|
| Написано: |
2023 року |
|
| Розділ: |
Історична |
|
| Твір додано: |
14.04.2024 |
|
| Твір змінено: |
14.04.2024 |
|
| Завантажити: |
pdf
див.
(3.5 МБ)
|
|
| Опис: |
Ферт А.О. Практики державного контролю над православними громадами
Києва (1968–1989). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі знань 03
«Гуманітарні науки» за спеціальністю 032 «Історія та археологія». Національний
університет «Києво-Могилянська академія». – НаУКМА, Київ, 2023.
Дисертація присвячена дослідженню практик державного контролю над
громадами Російської Православної Церкви у Києві у пізньорадянський час (1968
– 1989 рр.).
Релігія бачилася радянськими ідеологами як «пережиток старого ладу», що з
плином часу і поступом суспільства мав неминуче зникнути. У різні періоди
радянської історії партійно-державний апарат намагався пришвидшити процес
«відмирання релігії» за допомогою репресій, масового закриття храмів та
пропаганди атеїзму. Однак згодом партійно-радянська верхівка дійшла висновку,
що релігію можна використати на свою користь як для забезпечення стабільності
влади у деяких регіонах, так і для просування радянських наративів на міжнародній
арені. Особливо помічною у цьому для СРСР була Російська Православна Церква
(РПЦ). Після завершення Другої світової війни саме вона мала допомогти уряду
радянської України «радянізувати» західні області, де були потужні позиції Греко-
Католицької Церкви, та пропагувати радянське бачення миру та міжнародного
співробітництва у часи Холодної війни.
Існує розлога історіографія про становище Православної Церкви у
Радянському Союзі. Переважно йдеться про дослідження взаємин між релігійними
інституціями та державною владою чи про адаптацію практикованої побожності до
радянської секуляризації. Дослідників передусім цікавлять взаємини між вищими
ієрархами РПЦ і керівництвом СРСР та союзних республік, водночас локальний
вимір таких взаємин усе ще залишається недостатньо дослідженим. Ба більше, у
3
наявній історіографії йдеться передовсім про періоди сталінізму та хрущовської
антирелігійної кампанії (1954, 1957-1964), тоді як відносно спокійний період
«застою» лише починає привертати увагу істориків.
Тому у цій дисертації зроблено фокус на локальних особливостях державно-
церковних взаємин у пізньорадянський час. Ці особливості досліджено на прикладі
Києва з низки причин. У Києві знаходився осідок Київського митрополита, що був
екзархом – намісником – Патріарха Московського для всієї України. У другій
половині 1960-х років роль екзарха помітно зросла через активізацію греко-
католиків у західних областях УРСР. Відповідно зріс і статус митрополичої
столиці: Київ почали регулярно відвідувати численні релігійні делегації з-за
кордону, а у резиденції екзарха відбувалися важливі для РПЦ міжнародні події.
Крім того, у цей час Київ перетворився на туристичну принаду як для туристів з
інших регіонів СРСР, так і з-за кордону. Усе це сприяло особливій видимості
православних громад міста і впливало на характер державно-церковних взаємин на
місцевому рівні.
Спираючись на широку джерельну базу, зокрема на архівні матеріали, джерела
усної історії і низку опублікованих свідчень, у дисертації досліджено специфіку
роботи місцевих партійно-радянських органів влади, що контролювали діяльність
православних громад міста. Передусім йдеться про уповноваженого Ради у справах
релігій – посадовця, який відповідав за впровадження державної політики стосовно
релігійних організацій, та районні комісії зі «сприяння дотриманню законодавства
про релігійні культи» – квазігромадські об’єднання «місцевого активу», що
підпорядковувалися виконавчим комітетам районних рад депутатів і мали
допомогти уповноваженому Ради у його роботі. За допомогою загальнонаукових
та спеціальних історичних методів, що ґрунтуються на підходах історичної
антропології, зокрема «історії знизу» та локальної історії, у цьому тексті
проаналізовано практики державного контролю над Церквою та «стратегії
виживання» православних громад у межах упроваджуваної на місцях політики.
На основі джерел було проаналізовано кадрову політику стосовно осіб,
залучених до системи контролю над православними громадами Києва. Зокрема,
4
вперше в історіографії було створено колективний портрет комісій сприяння, а
також розглянуто практики їхньої повсякденної роботи. Внаслідок чого вдалося
показати, що найбільш активні члени комісій та деякі уповноважені Ради на місцях
були переконані, що під покладеним на них завданням з контролю за «дотриманням
законодавства про релігійні культи» малося на увазі зменшення «впливу
церковників» на містян. Відтак вони брали активну участь в атеїстичній
пропаганді. Ба більше, головним завданням для себе вони визначали «зниження
рівня релігійної обрядності», що вимагало ведення атеїстичної «виховної роботи».
Члени комісій, якщо й не проводили атеїстичні лекції, то принаймні намагалися
контролювати атеїстичні заходи на заводах, підприємствах та в школах своїх
районів.
Для радянських ідеологів, особливо після хрущовської антирелігійної
кампанії, стало важливим зрозуміти, чому релігія досі не зникла, попри суспільний
та економічний прогрес, попри проникнення радянської ідеології у всі сфери
радянського життя. Однією із причин їм бачилася так звана «модернізація релігії»
або «пристосуванство» – адаптація практик і віровчення Церкви до радянської
дійсності. Слід було досліджувати особливості такої «модернізації» задля
вироблення ефективної атеїстичної пропаганди. Відповідно, на уповноважених
Ради та комісії сприяння покладалося завдання вивчати «модернізаційні тенденції»
у православ’ї, особливо причини, з яких батьки хрестять дітей у церкві, та зміст
проповідей священників на богослужіннях.
Водночас аналіз практик «пропрацьовування» батьків – себто пошуку та
проведення виховних бесід із тими, хто хрестив свою дитину, а також
прослуховування й аналізу проповідей у Києві оприявнює низку проблем, що не
давали можливості місцевим чиновникам та активістам виконувати ідеологічні й
пропагандистські завдання. Передусім уповноваженим та комісіям сприяння
бракувало мотивованих людей, які змогли б на постійній основі шукати батьків
охрещених дітей, проводити із ними бесіди, та досліджувати, чому ті звернулися
до Церкви. По-друге, як уповноваженим, так і членам комісій бракувало інструкцій
про те, як потрібно досліджувати проповіді. Внаслідок чого, аналіз проповідей
5
зазвичай зводився до приблизного переказу змісту почутого членами комісій у
храмах. А сама практика сприймалася ними та співробітниками апарату
уповноваженого як додатковий інструмент контролю за духовенством, а не як
спосіб вивчити «церковну модернізацію».
Специфіка функціонування системи державного контролю сприяла
формуванню стратегій виживання православного духовенства і вірян. Деякі
священики вибудовували неформальні дружні взаємини із чиновниками, інші ж
використовували суперечності між різними органами влади, аби покращити
становище своїх парафій. У дисертації розглянуто феномен «незаконних»
ремонтних робіт у київських храмах. Надзвичайна поширеність таких порушень,
як і відсутність серйозних наслідків за них для вірян і духовенства, свідчить про те,
що уповноваженим та комісіям бракувало людей для нагляду за діяльністю громад,
не кажучи вже про чітке бачення того, що саме слід робити із РПЦ. Ба більше, деякі
представники духовенства намагалися не просто відремонтувати свої храми, а й
збільшити їхню «пишноту» і таким чином «зміцнити дух віри» серед парафіян й
заманіфестувати свою релігійну ідентичність. Увага майже винятково до практик
інституційної Церкви, тобто до того, що відбувалося у зареєстрованих
православних храмах у визначені церковним календарем дні, унеможливлювало
подолання практикованої побожності на кшталт «зборищ у лісі» Феофанії чи на
квартирі стариці Аліпії Голосіївської. Крім того, члени комісій та уповноважені
були вочевидь недостатньо обізнані з повсякденням підконтрольних їм громад,
адже вони жодного разу «не помітили» «підпільну семінарію» Ніни Карпової, що
діяла майже двадцять років у Макарівській церкві.
Наукова новизна цієї дисертації полягає не лише у аналізі державно-
церковних взаємин та особливостей практик державного контролю за Церквою із
локальної перспективи, але й у введені до наукового обігу цілої низки нових
джерел: усних свідчень та протоколів засідань комісій сприяння, що досі практично
не потрапляли у поле зору дослідників. Висновки, спостереження та матеріали цієї
роботи можуть бути цікавими для викладачів історії, культурної антропології,
релігієзнавства та богослов’я, а також для здобувачів вищої освіти всіх рівнів,
6
шкільних учителів та учнів, які вивчають становище релігії у Радянському Союзі,
державно-церковні взаємини, радянську партійно-державну систему, пропаганду
атеїзму та насильницьку секуляризацію у СРСР, зміни релігійної культури
упродовж ХХ ст.
Ключові слова: СРСР, УРСР/Україна, Київ і Київська митрополія, релігія,
Православна Церква і православ’я, радянська партійно-державна система,
радянська пропаганда та ідеологія, повсякденне життя, кадрова політика, релігійна
ідентичність і культура, практикована побожність, науковий атеїзм, модернізація
релігії, пам’ять, комісії сприяння.
|
|
| Зміст: |
[натисніть, щоб розгорнути]
СПИСОК АБРЕВІАТУР ТА СКОРОЧЕНЬ 13
ВСТУП 14
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ 22
1.1. Історіографія дослідження 22
1.2. Джерельна база дослідження 33
1.3. Методологія дослідження 38
Висновки до розділу 44
РОЗДІЛ 2. ІНСТИТУЦІЇ КОНТРОЛЮ НАД ЦЕРКОВНИМИ ГРОМАДАМИ У КИЄВІ В
УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ РЕЛІГІЙНОЇ ПОЛІТИКИ 45
2.1. Зміна політики щодо РПЦ та особливості її впровадження у Києві 46
2.2. Рада у справах релігій та її уповноважені в Києві 58
2.3. Громадські комісії для нагляду за релігійними організаціями 74
Висновки до розділу 96
РОЗДІЛ 3. КОНТРОЛЬ НАД ЦЕРКОВНИМИ ТАЇНСТВАМИ ТА ПРОПОВІДЯМИ У
КОНТЕКСТІ ПРОПАГАНДИ АТЕЇЗМУ 98
3.1. Пропаганда атеїзму для «зниження рівня обрядності» 101
3.2. Практика «пропрацьовування» батьків охрещених дітей 122
3.3. Аналіз проповідей: вивчення «методів впливу» чи контролювання духовенства 142
Висновки до розділу 159
РОЗДІЛ 4. ОСОБЛИВОСТІ КОНТРОЛЮ МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ ЗА ПОВСЯКДЕННЯМ
ПРАВОСЛАВНИХ ГРОМАД У КИЄВІ 161
4.1. Принципи співіснування вірян та влади у Києві 1970–1980-х рр. 163
4.2. Особливості перевірки парафій та фіксації порушень 168
4.3. Ремонтні роботи як свідчення «активізації» Церкви 182
4.4. Забезпечення контролю за релігійними практиками поза храмами 192
Висновки до розділу 216
ВИСНОВКИ 218
СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ 225
ДОДАТКИ 259
|
|
|
