|
| Написано: |
2025 року |
|
| Розділ: |
Історична |
|
| Твір додано: |
08.10.2025 |
|
| Твір змінено: |
08.10.2025 |
|
| Завантажити: |
pdf
див.
(14 МБ)
|
|
| Опис: |
АНОТАЦІЯ
Гавриш Л. О. Збут глиняних виробів гончарів Лівобережної України
(друга половина ХІХ – початок ХХ століття). – Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
за спеціальністю 07.00.01 «історія України». – Науково-дослідний Інститут
керамології Національного музею-заповідника українського гончарства,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2025.
Дисертаційну роботу присвячено комплексному вивченню збуту
глиняних виробів гончарів Лівобережної України в другій половині ХІХ ст. −
на початку ХХ ст., дослідженню способів і форм продажу гончарної
продукції, з’ясуванню ролі державних установ та органів місцевого
самоврядування в організації реалізації гончарних виробів.
Збут гончарних виробів входив у складну систему суспільно-
економічних відносин і здійснювався переважно через усталені, традиційні
форми продажу, сформовані віками етнокультурної історії. Зберігаючись у
сучасному ярмаркуванні як театралізоване дійство з певним знаковим
сенсом, він цікавий науковцям не лише з економічного погляду, але і як
явище побутової культури, що перебуває у взаємозв’язку з іншими аспектами
життя, відображає взаємини людей у суспільстві й норми їхньої поведінки,
традиційні для цього суспільства. З огляду на це, комплексне дослідження
збуту глиняних виробів постає вкрай актуальним народознавчим завданням.
Збут глиняних виробів гончарями Лівобережної України другої
половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. користувався певною увагою дослідників,
починаючи з 1850-х років. Друком виходили розвідки, присвячені окремим
аспектам досліджуваного питання. Проте за наявності значної кількості
праць, присвячених гончарству Лівобережної України, комплексне вивчення
збуту глиняних виробів гончарів на окресленій території в другій половині
ХІХ ст. – на початку ХХ ст. так і не стало темою окремого наукового
дослідження.
3
Праця ґрунтується на використанні архівних та опублікованих джерел,
таких як звіти, огляди тощо, які готували різні державні установи, комісії,
комітети й органи земського самоврядування. Застосовано матеріали
тогочасної періодики. Використано мемуарну, публіцистичну, науково-
популярну та художню літературу як джерело, яке доповнює історико-
етнографічне тло досліджуваного питання.
Для вирішення поставлених завдань використано як загальнонаукові
методи пізнання (системний аналіз і синтез, описовий та ретроспективний
методи), так і спеціальні історичні (проблемно-хронологічний, історико-
генетичний, історико-порівняльний, статистичний, структурно-системний,
критики джерел, періодизації). Сукупність використаних методів дозволила
відтворити об’єктивну картину збуту глиняних виробів гончарів
Лівобережної України у другій половині ХІХ ст. − на початку ХХ ст.
Збут виробів був важливою частиною кустарного промислу.
У дисертації досліджено способи й форми продажу гончарної продукції.
З’ясовано, що в гончарних осередках для більшості посудних форм
утворилися окремі метролого-термінологічні системи розрізнення посуду за
величиною. Цими назвами послуговувалися під час оптового й роздрібного
продажу. Роздрібний збут відбувався традиційно за участі гончаря або членів
його родини. Вироби продавали рідше вдома, частіше − на ярмарках і
базарах. Визначено, що майстри, як правило, їздили не далі, ніж за 100 верст
(1 верста приблизно 1,07 км) від дому. Облаштування транспортного засобу й
вкладання глиняного посуду перед перевезенням товару вимагало виконання
певних умов. Розглянуто процес збуту гончарних виробів на ярмарках та
базарах. Цей аспект має широке висвітлення в художній літературі, що дало
змогу значно розширити його етнографічний аналіз. Окрім продажу за
готівку, під час збуту глиняного посуду продавці використовували
безготівковий натуральний обмін. Систематизація інформації дозволила
з’ясувати, що обмін полив’яного і теракотового посуду здійснювали на
різних умовах; до обміну частіше вдавалися після жнив і в неврожайні роки;
4
еквівалентність обміну залежала від урожаю й виду збіжжя; обміном частіше
послугувалися малоземельні гончарі.
Розглянуто спеціальні одиниці лічби, які використовувалися під час
оптового збуту глиняного посуду. З’ясовано, що кількісно «сотня з укладом»,
«кругова сотня», «горно» навіть у межах одного осередку не були сталими,
варіювалося й наповнення одиниці збуту різновеликим посудом. Оптом у
гончарів посуд скуповували посередники (скупники, горшковози, чумаки).
Вони, зі свого боку, вироби перепродували вроздріб і оптом, обмінювали.
Посередники розвозили придбаний товар на більші відстані, чим
розширювали ареали продажів для гончарних осередків, що було позитивним
моментом їхньої діяльності. Разом із тим, аналіз економічних показників
дозволив зробити висновок, що посередники прибутковість гончарного
промислу для виробників зводили до мінімуму. Як наслідок, гончарі, за
відсутності чи недостатності обігових коштів, змушені були вдаватися до
послуг кредиторів. З’ясовано, що гроші позичали зазвичай у скупників та
лихварів. Досліджено, що між ними була суттєва різниця: лихварі
кредитували під відсотки, а скупники − в рахунок гончарних виробів за
значно нижчою ціною.
Висвітлення питання ареалів збуту глиняних виробів дозволило
зробити висновки, що на досліджуваній території кераміку здебільшого
продавали вдома, у межах свого повіту й губернії, у сусідніх повітах і
губерніях (не далі, ніж за 100 верст від місця виготовлення). Посередники
розвозили на значно більші відстані, найчастіше на Катеринославщину,
Херсонщину, в Крим.
Державні органи влади й органи місцевого самоврядування не відразу
усвідомили важливість вивчення й налагодження організації збуту гончарних
виробів з метою загального покращення кустарного промислу. Простежено,
що перші рішення й завдання щодо вивчення збуту на державному рівні
з’явилися наприкінці ХІХ ст. Систематизація опрацьованої інформації
дозволила зробити висновок, що найбільших результатів у справі сприяння
5
організації збуту кустарних гончарних виробів досягли земства, зокрема
Полтавське.
Одним із важливих напрямків діяльності губернських земств у справі
підтримки гончарного промислу було налагодження системи кредитування
дрібного виробника. Нагальність вирішення цього питання пояснювалася
також посиленням негативного впливу лихварів на розвиток гончарства.
З’ясовано, що допомогу планували надавати через повітові кредитні каси, з
державного банку за посередництва губернського земства. Зокрема, було
заплановано надавати кредити для оплати перевезення виробів до місця
збуту. Умовою, за якої надавали кредит, був підписаний вексель або
наявність заставного нерухомого майна (чи поручителя з таким майном).
Суми зазвичай були невеликими, що знову змушувало гончарів за нестачі
коштів звертатися до послуг лихварів. Аналіз матеріалів дозволив зробити
висновок, що формалізована процедура оформлення позики не сприяла
зростанню популярності кредитної системи серед позичальників.
Досліджено, що історичні події початку ХХ ст. стали на заваді становлення
системи кредитування кустарів Лівобережної України.
Дієвим напрямком роботи земств з організації збуту гончарних виробів
було створення кустарних складів. Аналіз опрацьованих матеріалів дозволив
зробити висновок, що показовою в цьому питанні була робота Кустарного
складу Полтавського губернського земства. Щоб задовольнити смаки
вибагливих покупців, на реалізацію брали декоровані, переважно полив’яні
вироби. Ця умова фактично позбавляла підтримки більшість гончарів, які
виготовляли традиційний теракотовий посуд. Ті ж майстри, які тонко
відчували кон’юнктуру ринку й були постійними клієнтами кустарного
складу, отримували високі прибутки; у них була можливість брати участь у
виставках різного рівня. З’ясовано, що з метою популяризації своєї
діяльності Кустарний склад вів активну видавничу діяльність: публікував
каталоги товарів і альбоми зі зразками кращих виробів, зокрема й гончарних.
Він активно рекламував свою діяльність і асортимент пропонованих товарів
6
на шпальтах тогочасної періодики. Попри певні негативні моменти в роботі
Кустарного складу, загалом він сприяв налагодженню збуту гончарних
виробів майстрів Полтавської губернії.
Проаналізовано роль виставкової діяльності як форми промоції
гончарних виробів майстрів Лівобережної України в другій половині ХІХ ст.
– на початку ХХ ст. З’ясовано, що за сприяння губернських земств відбулося
ширше залучення гончарів до виставкових заходів різного рівня. Це давало
можливість майстрам не тільки заявити про себе, а й продати роботи,
оскільки досить часто виставки мали ярмарковий характер. Дослідження
виставкових каталогів показало, що вони є досить інформативними:
організатори вказували асортимент продукції експонентів, ареали її збуту.
Після участі у міжнародних виставках в експорті гончарних виробів майстрів
Полтавщини були зацікавлені у Франції та Великій Британії.
Систематизація інформації про шляхи наповнення музейних колекцій
керамікою дозволила зробити висновок, що їх формування також було
окремою формою заохочення гончарів Лівобережної України. З’ясовано, що
на досліджуваній території гончарні вироби купували безпосередньо у
виробників для формування етнографічних збірок Полтавського природничо-
історичного, Харківського художньо-промислового, Київського
сільськогосподарського, Чернігівського державного музеїв. З’ясовано, що
одна з найбільших колекцій української кераміки знаходиться в Російському
етнографічному музеї. Її експонати були переважно придбані в гончарів
Лівобережної України на початку ХХ ст. Колекторами (збирачами музейних
колекцій) часто були дослідники, які стали авторами вагомих керамологічних
розвідок (Іван Зарецький, Євгенія Спаська, Федір Вовк). Зафіксовано
інформацію, що до музейних колекцій потрапляли приватні збірки кераміки,
які формували, купуючи вироби в авторів. Такою була, наприклад, колекція
Василя Кричевського, яку він заповідав Харківському мистецькому музеєві, і
яку знищили більшовики під час наступу на Київ. Доведено, що формування
музейних керамологічних колекцій шляхом закупівлі виробів у гончарів
7
матеріально підтримувало майстрів і заохочувало їх до професійної
діяльності.
У роботі вперше було комплексно досліджено збут глиняних виробів
гончарями Лівобережної України у другій половині ХІХ ст. – на початку
ХХ ст.: охарактеризовано роздрібний і оптовий способи збуту, з’ясовано
роль органів державної влади і місцевого самоврядування в організації
продажу кустарної кераміки. На основі опублікованих джерел вдалося
відтворити стан розробки теми в історіографії.
Практичне значення результатів дисертації полягає у тому, що
окремі її положення і висновки суттєво розширюють знання з історії
традиційних ремесел, занять і торгівлі українського народу. Фактичний
матеріал може бути використаний під час розробки лекційних курсів і
досліджень з керамології, етнології, культурної антропології, соціальної й
економічної історії, а також під час створення узагальнюючих робіт з історії
України.
Ключові слова: збут, глиняний посуд, Лівобережна Україна,
гончарство, гончар, роздрібний спосіб збуту, обмін, оптовий спосіб збуту,
посередник, лихвар, ареал збуту, кредитування, кустарний склад,
етнографічна виставка, керамологічна колекція. |
|
| Зміст: |
[натисніть, щоб розгорнути]
Перелік умовних скорочень…………………………………………………..21
Вступ……………………………………………………………………………..22
Розділ 1. Стан наукової розробки проблеми, джерельна база та
методологічні засади дослідження…………………………………………...29
1.1 Історіографія проблеми…………………………………………………...29
1.2 Джерельна база……………………………………………………………50
1.3 Методологія дослідження………………………………………………...55
Розділ 2. Способи й форми, ареали збуту гончарної продукції…………...60
2.1 Метролого-термінологічна система розрізнення посуду за
величиною……………………………………………………………………..60
2.2 Роздрібний продаж………………………………………………………..70
2.3 Оптовий збут посуду……………………………………………………...90
2.4 Ареали збуту глиняних виробів………………………………………...124
Розділ 3. Роль державних установ та органів місцевого самоврядування в
організації збуту гончарних виробів………………………………………..142
3.1 Державна політика в справі організації збуту гончарних виробів…...142
3.2 Заходи земських органів місцевого самоврядування в організації збуту
гончарних виробів…………………………………………………………...149
3.3 Виставки як форма сприяння збуту гончарних виробів………………162
3.4 Формування музейних колекцій як форма заохочення гончарів……..178
Висновки……………………………………………………………………….191
Список використаних джерел і літератури………………………………..195
Додатки…………………………………………………………………………224
|
|
|
