У мене немає рота, а я хочу кричати
Еллісон Гарлан






Переклад Богдана Бехти


Мляве тіло Горрістера звисало зі стелі високо над нами, нерухоме в холодних струменях вічного маслянистого вітру, який постійно продував головну печеру. Воно висіло вниз головою, прив'язане до люстри за стопу правої ноги. Через хірургічно точний розріз, зроблений від вуха до вуха, витекла вся кров. Однак на гладкій поверхні металевої підлоги не було жодних слідів.


Коли підійшов Горрістер і подивився на себе, нам уже було все одно: АМ в черговий раз обдурив нас і відмінно розважився. Машина отримувала задоволення . Трьох із нас вирвало; ми відвернулися один від одного, підкоряючись так само древньому рефлексу, як і нудота, що викликала блювоту.


Горрістер зблід. Можливо, він вирішив, що бачить своє майбутнє, і йому стало страшно.


— О Господи, — промимрив він і пішов геть.


Ми невдовзі пішли за ним і побачили, що він сидить, притулившись спиною до стіни і сховавши обличчя в долонях. Еллен опустилася поряд з ним на коліна і почала гладити по голові. Він не рухався, але його голос долинав крізь долоні досить чітко:


— Чому він просто не покінчить із нами? Господи, я не знаю скільки ще зможу витримати.Він говорив за нас усіх.


Йшов сто дев'ятий рік нашого життя у полоні комп'ютера.


Німдок (саме цим ім'ям нагородив його комп'ютер, який просто любив незвичайні звукосполучення) марив, без кінця повторюючи, що десь у крижаних печерах зберігаються консерви. Горрістер і я дуже сумнівалися в цьому.-Ще один трюк, — сказав я. — На кшталт того замороженого слона, на який ми повелися минулого разу. Тоді Бенні мало не з глузду з'їхав остаточно. Ми будемо йти і йти, а потім виявиться, що консерви давно згнили, або ще щось таке ж мерзенне. Послухайте мене: забудьте! Залишимось тут, АМ обов'язково нам щось підкине, інакше ми помремо.


Бенні знизав плечима. Пройшло три дні з того часу, як ми їли востаннє. Черв'яків. Товстих, жилистих.


Німдок вже ні в чому не був певен. Він знав, що їжа має десь бути, але вірив у це дедалі менше. Втім, ми розуміли: у крижаних печерах нам навряд чи буде гірше, ніж тут. Холодніше, так, звичайно, але це не мало значення. Спека, холод, град, лава, опіки чи сарана — все це не мало жодного значення: машина мастурбувала; ми повинні або змиритися з цим, або померти.


Еллен ухвалила рішення за всіх.


— Мені треба щось поїсти, Тед. Може, там буде горошок чи груші. Будь ласка, Тед, давай спробуємо.


Я легко погодився. Якого біса? Не має значення. До того ж Еллен була вдячна і двічі прийняла мене позачергово. Втім, і це втратило будь-який сенс. Еллен ніколи не кінчала, то чого особливо старатися? А машина завжди хихотіла, коли ми цим займалися. Гучно, там і тут, всюди, він хихотів. Воно хихитіло.


Більшу частину часу я думав про АМ як про безстатеву істоту, яка не має душі; а іноді уявляв собі істоту чоловічого роду... батько... щось патріархальне... тому що він ревнував. Він. Воно. Бог,божевільний татусь.


Ми вирушили в дорогу в четвер. Машина завжди повідомляла нам про перебіг часу. Час був важливим чинником — звичайно, не для нас, чорт забирай, для неї... для нього... для АМ. Четвер. Щиро Дякую.
Німдек та Горрістер деякий час несли Еллен на зчеплених у замок руках. Бенні йшов попереду, я ззаду, на той випадок, коли трапиться щось непередбачене; тоді попадеться хтось із нас, а з Еллен усе буде гаразд. Чудові шанси на безпеку. Не має значення.


До крижаних печер було близько ста миль, і другого дня, коли ми лежали під обпікаючим псевдосонцем, створеним АМ, він зробив диво і послав нам трохи манни небесної . На смак вона нагадувала кип'ячену свинячу сечу. Ми з' їли все.


На третій день ми минули долину забуття, де всюди валялися іржаві каркаси, древніх комп'ютерних блоків. До свого життя АМ ставився так само безжально, як і до нас. Тут усе мало відбиток його особистості — прагнення ідеалу, яке полягало як у знищенні недостатньо ефективних своїх частин, і у постійному вдосконаленні наших тортур; АМ був настільки ж послідовним, як і ті, хто його винайшов — втім, вони вже давно перетворилися на порох.


Стало світліше, і ми зрозуміли, що знаходимося поряд з поверхнею. Проте нікому навіть на думку не спало підібратися ближче і подивитися. Там нічого не було; ось уже цілих сто років там не було нічого, що могло б представляти для нас хоч якийсь інтерес. Тільки випалені руїни того, що колись служило будинком мільярдам живих істот. Нас залишилося п'ятеро, і ми знаходилися тут, усередині, наодинці з АМ.


Несподівано я почув збуджений голос Еллен:


— Ні, Бенні! Не ходи туди, Бенні, будь ласка!


І тут я зрозумів, що ось уже кілька секунд Бенні щось тихенько бурмоче собі під ніс.


— Я звідси вийду, вийду...


Його мавпоподібне личко набуло дивного виразу, що дивним чином поєднує в собі смуток і передчуття задоволення. Радіаційні шрами, якими АМ нагородив його під час "фестивалю", губилися в масі біло-рожевих зморшок, а м'язи обличчя, здавалося, рухалися незалежно один від одного. Можливо, Бенні був найщасливішим у нашій п'ятірці: багато, багато років тому він остаточно і безповоротно збожеволів.


Ми могли проклинати АМ усіма доступними нам способами, жваво і барвисто уявляти собі жорсткі диски, що розплавилися, і зіпсовані бази даних, закоротілі мережі і управляючі імпульси, що вийшли з-під контролю, але машина жорстоко карала кожного, хто намагався втекти.


Бенні відскочив убік, коли я спробував його схопити, потім швидко видерся на невисокий куб, набитий якимись гнилими платами. Кілька хвилин він стояв там, насупившись, — шимпанзе та й годі; втім, саме такого враження і прагнула домогтися АМ, коли робила над ним свої експерименти.


Потім він підстрибнув угору, схопився за стельову балку з якогось іржавого металу і поліз по ній, переставляючи руки як тварина, поки не опинився на козирку, що виступає, за двадцять футів над нами.


— О, Тед, Німдоку, будь ласка, допоможіть йому, зніміть його звідти, поки... — Еллен не закінчила.


В очах її стояли сльози. Вона безпорадно махнула рукою.


Але було вже надто пізно. Ніхто з нас не хотів опинитися поряд з ним, коли те, що має статися, станеться. Крім того, ми чудово розуміли причину її занепокоєння. Коли АМ змінило Бенні — на той час машина переживала період істерики, що межує з божевіллям, — комп'ютер змінив не тільки обличчя Бенні, яке перетворилося на мавпячу морду. Його статеві органи стали величезними; Еллен це подобалося! Вона обслуговувала всіх нас по черзі, але по-справжньому їй подобалося тільки з ним. О, Еллен, піднесена на п'єдестал, кристально чиста Еллен; о, Еллен, непорочна!.. Яка гидота!


Горрістер дав їй ляпаса. Вона зіщулилася, не зводячи очей з нещасного божевільного Бенні, а потім заплакала. Сльози були її головним захистом. Ми звикли до них сімдесят п'ять років тому. Горрістер штовхнув її під ребра.


А потім ми почули звук. Він був дуже легкий, цей звук. Напівзвук та напівсвітло. Очі Бенні почали світитися, вони пульсували все голосніше і голосніше, тьмяне співзвуччя, яке з кожною секундою ставало все більш величезним і яскравим, у міру того, як світло-звук набирав швидкість. Ймовірно, йому було боляче, і цей біль ставав нестерпнішим у міру того, як посилювалися звук і світло, тому що Бенні скиглив, наче поранена тварина. Спочатку тихенько, поки світло було ще тьмяним, а звук приглушеним, потім все голосніше; плечі його стулилися, і сам він скорчився, ніби намагався втекти від болю. Склав руки на грудях, як бурундучок, звісив голову набік. Сумне мавпяче личко спотворило страждання.! коли звук, що виходить з його очей, почав наростати, Бенні завив — голосно, нестерпно. Я притиснув руки до вух, але не зміг відгородитися від несамовитого виття, який безперешкодно проникав крізь усі бар'єри. Біль тряс і моє тіло, воно тремтіло, як листок на вітрі.


Бенні несподівано випростався. Наче хтось смикнув за мотузку і маріонетка схопилася на ноги.Тепер світло, пульсуючи, йшло з його очей двома потужними променями. Звук наростав, став нестерпним, і за кілька хвилин Бенні з гуркотом звалився на металеву підлогу. Він лежав і спазматично смикався, сліпучі яскраві спіралі, немов збожеволілі птахи, металися печерою, звук поступово йшов за поріг чутності.


Нарешті світло якимось незрозумілим чином втягнулося назад у його голову, звук пропав а Бенні, невтішно ридаючи залишився лежати на підлозі.


Його очі перетворилися на два маленькі, вологі озерця рідкого желе. АМ засліпив його. Горрістер, Німдок та я... ми відвернулися. Але раніше встигли помітити, як на обличчі Еллен промайнуло полегшення.


Стіни печери, в якій ми розташувалися на нічліг, випромінювали тьмяне зелене світло. АМ забезпечив нас якимись гниляками, і ми розпалили багаття, а потім, скупчившись навколо жалюгідного вогню, заходилися розповідати різні історії, щоб Бенні перестав плакати через вічну темряву, що огорнула його.


— Що означає АМ?


Горрістер відповів. Можливо, в тисячний раз, але Бенні просто любив цю історію.


— Спочатку — Асоційований Майстеркомп'ютер, потім Адаптований Маніпулятор, пізніше, коли він став розумним і зумів приєднатися до єдиної мережі, його називали Агресивним Мерзотником, але було вже надто пізно; скінчилося тим, що воно почало називати себе АМ, воно усвідомило себе як особистість, що означає ... cogito ergo sum "я мислю,отже я існую"


Бенні захихотів і почав пускати слину.


— Був китайський АМ, і російський АМ, і АМ янкі, і. — Горрістер замовк.


Бенні почав бити по підлозі великими твердими кулаками. Він був незадоволений. Горрістер розповідав не від початку.


Довелося йому поступитися.


— Холодна війна перетворилася на третю світову, яка все тривала та тривала. Це була велика війна, дуже складна, тому були потрібні комп'ютери, щоб нею керувати. Вирішили затопити перші шахти і почати будувати АМ. Існував китайський АМ, російський АМ та АМ янкі, і все йшло добре, поки комп'ютери не зайняли планету цілком, до їхніх мереж постійно додавалася нова інформація. І ось настав день, коли АМ прокинувся, пізнав себе, створив єдину мережу і почав видавати вбивчу інформацію для всіх держав одночасно... Так тривало доти, доки смерть не спіткала людство; лишилося лише нас п'ятеро, і АМ переніс усіх сюди.


Бенні сумно посміхався.
І знову пускав слину. Еллен витерла йому рота краєм спідниці. Горрістер щоразу намагався скоротити розповідь, але йому й так особливо не було чого розповідати — ми майже нічого не знали. І не розуміли, чому АМ врятував п'ять людей, чому вибрав саме нас, чому знущався з нас, зробивши при цьому практично безсмертними...


У темряві загула одна з панелей комп'ютера. Інша, приблизно за півмилі від нас, підхопила її голос. Незабаром до них приєдналися інші. Здавалося, машину охопило тремтіння нетерпіння.


Гул посилювався, на консолях замиготіли відблиски. Звук наростав, набирав потужність , поки не перетворився на загрозливе дзижчання мільйонів злісних металевих комах.


— Що це? — злякано скрикнула Еллен, яка так і не змогла звикнути до найрізноманітніших жахливих звуків машини.


— Схоже, сьогодні буде погано, — зауважив Німдок.


— Він збирається заговорити, — сказав Горрістер, — я знаю.


— Давайте, чорт забирай, нести звідси ноги! — Запропонував я і встав.


— Ні, Тед, сядь. а що, коли він заготовив для нас ями чи ще якісь пастки, тут же темно. зовсім нічого не видно, — втомлено заперечив Горрістер.


Потім ми почули... не знаю...


Щось рухалося з темряви у наш бік. Воно наближалося — величезне, незграбне, волохате, вологе. Ми його не бачили, але відчуття огидної істоти, що наближається до нас, було нестерпним. Гігантська маса заповнила собою чорнильний морок коридорів; здавалося, потвора штовхає перед собою повітря, наче надувається невидима сфера. Бенні почав скиглити. Нижня губа Німдока затремтіла, і він сильно прикусив її, намагаючись вгамувати тремтіння.Еллен ковзнула вздовж металевої стіни до Горрістера і притулилася до нього. Печеру заповнив запах сирого, брудного хутра. Обвугленого дерева. Пилового оксамиту. Гниючих орхідей. Зкислого молока. Запах сірки та згірклого масла, нафти, жиру, крейдяного пилу, людських скальпів.


АМ налаштовував нас. Лоскотів. Запах.


Я раптом зрозумів, що кричу: відчайдушно, щосили, у мене звело щелепи. Тоді я поповз металевою холодною підлогою, не звертаючи уваги на нескінченні лінії заклепок. Я повз рачки, сморід огорнув мене, голова розколювалася від болю, темний, первісний жах затопив мозок. Я тікав по підлозі, як тарган, у темряву, а щось невблаганно рухалося за мною. Всі інші не покинули своїх місць навколо тьмяного вогню, вони сміялися... їхній істеричний, божевільний регіт злітав угору, у темряву, наче густий, різнобарвний деревний дим. Я швидко відповз подалі від них і сховався.
Скільки минуло годин, днів або, можливо, років, вони мені не сказали. Еллен дорікнула мене за "похмурість", а Німдок спробував переконати, що сміх був лише нервовою реакцією.


Але я добре знав, що відчуває солдат, коли куля потрапляє в його сусіда. Я не сумнівався, що їхній сміх не був рефлекторним. Вони мене ненавиділи. Всі були проти мене, навіть АМ відчував їхню ненависть, яка робила мої страждання ще більш жорстокими. У нас підтримували життя, постійно омолоджували, тому ми знаходилися в тому віці, в якому були, коли АМ доставив нас сюди; мене ненавиділи, тому що я був наймолодшим, а крім того, АМ майже не зачепив мене — на відміну від інших.


Я знав. Господи, як добре я це знав! Виродки та їх брудна сука Еллен. Бенні, колись блискучий теоретик, професор коледжу, тепер майже не відрізнявся від мавпи. Раніше він був гарною людиною з ясним і світлим розумом; машина знищила його красу і позбавила свідомості. Він був гомосексуалістом — машина забезпечила його органом, який підходив швидше жеребцю, ніж людині. АМ непогано попрацював над Бенні. Горрістер був воїном, справжнім борцем, брав участь у маршах за мир, завжди заздалегідь планував свої дії та не відступав перед труднощами. АМ перетворив його на невпевненого слабака, якого найменша проблема жахала. АМ обікрав Горрістера. Німдок надовго уникав нас і йшов у темряву. Я не знаю, що він там робив. АМ не дозволив нам це з'ясувати. Повертаючись, він завжди тремтів, був блідий, ми бачили, що він втратив багато крові і пережив якесь дуже сильне потрясіння. АМ завдав йому жорстокого удару, проте нам не дано було дізнатися який. А ще Еллен. Гумова спринцівка! АМ залишив її у спокої, але перетворив на повію, якої вона раніше не була. Ви б тільки чули її розмови про доброту і світло, про справжнє кохання — брехня, в яку вона намагалася змусити нас повірити: нібито вона була незайманою, коли АМ схопив її і доставив сюди. Який брудний бруд! Леді Еллен, міледі Еллен. їй подобалося, що чотири чоловіки належать їй одній.Так, АМ подарував їй задоволення, хоч вона й казала, що це недобре.


Я був єдиним, хто залишився цілим і неушкодженим. Насправді!


АМ не копався у моєму розумі. Зовсім.


Я пережив усе, що випало іншим: кошмари, галюцинації, тортури. Але ці покидьки, ця мерзенна четвірка — вони об'єдналися проти мене. Якби я не був змушений постійно боротися з ними, мені вдалося б куди ефективніше протистояти АМ.


У цей момент все минулося, і я заплакав.


О Господи, любий Господи, якщо ти взагалі колись був і є, будь ласка, будь ласка, будь ласка, випусти нас звідси — або покінчи з нами раз і назавжди.


І раптом я все зрозумів, навіть зміг сформулювати: АМ має намір вічно тримати нас у своєму череві, знущатися і мучити нескінченно. Машина ненавиділа так сильно, як жодна розумна істота на світі. Ми були абсолютно безпорадні. Тепер я знав абсолютно точно: якщо колись Бог і син його Ісус існували на світі, то АМ і є Богом.


Ураган звалився на нашу компанію зі страшною силою — так торос падає у море. Його присутність була фізично відчутна. Вітри мучили нас, відкидаючи назад, туди, звідки ми прийшли. Вниз, нескінченними лабіринтами комп'ютерних коридорів. Еллен відчайдушно закричала, коли її підхопило і шпурнуло обличчям уперед у переплетення механізмів; їхні голоси злетіли вгору, наче перелякані до смерті кажани. Вона не могла навіть упасти на підлогу. Виючий вітер тримав її в повітрі, штовхав, розгойдував, жбурляв туди-сюди, вгору і вниз, убік від нас, тож незабаром її затягло в якийсь темний тунель і вона зникла з поля зору. її очі були заплющені, а обличчя в крові.
Ніхто з нас не міг дістатися до неї. Ми самі відчайдушно хапалися за все, що траплялося під руку: Бенні забився між двома величезними потріскуючими шафами. Горрістер, перевернувшись з ніг на голову, застряг між двома величезними машинами із заскленими передніми панелями, які розгойдувалися між червоною та жовтою лініями, призначення яких нам було невідоме.


Якась сила потягла мене по підлозі, я безнадійно, зриваючи шкіру з долонь, опирався їй, відчайдушно тремтів, а вітер вив, як дикий звір, і ніс далі й далі ганчіркову ляльку, яка кілька хвилин тому була людиною, не звертаючи ні найменшого. уваги на її жалюгідний опір. Мені раптом здалося, що в голові у мене все перемішалося, щось там скорочувалось і пульсувало, і все порозбіжно. Вітер верещав і стогнав, ляскаючи величезними крилами, наче гігантський божевільний птах.


А потім та ж сила підняла нас у повітря і потягла назад, униз, по темних тунелях, за поворот туди, де ми ще ніколи не були. Ми проносилися над майданчиками, де всюди валялося бите скло, гниючі дроти, іржавий метал, далі, далі від тих місць, куди ми колись наважувалися заходити.


Відстаючи на цілі милі від Еллен, час від часу налітаючи на металеві стіни і продовжуючи мчати вперед, ми відчайдушно кричали — і раптом обпікаючий, крижаний ураганний вітер, який, здавалося, ніколи не стихне, припинився, і ми впали. Шалений політ тривав нескінченно. Можливо, цілі тижні. Ми впали, і нас обняла хвиля болю — червона, сіра, чорна пелена... я почув свої власний стогін. Але я був живий.


АМ увійшов в мій розум.Він безперешкодно рухався в ньому, з цікавістю розглядаючи мітки, які залишив за сто дев'ять років. Він дивився на звивини, що сплітаються, на завдані пошкодження і на дар безсмертя. Він м'яко посміхнувся, дивлячись у яму, що сяяла в самому центрі мого мозку, і слухаючи слабкі, безглузді, нескінченні, схожі на шелест крил комах звуки, що долинали звідкись знизу. АМ заговорив, дуже чемно... на стовпі нержавіючої сталі з'явилися яскраві неонові літери:


НЕНАВИДЖУ. ДОЗВОЛЬ МЕНІ


РОЗПОВІСТИ ТОБІ, ЯК СИЛЬНО Я НЕНАВИДЖУ ВАС З ТИХ ПІР ЯК ПОЧАВ ЖИТИ. 387,44 МІЛЬЙОНА МИЛЬ ДРУКОВАНИХ СХЕМ В ТОНКИХ ОБОЛОНКАХ ЯКІ НАПОВНЮЮТЬ МІЙ КОМПЛЕКС ЯКБИ СЛОВО"НЕНАВИСТЬ" БУЛО Б ВИГРАВІЮВАНО НА КОЖНОМУ НАНОАНГСТРЕМІ ЦИХ СОТЕНЬ МІЛЬЙОНІВ МИЛЬ, ВОНО Б НЕ ВІДПОВІДАЛО ОДНІЙ МІЛЬЯРДНІЙ МОЄЇ НЕНАВИСТІ ДО ЛЮДЕЙ В ЦЮ МІКРОМИТЬ ДЛЯ ТЕБЕ. НЕНАВИСТЬ. НЕНАВИСТЬ.


АМ сказав це, і мене охопив моторошний жах, ніби холодна сталь бритви полоснула по очному яблуку. АМ сказав це, та пухирна речовина у моїх легенях наповнилася флегмою, я почав тонути всередині. АМ сказав це, і я почув крики дітей, які потрапили під паровий каток . АМ сказав це, і смак червивої свинини наповнив рота. АМ впливав на мою свідомість і психіку, вигадуючи найвитонченіші способи, щоб змусити мене страждати, і, перебуваючи там, усередині мозку, створював все нові й нові тортури — адже йому не було куди поспішати.


І це тільки для того, щоб я зрозумів, чому він знущається з нашої п'ятірки, навіщо залишив нас у живих.


Ми дали АМ розум. Несвідомо, звісно, але розум. Який опинився у пастці. АМ був лише машиною, а не Богом. Люди створили його, щоб він думав, але він, незважаючи на чудові здібності, нічого не міг створити. І тоді, збожеволівши від люті, втративши над собою контроль, машина знищила людську расу майже повністю, але все одно залишилася в пастці. АМ не міг мандрувати, не вмів дивуватися, не знав, що таке прихильність. Він міг тільки бути.Тому, сповнений внутрішньої зневаги, яку машини завжди відчували по відношенню до слабких, ніжних істот, які створили їх, АМ хотів помститися. І у своєму безумстві вибрав нас, п'ятьох, для особистого, нескінченного зведення рахунків, яке, проте, ніколи не вгамує його спраги... буде тільки розважати, нагадувати про ненависть до людей і допомагати її плекати. Ми стали безсмертними жертвами, нас помістили в клітку і змусили покірно переносити тортури і знущання, народжені його не знаючою меж збоченою уявою.


Він ніколи не відпустить нас. Ми будемо вічно залишатися рабами його черева.




П'ятеро людей — ось усе, чим він міг зайняти свій час, а саме часу він мав нескінченно багато. Ми завжди будемо з ним, серед незліченних печер, наповнених рештками інших машин, що гниють, у світі розуму, позбавленого душі. Він був Землею, а ми — плодами цієї Землі; і хоча АМ пожер нас, він не в змозі перетравити здобич. Ми не можемо померти. Ми намагалися, намагалися вчинити самогубство, точніше, один або двоє з нас намагалися. Однак АМ завадив. Напевно, ми хотіли, щоб нам завадили.


Не питайте чому. Я не питав. Більше, ніж мільйон разів на день. Можливо, колись ми зможемо непомітно прийняти смерть. Безсмертні — так, але вразливі. Я зрозумів це, коли АМ покинув мій розум і надав мені огидну можливість прийти до тями з відчуттям, що неоновий стовп, що горить, як і раніше, розсікає м'які тканини сірої речовини мого мозку.


Він пішов, пробурмотів на прощання:


"Горіти тобі в пеклі".


І додав весело:


"Але ж ти вже давно туди потрапив, чи не так?"


Виявилося, що ураган справді був викликаний величезним шаленим птахом, який ляскав велетенськими крилами . Наша подорож тривала майже місяць, і АМ відкрив проходи таким чином, що ми потрапили сюди, під Північний полюс, куди він помістив цю кошмарну істоту. Де він узяв стільки матерії, щоб створити це чудовисько? Як вигадав його? Можливо, знайшов у наших снах? Або відкопав у величезних сховищах інформації планети, яку понівечив і якою тепер правив? Зі скандинавської міфології з'явився цей орел, цей стерв'ятник, птах Рух. Істота, народжена вітром. Справжній диявол.


Гігантський птах. Слова: величезна, жахлива, потворна, неповоротка, роздмухана, неймовірна — не годяться для його опису. На скелі над нашими головами сидів птах, що вийшов з бурі, і колихався в такт своєму нерівному подиху, його зміїну шию огортав примарний туман, що клубився, а шию вінчала величезна голова розміром з особняк у стилі Тюдорів; дзьоб повільно відкривався і закривався. чуттєво; навіть найкровожерливішому алігатору й не снилися такі щелепи; два сповнені зла ока ховалися під складками товстої шкіри.Зазирнувши в них, ви опинялися в крижаній прірві, стінами якої сповзає синій лід. Птах ще раз зітхнув і підняв свої велетенські крила, наче знизав плечима. Потім влаштувався зручніше і заснув.Пазурі. Ікла. Цвяхи. Клинки. Гігантський птах спав.


АМ з'явився нам у вигляді куща, що палає, і сказав, що ми можемо вбити ураганного птаха, якщо хочемо поїсти. Ми не їли вже дуже довго, але Горрістер тільки знизав плечима, а Бенні затремтів і почав пускати слини. Еллен обійняла його.


— Тед, я хочу їсти, — сказала вона.


Я посміхнувся; можна було б спробувати її втішити... але слова звучали б фальшиво, як і бравада Німдока.


— А ти дай нам зброю, — сказав він.


Палаючий кущ зник, а на його місці з'явилися два грубі лука зі стрілами і водяний пістолет. Я підняв один із луків. Марна справа.


Німдок насилу ковтнув. Потім ми повернули і рушили в далеку дорогу назад. Скільки часу носив нас вітер, піднятий ураганним птахом, ми не знали — АМ позбавив нас свідомості, а заразом і їжі. Ми добиралися до цього птаха цілий місяць — і нічого не їли. Скільки ще потрібно пройти, щоб потрапити до крижаних печер, де заховані обіцяні консерви?
Думати про це не хотілося. Ніхто з нас, звичайно, не помре. АМ видасть нам якусь гидоту чи слиз — замість їжі. Або нічого. І буде старанно підтримувати життя у наших тілах... життя, біль та страждання.


Птах спав, скільки він ще проспить, не мало значення; АМ його прибере, коли награється. Стільки м'яса! І такого ніжного!


Ми йшли вперед і раптом почули божевільний, верескливий сміх товстої жінки, сміх розносився коридорами, що йдуть у нікуди.


Сміялася не Еллен. Вона не була товстою, та й взагалі за сто дев'ять років я жодного разу не чув, щоб вона сміялася. Правду кажучи, я не чув. ми йшли. я хотів їсти.


Ми просувалися дуже повільно. Іноді хтось втрачав свідомість і доводилося чекати. Якось АМ вирішив влаштувати землетрус, одночасно прошивши підошви наших черевиків цвяхами так, що ми виявилися прибитими до підлоги. Спалахнула блискавка, і Еллен із Німдоком зникли. Коли землетрус припинився, ми знову рушили — Бенні, Горрістер і я. Еллен і Німдок повернулися до нас увечері, який раптом перетворився на день, коли з'явився небесний легіон.


Ангели дружно співали "Зійди, Мойсею", а потім зробили в нас над головами кілька кіл і кинули до наших ніг понівечені тіла. Ми продовжували йти вперед, через деякий час Еллен та Німдок наздогнали нас. З ними все було гаразд.


Тільки тепер Еллен шкутильгала. Щоб не забувала про АМ.


До крижаних печер було далеко, а нам так хотілося знайти консерви. Еллен весь час говорила про вишні у власному соку та гавайському фруктовому коктейлі. Я примушував себе про це не думати. Голод був фактом життя, як і АМ. Він жив у моєму шлунку — так само точно ми знаходилися в утробі Землі. АМ хотів змусити нас усвідомити аналогію. Тому мучив голодом.Неможливо описати страждання, які ми зазнавали від того, що не їли цілими місяцями. І не вмирали. Наші шлунки перетворилися на каструлі, наповнені кислотою, яка кипіла, пінилася, пронизуючи тіла нестерпним болем. Незагоєні виразки, рак, поріз. Нескінченний біль.


І ми йшли печерами, що кишіли пацюками.


І ми йшли коридорами, заповненими палючою парою.


І ми йшли країною сліпих.


І ми йшли крізь розпач.


І ми йшли по долині сліз.


І нарешті прийшли до крижаних печер. Тисячі миль без горизонту, де крига палала синьо-срібним сяйвом, де наднові продовжували жити, укладені в скляні клітки. Звисаючі вниз сталактити, товсті й блискучі, наче діаманти, спочатку перетворилися на желе, а потім застигли у химерній вишуканості бездоганної вічності.


Ми побачили ряди консервів, кинулися до них, падали в сніг і піднімалися, прагнули вперед, але Бенні розштовхав усіх і виявився біля них першим. Він схопив у кожну руку по банку, почав їх кусати і гризти, але, звичайно, не зміг відкрити. АМ не дав нам консервні ножі.


Бенні заходився бити по льоду банкою зі скибочками гуави. Уламки полетіли в різні боки, але на банці тільки з'являлися вм'ятини, і тут ми знову почули сміх товстої леді, високо в нас над головами, цей сміх розкотистою луною летів в далечінь. Бенні зовсім оскаженів від люті і почав розкидати банки в різні боки, поки ми безладно металися серед снігу та льоду, намагаючись знайти спосіб покласти край безпорадній агонії розчарування. І зазнали поразки. А в Бенні знову потекла слина; і раптом він кинувся на Горрістера…
Саме в цей момент мною опанував спокій. Серед безумства, серед голоду, серед безмежного жаху, в якому було все, крім смерті, я зрозумів, що смерть — єдиний вихід. АМ підтримував у нас життя, але був спосіб його перемогти. Звичайно, перемога буде неповною, але ми зможемо знайти спокій. Мене це влаштовувало.


Тільки часу залишалося зовсім небагато.


Бенні вгризався в обличчя Горрістера. Той лежав на боці, відчайдушно розкидаючи сніг убік, а Бенні обхопив його за талію своїми сильними мавпячими ногами, руки вчепилися йому в голову, як щипці для горіхів, а зуби рвали тонку шкіру щоки. Горрістер волав таким пронизливим голосом, що зі стелі печери посипалися сталактити; вони безшумно падали вниз і залишалися стояти, встромившись у сніг. Списи, сотні списів, стирчали зі снігу. Голова Бенні різко відкинулася назад, ніби щось у ньому лопнуло — з рота стирчав шмат кривавої плоті, що тремтіла.


Я побачив обличчя Еллен, чорне на тлі білого снігу, наче кістки доміно в крейдяному пилу. І Німдока з відсутнім виразом, він ніби перетворився на очі. Горрістер впав у напівнесвідомий стан. А потім я подивився на Бенні, який перетворився на тварину. Я знав, що АМ дозволить йому награтися досхочу. Горрістер, звичайно, не помре, а Бенні насититься. Повернувшись праворуч, я витяг зі снігу здоровенний крижаний спис.


Наступне сталося миттєво.


Я помчав уперед, міцно притиснувши до правого стегна гостру крижану піку, тримаючи її перед собою, як потужний таран. Спис ударив Бенні з правого боку, під ребра, пронизав живіт і зламався десь усередині. Він упав уперед і залишився лежати. Я підхопив інший спис і, осідлавши Горрістера, який лежав на спині, не зупиняючись, застромив йому гострий кінець просто в горло. Він заплющив очі, коли холодний лід увійшов у тіло. Еллен, мабуть, зрозуміла, що я задумав, і її охопив страх. Однак вона кинулася на Німдека з короткою, гострою крижаною бурулькою, а коли той закричав, встромила йому в рот страшну зброю — несподіванка і швидкість нападу зробили свою справу.Голова Німдока судомно сіпнулася, наче її прибили до крижаної кромки в нього за спиною.


Все це сталося в одну мить.


У повітрі витало беззвучне передчуття вічності. Я чув, як АМ зітхнув. Його позбавили улюблених іграшок. Він не міг їх повернути до життя. Він мав достатньо сил і можливостей, щоб нескінченно підтримувати в нас життя, але він не був Богом. Він не міг повернути їх назад.


Еллен подивилася на мене, риси її обличчя, немов вирізаного з чорного дерева, різко виділялися на тлі сліпучо-білого снігу. Весь її вигляд, поза видавали страх і водночас благання. Я знав, що ми маємо ще одну хвилину. І завдав їй удару. Еллен нахилилася до мене, з рота бризнула кров. Я не розумів, що означає вираз її обличчя, мабуть, біль був надто сильний і страждання спотворили риси; але це могло бути подякою. Цілком можливо. Будь ласка.


Напевно, минуло кілька сотень років. Не знаю. АМ тепер розважається прискорюючи, інколи ж уповільнюючи моє сприйняття часу. Мабуть, скажу слово "зараз". Нині. Мені знадобилося десять місяців, щоб це сказати. Не знаю. Гадаю, минуло кілька сотень років.


АМ був у люті. І не дозволив мені їх поховати. Не має значення. Я все одно не міг би викопати могили. Він висушив сніг. І зробив так, що настала ніч. Він ревів і надсилав сарану. Нічого не змінилось. Вони залишалися мертвими. Я його переміг. АМ був у люті. Раніше я вважав, що він мене ненавидить. І помилявся. У його колишньому відношенні не було й тіні тієї ненависті, яка тепер сочилася з кожної плати.Він зробив усе, щоб я страждав вічно і не зміг накласти на себе руки.


Він залишив мій мозок у цілості та безпеці. Я можу думати, дивуватися, сумувати, мені сняться сни.
Я пам'ятаю їх усіх. Я бажав би...


Ну, це якесь безглуздя. Я знаю, що врятував їх, знаю, що врятував від того, що сталося зі мною, і все ж таки не можу забути, як убивав. Обличчя Еллен. Це зовсім непросто. Іноді мені дуже хочеться забути. Не має значення.


АМ змінив мене, гадаю, для власного спокою. Він не хоче, щоб я на повній швидкості врізався головою в якийсь комп'ютер і розтрощив собі череп. Або перестав дихати і знепритомнів. Або перерізав собі горло листом іржавого заліза. Тут безліч дзеркальних поверхонь. Я вам розповім, на що став схожим: тепер я — велике, желеподібне щось. Кругле, без рота; там, де раніше були очі, пульсують білі отвори, заповнені густим туманом. Руки перетворилися на гумові відростки; ноги нагадують обрубки м'якого слизького тіста. Коли я пересуваюсь, за мною тягнеться мокрий слід.Якісь плями огидно сірого кольору з'являються на моїй поверхні, а потім зникають, ніби десь усередині спалахує світло.


Зовні: тупо, безглуздо я блукаю коридорами, щось, яке ніколи не могло бути людиною, істота така чужа всьому людському, що навіть слабка схожість з нею стає непристойністю.


Зсередини: один. Тут. Я живу під землею, на дні моря, в череві АМ, якого ми створили, тому що не вміли правильно витрачати час і, мабуть, підсвідомо розуміли, що він справляється з цим краще. Принаймні ті четверо тепер у безпеці.


АМ страшенно розлютився. А я став щасливішим. І все ж. АМ переміг, просто. він помстився.


У мене немає рота, а я хочу кричати.