Роман Черковський Театр В залі, ніби справжні носороги, поважно метушиться еліта міста. З усього видно: на столичний театр чекали з нетерпінням. Канапками та легкими перекусками завалений весь вестибюль. Акцент зроблено, звісно ж, на модну рибну кухню. Пишногруді офіціантки ненав’язливо пропонують вишукані білі вина і щось схоже на саке. Мер може собою пишатися. Організація дійства, що відбувається за його скромного сприяння, бездоганна, як, зрештою, й костюми новонавернених театралів. Нервове поблискування фальшивих діамантів на жіночих сукенках у світлі софітів та розчервонілі мармизи чоловічої половини залу підтверджують: публіка до театрального сезону готова. Жан, який з’являється з правого боку авансцени, страшенно схожий на тих, хто в залі – ніби щойно підвівся з першого ряду й, дивуючи всіх своїх знайомих, випхався на підмостки. Добротний каштановий костюм і багряна краватка дуже пасують до його рожевого поросячого личка. Йому назустріч суне неголений, без капелюха, зі скуйовдженим волоссям та обшарпаним одягом чолов’яга. – Нарешті з’явилися, Беранже1. – Добридень, Жане, – актор повільно зиркає на публіку, даючи зрозуміти, що вітання стосується всіх. Йому відповідають глузливо-іронічними посмішками. Початок вдався, образ Беранже навіює кожному якісь теплі, лише йому відомі спогади, які, проте, розганяє щохвилинне порипування вхідних дверей. Припізнілі театромани навпомацки відшукують вільні місця. Беранже доводиться примушувати себе зосередитися на грі. – Я не так уже й люблю горілку. Звісно, якби не пив, то цього б не було. Мене ніби страх хапає, і я п’ю, щоб не відчувати його. – Чого ви боїтеся? – від всього присутнього люду запитує Жан. – До ладу й не знаю. Навіть сказати не можу. Почуваю себе таким безпритульним у житті, серед людей, і тоді тягнуся до чарки. Це мене заспокоює, зникає напруження, я забуваюсь. – Забуття шукаєте! – громовим голосом звинувачує товариш. – Я втомлений, уже здавна втомлений. Моє власне тіло стало мені тягарем. Вся чоловіча рать п’яти перших рядів – а рівно стільки може добре бачити Беранже – суворо і з розумінням похитує головами. Коли мова заходить про котів, глядачі зі швидкістю світла віддаляються від авансцени, дзеленчать телефони. Хтось голосно позіхає. З останніх сил хапається за поручні лише Елеонора Марківна, викладач місцевого університету: вона зосереджено пробує порахувати, скільки лап зостанеться у кожного з двох котів, якщо їх позбавити шести кінцівок. Беранже безпорадно вдивляється у згаслі очі театралів і найдужче зараз шкодує про те, що він не возний Тетерваковський, всіма улюблений і зрозумілий персонаж. Коли Жан переконує його стежити за літературними і культурними подіями нашої доби, він мало не регоче партнерові у вічі. “Господи, дотягти б до кінця першої дії, а там направду перехилити кілька чарок коньяку і відверто сказати залу, що ця п’єса не тільки для них, а й про них. Даремно так мучився звукорежисер із тупотінням та ревінням носорога – з цим блискуче впорався зал. Невже так важко збагнути, що сучасний театр не розважає, а допомагає людині зрозуміти саму себе? До театру, наче до церкви, слід приходити натще, щоб відчути справжній смак театрального причастя. “Голодний” не значить “невіруючий”. Перед тим як ступати на поріг храму варто було би пройти процес катехизації, щоб не просто дурнувато витріщатися по хорах, а з розумінням обряду покласти собі до рота проскуру. А зрештою, хто сказав, що їм це потрібно? Ти хіба забув, що наприкінці твору залишаєшся самотнім? Можливо, й справді мав рацію Дудар, кажучи про хитку межу між нормальністю і ненормальністю, між злом і добром. Може, справа дійсно лише в уподобанні? Спробуй їх зрозуміти. Вони платять тобі чималі гроші не для того, щоб ти їм вправляв кеби, і вже точно не для того, щоб ти з них глузував. Для них якраз ти і є ненормальним паяцом, бо, маючи обидві руки і ноги, не заробляєш на хліб справжньою працею, гідною чоловіка. А якщо так, маєш їх насамперед розважати, життю вони самі кого хочеш навчать. Так що не ремствуй даремно на відсутність поваги, а коли ти вже такий впертий талановитий актор, переконаний у своїй вірі, – виходь до публіки щодня і, може, колись ти нарешті не почуєш шарудіння цукеркових обгорток”. Беранже ступає на край кону, нахиляється до глядачів і зі зневагою кидає дружині мера просто в перелякане обличчя: – В мене надто тяжко на серці, щоб іти до музею. Окультурюсь якось іншого разу! Зал вибухає бурхливими оплесками. Напад справедливої люті тихо сповзає обличчям актора, розтягуючи в іронічній посмішці губи. “Ще років десять тому публіка була незрівнянно іншою: розуміючою й інтелігентною, без цього темного провалля в головах і серцях, без павичевої пихи й слонячого самовдоволення, без свинячого плебейства й фальшивої котячої манірності, без… Зачекай, охолонь… А може, тобі просто потрібен перепочинок? Митець-бо здатен все гіперболізувати, та й не секрет, що світ сприймається людиною крізь призму власних переконань, які зазвичай трансформуються, змінюючи разом із собою решту світу, зчаста на гірше. Десять років тому ти наодріз відмовився зіграти роль кримінального авторитета в авантюрному серіалі, потім категорично відхилив ще дві нудотні пропозиції, заявивши, що ти – актор і ладен голодувати, але не повзати попід плінтусом, як захланний хробак. Бо в тебе м’які руки і гладенька шкіра. І ти чекаєш на екранізацію класики. Чекаєш донині. Хоч вона вже вся й сфільмована.” – Я не можу ревіти, лиш кричу. В мене совість була нечиста, тож треба було вчасно піти за ними. А тепер запізно. Шкода, я потвора, я потвора. Шкода, я ніколи не стану носорогом, ніколи, ніколи! Я вже не можу переродитися. “А так хочу, дуже хочу, особливо коли згадую, як закінчив Брондуков чи інші, але я не можу.” – Я вже не можу дивитися на себе. Лихо тим, хто хоче зберегти свою оригінальність. Я боротимуся проти всіх. Я остання людина і буду нею до самого кінця. Я не здамся! Поріділі театральні ряди знову вибухають криками “Браво!”. Беранже за звичкою одягає іронічну посмішку: “Ет, не такі вони вже й огидні, ці товстошкірі провінціали. Навіть крізь ці селянські люмпенізовані чагарники байдужості здатен продертися справжній талант.” І нехай вони зрозуміли не все, що він з товаришами протягом двох годин намагався ввіпхати у їхню свідомість, та все ж отримали неабиякий емоційний заряд; нехай лише соту чи тисячну частину провінційності, але вони таки залишили у цьому залі. Беранже почувається майже щасливим. Різкі перепади настрою – одна із граней його фаху. Він з вдячністю приймає букет троянд від Елеонори Марківни, цілує її щоку і вражено відвертає зморщеного огидою носа від шанувальниці: з прив’ялих рожевих губ театралки просочується густий нестерпний запах цибулі. Він шокований. Десь аж зі шлунку підіймаються холодні хвилі обурення. Обличчя, ніби нашпиговане голками, затавровує зневага. Найбільше йому зараз кортить запустити колючим оберемком жінці просто в сяючу мармизу. Але він – актор, що вміє тримати себе в шорах. Він зголює щетину зненависті, вимушено посміхається і, нахилившись до смачного м’ясистого вуха Елеонори Марківни, питає, де у їхньому місті можна придбати мішок солодкої цибулі. ----------------------------------------------------- 1 Тут і далі – репліки з п’єси Е. Йонеско “Носороги” *** Джерело: бібліотека Чтиво http://chtyvo.org.ua Оригінал: сайт Буквоїд http://bukvoid.com.ua