Зенон Савченко (Василь Галаса) ФОРМА І ТАКТИКА ОУН У БОРОТЬБІ ЗА УССД – ЄДИНОПРАВИЛЬНІ Публіцистика ------------------------------ Після поразки Визвольних Змагань 1917-1920 рр. в українських національних середовищах, заінтересованих у визволенні України, витворилися різні напрямки щодо вибору тактики, яка мала би привести до здобуття власної держави. Розглянемо головніші. 1. Одні вважали, що найкращим і найкоротшим шляхом до визволення є негайне збройне повстання. Підпільну організацію вони вважали потрібною лише для того, щоб, охопивши організаційною мережею всі землі, зробити виступ одностайним. Підготовка до повстання, на думку людей цієї орієнтації, мала обмежуватися призначенням командирів, опрацюванням мобілізаційного пляну, сяким-таким вишколом кадрів і нагромадженням зброї. 2. Другі вважали, що всі сили треба зосередити на леґальній діяльності, дозволеній окупаційними законами: поширювати культурно-освітню працю, пресу, літературу та цими засобами виховувати нарід і цим, мовляв, наблизити його до державности. Речники цієї орієнтації залюбки проповідували: якщо ми станемо висококультурним і свідомим свого національного «Я» народом, тоді світ буде з нами рахуватися й у відповідній ситуації визнає за нашим народом право на державне життя. 3. Український визвольно-революційний рух в особі Організації Українських Націоналістів (ОУН) вибрав єдино можливий, найпевніший, хоч і тернистий, шлях до визволення України — підпільну революційно-визвольну боротьбу в усіх площинах: духовій, політичній, економічній тощо. Чому ОУН обрала таку лінію і тактику? Чи правильна вона? На ці питання дадуть відповідь факти. Українські революціонери вважали хибним погляд, що український нарід після поразки Визвольних Змагань мав тільки один вихід — збройне повстання, і — вже перемога за нами. Вони вважали, що українця треба переродити духово, перекувати його психологію з невільницької на лицарську, державницьку; треба було відродити бажання мати власну державу та волю боротьби за неї; треба було провести широку, всебічну підготовку до збройного виступу. Наш рух зробив належні висновки з подій 1917-20 рр. Не можна знехтувати того факту, що в час, коли Україна завзято боролася, в час, коли жменька героїв обороняла щойно здобуту волю, в цей час в Українській Наддніпрянській і Галицькій арміях було заледве 200 тисяч вояків. Порахуймо учасників Визвольних Змагань у кожному селі чи місті — скільки їх? А де ж була і що робила решта українців-чоловіків? Не всі були в чужих полонах. Більшість сиділа вдома. Одні розбивали собі голови за переділ панської землі, інші чекали, поки прийде якась «тверда влада». Одні й другі виправдовували свою пасивність стосовно боротьби за оборону Української Держави горезвісними фразами: «мене з хлопа не скинуть». Не набагато краще було й з інтелігенцією. Коли Муравйов наступав на Київ, у нього було майже 10 тисяч старшин і підстаршин українців, а на оборону столиці виступило 300 молодих студентів і гімназистів. Корінь цієї трагедії в тому, що наш нарід, перебуваючи довгі роки в неволі, вийшов з неї духово скаліченим, втратив смак державного життя. До цього долучилася ще й большевицька агітація та гра на національних почуттях. Загал українського селянства та робітництва не розумів тоді, що його соціяльне визволення можливе тільки спільно з визволенням національним. Очевидно, немало завинили в цьому тодішні уряди, партії та їхні провідники. Вони могли значно піднести ідейний, політичний, а разом з тим і бойовий рівень народніх мас. Але для цього треба було енергійних, політично досвідчених провідників. Головним чином саме ці причини обумовили поразку Визвольних Змагань 1917-20 рр. Хіба не зрозуміло, що через брак власних сил не допомогли нам все-таки сприятливі зовнішні обставини (головний ворог — Росія — був розгромлений і потопав у крові, а нові претенденти на поневолення — большевики — були ще доволі слабкими і починали з того самого, що й ми)? Однак Визвольні Змагання, героїчні змагання нашої нечисельної армії проти сильного ворога, дали українському народові дуже великий поштовх до ідейного та політичного зростання, нагромадили значний духовий і політичний капітал для продовження боротьби. Щоби не змарнувати цього капіталу — трудів, крови, життя тисяч борців — треба було боротьбу продовжувати. Ми аж ніяк не поділяємо думки деяких зневірених інтелігентів, які вважають, що наш нарід не здатний до державного життя, а тим більше — до визволення власними силами. Це очевидна неправда. Доказала хибність цієї думки позиція та боротьба нашого народу в останніх роках. Треба було лише озброїти нарід духовими та політичними якостями, необхідними для боротьби, для здобуття та побудови власної держави. Підсумовуючи вище сказане, стає зрозумілим, що після поразки Визвольних Змагань не можна було піднімати народу на збройне повстання. Воно би провалилося. Потрібна була насамперед така організація, така тактика боротьби, яка була би спроможною втілити в життя всі вартості, якими жив нарід; така організація, яка би повела всебічну підготовку до збройного виступу. Перемога не прийде тоді, коли ми розіб'ємо окупаційну адміністрацію та військові залоги на території України. Окупант залиже у себе вдома свої рани і виставить проти нас нову армію. Перемогу здобудемо тільки тоді, коли зробимо нарід здібним до здобуття держави, до загального зриву, коли перетворимо повстанські лави в кількамільйонну армію та нею зуміємо виграти останній бій. Тому наша організація виступала проти збройного повстання як чисто військово-оперативної акції. Вона обрала революційно-політнчну боротьбу, пішла шляхом кропіткої підготовки до збройного виступу, щоби з певністю перемогти, здобути державу та не співати більше, що «встоятись не було сили». Ще й тому не можна було ставити на збройне (та ще й передчасне) повстання, бо маємо справу з таким окупантом, який свої загарбницькі цілі та свій окупаційний режим замасковує соціялістичними та комуністичними гаслами. Отже, мусимо демаскувати окупанта, мусимо протиставити таку ідею та політичну концепцію, яка своєю силою, правдивістю, святістю розсаджуватиме, мов динаміт, антинародню систему большевизму. Мусимо мати апостолів, які понесуть цю ідею в нарід, мобілізовуватимуть його до боротьби за неї, будуть самі боротися за її здійснення, не шкодуючи ні праці, ні власного життя. Таким шляхом пішла ОУН. ОУН також проти такої орієнтації, що виступає за леґальну діяльність, дозволену окупаційними законами, за пасивне очікування «слушного моменту». Ми не заперечуємо, що культурно-освітня праця (якщо є умови для проведення її в належному напрямку та дусі) сприяє зростанню національної та політичної свідомости народу, посилює його спроможність до визволення. Але коли йдеться про становище України, ми вважаємо ці заходи недостатніми. Найперше, якби навіть окупаційна влада дозволила проводити сяку-таку культурно-освітню працю, то ми, обмежуючись тільки нею, не могли би сказати людям основного — правди, не могли би зробити найважливішого — проводити незалежну та не контрольовану окупантом морально-психологічну підготовку для здобуття держави. Не могли би ясно, відверто показати народові його жахливе становище і не могли би поставити його на шлях, який веде до волі. Не могли б активізувати його політично і, що найважливіше, не могли би викувати бойової та лицарської психології. А без цих якостей, без такої підготовки ми армії не створимо, визвольної війни не виграємо, держави не здобудемо. Українському народові треба дуже великої мужности, духової сили, політичної мудрости та гнучкости, щоби перемогти ворога, здобути, закріпити й утримати Українську Самостійну Соборну Державу (УССД). Цієї правди нерозумно приховувати чи боятися її. Щастя наше, що між нами переважає твереза оцінка ситуації, і що ми, виходячи з цього, розбудовуємо свої сили до такого рівня, що можемо виграти навіть найтяжчу війну. Для війни з большевицькими варварами потрібна армія безстрашних героїв, а вони народжуються тільки в боротьбі. Чи можливо все це здійснити легальним шляхом? Очевидно — ні! А в умовах большевицької системи про це й говорити не доводиться. Безумовно, що у випадку, коли окупаційне законодавство практично давало би можливість осягнути, підготувати все, що необхідне українському народові для здобуття держави, тоді ми використали би це й не організували би підпілля. Але думати про такі умови при большевицькій системі — божевілля. Зрештою, погляньмо лише, що сталося з працею та самими партіями тих середовищ. В якому становищі опинився би сьогодні український нарід і його державна проблема, якби ми пішли цим шляхом, а не обрали підпільної революційно-визвольної політичної та збройної боротьби? Зупинимося ще на такому. Ми нерідко чули виступи державних мужів західнього світу, де вони висловлювали своє неґативне ставлення до підпільної та силової боротьби новоокупованих народів проти большевиків, а радили боротися шляхом легальним, за допомогою опозиційних партій. Усім і кожному тепер, на болючому досвіді, зрозуміло, що ця рецепта не для большевицького режиму. Вона всюди проклялася. Провідники та члени опозиційних партій припинили свою діяльність: одні розстріляні большевиками, інші чекають розстрілу у в'язницях, дехто втік за кордон Така орієнтація не тільки некорисна, але шкідлива, навіть злочинна, бо леґальщина стала, власне, тим фальшивим маяком для новоокупованих народів, який завів їх у сліпу вулицю. Вона розладувала бойову атмосферу, послабила волю до боротьби, вона була марною тратою народньої енерґїї, вона, нарешті, привела партії, організації та народи до ганебної поразки. Тепер усі мусять починати спочатку. Наша організація — ОУН — не йшла і не піде таким шляхом, бо він згубний. Ми вибрали тактику підпільної боротьби за формою та революційно-політичної за суттю. Підпільну форму боротьби ми вибрали тому, що леґально неможливо вести підготовку до визволення України. Революційна суть нашої лінії полягає в тому, що ми боремося за корінну зміну української духовости; в тому, що ми не чекаємо, поки окупант повільно слабнутиме, а своїми діями прискорюємо його падіння; в тому, що ми не зупиняємося в боротьбі, коли окупант чимось поступається, а боремося за повну державну самостійність українського народу. Всякі поступки окупанта ми розглядаємо як маневри. Ці маневри полягають у тому, що окупант, інколи «притиснутий до муру» (має зв'язані війною руки чи з інших причин ослаб), може йти на певні поступки поневоленому народові. Але після звільнення своїх рук, після роззброєння народу від волі до боротьби, після зміцнення своїх сил окупант забере назад свої «подарунки» і вчинить погром. Тоді все треба починати спочатку. Революційна суть нашої лінії полягає в тому, що ми не чекаємо пасивно «слушного моменту», а організовуємо та ведемо боротьбу з окупантом, на бойові позиції виводимо свою Організацію та весь український нарід. При тому зазначуємо, що під словом «боротьба» ми розуміємо не тільки зудар двох збройних потуг і збройну боротьбу. Боротьба — це протиставлення, спротив, оборона, наступ на всіх ділянках: ідейній, політичній, військовій, економічній тощо. Нарешті, суть нашої революційности випливає з того, що ми боремося за основну, докорінну зміну відносин та укладу сил на сході Европи — не за реформи в СССР, а за його повне повалення, за побудову на його руїнах УССД і цілого ряду самостійних національних держав; не тільки за здобуття влади на українській землі, а за побудову такої держави, з таким політичним і соціяльним устроєм, який забезпечить народові добробут, свобідне та щасливе життя. Політична суть наішї лінії полягає в тому, що в нас політична мета (здобуття УССД) і політичні методи спрямовані проти сліпого, стихійного виступу, бо такий виступ завжди приречений на провал. Ми за те, щоби належно приготувати український нарід до загального збройного зриву — до визвольної війни та до перемоги в ній; знайти союзників, якнайкраще згуртувати власні сили, розкласти та послабити сили ворога й у відповідний момент розпочати генеральний наступ. Різного забарвлення опортуністи та непоінформовані нам часто закидають, що наші дії позбавлені холодного політичного розсуду, а побудовані тільки на почуттях. Цим людям, зокрема першим, видається, що політика — це хитрування, магічні комбінації та вміння вибирати те, що легше й безпечніше. Насправді це зовсім не так. Політика, поза всім іншим, — це вміння організувати сили та фактори, необхідні для виграшу, це мистецтво керування цими силами, це вміння виграти бій і досягти поставленої мети. Дії українського визвольного руху мають дуже глибоку політичну суть. Для опортуністів тільки те розумне, що легше та безпечніше, насамперед те, що не загрожує їм самим. Часто, вибираючи легше та безпечніше, вони жертвують усім: честю, доцільністю, а то й скочуються до вислужництва окупантам. Такого покрою людям ми заявляємо: якщо у тяжкий для народу час самі не маєте відваги та сили служити йому і жертвувати для нього все, то майте, принаймні, настільки чести для пошанування справи тих, хто йде на такі жертви. Ми розуміємо, що самим підпіллям і партизанкою не можна прогнати окупанта і здобути державу. Це може зробити і зробить кількамільйонна українська армія. Але як створити таку армію — це проблема. Ми рішуче не погоджуємося з тим, що таку армію український нарід зможе створити без належної духової, політичної та бойової підготовки. Тим більше ніколи не повіримо, що таку армію нам створить ворог нашого ворога. Тому ОУН поставила перед собою такі завдання: 1. Викувати в українському народі лицарську психологію, очистити його від намулу неволі, освідомити в необхідності для його життя та розвитку здобути українську державу, відновити в ньому бажання державного життя, перетворити це бажання в жадобу, прищепити високі духові якості відданого служіння Україні, мужність, відвагу, героїзм, готовість віддати батьківщині все, навіть власне життя. 2. Активізувати нарід у політичному житті. Навчити його розпізнавати політику окупанта, належно оцінювати будь-яку політичну ситуацію, в тому числі й міжнародню. Навчити його різних прийомів боротьби з окупантом, аби сьогодні він міг та вмів оборонятися, а завтра наступати. Показати йому найоптимальніший шлях до визволення. 3. Боротьбою та різними політичними акціями прокласти Україні шлях на світову арену як рівноправному міжнародньому партнерові. Поставити українську політичну проблему на належне місце у світовій політиці, нав'язати політичні контакти та заключити відповідні угоди з іншими поневоленими народами, а також з усіма тими народами світу, які прихильно поставляться до нашої визвольної боротьби та до нашої держави. Узгіднити з усіма союзниками внутрішню та зовнішню політику і тактику супроти окупанта, створити спільний центр для координації бойових дій і все приготувати до головного виступу. Все це одним реченням можна означити так: завданням українського підпілля (ОУН) є зробити український нарід здібним до державного будівництва, здатним створити кількамільйонну армію, яка не знатиме слів «полон» і «назад», вишколити керівні кадри для політичного та військового провідництва і створити всі необхідні передумови, щоби ця армія могла здобути і закріпити УССД. Отже, наша підпільна боротьба — це всебічна підготовка до всеукраїнської визвольної війни. А до війни треба підготуватися не тільки поневоленому народові, але навіть державі. В нашому випадку ця підготовка необхідна. Без неї навіть думати не можна про можливість визволення України. Ми рішуче відкидаємо орієнтацію, згідно якої в разі війни проти большевиків доля України та інших народів нібито буде вирішена великими державами, незалежно від нашої волі та підготовки. Вважаємо, що якраз навпаки: в залежності від нашої підготовки та боротьби сьогодні ми зуміємо завоювати відповідне становище й у тій ситуації і тим самим примусимо рахуватися з нами і тих «великих». Звернімося до історії — чи в таких випадках не саме з тими рахувалися, хто мав силу і боротьбою відстоював свої інтереси? Ми вже навіть своєю сьогоднішньою боротьбою, своїми політичними акціями в багатьох випадках змінили ставлення світу до української державної проблеми (одне відношення до народу-раба, інше — до народу-борця). Наша державна проблема перестала бути картами, якими можна як завгодно маніпулювати всяким гравцям. Україна твердо та певно виступає на міжнародню арену як партнер, який у боротьбі показав свою силу, свій рівень духа, бойових здібностей і політичної мудрости. Якщо би ми не вели боротьби, не розбудовували власних сил, якби не зміцнювали своїх позицій, то, будьмо певні, що й десять воєн (світових чи європейських) нам нічого не дадуть. А якби навіть головні противники нашого ворога окупували нашу територію, то через нашу слабкість «заплатили» би нею нашим сусідам за їхню участь у протибольшевицькій війні. Аби цього не сталося, раз і назавжди мусимо перестати бути жертвою різних «визволителів». Аби не перепрягали нас із ярма в ярмо — треба виплекати власні сили і саме ними, використовуючи сприятливу внутрішню та зовнішню ситуацію, відстояти свої власні інтереси, здобути УССД. Різні слабодухи скажуть: але що ж може зробити поневолений нарід своїми власними силами в час танків, літаків та атомної бомби? Ми відповідаємо: як показала остання війна та ряд попередніх, — вирішальною силою є не та чи інша (хоч би яка потужна) зброя, а людина, тим більше — людина-вояк, озброєна полум'яною любов'ю до своєї батьківщини, почуттям абсолютної правоти своїх національних ідеалів, ненавистю до ворога, відвагою, мужністю. Армія, яка складається з таких людей — непереможна. Коли ж говорити про революційну армію, то вона переважає армію звичайну тим, що озброєна динамічною силою довго виношуваних у своїх серцях ідей, правдою, ненавистю до ворога; тим, що з нею найтісніше зв'язане та самовіданно співдіє ціле запілля, яке відіграє не тільки ролю постачальника армії, але в багатьох випадках виступає бойовою силою. Хіба не зрозуміло, що нам, поневоленому народові, якщо прагнемо визволитися, треба плекати, творити і розбудовувати в собі такі духові якості, які стануть основною силою армії, вирішальним чинником перемоги над ворогом. Це тим більше важливо, коли зважити на те, що сучасна війна — це не боротьба між двома арміями, а боротьба між народами. З військової точки зору, фронтова армія та запілля взаємно доповнюються і тільки разом становлять собою менше чи більше потужну воєнну машину. Зі ствердженням цього ще не означає, що ми легковажно ставимося до справи озброєння армії. Ні в якому разі. Цим ми лише підкреслили, що саме є першочерговим елементом сили армії, а що — другорядним. І це зрозуміло само собою, бо якщо ми, українські революціонери, виплекаємо високі духові якості в кожного українця, тоді він на поклик Організації стане в бойові лави і здобуде зброю, або ту зброю (танк, літак, гармату...), яку дасть йому в руки окупант, поверне проти ворога України, нею торуватиме шлях до визволення. Чи ж не бачили ми на прикладі УПА, як з «нічого» виростає революційна армія, як здобуває зброю? В УПА ми використовували тільки легку зброю, бо цього вимагала тактика партизанської боротьби, хоча під час різних бойових операцій в наші руки потрапляла і тяжка зброя. Але в разі розгортання широких воєнних дій, у разі всенароднього збройного зриву до рук нашої армії потраплятиме різна зброя, якою володітиме окупант. В ході війни, коли буде звільнена певна частина нашої території, можна буде влаштувати власні фабрики зброї або закупити її в інших країнах. Найважливіше — це високоідейні та мужні люди, розумний та енергійний провід. Маючи це, нарід у відповідній ситуації може зробити і здобути все. Така сама справа і з союзниками та всіма зовнішніми факторами, які могли би сприяти нашому виграшеві. Коли мова йде про союзників, то будь-кому, а тим більше нам, покладатися на них забагато не можна, бо це призведе до згуби. Треба пам'ятати слова Лесі Українки: «Хто визволиться сам, той вільний буде, Хто визволить кого — в неволю візьме». Отже, якщо самі не станемо сильними, то й союзників ані серед малих, ані серед великих народів не знайдемо. А якщо знайдемо серед слабших від нас і так само поневолених, то це не принесе нам перемоги. Малі народи чи держави, коли ми слабкі, не підуть на співпрацю з нами, бо не матимуть від цього ніякої користи (всі наші вороги стають ворогами наших союзників). Великі держави, хоч би й були ворогами нашого ворога, також не пішли би з нами на жоден союз. Бо нащо? Вже так воно в житті «узаконилося», що відношення великих держав до слабких народів майже завжди однакове: коли їм це вигідно, то обдурюють різними обіцянками, далі — намагаються використати їх у власних інтересах, а вже коли прийдуть на їхню територію — поневолюють і гноблять. Тільки тоді, коли нарід сильний, коли гідно відстоює свої інтереси, він може знайти союзників і серед малих, і серед великих народів. Тільки тоді поневолений нарід виступає в міжнародніх відносинах партнером, а не маріонеткою в чиїх завгодно руках. Отже, духові сили поневоленого народу, його активна боротьба за свої права є джерелом всього іншого: спроможности створити армію, здобути зброю, знайти союзників, виграти визвольну війну та побудувати свою державу. В тому й полягає правильне розуміння нашої позиції у визвольній боротьбі, позиції, яка вимагає орієнтуватися на власні сили, створювати їх і розбудовувати, бо тільки від них залежить визволення України. ОУН, очевидно, не занедбує праці і на тих зовнішніх відтинках, які можуть відіграти сприятливу ролю для прискорення нашої перемоги. Тому ОУН висунула гасло творення спільного фронту всіх поневолених і загрожених большевиками народів для боротьби за спільне визволення. ОУН і Закордонне Представництво Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР) стали ініціаторами створення Антибольшевицького Бльоку Народів (АБН), який сьогодні став координаційним і керівним політичним осередком у протибольшевицькій боротьбі багатьох поневолених народів. ЗП УГВР веде дипломатичну та пропаґандивну діяльність на міжнародній арені. Задля того відділи УПА рейдували в Середній Европі (Польща, Чехо-Словаччина, Австрія, Німеччина). Проте завжди й усюди головна наша увага та праця спрямована на розбудову власних сил на українських землях, в гущі всього українського народу, а все інше — це тільки створення відповідних сприятливих передумов для перемоги. Про ці засади необхідно завжди і всюди пам'ятати кожному українському революціонерові, кожному українцеві. З досвіду боротьби УПА маємо в цьому відношенні ще й такий факт: часто окремі відділи УПА боролися проти десятикратно сильніших сил ворога, який переважав українських полстанців і фаховим військовим вишколом, і озброєнням. Ворог відчував свою фізичну потугу, яку давало йому його державне становище (в будь-який момент могла наспіти поміч); був упевнений, що завжди зможе відступити в безпечне місце, що в разі поранення його винесуть з поля бою і вилікують у шпиталі. Проте з більшости таких боїв наші повстанці виходили переможцями. Висока ідейність, фанатична віра в непорушність нашої правди, глибоке почуття відданого служіння Україні, мужність української людини, впевненість, що за ним і з ним стоїть увесь український нарід, — все це підносило бойові здатності нашого вояка. Цими найвищими зразками мужности та героїзму борці з ОУН і УПА натхнули широкі маси українського народу. Коли ми цим героїзмом і мужністю запалимо весь український нарід, коли у відповідний час збільшимо УПА до 5-6 мільйонів вояків (а саме щонайменше таку армію може створити 45-мільйонний український нарід) з такими самими якостями та боєздатністю, якими відзначалася УПА, — тоді і всі шанси на визволення будуть тільки в наших руках. З усвідомленням такої потреби ми впевнимося, що Україна може визволитися власними силами. Тому боротьбу треба продовжувати, не зважаючи на жертви та большевицькі варварські методи у війні проти нас. В цьому полягає головна суть революційно-визвольної боротьби. Цьому служать всі тактичні прийоми нашої Організації. Назовні — дипломатична та пропаґандивна праця ЗП УГВР. Всередині — боротьба проти духового та фізичного винищування українського народу, боротьба проти мобілізації в чужі армії, проти вивозів на каторжну працю, боротьба проти окупаційних податків, континґентів, проти колгоспів і т.д. — широка боротьба проти будь-яких окупантів. Все це, з одного боку, оборона нашого народу від етнічного знищення (а таку мету ставить перед собою кожен окупант, зокрема російсько-большевицький), а з другого — створення та розширення площин зудару між народом і його ворогом. Це організація боротьби на таких відтинках життя, які близькі та зрозумілі працюючим масам; це опір большевицьким імперіялістам на кожному рубежі українського життя. В таких умовах нарід найбільше революціонізується, набирає духового та бойового гарту, стає спроможним здобути перемогу. Такий опір треба ставити навіть тоді, коли він не приносить відчутних успіхів сьогодні, коли, скажімо, попри спротив людей, большевики таки здеруть континґент, коли таки вирвуть хліб і гроші з рук українця. Але вириватимуть його з боєм! На кожному кроці пануватиме дух боротьби, героїзму. В цьому дусі ростимуть і виховуватимуться українські діти, творитиметься майбутня українська армія, цією атмосферою дихатиме весь український нарід. Ми ставимо справу так, аби за кожним українським порогом був бойовий шанець, у якому сьогодні українець оборонятиметься, а завтра піде в наступ. У відповідний час нарід перейде з шанцю в шанець, а не чухатиме потилицю в роздумуванні куди йому йти; не буде сліпим знаряддям ворога в загарбницьких війнах, а спрямує зброю за своє визволення. Запам'ятаймо собі добре, що на голос бойових сурм зриваються та йдуть в ополчення тільки люди з лицарською психологією, раби цього голосу не чують. Спротив треба ставити всюди. Там, де ворог намагається організувати колгоспи — боротися проти цього. Там, де вже колгоспи організовані — захищати колгоспників, вчити їх боротися та поривати до бою за хліб, за оборону своєї праці та прав. І так у кожній ділянці життя. Цілком хибним є погляд, що там, де большевикам вдається доконати свого, ми програємо. Якщо в тій чи іншій площині був спротив, боротьба з боку Організації та народу, то кожен такий бій, оборонний чи наступальний, вдалий чи невдалий, кожен стріл в обороні чи в наступі, кожен спротив українського селянина, робітника, інтелігента, школяра, юнака, дівчини, старця, бабусі, — все це з революційної точки зору фактори, що приспішують могутній процес і хід антибольшевицької революції, наближають день визволення України. В кожному українському серці нагромаджується така сила, з вибухом якої розваляться наймогутніші ворожі твердині. Вся ця боротьба зливається в одну могутню канонаду, яка всіх утримує в бойовому поготівлі, відкриває очі незрячим, привертає відступників, дає всім запал до боротьби. Вся ця боротьба наче трансформується в один потужний вогняний стовп, який вказує шлях до волі українському народові, повідомляє світ, що Україна бореться та наближається до визволення. Реґулярна армія бореться безпосередньо за усунення окупанта з території України чи обороняє її від наступу ворога. Завдання революційної армії та підпільної революційної боротьби дещо інше: виплекати в народі здатність до державного будівництва, до створення армії, виростити провідні кадри, приготувати все необхідне для війни та створити всі передумови для її успішного завершення, повести нарід до бою, до перемоги. Так і тільки так робиться революція. Наймогутнішим її двигуном є боротьба. Погляньмо на те, що вже сьогодні принесла нам боротьба, — і вже це говорить нам про її значення. Погляньмо, яким був українець двадцять, десять чи навіть п'ять років тому, а яким став тепер. Порівняймо його духову силу, політичну свідомість і боєздатність з колишнім станом. Бачимо великий крок уперед. Порівняймо стан на Західніх Українських Землях, де боротьба тривала цілий час, зі станом у східніх областях України. Це порівняння чітко свідчить, що нарід у большевицькій неволі, хоч би як ненавидів окупанта, хоч би як не піддавався денаціоналізації, при відсутності боротьби так низько падає духово, що большевики роблять з ним що завгодно. Тоді перспективи визволення меркнуть. Боротьба ушляхетнює людей, учить жертвувати особистим для добра загалу, робить людину чулою до болі народу, гартує дух і тіло, виховує почуття солідарності, дисципліни перед ідеєю та проводом. Боротьба робить людину і нарід здатним до здобуття і створення чогось великого. Дотеперішня сила російських імперіалістів — білих і червоних - полягала в нашій слабкості та в слабкості всіх поневолених народів, у відсутності плянової спільної боротьби. Рештки цієї немочі треба викорчовувати, вести на фронт людину мужню, героїчну. Коли 210 мільйонів — кількість усіх поневолених большевиками народів (крім росіян) — або хоч половина з них, чи хоч би й наш нарід повністю стане народом-борцем, тоді, власне, і прийде кінець большевицькому пануванню. Тільки з такими методами боротьби, які застосовує наша Організація, можна гарантувати перемогу. Наша боротьба — це не боротьба ряду народів підбольшевицької Азії та Кавказу, яка в минулому спалахувала сліпою стихією чи була обмежена вузьким тереном дій, через що повсталі народи були переможені. Наша боротьба — це не боротьба холодноярських повстанців, які обмежили свої дії окремими збройними акціями та кількома районами. Наша боротьба — це боротьба пляномірна, поетапна, широко розгорнута, боротьба, яка охоплює всі ділянки життя, поширена на всі наші землі, на терени всіх поневолених народів, на цілу земну кулю. Там, де окупант, там, де його інтереси, впливи, там, де навіть проступає чи може проступити большевицька небезпека, — там українські революціонери дають бій большевицьким імперіялістам і кличуть до цього бою інших. Наша Організація — це невелика бойова машина, яка нестримно рухається величезним шляхом уперед. Це Організація, яка має чітко оформлену прогресивну ідею, програму та політичну концепцію. Це Організація, що не обмежується терористичними актами проти ворога, не викликає передчасних збройних повстань, а завжди і всюди готує все необхідне для остаточної війни проти большевизму, для перемоги у цій війні. Такої боротьби, такої Організації російські імперіялісти дотепер не мали проти себе, тому так довго вдавалося їм пригнічувати наш та інші поневолені ними народи. Виходячи з цієї реальної та тверезої оцінки ситуації, маємо всі підстави вірити в нашу перемогу — віримо так непохитно, як у те, що після ночі завжди наступить день. Львів-Київ, 1950 --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з сайту МНК: www.ukrnationalism.org.ua У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua