Василь Ґренджа-Донський Ілько Липей - карпатський розбійник Історична повість ---------------------------------------------- РІДНА ВОЛІВЩИНА Гарні наші марамороські гори, але гори Волівщини — це розкіш. Ідете від самого Березова до Волового, тільки в небо дивитесь: кругом густий праліс розлягається, тут-там зелена полянка, а з двох боків береги простягаються понад саму дорогу. Гірська річка гадиною в'ється, щоб пробитись попід цими велетнями природи. Над самим Воловим видно прекрасну полонину Лопата-Мирша, що тягнеться понад Синьовир до Імшадей. Зараз на північ видно другу красуню полонину — Кам'янку, висота якої більш ніж півтори тисячі метрів над морем, що починається в Товчці, підноситься стрімко вгору і потім тягнеться хребтом понад Стригальні, Грабовець, аж до озірянсько-бистрянських колосів. А вже найгарніший гігантський хребет Боржави, що від Гукливого тягнеться більш як на сорок кілометрів, до самого Вучкового, творячи характерні вершки, що носять різні назви, як полонина Кук, Стовба, Жид, Магора, Мідяниця, Високий верх. Стоги й інші. А там, далі від Волового, на схід — синьовирські гори. У восьми кілометрах від Поляни, на горі, 900 метрів заввишки, знаходиться чудове озеро, понад п'ятсот метрів завдовжки і до двохсот завширшки. Глибини буде там метрів кількадесят. Посередині підноситься острівець, що часом зовсім щезає, як із гір прибудуть зливи. До озера спадають аж три зворини, але з озера — ні одна, бо воно зовсім замкнене. Зате під самою горою на відстані більш кілометра, виринає з-під землі цілий потік. Це не джерело, а просто підземний відплив води з озера. Де, в котрому боці озера знаходиться цей таємничий відплив, невідомо. От і блукають тут туристи, любуючись небувалою красою природи. Скрізь їх бачите: ходять по берегах і лазять по полонинах. Ночують під кущем і по оборогах і лиш дуже зрідка в хатах. Вище Волового, на північ від Сеймів, є прекрасне джерело мінеральної води «боркут». Тут пейсикаті марамороські жиди побудували примітивні бараки, гріють воду в котлах і носять в басейни. Люди купаються, бо вода знаменита. Коли б не було чеського Карлсбада і коли б це не було на Закарпатті, за сімдесят кілометрів від залізниці, то був би це світовий курорт. А так, є тут сім бараків і десяток бородатих жидів, що сидять голі в цебрах та в бочках, лікуючи ваннами свої недуги. А солоно-краснувата водичка в десятьох місцях булькотить з-під землі. З трьох джерел можна воду набирати, а четверте на сто метрів нижче. АРСЕНАЛ ІЛЬКА ЛИПЕЯ Попрощався я з сойминськими похиленими бараками й подався через річку. Зараз навпроти підноситься висока Клива, гора вулканічного походження. Хребет тягнеться до села Лозянського. Вже давно збирався я відвідати цю відому мені гору. Колись хлопцем туди ходив. Під час світової війни по самому хребту тяглася тут фронтова лінія. Тижнями лежало військо в окопах, навіть гармати витягли, щоб обстрілювати цілу околицю. Стало трохи холодно. Одягнув я пошарпаний, але все ще теплий англійський пуловер, через плечі перевісив літній плащ-ґумак, взяв палицю і пішов на Кливу. Любуюсь околицею. Тут сліди окопів, там сліди, он там гейби яма, де колись стояли царські гармати. Ясно, звідси можна тероризувати півокруги. Недарма затягай солдати гармати аж сюди. Дивлюсь трохи далі, а там старі, травою зарослі окопи зовсім перекопані, гейби їх наново хтось порив. Підходжу я ближче, а два селянські хлопчаки з мотиками в руках перегрібають окопи. — Що ви тут робите? — питаю їх. Хлопці злякались і почали втікати. Недалеко стали, а старший і каже меншому: — Та ж це турист, а не жандарм... — Турист, та ще й свій! — гукаю я. — Гей, ходіть, хлопці, і оповідайте... А ось, може, закурите... папіроску дам. Це й викликало довір'я в хлопців. Підійшли до мене, і я побачив в їх полотняних торбинах дивні, напівзаіржавлені та заліплені глиною патички. — Це «патрони», — відповів один. І дійсно, в торбі зложені були військові набої. — Тільки обережно треба вигрібати, а то ще й вистрілити може... — сказав молодший хлопець, вибравши з торбини набої і показуючи мені. — Нащо ж вони вам здались? — питаю. — Це для Липея... — відповів старший. — Для Липея? — питаю здивований. — Так, для Ілька Липея... Ви про нього ще не чули? — Та чув трохи, — кажу. Сів собі біля них, і старший хлопець почав «фахово» пояснювати мені. — «Патрони» ці ще добрі... Ілько Липей потребує набоїв, а звідки, бідний, має їх узяти? Тож викопуємо в старих окопах залишені з війни нашої... Тільки вишутрувати треба піском начисто, то ще можна стріляти... а ще ліпше: вибрати кулю, а порох висушити... Ілько має військову пушку... — Не пушку, а кріс, — виправляє молодший. — Отже, й шукаємо «патронів». — А багато їх знайшли? — запитав я. — Півгори треба перерити, щоб знайти двадцять-тридцять штук... Ілько платить дві крони за один, лише щоби були. — Я натрапив на один ґранат, просто мотикою в нього вдарив... потім закрив його глиною і пішов за вуйком. Вуйцьо поніс додому, розібрав і вибрав звідтам багато пороху. Попрощався я з хлопцями. Дуже мене просили, щоб нікому не казав про те, що бачив, бо коли б довідались жандарми, то було б біди, як води... Півсела вже й так відвели за допомогу Липеєві. Я хлопцям пообіцяв і рушив додому. ЗУСТРІЧ З ІЛЬКОМ ЛИПЕЄМ Ловити в Козяї, під самим Куком, пструги й не бути на Куці — так саме, що бути в Римі й не бачити папи... Кук... найгарніша точка Боржави, прекрасний звідти краєвид. Навколо гори купинами здаються і видно далеко-далеко. Ціла Севлющина, Мукачівщина розлягаються перед вашими очима. То мені не справжній турист, що не вилізе на Кук. Я мандрую по Верховині в жіночому товаристві. От і запропонував зробити прогулянку на Кук. Скільки було громів, скільки було лайок, і все те сипалось на мою голову: — Не діждеш, щоб ми на Куку лізли... там якраз тепер розбійник Липей гуляє... Переставляє людей... і ти бажаєш від нас, щоб ми стрілися з тим душогубом? Не діждеш, не діждеш... — Слухайте, шановні дами. Я знаю одну приповідку, що голий розбою не боїться. Ну, й стрінемося з Липеєм, і що він нам зробить? Що від нас візьме? А до того він чей же мій шкільний товариш... Ну, ходім... — Коли хочеш голову зломити, то йди здоров сам, а ми залишимось дома... Обдумав я справу ще раз. І дійсно, прогулянка трохи ризикована. Але я не був би я, коли б не вибрався на Кук. Залишив я плаксиве бабське товариство в безпечному місці, набрав консервів у торбу, перевісив туристську фляшку з водою через плечі, взяв палицю в руки і гайда! Просто на Кук... Козяй... Чистий Верх... а там перед тобою велетенська стіна Боржави... Йдеш і любуєшся чудовим лісом. Прекрасні, мов свічки, прямі буки, тут-там явір, клен, а там далеко видно і клаптик смерекового лісу. Цілісінький день я мандрую по полонині. Прегарний краєвид, тепленьке сонечко, буйна, недоторкана природа. Самим хребтом мандрував я на північ. На вечір прибув до менчільського салашу і заночував. Вівчарі дивувались, що я одинцем блукаю, а ще в таку непевну пору, коли Липей з Клевцем грабують цілу околицю. Пограбували жидів, селян, туристів, кожного, хто попадеться їм під руку. Я бажав бачити Липея, пережити щось небуденне, цікаве. Спитати його, вивідати, а може, й умовити вести інше життя. На салаші заночував собі в колибі з вівчарями. Другого дня раненько подався знову на хребет Боржави, і вже сонечко було по полудні, як повернув я з полонини Магори в напрямі Тюшки, щоб на вечір дійти до села й заночувати. Проходжу побіля кущів хамником і опинився на полянці. Нараз чую: — Стій! Руки догори! Перелякався я, став стовпом на хвилину, але бачу, що тут нема жартів. Опустив я плащ і палицю, підняв догори руки, дивлюсь в ту сторону й бачу двох чоловіків, що вийшли з-за куща. Приглядаюсь я ліпше й бачу перед собою Ілька Липея. Біля нього стояв з рушницею низький, присадкуватий парубок, також з виставленою на мене «пушкою». — Гей, туристе, давай все, що тільки маєш! — крикнув мені нижчий розбійник. — Коли вам треба цього дрантивого, пошарпаного плаща і цих двадцять крон, то беріть, але я думаю, що далеко з тим не підете...— сказав я. — Нам тільки далекогляд — кукер — потрібний,— промовив до мене Ілько Липей, цей славний опришок, про якого люди пісні складають і якого саме в цей час триста жандармів ніч-день гонило по полонинах. — Того в мене, брате Ільку, нема!.. Але чи ж тобі не сором нападати на колишнього свого шкільного товариша... — Ах, та це ти, братику? Ну, дивись, а я й не впізнав... — сказав мені Іпько і підійшов ближче. На всякий випадок обшукав мене, чи нема в мене револьвера, опісля взяв мене попід руку й ми пішли в густі кущі. Там сіли собі і він почав говорити. — Вибач, що таке сталося, але страшно бідуємо без кукера. Жандарми мене вже роками переслідують. Трохи було затихло, а відколи пожартував я собі з тими туристами і ступив на мозолі двом жидам, то сотні жандармів послали на мене. Живемо зайцем і тільки думаємо над тим, як і де окритись. Сіли ми під кущ, сів і його приятель біля нас, а Ілько говорив далі: — Це моя права рука, мій приятель Юрко Клевець. А відтак сказав приятелеві: — Юрку, а піди-но на вершок гори і слідкуй, щоб який чорт не напав на нас, поки я отут зі старим знайомим балакаю. Юрко Клевець взяв рушницю і відійшов стерегти. Ілько закурив цигарку й ми перейшли на балачку. — А пригадуєш собі, — каже він, — як то ми ходили до народної школи? То був клас, га? — Гарний клас був, коли дав такого славного чоловіка, як ти, — сказав я не без глуму, але він не зрозумів. — А що з нашими колишніми товаришами? — Порозходились, куди котрий. Чимало розійшлось по світу, деякі в селі остались, деякі перейшли на інші оселі. Ті, що живуть, сидять собі вдома, поженились, нажили. — Скажи мені про деяких, як знаєш, — просив він. Я простелив собі на моріжок старий плащ, підпер підборіддя кулаком і почав оповідати, про котрих знав що-небудь. — Осип Баранчуків загинув на війні. А здібний був хлопець. Токар також поліг, навіть недалеко від мене, як ми лежали п'ятнадцятого за Ковелем. Михайло Карпа помер, бідний, з війни приніс туберкульоз. Його брата Юрка також скосила шабля... Олекса вибився на знаменитого різьбаря. Подивись, які гарні дерев'яні церкви він будує... Настала хвилина мовчанки. — Ільку, ти був, як циган, найчорніший у класі. Пригадуєш, як ми про тебе писали у мадярський шкільний зошит: «Аз ембер теште фегейр. Кіей фекете? Ліпей Іллейшей фекете...» («Тіло людини біле. Чиє тіло чорне? Чорне тіло має Ілько Липей...») — Так, так, добре пригадую... Липей так здорово розсміявся, що почав сильно кашляти. — Що з тобою? Ти кашляєш? — Гептика, сухоти, братику... тюрма, злидні і отаке паршиве життя... А ще оті чеські жандарми у печінку мені лізуть... кигикиги, — кашляв він. — Та ще б ніщо, але легені мені не служать... Ноги біжать, як громова куля, але дихати нема звідки... Ой, не повезу довго. Майже цілісінький день балакали ми собі про наш безжурний дитячий вік. До півночі сиділи на тому місці й балакали про все. — Ільку, чому ти став розбійником? Дивись, про тебе говорять, про тебе пишуть такі погані речі, чом ти не закинеш отаке життя? Чом ие висидів у тюрмі своєї кари? — Багато б розповідати про те... — сказав він сумно. — Чом тоді не зголосишся добровільно? Посидів би, помучився хоч би й пару років, але потім вийшов би між люди, як інші, і жив би спокійно... — Запізно вже. Вже я на це давно хитнув рукою... Запізно вже повертати, отак я і загину... Але до останньої капки крови боронитиму свою волю... Тільки мертвим дістануть мене чеські жандарми... На мої руки вже більш ланцюги вони не покладуть... ці руки зістануть вільними до останнього, аж поки не задеревеніють... аж доки не випаде з них оця рушниця... Ілько запалився. Говорив, оповідав про свою молодість, про твердого, мов камінь, батька, про свою велику любов і про свою трагедію. МАРІЙКА ЛОЛИН Як почалася світова війна, зараз того самого року, пізно восени перейшли російські війська Карпати. По селах скрізь рознеслась тривожна вістка: — Москалі йдуть, москалі йдуть... Люди залишали села, втікали, хто куди міг. Пани та заможніші, жиди тікали на мадярські доли, а селяни залишали рідні хати, забирали найпотрібніші речі і втікали в ліси. А хто вже мав худобу, то стеріг її, як очі в голові, щоб не зреквірували за посвідку, за один шматок паперу, й двох сотиків не вартий. — Жени, хлопче, корови в Лозянський, в тій зворині буде безпечніше, ніж у Воловому, кожному чортові на очах, — сказав до мене мій батько. Я погнав корови в Лозянський. Та на третій день гармати почали сильніше гудіти, австрійське військо відступало і фронт наближався до Волового. В Лозянському вигнав я корови на пашу й дуже здивувався, що в глухій зворині побачив козацьку стежу. Я так перестрашився, що почав утікати. Корови гнав перед собою вишнім кінцем Лозянського у ліс. Загнав я корови досить далеко вгору й думав, що лихо минуло, аж чую, як кулі свищуть понад мою голову. Нараз почув я сильний удар в ногу, сильно закололо мене й бризнула червона кров. Нога в мене страшно заболіла й я не міг з місця рушити. Куля ранила в ногу. Почав я кричати, кликати помочі, а кров собі шнурком тече й тече. Пробував я завити, але не був у силі. Кров нацяпкала довкола мене і зробила калюжу. Нараз з'явилось, мов ангел, мале, тоненьке, бліде чорняве дівча, що пасло стрижки нижче мене. Зразу перестрашилось, а потім набрало відваги й побігло в оселю по хатах та призвало людей. Люди прийшли. Взяли мене на руки і занесли до хати її батька, а коровами заопікувалась від того дня вона. На Кливі гармати ревіли, скоростріли і рушниці торохкотіли, люди з хат не сміли виходити. Деякі позамикали хати й перебували в лісах. А як дуже стріляли, то ховались по ямах, де зимували картоплі. За деякий час з вузьких зворин почали зникати російські солдати, а на їх місце приходили австрійці та німці. Гармати ревіли далі, тільки вже за Карпатами, а не в Лозянському. А я собі в хаті Лолина лікуюсь. Ногу завив мені Лолин зараз по зраненню, потім прийшов один вояк з червоним хрестом на рукаві і двічі мене перевив. А далі Лолиха прикладала мокрий платок, і нога гоїлась. Недовго перебував я в хаті Лолина, бо російська армія відступила. Приїхав батько возом і забрав мене. Навіть вилаяв, чого не уважав на себе. За короткий час я вже бігав на своїх ногах, бо рана не була тяжка. Коли прощався, подякував я Марійці, що вирятувала мене, а може, і врятувала життя, бо була би вся кров витекла, хоч куля прошила тільки саме стегно і кістки не рушила. Та недовго тішився я волею, бо ще й рік не минув від пригоди в Лозянськім, як повели і мене, вісімнадцятилітнім хлопцем, на заріз. Завидував я братові Іванові, що ще перед війною еміґрував до Америки й тепер, певно, сидів собі безпечно. Але листи від нього не приходили, й ми не знали, що з ним. Зі мною щось незвичайного не сталось, воював, як і всі інші, яких постигла та сама доля. Хіба ж те, що на італійському фронті біля Доберда застрілив я паскуду капітана, бо то була не людина, а скажена собака. Нашою кров'ю здобув він цілий ряд відзначень. Гнав нас в огонь, як худобу на заріз. Сам не дуже пхався на першу лінію, але бити вмів навіть в окопах. Одного дня я вечеряв. Принесли якісь помиї, окріп був гарячий, але я страшно був голодний, просто як вовк. Я їв собі й не побачив, що він проходить біля мене. Мов скажений собака крикнув він на мене: «Чом мене не здоровиш?» — «Я не бачив пана капітана», — відповів я. А тоді він вихопив у мене їдунку з гарячою стравою і вилив мені в обличчя... Я побожився, що пошлю його на той світ... Так і зробив. Одного разу робили ми наступ, і він попався між нас. Я тоді опинився близько нього й послав паскуду до пекла кози кувати... Двічі був я ранений і майже півроку вдалось мені «маркірувати» в запіллю. Врешті скінчилась війна й ми всі три брати, Василь, Петро та я, вернулися додому живі і здорові; Батько тішився нами, тільки про Івана з Америки нічого ми не чули. Три роки не мав батько від нього ніякого листа. ЗНОВУ ДОМА Ах, з якою радою душею вертався я додому з війни. Загостив я випадково і до Лозянського. Ледве впізнав Лолин Марійку: з малої дитини зробилась прегарна, розкішна дівчина. Ну, правда, відтоді минуло чотири роки, а дівчата ростуть, як гриби по дощі. Чотири роки в дівочому житті — це дуже багато. Ще тоді Марійка соромилась мені в вічі глянути, а тепер радо розмовляє, відданиця. Дівчата розвиваються, мов квітка навесні. Ще воно мале, ще бігає перед тобою, мов мишеня, а ось промине три-чотири роки і дивись: дівчина, як лілея. Виросла, розвилась, покращала, хоч іди і сватай! І з того часу почав я до Лозянського заглядати частіше. А як прийшов перший Пилиповець по війні, то на вечорниці ходив я тільки до Лозянського. Лолиновій Марійці подавав я веретено, Лолинову Марійку цілував я в личко. А як прийшли М'ясниці, то парубки громадами женились, і в кожній п'ятій хаті було весілля... Ще ніколи хлопці стільки не танцювали, як тоді. Хто з війни вернувся, як ще не мав свого теплого гніздечка, то старався його збудувати. Я з Марійкою Лолин гуляю по весіллях, забавляюся. Ще з одної гостини не вернулися, а вже й на другу запрошують. «Хай леґінить, хай парубкує, чей же молодий. Адже ж бідували хлопці досить навійні, нехай тепер доганяють, що втратили», — висловився один раз батько, а мені цього й треба — мене і по тижневі нема. ДЛЯ МАРІЙКИ — ВІВЧАРЕМ У БАТЬКА В мого батька стадо овець. Гарних, біленьких овечок з довгою вовною. Погнали вівці в полонину Менчіл над Лозянським і наймають вівчарів на ціле літо. — Батьку, і я піду вівчарити, — сказав я своєму батькові, і старий радо погодився. Має свого вівчаря, не потрібно наймати іншого. «Свою худобу Ілько ліпше доглядатиме, як чужий», — сказав батько мамі й радо погодився. І почав я вівчарити. Щотретьої днини сходив у Лозянський до Лолин Марійки. Було, в неділю рано як заберусь, то поверну десь у вівторок... Товаришам принесу тютюну, часом і пляшку горілки, щоб погостити за збільшення праці... Марійка Лолин варта того. ... Марійка Лолин тепер не втікає від мене, як колись, не соромиться, як перед чотирма роками, коли я ранений лежав у її батька на постелі... Тепер вона зі мною радо говорить, ще й за руку стискає. А як відходжу і вона зі мною прощається, то годинами стояли б ми біля хвіртки та заглядали б собі в вічі... Щось так тягне... Я зажартую, вона засміється, так весело та гарно, аж любо дивитись. Не дбали б ми, хоч би й до віку отак стояти... Часом прийду до них, увійду до хати, вклонюсь і саду на лаву за стіл. А мати повернеться та й вийде надвір, залишаючи нас у хаті насамоті... Але зате, клята, далеко не відходить: кури виганяє з сіней, тріски підгрібає, грядки поле, джерґи, ліжники витрушує... Нізащо не відійшла б трохи далі... Але зате вона добра, гейби збагнула нашу думку: поговорити зі мною насамоті, бо перед мамою не можна хлопця поцілувати... ніяково... — Було б тобі, Ілечку, і не снилось, що ти дівчину знайдеш у такій зворині, — сказала вона до мене, а я на те жартом: — Чорт мусив сім пар постолів подерти, доки нас спарував... Отак сміялись ми й було весело, весело. Ох, цю дівчину я не випущу з рук. Ця дівчина тільки для мене створена. Марійка Лолин така мила, такі солодкі її поцілунки. А як вона підведе свої оченята, то немовби сонечко пригріло. А коли вона засміється й покаже свої, як сніг біленькі, зубки, то любо подивитись на неї. Ще й ямки покажуться на рожевих щічках, такі любі та гарні. Я любуюсь її чарівною красою і вічно стояв би біля неї, коли б не треба вівчарити. А ще й товариші мені докоряють, дарма плачу карпатським тютюном та міцною горілкою. Вчора напав на мене старший вівчар і каже: — Ти за бабами, а вівцю ведмідь поніс... Що тепер скажеш батькові? — Дідько мені до вівці! — відповів я йому. — Овець у батька досить, а дівчина в мене тільки одна на світі... Правда, Марусенько? Замість відповіди Марійка поцілувала мене гарненько. Пригорнулась до мене й гладила моє волосся. Я притулив своє лице до її щічки й так довгенько ми стояли й мовчали. Стара Лолиниха виганяла курей з грядок, трохи закашляла, щоб ми опам'ятались, бо вже таки задовгий був той поцілунок. Ох, матері хитрі бестії, не дуже дозволяють насолоджуватись. «Оженись, а потім цілуй, скільки хочеш», — звикли говорити. Ну, але на стару Лолиниху нічого злого не можу сказати. Сьогодні знову дують з полонини в трембіту, мов на переполох. Здається, мене кличуть. — Прощай, голубонько! — сказав я Лолин Марійці, попрощався й махнув на полонину, не зачекавши вечора. Йшов поволі й прибув якраз на вечерю. Вівці вже були в кошарі. І ось під колибою побачив я не кого іншого, тільки свого батька. — Та щоб я більше не дочувсь, що ти ходиш до Лозянського... та ще й до Лолиної дочки... — гримнув на мене батько. Ані півсловечка не сказав я батькові. А як прийшла неділя й батька не було на полонині, я причесав волосся, одяг на себе новий біленький сіряк, що був гарно викроєний ї обшитий синьою крайкою, й подався в долину та долі звориною в Лозянський... Отак і літо минуло, гарно та весело. А на зеленій полонині літо скоро минає. Ще добре й не оглянешся, а вже тут осінь. Ще в долині гарно, весело, а на полонині настав уже холод. У долині моросить дрібненький осінній дощик, а на високих горах перший сніжок почне літати у повітрі. З полоняни ми овець зігнали. Восени вівчариться по кошеницях. Я пас овець над самим Лозянським, понад Сопки, по Кливі, щоб було близенько до Лолин Марійки... Як я не піду до неї, то вона прийде до мене. Сиру вже осінню нема, але сметани досить. А овеча сметана чудова, як загусне, то можна ножем краяти. — Більше ти мені не вівчариш! — заявив батько й погнав вівці далеко на зимівку. РОДИННА РАДА Прибув до мене молодший брат Петро і оповів мені про сварку між мамою та батьком. — Так тобі треба, старий! — сказала мама. — Коли ти допустив вівчарити сина в Лозянському... Тепер тобі готовий привести до хати Марійку Лолинову... Хто ж таке бачив, дозволити хлопцеві вівці пасти над Лозянським?.. Це те саме, що положити перед котом сало й приказати, щоб не рушив... — Мовчи, стара, не говори! — озвався батько з печі. — А хіба ж ти інший був? Думаєш, що не знаю, як ти колись через день косив у Дешеві, а ночував у Калиничах?.. — Але калиничанку таки не привів батькові до хати, — відповів тато. — ...а тобі син таки приведе Лолин Марійку! — перебила неня. — Не приведе, кажу! — крикнув батько, схопився на ноги й заходив по хаті. — Помиляєшся, старий, приведе скорше, як ти сподіваєшся... Ось і Пилипівка, а твій Ілько по вечорницях в Лозянському... І хіба ж не біля Лолин Марійки висиджує? — Мовчи, кажу! Так буде, як я йому прикажу. Бо хіба ж я рівня якомусь жебракові Лолинові? Хіба ж може він зі мною штани зміряти? Мій син ніколи цього не зробить, бо він знає, що я Липей... Нема що й казати, мій тато багатий ґазда. З ним не хоч кому рівнятись. Він не тільки багач, але й розум у нього. Був довго старостою в селі. Ціла околиця його шанує. Він колись ходив і до Будапешта з панами, був і в самого міністра в делеґації. Чи раз відвідав він послів, а навіть самого фіюшпана в Сиготі... Жоден пан не соромиться йому подати руку. Він, Юра Липей, не абищо!.. — А я тобі раджу, старий, — сказала неня до тата,— ожени ти сина і будете і він, і ти мати святий спокій. Хто чув таке, пустити хлопця на свої крила? То й не диво, що кожна біда причепиться йому на шию... Ґаздівський син не повинен би мандрувати та тратити дорогий час. Багацькі сини женяться дуже рано... А невістки треба, бо ти лиш подивись: господарство велике, а робітників мало на ґаздівстві... Аби лиш тих вісім корів доглядати, бо слуги — слугами. Чужими руками тільки вогню вигрібати... А Ількові тільки добру челядину, тож він не дивитиметься за всілякою жебротою... Батько мовчав і лиш крутив вус під носом, а мама молола далі. — ...слухай, старий, приходять М'ясниці... Ожени ти хлопця і будеш мені здоров'я просити за добру раду... тільки багатої шукай... Отак турбувались мною мої батьки, а мені женячка ані в гадці. Я собі на вечорницях. Пилипівка якраз на те. Дівчата спакують куделі під пахву і в теревені. Боже ж, які гарні наші верховинські вечорниці, як там гарно, скільки там краси. От і вчора, наприклад. Співали пісні, а потім, як надокучило, давай у забави. Тягай ми нитки. А ця забава виглядає ось як. На лаву сідають дівчата, а проти них на другу лавицю хлопці. Скільки дівчат, стільки і хлопців. Тоді візьмуть саме стільки ниток і кінці подають дівчатам, тримаючи нитки посередині. Коли вже кожна дівчина тримає свій кінець нитки, то протилежні кінці подають хлопцям. Коли й ті дістали, то роздавач нитки пускає і тоді видно, котра дівчина з котрим хлопцем «зв'язана». Щоб розв'язатись, дівчина повинна цілунком викупитись. Гра цікава, ніхто не знає, котра з котрим зв'яжеться. Дівчата цілуються то з одним, то з другим, і ніхто не заздрісний, бо ж це такий звичай. Свого хлопця, дівчина поцілує інакше, а чужого, оттак і «лопне» від біди, аби викупитись. Потім палили ми клоччя і бавилися в різні забави. Щоб все-таки щось видно з праці, почали дівчата прясти повісьмо. А хлопці так і підглядають та вичікують, щоб випало з рук веретено. А як воно попадеться хлопцям в руки, то і не віддадуть доти, доки його дівчина не викупить, звичайно — поцілунком. Одної неділі прибув я додому. Батько мовчав, мовчав, а потім мені й каже: — Хлопче, завтра йдеш оголоски записати... — Я оголоски?.. Та ж я ще нікого не засватав! — сміявся я батькові в вічі. — Зате я засватав за тебе дівчину, багату... — Знаю, знаю, з Прохідного... що? ха-ха! — Чого ж ти регочешся? — Ну, коли засватали, то ж будете з нею і жити! Ха-ха!.. — Що то за слова? — питав батько.— Я тобі чей же батьком, і як я прикажу, так і має бути... І мені жінку батько вибрав, і я йому ні словечка не сказав... — То тоді було, батьку, — сказав я, — тепер уже світ інакший... Тоді ні війни не було, люди ще були дурніші... а ми вже й світа бачили і виділи, як у других людей буває... — Та не йдеш оголоски писати? — Ніяк не можу... Врешті, ще не думаю женитись... І почалась війна з батьком. Батько сварив, лаяв, а я втікав із хати, щоб не слухати лайок та докорів. Забрався я далеко на зимівку і зимував вівці. Час від часу відвідував Лолин Марійку, але вже зрідка, бо з Дешева до Лозянського не так близько. ЗНАЙОМСТВО З ШУГАЄМ Батько додержав слова: весною не погнав вівці на лозянський Менчіл, тільки в далеку Кам'янку. А мені приказав вівчарити, щоб був чимдалі від Лолин Марійки. Я вівчарив. Любив я вівці й це ремесло. А до того ж вони були моїми. Одного разу літнім вечором подоїли ми вівці й готували вечерю. Зорудували сильну ватру, направили колибу й ладились спати. Зразу собаки заревли і пігнались нижче кошарища. Ми думали, що чорт ведмедя або вовка надніс, бо вони на полонині досить часті. Аж бачимо, а то два парубки надходять, молоді леґіні. Обганяються від собачні топірцями, а через плечі перевішені рушниці. Думав я собі, що, може, якісь лісники нові, яких ще не знаю. — Та відженіть собачню, — гойкав леґінь, — а то уб'ю, застрілю прокляту псоту... щоб їх вовки роздерли! Побіг мій товариш туди, відігнав псів і випровадив леґінів до колиби. — Продайте нам кусок сиру і молока, а то прийдеться по полонинах голодом пропасти... — А ви що за люди? — Ми ті, яких гонять жандарми по лісах, мов собаки зайців... — То маємо щастя вітати Миколу Шугая... Шугай притакнув, і я йому пообіцяв, що в моїй колибі може бути безпечний і завжди може знайти прибіжище. Погостив я переслідуваного Шугая сиром та молоком, ще урди поставив перед ним та добре його нагодував. Довідався я, що той другий леґінь — це його брат. Нагодував я їх кулешею та солодким овечим молоком і запросив на ніч, бо в колибі є де переспати. Але Шугаї це відкинули і заявили, що спатимуть десь під кущем. Так і покинули нас серед нічної темноти й пішли. Видно, побоювались нас. Від того часу Микола Шугай часто приходив до нас. Не раз забалакались і до півночі. Говорив нам про те, як він утік із війни, як він вистріляв цілу жандармську стацію у Вічковім. Ми його просили, благали, щоб оповів нам свої пригоди, але Микола Шугай був досить скупий на слова. Не був хвальком і не любив чванитись, хоч не раз покпив собі та пожартував. Та замість Миколи говорив його брат, Юрко, нероздільний приятель, дорадник і помічник Миколи. Юрко сідав біля вогнища на колоду, закурював цигарку й оповідав годинами: «Один раз блукали ми з Миколою понад Нижнім Бистрим. Раз бачимо, а йдуть два жиди. Вийшов Микола на вулицю і крикнув: — Гей, жиди, куди поспішаєте? — До Хуста до нафту. Дивиться Микола, а в молодого жидюка нові чоботи на ногах, а в старого жида обув дуже полатана, до того ще й дірява. — Долі обув! — гойкнув Микола. — Чоловіче добрий, леґіню любий, як тоді ми підемо? Та ж сніг паде! — просили жиди. — Долі чоботи, кажу! — крикнув Микола, і хоч-не-хоч, стягай вони обув і поставили перед Шугаєм. — А тепер, діряві черевики бери ти, жидюку, бо ти молодший, а нові чоботи хай одягає старий, бо він скорше простудиться... Другим разом, між Гукливим і Подобівцями, сидить собі Микола біля шляху, « чорт несе жида вулицею. Вискочив Микола із схованки і як не крикне: — Стій, давай гроші! Бідолаха жид вибрав мошонку і подав Миколі. Той заглядає, а там тільки дві сотки. — Куди ти вибираєшся? — питає Шугай. — Іду на торг корівку купити для дітей. — А багато в тебе дітей? — Дев'ятеро, нівроку... — Плодитесь, як миші... — запримітив Микола і додав: — За дві сотки корову не купиш... — Тоді куплю хіба ж теличку і вигодую на корівку... . — Бери собі, чортів жиде, гроші назад, а тут маєш ще п'ять соток і купи корову для дітей... А щоб ти знав, від кого ти дістав такий подарунок, так скажу тобі своє ім'я: я Микола Шугай... Жид поблід та посинів, тремтів, мов лист на трепеті, з переляку, бо це прокляте ім'я «Шугай» звучало скрізь, як Божа кара, як батіг на жидів.» Багато разів був нашим гостем Шугай. Аж кількома роками пізніш не стало Шугая. Його приятелі сокирами убили, преславного опришка Верховини. ЯК СЕРДЕНЬКО КАЖЕ Настала осінь. Зігнали ми овець з полонини й я вже більше не вівчарив. Нащо? У батька є слуги на те. Незадовго відбувся крайовий торг у Воловім, останній того року. Від ранку ждав я на свою Марійку, бо давно її не бачив. Зустрілись ми на мості вище села і пішли на торговицю. Купив я їй великий медівник з великим серцем червоної краски, і ми пішли аж до млина, балакаючи про все. Марійка повертала до Лозянського і я її проводжав. Перейшли ми поля, перебрели річку і допровадив я її аж до Лозянського під саму хату. — Заходи, дорогенький, — запрошувала мене Марійка, й я її радо послухав. За Марійкою, і в саме пекло був би я пішов. І знову почалось, як перше. Мене скорше можна було знайти в Лолиновій хаті в Лозянському, ніж дома в батька. Старий Лолин радо бачив мене в своїй убогій хатині, та ж в його очах я був багацький син. Але ніяк не вірив, щоб старий Липей дав свою згоду. Бо в нас такий звичай, що не молодий жениться, але його женять. Не заручена виходить заміж, тільки її видають. Просто на тому правилі, скільки виторгують. Дасть батько дівчини більше, то візьмуть дочку, а не дасть, то нехай вона чекає. Нема дурних! Марійка Лолин гарна, Марійка здібна, Марійка читава, шкода дівчини. «Марусенько, будь моєю жінкою...» Які ж гарні слова, але ж вони тут замало значать. Було б повне щастя, коли б ці слова звучали так: «Марійко, будь жінкою мого сина...» Але таких слів не було. Батько противився. — Марійко, будь моєю жінкою, — говорив я. — Ілечку, дорогесенький, повертай ти гарненько додому, бо не схочуть твої батьки нас благословити... А мені, що Бог судив, я бідна... Прийде якийсь бідака, такий самий, як і я, то й зачепить біду на шию, а ні, то дівуватиму... Ілечку, лиши мене, вір мені, ліпше буде. — Ні, Марусенько, ніколи тебе не залишу. Хай мене праведне сонце поб'є, спалить та розтопить, як я тебе покину. Кохаю тебе, люба дівчино, і візьму тебе за жінку. — Ну; що ж буде, як твій батько не погодиться, не видасть тобі твою частину, що ж ми зробимо? — питала вона. — Не бачиш моїх жилавих, міцних рук? Ці руки зуміють заробити хліба. Широкі в мене плечі, загартовані в роботі. Коли батько не погодиться, працюватиму, як інші бідняки, але тебе ніколи не лишу... ніколи, ніколи. Пригорнув я дівчину міцно до себе. Вона спочивала у мене в обіймах. Так добре біля неї, такий я щасливий, що можу назвати своєю судженою цю пишну дівчину. Хлопці, що повернулися з війни, майже всі поженились і брались ґаздувати. А праці було коло хат подостатком. Чотири роки все пустіло, бо жінки самі не до господарства. Ми, брати були, крім Івана, всі вкупі з татом і господарили спільно. Про Івана довідався батько, що під час світової війни він вступив до американської армії і поїхав на французький фронт. Це нам написали його приятелі з Америки. Але що з ним сталось, вони не знали. Батько тішився своїми синами, особливо любив старшого, Василя, що від малечку був коло нього. Це був слухняний синок, ніколи одним словом не противився татові. Батько йому вибирав жінку, назначував кумів і вибирав імена його дітям. Батько голова хати, голова родини і все так повинно бути, як він прикаже. Найменшого брата, Петра, батько також любив. Це була найбільш розпещена татова дитина. Дочок однак не міг він так любити, як синів. Він завжди говорив: «Маєш одну дочку, то матимеш дві журби». А він мав більше, бо аж чотири. Дві вже заміжні, а дві наймолодші ще дівували. Мене батько не злюбив вже від малого. Батько був диктатором, хотів, щоб всі нитки збігались в його руках. Син Василь — це була лялька в його руках, як тільки хотів, так ним і повертав. Одначе я був впертий, такий самий, як батько. Трохи закоштував світа, любив щось перечитати, довідатись щось розумного від мудрих людей. Я хотів, щоб хоч трохи було і по моїй думці. Бодай жінку хай собі вибираю по бажанню мого серця. Що тільки я не зробив, або забажав зробити, батько противився тому. Не терпів жодного бунту. А з цією женячкою в печінки він мені лізе. Знову підніс ту справу. Надибав для мене вже іншу «суджену» і посилає в свати. Довідався; що її батько, крім маєтку, має ще й «схований грейцар»... — Слухай, Ільку, — сказав він мені знову, — сьогодні ввечір одягни на себе білу гуню, візьми пляшку горілки, а сватів я вже запросив. — Ні, батьку, — заявив я йому знову, — як іду зі сватами до дівчини, то піду до тієї, котру з душі кохаю... — Ти противишся волі свого батька,— заревів він. — В цьому одному випадку — так! Я собі хочу женитись, мені з нею вік жити, отже виберу таку дівчину, яка мені любиться й яка мене кохає... — Я знаю, собачий сину, лозянська Марійка тобі на гадці... Так щоб ти знав: коли мені сюди приведеш Лолинову дочку, то я її за невістку ніколи не прийму! Щоб ти знав! — сказав тато грізно і сам він трусився спересердя. — Батьку, дорогий таточку, та ж порозумійте, що Лолин Марійці я вдячний на ціле життя. Не забудьте, як вона мене вирятувала, щоб я, мов собака на полі, не загинув. Коли б не вона, то я, ранений, був би пропав... — Нічого було б тобі не сталось! — крикнув батько.— Могла тебе безпечно лишити й лишитись твоєї голови назавжди. Але, коли б і так, це не значить, що ти за те маєш піти аж так далеко, щоб брати її за жінку... — Ніколи її не покину. — Мусиш, це я тобі приказую!.. Не забудь, що ти Липей, Лолинову дочку хай бере інший такий жебрак, як вона, а ти Липей, вона не до тебе! Порозумій, це твоє добро. Як візьмеш багату, ти маєш, вона має досить, от і заживете. Та ж я зі собою до могили не понесу, а вам залишу! — Та хоч що зробите, батьку, — заявив я, — про іншу дівчину ані знати не хочу і тільки Марійку візьму собі за жінку... — І не буде так, як я того бажаю? — запитав грізно він. — Не буде! — заявив я. — Геть мені з хати, собачий сину, — крикнув батько, тупнув грізно ногою і показав пальцем на двері. Вигнав мене, свого рідного сина з хати. Що ж я мав робити? Вибрався і ще того дня прибув до Лозянського, до своєї Марійки. Більше до батька не повертав. Незадовго зробили ми в Лозянському весілля. На весіллі нікого з Липейської родини не було. Не те, що батько, але навіть ні один з братів не прибув на моє весілля. Не є я такий м'який, але серце в мене боліло, що з моєї великої рідні нікого нема й я сиджу між чужими людьми, мов якийсь байстрюк. Оженився я з Марійкою Лолин, не послухав приказу батька, а пішов за голосом свого серця. Бідно жили ми, я ходив працювати, де попало. В більшості працював на чорній роботі. Щасливий був, як міг мелайної муки заробити гарній Марійці. Батько не виділив мені жодного маєтку. Аж другого року з великою бідою дав мені невеличкий клаптик землі, тільки під хатину. Я рішив побудувати собі хатину. Бо що ж то за чоловік, що й хати не має?.. Одного літа нарубав я в лісі дерева, а зимою добрі люди повозили додому. Безплатно, за саму гостину. Такий гарний звичай на Верховині, бідному допомогти, щоб і найбідніший спромігся на хату. Весною виміряв я собі місце під хату, недалеко батькового будинку. Під зиму вже мав я свій куток. З цієї хатини вже ніхто мене не вижене. Я сам, майже, вповні сам, на своїх плечах наносив «кізлів» і драниць з лісу. Марійка не дуже могла мені помагати, бо під серцем носила дитину. Отак і перенеслись ми до нашої хатини і вже там зазимували. Хоч був я сином багатія, я боровся з недостатками. З глибини свого серця любив я свою Марійку і працював для неї ніч і день. Від самої весни будував я свою дерев'яну хату і час від часу переривав працю, щоб заробити на хліб. Третього року, по скінченні світової війни, за три неділі перед різдвом обдарила мене жінка дитиною, дівчиною. Та недармо нещасливого дня — 13 грудня — народилась вона, бо в хаті не було ні сотика, не було за що навіть охрестити немовля, бо всі засоби запхав я у хату. Ще й багато довжини зістався. А дитину треба охрестити і зробити кумам сяку-таку гостину, бо так годиться. В батька овець кошара, в батька худоби повно. А я не маю за що понести дитину під хрест. Пішов я цим разом до батька і просив підмоги: — Батьку, ходіть подивитись на вашу внучку... Але тато й тепер показав мені двері. Чого ж я, властиво, йшов до нього, коли ж він викинув мене зі свого серця?.. Але дівчатко не може бути без хреста, щоб люди сказали... І зродилась у мене думка: піду вкраду від батька барана і буде на хрестини... Не хотів я красти, тільки взяти, та ж це й моє, я бідував на те, я вівчарив і плекав вівці на зимівці. Якраз того меншого баранчика я вирятував з пащеки вовка, як той закрався до стада. Це баранчик мій. Як присмерк простелив свої крила, я підкрався і викрав барана від батька... Перший раз крав, це перший випадок був і перший мій гріх... Ні, не крав, а брав своє, що мені по правді належало. Якраз через те і вибрав вакешистого баранчика з чорними плямами на ніздрях, того самого, якого перед двома роками носив на руках. Його мати здохла, і я носив його до іншої вівці плекати. Сам його вигодував, потім вирятував майже з зубів голодного вовка... Тепер він мій. Охрестили ми маленьку Марійку і зробили гостину. Якраз куми закусували, як вдерся до моєї хати батько і почав шукати в сінях. За бочкою зараз і знайшов обдерту шкіру барана, заніс в руці до хати і кинув на стіл... між гостей... — З краденого барана їсте ви м'ясо... це мій баран, — сказав батько. — Я його виплекав, я з ним бідував, більше мій, чим ваш, — сказав я, вхопив шкуру і кинув нею об землю, а батькові показав на двері... так само, як він мені. Від того дня між батьком і мною вибухла ворожнеча. Прийшла весна, батько і ту землю відібрав, що дав був мені перед роком на картоплю. Я мучився по чужому і ходив на працю до чужих людей. Не робив я батькові ніяких прикростей, але старався за те його обходити. Більше разів були ми голодні, чим ситі, бо праці жодної не було. Де була яка робота, то прибули чеські робітники, а ми дивились у небо... Думав, що здобуду яку службу: стану фінансом, чи жандармом, а може, десь слугою при суді, та ж писати і читати вмію. Але чехи не приймали... Виходив я ноги за службою по Ужгороду та Мукачеву, навіть і до партії вписався, секретарем був, але ніщо не помогло. Через два роки, під самі Покрови, прийшла на світ і друга дитина, хлопчик. Я був щасливий, що маю сина. Забув я про гнів, пішов ще раз до свого батька, щоб перепросити. — Батьку, я такий-щасливий, що маю сина... Батьку, ходіть подивитись на свого внука... . — Що, знову хочеш від мене барана вкрасти? — Ні, батьку, прийшов перепросити вас і запросити до себе на хрестини. Син мені родився, ваш внук... — Тим ти мене не вимириш, і до хати я тобі не зайду, не є я цікавий на сина Лолин Марійки... — Батьку, за що мене так тяжко караєте? Хіба ж я не є вашим сином? — Хай тобі буде батьком сам чорт, а не я, і мене ти не перепрошуй, бо нічого не дістанеш. Моя земля скорше хай пусто лежить, хай по ній скорше жидівські гуси пасуться, а тобі не дам. Моя капуста хай погниє в бочках, мою бринзу нехай черви точать, а Лолин Марійка її їсти не буде... І Василька похрестили ми без того, щоб бодай один Липей, крім мене та дитини, був на хрестинах! Ще й тепер не міг батько простити Лолин Марійці, що ввійшла в його родину, дармо, що вже дала на світ двох внучат. КРИВАВИХ ДВІСТІ ТИСЯЧ Мій батько одержав від американського консула листа, що після сина Івана має одержати гроші, багато грошей. Вже я згадував, що брат Іван був в Америці. Отже він ще далеко перед війною покинув рідний край і поїхав до Америки. А коли до світової війни замішалася й Америка, брат Іван зголосився добровільно до американського війська. Іван був мудрим хлопцем вже змалку і в Америці скоро поступав вперед, добре вивчив мову, записався приватно до школи й таким чином при американському війську досяг ступня четаря. Американські старшини на випадок смерти були високо забезпечені. Американську армію кораблі відвезли до Европи на різню. Четар Іван Липей попав на французький фронт і поліг на полі слави... Відумерщину було записано на батька. Також, крім забезпечення, Америка признала платню тим, кого вояк назвав своїми спадкоємцями. Незадовго і прийшло кривавих двісті тисяч крон за вбитого «лейтенанта Джона Липея», якому розтрощила тім'я німецька ґраната... Батько одержав ці гроші на руку. Він і так був найбагатшим господарем в цілій околиці, а тепер за ту велику суму зможе купити і сто ґаздів у селі. Крім того, одержує батько за Іваном місячну пенсію з Америки, п'ятсот крон, а найменший брат, Петро, таким самим титулом тисячу п'ятсот. Так було написано в завіщанні четаря Івана Липея, щоб на випадок смерти з ренти три четвертини одержував улюблений брат Петрик, а одну батько. Мій батько був щедрий для своїх других дітей. Одержані гроші з Америки розділив дітям. Не тільки синам, але й дочкам, Марії, Олені й Анні, залишивши для себе тільки місячну пенсію. Петро сам дістав половину з одержаної суми, крім пенсії... Але мене видідичив вповні, а грошей не хотів мені дати ні сотика... Не дав мені жодної землі і тепер вилучив мене з розподілу грошей. Я був видідичений. Ще то значить: видідичити сина? Коли б я був ремісником, службовцем, чи мав інші прибутки, то видідичення не було б страшне. Але видідичити селянина, це значить відібрати з його уст кусок хліба, значить засудити його на голод, на вічні недостатки й нужду. Та не тільки його, але й невинних дітей. А яка ганьба, який сором бути видідиченим! То значить, що він не є достойним сином свого батька; він не заслуговує на те, щоб його люди шанували, щоб його поздоровили... Він видідичений, він викинений із своєї дідівщини. З великого жалю я розболівся. Був я того свідомий, що мене батько не любить, але ніколи не сподівався, щоб мене батько видідичив вповні, щоб я не одержав ні сотика з тих грошей, що дістала родина за братом. Чей же Іван мені такий самий брат, як і другим. ПОБРАТИМ ФІЛЕШ Я хати не тримався. Був до цього часу порядний, працьовитий, але тепер із дому тікав і почав з горя пити. Ох, велике нещастя наробили ті криваві американські гроші. Всьому винен батько, що був такий несправедливий, що ділив так не по правді. Обійми Лолин Марійки вже не могли мене дома здержати. В мене боліла душа, і я напивався, щоб забувати своє горе. А ще й люди докоряли мені і я не раз почув гіркі слова? «Ти, Ільку, ходиш бідний і теліпаєш дрантям, твої діти голодні, а твій батько їсть білі паленята і попиває винце... Твій брат Петро одягнувся, як пан, купив самохід і возиться, як міністр... а ще й землі скільки накупив, не тільки дома, але і в Севлюші. Гарний маєток біля церкви — то його... А ти що маєш? Трясеш бідою...» Спізнався я з рипинським Василем Фідешом, що «барабив» собі всюди по Верховині. — Побратиме, — сказав він один раз мені, — ходім шукати праці. От і пустились ми в мандрівку. Блукали по Синьовиру, по Хусту, в Полянах і по цілій Верховині. Що заробили, те й пропили та протратили. Одного разу, п'яний, вдерся я до батьківської хати. — Батьку, гроші давайте! Дали ви іншим, давайте й мені. Батько й слухати не хотів про те. Я далі вимагав і щоб позбутись мене, кинув мені під ноги декількасот крон. — Це все, батьку? — Іди мені з хати, бо сокирою тобі голову розколю... Взяв я гроші, подивився на них і мало, мало не пірвав на дрібні шматки... Та лиш стільки належить мені з чверть мільйона? Стрінувся я якраз з Філешем і ще того самого дня пропили... Мене ніщо не могло дома прив'язати. Жінка проклинала свою долю, проклинала американські гроші, що знищили чоловіка. Не минуло й два роки від того часу, і прийшла на світ і третя дитина, Гафійка, і вповні зв'язала руки бідній жінці, тепер і заробити не могла піти. Ще того треба було! І тих, сараку, двоїчно не мали що їсти, а тут вже й третє. Бідні люди не дуже тішаться цій благодаті, але що робити, коли Бог дає... Бідна Лолин Марійка мучилась, бідувала, сама працювала на діти, бо я розбестився. Мандрував з Філешем. Ніхто не знав, куди ходимо, жінка питала, правда, але я завжди відповідав, що шукаємо праці. Час від часу і приніс я деякі гроші, і коли вдалось жінці захопити, то так і вибрала мені з кишені. Може, й добре робила, бо інакше вони мені в кишені довго б не задержались: пішов й пропив з побратимом Філешем. Ох, скільки раз мене жінка просила, щоб залишив це побратимство, але я її не послухав. ТРАГЕДІЯ БРАТІВ АЙНГОРНОВИХ В ті часи якраз гуляв по Верховині славний опришок Микола Шугай, що був страхіттям жидів і жандармів. Від багатих брав, а бідним роздавав. Жандарми дармо гонились за ним по лісистих горах. Ми два з Філешом пиячили. Працювали тільки на те, щоб потім пропити. Навмисно скривались, волочились ми по чужих селах, щоб я мав спокій від жінки, що вічно була мені в п'ятах. Мали ми і свої «ґешефти», але про ті радше не говорили. Не було в тому нічого страшного, тільки могли нам фінанси «ступити на мозолі». Ніхто не знав, куди ми ходили. Одні говорили, що ми пристали «до банди Шугая», другі — що ми тайно полюємо на дичину, а інші ще й поганіші речі говорили про нас, але ні одно не було правдою, хоч ми й блукали: раз в Торуні, раз у Студенім, то знов перекинулись на тереблянську річку. І враз прийшла страшна звістка: п'ятнадцятого вересня двадцять шостого року в Красношорах розбійники напали на жидів і застрілили братів Айнгорнових... Хто той злочин поповнив? Всюди казали: банда Шугая. З Філешом мене ніхто не зв'язав, були випадки, що ми розходились і по два тижні не бачились. Але менше-більше знали один про одного. Дуже я здивувався, коли одного разу прийшли жандарми і мене заарештували. У в'язниці побачив я й побратима Філеша. Тут я довідався, що нас підозрі-вають в убивстві жидів. Від того злочину я відпирався ногами й руками. Присягав, божився, на чому світ, що нічого спільного не маю з вбивством. — А Філеш? Винен, чи ні? — Хіба ж я в ньому сидів? Звідки можу я знати? Кажу, що ми не завжди були разом. Красношори недалеко. — Панове, — кажу я слідчому судді, — мої руки брудні: вкрав я від батька барана — єдина це моя крадіж, хоч барана я виплекав — але хоч і брудні в мене руки, вони не закривавлені, до них ще дотепер не липне людська кров... Я курки не можу вбити, а не те що людини. Але обставини говорили проти мене. По-перше, що мене в той час не було дома, потім були свідки, що бачили високого чоловіка, і догадуються, що ним міг бути я. Боронився я, заперечував і дармо були благаючі слова та погрози слідчого судді, щоб добровільно признався до вини, я все те відкидав, бо я не винен. Повну свою невинність тяжко було мені доказати, бо якраз тієї ночі блукав я по горах, але мені не вірили. — Чого ж ти ходив по горах? — питали мене вже на суді, під час розправи. — Славні панове, признаюсь: перекрадав коні з Галичини через границю, щоб заробити гроші, — відповів я, а далі й продовжував: — Перекрадав я коні, свині, сіль і муку, один товар туди, а другий звідтам, пачкував, був контрабандистом, але на жидів не стріляв і жодного жида я не вбив. Коли був би я хотів брати на свою душу яке вбивство, так був бд вбив я тих людей, що не раз ніччю давали мені гроші на коні... Врешті, Айнгорнів ограбили, а в мене жандарми не знайшли більших сум, хоч останніми часами я досить добре заробляв. Боронився я, як тільки міг, але дуже тяжке було моє положення. Люди пачкують не при свідках. Правда, того вечора говорив я на галицькому боці з товаришем, від якого коні перебрав, але як він повертався, то зустрівся з пограничною сторожею, на приказ він не став і його застрілили. Одинокий живий свідок міг бути у мене, але доля хотіла, щоб він замовк навіки. На цій розправі була і Марійка. Коли судді виповіли присуд, що мене замкнуть на дванадцять років тюрми, то бідна жінка зомліла. Заболіло її серце, немов ножем прокололи її в грудях. Не хотіла своїм вухам повірити, щоб її чоловіка відібрали від неї на такий довгий час. Плакала, ридала, але ніхто її не пожалів. Грубий пан, що сидів ліворуч в чорному плащі, сказав до неї, що коли хоче, то може розвестись. — Як-то розвестись? — питала здивована Марійка. — Так, щоб не бути більше його жінкою. Перший раз вона почула, що й таке можна. А то вона так знала, що коли вже раз їх звінчають, то тільки хрест і лопата можуть їх розлучити. — ...щоб я від цього чоловіка відійшла?.. Того ніколи не буде, того не діждетесь, щоб я його покинула. Ох, як це було добре мені почути з її уст. Як був би я радо прискочив до неї і за це її обцілував, дорогеньку мою, любу та вірну жіночку... Проти присуду я апелював на вищі суди. Чув себе вповні невинний, свято був переконаний, що пани помиляються і ачей правда вийде на денне світло та випустять мене, батька трьох дітей... Я каявся, чом я не слухав жінки, чом я не сидів дома і чом я блукав та попав під таке страшне підозріння. В душі я собі приобіцяв, що як мене звільнять, я всі свої хиби направлю і житиму тільки для жінки й діточок. За декілька місяців знову розбирали вищі суди мою справу і я знову пережив розчарування, бо присуд вповні підтвердили. І написав я жінці листа, що хочу ще її бачити з дітьми, бо незалежно відвезуть мене далеко-далеко і не буде можливо побачитись. Чекаю я, а жінки нема, не приходить. Вже два тижні минули, а її нема. Вже хотіли мене відвести, та я відпрошувався, щоб ще зачекали, бо мушу розпрощатись з родиною. Третього тижня і прибула моя жінка з діточками. Раніш не могла, бо не мала грошей на дорогу. Мила жидам підлогу, працювала на. полі, щоб зібрати потрібні гроші на троїчко їх. Найменшу, Гафійку, лишила в колисці. Чого ж немовля тягнути, коли ще й говорити не вміє. Як звикли казати, не мав я серця з масла, був в душі твердий, але таки не витримав, щоб не заплакати при цьому прощанні. Добре я знав, що відходжу так далеко, що мої найрідніші не зможуть за мною поїхати і мине й десяток років, доки їх знову побачу. Сторож в'язниці був такий добрий і дозволив мені бути цілі дві години з моїми найдорожчими. Хлопчика, Василька, взяв я на коліна, а старше дівчатко стояло біля мене і довгенько бавився я з ними. Цілував дівчинку, цілував дорогого свого хлопчика, тут-там і клята сльоза впала з моїх віч, а жінка тихцем ридала. Прощався з дорогою жіночкою. Марійкою, прощав свого маленького, трирічного Василька. Ще і ще раз кинулась Марійка в мої обійми, аж врешті сторож приступив і просто силою розірвав нас. Жінку з дітьми вивели, а мене зараз другого дня відвезли в далеку тюрму. ЗА РЕШІТКОЮ В ЛЕОПОЛЬДОВІ Під сильним дозором двох озброєних сторожів прибув я до Леопольдова. Вже ледве чекав, щоб ввійти до тюрми, бо кайдани гризли мені руки. Ще зранку наклали мені на руки заліза, щоб я з потягу не втік, і зняли тільки в Леопольдові, в канцелярії тюрми. Перебрали папери, спершу завели в купальню, постригли наголо голову і поголили вуса. Дивувався я, чом голять вуса, коли я того не бажаю. Що пострижуть мене наголо, це ще я розумію, але при чому тут вуси? — Це також належить до кари, — пояснював мені голяр, що й сам не мав волосся ні на голові, ні під носом і був такий самий в'язень, як і я. Бритву йому сторож видав, голив мене під доглядом, а коли був готовий, то знов сторож забрав бритву назад і сховав. Після купелі знов завели мене до канцелярії і тут позаписували в різні книги, потім повели до окремої кабіни, сфотографували мене спереду і збоку, відбили і тут пальці на окремий папір і переодягли в пошарпаний полотняний одяг. Потім підійшов до мене в'язень, що писарував у канцелярії, і подав мені велике число, щоб пришити собі на блузу. Моє число носило цифру 1551. Подали мені на руку коц і повели до окремої камери. Сторож сказав, що жив тут недавно один, але цими днями «натягнув ноги» і вчора його похоронили. На його спорожнену «причу» привели мене. Думаєте, дуже приємно спати на дошках, де перед дниною сконав бідний в'язень... Вечоріло, я роздягнувся і ліг спати. Довго не міг я заснути, це ж моя тут перша ніч. Під ребрами дошки, до чорта тверді, і ніяк сон не приходить на очі. Аж десь глибоко вночі здавив мене сон. Щось приснилось мені, таке погане. Вже скоро зрання дуркнув сторож у двері на вставання, бо дзвінок я проспав. Я зірвався з дощок і зі сну небагато пригадував. Якась річка і в ній повно крові... а про решту забув... сторож перебив. А шкода, бо люди кажуть, що сон першої ночі часом сповниться... Розглянувся я ліпше. Моя камера була вогка, сира, холодна і страшно непривітлива. Брудні стіни порожні, вікно побудоване високо, сонечко ніколи не загляне. А решітки на вікні такі грубі, що й пильником не можна б перерубати. Скромну темницю в Хусті з тюрмою в Леопольдові ніяк.не можна було порівняти. Це просто величезне, грубими та високими мурами обведене місто, відокремлене вад живого світу людей. Тут людина не є людиною, тільки числом. До заряду тюрми належало велике господарство, хліви, стайні, а там годувались корови, коні та безрогі. Поза мурами тюрми розстелялись просторі поля, де під доглядом сторожі господарили такі в'язні, що вже небагато мали відсиджувати. Отак минув день, перший довгий день тюремного життя в Леопольдові. А життя тут однакове, сіре й дуже строге. Другого дня раненько, о п'ятій, голосив дзвінок, що треба вставати. Потім принесли скромне снідання: кминову юшку і невеликий кусочок чорного житнього хліба. По сніданні привів я келію до порядку, замів і помив підлогу. Потім прийшов інспектор, перечитав мені суворі приписи домашнього порядку. За найменшу провину чекала в'язня тяжка кара. Те, що відберуть покровець на декілька ночей, або засудять на сухий хліб і воду на пару днів, належало до легших кар. Найтяжча була та кара, як запхали в темний, підземний льох, засудивши при тому ще й на твердий піст. До того ця діра тісна, ані стати, ані ноги простягнути. Перебувати в отакій ямі, це щось страшне. «Карцерів» отих бояться в'язні, як вогню. Потім заявив мені інспектор, що буду сидіти в камері одинцем. — Як довго? — спитав я. — Може, й третину цілого часу. Але як будеш зразково поводитись, то менше. — Та це неможливо! Одинцем тут сидіти — людина збожеволіє... В хустській тюрмі ніхто одинцем не сидить. — Хустська тюрма — то тільки «чистилище», а тюрма в Леопольдові — пекло! Зрозумів? — Так є, пане інспекторе. — А щоб не було тобі нудно, то дамо тобі якусь працю... Що вмієш робити? — Та тільки господарство, — відповів я скромно. — З того наразі не можемо користати... В камері не можна орати, ні косити... Хочеш коперти ліпити? Мішки шити або кошики плести? — На теслю або на столяра радше хотів би вивчитись. — Не піде. Тут не можна дахів робити та «кльоци» тесати; ані столярські верстати тобі сюди не поставимо. І я вибрав ткацтво. Дістав невеличкий станок, рамки всілякі і почав працювати в камері одинцем. Почав я таки зразу джерґи, ковдри, а потім, як вже ліпше вивчився, то, й гарні килими, дорогі та панські. Денно міг я проходжуватись по широкому дворі по одній годиці, а в неділю і в свята — по дві. Але й тут один. Це був час, який ми нетерпеливо ждали, яким ми найбільше тішились. Пізніш знайшовся я на проході зі своїм приятелем Філешом, але заборонено було нам говорити, тільки бачились ми здалека. Листи в'язні одержували зрідка, а відвідувати можна було тільки один раз в місяць. Здебільше до всіх приходили, хоч і зрідка, відвідувачі, до цього прибув батько, того жінка навідала, за тамтим дівчина прийшла довідатись, тільки я був забутий Богом і людьми, мене ніхто не відвідував. Отакі відвідини значили для в'язня свято. Правда, були вони рідкі. Інакше, ми були цілком відірвані від світа, жив своїм окремим тюремницьким життям. Старші в'язні, що вже досиджували свій час і знали добре поведінку, ті вже могли під доглядом виходити на працю до загороди роза тюремними стінами, навіть до міста, їм було дозволено курити денно по дві-три цигарки. Дуже тяжко було мені так жити. Строга карність, сувора поведінка сторожів була невиносима. Ще лиш праця давала сяку-таку насолоду. Коли б її не було, то бідні в'язні подуріли б. Отак і минули два тяжкі роки. Тиждень здавався місяцем, а місяць довгими роками. Аж одного дня ввійшов сам управитель і сказав мені, що віднині можу мешкати спільно. Я дуже втішився і просив управителя, щоб дав мене разом з моїм побратимом, Філешом. — Таких двох птахів разом не дається. Ви тут перевернули б мені камеру вдвох. Та хоч не дозволили нам жити разом з приятелем, все ж таки я дуже тішився, що перейду до спільної камери. В оцій проклятій камері насамоті людина поволі й говорити забуде. А ще вогка і нездорова. Недавно був я на лікарських оглядинах, бо щось у мене в грудях кололо... Лікар покрутив головою і нічого не сказав. А ось тут і зміна житла. Може, то лікар порадив? Завели мене до широкої камери. Там перебували два в'язні: 1342 та 1435. Перший убив брата при сварці на маєтку і був засуджений на десять років. Це вже був старий дядько, сидів уже п'ятий рік. Другий був молодий, гарний, сильний парубок, синок багатих батьків. Задавив свою любовницю і кинув у криницю, щоб не треба женитись з нею. Одержав за те п'ятнадцять років кари і сидів четвертий рік, вічно мріючи про волю. Хоч «на око» був тихий, але в душі ніяк не міг погодитись з обставинами. — Ой людоньки, не витримаю, ніяк не видержу, — казав він не раз і не двічі. Цей молодий угорець звик був до товариства, до жінок, а тут і цигарки не було. Поблід, змарнів, так само, як і ми. Старий, словак, 1342, занедужав і його відвезли до лічниці. — Ох, лічниця, — зітхав молодий в'язень 1435, — коли б я був у лічниці, то я був би і на волі. — Все одно, зловили б і привели знов сюди. — Зловили б вони чортового батька, а не мене. Париж, Марсель, чужинецька леґія... Там ніхто не питає, що ти за один... А вже скорше в гарячому Марокко, в боротьбі з дикими ріфкабілями, як гнити в отій пліснявій камері. Париж, Марсель, чужинецька леґія... Ніколи ці слова я в Воловому навіть не чув. А тут навчився... Навчили мене інші... Тут чоловік здибається з людьми, що знають світ. І вчать один одного — розповідають, говорять, навчають. В тюрмі багато дечого можна повчитись. Як доброго, так і злого. Звідси виходять вивчені майстри, люди розумних поглядів, спокутували вони кару, навчились ремесла і вертаються між рідню провадити порядне, благочестиве життя. Але також звідси виходять і найбільші злодії, вломники, грабіжники, убивці. Тут є майстри на те, «тяжкі хлопці», які постараються, щоб був прибуток нової злодійської ґенерації... Але повертаймо знову до нашого угорця 1435. — Ох, коли б тільки до лічниці... — мріяв він постійно. — А з лічниці теє... можна втекти? Угорець лиш подивився на мене, але нічого не сказав. Ще добре не знав мене, не хотів зрадити своїх планів. Я був дуже цікавий і завжди його випитував, хай він скаже, як можна з лічниці втекти. — Дурню, та не можеш догадатись? — промовив він і пояснював. — Один мій приятель втік таким способом, що трупа переложив до свого ліжка, а сам ліг у візок, в якому перевозять мертвих до трупарні... А вже звідти забава втекти. Десь четвертої ночі збудився я вночі і чую стогін. Нас було тільки двоє, угорець і я. Угорцеві зробилося зле. Засвітив я світло і дивлюсь, а бідний товариш недолі в калюжі крові. Залярмував я сторожів, угорця зараз понесли на ношах до лікаря, а той заявив, що рана не така тяжка. Потримали його декілька днів під лікарською опікою, а потім пригосгрили кару: піст, карцер, тверде ліжко й інші тюремні блага. До мене він вже більше не вернувся. Зустрівся я з ним опісля, на проході. Запитав я його, що з ним, властиво, було. — За всяку ціну хотів дістатись до лічниці, от і підрізав я собі горло кавальчиком скла. — А хіба ж варто було? — питав я. — Ох, який ти дурень, — лаяв він мене... — Як і тобі наллється цього добра стільки у вуха, як мені, то й ти знаходитимеш способи і нагоди, щоб дістатися бодай до лічниці. Не забувай, що з лічниці скорше можна дістатись «на свіже повітря». Там чи решітку переріжеш, чи через стелю викрадешся, і є більша надія втекти, ніж з камери. Казали потім, що мій угорець викрав ложку, поламав на куски і проковтнув, і навіть цвяхи й скло проковтнув. Сим разом таки дістався до тюремної лічниці на операцію шлунку. Втекти йому, одначе, не вдалось, але прокляті мури таки опустив — мертвий... Операція була тяжка і не вдалась, він помер. І так число 1435 зліквідувалось назавжди... Сумний був то похорон молодого хлопця, дуже сумний, хоч до частих похоронів ми звикли. Та хоч бідні в'язні й думали вічно про втечу, я про це ніколи не думав. Бо ж яким чином? Хіба ж птахом був би, щоб вилетіти звідсіля. Ані не мізкував над тим, бо добре знав, що марна надія. В тюрмі я поводився дуже добре. Управитель мене похвалив й відзначив тим, що дозволив мені носити вуса і довге волосся. В очах сторожів це вже щось означало. Найбільшою втіхою в'язнів було те, як діставали листи. По десять разів перечитували, радіючи, як малі діти. Я їх одержував найменше. А коли й дістав, то ні крихітки ними не тішився, бо там були самі сльози, самі нарікання. Голод, біда, нужда — оце були вісті з Волового. Голосився я на вислух. Просив іншу працю, хотів вивчити інше ремесло. — Батько мене видідичив, мушу думати про якусь майбутність. Ткацтва на Верховині не потрібно, там кожна ґаздиня тче сама, а вже скоріше вижию із столярства. Директор це узгляднив і позволив, щоб я працював відтепер в майстерні столярства. Я вчився і таки наліг серйозно, щоб вивчитись на столяра. Та ж багато років я втратив. А столярство — це вже щось інше. Воно мені не зашкодить. В майстерні ліпше працюється, бо є нас більше. Буди там старші майстри, що вже добре вміли ремесло, були помічники, але були й початкові учні, як і я сам. Серед спільної праці час скорше минав. Аби тільки здоров'я. Але з тюрми рідко хто вийшов здоровий, особливо як сидиться в ній десяток літ, або й більше. Коли не тіло, то душа стане хворою. Згодом і я довідався, що я хворий. Вогка камера й невідрадне тюремне життя підірвали мені здоров'я. Показувалась грудна хвороба. Та я ще був леґінь, як дуб, і ще до цього часу не дуже відчував. СИРОТАМИ Одержав я лист від жінки і мало не розплакався. Писала ж вона так, що виривала з людини душу. Малювала своє життя темними красками. Писала вона: «Гірка твоя, Ільку, доля, але сто раз гірша моя, бо я мати й не можу дивитись на дітей, як вони голодують. Що ж я їм дам їсти, коли й сама не маю? Але діти того не знають, діти не розуміють, що «нема», діти знають «дай». Але звідки все те має взятись, вони не питають... Вже тиждень нема ані куска хліба в хаті. Надворі вже ціпить зима, а дров у нас «ані.за псом кинути». Сьогодні пішло старше дівчатко у Бабину Погарь і притягло ломаку, але так задеревіло, що прийшло, плачучи... Постолів нема, босе.л Надворі мороз, а хата иетоплена... В старого Липея стільки дров попід хату, що було б і на три зими... А Василько плаче... — Мамко, дай мені хлібця... гарного, жовтого мелайного ощипка, бо так їсти хочеться... — Нема, дитиночко, нема! Ану ж, засни, рано мати піде до жидівки білизну прати на річку і принесе тобі біленького калача... тільки не плач... — Мамоцько, дай тепел сколше мелайного, як завтра білого... дай, мамоцко, бо я голоден... — плакав синок. Поцілувала я нещасного синка, а рясні сльози так і залили мої очі і текли тоді лицями. І пішла я до багатого свекра, старого Юри Липея, до твого батька. — Коли не шкодуєте мене, то ж пошкодуйте мої діти, та ж внуки вам... Дайте мені віко мелаю... ні, не дайте, а позичте, бо діти голодом пропадають... Відпрацюю вам, тату, піду вам копати, чи серпом відроблю... — Нема в мене мелаю для твоїх дітей! — сказав свекор, і я пішла без нічого. У нього по подах, по скринях миші муку поїдають, але своїм внукам він не дасть. Пішла я тоді до свого рідного батька в Лозянський і оповіла все своє горе: — Батеньку, хіба ж ви мені допоможете, більш ніхто на світі. — Ти дурна, — відповів тато, — лиши дітей Липеєві, а сама ходи додому. Як я буду їсти, то й ти не будеш голодною. Бувай у батьків, ще вони тебе і нагодують, і приодягнуть. А Липеї хай собі будуть без тебе. Кажеш, плакатимуть голодні діти? — хай йому плачуть на голову, хай їх сльози затоплять його. Тоді і повідомила, чужим чоловіком переказала я своєму свекрові, хай старається дітьми, бо я вже з Лозянського не вернуся, а зістану в свого батька... І ти собі, чоловіче, думаєш, що я довго зістала в свого батька? Ані три дні не могла витримати без дітей. — А це куди ти збираєшся? — питав мене батько. — Не можу витримати без дітей, та ж вони голодні, ледве що лишила їм трохи муки та бульби. Старий Липей, як дочувся, що невістка пішла в «лишанки», то лиш плечима стиснув, гей би сказав, що «можете і повіситись...» — Дурна, зіставайся у батька, — каже мені тато. — Ні, вертаюсь до дітей, вони ж мені рідні. Не витримаю без мого Василька і дочок. Краще буду голодною, щоб тільки разом з ними. Та ж мої донечки і мій синок мене виглядають, плачуть за мамою... немов сюди чую, неначе дзвонять мені у вухах їх слова: «Мамо, дорога, люба мамочко...». — Ні, батечку, іду до дітей. Як хочете, то споможіть мені, дайте що-небудь дітям... — Візьми, що можеш, — відповів батько, я взяла на плечі піввіка муки кукурудзяної, щоб було хоч на чир...» Кривавими рядками, крізь сльози описала вона все своє горе, нарікаючи на свого свекра, тобто мого батька, що має серце з каменю. Людина чужому допоможе, але він найрадше втопив би їх в ложці води. Я написав батькові: «Батьку, ви мені не батько, коли ви топитеся в розкошах, а моїм бідним, нещасним дітям відмовляєте і дров привезти до хати. Коли вже голод терплять, бодай би не мерзли. У вас коні, у вас воли й слуг на чорта...» Опісля писав мені брат, що як одержав від мене батько листа і побачив, що це від мене, то, не дочитавши, порвав його на куски і вкинув до печі... Отак і роки минали, в нещасті, в біді, в недостатках. Поволі вже восьмий рік минав, як за мною зачинилась брама в Леопольдові. Я дошки стругати вже вмів, як майстер, нічо не змінилось, тільки частіше кашляв, над голосницями з'явились срібні волоси, а на чолі морщини. Це в Леопольдові. А вдома моя сім'я більше раз була голодна, ніж сита. Листи одержував я дуже зрідка, до року, може, три-чотири. Але кожний мені приносив журбу. Але що ж я міг зробити, коли я тут безрадний. Колись, відай, і для мене засвітить вільне сонце. ЛИСТИ, ЩО ВБИВАЮТЬ ДУШУ Мене позвали до канцелярії тюрми. Там управитель сказав, що з уваги на те, що продовж восьми років я зразково поводився, закон допускає, щоби в'язневі була третина кари дарована. То значить, що замість дванадцяти років, сидітиму тільки вісім... Від останнього листа я і так змінився. А колись я був безжурним собі хлопцем, завжди з усмішкою на устах. Завжди веселий, жартівливий. Радіти, веселитись — оце був я. Це собаче життя і пригноблюючі письма від своїх мене мучили. А найгірше пригноблювала мене думка, що я вже хворий, в моїх легенях відкрив лікар зародки сухіт і хоч я вважав на себе і лікувався, все одно не вилікувався. Пробути такий довгий час в цій страшній тюрмі. Поволі вже й тридцять восьмий мені минає. Подивлюся в дзеркало, а моє обличчя борозни поорали. З біди, а не з гаразду. Обличчя змарніло, а очі такі сумні... Але тепер, як я почув, що невдовзі побачу свою любу Марійку і свого Василька, я з великої втіхи рад був би до самої стелі підскочити; Яка потіха, яка радість! Мої очі радістю сміялись, а на устах з'явилась так давно не видана усмішка. — Хто підпише реверс? — питав управитель. Я витріщив очі. — Що за реверс? — питаю управителя. — Таку заяву, що за цю, даровану третину часу, хтось за тебе ручить, що будеш добре поводитись. — Та хто б інший, як не батько, — відповів я і сказав йому батькову адресу та все інше, що питав. Повернувся я до майстерні і товаришам оповів веселу звістку. «Хоч батько і не любить мене, але, певно, втішиться, як побачить мене на волі», — думав я собі. — Гей, хлопці, незадовго прощаємось. З вами вже я недовго стружу дошки... Я дочиста змінився, мною можна було мухи ловити. І настрій у мене веселіший, посвистую собі під носом, сям-там і верховинську пісню задудоню. У вільний час вів я щоденник. Записував, що тільки прийшло на гадку. Була там оборонна промова з процесу красношорського убивства, потім всілякі записи й нотатки про товаришів, про життя в тюрмі і різні спогади. Одного гарного дня, якраз я геблював дошку, як прийшов до мене посол з канцелярії і звав мене до управителя. Зайшов я туди, а там з уст управителя почув таке, що цілий світ закрутився зі мною. Як був би не той стіл, що рукою сперся на нього, то був би на землю повалився, Директор з урядового листа читав, що Юра Липей, тобто мій батько, на запит нотаря, до протоколу заявив, що він реверсу не підпише і не бере відвічальности за сина Ілька... Мій рідний тато не бажав, щоб я чимскорше звільнився з тюрми й побачив своїх дітей. Я не хотів вірити своїм вухам, що мій батько не мав до мене серця, що мій батько, мій рідний батько бажав мені загибелі. Затиснув я кулак, закусив губи і подивився у небо. Закляв, зніс всі зорі й сонце з неба, щоб грім убив такого батька, щоб у землю застряг... Та не досить сидіти в тюрмі вісім років? Він, батько, бажає, щоб сидів дванадцять? Ні, батьку, за це я ще розрахуюсь з тобою. Це ще ти колись згадаєш! Помщусь, присягаю, на чому світ, що помщусь я тобі. Я шанував тебе дотепер, думав про тебе, як син про рідного батька, в кожному листі поздоровляв і тебе... Завжди питав я в листі, що ти робиш і чи ти здоров, хоч ти мене зроду ненавидів. Але коли ти мене не хочеш узнати за сина, де є то написано, щоб я тебе шанував, як батька? Бажаєш ти моєї загибелі, не шкодуватиму і я тебе... Двісті тисяч крон дістав ти з Америки, маєтків, грошей у тебе, як сміття! Щонеділі йдеш із своєю теперішньою жінкою-мачухою до Штуран на вино та пиво. Та про мене ти пий, хоч і купайся у вині, хоч і втопися в ньому. Але не бажай мого нещастя. Не спомагаєш дітей — добре, мої діти хай будуть голодні. Відай, колись і я звідси вийду! Не допомагаєш їм своїм власним майном — чорт бери! Але забрати майже чверть мільйона крон і не дати з того ні сотика бідним, запущеним сиротам, це вже забагато. Тут вже нема за грейцар людськости... Адже ж Іван мені також брат. За його шкуру ти з мачухою винце попиваєш. Ех, батьку, батьку, волів бути мені батьком останній циган Гусьо з-над села... Я був би далеко щасливішим, ніж тепер, що маю батька мільйонера. Про мене можеш ти мати грошей, як полови, але серце в мене болить, що ти рідного сина засудив на дальших чотири роки тюрми... Ще не досить тобі-того, що у вогкій камері сухоти дістав, бажаєш, щоб я тут і погнив між отими пліснявими мурами. Я плакав, як дитина. Вже не йшов я до майстерні, а просто до камери. Кинув собою на солом'яник і ридав, як ніколи перед тим. Ще ніхто ніколи мене так не обікрав і не принизив. Хто ж тоді має заступитись, як рідний батько не хоче? Почував я себе дуже нещасливим. Аж тепер я побачив, що ні одної людини на світі немає в мене. Брати відцурались, а тепер батько завершив, покинув мене назавжди. Пережив я дотепер чимало лиха, чимало трагедій. Здригнуло мені серце й тоді, як почув тяжкий присуд над собою, коли присудили на дванадцять років тюрми... Але й тоді не боліло в мене так серце, як тепер. Ніколи був би я не сподівався, що рідний батько відкажеться від мене. Я добре знав свого батька, готов був вірити, що не хоче мене бачити, що не хоче про мене знати, але щоб не бажав моєї волі, того, що найсвятіше людині на світі, тому я не хотів вірити. Та хіба ж може бути батько такої кам'яної душі? Та хіба ж може батько викинути з серця свою рідну дитину?.. Ця звістка немов каменем мене приголомшила. Вбила в мені всі людські почування, затроїла в мені душу. Я був напівживий труп. їда мене не бралась й спати я не міг. Голова гучала, а як трохи заснув, то тяжкі сни мене мордували. Засуджений, видідичений, окрадений, а тепер назавжди залишений, нещасливий. Хіба ж повіситись мені на першій гілляці... Доле ж моя, та за що ти мене так тяжко караєш? Що я зробив такого, що не маю на світі ні крихітки щастя? Хіба ж може вже доля стільки переслідувати людину? Сиджу в тюрмі, хоч сумління моє чисте. Мав залізне здоров'я, та запліснілі тюремні стіни підірвали його. Маю я рідного батька, та безбатченком зробився... Товариші недолі заспокоювали мене. Я з болю стогнав, тижнями мучився, ходив, мов неживий. Ще гірше помарнів, колись моє гарне лице запалось, а на чолі зробилось одною борозною більше. Добре слово товаришів мене трохи втихомирило. Відганяв я чорні думки від себе, приятелі під час праці жартували, управитель перевів мене до більшої камери, де спало нас декілька. Оповідали вони мені свої пригоди та переживання всякі, жартували, сміялись і навмисно мене забавляли. Два місяці минуло з того часу, я почав потроху цей страшний удар забувати і відкрита рана мого серця почала потроху гоїтись. Та прийшов ще далеко більший удар, що відчинив мені в серці нових сім ран замість одної. В майстерні якраз закінчували денну працю, як принесли з канцелярії цензуровані листи в'язнів і почали читати імена. Почув і я своє прізвище й перебрав листа. Розірвав я коперту. Там крім письма була ще й світлина одного невідомого мені леґіня. І почав я лист читати. Почував, що у виски вдарила мені кров, а чоло обняв холод. Мені здавалося, що це сон, а не дійсність. Ще раз перечитав я його. Серце в мене дуже билось і руки дрижали. Приятель писав про таке, що здавалось мені неймовірним. «Твоя жінка Марійка знайшла собі потіху... Доки ти сидиш в тюрмі, вона забавляється з іншим... ходить по забавах... танцює собі з парубком... заглядає леґіневі в вічі... Ще більше: живе з ним... з Юрик Василем з Лозянського... Не віриш? Спитайся інших. А ця фотографія — це він... Юрик Василь...» Це вже другий лист я одержав. Одного перед декількома роками за волівського Федорика... Тоді не звертав ніякої уваги, не вірив, тим більше, що потім Федір забрався з села... Але тепер вона не лиш на забави ходить, як колись з Федором, але й живе з ним... з леґінем, з чужим чоловіком... Така ганьба, такий сором... люди сміються... Марійка, що присягала вірність до смерти!.. Марійка, через яку він посварився з батьком... для якої він в тюрмі сидить... Так! Був би послухав батька, то був би не опинився отут!.. Ось на що зійшло велике кохання!.. З парубком забавляється... Живе з ним... Ось чому вона останнього року в Лозянськім! Хату лишила! Ох, скільки разів вона мені снилася продовж цього довгого часу! Завжди її в сні бачив сумну, зі сльозами в очах... А по суті вона не сумує, вона всміхається до хлопчика... Вона його цілує, його обнімає... Ох, серце болить! Ах, Марійко, бодай був би я ногу зломив, коли ступив через твій поріг. Був би я під кущем ранений загинув, ніж з тобою пізнався. Була б куля прошила моє серце, ніж мало воно зазнати такого болю, такої зради, такої поганої, підлої зради... Чоловік за грубими ґратами в тюрмі, крім неба світу божого не бачить, нікуди не виходить, а вона собі гуляє!.. З іншим живе... Серце в мене билось, стукало в грудях. Руки в мене дрижали і папір випав з рук в болото. А вночі тільки перевертався з одного боку на другий. Дошки кололи мені ребра гірше, ніж іншим разом. Сон не приходив мені на очі. Я тільки Марійку бачив, як вона в танці крутиться... як вона з леґінями гуляє, як вона моргає на хлопців... як вона цілується з Юрик Василем. Ах, Марійко, хіба ж ти не пригадуєш, як ти схилила голівку на мої плечі, коли ми прощались?.. Хіба ж ти не пригадуєш собі, як ти мені стиснула руку, подивилась в мої вічі глибоко і заприсягла, що на жодного парубка ти не подивишся?.. Ніхто тебе не цікавить... А ти тепер пішла з Юрик Василем. Це мені казав один голос. А другий шепотів, говорив мені таке: «Як ти можеш вимагати від молодої жінки, щоб плісніла сама вдома? Запропастив ти свою душу, і хіба ж вона в тому винна? Та хіба ж не вільно їй подивитись на світ божий? Хіба ж вона має в землю закопатись... молода жінка, до того ще й гарна...» Це все правда, але вона пішла задалеко. Ніколи я не вимагав, щоб вона сиділа між чотирма стінами. Трохи забавитись, подивитись між люди завжди могла. Але ж вона вірність затоптала ногами в болото, вона зрадила й понизила мене. Марійку я з душі, з самої глибини серця кохав. На Марійку ніхто не сміє подивитись. Марійка належала тільки мені самому. Я готов кожного вбити, хто б посмів Марійку від мене відлюбити... В Марійки такі гарні чорні оченята, а ротик такий пишненький, ще й брови в неї чорні, як ніч. Волосся як розпустить, то спадає до коліна, просто як лялечка собі. І тепер ті гарні устонька Юрик Василь цілує... В ті прекрасні чорні оченята Юрик Василь заглядає... Де ж би ні, мухи до солодкого меду скоро липнуть!.. Другого, третього, десятого дня оглядав я ту світлину Юрик Василя... Нікчема один, відбив від мене жінку! Хіба ж мало дівчат у селі? Цього я йому не забуду! Сховав я фотографію до портфелю. Там була ще одна світлина, Марійчина. Порівняв обидві — ніяк не підходили до себе. Довго я дивився на світлину Марійки. Ох, скільки разів я її обцілував!.. Зробили в Хусті ще того року, як побрались. Марійка стояла з веселою усмішкою, струнка, мов карпатська смерічка. Але ж ті очі! І хто ж був би думав, що ті очі такі зрадливі? ВТЕЧА З ТЮРМИ Дотепер я був прикладом для всіх в'язнів: тихий, спокійний і слухняний. Не нарікав, а зносив свою недолю без слова. За те дістав я ще легшу працю, тим більше, що запилена майстерня дразнила мої хворі легені. Під сильним доглядом годував я худобу, кормив поросят і доїв корів. Це була приємна праця і не тяжка, до того ще й завжди на повітрі. Одного дня зголосив сторож управителеві, що зовнішню браму треба направити. Спорохнявілі старі двері на одному боці лопнули й треба вимінити дошку вище ґратів. — Пошліть когось із столярні,— дав наказ директор, і старший сторож в'язнів, череватий та довговусий інспектор пішов у майстерню. Звернувся він до завідуючого майстернею, щоб назначив одного в'язня-столяра направити браму. Завідуючий оком переглянув своїх людей і каже інспекторові: — Дав би я вам, пане інспекторе, Ковача, але в того болить рука. Оцей ще замало знає, а онтому нога впухла, не вилізе на браму... Найліпше буде, як піду я сам. — Го-го, старий злодію, хочеш знову тікати? Вже ти раз пробував... не пригадуєш собі? — питав інспектор. — Та де ж би я звідсіль тікав, коли мені тут, як в Бога за пазухою: і випити, скільки хоч, і м'яса доволі... — глумився цей в'язень, знаменитий майстер. — Ні, на солонину буде вас держава годувати! Сакрамента вам злодійського!.. Даєш столяра? — Там маєте Ілька Липея, він вивчений столяр... він з вусами, певний, той вам не втече... ваше благе баранятко... — Де ж він? — крикнув інспектор. — Молоко цідить,— озвався сторож, що стояв за плечима інспектора. Призвали мене до майстерні. Взяв я матеріал і знаряддя та рушив з інспектором до зовнішньої брами. Переходячи широким двором, я опинився під будинком, де зшивали жаливляні міхи. Там працював Філеш — у відділі кропиви, з іншими «жаливляниками», як ми їх називали. Він гейби щось передчував, вихилився з вікна, кивнув головою, щоб мене поздоровити, і я йому рукою махнув на прощання. Словечка проговорити не міг, бо біля мене йшов наш кат — старший інспектор, що шкуру дер з кожного в'язня. Не один його проклинав, не один гострив зуби та молився, щоб з ним зустрівся, як буде на волі... Цей інспектор був Божою карою, страхіттям цілої тюрми, був паном життя і смерті. Бог високо, а директор далеко. Це був від директора більший пан. Бо директора ми бачили зрідка, а цей був вічно з нами. В нього при боці револьвер, а в руках бич. Перед ним мусів кожен в'язень свічкою стояти «позір». Залюбки вдаряв він в'язня кулаком у підборіддя, або копав ногами, куди попало. Чимало ходило скаржитись на нього, особливо із «свіжих транспортів». Але потім жалували, бо він страшно мстився. Краще було терпіти. Слова він не дуже вибирав. Правда, цьому товариству знайомі були вуличні слова, бо тут були найтяжчі злочинці. Але щодо лайки, то він і останнього візника перевищував. Виливати помиї вмів він майстерно. Відомий був його отченаш. Як він його виголосив, то стягнув із неба христове розп'яття, всіх дванадцять апостолів і так кляв, що й останні душогуби вуха затикали. Дійшли ми до брами, я виміряв місце і відміряв дошку та почав стругати. Інспектор приглядався моїй праці, а я пробую до нього заговорити. — Не говори, а працюй, а то як дам тобі стусана в черево, то й материне молоко з тебе потече і ще нині будеш з паном Богом у царстві обідати... щоб тебе хрест Господній побив, ти конокраде, ти бандите... Ладишся звідси втекти?.. — Тепер, коли я вже тут вісім років?.. О, ні, вже хочу «дослужити» і відійти так, щоб ви мені руку подали... — Ну, прибивай вже, а то дам тобі по зубах, то очі тобі випадуть... Постругав я дошку, зачепився за ґрати і піднісся у горішню часть брами. Взяв у руку топір, щоб прибити дошку. Але двері все відчинялись, і я не міг вдержатись нагорі. Тоді прийшов сторож, що стояв на брамі з рушницею на плечах, і одною рукою тримав двері. Грубий інспектор припер черево до одвірка — і він помагав тримати. Я добре розглянувся. Поблизу не було нікого, лише нас троє. Підняв я топір, щоб забити дошку, і в тому менті мов блискавкою вдарив сокирою по голові сторожа. Другий удар я спрямував до голови інспектора, і то, як кажуть, під кліпа оком. Сторож опустив руки, рушниця зразу випала йому з рук і він повалився на землю. Інспектор гейби прочунявся, але я вдарив його ще раз і він стояв, так і ноги зів'яли йому та похилився вдолину, підпираючи одвірок, а відтак немов сів собі. Я зіскочив. Блискавкою майнула мені думка взяти рушницю, але ремінь сторож зачепив ногою, до того й двері зачинились, і я не мав часу відібрати рушницю. Лишив усе, вискочив поза тюремні мури і тікав у напрямі річки Вагу. Далеко я не тікав, бо край річки побачив вигідне місце, що заросло тростиною. Скочив я у тросник і сховався. За яких десять хвилин почувся постріл, сторожі заалярмували ще й жандармів і самі розбігалися скрізь по полях і близьких околицях. Неодмінно були б мене зловили, коли був би не сховався недалеко. Незадовго почулись тупі кроки, наближались до річки, до мого сховку. Я виломив тростину, взяв до рота, щоб було чим брати повітря. Занурився цілком під воду, перечекав біду, а коли вони відійшли, знову піднісся з води. Але зате в воді чипів цілісінький день, до пізнього вечора. А коли хто наближався до мене, я знову брав тростину в уста і знов ліз під воду. Хоч і не було зимно, а все ж був це початок вересня, вода вже була досить холодна. Зуби в мене цокотіли, але я терпеливо лежав у воді, поки не стемніло. Сторожі сердито повертали до твердині, в'язня ніде не знайшли. Сповістили всі жандармські стації, напевно, подали і опис втікача. Прийдеться конче змінити свій зовнішній вигляд, щоб не переловили. Як я пізніш довідався, моя втеча була справжньою сенсацією. Зараз всі в'язні знали, що я втік... * * * Отак оповідав мені Ілько Липей, сидячи на моріжку під Боржавою. Вже було темно і холодно під полониною. Я надів плащ і заявив, що вже пізно, ночуватиму з ними. Тим більше, що все хотів знати, а Липей ще не все доказав і сам бажав оповідати далі. Забрали ми речі на плечі і подались в зворину, щоб там заночувати. Відкрив я три банки м'ясних консервів і почастував Липея та Клевця. Перед тим, як Липей продовжив своє оповідання, я зробив таке зауваження: — Розумію, що в'язень втече на перший або на другий рік. Але тікати вже наприкінці — це божевілля. — Братику, не мішайсь до того, я мав свої причини. За бабу чоловік зробить і найбільшу дурницю... Потім вилізли ми на оборіг, але замість того, щоб заснути, Ілько Липей оповідав далі. ПЕРША НІЧ НА ВОЛІ Як настала нічна тиша, поволі вибрався я з тросниччя і скочив через поле. Мій тюремний одяг був зовсім мокрий, вода з нього стікала. Вночі було досить холодно, а я не мав ніякого плаща, тільки літній полотняний одяг в'язня. Мокрий одяг приставав мені до тіла і не було змоги осушитись. Був я вже на полі і вскочив у недалекий лісок. Спинився під деревами і думав над тим, як би добре розвести вогонь і висушити одяг. Про вечерю й не думав. Вогонь розводити було дуже небезпечно. Спершу тому, що це було недалеко тюрми, а потім я не мав цивільного одягу. Перший-ліпший чоловік міг про мене оголосити жандармерії. І навіть сірника в мене не було. Мав я тільки єдину зброю — сокиру, що взяв з собою, і нею готов був я боронитись. Крім сокири, мав я в кишені ножик, що недавно придбав. Недалеко дерев побачив я великий стіг соломи. Спершу думав, що добре б там переспати, але переконався, що мені вночі спати не можна, скорше дниною десь у кущах, а ночами треба втікати скоріш у рідні гори. Тільки там я себе добре почуваю. Це Нітрянщина отут, а не Мараморош. Тут нема такого захисту, а вдома знаю кожну зворину. Хай пробують мене ловити в Марамороші... Пустився я навпростець, в напрямі північного сходу. Йшов я полями, обходячи міста й села. Довкола містечка були освітлені, то ж скоро міг орієнтуватись, але на яку там оселю не раз надійшов, просто як з неба впав. Тільки тоді побачив, як перед моїм носом зачорніли темні хати і почали собаки гавкати. Махав щосили і вже перейшов багато. Ніч була темна, хоч око вибий. Не раз ночував я на полонині, визнавався на зорях, з них я бачив, що час проминув далеко поза північ, вже й ноги в мене боліли. Аж недалеко темніла висока гора, і я до неї прямував, щоб ранні зорі застали мене в її підніжжю, бо там можна буде сховатись. Почував я сильний голод. Від самого рання нічогісінько я не їв, а ще вода мене ослабила. Під час обіду перебував в «мочилі». І хоч би бодай помідорів, а то як закляв. Знайшов я цукровий буряк, якось обчистив ножиком і хрупкав. Буряк був твердий, а в мене зуби досить погані. Сікачами роздроблював куски в роті і промикав. Трохи заспокоїв голод. Переходив біля невеличкої оселі. Перескочив пліт до одного садка, бо побачив, що там фруктові дерева. Сподівався нарвати грушок чи яблук. Та чорт надніс лютого собаку, шарпнув мене за ногавицю і тримав. Ледве я обігнався топором, перескочив пліт і втікав щосили. Почало розвиднятись, я стояв у лісі під горою. Недалеко була похилена дерев'яна будівля, гейби зимівка. Біля неї був повний оборіг сіна. Довго думав я, чи не вилізти б на оборіг та й заночувати? Прекрасно можна б виспатись. Але що буде, як мене тут знайдуть? Мене, в'язня-втікача? Таки не відважився тут виспатись, скорше піду в ліс. Все ж таки скористав, бо під хатою побачив якийсь дряхлий старий коц, стягнув і взяв. Придасться мені. Взяв я його від бідних людей, але хай вибачать. Я ще бідніший. Зігнув покровець удвоє, положив на плече і подався в гущавину шукати притулку, щоб перебути день. Недалеко була полянка, а серед неї копиця сіна. Насмикав я сіна, завинув у коц і взяв на плече. В гущавині зробив собі гніздо, завинувся коцом і ліг спати. Місце досить неприступне, в низині провалля, а згори — стрімкий берег. Відай нікого мара не принесе. Цілу ніч утікав я полями, цілою дорогою піт з мене тік і одяг на мені висох сам від себе, не потрібно було сушити. Повними легенями втягав я в себе свіже повітря. Ох, давно я не спав на полі. А на полі добре ночувати. Там нема череватого інспектора, там нема дозорця з ключами, тільки сам вітрець цілує лице... Воля, яке велике слово! Але її тільки тоді навчимось шанувати, коли її втратимо. Тоді вона нам дорога... Я, змучений утікач, недовго міг роздумувати. Кліпки ставали щораз тяжчі і я скоро заснув. Сонце вже схилилося з полудня, як я відкрив очі і пробудився. Наразі не міг я скоро зорієнтуватись, але потім пригадав собі, що я вже не в тюрмі... Це була перша моя ніч — чи радше день на волі... Перша доба, бо якраз двадцять чотири години минуло, як я покинув леопольдівську тюрму. Щось мені снилось, але я так твердо спав, що ніяк не пам'ятаю. Але спав я чудово, сто раз краще, ніж в тюрмі. І в ребра мені не кололо, хоч сіна піді мною не було багато. Вилежувався я довгенько і дивився в небо, що над деревами синіло. Ген високо тяглась кудрява хмарка, немов біленьке руно. Її вітер поривав на дрібні кусники. А праведне сонце цілувало мені лице. Так воно гріє, таке воно добре і однаково світить на всіх, як на в'язня, так і на вільну людину. Лежав собі, бо що ж мав я робити? Було зарано для того, щоб рушати у дорогу. Подорожувати мені прийдеться тільки ночами. Снідання й обіду не було, пів цукрового буряка лежало біля мене. Почистив я буряк, покраяв і почав їсти. Жалкував, чом собі не наламав кукурудзяного струччя. Зірвав був єдиний соняшник, але по дорозі загубив. Буряком голод трохи придавив. Мучила мене спрага, страх хотілось мені пити води, але її поблизу не було. Встав і почав навкруги шукати, але не знайшов. Тяжко приходиться мені платити за цю нелеґальну волю. А ще скільки мені буде коштувати відтепер!.. ДОБУВ ЦИВІЛЬНИЙ ОДЯГ Тиждень блукав і жив, мов заєць під кущем. Як тільки лист зашелестить, або вітер зашепоче висохлою травою, то вже зірвуся з місця на ноги, готовий до втечі, як бистроногий олень. Їв я сиру кукурудзу, буряки та картоплю, також сиру. Знищив собі шлунок назавжди. Сидів я між двома скелями, дожидав вечора. Подивився я на себе й аж сам перелякався. В цьому одязі кожний мене впізнає, що я втік з тюрми. Тільки донести на жандармську стацію і зараз окружать цілу гору. Бо кожну стацію повідомлено, що я з тюрми втік... Це знаю з досвіду. Перед роком вдалося втекти одному німцеві, але не мав щастя, бо ще й тиждень не минув, і привели назад сіромаху. Жандарми його переловили. Дістали опис телеграфічно... Одяг, одяг мені чимскорше, бо інакше я пропаща людина. Чи вломитись до хати, чи злупити з кого-небудь — все одно, але одяг треба змінити, щоб мене не зрадив. В цивільному одязі й скриватись не дуже потрібно. Подібних людей досить... тільки жандармів і іншу братію треба обходити.... Вичекав я, поки притемніло, і пустився в дорогу. Взяв напрям точно на схід. Не відважувався йти шляхом, тільки знову полями. Здалека виднілась якась більша гора і я думав, що дійду до неї. По дорозі вдалось мені нарвати до кишень квасних лісниць. Дуже тішився, бо гасили спрагу. Підійшов під один бережок і побачив, що на вершку якась колиба, а там спали словацькі пастухи, що випасували худобу на паші. Думав, що наскочать на мене собаки, але згодом побачив, що лиш мале цуценя, і те спить, то ж я підкрадався ближче. Аж бачу, а то молоді хлопчуки скотарять. Одяг я тут не здобуду, бо скотарі спали одягнені, тільки черевики відложили подалі від вогню, щоб не попекла ватра, яка горіла цілу ніч. Але черевики мав я добрі, врешті, були вони малі на мої ноги. Вже хотів відходити з нічим, як побачив, що на кілку висить торба. Не дуже то гарно обкрадати бідних пастухів, але я ще бідніший, хай пробачать. Сам Бог видить мою душу, що голодний, як вовк, і за кусочок хліба готов я і рідного батька задавити. Зняв я наплічник із сохи і зі спокійним серцем відійшов далі. Цуценя збудилось, але ні разу не гавкнуло. Недалеко сів і подивився, що є в наплічнику? На мою велику втіху, було там півпаляниці житнього хліба, добрий шматок сала, рушник і сірники. Це якраз мені пригодиться, наче з неба впало. Зараз-таки я добре попоїв. Ох, як мені смакував цей чорний, але здоровий хліб! Як підсилився, не гаяв часу, а подався далі. Та невдовзі стояв я перед великою річкою і вагався, що маю робити? Над нею здержуватись цілий день було небезпечно, а знову перейти — не було моста, а вода була досить велика. Нараз зробився за моїми плечима дивний гук і галас, немовби хтось на коні кричав, і я, не роздумуючи, кинув собою у воду. Вода була досить глибока, але ж я плавець добрий. Одинокі сірники боронив я під шапкою на голові, щоб не помокли. Майже бігом подався під близьку гору, де сподівався, що знайду лісок. Під самим бережком виднілась побілена хата. Підкрався я ближче до неї й побачив, що вікно не зачинене. Я кіткою перекинувся через вікно й опинився в хаті, тримаючи сокиру в руці. В кімнаті було тихо, тільки годинник було чути, як «хлептав». В сусідній кімнаті хтось глибоко спав, хропучи рівномірно. Я трохи постояв, притулився до стіни, потім почав роздивлятись. Потроху чинився день, у вікнах видніло, і на вішаку я побачив стару блузу-маринарку і старий капелюх. На стіні висіла ловецька рушниця. Я здіймив «пушку», зняв блузу й капелюх і роздивлявся за набоєм, але його не знайшов. У скрині була білизна й одяг. Я безпечно міг ограбити цілу хату, але ні до чого не доторкнувся, мені потрібні тільки маринарка, крисаня й рушниця. Потреба — великий пан, і я з потреби зробився злодієм. Але краду тільки те, що конче потребую. А там був цивільний одяг і рушниця. Вискочив я надвір і подався горі берегом у ліс. З гори оглянув ліпше хату. Правдоподібно, мешкав тут залізничник, бо біля хати бігли рейки, що гадиною крутились у близьку кривулю. Серед лісу скинув я свій тюремний полотняний одяг і переодягнувся в цивільне. Тюремне дрантя заховав я під широчезний камінь, хай гниє. Тепер оглядав я рушницю. Була це знаменита «ланкастерка» з двома цівками, в кожній по одному набою. Набитий кріс перевісив через плечі, з нього найліпше тішився, хоч всього було там тільки два набої. В одному олов'яна куля, а в другому шроти. Ех, та коли б тих патронів було хоч десять, то було б м'ясо! З кожного третього куща вибігає заєць — але чей же не вистрілю ці два набої, їх тримаю на гірші часи... А може, прийдеться життя обороняти... В цивільному одязі й з рушницею я почував себе безпечніше. Вже не висиджував за дня у різних печерах та водомиях, але відважився і білим днем мандрувати, особливо зранку, коли лісники ще сплять. Я потрапив рушницю сховати так, як то бачив у диких стрільців-равбшіцерів: горішня часть під плечем, а нижня в ногавиці... Тільки набої в такому разі треба вибрати і рушницю «зломити», щоб погиналась за ногою. Та показуватись на люди ще все я не мав відваги. Обходив оселі й самітні хати, старався не зустрічатись навіть з пастухами. Але зате вже спав на оборогах, бо земля була вогка і вже мав я більше сміливости вилізти на сіно. Тільки один раз стрінувся я з дроворубами серед лісу. Я нібито почав збирати гриби: шукав, придивлявся по землі й слідкував за поглядами робітників, але ті великої уваги на мене не звертали. Десятий день минав від моєї втечі з тюрми. Перейшов я пішки Словаччину і з великим трудом добився на Ужанщину. А тут околиця така бідна, як миша у церкві. Був я голодний, вже три дні нічогісінько не їв. Від сирої кукурудзи й буряків «різало» в мене в череві. Ще на Словаччині тут-там знайшов помідори чи інші овочі, а тут і того нема. Навіть кукурудзи не бачив, тільки сама картопля. А мені кортить щось теплого з'їсти. Адже вже зараз два тижні, як не бачив вареної страви. Я рішив уночі за всяку ціну добути бодай одну гуску і десь в полі спекти або зварити. В першому селі я її добуду і трохи підсилюсь, бо вже до крайности виснажений. Як надійшла ніч, я виступив зі свого схову і пустився в село. Йшов полями, переходив горби і недалеко показалось село. З деяких хат ще блимало світло і я пождав, аж всі ляжуть спати. Було хмарно, темно й ще до того почав дощик моросити. Переліз я пліт і почав обмацувати кучу. Дивлюсь, а там колодка, як гора. «Сюди ти не доберешся», — подумав я і перескочив пліт до другого двора. А там люта собака зчинила такий галас, що розбудила ґазду. Я пустився втікати, сьогодні в мене ні крихітки щастя. Аж дивлюсь, а збоку стоїть самітня хатина, бідна та обшарпана. Плоту не було, і я дійшов аж під саму хату. Зараз за хатою була прибудована куча, а до того ще й не замкнена. Ціле обійстя було таке бідне, таке вбоге, а в кучі стояла одна-одинока гуска. Якраз на печеню. «Це, може, цілий маєток удови або іншої бідної голівоньки», — подумав я собі... Ні, не візьму, скорше голодуватиму. І я через загороди пішов далі. Дійшов аж на край села, а там стояла самітня стайня, від хати досить далеко. Підійшов я туди і бачу, а там самі кози. А я голодний, що світа не бачу. Зразу подумав, що надою собі бодай трохи молока, але як почав обмацувати козам вимена, то побачив, що кожна ялова. Це були молоді, цьогорічні козята. Довго я не надумувався. «Вкраду козу і понесу у ліс». Взяв я невелике козя за ніжки й на плечі. Але чортове насіння почало мекати, а це досить погано. Я тоді козя положив, вибрав ножик з кишені й під плотом козя зарізав. Тоді докупи зв'язав усі чотири ніжки, перевісив на руку так, щоб голова була вдолині та щоб кров цяпала на землю, а не на одяг, і подався в зворину. Недалеко потічка сів на камінь, облупив козя і вичистив. Кишки вкинув у бистру воду. Саме м'ясо покраяв і кожну частину зокрема грубо обліпив болотом. Таким чином мав я щось п'ять обліплених порцій, одна більша другої. Далі вигріб ямку й один біля одного все туди спакував, прикривши злегка глинкою. Як все те було готове, туди наносив тоненького хворосту та ріща, на те наложив купу дров і підпалив. Сам я біля ватри не сидів, щоб хто-небудь не наскочив на мене, а тільки приглядався здалека. Огонь гарно розгорівся і зробилось багато ґрані. Час од часу я підкрадався до вогню, купки поперевертав на другий бік, згріб ґрань ще ліпше на м'ясо і знов заховався. Як уже ґрань спопеліла, я обліплене м'ясо вибрав і качав по росі, щоб застигло. Болотом обліплене м'ясо спеклось на цеглу. Одну таку «цеглу» я сокирою розбив, а звідтам почувся запах свіжо печеного м'яса. Сто раз смачніше, чим випечене в хаті. Ох, яка шкода, що скорше не прийшли мені на гадку «глинянки»... Отак печуть цигани, і не без смаку. Отак пекти м'ясо я від них навчився. Їв я те м'ясо, як ще ніколи. Навіть не почув, що воно несолоне... Аж дві «глинянки» випорожнив я, а решту положив у наплечник на другий раз. Без доступу повітря м'ясо не зіпсується і через кілька днів. Відтак приліг я до потічка і напився води. Найрадше був би ситий положився спати, але поспішати треба. У мене на те час серед білої днини, а вночі треба йти. Взяв я торбу на плечі, рушницю перевісив через плече, а сокиру в руки і горами подався в напрямі свалявських гір. ВРЕШТІ ПОБАЧИВ СИНКА Бігме, нема над наші гори! Тоді, коли серед словацьких долин і горбів почував я себе, як переслідувана звірюка, яку собаками гонять, в рідних горах був я, як дома. Зі Свалявщини була для мене забавка перейти полонини й аж тут почував я себе в безпеці. Оселі далеко, самі гори, душі тут нема, нема кого боятись. Тут вже і за днини наберу з ниви картоплі, накладу вогню і печу та їм. Але й тут поспішаю, бо все ж таки найбезпечніше буде для мене там, де знаю кожну зворину, де кожен кущ мені знайомий. Дев'ятнадцятого дня прибув я до свого тестя Лолина, в Лозянський. В хаті нікого не було, тільки невелике хлоп'я. Я здивувався, звідки взявся цей хлопець. Зараз і спитав: — Чий ти, хлопче? Хлопець зігнув голівку і мовчав. — Ну, скажи, як твоє ім'я? Дітвак все ще мовчав, не дивлячись на мене. — Ти не вмієш говорити? Не знаєш, як називаєшся? Та чий ти? — Я Василько... син Ілька Юри Липейового... — Що? Ти Василько? Ти син Ілька Липейового? Хлопець замість відповіді покивав голівкою. Я ось-ось був би вхопив його і розцілував, але ще хотів дещо довідатись. Присів ближче до хлопця і почав випитувати. — А де ж твій батько? Хлопчина підвів сумно очка й сказав: — В тюрмі... — За що він сидить в тюрмі? Василько скривився і майже плачучи відповів: — Хтось убив жида і звалили на тата... але я знаю, що татко не винен, мені лозянський дідо казали... Я не був в силі більше стримуватися. Пригорнув синка до себе і цілував у біле личко, у голівоньку. — Сину любий, дитино моя, я твій батько... Ми обидва плакали, і я, і хлопець. Ще і ще раз обняв я синка, пригортав до себе, любувався сином і посадив його на коліна, хоч він уже був великий. Вісім років його не бачив. Слідча в'язниця, тюрма, отак і пробіг час. Василькові третій рік минав, як я його востаннє гойдав на колінах... Він вже тепер великий, дванадцятим роком плеще. Ані не впізнав його, так змінився... Так приємно, добре отак голубити, пестити свою рідну дитину. Таке щасливе почуття бути батьком. А дитина також відчуває батьківську любов і пригортається. Ах, чому ж нас доля розлучила? Вісім років пішло нанівець, вісім років не пестив, не пригортав я свого синка. — Василечку, а де ж твої сестрички? Марійка, Гафійка, де ж мати? — Марійка на заробітках, пішла отаву гребти, а Гафійка з дідовою коровою... Хата в Воловім порожня, бо мамочка казали, що ліпше нам в Лозянськім. А мати — не знаю, де пішли. Я тримав сина в обіймах, гладив йому голівоньку і гойдав його на колінах. Так і вечір прийшов. ЖІНКА З ХЛОПЦЯМИ ТАНЦЮЄ Вечором, на мою велику втіху, посходились і дівчата, а потім і тесть прибув додому. Любувався я дівчатками своїми, вони мене окружили і питали про це, про те. Потім менші повечеряли і позасипляли, тільки старша дочка Марійка сиділа біля мене, обнявши мою руку і схиливши голівку на моє плече. Говорили ми про це, про те, давно було мені на язиці спитати про жінку, але не мав відваги. Певно, думаю собі, десь, бідненька, працює на дітей тяжко, то ж не хотів почути з уст тестя гірке нарікання і докори. Все ж таки спитав: — Де ж Марійка, моя жінка?.. Мій тесть несміливо подивився на мене і знизав плечима. Але доня без довгого надумування сказала мені: — Мамка танцює... Сьогодні забава в корчмі... рекрути ідуть до війська, устроїли забаву в жида... — Так!.. — промовив я і глибоко зітхнув. — Чоловік у тюрмі пропадає, мов звірюка волочиться по лісах, а жінка по забавах... Там, певно, і Юрик... Я зірвався на ноги, вхопив рушницю і вискочив надвір. Не йшов, а летів до корчми, де жінка танцює... В корчмі було повно людей. І рекрути, і ті невідібрані до війська сиділи за столом, кожний зі своєю дівчиною, і гостились. Під час забави не дивляться, хто рекрут, а хто ні, всі забавляються. В другій кімнаті грала музика і танцювали пари: хлопці, дівчата, а між ними й одна молодиця — Лолин Марійка, моя жіночка... Танцювала з Юрик Василем. Я дивився крізь вікно і піт мене обливав: мою жінку в танку пригортає інший до себе... Моя жінка забула про мене... Значить, все те правда, що побратим писав. Ось і зараз вона в парі з Юрик Василем. «Ех, Марійко, Марійко, щоб тебе день побив, убила ти мою душу», — сказав я сам до себе. Марійка жартувала з хлопцем, Марійка крутилась у танку. Марійка дивилась на Василя так, як ні одна дівчина на хлопця. Дівчина соромиться своєму хлопцеві так «глибоко в вічі подивитись», а ще при людях! В мене душа боліла, а серце неначе ножами краяли на дві половини. Бо ж бачити на власні очі, як твоя жінка гуляє з іншими, — хто ж то перенесе?.. Я стояв і роздумував: уб'ю Юрик Василя, що перелюбив від мене жінку. Так! Уб'ю його і застрілю Марійку? Хай пропадають обоє. Маю два набої, вистачить... Вже зняв я з плеча рушницю і підіймав до плеча, але побоявся, що уб'ю інших. Музика скінчилась, Юрик присів з Марійкою до стола. З правого боку сиділи дівчата й Юрик перекидався словами з ними. Тоді Марійка пересіла з другого боку, щоб він не мав змоги розмовляти з дівчатами... Вона липла до нього, обняла його за шию, таки там, на очах у людей. Ох, найрадше був би я задавив ту невірну гадину. Як дивиться на нього, як перемовляе... І почав я роздумувати. Який парубок не подивиться на бабу, як вона дозволить? А хіба ж я парубочив без гріха? Хіба ж я не подивився на молодицю? Ні, тут я бачу, що не Юрик Василь винен, але баба. Тут не парубка треба карати, а молодицю. А може, вона й ме винна? Може, лиш так собі, пожартує з хлопцем... Але ні! Так заглядають в вічі тільки любовникові... Тоді приятель не писав би. Як вітер не віє, то лист не шелестить. Знову заграла музика дрібної, і вони пішли танцювати. Докрутились у кут за сінні двері. Тут Юрик Василь обняв мою жінку і поцілував. Це я добре бачив. — Уб'ю його! — гойкнув я і вдерся до сіней. Стріляти не було як, і я вхопив праник, що лежав у куті на бербениці, й свиснув Юрика Василя по голові. Але люди підскочили й вирвали у мене з рук праник. Я сягнув за ножем, щоб ударити його в самі груди, але парубки знову вирвали як ніж, так і рушницю. Музика перестала грати й Юрика Василя хлопці кудись відвели, а жінка стояла, мов укопана. Вхопив я, сердитий, жінку за коси і почав бити: — Та ти, жінко, так сумуєш за чоловіком?.. щоб тебе хмари присунули!.. Та ти, Марійко, так сльози проливаєш за своїм чоловіком, що гниє по темницях? «Мастив» я жінку, аж куріло! Люди приглядались, але ніхто не йшов рятувати Марійку, ніхто словечка не промовив. Бо що ж? Чоловік на те має право, чей же вона жона йому! А як чоловік карає жінку, там ніхто не сміє вмішуватись, навіть батько. Чоловік знає, що робить, він знає, за що карає. Побив я її немилосердно, порядно вибив. Потім взяв її попід руку і потягнув додому. Але вона нізащо не хотіла йти, і я «молотив» її дальше. — Не бий мене... ти, циганине... — Циганине, кажеш? — Так, циганине!.. Чорний, як циган... душогуб... убійник... Знай, божуся тобі, що я тебе ніколи не любила... Вийшла за тебе лиш через те, що ти багацький... Думала, що ачей колись твій батько пом'якне... Але з серця ненавиділа й ненавиджу тебе... Я завжди любила білявих, а не таких циганів... Іди від мене, я на тебе більше не можу подивитись!.. Я пустив її руку і стояв стовпом. Марійка вирвалась і втекла... «Циганин... убійник... душогуб... ніколи не любила тебе»,— повторював я з гіркою, глумливою усмішкою. В голові в мене гуло, а в серці щось так боліло, вогнем пекло. Почував я себе вповні нещасливим. Марійка, яку я так кохав, Марійка мене не любить!.. За неї був би і в огонь скочив, за неї був би я дав собі руку відрубати, а вона ненавидить мене... З її уст аж тепер я почув гірку правду. Я втікач, нещасний тюремник, виголоднілий, змарнілий, недолею прибитий, де ж мені тепер, рівнятися з Юриком Василем. Вже я, мов та пуста плавина, без кутка, без приятеля. Ні одної душі на світі, щоб мене любила. Навіть та, якій свято вірив, мов Богові, й та мене лишила... Діти? Нині, завтра і ті мене лишать, забудуть... соромитимуться свого імені... «Душогуб... убійник... циганин...» — серце в мене мало не лопнуло, а жаль тягарем лежав на моїй душі. Вже не повертався я до тестя — нема чого, нема до кого. Зібрався і пішов. САМОТОЮ За мною жандарми вже почали слідкувати. Декілька разів приходили в Лозянський до тестя, вислухували старого, вислухували жінку, але ті заявили, що про мене не хочуть більше знати. Марійка потім залишила Лозянський, про людське око лишила Юрика Василя і жила в Воловім, боячись, щоб я її ще раз не вибив. Зате вони зустрічались, потім, одначе, Юрик пішов далеко на лісову роботу, але це вже мене не цікавило. Я розпрощався з Марійкою раз і назавжди. Надійшла темна осінь. Полонини вже покрив білий сніг, а я ховався по зимівках. Я сам колись тут вівчарив, всі мене знали і ніхто не відмовив мені у теплій страві. Але я ходив, мов зарізаний, ні страва, ні спання мене не брались. Рана мого серця була надто велика і так швидко не гоїлась. Отак і пилипівка минала, чорна, сумна та довга. Жандарми дуже не побивалися за втікачем, і я перебував по зимівлях. Наші люди добрі, ніхто мене не зрадив, а навіть хто як міг, так і допомагав мені. Приходило різдво, гарне, велике свято. Тоді й найбідніший старається мати добру вечерю. Коли і не з дванадцяти страв, як то наш звичай велить, то все ж таки щось добре приготує, Різдво лиш раз у році... Одного зимового дня прибув я горами на край села і сів на беріжку під смерічкою. А як почало темніти і присмерки простелили свій темний плащ на землю, то я зійшов аж під свою хату. Заглянув крізь вікно, хлопчик вже спав на печі, а старше дівча пряло клоччя на лаві. — Донечко, ходи! — гойкнув я придавленим голосом. Дівча вийшло і гаряче мене вітало, звучи до хати. До хати я не заходив, а взяв донечку попід руку і подався на жидівський цвинтар. Мав я деякі гроші в себе — стригальнянський чоловік здавна був мені винний і повернув. Вийняв я сто крон із кишені й подав дочці. — Тут маєш, донечко, гроші, щоб мали на різдво. Напечіть «корочунів» на свято і приготуйте собі добру святкову вечерю... А що зістанеться, купи собі й Василькові постолята на зиму... Може, ще й на гарний, червоний дівочий платок вистачить тобі... та ж ти вже дівчина велика... — Ви загостите до нас також, таточку? — питалася дочка. — Мене не чекайте, бо я не прийду, — відповів я, і вони дуже сумувала, що й, цей святий вечір святкуватимуть без мене. Ще довгенько проходжувався я з дочкою попід камінною огорожею жидівського цвинтаря. Тут було безпечно, бо видно здалека. Дочка була така щаслива, що нарешті, хоч і коротко, може походити з батьком, може пригорнутись до нього, розповісти про все і... виплакатись. Н селі вже світло люди погасили, як привів я дочку під хату і попрощався з нею, а сам подався звориною в гори. РОЗПЛАТА З БАТЬКОМ Мандрувати по лісах добре тільки влітку, але гірка доля переховуватись у них зимою. Літом в горах багато пастухів, є де переночувати, є кому нагодувати; в лісах зруби, а там колиб повно, лісові робітники завжди мене приймали радо. По полях люди сіно косять, жнуть жито й овес і не дадуть скитальцеві пропасти. Я їм в дечому допоможу, помагаю косити, сіно загрібати. Тепла кулеша завжди знайдеться, а молоко тут ціни не має. А де тепленька кулеша й молоко, там голоду нема. Але нещасна біда зимою. Полонини, ліси й поля запустіли, снігу там по пояс, що годі доміситись. Нікого тоді в лісах нема, хіба ж пастухи поженуть кіз у брост. Це тут-там є по зимівлі, де годують худобу, але вже й тих мало, бо й худоби нема, як колись, і зимівлі стоять порожні. У такій порожній зимівлі і заквартирував я. Дров було досить у лісі, в хаті було тепло, тільки не було чого їсти. А самота вбиває людину, це знаю з тюрми. І тут нудно людині блукати самотою і тижнями не чути людського голосу. А до того ще й на кожний шелест вітру зриватися з місця і завжди дрижати, чи який чорт не йде. Жити одинцем вічно не можна, щось треба придумати розумне. Вічно не можна блукати і ховатись по дим'янках, скоріше чи пізніше, все одно зловлять. «А що було б, коли б я сам, добровільно з'явився до жандармів?.. Відбув би кару, тяжко покарали б мене за напад на сторожа, на інспектора, покарали б мене за втечу, але врешті таки був би вільною людиною колись і не було б потреби отак окриватись, терпіти насамоті, в біді й голоді...» Отакі думки приходили мені часто в голову, лежали в мозку, мучили, давили мене. Але ще раз піти в ті плісняві стіни? Ще раз терпіти, мучитись роками і ще до того хворому?.. Стояти в «позорі» перед кожним дозорцем, ще раз підкорятись залізній карності? Так, з радою душею зробив би, але вже нема за кого терпіти... Нема ніякої мети... Вона пішла з Юриком Василем... Мені вже все одно, то краще хай умру на волі, й так довго не протягну... Ще раз до тюрми не піду, надто добре знаю тюремне життя. Хай здохну в голоді й холоді, але бодай на волі. І своєї волі так скоро не віддам, буду її боронити на життя і смерть. Життя тільки одне в людини, його так марно не віддам. Але доки зможу я вдержатись? Доки зможу жити зайцем? Чи нема надії на інше життя? Пригадав я собі старого розбійника, що працював у столярні в тюрмі. Він походив чимало по світу і говорив він мені, що з грішми все можна зробити. Підробити паспорт на інше ім'я і під чужим прізвищем жити і працювати десь. Пригадав я також угорця, що вічно говорив про Марсель, про чужинецьку леґію. Щоб тільки до тієї пристані втекти, то людина була б врятована. Там ніхто не питає, чи ти злодій, чи розбійник, кожний може вступити в чужинецьку леґію. Правда, й там не з медом: скоро може людина «зуби закусити» у вічній боротьбі з кліматом, тропічними недугами і ворожими племенами, але все ж ліпше, як у Леопольдові. Але як туди дістатись? Для того гроші потрібні. Махнути через границю до сусідньої Румунії можна, а там за гроші й рідного батька продадуть. Паспорт на чуже прізвище — і справа готова. Гроші... гроші... Але де їх узяти? Коли б так батькові притиснути пальці в дверях, то гроші були б! Він їх має досить. Одного дня, раненько, загостив я до батька. Був гарний день і нікого з сім'ї крім батька не було. Навмисне вибрав такий день, щоб поговорити з татом між чотирма очима. Вступив я до хати, він якраз сидів біля стола. — Слава Ісусу Христу, тату, — вклонився я батькові, але старий, гордий, як панич, не відповів мені й не привітався. Замість того крикнув на мене: — Що ти від мене хочеш і чого сюди прийшов? — Батьку, не буду довго говорити, думаю, що все вам ясно. Добре знаєте, що ховаюсь від жандармів і хочу тікати в світ, все одно, чи до Америки, чи до Франції, а тікати хочу, бо тут мені нема життя. Потребую грошей... багато грошей... — Від мене не дістанеш ні сотика і забирайся мені з хати, бо жандармів призву на тебе... — Того ви не зробите, батьку!.. Тату, я потребую грошей, дайте мені, принаймні, п'ять тисяч крон, щоб я міг врятуватись... — Ані сотика не дістанеш, собачий сину... — Батьку, не приневолюйте мене до того, щоб я сам шукав у вас гроші. — То ти не посмієш, ти, клітко тюремна,— сказав сердито батько, взяв пивник з водою зі стола і кинув у мене. Я відхилив голову, і пивник розбився об двері й розлетівся в кусні. Я блискавкою скочив під полицю, вхопив невелику лавку, де стояли конви з водою, і почав батька бити. Батько звав на поміч, але я схопив його одною рукою за уста, а другою бив по голові. — Грошей мені, кажу!.. Двісті тисяч ви дістали з Америки... Грошей мені, бо я тікати хочу в світ. Де гроші? Батько вже не кричав, тільки стогнав під моїми стусанами. Руки, ноги в нього пов'яли від сильних ударів лавки й кулака. Слова більше не сказав, лиш кректав і тут-там глибоко застогнав. — І стільки не шкодували ви мене, батьку, як останнього собаку. Я міг би вас тепер на смерть забити за втрачене моє життя, бо тільки ви і ваші гроші винні, що я зійшов на пси. Але я не бажаю вашої смерти, як ви моєї бажали і бажаєте. Грошей потребую... Де гроші?.. Скажіть, де гроші? Чуєте? Батько лиш головою покрутив, що не дасть, бо нема, все роздав дітям. Але я не вірив. Не хотілось мені вірити, що мій багатий батько не мав грошей. Витягнув я ремінь із штанів і зв'язав батька. Потім почав шукати, зразу по кишенях, потім у столі, по полицях. Зайшов до комори, поперекидав скрині, одяг, в коморі було досить хліба, бочки з бриндзою, гуні, джерґи-ліжники, багато всякого добра, але готових грошей не було. Мусять десь бути добре сховані. Виліз на горище, шукав по засіках, але там нічого не було, тільки саме збіжжя. Єдине, що міг я взяти,— це шинки і сало, що висіли в диму на бантинах. Відрубав одну шинку і вуджене сало, спакував у торбу і, ні словом не попрощавшись з батьком, вийшов. Пішов у далекі околиці, а батька довго стерегли жандарми, щоб іще раз його не побив. ГАРНА ВДОВА Цим разом перебував я в знайомого дядька під Стригальнями. Якраз вечоріло, як собака заревла й під хатою з'явилось двоє незнайомих мужчин. Один стояв біля хати, а другий застукав у двері. Глянув я крізь вікно й остовпів, бо це були переодягнені жандарми. Хоч як вони замаскувались, з-під вовняного білого сіряка виднілась жандармська блуза з ясно-червоними «паролями» на ковнірі. Куслива собака шарпала за штани, вони обганялись так незграбно, що зразу було видно, що це люди не свої. Я вже тоді придбав військовий кріс, що купив у Сопках від знайомого, мав також потрібні набої. Зброї багато залишилось від світової війни. Раптом вискочив я на стріху і поки жандарми відганяли кусливу собаку, рушницею вибив у даху діру і вискочив надвір. Собака мене врятувала. Жандарми ввійшли до хати, але мене вже не знайшли. Я побачив, що треба бути обережнішим. Хтось зрадив місце мого перебування і вже буду я мати відтепер! Прийшов я до того переконання, що мушу покидати Стригальні й переходити в іншу околицю. Щось день-два перебував я в Сопках, а потім перейшов у недалекий присілок Діл, що лежить вище села Рипинного, майже під полониною Боржавою. Хатки тут порозкидані по берегах, одна від одної досить далеко. Одна купа хатин в зворині, друга на беріжку, потім знову пустирі, поля, толоки, ниви. Було це зимою, перед новим роком. Біля самого підніжжя полонини, висунутого на окраї селища, познайомився я з гарною молодою вдовицею Анною. Тут я святкував новий рік і молода вдова вповні мене зрозуміла. Дала мені приют, теплу хату і страву, скривала мене від людей і ніхто не знав, що в чотирьох стінах її маленької хатини скриваюсь я, Ілько Липей, який втік з тюрми. Моє зранене серце аж тут знайшло спокій. Ще молода і гарна вдова зробила на мене враження, я почав відчувати, що варто жити на світі. Після такої підлої зради почував я себе нещасним, а тепер в моїх грудях розцвіла нова любов, любов серйозна, тривка й щира. Бо нарешті знайшлась людина, що мене цінить, що мною цікавиться й мене від лиха захищає. Ще перед півроком я проклинав любов, я проклинав кохання, не вірив у нього. А тепер і сам побачив, що без Анни не можу жити, що в Анну закохався. Ох, чому ж я давно не пізнав цю щиру людину, що піклується, доглядає і береже мене, мов ангелик, що любить не тією дитячо-палкою любов'ю та гарячими словами, але кохає мене серцем і розумом. Вона готова мене не тільки ночами стерегти, попереджати про лихо, але й своїми руками боронити. Вночі вітер зашепоче, а вона зривається, чи то не жандарми... А вдень хату замикає, щоб не допустити цікавих людей. На горищі грубими вовняними покрівцями вистелила, щоб мені не було зимно, як прийдеться там перебувати, доки з хати люди відійдуть... До лісу мені їсти носить, як прийдеться мені туди втікати. Я такий щасливий, почуваю себе, неначе в раю. Давно відвик я від того, щоб жіноча рука гладила моє лице чи волосся. Давно я не чув на устах любого поцілунку жінки. Анна сидить в моїх обіймах, дивиться мені в вічі, а потім заплаче... Чом йому ховатись від людей? Дома сидіти людині наскучить. Я, було, візьму на плечі сокиру і вже зранку в лісі рубаю дрова. До вечора зладжу дві фіри: одну Анні, а другу тому, хто конем притягне додому. ЮРКО КЛЕВЕЦЬ Хто то Анні дрова ладить, кого вона в себе переховує — ніхто не знав і не цікавився. Знав тільки один молодий чоловік: Юрко Клевець, що возив дрова та приносив зі села Анні нафту і сіль. Хто то Юрко Клевець? Юрко Клевець був талановитою людиною в селі: і майстер знаменитий, і пачкар, і стрілець непоганий. Не було такої праці й того ремесла, якого він не розумів би: голити, стригти вміє, полицю, стіл направити, хати будує, конви робить, словом, це людина золотих рук. Клевець часто заходив до Анни. Зі мною тут він і познайомився, і стали ми добрими приятелями. Не раз з рушницями ходили ми в ліс, убивали серну чи оленя і приволікали додому. Якраз м'ясниці почались, і щоб стрільці м'яса не мали?.. Я вже не дуже скривавсь від сусідів, хіба приховаєш що-небудь на довгий час? Але й нема чого ховатись, та ж ніхто не піде до Волового і не викаже хрещеної душі. Своїх людей нема чого боятись, а жиди й ті драбужники не мусять все знати. Одного вечора сидів я собі в хаті, коли ввійшов до хати молодий парубок Панько і сказав, що й за Клевцем жандарми стежать. — За що? — питав я. — Здається, ви не знаєте, що Юрко — це собака, це остання людина, це душогуб, і я вам раджу з ним не дуже приятелювати, бо він вас на біду приведе... — Юрко Клевець? — Так! Він, тільки він є вбивцею Костюків. — Я хочу знати все, оповідай мені, — просив я його. Панько присунувся ближче, розглянувся, чи хто не чує, і почав оповідати: «Юрко Клевець великий бабій. Сто жінок було б йому замало. Як тільки побачить бабу, вже біжить за нею. Здається, що ніколи ними не насититься». — Це ніякий не злочин, — зауважив я. «Костюк Іван був наймолодшим сином старого Андрія Костюка. Мав двадцять років, от і почав парубочити. Костюк Іван мав гарну дівчину, з якою задумав згодом одружитись. Яке велике було його розчарування, коли одного дня відкрив, що його дівчину перелюбив жонатий Юрко Клевець. Одного разу, зі своїм братом, підсіли Костюки Клевця край дороги і порядно набили. Але Юрко Клевець не з тих людей, що кривду дарують. Клевець шукав відповідної нагоди, щоб криваво помститись. І раз одної ночі нагода сама прийшла. Клевець вертався додому, коли побачив, що перед ним іде собі мирно Іван Костюк. Клевець прискорив ходу, щоб його наздогнати, але Костюк поняв з кишені зброю, щоб стрілити, але було темно і він від цього відступив. Клевець добіг за ним аж під його хату. Під самою хатою Костюків став. Дивиться в вікно, на краю печі блимає світло, а Йван роззуває постоли, хоче лягати спати. Клевець нікого в хаті не бачив, думав, що він сам. В ньому закипіло. «Врешті, — думає собі, — прийшла хвилина відплати». В невеликому визірці була дірява шиба. Він пригледівся ліпше і побачив, що Костюк Іван ладився лягати. Положив обув у запічок, розкривав постіль і в цей мент Клевець поцілив і вистрілив. Костюк Іван болючо закричав: — Йой-йой, батьку, Юрко Клевець стрілив на мене... Нараз із-за коша печі піднявся старий Костюк і підскочив до сина. Івана кров облила, його лице кривилося з болю, він ще раз вимовив ім'я Клевця і сконав на руках у старого батька. Клевець здригнувся. Він думав, що дома тільки Іван, а то на печі спав і старий, тільки там сушилось меливо і він старого не побачив. Як лишить ту справу, то завтра він в руках жандармів, бо старий відразу скаже, хто є вбивцею його сина. Тут треба щось робити і то скоро, без довгого надумування. Убити й старого? Так, тільки вбити, щоб не було свідка. Андрій Костюк відчував і свою небезпеку, бо зразу загасив світло і почав гукати на все горло: — Люди, рятуйте... ря... Клевець ще раз у той напрям вистрілив, де стояв старий Костюк за світла, але не потрапив, бо Костюк гукав далі з хати. Припер Клевець свої плечі до замку і двері пустили. Як тільки двері відчинились, в тій хвилині Костюк вибіг з хати зі сокирою, підняв, щоб Клевця зарубати, але Клевець засвітив йому ліхтаркою в очі і його ясне світло засліпило. Відвернув голову і вдарив сокирою з такою страшною силою, що глибоко зарубалась до одвірка... В тій хвилині Клевець вистрілив утретє і старий через поріг повалився на землю... Після цього все затихло. Клевець ще прислухався, чи хто не йде, але тільки вітер скиглив і десь собаки вили... Та все ж таки одна людина бачила і від неї я це знаю. Клевець ще постояв, думав про наслідки. Всі знали, що вони з Іваном ворогували, і люди догадуватимуться. А щоб відвернути від себе підозріння, ограбив хату, забрав усе цінніше, а решту порозкидав по хаті та сінях...» Панько відійшов, а я задумався над тим. Від Клевця можна того очікувати, він тип вродженого злочинця. З такими я не раз зустрічався в тюрмі. З його очей не можна вичитати нічого доброго. Другого дня навідав мене Клевець і кликав у ліс. — Найліпше буде, як ми розійдемося з тобою і залишиш ти мене в спокої, — сказав я йому. — А це що за божевілля? — питав він. Я йому все оповів, що про нього дочувся. — Убив ти двох Костюків і видаєш себе за невинне, новонароджене ягнятко... — Неправда, брехня! — заявив Клевець. — Це тобі наговорив мій смертельний ворог Федір Костюк... — Жодного Федора Костюка я не знаю, але був тут хтось інший. — Так тоді Панько, той другий півголовок. — Так, Панько, щоб ти знав. Клевець підійшов до мене з усмішкою, поплескав мене по плечу і сказав: — Приятелю, таки добре тобі набрехав той дурень. — Хочу знати, що є правди в тому, — заявив я йому. — Хто вбив Костюків? — Хіба ж я знаю? В той час ходили сюди якісь волокити, цигани, всякі пройдисвіти. Що ж я знаю, може, напали на них і ограбили, бо старий мав гроші в себе... Але я свідками можу доказати, що в той час я з жінкою знаходився на жнивах в мадярського пана біля Севлюша. Навіть дома мене не було, як Костюків убито. — За що ж тоді тебе жандарми гонять? — Так, щоб ти знав, — відповів він, — коли вже ти настільки цікавий: був я на військових маневрах і вкрав два револьвери... От і вся моя вина. Пістолети тоді лежали на складі напівзаіржавілі, нікому були не потрібні. Я поніс додому, вичистив, один в мене вкрали, а другий я добре заховав. Колись тобі покажу. — Чому ж тоді тобі Костюк Федір ворог? — Бо він звідкись має те переконання, що його батька й брата убив я, бо в селі мало хто вміє стріляти і нема рушниць, а всі знають, що в мене «пушка» завжди була, бо як не інакше, то я собі з якоїсь старої змайструю сам і вмію стріляти... Але ще раз тобі заявляю, що кров Костюків не липне до моїх рук. Я в той час працював далеко на панському. — Але ж ти недавно бився з Федором Костюком і в вічі тобі він сказав, що ти погнав зі світа його батька й брата. — Це було так: я йшов у ліс з рушницею на плечах, а він затроїв на мене свого лютого собаку, що прискочив і покусав мене в руку. Я стрілив на пса, потім вистрілив декілька разів у повітря і відстрашив від себе Костюка... Тоді він і вигойкався на мене, що то тільки я є той, який убив Костюків... Собачий син, зараз побіг до Волового і привів до мене жандармів, підбріхуючи, що я його хотів застрілити. — Щось погана, дуже заплутана ця справа і ти мене не переконав. — Як не віриш, йди спитайся в пана, де я був на жнивах. Божусь тобі, що я не вбив Костюків, бо не мав на те причини. Клевець трохи мене заспокоїв, але не переконав. Все ж таки я говорив до нього лагідніше: — А за що Панько твій ворог? — Ха-ха, так знай, не від Івана Костюка відлюбив я дівчину, а від Панька. Панько суджений моєї шуринки, Евки, молодшої сестри моєї жінки... — Значить, ти любиш свою шваґриню?.. А що на те твоя жінка? — З двох сестер любив я молодшу, Еву, і вона мене кохала. Коли я до старого Лемака прийшов сватати Евочку, то старий заявив, що «від старшини батька в лоб». Спершу старша має вийти заміж і аж потім молодша. Гафка теж була гарна дівчина, я з Гафкою одружився, але згодом відчув, що Евка мені миліша. Евку я далеко обходив, щоб не зустрітися. Та одного разу, — я сам був на сінокосі, — Евка прийшла і ми своє кохання цілунками запечатали. Відтоді Евка моя любка... — А Панька дідько бере, а Панько пропадає. Але чому ж він не лишить її в спокою, коли бачить, що вона його не могла полюбити. Чому їй докучає? Клевець ще багато бляндав мені всіляких дурниць, але я не слухав. Не любив я його, він був брутальної вдачі. Де тільки міг, обходив я його. Жив я своїм життям, перебував у своєї Анни, а Клевець більше задержувався в Евки, ніж у своєї жінки. Одного разу таки познайомився я з Евкою і старався її намовити, щоб порвала з Клевцем. Він не для неї. І справді, одного гарного дня Евка заявила, що вона за Панька таки вийде заміж. Бо що ж із такого життя? Сестра Гафка ворогом стала, ціла родина Лемаків чортом дивиться на неї, що вона почала з жонатим та ще з чоловіком своєї рідної сестри... А тут знаходиться чоловік, що не дивиться на минуле і готовий з нею одружитися. На цю вістку Клевець не сказав ні сяк, ні так. Не намовляв, ані не забороняв. Йому було байдуже, звик до того, що за ним жінки плакали, а не він за ними. Одна ворона з плоту, а сто на пліт. Але на весілля Евчине таки не пішов. Евка вийшла заміж, але любовних взаємин з Клевцем не перервала. Її чоловік виявився слабким для того, щоб зробити цьому кінець. Зима скоро минула, почало гріти тепле сонечко і в холодних горах. Поволі минала й весна, вже можна було переночувати і в полі. Здебільшого блукав я сам по лісах, але стало мені нудно. За Клевцем теж стежили жандарми, і він також покинув село і хіба ж десь ночами відважувалися ми навідати Діл. З Клевцем не дуже радо я ходив, але без нього я не міг обійтись. Клевець мав у своєму селі багато приятелів, сватів і кумів усіляких, і вони нам обом допомагали як харчами, так і звістками. Ми були про все ознайомлені, де маємо і де не повинні задержуватись. * * * Про все оповідав мені Ілько Липей, про своє життя, про любов і свою недолю. Клевець вже давно зарився в сіно і хропів собі ще з вечора. Було вже далеко поза північ, і нам обом хотілось спати. Ілько Липей збудив Клевця «на варту», той взяв рушницю в руки і став біля оборожини, щоб стерегти до рана. Вони завжди так ночували: один спав до півночі, причому другий був на сторожі, а від півночі мінялись. Ще я добре і не задрімав, як зірвалися вони нагло, похапали речі і повтікали, бо Клевець щось помітив і збудив Липея. Вони втекли в недалекий ліс і там зникли. Я остався в оборозі сам. Знову почувся свист, і я побачив, що до оборога наближаються з двох боків люди з якимись патиками. Вони підійшли ближче. Тоді я побачив, що це жандарми з баґнетами на рушницях. Вилізли вони на оборіг і знайшли мене. Я накинувся на них, мовляв, як вони посміли перебивати туристові сон, і вони, вибачаючись, спитали: — Не бачили ви тут Ілька Липея? — Ні, не бачив, — відповів я спокійно і ліг спати. НАПАД НА ЖИДІВ Почали кружляти страшні чутки: тут напали на жидів, там пограбували купця. Жандарми були гостями в Долі майже щодня. Зі села Тюшки прийшла чутка, що до Юнґа Берка вдерлись замасковані сажою розбійники, один високий, другий низький. Потовкли жида на жах, поки їм не дав гроші. Берка Юнґа з перев'язаною головою повезли до Волового в лікарню. Він там розповідав: «Високий тероризував мене револьвером, а низький обшукував усі кишені, столи, скрині, а потім комору, але грошей не знайшли. Тоді били мене по голові, ступали кованими черевиками на босі ноги, а низький почав мені пекти цигаркою ніс... Тоді, хоч-не-хоч, мусів я їм віддати сховані гроші...» — Людоньки, рятуйте, ловіть опришків, — гукали жиди, але селяни не дуже поспішали... І зібрались жиди в депутацію до волівського начальника. «Бандити ґоїв не рушать, а жидів грабують... Жандармів сюди, десятки, сотки жандармів ловити Липея». * * * З того часу до Дола, Жиган і Рипинного приходила розвідка за розвідкою. Всі жандармські участки були підсилені й почалося справжнє полювання на Липея. В Долі перебувати вже було неможливо. Липей з Клевцем взяли наплічники, рушниці та інші потрібні речі й пішли в полонину Боржаву, де було безпечніше. Худобу вже вигнали на полонину, пастухів повно на кожному ґруневі, а пастухи не те що не викажуть, а ще й допоможуть... Часом і жінки підуть «на чорні ягоди» та «малини», щоб понести харчів та тютюну. Ілько часом і покпив собі з жандармів. У Воловому кожного місяця відбувається крайовий торг. Липей зійшов до Волового, купив у склепі високі «канадійські» черевики, роздивився по містечку, добре знаючи, що в такий час всі жандарми на варті. Потім білою крейдою написав на брамі жандармської казарми: «Тут був Ілько Липей». Ще й дату написав. Скоро на те бухнуло з цілої околиці багато чужих жандармів. Одна така розвідка в Келечині зайшла до жидівської корчми відпочити. Там собі попивали два чоловіки. Жандарми почали з ними розмовляти, говорили, випитували і сказали, що вони прийшли зі Свалявщини слідити за Липеем. Якраз тоді повз корчму пройшов з барабаном сільський барабанщик, став на вулиці і, вдаряючи в барабан двома паличками, грімким голосом гукав: «Дасться всім до відому, що хто зловить Липея або приведе на його слід, дістане тисячу крон...» Барабанщика оточив натовп людей, вийшли жандарми з корчми подивитись, довгенько стояли на дорозі. Тим часом двоє незнайомих мужчин розплатились і пішли задніми дверима, залишивши записку на столі: «З Липеєм попиваєте і Липея шукаєте...» Так само, як циган, що сидів на коні й коня шукав. З того часу в кожного жандарма було фото Липея. Кожний високий чорнявий чоловік був підозрілий, за ним слідкували, поки пересвідчувалися, хто він такий. Волівський комендант жандармерії, капітан Ґренцер, серйозно взяв справу в руки і вирішив зробити кінець раз і назавжди. Стежа за стежею ходила по лісах та полонинах. Розвідували, ходили, слідили та випитували. Обіцяли тютюну, обіцяли грошей, але пастухи сміялись їм у вічі. Ніхто не хотів нічого сказати. Часто повідомляли, що Липей то тут, то там переховувався, але це виявлялося не завжди правдивим. До того Липей і тактику змінив: одного дня переховувався в Стригальнях, наступної ночі переходив у Сойми. Як із Стригалень приходила звістка, відразу туди прибувала хмара жандармів, перевіряючи кожну закутину. Дальші звістки бігли вже зі Соймів чи Рипинного, а тим часом Липей гуляв собі в полонині Куці чи над Вічковим у широких пралісах. ПЕРША КАТАСТРОФА Ілько Липей був грамотний і не був з тих найдурніших. Трохи навчився у школі, а решту довчило його саме життя: війна, далекий світ, тюрма. Був розважливий, оглядався й на задні колеса. Зате Клевець був чоловіком наглої вдачі, скоро запалювався, був би перевернув цілий світ, коли б в силі. — За що, властиво, нас гонять? За що нас гонять, мов серну по лісах?.. Але коли вже переслідують, то нехай буде за що... Гей, Ільку, в розбої ходімо! Як бути опришками, то бути ними справді. Як терпіти, то щоб було за що... Ілько його стримував. Не хотів проливати крови, не хотів грабувати, не бажав бути розбійником, боронив тільки свою волю. Ілько найважливіші події записував до свого щоденника. Вже давно його вів, ще в тюрмі почав. Свої болі, свою тугу виливав до нього. Записував усе, згадував про своїх приятелів, про добрих людей, що йому помагали. Мав приятелів у Лозянськім, у Долі. Вони жили найближче до Боржави, вони йому найбільше допомагали. Приносили харчі, білизну, тютюн, приносили вісті. Жандарми їм наступали на п'яти. Хтось мусив зрадити місце перебування, бо жандарми день у день приходили на ті місця, де вони перебували. — Чи то не твій Прокіп віддячується нам? — Прокіп або Костюк,— відповів Клевець. Липей не мав відваги ночувати в колибах, ночували під кущами або десь в кам'яних печерах, щоночі змінюючи місце. Вдень перебували на високих, голих ґрунях, щоб вже здалеку бачити ген далеко на всі сторони. Але тут спіткало нове лихо: не числились з тим, що жандарми приведуть поліцейських псів, а в тих звірюк нюх знаменитий. За одним слідом готові іти далеко, хіба слід дощ змиє. Якраз сиділи вони на полонині Стовбі. Сонечко тепленько гріло, подалі в долині паслися коні, конюхи простерлись собі і спали горілиць в шуварі. На другому ґруневі дрібонькими перлинками біліли ряди овець. Липей з Клевцем отаборились. Поскидали плащі, торби, наплічники з харчами і вигрівались. Клевець задрімав, а Липей враз зірвався з місця й заревів: — Жандарми тут! У двохстах метрах від них показалися жандарми, що бігли до них, стріляючи. Схопився на ноги і Клевець і, подаючись назад, вони відстрілювалися. Вже далеко відбігли, як Клевець закричав: — Плащі й наплічники наші!.. — Чорти тобі до наплічників, а рятуй шкуру, — сказав Ілько, але Клевець, мов божевільний, кинувся на жандармів, біг до них по наплічники. Жандарми цією несподіванкою були здивовані, мов остовпіли, не знали, що робити. Клевець добіг до торб, вхопив свій наплічник і кинувся назад. Жандарми опам'ятались і почали по ньому стріляти, але Липей збоку взяв їх під свій вогонь і вони полягали на землю, ховаючись від куль. Липей з Клевцем бігли щосили назад, а жандарми залишились на місці. — Ну, бачиш, вони нас таки не зловили, хоч їх було четверо, а нас тільки двоє...— сказав сміючись сміливий Клевець, а далі й додав:— Коли б були більшими героями, могли нас тут зловити... Два проти чотирьох. — Певно, що пан «верхні» за це похвали не дістане, — відповів Ілько. Все ж таки переховуватись на голому ґрунті виявилося дуже невигідним. Далеко краще боронитись у лісі, де можна швидше сховатись, ніж на відкритому полі. Клевець реготав, але Ількові було не до сміху, бо він лишився тільки в блузі і з рушницею в руках. Плащ, наплічник, покрівець, револьвер, набої і багато харчів потрапило в руки жандармам. Навіть щоденник попав у їхні руки, де все було записано. Клевець смілістю врятував торбу, але тепла ковдра, сокира, тютюн й інші дрібні речі залишилися в полі. Жандарми забрали залишені речі й пішли. Від того дня в розвідки ішли цілі відділи, а по сліду пускали поліцейських собак. Псам давали понюхати залишені речі і за тим нюхом вони ішли справжнім слідом, начебто їх на мотузку вели, а слідом за ними жандарми. Та Липей був готовий і до того. В кишені в нього була торбина гострого перцю, він посипав сліди, поліцейські собаки втрачали нюх і не могли далі вітрити. Липей залишив Діл, залишив Стовбу і вони подались у дальший Кук. Каштан Ґренцер прочитав щоденник Липея і розпочав широке слідство. Всіх тих, що були згадані в щоденнику, жандармерія виловила. Заарештували багато людей з Лозянського, Сухого, Жиган і з Долу, забрали навіть стару немічну матір Юрка Клевця. Липей Ілько проклинав свій щоденник, проклинав кожну букву в ньому, що завдали стільки лиха бідним людям. Вже жалкував, що взагалі писав, а коли писав, то чого згадував імена. Одного гарного дня принесла пошта листа окружному начальникові Вацкові. Липей писав, що коли не випустять людей, яких через нього заарештували, то Волове, а особливо волівський панський квартал піде з димом... Начальник наказав, щоб по Воловому вночі кружляли нічні сторожі. З кожної хати повинен чоловік іти по черзі стерегти вулицю. Двійками та трійками ходили люди та стерегли до рана панські та жидівські хати. НАПАД НА ТУРИСТІВ Липей і Клевець опинились без плащів, без ковдр і харчів. Мали тільки те, що було на них, все інше залишили в Стовбі. До села не мали сміливості зайти, помічники не дуже голосились. Ночувати на полонині не було з медом, коли не було чим і прикритись. Хоч і літо, ночі на полонині холодні, а їхні теплі ковдри помандрували до жандармської казарми. Клевець вже давно радив не щадити туристів. Бо що ж туристові втратити ковдру чи наплічник, він за декілька днів матиме новий. Врешті, туристи — це пани, мають гроші на те. Але Липей противився тому. Не дозволив зачіпати сторонніх чужих людей. Та все ж таки останніми днями прийшов до переконання, що коли від туристів не придбають вони собі одяг, то жандарми їм не принесуть в полонину. Врешті їх переслідують, треба облишити всякий жаль. Липей з Клевцем сиділи пад полониною, як побачили, що Куком проходять туристи. Шестеро їх було: четверо чоловіків і дві жінки. Липей з Клевцем почекали їх на дорозі, зняли рушниці з плеча і загойкали: — Стійте, руки догори! Туристи страшенно перелякались, чоловіки зупинились і піднесли руки. — Не бійтесь, ми нікому нічо не зробимо, — сказав Липей, підійшов ближче і додав: — Панове і шановні дами, маю честь представитись: я Ілько Липей, а це мій товариш Клевець. Як це жінки почули, почали страшенно верещати, але Липей утихомирив їх: — Нема чого боятись, ми нікого не з'їмо, інакше — в нас бабів досить... — Тоді чого від нас хочете? — спитав сміливіший з них. — Бачите, маємо клопіт: жандарми випудили нас з ґруня, забрали одяг і весь наш харч, от і опинились ми без жодних засобів. Мусите нам, шановні дами і панове, вибачити, коли позичимо собі від вас так потрібні нам речі. Отже, прошу, панове, не рухатись з місця, ми заберемо все, чого потребуємо. Ви, панове, заможніші, не будете відчувати брак, а нам ці речі дуже придадуться. Врешті, ви повертаєте додому, а ми залишимось тут. Ілько стояв з рушницею, а Клевець все вибирав з кишень і наплічників. Вибрав гроші, набої, револьвери, забрав светри, ковдри, білизну, потім хліб, консерви, сало й тютюн. Також узяв фотографічні апарати, але Липей загойкав: — Фотографічні апарати положи назад. Беремо тільки те, що нам потрібно і на чому розуміємось... Даруйте, панове, що забираю у вас ці речі, але терпимо голод і відчуваємо потребу в теплому одязі. Ви і так свої «маневри» вже докінчили, а нам дуже це придасться. Туристи це визнали, жінки трохи втихомирились, а чоловіки пустилися в розмову, а потім попрощалися. — До Волового звідси дві години ходу. А як зайдете до жандармів, — а я знаю, що туди загостите, — то скажіть їм, що поздоровляю їх, — сказав Липей, усміхаючись, подякував за речі, вони зібрали їх у дві ковдри, перекинули через плечі і пустились у дорогу. Вже були на відстані, коли один турист підніс апарат і сфотографував їх якраз тоді, коли несли на плечах клунки. Липей з Клевцем подалися вгору, а туристи скоренько поспішали до Волового. І справді, першою дорогою пішли в жандармський участок. До казарми й перед тим приходили різні хвальки, що тут і там бачили Липея. Їм не дуже вже довіряли, але як побачили пограбованих туристів і до крайности переляканих жінок, то зразу повірили. А вже найбільше зацікавилися фотографією. Один турист в коморі зразу і проявив фотографію, на якій було видно двох озброєних мужчин з клунками на плечах. Не було жодного сумніву, що це Липей з Клевцем. І пішли депеші й телефони. Капітан жандармерії Ґренцер просив допомоги. З Ужгорода йому телефонували, що з Хуста поїде майор Цімріх зі своїм відділом та поліцейськими собаками ловити Липея. Жандармів маси прибули. Від Березова до Подобівця було їх повно в кожному селі. На автобус мали безплатний вступ, крім того деякі мали свої мотоцикли. Телефон був до їх диспозиції, в селах не було про інше чути, як про Липея. Липей був цим разом оспіваним героєм, Липей жив у фантазіях людей, Липей був Божим бичем на тих, якими обдертий, голодний верховинець ніколи не захоплювався. Селяни стояли в гуртках, обговорювали події і з усміхом глуму показували пальцем на жандармів, що не в силі зловити Липея. Невдовзі знову наліпили плакати й вибубнували в селах, що премія за голову Липея підвищується до трьох тисяч чеських крон. Верховинці стояли і посміювалися собі під ніс, говорячи: — ...і за голову Шугая було виписано ще більше, але чехи нікому не дали цих грошей... ЛОВИ В СОЙМАХ У Воловому перебував безробітний чеський слюсар Макс Їровшек, який рік тому прибув на Підкарпатгя. Мав зайняти місце лісника, але щось не погодився з чеським паном — арендатором ревіру, і місця лісника не зайняв. Вештався без роботи. — На біду тяжку собі то приходить аж із Чех сюди, коли і для тетушніх нема роботи, — сказав один ремісник, коли той звернувся за працею. Радив йому вертатись додому; але повітря Верховини таке знамените, що як вже його хто закуштує, то нерадо лишає. Їровшек мав пристрасть до ловів. Ходив та гонив по полях зайців та лисиць. Як жив, з чого, — ніхто того не знав, але й нездуже випитували в нього. Тим більше в чеха, що належить до «пануючої» нації і зможе собі дати раду. Кого обходить на Верховині один безробітний, коли тут тисячі дітей і дорослих гине з голоду? В Сеймах готувались до ловів на диких свиней. Запрошували й Їровшка, знаючи, що це знаменитий мисливець. — Не йди туди, — відраджував його знайомий. — Там тепер Липей гуляє. — Саме через те піду, що там ходить Липей... Хіба ж три тисячі крон не гарні гроші?.. Лови розпочались. Товариші розійшлися, стали в лісі один від одного досить далеко. Нагоничі і гончі пси пішли вперед, заганяти кабанів. Макс Їровшек став біля великого дерева і дожидався. Саме думав про те, як би ото добре, коли б він здибав того славного опришка та віддав живого чи мертвого в руки справедливости. Зразу зробив би він кар'єру. Всі газети писали б про його геройський вчинок, ім'я Макса Їровшка було б зразу славне на цілу державу, на цілий світ... Він, єдиний він, врятував би Верховину від опришка, від клятого бандита... Сто і сто жандармів тижнями марно блукали за ним, а він, єдиний він, був такий відважний, що відвів у кайдани отих ворогів населення. О, тоді ім'я Їровшка скрізь задзвеніло б... Лісова управа зразу дала б посаду, може, й самого управителя... Їровшек нашорошив вуха, бо збоку затріщало галуззя під ногами у двох незнайомих чоловіків, що з рушницями в руках обережно наближались. Їровшек добре їх оглянув. Вони не з їхньої групи, навіть не нагоничі. Пригадав фотографію, яку бачив у газетах після нападу на туристів: один вищий, а другий низький, присадкуватий. — Так!.. Це вони: Липей і Клевець, — сказав сам до себе Їровшек, підняв рушницю, зачекав, доки вони підійдуть ближче, і загойкав: — Стій! Руки догори! Липей, що йшов попереду, зразу остовпів, не знав, що робити, бо недалеко виднілась рушниця, з цівки якої чигала на нього смерть... Але Клевець, що був на декілька кроків позаду, відскочив під бука і з-за дерева вистрілив. Їровшек не мав часу й рушниці підняти, як випав з його рук кріс і він повалився на землю. Ці підскочили до нього, вирвали з рук кріс і Клевець зробив рух, щоб ще раз стрілити в груди мисливця. Липей однак вхопив його за руку і заборонив йому. — Не маємо ніякої причини його вбивати, — сказав він і три рази вистрілив у повітря та почав гойкати на людей, щоб прийшла чимскорше допомога і відвезла пораненого. Самі ж вони швидко зібрались і втекли в протилежний бік, у гущавину. Їровшек лежав весь у крові. Клевець прострілив йому черево. Невдовзі прибігли його товариші, сяк-так перев'язали, вирубали молоді, тонкі дерева і зробили ноші. Потім взяли пораненого й понесли в долину, в напрямі села. Селом кулею рознеслася чутка, що Липей застрілив мисливця. Одні жахались, а інші перекликувались: — Пани хотіли зловити Липея, але Липей скорше постріляв панчуків... Та дармо його автом зараз відвезли до лікарні, дармо зробили трансфузію крові і операцію, Їровшкові вже не помогло, третього дня він помер. Липей Ілько втратив голову. Він добре знав, що прийде після того. Втратив певність, ходив, мов зарізаний, і більше бував коло осад, ніж в полонині. — Того ми не сміли робити. За одну чеську голову полетять наші дві, — сказав він Клевцеві, але той подивився на нього і гнівно відповів: — Та що ти говориш, чорти б взяли твого батька, та ж він був би нас постріляв, мов горобців, то вже скорше я його, ніж він мене... Але це не могло заспокоїти Ілька. — Тут вже ніщо ніде не поможе. Нині — завтра тут сотки жандармів і цілий ґарнізон війська. Чехи так скоро не подарують смерть свого чоловіка. Могли ми вбивати, грабувати і сто жидів, тільки чехові були б дали спокій. — Ну, а тепер що робити? — Тут ми не можемо вдержатись. Тікати в інші, невідомі околиці також не можемо, не маючи помічників, не маючи знайомих. Але як тікати, то тікати далеко, за кордон до Франції, до Польщі чи до Росії — все одно, тільки чимскоріше звідсіля. Але до того потрібно три речі: гроші, гроші і ще раз гроші. ЖАНДАРМЕРІЯ БЕЗПОРАДНА Майор Цімріх написав листа до командування жандармерії в Ужгороді. В ньому він заявив, що жандармерія безпорадна, населення не те що допомагало б органам громадської безпеки, але ще й перешкоджає. Відверто симпатизує злочинцям. Справа стоїть так, що вже не можна вірити навіть тим найпевнішим вістям. Як ви дістанете звістку, що Липея бачили в Сопках, то певно він у Стригальнях... Однострій невигідний, терен важкий, жандарми працюють і по сорок годин підряд, без найменшої надії на успіх. Липей має своїх шпигунів, добре інформований про все. Розвідка почне провадити слідство, а вже там зараз пастух «вівцю шукає, що загубилась вад отари...». Від населення не довідаєтесь нічого, хіба від жидів. Але вісті приходять пізно, а ще доки розвідка туди поїде, то Липей блукає за сьомою горою. Він зовсім не дивується, що капітан Ґренцер нічого не міг зробити. Майор Цімріх для швидкої переправки відділів просить автомобілі, просить нові відділи молодих, легконогих жандармів до гірських експедицій. Смішно, що за голову такого злочинця призначено тільки три тисячі, коли ця комедія державі коштує чверть мільйона чеських крон. Коли кожний другий день коштує п'ять тисяч, то ця сума виглядає дуже смішно. Хай призначать премію високу: десять чи двадцять тисяч крон, то наслідки будуть швидко. Майор Цімріх прикушує губи. Його всі вважали найліпшим кримінальним розслідувачем, а тут він втратив кілька тижнів не те що без будь-яких успіхів, а й ті сліди згубив, що мав. Його жандарми ніч-день б'ють собою по далеких полонинах, а в той же час Липей в чотирьох кілометрах від окружної столиці, в Соймах, застрілив чеха... В кожному селі жандармів повно. Селяни з них сміються... — Ну, що ж, панове, зловили Липея? — Так, зловили собаку за хвіст... — відповідають другі, сміючись уголос. * * * До команди жандармерії дійшли вісті, що в Березовому замасковані розбійники пограбували селянина Миколу Воробка. Вночі вдерлись до хати та погрозами і побоями приневолили його, щоб сказав, де тримає гроші... Воробок був господар пильний, роками збирав гроші на землю. Не одну пару волів продав, поки назбирав дванадцять тисяч. З Воробка годі слово витягнути: божився, що не прозрадить. Руки йому пекли вогнем, на гарячу плиту посадили, щоб видав тисячки. Він видав, бо мусів. Ще й присягнув, що нікому не скаже... Мав він стільки грошей? А чому ж тоді обшарпаний і босий? Але гроші були на землю. Чому не поклав у банк? Селянин ні до кого не має довір'я. А може, то і не Липей... Липей сажею обличчя не маже. Опришків тепер багато, бо є на кого звалити. Хто грабує — Липей. Хто б'є жидів, хто стріляє фінансів? Тільки Липей з Клевцем. Це так говорили ті, що Липеєві симпатизували. Других обурило, що Липей вже й на своїх нападає. Вони були переконані, що грабіж здійснив Липей. Це дуже можливо, бо він потребував грошей, як ніколи перед тим. Помічникам треба платити, харчів також ніхто задармо не купить... Ціла Волівщина виглядала, як під час війни. Авта, кур'єри, телефони, гінці, розвідки. На вулицях гурти людей, обговорюють, приносять сенсаційні вісті. Один те чув, другий те. Один одного переліцитовує, гойкає і переконуючи жестикулює. — Липей зупинив дві жидівські фіри мелаю. Поскидав мішки на землю і кукурудзу роздав бідним... — Липей з ярмарку зайняв табун жидівських коней... — А знаєте, чому Липея куля не береться? Бо в правій долоні має зашиту наворожену шовкову траву... Авта трублять: з Берегова прибув новий відділ жандармів. З Ужгорода в дорозі ціла жандармська школа. Три сотні озброєних жандармів стало на ноги, триста чоловік женеться за Липеєм. Газети пишуть, вислали своїх кореспондентів, мов на фронт, люди хвилюються. Жиди, коли звечоріє, не сміють вийти з хат. Врешті ужгородська крайова команда послала підполковника Віта, що вже давно ловив розбійників на подібному терені в Герцеговині. Він посидів декілька днів, розглянув справу і виробив план. Тут нічого не допоможуть експедиції, розвідки всякі. Грошей треба сипнути, шпигунів найняти, вивідати ворогів Клевця, а ті вже принесуть вісті. ОСТАННЯ ГОСТИНА Липей з Клевцем вирішили, що більше тут затримуватись неможливо, бо обруч усе звужується. Треба залишити околицю і перейти в іншу, далеко безпечнішу. Чи то буде Брустура, чи Окови, все одно тільки геть звідсіля. Там можна буде вичекати відповідної пори, роздобути паспорти і податись у світ. Коли б ото поляки посварились із чехами, то було б найліпше податись до Галичини, але інакше поляки видадуть... — Ну, добре, але Окови чи Лазівщина — то не Діл, там нема приятелів, там нема кумів і сватів, там нас ніхто не знає, хто ж нам допоможе, хто ж нам принесе харчів? — запитав Клевець. — Дурниця, зимівок і там досить, тільки харчів треба понести, — відповів Липей. Одного дня Клевець звориною скочив до пастухів і ними переказав у село своїм помічникам, що в середу увечері надійде в Діл, щоб його очікували. Згаданого дня вийшли вони з лісу й темним вечором прибули до Анни в Діл. Анна приготувала закуску, сусідський хлопець побіг у Рипинний і приніс від жида міцної горілки. На гостину прийшли й їх помічники, що завжди допомагали їм то вістями, то харчів приносили для них. Закусували і гостились на прощання. — Ілечку, я мала поганий сон... боюсь, що станеться щось злого, — сказала Анна. Але Ілько мовчав, а Клевець легковажно махнув рукою. — Навіщо така гостина, навіщо стільки людей? — питала вона, але Липей не прозраджував, що вони прощаються. — Чимось треба віддячити людям, які стільки разів нам допомагали, — відповів він. Погостились, поговорили. Помічники були стомлені і заявили, що пора спати. Всі встали від стола, залишаючи Анну в хаті, і вийшли. Відійшли досить далеко на спільну нараду. Сіли на моріжок, і Липей почав говорити: — Хлопці, потребуємо харчів, багато харчів. Хто його зна, куди ще прийдеться нам скриватись, то ж страва нам потрібна. Вийняв з портфеля гроші і одному подав. — Тут маєте п'ять соток. Раненько підіть до Волового і закупіть консервів, сухарів і сала. В одному місці не купуйте, щоб не було підозріло. Частину купіть в кооперативі, а частину в німця Ганса. Скажете, що несете на синьовирське озеро, туристам. Візьміть бесаги, до них найбільше влізе. Хліба не купуйте, бо забирає багато місця і скоро псується... А як все те нам принесете, дістанете двісті крон... кожному по п'ятдесятці... Не забудьте: особливо консерви і сухарі, коли вже не сало... Солі та сірників також принесіть. — А де зійдемось? — питали помічники. — Десь тут недалеко. — На рипинській Кичері буде найліпше. Отже, на Кичері, там будемо вас чекати, — сказав Клевець, що найліпше знав околицю. — Добре, то на Кичері. — На тому горбі є кущі, є де скритись, — зауважив Клевець. — Отже, ми будемо в кущах, — сказав Липей. — Як ви надійдете, то три рази свисніть. Ми також відповімо свистом і тоді зійдемось. Згода? — Згода! — відповіли ті й попрощались. — То ж не забудьте, на рипинській Кичері... Відправили в дорогу помічників, а самі повернулися назад до Анни й продовжували гостину. У всіх у них гуло в голові, у Клевця найбільше. Остання гостина, хотів почувати себе добре. Нарешті попрохав він Анну, щоб пішла до Панька і привела його на чарку горілки, бо хоче з ним помиритись. Анна побігла, але Панько нерадо приходив, і вона повернулась без нього. — Я бачу, що тут буде бійка! — сказав Липей, але Клевець поклав руку на серце й сказав, що про щось подібне ані не думає. Клевець пішов сам за ним, прохаючи, щоб прийшов. Нарешті той погодився, і вони прийшли до Анниної хати. Аж тепер розпочалась справжня гостина. Горілки було досить і закуски не бракувало. Сиділи й попивали. Панькові горілка смакувала. Ілько вже був змучений, взяв свою рушницю і пішов на оборіг спати. Анна також задрімала на печі, а Клевець з Паньком ще все попивали, балакали п'яні і навіть розцілувалися. Клевець Панька частував, а сам пив небагато. Панько доти ссав, поки схилився на стіл і задрімав. Клевець поклав його на лаву, погасив світло і пішов просто до Евки. Другого дня раненько, як тільки сонце блисло, Ілько прокинувся і ввійшов до Анниної хижі. Аж руки опустив, як побачив, що на лаві хропе Панько. Недовго чекав, бо незабаром з'явився і Клевець. Пішов прямо до криниці і помочив голову в воді. Був змучений, невиспаний і найрадше б ліг десь під кущем спати. Але Ілько тягнув його, щоб сховатись у безпечному місці. Зараз людей повно, навіщо ж має кожен чорт бачити, куди вони ходять. Ількові щось стискало серце. Ще раз передумав, чи добре він зробив, що послав тих людей до Волового, в те прокляте гадюче гніздо, де стільки його ворогів. Люди можуть проговоритись, або таки і зрадити. Він їх не знає, а нині світ проклятий, за гроші брат брата продасть, а не те що чужого. — Не май страху, то люди певні, — запевняв його Клевець. — Кого гадина вкусила, той і глисти боїться, — відповів Липей і довго думав. Клевець підійшов до нього, пробував його розвеселити. Оповідав йому жарти, всякі пригоди, але Ількові думки не дали спокою. — Зажди, я тобі розкажу, як я Панька упоїв і положив на лаву спати, щоб попрощатися з Евкою... Та жарт є жартом, але бідна Евочка дуже шкодувала, як довідалась, що ми, як тільки візьмемо харчі, залишимо околицю. — Ти ачей їй оповів весь наш план? — Чому ж би й ні? — Такого дурня, як ти, я ще в житті не бачив! — загойкав Липей і опустив руки. — Не забудь, що в жінки довге волосся, а короткий розум. Не забудь, що важливі речі не смієш жінці в'язати на ніс. Вона не встоїть, щоб не сказати бодай своїй наймилішій приятельці. Як тільки двоє баб знає якусь таємницю, то знає все село. — Не кожна баба язиката. — Чи ти певний того, що Евка не хоче тебе позбутись? Адже ж вона має чоловіка і ти їй на перешкоді. Вона тебе більше боїться, ніж кохає... Ще багато тобі вчитись! — Я за свою Евку певний! — заявив Клевець. — А я не певний ні за жінок, ні за наших помічників, що ти їх назбирав... Навчився я не довіряти і своїй рідній мамі, а не те що жінці. Мені вже одна жінка перед вівтарем присягала, а потім зрадила... Звідки ти знаєш, що ти їй не осточортів?.. Звідки ти знаєш, чи вона не жде тієї хвилини, щоб тебе позбутись?.. Рідному батькові не можна вірити, а не те що чужим... — заявив Липей, гірко зітхаючи. Сіли в кущах, щоб пересидіти цілий день. Ілько майже не сказав ні слова, а носився з тяжкими думками. Щось стискало його серце, як ніколи перед тим. Ох, навіщо ж він послухав отого дурня Клевця, що сам лізе в біду. А ще назбирав людей Бог зна яких, що готові за гроші й рідного батька продати. Ніби приятелі. Хорони мене Боже від приятелів, а з ворогами дам собі раду — згадав він приказку. ОСТАННЯ АТАКА Підполковник Віт страшно огірчений, бо вже сидить він у цій проклятій зворині досить давно, а успіху жодного нема. Липей собі гуляє й далі. Триста шістдесят жандармів гонить він по лісах та полонинах, від Хуста до польського кордону обійшли вони цілий терен, але сліду жодного. Гонив він колись комітаджів по Герцеговині, ловив злодіїв у Боснії, але таких труднощів ще не мав. Населення підтримує розбійників, це нечувана річ. Навмисно затирають сліди. Мобілізував він цілі відділи, викликав військові авта, велів привести поліцейських собак — все те не помагає. Високою премією ніхто не цікавиться. Бояться помсти. Тихцем оповіщено, що хто тільки наведе на слід, дістане двічі більшу суму, ніж та, яку оголошено. Імені ніхто не розкриє. Підполковник дуже радо дав би з власної кишені, щоб тільки був кінець цій комедії. Скандал який, як і йому не пощастить зловити Липея! Мужві також обридло вічно лазити по горах. А діти державі не коштують? Скільки грошей вже пішло на ці лови опришків! Що скаже полковник в Ужгороді, як і Вітові не пощастить? Це вже питання чести. Капітан Ґренцер і майор Цімріх з'їли собі зуби на цих проклятих ловах. Кожний хотів довести, що щось уміє, кожний з них бажав успіху, від душі бажав тієї слави. Це ж велика слава зловити розбійників серед дикого терену в пралісах. Певно, були б підвищили на одну ранґу, а тепер все те чорт забрав. Бо коли і зловлять Липея, слава піде на інший рахунок, лаври понесе підполковник Віт... Підполковник якраз пообідав, коли прибіг жандарм і доповів, що якийсь обідранець з Рипинного приніс важливу звістку. Підполковника вже дратували подібні вісті. Вже він не одну перевірив і всі виявилися фальшивими або запізиеними і з них не було користі. Вістей він чекав зовсім з іншого боку. Але встав і пішов до канцелярії. Там вже чекав молодий схвильований верховинець. Підполковник подивився на нього, але його постать ніяк не викликала довір'я. Чоло в нього низьке. Хоч саме населення дуже гарне, але цей виглядав, мов якийсь виродок. Очі в нього, мов у щура, маленькі, без ніякого блиску, ніс кирпатий, а обличчя ніби зломлене. Говорив таємничо, недовірчиво, зупиняючись після кожного другого слова. Справжній тип донощика, а з виразу його обличчя можна було вичитати, що за чарку горілки він готовий підпалити і свою рідну хату. Підполковник крутив головою, не хотів йому вірити, але цей запевняв старшину: — ...правду кажу, великоможний пане, як я брешу, то хай я осліпну на обидві вока... можете мене повісити, як то не буде правдою... але прізвище моє не записуйте, бо Клевець мене застрілить... Комендант йому обіцяв, що його ім'я ніде не буде оголошене, ніхто не буде знати, хто приніс звістку і звідки вона походить. — Але, хлопе, йдеш і ти з нами, а як все те не буде правда, то будемо тобі хребет мастити... — Щоб я не діждав до рана, коли то брехня... — відповів обідранець. Підполковник почастував його цигарками, але той заявив, що радше їсти йому хочеться. Один стражмайстер відвів його до кухні і нагодував. Аж тепер показав себе полковник Віт справжнім жандармом. Сидів біля телефону й мобілізовував свої відділи, що були розкидані по різних закутинах. А де не було телефону, туди посилав письмові накази з кур'єрами на велосипедах. Свистіли сирени автомобілів і мотоциклів, одні звозили військові автомобілі, інші самі над'їжджали автобусами й надходили пішки. Один автомобіль послав аж у Стригальні. Телефон, депеші, рух, біганина — все це було того дня до самого вечора. Літнє сонце давно зайшло за Менчіл, коли серед двору казарми стояло близько двох сотень жандармів, поділених на невеликі відділи. Провідники відділів були в канцелярії разом з підполковником, що сидів над картою й давав накази. Кожен провідник робив позначки у блокноті, а також сильно підкреслював на своїй карті те місце, яке мав тієї ночі зайняти. Підполковник Віт виробив детальний план і розділив ролі. На чолі більших відділів стояли: майор Цімріх і капітан Ґренцер, а меншими розвідками командували: з ужгородських — поручники Грушка і Вайнгарт, а з волівських — Новотні, Поспішіл і Жегак. Було темно. З Волового жандарми рушили у похід в напрямі Рипинного. Розбрелись на дрібні частини разом зі своїми провідниками. Старшини ще зачекали, повечеряли, а потім сіли і вони в автомобіль і підвезлись аж під «Червоний Облаз». Капітан Ґренцер залишився з одним відділом стерегти шлях, майор оглядав Грегіт, а підполковник підходив на саму Кичеру. СМЕРТЬ ІЛЬКА ЛИПЕЯ Минав день. Липей з Клевцем залишили своє сховище і рушили в Діл. Крадькома дійшли до Анни, вона ще не спала. Ілько зайшов до хати, а Клевець пішов додому, щоб приготуватись у дорогу. Ілько повечеряв, попрощався з Анною, кажучи, що якийсь час хай вона його не чекає, бо будуть у полонині. Анна збентежилась цією звісткою. Щось і вона передчувала, але не відговорювала, адже чоловіки ліпше знають, що роблять. Ілько ладнав свій наплічник, чистив і оливою мазав набої, ще й револьвер взяв до кишені і пішов за Клевцем. Його цим разом знайшов у жінки. Довго вони не затримувались, а рушили на Кичеру, щоб чимшвидше забрати харчі. Хто його зна, люди можуть і скоріш прибути. — Слухай, Юрку! — почав Липей.— На нас кожний кущ, кожна копиця сіна смертю чигає, бо ніколи не знаєш, звідки надійдуть жандарми. — То ми зараз побачимо! — відповів Клевець. — Аж ти побачиш з куща чи з-за копиці цівку жандармської рушниці, то вже буде запізно... Слухай, Юрку, вертаймося назад. Клевець витріщив очі і запитав: — А харчі хто візьме? Чей же замовив консерви бесагами. — Пошлемо твого брата чи кого-небудь іншого і він візьме. А ми стоятимем осторонь і будемо придивлятись. — Я дивуюсь, що ти бачив стільки світу, а такий ти боягуз... Та що ж нам вночі жандарми зроблять? Дивись, місяць світить, ми дорогу знаємо. Махнем сюди, чи туди, і хай нас наздоганяють. Врешті, нас двоє, почнем обстрілюватись і проб'ємося. Чей же нема їх стільки, як патиків у плоті, адже ж я вже тобі доказав на Стовбі, що один відділ нічого нам не зробить, навіть вдень. — Я ще раз тобі кажу, що будемо жаліти, як тепер не вернемося, моє передчуття ще мене ніколи не здурило. — Май розум, Ільку, адже ж ми з місця не рушимо, тільки тоді, як почуємо сиґнал наших людей. Навмисно вибрали Кичеру, бо там легко зникнути, мов дим. Тримаючи в руках рушниці напоготові, дійшли вони до Кичери, вишукали відповідне місце, полягали один біля одного й дожидали. Говорили про це, про те, укладали плани, як і куди перейти зразу на синьовирську ріку, а потім на Брустури. Тим часом жандармські відділи облягали всю територію. Одна частина обсадила Кичеру, а друга Грегіт. Третя розбилась на декілька розвідок, що патрулювали коло шляху. Взяли з собою також поліцейських псів. Найбільше завдання стояло перед найсильнішим відділом, що обліг Кичеру. Жандарми поволі підкрадались до кущів. Враз хтось тричі гостро засвистів, з кущів також почувся свист і незабаром дві постаті вийшли з кущів. У цю хвилину хтось дуже енерґійно закричав: — Стійте! Липей випалив з рушниці, слідом за тим почулась стрілянина, жандарми відкрили вогонь. — Зрада! Тікаймо! — гукнув Липей і вони почали тікати в долину. Перебігли вершок, але тут наскочили на іншу розвідку й та також почала стріляти. Почулося гавкання собак, стрілянина, гойк, команда. Липей з Клевцем бігли щосили вниз горою. Незадовго і звідти почулися постріли й не було іншої ради, як тікати в напрямі річки Рипинки. Тікаючи, вони відстрілювались. Липей був попереду, скоро добіг до шляху, перебіг дорогу до річки, але там стояв ще один жандармський відділ. На небі ясно світив місяць, постріли падали, мов під час військових маневрів. Липей з Клевцем бігли, а жандарми за ними. — За мною! — крикнув Липей Клевцеві, маючи намір податись через річку, а там вже була б закрила їх гущавина молодого лісу. Довгоногий Ілько скочив через дорогу, щоб дістатись на другий бік. За ним у якихось ста кроках біг Клевець, також в напрямі річки, а за ними гнались жандарми. Поручник Грушка і стражмайстри Поспішіл та Андє стрілили і поцілили в Липея, що був якраз серед річки. В Ілька потрапили. Ількові запекло. З великого болю він страшно крикнув. Дістав кулю. Ще мав стільки сили, що перебрів через річку, але через якихось двадцять кроків повалився на землю, стріляючи з револьвера з-під скелі, де він лежав. Тут Липея знайшла ще одна куля, але він ще мав силу вистрілити в капітана Ґренцера, стражмайстра Поспішіла, але не потрапив. Знову почувся жандармський залп й остання куля засягла Ілька Липея в голову і зробила йому кінець... Вісім смертоносних куль прошили його тіло... І так: чотирнадцятого вересня тридцять п'ятого року за п'ятнадцять хвилин перед північчю сконав на Червоному Облазі славний розбійник Ілько Липей. Був розумний, спритний хлопець, тільки щастя в житті не мав ніколи. Розбійником його зробила жорстока дійсність. А Клевець зник без сліду. Він також брів через Рипинку і враз зник, невідомо куди. В кишенях у Липея знайшли трохи грошей, рушницю, револьвер з потрібними набоями і фотографії, між ними — фотографію Юрика Василя, коханця його жінки. Зразу ж другого дня надійшла судова комісія, лікарі різали Ілька і знову зашивали, а три жандарми поклали рушницю трупові на груди і немов над здохлятиною сфотографувались. Була неділя. Того самого дня відвезли труп до Волового і віддали родині. Дяки цілу ніч читали над ним псалтир. Другого дня був черговий ярмарок у Воловому. Звістка кулею розбіглась і з торгу бухнуло тисячі народу подивитись востаннє на труп Ілька Липея. Багато цікавих панів приходило, хотіли мертвого Ілька сфотографувати, але дочка Марійка, ридаючи, прогнала їх: — Та доки ще будете смішкуватись над моїм любим батьком?.. Старий Липей купив одяг і одягнув сина в новеньке. Частина з двохсот тисяч... Невірна жінка весь час проклинала його, але над трупом не могла стриматись, щоб не плакати... Плакали за батьком і діти, а вже найстарша дочка Марійка ридала страшно. Зойкала, заломлюючи руки, проливала гарячі сльози. А як спускали труну в могилу, то вона обняла деревище і не пускала спустити в сиру землю. Нарешті її відірвали від труни, то вона кинулася в могилу за батьком, так що ледве витягли її звідти. Ридала вголос, проклинала гірку свою долю і тяжке горе сиріт. Її ридання йшло з глибини її молоденького серця, з глибини душі й зробило велике враження. Серед присутніх на похоронах не було ока сухого — всіх зворушило її ридання. ДЕ КЛЕВЕЦЬ? За Клевцем гнались відділи жандармів до самого ранку і другого дня перешукували кожну закутину. Підполковник Віт сам вів розшуки. Капітан Ґренцер сам бачив, як Клевець брів через річку і серед самої річки раптом упав до води. — Значить, він убитий. Його також засягла куля, — сказав підполковник і дав наказ обшукати цілу Рипинку аж до самих Сеймів. Жандарми цілісінький день шукали у воді. Заглядали в плеса, чи десь нема трупа в глибині, переглянули всі водомиї, переконтролювали також всі великі камені, чи десь під каменем не зупинився, але дармо шукали, трупа Клевця не знайшли. В понеділок до підполковника прибіг хлопець сказати, що в Жиганах одна стара жінка бачила Клевця. Сів підполковник в автомобіль і прибув до тієї жінки. — Ну, що ж, бабко, ви бачили Клевця? Бабуня йому оповіла, що в неділю раненько йшла побіля своєї нивки і почула, що в її квасолі щось стогне. Підійшла вона ближче, дивиться, а сорочка в нього цілком кривава. — Приглядаюсь я до нього, бачу: Клевець! Що ж ти тут, Юрку, робиш? — питаю. — Ой, голубочко, — каже він до мене, — візьми мотику і добий мене, бо нездужаю... Добий мене, бабуню, хай не мучуся стільки... Я перестрашилась й втекла... — говорила старенька старшині й підполковник просив бабуню, щоб вона показала те місце, де лежав Клевець. Баба не хотіла йти, тільки рукою показала, де та нивка. Цілий відділ жандармів дві години ретельно перешукував, але не знайшов і найменшого сліду. — Старій, мабуть, снилось, — сказав Віт сердито і повернули вони з нічим. — Де ж тоді Клевець подівся? Чи є можливо, що він справді втопився і його вода знесла в долину? — Неможливо. Вода Рипинки замала для того, щоб понести труп дорослої людини. Він би мусив десь зупинитись, і ми б його знайшли. Але е інша можливість. — Яка? — питали всі. — Либонь, що ранений Клевець перейшов через річку і подався через гору. Всі знали, що він має гроші. Він мусів втратити багато крові й був занадто знесилений. Це якийсь пастух побачив, добив Клевця, відібрав гроші, а труп десь загріб у землю так, що ніхто на цьому світі не буде знати, де лежить Клевець... Гроші в кожній околиці мають стократну ціну... А біля овець в колибі старий вівчар говорив: — Клевець не помер, Клевець ще повернеться сюди, побачите. Клевець поранений, то правда, але він ще мав досить сили, щоб з гори Кливи дивитись, як ховають його приятеля Ілька. Потім взяв рушницю на плечі й, підпираючись топором, подався в напрямі Голятина, щоб пересидіти біду й загоїти рану. * * * Жандармські відділи давно розійшлись. В околиці знову тихо, немовби нічого не було. Тільки вище Рипинного, серед Червоного Облазу, на кривавому місці видніється великий дерев'яний хрест і хтось із Долу час від часу понесе на могилу свіжу китицю диких квітів. 1935-1936 рр. ----------- Про автора: Василь Ґренджа-Донський народився на Закарпатті в 1897 році. Був редактором органу Карпатської України «Нова свобода». Він автор збірок поезій, історичних драм, повістей. Залишив помітний слід в історії українського письменства на Закарпатті. Помер 25 листопада 1974 р. у Братіславі (Словаччина). --- КІНЕЦЬ --- Текст звірено з виданням: "Літопис Червоної Калини" № 16-18 (82-84). Скрипторій історичної прози, том IX. Львів 1998. Оригінальний текст взято з е-бібліотеки Exlibris: www.exlibris.org.ua У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво": www.chtyvo.org.ua