Генрі Ґреґор Фелсен САМОГУБСТВО З СОТНЕЮ ДОЛАРІВ Оповідання -------------------------------------- Минулого тижня мені зателефонував мій друг художник Пітер Гелент. — Вікторе, — благальне сказав він, — ти повинен негайно приїхати до мене в майстерню. Ти мені потрібний. І прихопи якнайбільше грошей. Видершись на четвертий поверх темними рипучими сходами й увійшовши до Пітерової майстерні, я побачив, що мій друг дуже збуджений. Широкими кроками він міряв приміщення. Сама майстерня теж мала незвичайний вигляд. Замість хаосу розкиданих абияк картин, у ній панував цілковитий лад. Кращі роботи було виставлено вподовж стін, решту акуратно складено за ліжком. У майстерні — вперше за багато років — було досить чисто прибрано, пензлі й фарби зібрані, брудний посуд вимитий, ліжко застелене. І Пітера було не впізнати. Він поголився, його розпатлане волосся було гладенько зачесане, светр випраний, а штани випрасувані. — Пітере, — вигукнув я, — чи можу я першим поздоровити тебе? Вона чарівна й до того ж багата спадкоємиця? Коли буде оголошено про шлюб? Пітер труснув головою й глянув на мене. Я був до краю здивований, побачивши в його очах сльози. — Вікторе, друже, — сказав він, — ти повинен допомогти мені. — Звичайно, — сказав я. — Хіба я тобі не друг? Я зроблю все, що від мене залежить. Пітер відвернувся й втупивсь у вікно. — Вікторе, ти повинен допомогти мені вмерти. Я не став розпитувати чи переконувати його. Адже він просив у мене допомоги, а не поради. А справжній друг тримає язика за зубами, і тільки руки його простягнуті назустріч. — Вікторе, — вів далі Пітер. — Я придбав отруту. Так, я хочу вмерти, тому що не бажаю жити в тому світі, в якому ми нині живемо. Я хочу, щоб моя смерть стала протестом проти сучасного суспільства. — Мабуть, це не важко, — відказав я. — Склянка ц тебе знайдеться?.. — Це набагато важче, аніж тобі здається, — мовив Пітер. — Я вже збирався прийняти отруту, як раптом уявив, що моє самогубство можуть неправильно витлумачити. Розумієш, Вікторе, в мене немає грошей. Коли я порішу із собою, мене виявить поліція. Вони подивляться на ці стіни і збагнуть, що я був художник. Потім перевірять мої кишені і не знайдуть там грошей. Тоді газети повідомлять, що покінчив рахунки з життям іще один -художник-невдаха... Я хочу вмерти, — повторив Пітер з гіркотою в голосі, — не тому, що не маю грошей, а публіка надто темна, щоб оцінити мої картини. Я хочу вмерти не як невдаха, а як людина, що не терпіла нужди. Зрозумій, Вікторе: щоб моя смерть стала переконливим протестом і справила належне враження, мені не можна вмерти без грошей. Отже, прошу тебе, найближчого мого друга, дати мені сто доларів. Я покладу їх у кишеню, а вже потім прийму отруту. Тоді ніхто не скаже, що я вбив себе через злидні. Моя смерть стане приводом для роздумів про причини, з яких художник, маючи сто доларів в кишені, покінчив життя самогубством. Таким чином, випливе правда, і мій вчинок досягне своєї мети. — Пітере, — сказав я. — Я твій друг, а справжні друзі не сперечаються й не намагаються нав'язати свою думку. Ти жертвуєш життям, аби виказати протест суспільству. Все, що я можу зробити, друже, — це пожертвувати сотнею доларів. Як краще — дати її тобі дрібними купюрами чи однією стодоларовою? — Мабуть, краще однією, — задумливо одказав Пітер. — Я ніколи не тримав у руках таку велику купюру. Цікаво хоч ненадовго відчути це. До того ж, вона більше скидатиметься на плату за картину, аніж на останні кошти. — Пітере, — мовив я не без хвилювання, — ось твоя стодоларова купюра. Мені дуже не вистачатиме тебе, любий друже. — Дякую, — просто сказав Пітер, приймаючи гроші. — Ти дав мені можливість померти так, як я хочу. Чи багатьом із нас так щастить? Ти справжній і благородний друг, Вікторе. — Для друга це звичайна річ, — скромно відповів я. — Якщо хочеш мати мою картину, — вів далі Пітер, — то будь-яку з них... — Я не можу вибирати, — пробурмотів я. Усвідомлюючи, що чекає на Пітера, й не бажаючи заважати, я потис йому руку й пішов геть. Мій маленький дарунок — сто доларів, — здавалося, підніс його од розпачу мало не до щастя. Чого ще можна було жадати? Я повернувся додому. Приблизно по годині знову задзвонив телефон. Це був Пітер. — Вікторе? Я хочу запитати тебе... — Пітере, — нерішуче перебив я, — ти... прийняв?.. — Так, я прийняв отруту, — відповів Пітер. — За годину буду мертвий. Але я зателефонував, щоб запитати тебе. Як ти гадаєш, Вікторе, мені лишити записку, яка б усе пояснила? Боюся, що мене знайдуть бовдури, і вони не зрозуміють мою смерть як протест, коли все точно не сформулювати. З іншого боку, записка — це банально й буржуазне, чи не так? — Записка — це справді надто ординарно, — погодився я. — Вибач, що втручаюся, але я б запропонував тобі вмерти перед твоїм останнім полотном, де символічно зображено занепад нашої цивілізації й твою відмову піти з нею на компроміс. Гадаю, в цьому разі навіть поліція й репортери збагнуть, чому ти наклав на себе руки. — Дякую тобі. — Голос Пітера тремтів од вдячності. — Ти таки справжній друг. Прощавай, Вікторе! — Прощавай, Пітере! Минула година. І тоді я знов подумав про мого друга, який уже звів порахунки з життям. Нараз прийшла думка про те, як він, можливо, мучиться, якщо доза отрути виявилась недостатньою для самогубства. Я вагався лише кілька секунд, а потім помчав до майстерні. Сама думка, що мій друг, може, корчиться в муках, була нестерпна. А що, як він живий і змінив своє рішення вмерти, — тоді, напевне, я зміг би ще врятувати його. Я злетів по сходах до майстерні Пітера й завмер. Він лежав на підлозі перед своєю останньою картиною, як я й порадив йому. В його правиці був пензель, ще вологий від фарби, наче він убив себе в ту саму мить, коли останнім мазком завершив цей твір. В його лівій руці був затиснутий клаптик паперу. Я нахилився, щоб подивитись, і був приголомшений, побачивши прощальну записку. Останньої миті, усупереч моїй пораді, він усе-таки написав її. Однак я не подумав про нього погано. Може, він не усвідомив мої слова як належить — адже був у стані сильного емоційного стресу. У записці пояснювалося причину його смерті, згадувалося про гроші в кишені, й узагалі, коли її прочитати, не лишалось сумнівів щодо характеру його протесту. Я захотів упевнитись, що Пітер поклав гроші в кишеню. Він був такий легковажний, що цілком міг забути зробити це. І я зрадів, знайшовши купюру в правій кишені його штанів. Мої побоювання були безпідставні. Він не забув. Я вдивлявся в мертве обличчя друга — воно видавалося задоволеним й умиротвореним. Він помер, як того бажав, і мої сто доларів допомогли йому в цьому. Я пішов з майстерні. Наступного дня на останній сторінці місцевої газети було вміщено маленьке повідомлення про те, що Пітер прийняв отруту. Оскільки в його майстерні не виявлено ніяких харчів, а в кишенях грошей, то можна дійти висновку, говорилося в замітці, що на такий відчайдушний вчинок його штовхнули злидні й безвихідність. Годі й казати, як мене схвилювала Пітерова записка, чудово ним складена й розбірливо написана. Я подумав був надіслати її в наші газети, аби всі знали про благородну причину його смерті й про те, як гідно він помер. Та я вагався. Зрештою, яке значення має думка незнайомих людей, від яких Пітерові було так гірко все життя? Навіщо паплюжити останню мить його тріумфу над суспільством, дозволяючи знущатися над його почуттями, глузувати з найзаповітнішого? В ім'я чого давати суспільству змогу завдати ще одного удару людині, яка вже не спроможна боротися? До того ж у записці необачно згадується про сто доларів, і, якщо я надішлю її до газет, поліція обов'язково повернеться до цієї справи, почне ставити зухвалі запитання, й не виключено, що конфіскує ці гроші, які — я певен — Пітер не пошкодував би для мене, як я не пошкодував їх для нього, коли він цього потребував. Зрештою, якщо пам'ять про життя й благородну смерть людини залишається в серці й свідомості хоча б одного справжнього друга, то людина ця жила — чи померла — не марно. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки Nова Dоба: http://web.archive.org/web/20040125033529/http://newlib.8k.com/ У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua