Нова брехня замість старої Комуністична стратегія облуди та дезінформації Анатолій Ґоліцин Переклад на українську: "New Lies for Old: The Communist Strategy of Deception and Disinformation" Anatoliy Golitsyn, Dodd, Mead & Company, N.Y., 1984 Редакція 1 Червень 2020 Неофіційний переклад. Зворотний зв'язок: newliesua@gmail.com Зміст Передмова редакторів Передмова автора Частина перша. Дві методології 1. Проблеми, що чекають на західних аналітиків Загальні труднощі Особливі труднощі: дезінформація Дезінформація в комуністичних режимах 2. Модель дезінформації: "слабкість та еволюція" Модель "слабкість та еволюція" Прецедент НЕПу Результати НЕПу Уроки НЕПу 3. Модель дезінформації: "фасад і міць" Офіційні промови та партійні документи Спеціальні операції з дезінформації 4. Модель дезінформації: "перехід" Оманлива десталінізація Антикомунізм Антисталінізм Десталінізація на практиці Імпровізована десталінізація з 1953 по 1956 рік Ресталінізація 5. Нова політика і стратегія дезінформації Нова політика Недоліки явної єдності Привілеї явної відокремленості Політичне використання десталінізації Джерела натхнення 6. Доповідь Шелєпіна та зміни в організації Відділ Д 7. Нова роль спецслужб 8. Джерела інформації Західні джерела Комуністичні джерела Аналіз інформації з комуністичних джерел 9. Вразливості західних оцінок Наслідки різних моделей дезінформації Криза у блоці 1949-1956 років Друга світова війна 10. Досягнення комуністичних спецслужб, західні прорахунки та криза західних досліджень Фактори успіху комуністичних спецслужб Застарілі західні методи аналізу комуністичних джерел Неспроможність Заходу виявити дезінформацію та її поточну модель 11. Помилки Заходу 12. Нова методологія Фактори в основі нової методології Нова методологія та західні джерела Нова методологія та комуністичні джерела Офіційні комуністичні джерела Неофіційні комуністичні джерела "Таємні" комуністичні джерела Підсумок Частина друга. Програма дезінформації та її вплив на Захід 13. Перша операція з дезінформації: совєцько-югославська "полеміка" 1958-1960 років Остаточне примирення Югославії з блоком Відкритий доказ участі Югославії в формулюванні політики Подальші аномалії "полеміки" Завдання совєцько-югославської полеміки 1955-1960 років 14. Друга операція з дезінформації: "еволюція" совєцького режиму. Частина перша: визначні зміни в СССР. Економічні зміни Політичні зміни Дипломатичні зміни Вплив ідеології Відродження десталінізації Позиція совєцьких вчених та інших інтелектуалів Завдання стратегічної дезінформації для совєцької "еволюції" та "поміркованості" 15. Третя операція з дезінформації: совєцько-албанська "полеміка" та "розкол" Публічна картина совєцько-албанських відносин Інсайдерська інформація та її інтерпретація Аномалії "полеміки" та "розколу" Порівнянняя з "розколом" Тіто-Сталіна Висновки Завдання операції з дезінформації 16. Четверта операція з дезінформації: китайсько-совєцький "розкол" Співпраця КПСС-КПК 1944-1949 років Китайсько-совєцькі тертя 1950-1957 років та їх усунення Історичне обґрунтування китайсько-совєцьких розбіжностей Форма китайсько-совєцьких розбіжностей Зміст китайсько-совєцьких розбіжностей Ідеологічні розбіжності Економічні розбіжності Військові розбіжності Розбіжності в національних інтересах Розбіжності політичної та дипломатичної стратегії та тактики Розбіжності в тактиці щодо позаблокових комуністичних партій Техніка "розколу" Стратегічні цілі "розколу" 17. П'ята операція з дезінформації: румунська "незалежність" Особливі відносини між румунами та совєтами "Обґрунтування" совєцько-румунських розбіжностей Мотиви проекції румунської "незалежності" Завдання операції з дезінформації 18. Шоста операція з дезінформації: стверджуване повернення боротьби за владу в совєцькій, китайській та інших партіях Наступництво в совєцькому керівництві: нові стабілізуючі фактори Невдача Лєніна та Сталіна у вирішенні проблеми правонаступництва Погоджена передача влади Брєжнєву з "усуненням" Хрущова Завдання дезінформації під час "боротьби за владу" 19. Сьома операція з дезінформації: "демократизація" в Чехословаччині в 1968 році Західна інтерпретація Західні помилки Реінтерпретація "демократизації" Чехословаччини Ролі істориків та економістів в "демократизації" Ролі Рудольфа Барака та Оти Шика Роль письменників в "демократизації" "Боротьба" між "консерваторами" Новотного і "прогресивними" Дубчека Висновки Комуністичні здобутки і втрати від "демократизації" Можливі наслідки "демократизації" для Заходу Завдання "тихої революції" 20. Друга операція з дезінформації: "еволюція" совєцького режиму. Частина друга: "дисидентський рух" Сахаров Завдання дезінформації "дисидентства" 21. Восьма операція з дезінформації: безперервні контакти єврокомуністів з совєтами - нова інтерпретація єврокомунізму Постулати єврокомунізму Французька партія Італійська партія Іспанська партія Британська партія Спільні заяви Совєцьке ставлення Югослави та румуни Новий аналіз Виникнення єврокомунізму Відродження мертвих питань Експлуатація картини "незалежності" єврокомуністичних партій Непослідовності єврокомунізму Безперервний контакт єврокомуністів з совєтами Нова інтерпретація єврокомунізму Можливі побічні ефекти міжнародного комунізму Наслідки для західної пропаганди Висновки Завдання єврокомунізму 22. Роль дезінформації та можливості спецслужб в реалізації комуністичної стратегії Головна стратегія Дезінформація та стратегічна роль Югославії Китайсько-совєцька дезінформація та Культурна революція: нова інтерпретація Китайсько-совєцький дуалізм та комуністична стратегія в країнах Третього світу Китайсько-совєцький дуалізм та військова стратегія Китайсько-совєцький дуалізм та революційний рух Переваги китайсько-совєцького дуалізму Розвідувальний потенціал та агенти впливу Стратегічне використання агентів КҐБ серед видатних совєцьких інтелектуалів та релігійних лідерів 23. Обґрунтування суцільної координації комуністичних урядів та партій Координація в межах блоку Саміти Координація черед дипломатичні канали Двостороння координація всередині блоку Координація між блоковими та позаблоковими партіями Висновки 24. Вплив програми дезінформації Формування західних оцінок комуністичного світу Вплив на формування західної політики Практичний вплив на західну політику Висновки Частина третя. Вирішальна фаза та західна контрстратегія 25. Вирішальна фаза Неправильна інтерпретація Заходом подій у Польщі Новий аналіз Події 1970-х років Останні підготування перед "оновленням" Польська комуністична партія в складі Солідарності Мотиви створення Солідарності Загроза для Заходу від польського "оновлення" Китайсько-совєцькі відносини Країни Третього світу Роззброєння Конвергентна теорія Світова комуністична федерація Коментарі до призначення Андропова та подальших змін після смерті Брєжнєва Китайсько-совєцькі зміни Замах на вбивство Папи Римського 26. Що далі? Переоцінка Кінець національних суперництв Ідеологічна солідарність Глибокий самоаналіз Розширення оборонних альянсів Переорієнтація спецслужб Дипломатичне роз'єднання Відмова від торгівлі та передачі технологій Ізоляція комуністичних партій Звернення до народів комуністичного блоку Наступні пів століття Примітки Глосарій Передмова редакторів Дуже рідко коли інформація з-поза Залізної завіси проливає нове світло на засади комуністичного мислення й дій та кидає виклик усталеним уявленням про функціонування комуністичної системи. Ми віримо, що ця книга виконує обидві справи. Сказати, що вона суперечлива - не сказати нічого. Вона відкидає загальноприйняті погляди, починаючи від повалення Хрущова до ревізіонізму Тіто, від лібералізму Дубчека до незалежності Чаушеску, та від дисидентського руху до китайсько-совєцького розколу. Аналіз автора має багато очевидних наслідків для західної політики. Його не сприйматимуть одразу ті, хто вже довгий час дотримується протилежних точок зору. Але ми віримо, що дискусія, яку вона, вірогідно, спровокує, призведе до глибшого розуміння природи загрози міжнародного комунізму і, можливо, посилить рішучість йому протистояти. Служба автора в партії та КҐБ та незвично тривалі періоди навчання, переважно в КҐБ, але також в Університеті марксизму-лєнінізму та Дипломатичній школі, роблять автора як громадянина Заходу унікально кваліфікованим по відношенню до тем цієї книги. Автор народився під Полтавою, в Україні, в 1926 році. Таким чином, він виховувався як представник післяреволюційного покоління. Починаючи з 1933 р. він мешкав у Москві. У віці 15 років він долучився до руху комуністичної молоді (комсомолу), перебуваючи на той час кадетом у військовій школі. Ґоліцин став членом комуністичної партії Совєцького Союзу в 1945 році, коли навчався в Одеському артилерійському училищі. Того ж року він вступив до військової контррозвідки. Після випуску з Московської школи військової контррозвідки в 1946 році він вступив до совєцької розвідувальної служби (на той час МҐБ). Працюючи на Луб'янці, він відвідував вечірні курси в Університеті марксизму-лєнінізму, які він закінчив в 1948 році. З 1948 по 1950 роки він навчався на факультеті контррозвідки у Вищій розвідувальній школі; також між 1949 та 1952 рр. він закінчив дистанційний курс в Дипломатичній школі. В 1952 та на початку 1953 року він разом з другом брав участь у розробці проекту для Центрального комітету з реорганізації совєцької розвідки. Проект включав пропозиції з посилення контррозвідки, ширшого використання супутникової розвідки, та відновлення "активістського стилю" роботи розвідки. У зв'язку з цим проектом він брав участь в засіданні Секретаріату під головуванням Сталіна, та засіданні Президії під головуванням Малєнкова за участю Хрущова, Брєжнєва та Булґаніна. Три місяці в 1952-1953 рр. автор працював головою секції управління совєцької розвідки, відповідальної за контррозвідку проти США. В 1953 році він був командирований в Відень, де пропрацював два роки під прикриттям як член апарату совєцької дипломатичної місії. Першій рік він працював проти російських емігрантів, другий - проти британської розвідки. В 1954 році він був обраний заступником секретаря партійної організації в резиденції КҐБ у Відні, що налічувала 70 офіцерів. По поверненню в Москву, він вступив до Інституту КҐБ, зараз (написано в 1984 році - прим. пер.) вже Академії КҐБ, на денну форму навчання на наступні 4 роки, закінчивши її з юридичним дипломом в 1959 році. Як студент інституту та член партії, він знаходився в ідеальній ситуації для спостереження боротьби за владу в совєцькому керівництві, яке відображалось в таємній партійній кореспонденції, брифінгах та конференціях. З 1959 по 1960 рр. під час формування нової довгострокової політики блоку та реорганізації КҐБ для участі в ній, Ґоліцин служив старшим аналітиком відділу НАТО Управління інформації совєцької розвідки. Потім його було командировано в Фінляндію, звідки під прикриттям в ролі заступника консула совєцького посольства в Гельсінкі він працював у контррозвідці до розриву з режимом в грудні 1961 року. На момент 1956 року Ґоліцин почав втрачати ілюзії щодо совєцької системи. Угорські події того року посилили його невдоволення. Він дійшов висновку, що єдиний дієвий шлях боротьби з режимом був із-за кордону, і що озброєний конфіденційною інформацію з КҐБ, він був би в змозі робити це ефективно. Дійшовши такого висновку, він почав систематично допитуватись та запам'ятовувати інформацію, яка на його думку була б доречна та важлива для Заходу. Прийняття нової, агресивної довгострокової комуністичної політики прискорило його рішення порвати з режимом. Він вважав, що потреба донести до Заходу нові масштаби загрози, яка на нього чекає, варта того, щоб покинути свою країну та понести особисті втрати. Його розрив з режимом був свідомим та добре спланованим політичним актом. Одразу після прибуття до США, він прагнув передати попередження вищим органам влади США про нову політичну небезпеку для Західного світу, що випливала з залучення всіх політичних ресурсів комуністичного блоку включно з розвідками та службами безпеки для нової довгострокової політичної стратегії. [П1] Починаючи з 1962 року автор приділяв значну частину свого часу дослідженню комуністичної політики в якості зовнішнього спостерігача, вивчаючи обидві комуністичну та західну преси. Він почав роботу над цією книгою. В той час, поки він над нею працював, він продовжував доводити до відома американської та іншої західної влади свої погляди на розглянуті в ній проблеми, і в 1968 році запропонував представникам американської та британської влади оглянути рукопис, яким він був на той момент. Незважаючи на те, що з того часу рукопис було розширено для висвітлення подій останньої декади та переглянуто, коли основна комуністична стратегія стала зрозуміліша автору, зміст аргументів майже не змінився з 1968 року. В зв'язку з суттєвим обсягом рукопису, значну частину його було надано для публікації пізніше. За невеликим винятком, ті західні посадовці, які ознайомились з поглядами, висловленими у рукописі, зокрема про китайсько-совєцький розкол, відхилили їх. Насправді, протягом років автор все більше впевнювався в тому, що на те, щоб його аналіз комуністичної політики був серйозно розглянутий у західних владних колах, не було надії. В той же час, він все більше переконувався, що події продовжували підтверджувати обґрунтованість його аналізу, що загроза міжнародного комунізму не була належним чином зрозуміла, і що ця загроза скоро перейде в нову значно небезпечнішу фазу. Тому автор вирішив видати його роботу з наміром попередити якнайширший сектор світової громадської думки про загрози як він їх бачить в надії простимулювати новий підхід до вивчення комунізму та спровокувати більш узгоджену, рішучу та ефективну відповідь йому від тих, хто залишається зацікавленим в збереженні вільних суспільств в некомуністичному світі. З метою виконати своє рішення про публікацію, автор звернувся до чотирьох з нас, кожен - колишній член уряду США або Великої Британії, за допомогою та редакторськими порадами. Троє з нас були знайомі з автором та його поглядами протягом більше ніж 12 років. Ми можемо засвідчити його сізіфові зусилля в переконанні інших у чинності того, що він має сказати. Ми ставимося з найвищою повагою до його особистої та професійної доброчесності. Внесок його послуг в національну безпеку був офіційно визнаний більше ніж одним урядом Заходу. Незважаючи на те, що його погляди були відкинуті більшістю з наших колишніх колег, ми продовжуємо вірити, що зміст цієї книги становить найвище значення та доречність для належного розуміння сучасних подій. Ми були, таким чином, більше ніж зацікавлені у відповіді на запрошення автора допомогти в редагуванні його рукописів перед публікацією, і ми радимо найглибше ознайомлення з книгою всім, хто цікавиться відносинами комуністичного та некомуністичного світів. Кожен з нас надавав допомогу автору з підготовки рукопису в якості приватної особи. Автор є громадянином Сполучених Штатів Америки та Почесним Командором Ордену Британської Імперії (CBE). Stephen de Mowbray Arthur Martin Vasia C. Gmirkin Scott Miler Передмова автора присвячується пам'яті Анни Ахматової, душі та свідомості російської літератури Ця книга є продуктом близько двадцяти років мого життя. В ній висловлюються мої переконання про те, що протягом того періоду Захід помилився в природі змін в комуністичному світі та був введений в оману та перехитрений комуністичною підступністю. Мої дослідження не лише посилили моє переконання, але і призвели до нової методології аналізу комуністичних дій. Ця методологія враховує діалектичний характер комуністичного стратегічного мислення. Маю надію, що ця методологія стане в нагоді дослідникам комуністичних справ по відношенню до західного світу. Я несу особисту відповідальність за зміст цієї книги. Я не отримував ніякої допомоги від жодного уряду або організації в її написанні. Я подав текст відповідним органам США, які не висловили заперечень в контексті національної безпеки з приводу її публікації. Для написання російських імен я використовував систему, затверджену в урядових агенціях США, і стару систему для написання китайських. [П1] Я бажаю подякувати моїм друзям, Stephen de Mowbray та Arthur Martin, які виконали левову долю редагування та надали редакційні поради. Також дякую Vasia C. Gmirkin та Scott Miler за їх редакційний внесок та поради. Я вдячний PC, PW, RH, PH та AK за їх віддану працю з набору рукопису, дружинам моїх друзів за розуміння під час роботи над книгою, і особливо моїй дружині Свєтлані, за її поблажливість та підбадьорювання. Я хочу висловити глибоку подяку двом моїм американським друзям, які залишаться неназваними, за їх допомогу та сприяння в доведенні рукопису до уваги видавця, "Dodd, Mead & Company". Видавець заслуговує на моє захоплення своїм розумінням значущості рукопису та тим, що мав сміливість видати таку суперечливу книгу. Особливо вдячний Allen Klots з "Dodd, Mead & Company", який виявив великий особистий інтерес до публікації, а також здійснив заключні правки до рукопису. Нарешті, я дякую совєцькому уряду та партії за чудові освітні умови, які зробили цю книгу можливою; і я дякую російській історії та літературі за натхнення, яке вони надали, направляючи мене до свідомого вибору служити народу, а не партії. Анатолій Ґоліцин Люди не чують правди від своїх ворогів, а друзі так само її не висловлюють: ось чому я кажу правду. Алексіс де Токвіль. "Про демократію в Америці" Нова брехня замість старої. приписується Анні Ахматовій Частина перша. Дві методології Глава 1. Проблеми, що чекають на західних аналітиків Некомуністичний світ докладає чималих зусиль до вивчення комуністичного світу, і це вірно, оскільки західна політика в напрямку комуністичного світу заснована на західних оцінках ситуації всередині. З'явилось багато установ в США, Великій Британії, Франції, тощо для вивчення проблем комунізму. Окрім традиційного дослідження історії дореволюційної Росії та Китаю, виникають нові спеціальності, такі як "совєтологія", або ще глибше спеціалізована "кремлінологія", які досліджують Совєцький Союз на рівні формування політики. Подібні спеціалізації з'явились в галузях "пильнування за Китаєм" та вивчення Східної Європи. Результати західних досліджень є чинними лише в разі подолання двох типів труднощів: загальних труднощів, що випливають з турботи комуністичних режимів про секретність, та особливих труднощів, що виникають внаслідок використання дезінформації. Фіаско сучасних західних досліджень пояснюється значною мірою неналежною оцінкою важливості другого роду труднощів. Загальні труднощі Загальні труднощі та перешкоди на шляху західних досліджень випливають із природи комуністичних режимів і широко визнаються на Заході. Основними серед цих труднощів є: - Спеціальні заходи, що вживаються для запобігання витоку секретної інформації, що стосується проблем формування політики та її виконання, таких як виплата 15% надбавки до зарплати працівникам КҐБ за збереження секретності. - Існування надзвичайно потужних ресурсів служби безпеки, присвячених захисту державної таємниці та придушенню справжньої свободи вираження поглядів. - Партія та державна монополія на видавничі та комунікаційні засоби масової інформації та розповсюдження інформації для внутрішнього та зовнішнього споживання. - Ефективний контроль та спостереження за іноземними посольствами, журналістами та відвідувачами комуністичних країн та їх контактами в цих країнах. В принципі ці заходи не є новими; вони є супутніми для всіх тоталітарних систем, які застосовують їх із різною технікою та рівнем ефективності. Хоча ці труднощі ускладнюють вивчення на Заході комуністичних режимів та політики, вони не роблять це неможливим. Західні вчені накопичили досвід боротьби з труднощами. Розповіді багатьох колишніх очевидців комуністичного світу, які зараз проживають на Заході, виявились надзвичайно корисними для серйозного вивчення комуністичних режимів та їх проблем у минулому. [1] Якби ці загальні труднощі були єдиними, західні оцінки ситуації в комуністичному світі могли бути більш-менш точними; проте є й інші, особливі труднощі. Особливі труднощі: дезінформація Особливі труднощі виникають із навмисних зусиль комуністичних урядів вводити в оману та неправильно спрямовувати західні дослідження та оцінки. Ці навмисні зусилля відомі як дезінформація. БСЕ вказує, що слово утворене з двох французьких коренів, de(s), що передбачає видалення або усунення, та information, що означає знання. [2] БСЕ визначає дезінформацію як розповсюдження за допомогою преси та радіо помилкових даних з метою введення в оману громадської думки. Далі йдеться про те, що капіталістична преса та радіо широко використовують дезінформацію для того, щоб обдурити людей по всьому світу та зобразити нову війну, яку готує англо-американський імперіалістичний блок, як оборонну, а мирну політику Совєцького Союзу та народних демократій - як агресивну. Це було б в цілому точне визначення дезінформації, якби стверджувані ролі "імперіалістичного" та совєцького блоків поміняли місцями. Насправді дезінформація в тій чи іншій мірі використовувалася протягом всієї історії Совєцького Союзу. Ця книга стосується насамперед комуністичного використання стратегічної дезінформації. Цей термін означає систематичні зусилля щодо розповсюдження неправдивої інформації та спотворення або утримання інформації, щоб неправильно представити реальну ситуацію в комуністичному світі та політиці, і тим самим заплутати, обдурити та впливати на некомуністичний світ, підірвати його політику, і спонукати західних супротивників мимоволі сприяти досягненню комуністичних цілей. З 1958 року увійшла в дію програма стратегічних політичних дезінформаційних операцій. Її мета полягала в створенні сприятливих умов для здійснення довгострокової політики комуністичного блоку, перешкоджанні прийняттю некомуністичним світом ефективних контрзаходів або політик, а також у забезпеченні стратегічних вигод світовому комунізму. Розуміння програми дезінформації має вирішальне значення для коректного аналізу ситуації в комуністичному світі, але її існування на Заході раніше було ігноровано або занижено. У цій книзі буде зроблена спроба пояснити на основі інсайдерської інформації автора та нової методології роль програми дезінформації та застосованих у ній методик. Дезінформація в комуністичних режимах Дезінформацію практикують не лише комуністичні уряди. Тим не менше, дезінформація відіграє більш важливу роль у комуністичних режимах, ніж будь-деінде. Її роль визначається конкретними шляхами, якими комуністичні режими реагують на кризи в їх системах, необмеженим розмахом комуністичних зовнішніх цілей та комуністичним потенціалом для здійснення світової, довгострокової, агресивної політичної стратегії. Роль дезінформації в комуністичних режимах можна пояснити, порівнюючи комуністичну та демократичну системи в тому, як вони реагують на внутрішні кризи, та в характері їх зовнішньої політики. В демократичних суспільствах внутрішні кризи, як правило, є відкритими та обмеженими у своєму масштабі. Демократична система дозволяє поглинати сили народного обурення шляхом демократичних виборів, судових процесів та гнучких реакцій у формі переговорів та посередництва. З цієї причини політичні чи соціальні протестні рухи зазвичай не призводять до бунтів усього населення проти режиму. Кризи, як правило, призводять до певних перебудов у системі та можуть вирішувати долі окремих політиків, груп чи партій, але основна стабільність системи залишається неушкодженою. Таку гнучку демократичну реакцію можна було побачити у США під час кампанії проти війни у В'єтнамі, під час Вотерґейтського скандалу та у Франції після травневих заворушень 1968 року. У комуністичних режимах кризи, як правило, приховані від зовнішнього світу; через відсутність демократичних процесів та придушення внутрішньої опозиції народно-політичне, соціальне та економічне невдоволення накопичується та загрожує переростанням у серйозні потрясіння чи повстання всього населення проти системи загалом. Так сталося в Угорщині в 1956 р. Спосіб вирішення такої кризи в комуністичній системі, як правило, довільний і авторитарний. Що стосується зовнішньої політики, то в некомуністичних країнах вона зазвичай скерована національними інтересами і має обмежені, короткострокові цілі. За винятком війни, вони, як правило, оборонні. Демократичні уряди мають справу безпосередньо з урядами інших країн і обмежуються у взаємодії з опозицією, за винятком громадянської війни. Демократичні уряди, як правило, або не зацікавлені, або не готові скористатись кризами в інших країнах, які вони можуть або не можуть вважати супротивниками. Комуністична зовнішня політика, з іншого боку, є глобальною, ідеологічною та довгостроковою, і має кінцевою метою світове панування. Вона за своєю суттю схильна проявляти ініціативу, лише якщо не змушена перейти до оборони надзвичайною сукупністю обставин. Незважаючи на прояви, комуністична зовнішня політика також робить великий акцент на своїх стосунках з крайньою лівою опозицією встановленому уряду, а також на відносинах із самим урядом. Комунізм завжди схильний і, як правило, готовий скористатися будь-якою кризою в некомуністичній країні; цього вимагають його довгострокові, необмежені цілі. Відмінність комуністичних та некомуністичних систем у їх реакціях на внутрішні кризи та у їх зовнішній політиці визначає різні ролі дезінформації у відповідних системах. Демократичні системи, будучи більш відкритими і, отже, політично стабільнішими, не потребують дезінформації, щоб приховати внутрішні кризи, що виникають час від часу, та засоби, за допомогою яких вони вирішуються. Кризи стають загальновідомими і не можуть бути приховані. Вотерґейтський скандал - це конкретний приклад. Головною умовою успішного вирішення такої кризи є те, що вона має стати загальнодоступною інформацією; тому не залишається місця для дезінформації. Хоча демократичні уряди деякою мірою керують новинами для формування кращого уявлення про їх результативність, використання спеціальних підпільних методів для внутрішніх цілей може бути розкрито та використано опозицією в наступній виборчій кампанії. У зовнішній політиці демократичні уряди можуть застосовувати дезінформацію в обмеженому масштабі для досягнення своїх обмежених, національних і, як правило, оборонних цілей, але така дезінформація має скромний масштаб і обмежується військовою та контррозвідувальною сферами. У комуністичних режимах роль дезінформації абсолютно інша. Частково це обумовлено невід'ємною нестабільністю комуністичних систем. Політична вразливість комуністичних режимів, їх занепокоєння стабільністю та недемократичні методи вирішення внутрішніх криз зобов'язують їх широко використовувати дезінформацію, щоб приховати та розвіяти загрози їх існуванню та представити себе у вигідному світлі як стабільні форми суспільства. Внутрішня роль дезінформації полягає, з одного боку, у приховуванні недемократичних, антинаціональних, неправомірних і навіть злочинних методів вирішення внутрішніх криз, а з іншого - у мінімізації або нейтралізації внутрішньої антирежимної активності, і водночас запобіганні або нейтралізації будь-якії спробі ззовні розпалити та скористатись цією активністю. Особливу роль дезінформації посилює агресивний та амбітний характер комуністичної зовнішньої політики. Вона спрямована на сприяння та встановлення комуністичних режимів у некомуністичних країнах у всьому світі, надаючи підтримку крайній лівій опозиції, залучаючи тимчасових політичних союзників, експлуатуючи та поглиблюючи будь-які внутрішні кризи і навіть створюючи штучні кризи. Для того, щоб досягти успіху, такій політиці потрібен привід або прикриття, які маскують або спотворюють її конкретні цілі, тактику та маневри, і в той же час створюють сприятливі умови у відповідних країнах для досягнення своїх цілей. Дезінформація забезпечує цей привід або прикриття, а також засіб для здійснення впливу. Саме поєднання агресивності з дезінформацією надає комуністичній політиці змовницький характер. Це поєднання - не спекуляція, а дійсна та постійна реальність комуністичної діяльності, яку не можна довільно ігнорувати західним урядам та дослідникам, не впливаючи на точність та реалістичність їх оцінок комуністичного світу. Характер та масштаби дезінформаційної діяльності комуністичних режимів практично необмежені. Не існує юридичних чи політичних перешкод для проведення дезінформаційних операцій. Поліцейська держава з централізованою владою, тотальним контролем над ресурсами, неперевершеною здатністю здійснювати маневри та різкі зміни у політиці, а також її недоторканість від тиску організованої громадської думки пропонує величезні переваги для операцій з дезінформації порівняно з демократичною системою. Враховуючи тотальний контроль над засобами комунікацій, комуністичні уряди можуть не боятися негативного розголосу; вони можуть казати одні речі публічно, а робити навпаки приватно з цілковитою безкарністю. Вони також можуть використовувати для дезінформаційних цілей засоби своїх спецслужб і служб безпеки, які працюють в масштабах і з імунітетом, що не мають аналогів на Заході. Враховуючи ці переваги, не дивно, що комуністичні режими повинні брати участь у дезінформації на державному рівні як значній частині своєї діяльності; вони мають необмежені можливості практикувати повну дезінформацію, тобто використовувати всі можливі типи і канали для дезінформації. Комуністичні операції з дезінформації контролюються на найвищому урядовому рівні. Вони служать підтримці інтересів політики довгострокової дії, тому їх форми, закономірності та цілі визначаються характером політики в будь-який даний період. Оцінюючи потенціал комуністичної стратегічної дезінформації, слід пам'ятати, що під час Другої світової війни західні союзники виявили себе здатними розробити оригінальні та ефективні військові та стратегічні операції обману. Три основні умови для успіху цих операцій полягали в наявності чітко визначених і узгоджених союзницьких цілей війни, системи воєнного часу преси та цензури на радіо, а також набутого союзниками розуміння німецької розвідки, особливо завдяки їх здатності розшифровувати німецькі комунікації. У 1958-60 роках комуністичні режими користувались порівняними умовами та перевагами щодо Заходу. Глава 2. Модель дезінформації: "слабкість та еволюція" Можна виділити три закономірності стратегічної дезінформації комуністів: закономірність періоду, в якому проводиться конкретна довгострокова політика; закономірність періоду кризи комуністичного режиму чи його політики; та закономірність перехідного періоду. Модель "слабкість та еволюція" Модель дезінформації, яка використовується під час реалізації довгострокової політики, можна назвати моделлю "слабкості та еволюції", або моделлю "обчисленої ідеологічної поміркованості". Її мета - заспокоїти страхи противників міжнародного комунізму, занижуючи реальну комуністичну силу, та заплутати політику супротивників, маскуючи реалії комуністичної політики. Таким чином, наслідуючи цю модель, дезінформація відображає реальні чи уявні слабкості, розколи та кризи в комуністичному світі та проектує образ еволюції переходу від ідеологічної до традиційної, національної системи. Намір полягає в тому, що країни некомуністичного світу, сприйнявши нібито роз'єднаність та еволюцію комуністичного світу як справжню, не зможуть ефективно реагувати на наступальну стратегію комуністів і, спантеличені, будуть спонукані робити практичні прорахунки та помилки у відношеннях з комуністичним світом. Основна роль дезінформації у моделі "слабкості та еволюції" полягає у приховуванні та неправильному представленні реальної природи, цілей, тактик та прийомів комуністичної політики. З метою отримання та використання тимчасових тактичних політичних союзників та уникнення їх занепокоєння докладаються зусилля для приховування чи заниження фактичної сили та агресивності комунізму. Фактична інформація, сприятлива для комуністичних режимів, утримується або применшується; несприятлива інформація розкривається, просочується або вигадується. Зважаючи на те, що комуністичні, на відміну від демократичних, уряди не стурбовані своїми електоральними перспективами, вони можуть дозволити собі розкрити невигідну для себе правдиву чи неправдиву інформацію. В період реалізації політики підкреслюються реальні та штучні слабкі місця в системі; адаптація та вирішення проблем подаються як поразки; применшуються ідеологічні відмінності між комуністичною та некомуністичною системами; дозволяється розрахована поміркованість і навіть деякі відхилення від комуністичної догми; спільні риси та спільні інтереси між комуністичною та демократичною системами перебільшуються; довгострокові комуністичні цілі та скоординовані дії для їх досягнення приховуються. Але головною особливістю цієї моделі є проекція стверджуваних розколів та криз у комуністичному світі та стверджувана еволюція комуністичних держав у незалежні, звичайні національні держави, мотивовані, як і будь-які інші, насамперед національними інтересами. Модель визначає форми та засоби. Спеціальні дезінформаційні операції відіграють провідну роль; пропаганді відводиться допоміжна роль. Прецедент НЕПу Моделлю "слабкості та еволюції" вдало скористався Лєнін у 1920-х роках. У 1921 році совєцьку Росію очікував неминучий крах. Промисловість лежала зруйнована війною; сільське господарство перебувало в кризі. Російський народ, розчарований жорсткою політикою "воєнного комунізму", був на межі бунту; політика терору виявилася неефективною; відбулися селянські повстання в Сибіру та вздовж Волги; націоналістичні рухи в Україні, Грузії, Вірменії та Центральній Азії відкрито проголошували сепаратизм і становили серйозну загрозу національній єдності; повстали моряки на Кронштадтській військово-морській базі. За кордоном надії на світову революцію згасали після поразки комуністів у Німеччині, Польщі та Угорщині. Основні європейські держави, хоча і не були об'єднані, окремо вороже ставились до комунізму та нової совєцької держави; величезний російський еміграційний рух, що поширився по всій Європі, планував повалення режиму. Совєцька Росія опинилася в цілковитій політичній та економічній ізоляції. Саме в цій ситуації, зіткнувшись із надзвичайно несприятливим співвідношенням сил на Заході, Лєнін задумав та розпочав довгострокову політику, яка протягом наступних восьми років мала закінчитися вражаючим успіхом. Вона отримала свідомо оманливу назву Нової економічної політики, або НЕПу. Насправді, вона знаходилася далеко за межами економіки, визначаючи також основні політичні та ідеологічні цілі та тактику режиму внутрішньо і зовнішньо, а також стратегію міжнародного комуністичного руху. В умовах НЕПу совєцькі лідери мали ліквідувати сепаратизм шляхом створення федерації національних республік, СССР. Вони мали запровадити національне довгострокове економічне планування. Вони мали спланувати та побудувати електроенергетичну систему для покриття всієї країни. Вони мали почати змінювати світовий баланс сил на користь комуністів. Для всього світу НЕП означав, що іноземним промисловцям пропонують концесії в совєцькій промисловості та запрошують відкривати бізнес у совєцькій Росії; що совєцькі промислові підприємства повинні бути реорганізовані в трести і діяти на основі прибутку; що менші підприємства та нерухомість можуть належати кооперативам або приватним особам; що гроші були знову в користуванні, і приватна торгівля дозволена; що обмеження на подорожі були послаблені; що емігрантів закликали повернутися за амністією, а деяким совєцьким громадянам було дозволено емігрувати; і що совєцька дипломатія шукала мирного співіснування із Заходом. Совєцькі лідери бачили це інакше. Вони розраховували, що НЕП не лише спричинить економічне відновлення, але й послужить запобіганню внутрішнього заколоту, розширенню зовнішньої торгівлі, залученню іноземного капіталу та досвіду, здобуванню дипломатичного визнання з боку некомуністичних країн, запобіганню великих конфліктів із західними державами, допоможе скористатись суперечностями в капіталістичних країнах і поміж ними, нейтралізує емігрантський рух та сприятиме просуванню світової революції через комуністичний рух. Лєнін вірив, що ця принципово агресивна та ідеологічна політика може виявитись ефективною, якщо вона буде супроводжуватися систематичним використанням хибних висвітлень та обманом, або, використовуючи сучасне слово, дезінформацією. Характеристиками цієї дезінформації були очевидна поміркованість комуністичної ідеології, уникнення посилань на насильство комуністичних методів, перебільшення ступеня відновлення капіталізму в совєцькій Росії, використання тверезого та подібного до ділового стилю в дипломатичних і комерційних переговорах із Заходом та акцент на роззброєнні та мирному співіснуванні. Все це мало на меті викликати віру у зовнішнього світу, що комуністична система слабка і втрачає революційний запал. Покинута на самоті, вона або розпадеться, або змириться з капіталістичною системою. Совєцьку службу безпеки було реорганізовано, перейменовано в ОҐПУ та дано нові політичні завдання. Вона була спрямована на дезінформацію та політичні операції. ОҐПУ створило та таємно контролювало хибні опозиційні рухи. Вони були розроблені з метою залучення до своїх лав справжніх опонентів режиму всередині та за межами країни. Ці невинні особи могли потім використовуватися режимом у різний спосіб. Вони могли виступати як канали дезінформації; їх можна було шантажувати і вербувати як агентів; вони могли бути заарештовані та піддані публічним судам. Характерний, але не унікальний приклад цієї методики надається так званою операцією "Трест". [П1] У 1921 році, коли запускався НЕП, ОҐПУ створила всередині совєцької Росії хибну антисовєцьку організацію - Монархістський союз Центральної Росії. Колись це була справжня організація, заснована царськими полководцями в Москві та Лєнінґраді, але ліквідована совєцькою службою безпеки в 1919-20 роках. Колишні члени цієї організації, серед них царські полководці та члени старої аристократії, що перейшли на совєцьку сторону, номінально очолили рух. Їх нова вірність совєцькому режиму не викликала сумнівів, бо вони зрадили своїх колишніх друзів в антикомуністичному підпіллі. Це були царські полководці Алєксєй Брусілов та Андрєй Зайончковскій; царський військовий аташе в Югославії генерал Ніколай Потапов; та царський транспортний чиновник Алєксандр Якушев. Найактивнішим агентом у Тресті був колишній розвідник Генерального штабу в царській Росії, численні імена якого включали Опперпут. Агенти Тресту виїжджали за кордон та встановлювали конфіденційний контакт із справжніми антикомуністичними лідерами з метою (начебто) координувати діяльність проти совєцької влади. Серед важливих емігрантів, яких вони зустріли, були Боріс Савінков та генерали Пьотр Вранґєль та Алєксандр Кутєпов. Ці агенти запевняли у своїх контактах, що антисовєцький монархічний рух, який вони представляли, на той момент вже добре закріпився у совєцькій Росії, проник у вищі чини армії, службу безпеки і навіть уряд, і вже незабаром отримає владу та відновить монархію. Вони переконували лідерів емігрантів, що режим зазнав докорінних змін. Комунізм повністю провалився; ідеологія була мертва; нинішні керівники не мали нічого спільного з фанатичними революціонерами минулого. В душі вони були націоналістами, і їхній режим перетворювався на поміркований, національний режим і незабаром міг розвалитися. НЕП слід розглядати як першу важливу поступку на шляху відновлення капіталізму в Росії. Незабаром настануть політичні поступки. Через це, зазначали агенти Тресту, будь-яке втручання чи жест ворожнечі з боку європейських держав чи емігрантських рухів було б необдуманим, якщо не трагічним, оскільки це лише об'єднає російський народ навколо їхнього уряду і так продовжить його виживання. Європейські уряди та лідери емігрантів повинні припинити антисовєцьку терористичну діяльність і змінити своє ставлення від неприязні до совєцького режиму до пасивного. Вони повинні забезпечити дипломатичне визнання та збільшити торгівлю. Таким чином вони мали б кращу можливість зробити свій внесок у еволюційний процес. Лідери емігрантів повинні повернутися до Росії, щоб зробити свій внесок. Звичайно, серед емігрантів були ті, хто сумнівався, але престиж лідерів організації (зокрема, генерала Брусілова) переконав більшість. Вони прийняли за чисту монету дезінформацію Тресту і передали її своїм впливовим друзям в європейських спецслужбах. На той час, як вона була розповсюджена урядами як "таємні" відомості, це звучало найбільш вражаюче, і коли протягом часу та сама історія підтверджувалася джерелом за джерелом, вона перетворилась в "таємну та надійну". Розвідувальні служби Європи були запевнені, і було немислимо, що вони можуть помилятися. Поки Трест процвітав, ОҐПУ повністю або частково контролювало два інші рухи, розраховані на зміну політичного клімату на підтримку НЕПу. Ними були рух "Смєна вєх" (en. "Change of Signposts") та рух "Євразійський". Перший був використаний совєцькою службою безпеки, щоб ввести в оману емігрантів та інтелектуалів Європи і змусити їх повірити, що сила комуністичної ідеології зменшується і що совєцький режим перетворюється на більш помірковану, національну державу. Рух за неофіційної допомоги уряду видавав щотижневий журнал у Празі та Парижі, "Смєна вєх", та в Берліні газету "Наканунє". У 1922 році, з певним ризиком, совєцький уряд дозволив видавати два журнали у Лєнінґраді та Москві - "Нова Росія" та "Росія". Вони мали на меті чинити аналогічний вплив на інтелектуалів всередині країни. [П2] До 1926 року всі публікації руху "Смєна вєх" були припинені, рух розформовано, а деяких його лідерів у Совєцькому Союзі заарештовано. Одне з офіційних совєцьких видань частково підтвердило експлуатацію руху та описало його закінчення. Незабаром після цього операція "Трест" була припинена арештом противників режиму, які схибили, виявивши себе такими, асоціюючись із Трестом. Щоб справити враження на совєцьких людей, по всій країні проходили судові процеси проти членів опозиції - деякі справжні, деякі - ні. За кордоном вжили різні заходи для пошкодження, зриву та дискредитації як емігрантських рухів, так і європейських спецслужб. Агентів обох їх - деяких справжніх, інших фіктивних - публічно заочно судили; лідерів емігрантських рухів, європейських журналістів, бізнесменів, дипломатів та урядових чиновників шантажували на основі їхньої участі у роботі на совєцьку розвідку; окремі лідери емігрантів, зокрема Боріс Савінков та генерал Кутєпов, та посол Естонії в Москві Бірк були викрадені; компрометовані шпигуни були обмінені або відновлені; вибрані особи та уряди були виставлені на посміх як "дурні, які були обмануті вправною провокацією ОҐПУ" або були піддані тиску чи шантажу через загрозу дискредитації. Наприклад, ще в 1944 році, під час окупації совєцької Фінляндії, Жданов погрожував фінському президенту Маннергейму, що якщо він не виконає совєцькі вимоги, його піддадуть публічному суду за його участь у антисовєцькій діяльності під час операції "Трест" і таким чином витіснять з політики. НЕП офіційно закінчився Сталіним у 1929 р. тим, що було названо "наступом соціалізму на всіх фронтах". Концесії іноземним промисловцям були скасовані; приватне підприємство в Совєцькому Союзі було заборонено; приватну власність було конфісковано; сільське господарство було колективізоване; посилилися репресії політичної опозиції. Так, ніби НЕПу ніколи не відбувалось. Результати НЕПу Сільське господарство, промисловість та торгівля різко покращилися в рамках НЕПу. Хоча НЕПу не вдалося залучити великі кредити із Заходу, він приніс технології та нове ефективне обладнання. Тисячі західних техніків допомогли індустріалізувати Совєцький Союз, а західні фірми побудували там основні заводи. Справедливо стверджувати, що основи совєцької важкої та військової промисловості були закладені у 1920-х роках за допомогою американської, британської, чехословацької, а після Рапалльського договору (1922) - німецької допомоги. Німеччина відіграла особливо значну роль у совєцькій мілітаризації. Згідно з таємними пунктами договору, німці допомагали будувати в СССР сучасні авіаційні та танкові заводи. Комуністи цинічно говорили про іноземних концесіонерів та бізнесменів як про "помічників соціалізму". Було розпочато довгострокове планування та індустріалізація. Де-юре визнання Совєцького Союзу Заходом допомогло режиму нейтралізувати внутрішню опозицію і таким чином стабілізувати себе в політичному плані. Залишки інших політичних партій (есерів, меншовиків, сіоністів) були придушені, ліквідовані чи заслані. Селяни були умиротворені. Незалежність церков була порушена і нові, контрольовані "живі церкви" прийняли режим. Націоналістичні та сепаратистські рухи в Грузії, Україні, Вірменії та азійських республіках були розгромлені, а їх нації повністю включені у федеративний союз. Під час НЕПу не виникло жодної нової організованої політичної опозиції проти режиму. Регулярні чистки членства в комуністичній партії залишали недоторканою ідеологічну чистоту; меншість членів піддалася спокусам капіталізму і була виключена. Партія та служба безпеки набули досвіду активістських методів та контролю контактів із Заходом. Служба безпеки почала здійснювати ефективний контроль над совєцьким суспільством. Європейський блок, який, як передбачалося, буде сформований проти Совєцького Союзу, не матеріалізувався. Де-юре визнання надали всі основні країни, крім США. В російський еміграційний рух було успішно проникнуто, дискредитовано та залишено розпадатися. Договір в Рапалло, підписаний з Німеччиною в 1922 р. (головне досягнення лєнінської активістської дипломатії), підняв совєцький престиж, сприяв збільшенню совєцької військової сили, виключав об'єднаний антикомуністичний фронт у Європі та послаблював Веймарську республіку. Між 1921 і 1929 роками до Комінтерну приєдналися 12 нових комуністичних партій, що загалом склало 46. Використовуючи правову тактику, комуністичні партії посилили свій вплив у профспілках та парламентах. Хоча ставка на формування єдиного фронту із Соціалістичним інтернаціоналом не справдилася, деякі соціалістичні партії - німецька, французька, іспанська та чехословацька - розкололися під впливом комуністичного підходу; ліві групи приєдналися до комуністичних партій або утворили нові. Цінний досвід Комінтерн набув у одночасному використанні як революційної, так і правової тактики, у своїй готовності переходити від однієї до іншої та в здатності координуватись із совєцькою дипломатією. В націоналістичному Китаї комуністи успішно застосували тактику "об'єднаного фронту". Монголія стала першим совєцьким сателітом. Урок НЕПу Дезінформація періоду НЕП була успішною. З точки зору Заходу, загроза комунізму в умовах НЕПу здавалась розмитою. Страх більшовизму згас. Позиція антикомуністів була підірвана. Виникали сподівання на зближення. Західна громадськість, не бажаючи іти на жертви, закликала свої уряди до подальших компромісів із совєцьким режимом. Насправді, звичайно, виклик комунізму був посилений: згодом очікування Заходу були грубо зруйновані. Але комуністичні стратеги засвоїли урок про те, що західних лідерів можна обдурити і спонукати до помилок у своїх оцінках і політиці щодо Совєцького Союзу. Дезінформація фактично створила сприятливі умови для успіху совєцької внутрішньої політики, активістської дипломатії та діяльності Комінтерну. Глава 3. Модель дезінформації: "фасад і міць" Якщо комуністичний режим перебуває у кризовому стані, якщо режим слабкий, якщо його керівництво розділене чи скомпрометоване, логічною схемою дезінформації є приховування кризи та її вимірів, привернення уваги до інших сфер та проблем, а також представлення ситуації як для внутрішнього, так і зовнішнього споживання в максимально сприятливому світлі. Це - "фасад і міць", або Потьомкінське село, модель дезінформації. [1] Вона застосовується у всіх комуністичних країнах, включаючи, наприклад, Китай та Румунію, а також Совєцький Союз. Загальна модель дезінформації визначає форми, які вона набуває, та методи, які використовує. У моделі "фасад та міць" інформація, що шкодить режиму, пригнічується, і сприятлива для нього інформація перебільшується. Реальні питання відображаються в пресі невиразно, якщо взагалі визначаються. Статистика затримується або роздувається. Пропаганда відіграє провідну роль в такій мірі, за якою вона сама по собі стає основною формою дезінформації. Для підтвердження довіри до пропаганди проводяться спеціальні відволікаючі маневри. Невдачі та слабкість режиму представлені як його успіхи та сильні сторони. Політична та ідеологічна пасивність та поступки подаються як політичні та ідеологічні перемоги. Турбота про майбутнє подається як впевненість. Побоювання зовнішнього світу перед силою комуністів свідомо спонукаються, а комуністична загроза перебільшується непропорційно до його фактичного потенціалу з метою відвадити зовнішнє втручання в комуністичні справи. Масове використання дезінформації відповідно до цієї моделі було здійснено під час сталінських чисток та протягом останніх років його життя. Наприклад, під час масових репресій 1930-х рр. режим проектував себе на зовнішній світ, не без успіху, як зразкову демократичну систему при сильному лідері. Червона армія, чий офіцерський корпус був повністю ліквідований, була представлена як найпотужніша армія світу. У післявоєнний період було приховано зниження впливу комуністичної ідеології та ступінь народного невдоволення Совєцьким Союзом та його східноєвропейськими сателітами; значення протистояння Сталіну з боку Жданова та його лєнінґрадської групи 1948 р. було успішно приховано; так само була прихована напруженість між Совєтами та Китаєм та іншими комуністичними країнами. Блок був неправильно представлений як моноліт. Політична, військова та економічна потужність так званого моноліту була сильно перебільшена в комуністичній пропаганді, головному засобі дезінформації. Щоб Захід не виявив глибину внутрішньої кризи у блоці, яку пропаганда мала приховати, контакт між комуністичним та некомуністичним світами був зведений до абсолютного мінімуму. Громадянам Совєцького Союзу та країн-сателітів заборонялося їздити за кордон, крім членів офіційних делегацій; делегати ретельно перевірялися перед тим як виїхати та перебували під пильним наглядом, знаходячись за кордоном. Єдиними відвідувачами блоку з некомуністичних країн були комуністи чи "попутники", і навіть вони були ретельно перевірені до того, як їхні візити були дозволені. З моменту візиту їх маршрути були суворо контрольовані, де значна частина їх програми була присвячена відвідуванню колгоспів і фабрик, які були організовані як демонстраційні місця. Закордонні дипломати та журналісти зазнавали жорстких обмежень; їх подорож обмежувалась зоною двадцяти п'яти кілометрів навколо столиці. Були встановлені жорсткі процедури офіційних контактів між закордонними дипломатами та комуністичними чиновниками; у 1946-47 рр. були прийняті спеціальні укази, що визначають відповідальність совєцьких чиновників за поводження з державною таємницею. Контакт Заходу з людиною на вулиці майже не існував; і коли він відбувався, це контролювали. Цими заходами комуністичні країни були буквально відірвані від решти світу. [П1] Комуністичні газети були позбавлені будь-яких справжніх новин. Їх статті стосувалися лише сили режиму, досягнень лідерів та недоліків некомуністичного світу. Лише ті, хто вміє аналізувати пропаганду та дезінформацію, іноді могли читати між рядків і виводити підозри про те, що насправді відбувалось. Офіційні виступи та партійні документи Приклад моделі "фасаду та міці", що застосовувався на той час, можна знайти у доповіді ЦК КПСС до XIX з'їзду партії у жовтні 1952 р. У ній мова йшла про політичну та економічну ситуацію в СССР та комуністичному блоці після війни. Ось деякі витяги: Проблема із зерном [у Совєцькому Союзі] була вирішена, вирішена напевно та остаточно. Досягнення в усіх галузях народного господарства призвели до подальшого вдосконалення матеріальних та культурних стандартів совєцького суспільства. Невтомно впроваджуючи національну політику Лєніна та Сталіна, наша Партія зміцнила совєцьку багатонаціональну державу, сприяла дружбі та співробітництву між народами Совєцького Союзу, зробила все задля того, щоб підтримати, забезпечити та сприяти зростанню національних культур народів нашої країни, і вела безкомпромісну боротьбу проти всіх без винятку націоналістичних елементів. Совєцька політична система, яка пережила суворі випробування війни і стала для всього світу прикладом і моделлю справжніх рівних прав і співробітництва націй, свідчить про великий тріумф ідей Лєніна і Сталіна з національного питання. Відносини СССР з цими країнами [комуністичними сателітами] є прикладом абсолютно нових відносин між державами, з якими раніше не зустрічалися в історії. Вони базуються на принципах рівних прав, економічного співробітництва та поваги до національної незалежності. Вірний своїм угодам про взаємну допомогу, СССР надає і надалі надаватиме допомогу та підтримку в подальшій консолідації та розвитку цих країн. Цей звіт був пародією на реальний стан справ. Сказане було прямо протилежним істині. Ті, хто його склав, ті, хто схвалив його, і ті, хто говорив це, добре знали, що це абсолютна неправда. Спеціальні дезінформаційні операції Спеціальна служба дезінформації ("Служба 5") була створена в 1947 р. у складі совєцької розвідувальної служби, відомої тоді як Комітет інформації (КІ). Очолював її полковник Андрєй Ґраур. [2] Спеціальні дезінформаційні операції комуністичних спецслужб ніколи не розглядаються як самоцілі. Вони покликані слугувати цілям політики, як правило, шляхом створення та формування умов для її успішної реалізації. Оскільки в останні роки життя Сталіна совєцькі справи перебували у гострій кризі та була відсутня будь-яка узгоджена політика щодо її вирішення, спеціальні операції Служби 5 були обмежені обсягом нерозбірливих пропагандистських операцій, спрямованих на приховування кризи та виправдання деяких найбільш обурливих та ірраціональних випадків поведінки Сталіна. Одним із прикладів було намагання посіяти підозру, що Тіто та інші югославські лідери були довгостроковими західними агентами. Наступним обмежуючим фактором у масштабах спеціальних дезінформаційних операцій був культ особистості, який пронизував диктатуру Сталіна і забороняв відвертість навіть тоді, коли потрібно було надати правдоподібність неправді. Це ілюструють два приклади. Совєцький агент був відправлений на завдання на Захід. Він повинен був зробити вигляд, що він перебіжчик, який шукає політичного притулку. Приймаюча країна дозволила йому дати прес-конференцію, на якій, поводячись природно, він критикував совєцький режим. Коли Сталін прочитав звіт прес-конференції, він запитав, хто є контролером агента, а потім сказав: "Де він працював, перш ніж піти в розвідку?" "Він був колгоспником", - відповів начальник служби. "Тоді, - сказав Сталін, - відправте його до свого колгоспу, якщо він не може зрозуміти, наскільки шкодять висловлювання його агента. Вони вказують на нашу політичну нестабільність". В іншому випадку польська служба безпеки створила вигадку про те, що підпільна організація в Польщі, яка фактично була ліквідована, все ще діє. Вона хотіла використовувати вигадану організацію як канал для політичної та військової дезінформації. Коли Сталіна попросили дозволити передачу цієї дезінформації, він відмовився. "Це створює неправильне враження про політичну стабільність Польщі", - пояснив він. У 1951 р., коли совєцьку розвідку було передано з КІ (Комітету інформації) до МҐБ (Міністерства державної безпеки), Служба 5 стала директоратом нового КІ при Міністерстві закордонних справ, займаючись лише дипломатичною дезінформацією. Під час антисемітської кампанії 1951-53 років Служба 5 була настільки ж деморалізованою, як і решта розвідувальної служби. Насправді її голова, Ґраур, збожеволів. Його змінив Іван Івановіч Туґарінов, який згодом став керівником КІ. Глава 4. Модель дезінформації: "перехід" Боротьба за владу між спадкоємцями Сталіна тривала від смерті Сталіна в 1953 році до остаточної перемоги Хрущова в червні 1957 р. Значною мірою боротьба була не лише між суперницькими особистостями, але і між суперницькою політикою. За відсутності усталеної та послідовної політики, не дивно, що в совєцькій розвідці протягом цього періоду не могло бути централізованого дезінформаційного відділу. Дезінформацію спорадично практикували керівники відділів, діючи відповідно до вказівок керівника служби. Цілі дезінформації в цей час полягали в тому, щоб приховати від Заходу виміри внутрішньої кризи в комуністичному світі, розмити відмінності в політиці претендентів на успадкування, приховати жорстокість боротьби та неправильно представити процес десталінізації. Успішне приховування внутрішньої кризи можна проілюструвати поводженням з інформацією про події в Грузії. 5 березня 1956 року, в річницю смерті Сталіна, в Тбілісі, столиці Грузії, сталося перше масове заворушення. На антисовєцьких зборах на головній площі стихійно зібралися великі натовпи людей, особливо студентів. Промовці вимагали скасування однопартійного правління, розпуску служби безпеки, свободи слова та незалежності Грузії від Совєцького Союзу. Студенти звернулися до натовпу із закликом до повстання, і багато грузинів відповіли на заклик. За наказом Хрущова на вулиці був виведений спецназ з наказом обстрілювати натовп. Багато було вбито та поранено. Багато студентів було заарештовано. Національні частини грузинських та вірменських військ у місцевому військовому окрузі були обеззброєні та демобілізовані за одну ніч. Те, що трапилося в Грузії навесні 1956 року, можна порівняти з "Кривавою неділею" (9 січня 1905 р.), днем, відомим в російській історії, коли за наказом царя народна демонстрація була розігнана з кровопролиттям. У 1905 році Кривава неділя опинилась на перших сторінках усіх газет Росії, викликавши масове обурення по всій країні. У 1956 році подію було проігноровано. Жодна газета не згадувала про це. Наче цього ніколи не відбувалось. Досі залишається державною таємницею, що Хрущов та Сєров, голова КҐБ, кинулися до Грузії, щоб керувати придушенням заворушень. Грузія була повністю ізольована від решти країни. Територія, яка приваблює відпочивальників з усього Совєцького Союзу на свої відомі курорти, була пустельною протягом літа 1956 року. Були встановлені жорсткі правила пересування. Напівофіційно було пояснено, що сильні націоналістичні почуття грузинів були збурені через осуд Сталіна. Новини про заворушення в Грузії пізніше проникли на Захід, але трактувалися як націоналістичний спалах незадоволення ставленням до Сталіна, а не як стихійна демонстрація проти всієї совєцької системи. Оманлива десталінізація Що стосується боротьби за владу, ЦК, КІ при Міністерстві закордонних справ та КҐБ були усі залучені Хрущовим до успішної дезінформаційної операції з метою неправильного представлення причин усунення його суперників та реального характеру його власної позиції та політики. Оскільки ця операція передбачала хибне представлення питань, пов'язаних зі сталінізмом та десталінізацією, і є частиною основної методики програми стратегічних дезінформаційних операцій, розпочатої в 1959 році, вона заслуговує детального пояснення. Щоб уникнути непорозумінь, корисно почати з розмежування між антикомунізмом та антисталінізмом, а також визначити ступінь справжності процесу десталінізації. Антикомунізм Антикомунізм конкретно не пов'язаний з ворожістю до якогось окремого комуністичного лідера. Він означає опозицію комуністичним принципам та практиці; він критичний до комунізму в найширшому розумінні. Антикомунізм існував у різних формах всередині і поза Совєцьким Союзом ще до 1917 року. Він розвивався в часи Лєніна, процвітав за Сталіна і зберігався, можливо менш енергійно, за його наступників. Всередині нього можна виділити три тенденції: консервативний тренд, який є більш-менш жорстким і послідовним у своїй опозиції; ліберальну тенденцію, яка час від часу сприяє певній мірі компромісу з комунізмом; і нейтралістську течію, особливо серед некомуністичних сусідів комуністичного блоку, які намагаються домогтися практичних угод з комуністичними режимами для забезпечення власного виживання. Антикомунізм в інтелігенції може виникнути з відмови на інтелектуальній основі від догматичних претензій марксизму як філософії. На всіх рівнях суспільства він живиться вірою, що комунізм - це неприродна, нетолерантна та нелюдська система, яка нехтує індивідом, підтримує себе значною мірою силою та терором і проводить агресивну ідеологічну політику, спрямовану на остаточне панування у світі. У минулому комуністична теорія та практика в таких питаннях, як захоплення влади, зловживання та знищення демократичних інститутів, придушення особистої свободи та використання терору викликали войовничу реакцію соціал-демократів, що призвело до поглиблення прірви між соціалістичними та комуністичними партіями та розколу міжнародного робітничого руху. Сила міжнародного антикомунізму то збільшувалась, то спадала. Двома сплесками були англо-французькі зусилля щодо створення європейської антисовєцької коаліції під час громадянської війни в Росії з 1918 по 1921 роки та створення НАТО після Другої світової війни. Всередині і за межами Совєцького Союзу антикомунізм виявляв себе в різних формах з 1917 року. Типові приклади знаходимо в громадянській війні в Росії, 1918-21 рр.; сепаратистських рухах в неросійських республіках; заколотах на Кавказі та Середній Азії у 1920-х роках; пізніших рухах опору в Україні та республіках Балтії; і в діяльності емігрантських організацій, політичних біженців та тих, хто поривав із західними комуністичними партіями. [П1] Протистояння такого роду існувало б незалежно від того, чи був би колись Сталін при владі, хоча воно було посилено його репресивним впливом. Насправді правління Сталіна було настільки індивідуальним і деспотичним, що на деякий час сталінізм став майже синонімом комунізму, а спротив одному стали плутати зі спротивом до іншого, тим більше, що Сталін репресував обидва типи опозиції з однаковою безжальністю та суворістю. У 30-х роках він розчавив фактичну і уявну опозицію до себе масовими репресіями, навіть членів партії. Деякі з лідерів Третього інтернаціоналу, як Зіновьєв, Бухарін та Бела Кун, були розстріляні. Троцкого, якого Сталін вважав одним із найнебезпечніших ворогів Совєцького Союзу, в 1940 році було вбито таємними агентами, що діяли за наказом Сталіна. Соціал-демократичні лідери Східної Європи після Другої світової війни були фізично усунені. Антисталінізм Усі антикомуністи - антисталіністи. Але важливим моментом є те, що антисталінізм традиційно підтримувався багатьма комуністами, які прагнули не скасовувати комуністичну систему, а зміцнювати та очищати її, усуваючи певні елементи в політиці та практиці Сталіна. Антисталінізм цього типу критично відноситься до комунізму лише у вузькому розумінні. Він існує в комуністичному русі з 1922 р. Після смерті Сталіна він став елементом офіційного партійного життя та політики і породив справжній процес десталінізації. Багато в чому політика Сталіна дотримувалася класичної лєнінської доктрини: наприклад, в диктатурі пролетаріату і комуністичної партії, індустріалізації, колективізації сільського господарства, ліквідації капіталістичних класів, побудові "соціалізму" в Совєцькому Союзі та підтримці "соціалістичних" революцій за кордоном. Але були також відступи від лєнінських принципів і практики у встановленні Сталіним його особистої диктатури, в його нещадному фізичному усуненні опозиції та репресіях лояльних елементів всередині партії, в поглибленій прірві, яку він створив між панівним класом і непривілейованими робітниками та колхозами, і в маніпуляціях та дискредитації комуністичної ідеології. Комуністична опозиція Сталіну висловлювалася роками: - Лєніним, який у своєму заповіті критикував грубість та нетерпимість Сталіна і пропонував його усунути з посади Генерального секретаря партії. - Публічно в 1920-1930-х роках Троцкім та його послідовниками, які розрізняли лєнінські та сталінські елементи в політиці Сталіна. - Публічно Тіто та югославською комуністичною партією під час і після від'єднання від Сталіна у 1948 році. - Таємно Ждановим та його лєнінґрадською групою в 1948 році. - Таємно китайськими комуністичними лідерами з 1950 по 1953 рік і відкрито в 1956 році. - Більше у вчинках, ніж у словах, з 1953 по 1956 рік і відкрито з 1956 року керівниками КПСС та інших комуністичних партій. Критика цих осіб і груп різнилася за інтенсивністю та відкритістю, але всі вони по-різному залишалися комуністами і, зокрема, всі вони зберігали свою вірність лєнінізму. Їх позиція була справжнім проявом десталінізації; тобто вони вірили у відновлення лєнінського комунізму без сталінських відхилень. Небезпеки сталінізму для комуністичного руху були ігноровані або не помічені у 1930–40-х роках через загрозу фашизму та можливості, які він надав для формування популярних фронтів із соціалістичними партіями у 30-х роках та для розбудови воєнного союзу з західними державами. Але на момент 1953-56 рр. шкода, яку сталінізм завдав комуністичній справі, була очевидною. Це можна побачити у наступному: - Спотворення, деградація та дискредитація комуністичної ідеології. Образ марксизму як філософії був заплямований в очах західних інтелектуалів. - Поглиблення невдоволення Совєцьким Союзом та його сателітами, що призвело до вибухових революційних ситуацій у Східній Німеччині, Польщі та Угорщині. - Занепад комуністичного впливу та ізоляція комуністичних партій та режимів. - Відраза до сталінського комунізму західних лібералів, які раніше були симпатиками. - Посилення впливу та престижності антикомунізму. - Сильна опозиція різних релігійних рухів, включно з католицизмом та ісламом. - Утворення західних військових союзів, таких як НАТО, СЕАТО та Багдадський пакт (пізніше СЕНТО). - Ворожнеча від поміркованих, справді позаблокових національних лідерів країн, що розвиваються, таких як Неру. - Співпраця між демократичними урядами Заходу та антикомуністичними еміграційними організаціями. - Співпраця між соціал-демократичними та консервативними урядами та партіями проти совєцької загрози. - Розрив Югославії з комуністичним блоком та зближення із Заходом у період 1948-55 рр. - Серйозна напруженість між Совєцьким Союзом та комуністичним Китаєм, яка загрожувала розривом між ними в 1950-53 роках. - Опозиція Жданова до Сталіна. - Основна боротьба за владу в совєцькому керівництві, що настала після смерті Сталіна. В деяких районах сталінізм поєднав обидві опозиції: антикомунізм та антисталінізм. У випадку Югославії, яка після 1948 року побачила себе ближчою до Заходу, ніж до комуністичного блоку, вони майже зрослися. У нинішньому контексті найбільш значущим епізодом в історії невдалого протистояння Сталіну за його життя була спроба утворити групу навколо Жданова в 1948 році. Хоча це була невдача, вона була відома безпосереднім наступникам Сталіна в совєцькому керівництві. Це стало частиною їх накопиченої бази знань про різні форми опозиції до комунізму та сталінізму, і важливим аргументом для того, щоб змусити їх зіткнутися з необхідністю виправлення сталінських спотворень у системі, щоб уникнути катастроф. Десталінізація була очевидним курсом, і тепер слід розповісти про те, як вона була введена в дію після смерті Сталіна. Десталінізація на практиці Можна виділити три різні фази десталінізації: перша, початкова фаза, непродумана і без репетицій, але справжня десталінізація, проведена з 1953 по 1956 рр. заплутаним, розділеним та конкуруючим керівництвом під тиском населення і за відсутності будь-якої довгострокової політики щодо блоку; друга, відхилення від десталінізації в 1956-57 рр., коли Хрущов вдався до сталінських методів, щоб придушити повстання в Угорщині та опозиції до себе, щоб забезпечити свою особисту перевагу; третя, обережне відродження з 1958 року деяких справжніх елементів десталінізації (наприклад, поступове звільнення та реабілітація деяких жертв Сталіна) разом із розрахованою політичною експлуатацією процесу, в якому деякі його елементи були свідомо представлені неправильно. Імпровізована десталінізація з 1953 по 1956 рік Десталінізація почалася не, як це часто вважається, з таємного звіту Хрущова на XX з'їзді КПСС у лютому 1956 року, а одразу після смерті Сталіна в березні 1953 р. Кожен з претендентів на правонаступництво - Бєрія, Малєнков, Молотов, Булґанін і Хрущов - був по-своєму антисталіністом. Усі вони без винятку знали про кризу в комуністичній системі, і всі вони погодилися з терміновою необхідністю відмови від сталінської політики. З іншого боку, існували розбіжності щодо характеру та масштабів необхідних змін. Жоден з претендентів не був видатним, жоден з них не розробив деталей власної політики, і - живучи так, як це робилося в тіні Сталіна - не уклали між собою жодних політичних угод. Різниця в особистостях та політиці претендентів вплинули на хід десталінізації. Бєрія мав на увазі найглибші та нетрадиційні форми змін, зокрема скасування колективних господарств. Малєнков, найбільш впевнений серед лідерів у власній позиції, пішов далі за інших із відкритим засудженням методів таємної поліції та відстоюванням поступок на вимоги людей. Десталінізацію ініціював не Хрущов, а Малєнков, Бєрія та Молотов, які домінували в Президії після смерті Сталіна. Кілька кроків було зроблено більш-менш негайно. Були переглянуті справи деяких провідних особистостей, яких судили та ув'язнили за Сталіна. Кремлівські лікарі були звільнені. Була видана заборона на масові арешти. Міжнародне напруження було полегшене врегулюванням Корейської війни. Настанова Сталіна від грудня 1952 р. про реактивацію совєцької розвідки за кордоном була скасована, щоб вона не поставила під загрозу вплив нової поміркованості в совєцькій зовнішній політиці. [П2] Перший натяк на приниження ролі Сталіна та визнання його помилок було надано в липні 1953 року в таємному партійному листі до членів партії, в якому повідомлялося про звільнення Бєрії та причини цього. В ньому говорилося про Сталіна не як про видатного лідера, а просто як "Сталіна, І. В.", і пов'язувало його ім'я з ім'ям Бєрія, заявивши, що сталінський фаворитизм перешкоджав викриттю Бєрії. Це було першим мовчазним визнанням членами партії помилковості Сталіна. Пізніше в партійних колах стало відомо, що в Президії відбулася дискусія з ініціативи Малєнкова в липні 1953 року після арешту Бєрії. Було одноголосно прийнято змінити сталінську практику в партії та адміністрації, хоча і без публічної критики Сталіна. Зокрема, Президія рекомендувала переглянути і реформувати практики служби безпеки з думкою, що в майбутньому, коли ситуація в партії і в країні налагодиться, слід знайти розумне пояснення відхиленням Сталіна від комуністичних принципів, таким як його необґрунтовані репресії кадрів, включаючи членів партії. Усі члени Президії, включаючи Хрущова, погодилися з тим, що критикуватимуть лише Сталіна та Бєрію, а інші члени Президії не повинні допускати помилок. Таким чином, таємний звіт про злочини Сталіна, проголошений Хрущовим у лютому 1956 р. на XX з'їзді партії, який пізніше знайшов свій шлях до Заходу, але жодного разу не був опублікований у Совєцькому Союзі, насправді був наслідком рішення Президії. Звіт підготував Пьотр Поспєлов, керівник Науково-дослідного інституту Маркса-Енгєльса-Лєніна-Сталіна при ЦК КПСС (ІМЛ). Факти були взяті з таємних архівів служби безпеки, а багато ідей із розповідей про сталінські репресії лєнінської "старої гвардії" знайдені у спогадах колишніх комуністичних лідерів, опублікованих на Заході у 1930-х роках, особливо у Троцкого. Проект доповіді Поспєлова був обговорений та затверджений Президією напередодні з'їзду партії. [1] Виступаючи з доповіддю, Хрущов додав деякі особисті штрихи. Найважливішим моментом у доповіді було те, що вона заважала десталінізації перерости у напад на комуністичні принципи в цілому. Зміни, які мали на увазі Бєрія та Малєнков у своїй ревізіоністській версії десталінізації, могли в принципі змінити режим. Крім того, враховуючи глибину кризи в комуністичному світі та інтенсивність боротьби за владу в совєцькому керівництві, якби ці зміни були здійснені, вони могли б розвинути власний імпульс і призвести до кардинальної трансформації совєцького суспільства незалежно від побажань їхніх ініціаторів та з непередбачуваними наслідками для Совєцького Союзу та решти країн комуністичного та некомуністичного світу. Недарма Бєрію розстріляли за те, що він був "агентом світового імперіалізму", а Малєнкова було звільнено з посади прем'єр-міністра у 1955 році за "відхилення від теорій Лєніна та Сталіна". Їхні ідеї справді загрожували режиму і могли призвести до ситуації, яку вони не змогли б контролювати. Покладаючи провину за всі минулі помилки на вчинки - а не на теорії - однієї окремої людини, Сталіна, партійне керівництво змогло, вводячи деякі тактичні зміни, зберегти суть комуністичного режиму. Ресталінізація Викриття помилок Сталіна дало суттєвий поштовх антикомунізму взагалі та антисталіністським настроям як у блокових, так і у позаблокових комуністичних партіях. Відбулися повстання в Грузії, Польщі та Угорщині. Криза в багатьох інших комуністичних партіях поглибилася. Відповіддю Хрущова було повернення до сталінських методів. Служба безпеки була посилена; для придушення повстань в Совєцькому Союзі та Східній Європі використовувались збройні сили. Хрущовський прогрес до власної форми диктатури схвилював колег по керівництву. Молотов і Малєнков виступили лідерами опозиції. У цей час Молотов формував своє власне ставлення та політику щодо десталінізації. Він та його прихильники дали зрозуміти, що вони хочуть усунути Хрущова, щоб забезпечити продовження процесу десталінізації, яку Хрущов фактично зупинив. Як комуністи вони хотіли стабілізувати систему, і вони з обуренням розглядали встановлення Хрущовим власного культу особистості. Це загрожувало їхній власній позиції. На їхню думку, його вдавання до політики репресій могло призвести до ще більшого вибуху, ніж угорське повстання, і це повністю суперечило курсу, прийнятому після смерті Сталіна. Хрущов в їхніх очах був новим Сталіним, якого треба було усунути. Вирішальне протистояння припало на червень 1957 р. За допомогою армії та служби безпеки Хрущов з мінімальною перевагою переміг "антипартійну групу". Якби опозиція була успішною, вона ще раз відкрила б можливість справжнього і неконтрольованого процесу десталінізації та лібералізації режиму. Публічне розкриття сталіністських методів, які Хрущов використовував для здобування особистої влади, у поєднанні з оновленим викриттям репресій таємної поліції та публічним судом над головою КҐБ Сєровим, призвели б до широких вимог щодо подальших змін. Розділена опозиція, якби вона прийшла до влади, була б зобов'язана піти на поступки незалежно від побажань окремих членів. Поглибилась би боротьба за владу, і нова, узгоджена довгострокова політика не могла б бути прийнята. Перемога Хрущова над опозицією у червні 1957 р. залишила його у позиції поза конкуренцією, вільним переглянути ситуацію в Совєцькому Союзі та блоці без втручання з боку керівництва. Його першим кроком було скинути провину на антипартійну групу, хибно, тим не менше успішно, затаврувавши їх сталіністами. Йому вдалося привласнити досягнення з викриття сталінських злочинів, приховати власне використання сталіністських методів у досягненні влади та відвернути увагу від природи звинувачень проти нього опозиції. Помилково представлена як перемога над силами сталінізму, його перемога над опозицією подавалась як благо для совєцької громадськості та всього світу. Хоча вдома був певний скептицизм, навіть у кількох партійних організаціях, але внутрішній та міжнародний тиск на уряд було зменшено. Глава 5. Нова політика і стратегія дезінформації Перемога Хрущова в боротьбі за владу в червні 1957 р. позначила початок завершення кризи у світовому комунізмі. Це відкрило період стабільності, коли відносини між членами комуністичного блоку мали бути відновлені на новій і більш ґрунтовній основі, і в ході якого слід було розробити нову довгострокову політику та нові стратегії її втілення в життя. Протягом кількох днів після перемоги Хрущов зробив нову спробу відновлення партійних, а також державних відносин з югославами, курс на яке він взяв під час свого візиту до Тіто в травні 1955 року. Вже до червня 1957 р. совєцькі та китайські лідери дійшли узгодженої оцінки Сталіна та його спотворень комуністичної доктрини. Китайський внесок у цю оцінку можна знайти у двох статтях Мао, які були опубліковані в совєцькій пресі у квітні та грудні 1956 року. [1] На VIII з'їзді КПК в вересні 1956 року китайські лідери підтримали засудження культу особистості XX з'їздом КПСС від лютого 1956 року. [2] До кінця 1957 р. було досягнуто примирення між лідерами всіх комуністичних держав. На нараді в Москві в листопаді 1957 р. вони погодилися, що Сталін несе відповідальність за руйнівні викривлення комуністичної теорії та практики. У тій чи іншій мірі всі вони обурювалися втручанням Сталіна у їхні внутрішні справи та жорстким підпорядкуванням, якого він від них вимагав. Але всі (включно з югославами, участь яких в нараді була свідомо прихована) були готові до співпраці на лєнінській основі в партнерстві рівних. Фактично, совєти погодилися відмовитися від домінування в комуністичному русі. Вони навіть пропонували відмовитися від згадок про свою провідну роль у декларації, виданій після закінчення наради. Саме на китайську наполегливість були включені такі посилання. Нарада прийняла неоприлюднене рішення сформувати нову, лєнінську програму світового комунізму, яка мала намір надихнути рух відчуттям мети та напрямку, яке йому було так потрібне. [3] Наступні три роки були періодом інтенсивних досліджень та консультацій між комуністичними партіями всередині і поза блоком, в той час як розроблялась нова політика та стратегія. [4] Цей процес завершився "нарадою 81 партії" в Москві в листопаді 1960 року. Лідери всіх 81 партій взяли на себе зобов'язання щодо програми, викладеної в заяві наради, або - як на неї іноді посилаються - Маніфесті. З того дня по сьогоднішній головною зобов'язуючою силою в комуністичному русі всередині і поза блоком був не диктат Совєцького Союзу, а вірність спільній програмі, в яку зробили внесок лідери багатьох комуністичних партій. Незважаючи на наступні прояви, між партійними лідерами була створена атмосфера довіри, в якій совєцький примус став зайвим, але совєцькі поради та допомога охоче приймалися. [П1] Нова політика У 1957 році, як і в 1921 році, комуністичні стратеги, розробляючи свою нову програму, повинні були враховувати політичну, економічну та військову слабкість комуністичного блоку та несприятливе співвідношення сил проти Заходу. Розкольницькі тенденції в Угорщині та інших країнах Східної Європи загрожували єдності блоку в 1957 році, як націоналістичні рухи загрожували єдності совєцької Росії в 1921 році. Комуністичний світ стикався з ворожістю як західних консерваторів, так і соціалістів та їм подібних. Західна пропаганда тримала комуністичні режими під постійним тиском. Захід взагалі неохоче торгував із блоком. І блок зіткнувся з одним абсолютно новим фактором - можливістю ядерного протистояння. Як на цьому тлі комуністичні лідери могли зробити свою систему більш прийнятною для своїх народів? Як вони мали досягти згуртованості та співпраці між членами блоку? І як вони могли просунути комуністичну справу поза блоком, не спровокувавши більшої міри єдності у некомуністичному світі? Було зрозуміло, що повернення сталінської політики масових репресій вдома зазнає невдачі і що традиційна революційна тактика за кордоном лише посилить протистояння із Заходом, у той час коли співвідношення сил було несприятливим. Прецедент лєнінського НЕПу, здавалося, міг дати багато відповідей, хоча, звичайно, нова політика повинна була бути набагато складнішою і витонченою. Совєцьке керівництво з винятковою потребою відчувало необхідність нової політики. Старші члени партії, такі як Хрущов, Брєжнєв, Мікоян та Суслов, хотіли очистити себе від бруду сталінізму та реабілітуватися в очах історії. Молодші, як Шелєпін, хотіли визнання завдяки новаторству. Усі вони усвідомили, що лише домовленість про довгострокову політику виключатиме періодичну боротьбу за владу та надасть стабільності керівництву. Маніфест, проголошений "нарадою 81 партії" (листопад 1960 р.), явно демонструє вплив ідей та практики Лєніна, як і наступна промова Хрущова від 6 січня 1961 р. [5] Ці два основні документи продовжували визначати хід комуністичної політики до сьогодні (станом на 1984 рік - прим. пер.). Вони детально пояснюють, як шляхом консолідації економічної, політичної та військової могутності комуністичного світу та підриву єдності та сили некомуністичного світу має бути досягнутий тріумф комунізму в усьому світі. В особливості, затверджується застосування комуністичними партіями різних насильницьких та ненасильницьких тактик. Мирне співіснування прямо визначається як "напружена форма класової боротьби між соціалізмом і капіталізмом". Рекомендується використання світовим комунізмом економічних, політичних, расових та історичних антагонізмів між некомуністичними країнами. Вчергове підкреслюється підтримка "національно-визвольних" рухів в усьому Третьому світі. [П2] Усі партії всередині і поза блоком, включно з китайцями, підписали Маніфест - за винятком лише Югославії. З тактичних причин Югославія не була присутня на нараді, але, як після цього публічно вказали і Ґромико, і Тіто, югославська та совєцька зовнішня політика збігалися в багатьох питаннях. Домовленість комуністичних лідерів про нову лєнінську програму світової революції була лише половиною битви. Потрібна була стратегія для здійснення такої програми в той час, коли населення комуністичного блоку було серйозно відчужене від своїх комуністичних режимів і коли військово переважаючі західні сили були твердо налаштовані протистояти подальшому поширенню комунізму. Деякі аспекти стратегії, такі як об'єднаний фронт із соціалістами передових капіталістичних країн та підтримка національно-визвольних рухів у Третьому світі були проголошені відкрито. Але рішення про використання систематичної стратегічної дезінформації як невід'ємної складової стратегії явно потрібно було ретельно приховувати. Недоліки явної єдності Комуністичні стратеги оцінили, що головним недоліком проведення всіма партіями блоку єдиної та відкрито агресивної політики було те, що поєднання ідеологічного завзяття з монолітною єдністю стривожить некомуністичний світ та змусить його до більшої згуртованості та, можливо, до енергійної та скоординована реакції на комуністичну загрозу. Це призвело б у кращому випадку до продовження існуючого стану справ Схід-Захід, а в гіршому - до посилення тиску на комуністичний світ із Заходу, оснащеного переважаючим ядерним арсеналом. Уніфікована стратегія ще більше перешкоджала б міжнародному комуністичному руху. Досвід показав, що діяльність Комінтерну була обмежена його ідентифікацією як інструменту совєцької політики. Те саме можна було сказати і про Комінформ, його наступника. Комуністичні партії в некомуністичному світі не змогли здобути впливу або, в багатьох випадках, навіть юридичного визнання через їх очевидне підпорядкування Москві. У 1958 р. понад сорок партій були незаконними. З історичного досвіду Совєцького Союзу та блоку комуністичні стратеги визначили фактори, які сприяли об'єднаним діям Заходу проти комунізму. У період до НЕПу Захід відчував загрозу совєцької ідеології та войовничості. Результатом стала інтервенція союзників на російську територію. Після закінчення Другої світової війни, загроза монолітного, сталінського комунізму спрямувала Захід до військових та політичних союзів, таких як НАТО, СЕАТО та Багдадський пакт, та в інші форми військового, політичного, економічного та безпекового співробітництва. Аналогічно, комуністичні стратеги визначили фактори, які мали тенденцію підірвати єдність у західному підході до комуністичного світу. Це були поміркованість в офіційній совєцькій політиці; акцент на конфліктних національних інтересах комуністичних країн та партій за рахунок їх ідеологічної солідарності; і розпуск Комінтерну в 1943 році, що змусило багатьох західних спостерігачів повірити в те, що комуністичну диверсію у всьому світі було занедбано. Переваги явної відокремленості Комуністи вважають єдність між західними державами природжено нестабільною; з природи капіталістичної системи випливає, що в звичайних умовах розбіжності міркувань про національні інтереси переважають тенденції до солідарності та згуртованості. Тому комуністичні стратеги міркували, що, проектуючи правильний образ блоку та комуністичного руху, вони можуть допомогти розірвати міру західної єдності, яку принесла сталінська політика. Більше того, вони вирішили не чекати появи природних суперечностей і розбіжностей на Заході, а вжити активних політичних кроків для створення штучних умов, в яких західна економічна та політична єдність буде схильна до розпаду і яка, отже, виявиться сприятливою для здійснення їх довгострокової політики блоку. На їхню думку, країни блоку послідовними та скоординованими зусиллями могли б впливати на політику та ставлення урядів та населення некомуністичного світу у вигідному для них напрямку. Вони мали перед собою успішний прецедент совєцької політики та розвідувальних операцій в період НЕПу. Наївні ілюзії, проявлені в минулому Заходом у його ставленні та політиці до комунізму, неспроможність західних союзників розробити скоординовану, довгострокову політику під час свого союзу з Совєцьким Союзом у Другій світовій війні та схильність капіталістичних країн проводити політику, що базується на національних інтересах, всі були враховані при плануванні, як подолати Захід. Було зроблено висновок, що якщо фактори, які раніше служили для формування певної західної згуртованості, тобто комуністична ідеологічна войовничість та монолітна єдність, могли бути сприйняті Заходом відповідно як поміркованість та роз'єднаність, і якщо, незважаючи на посилення фактичної сили блоку, успішно спроектувати образ блоку, ослабленого економічним, політичним та ідеологічним розбратом, тоді реакція Заходу на комуністичну політику буде слабшою та менш узгодженою; фактичні західні тенденції до дезінтеграції могли б бути спровоковані та заохочені, створюючи тим самим умови для зміни співвідношення сил на користь комуністичного блоку. Іншими словами, звичайна логіка підказувала, що блок повинен рухатися до своєї мети всесвітньої перемоги комунізму, формуючи власну єдність і максимально таємно координуючи власну політику, одночасно підриваючи єдність і опір некомуністичного світу проектуючи оманливий образ власної еволюції, роз'єднаності та слабкості. Це було насправді прихованою сутністю довгострокової політики блоку, прийнятої в 1958-60 роках, і основою різних стратегій, розроблених з того часу в процесі здійснення цієї політики. "Нарада 81 партії" у Москві в листопаді 1960 року цілком могла створити новий, очевидний центральний координаційний орган міжнародного комуністичного руху як спадкоємця Комінтерна та Комінформу, але вона цього не зробила. Натомість вона ратифікувала використання різної тактики окремими комуністичними партіями в рамках довгострокової політики, а замість центру контролю закликала до координації та синхронізації політики та тактики між блоковими та позаблоковими партіями. Таким чином, хоча координація фактично вдосконалювалася, рішення не створювати нового, явного центрального органу, акцент на "поліцентризмі" та використання безлічі різноманітних тактик комуністичними партіями були покликані створити ефект, аналогічний створеному розпуском Комінтерну в 1943 році. Політичне використання десталінізації Совєцькі лідери визнали, що в першій фазі десталінізації були допущені помилки. Занадто багато реабілітацій жертв Сталіна було дозволено занадто швидко; партія та служба безпеки були надто пасивними перед стихійними реакціями інтелектуалів на розкриття злочинів Сталіна; в першу чергу, совєцькі лідери визнали, що їм слід було заздалегідь консультуватися з партіями інших комуністичних країн. Вони зрозуміли, що подальші неконтрольовані заходи десталінізації можуть породити більше ревізіонізму та народних заворушень. Але також вони зрозуміли, що енергійне розмахування антисталінським прапором може допомогти їм підірвати опозицію вдома та покращити імідж за кордоном; частина шкоди, завданої сталінізмом, могла бути залагоджена. Контрольований антисталінізм міг бути використаний для стабілізації режиму; через пропагандистський акцент на відмінності між новою політикою та політикою Сталіна, могла бути підірвана деяка внутрішня та зовнішня опозиція. Наприклад, колишні члени комуністичної партії усіх рангів, які зазнали репресій за Сталіна, або їхні вдови та родини, могли бути залучені до активної співпраці з режимом у здійсненні лєнінської політики, яка нібито відкидала сталінізм. Контрольований антисталінізм міг створити сприятливі умови для політичних та дипломатичних маневрів проти некомуністичних країн. Він міг бути використаний для зміни ставлення до комунізму та комуністичних партій у трудовому та соціал-демократичному рухах. Якщо наслідками сталінізму у формі особистої диктатури та нерозбірливого використання терору для придушення опозиції всередині партії та за її межами були злиття та союзи між різними типами опозиції, можна було стверджувати, що акцент на антисталінізмі міг би призводити до ослаблення та зриву таких союзів. Якщо сталінізм призвів до співпраці між групами з різними інтересами, між консерваторами та соціал-демократами у створенні НАТО, між західними капіталістами та югославськими ревізіоністськими комуністами після 1948 року, між російськими емігрантами та західними урядами, антисталінізм міг би бути використаний для послаблення цих зв'язків. Якщо сталінізм сприяв падінню совєцького престижу, дипломатичним невдачам та втраті союзників, антисталінізм міг би використовуватись для того, щоб спрямувати процес в протилежний бік, повернути старих союзників та отримати нових серед західних інтелектуалів, лібералів, соціал-демократів та націоналістів. У період з 1953 по 1956 рік для виправлення помилок та вдосконалення совєцького режиму використовувалася справжня імпровізована десталінізація. У 1956 та 1957 роках Хрущов оманливо використовував умовну десталінізацію як засіб перемоги над своїми суперниками, приховуючи природу власних методів. Починаючи з 1958 року умовну десталінізацію було використано прорахованим, оманливим способом для допомоги новій довгостроковій політиці в досягненні внутрішніх і зовнішніх цілей. До 1958 року реальні питання, пов'язані зі сталінізмом, антисталінізмом, ревізіонізмом та національним комунізмом, були вирішені і могли бути відроджені у штучній формі як "питання", які нібито викликали поділ між різними лідерами та різними партіями всередині та поза блоком. Окремі комуністичні лідери чи групи лідерів (усі - переконані лєніністи) могли бути відображені оманливо і на противагу один одному як "сталіністи", "неосталіністи", "маоїсти", "догматики", "безкомпромісні", "зухвалі", "войовничі" або "консерватори" на відміну від "антисталіністів", "прагматиків", "ревізіоністів" і "національних", "ліберальних", "прогресивних" або "поміркованих" комуністів. Цілі дезінформації з цих "питань" можна узагальнити так: - Відродженням мертвих питань та відображенням очевидних розбіжностей у поглядах щодо них представити комуністичні країни як такі, що перебувають у стані розладу, відповідно до моделі дезінформації "слабкості та еволюції". - Проектуючи помилкову картину націоналізму та конкуруючих національних інтересів в комуністичних режимах та поміж ними, приховати фактичну єдність партій та урядів блоку в їх реалізації спільної, ідеологічної довгострокової політики. - Створити сприятливі умови для здійснення цієї політики, як внутрішньо, так і зовні. - Забезпечити широку основу та зручну техніку для конкретних дезінформаційних операцій щодо совєцьких відносин з Югославією, Албанією, Китаєм, Румунією, Чехословаччиною та деякими західноєвропейськими комуністичними партіями. - Використати ці питання для дезінформації щодо нібито безперервної боротьби за владу та невирішеної проблеми спадкоємства, для змін в комуністичній внутрішній політиці та в дипломатичній тактиці здійснення різних етапів цієї політики. Джерела натхнення Принципове рішення повернутися до широкомасштабного використання стратегічної дезінформації, прийняте в 1957 році, викликало широкий спектр досліджень прецедентів та методів. Наприклад, Центральний комітет замовив з цього питання секретні публікації, до чого були залучені КҐБ та ҐРУ, зокрема, секретний навчальний посібник, призначеного лише для внутрішнього використання, написаного офіцером ҐРУ Віктором Поповим, який описав приблизно на вісімдесяти сторінках техніку дезінформації, а також інший посібник, який написав полковник Андрєй Раіна з КҐБ, під назвою "Про використання агентів впливу". [6] Посібник Попова визначав дезінформацію як засіб створення сприятливих умов для отримання стратегічних переваг над супротивником. Він визначав, що дезінформація повинна функціонувати відповідно до вимог військової стратегії та дипломатії, і вказував, що за будь-яких обставин вона повинна бути підпорядкована політиці. Посібник класифікував різні види дезінформації як стратегічну, політичну, військову, технічну, економічну та дипломатичну. Він перераховував канали, через які може поширюватися дезінформація, такі як: - Декларації та промови провідних державних діячів та посадових осіб оригінальної країни. - Офіційні урядові документи. - Газети та інші матеріали, опубліковані в цій країні. - Закордонні публікації, інспіровані агентами, що працюють серед іноземних журналістів та інших експертів. - Спеціальні операції з підтримки дезінформації. - Агенти впливу та інші агенти в зарубіжних країнах. Починаючи з 1957 року Центральним комітетом КПСС замовлялись дослідження окремих аспектів НЕП. Крім урядових відомств, внесок робили спеціалізовані інститути Академії наук, такі як Інститут права та історії. В КҐБ було здійснено два проекти, що мають особливе значення для повторного впровадження стратегічної дезінформації. Одним було дослідження щодо використання агентів впливу КҐБ у совєцькій інтелігенції (маючи на увазі в цьому контексті вчених, професорів, письменників, музикантів, художників, акторів, театральних та кінорежисерів, та релігійних лідерів); в іншому йшлось про розкриття державної таємниці в інтересах політики. Посібник Попова був насправді єдиним доступним сучасним текстом, що стосується стратегічної дезінформації. Лєнін не залишив після себе конкретного трактату з цього приводу, хоча його твори містять розрізнені посилання на нього; обман і подвійність були важливими елементами його політичної техніки. Характерно, що совєцька влада між 1960 та 1965 роками вирішила вперше опублікувати у п'ятому виданні творів Лєніна деякі його документи, що стосуються періоду НЕПу та використання дезінформації, зокрема листування зі своїм комісаром із закордонних справ, Чічєріним. [П3] В одному зі своїх листів Лєнін, коментуючи проект заяви, яку мала зробити совєцька делегація на конференції в Ґенуї, порадив Чічєріну оминати будь-яку згадку про "неминучий примусовий переворот і криваву боротьбу", а також пропустити слова "наша історична концепція включає використання насильницьких заходів та неминучість нових світових війн". "Ці страхітливі слова, - писав він, - не слід вживати, оскільки вони слугували б інтересам наших супротивників". [7] Чічєрін із захопленням відповів на ідеї Лєніна про дезінформацію. Він писав йому 20 січня 1922 р.: "Якщо американці наполягатимуть на представницьких інституціях, чи не вважаєте ви, що для солідної компенсацію ми можемо їх обдурити, зробивши невелику ідеологічну поступку, яка не мала б практичного значення? Наприклад, ми можемо дозволити присутність трьох представників неробочого класу в органі з 2000 членів. Такий крок може бути представлений американцям як представницька установа". [8] Лєнін і Чічєрін були не єдиними джерелами натхнення для відродження стратегічної дезінформації. Давньокитайський трактат про стратегію та обман, "Мистецтво війни" Сунь-дзи, перекладений російською мовою Ніколаєм Конрадом у 1950 р. (незабаром після перемоги комуністів у Китаї), був переведений на німецьку мову в 1957 р. совєцьким фахівцем Є.І. Сідорєнко із передмовою совєцького військового стратега та історика генерала Разіна. [9] Він був опублікований у Східній Німеччині Міністерством оборони Східної Німеччини та був призначений для навчання у східнонімецьких військових академіях. Новий переклад та інші дослідження Сунь-дзи були опубліковані в Пекіні в 1957 і 1958 роках і в Шанхаї в 1959 році. Мао, як відомо, перебував під впливом Сунь-дзи під час ведення громадянської війни. Цей інтенсивний офіційний інтерес до Сунь-дзи як з боку совєтів, так і з боку китайців у той час, коли формулювались нові політика та стратегія, є хорошим свідченням того, що китайці, ймовірно, зробили позитивний внесок у їх формулювання. Стратегія зміцнення комуністичного блоку під час прояву комуністичної роз'єднаності чітко виражена в афоризмах Сунь-дзи: - Вся війна заснована на обмані. Тому, коли спроможний, симулюй недієздатність; коли активний, бездіяльність (I розділ) - Запропонуй ворогу приманку, щоб заманити його; вдавай безлад і вдар по ньому (I розділ) - Той, хто хоче виявитися слабким, щоб зробити свого ворога зарозумілим, повинен бути надзвичайно сильним. Тільки тоді він може вдавати слабкість. (коментарі до V розділу) Щоб бути достовірним та ефективним, обман повинен якомога більше відповідати надіям та очікуванням тих, на кого він розрахований. Оскільки комуністичні стратеги усвідомлювали, особливо завдяки їх знанням про документи з Більдербергу [10], що західна сторона очікувала і гаряче бажала розпаду комуністичного блоку, вони могли передбачити, що проекція у зовнішній світ вигаданого розпаду блоку могло бути вигідним - за умови, що воно паралельно супроводжувалось реальною, але частково прихованою реалізацією довгострокової політики зміцнення блоку та зміни світового балансу сил на свою користь. Як це мало бути досягнуто на практиці? Дослідження справжнього розколу Тіто-Сталіна 1948 року показало, що жодним чином усі його наслідки не були несприятливими. Відкрита зневага Сталіним надала Тіто престижу у його власній країні та по всьому світу. Незалежність від Совєцького Союзу дозволила Югославії отримати суттєву економічну та військову допомогу із Заходу та здобути зародки політичного впливу в країнах Третього світу та західноєвропейських соціалістичних партіях. Більше того, Тіто демонстрував у 1957-58 роках, що, незважаючи на підтримку Заходу, яку він отримав, він залишається вірним лєніністом, готовим щиро працювати з іншими лідерами блоку. [11] Більш віддалений, але не менш повчальний прецедент випливає з політики Лєніна на Далекому Сході у 1920-х роках. Зрозумівши, що совєцька Росія буде надто протяжна, щоб захистити всі її кордони одночасно, Лєнін вирішив добровільно "пожертвувати" значною територією на Далекому Сході, створивши в квітні 1920 року незалежну "некомуністичну" буферну державу - Далекосхідну республіку (ДВР). Вона була незалежною і некомуністичною тільки за формою, її політика з самого початку тісно координувалася з політикою совєцької Росії. Тим не менше, її існування разом з обіцянками економічних концесій, які не матеріалізувались, зняли тиск з боку японських та американських інтересів у цьому районі, тоді як совєцька армія та Комінтерн посилили свою спроможність боротися із загрозою білого російського емігрантського руху в Монголії під проводом барона Унґєрна. Станом на листопад 1922 р. совєцький вплив на цій території був достатньо сильним, щоб "незалежну" ДВР було відкрито включено до складу Совєцького Союзу як його Далекосхідний регіон (край). Об'єднані уроки з прецеденту Далекосхідної республіки та розколу Тіто-Сталін показали комуністичним стратегам 1950-х років, що хибні розколи та незалежність у комуністичному світі могли б бути використані для зменшення тиску Заходу і для отримання посиленої західної економічної та навіть військової допомоги для окремих комуністичних країн, тоді як світовий баланс сил непомітно змінювався на користь комуністів. На кінець 1957 р. питання, які спричиняли фактичні та потенційні розколи в комуністичному світі, в основному сталінське втручання в справи інших комуністичних держав, були остаточно і рішуче залагоджені. Була досягнута спільна угода про відмову від загальновизнаних сталінських спотворень лєнінської доктрини. Совєцький Союз дотримувався умов угоди в практичному сенсі, наприклад, шляхом повного декларування колишніх кадрів своїх спецслужб у Китаї та Східній Європі. З усуненням причин справжніх розколів відкрився шлях до створення підробних розколів відповідно до принципу політичної профілактики Дзєржинского; тобто попередження небажаних змін (таких як розколи чи розростання опозиційних рухів) шляхом навмисного провокування та контролю таких змін за допомогою використання таємних агентів та керування ними в напрямках, які є нешкідливими або корисними для режиму. Хрущов продемонстрував у 1957 році, як неправдиве висвітлення питання сталінізму може бути використане на власну користь у боротьбі за владу. Штучне відродження мертвих питань, пов'язаних зі сталінізмом, було очевидним і логічним засобом демонстрації переконливих, але хибних розбіжностей між різними комуністичними лідерами чи партіями. Глава 6. Доповідь Шелєпіна та зміни в організації Прийняття нової політики блоку та стратегії дезінформації спричинило організаційні зміни в Совєцькому Союзі та в цілому у блоці. У Совєцькому Союзі, як і скрізь, ЦК партії здійснив реорганізацію служб розвідки та безпеки, Міністерства закордонних справ та інших відділів партійного та урядового апарату та масових організацій, щоб мати можливість впроваджувати нову політику. Починаючи з 1958 р. було внесено кілька надзвичайно суттєвих змін до власного апарату ЦК. Був створений новий Відділ зовнішньої політики, який здійснював нагляд за всіма урядовими відомствами, що займаються закордонними справами, та координував совєцьку зовнішню політику з політикою інших комуністичних держав. Відділ був під прямим контролем Хрущова. Була прийнята нова практика стосовно призначення послів в інших комуністичних країнах. Для забезпечення належної координації політики як між партіями, так і між урядами обиралися визначні партійні чиновники, як правило, члени ЦК. Був запроваджений ще один новий відділ ЦК, Відділ активних заходів. Його функцією була координація програми дезінформації блоку та проведення спеціальних політичних та дезінформаційних операцій на підтримку політики. Він розпочав роботу з проведення таємних інструктажів вищих посадових осіб Міністерства закордонних справ, Комітету інформації та служб безпеки та розвідки. Для обслуговування інтересів цього нового відомства було створене інформаційне агентство "Новості". Важливою зміною стала передача до апарату ЦК Комітету інформації, який до цього часу був підпорядкований Міністерству закордонних справ. Однією з його нових функцій була підготовка довгострокових досліджень та аналізів для ЦК. Іншою було встановити контакти з іноземними державними діячами та іншими провідними діячами, як у своїх країнах, так і під час візитів до Совєцького Союзу, та використовувати їх для впливу на західні уряди. Його керівником був Ґеорґій Жуков, колишній агент совєцької спецслужби, який мав багато контактів серед західних політиків, журналістів та діячів культури. Сам він був здібним журналістом. Мабуть, найбільш вагомою зміною було призначення Ніколая Міронова та Алєксандра Шелєпіна. Міронов очолював лєнінґрадське відділення КҐБ. Перебуваючи на цій посаді, він вивчав операцію "Трест", в якій лєнінґрадське ОҐПУ відігравало активну роль. Він був другом Брєжнєва і мав до нього легкий доступ. Шелєпін був другом Міронова. Саме Міронов вперше звернув увагу Шелєпіна на роль ОҐПУ в період НЕПу. У 1958 році Міронов і Шелєпін обговорили з Хрущовим і Брєжнєвим ідею перетворення КҐБ з типової таємної політичної поліції, якою вона була, на гнучку, витончену політичну зброю, здатну відігравати ефективну роль у підтримці політики, як це робило ОҐПУ в часи НЕПу. За цю пропозицію їх нагородили посадами в апараті ЦК. Шелєпін став начальником Відділу партійних органів, а згодом головою КҐБ; Міронов став керівником Відділу адміністративних органів. Восени 1958 р. пропозиція Міронова та Шелєпіна обговорювалася Президією ЦК в контексті ефективності КҐБ та його голови генерала Сєрова. Сєров виступив перед Президією з доповіддю про роботу КҐБ в країні та за кордоном, через що потрапив під гостру критику. Провідним критиком був Шелєпін. За його словами, КҐБ при Сєрові перетворилося на дуже ефективну поліцейську організацію, яка за допомогою своєї широкої мережі інформаторів та агентів по всій країні успішно виявляла та контролювала опозиційні елементи серед населення, а також агентів західних спецслужб. Однак КҐБ не вдалося вплинути на погляди населення на користь режиму чи запобігти зростанню небажаних політичних тенденцій як вдома, так і серед антикомуністів за кордоном. Шелєпін високо оцінив останні успіхи КҐБ у проникненні у таємниці західних урядів, але заявив, що роль КҐБ була надто пасивною та обмеженою, оскільки комітет не зробив нічого для сприяння стратегічній, політичній, економічній та ідеологічній боротьбі з капіталістичними державами. Шелєпін продовжив, що головна причина незадовільної ситуації в КҐБ полягала в тому, що він відійшов від традицій та стилю ОҐПУ, свого попередника за часів Лєніна. ОҐПУ, хоча і без досвіду, зробило більший внесок у реалізацію політики, ніж будь-який його наступник. В якості прикладів того, що Шелєпін мав на увазі, він назвав рухи Євразійства, "Смєна вєх" та "Трест". На відміну від ОҐПУ, КҐБ переросло у пасивну, репресивну організацію. Його методи були саморуйнівні, оскільки вони сприяли лише посиленню опозиції та шкоді престижу режиму. КҐБ не впоралось із співпрацею зі службами безпеки інших країн блоку з політичних питань. Шелєпін високо оцінив ідеї Міронова та зазначив, що КҐБ має займатися позитивною, творчою політичною діяльністю під проводом партійного керівництва. Нова, більш важлива роль повинна відводитись для дезінформації. Совєцький Союз, як і інші комуністичні країни, мав суттєві внутрішні та зовнішні засоби розвідки, які знаходились в бездіяльності, особливо в особі агентів КҐБ серед совєцької інтелігенції. Президія вирішила вивчити нову роль КҐБ на XXI партійному з'їзді, який повинен був відбутися у січні-лютому 1959 р. Совєцька преса загалом підтвердила, що ця експертиза відбулася. За Міронова дуже важливим став Відділ адміністративних органів. Його функція полягала в нагляді та координації роботи служб, що займаються внутрішнім порядком, таких як КҐБ, Міністерство внутрішніх справ, прокуратура, Міністерство юстиції та суди. Міронов був обраний для того, щоб він наповнив ці установи стилем та методами Дзєржинского, голови ОҐПУ у 1920-х роках. Шелєпін був призначений головою КҐБ у грудні 1958 р. У травні 1959 р. в Москві відбувся з'їзд старших офіцерів КҐБ. У ньому взяли участь Алєксєй Кірічєнко, який представляв Президію; міністри внутрішніх справ та оборони; члени ЦК; і близько двох тисяч офіцерів КҐБ. Шелєпін повідомив на з'їзді про нові політичні завдання КҐБ. [1] Деякі з більш конкретних моментів його доповіді були наступні: "Головними ворогами" Совєцького Союзу були США, Великобританія, Франція, Західна Німеччина, Японія та всі країни НАТО та інші військові союзи, що підтримуються Заходом. (Західна Німеччина, Японія та менші країни були названі такими в документах КҐБ вперше). Служби безпеки та розвідки цілого блоку повинні були бути залучені до впливу на міжнародні відносини в напрямках, необхідних новій довгостроковій політиці, і, фактично, для дестабілізації "головних ворогів" та послаблення альянсів між ними. Зусилля агентів КҐБ у совєцькій інтелігенції мали бути спрямовані назовні проти іноземців з метою залучення їх допомоги у досягненні цілей політики. Новостворене дезінформаційне управління повинно було тісно співпрацювати з усіма іншими відповідними управліннями партійного та урядового апарату по всій країні. З цією метою всі міністерства Совєцького Союзу та всі перші секретарі республіканських та провінційних партійних організацій повинні були бути ознайомлені з новими політичними завданнями КҐБ, щоб вони могли надавати підтримку та допомогу, коли це було потрібно. Зі службами безпеки та розвідки всіх комуністичних країн повинні були проводитись спільні політичні операції. Звіт закінчувався запевненням, що Президія затвердила нові завдання КҐБ, надавала великого значення їх виконанню та була впевнена, що штаб КҐБ зробить все можливе, щоб цю директиву застосувати на практиці. Після з'їзду в КҐБ було внесено ряд організаційних змін. Розширено Управління контррозвідки. Його трьома основними завданнями стали: впливати, передавати дезінформацію та вербувати в якості агентів членів посольств капіталістичних країн та країн Третього світу в Москві, так само як відвідуючих журналістів, бізнесменів, науковців та професорів; проводити профілактичні політичні операції з метою нейтралізації та використання внутрішньополітичної опозиції, особливо з боку націоналістичних, інтелектуальних та релігійних груп; та проводити спільні політичні операції зі службами безпеки інших комуністичних країн. Відділ Д Коли в січні 1959 р. Шелєпін створив новий дезінформаційний відділ, Відділ Д, він забезпечив узгодження його роботи з іншими дезінформаційними службами партійної та урядової машини: тобто Центральним комітетом, Комітетом інформації, дезінформаційний відділом у совєцькій службі військової розвідки та двома новими управліннями "активістських методів" у КҐБ (перше на службі в самого Шелєпіна, друге на службі в Управління контррозвідки). Від самого початку Відділ Д був підпорядкований апарату ЦК, який визначав його вимоги та завдання. Він відрізнявся від інших дезінформаційних служб тим, що використовував власні засоби та спеціальні канали, доступні лише КҐБ для поширення дезінформації. Ці канали: секретні агенти в країні та за кордоном; агенти впливу за кордоном; проникнення в західні посольства та уряди; технічні та інші таємні засоби провокації відповідних інцидентів чи ситуацій на підтримку політики - наприклад, прикордонні інциденти, демонстрації протесту тощо. Відділу Д було надано доступ до виконавчих гілок влади та відділів ЦК, щоб він мав змогу готувати та проводити операції, які потребували схвалення чи підтримки керівництва партії чи урядового апарату. Його найбільш близькими контактами з ЦК були Відділ адміністративних органів Міронова, Міжнародний відділ Боріса Пономарьова, Відділ зовнішньої політики та Відділ активних заходів; і з совєцьким урядом через Державний комітет науки і техніки та органи планування. Особливо тісною була співпраця між новим відділом та дезінформаційним відділом Служби військової розвідки. На посаду керівника нового відділу було два досвідчених кандидати: полковник Сєргєй Фєдосєєв, керівник факультету зовнішньої розвідки Інституту КҐБ, який був фахівцем як із внутрішніх операцій КҐБ, так і з використання емігрантських каналів для проникнення в американську розвідку; та полковник Іван Аґаянц, керівник факультету політичної розвідки у Вищій розвідувальній школі та спеціаліст з питань Близького Сходу (зокрема Ірану) та Західної Європи (зокрема, Франції). Шелєпін обрав Аґаянца. [П1] Новий відділ складався спочатку від 50 до 60 досвідчених співробітників розвідки та контррозвідки. В підпорядкуванні полковника Аґаянца був полковник Ґріґорєнко, фахівець з питань контррозвідки вдома та еміграційних операцій за кордоном. Він був радником угорської служби безпеки з 1953 по 1955 рік, а потім працював у директораті контррозвідки в штабі на посаді керівника управління, відповідального за нагляд за іммігрантами та репатріантами. Управління було скасовано, коли Ґріґорєнко перейшов у Відділ Д. У відділі працювали експерти з НАТО, США, Німеччини, Франції, Японії та інших країн; з розвідувальних служб США; з робітничого руху в США, Європі, Азії, Африці та Латинській Америці; і з ракетної, авіаційної техніки та інших спеціалізованих предметів. Був спеціаліст із Ізраїлю, полковник Кєлін, який як офіцер служби безпеки двадцять років працював проти євреїв у Москві. Полковник Сітніков був у відділі спеціалістом з Німеччини, Австрії та НАТО. Полковник Костєнко (який у 1960-х роках з'явився в Англії під дипломатичним прикриттям) був фахівцем з авіації. Дійсно, склад відділу давав зрозуміти, що він має як політичні, так і військові цілі. Також в апараті КҐБ у Східній Німеччині був створений дезінформаційний відділ із двадцяти офіцерів під керівництвом Літовкіна, який був спеціалістом із проникнення у західнонімецької спецслужби. Глава 7. Нова роль спецслужб Загалом, новими завданнями спецслужб блоку, крім традиційних функцій збору інформації та безпеки, стали, по-перше, допомога створенню сприятливих умов для реалізації довгострокової політики шляхом поширення стратегічної дезінформації про роз'єднаність у блоці та міжнародному комуністичному русі відповідно до моделі "слабкості та еволюції"; по-друге, безпосереднє сприяння здійсненню політики та її стратегій шляхом використання комуністичного блоку та західних агентів впливу; по-третє, сприяння зміні військового балансу сил на користь комуністів, прискорюючи військово-економічний розвиток блоку шляхом збору науково-технічної інформації із Заходу та підриву західних військових програм. Говорячи про останнє з завдань, совєцькі чиновники в 1959 вважали, що комуністичний блок відстає на 10-15 років від США, наприклад, у галузі військової електроніки. Завдяки використанню розвідувального потенціалу блоку можна було сподіватися, що цей розрив подолають протягом п'яти років. [1] І навпаки, завдяки дезінформаційному потенціалу служб безпеки та розвідки блоку очікувалося, як висловився Шелєпін, заплутати та дезорієнтувати західні військові програми та перенаправити їх у непотрібні, марнотратні та екстравагантні сфери витрат. З цією метою, Відділ Д разом з ЦК брав участь у інструктажі совєцьких вчених про їхні завдання на різних міжнародних конференціях, де вони мають контакти з іноземними вченими. Деякі інші операції Відділу Д були в загальних рисах відомі автору на їх ранніх стадіях. Були плани операції щодо впливу на уряд Франції на вихід з НАТО. Вже в 1959-60 роках совєцькі експерти були впевнені, що для цього можуть бути використані "суперечності" між США та Францією. [2] Готувався довгостроковий план з дискредитації антикомуністичних американських лідерів робітничого руху та впливу на них задля зміни їх ставлення до контакту з комуністичними профспілками. Був також план під назвою "Дії проти американських інституцій", зокрема ЦРУ та ФБР, деталі якого автору невідомі. Операція, проведена незабаром після створення Відділу Д, була покликана допомогти ізолювати Західну Німеччину від НАТО та західної громади. Експерти з питань єврейських справ у Відділі Д підготували численні листи для своїх агентів, адресовані їх родичам в Ізраїлі та інших країнах, які були розраховані викликати ворожість до Західної Німеччини та створити оманливе враження про політичні зміни в Совєцькому Союзі. Найбільше довгострокове значення мав наказ, виданий Шелєпіним Аґаянцу наприкінці 1959 р. про співпрацю з Відділом активних заходів ЦК та з албанськими та югославськими представниками щодо дезінформаційної операції, пов'язаної з новою довгостроковою політикою та совєцько-югославсько-албанськими відносинами. В процесі роботи автора в совєцькій розвідці до його уваги потрапив ряд інших відображень прийняття нової політики та відродження дезінформації. На початку 1959 року секретний партійний лист застеріг членів партії від розкриття державних та партійних таємниць. Справжні, потенційні джерела інформації для Заходу про нову політику були усунені. Наприклад, КҐБ заарештувало цінного американського агента в Совєцькому Союзі, підполковника Попова з ҐРУ. Були закриті інші перспективні для Заходу канали інформації про політику: наприклад, було видано спеціальну інструкцію працівникам КҐБ посилити вербування, компрометацію та дискредитацію західних дослідників та експертів з комуністичних справ, що відвідують комуністичні країни. Співробітники КҐБ отримали доручення надати Відділу дезінформації деталі про всі наявні у них джерела розвідки та канали, щоб, у разі необхідності, їх можна було використовувати в дезінформаційних цілях. Були заплановані та створені нові канали для подачі дезінформації на Захід. У цьому контексті заслуговують на згадку три речі. Відділ Д виявив велику зацікавленість у використанні двох спеціальних французьких джерел, що належали совєцькій контррозвідці: вони попросили передати контролювального офіцера Окулова у Відділ Д. Є серйозні докази того, що КҐБ підсадило до західної розвідки полковника Пєнковского. В американській пресі відбувся розголос, що важливе джерело ФБР щодо совєцьких справ, відоме як "Fedora", знаходилось під совєцьким контролем, коли той співпрацював з ФБР у 1960-х. [3] Відділ Другого головного управління (ВҐУ) КҐБ на чолі з полковником Норманом Бородіним, відповідальний за вербування та поводження з агентами серед закордонних кореспондентів у Совєцького Союзі, було розпущено, щоб уникнути створення центрального пулу агентів, кожен з яких поводився підозріло однотипно. Агенти були передані у відповідні географічні відділи КҐБ, щоб переконатися, що їх дезінформаційна діяльність була тісно пов'язана з конкретною ситуацією в кожній країні чи районі. Двоє колишніх резидентів служби безпеки Гітлера з їхніми агентами в Україні, які перебували під контролем КҐБ, були підготовлені до розміщення в західнонімецьких спецслужбах. У 1959 р. голова совєцької контррозвідки генерал Ґрібанов видав доручення своєму штабу підготувати операції щодо впливу на західних послів у Москві відповідно до вимог нової політики. Західні служби розвідки та безпеки, зокрема, французькі, мали нагоду розслідувати діяльність Ґрібанова проти своїх послів. Ґрібанов також доручив членам його штату, представляючись вищими посадовими особами різних совєцьких урядових відомств, встановити особистий контакт і здійснювати політичний вплив над послами в Москві всіх країн, що розвиваються. У 1960 році КҐБ у Москві видав представникам розвідувальної служби за кордоном та служби безпеки вдома секретну директиву про вплив на іноземних відвідувачів Совєцького Союзу, особливо політиків та дослідників; були докладені зусилля до використання, вербування та дискредитації антикомуністичних політиків, журналістів, дослідників та аналітиків комуністичних справ під час візитів до комуністичних країн. Наприклад, була зроблена спроба дискредитувати видатного американського вченого, професора Баргхорна, цькуванням його в Москві в 1963 році. Практично кожна західна служба безпеки накопичила докази на цю тему. Апаратом ЦК була встановлена спеціальна форма контролю над совєцькою пресою, щоб преса могла використовуватися ЦК та КҐБ для цілей дезінформації. Наприклад, КҐБ надало Аджубєю, головному редактору "Ізвєстій", "суперечливий" матеріал про внутрішні умови в Совєцькому Союзі. Були реалізовані ресурси КҐБ національних республік; наприклад, лише в 1957-58 рр. КҐБ України було висунуло для затвердження Москвою 180 оперативних пропозицій щодо вербування або розміщення агентів серед іноземців всередині Совєцького Союзу або за його межами. Були зроблені прямі спроби здійснювати політичний вплив за кордоном. Резидентам КҐБ у Фінляндії, Італії та Франції було розіслано розпорядження активізувати і використовувати своє проникнення в керівництво соціалістичних та інших політичних партій з метою внесення змін у керівництво та політику цих партій відповідно до вимог політики блоку. [4] У Фінляндії в 1961 році резидент КҐБ Женіхов працював над планом вилучення з політичної сцени провідних антикомуністичних лідерів фінської соціал-демократичної партії, таких як Таннер та Лескінен, та заміни їх на совєцьких агентів. [5] Агент КҐБ був розміщений в керівництві шведської соціал-демократичної партії. Вбивства не були виключені у випадку з антикомуністами, які представляли перешкоду для успішної реалізації політики блоку. Наприклад, у 1959 році КҐБ таємно вбив українського лідера націоналістів Степана Бандеру у Західній Німеччині. Це відомо завдяки викриттю колишнього совєцького агента Сташинского, який вбив Бандеру за наказом Шелєпіна. Список можна було б розширити. Але було сказано достатньо, щоб вказати на те, що для проведення операцій на підтримку першого етапу нової довгострокової політики блоку був використаний весь потенціал совєцької розвідки; те саме можна сказати і про розвідувальний потенціал інших країн комуністичного блоку. Оскільки навіть професійні аналітики на Заході не завжди чітко усвідомлюють, якою мірою розвідувальний потенціал комуністичного блоку в дії може слугувати впливу на користь блоку, на цьому етапі бажано навести хоча б деякі теоретичні приклади. Припустимо, наприклад, що певна некомуністична країна стає ціллю розвідувального потенціалу блоку. Це означає, що весь розвідувальний і контррозвідувальний персонал усіх комуністичних країн буде переглядати всі свої розвідувальні активи та робити пропозиції щодо того, що можна зробити, щоб використити політичний вплив для тиску на уряд країни та на її політику та дипломатію, політичні партії, окремих лідерів, пресу тощо. Це означає, що всі співробітники розвідувальних служб країн блоку, які перебувають під дипломатичним чи іншим офіційним прикриттям у відповідній країні, що може становити кілька сотень висококваліфікованих фахівців плюс кілька сотень секретних агентів серед громадян країни, будуть в різний спосіб спрямовані на роботу з досягнення однієї мети за єдиним планом. Агенти будуть орієнтуватися не лише на отримання інформації, але і на певні дії або на здійснення впливу, де і коли б цього не вимагав план. Їх сумісна спроможність впливати на думку влади, преси та громадськості цілком може бути значною. Те саме було б застосовано, якби ціллю була група некомуністичних країн; або певна проблема, наприклад, програма оборони некомуністичної країни; або особливе ставленням Заходу до комуністичного блоку або до одного з його членів; або світова громадська думка щодо певної політики; або такі питання, як війна у В'єтнамі, стверджуваний реваншизм Західної Німеччини чи ситуація на Близькому Сході. У своєму виступі 6 січня 1961 р. Хрущов, посилаючись на те, що "диктатура робітничого класу вийшла за межі однієї країни і стала міжнародною силою", сказав, що "в умовах сьогодення соціалізм все більше в змозі визначати характер, методи та тенденції міжнародних відносин". Саме переорієнтація апарату ЦК, масових організацій та дипломатичних, розвідувальних та безпекових служб блоку забезпечила Хрущова та його союзників засобами зміни характеру та методів міжнародних відносин. Деякі елементи нової політики блоку - наприклад, впровадження економічних реформ у промисловості та сільському господарстві Совєцького Союзу та інших комуністичних держав або наголос на мирному співіснуванні, роззброєнні та вдосконаленні дипломатичних, торгових та інших відносин з некомуністичними країнами - всі вони, нагадуючи період НЕПу, самі були засобами неправильного представлення намірів блоку та впливу на некомуністичний світ на першому етапі політики. Ще більш значущими та такими, що знову нагадують період НЕПу, стали надзвичайні зміни стилю, кількості та якості інформації, виявленої про себе комуністичним світом. Ці зміни знайшли відображення у більш широкому доступі іноземних відвідувачів до Совєцького Союзу та більшості країн Східної Європи. Вони збігалися за часом зі звітом Шелєпіна та інтенсивною підготовкою програми політичних дезінформаційних операцій. Збіг у часі допомагає пояснити ці зміни. Глава 8. Джерела інформації Попередні розділи детально описали, як розвивалися програма, стратегія, організація та виконавча філософія в центрі міжнародного комунізму в період 1957 - 1960 рр. Як сталося, що західний світ майже цілком не виявив цих змін і не оцінив їх значення? Щоб знайти відповідь, потрібно почати з вивчення джерел інформації, доступних західним аналітикам. Західні джерела Основними західними джерелами інформації про комуністичні країни є: - Таємні агенти західних спецслужб. - Перехоплення та розшифровка комуністичних комунікацій. - Моніторинг комуністичних посольств та чиновників у некомуністичних країнах. - Фотографічні та інші спостереження за промисловими установками, ракетними майданчиками, військовими маневрами тощо із західних літаків і супутників, що літають над комуністичною територією. - Моніторинг ядерних та ракетних випробувань технічними пристроями. - Особисті спостереження західних дипломатів, журналістів та відвідувачів комуністичних країн. - Неофіційні контакти в цих країнах західних дипломатів, журналістів та інших відвідувачів. - Дослідники, які працюють над комуністичними справами. - "Внутрішні емігранти" або доброзичливі громадяни комуністичних держав. - Біженці з комуністичних країн та партій і, зокрема, колишні чиновники та агенти спецслужб. Ці джерела відрізняються за своєю значущістю та надійністю, глибиною доступу, який вони надають, та способом, в який їх треба тлумачити. Оскільки комуністичні суспільства є закритими суспільствами, а цілі їхніх урядів є агресивними, для Заходу життєво важливим є енергійні, здорові та ефективні спецслужби, здатні отримувати достовірну таємну інформацію стратегічного характеру щодо внутрішніх справ та зовнішньої політики комуністичних країн, про їхні стосунки між собою та про їхні стосунки з комуністичними партіями поза блоком. Таємні агенти західних спецслужб є потенційно найціннішими джерелами від усіх, за умови, що вони працюють добросовісно і мають доступ до інформації на рівні розробки політики. Проблема полягає в тому, що західні спецслужби іноді приймають провокаторів як справжніх агентів, а провокатори є пріоритетним каналом проходження комуністичної дезінформації. Перехоплення та розшифровка комунікацій може надавати цінну інформацію за умови, що завжди враховується та належним чином оцінюється можливість дезінформації. Так само моніторинг комуністичних посольств та чиновників може бути цінним, але слід пам'ятати, що методи, які застосовують західні контррозвідки та служби безпеки, добре відомі і в більшості випадків можуть бути перетворені комуністичним блоком на канали дезінформації. Технічний моніторинг ядерних і ракетних випробувань та різні форми повітряної розвідки є цінними, але не можуть розглядатися як самодостатні. Через їх обмеження інформацію, яку вони надають, завжди потрібно оцінювати разом із інформацією з інших джерел. Всі методики мають свої індивідуальні обмеження. Загальне обмеження, яке на них поширюється, полягає в тому, що, навіть якщо вони дають точну інформацію про те, що є, і що відбувається в певній місцевості, вони не можуть відповісти на питання, чому це відбувається, хто несе відповідальність і якими є реальні наміри. Наприклад, лише з цих джерел не можна сказати, чи існування концентрації військ на китайсько-совєцькому кордоні є свідченням справжньої ворожості між двома країнами або свідченням спільного наміру совєцьких та китайських лідерів створити враження, з метою стратегічної дезінформації, що між ними існує ворожнеча. Особисті спостереження іноземних дипломатів, журналістів та інших відвідувачів комуністичних країн мають обмежене значення через контроль над їхніми подорожами та контактами. Значення інформації від неофіційних контактів не варто переоцінювати, оскільки є імовірність того, що ці контакти, якими б критичними вони не були для режиму, контролюються службами безпеки. Зважаючи на масштаби функціонування комуністичних служб безпеки, громадянину комуністичної країни неможливо залишатися протягом будь-якого часу у несанкціонованому контакті з іноземцем. Журналістські розслідування, такі популярні на Заході, неможливі в комуністичних країнах без принаймні мовчазної співпраці з боку органів безпеки. Західні професори можуть бути надзвичайно цінними як аналітики, за умови отримання ними точної інформації. Їх цінність як джерел не завжди велика, оскільки їхні візити до комуністичних країн не обов'язково дають їм доступ до внутрішньої інформації, і вони такі ж схильні, як інші відвідувачі, до введення в оману шляхом навмисної комуністичної дезінформації. Їх відвідування також можуть бути небезпечними. "Внутрішні емігранти" або доброзичливі громадяни - це громадяни комуністичних країн, які з політичних чи інших причин звертаються до іноземних дипломатів або відвідувачів або намагаються потрапити до західних посольств із пропозиціями секретної інформації. Вони можуть бути цінними джерелами, але проблема полягає в тому, що на їх шляху є багато перешкод. Наприклад, совєцька служба безпеки мала практику використання техніки провокації, завдяки якій будь-який охочий, що намагався встановити контакт телефоном з американським чи британським посольствами в Москві, з'єднався б із спеціально навченими посадовими особами служби безпеки, які представлялися членами американської чи британської посольських служб і організовували зустріч з охочими поза межами посольства, з передбачуваними наслідками для зацікавлених громадян. Спроб зв'язатися із західними посольствами було багато; мало кому вдалося. Навіть якщо вдавалось, їм не завжди довіряли посольства, оскільки совєцькі спецслужби навмисно дискредитували цей тип людей, направляючи власних провокаторів у посольства під виглядом доброзичливих. Минулий досвід свідчить, що найціннішу інформацію надали біженці та перебіжчики з комуністичних країн та комуністичних партій. Найінформативнішими були ті, хто обіймав керівні посади, такі як Троцкій, Уралов та Кравчєнко, або ті, хто працював в організаціях, де реалізовувалась політика, таких як розвідка та служби безпеки: Аґабєков, Волков, Дєрябін, подружжя Пєтрових, Растворов, Хохлов та Святло, військова розвідка: Вальтер Крівіцкій, Ігнатій Рейсс, Іґор Ґузєнко, Ізмаіл Ахмєдов, дипломатична служба: Бармін, Казначєєв, або збройні сили: Токаєв. Важливу інформацію розкрили югославські лідери під час совєцько-югославського розколу з 1948 по 1956 р. Цінну інформацію також надали колишні провідні комуністи чи комуністичні агенти, такі як Боріс Суварін, Джей Лавстоун, Франц Боркенау, Уіттекер Чемберс та Елізабет Бентлі. [П1] Цінність інформації з таких джерел залежить, звичайно, від ступеня їх доступу до інформації і від їхньої освіти, досвіду, чесності, ступеня емоційності та повноти їх розриву із комунізмом. Викриття Троцкого мали обмежену цінність, оскільки його розрив був не з комунізмом, а зі Сталіним. Те саме можна сказати і про югославських лідерів. На деяку інформацію про біженців впливає емоційність. У період холодної війни частина літератури про комунізм, опублікована на Заході, була викривлена з пропагандистських причин і може використовуватися лише з обережністю. Перш за все, цінність інформації від перебіжчиків та біженців залежить від їх доброчесної поведінки, оскільки за загальноприйнятою практикою комуністичні служби безпеки і розвідки під цим виглядом надсилають провокаторів за кордон, щоб вони виступали каналами дезінформації. Комуністичні джерела Комуністичні джерела потрібно розглядати як окрему категорію. Вони можуть бути розділені на офіційні, неофіційні та "таємні" комуністичні джерела. Офіційними є: - Опубліковані записи міжнародних конференцій комуністичних урядів і комуністичних партій всередині і поза блоком. - Громадська діяльність та рішення партій, урядів і міністерств окремих комуністичних країн. - Громадські дії та виступи комуністичних лідерів та інших чиновників. - Комуністична преса: книги, періодичні та інші видання. - Офіційні комуністичні контакти іноземних дипломатів, журналістів та інших відвідувачів. - Громадська діяльність та рішення комуністичних партій у некомуністичних країнах. Неофіційними комуністичними джерелами є: - Неофіційні виступи та незафіксовані коментарі комуністичних лідерів та чиновників. - Неофіційні контакти в комуністичних країнах іноземних дипломатів, журналістів та інших відвідувачів. - Настінні плакати в Китаї та підпільні публікації в інших комуністичних країнах, наприклад, саміздат у Совєцькому Союзі. - Книги комуністичних дослідників. "Таємні" комуністичні джерела - це випадкові, часто ретроспективні витоки або розголошення комуністичною стороною, іноді в документальній формі, інформації, яка раніше трактувалася як таємна. Вони часто стосуються полеміки між членами комуністичного блоку і можуть охоплювати: - Таємні заходи, дискусії та рішення провідних органів блоку. - Таємну діяльність, дискусії та рішення партій, урядів і міністерств окремих комуністичних країн. - Таємну діяльність та виступи комуністичних лідерів та чиновників. - Таємні партійні та урядові документи, зокрема циркуляри партії для рядових членів. Аналіз інформації з комуністичних джерел Можливості отримання достовірної інформації про комуністичний світ через комуністичні джерела не слід ні ігнорувати, ні переоцінювати. Очевидно, що не всі речі, які з'являються в комуністичній пресі, є помилковими або спотвореними з метою пропаганди чи дезінформації. Хоча обидві присутні у значній мірі, комуністична преса також значною мірою точно відображає складне життя та активність комуністичного суспільства. Партія та населення інформуються через пресу про основні партійні та урядові рішення та події; також їх мобілізують і направляють через пресу для виконання цих рішень. З цих причин вивчення комуністичної преси є важливим для Заходу. Але проблема для західних аналітиків полягає в тому, щоб розрізняти фактичну інформацію та пропаганду і дезінформацію, які можна знайти в пресі. Цьому заважають певні західні тенденції: схильність розглядати певні комуністичні проблеми як відображення вічних, незмінних світових проблем; схильність вважати, що зміни в комуністичному суспільстві - спонтанні; і тенденція інтерпретувати зміни в комуністичному світі на основі досвіду, понять та термінології західних систем. Безперечно, у комуністичній політиці є вічні та універсальні елементи (у Сталіна було щось спільне з іншими тиранами, які не були комуністами). Деякі зміни в комуністичному світі стихійні (угорський заколот - це конкретний випадок), і між розгортанням подій у комуністичному та некомуністичному світі є деякі подібності. Важливіше зазначити, що в комуністичному русі та його режимах також існує певна ідеологічна, політична та виконавча неперервність, конкретні елементи якої не слід не помічати чи ігнорувати. Існує більш-менш постійний набір факторів, які відображають суть комунізму і відрізняють його від будь-якої іншої соціальної чи політичної системи, і є певні постійні проблеми, з якими комуністи мають справу з різним ступенем невдачі та успіху. Ці фактори і проблеми - це, наприклад, класова ідеологія, націоналізм, внутрішньоблокові та міжпартійні відносини, інтернаціоналізм, ревізіонізм, боротьба за владу, правонаступництво в керівництві, чистки, політика щодо Заходу, партійна тактика, характер криз і невдач комуністичного світу, а також рішення або регулювання, які до них застосовуються. Не звернути увагу на те, що є характерно комуністичним у суті та поводженні з усіма цими проблемами, - припуститись помилки. Наприклад, спроба пояснити чистки 1930-х років з точки зору психологічного складу Сталіна буде поверховою. Не менш помилковим був би аналіз у західних термінах націоналізму, який, безперечно, існує в комуністичному світі. Навіть ті західні експерти, які визнають специфічну природу та неперервність комуністичних режимів і подолали три згадані вище тенденції, часто виявляють четверту тенденцію, яка полягає у застосуванні стереотипів, похідних від сталінських часів, до наступних змін у комуністичному світі, тим самим не враховуючи можливість адаптації в комуністичних режимах та прийняття більш раціонального підходу до наявних проблем, з якими вони стикаються. З історичної точки зору, комуністична ідеологія та практика виявили себе здатними до гнучкості та успішної адаптації до обставин: лєнінський НЕП - хороший приклад. Неперервність і зміни є однаково присутніми в комуністичній системі; і те, і інше відображено в комуністичній пресі. Таким чином, аналіз комуністичної преси важливий для розуміння комуністичного світу, але лише якщо він коректно виконаний. Знання комуністичної історії та розуміння постійних факторів і проблем, а також способу їх вирішення в різні історичні періоди, для цього є невід'ємним. Так само - і досі цього майже повністю не вистачало на Заході - це розуміння ролі та моделі комуністичної дезінформації в даний період та впливу, який вона має на чинність та надійність джерел. Глава 9. Вразливості західних оцінок Зважаючи на те, що комуністичні режими практикують дезінформацію в мирний час у масштабах, що не мають аналогів на Заході, важливо визначати модель дезінформації, яку слід застосовувати для уникнення серйозних помилок у західних дослідженнях та оцінках. Після встановлення моделі, вона забезпечить критерії для відмежування достовірних від ненадійних джерел та справжньої інформації від дезінформації. Визначити модель складно, якщо не неможливо, якщо немає достовірної інсайдерської інформації. Тут слід відзначити різницю між комуністичними та західними джерелами. Усі комуністичні джерела постійно доступні як природні канали комуністичної дезінформації. Західні джерела, як правило, менш доступні як канали, але можуть ставати такими в різній мірі залежно від того, чи відомо їх існування комуністичній стороні чи не відомо. З комуністичними джерелами проблема полягає у виявленні того, як вони використовуються для дезінформації. З західними джерелами проблема подвійна; визначити, чи були вони компрометовані комуністичною стороною, і якщо так, то чи використовуються вони з метою дезінформації. Оскільки західні джерела в цілому менш вразливі, ніж комуністичні, для експлуатації з метою дезінформації, вони, як правило, вважаються більш надійними, ніж комуністичні джерела, які є повністю відкритими для експлуатації. Однак, якщо західні джерела зкомпрометовані (особливо, якщо Захід не знає або не хоче визнати, що вони були зкомпрометовані), вони можуть стати ненадійними і навіть небезпечними. І навпаки, якщо модель дезінформації відома і якщо використовується адекватний метод аналізу, навіть комуністичні джерела можуть виявити достовірну та вагому інформацію. Ідеальною ситуацією для Заходу є та, коли його спецслужби мають надійні джерела інформації на рівні формування політики, коли Захід застосовує адекватні методи аналізу до комуністичних джерел і коли відома модель комуністичної дезінформації. Ці три фактори взаємно підсилюють один одного. Інсайдерські джерела надають інформацію, що стосується адекватності західного аналізу; вони також допомагають визначити модель дезінформації та забезпечують своєчасне попередження про будь-які зміни в ній. Колись встановлена модель дезінформації та належний аналіз комуністичних джерел призводять до точної оцінки західних таємних джерел та до викриття серед них заплямованих. Проблема, однак, полягає в тому, що не можна сприймати як належну ефективність західних спецслужб. Окрім загальних перешкод для отримання надійної інсайдерської інформації від високопосадовців про комуністичний світ, існують особливі ризики, коли надійні джерела можуть бути компрометовані через власні помилки або через комуністичне проникнення в західні спецслужби. Деякі західні джерела, наприклад, пристрої для прослуховування, можуть бути виявлені та використані комуністичною стороною з метою дезінформації, не викликаючи занепокоєння західних служб. Але головним фактором, який пошкодив ефективність західних служб, було проникнення їхніх комуністичних опонентів; це компрометувало західні джерела і дозволило комуністичній стороні використовувати їх як канали дезінформації. Якщо західні спецслужби втрачають свою ефективність і самі стають каналами для комуністичної дезінформації, це, в свою чергу, шкодить західному аналізу комуністичних джерел і призводить до неможливості встановити модель комуністичної дезінформації та можливих у ній змін. Коли всі три фактори - здатність Заходу отримувати секретну інформацію, здатність Заходу інтерпретувати комуністичні джерела та здатність Заходу розуміти дезінформацію - самі вражаються негативними наслідками проникнення та дезінформації, тоді весь процес західної оцінки комуністичних справ псується, і справжні проблеми та реальні зміни в комуністичному світі не можна відрізнити від вигаданих та оманливих. Сумнівна інформація з офіційних, неофіційних чи "секретних" комуністичних джерел підтверджує або підтверджується дезінформацією, поданою через компрометовані західні таємні джерела. Інформацію, свідомо втрачену у витоках комуністичною стороною, Захід приймає як достовірну. Справжня інформація, випадково отримана Заходом, може бути поставлена під сумнів або відхилена. Таким чином, помилки в західних оцінках стають не тільки серйозними, але й незворотніми, і тривають до того часу, доки не буде встановлено правильну модель дезінформації. Критичний стан процесу оцінювання на Заході є більш серйозним, оскільки він не визнаний та не діагностований. Якщо західні оцінки комуністичного світу помилкові, то з цього випливатимуть західні прорахунки та помилки в політиці. Ці прорахунки та помилки будуть використані комуністичною стороною на власну користь. Коли це трапляється і західні помилки визнаються громадськістю, політики, дипломати, та дослідники, пов'язані із цими помилками, стають дискредитовані, і закладається основа для появи екстремістського кола думок. Підйом маккартізму в США після провалу американської післявоєнної політики у Східній Європі та Китаї є очевидним прикладом. Наслідки різних моделей дезінформації Характер західних прорахунків значною мірою залежить від моделі комуністичної дезінформації. Під час кризи в комуністичній системі, коли використовується модель дезінформації "фасад та міць", Захід плутається з приводу реальної ситуації в комуністичних країнах і не сприймає слабкість їхніх режимів. Переконливий, але хибний фасад монолітної єдності будується навколо фактично вибухових реалій комуністичного світу. Хоча це і є хибним, фасад схильний сприйматись західними спостерігачами та навіть урядами за чисту монету. Їх переоцінка сили і згуртованості видимого моноліту заважає їм вжити належних заходів для використання фактичної кризи в комуністичному світі. Криза в блоці 1949-56 років Безперечно, на Заході було певне усвідомлення труднощів у комуністичному світі в роки безпосередньо до і після смерті Сталіна. Але дезінформація "фасаду та міці" успішно приховувала існування справжніх китайсько-совєцьких відмінностей між 1950 та 1953 роками; вона також прикривала загострення революційної ситуації у Східній Європі. Якби глибина кризи була більш повно оцінена на Заході, можливо, реакція Заходу на події в Польщі та Угорщині була б більш активною і корисною; частина або вся Східна Європа взагалі могла бути звільнена. Під час реалізації довгострокової політики, використовується модель дезінформації "слабкість та еволюція". Знов таки, Захід плутається у реальній силі комуністичних режимів, а цього разу і щодо їхньої політики. Формується переконлива картина з занепаду ідеології та появи у комуністичному світі конкурентних національних утворень. Хоча цей образ є хибним і свідомо проектується комуністичними режимами, він може бути сприйнятий Заходом за чисту монету як відображення спонтанних політичних змін. Виходячи з цього, Захід, як правило, недооцінює силу і згуртованість комуністичного світу і заохочується не помічати необхідності належних оборонних заходів. Крім того, його можна ввести в оману для прийняття наступальних кроків, які ненавмисно слугуватимуть закінченнями комуністичних політик і надаватимуть можливості для майбутньої експлуатації комуністичною стороною на заваду Заходу. З цих двох моделей дезінформації друга може мати більш серйозні наслідки для Заходу, оскільки, якщо її застосовувати успішно, вона може негативно впливати на західні наступальні та оборонні заходи; перша ж заважає лише західним наступальним діям і служить посиленню його оборони. Друга світова війна Експансіонізму Совєцького Союзу під час Другої світової війни допомагала дезінформація. Ні в якому разі не ставлячи під сумнів необхідність воєнного антифашистського альянсу між Совєцьким Союзом та західними союзниками, правомірно зазначити, що Совєцький Союз успішно використовував альянс для просування власних політичних цілей. Цей період надає можливість детального історичного вивчення методів та каналів, які використовував совєцький режим для впливу та дезінформації американського та британського урядів до проведення Тегеранської та Ялтинської конференцій, про реальну природу совєцького режиму та його наміри. Американські та британські архіви мають містити додаткову інформацію про вплив совєцьких агентів у Державному департаменті США та Міністерстві закордонних справ Великобританії, таких як Дональд Маклін та Гай Берджесс. [1] Тим часом можуть бути зроблені декілька зауважень для ілюстрації використання тем занепаду ідеології, розростання націоналістичного впливу, роз'єднаності та недостатньої співпраці між комуністичними партіями. Під час воєнного союзу ідеологічна критика США та Великої Британії практично зникла з совєцької преси. Революційна ідеологія, хоча ніколи повністю і не кинута, була м'яко відштовхнута. Прославлялися давньоруські традиції; в Червоній армії були відновлені колишні царські звання та відзнаки. Була виявлена оновлена повага до релігії; у 1943 р. Сталін провів публічну зустріч з російськими церковними діячами. Підкреслювались та описувались як основа для майбутньої співпраці загальні небезпеки, що стояли перед Совєцьким Союзом та Заходом, та їх спільний інтерес до виживання. Західним державним діячам та дипломатам було сказано, що післявоєнна лібералізація совєцького режиму та його перехід у національний, західний тип національної держави неминучі; ті навіть тішились думкою, що ці зміни відбудуться під впливом Заходу. Совєцьке прийняття Атлантичної хартії у 1941 р. та підписання Декларації Об'єднаних Націй 1 січня 1942 р. слід розглядати як частину зусиль для підвищення очікувань Заходу щодо позитивних змін в Совєцькому Союзі. Але найяскравішим і важливішим обманом, який мав на меті приховати постійну активну співпрацю між комуністичними партіями та переконувати західних союзників, що революційні цілі були покинуті, - це розпуск Комінтерну у травні 1943 року, за півроку до Тегеранської конференції. Споріднені до цього обману були теми, що Совєцький Союз і Червона армія боролися лише за визволення Східної Європи від фашизму і не думали про встановлення комуністичних режимів у цих областях. Глава 10. Досягнення комуністичних спецслужб, західні прорахунки та криза західних досліджень В даний час зусилля Заходу щодо отримання таємної політичної інформації про комуністичний світ, спроби Заходу проаналізувати інформацію з комуністичних джерел, а також можливість Заходу розрізняти надійні та ненадійні джерела - справжню інформацію та дезінформацію - страждають, щонайменше, від тимчасової втрати ефективності. Такий стан справ є симптоматичним для проникнення західних спецслужб їхніми комуністичними опонентами. Західна розвідка не завжди була невдалою. Під час післясталінської кризи комуністичні розвідувальні та служби безпеки були слабкими. Більше людей були готові допомогти Заходу; п'ять чиновників совєцької розвідки перебігли в 1954 році. Хоча Захід ніколи повністю не розкривав масштаби проникнення комуністичної розвідки в їхні уряди і суспільства, західна розвідка все ж мала деякі надійні джерела з доступом до органів, що формують політику в комуністичних країнах. Але коли комуністичний світ оговтався від кризи, його служби розвідки та безпеки відновили свої сили та ефективність. Зусилля з проникнення в західні уряди взагалі та західні служби розвідки та безпеки зокрема, які брали початок в 1917 р. і далі, були успішно відроджені. Це не місце для детального дослідження проблеми; тим не менше, слід навести кілька прикладів для ілюстрації аргументу. Зі служби в Управлінні інформації у відділі НАТО Першого головного управління (ПҐУ) КҐБ у 1959-60 роках автор знає, що на той час у совєцьких та блокових спецслужб були агенти в міністерствах закордонних справ більшості країн НАТО, не згадуючи про багатьох з країн, що не входять до НАТО. Це означало, що совєцькі лідери та їх партнери були майже так само добре поінформовані про зовнішню політику західних урядів, як і самі ті уряди. Симптоматикою глибини та масштабів проникнення були: випадок колишнього чиновника британського адміралтейства, Вассалла; колишній шведський військовий аташе в Совєцькому Союзі, а пізніше в США, полковник Веннерстром; колишній вищий посадовець у штабі НАТО в Парижі, полковник Жорж Пак; і виявлені з запізненням сорок прихованих мікрофонів в американському посольстві в Москві в 1964 році. [П1] Є також яскраві публічні докази комуністичного проникнення в західні спецслужби. Британські служби безпеки та розвідки, найстаріші та найдосвідченіші на Заході, були смертельно вражені Блантом, Філбі, Блейком та іншими, які багато років працювали всередині них на совєцьку розвідку. [П2] Викриття кола Фельфе всередині німецької розвідувальної служби в 1961 році показало, що ця служба була пронизана Совєцьким Союзом з моменту її відродження в 1951 році. [П3] Детальна інформація автора про широке совєцьке проникнення у французьку розвідку протягом тривалого періоду була передана відповідній французькій владі, яка змогла нейтралізувати проникнення. Американська розвідка страждала від проникнення совєцькими службами союзних служб, з якими вона співпрацювала. У 1957-58 роках американська розвідка втратила важливого секретного агента в Совєцькому Союзі підполковника Пєтра Попова внаслідок проникнення КҐБ. [1] Зокрема через те, що проблема дезінформації не була зрозумілою, сумнівно, що було належним чином враховано компрометацію джерел, яка виникала внаслідок відомих випадків комуністичного проникнення західної розвідки. Фактори успіху комуністичної розвідки Успіхам комуністичних спецслужб проти Заходу сприяють три основні фактори. По-перше, вони діють у значно ширших масштабах. Розвідувальний потенціал тоталітарних режимів завжди більший, ніж у демократій, оскільки вони покладаються на таємну поліцію для власної внутрішньої стабільності. Рішучість комуністичних режимів просувати свою систему в інших країнах тягне за собою розширену роль для їхніх спецслужб за кордоном. Відповідно, комуністичні режими сприймають роботу розвідки та безпеки більш серйозно і приділяють їй більше людських та фінансових ресурсів, ніж це роблять демократії. У Совєцькому Союзі штат може бути тренований з цих предметів до рівня, що відповідає рівню університетського ступеня. Їм рекомендується масово розширювати свою мережу інформаторів як на їхній території, так і поза ними. По-друге, комуністичні лідери цінують якісні гарантії безпеки, необхідні для їх виживання, та конструктивний внесок, які хороша розвідка може внести в успіх їх міжнародної стратегії. Отже, комуністичні служби розвідки та безпеки звільняються від складних, якщо не неможливих обмежень щодо діяльності порівняно зі своїми супротивниками в демократичних країнах. Вони мають офіційно визнане і почесне місце в комуністичних установах. У них немає проблем протистояти пресі чи громадській думці у власних країнах. Вони можуть дозволити собі бути більш агресивними, особливо при наборі нових агентів. Третім, і, можливо, найважливішим фактором є те, що з 1958 по 60 роки об'єднані ресурси розвідки та безпеки цілого комуністичного блоку були зобов'язані комуністичними урядами відігравати впливову роль у впровадженні нової довгострокової політики блоку, приймаючи на себе активістську політичну роль, що спричиняло надання західним спецслужбам ретельно відібраної "секретної" інформації зсередини комуністичного світу. Додатково свідчить про втрату ефективності західної розвідки те, що ця зміна ролі комуністичних спецслужб практично не привернула уваги на Заході, як і значення двох з'їздів провідних чиновників КҐБ у Совєцькому Союзі в 1954 та 1959 рр. До теперішнього часу не було жодної ознаки посилення обізнаності про новий вимір проблеми, пов'язаної із залученням комуністичних спецслужб до стратегічної дезінформації. Це, мабуть, вказує на те, що якими б секретними західні джерела там не були, вони про це не повідомляли. Застарілі західні методи аналізу комуністичних джерел Дотепер західні аналітики зазвичай використовували змістовий метод аналізу комуністичних джерел, головним чином комуністичної преси та періодичних видань. Оскільки правила були сформульовані колишнім німецьким комуністом Францем Боркенау, його часто називають методом Боркенау. Не ставлячи під сумнів інтелект чи доброчесність західних аналітиків, потрібно поставити під сумнів їх постійне та майже ексклюзивне покладання на його метод після того, як була прийнята нова довгострокова політика блоку та систематичне використання дезінформації. Основні правила методу Боркенау можна підсумувати так: - Не обманюйтесь фасадом комуністичної пропаганди та відкидайте порожні словесні нагромадження комуністичних висловлювань, щоб визначити реальні проблеми та реальні конфлікти у комуністичних суспільствах. - Інтерпретуйте ці питання та прогнозуйте можливі зміни у комуністичному світі до того, як вони стануть загальновідомими. - Шукайте підказки для тлумачення змін у комуністичному світі в національній та місцевій комуністичній пресі в оголошеннях про призначення чи звільнення чиновників та в некрологах. - Проведіть детальне порівняння виступів провідних комуністів в одній і тій самій країні та в різних країнах у пошуку значних відмінностей, особливо в акценті та підході до доктринальних проблем. - З тією ж метою зробіть подібні детальні порівняння між комуністичними газетами, іншими виданнями та трансляціями в одній країні та в різних країнах. - Інтерпретуйте поточні зміни з огляду на знання старих партійних суперечок. - Зверніть особливу увагу на боротьбу за особисту владу; простежте біографії та кар'єру партійних босів та вивчіть групування їх послідовників. Цей метод був дійсним та ефективним для періоду диктатури Сталіна та боротьби за владу, що настала після його смерті. Усунення Сталіним у 1948-49 роках групи Жданова, існування китайсько-совєцьких розбіжностей у сталінський період та "перемога" Хрущова над більшістю Президії у червні 1957 р. - всі були вразливі до більш-менш точної інтерпретації та оцінки цими засобами. [2] Фракціоналізм, політичні суперечки, політичні маневри та боротьба за владу - все це було реальними проблемами того часу, і їх аналіз за методом Боркенау виправдовував себе і давав ключ до розуміння реалій комуністичного світу та його політики. У початковий післясталінський період, з 1953 по 1957 рік, найбільш спонтанний і неконтрольований період в історії комуністів, відбулися деякі нові зміни. Значних розмірів набули справжній націоналізм та ревізіонізм. Виникли різні групи інтересів (військова, партійна та технічна адміністрація), разом із групами сталіністів і поміркованих, лібералів та консерваторів. Ці нові фактори були враховані західними аналітиками, які відповідно модифікували свою техніку. Однак стихійний період закінчився відновленням авторитету комуністичних партій у блоці. Перебудови в комуністичному світі перевернули первісні вагу і зміст різних факторів, які вивчали західні аналітики. Оскільки останні не змогли сприйняти ці зміни, їх метод аналізу комуністичних джерел перестав бути чинним. Прийняття довгострокової політики надійно встановило принцип колективного лідерства, поклало кінець реальній боротьбі за владу, забезпечило вирішення проблеми правонаступництва в керівництві та створило нову основу для відносин між різними членами комуністичного блоку. Оскільки методи оцінки націоналізму та ревізіонізму були актуальними для кризового періоду 1953 - 1956 років, коли втрачався совєцький контроль над сателітами та відбувалися стихійні заколоти, особливо в Польщі та Угорщині, вони перестали бути актуальними, як тільки лідери комуністичних партій та уряди отримали тактичну незалежність, і кожен з них, в тому числі югослави, взяв на себе зобов'язання щодо нової довгострокової політики блоку та міжнародної комуністичної стратегії. Сили націоналізму та ревізіонізму перестали визначати комуністичну політику будь-де; їх роль визначала комуністична політика. Саме тому, що ця фундаментальна зміна була успішно прихована від західних спостерігачів, наступний за тим західний аналіз совєцько-албанських, совєцько-югославських, совєцько-румунських, совєцько-чехословацьких, совєцько-китайських та совєцько-польських відносин, спираючись на застарілу методологію, став небезпечно оманливим. Відновлення авторитету партій зупинило вплив груп інтересів. Це можна проілюструвати на прикладі військової групи. За Сталіна військові були потенційно важливою групою, оскільки вони ним переслідувались. Вони знали все про методи Сталіна з особистого досвіду. З цієї причини виступ військових проти партії був завжди можливим. Під час боротьби за владу з 1953 по 1957 рр. партійний контроль над совєцькими військовими був слабким, і військові відігравали значну роль спочатку в розбитті небажаних лідерів, як Бєрія, а пізніше, через Жукова, у "перемозі" Хрущова над опозицією. Після відставки Жукова військові потрапили під контроль партії і були звільнені від загрози переслідування. Так само підтвердився партійний контроль над військовими в Китаї починаючи з 1958 року. Військові не можуть і не проводять політики в жодній країні. "Відкриття" західними аналітиками військової групи тиску в Совєцькому Союзі в 1960 році і акцент на ролі колишнього міністра оборони Китаю Ліні Бяо були помилковими. Військові керівники, як і так звані технократи, - це все члени партії, що знаходяться під контролем партійного керівництва. У своїх окремих галузях всі вони є активними учасниками реалізації довгострокової політики. Після того, як колективне керівництво було створено в Совєцькому Союзі і підтверджено в китайській партії в 1959-60 роках, фракціоналізм втратив своє значення. Більше не могли існувати фактичні групи сталіністів, неосталіністів, хрущовців чи маоїстів, але такі групи можна було б винайти, якби цього вимагали політичні міркування. Фактор особистості в керівництві комуністичних партій набув нового значення. Особистий стиль керівника та ідіосинкразії вже не визначали комуністичну політику; навпаки, довгострокова політика блоку почала визначати дії лідерів та використовувати їхні відмінності в особистостях та стилі для своїх цілей. Сталін використовував культ особистості для встановлення власної особистої диктатури; Мао використовував його частково для приховування реальності колективного лідерства. Оскільки прийняття спільної довгострокової політики також вирішило проблему правонаступництва, боротьба за владу втратила колишнє значення і стала частиною обчисленого та контрольованого прояву розбіжностей та роз'єднаності всередині блоку. Існування в Совєцькому Союзі справжніх груп сталіністів та лібералів, поміркованих та безкомпромісних така сама ілюзія, як існування просовєцьких та антисовєцьких груп чи груп консерваторів та прагматиків у керівництві Китаю. Це правда, що в обох керівництвах були представники старшого та молодшого поколінь, але спроби знайти відмінності в ідеології чи політиці різних поколінь не можуть бути обґрунтовані твердими доказами. Обидва покоління обох партій були і є однаково віддані довгостроковій стратегії 1958-60 років. Коли в Совєцькому Союзі йшла справжня боротьба за владу, було доцільно перевіряти комуністичну пресу на предмет доказів, натяків та значних упущень, читати завуальовану критику між рядків або шукати розбіжності в акцентах на певну тематику в різних документах чи між різними лідерами в одній партії або в різних партіях. Це мало сенс особливо в роки до і після смерті Сталіна. Однак після 1960 р. продовження аналізу цих напрямків було не лише марним, але й категорично небезпечним, оскільки стратеги блоку знали все про техніку Боркенау та її кліше та використовували свої знання при плануванні стратегічної дезінформації. Вони знали всі вказівники, на які прихильники методу Боркенау стали покладатися для розуміння функціонування комуністичної системи; вони знали про захоплення, з яким оцінювались фактичні та потенційні розколи в комуністичному світі; вони знали, коли і як можна вкидати підказки в ЗМІ або в приватній розмові, що вказували на показові зміни в балансі між очевидними суперницькими групами в керівництві; вони знали, де і як розкривати тексти таємних промов і дискусій, що відображають явний розбрат між сторонами; і, нарешті, вони навчилися вести контрольовану публічну полеміку між партійними лідерами досить реалістично, щоб переконати зовнішній світ у реальності совєцько-албанської та китайсько-совєцької ворожнечі, одночасно зберігши та зміцнивши єдність дій у межах блоку відповідно до взаємно узгодженої довгострокової політики та стратегії. Неспроможність Заходу виявити дезінформацію та її поточну модель Звичайна методологія має тенденцію вважати таємне джерело надійним, якщо надана ним інформація широко сумісна з іншою відкрито доступною інформацією; навпаки, джерело, що повідомляє інформацію, що суперечить загальновизнаному погляду на ситуацію в комуністичному світі, може бути знято з рахунку або відхилено. За відсутності дезінформації ця методологія була б дійсною. Але звіт Шелєпіна від травня 1959 р. ознаменував повторне запровадження систематичної програми дезінформації. Це правда, що наприкінці 1960-х рр. посилення комуністичної дезінформаційної активності, головним чином тактичного характеру, пов'язаної з підробкою та витоком комуністичною стороною стверджуваних західних документів, привернуло увагу Заходу і доповідалось ЦРУ Конгресу США. Але факт полягає в тому, що коли Шелєпін виступав з доповіддю на конференції КҐБ у 1959 році, Захід, очевидно, не мав джерел, здатних про це звітувати; її зміст та наслідки залишалися невідомими будь-якій західній розвідувальній службі і не були досліджені доти, доки про них не розповів автор. Приймаючи до уваги публічні посилання на довгострокову політичну роль КҐБ на XXІ з'їзді КПСС, доброчесність будь-якого джерела чи перебіжника КҐБ, який описав конференцію КҐБ 1959 року та доповідь Шелєпіна на ній як звичайну, відкрита для серйозних сумнівів. Заходу не лише бракувало конкретної інформації про звіт Шелєпіна; комуністичне використання дезінформації загалом на Заході суттєво недооцінене, а мета моделі "слабкості та еволюції" практично невідома. [3] Якби Захід знав про доповідь Шелєпіна і оцінив її наслідки, західна методологія повинна мала б бути, і, ймовірно, була б перевернута догори ногами; було б зрозуміло, що надійне джерело дасть інформацію, що суперечить загальноприйнятій картині. Комуністична концепція тотальної дезінформації передбачає використання всіх доступних каналів для передачі дезінформації; тобто всіх комуністичних джерел та всіх західних джерел, крім, очевидно, будь-яких, що невідомі комуністичній стороні, і тих, які з певних практичних причин непридатні. Якщо комуністичні та західні джерела відображають однаковий образ комуністичного світу, це є хорошим свідченням того, що західні та комуністичні джерела успішно використовуються для дезінформаційних цілей. На тлі переважальної комуністичної безпеки та зусиль розвідки та їх відомих успіхів у проникненні в західні спецслужби, шанси сильно проти виживання в комуністичному світі надійних, безкомпромісних західних таємних джерел на стратегічному політичному рівні. Якщо, незважаючи на шанси, таке джерело повинно було б зберегтись, воно повинно було б отримувати інформацію, що розходиться з усіма іншими джерелами. У той час, коли використовувалась модель дезінформації "фасад та міць", надійне джерело на потрібному рівні повинно було б звернути увагу на існування критичної ситуації в комуністичному світі, яку комуністична сторона хотіла приховати. З іншого боку, після того, як в 1958-60 роках була введена модель "слабкості та еволюції", надійне таємне джерело повинно було звернути увагу, на відміну від інших джерел, на фундаментальну міць та координацію комуністичного світу. Оскільки Захід не зміг дізнатися про комуністичну дезінформацію та зрозуміти її після 1958 року, він не зміг змінити свою методологію; через те, що не вдалося змінити методологію, вона продовжувала сприймати як справжню інформацію з усіх джерел, як комуністичних, так і західних, що відображали роз'єднаність і розлад у комуністичному світі. Той факт, що всі джерела, як західні, так і комуністичні, продовжують розповідати однакову історію на цю тему, є хорошим свідченням того, що зусилля з дезінформації були одночасно всебічними та ефективними. Найнебезпечнішим наслідком нездатності Заходу виявити та зрозуміти комуністичну дезінформацію та її моделі полягає в тому, що за відсутності будь-якого коригувального впливу з надійних західних таємних джерел версія подій, що передається через комуністичні джерела, все частіше сприймається як істина. Звичайні західні погляди на китайсько-совєцький "розкол", "незалежність" Румунії та Югославії, "Празьку весну", єврокомуністичне дисидентство та інші теми, обговорювані в другій частині книги, були розроблені для Заходу та передані йому комуністичними стратегами. Глава 11. Помилки Заходу Невдача західних спецслужб в адаптуванні своєї методології для врахування змін у комуністичній політиці та стратегії за період 1957-60 років та повторне введення дезінформації за моделлю "слабкості та еволюції" означало, що ці служби втратили здатність виробляти чи сприяти точним та виваженим оцінкам ситуації в комуністичному світі; вони мимоволі стали транспортними засобами для подальшого розповсюдження дезінформації, навмисно поданої їм їхнім комуністичним супротивником. Оскільки вони не змогли донести адекватних попереджень ні про мобілізацію інтелектуального потенціалу блоку для політичних дій, ні про техніку та закономірності дезінформації, не дивно, що західні дипломати, професори та журналісти також не помітили обчислене постачання дезінформації через засоби масової комунікації та все частіше сприймали за чисту монету "розкриття інформації", подане їм комуністичними лідерами та чиновниками в неофіційних розмовах "не на камеру". Сприйняття нового сорту дезінформації з 1958 року аж ніяк не було тотальним та негайним. Принаймні до 1961 р. серед серйозних західних дослідників комуністичних справ існували, загалом, дві школи думки. Були такі, хто на основі свого багаторічного досвіду та знайомства з комуністичною подвійністю та обманом та інтуїтивною недовірою до доказів та "витоків", що випливали з комуністичних джерел, виявив скептичне ставлення до ранніх проявів розбіжностей і розколів у комуністичному світі і застерігав від некритичного сприйняття цих проявів за чисту монету. Скептицизм щодо достовірності китайсько-совєцьких розбіжностей виражався по-різному та на різних підставах, зокрема, W.A. Douglas Jackson, J. Burnham, J. Lovestone, Natalie Grant, Suzanne Labin та Tibor Mende. Приміром, Джексон писав: "Наприкінці 1959 р. і протягом усього 1960 р. в результаті різних поглядів, висловлених у заявах Пекіна і Москви, уявлення про можливі чвари між двома державами набуло значної сили в деяких західних столицях. Прагнення бачити, як між КНР та СССР виникає конфлікт, є законним, але воно, як правило, засліплює Захід перед фундаментальними реаліями, якщо надавати надмірну вагу, здавалося б, очевидним ознакам розриву, коли насправді нічого подібного фундаментального характеру існувати не може". [1] Джеймс Бернем в "National Review" звернув увагу, що китайсько-совєцький конфлікт, можливо, був бажаним предметом розмов комуністичних господарів, спрямованих на західних державних діячів та журналістів під час їхніх візитів до Москви та Пекіну; він задавався питанням, чи були заяви про китайсько-совєцьку суперечку "навмисним обманом комуністів чи сприйняттям бажаного за дійсне некомуністами, або злиттям обох". [2] Сюзанна Лабін повторила у своїй книзі думку біженця з комуністичного Китаю доктора Танга, згідно з яким китайсько-совєцькі розбіжності випливали з розподілу праці між СССР та Китаєм. [3] Тибор Менде, який відвідав Китай у той час, застеріг від перебільшення важливості наявних розбіжностей і зауважив, що "Китай та Совєцький Союз зближаються не стільки з метою торгівлі, скільки задля погодження спільної гри". [4] Наталі Ґрант, добре обізнана в історії "Тресту", пішла далі, припустивши, що "ретельне вивчення матеріалу, що нібито формулює підстави для висновку про наявність серйозного китайсько-совєцького конфлікту, доводить відсутність будь-якого об'єктивного підґрунтя для такого погляду. Всі заяви щодо існування серйозної розбіжності між Москвою та Пекіном щодо зовнішньої політики, війни, миру, революції чи ставлення до імперіалізму - це вигадки. Все це плід родючої фантазії та необґрунтованих домислів". Вона також сказала, що значна частина "хибного інформування" щодо китайсько-совєцьких відносин була інспірована комуністами і "нагадує ту майже забуту епоху, в якій панував Інститут тихоокеанських відносин". [5] [П1] Протилежна школа думок застосувала метод Боркенау до нової ситуації і приділила велику увагу вивченню того, що стало відомим як "символічне" або "езотеричне" свідчення, яке почало з'являтися в комуністичній пресі з 1958 року, про розбіжності та доктринальні суперечки між різними членами комуністичного блоку. [6] Езотеричні докази китайсько-совєцьких розбіжностей підтверджувалися різними неофіційними заявами совєцьких і китайських лідерів, наприклад, критичні зауваження Хрущова про китайські комуни до покійного сенатора Губерта Хамфрі 1 грудня 1958 р. або "відверте зізнання" Чжоу Еньлая до Едгара Сноу восени 1960 року. [7] Подальша підтримка надходила з неофіційних коментарів комуністичних чиновників у Східній Європі. [8] Протягом 1960 та більшої частини 1961 рр. погляди щодо езотеричних свідчень між скептиками та прихильниками коливались. Потім на XXII з'їзді КПСС, який відбувся в жовтні 1961 року, Хрущов здійснив публічну атаку на керівництво албанської компартії, а лідер китайської делегації Чжоу Еньлай покинув з'їзд. Совєцько-албанський діалог перестав бути езотеричним і став публічним. По мірі розвитку публічної полеміки між совєцькими, албанськими та китайськими лідерами на Заході почали з'являтися ретроспективні звіти диспутів, які нібито відбувалися за закритими дверима на з'їзді комуністичної партії Румунії, який відбувся в Бухаресті в червні 1960 року, та на "нараді 81 партії", що відбулася в Москві в листопаді 1960 р. Найбільш помітними з цих розкриттів були викладені в статтях Едварда Кренкшоу в "London Observer" за 12 і 19 лютого 1961 року, а також 6 і 20 травня 1962 року. За ними слідувала публікація офіційних документів та заяв у пресі італійських, французьких, бельгійських, польських та албанських комуністичних партій. Цей матеріал підтверджував і розширював зміст статей Кренкшоу. [9] До кінця 1962 року поєднання езотеричних доказів, публічної полеміки між комуністичними лідерами та значною мірою ретроспективних доказів фракціоналізму на міжнародних комуністичних зборах виявилися непереборними; визнання існування справжніх розколів у комуністичному світі стало майже універсальним. Езотеричні та неофіційні докази з комуністичних джерел виявили себе надійними та точними. Тривалу чинність основних положень старої методології було підтверджено, а практику її прихильників - відстояно. В скептиків з-під ніг вибили землю. Деякі змінили думку. Тим, хто зберігав сумніви, бракувало вагомих доказів, щоб їх підтримати, і вони не мали іншого вибору, як мовчати. Вивчення розколів набуло власного імпульсу, створивши різноманітні особисті переконання і матеріальну зацікавленість в обґрунтованості аналізу, який демонстрував прискорений розпад комуністичного моноліту. Нові дослідники предмету не мали жодних стимулів і жодних підстав для оскарження прийнятої традиції або для перегляду основних положень методології або обґрунтованості доказів, на яких вони засновані. Розвиток розколів в комуністичному світі багато в чому апелює до західної свідомості. Він живить тягу до сенсацій; він викликає надії на комерційний прибуток; він збуджує спогади про минулі флуктуації та розколи в комуністичному русі; він показує, що фракціоналізм є елементом в комуністичній, як і в західній політиці; він підтримує втішну ілюзію, що комуністичний світ, залишений сам-на-сам, розпадеться, і комуністична загроза для решти світу зникне; і він підтверджує думки тих, хто на інтелектуальній основі відкидає претензії комуністичної догми з надання унікальних, універсальних та непогрішних настанов щодо розуміння історії та проведення політики. Тому не дивно, що докази в офіційних комуністичних джерелах, які суперечать зображенню роз'єднаності та розбрату в комуністичному світі, і які вказують або можуть трактуватися як вказівка на постійну співпрацю між Совєцьким Союзом, Китаєм, Румунією та Югославією та постійну координацію у здійсненні довгострокової політики блоку, були знецінені або знехтувані. В центрі уваги майже незмінно залишалися свідчення розбрату. Ці докази були такими захопливими і настільки бракувало західного розуміння мотивів і прийомів комуністичної дезінформації, що все менше уваги приділялося комуністичному походженню доказів. Практично всі вони були надані Заходу комуністичними урядами та партіями через їхні пресу та розвідувальні служби. Не враховуючи цього, західні спостерігачі все глибше і глибше потрапляли у пастку, яку для них встановили. Нинішня ситуація нагадує період НЕПу з однією важливою відмінністю: у 1920-х роках західні помилки стосувалися лише совєцької Росії; тепер помилки стосуються всього комуністичного світу. Там, де Захід повинен бачити єдність і стратегічну координацію в комуністичному світі, він бачить лише різноманітність та роз'єднаність; там, де він має бачити відродження ідеології, стабілізацію комуністичних режимів та посилення партійного контролю, він бачить загибель ідеології та еволюцію або збіжність ("конвергенцію") з демократичною системою; там, де він повинен бачити нові комуністичні маневри, він бачить поміркованість у комуністичній політиці. Готовність комуністів підписати угоди з Заходом з тактичних причин на оманливих засадах неправильно трактується як підтвердження превалювання національних інтересів над досягненням довгострокових ідеологічних цілей. Низку західних помилок доповнили дві наступні тенденції: тенденція застосовувати кліше та стереотипи, похідні від вивчення звичайних національних режимів, до вивчення комуністичних країн, нехтування або недооцінка ідеологічного фактору у їхніх внутрішніх системах та їх відносин однієї з іншою; і схильність до прийняття бажаного за дійсне. Обидві тенденції сприяють некритичному сприйняттю Заходом того, що комуністичні джерела, офіційні та неофіційні, говорять, зокрема, про китайсько-совєцьку полеміку. Значна частина західної літератури на цю тему нагромаджує до купи історичні свідчення про суперництво між двома країнами, коли ними керували царі та імператори, з суперечками між ними в 1920-х - 1960-х роках - все це в намірі обґрунтувати справжність сучасної суперечки без будь-якої серйозної спроби вивчити різні чинники впливу на взаємини в різні періоди. Увага Заходу завжди зосереджена на розколі, а не на свідченнях з тих же комуністичних джерел, хоча й нечисельних, про постійну китайсько-совєцьку співпрацю. Західні аналітики, як всередині, так і поза урядом, схоже, більше стурбовані спекуляцією щодо майбутніх відносин між комуністичним та некомуністичним світами, ніж критичним вивченням доказів, на яких базується їх інтерпретація подій. Націоналізм був важливою силою в комуністичних партіях протягом останніх років Сталіна та кризи після його смерті. Він мав вплив в різних партіях, зокрема, Югославії, Польщі, Угорщини та Грузії. Важливо усвідомити, однак, що націоналістичне інакомислення в партіях того часу було реакцією на відступи Сталіна від лєнінських принципів інтернаціоналізму. Після того, як практика Сталіна була засуджена і були здійснені необхідні перебудови з 1956-57 рр. у веденні комуністичних справ, особливо щодо відносин між КПСС та іншими комуністичними партіями, основа для націоналістичного інакомислення в інших партіях поступово зникла. Відтоді націоналістичні почуття у відповідних групах населення стали фактором, на який комуністичні режими могли впливати узгодженою різноманітністю тактики та обчисленою проекцією помилкового зображення національної незалежності комуністичних партій. Як би це не виглядало, режими в Китаї, Румунії, Югославії та Чехословаччині Дубчека з 1957-60 років не мотивувались різними сортами національного комунізму; їхні дії були послідовно продиктовані лєнінською ідеологією та тактикою, спрямованою на досягнення довгострокових інтересів і цілей комуністичного блоку в цілому, до якої національні інтереси народів комуністичного світу є підпорядкованими. Фундаментальна помилка Заходу в цілому полягає в тому, що не було помічено прийняття довгострокової політики блоку та ролі та структури комуністичної дезінформації. Або дезінформація взагалі не береться до уваги, або передбачається, що використовується модель "фасад та міць". Насправді з 1958-60 років застосовується модель "слабкість та еволюція". Дезінформація за цією моделлю поклала основу для помилкових західних оцінок комуністичного світу, які, в свою чергу, призвели до помилок у західних реакціях та політиці. В результаті комуністичному світу було дозволено систематично здійснювати свою довгострокову політику протягом більше ніж двадцяти років. Глава 12. Нова методологія Існує два способи аналізу та інтерпретації кожної з головних змін світового комунізму з 1958 року, описаних у частині 2. Відповідно до загальноприйнятого погляду, спираючись на застарілу методологію, кожна з цих змін є проявом стихійного зростання тенденції подрібнення в міжнародному комунізмі. Нова методологія призводить до кардинально іншого висновку, що кожна з них є частиною взаємопов'язаної серії стратегічних операцій з дезінформації, розроблених для реалізації довгострокової політики блоку та його стратегій. Суть нової методології, яка відрізняє її від старої, полягає в тому, що вона враховує нову стратегію та роль дезінформації. Традиційна методологія часто намагається аналізувати та пояснювати події в комуністичному світі ізольовано на основі щорічних змін; комуністичні ініціативи розглядаються як спонтанно виникаючі спроби досягнення короткострокових цілей. Але оскільки в 1957–60 роках відбулася перебудова внутрішньоблокових відносин та формулювання та прийняття нової довгострокової політики для блоку в цілому, правильне розуміння того, що відбулося в ті роки, дає ключ до розуміння того, що сталося з того часу. Перший і основний принцип нової методології полягає в тому, що відправною точкою для аналізу всіх наступних подій повинен бути період 1957-60 рр. Фактори, що лежать в основі нової методології З огляду на вже минулі роки, ґрунтуючись переважно на інсайдерській інформації, можна виділити вісім нових факторів. Тільки якщо всі ці фактори та взаємодія між ними зрозумілі та враховані разом, аналіз змін останніх двадцяти років може дати правильні результати. Це наступні фактори: - Перебудова відносин між членами комуністичного блоку, включно з Югославію, починаючи з 1957 р. і прийняття спільної довгострокової політики. - Врегулювання питання сталінізму. - Встановлення колективного керівництва, припинення боротьби за владу та вирішення проблеми правонаступництва. - Фази та довгострокові цілі політики. - Історичний досвід, на якому базувалася політика. - Підготовка до використання партійного апарату, масових організацій та дипломатичних, розвідувальних та служб безпеки цілого блоку для політичного впливу та стратегічної дезінформації. - Прийняття моделі дезінформації "слабкість та еволюція". - Нове визнання комуністичними стратегами використання полеміки між різними членами комуністичного блоку. З цих нових факторів можна вивести нові аналітичні принципи. Кожен фактор буде розглядатися по черзі. До того, як почалось формування нової політики, і як одна з істотних передумов її формулювання, у 1957 р. було встановлено нові відносини між режимами комуністичного блоку. Совєцьке панування над східноєвропейськими сателітами та спроби сталінізму втручатися в китайські та югославські комуністичні справи були відкинуті на користь лєнінських концепцій рівності та пролетарського інтернаціоналізму. Панування поступилося місцем справжньому партнерству та взаємній співпраці та координації у досягненні спільних довгострокових інтересів та цілей усього комуністичного блоку та руху; враховувалась різноманітність конкретних національних умов, в яких діяв кожен комуністичний режим і партія. Застаріла, традиційна методологія не виявила значущості цієї зміни; вона продовжувала бачити совєцьку партію як таку, що намагається, часто безуспішно і в конкуренції з китайцями, здійснювати свій вплив на інші комуністичні партії, щоб забезпечити їх відповідність совєцькому зразку. Як тільки стає зрозумілим, що за взаємною згодою "наради 81 партії", які підписали Маніфест в листопаді 1960 р., різноманітність всередині комуністичного руху було санкціоновано, легко помітити, що полеміка та суперечки між комуністами навколо традиційності різних тактик є штучними, надуманими і розрахованими на певні стратегічні та тактичні цілі. Нова методологія починається із засновку, що всі 81 партія взяли на себе зобов'язання щодо нової довгострокової політики та погодилась зробити внесок у досягнення її цілей відповідно до характеру та обсягу власних ресурсів. Крім того, оскільки був отриманий дозвіл на різноманітність, між партіями можливо відбувся розподіл праці, і будь-якій з них могла бути відведена особлива стратегічна роль відповідно до її національної специфіки та думки Лєніна, в попередньому історичному контексті, що "нам потрібен величезний оркестр; нам потрібно напрацювати для себе досвід, щоб правильно розподіляти ролі, щоб одному дати сентиментальну скрипку, другому лютий контрабас, третьому диригентську паличку". [1] Рішення 1957-60 рр. давали совєцькій, китайській, албанській, югославській, румунській, чехословацькій, в'єтнамській та іншим партіям різні інструменти та ролі для гри симфонічної партитури. Стара методика чує лише розбіжні звуки. Нова методологія прагне оцінити симфонію в цілому. Нова інтерпретація доказів, наявних в офіційних комуністичних джерелах, призводить до ідентифікації шести взаємопов'язаних комуністичних стратегій та ілюструє різні стратегічні ролі, відведені різним комуністичним партіям у загальній конструкції. Нарада комуністичних партій блоку в 1957 р. домовилась про спільну, зважену оцінку помилок та злочинів Сталіна та про заходи, необхідні для їх виправлення. Було усунуто підґрунтя для розбіжностей між комуністами з питання сталінізму та десталінізації; питання були врегульовані. Стара методологія майже не враховувала цього і продовжувала розглядати їх як предмет суперечок між різними совєцькими лідерами та між совєтами, китайцями та албанцями. Нова методологія розглядає сталінізм з 1958 року як мертве питання, яке свідомо та штучно відроджувалося та використовувалось для прогнозування помилкового зображення воюючих фракцій серед лідерів комуністичного блоку. Розуміння складових елементів десталінізації та шляхів їх експлуатації дає ключ до розуміння комуністичної тактики та техніки в решті програми пов'язаних з цим дезінформаційних операцій, що стосуються, наприклад, ймовірних конфліктів між югославським та совєцьким "ревізіонізмом" та китайським та албанським "сталінізмом" або "незалежності" Румунії. Починаючи з 1958 р. концепція колективного керівництва поступово розширювалася, охоплюючи набагато більше, ніж угоду про політику між окремими членами Президії або Політбюро. Вона почала охоплювати всіх тих, хто був спроможний зробити внесок у формулювання політики та розробку та застосування шляхів та засобів досягнення її цілей, залучивши не лише лідерів всього блоку та деяких важливіших позаблокових партій, але також посадових осіб апарату ЦК, дипломатичних та розвідувальних служб, академій наук. Врегулювання питання сталінізму разом із встановленням колективного керівництва в цьому сенсі та розподілення до нижчих ланок влади та впливу, яке воно спричиняло, фактично усувало засади для справжнього фракціоналізму, боротьби за владу та проблем з правонаступництвом у керівництві комуністичних партій блоку. Відтепер ці явища були доступні для використання в якості предметів дезінформаційних операцій для підтримки довгострокової політики, і саме в цьому світлі їх розглядає нова методологія. Кремлінологів та китайських оглядачів підловили, коли ті продовжили намагатися раціоналізувати злети і падіння совєцьких і китайських лідерів, використовуючи застарілу методологію, яка не враховувала дезінформацію. Згідно з новою методологією, підвищення та пониження, чистки та реабілітації, навіть смерті та некрологи видатних комуністичних діячів - раніше значущих покажчиків методу аналізу Боркенау - повинні бути досліджені на предмет їх відповідності комуністичним спробам викривити зміни в політиці, які диктуються скоріше особистими змаганнями, а не стратегічними чи тактичними міркуваннями. Традиційна методологія намагається проаналізувати розвиток ситуації та політики комуністичного світу або з точки зору короткострокових цілей, або з точки зору суперницьких, далекоглядних національних інтересів державного рівня Совєцького Союзу та Китаю. Вона рідко враховує визначний вплив, особливо з 1958-60 рр., діалектичного мислення на комуністичну політику, що часто включає в себе власні протилежності: комуністична дипломатія розрядки, наприклад, передбачає розраховане підвищення міжнародної напруженості щодо конкретних питань та подальше її послаблення, коли конкретні комуністичні цілі досягнуті; ганьба комуністичних лідерів передбачає їх подальшу реабілітацію; цькування чи вимушене заслання дисидентів передбачає їхню амністію або повернення на батьківщину. Нова методологія розглядає поточні зміни по відношенню до цілей довгострокової політики. Ця політика розглядається як така, що має три етапи, як і її попередник - НЕП. Перший етап - створення сприятливих умов для реалізації політики; друге - це використання нерозуміння Заходом політики для отримання конкретних переваг. Ці дві фази, як і фази електроживлення змінного струму, є безперервними, перекриваються і взаємодіють. Початок третьої, остаточної, наступальної фази позначається великими змінами комуністичної тактики в рамках підготовки до всебічної атаки на Захід, в якій комуністичний світ, користуючись довготривалими стратегічними помилками Заходу, рухається вперед до своєї кінцевої мети глобального тріумфу міжнародного комунізму. Під час першої фази НЕПу економічна реформа була використана як для відновлення економіки, так і для сприяння ілюзії, що совєцька Росія втратила свій революційний поштовх. Таким чином, були створені сприятливі умови для другої фази - стабілізації режиму та здобування дипломатичного визнання та економічних поступок західних держав. Третя фаза розпочалася з розвороту економічних реформ у 1929 р. та запуску ідеологічних нападів всередині через націоналізацію промисловості та колективізацію сільського господарства та зовні через підрив Комінтерну. Успіх як внутрішніх, так і зовнішніх наступальних дій був послаблений спотвореннями сталінського режиму. Відповідні перші два етапи поточної довгострокової політики тривають вже понад двадцять років. Остання фаза, як очікується, розпочнеться на початку 1980-х (надруковано в 1984 р. - прим. пер.). Проміжні цілі політики можуть бути узагальнені таким чином: - Політична стабілізація та зміцнення окремих комуністичних режимів як важлива передумова зміцнення блоку в цілому. - Виправлення економічних недоліків блоку за рахунок міжнародної торгівлі та отримання кредитів та технологій у промислово розвинених некомуністичних країн. - Створення підструктури для можливої світової федерації комуністичних держав. - Ізоляція Сполучених Штатів від своїх союзників та сприяння об'єднаним діям із соціалістами в Західній Європі та Японії з метою забезпечення розпуску НАТО з пактом безпеки США та Японії та з метою узгодження Совєцького Союзу та нейтральної, бажано соціалістичної, Західної Європи та Японії проти Сполучених Штатів. [2] - Об'єднані дії з націоналістичними лідерами в країнах Третього світу для усунення із цих країн впливу Заходу як передумова їхнього поглинання в комуністичний блок. - Забезпечення рішучих змін балансу політичної та військової сили на користь комуністичного світу. - Ідеологічне роззброєння Заходу з метою створення сприятливих умов для остаточного наступального етапу політики та остаточного зближення Сходу та Заходу на комуністичних умовах. Нова методологія має на меті зрозуміти, як зміни в комуністичному світі можуть співвідноситися та сприяти досягненню цих цілей в кожній фазі політики. Рішення від листопада 1960 р. дозволяють використовувати всі форми тактики - праву і ліву, правову та революційну, конвенційну та ідеологічну - для досягнення комуністичних цілей. Відповідність совєцькому зразку перестала бути критерієм ортодоксальності, найпотужніша причина фактичних і потенційних розколів у комуністичному світі зникла. Отже, нова методологія розглядає так звані розколи як нову форму тактики і намагається зрозуміти, як вони відповідають цілям політики. Як тільки стає зрозумілим, що дозволений антисовєтізм може насправді принести дивіденди для загальної комуністичної стратегії, легко помітити, що антисовєтізм провідних дисидентів всередині Совєцького Союзу та єврокомуністів поза ним, як і антисовєтізм китайських, албанських, югославських та румунських лідерів, штучно створені для того, щоб служити цілям довгострокової політики. Стара методологія мало або зовсім не враховує історію НЕПу та інші періоди, в яких важливу роль грала дезінформація. Тому вона не може оцінити або висвітлити реалізацію довгострокової політики, яка багато в чому ґрунтувалася на перегляді тої історії. Нова методика використовує уроки НЕПу. Його елементи, найбільш актуальні для 1960-х, а тому найбільш корисні для порівняльних цілей нової методології, були наступні: - Стабілізація совєцького режиму шляхом створення помилкових, контрольованих рухів опозиції та ефективного використання цих рухів для нейтралізації справжньої внутрішньої та зовнішньої опозиції. - Створення сприятливих умов для активістської совєцької зовнішньої політики, спрямованої на забезпечення дипломатичного визнання західними державами та розширення з ними торгівлі. - Досвід Рапалльського договору, укладення таємного політичного та військового союзу з капіталістичною державою для придбання військових технологій. - Успішне проектування помилкового зображення Далекосхідної республіки (ДВР) як незалежного режиму. - Тактичні поради Лєніна комуністичним партіям щодо подолання їх ізоляції, встановлення об'єднаних фронтів із соціалістами та посилення їх впливу в парламентах та профспілках. Справжній розкол Тіто-Сталіна 1948 року через десять років дав комуністичним стратегам модель, на яку можна спиратись у плануванні фальшивих розколів у майбутньому. Тому історія совєцько-югославських відносин з 1948 по 1955 рр. забезпечує нову методологію набором критеріїв для оцінки достовірності наступних розкол. Рішення використовувати розвідувальний потенціал блоку для стратегічних дезінформаційних цілей, включене в доповідь Шелєпіна в 1959 р. та пов'язані з нею документи, руйнує погляд, притаманний значній частині загальноприйнятої методології, про те що комуністичні спецслужби займаються виключно шпигунською роботою та безпекою. Нова методологія враховує доповідь Шелєпіна та важливу роль, яка відводиться совєцьким чиновникам, профспілковим діячам, науковцям, священикам, професорам, художникам та іншій інтелігенції в реалізації політики шляхом здійснення політичного впливу. Нова методологія намагається зрозуміти, як їх діяльність та публічні заяви можуть відповідати інтересам політики. Щоб створити сприятливі умови для здійснення цієї політики, стратеги блоку прийняли модель дезінформації "слабкість та еволюція", яка успішно застосовувалася в Совєцькому Союзі в період НЕПу і з 1958-60 років поширювалася на весь комуністичний блок. Отже, нова методологія передбачає, що вся інформація, що надходить на Захід про комуністичний світ та міжнародний комуністичний рух, включаючи єврокомунізм, повинна оцінюватися відповідно до цієї картини. Вагомий внесок у формулювання довгострокової політики та техніки дезінформації для розколів зробив лідер Югославії Едвард Кардель, книга якого "Соціалізм і війна" була опублікована незадовго до "наради 81 партії" в листопаді 1960 р. В ній Кардель писав, що розбіжності в думках між комуністами "не тільки не шкідливі, але є законом прогресу". [3] За словами Карделя, внутрішня та зовнішня політика комуністичної партії Югославії не могли бути незалежними від інтересів соціалізму, але могла бути незалежними від "суб'єктивно сформованих уявлень" [4] інших партій, таких як КПК. Не слід задовольнятися "інтерпретацією того чи іншого феномену в процесі розвитку простим повторенням стереотипних догматичних фраз". [5] "При здійсненні об'єктивного аналізу слід намагатися відокремити те, що є суб'єктивним, від того, що є об'єктивним, тобто не дозволяти гаслам або політичним деклараціям приховувати уявлення про реальну сутність речей". [6] Тіто зробив майже те саме лєнінське зауваження, коли в 1958 році заявив, що "інтернаціоналізм - це практика, а не слова та пропаганда". [7] З очевидних причин Кардель і Тіто не могли відкрито оголосити, що відтепер неправдива полеміка між комуністичними партіями повинна використовуватися як частина техніки комуністичної дезінформації. Тим не менш, чітко проведена різниця між суб'єктивною природою полеміки та об'єктивною природою спільних інтересів та соціалістичною солідарністю, вираженою в єдності дій, дала теоретичну основу, з якою можна було б перетворити фактичну полеміку між Тіто та Сталіним, коли цього вимагали інтереси довгострокової політики, на хибну полеміку між комуністичними лідерами без загрози фундаментальній ідеологічній та практичній єдності комуністичного світу. Осучаснене повторення думки Карделя зробив Юрій Красін: "Повна одностайність навряд чи може бути передумовою спільних дій. Для цього потрібна не статична, монолітна єдність, а динамічна система поглядів і позицій, позначена різницями з окремих питань, але що розвивається на основі загальних для всіх фундаментальних принципів марксизму-лєнінізму". [8] З таких тверджень та їх наслідків можна вивести п'ять відповідних принципів. Перший - не припускати, що там, де між комуністами є полеміка, обов'язково існують поділи. Другий - оцінити, чи є якісь міцні та послідовні підстави для існування суперечок. Третій - шукати докази єдності дій за роз'єднаністю промов, шукати таємно скоординовані спільні дії очевидних ворогів чи суперників. Четвертий - шукати співвідношення у часі між спалахами полеміки та основними комуністичними ініціативами чи переговорами із західними державами (наприклад, перемови про обмеження стратегічних наступальних озброєнь - Strategic Arms Limitation Talks / SALT) або зустрічами із західними лідерами. П'ятий - припустити, що полеміка є частиною дезінформаційної операції та вивчити її, щоб переконатися, чи може вона, якщо розглядати в цьому світлі, зробити свій внесок у досягнення комуністичних цілей. Щоб надати кілька очевидних прикладів, слід розглянути засудження Хрущовим китайського мілітаризму та китайські контробвинувачення совєцького ревізіонізму та пацифізму в 1960-х роках, щоб побачити, чи допомогли вони створити імідж Хрущову на Заході як поміркованого лідера, з яким можна було домовитись про конкретні угоди. Продовження виключення Югославії з комуністичного блоку, незважаючи на таємну участь Тіто у формулюванні та здійсненні нової довгострокової політики, слід розглядати у зв'язку з нарощуванням авторитету Югославії як лідера Руху неприєднання в Третьому світі. Совєцькі атаки на консервативних західних лідерів за останні кілька років слід розглядати разом із зусиллями Китаю щодо налагодження тісніших відносин із тими самими лідерами. Ескалація китайсько-совєцької ворожнечі у 1969-70 рр. повинна розглядатися як така, що сприяє як переговорам SALT між Совєцьким Союзом та США, так і для зближення Китаю з передовими промисловими країнами. Коротше кажучи, вивчення полеміки, якщо її читати як дезінформацію, може пролити світло не на існування розколів, а на довгострокову політику та стратегічні інтереси, які мають на меті просувати ці очевидні розколи. Нова методологія та західні джерела Наявність програми дезінформаційних операцій має наслідки для кожного типу джерела інформації про комуністичний світ. Постійне неврахування дезінформації призведе до постійного розростання помилок у західних оцінках комуністичного світу та політиці щодо нього. З огляду на комуністичну концепцію тотальної дезінформації, будь-яка західна переоцінка ситуації, якщо вона може мати сенс, повинна охоплювати інформацію з усіх джерел, відкритих та секретних, людських та технічних. Припущення, що якщо таємні та відкриті джерела загалом підтверджують одне одного, то надійність обох підтверджується, слід скасувати; слід усвідомити, що два потоки інформації, відкриті та таємні, цілком можуть мати спільну точку походження у центральних комітетах та дезінформаційних відділах партій блоку та спецслужб. Якщо інформація із західних таємних джерел узгоджується з інформацією з відкритих джерел, включаючи офіційні комуністичні джерела, одне лише це ставить під сумнів надійність західних секретних джерел. Ті західні таємні джерела, інформація від яких з 1958-60 років узгоджується з моделлю "слабкості та еволюції", потребують особливо ретельного вивчення, щоб пересвідчитися, чи були вони компрометовані, чи стали відомі комуністичній стороні в інший спосіб. Якщо відповідність нормальній моделі інформації, що надходить з комуністичного світу, є свідченням ненадійності джерел, зворотній принцип полягає в тому, що слід надавати більше ваги доказам, що суперечать цій моделі, навіть якщо вони походять лише з одного джерела. Наприклад, особистими спостереженнями західного відвідувача китайської комуни в 1961 р., який повідомив, що мешканці комуни нічим не гірші в матеріальному плані, ніж раніше, і що китайський народ неминуче стає тісніше ототожнюватися з комуністичним режимом, не варто нехтувати на тій підставі, що спостереження суперечили загальноприйнятій думці того часу, що ситуація в комунах була катастрофічною. [9] Тотальна дезінформація, щоб бути ефективною, потребує витоку комуністичною стороною обсягу точної інформації про себе, включаючи справжні таємниці, щоб надати дезінформації, яку вона намагається донести, достовірності та ваги. У сталінський період оприлюднення секретної інформації комуністичною стороною було неможливим. З прийняттям програми довгострокової політики та дезінформації позиція змінилась. Лєнінську концепцію первинних та вторинних видів жертвоприношення було введено наново. Першочергова комуністична таємниця - існування та природа довгострокової політики та стратегії блоку та роль дезінформації. Військові, науково-технічні, економічні та контррозвідувальні таємниці є другорядними; вони утворюють резервуар, з якого можна збирати та видавати інформацію для стратегічних цілей, особливо якщо є певні підстави вважати, що вона вже могла бути компрометована справжніми витоками або технічними засобами. Наприклад, ідентичності таємних агентів, які з тих чи інших причин досягають кінця своєї корисності для комуністичної сторони, можуть бути видані через джерело, до якого комуністична сторона прагне встановити довіру Заходу. Таким чином, доброчесність західних таємних джерел або перебіжчиків з комуністичної сторони не встановлюється автоматично тим, що вони постачають певну кількість інформації на військові, економічні, науково-технічні чи контррозвідувальні теми, або тим, що відкривають доступ до вражаючих викриттів комунізму. Більш важливим критерієм є те, що вони мають сказати про комуністичну довгострокову політику та використання дезінформації. Кількість комуністичних лідерів, чиновників та інтелектуалів, які володіють повним об'ємом знань про характер та масштаби програми дезінформації, дуже обмежена, але кількість тих, хто бере участь у тому чи іншому її аспекті, дуже велика. Більшість таємних джерел чи перебіжників, якщо вони справді перенесли свою прихильність на Захід, повинні мати щось цінне з відомостей про сучасні комуністичні прийоми в цій галузі, навіть якщо вони самі не усвідомлюють повного значення власних знань. Оцінюючи науково-технічну інформацію, яка доходить до Заходу, слід належним чином звертати увагу на те, що Шелєпін у своєму звіті та статтях для працівників КҐБ у "Чєкісті" за травень 1959 р. закликав підготувати дезінформаційні операції, спрямовані на те, щоб заплутати та дезорієнтувати західні наукові, технологічні та військові програми; внести зміни до західних пріоритетів; та залучати Захід до витратних, марних та неефективних напрямків досліджень та розробок. Таким чином, слід очікувати, що на Заході інформація про совєцькі космічні проекти, системи озброєння, військову статистику та розвиток науки і техніки буде виявлена зі вмістом елементів дезінформації. Зважаючи на те, що діє програма тотальної дезінформації, та з огляду на те, що комуністична сторона добре знає зацікавленість Заходу в перехопленні її комунікацій, докази, отримані з комуністичних комунікацій прямою мовою або слабкими кодами та шифрами, є особливо підозрілими; насправді до них слід ставитися так само, як до доказів з офіційних комуністичних джерел. За даними західної преси, деякі, принаймні, дані про жертви китайсько-в'єтнамської "війни" 1979 року належать до цієї категорії. Нова методологія та комуністичні джерела Усі комуністичні джерела постійно доступні для використання в якості каналів дезінформації; всі, з метою підтримки правдоподібності поточної моделі, мають їй відповідати. Тим не менше, можна розрізнити джерела, які більш-менш вірогідно будуть використовуватися для передачі дезінформації на Захід, і ті, які більш-менш мають ймовірність містити викриваючу інформацію про реалізацію довгострокової політики. Офіційні комуністичні джерела Починаючи з офіційних заяв та рішень міжнародних комуністичних зборів, ті з них з періоду 1957 - 1960 рр. мають принципове значення не лише тому, що це був період розробки та прийняття довгострокової політики, а й через природу самої політики. Важливим елементом у ній було те, що її існування та спосіб функціонування не повинні бути визнані на Заході. Тому слід було очікувати, що після її прийняття наступні офіційні заяви про політику повинні були бути менш розкриваючими щодо довгострокових цілей та методів їх досягнення, ніж основні документи періоду формування політики. Останніми слід вважати такі, що включають документи наради комуністичних партій блоку 1957 р., XXI з'їзду КПСС у січні-лютому 1959 р., "наради 81 партії" в листопаді 1960 р. та стратегічного звіту Хрущова від 6 січня 1961. В основному опираючись на ретроспективні докази розбіжностей на "нараді 81 партії", більшість західних аналітиків дійшли висновку, що рішення цієї наради являють собою компроміс між позиціями різних конфліктуючих партій комуністів, які підписали Маніфест з різними ступенями небажання чи прихильності виконувати рішення наради. Висновок був неправильним. Нарада тривала кілька тижнів. Без сумніву, багато різних партій висловлювали багато різних поглядів, оскільки вони мали повне право, згідно лєнінських принципів демократичного централізму, робити це до того, як політика була прийнята. Після того, як завершились обговорення, і політика була ратифікована рішенням більшості, всі партії, що підписали Маніфест, взяли на себе серйозне зобов'язання працювати над реалізацією політики. Будь-яка партія, яка справді не погодилася з рішеннями наради, не підписувала б Маніфест і підверглася б остракізму міжнародним комуністичним рухом. Будь-яка партія, яка бажає зберегти своє становище в русі, повинна бути в змозі продемонструвати, що вона доклала послідовних зусиль для виконання рішень наради. Якби комуністичні партії взагалі не сприймали рішення вищих органів влади серйозно і не прагнули послідовно їх виконувати, вони не були б такими дисциплінованими та дієвими органами, якими вони відомі. Не слід випускати з уваги елемент політичного детермінізму, враховуючи, що він щодня виявлявся у заявах та діях комуністичних партій всередині і поза блоком, у засіданнях національних партій протягом останніх двадцяти років та в їх реалізації політики та її супутніх стратегій. Приймаючи як доказ те, що "нарада 81 партії" позначила водорозділ у роз'єднаності комуністичного світу, а не навпаки, західні аналітики, не знаючи про дезінформаційну програму, припустились фундаментальної помилки, через яку комуністичним стратегам було легко спрямовувати події за своїми основними стратегіями в Європі, Третьому світі та у військовій та ідеологічній сферах. Багато в чому через цю помилку пізніші "докази" в офіційних комуністичних джерелах про комуністичну роз'єднаність стали майже автоматично сприйматись на Заході за чисту монету. Зважаючи на те, що програма дезінформації спрямована в першу чергу (хоча і не виключно) на некомуністичний світ, необхідно неодмінно відрізняти промови, публікації та трансляції комуністів, які в першу чергу призначені для комуністичної аудиторії, від тих, які в першу чергу призначені для некомуністичної аудиторії. Очевидно, друга категорія, ймовірно, містить більше дезінформації, ніж перша. Неможливо повністю приховати політику та її реалізацію від тих, хто має її виконувати. З цієї причини були опубліковані основні рішення періоду 1958 - 1960 рр., як і висновки наради комуністичних партій 1969 р., на якій було розглянуто прогрес політики у першій декаді. Більш значною мірою, ніж деінде, прогрес у координації та консолідації комуністичного блоку, особливо через СЕВ та організацію Варшавського договору, зафіксований у щорічних доповненнях Великої совєцької енциклопедії (БСЕ), які доступні лише російською мовою. Природно, вони не розкривають сутність програми дезінформації. Тим не менш, інколи зустрічаються елементи, які фігурують менш помітно, якщо взагалі є, у публікаціях, спрямованих на Захід, і цим ставлять під сумнів глибину та достовірність розколів та криз у блоці. Зокрема, БСЕ відображає постійний обмін візитами комуністичних лідерів та делегацій між комуністичними країнами та партіями, які мали б бути в конфлікті одна з одною. Іноді ці зустрічі публікуються деінде в комуністичній пресі, супроводжуючись фотографіями, наприклад, Брєжнєва, який щиро обіймає Дубчека, Тіто чи Чаушеску. Західні коментатори, в своїй одержимості розколом у комуністичному світі, автоматично припускають, що подібні зустрічі проводяться у спробах, як правило, невдалих, вирішити розбіжності між сторонами, і що фотографії призначені для маскування ворожнечі між лідерами. Вони забувають, що в роки справжнього розколу Тіто-Сталіна відвідати Москву вартувало б дорожче за життя Тіто, і вони не помічають можливості того, що зустрічі в 1960-х і 1970-х роках проходили для координації відображення хибних відмінностей, призначених слугувати інтересам довгострокової політики. Західні дослідники, які приділяли стільки уваги езотеричним доказам у комуністичних джерелах, що вказували на розколи між Совєцьким Союзом, Китаєм та Албанією, інколи, здавалось, розуміли, що тільки привілейовані одиниці в комуністичному світі, і в основному ті, хто був ознайомлений з політикою та програмою дезінформації, були в змозі зробити детальні порівняння між пресою власної партії та пресою інших партій. Навіть якщо іноземні газети чи передачі були доступні, мало хто з росіян міг читати чи розуміти китайську чи албанську, і відповідно не так багато албанців чи китайців могли читати чи розуміти російську. Радіомовлення Москви албанською мовою в 1960-61 роках, можливо, не було чути в Албанії, якщо тільки їх не передала албанська станція. Однак вони були підхоплені BBC та іншими зацікавленими західними організаціями та розповсюджені для західних аналітиків у "Summaries of World Broadcasts" та подібних публікаціях. Комуністичні спецслужби це добре знали, але мало хто з західних аналітиків помітив, що частина полеміки між комуністичними лідерами, можливо, охоплювала лише західну аудиторію. Захоплені пошуком та вивченням розколів у комуністичному світі, західні аналітики зосереджували всю свою увагу на уривках комуністичних виступів та статтях, які видавали розбіжності у підходах між різними партіями чи різними лідерами. Уривки, що стосуються, наприклад, комуністичної єдності та прихильності до рішень "наради 81 партії", були ігноровані або списані як лицемірство комуністичних шиболетів. Це не обов'язково відповідало тому, як їх читали та розуміли члени відповідних комуністичних партій. Оскільки західні аналітики недостатньо остерігались дезінформації, вони приділяли неадекватну увагу походженню та достовірності текстів важливих комуністичних виступів і промов, особливо у випадках, коли було доступно більше одного тексту. Навіть там, де суперечки в комуністичному світі відображаються в офіційних комуністичних публікаціях, доступних для Заходу, сприйняття їх членами партії у відповідних країнах, ймовірно, сильно відрізняється від сприйняття їх на Заході. Використовуючи різні механізми, як-от запропоновані вище, керівництво партії в змозі спроектувати одночасно два різних зображення однієї і тої ж "суперечки". Для Заходу вони можуть здатися такими, що мають глибоке значення; на Сході це може бути "невелике місцеве ускладнення", наслідки якого для керівників зацікавлених сторін можуть бути цілком корисними. Візьмемо конкретний приклад. Наскільки було відомо автору, жодної інформації чи вказівки члени КПСС щодо совєцько-албанської суперечки перед XXII з'їздом КПСС у жовтні 1961 року, коли Хрущов публічно атакував албанських лідерів, не отримували. Єдине знання про будь-які незвичайні моменти в совєцько-албанських відносинах, що автор мав до цього часу, було отримано з заяв двох старших колег з КҐБ у 1959 р. про те, що протягом 1958-59 рр. планувалась дезінформаційна операція щодо совєцько-югославських та совєцько-албанських відносин. Неофіційні комуністичні джерела Оприлюднення в комуністичній пресі інформації про розбрат у комуністичному світі не рідко підкріплене неофіційними зауваженнями комуністичних лідерів та чиновників до їхніх західних колег та друзів. Зважаючи на те, що КҐБ та інші комуністичні служби безпеки разом можуть нараховувати загальну кількість своїх інформаторів як буквально мільйони, для них є відносно простим питанням контролювати кілька тисяч своїх громадян, які на будь-якій регулярній основі офіційно чи напівофіційно контактують із іноземцями. Комуністичні режими не толерантні до розголошення інформації своїми підданими іноземцям. Як висловився сам Хрущов, відкидаючи тезу про те, що він мав позачергову розмову з покійним сенатором Губертом Хамфрі в 1958 році на тему китайських комун: "Просте припущення, що я можу мати конфіденційний контакт з людиною, яка хвалиться тим, що двадцять років бореться з комунізмом, можуть викликати лише сміх. Кожен, хто взагалі що-небудь розуміє про політику, нічого не кажучи про марксизм-лєнінізм, зрозуміє, що конфіденційна розмова з містером Хамфрі про політику комуністичних партій та відносини з нашими кращими друзями, лідерами комуністичної партії Китаю, немислима". [10] Однак багато західних спостерігачів і дослідників стверджують, що отримали користь від таких оприлюднень. У передмові до своєї книги "The Soviet Bloc: Unity and Conflict" Збігнєв Бжезінський писав: "Я також вдячний декільком чиновникам різних комуністичних держав за їх готовність обговорювати питання, які вони не мали обговорювати зі мною". У книзі не надано жодних пояснень причин того, чому комуністичні чиновники мали б бути готовими відверто поговорити з видатним антикомуністичним дослідником та громадянином провідної "імперіалістичної" сили, а також у книзі не було посилань на можливості дезінформації. Але якщо врахувати існування дезінформаційної програми разом із контролем за комуністичними чиновниками в контактах з іноземцями, пояснення цих непослідовностей очевидне. Майже всі західні коментатори "Празької весни" 1968 року та єврокомунізму в 1970-х виявили схожу тенденцію повірити в те, що їм сказали провідні комуністичні учасники подій та дебатів. На тлі методів провокації, що застосовувалися в період НЕПу, та відомих фактів посиленого політичного використання вчених, письменників та іншої інтелігенції КҐБ з 1959 року, достовірність форми підпільної літератури, відомої як саміздат, яка з'явилась у Совєцькому Союзі в 1960-х роках, слід сприймати скептично. Його значення не можна повністю оцінити, якщо не буде відома ступінь його обігу всередині Совєцького Союзу. Немає обґрунтованого підтвердження того, що оскільки він охоплює досить широку аудиторію за кордоном, він також добре читається вдома. Можливо, насправді мало хто в Совєцькому Союзі бачить його, окрім осіб, уповноважених КҐБ. Коротше кажучи, слід вважати, що він належить до категорії неофіційних комуністичних джерел. Аналогічні міркування стосуються китайських настінних плакатів, з яких Захід отримав значну частину знань про Культурну революцію, боротьбу за владу в китайському керівництві та про ставлення китайців до Совєцького Союзу, особливо в 1966-70 роках. Що можна сказати з упевненістю, це те, що настінні плакати взагалі не з'являлися б у цей період, якби цього не побажало керівництво Китаю, і що китайська влада добре усвідомлювала увагу, яку їм приділяли некомуністичні дипломати, журналісти та інші іноземні представники в Китаї. Одне лише це дає підстави для перегляду їх змісту в контексті поточної моделі комуністичної дезінформації. Повне їхнє значення не може бути оцінене, не знаючи точно, ким вони були зроблені і які вказівки давали члени партії про них через звичайні канали партійного спілкування. "Таємні" комуністичні джерела Остання категорія комуністичних джерел - це витоки або розголошення, документальні чи інші, інформації про проведення таємних партійних зборів та міжнародних з'їздів. Прикметною характеристикою доказів розбіжностей між партіями на з'їзді комуністичної партії Румунії в червні 1960 року та на "нараді 81 партії" пізніше того ж року було те, що більша їх частина було ретроспективною і значна частина досягла Заходу з деякими затримками. Це важливий фактор, враховуючи наявність програми дезінформації. Складно провести цілий з'їзд з метою дезінформації, але досить просто створити або спотворити записи на дозвіллі після закінчення з'їзду та вибрати відповідні канали для їх передачі на Захід. Підсумок Нова методологія дає пояснення багатьом суперечностям та аномаліям у комуністичному світі, на які не проливає світло стара методологія. Вона пояснює впевненість комуністичного світу та вірність та відданість переважної більшості його представників своїй справі. Вона пояснює причини оприлюднення комуністичним світом інформації про себе і пов'язує їх з потребами довгострокової політики. Вона пояснює уявну толерантність тоталітарної системи до розбрату, відкрито висловлюваного її громадянами у своїх контактах з іноземцями. Вона надає критерії оцінки надійності джерел, для розрізнення справжніх таємних агентів та перебіжчиків від провокаторів, для відмежування справжньої інформації від дезінформації та пропаганди. Вона дає вказівки для ідентифікації агентів впливу на Заході. Вона припускає, що дезінформація, якщо розпізнана, може дати підказки про наміри її авторів. Вона пропонує вказівки щодо відносної важливості офіційних та неофіційних комуністичних джерел. Вона відволікає увагу від ефектної комуністичної полеміки між партіями і зосереджує її замість того на впевненому розвитку фундаменту комуністичної співпраці та координації. Вона вказує на шлях виходу з кризи в західних дослідженнях та оцінках комунізму. Вона може сприяти відродженню ефективності західних служб безпеки та розвідки. Вона пояснює перемогу комуністів у війні у В'єтнамі, незважаючи на розкол китайсько-совєцької влади. Понад усе, вона пояснює готовність і здатність комуністичного світу, незважаючи на прояви роз'єднаності, перехопити ініціативу та розробити та реалізувати його стратегії стосовно Сполучених Штатів, інших прогресивних промислових країн та Третього світу в прагнення до повної та остаточної перемоги міжнародного комунізму. Поки що [станом на 1984 рік] нова методологія - це методологія меншості однієї людини. Тільки час покаже, чи вона життєздатна; чи стимулюватиме нові напрямки досліджень; чи замінить стару, непридатну методологію; і чи допоможе це Заходу побачити в новому світлі реальний сенс і виміри комуністичної проблеми. Частина друга. Програма дезінформації та її вплив на Захід. Глава 13. Перша операція з дезінформації: совєцько-югославська "полеміка" 1958-1960 років Роки з 1958 по 60-й ознаменувались вражаючою полемікою між совєцькими та югославськими лідерами та їх партійною пресою, з втручаннями албанців та китайців. Сам Хрущов активно приймав участь. У своєму виступі на VII з'їзді комуністичної партії Болгарії, який відбувся в Софії 3 червня 1958 року, він назвав югославський ревізіонізм класовим ворогом на зарплаті в імперіалістів і троянським конем в комуністичному русі. "Деякі теоретики, - сказав він, - існують лише завдяки пожертвам, які вони отримують від імперіалістичних країн у вигляді товарних подачок. Ревізіоністи намагаються пробурити революційні партії зсередини, щоб підірвати їх єдність і внести розлад і плутанину в марксистсько-лєнінській ідеології [кричить про те, що вони не досягнуть успіху] ". [1] Наявність совєцько-югославської суперечки, за всіма ознаками, було підтверджено бойкотом VII з'їзду югославської партії комуністичними партіями блоку, подальшою совєцькою критикою програми та зовнішньої політики югославської партії та виключенням Югославії з "наради 81 партії" в листопаді 1960 року, яка засудила ревізіонізм. Однак справжня картина совєцько-югославських відносин, виявлена інсайдерською інформацією і підкріплена достатньо відкритими доказами, дуже відрізняється. Остаточне примирення Югославії з блоком Після смерті Сталіна совєцькі лідери доклали значних зусиль до примирення з югославськими лідерами, щоб звільнити Югославію з обійм Заходу та повернути її до комуністичного табору. Офіційні таємні переговори між Тіто та Хрущовим у 1955 та 1956 роках призвели до повного примирення у державних відносинах та часткового у партійних відносинах, але процес примирення був перерваний польськими та угорськими повстаннями 1956 р. Первісне ставлення і загалом симпатія югославських лідерів до поляків та угорців під час цих повстань, а також атака Тіто на таких сталіністських лідерів у Східній Європі, як Ходжа, сприяли сплеску націоналізму та ревізіонізму в блоці та недовготривалому розриву Угорщини з совєтами. Совєти розпізнали небезпеку югославського ревізіоністського впливу у Східній Європі, і тому відновили загальну критику Югославії, в той самий час продовжуючи докладати зусилля для від'єднання її від Заходу. Хоча обмін критикою між Совєтами та Югославією посилився одразу після повстання угорців, лідери обох сторін завжди обережно залишали двері відкритими для наступних зустрічей та дискусій. Після того, як Хрущов переміг антипартійну групу вдома в червні 1957 року, він відновив свої зусилля щодо повернення Югославії до блоку. Цього разу він мав успіх. Між югославськими лідерами та совєцькими й іншими лідерами блоку було досягнуто повне примирення. Як повідомляв ТАСС, для "товариських" зустрічей з Хрущовим Москву відвідали Кардель і Ранкович, після відпочинку в Криму; албанський лідер Ходжа; і болгарський лідер Живков у липні. 1-2 серпня 1957 р. Тіто, Кардель і Ранкович зустрілися з Хрущовим та Мікояном у Бухаресті на конфіденційному з'їзді на тему "соціалістичної солідарності". Заява, випущена після з'їзду, підтвердила їхню спільну рішучість покращити відносини та співпрацю на засадах рівності. Московське радіо повідомляло, що досягнуто домовленості про "конкретні форми співпраці". Основним наслідком совєцько-югославського примирення було те, що підстави для продовження їхньої старої ворожнечі зникли. З дій Югославії в наступні місяці видно, що вона фактично заново приєдналася до комуністичного блоку, включно і до Китаю. У вересні 1957 р. на це вказували чотири тверді ознаки: в Пекіні вітали югославську делегацію на чолі з Вукманович-Темпо; Югославія заблокувала резолюцію ООН, яка засуджувала втручання совєцької влади в Угорщину; представники Югославії відвідали сесію СЕВ; а Тіто разом з Гомулкою публічно відкинув "національний комунізм". Тіто сказав: "Ми вважаємо неправильним ізолювати себе від великих можливостей зміцнення соціалістичних сил у всьому світі". У жовтні югослави виконали зобов'язання, які вони взяли перед Совєтами у 1955-56 роках визнати Східну Німеччину. У червні 1958 р. Тіто мовчки погодився на страту колишнього прем'єр-міністра Угорщини Імре Надя, якого раніше югослави зрадили перед совєтами. Югослави таємно брали участь у першій післясталінській нараді комуністичних партій блоку у листопаді 1957 року та відкрито відвідували "нараду 64 комуністичних партій", що слідувала за нею. Важливо, що югославська делегація на обох нарадах включала Карделя, який був представником Югославії в Комінформі; Ранковіча, який відповідав за югославську службу безпеки; і Влаховіча, який відповідав за відносини з комуністичними та соціалістичними партіями. На блоковій нараді було засуджено недовіру Сталіна до інших партій та його втручання у їхні справи. Були встановлені нові відносини між лідерами та партіями блоку, засновані на лєнінських принципах рівності та співпраці. Югославія підписала "Маніфест миру" шістдесяти чотирьох комуністичних партій, але не "Декларацію" блоку комуністичних партій. Відсутність підпису Югославії в Декларації блоку сприяло визнанню Заходом подальшої совєцько-югославської суперечки справжньою. Однак у своїй лекції в Інституті КҐБ у грудні 1957 року генерал Курєнков дав зрозуміти, що югослави повністю погодилися з Декларацією, але утрималися від її підписання, оскільки досягли таємного порозуміння з совєтами, що для них буде тактично вигідніше її не підписувати. [П1] Серед рішень наради партій блоку, яким югослави таємно надавали свою підтримку, було рішення сформувати для блоку довгострокову політику. Угода про те, що югослави не повинні підписувати Декларацію, встановлювала модель секретності та обману, яка згодом була використана для приховування югославської співпраці при формуванні та прийнятті довгострокової політики та проклала шлях участі Югославії у спільних дезінформаційних зусиллях на підтримку цієї політики. З розмов у 1959 р. з полковником Ґріґорєнко [2], заступником голови Управління дезінформації КҐБ, автор дізнався, що між совєтами та югославами наприкінці 1957 - на початку 1958 рр. відбулися консультації та домовленості щодо політичної співпраці між ними в рамках довгострокової політики. Угоди охоплювали співпрацю у трьох сферах: у дипломатії, зокрема, стосовно Єгипту та Індії та загалом арабських та азійських країн; у стосунках із західними соціалістами та профспілками; і в галузі дезінформації. За словами Ґріґорєнко, на початку 1958 року Президія ЦК КПСС дала вказівку Пушкіну, голові новоствореного Відділу активних заходів, підготувати дезінформаційні операції щодо совєцько-югославських відносин відповідно до вимог політики блоку. [3] Ця інструкція передувала виникненню суперечки у квітні 1958 року. Суперечка проявилася переважно в совєцькій та югославській партійній пресі. Оскільки в обох випадках партійна преса перебувала під повним контролем партійного апарату, така суперечка була легкою у виготовленні та простою у контролі. Тим не менше, вже на ранньому етапі було зрозуміло, що з метою капіталізації операції та розвитку в майбутньому, разом з КҐБ мають бути розроблені нові активи, канали та форми дій. Це пояснює, чому, за словами Ґріґорєнко, ЦК вирішив з кінця 1959 р. використовувати як Відділ активних заходів, так і дезінформаційний відділ КҐБ для розширення масштабів цієї конкретної операції. Як наслідок цього рішення Шелєпін видав розпорядження про створення у Відділі дезінформації КҐБ при Ґріґорєнко спеціальної групи для співпраці з Відділом активних заходів з одного боку та з югославськими та албанськими службами безпеки з іншого. Відкритий доказ участі Югославії в формулюванні політики Докази того, що Югославія прийняла прикладне застосування лєнінських концепцій та уроків періоду НЕПу як основи нової політики блоку, можна знайти в промовах і роботах Тіто і Карделя в період розробки політики (з 1958 по 1960 роки). Настільки велика увага Заходу була зосереджена на полеміці між Тіто та Хрущовим у середині 1958 р., що важливі висловлювання в промовах Тіто, які є основоположними для розуміння реального стану совєцько-югославських відносин, були не помічені. Тіто часто посилався на актуальність НЕПу. Наприклад, у своєму виступі в Лабіні, Югославія, 15 червня 1958 р., відповідаючи на критику Хрущова до Югославії за прийняття американської допомоги, Тіто сказав: "Американці почали надавати нам допомогу після 1949 року (як це зробили по відношенню до Совєцького Союзу у 1921 та 1922 роках) не тому, що в нашій країні міг перемогти соціалізм, а тому, що, з одного боку, нам загрожував голод, а з іншого боку, Югославія могла легше боротися з тиском Сталіна та зберігати свою незалежність. Якщо, можливо, деякі американські кола плекали інші сподівання, це не було нашою турботою ". [4] Тіто присвятив себе новій та ширшій концепції соціалістичного інтернаціоналізму, яка слугувала захисту та підтримці не просто Совєцького Союзу, як у минулому, але всіх комуністичних країн і партій, а також соціалістичних та інших прогресивних рухів. Щодо стосунків між соціалістичними країнами, Тіто заявив, що існує "нова впевненість і щирий обмін думками та досвідом, на основі якого розвивається широке співробітництво". Югославія могла відігравати більш корисну роль поза блоком, ніж в ньому. Як заявив Тіто у своїй лабінській промові: "Відмова від підписання московської Декларації та приєднання до соціалістичного табору не означає, що ми не за найширшу співпрацю з усіма соціалістичними країнами. Це означає, навпаки, що ми за таку співпрацю у всіх сферах, але в цій напруженій міжнародній ситуації ми вважаємо, що корисніше слідкувати за конструктивною мирною політикою разом з іншими миролюбними країнами, які також не належать ні до одного блоку, ніж вступити до блоку і тим самим ще більше погіршити ситуацію в світі, яка є досить напруженою". Іншими словами, залишаючись формально за межами блоку, Югославія могла б більш ефективно сприяти досягненню цілей спільної довгострокової лєнінської політики. Не менш красномовна про справжній характер стосунків Югославії з політикою блоку книга Едварда Карделя, "Соціалізм і війна", опублікована в Бєлґраді 1960 р. незадовго до "наради 81 партії". Книга привернула увагу тогочасних західних аналітиків через полеміку проти Китаю. У цій книзі Кардель дає талановите викладення політики "активного співіснування" і закликає китайців до відповіді за їх негативне ставлення до цієї концепції та протидію тезі (знову-таки висунутої Хрущовим) про те, що війна не є неминучою, незважаючи на продовження існування імперіалізму. Захід зосередився на цьому аспекті книги Карделя і не зміг зрозуміти значення його рекомендації про те, що розбіжності між комуністами слід аналізувати з точки зору їх суті, а не з точки зору словесної полеміки між ними. Захід також не оцінив численні посилання Карделя на доктрини Лєніна, включаючи чіткі, якщо не явні посилання на "Детская болезнь левизны в коммунизме" Лєніна, та досвід, накопичений під час лєнінського НЕПу щодо використання поступок, дипломатичних угод з супротивниками, та різних інших тактик; іншими словами, до тих самих історичних джерел, які використовувалися протягом 1958-60 років при формулюванні нової політики блоку та міжнародних комуністичних стратегій. Наслідки посилань на Лєніна з боку югославських лідерів при визначенні їхньої позиції не можна ігнорувати. Вони чітко встановлюють, що Тіто і Кардель розглядали повернення до лєнінізму та використання активістської дипломатії та тактики в умовах "мирного співіснування" як найефективніший спосіб підриву країн Заходу та зміни світового балансу сил на користь комуністичних країн. Їх твердження не тільки сумісні з довгостроковою політикою; вони є чітким вираженням багатьох найважливіших у ній елементів. Вони є важливим доказом того, що югославська політика та блокова політика, розроблені між 1958 і 1960 роками, були однаковими і мали загальне джерело натхнення в історичному досвіді Лєніна та його НЕПу. Вони також вказують на те, що югославські лідери зробили вагомий внесок у довгострокову політику та комуністичну стратегію. Не слід виключати можливостей, що в книгу Карделя зробили внесок комуністичні стратеги з інших країн блоку. Його ідеї та ідеї Тіто ґрунтувалися на лєнінській ідеологічній доктрині, а не на формі ревізіонізму, який югослави практикували під час розколу Тіто-Сталіна. Їх концепція активного співіснування була лише однією з різноманітних тактик, що включають хрущовський варіант "мирного співіснування" та тактику Мао затяжної революційної війни, затверджену "нарадою 81 партії" у листопаді 1960 року. Факт того, що Тіто і Кардель розвивали ці ідеї протягом 1958-60 років, сам по собі викриває нереальність їх стверджуваної суперечки з совєтами протягом того ж періоду; це підтверджує чинність інсайдерської інформації про таємне совєцько-югославське співробітництво. [П2] Тактика публікації книги Карделя напередодні "наради 81 партії", яка затвердила довгострокову політику блоку та стратегію для комуністичного руху, нагадувала тактику Лєніна щодо публікації роботи "Детская болезнь левизны в коммунизме" напередодні совєцького прийняття НЕПу і безпосередньо перед затвердженням нової тактики II конгресом Комінтерну. Розпливчате визнання совєцько-югославської співпраці проти імперіалізму стосовно питань, щодо яких їхні позиції збігалися, зробив Хрущов у своєму звіті до XXI з'їзду КПСС у січні 1959 р. [5] Хоча офіційна "История КПСС", опублікована російською мовою у 1959 р., розкритикувала югославських лідерів за їхню відмову від участі в блоковій нараді в листопаді 1957 р. і зганьбила програму партії Югославії 1958 р. як ревізіоністську, [6] вона також вказала, що нормальні відносини між СССР та Югославією були відновлені з ініціативи КПСС і що політика КПСС дружби та взаємодопомоги перемогла. [7] Примирення з Югославією у 1957-58 рр. вийшло далеко за межі, передбачені совєтами у 1955-56 роках. Воно охоплювала відносини лідерів Югославії не лише з совєцькими опонентами, але і з албанцями, болгарами, китайцями та іншими лідерами блоку. Насправді, югославські лідери добровільно здали свою ідеологічну та політичну незалежність блоку на нараді блокових партій у листопаді 1957 р. Це стало для них можливим, оскільки нарада прийняла резолюцію, яку Кардель і Ранкович, без сумніву, допомагали розробляти, дозволивши блоковим партіям просувати власні національні шляхи до соціалізму, за умови дотримання основних принципів марксистської революції та побудови соціалізму. Підтвердження того, що всі партії блоку погодилися, що з тактичних причин Югославія не повинна підписувати основну Декларацію наради, надається тим фактом, що після закінчення наради не було окремого або колективного засудження партіями блоку відмови Югославії від підписання. Дійсно, з листопада 1957 року реальний стан відносин між усіма лідерами блоку був відмінним, і між ними не було підстав для будь-яких серйозних суперечок. Справжнє обличчя відносин між Югославією та рештою блоку в період 1958-60 рр. виявилось у листопаді 1960 р., коли "нарада 81 партії" (яка продовжувала визнавати Югославію соціалістичною країною) публічно підтвердила як її найголовніше та найважливіше рішення Маніфест політики, який не лише включав концепцію Тіто про широку міжнародну солідарність, так сильно розкритиковану совєтами у 1958 р., але й рекомендації Карделя щодо відродження активістської політики та тактики Лєніна в період "мирного співіснування" та використання історичного досвіду НЕПу для сприяння побудови соціалізму. Звичайно, що публічного визнання югославського внеску (Тіто з Карделем як головних авторів - польський переклад) не відбулось, і автори Маніфесту не були названі. Фактично нарада офіційно оголосила, що югослави не брали участі у засіданнях. "Югославський ревізіонізм" в Маніфесті був загалом засуджений. Тим не менше, докази таємних угод, укладених між Югославією та рештою блоку в листопаді 1957 року, в поєднанні з аргументами, наведеними вище, вказують на висновок про те, що явна неучасть Югославії в нараді в листопаді 1960 року знову-таки була не більше ніж тактичним маневром. Ймовірність полягає в тому, що Югославія заздалегідь таємно погодилася на проекти резолюцій наради в листопаді 1960 р. і блок в цілому погодився з тим, що його інтереси найкраще будуть обслуговуватися Югославією, яка продовжує представляти себе незалежною, позаблоковою країною. Подальші аномалії "полеміки" Детальний огляд совєцької критики Югославії та перебігу суперечки 1958-60 рр. на тлі справжнього розколу Тіто-Сталіна виявляє ряд додаткових моментів, які або додають сумніви в справжність пізнішої суперечки і підтверджують те, що вона була дезінформаційною операцією, або допомагають проілюструвати використану в ній техніку дезінформації та цілі, яким повинна була слугувати операція. Суперечка відкрилася навесні 1958 року з критикою в совєцькій пресі проекту нової югославської партійної програми, яка включала заяву про шлях Югославії до соціалізму. Насправді заява повністю відповідала резолюціям листопадової наради комуністичних партій блоку в 1957 році. Отже, совєцька критика щодо цього була не лише дивною, непослідовною та невиправданою, але суперечила схваленню, характерно наданому блоковими партіями, різних національних шляхів до соціалізму, за умови того, що будуть дотримані певні основні принципи, такі як провідна роль комуністичної партії. Пізніше Хрущов і Тіто прямо і опосередковано визнали, що совєцька критика югославської програми була безпідставною. У своїй доповіді на XXI з'їзді КПСС у січні 1959 р. Хрущов сказав: "Питання методів та практики соціалістичного будівництва - це внутрішня справа кожної окремої країни. У нас немає суперечок з югославськими лідерами щодо створення робітничих рад чи з інших питань їхніх внутрішніх справ. Коли підписувалась Декларація наради представників комуністичних та робітничих партій соціалістичних країн, у них не було полеміки або суперечок". [8] Таким чином, Хрущов відкинув попередню совєцьку критику щодо "шляху до соціалізму" Югославії, але не до того, як ця полеміка вдало відволікла західних аналітиків від того, що насправді відбувалося всередині блоку. Совєцька критика Югославії за те, що вона не підтримувала соціалістичну солідарність, була однаково безпідставною. Визнання Югославією Східної Німеччини та прояв солідарності зі східнонімецькою компартією та її лідером Ульбріхтом показали, що Югославія виконує обіцянки підтримки, таємно надані совєтам. Примітно, що ні совєти, ні югослави не виявили під час полеміки 1958 року, що вони дійшли до цього таємного порозуміння. Офіційно решта блоку оголосила бойкот югославському партійному з'їзду у квітні 1958 р. Але бойкот був дивно неповним, оскільки, хоча офіційні делегації партії від блоку не були присутніми, посли з країн блоку були присутніми в якості спостерігачів. Реальність економічного тиску, який нібито чинив Совєцький Союз на югославів після суперечки 1958 року, залишає місце для значних сумнівів. Совєти не скасовували домовленостей і не розривали економічних відносин, як це робилося, коли Сталін розлучався з Тіто. Торгівля, технічне співробітництво та культурний обмін тривали. Совєти не скасовували своїх зобов'язань з кредитування 1956 року, принципово не відмовились від них або ж довільно не затягували дати виконання. Швидше за все, вони пропонували обговорити питання про відстрочення термінів виконання з 1957-64 до 1962-69 та 1963-69 років. У грудні 1958 р. в Москві почалися переговори про совєцько-югославську торгівлю, а в квітні 1959 р. в Бєлґраді було підписано програму культурного співробітництва. У січні 1960 р. югославський лідер Вукмановіч-Темпо зустрівся з Хрущовим у Москві. Одночасно Совєцький Союз та Югославія підписали протокол про наукове співробітництво. Критика Югославії через відсутність революційного запалу допомогла відволікти увагу від активної підтримки, яку надала Югославія пізніше визвольним рухам, особливо в Африці. Критиці Тіто щодо прийняття американської допомоги передували лише декілька місяців зі спроб совєтів отримати для самих себе два мільярди доларів кредитів від США для промислової модернізації. Тіто особисто вказав на непослідовність у квітні 1959 року, маючи на увазі візит Мікояна до США у попередньому січні. Хоча позиція Югославії в ООН виявилася хиткою між підтримкою США та підтримкою Совєцького Союзу, з життєво важливих питань, таких як німецький договір (у лютому 1959 р.), колоніалізм, роззброєння, реорганізація структури ООН, членство комуністичного Китаю в ООН, Югославія постійно підтримувала совєцьку позицію. Тому Ґромико мав вагомі причини сказати, що відносини совєтів з югославами були "хорошими", і що з основних питань їх позиції збігалися. [9] Порівняння суперечки 1958 року з розколом 1948 року показує, наскільки умовними були пізніші розбіжності. Суперечка 1958 року не набрала обертів. Явних порушень у політичних, економічних чи культурних відносинах не відбулось. Югославія не була політично ізольованою блоком. Військові дії їй не загрожували, а також не був оголошений економічний бойкот. Істотних змін у дипломатичному представництві між Югославією та рештою блоку не відбулося. Обмін делегаціями між ними тривав. Югославія попросила прийняти її на засідання СЕВ у квітні 1959 року, але, як стверджується, їй було відмовлено у запрошенні. Тим не менш, того ж місяця в Бєлґраді була підписана програма культурного співробітництва між Совєцьким Союзом та Югославією. Оскільки деталі дипломатичного протоколу часто цитуються західними аналітиками на підтримку існування розколів у комуністичному світі, варто згадати, що, незважаючи на існування нібито суперечки, Хрущов, перебуваючи на шляху до Албанії, надіслав привітальну телеграму до Тіто 26 травня 1959 року, що Тіто підтвердив наступного дня. Остаточною неузгодженістю суперечки був спосіб її закінчення. Без видимих причин відбулося раптове поліпшення совєцько-югославських відносин у 1960 році, що супроводжувалося тіснішим дипломатичним співробітництвом. Відкрите примирення відбулося в 1961 р. Суперечлива югославська партійна програма, яку Хрущов та совєцька преса так рішуче критикували у 1958 та 1959 роках і яку югослави так вперто відмовлялись виправити, перестала бути перешкодою для добрих відносин у 1960 та 1961 роках. Підсумовуючи, відкриті офіційні відомості з комуністичних джерел підтверджують чинність інсайдерської інформації про таємні совєцько-югославські угоди і підводять до висновку, що совєцько-югославська суперечка 1958—60 років не є повторенням справжнього розколу Тіто-Сталіна, а є обчисленим продуктом спільної совєцько-югославської операції з дезінформації на підтримку довгострокової політики блоку, до формулювання якої доклалися обидві сторони суперечки. Як тільки совєцько-югославська суперечка 1958-60 років розглядатиметься як штучна, і коли полеміка між лідерами визнається такою, що була ні чим іншим, ніж вітриною з оркестрованими домовленостями, спрямованими на зовнішніх спостерігачів, стане зрозумілим пояснення інших аспектів полеміки. Наприклад, у відповідь на напади Китаю на Югославію, югославська преса критикувала китайські комуни; потім, у грудні 1958 р., Хрущов відкрив покійному сенатору Губерту Хамфрі, що існують розбіжності між совєтами та китайцями за темою комун. Наступного місяця, звертаючись до XXI з'їзду КПСС, Хрущов відкинув власні зауваження і звинуватив "югославських ревізіоністів" у поширенні спекуляцій про відмінності між КПСС і КПК. Як він висловився: "А зараз югославські ревізіоністи взяли цього фабриканта [Хамфрі] до себе в свідки". Забігаючи певною мірою наперед, цей випадок, згаданий в останніх главах, можна розглядати як хороший приклад техніки дезінформації. По-перше, західний інтерес в неіснуючих китайсько-совєцьких відмінностях був викликаний заявою на найвищому рівні. Тоді відкидання Хрущовим його власних тверджень привернуло до них подальшу увагу Заходу і припустило, що вони, мабуть, дійсно представляли серйозну нерозсудливість з його боку, яку він всіляко хотів приховати. Крім свого значення в китайсько-совєцькому контексті, інцидент створив ще одне штучне питання, за допомогою якого можна розпалювати узгоджену, контрольовану суперечку між совєтами та югославами; це був приклад не антагонізму між ними, а співпраці у виконанні їх таємної угоди про співпрацю у сфері дезінформації. Завдання совєцько-югославської полеміки 1958-60 років Першою метою інсценування суперечки 1958-60 років було приховати справжню ступінь примирення між лідерами Югославії та інших країн блоку. Причини приховування були подвійними; приймаючи до уваги антисовєцьку позицію, яку займала Югославія за останні п'ять років життя Сталіна та співчуття Югославії польським та угорським повстанцями у 1956 р., раптове відкрите примирення з Югославією в 1958 р. могло спричинити несприятливі наслідки в інших місцях блоку, чого було особливо важливо уникати під час розробки нової довгострокової політики. Приймаючи до уваги також силу націоналістичних настроїв у югославського населення та в самій югославській партії, відкрита капітуляція югославських лідерів перед блоком та вимог його довгострокової політики могли спричинити серйозні проблеми з обома їх як послідовниками, так і опонентами всередині Югославії. Друга основна мета полягала в тому, щоб підготувати югославських лідерів до особливої стратегічної ролі шляхом формування іміджу незалежних. У передових країнах це було розраховано на те, щоб допомогти лідерам використовувати свої відносини з європейськими соціалістичними та профспілковими лідерами для сприяння формуванню об'єднаних фронтів між соціалістичними та комуністичними партіями, а в довгостроковій перспективі - сприяти розірванню військових пактів з США та нейтралізації Західної Європи та Японії. У країнах, що розвиваються, було розраховано прийняття югославів як справжніх нейтралістських лідерів Руху неприєднання, на який вони в перспективі зможуть вплинути і повернути проти Заходу. Вторинними цілями були: - Чітко закріпити штамп ревізіоністів за югославською партією та позначити її політику та доктрини як крайнощі одного з різновидів комунізму. - На пізньому етапі спланувати поворот Хрущова та совєцьких лідерів до югославського ревізіонізму і тим самим допомогти совєцькій активістській дипломатії розрядки у взаємодії з передовими країнами. - Набути досвіду, забезпечити підтримку та створити сприятливу атмосферу для розвитку інших операцій з дезінформації за аналогічним напрямком, щодо совєцько-албанського та китайсько-совєцького розколів, а пізніше - для незалежності Румунії. Глава 14. Друга операція з дезінформації: "еволюція" совєцького режиму. Частина перша: визначні зміни в СССР. З 1958 року на Заході певні зміни в Совєцькому Союзі широко трактуються як відображення тенденцій поміркованості щодо вимог комуністичної ідеології та зниження впливу останньої на практичне вирішення державних справ. Ці видимі тенденції зазвичай вважаються пов'язаними з переростанням Совєцького Союзу у велику державу, що все більше переслідує свої національні інтереси за традиційними напрямками і стикається зі звичними внутрішньополітичними проблемами, зокрема, появою дисидентського руху. Хоча в різні економічні, політичні, дипломатичні та ідеологічні аспекти режиму насправді були внесені зміни, слід розрізняти самі зміни та спосіб їх висвітлення, якщо метою є розуміння характеру та цілей дезінформації щодо цих змін. Економічні зміни Наприкінці 1950-х років зміни совєцької економічної практики включали в себе покращення матеріального стимулювання виробництва в промисловості та сільському господарстві, сприяння конкуренції та розширення приватної торгівлі в містах. Сенсаційні докази, що свідчать про відродження у Совєцькому Союзі капіталізму, з'явилися в совєцькій пресі у вигляді статей про чорний ринок і про підпільних капіталістів. В 1959 або 1960 роках в "Ізвєстіях" з'явилися сповіді "колишнього совєцького підпільного мільйонера". В Совєцькому Союзі справді є і в різному масштабі завжди була приватна торгівля, на якій колективізовані селяни та деякі приватні особи продавали сільськогосподарську продукцію, вирощену на своїх ділянках. У період НЕПу, коли приватна власність та приватне підприємство були дозволені, цей приватний ринок досяг свого післяреволюційного зеніту. З припиненням НЕПу та колективізацією сільського господарства він скоротився до мізерних розмірів. Під час і після Другої світової війни він ненадовго відродився, лише щоб кардинально згорнутись в останні роки правління Сталіна. Після його смерті, з новим акцентом на стимулювання та скасування постачання товарів державі фермерами з їх приватних ділянок, приватна торгівля знову зросла у масштабах. Зараз вона існує у двох основних формах: основний ринок, у містах, де колгоспники та деякі приватні особи продають свою сільськогосподарську продукцію; і невеликий чорний ринок, особливо в Москві та Лєнінґраді, на якому між совєцькими спекулянтами та іноземними дипломатами та відвідувачами відбуваються незаконні операції з валютою та товарами. Зростання основного ринку було суворо обмежене, оскільки впровадження більшого стимулу для фермерів та інших робітників не супроводжувалося легалізацією приватних підприємств; основний акцент робився на збільшенні виробництва та ефективності не на приватних підприємствах, а в колгоспах та націоналізованих галузях промисловості та на торгових підприємствах. Не може бути значного розширення приватного ринку в здоровій конкуренції з державним сектором, поки не введені приватна власність та підприємства. Совєцький уряд не виявляє жодних ознак подібних ініціатив; навпаки, режим зберігає своє вороже ставлення до приватної власності, а кінцевою метою партійної політики все ще є тотальне вимирання приватного сектора. Що стосується чорного ринку, то він, як знають іноземні дипломати, надзвичайно обмежений і незаконний. Менше відомо те, що він таємно контролюється та активно експлуатується антиконтрабандним управлінням ВҐУ КҐБ. Значною мірою управління було сформоване в 1959 р. за напрямками аналогічними управлінню, створеному в ҐПУ в період НЕПу. Його функція - контролювати діяльність вітчизняних спекулянтів та іноземних бізнесменів, а також шантажувати та вербувати в якості агентів, членів дипломатичних служб та інших іноземних відвідувачів, які здійснюють незаконні операції. Голова цього нового управління Сєргєй Міхайловіч Фєдосєєв був настільки успішним у вербуванні іноземців, у тому числі американців, що в 1961 році його підвищили на посаду начальника американського управління, відповідального за вербування чиновників посольства США в Москві. Тенденції до приватного підприємництва існували в Совєцькому Союзі з часів революції. Не завжди повідомлялося про арешти привласнювачів та спекулянтів, які збагатили себе за державні кошти. Якщо в 1959-62 рр. такі арешти отримували широкий розголос, це не свідчить про те, як вірили деякі західні спостерігачі, і у що Совєцький Союз хотів щоб вони повірили, що капіталізм у Совєцькому Союзі відроджується; навпаки, це вказувало на те, що режим активізує свою традиційну ідеологічну політику щодо усунення "залишків капіталізму", одночасно просуваючи міф про відновлення капіталізму. З кінця 1950-х рр. проводився захід з реорганізації промисловості. Більші повноваження щодо ініціативи були надані місцевому економічному управлінню без послаблення центрального контролю. Були створені місцеві ради народної економіки. Повноваження економічних посадових осіб були підвищені. У західній термінології ці посадові особи описуються як "технократи", які, як кажуть, все більше захоплюють контроль. Але те, що західні спостерігачі в основному ігнорують, це те, що ці так звані технократи - це насправді члени партії, які, отримавши виробничу чи іншу спеціалізовану підготовку, застосовують партійну лінію за місцем роботи. Через них партія здійснює більш ефективний контроль над совєцькою промисловістю, який, незважаючи на появу останніх змін, зараз більш всебічно планується і ефективніше координується, ніж раніше. З 1962 р. в офіційній совєцькій пресі тривали затяжні дебати щодо впровадження мотивів прибутку, концепції регульовано-ринкової економіки та створення системи довіри в промисловості. Визначну роль у дебатах відіграв совєцький економіст професор Лібєрман. [1] За словами Лібєрмана, фабрикам слід надавати не більше ніж базові виробничі плани, які мають спиратися в основному на комерційні замовлення. В рамках базового плану фабрики повинні бути вільними у визначенні власної заробітної плати, витрат та прибутку. Частка прибутку повинна виплачуватися у стимулюючий фонд, який виплачував би премії менеджерам та працівникам. Введення державних трестів, які діятимуть на основі прибутку, заохочувалося урядом. Насправді деякі трести такого роду були створені починаючи з 1962 року; наприклад, невеликі взуттєві фабрики були експериментально об'єднані в один комплекс у фірмі "Прогрес" у Львові, а інші трести були створені у Ґорькому та інших місцях. Подібність цих реформ до капіталізму лише поверхова. Їх дією було посилення, а не ослаблення партійного контролю над промисловістю. Залишаються фундаментальні відмінності між совєцькою та капіталістичною системами в їх основних цілях, принципах власності та управління, розподілі національного доходу та політичної влади. Акцент в совєцькій програмі капітальних інвестицій все ще залишається на важкій промисловості і особливо на озброєнні, включаючи військові супутники та ядерні ракети. Слід зазначити, що економічні реформи певною мірою відображали досвід НЕПу. Деякі ідеї Лібєрмана, а також створення трестів у промисловості були безпосередньо змодельовані за НЕПом, але насправді зміни 1960-х були менш далекосяжними, ніж ті, що стосуються 1920-х років. Приватна власність на підприємствах після 1960 року не була відновлена; сільське господарство залишалося колективізованим. Реформи, які були проведені в 1960-х і 1970-х роках, не означали кардинальної зміни режиму; вони були ретельно прорахованими кроками, які режим вживав в рамках своєї довгострокової політики. Їх метою було не змінити природу системи, а стабілізувати її, зробивши економіку більш ефективною, а партійний контроль більш дієвим. Коротше кажучи, існує менше об'єктивних підстав для того, щоб стверджувати, що економічна природа режиму розвивалась у напрямку капіталізму з 1960 рр., ніж у період НЕПу. Однак у 1960–70-х роках застосовувалася та ж методика, що й у 1920-х роках, щоб перебільшити та викривити характер змін, що відбулися, для демонстрації ослаблення ідеологічного впливу та тенденції до відновлення капіталізму. КҐБ відіграло активну роль у цьому викривленні. Наприклад, зізнання підпільного мільйонера в "Ізвєстія" надіслало КҐБ за особистою настановою Шелєпіна. Більш розповсюджена методика була використана КҐБ для прямого впливу на думки заїжджих західних туристів, бізнесменів, науковців та кореспондентів. Наприклад, західні економісти, які відвідують Совєцький Союз, природно бажають зустрітися з совєцькими колегами. Нормальна ж практика останніх - заздалегідь радитись про такі зустрічі з партією та КҐБ. Потім вони отримують інструктаж про лінію, яка повинна бути прийнята у "відвертих" дискусіях із західними колегами про вади совєцької системи та напрямок, в якому вона розвивається. Зважаючи на те, що відновлення капіталізму в Совєцькому Союзі не було, китайські та албанські звинувачення в цьому у своїй полеміці з совєцькими лідерами в 1960-х роках були безпідставними, і тому вони можуть розглядатися як складова частина узгоджених зусиль блоку з дезінформації відповідно до довгострокових політичних рішень, прийнятих за участю китайців та албанців у період 1958–60 років. Політичні зміни Віра Заходу у поміркованість совєцького ставлення до внутрішніх та зовнішніх політичних проблем протягом 1960-х років ґрунтувалася на різних змінах, введених з 1958 року. Їх можна коротко перерахувати. Була вироблена нова формула для заміни "диктатури пролетаріату" в термінах офіційної комуністичної мови. Нею стало поняття "загальнонародної держави". [2] Були внесені певні правові зміни. Було вжито заходів нібито для зменшення ролі та впливу служби безпеки. Всесоюзне міністерство внутрішніх справ було скасовано в 1959 році - але лише на короткий час. Голова КҐБ, горезвісний професіонал міліції генерал Іван Сєров був звільнений 9 грудня 1958 року; його замінив через два тижні колишній лідер совєцького молодіжного руху та стверджуваний ліберал Шелєпін. Використання терору скоротилося. Було постановлено, що слід дотримуватися "соціалістичної законності". КҐБ було представлено як реформовану організацію, жорстоку проти ворогів режиму, але "гуманістичну" у підході до совєцького народу, як це було з його провісником часів Дзєржинского. Хрущов сказав редакціям західнонімецької соціал-демократичної преси, що організації державної безпеки взагалі не потрібні Совєцькому Союзу; їх можна було щонайбільше використати для розгляду випадків дрібної крадіжки. [3] Хрущов та Шелєпін неодноразово заперечували, що в Совєцькому Союзі були політичні в'язні. [4] Публікація в "Комуністі": "Органи державної безпеки зараз все більше і більше роблять акцент на превентивній, навчальній роботі. Вони розширюють свою профілактичну роботу". [5] Цей напрямок був в різкому контрасті з попереднім акцентом на репресії в роботі служб безпеки. [П1] Було показово пом'якшено ставлення до релігії. Голова Управління у справах православної церкви, співробітник КҐБ на ім'я Ґєорґій Карпов, був замінений Владіміром Куроєдовим, колишнім секретарем провінційного комітету партії. Релігійним лідерам дозволили більше виїжджати за кордон. Більш ліберальне ставлення було прийнято до письменників, учених та інших творчих працівників. Були випадкові, вірогідно, незалежні та стихійні вирази громадської думки. Інколи публікувалися неофіційні критичні коментарі щодо режиму. Поки традиційний соціалістичний реалізм у мистецтві продовжував отримувати офіційне заохочення, в Москві проходили широко розрекламовані виставки художників-абстракціоністів. Хрущов їх жорстоко критикував. Як у живописі, так і в літературі: поряд з традиційним безкомпромісним ідеологічним стилем, деякі відомі совєцькі поети та автори публікували суперечливі матеріали в совєцькій та зарубіжній пресі. Деякі зазнали цькування та покарання. Вірш Євтушенка, що містив критику Сталіна, був опублікований у Совєцькому Союзі. Також вийшов "Один день Ивана Денисовича" Солженіцина, опис життя в совєцькій в'язниці автора, який сам був ув'язненим при Сталіні. На початку 1960-х з'явились роботи інших колишніх в'язнів, таких як Боріс Дьяков та Ґеорґій Шелєст. Більше совєцьких туристів їздили за кордон, включно з письменниками, які висловлювали критичні та суперечливі коментарі щодо режиму. Деяким було дозволено назавжди покинути Совєцький Союз. Всередині Совєцького Союзу відомий письменник Кочєтов виступив лідером "консервативного" крила спілки письменників, а покійний поет Твардовскій, який був спонсором творів Солженіцина, керував "лібералами". До лібералів приєдналися поети Євтушенко та Вознєсєнскій, а також видатні вчені та інші дисиденти. За допомогою цих, мабуть, більш ліберальних офіційних поглядів змінився образ Совєцького Союзу, представлений зовнішньому світу; політичних змін основ режиму не було. "Загальнонародна держава" все ще була диктатурою, яка керувала виключно, і тепер ефективніше, комуністичною партією через партійний апарат та інші органи, в тому числі КҐБ. КҐБ все ще був одним із стовпів сили і стабільності режиму. Справжня антикомуністична політична опозиція була придушена, як і раніше, але вибірково. Справжній характер совєцького режиму та КҐБ та їхню нетерпимість до ідеологічної опозиції продемонстрували у жовтні 1959 р. вбивством у Західній Німеччині КҐБ українського лідера націоналістів Степана Бандери. Режим у Совєцькому Союзі був не менш безжальним, коли він мав справу з націоналістичними чи іншими опозиційними рухами. Незважаючи на заперечення Хрущова, політичні в'язні все ще існували, хоча їх кількість зменшилася. Політичні процеси, як правило, все ще проходили в таємниці. Про масштаби репресій не можна судити за показовими процесами, які іноді були оприлюднювані, або за інформацією, яка за прикладом 1920-х років іноді просочувалася з політичних чи тактичних міркувань через саміздат та інші джерела. За словами Ніколая Міронова, колишнього голови відділу КҐБ у Лєнінґраді, в 1958-59 рр. відділ все ще арештовував 35 відсотків антисовєцьких елементів, які він виявляв; інші 65 відсотків звільнялись з профілактичними попередженнями. Совєцька інтелігенція досі офіційно контролювалася через партійні організації в різних інститутах, академіях, письменницьких та інших спілках. Неофіційно їх досі контролювали спецслужби через таємних агентів. У Совєцькому Союзі не було вільного, незалежного, стихійного вираження політичних поглядів. Хоча використання терору зменшилось порівняно зі сталінським часом, справжня реформа пішла не далі, ніж у "відлигу" між 1953 та 1956 роками. Так звану політичну еволюцію режиму можна зрозуміти у світлі секретного звіту Шелєпіна як реалізацію довгострокової політики стабілізації та зміцнення режиму шляхом перенесення успішних методів 1920-х років. Політика передбачала не зменшення влади КҐБ, а надання їй ширшої, активнішої, складнішої та впливовішої політичної ролі у формуванні та обумовленні життя суспільства. Висловлювання Хрущова та інших, які цитувались вище, про зменшення важливості КҐБ, були неправдивими і самі по собі є свідченням навмисного створення помилкового образу совєцького суспільства. Сам КҐБ брав участь разом з партією та совєцьким керівництвом у створенні цього помилкового іміджу. Видатні совєцькі юридичні експерти, зокрема декілька з Інституту КҐБ, такі як професор права Віктор Чхіквадзе, допомогли совєцьким лідерам сформулювати нову концепцію "загальнонародної держави". Вони також допомогли підготувати неправдиві твердження, наведені вище щодо обмеженої ролі КҐБ та відсутності політичних в'язнів. Коли спантеличені співробітники та студенти Інституту КҐБ (серед них і автор) вказали на неточність зауважень Хрущова та попросили пояснення, їм сказали, що такі заяви потрібні з політичних та тактичних міркувань. Насправді заяви були зроблені для того, щоб замаскувати нову роль КҐБ. Подальші докази ролі КҐБ у формуванні нового, помилкового зображення режиму, докази, що ілюструють зв'язок у техніці між періодом НЕПу та 1960-х, можна побачити у випадку Васілія Шульґіна. Шульґін був колишнім монархістським лідером емігрантів, який став жертвою "Тресту" ОҐПУ і мимоволі використовувався ОҐПУ для впливу на західні погляди на совєцьку еволюцію. У вересні 1925 р. "Трест" заманив його до Совєцького Союзу, де під егідою "Тресту" він відвідав Київ, Москву та Лєнінґрад, зустрівшись з "міністрами" оборони, закордонних справ та фінансів "підпільної організації" "Тресту". У 1927 році він написав книгу про візит до Совєцького Союзу під назвою "Три міста". Після погодження "Трестом" (фактично, ОҐПУ) книга була видана за межами Совєцького Союзу. Однією з її головних тем було те, що іноземне втручання в совєцькі справи було зайвим, оскільки комунізм наближався до занепаду. Після Другої світової війни совєцькі органи безпеки заарештували Шульґіна в Бєлґраді. Він був ув'язнений у Совєцькому Союзі за свою причетність до "Тресту" у 1920-ті роки. У 1960 році він був звільнений із в'язниці і КҐБ його використовував, на цей раз свідомо, щоб опублікувати брошуру, в якій той виклав міркування про те, що совєцький режим розвивався до більш толерантної та демократичної системи. [6] Дипломатичні зміни Починаючи з 1958 р. совєцьке керівництво робило особливий акцент на мирному співіснуванні, торгово-економічних відносинах із Заходом, поміркованому та діловому підході до переговорів та угод. Совєцька дипломатія вступила в активну фазу; особиста дипломатія на вищому рівні стала звичайною практикою. Хрущов та інші совєцькі лідери відвідали США та Францію; західних лідерів запрошували до Совєцького Союзу. Були вироблені підходи до урядів передових капіталістичних країн, включно з Великобританією, США, Західною Німеччиною, Францією та Японією, з метою покращення політичних, економічних та культурних відносин. Совєти виявляли інтерес до самітів та міжнародних зустрічей з питань роззброєння та торгівлі. 4 грудня 1958 р. совєти видали декларацію про припинення ядерних випробувань, перед якою передували інші пропозиції щодо роззброєння. [7] Совєти висловили бажання отримати капітальне обладнання з індустріально розвиненого некомуністичного світу на основі довгострокових кредитів. [8] Країни, що межують з Совєцьким Союзом, отримали особливу увагу. [9] У травні 1962 р. Хрущов запропонував всесвітню конференцію з питань торгівлі. Ці ініціативи не означали еволюції до менш ідеологічної та більш конвенційної національної форми дипломатії з боку совєцької влади. Їх слід порівнювати з совєцькою дипломатією під Лєніним в часи НЕПу; вони були аналогічними прорахованими кроками, зробленими на основі і в рамках ідеологічної довгострокової політики. Аналогічний акцент на мирному співіснуванні та ділових відносинах з капіталістичним світом та подібне використання контактів з високопосадовцями в некомуністичних урядах можна побачити в совєцькій дипломатії, що призвела до конференції в Генуї 1922 р. Це був період, коли сам Лєнін виступав за використання поміркованої мови, уникаючи, зокрема, слів про те, що насильство та терор відігравали будь-яку роль у совєцькій тактиці. Пропозиції совєцького уряду до Генеральної асамблеї ООН щодо повного та всебічного роззброєння та заклик до проведення всесвітньої конференції з питань торгівлі ще більш вражаюче схожі на пропозиції совєтів у 1920-х роках. Так звана поміркована совєцька дипломатія 1960-х років - це повторення активістської зовнішньої політики Лєніна з метою отримання конкретних вигід для Совєцького Союзу шляхом використання суперечностей всередині і між некомуністичними країнами. Якщо цю історичну основу совєцької дипломатії у 1960-х врахувати разом із памфлетом Лєніна "Детская болезнь левизны в коммунизме", стає легше зрозуміти, чому акцент на співіснуванні та діловій співпраці держав із різними соціальними системами у 60-ті роки супроводжувався посиленням ідеологічної боротьби всередині і поза Совєцьким Союзом. Заклики Хрущова до мирного співіснування та роззброєння поєднувалися з відвертими атаками на капіталізм та прогнозами потрясінь на Заході, які були зроблені під час та після його візитів до США у 1959 та 1960 роках. [10] Ще важливішим було посилення підтримки революційних та національно-визвольних рухів за кордоном, найбільш помітно у В'єтнамі та Африці. У 1960 році в Совєцькому Союзі було засновано новий університет, Університет Патріса Лумумби, призначений для підготовки революційних лідерів для країн, що розвиваються, в Африці, Азії та Латинської Америці. Подібність між совєцькими ініціативами у 1920-х роках та тими в кінці 1950-х - початку 1960-х років не оминула уваги всіх західних аналітиків. Наприклад, Девід Ебшир у своєму внеску до книги "Detente: Cold War Strategies in Transition" заявив, що коригування НЕП у 1920-х роках було більше яскравим, ніж будь-яке коригування, яке зараз проводиться для адаптації СССР до мінливих умов. [11] Так само Лазар Пістрак у своїй книзі "Великий тактик" зауважив, що Хрущов "відновив лєнінські методи активної зовнішньої політики та одночасного поширення світових революційних ідей за допомогою безпрецедентних пропагандистських зусиль". [12] Третій західний спостерігач Генріх фон Штакельберг вказував на невідповідність між мирним співіснуванням та заснуванням університету для підготовки революційних лідерів для Третього світу. Він провів пряме порівняння між університетом Лумумби та Комуністичним університетом трудящих Сходу, створеним майже за сорок років раніше при Лєніні для підготовки кадрів для східних совєцьких республік Туркестану, Казахстану та Кавказу. Як він зазначив, це також можна порівняти з Університетом Суня Ятсена, який готував кадри для комуністичної революції в Китаї. [13] Незважаючи на розмови про мирне співіснування, совєцька політика спровокувала чи сприяла ряду криз протягом десятиліття, що настало після 1958 року, включно з Берлінською кризою в листопаді 1958 року, коли Хрущов запропонував скасувати окупований статус міста; кризою U-2 1960 року, яку Хрущов використовував для руйнування саміту; рішенням Совєцького Союзу про відновлення ядерних випробувань у 1961 році; Карибською криза 1962 р. (en. Cuban crisis); кризою на Близькому Сході 1967 року. Знов-таки, пояснення слід шукати в досвіді НЕПу та лєнінському погляді на зовнішню політику як на форму ідеологічної боротьби, в якій слід використовувати як мирні, так і немирні методи. Мирне співіснування було визначено при Хрущові, як і за Лєніна, як форму класової боротьби між антагоністичними соціальними системами, заснованої на активній експлуатації суперечностей всередині і між некомуністичними країнами. [14] Відродження активної лєнінської зовнішньої політики було підтверджено, наприклад, у совєцькій військовій газеті "Красная звєзда" 18 липня 1963 р. у статті, в якій зазначалося: "Лєнінська зовнішня політика, яку проводили ЦК КПСС та совєцький уряд - це принципова, гнучка, активна політика, яка завжди перебуває у наступі. Вона повністю виправдала себе і приносить чудові плоди. Комуністи не тримають у таємниці, що співіснування необхідне для перемоги марксистсько-лєнінських ідей у всьому світі, що існують глибоко вкорінені відмінності між двома світовими системами соціалізму та капіталізму. Для вирішення цих відмінностей, вважають марксисти-лєніністи, війна не є обов'язковим засобом в економічній, політичній та ідеологічній боротьбі". Совєцька зовнішня політика в 1960-ті роки не була поміркованою; вона було більш наступальною, ніж у роки, що передували і слідували після смерті Сталіна, коли криза режиму змусила його перейти до оборони. Ідея, що вона була більш поміркованою, більш конвенційною, більш націоналістичною та менш ідеологічною, є продуктом навмисної дезінформації та систематичного використання термінів, таких як мирне співіснування, які самі по собі навмисно вводять в оману. Совєцькі служби безпеки та розвідки відігравали свою роль у викривленні природи совєцької зовнішньої політики, зокрема, проектуючи та підкреслюючи спільні інтереси між комуністичними та некомуністичними країнами. Участь видатних совєцьких агентів впливу в науковій галузі, таких як академік Топчієв, та роль, яку вони відігравали у Пагуоші та інших конференціях, нагадують використання євразійського руху Дзєржинскім у 1920-х роках. [П2] Китайські та албанські звинувачення в тому, що совєцький режим відступив від лєнінських принципів революційної політики, сприяли визнанню Заходом думок, що це справді так. Оскільки, як показав цей аналіз, звинувачення були безпідставні, і оскільки китайці та албанці були учасниками прийняття довгострокової політики, їх звинувачення слід розглядати як ще один елемент спільних зусиль з дезінформації. Вплив ідеології Зміни в економічній, політичній та дипломатичній практиці совєцької влади, які були описані вище, сприяли вірі на Заході, що вплив ідеології на совєцьку систему зменшився. Це було не так. Навпаки, зміни та коригування були обчислені, контрольовані та прагматичні. Вони не зачіпали економічних та політичних основ режиму; насправді вони сприяли відновленню та зміцненню ідеології, порівняно зі сталінським періодом. Так само не завжди послідовно підтримувана поміркованість совєцької преси щодо Заходу та постійний акцент на спільних інтересах між комуністичним та некомуністичним світами не вказували на ревізіонізм чи збільшення західних чи націоналістичних впливів у Совєцькому Союзі, а скоріше на тактичну зміну рамок довгострокової політики. Правдою є те, що нове, освічене, післяреволюційне покоління, яке виросло в Совєцькому Союзі (як і у Східній Європі), склало в основному мовчазний виклик основним принципам комуністичної системи та її ідеології; існувало сильне приховане занепокоєння і протидія, особливо серед інтелігенції та молоді, і справжнє, глибоко вкорінене почуття націоналізму серед російського та інших народів Совєцького Союзу, ворожих режиму. Вороже ставлення молоді посилювали репресії, яким піддалося старше покоління. Ця справжня опозиція та зменшення впливу ідеології, що досягло найвищого рівня в найближчі післясталінські роки, поставили перед режимом серйозну проблему. Він міг або повернутися до масових репресій за сталінськими лініями, або прийняти новий, більш гнучкий лєнінський підхід. Сталіністські методи явно зазнали поразки, очевидним вибором були лєнінські методи. Економічний розрив між привілейованим "новим класом" та робітниками та колгоспниками був звужений, використання терору та репресій обмежене, а для протидії релігійним, націоналістичним та західним впливам застосовувались більш досконалі методи. До "загубленого" молодого покоління був застосований більш гнучкий, лєнінський підхід. Використовуючи методи періоду НЕПу, режиму вдалося підвищити свій престиж, зняти внутрішню кризу та нейтралізувати фактичну та приховану внутрішню опозицію. Єдиною реальною зміною ідеологічної суті режиму була його підвищена ефективність. Серед інших факторів, які сприяли вірі Заходу у зменшення впливу ідеології, наприклад, була заміна "диктатури пролетаріату" на "загальнонародну державу"; умовне переродження совєцьких лідерів від справжніх революціонерів у реформаторів та ревізіоністів; стверджуване зростання в совєцькому суспільстві цільових груп та поява чогось на зразок буржуазного середнього класу; відродження десталінізації; підвищення доступності совєцьких вчених, письменників та інших інтелектуальних та культурних діячів; дозвіл більшій кількості совєцьких євреїв на еміграцію; і звинувачення совєтів китайцями та албанцями у ревізіонізмі. Згідно з програмою КПСС на 1961 рік, "диктатура пролетаріату" (іншими словами, диктатура комуністичної партії) послужила своєму призначенню. [15] "Загальнонародна держава" повинна була зберігатися "до повної перемоги комунізму". Далеку від свідчення про ослаблення ідеологічного контролю партією, цю нову формулу слід розглядати як частину загальної спроби розширити політичну базу партії та посилити її вплив, надаючи їй більш поміркований та менш ексклюзивний образ. Партія зберегла свою монополію на владу, політику та ідеї. Прогалина між совєцькою та некомуністичною соціальними системами насправді розширилася ще під час пропаганди міфу про їх спільні інтереси. Нетерпимість будь-якої справжньої, неконтрольованої політичної опозиції в Совєцькому Союзі була і є такою ж жорстокою, як ніколи. Усі дії всередині і за межами країни здійснюються з прямими або опосередкованими посиланнями на дотриманні принципів лєнінізму. Ідеологічні та політичні міркування переважають національні та економічні міркування, як ніколи. Будь-яке сподівання на справжнє зростання ревізіоністських, націоналістичних чи західних впливів на режим є нереальним, особливо з огляду на теперішнє ставлення Заходу до системи. Ще менш обґрунтованою є думка про те, що совєцькі лідери та члени партії менш ідеологічно мотивовані, ніж раніше, і відмовились від революції на користь реформізму та ревізіонізму. Хоча певною мірою коригування після 1958 року були введені під тиском невдоволеного населення, серед якого вплив ідеології зазнав справжнього спаду, ці корективи також відповідали ідеологічним цілям довгострокової політики, до якої були спрямовані всі лідери. Молоде покоління таких лідерів, як Шелєпін, Полянскій та Андропов, не були і не є ревізіоністами або "молодими турками" (подібно турецькій політичній течії на початку 20 ст. - прим. пер.), як їх позначили деякі західні коментатори. Звіт Шелєпіна та діяльність КҐБ, за яку він та Андропов відповідальні, демонструють, що вони є фанатичними революціонерами, які дотримуються ідеологічної, лєнінської політики та кваліфіковані для того, щоб перейняти на себе тягар влади від старшого покоління через їхню відданість цій політиці і завдяки їхнім досягненням у її здійсненні. У совєцькому керівництві немає ні лібералів, ні поміркованих, ні консерваторів; є лише комуністи, дії яких визначаються вимогами довгострокової політики. Вони можуть приймати публічну маску лібералів чи сталіністів, але лише за умови, що цього вимагатиме Президія партії в інтересах цієї політики. Однаково необґрунтованим є уявлення про те, що професійні верстви Совєцького Союзу стають менш ідеологічно налаштованими або більш незалежними від партії. Справа в тому, що, як правило, провідні чиновники, генерали, вчені та професійні бюрократи - це члени партії, які знають, що їх добробут залежить від їхньої відданості партії та уряду і що вони постраждають, якщо режим буде послаблений. Взагалі вони менш скептично ставляться до комуністичної доктрини, ніж у роки Сталіна. Оскільки арешти серед них зараз незвичні і мають місце лише в тому випадку, якщо вони беруть активну участь в опозиції проти режиму, вони насправді є більш лояльними, ніж раніше. Вони знають, що авторитет партійного керівництва є беззаперечним. Оскільки все знаходиться під контролем партії, то між керівництвом партії та професіоналами немає поділу. Якщо професіонали відіграють важливішу роль у здійсненні політики, вони роблять це під контролем партії. Помилково вважати, що професіонали в будь-якій галузі можуть бути політично незалежними, як це є на Заході. Вони мають значний вплив, але незалежності не мають. Неофіційними доказами того, що військові та економічні професіонали чи технократи відіграють незалежну роль у процесі вироблення політики, можна знехтувати. Якщо деякі фахівці подають у відставку або висловлюють критичні погляди в совєцькій пресі або контактують з іноземцями, можна припустити, що вони роблять це за вказівкою партії. Коригування в економічній політиці не були відповіддю на тиск економістів, технократів чи науковців, як це іноді припускається, але були сплановані та здійснені з ініціативи та під контролем партійного апарату, що діяв відповідно до вимог його ідеологічної довгострокової політики на основі досвіду НЕПу. Коригування були призначені не для збагачення окремих людей чи груп, а для збагачення та стабілізації режиму та здійснення комуністичної політики. Технократи та інші професіонали не втратили ідеологічного завзяття; вони залишаються провідними партійними чиновниками, які просто отримали нові завдання від партії. Якщо хтось із них помітно відходить від комуністичних норм життя або перероджується в ревізіоністів середнього класу, їх відстороняють від посади та замінюють. Їх ідеологічне завзяття підтримується шляхом ненасильницьких чисток, систематичної ідеологічної освіти та суворого партійного контролю. Совєцькі робітники та колгоспники не стають середнім класом, як люблять вважати деякі спостерігачі. Поліпшення в більшості рядових працівників залишається незначним. У них попереду довгий шлях, поки вони не досягнуть гідного рівня життя. Крім того, в совєцьких умовах поява середнього класу неможлива, оскільки партія має різні цілі і, за необхідності, посилює ідеологічну боротьбу проти філософії середнього класу та практикує виключення подібних змін із совєцького суспільства. Основні документи партії та блоку, що мають тривале значення, такі як протокол XXII з'їзду партії КПСС, Маніфест від листопада 1960 р., доповідь Хрущова від 6 січня 1961 р. та програма КПСС 1961 р., підтвердили основоположні принципи совєцького режиму та його ідеологію, а також остаточні ідеологічні цілі Совєцького Союзу та блоку. Ці документи спрямували комуністичний рух на активізацію ідеологічної боротьби проти чужинських ідеологій як внутрішньо, так і зовні; вони закликали до більшої і кращої комуністичної ідеологічної освіти. Докази не підтверджують висновок про те, що, незважаючи на ці документи, совєцький режим перетворювався на менш ідеологічну та більш звичну національну систему. Навпаки, вони вказують на свідоме рішення режиму переслідувати визнані ідеологічні цілі ефективніше, відволікаючи увагу Заходу. Режим прагнув досягти цього, оманливо представляючи тактичні, прагматичні зрушення у своїй практиці як фундаментальні та спонтанні, тим самим проектуючи помилковий образ системи, що розвивається у напрямку, протилежному заявленим цілям. При плануванні та виконанні цього викривлення він використав доктрину та історичний досвід лєнінського НЕПу. Відродження десталінізації Мабуть, найважливішим прийомом, який використовувався для проектування поміркованого зображення совєцької політики наприкінці 1950-х - початку 1960-х, було відродження десталінізації та пов'язане з цим питання "ревізіонізму". Це можна побачити, наприклад, у призначенні Пєрвухіна послом совєцької Східної Німеччини у 1958 році; заміні Сєрова Шелєпіним на посаді голови КҐБ; поновленні викриття на XXII з'їзді КПСС у жовтні 1961 р. антипартійної групи як сталіністів за минулу роль у репресіях; відроджені критики самого Сталіна за ці репресії та вилучення його тіла з мавзолею Лєніна; спеціальній експлуатації справи Молотова; та відображенні відмінностей у ставленні до Сталіна між совєцькими лідерами, з одного боку, і албанцями та китайськими лідерами, з іншого. Пєрвухін був членом опозиції до Хрущова в червні 1957 р. Тому він був ідентифікований на Заході, хоча і помилково, як безкомпромісний. Він був призначений послом у Східній Німеччині в той час, коли стратегами блоку готувалася Берлінська криза 1958 р. Його призначення можна розцінювати як першу розраховану спробу надати Заходу правдоподібне пояснення міжнародної кризи, спровокованої впливом жорстких людей у совєцькій системі. Насправді криза була створена в рамках довгострокової політики, і головним речником на ній був не хто інший, як сам Хрущов. Справа Сєрова відрізнялася тим, що він довгий час був прихильником Хрущова, але, як уже було пояснено, його горезвісна минула участь у репресіях та його обмежені погляди зробили його непридатним для провідної ролі у здійсненні нового довгострокової політики. Біографія Шелєпіна, колишнього лідера совєцької молоді, забезпечувала корисний контраст, що, в свою чергу, сприяло "ліберальним" образам Хрущова та Шелєпіна. Поновлена критика на XXII з'їзді КПСС антипартійної групи Молотова, Малєнкова, Булґаніна, Ворошилова та інших за їх роль у минулих репресіях та "опору Пєрвухіна політиці реформ" були, мабуть, найбільш яскравими та переконливими прикладами обчисленого використання хибної десталінізації. Пов'язані питання були врегульовані з припиненням боротьби за владу та створенням однорідної команди лідерів, яка дотримувалася довгострокової політики. Відображення "відмінностей" між поміркованими та сталіністами було пов'язане з рішенням XXII з'їзду партії 1 листопада 1961 р. вилучити тіло Сталіна з мавзолею Лєніна та перепоховати його в Кремлівській стіні. Іншим інсценованим відображенням стала показова відмова охоронців КҐБ перед закордонними дипломатами та журналістами дозволити Ворошилову приєднатися до інших совєцьких лідерів на вершині мавзолею Лєніна для офіційного параду в листопаді 1961 року. Однією метою цих поетапних проявів десталінізації було створення сприятливого клімату для перетворення колишніх внутрішніх ворогів режиму в активних союзників у просуванні його довгострокової політики. Хрущов особисто проводив зустрічі з кількома дітьми реабілітованих чиновників. З метою залучати до нової політики всі верстви совєцького суспільства, реабілітація була розширена за межі політичного поля. У Хрущова була широко розрекламована зустріч із злодієм, якого випустили з в'язниці. КҐБ відводило особливу роль у реабілітації колишніх в'язнів та поверненні їх до партійних лав. КҐБ допомагало таким людям отримувати квартири та роботу завдяки контактам на заводах та інших установах. Тих, кого вважали придатними, набирали в КҐБ для політичних доручень. Пояснення справи Молотова є складнішим і заслуговує детального огляду. Згідно з офіційними та напівофіційними повідомленнями, Молотов використовував призначення послом у Монголії для встановлення контакту з китайськими лідерами. Коли совєцькі лідери дізналися про цей зв'язок, Молотова відкликали та призначили в 1960 році головним совєцьким представником при Міжнародному агентстві з атомної енергії (МАГАТЕ) в Австрії. За словами Сатюкова, головного редактора "Правди", та інших комуністичних лідерів, у тому числі Куусінєн, напередодні XXII з'їзду партії в жовтні 1961 р. Молотов розіслав лист членам ЦК КПСС, де проект нової партійної програми критикувався як "ревізіоністський, нереволюційний та пацифістський". [16] Молотов нібито знав, що китайські лідери поділяють його погляди. Молотов був відкликаний з Відня до Москви під час XXII з'їзду, але не зіграв у ньому жодної ролі. Незабаром він повернувся до Відня, де, як казали, знаходився під домашнім арештом. Через кілька днів він знову опинився в Москві. 8 січня 1962 р. совєцьке міністерство закордонних справ оголосило, що він повернеться до Відня. Протягом кількох днів цю заяву було знято. У цій історії багато цікавих аномалій. Молотов був відправлений Хрущовим до Монголії, щоб ізолювати його та знизити його престиж у совєцькій дипломатичній службі. Його тримали під наглядом інформатори, контрольовані генералом Добриніним, головним радником монгольської служби безпеки та колишнім керівником Управління нагляду КҐБ. Постійний несанкціонований контакт Молотова з китайцями був би практично неможливим. Якби такий контакт мав місце і про нього було повідомлено, найімовірніше, що Молотов не був би відправлений до МАГАТЕ в Австрію. Як і Малєнкова, Булґаніна та інших, його відправили б на пенсію в маленьке містечко Совєцького Союзу. Більше того, подібні проступки з боку Молотова стали б відомі, як і раніше, членам партії через таємне листування як додаткове підтвердження його антипартійної поведінки. Цього не сталося. У конфіденційному партійному поясненні рішень з'їзду, що містили таку критику, не було посилання на Молотова. Крім того, критика, яку йому приписують, виглядає найбільше неправдоподібно. Проект програми базувався на рішеннях "наради 81 партії" в листопаді 1960 року, яка ратифікувала нову революційну політику та стратегію блоку. Якби Молотов критикував програму на підставі стверджуваних причин, це зробило б з нього посміховисько у комуністичному русі. Молотов, проте, критикував політику Хрущова напередодні XXI з'їзду партії на два роки раніше, у січні 1959 року, і це було заявлено у конфіденційному циркулярі для членів партії в Москві щодо рішень цього з'їзду, підписаних Владіміром Устіновим, який став московським партійним секретарем. Критику Молотова охарактеризували як суміш догматизму і цитат Лєніна. Цей епізод не був згаданий Сатюковим і насправді ніколи не був розголошений публічно совєцьким керівництвом. Тому доцільно зробити висновок, що фактична критика Молотова в 1959 р. була змінена і оприлюднена лише в той час, який підходив для задоволення потреб політики в 1961 р. Можливо також, що Молотова таким чином використовували з його розумінням та згодою; як у члена партії у нього не було б іншого варіанту, як погодитись. Незвичний розголос, наданий переміщенням Молотова між Москвою та Віднем, цілком міг бути покликаний привернути увагу Заходу до справи в часи стверджуваних китайсько-совєцьких розбіжностей. У зв'язку з цим слід зазначити, що Сатюков, підтримуваний Мікояном та іншими спікерами, звинуватив Молотова в прогнозуванні політичних конфліктів із імперіалізмом, що означало б війну. Мікоян звинуватив Молотова у відмові від мирного співіснування. Ще один чиновник партії заявив, що Молотов виступає проти дипломатичних контактів на високому рівні між совєцькими та західними лідерами. Сатюков підсумував це виразним твердженням: "Ми кажемо Молотову - ні! КПСС зробила все можливе, щоб гарантувати мир СССР на основі лєнінської політики мирного співіснування". Очевидно, що це розголошення стверджуваного мілітаризму Молотова могло бути покликане підтримати поміркований образ совєцького керівництва та щирість їх зацікавленості у мирному співіснуванні та розрядженні на відміну від "мілітаризму" Молотова та китайського керівництва. Слід зазначити ще два аспекти атаки Сатюкова на Молотова. Він звинуватив Молотова, по-перше, у спробі взяти на себе роль тлумачити Лєніна, по-друге, у критиці нової партійної програми як пацифістської та недостатньо революційної. Обидві ці закиди були використані совєтами проти китайських лідерів, спочатку не називаючи їх, але згодом безпосередньо. Тому можна припустити, що справа Молотова була використана для підтвердження достовірності стверджуваних розбіжностей між совєтами та Китаєм у питанні мирного співіснування. Показове пожвавлення питання десталінізації на XXII з'їзді та публічна атака Хрущова на албанців, очевидно, розлютили китайців настільки, що лідер китайської делегації Чжоу Еньлай покинув з'їзд. Як уже було пояснено, питання ревізіонізму та викривлення сталінізмом комунізму вже були врегульовані між лідерами комуністичного блоку наприкінці 1957 р. Оскільки вони були врегульовані, не було підстав для розбіжностей щодо них між комуністичними партіями. Отже, можна зробити висновок, що пожвавлення питань на XXII з'їзді було штучним і що відмінності між совєцькою, албанською та китайською сторонами щодо совєцького "ревізіонізму" та китайського та албанського "сталінізму" були обчислені та узгоджені в межах умов та в інтересах довгострокової політики. Слід зазначити, що одним з об'єктів зображення розбіжностей було підсилення достовірності поняття совєцької "поміркованості" та представлення Хрущова як ревізіоніста. Висновок про штучність зображення призводить до іншого аргументу щодо сприйняття поняття совєцької поміркованості як необґрунтованого. Позиція совєцьких вчених та інших інтелектуалів Центральний комітет та КҐБ у 1958-60 роках проводили далекосяжну підготовку до використання науковців, письменників та іншої інтелігенції для політичних та дезінформаційних цілей відповідно до вимог нової довгострокової політики. [17] Цей новий підхід до інтелектуалів мав свій внутрішній аспект; в пошуках шляхів залучення їх до співпраці в якійсь формі політичної активності, режим прагнув запобігти їх опозиції. Але цей розділ стосується зовнішніх, стратегічних наслідків ролі інтелектуалів у впливі на суспільну думку та уряди Заходу. Посмертна порада Фадєєва Центральному комітету використовувати інтелектуалів для впливу, а не для шпигунства одного за іншим, була добре засвоєна і введена в дію. Використання вчених, зокрема, як агентів впливу та каналів дезінформації, спричинило певні зміни у їх статусі. Апарат ЦК і Міністерство закордонних справ, а також КҐБ розвивали з ними тісніші відносини. Багато з них проходили навчання з розвідки індивідуально та в школах. Режим, замість того, щоб тримати їх вдома в ізоляції, як раніше, почав сприяти як їх доступності вдома, так і подорожам за кордон з метою розширення та використання контактів із західними вченими. Скарги академіків Капіци та Сахарова та біолога Жореса Мєдвєдєва щодо труднощів, з якими стикаються совєцькі вчені, які бажають подорожувати і зустрічатися зі своїми західними колегами, були неповними, і відволікали увагу від реальних підстав для скарг для західних і совєцьких вчених, які полягали у використанні цих контактів ЦК та КҐБ для збору розвідданих, передачі дезінформації та здійснення політичного впливу. [18] Насправді більшість совєцьких вчених охоче беруть участь у розвідувальній роботі проти іноземних вчених через можливості, які вони надають їм для розширення своїх знань та просування в кар'єрі. Як і Фадєєв, вони вважають за краще шпигувати за іноземними колегами, ніж за своїми совєцькими друзями та колегами. Використання совєцьких вчених як агентів впливу та каналів дезінформації спричинило зміни в совєцькій практиці щодо розкриття секретної інформації. Хоча найбільш значущі сфери, особливо процес формування політики та техніка її реалізації, як і раніше залишалися таємницями, були відкриті певні аспекти совєцької науки та суспільства; одержимість секретністю виявилася менш тотальною, ніж у сталінські часи. Більша доступність совєцьких вчених зробила власний внесок у враження еволюції в совєцькій системі. Однак важливішим було просування через совєцьких вчених поняття спільних інтересів між Совєцьким Союзом та Заходом. Присутність агентів КҐБ, таких як академіки Топчієв, Артоболєвскій та Хвостов, на міжнародних наукових конференціях та їх роль у просуванні ідеї спільних інтересів Совєцького Союзу зі Сполученими Штатами з уникнення ядерного конфлікту заслуговують на найбільш ретельну перевірку щодо відношення, яке вони могли мати до бажання американців брати участь у переговорах з Совєцьким Союзом про роззброєння та стратегічний контроль над озброєнням та до добровільного рішення Сполучених Штатів на початку 60-х років здати свою ядерну перевагу з наївною вірою, що якщо американці знизять темпи розвитку свого ядерного арсеналу, совєти зробили б те саме. Як і у випадку з науковцями, використання КҐБ своїх розширених активів серед совєцьких письменників (особливо серед відомих імен) мало свої внутрішні та зовнішні аспекти. Плани Шелєпіна запровадити хибну опозицію по лінії Дзєржинского знайшли конкретний вираз у контрольованих дебатах між "консервативними" та "ліберальними" письменниками, в яких головні герої обох сторін - Кочєтов та Твардовскій - співпрацювали з ЦК та КҐБ. Ця дискусія разом із загальним збільшенням культурних контактів Схід-Захід зробила корисний внесок у міф про "еволюцію". Завдання стратегічної дезінформації для совєцької "еволюції" та "поміркованості" Головною зовнішньою метою стратегічної дезінформації на початку 60-х років для "еволюції" та "поміркованості" совєцького режиму та його "спільних інтересів" із Заходом було створення сприятливого клімату для активістської дипломатії та розрядки з боку Совєцького Союзу та інших комуністичних держав та зумовлення сприятливих та помилкових реакцій Заходу на комуністичні ініціативи. П'ять конкретних цілей комуністичної дипломатії полягали в: - Підриві західної єдності. - Спонуканні передових промислових країн до сприяння зростанню економічного та військового потенціалу блоку, погодившись на збільшення торгівлі між Сходом та Заходом, надання довгострокових кредитів та постачання передових технологій. - Відволіканні уваги Заходу від зростання військової сили блоку та Совєцького Союзу зокрема. - Залученні Заходу, особливо Сполучених Штатів, до переговорів з контролю над озброєнням та з роззброєння, щоб змінити військовий баланс сил на користь комуністичного блоку. - Створенні сприятливих умов для комуністичних партій для формування єдиних фронтів із соціалістами та профспілками в передових країнах та з націоналістичними рухами в країнах, що розвиваються. Вдома головною метою коригувань режиму та перебільшення їх значення через дезінформацію було створення сприятливих умов для подальшої побудови соціалізму та можливого переходу до комунізму шляхом нейтралізації внутрішньої опозиції та забезпечення зменшення зовнішнього тиску на режим із Заходу. Допоміжними цілями відродження десталінізації були: - Забезпечити фундамент для відкритого примирення та співпраці між Совєцьким Союзом та Югославією, не розкриваючи повного ступеня членства Югославії у блоці та прихильності його довгостроковій політиці. - Надати підстави для совєцько-албанських та китайсько-совєцьких "розбіжностей" у підготовці до проведення узгодженої, подвійної зовнішньої політики Совєцьким Союзом та Китаєм. - Підтримка подальших операцій з дезінформації щодо роз'єднаності та смути у світовому комуністичному русі, нібито спричинених зменшенням впливу ідеології та відродженням незалежних націоналістичних тенденцій у комуністичних партіях всередині та за межами блоку. Глава 15. Третя операція з дезінформації: совєцько-албанська "полеміка" та "розкол" Публічна картина совєцько-албанських відносин Езотеричні докази вказували західним спостерігачам комуністичної сцени, що розбіжності між совєцькими та китайськими з албанськими партійними лідерами переросли до 1959 р. у серйозний розкол на ґрунті політичних питань. У 1960 р. суперечка перейшла в публічний простір: "Перше міжнародне комуністичне протистояння, де виникла китайсько-совєцька суперечка та публічно висловлювалася підтримка албанцями Китаю, відбулося 5-9 червня 1960 р. на засіданні Генерального Конгресу Всесвітньої Федерації Профспілок в Пекіні (ВФП)". [1] За даними, опублікованими на Заході через деякий час після події, на закритих засіданнях з'їзду румунської партії у червні 1960 р. та на "нараді 81 партії" в Москві в листопаді 1960 р. відбулася несамовита полеміка, головним чином між совєтами з одного боку та Китаєм та Албанією з іншого. Суперечка набула статусу розколу, коли Хрущов публічно засудив албанських лідерів на XXII з'їзді КПСС у жовтні 1961 року за їх критику совєцької партійної програми, їх догматичний сталінізм і за їх відмову від мирного співіснування. Чжоу Еньлай, лідер китайської делегації, покинув з'їзд, як очевидний жест підтримки позиції Албанії. Енвер Ходжа, висловлюючи через албанську партійну пресу постійну солідарность своєї партії з КПСС, на совєцьку атаку відповів гіркою критикою "Хрущова та його групи" за їх публічний напад на албанську партію та за їх ревізіонізм. Він сказав, що вони зрадили лєнінізм; що вони відновлювали капіталізм у Совєцькому Союзі; що вони проводили опортуністичну політику поступок імперіалізму та співпраці з ним; і що вони змовилися з провідним ревізіоністом, Тіто. У грудні 1961 року відбувся розрив совєцько-албанських дипломатичних відносин, а з 1962 року Албанія відмовилася відвідувати зустрічі Варшавського договору та СЕВ. Підтримку Китаю і його узгодження з позицією Албанії проти совєтів можна прослідкувати щонайменше до 1959 року, а можливо, навіть раніше, за езотеричними свідченнями. Інсайдерська інформація та її інтерпретація Інформація автора суперечить цій загальновизнаній версії розвитку совєцько-албанських відносин між 1959 та 1962 роками. Коротко, ця інформація випливала з того, що відносини між усіма комуністичними державами, включно з Албанію та Китаєм, були нормалізовані до кінця 1957 року; з того, що совєти успішно виступили посередниками в таємному примиренні югославських та албанських лідерів у 1957-58 роках; і з того, що з кінця 1959 року дезінформаційний відділ КҐБ активно співпрацював з Відділом активних заходів ЦК та зі службами безпеки Югославії та Албанії в спільних дезінформаційних операціях. Зміст інструкцій Шелєпіна полягав у тому, щоб зробити Албанію учасником тристоронньої дезінформаційної операції з Совєцьким Союзом та Югославією, що є винахідливим методом перетворення на користь довгострокової політики блоку попередніх справжніх суперечок та труднощів у відносинах між трьома країнами. Стратегічні міркування, які мали б мати на увазі лідери блоку, плануючи цю операцію, ймовірно, були б внутрішніми та зовнішніми. Внутрішньо обидва югославський та албанський режими зіткнулися б з великими політичними проблемами, якби радикальний крок негайної та публічної нормалізації їхніх стосунків був зроблений тими ж лідерами, за яких між партіями виникла і розвивалась ворожнеча. У випадку Югославії було передбачувано, що громадське примирення спричинило б за собою серйозний ризик фракціоналізму всередині югославської партії через силу почуттів проти Албанії, що склалася в сталінський період. Для албанських лідерів проблеми були б ще гострішими. Вони були тими самими лідерами, які відповідали за страчення своїх албанських колег, зокрема колишнього міністра Кочі Дзодзе, за їхні югославські симпатії. Відкрите примирення з Югославією цілком могло б висвободити тиск за посмертну реабілітацію Дзодзе та його друзів та визнання керівництвом, що вони вчинили злочини проти вірних та невинних земляків за наказом Сталіна. Іншими словами, в Албанії могла виникнути народна і внутрішньопартійна реакція, подібна до реакції в Угорщині, яка супроводжувала реабілітацію колишнього міністра Ласло Райка в 1956 році. Крім того, зі стратегічних причин справжню роль Югославії як активного учасника при формулюванні та здійсненні довгострокової політики блоку потрібно було зберігати в суворій таємниці, відомій лише внутрішньому колу албанських партійних лідерів. Відкрите югославсько-албанське примирення не могло б бути повністю пояснене рядовим албанським партійцям і, можливо, могло призвести до відродження справжнього ревізіонізму в партії. Дезінформаційна операція, учасниками якої були як югославські, так і албанські лідери, запропонувала суттєві переваги, надавши простір для щільної таємної співпраці між партійними лідерами в операції, важливій для всього блоку, і в той же час забезпечила спосіб затримки відкритого визнання їх таємного примирення з партійними рядами та з більшістю населення. У Совєцькому Союзі Хрущов був достатньо обізнаним, щоб побачити, що найкращим способом вирішити проблему справжнього інакодумства та протистояння режиму серед інтелігенції та жертв сталінських переслідувань є їх активне залучення до того чи іншого аспекту нової довгострокової політики. Цей же принцип міг бути застосований і до загоєння розколів у блоці та запобігання їх рецидиву. З цієї причини Югославії було дозволено внести значний внесок у формулювання довгострокової політики, і їй було відведено важливу роль у її здійсненні. Логічним наступним кроком було залучення албанських лідерів. Вони теж могли б активно брати участь у новій політиці та брати на себе її зобов'язання. Дезінформаційна операція, що охоплювала обчислену, хибну суперечку з Совєцьким Союзом, дала їм можливість проектувати себе на власний народ та підвищити престиж себе та своєї партії як незалежної національної сили, достатньо міцної, щоб протистояти залякуючому втручанню Хрущова в їхні справи. Крім того, їм було надано шанс відіграти стратегічну роль в дезінформаційній операції з викривлення відносин між членами блоку, і особливо між Совєцьким Союзом та Китаєм, як переродження в стан суперництва і ворожості, мета неправильного представлення якого полягала в розширенні можливостей для країн блоку для розробки власних політичних стратегій у відношеннях з некомуністичним світом. З огляду на минулу узгодженість Албанії з лінією Сталіна у справжньому розколі Тіто-Сталіна та знаннями Заходу про це узгодження, здавалося б логічним та переконливим зробити Албанію "сталіністською" країною у партнерстві з китайцями у розрахованій та контрольованій суперечці з совєтами. Це також послужило корисним попереднім кроком до більш відкритого та офіційного совєцько-югославського узгодження починаючи з 1961 року, в очевидному протистоянні китайсько-албанському партнерству. Узгодження Югославії з Совєцьким Союзом після 1961 року мало б меншою мірою зашкодити її незалежному іміджу та її політичним та економічним відносинам з передовими країнами та країнами, що розвиваються, якби самі совєти розглядалися цими країнами як ревізіоністи, порівняно з войовничими китайськими догматиками. Той факт, що Албанія була найменшою і найбільш ізольованою від комуністичних країн, зробив її особливо придатним вибором бути першим повноправним членом блоку для відділення від Совєцького Союзу після 1958 року. Совєцько-албанський "розкол" насправді мав розглядатися як пілотний проект набагато більш значного китайсько-совєцького розколу, який, мабуть, вже знаходився на попередніх стадіях розвитку. Це дало стратегам блоку можливість перевірити чинність своїх дезінформаційних концепцій та прийомів та вивчити внутрішні та зовнішні наслідки хибного незначного розколу, перш ніж нарешті присвятити себе великому хибному розколу між Совєцьким Союзом та Китаєм. Якби Захід і розгледів совєцько-албанський розкол, це завдало б мінімум політичної та стратегічної шкоди блоку. Якби, з іншого боку, Захід на нього успішно піймався, якби не було неконтрольованих наслідків розколу в іншому блоці, якби розкол виявився придатним для політичного та економічного виживання албанського режиму, і якби Захід зробив висновок у результаті совєцько-албанського розколу, що "нарада 81 партії" у листопаді 1960 року була справді переломною у розпаді комуністичного моноліту, а не навпаки, то були б усі причини для того, щоб просуватися до китайсько-совєцького розколу, в достовірність якого совєцько-албанський розкол зробив би свій внесок. Китайсько-совєцький розкол допоміг би створити поміркований імідж як Совєцького Союзу, так і Югославії у 1960-х роках, на користь їхнього стратегічного політичного зближення з передовими країнами та країнами, що розвиваються. Останньою, але не менш вагомою причиною переведення статусу совєцько-албанської суперечки в публічному просторі до розколу було б надання Заходу підтвердження достовірності інформації про внутрішньоблокові відносини, отримані з езотеричних доказів, із ретроспективних витоків, зі статей у комуністичній пресі та із "таємних" джерел західної розвідки. Аномалії "полеміки" та "розколу" Детальне вивчення джерел та розвитку совєцько-албанської суперечки та розколу, використовуючи нову методологію, виявляє ряд додаткових моментів, що ставлять під сумнів справжність відмінностей між ними та підтверджують, що суперечка була вироблена в інтересах довгострокової політики. Згідно з езотеричними свідченнями, совєцько-албанська полеміка почалася в той самий період, коли формувалася довгострокова політика. Сам Ходжа та інші албанські лідери брали участь у цьому процесі. У січні-лютому 1959 року Ходжа очолював албанську делегацію на XXI з'їзді КПСС, де обговорювався приблизно одночасний перехід до комунізму у всіх країнах блоку. Це спричинило спробу вирівняти економіку більш відсталих комуністичних країн, у тому числі Албанії, за рахунок більш прогресивних країн, у тому числі Совєцького Союзу. У травні 1959 року офіційна делегація Китаю, до складу якої входив заступник міністра закордонних справ Чжан Веньтянь, раніше чиновник Комінтерну та посол Китаю в Москві, і міністр оборони Пен Дехуай, відвідала Тирану. Їх візит збігався з візитом совєцької делегації на чолі з Хрущовим, до складу якої входив маршал Маліновскій, совєцький міністр оборони. Як правило, на Заході вважається, що зустрічі проводилися в невдалій спробі виправити розбіжності між трьома країнами, або що Пен і Чжан скористалися можливістю змовитись з Хрущовим проти Мао. Прийом, який Ходжа надав делегаціям, хід переговорів та офіційне комюніке, опубліковане після зустрічі, дали чіткі докази того, що між ними немає відмінностей і що їхні стосунки надзвичайно тісні. Маючи на увазі також, що ці зустрічі високопосадовців в Тирані відбувалися одночасно з початком спільної совєцько-югославської операції з дезінформації, більш вірогідно, що лідери обговорювали розвиток албанської операції з дезінформації, ніж обговорювали розбіжності між ними, для яких не було твердих підстав. Того ж травня 1959 року в Тирані відбулася XI сесія СЕВ. Той факт, що совєцьку делегацію очолив Косиґін, тодішній голова совєцької планової комісії, вказує на важливість сесії та надає ваги припущенню, що вона мала відношення до довгострокового економічного планування. Незважаючи на езотеричні докази совєцько-албанської суперечки, албанці продовжували брати участь у засіданнях СЕВ та Організації Варшавського договору (ОВД) в 1960 та 1961 рр. до і включно з пленарним засіданням СЕВ в Москві у вересні 1961 року, за місяць до першої публічної атаки на них Хрущова. Важливішим за все є те, що Ходжа був серед підписантів Маніфесту "наради 81 партії" в листопаді 1960 р. У спеціальній резолюції, що затверджує участь Албанії у нараді, албанська партія заявила, що КПСС була "найбільш досвідченим і компетентним органом міжнародного комуністичного руху", і додала, що "надії імперіалістів на чолі зі США на розкол комуністичного табору приречені на поразку". Офіційний звіт Ходжи на IV з'їзді албанської партії, опублікований 14 лютого 1961 р., атакував США та НАТО і був переповнений похвалами Совєцькому Союзу, Китаю та рішенням "наради 81 партії"; він визнавав "загальну співпрацю" між Албанією та Совєцьким Союзом. В основному спираючись на детальне порівняння совєцької, албанської та китайської преси, на Заході були розроблені езотеричні докази совєцько-албанської суперечки між 1959 та 1961 роками. З цього порівняння дійсно можна було б вивести різні підходи різних партій до певних питань. У той же час слід пам'ятати, що ніхто, крім небагатьох привілейованих, ні в Совєцькому Союзі, ні в Албанії не міг отримати та прочитати пресу іншої країни та здійснити щось на зразок порівняння, які є типовим продуктом західних аналітиків. Зважаючи на існування програми дезінформації, прямим наслідком є те, що значна частина езотеричних доказів була спеціально спрямована на західних аналітиків і не призначена для внутрішнього споживання. Проте публічна атака Хрущова на албанців на XXII з'їзді КПСС у жовтні 1961 р. більшості спостерігачів здавалася підтвердженням того, що езотеричні докази весь час відображали справжню суперечку. Цікаво відзначити, однак, що висвітлення в пресі діалогу між Хрущовим і Ходжою широко різнилися в блоці. Совєцька преса не згадувала Китай та не давала будь-яким чином вказівок на підтримку Китаєм Албанії. Деякі лідери східноєвропейських партій відкрито критикували підтримку Китаєм позиції Ходжи. Китайська преса утрималася від редакторських коментарів щодо Кремля, але надрукувала напади албанців на Хрущова. Покриття пресою полеміки було неповним по всьому блоку; деякі документи і промови не були опубліковані навіть совєтами або албанцями. На противагу цьому, офіційна інформація про участь албанців між 1958 та 1961 роками в засіданнях СЕВ та ОВД, на XXI з'їзді КПСС та на "нараді 81 партії" публікувалася в той час у пресі кожної комуністичної країни. Зобов'язання комуністичних партій щодо рішень багатосторонніх зустрічей сприймаються вкрай серйозно. Настільки ж це стосується прихильності албанців до Маніфесту "наради 81 партії", як і будь-якої іншої угоди. Повсякденні офіційні докази постійної співпраці Албанії з рештою блоку в 1958-1961 роках слід вважати такими, що відображають набагато точніше справжній стан справ, ніж езотеричні, неофіційні, неповні та ретроспективні докази комуністичних джерел, що вказують на суперечку. Порівняння з "розколом" Тіто-Сталіна У випадку справжнього розколу Тіто-Сталіна в 1948 році та постійних совєцько-югославських розбіжностей у 1956 та на початку 1957 років членам КПСС з цього приводу були надані конфіденційні інструктажі та вказівки. Автор був членом КПСС до свого розриву з совєцьким режимом у грудні 1961 року. Він не отримав такого партійного інструктажу про стан совєцько-албанських відносин. Тіто та інші провідні югослави не могли і не відвідували Москву під час розколу Тіто-Сталіна, але Ходжа та інші албанці не побоялися відвідати Москву ще в листопаді 1960 р. Навіть атака Хрущова на Ходжу в жовтні 1961 року, яка, як було очікувано, могла мати найсерйозніші наслідки, не завадила албанській делегації взяти участь у V Всесвітньому конгресі ВФП (WFTU) в Москві наступного грудня - місяця, коли було розірвано совєцько-албанські дипломатичні відносини. На відміну від розколу Тіто-Сталіна, не було жодного офіційного засудження Албанії блоком чи міжнародними комуністичним засіданнями або з'їздами. Не було систематичного загального бойкоту комуністичним блоком Албанії, ідеологічного, політичного, економічного чи дипломатичного, окрім атак та критичних коментарів окремих партій чи їхніх лідерів. Останні не можуть розглядатися як пов'язані з комуністичним рухом в цілому або як переважаючі за значенням загальні зобов'язання та зобов'язання, взяті на міжнародних комуністичних нарадах у 1957 та 1960 роках. Тільки Совєцький Союз розірвав дипломатичні відносини з Албанією. Навіть у цьому випадку обставини були своєрідними, оскільки ноту албанцям вручив заступник міністра закордонних справ совєтів Фірюбін, колишній посол у Югославії, який відповідав на той час у міністерстві закордонних справ за відносини з неприєднаними країнами (en. Non-alignment movement), не з іншими комуністичними країнами блоку. Використання Фірюбіна для цієї мети свідчить про те, що розрив мав значення більше для стратегічних інтересів блоку у зовнішньому світі, ніж для внутрішньоблокових відносин. Незважаючи на те, що інші країни Східної Європи відкликали своїх послів, вони не розірвали відносин. Навіть Югославія зберегла дипломатичну місію в Тирані. Хоча Албанія перестала відвідувати засідання Варшавського договору та СЕВ в 1962 році і заявила, що припинила своє членство в обох організаціях, жодна з них не вжила офіційних заходів з виключення Албанії, яка, таким чином, зберігає там членство де-юре. Совєцько-албанське товариство дружби пережило розкол. Засідання його колегії в Москві 9 січня 1981 року відзначало тридцять п'яту річницю Албанської Народної Республіки. [2] Албанія не відчула економічного тиску від решти блоку. Албанські торгові представники залишилися в Чехословаччині, Східній Німеччині та Угорщині, незважаючи на критику проти Албанії з боку партійних лідерів цих країн. У 1962 р. Польща, Угорщина, Болгарія, Чехословаччина та Східна Німеччина підписали торгові угоди з Албанією. Після розколу, як і раніше, 90 відсотків торгівлі Албанії було з іншими комуністичними країнами. Основна відмінність полягала в тому, що Китай замінив Совєцький Союз як основний постачальник Албанії. Цей перехід був настільки плавним, що цілком міг бути заздалегідь спланованим совєтами, китайцями та албанцями. [3] Висновки Інтерес Заходу до розколів у комуністичному світі зрозумілий. Потенційні переваги справжніх розколів були б величезними. Більше того, езотеричні докази, на яких базується стільки західного аналізу, справді були дійсними до тих пір, поки був живий Сталін. Але нерозуміння змін, що відбулися за сім років після його смерті, особливо повторне впровадження стратегічної дезінформації, зробило стару методологію гостро вразливою. Інтерес до фактичних та потенційних розколів настільки інтенсивний, що докази, які суперечать такому погляду, недооцінюються або ігноруються. Наприклад, мало хто з коментаторів зауважив про тривалий високий рівень торгівлі Албанії зі Східною Європою, незважаючи на те, що Східна Європа приєдналася до Совєцького Союзу проти Албанії та Китаю. Така ж упередженість виявляється і в аналізі комуністичних документів. Вичерпно обговорюються уривки, що містять взаємну критику; ті, що виражають солідарність, ігноруються. Але Ходжа не просто вимовляв порожні фрази, коли він повідомляв на IV з'їзді своєї партії в лютому 1961 року, що "дружба з Совєцьким Союзом була, є і завжди залишиться наріжним каменем зовнішньої політики нової Албанії [овації]. Ця дружба проявляється щодня та загартовується братніми відносинами та загальною співпрацею між нашими двома країнами". [4] Якщо об'єктивно зважити всі наведені вище докази, це призведе до неминучого висновку, що в цьому випадку Ходжа говорив правду і що совєцько-албанська суперечка і розкол були і є не більш ніж продуктами дезінформації блоку. Завдання операції з дезінформації Цілями цієї дезінформації були: - Уникнення несприятливих внутрішніх наслідків відкритого примирення між албанським та югославським лідерами. - Підвищення престижу албанських лідерів та їх партії в очах власного народу як незалежної національної сили. - Підтримка проекції югославського ревізіонізму як троянського коня в межах комуністичного блоку. - Версія про те, що після 1961 р. сам Хрущов опинився під ревізіоністським впливом і, таким чином, формував свій образ як поміркований на відміну від войовничих китайських та албанських сталіністів. - Підтвердження того, що зусилля щодо об'єднання комуністичного блоку та руху на "нараді 81 партії" в листопаді 1960 р. зазнали невдачі і блок і рух розпадалися через невирішені питання сталінізму, ревізіонізму, національного комунізму та прагнення реалізувати конфліктні національні інтереси. - Тест реакції всередині і поза блоком на незначний розкол перед подальшим розвитком зароджуваної китайсько-совєцької суперечки. Глава 16. Четверта операція з дезінформації: китайсько-совєцький "розкол" Співпраця КПСС-КПК 1944-1949 років Історично відносини між совєцькою та китайською комуністичними партіями були предметом великої плутанини. Значною мірою це було пов'язано з широкомасштабними та успішними воєнними та післявоєнними дезінформаційними зусиллями, покликаними ввести в оману Захід щодо природи китайського комунізму та приховати стійке нарощування совєцької дипломатичної, розвідувальної та військової допомоги КПК у останні роки громадянської війни в Китаї. Подібність совєцьких та китайських коментарів щодо природи китайського комунізму твердо свідчить про скоординовану операцію з дезінформації. Західним журналістам, які відвідували Яньань (en. Yan'an) під час війни, було сказано, що китайські комуністи - це не традиційні комуністи, а аграрні реформатори, які захоплювалися Заходом і мали більше спільного з християнським соціалізмом, ніж совєцький комунізм. [1] Аналогічні зауваження робили совєцькі лідери. Наприклад, у червні 1944 р. Сталін сказав Авереллу Гаріману, тодішньому послу США в Москві, що китайські комуністи не справжні, а "маргаринові". [2] У серпні 1944 року тодішній совєцький міністр закордонних справ Молотов заявив Патріку Харлі та Дональду Нельсону, двом особистим представникам президента Рузвельта у Чунціні (en. Chongqing, Chungking), що багато хто з так званих китайських комуністів були просто відчайдушно бідні люди, які забудуть цю політичну схильність, коли їх економічний стан покращиться. [3] У розмові з Гаррі Гопкінсом 26 травня 1945 р. Сталін зробив кілька презирливих зауважень щодо Мао і знецінив КПК як серйозний фактор у ситуації; він сказав, що вважає, що комуністичні лідери Китаю менш здібні, ніж Чан Кайші і не зможуть об'єднати свою країну. [4] У ході переговорів з міністром закордонних справ Китаю Ваном Шиже влітку 1945 р. Сталін заявив, що китайський комунізм не має великого значення. Запевнення того, що китайські комуністи не були справжніми комуністами, совєцькі лідери дали державному секретарю Бірнсу в Потсдамі в липні 1945 року та групі американських конгресменів, які відвідували Москву у вересні 1945 року. [5] Ще однією ознакою узгодженої китайсько-совєцької теми дезінформації стала неточна заява Мао після розпуску Комінтерну, що Китай не отримував від нього допомоги чи порад з моменту його VII конгресу в 1935 році. [6] Показова необізнаність Сталіна в ситуації в Китаї, звичайно, була удаваною. Між КПСС та КПК була розроблена тісна співпраця. Покриття совєцькою розвідкою китайського націоналістичного уряду та його політики було як мінімум настільки ж добрим, як покриття нею американської та британської політики. Під час роботи у відділі Комітету інформації, який відповідав за роботу контррозвідки в совєцьких організаціях Китаю, Кореї та Монголії, автор дізнався про совєцьке рішення, прийняте після таємних переговорів з делегацією високопосадовців КПК в Москві восени 1946 р., посилити совєцьку військову допомогу КПК; совєцький Генеральний штаб, військова розвідка та міністерство транспорту отримали доручення надавати перевагу комуністичній армії Китаю. Окрім японської зброї, захопленої совєтами у Маньчжурії, велика кількість совєцької зброї та боєприпасів, у тому числі американська зброя, отримана Совєцьким Союзом від США під час війни, була таємно відвантажена поїздом до Китаю між 1946 та 1949 роками. На лекції для студентів Вищої розвідувальної школи в Балашисі в 1949 році генерал Рощін, голова совєцької розвідки та посол Совєцького Союзу в Китаї, заявив, що совєцька допомога дозволила комуністичній армії Китаю поліпшити військовий баланс на свою користь і розпочати її остаточний і успішний наступ на націоналістичну армію в 1947-48 роках. Наступна допомога була направлена до Китаю через Сіньцзян (en. Xinjiang, Sinkiang). Совєцький контроль над Сіньцзянем був втрачений у 1943 році, коли губернатор Шен Шіцай, совєцький агент, порвав з Совєцьким Союзом. Щоб відновити ситуацію, повстання в районі Сіньцзяна Ілі організували Павєл Фітін з Москви, Євґєній Пітовранов з Казахстану, Сєрґєй Оґольцов і Алєксєй Бизов з Узбекистану, Алєксандр Ланґфанґ та Іванов із Зовнішньої Монголії, всі з них генерали совєцьких служб безпеки та розвідки. Повстання було успішним, і під керівництвом Сайфудіна, совєцького агента, була проголошена незалежна Східно-Туркестанська республіка. Після цього Сіньцзян був використаний Совєцьким Союзом як постачальний маршрут до КПК, поки вони не взяли на себе повний контроль над провінцією. Верблюже сполучення до Нінся (en. Ningxia) з Зовнішньої Монголії також використовувалося як маршрут постачання. Основні зусилля совєцької розвідки пішли на отримання військової інформації про армію Гоміндана на користь КПК та на диверсії в націоналістичній адміністрації та поліції. Коли совєцьке посольство пішло слідом за націоналістичним урядом до Гуанчжоу (en. Guangzhou, Canton), воно не робило це, як часто вважають, для демонстрації вірності совєтів договору про дружбу з націоналістичним урядом, але, згідно з телеграмами совєцької розвідки між Китаєм і Москвою, щоб полегшити контакт з совєцькими агентами в націоналістичній адміністрації. Варто зазначити, що совєцьке визнання нового комуністичного уряду Китаю та встановлення з ним дипломатичних відносин проводилися через керівника совєцької розвідки та Генерального консула в Пекіні, полковника Тихвінского. [7] Це був той самий Тихвінскій, який, відповідаючи на звинувачення націоналістів у тому, що совєти допомагали КПК, від імені совєцького уряду висловив офіційне заперечення, датоване 30 грудня 1947 року в зведенні Associated Press з Пекіну, де він стверджував, що "мій уряд визнає лише один уряд у Китаї - націоналістичний уряд - і не постачає комуністам нічого. Це 100-відсоткове заперечення". Заперечення було, звичайно, на 100 відсотків хибним. Це був лише один аспект великої спільної китайсько-совєцької розвідувальної та дезінформаційної операції, покликаної допомогти КПК у встановленні владі, приховуючи від Заходу, що надається совєцька допомога. Після своєї поразки, Чан Кайші відверто і правильно визнав, що КПК "вкрала розвіддані у нашого уряду і в той же час закрила усі розвідувальні шляхи до свого. Цього можна було очікувати. Але вони пішли на крок далі, надаючи західним націям хибні розвіддані про китайський уряд з метою сформувати негативне ставлення до нашої країни". [8] Якби адміністрація Сполучених Штатів не стала жертвою комуністичної дезінформації і зрозуміла в той час характер та масштаби совєцької допомоги китайському комунізму, китайським націоналістам могла б бути надана більш рішуча американська допомога. Навіть якби не вдалося врятувати Китай від комунізму, принаймні реакція американської громадської думки на невдачу політики США могла б бути більш врівноваженою, ніж це було в епоху Маккарті. Китайсько-совєцькі тертя 1950-1957 років та їх усунення Зміна характеру китайсько-совєцьких відносин після приходу до влади КПК знайшла своє вираження в тридцятирічному Договорі про дружбу, підписаному під час візиту Мао до Москви в лютому 1950 р. [9] Була обіцяна совєцька підтримка "визволення" Тибету та Тайваню. Сталін повідомив Мао, що вся робота совєцької розвідки в Китаї припинилася, і що імена колишніх совєцьких агентів у Китаї будуть розкриті китайській спецслужбі. Незважаючи на успіх візиту Мао, у відносинах між двома країнами все ще залишалися невирішені проблеми та неврегулювання. Було б зовсім неправильно вважати тогочасний Китай совєцьким сателітом. Ступінь совєцької інфільтрації та контролю над китайською партією та урядом була невеликою, порівняно із східноєвропейськими сателітами; вона, в цілому, була обмежена Сіньцзяном і Маньчжурією. Тим не менш, відносини не були рівними, і часом совєти продовжували втручатися у внутрішні справи Китаю, особливо в Маньчжурії, на півострові Ляодун (en. Liaodong, Liaotung), у Сіньцзяні і прикордонних районах. Багато совєцьких агентів, особливо в Сіньцзяні, були розкриті для КПК, серед них Сайфудін, який був одним з лідерів повстання, організованого совєцькою владою, в Східному Туркестані в 1945 році. Він був членом першого уряду комуністичного Китаю і залишався при владі в Сіньцзяні протягом багатьох років після розвитку китайсько-совєцького розколу. Незважаючи на запевнення Сталіна, деякі совєцькі агенти в Китаї, такі як давній совєцький агент у Шанхаї, громадянин Китаю на ім'я Казаков, не були заявлені китайцям. Совєти також не були відвертими щодо власності, якою вони таємно володіли в Китаї у зв'язку зі своїми розвідувальними операціями; коли китайці виловлювали совєтів, як це іноді відбувалось, між ними виникали тертя. Ще одне джерело напруженості в 1950 р. виникло у зв'язках з російськими емігрантськими групами в Китаї. Або совєцькі війська зарозуміло проводили арешти, використовуючи місцевих китайських силовиків, не повідомляючи про це Пекін, або китайці відмовлялись самі проводити арешти в масштабах, яких вимагали совєти. Серйозна розбіжність виникла, коли совєцькі радники, стурбовані незвичним націоналістичним минулим керівника китайської політичної розвідки Лі Кенона, вимагали його звільнення. Китайці навідріз відмовилися це виконувати. Оскільки не існувало офіційного механізму для вирішення китайсько-совєцьких розбіжностей, вони виявляли тенденцію до погіршення. Найсерйозніша з усіх незгода виникла з приводу війни в Кореї, в яку Сталін вступив, не повідомивши про це в повному обсязі Мао. Коли стан на війні погіршився, з комуністичної точки зору внаслідок несподівано швидкого та ефективного втручання ООН, совєти запропонували китайцям доправити війська на допомогу північним корейцям. Не дивно, що спочатку китайці відмовилися. Лише після того, як був здійснений жорсткий совєцький тиск, що завершився таємним та особистим листом від Сталіна до Мао, китайці погодилися направити в Корею "добровольців". Занепокоєння в китайсько-совєцьких відносинах, хоч і ретельно приховане від Заходу, залишалося доті, поки Сталін був живий. Як тільки він помер, совєти вжили заходів для залагодження справ. Врегулювання війни в Кореї було пріоритетним завданням безпосередніх наступників Сталіна і вперше було обговорено з Чжоу Еньлаєм, коли той був присутній на похоронах Сталіна. Ще одна гостра проблема, яку швидко вирішили, була зосереджена на Гао Гані, неофіційному "губернаторі Маньчжурії", з яким Совєцький Союз підтримував таємний контакт ще під час Корейської війни. Після арешту Бєрії китайському керівництву впевнено сказали, що Гао Ган був одним із агентів Бєрії. У лютому 1954 р. уряд Китаю звільнив Гао Гана "за сепаратистські тенденції та намір створення незалежного Королівства Гао Гана в Маньчжурії". Гао Ган був ув'язнений без суду і повісився. У жовтні 1954 р. Хрущов та Булґанін відвідали Китай для обговорень, які призвели до добровільної здачі Китаю всіх совєцьких екстериторіальних прав. Коли були вирішені вікові проблеми Маньчжурії та Сіньцзяна, китайсько-совєцькі кордони були остаточно врегульовані. Совєцька економічна та військова допомога Китаю була посилена. 17 січня 1955 р. совєцький уряд оголосив, що допоможе Китаю у створенні ядерних дослідницьких установ. Пізніше СРСР зобов'язався побудувати в Китаї ядерний реактор, який запрацював би до березня 1958 року. У сфері розвідки совєти змінили свою думку щодо Лі Кенона. Лі зберіг свою посаду, а совєцького радника, який не міг з ним ладити, було замінено. Попереднє рішення про розголошення китайцям усіх колишніх совєцьких агентів у Китаї було введено в дію повністю та без винятку. Серед совєцьких агентів, заявлених таким чином китайцям, була Сун Цінлін, вдова доктора Суня Ятсена. Цю пані було прийнято до КПК і зроблено почесним президентом КНР незадовго до її смерті у травні 1981 р. Їй влаштували вражаючі державні похорони, в яких взяло участь керівництво КПК. Ще одним заявленим агентом був Го Можо, відомий поет і вчений, президент китайської академії наук і активний член Світової ради миру (en. WPC). Напевно, небагато, якщо такі й були, імен совєцьких агентів стали несподіванкою для китайських лідерів, але очевидна відвертість совєтів нарешті усунула це потенційне джерело тертя. Після цього, на вимогу Китаю, совєцька розвідувальна служба направила до Китаю низку своїх провідних експертів з таких питань, як наукова розвідка, проникнення західних посольств у Москві, фізичний захист ядерних та ракетних установок, виробництво аудіоспостережного обладнання та проведення диверсійно-каральних операцій. Під час бурхливих подій у Східній Європі в 1956 р. спостерігалися ознаки розбіжності між совєцькими та китайськими поглядами на Сталіна. Хоча китайці погоджувались, що Сталін допустив помилки, особливо щодо Югославії, вони, схоже, були схильні до більш врівноваженого погляду на його місце в історії, ніж у доповіді Хрущова на XX з'їзді партії. Наприкінці жовтня 1956 р. китайська делегація здійснила таємний візит на найвищому рівні до Москви, розкритикувала совєцьких лідерів за їх поводження зі справами країн-сателітів загалом, і закликала негайно вчинити совєцьке військове втручання в Угорщину. Одним із наслідків візиту Китаю було публічне зобов'язання совєцького уряду переглянути стан та функції совєцьких радників у всіх країнах блоку. Мао та Ден Сяопінь очолили китайську делегацію на нараді лідерів блоку у Москві в листопаді 1957 р. Про спільну оцінку Сталіна було погоджено одноголосно. Мао сказав, що основними помилками Сталіна були його репресії проти членів партії та схильність до "великодержавного шовінізму". Останній знайшов своє вираження в політиці Сталіна в Маньчжурії та в поведінці деяких совєцьких радників у Китаї. Єдиною критикою, яку Мао мав щодо рішення Совєцького Союзу в 1956 р. визнати помилки Сталіна, було те, що совєти заздалегідь не провели консультації з іншими комуністичними партіями. Хрущов прийняв критику як виправдану. Совєцькі лідери зобов'язувалися не повторювати помилок Сталіна; зокрема, вони погодились, що проти колишніх членів опозиції не буде вжито репресивних заходів. До них слід поводитись так, як Лєнін поставився б до них. Це пояснює, чому Малєнкова, Молотова та Булґаніна не розстріляли. Статус і функції совєцьких радників, в тому числі радників з питань розвідки та безпеки, врегулювалися, задовольнивши Китай. Роль радників зводилася до консультацій та координації. Втручання у внутрішні адміністративні справи китайських служб було виключено. Совєти справді ставилися до китайських служб як до рівних за статусом, якщо не за досвідом. Нарешті, совєти відверто оголосили їм усіх своїх агентів китайської національності. Було вирішено питання про совєцькі бази в Китаї для "нелегальних" розвідувальних операцій в некомуністичних країнах. Китайці надали нові бази для "нелегалів" в купі з необхідними засобами підтримки для совєцьких спецслужб у кількох своїх портах, включно з Шанхаєм. Були й інші випадки практичної співпраці. На замовлення Китаю совєти побудували спеціальну фабрику для виробництва високочутливих підслуховувальних пристроїв. Були надані совєцькі радники з досвідом роботи політичної розвідки проти США та Великобританії. Серед них полковник Смірнов, колишній резидент совєцької розвідки в Нью-Йорку, і полковник Воронін, колишній начальник британського управління совєцької контррозвідки. Наприкінці 1957 року китайці звернулись за радником з питань політичних вбивств та диверсій. Совєти відповіли, пославши свою найкращу людину, генерала Вєртіпороха, колишнього начальника відділу вбивств і диверсій та колишнього розвідника в Ірані. Вєртіпорох працював радником КҐБ в Китаї до своєї смерті в січні 1960 року. Була встановлена регулярна особиста консультація між керівниками совєцької та китайської служб. Незабаром після зайняття посади голови КҐБ у грудні 1958 р. Шелєпін відвідав Китай, звідки повернувся сильно вражений китайською майстерністю боротьби з протидією режиму з боку молоді, інтелігенції, релігійних лідерів та національних меншин, особливо під час ліквідації "тисячі бур'янів" (рух "Хай розквітнуть сотні квітів" - прим. пер.) влітку 1956 р. Шелєпін рекомендував КҐБ дослідити та вивчити досвід китайців у цих питаннях. Генерал Сахаровскій, голова совєцької розвідки, відвідував Китай приблизно в той же час, що і Шелєпін. На першому з'їзді голів блокових служб безпеки та розвідки в Москві в середині 1959 року китайців представляв міністр громадської безпеки Ло Жуйцін. З'їзд вирішив поставити зв'язки з питань безпеки та розвідки всередині блоку на багатосторонню основу та створив для цього спільний центр координації безпеки та розвідки. [П1] На початку 1960 року генерала Пітовранова, одного з найдосвідченіших з усіх генералів КҐБ і колишнього заступника міністра державної безпеки, якого китайці знали і поважали за свою військову роботу проти китайських націоналістів у Сіньцзяні, призначили головним радником КҐБ у Китаї. У 1959-60 рр. відбувався регулярний обмін таємними політичними та військовими розвідданими між совєтами та китайцями. Зокрема, ці питання покривали західні погляди та прогнози китайсько-совєцьких відносин. КҐБ передавав китайцям конфіденційні та найтаємніші розвіддані від своїх джерел в НАТО та Західній Європі. Польська розвідувальна служба отримала та передала КҐБ комплект документів, в яких були записані дискусії на зустрічі 1958 чи 1959 рр. Більдербергського клубу видатних західних державних діячів та коментаторів щодо можливостей китайсько-совєцького розколу, можливих наслідків такого розколу комуністичного блоку та шляхів його використання на користь Заходу. Ці документи були серед тих, які особисто вивіз до Китаю генерал Сахаровскій. Серед інших документів, надісланих китайцям від КҐБ, були секретні оцінки Держдепартаменту США китайсько-совєцьких розбіжностей щодо комун та реакція Китаю на візит Хрущова до США в 1959 році. Копію таємного звіту, переданого НАТО в 1959 році колишнім Генеральним секретарем Полем-Анрі Спааком щодо китайсько-совєцьких розбіжностей та їх наслідків для НАТО китайцям також надав КҐБ. Те, що совєцькі та китайські лідери не знають про ситуацію у зовнішньому світі і не здатні її зрозуміти, навіть якщо їхні спецслужби надають тексти офіційних західних документів, звичайно, є свідомо поширюваним міфом. Фактично розвідувальні матеріали ретельно вивчаються, засвоюються та використовуються при плануванні комуністичної політичної стратегії. Окрім таємних розвідувальних матеріалів, цілком ймовірно, що комуністичні стратеги вивчали б такі книги, як Walt Rostow "The Prospects for Communist China", де автор відкрито міркував ще в 1954 р. про можливості розпаду китайсько-совєцького альянсу. [10] Тому, мабуть, не випадково Мікоян у своєму виступі на XXI з'їзді КПСС у лютому 1959 р. заявив, що надії Заходу та сподівання на розкол були приречені [11], що пролунало в основних комуністичних документах того періоду: Маніфесті "наради 81 партії" від листопада 1960 р. [12] та стратегічному звіті Хрущова від 6 січня 1961 р. [13] Тема нерозривної китайсько-совєцької дружби була також розкрита у виступах та інтерв'ю Чжоу Еньлая [14] та міністра закордонних справ Китаю Ченя Ї [15], незважаючи на накопичувані докази суперечки. Через рік після повідомлення про вихід совєцьких економічних та технічних фахівців з Китаю, у липні-серпні 1960 року, принаймні деякі радники КҐБ там ще залишались. Колишній колега та друг автора, який був відправлений до Китаю для надання консультацій щодо фізичного захисту китайських ядерних установок, все ще був у Китаї в листопаді 1961 року, через місяць після того, як Хрущов засудив албанців на XXII з'їзді КПСС, а Чжоу Еньлай покинув з'їзд в очевидному протесті. На противагу цьому совєцькі радники з військових, розвідувальних та контррозвідувальних питань першими покинули Югославію, коли відбувся справжній розкол Тіто-Сталіна в 1948 році. Близькість зв'язку розвідки та безпеки між совєтами та китайцями до кінця 1961 року була несумісною із серйозним погіршенням їхніх загальних відносин до того часу. Розбіжності між доказами розколу та відкритою та інсайдерською інформацією про продовження добрих відносин слід розглядати відносно минулої історії близького співробітництва між совєцькою та китайською сторонами в дезінформаційних операціях 1944-49 років, що фактично приховало масштаби совєцької допомоги китайській партії в останні роки громадянської війни та успішно подало китайський комунізм як відносно нешкідливий рух аграрних реформ. Зважаючи на це, той факт, що китайсько-совєцькі відносини в 1959-61 рр. ретельно дотримувались моделі совєцько-югославських та совєцько-албанських відносин у той самий період - період, коли підстави для напруги та розколу між членами блоку було усунуто, і всі члени, включно з китайцями, зробили свій внесок у формулювання нової політики - говорить про те, що китайсько-совєцька суперечка, як і інші, була продуктом дезінформації блоку. Той факт, що Китай продовжував направляти спостерігачів на засідання СЕВ та Політичного консультативного комітету Варшавського договору до кінця 1961 року, підтверджує цей висновок. Історичне обґрунтування китайсько-совєцьких розбіжностей Оскільки китайсько-совєцький "розкол" став загальновідомим, стало модно за певних заохочень з боку совєцьких та китайських джерел шукати пояснення для цього у традиційному суперництві та суперечках між двома країнами, що починаються ще з XVI століття. Не було б більш неправдоподібним намагатися пояснити погіршення франко-американських відносин у 1960-х роках посиланням на французьку колонізацію Луїзіани. Враховуючи характер комуністичної ідеології, здобуття влади комуністичними партіями в Совєцькому Союзі, чи то в Китаї, чи в інших місцях тягне в кожному випадку радикальний розрив з політичними традиціями країни. [16] Доречніше було б шукати походження поточного розколу в розбіжностях між совєцькою та китайською комуністичними партіями з 1917 року. Такі розбіжності, безперечно, існували. Існували відмінності між совєцькими і китайськими комуністами щодо тактики, яку слід застосовувати до робітників і селян у 1920-х роках. Сталін був проти керівництва Мао КПК у період 1932-35 років; але це були тимчасові розбіжності, які не заважали тісній співпраці сторін у період 1935-49 років. Стверджувані відмінності між ними щодо тактики об'єднаного фронту з Гомінданом та їхнього ставлення до китайського націоналістичного уряду полягали в хибних розбіжностях, навмисно спроектованих спільною дезінформацією, спрямованою на приховування совєцької підтримки КПК, стримування масштабів американської допомоги націоналістичному уряду, а також щоб дати змогу совєтам та китайцям скинути ту владу ефективніше шляхом розвитку подвійності у своїй політиці щодо неї. Совєцька військова підтримка КПК цілком могла підштовхнути баланс на користь перемоги комуністів у Китаї. Після перемоги комуністів між совєцькою та китайською партіями знову з'явилися розбіжності та джерела тертя. Нечутливість сталінського поводження з китайсько-совєцькими та іншими внутрішньоблоковими відносинами, якби вона залишалася невиправленою, могла призвести до справжнього китайсько-совєцького розколу, аналогічного розколу з Тіто. Але насправді необхідні коригувальні заходи були вжиті вчасно. На кінець 1957 р. між членами блоку не залишилось критичних розбіжностей. Примітно, що китайці, виправдовуючи своє ставлення до своєї полеміки з Совєцьким Союзом, спирались не на реальні труднощі, з якими вони стикалися з совєтами в 1949-53 роках, а на стверджувані розбіжності з Хрущовим після 1957 року з питань, які насправді були до того часу врегульовані. Вклад Хрущова у усунення минулих помилок у китайсько-совєцьких відносинах був визнаний самим Мао в 1957 році. [17] Форма китайсько-совєцьких розбіжностей В загальних рисах, у розвитку розколу можна виділити три періоди: перший з 1957 по середину 1963 року, другий з 1963 по 1969 рік і третій з 1969 року. Більшу частину першого періоду офіційні комуністичні джерела, спрямовані на комуністичну аудиторію, не визнавали існування китайсько-совєцьких відмінностей; навпаки, задокументована участь Китаю у всесвітніх нарадах комуністичних партій, що відбулися в Москві в 1957 та 1960 роках, в XXI з'їзді КПСС у лютому 1959 року, а також участь китайців у якості спостерігачів на засіданнях Варшавського договору та СЕВ - все це свідчило про постійну та ще більш близьку співпрацю на високому рівні між урядами та партіями совєтів та китайців. Такий самий висновок можна зробити з обміну делегаціями. Тільки в 1959 році не менше 125 делегацій відвідали Китай із Совєцького Союзу та Східної Європи; понад 100 китайських делегацій здійснили зворотні візити. Докази розбіжностей знайшлись в неофіційних комуністичних джерелах: різні позиції з різних питань у совєцькій та китайській пресі, зауваження комуністичних лідерів до західних журналістів та державних діячів та ретроспективні звіти з полеміки на закритих засіданнях, наприклад, з'їзду партії Румунії в червні 1960 р. та "наради 81 партії" у листопаді 1960 р. Ці неофіційні свідчення, багато в чому ретроспективні, вказували на погіршення партійного та дипломатичного співробітництва у 1959 р., на припинення совєцької військової та ядерної співпраці того ж року і на припинення совєцької економічної допомоги Китаю в 1960 році. З кінця 1961 року в офіційних комуністичних джерелах почали з'являтися ознаки китайсько-совєцьких розбіжностей. Існувала символічна китайська підтримка Сталіна та позиції албанців, коли Хрущов засудив їх обох на XXII з'їзді КПСС. Стали помітні тертя та конкуренція між совєцькою та китайською делегаціями на засіданнях міжнародних фронтових (підставних) комуністичних організацій. Потік інформації з офіційних комуністичних джерел на тему китайсько-совєцької співпраці зменшився. [П2] Під час другого періоду розколу існування відмінностей було повністю визнано. Була нібито здійснена спроба їх врегулювання, коли делегація високопосадовців китайської партії відвідала Москву для переговорів у липні 1963 р. Переговори, очевидно, не вдалися і між партіями розпочалася публічна полеміка. В совєцькій та китайській пресі були оприлюднені досі таємні партійні листи, що розкривали розбіжності між партіями. Деякі китайські дипломати були вислані з Совєцького Союзу за розповсюдження листівок. Китай вийшов з міжнародних комуністичних фронтових організацій. Деякі комуністичні партії в некомуністичному світі відкрито зайняли просовєцькі чи прокитайські позиції; в деяких випадках прокитайські осколкові групи відірвалися від промосковських партій. У третьому періоді, починаючи приблизно з 1969 р., очевидне погіршення китайсько-совєцьких відносин мало вираз як у словах, так і у діях. На китайсько-совєцькому кордоні вистроїлись війська. На тлі взаємних звинувачень у "гегемонізмі" між двома країнами відбулись прикордонні інциденти. Китай почав публічно і систематично займати протилежну Совєцькому Союзу позицію щодо НАТО, Варшавського договору, Європейської економічної спільноти (ЄЕС), дипломатії розрядки, роззброєння, європейської безпеки та багатьох питань Третього світу, включно з совєцьким втручання в Афганістан. Після перемоги комуністів у В'єтнамі, в'єтнамці більше узгоджувалися з Совєцьким Союзом. Совєти та китайці підтримували протилежні сторони у конфлікті між конкурентними комуністичними угрупованнями в Кампучії. У 1979 році китайці "покарали" в'єтнамців коротким вторгненням на їх територію. Але, незважаючи на все очевидне насильство з боку китайської ворожнечі до Совєцького Союзу та його близького в'єтнамського союзника, до 1980 р. розкол все ще не призвів до порушення дипломатичних відносин з Совєцьким Союзом, як і совєцько-албанська суперечка 1961 року. Так само не був скасований китайсько-совєцький договір про дружбу, взаємну співпрацю та допомогу. До 1980 року кожна сторона залишалася відданою підтримці іншої в надзвичайних ситуаціях. З цього короткого огляду розколу видно, що протягом більшої частини першого періоду існував тотальний конфлікт між доказами з неофіційних комуністичних джерел та свідченнями з офіційних комуністичних джерел, які підтримувались інсайдерською інформацією автора. У другому періоді спостерігався більш близький збіг доказів з офіційних та неофіційних комуністичних джерел, хоча все-таки існував конфлікт між офіційними джерелами в першому періоді та ретроспективним витоком свідчень про розбіжності в другому періоді. Нова методологія з урахуванням запуску програми дезінформації в 1958-60 роках та історичних прецедентів, на яких вона ґрунтувалася, надає більшої довіри свідченням офіційних комуністичних джерел і ставить під сумнів справжність таємних партійних листів та полеміки, опублікованої у другий період розколу. Можна вказати на декілька невідповідностей. По-перше, офіційний доказ близьких китайсько-совєцьких відносин був викладений у пресі обох країн. Маніфест "наради 81 партії" в листопаді 1960 року спеціально підкреслив, що надії Заходу на розкол у блоці були приречені. Підписавши його, китайці безпосередньо схвалили тактику мирного співіснування як одного з варіантів спільної довгострокової політики. Китайський голова Президії Лю Шаоці, який очолював делегацію Китаю на з'їзді, згодом здійснив поїздку в Совєцький Союз в компанії совєцького голови Президії, що саме по собі цікаво, якби між ними був серйозний конфлікт. Звіт Хрущова від 6 січня 1961 р., широко поширюваний у Совєцькому Союзі, підкреслював близькість китайсько-совєцьких відносин. По-друге, хоча совєцьку та китайську пресу та радіо слід вважати офіційними комуністичними джерелами, вони також повинні вважатися підпорядкованими таким офіційним джерелам, як Маніфест "наради 81 партії", або рішенням та деклараціям з'їздів совєцьких і китайських партій. Ці рішення та декларації не слід розглядати як такі, що підлягають оскарженню у заявах у пресі та радіо окремих сторін, особливо з огляду на всі докази рішення в 1958-60 роках про підтримку нової довгострокової політики з програмою дезінформаційних операцій. По-третє, ні російській, ні китайській громадськості не було повідомлено про існування суперечки до кінця 1961 року, і навіть тоді, аж до середини 1963 року, це робилось лише опосередковано та неявно. Ні російська, ні китайська громадськість не в змозі вивчати пресу іншої країни та відзначати розбіжності між ними щодо зовнішньої політики чи доктринальних питань. Сумнівно, що зменшення висвітлення справ один одного в їхніх національних пресах, навіть якби було помічене, отримало б значну увагу. Крім того, як автор може особисто засвідчити, совєцька партія не була ознайомлена із суперечкою до кінця 1961 року. На відміну від цього, як уже зазначалося вище, партії від початку давали конфіденційні вказівки у справі про справжній розкол Тіто-Сталіна в 1948 році. По-четверте, хоча неможливо було б оцінити, яка частина полемічного матеріалу була доступна та як широко вона розповсюджувалася в Совєцькому Союзі та Китаї, можна принаймні сказати, що частка матеріалу, наявного та спрямованого на Захід, не дійшла б до російської чи китайської громадськості. Наприклад, значна частина матеріалів "Новості" про китайсько-совєцькі відносини поширювалася англійською мовою та журналами, які могли бути, а могли і не були розповсюджені в Совєцькому Союзі. Згідно з совєцькою пресою, китайці поширювали полемічний матеріал для комуністів в Совєцькому Союзі англійською мовою, що було б безглуздо, якби це було справді орієнтоване на совєцьку, а не західну аудиторію. [18] Це, поряд із езотеричними доказами, підтверджує висновок про те, що докази суперечки були навмисно надані Заходу або безпосередньо західним державним діячам та коментаторам, або опосередковано таким чином, що західні аналітики, ймовірно, їх би знайшли. Виникає питання: чому совєцькі та китайські лідери свідомо звертають увагу Заходу на існування суперечки, яку вони всіма силами намагалися приховати від своїх партій та населення, якщо, таким чином, вони не могли служити їх взаємним інтересам у просуванні нещодавно погодженої довгострокової політики блоку? По-п'яте, полеміка між совєтами та китайцями була не суцільною, а переривчастою. Вона цілком могла бути скоординованою, а не стихійною. У совєцькій пресі вона почалася в липні 1963 р., продовжувалась до початку жовтня, а потім була покинута до квітня 1964 р. В тому місяці вона відродилась публікацією матеріалів про засідання ЦК КПСС у лютому 1964 року, нібито тому, що китайці продовжували публікувати полемічний матеріал, незважаючи на заклики Хрущова та совєцького керівництва до припинення. [19] Як би переконливо не виглядали китайсько-совєцькі ворожі дії третього періоду, нова методологія наступним кроком пропонує їх переглянути, щоб зрозуміти, чи могли вони бути інсценовані, і якщо так, з якою стратегічною метою. На цьому етапі можуть бути зроблені чотири загальні висновки. По-перше, прикордонні інциденти у віддалених куточках світу, як на річці Уссурі, хоча і виглядають як вражаючі та переконливі докази ворожнечі, дуже легко можуть бути інсценовані, особливо якщо, як буде показано далі, засоби координації дій між двома "противниками" легко доступні. По-друге, бойові дії, як і словесна полеміка, були переривчастими, а також безглуздими. По-третє, незважаючи на все очевидне насильство китайської ворожнечі до Совєцького Союзу та її близького в'єтнамського союзника, до 1980 р. розкол все ще не призвів до порушення дипломатичних відносин з Совєцьким Союзом, як це стало під час совєцько-албанської суперечки в 1961 році. Так само не було скасовано китайсько-совєцький договір про дружбу, взаємну співпрацю та допомогу. До 1980 року кожна сторона залишалася відданою підтримці іншої в надзвичайних ситуаціях. По-четверте, бойові дії можуть бути пов'язані в часі з важливими комуністичними ініціативами або з відкриттям переговорів Схід-Захід - наприклад, SALT - або з візитами західних державних діячів до Совєцького Союзу та Китаю. Тому, як і словесна полеміка, незначні бойові дії не можуть сприйматися як доказ справжньої суперечки, і, зважаючи на нову методологію, слід вивчити можливу актуальність, яку вони можуть мати для комуністичних політичних і стратегічних цілей у просуванні спільної довгострокової політики. У цьому ж світлі слід бачити прийняття протилежних позицій з міжнародних питань Совєцьким Союзом та Китаєм. Потрібно поставити запитання, чи не може кінцева мета всесвітньої комуністичної перемоги бути досягнута швидше двома провідними комуністичними державами, що приймають подвійну зовнішню політику в явному протистоянні одна одній, ніж шляхом проведення єдиної політики у відкритій солідарності. [П3] Зміст китайсько-совєцьких розбіжностей Розбіжності між совєтами та китайцями нібито виникали з 1958 року в ідеологічній, економічній, військовій, політичній та дипломатичній сферах. Багатьом спостерігачам здавалось, що відмінності випливали із зіткнення національних інтересів між двома провідними комуністичними державами. Різні типи відмінностей повинні бути вивчені по черзі, щоб побачити, який зміст, якщо такий є, складає кожна з них окремо. Ідеологічні розбіжності Історично, як уже зазначалося, одним із перших свідчень китайсько-совєцької суперечки була очевидна різниця щодо предмету введення комун у Китаї, про що Хрущов згадував покійному сенатору Хамфрі у грудні 1958 р. За деякими західними тлумаченнями комуністичної теорії, комуни - це найвища форма організації соціалістичного землеробства, тому їх впровадженню має передувати індустріалізація та нижча форма соціалістичної сільськогосподарської організації, наприклад, колективне землеробство. Спроба ввести комуни в совєцьку Росію в 1918-20 роках зазнала невдачі, оскільки час ще не настав. Вводячи комуни перед колективізацією, китайці, згідно з цим аргументом, грішили проти ортодоксальності у двох відношеннях: вони не дотримувались комуністичної теорії, і явно відкидали совєцьку модель у своєму розвитку сільського господарства. Таким чином, як стверджувалося, вони викликали совєцьке невдоволення. Крім того, проводилися порівняння між "лівою" політикою китайців щодо створення комун та "правою" політикою совєтів щодо дозволу колгоспним господарствам у 1958 році придбати державну сільськогосподарську техніку. Ці міркування були застарілими. Нарада комуністичних партій блоку 1957 р. досягла домовленостей, підтверджених "нарадою 81 партії" у листопаді 1960 р., про основні закони комуністичного розвитку, які легітимізували китайський курс дій. Щодо сільського господарства, то основним законом було те, що воно повинно бути колективним. Точний тип організації, чи то комуна чи колгосп, не було вказано; вона залишалась для визначення конкретними національними умовами кожної країни. Специфічними національними умовами та проблемами, з якими стикалася КПК у Китаї, були: як розірвати міцні родинні зв'язки у величезній масі китайського селянства; як подолати брак сільськогосподарської техніки та використати масову ручну працю якнайкраще; і як привласнити землю, яка належала не (як у Совєцькому Союзі) державі, а селянам. Комуна забезпечила найкраще рішення всіх трьох проблем. Крім того, китайські лідери, безперечно, взяли до уваги, за згодою зі своїми совєцькими колегами, високу ціну в людському та матеріальному відношенні сталінського методу колективізації, ганьбу, яку це принесло його режиму, і неможливість розглядати повторення такого досвіду із ще більшою кількістю китайських селян. Китайський вибір комун був не більш неортодоксальним, ніж постійне існування приватного сільського господарства в Югославії, Польщі та Угорщині, яке було прийнято лідерами блоку як тимчасове явище, поки в цих країнах не змогли бути змінені конкретні умови. Мізерну увагу Заходу було приділено виступу тодішнього совєцького посла в Китаї Юдіна, в якому він заявив XXI з'їзду КПСС у лютому 1959 р., що "китайське селянство в союзі з робітничим класом рішуче і впевнено просувається в напрямку соціалізму під керівництвом комуністичної партії і досягло величезних успіхів. Комуністична партія Китаю - славетний загін міжнародного комуністичного руху - мудро веде китайський народ на шляху соціалізму, незважаючи на величезні труднощі та постійні загрози та спроби втручання з боку американського імперіалізму". Китайські заяви про відновлення капіталізму в Совєцькому Союзі були безпідставними. Економічна реформа в Совєцькому Союзі була спрямована на підвищення ефективності економіки та вдосконалення партійного контролю над нею. Враження повернення до капіталізму свідомо підживлювалось дезінформацією для тактичних і стратегічних цілей. Китайці могли б це знати. Аналогічно словосполучення "диктатура пролетаріату" було відкинуто КПСС не внаслідок будь-якого зменшення монопольного контролю партії, а для того, щоб розширити політичну базу партії та продемонструвати "еволюцію" режиму. Думка про те, що совєцький режим був менш ідеологічним, ніж китайський, була необґрунтованою. Цікаво спостерігати, як китайці, наслідуючи совєцький приклад, самі впроваджували економічні стимули та інші елементи капіталізму. Економічні розбіжності Невідповідність рівнів економічного розвитку між Китаєм та Совєцьким Союзом, або, ширше, між азійською та європейською комуністичними зонами, поставила перед комуністичними стратегами дилему. У 1960 р. китайці, обтяжені відсталою промисловістю, нестачею капіталу, демографічним вибухом та низьким рівнем торгівлі з розвиненим некомуністичним світом, навряд чи могли розраховувати на здійснення амбітної індустріалізації та військових програм без допомоги європейської зони; і допомога з європейської зони могла б суттєво вплинути на темпи промислового розвитку Китаю лише в тому випадку, якщо європейська зона серйозно обмежила власні програми розвитку та відмовилася від своєї мети випереджати рівень виробництва в США. Різниця в економічних рівнях між Совєцьким Союзом та Китаєм була потенційним джерелом напруги всередині комуністичного блоку, але варто зазначити, що проблема існувала на момент перемоги комуністів у Китаї і не призвела до китайсько-совєцького розколу в десятиліття після цього. Ще в жовтні 1958 року, в рік, коли розпочалося формування довгострокової політики блоку, провідний совєцький теоретик Цолак Стєпанян висловив думку, що європейські соціалістичні держави на чолі з Совєцьким Союзом та азійські соціалістичні держави включали "особливі економічні зони", і що перша з них, розвинувшись, буде першою, хто "ввійде до комунізму". [20] Однак на XXI з'їзді КПСС у січні-лютому 1959 р. Хрущов у своїй промові, яку слід вважати авторитетною, перекрив цю думку і заявив, що всі соціалістичні країни досягнуть комунізму "більш-менш одночасно на основі запланованого і пропорційного розвитку" економіки блоку. Через місяць він продовжив говорити про майбутню економічну інтеграцію комуністичного блоку без внутрішніх кордонів. [21] Пункти Хрущова підкреслив совєцький посол у Китаї Юдін, який назвав соціалістичний табір "єдиною економічною системою" і сказав, що економічні плани соціалістичних країн будуть все більш узгодженими і що "більш розвинені країни допоможуть менш розвиненим країнам для того, щоб рухатися єдиним фронтом до комунізму все швидшими темпами". [22] Хрущов назвав "єдність соціалістичного табору" як одну з переваг, якими користувався Совєцький Союз у своїй боротьбі за випередження США в економічній могутності. Чжоу Еньлай, який очолював китайську делегацію на з'їзді, і заступник прем'єр-міністра Совєцького Союзу Мікоян обидва говорили про нерозривну дружбу між Совєцьким Союзом і Китаєм. Період навколо XXI з'їзду КПСС був періодом, коли в СЕВ було зроблено зміщення акцентів на довгострокове економічне планування. Ці дискусії проходили в присутності китайських спостерігачів. Схоже, на той час було прийнято рішення про посилення совєцької промислової допомоги для Китаю. У результаті візиту Хрущова до Пекіну в серпні 1958 р. Совєцький Союз погодився побудувати в Китаї сорок сім додаткових промислових проектів. Візит Чжоу Еньлая до Москви на XXII з'їзді КПСС зумовив чергову совєцьку угоду про будівництво сімдесяти восьми додаткових проектів у Китаї між 1959 та 1967 роками загальною вартістю 1,25 мільярда доларів. [23] У липні 1960 року картина тісніших китайсько-совєцьких відносин різко змінилася. Загальноприйнята думка полягає в тому, що Совєцький Союз припинив економічну допомогу Китаю, відкликав своїх технічних та економічних радників і вжив заходів для різкого скорочення китайсько-совєцької торгівлі. Підтримка такої точки зору виходила з доповідей про від'їзд совєцьких техніків з Китаю (пізніше підтверджених у китайсько-совєцькій полеміці в 1963-64 рр.), із суттєвої різниці у ставленні совєцької та китайської преси до блокової допомоги Китаю та зі статистичних даних про китайсько-совєцьку торгівлю. Були також повідомлення про економічні збитки, завдані Китаю припиненням совєцької економічної допомоги, які накладалась поверх введення комун та невдачі "Великого стрибка" (економічної політики з 1958 по 1960 рр.). Листи від комун до зовнішнього світу та китайські закупівлі зерна в Австралії та Канаді підкреслили цей погляд. Стверджуване відкликання совєцьких економічних і технічних спеціалістів у липні 1960 року не супроводжувалося, або навіть не передувало - принаймні до кінця 1961 р. - відкликанню совєцьких радників з питань розвідки та безпеки. За наявними доказами, найбільш вірогідною інтерпретацією того, що сталося в середині 1960-х років, є те, що в китайських поглядах на економічний розвиток відбувся перехід на користь самостійності та концентрації на малих проектах. Як наслідок завершення одних проектів та скасування інших, частина совєцьких технічних експертів була виведена з Китаю в липні 1960 року. Якщо когось замінили чехословаками та іншими східноєвропейцями, це було зроблено для посилення враження розколу. Совєцьку та східноєвропейську допомогу надавали надалі після 1960 року, але на більш вузькому фронті та з концентрацією уваги на науково-технічній галузі. Можна припустити далі, що ці зміни відбулися за домовленістю між Совєтами та Китаєм і що ступінь та наслідки скорочення совєцької економічної допомоги були представлені неправильно кожною стороною відповідно до їх спільної програми дезінформації. Окрім більш широкої стратегічної мети підтримати справжність розколу, оприлюднення про відкликання совєцьких техніків могло бути покликане, згідно з історичним прецедентом, приховати постійну китайсько-совєцьку співпрацю в чутливих ключових сферах - у цьому випадку розробці китайських балістичних ракет і ядерної зброї. Військові розбіжності Часто вважається, що справжнім джерелом китайсько-совєцького розколу було рішення совєтів у 1959 р. утримати допомогу Китаю щодо ядерної зброї. Згідно з таємним листом китайської партії, оприлюдненим китайцями 15 серпня 1963 року, таємна китайсько-совєцька угода про обмін військової ядерної таємницями та надання китайцям необхідної допомоги у розвитку власного ядерного потенціалу, яку було укладено 15 жовтня 1957 р., була порушена совєтами 20 червня 1959 р. [24] Лист рівнозначний визнанню, що співробітництво у військовій ядерній галузі до червня 1959 р. було тісним. Заперечувати це було б непереконливо, враховуючи раніше опубліковану інформацію про китайсько-совєцьку ядерну співпрацю взагалі. [25] Але у твердженні того, що цю таємну угоду було скасовано совєтами у червні 1959 р., є кілька аномалій. Найважливішим є те, що, незважаючи на стверджуване рішення та обурення, яке, як припускається, воно породило в Китаї, китайці продовжували бути представлені на засіданнях Варшавського договору 1960 року. Важко повірити, що рішення Совєцького Союзу з такими глибокими наслідками не було б відображене негайно та по всьому світу в сфері китайсько-совєцьких військових відносин. Насправді, не тільки китайці продовжували направляти спостерігачів на засідання Варшавського договору більше року після того, але й фактично відбулося кілька років відкритого китайсько-совєцького військового співробітництва через постачання військової допомоги Північному В'єтнаму. Посилання на китайських військових курсантів, які повернулися з Совєцького Союзу в 1964-65 роках, свідчать про те, що після розколу китайським збройним силам продовжували надавати принаймні деяку совєцьку військову підготовку. Також більш ніж дивно, що якщо, як стверджувалося, відбулося різке скасування совєцької ядерної допомоги Китаю, совєти повинні були надалі надавати, а китайці приймати поради щодо фізичного захисту своїх ядерних установок. Як уже зафіксовано, відомий автору офіцер КҐБ все ще перебував у Китаї в листопаді 1961 року і був відправлений туди на запит китайців як один із групи совєцьких радників з питань ядерної безпеки. Китайсько-совєцьке співробітництво в мирному використанні ядерної енергії продовжувалося і після червня 1959 р. У китайській пресі є згадки про видатного китайського вченого, професора Вана Ганчанга, який виконував функції заступника директора Об'єднаного інституту ядерних досліджень у Дубні, поблизу Москви, у квітні 1960 р. [26] У той час багато спостерігачів вважали, що в китайському військовому керівництві існували розбіжності в стратегії, які були пов'язані з китайсько-совєцьким розколом і які призвели до звільнення китайського міністра оборони Пена Дехуая, нібито за змову з совєцькими лідерами проти Мао. Частина цієї змови, як припускалось, мала місце під час візиту Хрущова та Пена до Албанії в травні 1959 р., але цей візит набагато легше пояснюється з точки зору підготовки до фальшивого совєцько-албанського розколу та необхідності координації заміни совєцької китайською військовою, політичною та економічною підтримкою Албанії. Припущення про те, що Пен та інші китайські лідери зганьбилися як совєцькі агенти, суперечить декларуванню совєтами китайцям у 1954-55 рр. всіх їхніх розвідувальних активів у Китаї та тісному китайсько-совєцькому розвідувальному зв'язку, що зберігався принаймні до кінця 1961 р. У будь-якому випадку, як вказував Едгар Сноу, Пен ані планував змову проти Мао, ані піддався арешту в 1959 році. [27] Він все ще був членом Політбюро Китаю в 1962 році. Цікаво, що, як видається, у Китаї відбулася справжня дискусія між двома школами військової думки між 1955 і 1958 рр. [28] Вирішення дискусії відбулося в той самий період, коли в Совєцькому Союзі та блоці були вирішені багато інших проблем, таких як ліквідація антихрущовської опозиції в липні 1957 року; вигнання маршала Жукова наступного жовтня; і перша нарада партій блоку в листопаді, на якій відносини між ними були нормалізовані, і було прийнято рішення сформувати для блоку нову довгострокову політику. У своєму виступі на нараді Мао висловився за те, щоб використовувати весь потенціал блоку, особливо його ядерний ракетний потенціал, щоб змінити баланс сил на користь комуністичного світу. За їх власним підрахунком китайська угода з совєтами про співпрацю над ядерною зброєю датується кінцем 1957 року. Тому спокусливо припустити, що відповідно до основної техніки відродження мертвих питань та використання їх для дезінформаційних цілей суперечка у збройних силах Китаю була штучно відродженою разом із твердженнями про змову Хрущова-Пена на підтримку спільної китайсько-совєцько-албанської дезінформації про їх взаємні відносини. Крім того, зважаючи на його тривале послуговування китайсько-совєцькій стратегії, Пен був би очевидним кандидатом продовжувати службу в таємному китайсько-совєцькому або блоковому координаційному центрі політики. Його "ганьба" могла бути покликана приховати таємне призначення такого роду. Паралельно з нібито розбіжностями в китайській армії, нібито існували розбіжності в совєцькій армії, що призвели, серед інших змін, до звільнення маршала Соколовского з посади начальника Генерального штабу в квітні 1960 року та звільнення в тому ж році маршала Конєва як головнокомандувача військ Варшавського договору. Соколовського замінив Захаров, а Конєва - Ґрєчко. Якби в совєцькому Генеральному штабі насправді були непідробні розбіжності, автор очікував би почути якісь рефлексії від двох колишніх офіцерів ҐРУ, Бикова та Єрмолаєва, які служили разом з ним у секції НАТО Управління інформації КҐБ і підтримували тісний зв'язок із Генеральним штабом. Якщо Соколовський справді зганьбився в 1960 році, цікавим є те, що через два роки Міністерством оборони СССР його було обрано для редагування основної книги про совєцьку військову стратегію. [29] Розбіжності в національних інтересах Багато факторів було вказано як вагомі причини розколу. Список включає расові та культурні відмінності між російським та китайським народами; китайський демографічний вибух; зниження впливу комуністичної ідеології; повернення до суто національних інтересів; і гегемонізм, або бажання совєцької та китайської партій домінувати над іншими. Ніхто не міг заперечити існування расових відмінностей. Китайці, зокрема, використовували расову проблему в політичних цілях. [30] Але ці розбіжності не завадили найближчому можливому союзу між совєтами і Китаєм між 1957 і 1959 роками, а також не лежали в основі китайсько-совєцького тертя між 1949 і 1955 рр. Якщо вони зараз вважаються такими, що були важливі в обумовленні розколу, то це значною мірою через докази, надані самими совєтами та китайцями в ході їх полеміки в середині 1960-х. З цієї ж причини були зроблені спроби реінтерпретації хрущовської кампанії 1954-56 рр. як інспірованої совєцьким занепокоєнням китайським демографічним вибухом та покликаної запобігти будь-якій майбутній китайській експансії в Сибір. Як справедливо зазначив професор Дуглас Джексон, мотиви кампанії були побутовими. [31] Культурні відмінності безперечно існують, але цікаво, що культурні відносини між Китаєм, Совєцьким Союзом та Східною Європою мали пережити китайсько-совєцький розкол. Китайська асоціація дружби досі існує в Совєцькому Союзі, а китайсько-совєцька асоціація дружби все ще існує в Китаї. [32] Обмін культурними візитами відбувався щонайменше до листопада 1966 року. [33] Національне суперництво Захід розглядає як силу, яка стоїть за очевидною боротьбою між совєтами та Китаєм за вплив у країнах, що розвиваються, в Азії, Африці та Латинській Америці. Ствердження національних інтересів Китаю проглядається в претензіях Китаю на територію Тайваню, Індії та Зовнішньої Монголії та в потребах переглянути "нерівні договори", що датуються XIX століттям, які присудили Росії певні території Китаю. Совєцьке національне самоствердження було виявлено в совєцьких спробах розпалити бунт у Сіньцзяні та серед племінних угруповань, що охоплюють кордон з Китаєм, та у совєцьких скаргах на китайські порушення кордону, які, за офіційними совєцькими джерелами, складали 5 тисяч випадків лише в 1962 року. Зіткнення совєцьких і китайських національних інтересів спостерігалося в короткочасних і спорадичних спалах прикордонних бойових дій, особливо на річці Уссурі, які посилилися в 1969—70 рр. Прикордонні зіткнення іноді супроводжувались совєцькими та китайськими студентськими демонстраціями навпроти посольств одне одного, а також показовими протестами совєцьких та китайських представників на міжнародних зібраннях. Спосіб, в який вирішувались традиційні проблеми щодо Маньчжурії та Сіньцзяна після смерті Сталіна, був описаний як нормалізація відносин між членами блоку, включно з Совєцьким Союзом та Китаєм, у 1957 році. Внесок Хрущова в це досягнення був визнаний в 1957 році Мао. [34] На цьому тлі Совєцькому Союзу не було б сенсу втручатися в Сіньцзян. Китайська впевненість у тому, що вони цього не зроблять, продемонстрована збереженням на високій посаді в Сіньцзяні протягом 1960-х років відомого колишнього совєцького агента Сайфудіна. Далеко не намагаючись "звільнити" території одне одної, дві держави співпрацювали у національно-визвольній війні у третій країні, В'єтнамі. Перед початком китайсько-совєцького розколу прикордонна територія була перетворена, за словами професора Джексона, із зони напруженості в зону співпраці та стабілізації. [35] Отже, розкол не був кульмінацією тривалої серії прикордонних проблем; прикордонні інциденти не можуть розглядатися як причина суперечки. У зв'язку з цим слід звернути увагу на статті з прикордонної проблеми, опубліковані в 1964-65 роках академіком Хвостовим, зв'язок якого з КҐБ був відомий автору. Так само все, що було сказано чи написано на цю тему Тихвінскім, колишнім совєцьким розвідником у Пекіні та Великій Британії, слід розглядати як відображення комуністичної дезінформаційної лінії. Західна віра в те, що націоналізм є рушійною силою совєцької чи китайської політики, не враховує природу комуністичної теорії та різницю між мотивами комуністичного режиму та настроями людей, якими він керує. У комуністичній теорії націоналізм є вторинною проблемою. Фундаментальною політичною силою є класова боротьба, яка має міжнародний характер. Після досягнення "перемоги міжнародного робочого класу" національні відмінності та національні настрої зникнуть. Тим часом "класовий ворог" - це не націоналізм, а капіталізм та його доповнення, імперіалізм. Значною мірою саме через претензії комунізму на міжнародну, а не національну форму лояльності, він зміг зберегти свою привабливість та лояльність серед послідовників. Однак головним моментом є те, що дезінформація про китайсько-совєцький розкол забезпечує новий, більш ефективний спосіб боротьби з націоналізмом, вкладаючи в комуністичні партії націоналістичний образ в очах своїх народів. Розбіжності політичної та дипломатичної стратегії та тактики Помітні розбіжності існували з 1960 року в тому, що совєти та китайці говорили з таких питань, як розрядка, мирне співіснування та неминучість війни. У 1960-х совєцька преса захищала мирне співіснування, китайська преса ж його атакувала. Під прапором мирного співіснування совєцькі лідери встановили особистий контакт із західними державними діячами, прагнули розширення торгівлі Схід-Захід і прийняли загально поміркований та діловий підхід до переговорів із Заходом. Китайці засудили совєцький підхід як зраду лєнінізму та капітуляцію перед силами імперіалізму та капіталізму. Уникаючи тіснішого контакту із Заходом, китайці виступали за непереборну войовничу революційну політику щодо нього. Візит Хрущова до Сполучених Штатів у 1959 р., совєцька розрядка із Західною Європою та Договір про заборону ядерних випробувань 1963 р. всі отримали свою долю жорсткої реакції комуністів Китаю. Китайці та совєти зайняли діаметрально протилежні лінії щодо китайсько-індійського конфлікту 1959 року, Карибської кризи 1962 року та інших питань. Стосовно країн, що розвиваються, совєти наголошували на важливості дипломатії та економічної допомоги; китайці виступали за національно-визвольні війни. Чи було якесь реальне підґрунтя цієї війни слів? Теза про те, що війна неминуча, була сформульована Хрущовим на XX з'їзді КПСС у лютому 1956 р. У той час китайці часто висловлювали з нею згоду. [36] Тільки в 1960 році в совєцькій та китайській пресі почали з'являтися розбіжні погляди на цю тему, слідом за якими йшла відкрита полеміка, починаючи з 1963 року. Загалом кажучи, совєти стверджували, що, хоча причини конфлікту між двома різними соціальними системами не зникли, сила комуністичного блоку була такою, що ядерна війна, що означало б знищення обох сторін, вже не була неминуча; комуністи повинні домагатися перемоги своєї справи шляхом мирного співіснування та мирної конкуренції. Китайці стверджували, що комуністичною метою була світова революція. Комуністи не повинні боятися світової війни, оскільки це означало б остаточну перемогу комунізму, навіть ціною жертви багатьох мільйонів життів. Нереальність суперечки зрозуміла при розгляді архівних записів обох сторін. Совєти були далекі від поміркованості у підході до Берлінської кризи починаючи з 1958 р., у зриві саміту в 1960 р., у постачанні зброї до Індонезії та в поновленні ядерних випробувань у 1961 р., в провокації Карибської кризи в 1962 р. та в їхній політиці на Близькому Сході в 1967 р. Китайці на практиці були агресивними не більше за те. Вони навіть не були послідовними у підтримці агресивної позиції, іноді запевняючи, що не хочуть світової війни і воюють лише у разі нападу. [37] Дійсно, без совєцької підтримки китайці не змогли б в 60-х роках вести будь-яку наступальну війну. На питання про підтримку національно-визвольних війн в країнах, що розвиваються, через яке китайці звинувачували совєти у зраді, між двома сторонами на практиці не було чого ділити. Слова підтримки Хрущова для цієї форми війни отримали практичне вираження у заснуванні Університету Лумумби та у підтримці партизанських рухів у В'єтнамі, на Близькому Сході та в Африці. [38] Насправді подвійність була і в совєцькій, і в китайській політиці, і у взаємодії між ними. Обидві країни, в різних районах або в різний час, використовували провокацію та переговори, агресивність та поміркованість. У 1960-х роках войовничість Китаю була корисним фоном для совєцької дипломатії розрядки; існував очевидний спільний інтерес між совєтами та Заходом протистояти "Жовтій небезпеці" зі Сходу. У 1970-ті ролі були більш-менш протилежними. Совєцька агресивність у Африці, їх грізна позиція в Європі, їх внутрішній неосталінізм та втручання в Афганістан сприяли створенню сприятливого клімату для китайців для розширення їхніх стосунків як з передовими, так і з країнами, що розвиваються, як потенційний союзник проти совєцького експансіонізму. Розбіжності в тактиці щодо позаблокових комуністичних партій Китайсько-совєцькі розбіжності поширились на питання тактики міжнародного комуністичного руху. Незважаючи на взаємні звинувачення в гегемонізмі і незважаючи на приєднання до Китаю екстремістських комуністичних груп, а більш поміркованих комуністичних партій - до Совєцького Союзу, суперництво між совєтами і Китаєм не здійснювалося настільки, наскільки це було можливо на практиці. Не було серйозної китайської спроби зірвати міжнародний комуністичний рух. Китай вийшов з міжнародних фронтових (підставних) організацій у 60-х роках, але не створив суперницьких організацій під егідою Китаю. Звинувачення в гегемонізмі були хибними. Ні КПСС, ні КПК не прагнуть нав'язати свій диктат комуністичному руху. Обидві цього не потребують. У той же час, відмова від гегемонізму в принципі не є несумісною з визнанням незаперечного факту, що КПСС має найдовший і найширший досвід у владі, ніж будь-яка інша комуністична партія, і може найкраще грати провідну роль. Саме китайці наполягали на цьому і в 1957 році. Техніка "розколу" Буде заперечено те, що, навіть попри відсутність основи для суперечностей, які нібито мали розділяти китайців та совєти, неможливо збагнути, як вони могли підтримувати фіктивний розкол протягом двадцяти років непоміченим і не заподіявши серйозної шкоди власній справі. Якби Совєцький Союз і Китай були демократіями, це було б правильним судженням; але в комуністичних державах контроль над засобами масової комунікації, дисципліною, накладеною на членів партії, та впливом служб розвідки та безпеки поєднуються і забезпечують безпрецедентні засоби для застосування дезінформації. Не слід забувати, що близькість відносин КПСС та КПК між 1935 та 1949 роками вдало приховувалась від зовнішнього світу. Перемога комуністів у Китаї була досягнута швидше завдяки подвійності совєцької політики та політики КПК по відношенню до націоналістичного уряду та США, ніж це було б завдяки зовнішньому прояву солідарності між ними. Техніка китайсько-совєцького розколу не розроблялася протягом ночі. Історичні прецеденти, пов'язані з розвитком дезінформації щодо хибних розколів та таємної координації, такі як Далекосхідна республіка Лєніна, вже згадувались в цій та попередніх главах. Справжній розкол Тіто-Сталіна також очевидно мав першочергове значення, і цікаво відзначити, як опубліковані тексти нібито таємних партійних листів між совєцькою та китайською сторонами нагадують справжні партійні листи про розкол Тіто-Сталіна, та як фальшиві твердження, що Пен Дехуай та Лінь Бяо, обоє міністри оборони Китаю, були совєцькими агентами, перегукуються з обґрунтованим звинуваченням у тому, що начальник штабу Югославії в 1948 році працював на совєцьку розвідувальну службу. Існує також певна паралель між полемікою Мао-Хрущова в 1960-х роках на тему мирного співіснування та суперечкою Лєніна-Троцкого з питання війни та миру після революції 1917 року. Ця попередня суперечка цілком могла бути використана як модель для пізнішої полеміки. Маніфест "наради 81 партії" від листопада 1960 р., якому КПК визнала свою прихильність, говорив про необхідність "єдності волі та дії" всіх комуністичних партій, а не для єдності слів. [39] Він також говорив про "вирішення кардинальних проблем сучасності по-новому" (авторський курсив). На практиці це означало, що з поразкою централізованого сталінського контролю над рухом мета всесвітньої федерації комуністичних держав на перехідному етапі буде переслідуватися шляхом узгодженої різноманітності стратегій і тактик, яких слід дотримуватися різним сторонам, деякі з яких, здавалося б, категорично незумісні одна з одною. Сліди китайського комуністичного мислення про розколи можна знайти в китайській пресі. Аналогія проводиться між зростанням у природі, що ґрунтується на поділі та проростанні, та розвитком та зміцненням комуністичного руху через "сприятливі розколи". Відкрито просувалось створення в одній країні двох або більше комуністичних партій. [40] Один китайський документ використовував формулу: "Єдність, потім розкол; нова єдність на новій основі - така діалектика розвитку комуністичного руху". "Проблеми миру та соціалізму" (WMR) зневажливо посилалися на Ая Сиці, китайського вченого, що добре розбирався в діалектиці, який розробив ідею про суперечність між лівою та правою ногами людини, які взаємозалежні і рухаються по черзі при ходьбі. [41] Все це говорить про те, що комуністичні лідери навчилися вибудовувати нову форму єдності між собою завдяки практичній співпраці в експлуатації вигаданих розкольницьких розбіжностей щодо ідеології та тактики. Було б помилково намагатися відокремити китайсько-совєцький розкол від вже описаних чотирьох дезінформаційних операцій та тих, які будуть описані в наступних главах. Програма дезінформації - це інтегральне ціле. Китайці зіграли важливу роль у кожній операції. Як буде стверджуватися у главі 22, китайсько-совєцький розкол є основним фактором у всьому різноманітті стратегій, розроблених на підтримку довгострокової політики. Взаємна критика між двома партіями повинна розглядатися як новий спосіб підтримки достовірності дезінформації, яку кожна з них намагається про себе поширити. Наприклад, китайська критика совєцького та югославського ревізіонізму, занепаду ідеології та відновлення капіталізму в Совєцькому Союзі допомогли створити ілюзію, що Хрущов справді поміркований і що Тіто справді незалежний. Совєцькі та китайські лінії в різних питаннях слід розглядати як ліву і праву ноги людини, а ще краще, як два леза пари ножиць, кожне з яких посилює здатність іншого різати. З розвитком китайсько-совєцького розколу комуністичні стратеги просувалися обережно і прагматично. Другий період відкритої полеміки не запроваджувався до 1963 року, що дало час для ретельного вивчення наслідків совєцько-югославської суперечки 1958-60 років, совєцько-албанського розколу та першого періоду китайсько-совєцького розколу. Навіть зараз існують прецеденти, які ще не були використані, для подальшого розширення китайсько-совєцького розколу. Совєцько-албанський розкол був доведений до розриву дипломатичних відносин з Совєцьким Союзом. Китайсько-в'єтнамський розкол був доведений до великого китайського вторгнення на в'єтнамську територію в 1979 році. Кожен з цих сценаріїв міг би передбачити подібні зміни в китайсько-совєцьких відносинах. Стратегічні цілі "розколу" Стратегічна експлуатація розколу буде описана в главі 22. Його загальну мету можна коротко визначити як експлуатацію стратегії ножиць для пришвидшення досягнення довгострокових комуністичних цілей. Подвійність у китайсько-совєцькій полеміці використовується для маскування природи цілей та ступеня координації зусиль комуністів для їх досягнення. Удавана роз'єднаність комуністичного світу сприяє реальній роз'єднаності у некомуністичному світі. Кожне лезо комуністичної пари ножиць робить інше більш ефективним. Войовничість однієї нації допомагає активістській дипломатії розрядки іншої. Взаємні звинувачення в гегемонізмі допомагають створити правильний клімат для тих чи інших переговорів щодо угод із Заходом. Хибні об'єднання, утворені з третіми сторонами кожною стороною проти іншої, полегшують досягнення конкретних комуністичних цілей, таких як отримання передових технологій, переговори про домовленості з контролю над озброєнням або комуністичне проникнення в арабські та африканські держави. У західних очах військова, політична, економічна та ідеологічна загроза світового комунізму зменшується. Як наслідок, західна рішучість протистояти просуванню комунізму підірвана. На більш пізньому етапі комуністичні стратеги залишаються з можливістю припинити розкол і прийняти стратегію "єдиного стиснутого кулака". Глава 17. П'ята операція з дезінформації: румунська "незалежність" Віра в існування серйозних розбіжностей між совєцькими та румунським лідерами і, отже, в незалежність Румунії заснована на доказах, що варіюються від сенсаційних до незначних. [1] Як стверджувалося, розбіжності між совєцькою та румунською партіями сягали корінням в воєнну, а то й довоєнну історію. Труднощі посилилися в період 1962-64 років, коли Георгіу-Деж був ще живий і провідний діяч румунської комуністичної партії та уряду. В той час відмінності були більш-менш прихованими від погляду, але з 1964 року вони вийшли в публічний простір і стали загальновідомими Заходу. Вважається, що Георгіу-Деж та Хрущов були на ножах. Були розповіді про те, що Хрущов намагався зняти Георгіу-Дежа, та припущення, що Георгіу-Деж відіграв певну роль у забезпеченні відсторонення Хрущова в 1964 р. Їх розбіжності, як стверджувалося, спиралися на розбіжності поглядів між совєтами та румунами на довгострокове економічне планування та совєцький підхід до СЕВ. Було висловлене припущення, що наполягання Румунії на продовженні своєї швидкої програми індустріалізації переважило перешкоджання совєцької опозиції. Георгіу-Деж помер у березні 1965 року. Місце першого секретаря партії зайняв Ніколае Чаушеску, який довгий час був правою рукою Георгіу-Дежа. Попередньо до цієї події Заходом були виявлені публічні, але приглушені прояви совєцько-румунських розбіжностей та румунської незалежності. Приклади: відмова Румунії, на відміну від інших східноєвропейських комуністичних держав, узгодити себе з совєцькою позицією в китайсько-совєцькому конфлікті; зусилля румунських лідерів зі зменшення ступеня совєцького впливу в їхній країні шляхом таких заходів, як усунення російських назв вулиць; публікація ЦК комуністичної партії Румунії у квітні 1964 р. заяви про її незалежність; румунські зусилля, очевидно, розпочаті без попередньої згоди блоку з метою посилення торгових зв'язків із країнами Заходу, зокрема Францією та США, шляхом обміну торговими делегаціями; і, на пізнішій стадії, румунська дипломатична поведінка в таких питаннях, як підтримка дипломатичних відносин з Ізраїлем після 1967 року та участь Чаушеску в підготовці візиту Анвара Садата до Єрусалиму в 1977 році, що суперечило совєцькій поведінці та вказувало на незалежність румунської зовнішньої політики з боку Совєцького Союзу та решти блоку. Це враження незалежності було підкріплено випадковими нібито відмовами румунів співпрацювати з Совєцьким Союзом та блоком у спільних політичних, економічних чи військових проектах у рамках СЕВ та Варшавського договору; і прийняттям румунами незалежної позиції щодо інтервенції підписантів Варшавського договору в Чехословаччину в 1968 році. Критична експертиза цих проявів незалежності на фоні нормалізації внутрішньоблокових відносин у 1957 р. та прийняття довгострокової політики блоку та стратегічної програми дезінформації в 1958-60 роках показують, що, як і у вже розглянутих розколах, у стверджуваних розбіжностях між Румунією та іншими комуністичними країнами немає сенсу. Відмінності можна пояснити як продукт дезінформаційної операції блоку. Особливі відносини між румунами та совєтами Як уже стверджувалося, нормалізація внутрішньоблокових відносин усунула підстави для розколів між членами блоку загалом. Але, у румунському випадку, існували особливі причини, згідно з інсайдерською інформацією, доступною автору, чому розкол був неможливим при Георджіу-Деж і чому він все ще неможливий при нинішньому лідері Чаушеску. Георгіу-Деж був агентом совєцької розвідки. На час визволення Румунії від фашистів совєцькими військами ним керував голова совєцької розвідки в Румунії полковник Фєдічкін. Комуністична партія Румунії тоді була невеликою по відношенню до соціал-демократичної партії. Під керівництвом Фєдічкіна Георгіу-Деж працював над ліквідацією румунських соціал-демократичних лідерів, які були ненадійними з совєцької точки зору і загрожували отриманню впливових посад в новому румунському уряді. Пролиття крові некомуністичних румунських політиків та витіснення румунського короля, дії, які спільно вжили Георгіу-Деж та совєцький уряд, створили між ними нерозривний зв'язок. Голова совєцької розвідки в кінці 1950-х і 1960-х років генерал Сахаровскій був головним радником румунської служби безпеки з 1949 по 1953 роки. Він був в офіційних контактах з Георгіу-Дежем. Через Георгіу-Дежа та його співробітників Сахаровскій здійснив румунські чистки 1951-52 рр. і, зокрема, арешт Анни Паукер та інших провідних комуністів, яких звинуватили як югославських та сіоністських агентів. Відносини між совєтами, Георгіу-Дежем та іншими румунськими лідерами були запечатані кров'ю. Якби була дійсно спонтанна або неузгоджена спроба Георгіу-Дежа розірвати відносини з Совєцьким Союзом, у совєцького режиму було б достатньо доказів, зокрема особиста кореспонденція, щоб знищити його та його однодумців морально та політично як всередині, так і поза їхньою країною. Цей факт потрібно пам'ятати, оцінюючи справжність пізніших розбіжностей між совєтами та румунами. Якщо совєцько-румунський розкол був неможливий при Георгіу-Дежі, було ще менше підстав очікувати його при Чаушеску, який був його правою рукою і замінив його після смерті в березні 1965 року. Як уже було пояснено, сталіністські "колоніальні" практики щодо Румунії та інших сателітів були припинені Совєцьким Союзом при Хрущові в 1957 р. Совєцько-румунські партійні відносини нормалізувалися на лєнінській основі рівності. З 1958 по 1960 р. румунські лідери відігравали активну роль у консультаціях між совєцькими та іншими лідерами блоку у Совєцькому Союзі, Румунії та інших місцях. Чаушеску, як один із секретарів ЦК комуністичної партії Румунії, брав участь у деяких цих консультаціях. Він був членом румунської делегації на XXI з'їзді КПСС. Була також розроблена таємна співпраця між румунськими службами безпеки та розвідки та КҐБ під головуванням Шелєпіна під час підготовки спільних операцій на підтримку довгострокової політики блоку. Голови румунських служб безпеки і розвідки були присутні на з'їзді служб розвідки та безпеки блоку в Совєцькому Союзі в 1959 р. В 1960 році в Румунію був відправлений новий головний радник КҐБ. Ним був полковник Скоморохін, спеціаліст не з Румунії, але з Західної Європи і, зокрема, Франції, якого направили для допомоги румунським службам у здійсненні спільних політичних операцій. Важливий доказ того, що Чаушеску продовжував активно співпрацювати з совєцькими лідерами в рамках довгострокової політики блоку, можна знайти у висвітленні в совєцькій пресі його офіційного візиту до Совєцького Союзу в 1964 році, коли він вже був у процесі наступництва Георгіу-Дежа. Це свідчить про те, що під час чотири- або п'ятиденного візиту до Совєцького Союзу його супроводжував Шелєпін у якості секретаря ЦК КПСС. Маючи на увазі, що саме Шелєпін у 1958–1960 рр. розпочав використання дезінформації на підтримку довгострокової політики і, схоже, з 1961 року став координатором її використання в операціях блоку, розумно зробити висновок, що була використана можливість обговорити з Чаушеску його роль у підтримці міфу про совєцько-румунські розбіжності. "Обґрунтування" совєцько-румунських розбіжностей Так звані докази розбіжностей між румунським та совєцькими лідерами на СЕВ в 1962-63 роках не можна сприймати серйозно. Наполягання Румунії на власній швидкій індустріалізації відповідало цілям довгострокової політики; отже, для совєтів не було підстав цьому опонувати. Проти стверджуваного протистояння Румунії щодо створення виконавчого комітету СЕВ та його довгострокових концепцій планування мають бути застосовані офіційні докази, що свідчать про те, що румунське керівництво при Георгіу-Деж та Чаушеску було віддане довгостроковій економічній інтеграції блоку під егідою СЕВ та його виконавчого комітету, на якому, власне, була представлена і Румунія. Офіційні записи періоду 1960–1964 рр. відображають тісні взаємини між Совєцьким Союзом та Румунією та активний обмін між ними партійними та урядовими делегаціями, що передбачає координацію в реалізації політики. Той факт, що докази совєцько-румунських розбіжностей у цей період ґрунтувались на езотеричних та конфіденційних джерелах і суперечили офіційним записам про совєцько-румунське співробітництво, говорить про те, що вони були продуктом дезінформації. Конфлікт між офіційними та езотеричними доказами став особливо очевидним у 1970-х роках, коли Румунія разом з іншими членами блоку була залучена до конкретних заходів економічної інтеграції. Серед проявів нейтралітету Румунії в китайсько-совєцькій суперечці були: повернення румунського посла в Албанію в 1963 році, що розходилося з позицією Совєцького Союзу та інших східноєвропейських комуністичних держав; візит прем'єр-міністра Румунії Іона Георге Маурера до Пекіну навесні 1964 року, через рік після відкритої совєцької полеміки проти Китаю; та заява керівництва румунської партії, описана нижче, що на Заході тлумачилася як "декларація незалежності Румунії". Як тільки стає зрозумілим, що совєцько-албанський та китайсько-совєцький розколи - це спільні дезінформаційні операції, підготовлені та розпочаті в 1958—60 рр. за схваленням усіх лідерів блоку, легко зрозуміти, що нейтралітет Румунії - це позиція, розрахована на підтримку справжності обох розколів, і що незалежність Румунії може бути неправильно представлена як один із їх наслідків. Зважаючи на те, що Захід прийняв за справжній совєцько-албанський розкол, повернення в Албанію посла Румунії підтримало міф про румунську незалежність. Це також мало практичну перевагу в наданні додаткового східноєвропейського каналу для проведення дипломатичних консультацій блоку з Албанією. Можна обґрунтовано вважати, що цей крок отримав благословення блоку. Візит Маурера до Пекіна можна трактувати як візит для обговорення та координації цього поєднання дезінформаційних операцій з китайськими лідерами, тлумачення, підкріплене тим фактом, що Маурер вирушив з Пекіна до Північної Кореї, а потім повернувся до Румунії через Совєцький Союз, де він, ймовірно, також мав дискусії. Коли Маурер повернувся зі свого турне, центральний комітет комуністичної партії Румунії мав протягом тижня таємну зустріч, наприкінці якої випустив заяву про ставлення партії до ситуації у світовому комуністичному русі. Заява була довжиною шістнадцять тисяч слів. У Румунії вона отримала широкий розголос і була негайно перекладена на російську, іспанську, англійську, французьку та німецьку мови для поширення за кордоном. Позиції, які були виділені та трактовані на Заході як вираження незалежності Румунії, включали наступне: - Суверенним правом кожної соціалістичної держави є розробка, вибір або зміна форм і методів соціалістичного будівництва. - Планове управління національною економікою є одним з невід'ємних атрибутів суверенітету соціалістичної держави. - Комуністичні країни повинні співпрацювати та допомагати одна одній в економічних питаннях [лише на основі] повністю рівних прав, дотримання національного суверенітету та інтересів, взаємної вигоди та товариської допомоги [головним чином] шляхом двосторонніх та багатосторонніх угод. - Ідея єдиного органу планування для всіх країн СЕВ має найсерйозніші економічні та політичні наслідки. - Передача [важелів управління економічним та соціальним життям] до компетенції яких-небудь наддержавних чи позадержавних органів була б перетворенням суверенітету в поняття без реального змісту. - Румунія виступає за зміцнення співробітництва з усіма "соціалістичними" країнами та досягнення "міжнародного розподілу праці" за умови, що це не означає, що комуністичні країни мають ізолювати себе від "загальних рамок світових економічних відносин"; комуністичним державам природно "проявляти ініціативу та активно проявляти себе на міжнародній арені". [2] Зауваження такого роду викликали жвавий західний інтерес, але слід зазначити, що інші частини заяви були більш значущими. Було, наприклад, підтвердження румунським партійним керівництвом своєї прихильність до основних рішень та цілей, сформульованих на "нараді 81 партії" в листопаді 1960 року, таких як зміцнення економічної співпраці між соціалістичними державами, акцент на мирному співіснуванні у поєднанні із підтримкою національно-визвольних рухів, зусилля із залучення нових членів до СЕВ та прагненням остаточної та неминучої перемоги комунізму у всьому світі. Західні коментатори не помітили факту, що заяви про зрілість комуністичних партій, їхню здатність розвивати власну внутрішню та зовнішню політику та прагнення до власних ініціатив на міжнародній арені не суперечили рішенням "наради 81 партії", яка спеціально затвердила тактичну гнучкість у здійсненні активістської зовнішньої політики. Заява Румунії насправді не тільки не суперечить Маніфесту "наради 81 партії"; вона наголошує на тому, що комуністичні партії, розробляючи власну політику, повинні робити це в рамках "соціалістичної спільноти". Докази, які використовувалися для підтвердження думки про особисту ворожнечу між Хрущовим та Георгіу-Деж, є водночас крихкими та вибірковими. Неприбуттю Георгіу-Дежа на урочистості в Москві на честь сімдесятого дня народження Хрущова західні коментатори надають більше ваги, ніж більш вагомий факт, що з цієї ж нагоди Хрущов був відзначений найвищою відзнакою Румунії. Навряд чи можна стверджувати, як це намагається зробити Флойд, що рівень представництва совєцької влади на святкуванні двадцятиріччя комуністичної Румунії був знижений через те, що її відвідав не Хрущова, якого "не запросили", а Мікоян, на той час член Президії ЦК і голова Президії ВС Совєцького Союзу. [3] На тлі дезінформаційної програми блоку цікаво зазначити, що "румунам не складало зусиль заперечувати" чутки про те, що Хрущов намагався усунути Георгіу-Дежа з керівництва румунської партії. [4] На цьому ж етапі візит Георгіу-Дежа до Тіто та його добре розрекламовану дружбу з ним у 1964 р. можна сприймати як навмисну спробу створити образ незалежності Георгіу-Дежа в західних очах шляхом асоціації його з Тіто. Докази розбіжностей між совєтами та Румунією під керівництвом Чаушеску не менш непереконливі. Оскільки вони надходили від комуністичної сторони у формі офіційних заяв, вони легко могли бути підготовлені партійним апаратом і спецслужбами, щоб відповідати потребам програми дезінформації. Докази румунської незалежності вбачаються в заміні російських назв вулиць румунськими в 1960-х роках, а також у інших спробах зменшити ступінь совєцького впливу в Румунії. Але в атмосфері блоку після 1957 року такі заходи не були підставою для розбіжностей з совєтами; вони зустрілися б з повним розумінням і схваленням совєтами. Безтактні спроби Сталіна накласти совєцьку форму на всі аспекти життя східноєвропейських сателітів були відкинуті. Різноманітність національних аспектів кожної країни було враховано, а комуністичним партіям Маніфест "наради 81 партії" надав широку можливість змінювати свою тактику відповідно до умов, що стоять перед ними. Румунські претензії на боротьбу з втручанням совєцької влади в їхню країну були і є не більш ніж прикиданням, прийнятим із совєцьким потуранням, і мають на меті наділити партію та її лідерів націоналістичним та незалежним іміджем в очах внутрішньої та зовнішньої громадськості. Незважаючи на розвиток очевидно неортодоксальної зовнішньої політики Румунії, внутрішній режим залишався таким же жорстким ортодоксальним та репресивним, як і раніше. Те, що Румунія посилила свої комерційні, економічні та політичні зв'язки із Заходом у 1960-х та 1970-х роках, не викликає сумнівів. Сумнівно, що це було без попередньої згоди Совєцького Союзу та інших комуністичних держав. Конференція СЕВ у червні 1962 р. закликала до розширення блокової торгівлі із Заходом. Румуни не більше ніж реалізували це рішення. Більше того, роблячи вигляд, що діють незалежно, і використовуючи їх так звану незалежність, а насправді діючи з потуранням блоку, вони більше сприяли досягненню цілей блоку - збільшенню торгівлі та забезпеченню довгострокових кредитів та передових технологій від Заходу - ніж вони могли зробити, виступаючи традиційним членом блоку. Якщо взяти один конкретний приклад, "незалежність" Румунії дозволила їй імпортувати родезійський хром, як самостійно, так і в інтересах блоку, без того, щоб блок колективно політично зганьбився від такої угоди. Незалежну зовнішню політику Румунії слід розглядати як механізм, характерний для активістської дипломатії Лєніна, проявленої в його використанні Далекосхідної республіки. Вона пропонує різні переваги для блоку в дипломатичній сфері. Наприклад, дипломатична присутність комуністів зберігається в Ізраїлі з 1967 року через посольство Румунії в Тель-Авіві, тоді як блок в цілому здобув прихильність до арабського світу завдяки розриву дипломатичних зв'язків із Ізраїлем. Тісна координація між дипломатією Румунії та іншими членами блоку залишилася без уваги. Найбільш вірогідні ознаки дезінформації в дії можна побачити в контрасті між добре рекламованими, поверховими румунськими розбіжностями з СЕВ та зобов'язуючим ефектом її постійного членства в організації та її участі, наприклад, у спільних енергетичних проектах у Східній Європі. Подібно до того, періодичні широко розрекламовані румунські відмови від участі у військових навчаннях нікого не повинні осліплювати попри факт того, що Румунія залишається членом Варшавського договору. Показове відторгнення румунами совєцького впливу слід бачити навпроти постійного обміну дружніми візитами між совєцькими та румунськими лідерами та нагородженням Чаушеску орденом Лєніна в Москві в січні 1978 року. Мотиви проекції румунської "незалежності" Не складно реконструювати економічне та політичне мислення, що стоїть за рішенням про хибне представлення Румунії як незалежного члена комуністичного блоку, прийняте, можливо, ще в 1958—60 рр., коли формувалася довгострокова політика. Довгострокова політика вимагала індустріалізації та поступового вирівнювання економіки всього комуністичного блоку. Зусилля зі зміни світового балансу сил на користь комуністів тягнули за собою програми ядерного озброєння; масивні конвенційні збройні сили; колосальну бюрократію пропаганди, розвідки та безпеки; військову та економічну допомогу країнам, що розвиваються; і всесвітню підтримку комуністичних партій та національно-визвольних рухів. У той же час стандарти життя у комуністичному світі потрібно було підвищувати, щоб уникнути подальших соціальних вибухів. Політика в цілому могла підтримуватися лише з західною технічною та економічною допомогою. Цю допомогу навряд чи вдалося б надати агресивному монолітному комуністичному блоку. Були необхідні деякі спонукання, щоб забезпечити зміну західного ставлення. Стратегічно-політичний приклад представлення блоку як роз'єднаного вже був описаний. Додавання ще одного різновиду комунізму, що відрізняється від совєцького, китайського, албанського та югославського різновидів, само б себе зарекомендувало комуністичним стратегам, оскільки допомогло б підтвердити розбіжності, які вже почали проявлятися у блоці, і надало б додаткового заохочення західним ілюзіям, що національні настрої та національний інтерес домінують над ідеологією як рушійною силою комуністичного світу. Ці ілюзії викликали б надії та сподівання Заходу, що при обережній та вибірковій допомозі та політичному заохоченні тріщини в комуністичному моноліті можна буде поступово збільшувати, поки моноліт повністю не розпадеться. Хоча об'єднаний західний світ, покращуючи життєвий рівень своїх народів, не пригнічуючи їх політичної свободи, встановлює приклад для тих, хто живе за комунізму, викликає серед них невдоволення і змушує їх чинити тиск на своїх лідерів, досвід НЕПу показав, що небезпека для комуністичної системи від тісних західних зв'язків може бути стримана; ефективний контроль таємної поліції та ідеологічні контрзаходи змогли нейтралізувати ризики політичного та ідеологічного забруднення громадськості від присутності серед неї західних бізнесменів та експертів. Західні очікування на розширення впливу Заходу в комуністичних країнах через економічні зв'язки в черговий раз могли б бути зруйновані, якби в комуністичній системі були належним чином обчислені, контрольовані та оманливо представленні необхідні корективи. Наочне свідчення зовнішньоекономічної підтримки комуністичних режимів, далеке від стимулювання внутрішньої опозиції, має протилежний ефект. Справжні потенційні противники режиму не можуть очікувати великої допомоги західних держав, які прагнуть допомогти встановленій системі. Знаючи це, комуністичні стратеги могли підрахувати, що західну технічну та економічну допомогу можна сміливо використовувати для підтримки їх довгострокової політики. В довгій перспективі, вигравши від цієї допомоги, вони б сподівались продемонструвати власним підданим і світові взагалі перевагу комуністичної системи. Розкол Тіто-Сталіна забезпечив подальші прецеденти та уроки. Зухвала відмова Тіто від совєцького втручання піднесла його престиж вище неба як вдома, так і за кордоном, і виграла для його країни щедру західну військову та економічну допомогу, не зобов'язуючи його відмовитися від основних комуністичних принципів. Після смерті Сталіна це була багатша і стабільніша Югославія, що примирилась з комуністичним блоком. Створення Лєніним незалежної Далекосхідної республіки, політика якої була тісно, але таємно узгоджена з політикою совєцької Росії, продемонструвала переваги використання різноманітності форм у здійсненні "активістської дипломатії". Лєнін також казав, що "нам потрібен величезний оркестр" з різними партіями, які як різні інструменти грають різні ролі. Югослави, з огляду на передумови незалежності, особливо підходили для розвитку відносин з європейськими соціалістами та неприєднаними країнами, що розвиваються. Їх підробні суперечки з совєтами у 1958-60 роках мали на меті підготувати їх до цієї ролі. Але також були б аргументи щодо використання наявного члена Варшавського договору та СЕВ для відігравання аналогічно незалежної ролі. На вибір Румунії для цієї мети, вірогідно, вплинули кілька факторів. Скоріше за все вважалося, що давні зв'язки Румунії з Францією та мовна та культурна спорідненість з іншими латинськими країнами допоможуть забезпечити сприятливу відповідь Європи на прояв незалежності Румунії. Латинське минуле личило Румунії для особливої ролі по відношенню до впливових європейських комуністичних партій в Італії, Франції та Іспанії. Але, напевно, важливішим було те, що румунський режим, поряд із польським та угорським, був найслабшим та найбільше зневажався його підданим населенням. Враховуючи досвід Тіто між 1948 і 1953 роками, було обґрунтовано очікувати, що повторне виявлення на публіці розбіжностей з Совєцьким Союзом - навіть якщо на цей раз підробних - підвищить внутрішній та міжнародний престиж румунської комуністичної партії та її лідерів; вони змогли б представити себе не совєцькими маріонетками, а сміливими національними лідерами, готовими оскаржити авторитет Совєцького Союзу. Але слабкість режиму і зневага, в якій він перебував внутрішньо, означали, що прояв розколу далеко не піде. Послаблення внутрішнього контролю могло загрожувати режиму; звідси рішення поєднати, хоча й негармонійно, очевидно неортодоксальну та незалежну зовнішню політику із жорстко ортодоксальною, гнітючою внутрішньою системою зразка Брєжнєва. Опираючись на прикладі Югославії, комуністичні стратеги правильно вирахували б, що західні комерційні та політичні інтереси поєднуватимуться в наполяганні на більш відкритій торговій політиці щодо Румунії з надією відсторонити її далі від блоку. Оскільки незалежність Румунії була міфом, такі надії виявилися б ілюзорними. Тим часом більш ліберальна торгова політика, безумовно, принесла б користь і Румунії, і, ймовірно, також блоку. Завдання операції з дезінформації Ця дезінформація служить насамперед формуванню особливої стратегічної ролі Румунії, особливо у просуванні спільно з Югославією та єврокомуністичними партіями ідеї розірвання військових пактів та створення нейтральної соціалістичної Європи. У короткому вигляді цілі дезінформації щодо незалежності Румунії можна визначити наступним чином: - Підтримати інші операції з дезінформації по темі дезінтеграції блоку; встановити нову форму "незалежного комунізму" всередині блоку. - Підняти внутрішній та міжнародний престиж румунської партії та її лідерів. - Дозволити Румунії отримати більш щедру західну технічну та економічну допомогу. - Дозволити їй скористатися на користь блоку дипломатичними та комерційними можливостями, які були б закриті для більш ортодоксальних комуністичних держав. - Підготувати її до особливої стратегічної ролі. - Розбудовувати довіру Заходу до неї як до потенційного союзника чи довіреної особи в комуністичному світі. - Підтримувати на більш пізньому етапі незалежність єврокомуністичних партій. - Підготувати її, ймовірно, до переходу до більш "ліберального" внутрішнього режиму на завершальній фазі довгострокової політики блоку. Глава 18. Шоста операція з дезінформації: стверджуване повернення боротьби за владу в совєцькій, китайській та інших партіях Починаючи з ранніх 1960-х рр. Захід бачив докази постійної боротьби за владу в керівництві совєцької, китайської, югославської, чехословацької та інших партій. У Совєцькому Союзі це спостерігалося в нібито звільненні Хрущова в жовтні 1964 р. за невдачі його політики та "авантюризм"; у стверджуваній боротьбі за владу між поміркованими та сталіністськими угрупованнями, які слідували за його звільненням; в переході Брєжнєва на неосталіністські практики з 1968 року ("період застою" - прим. пер.) і в опозиції до нього з боку лібералів серед совєцького керівництва. У Китаї це спостерігалося у стверджуваній боротьбі за владу між войовничою, радикальною, сталіністською, маоїстською фракцією (Мао, Лінь Бяо, Чень Бода) та поміркованою, прагматичною фракцією (Чжоу Еньлай, Ден Сяопінь, Пен Дехуай, Пен Чжень, Лю Шаоці, Ло Жуйцін); у звільненні Дена Сяопіня, Пена Дехуая, Лю Шаоці, Пена Чженя та інших; у нібито культі Мао; у незрозумілих явищах у Китаї, таких як діяльність хунвейбінів (en. Red Guards) під час Культурної революції; та у відродженні таких прагматиків, як Ден Сяопінь, після смерті Мао в 1976 році. У Югославії це спостерігалося у стверджуваній боротьбі за владу між Тіто та його заступником та міністром внутрішніх справ Ранковичем, що призвело до усунення Ранковича в 1966 році. В Чехословаччині це спостерігалось в боротьбі між консервативною фракцією Новотного та ліберальною фракцією Дубчека, що призвело до перемоги лібералів та нібито звільнення Новотного в 1968 році. Для того, щоб продемонструвати, що ця подібність періодичної боротьби за владу є хибним тлумаченням фактів, спрямованих головним чином на західних спостерігачів і призначених служити комуністичним стратегічним цілям, розвиток цих прикладів боротьби у Совєцькому Союзі та в інших місцях має бути вивчений у світлі як офіційної, так і інсайдерської інформації. Наступництво в совєцькому керівництві: нові стабілізуючі фактори Проблема правонаступництва в керівництві Совєцького Союзу та інших комуністичних країн має велике значення, оскільки від неї залежить вирішення багатьох інших практичних проблем. Питання, на яке треба відповісти, полягає в тому, чи може однопартійна, комуністична, диктаторська система вирішити проблему правонаступництва без того, щоб вдаватись до боротьби за владу, як це було раніше. Ще одне пов'язане питання - чи було насильно усунуто Хрущова в 1964 році чи, навпаки, йому вдалося передати владу і вирішити проблему правонаступництва без кризи. Більшість некомуністичних спостерігачів схильні вважати комуністичні партії нездатними знайти рішення; вони вважають, що повтор боротьби за владу неминучий. Найбільш яскравим підтвердженням цього погляду було нібито насильницьке відсторонення Хрущова від совєцького керівництва у 1964 р. [1] Це дослідження спробує розрізнити факти, пов'язані з відходом Хрущова від посади, навмисним викривленням їх совєцькими стратегами, і, на жаль, помилковим тлумаченням їх авторитетними західними дослідниками. Для того, щоб зробити чіткі розрізнення і пояснити, як і чому факти були викривлені совєцькими стратегами і чому авторитетні західні вчені продовжують некритично сприймати інформацію про постійне існування боротьби за владу, корисно порівняти ситуації з правонаступництвом 1924 р. та 1953 р. з подіями 1960-64 років, використовуючи для цього офіційну інформацію, а також інсайдерські знання та нову методологію. Невдача Лєніна та Сталіна у вирішенні проблеми правонаступництва Існують подібності між ситуаціями в 1924 та 1953 рр. Смерть Лєніна в січні 1924 р. залишила політичний вакуум. Не було жодного визнаного наступника з готовою командою спільників: натомість було кілька конкурентних лідерів, кожен з яких мав власну претензію на владу. Ситуація в країні була все ще критичною. Прийнята Лєніним політика, НЕП, все ще діяла, але багато практичних проблем в рамках цієї політики очікували їх вирішення. Смерть Сталіна в березні 1953 року залишила ще більший політичний вакуум. Диктатор не залишив ні призначеного спадкоємця, ані жодного визнаного наступника з командою підтримки; як у 1924 р., було декілька лідерів із суперницькими претензіями на владу. У Совєцькому Союзі та в інших комуністичних країнах склалася критична ситуація. Не було прийнято жодної довгострокової політики, незважаючи на необхідність довгострокових рішень для кризи в блоці. Усі ці обставини викликали кризу спадкоємності. Боротьба за владу була неминучою в обох випадках через суперництво серед нових груп лідерів. Членство в новому поколінні в кожному випадку було випадковим, нестабільним та розділеним; його окремі члени прагнули відігравати провідну роль і водночас стикалися з необхідністю формувати політику партії. Критична ситуація в Совєцькому Союзі в 1924 р. і в цілому блоці після 1953 р. вимагала нових рішень невідкладних питань. Боротьба за владу стала водночас боротьбою за політику, що тільки її загострювало. У кожному випадку боротьба закінчувалася усуненням з політичного життя всіх, крім одного з претендентів. Смерть Лєніна не була несподіваною, зважаючи на його тривалу хворобу. Боротьба за владу розпочалася ще тоді, коли він був живий. Сталін скористався можливістю певною мірою посилити свої позиції ще до смерті Лєніна. У 1924 р. ще була атмосфера внутрішньопартійної демократії. Пересічні партійці, а також партійний і урядовий апарат брали участь у боротьбі та чинили на неї певний вплив, що пояснює, чому боротьба після 1924 року тривала довше, ніж після 1953 року. Лєнін виявив своє занепокоєння щодо правонаступництва в листах до з'їзду партії, написаних у грудні 1922 р. та січні 1923 р., в яких він застеріг від концентрації занадто великої влади в руках Сталіна. Він також застеріг від можливості розколу керівництва та необхідності запобігання "конфліктам між невеликими угрупованнями ЦК, які могли б серйозно вплинути на долю партії в цілому". Він виступав за розподіл своїх повноважень не на кількох лідерів, а на розширений центральний комітет з розширеними повноваженнями, чий склад повинен був бути збільшений з двадцяти семи до цілої сотні членів. [2] За необхідністю, деяке розпорошення влади відбулося. За особистим правлінням Лєніна протягом кількох років слідувало олігархічне правління. Але не було конституційних засобів вирішити правонаступництво та не було передбачено участі у цьому процесі населення. Проблему мав вирішувати єдиний лідер партії самотужки; тільки лідер мав повноваження втілити свої рекомендації. Складність полягала в тому, що, хоча Лєнін давав теоретичне вирішення проблеми спадкоємства, він не вирішив її на практиці через хворобу. Більше того, хоча він побоювався розколу керівництва після смерті, він сам спровокував боротьбу за владу у своєму неоднозначному заповіті, в якому не вказав, хто повинен бути його наступником. Якби він не був хворим, він міг би втілити свій заповіт у життя; в даному випадку, заповіт після його смерті не був виконаний. Частково через те, що Сталіну потрібен був час, щоб взяти під контроль урядовий апарат, боротьба після смерті Лєніна тривала до середини 1930-х років, до цього часу всі суперники Сталіна та реальні чи можливі опоненти та навіть деякі його прихильники були усунені фізично. Не рідко Сталін переймав політику своїх жертв. Акцент на фізичному усуненні не був ірраціональним. Оскільки в боротьбі брав участь увесь партійний апарат і через те, що збереглися деякі залишки внутрішньопартійної демократії, він був змушений з усуненням лідерів очистити партію від всіх їх прихильників шляхом масових репресій, щоб запобігти можливій від них опозиції. Він відмовився від колективного керівництва і встановив власну тотальну, особисту диктатуру. Це був крок назад, який послабив комуністичну систему і породив кризу спадкоємності та багато інших проблем. Після фізичної ліквідації його суперників та масових репресій їх послідовників він більше не міг покладатися на своїх колег чи партію, а лише на безпекову бюрократію. Він правив, спостерігаючи за потенційними суперниками, розділяючи їх та використовуючи один проти одного. Усунувши Жданова, найбільш перспективного з його можливих наступників, він спровокував кризу правонаступництва. До останніх днів він ігнорував проблему, а його недбалість залишила вакуум після раптової смерті, що ще більше сприяло посиленню наступної боротьби. [3] Жорстка особиста диктатура Сталіна та його знищення внутрішньопартійної демократії означали, що члени партії не були залучені до боротьби за владу після його смерті; боротьба відбулася лише у верхів'ях ієрархії партії та уряду. У 1953 р. бюрократія була б готова служити будь-якому лідеру, який був здатний взяти над нею контроль; не в змозі звертатися безпосередньо до партії чи до народу, бюрократи стали ніким в останні роки Сталіна. З цієї причини боротьба після його смерті була відносно короткою і не супроводжувалася масовими репресіями, за винятком випадків прихильників Бєрії. Між Сталіним та Хрущовим існували подібності та відмінності. Як і Сталін, Хрущов після відсторонення Малєнкова в 1955 році почав діяти як комуністичний диктатор. Він встановив свою перевагу в 1956-57 рр., використовуючи неконституційні засоби та тактики, і використовував владу, хоча і недовго, в диктаторський спосіб. З 1956 по 1959 рік він замінив культ особистості Сталіна на свій власний. Більш темна сторона кар'єри Хрущова все ще зберігається совєцькими лідерами прихованою від громадськості. На відміну від Сталіна, Хрущов не ліквідував своїх суперників фізично, окрім Бєрії; оскільки вони не мали жодних послідовників, це було непотрібно. На відміну від Сталіна, Хрущов, хоч і займав найвищу посаду, зумів встановити колективне керівництво протягом останніх років влади. Але найважливішою відмінністю між ним та Сталіним було те, що йому вдалося здійснити передачу влади обраному ним наступнику. Думка про те, що він поділяв зневагу Сталіна до проблеми правонаступництва, є помилковою. Як і Лєнін, він був нею занепокоєний. Більше того, згідно з цим аналізом, він знайшов те, що Лєнін намагався, але не зміг знайти - практичне вирішення проблеми. Ймовірно, за допомогою впливу Мао, він вирішив це у відповідності з рекомендаціями Лєніна і, схиливши своїх послідовників до довгострокової політики для всього комуністичного блоку, тим самим створив модель наслідування для лідерів інших комуністичних держав. Погоджена передача влади Брєжнєву з "усуненням" Хрущова Думка, що Хрущова зняли в палацовому перевороті, ймовірно, помилкова; це не підтверджено наявними доказами. У 1964 році ситуація кардинально відрізнялася від ситуації в 1924 або 1953 роках. Після відходу Хрущова від керівництва не було політичного вакууму. Залишалася та сама об'єднана команда активних прихильників Хрущова. Внутрішня криза режиму та проблеми внутрішньоблокових відносин були вирішені. Була прийнята і діяла довгострокова політика для всього блоку. Не було підстав очікувати політичної кризи чи боротьби за владу. Трагічні наслідки двох попередніх криз правонаступництва оминули Хрущова та інших совєцьких лідерів. Смерть Лєніна супроводжувалася ліквідацією покоління партійних лідерів, масовими репресіями в партії та розколами в Комуністичному інтернаціоналі та його філіях. Боротьба після смерті Сталіна затримала формулювання довгострокової політики та загрожувала подальшому існуванню комуністичного блоку. Життєво важливим було уникнення повторення цих катастроф. У 1964 р. існували сприятливі умови для розрахованої передачі влади Хрущовим лідеру чи групі лідерів за власним вибором через: існування колективного керівництва, як це практикувалося при Хрущові з 1959 року; посилений вплив ЦК і партійного апарату; відсутність опозиції в керівництві; більшу стабільність режиму; покращені стосунки з лідерами інших комуністичних країн; встановлення колективного керівництва в китайській партії при Мао; і, перш за все, прийняття довгострокової політики. Хрущов мав особисту зацікавленість у здійсненні цієї політики через наступників, оскільки вона була прийнята під час його правління та за його активної участі. Його роль у її прийнятті пропонувала йому перспективу більшої посмертної поваги та визнання, ніж отримав Сталін, за всю владу та славу свого правління. Виявляючи заклопотаність довгостроковою політикою, Хрущов, природно, зважав би на питання правонаступництва. Він мав ідеальне становище для того, щоб це організувати, оскільки він контролював ситуацію в партії та уряді і мав час діяти. Він зібрав в Президії та ЦК своїх людей; він мав свої кандидатури у КҐБ, армії та в ключових місцях партійного та урядового апаратів; він зберіг власну провідну посаду в Секретаріаті партії, Президії та уряді. Зважаючи на його претензії бути ще одним Лєніним, здається, що він серйозно задумався над проблемою, як це робив Лєнін у 1922-23 роках. Наслідуючи приклад Лєніна, він, ймовірно, давав рекомендації Центральному комітету у вигляді таємних листів чи промов напередодні XXII з'їзду партії. Такі вказівки, як ці, підтверджують висновок, що він думав і діяв над вирішенням проблеми правонаступництва напередодні свого "усунення". Ознаки цього можна виявити на XXII з'їзді партії у жовтні 1961 року. Говорячи про поради Лєніна щодо культу особистості, Хрущов закликав партію бути гідними учнями Лєніна в цьому питанні. [4] Він підтвердив існування помилок Сталіна та попередив про наслідки культу особистості для лідерів, які забувають свої обов'язки перед партією. [5] Згідно з його визначенням, головне зло культу особистості лежало в бутті лідера, що знаходиться поза контролем партії. [6] Він стверджував, що колективне керівництво було досягнуто, і просив не підкреслювати його особисту роль. [7] Нові статути партії, прийняті на з'їзді, передбачають, що при кожних чергових виборах членів ЦК КПСС і Президії не менше чверті членів повинні бути новими; з центральних комітетів партій республік не менше третини повинні бути новими; і з комітетів інших партійних організацій, не менше половини. Передбачувана мета цих реформ полягала у сприянні "внутрішньопартійній демократії". Хрущов визначив нові правила та інші рішення з'їзду, які були згодом виконані, як гарантію проти повторення культу особистості. [8] У той же час совєцька партійна преса згадувала цитату Лєніна, зазначаючи що "революційний рух не може бути стабільним без організації, яка підтримує правонаступництво лідерів". Два інші значущі рішення XXII з'їзду, очевидно, були змодельовані за рекомендаціями Лєніна, а саме: збільшення числа членів ЦК порівняно з XXI з'їздом із 125 до 175 членів та переведення з Президії Іґнатова, Фурцевої, Мухітдінова, Бєляєва та Арістова та їх заміна новими партійними активістами відповідно до статутів. [9] На думку автора, період Хрущова був короткостроковою особистою диктатурою, яку мудро та вчасом замінило колективне керівництво з метою уникнення кризи правонаступництва та подальшої боротьби за владу. Різні нові обставини сприяли і зумовили реорганізацію системи. Ними були: - Засудження культу особистості Сталіна та практики фізичного усунення суперників. - Несумісність між особистою диктатурою та активною, конструктивною та гармонійною співпрацею блоку комуністичних країн у проведенні спільної довгострокової політики. - Добровільне та зразкове рішення Мао в 1959 р. відмовитися від усіх своїх владних посад, крім керування партією, щоб сконцентруватися на проблемах довгострокової політики та комуністичної стратегії. - Зацікавленість лідерів блоку в цілому уникати повторення болісних подій після 1924 та 1953 років. - Особиста зацікавленість Хрущова та Мао в уникненні подальшого засудження їх діяльності внаслідок подальшої боротьби за владу, а отже, і їх готовності добровільно віддати владу партійному апарату та бюрократії. - Стабілізуючий ефект довгострокової політики блоку. Враховуючи минулий досвід, враховуючи встановлення колективного керівництва та ці нові обставини, керівники блоку вже почали на момент 1960 року попередньо домовлятись у своїх центральних комітетах для забезпечення безперебійної, своєчасної та мирної передачі влади - як це було у випадку, на думку автора, з правонаступництвом Хрущова в 1964 році. Західна версія усунення Хрущова ґрунтувалася на неадекватних і недостовірних доказах. Основними врахованими елементами були такі: Хрущов не отримав визнання за свою службу; його портрети в Москві зникли; його зять і соратник у політиці Аджубей був звільнений з посади (згодом стало відомо, що його понизили на менш важливу посаду в совєцькій газеті); в совєцькій пресі з'явилися посилання на культ особистості, яке, хоча в ньому прямо не згадували ім'я Хрущова, на Заході тлумачилося як кампанія "дехрущовізації"; Хрущов нібито жив у скромній невідомості з невеликою кількістю прислуги; за непідтвердженими повідомленнями, його звільнили за непотизм наприкінці восьмигодинного засідання Президії на підставі доповіді Суслова; він відповідав за численні помилки та невдачі політики, такі як відведення сил з Куби, жебрацтво пшениці із США, сварка з Китаєм, непродумана децентралізація совєцької економіки, його запропонований візит до Західної Німеччини та його невдалий особистий стиль дипломатії з поєднанням образ та умовлянь Західу. Ці докази непереконливі та суперечливі. Перший аргумент проти насильницького усунення Хрущова - той факт, що саме його команда продовжувала без значних змін домінувати в совєцькому керівництві. Брєжнєв, який замінив його як лідера партії, був його найнадійнішим, слухнянішим та досвідченим помічником, другом та колегою. Він завдячував кар'єрою Хрущову і був ланкою між українською та московською партійними групами. Кірілєнко та колишній голова Президії Подґорний були майже такі ж близькі до Хрущова, як і Брєжнєв. Інші вірні заступники та призначенці Хрущова, як Шелєпін, Бірюзов, Маліновскій, Сємічасний та Патолічєв, зберегли свої ключові посади в партії та уряді. Ще важливіше - двоє родичів Хрущова продовжували утримувати владу в керівництві та уряді; пізніше один з них був навіть підвищений. Цими двома були Полянскій, який залишався членом Президії та прем'єр-міністром РСФСР, та маршал Ґрєчко, який залишився першим помічником міністра оборони та начальником військ Варшавського договору; через кілька років його перевели на головну посаду міністра оборони. [10] Той факт, що родичі Хрущова зберегли свої ключові посади після його звільнення, суперечить вірі Заходу в палацовий переворот та раптову відставку Хрущова; він підтримує висновок, що це була плавна і узгоджена передача влади. Крім того, він дозволяє позбутися історії про те, що Хрущова звільнили за непотизм, оскільки його родичі, крім Аджубєя, не постраждали від його втрати посади. Тут важливо зазначити, що Брєжнєв та інші партійні лідери ніколи публічно не розкривали відношення Ґрєчко та Полянського до Хрущова. Така інформація, як правило, зберігається в таємниці і її мало хто знає всередині партії. Якби Хрущова насправді звільнили через його культ особистості чи політичні помилки, в комуністичній пресі можна було б очікувати відкритої критики. В реальності ж повідомлень було дуже мало, а ті, що були, - побіжні і непрямі. Не було розкриття його співучасті у злочинах Сталіна або безжалісності його боротьби за владу в 1955-57 роках. Не було критики його "авантюристської" зовнішньої політики щодо Берлінської та Карибської криз чи його експлуатації совєцьких письменників. У совєцькій пресі була певна розпливчата критика щодо культу особистості та інших досить другорядних аспектів політики, які західні журналісти трактували як посилання на Хрущова. Можливо, це тлумачення було підтримане викриттями від комуністичних чиновників до їхніх західних контактів, але комуністи зазвичай не дають західним дипломатам чи журналістам справжні факти про справи. Було кілька спекулятивних репортажів про приватне життя Хрущова - його полювання, квартири та вілли - і був його сенсаційний виступ перед західними журналістами. Такі прояви не слід сприймати за чисту монету; їх можна краще зрозуміти в контексті дезінформаційних операцій блоку. Природно, що не було офіційного визнання Совєцьким Союзом заслуг Хрущова, оскільки це похитнуло б дезінформацію блоку щодо повторної боротьби за владу. Підсумовуючи, не було відчутних судом системи ані перед, ані після відставки Хрущова. За невеликими винятками, в лідерстві спостерігалась спадкоємність. Перш за все, існувала безперервність у здійсненні довгострокової політики, яку розпочав Хрущов. Тому найімовірнішим поясненням є те, що усунення Хрущова було інсценованою справою, проведеною за його повною згодою. Крім того, вона, ймовірно, була інсценована за попереднім знанням і згодою комуністичних лідерів інших країн. Це пояснило б широко розрекламовані візити західних комуністичних лідерів до Москви після звільнення з вимогами "пояснень" цього та висловленням високої повагу Хрущову та його політиці, тим самим продемонструвавши Заходу їх щойно здобуту незалежність від Совєцького Союзу. По радіо, в газетах і в офіційних документах російським людям повідомляли, що Хрущов пішов у відставку за віком і слабким здоров'ям. Він народився в 1894 році. Офіційна версія цілком може бути близькою до правди. Лєнін встановив прецедент для відставки за станом здоров'я. Хрущов хотів увійти в історію як ще один Лєнін. Як і Лєнін, він навіть ходив на полювання в околицях Москви після виходу на пенсію. Незважаючи на своє сталіністське минуле, він зробив вагомий внесок у комуністичну справу, але цей внесок не міг бути негайно публічно визнаний з тактичних міркувань. З часом, ймовірно, після завершення довгострокової політики всі керівники, які відповідали за політику, серед яких Хрущов, Мао, Новотни, Ульбріхт, Тіто, Брєжнєв, Ден Сяопінь, та багато інших, отримають визнання. Хрущов не був би справжнім комуністом, якби не погодився на таку домовленість, і, без сумніву, зробив це з належним йому глузуванням. Цікаво, що Ернсту Нєізвєстному, суперечливому скульптору, якого Хрущов сам критикував за абстракціонізм, було дозволено совєцькими офіційними органами створити символічний чорно-білий пам'ятник на могилі Хрущова. Не так багато років після його смерті ім'я Хрущова почало з'являтися у БСЕ. Згідно з цією, новою інтерпретацією, вихід на пенсію Хрущова, яка, до речі, дала йому змогу написати спогади, мав на меті вирішити проблему правонаступництва в Совєцькому Союзі, провести репетицію зміни варти відповідно до його побажань та передбачити потрясіння і труднощі для партії, для режиму і навіть для самого себе. Плавна, узгоджена передача влади стала можливою завдяки - і сама по собі слугувала гарантією безперервності стратегії та довгострокової політики блоку. Нова гвардія вийшла зі старої команди лідерів, відданої тій самій політиці. Оскільки всі лідери комуністичного блоку були і є однаково до неї прихильні, ніхто не може її змінити довільно, чи то в Совєцькому Союзі, Китаї, Румунії чи будь-якій іншій комуністичній країні, не стикаючись з серйозною опозицією партійного апарату у власній та інших комуністичних партіях. Оскільки хрущовський вихід на пенсію, ймовірно, був узгоджений з лідерами інших партій, можна також припустити, що його приклад був наслідуваний з місцевими відмінностями в переходах від Георгіу-Дежа до Чаушеску в Румунії, від Новотного до Дубчека і Гусака в Чехословаччині, від Гомулки до Ґерека і Кані в Польщі та від Ульбріхта до Гонеккера у Східній Німеччині; і в переходах у Китаї та Югославії, що відбулися слідом після смерті Мао та Тіто. Відповідно до цього аналізу, звільнення Хрущова було успішним виконанням лєнінських ідей щодо передачі влади між лідерами. Оскільки немає твердої основи для віри в те, що Хрущов був усунений в результаті боротьби за владу, можна зробити висновок, що зі стратегічних причин його звільнення було навмисно подано помилково частково жителям комуністичних країн, а головним чином для Заходу, як частину кризи спадкоємності, аналогічної тій, що настала після смерті Лєніна та Сталіна. Аналогічні висновки можна зробити з так званої боротьби за владу в югославській, китайській, чехословацькій та польській партіях; насправді всі вони повинні розглядатися як операції в рамках програми дезінформації блоку. Завдання дезінформації під час "боротьби за владу" Зусилля дезінформації щодо збереження живої віри Заходу в існування та неминучість боротьби за владу в керівному складі комуністичних партій мають кілька цілей. Існує очевидний тісний зв'язок між боротьбою за владу та фракціоналізмом; жодне не може існувати без іншого. Отже, дезінформація щодо боротьби за владу підтримує та доповнює дезінформаційні операції, засновані на хибному фракціоналізмі, наприклад, про десталінізацію, совєцько-албанські та китайсько-совєцькі розколи та демократизацію в Чехословаччині в 1968 році. Це також дозволяє викривити єдність, координацію та безперервність всередині блоку у проведенні узгодженої довгострокової політики. Створюючи в західній думці помилкові асоціації між різними комуністичними лідерами та різними аспектами чи фазами комуністичної політики - Хрущова з "ревізіонізмом", Мао з "догматизмом", Дена Сяопіня з "прагматизмом", Дубчека з "демократизацією" та Брєжнєва з "неосталінізмом" - Захід можна спонукати робити помилкові висновки про першоджерела комуністичної політики, неточні прогнози щодо її подальшого курсу та помилки у власних реакціях. Захід, швидше за все, піде на поступки, наприклад, через переговори SALT або постачання високих технологій до Совєцького Союзу чи Китаю, якщо він вважатиме, що таким чином це зміцнить "ліберальну" або "прагматичну" тенденції чи фракції всередині партійного керівництва. І навпаки, Захід може бути переконаний приписати агресивні аспекти комуністичної політики до впливу безкомпромісних лідерів в керівництві. Зникнення таких лідерів зі сцени може бути використане для просування міфу про лібералізацію, як це було зроблено у випадку з Новотним у Чехословаччині в 1968 році. В третій частині буде стверджуватись, що подібні зміни можна очікувати в Совєцькому Союзі і деінде в Східній Європі на завершальній фазі довгострокової політики, і що правонаступництво Брєжнєва цілком може бути використане з цією ж метою. Можна запропонувати ще одну можливу мету фальшивої боротьби за владу: "чистка" або "ганьба" провідних комуністів, таких як Ден Сяопінь у Китаї або Барак у Чехословаччині, які зникли протягом різних періодів часу нібито як жертви боротьба за владу, може бути призначена для прикриття їх відрядження на службу на період їх зникнення в таємний координаційний центр політики десь у блоці. Глава 19. Сьома операція з дезінформації: "демократизація" в Чехословаччині в 1968 році Західна інтерпретація Як повідомлялося в комуністичній та західній пресі, протягом 1968 року в Чехословаччині лідери комуністичної партії впровадили певні економічні та політичні реформи. В економіці керівникам фабрик була надана більша незалежність; частково було запроваджено мотив прибутку та орієнтовану на ринок практику. Сенсаційні зміни відбулися в політичній сфері. Комуністичні джерела виявили, що в партійному керівництві між консерваторами або сталіністами на чолі з Генеральним секретарем, головою Президії Новотним та лібералами або прогресивними на чолі з секретарем словацької комуністичної партії Дубчеком велась інтенсивна боротьба. У січні 1968 року ліберали перемогли, а Дубчек замінив Новотного на посаді лідера країни. Новий режим розкрив певні злочини, вчинені колишнім партійним керівництвом, заперечив культ особистості, який практикували колишні лідери, нібито певною мірою зменшив роль спецслужб та розширив політичні права населення. Цензура була скасована, інтелігенція отримала більшу свободу, покращилися можливості для закордонних подорожей, навіть обговорювалась можливість дозволу на формування некомуністичних політичних партій. Совєцький Союз, насторожений цими змінами, визнав їх контрреволюційними. У серпні війська Варшавського договору вторглися на чехословацьку територію, не зустрічаючи опору чехословацької армії. Політична ситуація була розгорнута в протилежний бік; Дубчека та інших лібералів замінили совєцькі маріонетки. Західні журналісти, дослідники та посадовці, ґрунтуючись у своїй інтерпретації цих подій багато в чому на комуністичних джерелах, сприйняли чехословацьку кризу як спробу стихійної мирної демократичної революції. Вони визнали справжньою боротьбу за владу між прогресивними та консерваторами. Вони сприйняли реформи Дубчека як новий бренд демократичного "соціалізму з людським обличчям". Обурення окупацією Чехословаччини силами Варшавського договору викликало глибоку симпатію до Дубчека, його режиму та його нового бренду соціалізму. Чотири додаткові фактори вплинули на сприйняття Заходом лібералізації чехословацького режиму за чисту монету. По-перше, лібералізація відбулася в країні, яка мала сильні демократичні традиції до перевороту комуністів у лютому 1948 року, і лібералізація видалася відродженням цих традицій. По-друге, чехословацькі лідери, здавалося, пішли далі, ніж будь-які інші комуністичні лідери, у своїй критиці Совєцького Союзу, у готовності дозволити некомуністичні партії та в оприлюднені злочинів колишніх совєцьких та чехословацьких спецслужб проти некомуністичних державних діячів, таких як Ян Масарик, колишній міністр закордонних справ. По-третє, на режим Дубчека здійснювався надзвичайний совєцький тиск через совєцьку пресу та помітні маневри сил Варшавського договору вздовж польсько-чехословацького кордону. По-четверте, була повна очевидна паралель між подіями в Чехословаччині 1968 року та подіями в Угорщині в 1956 році. [1] Відповідно до західної інтерпретації подій, повалення режиму Новотного прогресивною фракцією відбулося через союз деяких ліберально налаштованих економістів та незгодної інтелігенції з кількома прогресивними комуністичними лідерами, такими як Дубчек. Яким би він не був слабким, цьому альянсу вдалося здійснити демократичну революцію проти тоталітарного режиму, користуючись підтримкою збройних сил та служб безпеки, не зробивши жодного пострілу. Західні помилки Основною помилкою в більшості західних оцінок Чехословаччини 1968 року був розгляд подій того року у відриві від недавнього минулого. На жаль, не оцінивши змін у відносинах всередині блоку та прийняття довгострокової політики між 1957 і 1960 роками, західні аналітики використовували застарілу методологію у своїй інтерпретації подій. Не враховуючи також систематичного розповсюдження дезінформації через джерела, що знаходяться під контролем комуністів, зокрема через комуністичну пресу, комуністичних посадовців та інтелектуалів, вони покладали на ці джерела надмірну довіру. Реінтерпретація "демократизації" Чехословаччини Нова методологія диктує нове і протилежне тлумачення чехословацької "демократизації". Вона розглядає це не як спонтанні події, а як плановий, контрольований маневр та репетицію подібних подій, що мають відбуватися в рамках довгострокової політики. Основним аргументом на користь цієї точки зору є те, що чехословацька "демократизація" вписувалася в комуністичну стратегію Західної Європи та відповідала її вимогам. Другий аргумент - це те, що впродовж потрясінь 1968 року Чехословаччина залишалася активним членом СЕВ та Варшавського договору. Чехословацькі партійні лідери, їхні спецслужби та режим в цілому активно брали участь у формуванні, прийнятті та здійсненні довгострокової політики блоку в період з 1958 по 1960 рік. Новотни часто консультувався у цей період з совєцькими лідерами, особливо з Хрущовим; також Новотни та його колеги, зокрема Гендрих, партійний чиновник, відповідальний за ідеологію та роботу з інтелектуалами, відіграли ключову роль у формулюванні політики тою мірою, якою вона мала відношення до Чехословаччини. Делегація чехословацької партії на чолі з Новотним взяла участь у "нараді 81 партії" в Москві в листопаді 1960 р., на якій було прийнято довгострокову політику блоку та стратегію міжнародного комуністичного руху. Є вказівки на те, що особлива стратегічна роль для Чехословаччини була розроблена, принаймні окреслена, до 1960 року, і що підготовка до маневру розпочалася одразу після цього. У травні 1961 року Дубчек відвідав Совєцький Союз і його прийняв Суслов. [2] У червні та липні делегація чехословацьких партійних працівників на чолі з Ленартом вирушила до Совєцького Союзу для вивчення роботи КПСС. [3] У червні 1962 року Новотни очолив чергову партійну делегацію до Совєцького Союзу. [4] Координація між чехословацькою, совєцькою та іншими службами безпеки та розвідки блоку щодо їх політичної ролі у здійсненні довгострокової політики блоку розпочалася в 1959 році. Того року міністр внутрішніх справ Барак та інші члени його міністерства взяли участь у з'їзді служб безпеки та розвідувальних служб блоку у Москві. Згодом чехословацькі служби стали членами координаційного центру розвідки та безпеки блоку. З 1959 по 1968 рік Новотни та його міністр внутрішніх справ (Барак до 1961 р.) активно працювали над розпадом справжньої політичної опозиції та створенням хибної, контрольованої опозиції в Чехословаччині, по лініях, запроваджених і практикованих в Совєцькому Союзі Шелєпіним. Ліквідація справжньої опозиції значною мірою вирішувалася реабілітаціями та амністіями. Режим Новотного здійснив амністію в 1960, 1962, 1964 та 1965 роках, найбільш масштабна була у 1960 році, коли було звільнено більшість "державних злочинців". Остання амністія, 1968 р., була здійснена за Дубчека, який, таким чином, продовжував політику, вже встановлену Новотним та Бараком. Ролі істориків та економістів в "демократизації" Тісна паралель склалася в період 1959 - 1968 рр. між підходом Хрущова та Шелєпіна до використання письменників, економістів, істориків, іншої інтелігенції та реабілітованих членів партії в активістській політичній роботі та підходом, прийнятим чехословацькими лідерами. Є ознаки того, що в Чехословаччині була створена хибна опозиція, і що боротьба між нібито лібералами та нібито консерваторами була влаштована за моделлю, встановленою в Совєцькому Союзі Хрущовим та Шелєпіним. У 1963 році ЦК чехословацької комуністичної партії створив дві комісії експертів. Одною була комісія з тридцяти шести істориків при Густаві Гусаку, тодішньому віце-президенті ради міністрів; інша - група економістів при Оті Шику, який згодом став віце-прем'єр-міністром уряду Дубчека. Центральний комітет надав таємні архіви партії та статистику двом комісіям. Дата 1963 року важлива тим, що минуло три роки після прийняття довгострокової політики блоку та п'ять років до того, як відбулася так звана "демократизація". Комісії були створені в період Новотного: Гусак і Шик згодом чітко відзначилися в "демократизації" та її скасуванні. Збираючи ці факти разом, можна зробити висновок, що комісії були створені під керівництвом Новотного в рамках довгострокової політики для підготовки основи подій 1968 року. В цьому питанні є суттєві ознаки совєцько-чехословацької координації, в тому, що економічна комісія була створена Новотним за пропозицією Хрущова. [5] В той же період на підтримку довгострокової політики в Совєцькому Союзі були мобілізовані совєцькі історики, хоча й в інший спосіб. Важливу роль в їх діяльності відіграв академік Хвостов. Ролі Рудольфа Барака та Оти Шика Роль Барака, його звільнення у лютому 1962 р. та його реабілітація та повторна поява в 1968 р. можуть бути повністю переосмислені. Барак був міністром внутрішніх справ з 1953 по 1961 рік і членом Президії партії з 1954 року до лютого 1962 р. Як міністр внутрішніх справ він відігравав важливу роль у формуванні довгострокової політики блоку і був у тісному зв'язку з головою КҐБ Шелєпіним. Начальник Інституту КҐБ генерал Курєнков повідомив співробітників та студентів Інституту КҐБ у Москві у 1959-60 роках, після повернення делегації КҐБ з Чехословаччини, членом якої він був, що КҐБ мав тісніші стосунки з Чехословацькою службою безпеки, ніж з будь-якою іншою службою в блоці. Важливо, що молоді технократи та планувальники, які стали членами економічної комісії у 1963 році та відіграли ключову роль у впровадженні економічних реформ у 1968 р., зокрема Ота Шик, були близькими до Барака наприкінці 1950-х - початку 1960-х років. [6] Враховуючи зв'язок Барака на той час з плануванням довгострокової політики та новою роллю в ній служб безпеки та розвідки, скоріше за все молоді технократи вже тоді готувались до своєї участі у впровадженні контрольованої "демократизації". 9 лютого 1962 року в чехословацькій пресі було оголошено, що Барака було заарештовано та засуджено до п'ятнадцяти років позбавлення волі за розкрадання державних коштів. Він був звільнений у травні 1968 року з поясненням, що кошти взагалі не були розкрадені, а призначені для чехословацької спецслужби. Сам Барак зазначав, що його усунення було пов'язане з побоюванням Новотного стати жертвою молодих технократів та економічних планувальників, якими він, Барак, любив бути оточений. [7] Враховуючи причетність Барака до розробки довгострокової політики в 1959-1961 роках, вірогідно, що його арешт у лютому 1962 р. був вигаданим і використовувався для введення в оману західних аналітиків щодо справжнього характеру його відносин з технократами, такими як Шик. Арешт також міг бути використаний для створення для цього провідного службовця таємної поліції репутації ліберального реформатора і жертви Новотного, щоб більш переконливо пояснити його повторну появу за нового режиму 1968 року. Був ще один можливий мотив інсценування арешту Барака; в процесі складання звіту про шкоду від втечі автора цієї книги у грудні 1961 року КҐБ виявило б, що автору відомо про тісні зв'язки між керівниками КҐБ та Чехословацької служби безпеки під Бараком. Варто припустити, що замість того, щоб провести час у в'язниці з 1962 по 1968 рік, Барак був таємно відправлений до Москви для представлення чехословацького уряду в координаційному центрі розвідки та безпеки блоку. Його поява в Чехословаччині у травні 1968 року мала б виконувати роль закулісного координатора змін того року. Будучи ключовою людиною на етапі планування цих змін, він був би потрібний на місці у вирішальний період їх розгортання. З огляду на відносини Шика з Бараком та призначення його на посаду голови економічної комісії Центральним комітетом партії в 1963 році під керівництвом Новотного, роль Шика у впровадженні економічних реформ, підтримку Дубчека в 1968 році та його участь в уряді Дубчека слід розглядати не як стихійну особисту діяльність, а як виконання доручення партії в рамках довгострокової політики. Напевно, не випадково його призначення в 1963 році припало на той самий період, як поява в Совєцькому Союзі ліберального економіста, професора Лібєрмана. Фактично Шик став відомий як "чехословацький Лібєрман". Роль письменників в "демократизації" Розуміння ролі групи Шика у впровадженні економічних реформ у Чехословаччині, а також розуміння використання совєцькою партією Твардовского та Кочєтова як лідерів "ліберальної" та "консервативної" фракцій серед совєцьких письменників допомагає зрозуміти роль чехословацьких письменників в умовах "демократизації" 1968 року. Оскільки Хрущов радив чехословацькій партії створити економічну комісію в 1963 році, не виключено, що він або Шелєпін радили чехословацькій партії та службі безпеки використовувати своїх письменників у контрольованій "лібералізації" так само, як вони самі використовували Твардовского та Кочєтова. Чехословацькі письменники відігравали важливу роль у нібито усуненні Новотного та його заміні Дубчеком. Наприклад, на з'їзді письменників у травні-червні 1967 року "ліберальний" словацький письменник Людвік Вацулік, член ЦК, член колективу "Літературних листів" та довірена особа Дубчека, виголосив кілька лекцій, виступаючи за більшу свободу творчості. Звертаючись до "демократичного соціалізму", він також закликав до активної боротьби проти "неосталіністів". Новотного атакував словацький письменник Ладислав Мнячко. Антонін Лім, один із засновників "Літературних новин", виступив проти цензури та деспотизму поліції. Ще один письменник зачитав на з'їзді "таємний лист" Солженіцина проти цензури. Критика неосталінізму була переконливою. Але Вацулік, Кліма та Лім, які брали участь у цій критиці та закликали до демократизації, усі були на той час членами Центрального комітету партії. Це припускає принаймні ймовірність того, що вони діяли, як Твардовскій та Кочєтов, за вказівкою партії. Цікаво, що через три місяці (у вересні 1967 р.) цих письменників виключили з партії "за поширення антикомуністичної пропаганди на з'їзді письменників". Знаючи методи провокації, якими користуються комуністичні служби безпеки, вигнання можна трактувати як навмисні кроки для формування іміджу цих письменників як незалежних, стихійних критиків режиму та зразкових прихильників демократичного соціалізму. У той же час вигнання могло б прикрити їх таємні партійні доручення. Деякі дії та промови чехословацьких письменників - наприклад, промова Вацуліка - нагадували дії та промови угорських письменників у 1956 році. Питання, яке слід задати, полягає в тому, чи дійсно дії та промови чехословацьких письменників були спонтанними чи вони були заздалегідь змодельовані за угорським зразком Центральним комітетом та його Ідеологічним відділом під час підготовки програми запровадження контрольованої реформи, спрямованої на стабілізацію режиму Чехословаччини та забезпечення цілей стратегії блоку в Європі. Цікаво, що у своїй промові Вацулік, засудивши "першу сталіністську фазу" чехословацького режиму, посилався на "другу фазу", в якій реалізуватиметься демократичний соціалізм. В цьому можна виявити натяк на планування вперед. Цілком може бути, що ці промови були підготовлені письменниками спільно з комісією істориків, створеною в 1963 р. Вакулік сам підтвердив у березні 1967 р. (за два-три місяці до з'їзду письменників), що він був присутнім на засіданні Ідеологічного відділу ЦК, на якому обговорювались питання про свободу творчої діяльності. Вацулік та інші письменники опублікували маніфест під назвою "Дві тисячі слів" у тижневику "Літературні листи" 27 червня 1968 року. [8] Пізніше він став кредо групи "прогресивних" та використовувався совєтами та іншими "ортодоксальними" комуністами для обвинувачення їх як контрреволюціонерів. Деякі висловлювання в ньому розкривають тип "демократизації", який мали на увазі автори. Ідентифікуючи себе з групою "прогресивних", вони закликали підтримати функціонерів партії та органи безпеки та "поважати договори про дружбу Чехословаччини з її союзниками" (тобто Совєцьким Союзом та іншими країнами Варшавського договору). Нижче наведено кілька цитат: "В першу чергу ми будемо протистояти думці, якщо вона з'явиться, що демократичне відродження може відбутися без комуністів або навіть проти них; це було б не тільки несправедливо, але й нерозумно. [...] У комуністів є досвідчені організації; ці організації необхідні для підтримання тенденцій прогресу, вони мають досвідчених функціонерів, а також тримають в руках важелі управління. Вони підготували програму дій, яка була запропонована громадськості. Це програма спрямована на виправлення найбільших несправедливостей, і вони є єдиними, хто має таку конкретну програму. [...] Давайте повернемо Національний фронт до життя. [...] Давайте надамо нашу підтримку органам безпеки, коли вони переслідують кримінальних та громадських правопорушників. Ми не маємо наміру спровокувати анархію чи загальний стан невпевненості. [...] І ми даємо нашим союзникам впевненість, що ми будемо дотримуватися наших договорів про дружбу, союз та торгівлю". В розрізі інтересу партії та служби безпеки з впровадження та контролю процесу "демократизації" ці висловлення підтримки партійних функціонерів, служб безпеки та Варшавського договору є безпосередніми ознаками партійного супроводу письменників. "Боротьба" між "консерваторами" Новотного і "прогресивними" Дубчека Якщо "ліберальних" економістів та письменників вважати першими двома рушійними силами в основі "демократизації" 1968 року, третьою була нібито боротьба в партійному керівництві між "прогресивними" на чолі з Дубчеком та "консерваторами" на чолі з Новотним, що завершилася зрештою перемогою "прогресивних". Незважаючи на те, що Новотни був зі сталінського покоління і виховувався на тлі керівництва Сталіна та Ґотвальда совєцькою та чехословацькою комуністичними партіями, він не перейняв керівництво чехословацькою партією до смерті Сталіна. І саме під керівництвом Новотного, як у Хрущова в Совєцькому Союзі, відбулася фактична десталінізація чехословацької партії в період 1956-60 років, під час якої було реабілітовано багато партійних політичних в'язнів. Отже, сумнівно, що звинувачення в неосталінізмі, висунуті проти Новотного "прогресивними" були обґрунтованими. Відчуття їх штучності підтримує тезу про те, що вони були вигадані в рамках довгострокової політики та програми дезінформації, щоб неправильно представити як спонтанний ліберальний переворот те, що насправді було впорядкованим, спланованим та контрольованим переходом влади до нового покоління партійних лідерів. Так само є підстави припускати, що Дубчека було обрано та доглянуто на роль провідного противника Новотного в обчисленому відображенні внутрішніх партійних розбіжностей, що служать одній цілі. Як і Новотни, хоча і молодший від нього та нижчий за посадою, Дубчек був продуктом сталінської партійної машини з войовничим комуністичним минулим. Словак за походженням, він мав особисті зв'язки з Совєцьким Союзом, де він жив з 1922 по 1938 рр. У 1939 році він вступив до чехословацької комуністичної партії, в якій неухильно просувався протягом останніх чотирнадцяти років життя Сталіна. У рік смерті Сталіна в 1953 році Дубчек став секретарем партії міста в Словаччині. За словами Саломона, Дубчек любив і поважав Совєцький Союз. [9] У період з 1955 по 1958 рік він навчався у Вищій партійній школі, підпорядкованій ЦК КПСС, у Москві. Ця школа підбирає та навчає майбутніх керівників КПСС та інших комуністичних партій. Дубчек все ще був там у 1958 році - в той час, коли розпочалось формування довгострокової політики. Цілком може бути, що саме завдяки його російському минулому та навчанню в цій школі Дубчек був обраний і доглянутий Центральним комітетом як лідер "прогресивних". Дубчек був призначений секретарем словацької компартії та членом Президії в 1963 році, того ж року, коли Шик був призначений головою економічної комісії, а Гусак - головою комісії істориків. Тому можна припустити, що Дубчек був обраний на роль в 1963 році. В історії про "тиху революцію" є ряд аномалій, які викликають серйозні сумніви щодо її стихійного характеру. Деякі з питань без відповіді такі: - Чому "консервативна" більшість у Президії проголосувала за Дубчека і чому сам Новотни не заперечив кандидатури Дубчека? - Чому ЦК та партійна машина, контрольовані прихильниками "консервативного" Новотного, не перешкодили заміні Новотного Дубчеком? - Чому ні "консервативні" військові та лідери безпеки, як міністр оборони Ломскій і начальник військової безпеки Мамула, ні керівники ударних військ і міліції Праги, які організували державний переворот у 1948 р. не діяли проти Дубчека, якщо існував справжній ризик, що він може перетворитися на чехословацького Імре Надя і погрожувати основам їх режиму? - Чому Гендрих, "ультраконсервативний" прихильник Новотного, частий відвідувач Москви, керівник ідеологічного відділу партії, контролер інтелектуалів країни з 1958 року, коротше кажучи, чехословацький еквівалент Ільічьова - примкнув до Дубчека на таємному засіданні ЦК у січні 1968 р., яке висувало Дубчека на посаду Генерального секретаря? [П1] - Чому всі ці "консерватори" без опору приймали Дубчека, коли, якби революція була стихійною, вони мали б стояли на смерть? - Чому Дубчек на початку березня 1968 року не усунув таких ключових чиновників, як Ломскій чи Мамула? - Чому самі цензори преси підтримували "демократизацію" і голосували проти цензури? - Чому Новотни був недоторканий після втрати влади, якщо він був такий лиходій? - Чому зовнішня політика режиму Дубчека дотримувалася старої, ортодоксальної консервативної лінії: анти-НАТО, анти-США та анти-Ізраїль? - Чому "прогресивні" лідери вітали окупаційні війська блоку? Якби режим Дубчека був справді демократичним, він би усунув ортодоксальну партію та силовиків, які відповідали за репресії в минулому. Насправді, лише три сотні осіб у міністерстві внутрішніх справ були нібито звільнені чи понижені, - це лише крапля в морі. За великим рахунком стара гвардія залишилася неушкодженою. "Консервативні" та "ортодоксальні" чиновники та "нові прогресивні", деякі з яких колишні жертви "консервативних" репресій, служили разом у новому режимі "демократичного соціалізму". Насправді головною зміною було повернення до вищих державних лав деяких реабілітованих членів партії, реабілітація яких була використана для проектування нового образу комуністичного режиму. Серед них були віце-прем'єр-міністр Гусак (звільнений у 1960 р.); Смрковський, президент Національних зборів (звільнений у 1955 р.); та Павел, міністр внутрішніх справ (звільнений у 1955 р.). Їх повернення цілком могло бути реалізацією обчисленої політики реабілітації, проведеної за совєцьким зразком. У цьому контексті слід пам'ятати, що і Гомулка, і Янош Кадар, які стали партійними лідерами відповідно в Польщі та Угорщині, були реабілітованими членами партії. Відмінною рисою реабілітації в Чехословаччині було те, що колишні комуністичні чиновники були повністю реабілітовані; деякі некомуністичні політв'язні не були. Закон про реабілітацію, прийнятий у червні 1968 р., затвердив перегляд окремих справ, але не скасував рішення судів, за якими могли бути звільнені "справедливо засуджені, справжні контрреволюційні елементи". Мабуть, найбільш переконливим свідченням суттєвої спадкоємності між старим і новим режимами є той факт, що Ґотвальд, який відповідав за панування терору з 1948 року і надалі - включно за офіційною статистикою з ув'язненням ста тридцяти тисяч осіб - не був засуджений новим режимом як злочинець. Навпаки, Дубчек відзначив вдів та сиріт мученицьких комуністичних чиновників орденом Ґотвальда, під керівництвом якого були страчені їхні чоловіки та батьки. Як не дивно, родичі жертв прийняли ці відзнаки. [10] Контрольований характер "демократизації" в Чехословаччині яскраво проявляється, коли проводиться порівняння з Угорщиною в 1956 р. Угорська революція була народним повстанням; поки воно тривало, була демонтована більшовицька система, партійна машина та служби безпеки. Воно замінило партійних лідерів безпартійними. Деякі партійні лідери, як Імре Надь, покінчили з партією і стали на бік народу. У Чехословаччині, з іншого боку, "демократизація" проводилася партією, звідси "тиха революція". Переважно, партійна машина, армія та служби безпеки лишились недоторкані. Зв'язок з попереднім режимом залишався безперервним, без принципового розриву. Старі комуністичні лідери були замінені молодшими комуністичними лідерами, щоб не було порушено монополію влади та ідеології партії. Угорська революція сталася під час кризи комуністичного блоку і була вираженням цієї кризи. Чехословацька революція відбулася в період виходу блоку з кризи і послужила прикладом довгострокової політики блоку в дії. Деякі аспекти совєцької реакції на події були дещо дивними. Незважаючи на обмін критикою між совєцькими та чехословацькими лідерами, вони продовжували відвідувати країни одне одного. З'явилися фотографії Дубчека та Брєжнєва, які тепло обіймали один одного. Нічого не відомо про переговори, які фактично відбулися між ними, крім кількох натяків, запропонованих самими комуністичними режимами. На Заході ці докази добрих відносин між совєцькими та чехословацькими лідерами або ігнорували, або трактували як грубу спробу приховати глибину розривів між ними. Переглянута інтерпретація "тихої революції", заснована на новій методології, дозволяє припустити, що ці зустрічі використовувались для консультацій та координації подальших дій, які слід вжити кожній стороні. Маневри військ Варшавського договору на польсько-чехословацькому кордоні, які безсумнівно мали на меті нагадати події в Угорщині 1956 року, були надто помітними, щоб їх можна було прийняти за чисту монету. Їхня передислокація до Чехословаччини була, за цим аналізом, узгодженим заходом сприяння режиму зі сторони блоку, як тоді це справді пояснювала чехословацька партія. [11] Це також було можливістю проводити репетицію та вишкіл військ країн блоку під час "каральної" інтервенції в іншу комуністичну країну для стабілізації її режиму. Важливо, що в Чехословаччині були використані війська тих країн, які в минулому були найбільш непокірними (Польща, Угорщина та Східна Німеччина). Але основною метою цього втручання було довести до відома всієї Східної Європи та комуністичного світу урок про те, що Сполучені Штати та НАТО не можуть втручатися і що внутрішня опозиція в Чехословаччині чи будь-якій іншій комуністичній країні буде розгромлена. Висновки Враховуючи, що чехословацькі лідери брали участь у формуванні нової довгострокової політики блоку між 1958 і 1960 роками; враховуючи, що їхні служби безпеки та розвідки брали участь у плануванні та підготовці активістських політичних дезінформаційних операцій на підтримку цієї політики; з огляду на вказівки на те, що економічні реформи Шика та інших були заплановані з 1963 р. за часів режиму Новотного; з огляду на вказівки на те, що чехословацькі письменники, вимагаючи "демократизації", діяли не стихійно, а відповідно до своєї партійної ролі під керівництвом Гендріха; зважаючи на аномалії в процесі "демократизації" та в нібито боротьбі між "прогресивними" і "консерваторами" на чолі відповідно з Дубчеком і Новотним, неминучим висновком є те, що "тиха революція" була контрольованою операцією, яку планував і проводив сам партійний апарат, використавши недавній паралельний совєцький досвід підготовки хибного опозиційного руху. Звичайно, не можна заперечувати, що в 1968 році були проведені деякі політичні та економічні реформи, але було б помилково вважати їх як спонтанними, так і далекосяжними і демократичними, як про них стверджували комуністичні лідери. Вони були розрахованими коригуваннями, зробленими за ініціативою та під контролем партії, яка "тримала в руках важелі управління". [12] Едуард Ґольдштюкер, один із провідних діячів "демократизації", прямо говорив Саломону: "Ми намагалися розробити ефективний контроль над владою всередині власної системи". [13] "Тиха революція" була ефективною демонстрацією нової, творчої провідної ролі партії, яка працює через своїх економістів, істориків, письменників, реабілітованих та нібито "прогресивних" членів партії і використовує методи політичних акцій та дезінформації. Це кардинально відрізнялось від стихійної угорської революції. Це являло собою наступний етап у розширенні контрольованих операцій з дезінформації у всьому блоці, що служить цілям довгострокової політики та стратегії. Вона мала кілька чисто локальних, чехословацьких елементів. Серед них були, наприклад, викриття справи Яна Масарика (вся історія про якого поки лишається нерозказаною), прийняття некомуністичних партій (ефективно контрольованих режимом), і нібито "вилучення" Новотного (скоріше, ймовірно, природний вихід на пенсію, як у випадку Хрущова, через вік або стан здоров'я). Комуністичні здобутки і втрати від "демократизації" Безсумнівно, совєцький уряд і блок в цілому втратили престиж через їх так звану інтервенцію в Чехословаччину. Але найближчі та майбутні переваги з точки зору довгострокової політики блоку та стратегії безумовно переважали втрати. До 1968 року в Чехословаччині були гострі проблеми, які вимагали рішень. Комуністична партія, режим та їх інститути були дискредитовані та непопулярні; виникла потреба змін у керівництві партії; виникла внутрішня та зовнішня опозиція режиму; серед інтелігенції та колишніх ув'язнених членів партії було незадоволення; існувало словацьке обурення через панування чехів; неприваблива стигма розгрому демократії в лютому 1948 р. все ще була прив'язана до комуністів у Західній Європі і перешкоджала їхній виборчій співпраці з лібералами та соціалістами. За допомогою та з підтримкою лідерів інших режимів блоку чехословацькі лідери розробили комуністичне рішення цих проблем шляхом обчисленої та контрольованої "демократизації". Їм вдалося оживити партію, режим та його інститути та надати їм новий, більш демократичний імідж. Вони вирішили проблему правонаступництва без судом та боротьби за владу. Вони зобов'язали молодих лідерів партії продовжувати довгострокову політику та зміцнювати стратегічну координацію у рамках Варшавського договору. [14] У ході "тихої революції" вони продемонстрували свій довгостроковий підхід до підбору та підготовки майбутніх лідерів та до ротації кандидатів, щоб створити резерв досвіду. Вони розробили власну чехословацьку версію дезінформації про десталінізацію та боротьбу за владу, яку вже застосовували совєцька, китайська та югославська партії. Їм вдалося заплутати і частково нейтралізувати внутрішню і зовнішню опозицію режиму. [15] Вони нейтралізували незадоволення інтелігенції, залучаючи їх як колаборантів до своєї політики. Вони нейтралізували невдоволення ув'язнених членів партії, реабілітуючи їх та надаючи їм провідні ролі. Вони нейтралізували словацьке невдоволення, висуваючи словаків (Дубчек та Гусак) як лідерів партії Чехословаччини та збільшуючи інвестиції в словацьку економіку. Підсумовуючи, чехословацьким комуністичним лідерам вдалося зберегти і фактично зміцнити владу та ефективність режиму, одночасно надавши йому новий імідж. Дубчек був твердо ототожнений вдома та за кордоном з новим брендом "соціалізм з людським обличчям", прийнятним для західних соціал-демократів та лібералів. Можливі наслідки "демократизації" для Заходу Совєцькі, чехословацькі та комуністичні лідери та стратеги блоку здобули цінний досвід та розуміння реакцій Заходу на "демократизацію" в Чехословаччині. Уряд Дубчека, хоча і був комуністичним, швидко набув кардинально нового іміджу на Заході. Він був сприйнятий не як гнітючий, тоталітарний режим, заплямований стигмою лютого 1948 р. і заслуговуючий на те, щоб його зневажати і уникати, але як провісник нової ери "соціалізму з людським обличчям", який заслуговує на те, щоб його заохочували і підтримували всіма течіями думок. Різновид комунізму Дубчека позбавив як консерваторів, так і поміркованих лівих аргументу про те, що набуття влади комуністичними партіями в Західній Європі чи в інших місцях автоматично призведе до вимирання демократії, як це було в Чехословаччині в 1948 році. В той же час, він забезпечив, зокрема, західноєвропейські комуністичні партії новою потужною пропагандистською зброєю та новою основою для створення об'єднаних фронтів із соціалістичними партіями, що спільно протистоять капіталізму та консерватизму. У цьому контексті слід пам'ятати, що міжнародний орган комуністичних партій "Проблемы мира и социализма" (WMR) базується і друкується у столиці Чехословаччини. В короткостроковій перспективі відхід Дубчека став невдачею для західноєвропейських комуністичних партій; при Гусаку маятник, схоже, схилився до більш ортодоксального та традиційного різновиду комунізму. Тим не менш, уряд Дубчека викликав великі сподівання Заходу щодо можливої майбутньої політичної еволюції у Східній Європі та Совєцькому Союзі та появи нових різновидів комунізму. Дійсно, можна впевнено очікувати, що експеримент буде повторений як у Чехословаччині (з Дубчеком або без нього), а також у більш широкому масштабі на завершальній стадії довгострокової політики блоку. Майбутні "празькі весни" цілком можуть принести перемогу на виборах одній або декільком західноєвропейським комуністичним партіям. За умови, що ці партії відповідають різновиду комунізму Дубчека, існує реальна небезпека, що соціалістична, поміркована та консервативна думки, не усвідомивши справжню природу та стратегічні мотиви комунізму Дубчека, сприйматимуть ситуацію з усіма супутніми їй небезпеками та потенційними наслідками. Заходу варто було б вивчити сценарій та методи чехословацького експерименту, щоб не попастися на нього знову, як це було в 1968 році. Сценарій цілком міг би повторитися по суті, хоча і з місцевими варіаціями. Його основні складові резюмовані нижче: - Відродження десталінізації разом із публікацією за кордоном спогадів колишніх партійних та інших політичних в'язнів. - Подальша публікація цих спогадів на батьківщині та нових викривань та одкровень про старий режим, особливо шляхом "тюремного жанру". - Реабілітація колишніх партійних лідерів. - Історії боротьби за владу за лаштунками в партійному керівництві та поява "прогресивних" та "ліберальних" лідерів. - Письменницький з'їзд із вимогами більшої свободи та скасування цензури. - Виробництво суперечливих телевізійних програм, фільмів та романів. - Акцент на "соціалістичній законності" та "соціалістичній демократії"; акцент на федералізмі, а не на централізмі (стосовно Словаччини). - Розширення комерційної свободи та посилення ролі економічних та робітничих рад та профспілок. - Придушення цензури в пресі, на радіо та на телебаченні з більшою свободою для культурної та мистецької діяльності. - Створення контрольованих некомуністичних партій та політичних клубів та організацій, таких як Клуб 231. - Возз'єднання політв'язнів. - Прийняття нових законів про реабілітацію. - Контрольовані демонстрації студентів. - Таємні наради ЦК та вибір нових, "прогресивних" лідерів. Завдання "тихої революції" Інсценування "тихої революції" та її згортання послужили найрізноманітнішим стратегічним і тактичним завданням. Їх можна підсумувати таким чином: - Надати новий, демократичний імідж партії, її інституціям та її лідерам, і тим самим посилити їх вплив, престиж та популярність. - Оживити партію, режим та інститути - наприклад, Національний фронт, профспілки, пресу та парламент - та зробити їх ефективними органами влади та контролю політичного та економічного житті країни. - Уникнути справжньої кризи та народного заколоту, провокуючи штучну, контрольовану кризу шляхом узгоджених дій партії, служб безпеки, інтелігенції, профспілок та інших масових організацій. - Запобігти перетворенню контрольованої кризи в непідконтрольну шляхом введення військ блоку в Чехословаччину в ході маневру, який планували та про який заздалегідь домовились лідери Чехословаччини. - Продемонструвати марність опозиції та безсилля до інтервенції НАТО та США. - Спровокувати справжню внутрішню і зовнішню опозицію на викриття себе, а потім нейтралізувати чи ліквідувати таку опозицію (режим, можливо, вважає зручним позбутися ряду справжніх антикомуністів, дозволяючи на деякий час свободу пересування). - Провести репетицію використання військ Варшавського договору для "стабілізації" країни Варшавського договору на випадок виникнення необхідності використовувати їх в іншій "незалежній" комуністичній державі, такій як Румунія, Албанія чи Югославія. - Забезпечити плавну спадкоємність від старшого до молодшого покоління комуністичних лідерів. - Забезпечити незламну ідентифікацію молодих лідерів партії та їх повну особисту прихильність довгостроковій політиці блоку, що ініційована старшим поколінням. - Надати молодим лідерам досвід взаємодії з контрольованими політичними змінами. - Підвищити свій престиж у країні та за кордоном як незалежних, національно-демократичних лідерів. - Подолати розрив між старшим та молодшим поколінням та апелювати до національних настроїв молодого покоління зокрема. - Підтримати та посилити стратегічну дезінформацію блоку щодо політичної еволюції, занепаду ідеології, появи нових різновидів комунізму та розпаду блоку на незалежні, національні режими. - Надати румунському та югославському режимам можливість проявити свою незалежність, критикуючи окупацію Чехословаччини. - Зробити те саме для певних західноєвропейських комуністичних партій. - Дозволити цим партіям посилити свою виборчу привабливість, ототожнюючи себе з "соціалізмом з людським обличчям". - Збудити настрої проти військових пактів у Європі. - Посилити тиск на Захід через вимогу скликання конференції з безпеки в Європі, комуністичний інтерес до якої полягає у сприянні розірванню військових пактів, створенні нейтральної, соціалістичної Європи та виведенні американської військової присутності. - Створити підстави для майбутньої дискредитації західних державних діячів (особливо консерваторів) та західних дипломатичних та розвідувальних служб шляхом введення їх в оману через "демократизацію" та фальсифікації їх оцінок через несподіване вторгнення в Чехословаччину. - Провести репетицію та набути досвіду для повторення "демократизації" в Чехословаччині, Совєцькому Союзі чи інших країнах Східної Європи під час останньої фази довгострокової політики блоку. Глава 20. Друга операція з дезінформації: "еволюція" совєцького режиму. Частина друга: "дисидентський рух" Західні надії та сподівання на лібералізацію в Совєцькому Союзі, спричинені дезінформацією на початку 1960-х, значною мірою були зірвані совєцьким втручанням у Чехословаччину в 1968 році, що вказувало на повернення в Совєцькому Союзі до форми неосталінізму, пов'язаної з керівництвом Брєжнєва. Але цей новий різновид сталінізму був не в змозі ні приховати, ні контролювати сили внутрішньої опозиції. Захід став свідком появи не просто окремих дисидентів, а цілого "дисидентського руху" з неофіційним лідером в особі академіка Андрєя Сахарова та з помітною спроможністю пережити переслідування режимом і підтримувати зв'язок із Заходом. Явище можна зрозуміти лише у світлі минулої історії та нової методології. Справжня опозиція комуністичній системі в Совєцькому Союзі в період 1958-60 років, коли розроблялася нова довгострокова політика та нова політична роль КҐБ, була глибокою та напруженою. Незадоволення було широко поширене серед робітників, колгоспників, священиків та інтелігенції. Воно було особливо сильним серед українських, латвійських, литовських та єврейських націоналістів. Опозиція принципово відхиляла совєцький режим. Її члени не вірили у можливість "еволюції"; вони твердо вірили, що свобода може настати лише через нову революцію, повалення режиму та розпуск комуністичної партії. Вони не називали себе дисидентами, ані називав їх такими режим. Вони були відомі в КҐБ і партійних документах як "вороги народу". КҐБ зміг запобігти та нейтралізувати контакти між Заходом та справжніми опонентами режиму; публікація матеріалів, розцінених як нетипових для совєцьких інтересів, була ефективно придушена. Два приклади, відомі автору в 1961 році, ілюструють суть. Того року видатний совєцький автор і журналіст Васілій Ґроссман написав антисовєцьку книгу і намагався її опублікувати за кордоном. Ідея, яку передала книга, полягала в тому, що головною виною совєцького керівництва був не культ Сталіна, а культ Лєніна та його творів. Ґроссман передав свій рукопис колишньому шведському послу і декану московського дипломатичного корпусу Сулману (en. Sulman). Про це дізнався КҐБ, і за вказівкою Шелєпіна використовувати будь-які засоби для повернення рукопису була створена спеціальна оперативна група. Політбюро було стурбоване тим, який вплив він може мати на зарубіжні комуністичні партії, якби він був опублікований за кордоном, особливо в той час, коли нещодавно було прийнято нову довгострокову політику. За кілька днів рукопис був доставлений Шелєпіним до Політбюро. Захід тоді нічого не знав про цю справу. [П1] Того ж року видатний вчений на ім'я Заґормістр, колишній совєцький заступник міністра геології, який мав доступ до важливої таємної інформації про стан ядерних питань у Совєцькому Союзі, просив політичного притулку у посольства Ізраїлю в Гельсінкі під час візиту до Фінляндії. У його проханні відмовили, і його направили до фінської поліції. Через свої таємні джерела у Фінляндії резиденція КҐБ у Гельсінкі отримала повідомлення про те, що видатний совєцький чиновник намагався перебігти на Захід і просив владу Фінляндії про допомогу. КҐБ втрутився. Заґормістр був переданий совєцькому консулу Сєргєєву, офіцеру КҐБ, який повернув його до Совєцького Союзу в машині посольства. Заґормістра допитали в КҐБ у Москві. Він помер від серцевого нападу, коли йому показали копію своєї розмови з фінською поліцією. Знову ж, про цей трагічний випадок у західній пресі нічого не було відомо чи опубліковано. Серйозний виклик режиму з боку реальної опозиції вимагав спеціальних заходів. Підготовка центрального комітету та КҐБ для вирішення цієї та інших проблем була докладно описана. Вона ґрунтувалася на техніках політичної провокації та профілактики, які успішно застосовував Дзєржинскій у 1920-х роках. Стисло, ҐПУ Дзєржинского, зіткнувшись з проблемою сильної внутрішньої опозиції, яку підтримували та використовували емігранти та уряди Заходу, створило хибний опозиційний рух, відомий як "Трест", який використало для викриття, заплутування та нейтралізації справжньої внутрішньої та зовнішньої опозиції. Обманувши емігрантів та західні спецслужби на підтримку "Тресту", вони ефективно ізолювали справжню внутрішню опозицію від зовнішнього світу. Крім того, успішне проектування через "Трест" помилкового зображення совєцького режиму в еволюції до більш звичайної національної європейської системи допомогло совєцьким лідерам досягти своїх дипломатичних цілей, таких як визнання та тісніші відносини з основними європейськими державами та Китаєм, отримання західних технологій та економічного досвіду, а через Рапалльський договір - постачання військової допомоги Німеччиною. Застосування нової методології до появи дисидентського руху означає врахування: - Усіх доказів повернення до методів політичної провокації та дезінформації Дзєржинского за моделлю "слабкості та еволюції", і, зокрема, відомого пропагування таких методів Міроновим і Шелєпіним. - Конкретних вказівок, які Міронов і Шелєпін давали КҐБ у 1959 р. про використання розширеного розвідувального потенціалу серед учених, письменників та іншої інтелігенції для політичних цілей та підготовку політичних операцій та експериментів, спрямованих на розчинення внутрішньої опозиції в Совєцькому Союзі. - Стратегічної ролі, яку відігравали агенти впливу КҐБ серед совєцьких вчених у 60-х роках у просуванні ідеї спільних інтересів між Совєцьким Союзом та США. - Дискусії в 1960-х роках між "ліберальними" та "консервативними" письменниками, натхненними та контрольованими КҐБ через своїх агентів Твардовского та Кочєтова. - Відомого активу КҐБ серед науковців, письменників та іншої інтелігенції у 1960 році та ймовірність їх подальшого розширення з того часу. - Вагомості вчених та письменників у дисидентському русі. Якщо мати на увазі всі ці чинники, не може бути жодних обґрунтованих сумнівів, що дисидентський рух в цілому є хибним опозиційним рухом, керованим КҐБ, аналогічним "Тресту" і що багато його провідних членів є активними та добровільними колаборантами з центральним комітетом і КҐБ. Тільки за умови прийняття цієї інтерпретації можна пояснити, чому тоталітарний, неосталіністський режим повинен дозволити певний західний контакт і свободу пересування видатним "опозиційним" фігурам. Звичайно, більш ніж ймовірно, що деякі з рядових дисидентів є чесними людьми, які долучилися до руху, не усвідомлюючи, як вони будуть використані та врешті-решт стануть жертвами. Рух не виконував би свою внутрішню функцію, якби не вдалося залучити невинних. Основна очевидна мета руху - прагнути до демократизації, дотримання прав людини та виконання Гельсінських домовленостей. Загальне враження, що створюється на Заході, полягає у глибоко вкоріненій стихійній боротьбі між консервативними прихильниками режиму та ліберальними вченими, письменниками та іншою інтелігенцією. Напружене західне обурення, симпатії та підтримку, природно, викликає звістка про те, що "дисидентів", таких як Сахаров, піддають жорстокому переслідуванню, арешту та кидають до в'язниці чи засилають без суду. Емоції посилюються завдяки свідомо сконструйованому зв'язку між проблемами совєцьких дисидентів та проблемами совєцьких євреїв. Можливо, саме емоційність відповіді Заходу затьмарює усвідомлення того факту, що значна частина західних знань про дисидентський рух люб'язно надається совєцькою владою. Зростання дисидентського руху часто розглядається як один із здобутків розрядки Схід-Захід у 1960-х роках. Незважаючи на теперішнє очевидне переслідування дисидентів, довготривалі надії Заходу та сподівання на майбутню лібералізацію совєцького режиму покладаються на можливий успіх їх "героїчної боротьби". Насправді і дисидентський рух, і помітні утискання його совєцькою владою в значній мірі є штучними, і обидва є частиною навмисного створення декорацій для завершальної фази довгострокової політики блоку. Вона, можливо, може бути очікувана незабаром після зникнення Брєжнєва з політичної сцени, і, ймовірно, передбачає хибну лібералізацію режиму, представлену правдоподібною через "реабілітацію" нинішніх лідерів-дисидентів. Паралель між дисидентським рухом і "Трестом", звичайно, не є точною. За п'ятдесят років між ними світові умови сильно змінилися. У 1920-х роках Лєнін, Дзєржинскій та ҐПУ боролися за виживання комунізму в одній країні. У 1960-х та 1970-х рр. дисидентство різного типу опинилось в експлуатації у всьому комуністичному блоці, особливо в Чехословаччині в 1968 році. Дисидентські рухи помітні в інших країнах Східної Європи та навіть у Китаї. Ця глава буде обмежена оглядом неофіційного дисидентського лідера Сахарова, який зараз живе у вигнанні у місті Ґорькій. Сахаров Сахаров - винятковий науковець, чиї минулі послуги совєцькому режиму в розробці ядерної зброї офіційно визнані. Як один із головних наукових радників совєцького уряду, він мав би доступ до найчутливіших ядерних таємниць та розуміння совєцької стратегії та совєцьких відносин у ядерній галузі з іншими комуністичними державами, зокрема Китаєм. Немислимо, що якби він серйозно розходився з режимом і, отже, був ризиком для безпеки, йому було б надано ті можливості, які він мав для підтримки контакту із західними друзями та колегами. Навіть зі свого "заслання" в Ґорькому він може передати свої погляди на Захід через посередників та листування. Єдиний висновок, що узгоджується з цими фактами, полягає в тому, що Сахаров все ще є лояльним слугою свого режиму, роль якого зараз є старший речник з дезінформації для совєцьких стратегів. Тема "спільних інтересів" між Сходом і Заходом, розроблена совєцькими агентами впливу в 1960-х роках, була розширена після 1968 року, особливо в працях Сахарова, в концепцію "конвергенції" між комуністичною та некомуністичною системами. Перш ніж вивчити заяви Сахарова, необхідно зробити короткий екскурс в попередньо описаний рух "Смєна вєх". Прихильники цього руху доводили, що совєцький режим перетворювався з ідеологічного в звичайний, національний, капіталістичний стрій. Тому вони стверджували, що білоросійські емігранти не повинні боротися проти совєцького режиму, а повинні співпрацювати з ним, щоб сприяти розвитку цих тенденцій. Рух мав значний вплив як на емігрантів, так і на уряди Заходу, з якими вони були на зв'язку, і створив сприятливі умови для завоювання режимом дипломатичного визнання Заходом та його економічної допомоги. Але прихильники руху "Смєна вєх" помилилися. Дипломатичне визнання та економічна допомога не призвели до еволюції Совєцького Союзу до звичайної, капіталістичної, національної держави. Навпаки, совєцький режим вийшов із 1920-х років сильнішим, агресивнішим та ідеологічнішим, ніж раніше. Прихильники руху "Смєна вєх" виявились лжепророками. Західні теоретики конвергенції мимоволі й наївно приймають в основному ті самі дезінформаційні повідомлення, що й колишні прихильники руху "Смєна вєх", а саме: що вплив комуністичної ідеології іде на спад, що комуністичні режими наближаються до західної моделі, і що в них є серйозні можливості подальших змін, які виявляться сприятливими для західних інтересів. У 1920-х роках повідомлення було передане режимом через емігрантський рух, з 1958 року використовувались совєцькі вчені. У 1920-х роках послання підкреслювало природну тенденцію совєцького режиму відійти від ідеології до капіталістичної системи. У 1960-х аргументи були зовсім іншими. Прихильники конвергенції стверджували, що під впливом технологічної революції Совєцький Союз розвивав структурну схожість із Заходом; ці структурні подібності послужили основою для твердження про існування спільних інтересів між різними системами. Подальші підстави заяв про існування спільних інтересів походили з розвитку ядерної зброї та необхідності уникнення ядерного конфлікту на Сході та Заході. Також у 60-х роках стверджувалося, що існування китайсько-совєцьких розбіжностей та совєцької поміркованості порівняно з китайським комуністичним мілітаризмом створили спільний інтерес між Совєцьким Союзом та Заходом протистояти "Жовтій небезпеці" зі Сходу. Оскільки поняття справжньої еволюції в комуністичному світі є необґрунтованим, немає підстав стверджувати, що він сходиться із Заходом. А оскільки стверджувані китайсько-совєцькі відмінності також є продуктом спільної китайсько-совєцької дезінформації, немає підстав стверджувати про існування спільних інтересів між Заходом та одним з Совєцького Союзу та Китаю проти іншого. Поняття конвергенції та спільних інтересів були сформовані комуністичною дезінформацією в інтересах довгострокової комуністичної політики. Західні теорії конвергенції самі будуються в основному на прийнятті за цінність комуністичної дезінформації. Прагнення Заходу до конвергенції між комуністичною та некомуністичною системами загалом є щирим. Існує справжня, інтенсивна та правомірна стурбованість щодо уникнення ядерного конфлікту Схід-Захід. Тому існує західна схильність приймати автентичність інакомислення Сахарова, як це було висловлено, наприклад, у його трактаті, який нібито розповсюджувався приватно в Совєцькому Союзі і був неофіційно опублікований на Заході під назвою "Размышления о прогрессе, мирном сосуществовании и интеллектуальной свободе" та пізніше у книзі "Sakharov speaks". [1] Прийняття хибних ідей конвергенції насправді широко поширене на Заході. Прийняття автентичності сфабрикованих китайсько-совєцьких розбіжностей було майже універсальним. Хибні уявлення, навіяні цією брехнею, викликали очікування у західних політиків та широкої громадськості серйозного покращення відносин між Совєцьким Союзом та Заходом у 1960-х та Китаєм та Заходом у 1970-х. Незалежно від того, усвідомлювали це прихильники конвергенції на Заході, чи ні, а більшість з них - ні, їхнє ставлення формувалося блоком та його дезінформаційними зусиллями, основною метою яких було створення сприятливих умов для досягнення стратегічних цілей довгострокової політики блоку. Основні напрямки міркувань Сахарова про конвергенцію викладені у "Convergence of Communism and Capitalism: The Soviet View" та у "Sakharov Speaks" [2]. У них Сахаров стурбований знищенням людства, тому пропонує "кращу альтернативу". Потім він ділить теперішні та майбутні світові зміни на кілька етапів, що перетинаються. На першому етапі "наростаюча ідеологічна боротьба в соціалістичних країнах між сталіністськими та маоїстськими силами з одного боку та реалістичними силами лівих лєнінських комуністів (і лівих західників) з іншого призведе до глибокого ідеологічного розколу у міжнародному, національному та внутрішньопартійному масштабі". За словами Сахарова, "у Совєцькому Союзі та інших соціалістичних країнах цей процес призведе спочатку до багатопартійності (тут і там) і до гострої ідеологічної боротьби та дискусій, а потім до ідеологічної перемоги реалістів, що підтвердить політику посилення мирного співіснування, зміцнення демократії та розширення економічних реформ (1960-1980 рр.)". [3] Дати "відображають найбільш оптимістичне розгортання подій". Сахаров продовжує: "На другому етапі наполегливі вимоги до соціального прогресу та мирного співіснування в США та інших капіталістичних країнах, а також тиск на прикладі соціалістичних країн та внутрішніх прогресивних сил (робітничого класу та інтелігенції) призведе до перемоги лівого реформаторського крила буржуазії, яке почне реалізовувати програму зближення (конвергенції) із соціалізмом, тобто соціальний прогрес, мирне співіснування та співпрацю з соціалізмом у світовому масштабі, та зміни в структурі власності. Цей етап включає розширену роль інтелігенції та атаку на сили расизму та мілітаризму (1972-85)". "На третьому етапі Совєцький Союз та США, подолавши своє відчуження, вирішують проблему порятунку біднішої половини світу. У той же час триватиме роззброєння (1972-90)". "На четвертому етапі соціалістична конвергенція зменшить відмінності в соціальній структурі, сприятиме інтелектуальній свободі, науці та економічному прогресу та призведе до створення світового уряду та згладження національних суперечностей (1980-2000)". [4] Не може бути критики Сахарова за його стурбованість можливістю ядерного конфлікту. Тривожним є те, що його міркування про конвергенцію йдуть далі, ніж західні теорії. Він передбачає конвергенцію на комуністичних умовах за рахунок Заходу. З його міркувань видно, що він сприймає китайсько-совєцький розкол як справжній сам по собі і як справжній каталізатор перестановки світових сил. Щоб зрозуміти справжній зміст висловлювань Сахарова, слід вивчити його роль у світлі доповіді Шелєпіна та довгострокової політики, прийнятої в 1958-60 роках, періоду, коли Сахаров почав з'являтись в Совєцькому Союзі як громадський діяч. Як провідний речник руху так-званих-дисидентів, він має всі ознаки політичного провокатора. Якби він був справжнім інакодумцем, у нього не було б можливостей, які він мав, налагодити контакт із західними друзями та колегами. Крім того, як академік, що працює в ядерній галузі, він отримав би доступ до рівня вироблення політики для дебатів про ядерну стратегію в той час, коли почала втілюватись нова довгострокова політика та використання дезінформації. Він би знав справжній стан китайсько-совєцьких відносин в ядерній, як і в інших галузях. Зважаючи на всеосяжний характер програми дезінформації, будь-яка промова совєцького вченого про стратегічні питання повинна вважатися зробленою за вказівками режиму. Більше того, Сахаров знав би, що лібералізація в Совєцькому Союзі врешті-решт настане не так, як він пропонує, як стихійний розвиток, а відповідно до креслення, заздалегідь ретельно розробленого режимом. Якби він був справжнім інакодумцем, він би викрив правду. Те, що він цього не зробив, вказує на висновок про те, що він таємно виступає як речник режиму, обраний для виконання завдання через природну силу свого звернення до західних вчених та лібералів. Сахаров прогнозує зміни в Совєцькому Союзі та інших соціалістичних країнах. Ці зміни виявляться у появі "багатопартійної системи тут і там" та в ідеологічних дискусіях між "сталіністами" та "реалістами" (або "лєніністами"). У цій боротьбі Сахаров прогнозує перемогу для реалістів (лєніністів), які, відповідно до нього, підтвердять "політику посилення мирного співіснування, зміцнення демократії та розширення економічних реформ". Ці майбутні зміни в совєцькій системі Сахаров розглядає як продовження нинішніх політичних подій та економічних реформ. Читаючи передбачення Сахарова як продукт совєцької дезінформації, можна зробити висновок, що деякі його висловлювання відображають можливий подальший напрямок комуністичних дій та їх терміни. Таким чином, в рамках блоку слід очікувати подальших політичних та економічних реформ, які знову будуть використані для дезінформаційних цілей. Ці реформи будуть демонструвати стверджуване "збільшення демократії" та інші поверхові подібності із західними системами та супроводжуватимуться подальшими демонстраціями нібито китайсько-совєцького конфлікту. З 1980 р. в Совєцькому Союзі та інших регіонах блоку можна очікувати "розширення демократії" та появи так званої багатопартійної системи. Це було б логічним продовженням і кульмінацією дезінформації двох попередніх десятиліть і означало б реалізацію всередині блоку завершальної фази довгострокової політики. На цій фазі від деяких нинішніх "дисидентів" та "лібералів", як сам Сахаров в Совєтському Союзі та Дубчек в Чехословаччині - лідерів, яких нібито переслідують їхні режими - можна очікувати, що вони стануть лідерами нових "демократичних партій" у своїх країнах. Природно, вони залишаться під таємним наставництвом і контролем своїх комуністичних партій, а їх поява як лідерів нових партій буде розцінюватися на Заході як нові сенсаційні докази справжньої лібералізації комуністичних режимів і як нова основа для практичної реалізації конвергенції між двома системами, як передбачив Сахаров. Читаючи написане Сахаровим як дезінформацію та розшифровуючи його послання в такому світлі, можна передбачити, що комуністичний блок піде далі у своїй експлуатації вигаданого китайсько-совєцького розколу, перенісши його до офіційного (але фіктивного) розриву дипломатичних відносин і більш вражаючих бойових дій, ніж поки що відбувалися на китайсько-совєцьких кордонах. Це цілком може призвести до перестановок міжнародних сил, що завдасть шкоди інтересам Заходу та сприятиме довгостроковій політиці блоку. Сахаров прогнозує зміни на Заході, особливо в США, "під тиском соціалістичних держав та внутрішніх, прогресивних сил" у США та інших західних країнах. "Ліве реформаторське крило буржуазії" переможе і "почне реалізовувати програму зближення (конвергенції)" з соціалізмом. Будуть запроваджені соціальний прогрес та зміни структури власності. Елемент "лівої реформації" також розпочне співпрацю з соціалізмом у світовому масштабі. Відбудуться примусові зміни в політичній та військовій структурі. Під час другої фази (1972-85 рр.), роль інтелігенції буде розширена, і "буде здійснена атака на сили расизму та мілітаризму". Знову ж таки, читаючи передбачення Сахарова як дезінформацію, можна зробити висновок, що блок та його політичні та ідеологічні союзники планують дії на майбутнє задля забезпечення фактичних змін на Заході у такий спосіб, який описує Сахаров. Метою цих дій буде досягнення політичних систем на Заході, що наближаються до комуністичної моделі. Зміни, заплановані для комуністичної системи, будуть оманливими та фіктивними; заплановані для Заходу - будуть реальні та фактичні. У цьому полягає сенс конвергенції комуністичною мовою. Помітно і тривожно, що Сахаров, так званий дисидентський совєцький інтелектуал, у своїх посиланнях на американський "расизм і мілітаризм" не тільки використовує нормальну мову комуністичних пропагандистів, посилаючись на сучасну американську систему, але ідентифікує себе з сутністю довгострокових комуністичних проекцій для експлуатації цих питань і, здається, працює на їх виконання. Найяскравішим моментом у міркуванні Сахарова є його вибір дат, а саме 1960-80 рр., коли він прогнозує розширення політичної демократії та економічних реформ у соціалістичних країнах; і 1972-85 рр., коли він прогнозує вимушені зміни в політичній та військовій структурі США. [5] Тобто, його дати приблизно збігаються з датами прийняття нової довгострокової політики блоку в 1958-60 роках і датою початку її завершальної фази, приблизно в 1980 році. Це не випадковий збіг обставин, оскільки Сахаров, таємний речник комуністичних стратегів і таємний захисник їх довгострокової політики, прагне надихати і просувати тенденції західного мислення до конвергенції, що збігатимуться з їх задумом. Прочитані та розшифровані як дезінформація, його прогнози конвергенції - це передбачення перемоги довгострокової політики блоку та капітуляції Заходу з мінімальним опором. У цьому справжній сенс його "найбільш оптимістичного розгортання подій". По суті, концепція конвергенції Сахарова передбачає той самий результат для Заходу, про який автор цієї книги хоче винести попередження. Сахаров вважає результат "оптимістичним" і результатом стихійних змін, таких як китайсько-совєцький розкол та "політичні та економічні реформи" в комуністичних країнах. Він бажає цього результату. Мета цієї книги - пояснити її небезпеку для Заходу, оскільки це не було б стихійним явищем; це було б результатом реалізації політики блоку 1958-60 рр., в якій розраховано використовуються фіктивні розколи, шахрайські еволюції та реформи, що просуваються за допомогою свідомого чи несвідомого сприяння совєцьких вчених та інтелектуалів, таких як Сахаров та інших. Офіційне комуністичне ставлення до теорій конвергенції описане в "Convergence of Communism and Capitalism: The Soviet View". Згідно з цією книгою совєти атакують теорії конвергенції, як про це висловились і західні експерти, і Сахаров. Совєцькі лідери характеризують конвергенцію як "підступну форму західної підривної діяльності" і як "нову позитивну форму антикомунізму". Совєти заявляють, що поширення ідей конвергенції піднімається західними країнами "до рівня урядової політики". З совєцької точки зору, теорії конвергенції мають дві мети: перша - "оновити" капіталізм; друга - зобразити "пом'якшення або ослаблення комунізму". Іншими словами, совєти бачать першу мету - захистити капіталізм, а другу - як зусилля з підриву комунізму. Совєти виділяють для критики теорії "будівництва мостів" та теорії "індустріального" та "постіндустріального" суспільства та їх прихильників, Жана Фурастьє, Реймонда Арона, Джона Галбрайта, Герберта Маркузе, Германа Кана, Збігнєва Бжезінського, Вольфганга Леонхарда, Деніелла Белла та ін. Белл відокремлюється через свої теорії про схожість змін у збройних силах протилежних систем під впливом науково-технічної революції. Совєти виявляють стурбованість впливом теорій конвергенції на совєцьку молодь, вчених та іншу інтелігенцію. Сахаров наводиться як приклад того, хто потрапив під вплив західних теорій конвергенції і згодом "просував власні теорії зближення між двома системами". Ще один фізик, Капіца, згадується як той, хто "підтримав ряд поглядів, озвучених Сахаровим". [6] В "Convergence of Communism and Capitalism: The Soviet View" є розділ з цікавою назвою: "Використання Москвою конвергенції для своїх цілей". Автори зазначають, що совєцькі лідери вважають концепцію конвергенції корисною як відправну точку "для омолодження ідеологічної освіти в Совєцькому Союзі". Партійних працівників, які займаються доктриною та ідеологією, закликають спростувати "нові міфи імперіалістичної пропаганди" та підняти "на вищі рівні розуміння багатство та вічну актуальність марксизму-лєнінізму". Автори кажуть, що теорії конвергенції надають "контраст, проти якого можна стимулювати та додавати енергії" совєцьким ідеологічним кампаніям. Що ще важливіше, вони надають "найбільшої сучасності" твердженню Москви про те, що "СССР продовжує перебувати під облогою непримиренного і небезпечного ворога, незважаючи на заяви Совєцького Союзу про те, що капіталістичне оточення - це минуле і що світовий баланс сил безповоротно посунувся на користь СССР". Американські пропагандистські та розвідувальні агенції та посольство США в Москві - всі були атаковані КҐБ у совєцькій пресі за поширення ідей щодо конвергенції та використання туризму та науково-технічних обмінів для підривної діяльності проти совєцьких громадян, особливо вчених та молоді. Ця "загроза" безпеці совєцької системи була використана для обґрунтування посилення режимом його контролю над совєцьким суспільством. Совєцька атака на конвергенцію була пов'язана з атаками на українських націоналістів, сіоністів та релігійні групи в Совєцькому Союзі та за кордоном. На думку авторів, совєцькі аналітики розрізняють серед прихильників теорій конвергенції "ворогів", які використовують концепцію конвергенції в підривних цілях, від "ідеалістів", до яких належать видатні вчені, партизани миру, та "противники мілітаризму". "Ідеалістів", серед яких почесне місце займає професор Галбрайт, Совєцький Союз розглядає як тих, що "виглядають як перспективні цілі" для совєцького впливу. Оскільки автори "Convergence of Communism and Capitalism: The Soviet View" не враховують ні використання дезінформації в минулому, ні прийняття нової політики блоку в 1958-60 роках, ні нову політичну та дезінформаційну роль, відведену на той час совєцьким вченим, їх пояснення щодо використання теорій конвергенції в сучасній совєцькій політиці є неповним. Справжній сенс атак на конвергенцію совєцькими лідерами можна зрозуміти більш повно у світлі історичного минулого, аналізу заяв Сахарова про конвергенцію, наведеного вище, та висновку, що він виступає каналом совєцької дезінформації та впливу. З середини 1960-х років комуністичні режими активізували ідеологічну індоктринацію власного населення, готуючись до вступу до завершальної фази політики приблизно в 1980 році. В 1966-67 рр. в Совєцькому Союзі відбулася оновлена кампанія ідеологічної та мілітаристської індоктринації в той самий час і подібна за змістом до Культурної революції в Китаї та нападу на "контрреволюцію" в 1968 р. в Чехословаччині. Підсилюючи власну програму індоктринації, комуністичні лідери прагнули захистити своє населення від негативного впливу західних ідей та поширення власної дезінформації. Допомагаючи формувати західні теорії конвергенції, вони запустили потенційний бумеранг проти Заходу і вжили заходів, щоб запобігти переформатуванню їх власного народу. У той же час це дало їм хорошу можливість "викрити та атакувати ідеологічну диверсію та хитрощі західної пропаганди". У цій техніці нічого нового не було. Це був типовий випадок політичної провокації. У той же час, коли у 1920-х роках совєцькою дезінформацією були сформовані ідеї руху "Смєна вєх", їх атакували совєцькі пропагандисти як західну ідеологічну диверсію. Рух активно експлуатувався для придушення внутрішньої опозиції. Різниця між тоді і тепер полягає в ширшому розмаху і більшій витонченості подібних провокацій і в тому, що їх здійснює весь комуністичний блок. Таким чином, совєцькі напади на конвергенцію мають, по-перше, оборонну та внутрішню мету. По-друге, вони служать стратегічним цілям зовнішньої політики. Вони допомагають формувати віру в ці теорії на Заході як надійну і ефективну зброю для вирішення комуністичних викликів. Комуністичні стратеги сподіваються, що їх критика конвергенції трактуватиметься на Заході як доказ власної стурбованості ефективністю та впливом таких теорій на їхні власні режими та зокрема на вчених. Вони розраховують, що така критика повинна спонукати західних пропагандистів на продовження та активізацію зусиль для просування теорій конвергенції, а не на перенаправлення зусиль на менш ірраціональні та потенційно більш небезпечні теми. По-третє, совєцька критика Сахарова та конвергенції може розглядатися як совєцькі зусилля щодо підвищення довіри на Заході Сахарова та йому подібних як справжніх опонентів та мучеників нинішньої совєцької системи, які висловлюють справжнє інакомислення. Маскуючи конвергенцію як "опозиційну" доктрину, совєти можуть отримати більший стратегічний вплив на Заході для своєї концепції конвергенції - тобто мати конвергенцію на своїх умовах. Зважаючи на політику блоку 1958-60 років та використання дезінформації для її підтримки, можна помітити, що поняття спільного інтересу та конвергенції не розвиваються спонтанно на Заході, а є відображенням та результом комуністичних дезінформаційних операцій, наслідки яких мимоволі поглинули західні прихильники цих ідей. Теорії конвергенції нереальні, оскільки їм не вистачає підстав. Враження, що вплив ідеології зменшується, що Совєцький Союз перетворюється з ідеологічного в звичайну національну державу, про те, що між Совєцьким Союзом та комуністичним Китаєм йде боротьба, і що комуністичний блок розпадається, - всі помилкові. Ці враження є продуктом блокових операцій з дезінформації, які успішно приховали справжню ситуацію. З 1958-60 рр. комуністична ідеологія в комуністичних країнах відроджувалася, відновлювалася та посилювалася; комуністичній бюрократії було надано нове, конструктивне призначення; на основі довгострокової політики практикується реальна та ефективна, але таємна, координація між комуністичними країнами, особливо між Совєцьким Союзом та Китаєм. Навмисно чи ні, західні теорії конвергенції ефективно сприяють успішному виконанню цієї політики. Вони пропагують розрядку і тим самим допомагають комуністичному блоку отримати передові технології із Заходу та змінити баланс сил на користь комуністів. Вони викликають сумнів в потребі раціональної реакції Заходу на зростаючу комуністичну політичну та військову загрозу. Вони сприяють політичному та ідеологічному роззброєнню Заходу. Вони відволікають західні дипломатичні зусилля від посилення західних антикомуністичних союзів до ілюзорних і нереалістичних узгоджень з тією чи іншою комуністичною державою. Вони створюють перебільшені очікування на Заході щодо можливостей компромісу з комуністичним світом. Вони закладають основу для руйнування західної моралі та довіри громадськості до тих західних державних діячів, дипломатів та науковців, які виклали теорії, засновані на спільних інтересах та конвергенції, і які будуть викриті як лжепророки, коли поняття конвергенції розкриється. Успіх хибного поняття конвергенції в сучасній фазі довгострокової політики був таким, що, можливо, очікується, що нові Сахарови та нові варіанти теорії конвергенції з'являться на третій та останній фазі. Завдання дезінформації "дисидентства" Створення такого хибного керованого опозиційного руху, як дисидентський рух, служить внутрішнім і зовнішнім стратегічним цілям. Внутрішньо він забезпечує засіб для можливої хибної лібералізації комуністичного режиму; він провокує деякі потенційні опозиційні елементи на викриття себе, а інших підштовхує до конформізму чи відчаю. Зовні "дисиденти" можуть виступати носіями різноманітних дезінформаційних тем на предмет еволюції комуністичної системи. Добре розрекламована хвиля переслідувань дисидентів, частково справжня та частково неправдива, породжує симпатію Заходу до вразливих стосунків із тими, хто є таємними творіннями режиму. Дисидентський рух створює місце для можливої радикальної "лібералізації" системи шляхом посилення контрасту між неосталінізмом та майбутнім "соціалізмом з людським обличчям". Він створює резерв фігур, які добре відомі на Заході і які в майбутньому можуть бути використані як лідери та прихильники "багатопартійної системи" під комунізмом. "Дисидентські" профспілки та інтелігенція можуть бути використані для просування солідарності зі своїми західними колегами та залучення їх до спільних кампаній за роззброєння та реформування західних "військово-промислових комплексів". У віддаленій перспективі західні індивіди та залучені групи зіткнуться з вибором визнання, що їхня підтримка дисидентів була помилковою, чи прийняття того, що комунізм зазнав радикальних змін, зробивши "конвергенцію" прийнятною та, можливо, бажаною, перспективою. Глава 21. Восьма операція з дезінформації: безперервні контакти єврокомуністів з совєтами - нова інтерпретація єврокомунізму У середині 1970-х рр. прояв полеміки між КПСС з одного боку та французькою, італійською, іспанською та, меншою мірою, британською комуністичними партіями з іншого, здавалося, вказував на появу нового різновиду комунізму в Західній Європі, помітною рисою якого була незалежність від Совєцького Союзу. Нова тенденція отримала назву єврокомунізм. Ідея про те, що єврокомунізм - це тактичний та оманливий механізм, прийнятий основними західноєвропейськими комуністичними партіями для поліпшення своїх виборчих симпатій, вже знайшла своє вираження на Заході, зокрема, у статті "The Soviet Union and Eurocommunism" видатного британського вченого професора Леонарда Шапіро. [1] Публікація Шапіро також стверджує, що, оскільки єврокомунізм допомагає західноєвропейським комуністичним партіям електорально, він служить довготривалим інтересам Совєцького Союзу. Привертаючи увагу до цього факту, публікація робить важливий внесок. Тим не менш, оскільки вона базується на старій методології, вона сприймає відмінності між КПСС та єврокомуністичними партіями як справжні і продовжує розглядати КПСС як таку, що марно прагне перезатвердити свою гегемонію щодо відповідних європейських партій. Аналіз єврокомунізму з огляду на нову методологію рішуче стверджує про те, що це не так, що явище являє собою подальше розширення програми стратегічної дезінформації від блоку до позаблокових партій та слідує моделі, подібній до попередніх операцій, що підкреслюють національну незалежність певних партій блоку. Якщо це так, то кілька позаблокових комуністичних партійних лідерів стали повноправними партнерами в дезінформаційній операції на підтримку комуністичної довгострокової політики та міжнародної стратегії. Новий аналіз єврокомунізму, на відміну від старого, висвітлює роль, яку може відігравати єврокомунізм на завершальній фазі політики у 1980-х роках, коли "демократизація" за зразком Чехословаччини 1968 року, ймовірно, буде впроваджена у ширшому масштабі у Східній Європі. Постулати єврокомунізму Основні маніфестації єврокомунізму детально викладені в статті Шапіро. Характерні тенденції, що проявляються єврокомуністичними партіями, можна узагальнити так: - Бажання продемонструвати свою емансипацію від совєцького панування. - Критичний підхід до певних репресивних совєцьких практик, зокрема порушення прав людини та переслідування дисидентів у Совєцькому Союзі та Східній Європі. - Відмова від думки, що "пролетарський інтернаціоналізм" означає, що державні інтереси Совєцького Союзу мають пріоритет над інтересами міжнародного революційного комуністичного руху. - Затвердження права комуністичних партій дотримуватися власної революційної політики навіть тоді, коли вони суперечать прагненню Совєцького Союзу до розрядки та економічних зв'язків із США та Західною Європою. - Відкидання точки зору, що приписується КПСС, про те, що єдність між комуністами і соціалістами можлива лише в тому випадку, якщо соціалісти відмовляться від своєї прихильності до "класової співпраці": тобто в практичному сенсі, якщо вони стануть комуністами. - Відмова від приєднання до нібито совєцьких вимог про те, що вони повинні засудити китайців. - Заяви про те, що перемога на виборах комуністичної партії у Західній Європі суперечила б совєцьким інтересам. - Відмова від наміру досягнення "диктатури пролетаріату". - Очевидна еволюція єврокомуністичних партій у відповідальні національні партії, які, на відміну від КПСС, приймають наявні парламентарні інституції та приймають гуманістичні та демократичні принципи, включно зі збереженням "буржуазних свобод" у плюралістичному суспільстві. - Засудження використання тероризму з боку радикальних лівих. - Відсутність керівників єврокомуністичних партій у міжнародних зборах, організованих КПСС, або їх неучасть. - Обмеження участі совєцьких представників у єврокомуністичних зборах. - Відмова від наявних військових блоків та підтримка концепції нейтральної, соціалістичної Європи. - Розвиток зв'язків з югославською та румунською партіями. - Утворення в рамках деяких єврокомуністичних партій ортодоксальних осколкових груп, лояльних Москві. Оскільки розглянуті партії виявили певні відмінності в способі та ступені прояву цих загальних характеристик, слід коротко зазначити деякі основні моменти кожної з них окремо. Французька партія У травні 1975 року партія в "Декларації свобод" підготувала замасковану атаку на совєцькі обмеження громадянських свобод. 4 вересня 1975 року газета "L'Humanite" наполягала на тому, щоб партія була прихильна демократії західного типу. Наступного січня французький комуністичний лідер Жорж Марше заявив, що розбіжності його партії з КПСС щодо "соціалістичної демократії" були настільки глибокими, що він не міг зустрітися з Брєжнєвим; він не брав участь у з'їзді КПСС наступного місяця, хоча його партія була представлена. Кірілєнка, який незабаром був присутній на з'їзді Французької партії як представник КПСС, було позбавлено традиційного права говорити. У квітні 1976 р. провідний французький комуніст Жан Канапа розкритикував Совєцький Союз за те, що той дав високу оцінку політиці президента Жискара д'Естена в той час, коли французька партія вела проти нього боротьбу. У травні, коли Марше запитали, що він буде робити з французькими ядерними ракетними підводними човнами, він відмовився коментувати. Протягом попередніх двадцяти двох років його партія постійно засуджувала концепцію ядерного стримування. У січні 1977 р. совєцький журнал "Новоє врємя" розпочав атаку на заступника директора дослідницького центру партії Жана Еленштейна. Еленштейн, який раніше писав антисталіністську історію Совєцького Союзу, опублікував у Парижі в 1976 році нову книгу "Le P.C.", в якій заявив, що свободи в Совєцькому Союзі після 1922 року не було; він пошкодував, що його власна партія не наслідувала югославського прикладу і затримувалась з критикою відсутності свободи в Совєцькому Союзі. Марше не брав участі у святкуванні шістдесятиріччя Октябрської революції в Москві в листопаді 1977 року, але направив свого представника. Італійська партія У березні 1975 р. Енріко Берлінгуер розкритикував промосковську комуністичну партію Португалії за її недемократичну позицію під час невдалого контрперевороту правих в березні 1975 р. У серпні, у відповідь на статтю Костянтина Зародова, редактора "World Marxist Review", де містилась критика прагнення італійської партії до політичних союзів, а не до повстання, в газеті "L'Unita" заявили, що сучасна італійська ситуація вимагає переплетення демократії, соціалізму та свободи. У лютому 1976 року Берлінгуер заявив, що хоче бачити соціалістичне суспільство, яке гарантує індивідуальні, а також колективні права. Він також заявив, що його партія була віддана дійсному "міжнародному альянсу" Італії. Через чотири місяці він сказав конкретніше, що Італія повинна залишитися в Атлантичному альянсі, що гарантувало "соціалізм у свободі, соціалізм плюралістичного типу". Іспанська партія У лютому 1976 р. лідер іспанських комуністів Сантьяго Каррільо ухилився від XXV з'їзду КПСС. Наступного січня іспанський партійний тижневик "Mundo Obrero" атакував східноєвропейські уряди за їх репресії проти "дисидентів". У квітні 1977 р. Каррільо опублікував книгу "Eurocommunismo y Estado", в якій він стверджував, що після шістдесяти років існування Совєцький Союз все ще не був "робітничою демократією". Він виступав за плюралістичне суспільство з "буржуазними свободами" та за нейтральну, соціалістичну Європою, незалежну від будь-якого з двох військових блоків. Він також привселюдно висловлювався, що бази Сполучених Штатів повинні залишатися в Іспанії до тих пір, поки совєцькі війська залишатимуться у Східній Європі. Книзі була оголошена анафема у "Новоє врємя" в червні та липні 1977 р. У відповідь Долорес Ібаррурі ("La Pasionaria"), іспанська комуніст-ветеран, яка разом із сімома іншими комуністичними лідерами нещодавно повернулася з багаторічного перебування в Совєцькому Союзі, запропонувала резолюцію, що відхиляє совєцьку критику партії; вона була одноголосно затверджена на розширеному пленумі центрального комітету партії. Резолюція підтримувала єврокомунізм як єдиний шлях вперед у передових країнах. Каррільо відвідав святкування шістдесятиріччя Октябрської революції в Москві в листопаді 1977 року, але не був запрошений виступати. Він поскаржився на це західним кореспондентам. У квітні 1978 року іспанська партія виключила термін "лєнінська" з назви і зазнала за це критики в "Правдє". Британська партія У березні 1976 р. британський комуністичний лідер Гордон Макленан заявив на XXV з'їзді КПСС, що його партія працює над типом соціалізму, "який би гарантував особисту свободу, багатопартійність, незалежність профспілок, релігійну свободу, свободу досліджень [та] культурної, мистецької та наукової діяльністі". У статті в "Morning Star" наступного липня Макленан пов'язав себе з єврокомуністичними партіями настільки, що заперечував існування якоїсь однієї провідної комуністичної партії, і заявив, що кожна партія повинна розробити власну політику у своїй країні; ніхто більше не міг цього зробити для них. У листопаді переглянута "British Road to Socialism" була прийнята як партійна програма; вона виступала за тісну співпрацю комуністичної та лейбористської партій. У 1976 р. група безкомпромісних противників єврокомунізму на чолі з Сідом Френчем порвала з партією, щоб утворити "Нову комуністичну партію". Спільні заяви Певною мірою єврокомуністичні ідеї були розроблені єврокомуністичними партіями у відкритій координації між собою. Наприклад, у листопаді 1975 р. французька та італійська партії виступили зі спільною заявою після зустрічей у Римі, де підтримували "буржуазні свободи, багатопартійність, право на існування та діяльність опозиційних партій та чергування більшості та меншості". Пізніше були зроблені спільні заяви італійської та іспанської, а також іспанської та французької партій, які відмовилися у своїх програмах від відданості "диктатурі пролетаріату". (Французька партія визнала за необхідне видати цю заяву, незважаючи на те, що вона не використовувала цей термін з 1966 року). У березні 1977 року Марше, Берлінгуер та Каррільо провели в Мадриді саміт єврокомуністів, який схвалював цілі совєцької зовнішньої політики, але зобов'язував учасників на внутрішньому рівні "працювати в рамках політичних та соціальних сил та поважати, гарантувати та розвивати всі індивідуальні та колективні свободи". Совєцьке ставлення Між 1974 і 1977 рр. різні статті Пономарьова, керівника Міжнародного відділу КПСС; Заґладіна, його заступника; Зародова, редактора "World Marxist Review"; та інших містили завуальовану або відкриту критику "сучасних компромісників" та "буржуазних ідеологів", тобто насправді єврокомуністів. [2] Стаття органу КПСС "Партійная жизнь" (no. 4, 1974), описана в публікації Шапіро як, мабуть, перша пряма атака совєтів на західноєвропейську комуністичну партію, піддала критиці провідного іспанського комуністичного ідеолога Мануеля Азкарате за припущення існування суперечностей між державними інтересами соціалістичних країн та інтересами революційного руху. Далі його засуджували за припущення, що мирне співіснування допомагає увічнити статус-кво, за відмову визнати, що воно служить краще, ніж холодна війна, для створення сприятливих умов для революції, за критику Совєцького Союзу, за протистояння запланованому міжнародному комуністичному з'їзду з мотивів, що це може призвести до створення нового організаційного центру, та за підкреслення незалежності окремих комуністичних партій, а не переважаючого значення "пролетарського інтернаціоналізму". 26 січня 1977 року ТАСС відхилило критику Еленштейна щодо порушення прав людини в Совєцькому Союзі як антикомуністичну пропаганду. Єврокомуністична концепція нейтральної, соціалістичної Європи була неявно відкинута в совєцькому журналі "Новоє врємя"; у 1975 та 1976 роках совєти наполягали на тому, щоб комуністичні партії мали характеризувати НАТО як агресивне, а Варшавський договір - як оборонний. Югослави та румуни Певною мірою югослави та румуни ототожнювали себе з єврокомуністами. Наприклад, стверджується, що в ході дискусій у 1974 та 1975 рр. про скликання міжнародного комуністичного з'їзду югослави, за якими йшла низка західноєвропейських комуністичних партій, порушили ряд питань про "пролетарський інтернаціоналізм". У той же період Румунія відкрито захищала право комуністичних партій на незалежність. У 1975 р. і Югославія, і Румунія підтримали концепцію нейтральної, соціалістичної Європи, протистояли військовим блокам взагалі і відмовились характеризувати НАТО як агресивне, а Варшавський договір як оборонний. Румунська та іспанська партії, зокрема, мали тісні стосунки. Новий аналіз Між єврокомунізмом і вже описаними операціями з дезінформації існують різні подібності, які підтверджують висновок, що це логічне продовження програми дезінформації, призначеної відповідати вимогам комуністичної стратегії для Європи. Ці подібності можна побачити: - У тому, яким чином Заходу стали відомі різниці між совєцькою та єврокомуністичними партіями. - У тому, що ці розбіжності ґрунтуються на штучному відродженні питань, вирішених між комуністичними лідерами в 1957-60 роках, і не узгоджуються з доказом про прийняття довгострокової комуністичної політики та стратегії. - В експлуатації цих питань для проекції помилкового образу еволюції єврокомуністичних партій у незалежні, національні партії з метою сприяння успіху їх тактики, а саме формування єдиних фронтів із соціалістичними та іншими партіями. - У численних невідповідностях аргументів та полемік, які використовували єврокомуністичні лідери в різних контекстах; і в контрастах між їхніми словами та вчинками, особливо у постійних контактах із совєцькими та іншими лідерами блоку, які є свідченням не суперечок, а співпраці у спільній стратегії. Виникнення єврокомунізму Еволюція єврокомуністичних партій до "незалежності" слідувала за прийняттям довгострокової політики. Єврокомуністичні партії були серед 81 партії, які підписали Маніфест у листопаді 1960 року. Коли в 1963 році публічно розвивався китайсько-совєцький розкол, ці партії, уникаючи засудження китайців, неофіційно вирівнялися на Москву, тим самим ідентифікуючи себе з поміркованим різновидом совєцького комунізму, а не з войовничим, доктринальним китайським різновидом. Тим самим вони підсилювали поміркований імідж, який їм був потрібен, щоб зіграти свою роль у загальній комуністичній стратегії Європи, яка тягла за собою пошук об'єднаних фронтів із соціалістичними партіями. У 1965 та 1967 роках єврокомуністичні партії відвідували міжнародні комуністичні з'їзди у Празі та Карлових Варах у Чехословаччині. У 1968 році, на відміну від своєї інертної поведінки щодо совєцької інтервенції в Угорщину 1956 року, вони публічно висловили своє невдоволення інтервенцією військ Варшавського договору в Чехословаччину, тим самим продемонструвавши свою незалежність від Совєцького Союзу. Зважаючи на їхню участь у з'їздах у Празі та Карлових Варах, ймовірно, що узгодження єврокомуністичних партій із режимом Дубчека було заплановано та погоджено заздалегідь у рамках комуністичної стратегії Західної Європи. Стверджувані розбіжності між совєцькою та єврокомуністичними партіями обговорювались на міжнародній нараді комуністичних партій у 1969 р. Саме на цій нараді відбулось "перше ясне свідчення того, що КПСС більше не може стверджувати свою традиційну гегемонію над світовим комуністичним рухом". [3] Як і у випадку зі стверджуваними розбіжностями між комуністичними партіями блоку, цей "прояв" та інші, що слідували за ним до 1973 року, виходили із завуальованої або непрямої взаємної критики в партійних газетах або від ретроспективних викриттів комуністами щодо дебатів між партіями за закритими дверима. На початку 1974 р. відбулася пряма атака КПСС на Азкарате, за якою слідувала відкрита полеміка в пресі між КПСС та єврокомуністичними партіями та ретроспективні докази розбіжностей на міжнародних зборах комуністів у Варшаві в 1974 році та в Будапешті в 1975 році, а в меншій мірі - в Тихані (Угорщина) у 1976 р. Нарешті, на засіданні європейських комуністичних партій у Східному Берліні у червні 1976 р. "був повною мірою відкритий конфлікт між КПСС та єврокомуністичними партіями". [4] Обґрунтованість попередніх доказів розбіжностей було підтверджено. Як і в попередніх операціях з дезінформації, оригінальні докази та підтвердження розбіжностей походили з комуністичних джерел. Відродження мертвих питань Серед питань, які нібито віддаляли єврокомуністичні партії від КПСС, - постійні спроби совєтів домінувати над іншими комуністичними партіями, наполягати на тому, щоб вони сумлінно копіювали совєцький приклад, і вимагати, щоб в ім'я міжнародної пролетарської солідарності в усіх комуністичних партій був пріоритет на захист інтересів Совєцького Союзу. Ці питання були фактично врегульовані в 1957 році, в основному за совєцькою ініціативою. Сталіністські спроби домінувати над іншими партіями були відхилені та засуджені. Відносини між партіями всередині і поза блоком були відновлені на лєнінській основі рівності, довіри, співпраці та спільної участі у зусиллях для досягнення комуністичних цілей. Єврокомуністичні партії брали участь у міжнародних нарадах між 1957 і 1960 роками, на яких ці питання були ліквідовані та врегульовані. Усі вони, підписавши Маніфест "наради 81 партії", взяли на себе зобов'язання щодо довгострокової політики та стратегії, розроблених за їх активної допомоги. На цьому тлі легко помітити, що відродження єврокомуністами в 70-х роках мертвого питання сталіністської концепції відносин між комуністичними партіями було штучним, обчисленим, надуманим і погодженим з совєтами з метою стратегічної дезінформації так само, як і інші мертві питання відроджувалися в інших дезінформаційних операціях. Експлуатація картини "незалежності" єврокомуністичних партій Відродження мертвих питань сприяло просуванню ідеї про те, що єврокомуністичні партії незалежні від КПСС. Цій же меті слугувало припущення, що з Совєцьким Союзом існували розбіжності щодо здійснення тактики єдиного фронту, особливо з боку італійської партії, і що існував конфлікт між інтересами совєцької дипломатії щодо покращення відносин з європейськими урядами та інтересами комуністичних партій у набутті влади законними засобами. Обидва припущення були хибними, але обидва допомогли підкреслити єврокомуністичну незалежність від Совєцького Союзу. Тактика єдиного фронту була однією з різноманітних тактик, затверджених "нарадою 81 партії" у листопаді 1960 р. У своїй доповіді від 6 січня 1961 р. Хрущов закликав комуністичні партії "синхронізувати свої годинники". Через три місяці Суслов, вагомий комуністичний стратег, очолив совєцьку делегацію до VI з'їзду партії Італії. Там він закликав прийняти помірковану політику для досягнення широкого національно-демократичного фронту. Звичайно, нічого нового чи неортодоксального щодо тактики єдиного фронту не було. Вона були спеціально затверджена Комінтерном ще в 1935 році. Так само не було і не існує конфлікту між совєцькою дипломатією розрядки та діяльністю комуністичних партій. Дружні стосунки між совєцькими та західними урядами сприяли зростанню західних комуністичних партій. Дипломатія розрядки та тактика єдиного фронту є доповнюючими елементами єдиної комуністичної стратегії. Розрядка створює сприятливі умови для формування об'єднаних фронтів. Пономарьов, голова Міжнародного відділу КПСС, чітко висловився в 1974 році, коли написав, що розрядка спричиняє ефект нейтралізації антикомунізму в соціал-демократичних партіях, підриву мілітаристичної підготовки імперіалістичних сил та посилення "реалістично налаштованих елементів в межах буржуазного табору". [5] Переслідування дисидентів у Совєцькому Союзі та осуд цього з боку єврокомуністів - це обчислена тактика. Очевидне цькування дисидентів має своє стратегічне призначення, описане в іншій главі. Критика цього єврокомуністами допомагає їм встановити свої повноваження як справжніх новобранців демократичних засад. Непослідовності єврокомунізму У заявах та діях лідерів "єврокомуністів" є численні суперечності та неузгодженості. Як вказували спостерігачі на зразок Шапіро, стверджуване навернення єврокомуністів до демократичних принципів суперечить революційним програмам, які вони продовжують відстоювати, та засобам, якими вони прагнуть їх здійснити. В публікації Шапіро цитуються деякі розмовні твердження єврокомуністів про застосування сили. Наприклад, іспанський делегат на з'їзді в Тихані у травні 1976 року на запитання, чи доведеться іспанському робітничому класу вдаватися до революційного насильства, відповів, що "скасування режиму навіть демократичними засобами означає застосування сили". Каррільо написав у своїй книзі: "Нові ідеї також означають, що партія - це не армія, хоча вона може стати такою, якщо історичні умови, насильство панівних класів не залишать альтернативи". Крім того, він зазначив, що партійний контроль над засобами масової комунікації є невід'ємною вимогою, яка дає певне уявлення про тип демократії, який він мав на увазі. Публікація Шапіро також цитує доповідь у лондонському "Daily Telegraph" від 26 січня 1976 р. про те, що іспанські комуністи проходили навчання в Совєцькому Союзі та навчалися в Румунії техніці міської партизанської війни. Навіть у Великій Британії мета партії "революційного переходу до соціалізму" має бути досягнута поєднанням законодавчої програми з "масовою позапарламентською боротьбою" та застосуванням сили проти будь-кого з правого крила, хто намагатиметься здійснити державний переворот. Тема у випадку Італії, можливо, може бути розвинена далі з припущенням, що викриття італійською партією насильства радикальних лівих є ще однією оманливою тактикою. У статті під назвою "Terrorism: International Dimensions" Пола Вілкінсона звертається увага на совєцький інтерес до прямої чи опосередкованої підтримки терористичних рухів. [6] Існує велика ймовірність того, що тероризм в Італії прикривається і підтримується міжнародним комунізмом паралельно і узгоджено з використанням юридичної, виборчої та парламентської тактики італійською комуністичною партією. Метою насильства є створення хаосу та анархії, нав'язування додаткових напружень для панівних демократичних партій, усунення їх здібних лідерів, примушення їх до недемократичних заходів та демонстрації громадськості своєї неспроможність підтримувати правопорядок, залишаючи поле, відкрите для легальної комуністичної партії, щоб представити себе як єдину ефективну альтернативну силу. Доктринальне виправдання для використання тероризму можна знайти в "Детская болезнь левизны в коммунизме", де Лєнін писав: "Усі ці сфери суспільного життя особливо наповнюються горючим матеріалом і створюють особливо багато приводів для конфліктів, криз, загострень класової боротьби. Ми не знаємо і не можемо знати, яка іскра - з тої безодні іскр, які звідусіль сипляться тепер по всіх країнах, під впливом економічної та політичної всесвітньої кризи, - виявиться здатною розпалити вогонь, в сенсі особливого пробудження мас, і ми зобов'язані, таким чином, з нашими новими комуністичними принципами налаштуватись на обробку всіх та будь-яких, навіть найбільш старих, найбільш затхлих і мабуть безнадійних сфер, інакше ми не будемо на висоті задачі, не будемо всебічними, не опануємо усі види зброї". Більш конкретною була вказівка Шелєпіна до совєцької розвідувальної служби в 1959 році про те, що служба та її "нелегали" повинні готувати та проводити операції, які дестабілізуватимуть основні західні країни та створять хаос, який може бути з користю використаний місцевими комуністичними партіями. [П1] У публікації Шапіро справедливо робиться висновок, що жодного розриву між Москвою та єврокомуністичними партіями не відбулося, і жоден розрив не є ймовірним. Незважаючи на полеміку, єврокомуністичні партії продовжують надавати свою підтримку совєцьким зовнішньополітичним цілям. Таким же чином Совєцький Союз і взагалі комуністичний блок продовжували підтримувати міжнародний комуністичний рух, включно з єврокомуністичними партіями, незліченними практичними способами. Як зазначає Шапіро, немає жодних суттєвих доказів того, що відбулися будь-які порушення банківського та комерційного каналів, через які традиційно фінансували єврокомуністичні партії з Москви. Оскільки взаємна критика між совєцькою та єврокомуністичними партіями узгоджується між лідерами, немає жодних причин, чому совєти мали б хотіти порушити ці канали. Навряд чи, оскільки всі 81 партія, що підписали Маніфест листопада 1960 року, проводять спільну довгострокову політику, є хоч якась необхідність в Москві прагнути виробити поправки до будь-якої фінансової чи іншої допомоги, яку вона надає. Аномалії у прийнятті єврокомунізму іспанськими комуністичними лідерами сталінського покоління, такими як Каррільо та Ібаррурі, вражають. На розширеному пленумі іспанської партії у 1977 р. резолюцію про підтримку єврокомунізму було запропоновано не ким іншим, як Ібаррурі, яка провела більшу частину свого життя в Совєцькому Союзі, яка втратила сина в Сталінграді, панегірик якій був у журналі "Новоє врємя" в травні 1977 року і яка раніше характеризувала єврокомунізм як "нісенітницю". Через кілька місяців після пленуму вона повернулася до Москви на святкування шістдесятиріччя Октябрської революції. Аномалію можна пояснити, якщо пам'ятати, що вона також була активною учасницею у формулюванні довгострокової політики в 1957-60 роках. Ентузіазм підтримки єврокомунізму з боку румунської партії не є малоцікавим, враховуючи прихильність єврокомуністів до "демократичних свобод" та репресивні внутрішні практики румунського режиму. Не менш дивною, у звичайному плані, була, очевидно, сердечна зустріч Тіто з Брєжнєвим напередодні європейського комуністичного з'їзду в Східному Берліні в червні 1976 року та нагородження совєцькою відзнакою Тіто під час візиту до Москви в наступному році, незважаючи на його підтримку єврокомунізму. [7] Аномалії зникають, якщо єврокомунізм розглядається як подальша стратегічна операція з дезінформації. Після цього заяви Каррільо про незалежність від Совєцького Союзу вважаються такими ж фальшивими, як і румунські та змодельовані за їх зразком. І румунські, і югославські лідери відіграли важливу роль у підтримці та координації єврокомуністичного руху. Якщо точніше, звіт про румунську підготовку іспанських комуністів до міської партизанської війни є додатковою ілюстрацією ролі Румунії в координованих заходах блоку з допомоги єврокомуністичним партіям. Безперервний контакт єврокомуністів з совєтами Розвиток "розбіжностей" між КПСС та єврокомуністичними партіями, за винятком кількох широко оприлюднених випадків, не перешкоджав нормальному обміну візитами між совєцькими та єврокомуністичними партійними делегаціями. Берлінгуер взяв участь у XXV з'їзді КПСС у березні 1976 р. Він повернувся до Москви на святкування шістдесятиріччя Октябрської революції у листопаді 1977 року і мав приватну аудієнцію Брєжнєва, незважаючи на прихильність до плюралістичної демократії та прийняття продовження членства Італії в НАТО. Хоча Каррільо уникнув XXV з'їзду КПСС, в ньому взяла участь Ібаррурі. Після публікації книги Каррільо у квітні 1977 року делегація КПСС на чолі з редактором "Правди" відвідала його, нібито для розробки якогось перемир'я. Каррільо не побоявся повернутися до Москви на святкування шістдесятиріччя Октябрської революції у листопаді. Той факт, що він був присутнім на урочистостях партії, яку він мав за мету критикувати, має набагато більше ваги, ніж його широко оприлюднені скарги західним журналістам, що йому не дозволили виступати. Ібаррурі провела відпустку в Совєцькому Союзі в лютому 1979 року. Марше, лідер французької партії, тримався осторонь як XXV з'їзду КПСС, так і святкувань шістдесятиріччя Октябрської революції у листопаді 1977 року, але в обох випадках була представлена його партія, і на європейському комуністичному з'їзді у Східному Берліні у червні 1976 року Марше був присутній особисто. Протягом 1977 року в результаті непримиренності комуністів розвалився союз між французькими комуністичною та соціалістичною партіями. 2 жовтня "Правда" опублікувала статтю, яка була екстравагантною у своїй похвалі щодо політики Марше. Після цього Марше все більше виходив з єврокомуністичного табору до такої міри, що в кінці 1979 р. французька партія підтримала совєцьку інтервенцію в Афганістані. Легкість і безкарність, з якими Марше зміг вивести французьку партію в єврокомунізм і навпаки - вивести, є одним з найбільш дивовижних недоліків, що вказує на надуману сутність руху. Були викладені різні пояснення: одне полягає в тому, що КПСС весь час виступала проти виборчого союзу французької партії з соціалістами, і коли Марше, що мабуть діяв незалежно, вважав за потрібне розірвати союз, совєти були готові вітати його назад у сім'ю; інші пояснення говорять про те, що з кінця 1977 р. совєти із запізненням застосовували або фінансовий тиск, або шантаж для приборкання Марше. Обидва ці пояснення ґрунтуються на застарілій моделі відносин між лідерами КПСС та інших комуністичних партій; обидва мають на увазі існування відцентрових сил у русі, які зникли з прийняттям загальної довгострокової політики в 1957-60 роках. Це дало міцну ідеологічну основу для дисциплінованого, скоординованого лєнінського революційного руху, достатньо досвідченого для того, щоб можна було скористатись стратегічними та тактичними перевагами, отриманими від прояву хибних відмінностей. Нова методологія розглядає припинення союзу з соціалістами у Франції як тимчасовий захід, який приймається спільно між совєцькими та французькими комуністичними лідерами в інтересах комуністичної стратегії для Європи загалом. Це рішення цілком може бути пов'язане з термінами початку завершальної фази довгострокової політики, коли всі елементи комуністичної стратегії для Європи будуть зіграні разом. Ця інтерпретація, можливо, дає пояснення тому, що, незважаючи на розпад альянсу, комуністичні міністри були включені до складу уряду, сформованого після виборів 1981 року. Нова інтерпретація єврокомунізму З моменту прийняття довгострокової політики в 1960 р. можна простежити ряд регіональних комуністичних з'їздів, які стосувалися комуністичної стратегії в Європі. Особливе значення мали з'їзди в Празі та Москві у жовтні 1965 року та в Карлових Варах в 1967 році, за рік до "Празької весни". На цих з'їздах були представлені єврокомуністичні партії, які обговорювали звернення цих партій до соціалістичних, католицьких та інших християнських сил та створення Європи, вільної від військових блоків. [8] Іншими словами, партії прагнули розширити основи своєї тактики єдиного фронту, і в той же час повторювали заклик до Європи, вільної від військових блоків, оприлюднений на саміті в Бухаресті рік тому. Ретельно підготовлена "Празька весна" наступного року, свідома асоціація з нею комуністичних партій Західної Європи та їхня критика інтервенції військ Варшавського договору допомогли європейським партіям скинути стигму, яка була пов'язана з ними в результаті подій в Чехословаччині в 1948 році та Угорщині в 1956 році; це дало потужний імпульс в досягненні тактики єдиного фронту. Новим у цій ситуації було не використання тактики єдиного фронту (празький з'їзд 1965 р. відбувся в рамках святкування тридцятої річниці прийняття Комінтерном тактики єдиного фронту), а скоординована підтримка, яку їм надала стратегічна дезінформація блоку про чехословацьку "демократизацію". Якщо відкинути систематичну дезінформацію щодо розбіжностей між лідерами різних комуністичних партій, то стає зрозумілою модель координації між ними в переплетінні різних напрямків у спільній стратегії для Європи. Перед зустріччю європейських комуністичних партій у Східному Берліні в червні 1976 р. була проведена серія підготовчих з'їздів. У серію було включено підготовчу сесію в Будапешті в грудні 1974 р. і з'їзд в Тихані в травні 1976 р. Девлін зазначив, що після зустрічі в Будапешті "над заходами опустилася завіса службової таємниці". [9] Але детальний звіт про зустріч в Тихані був нарешті опублікований через чотири місяці у "World Marxist Review". Звіт відображав дуже мало обговорень проблем "єврокомуністів". З прикінцевим словом виступив Зародов, який "довго доводив силу, яка випливає з єдності та координації революційних дій - погляду, з яким переважна більшість представлених партій погодилася". [10] Стара методика передбачає (і передбачала з 1960 р.), що відмінності між комуністичними партіями реальні, і що розмова про координацію між ними настільки гучна для того, щоб приховати розбіжності. Нова методологія стверджує, що відмінності є хибними і покликані приховувати координацію, яка реальна і яка включає згоду на "незгоду" для тактичних і стратегічних цілей. Як висловились Тіто і Кардель, враховуються дії, а не слова; або, як писав Румянцев у "World Marxist Review", заяви слід оцінювати з точки зору "класового аналізу". [11] Тому полеміку між совєцькими та єврокомуністичними лідерами слід сприймати не як пропаганду, а як дезінформацію, яка має на меті сприяти досягненню стратегічних чи тактичних цілей. Суть може бути проілюстрована заявою Берлінгуера на телебаченні, що транслювалася за п'ять днів до виборів у червні 1976 року, що Італія повинна залишитися в Атлантичному альянсі. Ця модель чітко відображається і в іспанському випадку. У березні 1977 р. в Мадриді відбувся саміт єврокомуністичних лідерів Франції, Італії та Іспанії. Через місяць було прийнято рішення про легалізацію іспанської партії, в тому ж місяці Каррільо опублікував "Eurocommunismo y Estado". Через два місяці відбулися вибори до нової палати депутатів Іспанії. Якщо іспанці пішли далі у своєму "антисовєтізмі", ніж інші єврокомуністичні партії, це було тому, що вони були глибоко скомпрометовані своїм поводженням із соціалістами, анархістами та іншими під час громадянської війни в Іспанії і їм потрібно було терміново оновити свій імідж, щоб набути легального статусу, отримати представництво в парламенті та успішно здійснити союз із соціалістами. Підтвердження тактичного характеру запевнень єврокомуністів про їх навернення до демократратичних принципів можна знайти у виступі Дорофєєва, провідного совєцького експерта з італійських справ, у лютому 1976 року. Дорофєєв обґрунтовував прихильність італійської партії до певних специфічних свобод на тій підставі, що вона була задумана виключно як засіб перемоги над італійською дрібною буржуазією. Він пояснив, що насправді пролетаріат інтерпретував свободу зовсім інакше, ніж його тимчасові союзники, і, отже, не потрібно було насторожуватися через подібні зміни в програмах комуністичних партій, які стабільно підтримували революційну позицію. [12] Лєнін радив використовувати помірковану мову, щоб не лякати буржуазію. Маючи на увазі такі міркування, єврокомуністичні партії викреслили "диктатуру пролетаріату", а у випадку з іспанською партією - навіть слово "лєнінська" із назви. Відмовляючись від "диктатури пролетаріату", єврокомуністичні партії наслідували приклад КПСС, яка зробила це в 1961 році, також для поліпшення свого іміджу. Можливі негативні наслідки міжнародного комунізму Реальні суперечки між лідерами блокових та позаблокових партій мали б згубний вплив на міжнародний комуністичний рух. Активна співпраця між ними в дезінформаційній операції, заснованій на хибних суперечках, слугує закріпленню їхніх робочих відносин; вони можуть лише насолоджуватися успіхом того, як вони пошивають в дурні сторонніх спостерігачів. Враховуючи те, що дисидентські рухи в комуністичному блоці перебувають під контролем служб безпеки, ні самі рухи, ані їх підтримка єврокомуністами не представляють загрози безпеці комуністичних режимів. Потенційні побічні ефекти єврокомуністичних ідей на членів партій блоку, які не втаємничені в дезінформаційні операції, без сумніву нейтралізуються таємними партійними листами та інструктажами. Що стосується східноєвропейської широкої громадськості, вона може бути захищена від ураження шляхом поєднання цензури преси, посиленої ідеологічної роботи та відхилення звинувачень у порушеннях прав людини як західнобуржуазної пропаганди. У будь-якому випадку, враховуючи, що єврокомуністична суперечка є плановою та контрольованою, появі побічних ефектів з будь-якої сторони залізної завіси можна швидко протидіяти, згортанням або припиненням суперечки взагалі. Старші члени єврокомуністичних партій безсумнівно цінують конкретні тактичні та стратегічні дивіденди, отримані в результаті обміну критикою з Совєцьким Союзом, і розуміють, що жоден комуністичний принцип не покладено в жертву. Тим не менш, формування декількох промосковських осколкових груп може призвести до шкоди єврокомуністичним партіям. З далекоглядної точки зору, це не обов'язково буде так, і наведені нижче аргументи також однаково стосуються формування прокитайських осколкових груп внаслідок китайсько-совєцького розколу. У деяких випадках утворення осколкових груп, можливо, контролювалося. Наприклад, виключення з іспанської партії в 1970 році групи сталіністів, які згодом утворили Іспанську комуністичну робітничу партію за участі Енріке Лістера, можливо, було частиною майбутнього планування єврокомунізму. В інших випадках осколкові групи, можливо, були наслідком стихійної реакції безкомпромісних рядових елементів, яка не була започаткована комуністичною високорівневою стратегією. Такі групи, як правило, містять більш войовничий штам революціонерів. Навіть якщо вони беруть участь у більш-менш жорстоких суперечках між собою або з основною комуністичною партією, вони залишаються під впливом того чи іншого члена комуністичного блоку, а не будь-якої прозахідної чи соціал-демократичної партії. Вони забезпечують резерв організованих бойовиків, час яких може настати з майбутньою зміною комуністичної лінії та відмовою від парламентарної тактики єдиного парламентського фронту. Для совєцьких лідерів, не обмежених виборчими міркуваннями, тимчасова втрата совєцького міжнародного престижу, спричинена єврокомуністичною критикою їхньої системи, це невелика ціна, яку потрібно заплатити за фактичні та потенційні стратегічні та тактичні вигоди, зумовлені поліпшенням іміджу та впливу європейських комуністичних партій. Наслідки для західної пропаганди Ідентифікація єврокомунізму як дезінформаційної операції має очевидні наслідки для західної політики та пропаганди, пов'язаної з комунізмом. Ідеї загостреного тертя між лідерами блоку та єврокомуністичними партіями самовбивчі, оскільки справжнього тертя немає. Приєднання західних антикомуністів до єврокомуністів на підтримку східноєвропейських "дисидентів", грають на руку ворогу; антикомуністи потрапляють в комуністичну провокацію. Вразливість цих поєднань буде виявлена, коли в Східній Європі відбудеться "лібералізація" на завершальній фазі довгострокової політики. Тим часом такі поєднання надають більшої поважності єврокомуністам. Західна антикомуністична політика та пропаганда можуть відновити свою ефективність лише в тому випадку, якщо вони ґрунтуються на правильному розумінні витоків, природи та цілей довгострокової політики та стратегії та методів дезінформації, що використовуються при їх здійсненні. Висновки Станом на 1969 р. стратеги блоку мали десятилітній досвід контролю та використання штучних суперечок між лідерами деяких партій блоку. Вони також мали досвід контрольованого експерименту з "демократизації" в Чехословаччині. Вони бачили, як Захід потрапляв у кожну їх дезінформаційну операцію. Вони бачили, як імідж західноєвропейських комуністичних партій був покращений через їхню асоціацію з різновидом комунізму Дубчека та їх "незалежну" позицію щодо інтервенції військ Варшавського договору в Чехословаччину в серпні 1968 року. Незважаючи на те, що експеримент Дубчека було завершено, був час для оцінки його потенціалу як засобу впливу на ставлення Заходу до комунізму. Ефект був глибоким. Тому в 1970-х роках було доцільно дослідити потенціал штучних суперечок з європейськими комуністичними партіями, щоб покращити їх майбутні перспективи. Такі суперечки, у формі єврокомунізму, могли бути включені до моделей інших дезінформаційних операцій. Єврокомунізм міг бути підтриманий Румунією та Югославією, "незалежними" комуністичними державами, і атакований як совєтами, так і китайцями. Взаємна критика між совєтами та єврокомуністами допомогла б розвіяти побоювання щодо введення совєцької системи у Західну Європу та підтвердити щирість навернення єврокомуністів до демократичних принципів. Китайські звинувачення в тому, що єврокомуністи потрапляють під соціал-демократичний вплив, могли поглибити ілюзію, що це справді так. Завдяки поліпшенню їхнього іміджу, єврокомуністичні партії могли б завоювати нових союзників серед робітничого класу, соціал-демократів, дрібної буржуазії, інтелігенції, церков та збройних сил і, таким чином, мати змогу відігравати більш впливову роль у комуністичній стратегії в Європі загалом. Як і чехословацьку демократизацію, єврокомунізм слід розглядати як експеримент та репетицію останнього етапу політики. Його потенціал ще не повністю реалізований. Завдання єврокомунізму Розширення вже перевірених методів дезінформації на Західну Європу, що стверджувало еволюцію єврокомуністичних партій у лібералізовані, незалежні, відповідальні національні партії, було покликане: - Приховати координацію між єврокомуністичними партіями та блоком у реалізації загальної стратегії для Європи. - Передбачити подальший розпад у міжнародному комуністичному русі, а отже, зменшення його загрози для некомуністичного світу. - Підвищити спроможність єврокомуністичних партій досягати впливу та влади на законних підставах шляхом тактики єдиного фронту. - Підготувати основу для координації з політикою блоку загалом для можливої "лібералізації" в Совєцькому Союзі та Східній Європі та серйозної кампанії сприяння розпуску НАТО та Варшавського договору та виведенню американської військової присутності з нейтральної, соціалістичної Європи. Глава 22. Роль дезінформації та можливості спецслужб в реалізації комуністичної стратегії Програма дезінформації відіграла значну роль в успішній реалізації комуністичних стратегій. Вивчення наявних комуністичних та західних даних свідчить про існування щонайменше шести взаємно пов'язаних стратегій сприяння комунізму в межах, продиктованих цією довгостроковою політикою. Перша стратегія стосується діяльності комуністичних партій у передових промислових країнах. Її суть полягає у використанні різних тактик, таких як єврокомунізм - навмисна демонстрація образу відповідальної незалежної партії для встановлення єдності дій з соціал-демократами та католиками в Європі та створення нейтральної соціалістичної Європи, прихильної до комуністичної сторони. Стратегія передбачає три періоди. У перший період комуністи шукають тимчасових союзників серед соціал-демократів, профспілкових діячів та католиків, включно з поміркованими та консерваторами, яких можна було б розіграти проти будь-якого союзу зі Сполученими Штатами. У другому періоді консерватори ліквідуються, а соціал-демократи стають основними союзниками у нейтральній соціалістичній Європі. В останній період комуністи роблять необхідні кроки для повного поглинання. Друга стратегія стосується зусиль комуністів із встановлення єдності дій з країнами, що розвиваються, в Азії, Африці та Латинській Америці. Її суть полягає у використанні різних тактик, включно з підтримкою СССР та іншими комуністичними країнами національно-визвольних рухів та капіталізації впливу покійного Тіто в Русі неприєднання, що сприяє зменшенню впливу Заходу в цих районах. Третя стратегія стосується зусиль з обернення військового балансу сил, який у 1960 році був сильно перехилений на користь Заходу. Суть цієї стратегії розкривається низкою комуністичних акцій, які включають дипломатичні переговори, такі як SALT; намагання Китаю укласти хибний військовий союз із США; зусилля щодо збільшення совєцького військового потенціалу, включно з залученням США до такої непопулярної війни, як у В'єтнамі; антивоєнні кампанії в Західній Європі; і терористичні акти проти військових чиновників США. Четверта стратегія стосується підриву ідеологічного спротиву некомуністичного світу просуванню комунізму. Її суть полягає не у використанні пропаганди та проповіді ідеології, а в конкретних діях і вчинках, включно з обчисленим антисовєтизмом. В основі всіх цих стратегій лежить п'ята стратегія - програма дезінформації. Найважливішим елементом цієї програми є розрахований китайсько-совєцький розкол, який дав змогу двом комуністичним державам успішно реалізовувати стратегію ножиць, тобто взаємодоповнювати подвійну зовнішню політику, тісна координація якої прихована від Заходу і яку Заходу поки що не вдалося виявити. Саме ця стратегія ножиць зробила вагомий внесок у всі інші стратегії. Хоча комуністи досягли єдності дій з деякими арабськими та африканськими державами та запустили антивоєнні кампанії в Західній Європі, вони не змогли досягти більшості соціал-демократів, вільних профспілок та католиків. Вони також були безуспішні в США значною мірою через сильну антикомуністичну позицію американського робочого руху за покійного Джорджа Міні (en. George Meany). Формування об'єднаних фронтів у Латинській Америці загалом гальмувалось силою військового впливу на континенті. Головна стратегія Однак шоста стратегія є найбільш значущою. Ця стратегія, яка готувалася блоком протягом останніх двадцяти років, стосується вирішення решти проблем, пов'язаних з єдністю дій, і відіграє вирішальну роль в останній фазі довгострокової політики. Ця остання стратегія стосується послідовних зусиль з досягнення політичної та економічної консолідації окремих комуністичних режимів, побудови так званих зрілих комуністичних суспільств та підготовки подоби демократизації з метою надання, за словами Пальміро Тольятті, підтримки для комуністів поза блоком в реалізації основних стратегій. По суті ця стратегія передбачає взаємодію наступних факторів: 1. Розвиток ефективної політичної, економічної, дипломатичної та військової підструктури, за якої комуністи можуть продовжувати координувати свою політику та дії на двосторонній основі через систему договорів про дружбу. На цю підструктуру не вплинув би офіційний розпуск Варшавського договору. Важлива роль у цій координації буде покладена на партійні апарати, в особливості на відомства, відповідальні за відносини з країнами блоку. 2. Здійснення творчих ідеологічних перебудов та пожвавлення комуністичних партій та масових організацій, у тому числі профспілок, молодіжних та інтелектуальних організацій. Далі, розширення політичної бази партій та розвиток масових організацій в ефективні підструктури партій. Такі зміни дозволять запровадити контрольовану політичну опозицію, що створить в по суті тоталітарних режимах переконливе враження про фундаментальні зміни та зовнішній вигляд демократії. Наприклад, протягом двадцятирічного періоду комуністичні партії СССР і Китаю майже вдвічі збільшили членство до сімнадцяти мільйонів і тридцяти шести мільйонів відповідно. У Китаї це було здійснено під час і після Культурної революції. Велику роль у цьому пожвавленні відіграли ідеологічні комісії та партійні відділи культури. 3. Підготовка хибної опозиції під час впровадження контрольованої демократизації в комуністичних режимах з метою створення сприятливих умов для єдності дій з соціал-демократами, вільними профспілками та з католиками проти НАТО і військово-промислового комплексу США. Ця підготовка була виявлена в реорганізації та переорієнтації КҐБ і служб безпеки країн блоку за розпорядженням Шелєпіна. Метою було узгодження їхніх спільних зусиль та введення хибної, контрольованої опозиції відповідно до совєцького досвіду з фальшивою антикомуністичною організацією "Трест" під час НЕПу за часів Лєніна. Шелєпін, зокрема, наказав застосовувати агентів впливу серед видатних письменників, учених, профспілкових діячів, націоналістів та релігійних лідерів. Він наголосив на необхідності використання для політичних цілей агентів впливу серед різних релігійних лідерів, включно з головою російської православної церкви та мусульманськими лідерами у совєцькій Центральній Азії. Значну та активну роль у таких підготовках відіграють адміністративні відділи комуністичних партій, які здійснюють нагляд за діяльністю служб безпеки. 4. Розвиток ефективної стратегічної координації між міністерствами закордонних справ, послами, комуністичними партіями та масовими організаціями комуністичних країн всередині блоку, а також комуністичними партіями поза блоком. Значна роль у такій координації належить партійним відділам міжнародних відносин та комуністичним дипломатам. Це пояснює, чому деякі комуністичні міністри, такі як з Румунії, Угорщини та Болгарії, в минулому були керівниками таких відомств. Значна роль у такій координації, зокрема для реалізації стратегії у Західній Європі, лежить на Совєцькому комітеті за європейську безпеку, який очолює чиновник партії Алєксєй Шитіков. Цей комітет був створений у червні 1971 р. для кращої координації між совєцькими масовими організаціями у боротьбі за реалізацію колективної європейської безпеки. Розробка та реалізація стратегії розкриваються численними з'їздами комуністичних партій, особливо в Москві та Празі 1965 року, та зустрічами комуністичних лідерів на високому рівні з Брєжнєвим у Криму протягом 1970-х років. [П1] Вивчення наявних доказів свідчить про те, що чехословацька демократизація 1968 р. була репетицією цієї стратегії, щоб побачити, як цей сценарій може працювати на практиці та перевірити на нього реакцію Заходу. Дезінформація та стратегічна роль Югославії Нова методологія дає змогу побачити, яким чином так звана незалежність Югославії дозволила їй відіграти провідну роль у просуванні успіху комуністичної стратегії Третього світу. Югославія була достатньо кваліфікована для того, щоб вплинути на організацію Третього світу, переорієнтувати його на соціалізм і перекувати його на зброю для використання проти Заходу. Саме Тіто звернув увагу Хрущова на політичні можливості дружби та співпраці з такими лідерами, як Ґамаль Абдель Насер (Єгипет), Джавахарлал Неру (Індія) та Сукарно (Індонезія). Примирення між Югославією та іншими комуністичними країнами та внесок Югославії у довгострокову політику 1958-60 років були успішно приховані дезінформацією. Вони залишаються прихованими протягом останніх двадцяти років, незважаючи на величезну кількість доказів, які можна трактувати як вказівку на виконання Югославією стратегічної ролі в координації з іншими членами комуністичного блоку, перш за все, з країнами Африки, Азії та з Організації Об'єднаних Націй. Вплив Югославії всередині і поза Рухом неприєднання був прийнятним для нейтралістських та націоналістичних лідерів Третього світу значною мірою тому, що вони бачили Югославію, як і себе, незалежною і, на відміну від великих держав, незацікавленою в пануванні та боротьбі з ними. Югославський різновид комунізму здавався більш гнучким та легшим для засвоєння, ніж совєцький чи китайський варіант. Більше того, проникнення югославських ідей у Третій світ відбулося не завдяки традиційній діяльності тісно пов'язаної комуністичної партії, а шляхом особистого впливу та таких масових організацій, як Соціалістичний альянс трудящих Югославії та югославські профспілки. В важливих питаннях лінія Тіто була послідовно антизахідною і корисною для здійснення довгострокової комуністичної політики. Він зайняв антиамериканську позицію в Карибській кризі 1962 року. Він дотримувався проарабської комуністичної лінії в 1967 році і розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем. Він наполегливо працював, щоб переконати неприєднані нації наслідувати його приклад. У 1973 році вісімнадцять африканських держав розірвали відносини з Ізраїлем. Тіто дотримувався комуністичної лінії щодо визнання Східної Німеччини і вплинув на багато арабських та африканських держав у тому ж напрямку. Він мобілізував неприєднані країни до засудження американської інтервенції у В'єтнамі. Він критикував поведінку американців щодо громадянської війни в Анголі в 1975 році, і через деякий час адміністрація Форда переглянула свої спроби покращити відносини з Югославією. Тіто критично ставився до кубинських дій в Африці та до втручання Совєцького Союзу в Афганістан, але переважно його критика була приглушеною, і жодна не призвела до ефективних дій. Тіто та його югославські колеги значною мірою відповідальні за коливання балансу ООН за останні двадцять років проти Заходу та на користь комуністичного блоку. Наступним моментом, який має важливе значення для завершальної фази комуністичної довгострокової політики, є те, що Тіто вдалося завоювати підтримку та солідарність багатьох європейських та японських соціалістів для національно-визвольних рухів Третього світу. Підсумовуючи, дії Югославії з 1958 по 1980 роки були тісно узгоджені з Совєцьким Союзом і, під кінець, з Китаєм. Завдяки використанню дезінформації про незалежність Югославії, яка була однаково прийнята Третім світом та Заходом, Югославія змогла зіграти велику стратегічну роль по лєнінській лінії у просуванні об'єднаних дій з країнами Третього світу, переорієнтації їх на соціалізм, і перетворюючи їх на союзників комунізму проти Заходу. Тіто заслужив орден Лєніна, який йому було присвоєно в 1979 році. Він помер, але його політика триває. Через неспроможність Заходу роздивитись дезінформацію, включно з жорстокими китайськими та албанськими атаками на Тіто за те, що він діяв в Африці як агент імперіалізму Сполучених Штатів, США та їх союзники продовжували розцінювати Югославію як користь для Заходу та стримувальну силу в нових незалежних країнах; вони продовжували сприймати її сприятливу дипломатичність. Але вплив Югославії небезпечний. Основа для узгоджених дій між комуністичним блоком, Третім світом та багатьма європейськими та японськими соціалістами вже закладена. Не усвідомлюючи впливу на власну долю, значна частина країн Третього світу готова виступити як найефективніший союзник комуністичних стратегів у їхньому наступі на передові країни в фінальній фазі політики. Китайсько-совєцька дезінформація та Культурна революція: нова інтерпретація Совєцьке викриття Культурної революції як антимарксистської та антисоціалістичної допомогло приховати її справжню суть як частину процесу китайської комуністичної реконструкції. У той же час китайські лідери змогли використати свої стверджувані розбіжності з совєтами, щоб об'єднати партію та маси, що стояли за ними, під час їх найвразливішого періоду, піднявши прапор китайського націоналізму. У цьому вони повторювали сталінську експлуатацію "капіталістичного оточення Совєцького Союзу" у 1920-1930-х роках для возз'єднання російського народу під совєцькою владою. Різниця в китайському випадку полягала в тому, що, навмисно обманюючи власне населення та зовнішній світ, китайці включили Совєцький Союз до числа "імперіалістичних держав", що намагалися оточити Китай. Роблячи це, вони служили власним інтересам у зміцненні та стабілізації своїх режимів; водночас це відповідало стратегічним інтересам довгострокової політики блоку. Безперечно під час Культурної революції тривала смута, але, зважаючи на нову методологію, факти можуть забезпечити нове тлумачення. Культурна революція була частиною, і дуже вагомою, ширшого процесу комуністичної перебудови китайського суспільства. Вона виступала наступним логічним кроком слідом за реконструкцією китайського сільського господарства. Новостворений матеріальний базис китайського суспільства вимагав відповідної марксистської політичної та ідеологічної надбудови. З цієї причини Мао назвав це "великою пролетарською Культурною революцією". Крім спричинення широкого економічного безладу, створення комун та перехід пріоритету від промисловості до сільського господарства виявили неадекватність наявних структури та характеру партії та її масових організацій. Вони знаходились переважно в містах, тоді як справжні китайські маси були в сільській місцевості, - звідси прагнення надсилати інтелектуалів в села. Ідеологічний рівень партії був занадто низьким, а тенденція до жорсткої, бюрократичної інертності була неприйнятною. Тому було прийнято рішення про перегрупування найбільш індоктринованих та войовничих елементів старої партійної та молодіжної організацій в альтернативну структуру, яка в значній мірі покладатиметься на армію та Міністерство громадської безпеки для забезпечення необхідних елементів контролю та запобігання тому, щоб ситуація вибилася з рук. Поява "політичних відомств", загонів Червоної гвардії (хунвейбінів) та "революційних комітетів" не була спонтанною; вона була підбурювана Центральним комітетом. До того часу, поки на цій основі не було здійснено суттєвої підготовки для запровадження альтернативної структури влади, Культурна революція не розпочиналась. Маючи альтернативну структуру влади, можна було скасувати значну частину наявної партійної організації нижче рівня ЦК, тоді як величезна кількість партійних чиновників проходила переіндоктринацію. Тим часом, альтернативна організація, сформована переважно з молодшого покоління, поставила перед собою завдання посилити зв'язки з масами і вплинути на них, щоб запалити в них вогонь революції і привернути до політики комуністичної реконструкції. Культурна революція була ініційована пленумом ЦК у серпні 1966 р. та керувалась Центральним комітетом протягом усього часу. Про те, що це була революція, контрольована згори, було показано її тимчасовим перериванням для весняного посівного сезону 1967 року та одночасним відновленням занять у школах за вказівкою ЦК. Революція, будучи ідеологічною, природно керувалася ідеологами ЦК на чолі з Ченєм Бода і самим Мао. До квітня 1969 р. був досягнутий достатній прогрес, щоб згорнути Культурну революцію рішенням IX з'їзду партії. Хоча смута втихла, багато процесів, розпочатих до і під час Культурної революції, тривали. Якщо суть періоду Культурної революції з 1966 по 1969 рік полягала у створенні нових органів влади та атаках "лівих" на "правих", то суть наступних трьох років полягала в реабсорбції старших, перенавчених партійних чиновників до нових органів влади та атаки на лівих, яка розпочалась за підтримки армії, яка потім сама була підведена під більш жорсткий партійний контроль. Почали з'являтись перші ознаки розрядки із Заходом. Наступні три роки, з 1973 по 1976, під нібито керівництвом "Банди чотирьох" тривав процес перенавчання. Але зараз це був більш конкретний процес ідеологічної та політичної підготовки реконструйованої партії, урядового апарату та масових організацій до нової ситуації, спричиненої переходом до активістської дипломатії розрядки. Зі смертю Мао і поверненням "прагматиків" до влади була розпочата повномасштабна активістська дипломатія розрядки за совєцькими формами з метою використання економічної, фінансової та технологічної допомоги некомуністичного світу для прискорення економічного та військового розвитку Китаю. Китай був готовий відігравати свою повну роль у довгостроковій політиці блоку. Особливо він прагнув приєднатись до консерваторів у передових країнах та ісламських режимах в країнах Третього світу, щоб ефективніше здійснювати китайсько-совєцьку стратегію ножиць. Як і в інших комуністичних країнах, процес комуністичної реконструкції в Китаї супроводжувався впровадженням нових та відродженням старих методик. У випадку Китаю цілями були відродження комуністичної партії, розширення її політичної бази, залучення молодого покоління до ідеологічних цілей, перевиховання старшого покоління членів партії, контроль та нейтралізація внутрішньої опозиції, відродження державного апарату та військової служби, а також підготовка Китаю в цілому до його участі у впровадженні внутрішньої та зовнішньої довгострокової політики блоку. Методи політичного активізму, провокації, дезінформації та політичної профілактики, які були детально описані у випадку з Совєцьким Союзом, ефективно використовуються в Китаї. Стверджувана боротьба за владу в Китаї між лівими та правими, догматиками та прагматиками - така ж нереальна, як боротьба між сталіністами та антисталіністами в Совєцькому Союзі. Співпраця в межах керівництва для створення ілюзії боротьби між собою або між партією та армією допомагає запобігти загрозі реальної боротьби в керівництві або тенденцій до "путчізму" в армії. Це дає партійним ідеологам матеріал для навчання партійних чиновників боротьбі з небажаними тенденціями, в той же час готуючи їх до кардинальних зрушень у політиці. Насильство під час таких змін у китайській політиці - це техніка, запозичена із тієї, яку застосовував Сталін наприкінці періоду НЕПу. Зміни Сталіна зліва направо і знову назад використовувались, щоб перекувати партію в загартований інструмент, слухняний до його волі. Різниця полягає в тому, що Сталін використовував техніку для встановлення своєї особистої диктатури, а фракціоналізм був справжнім; китайське керівництво використовувало її для підвищення ефективності партії в цілому, а фракціоналізм у керівництві був хибним. Нещодавня переоцінка та часткове пониження Мао в Китаї представляють паралелі з десталінізацією в Совєцькому Союзі і покликані частково запобігти появі в майбутньому будь-яких тенденцій до особистої диктатури в КПК. Утворення Червоної гвардії (хунвейбінів) нагадує використання комсомольських активістів у Совєцькому Союзі під час сталінської колективізації сільського господарства у 1930-х роках. Техніка використання режимом настінних плакатів, здається, була запозичена в справжньої опозиції у 1956-57 роках. Культурна революція і весь процес китайської комуністичної реконструкції слідували заповідям Лєніна щодо подолання "інфантильного розладу" (посилання на "Детская болезнь левизны в коммунизме" - прим. пер.) та ізоляції партії від мас. Перенавчання кадрів та реструктуризація партії та її молодіжних та профспілкових організацій були необхідними як для досягнення цих цілей, так і для підготовки китайської системи до активістської розрядки із Заходом у міру розгортання довгострокової політики. Всупереч нібито знищенню партії в рамках Культурної революції, насправді вона зміцнилася. Китайські профспілкові, молодіжні та жіночі організації відновили свою діяльність. В результаті стабілізації та посилення партії та її масових організацій, китайці, як і інші комуністичні держави після 1960 р., отримали можливість запровадити заходи в стилі НЕП, включно з деякими атрибутами демократії, наприклад, настінними плакатами; судовими процесами; звільненням ринкових сил; і послабленням контролю над релігією, інтелектуальним життям, умовами праці на заводах та власністю. Почали з'являтися "дисиденти" за совєцьким зразком. Були дозволені більш широкі контакти із Заходом, і більше уваги було приділено закордонним китайцям, родичі яких у Китаї, як повідомляють, нараховують 12 мільйонів. Китайсько-совєцький дуалізм та комуністична стратегія в країнах Третього світу Якщо дивитись у світлі нової методології, зусилля Китаю в Третьому світі доповнюють зусилля інших комуністичних держав і є важливим елементом комуністичної стратегії в цілому. Характер китайських зусиль у Третьому світі з 1958 р. і далі диктувався історичним минулим Китаю та сучасними можливостями. Китай був звільнений від колоніального гніту тривалою визвольною боротьбою з Японією. Китайська сторона навчилася використовувати умови військового конфлікту для поглиблення свого впливу та завоювання влади. Як правило, китайські та совєцькі зусилля можна розглядати не з точки зору суперництва, а злагодженого розподілу праці, яка принесла дивіденди для спільної стратегії. У місцях, де між двома країнами Третього світу існує серйозна суперечка, можна розпізнати модель совєцької та китайської політики, в якій Совєцький Союз та Китай займають протилежні сторони та приймають чітку подвійність у своїй політиці. Совєцький Союз прагне наростити свій вплив з однією стороною суперечки, а Китай - з іншою. Класичний приклад цієї моделі можна побачити у випадку Індії та Пакистану. Китайсько-індійський конфлікт 1962 р. був спровокований китайцями. Совєти зайняли загалом антикитайську та проіндійську позицію, яка принесла їм прихильність в Індії. Під час загострення відкритої китайсько-совєцької партійної полеміки в 1963 році Совєцький Союз відвідала місія індійської армії та військово-повітряних сил. Наступного року міністр оборони Індії поїхав до Москви для обговорення совєцько-індійського військового співробітництва. Подальший обмін військовими делегаціями відбувся у 1967 та 1968 роках. У середині 60-х років між совєцьким та індійським міністерствами закордонних справ були розпочаті регулярні консультації з проблем, що становлять взаємний інтерес. [1] США вважали Індію відповідальною за індо-пакистанський конфлікт у 1971 році та припинили військову допомогу Індії. Совєти закликали припинити конфлікт, але тим не менше надали індійцям моральну підтримку, за що Індіра Ґанді висловила вдячність. У серпні 1971 р. між Совєцьким Союзом та Індією був підписаний договір про дружбу. За ним слідував приплив совєцьких відвідувачів. У жовтні Індію відвідав Фірюбін, що досить цікаво, в тому ж місяці, що і Тіто. У наступні три місяці за ним відвідування здійснили начальник совєцької військової авіації Кутахов та заступник міністра закордонних справ В. В. Кузнєцов. У грудні Індіра Ґанді засудила американську політику у В'єтнамі. [2] У 1973 р. було підписано угоду про співпрацю між Ґоспланом, совєцьким агентством планування, та індійською комісією з планування. [3] Багато в чому завдяки майстерній совєцькій експлуатації конфлікту між Індією та Пакистаном, до середини 1970-х років тенденція до тісніших совєцько-індійських відносин стала практично невідворотною. Уряд Морарджі Десаї не зміг стримати хвилю. Далі стосунки було зафіксовано візитом Брєжнєва та розмовами з Індірою Ґанді в 1981 році. У той час як совєти зміцнювали свої позиції в Індії, китайці робили те саме в Пакистані, використовуючи ті ж методи обміну візитами та військовими делегаціями, особливо в 1962-67 роках. Коли США припинили військову допомогу Пакистану в 1967 році, їх місце зайняли китайці. У 1968 році президент Ях'я Хан та його міністр закордонних справ відвідали Китай. Розвивалася подальша співпраця. У 1970 році Пакистан відвідав Го Можо. Пакистан був досить близьким до Китаю, щоб його можна було використовувати як посередника в організації візиту Кіссинджера до Китаю в 1971 році. Зульфікар Алі Бхутто був прийнятий Мао в 1972 році після подальшого конфлікту з Індією та утворення Бангладеш. Конфлікт спричинив відхід Пакистану від Британської співдружності та SEATO. Незалежно від змін у пакистанському уряді, між Пакистаном і Китаєм тривав подальший обмін візитами на високому рівні. Як і у випадку совєцького впливу в Індії, китайський вплив у Пакистані створює умови для союзу між ними та для можливого комуністичного поглинання. Вже існує ситуація, яку можна додатково використовувати шляхом обчислених та узгоджених совєцьких та китайських кроків, наприклад, у зв'язку з совєцькою інтервенцією в Афганістан. Недавня китайська поміркованість покликана допомогти створити новий образ респектабельності, необхідний китайцям для їхньої дипломатії розрядки по відношенню до передових промислових країн, а також країн Третього світу. Це також узгоджується зі сформованою моделлю китайсько-совєцької подвійності; поки Совєцький Союз створює об'єднані фронти з націоналістами проти Сполучених Штатів, Китай прагне заманити в пастку Сполучені Штати та інші консервативні країни, зокрема країни Азії та Африки, у штучних, підступних союзах із собою та його соратниками, вочевидь проти Совєцького Союзу. Таким чином Китай прагне увійти в табір ворогів не просто без уваги, а з запрошенням як союзник проти совєцького експансіонізму та оснащений західною зброєю. На сучасному етапі політики ані Совєцький Союз, ані Китай взагалі не ставлять місцеві комуністичні партії на перший план як стратегічну зброю. Коли мета ізоляції Сполучених Штатів від Третього світу буде досягнута, місцеві комуністичні партії прийдуть власними силами, і з націоналістами, які їх придушували в минулому, будуть зведені рахунки. Китайсько-совєцький дуалізм та військова стратегія Нова методологія розкриває внесок у успіх комуністичних стратегій, зроблений розподілом праці між совєтами і Китаєм та узгодженою подвійністю їхньої політики. У перші роки розрядки, перефразовуючи слова Лєніна, китайцям дали "лютий контрабас", щоб грати в контрасті до "сентиментальної скрипки" Совєцького Союзу. У той час як совєти акцентувались на розрядці та мирному співіснуванні та налагоджували контакти на високому рівні з американськими та європейськими лідерами, китайці виступали за войовничу та жорстоку революцію. Помітні розбіжності з'явилися в ставленні в совєцькій та китайській пресі до візиту Хрущова до США в 1959 р. У лютому 1960 р., за три місяці до безрезультатного саміту в Парижі, делегат Китаю на з'їзді Варшавського договору розкритикував совєти за їх зближення з "імперіалістами", які відмовилися піти на поступки по Берліну. Напередодні зустрічі Хрущова з президентом Франції у квітні 1960 р. китайська преса відновила критику югославських "ревізіоністів" і опублікувала статті, в яких закликала до войовничого, революційного підходу до світових проблем, тоді як совєцька преса продовжувала наголошувати на поміркованості та мирному співіснуванні. Подальші розбіжності з'явилися в совєцькому та китайському поводженні з Карибською та китайсько-індійською кризами в 1962 р., але, мабуть, найяскравіший приклад подвійності на початку 60-х років відбувся під час совєцько-американсько-британських переговорів щодо договору про заборону атомних випробувань 1963 року. Приїзду в Москву англо-американської делегації, яка мала провести ці переговори, безпосередньо передував приїзд китайської делегації, яка мала вести партійні переговори з КПСС. Совєцький теплий прийом західних делегацій різко контрастував з прохолодним ставленням до китайців. Прогрес у переговорах про заборону випробувань супроводжувався явним провалом китайсько-совєцьких переговорів. Підписання договору про заборону випробувань супроводжувалося перериванням китайсько-совєцьких переговорів, атаками в китайській пресі на совєцьку політику в переговорах про заборону випробувань та відкритою полемікою між совєцькою та китайською партіями. Подальше розгортання китайсько-совєцької полеміки відбулося перед совєцько-американськими переговорами щодо договору про нерозповсюдження ядерної зброї у 1966-67 роках. Подальші події показали, наскільки мало були обґрунтовані китайські звинувачення у тому, що совєти капітулювали перед західним імперіалізмом у 60-х роках і пожертвувала "соціалістичну солідарність" та підтримку революційної боротьби на вівтар мирного співіснування. [4] Наслідком цих китайських звинувачень у той час було сприяння ілюзіям Заходу щодо совєцької поміркованості, а отже, створення сприятливих умов для успіху совєцької активістської дипломатії щодо США та європейських держав НАТО. На противагу непереборним китайським догматикам, совєцькі комуністи виступали обережними, розсудливими, неідеологічними, прагматичними комуністами, з якими можна було вести переговори. Крім того, вони здавались щирими у своїх заявах про спільну зацікавленість із Заходом у стримуванні китайського впливу. Китайсько-совєцька подвійність спричинила на Захід ефект, який планували комуністичні стратеги. Здається, можна впевнено сказати, що це принесло їм значні дивіденди. Наприклад, якби не віра генерала де Голля в щирість совєцького інтересу до розрядки та його впевненість у достовірності китайсько-совєцького розколу, більш ніж сумнівно, що він би пішов так далеко, як це зробив у своїх відносинах з Совєцьким Союзом, у його визнанні комуністичного Китаю та відкликанні Франції від своїх військових зобов'язань перед НАТО. З 1958 по 1969 рік, попри весь галас і сказ, Китай, порівняно з Совєцьким Союзом, був дипломатично пасивним по відношенню до західних держав. Контраст був цілком природним. Совєцький Союз уже був військовою наддержавою, яка займалася стратегічною конкуренцією зі США та НАТО. Совєцький Союз мав солідний досвід роботи із західними державами та добре навчений персонал для здійснення своєї політики. Китай був у військовому відношенні незначним, не визнаним США та багатьма іншими країнами і не мав підготовленого та індоктринованого дипломатичного персоналу. Початок Культурної революції призвів до подальшого відступу в дипломатичну ізоляцію. У 1969 році все це почало змінюватися. З завершенням Культурної революції Китай знову вийшов на міжнародну арену. Була започаткована китайська активістська дипломатія розрядки. Торгівля, а особливо придбання передових технологій, посідала велике значення серед очевидних китайських мотивів. У січні 1969 року для проведення торгових переговорів у Шанхай було запрошено спеціального посла Західної Німеччини Егона Бара. Обміни візитами між китайськими та західними державними діячами та військовими лідерами стали звичною справою. Прагнення до дипломатичного визнання незабаром принесло результати. До 1970 року його надали п'ятдесят п'ять країн. 25 жовтня 1971 року комуністичний Китай отримав місце в ООН; до 1973 року він мав дипломатичні відносини з дев'яносто однією країною. У лютому 1972 р., після двох підготовчих візитів Кіссинджера (здійснених спочатку у великій таємниці та без консультацій з японцями, найбільш безпосередньо пов'язаних із близьких союзників Америки), Китай відвідав президент Ніксон. За ним слідував британський міністр закордонних справ Дуглас-Г'юм; президент Франції Помпіду у 1973 році; та канцлер Західної Німеччини Шмідт у 1975 р. Лідери опозиції Німеччини та Великої Британії, Франц Йозеф Штраус та Маргарет Тетчер, відвідали відповідно у 1975 та 1977 рр., а у 1976 р. - міністр закордонних справ Великої Британії Ентоні Кросленд. Натомість до США та Європи були здійснені візити китайських міністрів, що завершилось візитом Дена Сяопіня до Сполучених Штатів та Японії та подорожжю голови КПК Хуа Гофена Європою в 1979 році. У тому ж році Китай відвідав радник з питань національної безпеки президента США Бжезінський, за ним внаслідок совєцької інтервенції в Афганістані слідував міністр оборони Гарольд Браун. Обмін візитами між Китаєм та Сполученими Штатами, Західною Європою та Японією відображав не тільки розвиток торгівлі з Китаєм та надання кредитів, але й передачу західних технологій для промислової модернізації та переозброєння Китаю. Три моменти щодо китайської активістської дипломатії заслуговують на особливий акцент. По-перше, незважаючи на смерть Мао в 1976 році, вона безперервно і послідовно підтримувалась протягом 1970-х років. Це підтвердив голова КПК Хуа Гофен 25 грудня 1976 року, коли взяв на себе зобов'язання, про те, що Китай буде виконувати директиви, розроблені головою партії Мао. [5] По-друге, важливу роль відіграв Ден Сяопінь, під керівництвом Мао один з головних китайських архітекторів довгострокової політики 1958-60 років. По-третє, помітною рисою китайського вибору західних лідерів, придатних для розробки, легше пояснювана з точки зору стратегії, ніж ідеологічної спорідненості, є частка серед них консерваторів. Деякі з них - наприклад, Штраус, Бжезінський та Тетчер - були виділені совєтами як мішені для особистих атак, атак, які ніяк не шкодили їхнім стосункам з китайцями. У той же час, коли китайці заступили на шлях політики розрядки, совєти спирались на успіхи своєї активістської дипломатії з початку 1960-х. Їх зусилля слідували за трьома основними напрямами, описаними вище: переговори SALT із США, CSCE в Європі та тісніші двосторонні стосунки з певними європейськими державами. Одночасно Захід почав розуміти, що Совєцький Союз скористався розрядкою для нарощування своєї військової сили. З огляду на нову методологію, посилення китайсько-совєцьких військових прикордонних дій у 1969 та 1970 роках не було випадковим; як і не було випадковим прийняття совєтами та китайцями діаметрально протилежних позицій з багатьох інших питань. Подвійність в китайсько-совєцькій політиці послужила сприятливим підґрунтям як для започаткування та проведення переговорів SALT, так і для китайської активістської дипломатії розрядки. Що стосується CSCE, то було помітно, що китайці, засуджуючи совєти за їх участь в організації Гельсінських конференцій, все ж надали підтримку концепції Західної Європи "незалежної від двох наддержав", іншими словами, до проміжної мети загальної комуністичної стратегії для Європи. Починаючи з 1970-х років, коли совєцька агресивність стала більш очевидною в Європі, Африці та, нарешті, в Афганістані, Китай став виглядати привабливим як потенційний союзник для Заходу. Спільний інтерес між Совєцьким Союзом та Заходом протистояти войовничому Китаю у 1960-х роках був витіснений спільним інтересом між Китаєм та Заходом у протистоянні совєцькому експансіонізму у 1970-х. Західноєвропейські та японські капіталісти наввипередки кинулися нарощувати економічний та військовий потенціал Китаю, підбадьорювані антисовєцькими консервативними західними політиками та експертами з питань оборони. Альянс з Китаєм, здавалося, дає найкращі надії на виправлення зростаючого військового дисбалансу між Совєцьким Союзом та Заходом, особливо в Європі. Сполучені Штати були дедалі більше налаштовані "розіграти китайську карту". Відносини з комуністичним Китаєм, започатковані Ніксоном і Кіссинджером і розвинені при Картері та Бжезінському, досягли стану військового співробітництва за Рейгана і Хейга з наміром розбудовувати Китай як противагу Совєцькому Союзу. Як відносно совєтів у 1960-х, так і відносно китайців у 1970-80-х роках, Захід забув помилку німецького Генерального штабу у переозброєнні Совєцького Союзу після Рапалльського договору 1922 року. Китайсько-совєцька стратегія ножиць не була визнана тим, чим вона була. Коротше кажучи, спочатку Совєцький Союз, а потім Китай здійснили класичну стратегічну заповідь прагнути ввійти в табір противника, не привернувши його уваги і, по можливості, за його волі. Як сказав Сунь-дзи: "Підкоряти противника без бою - найвища майстерність". [6] Боротьба між комуністичними державами, як правило, розцінюється як переконливий доказ розколу між ними. Але слід пам'ятати, що конфлікти в китайсько-совєцьких та китайсько-в'єтнамських прикордонних районах відбувалися за наявності небагатьох західних спостерігачів, якщо такі взагалі були. Прикордонні інциденти легко інсценуються, і відкритий радіозв'язок щодо них може використовуватися для підтвердження їх автентичності. Спільні маневри можна робити так, щоб вони були схожими на битви. Навіть якщо справді заподіяні збитки та жертви, інциденти все ще відкриті для більш ніж одного тлумачення. Явна боротьба між комуністичними державами може сприяти таким специфічним комуністичним стратегічним завданням, як сприяння домовленостям та хибним узгодженням між комуністичними та некомуністичними державами. Наприклад, китайсько-в'єтнамська "війна" - і побоювання, що вона може поширитися - посилила західний тиск на США для укладення угоди SALT II з Совєцьким Союзом і допомогла Китаю виглядати привабливим як потенційний союзник Заходу проти Совєцького Союзу. Китайсько-совєцький дуалізм та революційний рух Китайсько-совєцький розкол загалом не мав того ефекту, який міг би бути очікуваним, тобто розколу позаблокових комуністичних партій навпіл, ані зменшив їх впливу. Більшість західноєвропейських партій активізувались і в цілому залишилися у згоді з совєтами. Їх зв'язок із совєцькою "поміркованістю" допоміг їхнім образам та покращив їхні шанси на успіх з тактикою єдиного фронту. Італійська партія була набагато більш впливовою у 1980 році, ніж у 1960 році. У Франції соціалістично-комуністичний союз наблизився до виборчої перемоги у 1974 р. більше, ніж в будь-який момент після Другої світової війни. Міра, якою прокитайські осколкові групи відірвалися від основних комуністичних партій, як, наприклад, у Бельгії, загалом була вигідна довгостроковій комуністичній стратегії. Обчислене кровопролиття найбільш радикальних і жорстоких революційних елементів допомогло комуністичним партіям покращити свій образ як поважних демократичних партій та потенційних союзників соціалістичних, християнських та інших прогресивних груп. Японська партія спробувала скористатися китайсько-совєцьким розколом для розширення свого політичного впливу. Китайська войовничість та китайсько-совєцька подвійність відкрили можливості об'єднаних дій між прокитайськими та іншими крайньолівими угрупованнями, особливо троцкістами. У червні 1963 р., що збігається зі спалахом відкритої полеміки між совєцькою та китайською партіями, троцкістський Четвертий інтернаціонал спеціальною резолюцією затвердив "історичне завдання - приєднатися до китайців та боротися за створення єдиного фронту між Четвертим інтернаціоналом і китайськими товаришами". У 1967 році Четвертий інтернаціонал висловився за прискорення революційної збройної боротьби мас в головних фортецях капіталізму. Група "більшості" підтримувала Мао. Група "меншості", критична до деяких ідей Мао, запропонувала більш гнучку лінію в боротьбі з комуністичними партіями. В квітні 1969 р. в Ріміні відбувся IX конгрес Четвертого інтернаціоналу. На ньому обговорювалась тактика в Латинській Америці. Європейська секція групи "більшості" провела з'їзд в жовтні 1969 р. і вирішила припинити спроби проникнення до комуністичних партій та створення "незалежних революційних" партій. Того ж місяця з'їзд групи "меншості" у Відні схвалив дії осколкових груп у комуністичному русі. Водночас він засудив відмову цих осколкових угруповань співпрацювати з Совєцьким Союзом на підтримку визвольної боротьби у В'єтнамі. Також у 1969 році, коли рух за CSCE набирав обертів, в Англії, Данії, Японії та Австралії відбулися збори троцкістів на знак протесту проти НАТО. Загальнодоступна інформація недостатня для того, щоб визначити ступінь успішної координації діяльності крайньолівих радикальних груп під впливом Китаю чи Совєцького Союзу. Але суперництво, а іноді навіть насильство між цими угрупованнями та основними комуністичними партіями не повинно затьмарювати те, наскільки діяльність усіх них слугувала цілям довгострокової комуністичної стратегії і могла слугувати таким самим чином навіть більше у критичних ситуаціях у майбутньому. Пономарьов, описуючи деякі елементи "нових лівих" в 1971 р. як "авантюристські", зробив висновок, що "знехтувати цим сегментом масового руху означатиме послабити напругу антиімперіалістичної боротьби та перешкодити створенню єдиного фронту проти монополістичного капіталізму". [7] Загалом, з моменту прийняття довгострокової політики та розвитку китайсько-совєцької подвійності як помірковані комуністичні партії, так і радикальні, революційні та терористичні групи набралися сил, часто за рахунок справжнього лівого та соціал-демократичного рухів. На початку 1960-х міжнародні фронтові (підставні) організації надали зручний форум для експериментальної демонстрації китайсько-совєцьких "відмінностей". Заперечення радикальних китайських позицій цими організаціями допомогло зробити їх менш сумнівними і, водночас, явно підтвердило справжність китайсько-совєцької полеміки. Коли в середині 60-х китайці остаточно відійшли від фронтових організацій, вони не зробили жодної серйозної спроби зірвати їх або створити власних конкурентів. Відхід китайців, здається, був цілком логічним. Частково це, можливо, було продиктовано Культурною революцією. Без сумніву, він також був мотивований бажанням ані розколювати, ані деморалізувати організації, оскільки вони орієнтувалися на свою стратегічну роль. Він також залишив китайцям свободу обирати неортодоксальну тактику, включно з дружніми стосунками з консервативними урядами, не ризикуючи компрометацією та заплутуванням вірних комуністів у лавах фронтових організацій. Переваги китайсько-совєцького дуалізму Підсумовуючи, узгоджена подвійність совєцької та китайської політики пропонує ряд переваг для комуністичної стратегії. Вона надає можливість комуністичному блоку зберегти ініціативу, відкрити нові можливості для маневру та схилити до помилкових реакцій його опонентів. Там, де у зовнішньому світі існують конфлікти, вона дозволяє двом комуністичним партнерам, зайнявши протилежні сторони, посилювати комуністичний вплив одночасно над обома сторонами суперечки. Вона дає змогу одному з партнерів ефективно діяти в районах, в яких дії іншого неможливі або навмисно виключені з тактичних причин. Це полегшує розподіл праці між двома партнерами і дає змогу одному вживати неортодоксальні чи провокаційні заходи, не компрометуючи іншого. В довготривалій перспективі, завдяки можливості китайцям висловити ворожість до Совєцького Союзу та підкреслити свою стурбованість китайськими національними інтересами, китайсько-совєцька подвійність може допомогти Китаю більш ефективно звертатися до закордонних китайців. Нарешті, вона пропонує можливості для компрометації консерваторів як в передових, так і в країнах Третього світу через добровільну участь у підступних союзах та домовленостях, завдяки яким їх можна дискредитувати на завершальній фазі політики. Як стратегічна зброя, подвійність може виявитись ефективнішою, ніж війна чи експорт революції. Розвідувальний потенціал та агенти впливу Реалізацію програми дезінформації можна зрозуміти повністю, лише якщо врахувати використання комуністами свого розвідувального потенціалу, особливо агентів впливу як на Заході, так і в комуністичному блоці. Оскільки зазвичай не вистачає точної інформації, опитування комуністичного впливу в окремих країнах чи районах рідко враховують активи комуністичних спецслужб. Зі свого досвіду служби у Фінляндії під час започаткування довгострокової політики автор знає, що ці активи можуть виявитися головним фактором внутрішньої політичної ситуації некомуністичної країни; вони можуть ефективно сприяти просуванню комуністичної стратегії. У 1950-1960-х роках совєцький уряд, який в основному діяв через совєцьку розвідувальну службу, чинив великий тиск на старше антикомуністичне покоління фінських соціал-демократичних лідерів, особливо на Вяйньо Таннера, справжнього соціаліста і сильного антикомуніста, який рішуче чинив опір совєцькому тиску. За словами Женіхова, резидента КҐБ у Гельсінкі в 1960 році, совєцька розвідка за активної допомоги Хрущова та інших членів Президії зуміла в 50-х роках завербувати видатного фінського соціал-демократа. Його кодовим ім'ям (криптонімом) КҐБ був "Лідер". Женіхов був одним із співробітників КҐБ, який підтримував з ним зв'язок. За пропозицією КҐБ, Лідер висловився на користь зміни соціал-демократичного ставлення до співпраці з Совєцьким Союзом. Врешті-решт, у 1959 році він від'єднався від соціал-демократичної партії та створив власну партію. КҐБ надало йому вказівки щодо політичної позиції та політики цієї партії. В соціал-демократичному керівництві були здійснені інші важливі вербування, а відповідні агенти використовувались в інтригах проти Таннера і Вяйньо Лескінена, але їхні особи автору не відомі. Були також успішні совєцькі зусилля з вербування фінських лідерів профспілок. У розмові з автором, яка відбулася в 1960 році, на тему вилучення антикомуністів із соціал-демократичного керівництва, Женіхов сказав, що, можливо, буде потрібно фізично усунути Лескінена, отруївши його. Женіхов заявив, що у нього є агент у керівництві Консервативної партії Фінляндії, який був у близькому контакті з Лескіненом і через якого можна було організувати вбивство. До кінця 50-х років совєцька розвідка використовувала агентів у фінській комуністичній партії, в тому числі Вілле Пессі та Хєртту Куусінєн, комуністичного члена парламенту. У період 1957-60 рр., поки формувалася довгострокова політика, використання КҐБ агентів у місцевих комуністичних партіях було занедбано. В той же час було посилено таємну співпрацю між керівниками КПСС та місцевими комуністичними партіями. Коли було необхідне сприяння цій співпраці, КҐБ діяв під керівництвом ЦК. У фінському випадку в центральних комітетах совєцької та фінської партій були створені спеціальні групи, які займалися практичними питаннями координації; резидент КҐБ у Гельсінкі виступав зв'язком між двома групами. Коли Хрущов відвідав Фінляндію, Куусінєн була запрошена резидентом КҐБ до посольства Совєцького Союзу, де Хрущов обговорював з нею політичні напрямки, за якими повинні слідувати її парламентські заяви. КҐБ та його резиденти у Фінляндії, Котов та Женіхов, відігравали важливу таємну роль через своїх агентів на виборах та у формуванні ряду фінських урядів. КҐБ таємно координував спільні зусилля своїх агентів та фінської комуністичної партії для отримання підтримки виборців для тих кандидатів, які знайшли прихильність Совєцького Союзу, та проведення кампаній проти тих, хто її не отримав. Серед таких совєцьких агентів був лідер Шведської народної партії, яким керували Віктор Зеґаль і Женіхов. Головною метою цих заходів було забезпечити обрання видатного фінського лідера, агента КҐБ з великим стажем, криптонім якого був "Тімо". [П2] Тімо був завербований совєцькою розвідкою в 1948 році, в той час він був міністром. Вербування було здійснено рядовим розвідником, совєцьким фіном з Карелії, який служив під прикриттям як другий секретар у совєцькому посольстві в Гельсінкі. Цей офіцер розвинув близький соціальний зв'язок з Тімо, який включав в себе пияцтво та сауни. Йому вдалося переконати його, що, натомість за співпрацю з совєцькою розвідкою, совєти забудуть репресивні дії, які він вчинив проти комуністів у минулому, виконуючи обов'язки високопосадовця, і використають весь свій вплив, щоб перетворити його на визначного політичного діяча. На той час резидент КҐБ, Міхаіл Котов відправив рекрутера Тімо в Карелію і взяв цей видовищний успіх на себе. З кінця 1948 року або з початку 1949 року Котов особисто підтримував зв'язок із Тімо. Совєцька розвідка трималась угоди і кинула весь свій вплив на його політичну кар'єру. Врешті-решт Тімо досяг високої посади і залишався на ній до недавнього часу. Совєцька допомога для нього приймала різні форми і включала дипломатичну підтримку його політики, непряму фінансову підтримку його виборчих кампаній, поради щодо курсу, який він повинен проводити, та допомогу у підриві конкурентів. У 1961 р. агент Лідер, діючи за вказівками КҐБ, оголосив себе кандидатом на високу посаду, щоб згодом передати голоси своїх прихильників Тімо. Тімо, в свою чергу, виступав як класичний совєцький агент впливу. Він просував у своїй партії тих, кого совєти хотіли бачити підвищеними, і коли це можливо, заздалегідь обговорював свої політичні призначення та рішення з совєцькою розвідкою. Наприклад, совєцький уряд через КҐБ був заздалегідь проконсультований щодо його візиту до США в 1961 році. Він тримав КҐБ в повній мірі проінформованим про свої дискусії з іншими скандинавськими лідерами. За порадою КҐБ він створив власну секретну розвідувальну службу при Вілкуні, ще одному совєцькому агенті. Тімо використовував службу для посилення власної влади, і він ділився її результатами з КҐБ, який отримував усі звіти від фінських послів та військових аташе за кордоном та секретну інформацію від інших відомств фінського уряду. За дорученням КҐБ Тімо рекомендував призначити агентів КҐБ послами в Москві та на інші важливі посади. У 1960 та 1961 рр. Женіхов обговорював з Тімо проведення VIII Всесвітнього фестивалю молоді у Фінляндії у 1962 р. Тімо пообіцяв допомогти в цьому, незважаючи на запеклу протидію великих груп фінської громадськості. Зустрічі Женіхова з Тімо відбувалися на фермі його брата чи в совєцькому посольстві. Коли в посольстві проходили офіційні прийоми, було підготовлено спеціальну кімнату, в якій могли відбуватися приватні розмови з Тімо. Совєцькі урядові лідери, включно з Хрущовим та Брєжнєвим, повністю усвідомлювали відносини Тімо з КҐБ; коли розмови та переговори з совєцькими лідерами відбувалися під час його візитів до Москви, Котов і Женіхов виступали в ролі перекладачів та радників. Женіхов часто хвалився, що забезпечить Тімо таємну нагороду орденом Лєніна. [8] Тертя між Женіховим та Захаровим, послом у Фінляндії, щодо того, хто повинен відповідати за підтримку та керування відносинами з Тімо, було настільки запеклим, що обох викликали до Центрального комітету. Остаточне рішення ЦК полягало в тому, що Женіхов повинен залишатися головним контактом з Тімо, але щоб посол мав право мати консультації та бути присутнім на засіданнях, на яких обговорювались певні політичні питання. Женіхов та Захаров були попереджені ЦК, що якщо між ними будуть якісь подальші суперечки, обох буде відкликано до Москви. У 1961 році планувалося, що Владіміров мав перейти на посаду резидента КҐБ Женіхова і повинен взяти на себе відповідальність за відносини з Тімо і за роботу розвідки у фінських політичних партіях взагалі. Котов зробив успішну кар'єру в совєцькій розвідці як результат своєї служби у Фінляндії. Будучи скандинавським спеціалістом, він піднявся до вищих ешелонів КҐБ. Незабаром після того, як Тімо був призначений на високу посаду, Котов був призначений заступником начальника совєцької розвідки, відповідальним за Австрію та Західну Німеччину. У 1959 або 1960 рр. його викликали на засідання Президії, на якому Хрущов привітав його з успіхом у Фінляндії та доручив застосувати свій досвід в Австрії та Німеччині з метою впливу на лідерів цих країн у напрямку тісніших відносин і можливого альянсу із Совєцьким Союзом. Цей приклад ілюструє те, що роль КҐБ у тому, що зараз відомо як фінляндизація, може бути суттєвою. В дійному випадку, більш доречно розглянути, як завдяки агентам впливу, таким як Тімо, совєти змогли просувати стратегію для Європи з 1958-60 років. [П3] Куусінєн відіграла важливу роль у скандинавському консультативному органі, відомому як Північна рада (en. Nordic Council), у просуванні ідеї без'ядерної зони в Скандинавії. Вона також була активною в 1960-х роках в Міжнародній демократичної федерації жінок (en. WIDF) і стала її головою. В червні 1963 р. просовєцький вплив у соціал-демократичній партії досяг такого рівня, за якого Таннер, вірний своїм антикомуністичним переконанням, відчував нездатність прийняти головування в партії. За даними преси, його наступники Рафаель Паасіо і Мауно Койвісто розвивали тісні стосунки як з совєцьким урядом, так і з партією. У 1964 р. Аарре Сімонен перейшов до керівництва Соціал-демократичним союзом робітників та малих землевласників (TPSL). У червні відбулися переговори про примирення цієї осколкової групи з основною соціал-демократичною партією. У вересні Сімонен очолив делегацію до Совєцького Союзу, яку прийняли Брєжнєв та Андропов. [9] У 1967 році Паасіо, як голова соціал-демократів, і Сімонен, як голова TPSL, обидва підтримали Тімо на високу посаду. Паасіо також виступив проти бомбардувань США Північного В'єтнаму. У 1968 році Тімо був призначений на високу посаду. У травні 1968 року делегація на чолі з Паасіо відвідала Совєцький Союз для партійних переговорів з КПСС і зустрілася з Брєжнєвим, Сусловом і Пономарьовим. Делегація "високо оцінила зовнішню політику, яку проводила КПСС". Представники як соціал-демократичної партії, так і TPSL вимагали припинення американських бомбардувань у В'єтнамі та погодились на скликання європейської конференції з питань безпеки. У червні 1968 року в Гельсінкі відбулася конференція делегатів з п'ятнадцяти країн; були розглянуті питання визнання Східної Німеччини та наслідків, які це матиме для європейської безпеки. Того ж місяця Тімо здійснив неофіційний візит до Совєцького Союзу. У жовтні - листопаді 1968 р. Койвісто, який зайняв пост прем'єр-міністра, відвідав Москву. У зв'язку з можливим розширенням НАТО на "сірі зони", Койвісто в листопаді 1968 р. зауважив, що у Фінляндії "немає ворогів, від яких можна очікувати вторгнення". БСЕ у 1969 р. зафіксувала, що фінська соціал-демократична партія повністю співпрацювала у зовнішній політиці з Совєцьким Союзом. [10] Можливо, найбільшою послугою Тімо комуністичній стратегії, як виявиться, буде допомога, яку він надав у скликанні CSCE у Гельсінкі. У 1969 році уряд Фінляндії погодився виступити господарем. Протягом 1970 року фінський посол отримав спеціальне завдання відвідати США та Європу. У листопаді того ж року уряд Фінляндії звернувся з нотою до тридцяти п'яти країн, пропонуючи підготовчу нараду з питань європейської безпеки. У грудні Совєцький Союз погодився з цією пропозицією. Аналогічну згоду висловили всі країни Східної Європи, в їх числі Югославія, але не Албанія. Особливо цікаво, що Тімо відвідував Совєцький Союз двічі в 1970 році. У період між двома візитами до Совєцького Союзу він відвідав США та обговорив питання європейської безпеки та Близького Сходу. Під час свого другого візиту до Совєцького Союзу він заявив, що совєцько-фінський договір про дружбу 1948 року має надзвичайно важливе значення для Фінляндії, і він погодився допомогти продовжити його на ще двадцять років. Стратегічна роль комуністичного розвідувального потенціалу у Фінляндії детально відома автору до кінця 1961 року, оскільки він там працював. Він також загалом знає, що подібні заходи в інших європейських країнах проводили резиденти КҐБ, такі як Крохін та Рогов (справжнє ім'я якого Цимбал) у Франції; Федічкін, Орлов та Ґоршков в Італії; та Коровін (псевдонім генерала Родіна) у Великій Британії. У Західній Німеччині КҐБ був особливо активним і успішним в шантажуванні та вербуванні двох категорій політиків і чиновників: тих, хто мав погану репутацію в нацистський період, і тих, хто був відомий з проникнення КҐБ в інші західні спецслужби як агент тих чи інших західних держав. Викриття в квітні 1974 року Гюнтера Гійома як агента Східної Німеччини, що призвело до відставки Віллі Брандта з посади канцлера, показало, наскільки глибоке проникнення комуністичної розвідки у Західну Німеччину. Автор доповідав у 1962 році, що попереднього вересня, працюючи в резиденції КҐБ у Гельсінкі, він прочитав високо засекречений циркулярний лист зі штабу КҐБ до резиденцій за кордоном, в якому описувались успішні вербування важливих нових агентів за останні роки, які слід наслідувати. Один випадок, який наводився як "приклад добре проведеного вербування", ілюструє техніку вербування "фальшивого прапора" (en. False Flag). [П4] Циркуляр вказував, що в одній із резиденцій КҐБ мав агента. Він був дуже надійним, активним агентом, який багато років працював у КҐБ і який свого часу був міністром у своїй країні. Він все ще мав доступ до політичних кіл у цій країні і, зокрема, був достатньо близький до американських та британських послів, так що обоє могли відвідати його вдома. Його куратор КҐБ запитав його, чи знає він когось, кого можна завербувати в кабінеті прем'єр-міністра. Агент відповів, що у нього там є друг, але до нього буде важко підійти, оскільки він був людиною прозахідних поглядів. Тому було вирішено, оскільки чоловік знав, що агент дружить із американськими та британськими послами, агент попросить в нього, нібито від імені одного з тих послів, інформацію про розмови прем'єр-міністра. Агент це виконав, і його друг погодився надавати інформацію. З часом він прийняв за це гроші. В циркулярі повідомлялось, що таким чином резиденція здобула нового і цінного агента, який почав систематично надавати інформацію про прем'єр-міністра та його управління країною. Звичайною практикою в такому випадку було б, щоб КҐБ перейшов до прямого контакту з агентом, завербованим під фальшивим прапором, після того, як його "всмоктали", але циркуляр не сказав, чи робилося це в цій справі. Наскільки відомо автору, агент та його друг ніколи не були ідентифіковані. Наприкінці 1961 року КҐБ планував ще активніше використовувати агентів впливу на високих посадах для маніпулювання світовою громадською думкою та політикою окремих урядів. Резиденціям КҐБ за кордоном в 1961 році було доручено заохочувати своїх агентів брати участь у Всесвітньому конгресі за загальне роззброєння та мир в Москві в 1962 році (конференція під егідою Світової ради миру / WPC). Без сумніву, такі ж вказівки були повторені і на інших світових конгресах миру в 1960-1970-х роках. Для західних служб безпеки, зайнятих головним чином питаннями традиційного шпигунства, диверсій та правоохоронних органів, агент впливу на високій посаді представляє нові і складні проблеми. Тим не менше, розуміння комуністичної стратегії може допомогти кинути нове світло на значення контактів комуністичних посольств на Заході та візитів видатних західних громадян до комуністичного блоку. Країни блоку безумовно застосували свій розвідувальний потенціал для обслуговування комуністичної стратегії в країнах Третього світу, як і в інших регіонах. Інформація автора з цього приводу фрагментарна, оскільки розвиток цього потенціалу був ще на ранніх стадіях, коли він порвав із совєцьким режимом. Деякими загальними ознаками того, як просувались події, було, наприклад, створення нових африканських та латиноамериканських відділів у КҐБ; доручення совєцькій контррозвідці встановити безпосередній особистий контакт з усіма послами країн Третього світу в Москві; більш інтенсивне використання за вказівкою Шелєпіна агентів впливу в політичних цілях; та використання антиімперіалістичних настроїв як основи для рекрутингу агентів. Додатковим загальним моментом є те, що у важливі резиденції КҐБ у передових країнах, наприклад, у резиденції Вашингтона та Нью-Йорка були призначені заступники резидентів КҐБ, які нестимуть особливу відповідальність за операції в країнах Третього світу. Навчальний посібник КҐБ, який автор прочитав наприкінці 1950-х, згадував три конкретні випадки, не даючи повних деталей. Перший стосувався президента країни, що розвивається, якого завербували з візитом до Совєцького Союзу. В якості винятку, це вербування частково спиралось на непряму форму шантажу. Президент був гомосексуалістом. В підході до нього, КҐБ стверджував, що має інформацію про те, що всесвітня злочинна організація планувала його шантажувати. КҐБ запропонував допомогти йому уникнути шантажу натомість за співпрацю проти імперіалістичних держав. Президент погодився з пропозицією. Другий випадок стосувався посла Індії в Москві, який здійснював важливі послуги для КҐБ у наданні впливу на інших послів у Москві. Третя справа стосувалася індонезійського посла в Москві, якого також завербували. Навчальний посібник описував два різні способи експлуатації інформації, отриманої від проникнення в західні спецслужби. Одним було перевербування західних агентів, яких КҐБ визначав шляхом проникнення. Посібник посилався на міністра чи заступника міністра внутрішніх справ африканської країни, який був відомий з проникнення в британську розвідку як британський агент і якого на цій основі шантажував та завербував КҐБ. Альтернативна форма експлуатації полягала в наданні інформації лідерам Третього світу, з якими совєти мали тісні стосунки щодо ідентифікації західних агентів у своїх країнах. Інформація такого роду була надана Насеру наприкінці 1950-х. Автор дізнався про два конкретних вербування у колишнього колеги Сєрґєя Антонова. У 1958 або 1959 рр. Антонов, який тоді був заступником резидента КҐБ в ООН в Нью-Йорку, завербував важливу африканську особу. Внаслідок цього вербування Антонов був призначений керівником нового Африканського управління КҐБ у 1960 році. Владімір Ґруша, представник Американського управління, завербував приблизно в 1957 році дипломата високого рівня Індонезії в США. З цієї причини Ґруша, хоча був членом Американського управління, був призначений заступником резидента в Індонезії в 1958 або 1959 роках. Віктор Зеґаль, член резиденції КҐБ у Гельсінкі, сказав автору, що він завербував бразильського дипломата у Фінляндії в 1961 році. Криптонімом агента був "Педро". Поки автор працював у секції НАТО Інформаційного управління, КҐБ отримав меморандум, написаний для НАТО видатним західним арабістом про використання арабського націоналізму для поділу арабського світу. Документ було передано совєцькому керівництву. У 1960 році служба розшифровки КҐБ зламала код, який використовував посол Туреччини в Москві, і систематично читала повідомлення, що передаються між ним та турецьким МЗС. Трафік став відомий як "турецький блокнот". Міхаіл Ткач був колишнім совєцьким військовим розвідником, який добре розмовляв перською та англійською мовами і працював під прикриттям як Генеральний консул в Ірані, де був відомий своєю майстерністю вербування іранських чиновників. У 1956 році Ткач вступив до КҐБ. У 1960 році за вказівкою Шелєпіна його призначили керівником міжнародного відділу совєцької профспілкової організації з метою переорієнтації її на політичне використання, особливо проти країн Третього світу. Ткач сказав автору, що всі посадові особи цього відомства були членами КҐБ. Це дає певні вказівки на важливість, що надається для вербування чиновників зовнішніх профспілок, особливо з країн Третього світу. Про те, що безпековий та розвідувальний потенціал совєцьких національних республік використовувався в інтересах довгострокової політики, свідчить призначення Алієва в 1970-х роках першим секретарем ЦК партії в Азербайджані. [11] Колись він був начальником Управління контррозвідки відділення КҐБ в Азербайджані, а після 1961 року став головою філії. Його підвищення можна пояснити лише успіхом відділення КҐБ під його керівництвом у виконанні партійних завдань. Після того, як його зробили першим секретарем, він став активним у країнах Третього світу; він відвідав різні арабські та африканські країни. Є дані про поради та допомогу, які Совєцький Союз та інші члени комуністичного блоку надавали дружнім країнам та визвольним рухам з питань розвідки, безпеки та партизанської війни. Отримувачі з 1960 р. включають Кубу, Гану (до 1966 р.) та інші африканські держави. Стратегічне використання агентів КҐБ серед провідних совєцьких інтелектуалів та релігійних лідерів КҐБ та його відомства, відповідальні за роботу з совєцькими вченими і письменниками та іноземними делегаціями і відвідувачами СССР, активно залучаються до впливу на відомих іноземних відвідувачів згідно з бажаними закордонними стратегічними напрямками. Особливо експлуатуються видатні особистості, які є членами Совєцького комітету захисту миру; Комітету солідарності з країнами Африки та Азії; совєцьких товариств дружби; Державного комітету науки і технологій; Державного комітету з питань культурних зв'язків; та Інституту досліджень США та Канади, очолюваного Ґєорґієм Арбатовим. Особливої уваги варта експлуатації у комуністичному світі для стратегічних політичних цілей релігії та провідних церковних діячів. У листопаді-грудні 1960 р. патріарх всієї Росії Алєксій, старий агент КҐБ, у супроводі митрополита Нікодіма, голови міжнародного відділу Російської православної церкви, та професора Успєнского з богословського факультету Лєнінґрада та активного члена Совєцького комітету захисту миру, подорожував на Близькому Сході в літаку, наданому совєцьким урядом. [12] У ході поїздки патріарх Алєксій та сирійський патріарх опублікували офіційне комюніке, в якому було сказано: "Наша позиція християнської любові змушує нас засуджувати все, що розпалює ненависть між народами і спонукає людство до нової світової війни і благословляти будь-які зусилля, спрямовані на створення миру між народами та націями. Ми рішуче засуджуємо будь-які прояви колоніалізму як чужі духу та букві закону Божого". [13] Справжня ідентичність митрополита Нікодіма - цікаве питання. За офіційними джерелами, він був призначений головою міжнародного відділу Російської православної церкви в 1960 році, з 1957 по 1959 роки служив священиком у Російській православній церкві в Єрусалимі. Колегу автора з Інституту КҐБ на ім'я Лапшин призначили після закінчення інституту в релігійну секцію Емігрантського управління КҐБ, де він працював у 1960 році. Лапшин повідомив автора про те, що КҐБ успішно влаштував заступника керівника Емігрантського управління, який відповідав за релігійні справи, під прикриттям на посаду голови міжнародного відділу Російської православної церкви. Мова йшла про офіцера КҐБ, що використовував в КҐБ прізвище Вірюкін, який служив священиком в Єрусалимі в 1957-58 роках. Раніше він зробив вагомий внесок у проникнення КҐБ до церкви та переслідування її священиків. Він був переведений за кордон для спеціалізації на інших церквах, використовуючи свої зв'язки та засоби КҐБ для політичних цілей. Сам Лапшин готувався служити в США під прикриттям як редактор релігійного видання. Його місія, ймовірно, була скасована, оскільки зв'язок автора з Лапшиним був би зрозумілий КҐБ. Митрополит Ніколай Крутіцкій, якого Нікодім замінив на посаді голови міжнародного відділу, хоч і справжній священик, був давнім агентом КҐБ. Його заміна Нікодімом, можливо, була пов'язана з тим, що асоціація Крутіцкого з КҐБ була викрита колишнім совєцьким розвідником Дєрябіним у 1957 році. Християнська мирна конференція, в якій брали участь східноєвропейські церковні лідери, датується періодом розробки довгострокової політики. Вона зіграла активну роль у впливі на західні церкви в інтересах цієї політики. II Всехристиянський конгрес на захист миру, що відбувся в Празі в червні-липні 1964 р., залучив тисячу делегатів, включно з представниками буддизму та ісламу, а також православної, католицької та англіканської та інших протестантських церков. Зі вступним словом виступив Йозеф Громадка з Чехословаччини, президент Християнської мирної конференції. Спікери країн Третього світу включали одного з Мадагаскару та одного з Уругваю. Конгрес закликав усіх християн до роззброєння, незалежності та викорінення голоду. У листопаді-грудні 1964 р. в VII Генеральній конференції Міжнародного братства буддистів, що відбулася в Індії, взяли участь буддисти з Совєцького Союзу. Монгольські, як і совєцькі, буддисти взяли участь в буддистській конференції на Цейлоні в 1969 р. Для обговорення "боротьби за мир" та підтримки Північного В'єтнаму було вирішено провести форум азійських буддистів у червні 1970 року. [14] Форум відбувся в Монголії. [15] Через два місяці в Улан-Баторі був відкритий Центральний буддійський монастир та Буддійський інститут. У березні 1965 року в Бандунзі (en. Bandung, Індонезія) відбулася Перша конференція мусульман Азії та Африки. Було представлено тридцять п'ять країн. Совєцьку делегацію очолив муфтій Центральної Азії та Казахстану Бабаханов. На конференції обговорювалося використання мусульманських прозелітичних товариств як зброї проти імперіалізму. Комуністичні стратеги відкрито обговорювали необхідність використання ісламу на службі революції. На основі совєцького досвіду в Центральній Азії проблема досягнення цього вважається важкою, але вирішуваною. [16] На Християнській мирній конференції у Софії в червні 1976 року був проведений семінар з обговорення результатів роботи CSCE в Гельсінкі та їх значення для країн Третього світу. Основні доповіді представили професор Боґнар, керівник Науково-дослідного інституту світової економіки Будапештського університету; доктор Куценков, заступник директора Інституту міжнародних трудових рухів Совєцької академії наук; та професори з Індії та Пуерто-Рико. Тема семінару полягала в тому, що Третій світ, який експлуатувався імперіалізмом у минулому, повинен вітати Гельсінську конференцію та визнавати необхідність співпраці в європейському процесі колективної безпеки; що необхідно було вжити динамічних заходів для забезпечення військової розрядки та роззброєння, що дозволило б Європі зробити свій внесок у новий економічний порядок. Гельсінкі не знищили сили, що протистояли розрядці, та не зірвали їх антикомуністичних цілі. Тому були необхідні подальші зусилля для запобігання нових форм психологічної війни з боку "ворогів миру". [17] Семінар супроводжувався дискусіями в Москві між митрополитом Нікодімом та делегаціями з Pax Christi та церков Італії, Нідерландів, Бельгії та Західної Німеччини. Тема була "Схід і Захід зараз і завтра з християнської точки зору". На зустрічі привітали Гельсінські угоди та підкреслили важливість Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та переговорів у Відні щодо скорочення військ у Центральній Європі. Секретар міжнародного відділу РПЦ Буєвскій розмежував комуністичну та західну допомогу Третьому світу, наголошуючи, що комуністична допомога надається для розвитку незалежності економік країн Третього світу. Совєцький професор Осіпов заявив, що співпраця Схід-Захід, що виникає внаслідок Гельсінських угод, дозволить відвернути військові бюджети на розвиток Третього світу. Він звернув увагу на важливість заклику Генеральної Асамблеї ООН у 1974 р. щодо нового економічного порядку. БСЕ зафіксувала, що до 1972 року Всесвітня рада церков змінила орієнтацію з "прозахідної" на "прогресивну" в своїй політиці щодо миру, роззброєння та пов'язаних з цим питань. Наполеглива пропаганда поглядів Християнської мирної конференції та інших, що християнство та комунізм є природними союзниками в підтримці національно-визвольних рухів, спонукали Всесвітню раду церков забезпечити кошти для африканських партизанських рухів, включаючи Родезійський патріотичний фронт, який вважається відповідальним за розправу з англійськими місіонерами у 1978 році. В липні 1979 року в Улан-Баторі відбулася V Генеральна конференція буддистів за мир. Патріарх всієї Росії Пімєн надіслав повідомлення своїм "дорогим товаришам миру", бажаючи їм успіху. У попередньому місяці він приймав Далай-ламу, який перебував у Москві на шляху до Улан-Батора і, без сумніву, поділився з ним своїм досвідом мирних конференцій. Послання патріарха до конференції про "релігійних лідерів за мир, роззброєння та справедливі відносини між народами" було передано наступником митрополита Нікодіма, митрополитом Ювєналієм, який виступав головою Всесвітньої конференції, що відбулася в Москві в 1977 році. Ювєналій виступав за підписання договору SALT II та відкриття переговорів щодо SALT III, стверджуючи, що лише розрядка може принести мир усьому світу, включно з Азією. [18] Глава 23. Обґрунтування суцільної координації комуністичних урядів та партій Координація в межах блоку Відродження після 1958 р. явного центрального органу, аналогічного Комінтерну чи Комінформу для координації комуністичного блоку та руху, було б несумісним із довгостроковою політикою та стратегією. Однак є вагома інсайдерська та відкрита інформація про посилення механізмів координації блоку з 1959 року. Опис створення таємного координаційного центру для служб безпеки та розвідки блоку в 1959 році вже був наведений. Крім того, як заявив Хрущов у жовтні 1961 року, встановилась "практика періодичного обміну думками глав партій та урядів щодо основних економічних і політичних проблем. Колективні установи соціалістичних держав - організація Варшавського договору та СЕВ - зміцнилася". [1] Політичний консультативний комітет Варшавського договору був активований приблизно в цей час. У 1969 році був доданий комітет міністрів оборони, а в 1976 - комітет міністрів закордонних справ. У СЕВ на рівні віце-прем'єр-міністрів в 1963 році був створений Постійний виконавчий комітет. Не менш важливим, ніж ці наднаціональні та урядові координаційні механізми, є широкий спектр багатосторонніх та двосторонніх форм контактів на різних рівнях між лідерами блоку та позаблоковими партіями та їх партійними апаратами. Систематичне читання офіційних комуністичних джерел, особливо БСЕ, демонструє характер і масштаби як урядових, так і партійних контактів. Всі вони надають можливість комуністичним лідерам та експертам у різних галузях обмінюватися інформацією, думками та розповідями про свій досвід реалізації політики та стратегії, обговорювати та приймати рішення щодо нових ініціатив та тактик. Нижче обговорюється можливість існування окрім цих визнаних форм контактів таємного політичного координаційного центру. Перш ніж розглянути основні відкриті форми координації, слід звернути увагу на загальний момент, який висловлюється в БСЕ стосовно різних форм контакту. Згідно з цим джерелом, XXII з'їзд КПСС у жовтні 1961 р. визначив "найбільш прийнятні форми контактів між сторонами в сучасних умовах". [2] На цьому з'їзді був присутній Чжоу Еньлай. Якщо його показовий демарш відкидається як частина дезінформаційної операції, то наслідком є те, що китайці брали участь у визначенні того, яку форму мають приймати майбутні міжпартійні контакти. Наступного року в БСЕ було вказано, що "в сучасних умовах співробітництво комуністичних партій знаходить своє вираження у двосторонніх та багатосторонніх контактах у зустрічах між партійними лідерами та в участі делегацій комуністичних партій у роботі партійних з'їздів". [3] Визнання БСЕ двосторонніх форм контактів, а також присутності на з'їздах є важливим тим, що воно легітимізує продовження двосторонніх контактів з китайцями совєтів та інших після виходу Китаю з багатосторонніх блокових організацій. В іншому випадку БСЕ наголосила на важливості з'їздів для "розробки угод про спільні дії для реалізації загальної лінії політики". Використання виразу "генеральна лінія політики" наближається до того рівня, за яким БСЕ доходить до визнання існування спільної довгострокової політики. [П1] Саміти У травні 1958 р. в Москві відбувся перший із серії самітів перших секретарів партій блоку та керівників урядів блоку, присвячених економічній інтеграції європейських комуністичних країн. Саміти з цієї ж теми у 1961, 1962 та 1963 роках проходили під егідою СЕВ. Московський саміт у серпні 1961 р., який розглядав наслідки німецького договору, проходив у формі засідання Політичного консультативного комітету Варшавського договору. Згодом стала нормальною, але не сталою, практика проводити засідання Політичного консультативного комітету на рівні першого секретаря чи біля нього. Наприклад, до складу засідання комітету в січні 1965 р. входили Брєжнєв, Косиґін, Ґромико, Маліновскій та Андропов. На ньому розглядались теми безпеки в Європі та обговорювалось скликання європейської конференції з безпеки та світової конференції з питань роззброєння. [4] У липні 1966 р. зустріч на вищому рівні відбулася в Бухаресті. На ній розглядалась тема безпеки в Європі та пролунав заклик вивести війська та розпустити НАТО та Варшавський договір. [5] Наступні саміти включали зустрічі, проведені в Софії (березень 1968 р.), де було видано декларацію про В'єтнам; в Совєцькому Союзі (серпень 1970 р.); у Празі (січень 1972 р.); у Варшаві (квітень 1974 р.); і в Москві (листопад 1978 р.). [6] У саміті 1970 року в Москві взяла участь особливо сильна румунська делегація, в тому числі Чаушеску, Маурер, Нікулеску-Мізіль та Манеску. В Празі та Варшаві обговорювали європейські проблеми. БСЕ зазначила, що в 1970 році питання підвищення ефективності співпраці між комуністичними партіями було у комуністичній системі центральним. Їх зусилля в економічній політиці, ідеології та зміцненні оборони тісно координувались. [7] Інші саміти проходили незалежно від СЕВ чи організацій Варшавського договору; наприклад, один відбувся в Москві в червні 1967 року, а інший - у Будапешті в наступному місяці. Ці дві зустрічі обговорили ізраїльсько-арабську війну, висловили солідарність з арабським світом та вимагали виведення ізраїльських військ. Як зазначає БСЕ: "Ці зустрічі дали можливість виробити єдину позицію та спільні політичні та дипломатичні дії". Два саміти було проведено з міжнародних ідеологічних питань: один у Москві (грудень 1973 р.) та один у Празі (березень 1975 р.). Вони обговорили напрямок, який має отримувати ідеологічне співробітництво "в умовах поглиблення розрядки". [8] У травні 1980 року у Варшаві зустрілись політичні та військові лідери країн Варшавського договору. Окрім офіційних самітів, у Криму було проведено низку неформальних літніх зустрічей комуністичних лідерів. Посилання на такі зустрічі можна знайти у 1971, 1972, 1973, 1976, 1977 та 1978 роках, і, ймовірно, на одну, що відбулась у 1974 р. Як зазначає БСЕ 1974 року: "Кримські зустрічі стали традицією. Лідери тримають один одного поінформованими та звужують свої позиції у політичній, економічній та ідеологічній сферах". [9] У 1975 році в БСЕ було сказано, що зустрічі стали форумом, на якому оцінюється міжнародна ситуація, обговорюються загальні завдання та розробляється стратегія спільних дій. Завдяки кримським зустрічам співпраця між комуністичними країнами стала тіснішою. [10] Як повідомила "Правда" (20 березня 1981 р.), на XXVI з'їзді КПСС було зазначено, що за останні роки в Криму відбулися тридцять сім дружніх зустрічей на вищому рівні. На цих зустрічах обговорювались майбутній розвиток відносин між братськими партіями та країнами, ключові проблеми світової політики та завдання на майбутнє. Другий новий тип зборів високопосадовців з'явився в 1970-х. У вересні-жовтні 1975 р., у січні 1976 р. та у березні 1977 р. відбулися з'їзди других секретарів центральних комітетів, які проходили відповідно в Москві, Варшаві та Софії. В перший з цих з'їздів, який стосувався економічного співробітництва, були включені заступники голів урядів. [11] Другий і третій стосувалися ідеологічних питань у період розрядки. Варшавська зустріч стосувалася зокрема Європи. [12] Куба, а також Румунія та Чехословаччина згадувались як такі, що мали своїх представників на зустрічах у Варшаві та Софії. Одне засідання Політичного консультативного комітету Варшавського договору, яке, схоже, не відбулося на рівні першого чи другого секретаря, все ж заслуговує на увагу. Воно відбулося в Бухаресті, столиці нібито незалежної Румунії, в листопаді 1976 р. Його порядок денний охоплював поглиблення політичної та військової співпраці між членами Варшавського договору. Для вдосконалення механізму політичної співпраці в рамках Варшавського договору було створено комітет міністрів закордонних справ разом із об'єднаним секретаріатом як орган Політичного консультативного комітету. [13] Координація через дипломатичні канали З прийняттям довгострокової політики дипломатичне представництво в межах блоку стало постійною формою політичної координації серед його членів. Цей висновок підтверджуються тим фактом, що в період 1960-62 років між країнами блоку було призначено незвично велику кількість нових послів. У 1960 р. були призначені нові совєцькі посли до Болгарії, Чехословаччини, Куби та Угорщини; у 1961 р. до Монголії, Румунії, Югославії та Албанії; у 1962 році на Кубу, у Югославію та Східну Німеччину. Румуни, угорці, монголи та кубинці призначили нових послів у Совєцькому Союзі в 1960 р.; югослави у 1961 р.; китайці в 1962 р., а чехословаки - в 1963 р. Статус совєцьких послів водночас змінився. Є вказівки [14] на те, що совєцькі посли в інших країнах блоку відповідали за координацію всіх аспектів довгострокової політики в межах країн, що їх акредитували. Совєцькі посли ретельно вибираються таким чином, щоб переконатися, що їхнє минуле та досвід підходять до конкретних завдань, які їм доведеться виконувати. Через цю координаційну функцію майже всі совєцькі посли в межах блоку з 1960 року входили до складу ЦК КПСС. У цьому контексті варто пам'ятати скаргу Тіто в 1948 р. про те, що від югославів не варто було очікувати розкриття секретної партійної інформації совєцьким представникам, які не мали цього статусу. Цікаво також зауважити, що, здається, не робиться різниці між статусом совєцьких послів у "інших" блокових країнах, таких як Китай та Румунія, та "ортодоксальними" країнами, такими як Угорщина та Болгарія. Наприклад, совєцьким послом у Румунії з 1965 по 1971 рік був Басов, член ЦК. Совєцька преса в липні 1966 р. вказала, що він був членом совєцької делегації на зустрічі СЕВ в Бухаресті; до складу делегації входили Брєжнєв та Косиґін. Особливий інтерес представляють совєцькі посли в Китаї. З 1959 по 1965 рік посаду обіймав Стєпан Чєрвонєнко. Примітно, що Чєрвонєнку, призначеному у період, коли Китай активно брав участь у формулюванні довгострокової політики, довелось триматися в Пекіні протягом перших п'яти років розколу. Це є ще більше визначним на фоні його минулого. З 1951 р. він був старшим партійним теоретиком і чиновником в Україні; з 1956 по 1959 роки був секретарем центрального комітету української партії. В зв'язку з цим, він був близьким другом і довіреною особою Хрущова. Він поїхав у Пекін і залишився там як провідний політичний і партійний діяч, а не як кар'єрний дипломат; його призначення вказувало на тісні політичні та партійні відносини між Совєцьким Союзом та Китаєм. Подальша його кар'єра викликає не менший інтерес. У 1965 році його перепризначили з Пекіна до Праги, де він пробув до 1973 року, період, що охоплює і підготовку до "Празької весни", і її наслідки. У 1973 році він переїхав до Парижу, вчасно до розвинення єврокомунізму та інших елементів стратегії блоку щодо Європи. Нагороджений двома орденами Лєніна. У Пекіні його змінив Сєргєй Лапін, який прослужив там з 1965 по 1970 рр. Лапін був обраний членом Центрального комітету на XXIII з'їзді КПСС у 1966 році. Як головний редактор передач з 1944 по 1953 рік він став експертом з цензури та маніпулювання новинами. З 1960 по 1962 рік він був міністром закордонних справ РСФСР, з 1962 по 1965 - заступником Ґромико. [15] Наступником Лапіна став Васілій Толстіков, видатний чиновник партії. З 1952 р. він активно брав участь у партійній роботі в Лєнінґраді і став першим секретарем Лєнінґрадського обласного комітету, одного з найважливіших партійних постів в Совєцькому Союзі, того, який колись займав Жданов. Толстіков був членом ЦК КПСС з 1961 року. Ілья Щєрбаков, який у 1978 р. перейшов на посаду Толстікова в Пекіні, працював в апараті ЦК з 1949 по 1963 рік і з 1974 по 1978 рр. Він був членом Центральної ревізійної комісії КПСС з 1966 р. Був міністром у совєцькому посольстві в Пекіні в 1963-64 роках - вирішальних роках розвитку китайсько-совєцького розколу. З 1964 по 1974 рр. був совєцьким послом у В'єтнамі. Послідовне призначення цих чотирьох високопоставлених совєцьких партійних чиновників в Китаї несумісні з погіршенням китайсько-совєцьких партійних відносин, яке, як стверджується, відбулося. Спадкоємність совєцької та китайської зовнішньої політики також символізується збереженням на посадах міністрів закордонних справ у своїх відповідних країнах Ґромико з 1957 р. по теперішній час та Ченя Ї з 1958 по 1971 роки. Двостороння координація всередині блоку Навіть якщо двостороння координація вважається менш досконалою формою координації в комуністичному світі, ніж багатостороння, вона все ще офіційно визнається. Існує безліч відкритих доступних свідчень про продовження з 1958 року по сьогоднішній день двостороннього обміну візитами між партійними та урядовими лідерами Совєцького Союзу та іншими комуністичними країнами, включно з Китаєм, Румунією, Чехословаччиною, Югославією та Кубою, країнами, які, в той чи інший момент нібито в деякій мірі були відсторонені від совєтів. [16] За весь час справжнього розколу Тіто-Сталіна спроба відвідати Совєцький Союз для Тіто обійшлася б дорожче за власне життя; але з 1961 року Тіто, аж до його смерті, та інші югославські лідери були майже щорічними відвідувачами. Хрущов, Брєжнєв, Косиґін та Ґромико в свою чергу побували в Югославії. Тіто та його підлеглі часто їздили в інші комуністичні країни, в тому числі в Китай, починаючи з 1970 року. Смерть Тіто не зруйнувала моделі; у квітні 1982 року Ґромико відвідав Югославію, а міністр оборони Югославії відвідав Москву, незважаючи на стверджувані розбіжності щодо Афганістану та Польщі. Що стосується Румунії, деякі з багатьох візитів Чаушеску до Совєцького Союзу були широко розрекламовані. Західні коментатори під впливом дезінформації майже завжди припускали, що ці візити були здійснені в спробі вирішити розбіжності між совєцькими та румунськими лідерами. Але докази участі Румунії у Варшавському договорі, СЕВ, кримських та інших багатосторонніх та двосторонніх зустрічах у межах блоку набагато переважають випадкові докази її неучасті та суперечать існуванню серйозних розбіжностей. Це підводить до висновку про те, що, коли Чаушеску зустрівся з Брєжнєвим, це було не для висловлення йому догани, а з метою опрацювати на практиці те, як вигадка румунської незалежності може бути найкраще збережена та використана в інтересах довгострокової політики. Аналогічно, масштаби доказів чехословацького контакту з Совєцьким Союзом, на двосторонній та багатосторонній основі, на самітах, зустрічах країн Варшавського договору та СЕВ до, під час і після подій 1968 р. підтверджують висновок, що чехословацька криза була плановою та узгодженою операцією. Наприклад, у березні 1968 р. чехословацькі представники повідомили на саміті декількох країн блоку в Дрездені, скликаному обговорити політичну та економічну єдність через СЕВ та двосторонні контакти, що рішення січневого пленуму були спрямовані на "реалізацію лінії XIII з'їзду партії", і вони впевнені, що "керівництво партії забезпечить подальший розвиток соціалізму". [17] Важливу роль у формулюванні довгострокової політики з 1958 по 1960 рр. відігравали китайські партійні та урядові лідери. Як спостерігачі вони відвідували засідання СЕВ до кінця 1961 року, а також брали участь у ранніх засіданнях Політичного консультативного комітету організації Варшавського договору (ОВД). [18] Саме на цих зустрічах були закладені основи майбутньої координації у блоці. Навіть в 1961 р. продовження участі Китаю в подібних багатосторонніх зборах було аномалією. Продовження ними відвідування таких зборів ставило б під серйозну загрозу китайсько-совєцьку операцію з дезінформації. Менш підозрілі двосторонні китайсько-совєцькі контакти того чи іншого типу тривали майже безперервно протягом усього розколу. Вони дозволяють дві інтерпретації. Наприклад, звичайна методологія розглядає засідання китайсько-совєцької прикордонної комісії як марні спроби вирішити прикордонну суперечку. Нова методологія розглядає їх як зручне прикриття для координації політики та планування, для інсценування та використання неправдивих прикордонних інцидентів та інших форм китайсько-совєцької сварки. Ця ж точка зору стосується спільної китайсько-совєцької комісії з питань судноплавства. Обміни торгових делегацій могли б однаковою мірою забезпечити прикриття контактів політичного характеру. Фрагменти інформації про партнерство можуть бути віднайдені в БСЕ. Наприклад: - У квітні 1961 р. китайську торгову делегацію до Москви прийняв Хрущов. - У 1962 р. китайські партійні делегації відвідали партійні з'їзди у Східній Європі. - У січні 1963 року делегація Верховного Совєта на чолі з Андроповим, на той час секретарем Центрального комітету, відповідальним за країни блоку, відвідала Китай. - З 5 по 20 липня 1963 року в Москві відбулися зустрічі між провідними стратегами КПСС та КПК. Китайську делегацію очолював Генеральний секретар Ден Сяопінь, а склад делегації КПСС включав Суслова, Віктора Ґрішина, Андропова, Лєоніда Ільічьов, Боріса Пономарьова, Сатюкова та Чєрвонєнко. Китайську делегацію прийняв Центральний комітет КПСС. Присутність у Москві делегації Китаю співпала з переговорами щодо Договору про заборону ядерних випробувань. Зустрічі між делегаціями були перервані, але була домовленість, що вони мають бути відновлені пізніше. [19] - У жовтні 1964 року в Хабаровську відбулося засідання китайсько-совєцької залізничної комісії. - Того ж місяця совєцькі, румунські, кубинські та інші делегації відвідали урочистості з нагоди Китайської революції: совєцьку делегацію очолив Віктор Ґрішин, кандидат в Президію та голова Совєцької профспілкової організації. [20] - З 5 по 14 листопада 1964 р. в Совєцькому Союзі перебувала партійна та урядова делегація на чолі з Чжоу Еньлаєм; вона провела зустрічі з Брєжнєвим, Андроповим, Косиґіним, Подґорним, Ґромико та іншими та підписала угоду. [21] Посилання на присутність Ґромико вказує на те, що на зустрічі йшлося про координацію зовнішньої політики. - 5-6 та 10-11 лютого 1965 р. совєцька делегація на чолі з Косиґіним зупинялася в Китаї на шляху до В'єтнаму та після В'єтнаму для переговорів з китайськими лідерами, включаючи Мао. [22] - 7 та 13-14 січня 1966 року Шелєпін відвідав Китай по дорозі до В'єтнаму та з нього. Можливо є збігом обставин, можливо - ні, перебування Брєжнєва у Монголії з 11 по 17 січня. [23] - У червні 1966 року Чжоу Еньлай відвідав Албанію та очолив делегацію до Румунії для переговорів з румунськими лідерами. - З 19 червня по 8 серпня 1969 року китайсько-совєцька спільна комісія з судноплавства в басейні Амуру провела свою XV сесію і дійшла домовленості. Дати перших чотирнадцяти сесій надані не були. - У вересні 1969 р. румунські лідери відвідали Пекін; 11 вересня Косиґін зустрівся з Чжоу Еньлаєм в Пекіні; 20 жовтня в Пекіні відбулися китайсько-совєцькі переговори щодо проблем, що становлять взаємний інтерес. [24] Совєцьку делегацію очолював перший заступник міністра закордонних справ Васілій Кузнєцов. [25] Кузнєцов залишався в Китаї до 13 червня 1970 року. [26] - 15 серпня 1970 року заступник міністра закордонних справ Ільічьов прибув до Пекіну в якості голови совєцької урядової делегації для переговорів з китайцями. [27] - У період з липня по грудень 1970 р. було проведено шістнадцять китайсько-совєцьких сесій переговорів щодо врегулювання прикордонних питань. - У серпні та вересні 1970 р. в Хабаровську були проведені переговори про китайсько-совєцьку прикордонну торгівлю. [28] - 18 листопада 1970 р. новий совєцький посол Толстіков провів зустріч з Чжоу Еньлаєм. - У 1971 р. переговори з прикордонних питань тривали; з червня по серпень китайський заступник міністра перебував у Совєцькому Союзі керівником торгової делегації, яка вела переговори щодо постачань; у Москві було підписано торгову угоду. - У 1972 р. китайсько-совєцькі переговори з прикордонних питань не просувалися "через негативну позицію Китаю"; у червні в Китаї відвідала совєцька торгова делегація на чолі з Іваном Ґрішиним. - У 1973 році переговори з прикордонних питань тривали на рівні заступників міністрів закордонних справ. - У лютому та березні відбулося засідання об'єднаної китайсько-совєцької комісії. [29] - У 1974 р. заступники міністрів закордонних справ продовжували вести переговори з прикордонних питань. - У лютому 1974 р. розпочалися прямі рейси з Москви до Китаю. - У лютому-березні 1974 року відбулося засідання об'єднаної китайсько-совєцької комісії з питань судноплавства. - 25 червня 1974 р. до Китаю прибула совєцька делегація на чолі із заступником міністра Ільічьовим для переговорів з прикордонних питань. [30] - 12 листопада 1975 року заступник міністра Ільічьов прибув до Пекіна для переговорів з прикордонних питань. [31] - У вересні 1976 року ЦК КПСС висловив співчуття з приводу смерті Мао; Ґромико та Мазуров, обидва члени Політбюро, дзвонили в посольство Китаю. - 29 листопада 1976 р. заступник міністра Ільічьов прибув до Китаю; переговори з прикордонних питань тривали в Пекіні до лютого 1977 року. [32] - З липня по жовтень 1977 року об'єднана китайсько-совєцька змішана комісія з питань судноплавства відновила свої засідання після дворічної перерви. - 20-28 липня 1977 року китайська урядова торгова делегація на чолі із заступником міністра зовнішньої торгівлі відвідала Совєцький Союз і була прийнята Патолічєвим. [33] - У квітні 1978 р. Ільічьов прибув до Пекіну для відновлення переговорів. Переговори в Москві з 29 вересня по 30 листопада 1979 року проходили між Ільічьовим та заступником міністра закордонних справ Китаю Ваном Юпінєм. Вони повинні були вирішувати "широкі питання політичних та економічних відносин", окрім прикордонних суперечок. Як повідомляє ТАСС, сторони домовились, що переговори в Пекіні повинні продовжуватися. Ґромико зустрівся з Ваном у грудні. [34] - На початку 1981 р. Китай та Совєцький Союз відновили угоду про права судноплавства в річці Амур; це сталось на XXIII сесії з серії переговорів, розпочатих у 1951 році. - У березні 1982 року три китайські експерти відвідали Москву для вивчення совєцьких методик управління, їх прийняв заступник голови Комітету державного планування (Ґосплану). [35] Цей список двосторонніх контактів, очевидно, неповний. Незважаючи на це, жоден порівняний перелік двосторонніх совєцько-югославських контактів не міг бути складений за період справжнього розколу Тіто-Сталіна. Протягом значної частини охопленого періоду Совєцький Союз був представлений у Китаї заступником міністра, а також провідним чиновником партії на посаді посла. Якою б не була фрагментарною, картина, яка виникає в китайсько-совєцьких двосторонніх контактах, більше відповідає координації політики та тактики, ніж спробам урегулювати суперечки. Слід звернути особливу увагу на чільне місце у переговорах з китайцями двох головних совєцьких стратегів: Кузнєцова, провідного фахівця із зовнішньої політики; та Ільічьова, фахівця з ідеології, а також із закордонних справ, включаючи європейську безпеку. [36] Варто зазначити також присутність Андропова, спеціаліста з блоку, згодом голови КҐБ, а нині лідера партії. В совєцьких делегаціях також фігурував Тихвінскій, експерт з дезінформації. Що стосується китайської сторони, в цих дискусіях також брали участь видатні чиновники Міністерства закордонних справ Китаю, що свідчить про те, що порушені теми були ширшими, ніж проблеми кордону. Вражає також кількість торгових делегацій, які китайці направляли до Совєцького Союзу. Помітно, що ті, що були в 1971, 1973 та 1977 роках, прибували до Совєцького Союзу в липні чи серпні, саме в цей час проводяться кримські саміти; не слід відкидати можливість таємної участі в них Китаю. Також могла б бути задокументована аналогічна модель двосторонніх контактів на високому рівні між совєтами та в'єтнамцями та між китайцями та в'єтнамцями. Перш ніж залишити тему узгодження всередині блоку, слід коротко ознайомитися з тісними робочими відносинами між спеціалізованими відділами центральних комітетів партій блоку. Інтенсивні контакти також здійснюються між адміністративними, міжнародними, ідеологічними та іншими відділами всередині блоку і поза ним, якщо ці позаблокові партії є досить великими, щоб мати подібні відділи. Координація між блоковими та позаблоковими партіями Домовленості щодо координації блокових та позаблокових партій та досягнення того, що Хрущов назвав синхронізацією їх діяльності та політики, настільки масштабні, що тут не можна навести більше, ніж огляд. Фундаментальне значення мають міжнародні наради блокових та позаблокових партій. "Нарада 64 партій" у листопаді 1957 р. постановила розробити нову довгострокову політику та стратегію як для блоку, так і для міжнародного комуністичного руху. "Нарада 81 партії" у листопаді 1960 року офіційно прийняла нову політику та стратегію. У ній взяли участь китайська, албанська, румунська, чехословацька, французька, італійська та іспанська партії. Наступна така нарада відбулася в Москві в червні 1969 року. Були присутні 75 партій, 9 зі сторони блоку та 66 поза його межами. Присутність п'яти членів совєцького Політбюро свідчить про важливість, яку їй надав КПСС. Нарада розглянула минуле десятиліття і прийняла програму дій на майбутнє. Участь брали французька, італійська та іспанська партії. [37] Підготовка до наради 1969 р. тривала понад чотири роки. У той же період інші міжнародні з'їзди були присвячені конкретним аспектам політики. Наприклад, у жовтні 1965 р. відбулися з'їзди як у Москві, так і в Чехословаччині (Прага) для святкування тридцятої річниці VII конгресу Комінтерну, який прийняв тактику єдиного фронту. На московському засіданні були присутні представники 40 партій, де був підготовлений звіт про історичне значення VII конгресу Комінтерну для сучасного комуністичного руху. Згідно з БСЕ, для комуністичного руху були сформульовані "нові стратегічні та тактичні форми та методи". [38] У січні 1970 р. на зустрічі представників 28 комуністичних та робітничих партій Європи в Москві обговорили європейську безпеку. У вересні у Будапешті 45 партій обговорили спільні дії проти імперіалізму. [39] Систематичні регіональні з'їзди комуністичних партій проходили у Західній Європі, Скандинавії, Латинській Америці, Центральній Америці, Середземномор'ї та в арабських та африканських країнах. Серія в Європі включала з'їзди в Тихані та Берліні в 1976 р., на яких були активні єврокомуністичні партії. Список з'їздів можна було б продовжувати нескінченно. З'їзди КПСС надають важливі можливості для консультацій та координації. З'їзди інших комуністичних партій блоку у значній кількості залучають братські делегації. Було б зайвим перерахувати їх усіх; кілька прикладів проілюструють суть. XII чехословацький з'їзд у 1962 р. прийняв 68 делегацій, VIII югославський з'їзд у 1964 р. - 30 делегацій; румунський з'їзд у 1965 р. - 57 делегацій. Там, де умови дозволяють, на з'їздах позаблокових комуністичних партій беруть участь делегації партій блоку. Існує незліченна кількість офіційних та неофіційних контактів між комуністичними партіями та національними та міжнародними комуністичними фронтовими організаціями, такими як Всесвітня федерація профспілок (WFTU) та Світова рада миру. Безперервний зв'язок між блоком та позаблоковими партіями існує через Міжнародний відділ ЦК КПСС під Пономарьовим (цей відділ має представників за кордоном) і через штаб-квартиру "World Marxist Review" в Празі, де в якості постійних членів редакції разом працює низка представників блокових та позаблокових партій. WMR проводить теоретичні конференції з основних питань політики. Величезна кількість двосторонніх візитів щороку здійснюється до Совєцького Союзу та інших комуністичних країн лідерами та функціонерами позаблокових комуністичних партій, які подорожують з партійними справами. Висновки Між 1958 і 1980 роками масштаб контактів між комуністичними партіями всередині і поза блоком не мав світових аналогів. Переважна більшість комуністичних зборів відбувається за закритими дверима; про них не відомо більше, ніж те, що хотіли б оприлюднити лідери. Позбавлені достовірних новин і загіпнотизовані "одкровеннями" про комуністичну роз'єднаність, похідними від комуністичних джерел, західні коментатори, як правило, недооцінюють або ігнорують величезну вагу доказів постійної систематичної координації блоку з 1958 року по сьогодні. Рівень, масштаби та манера здійснення цієї координації спростовують уявлення про те, що міжнародний комунізм - це рух, який через роз'єднаність втратив імпульс, напрямок та ідеологічний сенс своєї мети. Більше того, рух не втратив свого контрольованого, організованого та дисциплінованого характеру. Справжнє, систематичне інакомислення з боку будь-якої комуністичної країни могло призвести лише до її вигнання з комуністичного блоку та до остракізму з боку всіх інших комуністичних країн, як це було у випадку з Югославією в 1948 році. Що змінилося з 1957 по 60 роки - це не природа комунізму, а висока оцінка комуністичними лідерами стратегічних та тактичних переваг хибного інакомислення в русі та досвіду, який вони набули, використовуючи його стратегічно, в інтересах довгострокової політики. Стара методологія вирішує суперечності між доказами координації та свідченням роз'єднаності, ігноруючи більшість доказів координації. Нова методологія вирішує його, демонструючи надуманий і хибний характер роз'єднаності. Масштаб підтвердженого контакту між совєтами та китайцями, югославами, румунами та єврокомуністами зраджує природі "розколів" та "відмінностей" між ними та підтверджує, що вони є не більше ніж проявом стратегічної дезінформації в дії на підтримку довгострокової політики. Глава 24. Вплив програми дезінформації Формування західних оцінок комуністичного світу Запуск стратегічної програми дезінформації в 1958 р. знецінив традиційну методологію західних дослідників комуністичних справ. Ретельно контрольований потік інформації був оприлюднений через увесь спектр джерел, що знаходяться під контролем комуністів. Як і в період НЕПу в 1920-х, цей потік інформації заплутав і спотворив західні погляди на ситуацію в комуністичному світі. Західні аналітики, яким бракувало можливості отримувати інсайдерську інформацію про комуністичне стратегічне мислення, планування та методи роботи, з вдячністю прийняли новий потік інформації за чисту монету. Не знаючи того, їхні традиційні методи аналізу були знецінені і обернуті комуністичними стратегами проти них самих. Через навмисне проектування цими стратегами помилкового зображення розформування комуністичної єдності, некомуністичний світ ігнорував або недооцінював відкриті та вагомі докази, що вказували на кооперацію блоку з 1957 року на новій основі рівності та прихильності до фундаментальних ідеологічних принципів і довгострокових цілей політики. Нове розподілення ролей дозволяє змінювати внутрішню та міжнародну тактику та надає необмежені можливості для спільних зусиль між країнами блоку з метою хибного представлення справжнього стану відносин між ними на їхню користь, коли б це не було потрібно. Не помічена Заходом, комуністична ідеологія була звільнена від її сталінської гамівної сорочки і відроджена на лєнінських лініях. Зміна була успішно викривлена як спонтанна заміна ідеології націоналізмом як рушійної сили комуністичного світу. Некомуністичні дослідження все частіше спирались на інформацію, яка надходила з комуністичних джерел. Хоча спостерігачі в некомуністичному світі іноді виявляли деяку обізнаність про те, що інформація надходить до них каналами під комуністичним контролем, фактично не було визнано факту, що інформацію було спеціально підготовлено за Залізною завісою на їх користь. Політична роль спецслужб була проігнорована, і оскільки докази планування та координації діяльності блоку також не були помічені, зростання внутрішніх опозиційних рухів та виверження суперечок між комуністичними державами та партіями помилково сприймалися як стихійні зміни. До 1960 року, і незважаючи на розкол Тіто-Сталіна 1948 року та польське та угорське повстання 1956 року, некомуністичний світ був готовий прийняти як факт зростання згуртованого комуністичного блоку та міжнародного руху. Деякі західні аналітики, як-от професор Стефан Поссоні, розцінили рішення "наради 81 партії" в листопаді 1960 р. як свідчення прийняття довгострокової політики. Але прийняття за чисту монету західними державними діячами, дипломатами, спецслужбами, професорами, журналістами та широким загалом наступних доказів суперечок та роз'єднаності в комуністичному світі спричинило нове ставлення, яке раніше було б немислимим і викликало ставлення до поглядів Поссоні та інших як до анахронічних, якщо не допотопних. Маніфест "наради 81 партії" розцінили як тимчасовий, підлатаний компроміс між сторонами, що свідчить про їх неспроможність прийняти спільну політику, і тому він був відкинутий в сторону. Свідчення еволюції та розколів в комуністичному світі були настільки величезними за обсягом і настільки переконливими за своєю сутністю, що ніхто не міг продовжувати сумніватися у їхній чинності. Прийняття, зокрема, китайсько-совєцького розколу як реальності стало загальною основою для всіх некомуністичних спроб аналізу теперішньої та майбутньої політики та тенденцій комуністичного світу. В результаті західне сприйняття наступальних комуністичних намірів було притуплене, а свідчення координації у здійсненні світових комуністичних стратегій були знецінені. Оскільки стратегічна дезінформація не була визнана такою, західні погляди на внутрішні зміни в комуністичному світі все частіше формувались і визначалися комуністичними стратегами в інтересах власної довгострокової політики. Падіння "диктатури пролетаріату", запровадження ринково-орієнтованих підприємств та інших заходів економічної реформи в Совєцькому Союзі, здавалося, передбачало повернення до капіталізму. Поступове підвищення життєвого рівня, здавалося, що відбиває совєцький потяг до революційних змін, створюючи новий тиск на режим для дозволу більшої свободи та покращення постачання товарів народного споживання. Очевидні відмінності совєцького керівництва між ліберальними реформаторами та консервативними ідеологами щодо того, як боротися з цим тиском та узгоджувати необхідність прогресу з лицемірством ідеології, підтверджували віру західних країн у відновлення боротьби за владу, переважно за лаштунками, а іноді й відкрито, як у випадку звільнення Хрущова. Коли здавалося, що ліберали брали верх, очікувалось посилення співпраці між Совєцьким Союзом та Заходом. Поміркованість совєцької пропаганди та вияв інтересу до мирного співіснування та подібних до ділових переговорів здавалися справжніми, особливо в порівнянні з непереборною ворожістю китайців. Іноді агресивні совєцькі дії пояснювались виживанням під керівництвом групи завзятих сталіністів, яких час від часу доводилося вгамовувати ліберальним реформаторам. Якби сталіністи знову повернули собі контроль, розрядка дала б задній хід і могло виникнути китайсько-совєцьке примирення. Тому Захід мав інтерес до посилення руху ліберальних реформаторів. За умови їхнього виживання існували перспективи на покращення відносин завдяки існуванню спільних інтересів між совєтами та Заходом з уникнення ядерного конфлікту та протистояння мілітаризму Китаю. У перспективі технологічна революція обіцяла шанс поступового звуження прірви між комуністичною та некомуністичною системами. Такими були аргументи 1960-х. Незважаючи на відродження неосталінізму наприкінці десятиліття, аргументи збереглися та набрали ваги до пізніх 1970-х. Очевидні прояви тріщин між комуністичними державами були розцінені як обнадійливі зміни. Виникнення цілого ряду різновидів комунізму, здавалось, показало, як ідеологія втратила свою об'єднавчу силу. Суперництво між комуністичними державами виявилося заглибленим в традиційні національні настрої. Вплив китайсько-совєцької суперечки на західне мислення можна проілюструвати зміною у ставленні Аллена Даллеса, колишнього директора ЦРУ, людини беззаперечної доброчесності та антикомуністичного переконання, що має доступ до всієї доступної відкритої та секретної інформації. У своєму зверненні 8 квітня 1959 р. Даллес сказав: "Поки принципи міжнародного комунізму мотивують режими в Москві та Пекіні, ми повинні очікувати, що їх єдиною метою буде ліквідація нашої форми вільного суспільства і виникнення совєцького, комунізованого світового порядку. Вони змінюють свої техніки, як диктують обставини. Вони ніколи не давали нам найменшої причини сподіватися, що вони відмовляються від своїх цілей. Ми іноді любимо обманювати себе думкою, що ми стикаємося з черговою націоналістичною боротьбою за владу, якої світ так багато побачив. Справа в тому, що цілі Комуністичного інтернаціоналу зі штаб-квартирою в Москві не є націоналістичними; їхні цілі не обмежені. Вони твердо вірять і красномовно проповідують, що комунізм - це система, яка врешті-решт керуватиме світом, і кожен їхній крок спрямований на цю мету. Комунізм, як електрика, прагне бути всеосяжною та революційною силою". [1] Лише через три роки, виступивши з тієї ж теми на конвенції Американської асоціації адвокатів, у серпні 1962 року в Сан-Франциско, Даллес, посилаючись на розгортання китайсько-совєцької полеміки, стверджував, що комуністична система виявляла багато вразливостей і слабких сторін. [2] Підтвердження цієї точки зору було незабаром помітним у зростаючій "незалежності" Румунії. За прикладом Тіто, Чаушеску, здавалося, відстоював інтереси свого народу проти втручання совєцької влади в їхню країну. Тому він був гідний конкретної підтримки. Подібні прагнення та тенденції до незалежності від Совєцького Союзу, як вважалося, є в інших країнах Східної Європи, особливо в Польщі. Але саме в Чехословаччині з "Празькою весною" 1968 року на сцену увірвався найновіший та найзахопливіший різновид комунізму. Це здавалося більше, ніж просто затвердження чеського та словацького націоналізму; це було переосмислення деяких основних концепцій відносин між людиною та комуністичною державою: це був "соціалізм з людським обличчям", і він відкривав нові можливості співпраці Схід-Захід. Але оскільки він загрожував основам комуністичної системи, його було розтрощено жорстокою совєцькою військовою інтервенцією. Очевидно похитнувшись від заколоту поза їхніми кордонами та від зростання дисидентства вдома, совєцькі лідери під Брєжнєвим повернулися до репресій за грубою сталіністською лінією. Тому Захід із застереженнями сприйняв комуністичні пропозиції щодо конференції з питань європейської безпеки. Тим не менше, чехословацький досвід, здавалося, демонстрував існування лібералізуючих тенденцій у комуністичному світі - погляду, який підкреслювався гучними совєцькими "дисидентами". Тому Заходу було вигідно брати участь у дискусіях про європейську безпеку та права людини, навіть якщо тільки з огляду на майбутнє. Тіто та його югославський режим вважалися корисними у просуванні лібералізуючих тенденцій у блоці. Вплив Югославії в Русі неприєднання вітався як перешкода для поширення в країнах, що розвиваються, совєцького та китайського впливу. Тенденція до дезінтеграції, здавалося, поширилася від блоку до міжнародного комуністичного руху. Китайсько-совєцький розкол запустив процес розщеплення у багатьох комуністичних партіях. Совєцьке втручання в Чехословаччину було засуджено кількома важливими партіями, включно з французькою та італійською, двома найпотужнішими в Європі. У середині 1970-х обидві партії висловили свою незалежність від Совєцького Союзу і додали свій голос до вимог демократії, прав людини та Європи, вільної від військових союзів. Навіть якби італійська партія прийшла до влади, здавалося, що це не може бути несумісним із збереженням демократії чи навіть із продовженням італійської прихильності до Північноатлантичного договору. Підводячи підсумок, очевидна втрата революційного запалу, очевидна роз'єднаність у блоці та русі, очевидна зайнятість комуністичних держав міжфракційною боротьбою та настання розрядки - все вказувало на той самий висновок: "холодна війна закінчилася". Нова ситуація, здавалося, вимагала компромісу та позитивної відповіді на комунізм, а не старих форм опору та стримування. Вплив на формування західної політики Під час холодної війни, коли загроза комунізму здавалася небезпечно гострою, традиційні національні відмінності між західними державами певною мірою були підпорядковані загальному інтересу до самооборони. З 1945 по 1949 роки Західна Європа відновлювалася від спустошення війною. Американська перевага була беззаперечною. Європа була залежною від Сполучених Штатів, щоб відновити своє економічне життя та захистити його від атаки совєтів. До середини 50-х років ситуація вже змінювалася. Європа була на шляху до одужання і починала бачити себе спільнотою держав зі швидко прогресуючою економікою. Невдоволення американським впливом зростало. Особливо у Франції виникав попит на більш рівноправне партнерство із США. У жовтні 1958 р. генерал де Голль звернувся із меморандумом до американського та британського урядів з вимогою створити тріумвірат держав зі світовими обов'язками. Меморандум був відображенням змін економічних реалій в Європі. Враховуючи чітко виражену та реалістичну загальну оцінку комуністичної проблеми у перспективі, можливо було досягти необхідного налагодження відносин у західному альянсі на основі принципу рівноправного партнерства. Тим не менше, альянсу було дозволено дрейфувати. У той же час у комуністичному світі почали відбуватися зміни, які, спотворені та перебільшені комуністичною дезінформацією, свідчили про зменшення нагальності та інтенсивності загрози комунізму. Аргумент пожертви національних інтересів заради єдності Заходу в обороні був ослаблений. Якщо комуністичний моноліт розпадався на набір конкурентних національних режимів, національні інтереси яких дедалі більше переважали їх нібито спільну ідеологію, нації Заходу могли дозволити собі повернутися до переслідування своїх традиційних національних інтересів у своїх конкретних сферах впливу. Більше не потрібно було зміцнювати західну єдність під американським керівництвом. Важливіше було вивчити можливі нові орієнтири. Країни, що розвиваються, більше не відчували себе заляканими та змушеними вступати у підтримані Заходом військові союзи; вони могли більш ефективно здобувати свою незалежність за межами або навіть в активному протистоянні прозахідним альянсам, шукаючи співпраці з комуністичними країнами. Якщо комуністична ідеологія занепадала, то західний ідеологічний антикомунізм різновиду холодної війни був застарілим; він міг би лише згубно впливати на зростання націоналізму в комуністичному світі і зближувати все більш "незалежні" комуністичні режими разом. Новий погляд на комуністичний світ диктував перегляд традиційних західних концепцій. Світ уже не міг бути просто розділеним на два антагоністичні блоки, розділені акуратно по ідеологічних лініях. Враховуючи прихильність Совєцького Союзу до розрядки та мирного співіснування та з огляду на існування китайсько-совєцького розколу, концепції ідеологічної конкуренції Схід-Захід та глобального стримування комунізму видавалися застарілими; вони могли загрожувати миру або спровокувати китайсько-совєцьке примирення. Єдність у західній військовій, політичній та економічній політиці щодо блоку стала зайвою ще до її досягнення. Нова ситуація вимагала гнучкості та свободи ініціативи. Про те, як найкраще скористатися новою ситуацією в комуністичному світі, розвилися різні школи думок. Якщо метою було заохочення зародків розбіжностей між комуністичними державами, потрібні були диференційовані підходи. Зведення мостів з тими східноєвропейськими державами, що демонструють ліберальні чи незалежні тенденції, допомогло б відлучити їх від Совєцького Союзу. У той же час здавалося необхідним заохочувати більш тісні відносини Заходу з Совєцьким Союзом, щоб стимулювати процес внутрішньої еволюції та використовувати відмінності СССР від Китаю - іншими словами, "розіграти совєцьку карту". "Історія", було сказано, "не пробачить нам, якщо ми пропустимо цей шанс". У Сполучених Штатах дехто стверджував, що поява Совєцького Союзу та Сполучених Штатів як ядерних наддержав зробила західний союз менш важливим. Односторонній підхід до Совєцького Союзу був більш бажаним як менш складний і менш імовірний спровокувати китайсько-совєцьке примирення. Позиції ліберальних совєцьких лідерів потребували співчутливого розуміння. Їх вплив посилювався б, якби їм вдалося допомогти у вирішенні їхніх сільськогосподарської кризи, виробничих збоїв, технологічної відсталості та дефіциту споживчих товарів. Краще нагодовані, краще влаштовані комуністи були б більш задоволеними та менш революційними. Те, наскільки Хрущов був прийнятий як ліберал на Заході, було висвітлено широко поширеними західними страхами повернення до безкомпромісної совєцької політики, спровокованими новиною про його звільнення в 1964 році та полегшенням, що настало, коли стало очевидним, що розрядка і мирне співіснування продовжуватимуться. Інша школа думки в США стверджувала, що Захід не повинен активно прагнути до використання китайсько-совєцької суперечки через побоювання досягти протилежного ефекту від наміченого; двох комуністичних гігантів найкраще було залишити боротися між собою. Пасивну політику щодо китайсько-совєцького розколу все ж могла б супроводжувати активна політика щодо Східної Європи. Тривала незалежність Югославії продемонструвала успіх західної політики щодо неї після 1948 р. Активна торгова політика у Східній Європі, окрім того, що була прибутковою, давала надії на заохочення інших східноєвропейських сателітів відлучитися від Совєцького Союзу. Голлістське (засноване на ідеях Шарля де Голля - прим. пер.) бачення "Великої Європи", що простягнулася від Атлантики до Уралу, стало темою для серйозних дискусій у Франції. Розбіжності в політиці щодо Китаю розширялися. Сполучені Штати чіплялися до думки, що не слід іти на поступки до тих пір, поки режим дотримується його радикальної войовничої лінії. Інші країни, особливо Франція, стверджували, що Китай був обурений своєю дипломатичною ізоляцією. З дипломатичним визнанням, місцем в ООН та сприятливими умовами для торгівлі із Заходом, він еволюціонує, як і Совєцький Союз, до більш поміркованих ліній. У 1970-х роках очевидна совєцька військова загроза в Європі та відкрита совєцька агресивність в Африці та Афганістані, на відміну від нововиявленої поміркованості Китаю, породили нову школу думки, що виступала за тісніші відносини з Китаєм або "розіграш китайської карти". Це були у понадспрощеній формі деякі аргументи та міркування, враховані архітекторами західної політики у 1960-70-ті роки. Основна критика цієї політики полягає не в тому, що на неї вплинули криптокомуністи чи їм подібні, хоча цей фактор не слід ігнорувати. Політика, в основному, була чесно розроблена, виходячи з певних основних вхідних даних, а саме - з того, що совєцька система еволюціонувала, що китайсько-совєцький розкол був справжнім, і що комуністичний моноліт знаходився в процесі розпаду. Політика була неправильною, оскільки вхідні дані були помилковими: вони були продуктом комуністичної дезінформації. Практичний вплив на західну політику Видима роз'єднаність на Сході спровокувала справжню роз'єднаність на Заході. Антагонізми та суперечки між західними союзниками перейшли у публічний простір. Деякий час вони робили заголовки новин. Незабаром їх сприйняли як норму. Тенденція до переслідування національних інтересів була найбільш явною у Франції. Вона потягнула за собою різкий спад співпраці із США, прийняття нової національної оборонної політики, вихід з військових зобов'язань Франції перед НАТО в 1966 р., концентрацію на провідній ролі Франції у Спільному ринку (попередника Європейської економічної спільноти - прим. пер.) та відродження інтересу до її традиційних союзників у Східній Європі: Росії, Польщі та Румунії. Погіршення відносин з деякими союзниками по НАТО було різким. Було чути заклики про Францію для французів, Європи для європейців, Америки для американців. Підживлювались підозри, що захист Європи не є життєво важливим інтересом Сполучених Штатів. Американські реакції на підтвердження французької ідентичності та інтересів не завжди були тактовними та далекоглядними. США відмовилися ділитися своїми ядерними технологіями з Францією. Американці не змогли гідно порадитися з французами щодо Карибської кризи. Франція не була учасницею договору про заборону ядерних випробувань, підписаного Сполученими Штатами та Великою Британією з Совєцьким Союзом у 1963 р. Французи відкрито зневажали американську політику щодо визнання комуністичного Китаю. По мірі того, як розбудовувалась американська військова ситуація у В'єтнамі, зростала і інтенсивність західноєвропейської, особливо шведської, критики американської політики там. Франко-американська ворожнеча перекинулася на франко-британські відносини. Через "особливі відносини" Британія була обрана на роль американського агента в Європі. На заявку Великобританії на приєднання до Спільного ринку Францією було накладено вето. Великобританія зосередилась на відносинах з Європейською асоціацією вільної торгівлі та Співдружністю націй та на скороченні своїх закордонних зобов'язань. Ці події супроводжувались невиправданими побоюваннями відродження німецької загрози в Європі та сумнівом про доцільність франко-німецького зближення, яке, хоч і бажане в інтересах західноєвропейської єдності, саме по собі не було його заміною. В інших місцях множилися сварки. Австрійці та італійці сварилися за Тіроль; французи та канадці за Квебек; Греція та Туреччина через Кіпр; Великобританія та Ісландія через рибу; Пакистан та Індія через Кашмір та інші питання. Арабсько-ізраїльська ворожнеча досягла нових рівнів інтенсивності. Ці конфлікти мали своє коріння в історичних проблемах, які мали мало або нічого спільного з комунізмом. Тим не менш, очевидне послаблення комуністичної загрози дозволило певну ступінь поблажливості в емоційних націоналістичних суперечках, які, можливо, були б більш приглушеними в умовах загальної небезпеки. В атмосфері розрядки НАТО, яке було створене для стримування явної повоєнної совєцької військової загрози Західній Європі, втратило актуальність. Між його членами не лише точились політичні конфлікти, але й згасали зусилля щодо встановлення стандартизованого озброєння та техніки. Спільні програми НАТО були мертвонародженими або байдужими. У 1974 р. Греція пішла слідом за Францією у відхиленні від своїх військових зобов'язань. Напруга з Туреччиною сильно послабила південний фланг НАТО. У 1965 р. західний спостерігач, який, як і всі, приймав справжність китайсько-совєцького розколу, прокоментував НАТО таким чином: "Основна совєцька стратегія шантажу за останнє десятиліття полягала в розколюванні НАТО. Такою була мета Берлінської кризи. Якщо тенденції в НАТО не будуть обернуті в протилежний бік, ця мета може бути досягнута не більш войовничою совєцькою стратегією, а тимчасовим скороченням совєцької войовничості, що заохочує розлад всередині альянсу. Дійсно, застосування сили часто не є найкращою стратегією. Совєти можуть заздалегідь вважати китайсько-совєцький розкол більш ніж компенсованим розколом НАТО. Що стосується Заходу, то будь-яке подрібнення НАТО на силові кластери чи балканізація Західної Європи може призвести до прорахунків чи потурань". [3] Відмова Заходу від узгодженої політики щодо комуністичного світу призвела до змін у західній дипломатичній практиці. Особисті контакти, в тому числі конфіденційні переговори, та порозуміння між провідними комуністичними та некомуністичними державними діячами, навіть якщо вони були ініційовані комуністичною стороною, вітались на Заході. Односторонній підхід у відносинах з комуністичними країнами став нормою. Візит генерала де Голля до Москви в 1966 році пожвавлював розмови про франко-російський союз 1890-х та франко-совєцький пакт 1930-х. Сполучені Штати погодилися вести переговори SALT з Совєцьким Союзом на двосторонній основі. Регулярні двосторонні політичні консультації між совєтами та урядами Франції та Італії стали загальноприйнятою практикою. У Західній Німеччині аргумент щодо відкриття кордону на Схід набрав сили і знайшов своє вираження в "Східній політиці" (de. Ostpolitik) канцлера Брандта на початку 1970-х. Відповідь Заходу на китайську дипломатію розрядки виявилася не узгодженою. Були помітні приклади відсутності консультацій; наприклад, американці не попередили японців про ініціативу Ніксона-Кіссинджера в Китаї в 1971 році; президент Жискар д'Естен майже не сповіщав своїх союзників про зустріч з Брєжнєвим у Варшаві у травні 1980 року. Розширення діапазону контактів між комуністичними дипломатами та політиками у некомуністичному світі тепло віталось як розширення контактів Заходу з комуністичним світом. З появою розрядки інтереси західного бізнесу наполягали на розширенні торгівлі з комуністичними країнами. Зазвичай без консультацій і не зважаючи на якусь загальну західну політику чи інтерес, окремі некомуністичні країни використовували власну ініціативу. Пояснення, якщо було потрібно, знаходилось в аргументах про те, що торгівля була вигідною та корисною для економіки некомуністичного світу, що вона сприятиме хорошим відносинам Схід-Захід та стимулюватиме прозахідні, ліберальні, націоналістичні та сепаратистські тенденції в комуністичному світі, тим самим сприяючи світовій стабільності та миру, і, можливо, в перспективі формуванню загального світового ринку. Багато західних фірм, приваблених, очевидно, безпрограшними можливостями, направляли своїх представників досліджувати ринок комуністів. Британці, маючи найбільший досвід у світовій торгівлі, зайняли провідні позиції, слідом за ними йшли французи, Західна Німеччина, італійці та японці. Німці, зокрема, розширили довгострокові кредити Східній Європі, сподіваючись, крім отримання прибутку, сприяти незалежності від Совєцького Союзу. Європейці та японці збільшили торгівлю з Китаєм, сподіваючись при цьому зняти напругу з китайської войовничості. У 60-х роках спостерігалась загальна тенденція до зменшення обмежень на торгівлю з комуністичними країнами. Політика обмеження торгівлі Схід-Захід, підкреслена Римськими договорами 1958-59 років, була відхилена на користь розширення; контроль за стратегічним експортом із Заходу був послаблений, а на комуністичній території західні підприємства будували основні промислові заводи, що мали безумовне стратегічне значення для комуністичного блоку. Надавались довгострокові кредити. Статус найбільшої прихильності отримали чергові комуністичні країни, включно з Румунією та, у 1980 р., Китаєм. Сполучені Штати, які довго виступали проти розширення торгівлі Схід-Захід, почали змінювати свою думку. До 1977 року, як показувало тогорічне звернення президента США "Про становище країни", стимулювання торгівлі з Совєцьким Союзом та Східною Європою стало офіційною американською політикою. Науково-технічне співробітництво процвітало, а експорт високотехнологічних товарів, зокрема комп'ютерів, дозволявся навіть із США. Усі ці кроки були зроблені західними країнами індивідуально, мало враховуючи можливі довгострокові наслідки або взагалі не враховуючи їх. Особливу прихильність отримали югослави на тій підставі, що, порвавши із Совєцьким Союзом у 1948 році, вони створили прецедент для східноєвропейської незалежності. Далі в фаворі були румуни з тієї самої причини, що вони, здавалося, вирушили тим самим незалежним курсом, що і Югославія. Румунський міністр зовнішньої торгівлі був прийнятий у Франції, Західній Німеччині та США. Румунія отримала статус найбільшого сприяння. Кредити для Румунії були доступні більш вільно, ніж будь-якій комуністичній країні, окрім Югославії та Польщі. До кінця 70-х років розширення торгівлі та кредитування дозволило загальній комуністичній заборгованості перед західним світом зрости до загальної кількості приблизно 70 мільярдів доларів. Зростання торгівлі Схід-Захід яскраво вплинуло на загальний західний підхід до комуністичного світу, оскільки це створило потужні фінансові інтереси у продовженні розрядки, незважаючи на зростання комуністичної військової сили та інших ознак агресивних комуністичних намірів. Розрядка та дезінформація про комуністичну "еволюцію" послужили підставою для соціалістичних партій з більшим інтересом дивитись на формування об'єднаних фронтів з комуністичними партіями. Окрім підвищення шансів на здобуття влади соціалістами, об'єднані фронти виглядали як перспективний механізм впливу на наближення комуністичних партій до соціал-демократії та віддалення від Совєцького Союзу. Такі ідеї були сильними в італійських, західнонімецьких, французьких та фінських соціалістичних партіях. Загалом, соціалістичні партії виявляли менший пріоритет до коаліцій чи виборчих союзів з центристськими партіями. Загальна ліва тенденція 1960-х років мала ефект поляризації. Вона поглибила прірву між консервативними та прогресивними партіями та між реформаторськими та революційними крилами соціалістичних партій. Частіше потерпав поміркований центр. Прагматичні відносини між консервативними американськими та соціалістичними європейськими тенденціями, здавалося, віджили свою корисність. Протистояння комунізму в принципі стало немодним. Основні відмінності між демократією та комунізмом були втрачені з поля зору. Більш корисним вважався пошук спільних інтересів шляхом посилення обміну між Сходом та Заходом на науковому, культурному та спортивному рівнях, що, як вважалося, сприятиме лібералізації комуністичних режимів. У 1960-х роках антикомуністичні письменники практично втратили свої вхідні квитки до засобів масової інформації; їхнє ставлення вважалося неприйнятним для розрядки. [4] Європейські організації радіо і телебачення уклали власні домовленості зі своїми офіційними колегами з совєцького уряду. Необхідність антикомуністичних передач була поставлена під сумнів. Обсяг прямого антикомунізму був різко скорочений. [5] Натомість увагу було зосереджено на китайсько-совєцькому розколі, інших тріщинах у блоці та зростанні дисидентських рухів. Офіційне та напівофіційне фінансування некомуністичних культурних та студентських організацій для протидії комуністичним фронтам значною мірою було припинено. Совєцький експансіонізм в Африці та інтервенція в Афганістан наприкінці 1979 р. звернули увагу на совєцьку агресивність. Деякі більш наївні західні ілюзії щодо розрядки були розбиті. У той же час реакція Заходу на совєцькі дії продемонструвала, якою мірою на Заході розвинулись фінансові інтереси до розрядки, не в останню чергу в Західній Німеччині та Франції. Незважаючи на опозицію США, західні німці та французи виявили рішучість продовжити будівництво газопроводу від Совєцького Союзу до Західної Європи. Сумнівно, що ситуація в Афганістані вплине на довгострокове ставлення Заходу до розрядки більше, ніж Карибська криза 1962 р. Вона не розвіяла довгострокових очікувань Заходу, підживлених двадцятирічною комуністичною дезінформацією про те, що занепад ідеології та зростання внутрішньої опозиції врешті призведе до лібералізації совєцького режиму. Тим часом енергійно висловлювана Китаєм ворожнеча до Совєцького Союзу пропонує очевидні перспективи союзу із Заходом на основі спільного інтересу щодо стримування совєцького експансіонізму. Оскільки на Заході не було розуміння ні дезінформації, ні довгострокової комуністичної політики та стратегії ножиць, "грати китайську карту" зараз вважається серйозною стратегічною можливістю для Сполучених Штатів. Висновки Комуністична стратегічна дезінформація глибоко вплинула на міжнародні відносини. Західні уряди та їхні професійні радники залишали проблему поза увагою. Ключовою метою програми дезінформації було створення сприятливих умов для здійснення довгострокової комуністичної політики. Донині комуністичні стратеги досягли своєї мети, вводячи в оману Захід через зміни в комуністичному світі з трьома основними цілями: зняти тиск Заходу на комуністичні режими в той час, як вони "будують соціалізм" і закладають основи для можливої світової федерації комуністичних держав; спровокувати відповіді Заходу на свою активістську дипломатію та міжнародну комуністичну стратегію; і підготувати ґрунт для серйозних зрушень комуністичної тактики на завершальній фазі політики у 1980-х. Успіх комуністичної програми дезінформації спричинив кризовий стан західних оцінок комуністичних справ, а отже кризу західної політики щодо комуністичного світу. Значення змін в комуністичному блоці неправильно зрозуміле, а наміри, що стоять за комуністичними діями, неправильно трактуються. Ворогів приймають і трактують так, ніби вони союзники Заходу. Совєцька військова загроза визнана, але стратегічна політична загроза не усвідомлена і тому недооцінена. Комуністичні політичні наступальні дії у формі дипломатії розрядки та переговорів про роззброєння розглядаються як ознаки комуністичної поміркованості. Комуністична стратегія, замість того, щоб бути заблокованою, мимоволі отримує підтримку західної політики. Спочатку комуністичній стратегії зміцнення та стабілізації блоку політично та економічно сприяла західна економічна допомога та прийняття розрядки та співпраці з комуністичними урядами. Відповідаючи з прихильністю на комуністичні ініціативи щодо SALT та колективної безпеки в Європі, Захід допоміг комуністичним стратегам підготувати ґрунт для розпуску НАТО та виведення американських військ з Європи. Прийнявши Югославію як незалежну, Захід надав їй можливість організувати більшу частину Третього Світу в соціалістично орієнтований блок із прокомуністичною, антизахідною упередженістю. Приймаючи китайсько-совєцьке суперництво як справжнє і розглядаючи Китай як можливого союзника проти совєцького експансіонізму, Захід створює можливості для побудови нових об'єднань, які в перспективі відрекошетять, спричинивши шкоду. Залучаючись до переговорів і угод SALT з недостатньою обізнаністю про комуністичну довгострокову політику та стратегію та надаючи передові технології спочатку Совєцькому Союзу, потім Китаю, Захід допоміг змістити баланс військової сили проти себе. Не в змозі оцінити контроль над комуністичними інтелектуальними та релігійними діячами та прийнявши розрядку за чисту монету, Захід був готовий прийняти поняття довгострокової еволюції комунізму та його остаточної конвергенції з демократичною системою. Захід допоміг комуністичній ідеологічній стратегії власним одностороннім ідеологічним роззброєнням. Хибне поняття про спільний інтерес між США та Совєцьким Союзом проти Китаю в 1960-х роках було вигадано і успішно використано в інтересах комуністичної стратегії. Те саме можна сказати про спільний інтерес Східної та Західної Європи у пошуку колективної безпеки проти західнонімецького "реваншизму" та американського "втручання"; або спільний інтерес між комуністичними та країнами, що розвиваються, у боротьбі проти "імперіалізму"; або спільний інтерес між Китаєм, Японією та Заходом протистояти совєцькому експансіонізму. Навіть справжній спільний інтерес між Совєцьким Союзом та Сполученими Штатами з уникнення ядерного конфлікту був успішно використаний для того, щоб змінити військовий баланс на користь комуністичного блоку. Західна стратегія м'якого активістського підходу до Східної Європи з акцентом на права людини приречена на невдачу, оскільки вона ґрунтується на помилкових уявленнях і в кінцевому рахунку призведе до пастки, коли в Східній Європі відбудеться подальша хибна лібералізація на завершальній фазі довгострокової комуністичної політики. Не останньою тривожною стороною сучасної кризи в західних оцінках та політиці є те, що, якщо вона взагалі визнається, її причини розуміють неправильно. Стан справ такий, що Захід гостро вразливий до наближення великих змін у комуністичній тактиці на завершальній фазі комуністичної політики. Частина третя. Вирішальна фаза та західна контрстратегія Глава 25. Вирішальна фаза Зміст цієї книги засвідчує, що протягом останніх двох десятиліть комуністичний блок значною мірою досяг цілей перших двох етапів своєї довгострокової політики. Окремі комуністичні режими консолідувались. Комуністичні партії блоку за допомогою служб безпеки сформували свої активні сили в рамках пожвавлення національних та міжнародних фронтових організацій, особливо тих, що стосуються профспілок, інтелігенції та молоді. Увага, яку Совєцький Союз приділив їх роботі, демонструється призначенням Шелєпіна на посаду голови совєцької профспілкової організації з 1967 по 1975 роки. За кордоном було встановлено довіру до "дисидентства" як до серйозного внутрішньополітичного чинника комуністичного світу. Певною мірою було досягнуто компроміс з традиційною релігією. Був побудований зв'язок з міжпартійних відносин, що виходить за рамки формальної структури СЕВ та ОВД. Як наслідок, комуністичні стратеги зараз готові вступити в останню, наступальну фазу довгострокової політики, що спричинить спільну боротьбу за повний тріумф комунізму. Враховуючи різноманітність партій влади [країн блоку], тісні зв'язки між ними та можливості, які вони мали для розширення своєї основи та створення досвідчених кадрів, комуністичні стратеги оснащені, здійснюючи свою політику, для проведення маневрів та стратегій за межами уявлень Маркса або практичної досяжності Лєніна і немислимих для Сталіна. Серед таких раніше немислимих стратегій - впровадження хибної лібералізації у Східній Європі та, ймовірно, у Совєцькому Союзі та демонстрація хибної незалежності з боку режимів у Румунії, Чехословаччині та Польщі. Неправильна інтерпретація Заходом подій у Польщі Оскільки Захід не зміг ні зрозуміти комуністичну стратегію та дезінформацію, ні оцінити залучення до неї ресурсів безпекових та розвідувальних служб блоку та їх високопоставлених агентів політичного впливу, поява Солідарності в Польщі була сприйнята як стихійне явище, порівнянне з угорським повстанням 1956 року, і як передвістя загибелі комунізму в Польщі. Той факт, що італійська, французька та іспанська комуністичні партії зайняли позиції прихильників Солідарності, дає підстави підозрювати справедливість цього тлумачення. Неправильне прочитання подій Заходом призвело до передбачень совєцького втручання у Польщу в 1981 році, що виявилося невиправданим. Це може призвести до більш серйозних помилок у майбутньому. Новий аналіз Є чіткі вказівки на те, що польська версія "демократизації", яка частково спирається на чехословацьку модель, готувалася та контролювалася з самого початку в рамках політики та стратегії блоку. Протягом двадцяти років комуністична партія Польщі працювала над побудовою "зрілого соціалістичного суспільства", в якому партія та її масові організації відіграватимуть більш активну та ефективну політичну роль. У 1963 році була створена ідеологічна комісія партії. У 1973 р. були створені нові засоби координації діяльності молодіжних організацій. У 1976 р. було прийнято новий закон про провідну роль партії у побудові комунізму (у формі вступу до конституції Польської Народної Республіки - польський переклад) та взаємодію партії з Селянською (ZSL) та Демократичною (SD) партіями. Того ж року всі молодіжні організації, включно з армію, були об'єднані в один Союз соціалістичної польської молоді (ZSMP). Членство в партії зросло з 1 мільйона в 1960 році до 3 мільйонів в 1980 році. У той же період польські профспілки збільшили своє членство з 5 до 13 мільйонів. У 1980 році Союз соціалістичної польської молоді налічував 2 мільйони членів. До кінця того ж року 85 відсотків офіцерського корпусу армії були членами партії. Всі поляки єврейського походження були усунені з армії. Протягом двадцятирічного періоду польські лідери були повністю залучені до механізмів координації блоку, таких як СЕВ і Варшавський договір, а також до двосторонніх зустрічей з іншими комуністичними партіями. Польська служба безпеки брала участь у з'їзді служб безпеки блоку в Москві 1959 р., на якій обговорювалась їхня нова політична роль та вдосконалювалися засоби координації. Польща була однією з країн, які відвідав Міронов, засновник цієї нової політичної ролі спецслужб, коли він очолював Адміністративний відділ КПСС. Події 1970-х років Характерні дві ключові фігури останніх польських подій, так званого "оновлення", незабаром після "Празької весни" 1968 року отримали важливі посади: Войцех Ярузельський став міністром оборони, а Станіслав Каня став керівником адміністративного відділу польської комуністичної партії, відповідальним за справи польської служби безпеки. У 1971 році Едвард Ґерек змінив на посаді Владислава Гомулку, а майбутній лідер Солідарності, Лех Валенса, розпочав свою політичну діяльність. Ґерек та члени інших важливих відомств, включно з адміністративним відділом Станіслава Ками, провели консультації зі своїми совєцькими колегами в Москві. Того ж року кілька зустрічей мали лідери Польщі та Чехословаччини. У 1973 р. між двома їхніми партіями було підписано договір про ідеологічне співробітництво. У 1977 році делегація на чолі з Ґереком підписала угоду про подальше зміцнення співпраці. Ґерек також брав участь у кримських самітах у 1970-х, на яких обговорювались стратегічні питання. У 1970-х роках Каня був призначений міністром внутрішніх справ та членом Політбюро, відповідальним за нагляд за армією та поліцією безпеки. Він також виступав як головний зв'язок уряду з політично активною католицькою церквою. Після того, як розпочалося "оновлення", Каню було підвищено до лідера партії. Також було підвищено двох інших начальників служби безпеки - Мечислава Мочара до членства в Політбюро, а Станіслава Ковальчика - до заступника прем'єр-міністра. Ці підвищення є найяскравішим свідченням участі Кані та спецслужб у підготовці польського "оновлення". Останні підготування перед "оновленням" За два роки до "оновлення" відбулися інтенсивні консультації між польськими та совєцькими лідерами та партійними чиновниками. Серед більш значущих моментів, окрім зустрічей СЕВ та Варшавського договору, були призначення нового совєцького посла в Польщі у 1978 р. (Боріс Арістов, вищий партійний чиновник з Лєнінґрада); з'їзд в Москві чиновників блоку (включно з поляками) з організаційних питань та масових організацій; візит Ярузельського до Москви у 1978 році; зустріч Ярузельського та головнокомандувача військами Варшавського договору у 1979 році; дві зустрічі у 1978 та 1979 роках між совєцькими та польськими партійними чиновниками, відповідальними за стратегію та координацію комуністичного руху, на яких обговорювались міжнародні та ідеологічні питання; візити до Москви Владислава Кручека, голови польської профспілкової організації, та Яна Шидляка, керівника польсько-совєцького товариства дружби, який обговорював зміцнення совєцько-польської співпраці зі своїм совєцьким колегою Шитіковим. Цей останній візит є особливо цікавим, оскільки між лютим та серпнем 1980 року - безпосередньо перед "оновленням", Шидляк був головою польських профспілок. У 1979 році Ґерек провів дві зустрічі з Брєжнєвим та окремі зустрічі з чехословацькими, східнонімецькими, західнонімецькими та французькими лідерами комуністичних партій. На зустрічі з Брєжнєвим у Криму в серпні 1979 року дискусія була зосереджена на "нових сприятливих умовах спільних дій у Європі". У лютому 1980 р. совєцьке видання згадувало про зміцнення братерських відносин між двома країнами внаслідок домовленостей, досягнутих на їх зустрічах. Польська партійна делегація взяла участь у з'їзді 29 партій в Угорщині в грудні 1979 року, на якій обговорювались відносини між комуністами та соціал-демократами та перспективи європейської безпеки. Суслов, покійний провідний совєцький ідеолог і стратег, очолив совєцьку делегацію на з'їзді польської партії в лютому 1980 р. На тому з'їзді Ґерек атакував НАТО і розміщення ядерних ракет у Західній Європі і запропонував виступити господарем конференцій формату Схід-Захід з роззброєння у Варшаві. У травні 1980 року Брєжнєв, Ґромико та інші високопоставлені совєцькі чиновники взяли участь у з'їзді лідерів блоку у Варшаві. У своєму вступному слові Ґерек сказав, що з'їзд відкриє нові перспективи миру та безпеки в Європі та світі. Його виступ був єдиною опублікованою частиною засідань. Між польськими партійними чиновниками, відповідальними за пресу, телебачення та радіомовлення, та їх совєцькими колегами відбувались часті консультації, що вказувало на підготовку совєцьких та польських ЗМІ до майбутньої важливої події. Брєжнєв нагородив відзнаками Ґерека та Ярузельського в 1978 році, в свою чергу Ґерек в лютому 1980 р. нагодив Русакова, начальника відділу КПСС у справах блоку. Нагороди можна розглядати як визнання внеску, зробленого в підготовку "оновлення" деякими його ключовими фігурами. Можна також припустити, що на цьому етапі був передбачений відхід Ґерека зі сцени. Він, безперечно, мав вагомі підстави сказати, незабаром після звільнення, що "належна оцінка польських подій у 1970-х роках може бути зроблена лише з певної відстані у часі". Усі вищенаведені докази свідчать про висновок про те, що головна подія у Польщі, "оновлення", була ретельно і заздалегідь спланована за допомогою комуністичної партії Польщі у співпраці зі своїми комуністичними союзниками та з огляду на подальшу комуністичну стратегію для Європи. Цей висновок підтверджується також свідченням участі комуністичної партії Польщі у формуванні та функціонуванні Солідарності. Польська комуністична партія в складі Солідарності Сам Каня засвідчив, що в складі Солідарності був 1 мільйон членів комуністичної партії. Сорок два з 200 членів ЦК партії в 1981 році були членами Солідарності. Богдан Лис, заступник Валенси, був членом Центрального комітету. Зофія Грижб, ще один лідер Солідарності, була членом Політбюро. Ці лідери не були виключені з партії за членство в Солідарності. Навпаки, Солідарність визнала провідну роль партії, а партія визнала існування Солідарності. Каня та Мочар навіть висловлювались на її користь. Солідарність отримала доступ до засобів масової інформації, що контролювались державою. Частим закордонним подорожам Валенси не заважали перешкоди; дійсно, польський посол у Японії, який перебіг після введення воєнного стану, допомагав в організації контактів Валенси з японськими профспілками. Відкинувши, як і раніше, дезінформацію, стає зрозуміло, що зміни в керівництві польської партії з Ґерека на Каню і Ярузельського були не наслідком боротьби за владу між фракціями в керівництві, а відображенням різних етапів у процесі "оновлення", у плануванні якого були однаково залучені всі лідери. Візити Кані та інших польських лідерів до Москви та візити Суслова та Ґромико до Польщі у квітні та липні 1981 р. були частиною процесу координації на високому рівні та коригування узгодженого стратегічного плану, а не свідченням практики совєцького примусу польських лідерів. Совєцькі сухопутні та морські маневри на околицях Польщі під час впровадження "оновлення" були заплановані та заздалегідь узгоджені з польським та східнонімецьким урядами як попередження польського та східнонімецького народів, що справжнім антикомуністичним симпатіям не буде дозволено відбитись від рук. Мотиви створення Солідарності Як і у "Празькій весні" 1968 року, мотиви польського "оновлення" були поєднанням внутрішнього та зовнішнього. Внутрішній мотив був покликаний розширити політичну базу комуністичної партії в профспілках і перетворити вузьку елітарну диктатуру партії в лєнінську диктатуру всього робочого класу, яка б пожвавила польську політичну та економічну систему. "Оновлення" відповідало настанові Лєніна до з'їзду Комінтерну в липні 1921 року. "Наша єдина стратегія зараз", казав Лєнін, "стати сильнішими і, отже, мудрішими, розсудливішими, опортуністичнішими. Чим опортуністичніше, тим швидше ви знову зберете маси навколо себе. Але після того, як ми завоюємо маси завдяки нашій розсудливості, ми застосуємо тактику наступу і саме в найсуворішому сенсі слова". [П1] Польські профспілки до "оновлення" страждали від стигми партійного контролю. Спроба застосувати лєнінські принципи шляхом створення нової профспілкової організації за допомогою урядових дій не змогла б зняти цю стигму. Мала бути створена нова організація, сформована віднизу. Її незалежність мала бути встановлена ретельно розрахованим і контрольованим протистоянням з урядом. Походження руху Солідарність із верфі, що носить ім'я Лєніна, спів "Інтернаціоналу", використання старого гасла "Пролетарі всіх країн, єднайтеся" членами Солідарності, а також постійна присутність портрета Лєніна - все узгоджується з прихованим партійним керівництвом організацією. Без нагляду та допомоги партії, дисципліна Солідарності та її успішні переговори з польським урядом були б неможливими. Прихований вплив партії в польській католицькій церкві забезпечував дії церкви як сили поміркованості та компромісу між Солідарністю та урядом. Зовні стратегічні цілі створення Солідарності схожі на ті, що стоять за "Празькою весною". Стисло, вони повинні були обдурити західні уряди, політиків та громадську думку взагалі щодо реальної природи сучасного комунізму в Польщі відповідно до моделі дезінформації "слабкість та еволюція". Більш конкретно, намір полягав у використанні Солідарності для просування об'єднаних дій з вільними профспілками, соціал-демократами, католиками та іншими релігійними групами для досягнення цілей комуністичної стратегії в передових країнах і, меншою мірою, в країнах Третього світу. Назва Солідарність сама по собі є символом цього наміру, який став явним під час візитів Валенси за державної підтримки до профспілок Франції, Італії та Японії та до Ватикану. Зусилля Солідарності щодо зміцнення своїх міжнародних зв'язків були частиною ширших зусиль міжнародного комуністичного руху з просування своєї стратегії. У лютому 1981 року Брєжнєв розповів про нові сприятливі умови для єдності дій у світовому профспілковому русі. Комуністична Світова федерація профспілок та регіональні європейські, латиноамериканські та арабські профспілкові органи активізували свої кампанії проти монополій та на користь роззброєння. На зустрічах у Москві в жовтні 1980 року та Берліні в березні 1981 року обговорювались пролетарська солідарність та нові форми співпраці з профспілками різної політичної спрямованості. Совєцька делегація профспілок відвідала Італію для переговорів з трьома основними італійськими профспілковими федераціями. Вплив Солідарності відчувався у всьому робітничому русі, навіть у Сполучених Штатах, де ліві виявили інтерес до досвіду Солідарності. Комуністичний намір був і залишатиметься у використанні цього впливу для стратегічних цілей. Створення Солідарності та початковий період її діяльності як профспілки можна розглядати як перший експериментальний етап польського "оновлення". Призначення Ярузельського, введення воєнного стану та припинення Солідарності є другою фазою, покликаною завести рух під твердий контроль і забезпечити період політичної консолідації. На третьому етапі (станом на 1984 рік - прим. пер.) можна очікувати, що буде сформований коаліційний уряд, до складу якого входитимуть представники комуністичної партії, відродженого руху Солідарність та церкви. Також може бути включено кілька так званих лібералів. [П2] Новий уряд подібного типу у Східній Європі міг би бути готовим до просування комуністичної стратегії шляхом агітації за роззброєння, за без'ядерні зони в Європі, можливо, за відродження плану Рапацького, за одночасний розпуск НАТО та Варшавського договору, і врешті-решт за встановлення нейтральної, соціалістичної Європи. Відродження інших елементів комуністичної стратегії для Європи - наприклад, єврокомунізму та переговорів CSCE - було б приурочене до появи такого уряду. Можна очікувати посилених кампаній солідарності між східними та західними європейськими профспілками та рухами за мир; підготовчі заходи, насправді, вже в дорозі. У жовтні 1980 р. на з'їзді п'ятиста національних молодіжних організацій в Будапешті була створена нова загальноєвропейська структура молодіжних організацій. У вересні 1980 року в Софії під егідою Світової ради миру (WPC) відбулося засідання Всесвітнього парламенту народів за мир, в якому взяли участь провідні комуністичні представники влади з об'єднаних дій. Діяльність Совєцького та східноєвропейського комітету з питань європейської безпеки була відновлена. В березні 1981 року в Москві відбулося зібрання парламентарів з комуністичних країн, на якому заслуговує уваги участь Шитікова. Зростають ознаки підготовки до комуністичної ініціативи щодо Німеччини - запоруки просування до нейтральної, соціалістичної Європи. Серед них була зустріч Брєжнєва та східнонімецького лідера Еріха Гонеккера в Криму в 1980 році, на якій обговорювалася європейська конференція з роззброєння. Подібні дискусії відбулися між совєцьким та західнонімецьким комітетами миру у лютому 1980 р. Міністром закордонних справ Польщі був призначений спеціаліст з Німеччини Юзеф Чирек. Ще один фахівець з Німеччини, Юлій Квіцинскій, був обраний наприкінці 1981 року головним дипломатом Женевських переговорів щодо скорочення ядерної зброї. [1] Егон Вінкельман, колишній керівник міжнародного відділу комуністичної партії Східної Німеччини, був призначений послом в Совєцькому Союзі в березні 1981 р. Валєнтін Фалін, старший чиновник КПСС і колишній посол у Західній Німеччині, був призначений заступником голови спільноти "СРСР - Західна Німеччина", а Лєонід Замятін, чиновник ЦК КПСС, був призначений головою секції совєцьких парламентарів, яка контактувала із Західною Німеччиною. Можна очікувати, що відроджений рух Солідарність поширить свій вплив у Латинській Америці, об'єднавши соціал-демократів, католиків та прогресивних проти військових диктатур. Тут знову є ознаки підготовки. У квітні 1981 року в Москві відбулася зустріч совєцьких та латиноамериканських профспілкових лідерів, на Кубі відбулися інші підготовчі зустрічі, профінансовані WFTU, до Всесвітнього конгресу профспілок різної спрямованості. Загроза для Заходу від польського "оновлення" Коаліційний уряд у Польщі насправді був би тоталітаризмом під новим, оманливим та більш небезпечним виглядом. Прийнятий як спонтанна поява нової форми багатопартійного, напівдемократичного режиму, він слугував би підривом опору комунізму всередині і поза комуністичним блоком. Необхідність масштабних витрат на оборону все частіше ставилася б під сумнів на Заході. З'явилися б нові можливості для відокремлення Західної Європи від Сполучених Штатів, нейтралізації Німеччини та знищення НАТО. Якщо також був би підірваний вплив Північної Америки в Латинській Америці, було б створено умови для досягнення реальних революційних змін у західному світі через хибні зміни комуністичної системи. Якщо вдасться в розумний час досягти "лібералізації" в Польщі та інших місцях, це послужить підживленню відповідних комуністичних режимів. Діяльність фальшивої опозиції ще більше заплутає та підірве справжню опозицію в комуністичному світі. Зовні роль дисидентів полягатиме в тому, щоб переконати Захід у тому, що "лібералізація" є стихійною та не контролюється. "Лібералізація" створить умови для встановлення солідарності між профспілками та інтелектуалами в комуністичному та некомуністичному світі. Згодом такі союзи породжуватимуть нові форми тиску проти західного "мілітаризму", "расизму" та "військово-промислових комплексів" і на користь роззброєння та видів структурних змін на Заході, передбачених у працях Сахарова. Якщо "лібералізація" буде успішною і сприйнята Заходом як справжня, вона цілком може супроводжуватися очевидним виходом однієї або більше комуністичних країн з Варшавського договору, що слугуватимуть зразком "нейтральної" соціалістичної держави для наслідування всією Європою. Деякі "дисиденти" вже говорять у цих термінах. В новому сценарії можна очікувати помітну роль Югославії. Прояв китайсько-совєцького суперництва для впливу на Європу можна очікувати за напрямками "боротьби за гегемонію", що вже спостерігається в Південно-Східній Азії. Його метою було б допомогти у створенні нових, хибних узгоджень між комуністичними та некомуністичними державами, а також порушити існуючу структуру НАТО та замінити її системою європейської колективної безпеки, що спричинить остаточне виведення американської військової присутності із Західної Європи і зростанню там комуністичного впливу. За допомогою гнучких маневрів, таких, як цей, панівні комуністичні партії, на противагу згубній жорсткості своїх виступів сталінського періоду, забезпечать міжнародний комуністичний рух такою стратегічною підтримкою, яку мав на увазі Тольятті. Нещодавні подорожі Голови КПК Хуа Гофена до Югославії та Румунії та тісніші зв'язки між французькою та італійською комуністичними партіями та китайцями - це ознаки майбутніх змін. Насправді, використовуючи нову методологію, можна виявити все більше ознак того, що настання останньої фази комуністичної довгострокової політики неминуче. "Арешт" та "заслання" Сахарова, окупація Афганістану, події в Польщі та атака Іраку на Іран восени 1980 року - серед покажчиків. Останні дві події мають особливе стратегічне значення. Події в Польщі виглядають як великий крок до завершальної фази комуністичної стратегії для Європи. Напад Іраку на Іран виглядає як узгоджені зусилля радикальних арабських держав, кожна з яких має об'єднаний фронт у відносинах з Совєцьким Союзом проти "імперіалізму", щоб використовувати подвійну тактику (агресія Іраку, підтримка від Сирії та Лівії) з єдиною загальною метою - залучення Ірану до антизахідного альянсу з ними. Метою альянсу було б отримання контролю над стратегічно необхідною територією Близького Сходу. Його успіх міг би задовольнити стратегічні інтереси комуністичного блоку. Незважаючи на нібито чистки Саддамом Хуссейном комуністів в Іраку та поміркованість його ставлення до США, він продовжує отримувати зброю з комуністичних джерел, як і його іранські опоненти. Безумовно, наступні п'ять років будуть періодом напруженої боротьби. Вона буде відзначена великим скоординованим комуністичним наступом, метою якого буде використання успіху стратегічної програми дезінформації протягом останніх двадцяти років та використання кризи та помилок, які вона породила в західній політиці по відношенню до комуністичного блоку. Загальною метою буде досягти серйозної та незворотньої зміни балансу світових сил на користь блоку як передумови остаточної ідеологічної мети створення всесвітньої федерації комуністичних держав. У розпорядженні комуністичних стратегів є ряд стратегічних напрямків, які можна розробляти в різних комбінаціях для досягнення їх кінцевих цілей. Всіх їх перерахувати буде неможливо, окрім наступних п'яти вірогідно взаємопов'язаних варіантів: - Більш тісне узгодження незалежної соціалістичної Європи з совєцьким блоком і паралельне узгодження США з Китаєм. Японія, залежно від того, залишається вона консервативною чи рухається до соціалізму, може приєднатися до будь-якої комбінації. - Спільна тенденція совєцького блоку та соціалістичної Європи до пошуку союзників у Третьому світі проти США та Китаю. - У військовому напрямку - потужні зусилля щодо досягнення ядерного роззброєння США. - В ідеологічному та політичному напрямку - конвергенція Схід-Захід на комуністичних умовах. - Створення світової федерації комуністичних держав. У кожному з них свою роль буде грати стратегія ножиць; ймовірно, як остаточний удар, леза ножиць будуть змикатись. Елемент явної подвійності в совєцькій та китайській політиці зникне. Досі прихована координація між ними стане видимою і домінуючою. Совєти та китайці будуть офіційно примирені. Таким чином, стратегія ножиць логічно перетвориться на стратегію "єдиного стиснутого кулака" для забезпечення фундаменту і рушійної сили світової комуністичної федерації. Запропонований європейський варіант сприятиме відродженню контрольованої "демократизації" за чехословацькою моделлю у Східній Європі, включаючи, ймовірно, Чехословаччину та Совєцький Союз. Посилення безкомпромісної політики та методів у Совєцькому Союзі, про що свідчать арешт Сахарова та окупація Афганістану, передбачає перехід до "демократизації", можливо, після відходу Брєжнєва з політичної сцени. (Наступні спостереження були зроблені до смерті Брєжнєва. За ними слідують коментарі щодо подій після його смерті, починаючи з розділу "Коментарі до призначення Андропова" - редактори). Наступник Брєжнєва цілком може виявитися совєцьким різновидом Дубчека. Правонаступництво буде важливим лише у презентаційному сенсі. Реальність колективного лідерства та спільна прихильність лідерів до довгострокової політики залишатимуться без змін. Імовірно, будуть зроблені повідомлення про те, що в Совєцький Союз були закладені економічні та політичні основи комунізму і тому демократизація можлива. Це забезпечило б каркас для впровадження нового набору "реформ". Режим Брєжнєва та його неосталіністські дії проти "дисидентів" та в Афганістані були б засуджені, як в 1968 р. був засуджений режим Новотного. У економічній сфері реформи, можливо, приведуть совєцьку практику в більшу відповідність з югославською, а то й, мабуть, із західними соціалістичними моделями. Деякі економічні міністерства можуть бути розпущені; контроль був би децентралізованішим; з наявних заводів і фабрик можуть бути створені окремі самокеровані фірми; посилиться матеріальне стимулювання; посилиться незалежна роль технократів, рад робітників та профспілок; контроль партії над економікою, вочевидь, зменшиться. Такі реформи спиралися б на совєцький досвід 1920-1960-х років, а також на югославський досвід. Партія була б менш помітною, але продовжувала б контролювати економіку з-за лаштунків, як раніше. Картину, що зараз свідомо намальована застоєм та недоліками совєцької економіки, слід розглядати як частину підготовки до оманливих інновацій; вона покликана надати інноваціям при їх впровадженні більший вплив на Захід. Політична "лібералізація" та "демократизація" будуть слідувати загальним принципам чехословацької репетиції в 1968 році. Ця репетиція цілком могла бути тим політичним експериментом, який Міронов мав на увазі ще в 1960 році. "Лібералізація" була б захопливою та видовищною. Можуть бути зроблені офіційні заяви щодо зменшення ролі комуністичної партії; її монополія була б очевидно урізана. Можливо, буде запроваджено нібито розподіл повноважень між законодавчою, виконавчою та судовою владою. Верховний Совєт отримав би більшу видиму владу, а президент і депутати - більшу очевидну незалежність. Посади президента Совєцького Союзу та першого секретаря партії цілком можуть бути розділені. КҐБ було б "реформоване". Дисиденти вдома були б амністовані; тим, хто перебуває в засланні за кордоном, було б дозволено повернутися, а деякі б зайняли керівні посади в уряді. Сахаров може бути включений в якій-небудь якості до уряду чи отримає дозвіл викладати за кордоном. Творчі, культурні та наукові організації, такі як спілки письменників та Академія наук, стали б, очевидно, більш незалежними, як і профспілки. Політичні клуби були б відкриті для тих, хто не є членом комуністичної партії. Провідні дисиденти зможуть утворити одну або кілька альтернативних політичних партій. Цензура була б розслабленою; з'явилися б суперечливі книги, п'єси, фільми та мистецтво. Багато видатних совєцьких представників творчих професій за кордоном повернулися б до Совєцького Союзу і відновили свою професійну кар'єру. Були б прийняті поправки до конституції, які гарантують виконання положень Гельсінських угод, і підтримувалася б видимість їх певного дотримання. Було б більше свобод для подорожей совєцьких громадян. Західні спостерігачі та спостерігачі ООН були б запрошені до Совєцького Союзу, щоб стати свідками реформ в дії. Але, як у випадку з Чехословаччиною, "лібералізація" була б обчисленою і оманливою, оскільки вона буде запроваджена згори. Вона здійснюватиметься партією через її осередки та окремих членів уряду, Верховного Совєта, судів та виборчого механізму та через КҐБ за допомогою його агентів серед інтелігенції та вчених. Це було б кульмінацією планів Шелєпіна. Це сприяло б стабілізації режиму вдома та досягненню його цілей за кордоном. Арешт Сахарова в січні 1980 року викликає питання, чому КҐБ, який був настільки успішним в минулому у захисті державної таємниці та придушенні опозиції, в той же час приховуючи протиправні дії режиму, зараз настільки неефективний. Чому, зокрема, він дозволив західний доступ до Сахарова і чому його арешт та внутрішнє заслання так безпідставно розрекламовано? Найімовірнішою відповіддю є те, що арешт Сахарова та переслідування інших дисидентів мають на меті зробити майбутню амністію більш достовірною та переконливою. В такому випадку дисидентський рух зараз готується до найважливішого аспекту його стратегічної ролі, яка полягає в тому, щоб переконати Захід у справжності совєцької "лібералізації". До того, як в політиці відбудуться зміни, на Заході цілком можуть з'являтись чергові високопоставлені перебіжчики, або "офіційні емігранти". Прогноз щодо совєцького дотримання Гельсінських угод ґрунтується на тому, що саме країни Варшавського договору та совєцький агент Тімо ініціювали та тиснули на процес CSCE. Оскільки совєти підписали угоди CSCE, то, можливо, на якомусь етапі можна очікувати, щонайменше, дії з їх дотримання. Їх нинішня показна невідповідність, відзначена на чергових конференціях у Бєлґраді та Мадриді, має на меті посилити ефект від їх переходу на очевидну відповідність на завершальній фазі політики. "Лібералізація" у Східній Європі, ймовірно, передбачала б повернення до влади в Чехословаччині Дубчека та його соратників. Якщо її поширюватимуть на Східну Німеччину, може бути розглянуте знесення Берлінської стіни. Прийняття Заходом нової "лібералізації" як справжньої створило б сприятливі умови для реалізації комуністичної стратегії для США, Західної Європи і навіть, можливо, Японії. "Празька весна" була прийнята Заходом, а не лише лівими, як стихійне та справжнє перетворення комуністичного режиму у форму демократичного, гуманістичного соціалізму, незважаючи на той факт, що в основному режим, структура партії та їх цілі залишилися незмінними. Її вплив уже був описаний. Більш масштабна "лібералізація" в Совєцькому Союзі та в інших місцях мала б ще більш глибокий ефект. Єврокомунізм міг би бути відроджений. Тиск задля об'єднання фронтів між комуністичними та соціалістичними партіями та профспілками на національному та міжнародному рівнях був би посилений. Цього разу соціалісти могли б нарешті потрапити в пастку. Уряди об'єднаного фронту під сильним комуністичним впливом цілком могли б прийти до влади у Франції, Італії та, можливо, інших країнах. В інших місцях статки та вплив комуністичних партій були б значно відроджені. Основна частина Європи цілком може перейти до лівого соціалізму, залишивши лише кілька резервацій консервативного опору. Тиск міг би посилитися для вирішення німецької проблеми, в якій певна форма конфедерації між Східною та Західною Німеччиною поєднувалася б з нейтралізацією цілого та договором про дружбу з Совєцьким Союзом. Франція та Італія, під урядами об'єднаного фронту, вирішать пов'язати свою долю з Німеччиною та Совєцьким Союзом. Велика Британія зіткнеться з вибором між нейтральною Європою та США. НАТО навряд чи зможе пережити цей процес. Чехословаки, на противагу своїй виставі у 1968 році, цілком могли б взяти на себе ініціативу разом з румунами та югославами, пропонуючи (у контексті CSCE) розірвання Варшавського договору натомість розпуску НАТО. Зникнення Варшавського договору мало би вплинуло на координацію комуністичного блоку, але розпуск НАТО цілком міг би означати відхід американських сил з європейського континенту та тісніше європейське узгодження з "лібералізованим" совєцьким блоком. Можливо, у довгостроковій перспективі подібний процес міг би вплинути на відносини між США та Японією, що призведе до скасування пакту про безпеку між ними. Європейська економічна спільнота (ЄЕС) на нинішніх напрямках, навіть якщо їх буде розширено, не буде перешкодою для нейтралізації Європи та виведення американських військ. Вона навіть зможе пожвавити цей процес. Прийняття ЄЕС єврокомуністичними партіями у 70-х роках, після періоду опозиції в 1960-х роках, говорить про те, що цю думку поділяють комуністичні стратеги. Зусилля югославів та румун щодо створення більш міцних зв'язків з ЄЕС мають сприйматися не як шкідливі для совєцьких інтересів, а як перші кроки в закладенні фундаменту для злиття між ЄЕС та СЕВ. Європейський парламент може стати загальноєвропейським соціалістичним парламентом з представництвом Совєцького Союзу та Східної Європи. Голлістська "Європа від Атлантичного океану до Уралу" виявилася б нейтральною, соціалістичною Європою. Сполучені Штати, зраджені їх колишніми європейськими союзниками, прагнули б відійти в фортецю Америки або, з нечисленними консервативними країнами, включно з, можливо, Японією, шукали б альянсу з Китаєм як єдиної противаги совєцькій владі. Чим більший страх перед совєцько-соціалістичною європейською коаліцією, тим сильніший аргумент "розіграти китайську карту" - на хибному припущені, що Китай є справжнім ворогом Совєцького Союзу. "Лібералізація" у Східній Європі за вказаними масштабами могла б мати соціальний та політичний вплив на самі Сполучені Штати, особливо якщо вона збігатиметься із серйозною економічною депресією. Комуністичні стратеги шукають таку можливість. Совєцькі та інші комуністичні економісти ретельно стежать за американською економічною ситуацією. З часу прийняття довгострокової політики Інститут світової економіки та міжнародних відносин, спочатку під Анушаваном Арзуманяном, а нині під Ніколаєм Інозємцевим, аналізує та прогнозує для ЦК результати роботи некомуністичної, особливо американської, економічної системи. Іноземцев є частим відвідувачем Сполучених Штатів і був членом совєцької делегації, яку прийняв Конгрес США в січні 1978 року. Комуністичний блок не повторить свою помилку в тому, що не вдалося скористатися спадом, як це було в 1929-32 роках. У той час Совєцький Союз був слабким політично та економічно; наступного разу ситуація буде іншою. У політичному плані блок був би готовий використовувати економічну депресію як доказ провалу капіталістичної системи. Інформацію з комуністичних джерел про те, що у блоці не вистачає нафти та зерна, слід сприймати особливо стримано, оскільки це цілком може бути спрямованим на приховування підготовки до останньої фази політики та спонукання Заходу до недооцінки потенціалу економічної зброї блоку. Блок, безумовно, зацікавився б таємним нарощуванням резервів нафти та зерна, які могли б бути використані для політичних цілей у кризовий час для підтримки новостворених прокомуністичних урядів у Європі чи деінде. Варто зазначити, що масштаби експорту совєцької нафти в Індію вже створюють політичні дивіденди для Совєцького Союзу. Китайсько-совєцькі відносини "Лібералізація" в Совєцькому Союзі цілком може супроводжуватися поглибленням китайсько-совєцького розколу. Це може включати розрив у торгових та дипломатичних відносинах, збільшення вражаючих прикордонних інцидентів та, можливо, більш глибокі вторгнення на територію один одного по лінії китайського "вторгнення" у В'єтнам у 1979 році - вторгнення, яке цілком могло бути задумано як репетиція майбутньої китайсько-совєцької операції. Поглиблення розколу посилить стратегію ножиць. Це сприяло б ще більш тісному зближенню з Китаєм Сполучених Штатів та будь-якими іншими збереженими консервативними націями проти совєцько-соціалістичної європейської коаліції. До цього узгодження було б включено військове співробітництво, і Китай міг би зайти так далеко, що запропонував би бази в обмін на допомогу у розбудові свого військового потенціалу. У зв'язку з цим угоди про бази між США та Сомалі та Єгиптом можуть бути передумовою. Порушення дипломатичних відносин між Совєцьким Союзом та Китаєм могло б ускладнити, але не перервати процес координації між ними політики. Зараз у них було двадцять років, щоб накопичити досвід та взаємну впевненість у поводженні з хибними розколами. Наявні китайсько-совєцькі двосторонні зв'язки - політичні, дипломатичні та економічні - могли б бути використані для координації діяльності китайсько-совєцької дезінформаційної активності, пов'язаної з розколом. Переривання цих каналів могло б бути перешкодою, але пройшло достатньо часу для підготовки альтернативних рішень проблеми координації. Порушення совєцько-албанських дипломатичних відносин у 1960 році не супроводжувалося порушенням відносин між Албанією та усіма іншими східноєвропейськими комуністичними державами. Після цього прецеденту, принаймні можна було б очікувати, що Румунія та Югославія збережуть своє представництво в Пекіні, якщо совєти звідти відійдуть або будуть "викинуті". Певною мірою китайсько-совєцьку координацію можна було б здійснювати через румунських та югославських посередників. Інша можливість полягає в тому, що між Совєцьким Союзом та Китаєм існують прямі таємні комунікаційні зв'язки, недоступні Заходу. Крім того, є вірогідність існування секретного штабу блоку, у якому працюють старші представники великих комуністичних держав, на який було зроблено алюзію вище. Країни Третього світу Узгодження Совєцького Союзу та Східної Європи із соціалістичною Західною Європою спричинило би потужний вплив на соціалістичні партії країн Третього світу та профспілки. Деякі з решти консервативних країн Третього світу були б надійно спрямовані в соціалістичному напрямку. Опір комунізму з боку Соціалістичного інтернаціоналу було б замінено комбінованим комуністично-соціалістичним потягом до впливу в Третьому світі, підкріпленим економічною допомогою. Це мало б далекосяжні наслідки, особливо якщо допомогу США буде зменшено через сильну економічну депресію. Совєцька нафта та зерно могли б дати хороший ефект. У своїй статті про Нікарагуа Родней Арісменді, провідний латиноамериканський комуністичний стратег, передбачив міжнародну солідарність між соціалістами і комуністами на підтримку боротьби за "національне визволення" в Латинській Америці. [2] Куба, яка може наслідувати совєцький приклад "лібералізації" (кубинська еміграція 1980 року може бути частиною підготовки до такого кроку), зіграла б активну участь у визвольній боротьбі. Ті лідери Руху неприєднання, що мали тісні стосунки з комуністичними країнами, намагалися б залучити решту руху до узгоджених дій з комуністами та соціал-демократами для просування спільних цілей забезпечення роззброєння США та зменшення ролі США як світової держави; ізоляції Ізраїлю, Південної Африки та Чилі; і сприяння визвольним рухам у Латинській Америці, Південній Африці та на Близькому Сході, особливо Організації визволення Палестини (PLO). [3] Різноманітні форуми - ООН, Організація Африканської Єдності та Комісія Брандта щодо розподілу Північ-Південь - були б використані для здійснення політичного та економічного тиску, включно з, якщо можливо, відмовою від постачання нафти. В очевидній конкуренції з Совєцьким Союзом, Китай посилив би свою діяльність у Третьому світі. Сполучені Штати могли б спокуситись сприяти зростанню впливу Китаю та його союзників, таких як Єгипет, Сомалі та Судан, як бар'єр для совєцької експансії. Американська підтримка Китаю значно покращила б його можливості для маневру та створення хибних союзів з Таїландом та ісламськими країнами, такими як Пакистан, Іран, Єгипет, Саудівська Аравія та інші консервативні арабські держави. Це також відкрило б двері для проникнення Китаю в Латинську Америку. Совєцька окупація Афганістану була використана китайцями для поліпшення своєї позиції в Пакистані. За цією схемою можна очікувати більшого втручання совєтів та китайців у справи сусідніх держав. Китайсько-совєцьке "суперництво" не перешкоджало перемозі комуністів у В'єтнамі; таким же чином воно б не завадило їхньому проникненню в Третій світ. Якби Третій світ був розділений на просовєцькі та прокитайські табори, це було б за рахунок інтересів США та будь-яких інших збережених консервативних країн Заходу. Остаточним підсумком підтримки китайського впливу в Третьому світі стала б поява там додаткових режимів, які будуть вороже ставитись до Заходу. Роззброєння Коаліція совєтів з соціалістичною Європою синхронно з Рухом неприєднання в ООН створила б сприятливі умови для комуністичної стратегії роззброєння. Американський військово-промисловий комплекс потрапив би під сильний вогонь. "Лібералізація" в Совєцькому Союзі та Східній Європі дала б додатковий стимул до роззброєння. Масштабний оборонний бюджет США, можливо, вважався б більше не виправданим. Аргумент компромісу був би посилений. Навіть Китай міг би кинути свою вагу на користь совєцько-соціалістичної лінії щодо контролю над озброєнням та щодо роззброєння. Конвергенція Після успішного використання стратегії ножиць на ранніх етапах останньої фази політики на допомогу комуністичній стратегії в Європі та Третьому світі та на допомогу роззброєнню можна було б очікувати китайсько-совєцьке примирення. Воно передбачене довгостроковою політикою та стратегічною дезінформацією щодо розколу. Комуністичний блок, з його недавнім розширенням в Африці та Південно-Східній Азії, вже достатньо сильний. Совєцький вплив з європейською підтримкою та китайський вплив з американською підтримкою можуть прискореними темпами призвести до додаткових надбань з Третього світу. Невдовзі комуністичні стратеги могли б бути переконані, що баланс незворотно змінився на їх користь. У такому випадку вони цілком могли б зважитися на китайсько-совєцьке "примирення". Стратегія ножиць поступилася б стратегії "єдиного стиснутого кулака". У цей момент зсув політичного та військового балансу був би очевидним для всіх. Конвергенція не відбулася б між двома рівноправними сторонами, а була б на умовах, які диктував комуністичний блок. Аргумент компромісу з переважаючою силою комунізму був би практично непереборним. Посилився б тиск до змін в американській політичній та економічній системі по лініях, зазначених у трактаті Сахарова. Традиційні консерватори були б ізольовані та спрямовані до екстремізму. Вони могли б стати жертвами нового маккартизму лівих. Совєцькі дисиденти, яких зараз прославляють як героїв опору совєцькому комунізму, відіграватимуть активну участь у аргументації конвергенції. Їх нинішні прихильники зіткнуться з вибором відмовитись від своїх кумирів або визнати легітимність нового совєцького режиму. Світова комуністична федерація Інтеграція комуністичного блоку йшла б за лініями, передбаченими Лєніним при створенні Третього комуністичного інтернаціоналу. Тобто Совєцький Союз та Китай не поглинали б один одного або інші комуністичні держави. Усі країни європейської та азійської комуністичних зон разом з новими комуністичними державами Європи та Третього світу приєдналися б до наднаціональної економічної та політичної комуністичної федерації. Совєцько-албанські, совєцько-югославські та совєцько-румунські суперечки та розбіжності вирішувалися б на хвилі або, можливо, до початку китайсько-совєцького примирення. Політичне, економічне, військове, дипломатичне та ідеологічне співробітництво між усіма комуністичними державами, на сьогодні частково приховане, стало б чітко видимим. Можливо, навіть могло б бути суспільне визнання, що розколи та суперечки були тривалими операціями з дезінформації, які успішно пошили в дурні "імперіалістичні" сили. Можна уявити вплив цього на західну мораль. У новій всесвітній федерації комунізму нинішні різновиди комунізму зникли б, замінені єдиним, суворим різновидом лєнінізму. Процес був би болючим. Поступки, зроблені в ім'я економічної та політичної реформи, були б відкликані. Релігійне та інтелектуальне інакомислення було б придушене. Націоналізм та всі інші форми справжньої опозиції були б розгромлені. Ті, хто скористався розрядкою для встановлення дружніх західних контактів, були б в переслідувані або засуджені, як ті совєцькі офіцери, які працювали з союзниками під час Другої світової війни. У нових комуністичних державах - наприклад, у Франції, Італії та в Третьому світі - "відчужені класи" були б перевиховані. Були б влаштовані показові судові процеси над "агентами-імперіалістами". Були б вжиті дії проти націоналістичних та соціал-демократичних лідерів, партійних активістів, колишніх державних службовців, офіцерів та священиків. Були б ліквідовані останні залишки приватного підприємництва та власності. Була б завершена націоналізація промисловості, фінансів та сільського господарства. Насправді можна очікувати на повернення всіх тоталітарних рис, знайомих з ранніх етапів совєцької революції та післявоєнних сталіністських років у Східній Європі, особливо в новозавойованих комунізмом країнах. Непереможний та безальтернативний, справжній комуністичний моноліт панував би над світом. Коментарі до призначення Андропова та подальших змін після смерті Брєжнєва Вищенаведені прогнози та аналіз були зроблені під час перебування Брєжнєва на посаді в очікуванні його відставки. Спадкоємність Брєжнєва та інші зміни підтверджують, по суті, обґрунтованість поглядів автора. Наприклад, оперативність призначення Андропова наступником Брєжнєва підтвердила одну з головних тез цієї книги; а саме, що проблема правонаступництва в совєцькому керівництві була вирішена. Практичні міркування про довгострокову стратегію стали головним стабілізуючим фактором цього рішення. Підвищення колишнього начальника КҐБ, який відповідав за підготовку хибної стратегії лібералізації в СССР, свідчить про те, що цей фактор був визначальним у його виборі та надалі вказує на неминуче настання такої "лібералізації" найближчим часом. Становлення Андропова вписується у знайому модель, згідно з якою колишній начальник служби безпеки стає лідером партії, щоб забезпечити важливий крок у реалізації стратегії. Янош Кадар, який проводив так звану "лібералізацію" ("гуляш-комунізм" - прим. пер.) в Угорщині; Хуа Гофен, за якого Китай перейшов до "капіталістичного прагматизму"; і Станіслав Каня, який ініціював польське "оновлення" і визнав Солідарність - усі були колишніми керівниками служб безпеки. Ця закономірність відображає вирішальну роль служб безпеки в "лібералізації" комуністичних режимів. Призначення Андропова також означає, що Шелєпін був би наступником Брєжнєва через його ініціювання підготовки до "лібералізації" в СССР, якби не компрометація Боґданом Сташинскім, який викрив роль Шелєпіна у вбивстві українського лідера в еміграції Степана Бандери, і далі, через викриття автором ролі Шелєпіна в стратегічній переорієнтації КҐБ. Ще одним важливим фактором обрання Андропова була його керівна роль у підготовці до чехословацької "лібералізації" в 1967-68 роках та "лібералізації" в Угорщині, що відбулася, коли він був керівником відділу Центрального комітету, відповідального за відносини з комуністичними країнами, до середини 1967 року. Тому терміни звільнення лідера Солідарності та звістки про призначення Андропова підтверджують ще один момент у книзі: "лібералізація" не обмежиться СССР, а пошириться на Східну Європу та, зокрема, на Польщу. Експеримент із "оновленням" у Польщі повториться знову. Цього разу, проте, він буде з повними стратегічними ініціативами та наслідками проти Західної Європи та НАТО. Призначення Андропова, звільнення лідера Солідарності та запрошення Папи Римського відвідати Польщу в червні 1983 р., зроблене польським урядом, - все це свідчить про те, що комуністичні стратеги, ймовірно, планують переродження Солідарності, створення квазі-соціал-демократичного уряду у Польщі (коаліції комуністичної партії, профспілки та церкви) та політичні та економічні реформи в СССР на 1984 рік і далі. Наступ комуністичних стратегів переслідуватиме наступні цілі: - Створення типового уряду для Західної Європи, що сприятиме включенню так званих єврокомуністичних партій до урядових коаліцій із соціалістами та профспілками. - Розпуск НАТО та Варшавського договору, нейтралізація Західної Європи та фінляндизація Західної Європи загалом шляхом відстоювання європейської колективної безпеки. - Забезпечення ширшої основи та поштовху для розширення антивоєнного руху шляхом активнішої участі католиків та інших вірян на Заході, тим самим примушуючи США до невигідного роззброєння. - Вплив на президентські вибори в США 1984 року на користь кандидатів, які вірогідно мають справу з лідерами "лібералізованих" режимів в СССР та Східній Європі і більше схильні жертвувати військовою позицією США. Діалектика цього наступу полягає в обчисленому переході від старої, дискредитованої совєцької практики до нової, "лібералізованої" моделі з соціал-демократичним фасадом для реалізації стратегії комуністичних планувальників зі створення Об'єднаної Європи. На початку вони ввели варіацію чехословацької "демократизації" 1968 року. На більш пізньому етапі вони перейдуть до різновиду чехословацького поглинання 1948 року. Події точно підтвердили прогноз, що комуністичні стратеги візьмуть на себе політичну ініціативу з роззброєння, особливо проти Західної Німеччини. Поїздка Ґромико в Бонн, запрошення лідерів соціал-демократичної опозиції до Москви та заяви Андропова про ракетні поступки (зроблені для впливу на західнонімецькі вибори) - все це явні ознаки такої політичної ініціативи. Як і очікувалося, комуністична ініціатива показала, що її головною ціллю були соціалістичні партії. Це також показало, що в їхньому керівництві є елементи, вразливі до такої ініціативи, особливо в соціал-демократичній партії Західної Німеччини, які мають погляди анти-НАТО та анти-США, або ті, хто як Брандт та шведський соціал-демократ Улоф Пальме готові прийняти ідею Рапацького про без'ядерну зону в Центральній Європі. Ініціатива посилила також тиск на США на поступки СССР. На думку автора, комуністична ініціатива ще не досягла свого апогею. Як реагуватимуть західнонімецькі соціал-демократи, коли комуністичні режими розпочнуть свою "лібералізацію" шляхом поступок у правах людини, такі як пом'якшення еміграції, надання амністії дисидентам чи зруйнування Берлінської стіни? Можна очікувати, що, спираючись на ці події, активізуються совєцькі агенти впливу в Західній Європі. Більше ніж ймовірно, що ці косметичні кроки будуть сприйняті Заходом як справжні і спричинять возз'єднання та нейтралізацію Західної Німеччини та подальший розпад НАТО. Тиск на США на поступки з роззброєння та компроміс з совєтами буде посилюватися. Протягом цього періоду може спостерігатись фіктивна боротьба за владу у совєцькому керівництві. Не можна виключати, що на наступному з'їзді партії чи раніше Андропова буде замінено молодшим лідером з більш ліберальним іміджем, який буде інтенсивніше продовжувати так звану "лібералізацію". Китайсько-совєцькі зміни Необхідно також прокоментувати розвиток китайсько-совєцьких відносин та їх дії. Направлення Китаєм високопоставленої делегації на похорон голови Президії Брєжнєва на чолі з міністром закордонних справ Хуаном Хуа; проведення переговорів між Хуаном Хуа та Ґромико; і незвичне твердження Хуана Хуа, що характеризує Брєжнєва як "видатного державного діяча Совєцького Союзу", - всі мають певне значення. Особливо значною та суперечливою була згадка про "втрату Брєжнєва, великого державного діяча". Ця характеристика ігнорує той факт, що найгірше ворогування з Китаєм - якщо прийняти загальноприйняту точку зору - відбувалося за Брєжнєва. Така сприятлива оцінка Брєжнєва здається, тим не менше, точною та обґрунтованою, якщо сприймати китайсько-совєцькі бойові дії як стратегічну дезінформацію. Відповідно до аналізу, розробленого в цій книзі, ці події розширюють і посилюють чинність аргументації автора про те, що китайсько-совєцький розкол був дезінформаційною маскою поверх їхньої таємної координації для реалізації їх спільних стратегій. Через таємне стратегічне китайсько-совєцьке співробітництво, знову-таки згідно з цим аналізом, головною метою для втручання совєтів в Афганістан, окрім досягнення його совєтізації, було не оточення Китаю, а примушення Сполучених Штатів та Пакистану до тісного політичного та військового співробітництво з Китаєм. Не є немислимим те, що совєти підуть на поступки в Афганістані, щоб отримати нові стратегічні переваги. Пропозиції Андропова щодо покращення відносин з Китаєм спрямовані не на підрив відносин Китаю зі Сполученими Штатами, а на стимулювання відродження американського інтересу до тісніших відносин з Китаєм, які в даний час сприймаються як послаблені після відходу таких сильних прихильників військового співробітництва Сполучених Штатів - Китай, як Бжезінський та інші. Їх головне призначення - сприяти отриманню Китаєм американської зброї та військових технологій. Совєцька окупація Афганістану також може бути покликана створити більш сприятливі умови для проникнення Китаю в мусульманські країни, капіталізуючи успіхи Китаю в Пакистані. Нещодавня поїздка прем'єр-міністра Китаю до Африки, яка включала візити до Єгипту, Алжиру та Марокко, підтверджує ще один момент у книзі про наявний розподіл праці між Совєцьким Союзом та Китаєм. Схоже, що вплив на мусульманські країни совєцькими стратегами був залишений для Китаю. Що стосується ролі Китаю в реалізації комуністичної стратегії в Європі, китайсько-совєцьке суперництво може бути використане для втручання Китаю в європейську політику під приводом протистояння "совєцькій гегемонії". У цьому випадку китайські стратеги можуть спробувати домогтися угоди на зразок Рапалльської з деякими консервативними урядами Західної Європи. Замах на вбивство Папи Римського Необхідно також прокоментувати спробу вбивства Папи Римського Івана Павла II 13 травня 1981 року. Автор не наївний щодо ставлення, причетності та практики політичного тероризму з боку КҐБ. Раніше у книзі він висловлював думку про те, що совєцька та інші комуністичні служби стоять за політичним тероризмом Червоних бригад в Італії та тероризмом у Західній Німеччині. Питання тут, проте, полягає не в тому, чи контролюють совєти болгарські служби, як вони контролюють інші комуністичні служби, або чи не втягнуті в тероризм у Західній Європі совєти та болгари, а в тому, чи причетні КҐБ і болгарські служби до цього конкретного замаху на вбивство. Для того, щоб зробити оцінку замаху на Папу, недостатньо посилатися на совєцький контроль над болгарською службою. Спершу слід вивчити совєцьке обґрунтування політичних вбивств, а потім вирішити основне питання: чи є у совєцьких стратегів політичний інтерес та реальна потреба вплутуватися в таку справу. Автор не поділяє думку, що в замах на Папу Римського турецького екстреміста Мехмета Алі Агджи були залучені КҐБ і болгарська служба. Цей висновок ґрунтується на наступних причинах: 1. Ця спроба вбивства не вписується в обґрунтування вбивств, які практикує КҐБ. Згідно з розумінням автора, совєцький уряд та КҐБ вдавалися б до політичного вбивства західного лідера лише за таких умов: А. Якщо західному лідеру, який є завербованим совєцьким агентом, загрожує на посаді політичний конкурент. Це ґрунтується на заяві Женіхова, колишнього резидента КҐБ у Фінляндії. Він заявив, що якби його агенту, що обіймає високу посаду, під час виборів загрожувала конкуренція з антикомуністичним соціал-демократом, останній був би отруєний довіреним агентом КҐБ. Б. Якби західний лідер став серйозною перешкодою для комуністичної стратегії та стратегічної програми дезінформації, він був би тихо отруєний на саміті під час переговорів або під час відвідування комуністичної країни, оскільки розрядка надає безліч таких можливостей. Практичний висновок полягає в тому, що західний лідер, який бере участь у просуванні ефективної контрстратегії проти комуністів, не повинен відвідувати комуністичні країни або брати участь у будь-яких зустрічах на вищому рівні з їхніми лідерами. Техніка отруєння була описана в заяві генерала КҐБ Ніколая Желєзнякова на оперативному інструктажі, присвяченому пропозиції вбивства Тіто в 1953 році в Москві. Желєзняков заявив, що головна вимога успіху - це просто фізичний контакт з ціллю, оскільки совєцька служба має технічні засоби (спеціальні отрути) для заподіяння смертельних захворювань, не залишаючи слідів отрути, в результаті чого смерть була б віднесена до природних причин. В. Якщо вбивство лідера надає можливість контрольованому совєцькому агенту зайняти посаду. За словами Ніколая Лєвінова, радника КҐБ в Чехословаччині, це обґрунтування використовувалося як совєцькою, так і чеською службами при вбивстві президента Едварда Бенеша, таким чином звільнивши місце для комуністичного лідера Клемента Ґотвальда. Г. Якщо комуністичний лідер вирішив усунути свого конкурента-комуніста. Загальновідомий факт, що Сталін, спираючись на це обґрунтування, позбувся багатьох своїх конкурентів, зокрема Троцкого в Мексиці. За словами автора, це обґрунтування більше не використовується через припинення боротьби за владу в совєцькому партійному керівництві. 2. З огляду на аргументи та міркування, зроблені в цій книзі про польські події, зокрема ті, що стосуються Солідарності як продукту "зрілого соціалізму", зрозуміло, що немає жодного мотиву такого вбивства (Папи Римського) КҐБ та його комуністичними партнерами. 3. Автор вважає помилковим уявлення про те, що КҐБ є примітивною та неефективною службою, яка б вдалась до використання болгарської служби для вербування найманого вбивці, особливо того, хто був винним у вбивстві прогресивного редактора в Туреччині, хто раніше втік з в'язниці і якимось чином здійснив дивний візит до Болгарії. Згідно з розумінням автора, КҐБ завжди з побоюванням ставиться до використання втікачів, підозрюючи можливість того, що вони є провокаторами поліції. КҐБ не розглядали б такого кандидата, невідомого їм та над яким вони не мають контролю, для операції такої важливості та чутливості. 4. Якби у совєцьких стратегів були підстави для таких вбивств, вони не намагалися б діяти через болгарську службу. Швидше за все, КҐБ здійснила б таку місію через своїх довірених нелегалів або через можливості, доступні польській службі. Добре відомо, що Папа Римський підтримує величезний штат секретарів та кухонну службу, яка майже цілком складається з поляків. Крім того, він приймає відвідувачів з Польщі. Польська служба безпеки через свій антирелігійний відділ вивчала б родичів людей, які працювали у Папи Римського, та використовувала б їх як заручників у підготовці такої операції. Це була б тиха таємна операція. 5. Автор також вважає, що італійські служби, які сильно ослаблені нещодавніми скандалами та розслідуваннями, надто недосвідчені для оцінки стратегічної складності та наслідків такої операції. Цю справу можна оцінити і зрозуміти тільки з точки зору комуністичних стратегів (комуністична лібералізація, західне роззброєння та його наслідки для Заходу). 6. Автор більше схильний погоджуватися з думками ізраїльських та західнонімецьких служб, висловленими у статті в "New York Times" від 17 грудня 1982 р., написаній Генрі Каммом, в якій він стверджує, що це залучення КҐБ у справу про вбивство є відвертою дезінформацією. Однак автор не погоджується зі статтею щодо мети такої дезінформації. На його думку, метою було не підірвати авторитет або дискредитувати Андропова, а сплутати стратегічні наслідки. 7. Існує також серйозна суперечність в діях польського та совєцького урядів щодо цієї справи. Якщо совєцький уряд сприймає Папу Римського як антикомуніста, який бере участь у підривній діяльності проти Польщі та інших комуністичних країн, як це випливає з заяви ТАСС, це не стикується з тим, що польський уряд запрошував Папу Римського відвідати Польщу в червні 1983 року, оскільки всі подібні питання узгоджуються з совєтами. Тут, мабуть, слід додати ще один релевантний коментар. Зважаючи на бурхливі публічні заяви деяких італійських соціалістичних міністрів щодо їх прийняття версій про залучення до цієї справи комуністів, така позиція свідчить про їхню вразливість до помилкової реакції на майбутні польські події. Незважаючи на їх непідробний антикомунізм, вони опинилися б під тиском до сприйняття польської "лібералізації" як стихійної. Глава 26. Що далі? Ця книга намагалась дати об'єктивну оцінку сучасній комуністичній довгостроковій політиці та загрозі, яку вона представляє для Заходу. Оцінка почасти ґрунтувалася на секретній інформації, доступній лише інсайдеру; частково на глибокому розумінні того, як мислить і діє комуністичний стратег; частково на знаннях про політичну перебудову, використання стратегічної дезінформації, масштаби проникнення КҐБ та його вплив на західні уряди; і частково, використовуючи нову методологію, на дослідженнях та аналізі з відкритих джерел совєцьких та комуністичних змін за останні двадцять років. На думку автора, аналіз не залишає сумнівів, що загроза є серйознішою, її масштаби ширші, а кульмінація ще більш неминуча, ніж про це запевняли західні дослідники та політики. Це пояснюється не тим, що вони свідомо применшували загрозу, а справжньою і певною мірою виправданою відсутністю розуміння. Вони сприймають за чисту монету те, що комуністи пропонують їм побачити та почути. Вони приймають існування комуністичної тактичної дезінформації у формі прихованих політичних акцій та підробних західних урядових документів, але не здатні оцінити проблему стратегічної дезінформації у формі комуністичних підробок розбіжностей, розколів та незалежності в комуністичному блоці. Тактичні форми дезінформації покликані відвернути увагу від наступу комуністів на завершальній фазі політики. Стратегічна дезінформація є першопричиною нинішньої кризи в західній зовнішній політиці. Навіть ті, хто визнає небезпеку дезінформації, не можуть уявити, що її можна застосовувати в таких широких масштабах і з витонченістю, що обеззброює. Вони забувають - або, можливо, ніколи повною мірою не усвідомлювали - що їхні попередники були подібним чином обмануті в 1920-х роках, і вони не враховують, що комуністичне проникнення в західні уряди та спецслужби забезпечує точні завчасні попередження та моніторинг реакцій Заходу на дезінформацію. Нелегко, живучи в умовах демократії, прийняти, що тотальна одержимість та відданість світовій революції могла би вижити через шістдесят років, а потім знову спалахнути з новим зарядом бадьорості. Захід, спираючись на власний досвід, очікує, що в комуністичному блоці з'являться розколи і тріщини. Будь-який натяк на розбіжності між комуністичними державами чи партіями жадібно підхоплюється, в той час як докази співпраці ігноруються або неправильно трактуються. Висуваються поспішні дипломатичні ініціативи, засновані на тому, що Захід сприймає як спільні інтереси; розрядка та роззброєння обговорюються з усією серйозністю. Захід визнає комуністичну військову загрозу, але неправильно визначає політичну загрозу. Сполучені Штати з найкращими намірами наполегливо намагалася забезпечити лібералізацію в СССР та Східній Європі своєю політикою в галузі прав людини та заохоченням внутрішнього дисидентського руху; але вони не змогли усвідомити, що дисидентський рух формується і контролюється партійним апаратом і КҐБ, і що шахрайська "лібералізація" цілком може бути наступним важливим кроком програми дезінформації. Проведення реалістичної зовнішньої політики США було ще більше ускладнене деморалізацією розвідувальних та контррозвідувальних служб, що слідували за викриттями у Вотерґейті та понад межі роздутою кампанією обмеження функцій ЦРУ та ФБР. Можливості політичних дій ЦРУ були скорочені, а дві тисячі досвідчених офіцерів були звільнені у відставку. Особливої шкоди було завдано контррозвідці США, завданням якої має бути аналіз комуністичної політики та тактики, прогнозування комуністичних намірів і таким чином допомога з захисту нації та її спецслужб від комуністичного проникнення, підривної діяльності, агентів впливу та дезінформації. Що можна встигнути зробити в останню годину? Зі всією належною обережністю, автор вважає, що його книга не була б повною, доки він не змалює напрямок, у якому, як він відчуває, зараз повинен рухатись Захід. Для стислості труднощі реалізації відкидатимуться. Цілі заявлені прямо та безкомпромісно. Незважаючи на те, що час швидко спливає, співвідношення сил між Сходом і Заходом ще не змінилося незворотньо. Захід досі може відновити ініціативу і зірвати комуністичну стратегію щодо ізоляції Західної Європи, Японії та Третього світу від США, але це непростий шлях. Початкова ініціатива повинна бути впевненою, і вона має надходити від Сполучених Штатів. Переоцінка Логічним наслідком доводів цієї книги та нової методології, яку вона запроваджує, є те, що група визнаних американських експертів повинна переглянути і переоцінити комуністичну політику, тактику та стратегію за останні двадцять років. Ці експерти повинні походити з розвідки, контррозвідки, військових та дипломатичних служб та з академічного світу. Вони повинні мати підтримку керівників служб або установ у наданні науково-дослідних засобів і повинні мати доступ до всієї інформації та записів, що стосуються комуністичних державних та партійних справ починаючи з 1950-х років. Їх звіт повинен визначати комуністичну довгострокову стратегію, передбачати її хід дій, оцінювати її масштаб у часі, оцінювати політичну силу комуністичного блоку та підривний потенціал комуністичного руху, викривати комуністичну дезінформацію та оцінювати масштаби та наслідки комуністичного проникнення та діяльності агентів впливу всередині США та інших урядів. Розпочавши власну практику з виявлення фактів та очищення розуму від маніпуляцій, Сполучені Штати повинні наступним кроком намагатися надихнути союзників на відновлення єдності на нових засадах. Оскільки провокація розділення і тертя між країнами-членами Західного альянсу є однією з першочергових цілей комуністичної довгострокової стратегії, важливо, щоб усі уряди Заходу та їхні народи мали чітке розуміння цієї стратегії та дезінформації що її підтримує, перш ніж набудуть чинності будь-які інші виправні заходи. Ось чому спершу потрібна переоцінка загрози. В ідеалі кожна велика західна країна повинна, як і США, створити власну комісію розслідування комуністичної політики, тактики та стратегії за відображенням у власних розвідці, контррозвідці, військовій розвідці та дипломатичних матеріалах за останні двадцять років. Для протидії комуністичній стратегії та перехопленню ініціативи на Заході необхідна нова західна стратегія, заснована на справжньому розумінні ситуації, політики та стратегічної дезінформації комуністичного блоку. Без чіткого оцінювання оманливого характеру китайсько-совєцького суперництва та "лібералізації" та розколів у комуністичному світі, західні уряди, незалежно від їх політичного складу, не зможуть оговтатися від кризи у своїй зовнішній політиці та ризикують увійти у хибні союзи з однією комуністичною державою проти іншої. По можливості на період переоцінки слід вводити мораторій на будь-яку форму зближення з будь-яким членом комуністичного блоку. Наступною могла б бути публікація союзного документу про оборону, в якому спокійно і чітко викладена узгоджена загальна західна оцінка поточної політики комуністичного блоку та засобів, які використовуються для її здійснення. Публічному обговоренню цих результатів сприяли б конференції західних урядів, політичних угруповань, таких як Соціалістичний інтернаціонал, та лідерів поміркованих, прозахідних країн Третього світу; паралельно відбувався б професійний обмін досвідом між західними службами розвідки та контррозвідки. Ефект, який мало б викриття в такому масштабі, не варто недооцінювати. Лідери та стратеги комуністичного блоку виявили б, якщо західна оцінка була правильною, що їх стратегічні наступальні дії та маневри в плані обману були викриті. Ініціатива була б зірвана. Їх складні політичні, дипломатичні та дезінформаційні операції, які все ще знаходяться на стадії підготовки, в разі продовження підтвердили б правильність західних оцінок. Народи комуністичного блоку, більшість з яких вперше дізнавшись про обман, на якому ґрунтувалася політика їхніх країн, - незалежно від їх почуття моральності цього - зрозуміли б, що це б не працювало в майбутньому і що їхні лідери зазнали поразки. Поки комуністичний режим залишається успішним, народ може бути примушений іти з ним в ногу. Саме коли встановлюється невдача, або, принаймні, відсутність нових успіхів, як було показано в Угорщині та Польщі в 1956 році, можливі реальні та радикальні зміни. Викриття збанкрутілої політики призвело б до потужного політичного тиску на комуністичних лідерів та їхні режими, партії та уряди, можливо, змусивши їх змінити свою поведінку в міжнародних відносинах. Слабкі духом на Заході будуть стверджувати, що публічне проголошення того, що повне значення комуністичної загрози вже визнано і що через це реалізується реалістична реакція, призведе лише до спонукання комуністичних лідерів до відкрито безкомпромісної позиції і навіть до війни. Але чи витримує критику цей аргумент? Якщо загрозу буде правильно оцінено та належно пояснено, громадській думці буде зрозуміло, що, хоча дезінформація могла приховати наміри комуністичної політики, її лінія навряд чи могла бути суворішою. Дійсно, якби західне викриття призвело до повернення комуністичного моноліту - Китай і СССР "примирилися", Румунія та Югославія відкрито повернулися назад - це не стало б причиною для тривоги. Для Заходу це було б найвигіднішим з усіх можливих рішень, оскільки це означало б, що комуністичному блоку довелося відступити; і що західні прорахунки, які блок так довго і важко створював, залишилися б невикористаними, в той час як вроджена сила Заходу залишалася незмінною. Крім того, це мало б корисний вплив на народи західних країн. Повноцінний комуністичний блок, звільнений від всіх ілюзій щодо розколів і тріщин, надихнув би їх зімкнути ряди і постати перед реальністю. Він показав би, що їхні уряди зробили правильну оцінку. Це відкрило б можливість для маневру, під час якого можна було виправити минулі помилки. Це додало б солідарності альянсу та твердості всьому некомуністичному світу, що можна було б дати відповідь комуністичним лідерам: "Ми подивились крізь вашу дезінформацію та прикидання; ми розуміємо вашу подвійну гру; зараз ми закликаємо зупинитись". Циніки на Заході стверджуватимуть, що уявлення про те, що в останню годину комуністичну загрозу можна уникнути закликами зімкнути ряди та об'єднатись - це ілюзія. Народи Заходу ненавидять уніформність; нації Заходу ніколи не відмовляться від своїх традицій незалежності. Спільна справа може їх зблизити, але жодна справа ніколи не тримала їх разом тривалий час. Однак треба пам'ятати про попередження, яке зробив професор Elliot Goodman у своїй книзі "The Soviet Design for a World State" (ст. 487): "Комуністи діяли обережно, стикаючись із сильною зовнішньою силою, та агресивно, коли їх спокушала слабкість. Якщо одним із головних джерел слабкості сучасного некомуністичного світу вважати його роз'єднаність, то найнадійніший спосіб ведення війни полягає в тому, щоб забезпечити вірогідно полегшені цілі для совєцьких завоювань шляхом смути чи нехтування з боку несовєцького світу формулюванням безпомилкової конструктивної політики". Тим, хто, як і автор, був вихований у комуністичному світі, хто від початку займався комуністичною справою лише для того, щоб у зрілості відкинути її етичний кодекс, важко повірити, що, зіткнувшись з неминучим підпорядкуванням комуністичному способу життя, західні країни не змогли би виявити тривалу ідеологічну та політичну солідарність. Солідарність не означає підпорядкування. Духовна сила Заходу полягає у його свободі та різноманітності, але свободу та різноманітність не слід культивувати до такої міри, де вони стають перешкодою для виживання. Для досягнення тривалої солідарності, яка може протистояти комуністичному виклику, Захід повинен внести ряд принципових змін до своїх ставлення, спрямованості та контрстратегії. Ці зміни логічно випливають із розуміння довгострокової комуністичної політики; вони прагнуть зірвати те, що комуністичні стратеги мають на меті досягти. Перш за все, західний альянс повинен оновити відчуття спільної мети, спільних інтересів та спільної відповідальності. Основні причини внутрішніх суперечок слід усунути або пом'якшити. Ці причини включають: національні суперництва, які сягають глибоко в історію; недовіру, яку зберігають американські консерватори та європейські соціал-демократи; щораз більшу ворожнечу між консерваторами та соціалістами всередині Західної Європи. Кінець національних суперництв Поглиблені національні суперництва та підозри між націями Західної Європи, між Західною Європою та Америкою, а також між Америкою та Японією повинні якось контролюватись. Незважаючи на трагічні конфлікти минулого, не дивлячись на теперішню взаємну недовіру, усі передові нації некомуністичного світу зараз мають демократичний процес правління, свободу опозиції та інакомислення та економічну систему, яка, принаймні частково, тримається на вільній ринковій конкуренції. Якби народи цих країн усвідомили, що комуністична загроза їхньому способу життя, далека від занепаду, як вони вважали, зараз наступає їм на п'яти; якби вони побачили, що якщо вони не представлятимуть згуртовану силу перед викликом комуністів, їх повисмикують один за одним; безумовно, тоді б вони наполягали на тому, щоб їхні уряди усунули свої розбіжності. Національні інтереси вже не можуть бути захищені суто національними зусиллями. Комуністична загроза зараз настільки грізна, що для будь-якої нації, будь то Франція чи навіть США, залишатись осторонь від альянсу є нераціональним та потенційно самогубним. Союзники мають самостійно створити, а потім підпорядкуватись якій-небудь формі наднаціонального органу для координації політики. Можливо, найефективнішим початковим кроком була б пропозиція США пожертвувати мірою свого власного суверенітету на користь такого органу, якби західноєвропейські країни вчинили так само. Ідеологічна солідарність Відмінності американських консерваторів та європейських соціал-демократів у їхньому ставленні до капіталізму не мають послаблювати Атлантичний альянс. Соціал-демократи зараз надійно закріпилися в Західній Європі. Їх економічні ідеали демонструють деякі спільні риси з комуністичною системою та помітно відрізняються від американських економічних ідеалів. Але, як і американці, європейські соціал-демократи розглядають демократичні свободи як сакральні; стикаючись з комуністичною загрозою, ці групи є природними союзниками. Вони об'єдналися, зіткнувшись із "поліцейським соціалізмом" Сталіна; тепер вони мають знову об'єднати сили, щоб зіткнутися з більш підступним обманом "комунізму з людським обличчям". Їх спільний інтерес є переважаючим, оскільки як Європа, так і Америка є об'єктами політичного наступу, який прагне скористатись нагодою, щоб врешті решт їх потім придушити. У самій Європі консерватори та соціал-демократи повинні зблизитись, бо обом потрібно захистити себе від щораз більшого радикалізму крайньої лівої частини європейського соціалізму, який, якщо не буде скоро зупинений, неминуче призведе до єдиного фронту з комуністами. І консерватори, і соціал-демократи повинні розуміти і разом боротися з комуністичною довгостроковою стратегією; від цього залежить виживання обох. Глибокий самоаналіз Захід повинен докласти зусилля, які зараз він витрачає на розрядку, SALT та європейську колективну безпеку (в комуністичному стилі), щоб зосередитися на власних справах. Передові країни страждають від апатії, яка випливає з розчарування. Рясніє критика традиційних цінностей та національних інститутів. Збройні сили та військово-промислова машина не мають поваги; розвідувальні та безпекові служби перебувають під тиском; приватні підприємства, представлені мультинаціональними концернами, тавруються як жадібні до грошей та влади; у США принижується навіть президентство. Кожна окрема нація має знайти свій спосіб відновити почуття власної гідності, перш ніж західний альянс зможе перехопити ініціативу. Початок міг би відбутись, якби думаючі та відповідальні чоловіки та жінки - від політичних партій, робітничого руху, університетів, ЗМІ - сформували міжпартійні політичні союзи на захист демократичних інститутів. Розширення оборонних альянсів В якості головної стратегічної мети Захід повинен прагнути розширити свою оборонну організацію, запропонувавши іншим країнам під загрозою поділяти безпеку та обов'язки членства в НАТО. Японія, Австралія, Бразилія, Індонезія, Сінгапур, Нігерія, Пакистан, Саудівська Аравія та Ізраїль - довільні приклади країн з перспективою приєднання до некомуністичного оборонного союзу; тим самим вони підняли б західне оборонне планування з регіонального до глобального виміру. Переваги були б взаємними, виходячи за межі суворих оборонних міркувань, гарантуючи постачання нафти для Заходу. Питання про єдність некомуністичних націй розглянув H.C. Allen у своїй книзі "The Anglo-American predicament". Вона актуальна і досі. Окрім розширення формальних альянсів, слід розвивати тісніші стосунки з країнами, що розвиваються. Публічне викриття довгострокової політики комуністичного блоку щодо них та ролі троянських коней Югославії, Румунії та Куби має само по собі попередити лідерів цих країн про загрозу. Але західна мета має полягати не просто у зриві комуністичних намірів, а у зміцненні політичної та економічної основи для їх незалежного розвитку. Національне суперництво, сфери впливу та патронаж були б замінені спільними зусиллями з надання допомоги, торгівлі та кредитування підприємливим молодим націям не лише для майбутнього комерційного прибутку, але для формування їх національних традицій на демократичній основі та проти комуністичної підривної діяльності. Західний військовий альянс повинен підтримувати перевагу, а не паритет, у ядерній зброї. Переорієнтація спецслужб Розвідувальні, контррозвідувальні та безпекові служби західних країн повинні бути посилені та переорієнтовані на відповідність зміненому напрямку комуністичної загрози. Протидії традиційному шпигунству та збору інформації КҐБ слід більше не надавати підвищений пріоритет; головне завдання зараз полягає в нейтралізації політичної шкоди, заподіяної комуністичними агентами впливу та дезінформацією. Оцінка проблеми дезінформації повинна бути піднята з тактичної на стратегічний рівень. Для пояснення комуністичних дій та виявлення комуністичних агентів впливу західним службам слід використовувати нову методологію. Для обміну досвідом, координації операцій та проведення досліджень моделей дезінформації має бути створений центральний координаційний штаб, що працюватиме від імені служб безпеки та дипломатичних служб усього західного альянсу. Слід відновити безпековий догляд всіх останніх важливих емігрантів, в тому числі "дисидентів". Їх минуле та діяльність слід переглянути у світлі комуністичної довгострокової політики та дезінформації. Дипломатичне роз'єднання Щоб захистити себе від стратегічної дезінформації комуністів та активістської дипломатії, західні держави повинні досліджувати кожну політичну акцію на її справжній мотив. Обговорення розрядки, переговори SALT та комуністичні пропозиції щодо європейської колективної безпеки повинні бути розірвані або відхилені. Не повинно бути незалежних консультацій між комуністичними лідерами та країнами-членами альянсу. Кількість західних місій на комуністичній території має бути зменшена до мінімуму (оптимально, не більше двох-трьох), і в дозволі комуністичних місій та делегацій на Захід слід дотримуватись суворої пропорційності. Відмова від торгівлі та передачі технологій Комуністичний блок все ще прагне підняти економічний та промисловий потенціал своїх відсталих членів - серед яких Китай - і ще більше посилити свою військову силу. Відмова від торгівлі, кредитних послуг та технологічних ноу-хау затримує виконання цих програм; напружує економіку більш розвинених членів, таких як СССР та Чехословаччина; і, зрештою, викликає незадоволення населення. Відмова від надання кредитних послуг має ще одну перевагу в тому, що вона обмежує комуністичні можливості завдання шкоди західній економіці. Економічні обмежувальні дії Заходу потрапляють в найбільш вразливі місця комуністичного блоку, тому їх слід невблаганно просувати проти кожної країни блоку, включно з Югославією, Румунією та Польщею. Для ведення економічного наступу слід створити центральний координаційний та планувальний штаб. Ізоляція комуністичних партій Довгострокова стратегія комуністичного руху полягає в розширенні його політичної бази в некомуністичних країнах шляхом формування єдиного фронту з соціалістичними та націоналістичними партіями; коли буде досягнута парламентська більшість, комуністи прагнутимуть шляхом розвитку позапарламентських масових акцій домогтися кардинальних змін у демократичній системі. Ця хитрість буде успішною лише в тому випадку, якщо демократичні партії в центрі комуністичної уваги будуть або неінформовані про комуністичні наміри, або уявлятимуть, що вони можуть контролювати результат. Викриття комуністичної довгострокової політики, стратегії та тактик та майбутньої підробної лібералізації у Східній Європі з її наслідками для Заходу, зокрема, для країн з єврокомуністичними партіями, повинні попередити несвідомих та відсторонити обдурених. Звернення до народів комуністичного блоку Захід не має покладати свої сподівання справжніх змін в комуністичної імперії на комуністичних лідерів чи дисидентів (винахід КҐБ). Люди - росіяни, китайці та громадяни Східної Європи - незважаючи на західні помилки та прорахунки, все ще є потенційними союзниками. Саме до народів комуністичного блоку має звертатись західна зовнішня політика. Їх слід відрізняти від своїх правителів і від хибної опозиції, винайденої службами їх правителів. Вони очікують, що до них звертатимуться як до рівних та як до союзників. Їм хочеться почути правду простими, неприкрашеними словами про комуністичну та західну політику, успіхи та невдачі. Вони поважатимуть справжню картину, включно з вадами, керівних моральних, політичних та економічних принципів Заходу. Вони вислухають викриття політики та недоліків своєї власної країни, за умови, що ті будуть викладені фактично та безпристрасно, але сподіватимуться не менш чітко почути про наслідки заходів, які для боротьби з ними вживає Захід. Якщо протягом кількох років народи комуністичного блоку могли б бути об'єктивно і сумлінно поінформовані про те, що відбувається у навколишньому світі, то одного дня вони могли б знайти способи перетворити свої думки на дії. Наступні пів століття Припустимо, все, що тут було запропоновано, мало відбутися. Припустимо, західний альянс публічно проголосив своє усвідомлення того, що він ошуканий комуністичною дезінформацією, що його політика розрядки та скорочення озброєння була результатом омани, і що тепер альянс об'єднався у своїй рішучості відповісти на виклик. Що тоді? Очевидно, що не може бути швидкого вирішення ідеологічної боротьби, яка триває невпинно з 1917 року. Можливо, що рішення ніколи не буде. Можливо, два табори, кожен з яких представляє спосіб життя, незумісний з іншим, повинні протягом усього передбачуваного часу протистояти один одному. Але чи це настільки погано? Чи немислимо, що ідеологічна та політична конкуренції повинні стати постійними? Чи не найкращим способом розібратися є відкрита конкуренція між двома принципово протилежними системами? Чи не можуть дві системи, змагаючись одна з одною, вдосконалювати одна одну? Здається, є три можливі сценарії, навколо яких буде написана історія наступного півстоліття: В першому комунізм, не зустрічаючи ні ідеологічного, ані політичного опору із боку Заходу, продовжує свій теперішній курс до роззброєння, потім до конвергенції із Заходом на власних умовах, і так до світового панування. В другому, Захід вчасно усвідомлює характер комуністичної загрози, вирішує власні національні проблеми, об'єднує некомуністичний світ та проводить політику відкритої конкуренції між двома системами; в результаті народи комуністичного блоку відмовляються від своїх лідерів, а комуністична імперія розпадається. Третій сценарій нагадує другий, за винятком того, що обидві системи залишаються незмінними, а конкуренція триває дуже довго. І чи скаже хтось, що жорстка конкуренція між двома протилежними системами влади, кожна забезпечена ядерним стримуванням, не виявиться плідною? Але де ті державні діячі, які визнають цей шлях як шанс для міжнародної безпеки і поведуть ним свої народи? Примітки Текст доповнений примітками перекладача, наведеними до кожної глави після переліку авторських приміток. Передмова редакторів П1. Примітка перекладача: Більше супутньої інформації про наслідки втечі Ґоліцина можна отримати з книги: Edward Jay Epstein "Deception: The Invisible War Between the KGB & the CIA", 1989 Передмова автора П1. Примітка перекладача: деякі відсутні імена до прізвищ звірялись з польським перекладом книги: "Nowe kłamstwa w miejsce starych", Biblioteka Służby Kontrwywiadu Wojskowego, Warszawa, 2007 Глава 1. Проблеми, що чекають на західних аналітиків 1. Визнання цього можна побачити, приміром, в Leonard Schapiro "The Communist Party of the Soviet Union", Random House, New York, 1960, ст. 542: "Секретність, якою СССР зміг оточити себе, була розвіяна, значною мірою в результаті свідчень, які змогли забезпечити тисячі совєцьких громадян, які були переміщені під час війни та не могли повернутися. Вперше серйозне академічне вивчення совєцької історії, політики та економіки надало некомуністичним країнам основу для протидії твердженням совєцької пропаганди про саму себе". 2. БСЕ, том 13 (1952), ст. 566. Видавець - "Національна академія наук", "Велика совєцька енциклопедія" в Москві. Це друга редакція, видана наприкінці 1940-х та початку 1950-х. Від 1957 року додруковувались додаткові томи. Надалі посилання на БСЕ з роком в дужках матиме на увазі додатковий том. Глава 2. Модель дезінформації: "слабкість та еволюція" П1. Примітка перекладача: https://uk.wikipedia.org/wiki/Операція_«Трест» П2. Примітка перекладача: до руху "Смєна вєх" відносились, зокрема, Михайло Грушевський та Володимир Винниченко. Дивіться по темі https://uk.wikipedia.org/wiki/Зміновіхівство Глава 3. Модель дезінформації: "фасад і міць" 1. У XVIII столітті граф Потьомкін організував річкову подорож для своєї государині Катерини II та послів до її двору. Прагнучи показати високий рівень життя місцевого селянства під її правлінням, на березі річки було побудовано штучні пересувні селища. Як тільки царська баржа минала села, їх поспішно демонтовували і знову збирали для демонстрації далі по ходу баржі. Примітка перекладача: https://en.wikipedia.org/wiki/Potemkin_village 2. Колишній голова совєцької розвідки в Швеції та інших країнах. П1. Примітка перекладача: під попутниками маються на увазі союзники комуністів з лівих та ліберальних кіл - з польського перекладу. https://en.wikipedia.org/wiki/Fellow_traveller Глава 4. Модель дезінформації: "перехід" 1. Ці твердження ґрунтуються на офіційних записах виступів різних членів Президії під час XX з'їзду партії, включно з Хрущовим, Малєнковим, Молотовим, Мікояном та Каґановічєм. П1. Примітка перекладача: Грузинське антикомуністичне повстання 1924 року: https://en.wikipedia.org/wiki/August_Uprising Вірменське антикомуністичне повстання 1921 року: https://en.wikipedia.org/wiki/February_Uprising Антикомуністичний партизанський рух країн Балтії часів Другої світової: https://uk.wikipedia.org/wiki/Лісові_брати П2. Примітка перекладача: https://uk.wikipedia.org/wiki/Справа_лікарів Глава 5. Нова політика і стратегія дезінформації 1. Дивіться статті Мао "Об историческом опыте диктатуры пролетариата" та "Ещё раз об историческом опыте диктатуры пролетариата", опубліковані в "Правдє" 5 квітня та 29 грудня 1956 відповідно. Мао писав: "Сталін зробив кілька серйозних помилок як у внутрішній, так і у зовнішній політиці Совєцького Союзу. Методи роботи Сталіна, засновані на самоуправстві, певною мірою зашкодили принципу демократичного централізму в партійному житті та державному управлінні Совєцьким Союзом, порушили в деякій частині соціалістичну законність. Оскільки Сталін в багатьох галузях серйозно відривався від мас, одноосібно ухвалював рішення по багатьом важливим установкам, він неминуче припускався серйозних помилок. Ці помилки особливо помітно проявились в питанні ліквідації контрреволюції та в питанні відносин з деякими країнами. Стосовно ліквідації контрреволюції, Сталін покарав багатьох контрреволюціонерів, яких треба було покарати, і здебільшого вирішив задачі на цьому фронті; але поряд з тим необґрунтовано звинуватив багатьох відданих комуністів та хороших громадян, що призвело до серйозної шкоди". Примітка перекладача: оригінали статей містяться в інших випусках газети: за 7 квітня та 30 грудня 1956. Переклад уривку - з оригіналу статті в номері за 30 грудня 1956, no. 365, ст. 3. Наведений в книзі уривок не є буквальним перекладом та містить формулювання про 37й рік, "невинних" (замість "відданих комуністів та хороших громадян") та "втрати для світового комунізму". 2. Дивіться, наприклад, промови 1956 року Мао, Лю Шаоці та Дена Сяопіня. 3. В грудні 1957 члени партії в Інституті КҐБ, включно з автором, прослухали таємний брифінг генерала Алєксєя Курєнкова щодо листопадової наради країн блоку, який відвідував нараду та був особисто інструктований генералом Сєровим. Ця та інша до цього часу неопублікована інформація взята з цього брифінгу. 4. Протягом цих років автор служив в Інституті КҐБ та штаб-квартирі КҐБ. 5. Problems of Peace and Socialism (Проблемы мира и социализма), також відоме як World Marxist Review (WMR), грудень 1960 та січень 1961. 6. Звіт автора щодо дезінформації ґрунтується на статтях Шелєпіна в секретному журналі КҐБ "Чєкіст"; на рукописі Попова та на спілкуванні автора з Ґріґорієм Ґріґорєнко, Васілієм Сітніковим, Кєліним, Костенко та Смірновим з Відділу дезінформації. Автор запозичив книгу Попова в бібліотеці під приводом оцінки документів у Відділі інформації КҐБ для того щоб відрізняти інформацію від дезінформації. Бібліотекарі кликали його двічі на день з питанням, коли він поверне книгу. 7. Лєнін, Твори, 5те видання, том 45 (Державне видавництво політичної літератури, Москва), ст. 63. 5-те видання було підготовлене Інститутом марксизму-лєнінізму та опубліковане ЦК КПСС протягом кінця 1950-х та початку 1960-х. 8. "Вопросы истории КПСС", no. 4 (1962), ст. 152. 9. Sun Tzu, "Art of War", переклад Samuel B. Griffith, Oxford University Press, London, 1963, ст. 45-56, 66, 93, 183, 190, 191. 10. Дивіться главу 16 "Четверта операція з дезінформації: китайсько-совєцький розкол", розділ "Китайсько-совєцькі тертя 1950-1957 років та їх усунення" 11. Суперечки між партійними лідерами були безнадійні. Націоналізм був досі живим всередині КПЮ. Тіто погодився з цим в розмовах з совєцькими лідерами в 1955 та пообіцяв розібратись. Тим не менше, він додав, що на нейтралізацію та викорінення піде час. П1. Примітка перекладача: наступне пояснення стосується термінології щодо міжнародних комуністичних нарад 1957 та 1960 років у Москві та їх результатів. Роль нарад Розпустивши Комінтерн в 1943 році на вимогу союзників, Сталін в 1947 році започаткував аналогічну мережу - Комінформ. Після розпуску Комінформу 17 квітня 1956 року, формально аналогічну координаційну функцію виконали наради учасників комуністичного руху в Москві в листопаді 1957 році (наприклад, R. Craig Nation "Black Earth, Red Star: A History of Soviet Security Policy, 1917–1991", Cornell University Press, 2018, p. 230). Роль результатів нарад показана, приміром, в передмові до тексту доповіді наради 1960 року, викладеної марксистським інтернет-архівом marxists.org: "Цей памфлет містить повний і авторизований текст заяви 81 комуністичної та робітничої партій, яка відбулася в м. Москва, СССР, у листопаді 1960 р. Заява, видана 5 грудня, наробила всесвітнього галасу і широко обговорювалася у пресі та радіо. Однак у США лише New York Times надрукував заяву повністю [7 грудня], хоча й у грубому та несанкціонованому перекладі, що містив багато помилок. Цей текст передруковано із випуску марксистського щомісячного видання Political affairs за січень 1961 р. та публікується у формі брошури як громадська послуга через широкий та інтенсивний інтерес до його аналізу сучасної світової ситуації та перспектив на майбутнє". https://www.marxists.org/history/international/comintern/sino-soviet-split/other/1960statement.htm Окрему увагу як ключове сучасне довідкове джерело заслуговує російський розділ вікіпедії. Інформація розглянута станом на початок 2020 року. В підсумку, в російській вікіпедії відсутні відповідні статті про наради та їх результати. Побіжні згадки результатів двох конференцій - "Декларації" та "Маніфесту миру" - є в статтях про совєцько-югославські відносини та марксистський ревізіонізм. Стислий опис обох конференцій є в статті про совєцько-албанський розкол. Обидві наради грають ключову роль в книзі та іншій аналітиці, тому заслуговують на детальний розгляд. Термінологія нарад Назва в російськомовних джерелах (включно з однойменними друкованими матеріалами результатів нарад та щорічними випусками БСЕ) - "[международное] совещание [представителей] рабочих и коммунистических партий [социалистических стран]". Приклад російською: "Совещание коммунистических и рабочих партий социалистических стран", "Ежегодник БСЭ", Москва, 1958, ст. 19. Відповідна вживана англійська назва - "[international] meeting of communist and workers parties" (IMCWP). Обидві наради висвітлені в англійському розділі вікіпедії. https://en.wikipedia.org/wiki/1957_International_Meeting_of_Communist_and_Workers_Parties https://en.wikipedia.org/wiki/1960_International_Meeting_of_Communist_and_Workers_Parties Відповідна англомовному перекладу назва фігурує, наприклад, у виданні 2013 року. Матеріали конференції були перевидані видавництвом "Российская политическая энциклопедия" під редакцією Н.Г.Томіліної у книзі "Наследники Коминтерна. Международные совещания представителей коммунистических и рабочих партий в Москве (ноябрь 1957 г.)". Стаття "Коммунистический интернационал" вказує як наступника серію конференцій - "Международная встреча коммунистических и рабочих партий" (МВКРП), щорічні з'їзди якої мають повністю ідентичну англомовну назву до серії нарад, започаткованих в 1957 році, тобто IMCWP. Також стаття "Коммунистический интернационал" вказує, що серія нарад з 1957 року замінила собою, окрім СЕВ та ОВД, попередньо скасований Комінформ, при цьому IMCWP/МВКРП бере початок в 1998 році із попередньої конференції International Communist Seminar (ICS) в Брюсселі, яка проводилась з 1992 по 2014 рр. - що так само не має відношення до "IMCWP 1957 року". На додаток, назва МВКРП є перекладом назви з англійської "IMCWP 1998 року", в той час як з "IMCWP 1957 року" відбувалось навпаки; тому в російському перекладі "IMCWP 1998 року" присутні варіанти "встреча" або "совещание", що спантеличує додатково. Про координацію комуністів після листопадових нарад 1957 та 1960 року - дивіться главу 23. Згадка в статті "Советско-албанский раскол" вказує наради як "Московские совещания". Наради 1957 року https://ru.wikipedia.org/wiki/Советско-албанский_раскол#Московское_совещание_1957_года Книга "Наследники Коминтерна" вказує назви нарад наступним чином: "Совещание представителей коммунистических и рабочих партий 12 социалистических стран" 14-16 листопада та "Совещание представителей коммунистических и рабочих партий 68 социалистических и капиталистических стран мира" 16-19 листопада. На "нараді 64 партій" були присутні 68 партій, 4 з них підпільно через загрозу переслідування у своїх країнах. Ключовими документами за результатами московських нарад 1957 року стали: - "Декларация совещания представителей коммунистических и рабочих партий социалистических стран" - з наради 14-16 листопада 1957 року - "Манифест мира" - з наради 16-19 листопада 1957 року Матеріали наради були видані в "Документы совещания представителей коммунистических и рабочих партий, состоявшихся в Москве в ноябре 1957 года", "Госполитиздат", Москва, 1957 Нарада 1960 року https://ru.wikipedia.org/wiki/Советско-албанский_раскол#Московское_совещание_1960_года За матеріалами статті: "1-21 жовтня 1960 року в Москві працювала підготовча комісія зі складання проекту Заяви. [...] Нарада представників комуністичних та робітничих партій проходила в Москві з 10 листопада по 1 грудня 1960 року". Заяву наради підписала 81 партія. Матеріали наради були видані в "Документы Совещания представителей коммунистических и рабочих партий", "Госполитиздат", Москва, 1960 Ключовим документом за результатами московської наради 1960 року стала заява: "Заявление Совещания представителей коммунистических и рабочих партий". Термінологія перекладу В оригінальному тексті нарада 14-16 листопада 1957 року позначена як "conference of bloc communist parties", нарада 16-19 листопада 1957 року - "congress of sixty-four communist parties", та листопадова нарада 1960 року - "eighty-one-party congress". Щодо московської міжнародної наради комуністичних партій 16-19 листопада 1957 року в тексті перекладу вживатиметься "нарада 64 партій" (згідно з оригіналом). Результатом наради голів комуністичних держав 14-16 листопада 1957 року стала "Декларація", результатом наради представників всіх комуністичних партій світу 16-19 листопада став "Маніфест миру". Щодо московської міжнародної наради в листопаді 1960 року вживатиметься "нарада 81 партії". В оригінальному тексті книги та в цьому перекладі замість оригінальної назви ключового результату "наради 81 партії" ("Заяви") буде вживатись назва "Маніфест" (відповідно до "Manifesto" в тексті); таким же чином він фігурує, наприклад, у доповіді "Communist and Workers Parties Manifesto Adopted November-December, 1960: Interpretation and Analysis. Hearings Before the Subcommittee to Investigate the Administration of the Internal Security Act and Other Internal Security Laws of the Committee on the Judiciary, United States Senate, Eighty-seventh Congress, First Session, on Jan. 26, Feb. 2, 1961" Наступна підсумкова нарада за результатами наради 1960 року відбулась в Москві з 5 по 17 червня в 1969 році і згадана в главі 23. https://en.wikipedia.org/wiki/1969_International_Meeting_of_Communist_and_Workers_Parties П2. Примітка перекладача: текст промови Хрущова був опублікований в журналі "Комуніст", no. 1, 1961, ст. 3, під назвою "За новые победы мирового коммунистического движения: к итогам Совещания коммунистических и рабочих партий. Доклад, произнесенный на общем собрании партийных организаций Высшей партийной школы, Академии общественных наук и Института марксизма-ленинизма при ЦК КПСС 6 января 1961 года". П3. Примітка перекладача: дивіться приклад в примітці до глави 25 про виступ Лєніна на III конгресі Третього інтернаціоналу. Глава 6. Доповідь Шелєпіна та зміни в організації 1. Автор читав та досліджував доповідь Шелєпіна в Інституті КҐБ під час навчання. П1. Примітка перекладача: https://pl.wikipedia.org/wiki/Siergiej_Fiedosiejew Глава 7. Нова роль спецслужб 1. Матеріали засновані на таємних лекціях, які прослуховували службовці КҐБ від заступника міністра оборони, відповідального за наукові та технічні дослідження. 2. Інформацію оприлюднила французька влада в 1962-63 рр. 3. Дивіться статтю Henry Hurt у випуску "Reader's Digest" за жовтень 1981 року, яку незалежно підтримав George Lardner, Jr. в статті у "Washington Post" 3 вересня 1981. Відповідно до Hurt, ФБР переглянула справу "капелюха" стосовно агента КҐБ, якого ФБР вважало своїм надійним агентом починаючи з 1962 року, частина відомостей від якого досягала Білого дому. ФБР зробило висновок, що "капелюх" був в підпорядкуванні Москви протягом часу його роботи на ФБР. Якщо це так, це підтверджує те, що совєти активно створювали нові канали дезінформації на початку 1960-х, і уряд США зобов'язаний перед суспільством надати офіційну доповідь стосовно активності совєцького шпигуна та наданої ним дезінформації. Така публікація стала б революційним внеском в просвітництво для західних журналістів та дослідників стосовно комуністичної активності та для широкого загалу щодо стратегічної комуністичної дезінформації. Вона б пролила світло на конкретні теми совєцької дезінформації, зокрема про відносини всередині блоку, та проілюструвала яким чином подібна дезінформація формувала або впливала на відносини США протягом розглянутого періоду. Примітка перекладача: "Fedora" ("Капелюх") - псевдонім Алєксєя Кулака https://en.wikipedia.org/wiki/Fedora_(KGB_agent) 4. Матеріал ґрунтується на таємних вказівках, що були надані в проміжку між 1959 та 1961 роками керівником совєцької розвідки для резидентів в тих країнах. 5. Повідомлено автору особисто Женіховим. Глава 8. Джерела інформації П1. Примітка перекладача: релевантні статті на вікіпедії. Більшість присутня в нижченаведених переліках, деякі посилання подані індивідуально. https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_KGB_defectors https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_Soviet_and_Eastern_Bloc_defectors https://en.wikipedia.org/wiki/Abdurakhman_Avtorkhanov (псевдонім Уралов) https://en.wikipedia.org/wiki/Ignace_Reiss https://en.wikipedia.org/wiki/Józef_Światło https://en.wikipedia.org/wiki/Alexander_Gregory_Barmine https://en.wikipedia.org/wiki/Grigori_Tokaty (Токаєв) Інтерес становлять, наприклад, цифри в справі віце-консула СССР в Стамбулі Волкова, який не встиг їх викласти - це (станом на 1945 рік) "314 совєцьких агентів в Туреччині та 250 совєцьких агентів у Великій Британії, з них два в міністерстві закордонних справ та один на дуже високій посаді" (які пізніше виявились членами Кембріджської п'ятірки). Глава 9. Вразливості західних оцінок 1. Деякі деталі по темі доступні в звіті Конгресу США 1953 року "Interlocking Subversion in Government Departments. Report of the Subcommittee to Investigate the Administration of the Internal Security Act and Other Internal Security Laws of the Committee on the Judiciary of the US Senate", 83й конгрес, 1 сесія, 30 липня 1953 року. Примітка перекладача: https://archive.org/details/interlockingsubv1953unit https://en.wikipedia.org/wiki/United_States_Senate_Subcommittee_on_Internal_Security Глава 10. Досягнення комуністичних спецслужб, західні прорахунки та криза західних досліджень 1. Після арешту Пєтра Попова - офіцер ҐРУ в Східній Німеччині, агент "Grail spice" ("Жадана спеція") - серед службовців КҐБ ходив особливо секретний огляд справи Попова, також відомої як "Операція бумеранг". В ньому стверджувалось, що Попова було розкрито внаслідок донесення неназваного закордонного агента та через спостереження за Поповим та його куратором. Попова не можна було затримати раніше, тому що полковник ҐРУ був "в руках у американців". Можливість використати Попова проти американців було відкинуто через те, що Попов вважався завзятим антисовєтчіком та міг видати гру американцям. Примітка перекладача: згадка про "Операцію бумеранг" є, наприклад, в книзі "Near and Distant Neighbours: A New History of Soviet Intelligence", Jonathan Haslam, 2015 2. Дивіться статтю про XIX з'їзд КПСС Boris Nikolaevsky, "The New Leader" за 6 жовтня 1952. Також дивіться Franz Borkenau, передбачення китайсько-совєцького розколу в аналізі на замовлення Держдепу 1 лютого 1952 (Department of State ERS/OIR paper, series 3, no. 86; оригінальний текст передруковано у John E. Tashjean, "The Sino-Soviet Split: Borkenau's Predictive Analysis of 1952", "The China Quarterly", no. 94, червень 1983, ст. 342-361), та Franz Borkenau "Mao Tse-tung", The Twentieth Century, London, серпень 1952. 3. Використання моделі "фасад та міць" інколи виявляли. Дивіться, наприклад, Richard L. Walker "China under communism: the first five years", George Allen and Urwin Ltd., London, 1956, ст. 240-45. П1. Примітка перекладача: https://en.wikipedia.org/wiki/John_Vassall https://en.wikipedia.org/wiki/Stig_Wennerström_(colonel) https://fr.wikipedia.org/wiki/Georges_Pâques П2. Примітка перекладача: https://en.wikipedia.org/wiki/Cambridge_Five https://en.wikipedia.org/wiki/George_Blake П3. Примітка перекладача: https://en.wikipedia.org/wiki/Heinz_Felfe Глава 11. Помилки Заходу 1. W.A.Douglas Jackson, "The Russo-Chinese borderlands", D. Van Nostrand, Princeton, New Jersey, 1962, ст. 95. 2. "Bear and dragon: what is the relation between Moscow and Peking?", додаток до National Review, 5 листопада 1960. 3. Suzanne Labin, "The anthill: the human condition in communist China", Stevens and Sons Ltd., London, 1960, ст. 419-20. Автор цитує др. Танга: "Факт того, що у всіх питаннях власного життєзабезпечення обидва режими завжди домовляються, дозволяє нам зрозуміти, що їх неузгодженість в тактичних питаннях елементарно походить від розподілення праці, за яким Росія та Китай по черзі кидають м'яч. Приміром, там, де один зробить агресивний хід, інший виходить вперед в ролі посередника, і таким чином заспокоює страхи вільного світу. Це те, що, як мені здається, в Америці називають "працювати по обидві сторони вулиці". Будь ласка, запам'ятайте, мадам, що відносно донедавна Совєцький Союз самотужки влаштовував міжнародні події від імені всього комуністичного світу і таким чином Совєцький Союз мав самотужки чергувати жорстку та м'яку лінії згідно з реакцією Заходу. Але останніми роками на міжнародну сцену як партнер вийшов Комуністичний Китай, тому обидва, працюючи в парі, можуть тепер дотримуватись цих двох протилежних напрямків одночасно - одного в Москві, іншого в Пекіні. Це надає комуністичним силам велику перевагу і привносить розлад у Захід". 4. Tibor Mende, "China and her shadow", Thames and Hudson, London, 1960, ст. 162, 180-181: "В світі на сьогодні дійсно небагато уявних подій, які могли б цілковито змінити сучасний баланс сил, окрім можливого розколу двох головних комуністичних сил. З того ж приводу, на стільки ж мало тем, які за істотним браком доказів викликають так багато спекуляцій. Якщо спочатку зачарованість чималим впливом китайсько-совєцької співпраці знецінювала ознаки розбіжностей, зараз небезпека скоріше полягає в тому, що під впливом літературних політичних новел, важливість наявних розбіжностей може бути значною мірою перебільшене". "Зрозумілий інтерес зовнішнього світу до виявлення симптомів незгоди неминуче призводить до спотвореної картини, за якою розбрат перебільшується, порівняно з набагато більше важливою сферою, де збігаються інтереси. Небезпечно оманливо вважати зараз (та скоріш за все протягом багатьох наступних років) раптові негаразди осі Москва-Пекін симптомами глибшого конфлікту. Картина Росії, наляканої безрозсудним Китаєм, - лише жалюгідний сурогат чіткої політики Заходу в Азії. Ілюзія того, що Захід може вбити клин між двома союзниками, ймовірно, залишатиметься в моді навіть попри те, що її жертви продовжують робити все можливе, щоб згуртувати дві країни ще щільніше". "Китай та Совєцький Союз зближаються не стільки з метою торгівлі, скільки задля погодження спільної гри". 5. Додаток до "National Review", 5 листопада 1960. 6. Згідно з "Diversity in international communism" під редакцією Alexander Dallin, New York Columbia University Press, 1963, ст. xxxviii, примітка 4, термін "езотеричні комунікації" вперше використався в Myron Rush "Rise of Khrushchev", Public Affairs Press, Washington D.C., 1958, де цей метод аналізу активно використовувався. В своїх нотатках щодо методології китайсько-совєцького конфлікту 1956-1961 Donald S. Zagoria писав: "Починаючи з періоду 5 чи 10-літньої давнини, коли систематичний аналіз комуністичних комунікацій було відкинуто як "кремлінологію", західні дослідники розробили суттєву кількість покращень в роботі з цими джерелами. Не зважаючи на те, що цей підхід дехто досі вважає "чорною магією", не може бути сумніву що напрацьовано значний обсяг знань, важливих для розуміння комуністичної політики. Оскільки фракціоналізм та публічне обговорення розбіжностей було оголошено поза законом, комуністи змушені відрізнятись один від одного за допомогою "езотеричних комунікацій" або ж езопової мови. Зазвичай, різниця в альтернативній політиці та стратегії значною мірою прихована у доктринальних трактуваннях. Тим не менше, під шаром сухої теоретичної полеміки ховаються серйозні політичні негаразди". 7. Edgar Snow, "The Other Side of the River: Red China Today", Random House, New York, 1961, ст. 97-100, 431. 8. Дивіться, наприклад, Zbiegniew K. Brzezinski, "The Soviet Bloc Unity and Conflict", Frederick A. Praeger, New York, 1961, ст. xx, xxii, 424-25 та примітку 43, ст. 514. 9. Дивіться також William E. Griffith, "The November 1960 Moscow Meeting: A Preliminary Reconstruction", "China Quarterly", no. 11, липень-вересень 1962. П1. Примітка перекладача: короткий екскурс по справі Інституту тихоокеанських відносин наводиться в англійській вікіпедії. Інститут тихоокеанських відносин (IPR) був міжнародною неурядовою організацією, створеною в 1925 р. для проведення форуму обговорення проблем та відносин між країнами Тихоокеанського узбережжя. Фінансування відбулося в основному за рахунок бізнесу та благодійників, а саме Фонду Рокфеллера та Фонду Карнегі. IPR був заснований в дусі вільсоніанства, усвідомлення нової ролі Сполучених Штатів як світової держави після Першої світової війни, і віри в те, що ліберальну демократію слід просувати у всьому світі. Багато членів IPR були лівими лібералами, що характерно для інтернаціоналістів 1930-х років; десяток співробітників IPR були комуністами, інші співчували Совєцькому Союзу. До кінця війни інститут зазнав критики через комуністичні симпатії. Симпатія Edward C. Carter (засновника) до Совєцького Союзу привела його до захисту сталінських чисток та судових процесів. IPR потрапив під підозру з боку уряду внаслідок перехоплень проекту "Венона" та його тісного зв'язку з виданням "Amerasia". "Amerasia" потрапила під слідство, після публікації засекреченого звіту OSS (попередника ЦРУ). IPR з "Amerasia" поділяли один і той же будинок, багато членів редакції "Amerasia" були працівниками IPR. Після успіху комуністичної революції в Китаї критика щодо IPR посилилась. Сенатор Джозеф Маккарті заявив, що IPR працював над тим, щоб впливати на американську політику щодо Китаю на користь комуністичної партії Китаю. У 1952 році комітет SISS визнав підозрілим, що марксисти публікували статті в журналі IPR і що комуністи були присутні на конференції IPR в 1942 році. У своєму остаточному звіті SISS зазначав: IPR був засобом, яким комуністи користувалися для орієнтації американської далекосхідної політики на досягнення комуністичних цілей. Комітет SISS опублікував у двох томах доповідь "The Amerasia Papers: A Clue to the Catastrophe of China" в 1970 році. Він приписував комуністичну революцію в Китаї частково комуністичним симпатіям китайських експертів з питань зовнішньої служби, відомим як "Китайські руки". https://en.wikipedia.org/wiki/Institute_of_Pacific_Relations https://en.wikipedia.org/wiki/Amerasia https://en.wikipedia.org/wiki/China_Hands Глава 12. Нова методологія 1. Дивіться: Лєнін, Твори, том 8., ст. 96 2. Альтернативною можливістю є оманливе об'єднання Китаю з японськими консерваторами та США. 3. Edvard Kardelj, "Socialism and War: A Survey of the Chinese Criticism of the Policy of Coexistence", Methuen, 1961, ст. 11. 4. Ibid., ст. 238. 5. Ibid., ст. 229. 6. Ibid., ст. 9. 7. Цитата з "Yugoslav Facts and Views", Yugoslav Information Center, New York, no. 50, 5 травня 1958. 8. Юрій Красін, "Интернациональное и национальное в мировом революционном процессе", журнал "Новоє врємя", no. 7, 13 лютого 1981. Примітка перекладача: існує одноіменна книга 9. Denis Warner, "Hurricane from China", Macmillan, New York, 1961, ст. 123. 10. Редактор Leo Gruliow, "Current Soviet Policies vol. 3: Documental Record of the Extraordinary 21st CPSU Congress", Praeger, січень 1959, ст. 206; надалі тома "Current Soviet Policies" скорочено як CSP. Глава 13. Перша операція з дезінформації: совєцько-югославська полеміка 1958-1960 років 1. "Правда", 4 червня 1958. 2. Автор був підлеглим Ґріґорєнко в контррозвідувальному управлінні в 1951 році. В одному випадку в грудні 1959 року Ґріґорєнко відвідав Управління інформації, в якому тоді працював автор, в пошуках службовців з досвідом по темах Югославії та Албанії для роботи у його відділі. Суть справи вимагала від Ґріґорєнка надати інформацію про природу його потреб. Інформація про залучення Пушкіна в цю операцію була незалежно підтверджена автору іншим службовцем КҐБ, Курєнишевим. 3. Ґеорґій Максімовіч Пушкін, совєцький дипломат з 1937 році, посол у Східній Німеччині до початку 1958 року, з досвідом роботи по справах Угорщини, Сіньцзяна (Сіньцзян-Уйгурський автономний регіон Китаю, СУАР, Китайський Туркестан) та Середнього Сходу. Офіційно займав пост заступника міністра закордонних справ з 1959 року. 4. "Yugoslav Facts and Views", no. 56, 1958. 5. CSP, том 3, ст. 62. Хрущов стверджував: "З багатьох питань зовнішньої політики ми говоримо спільною мовою". 6. "History of the Communist Party of the Soviet Union", Foreign Languages Publishing House, Москва, 1960, ст. 701-2. 7. Ibid., ст. 641: "Згодом КПСС за своєю ініціативою прийняла міри задля нормалізації відносин між СССР та Югославією." "Політика дружби та взаємодопомоги, обрана КПСС, досягла тріумфу. Раптові помилки в відносинах з братніми країнами були другорядного, ненавмисного характеру. Характер цих відносин був по-справжньому соціалістичний та цілковито відповідав принципам пролетарського інтернаціоналізму. КПСС доклала всі свої сили для зміцнення дружби з КНР та іншими народними демократіями, і ця політика була цілковито успішною. Спільними силами КПСС та інші комуністичні партії на чолі своїх країн досягли становлення братнього суспільства соціалістичних країн, і жодні інтриги ворогів не могли і не можуть похитнути їх солідарність та єдність. Ця єдність - джерело сили соціалістичного табору. Проблема відносин між соціалістичними країнами була, зі всією її складністю та новизною, успішно вирішена в інтересах кожної країни і всього соціалістичного табору". 8. CSP, том 3, ст. 68-69. 9. БСЕ (1961), ст. 374. П1. Примітка перекладача: детальніше про наради 1957 та 1960 років дивіться в примітці до глави 5. П2. Примітка перекладача: мається на увазі маоїстська військова стратегія партизанської війни - "затяжна народна війна". https://en.wikipedia.org/wiki/People's_war Глава 14. Друга операція дезінформації: "еволюція" совєцького режиму. Частина перша: визначні зміни в СССР 1. Наприклад, дивіться: Правда, 9 вересня 1962. 2. Офіційно введено в 1961 році. 3. Ізвєстія, 19 травня 1959. 4. Ізвєстія, 28 січня 1959, ст. 9: "В судах Совєцького Союза немає слухань політичних справ. Це велике досягнення, яке говорить про виняткову єдність політичних поглядів людей разом з ЦК партії". 5. Комуніст, no. 11, 1960, ст. 44. 6. Автор дізнався про це від Ґріґорєнко, чий відділ допоміг Шульґіну написати та видати брошуру. 7. Дивіться, наприклад, лист від совєцького міністра закордонних справ Ґромико до ООН, 20 вересня 1958 року, приблизно 10-15% скорочення в воєнному бюджеті на головні сили, "Правда", вересень 1958. 8. 6 червня 1958 "Правда" опублікувала лист Хрущова від 2 червня до президента Ейзенхауера, в якому він передав американському уряду пропозицію совєцького уряду "спільних дій з нарощування торгівлі". В листі стверджувалось, що Совєцький Союз і США, як дві найбільше економічно розвинені держави, могли б "продовжити торгівлю в ширших масштабах". 9. Дивіться доповідь Хрущова на XXII з'їзді КПСС в жовтні 1961 (CSP, том 4, ст. 69): "Совєцький Союз надає особливу увагу покращенню зв'язків із сусідами. Відмінність в соціальній та політичній системах не стала перешкодою в розвиненні дружніх, взаємовигідних відносин між СССР та такими країнами, як Афганістан та Фінляндія. Такі ж добрі наші відносини з Австрією та Швецією. Ми доклали зусиль для покращення наших відносин з Норвегією та Данією і докладатимемо надалі. Відносини з сусідньою Туреччиною останнім часом також покращились. Тим не менше, ми зацікавлені в їх подальшому розвитку". 10. Дивіться наприклад, доповідь Хрущова на XXII з'їзді КПСС (CSP, том 4, ст 46): "Сьогодні США, яка стала центром світової реакції, взяли на себе роль головного ядра агресії. Американські імперіалісти діють в альянсі з мілітаристами Західної Німеччини і реваншистами та загрожують миру та безпеці людей". Там же, ст. 45: "Товариші, XX з'їзд партії, аналізуючи становище капіталістичних країн, дійшов висновку що вони впевнено просуваються до нових економічних та соціальних потрясінь. Чи підтвердився цей висновок? - Так. За минулі роки відбулись подальші загострення суперечностей, як всередині капіталістичних країн, так і між ними; колоніальні імперії пали, а боротьба пролетаріату та народно-визвольних рухів набула приголомшливих масштабів". 11. "Detente: Cold War Strategies in Transition", ed. Eleanor Lansing Dulles and Robert Dickson Crane, Center for Strategies Studies, Georgetown University, Praeger, New York, 1965, ст. 268. 12. Lazar Pistrak, "The Grand Tactician", New York, Praeger, 1961, ст. 269. 13. G.A. von Stackelberg, "Bulletin of the Institute for the Study of the USSR", том 7, no. 4, квітень 1960, ст. 66-20. 14. Проникливе пояснення совєцької провокації Берлінської кризи, засноване насамперед на праці Лєніна "Детская болезнь левизны в коммунизме", було надано Nikolay Galay, "Berlin and Soviet Foreigh Policy", "Bulletin of the Institute for the Study of the USSR", том 6, no. 6, червень 1959. 15. Дивіться CSP, том 4, ст. 23: "Виборовши повну та остаточну перемогу соціалізму, перший етап комунізму, диктатура пролетаріата виконала свою історичну місію та перестала бути першочерговою в СССР з точки зору внутрішнього розвитку. Держава, яка постала як держава диктатури пролетаріата, перетворилась в цілком народну, яка реалізує інтереси та волю людей як цілого". 16. Сатюков казав (CSP, том 4, ст. 176): "Делегати XXII з'їзду мають знати, що в жовтні цього року, як раз перед відкриттям з'їзду, Молотов надіслав листа в ЦК. Не кажучи ні слова про його підривну, відступницьку роботу відносно лєнінської партії та рішень XX з'їзду, він наново намагався в своєму листі тлумачити лєнінізм та знову атакував ЦК та проект програми КПСС. Молотов заявляє в своєму листі, що проект програми неспроможний спрямовувати розбудову комунізму в СССР з огляду на соціалістичну революцію в міжнародних масштабах. І це зважаючи на те, що проект програми був одностайно підтриманий не тільки партією та совєцьким народом, а й міжнародним комуністичним рухом. Його заяви призводять до висновку про те, що неможливо продовжити шлях до комунізму, уникнувши найсерйознішого конфлікту з капіталістичними країнами, і таким чином війни. Ми говоримо Молотову: ні, КПСС робила і робитиме все залежне для забезпечення миру для совєцьких людей - будівельників комунізму. Лєнінські заповіти мирного співіснування були і залишатимуться нашою генеральною лінією в міжнародній політиці. Це явно сформульовано в новій програмі і партія слідуватиме цій лінії беззаперечно". 17. Совєцька академія наук включно з істориками, правниками, економістами та вченими в загальному розумінні. Вираз "совєцькі вчені" має бути тлумачений як такий, що включає ці додаткові категорії. 18. Mose L. Harvey, Leon Goure and Vladimir Prokofieff, "Science and Technology as an Instrument of Soviet Policy", Center for Advanced International Studies, University of Miami, 1972, ст. 93-94. П1. Примітка перекладача: "загальнонародна держава" - рос. "общенародное государство", en. "state of the whole people". П2. Примітка перекладача: Пагуошський рух вчених (en. Pugwash Conference) - рух вчених за роззброєння та відповідна конференція в Канаді, яка проводилась з 1957 року та була заснована на базі маніфесту Рассела-Ейнштейна 1955 року, підписаного 11 видатними вченими, частина з яких була відомими симпатиками комунізму (Альберт Ейнштейн, Лайнус Полінг, Леопольд Інфельд, на той час емігрувавший з Канади в комуністичну Польщу). https://en.wikipedia.org/wiki/Pugwash_Conferences_on_Science_and_World_Affairs Глава 15. Третя операція з дезінформації: совєцько-албанська "полеміка" та "розкол" 1. Дивіться William E. Griffith "Albania and the Sino-Soviet Rift", MIT Press, 1963, ст. 37. 2. Ізвєстія, 10 січня 1981. 3. В одній зі статей (червень 1962) David Floyd з лондонського "Daily Telegraph" підкреслив, що "саме через [порт] Дуррес та [вантажне судно] Влору албанці отримали минулого року вантаж зерна, який дозволив їм протидіяти російській економічній блокаді. Це були китайці - ті, хто забезпечив зерно з Канади: придбавши його за відмиті рублі та привізши до Албанії на судах Західної Німеччини". 4. "Zeri-I-Popullit", 14 лютого 1961, перевидано як Документ 6 в Griffith "Albania and the Sino-Soviet Rift", MIT Press, 1963. Глава 16. Четверта операція з дезінформації: китайсько-совєцький "розкол" 1. Joy Homer "Dawn Watch in China", Houghton Mifflin, Boston, 1941, ст. 194-95: "З того самого дня, як я опинився в Яньані, я помітив удавану чемність до росіян зі сторони студентства та службовців. Значно популярнішими за Росію були Америка та Велика Британія. Щонайменше щоденно мені дуже по-східному пояснювали щось на зразок наступного: "Ви маєте розрізняти наш комунізм від комунізму російського. Сьогодні ми думаємо самостійно. В вашій країні, скоріш за все, ви б назвали нас соціалістами. Ми віримо у жертовність кожного для кожного і в тяжку працю і любов до всіх людей. Це схоже на ваше християнство". 2. Конспект інтерв'ю Averell Harriman у Herbert Feis "The China Tangle", Princeton University Press, Princeton, 1953, ст. 140. 3. Charles B. McLane "Soviet Policy and the Chinese Communists 1931-1946", Books for Libraries Press, Freeport, Copyright 1958 by Columbia Press, 1972, ст. 1-2. 4. Robert E. Sherwood, Roosevelt and Hopkins, "An Intimate History", Harper & Bros., New York, 1948, ст. 902-3: "Сталін категорично заявив про те, що він зробить все від нього залежне для об'єднання Китаю під керівництвом Чана Кайші. Він підкреслив, що жоден з комуністичних лідерів не був достатньо сильним для об'єднання Китаю". 5. McLane, op. cit. 6. Robert Payne "Portrait of a Revolutionary: Mao Tse-Tung", Abelard-Schuman, London/New York, 1961, примітка, ст. 175. 7. Дивіться офіційне оголошення в "Правді" за 23 жовтня 1949. Тихвінскій був названий офіцером спецслужб колишнім совєцьким розвідником Юрієм Растворовим в статті "Red Fraud and Intrigue in Far East", Life, 6 грудня 1954. 8. Дивіться Chiang Kai-Shek "Soviet Russia in China: A Summing-up at Seventy", Farrar, Straus and Cudahy, New York, 1957, ст. 369. 9. Ця угода залишалась в силі протягом війни у В'єтнамі. По закінченню строку дії в квітні 1980, вона не була поновлена; з того моменту не було помітних загроз для Китаю від країн Заходу. 10. Walt Whitman Rostow в "The Prospects for Communist China", MIT Press, 1954, ст. 216-220, пише: "За яких умов, якщо такі взагалі можливі, може бути передбачений розкол альянсу? В технічному сенсі, доказ альянсу полягає у відносній слабкості Китаю порівняно з СССР. Це означає, що задля успішного виходу Китаю з китайсько-совєцького альянсу мають бути виконані три умови: 1. Гостре незадоволення серед впливового кола китайських лідерів роботою совєцького альянсу і, можливо, наслідками застосування совєцьких методів до проблем китайського економічного зростання. 2. Впевненість в тому, що вихід з альянсу буде компенсовано значно вигіднішими умовами асоціації з Заходом. 3. Нейтралізація совєцького силового потенціалу або через відчутні внутрішні негаразди совєтів, або за допомогою третьої сили. В світлі цієї базової ситуації є ряд таких умов, що не можуть бути виконані негайно. Китайсько-совєцький зв'язок може бути остаточно розірвано, якщо в Совєцькому Союзі зі смертю Сталіна незручні коригувальні процеси переростуть у відкритий конфлікт, в результаті якого або кардинально послабиться вплив Москви на світовій сцені, або відбудуться кардинальні зміни у внутрішній та зовнішній політичній орієнтації. Навіть сьогоднішні китайські правителі можуть бути готові для переосмислення відносин з Москвою та руху в напрямку збільшення незалежності від Совєцького Союзу або асоціації з некомуністичним світом. Точний напрямок їх дій залежатиме від багатьох факторів, зокрема від характеру та тривалості змін в Совєцькому Союзі та умов, які зможе запропонувати для зміни орієнтації Вільний Світ". 11. Дивіться CSP, том 3, ст. 129: "У США мені поставили багато питань про відносини між Совєцьким Союзом та Китаєм. Можу припустити, що ці питання випливали з ревізіоністської антикитайської пропаганди в Югославській пресі, яка нещодавно видала маніпуляції з зародками непорозумінь, якщо дозволите, між Совєцьким Союзом та Китаєм. Я відповів панам кореспондентам, що вони певно замріялись, що ось-ось в соціалістичному таборі між Совєцьким Союзом та Китаєм з'являться незгоди. Я сказав, що їх мрії були нездійсненні. Совєцько-китайська дружба ґрунтується на непорушних принципах марксизму-лєнінізму, на спільній меті досягнення комунізму, на братерській взаємній підтримці народів наших країн, на об'єднанні зусиль проти імперіалізму та задля миру та соціалізму. (Лунають оплески). Привітання ЦК КПК нашому з'їзду, підписані товаришем Мао Цзедуном, є надійним підтвердженням непорушної дружби міє нашими партіями та нашими країнами. (Лунають оплески). Ми маємо плекати цю дружбу як зіницю ока. Наша дружба священна і нехай жоден, хто намагатиметься її заплямувати, не умиє рук. (Лунають оплески)". 12. "Надії імперіалістів, ренегатів та ревізіоністів на можливість розколу в соціалістичному таборі зведені на піску та приречені на поразку. Всі соціалістичні країни як зіницю ока плекають єдність соціалістичного табору". (Маніфест - рішення "наради 81 партії", листопад 1960 року). 13. "Я хотів би підкреслити наші постійні зусилля в укріпленні засад братерства з КПК, з чудовим китайським народом. Дружба наших чудових народів, єдність наших партій має виняткову важливість в боротьбі за тріумф нашої спільної справи. КПСС та совєцький народ зроблять все належне для посилення єдності наших партій та наших народів, і не тільки для розчарування наших ворогів, а щоб влаштувати їм прочухан нашою єдністю, досягти реалізації нашої мети, тріумфу комунізму". (Промова Хрущова, 6 січня 1961). 14. В промові до XXI з'їзду КПСС (CSP, том 3, ст. 77-78), Чжоу Еньлай сказав: "Совєцький Союз та Китай - братські соціалістичні країни. Тісна дружба народів двох країн - вічна та непорушна". В інтерв'ю, яке опублікував Peking Review 8 листопада 1960 року, він сказав: "Солідарність між двома великими країнами, Китаєм та Совєцьким Союзом, є оплотом захисту миру у світі. Солідарність соціалістичних країн - це те, чого найбільше бояться імперіалісти та всі реакціонери. Вони за будь-якої нагоди сіятимуть розлад та шукатимуть шляхи руйнування нашої єдності". 15. "The Sino-Soviet Dispute", стаття Geoffrey Francis Hudson, Richard Lowenthal and Roderick MacFarquhar, яка була опублікована в "The China Quarterly", 1961, ст. 35. 16. Вчасне попередження проти хибних історичних аналогій надав колишній провідний американський комуніст Jay Lovestone в показах перед Internal Security Committee of the U.S. Senate Committee of the Judiciary 26 січня та 2 лютого 1961: "Ми повинні триматись від спокуси вдатись до історичних аналогій. З того часу, як комуністична Росія та комуністичний Китай пов'язані один з одним цією першочерговою спільною метою [комуністичного підкорення та трансформації світу], було б небезпечно оманливо прирівняти їх розбіжності або ревнощі до ворогування або конфлікту інтересів між царистською Росією та Китаєм періоду до Першої світової війни". "Communist and Workers Parties Manifesto Adopted November-December, 1960: Interpretation and Analysis. Hearings Before the Subcommittee to Investigate the Administration of the Internal Security Act and Other Internal Security Laws of the Committee on the Judiciary, United States Senate, Eighty-seventh Congress, First Session, 1961", ст. 12 17. Комуніст (en. Kommunist), no. 5, 1964, ст. 21. 18. Партійная жизнь, no. 10, 1964, ст 65. 19. Ibid., no. 7, 1964, ст. 9. 20. Цолак Алєксандровіч Стєпанян "Октябрьская революция и становление коммунистической формации", "Вопросы философии", жовтень 1958, ст. 34. 21. Дивіться його промову в Лейпцигу 7 березня 1959, перевидану в "World without Arms, World without Wars", Foreign Languages Publishing House, Moscow, 1960, том 1, ст. 198: "Між незалежними країнами соціалістичного табору встановлюється широка взаємодія в кожній сфері економічного, публічного, політичного та культурного життя. Говорячи про майбутнє, я вірю, що подальший розвиток соціалістичних країн буде, вірогідно, триматись лінії консолідації єдиної світової соціалістичної економіки. Економічні бар'єри, які розділяли наші країни за часів капіталізму будуть усунені одна за одною, а спільна економічна основа світового соціалізму буде твердо посилюватись, що в решті решт питання кордонів стане безглуздим". 22. CSP, том 3, ст. 188: "Теза в звіті товариша Н.С. Хрущова про те, що "з теоретичної точки зору було б вірно прийняти, що за умови успішного застосування притаманного соціалізму потенціалу, соціалістичні країни увійдуть в вищу фазу комуністичного суспільства більш-менш одночасно" була б надзвичайно цікава не тільки комуністам Совєцького Союзу, але й комуністам всіх соціалістичних країн, а також комуністам всього світу. Це перше формулювання нової тези про те, що закон планового та пропорційного розвитку застосовується не тільки до окремих соціалістичних країн, але й до економіки соціалістичного табору в цілому. Це - нова теза в теорії наукового комунізму. Вона виражає фундаментальну істину лєнінізму про те, що світовий соціалістичний табір формує єдину економічну систему. З плином часу економічні плани цих країн ставатимуть все більше узгодженими, та більш розвинені країни допомагатимуть менш розвиненим, крокуючи єдиним фронтом до комунізму із зростаючим прискоренням". 23. Mende, "China and Her Shadow", ст. 175-176, 338-39. 24. Наступне є витягом з цього листа: "Совєцькі лідери не тільки зараз почали таємні перемови з американськими імперіалістами і намагаються погрожувати Китаю. Ще 20 червня 1959, коли не існувало ані найменшої ознаки договору про припинення ядерних випробувань, совєцький уряд в односторонньому порядку розірвав угоду про нові технології для національної оборони, укладену між Китаєм та Совєцьким Союзом 15 жовтня 1957, та відмовився надати Китаю зразок ядерної бомби та технічну документацію для її виробництва. Це було зроблено в якості жесту доброї волі під час поїздки совєцького лідера до США для розмови з Ейзенхауером у вересні". 25. Наприклад, дивіться "Труд" за 31 серпня 1963: "10 МВт випробувальний ядерний реактор та 24 МеВ циклотрон, підготовлені в 1958 році, були іншим аспектом Совєцької допомоги Китаю, яка була занадто різносторонньою щоб викласти тут всі деталі". 26. Дивіться "Peking Review", 26 квітня 1960: "Нова ядерна частка - анти сігма мінус гіперон - була відкрита вченими соціалістичних країн, працюючих разом в Об'єднаному інституті ядерних досліджень в Дубні під Москвою (заснованому в 1956 році представниками 12 урядів соціалістичних країн). Окрім совєцьких фізиків, які очолювали дослідження з цим визначним досягненням, важливу роль зіграв видатний китайський вчений, заступник директора Об'єднаного інституту Ван Канчжан. Він вже давно був фігурою світового рівня в області фізики. Щодо нових успіхів, професор Ван описав їх як перше в історії відкриття зарядженого анти-гіперону, що просунуло людство ще на крок в знаннях основних часток мікросвіту. Професор Ван присвятив цей тріумф в першу чергу керівництву та підтримці совєцьким директором інституту та тісній співпраці вчених з інших соціалістичних країн. Це справді, як він висловився, свіже свідчення переваги соціалістичної системи". 27. Snow "Other Side of the River", ст. 642. 28. Дивіться Mende "China and Her Shadow", ст. 182-93. 29. Маршал Соколовскій "Военная стратегия", Москва, 1962. 30. Наприклад, дивіться Правду за 27 серпня 1963 про стверджувані китайські заперечення до адміністрації совєцької делегації на III конференції AAPSO в 1963 в Моші, які спирались на те, що совєцькі делегати не були ані чорношкірими, ані азіатами. 31. Дивіться Douglas Jackson "Russo-Chinese Borderlands", ст. 91: "Солсбері також приписує Хрущову програму освоєння цілинних земель, яка в 1954-1956 рр. вилилась в розорювання мільйонів гектарів неосвоєних земель в Західному Сибіру та Північному Казахстані та поселенню там кількох сот тисяч росіян та українців, як доказ турботи Совєтів про неосяжні сибірські порожнечі. Програма Хрущова беззаперечно має політичний підтекст, але більш переконлива причина для її здійснення може бути знайдена у внутрішніх чинниках Совєцького Союзу, ніж в питанні демографії Китаю". 32. В Москві 2 вересня 1980 Асоціація дружби з Китаєм відзначала річницю перемоги над Японією в Маньчжурії. Звіт був доставлений заступником голови асоціації, Тихвінскім. 33. New York Times, 22 листопада 1966. 34. Комуніст, no. 5, 1964, ст. 21. 35. Дивіться Douglas Jackson "Russo-Chinese Borderlands", ст. 110: "Розгортання подій обумовило зміну їх ролі. З зони конфлікту між імперіалістичною Росією, імперіалістичним Китаєм, совєцькою Росією та націоналістичним Китаєм, прикордонні області з часу комуністичної революції в Китаї, стали зонами стабілізації та співробітництва. Подальша економічна співпраця безумовно посилить вплив, який мають на них комуністи, і, в свою чергу, вони також зроблять свій внесок до укріплення комунізму. Дійсно, роль прикордонних областей в майбутніх китайсько-совєцьких відносинах може бути в якомусь сенсі такою ж драматичною, як та, яку їй доводилось виконувати протягом минулих століть російсько-китайських змагань та недовіри. Незалежно від того, яким буде майбутнє, землі Азії, де зустрічаються Росія та Китай, будуть надалі нас дивувати і, що більш важливо, вимагатимуть нашої уваги та розуміння". 36. Наприклад дивіться промови Мао, Лю Шаоці, Пена Дехуая та Дена Сяопіня на VIII з'їзді КПК в вересні 1956 (Женьмінь Жибао, вересень 1956). 37. Дивіться Field-Marshal the Viscount Montgomery of Alamein "Three Continents", Collins, London, 1962, ст. 40: "Чжоу підкреслює знову і знову, що Китаю потрібен мир, але він буде завжди боротись проти агресії до його власної території. Маршал Чень Ї, міністр закордонних справ, висловив мені такі самі погляди в моїй з ним розмові". Зверніть також увагу на акцент Чжоу Енлая на усвідомлення Китаєм політики мирного співіснування в статті в Peking Review, 8 листопада 1961. 38. Дивіться промову Хрущова 6 січня 1961: "Війна в Алжирі - визвольна війна, народна війна за незалежність. Це священна війна. Ми визнаємо такі війни; ми допомагали і надалі надаватимемо допомогу народам в боротьбі за свою свободу. Чи можуть повторюватись такі війни? - Так, можуть. Чи можуть повторюватись такі повстання? - Так, можуть. Але війни такого типу є народними повстаннями. Чи існує можливість того що чаша терпіння інших народів переповниться, і вони візьмуться за зброю? - Так існує. Яким є ставлення марксистів до таких повстань? - Максимально прихильне. Ці повстання неможливо сплутати з війнами між країнами, з локальними війнами, тому що повстанці б'ються за право самовизначення, за їх суспільний та незалежний розвиток; ці повстання спрямовані проти корупційних реакційних режимів, проти колоніалізму. Комуністи беззаперечно всім серцем підтримують такі війни". 39. "Інтереси боротьби за справу робітничого класу вимагають все більшої згуртованості кожної комуністичної партії та великої армії комуністів всіх країн, єдності їхньої волі та дій". (Маніфест - рішення "наради 81 партії", листопад 1960 року). 40. Комуніст, no. 13, 1964, ст. 21; Женьмінь Жибао, 4 лютого 1964. 41. "World Marxist Review" ("Problems of Peace and Socialism"), no. 6, 1964. ст. 33. П1. Примітка перекладача: https://en.wikipedia.org/wiki/Hundred_Flowers_Campaign П2. Примітка перекладача: фронтова організація - організація під ефективним комуністичним контролем. https://en.wikipedia.org/wiki/Communist_front https://en.wikipedia.org/wiki/Front_organization#Politics П3. Примітка перекладача: конфлікт на річці Уссурі - конфлікт на китайсько-совєцькому кордоні, 200 загиблих, знищені десятки танків та бронемашин: https://en.wikipedia.org/wiki/Sino-Soviet_border_conflict Глава 17. П'ята операція з дезінформації: румунська "незалежність" 1. Дивіться, наприклад, David Floyd "Rumania: Russia's Dissident Ally", Praeger, New York, 1965. 2. Ibid. 3. Ibid., ст. 119-20. 4 Ibid., ст. 108. Глава 18. Шоста операція з дезінформації: стверджуване повернення боротьби за владу в совєцькій, китайській та інших партіях 1. На думку автора, обидва Robert Conquest та Myron Rush помилились в інтерпретації зміни лідера з Хрущова на Брєжнєва в своїх книгах - відповідно в "Russia after Khrushchev", Praeger, New York, 1965 та в "Political Succession in the USSR", Columbia University Press, New York Research Institute on Communist affairs, 1965. Згідно з інтерпретацією Конквеста, Хрущова було усунено в результаті раптового таємного переворота в кращих кремлівських традиціях за його помилки у внутрішній та зовнішній політиках за допомогою "консерваторів" в союзі з "поміркованими комуністами" та "перебіжчиків з хрущовської фракції" (Брєжнєвим). Причинами були претензії до його ненадійних політичних планів. Достатньо помітно, що найбільш серйозною претензією був факт того, що він діяв не порадившись із ними, що він перетворив засідання ЦК у мітинг перед натовпом, щоб просувати свої пропозиції під бурхливі оплески, що він використав свого зятя, Алєксєя Аджубея, як особистого представника в міністерстві закордонних справ не інформуючи Президію, і так далі. Але вирішальний момент настав, коли Хрущов відкрито запропонував їм ввести Аджубея до владного кола. Виникла загроза старим хрущовцям та їм подібні. Перші з них мали пам'ятати як Сталін замінив своїх старих послідовників на людей з власного оточення. Конквест будує свою інтерпретацію на паралелі боротьби за владу після смерті Сталіна. "Поточна ситуація відрізняється у багатьох важливих відношеннях від тої, що настала зі смертю Сталіна в березні 1953 року. Тим не менше, події того часу - єдина паралель, яку ми маємо, і деякий наступний огляд їх обіцяє бути плідним. Чим більше структура влади залежить від однієї людини, тим більше вона зазнає потрясінь з усуненням такої людини. Зі смертю Хрущова, як зі смертю Сталіна, влада опинилась у вакуумі. В той же час вже був ряд другорядних фігур, готових зайняти пост, з великим досвідом керування та високим статусом в апараті". Згідно з інтерпретацією Раша, боротьба за владу в Совєцькому Союзі продовжується як і після смерті Лєніна або Сталіна, оскільки не була вирішена проблема політичної спадкоємності. Інтерпретація Раша також визнає відставку Хрущова як результат змови. "Здача Хрущовим посад, які робили його ефективним керівником Совєцького Союзу, анонсована 15 жовтня 1964, стала сюрпризом як для Заходу, так і для самого Хрущова. Переворот утримав Хрущова від анонсованого по радіо та телебаченню вшанування совєцьких космонавтів. Повалення Хрущова було результатом змови, а не ряду послідовних подій з метою підірвати його владу". Раш бачить Хрущова диктатором. "Змова була необхідною для того, щоб усунути Хрущова, тому що верховна влада була сконцентрована в єдиній особі Хрущова, а не в колективі". Згідно з поглядом Раша, політичне наступництво за домовленістю в Совєцькому Союзі неможливе, а смерть або усунення правителя спричиняють кризу спадкоємності. "В СССР керівник безумовно не може успадкувати владу, а має її виграти, тому складно побачити наскільки суттєву владу можна захопити в опозиції, не спричинивши політичної кризи. Її глибина та зміст, з іншого боку, мінливі і залежать від характеру та напруженості боротьби та способу її вирішення. Спадкоємність ініціюється політичним або фізичним усуненням керівника. Обставини події мають на неї значний вплив, і навіть той лідер, який організує власну спадкоємність, не може впевнено передбачити всіх таких умов. Усунення керівника можливе скоріше політичне, ніж фізичне, як в випадку Хрущова з палацовим переворотом, коли його персона та політика миттєво стали головним питанням правонаступництва. Незалежно від того, як починається криза спадкоємності, на початку вона переважно складається з особистої ворожнечі найбільш амбітних наступників. В намаганні успадкувати владу, вони примушені до компромісів та маневрів, формуючи фракції, виходячи з розрахунку власного інтересу та політичних принципів". Раш визнає зацікавленість Хрущова проблемою правонаступництва: "Якщо, як ми спробуємо довести, Хрущов намагався вирішити проблему спадкоємності, його рішення не втратило ваги, попри те, що його було витіснено до того, як він міг досягти мети. Навпаки, його спадкоємні домовленості вплинули (і навіть допомогли здійснити) на ситуацію, яка склалась після його падіння. Хрущов глибоко усвідомлював проблему правонаступництва совєцької влади, попри те що марксизм небагато сприяв цьому усвідомленню. Занурений в питання переходу влади від одного класу до іншого, марксизм міг відносно мало розповісти за перехід влади між правителями. Хрущов дізнався про проблему правонаступництва із досвіду - не з теорії. Під час переходу влади від Лєніна, йому було вже під тридцять, і цей досвід якоюсь мірою спростив йому кампанію після смерті Сталіна". 2. Дивіться лист Лєніна 1923 року, опублікований в "Комуністі", no. 9, 1956, ст. 11-17: "Товариш Сталін, зайнявши пост Генерального секретаря, зосередив у своїх руках безмежну владу, і я не впевнений, що він завжди здатний використовувати її обачно". 3. Аналіз Раша проблеми правонаступництва після смерті Лєніна та Сталіна, наведений в "Political Succession in the USSR", загалом точний. Дивіться ст. 39-43: "Намір Лєніна вплинути на спадкоємність у відношенні до персоналій, політики та організації закінчився повною поразкою. Його поради, внесені зі всією серйозністю після довгих обмірковувань, були відкинуті ще за його життя тими хто стверджував свою відданість. Вони не тільки знехтували його рекомендаціями; вони також знехтували аргументами, які використав Лєнін. Сталін, з іншого боку, був в цьому відношенні винятком; лєнінський заповіт, можливо, навчив його обережності й лицемірству навіть понад властиві йому від природи. Останні настанови Лєніна не втратили своєї історичної цінності в 1930 році. Через третину сторіччя вони нарешті були передані комітету партії новим претендентом на лєнінський пост, який зрозумів, що його амбіції можуть бути досягнені атакуючи Сталіна. Використання Хрущовим заповіту Лєніна в 1956 році послуговує нагадуванням про те, що він залишався важливим елементом совєцької політичної сцени навіть після того, як XIII з'їзд РКП(б) 1924 року постановив його скасувати. Важливішим інтересом Сталіна безсумнівно було продовження реалізація власної волі, аніж організація її передачі наступникам, так що потреба зберігати власні безмежні можливості недоторканими суттєво обмежила врегулювання правонаступництва". 4. Дивіться його підсумкові зауваження до XXII з'їзду КПСС (CSP, том 4, ст. 200): "Не можна, товариші, просто неможливо дозволити зародження та розвиток таких явищ, коли заслужений авторитет однієї особи може перерости в такі форми, коли ця особа набуває про себе такої високої думки, що їй все дозволено, що вона вже не має потреби в колективі. В такому випадку ця особа може припинити дослухатись до голосу інших товаришів, висунутих, як і ця особа, до керування, може почати придушувати їх. Проти цього рішуче виступав наш великий вчитель В.І.Лєнін, і партія заплатила завелику ціну за те, що не дослухалась свого часу до його мудрих порад". Примітка перекладача: ці та інші цитати промови перекладені з оригіналу. 5. Ibid.: "Але кожен лідер має розуміти й іншу сторону цієї справи - ніколи не похвалятись своїм становищем, пам'ятати, що займаючи ту чи іншу посаду, ця людина виконує лише волю партії, волю народу, які наділили її нехай найвищою владою, але ніколи не втрачають контролю над нею. Той лідер, який забуває про це, жорстко розплачується за такі помилки. Я б сказав - розплачується за життя, або народ не пробачає йому і після смерті, як це відбулось із засудженням культу особи Сталіна. Людину, яка забуває про те, що вона зобов'язана виконувати волю партії, волю народу, власне кажучи, і не можна називати справжнім лідером, таких "лідерів" в нас не має бути ані в партії, ані в державному апараті". 6. Ibid., ст. 198: "Партія в умовах культу особи була позбавлена нормального життя. Люди, які узурпували владу, стають непідзвітні партії, вони виходять з-під її контролю. В цьому головна небезпека культу особи. Треба, щоб в партії завжди була така ситуація, за якої будь-який лідер був підзвітний партії, її органам, щоб партія могла змінити будь-якого лідера, коли зважатиме за потрібне". 7. Ibid., ст. 200: "Хотілося б сказати декілька слів і по такому питанню. В багатьох виступах на з'їздах, нерідко навіть і в нашій пресі, говорячи про діяльність Центрального комітету нашої партії, деякий особливий наголос роблять на моїй особі, підкреслюють мою роль в проведенні важливіших заходів партії та уряду. Мені зрозумілі ті добрі відчуття, якими керуються ці товариші. Дозвольте, проте, зі всією силою підкреслити, що все, що говориться на мою адресу, стосується також Центрального комітету нашої лєнінської партії, Президії ЦК. Жоден великий захід, жоден відповідальний виступ не відбулись у нас з чиєїсь особистої вказівки, а є результатом колективного обговорення, колективного рішення. Ось і це прикінцеве слово також розглянуто і узгоджено керівним колективом. В колективному керуванні, в колегіальному рішенні всіх питань - наша велика сила, товариші". 8. Ibid., ст. 199-200: "XXII з'їзд закріплює цей сприятливий курс. В програмі та статуті партії, в рішеннях з'їзду намічаються нові гарантії проти рецидивів культу особи. Ще вище здіймається роль партії, як джерела великого натхнення та великої організовуючої сили в будівництві комунізму". 9. Стенографічний запис XXII з'їзду, Москва, 1962, том 3, ст. 356-60. 10. Інформація про відношення цих лідерів до Хрущова була отримана від агентів КҐБ в Україні та Москві (Колєсніков та Кочуров) та була частково підтверджена в випаді Жукова до Хрущова на засіданні Політбюро восени 1957 року. Глава 19. Сьома операція з дезінформації: "демократизація" в Чехословаччині в 1968 році 1. Совєцькі лідери доклались до просування цієї аналогії. Наприклад, під час візиту в Швецію влітку 1968 року, Косигін три рази обмовився сплутавши Чехословаччину та Угорщину. 2. БСЕ (1962), ст. 458. 3. БСЕ (1962), ст. 16. 4. БСЕ (1963), ст. 18. 5. Дивіться M.Salomon "Prague Notebook: The Strangled Revolution", Little, Brown & Co., Boston, 1971, ст. 30. Salomon, втім, невірно пояснив цей доказ, прив'язавши пропозицію Хрущова не до довгострокової стратегії блоку, а до прикладу "мозкового трасту" президента Кеннеді. 6. Ibid., ст. 30, примітка 1. Salomon знехтував важливістю близького відношення Барака та Шика. 7. Ibid. 8. Ibid., ст. 101-10. 9. Ibid., ст. 69. 10. Ibid., ст. 229. 11. Дивіться наступний витяг з листа чехословацької комуністичної партії до п'яти сторін Варшавського договору, датованого 20 липня 1968 року, цитованого в M.Salomon, "Prague Notebook", ст. 121: "Маневри збройних сил сторін Варшавського договору на території Чехословаччини складають залізний доказ нашої відданості зобов'язанням альянсу. З метою забезпечення успіху цих маневрів, ми зі свого боку вжили потрібні міри. Наш народ як і наші військовослужбовці дружньо привітали на нашій території совєцьку армію та союзні війська. Верховні лідери партії та уряду своєю присутністю засвідчили важливість, яку ми бачимо в цих маневрах, та нашу в них зацікавленість. Плутанина та прояв деяких сумнівів в нашій публічній позиції з'явились тільки після відкладення дати відбуття союзних армій з Чехословаччини наприкінці маневрів". 12. Дивіться лист чехословацької партії від 20 червня 1968, наведене у Salomon "Prague Notebook", ст. 120-21: "Ми ніколи не приймемо того, що історичні досягнення соціалізму і безпека націй нашої країни могли опинились під загрозою, або імперіалізм, мирним шляхом або через насильство, зруйнував соціалістичну систему або похитнув баланс сил в Європі на свою користь. Принциповою сутністю нашого розвитку з січня є лише ця тенденція до зміцнення внутрішньої стабільності соціалістичного строю, і, таким чином, наших взаємин в альянсі". 13. M.Salomon "Prague Notebook", ст. 243. 14. Дивіться лист чехословацької партії від 20 липня 1968, наведений у Salomon "Prague Notebook", ст. 118-19: "Наш союз та наша дружба з СССР та іншими соціалістичними країнами глибоко вкорінені в суспільному порядку, в традиціях та історичному досвіді наших народів, в їх інтересах, їх настроях та їх думках. Ми діємо таким чином, щоб дружні взаємини з нашими союзниками, з країнами світового соціалістичного табору поглибились на ґрунті взаємної поваги, суверенітету та рівноправності, та міжнародної солідарності. В цьому сенсі ми активніше сприяємо СЕВ та Варшавському договору". 15. Тут, додержуючись того, що "демократизація" була загалом контрольованою, можна припустити існування справжніх борців з режимом або всередині, або ззовні країни, які без усвідомлення того, що відбувалось справді, діяли цілком незалежно протягом останніх місяців кризи, таким чином розкриваючи себе перед режимом як контрреволюційні елементи. Без сумніву, вони були відзначені як такі. П1. Примітка перекладача: можливо мався на увазі Лєонід Фьодоровіч Ільічьов Глава 20. Друга операція з дезінформації: "еволюція" совєцького режиму. Частина друга: "дисидентський рух" 1. Andrey D. Sakharov "Sakharov Speaks", ed. Harrison E. Salisbury, Collins & Harvill Press, London, 1974. 2. Leon Goure, Foy D. Kohler, Richard Soll, and Annette Stiefbold, "Convergence of Communism and Capitalism: The Soviet View", Florida Centre for Advanced International Studies, University of Miami, Miami, 1973. 3. Sakharov Speaks, ст. 108, дає ці дати як 1968-80. 4. Sakharov Speaks, ст. 107 і далі. 5. Ibid., примітка 3. 6. Достатньо не зрозуміло, чому Сахаров та Капіца, обидва настільки щирі, не були виштовхані з Совєцької Академії Наук, хоча Сахаров, принаймні, був, як стверджується, позбавлений його державних відзнак та нагород. Якимось незрозумілим чином, цього не відбулось до січня 1980. П1. Примітка перекладача: мова про роман "Жизнь и Судьба". Глава 21. Восьма операція з дезінформації: продовження контактів єврокомуністів з совєтами - нова інтерпретація єврокомунізму 1. Leonard Schapiro "The Soviet Union and Eurocommunism", серія "Conflict Studies)", no. 99, The Institute for the Study of Conflict, London, 1978. Деякі іспанські соціалісти, як видається, також вважають єврокомунізм оманливою ілюзією. 2. Дивіться, наприклад, "World Marxist Review", no. 6, 1974; Правда, 6 серпня 1975; "Новоє врємя", no. 9, 1976. 3. Shapiro "Soviet Union and Eurocommunism", ст. 2. 4. Ibid., ст.5. 5. B.N.Ponomarev "The World Situation and the Revolution Process", "World Marxist Review", no. 6, 1974. "Розрядка зміцнює реалістично налаштовані елементи буржуазного табору та полегшує ізоляцію більш реакційних, імперіалістичних сил, "партій війни" та військово-індустріальних комплексів". 6. Paul Wilkinson "Terrorism: International Dimensions", серія "Conflict Study", no. 113, The Institute for the Study of Conflict, London, 1979. 7. Дивіться Kevin Devlin "The Challenge of Eurocommunism", "Problems of Communism", Washington D.C., січень-лютий 1977. 8. БСЕ (1968), ст. 480-481. 9. Devlin "The Challenge of Eurocommunism", ст. 3. 10. Schapiro, "Soviet Union and Eurocommunism", ст. 8. 11. "World Marxist Review", no. 7, 1964, ст. 1-2. 12. "Рабочий класс и современный мир", no. 4, 1976, як цитовано в Shapiro "Soviet Union and Eurocommunism". П1. Примітка перекладача: Лєнін В.І., "Детская болезнь левизны в коммунизме", 1920, глава 10 Глава 22. Роль дезінформації та можливості спецслужб в реалізації комуністичної стратегії 1. БСЕ (1969), ст. 52. 2. БСЕ (1972), ст. 269. 3. БСЕ (1974), ст. 278. 4. Дивіться, наприклад, "Женьмінь Жибао", 6 вересня 1963: "Керівництво КПСС стає все більш заклопотаним в досягнені політичних домовленостей з імперіалістами США і схиляється до реакційного альянсу з Кеннеді, навіть ціною інтересів соціалістичного табору та міжнародного комуністичного руху". 5. БСЕ (1977), ст. 294. 6. Sun Tzu "Art of War", ст. 77. 7. Боріс Пономарьов "Актуальные проблемы теории мирового революционного процесса", Комуніст, no. 15, 1971. 8. Відзнака Тімо орденом Лєніна слідувала за нагородою раніше орденом дружби. 9. БСЕ (1965), ст. 374. 10. БСЕ (1969), ст. 388-89. 11. Алієв став головою ради міністрів СССР під Андроповим. 12. Інформація від Кіріліна, заступника голови релігійного відділу КҐБ, і Лапшина, офіцера релігійного відділу КҐБ емігрантського управління. Дивіться Ізвєстія, 26 листопада 1960. 13. Ізвєстія, 16 грудня 1960. 14. БСЕ (1970), ст. 318. 15. БСЕ (1971), ст. 323. 16. Дивіться "Political Shifts in the Middle East: Roots, Facts, Trends" в "World Marxist Review", no. 2, 1980. Стаття є підсумком в дискусії про події в Ірані та Афганістані; серед учасників був совєцький дослідник Афганістану. Вона містить наступне: "Хоч і важко, але цілком реально (і досвід Совєцької Центральної Азії в цьому сенсі є дуже повчальним) певним чином залучати іслам до служіння революції та побудови нового життя". 17. "Журнал Московской Патриархии", no. 9, 1976. 18. Ювєналія замінили, формально за станом здоров'я, в квітні 1981. П1. Примітка перекладача: в тексті вказаний "В. Шитіков", вірогідно мався на увазі Шитіков Алєксєй Павловіч, який очолював комітет з 1971 по 1984 роки. П2. Примітка перекладача: під "Тімо" Ґоліцин має на увазі Урго Кекконена. П3. Примітка перекладача: https://en.wikipedia.org/wiki/Finlandization П4. Примітка перекладача: https://en.wikipedia.org/wiki/Guillaume_affair Глава 23. Обґрунтування суцільної координації комуністичних урядів та партій 1. Дивіться CSP, vol. 4, ст. 44. 2. БСЕ (1962), ст. 460. 3. БСЕ (1963), ст. 451. 4. БСЕ (1966), ст. 52. 5. БСЕ (1967), ст. 447, 472-73. 6. Для Праги, БСЕ (1973), ст. 491, для Варшави, БСЕ (1975), ст. 502-503. 7. БСЕ (1971), ст. 55. 8. БСЕ (1976), ст. 487. 9. БСЕ (1974), ст. 6. 10. БСЕ (1975), ст. 502. 11. БСЕ (1976), ст. 42. 12. БСЕ (1977), ст. 18, 44. 13. БСЕ (1977), ст. 454. 14. Дивіться, наприклад, БСЕ (1967), ст. 35. 15. БСЕ (1966), ст. 598. 16. Дивіться розділ про розвиток комуністичних контактів в БСЕ за кожен рік починаючи з 1958. 17. БСЕ (1969), ст. 468. 18. БСЕ (1962), ст. 283. 19. БСЕ (1964), ст. 15. 20. БСЕ (1965), ст. 285. 21. БСЕ (1965), ст. 47, 69, 75, 459; також БСЕ (1970), ст. 63. 22. БСЕ (1966), ст. 26, 51. 23. БСЕ (1967), ст. 473, 475. 24. БСЕ (1970), ст. 53, 62. 25. БСЕ (1970), ст. 53. 26. БСЕ (1971), ст. 80. 27. Ibid. 28. БСЕ (1971), ст. 66. 29. БСЕ (1974), ст. 310. 30. БСЕ (1975), ст. 64. 31. БСЕ (1976), ст. 59. 32. БСЕ (1977), ст. 65, 295. 33. БСЕ (1978), ст. 56. 34. БСЕ (1980), ст. 64. 35. New York Times, 25 березня 1982. 36. В 1980-81 роках він очолював совєцьку делегацію на конференції CSCE в Мадриді. 37. БСЕ (1970), ст. 9-22. 38. БСЕ (1966), ст. 466-67. 39. БСЕ (1971), ст. 34. П1. Примітка перекладача: загальний вираз в додатках БСЕ в розділі "Розвиток зв'язків між комуністичними та робітничими партіями" виглядає як "генеральна лінія світового комуністичного руху". Глава 24. Вплив програми дезінформації 1. Цитовано в Alvin Z. Rubinshtein "The Foreign Policy of the Soviet Union", Random House, New York, 1960, ст. 405. 2. New York Times, 10 серпня 1962. 3. David M. Abshire "Grand Strategy Reconstructed: an American View" в "Detente: Cold War Strategies in Transition", ed. Eleanor Lansing Dulles and Robert Dickson Crane, Praeger, New York, 1965, ст. 269. 4. "New Drive Against the Anti-Communist Program: Hearings Before the Subcommittee to Investigate the Administration of the Internal Security Act and Other Internal Security Laws of the Senate Committee on the Judiciary", Washington, 11 липня 1961, ст. 10. 5. R.Strausz-Hupe, W.R.Kintner, J.E.Dougherty and A.J.Cotrell "Protracted Conflict", Harper Brothers, New York, 1959, ст. 115-16: "Не буде перебільшенням сказати, що за останні роки західні уряди не проявили ані ентузіазму, ані майстерності в проведенні своїх офіційних "інформаційних програм", які є нікчемною заміною ідеологічно-політичних доктрин. Люди Заходу взагалі не надто стурбовані майбутнім вільного способу життя. Наскільки пасивним стає західний менталітет, що інтелектуали присвячують весь свій час на вибачення за інституції та процеси ліберального суспільства. Парадоксально, але навіть ті інтелектуали, які найбільше віддані справі свободи особистості в своїх власних країнах, не проявляють стурбованості загрозою, яка комуністична влада становить свободі людини". П1. Примітка перекладача: в 1989 році був сформований відповідний уряд "товстої лінії" Тадеуша Мазовецького - з передмови Антонія Мацеревича до польського перекладу ``Nowe kłamstwa w miejsce starych'', Biblioteka Służby Kontrwywiadu Wojskowego, Warszawa, 2007 Глава 25. Вирішальна фаза 1. New York Times, 1 грудня 1981. 2. "Вопросы истории", no. 2, 1980. 3. Причетність соціалістів до "національно-визвольних" рухів можна побачити, наприклад, відносно Сальвадору та зустрічі в 1979 між австрійським соціалістичним лідером Крайським та Ясіром Арафатом з Організації Визволення Палестини (PLO). П1. Примітка перекладача: авторський переклад цитати підкреслює акцент на опортунізмі. Промова відсутня в матеріалах III світового конгресу Комінтерну (Москва, 1922) та 4-му виданні повного зібрання творів Лєніна (1940-1965). Цитата присутня в 5-му виданні (1965-75) ПСС Лєніна, т. 44, ст. 59: "III конгресс коммунистического интернационала. Речи на совещании членов немецкой, польской, чехословацкой, венгерской и итальянской делегаций. 11 июля". П2. Примітка перекладача: дивіться примітку до попередньої глави. Глосарій Оригінальний глосарій збережений і доповнений. ЗМІ, друковані видання та джерела L'Humanite - офіційний орган преси французької компартії Literarni Listy - чехословацька культурна газета (перейменована з Literarni Noviny), грала важливу роль в "Празькій весні" L'Unita - офіційний орган преси італійської компартії Morning Star - таблоїд, фінансований британською компартією Mundo Obrero - щомісячне видання іспанської компартії People's Daily - також "Женьмінь Жибао", орган ЦК комуністичної партії Китаю WMR - "Problems of Peace and Socialism", також відоме як World Marxist Review (WMR), - англомовна редакція празького видання "Проблемы мира и социализма" (з 1958 по 1990 рр.) БСЕ (рос.) - рос. Большая Советская Энциклопедия Женьмінь Жибао - див. People's Daily Ізвєстія - щоденне видання, державний орган Верховного Совєта Комуніст - журнал, теоретичний та політичний орган ЦК КПСС, з 23 по 52й роки - "Більшовик" Маніфест - в межах тексту - рішення "наради 81 партії" в Москві в листопаді 1960 року; дивіться IMCWP та примітку до глави 5 Наканунє - газета, друкована в 1922-24 рр. в Берліні, орган "зміновіхівців" Нова Росія - журнал фальшивої опозиції "Треста" в 1920-ті роки Новий мір - літературне та політичне щомісячне видання в Москві (в тексті не згадане) Новоє врємя - політичний щотижневий журнал СССР Новості - совєцьке інформаційне агенство, абревіатура APN (рос. Агентство Печати "Новости"), створене на потреби Відділу активних заходів; дивіться главу 6 Октябрь - літературне та політичне щомісячне видання в Москві Партійная жизнь - тижневик, орган ЦК КПСС Правда - щоденна газета, орган КПСС Росія - журнал фальшивої опозиції "Треста" в 1920-ті роки Смєна вєх - збірка публікацій, видана в Празі в липні 1921 року, та однойменний журнал в Парижі у 1921-22 рр. На зміну йому прийшла газета "Наканунє" ТАСС - Телеграфне Агенство Совєцького Союза, новинне агенство Чєкіст - член ВЧК; також таємний журнал КҐБ Політичні скорочення та терміни AAPSO (en.) - en. Afro-Asian People's Solidarity Organisation, Організація солідарності народів Азії та Африки (ОСНАА); до складу організації входив Совєцький комітет солідарності країн Африки та Азії CENTO (en.) - en. Central Treaty Organization, або Багдадський пакт - військово-політичний блок, створений в 1955 році за ініціативою США і Великої Британії; мав на меті зупинити комуністичну експансію СССР та сателітів в складі стратегічного поясу держав НАТО — Багдадський пакт — СЕАТО Comecon (en.) - або CMEA, дивіться СЕВ CSCE (en.) - en. Conference on Security and Cooperation in Europe - конференція, яка передувала створенню ОБСЄ Detente - дивіться Розрядка IMCWP (en.) - en. International Meeting of Communist and Workers Parties, рос. Международное совещание коммунистических и рабочих партий; перша нарада (в тексті - "нарада 64 партій") в листопаді 1957 року в Москві замінила собою Комінформ; ключові документи рішень листопадової наради 1957 року - "Декларація" та "Маніфест миру"; окрім рішень наради 1957 року, важливим є рішення листопадової наради 1960 року в Москві ("наради 81 партії") - "Маніфест"; детальніше дивіться примітку до глави 5 IPR (en.) - en. Institute of Pacific Relations, Інститут тихоокеанських відносин; короткий екскурс дивіться в примітці до глави 11 PLO (en.) - en. Palestine Liberation Organization, Організація Визволення Палестини PRC (en.) - People's Republic of China, комуністична Китайська Народна Республіка (КНР), неформально "Китай"; див. ROC SALT (en.) - en. Strategic Arms Limitation Talks - переговори про обмеження стратегічних наступальних озброєнь SEATO (en.) - en. Southeast Asia Treaty Organization, СЕАТО, або Манільський пакт — військово-політичний блок країн Азійсько-Тихоокеанського регіону, що існував у 1955-1977 рр. ROC (en.) - en. Republic of China, Республіка Китай - після Китайської громадянської війни - націоналістичний уряд Китаю, неформально - "Тайвань"; див. PRC WFTU (en.) - Всесвітня Федерація Профспілок, en. World Federation of Trade Unions; сформована в 1945, знаходилась і знаходиться безпосередньо під впливом комуністів WIDF (en.) - en. Women's International Democratic Federation, міжнародна організація прокомуністичного спрямування з захисту прав жінок, створена в 1945 році, найбільше активна в період холодної війни WPC (en.) - en. World Peace Council - Світова рада миру Багдадський пакт - див. CENTO Варшавський договір - див. ОВД ВФП - див. WFTU ДВР (рос.) - Далеко-Східна Республіка (рос. Дальне-Восточная Республика) Гоміндан - en. Kuomintang - китайський націоналістичний уряд КНДР - Корейська Народно-Демократична Республіка, Північна Корея КНР - див. PRC Конвергенція - теорія збіжності капіталістичного Заходу та соціалістичного Сходу, пропагувалась Сахаровим та іншими Комінтерн - Комуністичний інтернаціонал (також відомий як Третій комуністичний інтернаціонал, повністю підконтрольний НКВД); розпущений в 1943 році; заміною став Комінформ Комінформ - інформаційне бюро комуністичних та робітничих партій з 1947 по 1956 роки; замінив собою Комінтерн; на заміну прийшла IMCWP Комсомол - Комуністичний Союз Молоді КПК - комуністична партія Китаю КПСС (рос.) - рос. Коммунистическая Партия Советского Союза НДР - Німецька Демократична Республіка, рос. Германская Демократическая Республика (ҐДР), Східна Німеччина; див. ФРН НЕП - Нова Економічна Політика, ініційована Лєніним в 1921 році, що тривала по 1929 рік НТС - Національний Трудовий Союз, емігрантська політична антикомуністична організація на Заході; видавали журнали "Посєв" та "Ґрані"; в тексті не згадана ОВД - організація Варшавського договору; військовий союз країн соціалістичного табору, що включав Албанію, Болгарію, Угорщину, НДР, Польщу, Румунію, СССР та Чехословаччину, як міра протидії приєднанню ФРН до НАТО; з часом структура розширилась політичними відомствами; існував з 1955 по 1991 роки Політбюро - Політичне Бюро. Керівний орган Центрального комітету КПСС. Переіменований в Президію напередодні смерті Сталіна; повернуто назву Політбюро під час Брєжнєва (1952 по 1966 роки) Розрядка - історичний період у відносинах між Заходом і комуністичним блоком в 70-ті роки Рух неприєднання - en. Non-Aligned Movement (NAM) - форум країн, що розвиваються, заснований в 1961 в Бєлґраді СЕАТО - див. SEATO СЕВ - Совєт економічної взаємодопомоги (СЕВ) - міжурядова організація соціалістичних країн, створена для економічної інтеграції та взаємодопомоги з 1949 по 1991 роки СЕНТО - див. CENTO СКЮ - Союз Комуністів Югославії, до 1952 року - комуністична партія Югославії, en. YLC або LCY (League of Communists of Yugoslavia) Соцінтерн - Соціалістичний інтернаціонал, організація-наступник Другого інтернаціоналу та Соціалістичного робітничого інтернаціоналу, всесвітня спілка соціалістичних та соціал-демократичних партій та організацій Четвертий інтернаціонал - троцкістська комуністична організація, яка оголошувала себе "світовою революційною партію", вважала Соцінтерн та Комінтерн недостатньо революційними та протиставляла себе Комінтерну, як підконтрольному сталіністам РСФСР (рос.) - рос. Российская Советская Федеративная Социалистическая Республика, Російська Федерація в складі СССР Червона гвардія - en. Red Guards - загони молоді під час китайської Культурної революції 1966-67 рр. Фронтова організація - організація під дійсним контролем комуністів, яка приваблювала ідеологічних "попутників" ФРН - Федеративна Республіка Німеччина, рос. Федеративная Республика Германия (ФРҐ), Західна Німеччина; див. НДР Хунвейбіни - див. Червона гвардія Органи безпеки, розвідка, спецслужби ВҐУ (рос.) - рос. Второе Главное Управление, орган безпеки та контррозвідки в складі КҐБ ВЧК (рос.) - всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем при СНК РСФСР (рос. Всероссийская Чрезвычайная Комиссия) - совєцька служба безпеки з 1917 по 1922 під керівництвом Дзєржинского ҐПУ - Головне Політичне Управління, наступник ВЧК, існувало з 22 по 23 роки, дивіться також ОҐПУ ҐРУ - Головне Розвідувальне Управління, орган зовнішньої розвідки міноборони СССР КІ - Комітет інформації при Совєті міністрів СССР, назва служби політичної та військової розвідки з 1947 по 1949 роки при Совєті міністрів. З 1949 по 1951 рр., служба політичної розвідки при МІД. З 1951 по 1957 рр., служба розвідки та дезінформації при МІД. З 1958 року і надалі - служба розвідки, дезінформації та спеціальних політичних операцій при ЦК КПСС, можливо під прикриттям Державного комітету з культурних зв'язків (рос. Комитет по культурным связям с зарубежными странами), створеного в 1957 році КҐБ (рос.) - рос. Комитет Государственной Безопасности, совєцька внутрішня спецслужба та служба зовнішньої розвідки, створена в 1954 році МІД (рос.) - рос. Министерство Иностранных Дел - міністерство закордонних справ МВД (рос.) - рос. Министерство Внутренних Дел, міністерство внутрішніх справ, відповідальне за загальну безпеку. Протягом одного року, з березня 1953 по березень 1954 рік, було відповідальне за зовнішню розвідку та державну безпеку МҐБ (рос.) - рос. Министерство Государственной Безопасности (з жовтня 1946 по березень 1953 року), орган розвідки та служба безпеки Нелегальний резидент - представник розвідувальної служби під прикриттям НКВД (рос.) - рос. Народный комиссариат внутренних дел, відомство-наступник ОҐПУ за часів Другої світової війни ОҐПУ (рос.) - рос. Объединённое Государственное Политическое Управление, орган розвідки та державної безпеки з лютого 1922 по червень 1934 року ПҐУ - Перше Головне Управління КҐБ, структурний підрозділ КҐБ, відповідальний за зовнішню розвідку Резидент - голова розвідувального апарата КҐБ в некомуністичній країні Резидентура - таємний розвідувальний апарат КҐБ в некомуністичній країні ЧК - див. ВЧК Українсько-англійський покажчик деяких імен Ай Сиці - pinyin: Ai Siqi, Ai Sy-tsi - китайський філософ марксист Агджа, Мехмет Алі - Mehmet Ali Ağca - нападник у замаху на Папу Івана Павла II Бжезінський, Збігнєв - Brzeziński Zbigniew - радник президента США Картера Ван Ганчанг - pinyin: Wang Ganchang, Wang Kan-chang - китайський ядерний фізик Ван Шиже - pinyin: Wang Shijie, Wang Shih-chieh - китайський політик, представник Республіки Китай в ООН Ван Юпінь - Wang Youping - дипломат КНР Вацулік, Людвік - Ludvik Vaculik - словацький письменник Гао Ган - Gao Gang, Kao Kang - китайський комуністичний партійний діяч Георгіу-Деж, Георгі - Gheorghe Gheorghiu-Dej - комуністичний лідер Румунії 1947-1965 Го Можо - Guo Moruo, Kuo Mo-jo - китайський комуністичний культурний та політичний діяч Гійом, Гюнтер - Gunter Guillaume - агент Східної Німеччини (Штазі), секретар Віллі Брандта Ґерек, Едвард - Edward Gierek - польський комуністичний політик Ден Сяопінь - pinyin: Deng Xiaoping - лідер комуністичного Китаю з 1978 по 1992 Дзодзе, Кочі - Koci Xoxe - албанський комуніст, страчений в 1949 як симпатик ревізіонізму Тіто Каня, Станіслав - Stanislaw Kania - польський комуністичний політик Кардель, Едвард - Edvard Kardelj - югославський комуністичний політик Лінь Бяо - pinyin: Lin Biao, Lin Piao - комуністичний військовий та політичний діяч, вважався правою рукою та наступником Мао, поки не потрапив в авіакатастрофу Ло Жуйцін - pinyin: Luo Ruiqing, Lo Jui-ch'ing - китайський комуністичний військовий Лю Шаоці - Liu Shaoqi - китайський комуністичний політик, репресований в 1966 як противник політики Мао Лі Кенон - pinyin: Li Kenong, Li K'u-nun - китайський розвідник Лім, Антонін - Antonin Liehm - чеський письменник Мао Цзедун - Mao Zedong - перший голова КНР Марше, Жорж - George Marchais - лідер французької компартії Мнячко, Ладислав - Ladislav Mnacko - словацький письменник Мочар, Мечислав - Mieczyslaw Moczar - польський комуніст, голова служби безпеки в 1960-ті Надь, Імре - Imre Nagy - угорський комуніст, лідер угорської революції 1956 Пен Дехуай - pinyin: Peng Dehuai, Peng Te-huai - міністр оборони КНР 1954-1959 Пен Чжень - pinyin: Peng Zhen, Peng Chen - китайський комуністичний політик Райк, Ласло - Laszlo Rajk - угорський ревізіоніст, страчений в 1949 за вказівкою НКВД як симпатик ревізіонізму Тіто Сун Цінлін - Soong Ching-ling - китайська політичний і державний діяч Ходжа, Енвер - Enver Hoxha - албанський сталініст Хуа Гофен - Hua Guofeng - голова китайської компартії після Мао Чан Кайші - Chiang Kai-shek - китайський націоналіст, лідер Республіки Китай (Republic of China, ROC, неофіційно зараз - Тайвань) Чень Ї - Chen Yi - міністр закордонних справ КНР 1958-1972 Чень Бода - pinyin: Chen Boda, Chen Po-ta - журналіст та політичний теоретик маоїзму, пізніше - політик Чжан Веньтянь - pinyin: Zhang Wentian, Chang Wen-tien - високопосадовець КПК, соратник Мао Цзедуна Чжоу Еньлай - pinying: Zhou Enlai, Chou En-lai - голова уряду КНР з 1949 по 1976 роки Шен Шіцай - pinyin: Sheng Shicai, Sheng Shih-tsai - військовий губернатор Сіньцзяна Ярузельський, Войцех - Wojciech Jaruzelski - польський комуністичний військовий та політичний діяч, перший президент Республіки Польща