По той бiк раю Френсис Скотт Кэй Фицджеральд Френсiс Скотт Фiцджеральд (1896–1940) – видатний американський письменник, автор багатьох романiв та оповiдань про поколiння «епохи джазу». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки «Нiч лагiдна» та «Великий Гетсбi». Роман «По той бiк раю» був опублiкований 1920 року, i молодий письменник одразу ж став знаменитим. У цьому творi висловлено емоцiйний досвiд цiлого поколiння юних американцiв, якi прийшли в свiт пiсля Першоi свiтовоi вiйни i, ставши дорослими, усвiдомили, що «всi боги вмерли, всi вiйни вiдгримiли, будь-яка вiра пiдiрвана». Еморi Блейн мае гарну зовнiшнiсть, чудову освiту, багатство. Вiн завжди жив у свое задоволення й отримував усе, чого бажав. Однак смерть товариша, розорення сiм’i, неможливiсть через бiднiсть одружитися з коханою дiвчиною цiлком змiнюють його характер. Чи знайде Еморi свое мiсце пiд сонцем пiсля випробувань, якi випали на його долю?… Історiя зайвоi людини по-американськи. Роман про дорослiшання… Про особистiсть… Про трагедiю «втраченого поколiння»… Френсiс Скотт Фiцджеральд По той бiк раю Присвячуеться СІГУРНІ ФЕЙ * * * …По той бiк раю… Мудрiсть – невелика втiха.     Руперт Брук Досвiдом люди називають своi помилки.     Оскар Вайлд Книга перша Романтичний егоiст Роздiл 1 Еморi, син Беатрiс Еморi Блейн успадкував вiд матерi кожну рису, окрiм тих кiлькох невловимих, що робили його вартим чогось. Його батько, чоловiк безликий та мовчазний, залюблений у Байрона, iз звичкою задрiмати над «Британською енциклопедiею», розбагатiв у тридцять рокiв пiсля смертi двох старших братiв, успiшних чиказьких бiржових брокерiв, та, натхненний першим спалахом вiдчуття, що весь свiт належить йому, поiхав у Бар-Гарбор, де познайомивсь iз Беатрiс О’Хара. Як наслiдок, Стiвен Блейн передав своему потомству свiй зрiст – трошки нижче шести футiв – та свою схильнiсть вагатись у ключових моментах, i цi двi головнi ознаки сповна проявились у його синовi, Еморi. Довгий час вiн скнiв десь на задвiрках сiмейного життя, – сором’язлива постать iз обличчям, напiвприкритим тьмяним м’яким волоссям, заклопотаний «турботами» про свою дружину, знесилений думкою, що вiн не розумiе i не в змозi зрозумiти ii. А ось Беатрiс Блейн, оце була жiнка! Раннi свiтлини, зробленi в батькiвському маетку у Лейк-Дженева, Вiсконсiн, чи в Римi, в монастирi Святого Серця (освiтня примха, котра в роки ii молодостi була доступна лише донькам дуже заможних батькiв), виказували витончену делiкатнiсть ii рис, неперевершену досконалiсть та простоту ii вбрання. Вона отримала блискучу освiту: ii юнiсть протiкала у величi Ренесансу, вона була втаемничена в останнi чутки старовинних римських родин, ii iм’я, як казково багатоi молодоi американки, знали кардинал Вiтторi i королева Маргарита та iншi, менш очевиднi знаменитостi, про яких могли чути лише особи з певним рiвнем культури. В Англii вона навчилась вiддавати перевагу вiскi з содовою перед вином, а ii свiтська балачка стала бiльш розмаiтою та зухвалiшою протягом зими, проведеноi у Вiднi. Загалом, Беатрiс О’Хара отримала освiту (яка навряд чи зараз можлива), що вимiрюеться кiлькiстю подiй та людей, на котрих можна споглядати iз презирством чи котрими можна зачаровуватись; культуру, багату на всi мистецтва i традицii i водночас позбавлену усiляких iдей, – це були останнi днi того часу, коли великий садiвничий зрiзав усi невдалi троянди, щоб вивести один iдеальний бутон. Десь у мiжчассi вона повернулась в Америку, познайомилась зi Стiвеном Блейном та й одружилася з ним – чи то через втому, чи через нудьгу. Протягом докучливого мiжсезоння вона носила свою едину дитину та привела ii на свiт весняного дня дев’яносто шостого року. Вже у п’ять рокiв Еморi був для неi пречудовим компаньйоном. У нього було золотисто-каштанове волосся, виразнi великi очi, до яких вiн iз часом мав дорости, гнучкий розум, багата уява та смак до одягу. Вiд чотирьох до десяти рокiв вони з матiр’ю об’iздили всю краiну в приватному вагон-салонi ii батька – вiд Коронадо (там його матерi було так нудно, що у неi стався нервовий зрив у фешенебельному готелi) аж до Мехiко-Сiтi, де вона захворiла на легку форму сухот. Ця неприемнiсть настiльки втiшила ii, що згодом, особливо пiсля кiлькох чарок, вона слугувала своерiдним елементом створюваноi нею атмосфери. Отже, поки бiльш чи менш везучi багатi хлопчаки воювали зi своiми гувернантками на пляжах Ньюпорта, в той час як iх лупцювали, чи повчали, чи примушували читати «Дерзай та роби» або «Френка на Мiссiсiпi», Еморi щипав покiрних коридорних у готелi «Волдорф», терпiв свою вроджену вiдразу до камерноi та симфонiчноi музики, отримуючи украй спецiалiзоване виховання своеi матерi. – Еморi! – Так, Беатрiс. (Дивно так називати матiр, але вона сама це заохочувала.) – Любий, навiть не думай ще вибиратися з лiжка. Я завжди мала пiдозру, що ранне вставання в юному вiцi шкiдливе для нервiв. Клотильда принесе тобi снiданок. – Гаразд. – Я почуваюсь дуже виснаженою сьогоднi, Еморi, – зiтхала вона, все обличчя ii, схоже на рiдкiсну камею, виказувало страждання, ii голос вишукано iнтонувався, а руки злiтали гнучко i плавно, як у Сари Бернар. – Моi нерви на межi. Ми мусимо покинути це жахливе мiсце завтра ж i пошукати де-небудь сонця. Еморi з-пiд скуйовдженого волосся кидав на матiр пронизливий погляд зелених очей. Навiть тодi вiн не мав жодних iлюзiй щодо неi. – Еморi! – Ну що? – Я хочу, щоб ти прийняв гарячу ванну – таку гарячу, наскiльки зможеш витерпiти, i просто розслабив своi нерви. Ти можеш читати у ваннi, якщо забажаеш. Вона балувала його уривками iз «Fetes Galantes» ще до того, як йому виповнилось десять, в одинадцять вiн мiг упевнено (хоча й хрестоматiйно) висловлюватись про Брамса, Моцарта i Бетховена. Якогось дня, коли його залишили одного в готелi в Хот-Спрингс, вiн скуштував мамин абрикосовий лiкер (смак припав йому до душi, i вiн приемно захмелiв). Якийсь час йому було весело, вiн наважився ще й закурити у цьому пiднесеному станi (що й спровокувало вульгарну i абсолютно плебейську реакцiю). Хоча цей iнцидент i нажахав Беатрiс, у глибинi душi вiн потiшив ii i став частиною того, що наступнi поколiння назвуть ii «лiнiею». «Знаете, мiй хлопчик, – якось вiн почув, як вона розповiдала це у кiмнатi з-помiж компанii благоговiйних жiнок, що iз захопленням слухали ii, – вiн такий витончений i такий милий… але такий хворобливий, у нас у всiх слабке здоров’я…» – І ii рука торкалася прекрасних грудей; потiм, переходячи на шепiт, вона розповiла iм про абрикосовий лiкер. Вони весело смiялись, оскiльки вона була прекрасною оповiдачкою, але в той вечiр багато креденсiв було замкнено на замок проти можливих зазiхань маленьких Боббi та Барбар. Мандрiвнi паломництва були незмiнно помпезнi; двi покоiвки, вагон-салон, мiстер Блейн (коли той був доступним), i обов’язково – лiкар. Коли Еморi хворiв на коклюш, чотири спецiалiсти, доволi неприемнi, згорбившись бiля його лiжка, свердлили неприязно один одного поглядами; коли вiн захворiв на скарлатину, кiлькiсть прислуги, включно iз лiкарем i доглядальницями, сягала чотирнадцяти. Однак юнiсть взяла свое, i вiн таки одужав. Блейни не були прив’язанi до жодного мiста. Вони були вiдомi як Блейни з Лейк-Дженева i мали доволi багато рiднi, що замiняла iм друзiв, i посiдали завидне становище вiд Пасадени до мису Код. Але Беатрiс (чим далi, тим бiльше) волiла заводити новi знайомства. Були й певнi нюанси, такi, як, наприклад, особливостi комплекцii та iх коригування, та ще спогади про життя за кордоном, якi доводилось повторювати з регулярними iнтервалами. Як i сни (за Фрейдом), цi спогади потрiбно було стирати, iнакше вони б розхитали ii нерви. Беатрiс критично ставилась до американок, особливо до метушливих уродженок Заходу. – Господи, який у них акцент, мiй любий! – говорила вона Еморi. – Це не пiвденний акцент i не бостонський акцент, вiн не прив’язаний до жодноi мiсцевостi, просто акцент, – вона замислювалась. – Вони вподобали якийсь проiдений мiллю лондонський акцент, давно нiким не вживаний, але ж мусить його хтось прихистити. Вони розмовляють, як англiйський мажордом пiсля кiлькох рокiв служби в чиказькiй опернiй трупi. – Далi ii роздуми ставали геть безладними. – Я гадаю… в життi кожноi жiнки iз Заходу настае момент, коли вона думае, що ii чоловiк такий успiшний, що вона може мати свiй власний акцент, отож вони й намагаються вразити мене, мiй любий. Властиво, вона вважала свое тiло немiчним та крихким, душа в ii уявленнi була такою ж кволою – однак важливою частиною ii життя. Вона була католичкою, але якось помiтила, що священики придiляють iй значно бiльше уваги, коли вона балансуе на межi втрати i вiднайдення вiри у Матiр-церкву – i вiдтодi постiйно зберiгала цей невловний баланс. Нерiдко вона нарiкала на буржуазнiсть американського католицького духовенства i була свято переконана, що якби вона жила в тiнi величних соборiв старого континенту, ii душа й досi б грiлася тендiтним полум’ям на могутньому престолi Риму. (Власне, пiсля лiкарiв священики були ii улюбленою втiхою.) – Ах, епископе Вiнстоне, – драматично проголошувала вона, – я не хочу говорити про себе. Можу лише уявити цей потiк iстеричних жiночок, якi юрмляться бiля ваших дверей, адже ви такий чуйний… – І пiсля iнтерлюдii у виконаннi отця додавала: – Але моi намiри зовсiм iншi… Вона втаемничувала у своi клерикальнi сповiдi лише осiб не нижче епископського сану. Вперше повернувшись на батькiвщину, вона зустрiла в Ашвiллi молодого прихильника свiнбернiвського язичництва. Перед його пристрасними поцiлунками та палкими сповiдями вона просто не могла встояти, отож молодi люди обговорили всi «за» i «проти» цiлком у рамках витонченого романтизму, позбавленого усiляких банальностей. І зрештою вона зопалу одружилась (для проформи), а молодий язичник з Ашвiлля, переживши духовну кризу, возз’еднався з католицькою церквою i звався тепер монсеньйором Дарсi. – Воiстину, мiсiс Блейн, вiн i досi – чудовий спiвбесiдник, права рука кардинала. – Одного дня Еморi навернеться до нього, – зiтхала прекрасна жiнка, – i монсеньйор Дарсi зрозумiе його, як розумiв мене… Еморi виповнилось тринадцять, вiн був високий i стрункий, i в ньому все бiльше проявлялось кельтське корiння його матерi. Навчався вiн вряди-годи, адже в кожному мiстi вiн «продовжував з того моменту, де зупинився», але, оскiльки жоден вчитель не знайшов того мiсця, де вiн зупинився, – його розум залишався ще доволi незатьмареним. Що вийшло би iз хлопця, якби вiн i далi продовжував таке життя, – важко сказати. Але через чотири години по тому, як вони з Беатрiс вiдпливли до Італii, його апендикс запалився (можливо, через частi снiдання в лiжку), i пiсля кiлькох вiдчайдушних телеграм до Європи та Америки величезний корабель, на превеликий подив усiх пасажирiв, рiзко розвернувся i поплив назад до Нью-Йорка, щоб висадити Еморi на пiрсi. (Погодьтесь, якби не йшлося про життя – це виглядало б велично.) Пiсля його операцii в Беатрiс стався нервовий зрив iз пiдозрiлими симптомами бiлоi гарячки, й Еморi залишили в Мiннеаполiсi, де вiн був приречений провести два наступнi роки пiд опiкою тiтки й дядька. Саме тодi вульгарне повiтря американського Заходу, так би мовити, i заскочило його зненацька. Поцiлунок для Еморi Вiн скривив губи, прочитавши це: «Я влаштовую вечiрку iз катанням на санях у четвер, сiмнадцятого грудня, о п’ятiй годинi. Було б чудово, якби ви змогли прийти.     Щиро ваша,     R.S.V.P.     “rеpondez s’il vous pla?t” Майра Сен-Клер». За два мiсяцi, що вiн провiв у Мiннеаполiсi, його головною турботою було маскування вiд iнших хлопцiв вiдчуття власноi зверхностi над ними, хоча це його переконання було безпiдставним. Одного дня вiн вiдзначився на уроцi французькоi (вiн був уже в старшому класi), i цим повнiстю пригнiтив мiстера Рiрдона, чий акцент Еморi з презирством пiднiмав на кпини. І на превелику втiху класу, мiстер Рiрдон, який колись провiв кiлька тижнiв у Парижi, мстився, як мiг, заганяючи Еморi вiдмiнюванням дiеслiв кожного разу, коли той вiдкривав книгу. Іншого разу Еморi вiдзначився на уроцi iсторii, i результат був просто катастрофiчний, оскiльки в класi були тiльки його хлопцi-однолiтки. Весь наступний тиждень вони глузували над його вимовою, кривляючись один до одного: «Е-е-е-е, я вважаю, американська революцiя була головним чином справою середнього класу» або: «Вашингтон походив iз дуже хорошоi сiм’i… е-е-е-е, з доволi хорошоi сiм’i, я так гадаю». Його найбiльшим ганджем був спорт, але як тiльки вiн зрозумiв, що це – мiрило впливу i популярностi у школi, вiн почав затято i вперто тренуватись, щоб досягнути успiху в зимових видах спорту. І хоча його гомiлки болiли, а ноги постiйно пiдвертались, вiн мужньо продовжував накручувати кола на ковзанах на льодовiй аренi Лорелей кожного дня пiсля обiду в очiкуваннi моменту, коли вiн зможе тримати ключку так, щоб вона не заплутувалась якимось незрозумiлим чином мiж його ковзанами. Запрошення на вечiрку панянки Сен-Клер валялось весь ранок у кишенi його пальта, де прилипло до сiруватих недоiдкiв горiховоi карамелi. По обiдi вiн зiтхаючи витягнув його на свiт божий i пiсля коротких роздумiв та попереднього начерку на обкладинцi «Латини для першого курсу» Коллара i Денiела надряпав вiдповiдь: «Моя люба мiс Сен-Клер! Ваше люб’язне запрошення на вечiр, що вiдбудеться наступного четверга, стало надзвичайно радiсною звiсткою сьогоднi зранку. Я буду надзвичайно ощасливлений зустрiччю з Вами увечерi наступного четверга.     Щиро Ваш,     Еморi Блейн». Отже, у четвер вiн замислено брiв вичищеним до ковзкого тротуаром i пiдiйшов до Майриного будинку рiвно пiв на шосту (затримка, яку його мати схвалила б). Вiн чекав на ганку iз меланхолiйно приплющеними очима i детально обмiрковував свiй прихiд: вiн неквапно перетне кiмнату i звернеться до мiсiс Сен-Клер iз ретельно виваженою iнтонацiею: «Люба мiсiс Сен-Клер, менi украй прикро через запiзнення. Але моя гувернантка (вiн затнувся, усвiдомлюючи, що це непереконливо), але ми з дядьком мали важливу зустрiч. Знаете, я познайомився з вашою чарiвною донькою у школi танцю». Потiм вiн буде потискати усiм руки, легко вклонятиметься на iноземний манер ошатним маленьким панночкам, кивне хлопцям, якi будуть стояти осторонь невеликими групками. Дворецький (один iз трьох в Мiннеаполiсi), недбало вклонившись, вiдчинив дверi. Еморi зайшов до середини, сам зняв шапку i пальто. Вiн був трохи вражений, не почувши радiсного вигуку iз сусiдньоi кiмнати, i зробив висновок, що зустрiч, мабуть, доволi формальна (вiн це схвалив, як схвалив i дворецького). – Але мiс Майра… – сказав вiн. На його подив, дворецький зухвало вишкiрився. – Ну… – процiдив той. (Вiн не здогадувався, що акцент кокнi повнiстю руйнуе ефект вiд його зовнiшнього вигляду.) Еморi холодно змiряв його поглядом. – Власне, – продовжував дворецький, голос його раптово пiдвищився, – вона зараз сама. Усi гостi поiхали. Еморi вiдiбрало мову вiд раптового переляку. – Що? – Вона очiкувала Еморi Блейна. Себто вас, мабуть? Їi матiнка сказала, що коли ви приiдете до п’ятоi тридцять, вам обом доведеться доганяти iх на «паккардi». Вiдчай Еморi досягнув апогею, коли з’явилась Майра, закутана по самi вуха в хутряне манто. Обличчя ii було вiдверто невдоволене, i вона заледве зберiгала люб’язну iнтонацiю. – Привiт, Еморi. – Привiт, Майро… – вiн пояснив, як йому прикро. – Але ж ти врештi-решт приiхав? – Так, дозволь пояснити. Ти, мабуть, не чула про автокатастрофу? – почав вiн свою оповiдь. Очi Майри округлились. – А хто там був? – Ну, дядько, тiтка i я, – продовжував вiн iз вiдчаем. – І хтось загинув? Еморi витримав паузу i ствердно кивнув. – Невже твiй дядько? – вигукнула вона. – Нi… лише кiнь, – сiрий такий… Тут дворецький не витримав i захихотiв. – Мабуть, у коня заглух мотор… – припустив в’iдливо вiн (Еморi, зцiпивши зуби, готовий був послати його на шибеницю). – Гаразд, iдьмо вже, – сказала Майра холодно. – Розумiеш, Еморi, сани були замовленi на п’яту, i всi зiбрались тут, отже ми не могли чекати. – Але ж я не мiг нiчого вдiяти! – І мама наказала почекати до пiв на шосту. Ми iх доженемо по дорозi до клубу Мiнегага. Залишки витримки покинули Еморi. Вiн уявив всю веселу компанiю на санях iз дзвiночками на заснiжених вулицях, за тим появу лiмузина, його скандальний вихiд iз Майрою, докiрливi погляди багатьох очей, його вибачливе бурмотiння – на цей раз справжне. Вiн з прикрiстю зiтхнув. – Але, Майро… Ти впевнена, що ми перехопимо iх по дорозi до приiзду в клуб? – Вiн усе ще плекав примарну надiю, що вони зможуть непомiтно пройти до клубу Мiнегага i зустрiти компанiю так, нiби вони давно вже на мiсцi i затишно примостились бiля вогню (таким чином вiн би вiдновив свою репутацiю). – Авжеж, звичайно, ми доженемо iх. Тiльки поквапся. Еморi зсудомило живiт. Коли вони сiли в машину, йому довелось блискавично впорснути порцiю дипломатii у божевiльний план, який щойно зародився в його головi. Базувався вiн на «десь хтось сказав» i «хтось переказав» у танцювальнiй школi, що вiн «страшенно привабливий i чимось схожий на англiйця». – Майро, – сказав вiн, понижуючи голос i ретельно добираючи слова, – тисячу разiв вибач. Чи зможеш ти коли-небудь пробачити мене? Вона спiдлоба поглянула на нього, його сповненi рiшучостi зеленi очi, його губи для неi, тринадцятилiтньоi поцiновувачки модних журналiв, були квiнтесенцiею романтики. Авжеж, Майра могла дуже легко пробачити його. – Гадаю… так, звичайно… Вiн знову подивився на неi, потiм опустив очi зi своiми густими вiями. – Я жахливий… – iз сумом сказав вiн, – я не такий, як усi. Не знаю, чому я роблю стiльки дурниць. Напевно, тому, що менi якось усе збайдужiло… – Вiн додав вiдчужено: – Знаеш, я багато палю. У мене серце курця!.. Майрина уява намалювала нiчний тютюновий дебош, блiдого Еморi, вiн похитувався вiд отруених нiкотином легень. Вона вигукнула. – О, Еморi, навiщо? Це дуже шкiдливо! – Менi байдуже… – продовжував вiн похмуро, – у мене вже звичка. Знаеш, я робив багато такого, що якби моя сiм’я взнала… – вiн дав ii уявi можливiсть домалювати страхiтливi картини. – Знаеш, я був у кабаре минулого тижня… Майра була у захватi. Вiн сумно пiдняв на неi своi зеленi очi. – У всьому мiстi ти одна менi подобаешся найбiльше з-помiж усiх дiвчат. – І в поривi почуттiв вiн вигукнув: – Ти – чарiвна! Майра не була впевнена у правдивостi почутого, але це звучало так стильно, хоча i доволi зухвало. На вулицю спадали сутiнки. Коли лiмузин раптово завернув, ii штовхнуло до нього, i вони доторкнулись руками. – Тобi не слiд курити, Еморi… – прошепотiла вона. – Хiба ти цього не розумiеш? Вiн заперечливо хитнув головою. – Усiм байдуже… Майра мить вагалась. – Але менi не байдуже… Щось сколихнулось всерединi Еморi. – Не може бути! Ти ж закохана у Фроггi Паркера! Адже всi про це знають. Запанувала тиша, Еморi радiв. Було щось чарiвливе в Майрi, що куталась вiд тьмяного прохолодного повiтря тут, у затишку салону. Вона була мов маленький клубочок, загорнений у хутро, iз пасмами золотавого волосся, що кучерями вибивалося з-пiд шапочки. – Але ж я теж закоханий… – Вiн зупинився, почувши вдалинi звук молодечого смiху. Вдивляючись через замерзле скло, вздовж лiхтарiв, якi освiтлювали вулицю, вiн побачив темнi контури веселоi компанii на санях. Дiяти треба було швидко. Вiн рiзко нахилився вперед i схопив Майру за руку (чи то пак за великий палець). – Накажи йому iхати прямо в Мiнегагу… – палко прошепотiв вiн. – Я хочу поговорити з тобою… Я мушу поговорити з тобою! Майра побачила всю компанiю попереду i раптом уявила свою матiр (прощавайте, правила пристойностi!). Вона заглянула в його очi. – Звернiть у цей провулок, Рiчарде, i iдьте прямо в клуб Мiнегага! – гукнула вона у переговорну трубку. Еморi, зiтхнувши iз полегшенням, опустився на подушки. «Я можу ii зараз поцiлувати… – подумав вiн. – Закладаюсь, що зможу! Точно зможу!» Небо над головою було подекуди прозоре, подекуди туманне, i нiч довкола була свiжою, наче вiбрувала. Вiд сходинок замiського клубу простягались стежки – чорнi вигинистi лiнii на бiлому покривалi, велетенськi снiговi кучугури окреслювали iхнi межi, як слiди гiгантських кротiв. Вони затримались на мить на сходах i задивились на бiлий святковий мiсяць. – Такий блiдий мiсяць, як тепер, – Еморi зробив непевний жест, – робить усiх таемничими. Знаеш, ти подiбна зараз на юну вiдьмочку, без шапки, iз скуйовдженим волоссям… – Їi руки пiдхопились зiбрати волосся. – Нi, облиш, ти виглядаеш чудово… Вони поволi пiднялись догори сходами i Майра пройшла у невелику окрему вiтальню (точнiсiнько таку вiн намрiяв, щоб вогонь у камiнi горiв перед великим м’яким диваном). Кiлька рокiв потому це мiсце стало своерiдним театром для Еморi, колискою багатьох емоцiйних криз. Але зараз вони говорили про вечiрки iз катанням на санях. – Ти такий дивний хлопець… – спантеличила його Майра. – Он як? Що ти маеш на увазi? – Еморi нарештi справдi стало цiкаво. – Ой, ти завжди говориш про якiсь дивнi речi! Чому б тобi не пiти кататись на лижах завтра зi мною i Мерилiн? – Я не люблю дiвчат при денному свiтлi, – коротко вiдповiв вiн, але зрозумiв, що це занадто рiзко, i додав: – Але ти менi подобаешся. – Вiн вiдкашлявся. – Ти для мене на першому, i на другому, i на третьому мiсцi. Майринi очi стали замрiяними. Ото буде що розповiсти Мерилiн! Тут, на диванi, з оцим дивовижним хлопцем… Камiн, вiдчуття того, що вони самi у цьому великому будинку… Майра капiтулювала. Атмосфера була занадто доречною. – А ти менi подобаешся вiд першого мiсця i до двадцять п’ятого, – зiзналась вона, ii голос тремтiв, – а Фроггi Паркер – на двадцять шостому. Фроггi опустився на двадцять п’ять пунктiв лише за годину (правда, вiн ще цього не пiдозрював). Проте Еморi, будучи тут, швидко нахилився i поцiлував Майру в щоку. Вiн нiколи не цiлував жодноi дiвчинки досi, i з цiкавiстю облизав своi губи, нiби щойно скуштував якийсь невiдомий фрукт. Затим iхнi вуста доторкнулись, як свiжi польовi квiти на вiтрi. – Ой, це жахливо незручно… – радiсно прошепотiла Майра. Їi рука ковзнула в його руку, ii голiвка впала на його плече. Раптова змiна настрою охопила Еморi – вiдраза, вiдчуття огиди до всього, що вiдбулось. Вiн безумно зажадав опинитись десь далеко, щоб нiколи не бачити Майру, нiколи бiльше нiкого не цiлувати; вiн усвiдомив свое обличчя, ii лице, iхнi сплетенi руки i захотiв виповзти геть зi свого тiла i сховатись поза межами досяжностi десь у закутку своеi свiдомостi. – Поцiлуй мене ще… – Їi голос виринув десь iз глибини. – Я не хочу! – раптом почув вiн свiй голос. Драматична пауза. – Я не хочу! – рiзко вигукнув вiн. Майра пiдскочила як пружина, ii щоки палали вiд враженого самолюбства, великий бант на потилицi тремтiв. – Я ненавиджу тебе! – вигукнула вона. – Нiколи бiльше не смiй говорити зi мною! – Що? – затнувся Еморi. – Я скажу мамi, що ти цiлував мене! Скажу! Скажу! Я скажу мамi, i вона не дозволить менi з тобою гуляти. Еморi безпорадно витрiщився на неi, нiби на небачену досi iстоту, про чие iснування на землi вiн ранiше i не здогадувався. Раптом дверi вiдчинились, i на порозi з’явилась мати Майри – вона шукала свiй лорнет. – Он ви де… – м’яко почала вона. – Дворецький сказав менi, що двое дiтей пiшли нагору. Як почуваетесь, Еморi? Еморi дивився на Майру i чекав катастрофи, але нiчого не вiдбулось. Лють зiйшла з ii обличчя, рум’янець зник, Майрин голос був спокiйний, як лiтне озеро. – Ой, ми пiзно виiхали, мамо, i я подумала, що… Вiн почув дзвiнкий смiх десь iзнизу, солодкавий запах гарячого шоколаду i тiстечок. Вiн мовчки потупляв униз за матiр’ю i донькою. Звуки грамофона змiшувались iз щебетанням компанii i спiвом, слабке мерехтiння виникло нiзвiдки i наче розтеклось по ньому… Кейсi Джонс – залiз у фургон, Кейсi Джонс покинув все негайно. Кейсi Джонс – залiз у свiй фургон І вирушив в обитовану землю, в подорож останню… Моментальнi свiтлини юного егоiста Еморi провiв майже два роки в Мiннеаполiсi. Першу зиму вiн носив мокасини, якi колись були жовтими, але пiсля численних жирних плям та бруду вони набули зеленувато-коричневого вiдтiнку; вiн носив куртку в шотландську клiтинку i червону спортивну шапку. Його собака, Граф дель Монте, пошматував ii, i дядько подарував йому iншу, сiру, що постiйно налазила йому на лоба. Власне, шапка була завелика, закривала пiв обличчя, i дихати доводилось крiзь неi, i одного дня ця недолуга штука примерзла до щоки. (Вiн тер щоку снiгом, але вона однак посинiла.) Одного разу Граф дель Монте зжер коробку синьки, але вона йому не зашкодила. Пiзнiше пес чомусь ошалiв i помчав вулицями, наштовхуючись на паркани, кулячись у стiчних канавах, i безповоротно зник iз життя Еморi. Хлопець плакав у себе в лiжку. – Бiдний маленький Граф! – хлипав вiн. – О, бiдний маленький Граф… Через кiлька мiсяцiв вiн запiдозрив, що Граф лише дуже ефектно iнсценував свое безумство. Еморi i Фроггi Паркер надибали найвидатнiший рядок з усiеi свiтовоi лiтератури – уривок iз ІІІ дii «Арсена Люпена». Вони сидiли в першому ряду на денних сеансах щосереди i щосуботи. І цитували цей рядок: «Якщо людина неспроможна бути видатним митцем або видатним полководцем, то найкраще, ким вона може стати, – це видатним злочинцем». Еморi на тоi час закохався i написав вiрша: Мерилiн i Саллi — Дуже гарнi кралi. Хоча любов свою вiддам Мерилiновим вустам. Правда, його бiльше цiкавило, яке Мак Говерн з Мiннесоти посяде мiсце у всеамериканському рейтингу спортсменiв. А ще – як навчитись робити фокуси з картами i з монетами, як дiстати краватку «хамелеон», його цiкавило також, як народжуються дiти i чи Трипалий Браун справдi кращий пiтчер, нiж Крiстi Метьюсон. Серед книг, якi вiн прочитав, були: «За честь школи», «Маленькi жiнки» (двiчi), «Загальне право», «Сапфо», «Несамовитий Ден Макгрю», «Безмежна дорога» (тричi), «Падiння дому Ашерiв», «Три тижнi», «Мерi Вер, подруга малого полковника», «Ганга Дiн», «Полiцейська газета» i журнали «Jim-Jam Jems».[1 - «Jim Jam» – редакцiйний журнал полiтичноi сатири, який виходив щомiсяця в Бiсмарку (Пiвнiчна Дакота, США). Редактором був Сем Кларк пiд псевдонiмом Jim Jam Junior.] Щодо iсторii – тут вiн був прихильником Гентi,[2 - Гентi Джордж Альфред (1832–1902) – англiйський письменник i вiйськовий кореспондент, автор популярних наприкiнцi ХІХ столiття iсторичних пригодницьких оповiдань.] але особливо його захоплювали всiлякi iсторii з убивствами з книжок Мерi Робертс Рейнгарт. Вiн колекцiонував пасма волосся дiвчаток. Деякi давали йому поносити своi перстеники, але потiм кинули це робити, оскiльки в нього була нервова звичка покусювати iх, тримаючи палець бiля губ, а це зазвичай провокувало ревнивi пiдозри у наступних щасливчикiв. Упродовж лiта Еморi i Фроггi Паркер кожного тижня вiдвiдували театральнi вистави. Затим замрiяно брели додому вздовж Геннепiн i Нiколетт-авеню крiзь безтурботний натовп, вдихаючи духмяне повiтря серпневоi ночi. Еморi дивувався, чому це люди не помiчають, що вiн – хлопець, створений для слави? І коли з людського потоку виокремлювались обличчя, якi кидали на нього побiжнi погляди, вiн прибирав такого романтичного вигляду, нiби ступав повiтряними подушками, якi встеляли асфальт для нього, чотирнадцятилiтнього… Коли вiн лягав спати, йому вчувались голоси – незрозумiлi, гаснучi, чарiвливi – нiби десь за вiкном, i перед тим як заснути, вiн мрiяв… Про те, як стане видатним пiвзахисником, або про те, як йому присвоять генеральський чин пiсля японськоi навали i вiн стане наймолодшим iз усiх вiдомих генералiв. І завжди вiн думав про те, як зробиться кимось, а не про те, чим вiн був. Це теж дуже влучно характеризувало Еморi. Кодекс юного егоiста До того, як його було вiдiслано до Лейк-Дженева, вiн уже примiряв своi першi довгi штани (збентежений, але внутрiшньо трiумфуючи). До комплекту додались: пурпурова гофрована краватка i комiрець «Бельмонт» (його кiнцi щiльно сходились докупи), пурпуровi шкарпетки i хустинка з пурпуровою облямiвкою, що визирала з його нагрудноi кишенi. Але, що найважливiше, – вiн вивiв свою першу фiлософiю, кодекс, за яким йому судилось жити (найточнiше його було б назвати аристократичним егоiзмом). Вiн усвiдомив, що його значливi iнтереси ховаються у свiдомостi певноi особи – мiнливоi i непостiйноi. І щоб якимось чином пов’язати цю особу зi своiм минулим, сприймав ii як Еморi Блейн. Еморi вважав себе удачливим, здатним безмежно розвиватись як у хороший, так i в поганий бiк. Вiн не вважав, що мае сильний характер, але покладався на своi природнi здiбностi (вiн швидко вчиться) та на своi розумовi переваги (прочитав багато серйозних книжок). Вiн усвiдомлював, що нiколи не стане генiем якихось точних чи гуманiтарних наук. Натомiсть всi iншi висоти вiн цiлком мiг пiдкорити. Щодо природних даних, Еморi вважав себе дуже вродливим. (І це справдi було так.) Вiн бачив себе згодом вправним спортсменом i талановитим танцюристом. Щодо суспiльства, тут його шанси були, мабуть, найбiльш хисткi. Хоча вiн однозначно вважав себе особистiстю, обдарованою незаперечним шармом, чаром, що дозволяло домiнувати над своiми ровесниками та приворожити будь-яке жiноче серце. Щодо розуму, тут вiн вважав, що був, однозначно i без питань, вищий за всiх. Але тут треба зробити уточнення: Еморi мав майже пуританську совiсть. Не те щоб вiн дуже ii наслухав (з часом вiн повнiстю знищив ii голос), але у п’ятнадцять рокiв ця совiсть ще твердила йому, що вiн значно гiрший за iнших хлопцiв… безпринципнiсть… бажання впливати на людей майже у всьому, навiть у найгiршому… безсумнiвна холоднiсть i вiдсутнiсть спiвчуття, що граничили часом iз жорстокiстю… пливке вiдчуття честi… грiховний егоiзм… тривожний прихований iнтерес до всього, що стосувалось питань статi. Було в ньому якесь натужне вiдчуття слабкостi, що проступало крiзь його зовнiшню оболонку… Одна груба фраза з уст старшого хлопця (а старшi хлопцi зазвичай його зневажали) запросто могла вибити його з рiвноваги й увiгнати в похмуру чутливiсть, або боязку дурiсть… Вiн був рабом власних настроiв i вiдчував, що хоча й здатен на певну безшабашнiсть та зухвалiсть, але в ньому немае анi iстинноi хоробростi, анi самоповаги. Марнославство, стримуване лише вiдчуттям недовiри до самого себе, чи то пак, знанням самого себе, вiдчуття, що люди автоматично пiдкоряються його волi, бажання випередити якомога бiльше хлопцiв по дорозi на якусь примарну вершину – з таким набутком Еморi поплив у юнацькi лiта. На шляху до великоi пригоди Лiтнього млосного дня поiзд зупинився у Лейк-Дженева. Еморi угледiв свою матiр, що чекала на нього у власному електромобiлi на засипаному гравiем шляху. Це було старе авто iз перших моделей, сiрого кольору. Те, як вона сидiла – грацiйно прямо, вираз ii обличчя, де злились воедино гiднiсть i краса, те, як воно ледь потеплiло давно забутою усмiшкою – сповнило його вiдчуттям гордостi за неi. Вона роззирнулась обабiч i обережно рушила зi швидкiстю десь двi милi за годину, щомитi благаючи Еморi стежити за дорогою. І на одному залюдненому пререхрестi вона змусила його вийти з машини i бiгти попереду, як регулювальник (Беатрiс була, так би мовити, обачним водiем). – Ти вирiс! Але ти досi дуже гарний, здаеться, ти проскочив той незграбний вiк, себто коли вiн починаеться? У шiстнадцять, п’ятнадцять чи чотирнадцять? Я постiйно забуваю, але ти його проскочив – це точно. – Не сором мене… – пробурмотiв Еморi. – Але, мiй любий хлопчику, який на тобi дивний одяг! Усе дiбране, як один комплект, – це так задумано? А бiлизна – теж пурпурова? Еморi не надто ввiчливо щось буркнув. – Ти мусиш поiхати до Брукса i замовити кiлька пристойних костюмiв. Окрiм того, нам потрiбно поговорити сьогоднi ввечерi або завтра. Я хочу докладно знати про твое здоров’я – геть усе, ти, мабуть, зовсiм занедбав серце i сам про це не здогадуешся. Еморi подумав: яким поверховим було нашарування його власного поколiння. Окрiм миттевого вiдчуття сором’язливостi, вiн усвiдомив, що його давнiй дитячий зв’язок з матiр’ю не переривався анi на хвилину. (Хоча першi декiлька днiв вiн вештався садом та вздовж берега в станi покинутоi самотностi, знаходячи якусь апатичну вiдраду у викурюваннi сигарет «Bull» у гаражi в компанii одного iз шоферiв.) Шiстдесят акрiв маетку були поцяткованi старими i новими альтанками, фонтанами i бiлими лавами, якi виринали подекуди iз гущавини; там також кублилось постiйно зростаюче сiмейство бiлих котiв, вони блукали мiж клумбами i вимальовувались уночi на фонi чорних силуетiв дерев. На однiй iз таких тiнистих стежин Беатрiс врештi зловила Еморi, пiсля того, як мiстер Блейн усамiтнився за звичкою на весь вечiр у своiй бiблiотецi. Дорiкнувши йому, що вiн ii уникае, вона втягнула його в довгий тет-а-тет при мiсячному сяйвi. Їi краса захоплювала його – вiн знаходив у собi стiльки ii рис, – яка витончена ii бiла шия i плечi, грацiйнiсть заможноi трицятилiтньоi жiнки. – Коли у мене стався нервовий зрив, – вона говорила про це, як про подвиг, – лiкарi сказали менi (ii голос перейшов на довiрливi нотки): якби хоч один чоловiк так затято пив, як я, вiн би вже давно знищив себе ущент, мiй любий, i вже зiйшов би в могилу… Еморi скривився i подумав: цiкаво, як би цi слова сприйняв Фроггi Паркер. – Знаеш, – трагiчно продовжувала Беатрiс, – у мене були сни – дивовижнi видiння. – Вона притиснула долонi до очей. – Я бачила бронзовi рiки, iхнi хвилi омивали мармуровi береги, i велетенськi птахи ширяли повiтрям – строкатi iз райдужним пiр’ям. Я чула дивну музику i наростаючий гул варварських труб… Ти що? Еморi пирснув. – Що таке, Еморi? – Не зважай, продовжуй, Беатрiс. – Отой сон повторювався i повторювався: сади, що пишнiли барвами, проти яких наш сад – просто нiщо, мiсяць, що безупинно гойдався, не блiдий, як узимку, а золотiший за мiсяцi лiтньоi ночi. – А зараз ти як почуваешся, Беатрiс? – Загалом – краще, нiж будь-коли. Але нiхто не розумiе, Еморi! Я знаю, що не можу пояснити це тобi, але це так… Еморi був зворушений. Вiн обiйняв матiр i легенько потерся об ii плече. – Бiдолашна Беатрiс, бiдна моя Беатрiс… – Але ж розкажи менi про себе, Еморi! У тебе, мабуть, були жахливi два роки? Еморi спочатку думав збрехати, але наважився говорити, як е. – Нi, Беатрiс. Я цiкаво провiв час. Я пристосувався до смакiв довкiлля, став буденним (вiн сам себе здивував цими словами, i уявив, як би витрiщився Фроггi). – Беатрiс! – раптово вигукнув вiн. – Знаеш, хочу поiхати вчитись в iншу школу. Всi в Мiннеаполiсi iдуть вчитись десь-iнде. На обличчi Беатрiс з’явилось занепокоення. – Але ж тобi лише п’ятнадцять! – Так, але всi iдуть кудись у п’ятнадцять, i я хочу, Беатрiс. Беатрiс запропонувала вiдкласти цю розмову. Але через тиждень вона таки вшанувала його вiдповiддю: – Еморi, я гадаю, що ти маеш вирiшувати сам. Якщо ти так хочеш – можеш iхати. – Справдi? – Скажiмо, у Сент-Реджис у Коннектикутi. Еморi вiдчув раптове пiднесення. – Усе вже домовлено, – продовжувала Беатрiс. – Тобi варто поiхати. Я б волiла, щоб ти поiхав до Ітона, а потiм у Оксфорд до Церкви Христа. Але зараз це виглядае малоймовiрним. Наразi залишимо питання з унiверситетом вiдкритим. – А що ти будеш робити, Беатрiс? – Це лише Господь вiдае. Здаеться, моя доля – доживати вiку в цiй краiнi. Нi, я анi трохи не шкодую, що я американка, – бiльше того, жалкувати про це – то для дуже вульгарних осiб. Я вiдчуваю, – нi, я впевнена, – що ми – могутня, зростаюча нацiя, однак, – вона зiтхнула, – я часом думаю, що життя мое мало б згаснути ближче до древньоi, зрiлоi цивiлiзацii, землi, де лiтня зелень змiнюеться осiннiми багряними кольорами… Прикро, що ти не був за кордоном, але ти хлопець, i тобi, мабуть, краще дорослiшати «пiд крилами бiлоголового орлана» – це правильний вираз? Еморi кивнув. Вона б не оцiнила його iдею щодо японськоi навали. – Коли я зможу поiхати до школи? – Наступного мiсяця. Тобi треба буде вирушити заздалегiдь, щоб здати екзамени. Потiм у тебе буде вiльний тиждень. Синку, я хочу, щоб ти декого вiдвiдав на Гудзонi. – Кого саме? – Монсеньйора Дарсi, Еморi. Вiн хоче побачитись iз тобою. Вiн вчився в Гарроу, а потiм у Єльському унiверситетi, став католиком. Я хочу, щоб вiн побесiдував з тобою – я вiдчуваю, це може стати тобi в нагодi. – Вона лагiдно погладила його золотаво-каштанове волосся. – Мiй любий Еморi… – Люба Беатрiс… Отже, раннього вересня Еморi, оснащений шiстьома комплектами лiтньоi бiлизни, плюс шiстьома зимовоi, светром, тенiскою, в’язаним жакетом, зимовим пальтом i т. д., попрямував до Новоi Англii – краю закладiв для дiбраноi молодi. Були там академii Андовер i Екзетер зi своiм славетним минулим, велетенськi, демократичного типу коледжi Новоi Англii; Сент-Марк, Гротон, Сент-Реджис, якi набирали учнiв iз Бостона та давнiх голандських сiмей Кнiккербоккерiв iз Нью-Йорка; Сент-Пол зi своiми вiдомими спортивними аренами; Памфрет та Сент-Джордж, процвiтаючi й багато оздобленi; Тафт i Гочкiсс, якi готували цвiт заможних сiмей Середнього Заходу для подальших соцiальних успiхiв у Єлi; Павлiнг, Вестмiнстер, Чоут, Кент i сотнi iнших. Усi вони рiк за роком випускали з конвеера однотипних представницьких молодикiв, чиiм единим стимулом було скласти вступнi iспити в унiверситет. Їхнi ефемернi цiлi були регламентованi сотнями циркулярiв на кшталт: «Забезпечити доскональну розумову, моральну i фiзичну пiдготовку, належну джентльмену i християнину, розвинути в юнаковi навик вирiшувати питання свого часу та закласти надiйний фундамент наук i мистецтва». У Сент-Реджисi Еморi пробув три днi, склав iспити iз зверхньою впевненiстю в собi, потiм повернувся до Нью-Йорка, щоб завiтати до свого опiкуна. Метрополiс, який вiн заледве оглянув, мало його вразив. Єдине, що вiн запам’ятав, було вiдчуття чистоти i високi бiлi будинки, якi вiн споглядав iз палуби пароплава, раннiм ранком на рiцi Гудзон. Насправдi вiн уже був десь далеко у своiх мрiях про спортивнi звитяги в школi. Цей вiзит мав стати лише вимушеною прелюдiею до визначних пригод. Але не так сталося, як йому гадалося. Будинок монсеньйора Дарсi був древнiм, невизначеного стилю, стояв на пагорбi, що височiв над рiкою. Там його власник жив мiж подорожами римо-католицьким свiтом (наче король Стюарт у вигнаннi, очiкуючи, коли його прикличуть знову панувати на своiй землi). Монсеньйоровi на той час було сорок чотири, вiн злегка почав повнiти. Але був жвавий, його голову вкривало золотаве тонке волосся, вiн був дуже захопливий i загалом – блискуча особистiсть. Коли вiн заходив до кiмнати, зодягнений у своi пурпуровi шати, що палахкотiли як тернерiвськi заходи сонця, вiн привертав до себе захопленi погляди. Вiн написав два романи: один iз них – разюче антикатолицький (але це було ще до його навернення), i п’ять рокiв по тому – iнший, де вiн змiнив своi в’iдливi насмiшки над католиками на ще дотепнiшi кпини над представниками епископальноi церкви. Вiн надзвичайно поважав ритуали, був захопливо драматичним, любив iдею Бога достатньо глибоко, щоб зберiгати целiбат, i був прихильний до ближнього свого. Дiти обожнювали його, адже вiн сам був дитинним; молодь насолоджувалась його товариством (бо вiн сам був молодим, i нiщо його не шокувало). У якомусь столiттi й у вiдповiдному мiсцi вiн мiг би стати як Рiшелье. Але нинi вiн був просто високоморальним, дуже релiгiйним (точнiше сказати, благочестивим) душпастирем. Вiн полюбляв створювати ореол таемничостi над звичним, використовував давнi зв’язки, цiнував життя у всiх його проявах (хоча й не насолоджувався цим сповна). Вони з Еморi якось одразу заприязнились – товариський презентабельний прелат, який мiг затьмарити будь-який посольський бал, i зеленоокий задумливий хлопець у своiх перших дорослих штанах. Пiсля пiвгодинноi розмови вони вiдчули, що iхнiй зв’язок схожий на зв’язок батька з сином. – Мiй любий хлопчику, я багато рокiв чекав цiеi зустрiчi. Умощуйся зручнiше i давай побалакаемо. – Знаете, я щойно приiхав iз школи Сент-Реджис… – Твоя матiнка згадувала про це – вона надзвичайна жiнка. Дай сигарету (я впевнений, ти куриш). Отже, пiдозрюю, ти, як i я, – ненавидиш природничi науки i математику. Еморi радо закивав головою. – Ненавиджу iх! Люблю англiйську та iсторiю. – Авжеж, ти також ненавидiтимеш школу спочатку. Але я радий, що ти будеш учитись у Сент-Реджисi. – Чому? – Бо це школа для джентльменiв, i демократiя не заразить тебе надто швидко. В тебе ще буде цього вдосталь у коледжi. – Я хочу вчитись у Принстонi, – сказав Еморi. – Не знаю чому, але менi здаеться, що всi випускники Гарварда – безхарактернi (я колись сам був таким). А випускники Єля – ну, вони носять великi голубi светри i курять люльки… Монсеньйор посмiхнувся: – Знаеш, я теж колись був таким… – Нi, ви зовсiм iнший! Я гадаю, що Принстон – неквапний, красивий i аристократичний. Розумiете, як весняний день! А Гарвард це щось доволi закрите… – А Єль – морозяний i енергiйний, як листопад, – закiнчив монсеньйор. – Саме так! І вони легко занурились у радiсне вiдчуття близькостi. – Я завжди пiдтримував принца Карла Стюарта… – Звичайно, i Ганнiбала! – Так, i Пiвденну конфедерацiю. – Вiн вагався, чи визнавати себе патрiотом Ірландii, бо вважав, що бути iрландцем – це якось простакувато. Монсеньйор, одначе, запевнив його, що Ірландiя – це романтичний втрачений шанс, а iрландцi – чарiвнi щирi люди, i цю прихильнiсть варто плекати й надалi. Пiсля години насиченого спiлкування i ще кiлькох сигарет, коли монсеньйор Дарсi довiдався, що Еморi вихований не в католицькiй вiрi (що радше здивувало, а не налякало його), вiн оголосив, що чекае ще одного гостя. Ним виявився високоповажний Торнтон Генкок iз Бостона, екс-мiнiстр в Гаазi, автор науковоi працi з iсторii середнiх вiкiв i останнiй представник видатноi патрiотичноi i блискучоi сiм’i. – Вiн приiздить сюди на вiдпочинок, – монсеньйор довiрчо нахилився до Еморi, нiби вони були однолiтками. – Я для нього – своерiдний прихисток вiд виснажливого агностицизму. Думаю, я единий знаю, як його холоднокровний розум губиться у хвилях житейського моря, i як прагне вiн вхопитись за рятiвний уламок мiцноi щогли, якою i е наша Церква. Їх перший обiд став для Еморi одним iз найяскравiших спогадiв iз ранньоi юностi. Монсеньйор випромiнював шарм i якесь особливе свiтiння. Ставив запитання i робив припущення так тонко, що хлопець повiряв найглибшi пориви i бажання своеi душi, а також страхи i надii, навiть те, що викликало в нього вiдразу. При цьому були тiльки вiн i монсеньйор, а старший чоловiк, хоча i менш вразливий i менш чутливий, але, безсумнiвно, не безсердечний, iз задоволенням слухав iхню бесiду i грiвся в лагiдному свiтлi, що випромiнювали цi двое. Для багатьох монсеньйор був наче промiнь сонця; i Еморi справляв таке саме враження (саме зараз, у молодостi, часом у роки зрiлостi, але нiколи бiльше не повторилось вiдчуття цього взаемного пориву). «Який осяйний хлопчина, – подумав Торнтон Генкок, який свого часу побачив розкiш обох континентiв, вiв бесiди iз Парнелом, Гладстоном i Бiсмарком. А потiм, нiби мiж iншим, сказав монсеньйору Дарсi: – Його виховання однозначно не можна довiрити школi або коледжу. Але в наступнi чотири роки розумовi здiбностi Еморi були скерованi на завоювання популярностi, хитросплетiння соцiального устрою унiверситету й американського суспiльства (в такому виглядi, як iх презентували на чайних вечорах в Балтиморi або в гольф-клубах Хот-Спрингс). Загалом, це був прекрасний тиждень. Весь внутрiшнiй свiт Еморi наче розiбрали на частки i витягнули назовнi. Пiдтвердились низки його теорiй, а його радiсть життя вилилась в тисячi амбiцiй. Бесiди не були схоластичними, боронь Боже! Еморi мав лише приблизне уявлення про Бернарда Шоу, але монсеньйор мiг не менш захопливо вести бесiди на тему «Улюбленого волоцюги» чи «Сера Найджела», дбаючи, щоб Еморi не почувався невiгласом анi на мить. Але труби вже возвiстили початок першоi сутички мiж Еморi i його власним поколiнням. – Тобi, звичайно, хочеться iхати. Для таких, як ми, дiм – це там, де нас нема… – iз сумом мовив монсеньйор. – Нi, менi дуже не хочеться iхати… – Не думаю! Насправдi анi тобi, анi менi нiхто у цьому свiтi не потрiбен. – Ну… – Бувай, синку… Егоiст пригнiчений Два роки, якi Еморi провiв у Сент-Реджисi, були сповненi трiумфiв i болючих розчарувань i зiграли в його життi геть незначну роль (оскiльки бiльшiсть американських «пiдготовчих» шкiл iснують пiд каблуком унiверситетiв i мають незначний вплив на американське життя загалом). У нас немае таких шкiл, як в Ітонi, де формуеться самосвiдомiсть правлячого класу, натомiсть ми маемо чистi, млявi i безбарвнi пiдготовчi школи. З самого початку вiн узяв невiрний старт, i його всi вважали пихатим, зарозумiлим i зневажали. Вiн до знемоги грав у футбол, чергуючи зухвалу вiдчайдушнiсть з надмiрною обачнiстю, й оберiгав себе вiд травм, наскiльки це допускала гра. Але якось, дико запанiкувавши, вiн утiк вiд сутички з хлопцем такого ж зросту пiд зливу презирливих вигукiв. А через тиждень ув’язався в бiйку iз хлопцем, значно сильнiшим за себе. З бiйки вiн вийшов жорстоко побитий, але гордий за себе. Вiн був проти всiх, хто був вищий за нього. Ця риса, вкупi з млявою байдужiстю до навчання, дратувала вчителiв. Вiн зростав безвольним i вважав себе знедоленим; вiн набурмосено ховався в закутках i читав аж до митi, як у школi вимикали на нiч свiтло. Боячись самотностi, вiн завiв кiлька приятелiв, але, оскiльки вони не належали до шкiльноi елiти, використовував iх лише як дзеркало для самого себе, як аудиторiю, перед якою вiн мiг позувати (що було абсолютно необхiдним для нього). Вiн був нестерпно самотнiм i до вiдчаю нещасним. Хоча було й кiлька втiшливих моментiв. Коли Еморi був пригнiченим, його марнославство шукало поживи (вiн аж засяяв, коли Вукi-Вукi – стара глуха економка – сказала йому, що ще нiколи не бачила такого гарного хлопця, як вiн). Йому лестило, що вiн наймолодший i найлегший хлопець у футбольнiй командi. Йому було приемно, коли доктор Дугал пiсля однiеi жвавоi дискусii сказав йому, що вiн мiг би бути першим учнем у школi, якби ж у нього було хоч трохи завзяття. Але доктор Дугал помилявся. Це було неможливо – не такий у нього був характер. Нещасний, самотнiй, вiдчужений з-помiж учнiв i вчителiв – так минув перший семестр Еморi. Але коли на Рiздво вiн повернувся в Мiннеаполiс, то нiкому не обмовився анi словом i був пiдкреслено жвавий. – О, я спочатку був боязким новачком! – розповiдав вiн Фроггi покровительським тоном. – Але потiм заприятелював з усiма, хоч найлегший у нашiй командi. Ти обов’язково мусиш поiхати в якусь школу, Фроггi! Це так круто! Епiзод з професором iз добрими намiрами Останньоi ночi свого першого семестру Еморi якраз був у навчальнiй кiмнатi, коли йому передали, що мiстер Марготсон, старший викладач, хоче його бачити о дев’ятiй в своему кабiнетi. Еморi подумав, що його чекають нуднi повчання, але для себе вирiшив бути ввiчливим, оскiльки мiстер Марготсон завжди був приязним до нього. Наставник зустрiв його поважно i вказав на стiлець. Вiн кiлька разiв кахикнув, вигляд у нього був пiдкреслено щирий, такий, коли розмову затiвають на «делiкатнi» теми. – Еморi, – почав вiн. – Я покликав вас для щироi розмови. – Слухаю, сер. – Я спостерiгав за вами цього року, i те, що побачив, менi до душi. Я гадаю, у вас е задатки достойноi людини. – Так, сер, – Еморi вдалось прибрати вiдповiдного виразу на обличчi. (Хоча вiн ненавидiв усiлякi «душевнi» розмови, коли з ним говорили так, нiби вiн геть пропащий.) – Але я помiтив, – продовжував викладач, добираючи слова, – що ви – не дуже користуетесь популярнiстю серед хлопцiв. – Це так, сер… – Еморi облизав сухi губи. – Отож, я подумав: можливо, вам не зовсiм зрозумiлi мотиви iхньоi поведiнки? Я скажу вам, бо вважаю, що коли юнак знае своi труднощi, йому легше з ними впоратись i зрозумiти, чого ж оточення очiкуе вiд нього. – Вiн зробив паузу i знову делiкатно продовжив: – Здаеться, вони вважають вас дещо зарозумiлим. Еморi не витримав. Вiн пiдхопився, ледь стримуючись. – Я знаю! Ви гадаете, я не знаю? – Вiн уже кричав. – Я знаю, що вони думають! Навiщо ви менi це кажете? – Вiн схаменувся. – Я… я… менi треба йти, вибачте мою грубiсть… Вiн вилетiв iз кiмнати. Дорогою до гуртожитку свiже повiтря охолодило його, вiн торжествував, що вiдмовився вiд допомоги. – Старий дурень! – огризнувся вiн. – Начебто я не знаю! Однак вiн вирiшив, що то буде вдалий привiд, щоб не повертатись у навчальну кiмнату, i зручно вмостився в своему закутку, дочитуючи «Бiлий загiн» i жуючи печиво з кремом. Епiзод iз дивовижною панною Лютневе небо ряснiло яскравими зорями. Нью-Йорк спалахнув для Еморi небаченим блиском у день народження Вашингтона у всiй красi цiеi довгоочiкуваноi подii. Мiсто промайнуло перед ним яскравою смугою на фонi глибокого синього неба, малюючи картину розкошi, гiдну казкових мiст iз «Тисячi й однiеi ночi». Цього разу вiн побачив мiсто у свiтлi електричних вогнiв, романтикою пригод манило вiд велетенських рекламних щитiв на Бродвеi i вiд жiночих очей в готелi «Астор», де вiн обiдав з юним Паскертом iз Сент-Реджиса. Коли вони в театрi йшли проходом до своiх мiсць, iх зустрiло хвилююче звучання й переспiв настроюваних скрипок i чуттевий, глибокий аромат гриму й парфумiв. Його поглинала атмосфера епiкурейськоi насолоди, все зачаровувало. Сьогоднi у програмi був «Маленький мiльйонер» з Джорджем М. Коханом. На сценi була приголомшлива юна брюнетка. Вона танцювала так, що в Еморi на очi навертались сльози. «О, прекрасна панно, яка ти незрiвнянна!» – спiвав тенор, i Еморi погоджувався з ним, мовчки, але iз запалом. «Любi слова твоi пронизують серце мое…» Скрипки затремтiли на останнiх нотах, дiвчина впала на сцену, наче зiм’ятий метелик, зал вибухнув оплесками. О, кохатись би так, пiд звуки цiеi п’янкоi мелодii… Остання дiя вiдбувалась у ресторанi на даху, i зiтхання вiолончелi лунали пiд сяйвом мiсяця, мiж тим несподiваний i легкий, як пiна, сюжет мережився комедiйними поворотами. Еморi вже горiв бажанням стати завсiдником отих ресторанiв на даху, зустрiти дiвчину, яка була б схожа на цю, нi, саме ii! Щоб волоссям ii блукало мiсячне сяйво, поки чемний офiцiант пiдливатиме iм у бокали шампанське. Коли завiса опустилась востанне, вiн так глибоко зiтхнув, що глядачi попереду озирнулись i витрiщились на нього, i вiн розчув чийсь подивований голос: – Поглянь-но, який гарний, який вродливий хлопчина… Це вiдволiкло його вiд п’еси, i вiн замислився: чи справдi вiн такий, чи просто видаеться таким жителям Нью-Йорка? Вони мовчки йшли до готелю. Першим заговорив Паскерт. Його ламкий п’ятнадцятилiтнiй голос ввiрвався в меланхолiйну задуму Еморi: – Знаеш, я б одружився з цiею дiвчиною хоч зараз… Можна було не питати, про яку дiвчину йшла мова. – Я був би гордий привести ii додому i познайомити з рiднею, – продовжував Паскерт. Еморi був вражений – цi слова видались йому такими зрiлими, чому ж не вiн iх вимовляе? – Кажуть, всi актриси такi легковажнi… – Готовий заприсягтись, що нi! – сказав юнак iз запалом. – Я впевнений, ця дiвчина – просто диво, кажу тобi. Вони йшли, змiшуючись iз бродвейським натовпом, а музика, що лунала з кафе, несла iхнi мрii все далi й далi. Вервечка облич виринала i зникала – блiдi чи збудженi, рум’янi чи втомленi. На хвилi якогось дивного пiднесення Еморi дивився на них iз захопленням. Вiн планував свое життя. Вiн зараз житиме у Нью-Йорку, його будуть упiзнавати у всiх ресторанах i кафе, вiн буде носити фрак з самого ранку i до вечора, а спатиме до полудня. Епiзод у героiчних тонах Жовтень його другого i останнього року навчання в Сент-Реджисi ознаменувався найбiльш пам’ятною подiею в життi Еморi. Матч iз Гротоном почався о третiй годинi одного бадьорого дня i завершився, коли морозянi осiннi сутiнки спустились на землю. Еморi грав на позицii квотербека, вiн здiйснював неймовiрнi захвати, волав у лютому вiдчаi, вигукував команди диким голосом до хрипу, до оскаженiлого шепоту. Вiн з гордiстю вiдчув кров на своiй бiлiй пов’язцi, яка вкривала голову, i геройський надрив гравцiв з понiвеченими кiнцiвками. У цi хвилини звитяга сочилась, як вино, крiзь жовтневу напiвтемряву, вiн був зухвалим героем, одним iз веселоi ватаги вiкiнгiв, що перетинае розлючене море на швидкому дракарi, соратником Роланда i Горацiя, Сера Найджела i Теда Коя – пошрамований, понiвечений, що незламною волею кинувся в бiй, – вiн стримуе несамовитий натиск, вiн чуе, як доноситься десь iздалеку гул трибун… І раптом, весь в синцях i саднах, але досi невловимий, вiн мчить по широкiй дузi, звиваеться, змiнюе темп i падае долiлиць за воротами Гротона з м’ячем. Двое навалюються йому на ноги, тачдаун, i перемога для його команди! Записки молодого зализи Із захмарних висот старших класiв i своiх недавнiх успiхiв Еморi скептично оглядався на свiй статус минулого року. Вiн дуже змiнився, наскiльки Еморi Блейн взагалi мiг змiнитися. Еморi плюс Беатрiс плюс два роки у Мiннеаполiсi – цi складники сформували його, коли вiн поступав у Сент-Реджис. Але налiт двох рокiв, проведених в Мiннеаполiсi, був не надто тривким, недостатнiм, щоб приховати оте «Еморi плюс Беатрiс» вiд допитливих очей закритоi школи. Отже, школа Сент-Реджис почала болiсно i жорстоко висвердлювати iз нього Беатрiс i накладати новий i бiльш вiдповiдний настил на початкову складову. Але нi Сент-Реджис, нi сам Еморi не усвiдомлювали того факту, що внутрiшне глибинне ество Еморi залишилось незмiнним. Тi риси, за якi його так не любили, – хизування, лiнь, блазнювання – сприймались тепер як належне, така собi ексцентричнiсть зiркового квотербека, лiцедiя i редактора «Базiкала» (його дивувало, що молодшi школярi наслiдують тi самi риси, за якi його ще недавно вважали нiкчемою). Пiсля закiнчення футбольного сезону вiн впав у мрiйливу задуму. У вечiр балу перед початком канiкул вiн рано вислизнув, щоб заховатись у себе в лiжку i насолодитись звуками скрипки, якi залiтали до його кiмнати крiзь вiдчинене вiкно. Багато ночей вiн мрiяв про кав’ярнi, що причаiлись десь у закутках Монмартру, де дипломати i чепуруни сповiряють своi романтичнi таемницi жiнкам iз шкiрою кольору слоновоi кiстки, а оркестри виграють вiденськi вальси, i повiтря гусне вiд екзотичних ароматiв, запаху iнтриг та пригод. Навеснi вiн прочитав за програмою «Алегро» Джона Мiльтона, це надихнуло його на лiричнi виливи у формi вiршування на тему Аркадii i сопiлки Пана. Вiн переставив свое лiжко так, щоб сонце будило його на свiтанку своiм промiнням, тодi одягався i йшов до староi гойдалки, що висiла на яблунi бiля гуртожитку старшокласникiв. Вiн розгойдувався дужче i дужче, поки аж захлинався вiдчуттям, що вiн злiтае у вiдкрите небо, в казкову краiну, де живуть веселi сатири i нiмфи, схожi на дiвчат, яких вiн зустрiчав на вулицях Істчестера. Коли вiн досягав найвищоi точки, то справдi мiг бачити вершину пагорба, де вигини брунатноi дороги зникали золотою вервечкою на горизонтi. Вiн ковтав книжки одну за одною всю весну (тодi йому щойно виповнилось вiсiмнадцять): «Джентльмен з Індiани», «Новi казки тисячi i однiеi ночi», «Повчання Маркуса Ордейна», «Чоловiк, який був четвергом» (останню вiн не зрозумiв, але йому сподобалось), «Стовер в Єлi», яка стала для нього чимось на кшталт посiбника, «Домбi й син» (бо вiн вирiшив, що треба читати щось вагомiше), Роберта Чемберса, Девiда Грехема Фiлiпса i Е. Фiлiпса Оппенгейма – повнiстю; i дещо вибiрково з Теннiсона i Кiплiнга. Зi всiеi шкiльноi програми лише «Алегро» i сувора чiткiсть геометрii викликали його млявий iнтерес. На початку червня вiн вiдчув потребу у спiлкуваннi з кимось, щоб формулювати своi власнi iдеi, i на свiй власний подив, зустрiв однодумця-фiлософа в особi Рехiлла, старости шостого класу. В багатьох бесiдах, якi вони вели, гуляючи стежками чи лежачи на животi на краю бейсбольного поля, або пiзно вночi, викурюючи сигарети, вони перемелювали шкiльнi новини, i ось тут i зародився термiн «зализи». – Є що курити? – прошепотiв Рехiлл, просуваючи голову крiзь дверi через кiлька хвилин пiсля вiдбою. – Звичайно. – Я заходжу. – Вiзьми ковдру, вмощуйся он туди, на пiдвiконня. Еморi сiв у крiсло i запалив сигарету, поки Рехiлл готувався для бесiди. Улюбленою темою Рехiлла було обговорення майбутнього своiх однокласникiв, а Еморi нiколи не набридало пiдкидати йому низку зарисовок. – Тед Конверс? А, тут все просто. Вiн завалить екзамени i все лiто буде ходити на пiдготовку до Гарструма, тодi вступить до Шеффiлда i вилетить посерединi першого курсу. Потiм повернеться додому, буде пити-гуляти рiк-два, потiм татусь змусить його зайнятись торгiвлею фарб. Вiн одружиться, у нього буде четверо синiв – усi такi ж тупоголовi. Вiн завжди буде думати, що Сент-Реджис зiпсував його, i вiддасть своiх дiтей в денну школу в Портлендi, помре вiд локомоторноi атаксii, коли йому буде сорок один. Його жiнка подаруе пресвiтерiанськiй церквi купiль (чи як воно там називаеться) iз вигравiруваним його iм’ям. – Зажди, Еморi, це з бiса похмуро. А щодо тебе? – Я – iз вищоi касти, ти теж. Ми фiлософи. – Я – нi. – Певно, що так. Голова у тебе варить добре. Але Еморi знав, що анi абстракцii, анi теорii, анi узагальнення не переконають Рехiлла, поки вiн сам не почуе конктретний приклад. – Нi, – наполягав Рехiлл, – усi тут мною користаються, а я нiчого з цього не маю. Я на побiгеньках у своiх друзiв (хай iм грець), я роблю уроки за них, витягую iх iз халеп, iджу до них влiтку в гостi i завжди розважаю iхнiх шмаркатих сестер. Я терплю, коли вони поводять себе як егоiсти, а вони думають, що достатньо проголосувати за мене, щоб вiдшкодувати все це менi, вони кажуть: «вiн великий чоловiк» у Сент-Реджисi. Хочу бути там, де всi займаються своiми справами, i можна, коли що – послати когось куди треба. Я втомився бути «хорошим» з кожним недоумком у нашiй школi. – Але ти не зализа! – вигукнув Еморi. – Що? – Не зализа. – А що воно таке? – Ну, це щось… словом, iх багато. Ти – не один iз них, i я теж. – Ти можеш точнiше пояснити? Еморi задумався. – Ну, я гадаю, це таке, коли хтось змочуе волосся i зализуе його назад. – Як Карстерс? – Ага, точно. Вiн – зализа… Два вечори вони займались тим, що вигадували точне визначення. «Зализа» – це хтось, хто добре виглядае або принаймнi охайно, у нього е мiзки (себто соцiальнi мiзки) i вiн використовуе всi засоби, на межi iз чеснiстю, щоб просуватись нагору, бути популярним, щоб ним захоплювались. А ще – вiн нiколи не потрапляе в халепу. Вiн добре одягаеться, дуже прискiпливий до своеi зовнiшностi. У нього коротке волосся i вiн його зализуе на прямий продiл – за останньою модою. Цьогорiчнi зализи усi носять окуляри у черепашачiй оправi – то головний символ iхнього братства, за яким iх можна розпiзнати, тому Еморi й Рехiлл не пропустили нi одного. Зализи чаiлись по всiй школi, завжди трохи меткiшi i трохи кмiтливiшi, нiж iхнi однолiтки, вони завжди очолювали якусь команду i вдало користались своiми здiбностями на вiдмiну вiд решти. Класифiкацiя зализ була одним iз найцiннiших винаходiв Еморi аж до першого року в коледжi. Там межi виду стали розмитими i нечiткими, довелось вводити бiльш детальну класифiкацiю, i зрештою це стало просто характеристикою. Еморi вважав себе дещо ексцентричним (що не зовсiм вiдповiдало якостям зализи), але в глибинi душi вiн прагнув того, що й вони, i володiв, власне, усiма рисами зализи. Але на додачу – ще й вiдвагою та неабияким розумом. Це був справжнiй прорив за межi лицемiрства шкiльноi традицii. Зализа володiв усiма характеристиками успiшноi людини (що суттево вiдрiзняло його вiд «шкiльного авторитету»). «ЗАЛИЗА» 1. Мае гостре вiдчуття суспiльних цiнностей. 2. Добре одягаеться (хоча вдае, що одяг буцiмто не мае значення, але знае, що це не так). 3. Займаеться тим, у чому може вiдзначитись. 4. Поступае в коледж i стае вiдчутно успiшним. 5. Зализане волосся. «ШКІЛЬНИЙ АВТОРИТЕТ» 1. Схильний до дурощiв i несвiдомий соцiальних цiнностей. 2. Думае, що одяг – це не важливо, i тому вдягаеться абияк. 3. Займаеться всiм через почуття обов’язку. 4. Вступае до коледжу, але майбутне його доволi проблематичне. Вiдчувае себе загубленим без свого оточення i згадуе шкiльнi роки як найщасливiшi. Регулярно навiдуеться в школу i розповiдае про досягнення учнiв Сент-Реджиса. 5. Волосся не зализане. Еморi остаточно вибрав Принстон. Вiн вирiшив поступати туди, навiть якщо буде единим iз Сент-Реджиса. Розповiдi про Єль були овiянi гламуром i романтикою, вiн чув iх ще в Мiннеаполiсi i вiд випускникiв Сент-Реджиса, якi застрягли в «Черепi i Костях».[3 - «Череп i Костi» (англ. Skull & Bones) – найстарiше таемне товариство студентiв Єльського унiверситету. Вважалося, що членами товариства могли бути тiльки представники вищоi елiти, вихiдцi з найбагатших i найвпливовiших сiмей США. Вони займали i займають найважливiшi пости в полiтицi, ЗМІ, фiнансовiй, науковiй та освiтнiй сферах.] Але Принстон приваблював його бiльше – своею яскравою атмосферою, окрiм того репутацiею найприемнiших замiських клубiв Америки. В порiвняннi iз загрозою вступних екзаменiв шкiльнi роки здались Еморi чимось дуже далеким. Коли, багато рокiв потому, вiн повернувся в Сент-Реджис, то, здаеться, зовсiм забув про своi успiхи у старших класах. У своiй уявi вiн поставав знервованим хлопчиськом, який бiгав коридорами школи, рятуючись вiд знущань своiх ровесникiв, що скаженiли вiд надлишку емоцiй. Роздiл 2 Шпилi й гаргулi Спочатку Еморi помiтив тiльки густе сонячне промiння. Воно повзло зеленим дерном, танцювало на вiконному склi, пливло довкола верхiвок веж i зубчастих стiн мурiв. Поступово вiн зрозумiв, що справдi йде Унiверситетською вулицею. Йому було нiяково за свою валiзу, тому вiн тренував у собi новий навик – дивитись прямо перед собою, не озираючись на перехожих. Кiлька разiв (i вiн мiг заприсягнутись, що це так) на нього оглядались здивованими поглядами. Вiн подумав на мить, що якось не так виглядае (шкода, що вiн не встиг поголитись зранку в поiздi). Вiн почувався дуже скутим i незграбним серед молодикiв у бiлих фланелевих костюмах i з непокритими головами. Судячи iз того, як упевнено вони прогулювались, то, мабуть, були старшокурсники. Будинок 12 на Унiверситетськiй вулицi виявився величезним старовинним особняком, i хоча вiн виглядав занедбаним, Еморi знав, що тут живе щонайменше дюжина першокурсникiв. Поспiхом познайомившись iз господинею, вiн вийшов для дослiдження територii. Але, пройшовши лише квартал, iз прикрiстю усвiдомив, що вiн, мабуть, единий тут у капелюсi. Вiн квапливо повернувся у номер 12, скинув свiй котелок i вже з непокритою головою побрiв униз по Нассау-стрит, зупиняючись, щоб розглянути фотографii спортсменiв у вiтринах, а заразом i великий портрет Алленбi, капiтана футбольноi команди. Над вiкном кондитерськоi вiн побачив вивiску «Цукерня», це здалось йому заманливим, отож вiн зайшов i сiв у високе крiсло. – Шоколадний сандей, – сказав вiн темношкiрому офiцiанту. – Ще щось? Булочку iз беконом? – Гаразд. Булочки йому засмакували, i вiн ковтнув цiлих чотири, а потiм ще подвiйний шоколадний десерт i аж тодi вiдчув приемне полегшення. Кинувши оком на прапорцi, шкiрянi вимпели i плакати дiвчат, якi рясно вкривали стiни, вiн вийшов i почимчикував далi по Нассау-стрит, заклавши руки в кишенi. Поступово вiн почав розрiзняти старшокурсникiв вiд вступникiв, хоча першокурсникам належало ходити в уборах лише з понедiлка. Були й такi, хто аж занадто напоказ вдавали тутешнiх (то, вочевидь, були першокурсники). Новачки прибували iз кожним поiздом, iх одразу поглинав натовп у бiлих костюмах, без капелюхiв i навантажений книжками. Здавалося, едина функцiя цiеi юрби – сновигати вгору i вниз вулицею, випускаючи завiси сигаретного диму. Десь до обiду Еморi усвiдомив, що тепер новоприбулi дивляться на нього як на випускника. Вiн вiдчайдушно намагався виглядати загадково-значливим i водночас скептичним: пiсля детального аналiзу довколишнiх облич такий вираз здавався йому найбiльш доречним. О п’ятiй годинi вiн вiдчув настирливу потребу обмовитись iз кимсь. Вiн завернув додому, щоб подивитись, чи хтось уже приiхав. Пiднявся хисткими сходами, потiм ретельно оглянув кiмнату: намагатись причепурити ii якось, окрiм як прапорцями i знiмками дикоi природи, годi було й сподiватися. Хтось постукав у дверi. – Заходьте! У дверях з’явилось довгасте обличчя iз сiрими очима i компанiйською посмiшкою. – Молоток е? – Нi, вибач. Може, у господинi щось таке е? Незнайомець зайшов до кiмнати. – То ти – мешканець цього притулку? Еморi ствердно кивнув. – Це страхiтливий хлiв та ще й за такi грошi! Еморi не мiг не погодитись. – Я оце думав переiхати до кампусу, – сказав вiн, – але, кажуть, там мало першокурсникiв, i вони якiсь лякливi. Та й що там робити? Хiба що вчитись. Сiроокий вирiшив зазнайомитись. – Мене звати Голiдей. – Блейн. Вони потисли один одному руки. Еморi посмiхнувся: – Де ти готувався? – В Андоверi, а ти? – У Сент-Реджисi. – Справдi? В мене там кузен вчився. Вони трохи поговорили про кузена, а потiм Голiдей сказав, що зустрiчаеться з братом о шостiй, щоб повечеряти. – Приеднуйся, перекусимо разом. – Гаразд. Отак Еморi й познайомився iз Берном Голiдеем (сiроокого звали Керрi) протягом скромного обiду, що складався iз рiдкоi зупи i блiдих овочiв. Вони почали розглядати iнших першокурсникiв (тi сидiли або невеликими групками i виглядали доволi скуто, або бiльшими компанiями i почувались, нiби у себе вдома). – Кажуть, унiверситетська iдальня препогана, – сказав Еморi. – Є такi чутки. У всякому разi, однаково треба платити, з’iси ти там щось чи нi. – Це ж – паскудство! – Ошуканство! – У Принстонi доведеться все ковтати на першому курсi. Майже як у школi. Еморi погодився. – Але справжне життя таки тут, – наполягав вiн. – Я б не вступив у Єль навiть за мiльйон. – І я теж. – Ти вже знаеш, чим будеш займатись? – запитав Еморi в Керрi. – Я – ще нi. Берн хоче працювати у «Принцi». Знаеш, е така щоденна унiверситетська газета? – Так, знаю. – А ти щось для себе обрав? – Загалом, так. Хочу спробувати грати за команду першого курсу. – А ти грав у Сент-Реджисi? – Трохи, – додав Еморi з удаваною скромнiстю, – але я так жахливо схуд, ганяв до знемоги. – Ти зовсiм не худий. – Я був доволi моцний минулоi осенi. – Он як! Пiсля вечерi вони пiшли в кiно, Еморi iз захопленням прислухався до дотепних коментарiв хлопця, який сидiв попереду, а також до диких вигукiв, що лунали в залi. – Йуху! – «Мiй любий – ти такий мiцний i сильний, – але такий нiжний…» – У клiнч![4 - Клiнч – розповсюджена технiка утримання супротивника в спортивних единоборствах.] – У клiнч давай, у клiнч! – Цiлуй, цiлуй ii швидше! – А-а-а-а! Якась компанiя почала горлати «Бiля моря», i всi iз запалом iх пiдтримали. І враз усе перетворилось на суцiльну какофонiю пiд тупiт нiг, а далi на безкiнечний недоладний спiв: О-о-о-о! Працюе люба на заводi, Варить мармелад. І все було б гаразд, Але мене, кохана, не дури, бо знае кожен з нас, Всю нiчку довгу мармелад не вариш ти. О-о-о-о! Виходячи iз кiнотеатру в тиснявi натовпу, вони кидали i ловили на собi допитливi погляди. Еморi вирiшив, що треба поводитися так, як поводили себе старшокурсники у передньому ряду: закинувши руки на спинки крiсел, уiдливо i гостро, але водночас iз домiшкою поблажливостi, коментувати фiльм. – Хто хоче сандей чи джигер? – запитався Керрi. – А чом би й нi? Вони всмак повечеряли i неквапно поплентались додому. – Чудовий вечiр! – Класний. – Будете сьогоднi розпаковуватися, хлопцi? – Мабуть, так. Пiшли, Берне. Еморi побажав iм «на добранiч», а сам вирiшив ще трошки посидiти на ганку. Велетенськi крони дерев темнiли чорним гобеленом на тлi сутiнкового неба. Раннiй мiсяць залив усе блiдо-голубим сяйвом, i, погойдуючись у прозорому мiсячному павутиннi, линула з темряви пiсня, сповнена чи то смутку, чи жалю за чимось, що безповоротно зникло. Вiн пригадав, як випускник, що закiнчив унiверситет ще у 90-х, розповiдав йому про одну з улюблених витiвок Бута Таркiнгтона:[5 - Таркiнгтон Ньютон Бут (1869–1946) – американський романiст i драматург, вiдомий за своiми романами «Чудовi Емберсони» й «Елiс Адамс».] той полюбляв удосвiта, стоячи посеред кампусу, виспiвувати тонко пiснi до зiрок, чим викликав у дрiмотливих студентiв змiшанi емоцii (залежно вiд iхнiх настроiв). Раптом десь iз передсвiтанковоi темряви Унiверситетськоi вулицi випiрнула бiла фаланга: фiгури в бiлих футболках i бiлих шортах ритмiчно крокували вулицею, лiкоть до лiктя, високо пiднявши голови, i спiвали: Кроком руш, кроком руш! В Нассау-Холл – додому всi, Кроком руш, кроком руш В найкраще мiсце на землi! Ми йдемо, ми йдемо, Куди би не занесло нас, Вiдкритий шлях у всiх свiтах, Але в Нассау рушати час! Коли бадьора процесiя наблизилась, Еморi заплющив очi. Пiсня злетiла так високо, що щезли всi голоси, крiм солiстiв – вони переможно пронесли мелодiю через верхню ноту i опустили ii знов у цей фантастичний хор. Еморi розплющив очi (вiн боявся, що реальний образ зруйнуе цю прекрасну iлюзiю еднання). Вiн жадiбно втягнув повiтря. На чолi хвацького загону крокував Алленбi – капiтан футбольноi команди. Стрункий i мужнiй, вiн нiби вiдчував, що цього року весь коледж iз надiею дивиться на нього, бо саме вiн, зi своiми ста шiстдесятьма фунтами ваги, мае вибороти перемогу, змiтаючи блакитно-червонi лiнii супротивника. Зачарований, Еморi дивився, як проходить повз нього мiцно злютований стрiй. Обличчя iхнi було важко розгледiти над спортивними сорочками, голоси злились у переможнiй ходi. А потiм процесiю поглинула туманна темiнь арки Кембела, i голоси затихли десь у напрямку кампусу. Ще кiлька хвилин Еморi сидiв нерухомо. Йому було дуже прикро, що правила забороняють першокурсникам виходити з дому пiсля вiдбою. А так хотiлось прогулятися тiнистими, насиченими запахами провулками! Отам, де старовинний коледж Вiзерспун, немов величний прабатько, вкривае своiм покровом Вiгiв i Клiо – своiх античних дiтей, де Лiтл, як чорна готична змiя, звивався до Кайлера i Паттона, а вони кидають таемничi тiнi на пологий укiс, що пiрнае прямо в озеро. При денному свiтлi Принстон поволi проступав перед його очима – Вест i Реюнiон, вiдлуння шестидесятих, Зал сiмдесят дев’ять – гордовитий, iз червоноi цегли, Верхня i Нижня Пайни – аристократичнi зразки епохи, не надто задоволенi своiм розташуванням серед крамарiв. А увiнчували обрiй дрiмотнi шпилi веж Холдера i Клiвленда, що стрiмко врiзалися в голубе небо в единому порусi. Вiн iз першого погляду полюбив Принстон – його розморену красу, його значущiсть, яку вiн не мiг до кiнця осягнути, дикi нiчнi пробiжки у мiсячному сяйвi, гарних удатних хлопцiв у гонитвi за спортивними перемогами, i над усiм цим – дух суперництва, що витав скрiзь. Уже вiд першого дня, коли iз дикими очима, немов сп’янiлi i виснаженi першокурсники, сидячи в спортивнiй залi, вони обрали президентом когось з Гiлл Скул, вiце-президентом – якусь знаменитiсть iз Лоренсвiлля, а секретарем – хокейну зiрку з Сент-Пола, аж до самого закiнчення другого курсу, – вона була присутня у всьому, ця всепоглинаюча система поклонiння обраному колу. Еморi був единим iз Сент-Реджиса. Вiн споглядав, як розростались i переформовувались угруповання випускникiв Сент-Пола, Гiлла, Памфрi, як у iдальнi вони iдять за окремими столами, як перевдягаються в своiх закутках у спортивному залi, як вибудовують довкола себе бар’ер iз менш важливих, але амбiцiйних, щоб вiдмежуватись вiд дружнiх, але злегка розгублених учнiв середнiх шкiл. Усвiдомивши це, Еморi зненавидiв обурливi соцiальнi межi, отой штучний подiл, вигаданий сильними, щоб заохочувати своiх компаньйонiв i тримати на вiдстанi слабших. Вiн вирiшив стати одним iз перших на своему курсi. Записався на футбольнi тренування для першого курсу. Але коли його вже вiдзначили в «Принстонiвцi», вiн серйозно травмував колiно (що до кiнця сезону викинуло його з гри). Вiн був змушений ретируватися i обдумати ситуацiю. «Унiвер 12» вимикав цiлу низку запитань. Були там трое чи четверо непримiтних, зацiпенiлих хлопцiв з Лоренсвiлля, двое хлоп’якiв iз приватноi школи в Нью-Йорку (Керрi Голiдей охрестив iх «плебеями-пияками»), хлопець-еврей також iз Нью-Йорка i, як компенсацiя для Еморi, – двое братiв Голiдеiв, якi йому одразу заiмпонували. Голiдеiв усi вважали близнюками, але насправдi темноволосий Керрi був на рiк старший од свого брата-блондина Берна. Керрi був високий, iз веселими сiрими очима i усмiшкою, що iз першого погляду викликала приязнь до нього; вiн одразу став ватагом гуртожитку. Якщо хтось раптом нагострював роги – вiн iх стримував, був таким собi суддею i встигав смiшити всiх своiми в’iдливими коментарями. Еморi почав закладати фундамент iхньоi майбутньоi дружби, яскраво змальовуючи те, яким мало б бути i яким е насправдi унiверситетське життя. Керрi не був схильний сприймати все всерйоз i щиро-дружньо стримував його вибухи протесту проти нерiвностi в соцiальнiй системi. Але оскiльки iх симпатiя була взаемною, вiн сприймав усе з iнтересом i поблажливiстю. Берн, свiтловолосий i мовчазний, з’являвся завжди непомiтно, крадькома пробираючись вночi до своеi кiмнати або вислизаючи зранку до бiблiотеки. Вiн готувався до конкурсу в газетi Принстона, iз запалом змагався проти ще сорока претендентiв на перше мiсце. В груднi вiн злiг iз дифтерiею, i хтось посiв його мiсце. Але повернувшись до навчання в лютому, вiн знову кинувся штурмувати вершини. Звичайно, iз таким його способом життя в Еморi було мало шансiв дiзнатись, яким був Берн насправдi (оскiльки iх спiлкування обмежувалось кiлькома фразами в перервах мiж лекцiями). Еморi був дуже невдоволений, як усе складалось. Йому бракувало того статусу, який вiн завоював у Сент-Реджисi (де його знали i де ним захоплювались). Хоча Принстон стимулював його, i ще багато було попереду всього, що могло б розбудити в ньому талант Макiавеллi, якби вiн тiльки мiг за щось зачепитись. Його цiкавили елiтарнi унiверситетськi клуби (вiн почерпнув деяку iнформацiю про них минулого лiта вiд одного випускника, який знехотя цим подiлився): «Плющ» – вiдокремлений i демонстративно аристократичний; «Котедж» – вражаюча сумiш блискучих авантюристiв i чепурно вбраних жевжикiв; «Тигр» – широкоплечий i атлетичний, вiн чесно плекае стандарти, закладенi в пiдготовчiй школi; «Капелюх i мантiя» – антиалкогольний, дещо релiгiйний iз значним полiтичним впливом; е ще королiвський «Колонiал», а ще – лiтературний «Чотирикутник» i десятки iнших, рiзних за вiком i статусом. Те, що могло видiлити студента першого курсу iз юрмиська, таврувалось ганебним словом «викаблучник». Перегляди фiльмiв завжди супроводжувались iдкими коментарями. Але коментувати iх занадто голосно – викаблучуватися, обговорювати клуби – викаблучуватися. Зайняти принципову позицiю, наприклад, щодо вечiрок з алкоголем чи повноi вiдмови вiд них – викаблучуватися. Загалом, бути чимось вiдмiнним вiд усiх – не схвалювалось. Впливовими особами були тiльки тi, хто не був принциповим. І так тривало, аж поки на клубних виборах на другому курсi кожному не пришивали певний лейбл до закiнчення унiверситету. Еморi зрозумiв, що писати для «Лiтературного журналу Нассау» не принесе жодноi користi, але мiсце у штатi «Принстонiвця» забезпечить хорошi зв’язки. В нього виникли примарнi надii зажити хмiльноi слави, виступаючи на сценi Англiйського драматичного гуртка, але його фантазii дуже швидко згасли, бо вiн збагнув, що найблискучiшi мiзки i таланти збираються у «Трикутнику» – комедiйному музичному клубi, який кожного року iздить у грандiозне рiздвяне турне. А тим часом вiн почувався напродив самотньо i безпорадно серед решти спiльноти. Новi бажання й амбiцii нуртували в його свiдомостi. Весь перший семестр вiн заздрив найменшим проявам успiхiв однокурсникiв i нiяк не мiг зрозумiти, чому iх з Керрi не зарахували одразу до елiти курсу. Багато вечорiв провели вони, сидячи бiля вiкна на Унiверситетськiй, 12, спостерiгаючи, як однокурсники виходять i заходять в актовий зал, помiчаючи, як довкола бiльш успiшних студентiв гуртуються iхнi новi супутники, як хтось поодинокий швидким кроком перетинае подвiр’я з опущеними очима, заздрячи згуртованостi великих унiверситетських об’еднань. – Ми – жалюгiдний середнiй клас, ось хто ми! – поскаржився вiн Керрi одного дня, лежачи на канапi i добиваючи пачку «Фатiмас» одну сигарету за одною. – А чом би й нi? Ми заради цього приiхали до Принстона, щоб нас так само сприймали учнi невеликих коледжiв, щоб вiдчувати свою зверхнiсть, свою впевненiсть, краще одягатись, щоб хизуватись, врештi-решт. – Не в тому рiч, я не проти цiеi убогоi кастовоi системи, – зiзнався Еморi. – І менi навiть подобаеться iдея правлячоi верхiвки, але, заради всього святого, Керрi, я мушу бути одним iз отих, що нагорi. – Але зараз, Еморi, ти просто роздратований буржуа. Еморi якийсь час лежав мовчки. – Може, ненадовго, – врештi-решт озвався вiн, – але тяжка праця залишае прикрi слiди, а я це ненавиджу! – То – радше почеснi шрами. – Керрi раптом вистромив шию з-за вiкна. – Поглянь, он Лангедак! Ти ж хотiв його побачити, а одразу за ним – Гемберд. Еморi рiзко пiдскочив i кинувся до вiкна. – Ага! – сказав вiн, розглядаючи цих знаменитостей. – Гемберд – сильний, зразу видно, але цей Лангедак – просто неотесаний, хiба нi? Я таким не довiряю. Але алмази здаються досить грубими, поки не огранованi. – Хтозна, – сказав Керрi, коли хвиля емоцiй спала, – ти ж у нас лiтературний генiй. Тобi виднiше. – Цiкаво… – Еморi затнувся. – Чи мiг би я отаким бути? Думаю, що мiг би. Звучить, мабуть, дико, але я б цього нiкому не сказав, окрiм тебе. – То пиши, чого чекаеш? Одрости волосся i пиши вiршi, як отой Д’Інвiлье в «Лiтературному клубi». Еморi лiниво дотягнувся до стосу журналiв на столi. – Читав цю останню пробу пера? – Нiколи не пропускаю. Вони винятковi. Еморi гортав номер. – Ого! Вiн що – першокурсник? – сказав вiн iз подивом. – Ага. – Послухай оце! Господи! Говорить служниця: Чорне покривало вкрило земну твердь, Як бiлi конуси, у срiбному полонi, Гойдають полум’я свiчок вiтри, Як тiнi, що зникають на долонi, О, Пiе, Помпiе, – ходiм скорiше геть… – І що б це мало означати? – Це сцена в iдальнi. Вознiсши руки, наче крила, догори, Лежить вона на бiлiм покривалi, Немов святоi лик ii прекрасний, Молю, Кунiццо, вийди iз пiтьми! – Господи, Керрi, про що воно? Присягаюсь, я геть не розумiю, хоч сам полюбляю лiтературу. – Це все досить цiкаво, – позiхнув Керрi. – Правда, коли щось таке читаеш, то на думку спадають катафалки i скисле молоко. Але це – не найкращий його витвiр. Еморi жбурнув журнал на стiл. – Нехай, – зiтхнув вiн. – Я просто не знаю, що робити. Я й сам десь вiдiрваний вiд загали, але недолюблюю всiляких дивакiв. Не можу нiяк вирiшити, чи далi плекати свiй хист i стати, примiром, видатним драматургом, чи плюнути на все i стати принстонським зализою? – А навiщо вибирати? – знизав плечима Керрi. – Краще плисти за течiею, як я. Я взагалi збираюсь грiтися в промiннi слави мого брата Берна. – Я не можу плисти за течiею – я хочу бути помiтним. Я хочу мати вплив, хоча би з-помiж студентiв. Скажiмо, або бути головним редактором «Принстонiвця», або президентом «Трикутника». Я хочу, щоби мною захоплювались, Керрi. – Ти надто забагато про себе думаеш (Еморi ця думка здивувала). – Нi, я й про тебе теж думаю. Ми маемо спiлкуватись iз рештою курсу, повсякчас, особливо зараз, коли так приемно бути снобом. Я б, наприклад, хотiв привести якусь кралечку на бал у червнi, але щоб я змiг бути при цьому невiдпорно елегантним. І представити ii всiм нашим серцеiдам i футбольним капiтанам, i таке iнше… – Еморi, – сказав Керрi, втрачаючи терпець, – ти ходиш по колу! Якщо хочеш прославитись – займись, нарештi, чимось, якщо нi – просто розслабся. – Вiн позiхнув. – Ходiмо, нехай кiмната трохи провiтриться, бо ми тут накурили. Гайда вниз, подивимось футбольне тренування. Еморi знехотя приеднався до цiеi пропозицii. Вiн вирiшив, що злет його кар’ери почнеться з наступноi осенi. А поки можна разом iз Керрi влаштовувати веселi оказii у стiнах «Унiверу 12». Вони пiдкладали лимонний пирiг у лiжко бiдолашного еврейського хлопця, або залишали весь будинок без газу, вимкнувши нагрiвач у кiмнатi Еморi, що дуже спантеличило панi хазяйку i мiсцевого слюсаря; перенесли пожитки «плебеiв-пиякiв» (картини, книги, меблi) у ванну кiмнату. Цим вони неабияк збентежили двох друзяк, якi ще не прийшли до тями пiсля веселоi вечiрки в Трентонi. Але витiвникiв засмутило, що плебеi-пияки все сприйняли як недолучний жарт. Вони рiзались у покер, двадцять одне i джек-пот вiд свiтання до смерку, а коли в одного сусiда був день народження, намовили його купити на всiх шампанського для бурхливоi вечiрки. Спонсор вечiрки чомусь залишився тверезий, i Керрi з Еморi мимохiть зiштовхнули його зi сходiв (а потiм весь наступний тиждень навiдували бiдолаху в лiкарнi, спокутуючи свою провину). – Скажи, хто всi цi дiвчата? – запитався одного дня Керрi (стоси листiв до Еморi непокоiли його). – Дивився я тут недавно отi поштовi штемпелi – Фармiнгтон i Доббс, Вестовер i Дан-Холл – що б це мало означати? Еморi скептично усмiхнувся: – Усi вони з Мiннеаполiса i Сент-Пола. – Далi почав перелiчувати одну за одною: – Ось – Мерилiн де Вiтт, гарненька, мае власну машину, i це дуже зручно; це – Саллi Везербi, вона, щоправда, трохи розповнiла; а це – Майра Сент-Клер – давня пасiя, охоче дае себе цiлувати, якщо хочеш знати. – Як ти даеш собi з ними раду? – Керрi нiяк не мiг заспокоiтись. – Я спробував усе, але цi сороки мене навiть не бояться. – Бо ти – типовий «хороший хлопчина», – висунув припущення Еморi. – Точно! Їхнi матусi нiколи не хвилюються, коли вони зi мною. Але це вже занадто! Якщо я намагаюся взяти когось за руку, – вона смiеться i не вiднiмае руки, нiби це не ii рука. Коли рука вже в моiй – вони раз, i вiдсмикують ii. Що воно означае? – А ти будь загадковим, – порадив Еморi. – Скажи iм, що ти дикун i тiльки вони можуть облагородити тебе. Зцiпивши зуби, йдеш додому, а тодi раптом повертаешся через пiвгодини, – словом, приголомшуй iх. Керрi похитав головою: – Дохлий варiант. Якось я написав дiвчинi з Сент-Тiмотi гарного любовного листа. В одному мiсцi навiть вiд хвилювання написав: «О Боже, як я вас кохаю!» Вона взяла манiкюрнi ножицi, вирiзала «О Боже», а решту показувала всiм, всiй школi. В моему варiантi це не дiе. Я просто «пристойний хлопець», i всiлякi такi дурницi не для мене. Еморi усмiхнувся i намагався уявити себе «хорошим хлопцем». У нього так нiчого й не вийшло. В лютому падав дощ iз снiгом, бурхливий перший семестр закiнчився, а життя в «Унiверi 12» тривало так само весело, хоча й безцiльно. Раз на день Еморi пригощався клубним сендвiчем, кукурудзяними пластiвцями i картоплею-фрi «У Джо». Зазвичай, компанiю йому складали Керрi або Алек Коннедж. Останнiй був мовчазним вiдлюдником-зализою з Гочкiса. Вiн жив по сусiдству i потерпав вiд вимушеноi самотностi, як i Еморi, бо всi його однокласники вступили до Єля. Кнайпа «У Джо» була неестетичною i антисанiтарною забiгайлiвкою, але тут можна було вiдкрити безлiмiтний кредит (а це було суттевою перевагою для Еморi). Його батько останнiм часом експериментував iз облiгацiями гiрничих компанiй, i, як наслiдок, утримання Еморi хоч i було доволi пристойним, проте не таким, на яке вiн розраховував. «У Джо» була ще одна суттева перевага – старшокурсники не заглядали туди. Отож, о четвертiй годинi кожного дня Еморi в компанii друга чи книжки приходив сюди, щоб чимось пiдживитись. Одного дня у березнi виявилось, що всi столики зайнятi, i вiн вмостився у крiсло навпроти якогось першокурсника, який пильно зiгнувся над своею книжкою. Вони кивнули один одному. Хвилин двадцять Еморi споживав булочки з беконом, читаючи «Професiю мiсiс Воррен» (вiн випадково вiдкрив для себе Шоу, коли протягом зимовоi сесii копався в бiблiотецi); його сусiд-першокурсник теж був зосереджений на своему фолiантi, допиваючи третю порцiю солодового молока. Мало-помалу очi Еморi з цiкавiстю ковзнули на книгу його сусiда. Догори дригом вiн прочитав iм’я автора i назву книги – «Марпесса» Стiвена Фiллiпса. Йому це нiчого не говорило – його освiта вимiрювалась хрестоматiйними класиками на кшталт «Виходь до саду, Мод» i уривками з Шекспiра i Мiльтона, яких вiн змушений був читати за програмою. Щоб привернути увагу свого вiзавi, вiн удав, що захоплений своею книжкою, i вигукнув нiби мимохiдь: – Чудова рiч! Направду! Першокурсник глянув на Еморi подивовано. – Ви про булочки з беконом? – Його ламкий голос дуже пасував до великих окулярiв i до чуйностi, яку вiн випромiнював. – Нi, – вiдповiв Еморi. – Це я про Бернарда Шоу. – Вiн опустив книжку. – Я нiколи не читав нiчого з Шоу, хоча завжди планував. – Хлопчина зробив паузу, а потiм продовжив: – А ви коли-небудь читали Стiвена Фiллiпса? Узагалi ви полюбляете поезiю? – Звичайно! – iз запалом вiдповiв Еморi. – Хоча я не читав його багато.(Вiн взагалi нiколи не чув про якогось там Фiллiпса, не враховуючи покiйного Девiда Грехема.) – Доволi незле, менi здаеться. Звичайно, вiн вiкторiанець. Вони заглибились в обговорення поезii i побiжно познайомились один з одним. Спiврозмовником Еморi виявився не хто iнший, як «отой жахливий чванько, себто Томас Парк Д’Інвiлье», який вмiщував отi чудернацькi любовнi вiршi в «Лiтературному журналi». На вигляд йому було рокiв дев’ятнадцять – хлопець iз сутулими плечима i блiдо-голубими очима. Вся його зовнiшнiсть пiдказувала Еморi, що той геть нiчого не тямить у змаганнях за мiсце в соцiумi чи ще якихось захоплюючих феноменах такого гатунку. Але вiн кохався в книжках, а Еморi, здавалося, вже цiлу вiчнiсть не зустрiчав подiбного. Якби не компанiя iз Сент-Пола за сусiднiм столиком, вiн би сповна насолодився новим знайомством, але боявся, що i його вважатимуть химерником. Хоча, здаеться, iх не помiчали, тож вiн дав собi волю: видавав на-гора десятки назв книг, якi вiн читав, про якi чув чи про якi нiколи не чув, без упину перелiчував якiсь назви, не згiрш од якогось клерка з книжкового магазину Брентано. Д’Інвiлье майже купився i, схоже, був зачарований. Вiн наiвно гадав, що Принстон складаеться iз жахливих фiлiстимлян i безнадiйних зубрiiв. Отож здибати тут людину, яка могла розкуто розводитись про Кiтса, та ще й, вочевидь, мила руки, – то була велика насолода. – А ви читали щось iз Оскара Вайлда? – запитав вiн. – Нi, а хто вiн? – А хiба ви не чули? – А, так, згадав. (Щось далеке тенькнуло у пам’ятi Еморi.) Це хiба не про нього була оперета «Терпiння»? – Саме так, про нього. Я щойно прочитав його книжку – «Портрет Дорiана грея», дуже вам рекомендую. Вам сподобаеться. Можу позичити, якщо хочете. – Звичайно, дуже хочу! – Заходьте до мене в гостi. У мене е ще декiлька гарних книжок. Еморi трохи вагався. Вiн зиркнув на компанiю з Сент-Пола (серед них був неймовiрний, неперевершений Гемберд) i задумався: а як уплине на його репутацiю дружба з цим диваком? Вiн так нiколи i не розвинув у собi навик швидко заводити друзiв, а тодi позбуватись iх (вiн був не надто рiшучий для цього). Отож вiн зiставляв безсумнiвну привабливiсть i цiннiсть Томаса Д’Інвiлье i холоднi позики окулярiв у роговiй оправi, якi, як йому здавалось, пильно стежили за ним з-за сусiднього столика. Попри все, вiн вiдкрив для себе «Дорiана грея», i «Дiву скорботи Долорес», i «Безжалiсну красуню». Цiлий мiсяць вiн захоплювався тiльки цим. Свiт став для нього укритим поетичною паволокою, вiн чимдуж намагався поглянути на Принстон крiзь пересичений погляд Оскара Вайлда i Свiнберна або «Фiнгала О’Флегертi» i «Альджернона Чарльза» (як вiн iх манiрно-жартома називав). Вiн жадiбно поглинав кожноi ночi: Шоу, Честертон, Баррi, Пiнеро, Єтс, Сiнг, Ернест Доусон, Артур Саймонс, Кiтс, Зудерман, Роберт Г’ю Бенсон, «Савойськi опери» – усю цю строкату сумiш. І раптом збагнув, що всi цi роки майже нiчого серйозного не читав. Зустрiч iз Томом Д’Інвiлье була для нього радше вдалою оказiею, нiж дружбою. Еморi зустрiчався з ним приблизно раз на тиждень, разом вони побiлили стелю в Томовiй кiмнатi i прикрасили стiни дешевими гобеленами, купленими на аукцiонi, розставили високi пiдсвiчники i повiсили строкатi штори. Том подобався Еморi розумом, лiтературною освiченiстю, тим, що не був знiженим чи манiрним. Насправдi, найчастiше красувався Еморi: кожен вислiв вiн намагався перетворити на епiграму (що, зрештою, не надто велика заслуга, якщо тi епiграми показнi). Весь «Унiвер 12» веселився. Керрi прочитав «Дорiана Грея» i вдавав лорда Генрi, вiн усюди ходив за Еморi й звертався до нього не iнакше як «Дорiан», прикидаючись, буцiмто пiдтримуе його легковажнi захоплення i млявi тенденцii до нудьгування. Якось Керрi зобразив подiбну сцену в спiльнiй залi – всi були дуже потiшенi. Еморi ж це так розлютило i збентежило, що згодом вiн практикував мистецтво епiграми тiльки вряди-годи в компанii Тома або перед дзеркалом. Одного дня Том iз Еморi влаштували читання своiх власних вiршiв i творiв Лорда Дансенi пiд звуки грамофона Керрi. – Читай на розспiв! – вигукував Том. – Не декламуй! Спiвай! Еморi, який саме був на пiдйомi, роздратовано зиркнув i промимрив, що йому заважае фортепiано. Це була остання крапля, Керрi впав на пiдлогу, душачись смiхом. – Давай «Квiточки i цьомчики»! – реготав Керрi. – Господи, я зараз лусну! – Вимкни бiсiв гамофон! – заволав Еморi, лице його аж пашiло. – Я тут не в цирку виступаю! Тим часом Еморi намагався повсякчас пробудити в Д’Інвiлье потяг до тамтешнiх вимог смаку, бо знав, що цей поет до цього ставиться значно буденнiше, нiж вiн сам. От якби йому причесати волосся i спростити його балачку та вдягнути темно-коричневий капелюх – вiн би став геть пристойним. Але балачки на тему комiрцiв «Лiвiнгстон» i строгих краваток пролiтали повз вуха; власне, Д’Інвiлье навiть дратували його зусилля; отож Еморi обмежив своi вiзити раз на тиждень i лише вряди-годи приводив Тома з собою в «Унiвер 12». Іншi першокурсники, поблажливо глузуючи над ними, нарекли цю пару «Доктор Джонсон i Босвелл».[6 - Джонсон Семюел (1709–1784) – англiйський критик, лексикограф i поет епохи Просвiтництва. Джеймс Босвелл (1740–1795) – шотландський письменник i мемуарист.] Алек Коннедж, досить частий гiсть, мав до нього невиразну симпатiю, але вважав його «високолобим» i тому побоювався. Керрi крiзь усю цю поетичну балаканину розгледiв мiцну i майже несподiвану глибочiнь (що безмежно його подивляло) i вiн примушував його годинами читати вiршi, лежачи на канапi Еморi: Чи спить, чи вже прокинулась вона? Крiзь шаль ще видно пурпуровий слiд цiлунку, Із шиi кров сочиться темним вiзерунком, Де жало нiжне пронизало юнку. – Це ж чудово… – тихо промовляв Керрi. – Старшому Голiдею таке сподобалося. Це видатна поезiя, я тобi так скажу… Том, задоволений вдячною авдиторiею, поринав у глибини «Поем i балад», поки Керрi i Еморi не вивчили iх напам’ять незгiрше його самого. Еморi призвичаiвся вiршувати весняними вечорами в садах довкола Принстона, де лебедi в маленьких ставках створювали належний настрiй, а хмари мрiйливо i неквапно пропливали над вербами. Травень прийшов несподiвано рано. Еморi раптом стало тiсно в чотирьох стiнах, i вiн гуляв кампусом годинами i пiд свiтлом зiрок, чи й пiд дощем. Волога символiчна iнтермедiя Упав нiчний туман. Вiн немов скотився з мiсяця, згромадився над шпилями i вежами, потiм повiльно осiв унизу, оголивши соннi верхiв’я, що тягнулись до неба. Постатi, якi вдень сновигали, як мурахи, тепер виринали i зникали на передньому планi, мов примарнi тiнi. Готичнi зали i галереi здавались безмежно таемничими, коли раптом проступали iз темряви, спалахуючи мiрiадами блiдо-жовтих вiконниць. Невiдомо звiдки долинув бiй дзвонiв – уже четверта година. Еморi зупинився неподалiк сонячного годинника i витягнувся на вологiй травi. Прохолода омила його обличчя i сповiльнила хiд часу – того часу, який пiдступно закрадаеться крiзь лiнивi червневi вечори i здаеться таким невловним у весняних сутiнках. Вечiр за вечором над кампусом линув спiв старшокурсникiв, сповнений якоiсь меланхолiйноi краси, i крiзь мушлю свiдомостi новачка пробилось глибоке i трепетне благоговiння до цих сiрих готичних стiн i всього, що вони символiзували i зберiгали з давнiх-давен. Вежа, яка височiла за його вiкном, вростала в небо вузьким шпилем, вiн тягнувся так високо, що здавався майже невидимим на фонi ранкового неба. Цей образ вперше пробудив у ньому сприйняття жителiв кампуса як чогось швидкоплинного i незначущого (якщо не бачити в них спадкоемцiв древньоi традицii). Його око тiшило те, що готична архiтектура зi своiм устремлiнням до неба якнайкраще пасувала унiверситетськiй панорамi, i це усвiдомлення стало його власним здобутком. Рiвнi пасма зелених галявин, мовчазнi будiвлi унiверситетських корпусiв, де зрiдка деiнде свiтилось одиноке вiкно якогось схоласта, – все це глибоко врiзалось в його пам’ять, а стриманi обриси шпилiв доповнювали символiчно цю картину. – До дiдька все… – прошепотiв вiн, змочуючи долонi у вологiй травi i проводячи ними по волоссю. – З наступного року я буду старатися! Хоча вiн знав, що це дух шпилiв та веж навiяв на нього цю мрiйливу покiрнiсть, вселив у нього благоговiйний страх. Навiть якщо вiн зараз усвiдомлював свою непослiдовнiсть, перше ж зусилля могло занурити його у слабкiсть i нерiшучiсть. Вiн нiби снив наяву. Вiн вiдчув нервове збудження (а можливо, це було лише биття потужного серця самого унiверситету). Це був потiк, куди йому доведеться кинути свiй камiнь, хоча невиразнi брижi на водi зникнуть майже одразу, як вiн занурить туди свою руку. Зрештою, вiн ще нiчого не дав i нiчого не взяв. Якийсь запiзнiлий першокурсник прошелестiв дощовиком, вiн гучно сопiв, хлюпаючи по мокрiй стежцi. Долинув чийсь голос десь iз-пiд невидимого вiкна, кинувши традицiйне: «Висунь голову!» Сотнi дрiбних звукiв струменем витiкали з туману i проникали нарештi в його свiдомiсть. – Господи! – вигукнув вiн раптом i здригнувся вiд звуку власного голосу. Накрапав дощ. Ще хвилину вiн лежав нерухомо, обхопивши голову руками. Потiм пiдхопився на ноги i обмацав свiй одяг. – Я весь змок! – сказав вiн сонячному годиннику. Історичний ескiз Влiтку, пiсля того як Еморi закiнчив перший курс, почалась вiйна. Окрiм суто спортивного iнтересу (нiмецькi вiйська вже наступали на Париж), вiн не вiдчув анi захоплення, анi хвилювання. Вiн спостерiгав за подiями, як за якоюсь далекою мелодрамою, i сподiвався, що вона буде довгою i кривавою. Якби вiйна припинилась, вiн вiдчув би себе ошуканим глядачем, який прийшов на фiнальний бiй, а противники вiдмовилися битись. Ото й була вся його реакцiя. «Ха-ха, Гортензiя!» – Агов, фiгурантки! – Ворушiться! – Фiгурантки, кидайте балачки! Може, почнемо репетицiю? Мене хтось чуе? Режисер, президент клубу «Трикутник», кипiв вiд безпорадноi злостi. Вiн вибухав приступами безжалiсноi авторитарностi, бився в конвульсiях цiлковитоi безвиходi, затим геть знесилений опустився в крiсло, твердо переконаний, що вони аж нiяк не встигнуть до рiздвяного турне. – Увага! Починаемо з пiратськоi пiснi. Фiгурантки, затягнувшись востанне сигаретами, мляво зайняли своi мiсця. Солiст вибiг на переднiй план, його руки i ноги застигли в натхненнiй позитурi. Пiд ляскання, пiдсвистування i притупування режисера вони так-сяк прорепетирували танець. Клуб «Трикутник» дуже нагадував збурений мурашник. Кожного року вони ставили музичну комедiю, подорожуючи всiм колективом (iз хором, оркестром i декорацiями) упродовж рiздвяних канiкул. П’еса i музика були творiннями старшокурсникiв, а клуб, сам по собi, був одним iз найвпливовiших – кожного року понад триста конкурсантiв змагались за право вступити до нього. Еморi, який пiсля вiдбiркового туру другого курсу пройшов у редколегiю «Принстонiвця», отримав роль помiчника капiтана пiратського корабля на прiзвисько «Кипучий шмир». Останнього тижня вони проводили репетицii п’еси «Ха-ха, Гортензiя!» кожного дня з другоi по обiдi до восьмоi ранку (при тямi iх тримала тiльки мiцна кава, а вже вiдсипались на лекцiях). «Казино», зал, де проходили репетицii, був унiкальним видовищем. Великий хол, бiльше схожий на хлiв, де сновигають хлопцi в костюмах пiратiв та дiвчата в ролi дiтей; декорацii, якi похапцем збирають i розбирають; освiтлювач, який спрямовуе слiпуче свiтло в чиiсь злi очi; i це все – пiд безперервний веселий гiмн «Трикутника» у виконаннi оркестру. Хлопець, автор тексту, стоiть у кутку, нервово покусуючи олiвець, у нього е двадцять хвилин, щоб придумати куплет «на бiс»; адмiнiстратор сперечаеться з секретарем про те, скiльки грошей можна витратити на «цi чортовi костюми для доярок»; колишнiй випускник (президент дев’яносто восьмого року) сидить на коробцi i ностальгiчно згадуе, наскiльки все було простiше в тi часи. Як «Трикутнику» взагалi вдавалось пiдготувати шоу – то була велика таемниця, але це була надзвичайно захоплююча таемниця, незалежно вiд того, хто i скiльки доклав зусиль, щоб отримати ланцюжок iз маленьким золотим трикутником. «Ха-ха, Гортензiя!» – ii переписували дев’ять разiв, i у програмi зазначались iмена всiх дев’яти авторiв. Усi постановки «Трикутника» оголошувались як щось неординарне – не просто звичайна музична комедiя. Але пiсля того, як декiлька авторiв, президент, режисер, комiтет факультету докладали до неi руки, залишалось старе надiйне шоу у стилi «Трикутника», iз заяложеними жартами (головного комiка виганяли перед самим початком турне, бо вiн захворював) i традицiйним фiгурантом iз чорними бакенбардами, який, «хай йому грець», нiзащо не хотiв голитись двiчi на день. У «Ха-ха, Гортензii!» був один цiкавий момент. У Принстонi iснувала традицiя, що в той момент, коли студент Єля, який е членом славнозвiсного клубу «Череп i Костi», почуе згадку цього священного назвиська, вiн мусить вийти iз примiщення. Також iснувала легенда, що члени цього товариства накопичують шаленi статки (чи голоси, чи купони, чи що вони там замислюють накопичувати). Тому на кожному показi «Ха-ха, Гортензii!» був десяток мiсць, якi не пускали в продаж. Їх займали шiсть злидарiв, найбiльш обiдраних, яких тiльки можна було знайти на вулицях, а на додачу iх ще й розцяцьковував штатний гример. Коли посеред вистави «Баламут» ватажок пiратiв показував на свiй чорний прапор i вигукував: «Я закiнчив Єль, ось мiй Череп i Костi!» – в той самий момент шiсть обiдранцiв мали встати i вийти, всiм своiм виглядом демонструючи вражену гiднiсть i глибоку скорботу. Кажуть (хоча це й не було доведено), що одного разу серед них якось опинився навiть справжнiй випускник Єля. Вони виступали перед свiтською публiкою восьми мiст. Еморi найбiльше сподобались Луiсвiлль i Мемфiс: мешканцi знали, як приймати гостей: подавали дивовижний пунш, жiнки красувалися вражаючим спектром жiночоi вроди. Чикаго йому iмпонував своею жвавiстю, незважаючи на тамтешню галасливу говiрку. Утiм, це було мiсто Єля, а через тиждень сюди мав приiхати «Єльський глi-клуб»,[7 - Глi (вiд англ. glee – веселощi, радiсть, пiсня) – жанр популярноi вокальноi музики, поширений в Англii в другiй половинi XVIII i першiй половинi XIX столiть.] тож iм перепала лише половина пошани. У Балтиморi i Принстонi вони були як удома, i кожен навiть устиг закохатись. Мiцнi напоi тут споживалися у вiдповiднiй кiлькостi; i хтось незмiнно виходив на сцену добряче захмелений (стверджуючи згодом, що цього вимагала iнтерпретацiя ролi). Колективу видiлили три вагони; але спали лише в третьому (тому його нарекли «хлiв-салон»), в iнший запхали набридливих духовикiв з оркестру. Канiкули добiгали кiнця в такому поспiху, що нiхто не встигав знудитися. Але коли вони приiхали в Фiладельфiю, вiдпочинок вiд прогiрклоi атмосфери квiтiв i гриму видався iм за щастя, а фiгурантки, зiтхаючи з полегшенням, зняли тугi корсети iз зболених животiв. Коли всi роз’iхались, Еморi хватькома помчав до Мiннеаполiса. Причиною цього була кузинка Саллi Везербi – Ізабель Бордж (вона якраз планувала провести там зиму, поки ii батьки були за кордоном). Вiн пам’ятав Ізабель маленькою дiвчинкою, з якою вони часом бавились, але це було ще в тi часи, коли вiн уперше потрапив до Мiннеаполiса. Вона переiхала в Балтимор, але вiдтодi в неi вже з’явилось свое минуле. Еморi був у цiлковитому розпалi – самовпевнений, нервовий i трiумфуючий. Вiн стрiмголов летiв до Мiннеаполiса: зустрiти дiвчину, яку пам’ятав ще малою, видавалось йому чимось бентежним i романтичним. Отже, вiн без жодних докорiв сумлiння телеграфував матерi, щоб вона не чекала його… Сiв у поiзд i думав про все це цiлих тридцять шiсть годин. Пестощi Гастролюючи з «Трикутником», Еморi постiйно зiштовхувався iз таким немаловажним американським феноменом, як «вечiрки iз пестощами». Жодна вiкторiанська мати (а майже всi матерi були вiкторiанками) й подумати не могла, наскiльки звичними були поцiлунки для iхнiх доньок. «Так поводяться служницi, – говорила мiсiс Х’юстон-Кармелайт своiй дочцi, популярнiй серед молодi. – Їх спочатку цiлують, а потiм освiдчуються». Але «популярна донька» заручалася кожнi пiвроку у вiцi вiд шiстнадцяти до двадцяти двох, аж поки молодий Гембелл iз «Кембел i Гембелл» не засватав ii, будучи свято переконаним, що вiн – ii перша любов, у промiжках мiж «заручинами» (популярнiсть ii встановлювалася кiлькiстю запросин на танцi, що слугували своерiдною системою вiдбору найсильнiших). Вона цiлувалася на прощання iз колишнiми залицяльниками при мiсячному свiтлi чи при свiтлi камiна, а чи й у повнiй темрявi. Еморi бачив дiвчат, якi витворяли таке, що за його пам’ятi вважалось би недопустимим: iли о третiй ночi пiсля танцiв у неподобних кафе, обговорювали будь-якi теми чи то жартуючи, чи то серйозно, – i все це iз потайним збудженням (для Еморi така поведiнка була повним моральним падiнням). Вечiр у «Плазi»… За вiкном зависли зимовi сутiнки, внизу чути слабкий негучний перегук барабанiв… Набундюченi й напруженi молодики тиняються залом, бездоганно вбранi, вони замовляють ще один коктейль i чекають. Раптом дверi, що обертаються, манiрно окреслюють коло, i три оберемки хутра запливають до середини. Потiм театр; потiм столик у «Опiвнiчних фiглях», само собою. І, звичайно, чиясь мама (ii присутнiсть лише вимагатиме обачностi, а втiм, при нiй усе здаватиметься ще бiльш захоплюючим); ось мама вже залишаеться сама за десертним столиком i думае, що «не такий страшний вовк, як його малюють», просто все дуже виснажливо. Але донечка знову закохана… дивно, правда? І хоча таксi було напiвпорожнiм, якимось чином для ii доньки i студента з Вiльямса не вистачило мiсця, i довелося iм iхати в окремiй машинi. Дивно… Хiба ви не помiтили, як зашарiла донечка, коли вони приiхали на сiм хвилин пiзнiше? Але вона завжди «виходила сухою iз води». Отак «королева балу» перетворилась на «кокетку», «кокетка» зробилась «спокусницею». У «королеви балу» було п’ять-шiсть вiзитерiв за вечiр. Якщо доню вiдвiдувало двое, i якимось чином, вони перетинались, той, хто не домовився про годину зустрiчi, потрапляв у доволi незручну ситуацiю. «Королеву» оточував гурт залицяльникiв у антрактах. А спробуй-но лишень знайти ii у перервi мiж танцями! – І що ми тут забули? – запитав вiн одного вечора дiвчину iз зеленими заколками у волоссi, коли вони сидiли в чиемусь лiмузинi, припаркованому бiля замiського клубу в Луiсвiллi. – Я не знаю, але у мене такий веселий настрiй. – Будьмо вiдвертi одне з одним: ми нiколи не побачимось хоч ще раз. Я хотiв поiхати з тобою, бо ти найгарнiша дiвчина тут. Тобi справдi все одно: чи ти мене колись ще побачиш, чи нi? – Так, але ж ти з усiма так поводишся? Чим же я це заслужила? – Тож ти втомилась танцювати? І хочеш покурити, i все таке iнше, про що говорила? Чи просто… – Ой, давай лiпше зайдемо досередини, – перебила вона, – якщо ти прагнеш усе аналiзувати. Може, не будемо про це?… Коли камiзельки ручного плетива ввiйшли у моду, Еморi у поривi натхнення охрестив iх «пестливим сорочками». Назва ця мандрувала вiд узбережжя до узбережжя iз вуст до вуст дамських спокусникiв i «популярних дiвчат». Ілюстрацiя Еморi виповнилось вiсiмнадцять рокiв, i вiн був зростом трошки нижчий шести футiв, винятково вродливий, але якось нестандартно. Обличчя його виглядало досить юним, лише проникливi зеленi очi, облямованi темними довгими вiями, руйнували цей образ невинностi. Дивно – йому бракувало отого вабливого тваринного магнетизму, який так часто супроводжуе i жiночу й чоловiчу красу. В особистостi його домiнувала радше розумова складова, i вiн був не в змозi вiдкидати чи включати ii, як кран iз водою. Але нiхто i нiколи не забував його обличчя. Ізабель Вона зупинилась на сходовому прольотi. Так, мабуть, мали б почувати себе плавцi перед стрибком з трамлiна, чи примадонни у вечiр прем’ери, або незграбнi кремезнi молодики в день вирiшального турнiру – всi цi почуття нуртували в нiй. Вона мала б спуститися сходами пiд дрiб барабанiв чи пiд рефрен з «Таiс» або «Кармен». Ще нiколи ii так не хвилювала власна зовнiшнiсть, i ще нiколи вона не була така перейнята цим. Адже через шiсть мiсяцiв iй уже мало виповнитись шiстнадцять. – Ізабель! – гукнула ii кузина Саллi з-за дверей убиральнi. – Я готова. – Вона вiдчула, як iй нервово зсудомило горло. – Я мала послати додому за iншою парою черевикiв. За хвильку вийду. Ізабель хотiла ще раз повернутись до вбиральнi, щоб востанне окинути себе оком у дзеркалi. Але щось ii стримало на мiсцi i змусило глянути вниз з широких сходiв клубу Мiнегага. Сходи спокусливо звивались донизу, i вона вловила тiльки, як промайнули двi пари чоловiчих нiг в нижнiй залi. Однаковi лакованi черевики нiяк не виказували осiб iхнiх власникiв, але iй страшенно кортiло довiдатись: може, одна з цих пар належить Еморi Блейну? Цей молодик, якого вона ще досi не зустрiла (але який, проте, вже забрав у неi суттеву частину дня ii приiзду). Дорогою додому, помiж шквалом запитань, коментарiв, одкровень i всiляких перебiльшень, Саллi нiби мiж iншим згадала: – Ти ж пам’ятаеш Еморi Блейна? Знаеш, вiн шалено хоче з тобою зустрiтись. Вiн затримуеться на день, але сьогоднi прийде в клуб. Каже, вiн стiльки про тебе чув i пам’ятае твоi очi… Он як… Це потiшило Ізабель. Цей факт зрiвнював iхнi позицii (хоча вона й сама вмiла вибудовувати своi романтичнi вiдносини без попередньоi реклами). Але ii трепетне i солодке передчуття раптом обiрвалось, i вона запитала: – Що ти маеш на увазi? Що саме вiн про мене чув? Саллi усмiхнулась. Вона вiдчувала себе дресирувальником цирку своеi бiльш екзотичноi кузини. – Вiн знае, що ти… що тебе вважають красивою, i все таке… – вона зробила виразну паузу. – Я гадаю, вiн знае, що ти вже цiлувалась. У тiй хвилинi маленький кулачок Ізабель стиснувся пiд хутряним манто. Вона вже звикла, що ii всюди супроводжуе «вiдчайдушне» минуле, ii завжди це обурювало, але в незнайомому мiстi iй це навiть могло стати в нагодi. Чи була вона «легковажною»? То нехай перевiрять… Ізабель дивилась через вiкно, як повiльно падае снiг морозяного ранку. Тут було набагато холоднiше, нiж у Балтиморi; вона вже про таке й забула; шибка дверей авта замерзла, вiкна поцяткувались грудочками снiгу в кутках. У ii думках крутилось лише одне. Цiкаво, чи вiн одягнеться так само, як отой хлопець, що спокiйно крокуе по люднiй бiзнесовiй вулицi в мокасинах i карнавальному костюмi? Це так по-захiдному! Та нi, навряд, вiн вчиться у Принстонi, зараз, здаеться, уже студент другого курсу, чи щось таке. Насправдi вона слабко його пам’ятала. Десь у альбомi в неi ще збереглась давня свiтлина з окатим хлопчиком (мабуть, вiдтодi очi в нього стали ще виразнiшi). Одначе за останнiй мiсяць, вiдколи було сплановано гостини в Саллi, його образ дорiс до масштабiв достойноi кандидатури. Пiдлiтки – найбiльш хитромудрi звiдники, вони на ходу вигадують сценарii (чим i користалась Саллi, вмiло граючи на запальному темпераментi Ізабель). Ізабель же була здатна переживати досить сильнi, хоча й короткочаснi емоцii. Вони пiд’iхали до розлогого бiлокам’яного будинку, який стояв оддалiк заснiженоi дороги. Мiсiс Везербi тепло ii прийняла, з усiх закуткiв з’явились численнi молодшi кузини i кузинки i ввiчливо привiтались. Ізабель поводилася дуже тактовно. Коли вона хотiла, то могла прихилити до себе будь-кого, окрiм старших дiвчат i дорослих жiнок. Усе, що вона робила, щоб справити враження, дiялось абсолютно свiдомо. Всi дiвчатка, з якими вона вiдновила знайомство цього ранку, були враженi не лише ii вродою, а й ii репутацiею. Питання щодо Еморi Блейна все ще залишалось вiдкритим. Довкола його персони панувала атмосфера численних захоплених вiдгукiв, здавалось, усi присутнi дiвчата вважали його неперевершеним залицяльником (утiм, вони не надали жодноi корисноi iнформацii). Вiн обов’язково в неi закохаеться… Саллi розповсюдила цю iнформацiю мiж усiма колежанками. І зараз, лишень побачивши Ізабель, вони плодили цю чутку iз суттевим випередженням… Ізабель потай вирiшила (iз вiдчуття обов’язку перед Саллi), якщо буде необхiдно, вона його зумiе закохати в себе. Навiть якщо сама сильно розчаруеться. Саллi малювала його блискучими фарбами: вiн вродливий, може бути дуже вишуканим, коли захоче, вмiе триматися i в мiру примхливий. Справдi, здавалось, вiн утiлював усi романтичнi риси, якi були такими бажаними у ii вiцi й товариствi… Усi враження i думки Ізабель були надзвичайно калейдоскопiчними. Їй була притаманна своерiдна сумiш свiтськостi й артистичного темпераменту, який часом зустрiчаеться в обидвох класах – серед свiтських дам i серед актрис. Свою освiченiсть (чи то пак досвiд) вона почерпнула вiд залицяльникiв, якi домагалися ii прихильностi; ii такт був вродженим, а низка любовних iнтриг обмежувалася кiлькома цiлком пристойними телефонними розмовами. Їi великi темно-карi очi променiли кокетством, воно проступало крiзь ii невiдпорний тiлесний магнетизм. Отже, того вечора вона стояла згори сходiв, чекаючи, поки привезуть новi черевики. Коли вона майже втратила терпiння, Саллi вийшла з вбиральнi, випромiнюючи бадьорiсть, як завжди, в гарному гуморi. І поки вони спускались сходами, лiхтарики в головi Ізабель освiтлювали двi думки: «чи у мене сьогоднi гарний колiр обличчя?» i «цiкаво, чи вiн добре танцюе?». Внизу, у великiй клубнiй залi, ii оточила зграйка дiвчат, з якими вона познайомилась удень. Потiм вона почула голос Саллi, яка по черзi називала iмена (вона зловила себе на думцi, що вiтаеться iз чорно-бiлими, незграбними i малознайомими фiгурами). Десь промайнуло iм’я Блейн, але вона не змогла збагнути, де вiн. Це був дуже неловкий момент, коли всi юнаки вайлувато юрмились там i тут, наштовхуючись один на одного i врештi-решт залишаючись поряд iз спiврозмовниками, якi цiкавили iх найменше. Ізабель протиснулась разом iз Фроггi Паркером до стiльцiв бiля сходiв (колись вони разом бавились у «класики», тепер вiн був другокурсником iз Гарварда). Ізабель згадала веселу iсторiю з минулого – зараз це саме те, що потрiбно. Те, як Ізабель могла використати якусь кумедну сценку для спiлкування, було дивовижним. Спочатку вона захоплено розказала цю iсторiю пiднесеним контральто з краплею пiвденного акценту; затим, пригадуючи кумеднi моменти i усмiхаючись свою звабливою посмiшкою, знову повернулась до початку, додаючи певних варiацiй i розставляючи дотепнi акценти – i все це у формi невимушеного дiалогу. Фроггi був зачарований i зовсiм не пiдозрював, що усе це – не для нього, а для двох зелених очей, що яскрiли з-пiд ретельно пригладженого волосся. Отак Ізабель вiдкрила Еморi. Немов актриса, котра знае, яке враження справляе сплеск ii природного, пiдвладного лише iй однiй магнетизму на глядачiв перших рядiв, Ізабель змiряла поглядом свого вiзавi. Отже, у нього було золотисто-каштанове волосся (легке розчарування нагадало iй, що вона волiла би стрункого брюнета, як iз реклами пiдв’язок)… Щодо решти – обличчя його вкривав нiжний рум’янець, профiль був, як у середньовiчного лицаря. Увесь образ доповнював вишуканий костюм i шовкова гофрована манишка (якi й досi так подобаються жiнкам, але вже добряче набридли чоловiкам). Упродовж цих оглядин Еморi спокiйно роззирався. – Ви когось шукаете? – запитала вона нiби мимохiдь, невинно клiпаючи очима. З-помiж метушнi Саллi вже рушила до столика. Еморi протиснувся ближче до Ізабель i прошепотiв: – Знаете, сьогоднi я ваш кавалер за обiдом. Нас уже попарували. Ізабель аж подих перехопило – це було схоже на реплiку кiногероя. І вона з досадою вiдчула, що вигiдну роль забрали i вiддали якомусь другорядному актору… Але вона не мае права здавати своiх позицiй нi на йоту! Мiж тим обiднiй стiл бринiв смiхом. Поки всi розсiдалися по мiсцях, Ізабель сидiла на чiльному мiсцi, i всi звернули на неi цiкавi погляди. Вона насолоджувалася загальною увагою, навiть зашарiлась, Фроггi Паркера настiльки зачарував цей рум’янець, що вiн забув пiдсунути Саллi стiлець (що його дуже збентежило). Еморi сидiв з другого боку – самовпевнений i гоноровитий, вдивляючись у неi, але iз вiдвертим захопленням. Вони з Фроггi заговорили майже одночасно: – Я багато чув про вас вiдтодi, як ви ще носили кiски… – Хiба ж не кумедно сьогоднi вийшло… Обидвое осiклися. Ізабель трохи кокетливо глянула на Еморi. Із виразу ii обличчя можна було здогадатись, що вона скаже, але вона вирiшила уточнити: – Як? Вiд кого? – Вiд усiх – ще вiдтодi, як ви поiхали… Вона зашарiлась вдоволена. Праворуч вiд неi Фроггi, що вже вибув iз строю (але ще цього не усвiдомив), щось пробелькотiв. – Я маю зiзнатись, що пам’ятав про вас усi цi роки… – продовжував Еморi. Вона злегка нахилилась до нього i втупилась у салат iз селери перед нею. Фроггi зiтхнув – вiн знав Еморi, той просто створений для таких ситуацiй. Вiн повернувся до Саллi i запитав, чи збираеться вона вступати до коледжу наступного року. Натомiсть Еморi пiшов у наступ. – Менi на думку спало одне визначення, яке дуже вам пасуе. (Це був його улюблений маневр: вiн зазвичай не мав якесь конкретне слово на думцi.) Такий хiд неодмiнно викликав iнтерес, зрештою, завжди можна було витрусити якийсь комплiмент iз пiдручних запасiв. – Он як? Що саме? – Обличчя Ізабель випромiнювало цiкавiсть. Еморi похитав головою: – Я ще недостатньо вас знаю. – То, може, потiм скажете? – Вона це вже прошепотiла. Вiн нахилився ближче: – Коли знайдемо час порозмовляти. Ізабель усмiхнулась: – Вам хтось казав, що у вас дуже виразнi очi? Еморi намагався зобразити iх ще виразнiшими. Йому здалось (але вiн не був упевнений), нiби ii нога щойно торкнулась його пiд столом. Але це могла бути й нiжка столу, важко було сказати. Одначе його це схвилювало, i вiн почав метикувати, чи вдасться захопити той маленький закуток нагорi. Голуб'ята в лiсi Ізабель та Еморi не були безневинними, але й не були геть безсоромними. Бiльше того, в грi, яку вони затiяли, аматорський досвiд мало що важив, ця гра мала б стати основною лiнiею для вивчення у прийдешнi роки. Починали вони приблизно однаково: мали обидвое привабливу зовнiшнiсть i збудливий темперамент, решта – то був результат популярних романiв чи пiдслуханих у вбиральнi уривкiв розмов старших за них. Коли iй було ледь трохи за дев’ять рочкiв, Ізабель вже навчилась кокетливо ходити, водночас ii великi й променистi очi ще були квiнтесенцiею невинностi. Еморi мав значно менше iлюзiй. Вiн чекав, поки ця маска спаде, але не заперечував ii права цим бавитись. Вона, зi свого боку, не була надто вражена його навмисним витонченим скептицизмом. Вона жила у великому мiстi, що давало iй незначну перевагу у виборi. Але вона сприйняла його позу (це була одна iз багатьох негласних домовленостей у такого роду справах). Вiн розумiв, що користуеться особливою прихильнiстю лише завдяки попереднiй пiдготовцi; вiн знав, що е просто найкращим варiантом в ii полi уваги i що треба пiдсилювати своi позицii, поки вiн не втратив цiеi переваги. Отже, вони продовжували цю заманливу гру, яка б нажахала ii батькiв. Пiсля вечерi почались танцi – як годиться. Себто хлопцi наввипередки запрошували Ізабель, а потiм сперечались по кутках: «Мiг би дати менi ще хоч танець!», «Їй це теж не сподобалось, тож наступний танець – мiй!» Але насправдi для всiх хлопцiв вiдповiдь була однакова: «Для мене велика приемнiсть танцювати з вами, ви прекрасно танцюете» – i всiм однаково вона потискала руку. Час спливав, пройшло двi години, врештi-решт менш заповзятливi кавалери звернули свiй псевдопристрасний запал ще на когось. Об одинадцятiй Ізабель з Еморi вже заховались у невеличкiй читальнiй кiмнатi нагорi. Вона усвiдомлювала, що вони – гарна пара, i iм випало бути тут наодинцi, поки хтось, не такий яскравий, сновигае i теревенить десь там унизу. Хлопцi, якi проходили повз дверi, iз заздрiстю дивились туди, а дiвчата, заглядаючи, смiялись, дехто несхвально насуплювався i робив певнi висновки. Зараз вони вже досягли певноi стадii. Розповiли одне одному, як складалось iхне життя вiд останньоi зустрiчi (багато що iз цього вона вже чула). Вiн нинi другокурсник, член редколегii «Принстонiвця» i плануе ii очолити на старших курсах. В свою чергу вiн довiдався, що декiлька ii знайомих хлопцiв iз Балтимора були жахливо «некерованi» i приходили на танцi добряче «пiдiгрiтi»; бiльшостi iз них було близько двадцяти, i всi вони iздили на яскравих «Штуцах». Багатьох уже не раз виключали iз рiзних шкiл i коледжiв, але дехто вже встиг заробити собi iм’я у спортi. Еморi дивився на неi iз зрослим захопленням. Насправдi близьке знайомство Ізабель iз студентами унiверситету тiльки починалось. Вона була знайома (хоча й не близько) iз багатьма молодиками, вони вважали ii гарненькою лялечкою, варто придивитися. Але Ізабель так умiло сплiтала байки про веселi пригоди, що iй би позаздрив навiть якийсь досвiдчений вiденський гуляка. (Така сила юного контральто на м’якому диванi.) Еморi поцiкавився: вона вважае його зарозумiлим? Вона вiдповiла, що е рiзниця мiж зарозумiлiстю i впевненiстю в собi. А вона обожнюе впевнених у собi чоловiкiв. – Фроггi – ваш близький друг? – у свою чергу запитала вона. – Доволi близький. Чому ви питаете? – Вiн – незграбний танцюрист. Еморi засмiявся i додав: – Вiн танцюе так, нiби хоче закинути дiвчину за спину, як лантух, а не вести ii в танцi. Метафора iй сподобалась. – Ви дуже влучно змальовуете людей. Еморi усiляко вiднiкувався, але з ходу придумав кiлька влучних епiтетiв для кiлькох знайомих. Потiм розмова зайшла про iнше. – У вас дуже гарнi руки, – сказав вiн. – Ви, мабуть, граете на пiанiно? Як уже говорилось, вони досягнули певноi стадii (нi, бiльше того, дуже критичноi стадii). Еморi витратив увесь день, щоб побачити ii, але його поiзд вiд’iжджав о дванадцятiй вiсiмнадцять ночi. Його валiза й кейс чекали на вокзалi; годинник почав пiдступно цокати в кишенi. – Ізабель, – раптом почав вiн – я хочу вам дещо сказати. Вони вже обговорили «цей веселий погляд ii очей», його голос змiнився, i вона зрозумiла, щ? вiн захоче iй сказати (насправдi iй було цiкаво, коли вiн уже нарештi наважиться). Еморi простягнув руку i вимкнув свiтло над iхнiми головами. У кiмнатi запанувала темрява, лише приглушене червоне свiтло проступало крiзь скло дверей читальнi. Потiм вiн промовив: – Я не знаю, знаете ви, чи нi, що ви… Господи, я намагаюсь вам сказати… Ізабель, я, мабуть, висловлюсь пишномовно, але це не так… – Я знаю, – сказала вона нiжно. – Можливо, ми нiколи бiльше не зустрiнемось, як оце тепер. Вiн сидiв у iншому кутку дивана, але вона добре бачила його очi в темрявi. – Звичайно, зустрiнемось, дурненький… – Вона зробила невеликий наголос на останньому словi, отож воно пролунало, як вияв приязнi. Вiн продовжував трохи захриплим голосом: – У мене було багато захоплень – я гадаю, ви також захоплювались кимось, але, знаете, ви… – Вiн раптом опустив пiдборiддя в долонi. – Але для чого це все? Ви пiдете своею дорогою, я – своею, мабуть. На мить запала тиша. Ізабель була зворушена; вона зiм’яла свiй носовичок у маленьку кульку i впустила його на пiдлогу так, щоб тьмяне свiтло освiтило ii. Їхнi руки на мить зiмкнулись, але жодного слова не пролунало. Солодка тиша заполонила кiмнату. За дверима якась заблудла пара щось музикувала на пiанiно. Пiсля стандартного «собачого вальсу» хтось завiв «Голуб’ят у лiсi», i в iхне гнiздечко долинув м’який тенор: Дай руку менi, В казковому снi будемо поруч всi ночi i днi. Ізабель почала тихо пiдспiвувати i раптом аж затремтiла, коли вiдчула руку Еморi на своiй руцi. – Ізабель… – прошепотiв вiн. – Ви знаете, я втрачаю голову через вас! Може, я вам байдужий? – Нi… – Може, е ще хтось у вашому серцi? – Немае… – Вiн ледь мiг чути ii, хоча нахилився так близько, що вiдчував ii подих на своiй щоцi. – Ізабель, я повертаюсь до коледжу на довгих шiсть мiсяцiв, то чому б нам… лише один солодкий спогад про вас. – Зачинiть дверi… – Голос ii тихо прошелестiв (вiн навiть не зрозумiв, чи вона справдi щось вимовила). Вiн легко штовхнув дверi, вони зачинились, музика, здавалось, вiбрувала просто за дверима. Мiсяць зiйшов, Час прощання прийшов… «Яка прекрасна пiсня», – подумала вона. Усе було прекрасно сьогоднi, а передовсiм – ця романтична сцена в цiй затишнiй кiмнатi. Руки iхнi сплелись, i так хвилююче близько те, що неуникно мало статись. Все ii майбутне видавалось iй нескiнченною низкою ось таких чудових сцен: у мiсячному сяйвi i пiд блiдими зорями, в затишних салонах лiмузинiв i в затишних кабрiолетах, ховаючись десь пiд кронами дерев (правда, головний герой мiг помiнятись, хоча цей теж був доволi милий). Вiн нiжно взяв ii за руку. Потiм раптом повернув ii долонею догори i прилинув губами. – Ізабель… – Шепiт його змiшався з музикою, i нiби хвилею iх пригорнуло одне до одного. – Можна я вас поцiлую, Ізабель, Ізабель? Їi напiввiдкритi вуста потягнулись до нього у пiвтемрявi. Раптом звiдкись долинув галас i тупiт нiг, який стрiмко наближався до них. Еморi блискавично дотягнувся до вимикача й увiмкнув свiтильник. І коли дверi прочинились i до кiмнати влетiло трiйко юнакiв, серед них – розлючений i обдiлений увагою Фроггi, вiн уже гортав журнали на столику, а вона сидiла нерухомо, спокiйна i зовсiм не присоромлена, i навiть привiтала iх люб’язною усмiшкою. Але серце ii шалено калатало, i почувала вона себе так, нiби у неi щось вiдняли. Вочевидь, все скiнчилося… Їх гучно покликали до танцю, вони глянули одне на одного, i в поглядi його був вiдчай, а в ii поглядi – жаль. Вечiр однак продовжувався, кавалери пiдбадьорились i знову змагались за право танцю з дiвчиною. О пiв на дванадцяту Еморi чемно потиснув iй руку, оточений усiма, хто хотiв побажати йому щасливоi дороги. На мить вiн утратив витримку, та й ii дещо приголомшило, коли чийсь глузливий голос вигукнув зi сховку: – Та забирай ii з собою, Еморi! Вiн трiшки стиснув ii руку, вона вiдповiла тим потиском, яким потиснула зо двадцять рук цього вечора, – i все. О другiй годинi вони повернулись додому, i Саллi Вiзербi запитала: чи вони з Еморi гарно провели час у тiй кiмнатi? Ізабель спокiйно повернулась до неi. Очi ii свiтились замрiяним свiтлом, непорушною романтичною чистотою на кшталт Жанни Д’Арк. – Нi, – вiдповiла вона. – Я бiльше такими справами не займаюсь; вiн просив, але я сказала «нi». Коли вона влягалась у своему лiжку, то думала про те, що вiн напише iй завтра у термiновому листi? У нього такi гарнi вуста… Чи вони ще колись… «Тринадцять янголiв охороняли iх…» – мугикала Саллi в сусiднiй кiмнатi. «Чорт! – вибухнула Ізабель, жбурляючи подушку в дорогий нiчник. Затим вкрилася холодним покривалом. – Чорт!» Карнавал Еморi досягнув мети: вiн увiйшов до редколегii «Принстонiвця». Сноби iз молодших курсiв були вдалим показником його успiху, ставлення до нього суттево потеплiло iз наближенням клубних виборiв. Їх iз Томом постiйно вiдвiдували рiзнi старшокурсники, вони незграбно вмощувались на краях столiв i теревенили про що завгодно, тiльки не про те, що було iстинним мотивом iхнього вiзиту. Еморi був задоволений з напруженоi уваги, зверненоi на нього, i якщо вiзитери представляли клуб, який не дуже його цiкавив, вiн iз великим задоволенням шокував iх несподiваними запитаннями: – Перепрошую, – ошелешив вiн якось одну делегацiю, – який клуб, ви кажете, представляете? Перед представниками «Плюща» чи «Котеджу» або «Тигру» вiн удавав «чемного, незiпсованого i простодушного хлопця», нiяковiв, нiби не здогадуючись, чому вони прийшли. Коли настав ранок вирiшального дня на початку березня, весь кампус охопила якась загальна iстерiя. А вони з Алеком Коннеджем прокралися в «Котедж» i спостерiгали, як iхнi одногрупники раптом усi наче схибнулися. Були там i групи ренегатiв – вони перебiгали iз клубу в клуб; були й такi, що зазнайомились два-три днi, i вже були друзями. Вони слiзно благали, щоб iх зарахували до якогось клубу; спливали тут старi, замовчуванi конфлiкти саме тiеi хвилини, коли новий кандидат пригадував комусь першокурснi кпини. Нiкому невiдомi студенти, якi набрали необхiдну кiлькiсть таких жаданих голосiв, раптом робилися поважними персонами; а тi, про кого говорили «у них все гаразд», довiдувались, що в них е прихованi вороги, i iх раптом викинули на берег i там полишили. Чимало лунало й розмов про те, щоб залишити унiверситет. Серед своiх однокурсникiв Еморi бачив i таких, кого сторонилися тiльки за те, що вони «носили зелений капелюх», «одягалися, як манекени в поганого кравця» або «напились якось, як негоже джентльменам, прости Господи!», й узагалi через якiсь незбагненнi причини, вiдомi тiльки тим, хто вигадував усi нiсенiтницi. Кульмiнацiею цiеi всеохопноi вакханалii «товариськостi» стала грандiозна вечiрка в Нассау Інн, де пунш лився iз велетенських чаш, i весь зал перетворився на шалене галасливе дiйство iз вихору облич. – Привiт, Дiббi, вiтаннячко! – Молодчина, Том, ти зiбрав багато голосiв у «Капелюсi»! – Чуеш, Керрi… – Ага, Керрi, я чув, ти пiшов у «Тигр» разом зi всiма штангiстами? – Точно! А що менi робити в «Котеджi» – в цьому раю для донжуанiв? – Кажуть, Овертон зомлiв, коли його прийняли в «Плющ». Ти гадаеш, вiн першого дня зарееструвався? Дзуськи, рвонув у Мюррей-Додж Холл велосипедом – перевiряти, чи не помилився хто. – А ти, старий чортяко, як потрапив у «Капелюх»? – Вiтання! – Навзаем. Кажуть, ти там зiбрав добру масовку… Коли бар зачинився, вечiрка розпалась на невеликi групи i розтеклась, горлаючи, по вкритому снiгом кампусу. Усi ще перебували у чудернацькому настроi: снобiзм i напруга нарештi були позаду, i можна робити що забажаеш упродовж наступних двох рокiв. Набагато пiзнiше Еморi згадував цю весну другого курсу як найщасливiшу пору свого життя. Його думки були в повнiй гармонii iз реальнiстю; вiн хотiв лише плисти за течiею, мрiяти i насолоджуватись спiлкуванням iз десятками нових друзiв у цi прекраснi квiтневi вечори. Якось ранком до нього забiг Алек Коннедж. Прокидаючись, вiн побачив, як крiзь вiкно ввiрвалось сонце, освiтлюючи Кембел-Холл у його величнiй красi. – Гей, вставай, чуеш, Первородний Грiх? Хутчiй збирай себе докупи! Щоб був через пiвгодини бiля Ренвiка! Хтось, вочевидь, роздобув машину. – Вiн зняв кришку бюрка i акуратно прилаштував на лiжку – з купою нотаток i вирiзок невеликих статей. – Це ти поцупив машину? – iронiчно запитав Еморi. – Узяв у тимчасове користування для цiльового використання! А будеш таким занудою – нiкуди не поiдеш! – Я, мабуть, iще посплю… – позiхнув Еморi, пiдводячись на лiжку, щоб дотягнутись по сигарету. – Ти що – спати? – А чом би й нi? У мене пара о пiв на дванадцяту… – Ей ти, зануда безпросвiтна! Ти що – не хочеш гайнути до моря? Почувши це, Еморi кулею вилетiв з лiжка, змiтаючи все нагромаджене з кришки бюрка на пiдлогу. До моря!.. Вiн стiльки рокiв не бачив його – ще з часiв iхнього з матiр’ю вояжу. – А хто ще iде? – запитав вiн, натягуючи пiдштанки. – Ну, Дiк Гемберд i Керрi Голiдей, Джесс Ферренбi i ще десь п’ятеро-шестеро. Поквапся, старий! Через кiлька хвилин Еморi вже наминав своi пластiвцi в Ренвiку, а о дев’ятiй тридцять вони вже весело мчали геть iз мiста в напрямку пiсочних пляжiв Дiл-Бiч. – Розумiеш, – сказав Керрi, – машина десь звiдтiля. Вочевидь, ii викрали невiдомi особи i покинули в Принстонi, тiкаючи на Захiд. А наш хитрий Хемберд отримав дозвiл вiд мiськоi ради доправити ii назад. – А хтось мае якiсь грошi? – запитався Ферренбi, озираючись iз переднього сидiння. Дружним хором пролунала одностайна заперечна вiдповiдь. – Ну, так навiть цiкавiше. – Грошi? Якi грошi? Ми можемо продати машину. – Або отримаемо щось за повернене авто. – А де ми вiзьмемо iжу? – запитався Еморi. – Ти що, – докорив йому Керрi, – сумнiваешся у моiх здiбностях протриматися три коротких днi? Дехто роками живе без нiчого. Почитай часопис «Юний скаут». – Три днi… – задумливо пробурмотiв Еморi. – Але ж у мене лекцii. – Один з цих днiв – Шабат. – Все одно я можу прогуляти лише шiсть пар за пiвтора мiсяця, i все. – Викиньте його геть! – Ет, далеко йти! – Еморi, не викаблучуйся, чув? – Краще розслабся. Еморi покiрно замовк i зайнявся спогляданням ландшафту. Згадав уривок iз Свiнберна: Зимовi дощi i печалi забутi, Час старих помилок i бiлих снiгiв; Коханих розвели тi днi на розпуттi, Де свiтло померло, i ранок зацвiв; Час йде, все минае, скорботу забудь, Набрякли бруньки, i морози минуть, В зелених пiдлiсках без слiду снiгiв, Од квiтки до квiтки луна весни спiв… – Що таке, Еморi? Вiн, бачте, думае про поезiю, спiвочих пташок i квiточки? По його очах, хлопцi, видно все! – Нi, не про те зовсiм… – Вiн злукавив. – Про газету думаю, бо мав сьогоднi здати матерiал. Але, мабуть, можна iм передзвонити. – О! – iз вдаваною повагою прокоментував Керрi. – Авжеж, така важлива персона… Еморi почервонiв, i йому здалось, що Ферренбi, якого вiн обiйшов у конкурсi в газету, невдоволено сiпнувся. Звичайно, Керрi пожартував, але газету таки не варто було згадувати. Був погiдний день, вони наближались до узбережжя. Повiяло солоним бризом, i Еморi вже уявляв океан, довжелезнi пiщанi пляжi i червонi дахи над блакитною водою. Вони мчали крiзь маленьке мiстечко, i все бачене здiйнялось в його свiдомостi зливою емоцiй. – Господи! Ви тiльки погляньте на це! – скрикнув вiн. – Що? – Випустiть мене хутчiш! Я не бачив цього вже вiсiм рокiв! Шановне товариство, зупинiть машину! – Ну й дивак! – зауважив Алек. – Авжеж, вiн у нас ексцентрик. Автомобiль таки зупинили, i Еморi вискочив на узбiччя. Перед очима було море – сине i безмежне, воно ревло i шумiло. Справдi, багато банальностей було сказано про океан, але якби хтось йому тодi сказав, що те, що вiн бачив, – банальне, вiн би остовпiв вiд подиву. – Уже час i пообiдати, – нагадав Керрi, виходячи разом з усiма. – Давай, Еморi, повертайся до реальностi. Почнемо з найкращого готелю, – продовжив вiн, – а далi подивимось. Вони попрямували до найпристойнiшого на вигляд готелю i, зайшовши до зали, умостились за столиком. – Вiсiм «Бронксiв»,[8 - «Бронкс» – алкогольний коктейль на основi вермуту, джину й соку. Вважають, що авторство коктейлю належить вiдомому бармену Джоннi Солано. У 1934 роцi «Бронкс» включили до десятки найбiльш затребуваних коктейлiв у всьому свiтi.] – наказав Алек, – клубний сендвiч i жульен. Обiд на одного. Решту – всiм. Еморi трiшки перекусив, вiн пригледiв собi стiлець, з якого було видно море i вiдчутно його шумовиння. Коли обiд закiнчився, вони неквапно закурили. – Який там рахунок? Хтось глянув на чек. – Вiсiм двадцять п’ять. – Зухвалий грабiж. Дамо iм два долари i один – для офiцiанта. Керрi, збери дрiбнi грошi. Пiдiйшов офiцiант, i Керрi повагом вручив йому долар, два долари жбурнув на чек i розвернувся йти. Вони неквапно рушили до виходу, iх переслiдував ошелешений погляд слуги Ганiмеда. – Тут, мабуть, якась помилка, сер! Керрi взяв рахунок i критично його змiряв. – Жодних помилок! – сказав вiн, заперечно хитнувши головою, затим порвав рахунок на клаптi, сунув обривки офiцiантовi i пiшов. Офiцiант стояв, як стовп, нерухомо i безвиразно. – А вони за нами не кинуться? – Нi, – сказав Керрi, – спочатку вiн подумае, що ми – сини багатiя абощо, потiм ще раз погляне на чек i покличе менеджера, а тим часом… Вони залишили автiвку на Есберi i поiхали трамваем на Алленгерст, де оглянули залюдненi павiльйони. О четвертiй iм захотiлось пiдвечеряти. Цього разу вони заплатили ще меншу суму вiд загального рахунку; може, справа була в iхньому виглядi чи у стриманостi, з якою вони поводились, але iм усе зiйшло з рук, i нiхто iх не переслiдував. – Бачиш, Еморi, ми соцiалiсти-марксисти, – пояснив Керрi. – Ми зневажаемо приватну власнiсть i пiддаемо ii великому випробуванню. – Але ж скоро нiч, – нагадав Еморi. – Нiчого, покладися на Голiдея! Десь о пiв на шосту вони вже добряче розвеселились i, взявшись за руки, валандались по бульвару, спiваючи веселу пiсеньку про морськi хвилi. Потiм Керрi побачив якесь обличчя в натовпi, що привернуло його увагу, видiляючись iз загальноi маси. Керрi вигулькнув за мить разом iз страхiтливо зугарною дiвчиною, яку тiльки Еморi доводилось бачити. Їi безбарвнi уста розтягнулись вiд вуха до вуха, здоровеннi зуби видавались наперед, малесенькi оченята косували до гачкуватого носа. Керрi блазнювато вклонився: – Славетна Калука, гавайська королева! Дозвольте вiдрекомендувати вам панiв Коннеджа, Слоуна, Гемберда, Ферренбi та Блейна! Дiвчина зробила реверанс до присутнiх. «Бiдолашне створiння, – подумав Еморi. – Мабуть, на неi ранiше нiхто не звертав увагу, можливо, вона ще й недоумкувата». Поки вони прогулювались усi разом (Керрi запросив ii на вечерю), вона не сказала нiчого, що могло б змiнити його думку. – Вона волiе своi нацiональнi страви, – поважно звернувся Алек до офiцiанта, – хоча будь-яка проста iжа теж згодиться. Протягом усiеi вечерi вiн звертався до неi iз пiдкресленою шаною, Керрi по-дурному до неi залицявся, сидячи iз другого боку, а вона вишкiрялася i шарiлася. Еморi отримував задоволення, спостерiгаючи цю виставу, подивований. Звiдки в Керрi отой талант перетворювати незначний випадок на щось комiчно-довершене? Вони, здавалось, всi могли щось подiбне, i бути серед них уже було вiдпочинком. Загалом, Еморi любив людей поодинцi, але боявся натовпу (хiба що вiн був його центром). Вiн задумався: що кожен iз них приносить у товариство, який iхнiй внесок у цю своерiдну атмосферу? Алек i Керрi були його душею, але зовсiм не центром. Центром були мовчазний Гемберд i трохи гордовитий Слоун. Дiк Гемберд видавався Еморi, ще з першого курсу, виразним зразком аристократа. Вiн був худорлявий, але поставний, iз чорним хвилястим волоссям, правильними рисами обличчя i смаглявою шкiрою. Що б вiн не сказав – усе було якось невловно доречно. Вiн був безмежно хоробрий i доволi розумний, мав почуття честi i справедливостi, якi диктувались його благородством, окрiм того, був напрочуд привабливим. Вiн мiг бенкетувати, не втрачаючи контролю, навiть його найбiльш богемнi пригоди не виглядали позерством. Студенти одягались, як вiн, намагались говорити, як вiн… Еморi подумав: хоча вiн i не в авангардi цiеi когорти, але нiзащо б цього мiсця не змiнив. Дiк вiдрiзнявся вiд добротного середнього класу (здавалося, вiн навiть нiколи не пiтнiв). І якщо комусь шофер мiг вiдповiсти фамiльярно, почувши не менш фамiльярне звертання, то Гемберд мiг пообiдати в «Шеррi» поруч iз негром, i всiм чомусь здавалось, що це нормально. Вiн не був снобом, хоча знався тiльки з половиною своеi групи. Друзi його були найрiзноманiтнiшi: вiд найвищого класу до найнижчого, але втертись до нього в друзi було неможливо. Слуги обожнювали його. Вiн здавався еталоном того, до чого прагнули всi представники вищого класу. – Вiн – як з тих свiтлин англiйських офiцерiв з «Ілюстрованих новин Лондона», якi загинули… – якось сказав Еморi Алеку. – Ну, – вiдповiв Алек, – якщо хочеш знати, – ось тобi неймовiрна правда: його батько був бакалiйником, який розбагатiв на продажу нерухомостi в Такомi i десять рокiв тому переiхав до Нью-Йорка. Еморi раптом вiдчув, як усерединi в нього все осiло. Ця iхня прогулянка була наслiдком бажання бути ближчими пiсля тих клубних виборiв – нiби спiзнати один одного, згуртуватись, дати вiдсiч задушливому духовi клубiв. Це була полегкiсть пiсля суворих умовностей, яких вони так неухильно дотримувались. Пiсля вечерi вони вiдпровадили бiдолашну Калуку до променаду i пiшли вздовж пляжу до Есберi. Вечiрне море справило iнше враження – всi його барви i прадавня м’якiсть зникли, воно здавалось чорною пусткою iз тужливих нордичних саг. Еморi згадав щось iз Кiплiнга: «Береги Луканона до приходу мисливцiв на тюленiв…» Зрештою, це теж була музика, хоча й безкiнечно печальна. Десята година заскочила iх без копiйки. Вони прекрасно повечеряли на своi останнi одинадцять центiв i, спiваючи, вештались променадом повз казино й освiтленi арки, зупиняючись, щоб послухати кожен вуличний гурт. Керрi органiзував збiр пожертв «для французьких дiтей, осиротiлих пiд час вiйни» (вони зiбрали долар i двадцять центiв). На цi грошi вони купили брендi – на випадок, якщо замерзнуть вночi. День вони завершили в кiнематографi, де дивились якусь стару комедiю, вибухаючи час од часу диким реготом, чим викликали невдоволення решти глядачiв. У кiно вони зайшли iз винятковою стратегiею: кожен попереднiй показував бiлетеру на наступного. Слоун, який замикав ходу, зняв iз себе всю вiдповiдальнiсть, щойно решта товариства розсiялись по залу, вдаючи що нiкого не знае. І поки розлючений бiлетер гасав залом, вiн собi безтурботно зайшов досередини. Потiм вони возз’еднались бiля казино i домовились про ночiвлю. Керрi виканючив у сторожа дозвiл заночувати в альтанцi. Замiсть матрасiв вони назбирали стос килимкiв iз пляжних кабiнок, потiм розмовляли до пiвночi i позасинали без заднiх нiг. Хоча Еморi вiдчайдушно намагався не заснути, щоб ще трошки помилуватися дивовижним мiсяцем над морем. Так збiгали два щасливих днi: вони катались вздовж берега трамваем або авто чи гуляли пiшки залюдненим променадом. Інколи хтось заможний iх пригощав, а найчастiше вони скромно вечеряли за рахунок довiрливих рестораторiв. Вони зробили знiмки у фотоателье у восьми рiзних варiантах. Керрi як режисер вигадував сценки: то вони були унiверситетською футбольною командою, то крутою бандою з Іст-Сайду в пальтах навиворiт (сам вiн сидiв посерединi пiд картонним мiсяцем). Можливо, свiтлини й досi у фотографа (бо вони так i не прийшли за ними). Погода була пречудова, i вони знову спали надворi, i знову Еморi заснув, хоч як намагався не спати. Недiля почалась мляво й звично, i навiть море непривiтно клекотiло, отож вони повернулись у Принстон на попутних «фордах» якихось фермерiв (усi застудились, проте було що згадати). Еморi навiть бiльше, нiж минулого року, нехтував своiми заняттями – не навмисне, а через лiнощi й величезну кiлькiсть iнших зацiкавлень. Аналiтична геометрiя i меланхолiйнi гекзаметри Корнеля i Расiна мало його приваблювали. Навiть психологiя, яку вiн iз нетерпiнням чекав, виявилась нудним предметом, де вивчали м’язовi реакцii i бiологiчнi термiни, замiсть особливостей психiки та впливiв на неi. Це були пiсляобiднi заняття, якi зазвичай занурювали його в сон. Вiн зрозумiв, що вiдповiдь: «суб’ективно i об’ективно, сер» вдовольняе всi запитання, i використовував цi слова за будь-якоi нагоди. Це стало жартом в його групi, бо коли була його черга вiдповiдати, Ферренбi або Слоун штовхали його лiктем, i вiн спросоння бурмотiв рятiвну фразу. Було багато вечiрок в Оранжi або на узбережжi, рiдше – в Нью-Йорку або в Фiладельфii. Одного вечора вони зiбрали чотирнадцять офiцiанток iз Чайлдса i повезли iх кататись по П’ятiй авеню туди-сюди на верхньому майданчику автобуса. Вони всi пропустили бiльше занять, нiж було дозволено (що означало додатковi лекцii наступного року), але весна була занадто короткою, щоб щось змогло перервати iхнi веселi пригоди. У травнi Еморi обрали в комiтет iз органiзацii балу з нагоди закiнчення другого курсу. І пiсля довгих нiчних дискусiй вони з Алеком таки склали попереднiй список кандидатiв до ради старшокурсникiв i зазначили себе з-помiж перших. Рада старшокурсникiв складалась, як правило, iз вiсiмнадцяти успiшних студентiв. Із огляду на керiвну посаду Алека в унiверситетськiй футбольнiй командi i на бажання Еморi замiнити Берна Голiдея на посадi головного редактора «Принстонiвця» вони ще раз упевнились у правильностi свого вибору. На диво, вони обидвое включили ще й Д’Інвiлье до списку кандидатiв (таке ще рiк тому здивувало би всiх). Всю весну Еморi пiдтримував сяк-так листування з Ізабель Бордж, перемежовуючи затятi суперечки iз жвавим намаганням знайти якiсь замiнники слову «кохання». У своiх листах Ізабель була стриманою i зовсiм не романтичною, i це його вразило. Але вiн ще сподiвався, що вона здивуе його, як тодi, в маленькiй вiтальнi клубу Мiнегага, i розквiтне цiеi весни, як екзотична квiтка. Протягом травня вiн кожного вечора писав листи не менш як на тридцяти аркушах i надсилав iх у пухких конвертах iз позначками «Частина І» i «Частина ІІ». – Ой, Алеку, здаеться, я втомився вiд коледжу, – сказав вiн сумно якось на однiй iз вечiрнiх прогулянок. – Менi здаеться, я теж. – Я б волiв маленький будинок у селi в якихось теплих краях, дружину i ще щось, що не давало б залiзти в рутину. – Я теж. – А ще хотiв би покинути навчання. – А що твоя дiвчина каже на це? – Ет, – Еморi вiдмахнувся. – Вона навiть ще й не думае про замiжжя… себто, не зараз. Можливо, в майбутньому. – А моя – думае. Я заручився. – Невже? – Чесно. Але, будь ласка, не кажи нiкому. Я можу й не повернутись наступного року. – Але ж тобi лише двадцять! Покинути коледж? – А чому це тебе дивуе? Ти сам про це сказав хвилину тому… – Авжеж, – перервав Еморi, – але то були лише мрii. Знаеш, я навряд чи наважився б покинути коледж. Менi просто якось сумно у такi прекраснi ночi. Інколи здаеться, що вони нiколи не повернуться, i що я не беру вiд них усе, що хочу. Я б волiв, щоб моя дiвчина жила десь поряд. Але одруження – навiщо? Особливо зараз, коли батько каже, що доходи вже не тi, що ранiше. – Ти правий, грiх марнувати такi вечори… – погодився Алек. Але Еморi зiтхав i по-своему не гаяв тих вечорiв. У нього була свiтлина Ізабель, вставлена в корпус старого годинника, i о восьмiй майже кожного вечора вiн вимикав все свiтло, крiм настiльноi лампи, i, сидячи бiля вiдчиненого вiкна, вдивляючись у знiмок, писав Ізабель палкi листи. «…о, як важко написати, що я насправдi вiдчуваю! Коли я так багато думаю про Вас; Ви стали для мене мрiею, яку я бiльше не можу вмiстити на паперi. Я отримав Ваш останнiй лист, i вiн прекрасний! Я перечитав його шiсть разiв, особливо останню частину. Інколи менi дуже хочеться, щоб Ви були бiльш вiдвертою i сказали менi, що Ви насправдi думаете про мене. Бо Ваш останнiй лист занадто гарний, щоб бути правдою, i я вже не можу дочекатись червня! Постарайтесь приiхати на бал. Менi здаеться, Вам сподобаеться, i я хочу, щоб Ви були тут пiд кiнець цього року. Я нерiдко згадую, що Ви говорили менi того вечора, i менi цiкаво, наскiльки Ви були щирою? Якби це були не Ви, зрозумiйте, менi здалося спершу, що Ви така непостiйна i така популярна, що я не можу повiрити, що справдi Вам подобаюсь. О, Ізабель, люба, сьогоднi така чудова нiч! Хтось удалинi награе на мандолiнi «Мiсяць кохання», i менi здаеться, ця музика на крилах принесе Вас крiзь мое вiдчинене вiкно. Зараз хтось грае «Бувайте, хлопцi, з мене досить». О, як ця пiсня пасуе менi! З мене теж досить. Я вирiшив, що бiльше не вип’ю жодного коктейлю i нiколи бiльше не закохаюсь – просто не зможу. Ви були занадто великою частиною мене в цi днi i в цi ночi, щоб я змiг навiть думати про iншу дiвчину. Я постiйно зустрiчаю iх, але вони не цiкавлять мене. Я не переситився, та й рiч не в тому. Просто я закоханий… О, найдорожча Ізабель (чомусь не можу називати Вас iнакше, нiж «найдорожча», тiльки б менi не обмовитись про це при Вашiй сiм’i в червнi), Ви мусите приiхати на бал! Потiм я приiду до Вас у гостi на день, i все буде чудово…» І так далi, те саме захопливе повторення, яке здавалось iм обом таким нескiнченно заворожливим, несказанно новим. Настав червень, днi були такi спекотнi i млявi, що вони не могли навiть думати про екзамени, лише лiниво сидiли на подвiр’i «Котеджу», розмовляючи на якiсь затяжнi теми. Галявина, що вела до Стоунi-Брук, вкривалась блакитною iмлою, бузок бiлiв довкола тенiсних кортiв, а слова поступались мiсцем мовчазним сигаретам… Потiм iмла спускалась безлюдною вулицею уздовж проспекту Мак Кош, де звiдусiль лунали пiснi, аж до розпеченоi i безжурноi Нассау-стрит. Том Д’Інвiлье й Еморi гуляли допiзна в цi днi. Лихоманка азартних iгор захопила весь другий курс, i вони рiзались у костi аж до третьоi ранку спекотноi ночi. Пiсля однiеi затяжноi партii вони вийшли з кiмнати Слоуна, коли вже впала роса, i зiрки почали зникати з неба. – Давайте роздобудемо ровери i покатаемось, – запропонував Еморi. – Гаразд. Я зовсiм не втомився, а це майже остання нiч року. Адже всi цi клопоти з балом почнуться з понедiлка. Вони знайшли два ровери без замкiв на Холдер-Корт i поiхали десь о пiв на четверту вздовж Лоуренсвiлль-роуд. – Що будеш робити влiтку, Еморi? – І не питай! Як завжди, я розмiрковую. Мiсяць-два на Лейк Дженева – я розраховую, що ти будеш у мене в липнi. Потiм – Мiннеаполiс, а це значить, низка танцювальних вечорiв, салоннi бесiди, нудота… Але ж, Томе, – вiн раптом додав: – Правда ж цей рiк був божевiльний? – Послухай, – рiшуче виголосив Том (новий Том, у костюмi вiд Брукса i черевиках вiд Френкса). – Я перемiг у цiй грi, але бiльше грати не хочу. Для тебе – це годиться, ти як гумовий м’ячик, i тобi це пасуе. Але я не можу пристосовуватись до тутешнього снобiзму – мене нудить. Я хочу поiхати туди, де людей не розмежовують за кольором краваток i лацканами пiджакiв. – Але ж так не можна, Томе, – заперечив Еморi, поки вони викочувались iз зникаючоi ночi. – Куди б ти не поiхав зараз – до тебе всюди будуть застосовувати цi стандарти: i «у нього це е» або «в нього цього немае», себто, так чи iнакше, тебе визначили, ти – хлопець iз Принстона. – Ну, тодi, – сказав Том, його хрипкий голос пiднявся до жалiбних iнтонацiй, – навiщо до цього повертатись? Я засвоiв усе, що Принстон мiг запропонувати. Ще два роки цiлковитого буквоiдств i брехнi у клубах не допоможуть. Вони просто дезорганiзують мене i перетворять на убогу повсякденнiсть. Уже зараз я такий безхребетний, що менi дивно, як я взагалi з цим справляюся. – Але ти не бачиш головного, Томе, – перервав його Еморi. – Ти дуже рiзко розплющив очi на цей повсякденний снобiзм. У будь-якому разi Принстон дае вдумливiй людинi соцiальну орiентацiю. – Ти думаеш, це тут мене цього навчили, правда? – глузливо запитав вiн, змiрюючи Еморi нищiвним поглядом у напiвтемрявi. Еморi тихо засмiявся. – Хiба це не так? – Інодi менi здаеться, – сказав той повiльно, – що ти мiй чорний янгол. Я мiг би бути хорошим поетом. – Припини, це вже доволi жорстоко! Ти сам захотiв приiхати у Схiдний коледж. І ти побачив пiдлих кар’еристiв. Чи волiв би залишатись слiпим, як наш Мартi Кей? Ти б зненавидiв себе. – Так, – погодився вiн, – ти правий. Менi б це не сподобалось. Але все одно важко, коли з тебе роблять цинiка у двадцять. – А я таким народився, – пробурмотiв Еморi. – Я – цинiчний iдеалiст. – Вiн замовк i замислився, чи е в цих словах будь-який сенс. Вони доiхали до сплячого гуртожитку Лоуренсвiлля i повернули назад. – Гарна прогулянка, таки правда, – невдовзi вимовив Том. – Так. Незвичне закiнчення вечора, сьогоднi все як слiд. Й оце розморене лiто, а ще й Ізабель… – Ох ця вже твоя Ізабель! Менi здаеться, вона недалека… Давай краще вiршi почитаемо. Еморi виголосив «Оду солов’ю» до кущiв, якi вони проiжджали. – Я нiколи не буду поетом, – сказав Еморi, коли закiнчив декламувати. – Я не сенсуалiст, направду; е лише декiлька очевидних речей, якi мене безумовно хвилюють: жiнки, веснянi вечори, музика вночi, море. Я не вловлюю таких тонкощiв, як «глас срiбних труб», я, можливо, й мисляча людина, але нiколи не напишу щось краще, нiж посередня поезiя. Вони виiхали до Принстона, коли сонце вже малювало золотi збризки на небi за корпусом випускникiв, i побiгли в душ, який мав замiнити пропущений сон. Пiд обiд вулицi заполонили випускники-студенти у яскравих костюмах, iх супроводжували хори й оркестри. В шатрах вiдбувались шумливi збори пiд помаранчево-чорними прапорами, якi звивались i лопотiли вiд поривiв вiтру. Еморi довго дивився на павiльйон iз табличкою «Шiстдесят дев’ятий». Там було декiлька сивоволосих чоловiкiв, вони тихо вели бесiду, а поруч проходили студенти-початкiвцi, аж поки всi сплелись в одну-едину панораму. Раптом одного дня на зламi червня сталась страхiтлива трагедiя. Ввечерi, пiсля велопрогулянки до Лоуренсвiлля все товариство вирушило до Нью-Йорка у пошуку пригод. До Принстона вони повертались двома машинами. Вечiрка була веселою, i всi були на рiзнiй стадii захмелiлостi. Еморi iхав у другiй машинi; вони повернули не туди i збилися з дороги, iм довелося iхати швидше, щоб надолужити час. Нiч була ясною, весела поiздка запаморочила Еморi. В його головi блукали варiацii двох поетичних строф… Срiблястий екiпаж вночi прорiзав тишу вулиць, І жоден шелест не порушив спокiй… Як океану хвилi, розступились на шляху акули, Одблискуючи в водах зорi одинокi, Так в мiсячнiм серпанку розiтнув вiн гущавiнь лiсiв. Лиш чути в небi плач нiчних птахiв… Обитель виникла у свiтлi лiхтарiв, Пожухлi стiни в жовтих тiнях ночi — І тишу раптом смiх прорвав i обiмлiв… В обiймах червня екiпаж зникае свiт за очi, За ним поблякли тi химернi тiнi. І раптом жовтий свiт став темно-синiм… Вони рiзко загальмували, Еморi закляк, намагаючись видивитись, що це було. Якась жiнка стояла обабiч дороги, розмовляючи з Алеком, який був за кермом. (Потiм вiн згадував, що вона видалась йому гарпiею в своему старому халатi.) І якимось скрипучим i глухим був ii голос: – Ви студенти з Принстона? – Так. – Там один iз ваших щойно загинув, а двое при смертi. – Господи! – Ось там! – Нажаханi, вони намагались збагнути, куди вона показувала. Пiд жовтим свiтлом лiхтаря лежало тiло долiлиць у наростаючiй калюжi кровi. Вони вискочили з машини. Здогадка промайнула в головi Еморi: це волосся… це волосся… Потiм вони перевернули тiло… – Це ж Дiк… Дiк Гемберд! – Боже! – Послухай серце! І знову голос староi вiдьми – пекельний i наче аж трiумфуючий: – Мертвий вiн, мертвий… Машина перекинулась. Тi двое, що вцiлiли, винесли iнших, але цей – йому вже не допоможеш… Еморi кинувся в дiм, решта пройшли за ним, несучи обм’якле тiло. Вони поклали його на диван в убогiй маленькiй вiтальнi. Слоун iз понiвеченим плечем сидiв у фотелi. Вiн марив i щось повторював про лекцiю з хiмii о 8.10. – Не знаю, що сталось… – сказав Ферренбi захриплим голосом. – Дiк був за кермом, вiн не хотiв поступатись. Ми казали, що вiн багато випив… а потiм цей клятий поворот, Господи!.. – Вiн упав на пiдлогу, його плечi здригались. Приiхав лiкар, Еморi пiдiйшов до дивана. Хтось передав йому простирадло, щоб накрити тiло. З несподiваною тверезiстю вiн пiдняв одну безвiльну руку i дав iй впасти. Чоло було холодне, але обличчя ще зберiгало якийсь вираз. Вiн поглянув на шнурки черевикiв – Дiк ще iх зав’язував сьогоднi зранку. Вiн зав’язував iх… а зараз це була важка безживна маса. Все, що залишилось вiд шарму й особистостi Дiка Гемберда, такого, яким вiн його знав, – усе це було так жахливо й нешляхетно, i близько до землi. Всi трагедii мають той вiдтiнок убогостi й гротеску, марноти, нiкчемностi… так помирають тварини… Еморi пригадав жахливо розчавленого кота десь у якомусь провулку його дитинства. – Хтось мае вiдвезти Ферренбi у Принстон. Еморi вийшов на вулицю i зiщулився вiд раптового пориву нiчного вiтру, того вiтру, що вистукував розбитим крилом слiзний тихий мотив шматком спотвореного металу. Крещендо Наступного дня почалась рятiвна метушня. Коли Еморi залишався наодинцi, його думки невiдворотно поверталися до незугарно вiдкритоi червонястоi порожнини рота на бiлому обличчi. Але рiшучим зусиллям вiн накидав на цi спогади стос дрiбних клопотiв i холоднокровно закрив iх десь у глибинi свiдомостi. Ізабель та ii мати приiхали о четвертiй. Їхнiй автомобiль жваво котився по Проспект-авеню повз радiсний натовп. Вони пiд’iхали до «Котеджу», щоб випити чаю. Того вечора в клубах проводили святковi вечерi. Отож о сьомiй вiн передоручив Ізабель одному першокурснику i домовився зустрiтись з нею об одинадцятiй в спортивному залi, коли старшокурсникiв впускали на бал для молодших. Вона була втiленням його мрiй, i вiн з нетерпiнням чекав, щоб зробити цей вечiр найпрекраснiшим. О дев’ятiй старшi вишикувались бiля своiх клубiв i спостерiгали за галасливою факельною ходою першокурсникiв. Еморi було цiкаво, чи ряди його друзiв у фраках на фонi величних стiн й у свiтлi факелiв справляють на спантеличених i галасливих новоприбульцiв таке саме яскраве враження, як i на нього рiк тому. Наступного дня його закрутив iнший вихор. Вони обiдали у веселiй компанii вшiстьох у невеликiй приватнiй iдальнi при клубi. Еморi з Ізабель обмiнювались нiжними поглядами обiч смаженоi курки i вiрили, що iхне кохання вiчне. Вони танцювали на балу до п’ятоi. Залицяльники перехоплювали Ізабель до танцю, i чим далi, тим було розкутiше i веселiше. Запал наростав iз кiлькiстю випитого в гардеробнiй вина, яке завбачливо принесли в кишенях пальт, i це спонукало забути ще на день втому останнiх днiв. Вервечка кавалерiв – то якась однорiдна маса, надiлена единою душею. Поруч вальсуе темноволоса красуня, вони шепочуться, весь стрiй гойдаеться з нею в такт, потiм найзухвалiший зализа рiшуче виступае наперед i розбивае пару танцюючих. Затим шестифутова дiвчина (ii привiв Кей i намагався всiм зарекомендувати увесь вечiр) проскакуе повз них, стрiй хитнувся назад, намагаючись видивитись щось у закутках залу. Кей, нетерплячий i змокрiлий вiд танцю, пробиваеться крiзь натовп, вишукуючи знайомi обличчя. – Друзяко, тут е одна симпатична… – Вибач, Кею, але я вже домовився. Маю вклинитись в один танець. – Тодi, може, наступний? – Ну, не знаю, я пообiцяв, клянуся… Знайди мене, коли в неi буде ще один вiльний танець. Еморi був у захватi, коли Ізабель запропонувала втекти на годинку i покататись околицями на ii машинi. Ця солодка година промайнула дуже швидко, поки вони плавно котилися дорогами довкола Принстона i розмовляли, торкаючись сором’язливо i схвильовано (але лише дотично) сердечних тем. Еморi почував себе якось дивно вразливо i навiть не намагався поцiлувати ii. Наступного дня вони вирушили на обiд до Нью-Йорка проiздом через Джерсi, а пiсля обiду пiшли дивитись якусь драматичну п’есу. Ізабель не могла стримати слiз всю другу дiю. На продив, Еморi не здивувався, навпаки, його переповнило почуття нiжностi. В поривi вiн хотiв нахилитись i витерти ii сльози поцiлунками, вона ж простягнула в темрявi свою руку, i вiн м’яко ii стиснув. О шостiй вони приiхали в лiтнiй будинок Борджiв на Лонг-Айлендi, й Еморi побiг нагору, щоб перевдягнутись у вечiрнiй костюм. Коли вiн застiбав запонки, то раптом усвiдомив, що ще нiколи так не насолоджувався життям, як зараз, i, мабуть, вже нiколи так i не буде. Все було покрите блаженним серпанком його власноi молодостi. Вiн досягнув свого статусу з-помiж найкращих у Принстонi. Вiн був закоханий, i це було взаемно. Вiн поглянув на себе в дзеркало, намагаючись виявити тi якостi, якi дозволяли йому бачити чiткiше, нiж решта людського натовпу, приймати твердi рiшення, бути спроможним слухати i пiдкорятись своiй власнiй волi. Мало що в життi вiн хотiв би зараз змiнити… Хоча Оксфорд мiг би дати бiльш широке поле для дiяльностi. Вiн мовчки захоплювався собою. Як вiн доречно виглядае i як йому пасуе смокiнг! Вiн вийшов до холу i, почувши кроки, зупинився коло сходiв. Це була Ізабель, i ще нiколи, вiд пишного сяючого волосся i до маленьких золотих черевичкiв, вона не здавалась йому такою прекрасною. – Ізабель! – вигукнув вiн i мимоволi простягнув своi руки. І як у прекрасних романах, вона кинулась в його обiйми, i тi пiвхвилини, коли iхнi вуста зустрiлись, стали найвищою точкою його марнославства, вершиною юного егоiзму. Роздiл 3 Егоiст у роздумах – Ой! Вiдпусти! Вiн опустив руки. – Що таке? – Твоя запонка, ти подряпав мене, дивись! – Вона скосила погляд, намагаючись розгледiти маленький, розмiром iз горошину, слiд, який вже почав проступати рожевим на ii бiлоснiжнiй шкiрi. – О, Ізабель… – дорiкнув вiн сам собi, – який я незграба… Вибач, не треба було так мiцно тебе обiймати. Вона нетерпляче вiдвела голову. – Ой, Еморi, ну звичайно, ти не навмисне, i не дуже боляче, але що тепер iз цим робити? – Що робити? – перепитав вiн. – Ота цятка… та вона скоро зникне… – Не зникне! – сказала вона, уважно роздивляючись плямку. – Дивися, як ii помiтно, це виглядае як… О, Еморi, що робити? Якраз на рiвнi твого плеча. – Помасажуй, – запропонував вiн, намагаючись не засмiятися. Вона обережно потерла подряпину кiнчиками пальцiв – сльози набiгли iй на очi i скотились по щоцi. – О, Еморi! – сказала вона розпачливо, пiднiмаючи догори стражденне обличчя. – Так тiльки гiрше, у мене вся шия вже червона. Що ж його робити? У його головi спливла цитата, i вiн не стримався вимовити ii вголос: – «Всi аромати Аравii не обiлять цю маленьку ручку…» Вона пiдвела погляд, i сльозинка в ii очах блиснула, мов лiд. – Не надто ти чуйний. Еморi не зрозумiв, що саме вона мала на увазi. – Ізабель, люба, я гадаю воно… – Не чiпай мене! – раптом закричала вона. – Я так хвилююсь, а ти глузуеш! Вiн знову дав маху. – Це ж дрiбниця, Ізабель, ми саме не так давно розмовляли про почуття гумору… У кутиках ii рота з’явилось щось, що трохи нагадувало саркастичну подобу усмiшки. – Ну вже помовч! – раптом злiсно вигукнула вона i втекла коридором до своеi кiмнати. Еморi укляк на мiсцi, збентежений i сповнений каяття. – От дiдько… Коли Ізабель знову з’явилась, ii плечi вкривав легкий шарф, i вони спустились сходами у повнiм мовчаннi, яке тривало упродовж всiеi вечерi. – Ізабель… – почав вiн, заледве вони сiли до авта, щоб вирушити на танцi в замiський клуб Гринвiча (терпець йому вривався). – Ти зла, зараз i я розiзлюсь. Давай поцiлуемось i покладем цьому край. Вона насупилась. – Терпiти не можу, коли з мене глузують, – врештi вимовила вона. – Я бiльше не буду. Я ж зараз не смiюсь, правда? – Але ти смiявся! – Не будь такою по-жiночому прискiпливою. Їi губи iронiчно скривились: – Буду такою, якою захочу! Еморi ледве стримувався. Вiн вже усвiдомив, що у нього не було анi дрiбки справжньоi любовi до Ізабель, але ii холоднiсть зачепила його. Вiн хотiв поцiлувати ii i зламати ii опiр (так вiн зможе поiхати завтра зранку, i щоб не перейматись цим бiльше). І навпаки, якщо вiн не поцiлуе ii, то буде привiд дратуватись… Його впевненiсть у собi як у завойовнику похитнулася б. І не годилось вийти переможеним з такою упертою воiтелькою, як Ізабель. Можливо, вона здогадувалась про все це. У будь-якому разi, ця нiч, яка мала стати звершенням романтики, зникала на крилах нiчних метеликiв над головою, iз запахами придорожних садiв. Але не було анi меланхолiйних слiв, анi солодких зiтхань. Потiм вони повечеряли шоколадним тортом з iмбирним пивом у буфетi, й Еморi оголосив свое рiшення: – Я iду завтра зранку. – Чому? – А чом би й нi? – вiдрiзав вiн. – У цьому немае потреби. – Однак я вже вирiшив. – Гаразд. Якщо ти настоюеш на цьому, хоч це виглядае смiшно… – Ну, не треба це так обставляти, – заперечив вiн. – …просто тому, що я не дозволила себе поцiлувати. Хi-ба нi? – Слухай, Ізабель, – перервав вiн. – Ти знаеш – це не так, а навiть якби й так? Ми досягнули певноi стадii, коли ми або цiлуемось, або… або – нiчого. Ти ж вiдмовляешся через дрiб’язковi причини. Вона вагалась. – Я навiть не знаю, що думати про тебе, – почала вона слабку i надто невдалу спробу порозумiтися. – Ти такий дивний… – Чим саме? – Ну, я гадала, ти такий упевнений в собi, i все таке… Пам’ятаеш, ти колись казав, що можеш робити все, що захочеш, чи отримати все, що хочеш? Еморi почервонiв (вiн багато що iй наговорив). – Ну i що? – Сьогоднi ти, здаеться, не був такий упевнений в собi. Може, ти просто хвалько. – Аж нiяк, – заперечив вiн. – У Принстонi… – Ой, цей твiй Принстон! Ти повсякчас про нього говориш, здаеться, що нiчого бiльше не iснуе! Може, ти й пишеш краще, нiж будь-хто в тiй своiй газетi; може, першокурсники й думають, що ти дуже поважна персона… – Ти не розумiеш… – О нi, я розумiю! – перебила вона. – Дуже добре розумiю, бо ти постiйно говориш лише про себе. Колись менi це подобалось, а тепер нi. – Сьогоднi я теж говорив тiльки про себе? – В тому-то й рiч, – наполягала Ізабель. – Сьогоднi ти мене просто засмутив… Ти сидiв i спостерiгав, куди я дивлюсь. Я постiйно мушу думати, коли розмовляю з тобою, – ти такий скептичний… – Отже, я примушую тебе думати? – повторив Еморi глузливо. – Я з тобою повсякчас напружена, – уперто вела свое вона. – І коли ти аналiзуеш кожну дрiбну емоцiю i дiю – у мене просто вибухають нерви. – Я знаю, – погодився Еморi i безпорадно похитав головою. – Пiшли. – Вона пiдвелася, вiн якось машинально пiдвiвся також, i вони дiйшли до останньоi сходинки. – Коли звiдси поiзд? – Є десь о 9.11, якщо ти направду мусиш iхати. – Так, справдi мушу. На добранiч. – На добранiч. Вона пiшла. Еморi повертався до своеi кiмнати i згадував, що вiн вловив хмарку невдоволення на ii обличчi. Вiн лежав у темрявi i гадав, чи це дуже його зачiпае, чи то лише вражене самолюбство. А може, врештi-решт, його характер просто не надаеться до романтичноi любовi. Коли вiн прокинувся, то вiдчув, начебто повернувся до тями. Ранковий вiтерець злегка гойдав ситцевi фiранки на вiкнах, i вiн був трохи спантеличений тим, що не у своiй кiмнатi в Принстонi, де на стiнi над бюрком висять його шкiльнi футбольнi свiтлини, а на протилежнiй стiнi – свiтлини iз клубу «Трикутник». Потiм старий годинник десь у коридорi пробив восьму, i до нього повернулись спогади про вчорашню нiч. Вiн вистрибнув iз лiжка i швидко одягнувся. Треба швидше звiдси забиратися, поки вiн не стрiв ненароком Ізабель. Те, що вчора здавалось болючим, сьогоднi виглядало надокучливим спогадом. О пiв по восьмiй вiн уже був одягнений i сiв бiля вiкна; серце його стискалось трохи бiльше, нiж вiн собi думав. Цей сонячний i ясний, сповнений запахами садiв ранок видався йому злою насмiшкою; десь на ганку внизу вiн почув голос мiсiс Бордж i подумав: де ж зараз Ізабель? Хтось постукав у дверi. – Автомобiль буде за десять дев’ята, сер. Вiн повернувся до споглядання видiв з вiкна i знову й знову механiчно повторював вiрша iз Браунiнга, який колись процитував Ізабель у листi: Неповним було наше щастя – пробач, Згадки завмерли вицвiлим листям; Ми сповна не смiялись, не рвав душу плач, Ми згасли, спраглi й голоднi за щастям. Але його життя не буде неповним. Вiн вдовольнив себе похмурою думкою, що, можливо, вона просто не була такою, як вiн собi вигадав, i що бiльшого iй не досягнути, i нiхто бiльше не примусить ii задуматись. Але саме через те вона його й вiдштовхнула. Еморi раптом вiдчув, що втомився постiйно думати й думати. – А нехай iде до бiса… – гiрко вимовив вiн. – Весь рiк менi зiпсувала. Надлюдина байдужiе Одного спекотного дня Еморi приiхав у Принстон i приеднався до виснаженого задухою натовпу студентiв, якi швендяли вулицями, очiкуючи переекзаменування. Це було так безглуздо – починати наступний курс iз додаткових занять у задушливiй кiмнатi, намагаючись осмислити зануднi перетини конусiв. Мiстер Рунi, мимовiльний наставник дубоголових, проводив заняття i викурював одну за одною сигарети «Пел Мел», малюючи дiаграми i виводячи рiвняння вiд шостоi ранку i до пiвночi. – Отже, Лангедаку, якщо я використаю цю формулу, де буде точка «А»? Лангедак випрямляв усi своi важкi фути футбольноi маси i намагався сконцентруватись. – У… а… хай йому грець, якщо я знаю, мiстере Рунi. – Звичайно, звичайно, не можна застосувати цю формулу тут. Ось що я хотiв вiд вас почути. – Так, не можемо, звичайно. – А знаете, чому? – Думаю, так… – Якщо ви ще не зрозумiли, то скажiть менi, я тут для того, щоб вам пояснити. – Мiстере Рунi, якщо ви не проти – пояснiть ще раз. – З радiстю. Отже, маемо точку «А»… Кiмната була лабораторiею безголових – два довжелезнi столи iз зошитами, перед ними – мiстер Рунi без пiджака i десяток хлопцiв, згорблених на стiльцях: Фред Слоун, пiтчер, якому неодмiнно потрiбно було здати талони; «Сухий» Лангедак, який цiеi осенi мiг би перемогти команду Єля, якби набрав нещаснi п’ятдесят вiдсоткiв; Мак Дауелл, розбишака-першокурсник, який вважав, що бути серед цих багатообiцяючих атлетiв – то вершина досягнення. – Шкода менi тих нещасних, якi не мають анi цента на репетитора i мусять все пiдтягати самi за семестр, – сказав вiн якось Еморi iз недбало звiшеною сигаретою в блiдих губах. – То буде дуже нудно, а протягом семестру в Нью-Йорку повно набагато цiкавiших справ. Я думаю, вони не знають, що втрачають. І так багато було слiв «ти i я» в розмовi Мак Дауелла, що Еморi ледь не виштовхнув його з вiкна. Наступного лютого його мама буде дивуватись, чому вiн не вступив до клубу i не збiльшить йому кишенькових… маленький дурний провiнцiал… Крiзь дим i нудотливу атмосферу, крiзь його глибоку задуму доносився чийсь безпорадний вигук: «Я не розумiю! Повторiть iще раз, мiстере Рунi!» Бiльшiсть iз них були такi туполобi i такi байдужi, що вони навiть i не визнали б, що чогось не розумiють (серед них був i Еморi). Вiн не мiг змусити себе збагнути перетини конусiв; iх спокiйна й дражлива поважнiсть зухвало проступала у задушливих кiмнатах мiстера Рунi крiзь спотворенi ним незрозумiлi анаграми. Вiн зробив останне зусилля вночi перед екзаменом (певна рiч, iз мокрим рушником на головi), а потiм у блаженному невiданнi пiсля складання екзамену ламав собi голову, де ж подiлись усi барви й амбiцii минулоi весни? Разом iз розладом стосункiв з Ізабель успiхи на старших курсах якось уже не так сильно захоплювали його, i вiн незворушно уявляв свiй можливий провал, хоча й розумiв, що це означало його звiльнення з посади в редколегii «Принстонiвця» i кiнець усiх шансiв потрапити в раду старшокурсникiв. Хоча йому поки щастило. Вiн позiхнув, нашкрябав урочисту присягу на екзаменацiйнiй роботi й побрiв з аудиторii. – Якщо ти не здав, – сказав Алек, який щойно повернувся, коли вони сидiли бiля вiкна в кiмнатi Еморi i мiркували щодо нового декору стiн, – то ти найбiльший у свiтi дурень. Твоi акцii в клубi i в кампусi впадуть, як лiфт. – От дiдько, я знаю! До чого ще раз менi нагадувати? – Бо ти це заслужив. Нiхто тепер не ризикне визнати тебе придатним для посади голови газети. – Та облиш уже, – запротестував Еморi. – Почекай поки, там буде видно. Я не хочу, щоб кожен у клубi нагадував менi про це, нiби я призовий кiнь на перегонах, що не прийшов першим. Одного вечора через тиждень Еморi зупинився пiд своiм вiкном по дорозi на Ренвiк i, побачивши свiтло, гукнув: – Гей, Томе, е пошта? Голова Алека з’явилась у жовтому квадратi свiтла. – Так, твоi результати прийшли. Його серце шалено закалатало. – Який колiр – блакитний чи рожевий? – Я не вiдкривав. Краще пiднiмись сам. Вiн пiднявся в кiмнату i попрямував до столу, i раптом помiтив, що в кiмнатi були ще хлопцi. – Добрий вечiр, Керрi. – Вiн був пiдкреслено ввiчливий. – О, мужi Принстона! – Здаеться, тут були здебiльшого друзi, отож, вiн узяв конверт iз позначкою «Вiддiл реестрацii» i нервово зважив його. – Схоже, тут вагомий папiрець. – Вiдкривай, Еморi. – Але для драматизму кажу вам: якщо папiр блакитний – мое iм’я бiльше не стоятиме у списку редколегii «Принстонiвця», i моя коротка кар’ера закiнчилась. – Вiн зупинився i вперше помiтив погляд Ферренбi (вiн дивився на нього голодним нетерплячим поглядом). Еморi багатозначно поглянув на нього. – Уздрiть примiтивнi емоцii на своему обличчi. Вiн розiрвав конверт i пiднiс папiрець до свiтла. – Ну? – Блакитний чи рожевий? – Кажи, не тягни! – Ми чекаемо, Еморi. – Та засмiйся вже чи вилайся! Настала пауза… маленький рiй секунд пронiсся вмить… Вiн глянув знову, i ще один рiй секунд зринув у небуття… – Блакитний, як небо, панове… Постфактум Все, що Еморi робив того року – вiд раннього вересня i до пiзньоi весни, – було таким недоцiльним i неконструктивним, що не варто навiть про це писати. Звичайно, вiн одразу пошкодував за тим, що втратив. Його фiлософiя успiху завалилась, i вiн не мiг зрозумiти причини. – То твоi власнi лiнощi, – сказав якось пiзнiше Алек. – Нi, то щось глибше. У мене з’явилось таке вiдчуття, що така була моя доля – втратити цей шанс. – Вони би з радiстю викинули тебе з клубу; кожен, хто завалюе екзамен, робить нашу команду слабшою, розумiеш? – Ненавиджу цю точку зору. – Звичайно, якби ж ти доклав хоч маленьке зусилля, то змiг би все повернути, лиш би захотiв. – Нi, з мене досить. Не хочу бiльше нiчого, що стосуеться впливу в коледжi. – Але, Еморi, чесно: мене навiть не так засмучуе те, що ти не будеш головним редактором, чи те, що ти не потрапиш у Раду, як те, що ти завалив цей екзамен. – А мене – нi, – повiльно вимовив Еморi. – Я злий на конкретну рiч. Мое неробство абсолютно вiдповiдало моiй системi, просто удача пiдвела. – Твоя система пiдвела, ти хотiв сказати? – Можливо. – І що ж ти будеш робити? Швидко вигадаеш нову, кращу, чи залишишся нiкчемою на наступнi два роки – ти, хто подавав надii? – Ще не знаю… – Ну, Еморi, хвiст трубою! – Подумаю. Точка зору Еморi хоча й була ризикованою, але не такою вже й далекою вiд iстини. Якби його реакцiю на оточення можна було б зобразити у таблицi, то вона виглядала б приблизно так (починаючи iз його дитячих рокiв): 1. Раннiй Еморi. 2. Еморi плюс Беатрiс. 3. Еморi плюс Беатрiс, плюс Мiннеаполiс. Потiм Сент-Реджис, який розбив його на друзки i зiбрав заново. 4. Еморi плюс Сент-Реджис. 5. Еморi плюс Сент-Реджис плюс Принстон. Таким була його найефективнiша стратегiя: до успiху через конформiзм. Раннiй Еморi – ледачий мрiйливий бунтiвник – майже нiколи не виринав на поверхню. Вiн пристосовувався, вiн досягав успiху, але його уява не була анi задоволена, анi захоплена тими успiхами, вiн байдуже вiдкинув це все i став знову: 6. Початковий Еморi. Фiнансова частина Його батько помер тихо i непомiтно на День подяки. Дисонанс мiж смертю i мальовничiстю Лейк-Дженева, а ще благородною стриманою поведiнкою його матерi втiшили його, i вiн споглядав похорон зачудовано i спокiйно. Вiн вирiшив, що волiв би поховання, анiж кремацiю, i усмiхнувся, згадавши, коли малим хотiв померти вiд повiльного згасання десь у верхiв’ях дерев. Наступного дня пiсля похорону вiн розважав сам себе у великiй бiблiотецi, завалюючись на канапу у вишуканих позах, намагаючись уявити, як би вiн краще виглядав, коли прийде його смертна година, – отак, iз сумирно схрещеними на грудях руками (монсеньйор Дарсi якось окреслив цю позу як найбiльш благопристойну)? Чи щось байронiвське, аж язичницьке (наприклад, закинувши руки за голову)? Але що зацiкавило його бiльше, нiж безповоротний вiдхiд його батька вiд справ мирських, то тристороння розмова мiж Беатрiс, мiстером Бартоном iз «Бартон i Крогман» (iхнiми юристами) i ним самим, яка вiдбулась кiлька днiв потому. Вiн уперше був ознайомлений iз сiмейними фiнансовими справами i довiдався, яким чималим статком володiв колись його батько. Вiн узяв гросбух, помiчений «1906», i уважно його переглянув. Загальнi витрати того року сягали замалим сто десять тисяч доларiв. Сорок тисяч були взятi iз особистих статкiв Беатрiс, але детального iх облiку не провадилося: просто все було помiчено, як «Векселi, чеки i кредитнi розписки, пред’явленi Беатрiсi Блейн». Іншi витрати були розписанi дуже скрупульозно: податки та ремонтнi роботи в маетку Лейк-Дженева складали майже дев’ять тисяч доларiв; витрати на загальне утримання (включно з електромобiлем Беатрiс i новим французьким автомобiлем) сягали понад тридцять п’ять тисяч доларiв. Усе решта було детально перелiчене, але iнколи у правiй колонцi книги не було жодних вiдомостей, звiдки надiйшов дохiд. Книга за 1912 рiк шокувала Еморi своiми цифрами: рiзко зменшилась кiлькiсть облiгацiй i впали доходи. Ця рiзниця не була такою вiдчутною iз грiшми Беатрiс, але було зрозумiло, що попереднього року батько провiв декiлька невдалих бiржових операцiй iз нафтою. Нафта згорiла, а Стiвен Блейн сильно обпiкся. Наступний рiк i подальшi показували той самий спад, i Беатрiс почала вперше використовувати своi власнi кошти для утримання будинку. Рахунок за послуги ii лiкаря за 1913 рiк становив бiльше дев’яти тисяч доларiв. Достеменний стан справ видавався мiстеру Бартону туманним i заплутаним. Були нещодавнi вкладення, але надходження вiд них на даний момент були сумнiвними, i вiн здогадувався, що, можливо, були iншi спекуляцii й обмiннi операцii, щодо яких з ним не консультувалися. Через декiлька мiсяцiв Беатрiс написала Еморi листа iз повним викладенням iхньоi ситуацii. Загальний пiдсумок статкiв Блейнiв i О’Хара складався iз маетку в Лейк-Дженева i приблизно пiвмiльйона доларiв, який був вкладений у доволi консервативнi шестипроцентнi облiгацii (хоча Беатрiс додала, що при першiй нагодi обмiняе iх на акцii залiзних i трамвайних компанiй). «Я бiльше анiж упевнена, – писала вона Еморi, – едине, в чому ми можемо бути переконанi, це те, що люди не сидять на мiсцi. Примiром, Форд давно облаштовуе своi справи довкола цiеi iдеi. Отже, я дала вказiвку мiстеру Бартону вкладати в такi компанii, як «Пiвнiчна Тихоокеанська» i «Компанiя швидких мiських перевезень» (так вони називають трамваi). Нiколи собi не пробачу, що не купила акцiй «Вiфлеемськоi сталi». Я чула про них дивовижнi iсторii. Ти мусиш зайнятись фiнансами, Еморi! Я впевнена: ти зможеш себе в цьому проявити. Почати можна з кур’ера або касира, i я переконана, що ти дуже швидко пiднiмешся по кар’ернiй драбинi. Якби я була мужчиною, я би просто закохалась у бiржовi операцii (схоже, то моя стареча пристрасть). До речi, хочу обговорити з тобою ще дещо. Кiлька днiв тому я познайомилась на чаюваннi iз надзвичайно сердечною мiсiс Бiспам. Вона розповiла, що ii син навчаеться в Єлi, i вiн iй пише, що всi тамтешнi студенти носять легку одяганку навiть узимку, i ходять з непокритими головами i в легких черевиках навiть у найхолоднiшi днi! Отже, Еморi, я не знаю, чи е така мода в Принстонi, але я не хочу, щоб ти був таким дурнем! Такi бевзi можуть пiдхопити не тiльки пневмонiю, але й усiлякi форми легеневих захворювань (а ти завжди був схильний до них). Синку, ти не можеш експериментувати зi своiм здоров’ям! Я в цьому на собi переконалась. Я не буду посмiховиськом, щоб давати тобi вказiвки (як, без сумнiву, роблять iншi матерi), не буду наказувати тобi взувати теплi черевики, хоча я пам’ятаю, як якогось Рiздва ти не застiбав жодноi пряжки, i вони постiйно хлопали, а ти вiдмовлявся iх застiбати, бо казав, що така мода. Тобi вже майже двадцять, любий, i я не можу постiйно стежити, чи ти уважний до себе. Здаеться, дуже напутнiй лист вийшов. Останнього разу я зауважила, що брак коштiв для своiх забаганок перетворюе хлопця на зануду i домосiда (але у нас ще iх вистачае, якщо, звiсно, не надто тринькати). Пильнуй себе, мiй любий хлопчику, i пиши менi принаймнi раз на тиждень, iнакше я починаю уявляти собi всiлякi жахiття.     З любов’ю,     мама». Дебют «особистостi» На Рiздво монсеньйор Дарсi запросив Еморi на тиждень у гостi в стюартiвський палац на Гудзонi, i в них вiдбулась довга розмова бiля камiна. Монсеньйор трошки погладшав, але його особистiсть ще бiльше розвинулась. Еморi почувався спокiйно, як на вiдпочинку, занурюючись у м’якi подушки на низьких фотелях i закурюючи сигарету разом iз монсеньйором, як двое джентльменiв середнього вiку. – Я хочу покинути навчання, монсеньйоре. – Чому? – Уся моя кар’ера пiшла з димом. Я знаю, для вас то несуттево, але… – Якраз навпаки. Я гадаю, це дуже важливо. Хочу почути всю iсторiю, все, що з тобою вiдбулось, вiдколи ми востанне бачились. Еморi в деталях описав усю руйнацiю його честолюбних замiрiв, i через пiвгодини з його голосу вже зникли усi нотки байдужостi. – А що б ти робив, якби залишив коледж? – запитав монсеньйор. – Не знаю. Менi б хотiлось подорожувати, але ця надокучлива вiйна усi плани зруйнувала. Принаймнi, мама буде зневажати мене, якщо я не закiнчу. Я просто спантеличений. Керрi Голiдей пропонуе, щоб ми разом вступили до ескадрильi Лафает. – Ти ж знаеш, що тобi туди не хочеться. – Інколи хочеться, я б хоч зараз поiхав. – Наскiльки я тебе знаю, ти ще не так втомився вiд життя. – Ви справдi добре мене знаете, – неохоче погодився Еморi. – Менi це просто здавалося найпростiшим варiантом… Коли я подумаю про ще один марудний рiк… – Так, я розумiю; але, якщо чесно, я не дуже за тебе хвилююся; менi здаеться, ти розвиваешся абсолютно природним чином. – Та де там! – заперечив Еморi. – За пiвроку я втратив половину своеi особистостi… – Анi трохи! – Монсеньйор глузливо поглянув на нього. – Ти втратив значну частину марнославства, от i все. – Господи! Я почуваюсь так, нiби опинився у п’ятому класi Сент-Реджиса… – Нi, – монсеньйор заперечливо похитав головою. – Це була невдача, але вона пiде на користь. Що б не сталося нинi – не йди тим шляхом, яким iшов минулого року. – Я занепав духом… Що може бути гiрше? – Само по собi, може, й так, але розглянемо уважнiше. Для тебе це – можливiсть подумати, щоб викинути старий багаж i старi уявлення про супермена i все таке iнше. Не будь-якi iдеi доконче пасують таким людям, як ти (це те, що ти намагався зробити). Якщо ми можемо не зупинятись на чомусь одному, i видiляти принаймнi годину в день на роздуми, то здатнi творити справжнi дива. Але якщо пристосовуемо якусь схему слiпо – то ми самi iз себе робимо вiслюкiв. Еморi (тiльки мiж нами), я й сам лише недавно цьому навчився. Я можу робити сто другорядних справ замiсть найбiльш актуальноi. Отож саме на цьому я й спотикаюсь – так само, як ти зi своею математикою цiеi осенi. – Але що саме нам потрiбно? Ця «актуальна справа» менi завжди здаеться найменш важливою. – Бо ми не персоналii. Ми – особистостi. – Це ви гарно сказали… А що воно означае? – Персоналiя – це те, ким ти себе вiдчуваеш, те, чим е (з твоiх слiв) Керрi i Слоун. Персоналiя – це просто фiзична iстота, вона завжди дрiбнiша, нiж людина загалом… Я бачив, як вони випаровуються майже повнiстю, скажiмо, пiсля тривалоi хвороби. Знаеш, поки персоналiя активна, вона iгноруе найактуальнiше. Натомiсть особистiсть постiйно щось накопичуе. Вона нероздiльна зi своею мотивацiею. Вона – як жердина, на якiй можуть висiть тисячi речей. Інколи це щось помiтне, як у випадку з тобою; але в будь-якому разi особистiсть використовуе цей багаж розважливо та свiдомо. – На жаль, моi найцiннiшi надбання розлетiлись на друзки, коли були менi найбiльше потрiбнi… – Еморi охоче пiдхопив тон розмови. – Так, у тому-то й рiч. Коли ти вiдчуваеш, що увесь твiй накопичений багаж на додачу до талантiв випирае iз тебе так, що тебе вже нiщо не здатне хвилювати – тодi ти можеш впоратись з будь-чим без жодних труднощiв. – Але, з iншого боку, без моiх надбань я безпорадний! – Безумовно. Ось яка iдея: зараз ти можеш почати все спочатку. З такого початку, який анi Керрi, анi Слоун нiколи не будуть мати. Ти втратив три-чотири оздоби i натомiсть вiдкинув решту. Нинi тобi потрiбно зiбрати нову колекцiю. І чим прискiпливiший ти будеш у своему виборi, тим краще. Але пам’ятай: роби те, що е найбiльш цiнним! – Монсеньйоре, з вами все стае так зрозумiло… Такими були iхнi бесiди, найчастiше – про них самих, про фiлософiю i релiгiю, або що таке життя – гра чи таемниця? Священик, здавалось, вгадував думки Еморi ще до того, як вони проявлялись у головi юнака – так схоже вони мислили за формою i змiстом. – Чому я повсякчас складаю списки? – запитався Еморi одного вечора. – Списки речей рiзного характеру? – Бо ти медiевiст, – вiдповiв монсеньйор. – Ми обое такi, то все прагнення класифiкацii i знаходження единого типу. – Схоже, це бажання добутися чогось визначеного… – Це i е ядро схоластичноi фiлософii. – А я до приiзду сюди вже почав було думати, що перетворююсь на дивака. А то все було позерство, тепер я розумiю. – Не переймайся цим; для тебе не позувати – то е поки що найбiльша поза з усiх. Позуй… – Справдi? – Але визначай прiоритети. Пiсля повернення до коледжу Еморi отримав ще декiлька листiв вiд монсеньйора, якi дали ще бiльшу поживу для його честолюбства. «Боюсь, я налаштував тебе думати, буцiмто ти у повнiй безпецi. Але ти мусиш пам’ятати: я це зробив iз вiрою в твоi можливостi (не через безглузду переконанiсть, що ти всього досягнеш отак, без боротьби). Деякi риси твого характеру можуть видатись тобi прийнятними, але не завжди варто виказувати iх перед iншими. Ти – нечуйний i майже не спроможний на глибокi почуття. Ти проникливий, але не кмiтливий, марнославний замiсть iстинноi гордостi. Не дозволяй собi вiдчувати себе нiкчемним; дуже часто в життi твоi вчинки будуть поганими (а тобi здаватиметься, що вони найкращi). І не страждай через втрату своеi «особистостi», як тобi це уявляеться. У п’ятнадцять ти весь свiтився, як свiжий ранок, у двадцять ти меланхолiйно сяятимеш, як мiсяць. Але коли доживеш до моiх рокiв, ти знов, можливо, випромiнюватимеш, як i я, ясну позолоту вранiшнього сонця. Якщо ти будеш писати менi листи, прошу тебе – пиши просто й щиро. Твiй останнiй лист був схожий на трактат з архiтектури. І вiн був такий жахливий, такий мудрагельський, що менi здалось, буцiмто ти живеш в емоцiйному й iнтелектуальному вакуумi. Остерiгайся безповоротно класифiкувати людей на якiсь типажi. Адже замолоду люди стрибають туди-сюди вiд одного класу до iншого, i якщо ти будеш i далi зверхньо наклеювати на людей ярлики, то всього-на-всього впихатимеш iх у коробки. А коли у тебе почнуться справжнi конфлiкти з життям, вони вистрибнуть звiдтам, як ляльки на пружинi, i покажуть на тебе пальцем. Найцiннiшим орiентиром для тебе була б зараз така особистiсть, як Леонардо да Вiнчi. Життя завжди тектиме вгору чи вниз (я теж це проходив замолоду), але тримай свiй розум у ясностi. І навiть якщо якiсь дурнi чи мудрагелi насмiляться критикувати тебе – не дорiкай собi занадто. Ти кажеш, що умовностi – то единий фактор, який не дае тобi встояти в «жiночому питаннi». Але е щось бiльше, Еморi, страх, що не зможеш зупинитись, якщо почнеш втрачати контроль над собою (я знаю, про що говорю). Це те дивовижне шосте вiдчуття, яке допомагае вiдрiзнити зло вiд страху прогнiвити Бога в глибинi твого серця. Яке б ти не вибрав ремесло – релiгiю, архiтектуру чи лiтературу, – я впевнений, тобi було б набагато спокiйнiше, якби ти мiг знайти опору у Церквi. Але я не хочу ризикувати своiм авторитетом в твоiх очах i переконувати тебе, хоча в глибинi душi я впевнений, що спокуслива прiрва романтизму невдовзi розверзнеться пiд тобою. Не забувай писати менi. Надсилаю тобi моi найсердечнiшi вiтання,     Тейер Дарсi». Навiть навчання зблякло для Еморi в цей перiод. Вiн заглиблювався у химернi закутки лiтератури – Гюiсманс, Волтер Патер, Теофiль Готье, – у найпiкантнiшi сторiнки Рабле, Боккаччо, Петронiя i Светонiя. Одного тижня вiн заради цiкавостi влаштував iнспекцiю приватних зiбрань своiх друзiв i довiдався, що бiблiотека Слоуна найбiльш типовий приклад: збiрники Кiплiнга, О’Генрi, Джона Фокса-молодшого i Рiчарда Гардiнга Девiса, а ще – «Що мусить знати кожна жiнка середнього вiку», «Поклик Юкону», подарункове видання Джеймса Вiткомба Райлi. На додачу – повний асортимент пошарпаних, покреслених пiдручникiв i, на превеликий подив, його власне нещодавне вiдкриття – вибранi вiршi Руперта Брука. Разом з Томом Д’Інвiлье вони шукали серед зiрок Принстона тих, котрi могли б стати засновниками «видатноi американськоi поетичноi традицii». Новий набiр першокурсникiв був набагато цiкавiшим, анiж усi «фiлiстимляни» Принстона дворiчноi давнини. Все стало набагато цiкавiшим, хоча й позбавленим чару спонтанностi першого року навчання. У колишньому Принстонi вони б нiколи не вiдкрили для себе Танадюка Вайлi. Танадюк був другокурсником iз здоровезними вухами i висловлювався приблизно так: «Земля iз виром поринае вниз крiзь лиховiснi свiтила приречених поколiнь!» Вони, щоправда, заледве розумiли, про що йдеться, але нiколи не ставили пiд сумнiв, що вiн е вмiстилищем божественноi душi. Принаймнi так Том та Еморi сприймали його. Вони абсолютно серйозно запевняли його, що у нього свiдомiсть, як у Шеллi, i друкували його ультравiльнi поетичнi рими в «Лiтературному журналi Нассау». Але генiй Танадюк абсорбував усi кольори свого часу i вдарився в богемне життя, що дуже iх розчарувало. Вiн розводився про Гринвiч-Вiллiдж замiсть «полудневого мiсячного виру» i зустрiчався iз розкутими музами (зовсiм не академiчними, виплеканими на Сорок другiй вулицi Бродвею) замiсть «дiтей мрii» Шеллi, взамiн отримував вiд них належне шанування. Тож вони вiддали Танадюка футуристам, вирiшивши, що там вiн iз своiми яскравими краватками почуватиметься краще. Том дав йому останню настанову: перестати писати два найближчих роки i перечитати повне зiбрання творiв Олександра Поупа разiв чотири. Але Еморi вважав, що Поуп Танадюковi – як п’яте колесо до воза. І вони зi смiхом пiшли, гадаючи, якою стороною випаде йому монетка: видатного генiя чи посередностi? Еморi зневажливо уникав тих викладачiв, якi запрошували своiх шанувальникiв на вечори таких-сяких епiграм за келишком шартрезу. Його розчаровували поверховiсть i педантизм, з якими тут пiдходили до кожноi дисциплiни. Його скепсис вилився у iдку сатиру, яку вiн назвав «У лекцiйнiй залi». Вiн запропонував Томовi надрукувати ii у «Лiтературному журналi Нассау». Здоров, Фiгляр… Завмерли всi, Як безпораднi дiтлахи, По три рази на тиждень ми Просиджуемо тут штани… Веди нас, гурт своiх ослiв, Пiд голос твiй в краiну снiв… Ми чули, ти – науки брат, Що написав якийсь трактат, А потiм ще й навчальний план, Древнiший, нiж сам океан; Копав доiсторичний пил, Що тобi нiздрi залiпив, І випчихнув весь свiй талант У здоровенний фолiант… Праворуч мiй сусiд сидить, Жагою знань увесь горить; Із тих, що руку пiднiмае І кожен раз тебе питае, Всю нiч очей вiн не стуляв, Славетний фолiант читав, Звичайно… автор вдасть сум’яття, А вiн – що знае всi заняття, Самовдоволений вдавальник, І ментор сам, i шанувальник… А кiлька днiв тому назад Отримав я свiй реферат (Як поле макове, ряснiв Вiн стрiчками коментарiв). Писав же ти: мое навчання — То над наукою знущання… Не знав я, пане, що для вас І Шоу – просто козопас! Хоч певен я, що твiй фанат, Тобi пiдсуне добрий шмат. Таких, як ти, я зустрiчав В часи шекспiрiвських вистав, Де все давно пiшло iз тлiном І запахами нафталiну… А заговорить радикал — В тобi вiн збурить гнiв i шал. На людях праведний ти е, І праведне життя твое. І щоб усiм це показати, Ти й в церкву можеш завiтати, Ти толерантний, ти педант, (Тобi всi друзi – Бус i Кант…) І так живеш ти рiвномiрно, Усiм киваючи покiрно… Кiнець тортур… хутчiш, народ, Бiжiмо до нових пригод! Твоi слова поглине смiх, Веселий тупiт сотнi нiг… Забути б швидше, Боже милий, Нудьгу ту, що тебе зродила. У квiтнi Керрi Голiдей покинув навчання i поiхав до Францii, щоб вступити до ескадрильi Лафает. Заздрiсть i захват Еморi з цього приводу втонули в його власному переживаннi, яке вiн так i не змiг нiколи оцiнити, але яке, однак, переслiдувало його три наступнi роки. Диявол Вони вийшли з «Хiлi» о дванадцятiй i поiхали на таксi в «Бiстолерiс». У компанii були Фред Слоун та Еморi, Аксiя Марлоу й Феба Колем iз шоу-програми «Лiтнiй сад». Вечiр був веселий, енергii в них було – хоч вiдбавляй, i вони увiрвались в кафе, як галаслива дiонiсiйська ватага. – Столик на чотирьох бiля самого майданчика! – закричала Феба. – Хутчiш, старенький, ми гуляти раденькi. – Скажи iм, хай заграють «Захват»! – вигукнув Слоун. – Ви замовляйте, а ми з Фебою зараз струсонемо майданчик. І вони змiшались iз натовпом. Аксiя й Еморi, годину як знайомi, протиснулись за офiцiантом до столика, з якого було гарно видно весь майданчик. Вони сiли i озирнулись довкола. – А онде Фiндл Марготсон з «Нью-Хевена». – Намагаючись перекричати шум, вона гукнула: – Гей, Фiндле! Агов! – Гей, Аксiе! – так само вигуком привiтався вiн. – Сiдай до нас за столик! – Не йди… – прошепотiв Еморi. – Не можу, Фiндле, я не сама! Подзвони менi завтра десь о першiй! Фiндл, непоказний молодик iз зовнiшнiстю канцелярського клерка, вiдповiв шось незрозумiле i повернувся до яскравоi блондинки, яку намагався витягнути на майданчик. – Справжнiй надовбень… – прокоментував зневажливо Еморi. – Та нi, вiн нормальний хлопець. Клич нашого кельнера. Менi – «Дайкiрi». Вiн замовив чотири. Натовп кружляв, змiнювався i перемiшувався. Здебiльшого то були студенти, кiлька другосортних молодикiв iз Бродвею i жiнки двох типiв (кращi з них були хористки). Загалом то було типове юрмисько i така ж типова вечiрка. Десь три чвертi збiговиська прийшли покрасуватися i були досить стерпнi. Закiнчували вони приблизно о п’ятiй, прощалися бiля дверей кафе i спiшили на поiзд до Єля або Принстона. Приблизно чверть присутнiх закiнчувала хтозна-коли i хтозна-де. Власне, iхня компанiя була досить безневинною. Фред Слоун i Феба Колем були давнiми приятелями; Аксiя й Еморi – ще нi. Але дивнi речi стаються навiть у пiзнiй час, i несподiване, яке найменше очiкуеш побачити в такому прозаiчному i передбачуваному мiсцi, як кафе, вже зачаiлось, щоб зiпсувати для Еморi всю передсвiтанкову романтику Бродвею. Те, як це несподiване виказало себе так невимовно жахливо, так неймовiрно, надовго змусило його думати, що то була сцена з якоiсь туманноi трагедii, розiграна без його вiдома (а не його власнi рефлексii), але вiн чiтко розумiв, що це мало щось означати. Десь о першiй вони перемiстились у «Максим», друга година застала iх у «Девiнье». Слоун пив без упину i перебував у станi якогось неприродного пiднесення, але Еморi був докучливо тверезий. Досi вони не натрапили на жодного завсiдника нью-йоркських клубiв, якi зазвичай пригощають гостей шампанським. Вони саме закiнчили танцювати i протискувались до свого столика, аж раптом Еморi помiтив, що хтось за сусiднiм столиком пильно дивиться на нього. Вiн озирнувся – чоловiк середнiх лiт, одягнений в коричневий мiшкуватий костюм, сидiв сам-один за окремим столиком i споглядав усю iхню компанiю. Побачивши Еморi, вiн ледь помiтно усмiхнувся. Еморi повернувся до Фреда, який саме всiдався за столик. Еморi швидко все зважив: вiн сьогоднi не пив i так триматиметься й далi, то можна ненадовго й продовжити вечiрку. Крiм того, треба було наглянути за Слоуном, який вже, здаеться, не мiг думати самостiйно. Вiн узяв Аксiю за руку, i вони гуртом втиснулись у таксi. Вони поiхали десь у напрямку Сотих вулиць i зупинились бiля бiлого багатоквартирного будинку. Вiн нiколи не забуде цю вулицю… То була широка вулиця, з обох бокiв тяглися однаковi кам’янi будинки, поцяткованi чорними прямокутниками вiкон; вони тягнулись, доки бачило око, i, залитi яскравим мiсячним сяйвом, здавались матово-бiлими. Вiн уявив собi, що, мабуть, у кожному з цих будинкiв е лiфт, темношкiрий портье iз полицею для ключiв. Кожен будинок мав вiсiм поверхiв, i на кожному поверсi були три-чотирикiмнатнi квартири. Йому було приемно зайти у веселу вiтальню Феби i втонути у м’якому диванi, поки дiвчата щось мудрували iз закусками. – Феба – класна мала, – упiвголоса шепнув Слоун. – Я всього десь на пiвгодини, – чiтко сказав Еморi. (Вiн на мить задумався, чи не занадто це зверхньо.) – Ага, якраз… – запротестував Слоун. – Раз ми вже тут – давай не спiшити. – Менi тут не подобаеться, – похмуро заперечив Еморi, – iсти я теж не хочу. Вийшла Феба з канапками, пляшкою брендi, сифоном i чотирма склянками. – Еморi, наливай! – скомандувала вона. – Вип’емо за Фреда Слоуна – вiн хлопець хоч куди. – Атож, – пiдтримала Аксiя, заходячи в кiмнату, – i за Еморi. Менi подобаеться Еморi. Вона сiла бiля нього i схилила своi жовтi кучерi на його плече. – Я наллю, – сказав Слоун, – а ти долий з сифона, Фебо. Вони поставили повнi склянки на тацю. – Готово! Будьмо! Еморi завмер зi склянкою в руцi. Була хвилина, коли спокуса вiйнула на нього теплим вiтерцем, уява його розгорiлась, i вiн взяв склянку iз Фебиних рук. І водномить, коли вiн це зробив i вiн глянув перед себе, та раптом побачив на вiдстанi десяти ярдiв… того чоловiка з кафе! Вiн пiдхопився вiд подиву, i шклянка випала з його тремтячоi руки. А чоловiк напiвсидячи, напiвлежачи умостився з-помiж стосу подушок на диванi. Обличчя його було нiби вкрите воском (так само, як i в кафе). То був не жовтий колiр покiйника, i не хвороблива блiдiсть – радше мужня матовiсть обличчя зрiлого чоловiка, який пропрацював десь у шахтi, або в нiчнi змiни у вологому клiматi. Еморi уважно розглядав його (пiзнiше вiн мiг би намалювати його у найдрiбнiших деталях). Рот у нього був виразно окреслений, пильнi сiрi очi повiльно, iз ледь помiтним виразом доскiпливостi, роздивлялись кожного по черзi з iхньоi компанii. Еморi звернув увагу на його руки – вони не були витонченими, скорше гнучкими i сильними… То були нервовi руки, що недбало розкинулись на подушках i постiйно нервово стискались. Погляд Еморi впав на його ноги – кров прилинула йому до голови, i вiн збагнув, чого йому страшно. Ноги були неприроднi… цю неприроднiсть вiн не усвiдомив, а радше вiдчув, як слабкiсть у порядноi жiнки, як кров на шовку, як маленький розрив десь глибоко в свiдомостi. Взутий той був не в черевики, а в щось на кшталт пантофлiв – iз загостреними i трохи закрученими догори носами (схожi на тi, що носили в чотирнадцятому столiттi). Вони були темно-коричневi, i його ноги, здавалось, якось перетiкають у цю форму… Вони були нелюдськi, жахнi… Здаеться, Еморi щось сказав чи якось не так виглядав, бо голос Аксii раптом долинув iз глибини дивно стурбований. – Що з тобою, Еморi? Бiдолашному Еморi зле! Його розумна голiвонька запаморочилась? – Отой чоловiк, погляньте! – закричав зблiдлий Еморi, вказуючи на кутовий диван. – На тебе що – напала «смугаста бiлка»? – Аксiя покотилась зо смiху – Ой, не можу! Тобi вже бозна-що ввижаеться? Слоун п’яно всмiхнувся. – Впiймала тебе бiлочка, га, Еморi? Запанувала тиша… Чоловiк вищирився до Еморi… Звiдкись долiтали сум’ятливi голоси: – Менi здавалось, вiн не пив… – знизала плечима Аксiя. Чути ii голос було втiшливо, але диван, на якому сидiв той чоловiк, раптом ожив i поплив, як повiтря над розпеченим асфальтом, вiн звивався, як клубок хробакiв… – Стривай! Куди ж ти? – Аксiя схопила його за руку. – Еморi, любенький, ти нiкуди не пiдеш… Вiн був уже на пiвдорозi до дверей. – Припини, Еморi, залишайся з нами! – Тобi зле? – Присядь на хвильку… – Випий води… – Ковтни брендi… Лiфт був уже поруч, напiвсонний лiфтер з обличчям бронзово-бузкового кольору… Благальний голос Аксii десь iзгори. Цi ноги… ноги… Коли лiфт зупинився на першому поверсi, ноги знову вималювались на вимощенiй брукiвцi у тьмяному свiтлi мiсяця. У провулку У глибинi довгоi вулицi сяяв мiсяць, Еморi повернувся до нього спиною i пiшов. За десять-п’ятнадцять метрiв позаду чулись чиiсь кроки. Той звук був наче краплi, що монотонно i надокучливо нагадують про себе. Тiнь Еморi випереджала його футiв на десять, i приблизно настiльки ж позаду чулись скрадливi кроки. Інстинктивно, як хлоп’як, Еморi тулився у синю темiнь бiлих будинкiв. Щоб не потрапляти у смугу свiтла, вiн, незграбно спотикаючись, навiть почав бiгти пiдтюпцем. Потiм раптом зупинився. «Треба тримати себе в руках…» – подумав вiн. Губи його пересохли, вiн iх повсякчас облизував. Зустрiти б хоч когось… Але чи залишились ще добрi люди на свiтi, чи всi вони поховались у бiлих багатоквартирних будинках? Чи ще когось переслiдують у мiсячному свiтлi? Якби ж то зустрiти когось надiйного, хто б зрозумiв його i теж почув би те прокляте човгання… Кроки раптом почулись зовсiм поруч, мiж тим чорна хмара закрила мiсяць. Коли блiде сяйво знову ковзнуло по карнизах, кроки були майже поруч з Еморi, йому навiть здалось, що вiн почув зачаений подих. Раптом вiн усвiдомив, що кроки були не позаду, а попереду нього, i як вiн не тiкав, гонитва тривала… Вiн побiг наослiп, серце його шалено калатало, кулаки стиснулись. Попереду з’явилась чорна цятка, яка повiльно вималювалась у людську постать. Вiн звернув у густу навислу темряву, куди не заглядало мiсячне сяйво, окрiм крихiтних свiтляних цяток… І раптом, задихаючись, осунувся на землю в кутку бiля огорожi, геть виснажений. Кроки попереду наче вiддалились, але вони i досi лунали у безперервному русi, як хвилi бiля пiрсу. Вiн занурив обличчя в долонi, затулив очi й вуха. І весь цей час у нього навiть i думки не виникло, що вiн може марити або бути п’яним. Усе було абсолютно реальне, вiн ще нiколи не переживав такого вiдчуття реальностi. Увесь його розум слухняно пiдкорився i вивернув усе, що вiн будь-коли знав, як рукавичку. Вiн навiть не збентежився. Це щось схоже на задачу, яка зрозумiла на паперi, але рiшення якоi не вловлюеш. Жах минув. Вiн пiрнув пiд його тонку поверхню i плавав у водах, де i кроки, i страх були реальними, живими, вiдчутними. Тiльки десь у глибинi його ества ще жеврiв маленький вогник, який пахкотiв i кричав, що щось тягне його вниз, намагаеться затягнути за браму i зачинити ii за ним. А коли вона зачиниться, залишаться отi кроки i бiлi стiни у мiсячному сяйвi, i, можливо, вiд нього лишиться тiльки вiдлуння крокiв. Протягом п’яти-десяти хвилин вiн ще чекав у тiнi огорожi. Там було оте незбагненне полум’я… (це було едине слово, яким вiн потiм змiг хоча б наближено назвати пережите). Вiн пам’ятав, як голосно волав у тiнi темноi огорожi: «Менi потрiбен хоч хтось! Пошли менi хоч когось дурного!» – а десь оддалiк кроки все човгали i човгали… Вiн здогадувався, що «дурний» i «добрий» якимось чином перемiшались в його головi. Коли вiн кричав, то не був акт волi взагалi – страх нiс його геть вiд тоi постатi на вулицi, – то був зойк iнстинкту, то була успадкована iз глибини вiкiв дика молитва, яка з’явилась задовго до тiеi ночi. Раптом щось пролунало, як негучний гонг, i перед його очима виникло обличчя… блiде лице, спотворене, наче полум’ям, безкiнечним злом (але вiн знав, за тi пiвмитi, коли вдарив гонг i затих його звук, що то було обличчя Дiка Гемберда). Уже через хвилину вiн скочив на ноги, тьмяно усвiдомлюючи, що звук ущух, що вiн був сам у передсвiтанковiй iмлi. Було холодно, i вiн хутко побiг на пляму свiтла, яке виднiлось на другому кiнцi вулицi. Бiля вiкна Коли вiн прокинувся, вже був пiзнiй ранок. Телефон бiля його лiжка дзвонив без упину. Вiн пригадав, що просив розбудити його об одинадцятiй. Слоун голосно хропiв, його одяг безладною купою лежав бiля лiжка. Вiн розштовхав його. Вони мовчки одягнулись i вийшли на свiже повiтря. Розум Еморi працював повiльно, вiн намагався усвiдомити те, що сталось, i вiддiлити хаотичнi картини, якi застрягли в його головi, вiд реальностi. Якби ранок був холодний i похмурий, вiн би одразу зiбрав краплини вчорашнього. Але то був один iз тих травневих нью-йоркських днiв, коли повiтря на П’ятiй авеню п’янке, як вино. Еморi було все одно, що саме i скiльки пам’ятав Слоун; вочевидь, той зовсiм не вiдчував нервового напруження, у якому перебував Еморi i яке розтинало його пам’ять, як скриплива пила. Потiм Бродвей насунувся на них, i вiд усього того вавилонського шуму i вервечки облич Еморi стало зовсiм кепсько. – Заради Бога, давай повернемось! Заберiмося з цього мiсця геть… Слоун здивовано витрiщився на нього. – Що з тобою? – Ця вулиця… вона просто жахлива… Ходiмо звiдси! Повернiмось додому… – Ти не хочеш прогулятись? – сказав Слоун флегматично. – Старий, через отi корчi у шлунку ти вчора поводився, як манiяк. Отже, ти що – нiколи не вийдеш на Бродвей? Еморi тут же прирiвняв його до натовпу – вiн уже не був тим життерадiсним Слоуном iз чудовим почуттям гумору, його обличчя було лише одним iз злих облич, якi товпились довкола у каламутному потоцi. – Хлопче! – заволав вiн так, що люди на розi вулицi аж обернулись на них. – Вона ж брудна! Ти що, цього не помiчаеш? І ти теж брудний! – Тут я нiчим не зараджу, – уперто процiдив Слоун. – Що з тобою взагалi коiться? Совiсть замучила? Ти б лiпше зараз себе почував, якби залишився тодi з нами. – Я йду, Фреде, – повiльно процiдив Еморi. Його колiна трусились, вiн вiдчував, що коли залишиться тут ще на мить, то впаде на мiсцi. – Я буду снiдати у «Вандербiлдi». Вiн швидко покрокував геть i звернув на П’яту авеню. Йому покращало, вiн зайшов у цирульню, щоб поголитися. Але запах пудри i тонiку нагадали йому усмiшку Аксii – викривлену i двозначну, тож вiн хутко вийшов. На порозi номера в готелi Еморi огорнула темрява, немов розступились хвилi рiки, щоб прийняти його. Коли вiн прийшов до тями, то зрозумiв, що минуло кiлька годин. Вiн упав на лiжко i накрився з головою. Смертельний страх, що вiн божеволiе, охопив його. Вiн прагнув товариства – когось притомного, хоч якогось, нехай i дурного. Хтозна, скiльки вiн пролежав отак нерухомо. Вiн вiдчував, як у нього на чолi випнулись судини, i жах скував його, як гiпс. Йому здалось, що вiн продираеться крiзь тонкий наст жаху, але тепер мiг уже вiдрiзнити, як його покидае похмурий присмерк. Вочевидь, вiн заснув, а коли знову свiдомiсть повернулась до нього, то оплатив рахунок за готель i сiв у таксi. Йшов сильний дощ. У поiздi до Принстона вiн не побачив нiкого знайомого, тiльки компанiю втомлених фiладельфiйцiв. Присутнiсть вульгарно розмальованоi жiнки навпроти викликала новий приступ нудоти, i вiн перейшов в iнший вагон, намагаючись сконцентруватись на якiйсь статтi у журналi. Вiн зловив себе на думцi, що вкотре тупо перечитуе той самий абзац. Тож вiн полишив це i втомлено притулив свое гаряче чоло до холодноi шибки. У вагонi для курцiв було гаряче i душно, повiтря було таке, наче тут змiшались запахи усiеi кочовоi орди штату; вiн вiдчинив вiкно, i на нього вiйнуло хмарою прохолодного туману. Двi години iзди видались йому двома днями, i вiн уже не тямився з радостi, коли поруч з’явились вежi Принстона, i жовтi пасма свiтла просочились крiзь рясний дощ. Том стояв посеред кiмнати, задумливо розкурюючи недопалок сигарети. Еморi здалось, що той вiдчув полегшення, побачивши його. – Ти менi всю нiч чомусь снився, – вимовив вiн надтрiснутим голосом крiзь сигаретний дим. – Неначе втрапив у якусь халепу… – Заради Бога, анi слова про це… – ледве стримався Еморi. – Я страшенно втомлений i знесилений… Том здивовано зиркнув на нього, потiм сiв у крiсло i вiдкрив пiдручник iталiйськоi. Еморi жбурнув свое пальто i капелюх у куток, послабив комiрець i взяв з полицi оповiдання Веллса. «Це хоч щось нормальне, – подумав вiн, – а якщо не допоможе, буду читати Руперта Брука». Минуло десь пiвгодини. За вiкном здiйнявся вiтер, Еморi стрепенувся, коли мокре гiлля зашкрябало вiттям у шибки. Том заглибився в роботу, i тiльки спалахи сiрникiв чи скрип шкiряних крiсел порушували тишу. І раптом щось змiнилось, як спалах блискавки. Еморi враз випростався в крiслi i завмер у холодному оцiпенiннi. Томiв погляд прикипiв до нього, рот його перекосився. – Господи! – вигукнув Том. – Озирнись! Еморi блискавично обернувся. Там не було нiчого, окрiм темного вiкна. – Воно зникло… – за хвилину почувся сполошений голос Тома. – Щось дивилось на тебе… Еморi били дрижаки, вiн упав на крiсло знесилено. – Я мушу тобi розповiсти… – сказав вiн. – Зi мною сталось щось жахливе. Менi здаеться… я бачив диявола чи щось таке. Що саме ти бачив?… Скажи? І вiн усе розповiв Томовi. Закiнчив свою оповiдь аж опiвночi, пiсля чого обидвое вляглись спати, увiмкнувши все свiтло, – двое сонних, наляканих хлопцiв читали один одному «Нового Макiавеллi», аж поки свiтанок не розвиднився над Вiзерспун-Холл, а пiд дверi не кинули свiжий номер «Принстонiвця». Травневi пташки привiтали своiм спiвом сонце, яке вийшло на змiну вчорашньому дощу. Роздiл 4 Нарцис поза грою Протягом перехiдного перiоду в Принстонi (тобто протягом останнiх двох рокiв навчання) Еморi спостерiгав, як унiверситет змiнюеться i розширюеться, виправдовуючи свою славу iншими засобами, анiж нiчнi оргii. Декiлька постатей вразили Еморi до глибини душi. Дехто з першокурсникiв, дехто – з однокурсникiв чи на рiк молодшi. Зазвичай вони збирались за столиками в «Нассау Інн» i починали обговорювати усталенi порядки – тi питання, якi Еморi та й багатьох iнших так хвилювали. Спочатку (майже мимохiдь) вони натрапили на них у певних книжках: то були бiографiчнi романи, якi Еморi охрестив «квест-буками». У цих «квест-буках» герой вирушав у життя iз безцiнним набутком досвiду, iз чiтким намiром використати все це належним чином для власного просування уперед без усiляких докорiв сумлiння. Але герой «квест-бука» згодом дiзнаеться, що цей набуток можна використати набагато ефективнiше. З-помiж цих книжок були: «Немае iнших богiв», «Зловiща вулиця» i «Величнi пошуки»; остання захопила Берна Голiдея настiльки, що весь початок старшого курсу вiн мiркував, чого варте його становище автократа у клубi на Проспект авеню, i чи варто купатись у промiннi сумнiвноi слави свого курсу. Адже якби не протекцiя унiверситетськоi верхiвки, Берн не досягнув би свого становища. Еморi перетинався з ним доволi опосередковано – через Керрi. І лише в сiчнi останнього курсу вони стали справжнiми друзями. – Чув останнi новини? – запитав Том, забiгаючи в кiмнату якось пiзно ввечерi. Вiн змок пiд дощем, але вигляд у нього був переможний, як пiсля вдалоi словесноi баталii. – Нi. Хтось знову провалився? Чийсь корабель потонув? – Гiрше! На третьому курсi десь третина студентiв виходить зi своiх клубiв! – Та невже? – Точно! – Чому? – Дух реформаторства i всiляке таке… За цим стоiть Берн Голiдей. Сьогоднi збори президентiв клубiв, будуть думати, якими методами з цим боротися. – А який сенс цього всього? – А такий: клуби шкодять принстонiвськiй демократii, вiдбирають кошти, час, встановлюють соцiальнi рамки i все те саме, що iнколи чуеш вiд розчарованих другокурсникiв. Кажуть, Вудро[9 - Вiльсон Томас Вудро (1856–1924) – 28-й Президент США (1913–1921). Вiдомий також як iсторик i полiтолог. Лауреат Нобелiвськоi премii миру (1919).] висловився, що iх треба скасувати. – То це все серйозно? – Абсолютно. Я думаю, iм це вдасться. – На Бога, не тягни! Розповiдай докладнiше. – Отже, – почав Том, – здаеться, iдея виникла одночасно в кiлькох головах. Я нещодавно розмовляв iз Берном. Вiн переконаний, що це – логiчний результат процесу роздумiв розумних людей над вадами соцiальноi системи. У них була публiчна дискусiя, i хтось пiдняв питання щодо скасування клубiв. Всi запалились, бо так чи iнакше давно про це думали, – потрiбна була тiльки iскра. – Чудово! Присягаюсь, то буде найбiльша подiя за останнiй час! А що кажуть в «Шапцi i Мантii»? – Як звичайно. Збираються, сваряться, лаються, шаленiють i скиглять. Все те саме – я всюди був. Потiм хапають якогось радикала, затиснуть у кут i починають допитувати. – А як це витримують радикали? – Доволi спокiйно. Берн – з бiса гарний промовець i такий щирий! За ним усi готовi хоч на барикади. Для нього вихiд iз власного клубу важить набагато бiльше, нiж для нас спроби цьому завадити. Знаеш, я вiдчув себе нiкчемою, коли спробував посперечатись, i врештi зайняв таку собi нейтральну позицiю. Менi навiть здалось якоiсь митi, що Берн переконав мене. – Ти кажеш, майже третина виходить iз клубiв? – Скажеш четвертина – не помилишся. – Хто б мiг подумати… У дверi бадьоро постукали, зайшов Берн власною персоною. – Привiт, Еморi, привiт, Томе. Еморi пiдвiвся. – Добрий вечiр, Берне. Вибач, що не залишусь – мушу бiгти до Ренвiка. Берн пильно зиркнув на нього. – Ти напевне знаеш, про що я хочу поговорити з Томом? Це зовсiм не приватна розмова. Я б хотiв, щоб ти залишився. – Я був би радий… – Еморi сiв, а Берн зiперся на стiл i вступив у суперечку з Томом (вiн змiг уважнiше, нiж досi, розглянути цього революцiонера). Широкобровий, iз сильним пiдборiддям, чеснi сiрi очi, такi, як у Керрi, виказували людину непересiчну. Берн справляв вiдчуття величi i надiйностi – затятий (то було очевидно), але його затятiсть не була упертою. Еморi слухав його хвилин п’ять i зрозумiв, що його жвавий ентузiазм не мiстить анi краплi дилетанства. Пiзнiше Еморi збагнув, яким вiдчуттям безмiрноi сили пашiло вiд Берна, i це було несхоже на те захоплення, яке вiн вiдчував до Гемберда. Іншi люди, яких вiн причисляв до вищого класу, приваблювали його передовсiм своею особистiстю. А в Бернi вiн спочатку не розгледiв того невiдпорного магнетизму, до якого вiдчував особливу прихильнiсть. Але того вечора Еморi був вражений крайньою серйознiстю Берна (якiстю, яку вiн зазвичай асоцiював тiльки з обмеженою тупiстю), i його величезний ентузiазм оживив в його душi заглухлi струни. Берн якимось чином стояв на тiй твердi, яку Еморi так сподiвався побачити десь там на горизонтi, i це був саме той час, коли пора б iй вже було з’явитися. Том, Еморi та Алек зайшли в глухий кут; у них, здавалось, вже не було якихось нових вражень, оскiльки Том i Алек безцiльно стирчали в своiх комiтетах i колегiях, поки Еморi байдикував. Єдине, що у них залишалось для обговорення, – унiверситет, особистi плани i таке iнше – i весь цей харч вони перемололи вже багато разiв. Тiеi ночi вони обговорювали проблему клубiв до дванадцятоi (в основному, вони погодились iз Берном). Для сусiдiв по кiмнатi це питання не виглядало таким уже життево важливим, як два роки тому. Але логiка Бернових застережень щодо обмежень соцiальноi системи повнiстю збiгалася з тим, про що вони думали, отож вони бiльше питали, а не сперечались, i заздрили здоровому глузду юнака, який спонукав його постати проти всiх традицiй. Потiм Еморi звернув розмову в iнше русло i побачив, що Берн добре розумiеться й на iнших темах. Його цiкавила економiка, вiн схилявся до соцiалiстичних iдей. Пацифiзм також займав певне мiсце в його свiдомостi (i вiн згадував «Masses»[10 - «The Masses», або просто «Masses» – графiчний iнновацiйний журнал з лiвим ухилом, який друкувався у Сполучених Штатах з 1911-го по 1917 рiк.] i Льва Толстого). – А як щодо релiгii? – запитав його Еморi. – Це складне питання. Я ще не впевнений щодо багатьох речей. Я лише почав вiдкривати для себе певнi речi, треба ще багато читати. – Читати – але що саме? – Усе. Звичайно, треба вибирати i зважувати. Для мене це книги, якi змушують думати. Зараз я читаю чотири Євангелiя i «Рiзноманiття релiгiйного досвiду». – А що стало головним поштовхом для цього? – Веллс. Я гадаю, ще Толстой та ще один чоловiк – Едвард Карпентер. Я вже читаю бiльше року все стосовно тих питань, якi вважаю найголовнiшими. – А поезiя? – Ну, щиро кажучи, не оте, що ви називаете поезiею. Ви, звичайно, обидвое пишете i дивитесь на речi по-iншому. Вiтмен – ось хто мене цiкавить. – Вiтмен? – Так, вiн був для мене певним етичним рушiем. – Менi соромно зiзнатися, але я повний нуль щодо Вiтмена. А ти, Томе? Том присоромлено махнув рукою. – Правда, – продовжив Берн, – у нього е кiлька досить занудних поем. Але я маю на увазi його творчiсть у цiлому. Вiн грандiозний, як i Толстой! Вони обидвое дивляться на речi ясно i якимось чином (хоча вони дуже рiзнi) вiдстоюють однаковi принципи. – Ти мене збив з пантелику, Берне, – зiзнався Еморi. – Я, звичайно, читав «Анну Каренiну» i «Крейцерову сонату». Але Толстой пише переважно про росiйськi реалii, наскiльки менi вiдомо. – Вiн – видатна особистiсть, що випереджае час на багато сотень рокiв! – вигукнув Берн запально. – Ти коли-небудь бачив його фото – цю кудлату голову старця? Вони прогомонiли до третьоi – вiд бiологii до релiгii, – i коли Еморi, тремтячи вiд холоду, залiз до лiжка, свiдомiсть його була збуджена iдеями i вiдчуттям роздратування, що хтось iнший знайшов стежку, якою вiн сам мiг крокувати. Було очевидно, що Берн Голiдей розвиваеться, як Еморi думав так само щодо себе. Досi вiн впадав у критичний скепсис стосовно всього, що траплялось йому на шляху, дiйшовши висновку, що люди не змiнюються. Вiн читав Шоу i Честертона просто для тренування мiзкiв. А раптом усi його дотеперiшнi ментальнi побудови здались йому зашкарублими i нiкчемними, просто примарним досягненням… І понурим доказом тому слугував випадок минулоi весни, що наповнив його ночi задушливим жахом i вiдiбрав у нього сили молитися. Адже насправдi вiн не був католиком. Але це був единий вiдомий йому хоч якийсь натяк на кодекс. Урочистий, ритуальний, парадоксальний католицизм, чиiм прихильником був Честертон, служниками – причесанi граблями лiтератури Гюiсманс i Бурже, американським спонсором – Ральф Адамс Крам – низькопоклонник соборiв тринадцятого столiття. Для Еморi саме католицизм такого штибу був придатним для вжитку – без абатiв, таiнств i жертв. Вiн не мiг спати, тож повернувся до своеi лампи для читання i дiстав «Крейцерову сонату», уважно вишукуючи зародки Бернового ентузiазму. Бути таким, як Берн, видалось йому бажанiшим, анiж бути просто розумним. Але… Вiн зiтхнув, можливо, це ще один колос на глиняних ногах?… Вiн згадав останнi два роки. Берн тодi здавався йому нервовим першокурсником, вiчно у поспiху, затiнений особистiстю свого брата. Але потiм згадав один епiзод, де Берн, як пiдозрювали, зiграв головну роль. Декана Голiстера застала за сваркою iз водiем таксi велика група студентiв (водiй саме привiз його зi станцii). У процесi суперечки декан заявив, що «вiн i сам може купити таксi». Вiн розплатився i вийшов геть. Але наступного ранку, зайшовши до себе в кабiнет, на мiсцi, де зазвичай стоiть стiл, вiн побачив… таксi iз надписом «Власнiсть декана Голiстера. Куплено i оплачено». Два досвiдченi умiльцi витратили пiвдня, щоб спочатку розiбрати машину на деталi, а тодi зiбрати (що тiльки зайвий раз доводить, яким вигадливим може бути прояв гумору другокурсникiв пiд ефективним керiвництвом). Якось тiеi самоi осенi Берн знову викликав сенсацiю. Така собi Фiллiс Стайлз (любителька бiгати на всi бали вiд коледжу до коледжу) не отримала свого щорiчного запрошення на гру Гарвард – Принстон. Кiлька тижнiв перед тим Джесс Ферренбi запросив ii на якусь менш важливу гру i заручився допомогою Берна (з метою руйнацii його вiдрази до жiнок). – Ти йдеш на гру iз Гарвардом? – мав необачнiсть запитати ii Берн, просто щоб пiдтримати розмову. – Якщо ти мене запросиш, – кокетливо пiдхопила вона. – Авжеж, запрошу, – приречено вiдповiв Берн. Вiн не тямився на лукавостi жiнок i був певен, що такий у неi звичний спосiб жартувати. Ще й години не минуло, як вiн зрозумiв, що втрапив у пастку. Фiллiс вже скрутила його, повiдомивши йому номер поiзда, на якому приiжджае, чим остаточно добила його. Вiн, власне, планував парубкувати весь вечiр i розважатись iз друзями з Гарварда, отож палко зненавидiв Фiллiс. – Ну, нехай начуваеться… – повiдомив вiн юрму гостей, що увiрвалась до його кiмнати з метою веселих кпинiв. – Це буде остання гра, на яку вона збаламутить чиюсь невинну душу. – Але ж, Берне, чому ти ii кликав, якщо вона тобi не сподобалась? – Берне, насправдi ти, мабуть, божеволiеш вiд неi, ось у чому рiч… – Що ти робитимеш, Берне? Що можна вдiяти проти Фiллiс? Але Берн тiльки труснув головою i пробурмотiв щось на зразок: «Вона ще побачить…» Фiллiс весело несла всi своi двадцять п’ять лiт, виринувши iз поiзда. Але на перонi ii зустрiли скептичнi позирки. То були Берн i Фред Слоун, вирядженi, як блазенськi клоуни на унiверситетських плакатах. Вони вдягли ядучого кольору костюми iз здоровенними ватяними пiдплiчниками i штанами-галiфе. На головах у них були хвацько вдягненi унiверситетськi капелюхи iз пришпиленими спереду оранжево-чорними спортивними стрiчками, а з целюлоiдних комiрцiв звисали яскраво-оранжевi краватки. На рукавах у них були чорнi пов’язки з оранжевими «П», а в руках – тростини iз прапором Принстона. Для повного ефекту шкарпетки i нагрудний носовичок були такого ж кольору. На брязкотливому ланцюжку красувався здоровенний злий кiт, розмальований пiд тигра. Добра половина станцii уже витрiщалась на них, застрягши мiж спiвчутливим жахом i несамовитим реготом. А коли Фiллiс, роззявивши рота, наблизилась до них, цi двое схилились у блазенському поклонi i виголосили свое привiтання, голосно додаючи у кiнцi iм’я Фiллiс. Із помпою i гучними вiтаннями ii провели через кампус у супроводi галасливоi ватаги пiд веселий смiх присутнiх (половина з них уявлення не мала, що то був розiграш, вони гадали, що Берн i Фред, два унiверситетських спортсмена, демонструють знайомiй дiвчинi тутешнi традицii). Можна уявити собi почуття Фiллiс, коли ii з парадом провадили бiля трибун Гарварда i Принстона, де сидiли десятки ii колишнiх залицяльникiв. Вона намагалась iти хоч трошки попереду, або трохи позаду, але вони трималися поруч, щоб нi в кого не виникало сумнiвiв, iз ким вона. Та ще й голосно вiтались iз своiми друзями з футбольноi команди, поки вона ще могла розчути, як ii знайомi перешiптуються: – Кепськi справи, це ж треба – Фiллiс чогось поперлась iз цими двома… Отакий був Берн – запально-жартiвливий i водночас грунтовно-серйозний. Із цього корiння пробивалась та енергiя, яку вiн намагався спрямувати на проблеми насущнi… Так минали тижнi, але тi глинянi ноги, якi буцiмто тримали Берна, так i не завалились. Приблизно сотня першокурсникiв i старшокурсникiв вийшла iз своiх клубiв у поривi праведного гнiву, i очiльники клубiв звернули на Берна свою найпiдступнiшу зброю – посмiховище. Кожен, хто знав його, схилявся перед ним, вiн вiдстоював свое щоразу завзятiше. Але не кожен мiг витримати батоги злих язикiв, отож хто був слабший – не витримував. – Тобi не жаль втрачати престиж? – запитався Еморi одного вечора. Вони вже почали навiдувати один одного кiлька разiв на тиждень. – Пусте. Та й що таке, зрештою, престиж? – Дехто каже, що ти – полiтик-оригiнал. Вiн зареготав. – Те саме менi сказав Фред Слоун сьогоднi. Напевно, я таки нарвуся. Якось пiсля обiду вони заглибились у питання, яке давно цiкавило Еморi, – спiввiдношення фiзичних особливостей i природи людини. Берн торкнувся бiологiчноi складовоi i сказав: – Звичайно, здоров’я мае значення – здорова людина мае вдвiчi бiльше шансiв бути доброю. – Я не погоджуюся з тобою, я не вiрю у «жилаве християнство». – А я вiрю. Я гадаю, Христос мав передовсiм велику фiзичну витривалiсть. – Не думаю, – заперечив Еморi. – Вiн занадто виснажливо працював. Я гадаю, що коли вiн сконав, то був понищеною людиною. Та й уславленi святi не були такими вже здорованями. – А я гадаю, що були. – Але, навiть приймаючи таку точку зору, я не думаю, що здоров’я мае щось спiльне iз добротою. Звичайно, для страстотерпця важливо мати фiзичну силу, щоб витримувати усiлякi складнi випробування. Але ота звичка новомодних проповiдникiв, якi, вдаючи мужнiсть, горлопанять, що гiмнастика врятуе свiт… – нi, Берне, це не для мене… – Гаразд, давай облишимо цю тему. Ми так нi до чого не дiйдемо. Окрiм того, я ще сам не сформував для себе думку iз цього питання. Але у дечому я таки впевнений: зовнiшнiсть теж багато важить. – Невже? – жадiбно стрепенувся Еморi. – Безперечно. – Ми з Томом уже склали певнi уявлення, – погодився Еморi. – Ми взяли альбоми за останнi десять рокiв i розглядали фото Ради старшокурсникiв. Я знаю, ти не надто схвальноi думки про цей «високий» орган, але у будь-якому випадку вiн втiлюе певний успiх. Отже, десь приблизно тридцять п’ять вiдсоткiв кожноi групи – блондини iз свiтлою шкiрою, в той час як у Радi старшокурсникiв iх двi третини. Ми переглянули фотографii за останнi кiлька рокiв. Нагадую: один iз п’ятнадцяти блондинiв на старших курсах потрапляе в раду, а з темноволосих – лише один iз п’ятдесяти. – Це схоже на правду, – погодився Берн. – Свiтловолосий – то вищий тип, якщо говорити загалом. Я якось докладав цю теорiю до президентiв Сполучених Штатiв i з’ясував, що половина iз них були свiтловолосими, при тому, що загалом в нашiй расi переважають брюнети. – Пiдсвiдомо усi це визнають, – сказав Еморi. – Ти помiтив, що коли йдеться про блондинiв, то важливе уточнення. Якщо блондинка балакуча, ми називаемо ii просто «лялькою», якщо блондин небагатослiвний, ми вважаемо його тупуватим. Хоча у свiтi повно «мовчазних шатенiв» i «млявих брюнеток», якi не мають анi краплi розуму, але чомусь iх нiхто не звинувачуе в обмеженостi. – А широкий рот i круте пiдборiддя та ще й великий нiс, без сумнiву, е ознакою вищоi породи. – Я не впевнений… – Еморi був за класичнi риси обличчя. – Так i е. Ось я покажу тобi. – Берн витягнув зi столу колекцiю фотографiй бороданiв, кошлатих знаменитостей – Толстой, Вiтмен, Карпентер та iншi. – Хiба вони не чудовi? Еморi ввiчливо намагався вникнути, але не стримався i зайшовся смiхом. – Берне, менi здаеться, то найповторнiше товариство, яке я коли-небудь бачив. Товариство престарiлих, направду! – Та нi, Еморi. Ти поглянь на чоло Емерсона, вдивись уважнiше в очi Толстого… – iз докором сказав вiн. Еморi заперечливо хитнув головою. – Нi. Можеш казати, що вони видатнi, чи ще щось. Але зовнiшньо вони однозначно вiдразливi. Берн без тiнi збентеження любовно провiв долонею по високих чолах i заховав стос фотографiй у стiл. Вечiрнi прогулянки були одним iз його улюблених занять, i якогось вечора вiн намовив Еморi скласти йому компанiю. – Ненавиджу темряву! – вiднiкувався Еморi. – Колись так не було, хiба що коли моя уява домальовувала собi щось. Але зараз – справдi ненавиджу, просто як дурень. – У цьому немае нiякого сенсу, ти ж знаеш! – Можливо. – Ходiмо отуди, – запропонував Берн, – а потiм через лiс, там е декiлька стежок. – Щось мене це не дуже приваблюе… – неохоче зiзнався Еморi, – але гаразд, ходiмо. Вони вирушили бадьорим кроком. Десь на годину iх поглинула жвава суперечка, аж поки вогнi Принстона не перетворились у бiлi плями позаду них. – Будь-яка людина з уявою приречена боятися, – вагомо виголосив Берн. – Я також колись боявся гуляти вночi. Тепер розповiм, чому зараз я можу гуляти будь-де i не боятися. – Давай… – Еморi не терпiлося довiдатися. Вони пiдiйшли впритул до лiсу, Берн почав виразно i впевнено. – Я приходив сюди сам уночi, десь три мiсяцi тому, i завжди зупинявся на тому перехрестi, яке ми зараз проминули. Попереду загрозливо вимальовувався лiс, як тепер, у темрявi, вили собаки, i не було жодних ознак живоi душi. Звичайно, лiс населився для мене усiлякими примарами, як для тебе зараз, правда ж? – Так i е… – зiзнався Еморi. – Отже, я почав аналiзувати. Моя уява продовжувала наповнювати темряву жахiттями, натомiсть я вирiшив наповнити зсередини темрявою свою уяву, щоб вона поглянула iз мого нутра. Уява перетворювала мене то на здичавiлого пса, то на збiглого каторжника, або на примару, аж поки я не побачив самого себе, що йшов дорогою. Вийшло досить вдало – завжди виходить добре, коли повнiстю ставиш себе на чиесь мiсце. Я зрозумiв, що якби я був псом чи каторжником, то не був би загрозою для Берна Голiдея, принаймнi не бiльше, нiж вiн для мене. Потiм я згадав про свiй годинник. Я подумав, може, лiпше повернутись, залишити його, а потiм уже iти випробовувати лiс? Нi, вирiшив, що краще я загублю годинник, анiж вiдступлюся зараз. І я таки зайшов до лiсу – не просто скраю, а занурився в хащi. Я бiльше не боявся, я гуляв довго, аж поки одного вечора не заснув просто в лiсi; тодi я збагнув, що бiльше не боюся темряви. – Господи… – видихнув Еморi. – Я б так не змiг. Я, мабуть, пройшов би стежкою трохи. Але якби фари якогось авта з’явились у темрявi, я б вiдразу заскочив до гущавини. – Ну от, – раптом сказав Берн пiсля хвилинноi паузи. – Половину дороги ми вже пройшли, ходiмо назад. По дорозi вiн заглибився у роздуми про силу волi. – У цьому вся суть, – стверджував вiн. – Це едина межа мiж добром i злом. Я нiколи не зустрiчав пропащих людей iз сильною волею. – А як щодо знаменитих злочинцiв? – Вони всi зазвичай хворi. А якщо нi – то просто безвольнi. Не iснуе такого поняття, як сильний нормальний злочинець. – Берне, тут я з тобою не згоден; а як же надлюдина? – А що з нею? – Вона видаеться менi злою i, попри те, сильною i здоровою. – Я нiколи такого не зустрiчав. Готовий закластися: вiн дурний або божевiльний. – А я зустрiчав таких багато разiв – i вiн анi те, анi iнше. Ось чому менi здаеться, що ти помиляешся. – А я впевнений, що не помиляюся, бо не вiрю в користь ув’язнення, окрiм як для душевнохворих. Із цим судженням Еморi нiяк не мiг погодитися. Йому здавалося, що в iсторii i в життi було багацько сильних злочинцiв – кмiтливих, але часто в полонi власних iлюзiй. Їх можна зустрiти i в полiтицi, i в бiзнесi, серед можновладцiв i серед генералiв. Але Берн так з ним i не погодився. І з цiеi точки iхнi шляхи почали розходитися. Берн усе бiльше й бiльше вiдсторонювався вiд свiту довкола нього. Вiн вiдмовився вiд посади вiце-президента випускного курсу i майже весь час читав i прогулювався. Вiн вiдвiдував додатковi лекцii з фiлософii i бiологii, просиджував на них iз патетично-пильним виглядом, очiкуючи чогось, до чого лектор так нiколи i не доходив. Інколи Еморi помiчав, як вiн соваеться у своему крiслi, як запалюеться його обличчя у передчуттi гостроi дискусii. Часом вiн проходив вулицею, геть вiдсторонений, його навiть почали звинувачувати у снобiзмi, але Еморi знав, що це зовсiм не так. І якось, коли Берн пройшов повз нього, нiчого не помiчаючи, Еморi ледь не задихнувся вiд пiднесеного збудження, адже вiн знав, що думки Берна блукають за тисячi миль звiдси. Берн, здавалося, пiдкоряв вершини, куди нiхто з них нiколи й не ступить. – Кажу тобi, – заявив вiн якось Томовi, – вiн – перший з моiх ровесникiв, чию розумову перевагу я визнаю. – Погане ти вибрав мiсце для подiбних заяв – оточення починае думати, що вiн просто дивак. – Але вiн завжди на голову вищий за них! Ти й сам це вiдчуваеш, коли говориш iз ним, Господи, Томе, ти ж сам колись виступав проти «натовпу». Успiх безперечно е заручником умовностей. Роздратування Тома наростало. – А що вiн намагаеться довести? Зробити iз себе святого? – Нi, вiн просто не такий, як усi. Вiн нiколи не вступить до Фiладельфiйського братства[11 - «Фiладельфiйське братство» – протестантське релiгiйне угруповання в Англii XVII столiття. Органiзоване англiканським священиком Джоном Пордеджем (1607–1681), який був прихильником iдей Якоба Беме, нiмецького фiлософа-пантеiста й мiстика.] чи щось на кшталт. Вiн не вiрить у всю цю гнилизну. Вiн не вiрить, що громадськi басейни чи подiбнi нововведення виправлять вади цього свiту. Бiльше того – вiн п’е тодi, коли йому хочеться. – Однозначно з ним щось не те. – Ти останнiм часом з ним розмовляв? – Нi. – Тодi ти взагалi не в курсi, який вiн зараз. Суперечка закiнчилась нiчим, але Еморi помiтив, наскiльки останнiм часом змiнилось ставлення до Берна у кампусi. – Дивно, – сказав якось Еморi Тому одного вечора, коли вони знайшли бiльш дружнiй тон для цiеi теми. – Тi, хто жорстко засуджуе радикалiзм Берна, дуже схожi на фарисеiв – я маю на увазi, найбiльш освiчених людей у коледжi, – редакторiв газет, як ти i Ферренбi, молодих викладачiв… Такi безграмотнi спортсмени, як Лангедак, думають, що вiн просто дивак, i кажуть: «У дивака Берна – чергова чудернацька iдея в головi» i проходять мимо, а фарисеi – то зовсiм iнша рiч! Вони усiляко висмiюють його. Наступного ранку вiн зустрiв Берна на алеi Мак Кош по дорозi iз громадських читань. – Камо грядеши, царю? – До редакцii газети, зустрiтись iз Ферренбi, – вiн помахав примiрником ранкового «Принстонiвця». – Вiн написав передовицю. – Хочеш здерти з нього шкiру? – Нi, але вiн мене приголомшив. Чи я недооцiнив його, чи вiн раптом перетворився на найгiршого в свiтi радикала. Берн побiг. І тiльки через декiлька днiв Еморi почув суть розмови у видавництвi. Берн зайшов у святая святих, себто в кабiнет редактора, весело тримаючи перед собою газету. – Привiт, Джессе. – Привiт, Савонароло.[12 - Савонарола Джироламо (1452–1498) – флорентiйський поет, монах-домiнiканець, антимодернiст. У 1494 роцi проголосив Христа королем Флоренцii i за пiдтримки Францii заснував Флорентiйську теократичну республiку.] – Якраз прочитав твою передовицю. – Молодчина, не думав, що ти впав так низько. – Джессе, ти приголомшив мене. – Цiкаво, чим? – Ти не боiшся, що вся кафедра накинеться на тебе, якщо будеш i далi писати про релiгiю в такому тонi? – Не зрозумiв… – Як сьогоднi зранку? – Що за чорт… Передовиця мала бути про систему пiдготовки. – Так, але ота цитата… Джесс сiв. – Яка цитата? – Ну ось ця: хто не зi мною – той проти мене. – А що з цiею цитатою? Джесс був спантеличений, але не схвильований. – Ти пишеш ось тут… зараз гляну. – Берн розгорнув газету i прочитав: – «“Хто не зi мною, той проти мене”, – як сказав один джентльмен, чиею единою сумнозвiсною зброею були вульгарнi порiвняння i необдуманi узагальнення…» – І що тут не так? – Ферренбi почав насторожуватися. – Це сказав Олiвер Кромвель, хiба нi? А може, Вашингтон чи якийсь святий? На Бога, я забув… Берн зайшовся смiхом. – Ох, Джессе, любий Джессе… – То хто ж це сказав, щоб тобi… – Гаразд, – сказав Берн, ледве стримуючись. – Святий Матвiй приписуе цi слова… Христу! – Господи! – вигукнув Джесс i повалився прямо на вiдро для смiття. Еморi пише вiрш Тижнi нанизувалися один на один. Еморi час вiд часу навiдувався у Нью-Йорк, сподiваючись знайти щось новеньке, що би, як блискучий льодяник, пiдсолодило його настрiй. Одного разу вiн навiдався до театру на вiдновлену постановку п’еси – назва здалась йому знайомою. Пiднялась завiса, i на сценi з’явилася дiвчина. Вiн майже не дивився на неi, але пiсля перших ii фраз якась слабка струна задзвенiла в його пам’ятi. Де? Коли? Потiм вiн раптом почув, нiби поруч хтось шепоче: «Ой, я така забудькувата, завжди пiдказуйте менi, якщо я роблю щось не так». Розгадка спалахнула приемним вiдблиском спогаду про Ізабель. На зворотi театральноi програмки вiн почав швидко писати: У тишi залу знову бачу я: Завiса пiднялась i раптом оголила Все те, що темiнь забуття покрила: Два роки тому – просто мить буття… Ми смакували той нектар життя, Неначе доля все це дарувала… Бо свiтлi духом ми тодi були… Твоя душа тобi щось вiщувала? Твiй погляд мрiйний, безкiнечно милий… Тебе тодi та п’еса зворушила, Але ми допливли невтiшного фiналу… Я сам-один (i тут сумнi прогнози) Дивлюся п’есу… чийсь невдатний голос Ту сцену зiпсуе, що все ще мала чар; То долi був обом безцiнний дар: Ти плакала, а я втирав тi сльози… І знову сцена. Зрада. (То закон буття?) І хтось вже п’е отруту забуття… Поки спокiйно – Привиди такi нетямущi, – сказав Алек, – вони важкодумнi. Я привида завжди перехитрую. – Себто? – запитався Том. – Залежить – де. Наприклад, спальня. Якщо ти будеш достатньо кмiтливим, вони тебе нiколи не дiстануть у твоiй спальнi. – Ну гаразд, а якщо, скажiмо, у твоiй кiмнатi оселився привид – як ти зайдеш у кiмнату поночi? – зацiкавлено запитався Еморi. – Береш патик, – вiдповiдав Алек iз повчальною iнтонацiею, – приблизно такий, як держак вiд мiтли. Тепер перше, що ти маеш зробити, – це засвiтити свiтло. Для цього ти заплющуеш очi i стрiмголов бiжиш до вимикача. Потiм три-чотири рази розмахуеш патиком з порога. Далi, якщо все чисто, можна заглянути досередини. Завжди, повторюю, завжди спочатку iнтенсивно проходишся патиком, а потiм уже роззираешся. – Я знаю, це старий кельтський ритуал, – ваговито сказав Том. – Так, але вони зазвичай ще й моляться спочатку. У будь-якому випадку цей метод придатний для всiх примiщень i всюди, де е дверi. – І лiжко, – додав Еморi. – Нi, Еморi, нi в якому разi! – перелякано вигукнув Алек. – Цей метод – не для лiжка! Лiжко вимагае зовсiм iншоi тактики. Якщо привид пiд лiжком – вiд нього треба триматись якнайдалi, бо в третинi випадкiв, вiн як правило там. – Тодi… – почав Еморi. Алек зробив жест рукою. – Нiколи не заглядай пiд лiжко! Треба стати посеред кiмнати i ще до того, як вiн оговтаеться, ти з усього розгону застрибуеш на лiжко. Не ходи бiля лiжка, твоя щиколотка – найбiльш вразливе мiсце. А як тiльки заскочив до лiжка – ти в безпецi. Вiн може стирчати там хоч до свiтанку – тобi нiчого не загрожуе. Якщо ще маеш сумнiви – накрийся ковдрою з головою. – Усе це дуже цiкаво, справдi… – Правда? – засяяв вiд гордостi Алек. – Моя власна система! Я – Сер Олiвер Лодж Нового свiту! Еморi знову бездумно насолоджувався життям. До нього повернулося вiдчуття, що вiн рухаеться по чiткiй прямiй; молодiсть забарвила яскравими кольорами давне оперення. Вiн навiть накопичив надлишок енергii, щоб примiряти нову роль. – До чого тут отой твiй «вiдчужений» погляд, Еморi? – запитався якось Алек, спостерiгаючи за нiбито заглибленим у читання Еморi: – Хоч при менi не копiюй мiстика Берна… Еморi поглянув на нього нерозумiюче. – А що таке? – Що таке? – передражнив його Алек. – Хочеш зачитатися до блаженного стану? Вiн вихопив книжку i глузливо поглянув на обкладинку. – Ну i що? – сухо поцiкавився Еморi. – «Життя святоi Терези»! Це ж треба! – Слухай, Алеку… Чому тебе це обходить? – Що саме? – Те, що я вiдсторонений, i взагалi… – Роби як знаеш. Мене це насправдi не обходить. – Тодi не заважай. Якщо менi подобаеться переконувати наiвнякiв, що я генiй, то не псуй менi цю насолоду… – Про тебе вже й так патякають, що ти дивак, – реготнув Алек. – Але якщо ти це навмисне… Алек нарештi зголосився, що в присутностi iнших не буде кпинити над лицедiйством Еморi, але за умови, що наодинцi iнодi поглузуе. Отже, Еморi почав запрошувати найбiльш ексцентричних гостей: аспiрантiв iз шаленими очима, що розводилися мудрагельськими теорiями про Бога чи про уряд, чим дуже потiшали скептичних i презирливих завсiдникiв «Котеджу». Весь у пасмугах сонячного промiння, лютий прямував назустрiч березню. Еморi декiлька разiв iздив на вихiднi до монсеньйора. Якось вiн узяв з собою i Берна, що мало великий успiх: вiн з однаковою гордiстю i насолодою показував iх один одному. Монсеньйор декiлька разiв возив його в гостi до Торнтона Генкока i один чи два рази – до мiсiс Лоуренс (схибленоi на Римi американки, яка одразу йому сподобалась). Потiм одного дня прийшов лист вiд монсеньйора iз цiкавою припискою: «Чи ти знаеш, що твоя троюрiдна сестра, Клара Пейдж, котра живе у Фiладельфii, овдовiла шiсть мiсяцiв тому i дуже бiдуе? Здаеться, ви нiколи не зустрiчалися, але я б хотiв тебе попросити ось що: поiдь провiдай ii. На мою думку, вона дуже цiкава жiнка, до того ж iще досить молода». Еморi зiтхнув, але вирiшив поiхати. Клара Вона була неймовiрна – Клара iз золотавим хвилястим волоссям. Товариство Еморi не зовсiм пiдходило для неi (як, зрештою, i будь-кого з чоловiкiв). Їi чеснота була вище прозаiчних намiрiв шукачок чоловiкiв, як i вище показного жiночого благочестя. Печаль огортала ii легким серпанком. Коли Еморi зустрiв ii, йому здалось, що ii блакитно-сiрi очi випромiнюють радiсть буття (прихована сила i реалii життя сповна проявили себе пiсля тих знегод, з якими iй довелось зiткнутися). Вона зосталась сама на свiтi – з двома маленькими дiтьми, без грошей, але парадокс – iз юрмиськом друзiв. Тiеi зими вiн споглядав, як вечорами ii дiм повниться гостями (а вiн знав, що у неi не було прислуги, окрiм темношкiроi дiвчини, яка доглядала дiтей нагорi). Вiн бачив, як один iз розпусникiв мiста, який постiйно був напiдпитку, iз сумнозвiсною репутацiею (як у себе вдома, так i далеко за його межами), сидiв навпроти неi – схвильований i щирий, обговорюючи варiанти пансiону для дiвчаток. Яким дивовижним був ii розум… Вона могла розвинути захоплюючу, блискучу тему бесiди з найтонших порухiв, якi витали довкола. Думка про те, що жiнка живе у скрутi, спонукала його уяву домальовувати сумнi картини. Коли вiн приiхав у Фiладельфiю, то уявляв собi Арк-стрит провулком халуп. Вiн навiть був злегка розчарований, коли побачив, що це не так. То був старовинний будинок, що колись належав сiм’i ii чоловiка. Лiтня тiтонька заборонила продавати будинок i, залишивши управителю грошi на утримання на кiлька рокiв наперед, подалася кудись аж в Гонолулу. Клара ж залишилась вирiшувати насущнi проблеми, як могла. Але його зустрiла жiнка, зовсiм не схожа на убогу згорьовану бiдачку iз голодним дитям на руках. Вона справила на Еморi враження жiнки, яку нiщо в цьому життi не бентежить. Спокiйна стриманiсть i романтичний гумор, що контрастував з ii врiвноваженiстю, – такий настрiй слугував повсякчас iй прихистком. Вона могла виконувати купу найбуденнiших справ (але була достатньо розумна, щоб не марнувати час банальним плетивом i вишивкою), натомiсть раптом брала книжку i дозволяла своiй уявi лiтати, як хмарцi пiд вiтром. Вона випромiнювала довкола золотаве сяйво – десь iз глибин своеi душi. Як вогонь у темнiй кiмнатi, що грiе вiдчуттям романтики i пiднесеностi, вона виблискувала свiтлотiнями скрiзь, де перебувала. Вона вмiла надiлити свого старого прозаiчного дядька химерним ореолом мислителя, перетворити якогось хлопчину-кур’ера на химерного домовика. Спочатку ця ii риса дратувала Еморi. Вiн вважав, що i без цього достатньо унiкальний. Його скорiше знiчувало, коли вона намагалась вияскравити якiсь риси його особистостi (особливо з-помiж iнших своiх прихильникiв). Почувався вiн при цьому так, нiби ввiчливий, але настирний iмпресарiо примушуе його якось по-новому зiграти роль, що ii вiн давно вже вивчив напам’ять. Клара була чудовою оповiдачкою, про що б вона не розповiдала – про шпильку для капелюшка, про п’яного чоловiка чи про себе… Дехто намагався переповiсти тi iсторii, але звучали вони вже прiсно i буденно. Товариство обдаровувало ii увагою i найщирiшими веселощами, багато хто навiть не уявляв, що можна так смiятись (слiз у Клари залишилось мало, але коли люди слухали ii, iхнi очi од реготу наповнювались слiзьми). Еморi часом залишався трохи посидiти пiсля того, як ii почет розходився. Вони увечерi пили чай iз хлiбом з повидлом або трапезували кленовим сиропом, як вона це називала. – Ти – дивовижна, правда… – спускався iз вершин своеi винятковостi Еморi, спершись об стiл у центрi iдальнi. – Зовсiм нi, – вiдповiла вона, шукаючи серветки в буфетi. – Я буденна i банальна. Я з тих жiнок, яких нiчого не цiкавить, окрiм власних дiтей. – Розкажи комусь iншому… – доскiпливо усмiхнувся Еморi. – Ти – промениста… Вiн запитав ii про едину рiч, яка могла б ii знiтити. То були слова, з якими перший зануда звернувся до Адама: – Розкажи менi про себе. Вiдповiдь була така сама, як, мабуть, i в Адама. – Та нема про що розповiдати… Але якимось чином вона таки розповiла занудi про те, що думае вночi, коли цикади спiвають у пожухлiй травi… Того вечора Клара розповiла Еморi досить детально про себе. Життя ii було клопiтне, вiдколи iй виповнилось шiстнадцять, i ii навчання рiзко обiрвалось за браком дозвiлля. Копаючись у ii бiблiотецi, Еморi натрапив на пошарпану сiру книжку. Із неi випав пожовклий аркуш, який вiн жадiбно прочитав. Це був вiрш, який вона написала ще у школi. Про сiрi монастирськi стiни, про похмурий день, про дiвчину в плащi, що його розвiвае вiтер. Про те, як вона спостерiгае за цим, мрiючи про барвистий свiт. Зазвичай, такi сентименти не цiкавили його. Але цей вiрш був таким прозорим i водночас щирим… Як спалах, в його уявi виник образ Клари. Холодний, сiрий день, блакитнi очi дiвчинки вдивляються пильно, намагаючись розгледiти тi знегоди, якi чигають на неi за садами монастиря. Вiн позаздрив цiй щиростi. Як би вiн хотiв побачити ii отам при стiнi! Говорити iй усiлякi романтичнi нiсенiтницi, щоб вона хилилась до нього, наче билинка пiд вiтром. Вiн раптом вiдчув жахливий порив ревнощiв: до ii минулого, до ii дiтей, до юрмиська гостей, якi стiкалися, щоб усмак напитися iз цiлющого джерела ii доброти i спочити душею, як на захопливiй виставi… – Невже тобi ще нiхто не набридае? – обурено допитувався вiн. – Та нi, десь половина моiх знайомих такi докучливi, – зiтхнула Клара. – Але це непоганий показник. Хiба нi? Вона пiдвелась, щоб пiдшукати якусь цитату на тему нудьги з томика Браунiнга. Тiльки вона могла отак посеред розмови пiдхопитись, щоб знайти потрiбну цитату чи уривок у книжцi (i при тому це чомусь не дратувало його i не переривало дискусiю). Вона робила це з таким глибинним захопленням, а вiн тим часом споглядав ii золотаве волосся, схилене над книжкою ii чоло iз трiшки насупленими бровами у пошуках потрiбного рядка. На початку березня вiн почав iздити до Фiладельфii на вихiднi. Там завжди були гостi, i вона, здавалося, не виявляла бажання залишитися з ним наодинцi. А вiн так хотiв, щоб слово з ii вуст подарувало йому насолоду обожнювання… Вiн вiдчув, що закохався, i думки про шлюб усе бiльше крутились в його головi. Вони навiть готовi були зiрватись з вуст, але вiн все-таки зрозумiв, що те бажання було спонтанним. Якось йому наснилося, що його мрiя здiйснилась, i вiн прокинувся у панiчному страху, бо увi снi вона була дурненькою Кларою iз волоссям солом’яного кольору, нiби все золото пожухло, i всiлякi банальностi бездумно злiтали з ii язика. Але вона була першою, хто так цiкавив його, i одною з небагатьох жiнок, до якоi йому було небайдуже. Їi доброта була ii багатством. Для себе Еморi вирiшив, що бiльшiсть добрих людей примусово розвивають у собi цей дар або спотворюють його до удаваноi привiтностi. Як ото всюдисущi педанти i фарисеi (але Еморi нiколи не причисляв iх до сонму спасенних). Свята Цецилiя Над оксамитом шат ii Волосся мiдь, очей топаз, Троянди слiд на бiлiм тлi, То спалахне, то згасне враз; Густе повiтря, млiсть зiтхань, Мiж ними плине тиха мла, Не знае вiн, де була грань, Коли троянда розцвiла. – Я тобi подобаюся? – Звичайно, – жваво вiдгукнулась Клара. – За що? – Я гадаю, у нас багато спiльного. Тi риси, якi спонтанно у нас проявляються, або тi, що завжди були при нас. – Ти гадаеш, я не уповнi себе проявляю? Клара задумалася. – Знаеш, я не можу судити. У чоловiкiв зазвичай бiльше вiдповiдальностi, а мене завжди опiкали. – Не ухиляйся, будь ласка, Кларо, – перебив Еморi, – розкажи менi про мене самого. – Авжеж, iз задоволенням, – вона всiлася зручнiше. – Це так зворушливо з твого боку… Спочатку вiдповiси на кiлька запитань. Перше – я дуже зарозумiлий? – Нi, хоча марнославства у вас, чоловiкiв, багато. Але це тiльки веселить тих, хто помiчае його надлишок. – Зрозумiло. – У глибинi душi ти смиренний. І ти впадаеш у глибокий вiдчай, коли вiдчуваеш, що тобою знехтували. Насправдi тобi бракуе самоповаги. – Двiчi – i в цiль, Кларо. Як це тобi вдаеться? Ти нiколи не даеш менi хоч слово мовити… – Звичайно, я не поспiшаю судити про людину з ii слiв. Я думаю, справжня причина, чому ти такий невпевнений в собi (хоча ти вперто хочеш переконати усiх приятелiв, що ти генiй), у тому, що ти вигадав собi якiсь мерзеннi вади i намагаешся примиритись з цим. Навiщо ти всiм говориш, що ти – раб коктейлiв? – Так i е – потенцiйно… – І ти твердиш, що ти слабкохарактерний, що в тобi немае сили волi. – Анi краплi! Я – раб своiх емоцiй, уподобань, мого страху перед нудьгою, усiляких бажань… – А рiч не в цiм! – Вона вдарила своiм маленьким кулачком по столу. – Ти раб, безпорадний раб лише однiеi речi – своеi уяви. – Он як? Ти мене дуже зацiкавила. Якщо тобi ще не набридло – продовжуй… – Я помiтила, що коли ти хочеш пропустити коледж, ти мислиш абсолютно конкретно. Ти нiколи не приймаеш рiшення похапцем, аж поки не зважиш всi переваги – «йти» чи «прогуляти». Твоя уява завжди на боцi твоiх бажань – i так тривае, поки ти приймаеш рiшення. Природно, що пiсля того як твоя уява розгулялась, ти вигадуеш тисячi причин, чому слiд залишитися. Отже, коли ти вибрав рiшення, – воно заздалегiдь неправдиве, воно оманливе. – Не згоден, – заперечив Еморi. – Хiба дозволити своiй уявi грати в забавки зi мною, – то не ознака безвольностi? – Мiй любий хлопчику, у цьому твоя найбiльша помилка. Справдi, тут немае нiчого спiльного iз силою волi: у будь-якому разi, це недоречне слово. Тобi просто бракуе розсудливостi у прийняттi рiшень. Одразу, коли вiдчуваеш, що зараз уява заведе тебе в нетрi, дай iй лише краплю такоi можливостi. – А хай йому… – вигукнув Еморi подивовано. – Цього я нiяк не очiкував почути… Клара не зловтiшалася. Вона зразу змiнила тему. Але примусила його задуматись i, здаеться, була почасти права. Вiн почувався, як власник фабрики, який звинуватив клерка в крадiжцi, а потiм виявив, що то його власний син раз на тиждень змiнюе записи в облiковiй книзi. Його бiдолашна ошукана сила волi, над якою глумилися i вiн, i його друзi, стояла перед ним, чиста i невинна, а його розсудливiсть покрокувала до тюрми у супроводi невгамовного чортеняти-уяви, яке весело стрибало i веселилось довкола неi. Клара була единою людиною, чиеi поради вiн попросив, не очiкуючи заздалегiдь вiдповiдi, хiба що в бесiдах iз монсеньйором Дарсi. А як вiн любив з Кларою вештатись по крамницях! Шопiнг iз нею був рiдкiсним епiкурейським задоволенням. У будь-якiй крамницi, де вона проводила закупи, всюди чувся шепiт: – Оно красуня мiсiс Пейдж… Або: – Закладаюся, довго вона сама не пробуде. – Гей, тримай язика при собi, вона твоеi поради не просила… – Та хiба ж вона не красуня? Коли заходить адмiнiстратор, усi замовкають, а вiн iз самовдоволеною усмiшкою вже крутиться коло неi. – Кажуть, вона свiтська панi. – З грошима у неi зараз кепсько, щось таке казали… – Ой, дiвчата! Яка ж вона мила! А Клара сяяла привiтною усмiшкою для всiх. Еморi припускав, що продавцi роблять iй знижки (iнколи вона про це казала, iнколи нi). Вiн бачив, що вдягаеться вона дуже добре, i що вдома в неi все тiльки найкраще, i завжди ii чекав напоготовi щонайменше старший адмiнiстратор. Інколи вони ходили до церкви в недiлю. Вiн iшов бiля неi i милувався крапельками вологи, що осiдали на ii щоках вiд свiжого повiтря. Вона була дуже побожна завжди, i лише Господу вiдомо, у якi висоти злiтала ii душа i якi сили вона звiдтам черпала, поки стояла на колiнах, схиливши золотаве волосся у свiтлi вiтражiв. «Свята Цецилiя…» – не стримався i вигукнув одного разу Еморi, аж на нього всi оглянулись, а священик затнувся посеред проповiдi (Клара i Еморi густо почервонiли). Це сталося в iхню останню недiлю (вiн жалкував, що сам усе зiпсував у той вечiр, але нiчого не мiг вдiяти). Вони йшли крiзь березневi сутiнки – теплi, нiби в червнi, радiсть молодостi наповнила його душу, i вiн вiдчув, що мусить щось сказати. – Менi здаеться, – сказав вiн, i голос його затремтiв, – якби я втратив вiру в тебе, я б втратив вiру в Бога. Вона глянула на нього так подивовано, що вiн мусив якось це уточнити. – Пусте, – тихо сказала вона, – просто менi вже десь п’ятеро чоловiкiв таке казали, i мене це лякае… – Ох, Кларо, а якщо це ваша доля? Вона змовчала. – Я гадаю, для вас любов – це… – почав вiн. Вона блискавично обернулася: – Я нiколи не була закохана. Вони пiшли далi, i вiн повiльно почав усвiдомлювати, що вона йому щойно сказала… Нiколи не була закохана… Вона нагадувала дитя свiтла. Вiн зовсiм втратив зв’язок iз реальнiстю, i едине, чого вiн прагнув – доторкнутись до ii плаття. Так, мабуть, почував себе Йосип перед вiчною святiстю Марii. Раптом вiн почув наче не свiй голос: – А я тебе кохаю… – якщо у менi i е щось хороше… нi, не можу говорити… Кларо, якщо я повернуся через два роки, коли у мене буде певне становище, ти… вийдеш за мене?… – Нi, – вiдповiла вона. – Я бiльше нiколи не вийду замiж. У мене е моi дiти, я хочу зберегти себе для них. Ти менi подобаешся, як усi розумнi чоловiки, хоча ти – бiльше за iнших. Але ти не достатньо добре мене знаеш, щоб зрозумiти, що я нiколи не одружусь iз розумним чоловiком. Вона замовкла. – Еморi! – Що? – Ти ж не любиш мене. І нiколи насправдi не хотiв одружитись зi мною, правда? – То все сутiнки… – знiяковiло сказав вiн. – Я не усвiдомив, що говорю вголос. Але я кохаю тебе, або обожнюю чи поклоняюсь тобi… – Оце так! За п’ять хвилин – увесь набiр емоцiй! Вiн знiтився. – Не роби з мене аж такого банального, Кларо. Ти мене iнколи пригнiчуеш. – Ти зовсiм не такий, аж нiяк. – Вона пильно подивилась на нього, потiм взяла його за руку i широко розплющила очi – крiзь синяву присмерку вiн бачив iхню доброту. – Банально-поверховий – це той, хто все вiдкидае. – Скiльки весни у повiтрi… Яка щира твоя душа… Вона вiдпустила його руку. – З тобою все буде гаразд, i я теж почуваюся пречудово. Дай менi сигарету. Ти нiколи не бачив, як я курю, правда ж? Але я курю – десь раз на мiсяць. І потiм ця дивовижна жiнка i Еморi побiгли до перехрестя, як двое пустотливих дiтей, збуджених блiдо-голубими сутiнками. – Завтра я iду за мiсто, – повiдомила вона, коли врештi захекана зупинилась пiд надiйним свiтлом лiхтаря. – Шкода марнувати такi чудовi днi, я це особливо вiдчуваю в мiстi. – О, Кларо! – сказав Еморi. – Якою б диявольською спокусницею ти могла б бути, якби твоя душа повернула трохи в iнший бiк! – Можливо… – вiдповiла вона. – Але, гадаю, я нiколи не була i не вмiю бути шаленою. Цей маленький спалах – то просто весна… – Ти сама як весна… Вони йшли вулицею. – Нi, ти знову помиляешся. Як може людина iз таким чiпким розумом постiйно так помилятися щодо мене? Я – повна протилежнiсть усьому, що приносить весна. То дивне непорозумiння, що я схожа на давнiй iдеал грецького скульптора. Запевняю тебе: якби не мое обличчя, я б вже давно була тихою монахинею в якомусь монастирi… – Раптом вона побiгла, i вiн почув закiнчення – i… без моiх дорогих дiточок, яких менi завжди треба бачити. Вона була единою жiнкою, при якiй вiн вiдчував, що вiн як чоловiк не може усвiдомити свою перевагу. Часто Еморi зустрiчав жiнок, яких вiн знав ще незамiжнiми. Вiн вдивлявся в них, i йому здавалося, що вiн читав на iхнiх обличчях щось на кшталт: «Якби ж я тiльки могла тебе мати…» (Якою непомiрною може бути чоловiча пиха!) «А вiтер золотий-золотий… – спiвав вiн маленьким калюжам. – Вiтер золотий, золотi ноти зi струн золотих мандолiн, золотi акорди золотих скрипок линуть, тануть… Із плетеного кошика з лози, що його не втримае смертний, юний бог розсипае золото…» Еморi обурений Повiльно i неминуче, iз несподiваним сплеском у кiнцi прийшла вiйна. Поки Еморi розмовляв i мрiяв, вона рвучко накотилась на берег i змила пiсок, на якому грався безжурний Принстон. Тепер кожного вечора в спортивному залi чулися кроки маршу загонiв, стираючи мiтки для баскетболу на пiдлозi. Коли Еморi iздив у Вашингтон, вiн вiдчув порухи кризи в повiтрi, якi змiнилися вiдчуттям огиди дорогою назад у спальному вагонi, бо на сусiднiх мiсцях iхали обшарпанi прибульцi (чи то з Грецii, чи то з Росii, як йому здалося). Вiн думав, наскiльки доступнiшим е патрiотизм для однорiдних нацiй, наскiльки простiше було б воювати, як воювали колонii, чи конфедерати. Тiеi ночi вiн не мiг заснути, слухаючи, як чужинцi регочуть i хроплять, наповнюючи вагон затхлими запахами. У Принстонi всi намагались жартувати одне з одним, а в глибинi душi сподiвались, що принаймнi iхня смерть буде героiчною. Поцiновувачi лiтератури пристрасно читали Руперта Брука; мiсцевих чепурунiв хвилювало, чи дозволять iм одягнути офiцерську унiформу англiйського крою; дехто надсилав у вiйськовi департаменти одчайдушнi прохання про безпечне призначення i тепле мiсце. Потiм, десь через тиждень, Еморi зустрiв Берна i зрозумiв, що сперечатись недоцiльно: Берн уже зробився переконаним пацифiстом. Соцiалiстичнi журнали, захоплення iдеями Толстого i його особистi пошуки лише змiцнили його внутрiшнi переконання боротися за мир як iдеал майбутнього для суспiльства. – Коли нiмцi ввiйшли в Бельгiю, – почав вiн, – i якби мiсцеве населення мирно продовжувало займатися своiми справами, нiмецька армiя була б дезорганiзована за… – Я знаю, – перебив Еморi, – я все це чув! Але не будемо розводити пропаганду. І, можливо, ти й правий, проте – нам ще сотнi рокiв до того, як «непротивлення злу» стане для всiх реальнiстю. – Та, Еморi, послухай… – Берне, ми тiльки посваримося… – Ну, добре, гаразд. – Послухай, Берне, я не прошу тебе задуматися про твоiх рiдних чи друзiв, бо знаю, що порiвняно iз твоiм вiдчуттям обов’язку вони для тебе й гроша не вартi. Але, Берне, звiдки ти знаеш, що всi цi журнали, якi ти читаеш, i всi товариства, i всi тi iдеалiсти, з якими ти спiлкуешся, – що за ними не стоять нiмцi? – За деякими з них, можливо… – Звiдки ти знаеш, що вони всi – не пронiмецькi, а просто ховаються за своiми нiмецько-еврейськими прiзвищами? – Така можливiсть iснуе, – повiльно вимовив той. – Я не знаю, як сильно на мене вплинула вся пропаганда, яку я чув; хоча, звичайно, менi здаеться, що це все – моi найглибшi особистi переконання. Просто це той шлях, який я сам вибрав i який вiдкрився передi мною. Серце Еморi впало. – Ти просто подумай, чого це все варте! Адже нiхто не буде тебе переслiдувати за те, що ти пацифiст, – тебе просто зарахують до лав найгiрших. – Не обов’язково! – перебив вiн. – Щось менi це дуже нагадуе нью-йоркську богему… – Я розумiю, що ти маеш на увазi, отож iще не знаю, чи буду займатись такою агiтацiею. – Ти намiрявся, виступати перед людьми, якi тебе навiть не будуть слухати? І це зi всiма твоiми талантами, Берне? – Знаеш, так, мабуть, мислив першомученик Стефан багато столiть тому. Адже вiн проповiдував, а вони вбили його. Може, помираючи, вiн думав: яке марнування сил… Хоча я завжди припускав, що саме про смерть Стефана згадав Павло по дорозi в Дамаск, i саме це спонукало його нести в свiт слово Христове. – Продовжуй. – Це все… Це – мiй особистий обов’язок. Навiть якщо зараз я просто пiшак, чи просто чиясь жертва. Господи! Еморi, ти ж не думаеш, що менi подобаються нiмцi? – Ну, тут я не можу нiчого сказати – я вичерпав усi логiчнi докази щодо непротивлення, а посеред усього цього лишаеться тiльки величезна примара людства, яке е i яке завжди буде. І ця примара коливаеться мiж пошуками Толстого i логiчною аргументацiею Нiцше… – Еморi раптом осiкся. – Коли ти iдеш? – Наступного тижня. – Тодi ще побачимось. І коли Еморi пiшов, на думку йому раптом спало, що вираз обличчя Берна дуже нагадав обличчя Керрi, коли вони прощалися два роки тому пiд аркою Блера. Еморi було тяжко вiд думки, що вiн нiколи не був спроможний на отаку первинну чеснiсть, як цi двое… – Берн – фанатик, – сказав вiн Томовi, – i вiн неправий. Я схильний думати, що вiн просто мимоволi став пiшаком у руках анархiстiв i проплачених нiмцями ура-патрiотiв. Мене лише одне бентежить: як вiн мiг вiдмовитись вiд усього найважливiшого?… Берн поiхав через тиждень якось непомiтно тихо. Вiн продав усi своi пожитки i зайшов попрощатися. У нього залишився тiльки обшарпаний ровер, яким вiн сподiвався добратися додому в Пенсильванiю. – «Пустельник Петро прощаеться з кардиналом Рiшелье», – виголосив Алек, який розвалився на пiдвiконнi, поки Берн iз Еморi потискали один одному руки. Але Еморi було зовсiм не смiшно. Вiн ще довго дивився, як довгi ноги Берна крутять педалi безглуздого ровера, поки вiн не зник за Александр-Холлом. Вiн знав, що тиждень у нього видасться кепський. Не те щоб вiн змiнив свою думку про вiйну – Нiмеччина нинi уособлювала для нього все наймерзеннiше: матерiалiзм та аморальну деспотичну владу. Просто обличчя Берна запало йому в пам’ять, окрiм того, вже починало нудити вiд усiеi цiеi iстерii довкола… – Який сенс раптом нападати на Гете? – заявив вiн Алеку з Томом. – Для чого читати книжки? Щоб довести, що це вiн розпалив вiйну? Або що цей переоцiнений штурпак Шiллер – просто демон у людськiй подобi? – А ти читав хоч щось з iхнiх творiв? – уiдливо запитав Том. – Нi… – чесно зiзнався Еморi. – Я теж нi! – засмiявся той. – Люди знай репетують, – мiркував собi Алек, – старигань Гете й далi стоiть собi на запиленiй полицi в бiблiотецi, щоб знудити всякого, хто захоче його погортати… Еморi мовчав, i тему змiнили. – А що ти вирiшив, Еморi? – Пiхота чи авiацiя – нiяк не можу вибрати. Зiзнаюсь, я ненавиджу механiку, авiацiя менi, певна рiч, бiльше iмпонуе… – Я згоден з тобою – сказав Том. – Авiацiя виглядае як романтичний образ вiйни, – як колись кавалерiя. Але ж я не вiдрiзню кiнську силу вiд поршневого дишла! Еморi вiдчував, що йому бракуе запалу, i якимось чином це невдоволення собою вилилось у спробу перекласти провину за вiйну на всi попереднi поколiння… на всiх тих, хто вболiвав за Нiмеччину у 1870-му… На всiх затятих матерiалiстiв, всiх фанатiв нiмецькоi науки. Отже, одного разу вiн сидiв на англiйськiй лiтературi й слухав, як цитують «Локслi Гола», i з похмурим презирством засуджував Теннiсона з усiма його iдеалами (вiн вважав його уособленням вiкторiанства). Гей, ви, вiкторiанцi! Чуже вам спiвчуття, Зберуть нащадки вашi врожаi каяття… — нашкрябав Еморi в зошитi. Викладач щось торочив про цiлiснiсть Теннiсона, i п’ятдесят голiв схилились над конспектами. Еморi перегорнув сторiнку i знову почав шкрябати: І вас забили дрижаки, Бо мiстер Дарвiн був правий, Вiд вальсу страшно стало вам, Як Ньюмен п’ятами кивав… Але згадавши, що вальс з’явився набагато ранiше, вiн викреслив рядок. – І назвав «Пiсня часiв порядку»… – звiдкись долинув голос професора. – «Часи порядку», тьху!.. Все розiпхали по валiзах, а вiкторiанцi всiлися згори i блаженно усмiхаються… І Браунiнг у своему iталiйському маетку бадьоро вигукуе: «То все на краще!». Еморi знову нашкрябав щось. У храмi при недiлi хвалу спiвали ви, За подвиги минулi, пiдкоренi свiти. Чому у нього не виходило бiльше двох рядкiв поспiль? Тепер отут потрiбна рима: Китаем дорiкнули, бо вiн вам не додав, Зате тепер наука вам надае всiх прав… Ну, менше з тим… У тебе вдома – чистота, ти справи заладнав, Прожив пiввiку, як святий, i радiсно сконав. – Такими були основнi постулати творчостi Теннiсона… – знову втрутився голос професора. – Гаслом Теннiсона цiлком мiг стати вiрш Свiнберна «Пiсня часiв порядку». Вiн возвеличував порядок над хаосом, над безглуздим марнотратством… Еморi знову перегорнув сторiнку i енергiйно застрочив (що зайняло останнiх двадцять хвилин лекцii). Потiм пiдiйшов до кафедри i поклав вирвану iз зошита сторiнку. – Ось вiрш, присвячений вiкторiанцям, сер, – холодно сказав вiн. Професор iз цiкавiстю взяв аркуш, а Еморi хутко вийшов з аудиторii. На аркушi було: В часи «порядку» пiснi — Єдиний спадок вiд вас, Нi доказiв, анi розгадок, Все в риму запхали для нас, А де вiд темницi ключi? Дзвонiв вiдгук погас, Кiнець нерозгаданих загадок — Бо вже вiдлунюе час… Тут були нашi простори, Небо, яке нас манило. Прихисток наш i достаток, Зброя, але не стрiляти, Старi почуття охололи, Рими сумнi потемнiли, «Пiснi у часи порядку…», Щоб хрипло могли iх горлати… Кiнець багатьох речей Початок квiтня промайнув, як у туманi, – довгi вечори на верандi клубу (грамофон постiйно прокручував «Бiдна Баттерфляй»), i звуки цiеi пiснi стали наче мотивом останнього навчального року. Вiйна, здавалось, майже не торкнулась iх. Так проходили й всi весни минулих рокiв (якщо не зважати на пiсляобiдню стройову пiдготовку), хоча Еморi глибоко вiдчував, що це була остання весна, прощання з колишнiм. – Готуеться великий протест проти «надлюдини»… – сказав Еморi. – Гадаю, так, – погодився Алек. – Вiн абсолютно несумiсний з будь-якою утопiею. Поки вождь iснуе – будуть проблеми, i все зло, яке дрiмае в глибинi натовпу, буде пробуджуватись, якщо вiн заговорить. – Власне тиран – не бiльше нiж обдарована людина, але без будь-яких моральних цiнностей. – Точно. Найгiрше, що це вже вiдбувалось ранiше, i може повторитися знову. Згадай: п’ятдесят рокiв спливло пiсля Ватерлоо – i Наполеон уже такий самий герой для англiйських школярiв, як i Веллiнгтон. Звiдки ми знаемо, що нашi онуки не iдеалiзуватимуть фон Гiнденбурга так само? – І в чiм причина? – Клятий час, та ще iсторики. Якби ж то ми могли розрiзняти зло само по собi – незалежно вiд того, заляпане воно в болото, в непомiрностi чи у величi. – Господи! Хiба ми не розгрiбали завали цього свiту останнi чотири роки? Потiм прийшов останнiй вечiр. Том i Еморi, якi зранку вiд’iжджали у рiзнi тренувальнi табори, прогулювались тiнистими стежками, i iм здавалося, що там i досi мелькають знайомi обличчя. – Ти не помiтив – багато привидiв сьогоднi в тiнi… – Весь кампус ними кишить… Вони зупинилися на мить i дивилися, як сходить мiсяць, що посрiблив черепичнi дахи будинкiв i залив сяйвом крони дерев. – Менi здаеться, – тихо мовив Том, – те, що ми зараз вiдчуваемо, – це почуття всiеi тiеi молодi, чиi голоси лунали всi двiстi рокiв отут, у цих алеях… Останнi звуки пiсень долинули десь вiд арки Блера – уривчастi голоси перед довгим розставанням. – Те, що ми залишаемо тут, – це дещо бiльше, нiж наша група, це вся спадщина молодостi. Ми – ще одне поколiння, яке розривае зв’язок, що нiби пов’язував нас iз усiма попередниками… В цi темно-синi ночi вони крокували тут плiч-о-плiч iз Бурром i Гаррi Лi. – Саме темно-синi, – зголосився Том. – Будь-який iнший колiр зiпсував би iх, зробив буденними. Шпилi на фонi неба як передвiсники свiтання, й синi тiнi на дахах – це велично… – Прощавай, Аароне Бурр! – вигукнув Еморi, звертаючись до порожнього Нассау-Холлу, – ми з тобою спiзнали потаемнi закутки життя. Його голос вiдлунав у тишi. Останне свiтло гасне, а за ним – весна Над виссю неба, сонця й шпилiв; І чути, як бринить на древнiх стiнах бiлих Примарного оркестру зачарована струна. Сплiтають звуки сiть мiж стiн зчужiлих, Луна тече вiд шпилiв до колон: Що сниться цим атлантам посивiлим? Їх вiчний сон у свiй забрав полон, Як втримати ту мить, хоч спогад мiж долонь?… Розтане враз мереживо нiчне, І абрис шпилiв на зiрковiм тлi, І злине в небуття в сумнiй iмлi. Настане ранок, день за ним прийде. Тут, Гераклiде, в полум’i згорiти Приречений твiй спадок, що прорiс з вiкiв, На лонi ночi хочу я уздрiти, Як пiде з попелом з-помiж юначих снiв І велич вся, i всi печалi свiту. Інтерлюдiя Травень 1917 – лютий 1919 Лист, датований сiчнем 1918 року, вiд монсеньйора Дарсi до Еморi, молодшого лейтенанта 171-го пiхотного полку, порт висадки – табiр Мiллз, Лонг-Айленд. «Мiй любий хлопчику! Єдине, що прошу тебе, – писати менi, що ти живий; щодо решти – менi достатньо поринути в свою непокiрну пам’ять, той термометр, який фiксуе тiльки високi температури, i згадати, яким я був у твоему вiцi. Але люди люблять балакати, тому ти i я будемо далi перегукуватися усiлякими нiсенiтницями через усю велику сцену, поки завiса зненацька не впаде на нашi голови. Але ти запалюеш палахкотливий чарiвний лiхтар свого життя, i картинки з нього нагадують моi. Тому менi необхiдно написати тобi принаймнi для того, щоб прокричати про колосальну людську дурiсть… Те, що було, – збiгло, але щось починаеться (так чи iнак, ти вже нiколи не будеш колишнiм Еморi Блейном, якого я знав). Ми вже не зустрiнемось такими, як ранiше, адже твое поколiння стае жорстким, набагато жорсткiшим, анiж мое, зросле у м’якому клiматi дев’яностих. Еморi, недавно я перечитував Есхiла, i в божественнiй iронii «Агамемнона» я знайшов едину вiдповiдь для цих гiрких рокiв, коли весь свiт довкола нас руйнуеться, i найближчi паралелi можна вiднайти в його безнадiйнiй резигнацii. Часом я думаю про наших хлопцiв там, як про римських легiонерiв за сотнi миль вiд iхнього розбещеного Риму, вони стримують навалу орди… набагато загрозливiшоi, нiж iхне зiпсоване мiсто… Ще один слiпий удар по людству отих фурiй, яким ми аплодували багато рокiв тому, над чиiми пам’ятниками трiумфально мекали всю вiкторiанську епоху… І пiсля всього залишаеться тiльки невиправний матерiалiстичний свiт i католицька церква. Я часто думаю: де ти знайдеш свое мiсце в ньому? Єдине, в чому впевнений, – кельтом ти проживеш i кельтом помреш. Тож якщо ти не шукатимеш вiдповiдi у небесах – земля буде незмiнно вiдкидати всi твоi амбiцii. Еморi, я несподiвано усвiдомив, що я – старий. І як у всiх стариганiв, у мене колись були мрii. Я хочу тобi про них розповiсти. Знаеш, менi хотiлось вiрити, що ти – мiй син, що, можливо, коли я був молодий, у якийсь момент несвiдомостi я породив тебе, а коли прийшов до тями – не змiг цього згадати… (Це батькiвський потяг, Еморi, – целiбат – питання складнiше, нiж вiдмова вiд плотського.) Інколи я думаю, що едине пояснення нашоi глибокоi схожостi – це едина спiльна кров сiмейств Дарсi i О’Хара – далекий спiльний предок, О’Донах’ю Стiвен, так, здаеться, його звали… Коли одного з нас поцiляе блискавка – вона вдаряе обидвох: як тiльки ти прибув у порт висадки, я отримав повiдомлення вiдбути до Риму, i я чекаю тiльки вказiвки, коли сiдати на корабель. Можливо, коли ти отримаеш цього листа, я вже буду посеред океану; прийшла й твоя черга. Ти пiшов на вiйну, як i належить джентльменовi, так само як пiшов до школи i в коледж, – бо так належиться робити. А показний героiзм лiпше залишити горланям – у них це значно гучнiше виходить. Пам’ятаеш тi вихiднi минулого березня, коли ти привiз до мене Берна Голiдея з Принстона? Який прекрасний юнак! Тож я був страшенно вражений, коли якось ти написав менi, що вiн назвав мене… молодчиною. Як вiн мiг так помилятися? Молодчина – це слово не можна застосувати нi до тебе, нi до мене. Ми – що завгодно, тiльки не молодцi, ми – неординарнi, розумнi, про нас можна навiть сказати – блискучi. Ми можемо приваблювати душi людей, можемо створювати атмосферу, ми навiть можемо розчинити наше кельтське корiння в якихось хитрощах, ми завжди все робимо по-своему; але молодчина – це не про нас… Я iду до Рима з поважним досье i рекомендацiйними листами з усiх столиць Європи. І галасу, мабуть, буде чимало, коли я туди приiду. Як би менi хотiлося, щоб ти був зi мною! (Якось нескромно звучать цi рядки – не таке мае писати старий священнослужитель юнаковi, який iде на вiйну.) Єдине виправдання – що вiн розмовляе сам iз собою. У нас е дещо в глибинi – те, що знаемо тiльки ти i я. Ми обое маемо глибоку вiру (хоча твоя ще не викристалiзувалася) i велику чеснiсть, яку не може зруйнувати нiяка софiстика, а на додачу наiвна простота, яка не дае нам бути надмiру злостивими. Я написав для тебе плач, який викладаю далi (шкода, що дещо там не таке, як у тебе, але ти матимеш що почитати, поки будеш курити всю нiч). ПЛАЧ ЗА НАЗВАНИМ СИНОМ, ЯКИЙ ІДЕ НА ВІЙНУ ПРОТИ ЧУЖОЗЕМНОГО КОРОЛЯ Ochone[13 - Ochone (ахон) – з шотландськоi гаельськоi мови «och?in», з iрландськоi гаельськоi мови «ochоn». Слово, яке використовуеться для вираження глибокоi скорботи.] Пiшов вiд мене, син душi моеi У цвiтi золотому лiт, як Ангус Ог, Ангус райдужних птахiв І розум його сильний i незламний, Як розум Кухулiна[14 - Кухулiн (iрл. Chulainn, «Кулянiв пес») – герой iрландськоi мiфологii, воiн, який з’являеться в оповiданнях Ольстерського циклу, а також у шотландському та менському фольклорi.] на Мюiртемi. Awirra sthrue[15 - Awirra sthrue – можливий переклад з гаельськоi мови: «Нехай пребуде з тобою Пречиста Дiва».] Хай береже тебе Пречиста Дiва! Чоло його, як молоко корiв королеви Меб, Як у Марii, що схилилась, щоб нагодувати Сина Божого… А щоки червонi, як вишнi на деревi. Aveelia Vrone[16 - Aveelia Vrone – з гаельськоi мови: «Тисяча печалей».] Тисячi жалiв Волосся його – як золота пектораль королiв Тари, Очi його – як сiрi моря Ерiна, Покритi туманом дощового дня. Mavrone go Gudyo[17 - Mavrone go Gudyo – з гаельськоi мови: «Мiй смуток буде завжди з тобою».] Моя печаль назавжди iз ним. Вiн буде в битвах, заповзятих i кривавих, Серед вождiв, що творять великi справи, Життя його пiде вiд нього — І замовкнуть струни мого серця. A Vich Deelish[18 - A Vich Deelish – з гаельськоi мови: «Мiй любий сину».] О, мiй любий сину, Мое серце – це серце мого сина, І мое життя – це життя мого сина. Людина може бути молодою двiчi: Тiльки у своiх синах. Jia du Vaha Alanav[19 - Jia du Vaha Alanav – з гаельськоi мови: «В той день, коли ти народився».] У той день, коли ти народився, Хай Син Божий буде над ним, І пiд ним, i поперед нього, i позаду нього… Хай володар стихiй закрие туманом очi Чужоземного короля, Нехай Цариця Милосердя веде його за руку Через хмари ворогiв, але щоб не бачили вони його… Хай Патрик Гельський i Колумб Церковник, i п’ять тисяч святих Ерiна стануть його щитом, коли вiн кинеться у битву! Och Ochone О скорбота! Еморi, Еморi, чомусь менi здаеться, що один iз нас або й обое – не переживе цiеi вiйни. Я намагався тобi пояснити, наскiльки це мое втiлення в тобi багато значило для мене за цi останнi роки… ми неймовiрно з тобою схожi… хоч дивовижно рiзнi… Прощавай, любий мiй хлопчику, нехай Господь буде з тобою, -     Тейер Дарсi» Нiчна висадка Еморi рухався палубою, поки не знайшов ослiнчик пiд електричною лампою. Вiн обшукав кишенi, знайшов записник та олiвець i почав писати – повiльно i старанно: Сьогоднi в путь… Змело мовчання вулицю – безмовну i пусту, Колона тьмяна, посiрiла, Примари змовкли, вчувши цю ходу, Яка луною пролетiла; Похмурi верфi, кроки на мосту, Вже сплинув день – нас темна нiч зустрiла. Ось ми чекаемо, стих вiтер на причалi, Заполонили берег вщерть видiння… Нам не зiбрати черепкiв печалi… О, чи оплакувати нам цi сновидiння Тих згаяних рокiв! Ти чуеш, хвилi нас зовуть! І розiйшлися хмари перед сонцем дня, У водах вiдблиски цю темiнь розiрвуть, Лиш шелест хвиль об корпус корабля Складае пiсню нам — Сьогоднi в путь… Лист вiд Еморi iз заголовком «Брест, 11 березеня 1919 року». Лейтенантовi Т. П. Д’Інвiлье, табiр Гордон, Джорджiя. «Дорогий Бодлере! Ми зустрiчаемося в Мангеттенi 30-го числа цього мiсяця, i шукаемо затишну квартиру – ти, я i Алек, який заглядае зараз з-за плеча, як я тобi пишу. Я не знаю, чим я буду займатися, але у мене е невиразна мрiя податися в полiтику. Чому в Англii цвiт молодi з Оксфорда i Кембриджа йде в полiтику, а ми в США довiряемо цю справу всiляким неотесам, що вихованi дряблими полiтиканами? Вони зрощенi на полiтичних збiговиськах i влiзли в Конгрес, отi роздутi вiд жиру корумпованi мiшки, позбавленi як iдей, так само й iдеалiв (як часом ми говорили на дебатах). Ще сорок рокiв тому у нас були гiднi люди в полiтицi. Але наступне поколiння виховали, щоб заробляти мiльйони i показати, «з чого ми зробленi». Інколи менi шкода, що я не англiець; тутешне життя здаеться менi таким з бiса безглуздим, дурним i безбарвним. Пiсля смертi бiдноi Беатрiс у мене залишилось трохи грошей. Я можу пробачити матерi майже все, крiм того факту, що у нападi релiгiйного екстазу вона заповiла половину того, що залишилося, на вiтражi i пожертви для духовних семiнарiй. Мiстер Бартон, мiй юрист, пише, що грошi були вкладенi в акцii трамвайних компанiй, але вони зараз збитковi через здорожчання проiзду. Уяви платiжну вiдомiсть на 350 доларiв у мiсяць для людини, яка вмiе читати i писати! Але я в це вiрю, хоча бачив на власнi очi, як колись величезнi статки розтанули мiж спекуляцiями, марнотратством, владою демократiв i податками на доходи, – то все новий я, Мейбеле. У будь-якому випадку кiмната в нас буде дивовижна. Ти можеш знайти роботу в якомусь модному журналi, Алек може пiти в цинкову компанiю (або чим там володiють його родаки), – вiн заглядае через плече i каже, що це латунна компанiя, але яке то мае значення, правда ж? Яка рiзниця, на чому заробляти грошi, – на цинку чи на латунi – корупцiя всюди однакова. Щодо добре тобi вiдомого Еморi – то вiн би писав безсмертнi твори, якби знав, що те, що вiн хоче повiдати, хоч комусь потрiбне. Немае гiршого дарунку потомству, анiж майстерно закрученi банальностi. Чому б тобi не стати католиком? Звичайно, щоб бути хорошим католиком, тобi довелось би облишити тi бурхливi амури, про якi ти менi колись розповiдав. Але ти писав би гарну поезiю, якби долучився до позолочених канделябрiв i монотонних лiтургiй, навiть попри те, що американськi священики бiльше схожi на буржуа (як казала Беатрiс). Тобi треба вiдвiдувати тiльки найкращi церкви (я познайомлю тебе з монсеньйором Дарсi, – вiн просто дивовижний). Смерть Керрi була ударом, i Джессова теж, але вже не настiльки. Чи не знаеш, який химерний закуток цього свiту поглинув Берна? Може, вiн у якiйсь тюрмi пiд чужим iменем? Мушу зiзнатися, що вiйна зробила з мене затятого атеiста, а не правовiрного (що було б бiльш закономiрно). У католицькоi церкви пiдрiзанi крила i доволi сильно останнiм часом, тож роль ii була зовсiм незначна. Та й немае у них бiльше хороших письменникiв (вiд Честертона мене вже нудить). Я знав тiльки одного солдата, який пройшов через широко розрекламовану духовну кризу (як той дядько Дональд Генкi). Та й той до вiйни вже готувався прийняти сан, тож вiн уже був морально готовим. Чесно кажучи, я думаю, то все гниляччя, але для тих, хто залишився вдома, це давало душевну опору, i можливо, змушувало матерiв та батькiв по-справжньому цiнувати своiх дiтей. Ця натхненна кризою мода на релiгiю насправдi нiчого не варта i в кращому разi – швидкоплинна. Я гадаю, на чотирьох солдатiв, якi вiдкрили Париж, лише один вiдкрив для себе Бога. Але ми – ти, я i Алек, – ми заживем! У нас буде лакей-японець, ми будемо перевдягатись до вечерi, пити вино i вести безжурне безстрасне життя, поки не вирiшимо пострiляти з пiстолетiв або скинути бомби на весь бiльшовицький устрiй. Томе, я так хочу, щоб усе це скiнчилося… Я вiдчуваю себе безпорадним i жахливо боюся, що розтовстiю або закохаюся й одомашнюся. Маеток у Лейк-Дженева зараз здаеться в оренду, але коли я зiйду на берег, то поiду додому зустрiтися з мiстером Бартоном, дiзнаюсь про все докладнiше. Пиши менi у «Блекстон», Чикаго. Прощавай!     Самуель Джонсон». Книга друга Виховання особистостi Роздiл 1 Дебютантка Час – лютий. Мiсце – велика вишукана спальня у будинку Коннеджiв на Шiстдесят восьмiй вулицi в Нью-Йорку. Дiвоча кiмната: рожевi стiни i штори, рожеве покривало на кремовому лiжку. Кiмната в рожевих i кремових тонах, единий предмет умеблювання – люксусовий туалетний столик зi шкляною поверхнею i тристулковим дзеркалом. На стiнах – дорогi копii «Стиглих вишень», кiлька симпатичних песикiв Лендсiра i «Король Чорних островiв» Максфiльда Перрiша. На додачу – купа таких предметiв: 1) сiм чи вiсiм порожнiх картонних коробок (з iхнiх пащек висолопились язики паперових серветок); 2) комплект суконь на повсякдень уперемiш iз вечiрнiми варiантами, всi зваленi гамузом на столi, всi безсумнiвно новi; 3) рулон тюлю, який, втративши опору, звився довкола всiх цих предметiв; 4) на двох маленьких стiльцях – колекцiя бiлизни, яку неможливо описати. Комусь би було цiкаво поглянути на рахунок отих пишнот, а хтось би захотiв глянути на принцесу, якiй належить це все… О, погляньте-но! Хтось заходить! Яке розчарування… Це просто покоiвка, вишукуе щось, пiднiмае завали на стiльцi… ще одне нагромадження на трюмо, на полицях шифоньера. Вона витягае на свiт Божий кiлька вишуканих нiчних сорочок i гарну пiжаму, але це ii не вдовольнило – вона виходить. Нерозбiрливе бурмотiння. Це мама Алека, мiсiс Коннедж, поважна, густо нарум’янена, але вкрай виснажена. Губи ii виразно рухаються, поки вона шукае щось. Торпаеться вона не так старанно, як завзято, що трохи компенсуе схематичнiсть пошукiв. Вона спотикаеться об тюль, i ii «чорт!» дуже добре чути. Вона випростуеться з порожнiми руками. Знову розмова за сценою, чути дiвочий голос – якийсь захрипливий, вiн промовляе: «Якi ж недотепи…» Пiсля паузи заходить дiвчина (не та, що iз зiпсованим голосом, – молодший варiант). Цецилiя Коннедж – шiстнадцяти рокiв, гарненька, кмiтлива i повсякчас у доброму гуморi. Вона – у вечiрньому платтi, його простота, вочевидь, iй набридла. Вона пiдходить до стосу, вибирае якийсь рожевий предмет i розглядае його у витягнутiй руцi. Цецилiя. Рожевий? Розалiнда (за сценою). Так! Цецилiя. Отой блискучий? Розалiнда. Ну так. Цецилiя. Знайшла! (Вона дивиться на себе у дзеркало i починае енергiйно танцювати шиммi.) Розалiнда (за сценою). Що ти там робиш? Мiряеш? Цецилiя перестае танцювати i виходить, закинувши предмет на праве плече. З iнших дверей виходить Алек Коннедж. Швидко озираеться довкола i голосно вигукуе: «Мамо!» З-за сусiднiх дверей чути суперечку, що заохочуе його рухатись туди, але хор голосiв вже наближаеться. Алек. Ось ви де всi. Еморi Блейн вже тут. Цецилiя (бурхливо). Забери його вниз! Алек. Та вiн же внизу. Мiсiс Коннедж. То покажи йому його кiмнату. І передай, що менi шкода, що не можу його зараз зустрiти. Алек. Вiн уже багато чув про вас. Добре було б, якби ви поквапилися. Тато йому там за вiйну розповiдае, а хлопцевi вже терпець уриваеться. Вiн у нас темпераментний. (Останнiх слiв було достатньо, щоб виманити Цецилiю в кiмнату.) Цецилiя (вмощуеться на купу бiлизни). Кажеш, темпераментний? Ти й у листах про нього так писав. Алек. Ну, вiн ще й пише всякi штуки. Цецилiя. А на фортепiано грае? Алек. Не думаю. Цецилiя (прискiпливо). А п’е? Алек. Так… вiн не святенник. Цецилiя. А щодо грошей? Алек. Господи, та запитайся у нього сама! Колись було чимало, а тепер у нього сякий-такий дохiд. З’являеться мiсiс Коннедж. Мiсiс Коннедж. Алеку, звичайно, ми радi бачити кожного твого друга… Алек. Ви обов’язково мусите познайомитись iз Еморi. Мiсiс Коннедж. Звичайно, я хочу з ним познайомитися. Але менi здаеться, це так по-хлоп’ячому з твого боку – пiти з такого хорошого будинку, щоб жити з двома приятелями в якiйсь холостяцькiй квартирi. Я сподiваюсь, це не для того, щоб ви могли пити скiльки заманеться? (Пауза.) Сьогоднi я, на жаль, не зможу придiлити йому достатньоi уваги. Цей тиждень – для Розалiнди, розумiеш? Коли у дiвчини перший вихiд у свiт, iй потрiбна загальна увага. Розалiнда (за сценою). Тодi йди сюди, допоможи хоч застебнутися. Мiсiс Коннедж виходить. Алек. Розалiнда зовсiм не змiнилася. Цецилiя (стишуючи голос). Вона жахливо зiпсована. Алек. Сьогоднi вона побачить свiй еквiалент. Цецилiя. Кого? Мiстера Еморi Блейна? (Алек кивае.) Цецилiя. Ти знаеш, Розалiнду ще нiхто не обскакав. Чесно, Алеку, вона просто жахливо поводиться з чоловiками! То глузуе з них, обрубуе розмову, то не приходить на побачення, позiхае iм просто в обличчя – а вони приходять i знов усе це ковтають. Алек. Їм, мабуть, це подобаеться. Цецилiя. Та вони це ненавидять! Вона – як той вампiр! Менi здаеться, вона може й дiвчат примусити робити те, що захоче, тiльки дiвчат вона терпiти не може. Алек. Така вдача – то у нас сiмейне. Цецилiя (покiрно). Схоже, на мене цього вже не вистачило… Алек. Але Розалiнда добре поводиться? Цецилiя. Не зовсiм. Зрештою, як усi: курить iнколи, п’е пунш, часто цiлуеться – зараз кажуть, що то все – вплив вiйни, знаеш… З’являеться мiсiс Коннедж. Мiсiс Коннедж. Розалiнда майже готова, тож я можу пiти вниз i познайомитися з твоiм другом. Алек з матiр’ю виходять. Розалiнда (за сценою). А, мама… Цецилiя. Мама пiшла вниз. З’являеться Розалiнда. Вона одна iз тих дiвчат, яким непотрiбно докладати анi найменшого зусилля, щоб чоловiки в неi закохалися. Правда, в ii тенета рiдко потрапляють два типи чоловiкiв: обмеженi, якi бояться ii розуму, i розумнi, якi бояться ii краси. Решта – ii прерогатива за правом народження. Якщо Розалiнду i могло щось зiпсувати, то на даний момент процес уже був завершений. І справдi, в ii характерi було оце: якщо вона чогось хоче – воно мае бути тут i негайно (або вона замордуе всiх довкола). Проте вона не була зiпсованою в iстинному значеннi цього слова. Їi неудаваний ентузiазм, ii бажання розвиватись i вчитися, ii безкiнечна вiра у невичерпнiсть романтики, ii вiдвага i грунтовна чеснiсть – ось що залишилось незiпсованим. Правда, були такi затяжнi перiоди, коли вона щиро зневажала всю свою сiм’ю. Вона доволi проста, ii фiлософiя – це «carpe diem» для себе, i «laissez-faire» для iнших. Вона полюбляе скандальнi iсторii; часом у неi проскакуе й вульгарна нотка, притаманна вiд природи всiм широким i зграбним натурам. Вона хоче подобатися людям, але якщо вона iм не подобаеться – це ii зовсiм не хвилюе i не примушуе змiнюватися. Коротше, зразковою ii точно не назвеш. Виховання всiх вродливих жiнок базуеться на знаннi чоловiкiв. Розалiнда розчаровувалася то в одному, то в iншому, але непохитно вiрила у чоловiчу стать загалом. Жiнок вона зневажала. Вони уособлювали тi якостi, якi вона зневажала й у собi, – зародки пiдлостi, пиху, боягузтво i дрiбне шахраювання. Якось вона оголосила на всю кiмнату при колежанках ii матерi, що едине виправдання жiночого iснування – це створювати необхiдний хаотичний елемент у свiтi чоловiкiв. Танцювала вона винятково грацiозно, але малювала недбало. А ще мала неабиякий хист висловлюватись, який використовувала тiльки для любовних листiв. Але вся критика розбиваеться об красу Розалiнди. Волосся iз тим прекрасним золотавим вiдтiнком, що його пропонуе все виробництво барвникiв. Вуста, створенi для безкiнечних поцiлункiв, – виразнi, невловно чуттевi, вони хвилюють уяву. Сiрi очi i бездоганна шкiра, на якiй спалахуе i зникае нiжний рум’янець. Постава струнка i спортивна, без найменших ознак негармонiйностi. Було справжньою насолодою дивитися, як вона рухаеться по кiмнатi, як iде вулицею, як замахуеться ключкою для гольфа чи навiть робить «колесо». І остання характеристика: ii жвава i безпосередня вдача, яка уникла отiеi награноi театральностi, що ii Еморi розгледiв у Ізабель. Монсеньйор Дарсi потрапив би у скрутне становище: як назвати ii: персоналiею чи особистiстю? Можливо, вона була неймовiрним дорогоцiнним сплавом, який трапляеться раз на багато рокiв. У вечiр свого дебюту, попри всю ii хитромудру вченiсть, вона нагадувала просто щасливу маленьку дiвчинку. Гувернантка щойно вклала ii зачiску, але вона, втрачаючи терпець, вирiшила, що сама зробить краще. Вона була занадто збуджена, щоб залишатися на одному мiсцi. Тому ми й не побачили ii в цiй захаращенiй кiмнатi. Коли вона заговорить – ви скажете, що ii голос пливкий, як водоспад, на вiдмiну вiд контральто Ізабель, подiбне до звукiв вiолончелi. Розалiнда. Чесно кажучи, у свiтi е тiльки двi одяганки, в яких менi зручно (розчiсуе волосся перед дзеркалом). Нiчна сорочка з панталонами, а друга – купальник. Я просто чарiвна в обидвох. Цецилiя. Ти рада, що виходиш у свiт? Розалiнда. Авжеж, а ти? Цецилiя (iронiчно). Ти рада, що можеш вийти замiж i жити на Лонг-Айлендi iз повним набором для молодят? Чи хочеш, щоб життя було ланцюгом iз флiрту, де кожен чоловiк – нова ланка? Розалiнда. Авжеж, я хочу, щоб так i було! Ти маеш на увазi, що я вже його знайшла? Цецилiя. Ха! Розалiнда. Цецилiе, люба, ти не уявляеш, яке це випробовування для мене! На вулицi я мушу повсякчас триматися беземоцiйно i холодно, щоб чоловiки не чiплялись до мене. Якщо я голосно засмiюся у театрi в першому ряду – комiк потiм увесь вечiр грае тiльки для мене. Якщо у танцi я зроню хустинку чи ненароком кину на когось погляд, чи щось скажу пошепки, – мiй кавалер потiм цiлий тиждень менi дзвонитиме. Цецилiя. Жахлива напруга! Розалiнда. І найгiрше те, що менi подобаються легковажнi чоловiки. Якби я була зовсiм без статкiв, то подалася б на сцену… Цецилiя. Ти й так постiйно граеш. А так тобi ще й платили б… Розалiнда. Інодi, коли я вiдчуваю себе особливо осяйною, менi спадае на думку: навiщо марнувати дане Богом на одного чоловiка? Цецилiя. А менi думаеться, особливо коли ти дуже сердита, – навiщо все це витрушувати на одну сiм’ю? (Встае.) Мабуть, менi таки варто спуститися вниз i познайомитися з мiстером Блейном. Я люблю темпераментних чоловiкiв. Розалiнда. Таких не iснуе. Чоловiки не знають, як бути по-справжньому сердитим чи по-справжньому щасливим. А тi, хто вмiють, – швидко збиваються з колii. Цецилiя. Добре, що у мене немае твоiх клопотiв. Я заручена. Розалiнда (з презирливою посмiшкою). Заручена? Ти? Якби мама почула, що ти оце говориш, то вiдправила б тебе у закриту школу, де тобi й мiсце! Цецилiя. Нiчого ти iй не розкажеш, бо менi теж е що розказати, ти занадто егоiстична! Розалiнда (трохи роздратовано). Бiжи, бiжи, скаржся! З ким це ти заручена? З продавцем морозива? З власником цукернi? Цецилiя. Дешева дотепнiсть. Бувай, сестрице, ще побачимося. Розалiнда. О так, звичайно, ти ж менi так допомагаеш. Цецилiя виходить. Розалiнда закiнчуе вкладати волосся i пiдводиться, щось муркочучи. Стае перед дзеркалом i починае танцювати на м’якому килимi. Вона пильно дивиться собi в очi, а не на ноги, часом усмiхаеться. Дверi раптом гучно вiдчиняються. Заходить Еморi, як завжди дуже спокiйний i вродливий. Завмирае у раптовому сум’яттi. Вiн: Ой, вибачте, я думав… Вона (iз променистою посмiшкою). О, ви – Еморi Блейн, вiрно? Вiн (пильно ii розглядаючи). А ви – Розалiнда? Вона. Я буду називати вас Еморi, гаразд? Заходьте, все добре, мама зараз буде… На жаль. (Зiтхае.) Вiн (оглядаеться довкола). То несподiванка для мене. Вона. Це – нейтральна територiя. Вiн. То оце тут ви… (пауза). Вона: Так, тут усе мое. (Пiдходить до трюмо.) Бачите, ось рум’яна, олiвець для очей. Вiн. Я не думав, що ви така. Вона. А чого ви очiкували? Вiн. Менi здавалось, ви… така… хлоп’якувата, знаете, плавання, гольф… Вона. Все це так, тiльки в неробочi години. Вiн. Неробочi? Вона. Вiд шостоi до другоi – чiтко за графiком. Вiн. Я б хотiв придбати акцii цiеi «корпорацii». Вона. О, це не корпорацiя, це просто «Розалiнда. Товариство з необмеженою вiдповiдальнiстю». П’ятдесят один вiдсоток акцiй, iм’я, нематерiальнi активи, i все решта становить $?25 000 рiчного прибутку. Вiн (несхвально). Прохолодний початок. Вона. Ну, Еморi, вам що до того? Коли я зустрiну чоловiка, який менi не набридне смертельно за два тижнi, можливо, щось змiниться. Вiн. Дивно, у вас такий самий погляд на чоловiкiв, як у мене на жiнок. Вона. Розумiете, я не зовсiм жiнка за складом розуму. Вiн (зацiкавлено). Продовжуйте… Вона. Та нi, ви продовжуйте, це ж ви змусили мене говорити про себе. Це – проти правил. Вiн. Правил? Вона. Моiх власних правил, але ви… О, Еморi, я чула, ви – блискучий юнак! Моя сiм’я багато вiд вас очiкуе. Вiн. Звучить пiдбадьорливо. Вона. Алек каже, це ви навчили його мислити. Це правда? Не думала, що хтось таке зможе. Вiн. О, насправдi я доволi буденний. (Вочевидь, iз розрахунком, що сказане не буде сприйняте за правду.) Вона. Лукавите. Вiн. Я… я – релiгiйна людина, люблю лiтературу, навiть вiршi пишу. Вона. Верлiбром? Чудово! (Декламуе): Дерева зеленi, Пташки спiвають на деревах, Дiвчина випивае отруту, Пташка злетiла, дiвчина помирае… Вiн (смiеться). Нi, не такi! Вона (несподiвано). Ви менi подобаетеся… Вiн. Не треба… Вона. Ви ще й скромний… Вiн. Я вас боюся. Я завжди боюся дiвчину, поки не поцiлую ii. Вона (багатозначно). Мiй любий хлопчику, вiйна закiнчилась. Вiн. Отже, я завжди буду вас боятися. Вона (iз ноткою суму). Мабуть, так. (Обое трохи вагаються.) Вiн (уважно зваживши). Послухайте, я розумiю, що прохання може видатись вам жахливим… Вона (заздалегiдь знаючи продовження). Пiсля п’яти хвилин розмови. Вiн. Поцiлуйте мене. Чи ви боiтеся? Вона. Я нiколи не боюся, але вашi аргументи бiднуватi. Вiн. Розалiндо, я дуже хочу вас поцiлувати. Вона. Я теж. (Вони цiлуються довго i глибоко.) Вiн (переводить подих). Ви вдовольнили свою цiкавiсть? Вона. А ви? Вiн. Нi, вона тiльки розгорiлась. Вона (замрiяно). Я цiлувала десятки чоловiкiв… І здаеться, ще з десяток поцiлую. Вiн (вiдчужено). Думаю, так воно й було… Вона. Майже всiм подобаеться зi мною цiлуватися. Вiн (приходить до тями). О, так! Поцiлуйте мене ще раз, Розалiндо… Вона. Нi, моя цiкавiсть вдовольнилась одним разом. Вiн (збентежено). Це таке правило? Вона. У мене правила пiд кожен конкретний випадок. Вiн. Ми з вами таки схожi. Єдине – що я старший i бiльш досвiдчений. Вона. А скiльки вам рокiв? Вiн. Майже двадцять три. А вам? Вона. Щойно виповнилось дев’ятнадцять. Вiн. Здаеться менi, що ви – продукт якоiсь модноi школи. Вона. Нi, я сирий матерiал. Мене виключили зi Спенса, я забула, за що. Вiн. А як би ви себе описали? Вона. О, я розумна, доволi егоiстична, емоцiйна (коли потрiбно), люблю, коли мною захоплюються. Вiн (зненацька). Я не хочу закохуватися у вас… Вона (пiднiмае брову). А вас нiхто й не просить. Вiн (стримано продовжуе). Але, напевне, таки закохаюся. Менi подобаються вашi вуста. Вона. Тсс! Будь ласка, закохуйтесь. У волосся, очi, плечi, нiжки – але тiльки не у вуста! Усi закохуються саме так… Вiн. Вони дуже гарнi. Вона. Занадто маленькi. Вiн. Зовсiм нi! Може перевiримо? (Вiн знову цiлуе ii з усiею палкiстю.) Вона (зворушена). Скажiть же щось приемне. Вiн (налякано). О Господи! Вона (вiдхиляеться). Тодi не треба, якщо це так важко. Вiн. Хiба треба щось вдавати? Вже? Вона. У нас не такi стандарти часу, як у iнших. Вiн. Вже е iншi люди? Вона. Давайте вдавати. Вiн. Нi, не можу – занадто сентиментально. Вона. А ви не сентиментальний? Вiн. Нi, я – романтик. Сентиментальна людина сподiваеться, що почуття завжди триватимуть, а романтик – без усякоi надii сподiваеться, що так воно й буде. Сентименти – це емоцii. Вона. Отже, ви не сентиментальний? (Примруживши очi.) Ви, мабуть, подобаетеся собi тим зверхнiм ставленням? Вiн. Так… Розалiндо, заради Бога, не сперечайтеся, краще поцiлуйте мене ще раз. Вона (тепер зовсiм прохолодно). Нi, у мене немае бажання вас цiлувати. Вiн (вiдверто розгублений). Ви ж хотiли поцiлувати мене ще хвилину тому? Вона. А тепер не хочу. Вiн. Тодi я краще пiду. Вона. Мабуть, так. (Вiн iде до дверей.) Вона. О! (Вiн обертаеться.) Вона (смiючись). Рахунок сто – нуль на користь хазяiв поля. (Вiн повертаеться назад.) Вона. Дощ, гра вiдмiняеться! (Вiн виходить.) Вона спокiйно пiдходить до дзеркала, бере портсигар i ховае в шухляду. Заходить ii мати iз записником в руках. Мiсiс Коннедж. Ти тут? Я хотiла поговорити з тобою наодинцi перед тим, як ми пiдемо вниз. Розалiнда. Боже! Ти мене лякаеш! Мiсiс Коннедж. Розалiндо, ти знаеш, що ти – дороге задоволення. Розалiнда (покiрно). Авжеж. Мiсiс Коннедж. І ти знаеш, що у твого батька справи йдуть не так, як колись. Розалiнда (кривиться). Ой, будь ласка, давай не будемо про грошi! Мiсiс Коннедж. Без них нiяк не можна. Ми останнiй рiк у цьому домi, якщо нiчого не змiниться. На жаль, Цецилiя не матиме тих переваг, якi були в тебе. Розалiнда (нетерпляче). Тож у чому рiч? Мiсiс Коннедж. Я тебе прошу: дослухайся до кiлькох речей, якi я тут записала. Перше: не зникай кудись iз молодиками. Можливо, iнколи це потрiбно, але сьогоднi я хочу тебе бачити на танцмайданчику, щоб я могла тебе знайти у будь-яку хвилину. Я збираюсь познайомити тебе з кiлькома чоловiками i не хочу вишукувати тебе в закутках оранжереi, коли ти там обмiнюешся з кимось якимись дурницями чи вислуховуеш iх. Розалiнда (саркастично). Так, радше вислуховую. Мiсiс Коннедж. І не марнуй свiй час на увесь цей унiверситетський почет – хлоп’якiв по дев’ятнадцять-двадцять рокiв. Я не проти випускних балiв чи футбольних матчiв, але замiсть того, щоб придивитися до вдалих партiй, ти марнуеш свiй час на посиденьки в дешевих кнайпах з якимись там Томами, Дiками чи Гаррi… Розалiнда (зi своiм власним кодексом, який не менш обгрунтований, нiж у ii матерi). Мамо, тi часи вже минули, зараз не все так, як у вашi дев’яностi. Мiсiс Коннедж (не звертае увагу). Є кiлька достойних людей, з якими я хочу тебе познайомити. Це iз сiмей друзiв твого батька, доволi перспективнi… Розалiнда (кивае iз знанням справи). Десь пiд сорок п’ять? Мiсiс Коннедж (рiзко). А чом би й нi? Розалiнда. Та нi, все гаразд, вони знають життя, i всi вони такi чемнi з цим своiм знудженим поглядом. (Хитае головою.) Але ж вони не люблять танцювати! Мiсiс Коннедж. Я ще не познайомилась iз мiстером Блейном, але не думаю, що вiн тебе зацiкавить. Кажуть, вiн не вдатний до заробляння грошей. Розалiнда. Мамо, я нiколи не думаю про грошi. Мiсiс Коннедж. Бо вони в тебе надовго й не затримуються. Розалiнда (зiтхае). Так, гадаю, колись я вийду за грошовий мiшок, бо менi просто стане нудно. Мiсiс Коннедж (дивиться у записник). Менi прийшла телеграма з Гартворда. Довсон Райдер приiздить. Пристойний молодий чоловiк, купаеться в грошах. Менi здаеться, оскiльки Говард Гiллеспi тобi вже набрид, ти могла б трошки його заохотити. Вiн уже третiй раз за цей мiсяць приiжджае. Розалiнда. Звiдки ти знаеш, що менi набрид Говард Гiллеспi? Мiсiс Коннедж. Бiдолашний хлопчина! Коли приходить – виглядае таким зажуреним… Розалiнда. Це просто одна з романтичних довоенних iнтрижок. Вони всi минущi. Мiсiс Коннедж (продовжуе). У будь-якому випадку, зроби так, щоб ми тобою сьогоднi пишалися. Розалiнда. Хiба я не гарна? Мiсiс Коннедж. Ти й сама це знаеш. Знизу лунае звук настроюваних скрипок i стукiт барабанiв. Мiсiс Коннедж швидко обертаеться до доньки. Мiссiс Коннедж. Ходiмо! Розалiнда. Хвилинку! Мати виходить. Розалiнда пiдходить до дзеркала i задоволено себе розглядае. Вона цiлуе свою руку i торкаеться вiдображення свого рота у дзеркалi. Потiм вимикае свiтло i виходить з кiмнати. Тиша. Декiлька акордiв фортепiано, приглушений стукiт барабанiв, шелест дорогого шовку – увесь коктейль звукiв долинае знизу крiзь прочиненi дверi кiмнати. Групи гостей проходять освiтленим коридором. Смiх унизу подвоюеться i множиться. Потiм хтось заходить, зачиняе дверi i вмикае свiтло. Це Цецилiя. Вона пiдходить до шифоньерки, заглядае до полиць, вагаеться, йде до столу, бере з шухляди портсигар i дiстае сигарету. Запалюе ii, потiм затягуеться i випускае кiльце диму, тодi йде до дзеркала. Цецилiя (удавано зарозумiло). Ох, цi виходи в свiт – такий фарс у нашi днi! До сiмнадцяти рокiв так устигаеш нагулятися, що це бiльше схоже на випускний бал. (Потискае руку уявному поважному аристократовi.) Так, ваша свiтлосте, здаеться моя сестра говорила про вас. Сигарету? Вони дуже якiснi. Називаються… ага, називаються «Корона»! А, ви не курите? Шкода! Король заборонив, напевно. Так, я буду танцювати. (Вона починае танцювати по кiмнатi пiд звуки оркестру внизу, ii руки буцiмто на плечах уявного партнера, сигарета погойдуеться в такт.) Кiлька годин по тому Невелика кiмната на першому поверсi, коло стiни – затишна шкiряна кушетка. Приглушене свiтло двох свiтильникiв обабiч, на стiнi – картина якогось старого майстра десь 1860-х рокiв. Оддалiк долинають звуки фокстроту. Розалiнда сидить на кушетцi, злiва вiд неiх – Говард Гiллеспi – млявий молодик двадцяти чотирьох рокiв. Вiн якийсь пригнiчений, вона – знуджена. Гiллеспi (розгублено). Що ти маеш на увазi – змiнився? Моi почуття до тебе не змiнилися… Розалiнда. Але ти менi здаешся iншим. Гiллеспi. Три тижнi тому ти казала, що я тобi подобаюсь, мовляв, я такий пересичений, такий збайдужiлий – я i зараз такий. Розалiнда. Але не для мене. Менi подобалися твоi карi очi i стрункi ноги. Гiллеспi (безпорадно). Але ж вони й зараз карi i ноги стрункi. Ти просто вередлива спокусниця, от i все. Розалiнда. У спокушаннi я тямлю стiльки ж, скiльки й у клавiрах. Чоловiкiв спантеличуе те, що я абсолютно природна. Я думала, що ти не будеш мене ревнувати. А тепер ти мене переслiдуеш, куди б я не пiшла. Гiллеспi. Я ж люблю тебе. Розалiнда (холодно). Я знаю. Гiллеспi. І ти ось уже два тижнi мене не цiлувала. А я гадав, що як поцiлуеш дiвчину – вона… вона… твоя… Розалiнда. Цi днi минули. Мене потрiбно завойовувати знову i знову, щоразу, коли бачиш. Гiллеспi. Ти це серйозно? Розалiнда. Як завжди. Колись було два типи поцiлункiв: перший – коли дiвчину цiлували i полишали, другий – коли iй освiдчувались. Тепер е третiй: коли чоловiкiв цiлують i кидають. Коли у дев’яностi мiстер Джонс вихвалявся, що поцiлував дiвчину, усiм було зрозумiло, що ii покинуто. Якщо мiстер Джонс iз 1919-го буде вихвалятися тим самим – усiм очевидно, що бiльше вiн не зможе ii цiлувати. З огляду на пристойний тон, будь-яка дiвчина в нашi часи здолае чоловiка. Гiллеспi. Але чому ти граешся з чоловiками? Розалiнда (довiрчо нахиляеться до нього). Заради одного моменту, ще до того, як вiн зацiкавиться. О, е такий момент, перед самим поцiлунком, одне пошепки промовлене слово, – це варте всiх зусиль. Гiллеспi. А потiм? Розалiнда. Потiм спонукаеш його говорити про себе. Дуже скоро вiн уже нi про що не мрiе, як залишитися з тобою наодинцi – вiн ображаеться, вiн не бореться, вiн не хоче гратися – перемога! Заходить Довсон Райдер – двадцять шiсть рокiв, гарний, упевнений в собi, правда, трiшки нуднуватий, але надiйний i нацiлений на успiх. Райдер. Здаеться, цей танець мiй, Розалiндо? Розалiнда. О, Довсоне, ви мене впiзнали! Значить, на менi не забагато гриму? Мiстере Райдер, це – мiстер Гiллеспi. Вони потискають один одному руки, Гiллеспi виходить, явно розчарований. Райдер. Ваша вечiрка мае великий успiх. Розалiнда. Справдi?… Я не помiтила. Я втомилася, ви не проти посидiти тут зi мною хвилинку? Райдер. Проти? Навпаки, я дуже радий! Ви знаете, менi не подобаеться поспiх. Як ото бувае: зустрiтись з дiвчиною вчора, сьогоднi, завтра… Розалiнда. Довсоне! Райдер. Що? Розалiнда. Менi цiкаво, чи ви усвiдомлюете, що кохаете мене? Райдер (вражений). Я? О… ви надзвичайна! Розалiнда. Але ви знаете, я – жахливий варiант. Той, хто зi мною одружиться, буде мати чимало клопотiв. Я погана, дуже погана. Райдер. Я б так не сказав. Розалiнда. О, я саме така, особливо для найближчих людей. (Вона встае.) Ходiмо. Я передумала i хочу танцювати. У матiнки вже там напевне панiка. Виходять. Заходять Алек i Цецилiя. Цецилiя. Як менi пощастило – спiймати рiдного брата мiж танцями! Алек (похмуро). Якщо хочеш – я пiду. Цецилiя. На Бога! З ким я тодi почну наступний танець? (Зiтхае.) Вечiрки якiсь зовсiм невеселi, вiдколи поiхали французькi офiцери. Алек (глибокодумно). Я не хочу, щоб Еморi закохувався в Розалiнду. Цецилiя. Чому? Менi здавалося, що ти саме цього хотiв. Алек. Справдi, але коли трохи вивчив цих дiвчат… не знаю. Я страшенно прив’язаний до Еморi. Вiн чутливий, i я не хочу, щоб його серце було розбите через дiвчину, якiй вiн байдужiсiнький. Цецилiя. Але вiн дуже вродливий… Алек (в задумi). Вона не вийде за нього, хоча дiвчинi й не треба виходити замiж, щоб розбити серце чоловiковi. Цецилiя. Цiкаво, як вона це робить? Я б хотiла знати секрет. Алек. Як? Ти ще зелене мале кошеня. Це щастя, що у тебе кирпатий нiс, а то б комусь не вберегтися. Заходить мiсiс Коннедж. Мiсiс Коннедж. І де ця Розалiнда? Алек (кепкуючи). Авжеж, ти звернулась саме до кого слiд. Нещодавно вона була з нами. Мiсiс Конедж. Батько зiбрав докупи вiсьмох мiльйонерiв, щоб представити iй. Алек. Тепер iм можна марширувати веселим строем по коридору. Мiсiс Коннедж. Я не жартую! Знаючи ii, гадаю, що вона вже могла чкурнути в «Коконат» танцювати свiнг з якимось футболiстом – зi свого ж вечора! Отже, ви – налiво, а я… Алек (iронiчно). Може, краще послати лакея пошукати в погребi? Мiссi Коннедж (заклопотано). Ти гадаеш, вона там? Цецилiя. Та вiн жартуе, мамо! Алек. Мама вже уявила, як вона нацiджуе пиво прямо з бочки разом iз якимось жокеем. Мiсiс Коннедж. Ходiмо, пошукаемо. Вони виходять. Заходить Розалiнда з Гiллеспi. Гiллеспi. Розалiндо, ще раз тебе питаюся: невже ти до мене не маеш анi краплi почуттiв? Несподiвано заходить Еморi. Еморi. Перепрошую – мiй танець. Розалiнда. Мiстере Гiллеспi, це – мiстер Блейн. Гiллеспi. Ми знайомi з мiстером Белйном. Ви з Лейк-Дженева, вiрно? Еморi: Так. Гiллеспi (вiдчайдушно намагаючись знайти спiльну тему). Я там бував. Це на Середньому Заходi, так? Еморi (пiдливаючи масла у вогонь). Приблизно. Завжди волiв вважати себе провiнцiйним м’ясом iз перцем, анiж пiсною юшкою. Гiллеспi. Що?! Еморi. Заради Бога, без образ. Гiллеспi вклоняеться i йде. Розалiнда. Вiн дуже безхитрiсний. Еморi. Я колись обожнював таких «простих» людей. Розалiнда. Невже? Еморi. О, так. Їi звали Ізабель… І я вигадав про неi бiльше, нiж то було насправдi. Розалiнда. І що ж сталося? Еморi. Врештi я переконав ii, що вона розумнiша за мене, – i тодi вона мене покинула. Сказала, що я в’iдливий i непрактичний. Розалiнда. Тобто, що значить – непрактичний? Еморi. Ну, можу водити автiвку, а замiнити шину – не можу. Розалiнда. А якi у вас плани на майбутне? Еморi. Важко сказати… балотуватися в президенти, писати… Розалiнда. Грiнвiч-Вiллiдж?[20 - Гринвiч-Вiллiдж, або просто «Вiллiдж» – квартал на заходi Нижнього Мангеттена (2-й округ). З початку XX столiття Гринвiч-Вiллiдж став притулком для людей богеми та радикальних полiтичних дiячiв.] Еморi. Боронь Боже! Я сказав «писати», а не «пити». Розалiнда. А менi, знаете, подобаються бiзнесмени. Розумнi чоловiки зазвичай такi домашнi. Еморi. Менi здаеться, ми знайомi багато рокiв… Розалiнда. Ой, зараз ви розповiдатимете про пiрамiди! Еморi. Нi, радше щось французьке. Примiром, я – Людовiк XIV, а ви – одна з моiх… гм… (Змiна iнтонацii.) Скажiмо, ми закохуемось одне в одного. Розалiнда. Я б волiла вдавати. Еморi. Хоч би й так, все одно це було б щось надзвичайне. Розалiнда. Чому? Еморi. Бо егоiсти, всупереч усьому, iнодi спроможнi на велике кохання. Розалiнда (пiдставляючи своi вуста). Вдавайте. Вони дуже неквапно цiлуються. Еморi. Я не вмiю говорити красивих фраз. Але ви – прегарна. Розалiнда. Не те… Еморi. Тодi що? Розалiнда (сумно). Нiчого. Я просто хочу почуттiв – справжнiх почуттiв, i нiколи iх не знаходжу. Еморi. А я нiчого в свiтi i не шукаю – i я це ненавиджу. Розалiнда. Так важко знайти чоловiка, котрий задовольнив би твоi естетичнi смаки. Хтось вiдчинив дверi, i звуки вальсу ввiрвалися в кiмнату. Розалiнда встае. Розалiнда. Чуете? Там грають «Поцiлуй мене знову». Вiн дивиться на неi. Еморi. Отже… Розалiнда. Отже? Еморi (смиренно). Я кохаю вас. Розалiнда. Я вас теж – зараз. Вони цiлуються. Еморi. Господи, що я накоiв! Розалiнда. Нiчого. Мовчи. Поцiлуй мене ще раз. Еморi. Я не знаю, як i чому, але я покохав вас iз першого погляду. Розалiнда. Я теж… я… сьогоднi – це сьогоднi. Неквапно заходить ii брат, здригаеться, говорить: «Перепрошую» i виходить. Розалiнда (ii губи ледь ворушаться). Не вiдпускай мене. Менi все одно, хто що бачив. Еморi. Скажи це… Розалiнда. Я люблю тебе – зараз. (Вони розходяться.) Я дуже молода, хвалити Бога, i вродлива, i щаслива, дякувати Богу. (Пауза, а потiм, нiби вона щось узрiла, додае.) Бiдолашний Еморi! (Вiн знову ii цiлуе.) Планида Через два тижнi Еморi й Розалiнда вже глибоко i пристрасно кохали одне одного. Тi критичнi якостi, якi зiпсували iм десятки романiв, змило потужною хвилею емоцiй. – Можливо, цей роман – безумство, – сказала вона своiй схвильованiй матерi, – але вiн не беззмiстовний. Та сама хвиля занесла Еморi в якусь рекламну агенцiю на початку березня, де його кидало мiж неймовiрними спалахами до роботи i божевiльними мрiями про раптове багатство i подорож iз Розалiндою до Італii. Вони постiйно були разом – за обiдом, за вечерею i майже щовечора – затамувавши подих, нiби боячись, що будь-якоi митi чари розвiються, i iх викине з раювання цього трояндового полум’я. Але чари занурили iх у транс, i вони тонули все глибше i глибше. Зайшлася навiть мова про весiлля у червнi – липнi. Усе життя було вписане в рамки iхнього кохання: весь досвiд, всi бажання, всi амбiцii втратили сенс – iхне почуття гумору тихо заснуло в кутку. Їхнi колишнi любовнi переживання здавались наiвно-смiшними. Вдруге в життi Еморi переживав потрясiння, яке пiдштовхувало його зайняти гiдне мiсце з-помiж свого поколiння. Маленька iнтерлюдiя Еморi плiвся проспектом i думав, що нiч завжди неминуче накрие – усю пишноту й отой карнавал густим присмерком тьмяних вулиць… Здавалося, вiн сам закрив книгу примарних спокус i нарештi ступив на тремтливу стежку чуттевостi. Довкола танцювали вогнi, провiсники ночi, повноi загадкових пригод, – а вiн iшов у напiвснi крiзь натовп, i йому здавалося, що от-от iз-за рогу йому кинеться назустрiч Розалiнда… І незабутнi голоси сутiнкiв зiллються з ii обличчям, i мiрiади крокiв, тисячi прелюдiй зiллються з ii кроками; i очi його втонуть в ii очах, i м’якiсть ii погляду сп’янить сильнiше од вина. Навiть у снах його лунали скрипки, як тануть звуки лiта у теплому повiтрi. Окрiм слабкого свiтiння сигарети Тома, у кiмнатi панувала темрява, а вiн сам примостився бiля вiдчиненого вiкна. Дверi зачинилися, Еморi ще хвилину стояв, притулившись до одвiрка спиною. – Привiт, Бенвенуто Блейне. Як там рекламний бiзнес сьогоднi? Еморi розтягнувся на диванi. – Плюю на нього, як завжди! Видиво метушливоi агенцii швидко змiнилося iншим. – Господи! Яка вона прекрасна! Том зiтхнув. – Не можу передати тобi, – продовжив Еморi, – наскiльки вона прекрасна. Я не хочу, щоб ти це знав. Не хочу, щоб хто-небудь знав… Вiд вiкна долинуло спiвчутливе зiтхання. – Вона – життя i надiя, вона – весь мiй свiт! Вiн вiдчув тремтiння сльози на своiх повiках. – Очманiти, – сказав Том. Гiрка радiсть – Давай посидимо, як завжди, – прошепотiла вона. Вiн сiв у великий фотель i розкрив iй своi обiйми. – Я знала, що ти прийдеш сьогоднi… – тихо шепотiла вона, – саме влiтку, коли ти найбiльше потрiбен… милий… коханий… Його губи м’яко торкалися ii обличчя. – Яка ти смачна… – зiтхнув вiн. – Що, любий? – О, ти така солодка-солодка… – Вiн мiцнiше пригорнув ii. – Еморi… – прошепотiла вона. – Коли ти будеш готовий – я вийду за тебе. – Спочатку у нас не буде багато… – Не треба! – вигукнула вона. – Менi болить, коли ти дорiкаеш собi за те, чого не можеш зараз дати. У мене е дещо безцiнне – ти, i цього досить… – Скажи… – Але ти ж знаеш, правда? О, ти все знаеш! – Так, але я хочу почути, як ти це говориш. – Я кохаю тебе, Еморi, всiм серцем. – І завжди будеш? – Усе життя… О, Еморi… – Що? – Я хочу належати тобi! Хочу, щоб твоi рiднi були моiми рiдними. Хочу дiтей вiд тебе. – Але ж у мене немае рiдних… – Не супереч, Еморi. Просто поцiлуй мене. – Я зроблю все, що ти схочеш, – прошепотiв вiн. – Нi, це я зроблю все, що ти хочеш. Ти весь – частина мене, нiби я вся… Вiн заплющив очi. – Я такий щасливий, що менi аж страшно… Уяви, як це жахливо, – а раптом це найвища точка? Вона замислено подивилася на нього. – Краса i любов минають, я знаю… І без печалi – нiяк. Я думаю, будь-яке велике щастя мае присмак гiркоти. Краса – як аромат троянди i смерть троянди… – Краса – це агонiя жертовностi й кiнець агонii… – Еморi, ми – прекраснi, я знаю. Я впевнена: Бог нас любить… – Вiн любить тебе. Ти – його найцiннiший скарб. – Я не Його, я – твоя. Еморi, я належу тобi! Уперше менi досадно за всi попереднi поцiлунки, бо я знаю, що може значити справжнiй поцiлунок… Потiм вони курили, i вiн розповiдав iй про свiй день в офiсi й де вони зможуть жити. Інколи, коли вiн був особливо багатослiвний, вона засинала у нього на руках, але вiн кохав i таку Розалiнду – всi ii одмiни, як нiкого в свiтi не кохав. Невловнi, швидкоплиннi години, якi не втримати в пам’ятi… Водна оказiя Якогось дня Еморi та Говард Гiллеспi випадково зустрiлися в центрi мiста i пiшли разом пообiдати. Еморi почув iсторiю, яка дуже його зацiкавила. Пiсля кiлькох коктейлiв Гiллеспi був у настроi; почав вiн свою розповiдь з того, що, на його думку, Розалiнда дуже ексцентрична. Якось вони потрапили на вечiрку десь у Вестчестерi. Сидячи бiля басейну, хтось згадав, що Аннет Келлерман стрибнула тут з даху староi хисткоi тридцятифутовоi альтанки. Розалiнда негайно зажадала, щоб Говард вилiз iз нею нагору подивитися, як це виглядае. Через хвилину, коли вiн сидiв скраю i гойдав ногами, бiля нього щось промайнуло: Розалiнда, витягнувши руки, стрибнула iдеальною «ластiвкою» в прозору воду. – Звичайно, менi довелося повторити, i я добряче забився. Досить того, що я взагалi наважився! Нiхто бiльше на вечiрцi не змiг. Бiльше того, Розалiндi вистачило нахабства спитатися, чому я згорбив плечi, коли пiрнав. «Так складнiше пiрнати, – сказала вона, – i виглядае не так мужньо». І я питаю себе: що може чоловiк робити поряд з такою дiвчиною? Вiн просто зайвий, ось що я скажу. Гiллеспi нiяк не мiг збагнути, чому Еморi так солодко всмiхався весь обiд. Вiн вирiшив, що той просто один iз отих дуркуватих оптимiстiв… П’ять тижнiв по тому Вони знову в бiблiотецi в будинку Коннеджiв. Розалiнда самотньо сидить на диванi, сумно та невесело дивиться в порожнечу. Вона вiдчутно змiнилася: трохи змарнiла, блиск в ii очах зблякнув, вона виглядае щонайменше на рiк старшою. Заходить ii мати, загорнута в манто. Кидае на Розалiнду неспокiйний погляд. Мiсiс Коннедж. Хто приходить сьогоднi? (Розалiнда наче не чуе або принаймнi не реагуе.) Мiсiс Коннедж. Алек веде мене на цю п’есу Баррi «І ти, Брут» (розумiе, що говорить сама з собою). Розалiндо! Я спитала: хто сьогоднi приходить? Розалiнда (здригаеться). Що?… Еморi… Мiсiс Коннедж (уiдливо). У тебе стiльки шанувальникiв останнiм часом, що я навiть не знаю, котрий iз них. (Розалiнда не вiдповiдае.) Довсон Райдер значно терплячiший, нiж я гадала. Ти навiть жодного вечора йому не видiлила цього тижня. Розалiнда (iз дуже сумним, невластивим iй виразом). О, мамо, будь ласка… Мiсiс Коннедж. Гаразд, я втручатися не буду. Ти вже змарнувала два тижнi на гiпотетичного генiя без копiйки в кишенi, тож давай, не зупиняйся, марнуй свое життя на нього. Я не буду втручатися. Розалiнда (нiби повторюючи нудний урок). Справдi, статкiв у нього небагато… i ти знаеш, що вiн заробляе тридцять доларiв на тиждень у рекламнiй… Мiсiс Коннедж. За це жодноi сукнi не купиш. (Пауза, але Розалiнда не вiдповiдае.) Коли я кажу, щоб ти не робила кроку, про який будеш шкодувати до кiнця життя, то тiльки тому, що щиросердо турбуюсь про твоi iнтереси. Твiй батько не зможе тобi допомогти. Вiн уже немолодий, i справи йдуть кепсько останнiм часом. Ти будеш повнiстю залежати вiд того мрiйника, зрештою, хорошого хлопця, з добропорядноi сiм’i, але мрiйника, нехай i розумного… (Натякае, що ця риса сама по собi – дефективна.) Розалiнда. Заради Бога, мамо… З’являеться покоiвка, повiдомляе, що прийшов мiстер Блейн, вiн заходить одразу. Друзi Еморi вже десять днiв нагадують йому, що вiн виглядае, як «Гнiв Господнiй» – так i е. Власне, вiн не проковтнув анi крихти за останнi тридцять шiсть годин. Еморi. Добрий вечiр, мiсiс Коннедж. Мiсiс Коннедж (без злостi). Добрий вечiр, Еморi. Еморi й Розалiнда перезиркуються. Заходить Алек. Ставлення його весь час було нейтральним. У глибинi душi вiн вiрить, що цей шлюб зробить Еморi посереднiм, а Розалiнду – нещасною, але дуже спiвчувае iм обом. Алек. Привiт, Еморi! Еморi. Привiт, Алеку! Том казав, що зустрiв тебе в театрi. Алек. Так, ми щойно бачились. Як сьогоднi реклама? Написав якийсь вдалий зразок? Еморi. О, все те саме. Отримав надбавку… (Усi дивляться на нього з цiкавiстю.)…два долари на тиждень. (Загальне розчарування.) Мiсiс Коннедж. Ходiмо, Алеку, я чую, – машина вже пiд’iхала. (Доволi прохолодне прощання.) Мiсiс Коннедж i Алек виходять, запала мовчанка. Розалiнда задумливо дивиться в камiн. Еморi пiдходить i обiймае ii. Еморi. Мила моя дiвчинко. Вони цiлуються. Ще одна пауза, потiм вона хапае його руку, вкривае поцiлунками i притискае до грудей. Розалiнда (сумно). Люблю твоi руки понад усе! Я часто iх бачу, коли ти не зi мною… такi зморенi. Я знаю кожну iхню лiнiю. Милi моi руки… Їхнi очi зустрiчаються на мить, вона заходиться глухим риданням. Еморi. Розалiндо! Розалiнда. Якi ми нещаснi! Еморi. Розалiндо! Розалiнда. О, я хочу померти… Еморi. Розалiндо, ще одна така нiч, i я не витримаю. Це тривае вже чотири днi. Пiдбадьор мене трошки, бо я не можу нi працювати, нi iсти, нi спати. (Вiн безпорадно озираеться, намагаючись знайти якiсь не такi заношенi слова.) Ми маемо з чогось почати. Я б хотiв, щоб ми почали разом. (Його сподiвання тонуть в ii мовчаннi.) У чому рiч? (Вiн рiзко встае i починае крокувати кiмнатою.) Це Довсон Райдер, от у чому справа! Вiн впливае на твоi нерви. Ти проводила з ним кожен день цього тижня. Менi розповiдали, що бачили вас разом, а я мушу усмiхатися i кивати, i вдавати, що для мене це взагалi не мае значення! А ти менi нiчого не розповiдаеш. Розалiнда. Еморi, якщо ти не сядеш, я закричу. Еморi (сiдае поруч). О Боже! Розалiнда (нiжно бере його за руку). Ти ж знаеш, що я кохаю тебе, правда? Еморi. Так. Розалiнда. І знаеш, що завжди кохатиму… Еморi. Не кажи так, ти мене лякаеш. Звучить так, нiби ми бiльше не будемо разом. (Вона знову плаче, пiдiймаеться з дивана i йде до фотеля.) Я весь день вiдчував, що все йде на гiрше. Я майже збожеволiв у офiсi, нiчого не мiг писати. Розповiдай усе. Розалiнда. Немае що розповiдати. Я просто вся знервована. Еморi. Розалiндо, ти розглядаеш можливiсть одруження з Довсоном Райдером? Розалiнда (пiсля паузи). Вiн увесь день мене про це просив. Еморi. Мiцнi у нього нерви. Розалiнда (пiсля ще однiеi паузи). Вiн менi подобаеться. Еморi. Не кажи так. Менi боляче. Розалiнда. Не будь дурником. Ти ж знаеш, що ти – единий чоловiк, якого я кохаю, i нiкого вже так не полюблю. Еморi (швидко). Розалiндо, давай одружимось наступного тижня! Розалiнда. Ми не можемо… Еморi. Чому? Розалiнда. Бо не можемо, i квит. Я не зможу бути твоею жiнкою у якомусь страшному барацi. Еморi. Але ж у нас буде двiстi сiмдесят доларiв на мiсяць, я ж казав! Розалiнда. Любий, я навiть зачiску сама не вкладаю. Еморi. Я буду вкладати твое волосся. Розалiнда (мiж смiхом i схлипуванням). Дякую. Еморi. Розалiндо, як ти можеш думати, щоб вийти за когось iншого? Скажи менi! Якщо я чогось не знаю – розкажи, я допоможу тобi з цим впоратися. Розалiнда. Уся справа в нас. Ми – невдахи. Тi риси, за якi я тебе люблю, завжди робитимуть iз тебе лузера. Еморi (похмуро). Продовжуй. Розалiнда. Так, уся справа в Довсонi Райдерi. Вiн такий надiйний, я вiдчуваю, що вiн буде доброю опорою. Еморi. Ти ж не любиш його! Розалiнда. Не люблю, але поважаю, бо вiн хороший чоловiк, сильний… Еморi (неохоче). Авжеж, вiн такий. Розалiнда. Ось один приклад. У вiвторок ми зустрiли злидаря, хлопчика. Довсон всадовив його на колiна й розмовляв iз ним, пообiцяв купити йому костюм iндiанця… А наступного дня вiн про це не забув i купив його… Знаеш, це було так мило, що я мимоволi подумала: який вiн буде добрий до… до… наших дiтей, дбатиме про них, i менi не доведеться хвилюватися. Еморi (у вiдчаi). Розалiндо! Розалiндо! Розалiнда (трошки лукаво). Не дивись на мене так стражденно… Еморi. Тiльки ми можемо завдати такого болю одне одному! Розалiнда (знову починае ридати). Все було так iдеально – ти i я. Нiби мрiя, яку я шукала i нiколи не думала, що знайду. Уперше в життi я вiдчула, що турбуюся про когось, окрiм себе. І менi нестерпно, що все зникне в побляклiм туманi… Еморi. Не зникне, запевняю тебе! Розалiнда. Краще я збережу це як прекрасний спогад, захований у глибинi серця. Еморi. Атож, жiнки це вмiють, а чоловiки – нi. Я завжди буду пам’ятати не те, як було прекрасно, поки все тривало, а гiркоту, безконечну гiркоту… Розалiнда. Не треба… Еморi. Нiколи бiльше не бачити тебе, не цiлувати тебе… Браму зачинено, на дверях – замок. І ти не наважуешся бути моею дружиною… Розалiнда. Нi-нi, я вибираю найважчий шлях! Вiн потребуе мужностi. Одружитися з тобою будо б помилкою – а я не звикла помилятися… Господи, якщо ти не перестанеш ходити туди-сюди, я закричу! У вiдчаi вона знову падае на диван. Еморi. Пiдiйди i поцiлуй мене… Розалiнда. Нi. Еморi. Ти не хочеш мене поцiлувати? Розалiнда. Сьогоднi я хочу, щоб ти любив мене спокiйно i виважено. Еморi. Це початок кiнця. Розалiнда (у поривi осяяння). Еморi, ти молодий. Я теж молода. Люди нам зараз пробачають наше позерство i марнославство, i те, що ми поводимось iз людьми, як iз челяддю, i нам це сходить з рук. Але у тебе попереду ще багато всiляких ударiв… Еморi. І ти боiшся прийняти iх зi мною… Розалiнда. Нi, рiч не в цьому. Я десь читала вiрш… здаеться, Елли Вiллер[21 - Елла Вiлер Вiлкокс (1850–1919) – американська поетеса.] Вiлкокс, ти будеш смiятися, але послухай: У тому й мудрiсть – кохай i живи, Приймай вiд долi люб’язнi дари, Не став запитань, не примножуй благань, Пести волосся, пий трунок зiтхань, Дай пристрастi хвилi себе полонити, Є час володiти i час вiдпустити. Еморi. Але ми – не володiли… Розалiнда. Еморi, я – твоя, ти знаеш! За останнiй мiсяць були хвилини, коли я могла бути цiлком твоя, якби ти захотiв. Але я не можу вийти за тебе i зруйнувати нашi життя. Еморi. Але ж ми мусимо використати наш шанс на щастя! Розалiнда. Довсон каже – я навчусь кохати його… Еморi сидить, закривши обличчя долонями. Життя неначе раптом витекло з нього. Розалiнда. Любимй мiй! Коханий! Я не можу з тобою i не можу без тебе. Еморi. Розалiндо, ми висотуемо одне одного. Ми цього тижня дуже напруженi… Його голос звучить якось захрипло, по-старечому. Вона пiдходить до нього, бере його обличчя в долонi i цiлуе. Розалiнда. Я не можу, Еморi. Я не зможу жити без квiтiв i дерев, закрита в маленькiй кiмнатчинi, чекаючи на тебе. А ти зненавидиш мене в цiй тiснявi. Я б тодi мусила зненавидiти себе. (Знову ii заслiпили нестримнi сльози.) Еморi. Розалiндо… Розалiнда. О, любий, iди… менi так важко! Я не витримаю! Еморi (його обличчя осунулось, голос напружений). Ти розумiеш, що ти кажеш? Це значить – назавжди? Вони страждають, але кожен – по-своему. Розалiнда. Хiба ти не зрозумiеш… Еморi. Напевне не зможу, якщо ти кажеш, що любиш мене. Тобi важко буде пережити зi мною першi два роки. Розалiнда. Я була б не тiею Розалiндою, яку ти кохаеш. Еморi (майже iстерично). Я не можу тебе вiддати! Просто не можу! Ти мусиш бути моею! Розалiнда (iз ноткою жорсткостi в голосi). Ти – як хлоп’як зараз… Еморi (дико). Менi байдуже! Ти псуеш нашi життя! Розалiнда. Я чиню мудро – це едино правильне рiшення. Еморi. Отже, ти збираешся одружитися з Довсоном Райдером? Розалiнда. О, не питай мене… Ти знаеш, я зрiла в деяких питаннях, а в iнших – як маленька дiвчинка. Я люблю сонце, красивi речi, люблю, коли весело, а вiдповiдальнiсть мене жахае.Я не хочу думати про каструлi, кухню i мiтлу. Я хочу думати, чи моi ноги гладенькi i засмаглi, коли я поiду влiтку на море. Еморi. Але ж ти кохаеш мене… Розалiнда. Саме тому все мае закiнчитися. Пливти за течiею – тяжко. Ми не можемо бiльше витримати такi сцени. Вона знiмае перстень з пальця i передае йому. Їi очi знову заступають сльози. Еморi (цiлуе ii в мокру щоку). Не треба! Залиш собi, будь ласка… не розбивай менi серце… Вона м’яко вкладае перстень в його руку. Розалiнда (судомно). Краще йди… Еморi. Прощавай… Вона ще раз дивиться на нього iз безконечним жалем i сумом. Розалiнда. Не забувай мене, Еморi… Еморi. Прощавай… Вiн iде до дверей, намацуе клямку, вона бачить, як вiн зiщулився i вийшов. Вона робить декiлька крокiв до дивана, потiм падае на нього обличчям в подушки. Розалiнда. Господи! Я хочу померти… За хвилину вона встае, iз заплющеними очима навпомацки йде до дверей. Потiм обертаеться i кидае погляд на кiмнату. Ось тут вони сидiли i мрiяли, ось таця, на яку вона так часто клала сiрники для нього… Ось завiса, яку вони якось опустили одного довгого недiльного вечора. У неi мокрi очi, вона стоiть i згадуе, а потiм скрикуе вголос: «О Еморi, що ж я з тобою зробила!» І в тому нестерпному смутку, який з часом мине, Розалiнда вiдчувае, нiби втратила щось (правда, не знае, що саме, i не знае, як). Роздiл 2 Експерименти над зцiленням Бар «Нiкербокер» – добряче залюднений. Згори на товкотнечу дивиться веселий i яскравий «Старий король Койль»[22 - Старий Король Койль (також Коель, або Койл) – iм’я одного або декiлькох iсторичних постатей в iсторii кельтськоi Британii, вiдомий фольклорний персонаж.] пензля Максфiльда Перiша. Еморi зупинився при входi i подивився на свiй годинник (йому було украй потрiбно зафiксувати годину – щось у його головi любило каталогiзувати i класифiкувати й потребувало послiдовностi). Колись йому принесе своерiдне задоволення думка, що «це закiнчилося рiвно двадцять хвилин по восьмiй у четвер, 10 червня 1919 року». Розрахунок включав шлях вiд ii дому (цей шлях пiзнiше повнiстю зiтреться з його пам’ятi). Вiн перебував у якомусь химерному станi: два днi хвилювань i нервiв, без iжi, безсоннi ночi, кульмiнацiя емоцiйноi кризи i несподiване рiшення Розалiнди – цей пiк напруги занурив його свiдомiсть у тупу кому. Поки вiн намацував оливки на столi з безкоштовними закусками, до нього пiдiйшов чоловiк i заговорив (оливки аж випали з його тремтячих пальцiв). – Та ж Еморi! Хтось знайомий iз Принстона – але iменi вiн не пам’ятав. – Здоров, старий… – почув вiн власний голос. – Я – Джим Вiлсон, ти, мабуть, забув? – Авжеж, Джим… Я пам’ятаю… – Йдеш на зустрiч? – Звичайно! – вiдповiв вiн i тут же збагнув, що нi на яку зустрiч уже не йде. – Був за морем? Еморi кивнув iз вiдсутнiм поглядом. Вiдступаючи, щоб дати комусь дорогу, вiн зачепив тарiлку з оливками, i вона розбилась об пiдлогу. – От халепа… – пробурмотiв вiн. – Вип’емо? Вiлсон дипломатично поплескав його по спинi. – Може, вже досить, старий?… Еморi нiмо витрiщився на нього, аж поки Вiлсону стало незручно вiд цього прискiпливого поляду. – Кажеш, досить? – врештi вимовив Еморi. – Та у мене й краплi в ротi не було сьогоднi. Вiлсон подивився на нього недовiрливо. – То ти вип’еш чи нi? – рiзко смикнув його за рукав Еморi. Вони протиснулися до бару. – Житне вiскi… – А менi – «Бронкс». Вiлсон випив чарку, Еморi – кiлька. Вони вирiшили сiсти за столик. О десятiй Вiлсона замiнив Карлiнг iз випуску 15-го року. Голова Еморi добряче паморочилася, блаженне вмиротворення хвиля за хвилею вкривало його душевнi рани, вiн без упину говорив про вiйну. – М…м…арнота розумових здiбностей, – розводився вiн iз совиною мудрiстю. – Два р…р…оки життя в iнтелектуальному вакуумi. Хто був iдеалiстом – став тварюкою, – вiн зловiсно погрозив кулаком старому королю Койлу, – я мав би б…б…ути пруссаком у всьому, особливо з ж…жiнками. Я був чесним з ними в коледжi, тепер менi наплю…вати. – І вiн висловив усю свою безпринципнiсть у широкому жестi, прирiкаючи пляшку зельтерськоi до вiрного краху на пiдлозi, але це його не зупинило. – Шукай в…в…тiху сьогоднi, завтра прийде смерть. Така тепер моя фiлософiя. Карлiнг позiхнув, але Еморi вже не мiг зупинитися: – Я колись д…дивувався, як людей задовольняе к…компромiс, п’ятдесят на п’ятдесят. Тепер я не д…дивуюсь, зовсiм нi… – Вiн так наполегливо намагався втовкмачити Карлiнгу, що його вже нiчого не дивуе, що втратив думку i завершив усе гучною заявою на весь бар, що вiн – «тварюка». – Що ти святкуеш, Еморi? Еморi нахилився до нього. – Св…святкую ф…ф…iаско всього свого життя. Один великий вибух. Нiчого не м…можу тобi розказати… Вiн почув, як Карлiнг звертаеться до бармена: – Дай йому бромо-зельтерську! Еморi з обуренням захитав головою. – Такого не п…п’ю! – Але послухай, Еморi, тобi буде погано. Ти блiдий, як мрець. Еморi замислився. Вiн намагався поглянути на себе в дзеркало, але навiть примружуючи одне око, змiг роздивитись тiльки ряд пляшок перед ним. – Менi т…треба якоiсь iжi. Давай вiзьмемо якийсь с…с…са-лат. Вiн спробував недбало натягнути свiй плащ, але коли вiдiйшов вiд стiйки бару, не втримався i завалився на стiлець. – Ходiмо в «Шенлi», – запрпонував Карлiнг, пiдставляючи йому лiкоть. З його допомогою Еморi так-сяк примусив своi ноги слухатися, i вони перетнули Сорок другу вулицю. У «Шенлi» все було, як у туманi. Вiн усвiдомлював, що розмовляе дуже голосно i, як йому здавалося, дуже чiтко i виразно (думки його були про те, як добре було б розчавити все своiм каблуком). Вiн проковтнув три сендвiчi, поглинаючи iх, нiби вони були плитками шоколаду. Потiм Розалiнда почала знову зринати з пам’ятi, i вiн зловив себе на думцi, що знову i знову його губи шепочуть ii iм’я. Потiм вiн задрiмав i тiльки крiзь паволоку бачив, як довкруг iхнього столу збираються мовчазнi постатi чоловiкiв у чорному – напевно, офiцiанти. …Вiн був у якiйсь кiмнатi, i Карлiнг щось говорив про вузол на шнурках. – Об…лиш, – вдалось йому вимовити крiзь сон. – Я с…сплю так. Ще про алкоголь Вiн прокинувся, його очi лiниво озирнулись довкола, вочевидь, то була кiмната з ванною в хорошому готелi. У головi дзвенiло, i картинка за картинкою складались перед ним, а потiм розпливались i танули. Окрiм бажання смiятися, не було жодноi свiдомоi реакцii. Вiн дотягнувся до телефону бiля лiжка. – Алло, який це готель? «Нiкербокер»? Гаразд, пришлiть менi два вiскi. Якусь хвилину вiн лежав i лiниво думав: принесуть йому пляшку чи двi маленькi склянки? Потiм iз зусиллям пiднявся з лiжка i поплiвся у ванну. Коли вийшов, неквапно витираючись рушником, то побачив хлопчину-офiцiанта iз напоями. Йому раптом захотiлось пожартувати над ним. Потiм вирiшив, що це буде несолiдно, тож вiн махнув йому йти геть. Коли першi ковтки алкоголю потрапили до шлунку i зiгрiли його, розрiзненi малюнки повiльно почали намотуватися у котушку iз кiноплiвкою. Знову вiн побачив Розалiнду, як вона скрутилась на подушках, як плакала, вiдчув ii сльози на своiх щоках. У вухах бринiли ii слова: «Не забудь мене, Еморi… не забудь мене…» – Чорт! – вiн здригнувся, закашлявся i повалився на лiжко, зсудомлений горем. За хвилину вiн розплющив очi й витрiщився на стелю. – Бiсiв iдiот! – вигукнув вiн з огидою, потiм глибоко зiтхнув i потягнувся до пляшки. Пiсля ще однiеi склянки вiн дав волю рясним сльозам. Вiн навмисне викликав у пам’ятi спогади зникалоi весни, сортував емоцii, якi могли б спровокувати ще сильнiшу реакцiю на тугу. – Ми були такi щасливi… – драматично iнтонував вiн, – такi щасливi… – Вiн знову дав волю почуттям, опустився на колiна бiля лiжка i занурив обличчя в подушку. – Моя дiвчинко… моя кохана… о… Вiн щосили стиснув зуби, i сльози рiкою ринули з очей. – О моя рiдна, моя крихiтко, ти все, що у мене було, все, чого я хотiв!.. О моя дiвчинко, повернись, повернись! Ти потрiбна менi… так потрiбна… якi ми нещаснi… скiльки болю ми завдали одне одному… Їi заберуть вiд мене… Я не зможу бачити ii, не зможу бути ii другом… Так мусить бути… І потiм знову: – Якi ж ми були щасливi, якi щасливi… Вiн звiвся на ноги i впав на лiжко в нестямi. А коли повнiстю виснажив себе, то спроквола почав згадувати, який вiн був п’яний вчора ввечерi, i голова його знову пiшла обертом. Вiн встав i знову поплентався до рятiвноi пляшки… Пiсля обiду вiн наштовхнувся на компанiю у барi «Балтимор», i каламуть почалася знову. Потiм вiн тьмяно пригадував, як розбалакував про французьку поезiю iз британським офiцером, якого йому вiдрекомендували як «капiтана Корна, пiхота ii величностi», як вiн намагався декламувати «Мiсячне сяйво» за обiдом; потiм вiн спав у великому м’якому крiслi майже до п’ятоi години, поки його не знайшла i не розбудила чергова компанiя десь о п’ятiй. Затим почався алкогольний акомпанемент iз кiлькох варiацiй аж до вечора. У «Тайсонi» вони взяли квитки на виставу iз чотирма антрактами для випивки – це була п’еса на два монотоннi голоси з каламутними i похмурими сценами i дивними свiтловими ефектами, за якими важко було спостерiгати, бо його очi себе дивно поводили. Потiм вiн собi подумав, що то, мабуть, була «Глумлива вечеря».[23 - «Глумлива вечеря», або «Вечеря блазнiв», е iсторичною п’есою iталiйського письменника Сема Бенеллi, вперше поставлена на сценi у 1909 р. У нiй зображено жорстоке й запекле протистояння у Флоренцii часiв Лоренцо Прекрасного.] Потiм був «Кокосовий гай», де Еморi знову заснув на маленькому балконi… Потiм у «Шенлi» i «Йонкерс» вiн майже почав логiчно мислити й, ретельно контролюючи кiлькiсть зужитих коктейлiв, сповнився ясностi розуму i красномовства. Вiн з’ясував, що iхня компанiя складаеться з п’яти чоловiкiв, двох iз них вiн вiддалено знав. Вiн доброчесно наполягав на оплатi своеi частини витрат i голосно переконував розраховуватись тут i зараз, чим дуже потiшив сусiднi столики… Хтось згадав, що за сусiднiм столиком сидить вiдома зiрка кабаре. Еморi пiдвiвся, пiдiйшов до неi i галантно вiдрекомендувався… Затим послiдувала сварка, спочатку з ii ескортом, а потiм iз метрдотелем… Поведiнка Еморi при тому була бундючною i показово люб’язною… Але йому пiсля переконливих аргументiв довелося таки здатися i дозволити провести себе знов до столу. – Вирiшив здiйснити самогубство! – раптом оголосив вiн. – Коли? Наступного року? – Негайно. Наступного ранку. Знiму номер у «Коммодорi», ляжу у гарячу ванну i перерiжу вени. – Оце вже нiкуди не годиться! – Тобi треба ще вiскi, старий! – Поговоримо про це завтра… Але Еморi годi було вiднадити (принаймнi вiд суперечки). – Ви коли-небудь себе так почували? – запитався вiн довiрчо. – Ще б пак! – Часто? – То мiй хронiчний стан… Це викликало дискусiю. Якийсь чоловiк сказав, що вiн одного разу був такий пригнiчений, що серйозно обдумував цей варiант. Інший погодився, що жити немае заради чого. «Капiтан Корн», який знову якимось чином до них приеднався, сказав, що, на його думку, так себе почувають хворi невдахи. Еморi висунув пропозицiю: замовити усiм по коктейлю «Бронкс», насипати туди товченого скла i випити до дна. На його полегшу, нiхто не пiдтримав цю iдею, тож, випивши свiй коктейль, вiн зiперся пiдборiддям на долоню, а лiктем на стiл… Так вiн себе запевнив, що то найбiльш зручна i найменш помiтна поза для сну, пiсля чого застиг у глибокому ступорi… Прокинувся вiн вiд того, що якась жiнка вхопилася за нього – гарненька, з розпатланим каштановим волоссям i темно-синiми очима. – Вiдвези мене додому! – вигукнула вона. – Привiт… – Еморi заклiпав очима. – Ти менi подобаешся, – нiжно муркотiла вона. – Ти менi теж. Вiн помiтив на задньому планi галасливого чоловiка, а хтось iз його компанii сварився з ним. – Ото тип, з яким я прийшла. Виявився цiлковитим дурнем, – зiзналась синьоока. – Ненавиджу його! Я хочу пiти додому з тобою. – Ти п’яна? – запитався Еморi, намагаючись удавати розважливiсть. Вона знiчено кивнула. – Тодi йди додому з ним, – ваговито сказав Еморi, – бо вiн тебе привiв. У тiй хвилинi збуджений чоловiк на задньому тлi вирвався з рук, якi його утримували, i наблизився до них. – Слухай! – погрозливо насунувся вiн. – Я привiв цю дiвчину, а ти тут нi до чого! Еморi холодно дивився на нього, тим часом дiвчина ближче присунулася до нього. – Ану геть вiд дiвчини! – заволав чоловiк. Еморi намагався прибрати загрозливого виду. – Іди до бiса! – нарештi скерував його Еморi i звернув свою увагу на дiвчину. – Любов з першого погляду… – пояснив вiн. – Я теж люблю тебе… – зiтхнула вона i присунулася ще ближче. Очi у неi i справдi були гарнi. Хтось нахилився i прошепотiв Еморi на вухо: – Це Маргарет Даймонд. Вона п’яна i прийшла з отим хлопцем, краще вiдпусти ii. – Тож нехай тодi нею i займаеться! – дико заволав Еморi. – Я ж не захисник прав жiнок! – Вiдпусти ii! – Та вона сама на мене почепилася, чорт забирай! То нехай висить! Натовп бiля столика згустився. Якусь хвилину здавалося, що бiйки не уникнути. Але догiдливий офiцiант розiгнув долоню Маргарет Даймонд, i вона вiдпустила Еморi, тодi влiпила офiцiанту жорсткого ляпаса i повисла на своему розлюченому зневаженому кавалерi. – Господи! – закричав Еморi. – Ходiмо! Зараз уже й таксi не зловимо! Офiцiанте, рахунок! – Пiшли, Еморi. Не вдався твiй роман. Еморi зареготав. – Ти навiть не уявляеш, що ти потрапив в точку! Навiть не уявляеш… У цьому й вся проблема… Еморi й трудовi буднi Через два днi вiн постукав у дверi голови рекламноi агенцii «Баском i Барлоу». – Заходьте! Еморi похитуючись зайшов. – Доброго ранку, мiстере Барлоу. Мiстер Барлоу начепив окуляри (його вираз обличчя говорив, що варто помовчати i послухати). – Отже, мiстере Блейн, ми вже вас декiлька днiв не бачили… – Так, – сказав Еморi, – я звiльняюсь. – Он як? Це вже… – Менi тут не подобаеться. – Дуже шкода. Менi здавалося, нашi вiдносини були доволi…е…прийнятними. Ви справляли враження старанного працiвника… хоча й зi схильностями до дивацтв, але… – Я просто втомився вiд цього, – нетерпляче перебив його Еморi. – Окрiм того, менi зовсiм байдуже, чи мука «Хербелл» краща вiд iнших. Насправдi я навiть ii нiколи не пробував. І менi набридло розповiдати людям про це… О, зiзнаюсь, я пив… На обличчi мiстера Барлоу застиг незрозумiлий вираз. – Ви прохали про це мiсце… Еморi зробив заперечний жест. – І менi до огидного мало платили. Тридцять п’ять доларiв на тиждень – менше, нiж якомусь столяру. – Ви ж тiльки почали працювати. А до того нiде не працювали, – холодно зауважив мiстер Барлоу. – Моя освiта коштувала приблизно десять тисяч доларiв i це все для того, щоб я мiг писати усiлякий непотрiб для вас? У будь-якому разi, торкаючись вислуги рокiв, у вас деякi стенографiстки п’ять рокiв отримують по п’ятнадцять доларiв. – Я не буду з вами сперечатися, сер, – пiдводячись, сказав мiстер Барлоу. – Я – тим бiльше. Просто зайшов сказати, що я звiльняюся. Якусь мить вони стояли й холодно дивились один на одного, а потiм Еморi розвернувся i вийшов. Тимчасове затишшя Через чотири днi вiн нарештi повернувся до своеi квартири. Том писав рецензiю для «Новоi демократii», де вiн тепер працював. Хвилину вони мовчки дивились один на одного – І? – Що? – Господи, Еморi, звiдки у тебе синець пiд оком? Еморi засмiявся. – То дрiбницi, нiчого страшного… Вiн зняв пальто i показав плече. – Поглянь-но сюди! Том свиснув. – Де це тебе так? Еморi знову реготнув. – О, довго розказувати де. Мене побили. Це факт. – Вiн поволi стягував сорочку. – Так мало статися – ранiше чи пiзнiше, але я б нiзащо цього не оминув. – Хто ж то був? – Ну, кiлька офiцiантiв, двiйко морякiв, декiлька випадкових перехожих… Знаеш, дивне вiдчуття… Треба хоч раз бути побитим – просто заради досвiду. Коли ти падаеш, тебе намагаються ще й добити, а потiм копають тебе… Том запалив сигарету. – Я весь день шукав тебе скрiзь, Еморi. Але ти, менi здавалося, завжди трошки випереджав мене. Ти, напевно, був iз якоюсь компанiею? Еморi завалився в крiсло i попросив закурити. – Ти зараз тверезий? – прискiпливо запитався Том. – Доволi тверезий. А що? – Добре. Алек виiхав. Його сiм’я постiйно йому надокучала, щоб вiн жив iз ними, i от… Болiсний спазм здавив Еморi. – Кепсько. – Так, дуже. Ми маемо знайти ще когось, якщо плануемо залишатися тут. Оренда зростае. – Звичайно. Знайди когось – вирiшуй сам, Томе. Еморi зайшов у свою кiмнату. Перше, що кинулося йому в очi, – фотографiя Розалiнди. Вiн хотiв поставити ii в рамку, зараз вона стояла, прихилена до дзеркала, на його туалетному столику. Вiн незворушно глянув на неi. Порiвняно iз живими спогадами про неi, цей портрет здавався йому дивовижно нереальним. Вiн зайшов у вiтальню. – Маеш якусь коробку? – Нi… – здивувався Том. – Звiдки у мене коробка? Ага, здаеться, щось мае бути у кiмнатi Алека… Еморi врештi знайшов те, що шукав, i, повертаючись до свого столика, вiдкрив полицю, заповнену листами, записками, частиною ланцюжка, двома маленькими носовичками i деякими свiтлинами. Поки вiн ретельно складав це все в коробку, йому згадався уривок з книжки, де головний герой, зберiгаючи кiлька рокiв шматок мила своеi коханоi, врештi-решт помив ним руки. Вiн засмiявся i почав наспiвувати «Пiсля того, як ти пiшла»… тодi рiзко схаменувся… Мотузка двiчi рвалася, але врештi йому вдалося зв’язати ii. Вiн запхав коробку на дно валiзи, гучно ляснувши кришкою. Потiм повернувся у вiтальню. – Ідеш кудись? – У голосi Тома вiдчувався вiдтiнок тривоги. – Ага. – Куди? – Навiть не знаю, старий. – Може, разом повечеряемо? – Вибач. Я вже домовився iз С’юкi Бреттом. – Он як? – Ага. Бувай. Еморi випив коктейль навпроти; потiм пiшов у напрямку Вашингтон-сквер, там сiв в автобус. Вийшов на Сорок третiй вулицi i зайшов у бар «Балтимор». – Привiт, Еморi! Що будеш? – Агов, офiцiанте! Температура нормальна Пришестя «сухого закону» раптово поклало кiнець спробам Еморi втопити свою журбу, i коли одного ранку вiн прокинувся i зрозумiв, що його походеньки по барах закiнчились, то не вiдчув анi докорiв сумлiння за останнi три тижнi, анi жалю, що iхне повторення неможливе. Вiн вибрав найжорстокiший, хоча й доволi легкодухий метод застереження себе вiд ударiв пам’ятi (хоча вiн i не порекомендував би такий спосiб нiкому, але той зробив свою справу – перший приступ болю минув). Не зрозумiйте неправильно – Еморi кохав Розалiнду, як нiколи, мабуть, бiльше не покохае жодну живу iстоту. Вона забрала перший спалах його молодостi, витягнула iз його незвiданих глибин нiжнiсть, яка навiть здивувала його самого, лагiднiсть i безкорисливiсть, якi вiн нiколи нiкому не дарував. У нього були любовнi пригоди, але вже iншого гатунку – коли вiн знову повертався до звичного для себе стану, i дiвчина була лише дзеркалом його власних настроiв. Розалiнда здобула дещо бiльше, нiж пристрасне захоплення; в ньому жила глибока, незнищенна любов до неi. Але iхнi стосунки наприкiнцi були сповненi такоi драматичноi напруги, що завершилась химерним нiчним жахiттям його тритижневого загулу, тож вiн був емоцiйно виснаженим. Тi люди й оточення, що iх вiн пам’ятав як спокiйнi або витончено-штучнi, здавалися йому прихистком. Вiн написав жорстку iсторiю, яка описувала похорон його батька, i вiдправив у журнал (натомiсть отримав чек на шiстдесят доларiв i прохання написати ще щось у такому ж дусi). Це потiшило його марнославство, але не надихнуло на подальшi зусилля. Вiн багато читав. Був збентежений i пригнiчений «Портретом художника в молодостi»; у ньому пробудили iнтерес «Джоан i Пiтер» та «Незгасний вогонь» – iз подивом для себе, через критика на iм’я Менкен вiн вiдкрив низку американських романiв: «Вандовер i Брут», «Прокляття Терона Вера», «Дженнi Герхардт». Маккензi, Честертон, Голсуорсi, Беннет, iз проникливих генiiв, що побували в бувальцях, вони перетворились на звичайних сучасникiв. Тiльки вiдсторонена яснiсть Шоу та блискуча послiдовнiсть i енергiйне прагнення Велса пiдiбрати ключ романтичноi симетрii до невловного замка iстини заполоняли його увагу. Вiн хотiв зустрiтися з монсеньйором Дарсi, якому написав пiсля свого повернення, але вiд того не було жодних новин; окрiм цього, вiн знав, що вiзит до монсеньйора потягне за собою iсторiю про Розалiнду (вiд думки про це його охоплював жах). У своiх пошуках врiвноважених людей вiн згадав про мiсiс Лоуренс – дуже розумну, достойну панi, благочестиву i велику шанувальницю монсеньйора. Вiн якось телефонував iй. Ой, так, вона прекрасно його пам’ятае; нi, монсеньйора не було в мiстi, здаеться, вiн у Бостонi – обiцяв зайти пiсля повернення. Може, Еморi пообiдае з нею? Вiн приiхав. – Я вирiшив не гаяти часу, мiсiс Лоуренс, – сказав вiн невизначено. – Знаеш, монсеньйор був тут минулого тижня, – сказала панi Лоуренс. – Вiн дуже хотiв побачити тебе, але твоя адреса залишилась дома. – Вiн напевне думае, що я вдарився в бiльшовизм… – Ой, у нього зараз складний перiод… – Чому? – Через Ірландську республiку. Вiн вважае, що iм бракуе гiдностi. – Он як? – Вiн був у Бостонi, коли приiжджав президент Ірландii. І був дуже засмучений, адже коли вони iхали автомобiлем, то весь приймальний комiтет постiйно намагався його обiйняти. – Я його розумiю… – Що тебе найбiльше вразило, коли ти був у армii? Ти дуже подорослiшав. – О, це через iншу, куди болючiшу битву… – вiдповiв вiн, усмiхаючись мимохiть. – Але армiя… як би це сказати… ну, я з’ясував, що смiливiсть, власне, багато в чому залежить вiд того, в якiй фiзичнiй формi чоловiк. Також я довiдався, що я не бiльше, але й не менш смiливий, нiж будь-хто, – ранiше це мене хвилювало. – А ще? – Усвiдомлення того, що людина може все витримати, якщо призвичаiться. Потiшив також той факт, що я здав на вiдмiнно екзамен з психологii. Мiсiс Лоуренс засмiялась. Для Еморi то було великим задоволенням – сидiти в цьому тихому домi на Рiверсайд-драйв, далеко вiд шумливого Нью-Йорка i людського гамору у тiсному просторi вулиць. Мiсiс Лоуренс вiддалено нагадувала йому Беатрiс – не темпераментом, а вишуканою грацiйнiстю та гiднiстю. Будинок, його умеблювання, пригощання вечерею – все рiзко контрастувало з тим, що вiн бачив у найбагатших будинках Лонг-Айленда (де слуги були такими настирливими, що iх доводилось просто вiдганяти) чи навiть у консервативних закладах «Юнiон-клубу». Вiн дивувався, звiдки ця атмосфера доладностi i стриманостi, ця витонченiсть, яка, здавалось, прийшла зi Старого Свiту. Чи то у мiсiс Лоуренс давався взнаки корiнь роду ii предкiв iз Новоi Англii, чи роки, проведенi в Італii та Іспанii… Пiсля кiлькох келихiв сотерну за обiдом у нього розв’язався язик, i вiн розговорився, як йому здалося, з колишнiм шармом, – про релiгiю й лiтературу й про загрозливий феномен нового соцiального устрою. Мiсiс Луоренс вочевидь була ним задоволена, ii зацiкавили його мiркування; вiн хотiв, щоб люди любили його за розум – через деякий час це могло стати приемним прихистком. – Знаеш, монсеньйор Дарсi досi думае, що ти його перевтiлення, i твоя вiра зрештою проявиться. – Можливо… – погодився вiн. – Нинi, правда, я бiльше язичник. Просто у моему вiцi юнаковi здаеться, що релiгiя не мае анi найменшого стосунку до життя. Вийшовши з ii дому, вiн iшов по Рiверсайд-драйв iз вiдчуттям вдоволення. Було цiкаво знову повернутись до обговорення таких тем, як молодий поет Стiвен Вiнсент Бене чи Ірландська республiка. Правда, за останнiй мiсяць вiн добряче натомився вiд iрландського питання, вiд отих залежаних дискутувань Едварда Карсона i суддi Кохалана (а був же час, коли вiн грунтував свою фiлософiю довкола свого кельтського корiння). Раптом вiн усвiдомив, що в життi залишилось ще багато всього, якщо тiльки навернення до колишнiх iнтересiв не вiдриватиме його вiд самого життя. Сум'яття – Я tres[24 - Дуже (франц.).] старий i tres знуджений, Томе, – сказав якось Еморi, розтягуючись на канапi бiля вiкна. В лежачому станi вiн завжди вiдчував себе бiльш природно. – Ти був набагато цiкавiшим до того, як почав писати, – зауважив той. – Тепер ти тримаеш при собi будь-яку iдею, яку можна було б надрукувати. Існування знов повернулось до безцiльноi нормальностi. Вони вирiшили, що коли будуть економити, то зможуть дозволити собi квартиру, до якоi Том прив’язався, як старий кiт-домосiд. Йому належали старi англiйськi мисливськi гравюри на стiнах, великий гобелен, декадентський релiкт, який не знiмали з поваги до унiверситетських часiв, i купа осиротiлих пiдсвiчникiв. А ще – рiзьблене крiсло в стилi Людовiка XV, на якому нiхто не мiг сидiти довше однiеi хвилини – через судоми в спинi. Том стверджував, що це тому, що сидiти доводилось на колiнах у привида мадам Монтеспан. У будь-якому разi меблi Тома багато в чому аргументували iхне рiшення залишитися. Виходили вони дуже рiдко – iнколи подивитися випадкову п’есу або повечеряти в «Рiц» чи в Принстонському клубi. Заборона алкоголю завдала колишнiм збiговиськам непоправноi рани; не можна було бiльше заскочити в бар «Балтимор» о дванадцятiй чи о п’ятiй i знайти там спорiдненi душi. Окрiм того, i Том i Еморi переросли той вiк, коли iм кортiло потанцювати з дiвчатками з Середнього Заходу чи з Нью-Джерсi десь у Клубi-де-Вiнт (або як його називали «Клуб-де-вiн») чи в рожевiй залi готелю «Плаза». Окрiм того, це потребувало кiлькох коктейлiв, «щоб опуститися до розумового рiвня оцих жiнок», як сказав Еморi одного разу, чим нажахав якусь поважну матрону. Еморi отримав вiд мiстера Бартона декiлька тривожних листiв: маеток у Лейк-Дженева був завеликий, щоб його безпроблемно здавати в оренду; орендноi платнi цього року заледве вистачить, щоб оплатити податки i провести необхiдний ремонт; розпорядник натякнув, що вся власнiсть зараз бiльше схожа на слона в руках Еморi. Так чи iнакше, Еморi вирiшив не продавати будинок (скорiше через сентименти), навiть якщо вiн не отримае анi цента за наступнi три роки. Той день, коли вiн оголосив Томовi про свою нудьгу, нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших. Вiн прокинувся перед полуднем, пообiдав з мiсiс Лоуренс, потiм повернувся додому на улюбленому другому поверсi автобуса. – А чом би ти не був знудженим? – позiхнув Том. – То хiба не притаманний стан душi для молодикiв твого вiку i становища? – Мабуть, – сказав Еморi замислено, – але менi не нудно – менi тривожно. – Це вiйна i любов з тобою таке вчинили. – Хтозна, – задумався Еморi, – не впевнений, що саме вiйна мала такий вплив на тебе чи на мене, але вона однозначно зруйнувала старий устрiй, водночас знищивши iндивiдуальнiсть нашого поколiння. Том здивовано витрiщився на нього. – Так i е, – наполягав на своему Еморi. – Бiльше того – чи не знищила вона ii i в цiлому свiтi? О Господи, як приемно було колись мрiяти, що я стану великим держаним дiячем, або письменником чи релiгiйним або полiтичним лiдером. Але тепер навiть Леонардо да Вiнчi чи Лоренцо Медичi не змогли б прославитись на весь свiт. Життя занадто масивне i складне. Свiт так розрiсся, що навiть не може поворухнути власними пальцями. А я хотiв бути таким важливим пальцем… – Я з тобою не погоджуся, – увiрвав його Том. – Людство ще не було настiльки сконцентроване само на собi ще з часiв… гм… Французькоi революцii. Еморi активно запротестував: – Ти невiрно розумiеш епоху! Тут кожен безумець – iндивiдуалiст на якийсь час. Вiлсон був сильним, коли тiльки вийшов на сцену, потiм вiн йшов i йшов на компромiси. Як тiльки Ленiн i Троцький зайняли остаточну позицiю, вони перетворилися на таких тимчасових фiгур, як Керенський. Навiть Фош не мае i половини тiеi ваги, як Кам’яна Стiна Джексон.[25 - Кам’яна Стiна Джексон – Томас Джонатан Джексон, з 1861 року вiдомий також пiд прiзвиськом «Кам’яна Стiна» або «Стоунволл» (1824–1863). Генерал Конфедеративних Штатiв Америки в роки Громадянськоi вiйни.] Колись вiйна була найбiльш iндивiдуальною справою чоловiка, i все ж таки вiдомi героi не мали анi авторитету, анi вiдповiдальностi – як-от Гайнемер[26 - Жорж Гайнемер (1894–1917) – французький льотчик-винищувач часiв Першоi свiтовоi вiйни. Другий у краiнах Антанти за кiлькiстю перемог пiсля Рене Фонка. У повiтряних боях збив 53 лiтаки противника, сам був збитий сiм разiв.] i сержант Йорк.[27 - Сержант Йорк – Елвiн Каллам Йорк (1887–1964) – американський вiйськовий дiяч, солдат Першоi свiтовоi вiйни, що отримав за проявлену хоробрiсть Медаль Пошани.] Який школяр вибере героем Першинга?[28 - Джон Джозеф «Чорний Джек» Першинг (1860–1948) – американський военачальник, генерал армiй США (1919), Верховний головнокомандувач об’еднаними силами США пiд час Першоi свiтовоi вiйни в Європi.] Велика людина не мае часу нi на що бiльше, як тiльки сидiти i бути видатною. – Ти ж не думаеш, що бiльше не буде всесвiтнiх героiв? – Будуть – в iсторii, але не в життi. Карлайлу[29 - Томас Карлайл (1795–1881) – шотландський письменник, есеiст та iсторик. Ідеi Карлайла про роль героiчноi особистостi в iсторii справили враження на гурт академiчноi украiнськоi молодi в Киiвському унiверситетi наприкiнцi ХІХ столiття. Зокрема, впливу фiлософii Карлайла зазнав украiнський iсторик, громадський i полiтичний дiяч Михайло Грушевський (про що е згадка у його щоденнику).] було б важко знайти матерiал для нового роздiлу «Герой як видатна особистiсть» – І що далi? Я сьогоднi уважний слухач. – Люди так сильно намагаються вiрити в лiдерiв – аж до болю. Але щойно у нас з’являеться популярний реформатор або полiтик, чи письменник там або фiлософ – скажiмо, Рузвельт, Толстой, Вуд, Шоу, Нiцше, – його одразу змивае зустрiчною течiею критики. Господи, нiхто не здатен витримати тягар неординарностi в нашi днi! Це найбiльш надiйна стежка до забуття. Людям уже набридло знову i знову чути тi самi iмена. – То ти звинувачуеш пресу? – Звичайно. Подивись на себе – ти в «Новiй демократii». Вона вважаеться найкращим тижневиком у краiнi. Їi читають усiлякi там дiячi й таке iнше. І яка твоя робота? А така: бути таким розумним, таким цiкавим, бути блискуче-цинiчним – наскiльки можливо щодо кожноi постатi, доктрини, книжки чи полiтики, про якi тобi доручили написати. Що бiльше блиску, бiльше матерiалу для розголосу ти ввiллеш у предмет дискусii, тим бiльше грошей тобi заплатять, тим бiльше людей куплять видання. Ти, Томе Д’Інвiлье, – понiвечений Шеллi – мiнливий, кмiтливий, проникливий, прямолiнiйний представник критичного мислення нацii… І не заперечуй, – я знаю цю кухню! Я писав рецензii на книжки в коледжi; для мене то була своерiдна розвага – з чесним, сумлiнним зусиллям охарактеризувати щось, запропонувати нову теорiю чи нову панацею як «довгоочiкуване доповнення до легкого лiтнього чтива». Ну ж бо – визнай це! Том засмiявся, а Еморi пiднесено продовжив: – Ми хочемо вiрити. Молодi спудеi намагаються вiрити старшим авторитетам, виборцi – своiм конгресменам, держави – своiм дiячам, – але не вдаеться. Занадто багато рiзноголосся, забагато безладноi, непослiдовноi, необдуманоi критики. А у випадку з газетами – ще гiрше. Будь-яка багата але непрогресивна партiя з лiдером, з його особливо захланною i жадiбною формою свiдомостi, котра називаеться «фiнансовий генiй», може купити газету, яка е единим iнтелектуальним харчем i питвом для тисяч заклопотаних, виснажених людей! Отих бiдолах, якi настiльки втягнутi у повсякденнi справи сучасного життя, що можуть споживати тiльки попередньо здрiбнений корм! За два центи виборець купуе своi полiтичнi погляди, судження i фiлософiю! Через рiк приходить нова полiтична сила або змiна власникiв газети, i як наслiдок – ще бiльша плутанина, бiльше суперечностей, раптовий натиск нових iдей – iх готують, дистилюють, ферментують… Вiн зупинився, щоб набрати повiтря. – Ось чому я заприсягнувся не торкатися до паперу, поки моi iдеi або не просвiтлiють, або не щезнуть взагалi. На моiй душi й без того багато грiхiв, щоб ще й забивати голову людям непевними й порожнiми сентенцiями. Я б так мiг докотитись до того, щоб звинуватити сумирного капiталiста в пiдозрiлих зв’язках iз бомбою, або втягнути якогось безневинного бiльшовика у плутанину iз кулеметною стрiляниною… Том уже вiдчував себе нiяково вiд цього памфлету про його зв’язок iз «Новою демократiею». – А як це все стосуеться твого знудженого стану? Еморi вважав, що безпосередньо. – Який стосунок я до цього маю? – запитався вiн. – А для чого я взагалi потрiбен? Примножувати расу? Коли почитати американськi романи, то ми змушенi повiрити, що «здоровий американський молодик» вiд дев’ятнадцяти до двадцяти п’яти – неначе безстатевий узагалi. Але насправдi чим вiн здоровiший – тим менше в цiм правди. Єдина альтернатива не дати втягнутися в це – знайти несамовитий iнтерес. Вiйна закiнчилась, а я занадто переконаний у вiдповiдальностi автора, щоб писати просто зараз. А щодо бiзнесу… Гадаю, бiзнес сам за себе скаже. Вiн не мае жодного стосунку до будь-чого, що мене б цiкавило, хiба що до незначного, суто утилiтарного зв’язку з економiкою. А що б я для себе почерпнув, якби на найближчi десять рокiв iз гаком загруз у офiснiй роботi? Не бiльше, нiж iз якогось фiльму на iндустрiальну тематику. – То спробуй белетристику, – пiдказав Том. – Проблема в тому, що я вiдволiкаюсь вiд життя, коли починаю писати оповiдання. Я боюся, що замiсть того, щоб жити… Можливо, несподiванки життя чекають мене десь у японських садах готелю «Рiц» або в Атлантик-Сiтi чи на нижньому Іст-Сайдi. У будь-якому випадку, – продовжував вiн, – не маю я до того наснаги. Я хотiв бути звичайним обивателем, але моя дiвчина не змогла цього зрозумiти. – То знайдеш iншу. – Господи! Навiть не кажи про це! Може, ти ще скажеш: «Якби дiвчина була варта тебе, вона б на тебе чекала»? Нi, старий, насправдi дiвчина, яка чогось варта, нiкого не чекае. Якби я думав, що знайдеться iнша, я б втратив рештки моеi вiри в людську природу. Можливо, я тебе потiшу, але Розалiнда – едина в свiтi дiвчина, яка могла би втримати мене. – Гаразд, – позiхнув Том, – я зображаю твою довiрену особу вже цiлу годину. Але мене дуже тiшить, що у тебе знову з’явилися категоричнi судження. – Мене теж, – неохоче погодився Еморi. – Одначе коли я бачу щасливу сiм’ю, менi аж живiт крутить. – Щасливi сiм’i намагаються справити саме таке враження на людей, – iронiчно зауважив Том. Цензор Том Бували й такi днi, коли Еморi слухав. Таке траплялося, коли огорнений димом Том брався зi смаком винищувати американську лiтературу. Йому бракувало слiв. – П’ятдесят тисяч доларiв на рiк! – вигукував вiн. – Боже правий! Подивися на них – Една Фербер, Гавернер Моррiс, Фаннi Герст, Мерi Робертс Рейнгарт – хто з них написав хоч одне оповiдання, яке пам’ятатимуть через десять рокiв? А цей дядько Кобб – не вважаю його анi розумним, анi цiкавим, бiльше того, не думаю, що ще хтось вважае, окрiм видавцiв. Вiн просто захмелiв вiд реклами. Всi цi… О Гарольд Белл Райт, о Зейн Грей! – Вони намагаються. – Нi, вони навiть не намагаються! Дехто з них може писати, але вони навiть не можуть примусити себе сiсти i написати принаймнi один чесний роман. Бiльшiсть iз них не вмiе писати, я це визнаю. Але менi здаеться, Руперт Г’юз намагаеться показати справжню, всебiчну картину американського життя. Але у нього варварський стиль i перспектива. Ернест Пул i Доротi Кенфiлд намагаються, але iм бракуе почуття гумору. Принаймнi iхнi роботи змiстовнi, водичку вони не ллють. Кожен автор мае писати свою книжку так, нiби в той день, коли вiн ii закiнчить, йому вiдрубають голову. – Це якась двостороння угода? – Не збивай мене з думки! У декiлькох, здаеться, е певний рiвень культури, розум i чимало лiтературного хисту, але вони просто не пишуть щиро, бо стверджують, що на справжню лiтературу немае попиту. Тодi чому, в бiса, всi цi Веллси, Конради, Голсуорсi, Шоу, Беннети й iншi на половину своiх продажiв залежать вiд Америки? – А що наш Томмi скаже про поетiв? Том уже знесилився. Його руки повисли обабiч крiсла, вiн аж застогнав. – Я зараз про них сатиру пишу, називаеться «Бостонськi барди i херстiвськi оглядачi».[30 - «Бостонськi барди i херстiвськi оглядачi» – натяк на сатиру Байрона «Англiйськi барди i шотландськi оглядачi» 1809 року.] – То давай послухаемо! – нетерпляче сказав Еморi. – Наразi маю тiльки останнi рядки. – Дуже по-сучасному. Читай, послухаемо, чи смiшно. Том витягнув iз кишенi згорнутий папiрець i прочитав уголос, з паузами мiж рядками, щоб Еморi вловив, що це вiльний вiрш: Волтер Аренсберг, Альфред Креймборг, Карл Сендберг, Луiс Унтермайер, Юнiс Тiенс, Клара Шанафельт, Джеймс Оппенгейм, Максвелл Боденгейм, Рiчард Глензер, Шармел Айрiс, Конрад Ейкен — Я пишу тут вашi iмена, Щоб ви жили тут Тiльки як iмена, Кривулястi, бузково-блiдi iмена, У «Ювеналii» Мого зiбрання творiв. Еморi вигукнув: – Ти молодець! З мене – вечеря за зухвалiсть двох останнiх рядкiв! Еморi не уповнi погоджувався зi шквальним осудом американських романiстiв та поетiв. Йому подобались i Вейчел Лiндсi, i Бут Таркiнгтон, вiн захоплювався сумлiнним, хоча й не виструнченим артистизмом Едгара Лi Мастерса. – Що я ненавиджу – так це нiсенiтницi на кшталт: «Я Бог – я людина – я осiдлав вiтри – я бачу крiзь туман – я сенс життя». – Це огидно! – Я б хотiв, щоб американськi романiсти перестали восхваляти бiзнес. Нiхто не хоче читати про це, хiба що той бiзнес шахрайський. Якби ця тема була цiкавою, всi б купували iсторiю життя Джеймса Джея Гiлла,[31 - Джеймс Джером Гiлл (1838–1916) – канадсько-американський залiзничний iнженер i пiдприемець. Був головним виконавчим директором низки залiзничних лiнiй Великоi Пiвнiчноi залiзницi, яка охоплювала значну площу Середнього Заходу, пiвнiчнi областi Великих рiвнин i пiвнiчно-захiдну частину Тихоокеанського узбережжя. Завдяки розмiрам регiону, який охоплювала компанiя, та економiчному пануванню лiнiй Гiлла вiн iще за життя став вiдомий як «будiвничий iмперii».] а не тi довгi офiснi трагедii, якi оспiвують важливiсть диму… – І похмурiсть, – додав Том, – ще одна улюблена тема. Хоча мушу визнати, монополiсти тут – росiйськi автори. Наша специфiка – iсторii про маленьких дiвчаток, котрi ламають хребет, i iх удочеряють буркотливi стариганi, бо дiвчатка люблять усмiхатися. Можна подумати, що ми – нацiя веселих калiк, натомiсть самогубство – улюблена прерогатива росiйського селянина. – Шоста година, – сказав Еморi, зиркаючи на годинник. – Я замовлю тобi щедру смачну вечерю за силу «Ювеналiй» твого повного зiбрання творiв. Озираючись назад Липень знемагав спекою останнього тижня. Еморi знову вiдчув наростаючу хвилю неспокою (минуло всього лише п’ять мiсяцiв, вiдколи вони з Розалiндою зустрiлися). Але йому вже важко було згадати того сповненого переживань хлопця, який зiйшов iз вiйськового корабля, пристрасно прагнучи пригод. Однiеi ночi, поки всепоглинаюча i виснажлива спека вливалася крiзь вiкно його кiмнати, вiн кiлька годин бився у безплiдному зусиллi увiчнити той болiсний перiод. Лютневi вулицi нiчним сповитi вiтром, Зриваеться холодний плач рiзким поривом, Омие брук, залитий тьмяним свiтлом, Закида лiхтарi вологим покривалом, Немов небеснi ткалi – срiблястим запиналом. Таемнi сутiнки, i абриси людей То оживуть, то знову завмирають… Який наiв, як все це повернуть, Ти – квiнтесенцiя любовi, що зникае… Чи зможу смак вiдчути змерклих мрiй, Мед вуст твоiх, що цiлував несмiло? Бринiла тиша, безголосим спiвом, Усе завмерло, раптом порожнеча Розверзнулась, мов лiд! І образ оголила, Твiй свiтлий образ… мов весни предтеча. (І мiсто стрепенулося, i скинуло iмлу, в квiтучому екстазi зайшлося божевiллям.) Були, мов iнiй, нашi всi думки; аж поки душi не сплелися, наче спалах, в осяйнiй височинi… Залишилось лише зловiще вiдголосся, зiтхання юних мрiй у тишинi; На друзки жалю розлетiлись почуття i все, що будь-коли вона любила. Ще одне завершення У серединi серпня прийшов лист вiд монсеньйора Дарсi, який, вочевидь, випадково натрапив на його адресу: «Мiй любий хлопчику! Твiй останнiй лист мене дуже схвилював. Це зовсiм на тебе не схоже. Читаючи мiж рядкiв, у мене склалося враження, що заручини з цiею дiвчиною зробили тебе нещасним, i я бачу, що ти втратив те почуття романтики, яке було тобi притаманне до вiйни. Ти сильно помиляешся, якщо думаеш, що можна бути романтиком без вiри в Бога. Інколи менi здаеться, що для нас обох секрет успiху (якщо ми його знайдемо) – це той мiстичний елемент всерединi нас: щось втiкае в нас (те, що розширюе нашу особистiсть), а коли випаровуеться – вона висихае; i я б назвав твоi два останнi листи «змарнiлими». Бiйся загубитися в особистостi iншоi iстоти – чи то чоловiка, чи жiнки. Його високопреосвященство кардинал О’Нiл i епископ Бостонський зараз у мене в гостях, тож менi нелегко знайти хвилину, щоб написати тобi. Але я б хотiв, щоб ти приiхав до мене згодом (хоча б на вихiднi). Цього тижня я планую навiдатись у Вашингтон. Майбутне мое наразi непевне. Але (це тiльки мiж нами) я не здивуюся, якщо за найближчi вiсiм мiсяцiв червона кардинальська шапка прикрасить мою недостойну голову. У будь-якому разi, я мрiю придбати будинок десь у Нью-Йорку або Вашингтонi, куди б ти мiг приiжджати на вихiднi. Еморi, я щасливий, адже ми обидвое живi! Ця вiйна могла покласти кiнець славетному роду. Але стосовно одруження – у тебе зараз найнебезпечнiший перiод життя. Ти можеш одружитися «на швидку руку, та на довгу муку», але думаю, ти цього не зробиш. Судячи з того, що ти писав про свiй злиденний фiнансовий стан – твое бажання поки що нездiйсненне. Одначе, якщо я буду мiряти тим мiрилом, яким зазвичай тебе вимiрюю, то мушу сказати: протягом наступного року тебе чекае щось на кшталт емоцiйноi кризи. Пиши менi, не забувай. Менi сумно, що я не в курсi усiх твоiх справ.     Із незмiнною любов’ю,     Тейер Дарсi». Через тиждень пiсля отримання цього листа iхне маленьке господарство розлетiлось на друзки. Безпосередньою причиною була важка i, вочевидь, хронiчна хвороба матерi Тома. Тож вони здали меблi на склад, вiддали квартиру в суборенду i сумно потиснули один одному руки на пенсильванському вокзалi. (Здавалося, що Еморi й Том все життя тiльки прощаються.) Почуваючи себе дуже самотнiм, Еморi пiддався раптовому пориву i вирушив на пiвдень, щоб застати монсеньйора у Вашингтонi. Вони розминулися на двi години, й Еморi вирiшив провести декiлька днiв у родича – старого дядька. Тож вiн iхав через квiтучi поля Мерiленду до графства Рамеллi. Але замiсть кiлькох днiв вiн затримався там вiд середини серпня до кiнця вересня. Бо в Мерiлендi вiн зустiв Елiнор. Роздiл 3 Іронiя молодостi Багато рокiв потому, коли Еморi згадував Елiнор, вiн нiби знову чув ридання вiтру довкола, i холод проник у закутки його серця. Коли вночi вони iхали верхи схилом пагорба i дивились, як спокiйний мiсяць випливае з-за хмар, вiн загубив ще якусь частину душi, яку нiяк не вдавалось вiдновити. Але з ii втратою щезла й здатнiсть жалкувати про неi. Можна сказати, зустрiч з Елiнор була останньою загрозою, адже диявол пiдкрався до Еморi впритул пiд личиною краси, останньою таемницею, яка полонила дикою чарiвнiстю i розiрвала його душу на шматки. З нею його уява шаленiла, ось чому вони пiднялись на найвищий пагорб i дивились звiдтiля, як сходить на небi зловiсний мiсяць, i знали, що бачать диявола одне в одному. Але Елiнор… можливо вона наснилась Еморi? Або iхнi тiнi бавились в химернi iгри? Але вони щиро сподiвались нiколи бiльше не зустрiтися. Чи його привабила безконечна печаль ii очей, чи те вiддзеркалення себе, яке вiн знайшов у прекраснiй ясностi ii розуму? Іншоi такоi зустрiчi, як з Еморi, в неi не буде, i якби вона читала цi рядки, то сказала б: «А в Еморi не буде iншоi такоi пригоди, як я». І не зiтхне, i вiн би не зiтхнув. Елiнор якось спробувала викласти це на паперi: Химернi сни лиш знали ми Їх пам’ять зiтре… Заховай… Зiйшли жадання, як снiги, Злетiли з цвiтом, Не ридай. Ми сонця зустрiчали схiд, Раптовий промiнь, нiч пройшла, Як десь зведе нас долi хiд, У серцi буде лиш iмла. Мiй милий… слiз у нас нема… Нема журби, i не болить, Лиш поцiлунку пелена… Якого ми були раби — Єдину мить. Хай блудять привиди старi… Чи в глибинi морськiй тремтять… Як зникнуть спогади нiмi — Нам не спiзнать. Вони жахливо посварилися, бо Еморi стверджував, що банально римувати «тремтять» i «спiзнать». А потiм Елiнор написала ще уривок вiрша, для якого нiяк не могла вигадати початок: Проходить мудрiсть… хоч роки Нам мудростi урок дають, Та навiть хай минуть вiки, Речей нам не збагнути суть. Елiнор вiдчайдушно ненавидiла Мерiленд. Вона належала до найстарiшоi з старовинних сiмей графства Рамiллi i жила у великому й похмурому будинку разом з дiдусем. Вона народилась i виросла у Францii… (Але, здаеться, я не з того почав. Дозвольте почати ще раз.) Еморi було нудно, як зазвичай бувало нудно в селi. Вiн гуляв наодинцi, декламуючи «Улялюм» кукурудзяним полям i подумки вiтаючи По за те, що той спився до смертi в атмосферi веселого самознищення. Одного разу вiн пройшов кiлька миль вздовж дороги, яка була йому незнайома, потiм запитався дороги у якоiсь негритянки i остаточно заблукався у лiсi… Насувалась гроза, i згодом знялася злива, вiн чекав, що розпогодиться, але небо захмарило ще бiльше, i краплi рясно стiкали вниз крiзь крони дерев, якi раптом стали примарними i блiдими. Грiм накочувався здалеку загрозливим гуркотом через долину i розлiталися лiсом переривистою канонадою. Вiн брiв наослiп, спотикаючись, намагаючись вибратися, i врештi крiзь хаос сплутаного гiлля помiтив просiку, а оддалiк – село, яке освiтлювали спалахи блискавки. Вiн поспiшив до узлiсся, потiм зупинився i задумався: чи варто грузнути в бездорiжжi поля, щоб пошукати прихистку в невеликому будинку, який свiтився на краю долини. Було тiльки пiв на шосту, але вiн бачив заледве на десять крокiв попереду. Часом тiльки блискавка викрешувала iз темряви гротескнi обриси. Раптом до його вух долинули дивнi звуки. То була пiсня, ii спiвав низький, захриплий голос, дiвочий голос, i хто б то не був, але це було десь близько. Ще рiк тому вiн би скептично засмiявся або розчулено затремтiв; але зараз вiн збайдужiло стояв i слухав, поки не розчув слова: Les sanglots longs Des violons De l’automne Blessent mon coeur D’une langueur Monotone.[32 - Ячать хлипкi,Хрипкi скрипкиЛистопада…Їх тужний хлипУ серця глибПросто пада.] Знову блискавка розiтнула небо, але голос навiть не здригнувся i продовжував свою пiсню. Дiвчина була десь у полi, бо голос ii долiтав з-за копицi сiна десь за двадцять крокiв вiд нього. Потiм голос стих; а тодi знову затягнув дивну пiсню, яка злiтала, зависала i падала, змiшуючись з дощем: Tout suffocant Et bleme quand Sonne l’heure Je me souviens Des jours anciens Et je pleure…[33 - Вiд iх плачуЯ весь тремчуІ ридаю,Як днi яснi,Немов у снi,Пригадаю.(Вiрш Поля Верлена «Осiння пiсня» у перекладi Миколи Лукаша)] – І хто це з бiса в Рамiллi, – гукнув Еморi, – виконуе Верлена на свою iмпровiзовану мелодiю для мокрих копиць? – Хто це? – закричав голос, зовсiм не збентежений. – Хто ти? Манфред, Святий Христофор чи королева Вiкторiя? – Я Дон Жуан! – експромтом вигукнув Еморi, перекрикуючи дощ i вiтер. Жвавий вiдгук почувся з-за копицi: – Я знаю, хто ти – русявий хлопець, який полюбляе «Улялюм», – я впiзнала твiй голос! – Як менi вибратися туди? – закричав вiн знизу копицi, куди добiг уже наскрiзь мокрий. Згори з’явилася голова (було так темно, що Еморi тiльки змiг домислити темне волосся i два ока, якi свiтилися, немов котячi). – Треба розбiгтися… – почувся голос. – А тодi пiдстрибнути, а я простягну руку… нi, не тут, з iншого боку. Вiн послухався, i коли видряпувався нагору, провалюючись по колiно в сiно, маленька ручка простяглась йому назустрiч, вхопила його за руку i потягла догори. – Он де ви, Жуане! – вигукнула темноволоса, – ви ж не проти, якщо я викину «дон»? – О, у вас великий палець – точно як мiй! – вигукнув вiн. – Вiдпустiть мою руку, це необачно, адже ви ще не бачили мого обличчя. Вiн швидко випустив ii. І нiби у вiдповiдь на це спалахнула блискавка, i вiн хутко огледiв ту, що стояла бiля нього на мокрiй копицi – за десять футiв над землею. Але вона на мить закрила обличчя руками, i вiн змiг розгледiти тiльки струнку постать, темне мокре волосся, коротко стрижене, маленькi бiлi ручки iз великими пальцями, що загинались назад, як у нього. – Сiдайте, сер, – ввiчливо запропонувала вона, коли темрява знову зiмкнулася над ними. – Якщо сядете поблизу ось у цю ямку – зможете скористатися половиною дощовика, яким я накривалась, як наметом, поки ви так нечемно не втрутилися. – Але ж ви мене самi запросили! – весело вiдгукнувся Еморi. – Тож не вiдпирайтеся. – Звичайнiсiнькi штучки донжуана, – сказала вона з усмiхом, – але я вас бiльше так не називатиму, бо у вас русяве волосся. Натомiсть можете прочитати менi «Улялюм», а я буду вашою Психеею. Еморi почервонiв, але зрадiв, що цього хоч не видно пiд темною заслоною зливи. Вони сидiли один навпроти одного у невеликому гнiздечку у соломi, накрившись дощовиком, а згори перiщив дощ. Еморi вiдчадушно намагався розгледiти Психею, але блискавка вiдмовилась сяйнути хоч раз, i вiн з нетерпiнням чекав наступного спалаху. Господи, а раптом вона негарна, або iй сорок, i вона зануда, о небо! Або припустiмо, що вона чмелена. Але остання думка видалась йому нечемною. Провидiння послало йому дiвчину, щоб подивувати його так само, як послало Бенвенуто Челлiнi когось для вбивства, а вiн уже задумався – чи не божевiльна вона (просто тому, що картина була вiдповiдна). – Та нi, – раптом сказала вона. – Що – нi? – Я не божевiльна. Я ж не подумала, що ви божевiльний, коли вперше побачила вас. Тож це нечесно – думати так про мене… – Але як… Еморi й Елiнор, скiльки були знайомi, могли розмовляти про щось i, раптом зупинившись, виявити, що пiсля мовчанки хiд думок iхнiх рухався тими самими стежками до однiеi iдеi, яка комусь видалася б абсолютно не пов’язаною з попередньою. – Скажiть-но менi, – запитався вiн, нахилившись iз нетерпiнням, – звiдки ви знаете про «Улялюм» або колiр мого волосся? Як ваше iм’я? Що ви тут робили? Розповiдайте! Раптом спалахнула блискавка, викриваючи всi таемницi, i вiн побачив Елiнор i вперше заглянув у ii очi. О, вона була така дивовижна – блiде обличчя, нiби мармур, на якому виблискують тонкi брови, очi, що мерехтiли слiпучим смарагдовим сяйвом. Чаклунка… Їй десь дев’ятнадцять лiт – так йому здалося. Жива i замрiяна, iз бiлою смагою над вустами – ознакою жаги i насолоди. Вiн вiдхилився назад до копицi сiна у подивi зачудування. – Ну от, тепер ви бачили мене… – спокiйно сказала вона. – І гадаю, зараз скажете, що моi очi запалили вашу уяву. – А якого кольору ваше волосся? – зосереджено запитав вiн. – Воно коротке, правда? – Так, коротке. Не знаю, якого кольору… – сказала вона задумливо. – Стiльки чоловiкiв питалося про це – якогось невизначеного, я думаю. Нiхто не помiчае мого волосся – задивляються на моi гарнi очi. Менi все одно, що ви на це скажете, хоч у мене прекраснi очi. – Вiдповiдайте на моi питання, Меделiн. – Я iх усi не запам’ятала… окрiм того, я не Меделiн, я – Елiнор. – Я мав би здогадатися. Звичайно, Елiнор! Лише так! Розумiете, що я маю на увазi? Запанувала тиша. Вони слухали дощ. – Менi за шию вже капае, мрiйнику, – врештi озвалася вона. – Вiдповiдайте на моi запитання. – Отже, мене звати Севедж Елiнор; живу я в старовинному великому будинку; найближчий живий родич iз вiдомих – дiдусь Рамiллi Севедж; мiй рiст – п’ять футiв, чотири дюйми; номер годинника – 3077 W; нiс – виразний, тонкий, темперамент – шалений. – А я? – перебив Еморi. – Де ви бачили мене? – А ви – продовжила вона, – неабиякий любитель поговорити про себе. Отже, юначе, одного дня, на минулому тижнi я нiжилась на сонечку за тином, i чую – iде якийсь хлопець i декламуе гордовито: Старiла нiч, щоб розквiтнути ранком, Стрiлки зiрок на свiтанок вказали, Губилася стежка у хвилях свiтанку, І видиво ранку зникало… – Отож, я визирнула за паркан, але ви раптом кинулись бiгти через якусь невiдому менi причину, я побачила лише вашу гарну потилицю. О! – сказала я собi, – невже це чоловiк, за яким зiтхають усi жiнки? – i так далi в моему iрландському дусi. – Досить, – перебив Еморi. – Тепер давайте знову про вас. – Добре, продовжу. Я з тих жiнок, якi, крокуючи життям, дарують iншим хвилюючi переживання. Сама ж я iх не отримую, тому доводиться iх вигадувати в отакi ночi. Писати книжки у мене не вистачае терпiння, i я ще нiколи не зустрiчала чоловiка, за якого менi б хотiлося вийти замiж. Хоча менi лише вiсiмнадцять… Буря повiльно вщухала, i тiльки вiтер продовжував завивати й розгойдувати стiг. Еморi перебував немов у трансi. Вiн вiдчував, що кожна мить – безцiнна. Вiн нiколи ще не зустрiчав таких дiвчат – i ця мить нiколи не повториться. Вiн зовсiм не почувався дiйовою особою в п’есi (що було б не дивно в такiй нестандартнiй ситуацii), але у нього було вiдчуття, що вiн повернувся додому. – Я щойно дiйшла важливоi думки, – сказала Елiнор пiсля паузи, – ось чому я тут, вiдповiдаючи на ще одне ваше запитання. Я щойно усвiдомила, що не вiрю у безсмертя. – Справдi? Як банально… – Боюся, що так, – вiдповiла вона, – банально i жалюгiдно. Однак я прийшла сюди, щоб змокнути, як мокра курка; мокрi курки завжди ясно мислять, – пiдсумувала вона. – Продовжуйте, – ввiчливо сказав Еморi. – Тож я, не боячись темряви, вдягнула свiй плащ, взулась у гумовi чоботи i пiшла гуляти. Розумiете, ранiше я завжди боялась, власне, я не надто вiрила в Бога i думала, що блискавка може влучити в мене. Але я тут, i блискавка не вдарила, але найцiкавiше, що я не стала бiльш вiруючою, анiж рiк тому, коли була прихильницею християнського вчення. Тепер я знаю, що я матерiалiстка, i я намагалася здружитися з сiном, аж тут побачила, як ви бредете з лiсу, наляканий до смертi. – Що, маленька вигаднице? – вигукнув Еморi обурено. – Наляканий? – Авжеж – сам собою! – заволала вона так, що вiн аж пiдстрибнув. Вона заплескала в долонi i зареготала втiшно. – Ось бачите! Елiнор Севедж – матерiалiстка, не лякайся, не тремти, не спiзнюйся… – Нi, менi потрiбна душа… – заперечив вiн. – Я не можу бути рацiональним, якимось молекулярним… Вона нахилилась до нього, не вiдриваючи погляду, i прошепотiла з якоюсь мiстичною фатальнiстю: – Я так i думала, Жуане, я боялась, що ви сентиментальний. Ви – не такий, як я. А я просто маленька романтична матерiалiстка. – Я не сентиментальний. Я – романтичний, як i ви. Рiч у тiм, що сентиментальна людина думае, буцiмто почуття триватимуть вiчно, а романтик думае, що нi. (Це було його старе клiше.) – Пiдсумок: я йду додому, – iз сумом сказала вона. – Давайте спустимося з копицi i дiйдемо разом до перехрестя. Вони повiльно спустилися зi свого сiдала. Вона не дозволила йому допомогти, зробивши заперечний жест рукою, i приземлилася грацiйно у грузьке болото, де хвильку посидiла, смiючись над собою. Потiм пiдскочила, взяла його за руку, i вони пострибали навпростець вiд однiеi купини до iншоi. Здавалося, радiсть iхня виблискувала у кожнiй калюжi. Зiйшов мiсяць, гроза втекла вже кудись на захiд. Коли рука Елiнор торкалась його плеча, вiн вiдчував, як усерединi наростае холодний страх, що вiн може загубити цей зникаючий пензлик, яким вiн уже малював ii примарний свiт. Вiн поглядав на неi краечком ока, як i кожного разу, коли вони гуляли разом – вона була i втiхою, i шаленством (йому хотiлося назавжди залишитися в тому стозi сiна i споглядати життя в ii зелених очах). Його язичництво буяло тiеi ночi, а коли ii постать розчинилась, немов сiра примара, вдалинi, тихий спiв рознiсся над полями i заполонив його шлях додому. Всю нiч нетлi залiтали i вилiтали крiзь його вiкно; i невиразнi звуки запливали таемничим срiбним потоком, а вiн лежав, не стуляючи очей у повноводнiй тишi. Вересень Еморi висмикнув травинку i почав ii зосереджено жувати. – Я нiколи не закохувався в серпнi чи вереснi, – заявив вiн. – А коли? – На Рiздво або на Великдень. Я церковник. – Он як! – Вона задерла носа. – Ага! Весна в корсетi! Але Пасха не занадто святешна для весни? Пасха заплiтае коси i носить строгий костюм. «Зав’яжи сандалi своi, плинною хай буде хода. Пишнотою i блиском хай сяе стопа», – процитувала Елiнор, а потiм додала: – Правда, Гелловiн бiльше пасуе осенi, анiж День подяки? – Безперечно, а Рiздво – пасуе зимi. А от лiто… – Лiто у нас не мае свого свята, – сказала вона. – Не випадае влiтку закохуватись. Стiльки людей намагалися, що це стало навiть приказкою. Лiто – це просто оманлива обiцянка весни, обман тих солодких ночей, про якi мрiеш у квiтнi. Це загалом нудна пора, без буяння весни… Немае у лiта належного свята. – А четверте липня? – жартома нагадав Еморi. – Не будьте смiшним! – сказала вона глузливо. – Гаразд. Але що б змогло виконати обiцянку весни? Вона замислилась. – О, гадаю, лише небеса! Якби вони iснували… – замрiяно мовила вона. – Але то мае бути щось на кшталт язичницьких небес. Вам би добре було стати матерiалiстом, – додала вона невлад. – Навiщо? – Бо ви схожi на портрети Руперта Брука.[34 - Брук Руперт Чоунер (1887–1915) – англiйський поет, вiдомий своiми iдеалiстичними вiйськовими сонетами, написаними в перiод Першоi свiтовоi вiйни.] Еморi певною мiрою намагався копiювати Руперта Брука весь час, скiльки вони були знайомi з Елiнор. Все, що вiн говорив, його ставлення до життя, до неi, до себе самого, – було вiдлунням лiтературних вподобань покiйного англiйця. Часто вона сидiла на травi, вiтер лiниво бавився ii волоссям, голос ii аж захрип, поки вона перебирала строфи вгору i вниз по шкалi вiд Гранчестера до Вайкiкi. Коли Елiнор читала вголос, в ii словах було стiльки пристрастi… Вони почувалися дуже близькими не лише думками, а й тодi, коли, читаючи, вона тулилась в його обiймах (а так було часто, бо з самого початку вони неначе закохалися одне в одного). Але чи був Еморi зараз спроможним на любов? Вiн мiг, як завжди, пройтись по всьому спектру емоцiй за пiвгодини, але навiть коли вони насолоджувалися своiми фантазiями, вiн знав, що не зможе покохати так, як кохав ранiше (гадаю, саме тому вiн звертався до Брука, Свiнберна i Шеллi). Це був шанс зробити стосунки радше витонченими, багатими i фантазiйними; протягти тонкi золотi нитi його уяви до неi (це зайняло б мiсце справжнього кохання, яке було нiби ось-ось поруч, але нiколи не стало реальнiстю). Був один вiрш, який вони читали знову i знову, – «Трiумф часу» Свiнберна, а уривок iз нього повсякчас лунав у його уявi теплими вечорами, коли вiн споглядав свiтлячкiв з-помiж стовбурiв темних дерев i чув голосистий хор жаб. Потiм, нiби iз ночi, випливала Елiнор i ставала поруч iз ним. Вiн чув ii низький голос, що нагадував звуки вiолончелi, який повторював: Чи варто сльози, чи варто хвилини Гадати про справи минулих днiв, Про цвiт, що розквiтнути так i не встигнув, Про подвиг забутий, про сон, що зотлiв? Власне, iх познайомили через два днi. Його тiтка розповiла йому iсторiю старого мiстера Рамiллi та його онуки, Елiнор. Вона жила у Францii з невгамовною матiр’ю (Еморi уявляв ii схожою на його власну матiр). По ii смертi дiвчина переiхала до Америки, до Мерiленду. Спочатку вона жила в сiм’i дядька у Балтиморi. Затим вирiшила показатись у свiтi у сiмнадцять рокiв, провела там бурхливу зиму. А в березнi, пiсля жахливоi сварки зi всiею балтиморською родиною, переiхала в село (на знак протесту). Там дiвчина познайомилась iз компанiею, яка пила коктейлi та ганяла на лiмузинi, поблажливо й зверхньо дивлячись на старше поколiння. Елiнор, чия поведiнка явно була запозичена з французьких бульварiв, завела багатьох наiвних випускникiв Сент-Редолента i Фармiнгтона на стезю богемних витiвок. Коли про все це дiзнався ii дядько (котрий забув, що й сам свого часу парубкував, але у бiльш святенницьку епоху), то влаштував Елiнор бурхливу сцену, пiсля чого вона нiби пiдкорилась, але в душi лишилася сум’ятливою й обуреною. Їi одiслали до дiдуся, якого вже переслiдувала стареча забудькуватiсть. Ось i все, про що повiдала тiтка, решту дiвчина розповiла сама, але пiзнiше. Вони часто ходили купатися, й Еморi лiниво гойдався на водi. Думки його були вiдстороненi вiд усього, крiм химерноi мильно-бульбашковоi поверхнi, де сонце омивало крони сп’янiлих вiд вiтру дерев. Як можна хвилюватися чи думати про щось, окрiм купання чи пiрнання, отих веселощiв на краечку лiта, коли доцвiтають останнi лiтнi днi? Нехай вони минають (печаль i спогади, залишились десь у глибинi), а тут хочеться ще раз вiдчути себе молодим i безжурно плисти за течiею… Були днi, коли Еморi дратувався, що його життя збилося iз рiвного путiвця, який плинно танув десь за горизонтом, а мимо проминали мирнi пейзажi, – на калейдоскоп химерних сцен. Отi два роки поту й кровi i раптовий, безглуздий потужний iнстинкт, який розбудила в ньому Розалiнда; i напiвчуттева, напiвневротична осiнь з Елiнор. Вiн вiдчував, що знадобиться чимало часу (бiльше, нiж у нього коли-небудь буде), щоб склеiти воедино це дивне нагромадження картинок в альбомi його життя. Вiн дав собi примарну обiцянку, що знайде час, щоб якось зiбрати все докупи. Мiсяцями його носило мiж хвилями кохання (чи захоплення) i вiдчуттям, що його може затягнути у вир (а у вирi вiн хотiв опинитися найменше). Нехай отак – плисти бездумно на хвилях, це iмпонувало йому куди бiльше. – Сумота плинноi осенi i наше кохання – як вони гармонiюють… – сумовито сказала якось Елiнор, коли вони лежали на березi пiсля купання. – «Індiанське лiто наших сердець…» – Вiн раптом осiкся. – Скажи менi, – врештi мовила дiвчина, – вона була свiтла чи темна? – Свiтла. – Вродливiша за мене? – Хто зна… – вiдповiв Еморi. Якогось вечора, коли вони гуляли, зiйшов величний мiсяць над садами, що здалися Еморi й Елiнор казковою краiною iз отими темними контурами вiчноi краси, що наче застигли в любовнiй знемозi. Вони звернули iз мiсячного сяйва у темiнь альтанки, оповитоi виноградом, де зiв’ялi пахощi здавались такими сумними, що нагадували тиху прощальну мелодiю. – Запали сiрника… – прошепотiла вона, – я хочу бачити тебе… Чирк. Спалах… Нiч i наляканi дерева були декорацiею до дивноi п’еси, вони перебували тут з Елiнор – туманною i нереальною. Це Еморi щось нагадало. Вiн подумав: хiба лише минуле може бути дивним i неймовiрним? Сiрник згас. – Темрява скрiзь, як смола… – Ми лише голоси зараз… – прошепотiла Елiнор. – Самотнi голоси. Запали ще один. – То був останнiй… І раптом вiн пiдхопив ii на руки. – Ти моя, ти знаеш, що ти моя! – закричав вiн у шаленому поривi… Мiсяць дивився всередину крiзь лозу i прислухався… свiтлячки завмерли, почувши його шепiт у намаганнi вгледiти щось у бездоганнiй глибинi ii очей. Кiнець лiта – Нi поруху вiтру на травi, Анi шелесне навкруги… Мов лiд, завмерли всi ставки, Нi хвилi на водi, Вiтають мiсяця прихiд, Холодним спокоем вночi Скрижалi золотi, — виспiвувала Елiнор деревам, що, немов обручами, тримали нiч. – Як тут таемничо… Якщо ти можеш втримати коня – поiхали вгору через лiс, – шукати схованi ставки! – Вже за пiвнiч, можна й чорта зустрiти… – заперечив вiн. – Я не настiльки вправний, щоб iздити верхи у непрогляднiй пiтьмi. – Замовкни, ледачий дурню! – рiзко-недоречно обiрвала вона, нахилилась i спроквола поплескала коня стеком. – Можеш залишити свою стару шкапу у нашiй стайнi, завтра пришлю тобi ii назад. – Але дядько мае вiдвезти мене цiею шкапою на станцiю о сьомiй! – Не псуй задоволення. Пам’ятай: у тебе схильнiсть до нерiшучостi – це едине, що заважае тобi стати «свiтлом всього мого життя». Еморi пiдвiв коня впритул i, нахилившись, ухопив ii за руку. – Повтори, що я – свiтло твого життя! – Або зараз перетягну тебе, i будеш сумирно iхати позаду. Вона усмiхнено поглянула на нього i заперечно похитала головою. – Давай! Хоча… краще не треба. Чому всi неймовiрнi речi такi незручнi – як-от бiйка, розвiдка, катання на лижах у Канадi? До речi, ми пiднiмаемось на Гарпер-Гiлл. Нагадую – в нашiй програмi вiн запланований на п’яту годину. – Ти, мале чортеня! – обурився Еморi. – Ти хочеш, щоб я не спав усю нiч, а потiм заснув у поiздi, як жалюгiдний емiгрант по дорозi в Нью-Йорк? – Тихо… Хтось iде по дорозi, поiхали! Вйооо! Із вигуками, якi, мабуть, добряче налякали запiзнiлого подорожнього, вона завернула свого коня у хащi, i Еморi змушений був тюпачити за нею (як i всi цi три тижнi). Лiто закiнчилось. Вiн провiв усi цi днi, спостерiгаючи за Елiнор. А вона, як грацiйний легкий Манфред, вибудовувала довкола химернi фантазiйнi пiрамiди, як збурений пiдлiток, складаючи разом iз ним вiршi за обiднiм столом. О, скiльки марнославства — Сто свiтлих лiт назад… Вiн образ ii вловлював Навпомацки, навгад… В очах ii життя i смерть… Чи пам’ять збереже? Хотiв – навiк, та круговерть Змете усе… Невже? Мистецтво вiчне. Згасне зiр, Творiння зблiдне лик… Та в римах неповторна мить Зостанеться повiк…     (Переклад С. Сулими) Так вiн написав одного разу, коли думав, як прохолодно ми ставимося до «Темнокосоi панi сонетiв», i наскiльки стерся з пам’ятi ii образ, увiчнений видатним поетом. Напевно Шекспiр хотiв, щоб ця жiнка жила вiчно (судячи з божественного вiдчаю, з яким вiн складав своi творiння). А зараз вона нам навiть не цiкава… Іронiя в тому, що якби його бiльше хвилювала поезiя, а не жiнка, сонет був би тiльки блiдним зразком риторики, i через двадцять рокiв iх би вже нiхто не читав. То була остання нiч, коли вiн бачив Елiнор. Зранку вiн вiд’iжджав до Нью-Йорка, i вони домовились покататися верхи на прощання пiд холодним мiсячним сяйвом. Вона хотiла поговорити (сказала: можливо, щоб востанне в життi вiдчути себе розумною iстотою, а не позувати). Тож вони звернули до лiсу i пiвгодини iхали, не обмовившись анi словом, окрiм хiба коли вона прошепотiла «Чорт!», налетiвши на якусь гiлку (а шепотiла вона так, як жодна iнша дiвчина не змогла б). Потiм вони пiднялись на пагорб Гарпера, спiшившись iз потомлених коней. – Господи! Як тут тихо… – мовила Елiнор. – У лiсi не так порожньо… – Ненавиджу лiс, – сказав Еморi, зiщулившись. – Усiлякi хащi, кущi вночi… А тут так вiльно i легко дихаеться. – Довгий пiдйом довгим пагорбом… – І холодний мiсяць цiдить униз мiсячне сяйво… – Але найголовнiше – ти i я… Було тихо, вони скрадалися вузькою стежкою, яка рiдко бачила чиiсь слiди. Спинилися на краю урвища. Тiльки поодинокi сiльськi хатинки, срiблясто-сiрi у непорушному мiсячному сяйвi, доповнювали рiвний пустельний краевид, позаду простягалася чорна смуга лiсу вiзерунком на прозорому тлi, а згори – безмежжя крайнеба. Було так холодно, що холод в’iвся всередину i витер всi спогади про теплi колись ночi. – Кiнець лiта… – тихо мовила Елiнор. – Лише тупiт копит – «тум-тум-тум-тум…». З тобою не бувало так, коли в гарячковому збудженнi всi звуки розкладаються на отаке «тум-тум», аж поки не починае здаватися, що вся вiчнiсть подiлена на звуки? Послухай оте «тум-тум» з-пiд копит старих коней… Здаеться, це едине, що вiддiляе коней та ще годинники вiд нас, людей. Вони не можуть робити «тум-тум», без того, щоб не схибнутися… Вiтер зробився зовсiм рiзким, Елiнор затремтiла i щiльнiше закуталася в плащ. – Дуже змерзла? – запитався Еморi. – Та нi! Я думаю про себе – про свое темне заплутане нутро, про справжню себе, про ту вроджену чеснiсть, яка змушуе мене визнавати своi грiхи, iнакше я б перетворилася на безнадiйну грiшницю… Вони знов iхали вгору, впритул до скелi. Еморi поглянув униз. Там, де пiднiжжя скелi сягало землi (десь метрiв сто внизу), звивистою лiнiею чорнiв потiк, де-не-де виднiлися крихiтнi вiдблиски швидкоi течii. – Оцей прогнилий, гнилий древнiй свiт… – раптом вирвалося в Елiнор, – i все наймерзеннiше зiбралося в менi… Ну чому, чому я – дiвчина? Чому я вродилася така? Поглянь на себе – ти ж не розумнiший за мене (не набагато, хiба трохи) i можеш стрибати туди-сюди, поки тобi не набридне, а потiм податись деiнде. Можеш розважатися з дiвчатами i не боятися, що тебе втягне у вир емоцiй. Ти можеш робити будь-що, i тебе не осудять. І ось я – з мiзками, придатними на будь-що, але прив’язна до убогоi пристанi майбутнього замiжжя! Якби ж то я народилася на сто рокiв пiзнiше – усе було б iнакше. А тепер – якi у мене варiанти? Я мушу вийти замiж – це навiть не обговорюеться. За кого! Я занадто розумна для бiльшостi чоловiкiв i мушу опускатися до iхнього рiвня, щоб дозволити знехтувати мiй iнтелект взамiн на iхню прихильнiсть? З кожним роком дiвування моi шанси на вдале замiжжя падають. То ще пощастить, якщо я зможу вибрати в одному чи двох мiстах, i, звичайно, це мусить бути хтось у фраку… Послухай! – вона рiзко нахилилася до нього. – Я люблю розумних i вродливих чоловiкiв, i, звичайно, нiхто так не цiкавиться iхньою особистiстю, як я. Але хiба тiльки один iз п’ятдесяти мае приблизне уявлення, що таке насправдi секс. Я захоплююся Фрейдом, але все ж таки це жалюгiдно, що любов зазвичай на дев’яносто п’ять вiдсоткiв – пристрасть, плюс якась дещиця ревнощiв… – закiнчила вона так само раптово, як i почала. – Звичайно, ти права, – погодився Еморi. – Це якась жадiбна всепоглинаюча сила, i вона – частина механiзму, який керуе усим. Як актор, який дозволяе тобi заглянути за завiсу, щоб побачити його майстернiсть… Зараз, хвилинку, дай подумати… Вiн замовк, намагаючись пiдiбрати точнi слова. Вони обiгнули скелю i проiхали по дорозi десь футiв п’ятдесят. – Розумiеш, кожен примiряе личину, щоб рядитись у щось вище… Посереднi уми (другий клас за Платоном) використовують рештки романтичного лицарства, розведеного вiкторiанськими сентиментами. Натомiсть ми, хто вважае себе iнтелектуалами, заплющуемо очi, вдаючи, що це приземлений бiк натури, яка не мае нiчого спiльного з нашим блискучим розумом. Ми вдаемо, що той факт, що ми ще розумiемо, врятуе нас вiд залежностi. Але рiч у тому, що секс мiститься якраз у серцевинi наших найчистiших абстракцiй – так близько, що затьмарюе яснiсть… Я хочу поцiлувати тебе зараз i поцiлую… Вiн нахилився з сiдла, але вона вiдсторонилася. – Не можу я зараз цiлуватися. Я дуже чутлива. – Отже, немудра, – виголосив вiн нетерпляче. – Себто розум – не бiльший захист вiд спокуси сексу, нiж умовностi… – А що ж тодi захист? – вибухнула вона. – Католицька церква, максими Конфуцiя? Еморi сторопiв. – Оце твоя панацея, так?! – вигукнула вона. – Ти такий же лицемiр, як усi! Тисячi набундючених церковникiв своiм бурмотiнням про шосту i дев’яту заповiдi тримають у невiгластвi вiдсталих iталiйцiв чи неписьменних iрландцiв, змушують iх повсякчас каятися! Все те – личини, лицемiрний грим! Панацея? Кажу тобi – немае нiякого бога чи якогось абстрактного божества! Кожен мае сам для себе щось усвiдомлювати, тут, у своiй душi! А ти – просто зануда, щоб це визнати! – Вона випустила повiддя i струсонула до неба маленьким кулачком. – Якщо Бог е – нехай вдарить мене блискавкою! Ану ж бо! – Ти говориш про Бога, як обмежена атеiстка, – гостро заперечив Еморi. Його фiлософiя (як завжди, ненадiйний прихисток) розлiталась на друзки вiд блюзнiрства цього шаленого дiвчиська… Вона це знала, i його дратувало, що вона знала. – І як бiльшiсть iнтелектуалiв, яким релiгiя не пiдходить, – холодно продовжував вiн, – як Наполеон i Оскар Вайлд або iншi, такi ж, ти будеш благати когось на смертному одрi, щоб тобi покликали священика… Елiнор рiзко зупинила коня, вiн теж зупинився за нею слiдом. – Он як? – сказала вона якимсь дивним голосом (вiн аж злякався). – Благатиму? Дивись! Зараз я стрибну зi скелi! І ще до того, як вiн устиг щось сказати, вона рiзко шмагонула коня i стрiмголов помчала до краю урвища. Вiн кинувся за нею, аж похолонув, нерви дрижали, як струна. Зупинити? Неможливо! Мiсяць сховався за хмари, ii кiнь мiг легко оступитися. Десь за кiлька крокiв до провалля вона раптом зойкнула i хитнулася на бiк, падаючи з коня, двiчi перевернулась i застрягла в кущах за кiлька крокiв до краю. Кiнь полетiв шкереберть iз шаленим iржанням. Еморi пiдскочив до Елiнор i побачив, що очi ii широко розплющенi. – Елiнор! – зойкнув вiн. Вона не вiдповiла, але губи ii заворушились, а на очах виступили сльози. – Елiнор, у тебе все цiле? – Здаеться… – тихо мовила вона, а потiм раптом заридала. – Де мiй кiнь? Загинув? – Господи, так! – О… – заголосила вона. – Я гадала, що стрибну… Я не думала… Вiн обережно допомiг iй пiдвестися i всадовив у свое сiдло. Так вони й попрямували додому – Еморi пiшки, а вона – схилившись на луку, гiрко плакала. – У мене – безумна спадковiсть… – Вона завагалась. – Я вже двiчi таке витворяла. Коли менi було одинадцять… мама схибнулася, зовсiм збожеволiла. Ми тодi були у Вiднi… На зворотному шляху вона, затинаючись, розповiдала про себе, й любов Еморi почала вичахати разом iз зниклим мiсяцем. Бiля ii дверей вони постояли за звичкою. Але нi вона не кинулася в його обiйми, нi вiн не потягнувся, щоб обiйняти ii, як це було ще тиждень тому. Так вони й стояли десь iз хвилину, ненавидячи одне одного iз тяжкою гiркотою. Але, оскiльки Еморi любив у Елiнор тiльки самого себе, зараз вiн ненавидiв оте дзеркало. Їхнi мрii розлетiлись на друзки при блiдому свiтанку. Зiрки давно щезли i тiльки слабке зiтхання вiтру заповнювало тишу… Але оголенi душi – найнещаснiшi створiння, i вiн квапливо повернувся додому, щоб дати новому свiтлу влитися разом iз сонцем. Вiрш, який Елiнор надiслала Еморi декiлька рокiв по тому Душi земнi, шумовиння води монотонне Пiсню нашiптуе, й свiтло iм промiнь несе, Щоб у обiймах своiх прихистити дитя напiвсонне, Нiч уже iм не страшна, але клятви вже вiтер несе… Стрiлися ми випадково… Яка то пишнота нас там пов’язала? В сутiнках теплих вже легiт розчiсував коси… Тiнi прихильнi були нам – iх раптом не стало, Килимом тихо прослались на вранiшнi роси… Може, тi днi нам наснились? І ночi – як з казки староi… Ясно-прозорi, блiдi, намальованi пензлем дерев… І мерехтливi зiрки, що запрагнули слави чужоi, Щоби повiдати нам про iсторiю з древнiх джерел. Що розказати? Про вiрнiсть? То – сон на свiтанку… Або про юнiсть – заложницю нашоi ночi? Тi молитви – iх зосталися лише уламки… То була плата за щастя, вiддане надто охоче. Ми захмелiлi кружляли… Берег, де прiрва глибока… Страху не знаючи – спогадiв лиш не чiпати… Раптом те свiтло – примара? І люди вже знов одинокi… Хто тепер скаже – чи можна все те покохати? Щось обiрвалось в ту нiч. Уже лiто згасало нестримно, Тяжко лягала розлука на зблiдле чоло… Що споглядала iз тiнi тим поглядом дивним? Що вже вважалось тобi? І куди нас вело? Все, все минуло… легенда iз втрачених хронiк, Спалах зорi, що упав лиш на мить iз небес, Душi землi, що втонули навiк у безоднi. Вiрити? Годi! – немае на свiтi чудес. Страх – то едина платня. Де наш дух незнищенний? Душi розтануть, як проклятий дух потойбiчний. Час невблаганний вже змив слiд любовi блаженний… Молодiсть безповоротно продана в рабство довiчне…     (Переклад С. Сулими) Вiрш, який Еморi надiслав Елiнор пiд назвою «Лiтня буря» Гуляе вiтер, одлуння пiснi, падае листя, Гуляе вiтер, стихае смiх вдалинi… Дощ над полями, мокне земля дерниста, Де тi пiснi? Може, наснились менi?… Вiтер з розгону кидае хмари додолу, Сонце затулить, затопить траву у дощi; Голуби мокрi шукають надiйного схову, Змахують сльози дерева, поникли кущi… Крила вiтриська розгойдують крони дерев, Буря шалiе, радiе негода. Чутно громового погуку рев, Небо струсае потоками води… Мить – розпанахало весь небокрай! Чорним туманом накрило вночi, Гей, буревiю, вiтрило свое напинай! Десь вже гроза уклякае, ячить… Лiто спекотне, поник без дощу весь засiв, Щедра пора, лиш од вiтру трава шелестiла, Ти погукала мене крiзь туман, – i тебе я зустрiв, Мокре пасемце навскiс – ти про щось шепотiла… То була радiсть? Агонiя слiв? Ось ми зустрiлись, ти наче за мить постарiла. Тiнi дощу облягли все обличчя твое, Може, гроза пiдтяла твоi радiснi крила? Злива омила долонi натрудженi дня, Вмила розпеченi пагорби й землю, що млiе… Ноче, сiдлай вороного прудкого коня! Мчи сутiнкову любов до затоки, де свiтло й надiя… Тихо, нiщо не шелесне. А нiч Мовчки сплiтае мiж вiття свою колискову… Вмовкли дерева, завмерли вздовж темних узбiч, Вiдгук далекий… то бродить любов сутiнкова… Стихае вiтер, й пiсня вдалинi стиха. Роздiл 4 Зарозумiла самопожертва Атлантик-Сiтi. Еморi йшов надвечiр дощатим настилом, монотонний шум невпинних хвиль заспокоював його, вiн утягував трохи збурене солоне повiтря морського бризу. Вiн подумав, що море приховуе своi таемницi куди надiйнiше, анiж земля. Воно досi шепотiло про скандинавськi вельботи, якi пiдкорювали цi води пiд чорними пiратськими прапорами, про британськi дредноути – могутнi оплоти цивiлiзацii, якi розтинали густий нiчний туман, мандруючи Пiвнiчними морями. – Ти ба! Еморi Блейн! Еморi глянув на узбiччя. Низький гоночний автомобiль пригальмував, i знайоме веселе обличчя визирнуло з вiконця. – Швидше спускайся сюди, волоцюго! – гукав Алек. Еморi привiтався i спустився дерев’яними сходами до машини. Вони час вiд часу бачились iз Алеком (але тiнь Розалiнди завжди стояла мiж ними). Йому було дуже прикро через це – вiн не хотiв втрачати Алека. У машинi було ще трое. – Це мiстер Блейн, а це – мiс Вотерсон, мiс Вейн i мiстер Таллi. – Дуже приемно. – Еморi, – урочисто сказав Алек, – якщо ти застрибнеш до нас, ми вiдвеземо тебе в якийсь закуток i пригостимо гарним бурбоном. Еморi задумався. – Непогана iдея. – Сiдай, Джиле, посунься трохи – побачиш, як гарно вмiе всмiхатися Еморi. Еморi всiвся на задне сидiння поруч iз яскравою червоногубою блондинкою. – Привiт, Дугу Фербенксе,[35 - Фербенкс Дуглас (1883–1939) – вiдомий американський актор, зiрка нiмого кiно. Виконавець ролей у гостросюжетних та пригодницьких фiльмах.] – сказала вона трохи зневажливо. – Для пiдтримання форми гуляете чи шукаете компанiю? – Хвилi рахую, – в тон iй вiдповiв Еморi. – Збираю статистичнi данi. – Он як! Коли вони доiхали до безлюдного провулка, Алек зупинив машину у темному закутку. – Що ти тут робиш в такi холоднi днi, Еморi? – запитався вiн, дiстаючи кварту вiскi з-пiд хутряного покриття. Еморi не вiдповiв (насправдi у нього не було певноi причини, чому вiн приiхав на узбережжя). – А пам’ятаеш ту нашу вечiрку на другому курсi? – нагадав вiн у вiдповiдь. – Ще б пак! Це коли ми спали в альтанцi в Есберi-Парку… – Господи, Алеку! Важко уявити, що i Джесс, i Дiк, i Керрi – всi загинули… Алек зiщулився. – Не нагадуй менi про це. Цi холоднi осiннi днi i так мене добряче пригнiчують. Джил пiдтакнула. – Дуг якийсь похмурий, – прокоментувала вона. – Скажи йому, щоб пив до дна, бурбон хороший, його зараз так не дiстанеш. – Що я насправдi хочу знати, Еморi, то це де ти отаборився? – Начебто в Нью-Йорку. – Я маю на увазi сьогоднi, бо якщо ти ще не визначився – то краще допоможи менi. – Із радiстю. – Бачиш, ми з Таллi замовили два номери з ванною в «Ренье». А виявилось, йому треба повертатися в Нью-Йорк. А я ще не хочу. Отже – займеш другу кiмнату. Еморi погодився з тим, щоб iхати одразу. – Ключi на рецепцii; кiмнати – на мое iм’я. Вiдхиливши пропозицiю проiхатися далi i зiгрiтися ще, Еморi вийшов iз машини й повiльно пiшов уздовж набережноi в напрямку готелю. Вiн знову був у тупику, в глибокiй летаргiйнiй задумi, без бажання працювати чи писати, любити чи розважатися. Уперше в життi вiн навiть бажав, щоб смерть прокотилася нещадно, знищуючи дрiбнi пристрастi, прагнення до трiумфу його поколiння. Ще нiколи вiн так гостро не вiдчував, що його молодiсть уже минае – таким разючим був контраст мiж граничною самотнiстю i веселими днями чотирилiтньоi давностi. Тi речi, якi були повсякденними в його життi, – мiцний сон, вiдчуття довколишньоi краси – усi бажання вiдлетiли геть, i ту порожнечу, яку вони залишили, заповнила безмежна байдужiсть. «Щоб утримати чоловiка, жiнка мусить будити в ньому все найгiрше», – цей вислiв був тезою бiльшостi його безсоромних ночей, i сьогоднiшня, вiн вiдчував, не буде винятком. Його уява вже почала обiгрувати варiацii на цю тему. Невтомлена пристрасть, лютi ревнощi, бажання володiти i роздушити – ось усе, що залишилось вiд його любовi до Розалiнди; ось що залишилось йому як розплата за втрату молодостi – гiркий осад пiд тонкою цукровою оболонкою любовного пiднесення. У кiмнатi вiн роздягнувся i щоб трохи зiгрiтися вiд холодного жовтневого повiтря, загорнувся в покривало, i задрiмав в крiслi бiля прочиненого вiкна. З пам’ятi сплив вiрш, на який вiн натрапив десь мiсяць тому: О, вiрне серце, що билось до нестями, Я згаяв вiк, скитаючись морями… Але це не було вiдчуття змарнованих лiт чи втрачених надiй. То було вiдчуття, що життя вiдкинуло його. «Розалiндо… Розалiндо…» Вiн нiжно вимовляв слова в напiвтемрявi, поки кiмната не наповнилась нею; солоний вiтер укрив вологою його волосся, мiсячне гало осушило небо, штори стали темними й химерними. Вiн заснув. Коли вiн прокинувся, було дуже пiзно й тихо. Покривало сповзло з його плечей, вiн доторкнувся до обличчя – воно було холодне i вологе. Потiм вiн розчув стишений шепiт крокiв за десять вiд себе. Вiн завмер. – Анi слова… – то був голос Алека. – Джил, ти чуеш? – Так… – переривчасте, напружене дихання. Вони були у ваннiй. Потiм його вухо вловило гучнi кроки, якi наближалися десь iз коридора. Бурмотiння чоловiчих голосiв i нетерплячий стукiт у дверi. Еморi вiдкинув покривало i пiдiйшов ближче до ванноi. – Господи! – почувся дiвочий голос. – Тобi доведеться iх впустити… – Тс! Стiйкий наполегливий стук лунав вiд дверей кiмнати. З ванноi вийшов Алек i червоногуба дiвчина. Обое вже були в пiжамах. – Еморi! – тривожний шепiт. – Що таке? – То готельнi нишпорки. Господи, штатна перевiрка… – То, може, iх впустити? – Ти не розумiеш – вони менi пришиють «акт Манна»![36 - Акт Манна – законодавчий акт, названий на честь автора, конгресмена Джеймса Роберта Манна, прийнятий у 1910 роцi Конгресом США. Закон Манна про «Бiле рабство» забороняв перевезення мiж штатами «будь-якоi жiнки чи дiвчини» з аморальною метою. Згодом закон, покликаний боротися з проституцiею, почав застосовуватися бiльш широко, нiж припускав Конгрес.] Дiвчина розгублено тупцяла за ним, у темрявi вона здавалася якоюсь наляканою i жалюгiдною. Еморi намагався зметикувати, що робити. – Ти пошуми у своiй кiмнатi, а потiм впусти iх, – схвильовано запропонував вiн, – а я ii випущу через своi дверi. – Вони бiля твоiх дверей теж. – Назвися чужим iм’ям. – Не вийде – я зарееструвався пiд своiм, окрiм того, вони можуть номер машини перевiрити. – Скажи, що ви одруженi. – Джил каже, один iз детективiв ii знае. Дiвчина впала на лiжко i налякано прислухалася, як наростав настирливий стукiт у дверi. Потiм почувся нетерплячий i доволi розлючений чоловiчий голос: – Вiдчиняйте, або ми виб’емо дверi! Коли голос затих, Еморi вiдчув, що у кiмнатi е ще щось, окрiм людей… Довкола постатi дiвчини на лiжку висiла якась аура, нiби павутина, як пiслясмак старого вина, але якась страхiтлива. Вона повiльно заповнювала простiр мiж ними трьома… i бiля вiкна, мiж легким порухом завiс, вже стояло щось – безлике й невиразне, але до болю знайоме… Менше нiж за секунду все це зiйшлося в головi Еморi – усе, що досi займало його думки. Перший яскравий спалах – усвiдомлення того, що самопожертва безлика, а те, що ми називаемо любов’ю i ненавистю, винагородою чи покарою, мае не бiльший стосунок до неi, нiж день у календарi. В його головi швидко промайнула iсторiя, яку вiн почув у коледжi: один студент змахлював на екзаменi, а його товариш у поривi спiвчуття узяв на себе провину. Подальша ганьба перетворила його iснування на потiк розкаяння i провалiв, приправлений невдячнiстю справжнього винуватця. Врештi, вiн вкоротив собi життя (лише багато рокiв потому вiдкрилася iстина). Колись ця iсторiя збентежила i сплутала думки Еморi. Тепер вiн усвiдомив: самопожертва не дае свободи. Скажiмо, ти займаеш якусь важливу виборну посаду, успадковуеш владу; для певних людей у певний час це – велика розкiш, однак вона несе за собою не гарантii, а вiдповiдальнiсть, не безпеку, а безкiнечний ризик. Саме цей момент мiг зруйнувати все – наплив отiеi хвилi емоцiй, спровокований обставинами, мiг винести спiвчутливця на острiв вiдчаю до кiнця його днiв. Еморi знав, що згодом Алек потай зненавидить його за цей вчинок. …Усе це раптом розгорнулося перед Еморi, нiби старий сувiй, а зараз, отут, над ним стояли двi сили, затамувавши подих: прозора аура над дiвчиною i тiнь чогось незнайомого бiля вiкна. Самопожертва за своею природою – вчинок пихатий i безособовий, жертвувати собою треба з погордою. «Плачте не за мною, але за дiтьми своiми», – напевно, щось на кшталт цього сказав би Бог, подумалось Еморi. Еморi вiдчув раптовий приплив завзяття, i вмить, як у кiнострiчцi, аура над лiжком зникла, рухлива тiнь бiля вiкна (iнакше вiн не мiг ii назвати) завмерла, а тодi нiби морським бризом ii винесло з кiмнати. Вiн сплеснув руками в якомусь рiшеннi – десять секунд вже минули… – Роби, як я сажу, Алеку. Ти чуеш мене? Алек мовчки подивився на нього, – його обличчя нагадувало мученика. – У тебе е сiм’я, – повiльно продовжив Еморi. – Отже, важливо, щоб ти виплутався з цiеi iсторii. Чуеш мене? – повторив вiн ще раз чiтко. – Я чую… – Його голос дивно заглух, очi вiдчаено дивились на Еморi. – Алеку, лягай сюди. Якщо хтось зайде – ти п’яний. Роби, як кажу, бо доведеться тебе прибити. Ще мить вони дивились один на одного. Потiм Еморi швидко пiдiйшов до бюрка, узяв свiй гаманець i пiдкликав жестом дiвчину. Потiм вiн почув, як Алек пробелькотiв щось, здаеться, «в’язниця». Затим Джил зайшла у ванну i зачинилася зсередини. – Ти прийшла зi мною, – суворо повторив вiн. – Чуеш? Ти була зi мною увесь вечiр. Вона готова була розплакатися, вийшла, вляглась у його лiжко. Через кiлька хвилин вони почули, як дверi кiмнати прочинились, i зайшло трое чоловiкiв. У кiмнатi ввiмкнули свiтло, вiн заплющив очi. – У небезпечну гру бавитесь, юначе! Еморi усмiхнувся скептично. – То й що? Начальник авторитетно кивнув огрядному чоловiку в картатому костюмi: – Починайте, Олсоне. – Зрозумiло, мiстере О’Мей, – сказав Олсон. Двое iнших несхвально глянули на «здобич» i вийшли, ляснувши дверима. Огрядний чоловiк презирливо подивився на Еморi. – Ви що – нiколи не чули про «закон Манна»? Прийшли сюди з оцiею, – вiн ткнув на дiвчину вказiвним пальцем, – з нью-йоркськими номерами, та ще й в отакий готель, – вiн похитав головою, нiби довго боровся за Еморi й врештi здався. – І що ми маемо робити? – сказав Еморi, вдаючи, що терпець йому уриваеться. – Одягайся швидко i скажи своiй дiвчинi, щоб не зчиняла галасу. – Джил голосно шморгала носом у лiжку, але замовкла при цих словах i почала збирати одяг по дорозi до ванноi. Поки Еморi натягав Алековi штани, вiн вiдчував, що вся ситуацiя неабияк смiшить його. Ображена чеснота огрядного пана ледь не змусила його зайтися смiхом. – Тут ще хтось е? – запитався Олсон, намагаючись виглядати прискiпливо, як детектив. – Там хлопець, то вiн зняв номер, – байдуже вiдповiв Еморi, – п’яний як чiп. Хропе там вiд шостоi години. – Зараз гляну. – А як ви довiдалися? – поцiкавився Еморi. – Нiчний адмiнiстратор бачив, як ви пiднiмались зi своею подругою. Еморi кивнув головою, Джил вийшла з ванноi, одягнена повнiстю, хоча й без макiяжу. – А тепер, – почав Олсон, витягуючи записник, – я хочу записати вашi справжнi iмена, а не якiсь там Джон Смiт та Мерi Браун. – Хвилинку, – застережливо мовив Еморi. – Трохи спокiйнiше. Адже ви просто нас тут застали, то й що? Олсон пильно зиркнув на нього. – Ім’я! – вiдрiзав вiн. Еморi назвав себе i свою адресу в Нью-Йорку. – А дама? – Мiс Джил… – Ей! – обурено вигукнув Олсон. – Не треба менi казочок! Ім’я яке? Сара Мерфi? Мiннi Джексон? – О Боже! – вигукнула дiвчина i закрила заплакане лице руками. – Тiльки не це! Не хочу, щоб мама дiзналась… – Та кажи вже! – Тихше! – гаркнув Еморi на Олсона. Той змовк. – Стелла Роббiнс, – пробелькотiла вона нарештi. – До запитання, Рагвей, Нью-Гемпшир. Олсон закрив записник i подивився на них важким поглядом. – За правилами готель мiг би передати цi свiдчення пенiтенцiарнiй службi, бо ви привезли дiвчину з одного штату в iнший – iз «аморальною метою»… – Вiн замовк, щоб дати iм вiдчути усю серйознiсть моменту. – Не хочу потрапити в газети! – iстерично вигукнула Джил. – Вiдпустiть нас! Господи! Еморi вiдчув величезну напругу. Вiн усвiдомив, що насправдi могло йому загрожувати. – Однак, – продовжив Олсон, – мiж готелями iснуе угода про взаемодопомогу. Забагато подiбних випадкiв останнiм часом, тож ми домовились iз газетами, й у вас буде трошки безкоштовноi реклами. Не буде назви готелю – просто замiтка, що у вас була така собi пригода в Атлантик-Сiтi. Зрозумiло? – Зрозумiло. – Ви ще легко вiдбулися, чорт забирай! Дуже легко, але… – Досить, – рiзко обiрвав Еморi. – Джил, ходiмо звiдси. Не треба нам прощальних настанов. Олсон, виходячи з кiмнати, з цiкавiстю глянув на постать Алека, який досi лежав нерухомо. Потiм вимкнув свiтло i наказав iм iти за ним. Коли вони зайшли в лiфт, Еморi раптом охопив приступ дурноi бравури – i вiн не стримався. Потягнувся i поплескав Олсона по плечу. – Даруйте, ви не могли б зняти капелюха? З нами дама. Капелюх повiльно сповз iз його голови. Потiм були двi нестерпнi хвилини у яскравому свiтлi фойе, поки нiчний адмiнiстратор i кiлька пiзнiх гостей проводжали поглядами цю пару – виряджену жiночку з бантом на головi i його iз гордо задертим пiдборiддям (висновок напрошувався цiлком очевидний). Надворi було холодно, повiяло солоним вiтром, стало ще прохолоднiше, уже розвиднювалося. – Хапайте швидше таксi i щезнiть з очей, – сказав Олсон, показуючи на розмитi обриси двох машин (водii, вочевидь, спали всерединi). – Бувайте. – Вiн iз виразним натяком потягнувся до кишенi, але Еморi холодно пирхнув i, взявши дiвчину пiд руку, попрямував до таксi. – Куди ти сказав водiю iхати? – запитала вона, коли вони вже iхали туманними вулицями. – На вокзал. – А раптом вiн напише моiй мамi? – Не напише. Нiхто про це нiколи не дiзнаеться, хiба що нашi друзi або вороги. Над морем свiтало. – Море голубiе… – сказала вона. – Справдi гарно, – погодився Еморi, а потiм, нiби згадавши щось, додав: – Вже час i снiдати, хочеш щось перекусити? – О… – вона збадьорено засмiялась. – Це й зiпсувало все. Уяви: ми замовили розкiшну вечерю в номер на другу. Але Алек забув у поспiху дати офiцiантовi чайовi, тож, гадаю, той покидьок i здав нас. Вiдчай Джил розтанув швидше, нiж пережита нiч. – Я так скажу, – багатозначно почала вона, – якщо хочеш весело провести час – тримайся подалi вiд пляшок, а якщо хочеш захмелiти – тримайся подалi вiд спальнi. – Я запам’ятав. Вiн постукав по склу, i вони зупинились бiля дверей ресторану. – Алек – ваш близький друг? – запитала Джил, коли вони всiлись на високi стiльцi i сперлись лiктями об брудну стiйку. – Був колись. Тепер вiн напевне не захоче озиватись i навiть не збагне, чому. – Це ж божевiлля – узяти на себе чиюсь провину! Вiн – важлива персона? Поважнiша, нiж ти? Еморi засмiявся. – Час покаже, – вiдповiв вiн. – Ось у чому суть. Падiння кiлькох опор Два днi по тому Еморi повернувся до Нью-Йорка i знайшов у газетi те, що шукав: десяток рядкiв сповiщали, що мiстера Еморi Блейна, який «мешкае там-то», i т. д., попросили залишити готель Атлантик-Сiтi, бо вiн приймав у своiй кiмнатi даму, яка не була його дружиною… І раптом вiн завмер, пальцi його затремтiли, бо вгорi була замiтка, що починалася словами: «Мiстер i мiсiс Лiланд Р. Коннедж оголошують про заручини iхньоi доньки Розалiнди iз мiстером Джеем Довсоном Райдером з Хартфорда, Коннектикут…» Вiн випустив газету i лiг на лiжко. Внизу живота було страхiтливе вiдчуття холоду. Вона пiшла, остаточно i безповоротно! Дотепер вiн пiдсвiдомо плекав слабку надiю десь глибоко у серцi, що якогось дня вiн буде iй потрiбен, i вона покличе його i плакатиме, що вона помилялась, що серце ii розриваеться вiд болю, якого вона заподiяла йому. А зараз йому не залишилось навiть мiзерноi втiхи чекати ii. Але не теперiшню Розалiнду – черствiшу, старшу, втомлену, розбиту жiнку, яку iнколи його уява приводила на порiг йому, сорокарiчному. Нi, Еморi потрiбна була ii молодiсть, яскравий блиск ii розуму, ii юного тiла – те, що вона продала назавжди. Вiдтепер юна Розалiнда для нього вмерла. Ще через день прийшов небагатослiвний лист вiд мiстера Бартона з Чикаго. У ньому йшлося, що ще три трамвайнi компанii потрапили в руки кредиторiв, i йому не варто очiкувати нi тепер, нi у майбутньому жодних виплат. На додачу одного морозного недiльного вечора вiн отримав телеграму про раптову смерть монсеньйора Дарсi в Фiладельфii п’ять днiв тому. І тодi вiн зрозумiв, що йому узрiлося мiж шторами у номерi готелю в Атлантик-Сiтi. Роздiл 5 Егоiст стае особистiстю Я – нiби у глибокiм снi, Старi бажання пiд замком З моеi рвуться голови, Як рiй нiчний, за темним склом. Я вiри паростки шукав, Щоб знову свiтло вiднайти… Та смуток давнiй наздогнав: І не дае крiзь дощ пройти. Чи зможу знову пiдвестись? Забуть вино, що пив колись, Побачить веж могутнiй вал, Свiтанку лагiдний корал. Щоб всюди бачить долi знак, Як ключ, а не оману снiв, Та не дае пройти, однак, Той смуток з пройдешнiх часiв… Еморi стояв бiля скляних вiтрин якогось театру i дивився, як великi краплi дощу падають вниз i розтiкаються темними плямами на бруковi. Повiтря стало молочно-сiрим, вiкно напроти наповнилось тьмяним свiтлом, потiм ще одне, i вже десь сотня замерехтiла в полi зору. Пiд його ногами невелике пiдвальне вiкно за гратами спалахнуло жовтим, вогнi таксi на вулицях вiдкидали блиск на вогку чорну брукiвку. Непривiтливий листопадовий дощ пiдступно крав останнi години дня i зачиняв iх за древнiми ворiтьми ночi. Тиша у театрi позаду нього перервалась дивним клацанням, а затим важким гулом i наростаючими голосами натовпу. Денний сеанс закiнчився. Вiн трохи вiдiйшов убiк пiд дощ, даючи дорогу юрбi. Вибiг якийсь хлоп’як, втягнув прохолодне вологе повiтря i пiдняв комiр плаща. Поспiхом вийшли три-чотири пари, а потiм i решта галасливого юрмиська, всi незмiнно кидали погляди спочатку на мокру вулицю, потiм на дощ, затим на захмарене небо. Коли виходили останнi з публiки, на нього вiйнуло важким шлейфом тютюну, змiшаного iз дешевою пудрою на жiночих щоках. Виходили вже поодинцi, якийсь чоловiк на милицях, почувся стукiт вiдкидних сидiнь – швейцари взялися до роботи. Нью-Йорк, здавалося, ще не прокинувся, а ворочався досi в лiжку. Повз нього пробiгали блiдi чоловiки iз пiднятими комiрами, зграйка втомлених балакучих дiвчат з унiвермагу з вибухами смiху – по трое пiд парасольками. Маршем прокрокував загiн полiцii, завбачливо одягнутий у дощовики. Дощ викликав у Еморi вiдчуття покинутостi, i вiдразливi картини життя в мiстi, без грошей, промайнули перед ним загрозливою вервечкою. У смердючому метро була жахлива тиснява. Рекламнi щити про автомобiлi нав’язували себе, як нуднi причепи, якi хапають тебе за руку, щоб розповiсти ще одну iсторiю. Оте вiдчуття роздратування, коли хтось навалюеться на тебе – чоловiк, що не поступився мiсцем жiнцi, тихо ненавидячи ii за це, жiнка, яка ненавидiла нечему… А на додачу – гидка фантасмагорiя подихiв, убогого одягу на людських тiлах, запахи зужитоi iжi… Або просто люди, яким занадто парко, або занадто холодно, – втомленi, знервованi… Вiн уявляв закапелки, де мешкають цi люди, – вiдклеенi шпалери повторюють один i той самий малюнок – соняхи на жовто-зеленому тлi, олов’янi ванни i темнi коридори, а ще непривiтнi дворики без жодноi зеленi, де навiть любов межуе iз злочином – брудне вбивство за рогом, безшлюбне материнство у квартирi нагорi. І як скрiзь – економiчна задуха через холоднi зими, довгi лiта, нiчнi жахiття, тiснява липких стiн… бруднi забiгайлiвки, де байдужi втомленi вiдвiдувачi беруть цукор своiми ложками, залишаючи коричневi згустки у цукерницях. І це ще не найгiрше, коли живуть укупi тiльки жiнки або тiльки чоловiки, – огидно, коли iх зганяли разом. Був якийсь тяжкий сором у тому, що стомленi й бiдолашнi жiнки байдуже дозволяли чоловiкам бачити себе такими, була огида i в тому, як чоловiки тупо брали вбогих i втомлених жiнок. Бруду було бiльше, нiж на будь-якому полi бою, яке вiн бачив, i споглядати отой сплав бруду, поту i небезпек було важче, нiж будь-якi труднощi, яких вiн зазнав. То було життя, де народження, шлюб i смерть були однаково огидними i вiдразливими. Вiн згадав, як одного разу в метро зайшов хлопчик-посильний iз великим похоронним вiнком зi свiжих квiтiв, як раптом той запах очистив повiтря, i все у вагонi моментально прояснiло. «Ненавиджу убогих… – раптом подумалося Еморi. – Ненавиджу за те, що вони бiднi. Можливо, колись у бiдностi був такий собi налiт романтизму, але нинi це – гнилизна. Це найпотворнiша рiч на свiтi. Однозначно привабливе бути продажним i багатим, анiж безвинним i бiдним». Вiн нiби знову побачив картину, яка колись вразила його: чепурно вбраний молодик дивиться через вiкно клубу на П’ятiй авеню i щось говорить своему друговi з обличчям, сповненим вiдрази. Можливо, вiн говорив: «Господи! Хiба ж цi люди не потворнi?» Нiколи ранiше Еморi не думав про злиденних так. Вiн подумав цинiчно, що у нього зовсiм вiдсутне людське спiвчуття. О’Генрi знаходив якусь романтику в цих людях, пафос, любов, ненависть. Еморi бачив тiльки невiгластво, бруд i грубiсть. І вiн себе за це не звинувачував: вiн уже бiльше не картав себе за почуття, якi були вiдвертими i природними. Вiн сприймав кожну свою реакцiю як частину себе – незмiнну, не пiдпорядковану моралi. Проблема бiдностi – видозмiнена, звеличена, прив’язана до бiльш гiдного, бiльш благородного iснування, – можливо, колись буде йому цiкавою, а зараз вона не викликала нiчого, крiм глибокоi вiдрази. Вiн iшов П’ятою авеню, ухиляючись вiд повсюдноi загрози парасольок, потiм зупинився бiля «Дельмонiко» i зробив знак водiевi автобуса. Защiбаючи щiльно пальто, вiн пiднявся на верхнiй майданчик, де в самотi iхав пiд набридливим дрiбним дощем. Його обличчя жалили холоднi краплi. Десь у свiдомостi почався дiалог. Його вели радше не два голоси, а один, який то запитував, то вiдповiдав: – І як нашi справи? – У мене залишилось десь двадцять чотири долари. – У тебе ще е Лейк-Дженева. – Але я хочу це зберегти. – А прожити зможеш? – Навiть не уявляю, що не змiг би. Люди ж заробляють грошi книжками. І я зрозумiв, що можу робити те саме. Насправдi це все, що я вмiю робити. – А конкретнiше? – Навiть не знаю, що я буду робити. Менi навiть нецiкаво. Завтра поiду з Ньйю-Йорка – це непривiтне мiсто, хiба що ти десь на вершинi. – Хочеш багато грошей? – Нi, просто боюсь бути бiдним. – Дуже боiшся? – Пасивно боюсь. – Куди тебе несе? – Не питайся! – Тобi байдуже? – Мабуть, що так. Але не хочу морально здеградувати. – У тебе що – не залишилося жодних iнтересiв? – Жодних. У мене бiльше не залишилося й чеснот. Як охололий чайник, ми вiддаемо тепло юностi чеснотам. Це називаеться безпосереднiстю. – Цiкава думка. – Ось чому «добра людина, що втратила глузд», приваблюе iнших людей. Вони стоять довкола i буквально грiються вiд ii чеснот. Сара робить якесь нехитре зауваження, i всi розпливаються в посмiшцi: «Яке невинне дитятко!» Вони грiються бiля ii невинностi. Але Сара бачить нещирiсть i нiколи бiльше не повторюе того самого. Просто iй вiдтодi робиться холоднiше. – Усi твоi калорii вичерпались? – Усi до краплi. Тепер я починаю грiтися вiд чеснот iнших людей. – Гадаеш, ти зiпсований? – Не впевнений. Я вже й не знаю, що таке добро, що таке зло. – Чи це така погана ознака? – Не обов’язково. – А якi ознаки зiпсованостi? – Зробитися справдi нещирим, називати себе «не таким уже й поганим хлопцем», жалкувати про втрату юностi, коли едине, за чим шкодуеш, – це за приемним вiдчуттям, коли ii втрачаеш. Молодiсть – як велика тарiлка iз цукерками. Сентиментальнi люди уявляють, що хочуть бути в тому ж непорочному станi, в якому перебували до того, коли спокусились цукеркою. Насправдi вони хочуть того задоволення, яке отримували, з’iдаючи цукерку. Матрона не хоче повернення свого дiвоцтва – вона хоче пережити знов медовий мiсяць. Я не хочу повторити свою невиннiсть. Я хочу задоволення вiд ii втрати. – Куди ж ти пливеш? Цей дiалог занурився в його свiдомiсть у ii звичний стан – гротескну сумiш бажань, хвилювань, зовнiшнiх вражень i фiзичних реакцiй. Сто двадцять сьома, чи то Сто тридцять сьома вулиця… Двi чи три подiбнi, хоча не дуже. Мокре сидiння, одяг всотав вологу вiд нього чи сидiння протряхло вiд одягу?… Сидiння на мокрому може викликати апендицит (так казала мама Фроггi Паркера). Ну, у мене вiн уже був, як колись сказала Беатрiс: «Подам у суд на пароплавство, бо в мого дядька четвертина акцiй»… Цiкаво, потрапила Беатрiс у рай?… Скорше, нi. Рай був утiленням безсмертностi Беатрiс, а також любовних переживань багатьох ii покiйних чоловiкiв, якi нiколи про нього й гадки не мали… Але якщо не апендицит – то, мабуть, iнфлюенца точно. Що? Сто двадцята вулиця? Значить, десь мала бути Сто дванадцята? Один два нуль, замiсть Один два сiм. Розалiнда не схожа на Беатрiс, Елiнор схожа на Беатрiс, тiльки дикiша i розумнiша. Квартири тут, напевно, дорогi – сто п’ятдесят на мiсяць, а то й двi сотнi. Дядько у Мiннеаполiсi платив тiльки сто за величезний будинок. Питання… де сходи – злiва чи справа вiд входу? Принаймнi, в унiверi сходи були прямо i налiво. Яка брудна рiчка, треба спуститись вниз i глянути, наскiльки вона брудна… У Францii всi рiчки або коричневi, або чорнi, як i на Пiвднi. Двадцять чотири долари – це чотириста вiсiмдесят пампухiв. На них можна прожити три мiсяцi i спати в парку. Цiкаво, де зараз Джил… Джил Бейн, Фейн, Сейн… а, чорт iз нею… болить шия, яке незручне сидiння… Жодного бажання спати з Джил, що Алек у нiй знайшов? У Алека вульгарний смак щодо жiнок. Мiй смак куди кращий: Ізабель, Клара, Розалiнда, Елiнор, усi – американки. Елiнор була б пiтчером, лiвшею. Розалiнда – аутфiлдер, у неi прекрасний замах, Клара – можливо, на першiй лiнii. Цiкаво, як зараз виглядае тiло Гемберда… Якби я не був iнструктором з багнетного бою, то втрапив би на передову i, можливо, вже був би мертвий… Де той клятий дзвiнок… Номери будинкiв на Рiверсайд-драйв закривав вiд допитливих поглядiв туман i гiлля дерев, але Еморi таки розгледiв номер Сто двадцять сiм. Вiн зiйшов з автобуса i пiшов звивистою дорогою в сторону рiчки, сам не знаючи, навiщо, вийшов на дуже довгий пiрс, де згромадились верфi для невеликих суден – моторних човнiв, каное, гребних човнiв i каякiв. Вiн звернув на пiвнiч i пiшов берегом, перестрибнув невисокий дротяний паркан та опинився на великому безладному дворi, що примикав до доку. Довкола громадились корпуси човнiв на рiзних стадiях ремонту, вiн вiдчув запах тирси, фарби i ледь вловний запах Гудзону. Через густу мряку до нього наблизився якийсь чоловiк. – Привiт! – сказав Еморi. – Пропуск е? – Нi. Це приватна територiя? – Це спортивний яхт-клуб «Гудзон-Рiвер». – О, я не знав. Я просто прогулююсь. – То й що? – почав чоловiк пiдозрiливо. – Якщо ви проти, я пiду. Чоловiк щось буркнув – незрозумiло, чи то була згода, чи заперечення, i пiшов собi. Еморi сiв на перевернутий човен i схилив у задумi голову на руки. «Невдачi скоро перетворять мене на дуже кепського чоловiка…» – подумалось йому. У тяжку годину Дощ накрапав, а Еморi марно намагався осмислити потiк свого життя, його колишнiй блиск i брудне мiлководдя. Власне, вiн досi боявся (не фiзично – фiзично вiн бiльше не боявся) людей, iх осуду i злиднiв, i монотонностi. Але в глибинi свого згiрклого серця вiн питав себе: чим вiн гiрший за iнших? Вiн знав, що може одурити себе обгрунтуванням, буцiмто його слабкiсть зумовлена обставинами i оточенням. Хоча часто, коли вiн засуджував себе за егоiзм, щось завбачливо шепотiло всерединi: «Нi, ти генiй!» Це був ще один прояв страху, що вiн не може бути водночас i генiальним, i добрим. Власне, той генiй був точною комбiнацiею протилежностей у його головi, вiн вважав, що будь-яка впорядкованiсть – ознака посередностi. Можливо, понад усi грiхи чи вади Еморi зараз зневажав самого себе: йому нестерпно було думати, що завтра (або через скiлькись днiв) вiн захланно ковтатиме похвали i косуватиме на недобре слово, як недолугий музикант або третьосортний актор. Йому було соромно за той факт, що простi i чеснi люди зазвичай не довiряли йому, що вiн був жорстоким i дуже часто – до тих, хто був вiддатливий до нього – кiлька дiвчат, друзi з коледжу, – що вiн погано впливав на людей, якi пiшли за ним в його карколомних пригодах, з яких вiн один вийшов неушкодженим. Зазвичай у такi ночi (а iх було багато останнiм часом) вiн тiкав вiд своеi всепоглинаючоi ретроспекцii в якiсь iншi думки. Про дiтей та iхнi майбутнi можливостi – вiн лежав i прислухався, як якесь налякане маля прокидалося в будинку навпроти, i тонкий плач лунав до пiзньоi ночi. Вiн вiдвертався i думав у нападi жахiття: чи то часом не його застояний вiдчай залив темрявою крихiтну душу? Його били дрижаки. А що як одного дня баланс порушиться, i вiн перетвориться на страхiтливу примару, що лякае дiтей, заповзаючи в кiмнату поночi, якiй темнi привиди пошепки повiряють божевiльнi таемницi диких племен далеких континентiв… Еморi слабко всмiхнувся. «Занадто сильно ти заглибився у себе, – почув вiн чийсь голос. І знову: – Вставай i займися справжнiм дiлом. Досить цiеi гризоти». Вiн уже готував свою можливу вiдповiдь: «Так, я, напевно, був егоiстом замолоду, але потiм зрозумiв, що багато думати про себе – шкiдливо для здоров’я». Раптом вiн вiдчув непереборне бажання послати всi цi думки до бiса – не грубо (бо так не годиться джентльмену), просто спокiйно i вiдчутно стерти iх з поля зору. Вiн уявив себе в мазанцi десь у Мексицi, напiвлежачи на вкритому килимком диванi, його тонкi шляхетнi пальцi стискають сигарету, поки вiн наслухае, як гiтари награють сумнi мелодii сивоi давнини десь iз Кастилii, а дiвчина з оливковою шкiрою i червоногарячими вустами пестить його волосся. Тут вiн мiг би прожити свою лiтанiю, позбавлену хорошого i поганого, далеко вiд переслiдувань небес i далеко вiд суворого бога (окрiм хiба мексиканського божка, прихильного до слабкостей i любителя схiдноi екзотики), позбавлений успiху i надiй бiдностi, вiн би тiльки плавно котився схилом потурань, який би врештi-решт привiв його до озера смертi. Існувало так багато мiсць, де можна приемно зануритись на дно: Порт-Саiд, Шанхай, деякi мiсця в Туркестанi, Константинополь, пiвденнi моря – усi простори сумноi, протяжноi музики i збудливих запахiв, де хiть може бути способом i вираженням життя, де тiнi нiчного неба i заходiв сонця будуть лише вiдображенням пристрастi: кольорами жiночих вуст i маку. Ще роздуми Колись вiн мав дивовижну здатнiсть вловлювати зло, як кiнь, що вiдчувае поламаний мiст уночi, але той чоловiк iз стрункими ногами у кiмнатi Феби зменшився до розмiру хмарки над Джил. Його iнстинкт вловлював сморiд бiдностi, але вже не нишпорив у глибинах зла, гордостi i чуттевостi. Не було бiльше мудрецiв, не було бiльше героiв – Берн Голiдей зник, нiби нiколи й не жив, а монсеньйор помер. Еморi перерiс тисячi книг, тисячi обманiв; вiн жадiбно слухав людей, якi вдавали, що щось знають, а насправдi не знали нiчого. Мiстичнi одкровення святих, якi колись наповнювали його благоговiнням у нiчнi години, тепер вiдштовхували його. Байрони i Бруки, якi з вершини гори кидали виклик життю, виявилися волоцюгами i позерами, або в кращому разi – тiнями колишньоi вiдваги i субстанцii мудростi. Уся пишнота його розчарування вилилась у форму староi, як свiт, процесii: пророкiв, афiнян, мученикiв, святих, учених, донжуанiв, езуiтiв, пуритан, Фаустiв, поетiв, пацифiстiв; як одягненi в тоги студенти на вечорi випускникiв, вони пройшлися перед ним, як iхнi мрii, персоналii – i всi iдеi вiдкинули вiдблиски свiтла на його душу; кожен намагався передати трiумф життя i величезне значення людини, кожен нахвалявся, що змiг пов’язати минуле зi своiми власними хисткими мiркуваннями. Але зрештою кожен залежав вiд сцени i декорацiй, суть яких в тому, що спраглий до вiри чоловiк годуватиме свiй розум найближчою i найдоступнiшою iжею. Жiнки, вiд яких вiн так багато очiкував, чию красу вiн сподiвався передати засобами мистецтва, чиi незбагненнi iнстинкти, на продив непослiдовнi i незрозумiлi, вiн думав увiчнити на основi досвiду, стали просто колискою свого власного потомства. Ізабель, Клара, Розалiнда, Елiнор – ота iхня врода, на яку зграями злiтались чоловiки, позбавила його можливостi створити щось, окрiм сердечноi печалi i сторiнки плутаних слiв. Еморi обгрунтовував свою втрату вiри кiлькома радикальними силогiзмами. Припустiмо, його поколiння, хоча й побите i викошене цiею жорстокою вiйною, було нащадками прогресу. Навiть якщо вiдмести несуттевi вiдмiнностi у висновках, що спричинило смерть мiльйонiв молодих юнакiв, чим можна було б це обгрунтувати? Нехай навiть Бернард Шоу i Бернгардi, Бонар Лоу i Бетман-Гольвейг були рiвноправними спадкоемцями прогресу тiльки тому, що вони всi виступали проти полювання на вiдьом. Навiть вiдкидаючи антитези, розглядаючи цих людей, цих володарiв дум, з вiдразою помiчаеш усю непослiдовнiсть i протирiччя кожного з них. Ось, наприклад, Торнтон Генкок. Його поважала половина умiв цього свiту як авторитета у життевих питаннях, як чоловiка з перевiреним життевим кодексом, якого той дотримувався, як вчителя вчителiв, радника президентiв. Але Еморi знав, що в душi цей чоловiк опирався на священика iншого релiгiйного вiрування. А у монсеньйора, на якого покладався кардинал, траплялись моменти жахливоi зневiри, яку вiн не мiг пояснити в рамках iснуючоi релiгii, яка навiть зневiру пояснюе тiльки термiнами власноi вiри: якщо ти сумнiваешся в iснуваннi диявола – це диявол змусив тебе сумнiватися. Еморi бачив, як монсеньйор ходив у гостi до флегматичних мiщан, читав популярнi романи запоем, занурював себе в рутину, лишень би втекти вiд цього жаху. Бо святий отець, хоча й трохи мудрiший, i в дечому чистiший за Еморi, був не набагато старшим за нього. Еморi залишився сам-один: iз невеликого загону вiн втрапив у великий лабiринт. Вiн був там, де був Гете, коли починав «Фауста», де був Конрад, коли написав «Безумство Олмайера». Еморi подумав, що першопочатково iснують два типи людей, якi через вроджену яснiсть свого розуму або через розчарування покидають загiн i вирушають у лабiринт. Такi люди, як Веллс i Платон, невиправнi романтики, якi пiдсвiдомо прийняли те, що було глибоко традицiйним для кожноi людини, – такi люди нiколи б не зайшли в лабiринт. З iншого боку – були iншi, нестримнi зухвальцi – Семюель Батлер, Ренан, Вольтер, чий поступ, хоча й повiльнiший, завiв iх набагато далi, не на шляхи песимiстичноi спекулятивноi фiлософii, але у безкiнечних спробах знайти глибинний сенс буття… Еморi застопорився. Вiн уперше вiдчув велику недовiру до будь-яких узагальнень i сентенцiй. Занадто простi вони були, занадто небезпечнi для суспiльноi свiдомостi. Адже саме в такiй формi вони доходять до загалу через багато рокiв: Бенсон i Честертон популяризували Нiцше i Ньюмена; Шоу завернув у солодку глазур Нiцше, Ібсена й Шопенгауера. Звичайна людина з вулицi чула висновки генiiв у формi чиiхось розумних парадоксiв i дидактичних епiграм. Життя – бiсова плутанина… футбол, де кожен поза грою, де суддi викидають кожного, хто скаже, що суддя – на його боцi… Прогрес – це лабiринт… Людина слiпо кидаеться туди, а потiм бездумно бiжить геть, виголошуючи, що знайшла невидимого короля – життеву силу, принцип еволюцii… Потiм пише книгу, починае вiйну, засновуе школу… Еморi, навiть якби не був егоiстом, почав би пошуки з самого себе. Вiн сам собi – найкращий приклад, людина пiд дощем, надiлений статтю i гордiстю, вiдiрваний власним темпераментом i випадком вiд радощiв любовi й батькiвства, збережений, щоб допомагати будувати життеву свiдомiсть людства. Картаючи сам себе, самотнiй i розчарований, вiн пiдiйшов до входу в лабiринт. Новий свiтанок завис над рiкою, одиноке таксi промчало вулицею, його фари досi свiтились, як очi на блiдому обличчi пiсля нiчноi забави. Тужливий гудок пролунав десь унизу по рiцi. Монсеньйор Еморi постiйно думав, як монсеньйор сприйняв би власний похорон. Вiн був по-католицькому пишний i лiтургiйний. Єпископ О’Нiл справив урочисту месу, а останне розгрiшення провiв кардинал. Торнтон Генкок, мiсiс Лоуренс, посли Британii й Італii, папський легат, багато друзiв i духовенства були присутнi. Але жорстокi ножицi долi перерiзали всi нитки, якi монсеньйор зiбрав у своiх руках. Бачити його в трунi, зi схрещеними на пурпуровiй сутанi руками, – стало нескiнченним горем для Еморi. Обличчя небiжчика не змiнилося, нiби вiн i не помер, на ньому не видно було нi страху, нi болю. Вiн був близьким другом Еморi, та й не тiльки його – у церквi згромадилось багато людей iз розгубленими, знiченими обличчями, найбiльш враженими здавалися найповажнiшi особи. Кардинал, нiби архангел у рясi й митрi, скропив усе святою водою; зазвучав орган; хор заспiвав «Requiem Eternam». Усi цi люди горювали, бо якоюсь мiрою були пов’язанi iз монсеньйором. Їхне горе було сильнiше, нiж жаль за його «захриплим голосом i накульгуванням у ходi», як сказав Веллс. Цi люди уповали на вiру монсеньйора, на його здатнiсть знайти розраду, перетворити все на гру свiтла й тiнi, де й свiтло й тiнь однаково е проявами Бога. Бiля нього люди почувалися в безпецi. Вiд спроби Еморi принести себе в жертву народилося повне розумiння iлюзорностi його свiту, а вiд похорону монсеньйора – романтичний ельф, готовий зайти разом iз ним до лабiринту. Вiн знайшов щось, чого завжди прагнув i чого завжди буде прагнути – не захоплення, як колись мрiяв, не бути коханим (як вiн примушував себе думати), але бути потрiбним людям, бути незамiнним. Вiн згадав те вiдчуття захищеностi, яке випромiнював Берн. Життя раптом вiдкрилось перед ним своiм дивовижним спалахом розумiння, i Еморi безповоротно вiдкинув стару сентенцiю, яку так часто прокручував у головi: «Мало що мае значення, i нiщо не мае великого значення». Навпаки, Еморi вiдчув безмежне бажання давати людям почуття захищеностi. Поважний пан в окулярах Одного дня Еморi пiшки вирушив до Принстона. Небо висiло безбарвним склепiнням, холодним, високим, без ознак дощу. День був сiрий, найбiльш безвиразна погода з усiх – день роздумiв i далеких надiй, ясного бачення. Такi днi призначенi для абстрактних iстин i правильних висновкiв, якi тануть при сонячному свiтлi або гаснуть у насмiшкуватому мiсячному сяйвi. Дерева i хмари були вирiзьбленi з класичною строгiстю, звуки полiв злилися в монотонний металевий гул еллiнських труб. Цей день занурив Еморi в глибоку задуму (чим дуже роздратував кiлькох водiiв, яким довелось пригальмувати, щоб об’iхати його). Роздуми так заполонили його, що вiн дуже здивувався, коли зiткнувся з таким феноменом – виявом сердечностi в радiусi п’ятдесяти миль вiд Мангеттена: машина, що проiжджала повз нього, раптом пригальмувала, i чийсь голос окликнув його. Вiн пiдвiв голову i побачив багатий «Локомобiль», у якому сидiло двое чоловiкiв середнього вiку, один – маленький, метушливий, вочевидь, прилiпився до iншого, поважного, у великих окулярах. – Пiдвезти вас? – сказав менший, глянувши скоса на поважного чоловiка, нiби за звичкою запитуючись у нього мовчазноi згоди. – О, спасибi! Дякую! Шофер вiдчинив дверцята, й Еморi всiвся посерединi заднього сидiння. Вiн iз цiкавiстю роздивлявся своiх попутникiв. На обличчi поважного чоловiка читалася велика впевненiсть у собi, на противагу жахливiй нудьзi, яку викликало все довкола. Ту частину його обличчя, що виднiлася з-пiд окулярiв, зазвичай називають «сильною», потрiйнi складки зiбрались бiля його пiдборiддя, десь над ним виднiвся широкий рот i груба модель римського носа, а плечi поступилися могутнiй масi грудей i живота. Вiн був одягнений дорого, але строго. Еморi помiтив, що вiн постiйно витрiщаеться вперед на потилицю шофера, нiби вперто, але безуспiшно намагаючись вирiшити якусь надокучливу проблему. Менший чоловiчок був помiтний лише тим, що повнiстю розчинився в патроновi. Вiн, вочевидь, був секретар iз тих, що в сорок рокiв мають вiзитку «помiчник президента» i без единого жалю присвячують решту свого життя запобiгливiй догiдливостi. – Далеко iдете? – запитався маленький чоловiчок, люб’язно, але без iнтересу. – Далеченько. – Ноги розминаете? – Нi, – скупо вiдповiв Еморi. – Я йду пiшки, бо не можу собi дозволити проiзд. – Он як… Потiм далi: – Шукаете роботу? Роботи взагалi дуже багато, – продовжив вiн трохи з осудом. – Усi цi балачки про брак робочих мiсць… Мiж тим на Заходi особливо бракуе робочоi сили. – Вiн окреслив Захiд широким жестом. Еморi ввiчливо кивнув. – Маете фах? Нi, фаху в Еморi не було. – Значить, клерк? Та нi, Еморi заперечив. – Чим би ви не займались, – поважно вiв далi чоловiчок, – зараз пора великих можливостей i вдалий час розпочинати бiзнес. – Вiн крадькома зиркнув на поважного пана, як той адвокат, який розкручуе свiдка i поглядае на реакцiю присяжних. Еморi вирiшив, що мусить щось сказати, але як вiн не силкувався, не знайшов нiчого, окрiм слiв: – Звичайно, я хочу багато грошей. Чоловiчок засмiявся скептично, але старанно. – У наш час цього хочуть всi, от тiльки працювати не хочуть. – Абсолютно природне бажання. Майже всi нормальнi люди цього хочуть – розбагатiти без особливих зусиль, крiм хiба фiнансистiв у проблемних п’есах, якi «йдуть напролом». Хiба ви не хочете легких грошей? – Звичайно нi! – обурився секретар. – Але, – продовжив Еморi, не зважаючи на його реакцiю, – будучи зараз дуже бiдним, я розглядаю соцiалiзм як мiй можливий оплот. Обидва чоловiки зацiкавлено витрiщились на нього. – Пiдривники iз бомбами… – Чоловiчок замовк, бо з грудей поважного патрона велично випливли слова: – Якби я подумав, що ви з тих, хто кидае бомби, я б негайно вас вiдвiз у тюрму. Ось така моя думка про соцiалiстiв. Еморi усмiхнувся. – Ви хто? – допитувався поважний чоловiк. – Один iз тих диванних iдеалiстiв чи з отих крикунiв? Мушу сказати, рiзницi я не бачу. Ідеалiсти тиняються туди-сюди без дiла i пишуть всяку всячину, яка збивае з пантелику убогих емiгрантiв. – Ну, – сказав Еморi, – якщо бути iдеалiстом безпечно i прибутково, я мiг би спробувати. – А якi у вас труднощi? Втратили роботу? – Не зовсiм так, але… можна й так сказати. – Яка ж робота? – Писав тексти для рекламноi агенцii. – І багато грошей у рекламi? Еморi стримано посмiхнувся. – Мушу визнати, грошi в цьому бiзнесi можна заробити. Таланти вже не голодують. Навiть у мистецтвi можна заробити нинi на хлiб. Митцi малюють обкладинки журналiв, пишуть рекламу, вигадують регтайми для театрiв. Коли преса перейшла на комерцiйну основу, вiднайшли нешкiдливе й пристойне заняття для кожного таланту, який мiг би вiднайти свою власну нiшу. Але стережiться генiiв, панове, якi також е iнтелектуалами. Митцi, якi не вписуються пiд загальний шаблон, – Руссо, Толстой, Семюель Батлер, Еморi Блейн… – А це ще хто такий? – з пiдозрою запитав чоловiчок. – Вiн? – подумав мить Еморi. – Вiн iнтелектуал, наразi ще невiдомий загалу. Чоловiчок засмiявся роблено-старанно, але вмовк, бо Еморi зиркнув на нього гнiвно. – Чого смiетеся? – Ой, цi вже менi iнтелектуали… – Та ви хоч знаете, що це означае? Очi чоловiчка метушливо забiгали. – Ну, це означае… – Воно завжди означае розумну i добре освiчену людину, – перебив Еморi, – що активно втручаеться у розвиток людства! – Еморi вирiшив бути рiзким. Вiн повернувся до поважного пана. – Цей молодик, – показав пальцем на секретаря i вимовив «молодик» так, як кличуть коридорних: «хлопче», – без вiковоi рiзницi, – вiн вельми невиразно уявляе iстинний смисл усiх популярних слiв. – Ви проти контролю капiталу над пресою? – втрутився поважний пан, втупившись у нього окулярами. – Так, я проти того, щоб робити за них розумову роботу. Менi здаеться, суть будь-якого бiзнесу, який я бачив, – це виснажувати i недоплачувати купi дурнiв, якi до цього надаються. – Та невже? – сказав поважний пан. – Погодьтесь, що робочим платять чимало за п’яти-шестигодинний робочий день – це смiшно! А якщо вiн ще й член профспiлки – чесного робочого дня ти вiд нього й не жди. – Ви самi у цьому виннi, – наполягав Еморi. – Ви ж нiколи не йдете на поступки, поки iх не викрутять з вас. – Ми – це хто? – Ваш клас, до якого я сам ще донедавна належав. Тi, хто за правом спадку, або завдяки працьовитостi чи завдяки розуму, або й шахрайству стали iмущим класом. – То ви наполягаете, що ось той робiтник, котрий латае дорогу, попрощався б легко зi своiми грiшми, якби вони в нього були? – Нi. Але до чого тут це? Пан задумався. – Мушу визнати, нi до чого. Але, схоже, якийсь зв’язок тут е. – Насправдi, – продовжив Еморi, – вiн вчинив би ще гiрше. Нижчий клас ще бiльше обмежений, менш приемний, а кожен окремо – бiльш егоiстичний, i звичайно, менш розумний. Але це не мае нiякого стосунку до теми. – Тож, у чому полягае проблема? Тут Еморi задумався, щоб точнiше сформулювати питання. Еморi обгрунтовуе докази – Коли розумний чоловiк iз пристойною освiтою потрапляе в лабети життя, – повiльно почав Еморi, – тобто коли одружуеться – в дев’яти випадках iз десяти вiн стае консерватором у всьому, що стосуеться соцiальних умов. Вiн може бути чуйним, добрим, навiть по-своему справедливим, але його основний клопiт – тримати оборону. Його жiнка пiдганяе його – вiд десяти тисяч на рiк до двадцяти тисяч щороку, i так далi, як у безперервному колесi, з якого немае виходу. Вiн потрапив у пастку! Свiт упiймав його! Йому вже нiчого не допоможе. Вiн душевно жонатий чоловiк! Еморi зупинився i вирiшив, що то була непогана фраза. – Деякi чоловiки, – продовжував вiн, – уникають отих лещат. Можливо, iхнi жiнки не мають соцiальних амбiцiй, може, вiн знайшов якусь фразу в однiй iз «небезпечних книжок», яка йому сподобалась, може, вони почали бiгти, але iх вибило з колii, як мене. Словом, це – конгресмени, якi не беруть хабарiв, президенти, якi не е вдатними полiтиками, письменники, науковцi, державнi дiячi, якi не зробилися торбами з ручками для жiнки та пiвдесятка коханок i дiтей. – Себто вродженi радикали? – Так, – сказав Еморi. – Вони можуть варiювати вiд зневiреного критика, такого як Торнтон Генкок, i аж до Троцького. Отже, цi «душевно неодруженi» чоловiки не мають прямоi влади. На жаль, «душевно одруженi» чоловiки зi своею гонитвою за грошима купують газети, популярнi журнали, впливовi тижневики – i все для того, щоб мiсiс Газета, мiсiс Журнал, мiсiс Тижневик змогла мати кращий лiмузин, нiж сусiди-нафтовики через дорогу чи сусiди-цементний завод за рогом. – А чому б i нi? – Тому, що заможнi стають хранителями свiтовоi iнтелектуальноi власностi, i звичайно, чоловiк, який володiе грошима при одному соцiальному устроi, не буде ризикувати майбуттям сiм’i, друкуючи вимоги iншого устрою у своiй газетi. – Але такi вимоги з’являються. – Де? У пiдозрiлих виданнях. У затхлих газетках на дешевому паперi. – Гаразд, продовжуйте. – Отже, моя точка зору така: зважаючи на сукупнiсть умов, перша з яких – сiм’я, е два види башковитих людей. Один сприймае людську природу такою, як вона е, використовуе ii страхи, ii слабкостi й ii силу для своiх цiлей. На противагу iм – люди душевно нежонатi перебувають у постiйному пошуку нових систем контролю i протидii людськiй природi. Їхня проблема складнiша. Не життя складне, а боротьба за контроль i управлiння життям. Це iхня боротьба. Вони – частина прогресу, душевно одружений чоловiк – нi. Поважний пан дiстав три сигари i простягнув iх своiм супутникам на клишуватiй долонi. Чоловiчок узяв одну, а Еморi похитав головою i потягнувся за сигаретою. – Продовжуйте, – сказав поважний пан, – давно хотiв послухати когось iз вашоi братii. Прискорення – Сучасне життя, – знову почав Еморi, – змiнюеться вже не столiття за столiттям, а день за днем, удесятеро швидше, нiж будь-коли ранiше: населення подвоюеться, цивiлiзацii зближуються, взаемна економiчна залежнiсть, расовi питання. А ми – марнуемо час. Моя iдея в тому, що нам потрiбно прискорюватися. – Вiн навмисне зробив акцент на останньому словi, i водiй несвiдомо додав швидкостi. Еморi й поважний пан засмiялися, чоловiчок теж засмiявся пiсля паузи. – Кожна дитина, – сказав Еморi – мусить мати однаковий старт. Якщо батько може дати iй хорошу фiзичну форму, а мати – навчити тверезо мислити, ця рання наука i мае бути ii пiдгрунтям. Якщо батько не може забезпечити фiзичну пiдготовку, якщо мати провела роки в гонитвi за чоловiками i не готувалась до виховання потомства – тим гiрше для дитини. Не варто ii штучно пiдтримувати грiшми, посилати в приватнi школи, тягнути через коледж… Кожен хлопець повинен мати однаковий старт. – Добре, – сказав поважний пан, хоч його окуляри не висловлювали анi схвалення, анi заперечення. – Потiм я б передав усi пiдприемства в руки держави – для спроби. – Уже намагались – не вийшло. – Нi, трохи не вийшло. Якби у нас була державна власнiсть, найкращi бiзнесовi аналiтики працювали б на уряд i займались би чимось ще, окрiм самих себе. У нас були б Маккеi замiсть Бергсонiв, Моргани у казначействi, Гiлли керували б торгiвлею мiж штатами. Найкращi юристи були б у сенатi. – Вони б не працювали задарма на повну потужнiсть. – Нi, – сказав Еморi, хитаючи головою. – Грошi – не единий стимул, який будить у людинi найкраще, навiть в Америцi. – А нещодавно ви самi сказали, що це стимул. – Зараз так i е. Але якби ми заборонили мати бiльше, нiж визначену кiлькiсть майна, найкращi люди погналися б за iншою винагородою, яка приваблюе людство, – за почестями. Поважний пан видав звук, дуже схожий на «бе-ее». – Наразi це найбiльш нерозумне, що ви сказали. – Не так уже й нерозумно. Цiлком правдоподiбно. Якби ви ходили до коледжу, то були б неабияк подивованi тим фактом, що людина буде докладати вдвiчi бiльше зусиль заради сотнi жалюгiдних почестей, анiж той, хто ще й заробляе сам на себе. – Дитячi iгри! – глузував його опонент. – Анi трохи, хiба що ми всi – дiти. Ви коли-небудь бачили дорослого чоловiка, який намагаеться потрапити в таемне товариство? Або сiм’ю, яка розбагатiла i хоче потрапити в елiтний клуб? Вони застрибають вiд радостi навiть вiд однiеi згадки його назви. Ідея, що людину можна примусити працювати, тiльки якщо тримати золотий перед ii очима, – це доповнення, а не аксiома. Ми так давно це робимо, що навiть забули, що може бути по-iншому. Ми створили свiт, де це – необхiднiсть. Ось подивiться, – Еморi ставав дедалi красномовнiшим, – якби десятьом людям, застрахованим як вiд багатства, так i вiд голоду, запропонували зелену стрiчку за п’ять робочих годин i синю стрiчку за десять – дев’ятеро iз десяти працювали б «за синю». Цей змагальний iнстинкт потребуе тiльки символу. Якщо розмiр будинку е символом, вони трудитимуться в потi чола лише заради нього. Якщо це лише ота синя стрiчка – я впевнений, що вони працюватимуть так само наполегливо заради неi. Так було ще багато столiть тому. – Не погоджуся з вами. – Я знаю, – сказав Еморi, сумно похитавши головою. – Але це не так уже й важливо. Я гадаю, цi люди скоро з’являться i вiзьмуть свое. Чоловiчок злостиво зашипiв: – Кулемети! – Але ж це ви навчили iх ними користуватися. Поважний пан захитав головою: – У цiй краiнi забагато власникiв, щоб допустити такий стан речей… Еморi пошкодував, що не знае статистики – списку приватних власникiв i тих, хто нiчим не володiе, i вирiшив змiнити тему. Але поважний пан роздратувався: – Коли ви говорите «одiбрати власнiсть» – ви на дуже хиткому грунтi! – А як вони отримають свое, не забираючи чогось? Роками людей годували обiцянками. Соцiалiзм, може, й не прогрес, але загроза червоного прапора – однозначно рушiйна сила всiх реформ. Щоб на тебе звернули увагу, треба бути сенсацiйним. – Чомусь менi здаеться, вашим прикладом благотворного насильства е Росiя? – Цiлком можливо, – визнав Еморi. – Звичайно, вони там перестаралися, як пiд час Французькоi революцii, але я переконаний, що це справдi видатний експеримент i вартий уваги. – То ви не вiрите у помiркованiсть? – Помiркованих ви навiть не послухаете, та вже й занадто пiзно. Правда в тому, що громадськiсть зробила одну з найбiльш дивовижних i приголомшливих справ – те, що вдаеться зробити раз на сто рокiв. Вона пiдхопила iдею. – Яку? – Що як би не вiдрiзнялися мiзки й навички людей – iсти всiм однаково хочеться. Чоловiчок отримуе свое – А якби взяти всi грошi свiту… – почав чоловiчок глибокодумно, – i роздiлити iх… – Ой, припинiть! – рiзко перервав його Еморi i продовжив своi докази, зовсiм не звертаючи увагу на те, що чоловiчок розiзлився. – Людське черево… – почав вiн, але поважний пан перервав його роздратовано: – Я дозволяю вам просторiкувати, – сказав вiн, – але, будь ласка, уникайте теми живота. Я свiй увесь день вiдчуваю. У будь-якому разi, я не погоджуюсь iз половиною вами сказаного. Державна власнiсть – базис усiх ваших тез, а це завжди – лiгво корупцii. Не будуть люди працювати за синi стрiчки, це все маячня! Коли вiн замовк, чоловiчок рiшуче кивнув i заговорив iз твердим намiром таки висловитися. – Є певнi речi, якi е безпосередньо закладенi в людськiй природi, – заявив вiн iз виглядом мудроi сови, – якi завжди iснували й завжди iснуватимуть, i iх неможливо змiнити. Еморi безпорадно перевiв погляд iз чоловiчка на поважного пана. – Ну послухайте ж бо! Чому я зневiрююсь у прогресi? Просто послухайте! Я можу не задумуючись назвати бiльше ста природних явищ, якi людина змiнила силою волi, сотню людських iнстинктiв, якi були стертi або чекають схвалення цивiлiзацii. Те, що цей чоловiк зараз сказав, – тисячi рокiв служило пiдгрунтям спiльноти йолопiв усього свiту. Це заперечення зусиль кожного науковця, кожного державного дiяча, кожного моралiста, реформатора, лiкаря i фiлософа, якi коли-небудь поклали свое життя для служiння людству. Це примiтивний iмпiчмент всьому вартiсному в людськiй натурi. Кожна людина старша двадцяти п’яти, яка абсолютно серйозно робить такi заяви, мае бути позбавлена права голосу! Чоловiчок вiдкинувся на спинку сидiння – обличчя його збуряковiло вiд лютi. Еморi продовжував, звертаючись до поважного пана. – Цi на чверть освiченi люди iз ригiдним розумом, як ваш попутник, котрi думають, що вони мислять, а насправдi що iх не спитай – у вiдповiдь почуеш тiльки жахливу базгранину. Якоiсь митi це «брутальнi й негуманнi пруссаки», наступноi – «ми зобов’язанi знищити всiх нiмцiв». Вони завжди думають, що «у нас все погано», але вони «не довiряють усiляким iдеалiстам». Вони називають Вiлсона «просто непрактичним мрiйником», а вже через рiк лають його за те, що вiн намагаеться реалiзувати своi мрii. У них немае чiтких логiчних iдей, окрiм жорсткоi i затятоi опозицii до всiх змiн. Вони вважають, що неосвiченим людям не треба достойно платити. Але вони не розумiють, що коли не платити неосвiченим людям, iхнi дiти також залишаться неосвiченими – i ми ходитимемо й ходитимемо по колу. Ось вiн, поважний середнiй клас! Пан iз широкою посмiшкою нахилився до чоловiчка. – Як вiн вас, Гарвiне, що скажете? Маленький чоловiчок зробив спробу усмiхнутися i зробив вигляд, нiби питання таке смiшне, що не варто навiть звертати й увагу. Але Еморi ще не закiнчив. – Теорiя, що народ може сам собою керувати, закiнчуеться на цьому чоловiковi. Якщо його можна навчити ясно, стисло й логiчно мислити, звiльнити вiд звички ховатись за банальностями, забобонами й сентиментами, то я – войовничий соцiалiст. Якщо не можна – то не думаю, що взагалi варто хвилюватися за людство i його системи тепер i надалi. – Менi цiкаво й повчально вас слухати, – сказав поважний пан. – Але ви ще дуже молодий. – Це значить тiльки, що мене ще анi зiпсував, анi налякав сучасний досвiд. Я володiю найбiльш неоцiненним досвiдом – досвiдом людства. І попри те, що я ходив до коледжу, я все ж таки змiг отримати хорошу освiту. – Ви умiете говорити. – Не все сказане – нiсенiтницi, – пристрасно додав Емо-рi. – Це вперше в життi, коли я вiдстоював соцiалiзм. Це едина вiдома менi панацея. Я безпорадний. Мене нудить вiд системи, де найбагатший чоловiк отримуе найгарнiшу дiвчину, якщо захоче ii. А митець без доходу мусить продавати свiй талант виробнику гудзикiв. Навiть якби я не мав жодних талантiв, я б не змiг гарувати десять рокiв (приречений або на безшлюбнiсть, або на потайнi милостi) тiльки для того, щоб чийсь синок мав автомобiль! – Але якщо ви не впевненi… – Не мае значення! – вигукнув Еморi. – Мое становище вже не може бути гiршим. Соцiальна революцiя могла б винести мене нагору. Звичайно, я егоiст. Менi здаеться, що я – нiби риба, викинута на берег з усiх зношених систем. Я, можливо, був одним iз двадцяти хлопцiв iз мого випуску в коледжi, якi отримали належну освiту. Однак вони приймали в футбольну команду будь-якого добре навченого простака, а менi не можна було, бо якийсь старий дивак вирiшив, що нам усiм треба збагатитися перетинами конусiв! Я зненавидiв армiю. Я зненавидiв бiзнес. Я жадаю змiн, i я вбив у собi совiсть… – І ви будете всюди кричати, що нам потрiбно прискорюватися? – Як мiнiмум, це правда, – наполягав Еморi. – Реформи не встигатимуть за потребами цивiлiзацii, якщо тiльки iх не робити примусово. Полiтика невтручання – це все одно, що псувати дитину, говорячи, що з неi виросте щось путне врештi-решт. Виросте, якщо примусити. – Але ж ви не вiрите в усю цю соцiалiстичну тарабарщину! – Не знаю. Поки не заговорив iз вами – я навiть серйозно про це не замислювався. Я не був упевнений навiть у половинi сказаного… – Ви мене зовсiм заплутали, – сказав поважний пан. – Але всi ви однаковi. Кажуть, Бернард Шоу, незважаючи на всi своi доктрини, найбiльш прискiпливий з усiх драматургiв, коли йдеться про гонорар. До останнього фартинга. – Ну, – сказав Еморi, – я просто стверджую, що я – продукт гнучкого розуму збуреного поколiння, i маю всi пiдстави вiддати свiй розум i перо радикалам. Навiть якщо в глибинi мого серця я вважаю, що ми всi слiпi, як атоми в свiтi, обмеженому помахом маятника, – i я, i такi, як я, будуть боротися проти традицii, принаймнi намагатися замiнити старе лицемiрство новим. Я думав у рiзнi моменти, що у мене вiрнi думки стосовно життя, але вiрити важко. Це едине, що я знаю. Якщо життя – не пошуки Грааля, то принаймнi дуже захоплива гра. Хвилину всi мовчали, а потiм поважний пан запитав: – А в якому унiверситетi ви вчились? – У Принстонi. Поважний пан аж здригнувся, вираз його окулярiв якось змiнився. – Я колись вiдправив свого сина у Принстон… – Справдi? – Можливо, ви знали його. Його звали Джесс Ферренбi. Вiн загинув минулого року у Францii… – Я дуже добре його знав… Вiн був одним iз моiх найближчих друзiв. – Вiн був… славний хлопець. Ми були дуже близькi… Еморi вже вловлював схожiсть мiж батьком i загиблим сином, i вiн сам для себе вiдзначив, що його всю дорогу переслiдувало вiдчуття знайомостi. Джесс Ферренбi… Хлопець, який у коледжi здобув собi корону, якоi вiн сам так домагався. Як це було давно… Якими вони були дурними, яких зусиль докладали заради синiх стрiчок… Автомобiль загальмував бiля брами великого маетку, оточеного кiльцем живоплоту i високим залiзним парканом. – Приеднаетесь пообiдати? Еморi похитав головою: – Дякую, мiстере Ферренбi, але мушу йти далi. Поважний пан простягнув руку. Еморi вiдчув, що той факт, що вiн знав Джесса, суттево переважив будь-яку неприязнь, яку вiн викликав своiми опiнiями. Який вплив на людей мають привиди! Навiть чоловiчок простягнув свою, щоб потиснути. – До побачення! – вигукнув мiстер Ферренбi. Машина повернула й вирушила пiд’iзною дорогою. – Успiху вам i невдач вашим теорiям! – Навзаем, сер! – вигукнув Еморi посмiхаючись i помахав на прощання рукою. «Геть вiд вогню, iз теплоi кiмнати» До Принстона залишалось кiлька годин. Еморi присiв на узбiччi дороги на Джерсi i подивився на вкриту памороззю мiсцевiсть. Краевид, якщо розглядати здалека, здавався мальовничим, але якщо придивитися ближче, нагадував поiдене мiллю полотно, яким туди-сюди сновигали мурахи (чим, як завжди, розчаровував). Набагато приемнiшими видавалися води й небеса, i далекий горизонт. Мороз i передчуття зими хвилювали його, повертали його думками до запеклоi баталii мiж Сент-Реджисом i Гротоном, здавалося, минуло столiття вiдтодi (а насправдi сiм рокiв) i до осiннього дня у Францii, дванадцять мiсяцiв тому, коли вiн лежав у високiй травi зi своiм загоном, готовий подати сигнал кулеметнику. Двi картини злилися в його пам’ятi в единому примiтивному пiднесеннi – двi гри, якi вiн зiграв, – рiзнi за ступенем жорстокостi, але однаково вiддаленi вiд Розалiнди чи загадок лабiринту, якi тепер були його життевими питаннями. «Я егоiст», – подумав вiн. «Ця риса не змiниться, навiть якщо я побачу «людськi страждання», чи «втрачу батькiв», чи «допомагатиму iншим». «Егоiзм – це не просто частина мене. Це найживучiша частина. Тiльки перетнувши його межi, а не уникаючи його, я зможу внести рiвновагу i баланс у мое життя. Немае таких чеснот на противагу егоiзму, якi б я не мiг використати. Я здатен на жертви, можу бути милосердним, можу подiлитися з другом, можу стерпiти за друга, можу вiддати свое життя за друга – усе це тому, що це можуть бути найкращi можливi прояви мене, але у менi немае анi краплi людськоi доброти». Проблема зла втiлилась для Еморi у проблему статi. Вiн почав ототожнювати зло з фаллiчним культом у Брука i раннього Веллса. Нерозривно поеднана зi злом була й краса. Краса – як безперервне збурення вiд м’якого голосу Елiнор, вiд старовинноi пiснi вночi, або шалене безумство, як каскад водоспадiв, напiвритм, напiвтемрява… Еморi знав, що кожного разу, коли вiн звертався до краси, тягнувся спраглий, вона вищирялася до нього гротескною личиною зла. Краса великого мистецтва, краса радощiв, але понад усе – краса жiнки. Зрештою, вона занадто асоцiювалась iз дозволами й iндульгенцiями. Слабкiсть також часто бувае красивою, але у слабкостi немае доброти. І вiн знав, що у своiй новiй самотностi, яку вiн обрав заради майбутнiх звершень, краса, хоча й гармонiйна сама по собi, мусить бути вiдносною, бо iнакше вона спричинятиме лише дисгармонiю. У якомусь сенсi ця поступова вiдмова вiд краси була наступним кроком пiсля його остаточного розчарування. Вiн вiдчував, що залишае позаду можливiсть стати митцем певного типу. Набагато важливiшим здавалося стати людиною певного типу. Роздуми його раптово звернули, i вiн зловив себе на тому, що думае про Католицьку церкву. Вiн був твердо переконаний, що православним вiруючим бракуе чогось справжнього, – релiгiя для нього завжди була Церквою Риму. Цiлком iмовiрно, що це все – порожнi ритуали, але також, здаеться, единий прийнятний, традицiйний оплот проти падiння моралi. Поки не виплекане в масах вiдчуття моралi, хтось мусить кричати: «Схаменiться!» Але прийняти це вiн наразi не мiг. Йому потрiбен був час i вiдсутнiсть прихованого тиску. Вiн хотiв зберегти ялинку без прикрас, повнiстю вiдчути поштовх i напрямок нового початку. День змiнився вiд прозороi чистоти до надвечiрньоi позолоти. Потiм вiн iшов крiзь останнi променi призахiдного сонця, коли навiть хмари, здавалося, обагрилися кров’ю. Опiвночi вiн досягнув цвинтаря. Повiтря пахло сутiнковим замрiяним настоем квiтiв i привидiв молодого мiсяця в небi та самотнiх тiней. Вiн вiдчув бажання вiдчинити дверi проржавiлоi огорожi склепу, вбудованого в схил пагорба, склеп, дочиста вiдмитий дощем i вкритий пiзнiм цвiтом сльозливими блiдо-голубими квiтами, якi могли б вирости з чиiхось мертвих очей – липкими на доторк i з нудотним запахом. Еморi захотiлось вiдчути, як бути отим – «Вiльям Дейфiлд, 1864». Вiн задумався, чому могили наштовхують на думку про марноту життя. Так чи iнакше, той вiдтинок життя, який вiн прожив, не здався йому безнадiйним. Було щось романтичне в цих зламаних колонах, сплетених долонях, голубах та янголиках. Вiн подумав, що йому б хотiлося, щоб через сотню рокiв молодь сперечалася – були у нього карi очi чи голубi. І сподiвався, що його могила буде оповита ореолом багатолiтньоi старовини. Було дивно, що зi всього ряду могил Громадянськоi вiйни лише двi чи три наштовхнули його на думку про втрачену любов (чи втрачених коханих), хоча вони нiчим не вiдрiзнялися вiд iнших, iх навiть вкривав однаковий жовтуватий мох. Десь пiсля опiвночi вiн розрiзнив шпилi й вежi Принстона – подекуди свiтилося пiзне вiкно. Але раптом – звуки дзвонiв iз прозороi темряви… Вiн тривав, як безкiнечний сон, отой дух минулого, що виношував новi поколiння. Обрана молодь iз буремного, бунтiвного свiту зростала на романтичнiй пашi помилок i напiвзабутих мрiй мертвих дiячiв, мужiв i поетiв. Ось воно, нове поколiння – вигукуе давнi гасла, сповiдуе старi вiрування день за днем, чия доля – покинути врештi цi стiни, щоб зануритись у брудну й сiру метушню, слiдуючи поклику любовi чи самолюбства. Нове поколiння – ще бiльша жертва страху бiдностi, поклонники успiху, воно прийде, щоб зрозумiти, що всi боги померли, усi вiйни програнi, вся вiра зсередини поруйнована… Еморi було iх жаль, але не жаль себе – мистецтво, полiтика, релiгiя, яким би не було його поле дiяльностi, – вiн тепер знав, що у безпецi, вiльний вiд усiлякоi iстерii – вiн може прийняти те, що прийнятне, блукати, рости, бунтувати, мiцно спати ночами… У його серцi не було Бога – вiн це знав, iдеi й досi бунтували, досi жило болюче вiдлуння спогадiв, туга за втраченою молодiстю, але води розчарування ще не поглинули уповнi його душi – вiдповiдальнiсть i любов до життя, слабкий порух давнiх амбiцiй i нереалiзованих мрiй. Але – о Розалiнда, Розалiнда!.. «У найкращому разi то все – слабка замiна», – сумно констатував вiн. І вiн не мiг сказати: чи варто було боротися i чи твердо вiн вирiшив тратити дощенту себе i спадок тих особистостей, яких зустрiв… Вiн простягнув руки до кришталево-прозорого неба. – Я знаю себе! – вигукнув вiн. – І бiльше нiчого. notes Примечания 1 «Jim Jam» – редакцiйний журнал полiтичноi сатири, який виходив щомiсяця в Бiсмарку (Пiвнiчна Дакота, США). Редактором був Сем Кларк пiд псевдонiмом Jim Jam Junior. 2 Гентi Джордж Альфред (1832–1902) – англiйський письменник i вiйськовий кореспондент, автор популярних наприкiнцi ХІХ столiття iсторичних пригодницьких оповiдань. 3 «Череп i Костi» (англ. Skull & Bones) – найстарiше таемне товариство студентiв Єльського унiверситету. Вважалося, що членами товариства могли бути тiльки представники вищоi елiти, вихiдцi з найбагатших i найвпливовiших сiмей США. Вони займали i займають найважливiшi пости в полiтицi, ЗМІ, фiнансовiй, науковiй та освiтнiй сферах. 4 Клiнч – розповсюджена технiка утримання супротивника в спортивних единоборствах. 5 Таркiнгтон Ньютон Бут (1869–1946) – американський романiст i драматург, вiдомий за своiми романами «Чудовi Емберсони» й «Елiс Адамс». 6 Джонсон Семюел (1709–1784) – англiйський критик, лексикограф i поет епохи Просвiтництва. Джеймс Босвелл (1740–1795) – шотландський письменник i мемуарист. 7 Глi (вiд англ. glee – веселощi, радiсть, пiсня) – жанр популярноi вокальноi музики, поширений в Англii в другiй половинi XVIII i першiй половинi XIX столiть. 8 «Бронкс» – алкогольний коктейль на основi вермуту, джину й соку. Вважають, що авторство коктейлю належить вiдомому бармену Джоннi Солано. У 1934 роцi «Бронкс» включили до десятки найбiльш затребуваних коктейлiв у всьому свiтi. 9 Вiльсон Томас Вудро (1856–1924) – 28-й Президент США (1913–1921). Вiдомий також як iсторик i полiтолог. Лауреат Нобелiвськоi премii миру (1919). 10 «The Masses», або просто «Masses» – графiчний iнновацiйний журнал з лiвим ухилом, який друкувався у Сполучених Штатах з 1911-го по 1917 рiк. 11 «Фiладельфiйське братство» – протестантське релiгiйне угруповання в Англii XVII столiття. Органiзоване англiканським священиком Джоном Пордеджем (1607–1681), який був прихильником iдей Якоба Беме, нiмецького фiлософа-пантеiста й мiстика. 12 Савонарола Джироламо (1452–1498) – флорентiйський поет, монах-домiнiканець, антимодернiст. У 1494 роцi проголосив Христа королем Флоренцii i за пiдтримки Францii заснував Флорентiйську теократичну республiку. 13 Ochone (ахон) – з шотландськоi гаельськоi мови «och?in», з iрландськоi гаельськоi мови «ochоn». Слово, яке використовуеться для вираження глибокоi скорботи. 14 Кухулiн (iрл. Chulainn, «Кулянiв пес») – герой iрландськоi мiфологii, воiн, який з’являеться в оповiданнях Ольстерського циклу, а також у шотландському та менському фольклорi. 15 Awirra sthrue – можливий переклад з гаельськоi мови: «Нехай пребуде з тобою Пречиста Дiва». 16 Aveelia Vrone – з гаельськоi мови: «Тисяча печалей». 17 Mavrone go Gudyo – з гаельськоi мови: «Мiй смуток буде завжди з тобою». 18 A Vich Deelish – з гаельськоi мови: «Мiй любий сину». 19 Jia du Vaha Alanav – з гаельськоi мови: «В той день, коли ти народився». 20 Гринвiч-Вiллiдж, або просто «Вiллiдж» – квартал на заходi Нижнього Мангеттена (2-й округ). З початку XX столiття Гринвiч-Вiллiдж став притулком для людей богеми та радикальних полiтичних дiячiв. 21 Елла Вiлер Вiлкокс (1850–1919) – американська поетеса. 22 Старий Король Койль (також Коель, або Койл) – iм’я одного або декiлькох iсторичних постатей в iсторii кельтськоi Британii, вiдомий фольклорний персонаж. 23 «Глумлива вечеря», або «Вечеря блазнiв», е iсторичною п’есою iталiйського письменника Сема Бенеллi, вперше поставлена на сценi у 1909 р. У нiй зображено жорстоке й запекле протистояння у Флоренцii часiв Лоренцо Прекрасного. 24 Дуже (франц.). 25 Кам’яна Стiна Джексон – Томас Джонатан Джексон, з 1861 року вiдомий також пiд прiзвиськом «Кам’яна Стiна» або «Стоунволл» (1824–1863). Генерал Конфедеративних Штатiв Америки в роки Громадянськоi вiйни. 26 Жорж Гайнемер (1894–1917) – французький льотчик-винищувач часiв Першоi свiтовоi вiйни. Другий у краiнах Антанти за кiлькiстю перемог пiсля Рене Фонка. У повiтряних боях збив 53 лiтаки противника, сам був збитий сiм разiв. 27 Сержант Йорк – Елвiн Каллам Йорк (1887–1964) – американський вiйськовий дiяч, солдат Першоi свiтовоi вiйни, що отримав за проявлену хоробрiсть Медаль Пошани. 28 Джон Джозеф «Чорний Джек» Першинг (1860–1948) – американський военачальник, генерал армiй США (1919), Верховний головнокомандувач об’еднаними силами США пiд час Першоi свiтовоi вiйни в Європi. 29 Томас Карлайл (1795–1881) – шотландський письменник, есеiст та iсторик. Ідеi Карлайла про роль героiчноi особистостi в iсторii справили враження на гурт академiчноi украiнськоi молодi в Киiвському унiверситетi наприкiнцi ХІХ столiття. Зокрема, впливу фiлософii Карлайла зазнав украiнський iсторик, громадський i полiтичний дiяч Михайло Грушевський (про що е згадка у його щоденнику). 30 «Бостонськi барди i херстiвськi оглядачi» – натяк на сатиру Байрона «Англiйськi барди i шотландськi оглядачi» 1809 року. 31 Джеймс Джером Гiлл (1838–1916) – канадсько-американський залiзничний iнженер i пiдприемець. Був головним виконавчим директором низки залiзничних лiнiй Великоi Пiвнiчноi залiзницi, яка охоплювала значну площу Середнього Заходу, пiвнiчнi областi Великих рiвнин i пiвнiчно-захiдну частину Тихоокеанського узбережжя. Завдяки розмiрам регiону, який охоплювала компанiя, та економiчному пануванню лiнiй Гiлла вiн iще за життя став вiдомий як «будiвничий iмперii». 32 Ячать хлипкi, Хрипкi скрипки Листопада… Їх тужний хлип У серця глиб Просто пада. 33 Вiд iх плачу Я весь тремчу І ридаю, Як днi яснi, Немов у снi, Пригадаю.     (Вiрш Поля Верлена «Осiння пiсня» у перекладi Миколи Лукаша) 34 Брук Руперт Чоунер (1887–1915) – англiйський поет, вiдомий своiми iдеалiстичними вiйськовими сонетами, написаними в перiод Першоi свiтовоi вiйни. 35 Фербенкс Дуглас (1883–1939) – вiдомий американський актор, зiрка нiмого кiно. Виконавець ролей у гостросюжетних та пригодницьких фiльмах. 36 Акт Манна – законодавчий акт, названий на честь автора, конгресмена Джеймса Роберта Манна, прийнятий у 1910 роцi Конгресом США. Закон Манна про «Бiле рабство» забороняв перевезення мiж штатами «будь-якоi жiнки чи дiвчини» з аморальною метою. Згодом закон, покликаний боротися з проституцiею, почав застосовуватися бiльш широко, нiж припускав Конгрес.