Микола Чернявський
СНІГ
Оповідання

  Станішевський прокинувся вранці в свій звичайний час, але не встав зараз з ліжка, а зажмурив очі і лежав нерухомо. Він лежав нерухомо, але думки його, ще напівсонні, почали зараз же сігуватись у нього в голові й заплітати якісь мережки.
  Та хоч очі його й були зажмурені, він чув, що надворі щось твориться таке, чого вчора не було.
  Він знов розплющив їх і, глянувши в вікно, побачив, що йшов сніг.
  Летів відкілясь згори, пухкий і легкий, великими клаптями, і повисав на вітах старої акації, що вершиною підходила до вікон другого поверху, де була кватиря Станішевського.
  — Сніг! — радісно подумав Станішевський.— Треба вставать.
  Живо схопився з ліжка й почав одягатись. Ще невмитий, підійшов до вікна й глянув на вулицю. Після вчорашнього, її не зразу можна було впізнати.
  Замість похмурих сірих будинків, з такими ж брудними покрівлями, він побачив якісь фантастичні палаци, одягнені в пухкі, білі шати, немов у царські порфіри.
  Сніг лежав усюди по карнизах і виступах. Поналипав на телефонних стовбах і дротах. Обважив собою дерева. І все летів і летів з неба.
  Крізь сніжну сітку було видко, як по вулиці снували люди, їхали екіпажі, сунувся вагон конки.
  Бадьорість обхопила все тіло Станішевського, і його опанував якийсь немов празниковий настрій. Йому здавалось, що він ніби крізь стіни чує солодкий запах чистого, молодого снігу. Захотілось скоріше вийти з хати туди, на вулицю.
Він похапцем умився, одягся й випив дві склянки чаю.
  — Шурка! — гукігув він молодій прислужниці, одягаючи шинелю,— подивись, чи все гаразд у мене.
  Застібнув шинелю на всі ґудзики й одяг новий картуз з ясно-блакитною околицею.
— Подивись.
  Він повернувся перед нею, молодий, гнучкий і дужий, мов сталевий прут, і повів на неї вродливими карими очима.
  — Усе, як слід,— мов з незадоволенням одмовила Шурка.— Гарний.
— Гарний, кажеш? Ну, я за це тебе поцілую.
  І обхопити її стан попід пахвою, Станішевський двічі поцілував її в щоку.
  Шурка почервоніла, хотіла щось сказать, але Станішевський уже виходив із кімнати.
  Його тягло на вулицю. Жарти з Шуркою ще більше піддали йому бадьорости. Ступивши на вулицю, він хотів був іти до університету, але разом повернув у протилежний край. Хотілось волі, простору, хотілось безтурботно йти кудись і йти, не думаючи, куди прийдеш...
  І він ішов, веселий і жвавий, з рум'янцем на білих випещених щоках, і вдихав повними грудьми свіже, насичене солодким ароматом повітря. Двірники згрібали з пішоходів сніг на дорогу, а він тим часом усе летів і летів з-під тмяно-сивуватого неба й знов запорошував тільки що очищені місця легким і ніжним нальотом.
  Але видно було, що сніг ітиме недовго. Це чути було по вогкому повітрі й по тому, як він падав. І хотілось, щоб він не кидав іти, і жалко було струшувати його з одежі й обличчя.
  По пішоходах сунула юрба. Ішли діти до шкіл і всякий люд, який звичайно трапляється на вулицях вранці. Ішли студенти й гімназисти. Зустрічались знайомі Станішевського, і він вітався з ними і йшов далі. Не хотілось зупинитись, не хотілось вести розмови з давно набридлими людьми.
  Але зненацька увагу його прикувала купка гімназисток, що йшли по другій пери вулиці. Він разом перейшов туди й поздоровкався з молодими дівчатками.
То були його знайомі.
— Ходімте з нами,— казали вони. Він згодився й повернув укупі з ними.
— Така погода, що не хочеться йти в гімназію,— промовила одна з них, висока й струнка, з товстою русявою косою.
  — Коли не хочеться, то й не ходіть,— мовив Станішевський, трохи нахиляючись до неї й довгим поглядом дивлячись в "її ясні блакитні очі.
   Немов яка іскра пробігла в її очі з його очей і розлилась теплом по 'її тілу.
— Не можна.
— Чому?
— Так...
  Вони йшли й розмовляли, а сніг падав з неба, вився побіля них, ніжно цілував їх в обличчя й повисав на віях.
  Подруги звернули на перехресті в гімназію, а вони вдвох — та блакитноока струнка дівчинка з Станішевським — пішли далі. Він узяв у неї книжки й ніс їх, мов свої, а вона всунула руки в муфту і йшла поруч з ним граціозна й ніжна, мов лілея.
   Ішли без мети вздовж вулиці й розмовляли. Потім звернули до моря, на бульвар. Пройшлись по бульвару. Станішевський зчистив сніг з лави, і вони сіли на ній і дивились на море.
  Крізь сніг його було ледве видно, але гудки пароплавів були такі ж міцні й різкі, як звичайно, і здавалось, що пароплави тут зараз під горою, хоч вони справді були далеко далі в порту.
  — Коли йде отак сніг, то мене звичайно опановує якийсь чудний настрій,— говорив Станішевський, непомітно притуляючи своє коліно до коліна дівчини.— В душі прокидається щось давно забуте, дороге й любе, як золоті сни дитинства. Здається, що сніжинки летять з того краю, де ми були колись і куди ми вже не вернемось ніколи. Правда, Люсю?
   Вона глянула на нього й тихо засміялась, лукаво потуплюючи очі.
— Що — правда?
— Ах, да...
  Станішевський зам'явся. Він хотів сказать їй: «Правда, що ти така гарна, і що я тебе люблю?» Але здержався.
  — Я кажу, що ми ніколи не вернемось... Ніколи, ніколи вже...
— І не треба.
— Ви думаєте? — якось двозначно, мов таючись з якоюсь новою думкою, спитав Станішевський.
  — Думаю,— також двозначно відповіла Люся й повернулась до нього.
Коліна їх міцно стислись, і нога торкала ногу.
  — Ви читали Ведекінда? — несподівано для себе й неї спитав Станішевський.
— Читала. А що?
— Так.
  Вони замовкли. Сніг починав падати рідше. В порту стало видно пароплави й мол. Сніг біля їх ніг утоптався й розтав.
   — Знаєте що? — сказала Люся.— Ходімте в парк. Там тепер, мабуть, дуже гарно.
— Ходімте. Вони пішли.
  Сніг перестав падать. Небо вияснилось, і на ньому привітно проглянуло сонце. Парк був чистий і непорочний, як молода в шлюбному вбранні. Нога людська ще не поклала сліду по широких алеях, і промені сонця ще не розвінчали ні журливих сосен, ні задумливих туй. Навіть акації ще держали на собі скрізь по вітах бруски снігового вбрання.
  В парку не було нікого. Станішевський і Люся йшли рядом, держачись за руки, їм любо й весело було прокладати слід своїх ніг по мовчазних алеях і розмовляти — щиро й вільно, весело й безтурботно,— так, яку них було на душі.
  — Ну, а уявіть собі, що ви б його кохали, справді кохали так, як тільки може кохати женщина,— казав Станішевський, стискуючи в своїй гарячій руці тонкі вогкі пальці Люсиної руки,— невже б ви не пішли за нього заміж, щоб укупі з ним, як ви кажете, заснувати «власний тюремний замок», а відвернулись би від нього й пішли на курси?
— Пішла б,— одповіла Люся й жартівливо копирснула
ногою сніг.
— І вам не було б його жалко?
— Не знаю. Мабуть — ні.
   — А коли б хтось другий покликав вас за собою в кипучий вир боротьби — добувати щастя й волі всім покривдженим і обездоленим? Невже б і тоді ви пішли на свої «курси»? Невже б ви слухали нудні рації якихось там лекторів і не відгукнулись на величний поклик життя?
   Станішевський говорив, і сам почував, що говорить гарно, і потай милувався собою. І в цю мить йому здавалось навіть, що він то і єсть той хтось другий — сміливий і прекрасний,— і задоволення, як вино, п'янило його.
   — Не знаю,— сказала Люся й потупила вниз свої довгі вії.
   Станішевський дивився на неї, і був певен, що скажи він їй тільки одне слово, вона, як зачарована, піде за ним. І чомусь йому пригадалась Шурка: як вона прийшла до нього, коли він покликав її. І серце його радісно билось у грудях, а в голові сміялась весела й дражлива думка: «Захочу — і ти будеш моєю... тільки захочу».
   Він почував себе молодим і вродливим, і чув, що в ньому прокидається сміливий і безсоромний, теж молодий і дужий звір. І від того почуття теплота задоволення розливалась по його тілу.
   Він владно повернув праворуч у бокову алею, Люся покірно пішла за ним. Але враз зупинилась.
— Ходімте до моря,— сказала вона.
   — Чого ми там не бачили? — загадково всміхаючись, промовив Станішевський, чуючи, що «вона пручається».
  Але він зараз же сховав пазурі, як ховає їх кіт, коли бачить, що миша тікає від нього.
— Ви хочете до моря?.. Ходімте.
   Вони знов вернулись на широку алею й пішли до моря, їм перейшли дорогу якісь чоловік та жінка, несучи в руках важкі кошики. Пересікши їх слід, вони пішли далі й прийшли на край кручі. Перед ними з'явилось море.
   Воно було темно-синє, а по ньому плавала великими шматками покрита білим снігом крига. Далі до обрію море було зовсім чисте, а під берегом крига вчепилась за землю й міцно держалась її. Хвилі далеко не доходили до землі, і не було чуть їх звичайного шуму.
— Ну, ось і море,— сказав Станішевський і жартівливо підняв свою й Люсину руку вгору.— Вітаємо тебе, о море!..
  Веселість і упевненість в собі, що було трохи затьмарились, знов вернулись до нього, і десь глибоко в душі в нього знов затремтіла й заграла радісна думка: «А все-таки вона буде моєю!..»
  Вони вертались од моря другою дорогою, поміж будинками, де влітку була ротонда, ресторан і де, мов велика шкаралупина, здіймалась оркестрова естрада.
  Ішли, щільно притиснувшись одне до одного, і немов сп'янілі од м'якого солодкого повітря, од ласкавого проміння сонця й од близькости молодих і здорових тіл. Щось грало й тремтіло в них, палке і небезпечне.
  — Люсю...— шепотів Станішевський, нахиляючи своє обличчя врівень з її обличчям і граючи очима.
  — Чого?..— одгукалась вона й підводила вгору до нього свої затуманені вогким нальотом очі.
  Він нічого не казав їй і тільки сміявся. І вона сміялась тим самим сміхом. І їм здавалось, що вони й розуміють один одного, і неначе не розуміють, і обоє чули, що їх тягне одне до одного якесь солодко-жагуче почуття.
— Зійдімо на естраду.
— Ходімте.
  Підійшли до східців. Станішевський ступив у замет і перевів за собою через нього Люсю. Обоє набрали в калоші снігу. Зібрались на поміст і стали на місці, де звичайно стоїть диригент.
  У будці було тихо й якось незвичайно. Кожен згук віддавався в ній, мов будка чула, що до неї зайшли гості, і вона, як господиня, рада була відгукнутись на кожен їх рух, на кожне бажання.
  Вони стояли й дивились на парк. Там не було видно нікого.
Помовчали кілька часу.
— А в мене в калошах сніг тане.
— Де? Треба витрусить. Давайте сюди ногу. Станішевський нахилився до Люсиних ніг, а вона ймовірно з усмішкою обіперлась об нього.
— О, тут... чимало...— говорив він, беручи її' за ногу, щоб стягти калошу, чуючи теплоту її тіла і вдихаючи в себе запах мокрих ботинків.
  І враз мов що вдарило йому в голову,— і він увесь обернувся в того звіря, що досі таївся й тремтів у нім.
  Він разом схопив її за ноги, підняв на руках,— і все, увесь світ, мов попливло кудись, провалилось...
  Боротьба... крик... Нігті впинаються в обличчя... в очі... Світляні кола загоряються в них і гаснуть...
І потім погасло все.
  Люся бігла з парку, вся зім'ята й зламана, мов молоде деревце, що над ним пронеслась буря.
  Станішевський поспішався за нею, блідий і гидкий. В руках у нього були зв'язані ремінцем книжки. Він не знав, куди їх подіть, і мов не своїм, а чужим якимсь, хрипким і глухим голосом гукав:
— Люсю... Люсю... постій!
Але вона не оберталась і з плачем бігла з парку.
  її постать востаннє промайнула перед ним уже за парком на вулиці, ще недавно чистій і білій, а тепер розбитій і поїждженій колесами й саньми. Вона щось кричала й махала руками.
Загуркотіли по талому снігу колеса.
  Станішевський зупинився. Глянув на книжки — і жбурнув ними об землю. Ремінець тріснув і вони розсипались по снігу.
Не дивлячись на них, він повернув назад у парк.
Але йти було нікуди.
  Тремтячою рукою він витяг хустку, провів нею по губах і притиснув до очей.
  — Боже... Яка гидота!.. Який сором!.. Який сором!..— шепотів він, і почував, що все гасне й одходить од нього кудись у далечінь, і мертва пустота холодом обгортає його.
— Який сором!.. Яка гидота!..

1908