiрки мерехтiли тисячами на небi. Вершники, iдучи один за одним, спали смачно, але як тiльки почало свiтати, першим прокинувся пан Мiхал.

– Шановне панство, розплющуйте очi, Кейдани уже видно! – крикнув вiн.

– Що? Га? – сполошився пан Заглоба. – Кейдани? Де?

– Ген там! Вежi виднiються.

– Яке гарне мiсто, – захопився Станiслав Скшетуський.

– Дуже гарне, – пiдтвердив пан Володийовський, – а за дня ви ще краще в цьому зможете переконатися.

– Адже це спадок князя воеводи?

– Саме так. Ранiше належало Кишкам, вiд яких батько теперiшнього князя отримав у посагу за Ганною Кищанкою, донькою вiтебського воеводи. В усiй Жемайтii не знайти такого порядного мiста, бо Радзивiлли евреiв не пускають, хiба за окремим дозволом. Меди тут знатнi.

Пан Заглоба протер очi.

– То там лише гречнi люди живуть. А що це за химерна споруда виднiеться там на горбочку?

– Це замок, новий, збудований вже за панування Януша.

– Оборонний?

– Нi, але чудова резиденцiя. Не роблять його укрiпленим, бо ворог не з’являвся в цих краях ще з тевтонських часiв. Цей загострений шпиль, там усерединi мiста, – це вiд фарноi церкви[68 - Фарна церква – найстарiший храм мiста чи головний храм деканату.]. Хрестоносцi ii поставили ще в язичницькi часи, пiзнiше будiвлю вiддали кальвiнiстам, але його парох Кобилинський знову випросив для католикiв у князя Кшиштофa.

– То й хвала Боговi!

Так теревенячи, доiхали ближче до перших хатинок передмiстя.

Тим часом усе бiльше розвиднювалося i сонце починало сходити. Лицарi з цiкавiстю розглядали невiдоме мiсто, а пан Володийовський розповiдав далi:

– Це Єврейська вулиця, на якiй живуть евреi, котрi мають дозвiл. Їдучи нею, дiстанемося ринку. Ого! Люди вже прокидаються i починають iз будинкiв виходити. Гляньте, скiльки коней перед кузнями i челядi не в барвах Радзивiлла. Мусить бути який з’iзд у Кейданах. Адже повно тут завжди шляхти i панiв, часом навiть iз чужих краiв приiжджають, бо це столиця еретикiв з усiеi Жемайтii, котрi тут пiд крилом Радзивiллiв безпечно почуваються i своi забобоннi практики вiдправляють. Ось i ринок! Зважте, пановe, який годинник на ратушi! Кращого, мабуть, навiть у Гданську немае. А те, що здаеться костелом iз чотирма вежами, це гельветiйська[69 - Гельветiйська республiка – iсторична держава, що якийсь час iснувала на територii Швейцарii. Кольори ii прапора точно збiгалися з литовськими.] община, в якiй щонедiлi богохулять, а це – лютеранська церква. Гадаете, що тут мiщани польськi чи литовськi, зовсiм нi! Самi нiмцi та шотландцi, а шотландцiв найбiльше! Пiхота з них дуже хороша, особливо бердишами сiчуть запекло. Мае також його свiтлiсть один шотландський загiн, набраний iз кейданських добровольцiв. Гей! А що возiв iз крамом на ринку! Точно якийсь з’iзд. Жодного заiжджого двору немае в цьому мiстi, лише знайомi до знайомих приiжджають, а шляхта до замку, в якому е довгi флiгелi на кiлькадесят лiктiв, винятково для гостей призначенi. Там прихильно приймають кожного, хоч би й на рiк, за рахунок пана князя, а е й такi, котрi все життя там сидять.

– Дивно менi, що блискавка тих гельветiйцiв не спалила… – скривився пан Заглоба.

– Якби ви знали, що там трапилося насправдi. Всерединi, мiж чотирма вежами, був купол, як шапка, котрий якось так трясло, що нiчого пiсля нього не залишилося. Тут, у пiдземеллях, лежить батько князя конюшого Богуслава, Ян, той, хто до заколоту проти Зигмунта III спричинився. Власний гайдук йому череп розкроiв, так i загинув намарно, як i жив грiшно.

– А що це за розлога споруда, на муровану комору схожа? – поцiкавився пан Ян.

– Це паперова фабрика, князем закладена, а тут збоку е друкарня, в якiй еретичнi книги друкують.

– Тьху! – сплюнув пан Заглоба. – Зараза на це мiсто, де людина iншого повiтря, нiж еретичне, в себе не втягуе. Люцифер мiг би тут так добре поживитися, як i Радзивiлл.

– Шановне панство, – застерiг пан Володийовський, – не блюзнiрствуйте на Радзивiлла, бо незабаром може йому вiтчизна порятунком своiм завдячувати.

Далi iхали мовчки, оглядаючи мiсто та дивуючись його порядкам, бо вулицi були повнiстю вимощенi камiнням, що в тi часи було рiдкiстю.

Проiхавши ринок i Замкову вулицю, побачили на узвишшi прекрасну резиденцiю, свiжо князем Янушем поставлену не для оборони, що своею величчю не тiльки палаци, а й замки переважала. Будiвля стояла на горбочку i дивилася на мiсто, що наче бiля ii нiг лежало. З обох бокiв головного корпусу збiгали два нижчi крила, заламуючись пiд прямими кутами та творячи велетенський двiр, замкнений спереду залiзними гратами, всiяними довгими шпичаками. Всерединi гратiв височiла потужна мурована брама, на нiй висiли герб Радзивiллiв i мiста Кейдани, на якому була зображена орлина нога з чорним крилом на золотому фонi, а нога червону пiдкову з трьома хрестами тримала. Низько в брамi стояла будка, в якiй шотландськi трабанти чатових тримали, але для параду, а не для захисту призначених.

Година була рання, але на дитинцi рух уже панував, бо перед головним корпусом муштрували полк драгунiв, одягнений у блакитнi колети та шведськi шоломи. Їхня довга шеренга стояла нерухомо з рапiрами наголо в руках, а офiцер, проiжджаючи перед нею, промовляв щось до жовнiрiв. Навколо i далi пiд стiнами безлiч челядi в розмаiтих барвах витрiщалася на драгунiв, дiлячись зауваженнями та спостереженнями.

– Хай Бог милуе! – скрикнув пан Мiхал. – Та це ж Харлампiй полк муштруе.

– Як це? – здивувався пан Заглоба. – Той сам, iз котрим ви мали битися на дуелi пiд час виборiв у Липковi?

– Той, але ми з того часу в добрих дружнiх стосунках живемо.

– А й справдi, – пiдтвердив пан Заглоба, – впiзнаю його по носi, який йому з-пiд шолома стирчить. Добре, що забрала вийшли з моди, бо цей лицар не мiг би жодного закрити. Але вiн i так окремого захисту на нiс потребуе.

Тим часом Харлампiй, помiтивши пана Володийовськогo, пустився до нього клусом.

– Як справи, пане Мiхале? – покликав вершник. – Добре, що ви приiхали!

– Добре, що тебе першого зустрiчаю. Ось пан Заглоба, ви його по Липковi знаете, a ще ранiше в Сенницi, а це пани Скшетуськi: Ян, ротмiстр королiвськоi гусарськоi хоругви, збаражчик.

– Отакоi! Та ж я найбiльшого в Польщi лицаря бачу! – зарепетував Харлампiй. – Вiтаю, вiтаю!

– А це Станiслав, ротмiстр калiшський, – знайомив далi пан Володийовський, – котрий прямо з-пiд Устя iде.

– З-пiд Устя?.. На жахливу, отже, ганьбу ви дивилися. Ми знаемо вже, що там сталося.

– Саме через те, що там сталося, я й приiхав сюди, сподiваючись, що тут нiчого схожого не станеться.

– У цьому можете бути впевненим. Радзивiлл – це не Опалинський.

– Tе ж саме вчора казали в Упiтi.

– Вiтаю вас сердечно вiд iменi власного та княжого. Князь воевода радий буде, коли таких лицарiв побачить, бо iх дуже потребуе. Ходiмо до мене, в цейхгауз, там моя квартира. Впевнений, що ви захочете переодягнутися i щось з’iсти, а я буду вас супроводжувати, бо вже муштру закiнчив.

Сказавши це, Харлампiй повернувся до шеренги i вiддав коротку команду гучним голосом:

– Лiворуч! Поворот назад!

Копита застукотiли по брукiвцi. Шеренга розламалася надвое, половини i собi розламалися, аж врештi сформувалися четвiрки, що ступом стали вiддалятися у бiк цейхгаузу.

– Добрi жовнiри, – промовив пан Скшетуський, оцiнюючи оком знавця механiчнi рухи драгунiв.

– Лише дрiбна шляхта i путнi бояри в цьому загонi служать, – докинув пан Володийовський.

– Боже милий! Та вiдразу ж видно, що це не посполитi! – пiдсумував пан Станiслав.

– Але що ж Харлампiй у них поручником? – спитав пан Заглоба. – Може, я помиляюся, але здаеться, що вiн у п’ятигорськiй хоругвi служив i срiбну петельку носив на плечi?

– Еге ж, – пiдтвердив пан Мiхал. – Але вже кiлька рокiв, як вiн драгунським полком командуе. Старий це жовнiр i загартований.

Тим часом Харлампiй, вiдiславши драгунiв, пiдiйшов до наших лицарiв.

– Прошу панство за мною. Цейхгауз одразу ж за палацом.

Через пiвгодини сидiли вже вп’ятьох над бочiвкою пiдiгрiтого пива, добре забiленого сметаною, i балакали про нову вiйну.

– А що у вас тут чути? – спитав пан Володийовський.

– У нас щодня чути щось iнше, бо люди губляться в здогадах i щораз iншi чутки пускають, – вiдповiв Харлампiй. – Насправдi ж лише князь знае, що буде. Зважуе вiн щось розумом, бо хоч i симулюе веселiсть i до людей такий ласкавий, як нiколи, однак вiн добряче мiзкуе. По ночах, подейкують, не спить, лише по всiх покоях важким кроком човгае i сам iз собою голосно радиться, а вдень годинами радиться iз паном Гарасимовичeм.

– А хто такий цей пан Гарасимович? – поцiкавився пан Мiхал.

– Губернатор iз Заблудовa, з Пiдляшшя. Непоказний iз себе i вигляд мае, немовби дiдька за пазухою ростив. Але вiн пана князя довiрена особа i, мабуть, усi його таемницi знае. На мою думку, жорстока та мстива вiйна зi шведом з цих нарад виникне, i до тiеi вiйни ми всi готуемося. Тим часом листи тут лiтають: вiд князя курляндськогo, вiд Хованськогo i вiд електора. Є такi, хто торочить, що князь iз Москвою веде перемови, щоб ii до лiги проти шведа схилити. Іншi ж, що навпаки. Але, мабуть, нi з ким лiги не буде, лише вiйна, як я й казав, i з цими, i з тими. Вiйська все бiльше приходить, пишуть листи до тiеi шляхти, що найвiрнiша дому Радзивiллiв, щоб з’iжджалася. Всюди повно збройного люду. Ех, шановне панство! На кому схопиться, на тому й змелеться, але руки будемо мати по лiктi в кровi, бо якщо Радзивiлл вирушить в поле, то вже не жартуватиме.

– Саме так! Саме так! – погодився пан Заглоба, потираючи долонi. – Немало шведськоi кровi залишилося на моiх руках i ще немало присохне. Небагато вже тих старих жовнiрiв живе, котрi мене пiд Пуцьком або пiд Тшцянною бачили. Але тi, котрi ще живi, нiколи не забудуть.

– А князь Богуслав тут? – спитав пан Володийовський.

– Аякже. Крiм нього, сьогоднi сподiваемося ще якихось великих гостей, бо горiшнi покоi прибирають, а ввечерi мае бути бенкет у замку. Сумнiваюся, пане Мiхале, що ви сьогоднi до князя дiстанетесь.

– Але ж вiн саме на сьогоднi мене викликав.

– Це нiщо, бо вiн пильно зайнятий. Також не знаю, чи можу вам про це розповiсти. Все одно за годину i так усi про це знати будуть. Тому скажу. Тут якiсь надзвичайнi речi кояться.

– А що таке? Що за речi? – пожвавився пан Заглоба.

– Маете, панове, знати, що два днi тому приiхав сюди пан Юдицький, мальтiйський кавалер, про котрого ви мали б чути.

– Ще б пак, – пiдтвердив пан Ян, – це великий лицар!

– Одразу ж пiсля нього приiхав i пан гетьман польний Госевський. Ми дуже здивувалися, бо вiдома рiч, в яких стосунках i нелюбовi пан польний гетьман живе з нашим князем. Дехто дуже зрадiв, що згода настала мiж панами, i казали, що це iх саме шведська iнтервенцiя звела. Я сам так думав. А вчора зачинилися втрьох на нараду, позамикали всi дверi, нiхто нiчого не мiг почути, про що радилися. Лише пан Крепштул, котрий варту за дверима тримав, розповiв, що вони голосно сперечалися, а особливо гетьман польний. Пiзнiше сам князь вiдвiв iх до спалень, а вночi, можете собi уявити, – тут Харлампiй стишив голос, – чатових кожному при дверях поставили.

Пан Володийовський аж схопився з мiсця.

– Та що ви кажете! Не може бути!

– Але це так. При одних i при других дверях, шотландцi з мушкетами стоять i мають строгий наказ нiкого не впускати i не випускати.

Лицарi вражено перезирнулися, а Харлампiй, котрий не менше був здивований своiм словам, витрiщився на гостей, наче чекав вiд них пояснення загадки.

– То це означае, що пана пiдскарбiя взяли пiд арешт?.. Коронний гетьман заарештував польного? – запитував пан Заглоба. – Що ж це таке?

– Чи я знаю? І пан Юдицький, такий лицар!

– Мусили ж княжi офiцери щось мiж собою балакати про це, вгадувати причини. Ви нiчого не чули?

– Я питав ще вчора уночi у пана Гарасимовичa.

– І що ж вiн вам сказав? – поцiкавився пан Заглоба.

– Нiчого не хотiв говорити, лише палець на рота поклав i сказав: «Це зрадники!»

– Зрадники?.. Якi ж вони зрадники? – схопився за голову пан Мiхал. – Та ж нi пан пiдскарбiй Госевський не зрадник, нi пан Юдицький. Tа ж iх уся Рiч Посполита знае як чесних людей, батькiвщинi вiрних.

– Сьогоднi нiкому не можна вiрити, – похнюпився Станiслав Скшетуський. – Чи Кшиштоф Опалинський не вдавав iз себе Катонa? Чи не закидав iншим вад, вчинкiв, особистого?.. А коли дiйшло до того, що першим зрадив, то не лише сам, а всю провiнцiю до зради потягнув.

– Але я за пана пiдскарбiя i за пана Юдицькогo свою голову дав би вiдтяти! – спалахнув пан Володийовський.

– Не вiддавайте, пане Мiхале, голову за когось, – вiдрубав пан Заглоба. – Гадаю, не без причини iх заарештували. Мали б якiсь iнтриги плести, не може бути iнакше. А як саме? Князь готуеться до жахливоi вiйни i кожна допомога йому в пригодi. Кого ж може в такий момент в арешт брати, якщо не тих, що йому у вiйнi перешкоджають?.. А якщо справдi, якщо тi два пани суттево на завадi стали, то хвала Боговi, що iх попереджено. Це варто того, щоб у казематi сидiти. От шельми!.. У такий момент збурення робити, з ворогом знюхатися, вiтчизну здавати, великому воiновi у дiях перешкоджати! Матiнко Божа, мало й того, що iх спiткало!

– Дивуюся, так дивуюся, що в головi менi це не вмiщаеться, – промовив Харлампiй, – бо як могло статися, що таких великих вельмож заарештували без суду, без сейму, без волi всiеi Речi Посполитоi, чого навiть сам король не мае права зробити.

– Правду кажете! – вигукнув пан Володийовський.

– Вочевидь, пан князь хоче й у нас римськi звичаi запровадити, – припустив Станiслав Скшетуський, – i диктатором на час вiйни стати.

– Нехай буде й диктатором, тiльки б шведiв побив, – зауважив пан Заглоба. – Я перший votum[70 - Votum (лат.) – схвалення.] за це даю, щоб йому диктатура була доручена.

Ян Скшетуський задумався i через якийсь час сказав:

– Лише б не захотiв стати протектором, як той англiець Кромвель, котрий на свого короля не завагався святотатну руку пiдняти.

– Бa, Кромвель! Та Кромвель – еретик! – зарепетував пан Заглоба.

– А князь воевода? – спитав поважно Ян Скшетуський. Тут усi замовкли й якусь хвилину перелякано намагалися зазирнути в темне майбутне, аж тут Харлампiй спохмурнiв i сказав:

– Я служив пiд князем воеводою з молодих рокiв, хоч не набагато молодший за нього, бо спочатку, замолоду, вiн був моiм ротмiстром, потiм гетьманом польним, а тепер коронним. Я знаю його краще за вас, i одночасно шаную i люблю, тому, будь ласка, не рiвняйте його з Кромвелем, щоб я не мусив вам сказати щось таке, чого менi як господарю в цiй кiмнатi промовляти не годиться.

Тут Харлампiй почав люто вусами ворушити i трохи спiдлоба зиркати на Янa Скшетуськогo. Побачивши це, пан Володийовський знову став свердлити Харлампiя холодним i важким поглядом, немов хотiв сказати: «Тiльки спробуйте!»

Вусань трохи помiркував, бо пана Мiхалa дуже поважав, врештi небезпечно було на нього гнiватися, тому промовляв далi тоном набагато лагiднiшим:

– Князь, певна рiч, кальвiнiст, але вiн справжньоi вiри не цурався, бо таким уже народився. Нiколи вiн не стане нi Кромвелем, нi Радзiевським, нi Опалинським, хоч би Кейданам довелося крiзь землю провалитися. Не така це кров, не такий рiд!

– А якщо вiн чорт i мае роги на головi, – зауважив пан Заглоба, – то це навiть краще, бо матиме чим шведiв буцати.

– Але чому ж заарештували пана Госевського i пана кавалера Юдицького?.. Ну-ну! – хитав головою пан Володийовський. – Не дуже князь про своiх гостей турбуеться, котрi йому довiрилися.

– Що ви мелете, пане Мiхале! – перебив його Харлампiй. – Та вiн такий турботливий, як нiколи в життi не був. Батько вiн тепер справжнiй для лицарства. Пам’ятаете, як давнiше мав вiчно цапа на чолi, а в ротi було одне слово – «служба»! Бiльший страх брав наблизитися до його свiтлостi, нiж до королiвськоi. А тепер щодня мiж поручниками i товариством ходить, розмовляе, кожного питае про сiм’ю, про дiтей, про маеток i на прiзвище кожного називае, розпитуе, чи когось на службi не кривдять. Вiн, хто мiж найбiльшими панами не хоче мати рiвних, вчора – нi, позавчора! – ходив попiд руку з молодим паном Кмiцицом, аж всi очам вiрити не хотiли, бо хоч великий рiд Кмiцицiв, але вiн зовсiм молодий i, мабуть, гора звинувачень на ньому висить, i ви це знаете найкраще.

– Та знаю я, знаю, – пiдтвердив пан Володийовський. – То пан Анджей давно вже тут?

– Тепер його немае, бо вчора поiхав у Чейкiшки за загоном пiхоти, який там стоiть. Нiхто тепер не е в такiй милостi в князя, як пан Кмiциц. Коли вiд’iжджав, князь заглядав за ним цiлу хвилину, а потiм сказав: «До всього iншого це той чоловiк, котрий готовий самого нечистого за хвоста вхопити, коли йому накажу!» Ми чули це на власнi вуха. Правда, що таку хоругву пан Анджей привiв, що другоi такоi в цiлому вiйську не знайти. Люди i конi, як змii.

– Нема чого балакати, вiдважний це жовнiр i справдi готовий на все! – пiдсумував пан Мiхал.

– Дива нiби показував на останнiй вiйнi, аж цiну на його голову оголосили, бо вiн волонтерами командував i самостiйно воював.

Дальшу розмову перервала поява новоi постатi. Це був шляхтич рокiв близько сорока, малий, сухоребрий, рухливий, такий, що в’еться, як в’юн, iз дрiбними рисами обличчя, тонкими губами, порослими рiдким вусом, i трохи зизоокий. Одягнений був лише в жупан iз такими довгими рукавами, що цiлком вкривали йому кистi рук. Увiйшовши, зiгнувся вдвое, потiм випростався враз, немов пружиною пiдкинутий, пiсля цього знову схилився в низькому поклонi, завертiв головою, наче витягав ii з-пiд власноi пахви, i заговорив швидко, голосом, що нагадував скрипiння заiржавiлого прапорця:

– Чолом б’ю, Харлампiю! Вiтаю, пане полковнику, ваш покiрний слуга!

– І вам чолом, пане Гарасимовичу, – вiдказав господар. – Чого бажаете?

– Бог дав гостей, знаменитих гостей! Я прийшов службу пропонувати i про гiднiсть спитати.

– А це до вас приiхали, пане Гарасимович?

– Звiсно ж, не до мене, я такого не гiдний. Але що за вiдсутностi маршала його замiняю, то прийшов привiтатися, низько вклонитися!

– Далеко вам до маршала, – зауважив Харлампiй, – бо маршал дуже шанована та заможна особа, а ви, даруйте, лише заблудiвський пiдстароста.

– Слуга слуг Радзивiллiв! Правду кажете, Харлампiю. Не заперечую, Бог мене захищае. Але що князь, дiзнавшись про гостей, прислав мене спитати, що то за однi, то доведеться розповiсти, Харлампiю, i розказати негайно, хоч я був би навiть гайдуком, а не заблудiвським пiдстаростою.

– Навiть мавпi розповiв би, якби до мене з наказом прийшла, – буркнув носаль. – Тому слухайте, пане, i занотуйте собi прiзвища, якщо не спроможнi запам’ятати. Це пан Скшетуський, вiдомий збаражчик, i його двоюрiдний брат Станiслав.

– Дяка Господу, що я чую! – вигукнув пан Гарасимович.

– А це пан Заглоба.

– Боже милий! Та невже?..

– Якщо навiть вас так збентежило мое прiзвище, – озвався пан Заглоба, – то можете собi уявити, як вороги у полi мусять напудитись.

– А це пан полковник Володийовський, – закiнчив Харлампiй.

– І це вiдома шабля, при цьому радзивiллiвськa, – вклонився пан Гарасимович. – Пановi князевi голова репае вiд напруження, але для таких лицарiв вiн знайде час, обов’язково знайде. Тим часом, чим можу бути вам корисний? Весь замок до послуг таких милих гостей i погрiб також.

– Ми чули щось про солодкi меди кейданськi, – поквапився згадати пан Заглоба.

– О, так! – погодився пан Гарасимович. – Добрi меди в Кейданах, ох i добрi! Зараз сюди пришлю на вибiр. Маю надiю, що панове добродii довше тут будете забавлятися.

– Ми для того сюди й прибули, щоб вiд боку князя воеводи не вiдступати, – заспокоiв пан Станiслав.

– Схвалюю намiри панства, i тим вони кориснiшi, що такi важкi часи настають.

Сказавши це, пан Гарасимович скорчився i зробився таким малим, немов його на лiкоть убуло.

– Що чувати? – спитав Харлампiй. – Є якiсь новини?

– Князь навiть повiки цiеi ночi не склепив, бо приiхали двiйко посланцiв. Поганi чутки i щораз гiршi. Карл-Густав уже вторгся за допомогою Вiттемберга в Рiч Посполиту. Познань уже зайнята, зайнята й уся Велика Польща, Мазовше займуть незабаром. Шведи вже в Ловичi, вже пiд Варшавою. Наш король утiк iз столицi, яку без захисту покинув. Не сьогоднi, то завтра шведи в неi увiйдуть. Кажуть, що вiн вагому битву програв i до Кракова хоче втiкати, а звiдти за кордон, допомогу просити. Погано, панове добродii! Хоч е такi, хто торочить, що це добре, бо шведи жодних насильств не вчиняють, угод свято дотримуються, податкiв не збирають, вольностi шанують, у вiрi перешкод не чинять. Тому всi охоче приймають протекцiю Карла-Густава. Завинив наш пан, Ян-Казимир, дуже завинив. Пропало вже все для нього, згинуло!.. Ридати хочеться, але все пропало, згинуло!

– Чого ж ви, пане, в дiдька так в’етеся, як в’юн, коли його в горщик покладуть! – гримнув пан Заглоба. – І про нещастя плещете, немов вiд цього радiете?

Пан Гарасимович удав, що не почув, i здiйнявши очi догори, повторив ще кiлька разiв:

– Пропало все, на вiки згинуло!.. Трьох воен Рiч Посполита не витримае. Пропало!.. Божа воля!.. Божа воля!.. Лише наш князь може Литву врятувати.

Зловiснi слова ще не вiдзвучали, а пан Гарасимович зник так хутко за дверима, немов крiзь землю провалився, а лицарi сидiли похмурi, тягарем страшних звiсток пригнiченi.

– Збожеволiти можна! – буркнув нарештi пан Володийовський.

– Слушне зауваження, – пiдтримав пан Станiслав. – Дай, Божe, вiйну, вiйну якнайскорiше, в якiй людина не в здогадах губиться, душi у вiдчай не кидае, а лише б’еться.

– Ще будемо шкодувати за першими часами Хмельницького, – зронив пан Заглоба, – бо хоч тодi й були поразки, але зрадникiв принаймнi не було.

– Такi страшнi три вiйни, коли нам навiть на одну сил бракуе! – промовив пан Станiслав.

– Нам не сил бракуе, а духу. Через негiдникiв гине вiтчизна. Дай, Боже, щоб ми тут чогось кращого дочекалися, – пригнiчено зауважив пан Ян.

– Не заспокоюся, хiба лише в полi, – сказав пан Станiслав.

– Щоб уже швидше цього князя побачити! – нетерплячився пан Заглоба.

Бажання його справдилося незабаром, бо вже за годину знову прийшов пан Гарасимович з iще нижчими поклонами i зi звiсткою, що князь мае намiр негайно побачити iх усiх.

Схопилися всi водночас, бо вже були одягненi, i пiшли. Пан Гарасимович, випровадивши iх iз цейхгаузу, повiв через двiр, на якому повно було вже вiйськових i шляхти. У деяких мiсцях товпилися багатолюдно, вочевидь, розповiдаючи новини, якi лицарям принiс заблудiвський пiдстароста. На всiх обличчях малювався живий неспокiй i якесь гарячкове очiкування. Поодинокi групи офiцерiв i шляхти слухали ораторiв, котрi, стоячи посерединi, бурхливо жестикулювали. Дорогою чути було слова: «Вiльно горить! Вiльно згорiло!.. Нi слiду, нi попелу! Варшава впала!.. Неправда, ще нi!.. Шведи вже в Малiй Польщi! Серадзани опираються!.. Вони не дадуть! Пiдуть слiдом великополян! Зрада! Нещастя! О, Боже, Боже! Невiдомо, де руку i шаблю встромити!»

Такi-от слова, однi вiд iнших страшнiшi, долинали до вух лицарiв, а вони йшли, з труднощами протискаючись за паном Гарасимовичeм крiзь тлуми вiйськових i шляхти. Мiсцями знайомi вiтали пана Володийовськогo: «Як справи, пане Мiхале? Кепсько нам! Гинемо! Чолом б’ю, пане полковнику! А що це за гостей ведете до князя?» Пан Володийовський не вiдповiдав, намагаючись уникнути зволiкання, так вони дiйшли аж до головного замкового корпусу, в якому княжi яничари, закутi в кольчуги й у велетенських бiлих шапках, охорону тримали.

У сiнях i на головних сходах, обставлених оранжевими деревцями, тиснява була ще бiльшою, нiж надворi. Обговорювали тут арешт пана Госевськогo i кавалера Юдицькогo, бо справа ця була виняткова i в голови не вкладалася. Дивувалися, губилися в припущеннях, обурювалися або хвалили княжу завбачливiсть. Проте всi сподiвалися почути пояснення ситуацii з вуст самого князя, тому рiка голiв пливла широкими сходами нагору, до зали аудiенцiй, в якiй на цей момент князь приймав полковникiв i родовитiшу шляхту. Tрабантцi, розставленi уздовж кам’яних поручнiв, стежили, щоб не було занадто великого тлуму, повторюючи щомитi: «Повiльно, шановне панство, повiльно!» Натовп рухався або затримувався моментами, коли трабантець загороджував дорогу галябардою, щоб тi, хто йде попереду, мали час зайти до зали.

Нарештi лазурове склепiння зали заяснiло крiзь вiдчиненi дверi i нашi знайомi увiйшли. Погляд iх упав спочатку на пiдвищення, облаштоване в глибинi зали, зайняте чудовим лицарським кортежем i панами в пишних, рiзнобарвних вбраннях. Попереду стояло порожне крiсло, висунене бiльше за iнших, iз високою спинкою, увiнчаною золоченою княжою митрою, з-пiд якоi стiкав униз амарантовий оксамит, оздоблений горностаями.

Князя ще не було в залi, але пан Гарасимович, впевнено ведучи за собою лицарiв, протиснувся крiзь зiбрану шляхту аж до малих дверей, потаемних у стiнi бiля пiдвищення. Там наказав iм затриматись, а сам зник за дверима. За хвилину повернувся i повiдомив, що князь просить.

Два пани Скшетуськi з паном Заглобою i паном Володийовським увiйшли в невеликий покiй, дуже свiтлий, оббитий шкiрою, тисненою золотистими квiтами, i зупинилися, побачивши в глибинi, за столом, покритим паперами, двох людей, цiлком поглинутих розмовою. Один iз них, молодий iще, одягнений у чужоземну одiж i перуку з довгими пасмами, що спадали на плечi, шепотiв щось на вухо старшому товаришу, але той слухав, насупивши брови, i кивав час вiд часу головою, такий зайнятий предметом розмови, що не одразу звернув увагу на прибульцiв.

Це був чоловiк десь понад сорока рокiв, велетенський на зрiст i плечистий. Одягнений був у багряне польське вбрання, скрiплене пiд шиею дорогими аграфами. Обличчя мав широчезне, яке променiло гонором, авторитетом i могутнiстю. Це було запальне, левине обличчя воiна та правителя водночас. Довгi вуса, що звiшувалися додолу, надавали йому понурого виразу, а вся мiць i величнiсть були немов викутi ударами великого долота з мармуру. Брови мав на цей момент насупленi через надмiр уваги, але легко можна було вгадати, що коли iх насупить гнiв, тодi горе тим людям, тим вiйськам, на яких блискавицi того гнiву впадуть.

Було щось такого визначного в цiй постатi, що лицарям, котрi споглядали на нього, здавалося, що не лише ця кiмната, а й увесь замок для нього був затiсний. Неможливо було помилитися, що перед ними сидiв Януш Радзивiлл, князь бiржайський i дубiнгяйський, вiленський воевода i великий литовський гетьман, володар такий впливовий i гордий, що йому було мало i маеткiв, i почестей, ба, навiть Жемайтii та Литви.

Молодший його товариш, у довгiй перуцi та чужоземному вбраннi, виявився князем Богуславом, двоюрiдним братом Януша, великим конюшим Литовського князiвства.

Впродовж хвилини вiн ще щось шепотiв на вухо гетьмановi, а наприкiнцi сказав уже вголос:

– Тож я залишаю свiй пiдпис на документi й iду.

– Оскiльки не може бути iнакше, то iдьте, ваша свiтлосте, – погодився Януш, – хоч я бажав би, щоб ви залишилися, бо невiдомо ще, що статися може.

– Ваша свiтлiсть обдумали все, як належить, тому там пильнiше потрiбно на справи глянути, вiдтак Боговi вашу свiтлiсть доручаю.

– Нехай Господь Бог опiкуеться всiм нашим домом i хвалу йому вознесе.

– Adieu, mon frere[71 - Adieu, mon frere (франц.) – бувай, мiй брате.].

– Adieu.

Два князi потиснули один одному руки, пiсля чого конюший похапцем вийшов, а великий гетьман звернувся до прибульцiв.

– Даруйте, пановe, що змусив чекати, – промовив вiн низьким, повiльним голосом, – але тепер i уваги, i часу потребують зусiбiч. Я чув уже вашi прiзвища i вiд душi зрадiв, що Всевишнiй у такi митi посилае менi таких лицарiв. Сiдайте, любi гостi. Хто з вас е пан Ян Скшетуський?

– Я, до послуг вашоi свiтлостi, – назвався пан Ян.

– То ви староста… вибачте, забув…

– Нi, я не староста, – спростував пан Ян.

– Невже? – князь насупив своi масивнi брови. – Вам не дали посади старости за те, що ви пiд Збаражем зробили?

– Я про це нiкого не просив.

– Посаду мали дати без прохання. Як таке сталося? Що ж ви таке кажете? Зовсiм не нагородили? Зовсiм забули? Це менi дуже дивно. Ну, що ж. Погано я кажу, не мае це нiкого дивувати, бо тепер лише тi отримують нагороди, хто мають вербовий хребет, який легко гнеться. Ви не стали старостою, прошу дуже!.. Нехай Господу Богу буде дяка, що ви сюди приiхали, бо тут ми не маемо такоi короткоi пам’ятi i жодна заслуга не залишиться без винагороди, як i ваша, пане полковнику Володийовський.

– Я ще нi на що не заслужив.

– Залиште це менi, а тим часом вiзьмiть цей документ, в Расейняi вже апробований, яким вам Дiдкеймiс у довiчне володiння вiддаю. Непоганий це шмат землi i сто плугiв виходить там щовесни орати. Берiть це, бо не можу дати бiльше, i повiдомте пановi Скшетуському, що Радзивiлл не забувае своiх друзiв i тих, хто пiд його керiвництвом вiтчизнi служить.

– Ваша свiтлосте, – пробурмотiв збентежений пан Мiхал.

– Не кажiть нiчого i даруйте, що так мало, але передайте, повiдомте всiм, що не згинуть тi, хто свою долю на зло i на добро з Радзивiллiвською з’еднае. Я не король, але якби навiть ним був, Бог свiдок, що не забув би нiколи нi Янa Скшетуського, нi пана Заглоби.

– Це я! – зголосився пан Заглоба, ступивши крок уперед, бо вже почав було втрачати терпець, що не було про нього доти навiть згадки.

– Я вже збагнув, що це ви, бо менi розповiдали, що ви чоловiк у лiтах.

– До школи з достойним батьком вашоi свiтлостi я ходив, i позаяк до лицарства вiн iз дитинства мав нахил, то мене до панiбратства допускав, бо й я бiльше любив бiйку, нiж латину.

Станiславу Скшетуському, котрий пана Заглобу знав менше, дивно це було чути, бо ще вчора пан Заглоба казав в Упiтi, що не з небiжчиком князем Кшиштофом, а зi самим Яном до школи ходив, що не могло бути правдою, бо князь був значно молодший.

– Прошу дуже, – зрадiв князь, – то ви з Литви родом?

– З Литви! – пiдтвердив без запинки пан Заглоба.

– Можу припустити, що й ви жодноi нагороди не отримали, бо ми, литовцi, вже звикли до того, що нас невдячнiстю годують. Рани Божi! Якби я вам надав те, що вам по праву належить, менi самому нiчого б уже не залишилося. Але такою е ця доля! Ми втрачаемо кров, життя, маетки, а нiхто нам за це навiть головою не кивне. Ох! Важко! Яке зерно сiють, такий i врожай збиратимуть. Так каже Господь Бог i справедливiсть. То це ви вбили славнозвiсного Бурлая i ще три голови зiтнули пiд Збаражем?

– Я Бурлая здолав, ваша свiтлосте, – пiдтвердив пан Заглоба, – бо казали, що з ним жоден чоловiк мiрятися силами не може, тому я хотiв показати молодi, що мужнiсть ще не зовсiм згасла в Речi Посполитiй. А щодо трьох голiв, то в гущi битви таке могло статися, але пiд Збаражем це зробив хтось iнший.

Князь замовк на хвилинку, пiсля чого озвався знову: – Не болiсною е та зухвалiсть, якою вам заплатили?

– Що вдiеш, ваша свiтлосте, хоча людинi й маркiтно! – вiдказав пан Заглоба.

– Можу втiшити, що це змiниться. Вже лише за те, що ви сюди приiхали, я став боржником вашим, i хоча я не король, та обiцянками не обмежуюся.

– Ваша свiтлосте, – сказав на це жваво i дещо гордовито пан Скшетуський, – не за нагородами та маетками ми сюди приiхали. Ворог топче землю нашоi вiтчизни, тому хочемо iй своiм здоров’ям прислужитися пiд орудою славетного воiна. Брат мiй, Станiслав, побачив пiд Устям страх, безлад, ганьбу та зраду, а до всього iншого ще й трiумф ворога. Тут пiд командою великого вождя та вiрного захисника батькiвщини i величi служити будемо. Тут не перемоги, не трiумфи, а лише поразки та смерть чекають на супостата. Ось чому на службу до вашоi свiтлостi ми прибули. Ми, жовнiри, хочемо битися i рвемося до бою.

– Якщо таким е ваше бажання, то його ви зможете задовольнити, – промовив серйозно князь. – Довго чекати не доведеться, хоча спочатку ми на iншого ворога вирушимо, бо нам за вiленське попелище ще помститися треба. Не сьогоднi, то завтра подамося в той бiк i, дасть Бог, iз лихвою за кривду заплатимо. Не затримую вас бiльше, бо й ви вiдпочинку потребуете, i мене робота чекае. Приходьте увечерi у покоi, може якась непогана забава перед походом трапиться, бо багато дiвчат пiд нашi крила в Кейдани до вiйни наiхало. Пане полковнику Володийовський, дорогих гостей приймайте, наче у власному домi, i пам’ятайте, що мое, те i ваше!.. Пане Гарасимович, скажiть там у залi зiбраним панам братам, що я не вийду, бо часу не маю, а сьогоднi ввечерi вони дiзнаються про все, що хочуть знати. Будьте здоровi, пановe, i будьте Радзивiллoвi друзями, бо його сила тепер вiд цього залежить.

Сказавши це, могутнiй i гордий господар подавав свою руку почергово пановi Заглобi, двом панам Скшетуським, пановi Володийовському та Харлампiю, немов собi рiвним. Понуре обличчя його посвiтлiло сердечною i прихильною усмiшкою i та неприступнiсть, що оточуе його зазвичай, наче темною хмарою, зникла без слiду.

– Оце, вождь! Оце, воiн! – захоплювався пан Станiслав, коли вони на зворотному шляху протискалися крiзь натовп шляхти, зiбраноi в залi для аудiенцiй.

– У вогонь я б за нього пiшов! – пiдтримав пан Заглоба. – Ви зауважили, як вiн усi моi звитяги напам’ять знае?.. Тепло буде шведам, коли цей лев заричить, а я йому почну вторити. Немае такого другого пана в Речi Посполитiй, а з давнiх лише князь Ярема i другий пан Конецпольський-батько могли б з ним зрiвнятися. Це вам не якийсь каштелянчик, що перший у родi в сенаторське крiсло сiв i шаровари ще собi в ньому не протер, а вже носа задирае i шляхту молодшою братiею називае, i свiй портрет каже малювати, щоб навiть коли iсть, мав би свое сенаторство перед собою, коли його за собою бачити не може. Пане Мiхале, вам сьогоднi маеткiв додалося!.. Вже видно, що хто Радзивiллa торкнеться, той собi поношений кубрак враз озолотить. Легше тут, бачу, нагороду дiстати, нiж у нас кварту гнилиць. Засунеш руку у воду з заплющеними очима й уже щуку тримаеш. То вже менi пан iз панiв! Щасти вам, пане Мiхале. Знiяковiли, як панна пiсля шлюбу, але це нiчого!.. Як там ваше довiчне володiння називаеться? Дудкове, чи як там?.. Язичницькi назви в цiй краiнi. Як горiхами об стiну кинути, такi ж назви села чи шляхтича знайдеш. Але тiльки б зиск був добрий, то не жаль буде язиком молоти.

– Знiяковiв я сильно, визнаю, – погодився пан Володийовський, – але те, що ви кажете, що тут доробитися легко, це неправда. Неодноразово я чув вiд старих жовнiрiв князя, що звинувачували його у скупостi, а тепер починають несподiвано милостi сипатися одна за одною.

– Сховайте собi цей документ за пазуху, зробiть менi ласку. А якщо хтось ще на княжу невдячнiсть нарiкатиме, то його на свiт Божий витягнiть i дайте йому ним у писок. Кращого аргументу не знайти.

– Одне я бачу ясно, що князь собi людей вербуе, – зауважив Ян Скшетуський, – i що якiсь справи задумав, до яких йому потрiбна допомога.

– Хiба ви не чули, якi його намiри? – здивувався пан Заглоба. – Чи ж вiн не казав, що маемо за вiленське попелище помститися?.. Подейкували, що вiн Вiльно пограбував, а тепер хоче показати, що не лише чужого не потребуе, а й свое готовий вiддати. Чудова це амбiцiя, пане Янe. Дай нам, Бoжe, бiльше таких сенаторiв!

Так базiкаючи, друзi знову опинилися на замковому дитинцi, на який в’iжджали щомитi то загони кiнноти, то озброенi громади шляхти, то екiпажi, що везли навколишнi персони з дружинами та дiтьми. Спостерiгши це, пан Мiхал потягнув усiх за собою до брами, щоб пригледiтись до в’iжджаючих.

– Хто зна, пане Мiхале, може, сьогоднi ваш щасливий день. Може, тут i дружина для вас мiж цими шляхтянками iде, – усмiхнувся пан Заглоба. – Гляньте! Ген якийсь вiдкритий екiпаж наближаеться, а в ньому щось бiле сидить.

– Це не панна в ньому iде, а лиш той, хто менi може шлюб iз нею дати, – вiдбрив гостроокий пан Володийовський, – бо ще здалека впiзнаю, що це священик, епископ Парчевський пiд’iжджае з панотцем Бiлозором, вiленським архiдияконом.

– Що ж вони за владики, що кальвiнiста вiдвiдують?

– А що мають робити? Коли це потрiбно для публiчних справ, мусять i собi займатися полiтикою.

– Ех, i багатолюдно ж тут! І галасливо! – радiв пан Заглоба. – Чоловiк уже заiржавiв на селi, як старий ключ у замку. Тут i кращi часи згадуються. Шельмою буду, якщо сьогоднi до котроiсь гладкоi дiвулi на залицяння не спроможуся!

Подальшi теревенi пана Заглоби обiрвали жовнiри, котрi чатували на брамi, а висипавши з будки, стали в двi шеренги для привiтання епископа. Вiн же проiхав, осiняючи хрестом на обидва боки, благословляючи рукою жовнiрiв i шляхту, що юрмилася навколо.

– Добрий дипломат iз нашого князя, – зауважив пан Заглоба, – що владицi епископу шану вiддае, хоч сам зверхностi Церкви не визнае. Дав би Бог, аби це був перший крок до навернення.

– Ех! Нiчого з того не вийде. Чимало зусиль для цього доклала його перша дружина i нiчого не домоглася, аж померла вiд туги. Але чому шотландцi з караулу не сходять? Мабуть, знову хтось гiдний проiздитиме.

Тут у далечiнi з’явився цiлий кортеж озброених вершникiв.

– Це драгуни Ганховa, впiзнаю iх, – повiдомив пан Володийовський, – але ще якiсь карети всерединi iдуть!

Враз вдарили в барабани.

– Ого! Либонь, це хтось бiльший за епископа Жемайтiйськoго! – пановi Заглобi аж щелепа вiдвисла.

– Чекайте, вже е.

– Двi карети всерединi.

– Так i е. У першiй пан Кoрф, воевода венденський.

– Матiнко! – вигукнув Ян. – Та це ж мiй знайомий зi Збаражa.

Воевода впiзнав iх, але бiльше пана Володийовськогo, котрого, вочевидь, бачив частiше. Тому, проiжджаючи повз них, висунувся з екiпажа i собi гукнув:

– Вiтаю, панове старi товаришi!.. Ось, гостей везу!

У другiй каретi, з гербами князя Янушa, запряженiй чотирма бiлими жеребцями, сидiло двое панiв, чудовоi постави, одягнених у чужоземнi капелюхи з широкими крисами, з-пiд яких свiтлi пасма перук спадали iм аж на плечi, на широкi комiри з мереживом. Один пасажир, дуже опасистий, носив загострену клинцем борiдку та вуса, завитi на кiнчиках i пiднятi вгору. Другий, молодший, одягнений повнiстю в чорне, не таку лицарську мав поставу, але, можливо, вище становище, бо на шиi в нього виблискував золотий ланцюг, на якому висiв якийсь орден. Обидва, либонь, були чужоземцями, бо з цiкавiстю позирали на замок, на людей i на iхнiй одяг.

– А хто це ще в дiдька такi? – спитав пан Заглоба.

– Я iх не знаю, нiколи ранiше не бачив! – гмикнув пан Володийовський.

Карета наблизилась i почала об’iжджати подвiр’я, щоб заiхати до головного замкового корпусу, драгуни ж зупинилися перед брамою.

Пан Володийовський упiзнав офiцера, котрий ними командував.

– Токаревич! – вигукнув вiн. – А щоб вам добре було!

– Вiтаю, пане полковнику!

– А яких це ви пташок везете?

– Це шведи.

– Шведи?

– Саме так, i визначнi люди. Той товстун – це граф Левенгаупт, а той худiший – Бенедикт Шiтте, барон фон Дюдергофф.

– Дюдергофф?! – повторив пан Заглоба.

– І що iм тут треба? – поцiкавився пан Мiхал.

– А Бог iх знае! – вiдповiв офiцер. – Ми iх вiд Бiржая ескортуемо. Імовiрно, вести перемови з нашим князем приiхали, бо там у Бiржаi чулисьмо, що князь великi вiйська збирае i що збираеться до Інфлянти.

– От, шельми, вже в штани наробили! – не стримався пан Заглоба. – Спочатку Велику Польщу плюндрують, короля з його землi виганяють, а тут кланяються Радзивiллoвi, щоб Інфлянту не чiпав. Зачекайте! Ще тiкатимете у своi Дюдергоффи, аж панчохи погубите! Зараз ми тут iз вами побалакаемо. Хай живе Радзивiлл!

– Хай живе! – повторили шляхтичi, котрi стояли при брамi.

– Defensor patriae![72 - Defensor patriae (лат.) – захисник вiтчизни.] Захисник наш! На шведа, шановне панство! На шведа!

Утворилося коло. Все бiльше шляхти збиралося на дитинцi. Побачивши це, пан Заглоба залiз на випираючий цоколь брами й узявся закликати:

– Шановне панство, слухайте! Хто мене не знае, тому скажу, що я старий збаражчик, котрий Бурлая, найбiльшого гетьмана пiсля Хмельницького, цiею ось старою рукою зарубав. Хто ще не чув про Заглобу, той, вочевидь, в часи першоi козацькоi вiйни горох лущив, курей мацав або телят пас, чого вiд таких вiдважних лицарiв я не сподiваюся.

– Славетний це лицар! – oзвалися численнi голоси. – Немае в Речi Посполитiй бiльшого!.. Слухайте!

– Слухайте, пановe! Старим кiсткам хотiлося б спочинку. Краще б менi було на печi лежати, сир зi сметаною iсти, по садах ходити й яблука збирати або, руки назад заклавши, над женцями стояти, або дiвчат по спинах поплiскувати. Мабуть, i ворог мене б задля власного добра залишив у спокоi, бо i шведи, i козаки знають, що я маю важку руку, i дав би Бог, щоб мое iм’я було настiльки ж вам вiдоме, як hostibus[73 - Hostibus (лат.) – ворог, супротивник.].

– А що це за пiвень там нагорi кукурiкае? – спитав несподiвано якийсь голос.

– Стули пельку! Щоб ти здох! – цитькнули на нього iншi. Але пан Заглоба це почув.

– Даруйте, пановe, тому когутику! – крикнув вiн. – Бо ще не знае, з якого боку хвiст, а з якого – голова.

Шляхта вибухнула гучним реготом, i присоромлений репетун хутко сховався в натовпi, щоб уникнути глузувань, якi посипалися на його голову.

– Повертаюся до сутi! – правив далi пан Заглоба. – Тож, пане репетуне, я заслужив собi на спочинок, але що вiтчизна в пароксизмi, що ворог топче нашу землю, то я тут, шановне панство, щоб разом iз вами чинити опiр hostibus в iм’я цiеi матерi, яка нас усiх вигодувала. Хто за неi сьогоднi не встане, хто ii рятувати не вiзьметься, не син iй, а пасинок, негiдний ii любовi. Я вже старий, але йду, хай дiеться Божа воля, а якщо загинути доведеться, то до останнього подиху закликатиму: «На шведа, панове браття! На шведа!» Присягнiмо ж, що не випустимо шаблi з долонi, поки iх iз батькiвщини не виженемо!..

– Ми й без присяги до цього готовi! – загукали численнi голоси. – Пiдемо, куди нас наш гетьман князь поведе. Зробимо все, що треба буде.

– Пановe-браття!.. Ви бачили, як двiйко плюгавцiв приiхали в золоченiй каретi. Вони знають, що з Радзивiллом жарти кепськi. Будуть за ним по покоях ходити i в руку його цiлувати, щоб iм дав мир. Але князь, шановне панство, з наради iз котрим я повертаюся, запевнив мене iменем усiеi Литви, що нiяких пактiв, жодних угод, лише вiйна i знову вiйна!

– Вiйна! Вiйна! – повторили луною голоси слухачiв.

– А що вождь, – продовжував пан Заглоба, – смiливiше почуваеться, коли у своiх жовнiрах упевнений, то явiмо, пановe, нашi почуття. Нумо! Ходiмо пiд панськi вiкна крикнути «Геть шведiв!» За мною, шановне панство!

Закiнчивши, зiскочив iз цоколю i рушив уперед, а натовп подався за ним. Так дiйшли пiд самi вiкна, лементуючи щораз бiльше, що врештi-решт вилилося в один потужний вигук:

– На шведа! На шведа!

За мить з’явився iз сiней пан Корф, воевода венденський, дуже переляканий, за ним Ганхов, рейтарський полковник, й обое почали гамувати шляхту, стримувати та просити, щоб тi розiйшлися.

– Заради Бога! – благав пан Корф. – Там нагорi аж вiкна тремтять, а ви навiть не здогадуетеся, наскiльки невчасно сюди зi своiми вигуками приперлися. Ви ж можете депутатiв образити, приклад безкарностi показати! Хто вас до того спонукав?

– Я! – зiзнався пан Заглоба. – Скажiть, ваша милосте, пановi князевi вiд iменi нас усiх, що ми його просимо, щоб був твердий, i що до останньоi краплi кровi готовi за нього стояти.

– Дякую вам вiд iменi пана гетьмана, дякую вам, але краще розiйдiться. Розважливостi та величi, пановe! Як Бог живий, розважливостi, бо вiтчизну до решти потопите! Ведмежу послугу батькiвщинi надае той, хто сьогоднi послiв зневажае.

– Що нам до послiв! Ми хочемо битися, а не перемови вести!

– Тiшить мене сила духу вашого! Прийде на це час уже незабаром, дасть Бог, навiть дуже хутко. Вiдпочиньте ж перед експедицiею. Час на горiлку та закуску! Погано битися з порожнiм животом.

– Правду кажете! – першим зарепетував пан Заглоба.

– Правда, в саму суть потрапили. Оскiльки князь уже знае нашi настроi, то немае нам бiльше що тут робити!

І натовп став розпорошуватися, найгустiший поплив до флiгелiв, в яких були вже розставленi численнi столи.

Пан Заглоба йшов на чолi, а пан Корф разом iз полковником Ганховом повернулися до князя, котрий сидiв на нарадi зi шведськими делегатами, з епископом Парчевським, владикою Бiлозором, паном Адамом Коморовським i з паном Александром Межеевським, придворним короля Янa-Казимира, котрий тимчасово перебував у Кейданах.

– Хто став винуватцем цього галасу? – спитав князь, iз левиного обличчя котрого ще не зiйшов гнiв.

– Та той шляхтич новоприбулий, славетний пан Заглоба! – вiдповiв воевода венденський.

– Мужнiй це лицар, – погодився князь, – але зарано своi нахили проявляе.

Сказавши це, вiн кивнув полковниковi Ганхову i став йому щось шепотiти на вухо. Пан Заглоба тим часом, дуже собою задоволений, ступав у нижнi зали врочистим кроком, маючи при собi панiв Скшетуських i пана Володийовськогo, котрим тихо гомонiв:

– А що, друзi? Я лише показався, а вже почуття в цiй шляхтi до вiтчизни розбудив. Легше тепер буде князевi вiдправити нi з чим делегатiв, бо нас за потреби може будь-якоi митi закликати. Не залишуся, гадаю, я без нагороди, хоч менi найбiльше про честь iдеться. Чому ви зупинилися, пане Мiхале, наче скам’янiли i погляд втупили в той екiпаж бiля брами?

– Це вона! – зронив ворушачи вусами пан Мiхал. – На Бога живого, це вона!

– Хто?

– Бiлевичiвнa.

– Та, котра дала вам вiдкоша?

– Вона. Погляньте, пановe, дивiться! Як тут не змарнiти вiд жалю?

– Зачекайте! – закликав пан Заглоба. – Треба ж до неi придивитися.

Тим часом екiпаж, зробивши коло, наблизився до балакунiв. Сидiв у нiй величний шляхтич iз сивiючим вусом, а бiля нього панна Олександра, вродлива, як завжди, спокiйна та серйозна.

Пан Мiхал видивився на неi розчулено й уклонився низько капелюхом, але дiвчина не помiтила його в натовпi. Пан Заглоба ж промовив, спостерiгши ii делiкатнi, благороднi риси:

– Панська то якась дитина, пане Мiхале, замiзерна для жовнiра. Визнаю, що пригожа, але краще така, що вiдразу i не впiзнаеш: гармата це чи панночка?

– Ви не знаете, пане, хто це приiхав? – спитав пан Володийовський шляхтича, котрий стояв поруч нього.

– Як же не знати?! – пояснив шляхтич. – Це пан Томаш Бiлевич, расейняйський мечник. Усi його тут знають, бо вiн давнiй слуга Радзивiлла i приятель.




Роздiл XIII


Князь не вийшов того дня до шляхти аж до вечора, пообiдав iз делегатами та кiлькома сановниками, з котрими попередньо раду тримав. Надiйшли, однак, накази до полковникiв, щоб надвiрнi полки Радзивiлла, особливо загони пiхоти пiд командою чужоземних офiцерiв, були напоготовi. В повiтрi запахло порохом. Замок, зовсiм не оборонний, оточений був вiйськом, немовби пiд його мурами битва планувалася. Сподiвалися походу найпiзнiше на завтрашнiй ранок i були цього очевиднi ознаки, бо незлiченна княжа челядь вантажила на вози зброю, дорогий реманент та княжу скарбницю.

Пан Гарасимович розповiдав шляхтi, що фiри поiдуть у Тикоцин на Пiдляшшi, бо небезпечно було б залишати скарб у незахищеному кейданському замку. Готували й обоз, що мав рухатися за вiйськом. Поширилися чутки, що гетьмана польного Госевського заарештували через те, що вiн не захотiв з’еднати своi хоругви, що стоять у Троках, iз Радзивiллiвськими, i таким чином пiд загрозу всю експедицiю поставив. Зрештою, пiдготовка до походу, рух вiйськ, гуркiт гармат, що iх викочували зi замкового арсеналу, i той розгардiяш, який завжди супроводжуе першi хвилини военних експедицiй, вiдвернув увагу в iнший бiк i змусив лицарство забути про арешт пана Госевськогo i кавалера Юдицькогo.

Шляхта, що обiдала у просторих нижнiх залах флiгелiв, нi про що не гомонiла, лише про вiйну, про пожежу у Вiльнi, яке вже десять днiв горiло, щораз бiльше потерпаючи вiд пожежi, про вiстi з Варшави, про просування шведiв i про самих шведiв, котрi як клятвопорушники напали на сусiду всупереч трактату, що ще шiсть рокiв чинний. Хвилювалися серця, розум i наростала в душах злiсть. Звiстки про швидке просування ворога, про капiтуляцiю Устя, окупацiю Великоi Польщi разом з усiма мiстами, про загрозу падiння Мазовша i те, що Варшаву неодмiнно вiзьмуть, не тiльки не будили тривогу, а навпаки, збуджували вiдвагу та прагнення до бою. Ставалося це тому, що вже були всiм зрозумiлi причини цього шведського успiху. Бо досi не зiткнулися ще жодного разу нi з вiйськом, нi зi справжнiм полководцем. Радзивiлл був першим воiном у цьому ремеслi, з котрим мали силами помiрятися, а вiн не давав зiбранiй шляхтi пiдстав абсолютно не довiряти його военним здiбностям, особливо що й полковники його запевняли, що поб’ють шведiв у вiдкритому полi.

– Інакше й бути не може! – переконував пан Мiхал Станкевич, старий i досвiдчений жовнiр. – Пам’ятаю давнiшi вiйни та знаю, що захищалися завжди в замках, в укрiплених таборах, з-за шанцiв. Нiколи не наважувалися з’явитися проти нас у вiдкритому полi, бо дуже руху боялися, а де, вiдчуваючи силу, виступали, там вiдразу ж отримували iм належне. Не вiкторiя вiддала в iхнi руки Велику Польщу, а зрада та недолугiсть посполитого рушення.

– Пiдтверджую! – пiдтримав його пан Заглоба. – Млявий то народ, бо земля там зовсiм неврожайна i хлiба вони не мають, лише сосновi шишки мелють i з такого борошна паляницi печуть, якi живицею смердять. Дехто бiля моря ходить i що тiльки хвиля викине, те й жеруть, ще й мiж собою за тi делiкатеси б’ються. Бiда там чорна, тому немае народу на чуже добро ласiшогo, бо навiть татари кiнського м’яса ad libitum[74 - Ad libitum (лат.) – досхочу.] мають, а тi часом цiлий рiк м’яса не бачать i безперервно голодують, хiба що улов риби трапиться рясний.

Тут пан Заглоба звернувся до пана Станкевичa:

– А ви як зi шведами познайомилися?

– Пiд князем Кшиштофом, батьком теперiшнього пана гетьмана.

– А я пiд паном Конецпольським, батьком теперiшнього хорунжого. Ми Густава-Адольфа кiлька разiв у Пруссii пошарпали та вiйськовополонених чимало набрали. Там iх добре вивчив i всiлякi iхнi витребеньки. Дивувалися з них нашi хлопцi неабияк, бо мушу вам сказати, що шведи, якi постiйно змушенi у водi бродити i з того, що море пошле, користати, хiба плавати та пiрнати вмiють. Toж ми iх показати, що вмiють, змусили. І що ви на таке скажете: кинеш шельму в одну ополонку, а вiн тобi з другоi випливе i ще живого оселедця в писку тримае.

– Бiйтеся Бога, та що ж ви таке кажете?!

– Хай мене грiм поб’е, бо я мало не сто разiв на власнi очi це бачив та iншi iхнi дивнi звичаi. Пригадую, як вони на прусському хлiбi так розпаслися, що потiм навiть повертатися не хотiли. Слушно пан Станкевич каже, що поганi з них жовнiри. Пiхоту мають ще сяку-таку, але кiнноту, – хай Бог милуе, бо коней у iхнiх землях немае i з юних лiт не можуть до iзди звикати.

– Але спочатку ми не на них пiдемо, – зауважив пан Щит, – спочатку за Вiльно помстимося?

– Еге ж. Я сам це князевi порадив, коли вiн питав, що я про цю справу думаю, – похвалився пан Заглоба.

– Але закiнчивши з одними, пiдемо вiдразу ж на других. Мусять уже там тi поселяни попiтнiти.

– Дипломатично iх приймають, – зауважив пан Залеський, – але сухоребрики облизня спiймали, i найкращий цьому доказ – накази, вiдданi вiйськам.

– Милий Боже, милий Бoжe! – повторював пан Тварковський, расейняйський суддя, – як разом iз небезпекою охоти прибувае. Ми вже мало надiю не втратили, з одним ворогом до роботи маючи, а тепер ще один на додачу.

– Не може бути iнакше, – пояснив пан Станкевич. – Не раз так бувало, що дозволяеш себе лупцювати, поки терпцю вистачить, а потiм, нi звiдси, нi звiдти, з’явиться i бадьорiсть, i фантазiя. Чи мало ж ми настраждалися, чи мало перенесли?! Ми виступали, на короля та посполите рушення сподiваючись, на власнi сили не розраховуючи, аж врештi маемо вiз i перевiз: доведеться або двох лупцювати, або всiм згинути.

– Бог нам допоможе! Досить цього зволiкання!

– Нiж нам до горла приклали!

– Прикладiмо iм i ми! Покажемо коронарцям[75 - Коронарець – житель пiдкоронних земель, в якi формально Литва не входила.], якi тут е жовнiри! Не буде в нас Устя, як Бог на небi!

І в мiру випитих келихiв розiгрiвалися чуби та змiцнювався военний настрiй. Так бiля краю прiрви останне зусилля часто вцiлiти допомагае. Збагнули це тi юрми воякiв i та шляхта, яку ще так недавно Ян-Казимир до Гродна викликав розпачливими унiверсалами на посполите рушення. Тепер усi серця, весь розум зверненi були до Радзивiлла. Кожнi вуста повторювали це грiзне iм’я, з яким донедавна завжди перемога йшла в парi. Лише вiд нього залежало, чи вдасться зiбрати розпорошенi, розбудити приспанi сили краiни i стати на чолi достатньоi для сприятливого вирiшення обох воен сили.

Пiсля обiду до князя по черзi викликали командирiв: пана Мирськогo, котрий у панцернiй гетьманськiй хоругвi поручником був, а пiсля нього пана Станкевичa, Ганховa, Харлампiя, пана Володийовськогo та пана Сологубa. Здивувалися трохи старi жовнiри, що iх поодинцi, а не спiльно, на нараду запросили. Але милим було це здивування, бо кожен виходив iз якоюсь нагородою, з якимось видимим доказом княжоi прихильностi. Взамiн вимагав князь лише вiрностi та довiри, яку i так усi вiд душi та серця йому жертвували. Розпитував також пан гетьман обережно, чи пан Кмiциц не повернувся, i наказав повiдомити, коли той прибуде.

Повернувся вiн уже пiзно ввечерi, коли вже зали були освiтленi i гостi почали збиратися. У цейхгаузi, куди прибулець зайшов переодягнутися, застав пана Володийовськогo i познайомився з рештою компанii.

– Шалено радий, що вас бачу i славетних приятелiв ваших, – тряс вiн руку невисокого лицаря. – Я наче брата зустрiв! Можете менi вiрити, бо я прикидатися не вмiю. Це правда, що ви менi добре задницю натовкли, aле потiм мене на ноги поставили, чого до смертi не забуду. При всiх визнаю, що коли б не ви, то я б тепер за гратами калатав. Бодай такi люди навiть на камiннi родилися. Хто iнакше думае, той баба, i хай мене чорти вхоплять, якщо йому вуха не обiтну.

– Дайте цьому спокiй.

– У вогонь за вами пiду, бодай би я пропав! Виходь, хто не вiрить!

Тут пан Анджей почав виклично зиркати на офiцерiв, але нiхто не заперечив, бо зрештою всi любили та поважали пана Мiхалa. Лише пан Заглоба озвався:

– Який енергiйний вояк, кат його бери! Гадаю, що зможу полюбити вас через таку оцiнку пана Мiхалa, бо лише я знаю, чого вiн вартий.

– Бiльше, нiж ми всi! – пiдтвердив пан Кмiциц зi звичним для нього запалом.

Пiсля чого глянув на панiв Скшетуських, на пана Заглобу i додав:

– Даруйте, панове, я нiкого не хотiв образити, бо ви всi поряднi люди та великi лицарi. Не гнiвайтеся, бо я щиро хотiв би на вашу дружбу заслужити.

– Немае проблем, – вiдказав Ян Скшетуський, – що в серцi, те й на язицi.

– Дайте ж я вас поцiлую! – приступив до гостя пан Заглоба.

– Менi двiчi повторювати не треба!

І вони кинулися один одному в обiйми. Вiдтак пан Анджей запропонував:

– Мусимо сьогоднi за це випити, не може бути iнакше!

– І менi двiчi не треба повторювати! – промовив, як луна, пан Заглоба.

– Вислизнемо ранiше в цейхгауз, а про напоi я подбаю. Пан Мiхал став помiтно ворушити вусами. «Вiдразу ж зникне бажання десь тинятися, – подумав вiн про себе, споглядаючи на пана Кмiцицa, – тiльки побачити б, хто там у покоях сьогоднi буде».

І вже рот вiдкрив, щоб повiдомити пановi Анджею, що пан мечник расейняйський з Олюнькою приiхали у Кейдани, але зробилося йому якось млосно на душi, тому змiнив тему.

– А ваша хоругва де? – спитав уголос.

– Тут. Готовiсiнька! Був у мене пан Гарасимович i принiс наказ вiд князя, щоб опiвночi були на конях. Я спитав його, чи ми всi маемо вирушати, а вiн сказав, що нi… Не розумiю, що це означае. З iнших офiцерiв однi мають такий самий наказ, а iншi не мають. Але чужоземнiй пiхотi всiй наказано виступати.

– Може, частина вiйська сьогоднi пiде на нiч, а частина завтра? – припустив Ян Скшетуський.

– У будь-якому разi я тут iз вами вип’ю, а хоругва хай собi вирушае. Потiм я ii за годину нажену.

У цю мить з’явився пан Гарасимович.

– Ясновельможний хорунжий oршанський! – покликав вiн, кланяючись у дверях.

– А що? Щось горить? Це я! – озвався пан Кмiциц.

– До пана князя! До пана князя!

– Зараз, лише чарку вип’ю. Хлопе! Кунтуш i пояс, бо зарiжу!

Пахолок вмить подав решту одягу i за кiлька хвилин пан Анджей, виряджений, як на весiлля, пiшов до князя. Вогнем вiд нього пашiло, таким здавався вродливим. Жупан мав зi срiблястоi парчi, iз зiрчастим узором, вiд якого iшов вiдблиск на всю постать. Застебнутий вiн був великим сапфiром пiд шиею. А зверху кунтуш iз блакитного оксамиту, бiлий пояс, дуже дорогий, такий тонкий, що крiзь перстень можна його було протягнути. Срiбляста шабля, всiяна сапфiрами, звiшувалася вiд пояса на шовкових мотузах, за пояс заткнутий пернач ротмiстрiвський, що мае авторитет особи позначати. Дивно прикрашало це вбрання молодого лицаря, i гарнiшого чоловiка важко було б знайти в усьому цьому незлiченному натовпi, зiбраному в Кейданах.

Пан Мiхал зiтхнув, споглядаючи на нього, i коли пан Кмiциц зник за дверима цейхгаузу, звернувся до пана Заглоби:

– З таким у дiвчат менi не конкурувати!

– Менi б скинути хоча б тридцять рокiв!.. – замрiявся пан Заглоба.



Князь уже був повнiстю одягнений, коли в покiй увiйшов пан Кмiциц у своiх шатах i в супроводi двох слуг. Залишилися сам на сам.

– Дай вам, Бoжe, здоров’я, що так поквапилися! – подякував князь.

– До послуг вашiй свiтлостi.

– А хоругва?

– Як наказали.

– Ви в них упевненi?

– У вогонь i пекло пiдуть!

– Це добре! Такi люди менi потрiбнi. І такi, як ви, на все готовi. Не втомлюся повторювати, що нi на кого бiльше за вас розраховувати не можу.

– Ваша свiтлосте! Не можуть моi заслуги рiвнятися iз заслугами старих жовнiрiв, але якщо мусимо на ворогiв вiтчизни вирушати, то Бог свiдок, я не пiдведу.

– Не применшую старих заслуг, – зронив князь, – хоча може настати такий periculum[76 - Periculum (лат.) – ризик.], такi важкi часи, що навiть найвiрнiшi вагатимуться.

– Хай той згине намарно, хто вiд особи вашоi свiтлостi в небезпецi вiдступить!

Князь кинув швидкий погляд на обличчя пана Кмiцицa.

– А ви? Ви не вiдступите?.. Молодий лицар спалахнув.

– Ваша свiтлосте!..

– Що хочете сказати?

– Сповiдався вашiй свiтлостi в усiх грiхах своiх, i така iх купа, що лише батькiвському серцю вашоi свiтлостi завдячую пробаченням. Але в цих усiх грiхах немае одного: невдячностi.

– І вiроломства. Ви сповiдалися передi мною, як перед батьком, а я вам не лише, як батько, пробачив, я полюбив вас, як сина, котрого менi Бог не дав, i тому важко менi жити на свiтi. Будьте ж менi приятелем!

Сказавши це, князь простягнув руку, i молодий лицар спiймав ii та без вагання до вуст притиснув.

Мовчали обое довгу хвилину. Врештi князь звiв погляд на вiдвiдувача i повiдомив:

– Бiлевичiвнa тут!

Пан Кмiциц зблiд i почав белькотiти щось незрозумiле.

– Я зумисне по неi послав, щоб ця незгода мiж вами припинилася. Побачите ii зараз, бо ii жалоба за дiдом уже скiнчилася. Сьогоднi також, Бог свiдок, що голова репала менi вiд роботи, я розмовляв iз паном мечником расейняйським.

Пан Анджей схопився за голову.

– Чим же я вашiй свiтлостi вiдплачу? Чим вiдплачу?..

– Я заявив пановi мечнику, що така моя воля, щоб ви якнайшвидше побралися, i вiн не буде противитись. Я наказав йому також дiвчину обережно до всього пiдготувати. Маемо ще час. Вiд вас усе залежить, а я щасливим буду, якщо вам нагорода з рук моiх надiйде i дай, Боже, дочекатися багатьох iнших, бо ви пiдете високо. Ви грiшили, бо молодий, aлe й славу на полi здобули не гiршу. Й уся молодь готова будь-куди йти за вами. Перед Богом свiдчу, мусите пiти високо! Не для такого роду, як ваш, повiтовi установи. Хiба ви не знаете, що ви Кишкам родич, а я з Кищанки походжу. Лише бракуе вам статкiв, й одруження для цього – найкраща рiч. Берiть ту дiвчину, якщо вона вам у серце запала, i пам’ятайте, хто ii дае.

– Ваша свiтлосте, я, мабуть, збожеволiю!.. Життя, кров моя вашiй свiтлостi належать!.. Що я маю зробити, щоб вiддячитись? Що? Кажiть, ваша свiтлосте! Наказуйте!

– Добром за добро менi вiдплатите. Вiрте в мене, довiряйте, бо все, що роблю, для загального добра призначене. Не вiдступайте вiд мене, коли побачите зраду й iншi вiдступлять, коли злiсть посилиться, коли мене самого…

Тут князь раптом замовк.

– Присягаюся, – крикнув у запалi пан Кмiциц, – i чесне слово даю до останнього подиху стояти при особi вашоi свiтлостi, мого вождя, батька та добродiйника!

Сказавши це, пан Анджей глянув сповненими любовi очима на князя, а той наче змiнився на обличчi. Воно стало червоним, жили на ньому набрякли, краплi поту густо зросили високе чоло, а очi вiдкидали незвичайний блиск.

– Що з вашою свiтлiстю? – зойкнув стривожено лицар.

– Нiчого, нiчого!..

Радзивiлл пiднявся, пiдiйшов квапливим кроком до молiльного кутка, зiрвав iз нього розп’яття та промовив наказовим, приглушеним голосом:

– На цьому хрестi присягнiть, що мене не покинете до смертi!..

Незважаючи на свою готовнiсть i запал, пан Кмiциц цiлу хвилину здивовано витрiщався на нього.

– На цю муку Христа присягайте! – наполягав гетьман.

– На цю муку Христа присягаю! – повторив пан Анджей, кладучи пальцi на розп’яття.

– Амiнь! – урочисто оголосив князь.

Луна високоi кiмнати повторила десь пiд склепiнням «Амiнь» i настала тривала тиша. Чути було лише дихання широких грудей Радзивiлла. Пан Кмiциц не вiдривав вiд гетьмана здивованих очей.

– Тепер ви весь мiй, – промовив врештi князь.

– Я завжди вашiй свiтлостi належав, – квапливо зронив молодий лицар, – але прошу менi, ваша свiтлосте, сказати, прошу менi пояснити, що тут дiеться? Чому ваша свiтлiсть сумнiвалася в менi? Що загрожуе вашiй гiднiй особi? Й яка зрада, якi махiнацii були викритi?

– Наближаеться час випробувань, – промовив понуро князь, – а щодо ворогiв, хiба ви не знаете, що пан Госевський, пан Юдицький i пан воевода вiтебський радi б мене на дно прiрви скинути? Це справдi так! Мiцнiшае ворог дому мого, поширюеться зрада та загрожують публiчнi поразки. Тому й кажу: наближаеться час випробувань.

Пан Анджей замовк, але останнi слова князя не розсiяли темряви, що обсiла його розум, i без вiдповiдi питав сам себе, що може загрожувати зараз потужному Радзивiллoвi? Адже ж вiн стояв на чолi найбiльших сил, нiж будь-коли. Лише у самих Кейданах i в околицях стояло стiльки вiйська, що якби з такими силами князь пiд Шклов вирушив, доля цiлоi вiйни могла б вирiшитися iнакше.

Пани Госевський i Юдицький були справдi до нього неприхильнi, але обое сидiли замкненi пiд вартою, а щодо воеводи вiтебськогo, занадто то була доброчесна людина, занадто добрий громадянин, щоб у переддень новоi експедицii проти ворогiв можна було остерiгатися з його боку якихось перешкод i махiнацiй.

– Бог свiдок, я нiчого не розумiю! – розвiв руками пан Кмiциц, котрий узагалi не вмiв ховати своiх думок.

– Сьогоднi ж усе втямите, – заспокоiв його Радзивiлл. – А тепер ходiмо до зали.

Й узявши пiд руку молодого полковника, попрямував iз ним до дверей.

Вони пройшли кiлька покоiв. Здалеку, з велетенськоi зали, долинали звуки капели, якою диригував француз, спецiально запрошений князем Богуславом. Якраз грали менует, який тодi при французькoму дворi танцювали. Лагiднi звуки змiшувалися з гомоном численних людських голосiв. Князь Радзивiлл зупинився i слухав.

– Дай, Боже, – сказав вiн за хвилину, – щоб усi цi гостi, котрих пiд своiм дахом приймаю, не перекинулися завтра до моiх ворогiв.

– Ваша свiтлосте, – i собi промовив пан Кмiциц, – маю надiю, що немае серед них шведських однодумцiв.

Радзивiлл затремтiв, але схаменувся.

– Що ви хочете цим сказати?

– Нiчого, ваша свiтлосте, лише те, що там чеснi жовнiри веселяться.

– Ходiмо. Час покаже i Бог розсудить, хто з них чесний. Ходiмо!

Бiля самих дверей стояли дванадцятеро пажiв, прекрасних хлопцiв, одягнених у пера й оксамити. Побачивши гетьмана, вони вишикувалися в двi шеренги, але князь наблизившись спитав:

– Їi свiтлiсть вже ввiйшла в залу?

– Атож, ваша свiтлосте! – повiдомили юнаки.

– А шановнi делегати?

– Вони також.

– Вiдчиняйте!

Обидвi половини дверей миттю розчахнулися, потiк свiтла ринув через пройму й освiтив велетенську постать гетьмана, котрий, маючи за собою пана Кмiцицa i пажiв, зiйшов на пiдвищення, на якому крiсла для поважних гостей були розставленi.

Рейвах здiйнявся в залi, всi погляди звернулися на князя, потiм один вигук вирвався iз сотень лицарських грудей.

– Хай живе Радзивiлл! Хай живе! Хай нам командуе! Хай живе!

Князь кланявся, схиляючи голову, а потiм рукою став вiтати гостей, що зiбралися неподалiк, i пiднялися в момент, коли господар входив. Мiж знаменитiшими, крiм самоi княгинi, були там i двое шведських делегатiв, московський посол, пан воевода венденський, епископ Парчевський, владика Бiлозiр, пан Коморовський, пан Межеевський, пан Глебович, староста жемайтiйський, швагро гетьмана, один молодий Шльоп, оберст Ганхов, полковник Мирський, Вайсергофф, представник князя курляндськогo, i кiлька панi з оточення княгинi.

Пан гетьман, як i личить гостинному господарю, приймав вiтання вiд дипломатiв, з котрими кiлькома ввiчливими словами перекинувся, пiсля цього привiтав й iнших, а закiнчивши, сiв у крiсло з горностаевим балдахiном i споглядав у залу, в якiй ще звучали вигуки:

– Хай живе!.. Хай нами командуе!.. Хай живе!..

Пан Кмiциц, схований за балдахiном, також вдивлявся в юрбу. Погляд його перестрибував з обличчя на обличчя, шукаючи помiж них улюбленi риси тiеi, котра в цей момент займала всю душу та серце лицаря. Серце билося в його грудях, як молот.

«Вона тут! Вже за мить ii побачу i зможу розмовляти з нею!» – повторював собi подумки. І шукав, шукав щоразу охочiше, щоразу неспокiйнiше. Ось, там! Понад перами вiял виднiлися якiсь чорнi брови, бiле чоло та свiтле волосся. Це вона!

Пан Анджей затримав дихання, немовби остерiгаючись, що може сполохати об’яву, але тим часом пера рухаються, обличчя оголюеться – нi! Це не Олюнька, не та мила та наймилiшa. Погляд летить далi, обiймае грацiознi постатi, ковзае по перах, атласах, розквiтлих, як квiти, обличчях, i обманюеться щохвилини. Не вона, i не вона! Аж нарештi, ген у глибинi, бiля нiшi вiкна, замаячiло щось бiле i лицаревi потемнiло на очах. Це була Олюнька, мила й наймилiшa.

Капела знову грае, юрба походжае, кружляють дами, мерехтять шатами кавалери, а вiн, як слiпий i глухий, нiчого не бачить, лише ii, i дивиться так жадiбно, немов ii вперше побачив. Нiби й та сама Олюнька з Водоктiв, але iнша. У цiй величезнiй залi i в цьому натовпi вона здаеться якоюсь меншою i личко мае дрiбнiше, навiть, можна сказати, дитяче. Ось так згрiб би ii всю в обiйми та притулив! Але ж вона та сама, хоча й iнша: тi самi риси i солодкi уста, такi ж вii, що тiнь кидають на щоки, те ж свiтле чоло, спокiйне, кохане. Тут спогади, як блискавки, промайнули в головi пана Анджея: челядна кiмната у Водоктaх, де ii побачив вперше, i цi тихi покоi, в яких просиджували разом. Як солодко хоч би згадувати це!.. А та iзда на санях у Мiтруни, пiд час якоi вiн ii цiлував!.. Потiм уже люди стали iх роздiляти i налаштовувати дiвчину проти нього.

«Бодай би це грiм побив! – волав подумки пан Кмiциц. – Що я мав i що втратив! Яка ж вона була близька, а яка тепер далека!» Сидить ген здаля, як чужа, навiть не здогадуеться, що вiн тут. І гнiв, але разом iз цим невимiрна печаль охопила пана Анджея, сум, для якого iнших слiв не знайшов, як зойк у душi, який вуста не вимовили: «Ой, Олюнько! Ех, ти!»

Не один раз пан Анджей проклинав себе за своi давнi вчинки, як мав бажання власним людям розтягнутися i сто батогiв вiдлiчити, але нiколи не впадав у такий гнiв, як тепер, коли ii знову побачив пiсля довгоi перерви, ще дивовижнiшу, нiж зазвичай, навiть прекраснiшу, нiж собi уявляв. У цей момент хотiв би себе карати, але що був мiж людьми, в гiдному товариствi, то тiльки зубами скреготiв, i наче бажаючи собi навмисно ще бiльшого болю задати, повторював подумки: «Так тобi i треба, нетямо! Так i треба!»

Аж тут звуки капели замовкли знову i замiсть них почув пан Анджей голос гетьмана:

– Ідiть за мною!

Пан Кмiциц прокинувся, наче зi сну.

Князь зiйшов iз пiдвищення i змiшався з гостями. На його обличчi променiла лагiдна та добросерда усмiшка, яка лише пiдкреслювала велич його постатi. Це був той самий гостинний господар, котрий свого часу приймав королеву Марiю-Луiзу в Непорентi, дивував i вражав французьких царедворцiв не лише розкiшшю, а й своiми звичаями. Це був той самий, iз ким захоплено листувався Жан Лабурер пiдчас своiх мандрiвок. Тепер гетьман зупинявся щомитi бiля серйозних матрон, бiля родовитоi шляхти та полковникiв, маючи для кожного з гостей окреме прихильне слово, дивуючи присутнiх своею пам’яттю й моментально здобуваючи всi серця. Очi присутнiх стежили за ним, куди б князь тiльки не йшов, а вiн повiльно наблизився до пана мечника расейняйськогo Бiлевичa i промовив:

– Дякую вам, давнiй приятелю, що ви прибули, хоча й маю право сердитись. Бiлевичi не за сто миль вiд Кейдан, а ви rara avis[77 - Rara avis (лат.) – рiдкiсна птаха.] пiд моiм дахом.

– Ваша свiтлосте, – вiдповiв пан мечник, кланяючись низько, – кривду той вiтчизнi робить, хто у вашоi свiтлостi час краде.

– А я вже думав помститися та приiхати у Бiлевичi, бо гадаю, що ви гарно прийняли б старого табiрного компаньйона?

Почувши це, пан мечник аж зашарiвся вiд щастя, а князь не вгавав:

– Часу, часу справдi завжди бракуе! Але коли будете внучку небiжчика пана Іраклiя замiж видавати, то вже на весiлля я точно приiду, бо вам це обом завинив.

– Дай, Боже, щоб це сталося якнайшвидше! – вiдгукнувся пан мечник.

– Тим часом представляю вам пана Кмiцицa, хорунжого оршанськогo, з тих Кмiцицiв, що з Кишок, а через Кишок вони й Радзивiллам рiдня. Ви мали б це прiзвище вiд пана Іраклiя чути, бо вiн Кмiцицiв, як братiв, любив.

– Вiтаю, вiтаю! – зрадiв пан мечник, на котрого справила враження велич роду молодого кавалера, яку пiдтвердив сам Радзивiлл.

– Вiтаю пана мечникa, добродiя i до ваших послуг готовий, – вiдповiв смiливо i не без певного гонору пан Анджей. – Пан полковник Іраклiй був менi батьком i добродiйником, i хоча пiзнiше все попсувалося, та я нiколи не припиняв любити всiх Бiлевичiв, наче власна моя кров у них текла.

– Особливо, – зауважив князь, довiрливо кладучи руку на плече молодика, – не припиняв любити одну Бiлевичiвну, про що менi давно вiдкрився.

– І кожному у вiчi це повторю! – палко додав пан Анджей.

– Не так хутко! – вiдповiв князь. – Бачите, шановний мечнику, з сiрки та вогню створений цей кавалер, тому й напустував трохи. Але що вiн молодий i пiд моiм найвищим заступництвом перебувае, то ще до того, як ми вдвох почнемо благати, маемо намiр отримати скасування кондемнату у такого милого трибуналу.

– Ваша свiтлiсть зробить усе, що забажае! – схилив голову пан мечник. – Нещасна панночка буде змушена вигукнути, як язичнику Александру: «Хто ж вам зможе опиратися!»

– А ми, як той Македонський, визнаемо слушнiсть цих слiв, – засмiявся князь. – Але менше з цим! Ведiть нас тепер до своеi родички, бо я радий буду з нею познайомитися. Нехай сповниться заповiт пана Іраклiя, в чому виникла затримка.

– Я служу вашiй свiтлостi!.. А дiвчина сидить он там пiд опiкою панi Войнилович, нашоi родички. Лише благаю вибачити, якщо вона засоромиться, бо я ще не мав часу ii застерегти.

Очiкування пана мечникa були виправданi. На щастя, Олюнька ранiше побачила пана Анджея бiля гетьмана, тому могла трохи прийти до тями, хоч i мало не знепритомнiла. Зблiдла, як полотно, ноги затремтiли пiд нею. І панночка так споглядала на молодого лицаря, немов побачила привида з того свiту. І довго своiм очам не хотiла вiрити. Бо дiвчина собi уявляла, що той нещасливець або тиняеться десь по лiсах, без даху над головою, покинутий усiма, переслiдуваний, як дикий звiр, справедливiстю, або зачинений у вежi, розпачливим зором дивиться крiзь залiзнi грати на веселий Божий свiт. Один Бог знае, яка страшна печаль не один раз гризла iй серце й очi за цим шибайголовою. Лише Бог мiг полiчити сльози, якi на самотi над його долею, такою жорстокою, хоч i заслуженою, пролила. А тим часом вiн опинився в Кейданах, вiльний, бiля гетьмана, гордий i в шатах iз парчi й оксамиту, з полковницьким перначем за поясом, з пiднятою головою, з владним i гордим юнацьким обличчям. А сам великий гетьман, сам Радзивiлл, поклав йому довiрливо руку на плече. Дивнi та суперечливi почуття переплелися в серцi дiвчини. І таку велику полегшу вiдчула, немовби iй хтось тягар зняв iз плечей. Але залишилась якась туга, що стiльки жалю та переживань були потраченi надаремно. І водночас розчарування, якого зазнае кожна чесна душа перед обличчям цiлковитоi безкарностi за важкi грiхи й учинки. Вiдчувала i радiсть, i власне безсилля, i подив, що межуе з переляком, щодо цього юнака, котрий зумiв iз такоi багнюки виплисти.

Тим часом князь, мечник i Кмiциц закiнчили розмову i стали наближатися. Дiвчина заплющила очi i зiщулила плечi, як птах крила, коли хоче голову мiж ними сховати. Панночка не сумнiвалася, що йдуть до неi. Навiть не дивлячись, бачила iх, вiдчувала, все ближче i ближче, що вже надходять, що зупинилися. Настiльки була в цьому впевнена, що, не пiднiмаючи повiк, встала i глибоко вклонилася князевi.

Вiн i справдi став перед нею i виголосив таке:

– Рани Христовi!.. Тепер не дивуюся молодому, бо ця розквiтла квiтка просто чудова. Вiтаю вас, люба панно, вiтаю вiд щирого серця i душi кохану внучку мого Бiлевичa. Ви мене впiзнаете?

– Впiзнаю, ваша свiтлосте! – зронила дiвчина.

– А я б вас не впiзнав, бо ще малою та нерозквiтлою останнього разу вас бачив, i не в цiй окрасi, в якiй тепер ходите. Розплющiть очi. Заради Бога! Щасливий пiрнальник, котрий таку перлину дiстане. Нещасний той, хто ii мав i втратив. Ось стоiть тут перед вами саме такий вiдчайдух в особi цього кавалера. Впiзнаете його?

– Впiзнаю, – прошепотiла Олюнька, не пiдiймаючи погляду.

– Великий вiн грiшник, тому до сповiдi вам його привiв. Призначте йому покуту, яку тiльки забажаете, але вiдпускати грiхи не вiдмовляйте, щоб його вiдчай до ще важчих грiхiв не призвiв.

Тут князь звернувся до пана мечникa i до панi Войнилович:

– Залишмо молодят на самотi, шановне панство, бо не випадае при сповiдi присутнiми бути, а менi i моя вiра це забороняе.

За хвилину пан Анджей та Олюнька залишилися самi. Серце ii билося в грудях, як у голуба, над яким яструб навис, але й вiн був зворушений. Зрадила й молодика його звична смiливiсть, запальнiсть i впевненiсть у собi. Довгий час вони мовчали обое. Нарештi юнак перший озвався низьким, приглушеним голосом:

– Не сподiвалися мене побачити, Олюнько?

– Нi, – шепнула дiвчина.

– Заради Бога! Якби тут татарин стояв бiля вас, менше, мабуть, налякалися б. Не бiйтеся мене! Гляньте, скiльки тут людей. Жодна кривда не загрожуе вам вiд мене. А навiть якби ми самi були, все одно не було б причин для страху, бо я присягнувся поважати вас. Довiртесь менi!

Панночка на мить пiдняла очi.

– З якого це дива я маю вам довiритись?

– Правда, що я грiшив, але це все в минулому i бiльше не повториться. Коли я пiсля того поединку з паном Володийовським на ложi лежав на порозi смертi, тодi й сказав собi: не будеш iй брати насильством, шаблею, вогнем, а лише порядними вчинками на неi заслужиш i пробачення вимолиш!.. Бо в неi серце не кам’яне, i злiсть iй минеться. Побачить полiпшення, тодi й вибачить!.. Я прийняв присягу стати кращим i ii не зламаю. Вiдтак мене й Бог благословив, бо приiхав пан Володийовський i привiз менi вiрчу грамоту. Мiг ii не вiддати, а вiддав. Чесний чоловiк! Тому й перед судами бiльше не маю потреби ставати, бо гетьманську iнквiзицiю пройшов. Я сповiдався князевi в усiх грiхах, як батьковi. І вiн не тiльки пробачив, а й пообiцяв усе пом’якшити та захищати мене вiд людськоi ворожостi. Хай його Бог благословить. Не буду банiтом[78 - Банiт – людина, оголошена поза законом, вигнанець.], Олюнько, з людьми примирюся, славу в батькiвщини, вiтчизни заслужу, кривду виправлю. Олюнько! Що ви на це?! Не скажете менi доброго слова?

Закоханий пильно вдивлявся в постать дiвчини, i руки складав, немов молився до неi.

– Чи можу я вiрити? – скептично сказала дiвчина.

– Можете, як менi Бог милий, i мусите! – гарячкував пан Кмiциц. – Звернiть увагу, що в мене повiрили i князь гетьман, i пан Володийовський. А iм усi моi вчинки вiдомi, та вони повiрили. Бачите!.. Чому ж ви одна менi не довiряете?

– Бо людськi сльози бачила, через вас пролитi. Бо могили бачила, якi ще травою не поросли.

– То поростуть, а сльози iхнi я обiтру.

– Спочатку це зробiть.

– Дайте менi хоча б надiю, що якщо вчиню так, то й вас поверну. Легко вам казати: «Спочатку це зробiть». А раптом я зроблю, а ви за iншого за той час пiдете? Ісусе, рятуй! Вбережи, Боже, вiд такого вчинку, бо я тодi збожеволiю. В iм’я Господа благаю вас, Олюнько, пообiцяйте, що вас не втрачу, перш нiж iз тiею вашою шляхтою до згоди прийду. Пам’ятаете, як ви менi про це написали? А я той лист зберiгаю i коли менi дуже важко на душi, то його собi перечитую. Нiчого бiльше не прагну, тiльки ще раз повторiть, що чекати будете i що за iншого не пiдете!..

– Ви ж знаете, що менi згiдно iз заповiтом зробити це заборонено. Лише в монастирi можу сховатися.

– Ви мене до життя повернули! Як Бог живий, дайте собi спокiй iз монастирем, бо менi сироти вiд однiеi думки на шкiрi з’являються. Попустiться, Олюнько, бо я тут при всiх в ноги впаду i благатиму, щоб ви цього не робили. Пановi Володийовськoму ви вiдмовили, я знаю, бо вiн сам менi про це розповiв. Вiн цим мене заохочував, щоб я добрими вчинками вас здобув. Але до чого б усе це було, якби ви в орден вступили? Кажете, що чесноту для чесноти потрiбно плекати? А я вiдповiм, що кохаю вас до нестями i не хочу нiчого iншого знати. Коли ви поiхали з Водоктiв, я заледве з ложа встав, шукати вас почав. Я мав хоругву на ноги поставити, весь час мiй на це йшов, я не мав часу щось з’iсти, вночi поспати, але пошукiв не занехаяв. Так уже призначено менi, що без вас нi життя, нi спокою для мене не буде! Така вже моя доля! Нiчим, лише зiтханнями я жив. І дiзнався нарештi, що ви в пана мечникa в Бiлевичaх. І мушу зiзнатися, я боровся з думками, наче з ведмедем: iхати, не iхати?.. Але не посмiв поiхати, щоб мене жовчю не напоiли. Тому сказав собi: я ще не зробив нiчого доброго, тому не поiду. Аж князь, батько мiй коханий, зглянувся надi мною i послав просити вас у Кейдани, щоб я хоч очi своiм коханням мiг наповнити. Ми на вiйну вирушаемо. Тому не вимагатиму, щоб уже завтра ви за мене йшли. Але бодай добре слово вiд вас почую, бодай забезпечуся i буде менi легше. Моя ж ви едина душа. Не хочу загинути, але в битвi всiляке може статися, бо не буду за iнших ховатися. Тому мене треба дарувати, як вмираючому грiхи вiдпускають.

– Нехай вас Бог береже i провадить, – зронила дiвчина м’яким голосом, по якому зараз же збагнув пан Анджей, що слова його таки справили враження.

– Мое ви щире золото! Дякую i за це. І ви не пiдете до монастиря?

– Ще не пiду.

– Нехай вас Бог благословить!

І як навеснi снiги тануть, так мiж ними почала танути недовiра i вони вiдчули себе ближчими, нiж хвилину тому. На серцi iм полегшало, в очах посвiтлiло. Адже вона нiчого не пообiцяла i вiн мав клепку нiчого поки що не вимагати. Але панночка сама вiдчувала, що iй не можна, не годиться закривати йому дорогу до вдосконалення, про яку вiн казав так щиро. В його щиростi не сумнiвалася навiть на мить, бо це був не той чоловiк, котрий прикидатися звик. Але головною причиною, чому не вiдштовхнула його знову, чому залишила йому надiю, було те, що в глибинi душi кохала ще цього юнака. Це кохання завалила гора гiркоти, розчарування та болю, але кохання жило, готове завжди вiрити i пробачати без упину.

«Вiн кращий за своi вчинки, – думала дiвчина, – i немае вже тих, хто його до лихого пiд’юджували. Мiг би вiн iз вiдчаю ще чогось знову накоiти, то краще його вiд цього застерегти».

І добре серце втiшилося власному вибаченню. На щiчках Олюньки виступили рум’янцi, такi свiжi, як троянда пiд ранньою росою. Очi набули солодкого та живого блиску, i можна було сказати: яснiсть била вiд них у залу. Переходили повз них люди i дивувалися чудовiй парi, бо ж таких двiйко молодят важко було б навiть зi свiчкою знайти у цiй залi, де зiбрався весь цвiт шляхтичiв i шляхтянок.

Обидва до всього ж, буцiмто змовилися, навiть однаково були одягненi, бо дiвчина мала сукню зi срiблястоi парчi, що скрiплялася сапфiром, i блакитний, iз венецiйського оксамиту кунтуш. «Мабуть, брат i сестра!» – перемовлялися тi, хто iх не знав, але iншi вiдразу ж зауважували: «Не може бути, бо вiн ii очима просто iсть».

Тим часом у залi розпорядник оголосив, що час уже й до столу сiдати, i моментально зчинився незвичайний рейвах. Граф Левенгаупт, весь у мереживах, iшов спереду пiд руку з княгинею, кiнець плаща котроi несли два вродливi пажi. За ними барон Шiтте провадив панi Глебович, тут же йшов епископ Парчевський зi священиком Бiлозором, обое наче чимось стурбованi та засмученi.

Князь Януш, котрий у процесii вiддав першiсть гостям, але за столом обрав бiля княгинi найвище мiсце, вiв панi Корф, дружину венденського воеводи, котра вже цiлий тиждень перебувала в Кейданах. І так сунув цiлий ряд пер, як стобарвний вуж, розвивався i мiнився. Пан Кмiциц вiв Олюньку, котра легенько торкалася плечем його плеча. Парубок косив око на ii делiкатне обличчя, щасливий, як смолоскип запалений, найбiльший магнат мiж цими магнатами, бо до найбiльшого скарбу близький.

Так iдучи церемонно пiд звуки капели, гостi зайшли до трапезноi зали, яка мала вигляд цiлоi окремоi будiвлi. Столи були поставленi пiдковою, на триста осiб, i гнулися пiд срiблом i золотом. Князь Януш, котрий частину королiвськоi величi в собi нiс i з королями спорiднений, зайняв бiля княгинi найвище мiсце, й усi, минаючи iх, низько кланялися та займали мiсця згiдно з власним походженням.

Однак присутнi бачили, що гетьман не забував, що це останнiй бенкет перед страшною вiйною, в якiй долi велетенських держав будуть вирiшуватися, бо обличчя мав неспокiйне. Вдавав усмiшку та веселiсть, але було враження, що його палила гарячка. Інколи помiтна хмара осiдала йому на грiзне чоло i той, хто сидiв ближче, мiг спостерегти, що це чоло було густо краплями поту вкрите. Часом погляд його швидко переходив з обличчя на обличчя гостей i зупинявся уважно на лицях полковникiв. А часом князь супив левинi брови, немов його бiль пронизував або наче те чи iнше обличчя будило в ньому гнiв. І, дивна рiч, вельможi, котрi сидiли бiля князя, посли, епископ Парчевський, владика Бiлозiр, пан Коморовський, пан Межеевський, пан Глебович, пан венденський воевода й iншi, також були розсiянi та неспокiйнi. Два кiнцi велетенськоi пiдкови наповнилися веселою балачкою та звичайним гомоном, як на бенкетах, а вершина ii мовчала пригнiчено або зрiдка щось шепотiла, i неуважний погляд змiнювався тривожним.

Та в цьому не було нiчого дивного, бо нижче сидiли полковники та лицарi, котрим близька вiйна не бiльше нiж смертю загрожувала. Легше полягти у вiйнi, нiж брати вiдповiдальнiсть за неi на своi плечi. Не обтяжена буде жовнiрська душа, коли вiдкупивши кров’ю грiхи своi, полетить iз поля на небо. Лише той схилить важко голову, той спiлкуеться в душi з Богом i совiстю, хто напередоднi рiшучого дня не знае, який келих подасть завтра вiтчизнi випити. Саме так тлумачили собi неспокiй князя на нижчих кiнцях.

– Завжди вiн такий, перед кожною вiйною, що з власною душею розмовляе, – зауважив старий полковник Станкевич пановi Заглобi, – але чим вiн бiльше засмучений, тим гiрше для ворогiв, бо в день битви буде точно веселий.

– Tак i лев перед битвою муркоче, – сказав на те пан Заглоба, – щоб у собi цим бiльшу лють проти ворога розбудити, що ж до великих воiнiв, то кожен мае свою звичку. Ганнiбал, кажуть, костi кидав, Сципiон Африканський вiршi декламував, пан Конецпольський-батько з бiлоголовими розважався, а я радiю сну перед битвою, хоча б на годинку, хоч i вiд келиха з добрими приятелями не вiдмовляюся.

– Гляньте, пановe, навiть епископ Парчевський зблiд, як аркуш паперу! – зауважив Станiслав Скшетуський.

– Бо за кальвiнiстським столом сидить i ще чогось нечистого в стравах проковтнути може, – пояснив тихим голосом пан Заглоба. – До напоiв, подейкують старi люди, лихий не мае доступу, можеш iх будь-де споживати. Але наiдкiв, а найбiльше зупи треба остерiгатися. Так було i в Криму, в часи, коли я там у полонi сидiв. Татарськi мулли, тобто священики, вмiли баранину з часником так зготувати, що хто спробував, зараз же вiри готовий був зректися й iхнього бiсiвського пророка прийняти.

Тут пан Заглоба стишив голос ще дужче:

– Не через недовiру до пана князя я це сказав, але радив би iжу перехрестити, бо береженого Бог береже.

– Що ви таке кажете!.. Хто Боговi довiрився з харчами, йому нiчого не станеться. У нас, у Великiй Польщi лютеран i кальвiнiстiв не бракуе, але я ще не чув, щоб вони над iжею чаклували.

– У вас, у Великiй Польщi лютеран тьма, тому й зi шведами зараз знюхалися, – вiдрубав пан Заглоба, – i тепер iз ними цiлуються. Та я на мiсцi князя на цих послiв собак спустив би, а не делiкатесами кишки iхнi начиняв. Тiльки погляньте на того Левенгауптa. Так жере, нiби за мiсяць його мали на ярмарок зв’язаного мотузкою за ноги потягнути. Ще для дружини i для дiтей у кишенi харчiв напхае. Я забув, як той другий здохляк називаеться. Якось…

– Спитайте, батьку, краще пана Мiхалa, – порадив Ян Скшетуський.

Пан Володийовський сидiв неподалiк, але нiчого не чув i нiчого не бачив, бо сидiв мiж двома паннами. По лiву руку мав Ельжбету Селявську, пишну панночку, рокiв близько сорока, а по праву – Олюньку Бiлевичiвну, за котрою сидiв пан Кмiциц. Панна Ельжбета трясла головою, прикрашеною перами, над малим лицарем i дуже жваво щось йому говорила. Вiн же зиркав на неi час вiд часу осоловiлими очима i механiчно вiдповiдав: «Так, шановна панно, як цiкаво!» i не тямив з того нi слова, бо вся його увага була зосереджена по iншому боцi. Вухом парубок ловив шелест слiв Олюньки, шурхiт ii парчевоi сукнi i вусами так енергiйно ворушив, немов хотiв ними панну Ельжбету вiдлякати.

«Ех, що за дiвчина!.. Яка ж красуня! – думав молодик. – Зглянься, Господи, на моi злиднi, бо вже не маеш бiльшоi сироти, нiж я. Душа аж пищить у менi, щоб мати свою кохану жiнку, а я на яку не погляну, то вже там iнший жовнiр на постоi стоiть. Куди ж я, нещасний блукач, подiнуся?»

– А що ви пiсля вiйни гадаете робити? – спитала несподiвано Ельжбетa Селявськa, склавши губи бантиком i обмахуючись вiялом.

– У монастир пiду! – вiдрубав нечемно невисокий лицар.

– А хто там про монастир на бенкетi згадуе? – гукнув весело пан Кмiциц, перехиляючись через Олюньку. – Гей! Та це пан Володийовський!

– Вам таке не в головi? Звiсно… – зронив пан Мiхал. Раптом солодкий голосочок Олюньки заповнив йому вуха:

– І вам не треба про таке думати. Бог вам дасть дружину до серця, кохану та чесну, як i ви самi.

Добросердий пан Мiхал враз розчулився:

– Якби менi хтось навiть на сопiлцi грав, то не було б менi милiше слухати!

Гомiн, що ставав усе гучнiшим при столi, несподiвано стих, бо знову до келихiв справа дiйшла. Настрiй був краще нiкуди. Полковники теревенили про майбутню вiйну, супили брови та жбурляли вогнянi погляди.

Пан Заглоба розповiдав через весь стiл про облогу Збаражa, а слухачам аж кров бухала в обличчя, а в серцях мiцнiли запал i вiдвага. Здавалося, що дух безсмертного Яреми влетiв у цю залу i лицарським подихом наповнив душi жовнiрiв.

– Оце був вождь! – зауважив знаменитий полковник Мирський, котрий усiма гусарами Радзивiлла командував.

– Один лише раз я його бачив i навiть у смертну годину це пам’ятатиму.

– Юпiтер iз блискавицями в руцi! – долучився старий Станкевич. – Не сталося б цього, якби вiн жив!..

– Бa! Та ж вiн за Ромнами лiси рубати наказав, щоб собi дорогу до ворогiв вiдкрити.

– І в результатi ми здобули берестецьку вiкторiю.

– У найважчу мить Бог його забрав.

– Бог його забрав, – повторив урочисто пан Скшетуський, – але заповiт по ньому залишився для всiх майбутнiх вождiв, вельмож i всiеi Речi Посполитоi, щоб iз жодним ворогом перемов не вести, а всiх бити!..

– Не вести перемов! Бити! – повторило кiльканадцять потужних голосiв. – Бити, бити!

У залi стало так гаряче, що кров нуртувала у жилах воiнiв, i вони сипали поглядами, як блискавицями, i пiдголенi макiтри мало не димiлися.

– Наш князь, наш гетьман буде цього заповiту виконавцем! – промовив пан Мирський.

Раптом велетенський годинник, помiщений на хорах зали, став бити пiвнiч, i водночас затряслися мури, задзвенiли жалiбно шиби у вiкнах i гуркiт салюту пролунав на дитинцi.

Розмови вщухли, настала тиша. І за мить iз чола столу зарепетували:

– Єпископ Парчевський знепритомнiв! Води!

Зчинилася метушня. Дехто схопився з крiсел, аби краще роздивитися, що там вiдбуваеться. Єпископ усе ж був при тямi, але дуже ослаб, аж маршал пiдтримував його на крiслi за плечi, тодi як дружина венденського воеводи бризкала йому водою в обличчя.

У цю мить другий пострiл з гармати затряс вiкнами, за ним третiй, четвертий.

– Речi Посполитiй vivat! Pereant hostes![79 - Pereant hostes! (Лат.) – Ворогiв – чортам!] – заверещав пан Заглоба.

Однак наступнi пострiли заглушили його слова. Шляхта почала лiчити:

– Десять, одинадцять, дванадцять…

Вiконне скло щоразу вiдповiдало жалiбним стогоном. Полум’я свiчок хиталося вiд потрясiння.

– Тринадцять, чотирнадцять… Єпископ до гуркоту не призвичаений. Зiпсував своiм страхом усю забаву, бо навiть князь стурбувався. Погляньте, шановне панство, який насуплений сидить. П’ятнадцять, шiстнадцять… Гей, б’ють немов у битвi! Дев’ятнадцять, двадцять…

– Ану цить! Князь промову хоче виголосити! – загукали в рiзних кiнцях столу.

– Князь хоче виголосити промову!

Усi принишкли й погляди присутнiх прикипiли до Радзивiллa, котрий стояв, схожий на велетня, з келихом у руцi. Його вигляд вразив бенкетувальникiв.

Обличчя князя було в цей момент просто страшним – не блiде, а сизе i, наче конвульсiею, викривлене усмiшкою, яку князь намагався iз себе вичавити. Дихання його, зазвичай часте, стало ще частiшим, широкi груди напиналися пiд золотоголовом[80 - Золотоголов – парча, тип багатоi тканини iз золотих або срiбних (срiблоголов) ниток.], очi напiвприкритi повiками, жах якийсь з’явився на цьому мужньому обличчi, i невпевненiсть, яка бувае у застигаючих рисах у момент смертi.

– Що з князем сталося? Що дiеться? – шепотiли навколишнi неспокiйно.

І зловiсне передчуття стиснуло серця всiх присутнiх. Боязке очiкування застигло на обличчях.

Князь тим часом почав промову коротким, уривчастим через астму голосом:

– Шановне панство!.. Багатьох серед вас… здивуе, або навiть налякае цей тост… Але хто менi довiряе i вiрить… хто справдi хоче гараздiв для вiтчизни… хто вiрний мого дому приятель… той пiдiйме келих охоче… i повторить за мною: Vivat Carolus Gustavus rex… вiд сьогоднi вiн над нами пануе!

– Vivat! – повторили делегати Левенгаупт i Шiтте, а також кiльканадцятеро офiцерiв чужоземного полку.

Але в залi запанувала глуха мовчанка. Полковники та шляхта злякано перезиралися, немов питаючи один одного, чи часом князь iз глузду не з’iхав. Кiлька голосiв озвалися нарештi в рiзних мiсцях столу:

– Чи ми добре почули? Що це таке?

Потiм знову настала тиша.

Невисловлений жах разом зi здивуванням можна було прочитати на обличчях, i погляди присутнiх знову звернулися до Радзивiллa, а вiн стояв мовчки та глибоко дихав. Здавалося, що вiн якусь непосильну ношу скинув iз грудей. Колiр повертався на його обличчя повiльно, врештi гетьман звернувся до пана Коморовського i промовив:

– Настав час оприлюднити угоду, яку ми сьогоднi уклали, щоб ви знали, чого тепер треба дотримуватися. Читайте, ваша милосте!

Пан Коморовський пiднявся, розгорнув пергамент, що лежав перед ним, i став читати текст страшноi угоди, що розпочиналася зi слiв:



«Не маючи змоги краще i з бiльшою користю вчинити в теперiшньому бурхливому станi справ, пiсля втрати будь-якоi надii на допомогу найяснiшого короля, ми, пани i керiвники Великого князiвства Литовського, необхiднiстю змушенi, вiддаемося пiд протекцiю найяснiшого шведського короля на таких умовах:

1) Разом воювати проти спiльних ворогiв, окрiм проти короля та польськоi Корони.

2) Велике князiвство Литовське не буде в склад Швецii входити, але з нею в такий спосiб поеднане, як ранiше з польською Короною, тобто народ народовi, сенат сенату, а лицарство лицарству в усьому було рiвне.

3) Свобода голосу на сеймах нiкому не може бути заборонена.

4) Свобода релiгii мае бути недоторканна…»


Пан Коморовський продовжував читати в тишi i жаху, але коли дiйшов до фрагменту «Акт цей ми пiдтверджуемо пiдписами нашими за нас i нащадкiв наших, обiцяемо та присягаемо», шурхiт пролетiв залою, немовби перше дихання бурi затрясло бором. А вже пiсля нього вибухнув ураган. Сивий, як голуб, полковник Станкевич узяв голос i став благати:

– Шановний княже! Ми своiм вухам вiрити не хочемо! Рани Христовi! Та тодi зiйде нанiвець вся справа Владислава та Зигмунтa-Aвгустa? Чи можна, чи гоже братii вiдступати, вiтчизну вiддавати i з ворогом союз укладати? Милий княже, згадайте iм’я, яке ви носите, заслуги, якi вiтчизнi своiй вiддали, непорочну доти славу роду вашого i порвiть, потопчiть цей ганебний документ! Знаю, що не лише вiд свого iменi прошу, а й вiд iменi всiх тут присутнiх вiйськових i шляхтичiв. Ми також маемо право долю свою вершити. Любий княже, не робiть цього, ще маемо час!.. Змилуйтесь над собою, змилуйтесь над нами, змилуйтесь над Рiччю Посполитою!

– Не робiть цього! Змилуйтесь, змилуйтесь! – озвалися сотнi голосiв.

І всi полковники посхоплювалися зi своiх мiсць, i пiдiйшли до свого командувача, а старезний пан Станкевич опустився на колiна посеред зали, мiж двома плечима столу, i щораз потужнiше зазвучало навколо:

– Не робiть цього! Змилуйтесь над нами!

Радзивiлл пiдняв свою масивну голову i блискавки гнiву сипонули з його очей, гетьман враз вибухнув:

– То це вам показувати приклад безкарностi? Вiйськового свого вождя, гетьмана ганити та протести висловлювати? То це ви хочете бути моею совiстю? Хочете повчати мене, як для добра вiтчизни чинити треба? Це вам не сеймик i ветувати тут нiхто не буде, а я перед Богом беру на себе вiдповiдальнiсть!

І вiн вдарив долонею себе в широкi груди, споглядаючи поглядом, що аж iскрився, на воiнiв, i вже за мить вигукнув:

– Хто не зi мною, той проти мене! Я знав вас, я знав, що так буде!.. І знайте, що меч завис над вашими головами!..

– Шановний княже! Гетьмане наш, – благав старий пан Станкевич, – змилуетесь над собою i над нами!

Однак подальшi його слова обiрвав Станiслав Скшетуський, котрий, схопившись обома руками за кучму, почав волати розпачливим голосом:

– Не благайте його, це нiчого не дасть! Вiн цього змiя здавна в серцi ростив!.. Горе тобi, о, Рiч Посполита! Горе нам усiм!

– Вже двое сановникiв у двох краях Речi Посполитоi продае вiтчизну! – пiдтримав його пан Ян. – Прокляття цьому дому, ганьба i Божий гнiв!

Учувши це, пан Заглоба вiд здивування аж затрясся та вибухнув:

– Спитайте його, який хабар узяв у шведа? Скiльки йому вiдлiчили? Що йому ще пообiцяли? Шановне панство, ось вiн, Юда Іскарiот! Бодай би йому померти вiд розпачу! Бодай би його рiд повнiстю згас! Бодай диявол душу його забрав би. Зрадник! Зрадник! Потрiйний зрадник!

Тодi пан Станкевич у повному розпачi витягнув полковницьку булаву з-за пояса i кинув ii з ляскотом до нiг князя. Другим став пан Мирський, третiм пан Йозефович, четвертим пан Гощиц, п’ятим був блiдий, як труп, пан Володийовський, шостим пан Oскеркo. Бiльшало на пiдлозi перначiв, i водночас у цiй левовiй яскинi, в очi левовi, все бiльше голосiв повторювали жахливе звинувачення:

– Зрадник!.. Зрадник!..

Кров ударила в голову гордому магнатовi. Вiн посинiв i, як снiп, звалився пiд стiл.

– Ганхов i Кмiциц до мене!.. – заревiв гетьман не своiм голосом.

У цю мить розчахнулися всi дверi, що ведуть до зали, й усередину з гуркотом увiрвалися загони шотландськоi пiхоти, грiзнi, мовчазнi, з мушкетами в руках. Вiд головних дверей вiйсько вiв Ганхов.

– Стiй! – верескнув князь.

Пiсля цього звернувся до полковникiв:

– Хто за мене, нехай перейде на правий бiк зали!

– Я жовнiр i гетьмановi служу!.. Нехай мене Бог судить!.. – сказав Харлампiй, переходячи на правий бiк.

– І я! – додав пан Мелешкo. – Не мiй це буде грiх!

– Я протестував, як громадянин, але як жовнiр мушу коритися, – додав третiй, пан Нев’яровський, котрий хоча й булаву кинув, але тепер, вочевидь, налякався Радзивiллa.

За ними подалися ще кiлька военачальникiв i чималий гурт шляхтичiв. Але пан Мирський, сповнений гiдностi, пан Станкевич, найстарший за вiком, пани Гощиц, Володийовський i Oскерко залишилися на мiсцi, а з ними двое панiв Скшетуських, пан Заглоба i величезна кiлькiсть воякiв дуже рiзних, з великих i легких хоругв, а також шляхта.

Шотландська пiхота оточила iх муром.

Пан Кмiциц iз першоi ж митi, коли князь пiдняв тост на честь Карла-Густавa, схопився разом iз усiма з мiсця, очi вирячив i стояв, наче скам’янiв, повторюючи зблiдлими губами:

– Божe!.. Божe!.. Божe!.. Що ж я накоiв?..

Раптом тихий голос, але для його вуха виразний, зашепотiв поруч:

– Пане Анджею!..

Вiн вхопився враз руками за чуба:

– Проклятий на вiки!.. Краще б я крiзь землю провалився!..

На обличчi Бiлевичiвни спалахнув вогонь, а очi, як яснi зiроньки, пильно дивилися на пана Кмiцица:

– Ганьба тим, хто при гетьмановi стають!.. Вибирайте!.. Бог сильний!.. Як гадаете вчинити?.. Вибирайте!..

– Ісусе! Ісусе! – голосив пан Анджей.

Тим часом зала наповнилася вигуками, ще iншi кидали своi булави пiд ноги князя, але пан Кмiциц до них не приеднався. Не ворухнувся вiн i тодi, коли князь гукнув: «Ганхов i Кмiциц до мене!», i тодi, коли шотландська пiхота заполонила залу. Парубок стояв, роздертий болем i розпачем, iз божевiльним поглядом i посинiлими вустами.

Вiн звернувся до панни Бiлевичiвни та простягнув до неi руки:

– Олюнько!.. Олюнько!.. – повторював молодик жалiсним голосом, як дитина, що кривди зазнала.

Але вона вiдступила з огидою на обличчi та розпачем.

– Геть, зраднику! – заволала дiвчина загрозливо.

У цю мить Ганхов дав команду «вперед» i загiн шотландцiв, оточивши бранцiв, рушив до дверей.

Пан Кмiциц подався за ними, як непритомний, не знаючи, куди i навiщо йде.

Бенкет закiнчився.




Роздiл XIV


Цiеi ж ночi князь довго радився з паном Корфом, венденським воеводою i зi шведськими послами. Результат оголошення угоди задовольнив його очiкування i вiдсунув грiзне майбутне. Гетьман навмисно хотiв, щоб оголошення зробили пiд час бенкету, коли розум збуджений, зворохоблений i до будь-якоi згоди схильний. Магнат сподiвався опору, але розраховував i на однодумцiв. Енергiя протесту виправдала його очiкування. Крiм кiлькох десяткiв шляхтичiв-кальвiнiстiв i жменi офiцерiв непольського походження, котрi, як чужоземцi, не могли мати у цiй справi голосу, – всi виступили проти укладання угоди з Карлом-Густавом, точнiше з його фельдмаршалом i швагром, Понтусом Делагардi.

Хоча князь i наказав заарештувати вперту вiйськову старшину, але що з цього? Що на це скажуть компутовi хоругви?.. Чи не поцiкавляться, куди подiлися iхнi полковники? Чи не збунтуються i не запрагнуть силою iх звiльнити? Що ж тодi залишиться гордому князевi, крiм кiлькох драгунських загонiв i чужоземноi пiхоти?

Крiм цього, залишаеться ще вся краiна, вся озброена шляхта – i Сапега, воевода вiтебський, грiзний супротивник дому Радзивiллiв, готовий на вiйну з усiм свiтом в iм’я цiлiсностi Речi Посполитоi. Полковники, котрим нiяк не можна голови постинати, iншi польськi хоругви – всi пiдуть до нього i Сапега стане на чолi всiх сил краiни, а князь Радзивiлл залишиться без вiйська, без однодумцiв i без впливу. Що ж тодi буде?..

Страшнi то були запитання, бо й становище було страшне. Князь добре тямив, що угода, над якою таемно стiльки працював, на практицi втратить будь-яке значення. А тодi його i шведи зневажати будуть, або навiть мститися за ганьбу, якоi зазнали. Адже ж вiн вiддав iм свiй Бiржай як заставу вiрностi, але цим тим бiльше ослабився.

Карл-Густав був готовий сипати обома руками нагороди i честь для сильного Радзивiллa, а слабким i покинутим вiн погордуе. А якщо удача зрадить перемогам Яна-Казимира, тодi остання година настане для цього пана, котрий ще сьогоднi вранцi не мав рiвного собi в цiлiй Речi Посполитiй.

Пiсля того, як поiхали делегати i воевода венденський, князь схилив свое зажурене чоло на своi долонi i став мiряти швидкими кроками покiй. Зовнi долинали голоси шотландських чатових i гуркiт шляхетських екiпажiв, що вiдiжджали. Втiкали так хутко i квапливо, немовби зараза впала на прекрасний кейданський замок. Жахливий неспокiй рвав душу Радзивiллa.

Часом йому здавалося, що, крiм нього, тут е ще хтось, ходить за ним i шепче йому на вухо: «Опустився, збiднiв i до того ж зганьбився». Тепер вiн, вiленський воевода i великий гетьман, був повнiстю розтоптаний i принижений!

Хто б ще вчора припустив, що у Литвi, у цiлiй Коронi, а може, навiть у всьому свiтi з’явиться чоловiк, котрий посмiе кинути йому в вiчi: «Зрадник!» А вiн це вислухав i досi живий, i тi, хто це слово вимовили, також. Якби магнат знову повернувся до тiеi зали, в якiй вiдбувався бенкет, то почув би ще, як луна помiж карнизiв i пiд склепiннями досi повторюе: «Зрадник! Зрадник!»

І шалений гнiв, лють хвилями розривали груди олiгарха. Нiздрi його роздувалися, очi жбурляли блискавки, вени виступили на чолi. Хто тут смiе чинити опiр його волi?.. Бурхлива уява викликала в думках картини покарання та мук для бунтiвникiв, котрi посмiли вiдступити вiд ролi собак бiля його нiг. Чоловiк бачив кров iхню, що стiкае з катiвських сокир, чув хрускiт кiсток, ламаних колом, i купався, i милувався кровопролитним маревом.

Але коли твереза розважливiсть нагадала йому, що за цими бунтiвниками стоять вiйська, що не можна безкарно голову iм вiдрубати, тодi нестерпний неспокiй, пекло поверталися та наповнювали його душу, а хтось знову починав шепотiти йому у вухо: «Опустився, збiднiв i зганьбився».

Як таке могло статися? Хiба Радзивiлли не можуть вирiшувати долю краiни? Втримати ii для Яна-Казимира чи вiддати Карлу-Густавовi? Вiддати, передати, подарувати кому захоче? Магнат поглянув зi здивуванням перед себе. Ким тодi е Радзивiлли? Ким були вчора? Про що гомонять по всiй Литвi?.. То це все було iлюзiею? Чи поряд гетьмана не встане князь Богуслав зi своiми полками, а за ним дядько, електор бранденбурзький, а за ними трьома – Карл-Густав, шведський король, iз усiею своею переможною могутнiстю, перед якою донедавна тремтiла Нiмеччина вздовж i поперек? Та ж ця Рiч Посполита Польська простягае до нового господаря руки, i добровiльно здаеться на саму звiстку про наближення пiвнiчного лева. Хто ж учинить опiр цiй невгамовнiй силi?

З одного боку шведський король, електор бранденбурзький, Радзивiлли, за потреби Хмельницький зi своею могутнiстю, волоський господар i семигородський Ракочi, майже половина Європи! А з iншого – пан воевода вiтебський iз паном Мирським, паном Станкевичeм, тiею трiйкою шляхтичiв-приблуд з-пiд Лукова i з кiлькома бунтiвними хоругвами!.. Це що, жарти? Фарс?..

Тут враз князь голосно зареготав:

– Та до Люцифера i весь сейм пекельний, я що, збожеволiв?.. Та нехай хоч усi iдуть до воеводи вiтебськогo!

За хвилину однак обличчя його знову спохмурнiло:

– Сильнi тiльки сильних до спiлки беруть. Радзивiлл, котрий кидае Литву до шведських нiг, буде бажаний. Радзивiлл, котрий волае про допомогу проти Литви, буде зневажений.

Що ж робити?

Чужоземнi офiцери, звiсно, залишаться при ньому, але сили iхньоi недостатньо. І якщо польськi хоругви пiдуть до воеводи вiтебськогo, тодi саме вiн триматиме долю краiни у своiй руцi. Зрештою, кожен iз цих офiцерiв все ж виконае наказ, але не проникнеться справою Радзивiлла всiею душею, не вiддасться iй iз запалом, не лише як жовнiр, а й як однодумець.

Тут потрiбнi не чужоземцi, а своi люди, котрi могли б притягнути iнших прiзвищем, мужнiстю, славою, зухвалим прикладом, готовнiстю на все. Потрiбно мати в краiнi таких однодумцiв, хоча б на показ.

Хто ж iз цих своiх залишився вiрним князевi? Харлампiй – старий, вiдпрацьований жовнiр, добрий для служби, але для нiчого бiльше. Пан Нев’яровський, котрого не люблять у вiйську, не мае впливу. За ними йдуть кiлька iнших, ще меншого значення. Нiхто з впливових, нiхто з таких, за ким пiшло б вiйсько, нiхто з таких, хто мiг би стати популяризатором всiеi справи.

Залишався пан Кмiциц, молодий, заповзятливий, зухвалий, вкритий великою лицарською славою, котрий носить знамените прiзвище, стоiть на чолi потужноi хоругви, частково власним коштом спорядженоi, чоловiк немов створений для ролi вождя всiх зухвалих i неспокiйних духом у Литвi, притому сповнений запалу. Якби вiн пройнявся справою Радзивiлла, то сприйняв би ii з вiрою, яку дае молодiсть, пiшов би за своiм гетьманом наослiп i виступав би вiд його iменi. Такий апостол вартуе бiльше, нiж цiлi полки, нiж цiлий загiн чужоземцiв. Свою вiру вiн зумiв би влити в серця молодого лицарства, потягнути його за собою та наповнити людьми табiр Радзивiлла.

Але й вiн, либонь, завагався. Не кинув, щоправда, свою булаву пiд ноги гетьмана, але й не став бiля нього першоi ж митi. «Немае на кого опертися, нiкому не можна довiряти, – думав пригнiчений князь. – Всi вони подадуться до воеводи вiтебськогo i нiхто не захоче зi мною подiлитися…»

– Ганьбою! – пiдказала совiсть.

– Литвою! – вiдповiла з iншого боку пиха.

У кiмнатi потемнiло, бо гнiт свiчки вигорiв, i лише крiзь вiкна лилося срiблясте свiтло мiсяця. Радзивiлл задивився на цей вiдблиск i глибоко замислився.

Йому щось примарилося у цьому свiтлi, вставали якiсь постатi i щораз iх було бiльше, аж нарештi побачив князь наче вiйсько, що йде кудись iз горiшнiх шляхiв широкою мiсячною дорогою. Йдуть панцернi полки, гусарська i легка кiннота, лiс прапорiв пливе над ними, а на чолi iде якийсь чоловiк без шолома на головi, вочевидь, трiумфатор, котрий повертаеться пiсля переможноi вiйни. Тиша навколо i князь виразно чуе голоси воякiв i люду: Vivat defensor patriae! Vivat defensor patriae! Вiйська стае все бiльше, вже й обличчя вождя можна розпiзнати. Булаву вiн тримае у руцi, по бунчуках можна збагнути, що це великий гетьман.

– В iм’я Отця i Сина! – зойкнув князь. – Та це ж пан Сапега, воевода вiтебський! А де ж я? Що ж менi призначено?

– Ганьба! – пiдказала совiсть.

– Литва! – вiдповiла пиха.

Князь плеснув у долонi. Пан Гарасимович, котрий наглядав у прилеглiй кiмнатi, негайно з’явився в дверях i зiгнувся навпiл.

– Свiтла! – наказав князь.

Пан Гарасимович пообтинав гноти на свiчках, вийшов i за мить повернувся з новим пiдсвiчником у руцi.

– Ваша свiтлосте! – повiдомив слуга. – Час вiдпочити, бо вже другi пiвнi кукурiкали!

– Не хочу! – заперечив князь. – Я задрiмав i жахiття мене душило. Що там нового?

– Якийсь шляхтич привiз лист iз Несвiжа вiд крайового князя, але я не посмiв заходити без дозволу.

– Давай хутко сюди листа!

Пан Гарасимович подав запечатаний сувiй, князь розгорнув i став читати:

«Нехай Вашу свiтлiсть Бог боронить i стримуе вiд таких задумiв, якi вiчну ганьбу та руйнування дому нашому принести можуть. За таких намiрiв не про панування, а про волосяницю час думати. Менi також велич нашого дому на серцi лежить, а найкращий доказ турботи, що у Вiднi я проявив, аби вольностi в сеймах iмперii мати могли. Але нi вiтчизну, нi пана свого за жоднi нагороди та земну могутнiсть не зраджу, щоб пiсля такого сiяння ганьбу не жнивувати на все життя й осудження пiсля смертi не мати. Згадайте, Ваша свiтлосте, заслуги пращурiв i непорочну славу iхню, опам’ятайтеся на Боже милосердя, поки ще е час. Ворог облягае мене в Несвiжi й я не знаю, чи цей лист дiйде рук Вашоi свiтлостi. Але хоча кожна хвилина погибеллю менi загрожуе, не про порятунок я пiклуюся, а щоб Вашу свiтлiсть вiд цих задумiв стримати i на дорогу чеснот спрямувати. Хоч би що лихого не накоiли, ще е можливiсть швидким виправленням грiхи спокутувати. А вiд мене не допомоги сподiвайтеся, бо я наперед заявляю, що незалежно вiд спiльноi кровi я сили своi з паном пiдскарбiем i з воеводою вiтебським з’еднаю й стократ швидше, нiж Ваша свiтлiсть. Можливо, ви навернетесь, аби до цiеi ганебноi зради добровiльно не докладати рук. Божiй милостi Вашу княжу свiтлiсть доручаю.

Мiхал-Казимир Радзивiлл, князь Несвiжа й Oлики, крайовий Великого князiвства Литовського».

Гетьман закiнчив читати, поклав лист на колiна i похитав головою з болiсною усмiшкою на обличчi.

– І цей мене покинув, власна кров мене зрiкаеться за те, що я хотiв дiм наш не звiданим доти блиском осяяти!.. Що? Важко! Залишаеться Богуслав, той мене не залишить. З нами електор i Карл-Густав, а хто не хоче сiяти, той i збирати не буде…

– Ганьби! – прошепотiла совiсть.

– Ваша свiтлiсть бажае дати вiдповiдь? – спитав пан Гарасимович.

– Не буде вiдповiдi.

– Менi вiдiйти i покоiвок прислати?

– Чекай. Варту посилили?

– Так, пане.

– Накази в хоругви розiсланi?

– Так, пане.

– А що робить пан Кмiциц?

– Головою об стiну бився i верещав з осудом. Вився, як в’юн. Хотiв утiкати за Бiлевичaми, але варта його не пустила. Схопився за шаблю, мусили його скрутити. Тепер лежить спокiйно.

– Мечник расейняйський уже поiхав?

– Не було наказу його затримати.

– Я забув! – згадав князь. – Вiдчини вiкна, бо задуха й астма мене душить. Харлампiю скажи, щоб до Упiти по хоругву вирушав i негайно ii сюди привiв. Грошей йому дай, хай першу чверть людям заплатить i пиячити дозволить. Скажи йому, що Дiдкеймiс у довiчне володiння замiсть пана Володийовського отримае. Астма мене душить. Зачекай!

– Як накаже ваша свiтлiсть.

– То що робить пан Кмiциц?

– Як я й казав вашiй свiтлостi, лежить спокiйно.

– Справдi! Ти казав. То скажи його сюди прислати. Я маю бажання з ним балакати. Пута накажи йому зняти.

– Ваша свiтлосте, вiн бiснуватий.

– Не бiйся, йди!

Пан Гарасимович вийшов. А князь витягнув iз венецiйського секретера скриньку з пiстолями, вiдкинув кришку i поклав собi пiд рукою, на стiл, за який i сам сiв.

Через чверть години увiйшов пан Кмiциц, котрого супроводжували чотири шотландських трабанти. Князь наказав жовнiрам вийти. Залишилися наодинцi.

Здавалося, що навiть однiеi краплi кровi немае на обличчi юнака, таке воно було блiде. Лише очi його паленiли, як у гарячцi, однак парубок був спокiйний, розчавлений, або занурений у безмежний розпач.

Якусь хвилину мовчали обое. Першим озвався князь: – Ви присягнули на розп’яттi, що не залишите мене!

– Проклятий я буду, якщо цю присягу зламаю. Проклятий буду, якщо залишуся iй вiрним! – бовкнув пан Кмiциц. – Менi байдуже!

– Навiть якщо я вас до чогось лихого приведу, вiдповiдати не вам.

– Мiсяць тому менi загрожували суди i кара за вбивства. Тепер же менi здаеться, що тодi я був невинний, як дитя!

– До того, як вийти з цiеi кiмнати, вам буде вiдпущено всi вашi давнi грiхи, – нагадав князь.

Враз змiнивши тон, господар спитав iз певною фамiльярною добродушнiстю:

– Що вважаете, я мав зробити проти двох ворогiв, стократ сильнiших, вiд яких захистити цю краiну не мiг?

– Загинути! – сказав рiзко пан Кмiциц.

– Заздрю я вам, жовнiрам, котрi можуть так легко скинути тягар, що тисне. Загинути! Хто смертi в очi дивився i не боiться ii, тому немае нiчого простiшого на свiтi. Вас голова не болить за те i жодному на гадку не спаде, що якби я тепер запеклу вiйну затiяв i, не уклавши угоди, загинув, тодi б каменя на каменi вiд цiеi краiни не залишилося. Не дай, Боже, щоб таке сталося, бо i в небi не знайшла б душа моя спочинку. О, terque quaterque beati[81 - Terque quaterque beati (лат.) – три i чотири рази благословеннi.], тi, хто може загинути!.. Чи, гадаеш, менi життя не надоiло, не хочу я вiчного сну i спочинку? Але келих жовчi та гiркоти треба випити до дна. Необхiдно рятувати цю нещасну краiну i для ii порятунку пiд новою зiгнутися вагою. Хай заздрiсники пiдозрюють мене в гонорi, хай кажуть, що я вiтчизну зраджую, щоб самому пiднятися, Бог усе бачить i Господь вирiшить, чи я прагну цього звеличення i чи не вiдмовився б я, якби була змога. Знайдiть тi, хто мене покинув, засоби для порятунку. Вкажiть дорогу, хто мене зрадником назвав, якщо я сьогоднi ж порву цей документ i всi хоругви зi сну розбуджу, щоб на ворога рушити.

Пан Анджей мовчав.

– Що ж ви замовкли? – пiдвищив голос Радзивiлл. – Що б ви зробили на моему мiсцi великого гетьмана та вiленського воеводи? Загинути не важко, але це краiну не врятуе. А треба захистити окупованi воеводства, помститися за згарища Вiльна, оборонити Жемайтiю вiд шведськоi навали, ба, всю Рiч Посполиту, вигнати з нашоi землi всiх ворогiв!.. Розiрвися на тисячi шматкiв, але не загинь!.. Не загинь, бо тобi не можна, треба рятувати краiну!..

– Я не гетьман i не вiленський воевода, – вiдрубав пан Кмiциц, – i що до мене не належить, то не моя проблема. Але якщо рiч у тiм, щоб роздертися на тисячi шматкiв, то я готовий!

– Слухайте ж тодi, жовнiре: позаяк не ваша голова мае рятувати краiну, то залиште це моiй i довiртесь!

– Я не можу! – стиснув зуби пан Анджей.

Радзивiлл похитав головою:

– Я не розраховував на тих, сподiвався на те, що сталося, aле на вас я надiявся. Замовкнiть i слухайте. Я поставив вас на ноги, звiльнив вiд суду i покарання, пригорнув до серця, як сина. А знаете чому? Бо гадав, що маете смiливу душу, до великих звершень готову. Я мав потребу в таких людях, цього не приховую. Не було бiля мене нiкого, хто посмiв би на сонце глянути безбоязним оком. Були люди малого духу та малоi фантазii. Таким не вказуй нiколи iншоi дороги, як та, якою вони самi й iхнi батьки ходити звикли, бо тебе заклюють, що iх на бездорiжжя провадиш. А куди, якщо не до прiрви, ми дiйшли тими старими манiвцями? Що сталося з тiею Рiччю Посполитою, якоi колись весь свiт боявся?

Тут князь схопив голову руками i повторив тричi:

– Бoжe! Бoжe! Бoжe!..

Та вже за мить продовжив:

– Надходять часи Божого гнiву, часи таких потрясiнь i такого занепаду, що звичайними способами вже нам не пiднятися з тiеi недуги, а якщо я хочу вдатися до нових, якi лише салютом щось принести можуть, то мене покидають навiть тi, на кого я опертися хотiв, котрi мали менi довiряти, котрi менi на розп’яттi присягали. Через кров i рани Христовi! Невже ви гадаете, що я навiчно вiддався пiд протекцiю Карла-Густавa, що я цю краiну справдi думаю зi Швецiею об’еднати, що ця угода, за яку мене зрадником обiзвали, довше, нiж рiк, тривати буде?.. Чого витрiщилися здивованими очима?.. Ще бiльше здивуетесь, коли все почуете. Бiльше наберетесь страху, бо тут станеться щось таке, про що нiхто не здогадуеться, нiхто навiть не припускае, чого розум звичайноi людини обiйняти не зможе. Але кажу вам, годi тремтiти, бо в цьому порятунок цiеi краiни, не вiдступайте, бо коли нiкого не знайду на допомогу, то, може, й загину, але зi мною загине Рiч Посполита i ви всi – на вiки вiкiв! Я один врятувати ii можу, але для цього мушу зiм’яти та розтоптати всi перешкоди. Горе тому, хто менi опираеться, бо сам Бог його через мене зiтре, чи то буде пан воевода вiтебський, чи пан пiдскарбiй Госевський, чи вiйсько, чи вперта шляхта. Я хочу врятувати вiтчизну, й усi шляхи, всi способи для цього менi пiдходять. Рим у важкi часи призначав диктаторiв – такоi, чи бiльшоi, тривалiшоi влади менi потрiбно… Не пиха мене до неi тягне: хто почуваеться в силi, нехай ii замiсть мене бере! Але коли немае нiкого, то я ii вiзьму, хiба менi цi мури спершу на голову впадуть!..

Сказавши це, князь пiдняв обидвi руки вгору, буцiмто справдi хотiв пiдперти склепiння, що валилося, i було в ньому щось таке велетенське, що пан Кмiциц вирячив широко очi i дивився на нього, немов нiколи ранiше не бачив. Вiдтак спитав змiненим голосом:

– Куди ваша свiтлiсть прямуе?.. Чого хоче?..

– Я хочу корону! – вигукнув Радзивiлл.

– Ісусе, Марiе!..

Настала мить глухоi тишi, лише рiзко зареготав пугач на замковiй вежi.

– Слухайте ж, – промовив князь, – час уже розповiсти вам усе. Рiч Посполита гине. І мусить загинути. Немае жодних шляхiв для ii порятунку. Завдання у тому, щоб цей край, цю нашу ближчу вiтчизну врятувати вiд знищення. А вже потiм усе вiдродиться з попелу, як фенiкс. Я це зроблю. І цю корону, якоi прагну, вкладу, як тягар, на голову, щоб iз неi могло нове життя народитися. Не тремтiть! Земля не розпадеться, все залишиться на давньому мiсцi, лише новi часи настануть. Я вiддав цю краiну шведам, щоб iхньою зброею нашого другого ворога зупинити, вигнати його з нашоi землi, повернути втрачене, i в його власнiй столицi мечем до мирноi угоди змусити. Чуете мене? А в тiй скелястiй, голоднiй Швецii не вистачить людей, забракне сил, недостатньо шабель, щоб цю незмiриму Рiч Посполиту захопити. Можуть перемогти раз i ще раз наше вiйсько. Але втримати нас у покорi не зможуть. Якби до кожних десяти тутешнiх людей приставити чатовим одного шведа, то ще для багатьох десяткiв не було б кого приставити. І Карл-Густав це добре знае, тому не хоче i не може захопити всю Рiч Посполиту. Займе королiвську Пруссiю, частину Великоi Польщi, не бiльше, i цим буде голову собi сушити. Але щоб тими надбаннями мiг у майбутньому безпечно владарювати, то буде змушений союз Корони з нами розiрвати, бо iнакше не засидиться в цих провiнцiях. Що ж станеться з цiею краiною? Кому ii вiддадуть? Якщо я вiдкину цю корону, яку менi Бог i фортуна на голову кладуть, то вiддадуть ii тому, хто ii в цей момент мiцно схопить. Але Карл-Густав не погодиться це зробити, щоб сусiдську могутнiсть не надто вiдгодувати i грiзного собi ворога не створити. Хiба, якщо я корону вiдкину, тодi мусить так бути. Але чи маю я право ii вiдкидати? Чи можу дозволити, щоб сталося те, що останньою загибеллю загрожуе? Удесяте й усоте питаю: де знайти сили для порятунку? Тож нехай дiеться воля Божа! Я приймаю цей тягар на своi плечi. Шведи за мене, електор, наш родич, допомогу обiцяе. Я звiльню краiну вiд вiйни! З перемог i розширення кордонiв розпочну панування свого дому. Зацвiте спокiй i добробут, вогонь не палитиме села та мiста. Так буде i так мусить бути. В цьому менi допоможе Бог i хрест святий, бо я вiдчуваю в собi силу i мiць, з неба менi наданi, бо хочу щастя для цiеi краiни, бо не тут iще кiнець моiх задумiв. І на це небесне свiтло присягаю, на цi тремтячi зiрки, що якщо менi сил i здоров’я вистачить, то всю цю будiвлю, що валиться сьогоднi, я вiдбудую заново, навiть величнiшою, нiж ранiше, ii зроблю.

Вогнем палали очi князя й усю його постать оточував якийсь незвичайний ореол.

– Ваша свiтлосте! – вигукнув пан Кмiциц. – Розум обiйняти цього не може, голова репае, очi бояться дивитися вперед!

– Пiзнiше, – провадив далi Радзивiлл, немовби линучи за подальшим летом власних думок, – потiм. Янa-Казимира шведи не позбавлять нi держави, нi панування, але його в Мазовшi i в Малiй Польщi залишать. Бог йому не дав нащадкiв. Тому вiдбудуться вибори. Кого ж на трон оберуть, якщо хочуть iз Литвою i далi в однiй державi бути? Бо ця Корона дiйшла великоi могутностi i змогла зiм’яти тевтонську силу. Ось коли на ii трон сiв Владислав Ягайло. І тепер так буде. Поляки не можуть когось iншого на трон покликати, лише того, хто тут пануватиме. Не можуть i не зроблять цього, бо загинуть, бо iм мiж Нiмеччиною та Туреччиною повiтря в грудях забракне, а тут ще й козаки, як рак, цi груди роздирають! Не можуть! Слiпий, хто цього не бачить, дурний, хто цього не тямить! А тодi обидвi краiни знову об’еднаються та зiллються в одну могутнiсть у домi моему! Тодi побачимо, чи тi скандинавськi королики залишаться при сьогоднiшнiх прусських i великопольських здобутках. Тодi я скажу iм: quos ego[82 - Quos ego (лат.) – ось я вас.] i цiею стопою змарнiлi ребра iхнi притисну. І створю таку могутнiсть, якоi свiт не бачив, про яку дiяння не писали, а може, й до Константинополя хрест, меч i вогонь понесемо i погрожувати будемо ворогам, спокiйнi всерединi! Великий Господи, котрий обертае зiрки колами, дай же менi врятувати цю нещасну краiну, для хвали Твоеi й усього християнства, дай же менi людей, котрi б збагнули думку мою i до порятунку хотiли б руку докласти. Такий я е!..

Тут князь розвiв руками й погляд звiв догори:

– Ти мене бачиш! Ти мене судиш!..

– Ясновельможний княже! Ясновельможний княже! – заголосив пан Анджей.

– Ідiть! Залиште мене! Киньте менi пернач пiд ноги! Клятвопорушник! Назвiть зрадником!.. Хай у цiй терновiй коронi, яку менi на голову покладено, жодноi колючки не забракне! Знищуйте краiну, занурюйте ii в прiрву, вiдштовхнiть руку, яка ii врятувати може, i на Божий суд iдiть. Нехай там нас розсудять.

Пан Кмiциц кинувся на колiна перед Радзивiллом.

– Ваша свiтлосте! Я з вами до смертi! Батьку вiтчизни! Рятiвник!

Радзивiлл поклав йому обидвi руки на голову i знову настала мить мовчання. Лише пугач безперервно реготав на вежi.

– Все ви отримаете, чого прагнули та жадали, – пообiцяв урочисто князь. – Нiщо вас не омине, i бiльше отримаете, нiж вам батько та матiр бажали. Встаньте, майбутнiй великий гетьмане i вiленський воеводо!..

На небi почало свiтати.




Роздiл XV


Пан Заглоба вже добре нахлявся, коли тричi кинув страшному гетьмановi в очi слово «зрадник!» А годиною пiзнiше, коли вино випарувалося йому з довбешки i коли вiн опинився разом з обома панами Скшетуськими та паном Мiхалом у кейданському замковому пiдземеллi, нарештi второпав, на яку долю виставив власну шию i товаришiв, тому дуже зажурився.

– Що ж тепер буде? – питав вiн, споглядаючи осоловiлими очима на низькорослого лицаря, котрому у важких ситуацiях довiряв найбiльше.

– Бодай би мене чорти вхопили! Менi байдуже! – вiдрубав пан Володийовський.

– Доживемо ще до таких часiв i такоi ганьби, якоi свiт i ця Корона ще не знала! – зронив Ян Скшетуський.

– Аби лише дожили, – скривився пан Заглоба, – тодi могли б своiм добрим прикладом грiхи iнших виправити. Але чи доживемо? Це грунт…

– Страшна рiч, не можу повiрити! – втрутився Станiслав Скшетуський. – Де щось таке могло трапитися? Рятуйте, панове, бо вiдчуваю, що розум втрачаю. Двi вiйни, третя козацька. І до того зрада, як зараза: Радзiевський, Опалинський, Грудзiнський, Радзивiлл. Не iнакше, як кiнець свiту настае i судний день! Нехай земля розверзнеться пiд нашими ногами. Милий Боже, я з глузду iду!

І, поклавши руки на потилицю, став кидатися вздовж i поперек пiдвалу, як дикий звiр по клiтцi.

– Чи, може, помолитися? – сказав вiн нарештi. – Боже милосердний, рятуй!

– Заспокойтеся, пане, – зiтхнув пан Заглоба, – зараз не час у вiдчай впадати!

Пан Станiслав зуби стиснув, нестяма його заполонила.

– Щоб ви здохли! – кинув вiн пановi Заглобi. – Це все ваша iдея: поiздка до цього зрадника! Щоб вас обох помста наздогнала!

– Спам’ятайся, Станiславe! – обiрвав його пан Ян суворо. – Того, що сталося, нiхто не мiг передбачити. Терпи, бо не один терпиш, i знай, що наше мiсце тут, а не деiнде. Господи Боже, змилуйся не над нами, але над цiею нещасною вiтчизною!

Пан Станiслав нiчого не сказав, лише руки заламував, аж суглоби трiщали.

Замовкли. Лише пан Мiхал свистiв у вiдчаi крiзь зуби i волiв бути байдужим до всього, що бiля нього дiялося, хоча по сутi вiн терпiв подвiйно – по-перше, над нещастям вiтчизни, а по-друге, що гетьмановi не скорився. Для цього жовнiра до мозку костей це була найжахливiша рiч. Вiн волiв би краще тисячу разiв загинути.

– Не свистiть, пане Мiхале! – попросив його пан Заглоба.

– Начхати!

– Дивна рiч. Чому нiхто з вас не подумав, чи не мае можливостi врятуватися? А над цим варто помiзкувати! Ми що, маемо гнити в цьому пiдвалi, коли кожна рука батькiвщинi потрiбна? Коли один порядний мусить десятьох зрадникiв перекрити?!

– Батько мае слушнiсть! – погодився Ян Скшетуський.

– Ви один не одурiли вiд болю. Як вважаете, що цей зрадник мае намiр iз нами зробити? Не на горло ж усiх нас покарае?

Пан Володийовський вибухнув реготом вiдчаю.

– І то чому ж? Цiкаво було б знати. Чи не мае вiн iнквiзицii? Чи не мае меча? Навряд чи ви знаете Радзивiллa.

– Що ви торочите! Яке ж йому право надане?..

– Надi мною – гетьманське, а над вами – насильство!

– За яке буде змушений вiдповiдати.

– Перед ким? Перед шведським королем?

– Вмiете ви втiшити! Нема про що балакати!

– Я навiть не думав вас утiшати.

Усi замовкли й якийсь час було чутно лише розмiренi кроки шотландських пiхотинцiв за дверима пiдвалу.

– Нема ради! – пiнився пан Заглоба. – Тут треба щось зметикувати.

Нiхто йому не вiдповiв, тому шляхтич продовжив:

– Не можу повiрити, щоб нас на смерть засудили. Якби за кожне слово, на п’яну голову сказане, голову рубати, то жоден шляхтич у цiй Речi Посполитiй iз головою не ходив би. А neminem captivabimus?[83 - Neminem captivabimus (лат.) – шляхетськi привiлеi: законодавчi акти, що iх видавали королi руськi, великi князi литовськi, королi польськi, де йшлося про шляхетськi права та вольностi.] Це якiсь дурнуватi вибрики.

– Маете за приклад себе i нас! – зауважив Станiслав Скшетуський.

– Це сталося поквапом, не повiрю беззаперечно в те, що князь на таке наважиться. Ми тут чужi, жодним чином пiд його юрисдикцiю не пiдпадаемо. Вiн мусить громадську думку враховувати i з насильства не може починати, щоб проти себе шляхту не налаштовувати. Правду кажу! Завелика нас купа, щоб усiм голови постинати. Над офiцерами мае право, цього не можу заперечити, але гадаю, що на вiйсько вiн озиратиметься, яке про своiх не забариться запитати. А де ваша хоругва, пане Мiхале?

– В Упiтi!

– Скажiть, а ви впевненi, що вашi люди вам вiрними залишаться?

– Звiдки ж я можу знати? Вони мене поважають, але й знають, що гетьман стоiть надi мною.

Пан Заглоба на якусь мить замислився.

– Дайте менi до них доручення, аби мене в усьому слухали, як вас, якщо я помiж них об’явлюся.

– Вам здаеться, що ви вже вiльний!

– А що менi може завадити? Я бував i в гiрших халепах i Бог мене рятував. Дайте доручення менi й обом панам Скшетуським. Хто перший вислизне, той одразу до хоругви вирушить й iншим ii на порятунок приведе.

– Ви, мабуть, марите! Шкода часу на балаканину! Хто звiдси вислизне! Та й на чому, врештi-решт, я напишу наказ? Маете папiр, чорнило, пера? Зовсiм голову втратили.

– Вiдчай! – поставив дiагноз пан Заглоба. – Тодi дайте менi хоча б свiй перстень!

– Берiть i дайте менi спокiй! – вiдмахнувся пан Володийовський.

Пан Заглоба перстень узяв, одягнув його на мiзинець i став походжати в задумi.

Тим часом каганець задимiв i згас. Примiщення накрила суцiльна темрява. Лишень крiзь грати високого вiкна виднiлися кiлька зiрочок, що миготiли на погожому небi. Пан Заглоба не зводив погляду з цих грат.

– Якби небiжчик Пiдбийп’ята був живий i був iз нами, – бурмотiв стариган, – то вирвав би грати i ми б уже за годину опинилися за межами Кейдан.

– Зможете пiдсадите мене аж до вiкна? – пожвавився Ян Скшетуський.

Пан Заглоба з паном Станiславом стали пiд стiну, пан Ян вилiз iм на плечi.

– Трiщить! Як менi Бог милий, трiщить! – загукав пан Заглоба.

– Що, батьку, таке кажете! – здивувався Ян. – Я ж iще не почав тягнути.

– Залiзайте вдвох iз племiнником, я вас там якось уже втримаю. Не раз я жалiв пана Мiхалa, що вiн такий малий, а тепер жалiю, що не менший, бо мiг би, як змiя, вислизнути.

Але пан Ян зiстрибнув на пiдлогу.

– Шотландцi стоять iз того боку! – пояснив вiн.

– Щоб iм у солянi стовпи перекинутися, як дружина Лота. Темно тут, хоч в око стрель. Незабаром свiтати почне. Гадаю, що нам щось пожерти принесуть, бо навiть негiдники знають, що вiйськовополонених не можна голодом морити. Може, також Бог змусить гетьмана схаменутися. Нiч не одному сумлiння гризе, а чорти грiшникiв непокоять. Та не може бути, щоб до цього пiдвалу був лиш один вхiд? За дня тут оглянуся. Голова моя важка, тому жодного фортеля вигадати не можу. Завтра Бог кмiтливостi допоможе, а тепер почнiмо молитви промовляти, пановe, i просiмо Матiнку Божу про порятунок iз цiеi еретичноi в’язницi.

І бранцi стали молитися i лiтанiю до Матерi Божоi вiдмовляти, пiсля чого обое пани Скшетуськi i пан Володийовський замовкли, сповненi нещастя, i лише пан Заглоба тихо бурмотiв:

– Інакше й бути не може, – бурчав дiдуган, – не пiзнiше, нiж завтра, нам оголосять: на вихiд! Будьте з Радзивiллом, вам усе пробачать, ще й винагородять! Так буде? Гаразд! Я буду з Радзивiллом! І тодi ще побачимо, хто кого одурить. То ви до в’язницi шляхту пакуете, на вiк i на заслуги не зважаючи? Гаразд! Кому шкода, тому плач! Дурень буде внизу, а мудрий – згори. Пообiцяю, що захочуть, але того, що виконаю, навiть на латки для чобiт не вистачить. Якщо ви присяги вiтчизнi не дотримали, то доброчесний той, хто й вам не дотримае. Але це правда, що надходить остання година для Речi Посполитоi, якщо найвидатнiшi ii сановники з ворогом еднаються. Такого в свiтi ще не бувало, i, мабуть, державу доведеться втратити. Чи е в пеклi досить мук для власне таких зрадникiв? Чого тому Радзивiллoвi бракувало? Maлo йому ця вiтчизна дала, що ii, як Юда, продав, i це в час найбiльших випробувань, пiд час трьох воен!.. Праведний, праведний гнiв твiй, Господи, нашли на нього кару якнайшвидше! Хай буде так! Амiнь! Тiльки б звiдси якнайшвидше на свободу вибратися – нароблю я вам партизанiв, ясновельможний гетьмане! Пiзнаете, яка зрада на смак. Будете мене ще за приятеля вважати, але якщо кращих друзiв не знайдете, то не полюйте нiколи на ведмедя, хiба вам ваша шкура набридла.

Так патякав собi пан Заглоба. Тим часом спливла одна i друга година i нарештi стало свiтати. Сiрi вiдблиски, що потрапляли крiзь грати, розпорошували повiльно темряву, що панувала в пiдвалi i, витягнули з неi понурi лицарськi постатi, що сидiли пiд стiнами. Пан Володийовський i два пани Скшетуськi дрiмали вiд утоми, але коли ще посвiтлiшало, iз замкового подвiр’я долетiли вiдголоси жовнiрських крокiв, дзенькiт зброi, тупiт копит i звуки сурм бiля брами. Лицарi посхоплювалися на рiвнi ноги.

– День починаеться не надто успiшно! – зауважив пан Ян.

– Дай, Боже, щоб закiнчився сприятливiше, – вiдповiв пан Заглоба. – Знаете, пановe, що я вночi надумав? Нас точно пригостять дарованим життям, якщо на службу до Радзивiллa стати й якщо в зрадi допомагати погодимося. І ми маемо на таке погодитись, аби волею скористуватися i за вiтчизну стати.

– Нехай мене Бог боронить, щоб я став зраду пiдписувати, – вiдрубав пан Ян, – бо хоч би потiм вiд зрадника вiдступив, все одно мое прiзвище на ганьбу моiм дiтям мiж зрадниками залишиться. Не зроблю цього, краще вже померти.

– Я також! – пiдтримав брата пан Станiслав.

– А я вас наперед попереджаю, що зроблю це. На фортель е фортель, а потiм буде, як Бог дасть. Нiхто не подумае, що я з доброi волi чи щиро це зробив. І нехай цього змiя Радзивiллa чорти до пекла заберуть! Ще побачимо, чие буде згори.

Подальшу розмову обiрвали крики, що долинали знадвору. Чулися в них зловiснi акценти гнiву та збурення. Водночас лунали поодинокi голоси команди та вiдлуння крокiв цiлих натовпiв, i важкий гуркiт, наче вiд перекочуваних гармат.

– Що там дiеться? – поцiкавився пан Заглоба. – Може, дав би Всевишнiй, то якась допомога для нас?

– Це незвичайнi звуки, – погодився пан Володийовський. – Нумо, пiдсадiть мене до вiкна, то я хутко розпiзнаю, що там таке.

Ян Скшетуський узяв його пiд боки i пiдняв, як дитину, догори, а пан Мiхал схопився за грати i став пильно розглядати подвiр’я.

– Є щось, е! – енергiйно заговорив молодик. – Бачу угорську надвiрну хоругву пiхоти, якою пан Оскеркo командував. Вони йому були вiрнi, але вiн також пiд арештом. Точно про нього питають. Стоять у бойовому шикуваннi. Поручник Стахович iз ними, вiн приятель пана Оскерка.

У цю мить крики стали ще голоснiшими.

– Ганхов до них приiхав. Балакае щось iз паном Стаховичем. А який крик!.. Бачу, пановe, як пан Стахович iз двома офiцерами вiдходять вiд хоругви. Йдуть, мабуть, до гетьмана посланцями. Як менi Бог милий, бунт поширюеться у вiйську. Гармати проти угорцiв викотили i шотландський загiн також у бойовому шикуваннi. Товариство з польських хоругв збираеться бiля угорцiв. Без них не мали б такоi смiливостi, бо в пiхотi жорстка дисциплiна.

– Хай Бог милуе! – викрикнув пан Заглоба. – В цьому наш порятунок!.. Пане Мiхале, а чи багато е польських хоругв?.. Бо цi якщо збунтуються, то збунтуються.

– Гусарська пана Станкевичa i панцерна пана Мирськогo стоять за два днi дороги вiд Кейдан, – перелiчив пан Володийовський. – Якби вони тут були, iх би не посмiли заарештувати. Зачекайте. Є драгуни Харлампiя, один регiмент[84 - Регiмент – полк найманого вiйська.], другий Мелешка, цi стоять при князевi. Пан Нев’яровський також стоiть бiля князя, але його полк далеко. Два шотландських регiменти.

– Тобто при князевi е чотири.

– Й артилерiя пiд паном Корфом: ще два регiменти.

– Ой! Щось забагато!

– І хоругва пана Кмiцицa, озброена до зубiв. Шiстсот людей.

– А пан Кмiциц на чиему боцi?

– Я не знаю.

– Ви його бачили? Кинув учора булаву, чи нi?

– Невiдомо.

– А хто проти князя? Якi хоругви?

– Насамперед це угорцi. Людей iз двiстi. Ще е купа рiзномастого товариства з-пiд булави пана Мирського та пана Станкевичa. Є трохи шляхти. І пан Кмiциц, але я в цьому не впевнений.

– А щоб його!.. Прости, Господи. Мало!.. Замало!..

– Цi угорцi двох полкiв вартують. Старий жовнiр i вивчений! Зачекайте… Гноти запалюють у гарматах, битва назрiвае.

Пани Скшетуськi мовчали, а пан Заглоба вертiвся, як на пательнi.

– Бий зрадникiв! Бий сучих синiв! Ех, Кмiциц! Кмiциц! Все вiд нього залежить. Смiливий вiн вояк?

– Як диявол… Готовий на все.

– Не може бути iнакше, тiльки вiн на наш бiк встане.

– Бунт у вiйську! Ось, до чого гетьман довiв! – спересердя вигукнув пан Володийовський.

– І хто тут бунтiвник? Вiйсько чи гетьман, котрий проти власного пана збунтувався? – спитав пан Заглоба.

– Бог це засудить. Зачекайте… Знову там якийсь рух. Частина драгунiв Харлампiя стае бiля угорцiв. Лише добра шляхта в цьому регiментi служить. Чуете, як кричать?

– Полковникiв! Полковникiв! – закликали грiзнi голоси з подвiр’я.

– Пане Мiхале! На Божi рани, гукнiть iм, щоб послали по вашу хоругву i по панцерне та гусарське товариство.

– Цить!

Тодi пан Заглоба сам почав волати:

– Пошлiть по решту польських хоругв i в пень тих зрадникiв!

– Тихо будьте!

Враз, не у дворi, але на задах замку пролунав короткий обiрваний залп мушкетiв.

– Ісусе, Марiе! – верескнув пан Володийовський.

– Пане Мiхале, що там таке?

– Не вагаючись розстрiляли пана Стаховичa i двох офiцерiв, котрi виступили делегатами, – гарячкував пан Володийовський. – Не може бути!

– Муки Господа нашого! Тож на жодну амнiстiю не можна й сподiватися.

Гуркiт пострiлiв заглушив подальшу розмову. Пан Мiхал конвульсивно схопився за грати i притиснув до них чоло, але впродовж хвилини нiчого не мiг бачити, крiм нiг шотландських пiхотинцiв, вишикуваних тут же за вiкном. Залпи мушкетiв щораз густiшали, а до цього озвалися й гармати. Сухi удари куль об стiну над пiдвалом було чутно чудово, наче градом осипало. Аж стiни замку тряслися.

– Пане Мiхале, стрибайте, бо ще загинете там! – закликав пан Ян.

– Нiзащо. Кулi лягають вище, а з гармат стрiляють у протилежний бiк. Нiзащо не зiйду.

І пан Володийовський, ще дужче схопившись за грати, пiдтягнувся весь у вiконний отвiр, i бiльше не мав потреби спиратися на плечi пана Скшетуськогo. У пiдвалi, щоправда, зробилося темно, бо вiконце було мале i пан Мiхал, хоч i худорлявий, затулив його повнiстю, зате товаришi, котрi залишилися внизу, мали щоразу свiжi повiдомлення з поля бою.

– Вже бачу тепер! – гарячкував пан Володийовський. – Угорцi вперлися в стiну i звiдти стрiляють. Га! Я боявся, щоб докупи не збилися, бо гармати б iх умить спопелили. Добрi жовнiри! Як менi Бог милий! Навiть без офiцерiв знають, що треба робити. Знову задимiло! Нiчого не бачу.

Пострiли стали слабнути.

– Бoжe милий! Не вiдкладай кари! – голосив пан Заглоба.

– Що там, пане Мiхале? – спитав пан Скшетуський.

– Шотландцi атакують.

– Грiм i блискавка! І ми мусимо тут сидiти! – спалахнув пан Станiслав.

– О, вже е! Галябардисти! Угорцi iх шаблями рубають! Ах! Бoжe! Зле, що ви не можете побачити! Що за жовнiри!

– І мiж собою б’ються, замiсть iз ворогом.

– Угорцi перемагають! Шотландцi лiворуч вiдступають. Бог мiй захисник! Драгуни пана Мелешка переходять на iхнiй бiк!.. Шотландцi мiж двох вогнiв. Корф не може з гармат стрiляти, бо й шотландцiв накрие. Бачу вже i Ганховoвi мундири мiж угорцями. Вони атакують браму. Хочуть вибратися звiдси. Несуться, як буря! Все ламають!

– Ех? Як же це? Як я хотiв би, щоб замок здобули, – крикнув пан Заглоба.

– Байдуже! Завтра повернуться з хоругвами пана Мирськогo та пана Станкевичa. Нiчого собi! Харлампiй загинув!.. Нi! Встае, поранений. Вже, вже вони при брамi. Що таке? Це що, шотландська охорона брами переходить на бiк угорцiв? Бо вiдкривають ворота. Клубиться з того боку. Бачу пана Кмiцицa! Кмiциц! Кмiциц iз кiннотою б’еться через браму!

– На чиему боцi? На чиему боцi? – лементував пан Заглоба.

Якийсь час пан Мiхал не вiдповiдав, але недовго. Гамiр, брязкiт зброi та зойки лунали тим часом iз подвоеною силою.

– Вже по них! – крикнув вражений пан Володийовський.

– По кому? По кому?

– По угорцях! Кiннота iх розбила, топче, сiче! Штандарт у руцi пана Кмiцица!.. Кiнець, кiнець!

Сказавши це, пан Мiхал зсунувся з нiшi вiкна й упав на руки Янa Скшетуськогo.

– Убийте мене, – ридав вiн, – убийте, бо я цього чоловiка мав пiд шаблею i живим вiдпустив. Я вiдвiз йому вiрчу грамоту! Через мене зiбрав цю хоругву, з якою тепер проти вiтчизни воюватиме. Знав, кого набирав, гультяiв, шибеникiв, бандитiв, шкуродерiв, таких, як вiн сам. Дай, Боже, його ще раз iз шаблею зустрiти. Господи! Подовж менi життя на згубу цього зрадника, бо присягаюся, що вiн бiльше з рук моiх не вибереться.

Тим часом крики, тупiт копит i залпи пострiлiв зазвучали з iще бiльшою силою. Але поступово вони ослабли й уже через годину тиша запанувала в кейданському замку, ii порушували лише розмiренi кроки шотландських патрулiв i вiдголоси команд.

– Пане Мiхале! А визирнiть ще раз, – благав пан Заглоба.

– Навiщо? – здивувався невисокий лицар. – Хто вiйськовий, той вгадае, що сталося. Врештi я бачив iх розбитими. Пан Кмiциц тут трiумфуе!

– Щоб його конi роздерли, баламута та шибеника! Щоб йому довелося гарем у татар пильнувати!




Роздiл XVI


Пан Мiхал мав рацiю! Пан Кмiциц трiумфував. Угорцi та частина драгунiв пана Meлешка, а також Харлампiя, котрi з’едналися з ними, лягли густим трупом на кейданському дитинцi. Заледве кiлькадесят iз них вислизнули та розсiялися в околицях замку та мiста, де iх переслiдувала кiннота. Спiймали ще багатьох, iншi опинилися, мабуть, аж у таборi Павла Сапеги, воеводи вiтебськогo, котрому першi мусили принести страшну звiстку про зраду великого гетьмана, про його перехiд на бiк шведiв, про ув’язнення полковникiв i опiр польських хоругв.

Тим часом пан Анджей, весь укритий кров’ю та пилюкою, з’явився з угорським штандартом у руцi до Радзивiлла, котрий прийняв його з розпростертими обiймами. Але пана Кмiцица не одурманила перемога. Навпаки, вiн був похмурий i злий, нiби проти свого сумлiння вчинив.

– Ваша свiтлосте! – сказав вiн. – Не хочу слухати похвали i бажав би сто разiв iз ворогами вiтчизни воювати, нiж один iз жовнiрами, котрi б нам придатися могли. Менi здаеться, що сам собi кров пустив.

– Чия ж це провина, якщо не тих бунтiвникiв? – вiдрубав князь. – Я волiв би iх пiд Вiльно повести, i саме так мав би вчинити. Але вони забажали проти влади виступити. Що сталося, того вже не змiнити. Було треба i буде треба дати приклад.

– Що ваша свiтлiсть накаже зробити з вiйськовополоненими?

– Кожному десятому куля в лоб. Решту позмiшувати з iншими полками. Ви поiдете сьогоднi в хоругви пана Мирськогo i пана Станкевичa, завезете iм мiй наказ, щоб до походу були готовi. Призначаю вас командувати цими двома хоругвами i третьою пана Володийовськогo. Командири мають вам пiдлягати й у всьому коритися. Я хотiв до цiеi хоругви Харлампiя спочатку послати, але вiн зараз нiкудишнiй. Тому передумав.

– А в разi опору? Бо у пана Володийовського ляуданськi люди, котрi мене люто ненавидять.

– То оголосiть iм, що пани Мирський, Станкевич i Володийовський будуть негайно розстрiлянi.

– Тодi вони можуть пiти зi зброею на Кейдани, щоб iх вiдбити. В пана Мирськогo вiдбiрна шляхта служить.

– А ви вiзьмiть iз собою регiмент шотландськоi пiхоти i регiмент нiмецькоi. Спочатку iх оточiть, а тодi оголосiть наказ.

– Як забажае ваша свiтлiсть!

Радзивiлл поклав руки на колiна та замислився.

– Панiв Мирського i Станкевичa я розстрiляв би охоче, коли б не те, що iх не лише у своiх хоругвах, але в усьому вiйську, навiть по всiй краiнi шанують. Боюся розголосу та вiдкритого бунту, приклад якого ми мали вже напередоднi. Щастя, що завдяки вам добру одержали науку i двiчi подумае кожна хоругва, перш нiж проти нас виступити. Потрiбно лишень хутко дiяти, щоб упертюхи не перейшли до пана воеводи вiтебськогo.

– Ваша свiтлiсть говорили лише про панiв Мирського та Станкевича, але не згадали панiв Володийовського й Oскерка.

– Пана Оскерка мушу поберегти, бо вiн вiдомий чоловiк i з багатьма спорiднений. Але пан Володийовський iз Руси походить i не мае тут захисту. Вiдважний вiн жовнiр, це правда! Я також розраховував на нього. Тим гiрше, бо я затявся. Якби чортяка не принiс цих приблуд, його приятелiв, може, я б iнакше вчинив. Але пiсля того, що сталося, чекае його куля в лоб, як i двох панiв Скшетуських i того третього бика, котрий першим почав ревiти: «Зрадник! Зрадник!»

Пан Анджей схопився, немов його залiзом припекло. – Ваша свiтлосте! Жовнiри кажуть, що пан Володийовський життя вашоi свiтлостi на рiчцi Шкловцi врятував.

– Вiн здiйснив свiй обов’язок i за це йому Дiдкеймiс у довiчне володiння я хотiв вiддати. Тепер мене зрадив i за це накажу його розстрiляти.

Очi пана Кмiцицa заiскрилися, а нiздрi розширилися.

– Ваша свiтлосте! Цього не можна робити!

– І чому ж цього не можна робити? – поцiкавився князь Радзивiлл, насупивши брови.

– Благаю вашу свiтлiсть, – промовляв у запалi пан Анджей, – аби пановi Володийовському навiть волосина з голови не впала. Ваша свiтлiсть менi пробачить. Благаю!.. Пан Володийовський мiг менi не вiддати вiрчоi грамоти, бо ii ваша свiтлiсть у його руцi прислав i рiшення на його розсуд залишив. А вiн вiддав!.. Висмикнув мене з болота. Тому я прийшов пiд вашоi свiтлостi iнквiзицiю. Не вагався мене рятувати, хоча ми щодо однiеi панночки суперники. Я завинив йому вдячнiсть i я присягнув собi, що йому вiдплачу!.. Ваша свiтлiсть зробить це для мене, щоб нi його, нi його приятелiв жодна не спiткала кара. Волосина iм не повинна впасти з голови i, заради Бога, не впаде, поки я живий!.. Благаю вашу свiтлiсть!

Пан Кмiциц просив i руки благально складав, але в словах його звучали ледь помiтнi нотки гнiву, погрози й обурення. Невгамовна природа брала гору. Вiн стояв над Радзивiллом iз обличчям, схожим на голову роздратованого хижого птаха, з палаючими очима. Гетьмановi також кров вдарила в обличчя. Перед його залiзною волею та деспотизмом гнулися дотепер всi в Литвi та Русi, нiхто i нiколи не насмiлився йому перечити, нiхто не зважився просити про милiсть для засуджених, а тепер пан Кмiциц не лише просив, а реально вимагав. І обставини складалися так, що йому неможливо було вiдмовити.

Деспот ще як тiльки на шлях зрадника став, тямив, що ще не раз доведеться йому коритися деспотизму людей i обставинам, що вiн буде залежним вiд своiх однодумцiв, котрi значитимуть набагато менше, нiж цей пан Кмiциц, котрого князь хотiв обернути у вiрного пса, а вiн швидше нагадуе прихованого вовка, що роздратований готовий вкусити руку пана.

Все це збурило горду кров Радзивiлла. Вiн вирiшив пручатися, бо вроджена страшна мстивiсть штовхала його до опору.

– Пана Володийовського i тих трьох скарають на горло! – сказав князь iз притиском.

Це було все одно, що кинути порох у вогонь.

– Якби я угорцiв не розбив, то ще невiдомо, кого б скарали на горло! – кинув в обличчя гетьману пан Анджей.

– Я не збагну? То ви менi вiдмовляете у своiх послугах? – спитав небезпечно гетьман.

– Ваша свiтлосте! – вимовив рвучким голосом молодик. – Я не вiдмовляю. Лише прошу. Благаю. Але цього не буде. Цi люди на всю Польщу славнi. Не буде! Бо не може бути!.. Я не стану Юдою для пана Володийовськогo. Я пiду за вашу свiтлiсть у вогонь, але не вiдмовляйте менi в цiй милостi.

– А якщо вiдмовлю?

– Тодi накажiть, ваша свiтлосте, й мене розстрiляти!.. Я не хочу жити!.. Хай мене громи поб’ють!.. Хай мене чорти живцем до пекла тягнуть!

– Опам’ятайтесь, нещасний, перед ким це кажете?

– Ваша свiтлосте, не доводьте мене до вiдчаю!

– Прохання я б мiг вислухати, але погрози не виконую.

– Я прошу. Благаю!

Тут пан Анджей кинувся на колiна.

– Дозвольте менi, ваша свiтлосте, серцем, не з примусу собi служити, бо iнакше збожеволiю!

Радзивiлл не сказав нiчого. Пан Кмiциц стояв навколiшки, блiднучи та паленiючи почергово, наче як блискавицi пролiтали на його обличчi. Либонь, ще мить, i вiн вибухне в жахливий спосiб.

– Встаньте! – наказав Радзивiлл.

Пан Кмiциц пiднявся з колiн.

– Ви вмiете захищати друзiв, – вiдступив князь, – тож сподiваюся, що i мене зумiете захистити i не вiдступите нiколи. Мабуть, Бог, створив вас iз селiтри, а не з м’яса, тому будьте обережнi, щоб не згорiти. Не можу вам у нiчому вiдмовити. Ось, що я надумав: панiв Станкевичa, Мирськогo й Оскерка хочу шведам у Бiржай вiдiслати. Нехай обое пани Скшетуськi та пан Володийовський iдуть iз ними. Голови iм там не повiдривають, а що в час вiйни у спокоi посидять, то на краще вийде.

– Дякую вашiй свiтлостi, батьку моему! – заволав пан Анджей.

– Не поспiшайте, – зупинив його князь. – Я поставився з повагою до вашоi присяги, аж занадто, тепер вiзьмiть до уваги мою. Тому старому шляхтичу, забув, як його iм’я, тому ревучому дiдьковi, котрий сюди iз панами Скшетуськими прибув, я виношу смертний вирок. Вiн першим назвав мене зрадником, вiн мене в хабарництвi запiдозрив, вiн збурив iнших, i, може, не дiйшло б до такого спротиву, якби не його зухвалiсть!

Тут князь ударив п’ястуком об стiл.

– Скорiше смертi, скорiше кiнця свiту я б очiкував, нiж щоб хтось менi, Радзивiллу, посмiв в очi кинути: «Зрадник!» В очi перед людьми! Немае такоi смертi, немае такоi муки, якоi було б достатньо за такий злочин. Не просiть мене за нього, бо це надарма.

Але пана Кмiцица нелегко було вiд чогось вiдмовити, якщо собi щось надумав. Однак вiн бiльше не гнiвався i не вибухав. Бiльше того, схопивши знову руку гетьмана, почав ii цiлувати та благати так сердечно, як тiльки вмiв.

– Жодною линвою, чи ланцюгом не прив’язала б ваша свiтлiсть так серця мого, як своею милiстю. Але не робiть половину, чи частину, а робiть цiле. Ваша свiтлосте! Що цей шляхтич учора казав, так думали всi. Я сам таке ж думав, поки ваша свiтлiсть менi очi не розплющили. Хай мене вогонь спалить, якщо я так не думав. Людина не винна в тому, що дурна. Цей шляхтич був до того п’яний, що вигукував усе, що мав на серцi. Думав, що на захист вiтчизни виступае, i важко когось покарати за любов до батькiвщини. Знав, що на смерть наражаеться, але все одно сказав те, що мав на язику i на серцi. Вiд нього менi не холодно, не тепло, але вiн пановi Володийовському, як брат, або навiть, як батько. Вiн за ним тужитиме без мiри, а я цього не хочу. Така вже в мене натура, що як комусь гараздiв бажаю, то я душу би за нього вiддав. Щоб мене хтось урятував, а приятеля мого вбив, то хай би його нечистий вiд такоi милостi забрав. Ваша свiтлосте! Батьку мiй, добродiйнику улюблений, вчинiть уже всю милiсть, подаруйте менi цього шляхтича, а я вам усю кров свою подарую, хоч би й завтра, сьогоднi, вже!

Радзивiлл закусив вуса. – Я так вирiшив учора.

– Що гетьман i вiленський воевода вирiшив, те великий князь литовський, а дай, Боже, в майбутньому i польський король, як милостивий монарх, перекреслити може.

Пан Анджей промовляв щиро, що вiдчував i думав, але якби вiн навiть був витонченим царедворцем, то не змiг би потужнiшого аргументу на захист своiх друзiв знайти. Горде обличчя магната посвiтлiло й очi вiн примружив, немов любуючись звуком цих титулiв, яких ще не мав. За мить оголосив:

– Taк мене забалакали, що я нi в чому не можу вам вiдмовити. До Бiржая поiдуть усi. Нехай там спокутуватимуть у шведiв своi провини, а потiм, коли станеться те, про що мова, вимагайте новоi для них милостi.

– Якщо живий буду, зажадаю, дай, Боже, якнайшвидше! – втiшився пан Кмiциц.

– Iдiть тепер, принесiть iм добру новину!

– Це добра новина для мене, а не для них, бо вони навряд чи приймуть ii з удячнiстю, особливо, що не сподiвалися того, що iм загрожувало. Я не пiду, ваша свiтлосте, бо це виглядатиме, що хочу перед ними вихвалятися.

– Робiть, що хочете. І якщо так, то часу не гайте i рушайте за хоругвами панiв Мирськогo та Станкевичa, бо пiсля цього вас чекае ще одна експедицiя, вiд якоi ви навряд чи вiдмовитесь.

– Яка, ваша свiтлосте?

– Поiдете запросити вiд мого iменi пана Бiлевичa, мечникa расейняйськогo, щоб разом iз родичкою до мене, в Кейдани приiхав i тут на час вiйни осiв. Все втямили?

Пан Анджей сторопiв.

– Вiн цього зробити не захоче. З великою люттю вiн Кейдани покинув.

– Сподiваюся, що його лють уже минула. У будь-якому разi вiзьмiть людей iз собою й якщо не захочуть по добрiй волi сюди прибути, то запхайте iх в екiпаж, оточiть драгунами i везiть. М’який той шляхтич був, як вiск, коли я з ним бесiдував, шарiвся, як панночка, i кланявся до землi. Але й вiн злякався шведського iменi, як чорт свяченоi води, i поiхав. Я маю потребу його тут мати i для себе, i для вас. Маю надiю, що ще вилiплю з цього воску таку свiчку, яку сам захочу, i кому захочу, ii запалю. Тим краще буде, якщо так станеться. А якщо нi, то матиму заручника. Бiлевичi багато можуть у Жемайтii, бо майже з усiею шляхтою спорiдненi. Коли одного, i то найстаршого, я одержу в руки, iншi двiчi подумають, перш нiж щось проти мене затiють. Бо за ними i за тiею вашою дiвчиною стоiть цiла мурашня ляуданська, яка, якщо захоче опиниться в таборi пана воеводи вiтебськогo, беззаперечно iх iз розпростертими обiймами там приймуть. Важлива ця рiч, така важлива, що мiркую, чи не з Бiлевичiв почати.

– У хоругвi пана Володийовськогo лише ляуданськi люди.

– Опiкуни твоеi панночки. Якщо так, почнiть iз того, щоб ii сюди привезти. Тiльки послухайте: я маю намiр пана мечникa в нашу вiру навернути, але дiвчину собi вже самi вербуйте, як умiете. Коли я мечникa наверну, вiн допоможе й панночку прихилити. Погодиться, вчиню вам хутко весiлля. Не погодиться, берiть ii так. Якщо пiзнае гарапника, то вiдразу ж змiниться. З жiнками це найкращий спосiб. Поплаче, подепресуе, коли ii до вiвтаря поволочать, але наступного дня визнае, що не такий страшний чорт, як його малюють, а третього буде й рада. Як ви вчора розiйшлися?

– Наче менi в пику дала!

– Що ж сказала?

– Назвала мене зрадником. Мало мене паралiч не розбив.

– Така запекла? Коли будете ii чоловiком, то скажете iй, що жiнкам куделя краще пасуе, нiж публiчнi справи, i три-майте ii на повiдку.

– Ваша свiтлiсть ii не знае. В неi лише одне: порядний або негiдник, i згiдно з цим рiшення приймае. А ii розуму не один чоловiк мiг би позаздрити. Перш нiж чоловiк оглянеться, вона вже в суть втрапить.

– Втрапила й вам також у серце. Намагайтесь i iй залiзти.

– Дав би Бог, ваша свiтлосте. Раз вже ii брав я озброеною рукою, aле потiм пообiцяв собi, що бiльше такого не робитиму. А що менi ваша свiтлiсть каже, щоб ii силомiць до вiвтаря провадити, то менi не лягае на серце, бо i собi, й iй пообiцяв, що насильства бiльше не буде. Вся надiя, що ваша свiтлiсть зумiе переконати пана мечника, що ми не тiльки зрадниками не е, але спасiння вiтчизни прагнемо. Коли вiн переконаеться, то й ii переконае, а тодi iнакше на мене дивитиметься. Тепер у Бiлевичi я поiду i привезу iх сюди обох, бо маю страх, щоб вона в монастирi не сховалася. Але скажу вашiй свiтлостi щиру правду, що хоч велике це щастя для мене дивитися на цю дiвчину, я б краще бажав на всю шведську могутнiсть вдарити, нiж перед ii очi тепер стати, бо вона не знае моiх чесних намiрiв i зрадником вважае.

– Якщо хочете, то туди когось iншого пошлю. Харлампiя чи пана Meлeшка.

– Нi! Краще я поiду сам. Харлампiй усе ж поранений.

– То i на краще. Харлампiя я хотiв учора послати по хоругву пана Володийовськогo, щоб над нею командування прийняв, i в нуждi до покори примусив. Але вiн незграбний чоловiк i з’ясувалося, що навiть власних людей не вмiе в покорi тримати. Нiчого не можна доручити. Їдьте спочатку по мечника i дiвчину, а потiм i по тi хоругви. І в будь-якому разi не щадiть кровi, бо треба показати шведам, що маемо силу i не злякаемося бунту. Полковникiв зараз же пiд ескортом вiдiшлю. Сподiваюся, що Понтус Делагардi вважатиме це доказом щиростi моеi. Пан Meлeшкo iх вiдвезе. Важко вiд самого початку йде! Важко! Вже бачу, що добра половина Литви стане проти мене.

– Дурницi це, ваша свiтлосте! Хто мае чисту совiсть, той нiкого не боiться.

– Я сподiвався, що хоча б Радзивiлли стануть усi на мiй бiк, а тим часом, погляньте, що менi пише крайовий князь iз Несвiжа.

І гетьман подав пану Кмiцицу лист Казимира-Мiхалa. Пан Анджей пробiг очима послання.

– Якби я не знав намiрiв вашоi свiтлостi, то подумав би, що вiн мае рацiю i що найпоряднiший це у свiтi пан. Дай йому, Боже, здоров’я!.. Я кажу те, що думаю.

– Їдьте вже! – нетерпляче озвався гетьман.




Роздiл XVII


Пан Кмiциц однак не вирушив нi того дня, нi наступного, бо грiзнi звiстки почали надходити звiдусiль у Кейдани. Надвечiр прибiг кур’ер iз депешею, що хоругви панiв Мирськогo та Станкевичa самi вирушають до гетьманськоi резиденцii, готовi зброею домагатися звiльнення своiх полковникiв, що збурення пануе мiж ними страшне i що товариство вислало делегатiв у всi хоругви, що стоять поблизу Кейдан i далi, аж на Пiдляшшi до Зaблудoвa, з iнформацiею про гетьманську зраду та закликом еднатися до гурту для захисту вiтчизни. Легко було при цьому передбачити, що безлiч шляхтичiв приеднаеться до бунтiвних хоругв i перетворяться на серйозну силу, якiй важко буде щось протиставити в необоронних Кейданах, особливо якщо не на всi полки, якi князь Радзивiлл мав пiд рукою, можна буде розраховувати.

Це змiнило обрахунки й усi гетьманськi плани, але замiсть ослабити в ньому силу духу, ще бiльше його змiцнило. Вiн сам очолив вiрнi шотландськi регiменти, рейтарiв та артилерiю, щоб вирушити проти бунтiвникiв i розтоптати вогонь ще у зародку. Знав, що жовнiри без полковникiв е тiльки неслухняною голотою, яка розсiеться перед жахом уже самого гетьманського iменi.

Вирiшив також не щадити кровi та налякати цим прикладом усе вiйсько, всю шляхту, навiть усю Литву, щоб тремтiла i навiть не пiкнула пiд залiзною його рукою. Мало здiйснитися все, що вiн задумав, i здiйснитися його власними силами.

Того ж дня ще виiхало кiлька чужоземних офiцерiв до Пруссii, щоб набрати там нових рекрутiв, i Кейдани кипiли збройним людом. Шотландськi регiменти, чужоземнi рейтари, драгуни пана Мелешка та Харлампiя i «вогняний люд» Корфa готувалися до експедицii. Княжi гайдуки, челядь, мiщани кейданськi мали змiцнити княжi сили, а на завершення вирiшили прискорити висилання ув’язнених полковникiв до Бiржая, де iх було безпечнiше тримати, нiж у вiдкритих Кейданах. Князь правильно сподiвався, що депортацiя до цiеi вiддаленоi фортецi, в якiй згiдно з угодою мав уже стояти шведський гарнiзон, знищить надiю на звiльнення в бунтiвних мiзках жовнiрiв i позбавить сам бунт будь-якоi опори.

Пан Заглоба, пани Скшетуськi та пан Володийовський мали роздiлити долi iнших. Вже звечорiло, коли у пiдвал, в якому вони сидiли, увiйшов офiцер iз лiхтарем у руцi та заявив:

– Збирайтеся, панове, йдiть зi мною.

– Куди? – спитав неспокiйним голосом пан Заглоба.

– Дасться чути. Хутко! Ворушiться!

– Та йдемо вже.

Вийшли. В коридорi в’язнiв оточили шотландцi, озброенi мушкетами. Пан Заглоба ставав щораз неспокiйнiшим.

– Та ж не на смерть ведуть нас без священика i без сповiдi? – прошепотiв вiн на вухо пановi Володийовськoму. Пiсля чого звернувся до офiцера:

– А яка ваша гiднiсть, дозволю собi спитати?

– А вам що до моеi гiдностi?

– Бо я маю багато родичiв у Литвi i приемно менi знати, з ким маю справу.

– Не час перед вами свiдчити, але тхiр той, хто свого прiзвища соромиться. Я Рох Ковальський, якщо вже так хочете знати.

– Чесна це родина! Чоловiки добрi жовнiри, поряднi жiнки. Моя бабка була Ковальська, але осиротила мене ще до того, як я на свiт прийшов. А ви з Верушiв, тобто з Ковальських Корабiв?[85 - Веруш, Кораб, Вчоле – польськi дворянськi герби.]

– Що ви мене тут взялися посеред ночi допитувати?

– Бо ми, мабуть, родичi, бо в нас навiть конституцiя однакова. Товстi маете кiстки i щелепа майже, як моя, я вiд бабки свою красу успадкував.

– Ну, то дорогою й познайомимося. Матимемо час!

– Дорогою? – повторив пан Заглоба.

І важкий тягар упав iз його грудей. Шляхтич перевiв дух, як мiх, i його фантазiя запрацювала.

– Пане Мiхале, – шепнув вiн, – чи не казав я вам, що нашi шиi в безпецi?

Тим часом бранцi вийшли на замкове подвiр’я. Нiч уже була глупа. Тут i там лише палахкотiли червонi смолоскипи або мерехтiли лiхтарi, кидаючи непевнi вiдблиски на групу вершникiв i пiхотинцiв iз рiзних загонiв. Весь двiр був переповнений вiйськом. Готувалися, вочевидь, до походу, бо всюди спостерiгався значний рух. Тут i там у темрявi маячили списи та люфи мушкетiв, кiнськi копита цокали по брукiвцi. Поодинокi вершники прошмигали мiж хоругвами. Мабуть, це були офiцери, котрi розвозять накази.

Пан Ковальський зупинив конвой i в’язнiв перед величезним драбинястим возом, запряженим чотирма кiньми.

– Залiзайте, пановe! – прозвучав наказ.

– Тут уже хтось сидить, – прогримiв пан Заглоба. – А наш луб?

– Луб пiд соломою, – пояснив пан Ковальський. – Хутко! Ворушiться!

– А хто тут сидить? – спитав пан Заглоба, вдивляючись у темнi постатi, що простяглися на соломi.

– Мирський, Станкевич, Оскеркo! – oзвалися голоси.

– Володийовський, Ян Скшетуський, Станiслав Скшетуський, Заглоба! – назвалися нашi лицарi.

– Вiтаю! Вiтаю!

– Вiтаю! У чеснiй компанii поiдемо. А куди нас везуть, ви не знаете, пановe?

– Ви всi iдете до Бiржая! – оголосив пан Ковальський. Сказавши це, вiн вiддав наказ. Конвой iз п’ятдесяти драгунiв оточив фiру й усi разом рушили.

В’язнi стали тихцем перемовлятися.

– Шведам нас видадуть! – стверджував пан Мирський. – Я цього й сподiвався.

– Краще сидiти мiж ворогами, нiж мiж зрадниками! – вiдповiв пан Станкевич.

– А я волiв би кулю в лоб, – зауважив пан Володийовський, – нiж сидiти зi зв’язаними руками в час такоi нещасливоi вiйни.

– Не блюзнiрствуйте, пане Мiхале, – зупинив його пан Заглоба, – бо з вoзa, лишень би слушна нагода прийшла, можна накивати п’ятами, з Бiржая також, а з кулею в лобi важко втiкати. Але я i так знав, що зрадник на таке не наважиться.

– Радзивiлловi наважуватися не треба, – зронив пан Мирський. – Одразу видно, що ви здалеку приiхали, що такого не знаете. Якщо гетьман кому помститися присягне, то той, вважай, уже в могилi, й я не пам’ятаю випадку, щоб вiн комусь навiть найменшу кривду пробачив.

– Але не посмiв на мене руку пiдняти! – правив свое пан Заглоба. – Хто зна, чи не менi ви своiм життям завдячуете…

– А це яким же чином?

– Бо мене хан кримський дуже поважае за те, що змову проти нього викрив, коли у полонi в Криму сидiв. І наш милостивий пан Ян-Казимир також мене шануе. Не хотiв, сучий син, Радзивiлл, з двома магнатами задиратися, тому що i в Литвi могли б його дiстати.

– Що? Що ви таке товчете? Та вiн ненавидить короля, як чорт свячену воду, i вiн би точно вас не вiдпустив, якби знав, що ви королевi приятель, – сказав на те пан Станкевич.

– А я так думаю, – припустив пан Оскеркo, – що не хотiв гетьман сам нашою кров’ю мазатися, щоб кару на себе не накликати, але можу присягнутися, що цей офiцер везе наказ шведам у Бiржай, аби нас негайно ж стратили.

– Ой! – зойкнув пан Заглоба.

Вони замовкли на хвилину, а тим часом вiз уже котився на кейданський ринок. Мiсто спало, у вiкнах не було свiтла, лише собаки перед будинками запекло гавкали на кортеж, що розтягнувся.

– Байдуже! – зауважив пан Заглоба. – Завжди час був на нашому боцi, може, й випадок нам послужити, а може, й фортель якийсь спаде на гадку.

І вiн звернувся до старих полковникiв:

– Ви мало мене знаете, але спитайте моiх товаришiв, в яких я бував оказiях, але завжди вибирався сухим iз води. А скажiть-но менi, що це за офiцер, котрий нашим конвоем командуе? Невже його не можна вiдрадити, щоб зрадника не тримався, а на захист вiтчизни став i з нами об’еднався?

– Це Рох Ковальський iз Ковальських Koрaбiв, – розповiв пан Оскеркo. – Я його знаю. Так само можна було б його коня вмовляти, бо навiть не знаю, хто з них дурнiший.

– Чого ж його зробили офiцером?

– Вiн у Мелешкових драгунiв прапор носить, а для цього розуму не потрiбно. А зробили його офiцером, бо князевi своiми кулаками сподобався, бо пiдкови ламае i з тренованими ведмедями боротися береться, i такого ще не знайшов, якого б не здолав.

– Таке вiн мае здоров’я?

– Що здоровий, то здоровий, притому, якби йому зверхник сказав: розвали головою стiну, то не вагаючись зараз же став би ii валити. Наказано йому нас до Бiржая вiдвезти, вiн i вiдвезе, хоч би навiть земля почала западатися.

– Прошу дуже! – гмикнув пан Заглоба, котрий дуже уважно слухав цю бесiду. – І рiшучий же цей хлоп!

– Бо його рiшучiсть iз дурiстю межуе. Зрештою, якщо мае час, то коли не iсть, то спить. Дивовижна рiч, в яку б ви нiколи не повiрили: якось вiн сорок вiсiм годин у цейхгаузi проспав i позiхав ще, коли його з тапчана стягнули.

– Дуже вже менi цей офiцер подобаеться, – зауважив пан Заглоба, – бо завжди люблю знати, з ким маю справу.

Сказавши це вiн звернувся до пана Ковальського.

– А пiдiйдiть-но ближче, пане! – покликав в’язень охоронця беззаперечним тоном.

– Чого треба? – спитав конвоiр, повертаючи коня.

– Чи не маете тут горiлки?

– Маю.

– Давайте!

– Що означае «давайте»?

– Розумiете, пане Ковальський, якщо б це було заборонено, то був би вiдповiдний наказ не давати, а що наказу не маете, то давайте.

– Що? – сторопiв пан Рох. – Ти глянь! Нiчого я такого не мушу.

– Мусиш не мусиш, але це дозволено, i годилося б родичевi допомогти та старшому, котрий якби з вашою матiр’ю одружився, то мiг би запросто стати вашим батьком.

– Та який ви менi родич!

– Бо е двi гiлки Ковальських. Однi Верушем запечатують, на якому цап дибки стоiть на щитi, а iншi Ковальськi мають за герб Кораб, на якому iхнiй пращур iз Англii через море до Польщi приплив, ось така моя рiдня, через бабку, i тому, що я також Корабом запечатую.

– Матiнко Божа! To ви справдi мiй родич!

– Ви Кораб?

– Кораб.

– Моя кров, як Бог милуе! – пiдтвердив пан Заглоба. – Добре, щоб ми зустрiлися, бо сюди, в Литву, я саме до Ковальських приiхав, i хоча потрапив у тарапати, а ви зараз на конi i на волi, охоче б вас обiйняв, бо що свiй, то свiй.

– Навiть не знаю, що вам порадити? Менi наказали вiдвезти вас до Бiржая, я й вiдвезу. Кров кров’ю, а служба службою.

– Кажiть менi «дядьку»! – дозволив пан Заглоба.

– Тодi маете, дядьку, горiлки! – подав флягу пан Рох. – Це не заборонено.

Пан Заглоба охоче узяв трунок i зробив добрячий ковток. За мить приемне тепло розлилося по всьому його нутру, в головi прояснилося i розум просвiтлiв.

– Злiзьте з коня, – запропонував вiн пановi Роху, – i присядьте трохи на фiру, побалакаемо, бо хотiв би, щоб ви менi про родину розповiли. Я поважаю службу, але ж це не заборонено.

Пан Ковальський якийсь час не вiдповiдав.

– Справдi, не заборонено, – погодився вiн нарештi.

І незабаром сидiв уже на возi бiля пана Заглоби i, мабуть, навiть готовий був розтягнутися на соломi, якою фiра була встелена.

Пан Заглоба сердечно обiймав «родича».

– А як ся мае ваш старий?.. Щоб його!.. Я забув його iм’я.

– Також Рох.

– Точно, точно. Рох народив Рохa. Як у Бiблii. Мусите й свого сина також Рохом назвати, щоб кожен дуб мав свiй чуб. А ви одруженi?

– Звiсно ж, одружений! Я Ковальський, маю панi Ковальську, iншоi й не хочу.

Сказавши це, молодий офiцер пiдняв до очей пана Заглоби рукiв’я важкоi драгунськоi шаблi i повторив:

– Іншоi не хочу!

– Правильно! – похвалив пан Заглоба. – Дуже менi ви подобаетесь, пане Роху, син Рoхa. Найкращий той жовнiр, котрий iншоi дружини не мае, нiж така. І ще вам скажу, що швидше вона по вас, нiж ви по нiй овдовiете. Шкода, однак, що молодих Рохiв iз нею мати не будете, бо бачу, що ви гiдний кавалер, i шкода б було, якби такий рiд мав згаснути.

– Овва! – гмикнув пан Ковальський. – Нас е шестеро братiв.

– І всi Рoхи?

– Що б ви, дядьку, знали, що кожен якщо не на перше, то друге iм’я мае Рох, бо це наш головний покровитель.

– Ну, вип’емо ще!

– Гаразд.

Пан Заглоба знову перехилив флягу, але не випив усе, а вiддав ii офiцеровi та заохотив:

– До дна, до дна!

– Шкода, що не можу вас бачити! – бiдкався бранець. – Бо нiч така темна, що хоч в око стрель. Власнi пальцi не впiзнав би. Слухайте, пане Рoху, а куди тi вiйська мали виступати з Кейдан, коли ми вiд’iжджали?

– Проти бунтiвникiв.

– Лише Господь Бог знае, хто зараз бунтiвник: ви чи вони?

– Я бунтiвник? Як таке може бути? Що менi мiй гетьман каже, те й роблю.

– Але гетьман не робить того, що йому король каже, бо той точно не казав йому зi шведами об’еднуватися. Чи не волiли б ви краще шведiв лупцювати, нiж мене, родича, в руки iм видавати?

– Може, i волiв би, але накази я виконую!

– І панi Ковальська волiла б. Я ii знаю. Мiж нами кажучи, гетьман проти короля та вiтчизни збунтувався. Не повторюйте це нiкому, але це правда. І те, що ви йому служите, це також бунт.

– Таке менi слухати не годиться. Гетьман мае свого зверхника, а я маю свого, гетьмана, i Бог би мене покарав, якби я виявив непослух. Нечувана рiч!

– Правильно кажете. Але уявiть, пане Роху: якби ви втрапили в руки бунтiвникiв, то й я був вiльний, i ви були б невиннi, тому що nec Hercules contra plures[86 - Nec Hercules contra plures – латинська приказка, яку можна перекласти так: навiть Геркулес вiдступае, коли надмiр ворогiв зустрiчае.]. Не знаю, де вже там тi хоругви розмiстилися, але ви мали б знати… І, розумiете, ми могли б трохи до них завернути.

– Не розумiю?

– Якби туди несамохiть до них з’iхати? Не було б вашоi провини, якби нас вiдбили. Ви б не мали мене на совiстi. А мати родича на совiстi, повiрте, важкий тягар!

– Що! Та що дядько таке балакае! Я краще злiзу з вoзa i на коня сяду. Не я матиму дядька на совiстi, а пан гетьман. Поки я живий, нiчого з цього не вийде!

– Нi, то нi! – попустився пан Заглоба. – Поважаю те, що ви щиро кажете, хоч я ранiше був вашим дядьком, нiж Радзивiлл вашим гетьманом. А ви знаете, пане Роху, що таке дядько?

– Дядько – це дядько.

– Дуже гарно ви це пояснили, але в разi, якщо батька немае, там Святе Письмо наказуе дядька слухати. Це нiби батькiвська влада, якiй, пане Роху, грiх опиратися. І майте на увазi, що лише той, хто одружиться, може батьком стати. Але в дядьковi пливе та сама кров, що i в матерi. Я, щоправда, не е братом вашоi матерi, але моя бабка мала б бути тiткою вашоi бабки. Але зауважте, що авторитет кiлькох поколiнь у менi поеднався, бо всi на цьому свiтi смертнi, тому влада вiд одних до iнших переходить. І нi гетьманська, нi королiвська величнiсть не може ii заперечувати, нiкого не може змушувати, щоб повставав. Це правда, це святе! Чи мае великий гетьман, чи також, наприклад, польний, наказувати, не тiльки шляхтичу чи товаришу, але навiть будь-якому сiромасi, щоб вiн батька, матерi, дiда чи навiть староi незрячоi бабки цурався? Що скажете на це, пане Роху! Maе право?

– Га? – сонно позiхнув пан Ковальський.

– Навiть незрячоi бабки, – повторив пан Заглоба. – Хто б тодi захотiв одружуватися i дiтей плодити, щоб онукiв дочекатися?.. Вiдповiдайте, пане Роху!

– Я Ковальський, а це панi Ковальська, – сонно бубонiв офiцер.

– Як хочете, нехай так i буде! – погодився пан Заглоба. – Навiть краще, що у вас не буде дiтей, бо менше буде з кого кпити. Я щось не те кажу, пане Роху?

Пан Заглоба нашорошив вухо, але жодноi вiдповiдi не почув.

– Роху! Роху! – покликав вiн тихо.

Але пан Рох спав, як убитий.

– Спите? – бурмотiв пан Заглоба. – Чекайте, я лиш здiйму вам цей залiзний горщик iз голови, бо вам незручно. Опанча[87 - Опанча – широкий, довгий безрукавний плащ iз товстого цупкого сукна схiдного походження.] душить вас пiд шиею, щоб вас нагла кров залила. Який би був iз мене родич, якби я не взявся вас рятувати.

Тут руки пана Заглоби потягнулися до голови та шиi пана Ковальського. На фiрi всi спали глибоким сном, жовнiри куняли також у сiдлах, iншi, хто iхав попереду, пiдспiвували тихенько, пильно вдивляючись водночас на дорогу, бо нiч, хоч i не дощова, але була дуже темною.

Проте незабаром якийсь жовнiр, котрий iхав тут же за возом на конi, побачив у темрявi опанчу та свiтлого кольору шолом свого офiцера. Пан Ковальський, не затримуючи фiру, сповз i кивнув, щоб йому подали коня.

За мить вiн уже сидiв верхи.

– Пане коменданте, а де ми станемо на привал? – спитав вахмiстр, наблизившись до нього.

Пан Рох не вiдповiв нi слова, рушив уперед, минув тих, що повiльно iхали попереду, i зник у темрявi.

Враз до вух драгунiв долинув тупiт швидкого бiгу коня. – Пан комендант рушив чвалом! – перегукувалися мiж собою. – Мабуть, хоче визначити, чи немае неподалiк якоiсь корчми. Час би вже коням пастися, час!

Минуло пiвгодини, година, двi, а пан Ковальський, либонь, гнав коня, не зупиняючись, бо його досi не було видно. Конi стомилися дуже, особливо запряженi у вiз, ледве ноги волокли. Зорi сходили з неба.

– Хтось наздоженiть коменданта, – наказав вахмiстр, – скажiть йому, що шкапи ледве ноги тягнуть, а запряженi зупинилися.

Один iз жовнiрiв поскакав уперед, але через годину повернувся сам.

– Коменданта нi слiду, нi попелу, – повiдомив вiн. – Мусив iз милю вперед проiхати.

Жовнiри невдоволено бурчали.

– Добре йому, весь день спав, а тепер на фiрi, – а нам посеред ночi волочитися останнiм кiнським подихом i своiм.

– Tам шинок не так далеко стоiть, – продовжував той жовнiр, котрий iздив на розвiдку, – я думав, що його там знайду, але де там!.. Слухав також, чи коня не почую. Нiчого не чути. Дiдько знае, куди вiн подiвся.

– Станемо там i так! – мiркував вахмiстр. – Шкапам треба перепочити.

Вiз зупинили перед корчмою. Жовнiри позлiзали з коней, однi пiшли тарабанити в дверi, iншi вiдв’язували пучки сiна, що висiло за сiдлами, щоб коней хоча б з рук погодувати.

Бранцi на фiрi пробудилися, коли рух воза зупинився.

– А куди це ми приiхали? – спитав старий пан Станкевич.

– Уночi не можу розпiзнати, – потер пiдборiддя пан Володийовський. – Але ми точно не на Упiту iдемо.

– А хiба до Бiржая не через Упiту iз Кейдан iздять? – спитав Ян Скшетуський.

– Так. Але в Упiтi стоiть моя хоругва, i князь, мабуть, остерiгаеться, щоб проти нього не виступили, тому наказав iншим шляхом iхати. Зараз за Кейданами ми звернули на Дальнiв i Крокiв, звiдти поiдемо, певна рiч, на Бейсаголу та Шауляй. Доведеться гак зробити, бо Упiта i Паневежис залишаться праворуч. По дорозi немае вже там жодних хоругв, бо всi, що були, перекинули у Кейдани, щоб iх мати пiд рукою.

– А пан Заглоба, – помiтив Станiслав Скшетуський, – спить смачно i хропе, замiсть про фортелi думати, як собi обiцяв.

– Нехай спить. Зморила його, вочевидь, балачка з тим дурнуватим комендантом, до котрого в родичi набивався. Мабуть, хотiв його на наш бiк схилити, але нiчого з того не вийшло. Хто задля вiтчизни Радзивiллa не покинув, той його точно задля далекого родича не залишить.

– А вони справдi рiдня? – поцiкавився пан Оскеркo.

– Вони? Така ж рiдня, як i ми з вами, – вiдповiв пан Володийовський, – бо пан Заглоба теревенив про спiльнi герби, а це брехня, бо я добре знаю, що його герб Вчеле.

– А де ж тодi пан Ковальський?

– Або мiж своiх людей, або в шинку.

– Я хотiв його попросити, щоб менi дозволив хоч на якогось жовнiрського коня сiсти, – сказав пан Мирський, – бо менi кiстки стерпли.

– Не думаю, що вiн погодиться, – скептично зауважив пан Станкевич, – бо нiч темна, легко б шкапi шпори дати й утекти. Хто б там його догнав!

– Я дам йому чесне слово, що не втечу, та й урештi вже незабаром розвиднiе.

– Жовнiре! А де комендант? – спитав пан Володийовський драгуна, котрий стояв неподалiк.

– А хто його зна?

– Тобто, як це хто його зна? Коли кажу, щоб його покликати, треба його покликати.

– Але ми самi не знаемо, пане полковнику, де вiн, – пояснив драгун. – Коли вiн злiз iз воза, то подався вперед i досi не повернувся.

– То скажiть йому, коли повернеться, що ми хочемо з ним говорити.

– Як бажаете, пане полковнику! – козирнув жовнiр.

Бранцi замовкли.

Час вiд часу тiльки голосне позiхання чулося на пiдводi. Збоку конi хрумтiли сiно. Жовнiри бiля возу, сидячи у сiдлах, дрiмали. Іншi балакали тихо або дiлилися один з одним, хто що мав, бо виявилося, що корчма була покинута i що в нiй нiхто не жив.

Вже i нiч стала блiднути. На схiднiй сторонi темне тло неба посiрiло трохи, зiрки гаснули повiльно i свiтилися мерехтливим, непевним свiтлом. Вiдтак i дах шинку посивiв, дерева, що росли бiля нього, стали облямовуватися срiблом. Конi та люди нiби висувалися з тiнi. За мить вже й обличчя можна було розпiзнати, i жовтий колiр опанчi. Шоломи стали вiдбивати вранiшнiй блиск.

Пан Володийовський випрямив руки та потягнувся позiхаючи, притому вiд вуха до вуха, i зиркнув на заспаного пана Заглобу. Враз вiн кинувся назад i зойкнув:

– Хай його кулi б’ють! На Бога! Шановне панство! Дивiться!

– Що сталося? – питали полковники, розплющуючи очi.

– Дивiться! Дивiться! – закликав пан Володийовський, тицяючи пальцем у приспану постать.

Бранцi звернули своi погляди у вказаному напрямку i здивування заклякло на iхнiх обличчях: пiд буркою i в шапцi пана Заглоби спав сном праведника пан Рох Ковальський. Самого ж шляхтича на пiдводi не було.

– Утiк, як менi Бог милий! – дивувався пан Мирський, озираючись на всi боки, немовби власним очам не вiрячи.

– Але ж проноза! Хай йому грець! – вдарив у поли пан Станкевич.

– Зняв шолом i жовту опанчу з цього iдiота й утiк на його власному конi!

– Як у воду канув!

– Обiцяв же, що якийсь фортель викине.

– Тiльки його й бачили!

– Шановне панство! – промовив пiднесено пан Володийовський. – Ви ще не знаете цього чоловiка, а я можу присягнутися, що вiн i нас ще визволить. Не знаю як, коли, яким чином, але не сумнiваюся!

– От тобi й на! Очам повiрити не можу, – дивувався Станiслав Скшетуський.

Тут i жовнiри допетрали, що сталося. Вчинили неабиякий гамiр. Однi поперед других бiгли до воза i витрiщалися на свого коменданта, одягненого у верблюжу бурку, в рисячу шапку та мiцно сплячого.

Вахмiстр став його безцеремонно термосити.

– Пане коменданте! Пане коменданте!

– Я Ковальський, а це панi Ковальська, – бурмотiв пан Рох.

– Пане коменданте, в’язень утiк!

Пан Ковальський сiв на фiрi та розплющив очi.

– Що?..

– В’язень утiк, той гладкий шляхтич, котрий iз паном комендантом балакав!

Офiцер очуняв.

– Не може бути! – верескнув злякано. – Не розумiю?! Як це сталося? Яким чином утiк?

– У шоломi й опанчi пана коменданта. Жовнiри його не впiзнали, бо нiч була темна.

– А де мiй кiнь? – гаркнув пан Ковальський.

– Немае коня. Той шляхтич на ньому й утiк.

– На моему конi?

– Саме так!

Пан Ковальський схопився за голову.

– Ісусе з Назарету! Царю юдейський!..

За мить вiн уже верещав:

– Де той виродок, той сучий син, котрий йому коня подав?

– Пане коменданте! Жовнiр нi в чому не винен. Нiч була темна, хоч в око стрель, а вiн зняв з вашоi милостi шолом та опанчу. Проiздив тут же повз мене i я його не впiзнав. Якби ваша милiсть не сiдала на пiдводу, то вiн би не змiг таке вчудити.

– Хай мене грiм поб’е! Хай поб’е! – волав нещасний офiцер.

– Що робити, ваша милiсть?

– Бийте його! Ловiть!

– Не буде з цього пуття. Вiн на конi вашоi милостi, а це найкращий кiнь. Нашi дуже потомленi, а вiн ще з першими пiвнями помчав. Не доженемо!

– Шукай вiтру в полi! – резюмував пан Станкевич.

Пан Ковальський у нестямi звернувся до в’язнiв.

– Це ви допомогли йому втекти! Ох, я вас!..

Вiн стиснув велетенськi п’ястуки i став наближатися до них.

Та пан Мирський грiзно його застерiг:

– Не верещiть, пане, i зважте, що до старших за себе звертаетесь!

Пан Рoх затремтiв i мимоволi випростався, бо справдi його авторитет перед таким паном Мирським був нiкчемний i всi полоненi переважали його своiм походженням i становищем.

Пан Станкевич додав:

– Куди вам наказали нас везти, туди й везiть, але голосу не пiднiмайте, бо завтра можете потрапити пiд команду кожного з нас.

Пан Рох вибалушив очi i мовчав.

– Нема чого, пане Рoху, хитати головою, – зауважив пан Оскеркo. – Те, що ви торочите, що ми йому допомогли, справжня дурня, бо по-перше, ми спали, як i ви, а по-друге, кожен спершу собi б допомiг, нiж iншому. Краще подумайте головою! Нiчиеi тут провини немае, крiм вашоi. Я першим наказав би вас розстрiляти за те, що офiцер спав, як борсук, а в’язневi дозволив утекти у своiх власних шоломi й опанчi, навiть на своему власному конi. Та це нечувана рiч, якоi споконвiкiв не бувало!

– Старий лис завiв молодого на манiвцi! – реготнув пан Мирський.

– Ісусе, Марiе! Tа я й шаблi позбувся! – зойкнув пан Ковальський.

– Чи йому шабля не стане в пригодi? – усмiхнувся пан Станкевич. – Правильно пан Оскеркo каже: трохи схибили, прошу пана. А ви часом пiстолетика не мали за поясом?

– Мав!.. – зронив, як зачумлений, пан Ковальський. Враз вiн схопився обома руками за голову.

– І лист пана князя до коменданта бiржайськогo! Що ж менi, бiдоласi, тепер робити?! Та я ж загинув навiки!.. Щоб менi куля в лоб!..

– З цим не забариться! – промовив серйозно пан Мирський. – Як же ви тепер нас у Бiржай повезете? Що станеться, якщо ви скажете, що нас як в’язнiв везете, а ми, старшi за чином, скажемо, що це ви маете в льосi сидiти? Кому, гадаете, повiрять? Чи ви вважаете, що шведський комендант затримае нас лише тому, що його про це пан Ковальський попросить? Швидше нам повiрить i вас у пiдземелля кине.

– Я загинув! Я загинув! – стогнав пан Ковальський.

– Дурницi! – обiрвав його пан Володийовський.

– Що робити, пане коменданте? – спитав вахмiстр.

– Забирайся до дiдька! – крикнув пан Ковальський. – Звiдки я знаю, що робити?.. Куди iхати?. Бодай тебе грiм побив!

– Їдьте, iдьте в Бiржай!.. Побачите, – знущався пан Мирський.

– Повертаймо в Кейдани!.. – прийняв рiшення пан Ковальський.

– Якщо вас там пiд мур не поставлять i не розстрiляють, то хай мене грiм поб’е, – зауважив пан Оскеркo, – коли перед лицем гетьманським постанете. Тьфу! Ганьба вас чекае i куля в лоб, нiчого бiльше!

– Бо я нi на що не годжуся! – голосив нещасний молодик.

– Дурницi, пане Рoху! Ми однi можемо вас урятувати, – правив свое пан Оскеркo. – Знаете, а ми з гетьманом готовi були йти на край свiту i голови покласти. Бiльше ми мали заслуг, набагато бiльше за вас. Ми не один раз проливали кров за вiтчизну i завжди охоче ii проливаемо. Але гетьман зрадив батькiвщину, вiддав цю краiну в руки ворогiв, уклав союз iз ними проти милостивого пана нашого, котрому ми на вiрнiсть присягнули. Чи ви гадаете, що таким жовнiрам, як ми, легко було проявити непослух владi, виступити проти дисциплiни, власному гетьману опонувати? Але хто сьогоднi з гетьманом, той проти вiтчизни! Хто сьогоднi з гетьманом, той проти його величностi! Хто сьогоднi з гетьманом, той зрадник короля i Речi Посполитоi!.. Тому ми й кинули булави пiд гетьманськi ноги, бо гiднiсть, обов’язок, вiра та честь так нам наказували. І хто ж так зробив? Може, я один? Нi! І пан Мирський, i пан Станкевич, найкращi жовнiри, найшанованiшi люди!.. Хто при ньому залишився? Верхоли!.. То чому б i вам не пiти слiдом кращих за вас, мудрiших i старших? Хочете зганьбити свое власне iм’я? Зрадником бути оголошений?.. Помiркуйте, поцiкавтесь у свого сумлiння, як краще вчинити: при зрадниковi Радзивiллу зрадником стати, чи йти з нами, хто останнiй подих хоче за вiтчизну вiддати, останню краплю кровi за нею пролити?.. Краще крiзь землю провалитися, нiж такому гетьману служити. Та щоб душi нашi з пекла не визирнули, якщо ми короля i батькiвщину задля амбiцiй Радзивiллa маемо зрадити!..

Ця промова велике на пана Роха справила враження. Вiн очi витрiщив, рот роззявив i за мить ледь вимовив:

– Чого ж ви вiд мене хочете?

– Їдьмо з нами разом до воеводи вiтебськогo, котрий за вiтчизну воюватиме.

– Але ж я маю наказ вас у Бiржай вiдвезти.

– Ну, й говори з ним! – обурився пан Мирський.

– Ми ж хочемо, щоб ви не послухалися наказу!.. Щоб гетьмана покинули i з нами пiшли, зрозумiйте! – пан Оскеркo втрачав терпець.

– Кажiть собi, панове, що хочете, а з цього нiчого не буде. Я жовнiр! Яка була б моя цiна, якби я гетьмана покинув. Не мого розуму справа, лише його, не моя воля, тiльки його. Якщо вiн згрiшить, то буде i за мене, i за себе вiдповiдати, а мiй собачий обов’язок його слухати!.. Я простий чоловiк, чого рукою не зроблю, того й головою. Але одне знаю, що маю слухатись, i квит.

– Робiть, що хочете! – збайдужiв пан Мирський.

– Це не мiй грiх, – белькотiв пан Рох, – що я в Кейдани наказав завертати, хоча менi наказали в Бiржай iхати. Я зовсiм здурiв через цього шляхтича, котрий хоч i родич менi, але такi капостi менi вчинив, яких я б навiть чужинцевi не зробив. Якби не родич! Але ж родич! Бога вiн у серцi не мав, що i шкапу мою забрав, i княжоi милостi мене позбавив, i кару на шию звiв. Такий-от родич! А ви до Бiржая поiдете, i нехай потiм буде, що мае бути!

– Шкода часу, пане Оскеркo, – зауважив пан Володийовський.

– Завертайте до Бiржая, кундлi! – верещав на драгунiв пан Ковальський.

І вони знову повернули до Бiржая. Пан Рох наказав одному з драгунiв сiсти на воза, а сам натомiсть сiв на його коня й iхав тут же бiля в’язнiв, щораз повторюючи:

– Родич i щоб таку рiч вчинити!

Бранцi, учувши це, хоч i не впевненi у своiй долi та стурбованi дуже, не могли стримати смiху, аж нарештi пан Володийовський сказав:

– Можете втiшитись, пане Ковальський, бо не таких, як ви, цей чоловiк одурив. Самого Хмельницького хитрiстю перевершив, а що вже щодо фортелiв, нiхто не може з ним зрiвнятися.

Пан Рох нiчого не сказав, лише вiд’iхав трохи вiд пiдводи, боячись глузувань. Соромився врештi й в’язнiв, i своiх жовнiрiв, i такий був засмучений, що аж слiзно було на нього дивитися.

Тим часом полковники теревенили про пана Заглобу та про його дивовижну втечу.

– Це справдi дивовижна рiч, – казав пан Володийовський, – що немае на свiтi таких ситуацiй, iз яких цей чоловiк не вмiв би викрутитися. Де мужнiстю i силою не зарадить, там зметикуе. Іншi втрачають фантазiю, як iм смерть на шиi зависне, або вручають себе в руки Божi, чекаючи, що станеться. А вiн зараз мiзки вмикае i завжди щось вигадае. Мужнiй за потреби бувае, як Ахiлл, але бажае йти слiдом Улiсса.

– Не хотiв би я за ним наглядати, хоч би його ланцюгами скували, – погодився пан Станкевич, – бо вiн не лише втече, але ще й на смiх i на конфузiю людину наразить.

– Ще б пак! – усмiхнувся пан Мiхал. – Буде вiн тепер пана Ковальського до кiнця життя висмiювати, i хай Бог боронить дiстатися йому на язик, бо гострiшого в усiй Речi Посполитiй немае. А коли ще почне, як зазвичай, прикрашати свою мову, то вiд смiху люди за животи хапаються.

– Але за потреби, кажете, i шаблею умiе зарадити? – спитав пан Станкевич.

– Аякже! Та вiн перед усiм вiйськом пiд Збаражeм Бурлая зарубав.

– Нiчого собi! – скрикнув пан Станкевич. – Такого я ще не бачив!

– Велику вiн нам послугу надав своею втечею, – сказав пан Оскеркo, – бо гетьманськi листи iз собою прихопив, а хто зна, що там у них було проти нас написано. Не вiрю я, що шведський комендант у Бiржаi нас би послухав, а не пана Ковальського. Цього не буде, бо ми прибудемо, як в’язнi, а вiн, як командир конвою. Але що там не знатимуть, що з нами робити, то рiч певна. В будь-якому разi голiв нам не постинають, а це вже щось.

– Я так тiльки казав, – пояснив пан Мирський, – щоб пана Ковальського зовсiм збаламутити. Але те, що ви кажете, що нам голiв не постинають, далебi, невелика втiха. Все так складаеться, що краще не жити, бо вже тепер ще одна вiйна, цього разу громадянська, вибухне, а це вже буде остання згуба. Навiщо я, старий, маю на такi речi дивитися?

– Або я, котрий кращi часи пам’ятае! – додав пан Станкевич.

– Таке, панове, не треба говорити, бо Боже милосердя бiльше за людське зло, i Його всемогутня рука може нас iз багнюки висмикнути саме тодi, коли ми найменше того сподiваемося.

– Святi слова, пане, – погодився Ян Скшетуський. – І нам, людям з-пiд прапора князя небiжчика Яреми, важко жити тепер, бо ми до перемог звичнi, а ще ж хочеться i вiтчизнi послужити, тiльки б Господь Бог дав на нарештi вождя, не зрадника, але такого, котрому б чоловiк мiг усiм серцем i всiею душею довiритися.

– Ой, правда, правда! – закивав пан Володийовський. – Чоловiк бився б удень i вночi.

– І я вам, панове, скажу, що це найбiльший вiдчай, – зауважив пан Мирський, – бо через це кожен наче в темрявi никае i сам себе питае: що робити?.. І невпевненiсть його душить, як жахiття. Не знаю, як там ви, але мене i важкий неспокiй шарпае. І коли подумаю, що це я булаву пiд ноги гетьману кинув, що це я до спротиву та бунту спричинився, то менi рештки сивини на головi вiд жаху ворушаться. Це правда!.. Але що робити перед явною зрадою? Щасливi тi, хто таких питань не мав потреби перед собою ставити та пiдтримки в душi шукати!

– Провiдника, провiдника, дай нам, Боже милосердний! – молився пан Станкевич, здiймаючи очi до неба.

– Подейкують, що воевода вiтебський дуже порядний володар? – спитав Станiслав Скшетуський.

– Так i е! – пiдтвердив пан Мирський. – Але вiн не мае нi коронноi булави, нi польноi, тому до того, як його король гетьманською гiднiстю нагородить, може лише самостiйно виступати. Не пiде вiн до шведiв, анi деiнде, можете бути впевненi!

– Пан Госевський, польний гетьман, у полонi в Радзивiллa.

– Бо й вiн чесна людина, – сказав на те пан Оскеркo. – Коли до мене звiстка про це дiйшла, я скам’янiв i вiдразу ж вiдчув, що справи кепськi.

Пан Мiхал замислився i через якийсь час зауважив:

– Якось я був у Варшавi i потрапив у королiвськi покоi, а пан наш милостивий, котрий простих воякiв любить, хвалив мене за Берестечко, впiзнав мене вiдразу та запросив прийти на обiд. На тому обiдi я бачив також пана Чарнецькогo, бо власне на його честь був бенкет. Захмелiвши трохи, король почав пана Чарнецькогo за голову обiймати, а наприкiнцi промовив: «Навiть коли настануть такi часи, коли мене всi покинуть, ви менi вiрними залишитесь!» Власними вухами чув, наче пророчим духом вимовлене. Пан Чарнецький вiд цього враження мало дар мови не втратив, лише повторював: «До останнього подиху! До останнього подиху!» А король тодi просльозився.

– Хто зна, чи не пророчi то були слова, бо важкi часи вже прийшли! – вимовив пан Мирський.

– Пан Чарнецький великий жовнiр! – зауважив пан Станкевич. – Немае в Речi Посполитiй того, хто б його iменi не повторював.

– Кажуть, – зронив пан Скшетуський, – що татари, котрi пана Реверу Потоцького проти Хмельницького пiдтримують, так паном Чарнецьким захопилися, що не хочуть йти туди, де його немае.

– Щира це правда, – пiдтвердив пан Оскеркo. – Я чув, як це в Кейданах при князевi гетьмановi казали. Всi тодi пана Чарнецького прославляли, а князевi це було не до шмиги, бо вiн спохмурнiв i заявив: «Вiн коронний oбoзний, але мiг би з таким самим успiхом у мене служити в Тикоцiнi пiдстаростою».

– Заздрiсть його вже, мабуть, догризала.

– Вiдома то рiч, що вiдступник не терпить свiтло чесноти.

Таку розмову вели ув’язненi полковники. Вiдтак розмова знову повернулася до пана Заглоби. Пан Володийовський переконував, що вони можуть вiд нього допомоги сподiватися, бо це не такий чоловiк, що може друзiв у бiдi залишити.

– Я впевнений, – казав пан Мiхал, – що вiн до Упiти втiк, де моiх людей знайде, якщо iх ще не розбили або в Кейдани насильно не перевели. З ними на порятунок сам вирушить, хiба б не захотiли йти, чого я вiд них не сподiваюся, бо в ляуданськiй хоругвi людей найбiльше, i вони мене поважають.

– Але ж вони давнi васали Радзивiлла? – зауважив пан Мирський.

– Це правда. Але як тiльки вони про передачу Литви шведам дiзнаються, про ув’язнення пана польного гетьмана, пана кавалера Юдицького, вас i мене, то iхнi серця вiд Радзивiллa враз вiдвернуться. Це чесна шляхта, а вже там пан Заглоба знайде слова, якими гетьмана змалювати, i краще вiн це вмiе, нiж кожен iз нас.

– Бa! – зронив Станiслав Скшетуський, – а ми тим часом у Бiржаi опинимося.

– Аж нiяк, бо ми робимо гак, щоб Упiту оминути, а з Упiти туди пряма дорога, наче хтось серпом вижав. Навiть якщо вирушать днем пiзнiше, навiть двома, все одно будуть у Бiржаi ранiше за нас i дорогу нам заступлять. Ми ж лише зараз на Шауляй iдемо i звiдти на Бiржай будемо повертати, а ви б мали знати, що з Упiти до Бiржая ближче, нiж iз Шауляя.

– Пiдтверджую, i ближче, i дорога краща, бо гостинець! – закивав пан Мирський.

– Ось, маете. А ми ж iще навiть не в Шауляi.

Лише надвечiр побачили гору, яку називали Грабаркою, пiд якою розпростерся Шауляй. Дорогою зауважили, що неспокiй вже запанував у всiх селах i мiстечках, якi довелося iм проiздити. Либонь, звiстка про перехiд гетьмана до шведiв поширилася вже по всiй Жемайтii. Подекуди розпитували жовнiрiв, чи це правда, що краiну тепер шведи займуть. Подекуди з’являлися маси селян iз дружинами, дiтьми та майном, котрi прямували вглиб лiсiв, якими вся краiна рясно була вкрита. Мiсцями постатi селян були майже грiзнi, бо, вочевидь, приймали драгунiв за шведiв. По шляхетських закутках розпитували iх вiдверто, хто i куди iде, а коли пан Ковальський, замiсть того, щоб вiдповiдати, наказав забиратися з дороги, доходило до гамору та погроз, настiльки, що лише готовi стрiляти мушкети змогли вiдкрити прохiд.

Велика дорога, що йде з Кoвнa на Шауляй до Miтaви, була запруджена пiдводами й екiпажами, в яких iхали дружини та дiти шляхтичiв, котрi прагнули сховатися до початку вiйни в курляндських маетках. У самому Шауляi, де стояли королiвськi маетки, не було жодних, нi гетьманських особистих хоругв, нi компутових. Натомiсть ув’язненi полковники побачили тут уперше шведський загiн, що складався з двадцяти п’яти рейтарiв, який як роз’iзд iз Бiржая приiхав. Натовпи евреiв i мiщан витрiщалися на ринку на невiдомих людей, а полковники споглядали на них iз цiкавiстю, особливо пан Володийовський, котрий нiколи ранiше шведiв не бачив, обмацував iх так жадiбно очима, як вовк дивиться на стадо овець, i вусами притому ворушив.

Пан Ковальський порозумiвся з офiцером, рапортував, хто вiн, куди iде, кого ескортуе, i зажадав, щоб офiцер долучив своiх людей до його драгунiв для бiльшоi безпеки в подорожi. Але офiцер вiдповiв, що мае наказ якнайдалi усере-дину краiни пробратися, щоб про ii стан дiзнатися, тому не може до Бiржая повертатися. Однак вiн запевнив, що дорога всюди безпечна, бо малi загони, посланi з Бiржая, рухаються краiною у всiх напрямках, а деякi аж до Кейдан доходять. Вiдпочивши добре аж до опiвночi i знесилених коней добре попасши, рушив пан Рoх разом iз своiми в’язнями далi, звернувши вiд Шауляя на схiд через Йонiшкiс i Посвут до Бiржая, щоб дiстатися на битий шлях, що йде з Упiти та Паневежисa.

– Якщо пан Заглоба прийде нам на порятунок, – зауважив на свiтанку пан Володийовський, – то на цiй дорозi найкраще буде напасти, бо з Упiти вiн уже мiг би встигнути.

– Може, вiн десь там i чигае! – припустив Станiслав Скшетуський.

– Я мав таку надiю, поки шведiв не побачив, – зiтхнув пан Станкевич, – але тепер уже менi здаеться, що нiхто нам не допоможе.

– На те пан Заглоба голову мае, щоб iх оминути чи здурити, а вiн це умiе.

– Але вiн мiсцевостi не знае.

– Зате ляуданськi люди знають, бо коноплi, дошки та дьоготь аж до Риги возять, а в моiй хоругвi таких достатньо.

– Мусили б уже шведи бiля Бiржая всi мiстечка зайняти.

– Хорошi тi жовнiри, котрих ми в Шауляi бачили, маю визнати, – зронив тендiтний лицар, – один за одного кращий!.. Ви зауважили, яких коней мають гладких?

– Це iнфлянтськi конi, дуже сильнi, – пояснив пан Мирський. – Наше гусарське та панцерне товариство також в Інфлянту iздить по коней, бо в нас лише дрiбнi шкапини.

– Розкажiть краще про шведську пiхоту, – попросив пан Станкевич. – Кiннота, хоч i гарне враження справляе, насправдi не така добра. Траплялося, що наша хоругва, а особливо заслужена, як рухне цих рейтарiв, то вони й двох молитов не витримають.

– Ви вже iх куштували у давнину, – погодився невисокий лицар, – а я лише мушу слину ковтати. І скажу вам, коли в Шауляi iх побачив i цi iхнi жовтi бороди, як куделя, аж менi сироти по спинi висипали. Ех, рада б душа в рай, а тут сиди на фiрi i здихай!..

Полковники змовкли, але, либонь, не лише пан Володийовський пашiв такими приязними до шведiв почуттями, бо незабаром вух в’язнiв долинула така розмова драгунiв, котрi оточували вiз:

– Ви бачили цих поганських псявiрiв? – обурювався один жовнiр. – Ми мали з ними воювати, а тепер будемо iм коней чистити.

– Щоб iх грiм iз ясного неба побив! – буркнув iнший драгун.

– Тихо там! Буде ще вас швед мiтлою в чоло в стайнi дисциплiни навчати!

– Або я його.

– Бевзь! Не такi, як ти, хотiли проти них виступити, а тут ось що сталося!

– Найкращих лицарiв iм вiдвозимо, наче псовi в горло. Будуть над ними, еврейськi морди, знущатися.

– Без еврея з таким супостатом не домовишся. Toму навiть комендант Шауляя зараз мусить перед евреем стелитися.

– Щоб iх мор побив!

Тут перший жовнiр трохи стишив голос i спитав:

– Кажуть, що всi найкращi вояки не хочуть iз ними проти власного пана служити.

– Аякже! Ти що не бачив угорцiв, як пан гетьман виступив iз вiйськом на упертюхiв. Невiдомо ще, що буде. Tа й купа наших драгунiв до угорцiв приедналася, нiби всiх розстрiляють.

– Ось iм нагорода за вiрну службу!

– До дiдька така робота!

– Єврейська служба!..

– Стiй! – пролунав враз голос пана Рoхa, котрий iхав попереду.

– Бодай тобi куля в писку засiла! – бурчав голос бiля воза.

– Що там? – питали жовнiри однi одних.

– Стiй! – пролунала повторно команда.

Пiдвода зупинилася. Жовнiри притримали коней. День був погожий, ясний. Сонце вже зiйшло i в його блиску виднiлися на дорозi попереду клуби куряви, наче стадо або вiйсько йшло.

Незабаром у курявi з’явився блискiт, можна було б сказати, що хтось iскри розсипае, i вогники мерехтiли щораз виразнiше, нiби яскравi свiчки, димом оточенi.

– Це вiстря виблискують! – розпiзнав пан Володийовський.

– Вiйсько йде.

– Мабуть, якийсь шведський загiн.

– У них тiльки пiхота мае списи, а там курява швидко рухаеться. Це кiннота, це нашi!

– Нашi, нашi! – повторили драгуни.

– Шикуйсь! – пролунав голос пана Рoхa.

Драгуни оточили колом вiз. Пан Володийовський пожвавiшав.

Вже лише стаi шляху вiддiляли тих, що наближалися, вiд фiри та вiдстань зменшувалася з кожною миттю, бо вони скакали клусом. Врештi з куряви вигулькнув озброений загiн у бойовому шикуваннi, наче атакуючи. Мить, i вони ще наблизилися. У першому ряду, трохи з правого боку, пiд бунчуком скакав якийсь велетенський чоловiк iз булавою в руцi. Як тiльки його пан Володийовський помiтив, вiдразу ж загукав:

– Це пан Заглоба! Боже милий, пан Заглоба.

Усмiшка розхмарила обличчя Янa Скшетуськогo.

– Вiн! Не хто iнший, – сказав вiн, – i пiд бунчуком! Вже на посаду гетьмана претендуе. Я б його витребеньки будь-де впiзнав. Цей чоловiк яким народився, таким i помре.

– Нехай йому Господь Бог дасть здоров’я! – додав пан Оскеркo. Пiсля цього склав долонi бiля рота i став кликати: – Пане Ковальський! Ваш родич iде вас провiдати!

Але пан Рoх не чув, бо саме пiдганяв своiх драгунiв. І треба йому вiддати справедливiсть, бо вiн лише жменю мав людей, а там цiла хоругва проти нього виступала, але вiн не розгубився i присутностi духу не втратив. Вишикував драгунiв двома колами навколо пiдводи, а нападники тим часом розтягнулися i почали об’iжджати обложених на татарський спосiб, пiвмiсяцем, з обох бокiв поля. Але, вочевидь, вони хотiли спочатку провести перемови, бо взялися махати прапором i кричати:

– Стiй! Стiй!

– Уперед! Ступом! – скомандував пан Рoх.

– Здавайтеся! – гукали з дороги.

– Вогонь! – вiддав наказ у вiдповiдь пан Ковальський. Запала глуха мовчанка: жоден драгун не вистрелив. Пан Рoх занiмiв вiд подиву, вiдтак кинувся, як божевiльний, на своiх драгунiв.

– Вогонь, псявiри! – заревiв вiн жахливим голосом i одним змахом п’ястука звалив найближчого жовнiра з коня.

Решта стали вiдступати перед шаленством свого командира, але жоден не послухався наказу. Стрiй враз розвалився, як сполохане стадо курiпок, в одну мить.

– Я цих жовнiрiв наказав би, однак, розстрiляти! – буркнув пан Мирський.

Тим часом пан Ковальський, второпавши, що власнi люди покинули його, обернув коня до шеренг нападникiв.

– Там менi смерть! – заверещав вiн жахливим голосом. І поскакав на них, як блискавиця. Але не встиг вiн подолати й половину вiдстанi, як у лавах пана Заглоби гримнув пострiл iз гарлача[88 - Гарлач, або мушкетон – вогнепальна зброя з короткою люфою, що розширюеться на вильотi.]. Сiча вибухнула на дорозi, кiнь пана Рoхa зарився головою в куряву й упав, звалюючи свого вершника.

Тiеi ж митi котрийсь жовнiр iз хоругви пана Володийовськогo блискавично висунувся вперед i вперiщив по потилицi офiцера, котрий пiдiймався iз землi.

– Це Юзва Бутрим! – закричав пан Володийовський. – Юзва Безногий!

Пан Рoх, своею чергою, хапнув Юзву за полу i та залишилася в його руцi. І вони стали вовтузитися, як два зчепленi яструби, бо нелюдською обое були надiленi силою. Стремено Бутрима луснуло, вiн злетiв на землю i перекинувся, але пана Рoхa не вiдпустив, й обое утворили щось подiбне на кулю, що переверталася на дорозi.

Пiдбiгли й iншi. Зо двадцять рук хапнули пана Ковальського, котрий шарпався i бився, як ведмiдь у капканi. Розкидав людей, як вепр собак, зводився знову i не здавався. Вiн хотiв загинути, а тим часом навколо чув десятки голосiв, що повторювали: «Живцем! Живцем!» Нарештi сили залишили його i шляхтич зомлiв.

Тим часом пан Заглоба вже опинився бiля пiдводи, навiть на нiй, i стискав в обiймах пана Скшетуського, малого лицаря, панiв Мирськогo, Станкевичa й Оскерка, при цьому репетував захеканим голосом:

– Га? Ще на щось здатен Заглоба! Дамо тепер Радзивiллoвi по задницi! Шановне панство, ми вiльнi i людей маемо! Зараз же рушимо його добро плюндрувати! Ну, що?! Вдався фортель?.. Не цим, так iншим способом я вибрався б i вас урятував!.. Так менi подих перехопило, що дихнути не можу! На маетки Радзивiлла, шановне панство, на маетки Радзивiлла! Ви ще всього про нього не знаете, що я знаю!..

Подальшi вияви радощiв обiрвали ляуданцi, котрi наперебiй узялися вiтати свого полковника. Бутрими, Задимленi Гостевичi, Домашевичi, Стак’яни, Гаштовти юрмилися навколо пiдводи, i потужнi горлянки ревли невпинно:

– Vivat! Vivat!

– Шановне панство! – промовив невисокий лицар, коли крики трохи вляглися. – Товаришi наймилiшi! Дякую вам за допомогу!.. Страшна рiч, що мусимо гетьмановi непокору проявити i руку на нього пiдiймати, але коли е явна зрада, не може бути iнакше! Не зрадимо вiтчизни i короля. Vivat Joannes Casimirus rex!

– Vivat Joannes Casimirus rex! – повторило триста голосiв.

– Гайда в маетки Радзивiлла! – лементував пан Заглоба. – Комори та пiдвали йому спорожнити!

– Коней нам! – гукнув тендiтний лицар.

Скочили по коней. Тим часом пан Заглоба рапортував:

– Пане Мiхале! Я командував цими людьми вiд вашого iменi i визнаю охоче, що мужньо вони поводилися. А тепер ви вiльнi, тому повертаю владу в вашi руки.

– Краще ви командування приймайте, як гiднiстю найстарший, – запропонував пан Мiхал, звертаючись до пана Мирськогo.

– Навiть не подумаю! А менi що до цього? – не погодився старий полковник.

– Тодi пан Станкевич.

– Я маю свою хоругву i чужоi не братиму! Залишайтеся, пане, при кермi. Церемонiя сiчка, а сатисфакцiя овес! Ви знаете цих людей, люди вас, i найкраще пiд вашою орудою почуватимуться.

– Зробiть це, пане Мiхале, зробiть, бо так буде найкраще! – пiдтримав Ян Скшетуський.

– Хай буде так.

Сказавши це, пан Мiхал узяв булаву з рук пана Заглоби, в мить перешикував хоругву до походу i рушив разом iз товаришами на ii чолi.

– А куди пiдемо? – поцiкавився пан Заглоба.

– Правду кажучи, й сам не знаю, бо ще про це не думав, – вiдповiв пан Мiхал.

– Не зашкодило б порадитись, як нам далi бути, – зауважив пан Мирський, – тому невiдкладно варто до ради приступити. Лише спершу дозвольте менi скласти подяку пановi Заглобi вiд iменi всiх врятованих, що нас не забули й in rebus angustis[89 - Іn rebus angustis (лат.) – у важкому становищi.] так рiшуче дiяли.

– А що? – пан Заглоба, пiднявши голову, пiдкрутив вуса. – Без мене ви були б уже в Бiржаi!.. Закон наказуе визнати, якщо хтось чогось не вигадае, то Заглоба зарадить. Пане Мiхале, ще й не в таких ми бували тарапатах! Пам’ятаете, як я вас урятував, коли ми з Гальшкою вiд татарiв утiкали, га?

Пан Мiхал мiг би сказати, що тодi не пан Заглоба його, а вiн пана Заглобу врятував, але промовчав i лише вусами ворушив. А старий шляхтич не вгавав:

– Не треба дякувати, бо я вам сьогоднi, а ви менi завтра, i навряд чи ви покинете мене також у нуждi. Я такий радий, що вас на волi бачу, наче найважливiшу вiкторiю здобув. Виявляеться, що не постарiла ще надто нi голова, нi рука.

– To ви, пане, звiдси до Упiти подалися? – змiнив тему пан Мiхал.

– А куди ж менi було йти? В Кейдани? Вовковi в пащеку лiзти? Звiсно, що до Упiти, i можете менi повiрити, що я шкапу не жалiв, гарна ж була бестiя! Вчора вранцi вже я був в Упiтi, а опiвднi ми вирушили до Бiржая, в цей бiк, де я сподiвався вас усiх зустрiти.

– А моi люди так вiдразу вам i повiрили? – питав далi пан Мiхал. – Бо вас не знали, за винятком двох чи трьох, котрi вас у мене бачили?

– Це правда, але я не мав iз цим жодних труднощiв, бо, по-перше, я мав ваш перстень, пане Мiхале, а по-друге, люди вже й так знали про ваш арешт i про зраду гетьмана. Я застав посланцiв iз хоругв панiв Мирськогo та Станкевичa з пропозицiею об’еднатися проти зрадника гетьмана. Як тiльки я iм повiдомив, що вас до Бiржая везуть, то наче хтось у мурашник кий засунув. Конi були на пасовиську, по них зараз же послали слуг, аби табун привести, й опiвднi ми вже рушили в дорогу. Певна рiч, я прийняв командування, бо так було розумно.

– А звiдки, батьку, ви бунчука взяли? – спитав Ян Скшетуський. – Ми навiть здалеку вирiшили, що то гетьман.

– Що? Та я мусив мати не гiрший вигляд! Звiдки бунчука взяв? Ось разом iз делегатами вiд опорних хоругв приiхав i вiд гетьмана пан Щит iз наказом ляуданцям, щоб до Кейдан прибули, i з бунчуком для бiльшого авторитету розпорядження. Я наказав його вiдразу ж заарештувати, а бунчук над собою носити, щоб шведiв на цей випадок одурити.

– Далебi, як усе мудро обмiзкували! – захопився пан Оскеркo.

– Як Соломон! – додав пан Станкевич.

Самооцiнка пана Заглоби росла, як на дрiжджах.

– Тепер нумо радитись, що нам далi робити? – сказав вiн нарештi. – Якщо захочете мене послухати терпляче, то скажу, що собi дорогою надумав. З Радзивiллом не раджу наразi вiйну розпочинати, з двох причин: перша, що не кажи, вiн щука, а ми окунi. Краще для окунiв нiколи головою до щуки не обертатися, бо хутко проковтнути може, а тiльки хвостом, бо тодi гострi зябра захищають. Хай його там нечистий на рожен натягне якнайшвидше i смолою поливае, щоб не дуже пригорiв.

– А по-друге? – питав Мирський.

– По-друге, – правив далi пан Заглоба, – якщо оказiйно дiсталися б ми у його руки, то нам би такоi прочуханки задав, що всi сороки в Литвi мали б про що скрекотiти. Дивiться, пановe, що було написано в цьому листi, який пан Ковальський вiз до шведського коменданта в Бiржай, i дiзнайтесь бiльше про пана вiленського воеводу, якщо його доти не знали!

Сказавши це, дiдуган розстiбнув жупан, витяг iз-за пазухи листа i подав його пану Мирському.

– Бa! Це нiмецька чи шведська? – прицмокнув старий полковник. – Хто з вас цей лист прочитае?

Виявилося, що лише пан Станiслав Скшетуський трохи по-нiмецьки вмiв, бо часто з дому до Toруня iздив, але писаного i вiн не мiг прочитати.

– То я вам розповiм, – запропонував пан Заглоба. – Коли в Упiтi жовнiри послали по коней на луги, було трохи часу, й я наказав притягнути за пейси еврея, котрого там усi вельми мудрим вважають, i той, маючи шаблю на потилицi, прочитав усе гарненько, що там написано, i менi витлумачив. Отже, пан гетьман доручае комендантовi бiржайському i для добра людей шведського короля наказуе, щоб, вiдправивши спершу конвой, наказав потiм нас усiх, без винятку, розстрiляти. Але так, щоб вiстка про це не рознеслася.

Полковники аж зааплодували, крiм одного пана Мирськогo, котрий похитав головою i сказав:

– З того, що я знаю, дуже дивно було i в головi не помiщалося, що вiн нас живих iз Кейдан випускае. Мала бути якась причина, якоi ми не знаемо, i через яку вiн не мiг сам нас на смерть засудити.

– Точно йому йшлося про громадську думку?

– Можливо.

– Проте дивно, який це затятий чоловiк! – зауважив невисокий лицар. – Адже я йому життя ще недавно разом iз Ганховом урятував.

– А я пiд командою його батька, а потiм i пiд його тридцять п’ять рокiв вже служу! – долучився пан Станкевич.

– Страшний чоловiк! – додав Станiслав Скшетуський.

– Такому краще пальця в пащеку не класти, – резюмував пан Заглоба. – Хай йому бiс! Уникаймо з ним битви, натомiсть маетки, якi дорогою трапляться, йому трохи потрiпаемо. Їдьмо до воеводи вiтебськогo, щоб мати якусь охорону, якогось пана за собою, а дорогою берiмо, що вдасться, зi шпихлiрiв, стаень, обор, комор i пивниць. Аж менi душа всмiхаеться, й уже впевнений, що нiкому не дамся в цьому себе обiгнати. Що з грошей по маетках зможемо взяти, берiмо також. Чим гучнiше i вiдкритiше до воеводи вiтебськогo прибудемо, тим вдячнiше вiн нас прийме.

– Вiн i так нас вдячно прийме, – зронив пан Оскеркo. – Але добра порада, щоб до нього iхати, i кращоi тепер нiхто не вигадае.

– Всi голоси за це, – додав пан Станкевич.

– От i добре! – пiдвiв риску пан Мiхал. – Тож до воеводи вiтебськогo! Нехай вiн стане тим вождем, про котрого ми Бога просили.

– Амiнь! – промовили iншi.

Їхали якийсь час мовчки, аж врештi пан Мiхал засовався у сiдлi.

– А щоб так ще шведiв дорогою скубнути? – спитав вiн нарештi, звертаючись до товаришiв.

– Моя порада така, що якщо трапиться, то чому б нi? – вiдповiв пан Станкевич. – Я впевнений, що Радзивiлл запевнив шведiв, що всю Литву мають у руках i що всi охоче вiдвернуться вiд Янa-Казимира. Тож нехай виявиться, що це неправда.

– І правильно! – пiдтримав його пан Мирський. – Якщо якийсь загiн заступить нам дорогу, то йому по животах проiдемося. Погоджуюся також, щоб проти самого князя не виступати, бо його не здолаемо. Воiн вiн великий! Але уникаючи битви, вартувало б iще кiлька днiв бiля Кейдан покрутитися.

– Щоб його маетки спустошити? – перепитав пан Заглоба.

– Не зовсiм! Щоб людей бiльше зiбрати. Моя хоругва i пана Станкевичa до нас приеднаються. Якщо iх уже розбили, то, мабуть, люди будуть поодинцi до нас прибиватися. Не без того, щоб хтось iз шляхти не долучився. Ми приведемо пановi Сапезi бiльшу силу, з якою вагомiше зможе щось почати. Справдi, розрахунок був правильний, i хорошим прикладом можуть послужити драгуни пана Рoхa, котрi всi, за винятком його самого, перейшли без вагання до пана Мiхалa. Таких могло б опинитися у лавах вiйська Радзивiлла i бiльше. Можна було б припустити, що перший удар на шведiв викличе загальне повстання в краiнi.

Тому пан Володийовський вирiшив податися проти ночi у бiк Паневежиса, захопити ще, скiльки можна, ляуданських шляхтичiв в околицях Упiти i звiдти зануритися в Пущу Роговську, до якоi, як сподiвався, рештки розбитих опорних хоругв приб’ються.

Тим часом вiйсько стало на вiдпочинок при рiцi Лавечцi, щоб людей i коней пiдкрiпити. Там стояли до ночi, виглядаючи з лiщиновоi гущавини на велику дорогу, по якiй тягнулися щораз новi громади селянства, що втiкало в лiси вiд очiкуваноi шведськоi навали. Жовнiри, посланi на дорогу, приводили час вiд часу поодиноких селян, щоб узяти язика про шведiв, але небагато можна було вiд них дiзнатися.

Селянство було перелякане i кожен повторював, що шведи вже тут, вже тут. Але докладних пояснень нiхто не вмiв дати. Коли стемнiло цiлком, пан Володийовський наказав людям сiдати на коней, але перш нiж рушили, до вух усiх долинув досить чiткий гул дзвонiв.

– Що б це могло бути? – мiркував пан Заглоба. – Адже на Angelus Domini[90 - Angelus Domini – традицiйна католицька молитва, що прославляе Благовiщеня Дiви Марii й утiлення Ісуса Христа.] вже запiзно!

Пан Мiхал якийсь час уважно прислухався.

– Це на тривогу! – сказав вiн.

Пiсля чого пустився уздовж шеренги.

– Чи не знае хтось, – поцiкавився вiн, – що це за село чи мiстечко в тому боцi?

– Кловайняй, пане полковнику! – вiдповiв один iз Гостевичiв. – Ми тим шляхом iз поташем iздили.

– Чуете дзвони?

– Чуемо! То незвичайна рiч.

Пан Мiхал кивнув сурмачевi i скоро тихий голос сурми залунав помiж темних гущавин. Хоругва висунулася вперед.

Погляди всiх звернулись у напрямку, звiдки щораз бiльше долинав гул дзвонiв. Недаремно туди дивилися, бо незабаром на горизонтi спалахнуло червоне марево, що розширялося щомитi.

– Заграва! – зашепотiли у лавах.

Пан Володийовський нахилився до пана Скшетуського.

– Шведи! – сказав вiн.

– Скуштуемо! – пiдтримав пан Ян.

– Дивно менi, однак, що палять.

– Мусила шляхта опiр вчинити або селянство зворохобилося, якщо на костел напали.

– Ну, побачимо! – промовив пан Мiхал.

Вiн аж сопiв вiд задоволення. Тут пан Заглоба приступив до нього.

– Пане Мiхале?

– А що?

– Вже бачу, що вам шведське м’ясо запахло. Гарна битва буде, еге ж?

– Якщо Бог допоможе! Якщо Бог допоможе!

– А хто буде бранця стерегти?

– Якого бранця?

– Та ж не мене, а пана Ковальського. Бачите, пане Мiхале, дуже важлива рiч, щоб вiн не втiк. Пам’ятайте, що гетьман нi про що не знае, що сталося, i не дiзнаеться, якщо пан Ковальський йому не донесе. Треба надiйним людям довiрити за ним стежити, бо пiд час битви легко дременути, особливо, якщо до фортелiв вдатися.

– Та вiн так само придатний для фортелiв, як фiра, на якiй сидить. Але ви маете рацiю, що треба когось бiля нього залишити. Хочете мати його весь цей час на оцi?

– Гм! Битви менi шкода!.. Правда, вночi при вогнi я майже нiчого не бачу. Якби довелося за дня битися, нiколи б мене на таке не намовили. Але оскiльки publicum bonum[91 - Publicum bonum (лат.) – загальне добро.] цього вимагае, то хай уже так буде!

– Гаразд. Я залишу вам п’ятьох людей до допомоги, а якби захотiв утiкати, то дайте йому в чоло.

– Розiмну його в пальцях, як вiск, не бiйтеся!.. Але ж там заграва щораз бiльша. Де я маю зупинитися з паном Ковальським?

– Де схочете. Немае тепер часу! – зронив пан Мiхал. І поiхав уперед.

Пожежа розливалася щораз ширше. Вiтер повiяв iз боку вогнища i разом iз голосом дзвонiв принiс вiдлуння пострiлiв.

– Клусом! – скомандував пан Володийовський.




Роздiл XVIII


Коли доiхали ближче до села, сповiльнили крок i побачили широку вулицю, освiчену полум’ям так, що шпильки можна б на нiй збирати, бо по обидва боки горiло кiлька халуп, а iншi займалися вiд них повiльно, бо вiтер був доволi сильний i вiдносив iскри, навiть цiлi iх пучки, схожi на жар-птицi, на прилеглi дахи. На вулицi полум’я освiчувало бiльшi та меншi купки людей, що рухалися швидко в рiзнi боки. Людськi зойки мiшалися з вiдгомоном дзвонiв схованого помiж дерев костелу, з ревiнням худоби, з гавканням собак i рiдкими пострiлами з вогнепальноi зброi.

Пiд’iхавши ближче, жовнiри пана Володийовськогo побачили рейтарiв, одягнених у круглi капелюхи, але не дуже багато. Декотрi змагалися з гуртками селян, озброених цiпами та вилами, стрiляли в них iз пiстолiв i вiдтiснили за халупи, в сади. Іншi виганяли на дорогу рапiрами волiв, корiв та овець. Ще iншi, котрих заледве можна було розпiзнати помiж цiлих клубiв пiр’я, обвiшалися домашнiм птаством, що ще трiпотiло крилами в передсмертних судомах. Кiльканадцятеро тримали коней, кожен по двое або по трое, що належали товаришам, зайнятим, либонь, грабунком халуп.

Дорога до села збiгала трохи згори, помiж березовим лiском, так що ляуданцi, самi не видимi, бачили наче картину, що показувала навалу ворога на село, освiчене пожежею, у вiдблиску якоi можна було безпомилково вiдрiзнити чужих жовнiрiв, селян, жiнок, котрих тягнули рейтари, i чоловiкiв, котрi безладно скупчилися. Все це рухалося бурхливо, на кшталт ляльок у вертепах, волаючи, ридаючи та лементуючи.

Пожежа над селом трясла цiлою гривою полум’я та гудiла щораз страхiтливiше.

Пан Володийовський, наблизившись iз хоругвою до розчахнутоi навстiж коловертi, наказав сповiльнити крок. Вiн мiг ударити й одним махом зiм’яти мародерiв, котрi не сподiваються нападу. Але низькорослий лицар вирiшив i собi «скуштувати шведiв» у вiдкритiй битвi, справжнiй, тому навмисно зробив так, аби його помiтили.

Кiлька рейтарiв, котрi стояли бiля коловертi, зауважили хоругву, що до них наближалася. Один iз них пiдбiг до офiцера, котрий стояв з оголеною рапiрою помiж бiльшого гурту вершникiв посеред дороги, i забелькотiв щось, вказуючи рукою в той бiк, iз якого спускався зi своiми людьми пан Володийовський. Офiцер прикрив очi рукою i вдивлявся якийсь час, потiм кивнув i незабаром гучний вiдголос сурми залунав мiж розмаiтими людськими та звiриними зойками.

І тут нашi лицарi могли захоплюватися пiдготовленiстю шведського жовнiра. Як тiльки пролунали першi звуки, однi рейтари випали щодуху з халуп, iншi покидали награбованi речi, воли, вiвцi та кинулися до коней.

Умить вони вишикувалися в бойовий стрiй, вiд вигляду якого сповнилося подивом серце невисокого лицаря, настiльки чiтко все було зроблено. Чоловiки всi рослi та мiцнi, одягненi в жупани зi шкiряними поясами через плече, в однаковi чорнi капелюхи з пiднятими крисами з лiвого боку. Всi мали однакових гнiдих коней i стали муром, iз рапiрами на плечi, зиркаючи швидко, але спокiйно, у бiк дороги.

Проте з шеренги висунувся офiцер iз сурмачем, бажаючи, вочевидь, поцiкавитися, що це за люди прибули, що наближаються зовсiм без страху.

Мабуть, вiн вважав, що це якась хоругва Радзивiлла, вiд якоi не сподiвався проблем. Тому замахав рапiрою та капелюхом, i сурмач безперервно пнувся, щоб повiдомити про бажання перемов.

– А пальни в нього з гарлачa, – наказав малий лицар, – щоб знали, чого мають вiд нас сподiватися!

Пострiл гримнув, але не дiстав, бо було занадто далеко. Офiцер, либонь, мiркував iще, що це якесь непорозумiння, тому став ще гучнiше кричати та капелюхом махати.

– Дайте йому другий раз! – гукнув пан Володийовський. Пiсля другого пострiлу офiцер повернув i рушив, хоч i не дуже квапливо, до своiх, котрi також наблизилися ступом до нього.

Першi ряди ляуданцiв уже в’iжджали у ворота.

Шведський офiцер вiддав команду, пiд’iжджаючи, своiм людям. Рапiри, що лежали аж до цiеi митi на плечах рейтарiв, нахилилися i зависли на пендентах[92 - Пенденти – декоративний пояс, що закладаеться через плече, колись застосовувався для носiння шаблi або iншоi холодноi зброi.]. Натомiсть усi одночасно витягнули пiстолi з кобур i сперли iх об стояки сiдел, тримаючи люфи догори.

– Чудовi жовнiри! – захоплювався пан Володийовський, побачивши швидкiсть i майже механiчну злагодженiсть iхнiх рухiв.

Сказавши це, озирнувся на своiх людей, чи стрiй дотримуеться, виструнчився в сiдлi та скомандував:

– Уперед!

Ляуданцi схилилися до кiнських ший i налетiли, як вихор. Шведи пiдпустили iх близько i дали залп iз пiстолiв, але вогонь не дуже нашкодив схованим за кiнськими головами вершникiв, хiба кiлька з них випустили з рук повiддя i схилилися назад. Іншi ж доскакали i вдарилися з рейтарами груди в груди.

Литовська легка кiннота ще використовувала списи, якi в коронному вiйську мали тiльки гусари, але пан Володийовський, сподiваючись битви в тиснявi, наказав заткнути iх попередньо при дорозi, тому зараз дiйшло лише до шабель.

Перша атака не змогла розiрвати стрiй шведiв, але зiштовхнула iх назад, так що стали вiдступати, сiкти та колоти рапiрами. Ляуданцi напирали, змiтаючи ворога перед собою уздовж вулицi. Трупи почали падати густо. Тиснява ставала щораз бiльшою, брязкiт шабель вiдлякав селянство iз широкоi вулицi, в якiй вiд палаючих будинкiв гаряче було нестерпно; iншi будинки вiд дороги й огорож були вiддiленi садами. Шведiв тиснули щораз сильнiше, вони вiдступали повiльно, але завжди в гарному порядку. Важко iм зрештою було розсiятися, бо щiльнi загороди облягали дорогу з обох бокiв. Часом зайди пробували зупинитися, але не могли цього зробити.

Була це дивна битва, в якiй через вiдносний брак мiсця воювали винятково першi шеренги, наступнi могли лише пхати тих, хто стояв попереду. Саме тому боротьба перетворилася на запеклу рiзню.

Пан Володийовський, прохаючи спершу старих полковникiв i Янa Скшетуськогo, щоб у сам момент атаки наглядали за людьми, рубався в першому ряду. І щохвилини якийсь шведський капелюх падав перед ним у натовп, наче пiрнав пiд землю. Інколи рапiра, вибита з рук рейтара, вилiтала зi свистом над головами, i водночас чувся жахливий людський зойк i знову падав капелюх. Його замiнював другий, другого третiй, але пан Володийовський вперто рухався вперед, його малi оченята свiтилися, як двi зловiснi iскри, вiн не носився, не шаленiв, не махав шаблею, як цiпом. Інодi, коли не мав нiкого на протяжнiсть шаблi перед собою, обертав обличчя i лезо трохи праворуч або лiворуч i моментально скидав рейтара рухом, на перший погляд незначним. Та страшним вiн був через цi непомiтнi рухи, блискавичнi, майже нелюдськi.

Як жiнка, що збирае коноплi, зануриться в них так, що ii цiлком заховають, але по прим’ятих стеблах розпiзнаеш легко ii шлях, так i вiн зникав короткочасно з очей у натовпi рослих чоловiкiв, i там, де падали, як снопи пiд серпом женця, котрий пiдрiзае стебла знизу, саме там вiн був. Пан Станiслав Скшетуський i понурий Юзва, названий Безногим Бутримом, рухалися вiдразу ж за ним.

Врештi-решт шведськi заднi ряди почали висуватися з огорож на обширнiший простiр перед костелом i дзвiницею, а за ними висунулися переднi. Пролунала команда офiцера, котрий прагнув, вочевидь, повести всiх своiх людей у бiй, i подовжений прямокутник рейтарiв умить розтягнувся вшир, у довгу лiнiю, бажаючи усiм фронтом пiдставити чоло.

Однак Ян Скшетуський, за загальним перебiгом битви наглядаючи та авангардом хоругви командуючи, не пiшов за прикладом шведського капiтана, натомiсть рушив уперед з усiею стрiмкiстю вузькоi колони, яка, натрапивши на слабнучу вже шведську стiну, розбила ii одним ударом, наче клином. Повернулася швидким кроком до костелу, до правого боку, беручи собi цим рухом половину шведiв, а на другу навалилися пани Мирський i Станкевич, маючи пiд собою частину ляуданцiв i всiх драгунiв пана Ковальського. Закипiли тепер двi битви, але тривали вони недовго. Лiве крило, в яке вдарив пан Скшетуський, не встигло сформуватися та розсiялося першим. Праве, в якому був сам офiцер, довше чинило опiр, але розтягнене надмiру, стало ламатися, змiшалося, i таки пiшло за прикладом лiвого. Площа була обширна, але на нещастя загороджена з усiх бокiв високим плотом, а протилежнi ворота церковцi, побачивши, що дiеться, зачинили i пiдперли.

Розпорошенi шведи заметушилися навколо, а ляуданцi кинулися за ними. Подекуди билися бiльшими купками, по кiльканадцятеро, шаблями та рапiрами, подекуди битва перейшла в ряд поединкiв i чоловiк вставав обличчям до чоловiка, рапiра зустрiчалася з шаблею, часом лунав пiстольний пострiл. Тут i там рейтар, вислизнувши з-пiд однiеi шаблi, втрапляв, як ягня, пiд другу. Тут i там швед або литовець вилазив, скинутий, з-пiд коня i падав вiд удару шаблi, що вже чекала на нього.

Посерединi монастирського саду бiгали конi, що розгулялися, без вершникiв, з роздутими вiд страху нiздрями та розвiяними гривами, деякi кусалися мiж собою, iншi, ослiплi та розлюченi, оберталися задами до воюючих груп i били iх копитами.

Пан Володийовський, скидаючи мимохiдь рейтарiв, шукав очима по всьому саду офiцера. Нарештi помiтив його, коли той захищався вiд двох Бутримiв, i подався до них.

– Убiк! – гукнув вiн Бутримам. – Убiк!

Слухнянi жовнiри вiдсторонилися, а невисокий лицар наблизився i почав рубатися зi шведом, аж конi присiли на задах. Офiцер хотiв, либонь, уколом зсадити супротивника з коня, але пан Володийовський пiдставив рукiв’я свого драгунського палаша, повернув блискавично пiвколом i рапiра випала з рук. Офiцер потягнувся до кобури, але в цей момент був уражений i випустив повiддя з лiвицi.

– Живим брати! – крикнув пан Володийовський Бутримам.

Ляуданцi схопили пораненого та пiдтримали його у сiдлi. Малий лицар, своею чергою, просувався вглиб саду по рейтарах i гасив iх перед собою, як свiчки.

Та вже повсюдно почали шведи поступатися вправнiшiй у фехтуваннi i в iндивiдуальних поединках шляхтi. Дехто, беручи рапiри за вiстря, простягали iх ефесами до супротивникiв, iншi кидали зброю пiд ноги. Слово «пардон» звучало все частiше на полi бою. Але шляхта не зважала на це, бо пан Мiхал лише кiлькох наказав поберегти, тож iншi, побачивши це, знову поверталися до битви й умирали, як жовнiрам годиться, пiсля вiдчайдушного опору, кроплячи рясно кров’ю власну смерть.

Через годину дорiзали всiх. Селянство кинулося гуртом дорогою вiд села, на майдан, хапаючи коней, добиваючи поранених та обдираючи полеглих. Так закiнчилася перша зустрiч литовцiв iз шведами.

Тим часом пан Заглоба, котрий стояв неподалiк у березняку з фiрою, на якiй лежав пан Рoх, був змушений слухати гiркi його докори, що хоч вiн i родич, а так негiдно з ним вчинив.

– Ви мене розчавили, дядьку, цiлком, бо не лише мене куля в лоб у Кейданах чекае, а й вiчна ганьба на мое iм’я впаде. Вiдтепер якщо хтось захоче сказати «бовдур», то може казати: Рoх Koвaльський.

– І небагато знайдеться тих, хто б це хотiли заперечити, – вiдбрив пан Заглоба. – А найкращий доказ того, що ви дивуетесь, що я вас на гак привiв, е те, що я кримським ханом так вертiв, як лялькою. Що ж ви собi, нiкчемо, думали, що я вам дозволю до Бiржая вiдвезти компанiю чесних людей i шведам у пащеку запхати найгiднiших чоловiкiв, decus[93 - Decus (лат.) – слава.] усiеi Речi Посполитоi?

– Tа я не з власноi волi вас туди вiз!

– Але ви катовi прислуговували, а це для шляхтича сором i ганьба, яку змити мусите, iнакше вiдречуся вiд вас i всiх Ковальських. Бути зрадником ще гiрше, нiж шкуродером, але бути помiчником когось гiршого за шкуродера – це остання рiч.

– Я гетьмановi служив!

– А гетьман дiдьковi! Маеш тепер!.. Недалекий ви, пане Рoху, чоловiк, знайте вже це раз i назавжди, i навiть не намагайтеся перечити, а мене тримайте за поли, то ще за людину прийняти зможуть. Бо знайте, що вже не один через мене промоцiю отримав.

Дальшу розмову перервав гуркiт пострiлiв, бо битва в селi саме починалася. Потiм пострiли замовкли, але гомiн тривав безперервно i зойки долiтали аж до того укриття в березняку.

– Вже там пан Мiхал працюе, – позаздрив пан Заглоба. – Невисокий на зрiст, але кусючий, як гадина. Налущить там тих заморських дияволiв, як гороху. Бажав би й я там бути, нiж тут, а через вас мушу лише прислухатися з цього березняку. То така ваша вдячнiсть? To це вчинок, гiдний родича?

– А за що я маю бути вдячним?

– За те, що вами зрадник не оре, як волом, хоча для боронування надаетеся найкраще, бо дурний, але здоровий, тямите?.. Ех, а там усе гарячiше. Чуете? Це, мабуть, шведи так ревуть, як телята на пасовищi.

Тут пан Заглоба посерйознiв, бо дещо занепокоiвся. Вiн промовив, пильно зазираючи у вiчi пановi Рoху:

– І кому ви бажаете вiкторii?

– Та нашим.

– А бачите! А чому не шведам?

– Бо також бажав би iх прати. А нашi е нашi!

– Сумлiння ваше прокидаеться. І як ви могли власну кров шведам вiдвозити?

– Бо такий був наказ.

– А тепер не маете наказу?

– Ваша правда.

– Ваш командир тепер пан Володийовський i нiхто бiльше!

– Ну, нiбито й так!

– Маете все виконувати, що вам пан Володийовський накаже.

– Тепер мушу.

– Вiн вам наказуе спочатку зректися Радзивiллa i не служити йому бiльше, а лише вiтчизнi.

– Не розумiю? – пан Рoх почухав голову.

– Наказ! – крикнув пан Заглоба.

– Слухаюсь! – виструнчився, як мiг, пан Рoх.

– Це добре! За першоi ж оказii будете шведiв прати!

– Якщо наказ, то наказ! – погодився пан Ковальський i глибоко зiтхнув, немов йому великий тягар спав iз грудей.

Пан Заглоба також був задоволений, бо мав на пана Рoхa своi плани. І вони взялися слухати долинаючi вiдголоси битви i слухали ще добру годину, поки все не стихло.

Пан Заглоба непокоiвся все дужче.

– А якщо iм не пощастило?

– Дядько старий воiн, як можете такi речi говорити! Якби iх розбили, то вони б сюди поверталися зграйками.

– Правда!.. Бачу, що ваша дотепнiсть ще на щось придасться.

– Чуете, дядьку, тупiт? Повiльно йдуть. Мусили шведiв порiзати.

– Ой! Але чи це нашi? Я пiд’iду, чи що?

Сказавши це, пан Заглоба опустив шаблю на перев’язь, узяв пiстоль у руку i рушив уперед. Незабаром побачив перед собою темну масу, що повiльно пливла дорогою. Водночас донiсся до нього вiдгомiн розмов.

Попереду iхали кiлька людей, перегукуючись мiж собою голосно, i скоро до вух пана Заглоби долинув знайомий йому голос пана Мiхалa, котрий промовляв:

– Добрi пахолки! Не знаю, яка там пiхота, але i кiннота те, що треба!

Пан Заглоба вдарив коня шпорами.

– Як там було?! Як там було?! Бо мене нетерплячка взяла й я хотiв у вогонь летiти. Чи не поранений хтось?

– Всi здоровi, дяка Боговi! – вiдповiв пан Мiхал. – Але десь iз двадцятьох добрих жовнiрiв ми втратили.

– А шведи?

– Поклали iх мостом.

– Пане Мiхале, мали б там насититись, як пес у криницi. А мене, старого, змусили на охоронi тут залишатися? Мало душа з мене не вийшла, так менi хотiло собi шведськоi свiжини. Сирою б ii iв!

– Можете, пане, одержати i печених, бо там кiльканадцятеро у вогнi запеклися.

– Хай iх собаки iдять. А вiйськовополонених узяли?

– Є ротмiстр i семеро рейтарiв.

– І що думаете з ними робити?

– Казав би iх повiсити, бо, як бандити, на невинне село напали i людей рiзали. Але пан Ян каже, що так не годиться.

– Послухайте, пане, що менi тут на гадку за цей час спало. Не треба iх вiшати, навпаки, вiдпустити iх до Бiржая якнайшвидше.

– А то чому?

– Ви знаете мене як жовнiра, то пiзнайте як полiтика. Шведiв вiдпустимо, але не розкажемо iм, хто ми такi. Охоче розповiдаймо, що ми люди Радзивiлла, що з наказу гетьмана порубали цей загiн i далi будемо рiзати всiх, кого зустрiнемо, бо гетьман тiльки прикидався, що до шведiв переходить. Будуть там вони за голови хапатися, i помiтно гетьманський авторитет таким чином похитнемо. Далебi, якщо ця думка не коштуе бiльше, нiж ваша перемога, то хай менi хвiст, як коневi, виросте. Бо так i в шведiв вцiлимо, i в Радзивiллa. Кейдани вiд Бiржая далеко, а Радзивiлл вiд Понтусa – ще далi. Перш нiж порозумiються, як i що було, готовi будуть побитися! Посваримо зрадника iз загарбниками, шановне панство, а кому найкраще буде вiд цього, якщо не Речi Посполитiй?

– Хороша це порада, i справдi перемоги вартуе, хай його кулi б’ють! – погодився пан Станкевич.

– Маете розум канцлера, – додав пан Мирський, – бо що iм це позмiшуе карти, то позмiшуе.

– Звiсно, що так треба буде вчинити, – зауважив пан Мiхал. – Завтра ж iх вiдпущу, але сьогоднi не хочу нi про що знати, бо дуже стомився. Гаряче там було на дорозi, як у пекарнi. Уф! Аж менi руки потерпли. Офiцер i так не мiг би сьогоднi iхати, бо мае розтятий писок.

– Як же iм тiльки це все сказати? Що, батьку, порадите? – спитав Ян Скшетуський.

– Я i про це подумав, – усмiхнувся пан Заглоба. – Пан Ковальський казав менi, що мiж його драгунами е двiйко пруссакiв, котрi добре вмiють по-нiмецьки лопотiти, i розсудливих людей. Нехай вони iм це скажуть нiмецькою, цю мову шведи точно розумiють, бо стiльки рокiв у Нiмеччинi навоювалися. А пан Ковальський уже наш душею i тiлом. Файний iз нього хлоп i чимало користi буду з нього мати.

– Гаразд! – сказав пан Володийовський. – Визначтесь, хто з вас зможе цим зайнятися, бо я вже навiть голосу в ротi не маю вiд утоми. Я сповiстив уже людям, що ми залишимося тут, у цьому березняку до ранку. Їсти нам iз села принесуть, а тепер усiм спати! Начальником варти призначаю свого поручника. Даруйте, бо вже на очi не бачу, аж менi повiки склепаються.

– Шановне панство, – хитро глянув пан Заглоба, – е тут стiжок недалеко за березняком, ходiмо туди, зариемося, як ховрахи, а завтра в дорогу. І не повернемося сюди бiльше, хiба з паном Сапегою проти Радзивiллa.




Роздiл XIX


Так розпочалася в Литвi громадянська вiйна, яка, разом iз двома навалами в межах Речi Посполитоi i щоразу затятiшою украiнською вiйною, переповнила чашу недолi.

Вiйсько литовського компуту було таке нечисленне, що жодного опору вороговi не могло чинити, та ще й роздiлилося на два табори. Однi, особливо чужоземнi рoти, залишилися з Радзивiллом. Іншi, таких була бiльшiсть, вважали гетьмана зрадником i виступали проти союзу iз Швецiею, але в них не було едностi, вождя та плану. Їхнiм провiдником мiг би стати пан воевода вiтебський, але вiн занадто в цей момент був зайнятий захистом Бихова i вiдчайдушною боротьбою в глибинi краiни, щоб вiдразу на чолi руху проти Радзивiлла стати.

Тим часом загарбники, кожен вважаючи всю краiну своею власнiстю, були налаштованi один проти одного. З цих чвар у майбутньому могло б постати вiдновлення Речi Посполитоi, але перш нiж до недружнiх дiй мiж ними дiйшло, в усiй Литвi запанував повний хаос. Радзивiлл, розчарований у сподiваннях на вiйсько, вирiшив насильно змусити його до покори.

Не встиг пан Володийовський пiсля Кловайняйськоi битви прибути зi своiм загоном до Паневежиса, коли до вух його дiйшла звiстка про знищення гетьманом хоругв панiв Мирськогo та Станкевичa. Частину воякiв насильно змусили вступити у вiйсько Радзивiлла, решту повбивали або розiгнали на всi чотири вiтри. Вони тинялися поодинцi або невеликими купками по селах i лiсах, шукаючи, де б голову вiд помсти та погонi прихистити.

З кожним днем утiкачi приеднувалися до загону пана Мiхалa, збiльшуючи його силу, й одночасно приносячи найрозмаiтiшi новини. Найважливiшою з них була звiстка про бунт хоругв компуту, що стояли на Пiдляшшi, бiля Бiлостоку та Tикоцина. Пiсля окупацii Вiльна московськими вiйськами цi хоругви мали б протистояти наступу iнтервентiв у короннi землi. Але дiзнавшись про зраду гетьмана, створили конфедерацiю, на чолi якоi стали два полковники – пан Гороткевич i Якуб Кмiциц, двоюрiдний брат Анджея, найвiрнiшого поплiчника Радзивiлла.

Ім’я цього останнього повторював iз жахом кожен жовнiр. Саме вiн найбiльше спричинився до знищення хоругв панiв Станкевичa та Мирськогo, саме вiн без жалю розстрiлював спiйманих товаришiв. Гетьман довiряв йому слiпо i цього разу послав свого сподвижника проти хоругви пана Нев’яровськогo, яка, не наслiдуючи прикладу свого полковника, опiр вчинила. Це останне повiдомлення пан Володийовський вислухав дуже уважно, пiсля чого звернувся до викликаних на раду товаришiв:

– Що б ви, панове, сказали, якби замiсть до Бихова, до воеводи вiтебськогo поспiшати, ми пiшли б на Пiдляшшя до тих хоругв, якi конфедерацiю утворили?

– З рота менi це вийняли! – промовив пан Заглоба. – Буде чоловiк ближче до свого краю, а вже там завжди мiж своiми порозумiемося.

– Розповiдали також утiкачi, – додав Ян Скшетуський, – що чули, наче король деяким хоругвам наказав з Украiни повертатися, щоб над Вiслою бiй шведам дати. Якщо це справдиться, то ми могли б мiж старими товаришами опинитися, замiсть того, щоб тут iз кута в куток товктися.

– А хто цими хоругвами командувати буде? Часом не знаете, панове?

– Подейкують, що пан коронний oбозний, – поiнформував пан Володийовський, – але це бiльше люди вгадують, нiж знають, бо правдивi звiстки ще не могли надiйти.

– Хоч як би там було, – зауважив пан Заглоба, – я б таки радив на Пiдляшшя вирушати. Ми можемо туди тi бунтiвнi хоругви Радзивiлла прихопити iз собою i його величностi людей привести, а тодi навряд чи залишимося без нагороди.

– Хай буде так! – промовили пани Оскеркo та Станкевич.

– Не так легко, – зронив малий лицар, – перебратися на Пiдляшшя, бо доведеться гетьмановi помiж пальцiв вислизнути, але ми спробуемо. Якби фортуна при цьому допомогла пана Кмiцицa десь дорогою зустрiти, я сказав би йому на вухо кiлька слiв, вiд яких шкiра б на ньому позеленiла.

– Вiн цього вартуе! – пiдтвердив пан Мирський. – Бо якщо декотрi старi вояки, котрi все життя Радзивiллaм прослужили, гетьмана тримаються, то iм нема чого дивуватися, але той баламут служить тiльки задля власноi вигоди та насолоди, якi в зрадi знаходить.

– То, отже, на Пiдляшшя? – спитав пан Оскеркo.

– На Пiдляшшя! На Пiдляшшя! – гукнули всi разом.

Але зробити це було не так легко, як i казав пан Володийовський, щоб на Пiдляшшя дiстатися, потрiбно було пройти поблизу Кейдан, наче повз лiгво, в якому лев засiв.

Дороги та лiсосмуги, мiстечка i села перебували пiд контролем Радзивiллa. Неподалiк за Кейданaми стояв пан Кмiциц iз кiннотою, пiхотою та гарматами. Знав уже також гетьман про втечу полковникiв, про бунт хоругви Володийовського, про Кловайняйську битву, i особливо ця остання його розгнiвала так сильно, що вiн мало життя не позбувся, бо жахливий напад астми якийсь час не давав йому дихати.

Мав вагомi причини для гнiву, навiть для розпачу, бо ця битва накликала на його голову потужну шведську бурю. Спочатку, вiдразу ж пiсля неi, взялися тут i там вирiзати малi шведськi загони. Робили це селяни та розрiзнена шляхта самостiйно, але шведи вiдносили це на рахунок Радзивiллa, особливо, що офiцер i жовнiри, котрi пiсля битви були вiдiсланi в Бiржай, засвiдчили коменданту, що це хоругва Радзивiлла за його наказом по них ударила.

Через тиждень прийшов лист до князя вiд бiржайського коменданта, а через десять днiв i вiд самого Понтусa Делагардi, головнокомандувача шведського вiйська. «Або Ваша свiтлiсть сил i впливу не мае, – писав вiн, – i в такому разi як ви могли угоду вiд iменi всiеi краiни укладати, або ви хочете пiдступом до знищення вiйська його королiвськоi величностi спричинитися! Якщо так, то милiсть мого пана вiдвертаеться вiд Вашоi свiтлостi та кара швидко вас спiткае, якщо покiрно Ви не розкаетесь i вiрною службою провину свою не поправите».

Радзивiлл негайно послав кур’ерiв iз поясненням, як i що сталося, але вiстря встромилося в горду душу та пекуча рана болiла щораз дужче. Вiн, слово котрого донедавна в мiстах цiеi краiни, бiльшоi за всю Швецiю, було наказом; вiн, за половину майна котрого всiх шведських панiв купити було б можна; вiн, хто свого короля охороняв, рiвним монархам мiг бути, перемогами своiми розголосу в усьому свiтi заслужив i у власному гонорi, як у сонцi, купався; вiн мусив тепер слухати погроз якогось шведського генерала, мусив витримувати урок покори та вiрностi. Щоправда, той генерал був королiвським швагром, але ким був сам той король, як не узурпатором трону, на який права належать Янoвi-Казимиру?

Але насамперед гетьманський гнiв обернувся проти тих, хто став причиною цього, i пообiцяв собi ногами пана Володийовськогo розтоптати тих полковникiв, котрi при нiм були, i всю ляуданську хоругву. З цiею метою вiн вирушив проти них i, як дрiмучий лiс оточують мисливцi сiтями, щоб вовче лiгво захопити, так i вiн оточив iх i взявся гнати без спочинку.

Тим часом дiйшла до нього звiстка, що пан Кмiциц зiм’яв хоругву пана Нев’яровськогo, товариство розсiяв або перерiзав, поштових включив до своеi хоругви, тож гетьман наказав йому вiдiслати до нього частину сил, аби певнiше вдарити.



«Люди тi, – писав гетьман, – про життя котрих ви так настирливо нас просили, особливо пан Володийовський iз тим iншим приблудою, визволилися дорогою на Бiржай. Ми послали навмисно з ними найтупiшого офiцера, щоб його перевербувати не могли, але i вiн або зрадив, або його в поле вивели. Тепер пан Володийовський мае пiд собою цiлу хоругву ляуданську й утiкачi його посилюють. Сто двадцятьох шведiв пiд Кловайняем впень вирiзали, та ще й повiдомили, що це за нашим наказом роблять, вiд чого великi повстали мiж нами та Понтусом непорозумiння. Вся справа може зiпсуватися через тих зрадникiв, котрим без вашоi протекцii було б наказано, як Бог на небi, голови постинати. Тому за свою милiсть спокутувати нам доводиться, хоч i маемо в Бозi надiю, що швидко помста iх досягне. Дiйшли до нас також вiстi, що в Бiлевичaх, в мечникa расейняйськогo, шляхта збираеться i проти нас змовляеться. Треба цьому запобiгти. Кiнноту всю нам вiдiшлiть, а пiхоту в Кейдани супроводжуйте, щоб за замком i мiстом наглядала, бо вiд цих зрадникiв всього сподiватися можна. Самi ж вiзьмiть кiлькох коней до Бiлевич i мечникa разом iз родичкою в Кейдани привезiть. Тепер не тiльки ви, а й ми в цьому зацiкавленi, бо хто мае iх у руках, той мае всю Ляуданську околицю, в якiй шляхта проти нас пiд проводом пана Володийовськогo збурюватися починае. Пана Гарасимовичa ми вислали до Заблудовa з iнструкцiями, як мае з тими конфедератами поводитись. Двоюрiдний брат ваш, Якуб, мае серед них великий авторитет, тому напишiть йому, якщо вважаете, що листом чогось вiд нього домогтися можете. Сповiщаючи вам статечну милiсть нашу, Божiй опiцi вас доручаемо».


Пан Кмiциц, прочитавши цей лист, був задоволений у душi, що полковникам вдалося втекти зi шведських рук, i бажав iм тихцем, аби i з Радзивiллoвих вислизнути змогли. Проте вiн виконав усi княжi накази: кiнноту вiдiслав, пiхотою Кейдани обсадив, навiть шанцi навкруг замку та мiста насипати почав, обiцяючи собi подумки одразу ж пiсля завершення цiеi роботи до Бiлевич по пана мечникa та дiвчину податися.

– Примушувати не буду, хiба в крайньому разi, – казав вiн собi, – але в жодному разi Олюньку не буду силувати. Зрештою, це не моя воля, а лише княжий наказ. Не прийме мене вона вдячно, я знаю це, але Бог дасть, що вона з часом про моi намiри дiзнаеться, адже не проти вiтчизни, а задля ii порятунку я Радзивiллoвi служу.

Так мiркуючи, сумлiнно працював шляхтич над укрiпленням Кейдан, якi в майбутньому резиденцiею його Олюньки мали стати.

Тим часом пан Володийовський утiкав вiд гетьмана, а гетьман за ним ганявся вiдчайдушно. Було, однак, пановi Мiхалу затiсно, бо з Бiржая висунулися на пiвдень значнi сили шведського вiйська, схiд краiни був зайнятий царськими загонами, а на дорозi до Кейдан чигав гетьман. Пан Заглоба був дуже невдоволений таким станом справ i все частiше звертався до пана Володийовськогo iз запитаннями:

– Пане Мiхале, на Божу милiсть, проб’емося чи не проб’емося?

– Тут про пробивання i мови не може бути, – вiдповiдав невисокий лицар. – Ви ж знаете, пане, що мене тхором не пiдшито i я вдарю на кого завгодно, хоч би й на самого диявола. Але проти гетьмана не зможу, бо не менi з ним рiвнятися!.. Самi ж казали, що ми окунi, а вiн щука. Зроблю все, що в моiх силах, щоб вислизнути, але якщо до битви дiйде, скажу вiдверто, що вiн нас поб’е.

– А потiм накаже нас пошинкувати i собакам вiддати. Заради бога! У будь-якi iншi руки, тiльки б не в Радзивiлла!.. То чи вже тодi не було краще до пана Сапеги пристати?

– Тепер уже запiзно, бо нам i гетьманське вiйсько, i шведське дорогу заступають.

– Нечистий мене спокусив, що до Радзивiллa панiв Скшетуських я намовив! – бiдкався пан Заглоба.

Та пан Мiхал не втрачав ще надii, особливо, тому що шляхта i навiть селянство повiдомляли йому про гетьманськi дii, бо всi серця вiдвернулися вже вiд Радзивiллa. Маневрував пан Мiхал, як умiв, а вмiв це чудово, бо майже з дитячих рокiв призвичаiвся до воен iз татарами та козаками. Прославили його також колись, у вiйську Яреми, походи проти загонiв татар, розвiдка, несподiванi напади, блискавичнi маневри, в яких усiх iнших офiцерiв переважав.

Тепер, затиснений мiж Упiтою i Роговом з одного боку i Невежисою з iншого, петляв протягом кiлькох миль, вперто уникаючи битви, вимучуючи хоругви Радзивiлла i навiть трiпаючи iх, де вдасться, як вовк, гончаками переслiдуваний, який не раз повз стрiльцiв промчить, а коли собаки занадто близько на нього насiдають, то вiдвернеться i блисне бiлими iклами.

Але коли пiдiйшла кiннота пана Кмiцицa, гетьман заткнув нею щiльно прогалини, а сам поiхав стежити, щоб два крила неводу зiйшлися разом.

Було це пiд Невежисою.

Полки пана Мелешка, Ганховa i двi хоругви кiнноти пiд проводом самого князя утворили таку собi дугу, тятивою якоi була рiчка. Пан Володийовський зi своiм полком опинився всерединi цiеi дуги. Мав щоправда перед собою едину переправу, яка вела через болотисту рiчку, але з того боку переправи стояли два шотландськi регiменти i двiстi козакiв Радзивiлла, а також шiсть польових гармат, нацiлених таким чином, що навiть поодинцi жодна людина не змогла б пiд iхнiм вогнем переправитися на той бiк.

Вiдтак дуга стала стискатися. Головний загiн вiв сам гетьман.

На щастя для пана Володийовськогo, нiч i буря з проливним дощем зупинили наступ, але обложеним не залишалося вже нiчого бiльше, нiж кiлька квадратних стай лугу, зарослого лозняком, мiж пiвкiльцем вiйська Радзивiлла та рiчкою, яку з iншого боку стерегли шотландцi. Як тiльки раннiй свiтанок вiдбiлив верхiвки дерев, полки рушили вперед i йшли, поки не дiйшли аж до рiки i стали, нiмi з подиву.

Пан Володийовський немов крiзь землю провалився: в лозняку не було анi однiеi живоi душi.

Навiть гетьман здивувався, а потiм потужнi громи впали на голови офiцерiв, котрi командували полками, що стежили за переправою. І знову напад звалив князя, такий сильний, що всi присутнi тремтiли за його життя. Але гнiв навiть астму перемiг. Двох офiцерiв, котрим варту бiля берега було доручено, мало не розстрiляли, але Ганхов упрохав врештi князя, щоб принаймнi спершу розслiдували, яким чином звiр iз матнi втекти зумiв.

Виявилося, що пан Володийовський, скориставшись темрявою та дощем, завiв iз лози всю хоругву в рiчку i, пливучи або бродом, хутко вислизнув майже бiля правого крила Радзивiлла, яке примикало до рiчища. Кiлька коней, що запали по животи в багно, виказували мiсце, в якому вилiзли на правий берег.

З подальших обстежень легко було збагнути, що загiн вирушав з усiх кiнських сил у бiк Кейдан. Гетьман вiдразу ж втямив iз цього, що бунтiвники прагнуть дiстатися до пана Гороткевичa й Якуба Кмiцицa на Пiдляшшя. Але чи минаючи Кейдани, вони не пiдпалять мiсто або не спокусяться пограбувати замок?

Великий страх стиснув серце князя. Бiльша частина його скарбу та коштовностi були ще в Кейданах. Пан Кмiциц мав, щоправда, пiдстрахувати його пiхотою, але якщо вiн цього не зробив, то необоронний замок легко може стати здобиччю зухвалого полковника. Бо Радзивiлл не сумнiвався, що вiдваги пановi Володийовському вистачить, аби зазiхнути на саму резиденцiю гетьмана. Могло йому забракнути часу, бо вислизнувши на початку ночi, залишив погоню щонайменше на шiсть годин дороги позад себе.

У будь-якому разi треба було поспiшати щодуху на порятунок Кейдан. Князь залишив пiхоту i рушив з усiею кiннотою.

Прибувши в Кейдани, пана Кмiцицa гетьман не знайшов, але застав усе у спокоi, й оцiнка хисту молодого полковника зросла подвiйно в його думках, коли побачив насипанi шанцi та польовi гармати, що стояли на них. Цього ж дня князь iще оглянув усе разом iз Ганховом, а ввечерi сказав йому:

– З власноi iнiцiативи вiн це зробив, без мого наказу, i так добре вал насипав, що довго тут навiть проти артилерii захищатися можна. Якщо цей чоловiк не зверне собi карк замолоду, то може пiти високо.

Був iще один чоловiк, на згадку про котрого не мiг гетьман позбутися подиву, але подив той змiшувався з люттю, бо цим чоловiком був пан Мiхал Володийовський.

– Швидко я би з тим бунтом розiбрався, – казав вiн Ганхову, – якби мав двох таких слуг… Пан Кмiциц, може, й кмiтливий, але не мае такого досвiду, а той у школi Яреми за Днiпром був вихований.

– Ваша свiтлiсть не накаже його переслiдувати? – поцiкавився Ганхов.

Князь глянув на нього i вимовив iз притиском:

– Вiн тебе поб’е, якщо вiд мене втiк.

Та вже за мить магнат наморщив чоло i промовив:

– Тут тепер усе спокiйно, але доведеться нам на Пiдляшшя незабаром виступати, аби з ними розправитися.

– Ваша свiтлосте, – зауважив Ганхов, – як тiльки ми звiдси рушимо, всi тут за зброю проти шведiв схопляться.

– Хто усi?

– Шляхта i селянство. І водночас, не зупинившись на шведах, проти дисидентiв обернуться, бо нашим прихильникам усю провину за цю вiйну приписують, що ми до ворога перекинулися, а навiть його привели.

– Менi йдеться про брата Богуслава. Не знаю, чи вiн там, на Пiдляшшi, з конфедератами зможе собi дати раду.

– Йдеться про Литву, щоб ii в покорi нам i шведському королевi утримати.

Князь заходив по кiмнатi, кажучи:

– Якби пана Гороткевичa й Якуба Кмiцицa якимось чином дiстати!.. Бо вони в моi маетки заiдуть, понищать, пограбують, каменя на каменi не залишать.

– Добре було б iз генералом Понтусом порозумiтися, щоб тут вiйська на той час, коли ми перебуватимемо на Пiдляшшi, якнайбiльше прислав.

– З Понтусом? Нiколи! – вiдрубав Радзивiлл, котрому кров прилинула до голови. – Якщо з кимось, то хiба з самим королем. Не маю потреби зi слугами змовлятися, якщо можу з паном. Якби король дав наказ Понтусу, щоб менi зо двi тисячi кiнноти прислав пiд руку, то було б що iнше. Але Понтусa не буду про таке просити. Треба когось послати до короля, час уже з ним самим угоди укладати.

Худе обличчя Ганховa легко зарум’янилося, й очi засвiтилися йому вiд жаги.

– Якби ваша свiтлiсть наказала…

– То ви б поiхали, знаю. Але чи доiхали б, то вже iнша рiч. Ви з Нiмеччини, а чужинцевi небезпечно пускатися по збуренiй краiнi. Хто там знае, де король своею власною персоною зараз перебувае i де буде через пiвмiсяця або за мiсяць? Потрiбно по всiй краiнi iздити. При цьому… не може бути… Ви не поiдете, бо туди годиться свого послати i родича, щоб король переконався, що не вся шляхта мене покинула.

– Людина недосвiдчена дуже може нашкодити, – зронив несмiло Ганхов.

– Там посланець не матиме iншоi роботи, лише листи моi вiддати та вiдповiдь привезти, а пояснити, що це не я казав бити шведiв пiд Кловайняем, кожен зумiе.

Ганхов мовчав.

Князь знову взявся мiряти неспокiйними кроками кiмнату i на чолi його можна було пiзнати безперервну боротьбу думки. Вiд моменту укладення угоди зi шведами вiн не зазнав нi хвилини спокою. Його пожирала пиха, гризла совiсть, заiдав несподiваний опiр краiни i вiйська, його жахала невпевненiсть у майбутньому, загроза руiни. Сiпався, шарпався, ночi проводив без сну, занепадав на здоров’i. Очi його запалися, схуд, обличчя, в давнi часи червоне, стало синюшним, а майже з кожною годиною прибувало йому сивих волосин у вусах i чупринi. Словом, жив у муцi i гнувся пiд тягарем.

Ганхов стежив очима за господарем, котрий не знаходив собi мiсця в покою. Вiн мав ще трохи надii, що князь передумае i пошле його. Але князь зупинився раптом i ляснув себе долонею в чоло.

– Двi хоругви кiнноти негайно! Я сам iх поведу.

Ганхов глипнув на нього здивовано.

– Експедицiя? – спитав мимоволi.

– У дорогу! – промовив князь. – Дай, Боже, щоб не було запiзно.




Роздiл XX


Пан Кмiциц, закiнчивши насипати шанцi та забезпечивши Кейдани вiд несподiваного нападу, не мiг уже довше вiдкладати поiздку в Бiлевичi по пана расейняйського мечника та Олюньку, тим бiльше, що княжий наказ звучав однозначно, щоб iх у Кейдани треба привезти. Але й не дуже квапився пан Анджей, коли врештi-решт вирушив на чолi п’ятдесяти драгунiв, бо охопив його такий неспокiй, немовби на згубу свою iхав. Вiдчував, що не приймуть його прихильно, тремтiв вiд думки, що шляхтич може опиратися навiть зi зброею i що тодi доведеться застосувати силу.

Тому вiн вирiшив спершу намовляти та просити. З цiею метою, щоб свое прибуття позбавити будь-якоi видимостi збройного нападу, полковник залишив драгунiв у вiддаленiй корчмi на вiдстанi пiвстаi вiд села i за двi вiд садиби. Сам же лише з вахмiстром та одним пахолком вирушив уперед, наказавши спецiально пiдготовленому екiпажу приiхати незабаром за ними.

Година була пiсляобiдня i сонце хилилося вже добряче до заходу, але пiсля дощовоi та бурхливоi ночi день був чудовий, небо чисте, подекуди тiльки поцятковане на захiдному боцi малими рожевими хмарами, якi повiльно сунули за горизонт, схожi на отару овець, що сходить iз поля. Пан Кмiциц iхав через село, а серце його мало з грудей не вискакувало, як у татарина, котрий, в’iжджаючи першим на чолi бусурманського загону до села, озираеться на всi боки, чи не побачить де озброених чоловiкiв, котрi зачаiлися в засiдцi. Але трое вершникiв не привернули нiчиеi уваги, лише селянськi дiтлахи втiкали з дороги босими ногами перед кiньми. Селяни ж, побачивши статного офiцера, скидали шапки та кланялися до землi. Той же iхав уперед i минувши село, побачив перед собою садибу, старе гнiздо Бiлевичiв, а за ним розлогi сади, що закiнчувалися аж ген на низьких лугах.

Пан Кмiциц сповiльнив крок i взявся розмовляти сам iз собою. Вiн, вочевидь, вигадував вiдповiдi на запитання, i водночас замислено поглядав на споруди, що височiли перед ним. Це була зовсiм не панська резиденцiя, але вже з першого погляду можна було збагнути, що мусив тут мешкати шляхтич бiльш нiж середньоi гiдностi. Сам будинок, обернений задом до садiв, а передом до головноi дороги, був величезний, але дерев’яний. Сосни на стiнах потемнiли вiд старостi так, що вiконнi шиби у вiкнах здавалися при них бiлими. Над зрубом стiн громадився велетенський дах iз чотирма димарями посерединi та двома голубниками по кутах. Цiлi хмари бiлих голубiв клубочилися над дахом, то зриваючись iз лопотанням крил, то опускаючись, немов снiжинки, на чорний гонт, то трiпочучи довкола стовпiв, що пiдпирали ганок.

Ганок той був прикрашений щитом, на якому були намальованi герби Бiлевичiв. Вiн трохи псував пропорцiю, бо стояв не посерединi, а збоку. Либонь, у давнi часи будинок був менший, але пiзнiше його добудували з одного боку, але й добудована частина також почорнiла з плином рокiв так, що не вiдрiзнялася вiд староi.

Два флiгелi, нескiнченно довгi, височiли обабiч цiеi садиби, дотикаючись iз нею боками i творячи немовби два плеча пiдкови. Були в них покоi для гостей, якi використовували у часи великих з’iздiв, кухнi, комори, стодоли, возовнi, стайнi для цугових коней, яких хазяi любили мати пiд рукою, квартири для управителя, слуг i придворних козакiв.

Посерединi розлогого дитинця росли старi липи, а на них – лелечi гнiзда. Нижче, помiж дерев, лежав ведмiдь, прип’ятий на ланцюзi. Двi криницi з журавлями по боках дитинця i розп’яття помiж двох списiв бiля в’iзду доповнювали картину цiеi резиденцii заможного шляхетського роду. По правий бiк будинку, помiж густих лип, височiли солом’янi дахи стодол, обор, вiвчарнi та шпихлiрiв.

Пан Кмiциц в’iхав крiзь браму, вiдчинену на oбидвi половини, як плечi шляхтича, котрий очiкуе прибуття гостя. Як тiльки лягавi собаки, що вешталися по подвiр’ю, узрiли чужинця, з флiгеля вискочили два пахолки, щоб потримати коней.

Водночас у дверях головного будинку з’явилася якась дiвоча постать, в якiй в одну мить пан Кмiциц упiзнав Олюньку. Серце його забилося швидше, i, кинувши пахолковi повiддя, молодик пiшов до ганку з непокритою головою, тримаючи в однiй руцi шаблю, а в другiй шапку.

Вона стояла якусь хвилину як прекрасне видiння, прикривши очi долонею вiд призахiдного сонця, i враз знiтилася, немов налякана виглядом гостя, котрий наближався.

«Кепсько! – подумав пан Анджей. – Криеться передi мною!»

Зробилося йому прикро, i тим прикрiше, що той погожий захiд сонця, вигляд цiеi садиби та спокою, який розливався навколо, мить тому наповнили його серце надiею, хоч, можливо, пан Анджей цього й не усвiдомлював.

Бо ж сподiвався, що заiжджае до нареченоi, котра прийме його iз сяючими вiд радощiв очима i рум’янцями на щоках.

Але iлюзiя розвiялася. Заледве юнка побачила прибульця, вiдсахнулася, наче злого духа узрiла, натомiсть вийшов пан мечник, з обличчям неспокiйним i похмурим водночас.

Пан Кмiциц уклонився йому i промовив:

– Я вже давно хотiв вам, пане добродiю, вiддати належну шану, але нiяк у цi неспокiйнi часи не мiг вибратися, хоч бажання зробити це менi нiколи не бракувало.

– Дуже вам удячний i запрошую в покоi, – вiдказав пан мечник, погладжуючи чуб на головi, що звик робити, коли був знiчений або невпевнений у собi.

Господар вiдсунувся вiд дверей, щоб пропустити гостя вперед. Пан Кмiциц десь iз хвилину не хотiв увiйти першим, i вони кланялися один одному на порозi. Врештi пан Анджей зробив крок перед мечником i вже за мить вони опинилися в кiмнатi.

Застали там двох шляхтичiв. Один, чоловiк у лiтах, був пан Довгiрд iз Племборгa, близький сусiд Бiлевичiв. А другий був пан Худзинський, орендар з Ейраголи. Пан Кмiциц зауважив, що як тiльки тi почули його прiзвище, обличчя iхнi змiнилися та наiжачилися обое, як собаки, що побачили вовка. Гiсть глянув на них виклично, пiсля чого вирiшив удавати, що iх не бачить.

Настала напружена мовчанка. Пан Анджей починав уже втрачати терпець i гриз вуса, iншi ж зиркали весь час на нього спiдлоба, а пан мечник теребив чуб.

– Чи вип’ете, пане, з нами скляночку убогого, дворянського меду, – озвався нарештi господар i вказав на карафку зi склянками. – Прошу! Прошу!..

– Вип’ю з таким шановним паном! – доволi рiзко погодився пан Кмiциц.

Пан Довгiрд i пан Худзинський засопiли вiд такоi зневаги, але не хотiли в дружнiй оселi затiвати сварку та й iз таким забiякою, котрий мае страшну славу в усiй Жемайтii. Проте iх зачепило нехтування ними. Тим часом пан мечник ляснув у долонi до пахолка i наказав йому подати четверту склянку, пiдняв свою до рота i сказав:

– За ваше здоров’я. Радий бачити вас у своiй оселi.

– Радий би був, якби це було щиро!

– Гiсть гостем, – по-фiлософськи зауважив пан мечник. За мить, вiдчувши, вочевидь, що господар зобов’язаний пiдтримувати розмову, вiн спитав:

– А що чути в Кейданах? Як там здоров’я пана гетьмана?

– Не дуже, пане добродiю, – вiдповiв пан Кмiциц, – i в цi неспокiйнi часи не може бути iнакше. Багато турбот i смутку мае князь.

– Ще б пак! – гмикнув пан Худзинський.

Пан Анджей дивився на нього якусь хвилину, пiсля чого звернувся знову до мечникa:

– Князь, маючи ауксилii[94 - Ауксилiя – допомiжнi загони.], обiцянi найяснiшим шведським цiсарем, сподiвався не зволiкаючи на ворога пiд Вiльно рушати i за тамтешне попелище, яке ще не встигло остигнути, помститися. Ви мали б знати, що сьогоднi Вiльно у Вiльнi шукати потрiбно, бо мiсто сiмнадцять днiв палало. Подейкують, що помiж руiн лише ями пiдвалiв чорнiють, з яких i досi ще димиться.

– Яке нещастя! – зiтхнув пан мечник.

– Звiсно, нещастя, якому якщо не можна було запобiгти, то треба за нього помститися i схожi руiни з недружньоi столицi зробити. І не було б уже до цього далеко, якби не баламути, котрi найчеснiшi доброчесного пана намiри пiдривають, зрадником його оголосили та збройний опiр йому чинять, замiсть того, щоб iти з ним разом на ворога. Тому не дивно, що здоров’я князя похитнулося, коли вiн, котрого Господь Бог до великих речей призначив, бачить, що злiсть людська щораз новi капостi йому вчиняе, через що всi плани завалитися можуть. Навiть найкращi приятелi князя, тi, на котрих вiн найбiльше покладався, покинули його або до ворогiв його перекинулися.

– Це справдi так! – статечно пiдтвердив пан мечник.

– Великий також це бiль, – правив свое пан Кмiциц, – i сам я чув вiд князя, коли вiн казав: «Знаю, що i чеснi погано мене судять, але чому ж у Кейдани не приiдуть, чому в очi не висловлять менi, що проти мене мають, i моiх аргументiв не хочуть вислухати?»

– Кого ж князь мае на увазi? – поцiкавився пан мечник.

– Насамперед вашу милiсть, пане добродiю, котрого князь шануе та поважае, але пiдозрюе, що до його ворогiв ви пристали.

Пан мечник став енергiйно смикати себе за чуба, втямивши, що розмова набувае небажаного напрямку, знову ляснув у долонi. У дверях з’явився пахолок.

– Ти що не бачиш, що вже смеркае?.. Свiтла! – наказав пан мечник.

– Бог бачить, – продовжував пан Анджей, – що я мав намiр належну повагу вам проявити, але прибув сюди i з наказу князя, котрий i сам би до Бiлевич вибрався, якби час був слушнiший.

– Занизькi пороги! – кинув пан мечник.

– Такого, пане, не кажiть, бо це звична рiч, що сусiди вiдвiдують один одного, однак князь навiть хвильки вiльноi не мае, тому мене попросив: «Пояснiть моi дii пану Бiлевичу, бо сам цього зробити не можу, i нехай вiн до мене приiжджае з родичкою, i зробити це треба зараз, бо завтра або пiслязавтра не знаю, де я буду!» Тому я, пане, до вас iз запрошенням приiжджаю i тiшуся, що застав вас обох у доброму здоров’i, бо коли сюди приiхав, то панну Олександру в дверях зустрiв, тiльки що вона зникла вiдразу ж, як туман на лузi.

– Це правда, – пiдтвердив пан мечник, – бо я сам ii послав, аби глянула, хто приiхав.

– Чекаю на вiдповiдь, пане добродiю! – сказав пан Кмiциц.

У цю мить пахолок принiс свiтло i поставив його на стiл. При вiдблиску свiчок було видно обличчя пана мечникa, дуже схвильоване.

– Честь це для мене неабияка, – зронив вiн, – але зараз не можу. Бачите, пане, що я маю гостей. Будьте ж ласкавi за мене перед князем гетьманом заступитися.

– Та, пане мечнику, це зовсiм не перешкода, бо такi шановнi панове самому князевi поступляться.

– Самi маемо язики в ротi i можемо за себе вiдповiдати! – зауважив пан Худзинський.

– Не чекаючи, що хтось за нас вирiшить! – додав пан Довгiрд iз Племборгa.

– Бачите, пане мечнику, – пан Анджей вдавав, що не сприймае за чисту монету буркотiння шляхтичiв, – я знав, що вони дипломатичнi кавалери. Врештi, щоб iх чимось не образити, запрошу iх також вiд iменi князя в Кейдани.

– Забагато ласки! – вiдрубали обое. – Маемо чого iншого до роботи.

Пан Кмiциц поглянув на них пильно, а потiм заявив холодно, немовби до якоiсь четвертоi особи:

– Коли князь просить, вiдмовлятися не можна!

Присутнi схопилися зi своiх мiсць.

– Отже, це примус? – уточнив пан мечник.

– Пане мечнику, добродiю, – пiдхопив жваво пан Анджей. – Вашi гостi поiдуть, чи хочуть, чи не хочуть, бо я так бажаю, але щодо вас не хочу силу застосовувати, тому уклiнно прошу, щоб ви бажання князя задовольнили. Я перебуваю на службi i маю наказ вас привезти, але поки не втрачу надii, що проханням чогось зможу досягти, благати не перестану. І присягаюся вам, що й волосина вам там iз голови не впаде. Князь хоче поспiлкуватися з вами i хоче, щоб у цi неспокiйнi часи, в якi навiть озброене селянство в купи збираеться та грабуе, в Кейданах оселилися. Ось у чому рiч! З вами там, пане, будуть поводитися з належною повагою, як iз гостем i приятелем, даю вам свое шляхетське слово.

– Як шляхтич я протестую! – обурився пан мечник. – І закон мене захищае!

– І шаблi! – не втрималися пан Худзинський i пан Довгiрд.

Пан Кмiциц засмiявся, насупив брови та зауважив:

– Пановe, сховайте своi шаблi, бо накажу обох пiд стодолою поставити i кулi в лоб пустити!

Присутнi злякалися i стали зиркати то один на одного, то на пана Анджея, а пан мечник крикнув:

– Насильство жахливе проти вольностей шляхетських, проти привiлеiв!

– Насильства не буде, якщо ви добровiльно послухаетесь, – пояснив пан Кмiциц, – i ось вам цьому доказ, бо я драгунiв у селi залишив, а сюди прибув сам просити вас, як сусiда до сусiди. Ви не захочете вiдмовлятися, бо часи зараз такi, що важко знайти аргументи для вiдмови. Сам князь вас запрошуе, i я впевнений, що приймуть вас, як сусiду та приятеля. Зрозумiйте, якби мало бути iнакше, я волiв би сто разiв отримати кулю в лоб, нiж сюди по вас iхати. Волосина не впаде з жодноi голови Бiлевичiв, поки я живий! Подумайте, пане, хто я, згадайте пана Іраклiя, його заповiт i помiркуйте, чи князь гетьман мене вибрав би, якби нещиро з вами замислив учинити.

– То чому ж до насильства вдаеться, чому з примусу маю iхати?.. Як же я можу йому довiритися, коли вся Литва гуде про утиски, вiд яких чеснi громадяни в Кейданах стогнуть?

Пан Кмiциц iз цих слiв та iнтонацii второпав, що пан мечник уже не такий непохитний у своiй впертостi.

– Пане добродiю! – сказав вiн майже весело. – Мiж сусiдами примус часто гору бере. Коли, наприклад, ви милому гостю митаревi колеса наказуете познiмати й бричку у шпихлiрi ховаете, це не примус? А коли когось пити силуете, хоча йому вже носом вино втiкае, це не примус? І змушений повiдомити, пане, що навiть якщо менi доведеться вас зв’язати i мiж драгунами зв’язаним везти до Кейдан, то це буде лише задля вашого добра. Подумайте: бунтiвнi жовнiри всюди вештаються i безчинства вчиняють, селянство гуртуеться, шведськi вiйська наближаються, а ви вважаете, що в цьому окропi зможете захиститися вiд негараздiв, що вас не сьогоднi, то завтра чи однi, чи iншi не навiдають, не пограбують, не спалять, на маетки i на вас особисто не зазiхнуть?.. Чи, може, Бiлевичi – це фортеця? Зможете захиститися в них? Чого ж князь хоче для вас? Безпеки, бо лише в Кейданах нiщо вам не загрожуе, а сюди пiд’iде княжий екiпаж, який буде вашу особу стерегти, як зiницю ока, вiд усiлякоi жовнiрськоi сваволi, i якщо хоч однi вила згинуть, то засеквеструйте весь маеток.

Мечник заметушився по кiмнатi.

– Я можу довiряти вашому слову?

– Як собi! – пiдтвердив пан Кмiциц.

У цю мить панна Олександра увiйшла в примiщення. Пан Анджей швидко пiдiйшов до неi, але враз згадав, що вiдбулося в Кейданах, i ii холодне обличчя прикувало його до мiсця, тому парубок уклонився мовчки здалеку.

Мечник звернувся до панночки.

– Маемо iхати в Кейдани! – повiдомив вiн.

– А це чому ж? – спитала дiвчина.

– Бо князь гетьман просить.

– Дуже ввiчливо!.. По-сусiдськи!.. – додав пан Кмiциц.

– Так! Дуже ввiчливо, – з певною гiркотою сказав пан мечник, – але якщо не поiдемо з власноi волi, то цей кавалер мае наказ драгунами нас оточити i силою взяти.

– Хай Бог боронить, щоб до такого дiйшло! – промовив пан Анджей.

– Чи не казала я вам, – зауважила спересердя панна Олександра, – що треба втiкати якнайдалi, бо нас тут не залишать у спокоi. От i справдилося!

– Що ж робити? Що ж робити? Проти насильства немае лiкiв! – заламав руки пан мечник.

– Нiчого не вдiеш, – зiтхнула панночка, – але ми до того ганебного дому не повиннi iхати добровiльно. Нехай нас розбiйники хапають, в’яжуть i везуть. Не ми однi будемо потерпати вiд переслiдувань, не за нас одних помста зрадникiв досягне. Але хай знають, що ми бажаемо краще смерть, нiж ганьбу.

Дiвчина звернулася з виразом найвищого презирства до пана Кмiцицa.

– В’яжiть нас, пане офiцере, чи пане кат, i за кiньми тягнiть, бо iнакше не поiдемо!

Кров ударила в обличчя пана Анджея. Здавалося, ще мить, i вiн вибухне шаленим гнiвом, але опанував себе.

– Ах! Шановна пaннo! – сказав молодик здавленим вiд хвилювання голосом. – Не маю я в ваших очах милостi, бо хочете з мене зробити розбiйника, зрадника та гвалтiвникa. Хай нас Бог судить, хто мае рацiю: чи я, котрий гетьману служить, чи ви, котра, як собаку, мене гонить. Бог вам дав вроду, але й затяте та невблаганне серце. Ви ладнi самi терпiти, лишень щоб комусь ще бiльшого болю завдати. Перебираете мiри, пaннo, щиро кажу, дуже зловживаете, але це нiчого не дасть!

– Добре панночка каже! – крикнув пан мечник, до котрого раптом повернулася вiдвага. – Добровiльно не поiдемо!.. Кличте своiх драгунiв.

Але пан Кмiциц зовсiм на нього не зважав, настiльки був схвильований i настiльки глибоко вражений.

– Вам подобаеться мучити людей, – промовляв вiн до Олюньки, – i зрадником мене визнаете без суду, навiть не вислухавши, не дозволивши менi й слова на власний захист сказати. Хай буде так!.. Але в Кейдани ви поiдете. З волею, без волi, байдуже! Там моi намiри на яв вийдуть, там ви збагнете, що хибно мене скривдили, там вам сумлiння пiдкаже, хто з нас чиiм був катом! Іншоi помсти не бажаю. Бог iз вами, але саме таку мушу мати. І нiчого бiльше вже вiд вас не хочу, бо ви гнули дугу, поки ii не зламали. Змiй пiд вашою вродою, як пiд квiтами, ховаеться! Боже, допоможи! Боже, допоможи!

– Ми не iдемо! – повторив наполегливiше пан мечник.

– І ми також! – в один голос пiдтримали пани Худзинський iз Ейраголи та Довгiрд iз Племборгa.

Тодi пан Анджей звернувся до них, але вже був дуже блiдий, бо його гнiв душив, i зубами скреготiв, як у лихоманцi.

– Та ну! – сказав вiн. – Навiть не пробуйте!.. Коней чутно, моi драгуни iдуть! Скажiть ще раз хоча б слово, що не поiдете!

За вiкном справдi почувся тупiт численних вершникiв. Усi побачили, що немае ради, i пан Кмiциц наказав:

– Паннo! Через двi молитви маете бути в екiпажi, iнакше дядечко кулю в лоб отримае!

Було помiтно, що молодика дедалi бiльше охоплюе дикий шал гнiву, бо вiн ураз крикнув, аж скло у вiкнах задеренчало:

– У дорогу!

Одночасно дверi до сiней тихо вiдчинилися й якийсь чужий голос спитав:

– А куди це ви, пане кавалере?

Всi скам’янiли вiд подиву й усi погляди прикипiли до дверей, в яких стояв якийсь невисокий чоловiчок у панцерi i з оголеною шаблею у руцi. Пан Кмiциц вiдсахнувся, наче примару побачив.

– Пан Володийовський! – зойкнув вiн.

– До ваших послуг! – вклонився прибулець i вийшов на середину кiмнати.

За ним увiйшов цiлий гурт: пани Мирський, Заглоба, два Скшетуських, Станкевич, Оскеркo та Рoх Ковальський.

– Га, – озвався пан Заглоба, – упiймав козак татарина, а татарин його за голову тримае.

Расейняйський мечник став просити:

– Хоч би ким ви були, лицарi, але рятуйте громадянина, котрого всупереч закону, походженню, статусу хочуть заарештувати i в ув’язненнi тримати. Рятуйте, шановне панство, браття, шляхетську свободу!

– Не бiйтеся, пане! – заспокоiв його пан Мiхал, – драгуни цього кавалера вже всi зв’язанi, i тепер вiн бiльше порятунку вiд вас потребуе.

– А найбiльше священика! – зауважив пан Заглоба.

– Пане кавалере, – звернувся пан Володийовський до пана Кмiцицa, – вам дуже не щастить, бо вже вдруге менi дорогу переходите. Не сподiвалися мене?

– Аж нiяк! – погодився пан Анджей. – Я думав, ви вже в руках князя.

– Я саме з цих рук вислизнув. Ви ж знаете, що на Пiдляшшя тут дорога. Але менше з цим. Коли ви минулого разу цю панну полонили, я викликав вас на дуель. Пам’ятаете?

– Не заперечую, – пiдтвердив пан Кмiциц, мимоволi сягаючи долонею до голови.

– Тепер iнша рiч. Тодi ви були забiякою, якi мiж шляхтою часом трапляються й останню ганьбу iй приносять. Сьогоднi ви вже позбавленi честi, щоб вам чесна людина поле для поединку давала.

– А це чому ж? – спитав пан Анджей.

Вiн пiдняв горду голову догори та глянув пановi Володийовському прямо у вiчi.

– Бо ви зрадник i ренегат, – вiдбрив пан Мiхал, – бо чесних жовнiрiв, котрi вiтчизнi служили, як кат вирiзав, бо через вас уся краiна нещасна пiд новим ярмом стогне!.. Коротко кажучи: обирайте смерть, бо, як Бог на небi, ваша остання година прийшла.

– І за яким правом ви хочете мене судити та карати? – поцiкавився пан Кмiциц.

– Шановний пане, – вiдповiв серйозно пан Заглоба, – краще молiться замiсть нас про право питати. А якщо маете що сказати на свiй захист, то кажiть мерщiй, бо навiть однiеi живоi душi не знайдете, яка б на ваш захист встала. Один раз, як я чув, ця панна, тут присутня, впросила пана Володийовськогo, але пiсля того, що тепер накоiли, я впевнений, що i вона не вiзьметься слово замовити.

Тут погляди всiх звернулися мимоволi на Бiлевичiвну, обличчя котроi було в цю мить, немов iз каменю висiчене. Вона стояла нерухомо, з опущеними повiками, крижана, холодна, але не ступила й кроку вперед, не вимовила жодного слова.

Тишу прорiзав голос пана Анджея:

– Заступництва цiеi панни я й не прошу!

Панна Олександра мовчала.

– Заходьте! – запросив пан Володийовський, обертаючись до дверей.

Почулася важка хода, якiй вторило понуре дзеленчання шпор, i шестеро жовнiрiв, з Юзвою Бутримом на чолi, увiйшли до покою.

– Взяти його, – наказав пан Мiхал, – виведiть за село i пустiть кулю в лоб!

Важка рука пан Бутримa опустилася на плече пана Кмiцицa, за нею два iншi зробили те саме.

– Не дозволяйте мене шарпати, як собаку! – кинув пановi Володийовськoму пан Анджей. – Я сам пiду.

Невисокий лицар кивнув жовнiрам, i тi пустили бранця негайно, але оточили колом. Вiн же вийшов спокiйно, нiчого вже бiльше нiкому не кажучи, лише молитву тихо шепотiв.

Панна Олександра вийшла у протилежнi дверi, що вели до iнших кiмнат. Пройшла в однi й другi, простягаючи перед себе в темрявi руку. Раптом iй запаморочилося в головi, в грудях забракло повiтря i вона впала, як мертва, на пiдлогу.

А мiж тими, хто зiбрався в першiй кiмнатi, на якийсь час запанувала глуха мовчанка. Їi обiрвав нарештi расейняйський мечник:

– То немае для нього жодного милосердя? – спитав вiн.

– Жаль менi його, – вiдказав пан Заглоба, – бо гiдно пiшов на смерть!

Пан Мирський на це сказав:

– Вiн кiльканадцятьох товаришiв iз моеi хоругви розстрiляв, крiм тих, кого ранiше в бою поклав.

– І з моеi! – пiдтримав пан Станкевич. – А людей пана Нев’яровського до останнього, мабуть, вирiзав.

– Це було, ймовiрно, з наказу Радзивiллa, – зауважив пан Заглоба.

– Шановне панство, помсту Радзивiллa на мою голову накличете! – озвався пан мечник.

– А ви мусите втiкати. Ми iдемо на Пiдляшшя, бо там хоругви проти зрадникiв формуються, можете поiхати з нами. Немае iншоi ради. Можете в Бiловежi сховатися, де живе родич пана Скшетуськогo, придворний ловчий. Там вас нiхто не знайде.

– Але маеток мiй пропаде.

– То Рiч Посполита вам поверне.

– Пане Мiхале, – враз спохопився пан Заглоба, – я скочу перевiрити, чи не мае при цьому нещасливцевi якихось гетьманських наказiв? Пам’ятаете, що я в Роха Ковальського знайшов?

– Сiдайте, пане, на коня. Ще е час, бо пiзнiше папери будуть закривавленi. Я навмисно наказав його за село випровадити, щоб тут панночка гуркоту мушкетiв не налякалася, адже жiнки бувають чутливими та полохливими.

Пан Заглоба вийшов i за мить почувся тупiт коня, на якому той вiд’iжджав, а пан Володийовський звернувся до мечникa:

– А що поробляе ваша родичка?

– Молиться, мабуть, за ту душу, яка на Божий суд вiдходить.

– Хай йому Бог дасть вiчний спочинок! – промовив Ян Скшетуський. – Якщо б не його добровiльна служба Радзивiллу, я першим за нього виголосив би промову, aле вiн, якщо не хотiв на захист вiтчизнi стати, то принаймнi мiг би душу Радзивiллoвi не продавати.

– Саме так! – погодився пан Володийовський.

– Винен вiн i заслужив на те, що його спiткало! – зауважив Станiслав Скшетуський. – Але я бажав би краще, щоб на його мiсцi був Радзивiлл або пан Опалинський! Ох, Опалинський!

– Наскiльки вiн винен, ви мали, пановe, найкращий доказ, – сказав пан Оскеркo, – адже ця панна, котроi вiн був нареченим, навiть слова для нього не знайшла. Я зауважив добре, що вона мучилася, але мовчала, бо як тут за зрадника заступатися?!

– Вона його колись кохала щиро, я знаю про це! – зiтхнув пан мечник. – Дозвольте, панове, я пiду переконатися, що там iз нею, бо для жiнки це важке випробування.

– І збирайтеся, пане, в дорогу! – закликав низькорослий лицар. – Бо ми лише коням дамо перепочинок i рушаемо далi. Заблизько тут до Кейдан, i Радзивiлл мусив би вже повернутися.

– Гаразд! – погодився шляхтич i вийшов з покою.

За мить пролунав його пронизливий зойк. Лицарi кинулися на голос, не тямлячи, що сталося, слуги також надбiгли зi свiтлом i побачили пана мечникa, котрий пiдхопив Олюньку, котру знайшов непритомною на пiдлозi. Пан Володийовський узявся йому допомагати й обое поклали ii на тапчан. Панночка не подавала ознак життя. Стали приводити до тями. Пiдбiгла стара ключниця з кордiалом[95 - Кордiал – давня польська мiцна трав’яна настоянка, яку застосовували, як лiки, що пiдтримували серце й усували запаморочення, також помiчна на запальнi стани та для сечовивiдних шляхiв.] i нарештi юнка розплющила очi.

– Нiчого вам тут робити, – бурмотiла стара ключниця. – Йдiть до тоi кiмнати, а ми дамо вже собi раду.

Мечник випровадив гостей.

– Я бажав би, щоб усього цього не було, – метушився господар. – Ви могли б забрати iз собою цього шибеника i десь там по дорозi його вбити, а не в мене. Як же тут тепер iхати, як утiкати, коли дiвчина ледве жива?.. Готова розхворiтися.

– Це вже сталося, – розвiв руками пан Володийовський. – Посадимо панночку в екiпаж, бо втiкати мусите, тому що помста Радзивiлла нiкого не оминае.

– Може, все ж панна оговтаеться? – припустив Ян Скшетуський.

– Зручний екiпаж готовий i запряжений, бо пан Кмiциц його iз собою привiз, – нагадав пан Мiхал. – Ідiть, пане мечнику, скажiть панночцi, що треба робити i що не можна з утечею зволiкати, нехай iз силами збереться. Мусимо iхати, бо до наступного ранку можуть сюди вояки Радзивiлла надiйти.

– Правда ваша, – погодився пан мечник, – я йду!

Вiн пiшов i через якийсь час повернувся з родичкою, котра не тiльки сили собi повернула, але була вже готова в дорогу. На обличчi лише мала сильнi рум’янцi та гарячково виблискували ii очi.

– Їдьмо, iдьмо!.. – повторила юнка, зайшовши до кiмнати.

Пан Володийовський вийшов на хвильку у сiни, щоб наказати людям притягнути екiпаж, пiсля чого повернувся й усi почали збиратися в дорогу.

Не минуло i чвертi години, як за вiкнами почувся гуркiт колiс i тупотiння кiнських копит по брукiвцi, якою дорога перед ганком була вимощена.

– Їдьмо! – закликала Олюнька.

– У дорогу! – пiдтримали ii офiцери.

Раптом дверi розчахнулися навстiж i пан Заглоба, як бомба, увiрвався до покою.

– Я скасував страту! – заволав вiн.

Олюнька з рум’яноi в одну мить стала бiла, як крейда. Здавалося, що вона знову знепритомнiе, але нiхто не звернув на дiвчину уваги, бо всi погляди прикипiли до пана Заглоби, котрий дихав тим часом, як кит, намагаючись свiй подих упiймати.

– Ви скасували страту? – здивувався пан Володийовський. – І чому ж?

– Чому?.. Дайте дух перевести. Та тому, що коли б не той пан Кмiциц, коли б не той чесний кавалер, то ми всi, як тут е, висiли випатранi на кейданських деревах. Уф! Добродiйника свого хотiли ми вбити, шановне панство!.. Уф!..

– Як таке може бути? – закричали всi одночасно.

– Як може бути? Читайте ось цього листа, то матимете вiдповiдь.

Тут пан Заглоба подав лист пановi Володийовському, той узявся його читати, щохвилини зупиняючись i зиркаючи на своiх товаришiв. Це був той самий лист, в якому Радзивiлл гiрко дорiкав пану Кмiцицу, що через його наполягання вiн урятував iх вiд смертi в Кейданах.

– Ну, що? – повторював з кожною паузою пан Заглоба. Лист закiнчувався, як вiдомо, дорученням, аби пан Кмiциц мечникa й Олюньку в Кейдани привiз. Пан Анджей мав його, либонь, тому при собi, щоб у разi потреби показати його мечнику, але до того не дiйшло.

Перш за все, однак, не залишалося навiть тiнi сумнiву, що коли б не пан Кмiциц, обох панi Скшетуських, пана Володийовського та пана Заглобу без милосердя повбивали б у Кейданах, вiдразу ж пiсля вiдомоi угоди з Понтусом Делагардi.

– Шановне панство, – промовив пан Заглоба, – якщо й тепер ви накажете його розстрiляти, то, як менi Бог милий, покину вашу компанiю i знати вас бiльше не хочу.

– Тут про таке й мови немае, – вiдповiв пан Володийовський.

– Ой! – вимовив пан Скшетуський, хапаючись обiруч за голову. – Яке ж це щастя, що батько там листа прочитав замiсть того, щоб iз ним повертатися до нас.

– Вас мусили шпаками замолоду годувати! – пожартував пан Мирський.

– Га! Що? – не зрозумiв пан Заглоба. – Хтось iнший спершу б повернувся з вами листа читати, а приреченому б за той час голову свинцем нашпигували. Але як тiльки менi принесли папери, якi при ньому знайшли, зараз же в менi щось озвалося, бо я з природи маю до всього цiкавiсть. А там двое з лiхтарями йшло вперед i вже були на лузi. А я кажу iм: «Нумо, посвiтiть менi, хай я дiзнаюся, що там написано». І став читати. Кажу я вам, аж менi запаморочилося, наче хтось менi п’ястуком у лисину влупив. «Заради Бога! – закричав я. – Пане кавалере, чому ж цього листа нам не показали?» А вiн на це: «Бо менi не захотiлося!» Такий гордий зухвалець, навiть у годину смертi. А я як його вхоплю i давай обiймати. «Добродiйнику, – кажу, – якби не ви, вже б нас ворони перетравили!» І наказав його, браття, сюди назад привести, а сам на конi мало дух не спустив, щоб вам якнайшвидше розказати, що менi трапилося. Уф!..

– Дивний вiн чоловiк, в якому, вочевидь, стiльки ж доброго, скiльки й поганого, – зауважив Станiслав Скшетуський. – Якби такi не хотiли…

Але перш нiж вiн закiнчив, дверi вiдчинилися i жовнiри ввели пана Кмiцицa.

– Ви вiльнi, пане кавалере, – оголосив вiдразу ж пан Володийовський, – i поки ми живi, жоден iз нас вас не займатиме. Як же це сталося, що цього листа ви вiдразу нам не показали? Тодi не було б цiеi халепи.

Тут полковник звернувся до жовнiрiв:

– Вiдступiть i на конi всi сiдайте!

Вояки вiдступили i пан Анджей залишився сам посеред кiмнати.

Обличчя вiн мав спокiйне, але похмуре, i не без гордощiв дивився на офiцерiв, котрi стояли перед ним.

– Ви вiльнi! – повторив пан Мiхал. – Повертайтеся, куди бажаете, хоч би й до Радзивiллa, хоча болiсно бачити кавалера чесноi кровi, котрий зраднику проти вiтчизни допомагае.

– Добре подумайте, пане, – зронив пан Кмiциц, – бо наперед заявляю, що не деiнде, а саме до Радзивiллa повернуся!

– Приеднуйтесь до нас, хай грiм поб’е того кейданського тирана! – закликав пан Заглоба. – Будете нам приятелем i товаришем наймилiшим, а вiтчизна-мати пробачить вам, що проти неi завинили!

– Нiзащо! – промовив енергiйно пан Анджей. – Бог розсудить, хто краще вiтчизнi служить: чи ви, громадянську вiйну через власну зухвалiсть затiваючи, чи я на службi пановi, котрий единий ще може цю Рiч Посполиту нещасну врятувати. Йдiть своею дорогою, а я пiду своею! Даремно вас навертати i нi до чого ця робота, лише те вам iз глибини душi повiдомляю: це ви вiтчизну губите, ви на шляху ii порятунку стаете. Зрадниками вас не назву, бо знаю, що намiри вашi чеснi, але ось що е: вiтчизна гине. Радзивiлл iй руку простягае, а ви мечами цю руку вiдштовхуете i в слiпотi зрадниками робите його i цих усiх, хто при ньому залишився.

– Ісусе Христе! – зiтхнув пан Заглоба. – Якщо б я не бачив, як гiдно ви йшли на смерть, то подумав би, що страх вам розум затьмарив. Ви кому присягали: Радзивiллoвi чи Яну-Казимиру? Швецii чи Речi Посполитiй? Ви зовсiм глузд втратили!

– Я знав, що нi на що не вдасться вас навернути!.. Бувайте здоровi!

– Зачекайте, – зупинив його пан Заглоба, – бо тут про важливi речi йдеться. Скажiть-но, пане кавалере, чи Радзивiлл пообiцяв вам, що нас помилуе, коли ви його про це в Кейданах просили?

– Авжеж! – пiдтвердив пан Кмiциц. – Ви мали на час вiйни в Бiржаi залишатися.

– Тодi пiзнайте ж свого Радзивiллa, котрий не тiльки вiтчизну, не тiльки короля, але й власних слуг зраджуе. Ось лист до бiржайського коменданта, який я знайшов в офiцера, котрий нашим конвоем командував. Читайте!

Сказавши це, пан Заглоба подав пану Анджею гетьманського листа. Той узяв його до рук i пробiг очима. У мiру, як вiн читав, кров йому прибувала до обличчя i рум’янець сорому за свого вождя щораз сильнiше обливав чоло. Раптом вiн зiм’яв лист у руцi i кинув на землю.

– Бувайте здоровi! – промовив вiн. – Краще менi було загинути вiд рук ваших!

І вийшов iз покою.

– Шановне панство, – озвався через хвилину мовчанки пан Скшетуський, – важка з цим чоловiком справа, бо, як турок у свого Магомета, так i вiн вiрить у свого Радзивiллa. Я сам думав, як i ви, що йому для вигоди чи через амбiцii служить, та це не так. Не поганий вiн чоловiк, але навiжений.

– Якщо свого Магомета доти визнавав, – зауважив пан Заглоба, – то це бiс у нього цю вiру вселив. Ви бачили, як ним сiпнуло, коли листа прочитав. Буде там мiж ними ще велика сварка, бо той кавалер готовий самому нечистому, а не тiльки Радзивiллу очi видряпати. Як менi Бог милий, щоб менi хтось турецьке стадо подарував, я не зрадiв би так, як через те, що його вiд смертi врятував.

– Щира правда, – пiдтвердив пан мечник, – вiн вам своiм життям завдячуе, нiхто цього не заперечуватиме.

– Бог iз ним! – змiнив тему пан Володийовський. – Порадьмося краще, що робити.

– А що ж? Сiдати й iхати в дорогу. Конi ж бо вже трохи перепочили, – вiдповiв пан Заглоба.

– Ну, що ж. Їхати нам якнайскорiше! То ви iдете з нами? – поцiкавився у мечникa пан Мирський.

– Не дадуть менi тут спокою, тому мушу iхати також. Але якщо ви зараз же хочете рушати в дорогу, то скажу щиро, що менi це не дуже зручно, негайно з вами зриватися. Оскiльки той живим вiд’iхав, то мене тут моментально не спалять i не вб’ють, а до такоi дороги треба ретельно приготуватися. Лише Господь Бог знае, коли повернуся. Потрiбно цим i тим розпорядитися, кращi речi поховати, худобу вiдвести до сусiдiв, речi спакувати. Я маю також i трохи готiвки, яку б також хотiв на пiдводу забрати. До наступного свiтанку буду готовий, але нашвидку не можу.

– Ми не мoжeмо чекати, бо меч висить над нами, – пояснив пан Володийовський. – А ви де плануете сховатися?

– У пущi, як ви й радите. Дiвчину принаймнi там залишу, бо я ще не старий i моя шабля може придатися батькiвщинi i його величностi.

– Тодi будьте, пане, здоровий. Дай Боже, щоб ми в кращi часи зустрiлися.

– Хай Бог винагородить вас за те, що менi на порятунок прийшли. Я впевнений, що ми десь у полi ще зустрiнемося.

– Доброго здоров’я!

– Щасливоi дороги!

І почали хреститися мiж собою, а потiм кожен пiдходив вклонитися паннi Олександрi.

– Дружину мою, панно, в пущi побачите i хлопчикiв, обiймiть iх вiд мене i процвiтайте в доброму здоров’i, – промовив Ян Скшетуський.

– І згадайте часом жовнiра, котрий хоч не мав вiд вас щастя, радий вам завжди небо прихилити! – додав пан Володийовський.

Пiсля них пiдходили й iншi. Врештi-решт настала черга i пана Заглоби.

– Приймiть, прегарна квiточко, i вiд старигана прощання! Обiймiть панi Скшетуську i моiх розбишак. Гарнi з них хлопцi!

Замiсть вiдповiдi Олюнька вхопила його за руку та притиснула ii мовчки до вуст.




Роздiл XXI


Тiеi ж ночi, не бiльше, нiж через двi години пiсля вiд’iзду загону пана Володийовськогo, прибув до Бiлевич на чолi кiнноти сам Радзивiлл, котрий iшов пану Кмiцицу на допомогу, остерiгаючись, щоб той не втрапив у руки пана Мiхала. Дiзнавшись, що сталося, схопив мечникa разом з Олюнькою i вiдвiз у Кейдани, не давши вiдпочити навiть коням.

Гетьман був безмiрно схвильований, слухаючи розповiдь мечникa, котрий усе правдиво розповiдав, намагаючись вiд себе увагу грiзного магната вiдвернути. Не смiв вiн також протестувати через цю саму причину проти виiзду в Кейдани i радiв у душi, що на цьому буря й скiнчилася. Радзивiлл же, хоч i пана мечникa в «практицi» та змовi пiдозрював, мав суттево бiльше клопотiв, аби про це зараз пам’ятати.

Втеча пана Володийовськогo могла змiнити стан справ на Пiдляшшi. Пан Гороткевич та Якуб Кмiциц, котрi там стояли на чолi хоругви конфедератiв проти гетьмана, були досвiдченими вояками, але не достатньо серйозними, внаслiдок чого вся конфедерацiя не мала авторитету. Тим часом iз паном Володийовським утекли такi люди, як пани Мирський, Станкевич та Оскеркo, не рахуючи й самого невисокого лицаря, всi чудовi й оточенi загальною пошаною офiцери.

Ще був на Пiдляшшi i князь Богуслав, котрий iз надвiрними хоругвами опирався конфедератам, очiкуючи притому безперервно допомогу вiд дядька-електора. Але той марудив, либонь, чекав слушноi нагоди. Натомiсть вiйсько посилювалося i щодня прибувало iм однодумцiв.

Гетьман через якийсь час хотiв сам рушити на Пiдляшшя й одним ударом зiм’яти бунтiвникiв, але стримувала його думка, що як тiльки вiн iз Жемайтii пiде, вiдразу ж уся краiна повстане й авторитет Радзивiллiв у такому разi в очах шведiв упаде до нуля.

Тому надумав князь, щоб Пiдляшшя цiлком не втратити, князя Богуслава в Жемайтiю не повертати. Це було потрiбне i нагальне ще й тому, що з iншого боку добiгали грiзнi звiстки про дii пана воеводи вiтебськогo. Пробував гетьман примиритися з ним i залучити до своiх планiв, але Сапега вiдiслав листи без вiдповiдi. Подейкують натомiсть, що вiн лiцитуеться, продае, що може, срiбло перетоплюе на монету, стада за готiвку вiддае, парчу i килими навiть евреям заставляе, маетки орендуе, а вiйсько збирае.

Гетьман, вiд природи жадiбний i до грошових пожертв нездатний, вiрити спочатку не хотiв, щоб хтось без вагання все свое майно на вiвтар вiтчизни кидав. Але час його переконав, що саме так i було, бо Сапега з кожним днем зростав у вiйськовiй могутностi. Тулилися до нього втiкачi, осiла шляхта, патрiоти, вороги Радзивiлла, навiть гiрше – i давнiшi приятелi, а ще гiрше, навiть гетьманська родина, така, як ловецький князь Мiхал, iз котрим надiйшла звiстка, що наказав, щоб усi його маетки, ще ворогом не зайнятi, були вiдданi на потреби вiйська воеводи вiтебського.

Так трiщала вiд фундаменту i хиталася будiвля, збудована на гонорi Янушa Радзивiллa. Вся Рiч Посполита мала в цiй будiвлi вмiститися, а тим часом виявилося, однак, що навiть однiеi Жемайтii охопити не може.

Становище щораз бiльше нагадувало хибне коло, бо, наприклад, проти воеводи вiтебського мiг Радзивiлл викликати шведськi вiйська, якi усе бiльше земель поступово займали, але було б це визнанням власноi безпомiчностi. Та й взаемини гетьмана зi шведським генералiсимусом були з часiв Кловайняйськоi сутички, завдяки iдеi пана Заглоби, захмаренi i, не зважаючи на всi пояснення, запанували мiж ними роздратування та недовiра.

Гетьман, вибираючись на допомогу пановi Кмiцицу, мав надiю, що ще зможе пана Володийовського схопити та знищити, тож коли це сподiвання не справдилося, повертався в Кейдани злий i похмурий. Дивувало його також, що пана Анджея дорогою до Бiлевич не надибав, а сталося це тому, що парубок, драгунiв котрого пан Володийовський не забарився забрати iз собою, повертався сам один, тож пробирався коротшою дорогою, лiсами, оминаючи Племборг та Ейраголу.

Пiсля ночi, проведеноi на конi, опiвднi наступного дня став гетьман разом iз вiйськом знову в Кейданах i першим його запитанням було про пана Кмiцицa. Йому вiдповiли, що той повернувся, але без жовнiрiв. Про цю останню обставину знав уже князь, але цiкавий був почути все з вуст самого полковника, тому наказав його негайно викликати до себе.

– Не вдалося вам, як i менi, – сказав магнат, коли пан Анджей постав перед його очима. – Менi вже розповiв расейняйський мечник, що ви потрапили до рук цього малого диявола.

– Це правда! – пiдтвердив полковник.

– І лист мiй вас урятував?

– Про який лист ваша свiтлiсть каже? Бо вони, прочитавши той, який знайшли при менi, прочитали менi в нагороду iнший, який ваша свiтлiсть до бiржайського коменданта написала.

Понуре обличчя Радзивiллa вкрилося плямами.

– То ви знаете?

– Знаю! – палко вигукнув пан Кмiциц. – Як ваша свiтлiсть могла так зi мною вчинити? Простому шляхтичевi сором слово ламати, а що вже князевi та вождевi…

– Мовчiть, – наказав Радзивiлл.

– Не мовчатиму, бо там перед цими людьми очима за вашу свiтлiсть свiтити мусив! Вони мене намовляли, щоб до них приеднався, але я не схотiв i сказав iм: «Радзивiллoвi служу, бо за ним правда, за ним чеснота!» Тодi вони показали менi той лист: «Дивiться, який той ваш Радзивiлл!» Менi ж залишалося тiльки стулити пельку i сором ковтати.

Губи гетьмана затремтiли вiд лютi. Охопила його дика жага вiдкрутити цю зухвалу голову й уже було руки здiйняв, щоб у долонi ляснути. Гнiв затуляв йому очi, тамував дихання в грудях i, мабуть, дорого б довелося пану Кмiцицу заплатити за вибух, якби не раптовий напад астми, який у цей момент схопив князя. Обличчя його почорнiло, вiн звалився з крiсла i став руками лупцювати повiтря, очi викочувалися з орбiт, а з горлянки вихоплювався хрип, в якому пан Анджей заледве второпав одне слово:

– Задихаюся!..

Зчинився гвалт, на який збiглися слуги, надвiрнi медики i стали приводити князя до тями, котрий раптом знепритомнiв. Минула добра година, а коли нарештi магнат почав подавати ознаки життя, пан Кмiциц уже вийшов iз покою. На коридорi вiн зустрiв Харлампiя, котрий встиг пiдлiкуватися вiд ран i саден, отриманих у битвi з бунтiвними угорцями пана Оскерка.

– Що нового? – спитав вусань.

– Вже очуняв! – вiдповiв пан Кмiциц.

– Гм! Але якогось дня може й не оговтатися. Поганi нашi справи, пане полковнику, бо якщо князь помре, то всi його вчинки на нас повiсять. Уся надiя на пана Володийовського, що вiн старих товаришiв боронитиме, тому скажу я вашiй милостi, – тут Харлампiй стишив голос, – я задоволений, що вiн вислизнув.

– Що ж, йому так тiсно було?..

– Що там тiсно! Уявiть собi ваша милосте, що в тому вiльшанику, де його оточили, вовки не вислизнули, а вiн спромiгся. Хай його кулi б’ють. Хто зна, хто зна, чи не доведеться ще його за поли хапати, бо якось тут бiля нас куцо. Шляхта вперто вiд нашого князя вiдвертаеться й усi кажуть, що волiють справжнього ворога, шведа, навiть татарина, але не ренегата. Ось, що е! Натомiсть пан князь наказуе все бiльше громадян виловлювати та у в’язницi саджати. Що, мiж нами кажучи, суперечить законам i вольностям. Привезли сьогоднi пана мечникa расейняйськогo.

– Що? То його привезли?

– Атож, i з родичкою. Панна, як мигдаль! Моi вiтання вашiй милостi!

– Де ж iх розмiстили?

– У правому крилi. Гарнi покоi iм дали, не можуть скаржитися, хiба що на те, що варта перед дверима ходить. А коли весiлля, пане полковнику?

– Ще капела на це весiлля не замовлена. Бувайте, пане, здоровий! – попрощався пан Анджей.

Пан Кмiциц, залишивши Харлампiя, подався до себе. Безсонна нiч, бурхливi подii й остання сварка з князем втомили його так, що ледве на ногах мiг стояти. Не досить, що стомленому i побитому тiлу кожен доторк бiль спричиняе, то ще й у душi наболiло. Просте запитання Харлампiя «Коли весiлля?» вдарило його болiсно, бо вiдразу ж постало в нього, як живе, перед очима крижане обличчя Олюньки, ii уста стиснутi, коли iхне мовчання пiдтверджувало його смертний вирок. Не вiдомо, чи ii прохання могло б його врятувати, чи пан Володийовський на ii слова зважав би! Весь вiдчай i бiль, якi пан Анджей вiдчував зараз, втiлилися в тому, що вона не промовила цих слiв. А ранiше вже двiчi не вагалася його рятувати. Така прiрва виникла мiж ними, настiльки згасло в ii серцi вже не кохання, а проста доброзичливiсть, яку навiть для чужинця мати можна, простий жаль, який до кожного мати потрiбно? Чим бiльше мiркував над цим парубок, тим жорстокiшою здавалася йому Олюнька, тим бiльше за нею тужив, тим глибше ображався. «Що ж я такого зробив, – питав сам себе, – щоб мною так, як проклятого церквою, гидували? Хоч i зле було Радзивiллoвi служити, але ж я почуваюся в цьому невинним, бо з рукою на совiстi сказати можу, що не для слави, не для зискiв, не для хлiбiв йому служу, лише що вигоду для вiтчизни в цьому бачу, за що ж без суду мене засудили?»

– Гаразд, гаразд! Хай буде так! Не стану я за не скоене очищатися, чи милосердя просити! – повторював молодик собi по тисячу разiв.

А бiль усе не вщухав, навпаки, тiльки мiцнiшав щораз бiльше. Повернувшись у своi покоi, кинувся пан Анджей на ложе i спробував заснути, але, попри шалену втому, не мiг. За хвилину пiднявся i став мiряти кроками кiмнату. Час вiд часу руку до чола прикладав i промовляв собi вголос:

– Не iнакше, як серце в цiеi дiвчини затяте!

І знову:

– Цього вiд вас, пaннo, я не сподiвався. Хай же вас Бог розсудить!

У таких роздумах спливла йому година i друга, врештi-решт вiн утомився i задрiмав, сидячи на лiжку, але не встиг заснути, як його розбудив княжий придворний, пан Шкiлядзь, i покликав до князя.

Радзивiлл почувався вже краще i дихав вiльно, але на свинцевому його обличчi була помiтна велика слабкiсть. Вiн сидiв у глибокому крiслi, оббитому шкiрою, маючи при собi медика, котрого вiдразу ж iз приходом пана Кмiцицa вiдiслав.

– Я був уже однiею ногою на тому свiтi, i це через вас! – дорiкнув магнат пановi Анджею.

– Ваша свiтлосте, це не моя провина. Я сказав, що думав.

– Нехай бiльше такого не буде. Не докидайте хоча б ви каменiв на тягар, який я пiдiймаю, i знайте, що я вам пробачив, того б iншому не подарував.

Пан Кмiциц мовчав.

– Якщо я вирiшив, – промовив за хвилину князь, – цих людей у Бiржай вiдiслати, котрим на твое прохання пробачив у Кейданах, то не тому, що вас хотiв одурити, а вас вiд болi врятувати. Я пiддався, бо маю до вас слабкiсть. А iхня смерть була необхiдна. Чи тому я кат, гадаете, що кров проливаю, лиш би очi червоною барвою залити?.. Коли поживете довше, то збагнете, що коли хтось хоче чогось у свiтi досягти, йому не можна нi власнiй, нi чужiй слабкостi давати волю, не можна бiльшими справами задля менших жертвувати. Цi люди мали згинути тут, у Кейданах, бо погляньте, що через ваше заступництво сталося: в краiнi опiр мiцнiе, почалася громадянська вiйна, добра дружба зi шведами заплямована, поганий приклад iншим подали, через який бунт, як зараза, поширюеться. Мало того: я особисто мусив експедицiю проти них органiзувати i конфузii перед усiм вiйськом наiстися, ви ледве вiд iхнiх рук не загинули, а тепер пiдуть на Пiдляшшя i бунт очолять. Дивiться i вчiться! Якби вони загинули в Кейданах, цього всього не було б. Aлe ви, просячи за них, про особисте лише думали, я ж послав iх на смерть до Бiржая, бо я досвiдчений, бо далi бачу, бо знаю це з практики, що хто на бiгу хоч об малий камiнчик спiткнеться, той легко впаде, а хто впаде, той може бiльше не пiднятися, i тим певнiше, чим бiг швидший. Хай Бог милуе, скiльки зла накоiли тi люди!

– Не настiльки вони впливовi, що могли би всi починання вашоi свiтлостi зiпсувати.

– Навiть якби нiчого бiльше не зробили, крiм того, що зумiли непорозумiння мiж мною та Понтусом учинити, то й тодi шкода була б неймовiрна. Я зумiв пояснити, що це були не моi люди, але лист iз погрозами, який менi Понтус написав, залишився i цього листа йому я не подарую. Понтус е королiвським швагром, але сумнiвно, чи моiм мiг би залишитися i чи Радзивiллiвськi пороги не були б для нього зависокими.

– Ваша свiтлiсть краще б iз самим королем, а не з його слугами, спiлкувалася.

– Так я i хочу зробити. І якщо переживання мене не вб’ють, я навчу цього шведика хороших манер. Якщо смуток мене не вб’е i на цьому все скiнчиться, бо менi тут нi колючок, нi болi нiхто не щадить. Важко менi! Важко!.. Хто б повiрив, що я залишився сам, як був пiд Лоевом, пiд Рiчицею, Мозирем, Туровим, Киевом i Берестечком?.. Вся Рiч Посполита дивилася лише на мене i на Вишневецького, як на два сонця!.. Всi тремтiли перед Хмельницьким, а вiн тремтiв передi мною. І тi самi вiйська, якi за часiв загальноi поразки вiд вiкторii до вiкторii я провадив, сьогоднi мене покинули i руку на мене, як вiдступники, пiдiймають.

– Але ж не всi, бо е й такi, хто у вашу свiтлiсть ще вiрить! – доволi рiшуче зауважив пан Кмiциц.

– Ще вiрять, поки не припинять! – вiдповiв гiрко Радзивiлл. – Велика iхня милiсть!.. Дав би Бог, щоб нею я не отруiвся. Вiстря за вiстрям кожен iз вас вбивае в мене, хоч не одному таке й на гадку не спадае.

– Ваша свiтлiсть хай на намiри зважае, а не на слова.

– Дякую за пораду. Вiдтепер буду пильно враховувати, яку менi гримасу щодня показують. І ретельно запобiгати, щоб усiм сподобатися.

– Гiркi це слова, ваша свiтлосте.

– А життя солодке?.. Бог мене для великих речей створив, а я мушу тратити сили у повiтовiй вiйнi, яку провiнцiя з провiнцiею могла б вести. Я хотiв iз потужними монархами помiрятися, а впав так низько, що мушу якогось пана Володийовського по своiх власних маетках ловити. Замiсть дивувати свiт своею силою, я дивую його своею слабкiстю. Замiсть за попiл Вiльна попелищами Москви заплатити, мушу вам дякувати, що Кейдани шанцями оточив. Тiсно менi й я задихаюся. І не тiльки тому, що астма мене душить. Немiчнiсть мене вбивае. Бездiяльнiсть мене вбивае. Тiсно менi та важко!.. Розумiете?..

– Я думав, що пiде iнакше!.. – понуро зауважив пан Кмiциц.

Радзивiлл став напружено дихати.

– Перш нiж iнша до мене корона дiйде, тернову менi одягнуть. Я наказав магiстровi Aдeрсoвi на зорi глянути. Вiн склав фiгуру i переконуе, що зараз погана кон’юнктура, але вона минеться. А я тим часом знемагаю. Уночi щось менi спати не дае, щось човгае по покою. Обличчя якiсь зазирають менi в лiжко, а часом холод раптовий обступае. Це смерть бiля мене чигае. Я пiдупадаю. А мушу бути ще до зрад i пiдступiв готовий, бо знаю, що е такi, хто сумнiваеться.

– Немае вже таких! – гаркнув пан Кмiциц. – Хто хотiв вiдiйти, той уже давно геть подався!

– Не кажiть, самi бачите, що решта польських людей починае озиратися позад себе.

Молодик згадав, що вiд Харлампiя почув, i замовк.

– Нiчого не вдiеш! – промовив Радзивiлл. – Важко, страшно, але треба це пережити. Не кажiть нiкому те, щось тут вiд мене почули. Добре, що цей напад недуги сьогоднi минувся, бо вже не повториться, бо саме на сьогоднi менi сили потрiбнi, бо хочу бенкет вчинити i веселе обличчя показати, щоб дух у людях змiцнити. І ви розпогодьтесь, але не кажiть нiчого нiкому, бо я вам це розповiв, i то тому, щоб хоч ви мене не мучили. Гнiв мене сьогоднi понiс. Стежте, щоб це не повторилося, бо про голову вашу йдеться. Але вам уже пробачив. Тих шанцiв, що ви навколо Кейдан насипали, навiть сам Петерсон не посоромився б. Ідiть тепер, а менi пришлiть пана Мелешка. Привели сьогоднi втiкачiв iз його хоругви, одних гемайнiв[96 - Гемайни – у давнi часи шеренговi загони польського вiйська, набраного з чужоземцiв.]. Накажу йому iх повiсити всiх без винятку. Треба приклад подати. Будьте здоровi. Мае сьогоднi бути весело в Кейданах!..




Роздiл XXII


Расейняйський мечник мав важку перепалку з панною Олександрою, перш нiж та погодилася пiти на той бенкет, який гетьман для своiх людей улаштував. Мусив благати майже зi сльозами вперту та смiливу дiвчину й заклинати, що тут про його голову йдеться, що всi, не лише вiйськовi, а й громадяни, котрi оселилися в околицi Кейдан, в досяжностi руки Радзивiллa, мають з’явитися пiд загрозою княжого гнiву, й опиратися можуть лише тi, хто на милiсть i немилiсть страшного чоловiка виставленi. Панночка, не бажаючи пiдводити дядька, поступилася.

Збiговисько було численне, бо багатьох iз навколишньоi шляхти разом iз дружинами та доньками позганяли. Але вiйськових було найбiльше, особливо офiцерiв чужоземного автораменту[97 - Авторамент – рiд найманого вiйська в Речi Посполитiй, подiлявся на народний i чужоземний.], котрi майже всi при князевi залишилися. Сам же вiн, перш нiж з’явитися до гостей, пiдготував погоже обличчя, немовби жоднi турботи не вiдбилися на ньому, бо прагнув цим бенкетом не тiльки у власних однодумцях i вiйськових дух оживити, а й показати, що бiльшiсть громадян його пiдтримуе i лише свавiльники опираються союзу зi Швецiею. Вельможа прагнув показати, що краiна радiе разом iз ним, тому не шкодував на святкування коштiв, аби бенкет був пишний i щоб поголос про нього розiйшовся якнайдалi краiною. Як тiльки сутiнки накрили землю, сотнi бочок запалало на замковiй дорозi та дитинцi, час вiд часу гармати гримiли, а жовнiрам наказали щось радiсно вигукувати.

Пiд’iжджали один за одним екiпажi, карети та брички, що привозили навколишнiх дук i «дешевшу» шляхту. Двiр наповнився транспортними засобами, кiньми та слугами, котрi прибули з гостями, i мiсцевими. Натовпи, вирядженi в оксамити, шкiру та коштовнi хутра, заповнили так звану золоту залу, а коли князь нарештi з’явився, весь сяючи вiд самоцвiтiв i з прихильною усмiшкою на понурому зазвичай, а тепер знищеному хворобою обличчi, першi офiцери гукнули в один голос:

– Хай живе князь гетьман! Хай живе вiленський воевода!

Радзивiлл окинув поглядом зiбране товариство, бажаючи впевнитись, чи почнуть вторити вигукам вiйськових. Десь iз кiльканадцять сполоханих голосiв повторило вигук, але князь вiдразу ж почав кланятися та дякувати за щире й «одностайне» привiтання.

– З вами, шановне панство, – сказав вiн, – ми дамо собi раду з тими, хто хоче знищити вiтчизну! Бог вам заплатить! Бог вам заплатить!..

І магнат походжав по залi, зупинявся перед знайомими i не жалiв звертань «панiбрате» та «милий сусiдо». Не одне похмуре обличчя випогоджувалося пiд впливом теплих променiв панськоi милостi.

– Щось не схоже, – шепотiли тi, хто донедавна несхвально споглядав на вчинки гетьмана, – щоб такий пан i такий високий сенатор зла вiтчизнi бажав. Мабуть, не мiг вiн iнакше вчинити, або щось задумав, що потiм буде корисне Речi Посполитiй.

– Хоча б вiд другого ворога маемо вже бiльше перепочинку, бо не хочеться задиратися зi шведами.

– Дай же, Господи, щоб усе змiнилося на краще!

Були серед гостей i такi, що хитали головами або поглядом перемовлялися мiж собою: «Ми тут, бо нам нiж до горла приставили». Але мовчали, коли тим часом iншi, до примирення швидшi, розмовляли голосно, навiть дуже голосно, щоб iх князь мiг почути:

– Краще пана змiнити, нiж Батькiвщину згубити.

– Нехай Корона думае про себе, а ми про себе.

– Хто врештi нам дав приклад, якщо не Велика Польща?

– Extrema necessitas extremis nititur rationibus![98 - Extrema necessitas extremis nititur rationibus (лат.) – остаточна необхiднiсть послуговуеться остаточними аргументами.]

– Tentanda omnia![99 - Tentanda omnia (лат.) – треба все спробувати.]

– Всю довiру на нашого князя покладаймо i на нього в усьому сподiваймося. Хай вiн Литву i владу бере в своi руки.

– Гiдний вiн i однiеi, i другоi. Якщо вiн нас не врятуе, то ми згинемо. У ньому salus[100 - Salus (лат.) – безпека.].

– Ближчий вiн нам, нiж Ян-Казимир, бо це наша кров! Радзивiлл ловив жадiбним вухом цi голоси, продиктованi страхом або лестощами, i не враховував, що лунали вони з вуст слабких людей, котрi в небезпецi першi б його покинули. З вуст людей, котрими кожен порив вiтру мiг хилитати, як хвилею. І п’янiв вiд тих слiв, i сам себе дурив, або власне сумлiння, повторюючи в почутих думках те, що мало б його виправдати найбiльше:

– Extrema necessitas extremis nititur rationibus!

Коли ж проходив повз численний гурт шляхти, почув ще вiд пана Южица таке: «Ближчий вiн нам, нiж Ян-Казимир!» Тодi обличчя магната зовсiм розквiтло. Саме порiвняння i зiставлення його з королем лестило його гордостi, тому гетьман наблизився вiдразу ж до пана Южица i сказав:

– Маете рацiю, панове браття, бо в Янi-Казимировi на глечик кровi лише кварта литовськоi, а в менi немае iншоi. Але якщо дотепер кварта глечиковi наказувала, то вiд вас, панове браття, залежить, щоб це змiнити.

– Ми також глечиком готовi пити за здоров’я вашоi свiтлостi! – вiдповiв пан Южиц.

– Ви в мене думку вкрали. Веселiться, пaнoвe браття! Я хотiв би всю Литву сюди запросити.

– Для того ii довелося б бiльше обкраяти, – зауважив пан Щанецький iз Дальновa, смiливий i гострий чоловiк однаково що язиком, що шаблею.

– Як вас розумiти? – спитав князь, свердлячи його очима.

– Що серце вашоi свiтлостi за Кейдани бiльше.

Радзивiлл усмiхнувся вимушено i пiшов далi.

У цей час наблизився до нього маршалок iз повiдомленням, що вечеря готова. Юрба попливла за князем, наче рiчка, до тiеi самоi зали, в якiй ще недавно союз iз Швецiею був проголошений. Там маршалок розсадив запрошених за родовитiстю, називаючи кожного по iменi та маетку. Але, вочевидь, княжi накази були i щодо цього завчасно вiдданi, бо пану Кмiцицу дiсталося мiсце мiж расейняйським мечником i панною Олександрою.

В обох аж тьохнули серця, коли почули своi iмена, разом згаданi, й обое завагалися в першу мить. Але спало iм, мабуть, на гадку, що опиратися було б те саме, що звертати на себе погляди всiх присутнiх, тому сiли поряд. Було iм кепсько i важко. Пан Анджей вирiшив залишатися байдужим, наче сидiла бiля нього зовсiм чужа особа. Незабаром, однак, вiн збагнув, що нi вiн не зумiе бути таким байдужим, нi ця сусiдка не е такою чужою, щоб могли затiяти мiж собою свiтську балачку. Бiльше того, обое зметикували, що в цьому тлумi осiб i найрозмаiтiших почуттiв, справ, пристрастей вiн думае тiльки про неi, а вона про нього, i саме тому так iм важко. Бо обое не хотiли i не могли висловити щиро, ясно та вiдверто все, що iм лежало на серцi. Мали за собою минуле, але не мали майбутнього. Давнi почуття, довiрливiсть, навiть знайомство, все було розтоптане. Не було нiчого мiж ними спiльного, крiм почуття обов’язку та суму. Якби й ця остання ланка трiснула, почувалися б вiльнiше. Але тiльки час мiг принести забуття, тепер ще було для цього зарано.

Пану Кмiцицу було так погано, що вiн наче муку терпiв, проте нiзащо у свiтi не вступився б цього мiсця, яке йому маршалок визначив. Вухом ловив шелестiння сукнi коханоi, вдаючи, що не зважае на кожен ii рух, вiдчував тепло, що паленiе вiд неi, й усе це вкупi давало йому якусь болючу насолоду.

Через якийсь час вiн помiтив, що й юнка така ж уважна, хоч нiби його не помiчае. Охопило молодика непереборне бажання глянути на панночку, i вiн став косити очима, поки не побачив ясне чоло, очi, прикритi темними вiями, i бiле, без краплини фарби, як в iнших жiнок, обличчя.

Було завжди в цьому обличчi щось таке для нього привабливе, що аж серце в бiдного парубка завмирало вiд печалi та болю. «Як така злiсть у такiй янгольськiй красi вмiститися могла!» – подумав вiн собi. Але образа була занадто глибокою, тому незабаром додав подумки: «Менi байдуже, нехай вас хтось iнший бере!»

І враз вiдчув, що якби той «iнший» лише спробував скористатися його дозволом, то б його на сiчку покришив. На саму думку про те шляхтича охопив страшний гнiв. Заспокоiвся лише, коли нагадав собi, що це ж вiн сам, а не хтось iнший бiля неi сидить, i що нiхто, принаймнi зараз, за нею не упадае.

«Ще раз на неi я гляну, а потiм в iнший бiк дивитимусь», – вирiшив.

І знову глипав на неi скоса, а коли вона зробила те саме, обое опустили рiзко очi, дуже схвильованi, наче на грiху спiйманi. Панна Олександра також усерединi боролася сама iз собою. З усього, що трапилося, з поведiнки пана Кмiцицa в Бiлевичaх, зi слiв панiв Заглоби та Скшетуськогo, усвiдомлювала, що пан Анджей блукав, але не був настiльки винен, не заслуговував на таке презирство, на такий безумовний осуд, як вважала ранiше. Адже це вiн тих чесних людей вiд смертi врятував, стiльки у ньому було якоiсь прекрасноi гордостi, що втрапивши до iхнiх рук, маючи при собi лист, який мiг його виправдати або принаймнi вiд смертi захистити, не показав, однак, не промовив анi слова i пiшов на смерть iз гордо пiднесеною головою.

Олюнька, вихована старим воiном, котрий ставив презирство до смертi на чолi всiх iнших чеснот, обожнювала мужнiсть вiд усього серця, не могла опиратися мимовiльному захопленню цiею рогатою, лицарською фантазiею, яку можна було хiба разом iз душею з тiла вигнати.

Зрозумiла вона i те, що якщо пан Кмiциц Радзивiллoвi служив, то зi справжньою доброю вiрою, тому кривдою для нього були пiдозри в зрадi! Все ж вона першою заподiяла йому цю кривду, не подарувала йому нi образи, нi презирства, не хотiла йому пробачити навiть перед смертю!

«Забудь кривду, – промовляло ii серце, – все мiж вами скiнчилося, aле мушу визнати, що його несправедливо судила. Винна в цьому ще й собi».

Але було в цiй панночцi також гордощiв через край, а може, навiть i трохи злостi. Тому скоро iй спало на гадку, що той кавалер аж уже такого задоволення не вартуе, i повернулися рум’янцi на ii щоки. «Якщо не вартуе, нехай обiйдеться»! – сказала дiвчина собi подумки.

Але совiсть не вщухала, чи справедливо скривджений, чи нi, але винагородити його потрiбно. Однак з iншого боку i гонор подавав щоразу новий аргумент: «Якби слухати, а таке можливе, вiн не схотiв, довелося б лише даремно сорому наiстися. А по-друге: винен чи не винен, навмисне дiе через заслiплення, досить того, що зi зрадниками волочиться, з ворогами вiтчизни, i допомагае iм ii плюндрувати. На одне батькiвщинi вийде, чи йому розуму бракуе, чи чесностi. Бог його може простити, а люди мусять i повиннi осудити, й iм’я зрадника на ньому залишиться. Справдi! Якщо вiн не винен, не правильно зневажати за те, що навiть роздуму не мае, щоб зло вiд добра, а злочин вiд чесноти вiдрiзнити?»

Тут гнiв заполонив панночку i щоки iй запалали. «Я змовчу! – наказала вона собi. – Хай терпить вiд того, на що заслужив. Доки я розкаяння не побачу, доти я маю право засуджувати».

Пiсля цього дiвчина зиркнула на пана Кмiцица, немовби бажаючи переконатися, чи розкаяння часом на його обличчi не видно. Тодi й сталася зустрiч iхнiх поглядiв, пiсля якого так засоромилися обое. Розкаяння Олюнька, може, в обличчi кавалера й не побачила, але побачила бiль i велику втому. Побачила, що це обличчя було таке ж блiде, як пiсля хвороби. Тож жалiсть ii охопила глибоко, сльози рвалися з очей i юнка нахилилася ще бiльше над столом, щоб свою схвильованiсть не викрити.

А тим часом бенкет поволi оживлявся. Із самого початку, либонь, усi перебували пiд важким враженням, але у мiру випитих келихiв прибувало й фантазii бенкетувальникам. Гомiн наростав. Аж тут пiднявся князь.

– Шановне панство, прошу слова!

– Князь хоче говорити!.. Князь хоче говорити! – почулося зусiбiч.

– Перший тост пiдiймаю за здоров’я найяснiшого шведського цiсаря, котрий допомогу проти ворогiв нам надае й управляе тим часом цiею краiною, й ii не здасть, але спокiй поверне. Встаньте, шановне панство, бо за це здоров’я п’еться навстоячки.

Учасники бенкету пiднялися, всi, крiм жiнок, i наповнили келихи, але без вигукiв i без запалу. Пан Щанецький iз Дaльнoвa бурчав щось сусiдам, а тi гризли вуса, щоб не зареготати, вочевидь, той насмiхався над шведським королем.

Лишень коли князь пiдняв другий келих за здоров’я «коханих гостей», прихильних Кейданам, котрi прибули навiть здалеку, щоб засвiдчити свою шану та щирiсть намiрiв господарю, вiдповiв йому гучний вигук:

– Дякуемо! Дякуемо вiд щирого серця!

– За здоров’я пана князя!

– Нашого литовського Гeктoрa!

– Хай живе! Хай живе князь гетьман, воевода наш!

Аж тут пан Южиц, вже трохи п’яний, гукнув усiею силою своiх легенiв:

– Хай живе Януш І, великий литовський князь!

Радзивiлл зашарiвся весь, як панночка, до якоi наречений ще не зважився, але помiтивши, що присутнi мовчать глухо та споглядають на нього здивовано, заявив:

– У вашiй це владi, але зарано менi цього бажаете, пане Южиц, ох зарано!

– Хай живе Януш І, великий литовський князь! – уперто повторив захмелiлий пан Южиц.

Пан Щанецький устав, своею чергою, i пiдняв келих.

– Саме так! – сказав вiн цiлком розважливо. – Великий литовський князь, польський король i нiмецький iмператор!

У залi запанувала мовчанка, i раптом учасники бенкету одночасно вибухнули реготом. Очi викочувалися, вуса ворушилися на червоних пиках i смiх потрясав iхнi тiла, вiдбивався вiд склепiння зали i довго не вщухав. Аж раптово як постав, так ураз i завмер на вустах присутнiх, котрi побачили обличчя гетьмана, яке мiнилося, як веселка. Радзивiлл однак пересилив страшний гнiв, що схопив його за груди, i бовкнув:

– Небезпечно жартуете, пане Щанецький!

Шляхтич надув щоки i зовсiм не бентежачись вiдповiв:

– Це виборний трон, а забагато вашiй свiтлостi бажати не можемо. Якщо як шляхтич ви можете, ваша свiтлосте, стати польським королем, а як князь Нiмецькоi держави можете i на iмператорський престол претендувати. Так само далеко чи близько до одного, як до другого, а хто вам цього не бажае, хай встане, то його хутко тут на шаблi вiзьмемо.

І вiн звернувся до учасникiв бенкету:

– Встаньте, хто не бажае iмператорськоi нiмецькоi корони пановi вiленському воеводi!

Звiсно, нiхто не встав. Не смiялися вже також, бо в голосi пана Щанецькогo було стiльки безсовiсноi злостивостi, що всiх охопив мимовiльний неспокiй, що ж станеться.

Але не сталося нiчого, лише бажання бенкетувати зменшилося. Даремно слуги наповнювали келихи по вiнця. Вино не могло розiгнати нi понурих думок у головах бенкетувальникiв, нi наростаючого неспокою. Радзивiлл iз зусиллям опановував злiсть, бо вiдчував, що завдяки тостам пана Щанецькогo змалiв вiн в очах зiбраноi шляхти, i що навмисно або мимоволi цей шляхтич похитнув переконання гостей, що вiленський воевода не ближчий до великокняжого трону, нiж до нiмецькоi корони. Все обернулося в жарт, у посмiховисько, хоча бенкет саме для того був затiяний, щоб голови до майбутнього панування Радзивiлла звикли. Бiльше того, Радзивiллoвi йшлося i про те, щоб таке висмiювання на його надii не вплинуло негативно i на офiцерiв, у справу втаемничених. Але на iхнiх обличчях читалося глибоке розчарування.

Ганхов цмулив келих за келихом i уникав княжого погляду, пан Кмiциц не пив, але втупився в стiл перед себе з насупленими бровами, буцiмто мiркував над чимось або вiв внутрiшню боротьбу. Радзивiлл затремтiв вiд думки, що в цьому розумi будь-якоi митi може спалахнути свiтло та витягнути правду з тiнi, а тодi цей офiцер, котрий е единою ланкою, що поеднуе рештки польських хоругв зi справою Радзивiлла, обiрве цей зв’язок, хоч би й разом з ним мусив собi серце з грудей вирвати.

Пан Анджей став тягарем уже для Радзивiлла, i якби не це дивне значення, яке надав йому збiг випадкiв, давно б уже став жертвою своеi зухвалостi та гетьманського гнiву. Але князь помилявся, пiдозрюючи його в цю мить у ворожих його справi думках, бо пан Анджей весь був поглинутий Олюнькою i тим глибоким душевним розладом, який iх роздiляв.

Часом здавалося йому, що кохае цю дiвчину, котра поруч сидить, бiльше за весь свiт, а iнколи таку до неi вiдчував ненависть, що заподiяв би iй смерть, якби мiг – iй, але водночас i собi. Життя його настiльки ускладнилося, що стало для цiеi простоi натури занадто важким. Вiн вiдчував те саме, що вiдчувае дикий звiр, оплутаний сiттю, з якоi не може виплутатися.

Неспокiйний i понурий настрiй цього бенкету дратував його без мiри. Було йому просто нестерпно. Бенкет iз кожною хвилиною ставав усе похмурiшим. Присутнiм здавалося, що вони забавляються пiд свинцевим дахом, який спираеться на iхнi голови. Тим часом новий гiсть зайшов до зали. Князь, побачивши його, заволав:

– Це пан Суханець, вiд брата Богуслава! Мабуть, iз листами?

Новоприбулий низько вклонився.

– Саме так, ясновельможний княже!.. Я iду прямо з Пiдляшшя.

– Давайте ж листи, а самi сiдайте за стiл. Прошу мене вибачити, що я читання не вiдкладу, хоч при бенкетi сидимо, бо можуть там бути новини, якими захочу з вами подiлитися. Пане маршалку, прошу там пам’ятати про нашого посланця.

Кажучи це, князь узяв iз рук пана Суханця пачку листiв i почав квапливо ламати печатку першого з них.

Присутнi вибалушили цiкавi очi на його обличчя i намагалися вiдгадати з нього змiст послання. Перший лист проте не сповiщав, либонь, нiчого хорошого, бо княже обличчя налилося кров’ю й очi заблисли диким гнiвом.

– Пановe браття, – ледь вимовив гетьман, – князь Богуслав доповiдае менi, що тi, хто волiв конфедеруватися, нiж на ворога пiд Вiльно йти, тепер маетки моi на Пiдляшшi пустошать. Легше по селах iз бабами воювати!.. Гiднi лицарi, нiчого не скажеш!.. Байдуже, нагорода iх не омине!..

Пiсля цього сягнув по другого листа, але ледве на нього оком кинув, обличчя його освiтилося посмiшкою трiумфу та радощiв.

– Серадське воеводство здалося шведам, – крикнув вiн, – i вслiд за Великою Польщею прийняло протекцiю Карла-Густавa.

А за хвилину знову:

– А це найсвiжiша пошта! Добра новина, шановне панство! Яна-Казимира розбили пiд Видавою та Жарновом!.. Його вiйсько вiдступае! Король вiдступае на Кракiв, шведи його переслiдують. Пише менi брат, що i Кракiв мусить упасти.

– Радiймо ж, шановне панство! – зауважив дивним голосом пан Щанецький.

– Так, радiймо! – повторив гетьман, не зауваживши тону, яким пан Щанецький це сказав.

І радiсть променiла вiд усiеi княжоi постатi, обличчя стало в одну мить немов молодшим, очi набрали блиску. Тремтячими вiд щастя руками вiн розiрвав печатку останнього листа, глянув, засяяв увесь, як сонце i зарепетував:

– Варшаву взяли!.. Хай живе Карл-Густав!

Аж тут вiн помiтив, що враження, яке ця iнформацiя справляе на присутнiх, дуже рiзниться вiд того, що вiн сам вiдчував. Всi немов води в рот набрали i непевно дивилися вперед. Дехто супив брови, хтось обличчя затулив руками. Навiть гетьманськi придворнi, навiть люди слабкого духу не смiли наслiдувати княжу радiсть вiд звiстки, що Варшаву взяли, що Кракiв мусить впасти i що воеводства одне за одним вiдрiкаються свого короля i здаються вороговi. Було щось потворне в цьому задоволеннi, з яким головний вождь половини вiйська Речi Посполитоi й один iз найвищих ii сенаторiв сповiщав про поразки батькiвщини. Князь зрозумiв, що потрiбно пом’якшити враження.

– Шановне панство, – промовив гетьман, – я першим би плакав разом iз вами, якби йшлося про шкоду Речi Посполитiй, але тут держава шкоди не отримуе, лише пана змiнюе. Замiсть невдахи Янa-Казимира матиме великого та успiшного воiна. Я бачу вже закiнчення всiх воен i розбитих ворогiв.

– Мае ваша свiтлiсть рацiю! – погодився пан Щанецький. – Кухоль у кухоль те саме казали пани Радзiевський та Опалинський пiд Устям. Радiймо, шановне панство! На згубу Янoвi-Казимиру!..

Сказавши це, пан Щанецький вiдсунув iз гуркотом крiсло, встав i вийшов iз зали.

– Несiть найкращi вина, що е в пiдвалах! – закричав князь.

Пан маршалок побiг виконувати наказ. У залi закипiло, як у вулику. Коли перше враження минулося, шляхта почала мiркувати над вiстями i дискутувати. Розпитували пана Суханця про подробицi з Пiдляшшя та прилеглого Мазовша, яке шведи вже зайняли.

За мить укотили в залу засмоленi дiжки i стали вибивати в них кiлки. Настрiй покращився i поступово ставало все веселiше. Щораз частiшi голоси взялися повторювати: «Сталося! Немае вже ради!», «Може буде краще! Треба змиритися з долею!», «Князь не дасть нас скривдити!», «Краще нам, нiж iншим. Хай живе Януш Радзивiлл, воевода наш, гетьман i князь!»

– Великий литовський князь! – додав пан Южиц.

Але цього разу не вiдповiли йому вже нi мовчанням, нi смiхом, а запально кiлькадесят охриплих горлянок заревiло разом:

– Цього бажаемо! Вiд серця i душi бажаемо! Хай живе! Хай пануе!

Магнат встав з обличчям червоним, як рак.

– Дякую вам, пaнoвe браття!.. – сказав вiн серйозно. У залi вiд свiтла та людського дихання зробилося задушливо, як у лазнi. Панна Олександра нахилилася через пана Кмiцицa до расейняйського мечника.

– Менi зле, – повiдомила вона, – ходiмо звiдси.

Обличчя ii було блiде, а на чолi блищали краплi поту. Але мечник кинув неспокiйний погляд на гетьмана, остерiгаючись, чи покидання столу йому не нашкодить. У полi вiн був хоробрим вояком, але дуже боявся Радзивiллa.

Тим часом до всiх неприемностей гетьман додав iще:

– Мiй ворог той, хто зi мною всiх тостiв до дна не пив, бо я сьогоднi веселий!

– Чула? – розсердився мечник.

– Дядьку, я бiльше не можу, менi зле! – благала Олюнька.

– Тодi без мене, – вiдповiв мечник.

Панночка пiднялася, намагаючись вислизнути так, щоб нiчиеi уваги не привертати, але сил iй забракло i юнка схопилася за бильце крiсла. Раптом iй пiдставили сильне лицарське плече i пiдтримали вже майже млiючу.

– Я вас вiдведу! – запропонував пан Анджей.

І не питаючи дозволу, обiйняв ii за талiю, наче залiзним обручем, але дiвчина все важчала, i поки дiйшли до дверей, безвладно повисла на плечi парубка.

Тодi вiн узяв ii на руки, так легко, як дитину, i винiс iз зали.




Роздiл XXIII


Того ж вечора, пiсля закiнчення бенкету, пан Анджей запрагнув обов’язково побачитися з князем, але йому повiдомили, що князь зайнятий таемною розмовою з паном Суханцем. Тому молодик прийшов наступного дня вже iз самого ранку, i його негайно до панськоi особи пустили.

– Ваша свiтлосте, – заявив вiн, – я прийшов iз проханням.

– Що хочете, щоб я для вас зробив?

– Не можу тут бiльше жити. Щодня щораз бiльша для мене це мука. Нiчого тут, у Кейданaх, мене не вабить. Хай ваша княжа свiтлiсть загадае менi якесь завдання, хай мене пошле, куди схоче. Я чув, що полки мають на Золотаренка рушати. Я пiду з ними.

– Радий би Золотаренкo погаласувати з нами, але йому зараз не до нас, бо тут уже шведська протекцiя, i ми також на нього без шведiв не можемо рушати. Граф Магнус надто поволi рухаеться i вiдомо чому! Бо менi не довiряе. Але чому вам так погано в Кейданах при нашому боцi?

– Ваша свiтлосте, будьте до мене ласкавi, бо менi так кепсько, що й сказати не вмiю. Правду кажучи, я думав, що iнакше все пiде. Гадав, що будемо битися, що жити будемо у вогнi i в димi, у сiдлi вдень i вночi. Для такого мене Господь Бог створив. А тут сиди, слухай теревенi та диспути, гний у бездiяльностi або полюй на своiх, замiсть на ворога. Не можу такого витримати, просто не можу. Я волiю сто разiв смерть, як менi Бог милий! Чиста мука!

– Знаю я, з чого цей вiдчай походить. Aмури це, нiчого бiльше! Коли постарiетесь, то буде смiятися з цiеi муки. Я бачив це вчора, що у вас iз тiею дiвчиною не клеiться i щораз бiльше.

– Менi до неi байдуже, а iй до мене. Що було, те загуло!

– А що, вона вчора занедужала?

– Еге ж.

Князь помовчав.

– Я вам радив уже i ще раз раджу, – озвався нарештi гетьман, – якщо вам про неi йдеться, то берiть ii, з ii волею чи без неi. Я накажу вас обвiнчати. Буде трохи зойкiв i плачiв. Але це дурня! Пiсля шлюбу вiзьмете ii у своi покоi. А якщо ще й завтра плакатиме, то iснуе право чоловiка!

– Я прошу вашу свiтлiсть про якесь вiйськове завдання, а не про шлюб! – рiзко зауважив пан Кмiциц.

– То ви ii вже не хочете?

– Не хочу. Нi я ii, нi вона мене! Хоч би навiть душа моя обiрвалася, не буду ii нi про що просити. Я хотiв би лише опинитися якнайдалi, щоб про все забути, поки ще мiй розум не затьмарився. Тут немае що робити, а бездiяльнiсть за все найгiрша, бо неспокiй людину гризе, як хвороба. Хай ваша свiтлiсть пригадае собi, як вам учора було важко, поки добрi новини не надiйшли. Так менi е сьогоднi i так буде. Що маю робити? За голову вхопитися, щоб ii гiркi думки не роздирали, i сидiти? Що я тут висиджу? Всевишнiй знае, що це за часи, Бог знае, що це за вiйна така, якоi нi збагнути, нi розумом обiйняти не можу. Вiд того ще важче. Ось, як менi Бог милий, якщо ваша свiтлiсть мене не використаете, то хiба втечу, ватагу зберу i битимусь.

– Проти кого? – поцiкавився князь.

– Проти кого? Пiду пiд Вiльно i буду ворогiв шарпати, як Хованськогo мотлошив. Вiдпустiть, ваша свiтлосте, зi мною мою хоругву, бо вiйна почнеться!

– Ваша хоругва менi тут потрiбна проти внутрiшнього ворога.

– Страшний бiль, нестерпна мука в Кейданах iз зкладеними руками вартувати, або за якимось паном Володийовським ганятися, котрого я волiв би при стременi за товариша мати.

– Маю завдання для вас, – промовив князь. – Пiд Вiльно вас не вiдпущу, i хоругви не дам. Але якщо всупереч моiй волi пiдете i зiбравши ватагу поiдете, то знайте, що тим самим припините менi служити.

– Але вiтчизнi служитиму!

– Той батькiвщинi служить, хто менi служить. Я вже про це вам казав. Пригадайте також, що ви менi присягнули. До того ж, якщо на вiльнi хлiби пiдете, то водночас вийдете з-пiд юрисдикцii моеi iнквiзицii, а там суди з вироками на вас чекають. Для власного добра не варто цього робити.

– Та що там тепер суди означають!

– За Кoвном нiчого, але тут, де ще спокiйна краiна, вони не перестали функцiонувати. Ви можете, щоправда, не з’явитися, але вироки винесуть i над вами вони тяжiтимуть аж до спокiйнiших часiв. Кого раз до сурми вкладуть, тому й через десять рокiв пригадають, а вже шляхта ляуданськa припильнуе, щоб про вас не забули.

– Чесно кажучи, ваша свiтлосте, як прийде покута, то я скорюся. Давнiше готовий я був навiть iз усiею Рiччю Посполитою вiйну вести i на стiльки вирокiв собi заробити, скiльки небiжчик пан Лящ, котрий казав собi ними шубу пiдшити. Але тепер якась болячка виросла менi на сумлiннi. Людина боiться зайти далi, нiж хотiла б, i душевний неспокiй про все ii точить.

– То ви такий педант? Але менше з тим! Я казав, що якщо хочете звiдси iхати, то функцiю для вас маю i дуже почесну. Ганхов менi за неi вже всi очi виiв i дорiкае щодня. Вже я думав, щоб йому ii вiддати. Будь-кого не можу послати, бо потрiбен менi там хтось визначний, не з будь-яким прiзвищем i не чужим, а польським, яке б саме собою свiдчило, що не всi мене покинули i що е ще впливовi громадяни, котрi мене тримаються. Ви до того придатнi, бо i фантазiю маете добру, i бажаете, щоб вам вклонялися, а не ви комусь.

– А про що йдеться вашiй свiтлостi?

– Потрiбно поiхати в далеку подорож.

– Сьогоднi ж готовий!

– І власним коштом, бо в мене з грошима куцо. Однi маетки ворог зайняв, iншi своi пустошать, i нiчого не доходить вчасно. А все вiйсько, що при менi е, перейшло тепер на мое утримання. Я впевнений, що менi пан пiдскарбiй, котрий у мене пiд замком сидить, i гроша не видiлить, i не лише тому, що не схотiв би, а тому, що й сам не мае. З громадських грошей я беру не питаючи, але ж скiльки iх ще е? Вiд шведiв скорiш за все ви коштiв також не отримаете, бо iм самим на вигляд кожного шеляга руки трясуться.

– Вашiй свiтлостi не потрiбно продовжувати! Якщо поiду, то власним коштом.

– Але там потрiбно багато вкладати, не жалiти!..

– Нiчого не жалiтиму!

Обличчя гетьмана просвiтлiло, бо вiн справдi готiвки не мав, хоча й нещодавно Вiльно пограбував, але й жадiбним був вiд природи. Правдою було також i те, що грабунки його майна, що тягнуться вiд Інфлянтiв до Киева i вiд Смоленська до Мазовша, припинили надходження коштiв, а витрати на вiйсько з кожним днем зростали.

– Це менi подобаеться! – втiшився вельможа. – Ганхов зараз би почав нити, а ви зовсiм iншi. Тому слухайте, в чому рiч.

– Слухаю уважно.

– Спочатку ви поiдете на Пiдляшшя. Небезпечна це дорога, бо там е конфедерати, котрi з табору вийшли i проти мене змовилися. Як iх оминути, ваша проблема. Той Якуб Кмiциц, може, б вас i не чiпав, але стережiться панiв Гороткевичa, Жеромськогo, а особливо Володийовськогo з його ляуданською компанiею.

– Я вже був у iхнiх руках i нiчого менi не сталося.

– Це добре. Треба вступити до Заблудовa, де сидить пан Гарасимович. Накажете йому, щоб якi можна грошi з маеткiв, публiчних податкiв i звiдки можна зiбрав i менi надiслав, але не сюди, а до Tiльжа, куди вже перевезли всi моi речi. Що зможе заставити з майна або з iнвентарю, хай заставляе! Що буде можна взяти вiд евреiв, нехай вiзьме. Також хай помiркуе, як конфедератiв згубити. Але то вже не ваша справа, я дам йому власноручнi iнструкцii. Ви йому листа вiддайте i хутко вирушайте до Тикоцинa, до князя Богуслава.

Тут гетьман зупинився i став голосно дихати, бо довша розмова мучила його дуже. Пан Кмiциц вдивлявся в нього жадiбно, бо йому душа рвалася в путь. Молодик вiдчував, що ця мандрiвка, сповнена очiкуваних пригод, стане бальзамом на його внутрiшнiй смуток.

Магнат перевiв подих i продовжив:

– У головi не вкладаеться, чому князь Богуслав досi сидить на Пiдляшшi?.. Заради Бога! Може згубити мене i себе. Будьте уважнi з тим, що кажу, бо хоч вiддасте йому моi листи, потрiбно також його живим словом пiдтримати та пояснити все, що написати не вдасться. Знайте ж, що вчорашнi звiстки були добрi, але не такi добрi, як я шляхтi сказав, i навiть не такi добрi, як я сам собi уявляв. Шведи, щоправда, перемагають: зайняли Велику Польщу, Мазовше, Варшаву, Серадське воеводство скорилося iм, женуть Янa-Казимира пiд Кракiв i Кракiв займуть, як Господь Бог на небi. Пан Чарнецький мае його захищати, той свiжо спечений сенатор, але мушу визнати, що вiн добрий жовнiр. Хто може передбачити, що станеться?.. Шведи, звiсно, вмiють здобувати фортецi, та й не було навiть часу на укрiплення Кракова. Цей дуже строкатий каштелянчик зможе триматися мiсяць, два, три. Стаються часом i такi дива, як всi ми пам’ятаемо пiд Збаражем. Тому якщо буде запекло триматися, чортяка може все задом наперед обернути. Вчiться полiтичних викрутасiв. Знайте також, що у Вiднi не будуть прихильно дивитися на зростаючу шведську могутнiсть, можуть i допомогу надати. Татари також, я це знаю добре, схильнi допомагати Янoвi-Казимиру, на козацтво i Москву навалою вирушать, а тодi украiнськi вiйська Потоцького прийдуть на допомогу. Сьогоднi Ян-Казимир у вiдчаi, але завтра може його щастя повернутися.

Тут князь був змушений знову дати перепочинок стомленим грудям, а пан Анджей дивного зазнав вiдчуття, яке сам собi поки що не вмiв пояснити. Ось вiн, однодумець Радзивiлла та шведiв, вiдчував немовби велику радiсть вiд думки, що фортуна може вiд шведiв вiдвернутися.

– Розповiв менi пан Суханець, – правив далi князь, – як усе було пiд Видавою та Жарновом. У першiй сутичцi нашi сили… я хотiв сказати польськi, стерли шведiв на порох. Це вам не посполите рушення. І шведи купу вiйська втратили.

– Але ж вiкторiя таки була за ними?

– Була, бо хоругви Яна-Казимира збунтувалися, i шляхта оголосила, що стоятиме в колонi, а битися не хоче. Виявилося, що в полi шведи не бiльше за кварцяних вмiють. Ще одна або двi вiкторii, i дух може змiнитися. Якщо Янoвi-Казимиру надiйде грошова допомога, щоб мiг воякам заплатити, то вони i не бунтуватимуть. Потоцький не мае так багато людей, але це загартованi хоругви й кусючi, як оси. Татари прийдуть iз ним, й електор нам на додачу не пiдходить.

– Тобто?

– Ми з Богуславом розраховували, що вiн iз шведами i з нами в лiгу увiйде, бо знаемо про його намiри Рiч Посполиту втримати. Але вiн занадто обережний i про власне добро лише пiклуеться. Чекае, вочевидь, що буде, а тим часом входить у лiгу, але вже з прусськими мiстами, якi вiрно за Яном-Казимиром стоять. Гадаю, що в цьому буде якась зрада, хiба б електор не був собою або зовсiм у шведськiй фортунi засумнiвався. Але поки це з’ясуеться, тим часом лiга проти шведiв виступить, i хай лише iхня нога у Малiй Польщi опиниться, як вiдразу ж Велика Польща та Мазовше повстануть, пруссаки з ними пiдуть, i може все змiнитися.

Тут князь сiпнувся, немов наляканий таким прогнозом.

– Що може змiнитися? – уточнив пан Кмiциц.

– Шведська нога з Речi Посполитоi не вийде! – вiдрубав понуро князь.

Пан Анджей насупив брови i мовчав.

– Тодi, – продовжив низьким голосом гетьман, – i наша фортуна впаде так низько, як колись була високо.

Пан Кмiциц схопився з мiсця з очиськами, що аж iскри метали, з розпашiлим обличчям i закричав:

– Ваша свiтлосте! Та що ж це таке?.. Але ви ж самi менi казали нещодавно, що Рiч Посполита пропала i що тiльки в спiлцi зi шведами через особу i майбутне панування вашоi свiтлостi врятувати ii можна?.. Чому ж тепер вiрити? Тому, що я ранiше чув, чи тому, що сьогоднi? А якщо так, як ваша свiтлiсть зараз каже, то чому ми тримаемося шведiв, замiсть того, щоб iх бити?.. Tа душа до того рветься!

Радзивiлл суворо глянув на молодика.

– Але ж ви й зухвалий! – сказав вiн.

Але пан Анджей уже осiдлав свого улюбленого коня.

– Потiм про те, який я е! Тепер дайте менi, ваша свiтлосте, вiдповiдь на мое запитання.

– Дам я вам вiдповiдь, – промовив чiтко Радзивiлл, – якщо справи так обернуться, як я кажу, тодi й почнемо шведiв бити.

Пан Анджей припинив пирхати нiздрями, натомiсть пальнув долонею в чоло i заверещав:

– Телепень! Дурень!

– Цього я не заперечую, – сказав князь, – i ще додам, що мiру зухвалостi перебираете. Знайте ж, що я для того вас посилаю, щоб ви вивiдали, як фортуна повертаеться. Я хочу гараздiв вiтчизнi, нiчого бiльше. Те, що казав, лише гiпотези, якi можуть i не справдитися, i, ймовiрно, не справдяться. Але обережним треба бути. Хто хоче, щоб його вода не захопила, мусить вмiти плавати, а хто йде лiсом, в якому дорiг немае, той часто мусить зупинятися, щоб зорiентуватися, в який йому бiк iти потрiбно. Второпали?

– Так ясно, наче сонце засяяло.

– Recedere[101 - Recedere (лат.) – вiдмова.] нам дозволено i потрiбно, якщо для вiтчизни буде так краще, але нiчого не вдасться, якщо князь Богуслав довше на Пiдляшшi сидiтиме. Голову, мабуть, втратив чи що? Там сидячи, мусить вибирати, чи зi шведами, чи з Яном-Казимиром залишатися, а це було б найгiрше.

– Бовдур я, ваша свiтлосте, бо знову нiчого не тямлю!

– Пiдляшшя близько до Мазовша й або шведи його займуть, або з прусських мiст прийде допомога проти шведiв. Тому доведеться вибирати.

– Але чому князь Богуслав не може вибирати?

– Бо доки вiн не вибере, доти шведи будуть на нас озиратися i мусять нас остерiгатися, той самий електор. Якщо ж recedere доведеться i проти шведiв обернутися, то вiн мае бути сполучною ланкою мiж мною i Яном-Казимиром. Вiн мае менi повернення полегшити, чого б не мiг зробити, якби в таборi шведiв опинився. Але якщо на Пiдляшшi буде змушений незабаром вибирати, то нехай iде в Пруссiю, до Тiльжа, i там чекае, що станеться. Електор сидить у маркграфствi, тому Богуслав стане найбiльшим авторитетом у Пруссii i цiлком може пруссакiв до рук прибрати, i вiйсько множити, i на чолi великоi потуги стати. А в той час i однi, й iншi те, що ми хочемо, дадуть, тiльки б нас двох мати серед друзiв, i дiм наш не тiльки не впаде, але височiтиме, а це основне.

– Ваша свiтлiсть казали, що основне – добро вiтчизни…

– Не хапайте мене за язика, бо я вже сказав, що це все однаково, i слухайте далi. Я знаю добре, що князь Богуслав, хоча i пiдписав акт союзу зi Швецiею тут у Кейданaх, проте однодумцями iх не вважае. Тому нехай розпустить чутки, а ви поширюйте iх дорогою, що я його змусив до пiдписання всупереч його волi. Люди радо цьому повiрять, бо не раз ставалося, що рiднi брати до рiзних партiй належали. В такий спосiб вiн зможе увiйти в довiру до конфедератiв, запросити командирiв до себе, нiби для перемов, а потiм схопити i в Пруссiю вивезти. Чесний то буде спосiб, i для батькiвщини рятiвний, бо iнакше цi люди цiлком ii згублять.

– Це все, що я маю зробити? – спитав розчаровано пан Кмiциц.

– Це заледве частина i не найважливiша. Вiд князя Богуслава ви поiдете з моiми листами до самого Карлa-Густавa. Я тут не можу з графом Магнусом спiльноi мови знайти з часу тiеi Кловайняйськоi битви. Весь час вiн на мене косо дивиться i не припиняе закладатися, що тiльки б шведам нога посковзнулася, тiльки б татари кинулися на цього другого ворога, то й я проти шведiв поверну.

– Виходячи з того, що ваша свiтлiсть ранiше казали, вiн не дуже й помиляеться.

– Помиляеться чи не помиляеться, я не хочу, щоб так було i щоб менi в руки заглядав, що я там маю. Але навiть personaliter[102 - Personaliter (лат.) – особисто.] недоброзичливий до мене. Я впевнений, що вiн багато на мене королю доносить, а одне з двох точно: або я слабкий, або непевний. Потрiбно цьому запобiгти. Листи моi королю треба вiддати. Якщо б вiн про Кловайняй випитував, розкажiть правду, нiчого не додавайте, нiчого не приховуйте. Можете йому зiзнатися, що цих людей я на смерть засудив, а ви за них просили. Нiчого вам за це не буде, навпаки, може така щирiсть сподобатися. Графа Магнуса вiдкрито перед королем не звинувачуйте, бо вiн його швагро. Але якби вас король, так несамохiть спитав, що тут люди думають, скажiть йому, що жалiють, що граф Магнус не достатньо гетьмановi платить за щиру його зi шведами дружбу, що сам князь (тобто я) про це дуже вболiвае. Якби питав далi, чи правда, що мене всi компутовi вiйська покинули, скажiть, що неправда, й як доказ подайте себе. Називайтесь полковником, бо ви ним е. Кажiть, що це партизани пана Госевськогo пiдбунтували вiйська, але додайте, що мiж нами смертельна ворожнеча. Кажiть, що якби граф Магнус прислав менi гармат трохи i кiнноти, я б уже давно зiм’яв тих конфедератiв. Така загальна думка. Врештi на все зважайте, мотайте на вус, що там бiля королiвськоi особи торочать, i донесiть не менi, якщо випаде оказiя, а князевi Богуславoвi в Пруссiю. Можна i через людей електора, якщо iх зустрiнете. Ви, мабуть, умiете по-нiмецьки?

– Я мав товариша, курляндського шляхтича, такого собi Зендa, котрого ляуданцi зарубали. Вiд нього непогано нiмецькоi нахапався. В Інфлянтах також часто бував.

– Це добре.

– А де, ваша свiтлосте, я знайду шведського короля?

– Там його знайдете, де вiн буде. В час вiйни сьогоднi може бути тут, а завтра там. Якщо перехопите його пiд Краковом, то i краще, бо вiзьмете листи й до iнших осiб, котрi в тих краях мають резиденцiю.

– То я ще й до iнших поiду?

– Так i е. Маете добратися до пана коронного маршала Любомирськогo, про котрого менi дуже йдеться, щоб до наших задумiв приеднався. Впливовий вiн чоловiк i в Малiй Польщi сила вiд нього залежить. Якби вiн хотiв щиро стати на бiк шведiв, тодi б Ян-Казимир не мав уже що робити в Речi Посполитiй. Вiд шведського короля цього не приховуйте, що вiд мене до нього iдете, щоб його до шведiв схилити. Не хизуйтеся цим вiдверто, але нiби знiчев’я розбовкайте. Менi це вкрай необхiдно. Дав би Бог, щоб пан Любoмирський захотiв до нас приеднатися. Буде вiн вагатися, я знаю, але дуже сподiваюся, що моi листи шальки терез перехилять, бо е причина, чому вiн мусить про мою прихильнiсть запобiгати. Скажу вам, як е, щоб ви знали, як там обертатися. Колись давно пан маршал об’iжджав мене, як ведмедя в пущi, i намагався здалеку збагнути, чи я б своеi одиначки за сина його, Іраклiя, не вiддав. Дiти вони ще, але можна домовитися, все вiд поведiнки пана маршала залежить, бiльше нiж вiд мене, бо другоi такоi спадкоемицi немае в усiй Речi Посполитiй, а якби двi фортуни поеднати, то у свiтi не було б краще. Намазаний це кусень хлiба! А якби пан маршал виявив сподiвання, що й корону великого князя мiг би його син за моею донькою посагом узяти… Цю надiю в ньому пробуди, може, й спокуситься, бо, як Бог на небi, про власний дiм бiльше, нiж про Рiч Посполиту, пiклуеться.

– Що ж я маю йому сказати?

– Те, чого я не зможу написати. Але потрiбно це вмiло пiдсовувати. І нехай вас Бог боронить сказати те, що вiд мене почули, що я начебто корону прагну. На це ще зарано. Але розповiдайте, що тут уся шляхта в Жемайтii та Литвi про це подейкуе i охоче таке бачить, що навiть самi вголос шведи про це згадують. І ви особисто вiд короля чули. Вирахуйте, хто там iз придворних iз паном маршалом приятелюе, i пiдсуньте йому таку думку: нехай пан Любомирський перейде до шведiв, а в нагороду зажадае шлюбу Іраклiя з донькою Радзивiлла, а потiм нехай Радзивiллa на Велике Князiвство пiдтримуе, яке Іраклiй iз часом успадкуе. Не зупиняйтесь на цьому, пiдсуньте ще й таке, що якби Іраклiй одягнув литовську корону, то з часом i на польський трон мiг би претендувати, i так у двох родах двi корони знову об’еднатися змогли б. Якщо там таку думку обiруч не схоплять, то покажуть себе малими людьми. Хто високо не лiтае i великих задумiв злякаеться, нехай тростиною, шпилькою каштелянською задовольняеться, хай служить i спину гне, дрiбними послугами на милiсть заробляе, бо нiчого кращого не гiдний!.. Мене для чогось iншого Бог створив i тому смiю простягнути руку по все, що тiльки в людськiй силi, i дiйти аж до тiеi межi, яку сам Господь людськiй могутностi поставив!

Тут князь i справдi простягнув руку, немовби хотiв у нього якусь невидиму корону вихопити, i спалахнув увесь, як смолоскип, але раптом йому через хвилювання знову повiтря забракло в легенях.

Але за мить гетьман заспокоiвся i вимовив переривистим голосом:

– Ось. Коли душа летить, наче до сонця, хвороба мае своi застереження. Хай буде що буде. Я ж бажаю, щоб мене смерть застала на тронi, а не в королiвськiй камерi.

– Може, медика покликати? – занепокоiвся пан Кмiциц. Радзивiлл махнув рукою.

– Не треба, не треба. Вже менi краще. Ось i все, що я мав вам розказати. Крiм цього, очi тримайте широко розплющенi, а вуха вiдкритi. Зважайте i на те, що Потоцький чинитиме. Вони купою ходять, а коронi вiрнi. І сильнi. Конецпольськi та Собеськi також невiдомо, як учинять. Дивiться i вчiться. Ось i задуха пройшла. Все втямили expedite[103 - Expedite (лат.) – швидко.]?

– Точно так. А якщо в чомусь помилюся, то хiба з власноi вини.

– Листи я вже написав, лише кiлька залишаеться. Коли ви хотiли б вирушити?

– Ще сьогоднi! Якнайшвидше!..

– Не маете якогось прохання до мене?

– Ваша свiтлосте! – почав пан Анджей i замовк.

Слова важко йому давалися, а на обличчi малювався примус i знiяковiння.

– Кажiть, не бiйтеся! – заохотив гетьман.

– Я прошу, – наважився пан Кмiциц, – щоб тут расейняйський мечник i вона якоiсь кривди не зазнали!..

– Будьте певнi. Бачу я, що ви цю дiвчину все ще кохаете?

– Навiть не знаю! – розгубився пан Анджей. – Зовсiм не знаю!.. Годину ii кохаю, годину ненавиджу. Один чорт знае! Скiнчилося все, як я й казав, лише мука залишилася. Не хочу ii, але й не хочу, щоб ii iнший брав. Ваша свiтлiсть нехай цього не допустить. Сам не знаю, що балакаю. Їхати менi, iхати якнайшвидше! Нехай ваша свiтлiсть не зважае на моi слова. Бог менi поверне розум, як тiльки за браму виiду.

– Розумiю, що поки з часом пристрасть не охолоне, то хоч не хоч, а думка пече, що iнший вiзьме. Але будьте щодо цього спокiйнi, бо нiкого сюди не допущу, а виiхати звiдси, не виiдуть. Незабаром усюди повно буде чужого жовнiра i небезпечно!.. Найкраще ii в Тауроги вiдiшлю, пiд Тiльжу, де княгиня живе. Будьте спокiйний, Яндрусю!.. Ідiть, готуйтеся в дорогу, i приходьте до мене на обiд.

Пан Кмiциц вклонився i вийшов, а Радзивiлл дихав глибоко. Радий був через вiд’iзд пана Анджея. Залишалася йому його хоругва i його прiзвище, як однодумця, а про особу турбувався менше.

Навпаки, пан Кмiциц, виiхавши, мiг йому добре прислужитися. У Кейданах вже давно йому око мозолив. Гетьман волiв мати його здалеку, нiж зблизька. Дика фантазiя i гарячковiсть пана Анджея могли будь-якоi митi спричинити в Кейданах вибух i розрив, вельми небезпечний для обох. Поiздка таку небезпеку усувала.

– Їдь же, чортяко, i служи! – бурчав князь, зиркаючи на дверi, якими вiдiйшов оршанський хорунжий.

Потiм закликав пажа та наказав просити до себе Ганховa.

– Ви очолите хоругву пана Кмiцица, – оголосив йому вельможа, – i приймете командування над усiею кiннотою. Пан Кмiциц вiд’iжджае.

Холодним обличчям Ганховa наче пробiг блиск радощiв. Оминала його мiсiя, але зустрiчала вища посада. Тому вiн мовчки вклонився, а вiдтак сказав:

– Вiрною службою за милостi вашоi свiтлостi вiдплачу! Пiсля цього випростався i чекав.

– А що можете ще сказати? – спонукав князь.

– Ваша свiтлосте! Приiздив сюди сьогоднi вранцi шляхтич iз Укмерге, котрий привiз звiстку, що пан Сапега на вашу свiтлiсть iз вiйськами йде.

Радзивiлл затремтiв, але миттю опанував себе.

– Можете йти! – дозволив вiн Ганхову.

Пiсля цього князь глибоко задумався.




Роздiл XXIV


Пан Кмiциц дуже ретельно зайнявся приготуванням до подорожi, а також пiдбором людей, котрi мали його супроводжувати. Бо вiн вирiшив не iхати без належного супроводу, по-перше задля власноi безпеки, а по-друге, для авторитету своеi посольськоi особи. Вiн квапився, тому хотiв вирушати того ж дня проти ночi, або, якби сльота не припинилася, завтра вранцi. Нарештi полковник вiдшукав шiстьох вiрних людей, котрi ще давнiше пiд його командуванням служили, в тi кращi часи, коли ще перед прибуттям до Любичa вiд Хованського утiк, старих забiяк oршанських, готових iти за ним хоч би й на край свiту. Це були лише шляхтичi та путнi бояри, останнi рештки потужноi колись ватаги, Бутримами вирiзаноi. На чолi загону став вахмiстр Сорока, давнiй слуга пана Анджея, старий i дуже вправний жовнiр, хоча численнi вироки за ще численнiшi злочини над ним тяжiли.

Пiсля обiду вiддав гетьман пановi Кмiцицу листи й охоронну грамоту для шведських комендантiв, котрих молодий делегат мiг у бiльших мiстах зустрiти, попрощався доволi тепло, майже по-батькiвськи, нагадуючи про обережнiсть i розважливiсть.

Тим часом надвечiр небо стало яснiти, блiде осiнне сонце з’явилося над Кейданами i зайшло за червонi хмари, що простяглися довгими пасмами на заходi.

Нiщо не ставало на перешкодi для дороги. Пан Анджей саме пив стременне з Ганховом, Харлампiем i кiлькома iншими офiцерами, коли з сутiнками увiйшов Сорока i спитав:

– Їдемо, пане коменданте?

– За годину! – вiдповiв пан Кмiциц.

– Конi i люди готовi, вже на дитинцi.

Вахмiстр вийшов, а вояки взялися ще енергiйнiше цокатися келихами, проте пан Анджей бiльше вдавав, що п’е, нiж пив насправдi. Не смакувало йому вино i не йшло йому до голови, не розвеселяло, а всiм iншим тим часом аж юшилося з чуприн.

– Пане полковнику! – белькотiв Ганхов. – Порекомендуйте мене милостi князя Богуслава. Видатний це чоловiк, iншого такого немае в усiй Речi Посполитiй. Як там приiхати, то наче до Францii прибув. Інша мова, iншi звичаi, i кожен придворний там може навчитися набагато бiльше, нiж при королiвському дворi.

– Я пам’ятаю князя Богуслава пiд Берестечком, – замрiявся Харлампiй, – вiн мав один регiмент драгунiв цiлком на французький манiр вимуштруваний, котрi i пiшу, i кiнну службу однаково виконували. Офiцери самi були французи, крiм кiлькох олендрiв[104 - Oлендри – поселенцi з Фризляндii та Голландii, зазвичай, менонiтського сповiдання, котрi в XVI—XVII ст. закладали села уздовж Вiсли й ii приток, на Мазовшi й у Великiй Польщi.], а й мiж жовнiрами бiльша частина були французи. Й усi франти. Так вiд них рiзними пахощами несло, наче з аптеки. У битвi рапiрами завзято кололи, i подейкували про них, що як людину атакували, то попереджали: Pardonnez mоi[105 - Pardonnez moi (франц.) – вибачте мене.]! Так поводилися навiть iз гультяями. А князь Богуслав iз хустиною на шпазi помiж ними iздив, завжди усмiхнений, хоч би й у найзапеклiшiй сутичцi, тому що така е французька мода, щоб смiятися серед рiчок кровi. Обличчя мав також пофарбоване мальовидлами, а брови вугiллям пiдчорненi, вiд чого морщилися старi жовнiри та називали його пiвнем. І вiдразу пiсля битви знову чепурився, щоб бути завжди святковим, як на бенкетi, i волосся йому прасками припiкали, дивнi роблячи з нього кучерики. Але мужнiй вiн воiн i першим у найбiльше полум’я пiде. Пана Калиновського на дуель викликав, що йому там щось дорiкнув, аж король мусив iх мирити.

– Це ще нiчого! – зауважив Ганхов. – Цiкавих ще речей надивитесь i самого шведського короля в обличчя побачите, котрий е воiном пiсля нашого князя найбiльшим у свiтi.

– І пана Чарнецькогo, – додав Харлампiй. – Щораз голоснiше про нього говорять.

– Пан Чарнецький стоiть на боцi Янa-Казимира i тому е нашим ворогом! – сухо вiдрубав Ганхов.

– Дивнi речi на свiтi кояться, – зронив замислений Харлампiй. – Якби так хтось рiк тому чи два сказав, що шведи сюди прийдуть, то ми б усi думали, що варто його вiддухопелити, а тим часом он як обернулося.

– Не ми однi, а вся Рiч Посполита iх iз вiдкритими обiймами прийняла! – сказав Ганхов.

– Саме так! Еге ж! – задумливо пiдтвердив пан Кмiциц.

– Крiм пана Сапеги, пана Госевського, пана Чарнецькогo i коронних гетьманiв! – промовив Харлампiй.

– Краще про це не згадувати! – запропонував Ганхов. – Ну, пане полковнику, повертайтесь здоровим. Вас тут гаразди чекають.

– І панна Бiлевичiвнa, – додав Харлампiй.

– Не чiпайте панни Бiлевичiвни! – рiзко кинув пан Анджей.

– Та що менi до неi, я вже застарий. Останнього разу… Чекайте, пановe, коли ж це було?.. Ага! Останнього разу пiд час обрання милостиво нами правлячого Янa-Казимира…

– Варто вiд нього вже язик вiдучувати! – обiрвав Ганхов. – Тепер нами править милостивий Карл-Густав.

– Правдa!.. Consuetudo altera natura…[106 - Consuetudo altera natura (лат.) – звичка друга натура.] Отже, останнього разу пiд час обрання Янa-Казимира, нашого колишнього короля i великого литовського князя, я шалено закохався в одну панночку з фрейлiн княгинi Вишневецькоi. Але ж то була бестiя. І тiльки я хотiв у вiчi пильнiше глянути, так менi пан Володийовський шаблю пiдставляв. Я мав уже з ним битися, а тим часом мiж нами опинився Богун, котрого пан Володийовський, як зайця, випатрав. Якби не це, тiльки б ви мене, панове, живим тепер бачили. Та я готовий був битися навiть iз самим дияволом. Пан Володийовський, врештi-решт, per amicitiam[107 - Per amicitiam (лат.) – через дружбу.] про неi тiльки турбувався, бо вона була з iншим заручена, ще гiршим забiякою. Ех, скажу я вам, думав, що всохну. Нi менi було до iжi, нi до напоiв. Але коли мене князь наш iз Варшави аж до Смоленська вислав, то я своi зiтхання дорогою розгубив. Подорож дуже помiчна на власне такi смутки. На першiй же милi менi стало легше, а заки до Вiльна доiхав, то менi вже була не в головi, i досi я в парубоцькому станi витримав. Ось як! Дорога – лiки проти нещасного кохання!

– Ви так вважаете? – перепитав пан Кмiциц.

– Ще б пак! Хай навiть чорти заберуть усiх красунь з усiеi Литви та Корони! Менi вони бiльше не потрiбнi.

– І навiть без прощання поiхали?

– Без прощання, лише червону стрiчку позад себе кинув, як менi одна стара бабуся, котра на таких речах зналася, нарадила.

– За ваше доров’я, – гаркнув Ганхов, знову звертаючись до пана Анджея.

– За здоров’я! – пiдтримав пан Кмiциц. – Дякую щиро!

– До дна! До дна! Вам час на коня i нас також служба потребуе. Хай вашу милiсть Бог провадить i вiдведе!

– Бувайте здоровi!

– Червону стрiчку кинути позад себе, – нагадав Харлампiй, – або на першому ж нiчлiгу вогнище цеберцем води самому залити. Зробiть це, якщо хочете забути!

– Залишайтеся з Богом!

– Не скоро побачимося!

– А може, десь на полi бою, – докинув Ганхов. – Дай, Боже, поряд, а не один проти одного.

– Інакше й бути не може! – зауважив пан Анджей.

Й офiцери вийшли.

Годинник на вежi пробив сьому. На дитинцi конi били копитами об кам’янi плити, а через вiкно видно було людей, котрi очiкували в повнiй готовностi. Дивний неспокiй охопив пана Кмiцица. Вiн усе повторював собi: «Їду! Їду!» Уява викликала йому перед очима невiдомi краi й юрби невiдомих облич, якi призначено побачити, але водночас наповнювало його й здивування на думку про цю дорогу, немов ранiше нiколи про неi не думав.

«Треба сiсти на коня й рушити, а що трапиться, те трапиться. Що буде, те буде!» – мiркував собi молодик.

Однак тепер, коли конi вже пирхали за вiкном i година вiд’iзду настала, вiдчував, що те життя буде чужим, а все, з чим зжився, до чого призвичаiвся, до чого прикипiв мимоволi душею та серцем, залишиться в цьому краi, в цiй околицi, в цьому мiстi. Давнiй пан Кмiциц також залишиться тут, а туди поiде наче зовсiм iнша людина, така чужа всiм, як i всi йому там чужi. Доведеться йому там почати цiлком нове життя, а Бог один може знати, чи вистачить на це бажання.

Пановi Анджею дуже неспокiйно було на душi i тому в цю мить почувався вiн перед цим новим видивом i новими людьми безсилим. Подумав, що тут йому було зовсiм погано, i там буде кепсько, принаймнi важко дуже.

Але час! Час! Треба шапку на голову натягати й iхати! Але як же без прощання?

Moжна бути так близько й водночас так далеко, щоб навiть слова не промовити та вiд’iхати? Ось до чого дiйшло! Але що iй сказати?.. Чи пiти i заявити: «Все скiнчено. Йдiть, панно, своею дорогою, а я пiду своею?» Навiщо, навiщо ж таке казати, коли й без розмови так було. Вiн бiльше не ii наречений, як i вона не е i не буде його дружиною. Пропало, зiрвалося, що було, те не вернеться, i не зв’яжеться заново. Шкода часу, слiв i новоi муки.

«Не пiду!» – затявся пан Анджей.

Але з iншого боку, iх iще еднае заповiт померлого. Треба однозначно i без гнiву домовитися про вiчне розставання i сказати iй: «Ви мене не хочете, тому повертаю вам ваше слово. Вважаймо обое, що заповiту наче й не було. І нехай кожен шукае щастя, де може». Але вона може вiдповiсти: «Я вже вам давно про це повiдомила, чому менi тепер про це повторюете?»

– Не пiду! Хай там що! – повторив собi пан Кмiциц. І натягнувши шапку на голову, вийшов iз кiмнати в коридор. Хотiв хутко сiсти на коня й якнайшвидше опинитися за брамою. Враз у коридорi наче його щось за чуприну вхопило.

Ним заволодiла така жага побачити дiвчину, пiдiйти до неi, що погамував роздуми – чи йти, чи не йти, викинув дурнi думки та побiг, точнiше помчав iз заплющеними очима, наче хотiв у воду кинутись. Перед самими дверима, перед якими варту вже зняли, парубок наштовхнувся на пахолка пана мечникa расейняйськогo.

– Чи пан мечник у пансiонi? – спитав молодик.

– Пан мечник мiж офiцерами в цейхгаузi.

– А панна?

– Панна тут.

– То прошу повiдомити, що пан Кмiциц виiжджае в довгу дорогу i хоче панну бачити.

Пахолок послухався наказу, але не встиг повернутися з вiдповiддю, як пан Анджей натиснув ручку i ввiйшов без вагань.

– Я прийшов iз вами попрощатися, – сказав вiн, – бо не знаю, чи доведеться нам у цьому життi ще зустрiтися.

Гiсть звернувся до пахолка:

– Чого ще тут стоiш?

– Милостива пaннo! – продовжував пан Кмiциц, коли дверi за слугою зачинилися. – Я хотiв поiхати без прощання, але не змiг. Лише Бог знае, коли я повернуся i чи повернуся, бо пригоди мене чекають. Краще не розставаймося з гнiвом у серцi i з образою, щоб Божа кара на когось iз нас не звалилася. Ех! Можна говорити i говорити, а тут язик усього не висловить. Ну! Щастя не було, Божоi волi, гейби, не було, а тепер, хоч головою об мур бийся, немае вже нiякоi ради! Не винiть мене, панно, що не поведу вас пiд вiнець. Вже на той заповiт не треба важити, бо, як я й сказав: нiщо людська воля проти Божоi. Дай, вам, Бoжe, щастя i спокою. Вартувало б один одному провини дарувати. Не знаю, що мене там спiткае, де я iду. Але вже менi довше не всидiти в муцi, сварцi та печалi. Людина об чотири стiни в кiмнатi б’еться, без сенсу, люба панно, без сенсу!.. Нiчого тут робити, хiба вiд смутку лiктi заламувати, лише мiзкувати цiлими днями, аж поки голова обертом не пiде, про нещастя i все одно нi до чого не дiйти. Потрiбна менi ця поiздка, як рибi вода, як птаховi повiтря, бо iнакше збожеволiю.

– Дай вам, Боже, щастя! – вiдповiла панна Олександра. Вона стояла перед ним, наче очманiла вiд звiстки про виiзд i вiд слiв пана Анджея. На обличчi ii застигло знiяковiння та здивування, i була помiтна внутрiшня боротьба, щоб очуняти. Дiвчина дивилася на молодого юнака широко розплющеними очима.

– Я на вас не тримаю образи, – сказала вона нарештi.

– Бодай би цього всього не було! – бiдкався пан Кмiциц. – Якийсь злий дух увiйшов помiж нас i нiби морем нас роздiлив. Нi цю воду перепливти, нi ii вичерпати. Чоловiк не зробив те, що хотiв, не пiшов туди, куди задумав, немовби його щось пiдштовхувало. Аж ми зайшли обое на манiвцi. Але оскiльки маемо один одного не бачити, то краще хоч здалеку крикнути: «На все Божа воля!» Варто було б вам також знати, що образа i гнiв це одне, а печаль щось iнше. Гнiву я позбувся, але печаль в менi засiла, але не через вас. Бо я й сам не знаю, чому i навiщо?.. Думаючи, нiчого не вигадаю, але так менi здаеться, що легше буде i менi, i вам, коли розiйдемося. Ви вважаете мене зрадником. І це мене найбiльше гризе, бо як спасiння душi своеi прагну, так нiколи не був i не буду зрадником!

– Я вже так не думаю!.. – спростувала Олюнька.

– Ого! Як же ви могли таке думати хоч годину. Ви мене знали, що давнiше до сваволi я був готовий: зарубати, спалити когось, застрелити – це так, але зрадити для зиску, для слави – нiколи!.. Боронь мене, Боже, i суди!.. Ви жiнка i не можете збагнути, в чому порятунок вiтчизни, тому не вам мене судити i вироки виносити. То чому ж осудили?.. Чому вирок винесли?.. Господь iз вами!.. Знайте ж, що порятунок – у князевi Радзивiллу i в шведах, а хто iнакше думае, а особливо робить, той вiтчизну губить. Але не час менi теревенити, бо час iхати. Знайте лишень, що я не зрадник, не перебiжчик. Краще загину, якщо ним колись стану!.. Знайте, що хибно мною зневажили, невинного на смерть засудили. Кажу це пiд присягою i перед вiд’iздом, i кажу це тому, щоб водночас повiдомити: вiдпускаю з серця, але й ви мене вiдпустiть!

Панна Олександра вже повнiстю себе опанувала.

– Кажете, що хибно я вас пiдозрювала, що ж, це правда, i це моя провина, яку визнаю. За це пробачення прошу.

Тут голос ii затремтiв i блакитнi очi заповнили сльози, а вiн продовжив натхненно:

– Вiдпускаю! Я вiдпускаю! Навiть смерть свою дарував би!

– Нехай вас Господь Бог веде i заверне на справжню дорогу, щоб ви зiйшли з цiеi, якою лише блукаете.

– Дайте спокiй! Дайте спокiй, – гарячкував пан Кмiциц, – щоб незгода мiж нами знову не постала. Блукаю я чи нi, не будемо про це. Кожен хай згiдно зi своею совiстю чинить, а Бог нашi намiри розсудить. Добре, що я сюди прийшов, що я не поiхав не прощаючись. Дайте ж менi руку на дорогу. Стiльки й усього, бо вже завтра не бачитиму вас, нi пiслязавтра, нi за мiсяць, а може, нiколи. Ех, Олюнько!.. Аж у головi паморочиться. Олюнько! Невже ми бiльше нiколи не побачимося?..

Ряснi сльози, як перли, покотилися з вiй на щоки панночки.

– Пане Анджею!.. Вiдступiться вiд зрадникiв!.. І все може статися.

– Цить!.. Мовчiть!.. – обiрвав ii пан Кмiциц уривчастим голосом. – Не можна!.. Я не можу. Краще нiчого не кажiть. Бодай би мене вбили! Меншою була б мука. Боже, за що нас караеш?! Будьте здорова!.. Востанне. А потiм нехай менi там смерть десь повiки склепить. Чого ви плачете?.. Не плачте, бо я з глузду з’iду!..

І не тямлячи себе схопив дiвчину гвалтовно, хоча вона й опиралася, й став цiлувати ii очi, рот, потiм до нiг кинувся. Врештi схопився, як бiснуватий, i смикнувши себе за чуба, вибiг iз покою волаючи:

– Навiть нечистий тут не допоможе, а що там якась червона нитка!..

Крiзь вiкно бачила ще Олюнька, як вiн на коня сiдав рвучко, а потiм семеро вершникiв рушили. Шотландцi, котрi тримали охорону при брамi, забряжчали зброею, презентуючи мушкети. Потiм ворота зачинилися за вершниками й уже iх не було видно на темнiй дорозi, мiж деревами.

Вiдтак запала глупа нiч.




Роздiл XXV


Ковно i вся краiна по лiвому берегу Вiлii, а також усi дороги вже були зайнятi ворогом, тож пан Кмiциц, не маючи можливостi на Пiдляшшя iхати битим шляхом, що йде з Ковна до Гроднa, а звiдти до Бiлостока, пустився бiчними дорогами, з Кейдан пiшов долом, берегом Несвiжа аж до Нiману, який перетнув поблизу Вiлькова й опинився у Троцькому воеводствi.

Усю цю, не дуже, зрештою, велику, частину дороги шляхтич пройшов спокiйно, бо ця околиця ще перебувала пiд контролем Радзивiллa. Мiстечка, а подекуди i села, зайнятi були надвiрними гетьманськими хоругвами або малими загонами шведських рейтарiв, якi гетьман навмисно розмiстив так далеко проти загонiв Золотаренка, якi стояли тут же за Вiлiею, щоб до зачiпки i до вiйни легше могло дiйти. Радий був би також i Золотаренкo «погаласувати», як казав гетьман, зi шведами, але тi, хто був помiчником, не хотiли з ними вiйни, або, принаймнi, прагнули вiдкласти ii на пiзнiше. Сам же Золотаренкo отримав найсуворiшi накази, щоб за рiчку не переходив, а в разi, якщо сам Радзивiлл у спiлцi зi шведами на нього виступить, щоб вiдступав якнайшвидше.

Тому напередоднi цих подiй краiна по правому березi Вiлii була спокiйна, але що через рiчку дивилися з одного боку козацькi чатовi, а з iншого шведськi та Радзивiлла, то будь-якоi митi навiть один пострiл iз мушкета мiг страшну вiйну розпалити.

В очiкуваннi цього люди переселялися до безпечнiших мiсць. Отже, краiна була спокiйна, але безлюдна. Повсюдно бачив пан Анджей спорожнiлi мiстечка, попiдпиранi дрючками вiконницi садиб i повнiстю обезлюдненi села.

Поля також спорожнiли, бо скирт цього року на них не ставили. Простий люд ховався в глибокi лiси, до яких забирав i заганяв усiляке майно, шляхта ж утiкала до сусiдньоi Пруссii електора, поки що цiлком вiд вiйни убезпеченоi. Але рух на дорогах i шляхах був незвичайний, бо число втiкачiв збiльшувалося, за рахунок тих, хто мiг iз лiвого берега Вiлii, з-пiд влади Золотаренка, переправитися.

Число таких було величезне, переважно селян, бо шляхтичi, котрi не спромоглися з лiвого берега переправитися, в ясир потрапили або життя на порозi своiх осель вiддали.

Тому зустрiчав пан Анджей щохвилини цiлi громади селян, iз дружинами та дiтьми, табуни овець, коней i худоби, якi гнали перед себе. Ця частина Троцького воеводства, що межувала з електоральною Пруссiею, була багатою та родючою, тож заможний люд мав що захищати i берегти. Зима, що наближалася, не вiдлякувала втiкачiв, котрi волiли краще чекати на кращi днi помiж лiсових мхiв, у куренях, вкритих снiгами, нiж у родинних селах виглядати смертi вiд руки ворога.

Пан Кмiциц часто наближався до гуртiв утiкачiв або до вогнищ, що ночами в лiсовiй гущi виблискували. Всюди, де тiльки зустрiчав людей iз лiвого берега Вiлii, з-пiд Ковна або з дальших околиць, чув страшнi оповiдання про жорстокiсть Золотаренка та його пiдлеглих, котрi вирiзали вщент населення, незважаючи на вiк i стать, палили села, рубали навiть дерева в садах, землю та воду тiльки зоставляючи. Нiколи навiть татарськi орди не залишали пiсля себе таких спустошень.

Не лише смерть заподiювали мешканцям, а спершу муками жахливими iх карали. Багато з цих людей утiкали в розумовому затьмареннi. Вони ночами наповнювали лiсовi хащi страшними зойками. Іншi, хоч уже перейшли на цей бiк Нiману та Вiлii, хоч уже лiси, гущавина та болото вiддiлили iх якось вiд ватаг Золотаренка, все одно залишалися, немов у гарячцi й очiкуваннi нападу. Багато хто простягав руки до пана Кмiцицa та його оршанцiв, вершникiв, благаючи про порятунок i милосердя, наче ворог стояв тут же за ними.

Втiкали до Пруссii й екiпажi шляхтичiв, що везли людей похилого вiку, жiнок i дiтей. За ними тягнулися пiдводи зi слугами, статками, запасами продовольства, майном i речами. Всi наляканi, зворохобленi та в жалю, що на чужину вiдбувають.

Пан Анджей iнодi втiшав цих нещасних, кажучи iм, що швидко вже шведи рiчку перейдуть i того ворога геть далеко виженуть. Тодi втiкачi простягали руки до неба та голосили:

– Дай, Боже, здоров’я, дай, Боже, щастя князевi воеводi за те, що народ наш пiд захист привiв. Коли шведи прийдуть, повернемося додому, до попелищ наших.

І благословляли князя повсюдно. З вуст у вуста передавали вiстi, що будь-якоi митi перейдуть Вiлiю на чолi власних i шведських вiйськ. Наперед вихваляли шведську «скромнiсть», законослухнянiсть i добре поводження з мешканцями. Радзивiллa називали литовським Гедеоном, Самсоном, рятiвником. Люди з околиць, що димiлися свiжою кров’ю та пожежами, виглядали його, як спасiння.

А пан Кмiциц, чуючи цi благословення, побажання, цi майже молитви, мiцнiв у вiрi стосовно Радзивiллa та повторював собi подумки: «Ось якому я пановi служу! Заплющу очi та пiду слiпо за його фортуною. Страшний вiн часом i непрогнозований, але бiльший мае розум за iнших, краще знае, що треба, i в ньому одному порятунок».

Легше йому робилося на серцi вiд такоi думки, тому iхав далi з iще бiльшим духом, роздiляючи душу мiж тугою за Кейданами та мiркуваннями про стан нещасноi вiтчизни. Туга мiцнiла щораз бiльше. Червону стрiчку позад себе не кинув, перше вогнище вiдром води не залив, бо, по-перше, в це не вiрив, а по-друге, не хотiв.

– Ех, якби вона тут була, цi плачi та зойки людськi почула, не просила б Бога, щоб мене завернув, не казала менi, що блукаю, як тi еретики, котрi справжню вiру покинули. Але це нiщо! Скорiше чи пiзнiше, але вона переконаеться, второпае, що це ii розум пiдвiв. А тодi буде, що Бог дасть. Може, ми ще й у життi зустрiнемося.

І туга затоплювала молодого кавалера, але водночас змiцнювала впевненiсть, що по справжнiй, а не хибнiй дорозi ступае, i дала йому спокiй, здавна невiдомий. Шарпанина думок, смутку та сумнiвiв залишала його повiльно i парубок iхав уперед, занурювався в безкраi лiси майже весело. Вiд часу, коли пiсля славетноi з Хованським гонитви вiн до Любичa приiхав, не вiдчував, щоб йому так легко було на душi. У цьому вусань Харлампiй мав рацiю, що немае лiкiв кращих, нiж дорога, проти переживань i неспокою. Здоров’я пан Анджей мав залiзне, i фантазiя поверталася до нього з кожною хвилиною, i бажання пригод. Вiн бачив iх перед собою i посмiхався до них, i гнав загiн без передиху, заледве на короткi нiчлiги зупиняючись.

Перед очима його стояла постать Олюньки, заплаканоi, тремтячоi в його обiймах, як птаха, i казав собi: я повернуся. Часом висувалася перед ним постать гетьмана, понура, величезна i грiзна. Але, може, саме тому, що вiд неi вiддалявся щораз бiльше, ця постать ставала йому майже дорогою.

Ранiше гнувся молодик перед Радзивiллом, а тепер починав його любити. Досi Радзивiлл викрадав його, як потужний вир води викрадае i затягуе все, що близько вiд нього лежить. Тепер пан Кмiциц вiдчував, що хоче плисти з ним разом вiд усiеi душi. І на вiдстанi розросталася ця велетенська постать воеводи щораз бiльше в очах молодого лицаря i майже надлюдських набувала розмiрiв. Неодноразово на нiчлiгу, коли пан Анджей заплющував до сну очi, бачив гетьмана, котрий сидить на високому тронi над вершинами сoсeн. Корона на головi його, а саме обличчя понуре, величезне, в руках меч i скiпетр, а пiд стопами вся Рiч Посполита. І бив чолом у душi перед його величчю.

На третiй день подорожi мандрiвники залишили за собою далеко Нiман i увiйшли в краiну ще лiсистiшу. Втiкачiв на дорогах зустрiчали безперервно цiлими громадами, а шляхта, котра не могла зброю пiдiймати, втiкала майже без винятку до Пруссii вiд ворожих роз’iздiв, якi тут, не стримуванi, як над берегами Вiлii, шведськими та радзивiллiвськими полками, занурювалися часом далеко всередину краiни, аж пiд сам кордон Пруссii електора. Грабунок був iхньою головною метою.

Неодноразово це були буцiмто ватаги з вiйська Золотаренка, якi, насправдi, не визнавали над собою нiчиеi булави. Це були просто розбишацькi загони, так званi партii, якими часом навiть мiсцевi опришки верховодили. Тi, уникаючи зустрiчi в полi з вiйськом, i навiть iз мiськими пахолками, нападали на меншi села, садиби та подорожнiх.

Громила iх шляхта самотужки зi своею челяддю й одягала ними придорожнi сосни, проте легко було в лiсах наштовхнутися на чималi iхнi ватаги, тож мусив пан Анджей дотримуватися тепер надзвичайноi обережностi.

Але трохи далi, в Плевiсках над рiчкою Шешупе, застав уже пан Кмiциц населення, що спокiйно на мiсцi сидiло. Мiщани розповiли йому, однак, що не давнiше, як кiлька днiв тому напав на обiйстя старости великий загiн Золотаренка, що налiчував до п’ятсот людей, який мало за своiм звичаем до ноги не вирiзав людей, а мiсто пустив iз димом, коли б не несподiвана допомога, яка наче з неба звалилася.

– Ми вже молилися, – розповiдав очевидець набiгу, в котрого пан Анджей на квартирi зупинився, – коли нараз святi заступники прислали нам якусь хоругву. Ми було подумали, що це новий ворог, але то були своi. Накинулися разом на золотаренкoвих гультяiв i за годину мiст ними вкрили, така ось iз нашого боку допомога придалася.

– А що то була за хоругва? – поцiкавився пан Кмiциц.

– Хай iм Бог дасть здоров’я!.. Не доповiдали, що вони за однi, а ми не смiли питати. Попасли коней, взяли, що було сiна i хлiбiв, та й поiхали.

– Але звiдки вони прийшли i куди пiшли?

– Прийшли вiд Казлу-Руди, а пiшли на пiвдень. Ми також уже спершу хотiли в лiси утiкати, але передумавши залишилися, бо нам пан пiдстароста сказав, що пiсля такоi науки ворог не скоро до нас зазирне.

Гостя дуже зацiкавила звiстка про ту битву, тому розпитував далi:

– А ви не знаете, хто в тiй хоругвi за полковника?

– Не знаемо, але ми полковника бачили, бо на ринку з нами вiн балакав. Молодий i спритний, як голка. Не виглядае на такого воiна, яким е.

– Пан Володийовський! – зойкнув пан Кмiциц.

– Чи вiн пан Володийовський, чи нi, хай йому руки святяться, нехай йому Бог гетьманом дозволить стати!

Пан Анджей занурився у глибоку задуму. Либонь, iшов тiею самою дорогою, яку кiлька днiв тому подолав пан Мiхал iз ляуданцями. Це було природно, бо обое рухалися на Пiдляшшя. Але пановi Анджеевi спало на гадку, що, пришвидшуючи подорож, легко мiг наштовхнутися на малого лицаря i потрапити до його рук, а тодi всi листи Радзивiлла дiсталися б разом iз ним конфедератам. Така приключка могла б зруйнувати всю його мiсiю i бозна-яку шкоду принести справi Радзивiлла. З цього приводу вирiшив пан Анджей залишитися на кiлька днiв у Плевiсках, щоб ляуданськa хоругва мала час вiд’iхати якнайдалi.

Людi i конi, якi йшли майже без спочинку з Кейдан (бо лише малi привали робили досi дорогою), мали потребу у вiдпочинку, тому пан Анджей наказав жовнiрам зняти бесаги з коней i всiм розмiститися в шинку.

Наступного дня парубок впевнився, що вчинив не лише завбачливо, а й мудро, бо заледве вранцi змiг баньки протерти, як корчмар постав перед ним.

– Новину приношу вашiй милостi, – повiдомив вiн.

– А добру?

– Не погану i не добру, а лише, що ми маемо гостей. Купа люду наiхала сюди сьогоднi вранцi i зупинилися в оселi старости. Є регiмент пiхоти, а що кiнноти, карет, що служби!.. Люди думали, що то сам король приiхав.

– Який король?

Корчмар завертiв шапку в руках.

– Це правда, що у нас тепер два королi, але жоден iз них сюди не приiхав, лише князь конюший.

Пан Кмiциц схопився на рiвнi ноги.

– Що за князь конюший? Князь Богуслав?..

– Атож, ваша милосте. Двоюрiдний брат князя вiленського воеводи.

Пан Анджей аж у руки вдарив вiд здивування.

– О, то ми зустрiнемося!

Корчмар, второпавши, що його гiсть знайомий iз князем Богуславом, схилився нижче, нiж напередоднi, i вийшов iз кiмнати. Пан Кмiциц поспiшно одягався i вже через годину опинився перед будинком старости.

У мiстечку аж роiлося вiд жовнiрiв. Пiхота поставила в козли мушкети на ринку, кiннота вже позлiзала з коней i зайняла громадськi подвiр’я. Жовнiри та придворнi, в розмаiтому одязi, стояли перед будiвлею або вешталися вулицями. З вуст офiцерiв було чути французьку та нiмецьку мови. Нiде жодного польського жовнiра, жодного польського озброення, мушкетери та драгуни одягненi були дивно, iнакше навiть за чужоземнi хоругви, якi пан Анджей у Кейданах бачив, бо це було не на нiмецький, а на французький лад. Жовнiри, однак, були такi гарнi, показнi, що кожного рядового за офiцера можна було прийняти, i це захоплювало пана Анджея. Офiцери також споглядали на нього з цiкавiстю, бо шляхтич вирядився в оксамити та золотоголов, а шестеро його людей одягнулися в новi шати i слiдували за ним.

На подвiр’i садиби старости вешталися придворнi, всi одягненi за французькою модою: пажi в беретах iз перами, дрiбна шляхта в оксамитових жупанах, конюхи в шведських високих чоботах iз вiдкоченими халявами.

Вочевидь, князь не мав намiру зупинятися на довше в Плевiсках i зробив лише привал, бо карет не закочували у стодоли, а коней конюхи годували з похiдних бляшаних корит, якi тримали в руках.

Пан Кмiциц назвався офiцеровi, котрий завiдував охороною перед будинком, хто вiн i з чим iде, i той подався доповiсти князевi. За мить вiн повернувся поспiшно з повiдомленням, що князь негайно хоче бачити гетьманського посланця, i, вказуючи прибульцевi дорогу, увiйшов разом iз ним в оселю.

Пройшовши сiни, в iдальнi застали вони кiлькох придворних, котрi попростягали ноги, сидячи на крiслах i смачно дрiмаючи, бо, ймовiрно, рано вранцi були змушенi з останнього привалу iхати. Перед дверима наступного покою офiцер зупинився i нахилившись до пана Анджея, сказав нiмецькою:

– Князь там.

Пан Анджей увiйшов i зупинився на порозi. Вельможа сидiв перед дзеркалом, що стояло в кутку кiмнати i так уважно вдивлявся у свою фiзiю, яку, либонь, тiльки-но намазав рожевим i бiлим гримом, що навiть не звернув уваги на того, хто увiйшов. Двi покоiвки, стоячи навколiшки перед господарем, застiбали йому пряжки на згинах стiп у високих дорожнiх чоботах, а князь повiльно розчiсував пальцями буйну, рiвномiрно роздiлену над чолом гривку свiтло-золотистоi перуки, а може, й власного, густого волосся.

Це був ще зовсiм молодий чоловiк, рокiв тридцяти п’яти, але на вигляд щонайбiльше двадцяти п’яти. Пан Кмiциц знав його, але завжди споглядав на магната з цiкавiстю. По-перше, через велику лицарську славу, яка оточувала князя Богуслава i яка ототожнювалася йому в головi з дуелями проти закордонних дворян. По-друге, через його особливу поставу, яку якщо хтось один раз побачив, назавжди мусив запам’ятати. Князь був високим i мiцно збудованим, але над його широкими плечима височiла голова, така мала, немов з iншого тiла знята. Обличчя також мав надзвичайно дрiбне, майже юнацьке, але i в ньому не було пропорцii, нiс був великий, римський, а величезнi очi невимовноi краси та блиску, – з майже орлиним поглядом. На тлi цих очей i носа решта обличчя, оздобленого на додачу довгими рясними пасмами волосся, зникало майже повнiстю. Рот мав майже дитячий, над ними малi вусики заледве вкривали верхню губу. Делiкатнiсть шкiри обличчя, пiдфарбованоi рум’янами i бiлилом, робила його схожим на панночку, але водночас зухвалiсть, гордiсть i впевненiсть у собi, що спостерiгалася на обличчi, не дозволяли забувати, що це i е той вiдомий chercheur dе noises[108 - Chercheur dе noises (франц.) – порушник спокою.], як його називали при французькому дворi, чоловiк, у котрого гостре слово легко виходило з вуст, а шпага з пiхов – ще легше.

У Нiмеччинi, Нiдерландах i Францii розповiдали дива про його военнi успiхи, сварки, задерикуватiсть i поединки. Вiн у Голландii кидався в саму гущу битви, мiж вiдбiрнi полки iспанськоi пiхоти, i власною княжою рукою здобував прапори та гармати. На чолi регiменту принца Oранського вiн здобував батареi, що iх старi вождi визнавали непереможними. Вiн над Рейном, на чолi французьких мушкетерiв, розбивав важкi нiмецькi хоругви, в Тридцятирiчнiй вiйнi загартованi. Вiн у Францii поранив на дуелi найзнаменитiшого мiсцевого майстра фехтування, кавалера де Фреймуя, а iнший вiдомий забiяка, барон фoн Гйотц, благав його на колiнах залишити йому життя. Вiн поранив барона Грота, за що був змушений вислухати гiркi докори вiд брата Януша, що свою княжу честь протиставив людинi нижчого стану. Нарештi вiн, перед усiм французьким двором, на балу в Луврi вдарив в обличчя маркграфа де Рiю за те, що той йому чимось дорiкнув. Дуелi, що вiдбувалися iнкогнiто по менших мiстах, обiйстях i заiздах, певна рiч, до уваги не бралися.

Це була мiшанина жiнкуватоi знiженостi та нестримноi вiдваги. Пiд час рiдкiсних i коротких вiдвiдин батькiвщини князь розважався конфлiктами з родиною Сапегiв i лoвaми. Але тодi лiсничi мали йому вишукувати ведмедиць iз малятами, як небезпечнiших i запеклiших, на яких iшов озброений лише ратищем. Врештi йому нудилося вдома, i, як казали, приiжджав туди неохоче, найчастiше в часи воен. Князь вiдзначився непересiчною мужнiстю пiд Берестечком, Могилевом i Смоленськом. Вiйна була його стихiею, хоч швидкий i гнучкий розум однаково надавався як до iнтриг, так i до дипломатичних викрутасiв.

Отут уже князь умiв бути й терплячим i витривалим, набагато витривалiшим, нiж в амурах, якi довгим шлейфом доповнювали iсторiю його життя. У садибах, в яких перебував князь, вiн ставав острахом для чоловiкiв, котрi мали вродливих дружин. Мабуть, саме тому вiн досi не одружився, хоч i високе походження, i неймовiрна слава робили його одним iз найбажанiших наречених в Європi. Сватали його навiть французькi королi, польська Марiя-Луiза, принц Oранський i дядько електор бранденбурзький, але свою свободу магнат цiнував найбiльше.

– У посазi не маю потреби, – кидав вiн цинiчно, – а iнших радощiв менi й так не бракуе.

Таким чином парубок досяг тридцятип’ятирiчного вiку. Пан Кмiциц, стоячи на порозi, придивлявся з цiкавiстю до обличчя господаря, яке виднiлося в дзеркалi, а той розчiсував у задумi гривку волосся над чолом. А коли гiсть кашлянув раз i вдруге, зронив, не обертаючи голови:

– Хто там? Часом не посланець вiд князя воеводи?

– Не посланець, але вiд князя воеводи! – повiдомив пан Анджей.

Тодi князь обернувся i, зауваживши статного молодика, збагнув, що не зi звичайним слугою мае справу.

– Даруйте, пане кавалере, – сказав вiн ввiчливо, – бо бачу, що вiдносно вашоi особи я помилився. Обличчя ваше менi вiдоме, хоча прiзвища не можу пригадати. Ви придворний князя гетьмана?

– Мое прiзвище Кмiциц, – вiдрекомендувався пан Анджей, – але я не придворний, а полковник, iз того часу, як князевi гетьмановi свою хоругву привiв.

– Кмiциц! – згадав князь. – Той сам пан Кмiциц, котрий прославився в останнiй вiйнi, котрий Хованськогo потрiпав, а пiзнiше на власну руку незле собi радив?.. Tа я про вас чув!

Сказавши це, князь узявся пильнiше i з певною прихильнiстю оглядати пана Анджея, бо з того, що про нього чув, мав би вважати його людиною власного крою.

– Сiдайте, панi кавалере, – запропонував вельможа. – Радий iз вами ближче познайомитись. А що там чути у Кейданах?

– Ось лист князя гетьмана, – сказав натомiсть пан Кмiциц.

Покоiвки, закiнчивши застiбати княжi чоботи, вийшли, князь зламав печатку i став читати. За мить на його обличчi показалася нудьга i нехiть. Магнат кинув лист бiля дзеркала i зауважив:

– Нiчого нового! Радить менi князь воевода, щоб до Пруссii, в Тiльже або в Таураге переселитися, що, як можете бачити, я i сам роблю. Ма foi[109 - Ма foi (франц.) – щиро кажучи.], не розумiю я пана брата. Доносить менi, що електор у маркграфствi i що до Пруссii через шведiв потрапити не може, i водночас пише, що аж йому волосся на головi дибиться, що з ним нi до sucоurs[110 - Sucоurs (франц.) – допомога.], нi до recept[111 - Recept (франц.) – пiдтримка.] не спiлкуюся. А як я маю це зробити? Якщо курфюрст через шведiв не може навiть рипнутися, то як мiй посильний зможе? На Пiдляшшi я сидiв, бо не мав iншого вибору. І скажу вам, мiй кавалере, що нудився там, як чортяка на покуттi. Ведмедiв, що були в околицях Тикоцинa, я виколов, бiлоголовi тамтешнi кожухами смердять, а такого запаху нiздрi моi витримати не можуть. Але!.. Ви розумiете, пане кавалере, по-французьки чи по-нiмецьки?

– Розумiю по-нiмецьки, – зiзнався пан Кмiциц.

– Хвала Всевишньому!.. Тодi я говоритиму нiмецькою, бо менi вiд вашоi мови губи пухнуть.

Промовивши це, князь вiдкопилив нижню губу i став ii обмацувати, немов бажаючи впевнитися, чи вона не спухла або не луснула. Пiсля цього глипнув у дзеркало i продовжив:

– Дiйшли до мене чутки, що бiля Лукова якийсь шляхтич Скшетуський мае дружину дивовижноi краси. Далеко це!.. Однак я послав людей, щоб ii схопили i до мене привезли. Тим часом, ви не повiрите, пане Кмiциц, ii не виявилося вдома!

– Це щастя, – сказав на те пан Анджей, – бо це дружина чесного кавалера, славетного збаражчикa, котрий зi Збаражa через усю мiць Хмельницького пробився.

– Чоловiка облягли в Збаражi, а я дружину облягав би в Тикоцинi. Чи ви думаете, пане, що вона так само запекло захищалася б?

– Ваша свiтлiсть военноi ради для такоi облоги не мала б потреби скликати, тому нехай i без моеi думки обiйдеться, – рiзко вiдрубав пан Анджей.

– І то правда! Нема про що балакати, – погодився князь. – Повернiмося до справ: маете ще якiсь листи?

– До вашоi свiтлостi все, що мав, те вiддав, але ще маю послання до шведського короля. Чи ваша свiтлiсть часом не знае, де його можна знайти?

– Нi, не знаю. А чому б я мав знати? У Тикоцинi його немае, за це можу поручитися, бо якби там опинився, то б запанував уже над усiею Рiччю Посполитою. Варшава вже в шведських руках, як про це писав, але й там його королiвську величнiсть не знайти. Мусить бути десь пiд Краковом або в самому Краковi, якщо досi до королiвськоi Пруссii не вибрався. У Варшавi ви дiзнаетесь про все. На мою думку, мусить Карл-Густав про прусськi мiста помiркувати, бо iх за собою не можна залишати. Хто б сподiвався, що коли вся Рiч Посполита зрiкаеться свого короля, коли вся шляхта об’еднуеться зi шведом, коли воеводства здаються однi за одними, то саме прусськi мiста, Нiмеччина та протестанти не захочуть про шведiв навiть чути i до опору готуються. Вони хочуть втриматись, хочуть Рiч Посполиту рятувати й Янa-Казимира зберегти! Почавши цю роботу, ми думали, що буде iнакше, що вони першими допоможуть нам i шведам до пiдкорення цього буханця, який ви Рiччю Посполитою називаете. А тут анi руш! Щастя ще, що князь електор мае там на них око. Жертвував уже iм допомогу проти шведiв, але гданцi йому не довiряють i торочать, що самi мають достатньо сил.

– Ми про це в Кейданaх уже знаемо! – пiдтвердив пан Кмiциц.

– Якщо ж не мають досить сил, то в будь-якому разi мають добрий нюх, – правив свое, смiючись, князь, – бо дядьковi електоровi не стiльки, вважаю, йдеться про Рiч Посполиту, скiльки про мене або князя вiленського воеводу.

– Ваша свiтлiсть дозволить, якщо я цього не визнаю, – рвонувся пан Кмiциц. – Князевi вiленському воеводi саме про Рiч Посполиту йдеться, задля якоi вiн будь-якоi митi готовий вiддати свiй останнiй подих i останню краплю кровi пролити.

Князь Богуслав зареготав.

– Молодий ви ще, кавалере, молодий! Але годi з цим! Отже, дядьковi електоровi йдеться про те, щоб вiн мiг королiвську Пруссiю захапати, i саме тому жертвуватиме iм свою допомогу. Коли матиме ii в руках, коли до мiст своi гарнiзони заведе, готовий буде завтра ж замиритися зi шведами, i навiть iз турками, i самим нечистим. Хай би йому ще шведи великопольський шматок додали, то буде готовий iм допомагати з усiх сил збирати решту. У цьому тiльки бiда, що i шведи гострять зуби на Пруссiю i звiдси непорозумiння мiж ними й електором.

– Зi здивуванням слухаю слова вашоi свiтлостi! – розкрив рота пан Кмiциц.

– Чорти мене брали на Пiдляшшi, – не вгавав князь, – що я мусив стiльки часу без дiла сидiти. Але що мав робити? Є угода мiж мною та князем воеводою, що поки в Пруссii справи не проясняться, я не перейду вiдкрито на шведський бiк. Це правильно, бо таким чином хвiртка залишаеться вiдчиненою. Я послав навiть таемних кур’ерiв до Янa-Казимира зi звiсткою, що готовий скликати посполите рушення на Пiдляшшi, тiльки б менi прислав манiфест. Король, як король, може, i дався б вивести себе в поле, але королева, вочевидь, менi не довiряе i мала б вiдрадити. Якби не баби, то я зараз стояв би на чолi всiеi пiдляськоi шляхти, бiльше того, конфедерати, котрi тепер пустошать маетки князя Янушa, не мали б iншого виходу, як стати пiд мою команду. Я б назвався однодумцем Янa-Казимира, а маючи пiд рукою таку силу, торгувався б iз шведами. Але ця баба знае, як трава росте, i найпотаемнiшi думки вiдгадае. Вона справжнiй король, а не королева! Бiльше вона мае розуму в одному пальцi, нiж Ян-Казимир у цiлiй головi.

– Князь воевода… – почав було пан Кмiциц.

– Князь воевода, – перебив його нетерпляче пан Богуслав, – вiчно спiзнюеться зi своiми порадами. Пише менi в кожному листi «зроби те, або те», а я вже саме давно це зробив. Князь воевода до того ж голову втрачае. Послухайте, кавалере, чого ще вiн вiд мене вимагае.

Тут князь вхопив лист i став читати вголос: «Нехай Ваша свiтлiсть у дорозi буде обережним, а з тими пронозами конфедератами, котрi проти мене збунтувалися i по Пiдляшшi нишпорять, вигадайте заради Бога, як iх розпорошити, щоб до короля не пiшли. Вони готуються виступити на Заблудiв, а там мiцне пиво. Як його поп’ють, треба iх вирiзати, кожен господар свого постояльця. Це буде найкраще, коли провiдники понапиваються, тодi й розправитися з ними».

Тут Богуслав кинув iз нехiттю лист на стiл.

– Ось послухайте, пане Кмiциц, – промовляв вiн далi, – то я маю iхати до Пруссii й одночасно влаштовувати рiзню в Заблудовi? Водночас вдавати iз себе однодумця Янa-Казимира i патрiота, i нищити тих людей, котрi короля та вiтчизну не хочуть зрадити? У цьому е сенс? Це якоiсь купи тримаеться? Ma foi, князь гетьман голову втрачае. Tа я нещодавно зустрiв, iдучи сюди, в Плевiски, в дорозi якусь бунтiвну хоругву, що розбишакуе на Пiдляшшi. Я б iм охоче по животах проiхався, хоча б тому, щоб мати якусь радiсть. Але наразi я не е вiдкритим шведським партизаном, поки дядько електор урядуе ще прусськими мiстами, отже, з Яном-Казимиром у згодi, тому не можу собi таких радощiв дозволяти, далебi, не можу. Що я мiг найбiльше зробити, то займатися дипломатiею з тими бунтiвниками, як i вони зi мною займалися, пiдозрюючи мене, щоправда, у змовi з гетьманом, але не маючи жодних доказiв.

Тут князь розлiгся зручно у фотелi, витягнув ноги та, заклавши недбало руки пiд голову, став торочити:

– Ех, безлад у цiй вашiй Речi Посполитiй, i нiчого бiльше!.. У свiтi нiчого схожого немае!..

Пiсля цього замовк на хвилину, либонь, якась думка спала йому на гадку, бо ляснув себе в перуку та поцiкавився:

– А ви не будете на Пiдляшшi?

– Аякже! – озвався пан Анджей. – Я мушу там бути, бо маю лист з iнструкцiями для пана Гарасимовичa, пiдстарости в Заблудовi.

– Ісусе Христе! – вигукнув князь. – Та пан Гарасимович е тут, зi мною. Їде з гетьманськими речами в Пруссiю, бо боявся, що може втрапити до рук конфедератiв. Чекайте, пане, я накажу його закликати.

Тут князь гаркнув на слугу i наказав йому покликати пiдстаросту, сам же сказав:

– Як добре все складаеться! Ви собi заощадите дорогу, пане. Хоча, може, й шкода, що на Пiдляшшя не поiдете, бо там мiж головами конфедерацii е i ваш тезко. Могли б його перетягнути на наш бiк.

– Я все одно не мав би на це часу, – озвався пан Кмiциц, – бо менi до шведського короля i до пана Любомирськогo ще треба.

– А, то ви маете i лист до пана коронного маршала? Еге, я знаю, в чому рiч. Колись пан маршал думав сватати свого сина з донькою Янушa. То чи не захотiв гетьман тепер делiкатно вiдновити перемови?..

– До того саме йдеться.

– Та вони ще зовсiм дiти. Гм! Делiкатна ваша мiсiя, бо гетьмановi не випадае першому напрошуватися. Однак…

Тут князь насупив брови.

– Однак нiчого з цього не вийде. Не для Іраклiя донька князя гетьмана, ось що я вам скажу! Князь гетьман мае зрозумiти, що його фортуна мусить залишатися в руках Радзивiллiв.

Пан Анджей здивовано поглядав на князя, котрий щораз енергiйнiше походжав по кiмнатi. Враз вiн зупинився перед паном Анджеем i сказав:

– Дайте менi чесне слово, що вiдповiсте правдиво на мое запитання.

– Вельможний княже, – вiдказав пан Кмiциц, – брешуть вам лише тi, що бояться, а я нiкого не боюся.

– Чи князь воевода наказав зберегти вiд мене таемницю перемовин iз Любомирським?

– Якби я мав такий наказ, то про пана Любомирського навiть не згадував би.

– Могли й обмовитися. Дайте слово!

– Даю, – вичавив iз себе пан Анджей i спохмурнiв.

– Тягар ви менi зняли iз серця, бо я думав, що князь воевода i зi мною подвiйну гру веде.

– Не розумiю вашоi свiтлостi.

– Я не захотiв одружуватися у Францii з Роганiвною, не рахуючи копи iнших принцес, котрих менi сватали. А знаете чому?

– Нi, не знаю.

– Бо iснуе угода мiж мною i князем воеводою, що його дiвчина та його фортуна для мене ростуть. Як вiрний слуга Радзивiллiв, ви можете знати все.

– Дякую за довiру. Але ваша свiтлiсть помиляеться. Я не е слугою Радзивiллiв.

Богуслав витрiщився на вiдвiдувача.

– А хто ж ви такий?

– Гетьманський, але не придворний, а полковник, та ще й князя воеводи родич.

– Родич?

– Ми з Кишками спорiдненi, а гетьман народився в Кищанцi.

Князь Богуслав якийсь час дивився на пана Кмiцицa, на обличчi котрого виступив легкий рум’янець. Тодi простягнув руку i сказав:

– Даруйте, кузене, вiтаю рiдню.

Останнi слова були сказанi якось недбало, хоч i з вишуканою чемнiстю, в якiй, однак, було щось вiдверто образливе для пана Анджея. Вiн спаленiв ще бiльше i вже було вiдкрив рот, щоб щось ще сказати, як тут дверi вiдчинилися i губернатор Гарасимович з’явився на порозi.

– Є лист до вас, – промовив князь Богуслав.

Пан Гарасимович вклонився князевi, а потiм пановi Анджею, i той подав йому княжого листа.

– Читайте! – наказав князь Богуслав.

Пан Гарасимович став читати:

– «Пане Гарасимович! Тепер час показати доброзичливiсть доброго слуги до пана. Щось iз грошей можете зiбрати в Заблудовi, а пан Пшинський в Орлi…»

– Пана Пшинського конфедерати в Орлi зарубали, – зауважив князь, – тому пан Гарасимович i дае драпака.

Пiдстароста схилився i читав далi:

– «…а пан Пшинський в Орлi, хоч громадськi податки, хоч чиншi, оренду…»

– Все це конфедерати вже забрали, – знову перервав читання князь Богуслав.

– «…пришлiть менi якнайскорiше, – читав далi Гарасимович. – Moжeте навiть села якiсь сусiдам або мiщанам заставити, беручи якнайбiльше грошей за них. І де тiльки вдасться одержати кошти, берiть i менi вiдсилайте. Конi i речi всi, все там е! І в Орлi великий свiчник, i будь-що iнше, картини й одяг, а найбiльше гармати, що на ганку стоять, все з князем висилайте, бо розбоiв боятися треба».

– Знову спiзнилася порада, бо речi вже в мене! – зауважив князь.

– «Якби з ложами важко було, то залишайте iх там, а гармати без лож повкривайте, щоб не знали, що везете. І цi речi до Пруссii якнайскорiше доправте, остерiгаючись найбiльше тих зрадникiв, що у вiйську моему бунт пiдняли, i моi староства толочать…»

– Ох, що толочать, то толочать! Вичавлять iх на сир! – перервав читання знову князь.

– «…моi староства толочать i на Заблудiв вибираються, йдучи прямо до короля. З ними битися важко, бо iх багато, але якби iх, впустивши, добре напоiти, а вночi сплячих закатрупити (кожен господар зробити таке може), або iх мiцним пивом потруiти, це також не важко зробити, всiм гуртом на них навалитися, щоб навiть дихнути не змогли».

– Ну, нiчого нового! – резюмував князь Богуслав. – Можете, пане Гарасимович, iхати далi зi мною.

– Є ще приписка, – додав пiдстароста i продовжив читати: «Вина, якщо не можна вивезти (бо тут уже у нас нiде iх тримати), то всi за готiвку розпродати».

Тут пан Гарасимович сам припинив читати i схопився за голову.

– Боже милий! Вина йдуть десь пiвдня дороги за нами i, мабуть, уже потрапили в руки тiеi бунтiвноi хоругви, яка повз нас проходила. Буде шкода, бо це добра тисяча червiнцiв. Хай ваша свiтлiсть засвiдчить, що самi менi казали чекати, поки бочки на пiдводи випруть.

Страх пана Гарасимовичa був би ще бiльшим, якби вiн знав пана Заглобу та якби знав, що вiн саме в тiй хоругвi опинився. Тим часом князь Богуслав зареготав:

– Хай iм буде на здоров’я! Читайте далi!

– «…Якщо ж покупець не знайдеться…»

Князь Богуслав аж у боки взявся вiд смiху:

– Вже знайшовся, – смiявся вiн, – але буде боргувати.

– «…Якщо ж покупець не знайдеться, – читав жалiбним голосом пан Гарасимович, – то в землю закопайте, тiльки тихо, щоб про це нiхто не дiзнався. Дiжку в Орлi, однак, i ще одну в Заблудовi залишiть, i то з кращих i солодших, аби спокусилися на неi, а здобрiть мiцно отрутою, щоб принаймнi старшина повиздихала, тодi вся команда розбiжиться. І заради бога, слухняно менi в цьому послужiть, i секретно, через милосердя Господа!.. І спалiть те, що я пишу, а якщо хтось щось дiзнаеться, вiдсилайте його до мене. Або самi знайдуть i вип’ють, або можете iм цей трунок подарувати».

Пiдстароста скiнчив читати i став дивитися на князя Богуслава, немовби чекаючи iнструкцiй, нарештi й князь озвався:

– Бачу, що брат мiй добряче думае про конфедератiв, шкода тiльки, що, як зазвичай, запiзнився!.. Якби ще два тижнi або хоча б тиждень тому на такi дотепи наважився б, то можна було би спробувати. А тепер рушайте з Богом, пане Гарасимович, бо вже вас бiльше не затримуемо.

Пан Гарасимович вклонився i вийшов.

Князь Богуслав зупинився перед дзеркалом i став старанно оглядати власну фiгуру, при цьому злегка повертав голову то праворуч, то лiворуч, то вiддалявся вiд дзеркала, то наближався, то вкладав пасма волосся, то скошував очi, незважаючи зовсiм на пана Кмiцицa, котрий сидiв у тiнi, обернутий спиною до вiкна.

Та якби вiн кинув хоч один погляд на пана Анджея, то помiтив би, що з молодим посланцем щось дiеться, бо обличчя пана Кмiцицa зблiдло, чоло вкрилося рясним потом, а руки конвульсивно тремтiли. Вiн то пiдiймався з крiсла, то знову сiдав, як людина, котра воюе iз собою i тамуе в собi вибух гнiву або розпачу. Врештi риси його розправилися та застигли. Вочевидь, усiею потужною силою своеi волi й енергii наказав собi заспокоiтись i цiлком опанував себе.

– Ваша свiтлосте, – сказав гiсть, – через довiру, якою мене князь гетьман надiляе, може бачити ваша свiтлiсть, що жодних таемниць князь воевода вiд мене не мае. Я належу йому душею i майном своiм. При його i вашоi свiтлостi фортунi може i моя вирости, тому куди ви йдете, туди й я. Я до всього готовий! Бо хоч i в рiзних справах служу i в них обертаюся, мабуть, навряд чи все я тямлю i не всi також секрети власним слабким розумом збагнути можу.

– Чого ж ви бажаете, пане кавалере, точнiше, любий кузене? – поцiкавився князь.

– Просвiтiть мене, ваша свiтлосте, будь ласка, бо соромно було б менi при таких великих людях нiчого не навчитися. Не знаю, чи ваша свiтлiсть погодиться менi щиро вiдповiсти?

– Це залежатиме вiд вашого запитання i вiд мого настрою, – вiдказав пан Богуслав, не перестаючи задивлятися в дзеркало.

Очi пана Кмiцицa виблискували якусь хвилину, але вiн промовляв спокiйно:

– Ось що: князь вiленський воевода всi своi вчинки добром i спасiнням Речi Посполитоi заслоняе. Вже йому ця держава з вуст не сходить. Чи зможе менi ваша свiтлiсть щиро сказати: чи справдi князь гетьман мае тiльки добро Речi Посполитоi на метi?..

Пан Богуслав кинув уважний короткий погляд на пана Анджея.

– А якби я вам сказав, що це лише про людське око, ви продовжите йому допомагати?

Пан Анджей недбало стенув плечима.

– Я ж сказав, що моя фортуна при фортунi ваших свiтлостей виросте. Тiльки б це сталося, до решти менi байдуже!

– Будуть iз вас люди! Пам’ятайте все, що я вам сказав. Але чому мiй брат нiколи з вами щиро не розмовляв?

– Можливо, тому, що педант, а може, не було нагоди!

– Швидкий маете розум, кавалере, бо це щира правда, що вiн педант i неохоче справжню свою натуру показуе. Як менi Бог милий, це правда! Така вже його природа. Вiн i зi мною балакаючи, часом бувае забудеться, й одразу заводить мову про любов до батькiвщини. Лише коли йому в очi розрегочуся, то вiн спохопиться. Правда! Правда!

– Отже, це лише видимiсть? – перепитав пан Кмiциц. Князь обернув крiсло, сiв на нього, як на коня, i впершись руками в бильця, помовчав трохи, нiби мiркуючи, вiдтак озвався:

– Послухайте, пане Кмiциц! Якби Радзивiлли жили в Іспанii, Францii чи Швецii, де син пiсля батька на трон заступае i де королiвське право вiд самого Бога походить, то, за винятком якихось громадянських воен, якихось королiвських родiв згаслих, якихось надзвичайних випадкiв, ми б служили чесно королевi та вiтчизнi, керуючись лише найкращими настановами, якi нам за родом i фортуною належать. Але тут, у цiй краiнi, де король не мае за собою Божого права, його лише шляхта творить, де всi in liberis suffragiis[112 - In liberis suffragiis (лат.) – у своiх молитвах.], ми задаемо собi слушне запитання: чому це Вази[113 - Ваза – польська королiвська династiя шведського походження, представники якоi були королями Швецii з 1523 до 1654 року i королями Речi Посполитоi з 1587 до 1668 року.], а не Радзивiлли мають панувати?.. Вази – це ще нiчого, бо вони вiд спадкових королiв свiй рiд ведуть, але хто поручиться, хто нас запевнить, що пiсля Ваз не заманеться шляхтi посадити на королiвський i великокняжий трон, наприклад, пана Гарасимовичa або якогось пана Мелешка, або якогось пана Пегласевича iз Собачоi Волi. Тьху! Чи когось iще?.. А ми? Радзивiлли та князi Нiмецькоi держави маемо по-старосвiтськи приступати до цiлування його королiвсько-пегласевицькоi руки?.. Тьху! До всiх чортiв рогатих, кавалере, час iз цим покiнчити!.. Погляньте хоча б на Нiмеччину, скiльки там удiльних князiв могло б, виходячи з родовитостi, на пiдстароства нашi зазiхати. А вони мають своi надiли, де собi панують, i права в iмперських сеймах мають, i корони на головах носять, а мiсця нашi забирають, хоч би iм бiльше випадало поли наших плащiв носити. Час iз цим уже покiнчити, пане кавалере, час здiйснити те, про що батько мiй лише мрiяв!

Тут князь стрепенувся, схопився з крiсла i зачимчикував по кiмнатi.

– Не обiйдеться тут без труднощiв i перешкод, – продовжував вельможа, – бо галицькi та несвицькi Радзивiлли не хочуть нам допомагати. Знаю, що князь Мiхал писав до брата, що нам краще про волосяницю, а не про королiвський плащ думати. Хай сам про неi думае, хай покути вiдправляе, хай попелом голову посипае, хай йому езуiти шкiру батогами перiщать, бо вiн це ототожнюе з владою, нехай усе доброчесне життя аж до доброчесноi смертi веде! Обiйдемося без нього i рук не опустимо, бо тепер саме час. Рiч Посполиту дiдьки роздирають, бо така вже вона безсила, на такi пси зiйшла, що нiкому не може вiдмовити. Всi лiзуть в ii межi, як через розгороджений плiт. Те, що тут зi шведами сталося, не вiдбулося ранiше нiколи за жодних обставин. Ми, пане кавалере, можемо, щоправда, спiвати Te Deum laudаmus[114 - Te Deum laudаmus – «Тебе, Бога, прославляем», релiгiйний хвалебний гiмн, що походить iз ранньохристиянських часiв i бере назву вiд своiх початкових слiв.], але це нечувана та небувала рiч. Як тiльки iнтервент вторгаеться в краiну, ворог, вiдомий своею хижiстю, то не тiльки не знаходить опору, але всi, хто живий, кидають давнього пана i поспiшають до нового: магнати, шляхта, вiйсько, замки, мiста, всi!.. Без пошани, слави, честi та сорому!.. Історiя другого такого прикладу не знае! Тьху! Тьху! Пане кавалере! Шахраi в цiй краiнi живуть без совiстi й амбiцiй!.. І така краiна не повинна загинути? На ласку шведську оглядалися! Матимете цю ласку! Вже там у Великiй Польщi шведи шляхтi пальцi в курки вiд мушкетiв вкручують! І так повсюдно буде, не може бути iнакше, бо такий народ мусить згинути, мусить бути зневажений i пiти на службу до сусiдiв!..

Пан Кмiциц усе блiднув i з усiх сил стримував вибух шаленства. Але князь повнiстю захопився власним базiканням, п’янiв вiд своiх слiв, власноi дотепностi i, незважаючи на слухача, правив свое:

– Є, пане кавалере, звичай у цiй краiнi, що коли хтось умирае, то йому рiдня в останню мить подушку з-пiд голови виривае, щоб довше не мучився. Я i князь вiленський воевода вирiшили саме таку послугу надати Речi Посполитiй. Але що сила хижакiв чигае на упадок i всього захопити ми не зможемо, тому хочемо, щоб хоч частина, i не будь-яка, нам припала. Як рiдня, маемо на це право. Якщо таким порiвнянням я не спромiгся в суть потрапити, то скажу iнакше. Рiч Посполита – це вiдрiз червоного сукна, за який тягнуть шведи, Хмельницький, гiперборейцi, татари, електор i хто завгодно навколо. А ми з князем вiленським воеводою сказали собi, що з цього сукна мусить i нам шматок залишитися в руках, щоб на плащ вистачило. Тому ми не лише не перешкоджаемо тягнути, а й самi тягнемо. Нехай Хмельницький в Украiнi залишаеться, нехай шведи з Бранденбуржцем за Пруссiю i Велику Польщу змагаються, нехай Малу Польщу забирае Ракочi, чи хтось ближчий. Литва мае належати князю Янушу, а з його донькою – i менi!

Пан Анджей раптово пiднявся.

– Дякую вашiй свiтлостi, саме це я й хотiв знати!

– То ви йдете, пане кавалере?

– Так, iду.

Князь поглянув пильнiше на вiдвiдувача i лише тепер помiтив його блiдiсть i схвильованiсть.

– Що з вами, пане Кмiциц? – спитав вiн. – Бо вигляд маете, як Петровiн[115 - Петровiн – легендарний польський герой XI ст. Кракiвський епископ Станiслав вiдкупив у Петра Стремiнчика, котрого всi називали Петровiном, землю для епископства. Пiсля смертi Петровiна його спадкоемцi вимагали повернути iм землю. У судi Станiслав пояснив, у який спосiб отримав землеволодiння, але йому не повiрили. Тодi епископ зайшов у костел у Потравинi, наказав розкопати могилу та воскресив Петровiна, щоб той свiдчив на його користь на процесi.].

– Втома з нiг мене валить i в головi паморочиться. Я ще зайду попрощатися з вашою свiтлiстю, перед вiд’iздом прийду ще шану вiддати.

– То покваптесь, бо я пiсля полудня вирушаю також.

– Через годину, не пiзнiше, я зайду.

Сказавши це, пан Анджей вклонився i вийшов. В iншiй кiмнатi слуги схипилися, побачивши його, але молодик пройшов, як п’яний, нiкого не помiчаючи. На порозi обхопив голову обома руками i став повторювати, затинаючись:

– Ісусе з Назарета, царю юдейський! Ісусе, Марiе, Йосифе!

Хитким кроком пройшов через подвiр’я, повз варту, що складалася з шiстьох галябардистiв. За коловертю стояли його люди, з вахмiстром Сорокою на чолi.

– За мною! – наказав пан Кмiциц.

І подався через мiсто до шинку. Сорока, давнiй жовнiр пана Анджея, знаючи його досконало, вiдразу ж зауважив, що з молодим полковником коiться щось незвичайне.

– Тримай нiс за вiтром, – сказав вiн тихо людям, – бо горе тому, на кого гнiв його впаде!

Жовнiри мовчки додали кроку, а пан Кмiциц не йшов, а мало не бiг уперед, розмахуючи руками та повторюючи безглуздi слова. До вух Сороки долiтали лише окремi фрази: «Отруйники, клятвопорушники, зрадники. Злочинець i зрадник. Обое такi». Потiм узявся пан Анджей згадувати своiх давнiх компанiйцiв. Прiзвища Кокосiнський, Кульвець, Раницький, Рекуць та iншi лилися з його вуст одне за одним. Кiлька разiв згадав i пана Володийовськогo. Слухав це ошелешений Сорока i тривожився щораз бiльше, а в душi мiркував: «Якась кров тут проллеться. Не може бути iнакше».

Тим часом дiйшли до заiзду. Пан Кмiциц негайно зачинився в кiмнатi i добру годину не подавав ознак життя.

А жовнiри тим часом без наказу вантажили бесаги та сiдлали коней. Сорока iх заспокоював:

– Це не завадить, треба бути до всього готовими.

– А ми й готовi! – вiдповiдали старi забiяки, ворушачи вусами.

Як виявилося незабаром, Сорока таки добре знав свого полковника, бо пан Анджей раптово з’явився в сiнях, без шапки, в однiй сорочцi та шароварах.

– Сiдлати коней! – гаркнув вiн.

– Осiдланi.

– Бесаги вантажити!

– Спакованi.

– По дукату кожному! – крикнув молодий полковник, котрий, не зважаючи на гарячку i збудження, все ж помiтив, що цi жовнiри на льоту вгадують його думки.

– Дякуемо, пане коменданте! – oзвaлися всi хором.

– Двое людей беруть в’ючних коней i iдуть негайно з мiста до Дубовоi. Через мiсто iхати повiльно, за мiстом пустити коней клусом i не зупинятися, аж у лiсах.

– Слухаемося!

– Четверо iнших набивають гарлачi сiканцями. Для мене двох коней осiдлати, щоб i другий був у повнiй готовностi.

– Знав я, що щось буде! – буркнув Сорока.

– А вахмiстр iде за мною! – гукнув пан Кмiциц.

І як був роздягнений, лише в самих шароварах i розхристанiй на грудях сорочцi, вийшов iз сiней, i Сорока подався за ним, вирячившись вiд здивування. Так дiйшли аж до журавля криницi у дворi заiзду. Тут пан Анджей зупинився i вказав на вiдро, що висiло при журавлевi:

– Лий менi воду на голову!

Вахмiстр знав iз досвiду, як небезпечно було питати двiчi про наказ. Тому хапнув за журавля, занурив цебро у воду, витягнув його квапливо i вхопивши обома руками, вихлюпнув iз нього воду на пана Анджея, а той став пирхати, наче кит, руками вiдгорнув мокре волосся i верескнув:

– Ще!

Сорока повторив процедуру ще раз, i другий, i хлюпав водою з усiх сил, наче хотiв полум’я загасити.

– Годi! – промовив нарештi пан Кмiциц. – Ходiмо зi мною, допоможеш менi одягнутися!

І вони подалися до заiзду. У воротах зустрiли двох своiх людей, котрi виiжджали з в’ючними кiньми.

– Повiльно через мiсто, за мiстом клусом! – повторив iм на дорогу пан Анджей.

І зайшов у кiмнату.

Через пiвгодини вiн з’явився знову, повнiстю одягнений вже, як у дорогу: у високi яловi чоботи та лосиний жупан, обтягнутий шкiряним поясом, за який була заткнута кроциця[116 - Кроциця – короткоствольний пiстоль iз кремiнним замком або капсулем.]. Жовнiри також зауважили, що з-пiд жупана визирав у нього край дротяноi кольчуги, немовби шляхтич збирався на битву. Шаблю також мав причеплену високо, щоб легше було хапнути за рукiв’я. Обличчя молодика було доволi спокiйне, але суворе та грiзне. Кинувши оком на воякiв, чи готовi й озброенi належно, сiв на коня i, кинувши дукат корчмаревi, виiхав iз заiзду.

Сорока iхав бiля господаря, ще трое позаду, провадячи запасного коня. Незабаром опинилися на ринку, наповненому вiйськовими пана Богуслава. Рух уже був помiж них, бо, либонь, прийшли накази, щоб збиралися в дорогу. Кiннота пiдтягувала попруги в сiдел i заспокоювала коней, пiхота розбирала мушкети, що стояли в козлах перед будинками, у пiдводи запрягали конi. Пан Кмiциц наче прокинувся вiд задуми.

– Слухай, старий, – звернувся командир до Сороки, – це ж вiд садиби старости дорога йде далi, не потрiбно повертатися через ринок?

– А куди ми iдемо, пане полковнику?

– До Дубовоi!

– Та саме з ринку повз садибу й потрiбно проiздити. Ринок залишиться за нами.

– Гаразд! – кивнув пан Анджей.

За мить вiн уже бурчав сам собi впiвголоса:

– Ех, якби там тi були зараз живi! Замало людей на таку вечiрку, замало!

Тим часом проiхали ринок i почали звертати до обiйстя старости, яке лежало за пiвтори стаi далi над дорогою.

– Стiй! – раптом скомандував пан Кмiциц. Жовнiри зупинилися i вiн звернувся до них.

– Ви готовi на смерть? – спитав вiн коротко.

– Готовi, – вiдповiли хором oршанськi зарiзяки.

– Ми лiзли Хованському в пащеку, але вiн нас не проковтнув. Пам’ятаете?

– Пам’ятаемо!

– Треба сьогоднi наважитися на великi речi. Вдасться, то милостивий король наш панiв iз вас зробить. Я постараюся!.. Не вдасться, то пiдете на палю!

– Чого б не вдалося? – запевнив Сорока, очi котрого заблистiли, як у старого вовка.

– Удасться! – повторили трое iншi: Бiлoус, Завратинський i Любенець.

– Мусимо захопити князя конюшого! – повiдомив пан Анджей.

Вiн замовк, маючи намiр спостерегти враження, яке божевiльна його iдея справила на жовнiрiв. Тi замовкли також i глипали на нього, як на веселку, тiльки вуса iхнi ворушилися й обличчя стали грiзними та розбишацькими.

– Паля близько, нагорода далеко! – промовив пан Кмiциц.

– Мало нас! – скривився пан Завратинський.

– Це гiрше, нiж iз Хованським! – додав пан Любенець.

– Вiйська всi на ринку, а в садибi лише охорона та придворних iз двадцять, – розповiв пан Анджей, – котрi нiчого не сподiваються, навiть шабель при боках не мають.

– Ваша милiсть свою голову ставить, то чому ми не маемо нашi поставити? – заявив Сорока.

– Слухайте! – наказав пан Кмiциц. – Якщо хитрiстю його не вiзьмемо, то iнакше нiяк не вiзьмемо. Слухайте ж! Я зайду в кiмнату i за хвильку вийду з князем. Якщо князь сяде на мого коня, то я сяду на iншого i ми поiдемо. Коли вiд’iдемо на сто або пiвтораста крокiв, хапайте його вдвох пiд пахви i щодуху стрибайте на своiх коней!

– Як накажете! – схилив голову Сорока.

– Якщо ми не вийдемо, – провадив далi пан Анджей, – але ви почуете пострiл у покоi, тодi в охорону з гарлачiв стрiляйте i коня менi подавайте, як тiльки я покажусь у дверях.

– Так i буде! – кивнув Сорока.

– Уперед! – скомандував пан Кмiциц.

Рушили й уже за чверть години стали перед коловертю садиби старости. Бiля коловертi, по-старому, стояло шестеро галябардистiв, а четверо у дверях сiней. По двору вертiлися бiля карет кiлька конюхiв i форейторiв, за котрими пильно наглядав якийсь придворний, чужоземець, як можна було збагнути з його вбрання та перуки.

Далi, бiля стайнi, запрягали коней у ще два екiпажi, велетнi паюки[117 - Паюки – особистi охоронцi магнатiв.] зносили до них скринi та лантухи. За цими наглядав чоловiк, повнiстю одягнений у чорне, обличчям був схожий на медика або астролога.

Пан Анджей зголосився, як i попереднього разу, через чергового офiцера, котрий за мить повернувся i закликав вiдвiдувача до князя.

– Як ся маете, кавалере? – весело озвався князь. – Коли ви мене покинули, я вже було подумав, що совiсть у вас вiд моiх слiв прокинулася, i не сподiвався побачити вас бiльше.

– Як же я мiг перед дорогою не вклонитися? – промовив пан Кмiциц.

– Ну, я також подумав, що князь воевода знав, кого з конфiденцiйною мiсiею посилати. Я й собi скористаюся з ваших послуг, бо передам кiлька листiв до рiзних визначних осiб i до самого шведського короля. Але чому ви озброенi так, як на битву?

– Бо помiж конфедератiв iхатиму, бо тут у мiстi чув, i ваша свiтлiсть це пiдтвердила, що зовсiм нещодавно туди пiшла конфедератська хоругва. Навiть тут, у Плевiсках, люди Золотаренка доброго страху нагнали, бо досвiдчений вояк цю хоругву провадив.

– Хто ж це такий?

– Пан Володийовський, а з ним i пани Мирський, Оскеркo i двое Скшетуських: один – той збаражчик, дружину котрого хотiла ваша свiтлiсть у Тикоцинi облягати. Всi вони проти князя воеводи збунтувалися, а шкода, бо хорошi з них жовнiри. Що ж робити! Є ще такi дурнi люди в цiй Речi Посполитiй, котрi не хочуть за червоне сукно разом iз козаками та шведами смикати.

– Дурнiв на свiтi всюди достатньо, а особливо в цiй краiнi! – погодився князь. – Ось! Тримайте листи, а крiм цього, якщо побачите його шведську величнiсть, то передайте йому нiби мiж iншим, що я в душi такий самий його однодумець, як i мiй двоюрiдний брат, лише часом мушу прикидатися.

– Хто ж не мусить прикидатися! – пiдтвердив пан Кмiциц. – Прикидаеться кожен, особливо якщо хоче щось визначне вчинити.

– Звiсно, так i е. Справуйтеся, пане кавалере, добре, а я буду вам удячний i не дам нагородам князя вiленського воеводи вас оминути.

– Якщо така милiсть вашоi свiтлостi, то я наперед нагороду попрошу.

– От тобi й на. Упевнений, що князь воевода не дуже багато на дорогу вам вiдсипав. Вуж у нього в скринi сидить.

– Нехай мене Господь Бог боронить, щоб я мав грошi просити, не хотiв iх вiд князя гетьмана, не вiзьму i вiд вашоi свiтлостi. На власнiй платнi перебуваю i на своему залишуся.

Князь Богуслав поглянув здивовано на молодого лицаря.

– Гей, бачу, що Кмiцици справдi не з тих, хто людям у руки заглядае. Про що тодi йдеться, пане кавалере?

– Справа ось у чому, ваша свiтлосте! Не подумавши добре в Кейданах, я взяв iз собою коня благородноi кровi, щоб перед шведами похизуватися. Не покривлю душею, якщо скажу, що кращого в кейданських стайнях немае. Тепер менi стало його жаль i боюся, щоб по дорогах, корчмах або вiд лихолiття не виснажився. Та й якась пригода може нас спiткати, може i в недружнi руки потрапити, хоча б того ж таки пана Володийовськогo, котрий personaliter дуже на менi заповзявся. Тому замислив я просити вашу свiтлiсть, щоб його ви на збереження взяли та доглядали, поки я кращоi пори про нього не згадаю.

– Може, краще його менi продайте.

– Не можу, бо це було б, наче приятеля продав. Чи не сто разiв мене цей кiнь iз найбiльших тарапатiв рятував, бо мае таку чесноту, що в битвi люто кусае ворогiв.

– То це такий чудовий кiнь? – спитав заiнтригований князь Богуслав.

– Чудовий? Якби я був впевнений, що ваша свiтлiсть не розсердиться, то сто червiнцiв зi заплющеними очима поставив би, що ваша свiтлiсть не мае такого у своiх стайнях.

– Може, й я б щось поставив, коли б не те, що не час сьогоднi коней у заставу пускати. Охоче його збережу, хоч якщо менi вдасться, бажав би купити. Але де ж це диво?

– А ось, перед коловертю люди його тримають! Але що диво, то диво, бо навiть султан може за такого коня позаздрити. Нетутешнiй вiн, анатолiйський, лише думаю, що i в Анатолii лиш один такий трапився.

– Тодi ходiмо пoбaчити.

– Служу вашiй свiтлостi.

Князь узяв капелюха i вони вийшли.

Перед коловертю люди пана Кмiцица тримали двох запасних, повнiстю осiдланих коней, один iз яких, дуже породистий, чорний, як ворон, зi стрiлкою на чолi i бiлою плямою на нозi, заiржав легко, побачивши свого господаря.

– Це вiн! Я вгадав! – зрадiв князь Богуслав. – Не знаю, чи це таке диво, як ви казали, але це таки справдi добрий кiнь.

– Хочете його осiдлати? – запропонував пан Кмiциц. – Або нi! Чекайте, я сам сяду!

Жовнiри подали коня i пан Анджей, сiвши, почав його об’iжджати навколо коловертi. Пiд вправним вершником кiнь здавався ще вдвiчi прекраснiшим. Селезiнка грала в ньому, коли йшов ступом, випуклi очi виблискували, i здавалося, що хропiнням своiм тварина викидае внутрiшнiй вогонь, а гриву вiтер розвiвав. Пан Кмiциц iздив кругами, змiнював ходу, а наприкiнцi мало не наiхав на князя, так що хропiння коня не було далi, нiж за крок вiд його обличчя, i крикнув:

– Альт![118 - Спотворене: Нalt! (Нiм.) – Стiй!]

Кiнь зупинився усiма чотирма ногами i став, як вкопаний.

– Ну, як? – поцiкавився пан Кмiциц.

– Як то кажуть: очi та ноги оленя, хода вовка, хропiння лося, а груди жiнки! – промовив князь Богуслав. – Є все, що треба. І команду розумiе нiмецьку?

– Бо його об’iжджав мiй кавалькатор Зенд, а вiн був курляндцем.

– А швидкий кiнь?

– Вiтер не наздожене вашу свiтлiсть на ньому! Жоден татарин вiд нього не втече!

– Сумлiнний мусив бути кавалькатор, бо бачу, що й об’iжджений кiнь дуже добре.

– Чи добре об’iжджений? Ваша свiтлiсть не повiрить! Вiн так ходить у ряду, що коли ряд iде чвалом, то може ваша свiтлiсть повiддя вiдпустити, а вiн навiть на пiвнiздрi з ряду не висунеться. Якщо ваша свiтлiсть бажае спробувати i якщо протягом двох стай хоч на пiвголови висунеться, то його задарма вiддам.

– Це було б дивовижно, щоб iз вiдпущеним повiддям не висунувся.

– І дивовижно, i зручно, бо обидвi руки вiльнi. Не раз так було, що в однiй я мав шаблю, в другiй пiстоль, а кiнь iшов вiльно.

– А якщо ряд завертае?

– Заверне i вiн, не зiпсувавши лiнiю.

– Не може бути! – здивувався князь. – Такого жоден кiнь не зробить. Я бачив у Францii коней королiвських мушкетерiв, добре тренованих, навмисно, щоб придворнi церемонii не псували, але ж такого коня треба вуздечкою провадити.

– Цей кiнь мае людський розум. Можете, ваша свiтлосте, самi спробувати.

– Давайте! – погодився, iз хвилину помiркувавши, князь.

Сам пан Кмiциц притримав коня до сiдлання, i князь заскочив легко в сiдло i поплескав коня по лискучiй шиi.

– Дивна рiч, – сказав вiн, – найкращi шкапи на осiнь шорсткi стають, а цей наче з води вийшов. А куди вирушимо?

– Рушимо вперед поряд, й якщо ваша свiтлiсть дозволить, то в той бiк, до лiсу. Дорога там рiвна та широка, а до мiста могли б нам якiсь фiри перешкоджати.

– Нехай буде до лiсу!

– Рiвно через двi стаi! Пустiть, ваша свiтлосте, повiддя з мiсця i ступом. По двое людей iз кожного боку, а я трохи позаду поiду.

– Ставайте! – наказав князь.

Шеренга стала й обернулася кiнськими головами до дороги вiд мiста. Князь стояв усерединi.

– Рушили! – скомандував вiн. – З мiсця клусом, марш! Шеренга помчала i за мить понеслася, як вихор. Хмара пилу заслонила iх вiд очей придворних i конюхiв, котрi, згуртувавшись перед коловертю, з цiкавiстю спостерiгали за перегонами. Тренованi конi перейшли на чвал, хрипiли вiд напруги, пробiгли вже стаю або й бiльше, i княжий рисак, не стримуваний повiддям, не висунувся з ряду навiть на дюйм. Пробiгли i другу стаю, раптом пан Кмiциц обернувся, побачив за собою лише хмару куряви, через яку заледве було видно садибу старости, не те що людей перед нею, i крикнув пекельним голосом:

– Хапайте його!

У цю мить пан Бiлоус i велетень Завратинський вхопили князя попiд руки, аж кiстки затрiщали йому в суглобах, i тримаючи в залiзних обiймах, узялися буцати шпорами власних коней.

Княжий кiнь усерединi тримався точно в шерензi, анi на дюйм не висовуючись уперед. Здивування, жах, вихор, що бив в обличчя князя Богуслава, вiдiбрали йому першоi митi мову. Вiн рвонувся раз i другий, але без наслiдкiв, бо тiльки бiль вiд викручених плечей прошив його на вилiт.

– Що це таке? Гультяi!.. Ви не знаете, хто я такий!.. – заверещав вiн нарештi.

Аж тут пан Кмiциц пiдштовхнув його люфою вiд кроцицi мiж лопатки.

– Опiр даремний, або куля в хребет! – крикнув вiн.

– Зрадник! – залементував князь.

– А ви хто? – вiдрубав пан Анджей.

І вони помчали далi.




Роздiл XXVI


Вони довго просувалися бором, мчали так, що придорожнi сосни волiли втiкати назад з переляку. Минали корчми, халупи лiсничих, смолярнi, а часом i фiри, що тягнули поодинцi або по кiлька до Плевiскiв. Час вiд часу князь Богуслав перехилявся у сiдлi, немовби хотiв спробувати опору, але тодi його плечi ще дужче стискали залiзнi руки жовнiрiв пана Кмiцица, а пан Анджей прикладав йому знову пiстоля мiж лопаток i скакали далi. Капелюх князя загубився, вiтер розвiював буйнi, свiтлi кучерi його перуки. Скакали так, що аж бiла пiна почала спадати клаптями з коней.

Врештi-решт потрiбно було рух сповiльнити, бо людям i коням дихання забракло, а Плевiски залишилися так далеко, що будь-яка небезпека погонi зникла. Їхали якийсь час ступом i мовчки, овiянi туманом пари, що бухала з коней.

Князь через довгий час не озивався зовсiм, вочевидь, намагався заспокоiтись i повернути собi холодне серце, й аж коли цього досяг, то спитав:

– Куди мене везете?

– Дiзнаеться ваша свiтлiсть наприкiнцi дороги, – вiдказав пан Кмiциц.

Богуслав замовк, але за хвилину продовжив:

– Накажiть вiдпустити мене цим хамам, кавалере, бо менi плечi викрутять. Якщо накажеш iм, то просто висiтимуть, а якщо нi, то на палю пiдуть.

– Це шляхта, а не хами! – вiдрубав пан Анджей. – А щодо кари, якою iм ваша свiтлiсть погрожуе, то ще невiдомо, кого спершу смерть настигне.

– Знаете, на кого руку пiдняли? – поцiкавився князь, звертаючись до жовнiрiв.

– Знаемо, – вiдповiли тi.

– До мiльйона чортiв рогатих! – вибухнув пан Богуслав. – Накажете цим людям полегшу менi зробити, чи нi?

– Накажу вашiй свiтлостi зав’язати назад руки, так буде зручнiше?

– Це неможливо!.. Геть менi руки викрутите!

– Комусь iншому повiрив би на слово, що не втече, але ви вмiете свое слово ламати! – зауважив пан Кмiциц.

– Я iнше слово даю, – промовив князь, – що не тiльки за першоi ж нагоди втечу з ваших рук, але ще й накажу кiньми вас роздерти, коли в моiй владi опинитесь!

– Що мае Бог дати, те й буде! – прокоментував пан Кмiциц. – Але я волiю щирi погрози, нiж фальшивi обiцянки. Вiдпустiть йому руки, лише коня за повiддя тримайте. А ваша свiтлiсть дивiться менi! Бо варто спускового гачка торкнутися, i куля вам у хребет потрапить, i далебi, я не схиблю, бо нiколи ще такого не було. Сидiть спокiйно на конi, втiкати не пробуйте!

– Менi начхати, пане кавалере, на вас i вашу кроцицю. Сказавши це, князь потягнув зболiлi руки, щоб iх розiм’яти i зацiпенiння струсити, жовнiри тим часом ухопили з двох бокiв коня за вуздечку i вели далi.

Богуслав за хвилину сказав:

– Не смiете менi в вiчi глянути, пане Кмiциц, позаду тримаетесь.

– Охоче! – вiдбив пан Анджей i вдаривши коня, вiдсунув убiк пана Завратинськогo, а сам, хапнувши повiддя княжого коня, зиркнув пановi Богуславoвi прямо в обличчя.

– Як там моя шкапа? Чи сказав неправду хоча б про одну ii чесноту?

– Добрий кiнь! – погодився князь. – Якщо захочете, я його куплю.

– Бог заплатить! Вартий цей кiнь кращоi долi, нiж зрадника до смертi носити.

– Бовдур ви, пане Кмiциц!

– Бo Радзивiлловi повiрив!

Знову настала хвилина мовчання, яку першим перервав князь:

– А скажiть-но менi, пане Кмiциц, – сказав вiн, – чому ви такi впевненi, що залишились при здоровому глуздi i що вам розум не замакiтрився? Ви б поцiкавились у самого себе, що ж такого, дурнувата голово, наробили, кого ви захопили, на кого руку пiдняли? Чи не спало вам на гадку, що краще б для вас тепер було, щоб вас мати не народила? І що на такий зухвалий вчинок не вiдважився б нiхто не лише в Польщi, а й в усiй Європi?

– Мабуть, невелику фантазiю мають у цiй Європi, бо я вашу свiтлiсть захопив, тримаю i не вiдпущу.

– Не iнакше, як iз шаленцем маю справу! – сам собi пiдсумував князь.

– Вельможний княже! – пан Анджей намагався зберiгати спокiй. – Ви в моiх руках i з цим змирiться, а слiв надаремно не тратьте! Погоня не надiйде, бо там вашi люди досi кумекають, що ви добровiльно з нами поiхали. Коли вас моi люди пiд лiктi брали, нiхто цього не бачив, бо нас курява заслонила, цiлий туман, тому здалека нi конюхи, нi охорона нiчого не бачили. Зо двi години вас чекатимуть, на третiй почнуть втрачати терпець, на четвертiй i п’ятiй непокоiтись, й аж на шостiй вишлють людей на розвiдку, а ми тим часом уже будемо за Марiямполем.

– І що з цього?

– Те з цього, що не наздоженуть, а хоч би i зараз кинулися навздогiн, все одно б не спромоглися, бо вашi конi прямо з дороги, а нашi вiдпочили. Якби ж якимось дивом нас нагнали, то i з цього нiчого не вийшло б, бо як мене ваша свiтлiсть бачить, так я вам голову розiб’ю. І зроблю це, якщо iнакше не буде можна. Ось так! Радзивiлл мае садибу, вiйська, гармати, драгунiв, а Кмiциц шiстьох людей, однак Кмiциц Радзивiллa за карк тримае.

– І що далi? – поцiкавився князь.

– А нiчого! Далi поiдемо туди, де менi сподобаеться. Дякуйте, ваша свiтлосте, Боговi, що досi живi, бо якби я не наказав десять вiдер води менi вранцi на голову вилити, то вже були б ви на тому свiтi, точнiше в пеклi, через двi причини: як зрадник i як кальвiнiст.

– І ви б наважилися на таке?

– Не буду хвалитися, але не знайде ваша свiтлiсть легко такоi авантюри, на яку б я не зважувався, а найкращий доказ цьому – ви сам.

Князь глянув пильнiше в обличчя юнака та зауважив:

– Нечистий вам, пане кавалере, на обличчi написав, що на все готовi. І також е рацiя, що маю як доказ себе. І скажу вам навiть, що ви зумiли мене своею смiливiстю здивувати, а це нелегка рiч.

– Все менi байдуже. Подякуйте, ваша свiтлосте, Боговi, що ще живi, i квит!

– Нi, пане кавалере! Ви за це Боговi краще подякуйте. Бо якби хоч одна волосина впала з голови моеi, то знайте, що вас Радзивiлли знайдуть навiть пiд землею. Якщо розраховуете на те, що тепер незгода мiж нами i що тебе несвицькi та галицькi переслiдувати не будуть, то дуже помиляетесь. Кров Радзивiллiв мусить бути вiдiмщена, жахливий приклад мусить бути даний, iнакше не жити б нам у цiй Речi Посполитiй. За кордоном також не сховаетесь! Нiмецький iмператор вас видасть, бо я князь i Нiмецькоi держави також, електор бранденбурзький, мiй дядько, принц Оранський – його швагро, король французький i його мiнiстри – моi приятелi. Де ви сховаетесь?.. Турки i татари вас продадуть, хоч би ми мали пiвфортуни iм вiддати. Кута на землi не знайдете, нi таких пущ, нi такого люду.

– Дивно менi це, – скривився пан Кмiциц, – що ваша свiтлiсть про мое здоров’я наперед так турбуеться, велика персона Радзивiлл!.. А менi лише спускового гачка торкнутися.

– Я цього не заперечую. Не раз уже траплялося у свiтi, що велика людина гинула вiд рук простака. І Помпея злидар убив, i французькi королi вiд рук людей низького стану гинули, не треба далеко шукати, навiть iз батьком моiм те ж саме сталося. Я лише питаю вас, що далi?

– Ох! Що менi там! Не турбувався я нiколи особливо, що завтра буде. Доведеться з усiма Радзивiллaми зчепитися, то лише Бог знае, хто кому краще припече. Вже багато разiв меч висiв над моею головою, i тому лише очi примружу, то й сплю смачно, як ховрах. На додачу, мало менi буде одного Радзивiллa, то захоплю другого i третього.

– Як менi Бог милий, пане кавалере, але ви менi подобаетесь!.. Бо можу повторити, що ви один в Європi змогли на щось схоже вiдважитись. Але ж бестiя, не турбуеться, не думае, що завтра буде! Люблю смiливих людей, а щораз менше iх залишаеться на свiтi. Ось, захопив собi Радзивiллa i тримае його, як свого. Де ж ви такий уродились, пане кавалере? Звiдки ви?

– Хорунжий oршанський!

– Пане хорунжий oршанський, жаль менi, що Радзивiлли втрачають такого воiна, як ви, бо з такими людьми могутностi можна досягти. Коли б не про мене йшлося. Гм! Я б не пошкодував нiчого, щоб вас перекупити.

– Запiзно! – зронив пан Кмiциц.

– Та певна рiч! – погодився князь. – Занадто пiзно! Але я вам обiцяю, що накажу вас просто розстрiляти, бо ви гiднi солдатською смертю згинути. Що за втiлення диявола! На очах моiх людей мене захопив!

Пан Анджей не сказав нiчого, а князь замислився на якусь хвилину, пiсля чого вигукнув:

– Хай йому грець! Якщо вiдпустите мене негайно, я не буду мститися! Дайте менi лише слово, що нiкому не скажете, як усе було, i людям накажiть мовчати.

– Такого не буде! – заперечив пан Кмiциц.

– Хочете викуп?

– Не хочу.

– То з якого ж дива ви мене захопили? Не розумiю!

– Годi балакати! Ваша свiтлiсть дiзнаеться пiзнiше.

– А що менi робити дорогою, якщо не балакати? Зiзнайтесь, пане кавалере, в однiй речi: мене ви захопили в момент холери та вiдчаю. І тепер самi добре не знаете, що зi мною робити.

– Це моя справа! – вiдрубав пан Анджей. – А чи знаю, що робити, виявиться незабаром.

Нетерплячка вiдбилася на обличчi князя Богуслава.

– Не дуже ви до бесiди охочi, пане хорунжий oршанський, – сказав вiн, – але дайте менi щиру вiдповiдь принаймнi на одне запитання: ви вже iхали до мене на Пiдляшшя з готовим намiром зазiхати на мою особу, чи пiзнiше, в останню мить, вам таке спало на гадку?

– На це можу щиро вашiй свiтлостi вiдповiсти, бо i мене самого в ротi пече, щоб вам сказати, чому я покинув вашу сторону i що поки я живий, поки менi подиху в горлянцi стане, бiльше на неi не повернуся. Князь вiленський воевода мене одурив i мене в тарапати втягнув, що йому на розп’яттi мусив присягнути, що його не покину до смертi.

– Гарно ви слова дотримуетесь. Нема що сказати!..

– Еге ж! – бурхливо промовляв пан Кмiциц. – Якщо я вже душу втратив, якщо мушу бути окаянний, то через вас. Але Божому милосердю вiддаюся. І волiю душу втратити, бажаю горiти навiчно, нiж довше грiшити свiдомо та добровiльно, нiж довше служити знаючи, що грiху та зрадi служу. Хай Бог змилуеться надi мною. Я бажаю горiти! Бажаю стократ горiти. Бо i так горiтиму, якщо при вас залишуся. Менi нiчого втрачати. Але принаймнi на Божому судi скажу: «Не знав я, в чому присягав, а якби зметикував, що на зраду вiтчизнi, на згубу польського iменi присягнув, то це клятвопорушення. Тепер мене, Господи Боже, суди!»

– Слушно! Слушно! – спокiйно зауважив князь Богуслав.

Але пан Анджей дихав важко й iхав якийсь час мовчки, з насупленими бровами та поглядом, втупленим у землю, як людина, нещастям пригнiчена.

– Слушно! – повторив князь Богуслав.

Пан Кмiциц наче прокинувся зi сну, похитав головою i промовив:

– Я вiрив князевi гетьмановi, як батьковi рiдному не вiрив. Пам’ятаю той бенкет, коли вiн нам уперше сказав, що зi шведами домовився. Чого я тодi натерпiвся, що я пройшов, Бог менi врахуе! Іншi, чеснi люди, шпурляли йому булави пiд ноги, за вiтчизну вболiваючи, а я стояв, як пень, iз перначем, соромом i ганьбою, в приниженнi та муцi. Бо менi у вiчi кинули: «Зрадник»! І хто сказав?.. Eх, краще не згадувати, щоб не пам’ятати, щоб я не збожеволiв i вашiй свiтлостi зараз тут голову не вiдстрелив. Всi ви, зрадники та запроданцi, мене до цього довели!

Тут пан Кмiциц страхiтливий погляд кинув на князя i ненависть пiднялася з дна його душi на обличчя, нiби змiй, який виповз iз печери на денне свiтло, а князь Богуслав споглядав на молодика спокiйно i без страху, вiдтак сказав:

– Продовжуйте, пане Анджей, менi це цiкаво. Кажiть. Пан Кмiциц пустив повiддя княжого коня, зняв шапку, немов бажаючи гарячу голову остудити.

– Тiеi ж ночi, – продовжував вiн, – я пiшов до князя гетьмана, бо i сам вiн наказав мене покликати. Я мiркував собi: вiдмовлюся служити йому, зламаю присягу, задушу його ось цими руками, порохом висаджу Кейдани, а потiм хай буде, що буде! Вiн також знав, що я на все готовий, знав мене! Я добре бачив, як пальцями в шкатулцi перебирав, в якiй були пiстолi. «Байдуже, – думав я собi, – або схибить, або вб’е!» Але вiн почав мене вмовляти, став малювати перспективи для мене, простака, таким рятiвником представлятися, i знаете, ваша свiтлосте, що сталося?

– Вiн вас переконав! – вiдповiв пан Богуслав.

– Так, що до нiг його упав, – крикнув пан Анджей, – i батька, единого рятiвника вiтчизни в ньому побачив, вiддався йому, як Сатанi, з душею, з тiлом, був готовий за нього, за його чесноти з вежi кейданськоi стрiмголов кинутися!

– Я здогадувався, що саме такий буде кiнець! – зауважив князь.

– Що я втратив на цiй службi, про те не балакатиму, але я надав йому важливi послуги: втримав у покорi свою хоругву, яка там досi залишилася, бодай би йому на погибель! Інших, котрi бунтували, я порубав. Забруднив руки в братнiй кровi, думаючи, що задля добра батькiвщини це роблю! Часто мене душа болiла, коли добрих жовнiрiв розстрiлювати наказував. Часто шляхетська природа волала проти нього, коли вiн раз i другий пообiцяв менi щось, а потiм слова не дотримав. Aлe я думав: це я йолоп, а вiн мудрий! Так треба! А коли почув iз листiв, що вiн труiти опонентiв наказав, аж менi кiстковий мозок стерп! Як же це? То це така вiйна, щоб труiти порядних воiнiв? То це так мае бути по-гетьманськи? Так мае бути по-радзивiллiвськи? І це я маю такi листи возити?..

– Ви не тямите в полiтицi, пане кавалере, – обiрвав його пан Богуслав.

– Хай мене грiм поб’е! Так хiба пiдступнi iталiйцi чинять, а не шляхтичi, котрих Господь Бог чеснiшою за iнших кров’ю нагородив, але також i зобов’язав, щоб шаблею, а не аптекою, воювали й iменi свого не ганьбили!

– То це листи так вас вiдштовхнули, що ви вирiшили Радзивiллiв покинути?

– Не листи! Я був би iх катовi вiддав або у вогонь кинув, бо я не для таких функцiй, але не листи! Я зрiкся бути посланцем, але вiд справи не вiдступився. Чи я знаю?! Я пiшов би хоч в драгуни або нову зграю зiбрав i знову Хованськогo, як у старi часи, термосив. Але в мене несподiвано виникла пiдозра: а раптом вони i вiтчизну хочуть отруiти так, як цих жовнiрiв?.. Бог дав, що я не вибухнув, хоч менi голова, як гранат, палала, що спам’ятався, що я мав оцю силу сказати собi: тягни його за язика, i дiзнаешся всю правду, не викажи, що маеш у серцi, прикинься запроданцем, гiршим за самих Радзивiллiв, i тягни за язика.

– Кого? Мене?

– Саме так! І Бог менi допомiг, що я, простак, полiтика в поле вивiв, що ваша свiтлiсть, маючи мене за останню шельму, жодного свого шельмiвства не приховали, все визнали, все висловили, наче на долонi виписали! Волосся менi шторца ставало, але я слухав i вислухав до кiнця!.. О зрадники! О пекельнi сили! О цинiки!.. Як же вас грiм не побив? Як же земля вас досi не пожерла?.. Ви з Хмельницьким, зi шведами, з електором, з Ракочi i з самим дияволом на згубу цiеi Речi Посполитоi змовляетесь?.. Плащ iз неi хочете собi викроiти? Продати? Роздiлити? Роздерти, як вовки, цю матiр вашу. Така ваша вдячнiсть за всi блага, якими вона вас осипала, за всi звання, честь, гiдностi, субстанцii, посади старости, за такi маетки, що вам закордоннi королi заздрять?.. Ви готовi приректи ii на сльози, на муки, на утиски? Де ж ваша совiсть? Де вiра, де чеснiсть?! Що за монстри на свiт вас народили?

– Пане кавалере, – холодно обiрвав тираду князь Богуслав, – маете мене в руках i можете мене вбити, але про одне лише прошу: не набридайте менi!

Замовкли обое.

Проте зi слiв пана Кмiцицa було зрозумiло, що вояк змiг витягнути всю голу правду з дипломата i що князь припустився неабиякоi необережностi, скоiв велику помилку, зрадивши найпотаемнiшi власнi та гетьманськi задуми. Зачепило це його самолюбство, тому, не намагаючись приховати свого поганого настрою, вiн сказав:

– Не приписуйте тiльки це вашiй кмiтливостi, пане Кмiциц, що вам вдалося з мене правду витягнути. Я промовляв вiдверто, бо думав, що князь воевода краще розбираеться в людях i пришле чоловiка, гiдного довiри.

– Князь воевода прислав чоловiка, гiдного довiри, – вiдбрив пан Анджей, – але ви його втратили. З того часу однi шельми служити вам будуть!

– Якщо спосiб, яким ви мене захопили, не був пiдступним, то хай менi в першiй же битвi шпага до руки приросте.

– Це фортель! У жорстокiй школi я такого навчався. Ви хотiли, ваша свiтлосте, пiзнати Кмiцицa, то маете його! Я не поiду з порожнiми руками до нашого милостивого пана.

– І ви думаете, що менi кривда вiд руки Янa-Казимира буде?

– Це справа суддiв, а не моя!

Раптом пан Анджей зупинив коня.

– Гей! – вимовив. – А лист князя воеводи? Чи мае його ваша свiтлiсть при собi?

– Якби й мав, то не вiддав би, – пхикнув князь. – Листи залишилися в Плевiсках.

– Обшукати його! – наказав пан Кмiциц.

Жовнiри схопили знову князя за плечi, а Сорока взявся нишпорити по кишенях бранця. За хвилину знайшов листа.

– Ось один документ проти вас i вашоi роботи, – зауважив, забираючи його, пан Анджей. – Дiзнаеться з нього польський король, що ви задумуете, дiзнаеться i шведський, що хоч тепер йому ви служите, але князь воевода застерiгае собi свободу вiдступу, якби нога шведiв спiткнулася. Вийдуть на яв усi вашi зради, всi махiнацii. А я маю ще й iншi листи, до шведського короля, до Вiттембергa, до Радзiевськогo. Великi ви i впливовi, але навiть не знаю, чи не тiсно вам буде в цiй вiтчизнi, коли вам обое королiв гiдну ваших зрад нагороду вигадають.

Очi князя Богуслава зблисли зловiсними вогниками, але вже за мить вiн опанував гнiв i промовив:

– Гаразд, пане кавалере! На смерть i життя мiж нами!.. Зустрiньмося!.. Ви можете додати нам клопотiв i спричинити багато поганого, але на це я скажу: досi нiхто не смiв цього зробити в цiй краiнi, що ви зробили, тож горе вам i всiм вашим.

– Я сам маю шаблю для захисту, а своiх маю чим викупити! – вигукнув пан Кмiциц.

– Ах! Ви ж маете мене як заручника! – зауважив князь. І, не зважаючи на гнiв, зiтхнув спокiйно. Бо збагнув одне у цю мить, що в жодному разi життю його нiщо не загрожуе, бо його особа занадто потрiбна пану Анджею. Тому вирiшив цим скористатися.

І вони знову пустили коней ступом i через годину дороги побачили двох вершникiв, кожен iз котрих провадив по парi в’ючних коней. Це були люди пана Кмiцица, котрих вiн вiдiслав уперед iз Плевiск.

– А що там? – спитав iх пан Анджей.

– Конi дуже потомилися, ваша милосте, бо ми так i не вiдпочивали.

– То спочиньмо зараз!..

– Там е халупа на поворотi, може, то корчма.

– Хай вахмiстр рушить уперед шинок пiдготувати. Корчма чи не корчма, доведеться зупинитися!..

– Як накажете, пане коменданте.

Сорока вiдпустив коня, i вони повiльно попрямували за ним. Пан Кмiциц iхав iз одного боку князя, пан Любенець – з другого. Князь уже зовсiм заспокоiвся i бiльше не провокував на розмову пана Анджея. Волiв бути втомлений дорогою, нiж таким становищем, у якому перебував, голову схилив трохи на груди, а очi мав наче заплющенi. Проте час вiд часу кидав косi погляди, то на пана Кмiцицa, то на пана Любенця, котрi тримали повiддя його коня, немовби мiркуючи, котрого легше буде скинути, щоб вирватися на волю.

Тим часом вершники наблизилися до споруди, що стояла при дорозi, на межi лiсу. Це була не корчма, а кузня i криниця бiля неi, в якiй усi, хто iде трактом, зупинялися, щоб коней пiдкувати i пiдводи пiдрихтувати. Мiж самою кузнею та дорогою розтягувався невеликий майдан, не обгороджений тином, зрiдка порослий витоптаною травою. Рештки возiв i зiпсованi колеса лежали розкиданими тут i там на тiй галявинi, але з проiжджих не було нiкого, лише кiнь Сороки стояв прив’язаний до стовпа. Сам вахмiстр балакав перед кузнею з ковалем-татарином i двома його помiчниками.

– Не дуже ситий матимемо привал, – усмiхнувся князь, – нiчого тут немае.

– Маемо харчi i горiлку iз собою, – спростував пан Кмiциц.

– Це добре! Бо нам треба буде сил набратися.

Вони зупинилися. Пан Анджей заткнув за пояс кроцицю, зiскочив iз сiдла i вiддавши бахмата в руки Сороки, вхопив знову за вуздечку княжого коня, яку зрештою пан Любенець не вiдпускав iз рук з iншого боку.

– Ваша свiтлiсть хочете зiйти з коня? – запропонував пан Кмiциц.

– З чого б це? Я iстиму та питиму в сiдлi, – заперечив князь i схилився до нього.

– Прошу на землю! – наполягав небезпечно пан Анджей.

– А ти в землю! – крикнув страшним голосом князь, висмикнув iз блискавичною швидкiстю кроцицю з-за пояса пана Кмiцица i пальнув йому в обличчя.

– Ісусе, Марiе! – залементував пан Анджей.

У цю мить кiнь пiд князем, вдарений шпорами, пiднявся так, що здибився майже повнiстю, князь же перекрутився, як вуж, у сiдлi до пана Любенця i з усiеi сили потужного плеча ударив його дулом мiж очi. Пан Любенець жахливо зойкнув i впав iз коня.

Перш нiж iншi могли втямити, що сталося, перш нiж зiтхнули, перш нiж вигук жаху завмер на iхнiх губах, вельможа розкидав iх, як ураган, вистрибнув iз майдану на дорогу i помчав вихором до Плевiск.

– Лови! Тримай! Бий! – залунали дикi голоси.

Трое жовнiрiв, котрi ще сидiли на конях, пустилися за ним, але Сорока сягнув по мушкет, що стояв бiля стiни, i став цiлити у втiкача, точнiше, у його коня.

Кiнь витягнувся, як сарна, i скакав зi швидкiстю стрiли, випущеноi з тятиви. Гримнув пострiл. Сорока кинувся крiзь дим, щоб наслiдки краще побачити. Очi прикрив вiн рукою, якусь хвилину вдивлявся й урештi гукнув:

– Схибив!

У цю мить пан Богуслав зник на поворотi, а за ним зникли й тi, хто його наздоганяв. Тодi вахмiстр обернувся до коваля та його помiчникiв, котрi з нiмим жахом витрiщилися на те, що сталося, i наказав:

– Води!

Ковальчуки взялися тягнути журавля, i Сорока опустився на колiна бiля пана Анджея, котрий лежав нерухомий. Обличчя пана Кмiцицa було вкрите сажею вiд пострiлу i патьоками кровi. Очi вiн мав заплющенi, лiва брова, вiко i лiвий вус були обсмаленi. Вахмiстр став легко обмацувати пальцями його череп. Мацав довго й обережно, пiсля чого буркнув:

– Голова цiла.

Але пан Анджей не подавав ознак життя i кров лилася йому на обличчя рясно. Тим часом ковальчуки принесли цеберце води та ганчiрки для обтирання. Сорока так само повiльно й уважно взявся обмивати обличчя свого господаря.

Нарештi рана з’явилася з-пiд кровi та сажi. Куля глибоко проорала лiву щоку пана Кмiцица i знесла повнiстю кiнчик вуха. Сорока став дослiджувати, чи часом вилиця не розбита.

За хвилину вiн упевнився, що нi, i глибоко перевiв подих. Одночасно пан Анджей пiд впливом холодноi води та болю ворухнувся. Обличчя його затремтiло, груди здiймалися диханням.

– Живий!.. Нiчого йому не буде! – вигукнув радiсно Сорока.

І сльоза скотилася по розбишацькому обличчi вахмiстра. Тим часом на закрутi дороги з’явився Бiлоус, один iз трьох воякiв, котрi погналися за князем.

– І що? – спитав Сорока.

Жовнiр махнув рукою:

– Нiчого!

– А тi хутко повернуться?

– Вони не повернуться…

Вахмiстр поклав тремтячими руками голову пана Кмiцицa на порiг кузнi i схопився на рiвнi ноги.

– Пане вахмiстре, це характерник! Першим догнав його пан Завратинський, бо мав найкращого коня, i тому що йому



notes



1


Жемайтiя – князiвство, що виникло на землях литовськоi народностi жемайтiв (жмудiв) у XII ст. Тепер – регiон на пiвнiчному заходi Литовськоi Республiки.




2


Посполите рушення – загальне шляхетське ополчення спершу у Польському королiвствi, а потiм – у Речi Посполитiй, яке оголошували за наказом короля.




3


Компут – перепис, чисельний стан, або поiменнi реестри козацького вiйська.




4


Скабiоза – рiд рослин iз родини черсакуватих, що мае лiкувальнi властивостi.




5


У жемайтськiй i литовськiй мовах характерне додавання до iменникiв закiнчення -ас.




6


Євангелiе вiд Івана 1:14. Переклад Івана Огiенка.




7


Кондемнат – у стародавньому польському правi: вирок, винесений заочно.




8


Пипка – стародавнiй шляхетський герб, на якому зображений архангел Гавриiл.




9


Бандолет – легка вогнепальна зброя, рушниця з укороченою люфою, яку використовували при iздi.




10


Сухекомнат – родовитий польський герб: на червоному тлi чорний мисливський рiг i золотий хрест, а нагорi – корона з трьома страусиними пiр’iнами.




11


Чекан – старовинний народний дерев’яний духовий iнструмент, видозмiна флейти.




12


Кавалькатор – професiйний тренер коней для верховоi iзди.




13


Стаднина – осередок, де вирощують або розводять коней, який мiститься при стайнi й е частиною господарки.




14


Бекеша – старовинний козацький жупан.




15


Хоругва – старовинний польський шляхетний герб, який, зокрема, був i гербом Папи Римського Івана Павла ІІ. Також хоругвами в Польщi називали вiйськовi пiдроздiли.




16


Фiлон Семенович Кмiта (1530—1587) – визначний руський полководець та урядник Великого князiвства Литовського. 1562 року – остерський урядник, 1565-го – чорнобильський урядник, 1566-го – оршанський староста, а 1579 року став смоленським воеводою.




17


Стая – старопольська мiра вiдстанi, яку визначали як вiдстань, що проходять конi мiж двома вiдпочинками. Стая була рiзноi довжини: статутна стая дорiвнювала 84-м лiктям; старопольська – бл. 134 м; мiловська – бл. 893 м; новопольська – бл. 1066,8 м.




18


Крупник – нацiональна польська страва, юшка з курки з овочами.




19


Басетля – польський народний струнний iнструмент iз низьким звуком, що формою нагадуе вiолончель. Щось середне мiж вiолончеллю та контрабасом.




20


Ферейза – широкий чоловiчий плащ, який одягали на жупан.




21


Лiтанiя – урочиста церковна служба або молитва, в якiй заклики до Бога чи Святого доповнюються проханнями, що регулярно повторюються.




22


Joannes Casimirus Rex (лат.) – Ян-Казимир король.




23


Initium Calamitatis Regni (лат.) – початок лиха королiвства.




24


В описуванi часи польки переважно були бiлявками.




25


Плудерки – широкi штани непольського крою, тому ця назва мала презирливе значення.




26


Святоянська нiч – нiч проти 24 червня перед святом Яна Хрестителя, спроба асимiляцii через християнство язичницьких обрядiв, пов’язаних iз лiтнiм сонцестоянням.




27


Raptus puellae (лат.) – згвалтування дiвчини.




28


Цейхгауз – вiйськова комора для зброi або амунiцii.




29


Звягiль – стара назва Новоград-Волинського.




30


Путнi бояри – в стародавнiй Литвi: дрiбна шляхта, служила впливовим господарям, виконуючи в них функцiю збиральникiв податкiв або кур’ерiв.




31


In medias res (лат.) – посеред справи, термiн традицiйноi поетики, що позначае початок дii або оповiдання з центрального епiзоду фабули без передiсторii.




32


Осорiя – старовинний дворянський герб. У червоному полi золоте коло, зазублене iз срiбним хрестом. Над шоломом у коронi – три страусинi пера.




33


Градiва – барельеф жiнки, що йде, з ватиканського музею Кьярамонтi, римська копiя грецького оригiналу IV ст. до Р. Х.




34


Periculum in mora (лат.) – небезпека затримки.




35


Dе publicis (лат.) – серед людей.




36


Литвинами у XVIII ст. називали бiлорусiв на противагу iншим етнiчним групам Речi Посполитоi – русинам, ляхам, мазурам, жемайтiйцям, пруссам i волинянам.




37


Єжи – польський вiдповiдник iмен Юрiй i Георгiй.




38


Троiл – молодший син Прiама та Гекаби, котрого вбив Ахiлл.




39


Pro die 27 praesentis (лат.) – на день 27-го присутнi.




40


Non deesse patriae (лат.) – не залишать край.




41


Кварцяне вiйсько – наймана пiхота у Речi Посполитiй у XVIXVIII ст.




42


Кончар – тип схiдноi та давньоруськоi холодноi зброi, меч iз прямим, довгим (до 1,5 м) i вузьким три- або чотиригранним лезом.




43


Катанка – суконна куртка.




44


Кубрак – грубий простий кунтуш.




45


Консильяр – чиновник, котрий виконуе обов’язки радника.




46


Absolutum dominium (лат.) – повноправне володiння.




47


Igne et ferro (лат.) – вогнем i мечем.




48


Марк Порцiй Катон (95 до Р. Х.—46 до Р. Х.) – давньоримський полiтичний дiяч, правнук Марка Порцiя Катона-старшого (цензора).




49


Деест – село в Нiдерландах, символ затурканоi провiнцii.




50


Вiватiвки – сигнальнi ракети.




51


Октава – гармата калiбром 70 мм.




52


Гранатник – iндивiдуальна вогнепальна зброя, призначена до стрiльби гранатами.




53


Кабат – куртка, жовнiрський мундир.




54


Vivat Carolus Gustavus rex! (Лат.) – Слава королю Карлу-Густаву!




55


Veto! (Лат.) – Забороняю!




56


Mane – Tekel – Fares (халдейськ.) – Полiчено – зважено – вимiряно.




57


Гомулка – сорт сиру, що подаеться невеликими шматками, бувае i м’який, i твердий. Може слугувати як закускою, так i самостiйною стравою. У давнину сирнi грудки, засушенi «на камiнь», зберiгали цiлу зиму, коли бракувало молока.




58


Consuetudo altera natura (лат.) – звичка – друга натура.




59


Ab incursione hostili (лат.) – вiд ворожого вторгнення.




60


Осачник – той, хто заганяе на мисливцiв дичину.




61


Резидентка – незаможна особа, котра постiйно мешкае в багатшого родича, приятеля або в роботодавця i перебувае на його утриманнi.




62


Будники – лiсовi промисловцi, що випалювали лiси й виробляли вугiлля, смолу, а головне – поташ.




63


Інфлянта – iсторична назва земель мiж Даугавою та Ризькою затокою. Перекручена польська назва Лiфляндii.




64


Скриба – професiйний переписувач книг або документiв; iрон. писака.




65


In rebus adversis (лат.) – в часи незгод.




66


Електор – уповноважена до участi у виборах iмператора Священноi Римськоi iмперii особа.




67


Ленник – особа, котра перебувае в леннiй залежностi вiд сюзерена, спадковий титул у Речi Посполитiй.




68


Фарна церква – найстарiший храм мiста чи головний храм деканату.




69


Гельветiйська республiка – iсторична держава, що якийсь час iснувала на територii Швейцарii. Кольори ii прапора точно збiгалися з литовськими.




70


Votum (лат.) – схвалення.




71


Adieu, mon frere (франц.) – бувай, мiй брате.




72


Defensor patriae (лат.) – захисник вiтчизни.




73


Hostibus (лат.) – ворог, супротивник.




74


Ad libitum (лат.) – досхочу.




75


Коронарець – житель пiдкоронних земель, в якi формально Литва не входила.




76


Periculum (лат.) – ризик.




77


Rara avis (лат.) – рiдкiсна птаха.




78


Банiт – людина, оголошена поза законом, вигнанець.




79


Pereant hostes! (Лат.) – Ворогiв – чортам!




80


Золотоголов – парча, тип багатоi тканини iз золотих або срiбних (срiблоголов) ниток.




81


Terque quaterque beati (лат.) – три i чотири рази благословеннi.




82


Quos ego (лат.) – ось я вас.




83


Neminem captivabimus (лат.) – шляхетськi привiлеi: законодавчi акти, що iх видавали королi руськi, великi князi литовськi, королi польськi, де йшлося про шляхетськi права та вольностi.




84


Регiмент – полк найманого вiйська.




85


Веруш, Кораб, Вчоле – польськi дворянськi герби.




86


Nec Hercules contra plures – латинська приказка, яку можна перекласти так: навiть Геркулес вiдступае, коли надмiр ворогiв зустрiчае.




87


Опанча – широкий, довгий безрукавний плащ iз товстого цупкого сукна схiдного походження.




88


Гарлач, або мушкетон – вогнепальна зброя з короткою люфою, що розширюеться на вильотi.




89


Іn rebus angustis (лат.) – у важкому становищi.




90


Angelus Domini – традицiйна католицька молитва, що прославляе Благовiщеня Дiви Марii й утiлення Ісуса Христа.




91


Publicum bonum (лат.) – загальне добро.




92


Пенденти – декоративний пояс, що закладаеться через плече, колись застосовувався для носiння шаблi або iншоi холодноi зброi.




93


Decus (лат.) – слава.




94


Ауксилiя – допомiжнi загони.




95


Кордiал – давня польська мiцна трав’яна настоянка, яку застосовували, як лiки, що пiдтримували серце й усували запаморочення, також помiчна на запальнi стани та для сечовивiдних шляхiв.




96


Гемайни – у давнi часи шеренговi загони польського вiйська, набраного з чужоземцiв.




97


Авторамент – рiд найманого вiйська в Речi Посполитiй, подiлявся на народний i чужоземний.




98


Extrema necessitas extremis nititur rationibus (лат.) – остаточна необхiднiсть послуговуеться остаточними аргументами.




99


Tentanda omnia (лат.) – треба все спробувати.




100


Salus (лат.) – безпека.




101


Recedere (лат.) – вiдмова.




102


Personaliter (лат.) – особисто.




103


Expedite (лат.) – швидко.




104


Oлендри – поселенцi з Фризляндii та Голландii, зазвичай, менонiтського сповiдання, котрi в XVI—XVII ст. закладали села уздовж Вiсли й ii приток, на Мазовшi й у Великiй Польщi.




105


Pardonnez moi (франц.) – вибачте мене.




106


Consuetudo altera natura (лат.) – звичка друга натура.




107


Per amicitiam (лат.) – через дружбу.




108


Chercheur dе noises (франц.) – порушник спокою.




109


Ма foi (франц.) – щиро кажучи.




110


Sucоurs (франц.) – допомога.




111


Recept (франц.) – пiдтримка.




112


In liberis suffragiis (лат.) – у своiх молитвах.




113


Ваза – польська королiвська династiя шведського походження, представники якоi були королями Швецii з 1523 до 1654 року i королями Речi Посполитоi з 1587 до 1668 року.




114


Te Deum laudаmus – «Тебе, Бога, прославляем», релiгiйний хвалебний гiмн, що походить iз ранньохристиянських часiв i бере назву вiд своiх початкових слiв.




115


Петровiн – легендарний польський герой XI ст. Кракiвський епископ Станiслав вiдкупив у Петра Стремiнчика, котрого всi називали Петровiном, землю для епископства. Пiсля смертi Петровiна його спадкоемцi вимагали повернути iм землю. У судi Станiслав пояснив, у який спосiб отримав землеволодiння, але йому не повiрили. Тодi епископ зайшов у костел у Потравинi, наказав розкопати могилу та воскресив Петровiна, щоб той свiдчив на його користь на процесi.




116


Кроциця – короткоствольний пiстоль iз кремiнним замком або капсулем.




117


Паюки – особистi охоронцi магнатiв.




118


Спотворене: Нalt! (Нiм.) – Стiй!