Смерть Атея (збiрник) Валентин Л. Чемерис Історiя Украiни в романах «Атей, який воював з Фiлiппом, сином Амiнти, мабуть, був господарем усiх тутешнiх варварiв» – так писав грецький iсторик Страбон. А iнший iсторик, римлянин Помпей Трог, зазначав, що Атей «на рiвних вiв переговори з Фiлiппом Македонським». Зi слiв поважних iсторикiв ми знаемо, що скiфський цар Атей, який жив у IV столiттi до н.е. був людиною, якнайменше, неординарною. І дiйсно, саме при ньому Скiфiя досягла пiку своеi могутностi. Вiйсько Атея було непереможним, нiхто не мiг встояти на його шляху. Про цю людину, про те, як жили нашi далекi предки – скiфи, розповiдае у своему романi вiдомий украiнський письменник Валентин Чемерис. Валентин Чемерис Смерть Атея (збiрник) Смерть Атея Частина перша І прийшов Атей Була весна 341[1 - Тут i далi дати подаються до нашоi ери.] року. Скiфський цар Атей, покоривши фракiйськi землi на захiдному березi Істру, несподiвано повернув бойових коней на пiвдень. Спускаючись вниз до моря, званого Акшайною[2 - Істр – теперiшня р. Дунай. Акшайна – iран., темний, чорний, скiфська назва Чорного моря.], чи по-грецьки Понтом[3 - Понт – грецька назва Чорного моря – Понтус Еуксiнос, Понт Евксiнський, тобто Гостинне море.], вiн почав захоплювати ще й Гетську пустелю[4 - Гетською пустелею у тi часи називалася Задунайська Добруджа, що являла собою географiчне продовження Буджацьких степiв.]. І незбагненно було – чим вона привабила Атея? Хiба що малолюдними просторами та близькiстю до грецьких мiст? Адже степи там сухi, випаленi пекучим сонцем, висушенi гарячими вiтрами. Влiтку дощiв випадае мало, колодязi один вiд одного за денний перехiд, вода глибоко. І тiльки неподалiк гирла трав щедрiше, колодязiв бiльше. Гети[5 - Гети – одне з фракiйських племен, принаймнi близьке iм.], котрi там жили, змушенi були потiснитися i уступити прийшлим кочовикам значну частину своiх степiв, хоч i не багатих, але все ж iм рiдних. Не стомлюючись гети проголошували: перемога все одно буде за ними, адже немае у свiтi бiльшого бога, крiм iхнього бога! Але й це не зарадило – гетського бога перемiг чужий бог. І сказав Атей, як вiдрубав: – Немае бiльшого бога, крiм скiфського бога! Мабуть, воно так i було. І дарма ображений гетський верховний жрець ходив, як це в них заведено, в священну печеру на горi Когайонон, що аж десь бiля Родопських гiр, i дарма там бесiдував iз своiм богом – скiфський бог вiйни все одно взяв верх. В правобережнi степи нижнього Істру, де вигинаеться вiн крутим велетенським луком, прийшов i вище грецьких мiст Томи та Істрii став велелюдним i гучним кочовищем скiфський цар Атей. Посеред сивоi од полину рiвнини вибрали скiфи мiсце для свого бога вiйни Ареса. Оскiльки не було там анi прадавньоi могили, анi якого узвишшя, то заходилися насипати високий горб, щоб iхнього бога звiдусiль видно було, щоб здiймався вiн над кочовищем i людьми, як i належить боговi здiйматися над простими смертними. І принiс кожний воiн Атея кiлька пригорщ землi в похiдному башлику, але було iх так багато, що крута могила на очах виросла. І пiднявся на ii вершок цар Атей i встромив у землю потемнiлий залiзний меч – уособлення скiфського бога вiйни Ареса. Мiцно вiрять скiфи у надприродну, незвичайну i непiдвладну людинi мiць зброi. Особливо залiза, котре, на iхне глибоке переконання, володiе чи не найбiльшою магiчною силою. А надто коли те залiзо гостре. Тодi, при втиканнi меча у землю, магiчна сила залiза подвоюеться, адже в такому випадку вона пронизуе або самого ворога, або дух його… Тож проштрикнувши ворожий дух i з’еднавшись iз землею, рiже прадавнiй скiфський меч степовий вiтер. Гляне скiф – хай то буде рядовий воiн, вождь чи й цар – на могилу з богом-мечем i спокiйний: на сторожi кочовища стоiть Арес. Начувайтеся, вороги, дух ваш пронизаний нашим богом! Пiвколом бiля насипноi могили з богом-мечем на вершку виросли великi та розкiшнi царськi шатра. На передньому, найоздобленiшому, зображенi скiфи, якi б’ються з ворогами. На гостряках списiв, увiткнутих древками в землю, мають бунчуки – кiнськi хвости. Перед входом висить золота царська вуздечка – символ влади Атея над Скiфiею. Бiля входу палають багаття, за якими доглядають сивобородi дiди – вважаеться, що дим вiдганяе вiд царя злих духiв, а обкурюючи тих, хто заходить у шатро владики, дим позбавить iх вiд скверни та поганих помислiв, якщо такi у них раптом виявляться. На шатрi, серед тих, хто захищае Скiфiю, зображенi i численнi предки царя – iх скiфи шанують так, як шанують богiв. Іменами царських предкiв клянуться вони в життi, i такiй клятвi не можна не вiрити. Особа царя священна, i вiд благодатi, що йде вiд нього, залежить благополуччя всiх скiфських племен. І тому влада скiфського царя велика, i служити йому зобов’язаний кожний скiф. Царський стан кiлькома щiльними колами оточують шатра охоронцiв – зловмиснику, якби вiн навiть i захотiв, нiколи не проникнути непомiченим. Задравши дишла в небо, великими колами стоять повстянi кибитки – скiфськi хати на дерев’яних колесах. На кожному дишлi спалахують проти сонця прикрасами вуздечки. А ближче до кибиток висять пропахтiлi кiнським потом рiзнобарвнi повстянi чепраки – просушуються, провiтрюються. Вершники – iх десять тисяч, гордiсть Атея, його незборима сила, швидка, як вiтер, i разюча, як блискавицi, – десятники, сотники, тисячники i рядовi воiни без шоломiв i панцирiв лежать на сухiй спеченiй землi в тiнi похiдних кибиток. Граючись трихвостими пугами, лiниво слухають, як лементують голосистi та язикатi iхнi жiнки в барвистому вбраннi, в квiтчастих спiдницях чи й у шароварах. Чорноокi, бiлозубi, грудастi й пишнотiлi, засмаглi до чорноти, iм уже нiпочiм анi пекуче сонце чи зимовi холоди, анi спопеляючi суховii, голод чи хвороби. Пiдошви iхнiх босих нiг так затвердiли й ороговiли, що на степову гадюку скiф’янка наступить ногою, розчавить ii, а та безсила прокусити загрубiлу й затвердiлу пiдошву. Але й дiтей вони народжували здорових, мiцних, витривалих, непiдвладних спецi, холоду та голоду, тих дiтей, котрi спершу вчаться iздити верхи на степових конях, а вже тодi – ходити по землi. І та дiтлашня, одна одного менша, чорна вiд сонця та бруду – галасуе в таборi чи не найзавзятiше вiд усiх… Прислухаючись до лементу, вершники знiчев’я передрiмують гарячий полудень в тiнi кибиток. Квапитись нiкуди. Де зупиниться Атееве вiйсько, де пiдуть бойовi конi на пастiвник, а вершники до кибиток iз сiм’ями, там i iхня домiвка. Про далеку звiдси прабатькiвщину, що залишилася там, на сходi, в межирiччi Борисфену й Танаiсу, де й нинi кочують родичi, вже почали забувати. Тепер батькiвщина тут, на правобережжi нижнього Істру, де й сини iхнi народилися й повиростали, i вони постарiли в походах та сутичках. Бiля шатра владики стоiть розкiшне шатро його молодшого сина Орiка, далi шатро першого царського радника Котiара, за ними йдуть багатi шатра найзнатнiших вождiв Авхата, Паралата, Лаксакiса, Савла та iнших… Табуни iхнi пасуться неподалiк царських табунiв. А ще далi, аж ген в долинi й до самого обрiю стало табором, по родах, племенах i краях, пiше воiнство Атея – двадцять тисяч прудконогих, витривалих i цiлких лучникiв. У кожного по сiм чи десять десяткiв оперених стрiл в горитах. Зiр стомлюеться порахувати кибитки, шатра, юрти чи й просто куренi, сплетенi з очерету чи хмизу. За таборищами пасуться тягловi воли, худоба, отари овець, ще далi – знову конi, конi, конi… В таборах лемент i гул, iржання i мукання, гавкiт собак i верещання свиней. І над усiею безмежною, забитою людьми, тваринами, шатрами, возами й кибитками долиною здiймаються в гаряче бiлясте небо тисячi багать. До самого обрiю чорними хмаровищами накрили степи табуни нелiчених царських коней. Буйнi молодi жеребцi з налитими кров’ю очима, iз загрозливо-ревнивим iржанням стерегли косяки своiх молодих гладких кобилиць, i коли тi зривалися з мiсця – земля глухо двигтiла в долинi. Гойдаючи сивий полин, гули веснянi вiтри. Гiрчить на вiтрах полин – рiдне зiлля кожного степовика. Розiтре вiн мiж пальцями гiлочку, вдихне терпкий запах, згадае дитинство свое, що вiдшумiло в далеких звiдси степах за Борисфеном, стару батькову кибитку на скрипучих дерев’яних колесах, лiнивих волiв, яких вiн малим поганяв, прудких коней, на яких вчився iздити, i скаже: – Вдома я… Де полин, там i степ, а де степ i полин, там i домiвка моя. Клянусь бородою Папая i царськими предками, немае у свiтi кращого зiлля, як наш полин! Цар Атей примчав у супроводi сотнi молодих i хвацьких охоронцiв. Конi славнi, золотисто-рудi, з коротко пiдстриженими хвостами й гривами. Охоронцi набранi, як то i водиться споконвiку, iз знатних скiфських родiв. (Навiть найзнатнiшi скiфськi роди вважали за безчестя, коли молодi iхнi сини не служили в особистiй сотнi царя.) Та якщо зброя царських охоронцiв i збруя iхнiх коней спалахували на сонцi вiд золотих бляшок та iнших коштовних прикрас iз срiбла, то сам цар i вбранням, i зброею та збруею свого коня нiчим не вiдрiзнявся вiд простого воiна, пiд якого Атей любив вбиратися, пiдкреслюючи цим: вiн хоч i цар, верховне божество на скiфськiй землi, але, попри все, вiн такий же, як i всi, захисник Скiфii. Голова царя простоволоса, довге цупке волосся перехоплене на лобi жовтою стрiчкою. На владицi звичайна повстяна куртка, розшита на грудях i по краях узорами, штани шкiрянi, на ногах – м’якi сап’янцi, халяви яких трохи зiбранi й перев’язанi малиновими стрiчками. Злiва на бойовому поясi iз задубiлоi шкури бика висить горит з луком та стрiлами, справа – короткий меч-акiнак у простих шкiряних пiхвах. На шиi гривна – найголовнiша ознака царськоi влади. Такий вiн, Атей. То колись у Скiфii всьому головою був рiд, тепер – цар. То колись скiфи служили своему роду i вождям, тепер – царю. Пiдкоривши собi вождiв, Атей бiльш як пiввiку тому об’еднав племена, i звiдтодi всi племена i вождi славили тiльки Атея. Цар легко зiскочив з коня, вiддав конюху повiд, а сам попрямував до бiлого шатра – високий, худий, кiстлявий, з гострим носом i гострою чорною бородою. Йшов, знiчев’я похльоскуючи себе по халявах сап’янцiв трихвостою пугою. Зненацька, нi до кого не звертаючись, неголосно сказав: – Гелона до мене! – Царевича Гелона до Батька усiх скiфiв! – гучно крикнув сотник. Десятник, прихопивши кiлькох вершникiв, круто повернув коня i помчав з кочовища – старший царський син своiм стiйбищем стояв окремо вiд батька. В шатрi царя низьким поклоном зустрiв його найдовiренiший слуга, постiльничий Ар – немолодий, сивий скiф, теж iз знатного роду, котрий все свое життя присвятив царевi i тому користувався у скiфiв великим пошануванням та впливом. Слуга взяв з царськоi руки трихвосту пугу i повiсив ii бiля входу. Атей зняв через голову башлик, що телiпався в нього за спиною, кинув його Ару, потiм розстебнув пояс з горитом та мечем, теж вiддав слузi. Ар почепив пояс на списi, що стирчав бiля входу в шатро. Атей важко опустився на м’який килим, сiв на праву зiгнуту ногу. Метнувшись, Ар пiдсунув йому пiд лiву руку кiлька оксамитових подушок. – Бузату? – по хвилi запитав слуга. Атей, думаючи свое, кивнув. У правому кутку шатра висiв холодний запотiлий бурдюк з козячоi шкури. Ар зубами витягнув затичку, наточив у бронзову чашу бiлого напою, що пiнився й пузирився. З чашею в руках пiдiйшов до владики, гречно, намагаючись не намочити в бузатi вуса, надпив з чашi, втерся долонею i лише тодi протягнув чашу Атею. (Кожний, хто пiдносив що-небудь царю – iжу чи питво, мусив те спершу пробувати сам на очах у царя. «Може, тому я так довго й живу в цьому свiтi, що iм i п’ю лише пiсля когось», – в хвилини вiдвертостi любив говорити владика.) Атей не поспiшаючи випив напiй, що враз освiжив i збадьорив його, вiддав слузi чашу. – Вiд Орiка вiстей не чути? – поспитав ледь чутно. Ар заперечливо похитав головою. Атей зусиллям волi прогнав недобрi передчуття i махнув рукою. Кланяючись, Ар визадкував з шатра. Зоставшись сам, Атей розстебнув куртку (пiд нею на малиновому поясi, що пiдтримував штани, висiв у легких шкiряних пiхвах короткий i кривий нiж з широким лезом i рукiв’ям iз слоновоi кiстки – з ним цар нiколи не розлучався, навiть вночi), зiтхнув полегшено i тiльки тодi вiдчув, як стомився за довгий день. Роки таки брали свое, хоч як не бадьорився на людях, але вiк е вiк. Не тi вже лiта, подумав цар з мимовiльним сумом i жалем. Жити б ще та жити, але вже пiзно. Виходить, життя – це така штука, що скiльки не живи, а все мало. Особливо коли ти владика. Але скiльки кому жити i коли кому на той свiт збиратися, все у волi богiв, то чого ж себе задарма думами сушити? Ось тiльки зниклий син з думки не йшов, душу ятрив, спокою позбавляв… Двое синiв було у царя – старший i молодший… А втiм, за довге життя у царя народилося не двое синiв, а – дванадцять. Вiд рiзних жiнок. Першi двое померли ще дiтьми. Найстарший пробув у цьому свiтi шiстдесят з чимось лiт i помер лiт з десять тому, так i не дочекавшися царства. Середнiй помер у сорок дев’ять – цей i не чекав царства. Найменшi двое – один у двадцять сiм, другий у тридцять лiт – полягли за Танаiсом вiд сарматських мечiв. Це сини вiд старшоi дружини, вона вже давно у свiтi предкiв. Потiм Атей ще тричi одружувався. Одна дружина народила двох дочок, двi виявилися безплiдними. Атей вiдiслав iх у далекi кочовища, заборонивши iм i на очi йому потикатися. А ось остання, наймолодша жона, метка веселоока сарматка Лiмiя (Атей, уклавши договiр про ненапад з сарматським вождем Ізором, щоб змiцнити союз, взяв у жони його молоду дочку) народила Атею чотирьох синiв. Середнi два наклали головами в сутичках з фракiйцями вже по цей бiк Істру, а двое зосталися: найстарший Гелон, сорока п’яти рокiв, i найменший Орiк – пiд тридцять рокiв. Десять рокiв тому, як Атею виповнилося вiсiмдесят, вперше подумав вiн про свого спадкоемця. В походi, та ще в чужих краях, все може трапитись. Скiфськi царi завжди, коли йшли в далекi походи, визначали перед вiйськом, вождями й народом спадкоемця i старшого пiсля себе. Щоб на випадок чого уникнути смути й розбрату. Ось тодi й задумався Атей: кого йому оголосити перед фракiйським походом майбутнiм царем Скiфii? Гелон старший. Не такий вдатний, як молодший його брат, але, дякувати богам, i не дурень. Принаймнi хватку до влади мае, зваги йому не позичати. Хоча й скритний i нещирий – на умi в нього одне, на язицi iнше. Жде не дiждеться, коли ж батько пiде у свiт предкiв, щоб самому царем стати. Помисли своi потаемнi, з якими спати лягае i встае, при собi тримае, та Атею i так усе видно. Тiльки Орiка вiн бiльше любив, не бажав Орiк батьковоi смертi i до влади не поривався – це теж було видно Атею. Орiка, единого з усiх своiх паросткiв, Атей ласкаво називав Атейченком. Може, тому, що останнiй був, а може, тому, що зело вдатним удався, кмiтливим та розумним. Такому б тiльки царювати, але… Орiк молодший в роду, не гоже порушувати закони предкiв. Та й надто молодий вiн для влади. І – добрий. Такий довго не втримаеться на царствi. Інша рiч Гелон – жорстокий, холодний, безжалiсний, рука тверда. Коли що – на батька ii може пiдняти, в цьому Атей не сумнiвався. Отакому й бути царем, такий царство збереже, по кровi, по трупах буде йти. Тверда рука, залiзна… А ось Орiк… Вiд одного батька сини, та наче вiд рiзних матерiв, i не схожi мiж собою – нi звичками, нi вдачами, нi лицями. Глянеш – мовби й не брати вони. Гелон, як i батько, високий, худий, аж кiстлявий, волосся чорне, жорстке, як у гривi коня (таке ж i в Атея), лице видовжене, з гострим пiдборiддям. Нiс теж, як i в батька, гострий, очi темнi, як нiч, великi, погляд завжди похмурий, чимось невдоволений. Вже постарiв i в головi та бородi пасемця сивого волосся, пiд очима й бiля рота зморшки. Гляне – як акiнаком полосоне. Орiк – iнший. Волосся темнувато-каштанове, м’яке, злегка кучерявиться. Борiдка теж м’яка, кучерявиться, завжди веселий i привiтний, лице напiвокругле, по-жiночому нiжне – сувороi простоти й незламностi воiна на ньому не видно. І це Атея трохи аж розхолоджувати почало. Надто добрий молодший син. …Десять рокiв тому, як збирався Атей в похiд за Істр, вiдбулася у нього важлива розмова з синами. Погукав вiн iх, за звичкою привiтався: – Здоровi були, сини моi! – Здоров був, Батьку наш, – весело одказав Орiк, а Гелон, мiцно стуливши губи, чекав, доки менший брат вмовкне, а тодi статечно привiтався: – Доброго дня тобi, Батьку усiх скiфiв i наш також, хай днi твоi в цьому свiтi нiколи не уриваються. Будеш ти – будемо й ми. Атей помовчав, вiдступив на крок, розглядаючи синiв. – Як живете, царевичi? Чи все гаразд у ваших шатрах i кочовищах? Чи множаться вашi табуни, гурти й отари? Як ростуть вашi дiти? Чи збiльшуються вашi багатства? Озвався менший: – Був би ти, Батьку, а в нас все буде гаразд. Вiдповiдь сподобалась царевi. – А щоб добре у вас завжди було, я ладен завжди в цьому свiтi жити. – Хитро пiдморгнув: – А що – налякав вас? Га? Ану зiзнайтесь, сини моi, смертi моеi очiкуете, га? – Говорив весело, а очi серйознi. – Як довго житиму, не бачити вам царства скiфського. Чи не так? «Наскрiзь бачить, – жахнувся Гелон. – І навiть про що я думаю, знае… Не iнакше, як чаклун…» – Батьку! – Орiк ступив крок вперед. – Ти ображаеш нас! Коли ми чимось винуватi перед тобою – покарай нас, тiльки не говори нам того, чого ми i в думцi не маемо. – Славно, славно, – посмiхнувся батько i зненацька простягнув руку до Гелона. – Дай свою. Ану – хто кого? Батько з сином, зчепивши руки, почали гнути кожен у свiй бiк. Мить – i Атей зiгнув руку Гелона. – Ану давай з тобою, – повернувся до меншого. Довго вони тупцювалися один бiля одного, крякали, сопiли, але нi батько синову руку не зiгнув, нi син батькову. – Погано, – рiзко сказав Атей Орiку. – Для тебе. Для мене ж добре, я ж бо – древнiй дiд, а ти – молодий. І не змiг. Не годиться, – до Гелона: – А ти – пiддався. Теж не годиться. – Я не можу гнути руку свого батька, – вiдповiв старший. – Сила менi дана, щоб долати ворожу силу. – Похвально. Для ворогiв i бережи свою силу, тiльки з батьком бiльше не хитри! – Помовчав, пильно дивлячись на Гелона, i раптом сказав: – Бути тобi спадкоемцем мого царства! А волю свою, як i годиться, перед вiйськом та вождями виголошу. Гелон затремтiв, опустився на колiна, до батьковоi руки губами припав, сиву голову схилив. Атей поклав йому на голову тверду i суху руку. – Благословляю тебе iменем наших богiв! Ти старший в роду моему, ти й спадкоемець. Орiк же буде тобi у всьому допомагати. Обнiмiться ж, сини моi, й поклянiться жити у мирi. Брати обнялися й поклялися жити у мирi. – От i добре, от i славно, – аж розчулився батько. – Днями вирушаемо в похiд. Годi на одному мiсцi сидiти. В царя, який сиднем сидить, царство не росте. А за Істром степи широкi, а фракiйцi зараз ослабленi внутрiшнiми чварами – зручно на них напасти. Дiйдемо аж до моря i там нову Скiфiю створимо. Славно повоюемо за Істром, сини моi, ой, славно. Атей так довго жив у цьому свiтi, що скiфи були певнi: iхнiй цар володiе таемницею безсмертя. Вiрив у те i сам Атей. Збираючись в похiд за Істр, i гадки не мав, що назад вiн уже не повернеться на конi, що йде вiн за Істр i за славою своею, i за смертю своею. В Заiстрянськiй Фракii, в царствi одрiсiв У тi далекi часи на Істрi завжди було неспокiйно. На однiм його боцi кочували скiфи, на другiм – фракiйцi. Останнi ходили в лисячих шапках, тож скiфи, коли збиралися в набiги на захiдний берег свого прикордоння, казали: «А збiгаемо до лисячих шапок та нахапаемо у них добра!» І бiгали. Або окремi вождi та старiйшини з власними загонами, або й усi гуртом, як сарана, за так званим загальним рiшенням, коли напад на сусiдiв схвалювала Рада усiх скiфiв. Бiгали, i хапали, i привозили звiдти чимало добра. А фракiйцям на згадку про себе вiдрiзали кiнчики носiв. «Щоб пам’ятали, – втовкмачували скiфи своiм жертвам, – що ми вашi владики, а не ви нашi!» Коли ж потерпiлi скаржились скiфським царям на спустошливi набiги, то отримували одну й ту ж вiдповiдь: – Ми не посилали до вас загони за нашим загальним рiшенням, кожен з них займаеться грабiжництвом на свiй страх заради прибутку. І той, хто захищаеться, може сам i покарати тих, хто хапае. Покарати хапунiв не завжди вдавалося. Тож лисячi шапки, щоб вiдомстити вiроломним сусiдам, теж переходили Істр, але вже на схiдний його берег, i теж шарпали скiфськi роди й поверталися додому з нахапаним добром. Але все то були сутички мiсцевого значення мiж сусiдами на прикордоннi. Бо тi i тi вдалися швидкими на пiдйом за легкою здобиччю. А ось в пониззi своеi захiдноi прикордонноi рiки скiфи вперше з’явилися лише у вiкопомнi часи славетного Іданфiрса. Женучись тодi за перським царем Дарiем, котрого вони малою кров’ю перемогли за якихось там шiстдесят днiв, скiфська кiннота ураганною лавиною прилетiла до семи гирл Істру, де вiн впадае в Акшайну, а окремi загони степовикiв доскочили аж до Херсонеса Фракiйського i там наробили шерхоту. Фракiйцi тодi переполошилися, гети теж занепокоiлися (то були iхнi краi), але – ненадовго. Прогнавши перську орду, скiфи в ореолi слави, не затримуючись у тих краях, повернули в свою предкiвщину в межирiччi Борисфену й Танаiсу i затихли там на сотню з чимось рокiв. А вже в часи Атея потiснiшало скiфам у Скiфii. Чи степи мiж Танаiсом на сходi та Істром на заходi, що ранiше здавалися безмежними, почали зменшуватися, чи скiфiв стало бiльше з’являтися у свiтi бiлому? Так це чи нi – невiдомо, але за довге царювання Атея велелюднiшими стали роди й племена, мiцнiла Скiфiя все новими i новими воiнами – кiнними стрiльцями з лукiв. Множились табуни коней, гурти скоту, отари овець. Бiльше кибиток кочувало в степах, бiльше юрт i шатер виростало на типчакових рiвнинах – вже не вистачало пастiвникiв, i роди почали знiматися з насиджених мiсць. Всi прийшли в рух i кудись поривалися. Цар та вождi теж багли нових земель – i для себе та своiх численних родичiв, i для голоти, для нижчих людей, яких треба було десь розселяти, аби вони не позирали косо на знатних. Треба було шукати якийсь вихiд, iнакше в сутичках за кращi пастiвники скiфи переб’ють один одного. Але куди податися? На схiд? Степи за Танаiсом теж не безмежнi, хоч трави по той бiк щедрi. Але там – войовничi савромати, що саме набирали силу. Їм теж тiсно в степах за Танаiсом, надто багато iх, не здолати скiфам своiх схiдних сусiдiв без тяжких втрат… Куди ще податися? На пiвнiч? Але там i холодно, i мiсця невiдомi, буцiмто й пастiвникiв мало. Та й племена бiднi, який з них скiфам зиск? На пiвдень повернути? Але в тих краях степи уривають свiй нестримний бiг на березi Акшайни, по-грецьки Понту Евксiнського, чи вдаряються в гори, де таври живуть. А хiба скiфи, сини степiв та рiвнин, помiстяться зi своiми табунами в горах? Тож залишався захiд. І степи там, доносили вивiдники, вiд Істру й до Балканських гiр великi, а люд не сильний – бо едностi не мае, мiж собою ворогуе. А в кого чвари, тими й поганяти легко. Найдужчi й найчисленнiшi серед тамтешнiх племен – фракiйцi. Мають свое, Одрiське царство. Але скiфам i тут поталанило. Якщо в часи своеi найбiльшоi могутностi фракiйське царство одрiсiв простягалося вiд Егейського моря i до Істру, то вже за Атея воно розгубило минулу мiць, роздирали його внутрiшнi розбрати, коли брат на брата з мечем iшов. Знаючи це, Атей був певний: з фракiйцями упораеться легко. Принаймнi вiдхопить у них добрячий шмат степiв, а там видно буде. Та й до грецьких мiст на захiдних берегах Понту ближче. А спiлкуючись з грецькими державами-полiсами, був переконаний Атей, можна вивести Скiфiю з глухих околиць цивiлiзованого свiту на шлях великий, набратися в еллiнiв досвiду та вмiння, як державу свою збудувати – в цих дiлах греки великi мастаки, хоч царiв у них i немае. Десять рокiв минуло звiдтодi, як Атей, залишивши свою столицю на березi Борисфену, перейшов Істр i почав пiдкоряти фракiйцiв, утверджуючи свое панування на захiд i на пiвдень вiд рiки, аж доки й не захопив значну частину Заiстрянськоi Фракii. І фракiйське царство одрiсiв, ослаблене внутрiшнiми чварами, було безсиле дати вiдсiч прийшлим кочовикам. До всього ж на фракiйцiв iз заходу тиснув молодий македонський цар Фiлiпп, зi сходу налiг Атей – опинилися фракiйцi, як мiж двома вогнями. І там пече, i там гаряче. З року в рiк мiцнiло Атееве царство на заходi вiд Істру, це пiдштовхувало скiфiв до захоплення все нових i нових земель. Нiхто не мав сили дати вiдсiч Атею – наймогутнiшим виявився вiн у тих краях. Хiба що Македонiя могла зрiвнятися iз Скiфiею по силi. Та з Фiлiппом в Атея був договiр про дружбу i спiльнi дii в боротьбi проти фракiйцiв. Так минуло десять лiт. У фракiйських краях вже почали з’являтися скiфськi поселення, а на колишнiх фракiйських нивах скiфи-землероби знiмали своi врожаi. А царськi скiфи кочували. Їхнiй владика кружляв у степу, як кружляе в пiднебессi орел, зiрко оглядаючи звiдти своi володiння. І тiльки забачить, що яке тамтешне плем’я непокору виявить, коршаками налетять царськi воiни, посiчуть i в степах непокiрних розженуть. Фракiйцi вже нiчого не могли вдiяти iз скiфами, захвилювалися й трiбалли, бо скiфи i в iхнiх землях з’явилися – данину вимагають. Гети забили тривогу – теж не хотiли скiфськими данниками ставати. І всi – i фракiйцi, i трiбалли, i македонцi, i гети, i самi скiфи розумiли: не вживуться вони мирно у тих краях, все йде до вiйни. Це розумiв i сам Атей. В шатро просунулась голова Ара. – Гелон прибув… Атей кивнув, голова Ара зникла. Цар застебнув куртку, поправив жовту стрiчку на головi, сiв зручнiше на схрещених пiд собою ногах. Зайшов Гелон, зробив крок, опустився на колiна, вклонився, торкнувшись башликом килима, звiв голову. – Я прибув, Батьку, по твоiй волi, i вуха моi готовi слухати твою царську мову, що для всiх нас – малих i дрiбних – е священним законом! – Сядь… Гелон на колiнах дiстався вказаного мiсця i затих – покiрний, уважний, запобiгливий, готовий не задумуючись виконати будь-яку волю свого великого батька. – Чому досi не зiбрана цьогорiчна данина з трiбаллiв? Чи не мiй старший син мусив це зробити ще тодi, як повний мiсяць у нiчному небi був усього лише вузьким серпиком? Очi царя сховалися у вузькi щiлини набряклих повiк, а це вказувало, що вiн у гнiвi. – Мiй великий Батьку i наш славний царю… – пiдкреслено поштиво почав було Гелон, та Атей його перебив: – Твiй язик видобувае з рота занадто багато зайвих слiв! Тодi Гелон випалив одним духом: – Непокiрнi трiбалли вiдмовилися платити нам данину! – І ти досi… мовчав? – Я не хотiв тебе турбувати, Батьку. А думав, що сам змушу трiбаллiв платити нам данину. Але трiбалли наче зiрвалися з прив’язi. Навiть не хочуть нас визнавати за своiх владик. Їхнi вождi закликають iстрiан, котрi живуть понад Істром, не коритися нам. Вони згукують всi тутешнi племена об’еднатися i дати нам вiдсiч. – І тому мiй син i спадкоемець не зiбрав досi данину з трiбаллiв? – похмуро запитав цар. – Замiсть того, щоб мечем Ареса покарати непокiрних, вiн вислуховуе iхнi балачки, що вони буцiмто не хочуть нам коритися? Ловець, якщо вiн уже вийшов на лови, мусить ловити, а не слухати гарчання звiра! – Але ж, Батьку… – Мовчи! Ти – майбутнiй цар Скiфii, не можеш впоратися з якимись трiбаллами? То як же ти будеш тримати у вуздi всю Скiфiю, коли боги покличуть мене у свiт предкiв? Ти забув, що ти не просто царський син, а належиш до скiфiв, котрi йменуються царськими, владиками, бо самими богами поставленi бути повелителями над усiма племенами – скiфськими i не скiфськими. І племена, котрi не захочуть нам сплачувати данину, отримають вiд нас спустошливу вiйну. Вони мусять бути вщент розбитi, майно iхне забране, а вцiлiлi, як i iхнi жiнки та дiти, постають нашими рабами. Так було завжди у скiфських степах i так буде завжди, покiль в небi сяе Гойтосiр, покiль в нашi руки вкладае мечi сам Арес! Атей помовчав, думаючи свое, i далi вже говорив у своiй звичнiй манерi – повiльно i тихо. – Трiбалли – войовничi i сильнi, вони не пiдкоряються нiкому, а не лише нам, – пильно глянув на Гелона з-пiд насуплених брiв. – То як мiй син думае з ними воювати? – А що ж тут думати? – здивувався Гелон. – Треба зiбрати вiйсько, налетiти i… – От якраз думати й треба, – перебив його батько. – Коли б я не думав, то не був би царем Скiфii аж цiлих шiсть десяткiв лiт. – Тобi, мiй великий Батьку, самi боги допомагають, – з погано прихованою заздрiстю мовив син. – Допомагають, – охоче погодився батько. – Але i я не сиджу склавши руки в очiкуваннi помочi богiв. – Помовчав. – Та не про це хочу з тобою зараз говорити. Повернемось до трiбаллiв. Своею непокiрнiстю вони дають поганий приклад iншим племенам на заходi Істру. Тож трiбаллiв треба негайно i належно покарати, щоб iншi племена не брали з них прикладу. Але трiбаллiв багато, вони войовничi, легко iх не здолати, – i Гелон зрозумiв, що в Атея вже е задумка, як воювати з трiбаллами, вiн все зважив i прийняв едино правильне рiшення. – Трiбаллiв можна здолати лише великою кров’ю, а ось обезкровлювати свое вiйсько я не хотiв би. Вiйсько нам ще знадобиться, ми не дома, а крiм трiбаллiв е ще фракiйцi, iстрiани, не кажучи вже про македонцiв. І всi вони ладнi встромити нам ножа в спину. Тож трiбаллiв будемо брати не силою i тим бiльше не великою кров’ю, а – хитрiстю. Є в мене задумка, як iх круг пальця обвести. Готуй вiйсько, я сам його поведу проти непокiрних. Постривай! Вiд Орiка все ще не чути вiстей? – Нi, не чути, – вiдповiв Гелон прiсним голосом. – Сьогоднi минае тридцять днiв звiдтодi, як Орiк пiшов iз своiм загоном вниз до гетiв збирати данину. Атей махнув рукою. Вклонившись, Гелон вийшов. Та через хвилю чи двi й повернувся. Грубе лице його було стурбованим. – Батьку!.. Щойно в кочовище примчав гонець з лихими вiстями про Орiка. Не гнiвайся на мене, а вислухай невеселу мову мою. – Говори! – тихо мовив цар, а в очах – темна нiч. – За свое життя я наслухався рiзних вiстей. Лихих теж. – Гети згубили Орiка. – Тiло привезли? – пiсля тривалоi мовчанки глухо запитав цар. – Нiхто не знае, де гети подiли мертвого Орiка. На якусь скороминувшу мить Атею вчулася зловтiха в голосi Гелона. Вiн гостро глянув на старшого сина: радiе, що позбувся суперника в боротьбi за владу? – Іди! Готуй вiйсько до походу! – рiзко кинув. – Впоравшись з трiбаллами, я вiзьмусь за гетiв. За Орiка вони заплатять дорого. Ляснув у долонi, в шатро просунулась голова Ара. – Вождiв до мене! Авхата! Паралата! Савла! Лаксакiса! Стривай! Заодно тисяцьких до мене! Сотникiв! Стривай! – сердито вигукнув цар, хоч голова Ара й не зникала. – Гiнцiв до мене! Щоякнайкращих! Коней iм… Щоякнайпрудкiших! Дати гiнцям зламанi стрiли. Хай вiдвезуть iм… Зараз же… Трiбаллам! Гетам! І всiм, всiм! На знак нашого гнiву! І превеликоi бiди, що iх чекае! В Гетськiй пустелi, в Заiстрянськiй Фракii, в царствi одрiсiв! Зникай! Стривай! В першу нiч, як помре у небi мiсяць, всiм скiфам палити багаття – в пам’ять про сина мого, про Атейченка… А тепер щезни! І всi, всi щезнiть! Я хочу трохи побути сам! Як настала нiч, по всiй Заiстрянськiй Фракii, яку захопили скiфи, на узвишшях i рiвнинах спалахнуло стiльки багать, скiльки скiфiв було в Атея. І жахнулися фракiйцi, гети й трiбалли, i всi, хто жив там – чорна нiч зникла, в степах стало видно, як удень. І палахкотiли багаття до ранку, i всi тамтешнi племена переполошено вдивлялися в пожежi, що, здавалося, i саме небо пiдпалили на обрiях. Казали: – Навiть уночi не спить осине гнiздо Скiфii – готуеться Атей до походу, нашу смерть зi своiх пiхов видобувае. Прогнiвили ми богiв, от вони й послали на нас кару… Горiли в степах багаття – криваво-криваво… Афiнський раб Греки лише зрiдка ставали рабами – особиста свобода громадян суворо охоронялася законом. Вважалося несправедливим «поневолювати грецькi мiста й терпiти, щоб еллiни ставали рабами еллiнiв». Але бувало й таке. Батько мiг продати в рабство дочку за погану поведiнку, опинялися в рабствi i тi дiти афiнських злидарiв, котрих пiсля народження пiдкидали на мiську площу в глиняних горщиках. (Цей звичай позбутися непотрiбного немовляти – здебiльшого дiвчинки – в багатодiтнiй бiдняцькiй сiм’i, котра вже не могла звести кiнцi з кiнцями, самi ж афiняни не без чорного гумору називали «горщикуванням».) Продавали в рабство й чужоземцiв, котрi незаконно вписували себе в списки громадян Афiн чи зважувалися брати шлюб з афiнянками. Та таке траплялося нечасто, основну ж масу рабiв складали iноземцi. Рабство породжували вiйни – ця iстина була старою ще в тi часи. Ксенофонт[6 - Ксенофонт (бл. 430 р. до н. е. – 355 або 354 pp. до н. е.) – давньогрецький iсторик i письменник. Учень Сократа.] нагадував про «спiльний для всiх людей» закон вiйни: «При взяттi мiста i тiла в мiстi, i все майно належить переможцям». Полоненi, – а ними ставали не лише воiни, а й усi мешканцi захопленого мiста i в першу чергу дiти та жiнки, – дiлилися по жеребку мiж полководцями. А слiдом за вiйськами, як гiени за хижаками, йшли купцi. Вони й скуповували в полководцiв рабiв, щоб потiм з вигодою для себе перепродати iх на афiнських базарах. А вiйни у тi часи не затихали нiколи. А втiм, якщо й наставав нетривкий мир, торгiвля рабами все одно не припинялася, як нiколи не припинялося полювання на людей. Численнi пiрати нападали i на кораблi у вiдкритому морi, i на поселення в прибережних краях – людей хапали, як дичину. Грецькi господарства, численнi майстернi, рудники, сама держава i кожна сiм’я постiйно потребували все нових i нових рабiв на замiну тим, котрi помирали вiд виснаження, тяжкоi працi чи побоiв. А здебiльшого вiд усього разом. Без дармових робiтникiв нiхто вже не мiг обiйтися – навiть бiдняки багли купити хоч одного полоненого, не кажучи вже про багатих, для яких мати п’ять-шiсть рабiв вважалося нормою. Окремi багатii купували й бiльше. Зрештою, це було не лише економiчно вигiдно, а й престижно. Розповiдають, що колись в Афiнах жив один старий фiлософ-бiдняк, злидень iз злиднiв, котрий навiть кутком на старостi не збагатився, хоч i вважався вiльним громадянином. Харчувався мандрiвний любомудр тим, що випрошував на вулицях чи базарi. Але всюди тягав за собою раба – такого ж, як i сам, старого злидня. І постiйно скаржився на спiвгромадян та iхню скупiсть i байдужiсть: подають стiльки, що тiеi мiзерii не вистачае навiть прогодувати раба… Коли ж йому зауважили: а ти, мовляв, кинь свого раба, навiщо вiн тобi, фiлософ-канюка навiть обурився: «Як можна жити без раба?» Недарма ж iнший фiлософ, великий Арiстотель, писав у своiй «Полiтицi»: «Природа влаштувала так, що i фiзична органiзацiя вiльних людей вiдмiнна вiд фiзичноi органiзацii рабiв: в останнiх тiло сильне, придатне для виконання необхiдних фiзичних трудiв, вiльнi ж тримаються прямо i нездатнi для виконання подiбних робiт… Як би не було, очевидно, що, у всякому разi, однi люди за своею природою вiльнi, iншi – раби, i цим останнiм бути рабами i корисно, i справедливо». Морськi шляхи Афiнськоi держави простягалися далеко, греки були досвiдченими мореплавцями, тож рабiв привозили як з ближнiх, так i з далеких краiв – постiйно i в кiлькостi, що зростала з року в рiк. Участь у грабiжницьких морських та сухопутних походах не вважалася непорядною чи ганебною з точки зору грецькоi моралi. І тому грабувати на морях i на суходолi нiкому й нiколи не заборонялося. Фракiйцi, гети, скiфи, сирiйцi, перси, египтяни i навiть негри з Африки – всi вони ставали живим товаром i безперебiйно доставлялися в Афiни. Першого числа кожного мiсяця купцi виставляли на афiнському базарi все нових i нових рабiв – на всi смаки i цiни. А втiм, для означення раба у грекiв було спецiальне слово середнього роду, котре перекладалося як «людинонога iстота» (андраподон). А замiсть слова «раб» здебiльшого говорили просто: «сома» – себто тiло. Ще вчора вiн був скiфом – гордим, вiльним – i мав швидкого i надiйного коня, чия багата збруя була оздоблена золотими та срiбними бляшками, фiгурками крилатих грифонiв. І лiтав вiн на конi з вiтром навперейми, i всi степи вiд Танаiсу й до Борисфену i далi до Істру, i ще далi за Істром – були його степами, його будучиною… Ох, коню мiй, коню, брате скiфський, де зараз твоi копита ковилу сiчуть, якi вiтри ловлять твоi чутливi нiздрi i куди ви подiлися, степи вiд Танаiсу й до Істру? Ще вчора вiн мав трьох маленьких синiв, мав табуни коней i гурти худоби, а вози були повнi добра. Чи не його молода жона була вродливiшою за всiх смаглявок-степовичок, чи не його сини смiялися дзвiнкiше вiд усiх дiтей, чи не вiн учора був щасливiшим за всiх одноплемiнникiв, разом узятих. Ще вчора на ньому був вогняний башлик, голуба, розшита хутром соболя куртка, малиновi шаровари i жовтi, як сонце, чоботи. Хiба не вчора вiн пiдперiзувався широким шкiряним поясом, що сяяв од золота, i на якому висiв меч у позолочених пiхвах i багато оздоблений горит з луком i стрiлами, а в руках – трихвоста пуга… Та що там добро! Ще вчора вiн був господарем степiв, кочовиком i воiном, повелителем багатьох племен, вождем був молодим i вже знаним у тих краях, царевичем був, зрештою, а сьогоднi – раб. Без батькiвщини, без власного iменi. Нiхто. Худоба. Рiч вельможного грека, з якою той вiльний робити все, що йому забагнеться. Просто сома – тiло, як називають греки рабiв. І коли б то ганебний полон трапився на вiйнi чи хоча б у сутичцi кривавiй – не так би душу обида краяла, адже на вiйнi все може трапитись, на те вона i вiйна. А то ж пов’язали сонних, наче якихось тлустих i лiнивих байбакiв – цього Орiк не мiг собi пробачити. Всi, хто населяв тi краi, мусили визнавати скiфiв за своiх владик i сплачувати iм щорiчну данину. Однi платили покiрно, iншi виявляли непокору, i тодi iх силою меча змушували коритися. Восени у всi краi царства роз’iхалися загони з возами збирати данину. На чолi одного загону поiхав за даниною й Орiк. В дорозi загiн розпорошився по гетських поселеннях – Орiк залишився з десятком вершникiв. Не пiдозрюючи лиха, спокiйно влаштувалися на ночiвлю в степу. Юшка та баранина того вечора вдалися на славу. Розiмлiлi вiд гарячоi, жирноi вечерi, поснули швидко. І дозорець заснув. Сидячи. Чи куняв, звiсивши голову. В потилицю йому й пустили стрiлу з пiтьми ночi. Так вiн i залишився сидiти – голова на грудях, стрiла в потилицi. А на них, сонних, гуртом навалилися, пов’язали. Проснулися збирачi данини, та пiзно, як уже заломлювали iм руки за спину. Орiк боровся люто, але вирватися не змiг – п’ятеро накинулися на нього… Потiм iх гнали всю нiч, як баранiв, пiд ранок на човнах переправили на острiв, де мешкали тiрагети – гетськi родичi-рибалки. Там iх тримали три днi в глибокiй вогкiй ямi, що просмердiла рибою, годували теж рибою – ii кидали в яму, наче собакам. Нiколи ще за свого життя не вiдчував Орiк такоi шаленоi, всеспопеляючоi лютi, як у тiй смердючiй, пропахтiлiй рибою ямi. Якiсь гети спiймали його, скiфа, повелителя всiх племен, i кинули в яму… Втекти неможливо – яма глибока, а зверху невiдлучно i вдень, i вночi маячила варта з собаками. Можна було спробувати викупитись. Але сказати, що вiн син самого Атея, Орiк не мiг… Не дозволяла гордiсть. Принижуватися перед якимись гетами? Нi, це вже було б занадто. Та й батька ганьбити не хотiв. Поневолювачi ж не знали i не здогадувалися, хто вiн насправдi i чий син, – вирушаючи в похiд, Орiк, як i батько його великий, завжди зодягався по-простому, пiдкреслюючи цим, що вiн перш за все воiн. Це i ввело в оману гетiв. Своi Орiка не видали. А волю… Волю здобуде сам – цим i змие з себе ганьбу полону. На четвертий день iх витягли з ями i погнали на пристань, де стояло купецьке судно. Орiк зрозумiв, що гети продали його заiжджим купцям, а тi вiдвезли скiфiв у мiсто Томи на захiдному березi Понту i там перепродали грекам – живий товар завжди був у цiнi. А десь через мiсяць з чималою партiею рiзномовних рабiв погнали Орiка на велике судно, що мало пливти до Афiн… І ось стоiть вiн на високiм помостi, званiм тут «каменем продажу», в чужiм, гамiрнiм мiстi, в проклятих Афiнах, де лунае малознайома йому мова, стоiть голий перед чужим людом, i лише вузький шматок тканини на стегнах сяк-так прикривае його соромiцтво. Вимили добре, ще й олiею оливковою змастили його молоде i сильне тiло, щоб блиск рельефнiше видiляв м’язи – налiтайте, покупцi! І вже меткий та хитрий купець солодко-весело вихваляе чималi достоiнства свого живого товару: – Не сома, а – картинка! Погляньте, прошу вас, перед вами скут[7 - Скут – грецька назва скiфа.], справжнiй, щонайсправжнiсiнький скут. Вiльний син… хе-хе… вiльних степiв i повелитель диких коней. І сам дикий i прекрасний. Ах, ви тiльки подивiться на цього скута – молодий, пiд тридцять йому! М’язи та сила! Здоровий, як бик! Вiдважний, як лев! Що таке хвороби – не вiдае. Такий раб сам упораеться з господарством. Собi б скута лишив, так грошi… потрiбнi! Нiхто в Афiнах не знае, хто вiн насправдi – скут, то й скут. Не знае й знати не буде – честi свого батька, царя Атея, Орiк не зганьбить. Сам потрапив у неволю, сам i вирветься з неi. Або на волю, або на той свiт, а рабом не буде. Хай вихваляе купець його силу, спритнiсть та витривалiсть – вони його i виручать. А купець тим часом, як i велить iхнiй звичай, дае клятву, що нiяких недолiкiв, незазначених в умовах продажу, потаемного ганджу чи непомiченоi зовнi хвороби (сухоти, камiнцi в нирках i сечовому мiхурi, епiлепсiя та iнших душевних недугiв) у живого товару немае i не було нiколи. І купець правду каже, не в його iнтересах обманювати покупця, бо коли тi недуги чи гандж виявляться згодом, покупець у суд подасть, не оббереться тодi торговець лиха. Тож i даеться покупцям час на виявлення непомiчених хвороб у купленого раба: для дрiбних пiвроку i тiльки для корчiв – якщо такi з’являться – аж два роки. І якщо за цей час виявляться попередньо непомiченi хвороби чи гандж який потаемний – купець мусить вiдшкодувати покупцевi завданi збитки… Вже греки молодого скута обмацують, руки йому згинають i розгинають, пiдстрибувати на мiсцi змушують – це в них називаеться «танцями», в рота, як коневi, заглядають та все поляскують сома, поляскують задоволено: хо-ор-роший! Орiка купив якийсь поважний грек з кучерявою борiдкою, у бiлому хiтонi й сандалях… А втiм, всi вони у бiлих хiтонах, i всi були для Орiка на одне лице. Купчик ляснув Орiка по спинi. – Бувай, скуте. Радiй, що тебе купили для хатньоi роботи, а не на пiдземнi рудники взяли. Це – щастя. Орiк трохи знав мову своiх поневолювачiв i хотiв було вiдповiсти, що в раба не може бути щастя, як сухого дна у рiки (тодi вже вона не буде рiкою, а раб iз щастям не раб), але промовчав – забагато честi, щоб скiф з ним говорив! Грек, котрий його купив, був у бiлому хiтонi й такому ж гiматii-плащi, iз золотим перснем на пальцi. Вiн прийшов на базар не сам, а в супроводi трьох своiх рабiв. Вони й накинули на голого Орiка короткий хiтон (одне плече й частина грудей залишалися вiдкритими), зав’язали йому руки за спиною i повели. Попереду хазяiн поважно простуе, палицею постукуе, зi знайомими гречно вiтаеться, потiм Орiк iз зв’язаними руками, а позад нього раби. Довго йшли чи нi – Орiк не пам’ятав. Ось i висока бiла стiна, з-за якоi виглядае плаский черепичний дах, будинок у два поверхи, внизу вiкон немае, тiльки вгорi, де друга грецька хата стоiть на першiй. У бiлiй стiнi – вузькi чорнi дверi. Господар закалатав залiзним молотком, що був пiдвiшений там, а потiм ще й нетерпляче затарабанив палицею. По той бiк загавкав собака, хтось зачовгав. Вратник – старий, сивий раб, пiдслiпуватий i ветхий – дверi вiдчинив, одступив у бiк, пропустив у двiр прибулих, зачинив дверi. Посеред двору – вiвтар Зевса Гераклiйського, покровителя домашнього вогнища. Це i був центр дому, де снiдали, обiдали, гуляли й приймали гостей. Навстрiч iм вийшла господиня – молода, в’юнка станом, вродлива еллiнка, одягнена по-домашньому: в шафрановiм, з каймою, хiтонi, що вiльно спадав, перехоплений поясом пiд грудьми i скрiплений срiбною пряжкою на правому плечi, з голими руками i непокритою головою, з гарно викладеним волоссям. Глянувши на сома, вона щось запитала мужа, той вiдповiв. Нового раба пiдвели до домашнього вогнища, господиня – вiд неi так запаморочливо пахло, – щось швидко говорячи, висипала, як i велить iхнiй звичай, на голову раба сушенi фiнiки та фiги. Цим вона прилучала його до домашнього культу богiв, просила iх, щоб нова покупка приносила вигоду. Потiм господар вiдвiв Орiка в кiмнату для рабiв-чоловiкiв, там його коротко постригли (коротка стрижка вiдрiзняе рабiв вiд вiльнонароджених, котрi носили довге волосся), дав йому куций плащ, шапочку iз собачоi шкури (кене) i двi баранячi шкури, зшитi разом – для спання i для вкривання. Насамкiнець дали ячний коржик, жменьку часнику i фiг. Господар, тикаючи раба в груди бiлим пещеним пальцем iз золотим перснем, сказав, звертаючись до своеi покупки: – Ти есть скут… Тебе вiднинi будемо звати Скутом. Я заплатив за тебе великi грошi, тож мусиш трудитися чесно, добросовiсно i… багато-багато трудитися. Все життя трудитися. Тобi ясно, Скут, що говорить твiй повелитель? Орiк все зрозумiв – що ж тут неясного? – але не озвався, а, зцiпивши зуби, вiдвернувся. У бiлому свiтi поменшало на одного вiльного i побiльшало на одного раба. А мужу твоему вже насипали у степу високу могилу Скiф може загинути в чужих краях (часто й гине там, бо пiвжиття його в походах минае), i в чужу землю тiло його може лягти – тiловi все одно, де зотлiвати, а ось душа нiколи з чужим краем не змириться. Здолае будь-якi вiдстанi, прилетить у рiдний край i никатиме там, як неприкаяна, шукаючи собi пристанища. Шукатиме i не знаходитиме, i ночами жалiсливим птахом квилитиме побiля людей, прохаючи в них притулку, засмучуючи iх i лякаючи. Як злим був ii господар за життя – шкодитиме живим, як добрим був… Нi, душа доброго чоловiка не повинна поневiрятися без притулку, живi мусять iй збудувати вiчну оселю, де б вона поселилася назавжди. А втiм, i душi недоброго чоловiка теж треба спорудити вiчну оселю, – щоб не мстила живим. Вийде, бувало, вранцi кочовик iз шатра, зiтхне: – Всю нiч кричав i кричав якийсь птах… Не iнакше, як чиясь неприкаяна душа в степу блукае, притулку собi шукае. Треба для неi насипати могилу, добрий був чоловiк за життя чи нi, а душi його варто допомогти. Та й нам буде спокiйнiше… Тож i звичай був у скiфiв: якщо хто з них (особливо коли знатний, славетний воiн, вождь чи старiйшина) не повертався з походу, i тiло його залишалося в чужiй землi, то в рiдних степах готували для його душi вiчну оселю – насипали символiчну могилу. І для душi Орiка теж було вибране мiсце на узвишшi. І зiбралися воiни скiфського царства Атея на чолi з своiми вождями, старiйшинами i знатними людьми. І чекали вони царя. Атей примчав у супроводi охоронцiв, чорна голова його непокрита, лице теж чорне, змарнiле, але суворе i непроникливе. Був цар, як завжди, в простому вбраннi скiфського воiна, збруя його коня i зброя були покритi всього лише срiблом. Владика повiльно зсунувся з коня. Нi за жодним iз своiх синiв так Атей не жалкував, як за найменшим своiм, за Орiком, за Атейченком своiм. Та що тепер… Боги розпорядилися по-своему i забрали його сина в небесну Скiфiю. Трапилось це восени, а зараз уже весна, а про Орiка так бiльше нiхто й не чув. І тiла його нiде не знайдено. Щоправда, спершу була сподiванка, що Орiк потрапив у полон до котрогось iз тамтешнiх племен. Тож Атей всюди розiслав своiх людей з повелiнням не торгуючись викупити сина, якщо вiн у неволi. Як завжди, коли скiфи починали переговори про викуп знатного з полону, словом, що виручало, було «зiрiн» – золото. Та цього разу i зiрiн не допомiг. Нi з чим повернулися царськi посланцi – нiхто й нiде в пониззi Істру не тримав у себе царського сина. Бранцi були, серед них i скiфи траплялися, але все то простi скiфи, а щоб царський син… Нi, тамтешнi племена про такого i не чули… Ось тодi Атей, згнiтивши серце, переконався, що сина на цьому свiтi немае, коли навiть золото не змогло вiдшукати його слiд. Десь у якiйсь iз сутичок полiг Атейченко зi своiм загоном, а хижi звiрi, певно, й тiла iхнi порозтягували… Недарма ж бо сказано: степи хоч i рiвнi, а людина у них зникае, як на днi морському… І лунае в степу врочисто-скорботне: – Тут на вiки вiчнi буде оселя для душi мужнього i знатного скiфа на ймення Орiк, котрий полiг у чужiм краi. У колi, викладеному бiлим камiнням, поставлено горщик, на великiм дерев’янiм тарелi покладено тушу барана, а поруч – нiж, глиняний кухлик i амфора з вином. І всi взялися за руки i утворили велике коло, в центрi якого було вибране мiсце для вiчноi домiвки. Тримаючись за руки, вигукували: – Кличемо тебе i запрошуемо, душо Орiка! І затихли, сторожко прислухаючись. Раптом у степу заквилив птах. – Чуе, чуе нас душа Орiка, – загомонiли. – Вона поруч, вона повернулася в рiднi краi. І тодi наперед ступив старий скiф, здiйняв руки до неба. – Йди до нас, душе Орiка, – вигукнув вiн у небо. – Йди, не блукай у степах, ми спорудимо тобi вiчну оселю. Поселяйся у нiй i заспокойся – ми любимо тебе i пам’ятаемо. – Любимо, любимо, – загуло в степу. – Тiльки гнiву i зла на нас не май, а краще бiля нас на вiчний спокiй лягай! І чекали знаку, що душi загиблого сподобалось вибране мiсце, i вона згодна тут поселитися назавжди. Та ось з’явився у небi орел, а степом летiла легка його тiнь. – Душа Орiка летить, сподобалось iй мiсце, тут вона поселиться на вiчний спочинок! І тодi принесли залiзний меч. Цар взяв його на витягнутi руки, зробив кiлька крокiв, зупинився, вклонився до землi i, випроставшись, сказав: – Земле, не меч ховаю, а сина свого, воiна скiфського славного. Полiг вiн у чужiм краi, тож прийми, земле, меч його i дух його. І хай вiднинi могила з мечем буде зватися могилою Орiка. Нахилившись, поклав меч. Атею пiднесли башлик, наповнений землею, вiн висипав його на меч, ще раз повторивши, що ховае тут сина свого. Потiм пiдiйшов Гелон i теж висипав башлик землi, за ним потяглися найзнатнiшi вождi Авхат, Паралат, Лаксакiс та Савл, а вже тодi решта вождiв та старiйшин, знатнi мужi, воiни. І лише потiм настала черга вiйська, спершу кiнних, а тодi пiших. Цiлий день iшли i йшли воiни, висипали з башликiв землю, i могила росла на очах. Десь пiд вечiр, коли останнi воiни висипали землю з похiдних своiх башликiв, могила Орiка вже високо здiймалася у степу. Їi обiклали заранi приготовленим дерном, i вона зазеленiла, як наче й була там споконвiку. І пiдiйшов тодi до царя старший його син Гелон. – Батьку мiй, царю наш преславний, дозволь слово мовити. – Говори, – кивнув Атей. – Разом з тобою сумую за братом моiм i сином твоiм молодшим. І клянусь зробити все, щоб зберегти свiтлу пам’ять про нього. І ще клянусь взяти пiд свiй захист сiм’ю Орiка. За скiфськими законами жона молодшого брата, якщо боги забирають його до себе, переходить у шатро старшого брата. Пiд його руку i його захист. Вiднинi мiй обов’язок – пiклуватися про сiмейство загиблого брата, як про свое власне. – Що ж, за законом предкiв забирай жону Орiка в свое шатро, i синiв ii бери, i все добро покiйного брата бери, всi табуни його, гурти худоби й отари овець. Як виростуть сини Орiка, то повернеш iм батькове добро. Того, що мало статися, Донiя вже чекала давно, звiдтодi, як у сутичцi з гетами наклав головою ii Орiк. Пiшов вiн восени за даниною i не повернувся, хоч у степ вже весна прийшла. І всi цi довгi днi i ночi вона з тривогою чекала перемiн у своiй долi – на краще чи на гiрше, про це знають самi лише боги, але чекала. З постiйним страхом – за себе i за трьох своiх малолiтнiх синiв. А втiм, чого боятися? Адже споконвiку так заведено – молодша жона загиблого (чи померлого) йде з мужем на той свiт, а старша переходить у шатро його брата чи й родича, якщо брата немае. Так було i так буде, не йти ж удовi в чужу сiм’ю. А брат загиблого мужа – це таки брат, близька людина, i вiн захистить удову та ii дiтей. Гелон – старший син Атея, його спадкоемець. Як помре Атей, Гелон царем стане. І вона тодi буде не чиею-небудь жоною, а жоною царя. Правда, старша – Паскiя – зла i недобра. Кажуть, знущаеться з молодших дружин свого мужа, мае iх заледве чи не за рабинь. І нiчого не вдiеш, старша жона у скiфськiй сiм’i – повновладна господарка i цариця. Вона найближча до мужа, веде господарство i як вона скаже, так i буде. Лихо чекае ту молоду жону, котра посмiе ii ослухатись. Нi муж не захистить ii, нi цар, нi бог… Та й Гелона Донiя боялась. Неласкавий старший син царя, завжди понурий, грiзний на вигляд i свавiльний. Гляне – як акiнаком полосоне. Скiфи його остерiгаються i покiрно виявляють йому свое шанування – ось-ось вiн може стати iхнiм царем… Заздрив Гелон меншому братовi: що скiфи його люблять, що батько його любить, що вдатний вiн i тямковитий. Везучим був Орiк, удачливим, а в останньому походi не поталанило. Жаль мужа, добре жилося з ним Донii, не кривдив ii нiколи, був з нею завжди лагiдний, молодшими жiнками не спiшив обзаводитись, синiв берiг. І було за його спиною затишно i безпечно. Думала, що так i триватиме завжди. А боги, бач, по-iншому розсудили, забрали мужа до себе, хоч йому тiльки-но виповнилося тридцять… Донiя була скiф’янкою з дiда-прадiда. Тiльки не з роду кочовикiв, а з мирного племенi скiфiв-хлiборобiв, котрi нiколи не воювали, як кочовики, владики iхнi i всiх племен Скiфii, не кривдили сусiдiв, а з лiта в лiто вирощували хлiб. Правда, лук i стрiли землероби теж мали, але то – для захисту. Недарма ж кожну хлiбину як випiкали, то оздоблювали насiчками, прикрашали ii малюнками, як найдорогоцiннiший витвiр рук людських, але в центрi хлiбини незмiнно зображували лук i стрiли – захисникiв свого поля. А поклонялися богу-сонцю, тож вiтаючись, незмiнно казали: «Слава Гойтосiру!» – Бо Гойтосiр нам дае все, що треба людинi у цьому свiтi: i хлiб, i бiлий свiт, i саме життя на чорнiй землi, – казав бувало батько, чиi порепанi шкарубкi долонi завжди пахли або свiжою землею, або хлiбом. – Гойтосiр та Велика богиня-мати е найзначнiшими нашими богами, iм поклоняйтеся, дiти моi, сонечку нашому рiдному та дощику небесному, що йде на ниви родити. Як то сталося, що деякi роди кочовикiв осiли на землi й поробилися землеробами, а не залишилися скотарями, як прадiди iхнi, Донii розказував ще дiдусь – хай тихо та лагiдно живеться йому в свiтi предкiв! Спершу скiфи не вмiли оброблювати землю й засiвати ii зерном. Звiдколи вони з’явилися в краях мiж Танаiсом та Істром, iхня худоба та конi паслися на степових пасовищах. Пастухи-скотарi лише переганяли гурти й табуни з мiсця на мiсце. А коли зими приходили лютi, частина скiфiв, рятуючись вiд холодiв, вiдкочовувала на пiвдень, на зимовi пасовиська, а частина спускалася в рiчковi долини, де були тимчасовi поселення iз загонами для худоби. Там ще за лiта припасали сiно та гiлки з листям. Зимiвники належали родам. А по веснi, коли худобу й коней вiдганяли в широкi степи, неодмiнно хто-небудь залишався на мiсцi – орали нивки i засiвали зерном. А навчили iх цьому люди, котрi ще ранiше скiфiв поселилися в тих краях i вже навiть почали iз скiфами родичатися. Так i виникли першi поселення, так вчорашнi збiднiлi пастухи, тi, хто втратив худобу, ставали землеробами – годувало iх уже не скотарство, а земля. Зерно ховало в собi таемницю, адже воно було початком нового життя. Скiльки себе пам’ятае Донiя, батьки молилися, окрiм Гойтосiра, ще й Великiй богинi неба й дощу. У неi не було iменi, всi ii так i звали – Велика богиня, або – Велика мати наша. Вона була i матiр’ю, i прародителькою свiту, володаркою родючостi, повелителькою неба й дощових хмар i всього, що живе на землi. Вона й приносила хлiборобам небесну вологу. Ще дiдусь покiйний навчав Донiю: свiт дiлиться на небо i землю. А небо в свою чергу дiлиться на верхне, iз запасами вологи, i нижне, по якому ходить сонце i через яке йде дощ. Благодiйний дощ посилае хлiборобам Велика богиня, котра живе на верхньому небi… Якось батько виорав у полi глиняну фiгурку жiнки. Здiймаючи вгору руки, вона тримала чашу. А в чашi два гостроверхих горбики з сосками. Дiдусь обережно, з якоюсь святiстю взяв у своi шкарубкi руки глиняну фiгурку, i очi в нього просвiтлiли, стали ще лагiднiшими. І сказав дiдусь: жiночi груди в чашi – то е груди Великоi богинi неба й дощу. Так iх зображували тi давнi люди, котрi ще до скiфiв жили в цих краях. Груди Великоi богинi обвивали змii – носii добра, охоронцi всього сущого, священнi вужi – покровителi хат, городiв та полiв. А на чашi було зображено коло з променями – знак бога-сонця Гойтосiра. Помираючи, дiдусь прохав сiмейство берегти знахiдку. І звiдтодi, де б не була Донiя, а тiльки-но пiде дощ, так i бачить вона перед собою чашу в руках жiнки, а в чашi жiночi груди, якi обвивають священнi змii. Восени пiсля жнив та взимку жили в городищi, що було обнесене валом з дерев’яним тином. А по веснi, як сходив снiг i просихала земля, перебиралися в лiтнi поселення, поближче до нивок, i жили там у хатках з жердин, що були обмазанi глиною, чи й просто в куренях. Нивки родили не постiйно, швидко виснажувались i давали все менше хлiба. І тодi iх доводилось кидати й переходити на новi землi; старi, вiдпочиваючи, заростали кущами, а часом i лiсом. А коли поверталися до них, корчували чагарi, розорювали нивки дерев’яним плугом iз розсохи – стовбура дерева з товстим суком. Батько тримав плуга, старшi сини поганяли волiв, а Донiя з матiр’ю йшли за плугом i мотиками розбивали груддя. А перед тим щовесни вiдбувалося свято на честь священних дарiв: плуга, ярма, сокири i чашi, котрi колись впали з неба. Жив тодi у степах перший скiф на ймення Таргiтай. І було у нього три сини: Лiпоксай, Арпоксай i Колаксай. За них i впали з неба золотi речi – плуг, ярмо, сокира та чаша. Та тiльки до них наблизилися першi два брати, як небеснi дари спалахнули слiпучим вогнем, i лише меншому Колаксаю вдалося iх узяти. Це було знаменням, що до нього переходить найвища влада над усiма скiфами. Вiн i став першим царем. Звiдтодi священнi золотi дари неба з поколiння в поколiння свято оберiгають. Без них i життя свого скiфи не уявляють, бо плугом орють, в ярма запрягають волiв, сокирами вирубують чагарi, а з чашi п’ють. От щовесни i влаштовували скiфи свято на честь небесних дарункiв. Донiя завжди з нетерпiнням чекала цiеi подii, бо з настанням весни все на землi буяло i квiтло, у небi летiли птахи, лунко iржали в степах конi, радiли люди, що пережили голодну зиму i попереду iх чекае урожай, а отже й сподiванка на кращу долю. А ще на святi небесних дарiв вiдбувався шлюб бога Папая з богинею землi Апi. І пiсля того шлюбу богиня-мати Апi вагiтнiла i родила зелом i всякою пашницею. Вiдсвяткувавши весiлля Папая i Апi, всi йшли до жертовника – великоi миски, викладеноi з каменю й обмазаноi глиною. У нiй розпалювали вогнище i приносили матерi-богинi Апi подячнi жертви: колоски пшеницi, коржики з глини, вимазанi в борошнi, у них втикали зерна хлiба та бобiв. Лiпили з глини домашнiх тварин i клали iх у вогонь – це збiльшувало родючiсть землi. Молилися щиро, в самозабуттi: – Приношу тобi, Велика богине, мати всього сущого на землi, володарко неба й дощових хмар, жертву, яку видiляли ще нашi предки. Не позбавляй нас i нашi сiмейства свого захисту, дай нам здоров’я i довголiття, забери вiд нас рiзнi болячки, сьогоднiшнi i майбутнi, забери од нас злих духiв i недобрi очi. І щоразу на святi золотих дарiв, пiсля шлюбу Папая з Апi, заходжувалися коло передiлу землi. Тодi ж вибирали Владику На Одне Лiто. Ним мiг стати кожний вiльний скiф, якщо вiн погоджувався добровiльно i без примусу. Пiсля подiлу землi владицi давали плуг, ярмо, сокиру та чашу, i той залишався з ними на всю нiч у полi. Лягав на землю i засинав. Вважалося, що так вiдбувалася шлюбна нiч владики iз землею, бо лише тодi земля ставала родючою. А сам владика отримував (пiсля вождiв та старiйшин) найбiльше землi, його шанували в те лiто дужче, анiж вождiв та старiйшин, бо вiднинi вiн вважався хранителем священних дарiв. І якщо вибраний на святi засне, то не проживе бiльше року. Вiн i справдi завжди засинав на святi (такий був звичай) i тому жив лише одне лiто. І протягом того лiта йому годили, давали все, що вiн попросить, а пiсля жнив, коли на землi все вмирало, мусив померти i владика, як вiдмирають плоди. Йому пiдносили чашу iз зiллям, вiн випивав його, лягав спати i бiльше не прокидався у цьому свiтi. А по веснi вибирали нового владику, i так щороку i щороку, вiдколи свiт стоiть. Найбiльше любила Донiя лiто-лiтечко красне, як дозрiвала пшениченька на батьковiй нивцi i шелестiла золотими, вусатими колосками, повними тугих зерен. Всiм сiмейством виходили тодi в поле з серпами. Жнучи хлiб пiд голубим i лагiдним небом, любили спiвати пiсень. І Донiя любила спiвати, тож ii звали в сiм’i пташкою. Метка, швидка, з живими блискучими оченятами, завжди з бiлозубою посмiшкою на рожевих устах – вона подобалась хлопцям, i сватались до неi часто, та батько всiм вiдмовляв. Наче для когось берiг. І дочекався. Царського сина. Того лiта врожай на новiй нивi був щедрим, батько, коли хлiб зсипали в зерновi ями, i радiв, i зiтхав. Радiв, бо хлiбець добрий, як же такому хлiбовi не радiти – чисте золото! А зiтхав, бо приiдуть саi – царськi скiфи – i заберуть собi половину врожаю. Заберуть i слова у вiдповiдь мовити не дадуть. Того лiта за даниною в iхне поселення приiхав молодший син царя Орiк. Як побачив вiн Донiю у вiнку, так i заусмiхалися його чорнi очi. – А ходи-но сюди, пташко! Ти з чийого це гнiзда випала? Злякавшись, Донiя кинулась тiкати, блискаючи засмаглими тугими литками й лопочучи простесеньким, вигорiлим на сонцi платтячком, та царевич ii наздогнав, за руку схопив. – Чия будеш, прудконога? – А про те знають мiй батько та моя мати, – осмiлiвши, Донiя навiть зважилась глянути в його чорнi блискучi очi, повнi смiшинок-веселинок, i тi очi видались iй добрими. – І я хочу знати! Бо ти менi до вподоби. Донiя зашарiлась – i це говорить iй, дочцi простого хлiбороба, сай? Та ще й царевич? Вiдповiла батьковими словами: – Але ж ми простi, ми люди Таргiтая. – А ми – Геракла! – вигукнув вiн наче погордливо. – Але скажи менi – яким ти богам молишся? Загороджуючи iй дорогу, царевич грався трихвостою пугою, поляскував нею себе по халявах червоних сап’янцiв. Вiн був молодий, майже юний, борiдка рiденька, стрункий, тонкий i високий. – Гойтосiру… – прошепотiла Донiя. – Та ще добрiй матерi, котра посилае нашим нивкам дощi. – А я – Аресу! Скiф без Ареса не скiф! – І без Гойтосiра скiф жити не може. – Твоя правда, – погодився царевич. – В пiтьмi жити неможливо. Вiднинi я дякуватиму Гойтосiру – це вiн тебе подарував менi. Ось так вона, дочка простого хлiбороба, котрий належав до людей Таргiтая, в шiстнадцяту свою весну негадано стала жоною скiфського царевича iз роду саiв. За шiсть рокiв, що прожила в його шатрi, народила йому трьох синiв. А на сьоме лiто цар Атей пiшов у похiд за Істр i далi. І загубився слiд ii Орiка у тих краях. Як iшов до гетiв за даниною, Донii казав: чекай, я хутко з добром повернуся… Не повернувся. Нi вiн, нi його загiн. Недарма ж скiфи кажуть: ходить вовк до отари, бере овець, але й вовка, бувае, що беруть… І збагнула Донiя: одне життя ii закiнчилося, а друге мае ось-ось розпочатися. З острахом чекала приходу Гелона. Навiть увi снi ii жахав старший син царя i спадкоемець його царськоi гривни. І ось – дочекалася. Прийшов Гелон. Рвучко вiдкинув полог шатра, зiгнувшись, зайшов i випростався – високий, чорний, гостроносий, чужий iй i страшний. В напiвтемрямi шатра видно було, як блищать його великi очi. Рабиню, котра була в шатрi, вiн помахом руки вигнав геть. І коли вони залишилися удвох, вiн, поклавши собi руки на багато оздоблений золотими бляшками пояс, сказав: – За законами наших предкiв вiднинi твiй муж – я! – Стояв, розставивши ноги, i злегка похитувався. – Ти, пташко, перейдеш жити в мое шатро як наймолодша моя жона. А твоi дiти виростуть у моему стiйбищi з моiми дiтьми. – Спасибi тобi, знатний царський сину, за ласку i турботу, якi ти обiцяеш виявити до мене i моiх дiтей, – вклонилась Донiя, все ще боячись глянути йому в очi. – Але тiла мого мужа не знайдено, мертвим його нiхто не бачив, то як я стану твоею жоною, славний сину нашого царя? А що коли Орiк живий? – Твоему мужу вже насипали у степу високу могилу, – засмiявся вiн. – Не мужу моему, а мечу та душi його, – заперечила Донiя. Вiдповiдь не сподобалась Гелону. – Коли б муж твiй був живим, то вже б давно повернувся, – сказав вiн недобре. – Не повертаються лише мертвi. А що тiла його не знайшли, то радiй, дурна жiнко. Бо коли б твого мужа ховали, то на тризнi його тебе б зарiзали, як вiвцю, i кинули б до нього у яму. Гмикнувши, Гелон заходився розстiбувати пояс. Донiя здригнулась, почувши, як вiн кинув пояс. Завмерла, боячись звести очi, Гелон зняв куртку i лiг на ii подушки як господар. Потягнувся до хрускоту в суглобах, повернув до неi велику чорну голову, очi його заблищали, i вiн не заговорив, а замуркотiв: – А ти чого, пташко, стоiш, руки опустивши? Лети до свого нового чоловiка, годi тобi без мужа – нi ласки, нi захисту. Муж твiй у свiтi предкiв, i ти йому вже нi до чого. Та й тобi потрiбний не мертвий, а живий чоловiк. Донiя зважилась: – А ти не скривдиш мене? – Як слухатимешся, то нi, – вiн засмiявся. – Жона тiльки тодi хороша, коли покiрна. Затям це i бiльше таких дурних запитань не задавай, бо можу i язичка тобi вкоротити. Питатиму завжди я, а ти тiльки вiдповiдатимеш. Немае у тебе вибору, пташко. Добрий чи нi, а вiднинi я твiй муж. Донiя подумала, що так воно i е – вибору в неi немае. І не було нiколи. Як доля поверне, так i буде. А подумавши, покiрно пiшла до Гелона, опустилася перед ним на колiна i заходилася стягувати з нього сап’янцi, виявляючи цим свою покiрливiсть. І тiльки вона роззула його, як вiн притягнув ii до себе i почав зривати з неi одяг. І вона покiрно вiддалась йому, не вiдчуваючи нi потягу, нi радощiв, вiддалась, як вiддаеться рабиня своему владицi. Що поробиш, мужа немае, а жити якось треба. Вiльнi i раби Минув мiсяць, вже й другий збiг, вже цiлих сiмдесят днiв сходило й заходило в Афiнах чуже, грецьке сонце, а Орiк все ще був афiнським рабом. Вiн так i думав у розпачi: минають днi, минають ночi, а я все ще раб… раб… раб… Мерзенний сома, нiкчемний андраподон, людинонога iстота багатого афiнського громадянина. Рiч, котра, на вiдмiну вiд iнших речей господаря, може рухатись сама, виконувати потрiбну роботу i членороздiльно говорити. І хоч спати лягав на смердючiй шкурi (погано вичиненiй, i вiд того у нiй заводилась черва), з думкою про волю i прокидався вранцi, та воля вiд того не наблизилась до нього анi на гороб’ячий скiк. Разом з волею син скiфського царя втратив i свое iм’я, ставши вiднинi просто Скутом. А втiм, це ще не бiда, скiфом Орiк народився, скiфом i помре. Гiрше, що з людини зробився худобою. І особливо нестерпно тяжко було на душi вiд однiеi лише думки: вiн зганьбив славетне iм’я i честь свого батька. Був певний, що коли б про це дiзнався батько, то в гнiвi великому вiдрiкся б вiд власного сина, котрий навiть загинути в бою не змiг, а потрапив у полон, як якийсь там безрiдний пастух, котрому все одно, чиi конi пасти i кому служити. Та ходити в прислужниках багатого афiнського громадянина Орiк – дiватися нiкуди – був змушений. Утiшав себе, що це – до пори, до слушного часу. А втiм, спершу треба приспати пильнiсть поневолювачiв, вдавати, що новий раб Скут, збагнувши безвихiдь, – та й куди втечеш з Афiн? – змирився зi своiм становищем, скорився долi. Ось тiльки не мiг звикнути до коротенького грецького хiтона, соромився своiх голих рук i нiг, хоч всi так в Афiнах ходили, i господар його теж поблискував голими руками й ногами, а вiн не мiг – це ображало його скiфську гордiсть. А втiм, як би ти не зодягався, а одяг, бодай i найкращий, все одно не возвеличуе – рабство е рабство. Не мiг звикнути i до власноi, коротко поголеноi голови, до образливоi шапочки кене з собачоi шкури, до босих нiг – для скiфа це чи не найбiльша ганьба. І часто ночами снилося йому, що вiн зодягае свою малинову, розшиту соболем куртку, натягуе червонi шаровари або й шкiрянi штани, взувае жовтi чоботи, пiдперiзуеться широким поясом з бичачоi шкури, а на голову, на довге волосся, як i личить чоловiку, надiвае похiдний башлик… Прокинувшись, пiд враженням сну обмацував себе, а переконавшись, що голова його поголена й вiд того бридка на дотик, а руки-ноги непристойно голi, що на ньому коротенький брудний хiтон, нiби благеньке платтячко в якоiсь бiдноi дiвчинки… І ще тяжче було натягувати на голову рабську шапочку з собачоi шкури. Вiд безсилля гатив кулаками по смердючiй баранячiй шкурi, на якiй i минали його невiльницькi днi. Приступи вiдчаю здавлював у собi i схоплювавсь на ноги, не чекаючи, доки його пiднiмуть лайкою чи палицею… Охаючи, крекчучи i стогнучи, а часом i плачучи, ворушилися раби на баранячих шкурах i над силу вставали. На снiданок отримували по жменьцi солоних маслин. Інодi трохи вареноi полби, а частiше просто по кухлику води. Починався новий невiльницький день. Кожний раб у багатому домi афiнського громадянина, до якого потрапив Орiк, мав чiтко визначену для нього роботу i певнi обов’язки, котрi не смiв порушувати пiд загрозою тяжкоi кари. Нового раба Скута поставлено працювати гiдрофором, тобто водоносом. Та крiм щоденного забезпечення хазяйського дому водою (до рiки i назад з важкою мокрою амфорою на плечi Орiка супроводжував наглядач, теж з рабiв, але з тих, котрим довiряв господар i котрий, зiстарiвшись, вже не мрiяв про втечу, а служив вiрою i правдою), новий раб виконував i безлiч iнших робiт у будинку – сидiти чи бодай присiсти не було коли. А тiльки-но впорувався з однiею роботою, як йому давали iншу, гнали до третьоi, нагадували про четверту, а коли б раптом i ii не виявилось, то для раба просто б щось придумали. Аби лишень андраподон не сидiв склавши руки i не мав часу для думок… Так i крутився-вертiвся Орiк вiд першоi ранковоi зорi на ледь просвiтленому небi й до пiзнього вечора чи iнодi й до пiвночi, якщо в господарiв веселилися гостi. Як не було тяжко й бридко на душi, а потроху вже звикав до свого нового становища – людина не звiр, до всього пристосовуеться. Був вiн молодим, сильним i витривалим, а тому, хоч як його не завантажували роботою, а на ногах тримався стiйко, i нiхто не чув, щоб Скут на що скаржився, зiтхав чи й просто жалiвся. Хоч так Орiк оберiгав свою гордiсть. Непомiтно, але пильно i не без цiкавостi придивлявся до чужого йому життя в хазяйському домi, до його порядкiв i звичаiв – знадобиться. Рабiв, як для однiеi сiм’i, в Орiкового пана було чимало, двадцять п’ять. І всi вони походили з рiзних племен i народiв. Про це свiдчили iхнi клички: Фракiець, Гет, Сирiець, Перс, Єгиптянин… Інших звали ще простiше: Високий, Малий, Рудий, Чорний, Булькатий, Губатий, ще iнших за професiями – Кухар, Голяр тощо. Були вони рiзномовними (якраз таких i купували господарi, щоб сома не змогли змовитись на щось лихе), а тому мiж собою нiколи не говорили, а грецьку знали погано. Точнiше, розумiли, що iм наказували, як розумiе собака свого господаря. Хазяйськими харчами вiдала (пiд наглядом господинi) стара ключниця, теж з рабинь, але вiддана господарям, з котрими прожила все свое життя – ii чеснiсть була вище пiдозри. Ключниця щовечора i щоранку доповiдала господинi про життя в домi, радила, що з iжi треба пiдкупити, отримувала настанови. Була вона недобра, сварлива, господарям вiрна, як рiдним батькам, а рабiв лупцювала без угаву, обзиваючи iх тварюками, безмозглою худобою, дармоiдами, ледарями, забуваючи, що й вона сама, як i всi раби в домi, пiдневiльна сома, андраподон, людинонога iстота. Цього Орiк збагнути не мiг, але вiдчував, що люди можуть бути й такими – самi терплячи приниження, принижували ще й iнших, принижених. Видно, така вже людська порода. Ключницi пiдлягали кухар зi своiми помiчниками та молодi рабинi, котрi ткали, вишивали, пряли i прислужували господинi в гiнекеi – жiночiй половинi будинку. З усiх рабiв дещо незалежними трималися лише двое: годувальниця молодшого хазяйського сина, котра мала своi привiлеi, i навiть стара ключниця, третя особа в домi пiсля господаря й господарки, не зважувалась на неi покрикувати, та педагог – вихователь старшого сина. То був старий освiчений раб, завжди чомусь сердитий, злий i дратiвливий. Коли вiн, припадаючи на ногу, з’являвся серед рабiв, всi опускали очi, щоб не потрапити пiд його недобрий погляд. А втiм, серед рабiв вiн з’являвся, на щастя, рiдко, бо вдень i вночi невiдлучно знаходився бiля свого вихованця, навчаючи його уму-розуму та зразковоi поведiнки – педагогом, як казали, вiн був непоганим, i хазяi ним дорожили. Як не траплялося поруч ключницi, незалежним вдавав себе хазяйський виночерпiй, в чиему вiданнi був погрiб з винами. У ньому й минали його днi – не без хмелю, звiсно, при винi чоловiк! Час од часу вiн приносив у дiм амфору з вином i в спецiальнiй посудинi – кратерi – змiшував вино з водою – чисте вино споживали тiльки варвари. Раб-виночерпiй i подавав вино до столу. Вiн завжди був пiд хмелем, але так, щоб господарям це не впадало в око. Тож раби запобiгали перед ним – шануватимеш виночерпiя, дивись, як трапиться нагода, вiн i тобi тихцем налле кухлик, а то – свято для раба. У дворi бiгала дiтлашня, народжена рабинями – напiвгола, брудна, але, як i всi дiти, галаслива та непосидюча. Якщо молода рабиня впадала господарю в око, ключниця (а в неi був на те великий нюх) влаштовувала так, щоб господар непомiтно для господинi мiг переспати з рабинею. А втiм, господиня або знала про те, або здогадувалась – чоловiк ii був нестiйким до жiночого племенi, але уваги на тi грiшки не звертала. Рабиня (як i раб) – рiч, а ревнувати свого мужа до якоiсь там речi?.. Пхе, це не лише смiшно, а й недостойно вiльноi жiнки. От коли б чоловiк зраджував ii з вiльнонародженими, тодi б господиня здiйняла гвалт. Тож ключниця, щоб утримувати прихильнiсть свого пана, постiйно водила до нього рабинь, i в дворi час од часу з’являлися нiчиi дiти. Інодi, як вони спиналися на ноги, iх кликали погратися з хазяйськими дiтьми, якщо тим набридали iграшки й вони надто вередували, потребуючи нових розваг, iнодi ж – особливо гарненьких хлопчикiв – стригли, намащували пахучими мастилами, зодягали в чистенькi хiтончики, i вони подавали хазяйським гостям вина на банкетах чи, зустрiчаючи iх, мили iм ноги… Виростали дiти рабинь без догляду, як щенята. А втiм, жити iм чи не жити – це залежало вiд панськоi волi. Якщо господар (i одночасно батько новонародженоi дитини вiд рабинi) вважав, що йому вигiднiше купити дорослого раба, анiж чекати, доки той виросте з немовляти, i витрачати на це час та харчi, то новонароджених просто топили, як топлять нiкому не потрiбних щенят. І нiхто – нi люди, нi закон, нi боги – не вважали це якимось злочином чи бодай аморальнiстю. Та й господар, на випадок чого, мiг вiдмовитись вiд свого батькiвства, заявивши, що з розпусною рабинею переспав такий же розпусний раб. Хоча насправдi раби-чоловiки не мали анiякого доступу до рабинь – за цим суворо слiдкували, i коли б щось подiбне трапилось, то винуватця негайно б вiддали на державнi рудники, звiдки вороття не було. Минали днi за днями, гiдрофор Скут своечасно забезпечував панський дiм водою i виконував безлiч iнших робiт. Інодi господар, вирушаючи кудись у справах, брав з собою i Скута. Частiше разом з рабами-агоростами (базарними) Скут супроводжував свого пана на базар i нiс корзину з покупками. Це вже було не так принизливо, як вертiтися пiд наглядом староi ключницi, i Орiк, опинившись за воротами набридлого йому будинку, мiг хоч трохи вiльнiше зiтхнути. Йшов вiн завжди позаду свого пана, але йшов з високо пiднятою головою i нiкому не уступав дороги на запруджених людом афiнських вулицях. Часом вiдтiснював зустрiчних з дороги, штовхав iх плечем чи наступав роззявам на ноги. На нього сипались погрози й прокльони – паршивий сома! – але вiн на те не звертав уваги, маючи утiху, що хоч на вулицi не гнеться перед греками, хоч так мстив своiм поневолювачам. – Раб, а голову дере, як вiльнонароджений, – чув вiн iнодi позад себе обурливi вигуки. – Андраподони геть розперезалися! А чому? Бо нашi добрi закони надто з ними панькаються… В Афiнах, на вiдмiну вiд iнших грецьких мiст, як згодом дiзнався Орiк, все можна було робити з сома, не можна тiльки його вбити – мiський закон не дозволяв. І не тому, що вiн був гуманним чи стояв на сторожi тих людей, котрих же й поробив рабами, а тому, що вбивство чи калiцтво рабiв завдавало мiськiй скарбницi збиткiв. Адже вона мала чималий зиск вiд торгiвлi рабами, i якщо андраподон не пiдкорявся своему пановi i той не мiг з ним впоратися, то влада купувала в нього такого раба i вiдправляла на своi рудники. Але закон був про людське око, рабiв часто-густо не просто били й калiчили, а – вбивали. Щоправда, вбивство мусило носити ненавмисний характер, i тодi, за афiнськими законами, убивцю треба просто вигнати з мiста. І у вигнаннi вiн мав бути доти, доки члени сiм’i чи родичi жертви не прощали убивцю. Та в рабiв, як вiдомо, анi сiмей, анi родичiв, тож i звертатися до закону про вигнання убивцi з мiста не було кому. А в такому разi убивця – щоб не порушувати закон – мусив отримати всього лише релiгiйне очищення. А це – простiше простого. Винуватець приносив у храм щойно народжене порося. Жриця заколювала тваринку так, щоб ii кров нiби ненароком потрапила на руки убивцi раба. І цього було досить, бо вважалося, що то пролилася кров не поросяти, а самого вбивцi, i, отже, смерть, яку вiн заподiяв рабу, вiдомщена. Отож убивця, помивши руки, йшов з храму очищеним i задоволеним, а жриця забирала собi порося i теж зоставалася задоволеною. Інших кар за вбивство раба не було та й не могло бути. В сусiднiх мiстах-полiсах дозволялося з власним рабом чинити що завгодно – закон i влада у це не втручалися. Першi кроки волi Господарi i раби вставали рано – до схiд сонця. А здебiльшого ще затемна. Такий був звичай у грекiв. «Хто рано встае, той бiльше живе», – запевняли iхнi мудрецi. Ранок – найзручнiший час ходити в гостi, бо той, хто проспить свiтанок, ризикуе нiкого iз знайомих не застати вдома. Для Орiка це не було чимось незвичним, на волi вiн теж вставав рано i схiд сонця неодмiнно зустрiчав або на ногах, або на конi, тож i в неволi пiднiмався ще затемна, не чекаючи, доки наглядач вiзьметься за палицю. Вставши в один i той же час, господарi i раби вбиралися в один i той же одяг – хiтон. Власне, хiтон – це всього лише шматок тканини з отворами для рук, верхнi кiнцi якого скрiплювалися на плечi пряжкою. Тiльки заможнi греки носили хiтони довгi, до колiн, i пiдперiзувалися поясом, а хiтони для рабiв, слуг, ремiсникiв та воiнiв були короткi i мали тiльки один отвiр, для лiвоi руки, а праве плече було оголене – для роботи. Потiм умивалися i снiдали. Перший снiданок у господарiв – здебiльшого кiлька шматочкiв хлiба, намочених у винi. Це все, що вони iли рано-вранцi. Рабам давали по черствому ячному коржику i кухлику води. Якщо вбрання рабiв хiтоном починалося, хiтоном i завершувалося (не рахуючи шапочки з собачоi шкури, кене), то вiльнi громадяни поверх хiтона накидали гiматiй – бiлий плащ. Один кiнець гiматiя скрiплювався на грудях, потiм тканина перекидалася за лiве плече, проходила пiд правою рукою i знову закидалася на лiве плече так, щоб другий ii кiнець спадав на спину. Пристойний гiматiй мусив спускатися нижче колiн, але не дiставати до кiсточок. Був iще один плащ, короткий, вiн називався хламидою, i його носили на вiйнi, на полюваннi i взагалi в дорозi. Голова залишалася простоволосою, шляпи носили лише за мiстом, для захисту вiд сонця й дощу. На вулицях у шляпах ходили або iноземцi, або мандрiвники. Шляпи були кiлькох видiв: пiлос – маленька повстяна шапочка без крисiв або з маленькими крисами i петас – справжня повстяна шляпа, пласка, з ремiнцями, щоб пiдв’язувати iх пiд шиею. Якщо ii знiмали, то закидали на ремiнцях на спину. Взувалися здебiльшого в сандалi з ремiнцями, але були й чоботи, напiвчоботи, черевики – бiлi, чорнi або червонуватi. Франти носили взуття, оздоблене золотом та срiблом. Вдома ж ходили тiльки босi. А втiм, i на вулицях iнодi з’являлися без взуття. Як одягати хiтон i взагалi розбиратися в грецькому чоловiчому одягу, Орiка почали привчати з перших днiв неволi – щоб умiв при нагодi зодягти свого пана. Для скiфа це було принизливiшим за палицю наглядача, та Орiк, зцiпивши зуби, терпiв. «Зодягну колись я свого пана, ой зодягну…» Думав так, а сам вдавав покiрливого i смиренного раба, грав роль того сома, котрий змирився з долею i вирiшив покiрно i вiрно служити хазяiновi. Та ось господар уже зодягнений, Орiк подае йому перстень i палицю. Перстень з печаткою пан надiвае на палець, палицю бере в руки. Орiк уже знае, що палиця в афiнян вважаеться необхiдною рiччю, без неi зустрiти на вулицi шанованого грека i немислимо… Хазяiн востанне оглядае себе i простуе до дверей, де на нього чекають два раби з корзинами. Жiнки у грекiв нiколи не ходили скуплятися на базар, адже там iх могли i спокусити, i взагалi навчити негарних манер. Скуплялися тiльки чоловiки. Багатий iшов на базар з двома рабами, бiднiший з одним. Коли ж не було власних рабiв, наймав носiiв, але сам нести корзину з покупками не буде – образливо. Злегка помахуючи палицею, величний i гордий, в бiлоснiжному гiматii, пещений господар iде попереду. Орiк i ще один раб позад нього, за три кроки. Незважаючи на раннiй час, афiнськi вулицi наповненi людом – здебiльшого чоловiками, зодягненими в рiзнобарвнi гiматii та хламиди – бiлi, пурпуровi, червонi, зеленi, синi (жовтий колiр чоловiки не визнавали, це колiр жiнок), з такими ж рiзнобарвними облямiвками. В натовпi йшли багатi й бiднi, слуги i раби, ремiсники i воiни. Останнi – в коротких робочих хiтонах. Службовцi квапились до справ, ремiсники до роботи, раби та слуги поспiшали виконати повелiння своiх господарiв, i тiльки господарi нiкуди не квапились – знатнi i можнi не терпiли суети. Як, мiж iншим, i зарозумiлостi, пихатостi i чваньковитостi. Трималися просто i природно. Пихата постава i хода засуджувалися, але й горбитись афiнський громадянин не мiг – непристойно. Як вважалося непристойним вертiти навсiбiч головою, кидати сюди й туди погляди, витрiщатися на щось чи на когось, чи чомусь надто дивуватися. Не схвалювалися i похмурий погляд чи хода з опущеною головою або втупленими у землю очима. Швидко ходити, голосно розмовляти, галасувати й розмахувати руками теж вважалося непристойним. Рухи повиннi бути плавними, голос низьким, мова спокiйна, хода природна, плавна. Натовп пливе до базару, вливаючись з бiчних вулиць i завулкiв на головну вулицю. Тут i мiсцевi, i приiжджi, останнi вирушали в дорогу ще затемна, серед ночi. Селяни з Аттики гнали поперед себе кiз, котрi без угаву мекали, iншi несли на палицях зайцiв, прив’язаних за вуха, чи дроздiв з простромленими у дзьоби пiр’iнами. Рибалки несли в корзинах своi улови – тунцiв, морських вугрiв та iншу рибу. Гендлярi несли огiрки, гранати, часник, рiзнi овочi та фрукти, прянощi, вина, в’язки бубликiв… Чим ближче до базару, тим тiснiше й гамiрливiше на вулицях. Проминувши колони, що були прикрашенi статуями вiдомих мужiв, люд безконечними потоками вливаеться на базарну площу, що й без того вже переповнена. Шум i гамiр оглушливi – базар е базар, i без крику, галасу та штовханини вiн аж нiяк не може обiйтися. Мiж базаровими нишпорять агораноми – базарнi наглядачi, котрi пильнують порядок. Все, що продаеться, знаходиться тiльки у спецiально вiдведених мiсцях для того чи iншого товару. В одних рядах продають хлiб, сир, масло, в iнших овочi та фрукти, у третiх верещать поросята, мекають кози, бекають вiвцi, далi кролi, за ними – виноград, медовi соти, ще в iнших мiсцях можна найняти для приготування обiду досвiдчених кухарiв, а щоб добре iлося й пилося – танцiвниць, якщо немае своiх. Торгували просто неба i лише зрiдка в маленьких будках, сплетених з очерету, – iх неодмiнно прибирали пiсля полудня. Навколо площi – ятки перукарiв, парфумерiв, шорникiв, виноторгiвцiв. За ними – рiзнi майстернi. А за особливим столом сидiли мiняйли (iх називали транедзiтами) i розмiнювали грошi як афiнянам, так i приiжджим, у тiм числi й iноземцям. А на горбi Колона вiльнi люди рiзних фахiв, котрi бажали знайти роботу, бодай на день чи хоч на кiлька годин, пропонували своi послуги. Базар не затихав i на мить, прибував все новий i новий люд, там i тут метушилися раби з голеними головами, миготiли воiни в шоломах, любителiв рiзних видовиськ запрошували до себе заклинателi змiй, дресирувальники тварин, жонглери… Та ось чулися удари в дзвiн, базар вмить оживав i плив в одному напрямку – у тi ряди, де торгували рибою. Удари у дзвiн означали, що на базар привезли свiжу рибу. А риба – улюблена iжа афiнян, купували ii багато й охоче. А хто не купував, той просто штовхався в юрбi рибних рядiв… Розповiдали, що в одного афiнського фiлософа, котрий жив неподалiк базару, зiбралися мудрецi. Розмова тривала некваплива, спокiйна, все на вiчнi фiлософськi теми. Та ось зненацька почувся удар у дзвiн, що означав: увага, на базар щойно привезли свiжу рибу. Фiлософи на пiвсловi урвали своi мудрi розмови, посхоплювались i, навiть не вибачившись перед господарем, побiгли на рибний базар. Залишився лише один старезний дiд, котрий i далi спокiйно та значущо говорив про фiлософiю Сократа. – Я радий, що тобi фiлософiя дорожча за якийсь там рибний базар, – сказав старому господар. – Іншi ж, почувши калатання у дзвiн, побiгли, як на пожежу, навiть не вибачилися передi мною… – Я-ак??! – схопився дiд. – Хiба був удар у дзвiн? На базар привезли свiжу рибу? А я й не чув, бо з слухом у мене… Спасибi, що нагадав, – i старий побiг, навiть не попрощавшися i не вибачившись перед господарем. В галасливому базарному збiговиську Орiку було легше – забував, де вiн i що з ним. Штовхався в натовпi, прицiнювався до товарiв, забувши, що на головi в нього рабська шапочка кене. Орiкiв хазяiн закупляв продукти для званого обiду – сьогоднi в нього мали бути гостi. Орiк i ще один раб, засмаглий до чорноти египтянин, покiрно ходили за ним з корзинами i складали все, що купував господар: великих, бородатих вiд водоростей молюскiв, морських iжакiв, вугрiв, креветок, губанiв, окунiв, лящiв. З м’яса – свинячi нiжки, голови, печiнку. Потiм заходили в овочевi та фруктовi ряди, ще в iнших рядах вiн купував сир та мед i насамкiнець найняв на базарi танцiвниць та флейтисток, щоб розважали гостей. Скупившись, пан вiдпускав рабiв додому з покупками, а сам iшов пiд портики, що оточували базар, – погомонiти з друзями та знайомими. Вiталися жестом руки (кланятись не було прийнято, руки тисли лише при клятвах i особливо врочистому прощаннi): «Хайрете[8 - Хайрете – грецьке вiтання, що означае «радуйтесь!»]!» Говорили про погоду, полiтику, фiлософiю, про останнi новини тощо. Так же гречно й прощалися: «Будь здоров!» – «Працюй з успiхом!» – хоч нiхто з них i нiде не працював. По дорозi додому господар заходив у лавку цирульника, якщо навiть i не потребував його послуг. Лавка цирульника – то одне з найзручнiших мiсць для побачень. Цирульник, займаючись своею справою – фарбував волосся, щоб приховати сивину, голив, робив манiкюри чи натирав волосся пахучим мастилом, щоб швидше росло, – без угаву торохтiв, бесiдував з клiентами, розповiдав новини, сипав дотепами. Його гостi бесiдували i мiж собою – мовчунiв греки не любили. Але i в теревенях необхiдно було дотримуватися пристойностi, iнакше що ж то за бесiда. Наговорившись i наслухавшись чужих розповiдей, господар повертався додому, снiдав у критому портику чи й у дворi в колi своеi сiм’i, потiм вiдпочивав. Раб приносив цилiндри з кришечками, господар дiставав з них пергаментнi згортки чи й папiруси, вже поточенi червою, читав Гомера або промови знаменитих ораторiв та фiлософiв, твори на iсторичну тему. Не спав, бо надмiр сну, як вважали греки, вкорочував життя. Адже хто багато спить, той мало живе. А життя греки любили, тож витрачати на сон бiльше часу, анiж було необхiдно, не хотiли. Вiдпочивши i почитавши, господар збирався до громадського гiмнасiю, що знаходився на околицi Афiн. Прихоплював з собою раба, так, на всякий випадок, а раптом знадобиться? Цього разу взяв Скута. Супроводжуючи пана, Орiк старався запам’ятати розташування вулиць i – що головне – вияснити, яка з них веде до мiськоi брами. Про те, що з Афiн суходолом нiкуди не втечеш, а щоб повернутися додому чи бодай на узбережжя Захiдного Понту, треба пливти морем, намагався не думати. І все ж вiрилось: тiльки опиниться по той бiк мiськоi брами, так здобуде волю… Та ось i велика розкiшна будiвля з тiнистим коридором, портиками, лазнями, кiмнатами для вправ, з вiдкритими й закритими коридорами для прогулянок та iгор. Це i е гiмнасiй, без якого вiльнi греки не уявляли свого життя. Орiкiв господар любив вiдвiдувати стадiон гiмнасiю, де збиралися гуляки – участi у змаганнях не брали, а просто спiлкувалися, обговорювали виступи атлетiв. Дiди бурчали: «Хiба тепер атлети? От ранiше були атлети, а тепер… Перевелися в наш час сильнi юнаки…» Тут же точилися полiтичнi чи фiлософськi розмови, нiхто нiкуди не квапився, та й не було потреби квапитись. Плин життя був неспiшним. Доки господар вiдводив душу в бесiдах, Орiк мусив стояти позад нього. А вже потiм починалося для Орiка найгiрше – набалакавшись, вислухавши всi новини, господар iшов у лазню при гiмнасii. Там Орiк змушений був натирати його оливковою олiею з рiзними пахучими спецiями, а потiм стрiгiлем – бронзовим шкребком – зiшкрiбати все з тiла i поливати пана теплою водою з глечика. Все його ество клекотiло вiд образи й приниження, але мусив терпiти i вдавати старанного й уважного, запобiгливого i смиренного раба. Насамкiнець Орiк витирав розiмлiлого i задоволеного пана, i вони поверталися додому. А втiм, повертався додому тiльки господар, раб його супроводжував. Дома все було готове до прийому гостей. Греки, як розумiв Орiк, не любили iсти на самотi, тож головним на обiдi був не сам обiд, як бесiди, де кожний мiг i вислухати iншого, i сам у розмовi вiдвести душу. Коли з’являлися гостi, першими iх зустрiчали раби, роззували – бути взутому в домi вважалося непристойним – мили iм ноги, оббризкували iх пахощами чи й обрiзали нiгтi. Мити ноги гостям – це було таким приниженням, що Орiк, аби стриматись i не видати своiх почуттiв, до кровi прикушував губу. Хотiлося у вiдчаi кинутись на всiх з кулаками й вiдплатити поневолювачам за свое приниження. А натомiсть мусив терпiти i покiрно мити гостям ноги й зрiзати iм нiгтi, терпiти й тодi, коли гостi ногами тицяли йому в лице. Терпiти, адже господар йому вже, здаеться, вiрить, довiр’я треба закрiпити. В iм’я волi. Спершу гостi проходжувалися по кiмнатах (вiдразу ж поспiшати до столу вважалося нетактовним вчинком), вихваляли меблi, прикраси i, як завжди, високо цiнували витонченi смаки господаря. А вже коли гостi розхвалили в домi все, що там було, iх нарештi запрошували до столу. Господар напiвлежав на ложi, на таких же ложах розташовувалися i гостi, обпираючись лiвим лiктем об подушки. Жiнки (навiть господиня дому) на званих обiдах нiколи не з’являлися, адже вважалося, що розмова мiж чоловiками буде або фiлософською, або чисто чоловiчою i, отже, не для жiночих вух. Тому жiнки збиралися в гiнекеi, де iх чекали фрукти, зацукрованi солодощi i своi, суто жiночi теревенi… Коли всi влягалися на ложах, раби, обходячи гостей з мисками й глечиками, зливали iм на руки, iншi сома тим часом приносили низенькi столики, вже накритi, i ставили один столик на два ложа. Їжа заздалегiдь була подрiбнена на шматочки, тож гостi iли руками, а руки витирали або маленькими шматочками хлiба, випеченими в хлебаносах, або особливим тiстом, котре качали мiж пальцями. На перше були риба i птиця з пiдливою, трохи м’яса i багато овочiв з приправами. Гостi запивали iжу улюбленим напоем афiнян – кiконом – вином, змiшаним з яечним борошном i тертим сиром. Потiм раби вдруге приносили глечики з водою i миски, сполiскували на руки гостям, столи виносили, з пiдлоги змiтали кiсточки та недогризки, а вже тодi вносили iншi столики – з винами i десертом. За десертом зiр i слух гостей тiшили флейтисти й танцiвницi, серед яких було чимало гарних рабинь, котрi своею молодiстю i вродою тiшили зiр гостей. А хто, не втримавшись, щипав рабинь за пружнi стегна чи й за груди – пiд загальне пожвавлення й веселий смiх. У другiй частинi обiду подавали фрукти, свiжi та сушенi, солоний мигдаль, сир, часник, цибулю, сiль з тмином i пирiжки, випеченi на меду, з сиром i м’ясом. Особливим успiхом в гостей користувався мiттлотос – паштет з протертого сиру, меду i часнику. Ця частина обiду називалася сiмпосiоном, адже на нiй вибирали сiмпосiона, верховоду обiду, котрий мав керувати порядком (де вино, там порядок, як вiдомо, зникав), визначати, скiльки вина пити i в якiй пропорцii: три частини вина на одну частину води. Була й iнша пропорцiя: три частини води на одну частину вина, але таке питво називали «пiйлом для жаб», надто воно було слабким. Спочатку сiмпосiон узливав вино з словами: «На добре здоров’я», здiймав чашу, трохи надхлюпував з неi i вигукував: – Солодко пити вино – молоко Афродiти! – Солодко, солодко! – пiдхоплювали гостi. – Хай завжди нам буде солодко, хай завжди Афродiта радуватиме нас своiм молоком! З тих, хто чомусь не пив, смiялися: – Хто п’е саму лише воду, нiчого розумного не створить. Непитущим сiмпосiон вимогливо казав: – Або пий, або йди звiдси! Не ганьби нашоi чесноi компанii! Пили вино, слухали музику i веселi – нудних просто не терпiли – iсторiйки, котрими iх забавляв сiмпосiон, розмовляли. Про все: про Гомера i Сократа, про життя-буття i цiни на базарi, про своi порядки i чужi. Про краi близькi й далекi. Довго тривае званий обiд, гостi п’ють i бесiдують, п’ють i бесiдують. І хоч сiмпосiон i наголошував, що «перша чаша несе здоров’я, друга – задоволення, третя сон, i пiсля неi треба йти додому», але додому нiхто не квапився. Пили i пiсля третьоi, забувши приповiдку, що четверта чаша приносить грубiсть, п’ята – крик, шоста – безладдя на вулицях, сьома – пiдбите око, восьма – повiстку в суд. Довго тривае званий обiд, гостi п’ють i бесiдують, п’ють i бесiдують. Якщо обiд починали ще за сонця, то закiнчували його в нiчнiй пiтьмi… І тому захмелiлих гостей супроводжували хазяйськi раби. Орiку (а йому господар уже довiряв) теж випало вiдвести додому одного п’яненького гостя. Був то похилого вiку чоловiк, маленького росту. Орiк ледве втримався, щоб не сказати старому: «Як не маеш здоров’я, дiду, нащо дудлив вино чашами?» Стримався. Зрештою, це не його клопiт. За воротами, як тiльки-но вони вийшли на вулицю, дiдок ще якось тримався на ногах, хоч i спотикався в пiтьмi. Спершу Орiк пiдтримував дiдка пiд руку, той ще пам’ятав, куди йому йти, але швидко його розвезло, i вiн, заплiтаючись язиком, почав бурмотiти щось нерозбiрливе. На запитання куди йти, тицяв рукою в пiтьму, тицяв у рiзнi боки i поривався спiвати… Ще далi ноги йому зовсiм вiдмовили, вiн упав i захропiв посеред вулицi. Скiльки Орiк не термосив його, п’яний дiд лише бурмотiв щось, виривався i знову вкладався спати посеред вулицi. Зрештою, Орiк звалив старого на плечi i рушив було йти, та вiдразу ж i зупинився: а куди прямувати? Де живе грек, на якiй вулицi? Мiсто вже спало, лише де-де блимали тьмянi вогники та в центрi, здаеться, на агорi хтось ходив iз смолоскипами – певно, нiчна варта. Та ще в пiтьмi горлав п’яний. Якби дiд i сказав, де вiн мешкае, Орiк все одно, не знаючи до пуття мiста, сам би не втрапив. Розгубившись, вiн завертiвся з дiдом на плечах, не знаючи, в який бiк iти. Дiд за його спиною хихотiв сам до себе i щось вигукував безглузде. Покрутившись, Орiк сплюнув, спустив старого на землю (той вiдразу ж, зручно вмостившись, поклав собi пiд голову обидвi руки й солодко захрiп) i задумався: що робити? А навколо нi душi, тiльки десь далеко скiмлить собака. Повагавшись, Орiк знову звалив старого на плече i хотiв було його вiднести назад до свого пана (хай там старий п’яничка i переспить до ранку), як зненацька гострою стрiлою обпекла думка: вiн на волi! На волi! На волi! До бiлого ранку ще ого-го скiльки ночi, вiн устигне вибратися за мiсто i зникне в полях. І як йому ранiше не спало на думку, стiльки часу витратив задарма, крутячись на мiсцi з п’яним на плечi. За цей час вiн би вже встиг вибратися за мiсто, а там… шукай вiтра в полi! Не вагаючись, Орiк вiднiс старого пiд стiну, поклав його там i, стримуючи дрож у всьому тiлi, – воля! воля поруч! – кинувся бiгти, та нараз згадав, що вiн у рабському хiтонi й шапочцi кене. Зупинився. Куди тiкати, коли хто не гляне на нього, то вiдразу ж i збагне, що перед ним раб… Повернувшись до старого, Орiк стягнув з нього гiматiй, накинув собi на плечi, а взамiн плаща надiв старому на голову рабську шапочку кене iз собачоi шкури. Оглянувся, тривожно прислухаючись до темряви. У мiстi, як i перше, було тихо, глухо i якось аж порожньо, наче й не жили в ньому люди. Втiкач обережно рушив, прямуючи до головноi вулицi, що вела – це вiн вже добре знав – до мiських ворiт. Кутаючись в чужий гiматiй, що був замалим для нього, йшов тихо, нечутно, тримаючись бiлих стiн, на тлi яких не так рiзко видiлявся в пiтьмi бiлий плащ, йшов i не вiрив собi, що воля так близько. Йшов, а душа спiвала, а душа кричала: вiн на волi! Вiн робить першi кроки волi! Як ламаються стрiли – Мiй бог – меч! – пiднявшись на могилу, сказав Атей i вклонився мечу – богу своему, Аресу. І всi воiни, скiльки iх не було в Гетськiй пустелi, в один голос сказали: – Наш бог – меч! Йому поклоняемось! І кланялись мечу, богу своему Аресу, проказуючи: – Немае бiльшого бога, крiм скiфського бога! – Істинно так. І нинi, i завжди, – сказав цар i застиг на могилi – високий, худий, грiзний, на бога схожий, гостроносий, з чорними, як сама нiч, очима. Довге жорстке волосся царя, перехоплене на лобi золотою стрiчкою, ворушилося на плечах, як живе. Летiли степовi вiтри, i розсiкав iх бог-меч Арес. А добре скiфи збiгали на трiбаллiв, слава яка про скiфiв летить у степах. Тож хай затямлять тутешнi племена: скiфи – непереможна сила, скiфи – владики цих краiв, а скiфськi боги – над усiма богами боги. І доки у скiфа на поясi висить меч, а в руках плетениця – вiн для всiх володар. Так було завжди i так буде завжди. – Арес, – звертаеться цар до залiзного меча. – Ти чуеш синiв своiх, боже? Ти чуеш, як гуде кочовище, славлячи тебе? Ми зiбралися, щоб вiддячити тобi, Арес, за побiду над трiбаллами. Ти, боже, вклав побiду в мечi нашi разючi, у стрiли нашi летючi, тобi, боже, й пiдносимо подячнi жертви. Пий, Арес, солодку кров ворогiв! Бiля пiднiжжя могили стоять вождi та старiйшини, знатнi мужi, а вже iх щiльним кiльцем оточують воiни, котрi, повернувшись з походу, як весняна вода, залили кочовище. У колi бiля пiднiжжя могили стоять полоненi трiбалли – по одному вiд кожноi сотнi бранцiв. Їх i буде принесено в жертву Аресу. Любить Арес пити ворожу кров, милостивiшим i прихильнiшим тодi стае вiн до синiв своiх. Ворогiв для подячноi жертви скiфському богу вiйни вiдiбрано трое – найвищих, найдужiших. – Арес?.. Ти чуеш нас, боже? Далеко в степу лунко iржить кiнь. Стрепенувся цар, збудження пробiгло по скiфах. – Арес нас чуе, – залунали голоси. – Арес чекае жертви! Арес хоче пити ворожу кров. Напувайте Ареса ворожою кров’ю, вгамовуйте його ненаситну спрагу! Пiдвели першого полоненого ближче до могили, розтягнули йому в рiзнi боки руки i нахилили голову, що ii з одного маху, хвацько хекнувши, вiдрубав третiй. Пiд обрубок шиi, з якого лилася кров, пiдставили чашу. А тодi сивий воiн, найстарший у вiйську, врочисто пiднявся на могилу з чашею в руках. Чаша була переповнена кров’ю, старий кропив залiзний меч, а всi вигукували: – Арес!!! Пий солодку кров ворогiв! Пий! Пий! Пий!.. – Пий, та нас не забувай! Як будеш посилати нам побiду, то завжди щедро питимеш солодку кров ворогiв! В обезголовлених тiл вiдрубували праву руку з плечем, вiдкидали ii подалi в степ, i де вона впала, там i мала залишитися назавжди. А решту полонених трiбаллiв скiфи пiдготували для продажу в рабство – в Афiни та Вiзантiй. Грошi пiдуть в царську скарбницю, за них люди Атея закуплять у грекiв новi мечi для царського вiйська… А потiм було принесено в жертву Аресу коней. Привели iх десять, найкращих, таких, на яких ще не iздили. Пiдводили по одному, путали ноги. Двое скiфiв, ставши позад коня, тягли за довгi вiрьовки, що були прив’язанi до пут, перекидали коня на спину. І ледве вiн з тривожним iржанням падав, як всi простягали руки до могили й кричали: – О, Арес! Тобi даруемо цього коня! Накидали петлю на шию тварини, що билась i намагалась встати, вставляли в петлю мiцну палицю i, крутячи ii, душили коня. Ошкiривши зуби, вiн довго хрипiв у передсмертних муках. А вже тодi з жертовноi тварини здирали шкуру, ii та нутрощi несли до жарких багать. В небо бив густий чадний дим, потiм виростав яскраво-слiпучий, але теж чадний вогонь, рiзко пахло смаленою шерстю, горiлим м’ясом – той запах найприемнiший Аресу, збуджено лоскоче вiн нiздрi скiфському богу. Надихаеться Арес диму iз жертовних багать, добрiшим стане до скiфiв. М’ясо жертовних тварин варили у великих, позеленiлих од часу бронзових казанах. І поки варилося м’ясо, знатнi та можнi всiдалися кожен тiльки на тому почесному мiсцi, яке вiдведено йому особисто. Розташовувалися навколо могили. Пiсля царя, його сина Гелона сiдали сотник та десятськi з особистоi охорони царя – щоб не пустити до владики анi ворога, анi лиха, анi iншоi якоi бiди. Потiм – знатнi iз знатних, вождi та старiйшини, царськi родичi. Першим серед знатних Атеевого царства сидiв маленький, як пiдлiток, з хитро-розумними i завжди усмiхнено-живими очима, аж бiлий од сивини вождь Котiар – радник царя i найближчий сподвижник. До його порад Атей завжди прислухаеться, Котiар вдатний i мудрий на слово, хоч до меча через слабке здоров’я не такий беручкий, як вiйськовий радник, вождь Авхат – дебелий, увесь налитий силою та снагою, червонощокий, бiлозубий, моложавий, хоч i мав уже п’ятдесят, хоробрий вояка i великий любитель жiнок. Ще далi поважно i гречно сидять скiптухи Паралат, Лаксакiс, Савл. Скiптухи – значить залiзоносцi. Вiд iменi царя вони керують краями Скiфii. Знаки високих достоiнств скiптухiв – маленькi сокирки з головками тварин чи птахiв на обушках, а вже за ними – просто вождi та старiйшини родiв i племен, знатнi мужi, сотники i просто воiни, хоробрi з хоробрих, котрi колись отримували з рук царя золотi чашi за свою вiдданiсть i звагу. Слуги розносили i розносили важкi прохолоднi бурдюки з бузатом, наповнювали чашi – банкет почався. – Арес! – вигукнув Атей, здiймаючи в напрямку меча на могилi золоту чашу. – П’емо з тобою разом за побiду ясноi скiфськоi зброi! І всi здiймали чашi в напрямку меча i запрошували бога взяти участь в учтi. А вже тодi пили за царя свого, за Атея, за його ясний розум i хитрiсть превелику, якою вiн перемiг трiбаллiв, провчивши iх, як треба шанувати владик своiх. Трiбалли войовничi, вiйсько мають сильне, i Атей розумiв, що подолати iх можна лише великою кров’ю. А знесилювати свое вiйсько напередоднi битви з iстрiанами (не кажучи вже, що в недалекому майбутньому скiфам доведеться зiткнутися з македонцями) Атей не хотiв. Не раз i не двiчi радився вiн з Котiаром та iншими вождями, сам мiркував так i сяк, а тодi й вирiшив подолати трiбаллiв хитрiстю, а, отже, й малою кров’ю. Як було задумано, так i здiйснено. Коли скiфське вiйсько на чолi зi старшим сином царя Гелоном i вiйськовим радником Авхатом рушило навстрiч трiбаллам до кряжа, де мала вiдбутися вирiшальна битва, Атей велiв, щоб скiфськi дiди, жiнки та дiти з слугами й рабами непомiтно зiбралися за кряжем. Та не самi, а з табунами коней, гуртами худоби, отарами овець, з кибитками й возами. І ще велiв Котiару, котрий мав повести за кряж скiфський люд, щоб кожний з них тримав у руках – навiть дiти, слуги i раби – по довгiй палицi, схожiй на спис. І все вiдбулося так, як i задумав Атей. Як тiльки обидвi сторони, скiфи й трiбалли, приготувалися на рiвнинi до бою й почалися першi сутички, з-за кряжа, здiймаючи хмари пилу, почали виходити довжелезнi валки, прямуючи до скiфського вiйська. Здалеку трiбалли не могли роздивитися, що то всього лише скачуть на конях скiфськi дiти, дiди, жiнки, слуги та раби. Скачучи на конях, вони ще й гнали поперед себе коней, худобу та овець. Трiбаллам здалося, що то на помiч скiфам iде пiдмога, велике вiйсько. Оскiльки ж всi тримали довгi палицi, то здалеку вони були схожi на списи… Занепокоiлись трiбалли, скiфiв перед ними було не менше, як iх, трiбаллiв i, отже, битва мала бути нелегкою, бо скiфи – добрi вояки. А тут ще з-за кряжа йде скiфам велика пiдмога. Розбити Атея з такою допомогою навряд чи вдасться… А скiфи, загледiвши валку, що рухалась до них у хмарi куряви, почали пiдкидати вгору башлики, махали руками й кричали: – Пiдмога! Пiдмога! До нас з-за Істру прийшло нове вiйсько! Валцi, що висовувалася з-за кряжа, здавалося, не буде кiнця. Коли трiбалли остаточно переконалися, яке велике вiйсько поспiшае на допомогу Атею, то не на жарт захвилювалися, iхнi ряди вже ламалися, окремi вершники й цiлi загони заметалися сюди-туди. І почали втiкати з поля бою. Спершу невеликi загони накивали п’ятами, потiм бiльшi, а тодi панiка охопила все iхне збiговисько. Хоч трiбалли й були сильними, та нi едностi, нi царя не мали. У кожного роду чи племенi були своi вождi-владики, котрi завжди гризлися мiж собою. А зiйшлися вони докупи лише на час походу проти скiфiв. Вибрали й поводиря, котрий обiцяв iм перемогу й велику здобич. Тепер же, загледiвши, яка пiдмога йде скiфам, вождi гуртом напали на свого поводиря та з криками: «Це ти продався скiфам i заманив нас сюди, щоб, погубивши нас, за допомогою скiфiв стати царем?!», проштрикнули його списами. Нiхто вже й нiкого не слухав, i нiхто вже й нiкому не корився, бо вождi вбачали один в одному суперникiв за верховну владу. І кожний думав: якщо вождi загинуть, влада буде моею. Та й нiкому з вождiв не хотiлося губити свое вiйсько перед такою навалою скiфiв. Трiбаллськi вождi почали розбiгатися, за ними кинулися i iхнi загони. І тодi скiфська кiннота клином врiзалася в розпорошенi ряди трiбаллiв, розсiкла iх навпiл i почала гнати й добивати охопленi панiкою загони. Переслiдування було кривавим. Кинувшись тiкати, трiбаллськi загони втратили зв’язок мiж собою, скiфи iх оточували i по черзi знищували. І гналися, гналися за втiкаючими, захоплюючи iхнiх коней, обози, гурти худоби та рiзне збiжжя. До вечора з трiбаллами було покiнчено, i всюди на рiвнинi лежали трупи людей та бiгали конi без вершникiв. Почувши про повний розгром iхнього вiйська, племена трiбаллiв почали знiматися з насиджених мiсць i тiкати на пiвнiч i на захiд. Панiка охопила степи. Рятуючись вiд Атея, трiбалли пiшли з нижнього Істру, а iхнi землi захопили скiфи. Ось чому скiфи славили мудрiсть та хитрiсть свого царя. Атей сидiв на червоному, аж вогнистому чепраку, пив бузат i не хмелiв. Сидiв рiвний, високий, гостре сухе лице його непроникливе, чорнi очi повнi блиску, брови насупленi. Тiеi весни виповнилося Атею дев’яносто лiт! Це ж треба стiльки прожити у свiтi бiлому! Кривавих битв в Атея було не менше, як лiт, а бач, уцiлiв, хоч з його однолiткiв, з тих, з ким вiн колись починав топтати першу свою стежку в степах за Борисфеном, вже нiкого немае на цiй землi. І половини його довгого вiку не прожили Атеевi однолiтки: хто в сутичках полiг, хто своею смертю помер, бо який там вiк у скiфiв – сорок – п’ятдесят – шiстдесят лiт, i днi твоi вичерпанi у цьому свiтi. А ось Атей два скiфськi вiки живе. І нiчого, мiцний, наче степове дерево, котре як не шарпають буревii, як не гнуть до землi, як не намагаються вирвати з корiнням, а воно стоiть наперекiр усьому. Ось так i Атей. Вiн i в дев’яносто лiт до семигирлового Істру прийшов, трiбаллiв розбив, з iстрiанами збираеться воювати, на саму Македонiю скоса поглядае, з греками зв’язки налагоджуе – нi битви йому нiпочiм, нi роки. Не iнакше, як скiфськi боги, а найперше Папай та Арес, оберiгають владику вiд залiза й трутизни, вiд злого ока й хвороби, оберiгають та ще й вiку йому доточують. Дев’ять десяткiв Атею, а глянеш на царя – не даси йому його ж лiта. У чорнiм цупкiм волоссi, що аж на плечi спадае – анi сивинки. Смагляве, туго обтягнене задубiлою шкiрою лице, худорляве, злегка видовжене, очi теж великi й гострi, нiс великий i гострий. І коли насупиться цар, то здаеться, що в очах його нуртуе гроза i спалахують блискавки. І сам вiн худий, жилавий, високий та мiцний, йде легко, нечутно i м’яко, наче до здобичi пiдкрадаеться. Шiстдесят весен тому, тридцятирiчним став вiн царем i звiдтодi мiцно тримае в руках Золоту Вуздечку Скiфii. Славетний i багатий цар Атей, недарма ж вiн носить титул Батька усiх скiфiв. Родовiд свiй царський веде вiд родичiв самого Іданфiрса, котрий колись перемiг перського царя i цим здобув славу на вiки. А родовiд Іданфiрса починаеться вiд царя Спаргапiфа, який повернув скiфiв з Азii в степи мiж Танаiсом та Борисфеном. Родоначальником же Спаргапiфа е сам Геракл. Тож i виходить, що рiд Атея – божественний рiд. Дiди, прадiди, пращури i прапращури Атея споконвiку, звiдтодi, як у степах свiтить бог-сонце Гойтосiр, належали до знатних скiфiв, до тих, котрих згодом буде названо царськими – найкращими, найчисленнiшими вiльними скiфами, або ще – справжнiми скiфами, котрi стояли над усiма iншими племенами владиками i повелителями. У тi далекi первiснi часи найзнатнiших i найславетнiших скiфiв було трое племен, вони склали едине вiйсько, хоч i мали кожен свою територiю i своiх вождiв. Так i повелося звiдтодi, що скiфами неодмiнно правили три царi – по кожному з тих трьох первiсних племен. І хоч один з них завжди був старшим, владикою Скiфii, але всi вони мали своi вiйська, своi краi, якщо хотiли, не корилися один одному. Так було i за часiв славетного Іданфiрса. І тiльки Атей, ставши спершу одним з трьох царiв, потiм старшим царем-владикою, забрав владу в своi руки i зробився единим царем Скiфii, а племена об’еднав пiд своею орудою. Ранiше над трьома вождями-царями стояла Рада вождiв та старiйшин, а над ними ще були народнi збори – Рада усiх скiфiв, що могла усувати одного царя i вибирати iншого з царського роду, вона ж визначала, з ким воювати, куди походом iти. І рiшення приймалися не вiд iменi царя, а вiд iменi усiх скiфiв. А ось Атей, взявши владу в своi руки, скасував i Раду вождiв та старiйшин, i навiть саму Раду усiх скiфiв. Все, що йому треба було рiшати, вирiшував сам, нi в кого не питаючи згоди i права. І звiдтодi i впродовж шести десяткiв лiт владарюе вiн над скiфами, як живий бог на землi. Знаний вiн i в степах мiж Танаiсом та Істром, i по цей бiк Істру у землях гетських, фракiйських, трiбаллських аж до самоi Македонii. Знають його i греки у своiх мiстах-полiсах на узбережжi Акшайни. Знають i остерiгаються владики скiфiв. Коли Вiзантiй спробував було зашкодити торговим iнтересам скiфiв на свою, звичайно, вигоду (перешкоджав Гераклеi, котра возила у Скiфiю товари), то Атей лише посварився пальцем на вiзантiйцiв. «Цар скiфiв Атей народу вiзантiйцiв. Не шкодьте моiм прибуткам, щоб моi кобилицi не пили вашоi води». І все. Цього було досить. Вiзантiйцi бiльше не прищемлювали iнтереси Атея. Бо знали: Атей може кинути летючу кiнноту аж до Боспору Фракiйського, i нiхто його не зупинить. І македонський цар, наймогутнiший у тих краях пiсля Атея, через своiх послiв передав йому свое шанування: «Цар Македонii Фiлiпп, Атею i народу скiфському – радуйтесь! Бажаю з царем Атеем i народом скiфським в мирi та доброму сусiдствi жити». Ось так. Сильнi слабакам таких послань не пишуть. Сильнi шлють такi послання тiльки сильним, рiвним собi. Бо Фiлiпп пам’ятае, як допомiг йому Атей, коли вiн, Фiлiпп, ходив проти фракiйського царя Кетрiпора. Македонець тодi захопив мiсто Кренiди i збудував там свою фортецю. Одночасно вiн захопив золотi фракiйськi рудники бiля гори Пангеi й заходився карбувати з фракiйського золота власну монету – золотий статер, котрий прозвали в македонському, грецькому та перському свiтах «фiлiппiком» i котрий нарештi перемiг на ринках золотий перський дарiк. Фiлiпп i Атею прислав у дарунок шкiряний капшук золотих своiх монет. На одному боцi жовтого кружала була зображена голова Аполлона з лавровим вiнком, а на зворотi – колiсниця з двома кiньми, тими царськими кiньми, котрi перемогли на Олiмпiйських iграх в Олiмпii року 756-го. Хвастав македонець у своему посланнi: «Вiйсько вiйськом, а ще немае у свiтi такоi фортецi, у яку б не увiйшов осел, навантажений золотом». Атей тiльки подивувався мудростi молодого македонця. Справдi-бо: вiйсько вiйськом, а золото свое робить. Та й стосунки з сусiдами за допомогою золота можна швидше налагодити, анiж з допомогою вiйськовоi сили. Не було у скiфiв власних монет, карбувати iх не додумався жоден цар до Атея. А втiм, може, i час у Скiфii ще не настав для власних грошей. Атей же, вийшовши на простори до грецьких мiст, вiдчув: без власних грошей йому не обiйтися. І торгiвлю з греками треба було пожвавити, i просто стосунки змiцнити. Допоки ж його люди користуватимуться чужими золотими кружальцями? У скiфiв сила. А де сила, там мусять бути i своi золотi монети. Бо недарма ж македонець так мудро сказав: «Вiйсько вiйськом, а ще немае у свiтi такоi фортецi, у яку б не зумiв увiйти осел, навантажений золотом». Не хотiв Атей нi в чому поступатися перед македонським царем, котрий, уявивши себе найсильнiшим у македонському та фракiйському свiтах i навiть у грецькому! – намагався взяти верх i над скiфами. Атей вважав, що вiн у тих краях сильнiший за македонця, в крайньому разi – рiвний йому. І якщо македонець карбуе своi монети, то Атей пасти заднiх не збираеться. Через довiрених грекiв зв’язався з монетним двором Гераклеi, i звiдти приiздив до нього грек-карбiвничий, довго бесiдував з Атеем, випитуючи, якими той уявляе своi грошi та що на них вiдобразити, щоб було найхарактернiшим для Скiфii. От Атей i сказав йому: – І думати-гадати не треба, бо Скiфiю без скiфа з луком на конi й уявити не можна. Карбiвничий змалював голову Атея, багато малював скiфiв з луками на конях, а через кiлька днiв показав царю навощену дощечку iз зображенням майбутньоi монети: на однiм боцi голова Геракла, а на другiм скiф з довгим волоссям, вусатий, бородатий, на конi з лука стрiляе. Коли коня рiзко зупинити на всьому скаку, вiн злегка присiдае на заднi ноги, викинувши переднi. В такому положеннi вiн на якусь мить непорушно застигае на мiсцi. Ось ця миттевiсть е найзручнiшою для вершника, щоб пустити стрiлу. Це й збирався вiдтворити на монетi грек-карбiвничий. Скiф на конi – то сам цар Атей. Зодягнений вiн, як i всi скiфи, в куртку (спереду поли довгi, позаду короткi), в шкiрянi штани, взутий в гостроносi сап’яновi чоботи. Той скiф (Атей) озброений луком, злiва на боцi в нього висить горит. І напис: ATAIA?. Цар уточнив деякi деталi i схвалив задум карбiвничого, сказавши йому коротко: – Як намалював на воску, так i на золотi роби! Та постарайся, щоб моi грошi були кращими за македонськi.[9 - В нумiзматичнiй лiтературi на сьогоднi описано п’ять таких монет Атея – драхм. Як гадають спецiалiсти, перша серiя монет (з головою Геракла) карбувалася в Гераклеi Понтiйськiй в 364—345 роках, а друга (з головою Артемiди) в 345—339 роках.] Грек поiхав у свою Гераклею, i по якомусь часi люди з Гераклеi привезли Атею золотi монети, блискучi, осяйнi – першi скiфськi грошi, а ще мiднi i срiбнi. Атей залишився задоволений монетами. – Треба пошвидше обрадувати македонця, – буркнув насмiшкувато i вiдiслав iз своiми людьми в Пеллу, столицю Македонii, шкiряний капшук золотих своiх монет з головою Геракла на однiм боцi i скiфом, котрий стрiляе з лука на конi, та написом «АТАІА?» на другому. Ще й велiв передати гоноровитому македонцю таке послання: «Атей, цар Скiфський, Фiлiппу i народу македонському. Якщо цар Фiлiпп вiдчуватиме брак коштiв, то Атей може його виручити». Кажуть, що Фiлiпп, прочитавши послання, спалахнув. – Скiфський цар прирiвнюе себе до мене! Ба, навiть вище себе ставить! Не iнакше, як скiфський лис вiдчув силу або затiвае щось на шкоду Македонii. І тим зiгнав злiсть, що велiв золотi монети скiфського царя вiддати своiм слугам, мовляв, на iнше вони й не придатнi. Слуги несказано порадiли, а сам Фiлiпп, трохи охолонувши, замислено мовив: – Час розсудить, хто з нас сильнiший. Одне лише певно знаю: не вживемося ми з скiфами у цих краях! Це розумiв i Атей, тож завчасно готувався до вирiшального герцю з Македонiею. І герць той, як вiдчував Атей, вже не за горами. Зараз Фiлiпп зайнятий вiйною з греками, але тiльки вiн досягне свого в Елладi, так i зiткне меч iз скiфським. Обставини до цього змусять македонця. Про яке його панування в Грецii може бути мова доти, доки за спиною в нього залишатимуться сильнi скiфи? Час – спiльник Фiлiппа, македонський цар лише п’ятий десяток розпочав, а ось Атей достатнього часу вже не мае. Дев’яносто лiт – це таки дев’яносто лiт, третього життя не буде, а те, що е, треба достойно завершувати. Роки йшли вже останнi, це Атей теж розумiв. Останнi ж його роки припали на час створення могутнього Македонського царства, стрiмкого злету Фiлiппа як полководця i державного мужа. Трудно буде Атею змагатися з Фiлiппом. У повного сил i здоров’я македонця ще життя та життя попереду, все iз задуманого можна встигнути звершити, якщо слiпий випадок не стане на перешкодi, а на що розраховуе, на що сподiваеться вiн у дев’яносто лiт? А треба встигнути, будь-що встигнути. Удвох iм – Македонii i Скiфii – не вжитися мирно у цих краях: Скiфiя не потерпить на своiх кордонах могутню Македонiю, а Македонiя, в свою чергу, не потерпить на своiх кордонах могутньоi Скiфii. Вiн прибере ii з дороги, тож треба не прогавити час i першому нанести удар. І нанести ранiше, нiж Фiлiпп завоюе грекiв, бо тодi його не дiстанеш. Для вирiшального герцю треба мiцно утверджуватися в пониззi Істру, стати господарем цих неспокiйних краiв, вгамувати i покорити тутешнi племена. Фракiйцiв та гетiв вiн уже усмирив, трiбаллiв вигнав геть, а ось з iстрiанами не просто. Істрiани не хочуть коритися скiфам, сутички з ними не минути. І ще турбував Атея його старший син i спадкоемець Гелон. Якщо боги покличуть Атея до себе, чи зумiе Гелон утримати Скiфiю в руках, чи не спалахне розбрат, як ото у фракiйцiв? – Сину мiй i спадкоемцю! Вождi моi, старiйшини, знатнi iз знатних, воiни, скiфи! – починае цар, i вщухае гул голосiв, всi вiдставляють чашi, повертають голови до Атея, шанобливо iх схиляють. І шанобливiше за всiх схиляе голову Гелон, готовий ловити кожне слово батька-царя. – Хочу вам дещо повiдати. Менi дев’яносто лiт, можливо, скоро боги заберуть мене до себе. (В очах Гелона нiби майнула iскорка надii.) Як владнаю вiдносини з Фiлiппом, так i пiду з цього свiту. І вам, скiфи, залишу Скiфiю. Тобi, сину мiй i спадкоемцю, вам, вождi та старiйшини, вам, знатнi мужi, вам, скiфи, залишу я Скiфiю! – Не залишай нас, царю, – залунали голоси, i голоснiше за всiх вигукував Гелон. – Не роби нас сиротами, Батьку! – Що ми зможемо без тебе? Ми – простi смертнi, – басовито вигукував Авхат. – Так, так, що ми зможемо без тебе? – повторювали Паралат, Лаксакiс i Савл, а за ними iншi вождi, знатнi i можнi. – Не роби нас сиротами, Батьку! І тiльки Котiар мовчав. Скiфський мудрець думав: шкода, якщо боги заберуть Атея, без нього i справдi тяжко буде Скiфii та ще в такий час. Але чого варте те царство, котре не зможе жити без старого царя? І ще думав: який жаль, що так рано пiшов iз свiту цього молодший царський син Орiк, ось хто повiв би далi Скiфiю пiсля Атея… – Голови вашi сивi. А коли, крiм сивини, в головах маете ще дещо – сиротами не станете, – вже насмiшкувато говорив Атей. – Залишу вас не без царя. Син мiй Гелон буде правити Скiфiею, вiн жде – не дiждеться цiеi митi. А ви, мужi моi, будете йому допомагати. Ось тодi нiяка бiда не посмiе загрожувати вашим головам. Тож молю богiв i вас, мужi знатнi, щоб у мирi жили, як мене не стане, у злагодi – в iм’я Скiфii. А житимете в злагодi – буде й Скiфiя в силi. Будете гризтися мiж собою вовками – вовками завие i Скiфiя. Розбрат – то найстрашнiше зло в царствi. Ви думаете, чого ми сильних фракiйцiв так легко подолали? Бо в iхньому царствi немае згоди i миру, тому iх терзають чвари, як собаки падло. І в трiбаллiв не було едностi, тож i не зумiли проти нас устояти. І в гетiв немае едностi, кожний вождь iхнiй в царi цiлить. Тому й гети для нас слабаки. А ось Македонiя едина, Фiлiпп згуртував ii, всi пальцi македонськi в один кулак стис – ось чому Македонiя для нас небезпечна. Найнебезпечнiша з усiх сусiдiв. І Фiлiпп молить богiв, щоб тi послали нам чвари й розбрати, а тодi вже вiн легко Скiфiю здолае i приеднае вiльних синiв степу до свого царства. Бiля Атея лежить на червонiм чепраку пучок оперених стрiл, перев’язаних ремiнцем iз сирицi. Взяв його цар, потримав у руцi i зненацька простягнув пучок синовi. – Переломи! Широкоплечий i дужий Гелон взяв у своi чималi ручища пучок стрiл, посмiхнувся – що ж тут, мовляв, хитрого? – а переломити стрiли не здужав. Засопiв, насупився, нi на кого не дивлячись, але як не силкувався, як не кректав крiзь стиснутi зуби, а так нiчого й не мiг вдiяти з пучком. І спалахнули в його душi гнiв i образа на батька: навiщо вiн це затiяв? Щоб на очах у всiх знатних скiфiв знеславити сина свого? Посмiхнувся Атей у вуса, пучок стрiл у сина взяв, хотiв було подати його Котiару, але передумав – хитрого i кмiтливого Котiара на слизькому нiколи не застукаеш, передав пучок Авхату. – Переломи ти, вождь! Широке, щокасте лице Авхата приемно почервонiло, а його великий нiс нiби набряк. Другий радник Атея простягнув дебелу загрубiлу руку, легко взяв пучок стрiл, гекнув, сподiваючись з ходу переломити пучок, але, як i в Гелона, в нього теж нiчого не вийшло. Тодi Авхат, ще дужче почервонiвши, спробував було переломити пучок через колiно, потiм притискував його лiктем до боку, а другою рукою гнув, i все марно. Зрештою, з червоного вiн став бiлим, на лобi виступив пiт. Вождi, спостерiгаючи за його марними зусиллями, спершу посмiхалися, а далi вже вголос почали реготати. Та Авхат вирiшив хоч словом влучним зам’яти свою безпораднiсть. З поклоном повернувши Атею пучок, вiн сказав, дещо навiть не без улесливостi: – Це свiдчить, що я простий смертний, i царськi стрiли менi непiдвладнi. – Ти не переломиш пучок i своiх стрiл, – гмикнув Атей насмiшкувато. – Хто ще з мужiв моiх зламае пучок стрiл? Може, ви, скiптухи? Але нi Паралат, нi Лаксакiс, нi Савл, хоч як не силкувалися, а не виконали волi царя. Ламали i не змогли переломити пучок iншi вождi та воiни, останнi були молодими, дужими, але й вони зазнали невдачi. Вiдлягло трохи в Гелона з душi – не вiн один такий. – Не переломите стрiл, хоч кожний з вас i сильний, i дужий, i легко перерубуе ворожi костi, а коня найлютiшого на скаку може однiею рукою зупинити, – сказав Атей i ворухнув пальцями, щоб йому пучок стрiл повернули. – А чому не переломите? – запитав, коли пучок знову був у його руках. – Та тому, що стрiли не кожна сама по собi, а всi разом, в однiй зв’язцi. Ось чому iх неможливо переломити. Висмикнув стрiлу з пучка i легко, мiж двома пальцями переломив ii. Потiм висмикнув другу – хрусь! І третю переломив, i четверту, i п’яту… Древка стрiл так i хрупали мiж його кiстлявими пальцями. Переломивши останню стрiлу з пучка, Атей вiдкинув iх геть i гостро глянув на спантеличеного сина свого. – Бачив? Запам’ятав побачене? – Запам’ятав, Батьку! Глянув цар на вождiв, на старiйшин, на знатних мужiв та воiнiв, на всiх скiфiв. – Бачили? – Бачили, Батьку, – вiдповiли всi разом. – Запам’ятали? – Запам’ятали, Батьку! – Ось так, як я переламав поодинцi стрiли з пучка, так i вас поодинцi здолають вороги. І збагнули скiфи мудрiсть свого царя, бо що ж тут не збагнути. Просто все i – запам’ятовуеться. – Доки я живий, Македонiя Скiфiю не здолае. І доки ви пiсля мене триматиметеся один одного, Македонiя вас теж не здолае. Нiхто вас тодi не здолае! Тож пам’ятайте про це. Я не вiчний. Два життя прожив, а чи дадуть менi боги ще й трете – не знаю. «Он чого забаг – третього життя, – з ненавистю думав Гелон, хоч i дивився на батька з шанобливою вiдданiстю. – Це ж треба, га? Не iнакше, як зiлля чаклунське п’е, тому живе й живе. І мене переживе, як пережив уже всiх своiх синiв…» Атей здiйняв чашу. – Тож вип’емо, скiфи, за еднiсть! За те, щоб нас нiхто й нiколи не поламав поодинцi! І пили скiфи за еднiсть. І пив з ними Гелон за еднiсть i вiддано дивився на батька, як на живого бога. І чим вiдданiше дивився на батька, тим розпачливiшими i похмурiшими ставали його думки: не пережити йому батька, не бачити скiфського царства. Недарма ж батько про трете життя згадуе, житиме ще i житиме. З iстрiанами збираеться воювати, з македонцями… І хто знае, кого боги першим покличуть до себе: батька в дев’яносто лiт, а чи його у п’ятдесят?.. Невже йому, Гелону, до кiнця днiв своiх ходити у спадкоемцях царя? І на той свiт пiти спадкоемцем? І в душу Гелона вповзала чорна нiч… Частина друга Пелла, столиця Македонii Антiпатр був одним з найближчих радникiв, довiреною особою i другом македонського царя. Фiлiпп цiнував Антiпатра i як полiтика, i як державного мужа, на котрого завжди i за будь-яких обставин можна покластися i завжди бути впевненим: Антiпатр нiколи не пiдведе. Служив ще попередньому царю Пердiцi ІІІ, в порiвняннi з Фiлiппом був уже зрiлою людиною, тертий та м’ятий i в життi, i в iнтригах та чварах двiрцевоi знатi, де вiн теж користувався чималим впливом. Якщо цар любив iз своiми гетайрами гульнути i гульнути добре, коли хмiльна, розвесела нiч за банкетним столом змiнювала такий же день, а день – нiч, Антiпатр майже не вживав вина. За банкетним столом iх – царя та його найближчого радника i праву руку – ще не бачили нiколи: в той час як цар банкетував, втрачаючи дням i ночам лiк, чи вiдсиплявся пiсля гульок (це коли не воював), Антiпатр залишався тверезим i не спав – був на сторожi царства. Може, тому Фiлiпп i гуляв бувало по кiлька дiб пiдряд, знаючи, що на випадок чого тверезий Антiпатр постiйно напоготовi. Пiдтягнений, завжди свiжий i бадьорий, стрiмкий i легкий на ходу, з розумними i хитрими очима, що так молодо блищали, Антiпатр був повною протилежнiстю своему царю. Якщо Фiлiпп при всiй своiй розсудливостi, хитростi, пiдступностi та винахiдливостi все ж iнодi гарячкував (тодi в ньому з’являлося щось хлоп’яче, задерикувате i вiдчайдушно ризиковане), то Антiпатр не втрачав землi пiд ногами i спокiйною помiркованiстю гасив зайве збудження молодого царя чи стримував його вiд поспiшних, необдуманих вчинкiв. Тож Фiлiпп без поради зi своiм радником i другом не приймав жодного рiшення, яким би воно не було, дрiбним чи значним. До всього ж Антiпатр зарекомендував себе зрiлим полiтиком i дипломатом, особливо в стосунках з греками. Еллiнська культура йому була близькою. Радник пiдтримував дружнi вiдносини з грецькими фiлософами i навiть сам писав книги. Будь-коли, вдень чи вночi запитай його, що зараз твориться в еллiнському свiтi та його полiсах, Антiпатр без затримки дасть точну й вичерпну вiдповiдь i порадить, як краще царю триматися у вiдносинах з греками. Добре знав Антiпатр i складну ситуацiю на схiдних кордонах царства, бо мав вiрних людей серед фракiйцiв, гетiв та iнших племен, виявляючи цим Фiлiппу неоцiненну послугу. Недремно i насторожено слiдкував царський радник i за рухом скiфiв в пониззi Істру та в Гетськiй пустелi. Фiлiпп був певний: його раднику вiдомий кожний крок скiфського владики Атея. І коли цар отримав тривожне донесення iз схiдних кордонiв царства, то вiдразу ж послав гiнця за Антiпатром. Антiпатра викликали не в пишну тронну залу македонських царiв, а в маленьку потаемну кiмнатку, вхiд до якоi завжди чатували гетайри, i де Фiлiпп любив усамiтнюватись, коли мав над чимось крiпко подумати. Там же вiн приймав i радникiв, якщо справа була великоi державноi ваги i не пiдлягала розголошенню. Кiмнатка добре знайома Антiпатру, вузька, без вiкон, з кiлькома свiтильниками – бронзовими лампами. Пiд стiною ложе, заслане ведмежим хутром, поверх якого кинута овеча шкура (цар iнодi й спав там, по-простому, по-похiдному), посеред кiмнати стояв мармуровий столик з позолоченою скринькою для особливо важливих справ, на чолi столика стояв широкий стiлець з високою спинкою та позолоченими пiдлокiтниками у формi лев’ячих голiв, а збоку – простий стiлець для радника. Бiльше у кiмнатцi не було нiчого. Коли Антiпатр пiдiйшов до потаемноi кiмнатки, ефеб[10 - Ефеб – юнак з аристократичного сiмейства, черговий для доручень, охоронець царя тощо.] в шоломi з гребенем, в голубiй тунiцi й блискучих мiдних латах, з коротким мечем на стегнi, упiзнавши прибулого, стукнув калаталом у бронзовий щит, що висiв бiля дверей. Посторонившись, жестом з напiвпоклоном запросив радника зайти. Антiпатр переступив порiг. Цар у бiлоснiжному вовняному гiматii стояв бiля столу i щось перебирав у скриньцi – певно, тiльки-но зайшов. – Хайрете! – привiтався Антiпатр. – Хайрете! – не обертаючись, вiдповiв цар, все ще порпаючись у скриньцi. Та ось вiн, певно, знайшов у нiй те, що шукав, ляснув у долонi, i тiеi ж митi вбiг служка. Фiлiпп повiв плечем, служка, пiдбiгши, став навшпиньки, зняв з царя гiматiй i нечутно зник. Лишившись в хiтонi, цар полегшено зiтхнув, сiв у свое крiсло i жестом запросив сiсти й радника. З похмiлля Фiлiпп почував себе негаразд, облизував сухi губи, вiдчуваючи у всьому тiлi спустошливу втому. Чорна пов’язка на лiвому оцi зсунулась, видно було розсiчену брову i темну очну западину – око Фiлiпп втратив рокiв з п’ятнадцять тому пiд час штурму Мефони. (Вiн тодi оглядав осадну технiку, що ламала оборонну стiну, стрiла, розсiкши брову, вп’ялася йому в око.) Потягнувшись до хрускоту в суглобах, цар тихо застогнав крiзь стисненi зуби i глянув на радника. Той сидiв, як завжди, свiжий, бадьорий, з ясними, чистими очима й рум’яними щоками. «Вiн наче молодiе з вiком», – не без заздрощiв подумав цар. Ляснувши в долонi, велiв служцi принести холодного пива. Служка поспiшно зник i тiеi ж митi й з’явився, обережно, якось аж врочисто несучи у витягнених руках два великих запотiлих кухлi. Поставивши на стiл, застиг зi схиленою головою, але тiльки цар махнув рукою, зник. Фiлiпп показав раднику на один з кухлiв. – Дякую, – як завжди чемно ухилився Антiпатр i додав з дещо осудливими нотками в голосi (з усiх радникiв лише вiн один зважувався, щоправда, легко дорiкати царевi частими випивками): – Так рано пити? – Не рано, а вже пiзно, – весело одказав цар, збуджуючись при виглядi кухлiв з пивом. – Гуляли всю нiч… – зiтхнув i додав рiшуче: – Все! Годi з гульками, завтра iду до вiйська. Парменiон тримае в облозi Перiнф, але щось там забарився. З Перiнфом треба кiнчати пошвидше i братися за Вiзантiй. Залпом спорожнив кухоль, полегшено зiтхнув, тильним боком долонi утер губи та вуса, пробiг пальцями по бородi i одним оком – гострим та зiрким i вже прояснiлим вiд пива, – глянув на радника. – Що ти скажеш про Атея, скiфського царя? – Пiсля царя Іданфiрса, котрий правив Скiфiею бiльш як пiвтораста рокiв тому i тодi ж розбив персiв, вигнавши зi свого краю царя Дарiя, Атей другий такий вдатний цар Скiфii. – Я теж переконаний, що вiн – вдатний цар. І думаю про це з неспокоем, – Фiлiпп допив другий кухоль, з шумом перевiв подих, тильним боком долонi утер губи та бороду i, здаеться, й зовсiм збадьорився. – Але якщо Іданфiрс все свое життя залишався в степах бiля Борисфену, то його далекий нащадок Атей вiдчув, що йому тiсно в старiй Скiфii. Вiн розширив царство за рахунок фракiйських та гетських земель, дiстався до пониззя Істру i загрожуе грецьким мiстам. Довгi роки Атей був нашим спiльником та й зараз ним е. Але я певен, що в своiх потаемних задумах цей хитрий скiфський лис не бажае нам добра. І тим бiльше могутностi. Сильна Македонiя його непокоiть, вiн постараеться зробити все вiд нього залежне, щоб Македонiя не стала могутнiм царством, повелителькою iнших народiв. Скiфський спiльник непокоiв Фiлiппа вже не перший рiк. Укрiпившись в пониззi Істру, Атей тримаеться там господарем, гети вiдходять, уступаючи своi землi прийшлим кочовикам, скiфське царство мiцнiе. Нiхто з тамтешнiх племен i фракiйцi теж не в змозi протистояти проникненню скiфiв на захiд i на пiвдень. А сильних сусiдiв на околицях свого царства Фiлiпп не терпiв, це, зрештою, було просто небезпечно, адже такий сусiд iз спiльника може легко стати противником. До всього ж Македонiя почала наступ на грецькi полiси, захоплюючи мiста й посилюючи свiй вплив на еллiнiв, i мати у себе в тилу войовниче скiфське царство було небезпечно. Греки можуть звернутися до скiфiв за допомогою, i Атей, щоб послабити Македонiю, вдарить Фiлiппу в спину. Фiлiпп дiстав зi скриньки шкiряну трубочку (печатка була зiрвана i трималася на однiм шнурку), витягнув з неi сувiй папiрусу, потримав його в руках, нiби зважуючи. – Щойно екзiтазiс[11 - Екзiтазiс – особа, котра вiдала донесеннями вивiдувачiв в Македонському царствi.] передав це донесення вивiдникiв iз схiдних кордонiв, з гирла Істру, – сказав i, не розгортаючи згорток папiрусу, кинув назад у скриньку, певно, знав його вже напам’ять. – Моi люди повiдомляють: Атей розбив сильних трiбаллiв i нинi святкуе перемогу та здiйснюе жертви своему богу. Трiбалли войовничi, я покладав на них надii, але й вони не зумiли протистояти скiфам. Атей i сильнiший за них i, що небезпечно, хитрiший. Вивiдники також доносять, що скiфський лис непомiтно готуеться до вiйни з iстрiанами. Якщо вiн i iх розiб’е, то войовничiшого народу за скiфiв у тих краях не буде. – Моi люди i мене повiдомили про перемогу Атея над трiбаллами, – сказав Антiпатр. – Я знаю, що ти теж все знаеш про подii на схiдних кордонах царства, – Фiлiпп вiдкинувся на спинку крiсла, поправив пов’язку на оцi i, зненацька хитнувшись, налiг грудьми на стiл, пильно вдивляючись в радника единим оком, наче свердлячи його. – Тому й покликав тебе для ради. Ще раз повторюю: мене непокоять скiфи. Сьогоднi… нi, завтра Атей стане нашою загрозою на сходi. Маючи такого сусiда, Македонii важко буде панувати над фракiйцями та греками. І перемога Атея над iстрiанами в майбутнiй вiйнi зовсiм не бажана. А раптом Атей укладе за нашими спинами союз iз фракiйцями? Чи з греками? Зрештою, це в iнтересах грекiв перетягти скiфське вiйсько на свiй бiк. Антiпатр кивнув на знак згоди iз словами царя i обережно сказав: – За тими вiдомостями, що доходять до мене, греки, а точнiше, Афiни випустили iз свого зору скiфiв в пониззi Істру. Це iхнiй великий прорахунок. Але Демосфен, – Фiлiпп, почувши iм’я свого затятого ворога, насторожився, – Демосфен, кажу, може напоумити спiввiтчизникiв використати скiфiв у боротьбi з нами. Демосфен на все здатний. – На жаль, – зiтхнув цар. – І навiть золотом його не вдаеться пiдкупити. Чи ж не персам вiн продався? – На персiв вiн якраз i сподiваеться. – Жаль, що ми його не перетягли на свiй бiк. Демосфен вартий цiлоi фаланги. Коли б його не було у грекiв, все для нас стало б значно простiшим. – Я поклявся знищити Демосфена, – без пафосу, спокiйно мовив Антiпатр. – І зроблю це неодмiнно, iнакше, клянусь Гераклом, i жити не варто на цьому свiтi! – Я тобi вiрю, друже, – цар помовчав, щось розмiрковуючи, а тодi швидко сказав: – Перш нiж розпочати штурм Вiзантiя, я твердо мушу знати: хто такий Атей? Наш спiльник, як i ранiше, чи скритий ворог? Чи залишиться вiн у пониззi Істру, чи раптом прийде вiзантiйцям на допомогу, адже наше послаблення було б йому на руку. – Поки що Атей незадоволений вiзантiйцями, котрi шкодили донедавна скiфським торговим iнтересам. Вони перехоплювали купцiв, котрi прямували в Скiфiю. І нам, аби перешкодити можливому зближенню скiфiв з вiзантiйцями, треба пiд виглядом вiзантiйцiв пошарпати купцiв, якi прямуватимуть в пониззя Істру. Атей тодi розiзлиться проти вiзантiйцiв i кине на них свое вiйсько. – Ця думка варта уваги щонайпильнiшоi, – схвально сказав цар. – Зроби так, як задумав. Пiд виглядом вiзантiйцiв вчини напад на купцiв. – Я вже готую для цього кiлька загонiв, – мовив Антiпатр. – Ставши ворогом вiзантiйцiв, вiн залишиться твоiм другом. Або – майже твоiм другом. – Майже! – сердито вигукнув цар i поправив чорну пов’язку на оцi. – Але майже друг – це не друг! Та i який Атей менi друг? Вiн мрiе аж до Балкан поширити свою владу, а я мрiю до Істру i далi посилити свою. Ось якi ми друзi. – Це так, – кивнув Антiпатр, зовсiм не звертаючи уваги на царський гнiв, – але Атею вже дев’яносто лiт. Не вiчний же вiн, зрештою, на цiм свiтi? Фiлiпп помовчав, посопiв. – Хто iх знае, цих скiфiв. Загадковий люд. А щодо Атея, то… живе вiн на цьому свiтi й живе. Чи скiфськi знахарi напувають його зiллям, що лiта доточуе, чи тим, що смерть одганяе? А доки вiн житиме, доти й мiцнiтиме Скiфiя на наших схiдних кордонах – радiсть не велика! Антiпатр заговорив м’яко i заспокiйливо: – І все одно вiн тебе не переживе. Атею належить те, що сьогоднi, але завтра у нього вже не буде. – Так вiн сьогоднi й заважае! У мене немае часу чекати, доки скiфськi боги заберуть до себе царя, котрий i так забарився на цьому свiтi. Атей живе не для себе, а для Скiфii. І цим вiн шкодить нам. Тiльки розбивши Атея чи бодай послабивши його, я зможу нарештi остаточно утвердитись у Фракii. – Я теж думаю над цим. Треба допомогти Атею пошвидше пiти з цього свiту. Якщо ти купуеш за золото грекiв, то чого цю породу людей не можна знайти у Скiфii? Адже скiфи люблять золото не менше, як греки чи iншi народи. Певний, невдоволенi Атеем завжди знайдуться. Особливо серед його синiв… – Ну, ну… – нетерпляче пробурмотiв Фiлiпп. – Це вже ближче до iстини. Говори, раднику. – Старшому з Атеевих синiв, здаеться, пiввiку, – все так же спокiйно i впевнено говорив Антiпатр. – Не треба бути пророком, щоб сказати: вiн спить i бачить себе царем. Чекае i нiяк не дочекаеться батьковоi смертi, щоб забрати владу в своi руки. А батько живе. Вiрю, що старший син, – його, до речi, звати Гелоном, – тримаеться з останнiх сил. Коли його вмiло пiдштовхнути, вiн виступить проти батька. Бо iнакше й помре вiд старостi, не дочекавшися влади. – Що пропонуеш? – Вiдрядити кмiтливих послiв до Атея. Знайти для цього зручний привiд. Наприклад, надiслати йому щедрi дарунки на знак дружби i нашоi прихильностi. Посли, живучи в кочовищi Атея, вийдуть на його синiв. І зокрема, на Гелона. Фiлiпп цмокнув язиком. – Але про це треба було подумати ранiше. Спосiб перевiрений, та забере багато часу для свого здiйснення, а часу в мене вже немае. Атея треба вiдсторонити вiд грекiв найближчим часом. Ще до штурму Вiзантiя. – Можна й швидше, але тут без жiнки не обiйтися. – О-о!.. – Фiлiпп заусмiхався (жiнок вiн любив над усе). – Це вже дiло. Жiнки тут незамiннi. Як мислиш? – Послати Атею в дарунок молоду македонку. Таку, щоб земля в неi пiд ногами горiла. Повну зваб, пiдступiв, жорстокостi. Не жiнку, а – змiю. – Ти гадаеш, що Атей у неi закохаеться? – скептично перепитав цар i додав зневажливо: – Чоловiк у дев’яносто лiт уже не чоловiк. Принаймнi для жiнки. Що той Атей зробить твоiй пристраснiй звабi-змii? – Чоловiк завжди чоловiк, бодай i в дев’яносто, – не погодився з царем радник. – Атей хоч i мае поважний вiк, та, ходять чутки, скiфськi знахарi напувають його таким зiллям, що вiн бiгае, як молодий лошак! – Гм… Цiкаво, – та в единому оцi Фiлiппа гнiздилася недовiра. – Дев’яносто лiт – це таки дев’яносто лiт. Тут i твоя зваба-змiя нiчого не вдiе. Дiд е дiд, на бiса йому молодичка? Та ще гаряча. Ха! – При Атеевi знаходяться два його сини, вони не байдужi до жiнок. Особливо старший, Гелон. От наша жiнка й зiграе роль троянського коня, що проникне у ворожий табiр, несучи небезпеку в своему черевi. Подаруемо ii Атею, вiн з нею, припустимо, нiчого не зможе зробити, але, як i кожний скупердяга, триматиме кралю при собi. Це викличе незадоволення в його старшого сина, бабiя, до речi. До всього ж, наша зваба зумiе закохати в себе Гелона. От i налаштуе свого коханця проти батька. – Це вже дiло, – схвально мовив Фiлiпп. – Маеш таку звабу-змiю? Ти впевнений за неi? Виконае нашу задумку? – Жiнка, котру маю на прикметi, така, що й сухе дерево в себе закохае, а сина Атея й поготiв. – Еуге! Калiсто[12 - Еуге, каллiсто – грец., хорошо, добре.]! – вигукнув Фiлiпп. – Не будемо гаяти часу – готуй звабу, а заодно й послiв до Атея. А я зараз напишу до скiфа листа. Антiпатр звiвся, кивнув царю i з гiднiстю вийшов – стрiмкий i легкий на ходу. Фiлiпп ляснув в долонi, крикнув служцi: – Пива i писаря до мене! Коли писар з’явився, Фiлiпп, лежачи на овечiй шкурi та смакуючи пивом, заходився диктувати: – «Фiлiпп, цар македонський, Атею, царю i народу скiфському – радуйтесь!..» «Дочка фракiйського вождя» Фракiйцi продавали своiх дiтей на чужину. Такий був звичай. А втiм, це тiльки так говорилося – звичай. Щоб пощадити власну гордiсть, якоi було безмiр, i уявну, котроi вже й слiду не лишилося, незалежнiсть. Торгiвля власними дiтьми – то була едина можливiсть для малоземельного, але багатодiтного селянина виборсатися з борговоi петлi. Коли вона зашморгувала горло, тодi вибирали когось iз своiх дiтей – здоровiших та пригожiших. Як дiвчаток, так i хлопчикiв. На них – особливо гарненьких та звабливих – завжди був стiйкий попит у грецькому, македонському, перському та в iнших свiтах. Фiю теж продав у рабство рiдний батько. «Жити в неробствi, розкошувати – то е найвища доблесть, а обробiток землi – ганебне заняття», – говорили знатнi i можнi фракiйцi. Найблагороднiшим вважався той, хто не працюючи жив дозвiльно. А батько Фii трудився тяжко, бо простого був роду, селянського, тож мусив займатися ганебним, з точки зору багатих, заняттям – обробляв землю. Мав клаптик землi i купу дiтлашнi – сама дрiбнота. Земля не завжди родила. Боги щедрi швидше на неврожай, анiж на статки. Не рятувала й Бендiда, богиня-захисниця родiв фракiйських i всiх, хто спiльно живе з ними в селах. Не рятував i бог сонця Дiонiс. Земля бiдна, дощiв мало. В iнших краях Фракii, кажуть, землi родючiшi, ниви там густо колосяться, а в них не те… Камiння, сухе груддя. Вода глибоко, сонце пекуче. Що на такiй землi вродить? Тiльки бiднiсть та горе. Щоб вижити i сяк-так звести кiнцi з кiнцями, доводилось залазити в борги. А вони мали здатнiсть рости швидше, анiж врожаi. І щоб iх позбутися, доводилося залазити в новi борги. Вони росли й росли, а повертати не було чим, бо засуха йшла за засухою, i нивка родила ледь-ледь. А тут ще й дарунки треба раз по раз пiдносити: царю, пародантистам (правителям, котрi походили з царського роду, а iх та iхнiх сiмейств розвелося у Фракii, що комашнi!) І всiм треба дарувати. Примусове пiдношення прикривалося формулою «добровiльнi дари». Але то була данина. І де ii взяти селянину – те можних i знатних нiколи не цiкавило. Цар привчав своiх пiдданих: краще давати, анiж брати. Сам брав, хоч це i було, за його ж власним повчанням, не краще, а гiрше. А втiм, цар брав з вождiв та пародантистiв, а тi в свою чергу брали з простого люду. Давали «добровiльнi дари» селяни ще й грабiжникам, любителям легкоi наживи, котрi на прудких конях налiтали на села – грабiжниками здебiльшого виступали вождi сусiднiх фракiйських племен, чи й, досить часто, сам цар. Коли вiн iз загонами вершникiв i порожнiми повозками з’являвся в краю того чи iншого племенi – мусили давати. Добровiльно. Інакше де ж твоя гостиннiсть та щедрiсть душi? А втiм, не даси – цар сам вiзьме, а тодi буде гiрше. А земля родила все менше й менше, загони для худоби порожнiли, села обезлюднювали. Коли припiкало, коли нужда заганяла в безвихiдь, закладали едине свое багатство – землю. Заклав свою нивку i батько Фii. З боргами вiн розплатився, але змушений був тепер за той заклад вiддавати позикодавцю одну шосту свого врожаю. Минуло неврожайне лiто, потiм ще одне, батько заплутався в боргах i змушений був позичати ще i ще. Одночасно росла й частка врожаю, яку вiн вiддавав кредитору. Виходу вже не видно. Вiддавши майже весь урожай, сiм’я жила надголодь. А тут зима. Хоч вовком вий. Тодi батько взяв грошi пiд заставу своеi особи i членiв сiм’i. Це була вiдчайдушна i остання спроба виплутатися з боргiв. Не виплутаешся – станеш дулом. Залежним вiд свого позикодавця, його рабом. Чи майже рабом. Вiн продасть свого позичальника i його сiм’ю в рабство, а землю забере собi. Так траплялося не раз. І нiхто не порятуе, бо кожний комусь щось та винен. І той, хто став дулом, у вiльнi громадяни вже не повертався. І тодi батько зiбрав дiтей i сказав, нi до кого не звертаючись i нi на кого не дивлячись: – Когось iз вас я мушу продати на чужину. Дiти – дрiбнота, одна одного менша. Злякалися, почали ревти. Ховалися одне за одного. Батько не прислухався до iхнього крику. Кричи не кричи, а все одно когось треба продати – виходу не було. Пильний батькiв погляд зупинився на Фii, старшiй своiй, первiстцi. Їй уже виповнилось тринадцяте лiто. Витяглась, як лозина, гнучка, в’юнка, личком гарненька, однi очi – великi, чорнi, не по лiтах серйознi та розумнi – чого вартi. Груденята тiльки-но проклюнулись. Чорне волосся аж до плiч. – Доведеться тебе, дочко моя найстарша, – зiтхнув батько i геть запечалився. – Ти вже на мене зла не май – безвихiдь. Боги тому свiдками. А коли кажу неправду, хай громом мене поразить Бендiда. За тебе греки бiльше дадуть, як за iнших моiх дiтей. Ти мовби й не селянка на вигляд. Тебе б лише вiдгодувати та зодягти гарно – цiни б тобi не було. Але – борги за шию душать, мушу тебе продати, бо iнакше сам дулом стану, мене тодi продадуть, а дiтлашня вся в рабство пiде. То краще ти одна. Порятуй нас, дочко, i зла на нас не май. …Фiю купив грек Гiппiй. Афiнський купець. Маленький, лисий, напрочуд меткий i жвавий. Все, що не бачив – людей, худобу, речi – до всього вiдразу ж прицiнювався. Був упевнений: у свiтi все продаеться i все купуеться. На тiм i свiт стоiть. Гiппiй щолiта приiздив у Фракiю, скуповував у розорених селянських сiм’ях дiвчаток та хлопчикiв. Живий товар переправляв в Афiни i там, на невiльницькому ринку, перепродував втричi дорожче – спiввiтчизникам, а також перським чи македонським чи ще якимось там купцям. А перепродавши, по веснi знову збирався у Фракiю i закупляв за безцiнь нову партiю хлопчикiв та дiвчаток. «На мiй вiк дiтей у Фракii вистачить, – часто казав торговець малолiтнiми рабами. – Ще й синам моiм залишиться, Фракiя плодюча». Синiв своiх Гiппiй теж навертав до работоргiвлi. З того й жив. І навiть багатим став – в Афiнах мав пишний дiм з бiло-рожевими мармуровими колонами, а за мiстом кiлька маетностей, безлiч рабiв. І був вельми шанованим в Афiнах купцем, поважним громадянином. Потрапивши в Афiни, Фiя швидко забула свою далеку, бiдну i назавжди втрачену батькiвщину. Тiльки й пам’ятала випалену сонцем рiвнину, пологi пагорби на обрii, нивки з жовтою пшеницею. Та ще поселення, у якому народилася, – розкиданi там i тут хатки, мiж якими кривуляли стежки, де-де огорожi, викладенi з камiння, загони для худоби… Та ще запам’ятала, як ii везли, запам’ятала три повозки з дiтлашнею… А у вухах ще й досi стоять дитячi крики. Грек Гiппiй метався i намагався розрадити малолiток. Навiть ласощi давав. На Фiю вiн звернув особливу увагу. Дiтей з тiеi партii перепродав швидко, а ii лишив. Для чогось берiг. Годував добре, не кривдив. Навчав ii гарним манерам та все бiдкався, що вона довго не поправляеться… Часто оглядав ii голу, мацав руки, ноги, стегна, груди, живiт. Вiдходив, милувався нею – висока, гнучка, тоненька. Чорнi, як вогонь, очi. Скрадлива хода. Захоплено цмокав язиком. Але не чiпав, бо, певно, гадав на ii дiвоцтвi заробити. Оглядав руки, довгi тонкi пальцi з видовженими нiгтями. Радiв, що в неi видовжене, благородно-вродливе лице. – Не могла така дiвчинка народитися в сiм’i селюка! – вигукував уголос i цмокав язиком. А якось сказав Фii (вiн умiв i по-фракiйському говорити, робота до того зобов’язувала): – Хочеш, щоб доля твоя була кращою? «Хто цього не хоче?» – подумала вона i кивнула головою. – То слухай мене, Гiппiя, в руках якого багато-багато перебуло такого товару, як ти. Слухай i не пропадеш. На вигляд ти – благородного походження. Тож забудь, чийого ти роду насправдi. Ти – з дзiбiтiдiв… Так у вас, здаеться, називають благородних фракiйок та фракiйцiв? А точнiше, ти дочка фракiйського вождя… ну хоча б, хоча б Кiмона. Ти – знатного походження. Знатна фракiйка. Дочка вождя Кiмона, запам’ятай це iм’я. Фiя все збагнула. Оголосивши рабиню знатною, Гiппiй продасть ii дорожче. Втричi. Погодилась. А раптом i справдi буде краще? І повiрила. Інодi iй i самiй здавалося, що вона дочка фракiйського вождя Кiмона – знатна, можна, котру розбiйники захопили i продали в рабство. І Фiя аж запишалася собою, що вона не така, як iншi фракiйськi рабинi. Гiппiй застерiг свого управляючого будинком: – Хто зачепить цю фракiйку – того продам на рудники. Вона менi потрiбна незайманою. Фiю не чiпали, не зобижали, i було iй вiдносно легко. Годували добре. – Їж, iж, – лагiдно призапрошував Гiппiй. – Мусиш бути в тiлi, адже ти знатного роду. Згодом привiв якогось чоловiка, i той зробив Фii татуювання. На грудях i на руках. Татуювання у фракiйцiв – то перша ознака благородного походження. Чим знатнiшi жiнки, тим пишнiшi у них татуiровки. Багатi неодмiнно розмальовували i своiх дiтей – про це грек Гiппiй добре знав. А якщо Фiя походила iз знатного роду вождя Кiмона, то мусила мати татуiровку. Коли продавав ii македонцям, то вихваляв: – Подивiться, яка благородна. Яка татуiровка! Знатна полонянка, за великi грошi купив ii у розбiйникiв, собi берiг, та нужда примушуе продати. Рiдна дочка фракiйського вождя Кiмона. Торгувався затято i продав Фiю втричi дорожче. Так Фiя опинилася в Македонii. Там ii перекупив хтось з придворних Фiлiппа, а вiд нього вона невдовзi потрапила до Антiпатра – царський радник саме пiдшукував для своеi дружини молодих, вродливих i, бажано не з простого роду, покоiвок. Тож «дочка фракiйського вождя», а тепер рабиня пiдiйшла якраз доречно. Так Фiя стала покоiвкою в гiнекii Антiпатрового палацу, прижилася в нього i непомiтно виросла, перетворившись у гарну дiвчину – вiдважну i вiдчайдушну. Все вмiла робити, все горiло в ii руках. Дружина Антiпатра не могла нею нахвалитися. Особливо Фiя уподобала верхову iзду. Щолiта Антiпатрове сiмейство перебиралося в замiський маеток, а там були конi, тож Фiя змалку до них пристрастилася. Коней любив i син Антiпатра Іолай, удвох вони й носилися верхи. І нiчого Фiя так не любила, як швидку iзду i гарячих, норовистих коней. Хоч i вважалась покоiвкою, але жила на правах нiби родички господинi. І представляли ii не iнакше, як «дочку фракiйського вождя». Про це дружина Антiпатра не забувала похвастати нiби мiж iншим, що в неi, тiльки в неi навiть покоiвка i та iз знатного роду. Все було б добре, аби Фiя не закохалася в Антiпатрового сина Іолая. Вiн, здаеться, теж був небайдужий до юноi i пристрасноi покоiвки своеi матерi. І нiчого дивного тут не було. Фiя – слiпуча красуня, вогонь-дiвчина. Розумна, вiдважна. Іолай вiд неi був у захопленнi i часто забирав ii на верховi прогулянки. Днями вона пропадала невiдомо де. Фiя вже й не виконувала обов’язки покоiвки, остаточно утвердившись спершу на правах родички Антiпатра, а згодом i коханки його сина. Антiпатр занепокоiвся. Що покоiвка стала коханкою сина – на це вiн би й уваги не звернув, звичне дiло. Але син, здаеться, аж надто захопився рабинею. І захоплення ось-ось переросте – якщо вже не переросло – в кохання. Хай забавляеться паросток покоiвкою, але не про таку пару своему синовi мрiяв Антiпатр. Хiба мало в Пеллi дочок iз знатних македонських родiв? Не кажучи вже про дочок великих людей Грецii, все ж таки його батько не просто знатний македонець, а – друга особа в царствi. Антiпатр поговорив з Іолаем, заспокоюючи себе, що в того – звичайне захоплення вродливою рабинею. А вродливими рабинями своеi матерi захоплювався в юностi й вiн сам. І тi рабинi були першими жiнками, яких спiзнав Антiпатр. Тож хай i в сина першою спiзнаною жiнкою стане рабиня, але й тiльки. А виявилось, що нi. Іолай закохався в рабиню з усiм запалом юного серця i тiльки з нею – от наiвний! – вбачае свое щастя. Антiпатр завжди вiдзначався витримкою та несуетнiстю. Тож все спокiйно обмiркувавши, не став анi гримати на сина, анi переконувати його – хто ти, мовляв, а хто вона. Закоханi слiпi й глухi до будь-яких доказiв розуму, iм нiчого не доведеш. Вирiшив сина не чiпати, не сперечатися з ним, а тихенько спровадити Фiю. І не лише з свого палацу, а й з Пелли. Куди-небудь, аби подалi не лише вiд Пелли, а й, бажано, вiд Македонii. Клопотiв з цим не передбачав, таку вродливицю грецькi купцi в нього з рук вихоплять. А син пожуриться та й заспокоiться. Молодiсть швидко знаходить нову втiху… Коли ж з’явилася задумка подарувати скiфському царю звабливу юнку, Антiпатр аж руки потер: кращоi змii за Фiю для цього дiла i не знайдеш – вродлива, i вiдважна, i надiйна. І будь-кому голову закрутить. І заради свого щастя пiде на все. Шкода було ii втрачати задарма – мiг за таку рабиню взяти добрi грошi, але вирiшив не скупитися. По-перше, для державних цiлей пiде Фiя, а по-друге, вiн, Антiпатр, сина порятуе. Так була вирiшена доля Фii. Задуманого не вiдкладав. Та й часу на роздуми не мав. Повернувшись вiд Фiлiппа, Антiпатр вiдразу ж викликав до себе Фiю. Пильно дивлячись iй у вiчi, запитав: – Скажи-но менi, тiльки чесно: чи обидив тебе хто-небудь в моему домi? – Нi, – твердо вiдповiла дiвчина. – І – добре, – Антiпатр помовчав, уважно розглядаючи покоiвку своеi дружини. – Ти росла з моiми дочками, хоч i була покоiвкою. Росла, як знатна. – Я – дочка фракiйського вождя! – визивно i не без гордощiв вигукнула Фiя. – Не будемо про це… – стримано мовив Антiпатр. – Чия б ти не була дочка, але зараз ти моя рабиня, i я вiльний з тобою робити все, що завгодно. Фiя зблiдла. – Заспокойся, зла тобi не бажаю. Але й волю за спасибi не одержують. А волю, напевне, хочеш мати? – Який раб про це не мрiе, – зiтхнула. – Але воля коштуе дорого. – Так, дорого, – пiдтвердив Антiпатр. – Я знаю про це i готова… готова заради волi на все, – вигукнула Фiя. – Тодi слухай мене. Але те, що я скажу, мусить залишитися мiж нами. Чуеш? Назавжди! (Покоiвка кивнула на знак згоди.) Так ось: виконаеш мое завдання – все матимеш. І – волю також. – Навiть… о, боги, я боюся й подумати про це, навiть Іолая? – Навiть Іолая, – погодився Антiпатр, знаючи, що звiдти, куди вiн хоче ii послати, вона вже назад не повернеться. – Знаю, що ти небайдужа до нього. Тож i постарайся… – Небайдужа? – вигукнула вона аж обурено i далi говорила… нi, вигукувала: – Та я жити без Іолая не можу! Вiн дорожчий менi навiть за саму волю! Я кохаю його! Вiн у свiтi найкращий, единий! І-iо-ола-ай! – проспiвала нiжно i вся заусмiхалася, i в ту мить навiть Антiпатр позаздрив рiдному синовi – його, Антiпатра, так ще нiхто не кохав. – Я вiрю в твоi щирi почуття, – заговорив заспокiйливо, з батькiвськими iнтонацiями в голосi. – Вiрю, була б щасливою з Іолаем, сином моiм. Але подумай сама… – …хто я i хто Іолай? – Так… – Я про це думала i думаю. Я… рабиня. – От i добре, що даеш собi раду, знаеш, хто Іолай i хто ти. І разом вам нiколи не бути. – Краще смерть, анiж таке чути! – Почекай, не гарячкуй! Старших треба слухати доти, доки вони не закiнчать свою мову. Що я хочу сказати? Разом вам нiколи не бути, якщо ти… – Я готова на все, аби разом з Іолаем… – Вже те, що я придiляю тобi, своiй рабинi, стiльки уваги, про щось та говорить. Я хочу тобi добра. І ти матимеш все, якщо виконаеш мое завдання. І тодi я вiддам тебе за Іолая. Хоча завдання, затям, нелегке. Навiть важке, дуже важке. Але й плата за нього велика: воля та Іолай, твiй коханий. А тепер слухай мене уважно… Де був Фiлiпп ранiше зi своiм дарунком? Атей чистив свого коня. Це був не звичайний, низькорослий, скiфськоi породи, непоказний iз себе, хоч i витривалий кiнь, а придбаний за золото десь на сходi, у персiв, високий, породистий, чистокровний скакун з гнучкою шиею, золотисто-осяйний. Ним Атей особливо дорожив. Кiнь – гарячий i рвiйний – нетерпляче перебирав тонкими ногами, високо закидав красиву голову, тупцявся. Пирхав i кудись поривався, ловлячи губами й чутливими нiздрями гiркуватi од полину степовi вiтри, що залiтали в кочовище, кличучи до себе скакуна. Його вуха, що так i ходили, вловлювали далеке вiдлуння кличного iржання молодих кобилиць у степу, збуджуючи перського чистокровного коня, вiдбираючи в нього спокiй. – Почекай, скоро в похiд пiдемо, там полiтаеш степами широкими, – лагiдно гомонiв до нього цар. Вiн тримав коня однiею рукою за вуздечку, а другою, стиснувши шматок бiлоi повстi, витирав лискучi боки, шию, ноги i час од часу позирав на бiлу повсть – чи не забруднилася? Шматок повстi залишався незаймано-бiлим, i це радувало царя – чистий кiнь, доглянутий. А чистий, сильний i доглянутий кiнь – такий i його господар, кажуть степовики, i кожний ходить бiля коня, як бiля лялечки. Поляскуючи скакуна по нагуляному крупу i крутих, аж лискучих боках, Атей добродушно бурмотiв: – Та постiй же, постiй. Не вертись, як дурне лоша. Будуть у тебе кобилицi, бо хочу вiд тебе вдатних лошат мати. І в степах ще погуляеш, i в битву мене понесеш… Все у нас буде з тобою, конику. От якби менi та ще хто вiку доточив, було б i зовсiм добре. Бо скiльки не живи, а нажитися не можна – такi вони, степи, такий вiн, бiлий свiт… Кiнь косував на господаря великим вологим оком, у якому видно було частину кочовища i царське шатро з бунчуками, перебирав м’якими чорними губами й тягнувся до Атея. Шкiрячи зуби, намагався гризнути царя, але кусав злегка, так, граючись… І вiд того Атей був у доброму настроi. Вiд спiлкування з кiньми цар завжди отримував душевну рiвновагу i задоволення, наче знався з найвiрнiшими друзями. Пораючись бiля коня, як на душi було тяжко i похмуро, Атей швидко заспокоювався, лагiднiв, свiтлiв на виду, i думалось тодi легше, i жилось нiби легше, i в головi ставало менше гнiтючих думок. Любив вiн коней, як нiкого з живих iстот у цьому свiтi. А втiм, як же степовику – воiну i кочовику – та без коня? Все одно, що без нiг i без рук. То кочуе степовик, то воюе, а все не на своiх, а на чотирьох, таких прудких i таких надiйних конячих ногах. А конi, як i люди, – в кожного своi звички, свiй норов, своя натура: один пiдступний, iнший довiрливий, той хитрий, а той добрий, хто злий, а хто друга тобi замiнить i з бiди тебе виручить… А заiрже кiнь, i на душi в степовика вiдразу ж стае тривожно-бентежно, нiби не кiнь голос подае, а саме твое життя до тебе озиваеться… Мало знайдеться iнших голосiв, з якими б так зрiднився скiф, як кiнське iржання. То – клич, голос друга, голос радощiв чи бiди, тривоги чи удачi, голос швидкого лету, нових просторiв, зрештою, жорстоких битв. І нiяка музика, нiякi гарнi звуки не зрiвняються тодi з кiнським iржанням, не викличуть в душi стiльки поривань. Було колись… Захопили скiфи в полон грека-флейтиста, Ісменiем його звали. Атей попрохав полоненого заграти на своiй дудцi. Грек i заграв. І грав так, наче флейтою душу з тебе виймав – може, тому, що в полон потрапив, за батькiвщиною тужив. Вдатно грав, душевно. Слухаючи музику, забувся Атей, де вiн i що з ним – наче в iнший свiт потрапив. А коли отямився, на самого себе розсердився: як це вiн, цар, якимось там полоненим захопився! Аби грек не подумав чого такого, аби носа не задер, що вiн, мовляв, своею грою навiть скiфського царя полонив, Атей буркнув: – Добре граеш, грек! І флейта у тебе як жива. Та все ж я вiддаю перевагу не твоiй дудцi, а iржанню свого коня. Грек зблiд. Вiд образи, що гру на флейтi оцiнили нижче iржання коня. На Атея, скiфського владику, про якого стiльки ранiше чув рiзних небилиць, дивився, як на дикуна, i губи його тремтiли. На губах же Атея мигнула i зникла усмiшка. Добре, що вiн так оцiнив гру на флейтi. Хай греки думають, що йому й справдi ближче iржання бойового коня, хай тямлять, з ким мають справу! Краще бути в iхнiх очах незрозумiлим, анiж вiдкритим i ясним. Хоча гра йому тодi сподобалась, i, розчулившись, вiн звелiв вiдпустити грека додому. А що iржання коней любив не менше, анiж флейту, то вже таким удався – флейту мало слухав, а з кiнським iржанням вирiс… Та ось кiнь заiржав лунко, дзвiнко. Атей, пробудившись вiд роздумiв, звiв голову й побачив гурт чужих вершникiв. Вони наближалися до царського стiйбища в супроводi скiфiв на чолi з його радником Котiаром (i коли Котiар устиг зустрiти македонських посланцiв?). Атею вже передали, що в кочовище прибули посли з далекоi Македонii i прибули з дарами вiд свого царя. Певно, Фiлiпп чимось занепокоiвся, якщо прислав до нього послiв з дарами. Не iнакше, як вiдчувае скiфську мiць, чи замислив що, тож хоче дарами та клятвами у вiрностi приспати Атееву пильнiсть. Але скiльки не присипляй пильнiсть, та все одно надiйде час, коли скiфам i македонцям стане тiсно в цих степах. Вдавав, що не бачить чужинських послiв бiля свого шатра, чистив собi коня, стиха гомонiв до нього, а сам краем ока непомiтно спостерiгав за незвичайними гостями. Послiв – iх було четверо – супроводжували вершники, гетайри Фiлiппа, всi на добрих конях, озброенi, як i заведено в македонськiй кiннотi – в бронзових шоломах, металевих панцирах, з мечами i дротиками. На плечi накинутi дорожнi плащi, взутi вершники в шкiрянi сандалi, паски вiд них переплелися до колiн. Ноги голi. Голоногих воiнiв дивно бачити скiфам. А втiм, у кожного народу своi звичаi. Посли теж голоногi, взутi в шнурованi червонi чоботи до колiн, в хiтонах, поверх яких накинутi на плечi плащi-гiматii. Але й вони при зброi – дорога не близька, все може трапитись. І воiни, i посли з русявими, напiвокруглими борiдками, мiцнi й статуристi, як i всi в Македонii. А серед них – зiркi очi Атея загледiли це вiдразу – не то воiн, не то жiнка. Бо вбраний як воiн i як жiнка. Здаеться, жiнка. На нiй був рожевий хiтон з короткими рукавами, руки красивi, наче вирiзьбленi. На плечах хiтон застебнутий срiбною фiбулою i пiдперезаний вище тонкоi талii шнурком. Хiтон короткий, як у грецькоi богинi Артемiди, прикривае лише частину стегон. Атей зловив себе, що йому несила вiдiрвати погляд вiд жiночих стегон… І подумав з гiркотою: о боги, забравши в чоловiка силу, навiщо залишаете бажання?.. Що вони важать самi? Взута зваба, як i воiни, в шкiрянi сандалi з переплетеними ремiнцями до колiн. Поверх тунiки накинута зейра – фракiйська накидка мiнливих тонiв з хвилястими смугами. Пiд накидкою поверх хiтона був червоний шкiряний панцир, обшитий по краях чимось бiлим. На головi – бронзовий македонський шолом, з-пiд якого вибиваються пасемця чорного волосся… Лице злегка видовжене, чисте i гарне. Очi великi, блискучi… Вродлива, подумав цар, молода, сильна i зваблива. І чого це ii занесло аж до скiфiв? Хiба у македонцiв вже не вистачае чоловiкiв? Хоч i жiнка, а в сiдлi тримаеться хвацько i впевнено, кiнь пiд нею не йде, а танцюе… Гм… Хiба в македонцiв i жiнки воюють? А втiм, у сарматiв та й у самих скiфiв жiнки – вершницi не гiршi чоловiкiв, чому б iм i в македонцiв не бути. А гарна. Не жiнка, а мрiя чоловiка. Це ж треба… І чи не вперше Атей пошкодував, що йому вже дев’яносто лiт, що сил колишнiх уже немае. Ех, було б йому зараз тридцять чи сорок… Атей чистив коня, вдаючи, що заклопотаний роботою i не бачить наближення гостей. Припiкало сонце, в кочовищi анi вiтерця, душно, спекотно. Десь набридливо бринить гедзь, мухи облiпляють голову коня, липнуть йому до очей, кiнь пориваеться, цар, поляскуючи по шиi, заспокоюе тварину. Чужi воiни зупинилися, спiшилися, i вершники застигли бiля коней. Посли пiд’iхали до Атея ближче i теж спiшились. До них пiдбiгли царськi слуги, схопили коней за повiддя, вiдвели до конов’язi. Посли переглянулись мiж собою. Потупцявшись (скiфський цар все ще не звертае на них уваги, чистить свого коня та й чистить), пiдходять ближче. – Хайрете! Тлумачить Котiар. Посли гучно вiтають Атея, владику всiх скiфiв вiд Танаiсу – Борисфену й до пониззя Істру – Атей чистить собi коня та й чистить. Старший з македонцiв дiстав шкiряну трубочку, зiрвав з неi воскову печатку i, витягнувши пергаментний сувiй, розгортае його i починае врочисто читати: – «Фiлiпп, цар македонський, Атею, царю i народу скiфському – радуйтесь!..» Македонський цар майже клянеться скiфському царевi в дружбi та вiрностi… Атей чистить свого коня та й чистить, але внутрiшньо насторожився. І чому це Фiлiпп нi з того нi з сього клянеться йому в дружбi та вiрностi? Не iнакше, як готуе удар у спину. Це взагалi схоже на Фiлiппа. Перед тим як своiм друзям чи однодумцям нанести удар в спину, Фiлiпп неодмiнно клянеться iм у вiрностi. Так вiн вчиняв щодо грекiв не раз… Слухаючи велемовного посла, Атей чистить собi коня та й чистить… Посол читае. Котiар безсторонньо тлумачить… Виявляеться, знатнi македонцi привезли Атею в дарунок вiд свого царя молоду жiнку, родичку самого Фiлiппа, ту, що вбрана i як жiнка, i як воiн. І чого це Фiлiппу спало на думку подарувати Атею – нi з того нi з сього – свою родичку? Посол велемовно читае й читае… Котiар безсторонньо тлумачить i тлумачить… Атей чистить коня та й чистить… – На знак вiчноi дружби мiж Фiлiппом та Атеем, мiж македонським царством i скiфським! Гм… Тепер уже ясно, як бiлий день: Фiлiпп таки гострить меч проти Атея. Не iнакше, як щось затiяв пiдступне, хитрий македонець умiе далеко бачити, а вже пильнiсть приспати йому нiчого не коштуе… Греки на цьому обпiкалися не раз. Не звертаючи уваги на чужинських послiв, як i на живий царський дарунок, Атей чистить собi коня та й чистить. І в тому був свiй сенс i глибока задума: показати македонцям, що вiн не запобiгае перед ними i такий сильний, що й навiть iхньоi «вiчноi» дружби не потребуе. Бо скiфську дружбу ще треба заслужити. Посли розгубленi, посли мiж собою перезиркуються, плечима знизують, не знаючи, як далi триматися. Атей чистить коня, Котiар у бiлу бороду посмiхаеться. Що скажуть посли – витлумачить i знову у бiлу бороду свою посмiхаеться. А посли розгублено тупцяються. Не бачили вони i не чули, щоб цар отак послiв зустрiчав. Та ось скiфський цар зводить голову i, все ще шматком бiлоi повстi витираючи спину коня, зненацька запитуе послiв, запитуе тихим буденним голосом, так нiби мiж iншим: – А ваш цар чистить свого коня? Вiн так i запитав: «А ваш цар чистить свого коня?» Посли переглянулись, розгублено заусмiхалися – що це? Жарт? Але скiфський владика дивиться незворушливо, серйозно й вимогливо – вiдповiдi чекае. Посли знову перезирнулись мiж собою, i iм аж нiяково стало: НІ, ЇХНІЙ ЦАР НЕ ЧИСТИТЬ СВОГО КОНЯ. У ЇХНЬОГО ЦАРЯ Є КОНЮХ… БАГАТО КОНЮХІВ… – У мене теж е конюх, – одказуе Атей i вiддае коня конюховi. – Є в мене i ще багато-багато конюхiв, – по хвилi насмiшкувато каже цар, задоволений, що справив на македонцiв належне враження. Хай думають, хай передають своему царю, що Атей такий собi простачок. Навiть свого коня сам чистить… Такого, мовляв, i круг пальця буде легко обвести. Македонцi здивовано i не без цiкавостi роздивляються скiфського царя. На вигляд – скiф як скiф, повстяний башлик на ньому, повстяна куртка, шкiрянi штани, в руках плетениця. Звичайний скiфський пастух. Високий, худорлявий, тонкий у талii, лице видовжене, все в зморшках, аж чорне вiд засмаги, i шкiра на ньому, певно, задубiла. Очi гострi, гляне – наче наскрiзь тебе прониже. І не повiриш, що йому – дев’яносто. Невже скiфськi знахарi напувають його зiллям, що старiсть проганяе?.. Навiть греки, самi греки, мудрi i всезнаючi та всеумiючi греки, такого зiлля не мають. – То ви, шановнi посли, привезли менi живий дарунок свого царя? – зненацька питае Атей i вперше звертае увагу на македонку, котра, не розгубившись, визивно i смiливо дивиться на нього. Похитав головою, оглядаючи македонку з нiг до голови, цмокнув язиком, сумно всмiхнувся i сказав, нi до кого конкретно не звертаючись: – І де був Фiлiпп ранiше зi своiм дарунком? Лiт так iз сорок тому… Га?.. Котiар безсторонньо витлумачив. І скiльки в словах царя прозвучало щирого жалю, що македонцi тiльки зiтхнули, i кожний з них, певно, подумав, що життя i справдi швидкоплинне – не встигнеш оглянутись, а вже безсилля за плечима стоiть… – І боги хорошi, – говорив далi Атей. – Силу чоловiчу забирають, а бажання лишають. Викручуйся, мовляв, як сам зумiеш. І засмiявся. Як македонцям здалося – молодо. Не цар, а чаклун, подумали вони. Тiльки прикидаеться, що йому дев’яносто, а насправдi… Та вiн ще й молодого за пояс заткне! Атей зненацька заклав два пальцi в рот i так свиснув, що македонцi аж вiдсахнулися. І тiльки пронiсся царський свист, як з’явилися два скiфи, ведучи за вуздечку осiдланого коня в багатiй вуздечцi. Вiн не йшов, а гарцював, скiфи ледве втримували рудого, аж вогнистого скакуна. Вуздечка була оздоблена золотими бляшками – одна на лобi спалахувала слiпучим сяйвом, одна на потилицi i по двi з бокiв. На схрещеннi ременiв – срiбнi фiгурки грифонiв. На носi коня – золота головка грифа, огинаючи шию, йшов шкiряний ремiнь, покритий бронзовою стрiчкою, на грудях – золота стрiчка з карбованим орнаментом. Кiнь бив копитом, високо закидаючи голову, шкiрив зуби, намагаючись гризнути конюхiв, а тi, втримуючи скакуна з трудом, заспокiйливо посвистували. Атей пiдiйшов до коня, поляскав його по шиi i сказав македонцям (тлумачник неквапом передавав суть царевого казання): – Дари люблять, щоб iх вiддарювали. Передайте цього коня своему царевi Фiлiппу. Македонцi захоплено цмокали язиками. – Ах, який кiнь! – Кращий у всiй Скiфii! – А ось про це ми зараз дiзнаемось! – пролунав раптом жiночий голос. Всi з подивом повернулись до македонки – вона вперше озвалася при Атеi. Голос у неi трохи хриплуватий, грудний i вiд того своерiдний. Фiя нетерпеливим рухом скинула зейру, лишившись в коротенькiм, що не прикривав i стегон, хiтонi. – Ну, ну… – насмiшкувато мовив цар. Фiя спалахнула i в одну мить вже була в сiдлi коня. І ледве конюхи вiдскочили, як кiнь, рвонувшись з мiсця, пiшов по колу, то хвицяючи задки, то на всьому скаку стаючи на заднi ноги. Але як вiн не намагався, а вершницi скинути не мiг. Вона скорила його i твердою рукою спрямувала скакуна з кочовища у степ. Атей провiв ii замисленим поглядом, повернувшись до македонцiв, сказав: – А дарунок вашого царя менi починае подобатись… Коня!.. І ледве пiдвели коня, як Атей, незважаючи на свiй вiк, легко скочив у сiдло, хвацько й по-молодечому свиснув (у македонцiв аж у вухах позакладало) i зник, наче розтанув у степу. Македонськi посли перезирнулись мiж собою, не знаючи, що iм далi робити. Вирiшили чекати царя. Його не було довго. Та ось почувся тупiт, в кочовище на змиленому конi влетiла Фiя – збуджена й розпашiла. А по якомусь часi примчав i скiфський цар. Трохи помовчав, а тодi в нього прохопилося з гiркотою: – Не наздогнав… І де був Фiлiпп ранiше зi своiм дарунком? Мiсяць уповнi, з ледь помiтною щербинкою Чоловiки поглядали на неi iз забобонним острахом. Хтось пустив чутку, що македонка – чаклунка, а скiфи чаклунiв завбачливо остерiгалися. Тож намагалися без потреби не потрапляти на очi македонцi – мало що може трапитись, за вiк потiм лиха не обберешся! І тiльки скiф’янки, пересилюючи острах, позиркували на чужачку з ревнивою заздрiстю: оце жiнка! І з конем найноровистiшим упораеться, i зброею не гiрше чоловiка володiе, i язик, як нiж, гострий. Будь-кого вiдбрие. А сама гнучка, як змiя! Невiдомо, ким вона була Атею, але всi ii називали про себе господинею. Так, на всяк випадок. Атей подарував iй найпишнiше бiле шатро, видiлив слуг та рабинь (iх поселили в двох шатрах поруч), македонка не знала нi в чому потреби. Як i вiдмови, бо всi ii забаганки одразу ж виконувалися. Але сам Атей, здавалося, й забув про дарунок Фiлiппа – нi Фiя до царського шатра не ходила, нi цар до ii. Вони взагалi, здаеться, не зустрiчалися. Гостя жила наче сама по собi, вiльна i незалежна. Але дехто запевняв, що так то воно лише про людське око. Насправдi ж македонка перевтiлюеться вночi у змiю. І, нiким не помiчена, заповзае в царське шатро. А там знову перетворюеться на жiнку, ощасливлюе старого царя такою любов’ю, що вiн аж молодiе. А пiд ранок перекидаеться у змiю i повертаеться в свое шатро. Скiфи вiрили таким чуткам, тому обминали македонську чаклунку. А як вийде вона з шатра, як гляне насмiшкувато – всi опускали голови. Македонка завжди мовчала. Горда занадто, чи що. Ходила в своему куцому грецькому хiтонi, голими стегнами, безсоромна, поблискувала. Скiф’янки ii за те осуджували – жiнка мусить ходити в шароварах чи в спiдницi нижче колiн. Чоловiки нi-нi та й позирали на засмаглi стегна чужачки, цмокали язиками. А вона нiкого й не бачить. Дивиться завжди в один бiк. І очi в неi тодi добрiшими стають, нiби аж лагiднiшими. Потiм збагнули – у тiм боцi Македонiя. Інодi свисне (i свисне, як справжнiй кочовик!), пiдведуть iй конюхи найкращого царського коня. Македонка скочить у сiдло i мчить за кочовище в степ. Там коня вiдпустить, на степову могилу зiйде, задивиться в той бiк, де за обрiями Македонiя… Чутливими нiздрями вiтри ловить, що линуть з ii краiв… Тi вiтри чорне волосся шарпають, щось у вуха iй насвистують, а вона все дивиться i дивиться в той край. І бачить Іолая свого… Коханий, жаданий, единий… Розлучили нас ненадовго. Виконае вона волю самого царя (так iй Антiпатр сказав), повернеться з осоружноi Скiфii, i будуть вони разом. І Фiя тодi матиме найкращий палац в Пеллi i буде вже не рабинею, не якимось там дарунком старезному скiфському царевi, а – господинею. Вiльною i багатою. Але все то мрii, мрii, якi не завжди збуваються. Та ще в рабiв. Але й без мрii жити не можна. Свистить вiтер, у вухах холодний i владний голос Антiпатра лунае: «Не забудь, хто такий Іолай i хто така ти!» О, вона нiколи не забувае – нi вдень, нi вночi, що вона всього лише македонська рабиня. І тому все зробить – можливе i неможливе – щоб вирватися з рабства. І не просто вирватися, а стати знатною македонкою, дружиною сина другоi особи в царствi. А у вухах холодний i владний голос Антiпатра звучить: «Самi боги посилають тебе до скiфiв. Зробиш послугу для Македонii, Македонiя дасть тобi i волю, i багатство, i коханого. Пiде Атей з цього свiту за твоею допомогою – станеш моею невiсткою. А вже для такоi невiстки я нiчого не пошкодую. Та й цар Фiлiпп щедро тобi вiддячить – золота для вiрних людей вiн нiколи не шкодуе, бо золота мае досить, а вiрних людей мало…» Мiсяць був уповнi, з ледь помiтною щербинкою. Срiбним блискучим щитом висiв вiн над степом, заливаючи кочовище бiлим сяйвом. Кочовище спало. Хропiли люди i в шатрах, i пiд вiдкритим небом, пiд возами й на возах, пирхали конi. Інодi гарчали собаки, i знову все поринало у важкий непробудний сон. Тiльки на обрiях маячили кiннi дозорнi. Атей сидiв на простеленому чепраку бiля шатра, за звичкою схрестивши пiд собою ноги. Зрiдка ворушив жеврiюче вугiлля обгорiлим цурпалком, тодi вгору шугали iскри-свiтлячки, й цар задумливо проводжав iх поглядом. Багаття йому було не потрiбне, сидiв бiля нього швидше за звичкою – все життя минуло в степах бiля вогнищ, мимоволi звикнеш. Та й коли замислювався, дивлячись у вогонь, краще думалось. Інодi зводив голову, позиркував на мiсяць уповнi з ледь помiтною щербинкою. Мiсяць вже перестиглий, ось-ось пора йому помирати. Наповзатиме на нього чорна тiнь i пожиратиме шмат за шматом, доки свiтило й не щезне. «Як i мое життя, – думае цар. – Сьогоднi воно уповнi, визрiло, виокруглилось, а завтра його заходиться пожирати чорна тiнь. Тiльки мiсяць знову народиться i знову з’явиться над степом – молодий i сяючий. А ось чи з’явиться вiн, Атей, знову в цих степах молодим та дужим?.. Ех, жити б ще! І багато пожив, а – не нажився. Бо хiба ж можна коли-небудь нажитися в цьому свiтi? Та й владу не хотiлося б втрачати… Як i життя…» Опустив голову цар, його чорна тiнь у гострому башлику теж опустила голову. Та ось ще одна тiнь з’явилась – хтось йшов тихо й нечутно. Атей не ворухнувся. Не звiв голови. Чужого не пропустить до нього варта. А коли йде, то свiй… По тихому, ледь чутному подзенькуванню скляних намистинок здогадався, що то – енарей. Жрець. Ось вiн вигулькнув бiля пригаслого багаття нечутною бiлою тiнню. І сам у бiлому вбраннi, адже бiлий колiр – колiр жрецтва. Тому й прикраси його, бляшки i все iнше тiльки з срiбла. – Я прийшов до тебе, царю, – першим озвався енарей. Голос у нього тонкий, не чоловiчий. І сам вiн на вигляд як жiнка. Атею неприемно на свого жреця дивитися. Такi вони всi, енареi – жрецi скiфськi. Кастрати. Нiколи не спiзнавали i вже не спiзнають жiнок. Будучи чоловiком, пiсля кастрацii змiнюють свою зовнiшнiсть так, щоб у всьому бути схожим на жiнку. І вбрання носять жiноче, i прикраси жiночi. А бороду ретельно вищипують, щоб пiдборiддя як у жiнок було голим. Але все ж енарей чоловiк, хоч i кастрований, а тому носить кiнську вуздечку i спис. – Я прийшов до тебе, царю, – повторив енарей своiм тонким жiночим голосом. – Я не кликав тебе, енарей, – дивлячись у жар, сказав Атей. – Я сам прийшов, бо вiдчув: ти потребуеш моеi допомоги. Гм… Атей i справдi потребував допомоги. Але як про те енарей дiзнався? – Боги менi сказали: великий скiфський цар хоче мене бачити i говорити зi мною. – Правда, – замислено мовив Атей. – Великий скiфський цар i справдi хоче тебе бачити. Сiдай i слухай, що маю тобi казати. Енарей, вiйнувши бiлою спiдницею, присiв, пiдтягнув до грудей колiна, осмикав, як жiнка, спiдницю i сперся пiдборiддям на колiна. Лише тодi звiв очi на царя. – Енарей слухае, великий царю. – Менi – дев’яносто, – сказав Атей i надовго вмовк, бо всi слова раптом кудись пощезали. Та й про що говорити: дев’яносто – це таки дев’яносто. Енарей терпляче чекав, квапитись не треба – тим бiльше першому порушувати царську мовчанку. Все, що треба, владика сам скаже. Як з’явилася в кочовищi македонська змiя, цар наче змiнився. Спершу звеселився, згодом – i швидко – посмутнiв, чорна тiнь лягла на його гостре, кiстляве лице. Став частiше задумуватись, непомiтно позираючи на шатро, в якiм жила македонка, зiтхав… Маючи таку звабу i дев’яносто лiт за плечима – будеш хiба ж так зiтхати! І енарей вiдчув: цар покличе його, неодмiнно покличе й помочi забажае… Тому сам прийшов. І – не помилився. – Дай менi такого зiлля, щоб я знову молодим став, – раптом сказав цар. Звiвши голову, похмуро подивився на енарея. – Ось чому я думав про тебе, i духи тобi правильно шепнули, що я хочу тебе бачити. Ти скiфський знахар, а скiфськi знахарi все можуть. То зготуй менi такого зiлля, щоб я знову молодечу завзятiсть у собi вiдчув. Повладарюю ще, та й жiнок би скiлькох ще мав! А то маю лише бажання, а сил чоловiчих уже немае… Нащо менi таке життя. – Мудрiсть молодим не даеться. – Нащо менi мудрiсть на старостi, коли я хочу бути молодим i мати жiнок. Нащо менi мудрiсть, коли в мене чоловiчоi сили вже немае. – Але ти iх мав, – не без заздрощiв сказав енарей. – Мав, – у пiвтемрявi посмiхнувся цар. – Ой, багато ж мав за життя! Але жiнок хоч i багато май, та хочеться мати iх ще бiльше. Енарей нiчого не вiдповiв. Помовчавши, сказав, дивлячись прямо поперед себе: – За лiтом iде осiнь, за осiнню – зима. І тут уже нiчого не вдiеш. Так велiли боги, такий порядок вони установили в свiтi бiлому. А людям не дано мiняти порядки богiв. – Але за зимою iде весна! – І все ж: хто спiзнав свою весну, той мусить iти до свого лiта, вiд лiта до осенi, а тодi вже й до зими. У природi, як i в людей: все мае свiй початок i кiнець. У людей, як i в природi: все мае свiй початок i свiй кiнець. Хто розквiтнув, той мусить i зав’янути. – Не це я хотiв вiд тебе чути! – сердито сказав Атей. – Не забувай, я – владика! – Над життям – так, – покiрно вклонився енарей, – але не над смертю. Бо смерть нiкому не пiдвладна. А пiсля старостi нiколи молодостi не бувае, як пiсля дня ще дня не бувае, – i закiнчив, як присуд винiс: – Немае у мене такого зiлля, тому й обiцяти не можу. – У тебе немае, а в iнших жерцiв? – І в iнших немае. – У скiфських чи й у чужих? Енарей подумав i твердо вiдповiв: – У скiфiв немае, i в чужих народiв теж немае! А смерть усюди е. Перед очима Атея македонка стояла – зваблива, в’юнка, молода, в коротенькiй тунiцi, з голими стегнами. Змiя. Македонська змiя. Спiзнати б ще з такою щастя зближення, а тодi вже й у свiт предкiв можна йти. Так думалось Атею. А ще Атей думав: щоб спiзнати щастя з тiею македонкою, навiть молодому чоловiку ой скiльки ж треба сили мати. А де вiн вiзьме силу в дев’яносто лiт? Чому Фiлiпп так запiзно прислав свiй дарунок? Де був вiн лiт зо тридцять тому? І сердячись невiдомо на кого, цар дратiвливо вигукнув: – Енарей! Коли життя безсилий продовжити, коли вiку не можеш людинi доточити, коли молодiсть не можеш повернути, то дай менi такого зiлля, щоб я чоловiчу силу в собi вiдчув. Бодай на одну нiч. Нi, постривай! – гаряче вигукнув цар, хоч енарей нiкуди й не спiшив. – Що таке одна нiч? Дай на кiлька ночей! – Є таке зiлля, – по хвилi мовив енарей. – Але, кажуть, воно дiе лише на один раз. – Ха! – Атей враз збадьорився. – Давай i на раз. Щоб спiзнати щастя, iнодi й одного разу досить. Іди, енарей, готуй зiлля. Енарей кивнув, звiвся i безгучно, бiлою тiнню щез… А над кочовищем мiсяць уповнi сяяв. Хоч i уповнi, та вже з ледь видимою щербинкою. Помирати зiбрався мiсяць. «Як i мое життя», – зiтхнув Атей i чорною брилою застиг бiля багаття… Зненацька наче легенько вiйнуло на нього чимось бентежним, знайомим, але вже давно призабутим. Вiн жадiбно потягнув носом тi пахощi i збагнув: пахне жiнкою. «Як давно я вже не вiдчував таких пахощiв», – подумав Атей. Знову вiйнуло пахощами жiнки, легкi нечутнi кроки… Голi руки лягли йому на плечi. Хтось, стримуючи дихання, притулився до нього. Атей скосив очi й побачив край короткоi тунiки, оголенi стегна. Ласкою лащилась македонка, тулилась до нього, гаряча, тремтлива, i вiн вiдчув, яке в неi сильне i пружне тiло. Ех, де та молодiсть його подiлась? У яких краях, у яких степах загубилась, за якими кряжами розвiялась? Чи тут, бiля Істру, чи там за Борисфеном?.. Македонка щось уривчасто шепотiла до нього по-грецькому. Атей не так добре знав грецьку, аби шепiт той зрозумiти. А втiм, тут i грецькоi не треба знати, щоб усе збагнути. Мова тут взагалi не потрiбна. Збудилось у ньому бажання, зануртувало. Та що саме бажання важить! Все одно, що вуздечка без коня, на нiй не поiдеш. Краще б не доживати до такого безсилля. Вся надiя на енарея, дасть зiлля, то Атей хоч ненадовго, а свое вiзьме. Бо ненадовго лiто повертаеться пiзньоi осени, а все ж тепло тодi день-два та й порадуе… А вона все лащиться, тулиться до нього, обпiкаючи його своею близькiстю, своiм молодим гарячим тiлом… «Ну, Фiлiпп!.. – дурманiючи вiд запаху молодого жiночого тiла, думав Атей. – Ну й порадував дарунком! І скористатися ним немае можливостi, i вiдiгнати несила… Як випали в дiда зуби, так на тобi смачну кiстку… Гризи. І чим би тобi, хитрий македонцю, вiддячити, щоб i ти отак, як я, потерпав…» Мiсяць уповнi з ледь помiтною щербинкою над кочовищем сяяв. Спала Скiфiя, тiльки старий ii цар млiв в обiймах чужоi рабинi, не пiдозрюючи, що за ним пильно слiдкують настороженi очi, i завтра всi знатимуть, як причарувала македонська змiя iхнього царя. «Уб’ю змiюку!..» Дiйшли й до Гелона чутки, що батька причарувала македонська чаклунка, що буцiмто вона при мiсяцi уповнi, у його чарiвливому сяйвi пестить старого царя… І молодiе Атей вiд тих пестощiв та зiлля чаклунського, з Македонii привезеного. Ой, не просто все те, не iнакше, як у батька трете життя починаеться. Старший Атеiв син i його спадкоемець стояв кочовищем окремо вiд батька, в долинi трьох колодязiв. В кочовищi Гелона теж насипано могилу, i на ii вершечку рiже степовий вiтер залiзний меч-бог. Бiля могили стоять бiлi шатра царевича, його рiднi, далi розташувалися вождi та старiйшини зi своiми людьми, а вже за ними табором кiннота Гелона, його надiйнi i вiрнi загони, ще далi гурти худоби, табуни коней, отари овець, за ними пастухи та iнший простий люд. Багатий Гелон, а радощiв не знае. Йому майже пiввiку, такий, як i батько, високий, кiстлявий, тiльки в плечах трохи ширший. Чорне цупке волосся на скронях прихоплене сивиною. Та й бороду наче iнiй посрiблив… Очi зiркi, гострi i завше похмурi та настороженi. В тих очах вогник ледь тлiе, втратив Гелон цiкавiсть до життя. Батько все живе й живе, не бути йому, Гелону, царем Скiфii. І близько лiкоть, а не вкусиш. Ось так i вiн. Дотягнувся до царськоi гривни, а взяти ii – руки короткi. Майже щодня в батькове кочовище вивiдникiв посилае, все вони про царське здоров’я випитують, який у царя вигляд, видивляються… Чи не занемiг, бува? «Передайте Гелону: цар ще не помер i не збираеться робити це найближчим часом», – насмiхаеться Атей. Це дратуе Гелона, злiсть зганяе на домочадцях та слугах. З’явилась було в Гелона квола надiя, як батько занемiг, коли вони прийшли в пониззя Істру, але – не надовго. Встав на ноги. Ще й трiбаллiв обхитрив. І до вiйни з iстрiанами готуеться, не спiшить у свiт предкiв. А ще передають вивiдники, молодiе старий цар день вiд дня. Ночами при мiсяцi уповнi обiймае його македонська змiя, силу йому свою передае. І силу, i молодiсть… Немае просвiтку на душi в Гелона вiд тих чуток. І як завжди, коли вiн про щось думав, то мусив чимось зайняти руки. Та й думалось тодi краще. А без роботи не сидiв нiколи, ще батько його так привчив. «Хоч ти, – казав йому, – i царський син, а не покладайся у всьому на слуг, рабiв чи й нижчий люд. Умiй, що треба скiфу, сам зробити – i збрую для коня, i зброю для себе. В життi це може хiба ж так знадобитися!..» Тож Гелон, аби як слiд обдумати вiстку про македонську змiю, котра пригрiлася в батька на грудях, майстрував стрiли. Бо стрiла, виготовлена власними руками, надiйнiша. Вiриш iй крiпко, влучна вона, без промаху б’е. На древко для стрiли найкраще годилися береза, ясен чи тополя, та де в Гетськiй пустелi дерево знайдеш. Полин та полин всюди. А Істр поруч, очерету – непроходимi заростi. Очерет добре пiдходить для древка стрiли – рiвний, без сучкiв, як у деревi, i не треба його обробляти. Щоправда, вiн надто крихкий, та й нелегко крiпити до очеретини наконечник стрiли. І зовсiм нiяк зробити в очеретянiй трубочцi вушко для тятиви. Коли ж натягуеш тятиву, очеретина розчавлюеться пальцями, при пострiлi ii геть розчiплюе тятива. Тож скiфи придумали так: в один край очеретини вставляли гiлочку грушi iз загостреним кiнцем, на який i насаджували наконечник, а в другий кiнець очеретини вставляли паличку з вушком для тятиви – ii вже пальцем не роздавиш при стрiльбi. Сидить Гелон – стрiли майструе, думу думае. Бiля нього снiп очерету, гiлочки грушi, бронзовi литi наконечники. Вони у Гелона особливi – з його власною позначкою у виглядi хитроi закарлючки. Як пильно придивишся до неi, то лiнii мовби утворюють хижий дзьоб орла – улюбленого птаха Гелона. По тiй позначцi кожний скiф упiзнае наконечник стрiли старшого царевича. Вибере царевич потрiбну йому очеретину, вiдрiже зайвину, вставить в один кiнець гiлочку з наконечником, у другий паличку з вушком. Але неопереною стрiлою в цiль не влучиш. Для цього найкраще годиться соколине пiр’я. Вiзьме Гелон перо, обдере тонкi пiр’iнки, мiцно прив’яже iх до очеретини тонкою смужкою шкiри – готова стрiла. Нову очеретину iз снопа дiстае, а в самого на думцi все вертиться i вертиться та македонка. Кажуть, вона – молода, сильна, зваблива. Буцiмто жоден чоловiк перед нею не встоiть. Атей же i подавно, жiнок вiн любить i мав iх за довге життя предосить. А все, бач, йому мало. Час уже старому готуватися до подорожi в свiт предкiв, а вiн любовi забаг, грищ з македонською звабою. Невже батько й справдi молодiе? У дев’яносто лiт? Може, третiй вiк почне? Не бачити Гелону царства скiфського, так i помре всього лише царевичем… Трiснула очеретина, Гелон незчувся, як i розчавив ii пальцями. З бiлого шатра вийшла старша його жона, розповнiла, грудаста щокаста скiф’янка в ряснiй спiдницi, в червонiм каптанi, на грудях з десяток разкiв намиста, у вухах золотi серги спалахують. Побачила чоловiка, не доходячи до нього крокiв зо два, присiла i далi до мужа пiдповзла – виявляла цим свою покiрливiсть. Потерлась щокою об халяву чоловiкового чобота. – Чого тобi? – буркнув Гелон, невдоволений, що вона перебила плин його думок. – Кажуть, Атей збираеться женитися на македонцi, – прошепотiла жона вiддано, по-собачому зазираючи мужу в очi. – Кажуть! – буркнув Гелон, вiдрiзаючи ножем гiлочку грушi. – А тобi що? – Македонка сина народить. От Атей i вiддасть йому царство свое. Гелон взяв очеретину, мить подумав i незчувся, як очеретина трiснула в його пальцях. – Що ти мелеш?! – сердито накинувся на жону. – Атею дев’яносто, якi вже там дiти! – Еге, так вiн же… Атей наш… молодiе. Гелон (хоч сам уже чув про це) злякано на жону зиркнув: – Хто тобi сказав про таке? – Усi кажуть… – А ти… тримай язик за зубами! Щоб часом, бува, не стала нiмою. Жона, оглянувшись, зашепотiла: – Я тримаю, iншi пасталакають. А люди все знають, людям треба вiрити. Задарма язиками не плескатимуть. Тому й жениться Атей на молодiй, щоб самому помолодiти. А тодi вже почне третiй вiк… А чого… Два прожив, може й третiй прожити. Вiн такий, йому i боги, i чаклуни допомагають, своi i чужi. А тобi нiхто не допомагае, тому ти й будеш довiку всього лише царевичем. Трiснула очеретина, Гелон ii зi злiстю вiдкинув. Нову з снопа витягнув, але й вона трiснула – зовсiм пальцi задерев’янiли, нечутливими стали. – Що ти розпатякалась своiм баб’ячим язиком! – крикнув на жону. – Каркаеш, як та чорна птаха! – Так усi кажуть в степах, то i я кажу. Народить македонка синочка, i зробить його Атей царем… – Старший в роду я! – Еге, македонська змiя все зумiе по-своему повернути. Вона старого царя зачарувала? Зачарувала. Вона така, що й засохлу вербу зачаруе, i та зазеленiе. Кажуть, ночами царя обiймае. А старий i молодiе… Вона його ще й зiллям македонським напувае… Не переживеш ти його… Трiснула очеретина… «І справдi не переживу, – думав Гелон в розпачi. – Менi майже пiввiку, а батько наче вiчний… Не iнакше, як цар i справдi трете життя розпочав…» Трiснула очеретина. Гелон сплюнув i взяв лук – тятиву натягнути. Лук, як i всi луки, тугий, i натягнути його не просто. Потрiбне умiння. Гелон присiв на праву, пiдняту ногу, притис до стегна нижнiй кiнець лука, а тим часом лiва, витягнена нога лягла на нижне плече лука. В праву руку Гелон взяв за петлю тятиву i, натягуючи ii й одночасно згинаючи лiвою рукою верхнiй кiнець лука, iз зусиллям зiгнув його, пiдвiв кiнець до петлi, надiв тятиву, що так i забринiла. Звiвся. Лук сунув у горит, туди ж поклав з десяток щойно виготовлених стрiл. – Коня! – крикнув, бiльше не звертаючи уваги на жону – набридла жона, нi почуттiв до неi не мав, нi потягу. Нiби вона i не жiнка. Батько он який старий, а й то молоду собi знайшов, а вiн… Пiдвели коня. – Подивлюся, що то за македонська змiя, – сказав i в сiдлi опинився, пустив коня вчвал… Ще не доiхав до кочовища Атея, аж навстрiч вершник мчить. Зiркi очi Гелона здалеку запримiтили: не скiф. Чужак. І чомусь без шароварiв, голоногий. Гелон гмикнув – вершник без шароварiв, то таки й справдi смiшно. Але вiдразу ж i зiгнав з лиця посмiшку. Ноги! Якi ноги у вершника! І тут царевич збагнув: навстрiч мчить не чоловiк, а жiнка. Не скiф’янка… Гелон насторожився. Стривай, стривай!.. Про вовка помовка, а вовк i тут… Роздивився. Вершниця в грецькому хiтонi, рожевому й короткому, ось чому голi ноги… Загледiвши стегна вершницi, Гелон засовався у сiдлi. Ще пильнiше придивився. На вершницi македонський шолом з гребенем, червоний шкiряний панцир, обшитий по краях бiлою замшею. Поверх панцира плащ крилами за спиною у вершницi мае. На стегнi висить короткий меч. Чи не та це македонська змiя, що батька причарувала? А напевне ж вона. Гасае у скiфських степах, як у себе вдома. Ну, постривай, чужачко!.. Оглянувся, навколо нi душi. Але все ж в кочовищi можуть загледiти. Заманити б чужачку подалi в степ, а там… Шукай вiтра в полi. Вовки й костi розтягнуть… Порiвнявшись, Гелон притримав коня, вершниця – теж. Глянула – затремтiв Гелон. Оце жiнка! Очi чорнi, блискучi, брови вузькi, як намальованi, смаглява. Бiлi зуби показуе. Життя у нiй так i нуртуе… А в очах, що в ii очах! Згадав Гелон своiх жiнок, аж похнюпився. З ким вiн живе? Тiльки що й називаються жiнками. Товстi, жиром позапливали, вуграстi, м’ясистi лиця, лiнивi та неповороткi. Як трухлявi сирi дрова, котрi не горять, а чадять тiльки. Нудно з ними, сiро. А це жiнка. З такою б пожити, таку б затиснути в обiймах… А так – вiк проживе i не знатиме, що таке справжня жiнка. А скiльки вже в нього того вiку лишилося… – Ти хто… такий? – не зовсiм чiтко вимовляючи скiфськi слова, запитала македонка. – А я не питаю, хто ти така, – Гелон не зводив з неi захоплених очей. – Бо й так знаю. Ти – македонська чаклунка. Та, що мого старого батька причарувала… – Хм… – вона насмiшкувато на нього дивилась. – То ти… – Я – Гелон, царевич. Вона нiби пирхнула. – А-а… царевич без царства? – протягла глузливо, обпекла його поглядом чорних блискучих очей, показала рiвнi бiлi зуби, облизала рожевi губи кiнчиком язика («Змiя, змiя, – майнула в нього думка, – жало виставляе!») i погнала коня в степ. «Насмiхаеться?.. – спалахнув Гелон. – З мене, скiфського царевича?.. Уб’ю змiюку!..» Повернув коня, помчав за нею. Наздогнав не скоро – умiе чужачка верхи iздити, кiнь пiд нею так i стелеться. Але – наздогнав. У долинi, як царське кочовище з очей зникло. Це добре. Нiхто не побачить. Ось тут iй i кiнець буде. І не порятують ii македонськi чари! Вона зупинила коня, напiвобернувшись, чекала його. На рожевих губах блукала все та ж глузлива посмiшка. Це Гелона розiзлило дужче, висмикнув меч, налетiв коршаком… Але вона вiдбила удар легко, нiби граючись… – У-у… македонська змiюко!!! – вигукнув Гелон, але вигукнув захоплено. Вмiе володiти мечем. Така жiнка справдi чогось та варта. Але згадка, що ця чужачка причарувала батька, даруе йому нову молодiсть, розлютила Гелона. Розвернув коня i знову коршаком на неi налетiв. На цей раз удар вона не встигла вiдбити i ледь не позбулася голови. Бронзовий шолом з гребенем полетiв на землю. А iй на лице, на груди водопадом сипонуло чорне волосся – густе, хвилясте, як потекло. Вона труснула головою, вiдкинула волосся за спину i дивилась на нього насмiшкувато, кiнчик язичка облизував губи… Гелон розгубився, отетерiв, вражений нею… І рука застигла з пiднятим для удару мечем. – Ца-аревич… – засмiялась вона i помчала геть. І волосся, i плащ позад неi маяли, на вiтрi трiпотiли, манили його. – У-у… змiюка!!! – захоплено вигукнув Гелон. – Моею будеш! Нiкому тебе не вiддам. Навiть батьковi. Ти занадто щедра радiсть для старого дiда. Вiн свое вже вiдлюбив, досить з нього! Наздогнав македонку (та вона, певно, i не втiкала), схопив за талiю, вирвав жiнку з коня i кинув ii на шию свого коня. Вона обхопила його за шию руками, i вiн ледве не задихнувся вiд пахощiв молодого жiночого тiла. – Не вiддам! Нiкому тебе не вiддам!!! – в якомусь збудженнi вигукував вiн. – Моею будеш. Царицею тебе зроблю. Вона смiялась, губами йому лоскочучи щоку. – А ти спершу сам царем стань… – Стану! Наперекiр всьому стану! І ти будеш царицею скiфською. Вони зсунулись з коня i попадали в густу траву, а конi iхнi помчали далi степом… Звiдтодi македонка Фiя почала таемно зустрiчатися iз старшим сином Атея. Майже щодня мчала на конi у степ, до ii поiздок уже звикли в кочовищi i не звертали на них уваги. В умовлене мiсце, у вибалок приiздив i Гелон – без македонки вiн уже не мiг i дня прожити. Зустрiвшись, пускали коней пастися, а самi падали в густу траву… Коли, стомленi любов’ю, лежали в травi, Гелон посмiхався, дивуючись своему щастю. Майже пiввiку прожив вiн, гадаючи, що так i треба жити, i тiльки оце виявив, що е у свiтi щастя. Фiя схилялася над ним, накручувала на палець кiнчик його бороди, шепотiла: – Тобi… тiльки тобi треба царем бути. Ти – спадкоемець скiфського трону… – Як предки покличуть батька, так i стану царем. – Доки батько пiде у свiт предкiв, життя твое може й скiнчитися, необачний царевичу! Як вона жагуче його обiймала! Терлася щокою об його щоку, шепотiла: – Квапся, бо Атей мене забере… Вiн стискував кулаки, темнiв на виду: – Не вiддам! Я тебе знайшов i нiкому не вiддам! – Цар i питати не буде, – розпалювала його гнiв. – Атей сказав, що зробить мене своею царицею, – це була неправда, Атей iй цього не обiцяв, але Гелон повiрив. Звiвся, руки тремтiли. За меч схопився. – Ось меч мiй, вiн свiдок, що не вiддам тебе нiкому! – Навiть самому Атею? – А що менi Атей? Навiть самому богу тебе не вiддам. Клянусь бородою Папая. Батько вiджив свое. І вiдлюбив. І вiдцарював. Досить з нього. У цих степах мае початися мiй час. Мое царство. І ти будеш моею царицею! – Якби батько твiй та довго не жив, ти б уже давно був царем, – зiтхала Фiя. Погляд Гелона темнiв. Фiя добавляла у вогонь хмизу. – Якщо ждати-чекати, доки старого царя заберуть до себе предки, чи й життя твого вистачить? Це розумiв i сам Гелон, пора було дiяти. Тiльки ось як… Фiя про що б не говорила з ним, а все навертала його до думки – пора. Допоки ждати… Гелон вже почав iй подобатись. Спершу Фiя дивувалась своему почуттю, не вiрила йому, вiдганяла його… Старшого Атеевого сина вона вибрала тiльки тому, щоб за його допомогою внести розбрат в царську сiм’ю, зробити Гелона противником царя, пiдштовхнути сина до сутички з батьком. А виконавши те, заради чого ii й привезли до Скiфii, вона повернеться в Македонiю. Вiрила тому, iнакше й бути не могло, адже в Македонii ii чекав Іолай… Та коли зненацька для самоi себе – спершу розiгруючи палку пристрасть – почала захоплюватись Гелоном, то вперше подумала: а якщо Гелон i справдi стане царем Скiфii, то чи варто iй тодi повертатися в Македонiю, краiну свого рабства? Ставши жоною Гелона, вона стане царицею Скiфii. Навiщо iй тодi Македонiя i навiть… навiть сам Іолай? Заради нього сюди йшла. Щоб завжди бути з ним. А тепер збагнула: Гелон – кращий вибiр. Атей все одно довго не житиме, не вiчний же вiн, зрештою. А тiльки вiн пiде у свiт предкiв, як Гелон стане законним царем Скiфii, а вона – царицею. І що тодi iй якась там Македонiя, де вона була всього лише покоiвкою в багатому домi. І рабинею водночас. І що iй тодi Антiпатр зi своiм синком, коли сам цар Фiлiпп буде iй – царицi Скiфii – рiвня. Іолая вона кохала – боги тому свiдки. І зараз ще кохае, але кожний мусить влаштовувати свое життя так, як краще. Якщо вона й виконае завдання Антiпатра, то ще невiдомо, чи дозволить вiн своему синовi одружитися на колишнiй покоiвцi своеi матерi. Антiпатр знатний i самолюбивий, багне невiстки знатноi. Звичайно, виконавши завдання, вона отримае волю, але що та воля важить у свiтi, де пануе той, хто сильний, знатний i багатий. А Гелон, здаеться, захопився нею по-справжньому. То чи не краще спровадити старого царя на той свiт i стати царицею Скiфii? Іолай, звичайно, кращий за Гелона, молодий i вродливий юнак, але… Але без волi батька вiн i кроку не зробить. А Гелон принесе iй бiльше, найбiльше за будь-кого. Заради неi вiн готовий на все. В цьому вона невдовзi переконалася ще раз. – Не вiддам! Нiкому тебе не вiддам!!! – в якомусь збудженнi вигукував вiн. Першою про зв’язки Гелона з македонкою дiзналася його старша жона i почала погрожувати мужу, що донесе Атею… Гелон побiдкався перед Фiею, спитав, що йому робити. Фiя зневажливо сказала: – Мрiеш стати царем самоi Скiфii, а не в силi впоратись з якоюсь зарозумiлою бабою? Гелон глянув на неi, нiчого не сказав. А другого дня вранцi його старшу жону знайшли мертвою в ii шатрi. На те нiхто й уваги не звернув: померла жiнка, то й померла. Всi помирають, коли надiйде черга, то що ж тут дивного? От i старшiй жонi царевича надiйшла черга вiдправитися у свiт предкiв. Гелон поховав старшу жону пишно, як i належить ховати невiстку самого царя Скiфii. Атей на похоронi не був, але синовi через посланця висловив свое спiвчування… Поховавши жону, Гелон на черговiм таемнiм побаченнi з Фiею так iй сказав: – Та, що втручалася не в своi справи i сунула нiс туди, куди iй не можна було, вже на тiм свiтi. А звiдти вона нiчого не донесе Атею. Залишилися молодшi дружини. Але вони нiчого не вартi, хай ведуть господарство. Радiстю моею будеш ти. Охоронець царя вiд злих духiв Вiдразу ж за великим i пишним царським шатром з бунчуками на списах i двома очищувальними багаттями бiля входу, за котрим день i нiч слiдкували старi дiди, трохи осторонь самотиною стояла маленька юрта з бiлоi повстi. Навколо неi викладено застережливе коло з бiлого камiння, яке навiть пiд загрозою смертноi кари не посмiв би переступити жоден скiф. У тiм колi на високих тичках висiли вовчi та кiнськi черепи, вибiленi сонцем i дощами, черепи обвивали засушенi чорнi гадюки iз загрозливо роззявленими ротами. Вони й стерегли вхiд до юрти. Черепи iнодi нi з того нi з сього починали торготiти й обертатися навколо тичок, водячи сюди й туди порожнiми очними ямками, а висушенi гадюки ворушилися, наганяючи на забобонних скiфiв священний жах. У тiй юртi жив царський чаклун-енарей – охоронець Атея вiд усiеi нечистi, злих духiв i злих помислiв, його лiкар i знахар. Скiфи завбачливо обминали те мiсце. А якщо хто блукаючи й опинявся бiля юрти енарея, то, загледiвши черепи на тичках i висушенi чорнi гадюки, здригався, вiдмахувався руками, наче вiдганяв вiд себе невидиму силу й задкував геть подалi вiд того небезпечного мiсця. І довго потiм тремтiв та здригався, нiби струшував з себе щось липке й бридке. А може, тому, що енарей, будучи чоловiком вiд народження, ходив у жiночому вбраннi й намистi, а голос мав тонкий, негарний, не схожий нi на чоловiчий, нi на жiночий. Енарея боялися i коли його здибували в кочовищi, то намагалися хутчiй шмигнути за чиесь шатро чи за повозку. А як стикалися вiч-на-вiч, то опускали очi й поштиво кланялись, аби не розгнiвити чаклуна – лиха потiм не обберешся. Вiрили: енарей усе може, адже знаеться з нечистю i ночами обертаеться в степового вовка чи й гадюку i повзае тодi навколо царського шатра – Атея оберiгае. А досить чаклуну тричi свиснути, як кiнський череп, заiржавши, зiскакуе з тички, енарей сiдае на нього i незримо лiтае темноi-претемноi ночi над кочовищем, видивляеться та вислуховуе, чи нiде проти царя лихого слова не чути, чи нiхто не дае його iменем фальшивоi клятви? Бо хто, поклявшись iменем царя, не дотримае своеi клятви, того буде негайно покарано на смерть – фальшива клятва царським iменем завдае великоi шкоди царю. А того, хто пом’яне енарея недобрим словом, не кажучи вже про недобрий вчинок, чекае не одне, а цiлих сiм лих: енарей може будь-кого зурочити, будь-кому завдати шкоди. Над бiлою юртою вився густий бiлий димок, вiн то клубками вихоплювався з отвору юрти, й тодi над нею вився рiй iскор, то виростав сiрим стовбом. Всi знали – енарей чаклуе, енарей готуе зiлля царевi. Енарей i справдi готував для царя зiлля. А щоб нiхто не наврочив i не послабив силу трав, варив те зiлля в юртi, заховавшись там вiд лихих очей. Посеред юрти, якраз пiд отвором вгорi, на пiддонi стояв бронзовий, чорний вiд диму казан, а в ньому шипiло й булькало густе й темне вариво. Енарей – худий i високий, в жiночому вбраннi, подзвонюючи разками скляного намиста, то стрибав у пiтьмi юрти навколо казана, вимахуючи руками й щось вигукуючи, то мiшав черепком вариво i теж шепотiв заклинання i намови. У юртi стояв густий, духмяний запах степових трав. Всюди, заткнутi за лозу, з якоi був виплетений кiстяк юрти, стирчали пучки трав, звисали й угорi, пiдвiшенi на смужках шкiри, й тихо шелестiли, як енарей зачiпав iх головою чи плечем. Збирав енарей трави i вдень, i вночi, при повному мiсяцi (е такi трави, котрi треба збирати лише при повному мiсяцi), збирав у вечорових сутiнках, i при свiтлi вранiшньоi зорi, коли тiльки-но народжувався бiлий день. Зiлля завжди допомагало царю, проганяло вiд нього болячки i на ноги його пiднiмало. Та цього разу енарей мало вiрив у чудодiйну силу трав. Зiлля було готове, остудити його i час нести царевi, а енарей все ще вагався: а раптом воно не подiе – чекай тодi царського гнiву! Та i як те зiлля подiе, коли Атею дев’яносто лiт! Нiколи не чув енарей, щоб такi старезнi дiди та пiсля зiлля ставали з жiнками такi ж, як i молодi чоловiки. Вiдгуляв Атей свое, вiдлюбив, пора вже й угомонитися, а вiн не вгамовуеться, сподiваеться на другу молодiсть. Все нiби тямив енарей, багато чого такого вiдав, про що простим скiфам не дано знати, в травах знався, як нiхто. Але одного збагнути не мiг: i чому це чоловiкiв так тягне до жiнок, що вони у тих жiнках знаходять, чим iх тi жiнки манять-ваблять, що вони самi не своi стають i ладнi за якусь там спiдницю i на муки iти, i на саму смерть. А вже позагравати з жiнкою чи дiвчиною, обняти ii, ущипнути – так i тягне чоловiкiв. І, певно, вони мають од того чимале задоволення, бо очi iхнi тодi блищать, самi вони збуджуються, а на губах блукають якiсь загадковi, наче хмiльнi посмiшки. А зберуться докупи, то пiсля коней тiльки й говорять про жiнок. І таке говорять, i такими словами говорять, що енарею – бррр!!! – не по собi стае. Незбагненне те було енарею. Не знав вiн любовi. І вже й не знатиме нiколи. Кастрували його ще малим хлоп’ям, як в науку старим чаклунам вiддавали. І вирiс вiн серед чаклунiв, i сам чаклуном зiстарiвся, а батька з матiр’ю бiльше не бачив. І не знае, чи живi вони, чи давно вже у свiтi предкiв. Всього навчили його скiфськi чаклуни i знахарi, лiкувальники зiллям i словом, а щодо жiнок, то – зась! Самi нiчого не знали, що таке жiнка (хоч i вбиралися в жiноче вбрання), i йому нiчого не передали. Зась, то й зась! Але зiлля царевi треба нести. Закрутила йому голову македонка, здурiв старий цар, спокiй втратив, немислимого забаг. Дивувався енарей жiночiй всемогутностi – навiть самого царя вони можуть вкрутить. І вiд чого вони такi всесильнi? Не мiг цього збагнути енарей, а зiлля царевi треба нести, а в силу його цiлющу на цей раз не дуже вiрив енарей. Не навчений був таке зiлля готувати, щоб дiди молодими ставали. Нiхто з чаклунiв цьому не навчений, хоч зiзнаватися й не можна. Бо знали б чаклуни такi трави, то перш за все самi б вiчно молодими були. А так старiють, як i всi, i як i всi, помирають. А люди вiрять, що вони – чаклуни – все можуть. Наiвнi. А може, то лише скiфськi чаклуни того не вiдають, а чужi все знають? І подумав енарей: а пiду я до македонки… Коли вона самого Атея причарувала, то мусить все знати. Може, у них, у македонцiв, е таке зiлля? Як споночiло, кажаном у ii шатро проник – безгучно i нiмо. В шатрi свiтильник тямно блимав, македонка на хутрах лежала. – Хто? Що? – схопилась, у руках вузьке лезо кинджала блиснуло, в самоi очi горять, волосся розпущене… «Чаклунка, – подумав царський чаклун. – Вiдьма македонська. Все знае i чари мае, бо чого б тодi по нiй сам Атей сох…» А вголос тихо сказав: – Це я… – Я не знаю тебе, скiфе, – верескнула жiнка. – Чого тобi треба? Вийди, бо зараз же гукну варту царя. – Я – енарей самого царя… Не бiйся мене, македонко. – А-а… – придивившись, вона гидливо пiдiбрала губи, кинджал у пiхви сунула, вiдвернулась. Вiн не подивувався, бо й сколоти, коли вiн з’являвся, теж отак гидливо пiдбирали губи. – Чого тобi, скiфський енарею? – поспитала, а сама дивилася мимо нього – терпiти не могла кастрованих чоловiкiв, котрi в жiноче вбрання вбираються i бороду та вуса вищипують, намистечко скляне носять – бррр!.. – Чи мають вашi македонськi чаклуни таке зiлля, од якого б старi чоловiки ставали такими, як молодi? – поспитав вiн все так же тихо i смиренно. – Тобi й зiлля не допоможе. Вiн не образився – звик. – Не про мене мова. – Хто ж це з ваших дiдiв забаг за спiдницями на старостi побiгати? – чмихнула вона, i ii осiнило в ту мить: чи не для Атея шукае зiлля енарей? А напевне ж, для Атея, для кого б iще, вiн же царський чаклун. – У наших македонських енареiв е таке зiлля, – раптом сказала вона, i голос ii став чомусь уривчастим, заметушилась, щось шукала, перебирала. – Допоможу тобi, дам такого зiлля, тiльки… – значуще подивилась, – нiкому анi слова, анi пiвслова. Бо коли про зiлля недобрi люди знатимуть, воно втрачае чарiвну силу. Про це знав i сам енарей, тому значуще кивнув головою. Вiд македонки так пахтiло незвiданим йому духом – певно, жiночим, – що вiн, вiдчувши незнайоме йому досi збентеження, поспiшно вiдступив од неi на крок. «Чаклунка, – злякано думав царський чаклун. – Справжня чаклунка, не диво, що самого Атея причарувала. Треба триматися подалi вiд ii шатра…» Цар Атей i царював i жив тому так довго, що, вiрячи всiм i кожному, нiкому й нiколи не довiряв. «Владицi краще помилятися багато разiв на недовiрi ближнiм, анiж один раз на вiрi», – любив говорити Атей. Вiрячи, нiкому не довiряв. А з роками i геть обережним став. Особливо пiсля того, як вiдчув: жде – не дiждеться його смертi старший син, котрий спить i бачить себе царем Скiфii. Та й Фiлiпп, цар македонський, не проти був би, аби Атей у свiт предкiв пiшов. Заважае Атей Фiлiппу, ох i заважае. Тож i берiгся. Так, на всякий випадок. І тому не довiряв навiть тим людям, котрi не один десяток лiт були з ним поруч i не раз i не двiчi переконали його у своiй вiрностi. І коли старий енарей принiс йому в чашi зiлля, котре сам же цар i замовляв, вiн не поквапився взяти з рук чаклуна чашу. Довiряв енарею, але за звичкою, що виробилась у нього вже давно, сказав: – Ану сам i попробуй, що ти наварив. Енарей не вперше пробував зiлля, що його вiн сам же й готував. І цього разу спокiйно пiднiс чашу до губ, зробив кiлька ковткiв, потягнувся рукою, щоб утерти губи, i зненацька безбороде його, зiв’яле й постарiле лице пересмикнулося, вiн шумно зiтхнув i випустив чашу з рук. І ледве чаша впала на повсть царського шатра, як слiдом за нею упав на бiк i сам чаклун, засовав ногами й затих. Схилившись над ним, Атей якусь мить мовчки дивився в його виряченi застиглi очi, а тодi рiзко випростався i крикнув: – Варта?!! Сюди!!! Страх перед смертю був всезагальним. Може, тому, що нiхто не знав, що таке смерть. Це було загадкою iз загадок. Мертвих боялися. Особливо тих, хто за життя був недобрим (шкодив живим, то й мертвий шкодитиме) чи знався з нечистою силою, iз злими духами. Таких i пiсля iхньоi смертi треба остерiгатися. Енарей же був не звичайною людиною, як всi в кочовищi, а – чаклуном. Живого його боялися, а мертвого й поготiв. І коли пронеслася вiстка, що енарей раптово помер – сполошилося кочовище. Чекай лиха, мертвi мстивi, а такi, як царський чаклун, – особливо небезпечнi. Тiльки Атей не боявся мертвого чаклуна, як не боявся його i живого. За довге життя цар багато дечому навчився i твердо засвоiв головне правило: остерiгайся не так мертвих, як живих – живi небезпечнiшi. Та й енарей не мертвим, а ще будучи живим пiднiс йому чашу з трутизною. Не оберiгався б Атей, то не енарей оце потрапив би на той свiт, а вiн… Але чому це енарей – його охоронець та раптом пiднiс йому чашу з трутизною? Мiркуючи так i сяк, Атей зрештою дiйшов до думки, що не енарей пiдсипав у чашу трутизну, а хтось iнший. Енарей просто повiрив комусь. Але кому Атей почав заважати на цьому свiтi? Хто його хоче спекатись? І той, невiдомий, почувши про раптову смерть енарея, а не царя, все збагнув i зараз притаiвся, як гадюка в норi. Та гарячковито думае-гадае: раптом енарей встиг перед своiм кiнцем сказати, хто мiг у зiлля пiдсипати трутизну? Потерпiвши невдачу, ворог тепер тремтить за власну шкуру, тож вдруге не скоро висунеться з нори. Але – хто? Чи мiг енарей, добре знаючи, що йому першому доведеться на очах в Атея пробувати зiлля, так ось чи мiг вiн пiдсипати трутизни? Нi, не мiг. То виходить, що хтось-таки йому пiдсипав. І так, що сам енарей i не загледiв. Тодi – хто? Обмiрковуючи пригоду з усiх бокiв, Атей схилявся до думки, що невдалим убивцею його мiг бути хiба що чужий. Або той, хто мало його знае, не бувае в його оточеннi, тому й не знае звичок царя. Адже своi (чи близькi) знають: Атей нi iжi, нi питва не вiзьме до рота, доки iх не попробують на його очах. Але ж i енарей чого вартий! Оберiгав царя вiд злих духiв, недобрих очей, лихого слова та пiдступних дiй i так схибив. А може, тому й поплатився життям, що ревно оберiгав царя? Сам загинув, а вiд царя бiду вiдвiв, свiй обов’язок виконав до кiнця. То де ж та гадюка, що не шкодуе для нього трутизни? Цього енарей вже не скаже – що з мертвого вiзьмеш? А йому, Атею, треба бути ще обережнiшим i пильнувати кожний свiй крок. І вдати, що нiчого й не трапилось. Гадюка заспокоiться, з часом виповзе з нори – ось тодi вiн ii й розчавить. Надумавши так, Атей велiв оголосити: енарей пiшов у свiт предкiв з волi богiв. А це означало одне: помер своею смертю. Енарея (в бiлому жiночому вбраннi, з жiночими прикрасами) загорнули в шкуру бика, зв’язали мiцно – щоб не виплутався покiйник iз свого савана та з ями не вибрався. А боячись, прагнули нi словом, нi вчинком не прогнiвити покiйного, навпаки – старалися задобрити мстиву його душу. Тож чого тiльки не поклали йому в могилу! І iсти, i пити, i речей багато, та все iз срiбла, бо тiльки срiбло годиться класти чаклуну в могилу. Зi страху перед покiйником клялися йому у вiрностi. Повiрить енарей, що його любили й шанували, не мститиме. Мiсце для поховання вибрали далеко за кочовищем, в низинi, щоб звiдти покiйнику не було далеко видно. Збираючись на похорон, у все чорне повдягалися, щоб душа покiйника не впiзнала iх, а везучи у вiзку зв’язане тiло енарея, замiтали слiди вiд колiс – щоб не повернувся покiйник назад, дороги не знайшов. Могилу ж камiнням завалили – не вибереться з неi енарей. Поховавши, ще раз поклялися не забувати померлого (голосно клялися, щоб душа померлого почула i заспокоiлась). Розiйшлися спiшно, аби покiйник не передумав i за ними бува не побiг та до кочовища не повернувся. Частина третя В Ергастерii, в царствi Силена[13 - Силен – грец., демон, опiкун i вихователь Дiонiса, давнi греки зображували його з голови до нiг вкритим волоссям.] В Афiнах, на березi тихого Ілiссу стояли приземкуватi довгi будiвлi з вузькими отворами замiсть вiкон, з облупленими стiнами, непривабливi, схожi на примiщення для худоби, так званi ергастерii – ремiсницькi майстернi. Там зрання й до смерку працювали раби-гончарi, а також тi, хто чимось не догодив своiм господарям в афiнських будинках чи замiських маетках, непокiрнi та схильнi до втечi. Потрапити в ергастерii легко (майстернi постiйно потребували молодих i здорових рабiв), але вибратись звiдти було неможливо. З приземкуватих будiвель на берег Ілiссу витягували гаками тiльки трупи, щоб сяк-так iх зарити на мiському смiтнику – «цвинтарi» бродячих собак. В одну з гончарних ергастерiй i пригнали Орiка – побитого, закривавленого, в подертiм хiтонi, простоволосого i босого, iз зв’язаними за спиною руками. Спiймали збiглого скута бiля мiськоi брами – там i урвалися його першi кроки до волi. А втiм, вибратися за браму непомiченим раб просто не мiг. Стiни високi i неприступнi, а брама премiцна, щовечора вона зачинялася на кiлька засувiв, котрi й вiдсунути однiй людинi не пiд силу. Шукаючи вихiд, Орiк заметався бiля брами, збагнувши, що вiн сам же потрапив у пастку. В пiтьмi й наткнувся на варту. На втiкача налетiли гуртом. Двох вiн скинув з себе, третього покалiчив, але тiкати не було куди – брама зачинена, а шлях назад вiдрiзаний. Пiдбiгло ще кiлька брамникiв з головешками в руках, присвiтили, загнали скута, як звiра, котрий огризався, в глухий кут i там його обамбурили по головi важенною бойовою палицею. І лише тодi впорались iз втiкачем. Скручуючи йому руки за спиною, кляли раба – сильний. І кинули його в глухе пiдземелля, де Орiк, стогнучи крiзь стисненi зуби, то пiрнаючи в небуття, то виринаючи, пролежав до ранку. Навiть не чув, як його вже за бiлого дня витягли з пiдземелля i кинули посеред двору. Отямився, коли на нього лили воду з глечика. З трудом звiвшись, Орiк опинився вiч-на-вiч зi своiм паном. Той вражено похитав головою i, не пiдвищуючи голосу (далося взнаки добре виховання), почав вичитувати свого раба: – О, Скуте, о хто б мiг подумати?! Хто б мiг повiрити? Такий тихий, роботящий, зразковий сома i раптом… Отак вiддячити за мое довiр’я? Кинути напризволяще мого шановного гостя? Та ще вночi! Кинути пiд стiною, як наче здохлого раба? Ще й здерти з нього гiматiй. Надiти вiльному афiнському громадянину на голову кене з собачоi шкури? А в його гiматii тiкати? О-о!.. Незбагненно! Вже за саме лише це глумлiння з вiльнонародженого афiнського громадянина ти достойний смертi, Скуте! Що тебе штовхнуло до цього вчинку? Хiба тобi в мене було зле? Чи тяжко? Чи з тебе хто знущався в моiм домi? – Нi, я був щасливим у рабствi! – буркнув Орiк. – О!.. О!.. – зрадiло вигукнув пан. – І я так вважаю. І всi моi раби це пiдтвердять. Бо рабам у моему домi живеться вiдносно легко. То за вiщо ж ти познущався з мого гостя, якого я тобi довiрив, зганьбив мою честь i честь мого дому? – Ти, грек, зганьбив мою честь ще ранiше. Але цього тобi нiколи не дано збагнути, – Орiк виплюнув згусток кровi й вiдвернувся. – У раба… честь? – несказанно здивувався добрий пан. – Що ти вигадуеш, Скуте? У сома не може бути честi, як у тих, хто повзае, крил. Бо сома i е сома, не людина, а всього лише андраподон. Хiба ти не знаеш, що свiт подiлений на вiльних громадян i на рабiв? Менi вiд природи i богiв випало бути людиною, себто вiльним, а тобi – рабом. А раб завжди служить вiльному, своему пановi. Такий закон. – Цей закон придумали ви, поневолювачi людей, – вiдповiв Орiк i вiдвернувся, не бажаючи бiльше говорити з паном. Бо це все одно, що лити у пiсок воду: скiльки не витрачай води, а пiсок вiд того не зазеленiе. А пан все говорив i говорив, у його словах вчувалося стiльки переконаностi в своiй вiчнiй правотi, що Орiк вдруге виплюнув згусток кровi й зцiпив зуби. Бiльше пан не почув од нього i слова. Бо хiба слова раба, бодай i найпереконливiшi, можуть у чомусь переконати його поневолювача? – В ергастерiю! Бо тiльки ергастерiю ти заслужив, збiглий рабе! – винiс вирок хазяiн. – І я негайно продам тебе в ергастерiю гончарiв. Ось там, Скуте, ти нарештi дiзнаешся, що таке справжне рабство. Ось лише там ти оцiниш, як i належить, свое життя в моiм домi, збагнеш, яке ж ти щастя втратив. Але буде вже пiзно. З ергастерii виходять лише трупи – iх витягують звiдти гаками. Іди! І дякуй добрим, справедливим i гуманним афiнським законам, якi забороняють бити рабiв. Я не порушу закону, тебе нiхто не битиме. Але ти мусиш спокутувати свою провину. І ти ii спокутуеш. Тiльки в ергастерii ти понесеш належну кару за ту ганьбу, що завдав менi i моему дому!.. Дверi маленькi, розсохлi, шкребуть, коли iх вiдчиняеш, землю. Щоб зайти, треба добре зiгнутися. А переступивши порiг, стiй якусь мить, чекаючи, доки очi твоi пiсля яскравого денного свiтла звикнуть до напiвтемряви, що пануе в гончарнiй майстернi. Дим, сморiд, рiзкий запах згарища, гаряча задуха, важенна праця з липким потом i мрiя про ковток – бодай один ковток! – свiжого повiтря – така вона, гончарна ергастерiя. В диму i напiвтемрявi копирсаються голi, чорнi вiд сажi люди. Всюди глина, черепки розбитого посуду, рядами стоять готовi амфори. Однi раби вертять гончарнi кола, iншi формують на них стрункi вази, що стануть окрасою грецьких (та й не тiльки грецьких) будинкiв. Пiд протилежною стiною, вмочаючи пензлики в глечики, майстровитi раби покривають лаком великi кратери. А посеред майстернi наглядач в брудному хiтонi (вiн такий же, як i раби, в сажi i зовнi нiчим вiд них не вiдрiзняеться) рiвномiрно i неспiшно хльоскае плетеницею з волячоi шкури голого раба, котрий пiдвiшений до стелi за руки i ноги. Б’е наглядач без лютi, просто виконуе набридлу повиннiсть. Але пiсля кожного удару плетеницi шкiра на жертвi репаеться, цвiркае кров, наглядач час од часу витирае брудною ганчiркою свое лице, розмазуючи по ньому кров жертви, i знову рiвномiрно й неспiшно стьобае закривавлене тiло. Жертва вже втратила голос, i тiльки в грудях ii ще щось булькае пiсля кожного удару. Про те, що афiнськi закони не велять бити рабiв, тут нiби й не знають. – Побачив? – запитали Орiка. – Дивись ще i пам’ятай: така кара чекае кожного, хто погано працюватиме в нашiй майстернi. І тебе теж пiдвiсимо за руки й ноги – гакiв у стелi вистачить, коли працюватимеш без старання й сумлiнностi. О, ми швидко виб’емо з тебе думку про втечу, ми зробимо з тебе слухняного раба! Потiм Орiку розв’язали руки. – Бери оту корзину i носи до печi вугiлля. Та бiгом, бiгом! А це – для початку! Плетениця оперiщила Орiка по голiй спинi, i там, де вона торкнулася шкiри, вмить з’явилася червона смуга… З того дня Орiк i втратив лiк дням. Та й для чого йому був потрiбний тепер той лiк? Робочий день починався зi сходом сонця i закiнчувався в темрявi. І все бiгом, бiгом i бiгом. Тiльки забаришся, як, розсiкаючи задушливе повiтря, вже свистить над головою важка плетениця наглядача. Майже щодня когось з рабiв (на iхнi мiсця вiдразу ж приганяли нових) пiдвiшували за руки та ноги до гакiв у стелi й запорювали часом на смерть. А розтерзаний труп (iнодi ще й напiвживого, але вже конаючого раба) витягували гаками на смiтник. Це називалося «вiдпустити раба на волю». Але так вийти на волю з ергастерii Орiк не хотiв. Все ще не полишав мрii повернутися у своi краi, у скiфськi степи. Лягав спати на вогку глину з думкою про волю, з нею i схоплювався нi свiт нi зоря. Вичiкував зручноi митi, прислухався, придивлявся, терплячи все, i вдавав iз себе покiрного раба, зломленого, розтоптаного, такого, який уже й думку про волю облишив. Чорний вiд диму та кiптяви, пiдбiгом носив важкi корзини з деревним вугiллям до великоi гончарноi печi в дворi. Вона була ненаситною i швидше пожирала вугiлля, анiж Орiк встигав його носити. Пiч була прикрашена маскою Силена, котрий мав захищати посуд вiд злих демонiв та недобрих очей. Бiля печi стояв раб, чорний, як вуглина (чи вiд природи такий, чи вiд печi – пiди розберися), вiн пiдхоплював корзину i висипав вугiлля в огонь, а Орiк з порожньою корзиною бiг за новим вугiллям. І так день у день, з ранку й до темряви. Невдовзi i сам став чорним, як вуглина, тiльки очi та зуби й блищали. А забаришся, плетениця гуляе по спинi, а часом i по обличчю; виявиш хоч якусь непокору – вмить загойдаешся на гаках. Орiк баг волi, про яку вже нiхто з рабiв царства Силена i не мрiяв, ночами йому снилися безмежнi скiфськi степи, конi, кибитки, товаришi по зброi, батько, сини його малi, дзвiнкоголосi й чорноокi, Донiя… Його вiрна Донiя… Снилося те далеке – i нiби недалеке – лiто, повне голубого неба, лагiдного сонця, бiлих хмар i золотих хлiбних нивок у краю скiфiв-хлiборобiв. Того лiта вiн, молодий царевич, поiхавши до них за даниною, вперше побачив Донiю, юну дочку незнатного, простого хлiбороба, веселооку, смiхотливу, легку та грацiйну на ходу. І здалася вона незвичайною царiвною золотих нивок, i вiн забаг ii мати в своему шатрi. Шiсть рокiв був щасливий i радiв, що тодi поiхав до хлiборобiв за даниною… Дивно виходить i незбагненно. Раз поiхав за даниною i знайшов свое щастя, а вдруге поiхав за даниною, на цей раз до гетiв, i рабом став… Невже все у волi богiв? Невже вiн iх чимось розгнiвив? Кликав Донiю увi снi, i вона приходила до нього i простягала руки, а смагляве личко юноi степовички було повне сонця та усмiху. І так гарно од неi пахло – дозрiлим хлiбом, осяйним, як саме сонце… Мусив терпiти, старався, щоб не потрапити на гак, щоб побачити ще хоч раз скiфський степ, вдихнути в груди його вiтер з присмаком полину i скочити на коня не голим рабом, а вiльним скiфом – в башлику, в шароварах i куртцi, з мечем i горитом з луком i стрiлами на поясi. І спiзнати ще багато-багато щастя з Донiею… Інодi снився батько. Цар Атей грiзно супив густi чорнi брови, i в його чорних, як нiч, очах спалахували блискавицi… «Батько гнiваеться, що я, його син-царевич, у рабствi, – проснувшись, занепокоено думав Орiк. – Змию з себе невiльницьку ганьбу, чуеш мене, Батьку?» – подумки звертався вiн до Атея. Днi минали за днями, ночi за ночами, багато днiв i ночей кануло в безвiсть, а виходу все не було й не було. Щоправда, вiн був, але для трупа. А живого гнали пiдбiгом, i мусиш бiгти, якщо не хочеш стати трупом. Раби збивалися з нiг, надривалися, але старалися. Найтяжче – в глиняному кар’ерi, що знаходився неподалiк мiста. Там, правда, не було, як в ергастерii, задушливоi сажi й кiптяви, що проникали в груди i в душу, але над кар’ером день у день висiло спопеляюче сонце. Раби вiдбивали кирками важкi шматки глини, iншi скидали iх у корзини, третi подавали тi корзини на гору. Спека, задуха, повiтря анi ворухнеться, пекуче сонце, голова як не розколеться… На палицях висять амфори, води у них, як завжди, на денцi (багато води – це розкiш для сома), тож видають по ковтку – гарячу й протухлу. Та й тiеi не завжди перепадае. Свистить плетениця, кричить наглядач: «Ану бiгом, скотиняко! Нiяк не нап’ешся! Води для вас не напасешся!..» І носив Орiк важку глину в майстерню пiдбiгом, пiдхльостуваний наглядачем. Тiла свого вiд численних ударiв вже не вiдчував, воно задубiло, наче омертвiло, стало чужим i нiби йому непотрiбним. Вiд побоiв постiйно гноiлися i довго не заживали рани, в яких вже копошилася черва. Але води, щоб промити рани, не кажучи вже про лiки, не було, тож на рани не звертав уваги, а заодно й на черви, на мухи, що так i облiплювали його. Носив глину i носив, мiсив ii ногами пiд ударами наглядачiв, аж доки перед очима не починали пурхати чорнi метелики… Глина була червонувата, i щоб надати iй кольору гарного, рiвного i глибокого, ii пiдфарбовували охрою. Знову мiсили, i лише потiм вона потрапляла до гончарiв. Раб, сидячи на землi перед пласким гончарним колом, вертiв його, а гончар тим часом формував вазу. Сирi вази обережно виносили на сонце, просушували iх, потiм раби полiрували вази, i далi посуд потрапляв до художникiв для розпису. Художники теж були рабами (таких хазяi високо цiнували i нiколи з них не знущалися, щоб довше вони попрацювали в майстернi, бiльше прибуткiв принесли iхнiм власникам). Умiльцi малювали на вазах ескiзи фiгур, обережно прорiзуючи iх гострою паличкою на вогкiй глинi. Потiм пензликом обмальовували прокресленi силуети, iншим пензликом малювали лиця, одяг з усiма його зборками. Кольорiв було три – чорний, бiлий i пурпуровий. Тут вже потрiбна чимала майстернiсть, гострий зiр i велике чуття та мiра – тож художникiв нiхто не пiдганяв i не квапив. Наглядачi бiля них взагалi не стояли. А коли малюнки були готовi, починалося обпалювання. Це найтруднiше i найнебезпечнiше, адже пiд час обпалювання чорний лак, яким славився грецький посуд, мiг раптом стати рудим, або – що ще гiрше – покритися плямами. Кольори розпису легко змiшувалися, з’являлися трiщини, i вазу доводилось викидати. А все це збитки для хазяiна ергастерii, тож чекай кари. Гончарi перед обпалюванням приносили жертви Афiнi Робiтницi, покровительцi гончарiв, прохаючи ii вберегти посуд вiд злих демонiв, якi тiльки те й роблять, що розбивають вироби i мають вiд того превелике задоволення i злостиву втiху. Складена з цегли й покрита товстим шаром цементу, пiч мала три отвори: нижнiй для обпалювання, середнiй для розмiщення ваз i верхнiй для диму. Голий раб мiшав вогонь довгим залiзним стержнем – треба будь-що пiдтримувати потрiбний жар. Але як вiн не старався, а жар виходив нерiвномiрним, а тому посуд часто псувався. До всього ж вази в тiснiй печi дотикалися одна до одноi, й iнодi малюнки з однiеi вази вiдбивалися на iншiй. Не рятував тодi й Силен, демон-захисник гончарiв, хоч пiч i називалась царством Силена. Так вертiвся Орiк мiсяцi й мiсяцi – носив вугiлля, палив пiч, переносив готовий посуд, задихався вiд диму й кiптяви, а вiд жару печi висихала, трiскалась i лущилась шкiра на тiлi. Щоночi дрижав вiд холоду, бо в ергастерii було вогко, та й глина, на якiй вiн спав, теж була вогкою. Не рятували нi гнила рогожа, яку простеляв на глину, нi снiп соломи, що слугував за подушку. Годували так, аби раби не повипростовували передчасно ноги – зрiдка ячнi черствi й заплiснявiлi коржики, солона риба. А здебiльшого корiння мальви, листя редиски, боби, якiсь трави, рiпа, горох, грушi-дички. Їли навiть коникiв, котрих варили в казанi. І таке вариво називалося м’ясним… Інодi бiля кар’еру вдавалося спiймати ящiрку-другу, iх з’iдали поспiхом, щоб нiхто не вiдняв наiдок… Вiд подiбноi iжi Орiк, навiть будучи вiд природи сильним та витривалим, почав швидко слабнути. І розумiв: треба щось робити, рятуватися, бо довго вiн не протягне… На нiч рабiв запирали в ергастерii, в царствi Силена, як кепкували наглядачi. Спали на вогкiй глинi – не так мулько, а на неi стелили рогожi. Заснути було неможливо – постiйнi втома i голод, коли до корчiв судомило й бурчало в животi, проганяли сон до ранку. Судома зводила порожнiй шлунок, i раби змушенi були жувати солому з снопiв, що правили iм замiсть подушок. Стогони i бурмотiння, жування соломи не затихали всю нiч. А якось, коли Орiк не мiг заснути вiд голоду i виснаження, до нього озвався один з рабiв. Здаеться, сирiець. – Ей, Скуте, кажуть, ти хотiв утекти вiд свого хазяiна? – Хотiв… – зiтхнув Орiк. – Та не зумiв. Сирiець заворушився на рогожцi, певно, повертався до спiврозмовника i пошепки запитав: – В будинку афiнянина був? Орiк здивувався цьому запитанню – раби майже нiколи не розмовляли мiж собою – нi вдень, нi вночi. А цей прямо з цiкавiстю питае. Чи ж, бува, не випитуе? Траплялися серед рабiв i такi. Донесе на ближнього i на чужiй бiдi трохи покращить свое становище. – В будинку, а що? Раб майже вигукнув з подиву: – Тобi в будинку афiнянина було гiрше? Як в ергастерii? – Що ти тямиш, дурню, – тiльки й зiтхнув Орiк. – В будинку афiнянина таке ж рабство, як i тут, в ергастерii. – І по хвилi насторожено: – А чого це тебе цiкавить? – Просто так… – раб помовчав, тяжко зiтхнув. – Гiрше, як в ергастерii, бувае тiльки на рудниках. Там уже все… кiнець. – Здивував та ще й налякав мене рудником. Раба всюди чекае кiнець. На те вiн i раб. – Не кажи… – сирiець говорив над силу, важко дихав i судорожно хрипiв та кашляв. – Коли б я потрапив в прислугу… О-о… Ходити на базар за покупками, прибирати в будинку, в чистотi й теплi та затишку… О-о… Про це можна тiльки помрiяти, надриваючись в ергастерii. Нi, в господаря будинку, та ще в доброго, я був би щасливим. Нi, вiн, здаеться, не випитуе, щоб донести. – Дурень ти! – без злостi сказав Орiк. – Як не бувае добрих панiв, так не бувае i щасливих рабiв. Бо хiба ти бачив коли, щоб сонце свiтило уночi? – Не бачив… – сирiець довго хрипiв i кашляв, вихаркуючи кров iз сажею. – І все ж… у хазяiна легше, як в ергастерii. А ти… драла дав. Дурень ти, Скуте. – Дурень, – погодився Орiк, – бо навiть утекти не змiг. – До мiських ворiт розiгнався, – обурився раб. – Хiба ти не знаеш, що вночi вони зачиненi на важкi засуви, i варта там препильна? – Не знав i не думав про те, – зiзнався Орiк. – Одна лише думка, що я можу вирватися на волю, гнала мене вперед. В головi все вихором завертiлося… – Вдень теж непомiченим з мiста не вийдеш, – роздумував уголос раб. – Коли вже тiкати надумав, то в храм треба було бiгти, в жерцiв просити захисту. Там би тебе нiхто не видав. Орiк схопився, вiд хвилювання дихання його стало швидким, уривчастим. – Моi вуха правильно почули те, що сказав твiй язик? У який храм треба було тiкати? І – чому в храм? Хiба тутешнi боги не проти нас? – В тiм-то й дивина, що нi… І те, що почув Орiк, вразило його несказанно. Виявляеться, в Афiнах е храм, в якому не лише приймають збiглих рабiв, а й надають iм притулок! Бiльше того – захист! Бо в храмi тiм збiглих пiд свое покровительство беруть боги. І нiхто в свiтi – нi окрема людина, нi закон, нi сама влада Афiн – не може забрати сома, котрий попрохае в храмi захисту… Орiк схопився. Сiв. Воля! Знову схопився, забiгав сюди й туди, в змученiм i виснаженiм тiлi де й сила з’явилась. Воля! Невже вона так близько, а вiн навiть i не пiдозрював про неi? З тiеi ночi Орiк наче ожив, кiлька днiв працював з таким завзяттям, що аж наглядачi дивувалися i не могли втямити, що ж це скоiлося iз завше похмурим скутом? Орiк думав про храм, що надае притулок та захист збiглим рабам, i вiд тих думок все в його руках горiло. Виявляеться, той храм знаходиться неподалiк вiд базару, дорогу до якого Орiк добре знав. Воля була поруч, досить вирватися з ергастерii, дiстатися до храму, а там… там… Орiк майже бiгом носив важкi корзини, не вiдчуваючи нi тяжкоi втоми, нi того, що вiн бiжить… Ноги самi несли. Ось-ось боги вiзьмуть його пiд свiй захист. Хорошi, грецькi боги… А вiн… у рабствi. Змирився… В безнадii, у вiдчаi… Кiлька днiв обдумував рiзнi плани, як втекти з ергастерii, i зрештою зупинився на пiдкопi. Стiни в майстернi викладенi з каменю й обмазанi глиною. Але глина в багатьох мiсцях вже пооблуплювалась, повiдпадала, досить виколупати кiлька каменюк, i – воля. Кiлька днiв пiшло на те, щоб пiдiбрати й непомiтно сховати бiля стiни у смiттi кiлька паличок. Залiзо, ясна рiч, краще, але де його вiзьмеш. Орiк внутрiшньо налаштувався на втечу, все обдумав, зважив – похибки не повинно бути. Залишаеться лише вибрати зручну нiч. І така нiч невдовзi трапилась – буряна, дощова. Вiтри вили й свистiли, в ергастерii все трiщало й скрипiло… Кращоi ночi годi й чекати, наглядачi в таку негоду спатимуть мiцно, варта теж поховаеться в затишок i кунятиме там, заколисана дощем i вiтровiем… Тамуючи нетерпiння, що тiпало його, як пропасниця, Орiк лiг на свою рогожу i вдав, що вiдразу ж мiцно заснув. Так i пролежав терпеливо аж до пiвночi, доки не переконався, що раби вже поснули. А тодi вужем пiдповз до стiни, вигрiб у смiттi захованi палички й заходився обмацувати стiну. В однiм мiсцi, де вiдпав глиняний корж, камiнь у стiнi нiби тримався немiцно. Прикусивши губу, щоб не дихати так збуджено, Орiк почав виколупувати навколо каменя глину, час од часу розхитуючи камiнь. Глина, на щастя, трималася немiцно, i робота просувалася швидко. Та коли, зломившись, трiснула паличка (трiснула, як здалося, лунко, на всю майстерню), Орiк принишк пiд стiною не дихаючи. Перечiкував довго, але в гончарнi, як i перше, було тихо, лише тяжко дихали й хрипiли увi снi раби… Другою паличкою Орiк таки виколупав камiнь. Ламаючи нiгтi, витягнув його з стiни. У дiрку вiйнуло свiжим повiтрям та пахощами дощу. Судорожно хапав ротом те повiтря й дощовi краплi, що залiтали в дiрку з вiтром, а тодi розхитав i витягнув ще один камiнь. Обдираючи плечi, протиснувся в дiрку. По той бiк стiни шелестiв дощ, зрiдка лiниво гримiв грiм, i чуже небо над чужим мiстом краяли блискавицi. Як i в скiфському степу… І на мить Орiку й справдi здалося, що вiн вдома, i десь за пеленою дощу, за вiтрами й громами лунко iржуть конi… «Чую тебе, коню мiй, коню», – шепотiв утiкач. Стоячи на колiнах, пiдставляв лице до дощу. А дощ припустив, перейшовши в суцiльну зливу, i потоки холодноi, але такоi смачноi води, що лилися на раба, освiжили його. Вiн ловив ротом дощовi краплi, пригорщами пив з калюжi i нiяк не мiг вгамувати спрагу. Звiвшись, зробив кiлька крокiв, знову опустився на колiна в калюжi i хлюпав собi в лице, на груди, на голову, хоч його й так зверху щедро поливала злива. Вмившись, звiвся i мокрий, пiд густою зливою побрiв калюжами в напрямку мiського базару. Вiтер вовком завивав, шугали блискавицi, гримiли громи й безперестанку лив дощ. За пеленою води мiста не було видно, все наче вимерло навколо, й Орiк брiв вулицею не криючись – хто з грекiв висуне нiс на вулицю в таку веремiю? Не стримавшись, побiг вулицею, ладен був смiятися i танцювати, брiв калюжами, падав у них, схоплювався i знову брiв, гучно ляскаючи ногами по водi, i йому здавалося, що вiн один-единий у всьому свiтi бiлому. Не вiрилось, що до храму, де його чекае воля, рукою подати, а нiч i злива на його боцi… Брiв, а йому вчувалося, як десь за дощами, за громами й блискавицями все iржуть та iржуть скiфськi конi… Пiд захистом грецького бога Греки вiрили, що в кожному iхньому храмовi неодмiнно мешкае божество. Вiрив тому й Орiк, коли дощовоi ночi бiг афiнською вулицею до загадкового храму прохати в чужого бога рятунку. До храму дiстався без пригод – дощ все ще не вщухав. Ось i храмова огорожа, по кутах якоi стояли межовi каменi. Звалась вона священним округом, де вже нiхто не мiг зачепити втiкача й пальцем. Орiк зробив останнiй ривок й опинився бiля пропiлеiв – входу з колонами, де знаходилась купiль з водою для очищення. Оглянувся. Його нiхто не переслiдував. Навколо анi душi, i втiкач вперше полегшено перевiв подих. Втiк. Врятувався. І як усе легко i просто. Одна дощова нiч i – воля. І Орiк подивився на дiм грецького бога уже iз шанобливою святiстю. Прямокутний храм стояв на високiй основi – стiлобатi, фасадом на схiд, з непарною кiлькiстю сходинок, щоб вiруючi, пiднiмаючись до бога, могли торкнутися правою ногою i першоi i останньоi сходинки. В головнiм помешканнi, що називалося наос, знаходилась статуя божества. Свiтло туди проникало через дверi, з даху та через боковi отвори. Перед зображенням бога стояв срiбний стiл – вiвтар для безкровних жертв. (Кривавi жертви здiйснювалися тiльки поза храмом.) У всiх храмах, як i годиться, на жертовнику вiвтаря горiв вiчний вогонь. В адiтонi – святiй святих, куди вхiд був заборонений всiм вiруючим – мешкали жерцi, поруч знаходився опiстодом, де зберiгалися триноги, чашi, статуi, вази, грошi та рiзнi коштовностi. Там же було й помешкання для тих злочинцiв та збiглих рабiв, котрi захочуть скористатися правом храму надавати iм прихисток. Орiка й справдi прийняли жерцi в храмi, i грецькi боги справдi взяли його – збiглого скiфа – пiд свiй захист. Коли вiн, мокрий, забрьоханий, тремтячи вiд холоду i збудження, але рiшучий, блискаючи очима й цокочучи зубами, з’явився у храмi, його нiхто не запитав, хто вiн i звiдки. Пiднявши на ноги жерцiв, Орiк сам сказав, чiтко вимовляючи грецькi слова: – Я – скут, раб. Утiк з гончарноi ергастерii. Вранцi мене шукатимуть. Прошу у вас i у вашого бога притулку i захисту. Рабом бiльше не бажаю бути. За волю готовий вiддати життя – це все, що в мене ще е на сьогоднi. Жерцi уважно вислухали i сказали м’яко i заспокiйливо: – Проходь, рабе. Хто б ти не був, а коли ти звернувся до нашого бога за рятунком, бог наш приймае тебе i бере пiд свiй захист. Пiд дахом храму i всерединi огорожi священного округу тебе нiхто не посмiе i пальцем зачепити. Орiк вiрив i не вiрив почутому. Скiльки рабiв потерпае в самих лише Афiнах, а як просто i легко, виявляеться, можна здобути волю. Всього лише звернутися до бога своiх же поневолювачiв. Слава таким богам i хвала! Перший день втiкач вiдсипався на шкурi, що лежала в кутку помешкання, для збiглих рабiв. І шкура не була смердючою, i помешкання хоч i маленьке, без отворiв для свiтла, а тому напiвтемне, але охайне, затишне i чисте. Сухо, за шию не капае, повiтря в порiвняннi з ергастерiею свiже – дихаеш i не надихаешся. І не свистить над тобою плетениця наглядача. І – воля. Орiк спав i посмiхався увi снi. І снився йому рiдний скiфський степ, безмежний i безкраiй, i лунко iржали в степу конi. Воля! І снилась йому веселоока Донiя i три його маленькi хлопчики… І знову вiн бачив увi снi ту золоту осiнь, коли iздив до скiфiв-хлiборобiв за даниною i вперше побачив у них Донiю… Тiльки Донiя раптом чомусь сказала: – Не пiду я за тебе, скiфе. Бо нiякий ти не царевич, а грецький раб. А бути жоною раба я не хочу… – Не раб я! – крикнув Орiк i проснувся. – Я вже вiльний. Чуеш, Донiе, вiльний! Перевернувся на другий бiк i знову заснув. І знову увi снi когось запевняв, що вiн уже не раб… Проспав на шкурi цiлiсiнький день. Як упав у мокрому хiтонi, то хiтон за день i висохнув на тiлi, а Орiк все спав i спав – спокiйний i щасливий, що тут його нiхто й пальцем не зачепить, адже вiднинi його захищають самi боги. Пiд вечiр утiкач проснувся, потягнувся, хотiв було встати, але все тiло сковувала така солодка втома i нехiть, що вiн, безтурботно посмiхаючись, знову заснув. І вкотре снився йому скiфський степ i його вiрний кiнь… «Я вже повернув собi втрачену волю», – казав вiн увi снi батьковi, i грiзне лице царя Атея було привiтним i лагiдним. А вранцi неймовiрне та щасливе везiння й скiнчилося. Виявилось, що хоч жерцi й надають збiглим рабам притулок, але годувати iх не зобов’язанi. Бiльше того, вони не мали права давати втiкачевi у храмi бодай краплину води чи крихту iжi. І хоч втiкача захищае бог, але захищае доти, доки раб знаходиться пiд дахом храму чи всерединi огорожi священного округу. Але ж не буде вiн сидiти в храмi до кiнця своiх днiв. Голод i спрага швидко його виженуть з храму чи з територii священного округу, а поза ними втiкача неодмiнно схоплять… І збагнув Орiк, що вiн опинився в западнi. Поквапився, не розузнав, що та як, i сам же i вскочив у пастку, виходу з якоi вже немае. Пастка, звана храмом, iменем бога заманювала втiкача, але виходу з неi на волю не було. І не могло бути. Ось тобi й воля! А вiн ще й дивувався, що раб у грекiв може так легко здобути волю. І тут греки його перехитрили, у храм впустили, а волю дали тiльки на кiлька днiв – доти, доки вiн зумiе витримати голод i спрагу. Щоправда, голод i спрагу Орiк, як, мiж iншим, i кожний скiф, умiв терпiти. Недарма його батько казав колись македонському царю Фiлiппу: ти царюеш над хоробрими македонцями, а я володарюю над скiфами, котрi вмiють терпiти голод i спрагу… Орiк змалку вчився стiйко боротися з рiзними почуттями. Якщо так складалися обставини, то в походi легко обходився без води й по кiлька днiв. В степах вода не всюди е, тож кожний скiф умiв боротися зi спрагою. Але як би вiн не мiг терпiти голод i спрагу, та все одно надiйде час, коли вiн просто випростае ноги. Якби вода була, то з голодом Орiк боровся б довго, але без рятiвноi вологи не протримаешся. І витягнуть з храму труп залiзним гаком. А втiм, щоб не осквернити храм, рабу навiть померти в ньому не дадуть, витягнуть його ще напiвживого i викинуть на смiтник подихати. Ось там його й чекатиме справжня воля. Орiк не раз бачив, як старих, немiчних i хворих рабiв, вже не придатних для роботи й продажу, господарi, аби не витрачатися на iхне харчування, просто випихали на вулицю. Простiше, виштовхували в плечi i назавжди зачиняли перед ними дверi того будинку, де вони пропрацювали все життя i де загубили свое здоров’я. І вигнаний на вулицю раб тримався доти, доки носили ноги. Як пощастить виканючити милостиню – ще на день-два вiдтягне кiнець. А тодi впаде пiд стiною i покiрно чекатиме кiнця. Жерцi глузливо поглядали на наiвного скута, котрий забаг у грецького бога шукати захисту й волi. Прокляття! Орiк у гнiвi й безсиллi так стискував кулаки, що бiлiли пальцi, але зарадити тим собi не мiг. Заманити його обiцянкою волi, поклястися, що iхнiй бог захищае скривджених i нещасних, i не дати анi шматка хлiба, анi краплинки води, щоб голод i спрага вигнали втiкача в руки його катiв… І це чиниться iм’ям бога, iм’ям облудноi доброти. То якi ж бо пiдступнi чужi боги! Три днi терпiв Орiк спрагу i голод. Вiн би терпiв iще кiлька днiв, але не мiг знести насмiшкуватих поглядiв, що кидали на нього жерцi – ситi, чистi, пещенi, такi поважнi та смиреннi слуги божi. Їхня присутнiсть стала йому гидкою – облудних i нещирих людей вiн терпiти не мiг, вважаючи iх гiршими за найгiрших ворогiв. Та й залишатися в будинку зрадливого бога, котрий заманив його сюди, а тепер знущаеться з нього, Орiк не хотiв. Це вже було б образливо. Одна лише думка, що, як тiльки вiн зовсiм звалиться з нiг, жерцi витягнуть його гаками, пiдштовхувала до рiшучих дiй. Доки була сила, доки вiн ще тримався на ногах, треба було щось робити. Потрапив у пастку, довiрившись чужому богу, викручуйся тепер сам. Вночi втiкач тiнню вислизнув з храму. Притулившись до однiеi з колон пропiлеiв, сторожко вслухався в нiчну пiтьму. Вiдчуття голоду не було, але спрага дошкуляла немилосердно, i вiн, стоячи i вслухаючись у тишу ворожого йому мiста, лизав холодний i вогкий вiд роси мармур колон. Скiльки не вслухався, а нiчого пiдозрiлого не виявив. На мить здалося, що засiдки й немае, що нiхто на нього i не чигае по той бiк огорожi. Переконуючи себе, що це так, Орiк безгучно прошмигнув у священний округ, постояв там прислухаючись i нечутно вислизнув за огорожу. Його чекали. Три днi й три ночi чекали звiдтодi, як вiн переступив порiг храму. І там його не брали тiльки тому, що знали: втiкач сам вийде. Так було i так буде. І ось раб вийшов. Тiльки вiн, озираючись i стримуючи дихання, загнаним звiром зробив кiлька крокiв по той бiк огорожi священного округу, як сильнi руки схопили його, пригнули до землi й почали з хрускотом у суглобах вивертати йому руки. Але рабство ще не вибило з Орiка силу. Двох вiн збив з нiг, озвiрiвши, звалив i третього, i кинувся було наослiп в нiчну пiтьму, але хтось – з тих, кого вiн збив на землю, – схопив його за ногу. Вiн упав. На нього вiдразу ж напосiло кiлька дужих чоловiкiв, швидко заломили йому руки за спину i мiцно зв’язали iх. А потiм зв’язаного поставили на ноги, принесли чадну головешку, присвiтили втiкачевi в лице. – Вiн… Скут з гончарноi ергастерii, – сказали задоволено, що впорались з ним. – Побiгав i досить. А здоровенький раб! До ранку Орiка потримали в якiйсь смердючiй ямi, а тiльки розвиднилось, вiдвели в кузню, i там коваль розпеченим до бiлого залiзом випiк йому на лобi тавро з написом «ехей феуго», що приблизно означало: тримай мене, я втiкаю. Орiк витримав розпечене залiзо, хоч в очах i потемнiло. Ледве не задихнувся вiд запаху власного паленого м’яса, що вдарив у нiс. Зцiпивши зуби, не застогнав, чим викликав у коваля подив: ну й скут! Отакого б йому в помiчники, гори можна з таким перевернути, жаль, закатують його задарма. Прийшли якiсь люди з плетеницями, вiдвели таврованого раба до знайомого йому храму. Там розiп’яли на двох укопаних у землю стовпах – руки витягли вгору, ноги розтягли. І заходилися сiкти батогами, приказуючи: – Щоб не втiкав, паршивий доблос[14 - Доблос – грец., раб.]! Щоб не давав поганий приклад iншим рабам. Затям, вiд нас можна втекти хiба що на той свiт. І ти швидко туди потрапиш, скотиняко! В тебе просто немае iншого виходу! Ось так! Ось так!.. Вiд кожного удару репалась шкiра i бризкала кров. Били, не звертаючи уваги на закон Афiн, котрий забороняв бити рабiв. А з-за огорожi священного округу храму виглядали жерцi й посмiхалися. Ковтаючи власну кров, Орiк думав, що боги – навiть самi боги! – такi ж, як i люди, – пiдступнi, облуднi й нещирi. А вiн iм так вiрив – i людям, i богам. Навiть чужим… Довга дорога скiфських послiв В афiнський морський порт Пiрей на торговому суднi, що прийшло з далеких берегiв Захiдного Понту, з грецького мiста-колонii Томи, прибули посли скiфського царя Атея – його старший син Гелон i найближчий радник царя вождь Котiар. Як скiфський посол вiн уже побував у багатьох грецьких полiсах, у тiм числi i в Афiнах, Гелон же вперше вибрався у заморськi краi. Досi, крiм степiв нижнього Істру, Добруджi та Гетськоi пустелi, вiн не бував нiде – лише раз чи двiчi бачив з коня обриси оборонних стiн Томи. І раптом – подорож в заморську Грецiю. Все трапилось негадано. Що батько готуе послiв до грекiв, котрi живуть за морем, Гелон знав, але нiколи не мiг завбачити, що йому – царському сину i спадкоемцю – доведеться бути послом. Для спадкоемця царськоi гривни це – ризик. І чималий. В далеку дорогу готувався Котiар i ще хтось з наближених Атея, здаеться, Паралат, а вже в останню перед поiздкою нiч в кочовище Гелона примчав гонець. – Батько усiх скiфiв бажае негайно бачити свого сина i спадкоемця скiфськоi гривни! Гелон, скочивши на коня, свиснув своiй охоронi i в оточеннi двох десяткiв вершникiв помчав у темiнь ночi. В шатрi Атея, незважаючи на пiзнiй час, горiли бронзовi свiтильники. А навколо шатра – на певнiй вiдстанi, щоб навiть сама варта не могла нiчого почути, – походжали охоронцi. В шатрi, крiм царя, був його радник Котiар. Поблискуючи маленькими, хитрими i живими очима, царський радник пив кумис, усiм своiм виглядом вдаючи, що вiн тут просто так, заглянув до царя на вогник. До Гелона привiтався кивком голови – нiби ж i шанобливо, як до можливого завтрашнього царя, перед яким треба на всяк випадок запобiгати, i водночас нiби злегка поблажливо, як до свого молодшого друга. Так триматися – нiби гнутися перед сильними i в той же час залишатися нiби зверхнiм – умiв лише Котiар, розумна, хитра, кмiтлива, бувала в бувальцях личина. Чи не за це його й тримав Атей, котрий над усе любив людей хитрих, кмiтливих, розумних, здатних i мечем воювати, i словом. А Котiар словом володiв добре. – Ось що, старший мiй сину, – як про щось вирiшене, сказав Атей. – Ти поiдеш з Котiаром до грекiв в Афiни. Я розумiю, що ризикую, посилаючи тебе, единого мого сина i спадкоемця, на край свiту, але справа, яку я задумав, варта будь-якого ризику. – Твое повелiння, Батьку, для мене вище будь-якого ризику, – з гiднiстю вiдповiв Гелон. – А ризик… ризик постiйний супутник справжнього мужа, без нього кров у жилах кисне. – Так-то воно… так, – Атей помовчав. – І все ж перегинати палицю не будемо. Для всiх – в дорозi i в Афiнах – ти будеш просто скiфом, царським послом. І лише перед Демосфеном вiдкриешся, хто ти е насправдi. Лице Гелона непроникливе, адже дивуватися синовi тому, що каже батько, – не прийнято. – Отож поiдеш з Котiаром до грекiв у iхне найголовнiше мiсто, в Афiни, яке слухають iншi грецькi мiста. У всьому покладайся на Котiара. Котiар тямить балакати з греками по-грецькому. Тож хоч ти i царський син та спадкоемець, в дорозi слухай Котiара, як i належить слухати молодшому старшого. Це не принизить твого царського походження, а тiльки допоможе справi, яку я задумав. Та й не завадить тобi в свiтi побувати, потертися серед рiзних людей, мудрих послухати, див подивитися – колись знадобиться. То тiльки байбаки сидять у своiх норах, а людинi треба побiльше спiлкуватися з iншими людьми. Гелон кивнув на знак згоди з батьком, хоча в душi й спалахнула образа, що вiн мусить пiдкорятися якомусь там… Котiару. – Про що i як говорити з греками в Афiнах – Котiар знае. Вiн i говоритиме з тими греками, якi керують Афiнами та видають iхнi закони. А пiсля розмови в Народному зiбраннi ви зустрiнетесь з найголовнiшим i найзнатнiшим афiнянином – iхнiм оратором Демосфеном. Ти – син мiй, Гелоне, тож Демосфен i повiрить в серйознiсть моiх задумок i пропозицiй. Повiрить i тiй щиростi, з якою я простягую грекам руку. Грекам загрожуе Македонiя. Цар Фiлiпп зiбрав i навчив сильне вiйсько, вiн хоче захопити грецькi мiста й приеднати iх до свого царства. Ми не можемо спокiйно спостерiгати збоку, як мiцнiе Македонiя i заграбастуе землi своiх сусiдiв. Впоравшись з греками, Фiлiпп нападе й на нас. Тож мусимо мати з греками спiльнiсть i бути з ними на однiм боцi. А коли виникне потреба – розбити македонцiв. Це нам не просто вигiдно, а – необхiдно. Як Македонiя ослабне, ми станемо найсильнiшими в цих краях. Але про цi нашi задумки навiть греки не повиннi знати… Ну, що ми – станемо найсильнiшими. Бо iх, сам розумiеш, не влаштовуе нi сильна Македонiя, нi така ж Скiфiя. Про все, що я тобi кажу, знае Котiар, вiн i говоритиме вiд мого iменi з афiнянами. Ти ж, сину мiй, зумiй переконати Демосфена у щиростi наших задумiв. Демосфен, щоб ти знав, гуртуе грекiв, котрi незадоволенi македонцями. Вiн iхнiй вождь. Зумiй переконати Демосфена, що ми, скiфи, хочемо йому добра i, коли треба буде, допоможемо й силою зброi. А македонцi, скажи йому, такi ж вороги скiфiв, як i грекiв… Де-мо-сфе-ен… Гелон тодi вперше з трудом вимовив iм’я грецького вождя i повторював його довго, щоб краще запам’ятати й правильно вимовити. Виiхали з кочовища на свiтанку, коли тiльки-но почало днiти. Навiть з Фiею не зумiв Гелон поговорити перед вiд’iздом – нi на мить його не лишали на самотi люди Атея. Стерегли? Чи нарочито не хотiли, щоб вiн зустрiвся з македонкою… Так i поiхав Гелон, не перекинувшись з нею i словом, i тепер дуже скучае за коханою та ii пестощами… До узбережжя Понту Гелона i Котiара супроводжував загiн вершникiв. Така поспiшнiсть з вiд’iздом здивувала Гелона (батько не любив квапливостi в будь-якому дiлi), та згодом виявилось: спiшили вони, щоб устигнути на торгове судно, котре вiдпливало з грецького мiста Томи в Афiни. Багатоденне й виснажливе плавання на скрипучому й хисткому суденцi, шторми, коли посудина трiскою злiтала то вгору, то провалювалась кудись униз, нестерпна хитавиця – все це нарештi залишилося позаду, i скiфськi посли хитаючись зiйшли на твердий берег в афiнському порту Пiрей, все ще не вiрячи, що пiд ногами може бути тверда i нерушна опора. Гелон вкотре дивувався: нащо у свiтi стiльки води, та ще солоноi, названоi морем, коли е степи, а для напування коней вистачить i рiчок? І взагалi, навiщо вода в морi, коли ii навiть не можна пити? Навiщо взагалi пливти морем, потерпаючи вiд хитавицi, коли е вiрний кiнь, скоч на нього i лети туди, куди тобi треба. На це запитання Котiар вiдповiв так: – Все тому, я гадаю, що свiт будували рiзнi боги, котрi не могли чи не захотiли мiж собою домовитись про порядок. Тож скiфськi боги утворили степи, а грецькi – море. А кожний люд i став жити стосовно до того, що його оточуе: степ чи море. – Вiк би не бачити моря! – бурчав Гелон, змарнiлий, аж синiй, з глибоко запалими очима, закудланою бородою та волоссям. – Кращого мiсця, як нашi степи, у всьому свiтi немае. Грецькi боги просто нерозумнi, коли натворили стiльки води. На вiдмiну вiд Гелона Котiар, ледве зiйшовши на берег, ожив, очi його заблищали, а на щоках спалахнув рум’янець… – Що там море i його злi хвилi, як попереду нас чекають Афiни! – нетерпеливо вигукував Котiар. – О, Афiни!.. Я лише раз побував у цьому преславному мiстi, а захопився ним на все життя. Отакi вони, Афiни! – У грекiв усi мiста однаковi. – Не кажи, не кажи! – гаряче заперечував Котiар. – Афiни – единi у всьому свiтi. Ти невдовзi й сам у цьому переконаешся, як побачиш Афiни. Інакше й бути не може. Один з тутешнiх мудрецiв, як розказували менi греки, так вигукнув: «Ти бовдур, якщо не бачив Афiн! Якщо ж ти бачив i не захопився – вiслюк, а якщо добровiльно залишив Афiни, то ти – верблюд!» – Верблюд? – Гелон гостро глянув на свого супутника i насупився – один раз у життi вiн бачив живого верблюда. Та Котiар не звернув уваги на недобрий погляд царевича, кудись метнувся i, швидко повернувшись, збуджено заторохтiв: – Найняв вiзок. Не йти ж до мiста пiшки. Всього лише за два оболи грек довезе нас до преславних Афiн. – У вiзку iздять тiльки жiнки та дiти, – буркнув Гелон. – А я, до твого вiдома, чоловiк i воiн. – Я – теж, – доброзичливо усмiхався Котiар. – Колись був ого-го яким чоловiком, тепер, звiсно, вже не той. Як кажуть, пiдтоптаний. Але все одно нам доведеться iхати у вiзку. Коней у нас немае, щоб гордо в’iхати в Афiни. Щоправда, iх можна купити, але… Наш славний цар Атей наказував не дуже привертати до себе увагу. На жаль, в Афiнах повно македонських прихильникiв та вивiдникiв. Вони вiдразу ж донесуть Фiлiппу, а той почне скiфам шкодити. Нащо нам мозолити ворогам очi? Пiд’iдемо до мiськоi брами у вiзку, а в мiсто увiйдемо пiшки, як простi мандрiвники. В Афiнах влiтку багато бувае чужоземцiв, до них звикли, тож i на нас нiхто уваги не зверне. А на лицях наших не написано, що ми скiфи. Глянуть греки, подумають: якiсь варвари. І забудуть про нас. А нам цього й треба. О, Афiни, пошвидше б до вас дiстатися! «І чого вiн так захоплюеться Афiнами?» – зле думав Гелон, трясучись у вiзку, що немилосердно торохтiв i пiдстрибував на нерiвнiй дорозi. А Котiар щось захоплено розповiдав про Афiни. Та Гелон його не слухав, лише дивувався: Котiар був не просто скiфом, а – знатним саем, скiфським мудрецем, якого так шанував Атей. І ось цей мудрий скiф захоплюеться якимось там грецьким мiстом! Їхали з порту тряскою, наче закам’янiлою дорогою з глибокими вибоiнами та колiями вiд колiс, а навколо слалася неродюча, спечена сонцем земля – кам’яниста, нерiвна i непривiтна, вiд неi вiяло смутком i нудьгою. До головних афiнських ворiт (спершу вони називалися Фрiасiйськими, бо дорога до них iшла вiд дема Фрiа, а пiзнiше отримали назву Дiпiлiон – Подвiйнi ворота) вели три дороги: одна з Беотii, алея Академii, обсаджена деревами, – нею завжди йшли процесii в днi Великих Дiонiсiй, – i дорога з морського порту Пiрей, по якiй i тряслися в селянському вiзку скiфськi посли. Уздовж трьох дорiг тяглися могили головного некрополя Афiн, що звався Зовнiшнiм Керамiком – усипальницi багатьох i багатьох поколiнь афiнян. Оскiльки афiнський закон забороняв ховати людей всерединi мiських стiн, то кладовища – як i повсюди в Грецii, – розташовувалися побiля поселень i неодмiнно обiч дорiг, щоб живi, iдучи чи йдучи в мiсто, згадували мертвих. Споконвiку Зовнiшнiй Керамiк був кладовищем для всiх, i поховальнi вази – першi архiтектурнi надгробки Грецii – здiймалися тут i тодi, коли ще не було мiських стiн. Та пiсля нашестя персiв на чолi з iхнiм царем Ксерксом, коли були зруйнованi не тiльки будинки, а й навiть гробницi, пам’ятники кладовища разом iз статуями i колонами Акрополя пригодилися як будiвельний матерiал для перших стiн, що взяли пiд свiй захист Афiни. Звiдтодi Зовнiшнiй Керамiк став мiсцем тiльки почесних поховань – тут ховали воiнiв, котрi полягли в боях за батькiвщину, чи тих знаменитих мужiв, якi присвятили свое життя рiдному мiсту. Там були надгрiбки Солона, Клiсфена, Ефiальта, Перiкла та iнших. Полеглих воiнiв хоронила за свiй кошт держава. Були й сiмейнi поховання багатих громадян, повсюди виднiлися характернi для грецьких кладовищ написи: «Тут я лежу, прощай, перехожий!» На статуях i вазах покiйники всi, як один, були зображенi (без портретноi схожостi) тiльки молодими i гарними, iнодi сумними, а здебiльшого веселими. Жоден грек не поставить стелу iз зображенням хвороi чи староi людини – померлих вiдтворювали тiльки такими, якими вони були в кращий час свого життя. На деяких могилах здiймалися високi лекiфи – це означало, що там похованi юнаки та дiвчата. Закiнчувався некрополь неподалiк Дiпiлiонських ворiт. Мовчазний вiзник, – а вiн за всю дорогу не зронив i слова, думаючи свою думу та час од часу зiтхаючи, – взяв iз скiфiв по два обола i звернув убiк. Гелон, зiстрибнувши з осоружного вiзка, обтрусився вiд сiрого пилу i трохи заспокоiвся. Всю дорогу йому здавалося, що на нього тицяють пальцями i глузують стрiчнi: «Дивiться, мовляв, он у тiй облупленiй торохтайцi нужденного ремiсника iде царський син i спадкоемець золотоi скiфськоi гривни. Ха-ха-ха!» Гелона все дратувало в цiй марнiй, як вiн був переконаний, поiздцi: i пустельнi, припорошенi пилом краевиди, i чужi люди, i iхня незрозумiла говiрка, i одяг. Що за одяг у цих грекiв? Ходять майже голi, наче бiдняки якiсь. У скiфiв найнужденнiший злидар i той штани та куртку натягне, щоб не ганьбитися. А в цих грекiв, що в чоловiкiв, що в жiнок – одне вбрання, обмотаються тканиною i блискають голими ногами. Замiсть чобiт якiсь сандалi з ремiнцями. Просто смiшно… І Гелон хмурячись ще нижче насовував на лоба свiй похiдний башлик. А Котiар, не звертаючи уваги на похмурого царевича, всiм побаченим захоплювався, встрявав у розмови з греками, бесiдував з ними i почував себе серед афiнян своiм – це теж дратувало Гелона. Та могутнi мiськi стiни i особливо головнi ворота Афiн Дiпiлiон з бойовими баштами царевича вразили. Спробуй таке мiсто взяти приступом! Очевидно, ворогiв у грекiв багато, коли звели навколо мiста неприступнi стiни. Щоб подивитися на них, треба так голову дерти, що й башлик з голови спадае. Виявилось, що вiдразу ж за воротами починаеться довгий кам’яний прохiд, з обох бокiв якого стояли стiни, а в кiнцi були ще однi ворота. І тiльки поминувши iх, скiфи нарештi опинилися в мiстi. – Афiни!.. – замрiяно вигукнув Котiар. – Моi очi, душа моя радi, що вдруге бачать тебе, славне мiсто богинi Афiни. Коли б я не був скiфом, то хотiв би стати афiнянином. Гелона вже не так дратували цi слова, бо мiсто i його захопило. Вiдразу ж за Дiпiлiоном по лiву руку був критий мiський фонтан, що виходив на вулицю трьома колонами. Бiля фонтана людно i гамiрно, подорожнi пили воду, мили руки, сполiскували лиця чи пiдставляли пiд струменi босi, запиленi ноги. А збоку, де в канавках текла вода, напували ослiв, мулiв та iнших тварин, хлюпали водою на iхнi запиленi, покусанi гедзями спини. Котiар, знявши башлик, засунув його за пояс i з задоволенням заходився вмиватися – тiльки покректував. Повагавшись, Гелон хлюпнув i собi в лице – вода була прохолодною i приемно освiжила лице. Повеселiвши, посли понадiвали башлики – простоволосим скiфу ходити не годиться. З мокрими бородами, що блищали на сонцi крапельками води, рушили на площу, вона звалася Помпейоном. Це, власне, був великий двiр, вимощений мармуровими плитами, з прибудовами по боках. А вiд Помпейону попрямували найкращою i найлюднiшою вулицею мiста – Дромосом. Це була торгова вулиця, вся забудована крамничками – великими й малими, де торгували рибою, овочами, винами, м’ясом, сиром. Всюди товпилися афiняни, все чоловiки в тунiках, простоволосi. Дорогою Котiар завiв Гелона в маленьку харчевню, прокислу й задимлену жаровнями, де вони випили по чашцi кислого вина i з’iли по коржику з м’ясом та сиром. Їжа та була для Гелона на пiвзуба, але гордiсть не дозволила йому просити Котiара ще купити. Гамiрливий i багатолюдний Дромос привiв iх на агору – знаменитий центр громадського життя Афiн, де розташувалися всi адмiнiстративнi та судовi установи афiнськоi демократii (тiльки Народне зiбрання засiдало в театрi Дiонiса). На агорi завжди виступали оратори, приймалися новi закони, i без агори греки й не уявляли свого мiста. Див там було багато, i Гелон тiльки встигав вертiти головою, вражений мiстом та його будiвлями, оглушений галасом. Котiар пiдвiв його до портика, де фокусник за мiзерну плату ковтав меч – гостряком вниз, i Гелон тiльки ахкав, вигукуючи: «Ну й Афiни!.. Ну й греки!..» Вiд його дратiвливостi та похмуростi не лишилося й слiду. Потiм посли проминули портик Зевса зi стрункими мармуровими колонами, що були прикрашенi статуями. А в центрi на високому постаментi здiймалася статуя батька богiв. Котiар розповiв царевичу, що в портику Зевса засiдае головний архонт, або ще – басилевс, там же вирiшуються справи, пов’язанi з релiгiею тощо. У тiнi колон на лавах сидiли поважнi бородатi афiняни i, спираючись на патерицi, статечно бесiдували. – То – фiлософи, – шепнув Котiар царевичу. – І ведуть вони мудрi бесiди. Пiд цими колонами колись бесiдував i сам Сократ – найзнаменитiший афiнський фiлософ. Гелон тiльки плечима знизав: яка мудра бесiда, коли навколо стiльки люду й галасу? Коней оце б та степ широкий, то нащо й бесiда. Бо не язик у людини головний, а меч у ii руцi. За царським портиком потяглися храми i серед них храм Аполлона Батька – божественного покровителя мiських установ, там же знаходився i Толос – резиденцiя афiнського уряду, проста кругла будiвля без портика, з шiстьма колонами i вiвтарем у центрi. Поминувши Толос, посли пройшли мимо Пiвденного портика i спинилися бiля високоi будiвлi, що знаходилась вже за межами агори. То був Стратегiон, у якому радились стратеги про найважливiшi державнi справи. В Стратегiонi приймали iноземних послiв. Довга, довга дорога скiфських послiв вiд Істру до Том i далi морем до Афiн – закiнчилася. Самотнiсть зацькованого вовка Третiй день бiля афiнського храму висiв розiп’ятий на стовпах збiглий скут – руки здiйнятi вгору, ноги розтягненi в рiзнi боки. Але нi викручених рук, нi розiп’ятих нiг вiн уже не вiдчував, як не вiдчував i свого тiла. Його вже не били, та й бити не було по чому, тiло – суцiльна шкарубка рана, шкiра поздиралася шматками, на лобi гноiлося криваво-червоне тавро збiглого раба. Голову раб тримати вже не мiг, падала на груди. В тiм’я немилосердно пекло жагуче афiнське сонце. Як довго воно дерлося в небо i ще довше спускалося вниз! Інодi Орiку здавалося, що бiлi днi у грекiв у десять разiв довшi, анiж у скiфiв. Не день, а цiлий вiк доводиться чекати нiчноi прохолоди. Пити йому давали щодня, але пiд вечiр i трохи. Щоб не сконав передчасно. Інодi – як надто пекло сонце – бризкали на голову. Теж щоб не здох передчасно, щоб довше протягнув на дибi й, отже, ще бiльше помучився – на острах iншим. Коли б руки не були розiп’ятi, урвав би ними власне життя. Не так вiд мук – iх вiн уже взагалi не вiдчував, – як вiд ганьби, що його, вiльного скiфа, розiп’яли, як собаку, котра нашкодила. Здавалось, що з нього глузуе увесь свiт. Та афiняни проходили мимо байдуже, на розiп’ятого раба нiхто й уваги не звертав – чи й не дивина? І навiть раби-агорости, котрi несли з базару корзини з покупками, i тi знiчев’я на нього позирали. В iхнiх очах Орiк не бачив нi спiвчуття, нi неспокою. Тiльки байдужiсть. Ну, розiп’яли раба, ну й що ж тут такого? Сам i винуватий. Був би покiрним – не потрапив би на дибу. Не вiдчуваючи мук, Орiк вiдчував свою самотнiсть – страшну i всеперемагаючу. Виявляеться, у свiтi немае нiчого тяжчого для людини, як серед людей вiдчувати себе самотнiм, нiкому не потрiбним. Виявляеться, самотнiсть страшна не в пустцi, не на безлюддi, а – серед людей. Коли на тебе всi дивляться, i нiхто тебе не бачить, коли мимо тебе проходить стiльки люду, що аж в очах рябiе, i все одно ти самотнiй у всьому свiтi бiлому. Інодi в його запаленому мозку вчувалося конаюче виття якогось звiра. Орiк скреготiв зубами, прикушував губи до кровi, аби задушити в собi звiрине виття, бо здавалось, що то вiн, втрачаючи свiдомiсть, вие по-вовчому… А звiр вив у його ествi. І навiть з’являвся перед ним, як Орiк заплющував очi… Виринав з кривавоi пелени оскал вовчих зубiв… Криваво-червоно горiли очi. І Орiк бачив себе на тому сiроманцю, чув, як хрустять вовчi костi, коли вiн ламав звiру шию. Любив Орiк вiд повноти молодецькоi сили й завзяття, якi iнодi не знав, де подiти, позабавлятися полюванням на вовкiв. Нi лука не визнавав, нi дротика, нi списа, нi свинцевоi кулi на кiнцi гнучкоi плетеницi. Нею, здоганяючи вовка, розчавлював йому череп. Надто все то легко i просто – не забава для молодця, котрий не знае, де подiти свое завзяття. На хижакiв Орiк полював лише з акiнаком. Загледiвши вовчу зграю, налiтав вихором, вибирав найбiльшого звiра i гнав його степом, гнав з тим свистом та улюлюканням, що й найхоробрiшого вовка збивало з пантелику. А поганявши сiроманця, вiдвiвши в тiй гонитвi душу, стрибав звiровi на спину. Не стрибав, а падав, блискавично звалювався йому на хребет, мертвою хваткою упинався однiею рукою у вовчий загривок, а другою хапав його за верхню щелепу. Не даючи iй зiмкнутися з нижньою, дер ii вгору, роздираючи пащеку доти, доки звiр не падав на бiк… Наситившись боротьбою, прикiнчував сiроманця ударом акiнака пiд лiву лопатку… А якось одного вовка пригнав на арканi у стiйбище i прив’язав його бiля свого шатра. На потiху дiтям та собакам. Три днi сiроманець сидiв на прив’язi – не метався, не вив тоскно ночами, як виють поневоленi вовки, вiн взагалi не подавав голосу – вовча гординя не дозволяла йому по-собачому скiмлити. Вiн взагалi ладен був швидше здохнути, анiж вити на прив’язi. І скiльки в його очах було гнiтючоi самотностi, не вiдчаю, не лютi, не туги, а тiльки самотностi, що Орiк не витримав. Вiдпустив звiра… І ось сам тепер вiдчував себе отим самотнiм зацькованим вовком серед вовкiв-людей. Грекiв уже не проклинав, як ранiше. І навiть не робив iх винуватцями свого рабства. Хiба тiльки у грекiв е раби? Хiба у скiфiв немае рабiв? Хiба ранiше вiн, Орiк, пiсля кожного вдалого набiгу на сусiдiв, не приганяв валки полонених, хiба не продавав iх чужим купцям? Багатьом з тих, кого лишали для себе, за давнiм скiфським звичаем виколювали очi – щоб не порозбiгалися. Та й останнiй його похiд в пониззя Істру за даниною закiнчився б для деяких полоном i рабством, якби його самого не схопили гети i не продали в неволю. То чому ж тепер обижатися на грекiв? Греки не гiршi й не кращi за iнших. Сам вiн був рабовласником, а тепер став рабом – кого винити? Як кажуть: ходив вовк брати овець в отарi, доки його самого не взяли. А тiльки потрапивши в рабство, на власнiй шкурi переконався, що це таке. Бо недарма сказано: чуже горе не горе, горе тiльки тодi горе, коли воно твое… І чужа ганьба не ганьба, i вiдчай чужий теж не вiдчай. Коли все це ти не вiдчуеш на собi, не збагнеш, що таке горе. Нещадно пекло сонце, голова розколювалась, шкiра боляче натягнулась i, здавалось, ось-ось трiсне. По всьому тiлу гнили рани, i навколо нього стояв сморiд. Його облiплювали мухи й повзали по ньому, а вiн навiть зiгнати iх не мiг i вiд того зневажав себе: стерво. Але муки тiла були незначними в порiвняннi з муками душi. Вiн скiф. Не просто скiф, а – сай. З роду тих скiфiв, котрi всiх iнших скiфiв i не скiфiв вважали своiми рабами i данниками. І ось… Тiльки смерть може змити з нього ганьбу, iншого виходу вiн у тi днi не бачив. А метек[15 - Метеки – грец., «тi, хто живуть поруч», переселенцi з iнших мiст. Будучи вiльними, не мали в Афiнах громадянських прав.], котрий раз у раз поливав його водою з амфори, вiдчувши, про вiщо думае розiп’ятий раб, озирнувшись, шепотом застерiг: – Не сподiвайся на смерть-рятiвницю, скуте. Втекти на той свiт тобi, мабуть, не скоро вдасться. Тебе чекають ще жахливiшi муки – глибоко пiд землею. На третiй день, як сонце стояло над головою i немилосердно пекло, й Орiку здавалося, що на тiм’i в нього ворушиться шкiра, вiн раптом побачив… скiфiв. Двох. Хитнув головою, проганяючи видиво. Якi скiфи в Афiнах? Мара то все, омана. Сонце напекло, от i ввижаеться… Але скiфи – бородатi й чубатi – не зникали. Були вони, як i годиться, у скiфському вбраннi, в похiдних башликах, в малинових, розшитих хутром куртках i шкiряних штанях, взутi в м’якi жовтi сап’янцi, халяви яких перев’язанi бiля кiсточок стрiчками, пiдперезанi широкими бойовими поясами з бляшками, у пiхвах висiли короткi скiфськi мечi-акiнаки. За плечима в обох похiднi торби, що iх вершники чiпляють до сiдел. Йшли спокiйно, з гiднiстю, наче знатнi гостi афiнян. Перший – високий, з чорним волоссям, що вже прихопила паморозь, з гострим носом i чорними очима, другий – трохи нижчий i набагато старший, борода майже бiла, лице в густих зморшках. Вiн без угаву щось говорив своему мовчазному супутнику, показував йому мiсто. І все ж Орiк не повiрив власним очам, що перед ним скiфи, аж доки не почув, що вони говорять на скiфськiй мовi. На тiй мовi, яку вiн так давно не чув. І все в його душi сколихнулося, заспiвало й закричало: скiфи! Справжнi, щонайсправжнiсiнькi скiфи-кочовики. Сини степiв, повелителi коней, воiни грiзного Ареса! Скiфи знiчев’я йшли собi вулицею грецького мiста i спокiйно розмовляли. І рiзко видiлялися своiм вбранням серед хiтонiв та гiматiiв, Орiк поворушив нiздрями, ловлячи повiтря, i йому здалося, що вiд тих загадкових скiфiв на нього вiйнуло степовим повiтрям з присмаком полину, запахом коней i димом кочових багать. І чим ближче пiдходили скiфи, тим чiткiше ловив Орiк давно не чуту рiдну мову. Нарештi переконався, що анi зiр його не зраджуе, анi слух, це не мана, афiнською вулицею i справдi йдуть двое скiфiв. І судячи по iхнiх гордих i незалежних поставах, по дорогiй зброi на дорогих поясах – це вiльнi скiфи, швидше всього, iз саiв. І таким нiчого не коштуватиме визволити з неволi свого… Ворухнув спеченими губами, хотiв було крикнути, але у висохлому ротi, де ледве вмiщувався розпухлий язик, не знайшлося жодного слова. Вiн лише по-звiриному захрипiв-завив… І вчасно схаменувся. Зцiпив зуби, ладен швидше вiдкусити свiй розпухлий язик, анiж попрохати рятунку. Що скаже тим гордим i знатним скiфам, можливо, й близьким до царського роду? Що вiн один з синiв славетного i знаного скiфського царя Атея? Що не зумiв вiдстояти себе зброею? Що його як сонного байбака зв’язали i продали в рабство? Та й воля, куплена за золото, для нього не воля. Вiн мусить сам здобути волю i тiльки так може хоч частково змити ганьбу. І Орiк вiдчув – не зможе озватися до тих скiфiв i просити у них допомоги. Краще згнити на цих стовпах живцем, анiж так принижуватись. Та й не повiрять вони – знатнi й гордi, що смердючий раб у пошматованiй тунiцi з тавром на лобi е сином скiфського царя. Краще диба. Кiнець. І так вирiшив Орiк, i в ту мить для нього нiби померк ясний афiнський день. А скiфи вже звернули на нього увагу. Перший, молодший, глянув на розiп’ятого раба неуважно, лише ковзнув по ньому поглядом i вiдвернувся, а другий, старший, раптом зупинився i чомусь почав придивлятися до Орiка. – Де я ранiше бачив цього грецького доблоса? – пробурмотiв сам до себе, i його голос, як i вiн сам, видався Орiку знайомим. Когось вiн нагадував, а кого – не збагне. Молодший рiзко повернув голову, впився в Орiка чорними, як нiч, очима. І в Орiка тенькнуло серце й наче обiрвалося: перед ним був Гелон, його рiдний брат по батьковi, син скiфського царя Атея. Завтрашнiй цар Скiфii. А другий… ну звичайно ж, це батькiв радник i мудрець, старий добрий Котiар. І як вiн iх зразу не впiзнав? Але чому вони опинилися в Афiнах? Може, й сам Атей тут? Нi, нi, цього не може бути, щоб скiфський цар приiхав в Афiни. А послiв мiг прислати. Ось чому в Афiнах Гелон з Котiаром. Зрозумiвши все, Орiк вiдвернувся вiд скiфiв, молячи в ту мить богiв, щоб вiн краще сконав на дибi, анiж би його впiзнав гоноровитий i пихатий рiдний брат. Невже й справдi свiт тiсний, що вони зустрiлися? Коли б старий скiфський мудрець Котiар був сам, вiн би, можливо, йому вiдкрився, але вiдкриватися перед Гелоном? Краще рабство! Та й Гелон його нiколи не виручить – нащо йому зайвий суперник на царствi. А опорочити молодшого брата, знеславити – о, це вiн зробить. Собi ж на вигоду. – Стривай, що в нього на лобi? – придивляючись до Орiка, пробурмотiв Котiар. – А-а… тавро збiглого раба. Випалено: ехей феуго. Що по-грецьки означае: тримай мене, я втiкаю. – Ну, збiглий раб, – знизав плечем Гелон. – Ну й що? Добiгався, от господарi й покарали. Ходiмо, Котiаре, раби тут на кожному кроцi – чи й не дивина! – І все ж таки… де я бачив ранiше цього грецького доблоса? – бурмотiв сам до себе Котiар i пiдслiпувато роздивлявся Орiка (Орiк вiдвернув голову i лише краем ока слiдкував за радником свого батька). – Ану придивись ти, Гелоне, зiр у тебе ще молодий… – Знайшов чим сушити голову, – сказав Гелон сердито. – Смердючим рабом, днi якого вже полiченi? Пiшли, нас чекають афiнськi мужi. Та й не збираюсь я далi вдихати сморiд, що лине вiд цього живого падла. І пiшов геть. Котiар рушив було за ним, але нараз i зупинився. – От хоч убий мене (це була улюблена поговiрка Котiара), а цей раб iз наших! Із скiфiв. Принаймнi менi чомусь здаеться, що вiн скiф. Але оте тавро на лобi, спотворене побоями i запухле лице… Та й закривавлений вiн, годi й упiзнати. – Справжнiй скiф зараз на конi бiля Істру гасае. Чи бiля Борисфену. А не ходить у рабському ярмi. – Почекай, – зупинив його Котiар. – Спокою не матиму, коли не виясню, хто ж вiн такий… – i раптом звернувся до Орiка: – Послухай, доблос, ти часом не скiф? Орiк з трудом похитав головою, нi, мовляв, не скiф вiн. – Нi… я не скiф… – вихопилося в нього ще й по-грецькому. Котiар з Гелоном рушили були йти, як Котiар через кiлька крокiв зупинився. – Постривай… Щось тут не те… Не скiф, то звiдки вiн знае скiфську мову? Адже я його запитував не по-грецькому, а по-нашому… – Пiшли! – вже роздратовано вигукнув Гелон. – Дався тобi грецький раб! – А тобi вiн часом не здаеться знайомим? – Нi! У мене немае знайомих серед рабiв i нiколи не було й не буде! – не сказав, а вiдрубав Гелон i швидко рушив, на цей раз уже не зупиняючись. Котiар постояв ще трохи, знизав плечима i, наздогнавши Гелона, пiшов поруч з ним, вже бiльше не озираючись на розiп’ятого доблоса… Та Гелон сказав Котiару неправду. Вiн упiзнав розiп’ятого раба, хоч той i був понiвечений, i в кровi, та ще й з рабським тавром на лобi. Та i як це вiн, маючи, на вiдмiну вiд Котiара, гострий зiр, не мiг би впiзнати Орiка, свого молодшого брата по батьковi, улюбленця Атея. На дибi було розiп’ято сина Атея, котрий ще повеснi пiшов за даниною в пониззя Істру i не повернувся. Той Орiк, чия жона Донiя стала однiею з дружин Гелона, той Орiк, якому вiн разом з батьком i усiма скiфами насипали у степу високу могилу. Так ось де вiн опинився, аж у грецьких Афiнах, з тавром раба на лобi. Живий менший брат, не наклав головою. В першу мить, упiзнавши в розiп’ятому рабовi свого рiдного брата, Гелон ледь не скрикнув з подиву та несподiванки i тiльки чималим зусиллям волi стримався. Навiщо? Вiн i в Скiфii нiколи не родичався з молодшим братом, вбачаючи в ньому суперника у боротьбi за царську владу, а тепер i поготiв. Визнай Орiка, то довелося б його викупляти з неволi, везти додому, повертати йому Донiю, котра так припала Гелону, i все майно повертати, i табуни, i гурти, i отари, все-все б тодi довелося повертати молодшому брату. А Гелон не звик вiддавати те, що вiн уже раз узяв. Та й мати зайвого суперника у боротьбi за золоту скiфську гривну теж не варто. Гелон старший в роду, а влада i спадкоемство за законами предкiв належать тiльки старшому. Ризикувати не варто. Батько любить Орiка, шануе його, i хтозна, як може повернутися доля, якщо батькiв улюбленець вирветься з неволi й повернеться. Нi, ризикувати Гелон не хотiв. Вiн не дурень. Та й у боротьбi за царську владу навiть рiдний брат йому не брат. Йдучи афiнською вулицею, Гелон був певний, що Орiк його упiзнав. А бач, не вiдгукнувся, не попросив рятунку. Гордий! Вирiшив краще згнити живцем на дибi, анiж прохати допомоги в старшого брата. Тож хай подихае на афiнському смiтнику, а в нього, Гелона, на одного суперника поменшае. Проте – занепокоiвся. А раптом молодший брат якимось дивом вирветься на волю i повернеться в Скiфiю? А втiм, не варто й тривожитись, ще жоден раб з Афiн не втiкав i додому не повертався – греки теж не дурнi i стерегти рабiв умiють. Та й куди вiн втече, як до Скiфii далекий свiт, а в нього сили пiсля диби немае й на кiлька крокiв. Нi, хвилюватися не варто, днi молодшого брата в цьому свiтi вже вичерпанi… Заспокоював себе Гелон, а спокою в душi чомусь не мав. Та коли пiд вечiр пiсля розмови у Толосi з афiнськими державними мужами вони з Котiаром в супроводi мiсцевих службовцiв простували до будинку Демосфена, котрий виявив бажання прийняти скiфських послiв удома, на дибi Гелон вже не побачив свого молодшого брата. Диба – два стовби з гаками – стояла на мiсцi, а Орiка не було. І Гелон лише тодi полегшено зiтхнув i подумав – молодший брат вже на тiм свiтi й, отже, хвилюватися, що вiн може повернутися в степи нижнього Істру й стати його суперником, бiльше немае пiдстав. Мертвi з того свiту не повертаються. Повеселiвши, Гелон вже вiльнiше крокував афiнською вулицею. В гостях у Демосфена Де живе Демосфен, в Афiнах не знали тiльки слiпi. Про самого ж Демосфена в Афiнах не чули хiба що глухi. Його будинок – нарочито не пишний, але й не останнiй – знав кожен афiнянин. І досить було скiфським послам вимовити одне лише iм’я Демосфена, як перший же стрiчний афiнянин охоче показав дорогу. І – хотiли того чи не хотiли скiфськi посли, а невдовзi все мiсто вже знало, що до iхнього знаменитого оратора прибули заморськi гостi – бородатi, чубатi, пропахлi кiнським потом i димом степових багать, в шкiряних штанях, повстяних куртках i таких же гостроверхих башликах. Дивувалися, що один з тих варварiв навiть умiе говорити по-грецькому. Гелон не встрявав у розмови з афiнянами, у всьому покладався на Котiара – царський радник добре знав i мову, i звичаi та iсторiю й полiтику афiнян, а про iхнього знаменитого Демосфена мiг розказувати багато. Тож Гелон, доки вони дiйшли до будинку афiнськоi знаменитостi, вже знав про неi все. Принаймнi йому здавалося, що вiн уже знае про Демосфена все. Батько його хоч i не належав до знатних i знаменитих, але був багатим, мав майстернi, заснованi на рабськiй працi. Та помер рано, коли сину ледве виповнилося вiсiм рокiв. Опiку над майном передали людям, котрi виявилися недобросовiсними. Пiдрiсши, Демосфен розпочав проти своiх опiкунiв судовий процес i виграв його – це був перший публiчний виступ юнака. Демосфена запримiтили. Невдовзi тi особи, котрi мали виступати в судах, але не вмiли складати гарнi промови, почали звертатися до молодика за допомогою. Демосфен вислуховував iх i складав непоганi промови, котрi тi особи й виголошували в судi вiд свого, звичайно, iменi. Це давало значний прибуток i засоби до життя. Але Демосфен був афiнським громадянином, а для афiнського громадянина прислужувати iншим вважалося малопочесною справою. Тож Демосфен, вiдчувши в собi ораторськi здiбностi, вирiшив сам вийти на полiтичну арену. Але тут йому не поталанило. Хоч вiд природи юнак i володiв красномовством, та мав надто слабенький як для оратора голос i нечiтку дикцiю. До всього ж вiн ще й гаркавив, на трибунi тримався невпевнено, часом губився i знiчувався. І Демосфен, не гаючи часу, зайнявся працею над самим собою. Щоб стати оратором, вирiшив вiн, треба заново себе створити. Все зваживши й обмiркувавши, Демосфен почав удосконалювати свою вимову, а постiйними декламацiями тренував голос, одночасно працюючи i над стилем. Ходив на навчання до одного видатного оратора, той допомагав юнаковi ставити голос. Розповiдають, що Демосфен щодня йшов до моря i там, на березi, годинами декламував вiршi, намагаючись звуками свого голосу заглушити шум прибережних хвиль. Вперта й постiйна праця невдовзi почала давати наслiдки: Демосфен вже вiльнiше й природнiше тримався на трибунi, слабенький вiд природи голос набирав силу, гаркавiсть зникла, дикцiя вирiвнялась. Почав Демосфен iз судових промов i так непомiтно й несподiвано втягнувся в бурхливе полiтичне життя Афiн, до чого мав великий потяг ще з юнацьких лiт. Володiючи несхибною впертiстю, маючи вiд природи дар красномовця, Демосфен таки викував себе заново. До нього оратори натискували на риторичну декламацiю, спрямовуючи основну увагу на вживання фiгур та плавну ритмiку мови. Демосфен вiд цього вiдмовився, а натомiсть створив свiй власний стиль промов – гнучкий, блискучий, що поеднував красномовство адвоката з красномовством полiтичного дiяча. Несподiванi переходи вiд звичайних прозаiчних фраз до риторичних зворотiв, особливо пiд час патетичних вигукiв i звертань, створювали сильне враження в слухачiв. Минуло небагато часу, i всi почали визнавати Демосфена найблискучiшим i найзмiстовнiшим оратором. Ось тодi Демосфен i розпочав свою знамениту вiйну з «пiвнiчним варваром» – македонським царем Фiлiппом, котра на протязi багатьох рокiв приносила йому успiхи i поразки, славу i бiду, аж доки не вкоротила i вiку, i мужнiй оратор, аби не датися македонцям у руки, сам зробить крок навстрiч своiй смертi… Македонiя посилювалася в той час, як слабiли Афiни. Гострi соцiальнi протирiччя призвели до такоi ж гостроi класовоi боротьби в полiсi. Рабовласницька верхiвка в мiстi (землевласники, лихварi, купцi i власники майстерень) були налаштованi проти демосу. Хоча де в чому й вони розходились. Так торгово-морськi кола мрiяли про вiдновлення морськоi гегемонii Афiн. Але военнi невдачi афiнян посилили дiяльнiсть великих землевласникiв, вiд iменi яких виступав вiдомий оратор Ісократ. В своiй промовi, присвяченiй прославленню Ареопага, Ісократ пiддав критицi торгово-морську полiтику мiста. «Це ж треба, – вигукував вiн, – Афiни так повели своi справи, що втратили фракiйськi мiста i задарма витратили бiльше тисячi талантiв на найманцiв, а в результатi отримали лише лихослiв’я еллiнiв». Ісократ мрiяв про вiдновлення влади землевласникiв i полiтичноi сили Ареопагу, про об’еднання рабовласникiв рiзних полiсiв в единий союз в iм’я спiльного захисту своiх iнтересiв i придушення бiдноти. Спершу орiентувався на Спарту, але в мiру того, як росла й мiцнiла Македонiя, Ісократ почав звертати своi погляди на Фiлiппа. Як i решта афiнських землевласникiв, вiн бачив у Фiлiпповi людину, царя i державного мужа, котрий самими богами покликаний очолити i змiцнити своею могутнiстю iдеальний союз рабовласникiв. Одночасно вiн закликав створити союз для спiльного походу грекiв проти персiв – цей засiб, якби вiн здiйснився, мiг позбутися бiдноти, котра б пiшла на вiйну. Торгово-морськi кола рабовласникiв продовжували боротьбу за збереження афiнського впливу на морi i були зацiкавленi в охоронi понтiйських проток – шляхiв до хлiбних базарiв Боспорського царства, звiдки Афiни отримували основний хлiб та iншi необхiднi товари. Але й тут не було едностi. Лихварi, котрi промишляли землями i морськими суднами, схилялися то до промакедонськоi партii, то до противникiв Фiлiппа у грецькому свiтi. Але бiльшiсть купцiв зрештою перейшла в табiр прихильникiв мирних стосункiв з Фiлiппом, розраховуючи при його допомозi покращити свою торгiвлю. Так виникла промакедонська група Ісократа, ii ще називали «групою миру», i така ж група iншого афiнського оратора, стiйкого прихильника Фiлiппа i недруга Демосфена Есхiна, котрого його ж противники називали i зрадником, i найманцем Македонii. Та Есхiн платним агентом Фiлiппа нiколи не був, хоч отримував вiд нього час вiд часу золотi монети. І коли його звинувачували в продажництвi, вiн спокiйно вiдповiдав: – Одержати кiлька талантiв вiд iноземця – це не ганьба. Он Демосфен, наприклад, отримуе дарунки вiд персiв, то й що з того? – Фiлiпп – гроза, – переконував вiн афiнян. – І вiйськова його сила бiльша, нiж наша. Тому треба з ним тiльки дружити. Есхiн був щиро переконаний у своiй правотi, як i в тому, що з допомогою Фiлiппа Афiни вiдновлять свою мiць. І все ж вiн, навiть будучи щиро переконаним у своiй правотi, не розумiв одного: Фiлiппу не потрiбнi були сильнi Афiни. Фiлiппу були потрiбнi такi Афiни, котрi б залежали вiд нього, були пiд його мiцною владою i допомагали б йому утверджувати свою владу в Елладi. В противагу промакедонцям виникла антимакедонська партiя, що складалася з груп знатного i багатого Лiкурга (верхiвка афiнського громадянства) i група оратора Гiперiда. В антимакедонську партiю входили i тi рабовласники, котрi орiентувалися на настроi мас, намагаючись завоювати довiр’я широких кiл демосу. Вождем антимакедонськоi партii став Демосфен. Вiн проголосив: Фiлiпп Македонський – тиран! А тиранiя по самiй своiй сутi ворожа демократii. Отже: демократiя Афiн i Фiлiпп – непримиреннi вороги, Демосфен закликав Афiни так дiяти – i тiльки так! – щоб у них, Афiнах, всi бачили захисникiв грекiв та iхньоi волi. Афiни мусять рятувати тих, кого пригноблюють: «Не повиннi нiкого iз слабких вiддавати у владу сильних». Оратор звинувачував Афiни в тому, що вони вiдступили вiд законiв предкiв. Мiсто мусить стати на чолi грекiв i, маючи вiйсько, захищати пригноблених. – Наша батькiвщина, – палко проголошував Демосфен, – завжди бореться за честь i славу i волю! Треба припинити боротьбу мiж бiдними та багатими i всiм разом боротися з пiвнiчним варваром!.. Демосфен не вживав вина, тож його противники (прихильники Македонii) iронiчно казали: «Не дивуйтесь, що ми з Демосфеном думаемо по-рiзному: адже вiн п’е воду, а ми – вино». Своiми знаменитими промовами, спрямованими проти македонського царя та його завойовницькоi полiтики (в народi iх швидко прозвали «фiлiппiками») Демосфен рубав пiд корiнь промакедонську партiю. «…як Фiлiпп став господарем над усiма, чим вiн бiльше за все досягнув? А ось чим: тих, хто продае своi послуги, вiн купував iх, тих, хто стоiть на чолi держави, вiн спокушав хабарами i пiдохочував». Як лютуватиме Фiлiпп, коли пiдкупленi ним мужi донесуть йому про виступ Демосфена! Якi кари посилатиме цар на голову чесного i непiдкупного оратора, але все марно – Демосфен i далi виступатиме проти Фiлiппа i македонськоi завойовницькоi полiтики – до самоi своеi загибелi. Демосфен добре знав, що афiнський народ не був единим. Бiднота, розорена вiйнами, не знаходила застосування своiй працi i водночас ненавидiла працю – таких було бiльше. Вона не платила податкiв, вимагала збереження каси фекорiкона, тобто грошей, визначених для театральних видовиськ, релiгiйних свят та розваг, вимагала дешевого хлiба i харчування за рахунок держави, цебто за рахунок багатих. Дрiбнi ремiсники – чоботарi, столяри, гончарi, ковалi та небагатi торгiвцi вимагали замовлень на iхнiй труд з боку полiса, купцiв i судновласникiв. Вони шарахались мiж двома берегами – вiчною надiею несподiвано розбагатiти i страхом нового розорення, такi хитання, як i iхнi полiтичнi погляди, не вiдзначалися стабiльнiстю. Будучи зацiкавленими в збутi своiх товарiв, вони пiдтримували торгово-морськi кола, а отже, й промакедонську партiю. І в той же час були прихильниками i демократii, бо розумiли: якщо переможе Фiлiпп, демократiя буде знищена. І коли виникла загроза демократii, коли Македонiя почала загрожувати незалежностi афiнськоi держави, бiльшiсть (у тому числi й землевласники) пiшла за Демосфеном, котрий закликав народ до боротьби за свободу батькiвщини. Про таких Демосфен говорив на Народному зiбраннi: – Ця людина бiдна, але вона чесна i корисна державi. Хоч Афiни як центр антимакедонськоi боротьби й непокоiли Фiлiппа, але все ж вiн поки що залишив Афiни на потiм – самi впадуть, як фрукт, котрий пiдточуе черв’як. Своiм людям македонський цар посилав в Афiни дорогi дарунки i золото, купував афiнських мужiв. Ряди його прибiчникiв в Афiнах росли й множилися. Вони й дiяли на вигоду Фiлiппу. Хоч Народнi збори, як доносили Фiлiппу, вiдбувалися бурхливо, але перемагали поки що не Демосфен зi своiми однодумцями, а прибiчники Македонii – золото свое робило. Навiть сам Демосфен, доносили Фiлiппу, скаржився на провокацiйнi дii македонських прибiчникiв, на те, що афiнський народ не завжди хоче слухати його виступи. Це радувало Фiлiппа i вселяло вiру: вiн на правильнiй дорозi. Зараз брати штурмом велике, добре укрiплене мiсто – багато македонськоi кровi проллеться. Та й слава тодi про Фiлiппа пiде як про завойовника, а такого звання вiн не хотiв. Треба набратися терпiння й чекати: Афiни дозрiють i впадуть самi. Золотий македонський черв’як свое робить – точить i точить iхню демократiю та еднiсть. А поки що Фiлiпп був зайнятий iншими походами. Та в Афiнах не вщухала тривога – загроза македонського вторгнення чорним хмаровинням нависла над мiстом. І хоч Демосфен розумiв, що Фiлiппу зараз не до Афiн, але все ж радив спiвгромадянам дбати про захист мiста. І сам придiляв безпецi Афiн чималу увагу. Був ополудень. Демосфен щойно повернувся додому – заклопотаний i стомлений, з лицем, сiрим од пилу й тривог. Бiлоснiжний його гiматiй теж був сiрим од пилу, сандалi збитi, на лiвому трiснув ремiнець. Мовчки вiддав бритоголовому рабу палицю – нерозлучну свою супутницю, без якоi i на вулицю нiколи не виходив. Поспитав, чи вдома все гаразд? Отримавши ствердну вiдповiдь, трохи заспокоiвся – в останнi днi йому всюди ввижалися македонськi вивiдники. Тож остерiгався, аби потаемнi люди Фiлiппа не нашкодили бува його сiмейству. Раб зняв з нього запилений гiматiй. – Обережнiше, накушпилиш, – невдоволено застерiг Демосфен i чхнув. – Чого в нас багато в цi днi, так зрадникiв i пилу, – промовив сам до себе. Лишившись в хiтонi, полегшено зiтхнув, заходився вмиватися. Раб зливав з бронзового потемнiлого од часу глечика. Вода прохолодна та свiжа. Це враз збадьорило Демосфена, iз задоволенням хлюпав собi в лице, на бороду, на голову, покректував. Потiм раб роззув його (Демосфен, як i всi афiняни, вдома ходив тiльки босим), помив пановi ноги й оббризкав iх пахучою водою. Кланяючись, раб пiшов з пановим гiматiем на руцi, а Демосфен пройшов пiд критий портик, присiв у тiнi смоковницi, з насолодою випростав ноги – уф! Аж оце вiдчув, як стомився за довгий день. Взяв зi столу пергаментний згорток з улюбленими рядками Гомера, але чомусь не читалося. Подумки все ще був на обороннiй стiнi. Разом з Гiперiдом та Лiкургом – спiльниками й однодумцями в антимакедонськiй боротьбi – Демосфен оглядав мiськi стiни i рiв. Їм трьом Народне зiбрання доручило оборону Афiн на випадок македонського вторгнення. І хоч всi трое були певнi, що найближчим часом Фiлiпп не зважиться на штурм Афiн – у нього зараз чимало iнших клопотiв, та все ж вирiшили: час зайнятися обороною мiста. Завтра може бути пiзно – досить Фiлiппу впоратися зi своiми справами, як вiн кине вiйська на штурм Афiн. В супроводi Гiперiда, Лiкурга та кiлькох мiських службовцiв Демосфен обiйшов обороннi мури, показуючи службовцям, де треба змiцнити стiни. Потiм оглянули рiв, i лице Демосфена посiрiло – не так вiд пилу, сухого i в’iдливого, що повсюди iх супроводжував, як вiд побаченого: в багатьох мiсцях рiв був напiвзасипаний, в iнших – зарослий кущами й чагарями; ще в iнших – завалений смiттям. Побачене вразило Демосфена. – Досидiлись! – бурчав вiн, випльовуючи пiсок, що скрипiв на зубах. – Таким ровом навiть кривоногi можуть легко дiстатися до стiн. Рiв треба негайно чистить i поглиблювати. Завтра ж розпочати роботи. Пiдняти всiх громадян, хто може працювати. Якщо треба, я сам спущуся в рiв iз заступом. Заклопотаним був i Гiперiд. – Що Фiлiпп нападе на Афiни – у мене немае анi найменших сумнiвiв. Але кого ми протиставимо його залiзним фалангам? – А нiкого, – похмуро буркнув Лiкург. – У мене е пропозицiя, – по хвилi заговорив Гiперiд. – Надати метекам громадянськi права. Таким чином нашi сили значно збiльшаться. Крiм того, тих грекiв, котрих у рiзний час за рiзнi провини було вигнано з мiста, треба повернути додому. Це теж збiльшить нашi сили. І нарештi останне: надати рабам волю. – Волю? Ра-абам? – вражено протягнув Лiкург. – Гiперiд хоч розумiе, що пропонують його вуста? – Коли не розумiв, то не говорив би, – образився Гiперiд. – Ну, метекам давати громадянськi права – це ще куди не йшло. Але рабам? – Справдi, це вже занадто, – погодився з Лiкургом i Демосфен. – В iншому разi нiкому буде обороняти мiсто, – розвiв руками Гiперiд. – Я розумiю, що пропоную, але зрозумiйте й ви мене. У нас немае iншого виходу. Звiльненi раби значно поповнять ряди захисникiв мiста. За волю, надану iм, вони до останнього захищатимуть мiсто. – Боюсь, що це… – Демосфен значуще подивився на Гiперiда. – Нас звинуватять в антизаконностi. – Але сам закон, яким би вiн не був, не захистить нас вiд македонськоi зброi! – Взагалi ти правий, друже, – Демосфен зморщив чоло. – Треба добре обмiзкувати твою пропозицiю, ще й ще все зважити, а тодi винести ii на Народне зiбрання. Як народ вирiшить, так i буде. Випроставши ноги, Демосфен вiдпочивав тiлом, але на душi було неспокiйно – пропозицiя Гiперiда не йшла з голови. Звiльненi раби на випадок лиха i справдi значно поповнять ряди захисникiв мiста, але… Раби е раби, i iм не завжди можна довiряти. Отримавши волю, невiдомо, що вони затiють i проти кого повернуть зброю. Звичайно, в пропозицii Гiперiда нiчого дивного немае чи й незвичайного. Мiста, коли iм загрожуе смертельна небезпека, а iншого виходу немае, часто так i дiють – дають рабам волю, щоб ними поповнити ряди захисникiв. Та все ж… Бували випадки, коли раби, отримавши зброю, повертали ii проти своiх учорашнiх поневолювачiв. Та й потiм, як це можна лишити афiнських громадян рабiв? Хто нам слугуватиме, хто працюватиме на нас в ергастерiях та рудниках? Без рабiв, що без рук… І в той же час, якщо Фiлiпп пiдiйде до мiста, iншого виходу, як дати волю рабам, просто не буде. «Ат! – зрештою подумав Демосфен. – Хай над цим сушить голову Народне зiбрання, вiд нього все залежить. А Народне зiбрання навряд чи зараз погодиться вiдпустити рабiв, бо Фiлiпп ще прямо не загрожуе мiсту. Та й не всi громадяни вiдчувають ту бiду, що насуваеться на мiсто. Ось як припече, тодi…» З’явився раб, вклонився. – Прибули гостi – посли скiфського царя. Хочуть зустрiтися з тобою, мiй пане. Демосфен не здивувався, бо знав, що в мiстi з’явилися скiфськi посли i вже мали розмову зi службовцями. Тепер забагли ще й з ним зустрiтися. Висока бiла стiна, з-за якоi виднiвся двоповерховий будинок з плоским черепичним дахом, обвита зеленим плющем. У стiнi неширокий, заввишки на зрiст людини, прямокутник дверей. Бiля нього i зупинились скiфськi посли. – Тут, – сказав Котiар i додав майже набожно: – Сам Демосфен живе. Сам Демосфен… Гелону було все одно, хто б не мешкав за цiею бiлою стiною. Його стомило галасливе мiсто, де стiльки безцiльно тинялося люду, що аж в очах мерехтiло. Швидше б зустрiтися з цим, як його, Демосфеном, i хутчiй додому. Бiля дверей висiв залiзний молоток. Котiар затарабанив ним у дверi, по той бiк загавкав собака. Дверi вiдчинив сивий раб, гречно вклонившись, запросив гостей. – Передай своему господарю, що до нього прибули заморськi гостi, – велiв йому Котiар. – Із самоi Скiфii посли. Раб комусь щось крикнув, а сам провiв гостей у невеликий затишний двiр, в центрi якого був вiвтар Зевса Гераклiйського, покровителя домашнього вогнища. Кланяючись, попрохав гостей почекати, а сам позадкував до дверей. Гелон метнув гострий i похмурий погляд на Котiара. – Цей Демосфен не запрошуе нас у свое шатро? – У грекiв не шатра, а будинки, – м’яко нагадав йому Котiар. – Гостей же греки завжди приймають у дворi, бiля вiвтаря Зевса. Гелон трохи заспокоiвся i вже з цiкавiстю заходився роздивлятися, як живуть греки. З обох бокiв пiд портиками виднiлися дверi, за ними в шатрах, певно, й живуть цi греки. А в дворi, де вони зупинилися, росли квiти й дерева, пiвколом стояли стiльцi зi спинками. В центрi було чимале крiсло з високою спинкою – тронос – для господаря. Тронос був високим, i щоб сiсти, треба було стати на менший стiлець. – Невже грекам зручно сидiти на цих дерев’яних сiдалах? Котiар нiчого не встиг вiдповiсти Гелону, як з ближнiх дверей вийшов середнього зросту мiцний чоловiк у хiтонi. М’яко ступаючи босими ногами, вiн рушив до скiфiв. Злегка повне його лице з напiвокруглою борiдкою було доброзичливим, очi спокiйнi, розумнi й привiтнi. – Хайрете! – привiтався господар. – Я – Демосфен. Гостi, здаеться, хотiли мене бачити? – О так, славний Демосфене, – вигукнув Котiар, захоплено дивлячись на знаменитого оратора. – Ми прибули з далекого краю, вiд скiфського царя Атея, щоб бачити тебе й говорити з тобою, мудра людино Афiн, про тi речi, котрi одинаково цiкавi i для грекiв, i для скiфiв. – Я теж радий гостям, – Демосфен пiднявся на свiй тронос, запросив i гостей сiдати. Котiар сiв упевнено, нiби все життя тiльки й користувався грецькими меблями, а ось Гелон присiв обережно, недовiрливо перед тим обдивившись з усiх бокiв запропонований йому стiлець. – Якою була ваша дорога? – Демосфен привiтно дивився на скiфiв. – Сподiваюсь, дiсталися до Афiн благополучно? – Дорога не близька, але ми здолали ii, дякуючи богам, благополучно. – Я радий, – Демосфен помовчав, очiкувально дивлячись на Котiара. – Наш славний цар Атей, – неквапливо почав Котiар, – як i народ скiфський, котрий кочуе в пониззi Істру, неподалiк грецьких мiст на узбережжi Понту, бажають жити з греками в доброму сусiдствi. – Що ж… Бажання царя Атея i народу скiфського Афiни сприймають як свое бажання, адже народ грецький теж багне жити в мирi з сусiдами. – Зупинив погляд на Котiарi. – Очевидно, цар Атей передав через своiх послiв послання до Афiн? І простягнув руку долонею вгору. – Менi немае чого покласти в твою руку, славний Демосфене, – з вiдтiнком легкого жалю вiдповiв Котiар, i Демосфен опустив руку. – Дорога вiд берегiв Істру й до Афiн не близька, пролягае вона i суходолом, i морем. А всюди нишпорять македонськi загони та царськi вивiдники. То краще слово тримати в пам’ятi, за огорожею зубiв, як каже ваш Гомер, анiж довiряти його пергаменту. Все, що Атей хотiв передати Афiнам, вiн велiв нам запам’ятати i передати тобi на словах. Адже слово в нашiй пам’ятi надiйнiше сховане за слово, написане на пергаментi. – Так-так, гостi моi. У Фiлiппа чимало своiх людей у всiх мiстах Еллади. І ряди iх зростають, бо Фiлiпп мае багато золота i пiдкупляе нечесних та нестiйких. Мае вiн своiх прибiчникiв i в Афiнах. Але в моему домi скiфськi гостi почуватимуть себе в повнiй безпецi i можуть говорити вiдверто – до вух македонських вивiдникiв iхнi слова не дiйдуть. – На знак особливоi довiри до нього, – почав Котiар, – цар Атей разом зi мною, своiм радником i послом, вiдрядив до Афiн i свого старшого сина Гелона. Демосфен з цiкавiстю подивився на Гелона, котрий протягом усiеi розмови не зронив i слова. Та зловивши на собi погляд, Гелон щось невдоволено забурмотiв до Котiара. – Старший царський син i спадкоемець золотоi скiфськоi гривни висловив свое задоволення, що вiн бачить такого славетного мужа Афiн, як Демосфен, – переклав Котiар. Переклав не те, що насправдi сказав Гелон. Старший син Атея незадоволено буркнув, що йому набридло сидiти на такому незручному стiльцi, i вiн просить господаря шанувати гостей i простелити для них кошму, на якiй так гарно сидiти скiфовi. – Гелон не навчений промовляти слова по-грецькому, його думки передаватиму я, – додав Котiар i щось м’яко й поштиво сказав Гелону. Той, зiтхнувши, засовався на стiльцi й затих – високий, рiвний, неприступно-гордий i водночас сердитий – сидiти йому на стiльцi й справдi набридло. Котiар почав здалеку: – У свiтi, що оточуе грекiв i частково межуе iз скiфами, Фiлiпп, цар македонський – наймогутнiший, найнебезпечнiший i найвезучiший. У нього добре навчене i сильне вiйсько, боги йому дарують одну перемогу за iншою. – Не стiльки боги, як фракiйське золото, – не погодився зi скiфським послом Демосфен. – Завдяки золоту ряди його прибiчникiв ростуть i множаться. – Македонський цар задумав завоювати свiт. Почав з Фракii, – говорив далi Котiар. – Тепер багне захопити Грецiю. І хоч Фiлiпп поки що не нападае на Афiни – бо вiн дуже обережний i хитрий, але це ще не говорить про його миролюбство. Своiми походами й нападами на грецькi мiста Фiлiпп хоче поставити Афiни в безвихiдне становище, а вже тодi змусить iх зробити те, що йому буде вигiдно. – Про це я вже не раз застерiгав своiх громадян, – зiтхнув Демосфен. – Але, на жаль, афiняни не завжди мене слухають. – Як тiльки греки завдадуть македонцям дошкульного удару, твоi громадяни почнуть прислухатися до твоiх слiв. Цар Атей велiв менi передати тобi, Демосфене, таке: якщо Фiлiпп нападе на Вiзантiй i якщо вiзантiйцi попросять у царя Атея допомоги, то вiн, цар Атей, не вiдмовить iм. Демосфен вдав, що така вiстка його не дуже обрадувала, запитав стримано: – І що забажае цар Атей за свою допомогу? Котiар перекинувся кiлькома словами зi своiм супутником i сказав: – Царський син i спадкоемець золотоi скiфськоi гривни пiдтверджуе слова свого великого батька: скiфи допоможуть грецьким мiстам на Геллеспонтi. А за це греки не будуть допомагати iстрiанам, якщо тi, воюючи зi скiфами, раптом звернуться до них за допомогою. «Он воно що, – подумав Демосфен. – Атей збираеться покоряти племена в пониззi Істру i хоче все зробити, аби греки не втрутились у його вiйну з iстрiанами». – У грекiв своiх клопотiв чимало, щоб вони ще втручалися у спiр скiфiв з iстрiанами, – вiдповiв Демосфен. – Якi ще умови у царя Атея? Котiар знову перемовився кiлькома словами з Гелоном, потiм повернувся до Демосфена. – Як грекам небажана сильна Македонiя на iхнiх кордонах, так i скiфам вона небажана на iхнiх кордонах. Гм… Ясно. Атея непокоiть швидкий i могутнiй рiст Македонii. Якщо вона ослабне, Скiфiя стане господарем в пониззi Істру… Котiар далi говорив. – Якщо коли-небудь Фiлiпп зважиться потiснити скiфiв, чи навпаки, Атей захоче потiснити македонцiв, то греки нiколи не виступлять на боцi Фiлiппа, а допоможуть скiфам у iхньому герцi з пiвнiчним завойовником. «І з Фiлiппом Атей збираеться воювати, – подумав Демосфен. – Це добре, це на руку еллiнам. І македонцi, i скiфи сильнi, i якщо вони в майбутньому зчепляться мiж собою, це буде тiльки на вигоду нашим полiсам. І хай скiфи та македонцi обезкровлюють один одного в тiй сутичцi – сильнi сусiди Грецii не потрiбнi». – Думаю, що ми приймемо вашi умови, – по хвилi озиваеться Демосфен. – Я пораджуся з вiрними людьми й однодумцями. Завтра ж дам вам вiдповiдь. Але попри всю свою ненависть до Фiлiппа, Афiни сьогоднi не можуть вiдкрито вступати у спiлку з скiфами. Тому скiфiв таемно запросить лише Вiзантiй. І нашу розмову теж треба до пори до часу тримати в таемницi – навiщо насторожувати Фiлiппа? Звiвся. – Слуги вже накрили столи, прошу дорогих гостей пообiдати зi мною. За обiдом i продовжимо нашу бесiду. В пiдземеллi Лаврiйських гiр Хоч Гелон, глянувши на порожню дибу, i подумав, що Орiка вже немае на цьому свiтi, та Орiк ще був на цьому свiтi. Побитий, але живий, у пошматованiм, зашкарублiм од кровi хiтонi, що аж торготiв на ньому, закований у ланцюг, збiглий раб, котрий посмiв прохати в грецького бога захисту, все ще був на землi, пiд сонцем. Його зняли з диби, вiдтягли до в’язницi i кинули там у дворi – навiть не стерегли, бо на нову втечу доблос все одно вже не мав сили. Вiн лежав смердючим трупом пiд стiною i чекав вирiшення своеi долi. – Тобi вже й боятися немае чого, – буркнув йому наглядач. – Того, хто посмiе двiчi втiкати, чекае всього лише смерть. – І насмiшкувато додав: – А гiрше не буде. Та доля змилостивилась над непокiрним скутом. Замiсть смертi, якоi вiн чекав з дня на день, його несподiвано присудили до двадцяти п’яти ударiв iстрiхiдою – так називався великий i важкий батiг, у який вплiталися загостренi кiсточки. При ударi батогом вони глибоко впивалися в тiло й шматували його, залишаючи рванi й болючi рани, що довго не гоiлися. Прийшов кат з батогом-iстрiхiдою, раба пiдвiсили за руки до гакiв у стiнi, щоб кату було зручнiше бити. Двадцять п’ять ударiв iстрiхiдою виснажена i вже до того добре побита людина витримати не могла. Орiк витримав без единого стогону двадцять три удари, загнавши в губу переднi зуби, а двадцять четвертого удару вже не вiдчув – втратив свiдомiсть. – Цей скут – хлопець мiцний, – з повагою сказав кат. Бо тi, кого вiн ранiше бив, кричали пiсля першого удару, пiсля десятого втрачали свiдомiсть, а пiсля двадцятого ставали просто закривавленим трупом, i крiзь порепану шкiру та м’ясо у них бiлiли ребра. – Мiцного i бити любо, бо е на кому показати свое умiння, – гомонiв кат. – А слабаки… Не встигнеш раз-два цвьохнути його, а воно вже й розсипалося перед тобою, як падло. І рук тодi не хочеться бабрати. Похваливши скута, кат нанiс йому останнiй, двадцять п’ятий удар, – точнiсть при виконаннi присуду перш за все – i, щось меланхолiйно насвистуючи, пiшов, закинувши за спину свiй жахливий батiг, пiшов, як сiльський пастух за отарою овець. Орiка зняли з гакiв i кинули на задвiрках. Виживе – його щастя, подохне – туди йому й дорога… Орiк вижив. Кiлька днiв, закривавлений i облiплений мухами та комашнею, пролежав вiн пiд стiною (ланцюг з нiг все ж з обережностi не знiмали), а тодi негадано заворушився. І хоч рани все ще гнили й смердiли, але мiцний органiзм скiфа витримав. Побачивши, що доблос очуняв, повзае у смiттi i навiть робить спробу звестися, його перенесли у тiнь, дали води. На воду не поскупилися. Потiм прийшов бритоголовий раб-египтянин, котрий знався на травах, промив йому рани вiд черви, позасипав iх якимось сiрим порошком, дав покараному випити зiлля i доповiв, що доблос буде жити – мiцний син степiв, ой мiцний! Те, що вiн один перенiс, десятьох би вiдправило на той свiт! Раз на день йому давали бобовоi юшки, вiд якоi здувало живiт. Але все ж це була iжа, i вона вiдновлювала сили. Орiк прокачався ще кiлька днiв, аж доки не звiвся на тремтливi ноги. – Дякуй гуманним афiнським законам, котрi не дозволяють вбивати рабiв, – сказали йому насмiшкувато, i Орiк збагнув, що вiн для чогось ще потрiбний, коли його не вбили вiдразу. І – не помилився. Невдовзi його перевели в якусь приземкувату споруду, де на довгих дощаних нарах покотом лежали раби. Службовець, котрий переписував рабiв на пергаментi, сказав Орiку, що вiднинi вiн – державний раб, адже в попереднього хазяiна його купила Афiнська держава. В свою чергу, безсторонньо додав службовець, Афiнська держава передала скута орендатору рудника, котрий платитиме за нього в мiську скарбницю по одному оболу в день. Держава вiддала скута, сказав далi службовець, орендатору на три роки – бiльше скут все одно не протягне на рудниках. Через кiлька днiв скута разом з iншими державними рабами буде вiдправлено на Лаврiйськi рудники. Застерiг: на випадок новоi втечi скут буде негайно закатований до смертi… І насамкiнець побажав йому «щасливоi дороги до нового мiсця роботи». З Афiн до Лаврiйських рудникiв дорога не близька, треба пройти майже половину Аттики. Колона нараховувала двi тисячi рабiв – повна змiна для рудникiв. Йшли по двое в ряду, розмiреним, неспiшним, але й не повiльним кроком. У кожного на ногах колодки, з’еднанi ланцюгом так, щоб раб мiг iти, але не мiг утекти. З обох бокiв колони рухалися наглядачi, на поясах у кожного короткий меч у пiхвах. Позад колони скрипiло кiлька вiзкiв, запряжених мулами – везли речi для наглядачiв, харч для них i для рабiв. Колона рухалась без зупинки цiлий день, тих, хто вiдставав, хльостали плетеницями. Зупинялися лише перед заходом сонця. Наглядачi видавали рабам по жменьцi бобiв, чечевицi чи борошна, i раби самi собi готували юшку. Спали на землi, просто неба, пiд охороною нiчних дозорцiв, котрi вдень висиплялися на вiзках. Ночi були прохолоднi, раби не могли зiгрiтися й до ранку. Тiльки починало сiрiти, наглядачi ударами палиць та плетениць пiднiмали рабiв, шикували iх в колону, давали кожному по кiлька ковткiв свiжоi води i знову гнали вперед. І так день за днем, день за днем, пiд пекучим сонцем Аттики, ковтаючи пил, задихаючись в пиловi, що постiйно висiв над колоною. Коли проходили мимо виноградникiв, раби, не звертаючи уваги на крики наглядачiв, кидались до винограду, рвали грона, давилися ягодами, щоб встигнути iх побiльше наковтатися. Наглядачi лютували, били всiх пiдряд, але рабам було все одно. Та й з рудникiв, вони знали те добре, назад уже нiхто й нiколи не повертався. То чого боятися? Гiрше не буде. Йшов у колонi й Орiк, вiднинi афiнський державний раб. Таких, як вiн, таврованих за втечу, вели окремо, в серединi колони, i наглядачiв там було бiльше, i були вони лютiшими. Ока з таврованих не спускали нi вдень, нi вночi, били iх нещадно та все нагадували iм, що будь-яка спроба до втечi закiнчиться на мiсцi короткою i швидкою розправою. Днi спекотнi, ночi холоднi. Майже кожного ранку пiсля пiдйому на землi залишалося кiлька скрючених рабiв. Їх припiкали розiгрiтими в багаттi наконечниками списiв. В повiтрi – ще ранковому й свiжому – гостро смердiло паленим м’ясом. Переконавшись, що раби мертвi, наглядачi кидали iх посеред дороги i гнали колону далi. З кожним днем важчали колодки на ногах, але йти все одно треба. Тiею дорогою за вiки на рудники пройшли сотнi тисяч рабiв, всi вони прямували в однiм напрямку, до Лаврiйських гiр, назад нiхто не повертався. Раб на руднику витримував два-три роки, рiдко чотири. За всю iсторiю Лаврiйських рудникiв назад повернулося лише двадцять тисяч рабiв, котрi пiд час Пелопоннеськоi вiйни, коли Афiнам було не до рудникiв, перебили наглядачiв i розбiглися хто куди. Але звiдтодi бiльше нiхто не змiг утекти – йшли державнi раби на рудники навiчно, знаходячи свiй останнiй спочинок у глибинi Лаврiйських гiр. Заплативши за них державi вiдкупне, орендатор докладав усiх зусиль, щоб витиснути з рабiв усе, що тiльки можна. А платив за кожного раба мало – по одному оболу в день. Вiн орендував iх i в держави, i в окремих господарiв наймав, котрi з того жили, що здавали своiх рабiв за вiдкупне. В Лаврiйських горах постiйно дiяли сотнi шахт, що йшли на глибину до ста двадцяти метрiв. Про тi рудники ходили рiзнi жахи: штольнi вузькi, один метр вважався граничною висотою, i працювати там можна тiльки лежачи на боцi. Раби задихалися в задушливому повiтрi, обдирали плечi об кам’янi виступи в норах, нестача кисню, постiйнi обвали, пiтьма, вогкiсть i вода… Та Афiнам потрiбне срiбло, багато срiбла, а жодна вiльна людина навiть пiд загрозою голодноi смертi у тi шахти не полiзе… Виручали раби. Якщо ж вони гинули, на iхне мiсце приганяли нових – за тих, хто загинув, орендатор не вiдповiдав, адже iх наймав в оренду доти, доки вони триматимуться на ногах… Довга дорога нарештi скiнчилася, колона прийшла в Лаврiйськi гори, ii подiлили на групи i розвели по шахтах. Орiк потрапив у групу рабiв, котрi мали трудитися на сто сорок третiй шахтi. У дворi шахти стояв дерев’яний барак, вiдкритий з усiх бокiв вiтрам i негодi. Дошки, якими вiн був оббитий, вiд часу й сонця покоробилися, мiсцями з них уже сипалась порохнява. В численних щiлинах вiльно гуляли протяги, ночами барак продували сирi холоднi вiтри. Попiд стiнами стояли двоповерховi нари з солом’яною потерухою, на них i спали раби. Тi, кому не вистачило мiсця на нарах, спали на долiвцi, тiсно один до одного. В барацi постiйно стояв густий сморiд, в багатьох рабiв були вiдкритi рани, що гноiлися й не заживали. Рани нiхто не лiкував i не перев’язував. Затягнуться самi – добре, нi – раб згнивав живцем. На лобах у багатьох, як i в Орiка, криваво червонiли тавра. Наглядачi пiднiмали рабiв батогами, як тiльки-но починало днiти, i вiдразу ж гнали iх до шахти. Працювали по вiсiмнадцять годин на добу – орендатори квапилися витиснути з рабiв усе i отримати якомога бiльший прибуток, перш нiж раб випростае ноги. Годували раз на день – рiденька юшка iз задавненого, не придатного в iжу нi людям, нi тваринам, часом прогiрклого борошна, кiлька бобiв чи маслин. Раби вставали з трудом, наче заiржавiлi механiзми, нiяк не могли розiгнутися й зробити перший крок. Пiд виляски батогiв йшли до штолень, розбирали кайла, молотки, зубила, клини, корзини та шкiрянi мiшки. Починався ще один тяжкий i виснажливий день. В штольню вели крутi схiдцi, вирубанi в каменi. Спускалися тими схiдцями вiд майданчика до майданчика на глибину ста i бiльше метрiв. На днi штольнi, на невеликому майданчику бiля свiтильника, в нiшi неодмiнно стояв наглядач, за його спиною починалася чорна вузька нора, в яку просто заглянути було моторошно, не те що лiзти. Раби, опустившись на колiна, заповзали в тi нори, тягнучи за собою корзини з кайлами, молотками та клинами. Нори тiснi, i протиснутися в них, не обдерши плечi, було неможливо. У нiшах ледь тьмянiли кволi вогники. Глинянi свiтильники – гнiт з вiрьовки, опущений у масло – чадiли, бо не вистачало повiтря. Всюди вода – чорна, непорушна, наче загусла кров. Гнилу воду й пили, iншоi не було. Протиснувшись у забiй, Орiк лягав на спину i бив руду кайлом з укороченим держаком. Шматки руди кидав у корзину. Як вона наповнювалась, iнший раб тягнув ii до виходу iз штольнi. В норi густа чорна пiтьма, iдка задуха, раб над силу тягне важенну корзину до далекого кволого вогника, що ледь жеврiе в кiнцi нори. Там уступ. Наглядач. Бiля нього звисае кiнець вiрьовки. Раб прив’яже до неi корзину, посмикае за вiрьовку, i корзина, вдаряючись об нерiвностi стiни, повзе нагору, до свiтла. Наглядач дивиться на номер раба, що намальований на його хiтонi, щось вiдмiчае в себе, i раб повзе назад з порожньою корзиною, щоб вiддати ii Орiку i потягти назад повну. Орiк зачерпував пригорщами чорну воду, вiд якоi постiйно рiзало в порожньому шлунку, пив i знову брався за кайло. Пил i дрiбнi камiнцi пiсля кожного удару кайла летiли в обличчя, ранили, порошили очi, од пилу не було чим дихати, на зубах скрипiла порохнява. Наглядачi пiднiмали рабiв батогами… Вiд свiтильника майже нiякого свiтла – вогник лише чадiв у задусi, тож доводилось орудувати кайлом майже навпомацки. Але попри все, стукiт молоткiв та кайл мусив лунати безперервно, на протязi всього робочого дня. Наглядач, котрий знаходився бiля виходу iз штольнi, увесь час прислухався, i тiльки уривався стукiт – посилав у забiй рабiв-наглядачiв. І того забiйника, котрий лiнився i часто вiдпочивав, витягували на поверхню, били батогами. Били знетямлено i люто, нiяких скарг чи виправдань не слухали, бо вважалося, що всi скарги рабiв – то звичайне придурювання, бажання уникнути працi. Якщо повiриш скарзi одного, тодi всi почнуть скаржитись, що вони замученi до краю. Покращувати ж рабам умови працi не вважалося за потрiбне, раби дешевi, а вiйни не затихають роками, тож на мiсце загиблих завжди знайдуться новi. А раб, протримавшись на руднику два-три роки, за цей час перекрие своею роботою витрати на його покупку й мiзерне харчування. То для чого ж орендаторам нести додатковi витрати на покращення умов працi? А тих рабiв, котрi, ослабiвши, не могли вже рухатись, вiдтягували за рудник i ще напiвживих кидали у рiв з трупами. Рiв нiколи не засипали, трупи гнили в ньому просто неба. Тих же рабiв, котрi пробували тiкати (а це траплялося дуже рiдко), пiдвiшували до ремiнних петель i били, ламаючи iм кiстки, били доти, доки раб не перетворювався на криваве мiсиво… Скiльки минуло мiсяцiв звiдтодi, як Орiк довбав срiбну руду в надрах Лаврiйських гiр, вiн не знав, бо втратив лiк дням. Та думка про втечу не полишала нi на день. Але втекти було не просто – на кожному кроцi наглядачi, спецiально навченi й добре озброенi вартiвники день i нiч стерегли i барак, i всi пiдступи до штольнi. Довiритись комусь з рабiв чи пiдшукати товариша для втечi Орiк остерiгався. Раби – рiзнi, однi допоможуть, iншi ж – видадуть тебе наглядачам, сподiваючись доносом покращити свою долю, яку (вони цього не розумiли) покращити вже неможливо. Тож доводилось розраховувати на самого себе. Якщо спроба втекти виявиться невдалою – уб’ють. Але хай убивають, краще вже смерть, анiж покора й постiйнi муки, повсякчасне очiкування кiнця. Та й все одно: тiкати чи не тiкати, а повернутися чи вижити не вдасться. Бiльше трьох рокiв i наймiцнiший раб не витримае, то чого боятися. Зрештою – смерть, це теж вихiд, адже вона позбавляе мук. Зваживши все, внутрiшньо пiдготувавшись до втечi, Орiк вирiшив дiяти: або – або. Або втече, або позбавиться мук. Одного разу, коли до нього в нору приповз раб-тягач з порожньою корзиною, Орiк, наповнюючи ii рудою, сказав йому: – Ти вiдпочинь, а я сам вiдтягну корзину. Раба не довелося двiчi просити, голова його впала на груди, вiн вiдразу ж заснув, сидячи в норi. Орiк, прихопивши кайло, потягнув корзину. Тягнув i стримував збуджене дихання, боячись, що воно його видасть. Ось i кiнець нори. Уступ. Наглядач на своему мiсцi. В нiшi бiля нього жеврiе свiтильник. Неуважно глянув на чорного вiд пилу «тягача», буркнув: – Ворушись швидше, худобо! Покажи свiй номер! І повернув вухо до нори. – Чого затих вибiйник? Це були останнi слова, якi вiн промовив у своему життi. Розмахнувшись, як розмахувався, добуваючи руду, Орiк увiгнав кiнець кайла в тiм’я. Хруснув череп, наглядач беззвучно переломився навпiл, впав i затих. Все. Вiдступу назад уже немае, тепер тiльки вперед. А там – поталанить чи нi – то вже не мае значення. Примостив собi корзину на плечi i, хапаючись однiею рукою за нерiвностi стiни, пiднiмався кам’яними схiдцями на гору. Корзина була завелика i важка, вона заважала пiднiматися, й Орiк напружував всi сили, якi в нього ще залишилися. Пiтьма нiби рiдшае, свiтлiе, все ближче i ближче бiлий свiт. Ось уже нiздрi жадiбно вловлюють струменi свiжого повiтря, запах моря… Постояв, надихався уволю, аж голова пiшла обертом. Ще трохи почекав i знову почав обережно пiднiматися. Тепер успiх залежав вiд того, чи встигне вiн пiднятися на поверхню, чи його схоплять, як тiльки-но його голова виткнеться iз штольнi… Для того й тримав на собi корзину з рудою, щоб вартiвники, глянувши на неi, подумали, що то просто пiднiмають чергову корзину… Ще кiлька сходинок. В очi рiзко б’е денне свiтло. Ще одна сходинка… Ноги тремтять, пiдломлюються в колiнах, пiт заливае очi, сил уже, здаеться, немае й на один крок… Залишилася остання сходинка, i його корзина, а за нею й голова, з’являеться на поверхнi… Раптом голос: – Ей, ти! Чого ти сам несеш корзину, а не прив’язав ii до вiрьовки? Орiк щось белькоче нерозбiрливе, все його тiло напружилось до краю. Тiльки б устигнути пiднятися. Тiльки б не турнули вниз. Ось уже й плечi його здiйнялися над поверхнею, ще двi сходинки, i вiн вибереться iз штольнi. – Що ти белькочеш? – лунае над його головою злий окрик. – Ти що – оглух чи онiмiв? Я питаю, чому ти серед бiлого дня пiднiмаешся на поверхню? Твiй номер? Далi белькотiти не було сенсу, бо вартiвник уже занiс над ним спис з гострим блискучим наконечником. – Мене послав наглядач… – Чого це вiн тебе послав? – Маю сказати, що… – Орiк пiднявся ще на одну сходинку. – Що сказати? – вже занепокоiвся вартiвник. – Чого це в тебе так блищать очi? З наглядачем щось трапилось? – Ага, трапилось… ой, трапилось… Зараз усе скажу… Орiк уже подолав останню сходинку i твердо став на поверхнi штольнi. – Кажи, що з наглядачем! Бо проткну списом наскрiзь твое смердюче тiло! Н-ну?! – Он!.. Он!.. – хрипло крикнув Орiк, тикаючи рукою кудись мимо вартiвника. Вартiвник сполошено оглянувся. Того для Орiка було досить. Вiн iз силою кинув важку свою корзину вартiвнику в груди. Крикнувши, той випустив спис, зiгнувся навпiл, з куточкiв уст потекли струмки рожевоi кровi. Падав з виряченими очима. Щось хотiв крикнути, але не мiг. З корзини при ii падiннi посипалась руда, загримкотiла на кам’яному майданчику. – Ей, що там трапилось? – почулися стривоженi голоси. До Орiка, вихоплюючи з пiхов мечi, вже бiгли вартiвники й наглядачi. Орiк метнувся через двiр, перебiг його й шмигнув за купу руди. Вiд тiеi купи вiн перебiг до iншоi, а звiдти вже було рукою подати до прибережних скель. Та тiльки вiн виткнувся, як побачив наглядачiв, котрi мчали йому навперейми. Вони розгадали намiр втiкача сховатися в прибережних скелях i тепер вiдрiзали йому шлях до сховку. А позаду насiдали вартiвники – отже, в скелi йому не проскочити, Орiк кинувся в напрямку до рову з трупами. Забiгши за купу руди (якусь мить його не могли бачити переслiдувачi), Орiк повернув до рову i стрибнув у нього. Впавши на трупи, пiдлiз пiд чиесь тiло, затих. Вiд трупiв iшов немилосердний сморiд, нудотливий, жахливий, але мусив терпiти, намагаючись глибоко не дихати. Ось у рiв посипались камiнцi, це на його краю з’явилася погоня. Орiк чув, як вони збуджено перемовлялися мiж собою, дивуючись: куди це мiг зникнути доблос? Та з рову здiймалися такi запахи, що вони не витримали i вiдiйшли. Один з них сказав: – Що тепер старшому скажемо? – А що… догнали, покарали смертю за втечу, а труп, як завжди, викинули в рiв. І вони пiшли. Орiк, терплячи муки, задихаючись, лежав пiд трупом аж до сутiнкiв, а тодi дiстався до краю рову, похилим схилом вибрався на поверхню. Хапаючи широко вiдкритим ротом повiтря, хитаючись i падаючи, вже в напiвтемрявi побрiв до прибережних скель. Випробування розпеченим залiзом Три днi Орiк вiдлежувався та вiдсиплявся, сховавшись у прибережних скелях. Щiлину вибрав з двома виходами – щоб непомiченим вислизнути, якщо раптом застукають. В серединi щiлина трохи розширювалась, утворюючи маленьку печерку, Орiк наносив туди сухоi морськоi трави та губки i вимостив м’яке ложе – тiло було так понiвечене, що лежати на мулькому вiн уже не мiг. Харчувався яйцями чайок, у смузi прибою iнодi щастило знайти одну-двi оглушенi рибини – iх з’iдав сирими. І – спав, спав, спав. Днями й ночами. Спав, набираючись увi снi сили. Ночами – темними i вiтряними, коли все узбережжя тонуло в гуркотi прибою, – купався в морi, змиваючи з себе кiптяву, бруд та сморiд i гончарноi ергастерii, i срiбних рудникiв. Вiд морськоi води немилосердно пекли численнi рани, вiн скреготiв зубами, бо мав таке вiдчуття, наче з нього живцем здирають шкiру. Але терпiв. Солона вода швидко гоiла рани. Принаймнi черви позбувся, рани почали затягуватись молодою шкiрою. А накупавшись, знову спав, спав, спав… Лише в серединi дня, як сонце ставало над головою, Орiк лежав на якiй-небудь пласкiй скелi й пiдставляв свое тiло сонячному промiнню – це теж лiкувало рани. І хоч всюди на узбережжi здiймалося громаддя червонуватих скель, що лiзли одна на одну, утворюючи або непроходимi лабiринти й тупики, або закiнчувалися урвищами над грiмкотливим прибоем, Орiк все ж остерiгався i без потреби з щiлини не виходив. Знав: якщо спiймають, порятунку не буде. Ховаючись у скелях чи вигрiваючись на сонцi десь у глухому закапелку, втiкач поки що був у безпецi, але довго в скелях не висидиш. А вийти – небезпечно. Поруч Лаврiйськi рудники, на дорогах, що ведуть у глиб краiни, вдень i вночi чатують дозори – пройти неможливо. То куди подiтися? На лобi – рабське тавро, а з такою вiдмiтиною перший же стрiчний видасть владi збiглого раба. Принаймнi зобов’язаний буде це зробити. Орiк вiдiрвав вiд подолу хiтона вузьку смужку i перев’язав лоба, замаскувавши криваво-червоне тавро, але вiд того нi легше, нi спокiйнiше на душi не стало. Треба було вибиратися iз скель i шукати дорогу на далеку звiдси – неймовiрно далеку! – батькiвщину. Нi ергастерiя, нi диба, нi рудник не вибили з нього усiх сил. Орiк був молодим, витривалим i живучим. Вiд однiеi лише думки, що вiн на волi, з’являлося завзяття. Рани вже затягувалися рубцями, втiкач вiдчув: пора залишити сховок. Десь на п’ятий день знайшов на березi широку дошку з розбитого рибальського човна i заховав ii в скелях. Дiждавшись ночi, забрiв з дошкою за смугу прибою, лiг на неi i, пiдгрiбаючи собi руками, тихо поплив у вiдкрите море. Задумка була така: пiд прикриттям темряви вiдпливти у море настiльки, щоб з берега його було не видно, обминути гори з Лаврiйськими рудниками i десь у пустельному мiсцi, де немае дозорiв, пристати до узбережжя. І – ночами пробиратися на пiвнiч. Або в Македонiю, або в Фракiю (куди пощастить дiстатися), а звiдти вже й до пониззя Істру близько. Але як вiн – таврований раб – зумiе пройти через Грецiю, не уявляв. Втiм, обставини на мiсцi самi пiдкажуть. Але йти краще ночами, обминаючи мiста i поселення i взагалi люднi дороги, вдень вiдсиплятися в надiйних сховках. Харчуватися тим, що знайде на полях, нiкому на очi не показуючись. І все одно не був упевнений, чи вдасться йому прошмигнути через всю краiну? Не так це просто, як гадаеться, але iншого виходу не було. Всю нiч його бовтало море, i втiкачевi коштувало чимало зусиль триматися на ослизлiй дошцi. Вранцi, як заднiло, Орiк нiде не побачив берега. Стривожився: чи не занадто далеко вiдплив вiд рятiвноi землi? Без води i iжi на слизькiй дошцi у вiдкритому морi довго не протримаешся. То в один бiк грiб, то в iнший, а всюди простилалося море. Хоча, можливо, вiн був i недалеко вiд берега, та в морi стояла сiра iмла з легким туманцем. Спробуй розберися, в якому боцi земля. Десь у полудень сонце ледь пробило iмлу, та берега Орiк все одно не побачив. Почав потроху посилюватись вiтер, з’явилися першi хвилi. Орiка пiдкидало все дужче й дужче, нiмiли руки, триматися на дошцi було не просто. Якщо до ночi розгуляеться шторм – не вибратися йому на берег. Та й де той берег? Дивись – не побачиш, гукай – не догукаешся. А вiтер все посилюеться й посилюеться, море iз зеленавого швидко темнiе, нiби наливаеться гнiвом. Невдовзi пiсля полудня iз сiроi iмли, яку вже почав розганяти свiжий вiтер, неподалiк Орiка виткнулось судно – широке, нiби округле, iз загнутим угору носом i кормою, воно мало одну щоглу, на якiй ледве трiпотiло велике вiтрило i два ряди весел. То була торгова трiера. Йшла вона на веслах, вiтрило то обвисало, то ледь-ледь трiпотiло одним краем. Торгова трiера для втiкача – це трохи краще, анiж, наприклад, вiйськове судно, та все ж… А раптом це грецьке судно? А що коли воно йде в Афiни, i вiн потрапить прямiсiнько в руки своiх поневолювачiв? Але виходу все одно не було, не знаючи, де берег, вiн довго не протримаеться на дошцi. Та й вiтер набирае силу, з кожним подувом хвилi бiльшають, море i обрii темнiють, наливаючись синявою, – шторм уже ось-ось. Вирiшив вдати потерпiлого. Замахав руками, закричав. Його помiтили на трiерi, судно почало збавляти швидкiсть. Два ряди весел востанне опустилися у воду i не пiднялися, гальмували хiд. Судно зупинилося. Орiк пiдплив до борту, на якому товпились люди в хiтонах, крикнув: – Ей! Допоможiть! Потерпаю в морi!.. – Самi бачимо, що не на землi, – пролунало у вiдповiдь. Опустився канат, Орiк вчепився в нього й опинився на палубi судна. І вiч-на-вiч зустрiвся з наглядачами. І були вони точнiсiнько такi, як на Лаврiйських рудниках, i плетеницi в iхнiх руках теж такi… Судно було грецьке, торгове, на довгих лавах у два ряди з кожного борту сидiли прикутi ланцюгами раби-веслярi. Такi ж, як i вiн, в шрамах i ранах, що не гоiлися, худi i виснаженi, в драних хiтонах. І в ту мить Орiку здалося, що нiкуди вiн i не втiкав з Лаврiйських рудникiв. – Я бачу, тобi не сподобалось наше судно? – запитав його тлустий наглядач, недобре оглядаючи Орiка з нiг до голови. – Але ж ти сам попросився на наше судно, чи не так? То чим же воно тобi не сподобалось? Ну? – здiймав гнучку плетеницю. – Сподiваюсь, тобi ця штука знайома? Чого стоiш, як в рот води набрав? Хто такий?! – пiдвищив голос. – І куди плив на своiй дошцi? Ну?.. Швидше!.. – Наше судно розбило море, – Орiк намагався говорити жалiсливо. – Допоможiть… Товаришi моi загинули, море стало iм могилою. Я один врятувався, вчепившись у дошку, i море носило мене три днi i три ночi… Аж доки я не побачив вас. – Ти не грек? – прислухаючись до вимови Орiка, запитав старший i пiдморгнув наглядачам. Тi зайшли Орiку за спину, стали понад бортом, вiдрiзаючи шлях до втечi. Орiк вдав, що нiчого не помiтив. – Я – лiдiець, – вiдповiв якомога природнiше. – Ми везли товари, i ось… Я один лише вцiлiв… Допоможiть дiстатися до берега. Тут пiдiйшов низькорослий, карячконогий грек в бiлому охайному хiтонi. Наглядачi поштиво розступилися. – Хазяiне, ця людина говорить, що вiн лiдiець, що iхне судно розбило море, а вiн один уцiлiв, вчепившись за дошку, – сказав старший наглядач. – Коли Посейдон насуплюе грiзно брови, море завжди гнiваеться i часом нищить човни, – заговорив хазяiн глухим, трохи сиплим голосом, i по тому, як вiн дивився на пiдiбраного в морi «лiдiйця», ясно було, що вiн йому не вiрить i не повiрить нiколи. – Але, крiм Посейдона, на морi можемо гнiватись i ми. Ще раз питаю: хто ти такий? – Я ж сказав: лiдiець… – Лi-iдi-iець… – протягнув хазяiн, обiйшовши Орiка з усiх бокiв, i похитав головою. – Може, ти й лiдiець, але стьобали тебе плетеницями щедро i не один день – мiсця живого на твоему тiлi немае, шрам на шрамовi. І довго ти був у рабствi? – Я не раб, – насупився Орiк. – Я вiльний лiдiець, ми везли товари, наше судно… – Чув уже, – насмiшкувато перебив хазяiн трiери i зненацька швидко запитав: – А що в тебе на лобi, вiльний лiдiйцю? Пастка. Не роздумуючи, Орiк кинувся до борту, та наглядачi не дрiмали, i через мить втiкач стояв уже зi скрученими за спиною руками. – Прудкий, – смiялися наглядачi. – Сам попросився до нас у гостi, а тепер тiкае. Нечемно так… І зiрвали у втiкача пов’язку з лоба. – Тавро збiглого раба, – доповiли хазяiну. – Сам бачу… – буркнув хазяiн i прочитав слова на таврi: – «Ехей феуго»… Тримай мене… Я втiкаю… Що ж, доблос, зробимо так, як i велить напис на твоему лобi – притримаемо тебе. Яке весло у нас вiльне? – запитав хазяiн старшого наглядача. – Сiмнадцяте? Прикувати збiглого раба на сiмнадцяте весло. Бiгати вiн умiе, побачимо, чи тямить ще й гребти. І до Орiка: – Ми йдемо з товарами на захiдний берег Понту, в мiсто Томи. По дорозi це тобi чи нi – не знаю i знати не хочу. Але якщо ти будеш старатися, в Томах вiдпущу тебе на берег. – Коли б ви, греки, вiдпускали рабiв на волю, то iх би у вас вже давно не було! – Гм… Тобi, я бачу, це не подобаеться? Тодi я вiддам тебе в Томах мiсцевiй владi. Якщо ти, звичайно, витримаеш до Том. Язик у тебе працюе добре, а ось як руки – побачимо. Раджу старатися, бо iнакше викинемо тебе посеред Понту – акулам на снiданок! Наглядачi потягли Орiка до сiмнадцятого весла, на якому недавно вiд виснаження та побоiв сконав весляр. Прийшов бородатий, патлатий коваль, принiс рiзне причандалля i, щось бурмочучи сам до себе, прикував нового весляра до ланцюга. Орiку показали, як орудувати веслом, i наостанку наглядач стьобнув його плетеницею вздовж спини. – Це щоб ти знав: за найменший непослух чи провину тебе будуть бити. Тiльки не один раз, а багато-багато разiв, доки не порепаеться на твоiй спинi шкiра i не заведеться у ранах черва. – Це я вже знаю, – вiдповiв Орiк i вiдвернувся. Наглядач нiби збiсився, коршаком налетiв на нового весляра i, щосили стьобаючи його плетеницею, вигукував, бризкаючи слиною: – Пику вiд мене вернеш, смердючий доблос?! Ось тобi!.. Ось!.. Ось!.. Вдруге пики вернути не будеш! Ось!.. Ось!.. Удари сипались один за одним, та болю Орiк не вiдчував. Чи звик, чи тiло його вже задерев’янiло й було нечуттевим до болю… Єдину мав утiху: судно йшло в Томи, грецьку колонiю на захiдному узбережжi Понту. А вiд Том до Істру, де зараз скiфи, – рукою подати. І щоб дiстатися до Том, вiн ладен все витерпiти… Хай скаженiе наглядач, хай б’е. Судно йде до скiфського краю, i це Орiку надавало нових сил. Богiв у свiтi безлiч, навiть лiку iм немае. У кожного народу вони своi. А своi боги – то завжди iстиннi боги. Бо немае вищих богiв за своiх богiв. Так був переконаний Орiк, i коли б хто ранiше сказав, що настане такий час, що вiн молитиметься чужому боговi – за рукiв’я акiнака вхопився б. Сказано ж бо: чужi боги – ложнi боги, iстиннi боги – своi боги. А тепер вiн молився в душi Еолу – одному з богiв своiх поневолювачiв. І для всiх рiзномовних i рiзноплемiнних рабiв-веслярiв з важко навантаженоi купецькоi трiери Еол був единим богом, якому вони – кожний на своiй мовi – молилися щиро, молилися у вiдчаi, благаючи грецького бога не полишати iх на морських просторах, яким нi кiнця немае, нi краю… Еол – повелитель вiтрiв. Еол – владика вiтрiв. «О боже, пошли нам вiтру, вiтру i вiтру побiльше, – день i нiч стогнуть раби пiд свист батогiв, стогнуть опускаючи, стогнуть пiднiмаючи важеннi весла. – О боже… пошли нам вiтру… пошли… пошли вiтру… Нiчого, крiм вiтру… вiтру… вiтру…» А бог мовчить. Де вiн – того нiхто не знае. Може, скрiзь i всюди, а може, нiде… Вода ж в морi – анi хитнеться. Вiд обрiю й до обрiю заснуло море. Спить. Як лiнива i сита тварина. Інодi зiтхне увi снi, i знову тиша. Не б’ються хвилi в борти трiери, обвисло вiтрило. Веслярi, налягаючи на весла, вкотре прохають в Еола рятунку. А повелитель вiтрiв далеко-далеко звiдси. Якщо вiрити грекам, вiн сидить на вершинi скелi зi скiпетром в руцi, а пiд ним у скелi печера. А в печерi тiй – вiтри. Як змилостивиться владика, випустить вiтри з печери, полетять вони на морськi простори, розгуляються, загудуть, засвистять у вiтрилi… І полине тодi трiера сама, випростаються веслярi затерплi, занiмiлi, опустять руки… Зiтхнуть полегшено… Але бог тримае вiтри замкненими, гуляти iх не випускае. Море спить. Анi шелесне. Гребли, як не було попутного вiтру, а при вiтрi, коли трiера йшла пiд вiтрилом, вiдпочивали. Але як рiдко щастило iхньому вiтрилу спiймати попутний вiтер – бог Еол скупий i не завжди даруе мореплавцям потрiбний вiтер. Напарником Орiка на веслi був раб з Африки, товстогубий i чорний негр. Здоровий i сильний, вiн теж не витримував, але дiватися нiкуди, доводилось гребти. Пiд щоглою сидiв покалiчений раб. Гребти вiн уже не мiг, але добре грав на дудцi. Пiд його ритмiчну музику опускали й пiднiмали раби важеннi весла. А по дошках над головами рабiв ходили наглядачi, хльостали тих, хто, на iхню думку, погано грiб… Годували, як i на руднику, раз на день, юшкою з борошна. Інодi давали рибу. Ще зрiдка – коржик. Питноi води – протухлоi й бридкоi – i то не завжди перепадало уволю. Весло велике й важке, весло вимотувало душу. Інодi Орiку здавалося, що руки його хтось повиймав, i вони самi гребуть. Гребуть i гребуть. День i нiч, нiч i день. Спершу Орiк рахував днi, та пiсля п’ятнадцятого дня свого рабства на купецькiй трiерi збився з лiку. Чи не все одно? Ночами, як дув попутний вiтер, лежав на лавi без сну – за день виснажувався так, що й рятiвний сон не приходив. Над ним висiло чорне зоряне небо, хвилi гойдали трiеру, трiпотiло вiтрило, поскрипували снастi. У важких снах-мареннях стогнали раби. Скрипiла, прогинаючись, дошка, по якiй всю нiч ходив i ходив наглядач – рабiв навiть вночi не полишали без пильного ока. А Орiк думав: для чого людина приходить у цей свiт? Нiколи ранiше не з’являлися в нього такi думки, а тепер ось – прийшли… Справдi, для чого людина з’являеться в свiтi бiлому? Щоб робити iнших людей рабами? Чи щоб самiй стати рабом? Боги далеко, глухi вони до рабiв – то хто пiдкаже, хто вiдповiсть: для чого людина приходить у цей свiт? Скрипить, прогинаючись, дошка пiд важкою ходою наглядача, стогнуть, хриплять увi снi раби… Інодi на море насувала така пiтьма, що хоч око виколи, на вiдстанi простягненоi руки нiчого не видно. Били в борти хвилi, скрипiли снастi – одноманiтно, журливо… Скрипiла щогла. А потiм все раптово стихало, не б’ються хвилi в борт, не скриплять снастi. Ось уже забiгали наглядачi, засвистiли плетеницi. – Вставай! Вставай! За весла, всiм за весла! Заграв на своiй дудочцi раб пiд щоглою. Гребуть. Душно. Повiтря густе, вогке й липке. Обливаючись потом, гребуть раби, хто проснувся, а хто й нi, гребе, а важка голова падае на груди. Десь далеко цвiркають зiрницi, спалахують i падають зорi. Налягае Орiк на весло, i нiхто не може йому вiдповiсти: для чого людина приходить у цей свiт? Знову минають днi i ночi. Спина ние не перестаючи, руки опухли, особливо в плечах. Але все одно треба ритмiчно пiднiмати весло, опускати його у воду, загрiбати, пiднiмати вгору, знову опускати, загрiбати… Нарештi пройшли й Пропонтiду. Ось уже й фракiйський мис, неприступнi стiни якогось мiста. Виявилось – Вiзантiй, грецька колонiя на Боспорi. А Боспор – це ворота Понту. Жодне судно, що прямуе в Понт, не обмине Вiзантiя. Їхне теж завертае в порт, пристае. Для веслярiв це – як дарунок богiв, можна хоч трохи вiдпочити i набратися сил (якщо iх можна взагалi набратися) перед понтiйськими просторами. Хазяiн судна iз старшим наглядачем пiшли в порт, потiм вiдвiдали – аби принести подячнi жертви владицi морiв – храм Нептуна, що стояв на крутiм березi, неподалiк зруйнованого храму Гери (його спалили ще перси Дарiя, коли втiкали iз Скiфii). Всi, хто збирався долати Гостинне море, влаштовували тут жертвоприношення богам, аби тi дарували iм безпечне плавання. Щедрi жертви приносили мореплавцi i в святилищi Зевса Урiя, тобто Попутного, що було в 120 стадiях вiд Вiзантiя. Мiсце називалося просто – Гiерон, Святилище. Жоден мореплавець, якщо вiн при своему розумi, не обмине Святилища, не принiсши Попутному щедрi дари, навзамiн прохаючи в Зевса одного: щасливо перепливти море i щасливо повернутися назад. У Святилищi стояла статуя бронзового хлопчика, котрий молитовно простягнув руки. Однi казали, що та статуя – знак небезпеки для мореплавцiв, iншi – що то символ любовi до батькiв. Третi розповiдали таке. Великий спокiй колись полонив море – день у день, нiч у нiч не було анi подуву вiтерця. Одне з суден в очiкуваннi вiтру довго стояло, i моряки вже почали голодувати. І ось наварху-капiтану примарилося видiння: якщо вiн принесе в жертву свого сина, то з’явиться попутний вiтер. І коли наварх вирiшив вiддати в жертву боговi вiтрiв свого маленького сина, хлопчик простягнув руки, благаючи бога порятувати його. І бог розчулився, зняв з вiвтаря дитину i послав попутний вiтер. Ось звiдтодi й стоiть там бронзовий хлопчик з простягненими руками. За Гiероном починався Понт, загадковий i для малодушних страшний. Як розповiдають мiфи, першими греками, якi його подолали, були аргонавти. А до них буцiмто нiхто не мiг проникнути в море. Чому? Та тому, що в його гирлi були скелi Планкти. Стикаючись одна з одною, вони знищували всiх, хто хотiв потрапити в Понт. За порадою вiщого Фiнея, аргонавти випустили голуба. Скелi зiтнулись, розiйшлися i зупинилися назавжди. Дорога в Гостинне море була вiдкрита. А втiм, в давнину його звали Акшайною – вiд скiфського «темний», «чорний». Греки переробили його в близьке за вимовою Понт Аксiнський – Негостинне море. Та згодом, коли грецькi мореплавцi освоiли море, то перехрестили його з Аксiнського в Евксiнське – Гостинне. «Вiк би не бачити такого Гостинного моря», – налягаючи на весла, думае Орiк. Не розумiв вiн моря i не мiг збагнути, нащо воно людям? Щоб рибу ловити? Але ж худоба i без риби прогодуе людей. Щоб плавати? Але краще сiсти на коня i мчати степами – немае милiшого скiфу мiсця, як степ широкий. То для чого те море? Греки кажуть: спершу Понт звався Негостинним тому, що негостинними на його берегах були мiсцевi варварськi племена, особливо скiфи. Останнi буцiмто приносили в жертву чужоземцiв, м’ясо iхне iли, а з черепiв виготовляли чашi. Орiк спльовуе. Нiякого людського м’яса скiфи не iли – у них коней та худоби вдосталь. Кров першого вбитого ним у бою ворога скiф пив – такий звичай. Щоб сила i спритнiсть ворога передалася йому. Чашi з черепiв (але тiльки з найзлiших своiх ворогiв) скiфи робили i роблять, але м’яса людського не вживали. Скiфи не таври, котрi живуть в горах. Тi, ходили чутки, i справдi iли чужоземцiв. Попереду був Понт. Звiдси, вiд Святилища Зевса Урiя, починали рахувати вiдстань. Бувалi мореплавцi казали, що вiд Вiзантiя[16 - Датою заснування Вiзантiя iсторична традицiя називае 660 р. до н. е.] i до Борисфену, що впадае в Понт на другому боцi, – 3800 стадiiв[17 - За Геродотом найбiльша довжина Понту – 11 100 стадiiв (стадiй Геродота —173 м), що вiдповiдае 1976 км. За сучасними вимiрами найбiльша довжина Чорного моря 1130 км.]. Скiльки ж то разiв треба опустити й пiдняти весло, загрiбаючи ним воду, щоб дiстатися до другого берега Гостинного моря! І ось вже Святилище Зевса Урiя залишилося позаду. Грае на дудцi раб пiд щоглою. Ритмiчно й одноманiтно. Інодi Орiку здавалося, що гребе не вiн, а хтось iнший. Немае жодноi думки в головi, втома доходила до такого краю, що сам себе вже не вiдчував i, гребучи, сам себе спостерiгав нiби збоку. Опухлих рук теж не вiдчував. І вже не грiб, гребли його руки, а вiн спостерiгав за ними збоку i дивувався: чи можливо таке? Ночi були темнi, задушливi, днi свiтлими, чистими, тихими. Вранцi блiда зоря освiтлювала мертве й пустельне море. Ранками було легше пливти – дули вiтри з рiк, що впадали в море, холоднi i сильнi, а вдень – штиль. Тiльки фраскiй – вiтер з фракiйських берегiв – приносив деяке полегшення. Інодi ж вiтру було надмiр, особливо стрiчного, i судно злiтало трiскою, i здавалось, що ось-ось воно пiде на дно. Шторм з’являвся несподiвано, вода заливала судно через нiс i корму, едине спасiння – сховатися в бухтi. Але спробуй при такому вiтрi пристати до берега. А потiм знову на Понтi влягалася тиша, i веслярi вкотре молили-прохали Еола послати iм попутний вiтер. На дванадцятому веслi сконав весляр, здаеться, сирiець. Набiгли глядачi. Били ногами непорушне тiло, стьобали батогами. Потомилися. Прийшов коваль, нечесаний, закудланий, iз розжареним металевим стержнем. Кiнчик стержня аж бiлий, над ним тремтить повiтря. Крекчучи, коваль нахилився i тицьнув розжареним стержнем в стегно сирiйця. Зашкварчало… Рiзко й нудотливо запахло паленим м’ясом. Сирiець не ворушився. – Готовий! – байдуже сказав коваль i позiхнув. – Тiльки мертвий може витримати розпечене залiзо, живий нiколи. Доповiли хазяiну, той велiв розкувати труп i викинути його за борт. Вже два днi, як iшли Понтом. Так Орiку сказав один з веслярiв, i Орiк ожив – все ближче й ближче захiдний берег Понту. А за ним – скiфськi степи. Ловив нiздрями морське повiтря, й iнодi вчувався йому запах полину. Пiд вечiр третього дня розгнiвався Посейдон. Що зчинилося на морi! Потемнiло небо, посунули важкi хмари, вода стала чорною, вали пiшли один за одним. Заскрипiли снастi, затряслась трiера – ось-ось розсиплеться. Линула злива, мокрi раби, цокочучи зубами, налягали на весла, але що вони могли вдiяти проти стихii! Трiера – що та трiска серед моря. То злiтае на хвилях високо вгору, то провалюеться в безодняву. І кожний такий злет може стати останнiм. Зверху злива, знизу дiстають хвилi, весла виривае з рук, кормчий сховався, наглядачi поховалися… А раби прикутi, не втечеш. Кiнець! Недарма ж греки говорять, що на землi iснують три види людей: живi, мертвi i тi, хто плавае морями. На четвертий день Посейдон вгамувався, далеко попереду, де сходиться небо з водою, побачили землю, – захiдне узбережжя. Веслярi ожили, тiльки й чулося: – Томи… Томи… Томи… Грецьке мiсто-колонiя Томи – кiнцевий пункт плавання. Корабель зайде в порт, пришвартуеться, а раби, пiднявши весла, бiльше не опустять iх. І розiгнуть занiмiлi спини, впадуть iхнi опухлi руки як пiдрубанi, i самi вони впадуть на лави i лежатимуть, лежатимуть, лежатимуть… І наглядачi не бiгатимуть з батогами й плетеницями. Нiхто не чiпатиме веслярiв, доки трiера стоятиме в порту Томи. А стоятиме вона не день i не два – спершу ii розвантажать, а потiм завантажать новими товарами, доки розвантажуватимуть i завантажуватимуть, раби-веслярi лежатимуть на лавах. А потiм знову за весла i назад в Афiни. І все повториться. Для тих, хто витримае… Але про зворотний шлях намагалися не думати, попереду Томи, кiнець плавання i вiдпочинок. І раби налягали на весла без пiдганяння наглядачiв, квапилися: швидше б дiстатися берега. Разом з усiма налягав на весла й Орiк – за Томами Гетська пустеля, Істр, а там i скiфи… Де й сила бралася в опухлих руках. Чим ближчав берег, тим неспокiйнiшим ставав Орiк. Скiфи поруч. Зовсiм близько Скiфiя. Невже довга дорога його рабства нарештi скiнчиться?.. Та радiсть була миттевою, як спалах блискавицi. Гай-гай, який бо вiн наiвний. Не вiдпустить його хазяiн у Томах, не вiдпустить, хоч i обiцяв. У хазяiна й так не вистачае веслярiв, чимало з них виснаженi до краю i не всi витримають зворотну дорогу. То чого це хазяiн мае вiдпускати на волю раба, котрий, до всього ж, дiстався йому задарма? Налягае Орiк на весло. Доля сама посилае йому останню спробу. Зважуйся, рабе: як трiера вирушить назад з Том в Афiни – бiльше у тебе надii на волю не буде. Плавати тобi на трiерi i плавати, доки не урветься нитка твого життя, i тодi тебе – мертвого – розкують, за руки й ноги вiзьмуть, розгойдають i викинуть десь у морi, як викинули того раба-сирiйця… Згадавши сирiйця, Орiк здригнувся. А що коли… За борт викидають лише мертвих. Але перед тим, як викинути, iх припекають розпеченим залiзом, щоб переконатися, що раб i справдi мертвий… А що як?.. Але чи витримае вiн розпечене залiзо? Та iншого виходу здобути волю у нього немае. Треба витримати, будь-що витримати. А берег так близько. Якщо вдати з себе мертвого пiд вечiр, то… До ранку вiн, вибравшись на берег, буде в безпецi… Всього лише витримати дотик розпеченого залiза до твого стегна – не крикнути, не застогнати, не здригнутися, як горiтиме твоя плоть. І, що найважливiше, навiть не дихати. Витримати… Вiн скiф, вiн усе вмiе терпiти: голод i спрагу, холод i спеку, то мусить витримати й розпечене залiзо. А не витримае – не бачити довiку Скiфii. Вiд слабакiв воля вiдвертаеться: воля йде лише до сильних. Вдалинi видно захиснi мури Том. Раби ожили в передчуттi близького вiдпочинку, гребуть без нагадування наглядачiв. Але треба не просто витерпiти залiзо, а й розiграти все правдиво, так удати з себе мертвого, щоб й бувалi наглядачi не запiдозрили чого. А iх не просто обвести круг пальця. Не перестаючи гребти, Орiк непомiтно опускае руку до лави, там е трiщина. Доки весло опускаеться вниз, вiн вiдколупав вiд трiщини невелику скалку. Тепер треба непомiтно вiд наглядачiв i рабiв поранити собi пiднебiння, – чим бiльше кровi поллеться з рота, тим швидше повiрять наглядачi… Веслярi гребуть, не спускаючи очей з фортечних мурiв вдалинi. Наглядачi, збившись докупи, про щось весело мiж собою говорять i теж поглядають на берег. Орiк суне гостру скалку в рот i щосили штрикае нею в пiднебiння – раз, другий, третiй, четвертий… Рот наповнюеться гарячою i густою рiдиною. Орiк суне закривавлену скiпку пiд лаву, мiцно стискуе зуби i губи, щоб утримати кров у ротi. Випустивши з рук весло, валиться на бiк. Руки i голова його звисають з лави. – Ей, на сiмнадцятому веслi?! – чуеться загрозливий крик. – Ти чого розлiгся, скотино?! Я за тебе гребтиму?! Заскрипiла дошка – бiг наглядач. – Ану вставай, падло!.. – свист батога. – За весло, доблос, за весло! На тiм свiтi лежатимеш, а на цiм греби! Раб не ворушився, вiн лежав скручений, голова i руки безпомiчно звисали з лави. – Подох, чи що? – мiркуе вголос наглядач. – От халепа! До хазяiна хоч i не потикайся. Ей, ти, худобина?! – все ще не вiрить наглядач. – Ану вставай!.. Знову заскрипiла дошка – це йшов старший наглядач. – Що тут у тебе? – Та ось один друг розлiгся на лавi i не встае. Удвох вони заходилися штурхати обм’якле тiло ногами, били його, стьобали батогами – раб не ворушився i не виявляв жодних ознак життя. – Невже подох? – забiдкався старший наглядач. – Ну й слабак, падло! Навiть в один край не витримав! Знову били ногами, стьобали батогами – жодних ознак життя. Тодi старший наглядач, гидливо зморщившись, взяв голову раба i ледве пiдняв ii, як з рота хлинула кров. Наглядач з вiдразою кинув ii назад на лаву. – Подох! Пiду доповiм хазяiну. Першу перевiрку Орiк витримав, тепер мало вiдбутися найтяжче – випробування розпеченим залiзом. Побите його тiло болю не вiдчувало – хай б’ють стiльки iм захочеться. Витримати б залiзо. І вiн, зцiпивши зуби, зiбрав усю свою силу волi i трохи заспокоiвся – витримае. Аби не думати про останне випробування, думками полинув далеко-далеко, до берегiв Істру. І бачив там внутрiшнiм зором скiфськi табуни, кибитки, чув, як лементувалися жiнки, смiялися дiти. І коли його пекли розпеченим залiзом у стегно, жоден мускул не здригнувся на його розм’яклому тiлi. Чув густий нудотливий запах власного паленого м’яса, чув, як воно шкварчало, чув, як бiль блискавкою пронизував його наскрiзь, але витримав. – Подох, – сказав хтось над ним, i всi пiшли, а бiля нього лишився коваль. Вiн клепав, бурчав, знову клепав i бурчав, а тодi з гуркотом впав ланцюг. Двое наглядачiв взяли його за руки i ноги, пiднесли до борту. – Р-раз-два!.. І Орiк, все ще не вiрячи в свое щастя, у волю вимрiяну свою, полетiв у море. Частина четверта Всi повстали проти нас Істрiанами в пониззi Істру називали не мешканцiв грецького мiста-колонii Істрiя, що стояло на узбережжi Захiдного Понту, а рiзнi племена, котрi населяли степи понад Істром, в його гирлi й на островах, кочували в Добруджi та Гетськiй пустелi. Пiд цим збiрним iм’ям iстрiани й увiшли в iсторiю Скiфii. Частина з них були родичами – близькими й далекими – фракiйцям, iншi ж мали своi родоводи. Жили вони мiж собою не дружно, нi спiльностi, нi едностi не мали, а постiйно ворогували. Цим i скористалися скiфи, коли вперше з’явилися у тих краях – розбивали й покоряли племена поодинцi: одних нищили, iнших приближували до себе, а мiж усiма разом посилювали розбрат i тим утверджували свое панування. Так тривало не один рiк – десятки рокiв. Та по веснi 341 року пiсля поразки трiбаллiв, котрих до того нiхто не мiг подолати, iстрiани нарештi збагнули, яку загрозу iхньому iснуванню несуть скiфи. Якщо вже й трiбалли потерпiли крах, сподiватися бiльше немае на кого. Та й хто може захистити тамтешнi племена вiд скiфськоi загрози? Щоправда, надiя була на Фiлiппа Македонського, що той розiб’е Атея, але й вона розвiялась. Войовничий македонець по вуха застряв у вiйнi з грецькими полiсами, i йому тепер не до якогось там Істру. Та й сам вiн рокiв з п’ятнадцять тому – до речi, у спiлцi з Атеем – напав на фракiйське царство одрiсiв, вiдхопивши у нього чималий шмат земель iз золотими рудниками, тож люду понад Істром на його захист розраховувати не доводилось. Якщо Фiлiпп i порятуе вiд скiфського ярма, то лише для того, щоб запрягти iх у свое македонське ярмо. А мiняти ярмо скiфське на македонське – радощiв мало – добрих поневолювачiв ще нiхто не знав. Сподiванка була на самих себе. І розпорошенi племена, що до того ворогували мiж собою, схаменулися й почали об’еднуватись: язиги, бастарни, тiрагети, тiни та iншi – всi фракiйських родiв. До них приеднувалися i не фракiйськi роди. І надумали вони всi разом розбити Атея. – Або хай Атей скiфський iде з наших краiв до свого Борисфену, або ми витуримо його звiдси силою зброi i нашоi спiльностi. Не бувати Скiфii у наших землях! Так загомонiв по веснi мiсцевий люд, готуючись до битви з Атеем. До тiеi весни Атей уже мiцно утвердився в землях Добруджi, в Гетськiй пустелi та в пониззi Істру. Скiфи доходили й до Том – однi роди кочували, iншi селилися, засiвали ниви, влаштовуючись на гетських землях нiби назавжди. Навiть почали той край називати Скiфiею. І виходило так, що мiсцевим племенам вже нiби й мiсця не було. Окремi ж загони скiфiв доходили до грецьких мiст Дiонiсполя, Одесса, Месембрii та Аполлонii на захiдному узбережжi Понту, хоч грекiв i не чiпали. Але скiфськi конi все частiше й частiше iржали пiд мурами грецьких мiст, i це грекам не дуже подобалось, вони теж думали: а як би зупинити кочовикiв? Призвiдниками непокори у тих краях, як доносили Атею вивiдники, стали кробiдзи, племена, котрi мешкали неподалiк Том. Як тiльки вони побачили, що в iхнiх землях починають селитися осiдлi скiфи, а кочовi захоплюють для своiх стад i табунiв iхнi пастiвники, то спiшно заходилися готувати вiйсько для вiдсiчi. Але iх було мало, тож кробiдзи розiслали до всiх тутешнiх племен гiнцiв. Одного з них перехопили скiфи, припекли його вогнем, вiн i зiзнався: везе в лисячiй шапцi послання до всiх iстрiан. І прочитали скiфи у тiм посланнi таке: «Людям, котрi живуть в степах понад Істром! Кробiдзи iх питають: допоки будемо терпiти прийшлих скiфiв? Покiрно вiддамо iм своi землi, а самi пiдемо? Куди? Де подiнемося? Позад нас Понт-море, по лiву руку Македонiя та греки, праворуч за Істром Скiфiя. Куди подiнемось? Чи не краще всiм гуртом напасти на скiфiв i вигнати iх геть за Борисфен? Коли об’еднаемось, Атея подолаемо, коли ж будемо i далi ворогувати мiж собою, Атей нас поодинцi переб’е, а тих, кого помилуе, поробить своiми данниками. Атей хоче створити на наших землях нову Скiфiю, бо йому вже мало однiеi за Борисфеном. І тодi нам мiсця на нашiй землi i не буде. Тож мусимо знищити гуртом його владу i утвердити свою. Кому дорога воля – приставайте до нас. Забудемо старi чвари i спiрки – нерозумними ми були, коли гризлися мiж собою. Час схаменутися. Скiфи дужi, i жодне наше плем’я саме iх не подолае. Об’еднаемо ж своi загони i всi разом виступимо проти кочовикiв – тiльки тодi сонце побiди засяе над нами. Об’еднаймо i богiв своiх – всi разом вони допоможуть нам перемогти скiфського Ареса». Вiд грецького мiста Томи i до того мiсця, де Істр вигинаеться велетенським луком i де мав стояти кочовищем цар Атей, пiшому ходу було днiв два-три. Вибравшись з моря ледь живим, Орiк уже не мав сили на тi два-три днi. Лежав на прибережному пiску, безтямно посмiхався до голубого неба, не вiрячи, що звiдси до своiх – рукою подати, а страшнi Афiни залишилися далеко позаду, за морями й суходолами. Хитаючись, падаючи i знову встаючи, Орiк дiстався до прибережних заростiв, вiдлежувався в гущавинi два днi, живлячись спершу черепашками, а потiм i рибою, що ii викидало море. Гострими камiнчиками рiзав рибу на смужки, в’ялив iх на сонцi й жадiбно ковтав. Їсти не хотiлося, але мусив, щоб набратися сил. Їх було замало, аби дiстатися до царського стану. Але й довго вiдлежуватися в чагарях не мiг – нестримно кликали до себе степи. Жадiбно вдихав степовий вiтер iз запахом полину, i йому здавалося, що вiн чуе, як далеко за кряжами iржуть скiфськi конi. Трохи оговтавшись, майже голий, у напiвзотлiлому хiтонi, брудний, неймовiрно худий, увесь у виразках i шрамах, перев’язавши смужкою, вирваною з подолу хiтона, рабське тавро на лобi, рушив до найближчого скiфського села, що було неподалiк Том. Там сподiвався роздобути харч, коня та хоч сякий-такий одяг. В тiм поселеннi мешкали скiфськi хлiбороби, називалося воно Крайнiм, бо й справдi було на краю Гетськоi пустелi, далi вже починався примiський хлiборобський округ Томи. Йти було тяжко, болiла рана на стегнi, яку йому завдали розпеченим залiзом на трiерi. Тягнув ногу. Як надто ступав на неi, бiль пронизував усе тiло, рана припухла, почервонiла, неприемно нила й шпигала при кожному кроцi. Та коли Орiк, скрегочучи зубами вiд болю, дiстався туди – Крайне зустрiло його напiвобгорiлими хатками. Там i тут лежали убитi його спiввiтчизники, переважно дiди, молодих, а також жiнок та дiтей нападники погнали до Істру – це Орiк прочитав по слiдах. По тих же слiдах вiн зрозумiв, що нападниками були гети. Тi гети, котрi й запроторили його рiк тому в рабську неволю. Никаючи зруйнованим поселенням, що дотлiвало, Орiк почув кувiкання в ямi i побачив там порося. Вiн убив його палицею, засмажив у купi жару, що тлiв у тому ж дворi, роздер i з’iв, не звертаючи уваги на трупний сморiд. Тiльки тодi вiдчув у собi силу i рушив до Істру, все ще не розумiючи, що коiться в Гетськiй пустелi. У степах все прийшло в рух. У всiх напрямках мчали загони чи групи вершникiв, сунули валки, то там, то тут здiймалися дими, десь ревiла худоба, iржали конi, кричали люди… Орiк не мiг збагнути, що трапилося в степах, але еством вiдчував: вiйна. Мiсцевий рiзномовний люд, званий у цих краях iстрiанами, заворушився i збираеться в похiд проти скiфiв. Квапився – чи знае батько, що iстрiани знищують скiфськi поселення й гуртують своi вiйськовi сили? Йшов ночами, дорогу вибирав по зорях, а вдень ховався вiд загонiв, що нишпорили у всiх напрямках, вiдлежувався в ярах та чагарях. Коли закiнчилася поросятина, палицею пiдбив двох перепелiв i засмажив iх на багаттi, залишеному iстрiанами. Поминув ще двое поселень скiфiв-хлiборобiв, але, як i те, що бiля Том, вони теж були сплюндрованi, а iхнi мешканцi або перебитi, або забранi в полон. На другий день у балцi, де в травi мiж вербами жебонiв струмок, побачив коня. Тягнучи за собою вершника (з трави стирчала лише рука з намотаним на неi повiддям), кiнь iшов до струмка. Сховавшись у заростях, Орiк довго прислухався, спостерiгаючи за конем, котрий, пирхаючи i сторожко поводячи вухами, пив воду. Впевнившись, що поблизу нiкого немае, Орiк вийшов з-за кущiв, заспокiйливо та лагiдно посвистуючи, кiнь шарахнувся в бiк, але посвист був йому знайомий, бо саме так скiфи заспокоюють коней, i вiн зупинився. Вуха нашорошив, готовий в будь-яку мить кинутись навтiки. Посвистуючи, Орiк пiдiйшов до коня, поляскав його по шиi, тихо гомонiв: «Не бiйся, дурнику, я – свiй». Кiнь заспокоiвся, тодi Орiк пiдiйшов до воiна. За вбранням вiн був скiфом. Орiк розстебнув у нього на грудях куртку, притулив вухо до грудей – серце ще билося… З трудом розiмкнув закляклi пальцi незнайомця, вийняв з них повiддя, потiм зачерпнув пригорщею води, похлюпав непритомному на лице, трохи води влив йому в рота. Вершник застогнав, розплющив очi. Загледiвши Орiка, насторожився, рука його потяглася до пояса, де висiв акiнак. – Ти скiф? – запитав Орiк. – Скiф не скiф – яке тобi дiло? – захрипiв незнайомець. – А ти хто? Істрiанин? – Скiф. – А чому ти так дивно вбраний? Що на тобi за… лахмiття? – Я з неволi утiкаю. Але не про це зараз мова моя. Ти сам хто такий i що коiться в Гетськiй пустелi? Я давно не був дома. – Якщо ти… скiф… – важко дихав вершник, – то мчи… до Атея, – в горлi його забулькало, i вiн говорив над силу, ледь чутно. Орiк схилився над ним. – Всi повстали проти нас. – Хто – всi? І чому в наших степах мiсцевий люд заворушився, як мурашник, в який сунули палицю? – Всi проти нас… – хрипiв вершник… – тутешнi… – Гети? – І гети, i… всi… iстрiани. Знищують нашi поселення, одних убивають, iнших з собою забирають… Бери коня… мого… до Атея мчи… Скажи: iстрiани йдуть проти нього вiйною… Я дiзнався, де вони збираються… – засилкувався звестися, Орiк пiдняв йому голову. – Слухай, буду казати… А ти розкажи Атею… хай вiйсько туди кине, вдарить зненацька… – Куди? – Бiля третього броду на Істрi… Там вони збираються… Із своiми вождями… Всi, хто проти нас… От би по них ударити, доки вони докупи не зiбралися… А моi днi на цьому свiтi вичерпанi. Прощай… Коли маеш що передати на той свiт, кажи… Та швидше, я кваплюся… Голова його вiдкинулась назад, дрож пробiгла по тiлу, вiн засмикався, кров хлинула з рота, i через мить одноплемiнник лежав витягнений i тихий. Орiк хоч i потребував одягу, але не став роздягати мертвого – скiфський воiн i на тiм свiтi мусить бути воiном, у вбраннi й при зброi. Тож довгий меч, горит з луком i стрiлами залишив мертвому, собi взяв лише короткий меч, акiнак, скочив на коня i зник… Над скiфським царством в пониззi Істру нависла загроза. Істрiани, переступивши через старi чвари, нарештi зумiли об’еднатися. Бiльше того, на радi, де зiбралися представники усiх племен, пiсля спiрок, галасу й рiзних жестiв, коли всi хапалися за зброю, було вибрано спiльного вождя на час вiйни з Атеем. Вiн i мав очолити збiрне вiйсько iстрiан. Для пiдняття значущостi його влади спiльного вождя проголосили царем. Це теж була незвичайна подiя в життi iстрiанських племен, котрi до того тiльки й знали, що гризлися мiж собою, а iхнi вождi були зайнятi лише набiгами в землi сусiдiв. Першим iстрiанським царем вибрали кробiдза, вождя Яга, про якого у тих краях йшла i добра, i недобра слава – любив вiн поживитися за рахунок сусiдiв. Але, попри все це, був вождь смiливий, удачливий i тямковитий. В кочовище Атея раз по раз мчали гiнцi, з кочовища теж мчали гiнцi у всi кiнцi царства. Спiшно збиралися скiфськi загони, готувалися обози, воiни запасалися харчем для себе i ячменем для коней. Але швидше за царських гiнцiв летiло степами «велике вухо», кепськi вiстi несло: спiльне вiйсько iстрiан росте з кожним днем, новий iхнiй цар погрожуе вигнати скiфiв за Істр чи й за Борисфен. І до його погроз вже час було прислухатися. Окремi загони iстрiан налiтали на скiфськi поселення й кочовища, старих нищили, а молодих жiнок та дiтей забирали в полон. Налiтали iстрiани такими великими загонами, що деякi скiфськi роди й поселення знiмалися зi своiх мiсць й вiдходили поближче до Атея, прохаючи в нього захисту. – Маете зброю i звагу – захищайтесь! – одказував iм цар. – У цих краях вас нiхто не захистить, крiм вас же самих! Та й кого ви злякалися? Тих, над ким ще вчора були владиками? Тих, хто ще вчора був вашим данником? Коли данник пiднiмае голову, владика береться за плетеницю чи батiг. Коли ж данник береться за зброю, владика стинае йому голову. Так i берiться за мечi, доведiть iстрiанам, що пани i господарi над ними – ви, саi! Скiфи iз скiфiв, яким самi боги повелiли бути владиками над усiма iншими народами свiту. Хай вашими руками тримае зброю бог Арес. Немае у свiтi бiльшого бога, анiж скiфський бог Арес! Все прийшло в рух у скiфському царствi, тiльки сам владика не квапився – квапливiсть була взагалi не властива його натурi. І навiть тепер, коли проти скiфiв повстало все пониззя Істру i Гетська пустеля, Атей не зрадив свою витримку – ще й ще раз зважував своi задумки. Вiйсько готував, але в похiд не йшов. Скiфи хоч i вiдчували неспокiй, та вiрили своему старому i мудрому царю, котрий стiльки живе на свiтi, що iншим i не снився такий вiк. А живе тому, що боги доточують йому вiк, тож i Скiфii вони доточать вiку. Якщо цар спокiйний, значить, вiн щось замислив, i не сьогоднi-завтра з iстрiанами буде покiнчено. Скiфський цар щодня приймав i вислуховував численних вивiдникiв, котрi всюди нишпорили, спостерiгаючи за рухом iстрiанських загонiв. А потiм сидiв iз напiвзаплющеними очима – здавалося, просто дрiмав. І навiть старий вiрний Ар не смiв його турбувати. В такi днi в кочовищi западала тиша, варта бiля царського шатра ходила навшпиньках. Всiм, хто хотiв бачити царя, Ар знiчев’я вiдповiдав: – Зараз – нi, бо цар вiдпочивае… І це дiяло, i всi заспокоювались – якщо в такий час цар вiдпочивае, то виходить, усе гаразд. І тiльки добре обмiркувавши свою задумку та план дiй, все зваживши i переконавшись, що похибки не повинно бути, Атей велiв погукати до нього старшого сина, а також радника Котiара. Просторе царське шатро – конем можна в нього заiхати. Бiла повсть надiйно захищае царя вiд цiкавих очей, степових вiтрiв, пекучого сонця i гамору кочовища. Навiть у найбiльшу лiтню спеку в ньому пануе м’яка прохолода. А цiеi весни в бiлому шатрi було навiть холодно. Стара кров царя вже не грiла. У шатрi день i нiч його пiдтримував Ар, – горiло багаття, бiля якого Атей любив усамiтнюватись. Костi грiв, думу думав свою. Ось i цього разу сидiв вiн бiля багаття у своiй звичнiй позi – на схрещених пiд собою ногах, голова опущена, погляд у багаття спрямований. Інодi Атей пiдкладав у вогонь хмизу, в отвiр шатра струменiв рiй iскорок. По праву руку владики сидiв син його Гелон, по лiву радник Котiар – найближчi тепер люди старого царя. Всi трое неквапливо пили кумис, цар мовчав, Гелон з Котiаром теж пiдтримували шанобливу мовчанку. Та ось цар вiдставив свою чашу (Гелон з Котiаром теж вiдставили чашi) i мовив, нi до кого конкретно не звертаючись: – Спрагу вгамували, час уже вгамувати й iстрiан… Бо щось надто вони розiйшлися. Геть уже нас за своiх владик не визнають. Чи не пора за них братися? – Пора, Батьку, – озвався Гелон. – Істрiани не лише об’едналися, чого ранiше не було, а й вибрали собi спiльного царя, – голос спадкоемця царськоi влади забринiв вiд гнiву. – Та як цi нiкчемнi людцi, твоi пiдданi, посмiли вибрати собi царя? Хто iм дав на це право? Чи, може, вони питали згоди у тебе, свого владики i повелителя? – Якщо вибрали собi царя, то вiднинi нас вони вже нi про що питати не будуть? – дещо насмiшкувато озвався Атей, i невiдомо було, з кого вiн кепкуе. – Та, зрештою, хай вибирають собi кого завгодно. Треба ж давати i iм якусь волю. Навiть з найноровистiшого коня i то знiмають вуздечку, щоб вiн змiг попастися чи вiдпочити, побрикати перед тим, як на нього знову накинуть аркан. – Помовчав, ляснув себе долонею по колiнi. – Хай, кажу, вибирають собi царя. Аби лишень iхнiй цар та корився нам i був у нас на побiгеньках. – Але ж вони вибрали собi царя, щоб вiднинi бiльше не коритися нам, iхнiм владикам. – Ось це вже гiрше, сину мiй, – Атей пiдклав хмизу у вогонь, почекав, доки вiн спалахне, i повернув до Гелона освiтлене вогнем лице, на якому танцювали червонi полиски. – Розбивати треба не iстрiан та iхню вiйськову силу – це нелегко. Треба, перш за все, розбити iхню еднiсть. А зникне iхня еднiсть – зникне i iхня рiшучiсть та звага, а з ними i та загроза, яку вони нам несуть. Щоб розламати iхню еднiсть, треба пустити межи них хитрого лиса, посварити iх мiж собою… А вже тодi, як вони зчепляться, розбити iх поодинцi. А б’ючи одних, пiдтримувати других, третiх цькувати на четвертих… – повернув голову до Котiара. – Істрiани вибрали своiм царем кробiдзького вождя Яга. Хто вiн такий, чим дихае i до чого пориваеться? – Яг – везучий вождь, не дурний, тямкуватий. Його не так легко взяти голими руками, – говорив Котiар i за звичкою погладжував бороду. – Пiдступний, рiшучий, не з лякливих. Воюе лицем в лице, а може i в спину вдарити. Спить i бачить себе владикою усiх племен понад Істром. В позаминуле лiто захопив владу над усiма кробiдзами, став зазiхати й на iншi племена. Деяких своiх суперникiв по владi спровадив на той свiт ножем, трутизною чи намовою. Дуже войовничий, завжди виграе, на кого б не нападав. Мрiе не лише стати царем над iстрiанами, а й створити свое царство. – Вiн уже став царем, – похмуро вставив Гелон. – Вiн не став ще царем, – м’яко заперечив Котiар. – Його поки що вибрали царем i то – на час вiйни з нами. А Яг мрiе стати царем назавжди. Це зробити непросто, бо не всi iстрiанськi вождi визнають його як свого владику. Яга остерiгаються, бо Яг пiдступний i сьогоднiшньому своему спiльнику може завтра легко увiгнати ножа в спину. Крiм того, iстрiанським вождям не подобаеться, що Яг тримаеться свавiльно, пихатий i намагаеться усiх пiдiм’яти пiд себе. Вони побоюються, щоб вiн i справдi не захопив владу назавжди. Ось на цьому треба й зiграти. – Так, треба посилити недовiру та настороженiсть iстрiанських вождiв до Яга, – погодився Атей. – Яг пiдступний, i нам варто такими ж бути. Все зробити, щоб очорнити Яга в очах його пiдданих. А для цього годяться будь-якi засоби. А найкраще – переконати iстрiан, що Яг, аби захопити в своi руки владу назавжди, змовився з нами. І тодi вони самi приберуть Яга, а iхня еднiсть розпадеться. Пильно глянув на Котiара. – Що ти порадиш нам, мудрий наш раднику? – Найкраще, мiй царю, не гаючи часу, скласти листа Ягу вiд твого, звичайно, iменi. А в тiм листi ти, мiй царю, похвалиш Яга за його вiрнiсть тобi й народу скiфському. І пообiцяеш пiдтримати Яга в боротьбi за владу над усiма iстрiанами, себто допоможеш Ягу створити царство. – Добре, – примружився Атей. – Люблю людей, якi вмiють хитрити. – Треба зробити так, щоб твiй лист до Яга випадково потрапив у руки iстрiанських вождiв. А разом з листом i торба твоiх грошей, нiбито плата Ягу за його вiрнiсть тобi, мiй царю. – Мудро, мудро, – задоволено вигукнув Атей. – Ти хитрий, як змiй, мiй раднику, i вмiеш ворога жалити в самiсiньке серце. Тож тобi й доручимо скласти такого листа Ягу, а я подбаю, щоб лист потрапив до iстрiан. А вже тодi, як iстрiанськi вождi виступлять проти Яга, назвуть його зрадником i почнуть сваритися, ми охоче допоможемо iм бити одне одного… – Хи-итрий ти, Батьку, – не без заздрощiв вигукнув Гелон. – Я не додумався б до такого. – Хитрий, бо нехитрого завжди хитрiший перехитрить, то краще, коли це зроблю я. А проти iстрiан спробуемо нацькувати й македонцiв. Отодi вже й зовсiм буде добре. – Хiба македонцi виступлять з нами проти iстрiан? – здивувався Гелон. – Їх треба схилити до цього. Гелон ще дужче подивувався. – Але ж ти мене посилав з Котiаром до Афiн, щоб разом з греками виступити проти македонцiв, а тепер хочеш звернутися до македонцiв, щоб з ними воювати проти iстрiан? – Посилав!.. Хочу! – цар нiби спiвчутливо подивився на Гелона. – Хоч ти i старший мiй син i спадкоемець моеi влади, а далi свого носа не тямиш бачити! (Гелон мовчки проковтнув образу, тiльки на щоках заграли жовна.) Істрiан ми зможемо розбити й самi, але… Навiщо ризикувати i лити скiфську кров? Чи не краще буде, якщо ми розiб’емо своiх ворогiв руками своiх же ворогiв? І македонцi, й iстрiани ослабнуть, а це нам тiльки на руку. Бо ми свое вiйсько кинемо тодi проти македонцiв. Хитрiшим треба бути, сину мiй, щоб один твiй ворог воював з iншим твоiм ворогом, а коли вони в герцi ослабнуть – бий обох! Тож хай македонцi, нiчого не пiдозрюючи, допоможуть нам розбити iстрiан, а ми тодi допоможемо вiзантiйцям розбити… македонцiв. – Атей повернувся до Котiара. – Складеш, мiй раднику, такого листа македонцю: «Атей, цар скiфський, Фiлiппу, царю македонському i народу. Я допомiг тобi в твоiй боротьбi з фракiйцями, а ти менi допоможи в моiй боротьбi з iстрiанами. Я в боргу не залишуся». – Буде зроблено, мiй царю, – злегка схилив голову Котiар. – Дозволь iти складати листа? – Зачекай ще. В шатро просунулась голова Ара. – Чого тобi? – невдоволено глянув на неi цар. – Примчав сотник. – Хай зачекае! І ти теж не заважай! Щезни геть! – Осмiлюсь не виконати твое повелiння, – заклiпала голова. – Сотник клянеться, що в нього дуже нагальнi вiстi про… – голова сапнула повiтря, – …про сина твого Орiка. – Що? Ти чого клiпаеш, телепню? Тягни сюди того сотника! Голова Ара зникла, запона вiдкрилась, i в шатро зайшов високий, дебелий сотник з перерубленим носом. Був вiн збуджений i в той же час явно розгублений. – Це правда, що з’явилися вiстi про мого сина Орiка, котрому ще минулого року ми насипали у степу високу могилу? – рiзко запитав його цар. – Батьку! – затремтiв сотник. – Моi люди затримали в степу людину з тавром раба на лобi, котра запевняе, що вiн – твiй син Орiк. Густi брови Атея ворухнулися, чорнi очi потемнiли. – Чи слухають твоi вуха, сотнику, те, що говорить твiй язик? Серед моiх синiв нiколи не було рабiв, а серед рабiв – моiх синiв! – О, великий царю, дозволь слово мовити, – зблiд сотник. – Я йому майже те ж саме сказав, так вiн… гримнув на мене. І велiв негайно доповiсти про нього тобi, наш Батьку. – Раб уже гримае на мого сотника? – брови царя злетiли вгору. – Приведи-но сюди ту людину з тавром раба на лобi! Сотник вискочив, й по хвилi в шатро зайшов скiф з пов’язкою на лобi. Придивившись до незнайомця, Атей упiзнав у ньому свого молодшого сина Орiка. Схуд Орiк, лице в шрамах, виснажене. Та виду Атей не подав, що впiзнав сина. Натомiсть запитав майже весело: – Ти хто такий, що посмiв гримати на мого сотника i видавати себе за мого сина? – Я – Орiк, – вiдповiв прибулець. – Ти з того свiту прибув? – З того свiту ще нiхто не повертався, Батьку. – Я теж таких не зустрiчав за свое життя, – цар помовчав. – То звiдки ж ти? – З Афiн. – Гм… – Атей оглянув Орiка з нiг до голови. – І що мiй син робив в Афiнах? – Був у грецькому рабствi. – Овва! – вигукнув Котiар. – Так це ж тебе я бачив на дибi в Афiнах! Га! Хай ударить мене кiнь копитом, коли не тебе. Ще й подивувався тодi: знайомий, а не впiзнаю хто. Атей сердито на нього глянув, i Котiар вмовк. – То як же ти опинився у грецькому рабствi, сину мiй? – запитав Атей Орiка. – Мене захопили гети… – Сонного чи пораненого? – На жаль, сонного, – Орiк помовчав, чекаючи ще запитань од батька, але, оскiльки iх не було, говорив далi: – Гети й продали мене в рабство. Атей задумливо: – Ще жодний син жодного скiфського царя не ходив у рабствi. – Я кров’ю змив свою ганьбу! – Чому ж ти не подав про себе вiсть? – по хвилi запитав Атей. – Ми б не насипали тобi у степу високу могилу, викупили б тебе з неволi, – дивився на сина нiби iз спiвчуттям. – За зiрiн будь-кого можна викупити з неволi. – Я не хотiв ганьбити твою честь, Батьку. Вирiшив сам здобути волю. І я ii здобув. Довго про це говорити, але не час. – Так, зараз не до балачок, – погодився Атей. – Батьку… – нарештi подав голос Гелон. – Перед тобою самозванець. Орiку ми насипали високу могилу. – Насипати могилу можна будь-кому! – Клянусь бородою Папая, це не твiй молодший син, Батьку! Це чужа людина, яка схожа на Орiка! Орiк не був в Афiнах, вiн полiг бiля Істру в сутичцi з гетами. А цей, – кивнув на Орiка, – лише видае себе за твого сина. Клянусь бородою Папая… – Ти надто спiшиш клястися бородою Папая, – зробив до нього крок Орiк. – Залиш бороду Папая у спокоi! І не давай лжеклятв, адже ти бачив мене в Афiнах на дибi. Тiльки вдав, що не впiзнав! – Як… як ти смiеш? – А так i смiю. Охолонь i скажи, де моя дружина? – Ти… ти смiеш?! – Гелон схопився i стис кулаки. – Отак зi мною розмовляти смiеш, афiнський рабе? – Коли я йшов вiд Понту сюди, «велике вухо» передало, що ти, мiй старший брате, забрав у свое шатро мою жону, моiх синiв i все мое добро. І табуни коней, i гурти худоби, i отари овець – все ти забрав. Ось чому ти нiяк не хочеш мене впiзнати. Але тобi доведеться мене впiзнати. Як i повернути менi все мое добро, жону й дiтей! Я все сказав! – У тебе на лобi тавро раба, а ти смiеш менi, спадкоемцю золотоi скiфськоi гривни, погрожувати? Схопився за акiнак. Орiк теж поклав руку на рукiв’я свого акiнака, i обидва рушили один одному навстрiч. – Стояти на мiсцi! – не пiдвищуючи голосу, сказав Атей. Брати застигли там, де iх застав голос батька. – У такий час, коли степи повстали проти нас, коли чужi племена об’едналися проти нашоi зброi i влади, моi сини кидаються один на одного з акiнаками? – Вiн мене… образив! – вигукнув Гелон. – За давнiм звичаем предкiв я вимагаю поединку. Я стану на герць з ним перед твоiми очима, Батьку! – Я теж готовий стати з тобою на герць, старший брате. Перед очима Батька-царя. – Те-те-те!.. – замахав руками Атей. – Схаменiться, сини моi! Ви менi обидва дорогi й близькi. І дуже потрiбнi, бо ви – останнi з моiх синiв у цьому свiтi. А на герць ви станете. Тiльки не один з одним, а – з iстрiанами. Отам i доводьте свою звагу! – Слухаюсь i пiдкорююсь твоiй волi, Батьку, – сказав Орiк. – Слухаюсь i пiдкорююсь твоiй волi, Батьку, – повторив Гелон. – О, це вже iнша мова, – задоволено промовив Атей. – Оскiльки ж ви, сини моi, надто войовничi, то вам я i довiрю вiйну з iстрiанами. Орiк зробив крок до батька. – Я знаю, де збираються iстрiани з своiми вождями. – Звiдки тобi це вiдомо? – До тебе, Батьку, з важливими вiстями мчав один скiф. Іменi свого вiн менi не встиг назвати, його наздогнала iстрiанська стрiла. Вiд погонi той воiн вiдiрвався, але вiд смертi не встиг. Вiн i сказав менi перед смертю, де збираються iстрiани. Я все запам’ятав. Дай менi п’ять тисяч вершникiв, Батьку, я поведу iх i розжену в степах iстрiан! – Ось тепер я впiзнаю тебе, сину мiй! Атей пiдiйшов, обняв Орiка. – Бути по-твоему. Бери вiйсько, – помовчав. – А жона твоя справдi у шатрi твого старшого брата. І я, i Гелон були певнi, що ти на тому свiтi… Але добре, що ти ще на цьому свiтi. Як повернешся з походу, забереш Донiю, синiв своiх i все свое добро з кiньми, худобою та вiвцями. А зараз, сини моi, помирiться i спiльно зi мною пiдете на тих, хто повстав проти нас в пониззi Істру. «Доки Атей у цьому свiтi, царем Скiфii тобi не бути» – Слава Гойтосiру! – Слава, слава! Хай завжди сяе над нами бог-сонце! Що чути в степах? Чи не принесло «велике вухо» якихось новин? – А принесло… Та таку новину, що й не повiриш. У царське шатро завiтала негадана радiсть. Орiк теж поклав руку на рукiв’я свого акiнака, i обидва рушили один одному навстрiч. – Клянусь бородою Папая, я радий, що тебе зустрiв. Кажи швидше, яка радiсть завiтала в царське шатро? – Молодший син царя повернувся. – Орiк? Так вiн же щез минулого року. – Щез, а це з’явився. – Так йому ще тодi насипали у степу високу могилу. – Насипали, а вiн виринув на цьому свiтi. У грецькiй неволi був. З тавром раба на лобi повернувся. – Ай-яй-яй!.. Син царя був у рабствi! Нечувана новина! Як розкажу, так нiхто й не повiрить. Спiшу, треба ж iншим передати. Бувай!.. Ай-яй-яй! І два скiфи, роз’iхавшись на перехрестi дорiг, помчали кожен у свое кочовище, несучи вражаючу новину: молодший син царя повернувся з тавром раба на лобi! Летить i летить «велике вухо» степами – вiстку несе. Примчав i в кочовище Гелона чийсь пастух. Повстяна куртка на нiм ношена-переношена, бiля степових багать пропалена, голова обмотана шматком вилинялоi на сонцi й негодi тканини, в лiвому вусi велика мiдна серга, начищена пiском, блищить, в очi кидаеться… Бiля шатра Гелона пастух коня зупинив. – Слава Гойтосiру! Ей, ви! – до челядникiв крикнув. – А погукайте-но ту жону царевича, котра колись була жоною його молодшого брата. – Хто ти такий, злидню з мiдною сергою у вусi, щоб жону самого царевича вигукувати? Башлика не маеш, як то годиться мати його порядному скiфовi, а жону царевича йому подавай! – Що поробиш, я справдi бiдний пастух, башлика не маю, але мiдну сергу для одного вуха в свого хазяiна вислужив, – шкiрить пастух жовтi покришенi зуби. – Ще послужу, дивись, до смертi й другу мiдну сергу вислужу. – Ти пасталакати сюди приiхав?! – Клянусь бородою Папая, у мене вражаюча новина для тiеi жони царевича, котра ще ранiше була жоною його молодшого брата! Вибiгла Донiя, барвиста хустка з голови зсунулась, очi в жiнки горять, пальцями хрускае… – Яка новина? І чому – для мене? Що ти чув, пастуше? – А чув я таке: муж твiй перший, якому в степу тiеi весни насипали високу могилу, насправдi живий. – Ой!.. Що ти говориш? – Те, що чув. Вiн повернувся в кочовище царя. З тавром раба на лобi. Ай-яй-яй!.. Вiк живи – такоi новини бiльше не почуеш. Хитнулась Донiя, ледве на ногах встояла. – За таку новину годилося б менi щедрий дарунок пiднести, – шкiрить покришенi зуби пастух, мiдна серга в його вусi огнем спалахуе, Донiю слiпить… – О боги! Ти правду кажеш? – Щоб менi бiльше нiколи не бачити бога-сонця Гойтосiра! Клянусь славними предками старого царя. «Велике вухо» принесло таку новину. То дай за неi щедрий дарунок скiфовi, в якого й башлика немае. – І в мене башлика немае, – Донiя хотiла було кудись бiгти, зупинилась. – А жона в тебе е? – Є! Є! – радо вiдповiв пастух. – І така ж бiдна, як i я. І сергу мою мiдну, блискучу, ми навперемiнки носимо: день я, день вона. Сьогоднi моя черга. – Тодi ось… жонi своiй… – зняла з себе жовтогарячу накидку та барвисту хустку, кинула скiфовi на руки. – Ой, цього замало за таку новину… Постривай!.. Тремтячими руками зняла з себе намисто, вийняла серги з вух i все те пастуху тицяла i не то смiялась, не то плакала. Так у степах з давнiх-давен заведено: за радiсну звiстку тому, хто ii першим принесе, нiколи не скупилися на щедрi дари. Донiя щедро дала, але iй здавалося, що за таку звiстку того мало. Присiвши, жiнка стягнула з себе червонi сап’янцi, пiдхопилась, легко i радiсно засмiялася, тицьнула ошелешеному пастуховi червонi сап’янцi. – Бери, бери, вони зовсiм ще новi. Жонi своiй вiддай. Спасибi за вiстку, хай боги дарують тобi здоров’я та удачу, пастуше! – І тобi хай боги дарують здоров’я та довгi-предовгi лiта, щедра жiнко! – з дарами Донii в руках задкував пастух, все ще не вiрячи в таку щедрiсть жони царевича, i мiдна серга в його вусi спалахувала, як золота. – Ай-яй-яй!.. Така щедра жiнка. Та я ладен тобi щодня носити радiснi новини. …Нi того дня, нi другого Донiя нiяк не могла знайти собi мiсця. Мала таке вiдчуття, нiби вона, вже померла й похована, негадано воскресла i повернулася у цей свiт. Ходила усмiхнена, вся трепетна, переповнена чеканням. До сонця-бога скiфського лагiдно мружилась, ласкаво до нього гомонiла: – Боже наш ясноликий, добрий Гойтосiре! Зiгрiй своiм промiнням Орiка, зимно йому було в рабствi… Виглядала мужа (а тiльки Орiка, хоч i жила з Гелоном, вважала своiм мужем) – ось-ось вiн примчить в кочовище старшого брата i забере ii, законну свою жону i дiтей своiх. А вiн чомусь не приiздив, хоч у неi вже й очi болiли вiд постiйного вдивляння в степову далечiнь… Не куриться степ, не мчить до неi муж… Як «довге вухо» вiстку принесло, що Орiк живий i повернувся до батька, Гелон нi з того нi з сього на неi з плетеницею накинувся. Вона вражено запитала: за що? – А-а… то ти ще смiеш питати? – озвiрiв вiн. – Того… з тавром раба на лобi виглядаеш?! Непокору виявляеш?! Стьобав ii плетеницею так, що в неi на спинi трiснуло плаття, але вона не зiгнулась, не хапала й не цiлувала йому руку, як то було заведено, коли чоловiк б’е жiнку, не прохала пощади, стояла, наче закам’янiла, тiльки подумки про себе повторювала: чекаю, виглядаю i буду чекати, i буду виглядати… Ось завтра Орiк приiде, мене з неволi визволить… А Орiк до неi i дiтей своiх не приiздив. Згодом дiзналась: повiв Орiк царське вiйсько проти непокiрних iстрiан, котрi заворушилися по всьому пониззi Істру. Губилась в здогадках – чому це Атей з вiйськом послав не старшого сина, котрий вважаеться його спадкоемцем, а – молодшого? Не хоче ризикувати старшим сином? Але на Атея це не схоже – кого б не було, навiть самого себе не пожалiе вiн, якщо над царством нависае загроза. Виходить, старий цар бiльше довiряе Орiку, анiж Гелону? Чи вважае, що Орiк тямковитiший у вiйськовiй кметi? Чи потай готуе у своi спадкоемцi? Вiд таких думок в Донii оживало серце, а в очах засвiчувалась радiсть. А Гелон, i до того непривiтний та на кривду швидкий, став ще злiшим та дратiвливiшим, на всiх безпричинно так i кидаеться. Особливо на жiнок своiх, котра пiд руку пiдвернеться, ту й шмагае плетеницею. А рука в нього важка. На Донiю вовком дихае, але – мовчить. Та Донii й так усе ясно – остерiгаеться Гелон меншого брата, суперника за верховну владу. У Донii душа спiвае: Орiку, Орiку, Орiку… Коли ж ти мене забереш з неволi свого старшого брата? Чекала мужа i боялась його – i гнiву, i справедливих докорiв, а може, й плетеницi. А втiм, плетеницi вона не боялась вiд мужа, який до серця iй припав. Хай б’е, як вважае за потрiбне. Вона все стерпить, аби лишень забрав ii до себе, жоною своею знову назвав. Орiк справедливий. Принаймнi зла за ним, як за Гелоном, вона не знала, хоч вiн iнодi й хапався за батiг. Хапатися хапався, розмахувався, та не вдарив ii нi разу. Досить було глянути йому в очi й посмiхнутися журно чи весело, як у нього й рука з плетеницею опускалась… «Ну чого ти? – нiби винувато казав вiн iй. – Так нiби вже й замахнутися не можна…» Добрий Орiк, так все ж… Повертаеться муж iз неволi, а жона живе з рiдним братом його… Є вiд чого розгнiватись i жону свою запитати: ось так ти мене ждала-виглядала? А що вона могла тодi вдiяти? Щез Орiк у степу – нi слуху нi духу. Всi казали: наклав головою менший син царя. Батько йому i могилу високу в степу насипав, рiк не було, хто б мiг знати, що Орiк живий? А вдова пiдневiльна, за кого велять вдруге вийти замiж, за того й вийде. Та й чоловiчий захист потрiбний – i iй самiй, i дiтям, i добру iхньому. Гелон все ж таки рiдний брат Орiка. А звичай велить: як муж накладе головою, жона переходить у шатро його брата. Ось чому вона пiшла в шатро Гелона… Так утiшала себе Донiя, подумки виправдовуючись перед Орiком. Чекала його i – боялась… Синiв обiймала, до грудей iхнi голiвки тулила: «Батько ваш живий!..» – «Приiде за нами?» – питали сини. – «Приiде, приiде…» – «Хай пошвидше приiздить, бо дядько Гелон нас б’е…» – «Швидко, швидко батько приiде, – запевняла не так дiтей, як саму себе. – Ви ж сини його, то приiде…» – «І забере нас у свое шатро?» – «Як повернеться з походу проти iстрiан, так i забере…» Жилося Донii в Гелона нелегко. Хоч i вважався вiн ii мужем, а нi спокою в душi, нi впевненостi в завтрашньому днi не мала. Нелюдимий Гелон, завжди мовчазний, понурий та злий. І на всiх скрива поглядае, наче в кожному вбачае пiдступного свого ворога. Жде не дiждеться влади, а батько все живе й живе на цьому свiтi. От Гелон i казиться, боiться, що вiк свiй звiкуе, а царства й не дiждеться. А хiба вона винна, що старий цар так довго вiкуе в цьому свiтi? Перепадало Донii i вiд старших жiнок Гелона – не визнавали ii за свою, при нагодi й без нагоди товкли, дозоляли, насмiхалися з неi. Найстарша жона, пригадала, вiдкрито мстила iй – сама постарiла, висока, маслаки та шкура, незугарна, i не могла знести, що Донiя i молода, i лицем гожа. З ii дiтьми не рахувалася, мала iх заледве чи не за малолiтнiх рабiв. Тiльки й кричала: хай твоi собачата граються з дiтьми слуг, а до моiх iм – зась! Не завжди ситою була Донiя в Гелона, скупий Гелон, а старша жона ще скупiша: нi собi, нi iншим. Донiя все терпiла, а що вдiеш? Прийшла в чуже шатро, на правах наймолодшоi жони господаря – терпи, корися, слухайся. Прохала у богiв допомоги, та боги були високо i далеко, до ii молитов не прислухалися. Багато люду в цьому свiтi вiд несправедливостi потерпае, у богiв кращу долю вимолюе, а боги всiх не обрадують, хтось i в горi мусить бути… Та й Гелон, – це Донiя вiдчувала, – так просто ii не вiдпустить. Адже тодi доведеться повертати все добро, що вiн за нею взяв. Але вiддасть його Гелон молодшому братовi i жону його поверне – так вiрила Донiя. З тiею вiрою i жила в тi днi. А Орiк все барився й барився – долiтали чутки – воюе з iстрiанами. Буцiмто вже й перемiг iхнього царя Яга, а все не повертаеться… Зненацька в один з тих днiв в кочовище Гелона примчала македонка. Донiя здогадалась: щось важливе трапилось, дуже важливе, якщо вже чужачка не криючись приiхала до Гелона. Була вона зодягнена як скiфський воiн: куртка, шкiрянi штани, сап’янцi, низько насунутий на лоб малиновий башлик. В руках плетениця, на поясi горит з луком та стрiлами, акiнак. Глянеш вiддалеки – скiф скiфом. Нiхто на ньому й погляду не затримае. Може, якраз цього чужачка й домагалась, тому i вбралася так. Донiя лише зблизька роздивилась, що то не скiф i взагалi не чоловiк, а жiнка, чужачка. Македонку супроводжували три вершники – мовчазнi й насупленi. Примчавши до головного шатра, чужачка велiла челядi спiшно розшукати царевича, а сама, зiскочивши з коня, в’юнкою ласкою шмигнула в шатро Гелона. Наче була вона не гостею, а старшою його жоною. Один з челядникiв скочив охляп на коня i помчав за Гелоном. Вершники, з якими приiхала македонка, спiшились, але коней не вiддали слугам. Намотавши повiддя на руки, присiли перед входом до шатра. Донii кортiло дiзнатися, а що ж робить в шатрi Гелона чужачка? Крутилася неподалiк шатра, але ближче пiдiйти не наважувалась. Македонка так i не вийшла з шатра. Невдовзi примчав Гелон – був вiн явно стурбований, але в очах свiтилися вогники. Ще б пак! Зрадiв, що та зваба з’явилася. Але водночас i насторожився – чому це вона примчала так нагально? Донiя вiдчувала неясну тривогу в душi: чи не затiвають що Гелон з македонкою? Чому це вона серед бiлого дня примчала в кочовище? Донiя, прихопивши шкiряне вiдро, пiшла мовби за водою й, обминаючи шатро, затрималась на мить. І вчула одне лише слово: «Орiк». Його вимовила… нi, вигукнула у гнiвi македонка. Донiя похолола. Так ось чому македонка примчала в кочовище Гелона! Певно, чужачка затiяла з Гелоном щось лихе проти ii Орiка. Донiя так розхвилювалась, що втратила обережнiсть. Орiку, ii Орiку, можливо, загрожуе небезпека. Треба будь-що пiдслухати, про що розмовляе зараз македонка з Гелоном. Обходячи шатро, Донiя загледiла, що в однiм мiсцi повсть не щiльно опущена до землi. Озирнувшись, жiнка лягла на землю, притулилась до щiлини вухом. Але все одно чути було погано, i Донiя, не дихаючи, двома пальцями, наче брала гадюку, пiдняла трохи повсть, i в лице iй пахнуло теплим, застояним духом шатра. Говорила македонка – сердито i гаряче: – Доки ти, царевичу, вагатимешся, спадкоемцем золотоi скiфськоi гривни стане Орiк. У Донii подих перехопило вiд тих слiв. Голос у Гелона чомусь розгублений, вiн не говорив, як завжди, владно i рiзко, а наче винувато бурмотiв: – Але ж… я – старший син Атея. А за давнiми законами предкiв… – Давнiми! Давнiми!.. – передражнила його македонка (о боги, як вона, жiнка, та ще й чужачка, дозволяе собi говорити з царевичем! Наче зi своiм слугою!) – Це колись у вас так було, що скiфськi царi прислухалися до ради вождiв. Атей же… Хiба ти не знаеш, що Атей сам все вирiшуе, а рада вождiв вже давно й не збираеться… Ти знаеш це краще за мене. Як вирiшить цар, так i буде. Гелон промовчав, певно, був згоден з македонкою. А вона й далi говорила з ним сердито й рiзко: – Атей ожив i збадьорився, як повернувся його улюбленець. Бо на нього, а не на тебе покладае вiн своi надii царськi. Тому й поставив його на чолi вiйська, що виступило проти iстрiан. Як тiльки Орiк розiб’е непокiрнi племена, то стане пiсля Атея другою особою в царствi. – Я зараз же… негайно помчу до батька. Нагадаю, що я… я його спадкоемець i за правом старшинства… – Не будь наiвним, Гелоне! Атей своiх задумок не мiняе. Коли вже вiн вирiшив, то так i буде. Я тому до тебе примчала сьогоднi, що завтра вже буде пiзно. Затям: доки Атей у цьому свiтi, царем Скiфii тобi не бути! Нiколи! Зрештою, вiн тебе просто переживе, як пережив своiх попереднiх синiв. – Переживе, – у вiдчаi зiтхнув Гелон. – Вiн уже трете життя розпочав… Живе й живе… Не дiждусь я царства. – Не ждати треба, а царство брати! Далi в шатрi перейшли на шепiт, i як Донiя не напружувала слух, але вловила лише кiлька окремих слiв: «Пора дiяти… Македонiя… Фiлiпп…». Потiм македонка збуджено, а отже, й голоснiше, сказала: – Македонцi визнають тебе царем Скiфii, пiдтримають. І ти мусиш це використати, iншоi такоi нагоди не буде. Всього лише раз ризикнеш i ти – цар Скiфii! Донiю наче блискавка пронизала: змова! Змова проти старого царя i, отже, проти Орiка. Треба негайно застерегти Атея… Ворухнулась i завмерла холонучи – бiля ii лиця з’явився жовтий запилений сап’янець. Донiя скосила очi вгору й побачила одного з тих вершникiв, котрi прибули разом з македонкою. І збагнула вона, що втекти iй не вдасться. Тiеi ж митi холоднi й твердi пальцi боляче стисли iй горло. Задихаючись, жiнка спробувала було пручатися, але вiд рiзкого удару в груди зiв’яла, наче пiдрубана пiд корiнь. Чула, як iй скручували руки, потiм кудись тягли. Тузали ногами, били пiд ребра. Крiзь мутну пелену, що застилала iй очi, побачила чорне вiд лютi лице Гелона – яке воно страшне! А бiля нього верещала македонка: – Убий ii, Гелоне! Убий! Вона все чула! Вона все Атею передасть! Убий змiюку, убий! – Пiдслуховуеш? – Гелон облизав пересохлi губи, гострий нiс його ще бiльше загострився, а чорнi очi наче потонули в морок. – Думаеш, тому… з тавром раба на лобi донесеш? Не встигнеш! Не донесеш! А Орiка свого побачиш хiба що на тому свiтi. Ось там йому можеш i доносити! Хтось уперся iй колiном у груди i так надавив, що груди трiснули. Інший, хекаючи, поспiшно натягнув iй на шию волосяну петлю. «Душитимуть…» – жахнулась вона, i це було останне, що Донiя встигла вiдчути й подумати перед тим, як петля здавила iй шию, i вiд неi назавжди втекло повiтря. А з ним i тяжкий бiль та вiдчай. А з вiдчаем i бiлий свiт. Гiрке зiлля прощання За всi роки довгого царювання Атея ще не потрапляли скiфи в таке полум’я, як по веснi 340 року, коли племена Гетськоi пустелi та пониззя Істру, об’еднавшись, виступили проти кочовикiв. З пiвночi на скiфiв тисли бастрани, iз заходу – язиги й окремi фракiйськi роди, з пiвдня, з боку моря, виступили гети, тiни i кробiдзи, а бiля гирла рiки вже господарювали тiрагети. Всi були налаштованi войовниче й рiшуче, ладнi трупами лягти, а покiнчити нарештi з скiфським пануванням. І лише греки з прибережних мiст не втручалися в чвари степовикiв, вiдсиджувалися за мiськими стiнами в очiкуваннi, поки вгамуеться веремiя. Як завжди, вони дотримувалися свого золотого правила: нiколи й нi за яких умов не встрявати в розбрати мiсцевих племен, а намагатися жити з усiма в мирi i доброму сусiдствi. Степи горiли повсюди, куди не кинь оком – вдень на обрiях громадилися чорнi дими, вночi криваво бурхали вогнi. Разом з димами вставали хмари куряви – то валками вiдходили скiфськi роди, у всiх напрямках мчали загони, великi й малi, переганяли стада худоби й табуни коней. Ревисько худоби, iржання коней, бекання овець, лемент люду, скрип колiс – все те злилося в один клубок i вирувало й клекотiло степовими шляхами зрання й до смерку. Там i тут спалахували короткi злi сутички, й сивi полини червонiли од кровi. Доки Атей збирав головне вiйсько, його сини та вождi стримували натиск iстрiан з усiх бокiв: на пiвночi бився з бастранами Авхат, на заходi з язигами Паралат, з фракiйцями Лаксакiс, гетiв, тiнiв та кробiдзiв стримували Савл з Гелоном. Орiк з вiдбiрним загоном в тисячу важкоозброених вершникiв з особистого вiйська Атея поспiшав до третього броду на Істрi. Брiд знаходився в гетських землях, тож його ще звали гетським бродом. Там, якщо вiрити скiфським вивiдникам, мали зiбратися iстрiанськi вождi разом зi своiм царем Ягом на раду. Не всi вони однаково гаряче схвалювали вибiр спiльного царя. «Чому це Яга вибрали, а не мене? Хiба я гiрший за Яга чи Яг кращий за мене?» – так в душi був переконаний не один самолюбивий i марнославний iстрiанський вождь. І хоч Яга вибрали царем лише на час военних дiй проти скiфiв, але деякi вождi побоювались: а чи не захопить Яг над ними владу назавжди? А тут невiдь-звiдки, вiд одного племенi до iншого поповзли чутки, що буцiмто пiдступний Яг хоче змовитись з Атеем, щоб той допомiг йому назавжди утвердитися на царствi. З таким трудом досягнена еднiсть вже давала першi трiщини. І хоч iстрiани й вiдчайдушно налiтали на скiфiв, але iхнi вождi все ще не могли позбутись черв’ячка сумнiвiв: чи не прогадали вони, вибравши пiдступного i хитрого (хоч i тямковитого та удачливого) Яга царем? Тож Атей, знаючи про такi настроi iстрiанських вождiв, i вирiшив нанести вирiшальний удар не по iхньому спiльному вiйську, а по iхнiй едностi. Це i мав здiйснити Орiк, котрий так поспiшав до гетського броду. Йшов без обозiв i тiльки ночами, по зорях. Вдень загiн розпорошувався в балках, навколо виставлялися посиленi дозори. Ячмiнь для коней, сир та в’ялене м’ясо мав у торбi кожний вершник. Багать не розводили. Як не було води, рили в балках криницi, напували спершу коней, собi ж – що лишалося. Попереду рухалась сотня розвiдки, видивляючись шлях, стерегла загiн. За нею, на вiдстанi лету однiеi стрiли, йшла перша сотня загону, потiм через вiдстань друга, третя i так далi. Кожна сотня намагалася йти хоч i в одному напрямку з iншими сотнями, але своiм шляхом, щоб складалося враження, що сотнi – то окремi загони рiзних вiйськ. Першу сотню вiв царський син. Кiнь пiд ним був не кращий за iнших коней з його загону – звичайний, низькорослий скiфський кiнь, хоч i непоказний, але витривалий i надiйний. Вбраний царський син як простий скiфський воiн: чорний похiдний башлик, повстяна куртка, спереду коротка, позаду довга, полами лягае на круп коня, шкiрянi штани, сап’янцi. А ось бойовий пояс i зброя на нiм (меч, акiнак i горит з луком та стрiлами) вся в золотi й срiблi. Як i збруя коня. Це теж в дусi скiфського воiна: сам зодягнеться абияк, але зброя та збруя коня неодмiнно сяятимуть на сонцi вiд багатих прикрас. В руках надiта на зап’ястя важка плетениця. Башлик низько насунутий на лоб, з-пiд башлика виглядае жовта стрiчка, рабське тавро закривае. Худе, виснажене лице посвiжiло на степових вiльних вiтрах, покрилося молодою засмагою, щоки ще запалi, але сила свое бере – в очах бурхае завзяття. Поведе ними – як акiнаком полосоне. В чорнiй борiдцi – анi сивинки. Виряджаючи сина в похiд, батько наказував: – Тепер гляди… Вiд тебе залежить, як повернеться далi вiйна з iстрiанами. Зумiеш здiйснити мою задумку – швидко вщухне полум’я в степах. І борiд наших не обпалить. Не вдасться – вiйна затягнеться на все лiто. А надовго встрявати у веремiю ризиковано – Фiлiпп скористаеться нагодою i вдарить нам у спину. Ми заважаемо на сходi його володiнням. Коли ж впораемось з iстрiанами швидко, зiткнемо мечi з македонцями – не вжитися разом нi iм, нi нам у цих краях. Коли до гетського броду лишився день путi, зупинилися в балцi. Орiк, спiшившись, дiстав залiзний шворiнь, щоб припнути коня, як примчав сотник розвiдувальноi сотнi. – Недобрi вiстi. Далi – й до самого броду – всюди гети. Прошмигнути непомiченими не вдасться. Посиленi дозори гетiв пильнують шляхи до броду. Що будемо робити, царевичу? – Пильнуй обрiй й пiдходи до балки, де ми зупинилися, решта – мiй клопiт. – Слухаю, царевичу! – Стривай! Якщо тобi на хвiст сядуть гети, заманюй iх у балку. Нам свiдки не потрiбнi. – Так i дiятиму, царевичу! Сотник помчав. Орiк з силою загнав у землю шворiнь, пристукнув його ногою й накинув повiд. Вершники теж заганяли в землю шворнi, припинали коней, щоб вони не розходились i кожну мить були пiд руками. Потiм, позбиравшись купками, вершники заходилися мечами довбати криницi на вогкому днi балки – конi йшли всю нiч, час було iх напоiти. До Орiка примчав сотник першоi сотнi – низькорослий, карячконогий дебелань, з кривим носом – чужий меч колись зачепив, тож звiдтодi сотник зветься Кривоносом. – Ну що, Кривий Нiс, до гетiв день путi. Почнемо? – Я теж так гадаю, царевичу, – сотник вишкiрив жовтi, як у коня, зуби. – Час починати задумку. – Тодi клич Ола… Стривай, як вiн там, Ол? – Слово його тверде, задумки не змiнив. Горить бажанням востанне прислужитися скiфськiй зброi i товаришам своiм. – Гаразд, клич Ола. Так уже споконвiку повелося у скiфiв, що старi воiни, котрi з лiтами втрачали силу тiла свого, але володiли незборимою силою духу, то в лиху годину добровiльно йшли на вiрну загибель в iм’я бойового товариства й перемоги скiфськоi зброi. І це було найпочеснiшим завершенням ратного життя. Про таких – iх ще величали найзнатнiшими воiнами – складали пiснi й легенди, на iхнiх подвигах виховували молодих воiнiв, царi й вождi при згадцi iхнiх iмен шанобливо схиляли голови. В Атея найстарiшим воiном вважався Ол, його всi так i звали – Давнiм. Про себе Давнiй Ол любив говорити: – Я живу довго на цьому свiтi тому, що смерть мене обминае. Сама вона нiколи до мене не прийде, якщо я ii не покличу. І ось, судячи по всьому, надiйшов час i Давньому Олу гукати свою смерть. Перед Орiком стояв тонкий дiдок, сухий, як житня стеблина. Був вiн увесь у задавнених шрамах, лице зморшкувате, маленькi очi ховалися в густих зморшках i свiтили звiдти двома крихiтними ясними жаринками. – Слава Аресу! – І тобi слава, батьку-воiне, – вiдповiв Орiк i поспитав, як i велить звичай: – Ти готовий зустрiти свiй останнiй день? – Все, що мiг, я зробив на цьому свiтi, дiтей виростив, онукiв маю, вiйську скiфському i товариству нашому бойовому вiдслужив вiсiм десяткiв лiт, тож готовий востанне прислужитися скiфськiй яснiй зброi i товариству. – Спасибi тобi, Давнiй Оле. – Орiк помовчав. – Коли запитають, так i скажеш: посол скiфського царя Атея, а iдеш до iстрiанського царя Яга, везеш йому послання вiд Атея. – А скажу… Чого ж не сказати, коли все менi втямки. – Тодi, батьку-воiне, час нам i прощатися на цьому свiтi. – Час, дiти моi, час. І так я вже забарився на цьому свiтi. І було приготовлено зiлля з полину та степових трав. Гiрке зiлля прощання. Гiрке, бо прощання з бiлим свiтом завжди бувае гiрким. Хоч мало ти прожив, хоч багато – все одно. Пiднесли Давньому Олу просту глиняну чашу – вона називалася чашою предкiв – з полиновим зiллям прощання. Випив старий те зiлля неквапом, чашу предкiв поцiлував i сказав: – А гiрке зiлля прощання! – Гiрке, батьку! – гукали воiни. – Бо гiрко з цього свiту йти. Поклонився старий воiн на чотири боки. – Прощавайте, скiфи. На цьому свiтi прощавайте, бо на тому всi зустрiнемось. – І ти прощай, батьку. Щоб тобi добре жилося на тiм свiтi, а на цьому свiтi ми тебе не забудемо. І пiдвели Давньому Олу коня, допомогли сiсти. Орiк подав йому пергаментний згорток з вiдбитком царського персня та важкий капшук, повний срiбних монет. Сунув те Ол за пазуху. – Не поминайте лихом! Розступилися воiни, провели Давнього Ола до виходу з балки. – Ара-ра-ра!!! – хрипло вигукнув старий воiн бойовий скiфський клич i зник в полиновiм степу… Сухi степи уривали свiй бiг бiля самого Істру, далi тяглися верби, шелестiли очерети, а вже за ними голубiла вода. Давнiй Ол притримав коня, роздивляючись i прислухаючись. Тиша стояла незаймана, тiльки шумiв очерет та десь кричали водянi птахи. І все ж гострий слух Ола зловив ледь чутний брязкiт вудил – за ним слiдкують. Що ж, так i мусить бути, десь тут ховаеться iстрiанський дозор. Але старий удав, що нiчого пiдозрiлого не виявив. Вигинаючись то в один бiк, то в другий, стежка бiгла прибережжям на низ – до гетського броду вже рукою подати. Давнiй Ол вдихнув на повнi груди свiже повiтря, що струменiло вiд рiки, заспокiйливо поляскав коня по шиi (вiрний кiнь теж вiдчув небезпеку, пирхав, вуха тримав сторч, сторожко поводячи головою) i тiльки повернув на прибережну стежку, як почувся пронизливий свист. Коня наче хто кинув вперед. З вербнякiв почали вихоплюватися вершники у вивернутих кожухах i рудих, аж вогнистих гостроверхих шапках. «Фракiйцi… – здогадався Ол. – Ну, почалося…» Втекти вже неможливо, та й не було в тому потреби. Але за задумом, аби не викликати пiдозри в дозорцiв, треба вдати втечу. І Давнiй Ол, припавши до гриви, пустив коня вчвал. – Стiй!!! Стiй!!! – почулися злi окрики. З гиком, свистом та улюлюканням, як полюють на зайцiв, гналися лисячi шапки за втiкачем. Давнiй Ол втiкав так, щоб погоня могла його наздогнати. Улюлюкання позад нього наростало, просвистiв волосяний повалець, зашморгнув шию i вирвав втiкача з сiдла. Хоч Давнiй Ол все свое життя провiв на конi i був навчений падати з коня так, щоб не розбитися, все ж губи розквасив. Вмить його оточили конi. – Вставай, прудкий який! – кололи списом у спину. Втiкач з трудом звiвся на ноги, виплюнув чи не останнiй свiй зуб i невловимим рухом акiнака перерiзав вiрьовку повальця. Фракiйцi, спiшившись, оточили втiкача, зацокали язиками. – Ти диви-и… скiф. – Ось нам тебе й треба. Маемо привезти в табiр живого скiфа й розв’язати йому язика. Ану розказуй, дiду, куди iхав? Чого це тобi на старостi не сидиться в шатрi, гасаеш степами, як молодий? – Куди iхав, скажу лише тому, до кого мене послано. – Давнiй Ол виплюнув згусток кровi й вiдвернувся. – Ти диви який! Ще й пику свою верне. Ану кажи, до кого тебе послано, бо язика самi розв’яжемо! – Вирвете язика, то нiчим менi буде й розказувати. – Овва! У нас i без язика заговориш! Довго ж ти гасав степами, дiду, якщо до бiлоi бороди зумiв дожити. Але вже все – тпру! Кiнець твоему бiганню. – Гострий наконечник списа наблизився до зморшкуватоi шиi старого. – Ну?!! Лiчу до трьох, i дух з тебе вийде в ту дiрку, яку зробить у твоiй шиi мiй спис. Ра-аз! – Та що з ним воловодитись?! – залунали голоси. – Коли його, i хай здихае в степу! – Нi, хай спершу скаже, куди iхав. Два! Давнiй Ол вдав, що злякався. – Постривайте! Хоч i пожив на свiтi чимало, а жити все одно хочеться. Я – посол скiфського царя Атея, – скосив очi на гостряк списа. – Приберiть свою залiзяку, то все скажу. – Ось так би й зразу… – списа забрали. – Куди iхав? – До вашого царя. Лисячi шапки перезирнулись мiж собою. – До якого це – вашого? – До Яга… Фракiйцi обурливо зашумiли. – Який вiн нам цар? У нас е своi вождi, i нiяких царiв над собою ми не визнаемо. – Не визнаете, а Яга царем i вибрали. – Ми були проти, iншi вибрали. – А менi все одно, хто його вибрав. Менi велено iхати до Яга, я i iду. Бо сам цар Атей послав мене до Яга. Тут пiдiйшов до Ола тлустий червонопикий фракiець з рiденькою борiдкою на жирному пiдборiддi. Лице масне, наче жиром намазане, очi запливли. – А чого це тобi, скiфе, треба до Яга? – поспитав скрадливим голосом. – Вiстi якi йому везеш, чи що? – пiдморгнув до своiх. – То скажи нам, а ми Ягу i самi передамо. Давнiй Ол витер рукавом кров на пiдборiддi (розбитi губи все ще сочилися), сплюнув i сказав: – А договору не було казати, щ? я везу Ягу. – Еге-ге-ге… – похитав маленькою головою тлустий фракiець. – Ти таки хочеш скуштувати нашого списа. Ану, – повернувся до своiх, – обшукайте його. Пiдбiг молодий фракiець, ножем полоснув по куртцi, вона зсунулась з плеч Ола. Фракiець ловко пiдхопив важкий капшук та пергаментний згорток. – Срiбло! – затряс капшуком. – Дай сюди, молодий ти ще до срiбла, – тлустий фракiець вихопив у нього капшук, сунув його собi за пазуху, а згорток розгорнув. – По-грецьки написано, – пробурмотiв сам до себе. – Але дещо втямлю… Читав довго, ворушачи й плямкаючи товстими губами, наче пробував кожне слово на смак. – Зрада! – хрипло вигукнув вiн i затряс над головою пергаментом, який щойно читав. – Яг знюхався з Атеем! В широкiй долинi напроти гетського броду, де продовгуватий зелений острiв з пiщаними косами дiлив Істр на два рукави, стояли таборами iстрiанськi вождi зi своiми загонами. Хоч вони й об’едналися на час вiйни i вибрали собi спiльного царя, але отаборювались окремо. Кожний стан був оточений возами – не лише вiд скiфiв стереглися, але й вiд своiх, бо один одному в тих таборах нiхто не довiряв. Ближче до рiки стояли гети, тiни i тiрагети, а далi в степ – язиги та фракiйцi, а мiж ними розташувалися кробiдзи – запальнi й зарозумiлi вiд того, що iхнiй, а не чийсь вождь став спiльним царем. Навколо таборiв розташовувалися кiннi загони, тож вся долина була переповнена людом, кiньми та тягловою худобою, шум i гам не затихали й на хвилю. Над таборами здiймалися численнi дими багать, над якими парували похiднi бронзовi казани. І всюди, куди не кинь оком, – шатра, юрти чи й просто куренi з очерету. Берег рiки теж кишiв мурашником – напували коней, запасалися водою, ламали очерет для багать. Стояти збиралися недовго, день-два, доки всi з’iдуться, i – в похiд. Гадали навалитися на скiфiв усiм гамузом, не розпорошуватись, як досi, а дати скiфам бодай одну, але вирiшальну битву. Тож чекали, доки зберуться вождi всiх родiв та племен, а тi збиралися не спiшно, час минав задарма. В центрi кробiдзького табору стояло велике й розкiшне бiле шатро нового iстрiанського царя, перед входом маяли бунчуки – кiнськi хвости на гостряках списiв, що були увiткнутi держаками в землю. Кробiдзи чули, що бiля шатер скiфських царiв незмiнно горять багаття, i всi, хто йде до царя, мусять очиститись вогнем вiд недобрих помислiв. Тож запалили багаття i перед входом до бiлого шатра Яга, змушуючи вождiв очищатися вогнем. Це обурювало й ображало самолюбивих вождiв, кожний з яких вважав себе бiльш значнiшим за Яга. Вони вiдмовлялися проходити мiж очищувальними вогнями, iх змушували те робити силою – бiля царського шатра раз по раз хапалися за зброю. Крiм того, кробiдзи силували кожного, хто входив у шатро, низько кланятись. Нижчi люди кланялись, а вождi наливалися гнiвом. «Чому це мусим йому кланятись, як вiн такий же, як i ми?!!» – «Такий, та не такий, бо Яг – ваш цар», – одказували кробiдзи. Це теж не змiцнювало еднiсть, всi були налаштованi проти Яга й кробiдзiв – не вистачало лише iскри. І ось вона спалахнула. Яг i не пiдозрював смертельноi для нього небезпеки, що вже мчала до гетського броду на швидких фракiйських конях. Був то вдатний з себе, високий, дебелий i широкоплечий чоловiк з рудою, аж вогнистою, як фракiйська лисяча шапка, головою, велике лице з товстим носом було всiяне ластовинням, голубi очi – чистi й невиннi. На ньому македонський шолом з гребенем, скiфська куртка, поверх якоi на плечi накинутий грецький плащ пурпурового кольору – такого кольору плащi носили перськi та македонськi царi. Все в Яга запозичено в iнших, iстрiанського нiчого не було, як не було до того часу в iстрiан i царя. Яг, ставши царем, посилено шукав щось таке, небачене досi й вражаюче у вбраннi чи етикетi, але знайти чи придумати нiчого не мiг, тож поки що користувався чужим. Перший i, як покаже час, останнiй iстрiанський цар був у розквiтi сил – ще вiдносно молодий i дужий, наче вилитий з червоного металу. Вiн легко зiскочив з коня бiля шатра, вiддав повiддя конюху, а сам, поклавши руки на широкий бойовий пояс, прикрашений скiфськими золотими бляшками (на поясi також висiв скiфський акiнак в позолочених пiхвах та горит з луком i стрiлами), задоволено оглядав долину з численними димами багать, з таборами, переповнену людьми та кiньми, i вже бачив себе владикою великого царства, перед яким тремтять i скiфи, i фракiйцi, i македонцi, i греки, i перси… Будучина малювалася така ж рожева, як i його плащ. Вiн вiрив, що його на нове царство покликали боги, i лише не знав, яким же богам мусить вiн поклонятися в своему царствi, адже в кожного народу, що входили в iстрiанський союз, своi боги. Тож Яг думав, що дещо доведеться взяти вiд фракiйських богiв, дещо вiд гетських. Та й скiфського Ареса (перемiгши, звичайно, скiфiв) не завадило б прихилити на свiй бiк – чим бiльше богiв, тим мiцнiшим та значнiшим стане його царство. Яга вже оточили кробiдзькi вождi, поштиво йому вклонялися, подаючи цим приклад iншим вождям, але тi не спiшили кланятись, а лише насмiшкувато позирали на кробiдзiв… – Я i боги наказуемо: всiм вождям прибути в мое шатро на раду! Цар сказав, нi до кого не звертаючись, i сказав так, як його i почули: я i боги наказуемо. Яг вирiшив вiднинi i назавжди наказувати тiльки так – вiд себе i вiд iменi богiв. І вже бiгли в табори вiсники, вигукуючи: – Гей, вождi!! Цар велить прибути до нього в шатро на раду! Вождi не квапились бiгти на царське повелiння, щоб Яг не подумав, що вони покiрнi, як слуги. Вичiкували, позиркуючи на сусiдiв: хай тi першi йдуть. Ось тут i вигулькнули в степу вершники, що нагально мчали до таборiв бiля гетського броду. По лисячих шапках iх ще здалеку розпiзнали – фракiйцi. Але чого це вони так навiжено женуть коней? Фракiйцi увiрвалися в табори, як несамовитi (аж лисячi шапки з них злiтали), i закричали в одне горло: – Зрада!!! Зрада!!! – Де зрада? Хто зрадив? – лунало навкруги, люд заметушився, загаласував, а фракiйцi вовками носилися в долинi i дерли горлянки одним i тим же словом: – Зрада!!! Зрада!!! Та ось на вiз, сопучи й хекаючи, видерся тлустий фракiйський вождь, надуваючи щоки, заходився щось читати з пергамента. – Цитьте, цитьте!.. – там i тут лунали голоси. – Та заткнiть iм роти!.. Що вiн читае? Де зрада? Хто зрадив? – Яг нас зрадив! – кричав з воза фракiйський вождь. – Ми його вибрали царем на час вiйни зi скiфами, а вiн знюхався з Атеем! Довiку хоче над нами бути царем, тож i продався Атею! Ось тут… на пергаментi все написано. – Тихо! – Та заткнiть пельки крикунам! Тлустий фракiець, надриваючи голос, червонiючи з натуги, заходився читати: «Атей, цар скiфський, Ягу, царю iстрiан – будь здоров! Ти хочеш збороти iстрiанських вождiв, щоб назавжди утвердити свое царство, i тому просиш у мене збройноi допомоги? Гляди ж, не видавай себе, щоб вождi нiчого не запiдозрили. Я допоможу тобi вiйськом, але за це ти будеш вiднинi i до кiнця свого вiку визнавати мене своiм владикою, а сина мого визнаеш своiм спадкоемцем. А за твою вiрнiсть i покiрнiсть скiфським богам посилаю тобi капшук срiбла. Кiнний загiн на чолi з моiм сином уже вирушив тобi на помiч». І ледве товстий фракiець закiнчив читати, як у таборi зчинилося шаленство i гвалт. Однi вигукували: «Смерть Ягу!» i багли власними руками розтерзати зрадника на шматки, iншi ж накинулись на фракiйцiв: де взяли таке послання, лисячi шапки? І тодi фракiйцi витягли в коло зв’язаного скiфа iз колись бiлою, а тепер червоною бородою. – Ось вiн… посол Атея. А мчав з листом свого царя до Яга. Ми й перехопили скiфа. – Ти хто такий?! – шарпали зв’язаного скiфа з усiх бокiв. – Посол царя Атея, – одказував той. – І ви не маете права чинити надi мною наругу. Я приiхав до вашого царя Яга. – Який вiн нам цар? – голоснiше за всiх кричали фракiйцi. – Яг – зрадник! Зраду ненавидiли люто. І люто – при першому, часом, i оманливому пiдозрiннi– знищували зрадника. Бо зрадник не просто себе ганьбив, а ганьбив честь свого роду i племенi. Тож пощади до таких людцiв не було – честю всi вмiли дорожити. Ненависть на якийсь час об’еднала племена в нетривкому iстрiанському союзi, i всi – язиги, гети, фракiйцi, тiни, тiрагети понеслися нестримним валом до табору кробiдзiв. А кробiдзи, ще не знаючи гаразд, що трапилося, але вiдчуваючи небезпеку, загородили списами прохiд у свiй табiр. Найбiльш гарячкуватi з нападникiв кинулися в прохiд мiж возами i понаштрикувалися на списи. Пролилася кров. Це ще розпалило людський тлум. – Яг, не ховайся в бiлому шатрi, бо стане воно червоним вiд твоеi поганоi кровi! – Виходь, зраднику, ми все знаемо! Запона в бiлому шатрi рiзко вiдкинулась, i Яг, суплячи рудi брови, вийшов. Став на виднотi. Руда голова його аж горiла на сонцi, за плечима в царя маяв пурпуровий плащ, руки поклав за звичкою на бойовий пояс. Вiн уже вiдчув бiду, що нависла над ним, але тримався так, наче одним помахом руки мiг усмирити збудоражений тлум. – Хто посмiв мене вигукувати з шатра? – ревнув наче з труби. – Хай той, хто хотiв мене бачити, пiдiйде ближче! Це подiяло, юрма зупинилася, люди затупцялися на мiсцi. – Чого всi зiбралися, коли я велiв збиратися лише вождям? – голос царя гримiв над юрмою. – Хто посмiв пустити на мене неславу? Як греки кажуть: кому це вигiдно? В тишi, що запала, почувся тоненький i вiд того наче зляканий голосок: – Скiфський запроданець! І той тоненький голосок пiдлив масла в огонь. Натовп отямився, ринувся вперед, збиваючи з нiг кробiдзiв, котрi намагалися загородити собою прохiд. Затрiщали вози – хтось уже витягував з них дишла, люд бив i трощив усе, що потрапляло йому пiд руки. Вцiлiлi охоронцi стали бiля Яга в одну шеренгу i виставили наперед списи, розумiючи, що юрму вони вже не стримають. Але натовп на якусь мить зупинився перед наiжаченими гостряками списiв. – Із скiфським царем знюхався? – лунали вигуки, й на Яга полетiло груддя. – Нашими головами забаг купити в Атея царство? Фракiйцi витягли на арканi Давнього Ола. – Ось скiф, посол царя Атея! – вигукували вони. – А ось те послання Атея, яке вiн вiз до тебе, зрадливий Яг! Яг простягнув руку з широкою мiцною долонею, згрiб пожмаканий згорток, повертiв його, суплячи брови. – Читай, читай! – гудiв натовп. – Вголос читай, ми залюбки ще раз послухаемо, що тобi обiцяе Атей за твою зраду! Яг вiддав згорток одному iз своiх приближених, i той тремтячим голосом, затинаючись i заiкаючись, прочитав лист. Натовп, вдруге його прослухавши, прийшов у шаленство й посунув на Яга. – Що ти тепер скажеш? – На пергаментi написана брехня! – загримiв голос Яга. – Хитрий Атей хоче розладнати нашу з вами еднiсть i розбити нас поодинцi. А ви й повiрили! Вiн задумав вас вашими ж руками й приборкати. Лист царя Атея, який привiз цей скiф, – показав вiн на Давнього Ола, – е ложний лист! Так кажу я, бо так менi кажуть боги! Юрма на якусь хвилю затихла, всi вертiли головами, нiмо питаючи один в одного: а що коли й справдi так? Першими отямились гети. – Стривайте! Треба перевiрити скiфського посла! Їх пiдтримали язиги. – Як посланець Атея витримае кару – значить, лист iстинний. – Авжеж, – погодились тiни. – За невинного i боги заступляться, а винного ми скараемо смертю. – В’яжiть посла до коней! – загукали кробiдзи. – Подивимось, що вiн тодi заспiвае! – Розступiться, розступiться! Юрма розступилася, i в проходi з’явилося двое вершникiв – коней не видно було, тiльки вершники пливли над людським збiговиськом. На зв’язаного скiфа полетiли два аркани, зашморгнули його. До нiг скiфського посла прив’язали вiрьовки. – Ну, скiфе, востанне питаемо: ложний ти лист нам привiз чи iстинний? Скiф повернувся до Яга, якусь мить осудливо дивився на нього i виплюнув червоний згусток. – Не годиться так зустрiчати посла свого владики, – заговорив осудливо. – Сам клявся вiрно служити Атею, я привiз тобi iстинний лист, а ти надумав сховатися за мою смерть? Невинного з себе вдаеш? Атей покарае тебе! І Давнiй Ол вiдчув на губах гiркий-гiркий присмак полинового зiлля прощання. – Повiдай правду, скiфе, i ми тебе помилуемо! – гукали з натовпу. – Швидше кажи, бо iнакше тебе розiрвуть на двi половини. Ол посмiхнувся кривавими губами. – Розривайте! З одного скiфа тодi стане два скiфа. Почувся пронизливий свист, вершники пустили коней у рiзнi боки, вiрьовки натяглися, волочачи за собою Давнього Ола, почувся трiск, бризнуло щось червоне – Давнiй Ол був розiрваний на двi половини. – Бачили? – закричали фракiйцi. – Скiф не злякався страшноi смертi, бо привiз iстинний лист. Яг – зрадник! Яг знюхався з Атеем! – Смерть Ягу!!! Розлючений натовп ось-ось мав зiм’яти царських охоронцiв, i тi збагнули: нi iм, нi iхньому царю вже не врятуватися. А збагнувши те, вирiшили рятувати самих себе. Повернувшись спинами до натовпу, а лицями до Яга, вони гуртом зробили випад вперед, проштрикнули Яга списами i пiдняли його над юрмою. Яг був здоровий. Охоронцi ледве здужали пiдняти його на списах, вигукуючи: – Та й важенний, хай йому абищо! І кинули проколотого списами царя в натовп iз словами: – Ви хотiли його мати – забирайте! …Захопленi розправою з Ягом, iстрiани навiть не загледiли, як скiфська кiннота, скориставшись сум’яттям в iстрiанських таборах, вже почала оточувати широку долину бiля гетського броду. Посланець Антiпатра – Слава Аресу! – Навiки слава! І тобi, сину мiй молодший, слава! Чув, чув!.. – Атей з неприхованим задоволенням розглядав сина. – Степи повняться добрими вiстями про твiй похiд до гетського броду. Добре сходив, сину. Непокiрнi надовго затямлять силу скiфськоi зброi! – Давнiй Ол виконав свiй обов’язок з честю. – Орiк помовчав i закiнчив з гiркотою в голосi: – Істрiани його розiрвали на двi половини. Ол заслужив безсмертя в пам’ятi скiфiв. – Скiфи схилятимуть голови при згадцi про Давнього Ола, – Атей схилив голову й випростався. – Скiфський Арес перемiг iстрiанських богiв. Хай завжди так буде, покiль в небi сяе Гойтосiр! Полум’я пожежi, що так несподiвано спалахнуло в пониззi Істру, нарештi вгамувалося. Пiсля загибелi Яга iстрiани або розбiгалися, або здавалися на милiсть переможцiв. Лише де-де в степах ще тривали сутички, але скiфи без особливих зусиль вгамовували племена. Істрiанськi вождi один поперед одного поспiшно слали Атею покаяннi дари – золотi чашi, зброю, коней, запевняючи його у своiй вiдданостi та покорi. Все валили на покiйного Яга: вiн, мовляв, роздмухав полум’я пожежi, а вони йому повiрили… І в один голос запевняли: «Волiемо мати тебе царем, великий Атею, i нiкого бiльше». Атей помолодiв, ожив, мружачись, хитро посмiхався – знай, мовляв, наших! Царське кочовище зустрiло Орiка i тисячу його вершникiв як героiв, сам цар вийшов iз свого шатра назустрiч сину. Оглянув довгу вереницю возiв з добром, яке взяв у покорених iстрiан його молодший син. Задоволений цар. Вози скриплять, iстрiанське добро везучи, реве iстрiанська худоба, яку женуть в кочовище, iржать чужi конi. Є чому радiти! – Слухайте, скiфи! – кричали царськi огласники. – Батько наш цар на радощах, що син його повернувся з перемогою, вгощае вас м’ясом та бузатом! Гей, слуги, ведiть коней до жертовних багать, несiть бурдюки з бузатом – славити будемо скiфську ясну зброю, жертву Аресу здiйснимо, тризну по Давньому Олу справимо, щоб краще йому жилося у свiтi предкiв! Загуло кочовище, заметушилося в передчуттi дармовоi учти. Смачно iсться i смачно п’еться на царських пригощаннях! Слава, слава щедрому царю! – Перемогу ти здобув, вози з iстрiанським добром, яке ти привiз, я бачив, але я не бачив валок полонених, як то завжди бувае, коли скiфи повертаються з походу. Де полоненi? Чи ж не собi бува iх захопив? З батьком вирiшив уже й не дiлитися? Орiк чекав цiеi розмови, тому вiдповiв спокiйно: – І собi полонених не взяв, i з тобою не дiлюся тiльки тому, що полонених немае. – Овва! Як же мiй син воював, що жодного ворога в полон не взяв? – Взяв. Але – вiдпустив, – помовчавши, Орiк визивно глянув на батька. – Я все сказав, царю. У твоiй волi карати мене чи милувати, але полонених я вiдпустив на всi боки. Спалахнув Атей праведним гнiвом. – Чому вiдпустив полонених? Чи мiй син не знае, як нам потрiбнi раби? – Знаю, але… вiдпустив. – Чи вуха моi не те чують, чи язик твiй не те говорить? – Батьку! І вуха твоi те чують, i язик мiй те говорить! Я не мiг не вiдпустити полонених. Я був у рабствi. Я знаю, що таке рабство. Дуже добре знаю. Битися – згоден з ким завгодно, але чинити наругу над людьми – нi. Хай мене боги карають i твоя немилiсть, Батьку, але iнакше я не можу. Всi ми люди на цiй землi, Батьку. Спохмурнiв цар, недобре на сина подивився. В темних очах – нiч, у якiй ось-ось спалахнуть першi блискавицi. – Чи не в греках, бува, навчився сiеi премудростi? – У них, Батьку… А точнiше – в рабствi. Я подумав: не вiдпущу полонених, то iх буде продано грекам у рабство. І скорiше всього, нещасних поженуть на срiбнi Лаврiйськi рудники. А я був у тiм пiдземеллi, добував грекам срiбло. Я знаю, що це таке. – Але ж гети, коли ти потрапив до них, продали тебе в рабство. – Я не буду iм мстить тим же. Мусимо нарештi стати людьми. Цар заходив сюди й туди шатром, плечi його опустилися, голова теж… Та ось вiн зупинився проти Орiка, рiзко звiв голову. – Жаль… Такому, як ти, царем не бути. Ти надто жалiсливий. – У тебе е спадкоемець, Батьку, йому й бути царем. А щодо жалiсливостi… Нi, я не жалiсливий. Просто я побував у шкурi раба i не хочу сприяти рабству. В шатро просунулась голова Ара. – Чого тобi? – сердито до неi цар. – Твiй старший син прибув, Батьку скiфiв. – Гаразд, проси. Зайшовши до шатра, Гелон лише мигцем поглянув на молодшого брата (в очах його майнула насторога) i вклонився Атею. – Я повернувся, Батьку, вiд кробiдзiв з доброю здобиччю i чималою валкою полонених. Мiй меч усмирив кробiдзiв, котрi посмiли висунути царем цих краiв якогось там Яга. – Молодець, старший мiй сину. – Атей пiдiйшов до Гелона, поклав йому руку на плече, стис його i повернувся до Орiка. – А ти, сину мiй молодший, засмутив мене. (В очах Гелона мигнули мстивi вогники.) Ти пожалiв iстрiан, вiдпустив iх, а вони твою сiм’ю не пожалiли. – Що-о? – хитнувся Орiк. – Донiю?.. – Так, – Атей помовчав. – І синiв твоiх теж… Поганi вiстi, сину, але що вдiеш, як кращих для тебе сьогоднi немае. Обличчя Орiка залишалося непроникливим, тiльки очi, коли вiн поглянув на Гелона, звузились. – Мое сiмейство було в твоему кочовищi, старший брате? – Не тiльки в моему кочовищi, а й в одному з моiх шатер, – Гелон визивно дивився на молодшого брата. – Можеш викликати мене на герць за те, що не вберiг твою сiм’ю, але моеi вини у тiм немае. Я виступив з вiйськом проти кробiдзiв. А тим часом на кочовище напали гети. Десяткiв зо два моiх людей пропало. І серед них найбiльша втрата – твоя жона Донiя i твоi сини. Прийми мое спiвчуття, брате. Не вберiг я твое сiмейство. – Їх забрали з собою? – глухо запитав Орiк. – Нi, я поховав iхнi тiла. І справив по них тризну. Тепер вони у свiтi предкiв. – Але вони були менi потрiбнi у цьому свiтi. Гелон безпомiчно розвiв руками: – На все воля богiв, брате. А гетам я вiдомстив за твою жону i синiв. Гети розплатилися кров’ю. – Як я шкодую, що, повернувшись з рабства, не побачив жону i синiв… – зiтхнув Орiк, i в ту мить перед його внутрiшнiм зором зазолотилася хлiбна нивка. І було лiто красне в краю скiфiв-хлiборобiв, пахло дозрiваючим хлiбом… Хитнувшись, Орiк вийшов з батькового шатра – сiявся дощик, нечастий гiсть сухих степiв Гетськоi пустелi. Орiк звiв голову, i йому здалося, що то Донiiна Мати-богиня втiшала його, посилаючи на спраглу землю лагiдний дощик… Тiеi осенi в кочовище Атея прибули македонськi посли. Ще коли повстали проти скiфiв мiсцевi племена в пониззi Істру, Атей не вiд того, щоб зайвий раз загребти жар чужими руками, звернувся до Фiлiппа за допомогою, просячи його спiшно (через мешканцiв грецького мiста Аполлонiя) надiслати македонське вiйсько. І ось македонськi посли привезли вiдповiдь свого царя. «Фiлiпп, цар македонський, Атею, царю скiфському – радуйся! Я надiшлю тобi македонський загiн, i моi воiни допоможуть тобi приборкати непокiрних iстрiан. Але за це ти, скiфський царю, усиновиш мене i залишиш менi в спадщину свою Скiфiю. Фiлiпп, цар Македонii». Жодна риска не ворухнулась на закам’янiлiм, чорнiм од засмаги, дубленiм лицi Атея, доки Котiар перекладав послання Фiлiппа. «Виявляеться, не просто хитрому обхитрити хитрого», – тiльки й подумав Атей. Дослухавши до кiнця послання, Атей гречно подякував Фiлiппу за бажання допомогти йому в боротьбi проти iстрiан. Посли чекали вiдповiдi на пропозицiю iхнього царя, та Атей натомiсть поцiкавився, чи вдалою була iхня дорога, i що вони цiкаве бачили й чули в дорозi, та як почувае себе цар Фiлiпп. Посли так же гречно й неквапливо вiдповiли: дорога iхня була хоч i довгою, але вдалою, нiчого цiкавого, гiдного царських вух вони в дорозi не чули, цар Фiлiпп, як завжди, почувае себе добре, вiн здоровий, чого бажае й царю Атею. Удачi постiйно супроводжують кожний крок Фiлiппа, а зараз вiн тримае в облозi грецьке мiсто Вiзантiй, неприступнi стiни якого успiшно руйнують македонськi тарани. І хоч йому пiд Вiзантiем потрiбний кожний воiн, iхнiй цар готовий вислати чималий загiн на допомогу Атею. Звичайно, додали посли, якщо Атей пристане на умови царя Фiлiппа. І вмовкли, чекаючи вiд Атея вiдповiдi. – Я радий, що мiй друг, цар Фiлiпп, як завжди, здоровий i, як завжди, удачi супроводжують його в життi, – знову ухилився Атей вiд прямоi вiдповiдi. – Прохатиму скiфських богiв, щоб i вони допомагали царю Фiлiппу пошвидше здолати неприступне мiсто Вiзантiй. – Македонцi мають своiх богiв, – дещо визивно вiдповiли посли. – Вiд помочi богiв не варто вiдмовлятися тiльки тому, що вони чужi, – миролюбиво вiдповiв Атей. – Але послам, очевидно, час вже вiдпочити з дороги. На цьому перша розмова Атея з македонськими послами й закiнчилася. Гостей поселили в бiлих шатрах, i в iхню честь Атей велiв влаштувати банкет. Судячи по тому галасу, що долiтав у шатро Фii, банкет удався. Яскраво палахкотiли великi багаття, чулися збудженi вигуки, лунали здравицi на честь двох царiв – Фiлiппа й Атея. Фiя знала: на банкетi присутнi й обидва сини Атея. Тож чекала Гелона – зайде? Але замiсть Гелона в ii шатро несподiвано прошмигнув високий чоловiк в плащi-гiматii й бронзовiм шоломi з гребенем. Македонець! Вскочивши в шатро, вiн миттево опустив за собою завiсу й прислухався: чи немае за ним вивiдника. Фiя сидiла бiля багаття в шатрi. В руках незнайомця загледiла кривий нiж, на лезi якого танцював полиск вогню… Вiдчувши бiду, Фiя схопила акiнак, що завжди лежав бiля неi напохватi, висмикнула його з пiхов й зiрвалась на ноги, щоб стрибнути в темiнь шатра. Незнайомець миттево опинився бiля неi. – Ти-ихо!.. Яка прудка, – протягнув вiн шепотом, i очi його недобре блиснули. – Своiх не впiзнаеш? – говорив по-грецьки. – Нi з мiсця! Опусти руку з акiнаком i слухай, що тобi казатиму… – Ти… ти хто такий? – Фiя опустила руку з акiнаком. – Не пiдходь, бо закричу. Хто ти такий, незваний гостю? – Чи тобi не все одно, яке мое iм’я? – вiн грався кривим ножем, нависаючи над нею чорною тiнню. – Спробуеш крикнути, то… крик той стане останнiм у твоему життi. Не дурiй. Я – з Македонii, яку ти, здаеться, вже й забула. Антiпатр передае тобi вiтання. Вiн невдоволений тобою, його рабинею. Ти забула, для чого тебе було послано в Скiфiю й подаровано Атею. Атей досi живий, i сини його ще не виступили проти нього. – Я… я роблю все, – розгубилась Фiя, – але… – Значить, не все зробила, коли не виконала того, для чого тебе було послано сюди! Якщо ж ти надумала обманути Антiпатра й сховатися в Скiфii, нерозумна рабине, ти скоро про це пошкодуеш! Буде зроблено все, аби Атей дiзнався, для чого насправдi тебе послали у Скiфiю i подарували царю. Ось тодi вже Атей тебе власноручно прикiнчить. А я гадаю, – незнайомець скрива посмiхався, – для тебе буде краще, якщо ти його прикiнчиш, а не вiн тебе. І поспiшай! Часу в тебе лишилося мало. Не сьогоднi-завтра македонцi можуть з’явитися в пониззi Істру. На той час Атей мусить бути у свiтi своiх предкiв. Незнайомець пiдiйшов до виходу, лезом ножа злегка вiдхилив запону, постояв, видивляючись та вислуховуючи (на лезi його ножа танцювали полиски банкетних багать), i вислизнув, наче мара. Запона хитнулась i застигла… Випустивши з руки акiнак, Фiя стояла, не вiдчуваючи, як цокотять у неi зуби – iй враз стало дуже зимно. На другий день в кочовищi тiльки й говорили про вiдповiдь царя македонським послам. Щедро пригостивши посланцiв Фiлiппа, Атей велiв подати iхнiх коней i так сказав: – Повертайтесь до того, хто вас сюди прислав, i скажiть йому: допомоги Атей у Фiлiппа Македонського не просив. З iстрiанами вiн сам упорався. Цар iстрiан вже пiшов у свiт предкiв, вiйна в пониззi Істру вщухла, iстрiани покорилися скiфам. А спадкоемець престолу Атею не потрiбний, адже у нього е два сини, i один з них i буде скiфським царем! «Гелон… Гелон стане царем, – вкотре переконувала себе Фiя. – Але ж коли те станеться, бо нiхто не знае, скiльки ще лiт житиме Атей…» Пiсля зустрiчi з посланцем Антiпатра ii часто тiпала дрож, як пригадувала його погрози. Боялась за свое життя – о, македонцi, як треба буде, дiстануть ii де завгодно. А з другого боку, й сама квапилась. Чим швидше Гелон стане царем, тим швидше стане царицею i вона. Захопивши владу, Гелон навряд чи потерпить присутнiсть свого молодшого брата, пiдозрюватиме його в змовi проти нього. Сутичка мiж братами неминуча. А нею Гелон захопився, з ii пазурiв не виборсаеться. Ось тiльки б спровадити Атея на той свiт… І Фiя вирiшила пустити чутку, що буцiмто Атей хоче Орiка зробити царем i своiм спадкоемцем. Для пiдозрiлого й ревнивого Гелона цього буде досить, щоб вiн зважився на рiшучий крок. Старий цар не обмежував ii волю, тому вирiшила дiяти. Для початку Фiя вiдновила своi верховi прогулянки в степ. Раз з’iздила, два, переконалася, що за нею нiхто не слiдкуе, i погнала коня до тiеi могили, бiля якоi зустрiчалася з Гелоном. Як було в них ранiше домовлено, виiхала конем на могилу, постояла там, щоб ii запримiтили пастухи Гелона – вони неподалiк пасли коней. Пастухи ii запримiтили, вiд табуна вiдколовся вершник i помчав у кочовище свого господаря. Ще по якомусь часi (Фiя, пустивши коня пастись, сидiла на могилi, задумливо дивлячись в далину) примчав i сам Гелон. На ходу з коня скочив, одним махом на могилу вилетiв (вона мружилась до нього, на губах ii блукала спрагла посмiшка), схопив ii за руку, рвонув до себе. Фiя ласкою припала до його могутнiх грудей, оповила руками шию. Вiн пiдхопив ii на руки, понiс в густу тирсу… А потiм, збудженi, розчервонiлi, вони лежали i дивилися у високе небо. Та ось Гелон схопився, сiв. – З тобою так солодко, а без тебе так гiрко… Коли б не ти – не спiзнав би я радощiв. Без тебе вiк би звiкував i не знав би, що таке справжня жiнка, од якоi в жилах кров вируе. – Крадене щастя завжди солодше, – озвалася вона насмiшкувато, звелась, сiла. – Тiльки неодмiнно надiйде час, коли за нього доведеться розплачуватися. І – не дешево. – Не говори так! Якось воно владнаеться, – помовчав, блискаючи зубами й бiлками великих очей. – Я от… дожився, – посмiхався. – Голова вже iнеем припорошена, а крадькома мчу, щоб потай од усiх зустрiчатися з тобою… – Бо ти все ще боiшся… Вiн спiдлоба на неi зиркнув. – А що я вдiю проти батька? – Сам щойно казав: голова в тебе посрiблена, пiввiку маеш, а без волi батька й кроку не ступиш. Гелон засовався. – Що ти, македонко, знаеш про нас, скiфiв, та про нашi закони? Далi Фiя не стала його дратувати – спалахував Гелон швидко. Примружившись, солодко посмiхаючись, притулилась до нього, нiжно йому в очi зазирала, лащилась. – Тiльки ти один у всьому свiтi припав менi до серця. Гелон млiв у ii обiймах. – Коли б не батько… Вона рiзко вiдсунулась вiд нього. – Батько, батько… Невже мiж нами назавжди стане твiй батько? І допоки вiн помикатиме тобою? – Не говори так! Я не помикач, я спадкоемець скiфського царя! – Овва! Ти, певно, нiчого й не знаеш? Вiн злякано на неi глянув, рот його повiльно розкрився. – А що я маю знати? – А те, що твiй батько виношуе задум передати владу своему улюбленцю. – Орiку? – спохмурнiв, потемнiв Гелон. – А то кому ж ще? – За законами предкiв… – почав було вiн, та Фiя перебила. – Чула вже! І про закони предкiв теж. Тiльки ти один глухий i слiпий, – знову припала до нього, лащилась, обiймаючи його. – Як менi тебе шкода. Орiк – улюбленець Атея, його Атей готуе в своi спадкоемцi. Про це сам Орiк якось… обмовився. Вiн не знае, що ти менi бiльше до вподоби, як вiн. Спохмурнiв Гелон, лице зчорнiло, очi недобре спалахнули. – Знаю, що Орiк ходить в його улюбленцях! Звiвся. – Але Орiку нiколи не бути царем Скiфii! – схопив ii руку, рiзко притяг до себе. – Слухай, звабо, – люто шепотiв, дивлячись iй в очi. – Я все зроблю, щоб Атей не встиг оголосити Орiка спадкоемцем золотоi скiфськоi гривни. Та й чого менi чекати – голова вже сива. Досить! Начекався! А ти – чекай! Як вiзьму царську владу – заберу тебе. Несила без тебе. Заради влади навiть проти самих богiв виступлю, не те що проти батька! Вiдпустив ii руку, свиснув, почувся тупiт, пiдбiг кiнь. Гелон скочив на нього i зник у балцi. Тiльки в степу повiльно затихав тупiт копит. «Тепер аби македонцi не пiдвели», – подумала Фiя. Смолоскипи Гекати Свiтлоносноi Перед тим як розпочати будiвництво нового мiста-колонii в далеких i чужих краях, греки зверталися до оракула, здебiльшого до Дельфiйського – за схваленням iхнього рiшення чи напученням. Тож коли мешканцi Мегар зiбралися утворити чергову свою колонiю, глава колонiстiв полководець Вiзант теж звернувся до Дельфiйського оракула. І отримав вiд нього пораду: «Збудуй мiсто на фракiйському мису, де риба i оленi водяться в достатку». Колонiсти на чолi з Вiзантом прибули у вказане мiсце на березi Боспору Фракiйського[18 - Боспор Фракiйський – давньогрецька назва Босфора.], що сполучав Понт з Пропонтiдою[19 - Пропонтiда – Мармурове море.]. Мiсця сподобались, i колонiсти заходилися здiйснювати обов’язковi перед закладенням мiста жертвоприношення. І тут зненацька налетiв коршак, схопив жертовну тваринку i вiднiс ii на кiнець мису, що вдавався в Боспор. Мiсцевий пастух показав Вiзанту мiсце, куди коршак вiднiс здобич. Вiзант i колонiсти сприйняли те за знак неба, що якраз там i треба заснувати мiсто. Так розповiдае одна з легенд про заснування Вiзантiя – мiста мореплавцiв i рибалок, купцiв i хлiборобiв, ремiсникiв i воiнiв, назване в честь його засновника полководця Вiзанта. Довгий час колонiсти вели тяжку вiйну з фракiйськими племенами хоробрих фiнiв, котрi населяли тi краi. Тож мiсто обгородили високими i мiцними стiнами, складеними з величезних чотирикутних кам’яних блокiв, поставили сторожовi башти. Перед оборонними мурами викопали глибокий рiв. Мiцнiсть вiзантiйських стiн увiйшла в легенду. У тiй же легендi розповiдалося: стiни Вiзантiя тому неприступнi, що iх спорудили боги Посейдон та Аполлон. 1 звiдтодi iх звали богоданими. Ось чому iх не мiг узяти жоден з ворогiв, хоч бажаючих захопити чуже мiсто у тi часи було бiльше нiж досить. Клiмат у Середземномор’i прекрасний, землi, що оточували Вiзантiй, – родючi, тож трудолюбивi вiзантiйцi швидко перетворили свою колонiю в квiтучий сад. Виноградники та фiнiковi пальми давали значний прибуток, а лаври, кипариси i смоковницi прикрашували сади вiзантiйцiв. В навколишнiх лiсах водилися кабани та оленi. Але головним заняттям вiзантiйцiв було риболовство – солона риба йшла з Вiзантiя майже в усi мiста Грецii. Та ще бiльшим багатством Вiзантiя було його вигiдне мiсцерозташування – на понтiйському торговому шляху. Із зростанням мореплавства i зв’язку мiж грецькими мiстами й колонiями на берегах Понту Евксiнського зростала i значимiсть Вiзантiя. Із понтiйських колонiй грецькi купцi везли через Боспор Фракiйський у Грецiю хлiб i хутра, корабельний та будiвельний лiс, мед, вiск, рибу. А з Грецii в колонii пливли вина, оливкова олiя, тканини, керамiка та iншi вироби ремiсникiв. Торговi судна нiяк не могли обминути Вiзантiй – що приносило мiсту великий прибуток. Мiсто росло й багатiло. Це бачили Афiни. Вже тодi вони претендували на роль головного мiста грецького свiту i не могли заспокоiтись, що Вiзантiю, а не iм перепадають такi скарби. І чим бiльше багатiв Вiзантiй, тим ревнивiше за ним спостерiгали Афiни. Вони вже ладнi були накласти руку на вiзантiйськi багатства, але iх стримувала загроза, що йшла з боку Македонii. На Вiзантiй цiлив i Фiлiпп, котрий добре розумiв, якi вигоди з’являться в нього, якщо вiн прибере до своiх рук такий порт. Але передчасно видати своi задуми Македонiя остерiгалась. Коли Фiлiпп завойовував землi в Пiвденнiй Фракii, мiж Македонiею та Вiзантiем було укладено союз, але – нетривкий. Пiсля завоювання Фракii македонцi почали шкодити морськiй торгiвлi афiнян, захоплювали iхнi судна в протоках. А вiд того, що торговi зв’язки через понтiйський морський шлях почали занепадати, терпiв значнi збитки й Вiзантiй. Тож вiзантiйцi схилялися до союзу з афiнянами, бо вiдчували: Фiлiпп багне взяти в своi руки хлiбний шлях. В протоцi македонцi вже чинили розбiй. І хоч Фiлiпп ще намагався схилити на свiй бiк вiзантiйцiв i вмовляв iх виступити проти Афiн, та Вiзантiй вiдхилив диктат пiвнiчного сусiда. Над мiстом нависла загроза. Вiзантiйцi добре знали, хто такий Фiлiпп Македонський – вiдважний полководець, полiтик мудрий, хитрий i войовничий цар. «Якщо я не воюю, то менi здаеться, що я мало чим вiдрiзняюся вiд своiх конюхiв», – цi слова фракiйського царя Тереса Фiлiпп любив повторювати, як своi власнi. А воював Фiлiпп постiйно – з першого дня свого царювання i, як покаже час, до останнього, коли кинджал убивцi урве його життя – теж пiд час пiдготовки до чергового походу. Але воюючи, захоплюючи чужi землi, Фiлiпп умiло прикривався мирними цiлями. Вдавав, що виступае не як завойовник, а – як благодiйник Еллади. На цьому спiткнулися Фiви, котрi, звинувативши фокiдян в захопленнi священних земель храму Аполлона в Дельфах, розпочали з ними вiйну. Вони необережно звернулися до Фiлiппа як до свого захисника. Це й дозволило Фiлiппу пiд гаслом «Я iду карати святотатцiв фокiдян» вiдвести своi вiйська в Фессалiю, а потiм i в Середню Грецiю. А ще через кiлька рокiв влада македонського царя вже поширилася на все фракiйське узбережжя до Херсонеса, а в Грецii – до Фермопiл. Завершальним етапом вiйни Фiлiпп вбачав напад на Афiни. Але перш за все треба було перерiзати iхнi хлiбнi шляхи на Геллеспонтi i захопити приморськi мiста Перiнф та Вiзантiй. А вже тодi загроза голоду змусить Афiни здатися на милiсть переможця. Для Фiлiппа – i це вже розумiли в Афiнах – важливо було наблизитись до берегiв Понту i вiдiрвати вiд Афiн грецькi колонii, розташованi на узбережжi. Протоки були життево необхiднi для Афiн – через них вони вели свою торгiвлю й отримували хлiб. Ось чому афiняни докладали всiх зусиль, щоб утримати в своiх руках протоки. Фракiйський Херсонес був пiд iхньою владою, Боспор – пiд владою Вiзантiя. Як Вiзантiй, так i Перiнф – важливi пункти на шляху до морського берега. І чим ширше розповзалася влада Фiлiппа в Середнiй Грецii i в напрямку до моря, тим бiльше непокоiлись цi мiста за свою незалежнiсть. І хоч певний час Перiнф та Вiзантiй i ворогували з Афiнами, та перед македонською загрозою змушенi були з ними помиритися i спiльно виступити проти пiвнiчного варвара. Випереджаючи iх, Фiлiпп послав македонський флот у Пропонтiду, а сам повiв вiйсько через афiнськi землi до Перiнфа. Днi стояли сухi, вiтер нiс пил над рiвнинами, i сонце ледве пробивало гарячу млу. Дорогами, що вели до Перiнфа, здiймаючи хмари сiрого пилу, йшли македонськi вiйська – кiннi й пiшi. Сунули обози, облоговi машини, ревiла тяглова худоба, кричали погоничi. Грецькi селяни, загледiвши на обрii хмаровища пилу, прихоплювали з собою сяке-таке збiжжя, кiз та овець i розбiгалися з поселень. З Афiн у грецькi мiста, уникаючи дорiг, польовими манiвцями мчали гiнцi: стережiться, будьте напоготовi! Македонцi йдуть до Перiнфа, але куди вони повернуть дорогою – невiдомо, тож треба бути готовим до вiдсiчi… І повсюди завмирало життя, порожнiли дороги й поля. Мiста мiцно зачиняли брами, виставляли посилену варту, готували загони для вiдсiчi, народне ополчення. Але що та сила важила в порiвняннi з силою пiвнiчного варвара! А втiм, у мiстах не дуже й непокоiлись: не проти них iде Фiлiпп, i добре. Щось там Перiнф не поладив з Македонiею, то хай сам i виборсуеться, а iх Фiлiпп не зачепить, вони з Фiлiппом не ворогували. Принаймнi так заспокоювали мiста прихильники й поплiчники македонського царя в грецьких полiсах. Вiзьме Фiлiпп Перiнф i вгамуеться, дивись, лихо й обмине iх… І тiльки була одна людина в Афiнах, котра розумiла: лихо не обiйде грецькi мiста. Перiнф – то лише початок нового наступу Фiлiппа на Елладу. Як ранiше, так i в тi днi Демосфен докладав усiх зусиль – можливих i неможливих – щоб об’еднати грекiв перед загрозою македонського вторгнення. Але не всi грецькi мiста розумiли, яка бiда над ними нависла. І замiсть того щоб спiшно гуртуватися й готувати спiльнi вiйськовi сили проти пiвнiчного варвара, грецькi мiста змагалися мiж собою в красномовствi, а простiше – в балачках. Безкiнечно тяглися Народнi зiбрання, на яких безкiнечно виступали тертi та м’ятi в словесних битвах оратори. Мiста тонули в потоках гладеньких слiв, а дiло не рухалось. Рухались лише македонськi вiйська грецькими рiвнинами. Змагалися в красномовствi оратори i в Афiнах. «Добре Фiлiппу, – стомлено думав Демосфен, вже оглушений ораторами. – Вiн цар i единоправитель. Досить йому сказати слово – одне-едине – як все приходить в рух. А спробував би вiн у нас, де в кожного добре пiдвiшений язик i де демократiя надае всiм рiвнi права в балаканинi…» І все ж Демосфену дещо вдалося зробити. Хоч справа об’еднання грецьких мiст i тупцювалася на мiсцi (у всiх полiсах лише обговорювали пропозицii Демосфена, але й по тому), та деяку збройну силу таки вдалося зiбрати в Афiнах. Крiм того, Демосфен вiдрядив гiнцiв до Перiнфа (закликаючи мiсто триматися й чекати пiдмоги), до Вiзантiя (з проханням надати Перiнфу допомогу) i до персiв. Останнi були занепокоенi посиленням военноi могутностi Македонii. Перси розумiли: захопивши Грецiю i ще бiльше змiцнiвши, Фiлiпп нападе i на них – це лише питання часу. У своему посланнi до персiв Демосфен застерiгав iх i прохав допомоги: «Якщо буде обезкровлено Фiлiппа на просторах Еллади, вiн не зважиться на похiд проти вас, перси». Перси з цим погодились i заходилися спiшно готувати допомогу Перiнфу. Не вiдмовив у допомозi й Вiзантiй, пообiцявши надiслати кращу частину своiх збройних сил. Тепер Демосфен уже мiг передихнути, хоча й невiдомо було, як розвиватимуться подii далi. Аби заспокоiти Перiнф, Демосфен вдруге послав до них гiнцiв: тримайтеся, допомога прийде. І Перiнф мужньо тримався. У тi днi Демосфен, виступаючи перед Народним зiбранням Афiн, славив мужнiсть Перiнфа, з якою вiн протистояв натиску пiвнiчного варвара: – Афiняни! Гiдний найвищоi шани i слави подвиг Перiнфа! У той час, як у всiх наших мiстах афiняни, оратори змагаються один поперед одного в красномовствi, мешканцi Перiнфа всi як один, навiть старi й малi, вiдбивають македонську навалу. Зважте, афiняни, яку велику силу привiв Фiлiпп пiд мури Перiнфа. Його флот вiдрiзав мiсто з боку моря, до стiн македонцi пiдтягли облоговi машини. Тарани день у день вергають по оборонних стiнах i по мiсту камiння. Аби вимотати захисникiв, позбавити iх мужностi й вiри в свою перемогу, Фiлiпп роздiлив свое тридцятитисячне вiйсько на кiлька частин, котрi, змiнюючись, вдень i вночi штурмують мiсто. О, афiняни! Гiдний найвищоi шани i слави подвиг Перiнфа! Слухайте ж, афiняни, передавайте всiм вiстку про мужнiсть захисникiв Перiнфа. Пiсля тяжкоi, багатоденноi боротьби, викидавши гори камiння, тарани проломили стiну. Здавалося – все. Кiнець. Македонцi увiрвалися в мiсто. Та захисники не впали духом, почалася вiдчайдушна боротьба на вулицях. Захисники зводили барикади, вони ухвалили: краще поляжемо зi зброею в руках, анiж здамося на милiсть переможця. О, афiняни! Гiдний шани i слави подвиг Перiнфа. І нашоi шани та слави, i слави усiх прийдешнiх поколiнь Еллади. Не здалися мешканцi Перiнфа на милiсть пiвнiчного варвара. Вони захищалися до останньоi краплi кровi i перемогли. Коли вже здавалося, що все, кiнець, пiдоспiла допомога – у мiсто увiрвалося найкраще вiйсько Вiзантiя, а також тисячний загiн персiв. Вони увiрвалися в мiсто так несподiвано i так навально, що македонцi розгубилися. З одного боку на македонцiв ударили захисники мiста, а з другого перси та вiзантiйцi. Пiсля короткого, але злого бою вони вигнали загарбникiв за межi оборонних стiн. О, афiняни! Слухайте всi, а разом з вами хай слухають всi еллiни про мужнiсть Перiнфа. Ось так треба протистояти загарбникам. Коли б усi еллiни об’едналися i спiльно виступили проти Фiлiппа, то вiн би i думку облишив воювати з нами! А через кiлька днiв в Афiни прийшла приголомшуюча звiстка: облишивши штурм Перiнфа, Фiлiпп кинув своi вiйська на Вiзантiй. Фiлiпп любив зненацька (аби збити противника з пантелику й розпорошити його ряди) мiняти свое рiшення. Несподiвано i круто. І здебiльшого вiд того вигравав. Вдався вiн до свого улюбленого тактичного прийому, коли потерпiв поразку пiд час штурму Перiнфа. Дiзнавшись, що Вiзантiй прислав на помiч Перiнфу своi кращi вiйськовi сили, Фiлiпп вирiшив несподiвано напасти на Вiзантiй. Пiд стiнами Перiнфа вiн залишив свого полководця Парменiона з невеликим загоном (його було досить, щоб блокувати мiсто й нiкого звiдти не випускати, в тiм числi й вiзантiйське вiйсько), а сам разом з Антiпатром, захопивши бiльшу частину вiйська та облоговi машини, рушив до Вiзантiя. Але з ходу взяти Вiзантiй, як розраховував Фiлiпп, не вдалося. При штурмi Вiзантiя повторилося те, що було i при штурмi Перiнфа: захисники як там, так i тут виявляли небачену досi мужнiсть та героiзм. І хоч краще iхне вiйсько було заперте в Перiнфi, вiзантiйцi вiдбивали один приступ македонцiв за другим. Фiлiпп вже почав шкодувати, що так поспiшно розпорошив свое вiйсько на штурм двох мiст, але вiдступати вiд Вiзантiя було пiзно. Потяглися днi за днями. Македонцi без угаву штурмували мiсто. Аби вимотати сили захисникiв, не давати iм спокою i на мить, Фiлiпп подiлив вiйсько на окремi загони, котрi, змiнюючи один одного, штурмували Вiзантiй i вдень, i вночi, але кожного разу були змушенi вiдходити нi з чим. Щоб знову йти вперед. І так – днi за днями, ночi за ночами… Вiзантiйцi трималися напрочуд героiчно. А тим часом iхнi посли вели переговори про спiльний союз з афiнянами та iншими мiстами. Цього разу еллiни нiби отямились вiд чарiв ораторiв i перейшли до дii. Всi нарештi збагнули: якщо Фiлiпп захопить Вiзантiй, за ним настане черга Афiн i багатьох iнших грецьких мiст: Хiос, Родос i Кос – старi союзники Вiзантiя, спiшно надiслали чималу допомогу. І вiзантiйцi змогли нарештi перевести дух, пiдкрiплення значно змiцнило iхнi сили. А тим часом прибув афiнський флот, з боку моря Фiлiпп уже не мiг штурмувати мiсто. Це ще бiльше змiцнило становище Вiзантiя. Щоправда, македонцi посилили натиск на суходолi, але це не приносило iм якихось значних успiхiв. Пiсля кожноi невдачi ряди македонцiв, пошарпанi й порiдiлi, вiдкочувались у свiй табiр, що був оточений ровом i захищений возами. На валу, що теж оточував табiр, в колонi охоронцiв-гетайрiв стояв на конi цар i единим своiм оком свердлив вiдступаючих, котрi понуро брели мимо нього. Не гнiвавсь, а просто казав: – Вiдступ – це ще не поразка, – i додавав свою улюблену поговiрку: – Баран вiдходить лише для того, щоб краще розiгнатися i нанести ще бiльший удар! Отже, цим вiдпочивати, новим загонам штурмувати! Не залiзнi ж врештi вiзантiйцi, видихнуться! І нова хвиля македонцiв йшла на штурм… В один з таких днiв, коли македонцi без угаву кидались на приступ, повернулося iз Скiфii царське посольство. З ними прибув i кiнний загiн скiфiв на чолi з Котiаром. Вiдсилаючи назад послiв македонського царя, Атей в останню мить вирiшив разом з ними вiдрядити до Фiлiппа й свого радника. Наостанку, лишившись з радником удвох, наказував йому: – Я, як тобi вiдомо, вiдхилив македонську допомогу, та в нiй вже немае й потреби. Я також вiдмовив Фiлiппу i в його нахабних спробах зробити його своiм спадкоемцем, щоб вiн мiг пiсля моеi смертi задарма захопити Скiфiю. Така рiзка вiдмова може сiроманцем пробiгти мiж мною й Фiлiппом, а цього передчасно не слiд робити. Отож своiм приiздом ти пом’якшиш вiдмову, полоскочеш йому самолюбство й трохи згладиш справу. Але й це не вирiшальне в твоiй поiздцi, заради цього я тебе й не посилав би. Вихваляючи мудрiсть Фiлiппа, виспiвуй про дружбу мiж скiфами й македонцями та непомiтно придивляйся, як там пiд Вiзантiем. Я мушу знати – вiзьме Фiлiпп Вiзантiй чи нi? І чи потрiбно нам встрявати в це дiло й слати вiзантiйцям помiч, чи вони й самi впораються iз загрозою, що над ними нависла? Над Вiзантiем здiймалися дими, мешканцi мiста спiшно закладали камiнням проломи в стiнi. В повiтрi стояв пил, змiшаний з димом, попiд мурами лежали вбитi й пораненi, блукали покалiченi конi, димiли згарища. Горiли облоговi македонськi башти. Фiлiпп з’явився в оточеннi гетайрiв. Був вiн у бронзовому шоломi, панцирi, на ногах – бронзовi поножi. За плечима маяв червоний плащ (з-за того плаща цар остерiгався надто близько наближуватися до стiн, бо вiдразу ж в його бiк летiли хмари стрiл). Запилений i злий, чорна пов’язка на лобi з’iхала вбiк, в единому оцi – вперте завзяття. Котiар зi своiми людьми чекав царя бiля великого шкiряного намету, що його охороняли похмурi здорованi з списами й мечами. Скiфського посла Фiлiпп зустрiв на диво привiтно. – Радий, радий гостю, – поправив чорну пов’язку на лобi i коли вiдняв руки вiд лиця, воно хоч i залишалося стомленим, але в единому оцi була безтурботнiсть, наче вiн оце щойно повернувся з хорошоi прогулянки – що-що, а перевтiлюватись на ходу Фiлiпп умiв, i про його справжнiй настрiй важко було тодi здогадатись. – Як здоров’я царя Атея? – Дякувати богам, нiвроку, – статечно вiдповiв Котiар по-грецьки (Фiлiпп розмовляв тiльки мовою еллiнiв). – Владика Скiфii, як завжди, при доброму здоров’i, чого бажае i тобi, славний i мудрий царю могутньоi Македонii. – Радий, – щиро, здавалося, зовсiм щиро сказав Фiлiпп. – Я завжди молюся богам, щоб вони дарували моему друговi, скiфському царю довгi роки життя. І боги, певно, прислухаються до моiх молитов – роки в царя Атея, на заздрiсть його ворогам, довгi! – У нас е своi боги, – стримано вiдповiв Котiар. – І вони, а не чужi боги шлють Атею довгi та щаснi лiта. Фiлiпп пропустив мимо вух зауваження скiфського посла. – Дев’яносто лiт, а ваш цар все ще на конi! – вигукнув нiби захоплено. – Менi б стiльки прожити – пiвсвiту можна було б за цей час завоювати. Ба, навiть цiлий свiт! – Скiфи теж молять своiх богiв, щоб i вони дарували царю Фiлiппу довгi лiта, – поштиво вклонився Котiар. – І – все новi й новi перемоги. І над цим впертим мiстом також, – кивнув на мури Вiзантiя. – З Вiзантiем буде покiнчено найближчим часом, – скоромовкою вiдповiв цар i заквапився. – Тебе, скiфський мiй гостю, належно зустрiнуть моi люди. Влаштовуйся, вiдпочивай з дороги, я думаю, у нас ще буде досить часу, щоб побесiдувати за добрим македонським пивом. Другого дня Котiара запросили до царського похiдного намету. Фiлiпп пив у колi своiх приближених, в наметi було весело i гамiрно, хоч вiйсько його в цей час i штурмувало Вiзантiй. – А ось i наш скiфський гiсть! – загледiвши Котiара, весело вигукнув Фiлiпп. – Прошу гостя, – показав бiля себе мiсце на дубовiй лавi, крикнув: – Пива скiфському послу! Котiар терпiти не мiг македонського пива, але – дiватися нiкуди – змушений був взяти з рук слуги чашу зi свiтлуватим напоем. – У тебе прекрасне пиво, – сказав скiфський посол, пригубивши з чашi. – Але скiфський бузат кращий. – Чули? – майже весело, пересилюючи гул голосiв у наметi, вигукнув Фiлiпп. – Скiфський наш гiсть каже: пиво прекрасне, а скiфський бузат кращий! І засмiявся, блискаючи зубами. В единому його оцi – бурхлива веселiсть. «Дивний Фiлiпп, – подумав Котiар, – терпить пiд стiнами Вiзантiя поразку, а банкетуе нiби з нагоди перемоги». – Ми завжди коли воюемо, то веселимось, – нiби здогадавшись, про що думае Котiар, вигукнув Фiлiпп. – І коли веселимось, теж воюемо. – Менi чомусь здаеться, – обережно почав Котiар, – що ситуацiя пiд Вiзантiем не з веселих. – І я теж так думаю, – охоче погодився Фiлiпп. – Але сумувати з цього приводу не збираюся. Люблю життя з усiма його радощами i веселощами, з хмелем i жiнками. Я не сумую навiть тодi, коли мене, бувае, що й спiткають невдачi. Я – впертий баран, – вигукнув цар гордовито. – І як баран, щоб нанести сильнiший удар, вiдходить, так вiдходжу i я. Потерпiвши поразку, я можу навiть i вiдiйти. Але тiльки для того, щоб нанести новий i несподiваний удар. «Що це? Натяк?.. – шанобливо посмiхаючись до царя, думав Котiар. – І що вiн означае?.. Чи не погрожуе Фiлiпп Скiфii?» Цар одним духом допив пиво, кинув на дубовий похiдний стiл чашу, витер рукою губи та бороду i втупив в Котiара едине око, що вмить стало гострим, як наконечник стрiли. – Чому це Атей не любить мене? – швидко поспитав. – Чим я не догодив царю скiфiв? Досить йому було попрохати в мене збройноi сили, як я вiдразу ж вiдповiв згодою, хоч самому вiйсько зараз ось так потрiбне, – ребром долонi провiв у себе по горлу. «Починаеться», – подумав Котiар, але вголос сказав поштиво, намагаючись, щоб його слова прозвучали переконливо i щиро: – Цар Атей шануе тебе, царю македонцiв, як нiкого в цьому свiтi. Шануе i любить тебе як друга свого вiрного та великого i спiльника в боротьбi з нашими i вашими ворогами. І сподiваеться, що дружба мiж скiфами й македонцями триватиме ще довго – на страх нашим спiльним ворогам! – Ша-ануе… – протягнув Фiлiпп насмiшкувато. – Шануе, а сином своiм мене не захотiв зробити. Чи, може, я був би поганим сином скiфському царю? Котiар, нiби жалкуючи: – Але цар Атей мае своiх синiв. – Таких, як я, в нього немае! – О, звичайно, – погодився Котiар. – Ти – единий у свiтi бiлому. Твоiми батьками були, певно, самi боги, – улестив македонцю. – І цар Атей дуже шкодуе, що не змiг тебе всиновити. Фiлiпп майже весело (хоч в единому оцi стояв холод, а в голосi вчувалась ледь прихована погроза): – Я теж шкодую… Дуже шкодую, що Атей не змiг мене всиновити. Я був би йому зразковим сином. І думаю, що й Атей ще довго шкодуватиме, що вiдмовився вiд такого сина, як я. Погроза? На цей раз, здаеться, вже погроза. – Наша священна й нерушна дружба, що осявае… – почав було Котiар аж занадто велемовно, та Фiлiпп безцеремонно його перебив: – Що ти виспiвуеш, скiфе, про дружбу? Я теж знаю багато красивих, хоч i порожнiх та холодних слiв, i вмiю спiвати не згiрш тебе. Якщо Атей хоче, щоб мiж нами справдi була дружба, то хай доводить це дiлом, а не красивими словами, що нiкого й нi до чого не зобов’язують. А дiло таке. Мое царство терпить значнi збитки й втрати у зв’язку з вiйною на грецьких землях. Особливо багато коштiв з’iдае облога Вiзантiя. І якщо цар Атей хоче бути моiм другом i спiльником, то хай вiдшкодуе половину тих збиткiв, якi я потерпiв пiд стiнами Вiзантiя. Чуеш, скiфе? Рiвно половину. І тодi я скажу, що Атей менi й справдi друг. А сьогоднi я все сказав, скiфе. Тепер iдь до свого царя i передай йому мою волю… Вiн так i сказав: «мою волю», наче скiфський цар був його пiдданим. …Всю зиму (340/339 pp.) тривала безуспiшна, хоч i виснажлива для обох сторiн облога Вiзантiя. Македонцi вирили рiв з палiсадами, щоб ближче пiдтягти тарани, i били i били у неприступнi стiни, вже й самi не вiрячи в успiх. Осаднi роботи велися пiд керiвництвом фессалiйця Плiада, знаменитого технiка, котрий був на службi в македонцiв. Але й тут повторювалося те, що ранiше в Перiнфi – перемога була майже поруч i водночас далеко. Мiсто мужньо захищалося, i невiдомо було, де воно брало звагу i сили. Тодi Антiпатр порадив знеславити керiвника оборони Вiзантiя, досвiдченого полководця Леона, котрий згуртував i надихнув своiх спiвгромадян на мужнiсть. Склали фальшивого листа, з якого виходило, що Леон – зрадник i змовився з Фiлiппом. У тiм листi Фiлiпп дякував Леону за вiрнiсть, але прохав його дiяти обережно i так, нiби вiн захищае мiсто, а насправдi чекати команди вiд Фiлiппа. Щоб лист потрапив до вiзантiйцiв – його поклали в сумку вбитого македонського воiна, а труп пiдкинули вночi пiд стiни. Вiзантiйцi повiрили намовi. Леону погрожував суд спiвгромадян. Гордий Леон не захотiв виправдовуватись (та й чим вiн мiг довести свою невиннiсть?) i наклав на себе руки. Але й смерть керiвника та органiзатора оборони (вiзантiйцi були певнi, що Леон таки змовився з Фiлiппом) не принесла македонцям бажаноi перемоги. І навiть не наблизила ii. Облога затягувалась, царськi вiйська рiдiли й виснажувались. Сутужно стало з харчем. Для постачання македонського вiйська через Золотий Рiг була споруджена дамба з камiння та землi, вiйсько Фiлiппа розорювало околицi, спустошуючи все навколо. Та вiзантiйцi вiдбивали всi атаки. Тим часом кораблi союзникiв пiдвезли у Вiзантiй харчi й пiдкрiплення, афiняни розбили бiля Вiзантiя македонський флот. І тодi на радi полководцiв царя було вирiшено дати останнiй бiй i востанне спробувати щастя. Фiлiпп велiв таемно прорити пiдкопи пiд стiни i по них проникнути в мiсто. Але й тут македонцям не поталанило. Хоча спершу все йшло нiби так, як i було задумано. Для проникнення в мiсто вибрали темну дощову нiч, македонцi вже проникли через пiдкоп у мiсто, але вiзантiйцi були на чатах, i тих, хто виткнувся з пiдкопу, швидко перебили, а в пiдкоп пустили воду i потопили решту… Так закiнчився останнiй штурм Вiзантiя. Згодом з’явиться легенда, що в ту нiч над Вiзантiем запалила свiй смолоскип богиня Геката Свiтлоносна i пiдняла на ноги вiзантiйцiв. Насправдi ж македонцiв у пiдкопi почули собаки i завалували… Пiсля тiеi ночi Фiлiпп змушений був зняти осаду Вiзантiя. Вiйна з македонцями виснажила мiсто до краю. Воно було геть зруйноване, тисячi й тисячi його мешканцiв загинули, обороннi стiни i башти в багатьох мiсцях були розбитi. Довго вiдбудовували вiзантiйцi свое мiсто, камiння не вистачало, i на ремонт пiшли навiть надгробки. А коли заново вiдбудувались, то спорудили в мiстi статую Гекати Свiтлоносноi. Звiдтодi вона стала найшанованiшою богинею жителiв. А мужнiсть вiзантiйцiв i неприступнi стiни увiйшли в легенду, стали прикладом для всiх прийдешнiх поколiнь. І цiлих п’ять вiкiв захиснi стiни мiста нiхто не зважувався штурмувати. Перемога над Фiлiппом пiдняла престиж Вiзантiя, посилила його роль в полiтичному життi грецьких держав-полiсiв. Вiн став незалежним i вiльним торговим мiстом. Частина п’ята «Де сосна оточена водами Істру, там i ставай…» Вiрний своему принципу: якщо ти потерпiв поразку в одному мiсцi, шукай перемогу в iншому, Фiлiпп вирiшив i цього разу його дотриматись. Невдачi пiд Вiзантiем змусили македонського царя виступити проти скiфського царя Атея. До тiеi весни 339 року, коли мiж Македонiею та Скiфiею спалахнула вiйна, в Атея з Фiлiппом були мирнi й дружнi стосунки. Посли Фiлiппа часто iздили до Атея, а скiфськi посланцi добре знали дорогу до Пелли. Скiфський владика, як свiдчить iсторiя, незмiнно порiвнював себе з Фiлiппом, а своiх воiнiв з македонцями, але при цьому скiфiв неодмiнно ставив вище, пiдкреслюючи iхню простоту й суворiсть. Любив повторювати: – Я володарюю над скiфами, якi можуть боротися з голодом i спрагою. (На думку скiфського царя, македонськi воiни були до цього нездатнi.) Суперництво iхне почалося з часiв пiдкорення Фракii, коли однi тамтешнi племена почали коритися Фiлiппу, iншi – Атею. Це не подобалось македонському царю, котрий багнув забрати в своi руки всю Фракiю. Зi свого боку Атей теж до цього прагнув i робив усе, щоб послабити македонський вплив у Фракii. А згодом – i саму Македонiю. Таку ж задумку виношував i Фiлiпп щодо Скiфii, бо сильна Скiфiя йому надто заважала. Як у свою чергу сильна Македонiя занадто заважала Скiфii. Особливо загострилася iхня потаемна ворожнеча – i навiть виповзла назовнi, коли Фiлiпп 342 року, захопивши володiння фракiйських царiв Тереса i Керсоблепта та заснувавши кiлька вiйськових поселень в долинi Гебра, а також фортецю Фiлiпполь, пiшов походом на грецьке мiсто-колонiю Одесс. Не взяв вiн тодi Одесса, бо з одного боку оточеному мiсту допомагали мiста-сусiди Дiонiсополь та Каллатiя, а з другого Атей. Клянучи свого скiфського друга-царя, Фiлiпп змушений був – остерiгаючись несподiваного скiфського удару в спину – укласти мирну угоду з Одессом, вiдпустити полонених i пiти геть. Царi тодi ледве-ледве помирилися. Та цього разу – по веснi 339 року – Фiлiпп був рiшуче налаштований на поединок. У нього просто не було iншого виходу. Неславу пiд Вiзантiем треба покрити не просто блискучою, а – блискавичною i вражаючою перемогою десь бiля Істру. Щоб довести свiту, що з Фiлiппом жарти поганi, i в ореолi непереможного полководця повернутися в Пеллу. Інакше греки подумають, що Фiлiпп вже слабий, i пiднiмуть голови. Недарма ж фракiйцi, почувши про невдачi македонцiв на берегах Боспору, заворушилися i ладнi вже були скинути македонське панування. Крiм того, Фiлiпп сподiвався на велику здобич у скiфiв. Заодно збирався нарештi вiдомстити Атею за його допомогу мiсту Одессу. Та зрештою Атей, аби зупинити чи бодай пригальмувати нестримний похiд македонцiв по Грецii, допомагав захiдно-понтiйським мiстам в iхнiй боротьбi проти пiвнiчного варвара. І з Афiнами (про це Фiлiппу донесли вивiдники) Атей намагався укласти спiлку й навiть обiцяв допомогти Вiзантiю. І взагалi спiвчутливо ставився до антимакедонськоi боротьби захiдно-понтiйських мiст – це теж не подобалось Фiлiппу. Допомогти Вiзантiю Атей не допомiг (до цього просто не дiйшло, адже вiзантiйцi й самi вистояли), але Фiлiпп це запам’ятав. Аби спровокувати Атея на сутичку, македонський цар ще пiд час облоги Вiзантiя вимагав, щоб скiфський владика вiдшкодував йому частину витрат на осаду Вiзантiя. Фiлiпп наперед знав, що Атей вiдмовиться, i це дасть змогу «законно» на нього напасти. (Скрiзь i всюди, посилено граючи роль миротворця й об’еднувача еллiнського свiту, Фiлiпп пiдкреслював, що вiн не агресор, а якщо й нападае на кого, то лише з примусу – вiдомстити непокiрним. Тим, хто не виконуе, мовляв, своiх зобов’язань, якi, до речi, сам же Фiлiпп i нав’язував противнику.) Атей, як i слiд було чекати, вiдмовився. Скiфи бiднi, сказав вiн, землi у них неродючi, вони славнi не багатством, а хоробрiстю. Та, зрештою, вiн, Атей, не посилав македонцiв до Вiзантiя, тож i вiдшкодовувати iхнi збитки теж не буде. І тодi Фiлiпп вiддав наказ вiйську виступати в похiд. Але, знаючи силу скiфiв, хитрiсть та винахiдливiсть iхнього царя, вирiшив дiяти обачнiше. Коли зняв осаду Вiзантiя i рушив на скiфiв, то передав Атею, що йде, мовляв, всього лише до гирла Істру, щоб там поставити згiдно з обiтницею статую своему предку Гераклу. Атей розгадав хитрiсть македонця. Запропонував статую прислати йому. «Я ii не лише поставлю, а й турбуватимуся про ii збереження», – запевняв у своему посланнi Фiлiппа i погрожував, що в iншому разi вiн не пустить македонське вiйсько в скiфське володiння. А якщо Фiлiпп, всупереч його волi, все ж таки поставить статую, то вона буде скинута на землю… Фiлiпп зрозумiв, що застукати зненацька скiфiв не вдасться, вирiшив iти швидко й навально – щоб не дати Атею часу на пiдготовку до вiдсiчi. І полетiла тими краями вiстка: бути бiдi! Фiлiпп iде. Зникав люд на дорогах, мiста зачиняли брами. Та Фiлiпп, здаеться, i справдi йшов на скiфiв, бо дорогою не зачепив жодного грецького мiста. З-пiд стiн Вiзантiя, йдучи лiвим берегом Понту, Фiлiпп рушив до Салмiдесса, але не зачепив його, хоч i стояв день неподалiк, чим дуже налякав грекiв-колонiстiв. Далi проминув Аполлонiю, потiм Мессембрiю, Одесс, Дiонiсполь, Каллатiс (греки вже трохи заспокоiлись), обiйшов Томи, за ними Істрiю. Останню зупинку перед битвою зробив неподалiк Істру, напроти лiсистого, переповненого птаством морського острова Ахiлла, званого ще Бiлим. Знаходився вiн у вiдкритому морi, в гирлi Істру i був дуже популярним в мореплавцiв та купцiв. На островi стояв храм Ахiлла з його статуею. Бувалi клялися, що буцiмто час од часу можна побачити, як островом бiгае бiлявий чоловiк в позолоченому обладунку й спiвае пеани – сам Ахiлл. Чайки буцiмто прислужують герою – вмочують крила в морi й, залетiвши в храм, стрiпують ними, очищаючи помешкання Ахiлла вiд пилу та бруду. Всi, хто б не пропливав мимо в Понт чи йшов з Понту, – неодмiнно приставали до острова, на берег виводили жертовних тварин – одних вони приносили в жертву, iнших же вiдпускали на волю в честь Ахiлла. Ночувати на островi будь-кому заборонялося, iнакше прогнiвиш бога-героя, не чекай тодi удачi. Тож вiдвiдавши острiв i храм, спати поверталися на судна – у снах iм з’являвся сам Ахiлл i казав, куди пливти, де приставати тощо. Фiлiпп забаг запитати в Ахiлла: де йому в цих краях вибрати мiсце для битви з скiфським царем? Хоч вiйсько зупинилося на одну нiч, але табiр було оточено возами (кiнноту теж сховали за вози), i всюди виставлено посилену варту – обережнiсть була не зайвою, десь поруч, можливо, i трохи вище по Істру кочували скiфи. В таборi за старшого залишився Антiпатр та царський син Александр. Фiлiпп же захотiв вiдвiдати острiв, щоб принести жертву Ахiллу й поспитати в нього поради. Гетайри з царськоi охорони, метнувшись понад берегом, роздобули десяткiв зо два човнiв (мiсцевий люд, переважно гети й бастарни з невеликих поселень, покидавши все, поховалися в очеретах дельти). Хисткi човники були вирубанi з цiлих дерев, плавали швидко i легко, але на водi трималися нестiйко – потрiбне було умiння, щоб не перекинутись. Пiсля того як кiлька гетайрiв скупалися в морi, вирiшили вздовж бортiв – для збiльшення стiйкостi – поприв’язувати пуки очерету. Коли це зробили, пливти на човнах вiдразу ж стало простiше й безпечнiше. І цар з кiлькома приближеними пiд охороною гетайрiв, з поросятами для жертвоприношень, вирушив до острова. Море було спокiйне, тихе, анi вiтерця. До острова на чолi зi своiм царем македонцi дiсталися без пригод. Але храм Ахiлла виявився порожнiм, жерцi, судячи з усього, залишили його нагально. Фiлiпп велiв негайно iх знайти, та скiльки гетайри не бiгали по острову, не гукали, але нiде не зустрiли жодноi душi, тiльки зграi чайок невдоволено галасували, що iх марно потривожили. Фiлiпп спохмурнiв, – а раптом це недобрий знак? Царя заспокоiли: морськi розбiйники (та й не тiльки морськi) часто грабують храм, тож жерцi, якщо тi, хто пристае до острова, здадуться iм пiдозрiлими, ховаються в потаемних печерах. З собою служителi прихоплюють статую Ахiлла й храмовi коштовностi. Де тi печери, того нiхто не знае. – Виходить, ми iм теж видалися пiдозрiлими? – гмикнув цар. – От уже не думав, що я та моi воiни схожi на розбiйникiв. – Просто жерцi дуже обережнi, – пояснили царю. – Мiсця тут глухi, пустельнi, а люд рiзний плавае, мало що може трапитись. До всього ж храм не раз i не двiчi оббирали до останнього дрiб’язка. – На бога сподiвайся i на захист його покладайся, але сам, на всяк випадок, ховайся в печерi, так буде надiйнiше, – уточнив цар. Приближенi не знайшлися, що вiдповiсти. Помiркувавши, Фiлiпп все ж вирiшив принести в жертву Ахiллу двох поросят, а двох – в його честь – вiдпустити на волю. Гетайри вправно, хоч i не уникнувши поросячого верещання, закололи тварин на вiвтарi, Фiлiпп, вмочивши вербову гiлочку в паруючу кров, побризкав нею, проказуючи: – Славний Ахiлле, я, Фiлiпп, цар македонський, йдучи походом на скiфiв, вiдвiдав твiй острiв i, в храмi твоему здiйснивши жертвоприношення, прохаю тебе: прийди у мiй сон цiеi ночi i скажи, де менi вибрати зручне мiсце для битви з Атеем? Обiцяю i клянусь: перемiгши скiфiв, принесу тобi, Ахiлле, щедрi дари й коштовностi твоему храму. Я, Фiлiпп, цар македонський, все сказав. Сьогоднi вночi чекаю твоеi поради, славний Ахiлле! Заколотих поросят залишили на вiвтарi для жерцiв, котрi неодмiнно повернуться в храм, як тiльки-но македонцi залишать острiв. Двох iнших поросят вiдпустили на волю. В табiр повернулися без пригод, як уже сiдало сонце. Вiдмовившись вiд вечерi, Фiлiпп вiдразу ж пiшов до шкiряного намету, який потрiйним кiльцем оточили гетайри[20 - Гетайри – «друзi, товаришi» царя, його особиста охорона i гвардiя, що набиралася iз синiв знатних македонських родiв.]. Лiг спати по-похiдному, не роздягаючись, лише знявши обладунок, бронзовi поножi та бронзовий шолом. В таборi, тiльки цар прилiг, вiдразу ж запала тиша. Вмощуючись зручнiше, Фiлiпп подумав: ану, чи присниться менi бiлявий Ахiлл в позолоченому обладунку? І ледве царева голова торкнулась похiдноi шкiряноi подушки, що була набита морською травою, ледве вiн накрився плащем, як вiдразу ж мiцно й заснув – спрацювала стара звичка воiна, все життя якого минае в походах. Йому й справдi приснився бiлявий, молодий i прудконогий Ахiлл в позолоченому обладунку. Вiн легко, наче лiтав, носився по своему зеленому острову й виспiвував пеан. А на плечi, на руки йому сiдали бiлi чайки. – Славний Ахiлле, хай по всьому свiту йде твоя добра слава! Я, Фiлiпп, цар македонський, йду походом проти скiфiв, скажи-но менi, де в цих краях вибрати зручне мiсце для битви? Прудконогий Ахiлл зупинився лише на одну мить, проспiвав: – Де сосна оточена водами Істру, там i ставай. – Чи виграю битву? – вигукнув Фiлiпп. – Виграеш, все програвши, – невиразно вiдповiв Ахiлл, сяйнув слiпучим обладунком i зник у зеленiй гущавинi острова. За ним кигичучи полетiли чайки. Коли Фiлiпп проснувся, на березi моря жалiбно кричали чайки. – «Де сосна оточена водами Істру, там i ставай», – прислухаючись до чаiного крику на Понтi, повторив цар слова Ахiлла, почутi ним увi снi, i рвучко схопився, готовий хоч зараз стати на герць з Атеем. Залишалося знайти те мiсце, де росте сосна, оточена водами Істру. Це зробити нескладно, адже в царському вiйську були провiдники з мiсцевих, припонтiйських мiст. – Таке мiсце е, царю, – сказали вони Фiлiппу. – Це острiв Певка. Широка i багатоводна дельта славного Істру![21 - Рiзнi античнi географи називали рiзну кiлькiсть гирл рiки: три, п’ять, шiсть i навiть сiм. Суть у тому, що, як показали комплекснi iсторико-географiчнi дослiдження, причина розбiжностей ховаеться не в помилцi того чи iншого античного автора, а в еволюцii самоi дельти, що постiйно перемiщалася з пiвдня на пiвнiч. Вiдбувалося це у виглядi постiйного вiдмирання пiвденних рукавiв i утворення нових, пiвнiчних.] Сiмома швидкоплинними гирлами впадае вiн у Понт-море. Тут, на лiвому його боцi, починалася Фракiя, схiдну частину якоi ще лiт iз десять тому захопив Атей, а захiдну – Фiлiпп. Фракiйцi називали Істр по-своему – Данубiем i шанували його як бога. Не полiчити островiв – великих i малих, вiдомих i невiдомих, вiдкритих i схованих в очеретяних нетрях у дельтi Данубiю-Істру. А найбiльший серед них Певка, тобто Сосновий, трикутник суходолу, щедрий на родючу землю, пастiвники, рибу та звiра, на комарiв, гадюк та веснянi повенi. А ще на ньому росли сосни; з обох бокiв острова, пiнячись i клекочучи, двома своiми гирлами – Нараком i Прекрасним – плинув Істр. Не так давно на Певку, вiдходячи iз степiв пiд натиском скiфiв, перебралися деякi роди бастарнiв, i iх стали йменувати певкiнами. Сам же острiв, як свiдчить грецький мiф, отримав назву вiд iменi сарматськоi нiмфи Певки, в яку буцiмто закохався Істр i перетворив ii в острiв. Македонськi вiйська, залишивши узбережжя Понту, рушили понад гирлом Істру – зеленим, багатоводним, щедрим на гаi, озера, ерики, протоки й острова, птаство та звiра. Загледiвши чужинське вiйсько з кiннотою й обозами, що сунуло явно не з мирними цiлями, гети, тiрагети, кробiдзи, бастарни, – покидавши своi оселi, похапавши жiнок та дiтей, стрибали в човни i квапно пливли в непроходимi зарослi дельти, де тiльки вони знали потаемнi протоки, рятувалися на островах, повних галасливого птаства. Та македонцi на них i уваги не звертали. Подолавши вiд стiн Вiзантiя (точнiше, вiд святилища Зевса Урiя) i до берега Священного гирла Істру 3640 стадiiв, вони нарештi зупинилися. Виславши на всi боки залоги та розвiдки, стали якраз напроти острова Певка i заходилися ладнати свiй табiр. Оскiльки ж мiсце стоянки (це iз своiх очеретяних сховкiв бачили бастарни) македонцi спiшно оточували возами, то виходило, що вони самi остерiгаються нападу. І бастарни трохи заспокоiлись. А македонцi й справдi остерiгалися – розвiдка донесла, що в пониззя Істру швидким ходом рухаеться велике скiфське вiйсько на чолi зi своiм дев’яностолiтнiм царем. – Атей вирiшив битвою зi мною достойно завершити свое життя, що й так уже затяглося, – сказав Фiлiпп на радi полководцiв. – Що ж, я надам йому таку можливiсть. У цих краях Атей – найзначнiший i найнебезпечнiший противник, перемогти такого старого, обачного i хитрого лиса – то велика честь! Аби збити ворожу розвiдку з пантелику, скiфи роздiлили вiйсько на три рiвнi частини, кожна з яких рухалась навстрiч македонцям своiм ходом. Задумка була: ворог у пiтьмi ночi одну якусь частину сприйме за цiле вiйсько, а решту частин, що рухались лiворуч i праворуч, хоч i паралельно, але на значнiй вiдстанi одна вiд одноi, прогавить. І це македонцям може дорого коштувати. Середню колону вiв сам Атей, лiву – старший його син Гелон, праву – молодший, Орiк. Мiж колонами, пiдтримуючи зв’язок, сюди й туди снували зв’язкiвцi. Перед у кожному вiйську вела кiнна сотня розвiдки, що складалася з найдосвiдченiших i найметкiших воiнiв – бувалих у бувальцях. За ними рухалась кiннота, потiм iшла пiхота. За вiйськами скрипiли обози з харчем i запасом води. Хоч рiка й близько, але мало що може трапитись у походi – Атей не любив ризикувати. Возiв було кiлька сот, i розтяглися вони в нiчному степу довжелезною валкою. Обознi старшини, метаючись з кiнця в кiнець валки, лаялись, лупцювали погоничiв пугами, а тi в свою чергу довгими палицями перiщили волiв, та лiнивi тварини переставляли ноги iз задраними ратицями все так же повiльно й розмiрено, i змусити iх бодай трохи прискорити ходу було неможливо. Нiч видалась тихою, теплою i зоряною. Небо чорне, густо всiяне зорями. Пирхали конi й брязкали вудилами. Сюди й туди носилися зв’язкiвцi, посланцi царя та його синiв. Все йшло, як i було заздалегiдь задумано. Скiфи квапились, щоб пошвидше вийти на македонцiв i зiткнутися з ними, не давши iм часу на вибiр кращого мiсця. Атей знав, що Фiлiпп швидким ходом, зупиняючись лише на ночiвлi, без днiвок iде вiд самого Вiзантiя, а це – не близький свiт. Конi iхнi збили ноги, воiни теж притомилися, особливо пiшi, i розраховують хоч на кiлька днiв перепочинку. Атей i спiшив, щоб не дати iм i дня перепочинку, а нав’язати бiй, як тiльки вони пiдiйдуть до Істру. Над далеким обрiем спалахували блискавицi. А вгорi на чорному оксамитовi неба яскравi, трохи волохатi зорi. Думае Атей, похитуючись в сiдлi: то не зорi, а багаття небесноi орди. Всi, хто жив у цих степах, по смертi своiй переходять в небесне вiйсько. І царi скiфськi теж. І прародич його, легендарний Іданфiрс, теж там. Скоро й вiн, Атей, перейде в небесну орду. І вже там, в небесах, горiтимуть його вогнища й iржатимуть його бойовi конi. В останнi мiсяцi владика скiфiв почувався негаразд, стомився – вiд життя чи вiд клопотiв та дум, але вдавав, що вiн такий же, як i десять, як i двадцять, як i тридцять лiт тому – вiчний i незмiнний. Хай вiрять у те скiфи (а вони вiрять) – для дiла. Вдавав iз себе залiзного i вiчного, хоч вiдчував, що сила вже йде вiд нього, як вода через пiсок. І втечу ii нiчим не зупиниш i не поповниш. Але тримався, бо не всi ще задумки звершив у цьому свiтi. Найважливiша з них – утвердження скiфськоi зброi в пониззi Істру. І вiн ii, здаеться, утвердив, ось тiльки македонцi стали на завадi. А втiм, вiн давно, ще десять лiт тому вiдчув: сутичка з македонцями неминуча. Або вони, або скiфи, обом iм, як двом котам в одному мiшку, не ужитися. До цього йшло i – дiйшло. Не сподiвався, що це станеться так швидко. Був певний: зiткнення з ними, хоч i неминуче, але почнеться не ранiше, як Фiлiпп завершить своi задумки в Грецii. Та невдача пiд Перiнфом, а потiм i пiд Вiзантiем змусила Фiлiппа виступити проти Скiфii ранiше. Що ж, чому бути, тому бути. Завтра… (поглянув на зорi i зрозумiв, що нiч уже кiнчаеться) отже, сьогоднi все й вирiшиться. Або скiфи вiднинi запанують в пониззi Істру, або македонцi. Ось чому вiн не може залишити цей свiт i перебратися в небесну орду. На Гелона покладае надii, але – скромнi. Орiк – ще молодий. Тож сам мусить перемогти Фiлiппа, а вже тодi можна й завершувати своi днi в цьому свiтi. Вiд вiйська, що рухалось по лiву руку Атея, ближче до Істру, примчав гонець. З пiтьми вирнув, як злий дух, осадив гарячого коня: – Батьку скiфiв! Царевич Орiк передае тобi: щойно його розвiдка зiткнулась iз розвiдкою македонцiв, котра понад Істром iшла нам навстрiч. В сутичцi македонцiв розбито, захоплено кiлька язикiв. Одного припекли вогнем, i вiн сказав таке: Фiлiпп став табором напроти острова Певки. Табiр оточено возами. – Авхат, – тихо покликав цар. – Я тут, владико, – вирнув з пiтьми вождь Авхат. – Ти знаеш цi краi? Де острiв Певка на Істрi? Далеко звiдси? – Рукою подати, – мить подумавши, вiдповiв Авхат. Глянувши на зорi, додав: – Якщо рухатись не зупиняючись, тiльки-но засiрiе, будемо там. – Пiзно. Як засiрiе – треба вже стояти табором. Бiля Певки нас чекае Фiлiпп, i його табiр оточений возами. – Встигнемо й ми, владико. – Повертай зi своiм вiйськом до Орiка, з ним швидко йди до Певки. Македонцi пiсля довгоi дороги потомилися i сплять, не вiдчуваючи нiг. Пiднiми iх нi свiт нi зоря. Доки ми пiдiйдемо – щоб ти вже посмикав македонцiв, досипатимуть вони на тому свiтi. Заодно й вибереш мiсце для нашого табору. – Не передихнувши: – Гонець! – Я тут, Батьку! – Мчи до царевича Гелона, хай повертае до мене. Всiм прискорити рух – попереду македонцi! А вiдпочивати будемо по-рiзному: однi пiсля бою в цьому степу, iншi, теж пiсля бою, – на тiм свiтi. Вперед! Македонський цар прийшов, щоб зустрiтися з нами – тож пiдемо йому назустрiч! …Фiлiппа пiдняли нi свiт нi зоря. – Царю! Прийшли скiфи! Фiлiпп позiхнув, пошкрiб пальцем у бородi, поправив чорну пов’язку, що з’iхала з ока, пробурмотiв: «Як прийшли – то хай почекають, я хочу спати», – перевернувся на другий бiк i захрiп – гучно, як пiсля доброго банкету. Нiколи так мiцно не спав Фiлiпп, як перед боем. Недовго, але мiцно. І це завжди пiднiмало настрiй у вiйську, вселяло вiру в удачу: спить цар перед лицем ворога, значить, вiн спокiйний, i перемога буде за ними. І табором, вгамовуючи сум’яття, мчали гетайри. – Тихо! Цар ще спить! А глашатаi, тi, в кого не горло, а мiднi труби, виiхали з табору i весело кричали до скiфiв: – Гей, скути, не галасуйте i не здiймайте гармидеру, бо наш цар ще зволить спочивати. Чи почули те скiфи, чи нi – невiдомо, а в македонському таборi – на що й розраховував Антiпатр, посилаючи глашатаiв, – почули. Кiнний таран скiфiв Вже й бiлий свiт благословився – пора битву починати. Понад Істром пливли тумани, рiка парувала i стомлено хлюпотiла в берегах. Роси випали рясно i щедро. З-за далекого обрiю по той бiк рiки витикався малиновий пруг сонця. І скiфи, вiтаючи свiтило, пiдкидали вгору башлики, здiймали списи, кричали: – Гойтосiр! Свiти нам i нашiй перемозi! В степу стояв гул голосiв i тупiт копит – степ глухо двигтiв. Великi маси людей i коней в обох таборах прийшли в рух i вже не могли зупинитися. В передчуттi ситоi поживи до Істру злiталося чорне гайвороння, всiдалося на прибережних вербах. Каркало, позираючи на людей i коней: швидше починайте, ми голоднi. Люди i конi мали ось-ось почати криваву тризну. Для багатьох схiд сонця того ранку стане останнiм у iхньому життi. Принаймнi у цьому, земному свiтi, бо вiдважних воiнiв Ареса чекае славне потойбiчне життя. Хто бiльше уб’е ворогiв, до того прийде слава i на цьому, i на тому свiтах! Ара-ра! Скiфи чекали свого царя. Сивий Ар по якомусь тiльки йому вiдомому знаку вiдхилив запону бiлого шатра i застиг, шанобливо схиливши голову, – iз шатра стрiмко вийшов Атей. І вiдразу ж в царському таборi залунало: – Слава Батьковi усiх скiфiв! – Веди нас, Батьку, в бiй! – Аресу слава! – сказав цар. – Ареса славте, вiн один над нами, а ми всi його вiрнi воiни. Атей вбраний по-царськи i по-бойовому водночас. На ньому з короткими по лiктi рукавами панцирна шкiряна куртка з нашитими бронзовими пластинками, що були покритi золотом. На грудях – кругла велика бляха iз зображенням Медузи, шию захищали дуговиднi пластинки, на шкiряних оплiччях теж нашитi захиснi пластинки. На руках – вiд лiктiв i до зап’ястя – металевi браслети. Спереду куртка трохи коротша, на спинi довша, щоб поли захищали не лише спину вершника, а й спину коня. Цар пiдперезаний широким поясом iз задубiлоi бичачоi шкури, що прикрашений золотими бляшками, лiворуч на поясi висить горит, вкритий золотою пластиною (у ньому лук i стрiли), праворуч – короткий меч в позолочених пiхвах. На шкiряних штанях царя – металевий набiр, нижче колiн – поножi. Штани заправленi в халяви м’яких чобiт. На головi бронзовий шолом з налобником i нащiчниками, на грудях поверх панцирноi куртки – золота царська гривна. На зап’ястi правоi руки висить важка плетениця, в правiй руцi цар тримав булаву, в лiвiй – спис. Як завжди рiзке i владне, худорляве лице Атея з гострим носом i великими чорними очима цього разу було чомусь лагiдне. Хоч цар i супив грiзно брови, та в очах його туманець не то жалю, не то суму. Дивний сон приснився царю минулоi ночi. Скiльки вiн там спав, на якусь мить прилiг перед свiтанком, щоб випростати затерплi спину та ноги, а тiльки склепив набряклi повiки, так i побачив хлопчика – маленького, зажуреного… Хлоп’я чомусь плакало. «Чого ти плачеш? – поспитав його цар. – Ти – майбутнiй воiн, а воiну не пристало, щоб його очi були на мокрому мiсцi». Придивився Атей до того хлопчика i бачить, що то ж вiн сам i е. Дивно. Нiколи сам собi не снився маленьким, а це привидiвся. І ще побачив батька свого i матiр. Батько пiдвiв коня, допомiг сину вибратися на спину гнiдого, дав у руки повiддя. «Ну, сину, хай допоможуть тобi боги. Ти скiф, а скiф, та ще сай, i виростае в сiдлi коня. Гляди ж, тримайся мiцнiше, щоб нiхто й нiколи не збив тебе з сiдла». Оперiщив коня плетеницею, кiнь i понiсся… Маленький Атей злякався в першу мить, ноги притис до бокiв коня, крiм вуздечки, ще й за гриву вхопився. І вiдчув, що сповзае з коня… З ляку чи вiд образи малий Атейчик заплакав. І – впав з коня… І як малий Атейчик впав з коня, так старий Атей миттю й проснувся. «Кепський сон, що з коня впав, – подумав цар. – Та ще перед такою битвою. Коли б не вiщий…» Але тут згадав маленького хлопчика, котрого бачив увi снi – самого себе, – й розчулився. «А й справдi було так, – подумав. – Коли батько вперше посадив мене на свого коня i пустив його, я не втримався i зсунувся на землю. І плакав. Не так вiд того, що забився, як вiд образи й сорому». Батько огрiв його плетеницею по спинi. – Щоб вперше й востанне падав з коня! Не ганьби мене i рiд наш царський! Попри все, видiння маленького хлопчика розчулило старого царя. З тим розчуленням, але старанно ховаючи його в собi, i вийшов цар iз шатра. А вийшовши, зiтхнув: «Поганий сон, що з коня впав, гiрше нiкуди!» – Коня Батьковi! Пiдбiгом пiдвели коня, вуздечка якого була щедро прикрашена золотими бляшками. Атей легко скочив на коня, i думка знову повернулася до сну – кепський сон, нехороший сон, не до добра такий сон… Але – геть жур з голови! Вiйська ждуть царя. Гарцюе на конях сотня охорони, чекають вождi та старiйшини. Пора. Атей кладе долоню на рукiв’я меча i, склепивши повiки, налаштовуе душу свою, щоб вона очистилась вiд усього суетного i зайвого. Пора! Царський табiр, що розташувався мiж Істром з одного боку й глибоким яром з другого, – уже на конях. Попереду табiр захищають два ряди возiв, поставлених дишлами до ворога. Прохiд теж закритий возами, та тiльки цар пускае коня, вози з проходу вiдтягують. Цар i тi, хто його супроводжуе, вилiтають у степ. Вiйська вже готовi до бою. Вишикувались вони величезним клином, гостряк якого нацiлився на македонський табiр, що ген бовванiв у туманi на вiдстанi польоту двох стрiл. На чолi клина – важкоозброена кiннота, праворуч i лiворуч ii гостряка – легка кiннота, позад вершникiв стоять лучники. У кожного в горитi по десять i бiльше десяткiв стрiл, пара дротикiв, а хто й пращу мае. У кожного мечi для кiнного бою i кинджали для ближнього. Захищенi дерев’яними щитами, шкiряними куртками та широкими бойовими поясами. Ядром скiфського вiйська завжди була важка кiннота, озброена луками, дротиками, списами, бойовими сокирами i довгими мечами – для битви як з кiнним, так i з пiшим противником. Вершники захищенi панцирами з металевим набором. Стоять десятками на чолi з десяцьким, десять десяткiв складають сотню на чолi з сотником, десять сотень – тисячу на чолi з тисяцьким. Вуздечки у коней в срiбних бляхах – одна на лобi, одна на потилицi i чотири по боках, на схрещеннi ременiв – срiбнi фiгурки грифонiв. Такi ж фiгурки й на носах коней, а на грудях шкiрянi ременi, покритi бронзовою стрiчкою з карбованим орнаментом. За кiннотою стояли лучники. В башликах, в повстяних куртках, у кожного з лiвого боку на поясi висить горит з луком i стрiлами. У простих воiнiв горити обтягненi шкiрою й пофарбованi в червоний колiр чи яскраво-синiй. У бiдних горити обтягненi лише березовою корою, i тiльки в багатих, знатних, вождiв та старiйшин горити покритi срiбними та золотими пластинками iз зображенням грифонiв та лев’ячих пащек. Оглядинами вiйська Атей лишився задоволений. Вiйсько вигуками «Слава! Слава!» вiтало свого царя. Потiм вiдбулася церемонiя втикання мечiв та списiв у землю. Атей зiскочив з коня, вiддав повiд охоронцю i неквапливо йдучи, пiднявся на взгiрок, звiдки його було видно i кiнним, i пiшим. Цар стояв непорушно на узвишшi, довге волосся, що вибивалося з-пiд шолома, маяло в нього на потилицi, слiпучим вогнем спалахнула в промiннi бога-сонця Гойтосiра бойова куртка царя, горит i пiхви. Вiн i сам стояв, як бог, перед своiм вiйськом. Лунали i лунали здравицi на честь Атея, Ареса та Гойтосiра. Зненацька Атей висмикнув меч, розмахнувшись, уткнув його гостряком у землю i сказав: – Мiй бог – меч. Йому поклоняюсь! І всi вершники, зiскочивши з коней, устромляли мечi в землю i хором вигукували: – Мiй бог – меч! Йому поклоняюсь! І пiшi теж стромляли мечi та списи у землю й вигукували: – Мiй бог – меч! Йому поклоняюсь! Втикання зброi у землю – то найбiльша кара для ворогiв. А сила скiфськоi зброi вiд того тiльки подвоюеться. Тож i неслося над рiвниною з краю в край: – Мiй бог – меч! Йому поклоняюсь! Вранцi, коли Фiлiпп запитав в Антiпатра, як настрiй у вiйську, Антiпатр, дивлячись у вiчi царю, вiдповiв не лукавлячи: – Не зовсiм добрий. Воiни притомилися пiсля довгого переходу вiд стiн Вiзантiя. – Додай: i пiд Вiзантiем теж, – рiзко перебив його цар. – Але на вiдпочинок уже немае часу – скiфи надто швидко прийшли в пониззя Істру. Далi! – Крiм того, всi знають, що кiлькiсно скiфiв бiльше. – Додай: i воюють вони теж непогано. Але ворога перемагають, а не лiчать, скiльки у нього воiнiв i якi вони. Я, наприклад, не звик лiчити грошi в чужому гаманцi. Гостро глянув на свого полководця, i в единому оцi його майнула тiнь невдоволення. – Твоя людина не виконала того, заради чого ми ii пiдсунули Атею. Скiфський цар все ще перебувае на цьому свiтi. Навiть у дев’яносто лiт збираеться керувати боем. І мiж його синами не спалахнули чвари з-за твоеi зваби. – Зважусь тобi заперечити, царю: Фiя – дiе, – твердо мовив Антiпатр. – Моi люди з нею зустрiчалися, вона поклялася виконати те, заради чого й була послана в Скiфiю. Старший син Атея i його спадкоемець Гелон захопився Фiею, перебувае пiд ii впливом. Фiя передала, що вiн виступить проти батька. – Коли? – Час i обставини йому пiдкажуть. Але, гадаю, скоро. Вони поговорили ще i, за порадою Фiлiппа, Антiпатр розiслав по вiйську нарочитих, котрi почали розказувати всюди, що минулоi ночi, як вiйсько стояло напроти острова Ахiлла, царю було видiння: до нього у сон приходив сам Ахiлл i пообiцяв македонцям перемогу. За задумом Фiлiппа, це мало значно пiдняти дух воiнства, одначе того не сталося. Згодом iсторики напишуть, що в бiй македонцi йшли неохоче, в перемогу не вiрили, адже добре знали скiфiв та iхню стiйкiсть. Не покладаючи особливих надiй на пiше вiйсько, Фiлiпп велiв поставити позад нього загони надiйних вершникiв, а тих, хто тiкатиме з поля бою, силою повертати назад. Непокiрних чи боягузiв вбивати на мiсцi. У Македонii, на вiдмiну вiд грецьких найманих вiйськ, було створено постiйне вiйсько, що складалося з кiнноти й пiхоти. Пiхота дiлилася на важку, середню i легку. В свою чергу важка пiхота складалася з трьох тисяч педзетерiв i гiпаспiстiв – особистоi дружини царських охоронцiв, та з фаланги, найголовнiшоi частини македонського вiйська. Середня пiхота була ланцюгом, що зв’язував пiхоту з кiннотою. Складалась вона з аргiраспiдiв, або срiбнощитникiв, теж царських охоронцiв, озброена легкими щитами, що були покритi срiбним листом, та з палтостiв. Мiсце останнiх у бою залежало вiд обставин, вони билися здебiльшого розпорошено i знаходилися то попереду, то позаду, то на флангах. Легка кiннота в основному набиралася з фракiйських, пеонiйських, iллiрiйських та iнших стрiльцiв з лукiв i пращникiв. Кiннота як самостiйний рiд вiйськ вперше була створена в Македонii. Важка складалася з гетайрiв, близьких царю людей, i дiлилася на вiсiм iлiв (ескадронiв). Входили у ii склад i середня кiннота, що дорiвнювала пеластам пiхоти, i легка – з македонських, фессалiйських, пеонiйських та фракiйських вершникiв. Важка кiннота на озброеннi мала списи, мечi, великi щити, решта ж вершникiв озброювалась легкими щитами, мечами i списами. У важкiй кiннотi вершники i конi покривалися лусковидними латами. Бiй за традицiею зав’язувала легка кiннота. …Зненацька заспiвали флейти, почувся кличний звук труб, македонськi вiйська заворушилися i завмерли. В тишi, що настала, часто i гучно ударили в бубни. З табору, в позолоченiм обладунку, в шоломi з гребенем, в червонiм плащi, що маяв у нього за спиною, виiхав цар Фiлiпп. За ним загiн гетайрiв та полководцi. Вiтаючи вiйська, цар пiднявся на взгiрок i застиг – мальовничий i ефектний. Узгiрок щiльною стiною оточили гетайри, готовi трупами лягти, вiдборонити царя вiд будь-якого лиха. Перед початком битви, пiднявшись на узвишшя, виступив аед – сивобородий дiд, грецький мандрiвний спiвець. Тримаючи кiфару в лiвiй руцi, правою аед ударив по струнах i речитативом заспiвав про подвиги Геракла, предка Фiлiппа. Але тихий i слабкий його голос потонув у ревищi, що раптом залунало серед скiфiв, – там на узвишшя в супроводi своiх охоронцiв та вождiв виiхав Атей. Вiтаючи свого царя, скiфи кричали «Слава!», пiдкидали вгору башлики, махали списами й мечами i галас здiйняли такий гучний, що слiв аеда нiхто з македонцiв уже не мiг розiбрати – тiльки видно було, як аед розкривав i закривав рота. Та й не хотiли македонцi слухати аеда, iхнi погляди були зверненi до чорного лiсу списiв скiфських вiйськ. Лiвим крилом македонських вiйськ, що складалися з гетайрiв та легкоi кiнноти пiд наглядом досвiдченого Антiпатра, командував сiмнадцятирiчний син Фiлiппа, Александр. Той Александр, котрий згодом стане завойовником i назавжди увiйде в iсторiю пiд iм’ям Александра Македонського. Юний царевич, як i великий його батько, в бронзовiм шоломi з гребенем, в блискучому обладунку, в бронзових поножах, тiльки плащ на ньому не червоний, як у царя, а – бiлий, та на конi пiд ним не сiдло, а лев’яча шкура. В однiй руцi Александр тримав щит, в другiй – короткий меч. Не здоровань, але рвiйний, очi живi, розумнi, погляд, як запевняли, орлиний. І охоронцi бiля нього такi ж молодi, як i вiн – все синки знатних родiв, товаришi його дитячих лiт. В останнi роки Фiлiпп намагався приблизити до себе (дитинство Александра минуло в палацi його матерi, царицi Олiмпiади) сина, але Александр змалку вдався потаемним, душу тримав за сiмома замками i не вiдкривався навiть перед батьком. До всього ж у Фiлiппа не склалося життя з Олiмпiадою, вони постiйно сперечалися, ворогували, сходилися-розходилися i знову сварилися – Фiлiпп не вiдзначався вiрнiстю, любив жiнок, мав безлiч коханок, це не подобалось гордiй i самолюбивiй царицi, звiдси й сiмейнi чвари, що розхитували царську сiм’ю. Олiмпiада налаштовувала сина проти батька. А син потай заздрив военним успiхам батька i мрiяв про той час, коли вiн позмагаеться з ним славою. Македонiя для нього була не батькiвщиною, а всього лише частиною свiту. З раннього дитинства вивчаючи зi своiм учителем Арiстотелем географiю, юний Александр мрiяв про роль завойовника свiту. Фiлiпп бачив, що Олiмпiада мае бiльший вплив на сина, анiж вiн, тож намагався вiдiрвати вiд неi Александра. Вiн же й запросив у Македонiю фiлософа Арiстотеля i вiддав йому в навчання сина. Арiстотель любив повторювати: у всьому мусить бути потос – потяг. Александр запам’ятав це на все життя, його потос – завоювання свiту. Навчання царевича тривало до 340 року. Александру ледве виповнилось п’ятнадцять, як Фiлiпп заходився привчати сина до влади. А коли того ж року пiшов походом на Перiнф, то доручив синовi керувати замiсть себе Македонiею. Царськi полководцi Антiпатр та Парменiон теж були разом з царем пiд Перiнфом, а в цей час повстали меди, котрi мешкають у верхiв’ях Стрiмона. Юний Александр пiшов на них походом i придушив повстання, а столицю медiв перейменував в Олександрополь. І ось батько взяв його з собою на вiйну зi скiфами i навiть доручив синовi командувати одним з кращих загонiв кiнних гетайрiв. – Ара-ра-ра!!!! З ревом, вигуками та улюлюканням понеслась на македонцiв легка кiннота скiфiв. Вершники мчали нiби навперегонки один з одним, галасували, пронизливо свистiли, наче просто вiдводили душу в швидкiй iздi. Македонська кiннота не рушила з мiсця. Скiфи як по командi зупинили на всьому скаку коней (тi, осiвши на заднi ноги, пiдняли переднi), випустили хмару стрiл. Круто повернувшись, помчали в степ. Там вони зробили коло i повернулися на своi мiсця. І тодi вiд македонського вiйська вiдiрвався загiн легкоi кiнноти i теж з галасом, свистом та улюлюканням понiсся на скiфiв, випустив хмару стрiл i повернув назад. Кiлька скiфських вершникiв щитами спiймали стрiли, витягли, поклали на тятиви i пустили iх назад, вигукуючи: – Ей, македонцi, заберiть свое добро! Вашими стрiлами годиться хiба що гракiв полохати! І тут наперед вихопився скiфський вершник в малиновiм башлику й голубiй, багато розшитiй куртцi, завертiвся мiж своiми й чужими. – Ей! Хто у вас не з лякливого десятка?! Хто хоче послухати, як свистить моя стрiла – виходь! – Я! – пролунало з македонського боку. – Але ти, скуте, теж послухаеш, як свистить моя стрiла! Із строю вихопився вершник в шоломi, блискучих латах i в бiлому плащi-гiматii. Скiф i македонець, тримаючи в руках луки iз стрiлами на тятивi, помчали один одному навстрiч. Двi стрiли дзизнули одночасно, i кожна з них знайшла свою цiль: македонська вп’ялася в око скiфовi, а скiфська – македонцю. Теж в око. Обидва вiдкинулись назад i впали з коней одночасно. І тодi спалахнуло ревисько з обох бокiв, i двi лави легкоi кiнноти – македонська i скiфська – понеслися одна однiй навстрiч. Налетiли, конi зiткнулись грудьми, завертiлися, замиготiли мечi, закрутився пил… Іржання, вигуки, тупiт, дзенькiт зброi, крики… І – розбiглися, тiльки на збитiй землi залишилися тiла. Однi непорушнi, iншi корчились… Але й цього разу билися знiчев’я, – лютi i зла, коли вороги ладнi перегризти один одному горло, – ще не було. Просто забавки, мiрялися силою, розминалися, пiд’юджували один одного, насмiхалися один з одного. І першi вбитi й пораненi теж впали нiби жартома, як у звичайнiй, нiчого не вартiй бiйцi. А тодi стихло все, i раптом на скiфському боцi залунало: – Apec! Apec! І на македонському залунало: – Apec! Apec! – Apec! Apec![22 - У давньогрецькiй мовi «арес» – одна з назв меча, що згодом стала iм’ям бога вiйни. У фракiйцiв, яких було багато у вiйську Фiлiппа, бог вiйни – Арей.] І тодi – почалося. Скiфська важка кiннота, що чорною стiною стояла в степу, нацiливши свiй клин на македонцiв, зненацька зiрвалася з мiсця. Земля задвигтiла. І свiт, здавалось, здригнувся. Виставивши списи, скiфи неслися тараном. І страшний той таран був нацiлений в гущу противника. Македонцi вiдчули: якщо таран врiжеться у iхнi ряди – не встояти. Вiн розколе iх навпiл, розсiче, зiмне, нестримним потоком, що все змiтае на своему шляху, увiрветься в середину рядiв, посiче, потопче все i добиватиме, переслiдуватиме вже окремi розпорошенi купки… Нiхто не мiг встояти перед таким тараном, едине спасiння – кинутись йому навстрiч. Ударну силу списа, коли кiнь несеться на повному ходу, витримати неможливо – вершники вилiтатимуть iз сiдел, як мiшки з соломою. Коли ж i противник несеться навстрiч з такою ж силою та швидкiстю, то вже кому як поталанить. Або тобi, або твоему ворогу. І македонцi теж лавою, вiд якоi теж задвигтiла земля, ринулися навстрiч скiфам. Наче грiм гуркнув у степу, як зiтнулися двi лави. Конi вдарилися грудьми в груди, списи пронизували вершникiв наскрiзь, не затримуючись в тiлi. Злiтали з сiдел вершники, навiть не встигнувши охнути, падали пiд конячi копита, що кресали пiд собою все, i тiла в одну мить перетворювалися на кривавий замiс… Удари були такими дужими i блискавичними, що вершник, проштрикнувши ворога, збагнути не встигав, що в ту мить вiн i сам був пронизаний гострим залiзом наскрiзь. Коли зiткнулися впритул i змiшалися, орудувати списами вже не було як, то взялися за мечi. Бiлi плащi перемiшалися з повстяними куртками, i всi надсадно i люто запрацювали аресами. Дзенькiт, коли мечi стикалися з мечами чи рубали шоломи й лати, стояв такий, що у вухах закладало, хрипiли й iржали конi, падаючи, калiчили ноги, тiльки люди мовчали. Зцiпивши зуби, навiдлiг рубали, кололи, стинали голови, розсiкали плечi, перерубували один одного навпiл… Поранених у такiй кривавiй веремii не було, бо вони не могли вибратися iз сплетеного клубка конячих i людських тiл. Їх або добивали, якщо вони утримувалися в сiдлах, або вони самi падали з коней пiд копита й за мить перетворювалися в замiс… Сiча тривала недовго, але степ здрiбцювала так, що земля була вперемiшку iз шматками людських тiл. Не здобули перевагу нi тi, нi тi. Скiфська кiннота помчала в один бiк, македонська в другий, розвернулися, i кожна з них невдовзi зайняла своi мiсця. В степу повiльно осiдав пил над збитою землею i трупами, бiгали конi без вершникiв. І це ще була всього лише розминка перед боем. Обидва царi iз взгiркiв слiдкували за боем, бачили, що переваги не було нi на тому боцi, нi на тому. Сила зiткнулась iз силою. Коли Орiк, котрий командував важкою кiннотою, витираючи з свого лиця чужу кров (нею вiн був увесь забризканий), примчав до царя, Атей збуджено крикнув йому: – Хвалити вас ще рано! Не давайте отямитись македонцям. Ще один удар тараном. Навальнiший, як перший. Будь-що треба прорубати iхнi ряди, i тодi слiдом за вами пiде легка кiннота. Те ж саме кричав на своему взгiрку Фiлiпп Антiпатру: – Молодцi! Але хвалити вас ще рано. Ви тiльки добре почали. Не давайте отямитись скiфам. Ще один удар! Навальнiший! Прорубайте iхнi ряди! І – до Парменiона: – Фалангу! Позад важкоi кiнноти шикуй фалангу. Легкiй кiннотi й пiхотi заходити з флангiв! – Ара-ра-ра-а-а!!! – завило, завирувало i заклекотiло на другому боцi. Другого удару скiфського кiнного тарана македонцi не витримали. Першi iхнi ряди були просто зiм’ятi, вершникiв наче буря повикидала з сiдел. А середнi ряди були розчахнутi, i скiфи, вже не затримуючись, врубувалися все глибше й глибше. – Ара-ра-а-а!!! – гучнiше й гучнiше наростало в степу i котилося нестримним валом. Македонська важка кiннота – гордiсть Фiлiппа, гроза його вiйська – була розрубана навпiл i бiльше не являла собою одне цiле. І трапилось все так зненацька, бо нiхто не чекав, що скiфи, навiть не передихнувши, ринуться вдруге у бiй. Вiдчувши недобре, гетайри кинулись рятувати царя. І хоч Фiлiппу поки що нiщо не загрожувало, та гетайри розумiли: ситуацiя може будь-якоi митi змiнитися, i тодi вже стане пiзно… Александр з лiвого крила, котре не дiяло, поривався до батька, та Антiпатр стримував царевича: – Скiфiв зупинить фаланга. А тим часом на полi бою творилося щось незбагненне для Фiлiппа. Македонська важка кiннота потонула в розбурханому скiфському морi, куди не глянь, всюди бiлi грецькi плащi були оточенi повстяними куртками, бронзовi шоломи вiдходили перед повстяними башликами… – Фаланга iх зупинить, – заспокоював Антiпатр не так царевича, як себе. Рятунок був у фаланзi, якщо вона не зупинить скiфiв, то все, кiнець. Розрубана навпiл македонська кiннота, боячись оточення, почала вiдходити, а в широку розколину в ii рядах вривалися скiфи – лава за лавою. Залишалося лише оточити двi частини розрубаноi навпiл кiнноти i знищувати кожну окремо. І тодi, рятуючись вiд розгрому, македонцi сипонули в рiзнi боки, вiдкривши центр свого вiйська. І як тiльки вони сипонули в рiзнi боки, скiфи побачили, що перед ними стоiть фаланга. Знаменита македонська фаланга! Воiни Атея з такою побудовою пiхоти зустрiлися вперше. Стримати розпалених коней вже не могли, та й простору не мали для маневру, а тому й налетiли на фалангу. – Ара-ра-а-а!!! Але цього разу скiфський бог-меч виявився безсилим. «А ось i не вб’еш мене, бо ти сам уже вбитий!..» Фаланга з’явилася в Спартi, котра едина серед грецьких мiст мала чiтку вiйськову органiзацiю, основу якоi складали гоплiти. Кожна община Спарти – комой – виставляла один загiн – лохос, яким керував особливий начальник – лохагос. Греки, створюючи свою фалангу, використали досвiд Спарти, але пiшли далi. А ще далi в удосконаленнi фаланги пiшов Фiлiпп – вiдмовившись вiд найманцiв, вiн вперше у тогочасному свiтi створив постiйне вiйсько, в якому головне мiсце, його основну ударну силу i становила фаланга важкоозброеноi пiхоти. Складалась вона з шiстнадцяти тисяч бiйцiв, основними бойовими ii одиницями були лох, синтагма та мала фаланга. За будовою та озброенням македонська фаланга вiдрiзнялася вiд грецькоi. Фiлiпп лише використав досвiд грекiв в побудовi фаланги, але внiс багато чого свого, те, що потiм жахало народи й держави. Воiни його фаланги отримували однакове озброення: шолом, шкiряний панцир, легкий круглий щит, короткий меч i довгий спис – сарiссу, що сягала аж до п’яти з половиною й бiльше метрiв. Шикувалась фаланга в глибину на 24 шеренги. Воiни перших шести рядiв тримали сарiсси обома руками, скеровуючи iх у бiк ворога: перший ряд тримав списи перед собою, а решта рядiв клала iх на плечi фалангiстiв, котрi стояли перед ними. Виходило, що воiн переднього ряду був захищений вiд ворога шiстьма довгими списами, що висовувалися поперед нього на вiдстань вiд одного метра до п’яти з половиною. Хай спробуе хто пiдступитися до такоi колючоi стiни списiв! Решта рядiв, починаючи з сьомого, тримала списи наконечником вгору – пiд час битви вони захищали iнших воiнiв i при потребi замiняли полеглих чи поранених товаришiв з переднiх рядiв. Коли ж ворог загрожував фаланзi з тилу, вiсiм ii останнiх рядiв поверталися обличчям до тилу. І там теж останнiй ряд (вiн ставав тепер першим з тилу) наiжачувався шiстьма рядами списiв. І тодi фаланга ставала неприступною з обох бокiв. Це була, власне, непробивна стiна, що повiльно, але неспинимо рухаючись вперед, все знищувала на своему шляху. Ударна сила такоi фаланги, де воiни пiдкорялися суворiй побудовi i точно виконували команди старших, була страшною i нищiвною. Ось з такою фалангою зiткнулись лицем в лице скiфи, коли важка македонська кiннота сипонула врозтiч. Скiфська кiннота, грiзна i непереможна, страшна своiм тараном, та кiннота, що вiками наганяла жах на всiх, хто опинявся на ii шляху, цього разу виявилась безсилою. Виставивши наперед списи, скiфи, розпаленi боем i близькою вже перемогою, з ревиськом налетiли на фалангу, але дiстати фалангiстiв списами не змогли – самi понаштрикувалися на довжелезнi сарiсси македонцiв. Коли ж стало ясно, що зробити це неможливо, взялися за дротики й почали iх метати, але фалангiсти, виставивши щити, всi як один поховалися за них. А попереду з-за стiни щитiв все так же стирчав лiс довжелезних сарiсс – якi вершникам нi пройти, нi здолати. І вони заметалися перед фалангою, хапалися то за списи, то за дротики, то за мечi, але що той меч, коли перед тобою спис довжиною майже до семи метрiв? Конi наштрикувались на сарiсси, падали, пiдминаючи пiд себе вершникiв. Зчинилось сум’яття, нiхто нiчого не мiг збагнути, всi були знетямленi й розгубленi. І головне, неясно, як пiдступитися до фаланги, якою зброею дiстати ворога, котрий заховався за лiсом списiв i стiною щитiв? А фаланга тим часом рушила вперед. Йшли не окремi воiни (окремих воiнiв просто не видно було), рушив вперед лiс сарiсс i стiна щитiв. І все те було схоже на якесь чудовисько, на залiзного звiра зрештою. Фаланга рухалась розмiрено, хоч i не спiшно, але неспинимо й фатально. І вершники, вже розпорошенi, знетямленi, почали задкувати. А тодi, не витримавши, кинулись тiкати… – Правду кажуть: не знаючи броду – не сунься у воду, – крiзь зуби процiдив Атей, спостерiгаючи, як тiкае його знаменита кiннота вiд якихось пiших воiнiв. Зовнi вiн був спокiйний, тiльки гострий нiс ще загострився i кiнчик його побiлiв, та на щоках заграли жовна. Десять рокiв Фiлiпп був спiльником, i скiфи за цей час так i не розiбрали, що ж то таке – його фаланга. Яка безпечнiсть! Атей вiдчував, що вина тут в першу чергу його, i вiд того скреготiв зубами й темнiв на виду – не було на кому зiгнати злiсть. А фаланга, наiжачена сарiссами, все так же рiвномiрно i важко йшла вперед. Нiхто ii не мiг зупинити. За нею прилаштовувалась середня i легка пiхоти, заворушилась кiннота. Та й важка кiннота Фiлiппа вже закiнчувала перебудову своiх пошарпаних рядiв i могла ось-ось нанести удар збоку. Атей велiв кинути проти фалангiстiв пiших лучникiв. З вигуками «Арес!» i бойовими кличами гучноголосi й прудконогi лучники, котрi на льоту попадали стрiлою птаховi в око, розсипавшись по всьому полю, понеслися навстрiч фаланзi. Коли до неi лишилася вiдстань трохи менше за полiт стрiли, вони зупинилися i випустили хмару стрiл – пiсля такого гуртового пострiлу ворожi ряди завжди вiдчутно рiдшали. Але фалангiсти пiдняли над головами щити i ними зустрiли стрiли. І все так же розмiрено й злагоджено йшли вперед. Лучники ще i ще засипали iх стрiлами, але втрат завдали противнику незначних – суцiльна стiна щитiв, мiж якими навiть щiлин не було, надiйно захищала македонцiв. Тодi лучники, засунувши луки в горити, висмикнули мечi ближнього бою й ринулись врукопашну. В душi Атея, котрий похмуро спостерiгав за боем, наростав крижаний холод. Якоюсь часткою ества вiн уже вiдчував непоправиме лихо. «О Арес, зроби так, щоб моi лучники бодай зiйшлися впритул з македонцями», – подумки звертався вiн до бога вiйни, а сам уже й не сподiвався на божу допомогу, гарячковито мiркуючи, як зупинити фалангу. Та зближення не вiдбулося, першi ряди лучникiв лягли трупами перед фалангою. Дiстати фалангiстiв мечами заважала наiжачена стiна сарiсс, пробитися крiзь яку було неможливо. Лучники наштрикувалися на наконечники довжелезних сарiсс i падали, падали, падали. А фаланга все так же розмiрено i вперто просувалася вперед. Спалахнуло сум’яття. І дарма десяцькi та сотники металися, пiдбадьорюючи воiнiв, тi вже нiчого не могли вдiяти з фалангою. Закритi з усiх бокiв списами, фалангiсти нанесли такий спустошливий удар, що скiфська пiхота порiдiла i, збита з пантелику, почала стрiмко вiдкочуватися назад. Проти македонського наiжаченого залiза, проти страшного небаченого ранiше звiра, до якого й пiдступитися нiяк, вони вже нiчого не могли зробити. Тiсно зiмкнута фаланга, в серединi якоi на мiсце загиблих вiдразу ж ставали iншi фалангiсти, йшла тараном. Вразливе мiсце вона все ж таки мала – фаланга не могла маневрувати, не мала гнучкостi i особливо була вразлива з флангiв, де й треба було iй наносити удари. Але скiфи тодi про це нiчого не знали i раз по раз вперто намагалися взяти ii з чола. Крiм того, якщо битва була не на рiвному мiсцi, а пересiчному, довгi й глибокi ряди фаланги не могли просуватися чiтко i злагоджено. Кожна перепона на ii шляху змушувала фалангу шикуватися в колону, а при такiй побудовi вона ставала вже непридатною до бою. При подоланнi тiеi чи iншоi перепони на нерiвнiй мiсцевостi стрiй фаланги ламався, мiж рядами в неi виникали iнтервали, куди й мiг – але тiльки з бокiв – проникнути противник i значно спустошити з середини фалангу, бо кожний фалангiст, озброений довжелезною сарiссою, не мiг в рукопашнiй сутичцi застосувати свою зброю. Довгi сарiсси переднiх двох рядiв могли нанести тiльки прямий удар вперед, решта ж шеренг, затиснена у вузькому просторi, бачила, що вiдбуваеться попереду них, але участi в битвi не брала. Досить було з бокiв вклинитися в фалангу i знищити ii першi, найбiльш небезпечнi два ряди, як фаланга ставала безпомiчною. І ii вiдносно легко можна було знищити. Але скiфи тодi – року 339-го цього не знали. Як тiльки фаланга, вiдтiснюючи противника, перейшла в наступ, македонцi розпочали бойовi дii на флангах. Фiлiпп залишався в центрi, в тилу фаланги в нього були середня й легка пiхота, котрi теж перейшли в наступ, i загони гетайрiв. На правому фланзi нарештi закiнчила свою перебудову важка кiннота i рушила, намагаючись охопити скiфiв збоку. Там проти македонцiв знаходився Орiк, Атей залишався в центрi, де ситуацiя складалася для скiфiв найбiльш загрозливо. На лiвому фланзi легка кiннота i загони гетайрiв пiд орудою царевича Александра, перейшовши в наступ, охоплювали скiфiв з боку Істру, де за старшого був Гелон. Сутички спалахнули одночасно i в центрi, i на обох флангах. Все заклекотiло, завирувало – кiннi змiшалися з кiнними, пiшi з пiшими i, здавалося, годi й розiбратися в тому сум’яттi. Вiд берега Істру i аж ген у степ розгорiвся бiй. Іржали конi, кричали люди, падали вбитi й пораненi з обох бокiв. Кололи один одного списами, рубали мечами, засипали стрiлами, давили кiньми. Переваги поки що не було нi на тому, нi на тому боцi. Якщо скiфи вiдходили в центрi (триклята фаланга, як гостра скалка, вп’ялась – нi витягти ii, нi розминутися з нею), то на флангах вони почали брати верх. Важка кiннота пiд орудою Орiка i вождя Авхата знову нанесла вiдчутний вдар македонськiй кiннотi й почала ii тiснити. Все гучнiше й завзятiше лунало на правому фланзi скiфське «ара-ра!». Та лiвий фланг, де увiв у бiй легку кiнноту Александр, викликав занепокоення в Атея. Македонський царевич, глибоко вклинившись у скiфськi ряди, завдавав удару за ударом. Кiннота Гелона вже вiдходила. В центрi теж посилили натиск, Атей кидав проти фаланги то кiнноту, то лучникiв, аж доки не домiгся свого. Просуваючись уперед, фаланга натрапила на ярок. Обминаючи його, вона розладнала стрiй i вiдкрилася з бокiв. – Ага-га-га!!! – закричав Атей. – Ось де слабинка македонського звiра. З бокiв його гризiть! В нутро його вгризайтесь i вимотуйте з нього кишки! Пiхота вперемiшку з кiннотою з двох бокiв обтекла фалангу i почала вклинюватись у ii розладнанi ряди. Страшний звiр зупинився, затупцювався – виявляеться, з бокiв фаланга беззахисна, бо фалангiсти не можуть там орудувати довжелезними сарiссами. Здавалось, ще трохи, ще один-два натиски – i фаланга буде розладнана. Принаймнi ii спустошливий поступ вперед вже зупинено. Атей ожив, очi його заблищали, цар метався в центрi, слiдкуючи за боем, перекидав запас то в один бiк, то в iнший. Вiд Орiка примчав гонець з обнадiйливою вiсткою: праве крило скiфiв переслiдуе важку кiнноту македонцiв, завдаючи iй нищiвних ударiв. – Наша бере! – лунало там i тут. – Ара-pa! Наша бере! Перемога вже й справдi хилилася на бiк скiфiв, ще удар, ще натиск, ще одне зусилля… Та на лiвому крилi скiфам, як i ранiше, не щастило. Юний македонський царевич так завзято напосiдав, що Гелон нiчого не мiг вдiяти i крок за кроком вiдходив. В розпачi вiн слав до батька гiнцiв за гiнцями з проханням надiслати йому пiдкрiплення. Гiнцi не поверталися. Атей вiдсилав iх у бiй проти фаланги. – Годi вам гасати сюди й туди – воюйте! Не дiждавшись нi гiнцiв, нi вiдповiдi вiд царя, Гелон сам примчав до батька. – І ти теж… гасаеш? – накинувся на сина Атей. – Облишив вiйсько, а сам – до батька? Голова вже сива, а без батька досi й воювати не навчився? Ждеш, що батько за тебе розiб’е ворога? І на долонях тобi пiднесе готовеньке царство? Бери, сину, владарюй! Зараз же повертайся до вiйська i доведи, що ти гiдний мiй спадкоемець! – Нас тiснять македонцi! – А ти iх тiсни, тодi вони тебе не будуть тiснити. Якщо ворога не бити, то вiн тебе битиме. Немае у мене зайвого вiйська, кожний воiн зараз при дiлi. Сам викручуйся. Твiй молодший брат не канючить у батька допомоги, вiн важку кiнноту Фiлiппа розбивае, а ти з легкою не можеш упоратись? В македонського царевича на губах ще материне молоко не обсохло, а вiн тебе ганяе? Он Орiк… Що казав далi Атей, Гелон його вже не слухав. Згадка про Орiка боляче шпигнула по самолюбству. Знову! Допоки батько попрiкатиме його своiм улюбленцем? Тепер Гелон вже не сумнiвався, що батько може й передумати пiсля цього бою i спадкоемцем зробити молодшого сина. Все йде до того, Фiя правду йому казала… «Тому й допомоги менi не дае, бо хоче моеi загибелi, – з ненавистю дивлячись на батька, подумав Гелон. – Ось тодi вже Орiк i стане царем…» Та цар раптом змiнив гнiв на милiсть. – Вiйська не дам, а ось сам тобi допоможу. Гайда за мною! – крикнув вiн охоронцям. – Подивимось, що твориться на лiвому крилi i як це македонському царевичу вдаеться тiснити мого спадкоемця. Сiча клекотiла, як i перше, – люта i надсадна. Але перелом у битвi вже вiдбувся, скiфи почали тiснити македонцiв. Вiдчувши свою перевагу, вони напосiдали так завзято, з таким ревиськом i галасом, що македонцi, затупцювавшись, позадкували. Вже царськi гетайри неслись навперейми пiхотi i силою зброi змушували ii iти в бiй. Все заклекотiло, завирувало – кiннi змiшалися з кiнними, пiшi з пiшими i, здавалося, годi й розiбратися в тому сум’яттi. І вiд того видовиська настрiй в Атея вирiвнявся, гнiв на сина вщух, на лiве крило вiн помчав майже повеселiлий. Тiльки там, понад Істром, задкували скiфи, але то вина Гелона. Зараз цар сам поведе в бiй його вiйсько, i македонцi й понад Істром побiжать. Сотня охорони мчала попереду, за нею цар iз старшим сином. І тут сталося непередбачене – царський кiнь зненацька спiткнувся на швидкому ходу i впав, наче завалився на праву передню ногу. Заiржав, як закричав, благаючи про помiч. Атей не перелетiв йому через голову тiльки тому, що змалку, як i кожний кочовик, навчений був зiстрибувати з коня, котрий раптово падае. Зiскочив Атей з недобрим передчуттям – це ж треба! Царський кiнь спiткнувся перед боем! Погана призвiстка! Добре, що хоч вiйсько не бачить, а сотня охорони вже вихопилася вперед. Гелон, миттево спiшившись, пiдбiг до батькового коня, котрий, вишкiривши зуби, намагався звестися на три ноги – четверта, потрапивши в нору байбака, переломилася навпiл. З розiрваноi шкури стирчав гострий уламок бiлоi костi… – Жаль коня, – зiтхнув Атей. – Та й ознака… Кепська, далi вже нiкуди. І сон кепський… Все складаеться не на мою вигоду. Коли б не скоiлась бiда… Гелон тiльки-но розкрив рота, щоб зупинити сотню охорони, як Атей полоснув по ньому поглядом своiх чорних очей, наче акiнаком. – Мовчи! Жодний скiф не повинен знати, що царський кiнь спiткнувся перед боем! Дай свого! А собi – роздобудь! Гелон пiдбiгом пiдвiв свого коня, батько скочив на нього й пустив учвал, щоб наздогнати сотню охорони. «Дев’яносто перший йому, а скаче на конi як молодий, – втупивши погляд у спину батька, раптом подумав Гелон. – Невже вiн вiчний? Не бачити менi скiфського царства!» «Згинь! – раптом подумав Гелон, подумав з ненавистю, ляком i вiдчайдушною рiшучiстю водночас. – Згинь у цьому бою, i я сьогоднi ж стану владикою Скiфii…» Цар ще не наздогнав сотню охорони, що встигла вихопитись далеко вперед, навколо нi душi, всi вiйська попереду – там клекоче бiй в хмарi пилу, в людському ревиську й конячому iржаннi. А цар скакав i не думав гинути, його спина все так же маячила попереду – не широка, а швидше вузька… І Гелон, висмикнувши з горита лук, подумав, кладучи стрiлу на тятиву: iншоi такоi нагоди не трапиться… …Думав Атей, що вiн вiчний. Жив довго, тож i звикся з думкою, що смерть забирае когось, а його обминае i завжди обминатиме. Так вiн думав до тiеi митi, коли щось ударило йому в спину. Власне, не стiльки вдарило, як клюнуло. Тож в першу мить Атею i здалося, що його клюнув у спину птах iз залiзним дзьобом. Тiло в Атея ще було, а душа вже залишала його. А коли вона пiде з людини – з диханням через рот чи з кров’ю через рану – настае смерть. І вперше в своему довгому-предовгому життi, якому, здавалося, нiколи не буде кiнця, Атей спиною вiдчув пекучо-холодний дотик смертi… Вiн ще летiв на конi живим, хоч i вiдчував, що смерть вже обняла його, i душа вже виходить з нього. Ось тодi вiн знову побачив себе маленьким хлопчиком. Батько знову садовив його на коня, а вiн з ляку хапався за конячу гриву. «За повiд, за повiд тримайся! – зло крикнув батько. – Не ганьби мене, Атейченку. Коли хто дорiкне менi, що мiй син, мiй Атейченко тримаеться за конячу гриву, я уб’ю тебе! В моему роду ще нiколи не було слабакiв i боягузiв!» Батько ляснув плетеницею, i кiнь помчав степом, несучи навстрiч сонцю, що ген-ген сходило за далеким кряжем… І вiдчув Атейченко, що сповзае з коня. Коли? Тодi чи тепер? Спина вже була мертвою, живими залишалися ще груди, але серце вже – це вiн чув – зупинялося. Наздогнала його таки смерть. Довго ганялася, а таки наздогнала. Виходить, немае вiчних людей у цьому свiтi. І гiрко стало Атею: чому смерть пiдкралася до нього ззаду? Невже вiн був коли боягузом? Невже вiн не заслужив зустрiти смерть грудьми, як i належить справжньому воiну? Що вiн скаже на тому свiтi, коли там побачать у його спинi стрiлу? Клястиметься, що не вiд бою втiкав, а навпаки, мчав йому навстрiч? І нiхто вже не вiдповiсть царю на останне його запитання. Бiй вщух, немае бою i не чути його ревиська i гвалту, вiдкотився бiй за невидиму стiну, яка вже навiчно вiдгородила Атея вiд свiту живих. А збоку, то зникаючи в кривавiм маревi, то виринаючи з нього, скаче на молодiм, золотисто-рудiм конi маленький хлопчик – щасливий i зляканий водночас. І мертвий цар бачить, як хлопчик зненацька починае хилитися-хилитися на бiк. А щоб не впасти, вiн хапаеться за гриву. «За повiд тримайся, за повiд! – хоче крикнути йому Атей, але губи у нього вже мертвi. – Бо коли хто дорiкне менi, що ти боягуз i хапаешся за гриву коня – я уб’ю тебе!» А хлопчик раптом, блискаючи хитрими оченятами, дзвiнко кричить: – А ось i не вб’еш мене, бо ти сам уже вбитий! Ага! І назавжди зникае в кривавому маревi, як у гарячому i пекучому полум’i… Царевичi стають на герць Антiпатр мчав з лiвого флангу в центр до царя. За ним ледве встигали два десятки гетайрiв. Бiлоснiжний гiматiй полководця, що був накинутий поверх червоного, обшитого бiлим оксамитом шкiряного панцира, аж лопотiв за його спиною. Бронзовий шолом з гребенем з’iхав набiк, та Антiпатру не було коли його поправляти. Фiлiпп стояв на узвишшi в оточеннi ефебiв в блискучих мiдних панцирах, з короткими мечами на стегнах. – Хайрете! – осадивши коня, вигукнув Антiпатр. – Хайрете! – закричав вiн, викидаючи вгору руку – очi його сяяли, i сам вiн, завжди стриманий i спокiйний, не мiг всидiти на конi. Цар здивовано глянув на свого полководця единим оком (чорна пов’язка над другим оком збилась набiк). – Чому це я маю радуватись? – Атей пiшов з цього свiту! Атей загинув, мiй царю! Щойно це сталося. На лiвому фланзi. Стрiла в спину – i немае вже Атея! – Своi? – Ймовiрно своi, – Антiпатр ледве втримував коня, що, здавалося, вiд збудження аж танцював на мiсцi. – Я певен, що це робота тiеi фракiйки, яку ми подарували Атею. – Еуге! Каллiсто! – вигукував Фiлiпп. – Ах, як добре! Прекрасна вiстка. – На мить засумнiвався. – Надiйнi вiдомостi? – Клянусь Гераклом! Це сталося за пiвпарсанга[23 - Парсанг – грецька мiра довжини, трохи менше кiлометра.] звiдси. У скiфiв панiка. – Ах, як хороше! Ах, як прекрасно! І так своечасно. Сон нiби в руку. Недарма ж до мене в сон приходив Ахiлл i порадив ставати табором напроти Певки. Щасливий для нас острiв! Боги знали, що якраз тут, напроти Певки, урветься життя Атея. – Скiфiв вразила смерть iхнього царя. Вони розгубилися i припинили наступ. – Це добре! Це прекрасно! – збуджено радувався Фiлiпп Македонський пiдступному удару, завданому Атею в спину, не пiдозрюючи, що всього лише через три роки його чекатиме такий же пiдступний удар убивцi, тiльки не стрiлою, а кинджалом. – Доки скiфи розгубленi – вперед! Трубачi! Бити в бубни! Оголосити всiм, що боги забрали з цього свiту Атея! Боги проти скiфiв! Боги з нами! Вперед, вперед, доки не отямились скiфи! На початку десятого десятка довгих i щасних лiт весною 339 року урвалося удачливе i, здавалося, безкiнечне життя скiфського царя Атея. Хтозна, чим би закiнчилася битва мiж скiфами та македонцями, i скiльки б ще пожив у свiтi бiлому Атей – можливо б, i подолав столiтнiй рубiж, – аби не пiдступна стрiла, зрадливо пущена в спину дев’яностооднолiтньому царю. Що сталося – те сталося, i змiнити вже нiчого не можна було. Атей був мертвий i не вiдчував неслави й гiркоти поразки: ту гiркоту й неславу поразки довелося сповна випити живим. Скiфи (хоч i жорстокi до безмiру, але водночас i забобоннi й наiвнi, як дiти) були певнi: iхнiй цар такий же вiчний, як вiчний у небi бог-сонце Гойтосiр. Що б там не було, скiльки б лiт не минало, як би смерть не лютувала на землi, а цар жив i жив, залишаючись на чолi Скiфii. З ним було спокiйно i впевнено. «За нашим царем як за щитом», – говорили скiфи. Вiрили: доки Атей з ними – нiяка бiда iм не посмiе й загрожувати. Так було впродовж тих шести десяткiв лiт, протягом яких Атей володарював, i так мало бути завжди. І раптом виявляеться, що Атей такий же смертний, як i вони, для нього боги теж приготували останню дорогу на той свiт, i душа його теж змушена покинути тiло… І вже покинула. Жахна звiстка, що iхнiй живий бог – мертвий, була такою вражаючою i несподiваною, i навальною водночас, що скiфiв охопила панiка. Немае Атея – не чекай удачi. Немае Атея – не буде перемоги, скiнчилося iхне везiння. Боги вiдвернулися вiд скiфiв, ось чому вони забрали Атея… І марно носився царевич Орiк з кiнця в кiнець бойових рядiв, що вже ламалися, i марно закликав спiвплемiнникiв зберегти мужнiсть, адже зi смертю царя ще не все втрачено, – марно. Вiри в перемогу вже не було. Як душа Атея, не витримавши зрадливоi стрiли, покинула його тiло, так i вiра, побачивши свого царя мертвим, покинула його пiдданих. Блискавкою летiла чутка: боги покарали Атея за те, що вiн, покинувши Скiфiю, пiшов у пониззя Істру i захотiв там поселитися назавжди. І як боги покарали царя, так вони смертю покарають кожного, хто ослухаеться iх. Тож всiм треба негайно повертатися в степи за Борисфен, лише там боги стануть милостивiшими до них. Так говорив старший син покiйного царя i його спадкоемець. Не вiрити йому скiфи не могли. Охопленi панiкою, що боги ось-ось i iх покарають, першими кинулися тiкати з поля бою нижчi люди – пiшi воiнi, за ними не витримали й знатнi, вершники. Нiхто вже й не думав, що перемога була в iхнiх руках. Втiкали загонами, на чолi з вождями й старiйшинами. Розгубленi македонцi, – а вони вже втратили вiру, що iхня вiзьме верх, – спершу нiчого не могли збагнути, а отямившись, повiрили в свою перемогу i подалися в погоню, знищуючи один скiфський тлум за iншим. Панiка була такою всезагальною, що скiфи, втiкаючи, кидали все: кочовища i поселення, а в них – жiнок i дiтей, i старих своiх батькiв («На нас тодi було наслано потьмарення», – виправдовуватимуться потiм вцiлiлi), кидали табуни коней, гурти худоби, все свое збiжжя та добро. Воiстину, на скiфiв найшло всезагальне потьмарення розуму! Нестримною (тепер уже справдi нестримною) лавиною мчали степами македонцi, мчали за скiфами, мчали зi свистом, гиканням та улюлюканням. Якою легкою та здобутливою була та погоня! Як свiдчить iсторiя, Фiлiпп Македонський, розбивши скiфiв в пониззi Істру, захопив двадцять тисяч самих лише чистокровних коней i стiльки ж – двадцять тисяч! – взяли його воiни скiфських жiнок та дiтей. Обтяженi довжелезними валками скiфського добра, женучи полонених i табуни коней, македонцi поверталися з Гетськоi пустелi у свiй край – де вже з такою здобиччю ще за скiфами ганятись! Вiд раптовоi перемоги, на яку вони вже й не сподiвалися, i напрочуд багатоi здобичi, македонцi почувалися як хмiльнi. І втратили обережнiсть. А втiм, вiйсько Фiлiппа було певне (як i сам Фiлiпп): почувши про розгром скiфiв, мiсцевi племена так нажаханi, що теж втiкають свiт заочi. І – поплатилися за свою безпечнiсть. Чутка, що македонцi, розбивши непереможних до того скiфiв, повертаються у своi краi з пребагатою здобиччю, швидко рознеслася по всьому нижньому i верхньому Істру. Долетiла чутка i до трiбаллiв. Потерпiвши поразку вiд скiфiв, трiбалли вiдiйшли долиною в бiк Родопських гiр, але нiде поки що не могли нагрiти мiсця. Та й ганьбу за поразку вiд скiфiв треба було змити. І трiбалли вирiшили вiдiгратися на македонцях i заодно довести всiм тамтешнiм племенам, що вони, як i перше, сильнi i непереможнi. І неславу свою змиють, i, як поталанить, перехоплять у сп’янiлих вiд удачi македонцiв скiфське добро. На шляху, що вiв через Фракiю у Македонiю (ним мало рухатися вiйсько Фiлiппа), трiбалли влаштували засiдку… Історичний факт: повертаючись з перемогою зi скiфського походу, Фiлiпп Македонський зненацька потерпiв жорстоку поразку вiд трiбаллiв. Багато його воiнiв наклали головами в тiм бою, сам цар ледве врятував свою. А все, що його воiни захопили у скiфiв, у нього вiдiбрали трiбалли. Недарма ж трiбалли люблять говорити: бере вовк, але i вовка iнодi беруть… Вже третiй день царевич Гелон з вiйськом i всiма своiми людьми вiдходив вгору по Істру. Рухались прискорено, роблячи лише по двi зупинки на добу, – одну вдень i одну вночi, щоб перепочити й погодувати коней. Але Гелон все одно квапив: швидше, швидше! Люди i конi потомилися, iх все важче й важче було пiднiмати пiсля короткочасних зупинок, та Гелон з тим не рахувався – вiн наче вiд кого чи вiд чого втiкав. Втiкав i нiяк не мiг утекти, як нiколи не можна втекти вiд самого себе. З коня майже не злазив, схуд, змарнiв, зчорнiв, лице загострилося, сухi губи потрiскалися, а на потемнiлiм, наче головешка, лицi тiльки очi горiли жаринками. За кiлька днiв царевич постарiв невпiзнанно, зробився пiдозрiлим i лякливим, як той кiнь, що сахаеться кожного куща на дорозi. На узвишшях та могилах Гелон, не довiряючи своiй розвiдцi, сам оглядав видноколи i, лише особисто впевнившись, що попереду, позаду i з бокiв йому нiхто й нiчого не загрожуе, трохи заспокоювався. Хоча й не зовсiм, бо позирав на всiх вовкувато, насторожено, наче кожноi митi чекав якогось лиха. Спав мало, уривками, тримаючи затвердiлу правицю на рукiв’i меча, й увi снi скреготiв зубами. Щось бурмотiв, а тодi зненацька схоплювався, вiдкидав з лоба пасмо липкого вiд поту волосся, водив сюди й туди великими чорними очима, хрипло вигукуючи: «Що? Га?..» Супутники його були певнi: царевич остерiгаеться македонцiв. Тому й не довiряе нiкому. Пiдстави для того були. Програвши битву, втративши царя, скiфи, охопленi панiкою, вiдходили хто куди. Гелон – вгору понад Істром, але куди саме – того поки що нiхто не знав. Лише на п’ятий день втечi, переконавшись, що македонцi iх не переслiдують i що вони взагалi невiдомо де, вождi почали отямлюватись. Вiдчували себе кепсько, тож намагалися не дивитися один на одного. А були неспокiйнi не тому, що програли битву (на вiйнi й не таке трапляеться), а тому, що нiхто з них не знав, де подiлося тiло царя. Коли пронеслася вiстка, що Атей мертвий, що його покарали самi боги й, отже, удача вже вiдвернулася вiд його пiдданих, наче охопленi безумством, кинулись тiкати. В тiм сум’яттi одним з перших подався з поля бою старший син царя (та, власне, вiн перший i почав кричати: «Царя вбито! Боги вiдвернулися вiд нас! Ми пропали!..»), а про тiло Атея забули. А тепер, коли на п’ятий день втечi трохи оговтались, вiдчули себе винуватими: чому не захопили з собою тiло царя? Де воно зараз? У кого? І хто його вiддав землi? Та й чи вiддав? А що як македонцi захопили тiло Батька усiх скiфiв? Ганьба, ганьба! Так терзалися вождi та старiйшини, вiдчуваючи себе винуватими, i тому не дивилися один одному в очi. Можливо, Гелон щось знав про тiло батька, але запитати про те в царевича нiхто не зважувався. А втiм, вiн уже не був царевичем. Пiсля загибелi Атея Гелон, як його спадкоемець, встиг проголосити себе царем усiх скiфiв. Загальним зiбранням усiх скiфiв, як то водилося споконвiку, Гелона царем не виголошували – не до того було пiсля страшноi поразки. Кожний заклопотаний одним: як би в цьому сум’яттi вберегти власну голову. Поки що Гелона визнали царем лише вождi та старiйшини його вiйська i краю. І визнали на ходу, втiкаючи вiд македонцiв. Непокоiло й iнше: куди вони вiдходять? Де зараз iншi роди й племена, де, зрештою, молодший син царя i його вiйсько? І яка ситуацiя в степах? Чи пiшли македонцi в своi краi, чи й досi грабують скiфськi поселення? І як далi жити? Де? Тут, в пониззi Істру, чи в степах за Борисфеном, у старiй Скiфii? Сам же Гелон на короткочаснiй радi своiх вождiв та старiйшин так сказав: – Куди ми, гнанi македонцями, йдемо – вiдомо лише самим богам. Бо я не йду, мене ведуть боги. І не програли скiфи битву з македонцями, а лише пiдкорилися волi богiв. А боги, забравши до себе нашого царя, велiли скiфам йти геть з пониззя Істру. Скiфськi боги сказали менi: нащо вам, скiфи, чужий Істр i чуже море бiля грекiв? Ідiть у своi степи до Борисфену – там ваша прабатькiвщина, там могили ваших предкiв, там ваша Кам’яна столиця на березi Борисфену, там i живiть. Я прислухався до голосу богiв i веду вас в степи мiж Борисфеном i Танаiсом. Боги забагли, щоб скiфи жили не по цей бiк Істру, а по той бiк. І ще боги сказали: бути Істру рiкою миру мiж фракiйцями i скiфами. Вождям i старiйшинам дещо прояснилося. Перше: новий цар повертаеться на прабатькiвщину, вважаючи, що похiд Атея в пониззя Істру був невдалим i взагалi добра скiфам вiн не принiс, а по-друге: у фракiйцiв (коли вже вiн заспiвав про Істр як про рiку миру) Гелон збираеться просити пiдтримки, щоб з iхньою допомогою утвердитись на царствi. Очевидно, щоб прихилити фракiйцiв на свiй бiк, Гелон i проголосив фракiйку Фiю своею жоною. В сум’яттi вiдступу, а скорiше, втечi, вождi та старiйшини не звернули на те особливоi уваги, а тепер декого з них кололо, що iхнiй цар матиме за жону чужачку. Та ще ту, яку македонський цар свого часу подарував покiйному Атею як рабиню… Іншi ж вождi заспокоювали: може, так i краще. Принаймнi фракiйцi допомагатимуть Гелону, а в такий тривожний час непевностi це буде якраз. На шостий день втечi Гелон як новий цар Скiфii вiдiслав до фракiйцiв своiх послiв, пропонуючи iм мир та дружбу i прохаючи у них пiдтримки. Ще й запевнив лисячi шапки: його жоною i, отже, царицею Скiфii стане iхня спiвплемiнниця, дочка фракiйського вождя Фiя. Зустрiч з фракiйськими посланцями Гелон призначав у середнiй течii Істру, неподалiк острова Чаiного. Посли помчали вперед, за ними i рухався до середнього Істру Гелон, сподiваючись пiсля зустрiчi з фракiйцями переправитись на той берег i рушити через Гiппанiс до Борисфену. Йшли похiдним маршем, перед, як завжди, вела кiнна сотня розвiдки. За нею на чолi з Гелоном рухалось кiнне вiйсько, потiм пiшi загони, кiннi загони вождiв, обози, кибитки. Гнали табуни коней i ту худобу, яку вдалося захопити пiсля втечi. Новий цар квапився. Як доносили вивiдники, за ним гнався зi своiм вiйськом молодший брат Орiк. Гнався чи, може, сам втiкав вiд македонцiв – того точно нiхто не знав. Уникаючи небажаноi зустрiчi з молодшим братом, Гелон спiшив до Чаiного острова, щоб укласти спiлку з фракiйцями. А вже коли вiн заручиться пiдтримкою лисячих шапок, Орiк йому буде нiпочiм. Македонцiв Гелон не боявся. Фiя запевнила: iз загибеллю Атея Фiлiпп не переслiдуватиме скiфiв. Вiн задовольниться тим, що скiфи пiдуть з нижнього Істру, i його схiднi кордони тодi будуть в безпецi. А скiфи в межирiччi Танаiсу й Борисфену його нiколи не цiкавили i не цiкавитимуть. Бiльше того, переконувала Фiя, Фiлiпп неодмiнно вступить в дружнi стосунки з новим царем Скiфii i у всьому йому допомагатиме. І все ж Гелон не мав спокою. На п’ятий день втечi все нiби складалося добре: вiд македонцiв вiдiрвався, вiд Орiка теж, до фракiйцiв послано вiрних людей, Фiя з ним i запевняе, що все буде добре, але бажаного спокою не було. Гелон мав таке вiдчуття, що всi цi днi вiн марно намагаеться утекти вiд самого себе. Фiя iхала в головi валки разом з мужем – тепер уже мужем! – новим царем Скiфii. Була вбрана як скiф’янка, сама вирiшила, що так краще. І все ще не могла звикнутися зi своiм новим становищем. Скiфська цариця! Бiдне-бiдне фракiйське дiвчатко, продане рiдним батьком у рабство, македонська рабиня, потiм скiфська… І ось нарештi – цариця. Жона царя Скiфii! Не кожнiй, бодай i знатнiй, так щастить у життi. Ранiше, в покоях Антiпатра, вона про такий злет i мрiяти не могла. Інодi й сама собi не вiрила: невже вона й справдi цариця? Але скiфи (принаймнi тi, хто iхав з Гелоном) визнали Гелона за свого царя, тож i ii шанобливо величають царицею. Паморочилося в головi. Але навiть перед Гелоном намагалася не видати своеi буряноi радостi. Гелон iй не подобався, i в свое серце вона його нi ранiше, нi тепер не пускала. Але все те не мало значення. Вона – цариця, i цим все сказано. Про Іолая, сина Антiпатра, котрого колись так палко кохала, вже давно й думати перестала. Та й нащо вiн iй тепер, син македонського полководця, коли Гелон дав iй найбiльше за всiх. І хай вона не кохае Гелона, як кохала колись Іолая, та все те дарма. Вона цариця, все iнше ii не цiкавить. І силуючи себе, щоб в очах було кохання чи бодай нiжнiсть, намагаеться лагiдно дивитися на мужа свого. – Ми з тобою, мiй любий, мiй царствений муже, створимо найсильнiше скiфське царство. Нам допоможуть i фракiйцi, i македонцi. Тiльки влаштуемось на новому мiсцi за Борисфеном, так вiдразу ж i пошлемо послiв до Фiлiппа Македонського – цар стане нашим найкращим другом, мiй любий. Гелону не подобаеться оте «ми з тобою», бо не дуже його тягне дiлитися владою з будь-ким, навiть iз Фiею, але Фiя як жiнка йому дуже подобаеться, без неi вiн уже не уявляе свого життя. – О, так, – озиваеться покiрно. – Ми з тобою… – Я житиму тiльки в Кам’янiй столицi, в найкращому палацi, – замрiяно говорить Фiя. – Сподiваюсь, у твоiй столицi знайдеться пристойний палац для твоеi улюбленоi царицi? (Гелон кивае). З мене досить шатер, кибиток, багать просто неба, кочiвок, з мене досить i степових просторiв! Хочу жити так, як i належить жити царицi! – Щодо мене, то краще в шатрi посеред степу. – Звикнеш i ти до палацу, – смiеться Фiя (о, яка вона гарна й зваблива, коли смiеться!) – Вам, скiфам, час уже вiд шатер переходити до палацiв. Особливо тобi, царю… – І зненацька турботливо: – Тебе щось хвилюе, мiй любий? На твоему суворому лицi майнула тiнь тривоги? Хто посмiв засмутити самого царя Скiфii? Та Гелон, задивившись у далечiнь, вже не чуе жони. Що за вершники з’явилися на обрii? Чи ж бува не люди Орiка? Швидше б дiстатися до Чаiного, зустрiтися з фракiйцями, укласти з ними договiр про дружбу, заручитися iхньою пiдтримкою i хутчiй на той берег Істру, до Борисфену, пiд захист валiв i ровiв Кам’яного городища. Лише там можна спокiйно пересидiти веремiю. А втiм, доки його молодший брат на цьому свiтi, спокою Гелон не матиме. Примчав сотник розвiдувальноi сотнi. – Владико Скiфii! Попереду на вiдстанi лету десяти стрiл – Чаiний острiв на середньому Істрi. Нарештi! Гелон полегшено переводить подих. Тiльки б прибули фракiйцi, а вже тодi йому й Орiк не завада. Та коли Гелон, остерiгаючись засiдки, обережно пiдiйшов iз своiми людьми до Чаiного острова на Істрi, фракiйцiв там не було. Це могло означати або те, що посли Гелона ще не встигли дiстатися до фракiйцiв, або те, що фракiйцi – це було найгiрше – вiдмовилися вiд зустрiчi. Адже вони мали всi пiдстави не довiряти скiфам, котрi десятилiттями шарпали iхнi землi, або те, що фракiйцi просто ще не встигли прибути до Чаiного. Отже, треба зачекати бодай кiлька днiв, а раптом фракiйцi ще прийдуть? Доки на цьому свiтi ходить Орiк, Гелону без допомоги фракiйцiв не утвердитись на царствi. Хоч Гелон i старший в роду i ще за життя Атея вважався його спадкоемцем, та все ж значна частина скiфських родiв, якщо виникне мiж братами суперечка, може виступити за Орiка. А з допомогою чужоi сили i легко i вигiдно позбутися суперника. Македонцi б охоче йому допомогли (принаймнi так запевняла Фiя), але обiпертися на них пiсля поразки скiфського вiйська – небезпечно. Це може викликати обурення в значноi частини скiфiв, та й македонцi за свою допомогу напевне ж зажадають чималу плату. Або – це бiльше всього – зроблять скiфського царя своiм служкою, а Гелон не хотiв бути залежним. Так мiркуючи, Гелон вирiшив стати табором в степу напроти Чаiного острова i почекати або фракiйцiв, якщо тi погодились на зустрiч, або своiх послiв. Але почував себе непевно, вивiдники загубили слiд Орiка, i це непокоiло. Табiр оточили возами, виставили дозорцiв, вже лаштували шатро для царя, як зненацька почувся вигук: – Фракiйцi! Гелон скочив на коня, охоронцi з його сотнi теж. З балки почали вихоплюватися вершники. На передньому руда, аж вогниста фракiйська лисяча шапка – ось чому й пролунав вигук про фракiйцiв. Але iншi вершники були в звичайних скiфських башликах. Їх все бiльшало, вони хвиля за хвилею вихлюпували з балки й розпорошувалися, явно намагаючись оточити Гелонiв табiр. І тiльки пролунала команда: «По конях! Приготуватися до вiдсiчi!», як табiр заворушився й прийшов у рух. До Гелона прискакав сотник, тривога на його лицi вже змiнилася радiстю. – До нас прибуло вiйсько твого молодшого брата, владико! – вигукнув вiн, гарцюючи на конi. – Нас стало бiльше. Нам тепер нiхто не посмiе загрожувати. – Дурень! – процiдив крiзь зуби Гелон. – Цi скiфи такi ж небезпечнi для нас, як i македонцi. – Ей, Гелоне! – притримавши коня, закричав переднiй вершник. – Ти марно чекаеш фракiйцiв, iх не буде! Твоiх послiв ми перехопили. Тебе ми теж вислiдили, Гелоне, не сподiвайся, що тобi вдасться втекти за Борисфен i вiдсидiтися в Кам’яному городищi! – Як ти, нiкчемо, розмовляеш з владикою Скiфii?! – обурливо вигукнув сотник. – Гелон для нас не цар! – крикнули з того боку. – Вiн батьковбивця! – Ти заплатиш кров’ю за своi зухвалi слова! – закричали в таборi Гелона. – Ти хто такий, що посмiв порочити самого царя? Атея забрали до себе боги, а його старший син i спадкоемець Гелон за правом предкiв став владикою Скiфii. І ви мусите визнати його царем, iнакше вас чекае кара на смерть! – Якщо кара кого й чекае, то – Гелона. А тепер слухайте, скiфи, що скаже вам царевич Орiк! Наперед вихопився вершник в малиновiй куртцi, горит i пiхви якого були обкладенi золотом. Всi впiзнали молодшого сина покiйного царя. – Я – Орiк! – вигукнув вершник, стримуючи коня. – Я перехопив ваших послiв до фракiйцiв i тому знав, де вас шукати. – Хоч ти й царський син, а все одно мусиш покоритися братовi, новому царевi Скiфii! Орiк вихопив меч, здiйняв його над головою: – Клянусь богом Аресом, все, що я скажу, – правда i тiльки правда! А хто хоче схрестити свiй меч з моiм мечем, хай вийде. Але Гелон для мене не цар, а вбивця свого батька, царя Атея! Це я кажу, Орiк! – Що вiн верзе? – залунали гнiвнi голоси. – Як вiн смiе таке говорити про царя?! – Мiй молодший брат просто заздрить, що я, а не вiн став спадкоемцем нашого батька, i що менi, а не йому дiсталася найвища влада, – на диво спокiйно озвався Гелон. – Скiфи! Згадайте заповiти наших предкiв. Хто зводить наклеп на царя чи ложно клянеться його iм’ям, той пiдлягае негайнiй карi на смерть! – Скiфи! – крикнув зi свого боку Орiк. – Одночасно згадайте i той заповiт наших предкiв, де говориться: – Вбивця свого батька заслуговуе смертноi кари на мiсцi! – Орiк – македонський прислужник! – вже почав нервувати Гелон. – Це македонцi його пiдмовили, щоб вiн виступив проти мене i проти вас. Македонцi вбили нашого царя, а тепер забагли внести розбрат серед нас, ось чому вони намовили мого брата ложно звинуватити мене в найтяжчому злочинi. Смерть зраднику! Але скiфи лише гарцювали на мiсцi та розмахували мечами, у бiй не спiшили – своi не хотiли битися зi своiми. – Я не бажаю вам нi зла, нi смертi, скiфи! – крикнув iм Орiк. – Я не хочу, щоб вiд скiфських мечiв лилася скiфська кров. – Ми теж не бажаемо цього, – непевно вiдгукнулися з табору Гелона. – Але що хочеш ти, молодший царевичу? Чого ти за нами гнався, як за злодiями? Чи сам бажаеш стати царем? – Нi, не хочу! Гелон – старший син царя i спадкоемець золотоi гривни. І був би вiн законним царем, якби не пролив кров свого батька, царя Атея. Вiн пiдло позбавив життя того, хто колись народив його i у бiлий свiт благословив. Ось як Гелон захопив владу. І пiсля цього ви ще смiете називати батьковбивцю владикою всiх скiфiв?! – Атея згубила македонська стрiла! – Що стрiла – то так, але не македонська. Та перш нiж показати вам ту стрiлу, я хочу запитати вас: чи повертався коли Атей спиною до ворогiв? – Нiколи! – А стрiла вдарила в спину Атею! – вигукнув Орiк. – Ось ця зрадлива стрiла в моiх руках. Коли ви хочете на власнi очi переконатися, чия вона – iдьте до мене й дивiться. Кiлька вершникiв помчали до Орiка, i по хвилi один з них вражено вигукнув: – Це й справдi стрiла Гелона! І наконечник його. Скiфи! Гелон убив свого батька! Подивiться! Кожний з вас упiзнае наконечник старшого царевича. І тодi люди Гелона пiд’iхали ближче, а навстрiч iм рушили люди Орiка. І всi змiшалися, розглядаючи стрiлу, та вражено цмокали язиками, вигукуючи: – Це ж стрiла Гелона! Дивiться! Ось на наконечнику позначка старшого царевича – закарлючка, що схожа на дзьоб орла! – Тiльки в Гелона такi наконечники. Гелон, скориставшись метушнею, кинувся було тiкати, але йому швидко загородили дорогу, стягли з коня, загаласували: – Смерть батьковбивцi! – Прив’язати батьковбивцю до конячого хвоста й пустити коня у степ! – Стiйте! – крикнув Орiк. – Вiдпустiть зараз же Гелона, вiддайте йому коня i зброю! Гелону повернули коня i зброю. Орiк сказав йому: – Я не хочу, щоб тебе вбивали безоружним, царський сину i мiй старший брате. І сам не хочу вбивати безоружного. Я викликаю тебе, Гелоне, на смертний герць. І хай наш поединок вирiшить доля. Коли тобi поталанить – житимеш, а не зумiеш перемогти мене у чесному бою – згинеш iз цього свiту. Мчи берегом до того дерева, а я пiд’iду з боку степу. Напроти дерева i зiтнемо свою зброю. Мiй бог – справедливiсть, твiй бог – пiдлiсть. Побачимо, чий бог переможе! Ара-ра! І сини Атея – старший i молодший – роз’iхались у рiзнi боки. Люди Гелона i люди Орiка вмить перемiшалися, приготувавшись дивитися герць, наперед загадуючи та б’ючися об заклад, хто ж кого переможе. Поединок у скiфiв завжди користувався успiхом, i на герцi, коли ворогуючi силою зброi та спритнiстю зводили рахунки чи вияснювали власнi стосунки, завжди збиралися цiкавi – такого видовиська нiхто не хотiв прогавити, та й розмов про них вистачало потiм надовго. А тут царевичi виходять на герць. Коли ще таке побачиш. І скiфи, забувши навiть причину, з-за якоi царевичi взялися за зброю i багнуть кровi, галасливими юрмами посунули на герць. Напроти розлогого дуба царськi сини розвернулися. – Ара-ра! – Ара-ра! Першим на скаку пустив стрiлу Гелон, Орiк спiймав ii щитом. І коли вiн в свою чергу пустив стрiлу, Гелон теж ii спiймав щитом. Вiдкинувши луки, брати взялися за дротики, i тi полетiли один одному навстрiч. І – зiткнулися на пiвдорозi мiж Орiком та Гелоном. Дротики, дзенькнувши, впали. – О-о-о!!! – захоплено вигукували глядачi. – Оце кидок! Добрий початок для герцю. Перш, нiж хтось iз них когось прикiнчить, ми добре наситимось видовиськом. Царевичi вихопили мечi й пустили коней. Подавшись вперед, виставивши руку з мечем, брати неслись чвалом i щось кричали один одному. Конi зiткнулись на всьому скаку, вдарились грудьми, осiли на заднi ноги, але втрималися. Вiд удару в обох вершникiв злетiли башлики, але вони на те не звернули уваги. Мечi братiв схрестилися так, що викресали iскри. Затанцювали, завертiлися конi, присiдали на заднi ноги, викидали переднi ноги, гризли один одного, а мечi миготiли, аж дзвiн стояв. Глядачi захоплено спостерiгали поединок, цмокали язиками, ляскали руками, обмiнювалися вигуками схвалення, вiтаючи вдалi випади того чи того брата. Царевичi рубалися на славу – принаймнi було на що дивитися. А що один з них загине – не бiда, на те i меч, щоб стинати голови. Немае почеснiшоi смертi за ту, яку чоловiк зустрiне в бою чи поединку на очах у своiх спiвплемiнникiв. Ара-ра! Обидва царевичi були добре навченi i блискуче володiли мечем. Але кожний з них мав i якусь перевагу – Гелон у силi удару, адже був бiльшим, важчим за суперника i руку теж мав важку. Та Орiк хоч i програвав у вазi й силi, але вигравав у витривалостi та спритностi. Вiн вертiвся так, що неоковирному Гелону годi було його поцiлити, хоч i вкладав у кожний удар всю свою силу. Та за той час, що Гелон, важко дихаючи, наносив один удар, Орiк – два. І сипались вони на Гелона з такою швидкiстю, що той упрiв, почервонiв i лише встигав вiдбиватися. Та ось Орiк, зробивши оманливий випад, зовсiм з iншого боку нанiс найвдалiший удар – меч вилетiв з рук Гелона i брязнувся далеко вiд його коня. Все! Вирячивши очi, Гелон ошалiло вертiв головою, над якою вже здiймалася пара, не розумiючи, що сталося – у його витягненiй руцi зброi не було. – О-о-о!!! – пронiсся не то стогiн, не то захоплений вигук серед глядачiв. – Який удар! Слава Орiку! Збагнувши, що сталося, Гелон пригнувся до шиi коня i кинув його у протилежний вiд противника бiк. Це допомогло йому врятуватися вiд удару, але допомогло лише на одну мить. Скiфи напружено затихли, тiльки важко дихали. Герць швидко наближався до свого кiнця – той, хто вибив у противника зброю, мае право просто прикiнчити його. Вiдскочивши в бiк, Гелон вихопив аркан, розкручуючи його над головою, метнув на брата. Змiею мигнувши в повiтрi, волосяний аркан полетiв на противника. Орiк, вiдхилившись, махнув мечем i в повiтрi розрубав аркан на двi половини. Гелон не витримав. Забувши, що в нього на поясi висить акiнак (та й стрiли е в горитi), вiн круто повернув коня i помчав у степ. Ахнули воiни й обурливо зашумiли – такого ще не траплялося, щоб тiкати з поединку. Ганьба, ганьба! А ще царевич! А ще хотiли його вибрати царем! Гамiр наростав. Дехто з вершникiв поривався наздогнати втiкача й силою зброi повернути, але Орiк зупинив iх жестом меча, сунув його в пiхви. Вихопивши аркан, помчав за братом. – Улю-лю-лю-у-у! – кричав вiн, розмахуючи над головою арканом, i вiд того насмiху, з яким мисливцi ганяються за полохливими зайцями, Гелон нiби отямився. Круто повернув коня. Шкiрячи зуби, помчав навстрiч Орiку. Свиснув аркан, вирвав Гелона з сiдла. Оглушений ударом, царевич завертiвся на землi, намагаючись встати, але тут же й падав. Орiк пустив коня по колу, тягаючи за собою поверженого противника. Гелон однiею рукою вхопився за аркан, трохи пiдтягнувся, щоб не задихнутися в петлi, а другою дiстав акiнак i перерiзав вiрьовку. Орiк зупинив коня, подивився, що ж чинитиме старший брат. Гелон звiвся й захитався. – То що, мiй старший брате, пускати старому батьковi стрiлу в спину було легше? – без ненавистi, а тiльки стомлено запитав Орiк. – Гре-ецький раб! – прохрипiвши, Гелон висмикнув акiнак, спльовуючи кров, хитаючись рушив до Орiка. Глядачi затихли. Зацмокали язиками. Оце по-чоловiчому! Молодець Гелон, схаменувся i хоче ганьбу свою змити акiнаком. Видовисько триватиме й далi. Але що Гелон вдiе проти меча свого брата? Тим часом Орiк зiскочив з коня, закинув йому на шию повiд, поляскав його по шиi i вiдпустив. Меч сунув у пiхви. А сам з акiнаком в руцi рушив навстрiч брату. Це теж сподобалось глядачам – чесно! Благородно чинить молодший син Атея. Всi з нетерпiнням чекали останнього бою. Але його не вiдбулося. Гелон захитався, випустив акiнак i важко впав на бiк. З рота потекла кров – певно, добряче брязнувся об землю, коли його з сiдла вирвав братiв аркан. Вiн ще силкувався звестися, хрипiв, шкрiб землю руками, наче намагався за неi вхопитися, i виривав траву з корiнням. Орiк пiдiйшов до нього, постояв, а тодi поставив йому ногу на голову. Гелон засовався пiд його ногою вужем. Переможець, тримаючи ногу на головi поверженого противника, повернувся до глядачiв, нiмо питаючи iх: що йому чинити з братом? – Убий його! – в один голос вигукнули воiни. – Вiн заслужив смерть! – Хай кров’ю i життям своiм змие ганьбу! Орiк, вийнявши меч, занiс над грудьми Гелона, потримав так якусь мить i засунув меч назад у пiхви. – Нi, – важко i хрипко дихаючи, сказав вiн. – Гелон хоч i ворог мiй, i убивця свого i мого батька, але вiн менi брат i царськоi кровi. А проливати царську кров я не буду. Вставай, Гелоне, як маеш ще сили. Прийняв ногу з його голови, Гелон засовався, з трудом звiвся, хитаючись i спльовуючи кров. – А тепер йди геть звiдси! – стомлено махнув рукою Орiк. – Куди хочеш iди, щоб очi моi тебе бiльше не бачили. – Краще убий мене… – захрипiв Гелон. – Чуеш, убий! Як живим зостанусь, я мститиму тобi на смерть! – Ось тодi я тебе й прикiнчу. А зараз – геть з моiх очей i затям: у скiфських степах тобi вiднинi немае мiсця. Отямившись вiд такого захоплюючого видовиська, воiни закричали в один голос: – Слава, слава Орiку! – Слава новому царевi Скiфii – достойному з достойних, мужньому з мужнiх, слава! – Слава! – почувся раптом дзвiнкий жiночий голос. – Слава Орiку, владицi Скiфii! Воiни вмовкли i вражено обернулися на голос того, хто вигукував. Жiнка? Як вона посмiла подати голос, коли достойнi з достойних мужiв обирають собi царя? Вислизнувши з шатра Гелона, Фiя покiрною i водночас побитою ласкою наближалася до переможця. Не йшла, а нiби пливла – сама побита й покiрна, але в той же час пiдкрадалася до своеi новоi здобичi. Похитувала в’юнким станом i стегнами, а на губах ii та в очах блищала якась хтиво-солодка i водночас винувата посмiшка. Була вона боса, в червоних шовкових шароварах, в барвистiй скiфськiй кофтинi-безрукавцi, довгi смаглявi руки голi, на зап’ястях – золотi обручки. На шиi кiлька разкiв грецького намиста, чорне волосся перехоплене золотим обручем, вiльно спадае на спину. Орiк, захмелiлий вiд перемоги, напiвобернувшись, зачудовано на неi дивився. Перевiвши подих, провiв кiнчиком язика по пересохлих губах. Зваблива чужачка, все так же рухаючи в’юнким станом, покiрною звiриною наближалася до нього – лагiдна, м’яка, готова на все, аби новий господар не вiдiгнав ii вiд себе, а пригрiв… Вигляд у неi був, як у тiеi м’ятоi лисицi, котра, покiрно тягнучи пишний хвiст, намагаеться ним спокусити нового самця. Пiдiйшовши до Орiка, вона подарувала винувато-покiрну, лагiдно-звабливу посмiшку, гарними руками провела в себе по грудях, потiм по заокруглених стегнах, показуючи цим жестом, що вiднинi ii тiло належить тiльки йому. А тодi повiльно i якось врочисто опустилася на колiна, поклала голову на траву так, щоб розсипалося волосся, взяла руками його ногу в червонiм сап’янцi й поставила ii собi на голову. І затихла, готова на все – на смерть i на любов. Орiк з шумом перевiв подих, хрипло сказав: – Встань i йди в мое шатро. Я сьогоднi добрий. – Ти завжди добрий, – сказала вона не ворушачись. – Нi, – засмiявся вiн. – Тiльки сьогоднi. Бо сьогоднi боги до мене аж надто прихильнi. Побув царем – побудеш i рабом Самотнiх степи не люблять. Самотня людина у степу взагалi не людина, а просто здобич. Легка й спокуслива. І рiдко хто втримаеться, щоб не поживитися нею. На слiд одинокого охоче виходять i хижаки. І не сховаеться тодi бiдолаха в степах: наздоженуть сiроманцi, розтерзають, оближуться пiсля кривавоi тризни i далi гайнуть, а бiлi костi швидко заростуть тирсою, наче крiзь землю проваляться. І ховати не треба. А не встигнуть чотириногi, двоногi не прогавлять – людоловство в степах споконвiку прибуткове. Тож Гелон вiдчував, що ось-ось його схоплять – або чотириногi, або двоногi. Першим однаково, хто вiн, iм аби шлунок дармовим м’ясом набити, а двоногi, дiзнавшись, що блукач – царевич та ще й спадкоемець золотоi царськоi гривни, постараються його у грецькому чи й македонському свiтi продати. Добре золото за такого можна взяти. Бачать боги, вiн, Гелон, не хотiв зоставатися у свiтi, де так довго, майже все життя тягнувся вiн до золотоi скiфськоi гривни, вже було й дотягнувся, схопив ii, i – все полетiло шкереберть. Програвши герць i люто ненавидячи брата, прохав у нього власноi смертi. Погрожував братовi: убий мене, бо як живим зостануся, мститиму тобi на смерть!.. Брат не злякався погроз. Брат на радощах, що перемiг, виявився нечувано щедрим. Велiв йому йти з очей його! Ще й заявив: – Вiднинi у скiфських степах тобi немае мiсця. Жоден скiф не пустить батьковбивцю до свого шатра, як i до свого багаття. А той, вiд кого вiдвертаються спiвплемiнники, мiсця на рiднiй землi вже не мае. То куди податися? Де подiтися? У якому свiтi широкому знайти собi мiсце? Ночами в кущах дрижакiв ловив. Боявся розпалювати багаття, щоб не привабити до себе звiра чи людину, тож на ночiвлю забирався в кущi й цокотiв там до ранку зубами. Хоча нащо йому тепер життя, коли золоту царську гривну втратив? Самотньому ii вже не повернути. Та й Орiк ii з рук не випустить. Меткий молодший брат, а такий же був тихий та лагiдний, хоч до рани його замiсть подорожника тули!.. А бач… Золоту гривну схопив i не облизався. І досi не може Гелон збагнути, як вiн його на герцi перемiг? Не iнакше, злi духи йому допомогли. Або в грекiв за морем чарiв набрався. З допомогою чужого зiлля i верх над ним узяв. Гелон ладен був сам себе розтерзати при згадцi про ту неславу, яку на герцi зазнав. Та ще на очах у всiх скiфiв. А того, хто програе герць, скiфи не шанують i за вдатного мужа бiльше не мають. До переможця всi й перебiгли, до того збiглого раба з грецьким тавром на лобi. За царя його проголосили – о, боги! Два днi вже нi рiски в ротi не мав, нi краплi води, але нi голоду, нi спраги не вiдчував. Йшов як мертвий – нi бажань, нi думок. Вдень брiв навмання, а ночами заповзав у кущi й спав уривчасто, раз по раз схоплюючись i тривожно прислухаючись до нiчних звукiв. А вранцi знову брiв, куди – i сам не знав. Боявся тiльки, щоб до Істру не потрапити, бо по той бiк його була Скiфiя. Та Скiфiя, у якiй для нього вже й мiсця немае, та Скiфiя, у яку йому й потикатися зась! Ночами ж у його полохливi сни чомусь приходив цар Атей. І дивився на нього без гнiву й навiть без докорiв. А якось тихо запитав: – Чи не тяжко тобi, сину, самотньому в бiлому свiтi? Чи допомоги якоi потребуеш? – Нiчого менi не треба! – крикнув Гелон i проснувся. Цур йому, пек такому сну! Атея вже напевне повезли в землю Герр, якщо, звичайно, пiдiбрали на полi бою тiло. У цей свiт Атей бiльше не повернеться, то й боятися Гелону треба вiднинi не мертвих, а живих. На якийсь там день блукання (вiн швидко втратив лiк дням) палицею пiдбив перепела, общипав його, випотрошив i з’iв сирим. І вперше задумався: куди вiн iде i чого вiн хоче? Треба було будь-що визначитися в цьому свiтi й вирiшити, як далi бути. Скiфiя для нього вже не iснуе. Жодний скiф не пустить батьковбивцю до свого шатра, не обiгрiе його бiля свого вогнища. Дiстатися б до Македонii, Фiлiпп його б прийняв, але свiт не близький. Без iжi, без коня степи не здолаеш. Та й без захисту вiн, тож дорога його швидко урветься. Не сьогоднi-завтра вiн або з людоловами зiткнеться, або вовки нападуть на його слiд. І тi, i тi не помилують. Самотнiй у степу – як нiчий: хто перший його здибае, той i схопить. А коли ти й без народу свого, без краю – вважай, що мiсця тобi вже на землi немае. Кепсько. Зовсiм, виходить, кепсько. Хоч вовком вий. Недарма ж його Орiк вiдпустив, щоб помучився неприкаяний, люду свого i землi своеi позбавлений… Орiку легше, вiн уже свою чашу гiрку до дна випив, тепер п’е чашу хмiльну. А йому, Гелону, тiльки ще доведеться пити свою гiрку чашу… …Спiймали його невдовзi. Одного дня виткнувся Гелон з-за кряжа – аж гульк! – навстрiч вершники. По вогнисто-рудих лисячих шапках здалеку впiзнав фракiйцiв. Споконвiчних ворогiв скiфських. А втiм, все одно, бо й своi, скiфи, йому теж вороги. Тiкати пiзно, бо його вже побачили. Та й нiкуди. Пiшому на рiвнинi яка втеча – тiльки ноги задарма бити. «Орiкове рабство скiнчилося, а мое тiльки-но починаеться», – подумав i сiв пiд кущем полину, байдужий до всього. І до своеi долi теж. Та й чого метушитись, вище себе все одно не стрибнеш. Все у волi богiв, як вони вирiшать, так i буде. Тим часом вiд гурту вершникiв вiдiрвався один, примчав до Гелона, зуби з густоi бороди вишкiрив, заговорив калiченою скiфською мовою: – Га-га!.. Скiф! Чого це ти, скуте, сидиш у степу, як байбак бiля нори? Життя набридло, що самотнiй тиняешся свiтом? Гелон навiть не глянув на верхiвця. Свиснула в повiтрi плетениця, оперiщила його по спинi. – Ану вставай, волоцюго! Якщо ти нiчий, то будеш нашим. Нiчиiх людей у степу не бувае. Вставай, кажу, i бiгом! І фракiець погнав Гелона до гурту вершникiв. Всi вони бородатi, довгочубi, волосся в кожного аж на плечi спадае– iстиннi фракiйцi. Загомонiли на своiй мовi, розглядаючи блукача, але враз притихли, як подав голос сивий товстий фракiець з багато оздобленою зброею на лускатому поясi, що ледве втримував його одвислий живiт. Коли вiн говорив, живiт колихався, i Гелон охрестив його подумки «жирним байбаком». Той фракiець, котрий пригнав його до гурту, був за товмача. «Жирний байбак» запитав: – Ти хто такий? Гелон знизав плечима: чи не все, мовляв, одно, хто вiн такий? Але це не сподобалось фракiйцям, один з них оперiщив Гелона батогом i щось закричав. Тлумач переклав: – Вiдповiдай, коли тебе запитуе вождь Рез! Мовчатимеш тодi, як ми тобi язика вирвемо. А доки маеш чим говорити – говори! – Ну… людина, – огризнувся Гелон. – Що далi? Можете мене вбити, якщо у вас сверблять руки. – Ти не людина, – заговорив товмач. – Уже не людина, – додав насмiшкувато. – Вiднинi ти раб вождя Реза. Затям це на все життя, скiльки б його в тебе не зосталося. А своiх рабiв Рез не вбивае, вiн iх за зiрiн продае. Говори – хто ти такий? Скiф? – Був колись скiфом, тепер – нiхто. – Чи маеш багатих родичiв? – доскiпувався товмач. – Вони тебе зможуть викупити на волю? – Коли б мав родичiв, то не тинявся б у степу самотнiм, – буркнув Гелон. – А родичi в мене були. Та… загули. Фракiйцi щось погомонiли мiж собою. – Не маеш у Скiфii родичiв, котрi б тебе викупили, то продамо тебе грекам чи македонцям. На такого здорового скiфа завжди знайдеться покупець з пузатим гаманцем. Їхали неквапом, Гелон брiв у кiнцi загону. Його пильнував один вершник (решта на полоненого бiльше не звертала уваги), вiн час од часу покрикував, щоб скiф «швидше перебирав ногами i не спав на ходу». Коли ж не допомагали слова, штурхав його в спину ратищем списа. На ночiвлю загiн зупинився у невеликому зеленавому вибалку, де була криничка. Фракiйцi вичистили з неi смiття та пiсок, поглибили, почекали, доки вона наповниться водою, i заходилися напувати коней. Потiм поприв’язували iх до вбитих у землю паколiв, понавiшували коням на шиi торби з ячменем i тiльки тодi заходилися коло вечерi. Наносили хмизу, розпалили багаття i в двох бронзових казанах зварили кулiш з м’ясом. На Гелона нiхто уваги не звертав, наче його i не було поруч. Вiн сидiв за спинами своiх поневолювачiв – в коло до багаття таких нiколи не пускають. Вiднинi вiн раб, а раб мусить знати свое мiсце. І Гелону нiчого не залишалося робити, як теж вдавати, що вiн не помiчае фракiйцiв. Вони вже сьорбали гарячий, жирний i такий запашний кулiш, аж постогнуючи, аж млiючи вiд гарячоi вечерi. Трощикували зубчики часнику, як вiн смачно пахтiв! Здаеться, на увесь степ. Вiд запаху кулешу в Гелона, – а вiн уже кiлька днiв нiчого не iв, – судомило в животi. Але кулешу йому нiхто не дав, фракiйцi висьорбали його до дна в обох казанах. Та ось вони взялися за м’ясо. По колу пустили бурдюк з брiтоном – фракiйським напоем з ячменю, що був схожий на пиво i на брагу водночас. Пили, чавкали, плямкали. Напiвобгризенi маслаки кидали рабу. Кидали через плече, зневажливо, як собацi. А кидаючи, попадали Гелону в груди й лице. Гелона тiпало вiд обурення. Але мусив терпiти. Хто вiн вiднинi? Раб. А яке може бути у раба обурення? Рабу й кидають недогризки, чого ж тут дивуватися. Спершу Гелон вiдвертався вiд маслакiв, але вiдчуття голоду, що знову проснулося в ньому, зробило свое. Та, зрештою, якщо вiн не поiсть сьогоднi бодай трохи, то завтра може i з нiг звалитися. І тодi панькатися з ним не будуть. Тож махнувши рукою на власну гордiсть, хапав маслаки, гриз iх i думав: о доле, якою ж ти буваеш немилосердно жорстокою! Ще позавчора вiн був всемогутнiм царевичем, повелителем десяткiв тисяч людей, потiм царем став, бодай i на кiлька днiв, а сьогоднi як шолудива собака догризае недогризенi кiстки своiх нових господарiв i повелителiв. Не iнакше, як Атей (царя вiн уже навiть про себе не називав батьком) шкодить. Мертвий, а шкодить. От i наслав таку халепу на сина. А улюбленця свого, Орiка, виручив. От i виходить, що Орiк рабства позбувся, а вiн у нього вскочив. А все Атей винуватий. Бо мстить старшому синовi, не злюбив його i мстить. А вiн, Гелон, без вини винуватий. Вiн – спадкоемець скiфськоi гривни. І вбив Атея тiльки тому, що цар забаг порушити закони предкiв i вiддати гривну не йому, законному спадкоемцю верховноi влади, а молодшому синовi. Ось за це Атей i потрапив у свiт предкiв. Всi туди пiдуть, хто порушуватиме закони предкiв. Так переконував себе Гелон, гризучи недогризенi маслаки, так утiшав себе й виправдовувався перед власним сумлiнням, що нi-нi, та й ворушилося в ньому. Вiн не винен, бо як старший у роду вiдстоював свое право на спадок. Винуватий Атей. Коли б старий так довго не жив у цьому свiтi (подумати тiльки, хотiв навiть трете життя розпочати!) та не порушив закони предкiв, то й Гелон не став би убивцею свого батька. Тож i виходить, що кара, яка спiткала Атея, – справедлива кара. Вночi Гелон вирiшив тiкати. Не готувався заздалегiдь до втечi, навiть не думав про неi – задумка спалахнула раптово, як блискавка. Поналивавши повнi животи гарячого кулешу та хмiльного брiтону, набивши iх ще й м’ясом, палахтiвши на увесь степ своiм улюбленим часником, фракiйцi швидко захропiли – хто де сидiв. Тiльки iнодi вiдригували увi снi, певно, переiли. В Гелона сну не було в жодному оцi. Та й звiдки вiн мiг узятися пiсля того, що з ним сталося? Тож вирiшив ризикнути. Та й поневолювачi безпечно хропiли, певнi, що новий раб нiде вiд них не дiнеться. Вартiвник, котрого вони лишили на чатах, теж невдовзi захрiп сидячи – голова його впала аж на груди, i вiн тихенько висвистував носом. Гелона наче хто швайкою пiд бiк штрикнув: тiкай! Іншоi такоi ночi може й не трапитись. До ранку будеш далеко-далеко – втiкай! Конi у них добрi, вибери собi найкращого i – гайда! Не вагаючись, Гелон обережно вiдповз вiд сонних у темряву, там звiвся i, скрадливо ступаючи, рушив до коней. Вчувши стороннього, що пiдкрадався до них у темрявi, конi тривожно запирхали. Треба було iх заспокоiти. Конi завжди тривожаться, коли не знають, хто чи що до них пiдкрадаеться – видимоi небезпеки вони не так бояться. Стримуючи дрож у всьому тiлi, Гелон стиха засвистiв, силкуючись, щоб свист той видався заспокiйливим i лагiдним. Так посвистуючи, наблизився до коней, поляскав крайнього по шиi i заходився вiдв’язувати повiд. – Допомогти? Голос був спокiйний, злегка, правда, насмiшкуватий. Гелон закляк бiля повода, потiм перевiв подих i, думаючи, що то йому просто вчулося, повiльно обернувся. Удару в лице не вiдчув, лише в очах, ба, нi, швидше всього, пiд черепом спалахнули вогники, i вiн кудись полетiв. І миттю провалився у темряву. Отямився пiд ранок, як уже сiрiло. Фракiйцi були на ногах, потягувалися, бороди своi розчiсували, в дорогу лаштувалися. – Виспався? – пiдiйшов до нього той фракiець, котрий знав скiфську мову i був за товмача. – Як спалося? Що снилося? Гелон, лежачи на спинi, засилкувався звестися, але руки були зв’язанi за спиною i вже затерпли. Його пiдхопили за куртку й ривком посадили. – Побiгати закортiло? Ай-ай-ай!.. – тлумачник присiв бiля нього навпочiпки, чомусь пильно зазирав йому в очi. – Хiба не Знаеш, що ти вже наш? Вiдбiгав свое. Хто потрапить до фракiйцiв, той на волю вже нiколи не вирветься – затям! Та й нащо тобi воля, як ти вже раб. А раб мусить до кiнця днiв своiх забути про волю, бо iнакше вiн не раб. Гелон ворухнув розпухлим язиком i виплюнув згусток кровi i ще щось тверде. У рот якось дивно входило повiтря, наче вiн був дiрявий. – Зуби цiлi? – мовби спiвчутливо запитав товмач. – Бо в Сартока рука важкенька. Кулак наче залiзний. Це вiн тебе вночi й урiзав. Ай-ай-ай! Так i е, трьох переднiх зубiв катма. Ну й Сарток, ну й мастак! Але й ми заднiх не пасемо, – стис пальцi в кулак, показав його Гелону. – Бачив? Можеш навiть понюхати, чим пахне. А втiм, нюхати не треба, зараз ти вiдчуеш на своему писку, яка в мене сила. Може, ще й Сартока переплюну. Тож надивляйся на мене. І на бiлий свiт, бо бiльше його, мабуть, не побачиш. Принаймнi на цьому свiтi. Вiн зараз для тебе навiчно стане чорним. Вiдвiв назад зiгнуту в лiктi руку i рiзко викинув ii вперед. А викидаючи, гекнув: «Ге-ех!» Одночасно вказiвний палець його – товстий, короткий, наче обрубок – випростався. Гелон нi вiдхилитися не встиг, нi збагнути того, що сталося, як той палець – твердий, мов залiзо, – з неймовiрною силою вдарив йому в око. Голова Гелона вiд несподiванки вiдлетiла назад – ледь шийнi хребцi не трiснули. І сам вiн повалився на спину. Рiзкий пекучий бiль пронизав його наскрiзь i в оцi вогнем запiк. Коли його пiдняли й посадили, бiлий свiт чомусь зменшився, праворуч стояла пiтьма. Бiль не затихав, Гелон прикусив язика, щоб не завити. Хапав розкритим ротом повiтря i не мiг його знайти. По правiй щоцi текло щось гаряче i бiля неi чомусь серед бiлого дня стояла пiтьма. Щось бовталось у нього бiля лиця, й коли вiн хитав головою, намагаючись позбутися болю, стукалось об його нiс – слизьке й липке. Гелон нахилив голову й лiвим оком побачив свое праве око – воно гойдалося бiля носа на якiйсь закривавленiй нитцi чи жилцi… Товмач двома пальцями схопив закривавлене око, смикнув, вiдiрвав вiд нитки й почав пiдкидати його на долонi. Перед носом у Гелона. – Ну?.. Подивився на свое власне око? Гелон все ще нiчого не мiг збагнути. – Надивляйся, бо зараз така ж доля спiткае i твое друге око, останне. Чого тiпаешся, скiфе? Хiба ми, фракiйцi, чинимо щось незвичайне? Ви, скiфи, теж ослiплюете своiх рабiв – щоб вони не розбiгалися. І ми, фракiйцi, до цього iнодi вдаемося. А ти хотiв од нас дременути. Сам i винуватий. От i доводиться тебе позбавляти очей, щоб бiльше не тiкав. Коротким, рiзким рухом фракiець кинув через плече око, наче якийсь непотрiб. Долоню не поспiшаючи витер об Гелонову бороду. Повiтря нарештi з’явилося, i Гелон кваплячись кiлька разiв глибоко вдихнув. Фракiець наче з цiкавiстю на нього дивився, а тодi зненацька стис кулак i вiдвiв зiгнуту в лiктi руку назад. Ще мить – вiн випростае свiй короткий i страшний вказiвний палець, i Гелон позбудеться й лiвого ока. – Стривай! – крикнув Гелон у вiдчаi, i вiд крику та рiзкого руху голови з кривавоi очноi ямки цвiркнула кров. – Не ослiпляй мене! Пощади. Залиш менi хоч одне око. Я вам знадоблюся. Я… я скiфський цар… Рука фракiйця з випростаним вказiвним пальцем, що вже почала було летiти вперед, рiзко зупинилася напроти лiвого ока Гелона. – Що ти сказав, скiфе? – фракiець здивовано клiпав рудими вiями, але руки з виставленим пальцем не опускав. – Чи моi вуха не те вчули, чи я погано знаю вашу скiфську мову? Говори, Одноокий, говори. Та пошвидше, бо менi немае коли з тобою панькатись, мушу вибити й друге твое око. Прудкi раби з очима нам не потрiбнi. З раба досить i темряви. – Я сказав те, що почули твоi вуха, – вигукнув Гелон i вiдхилив голову вбiк, боячись, що фракiець ось-ось нанесе свiй страшний удар пальцем. – Я – Гелон, скiфський цар. Але менший мiй брат Орiк позбавив мене царства i золотоi скiфськоi гривни. – Овва! – фракiець з шумом випустив повiтря з легень i нарештi вiдвiв свою руку. – Царiв – анi скiфських, анi чиiхось iнших, менi ще не доводилось ослiплювати. Вiн щось збуджено заторохтiв до своiх. Тi, слухаючи його, притихли, а тодi загаласували, обступили бранця, роздивлялися, наче вперше його бачили. Язиками цмокали, про щось мiж собою торохтiли, головами хитали. – Цар я, цар… – вигукував Гелон, вiдчуваючи, що тiльки щире зiзнання врятуе його вiд вiчноi темряви, бо хто захоче ослiплювати царя, коли за нього добре можна збагатитись. – Тiльки царство в мене вiдiбрали. І самого в чужi краi вигнали. Клянусь бородою Папая i мечем Ареса – цар я… До нього пiдiйшов черевань, якого вiн про себе охрестив «жирним байбаком», хотiв було присiсти, щоб на одному рiвнi говорити з бранцем, але не змiг – черево завадило. Засопiвши, вiн сердито, як наче хтось був винуватий, що в нього такий живiт, щось закричав. Кiлька фракiйцiв пiдняли Гелона i поставили його на ноги. Пузатий заговорив, хрипло i важко дихаючи, а тлумач перекладав. – Моi люди сказали, що ти назвався скiфським царем. Чи правда це? Хто ти насправдi? – Твоi люди правильно переказали тобi моi слова, – кивнув Гелон, i з очноi ямки знову цвiркнула кров. – Я й справдi скiфський цар Гелон. Клянусь бородою Папая i мечем Ареса! – Що ти затявся на бородi якогось Папая? – розсердився тлустий. – Що нам борода твого бога Папая? У нас своi боги, i ми вiримо лише тим клятвам, якi даються iм’ям богинi Бендiди. – Я готовий поклястися й iменами ваших богiв. – Але всьому свiтовi вiдомо, що у Скiфii царем е Атей. – Був, був, – вигукував Гелон поспiшно, боячись, що в них урветься терпець. – Не спiшiть позбавляти мене останнього ока, я ще вам знадоблюся. Я й справдi цар Скiфii, клянусь бородою… – Облиш божу бороду в спокоi, Одноокий! – вже гаркнув черевань. – Цар Скiфii Атей, а ти – лжецар. Звiдколи це скiфськi царi самотиною тиняються чужими степами? Востанне застерiгаю: говори правду, бо зараз позбудешся й останнього свого ока. Для нас ти раб! – Для вас я й справдi раб. У Скiфii ж i справдi царем був Атей. Довго був. Аж цiлих шiсть десяткiв лiт. Всi думали, що вiн вiчний i почне жити ще й трете життя. Але кiлька днiв тому у битвi з македонцями напроти острова Певки цар Атей загинув. Вiн уже перебувае в свiтi предкiв. Я його старший син Гелон. А коли старший син, то й спадкоемець. Менi й перейшло скiфське царство i золота гривна. Та недовго побув я царем Скiфii. Мiй молодший брат Орiк затiяв пiдлу змову i захопив мое царство. Вiн би й мене убив, але боги менi допомогли уночi втекти. Ось чому я самотнiй брiв степом. – Схоже на те, що Одноокий говорить правду, – пробурмотiв черевань i довго щось говорив до своiх супутникiв. Тi здивовано слухали, охкали, цмокали в захватi язиками. Зрештою тлустий ляснув у долонi, i всi стихли. Вiн щось довго говорив до тлумача (той слухаючи кивав головою), а тодi витягнув нiж i розрiзав ремiння, яким було скручено руки бранця. Гелон з трудом розвiв затерплi руки. – Слухай, Одноокий, – заговорив товмач нiби лагiднiше. – Треба було не хитрити, а зразу й сказати, хто ти за iден. То менi б i не довелося вибивати тобi око. – Цар я, цар… – бурмотiв Гелон. – Вождь Рез вiрить твоiм словам. До нього й справдi доходили чутки, що буцiмто в пониззi Істру щось лихе трапилося з Атеем, а скiфи потерпiли поразку вiд македонського царя Фiлiппа. Але те, що ти нам сказав, ми перевiримо. Та й «велике вухо» правду принесе. Може, ти й справдi скiфський цар. Коли сказанi тобою слова пiдтвердяться i ти виявишся тим, за кого себе видаеш, – цiни тобi не буде. Такий раб i справдi вартий доброго золота. А тому вождь Рез буде добре до тебе ставитись i смачно тебе годуватиме. Але цар ти чи не цар, а рабом все одно залишишся. Затям це. А зараз тебе нагодують i повезуть до нашого знахаря, вiн тобi й залiкуе рану. А колодку все одно доведеться на ногу надiти – щоб i думку про втечу облишив. Такого раба, як ти, треба берегти й берегти. Ще в жодного фракiйського вождя не було раба царськоi кровi. А в Реза е, i тому Рез дуже пишаеться. Як будеш його слухатися – не пропадеш. І скiфам своiм вiдомстиш. З нами поiдеш iхнi кочовища шарпати, як вони нашi шарпають. Але це буде потiм, а зараз поiхали до травника. Гелону промили рану, до очноi ямки приклали листок подорожника i перев’язали рану шматком тканини. Пiдвели коня. – Сiдай, Одноокий, – велiв товмач. – Побув царем – побудеш i рабом. Бо життя – се така штука, що за нього треба дорого платити. Щоб утриматись на конi. Як дiди нашi кажуть: людина в цьому свiтi все мусить спiзнати. Лихо-бiду також. Тiльки тодi вона мудрiшою стане i, може, збагне, для чого у свiт бiлий приходить. І потрапив Атей до бiлоi глини… Першими Орiка вигукали царем пiшi воiни, лучники i простi скiфи, так званi нижчi i найнижчого походження люди – безкiннi бiдняки. А той, хто не мав повозки, вважався у Скiфii безчесним, нешанованим. Згодом молодого царевича визнали своiм владикою i «восьминогi», тi, хто мав один вiз i двох волiв. За ними дали згоду на обрання Орiка царем i вершники – простi й знатнi. – Старший царевич зганьбив себе батьковбивством, тож бути молодшому царем i владикою! – Волимо Орiка царем! Тiльки Орiка волимо царем! – так лунало вiд загону до загону, вiд роду до роду, вiд кочовища до кочовища. Крикунiв було бiльше, нiж треба. Спалахували спiрки. – Орiк був рабом у грекiв! – кпинили однi. – У нього тавро раба на лобi – ха-ха! Та греки смiятимуться з нас – вiльнi господарi, мовляв, а цар у них збiглий раб. – А нам вiд iхнього смiху нi пече, нi морозить! – не погоджувалися iншi. – Орiк сам лиха сьорбнув, то нам його не принесе. Бо Орiк хоч i царевич, але не гордий, як Гелон, не пiдступний i пустити стрiлу в спину нездатний. Волимо тiльки Орiка царем! Але Орiку цього було мало. Споконвiку мiрилом багатства у скiфiв були золотi прикраси, багато оздоблена зброя i збруя коня, десятки чотириколiсних возiв, табуни коней, стада худоби, отари овець. А тi, хто все це мав, мовчали, голосу не подавали нi за Орiка, нi проти нього. Вичiкували. Поки що утримувалися i вождi та старiйшини родiв i племен, знатнi воiни. Особливо iз царських скiфiв, iз саiв. Того, що Орiк був грецьким рабом, вони нiяк не могли забути i звикнути до нього. Старий цар ще за свого життя (i то – давним-давно) лiквiдував Раду вождiв та старiйшин, нiколи нi з ким не радився i все вирiшував сам. Тож i син його не буде з ними радитись, то чого за нього горло дерти? Так гадали вождi. Виступити ж проти всього люду, i особливо проти воiнiв, нiхто з них не наважувався. Час непевний, скiфське вiйсько, потерпiвши поразку, спiшно вiдходить, i невiдомо ще, як повернуться подii. Тож нижчi люди та воiни, проголосивши Орiка своiм царем, хотiли йому надати ще й титул Батька усiх скiфiв, та Орiк розсудливо вiдмовився. – Мiй покiйний батько i наш цар Атей заслужив його своiм життям i звитягою на славу Скiфii. Тож i менi цей титул треба заслужити життям своiм i звитягами на благо Скiфii. І це сподобалось його прихильникам. В душi ж молодого царя була дивна сумiш почуттiв: спустошеностi, гордощiв, радощiв i тривоги. Вчорашнiй раб. Яма, просмердiла зiпсованою рибою на островi тiрагетiв. Афiни. Майстерня на березi Ілiссу. Втеча. Храм. Розп’яття. Тяжка дорога до Лаврiйських рудникiв. Ще тяжча праця в пiдземеллi. Втеча. Весляр на суднi. Розпечене залiзо. Море. Вiйна з iстрiанами, потiм з македонцями. Пiдступне вбивство батька. Поединок зi старшим братом. І – волимо Орiка царем. А в царя на лобi пiд шматком тканини тавро раба… І гнiтюча самотнiсть в душi. Але з ним була Фiя, котра одна й рятувала його вiд самотностi. Пiсля всього пережитого, пiсля втрати Донii i синiв Орiка навiть в гущi людей не полишало вiдчуття загубленостi в цьому свiтi. А ось македонка вiдiгрiла душу, вiн знову вiдчув у своему тiлi гарячу кров i смак до життя… Потяг до чужачки, батьковоi, власне, рабинi й коханки Гелона у ньому спалахнув зненацька. Чому – й сам не знав. Мабуть, тому, що був самотнiм, i нi перед ким було вилити душу й почути щире слово спiвчуття, ласку, якоi йому так бракувало. А все це дарувала Фiя. Коли пiсля поразки Гелона Фiя покiрно вiддалася переможцю, вiн поселив ii в окремому шатрi i майже щоночi вiдвiдував македонку. Тiльки з нею лагiднiв, вгамовувався неспокiй в душi, зникало вiдчуття приреченостi i своеi загубленостi в цьому свiтi. І тiльки з’являвся в ii шатрi, як Фiя гнучкою ласкою кидалась йому навстрiч, всадовлювала гостя на почесному мiсцi, а сама опускалася перед ним на колiна, простягала до нього руки – нiжна, покiрна, вiддана. І час нiби зупинився для Орiка, всi тривоги й непевностi зникали, почувався безтурботним i безжурним. А якось Фiя, торкаючись теплими пальцями тавра на його лобi, прошепотiла: – Ти щасливий, мiй володарю i повелителю. З тобою самi боги. – То виходить, що вони мене й запроторили в рабство? – Нi. Але тiльки боги могли тебе, вчорашнього раба, зробити царем. Ти – iхнiй улюбленець, а мiй володар i повелитель. І я твоя вiрна раба. – Не вживай цього слова! – Орiка пересмикнуло. – Я ненавиджу рабство! Воно несе найбiльшу наругу людинi. – Я теж ненавиджу, але що вдiеш… Ти став царем, а я царицею не стала, – тулилася щокою до його щоки. То з жалем питала: – Грецькi букви тобi випiкали гарячим залiзом? – Так. Але я тодi не вiдчував його. – І болю теж? – І болю. В менi було стiльки ненавистi до моiх поневолювачiв… – У мене теж ненависть до поневолювачiв. Вiн здивовано на неi подивився. – І до нас, скiфiв? – А де ти бачив раба, котрий був вдячний би своiм гнобителям? – Я такого раба не зустрiчав. – І раптом швидко запитав: – І ти теж, як i Гелон, хотiла смертi Атею? – А хiба ти не хотiв смертi своему пановi в Афiнах? – Хотiв… – Зiтхнув. – Тебе розумiю. Спасибi за вiдвертiсть. Гнучким i пружним тiлом тулилася вона до нього, обiймала його, шепотiла: – Але все одно я скiфам вдячна. Бо такого, як ти, я зустрiла тiльки у Скiфii… Про Гелона бiльше не згадувала – хто буде зв’язувати свою долю з невдахою? Верх узяв Орiк, вона перебiгла до переможця, – а що в ii становищi залишалося робити? Перебiгла, з примусу, з безвиходi, рятуючи себе. А вiдчула, що молодий царевич припав iй до серця по-справжньому. Може, своею добротою та щирiстю, може, тим, що сам був у рабствi, знае, що це таке. Тiльки вiн, Орiк, мiг зрозумiти Фiю, а Фiя – його. Обое вiдчули, що створенi одне для одного, що хоч i довго шукали одне одного, а таки знайшли. І знову у нiй ожила й затеплилася вiдчайдушна надiя стати скiфською царицею. І вона дарувала йому всю свою нiжнiсть i ласку. – Царю мiй, володарю мiй i повелителю, з тобою мое життя, а без тебе загину i щезну з цього свiту. І були у них безтурботно-щасливi ночi. А вдень Орiка знову обсiдали тривоги. Нижчi люди i воiни захотiли, щоб вiн став царем. Але iхнього хотiння ще замало. Мовчать вождi та старiйшини, i в тому мовчаннi вчуваеться i непокора, i небезпека. І пiдступний Гелон невiдомо де бродить. Чи притаiвся, чи вовком у степах шастае, чи, може, до фракiйцiв подався. Необачно вчинив, що тодi вiдпустив його. Це Орiк тепер розумiв, але тривоги своеi нiкому не показував. Зрештою, про Гелона вiн подумае згодом, а зараз треба перетягувати на свiй бiк вождiв та старiйшин. Все зваживши й обмiркувавши, Орiк оголосив: хоч вiн i поважае та свято шануе пам’ять батька, царя Атея, i нiчого не збираеться руйнувати з того, що започаткував i утвердив старий цар, але Раду вождiв i старiйшин, скасовану Атеем, вiдроджуе. Ця вiстка, вмить облетiвши кочовища, збудоражила знатних i можних. Ранiше, ще за батька Атея й iнших предкiв-царiв Рада усiх скiфiв (на якiй в свою чергу вiдбувалася Рада вождiв та старiйшин) тривала гучно i велелюдно – як велике свято. З’iжджалися сiм’ями, родами, племенами з усiх краiв i кочовищ, ставили шатра, пастухи стерегли коней та худобу, слуги та раби готували яства, а вiльнi скiфи, пiдперезанi поясами, на яких висiли чашi та акiнаки, сiдали бенкетувати. У визначений день найзнатнiшi вождi та старiйшини пiднiмалися на степову могилу, всiдалися там кружка i вибирали царя. А вже потiм царя «вибирала» i Рада усiх скiфiв. І кожний скiф мiг звiдтодi сказати: «Це було в той рiк, як я разом з усiма iздив у таку-то долину вибирати царя». Молодi дивилися на такого iз заздрiстю i повагою: який щасливий дiд, самого царя колись вибирав! А вже потiм починався банкет на чолi з вибраним царем, що тривав цiлих три днi. Та цього разу було не до святкових пишнот. Та й простий люд не згукували. На велику степову могилу пiднялися лише вождi та старiйшини. І зiбрав iх сам Орiк, цар, вибраний нижчим людом. Вiн сказав: – У цей недобрий для нас час, коли рiдний син убив свого батька i нашого царя, коли ми потерпiли поразку i змушенi йти з краiв, якi заповiдав нам старий цар, люд скiфський вибрав мене царем. І я звертаюся до вас, мудрi з мудрих, знанi iз знаних: будьте моiми радниками i помiчниками. Вождi, злегка посовавшись, затихли, дещо розчарованi. Виявляеться, новий цар не прохае iх пiдтвердити його вибрання, нi. Вiн вважае, що вибраний законно, i цього досить. Вiн лише закликае iх стати його радниками i помiчниками. Мало. Але це все ж бiльше, як вони мали за Атея. Та головне – вiдродити Раду, а там, як вона змiцнiе, можна й позмагатися з царем. – Батько мiй, славний Атей, спiлкувався з богами, тож i не згукував за свого царювання Раду вождiв та старiйшин. Менi ж, його синовi, богами сказано: збери вождiв та старiйшин i проголоси Раду. Тiльки у спiлцi з мудрими i знаними ти зробиш добро Скiфii. І сiв на свое мiсце на червоний чепрак. Зодягнений був як знатний скiфський воiн – малиновий панцир, шкiрянi штани, башлик, червонi сап’янцi. А ось бойовий пояс, горит i пiхви з мечем щедро оздобленi золотом i срiблом. А втiм, багата i гарна зброя для скiфа – то все, – його гордiсть i слава i саме життя. Був злегка блiдим i вiд того видавався молодшим. Вождi зодягненi пишно i багато, сяють золотом – що-що, а вбиратися скiфськi вождi люблять. За винятком хiба що Котiара, батькового радника, котрий над усе цiнував розум, а не дороге вбрання. Мiг Котiар ходити в куртцi з дiркою i не звертати на те уваги. Вiн сидiв першим по праву руку Орiка, за ним знатнi й впливовi вождi Авхат, Паралат i Скiл. По лiву старiйшини Агар, Лаксакiс, Лут, Тiмн, Лун. Ще нижче – ватаги загонiв, сотники, царськi глашатаi, за ними знатнi воiни. Долина аж до самого Істру забита кiнними та пiшими вiйськами, обозами, табунами. До Орiкового вiйська пiсля його перемоги над Гелоном приедналося й Гелонове вiйсько – тепер в молодого царя сила. І все ж вiн простягнув руку дружби вождям i навiть ладен визнати iх рiвними собi. Це було нечувано в Скiфii Атея. Першим озвався тлустий, червонощокий i дужий Авхат, рiзкуватий i непокiрний (навiть Атею iнодi зважувався перечити, але старий цар цiнував його вiйськову кмету, тож все йому прощав): – Будь над нами i над Скiфiею царем, Орiку! Тебе вибрали боги, вибираемо i ми. Чи не так я кажу, вождi та старiйшини? Вiн гостро глянув на вождiв, як начеб вони були його пiдданими, i тi схвально закивали бiлими бородами: – Так, Авхате, так! Боги вибрали Орiка царем, вибираемо царем Орiка i ми. Вiн даруе нам Раду, ми благословляемо його на царство. Потiм заговорив Котiар: – Вiдновлена сьогоднi Рада вождiв та старiйшин мудро i справедливо розсудила: крiм Орiка, бiльше нiкому бути царем. Новий цар повернув нам Раду, ми ж давайте вшануемо його, як i годиться, iменами богiв благословимо його на довге i щасливе царювання. І було пiднесено Орiку знаки царського достоiнства – на шию йому надiли золоту гривну, на палець – золотий перстень, на якому пiсля повернення в Кам’яне городище буде викарбувано iм’я нового царя. І звiв Котiар сухi, тремтливi руки до неба. – О Мати наша, Велика богине! Чуемо тебе, ти благословляеш Орiка на царство скiфське i береш його пiд свiй захист. Ми всi твоi дiти, Мати наша, i твое благословення для нас – то саме життя. І з’явилась незримо Мати, Велика богиня, на тронi iз «всевидячим» дзеркалом у руцi. Опустився перед нею на колiна новий цар Скiфii, отримуючи благословення на царство. Випереджаючи царя, змiнюючи швидких коней, помчали у Скiфiю вiсники, несучи всiм таке повелiння Ради вождiв та старiйшин: «Люде скiфський! Виходь нового царя зустрiчати i вiншувати, а старого царя на той свiт проводжати…» Все було зроблено так, як скiфи завжди робили, коли помирав владика: небiжчику розрiзали живiт, шлунок набили товченим кiпером, пахучим насiнням селери та анiсу, зашили все, а тiло забальзамували i покрили воском. Оскiльки ж дорога вiд Істру до Борисфену далека, а днi стояли спекотнi, Атея поклали у колоду й залили медом. Та коли пiсля довгих днiв i ночей процесiя, переправившись через декiлька рiк, подолавши безмежнi степовi простори, опинилася за Борисфеном, тiло царя було вийняте з меду, очищене, знову натерте воском i зодягнене в найпишнiше, важке вiд золотих бляшок та iнших прикрас царське вбрання. Тодi ж тiло поклали на iнший повiз, на якому були зображенi звiрi й птахи i висiли дзвоники – iхне теленькання вiдганяло злих духiв. У повiз була запряжена четвiрка чорних коней, його супроводжували найзнатнiшi воiни на чолi з вождями, старiйшинами та новим царем. А вже за воiнством рухався iнший люд – знатний i простий, бiдний i багатий. Дзвенiли дзвоники на повозi, вiдганяючи злих духiв. А духи були рiзнi – поганi й хорошi, добрi й злi. Їх уявляли або у виглядi людини чи й тварини, iнодi ж iх можна було не лише бачити, а й чути. А здебiльшого вони шкодили людям, самi залишаючись невидимими. Вони носилися в повiтрi, проникали в будь-який предмет, змiнювали форму i величину. Поганi й хорошi духи жили повсюди: в дуплах дерев i в травах, в трiщинах скель i печерах… Вони вселялися в людей i тварин. Хорошi духи допомагали, поганi шкодили – i живим, i мертвим. Тож заклятi дзвоники, що висiли на траурнiм повозi, й оберiгали тiло царя вiд шкоди злих духiв. Подзвонюють дзвоники, розмiрено рухаеться траурна процесiя – шлях у неi довгий, всю Скiфiю треба об’iхати за сорок днiв, щоб вся Скiфiя попрощалася з царем. Їхали вiд роду до роду, вiд кочовища до кочовища, вiд племенi до племенi. І кожне плем’я (його заздалегiдь застерiгали нарочитi верхiвцi) виходило далеко за кочовище зустрiчати тiло царя. Загледiвши повiз, скiфи голосячи вибiгали йому навстрiч, шкрябали собi лиця, стрiлою, як i велить звичай, проколювали собi лiву руку i надрiзали вухо. Це робилося для того, щоб умилостивити мертвого царя, задобрити й показати йому, як вони плачуть, жалкують i побиваються за ним. І старалися побиватися, щоб не розгнiвити дух мертвого, той дух, котрий летить назирцем за процесiею i все бачить – горе тому, хто не сумуватиме. А розгнiвиш дух царя – не чекай тодi нi спокою, нi удачi в життi. Мертвi мстивi. А царi всесильнi, навiть мертвi. Проводжали траурний повiз до землi сусiднього племенi, а там починалося все спочатку. Так тривало тридцять дев’ять днiв. На сороковий повернули до Кам’яноi столицi Атеевого царства, зупинилися в долинi. Десять рокiв тому пiшов Атей звiдси у свiй останнiй похiд за далекий Істр. Багато скiфiв повiв за собою старий цар, iхали не на одне лiто. Чужi краi мали стати своiми, скiфськими, тож воiни забрали з собою жiнок та дiтей. Наче не в похiд iшли, а переселялися на незайманi землi. Пiшов Атей зi своiм людом, i нiби трохи просторiше стало у Скiфii. Тих, хто пiшов зi старим царем, невдовзi й забувати почали. Як i самого царя. Вiн нiби був i не був. Знали, що десь iхнiй цар нiби е, в чужих краях воюе та нову Скiфiю там утверджуе. «Велике вухо» чутки приносило: захопив Атей фракiйськi та гетськi землi, аж до самого моря дiйшов. Цар час од часу нагадував про себе. В стару Скiфiю приiздили його посланцi – данину збирали, рiзнi повелiння привозили, коли треба було воiнiв, то й воiнiв забирали i вели iх за Істр. Так i десять лiт спливло, як один день. І ось цар повернувся, але не в сiдлi свого коня, а на траурнiм повозi – доiздився по чужих краях. Буцiмто рiдний син i прикiнчив царя. Тепер вiн, кажуть, десь никае степами, од люду ховаеться, а царем вибрали молодшого, Орiка. А з тiлом царя й вiйсько повернулося, щоправда, не все – частина скiфiв в сутичках головами наклала, частина в тамтешнiх краях залишилася, iншi ж невiдомо де позавiювались. Люди на вали городища висипали, видивлялися в степову далечiнь, чи не везуть царя з ними прощатися. Привезли. В долинi – перед Кам’яним городищем стали, траурний повiз на узвишшя витягли, щоб царя усiм було видно, щоб i цар востанне подивився на столицю свою, в якiй хоч i не любив жити, бо з дiда-прадiда кочовиком був, але берiг ii. «Колись, – казав, – у нас таких городищ багато-багато буде. Як ото в грекiв чи в iнших народiв». Цiлий день мимо повоза на узвишшi йшли i йшли люди – прощалися з тим, хто бiльше пiввiку був iхнiм владикою i богом водночас. Суворий i грiзний цар мирно собi лежить на повозi, гострий нiс i цупку бороду в небо виставив, наче намагався там щось роздивитися. Вбрання його все в золотi – на сонцi аж слiпить. Аби не розгнiвити царську душу, мешканцi Кам’яного голосять i побиваються (особливо жiнки), як i велить звичай, шкрябають собi лиця, калiчать своi руки, надрiзають вуха. Вважаеться: чим бiльше завдаси собi мук, тим милостивiшою буде до тебе душа покiйного. Всю нiч горiли велетенськi трiскучi багаття, освiтлюючи траурний повiз з тiлом царя, i в городищi нiхто не спав – мертвого царя боялися: вiдомстить тому, хто засне. А ще остерiгалися, щоб сон який лихий у ту нiч не приснився. Вранцi, як зiйшло сонце, вогнища згасли, люд висипав на вал, щоб провести царя аж за обрiй. Сорок днiв прощання минули, Скiфiя, всi ii роди й племена з царем попрощалися, а на сорок перший вирушив Атей в останню мандрiвку до мiсця вiчного свого спочинку. Цвинтар скiфських царiв, або ще по-грецьки некрополь, знаходився в землi Герр, там, де рiчка Герр в Борисфен впадае i роздiляе землi скiфiв-кочовикiв i царських скiфiв, саiв. Вище землi Герр Борисфен перетинають непроходимi для суден брили – пороги. Вода в кам’яних лабетах вируе i клекоче, як у велетенському казанi на жаркому вогнi, а нижче землi Герр е брiд через Борисфен, вiдомий лише скiфам. Переправившись тим бродом, i рушили до мiсця останньоi домiвки Атея в землi Герр. Скрипить траурний повiз. Полохаючи злих духiв, теленькають дзвiночки, сумна процесiя в мовчаннi. Тiльки думають про швидкоплиннiсть людського життя, про те, що всiм, як надiйде черга, визначена богами, доведеться ладнатися в свою останню дорогу. І чому так? А втiм – все у волi богiв. Так було i так буде. «І чому батько, маючи таку Скiфiю, пiшов ii створювати ще й у фракiйських землях та в пониззi Істру? – вкотре думае Орiк i не знаходить вiдповiдi. – Невже для скiфiв мало цих степiв, що здаються безмежними, i цих великих голубих рiк? Певно, була в Атея якась вища, недоступна простим смертним задумка». Орiк у всьому звик вiрити батьковi – якщо батько так вважав, так воно i мусить бути. І хоч тiло батька покоiться на траурнiм повозi й дзвенять дзвiночки, вiдганяючи злих духiв, Орiк подумки звертаеться до нього, як до живого, радиться з ним. Заплющивши очi, похитуючись у сiдлi, чуе глухий голос. Батько йому щось говорить, а що – Орiк не може розiбрати. Але еством вiдчувае: батько з ним. Прожив Атей велике i славне життя, все, чого багнув i за що боровся, – збулося. Спокiйно кочуватиме тепер старий цар з небесною ордою у свiтi предкiв, а на цьому свiтi все за нього здiйснюватиме Орiк. Жаль, що батькове життя урвав рiдний син, але хай вгамуе свiй вiчний бiль старий цар. Його убивця вигнаний геть i гасае десь у степах самотнiм вовком… І буде каратися так до кiнця своiх днiв, i жодний скiф не прийде батьковбивцi на допомогу, не подасть йому води i iжi, не пустить його до свого вогнища погрiтися. Орiк поховае батька, як i належить ховати славетного скiфського царя, а потiм… Що буде потiм – повернеться вiн у пониззя Істру чи лишиться кочувати в старих степах, Орiк про те ще не думав. Час i обставини самi покажуть, що i як йому чинити… У краю Герр, де тече рiчка Герр, живуть не скiфськi люди. А звуть iх iм’ям землi iхньоi – люди герр. Їх небагато, вони з давнiх-давен пiдвладнi скiфам, служать покiрно. Люди герр i пильнують степовий цвинтар скiфських царiв. Вони й зустрiли поховальну процесiю своiх владик – малорослi, у звiриних шкурах, з луками й списами. Кланялись саям низько, на своiй мовi, яку скiфи не знали i знати не хотiли, щось вигукували, вiтаючи своiх владик. Кочiвники тi вiтання сприймали, але самих геррiв вiдiгнали геть, як вiдганяють собак, аби вони не плутались пiд ногами. В краю Герр пiд високими курганами, що заросли тирсою, сплять вiчним сном скiфськi царi, знатнi вождi й старiйшини. Багато курганiв у краi Герр, куди не кинь оком, велично i грiзно здiймаються вони на степових рiвнинах. Своею величчю пiдкреслюють велич тих, хто в них лежить, а заодно велич та могутнiсть Скiфii. У степу могилу видно здалеку, спершу вона видаеться маленькою, а людина на конi великою. Та чим ближче пiд’iжджае, тим меншою вона стае, а могила, навпаки, на очах зростае, бiльшае, здiймаеться все вище й вище. А що ближче вершник пiд’iде, то й зовсiм не видно його на тлi могили – таким мiзерним вiн стае. А щоб глянути на вершину, треба задерти голову так, що й башлик спадае на спину… І знають всi: чим бiльша могила, тим знатнiший чоловiк у нiй лежить – владика-цар чи могутнiй вождь. Мiсце для вiчноi домiвки Атея посланцi Орiка вибрали заздалегiдь, тiльки-но похоронна процесiя переправилась через Істр i рушила степами вiд племенi до племенi. Доки люд сорок днiв прощався з царем, копачi, поставивши собi юрти для ночiвлi, взялися до роботи. Яму копали простору, глибоку – до бiлоi глини. Спершу йшла чорна земля, потiм чорна з жовтою глиною, тодi докопалися до червоноi глини i нарештi на третiй день з’явилася бiла глина – що завжди була дном скiфських гробниць. «Потрапити до бiлоi глини» – у скiфiв означало померти, пiти в землю. (А втiм, бiдняки й незнатнi, простi, нижчi люди на бiлу глину по своiй смертi не заслуговували, iх заривали, тiльки-но доходили до жовтоi глини, i високих могил теж не насипали, для простих вистачало непримiтного горбика, що з часом руйнувався, зрiвнювався iз землею i назавжди заростав тирсою.) Коли яму було викопано, то з неi прокопали – iз заходу на схiд – хiдник на чотири кроки довжиною, спустилися ще глибше на три сходинки i там вирили напiвокругле склепiння – поховальну камеру. На вiдстанi кiлькох крокiв вiд основноi ями по ii кутах на поверхнi викопали ще три ями для коней. Настала черга господинi домiвки. А господинею домiвки як у цьому свiтi, так i в потойбiчному може бути тiльки жiнка. Скiфи вiрили: i в потойбiчному свiтi, куди чоловiк переселяеться по своiй смертi, жiнка теж створюе затишок i запалюе родинне вогнище. Але як бути, коли чоловiк помирае ранiше (чи гине, що частiше всього й траплялося), а дружина його ще жива? Вихiд було знайдено простий: зрiвняти жiнку з чоловiком, тобто i ii зробити мертвою. Ось тодi вона й пiклуватиметься на тiм свiтi про мужа свого так, як пiклувалася про нього на цьому свiтi. Почали пiдшукувати господиню для потойбiчноi оселi Атея. Авхат, котрий вiдав похованням царя, опинився в скрутному становищi: дружин в Атея за його предовге життя було кiлька, але цар iх усiх пережив. Наложниць в останнi роки не мав (та i якi наложницi в його вiцi?). Авхат згадав про чужачку Фiю, котру покiйному подарував македонський цар. Молода, вродлива, гарна – ось хто обiгрiе царя на тiм свiтi, створить йому належний затишок. І Фiю замалим не вiдправили на той свiт – новий цар встиг ii порятувати, заявивши: якщо Фiя коли-небудь i пiде в могилу, то тiльки у його, Орiкову. А вiн поки що на той свiт не збираеться. Тодi Авхат велiв пiдiбрати царю яку-небудь (але неодмiнно молоду i вродливу) рабиню i врочисто нарiк ii господинею потойбiчного шатра Атея. «Щасливицi» пообiцяли багате i славне життя на тому свiтi. Котiар, мнучи бiлу бороду, лагiдно, по-батькiвськи (вибраниця мусить погодитись супроводжувати царя на той свiт добровiльно) вмовляв ii: – Ну, чого ти плачеш, дурненька? Хiба тобi сито жилося на цiм свiтi, що ти боiшся з ним розлучитися? Пишайся, що тобi, рабинi, випала така честь – стати жоною самого царя. І нiчого не бiйся, я обiцяю тобi швидку i легку смерть. Ти просто заснеш, i все, а на тiм свiтi проснешся вже господинею самого царя. Радiти треба, а ти – в сльози. Рабиня спершу злякалась, але Котiар таки заспокоiв ii, i вона погодилась. Їй ще й заздрили подруги по нещастю: поталанило! Хоч i зазнала наруги на цiм свiтi, зате ж на тiм стане царицею… Старi баби з нiг до голови натерли вибраницю пахучим мастилом, одягли ii в бiле плаття, пiднесли каптан, золотом шитий, взули в червонi сап’янцi, на голову надiли високий i важкий вiд золота клобук з покривалом. Та все величали ii не iнакше, як господинею i царицею… Поглянувши на себе в бронзове люстерко, вибраниця ахнула i розквiтла: яка вона гарна й багата! Не в кожноi вiльноi скiф’янки е таке вбрання. Баби, котрi вдягали ii, напучували: – Ти старайся, будь покiрною i лагiдною, щоб старий цар молодiв з тобою. І тодi ти все матимеш, i всi тебе на тiм свiтi шануватимуть i в нiжки тобi кланятимуться, царице скiфська! А життя там вiчне, тож вiчно ти будеш господинею Атея. Потiм воiни Авхата пiдвели вибраницю, котра спалахувала на сонцi вiд золотих прикрас, до ями з бiлою глиною. Котiар i тут напучував вибраницю: – Оце i твоя, i царя Атея вiчна домiвка. Поселишся ти в нiй першою, обживеш оселю, а як прибуде цар, зустрiнеш його на порозi поклоном, лагiдно запросиш владику до хати вiчноi. А тепер iди, мусиш домiвку царську обживати. Не бiйся, все вiдбудеться швидко. Ти й охнути не встигнеш, як опинишся на тiм свiтi вже не рабинею, а господинею. Тiльки не байдикуй, а все прибери i приготуй до приходу Атея. Охнути вибраниця встигла. І захрипiла, двiчi сапнувши повiтря, як душили ii петлею… Поховали рабиню в боковiй могилi, меншiй, нiж царева, насипали зверху первiсну могилу – не високу, аби лишень загорнути, бо зверху, коли поховають i царя, буде насипано один спiльний високий курган. Доки тiло царя сорок днiв возили по Скiфii i люд прощався з ним, рабиня «обжила» яму i, мабуть, встигла створити на тiм свiтi Атею майже сiмейний затишок… Швидко чи нi, а сорок днiв минуло. Попрощавшись з усiма своiми племенами й столицею, прибув Атей на чорнiм повозi до своеi вiчноi домiвки в землi Герр. Востанне дзенькнули на повозi дзвоники й затихли – довга-предовга дорога старого царя в цьому свiтi скiнчилася бiля ями з бiлою глиною. Люду прибуло за тiлом царя – видимо-невидимо. Та всi знатнi i можнi. Перший день живi самi влаштовувались в долинi – посерединi типчаковоi рiвнини поставили бiле шатро царю, а навколо нього ставили своi, знiмали з возiв бронзовi казани та бурдюки з бузатом – для тризни. Пастухи погнали коней на пашу, слуги носили хмиз для багать. А на другий день взялися й за покiйника. Похованням вiдали вождi Авхат i Котiар, як вони казали, так усе й робилося – новий цар лише спостерiгав за ритуалом. Вiчну домiвку Атея за сорок днiв прощання вже встигла «обжити» рабиня-господиня, царська яма висохла на сонцi, стiни ii затвердiли. В яму поставили драбину, спустилися слуги з дошками, проникли через хiдник у склеп i вимостили там долiвку. – Готово! Пора було прощатися – пiсля сорока днiв мертвi не можуть довго баритися на цiм свiтi. Атей лежав на повозi у розкiшному, прикрашеному золотом вбраннi, як живий – тiльки нiс та пiдборiддя ще дужче загострилися, заплющенi очi нiби запали та лице злегка зчорнiлося. – Прощай, Батьку i царю наш! Ми, живi, будемо завжди про тебе пам’ятати, – пiдiйшов до тiла син покiйного i новий цар. – Славно ти жив у цьому свiтi, славне життя тебе чекае i на тiм свiтi, Батьку. Йди у свою вiчну домiвку й вiдпочивай там з молодою господинею, а справу твою на цьому свiтi продовжимо ми, твоi дiти. Прощай! – Прощай… Прощай… Прощай… – понеслося долиною, i всi заспiвали прадавню скiфську пiсню прощання з цим свiтом, що закiнчувалася бадьорими словами: «Здрастуй, свiте предкiв, я iду до тебе, привiтай мене, прийми i прихисти навiчно!» Як вiдлунала пiсня, вибранi Авхатом люди по його знаку на двох дошках опустили тiло царя в яму, самi туди спустилися i занесли тiло покiйного через хiдник пiд округле склепiння. Поклали його на дошках, поправили на ньому одяг, зiтхнули: – Якими степами цар володiв вiд Танаiсу до самого Істру, а що отримав по смертi? Вузьку нору… Почали подавати у яму речi, необхiднi царю для потойбiчного життя: важкий меч у золотих пiхвах (його поклали бiля правоi руки покiйного), горит, обкладений золотими пластинками, з царським луком i десятками стрiл, дротик, спис, а поруч – плетеницю. Занесли й лишили напутну iжу – тушу барана на дерев’янiм тарелi i два ножi. Опустили в яму i затягли пiд склепiння скриню, оковану залiзом, повну одягу iз золотими бляшками, амфори з вином, казан, золотi й срiбнi чашi поставили, рiзнi прикраси й оздоблення. Тим часом на горi, як i велить звичай, було порубано й поламано траурний повiз й частинами опущено (разом з колесами) у яму – ним загородили поховальну камеру. Останнiми поставили до загорожi колеса. А тодi взялися за слуг, бо, крiм господинi, Атей на тiм свiтi ще потребуватиме вiрних людей. Тих, хто мав супроводжувати царя на той свiт, гнали за повозом, а тепер, в оточеннi воiнiв, вони, збившись у купу, стояли, боячись заглянути в глибоку яму – i царську, i вже власну свою могилу. Вибраних по одному пiдводили до ями, вправно душили арканом i кидали в яму – першим царського кухаря, потiм виночерпiя та охоронця, за ними вiсника, а вже тодi трьох конюхiв. Впорались швидко i без особливих зусиль. Чи й не дiло – вбити кiлькох безоружних i приречених людей. І коли з царевими слугами було покiнчено i хотiли взятися за коней, як зненацька до краю ями ступив старий Ар, вiрний слуга покiйного царя. Всi подумали, що Ар ще раз хоче попрощатися з тим, кому служив усе свое життя. – Вiдслужив я Атею як мiг у цьому свiтi, тож дозвольте, скiфи, послужити Атею i на тому свiтi, – сказав старий слуга. – Не залишу царя, як вiн без мене житиме у свiтi предкiв, хто його берегтиме так, як я… Промовив тихо, але твердо i спокiйно, як про щось уже заздалегiдь обдумане. Стояв на краю ями маленький, згорблений сивий дiдок з глибоко запалими очима. Атея вiн по-своему любив i загибель його перенiс тяжко, нiби втратив найдорожчу людину. – Йду на той свiт за нашим царем, допоможiть менi, скiфи. Схвально зашумiли скiфи – оце та-ак! Добре житиметься Атею на тiм свiтi, коли мае такого вiрного слугу. Орiк пiдiйшов до старого, вклонився йому: – Спасибi тобi за вiрнiсть твою. А тодi озвався Авхат: – Яку смерть бажаеш вибрати, мужнiй Ар? Старий подумав i тихо сказав: – Дубцем по головi… – Ще подумав i додав: – Тiльки не дуже розмахуйтесь, бо голова в мене стара i вже не мiцна. Досить буде й легкого удару. – Волю твою виконаемо! Ар стягнув з голови башлик, крекчучи, нахилився i поклав його на землю. Випростався, пояснив: – Щоб не зiпсували… А потiм надiнете менi башлик… Поклонився на всi чотири боки. – Прощайте, люди добрi, i простiть старого, коли перед ким завинив. Злого умислу в мене не було, а хiба так… ненароком кого зачепив… Тож не поминайте лихом. – Пам’ятатимемо тебе добрим словом, батьку. Прощай! І нас на тiм свiтi незлим словом згадуй. – Щасливоi тобi дороги на той свiт! – Починайте, – попрохав Ар. – Час уже до царя йти, не хочу баритися, Атей мене вже виглядае… До Ара пiдiйшов дебелий скiф з лицем геть зарослим волоссям, вклонився старому. – Прости, батьку, що вдарю тебе по головi – не в моiй це звичцi бити старого по головi, та мушу. Розмахнувшись не сильно, щоб не розтрощити старому череп, вдарив нiби злегка. Та череп все одно трiснув, старий нiмо повалився на бiк, наче трухле дерево, порожне всерединi. Ару надiли на голову башлик, що враз почав червонiти, i мерщiй опустили в яму. Поклали його бiля розбитого повоза, що закривав вхiд до поховальноi ями, щоб Ар з усiх слуг був найближче до царя. А вже тодi бiля останньоi домiвки царя заходився майстровитий люд з Кам’яноi столицi: по кутах ями поставили мiцнi стовпи, зверху настелили дошки, а поверх них – шар очерету. Яму засипали спершу бiлою глиною, потiм червоною, тодi жовтою, а вже потiм чорною. Тим часом арканами душили коней, надiвали на них дорогу збрую, прикрашену золотими та срiбними бляшками, i на вiрьовках, гуртом опускали коней у ями побiля гробницi, головами до голови господаря. Коней опускали на животи, ноги iм пiдгинали. Потiм i ями з кiньми позасипали. Могила хороброго героя у скiфiв – священна. Їй поклонялися, ii завжди захищали. Не шкодуючи власного життя. Як i гробницi далеких i близьких пращурiв i предкiв, дiдiв i батькiв. І просто хороших людей. Культ всiх померлих чоловiкiв свято шанувався у скiфiв, бо вважалося: якщо вороги зруйнують могилу, живi втратять половину своеi сили й вiдваги. Царськi могили, та ще таких владик, як Атей, – шанувалися особливо. А щоб скiфськi племена, пiдвладнi царю, не забували про могутнiсть Атея i його царськоi влади взагалi, саi заходилися насипати над мiсцем поховання високу i велику могилу. І заскрипiли – день за днем, день за днем – сотнi й сотнi возiв. Дужi воли тягли вози розмiрено i вперто, сюди й туди носилися вершники. Аби не псувати кладовище скiфських царiв, землю брали далеко i возили ii багато-багато днiв, аж доки в краю Герр не здiйнявся ще один величний курган. Через рiк, як i годиться, скiфи зберуться бiля могили Атея, пом’януть царя, принесуть йому щедрi жертви. А наостанку вб’ють п’ятдесят вiдiбраних коней i стiльки ж задушать найздiбнiших i найвiрнiших царевих слуг iз «природних скiфiв», котрi ще за життя Атея служили йому найкраще. Коней понаштрикують на паколи, забитi в могилi, а на коней посадять убитих слуг… І – розiйдуться, залишивши Атея навiчно в землi Герр. І тiльки грiзна могила нагадуватиме скiфам про його могутне царство. Епiлог-І. Вовки йдуть слiдом Сiрiло. Де-де в низинах блукали туманцi. Було росяно i вогко. Блiдий, наче вилинялий мiсяць плив над степом, свiтла вiд нього вже не було, бо народжувався новий день, а вiн, син ночi, мусив помирати. Кiнь звiсив голову. Пiд ранок вiн уже ледве тягнув ноги, змилений, мокрий – Фiя гнала його всю нiч. Сподiвалася втекти вiд скiфiв i вiд смертi. Наiвна! Вiд скiфiв ще можна втекти, але не вiд смертi. Їi тiпала пропасниця, i вiд того цокотiли зуби. Хотiла iх зцiпити i не змогла. А-а, все одно… Кiнь на рiвному спiткнувся, шумно видихнув з себе повiтря, наче зiтхнув i застиг. Фiя зробила спробу оглянутись, чи не йдуть слiдом за нею скiфи, але не змогла – бiк наче задерев’янiв, повернутися нiяк. Та й сили вже не було. Але тепер все одно, хай женуться. Вночi вона ще вiрила, що врятуеться, тепер i вiри немае. І вiдчай зник, настало збайдужiння. Стрiли вже не вiдчувала. Мокрий вiд кровi бiк закляк, отерп. Коли доторкнулась до нього, там щось плюскотiло. Намацала древко опереноi стрiли, якусь мить збиралася з силою – стрiлу треба будь-що вирвати, а раптом наконечник мiдний? – А-а-ах! – прохрипiла i люто шарпнула стрiлу. Кiнь вiд ii вигуку здригнувся, злякано рушив, вона ледве не впала. Рукою, в якiй була затиснена стрiла, вхопилася за гриву, другою натягнула повiд. Кiнь покiрно зупинився. Коли вона смиконула древко стрiли, бiль рiзонув ii всю, вiд голови до нiг, перед очима запурхали метелики, спершу червонi, потiм чорнi. Сидiла заплющивши очi i важко дихала, бiль потроху вiдступав. «Може, ще й минеться, – подумала, хоч i не вiрила в те. Але треба було якось зiбратися з духом i визначити, що iй робити далi. Коли розплющила очi, то в першу мить не могла збагнути, де вона i куди потрапила. Все навколо було бiлим. Степ зник. Чи це не дорога на той свiт? Здогадалась – туман. Та ось вiн почав рiдшати, розпливатися. Знову з’явився степ. Чорнi метелики перед очима зникли. Фiя подивилася на стрiлу. Так i е, наконечник лишився в ранi. Без сторонньоi допомоги його вже не витягнеш. А що коли вiн мiдний? Скорiш за все, саме так. А-а, чи не все вже одно! Рука, якою вона затискувала рану, була мокрою. «О боги, – жахнулась, – невже й досi йде кров?» Хотiла подивитися на руку i не зважилась. «Нi, нi, то не кров, – як могла себе заспокоювала. – Бiк мокрий вiд туману…» Ще подумала: «Не стала я скiфською царицею. І вже нiколи нею не стану». Хотiла зсунутись з коня, перев’язати рану i хоч трохи полежати (нiч минула в сiдлi коня), але передумала. Вiдчувала, з коня встане, зсунеться, а ось назад уже не вилiзе. Губи сохли, шерхли, покривалися чимось липким, гiрким на смак. Облизувала iх, але язик був сухим i чомусь неслухняним. Ним важко ворушити в пересохлому ротi. Напитися б…. Та де та вода у степу. Ловила ротом вологе вiд туману повiтря, намагалася глибоко дихати i не могла – в закам’янiлому боцi вiдразу ж нив тупий бiль. Хто б мiг передбачити, що так закiнчиться ii життя у Скiфii? Та якби тiльки у Скiфii… Намагалася пригадати, що ж трапилося вночi, але спогади розпливалися, як у туманi. Зусиллям волi пригадала… Пiсля похорону Атея вони повернулися iз землi Герр до Кам’яного городища – скiфський люд вiтав нового царя. Вождi клялися у вiрностi, вигукували один поперед одного: «Слава, слава владицi нашому!» Орiк казав, киваючи на вождiв: «Ач, яким листом стеляться передi мною, а трохи що не так – за ножi схопляться. Тiльки мiй покiйний батько мiг iх тримати в залiзнiй вуздi». «А ти теж iх загнуздай…», – шепнула вона. «Нi, – заперечливо похитав вiн головою. – Мое царювання буде iншим. Скiфи мусять покоритися менi не зi страху». «Ти занадто добрий. І хочеш бути ще й справедливим. А добрi завжди розплачуються за свою доброту». «Побачимо, – спохмурнiв вiн, а тодi зненацька посмiхнувся, i Фii здалося, що в негоду виглянуло сонце з-за хмар. – Скiфiв треба привчати до доброти. Хоча б по вiдношенню до своiх же». «Де, в якому племенi ти бачив доброту?» – здивувалась вона. Орiк якось дивно глянув на неi i нiчого не вiдповiв. А вона холонучи подумала: «Ой, не бути тобi царем. У свiтi жорстоких цар теж мусить бути жорстоким». Орiк вiдмовився зупинятися в Кам’яному городищi. «Не звик я в кам’яних хатах жити, – мовив, наче виправдовувався. – Я кочовик з дiда-прадiда, менi степовi простори й шатро ближче до душi, анiж кам’яницi. В степу немае стiн, в степу воля i простiр i дихаеться легше». Додав посмiхаючись: «Та й що може загрожувати, як мене тепер охороняе вiдбiрна сотня». «Та сотня не вберегла твого батька». Вiн вперше сердито на неi бликнув: «Ти надто багато говориш!» Вiд Кам’яного городища вони пiшли в його край, де прадiди Орiка кочували споконвiку, i стали там гучним табором – iз царем приiхали вождi та старiйшини зi своiми загонами, тож люду зiбралося багато. Потiм вiдбулася Рада – перша пiсля похорону Атея. І що там трапилось на тiй Радi, Фiя не знала, але Орiк повернувся в ii шатро задумливий i стурбований. І наче аж розчарований. Та все ж в його очах ярiла впертiсть. «Я вiд свого не вiдступлюся!» І була мiсячна нiч повна взаемних пестощiв та любовi. Вiн лагiдно пригортав ii до себе. І вперше сказав: «Я дуже самотнiй, ти теж самотня, тож бути нам укупi». І ще сказав: «Будеш ти царицею Скiфii, народиш менi синiв. Сини менi потрiбнi, iм колись владу передам. І Скiфiю, i свiт бiлий». Вона теж хотiла народити йому синiв. Не судилося. І ненароджена, але в ту нiч зачата дитина в ii черевi помре разом з нею. Бо в ту нiч, як вони зачали свою дитину, iхне щастя й скiнчилося. А може, воно нiколи й не починалося, щастя ii? Може, вона все життя ганялась за ним у скiфських, македонських та фракiйських степах i так i не наздогнала ту оманливу мару, видiння, туман, зрештою, що називають щастям. «Будеш царицею Скiфii i народиш менi синiв…» Гелон iй цього нiколи не говорив. Може, й справдi вона, грецька, македонська i скiфська рабиня, стане царицею? Самiй не вiрилось, та Орiку вiрила. То слова Гелона не сприймала на вiру, а Орiк не такий. Сам пройшов рабський ад, йому вiрити можна. Попрохала: «Розкажи менi, хто ви такi, скiфи?» «Люди степiв, коней i мечiв! – вигукнув Орiк нiби з гордiстю. – А тодi помовчав i вже iншим тоном додав: – Батько вiрив, що ми, саi, ведемо родовiд вiд грецького бога Геракла i тутешньоi дiви-змii. Батько свято вiрив, щоб утвердити свое високе походження». «А ти – вiриш?» «Не знаю, – помовчав. – Менi ближче прапращур наш Таргiтай. Вiн був першим скiфом у цих краях. І було в нього три сини. І впали з неба золотi речi – чаша, плуг, ярмо i сокира. Старшi сини Таргiтая не могли iх узяти, бо золото вiдразу ж спалахувало пекучим вогнем. А ось найменший узяв, золото йому пiдкорилося. Бачачи таке, брати вiддали йому Скiфiю, а самi пiшли геть. Я теж наймолодший син Атея, ось чому Скiфiя мусить належати менi. І вона менi вже належить, я, найменший син, став ii владикою». «І моiм владикою», – притулилась вона до нього i, умиротворена й щаслива, що вiн е, що вiн поруч, що всi злигоднi й бiди ii нарештi скiнчилися, i вона стане царицею, вiдразу ж заснула. І снилися iй бородатий Таргiтай, перший скiф цих краiв, i три його сини. І впали з неба золотi речi – плуг, ярмо, чаша та сокира. І не могли старшi сини iх узяти, а найменшому сину Таргiтая, Орiку, золото покорилося. І ще снилося iй, що вона веде за руку маленького хлопчика i каже Орiку: «Ось син, якого я тобi народила». І вигукували скiфи: «Слава, слава царицi, котра народила нашому царевi такого сина!» І раптом золотi речi, що були в руках Орiка, спалахнули слiпучим вогнем. І руки Орiка теж почали горiти, i сам вiн уже був охоплений вогнем. «Чого ж ви стоiте, скiфи? – закричала вона. – Рятуйте свого царя! Вiн же найменший син Таргiтая!» А хтось сказав: «Не галасуй, чужачко, ти теж свое дiстанеш. Навiщо нам найменший син Атея, коли в Атея е старший син?» Ще гаразд не проснувшись, Фiя вже вiдчула в шатрi стороннiх. Потяглася рукою пiд подушку, де лежав акiнак… Крiм тих, що вже були поруч, у шатро заповзали новi, стримували дихання… Змова! Вона встигла схопити акiнак, як вони кинулись… Не на неi, на Орiка, котрий злегка похропував поруч. Фiя хотiла крикнути i не встигла: чиiсь чiпкi, кiстлявi й твердi пальцi так стисли iй горло, що вона на якусь мить втратила свiдомiсть. Коли ж отямилась, в шатрi точилася боротьба, чулося хекання, хрипiння, злi вигуки. Кiстлявi пальцi здавлювали iй горло. Ще мить, i вони ii задушать. Задихаючись, вона знизу вгору вдарила акiнаком, хтось здавлено крикнув, i пальцi вiдпустили ii горло. Вона висмикнула з чужого тiла акiнак, вiдчула на своiй руцi щось гаряче i липке. Хапала повiтря, а його не було. З Орiком, певно, вже впорались, боротьба затихла, але все ще чулося хрипiння. «Що ви бабраетесь з ним? – процiдив хтось крiзь зуби. – Прикiнчуйте його! Хай на тiм свiтi царюе, а на цiм ми собi iншого знайдемо!» «Тiльки без кровi! – почулося застереження. – Царську кров не годиться проливати». Фiя вже нiчим не могла допомогти Орiку. І збагнувши це, вона в пiтьмi вiдкотилася до стiни шатра, вiдгорнула край повстi. В очi вдарило слiпуче i яскраве мiсячне свiтло – в таборi видно було, як удень. Навколо царського шатра металися люди, говорили приглушено й уривчасто, десь пирхали конi й брязкотiли вудилами. «Ну! Ви довго там?» – по грубому голосу впiзнала Авхата, того Авхата, котрого вона остерiгалась i котрому не вiрила. І якось було заiкнулась про те Орiку, та вiн обiрвав ii: «Що ти, фракiйко, знаеш про скiфських вождiв? Авхат був одним з найвiрнiших вождiв Атея!» І ось цей найвiрнiший питав когось крiзь зуби: «Ну? Ви довго там?» «Взяли, – почулося з шатра. – Як сонного байбака». «А та… македонська змiя з ним?» Мовчання, потiм розгублене: «Немае… Вона, мабуть, у своему шатрi…» «Швидше! Та глядiть, втече – голови постинаю. Що з Котiаром?» «Довелось i його… Вiн був проти нас…» «Добре. А македонську змiю – до мене! Подивлюся, чим це вона зумiла причарувати двох наших царевичiв». «Не подивишся», – самими губами прошепотiла Фiя, вiдповзаючи вiд шатра й мiцно стискуючи в руцi липкий вiд кровi акiнак. А в нiчному небi – анi хмаринки. Мiсяць висить над табором, спробуй непомiченою дiстатися до коней. Але поки що iй на руку була та метушня, що зчинилася в таборi. Доки вони вгамуються, встигне вислизнути з табору… Схопившись на ноги, Фiя пригинаючись пiдбiгла до коней, що тупцялися бiля паколiв. Конi були осiдланi, певно, тих, нападникiв… Що ж, Орiку вона вже не допоможе, вiн уже на тiм свiтi, треба самiй рятуватися. Вiдв’язала повiд, скочила в сiдло i – будь-що-будь! – пустила коня в протилежний вiд царського шатра бiк. І в ту мить, як вона рушила, хтось стривожено крикнув: – Ей? Хто там на конi? Куди? Фiя не вiдповiла, пустивши коня вчвал. Чорнi тiнi метнулись до коней. – Македонська змiя втiкае! Хтось кинувся iй наперерiз, здаеться, стрибнув, щоб схопити коня за вуздечку. Та Фiя збила нападника конем. Вона встигла вискочити з табору, як почула позад себе погоню. З десяток вершникiв, залитих мiсячним сяйвом («І я теж отак залита мiсячним сяйвом!» – жахнулась вона), мчали за нею слiдом. «І тут не поталанило, – думала в розпачi. – Коли б не мiсяць… Не втечу…» Перша стрiла просвистiла над головою. Потiм друга… «Тiльки б не поцiлили в коня», – про себе вона тодi не думала. Третя стрiла дiстала не коня, а ii. У лiвий бiк. Удару в гарячцi втечi не вiдчула. Хтось нiби штовхнув – але боляче, зло. «Не глибоко, – навiть зрадiла вона. – Тiльки б вiдiрватися вiд погонi, а там…» Що буде там – тодi не знала. Вiд скiфiв вона таки вiдiрвалася (байрак виручив), а ось вiд смертi не втекла… Розвиднялося. Бiлий день на швидкому конi летiв над степом. Некерований кiнь iшов навпрошки. Фiя вiдчувала, що слабне. У вiдчаi вдивлялася в обрiй, але перед очима пливли темнi кола. Куди тепер? Хто допоможе, хто порятуе? З Гелоном нiчого не вийшло, з Орiком теж. Але вiд Гелона вона могла перебiгти до Орiка, а до кого перебiжить вiд Орiка? Не стала скiфською царицею. Вiд скiфiв утекла, а вiд смертi не змогла… Бiк мокрий, кров не спиняеться. Скiльки ii вже витекло з неi? Голова знову впала коневi на шию, i вона з великим трудом звела ii. Випросталась. Однiею рукою трималася за повiд, другою все ще затискувала бiк. Степ перед нею хитався, обрii розпливалися. Це, напевне, вiд втрати кровi. І дихати стае важче, при кожному вдиху пекучий бiль пронизуе все тiло. Добiгалась. Для чого жила? Чого домоглася? Царицею захотiла стати. Приiхала в Скiфiю, щоб зiгнати з бiлого свiту Атея. І таки прибрала старого царя руками його сина. Ще ранiше пiдштовхнула Гелона, щоб убив свою старшу дружину, потiм Орiкову, коли вона пiдслуховувала iхню розмову. І ось настала ii черга. На чужiй кровi хотiла збудувати свое благополуччя – не вийшло. На нещастi щастя не родить. Тепер лишилося пожинати те, що сама ж i посiяла… І куди тепер? До Фракii? До Македонii? Але нi туди, нi туди вона вже не дiстанеться. А жити хотiлося. Та життя вже дотлiвало. – Будьте ви проклятi! – прохрипiла, нi до кого не звертаючись. – Всi! Всi! Раптом кiнь стривожено завертiв головою, запирхав, шумно до чогось принюхуючись. Дрож пробiгла по його тiлу, вiн прискорив ходу, а далi перейшов на бiг. Сiра тiнь стрiлою метнулася в зеленiй травi. Фiя здогадалась: вовки! Вiдняла закривавлену руку вiд боку, обома руками вчепилась у повiд, повiльно повернула голову – в тирсi то зникали, то знову з’являлися сiрi тiнi. Вовки йшли за нею слiдом. Фiя у вiдчаi почала благати коня, щоб вiн бiг швидше. І кiнь справдi побiг швидше, але вiдiрватися вiд сiроманцiв уже не мiг. Переслiдувачi сiрими легкими тiнями неслися позад коня, iнодi вони зупинялися, злизували краплi ii кровi, що капали на зелене листя, гарчали, шкiрячи зуби, i знову летiли легкими сiрими тiнями. Не квапились, бо знали: здобич вiд них нiде не дiнеться, у цих степах господарi вони. З-за кряжа пiднiмалося золотисто-жовте сонце. Фiя вiдчула на лицi його лагiдне i нiжне промiння. І iй захотiлося жити, щоб ще й ще зустрiчати сонце на цiй землi i пити лицем його цiлюще промiння… Застогнала з безвиходi i вiд того, що iй так захотiлося жити… Вовки йшли слiдом. Не уповiльнюючи, але й не прискорюючи ходи. Припавши до гриви коня, Фiя шепотiла йому у вухо: «Порятуй, конику, порятуй же… Ти – один-единий у всьому свiтi бiлому… Бiльше у мене немае нiкого…» Крiзь кривавий туман, що застилав iй очi, Фii марилось, що в коня ростуть-виростають крила – широкi, надiйнi, i кiнь уже не землею мчить, кiнь уже летить над степом. Летить над усiм бiлим свiтом, здiймаючись все вище й вище, навстрiч золотистому сонцю з таким лагiдним i таким нiжним промiнням… Епiлог-ІІ. І мостив орел нове гнiздо Людина лежала в степу ще з ночi. Вранцi, як у долину прийшов бiлий день, вона застогнала i вперше розплющила очi. І близько себе побачила великого чорного птаха iз свiтлою головою та бiлими плечима. Орел! Цар птахiв без страху дивився на людину. І навiть без цiкавостi. Може, тому, що був надто зайнятий. Ходячи побiля куща, орел довго й прискiпливо перебирав сухi галузки. Вибравши на його думку пiдходящу, змахував чималими крилами i летiв з галузкою в дзьобi до недалекого звiдси дуба – там вiн, здаеться, мостив гнiздо. Чи лагодив старе. «Цар, – подумала людина, – а бач, обходиться без рабiв…» І кожний раз, прилiтаючи за новою галузкою, орел не звертав на людину нiякоi уваги. Чи надто був зайнятий, чи гордий. Адже вiн жив у небi, а двоногi на землi – хiба вони йому пара? Правда, двоногi часто сiдають чотириногим на спини i тодi швидко мчать степом, та орел все одно iх зневажав: не маючи власних крил, вони лiтають на чужих спинах – де iхня гордiсть! Але тiльки людина, спершись на руки, засилкувалася звести голову, орел мовчки, хоч i застережливо, вiдкрив могутнього дзьоба. Та голова двоногоi iстоти знову впала в траву, орел заспокоiвся i зайнявся своiм… Десь у степу заiржали конi. Певно, пронiсся табун, бо Орiк грудьми вiдчув, як задвигтiла земля. А конi все iржали й iржали – лунко, клично, i серед iхнiх голосiв Орiку вчувався голос його бойового коня… Де ти, коню мiй вiрний, скачеш? Примчи до мене, забери з собою… Розплющив очi, щоб подивитись, де ж тi конi, а побачив лише кущик сизого полину. Вiд нього линув такий гiркий запах, що на душi в Орiка теж стало гiрко. І з тiею гiркотою вiн i провалився в небуття. І примарилось… Вiн в Афiнах, в гончарнiй ергастерii, пiд виляски наглядацьких батогiв носить вугiлля до ненаситноi пекельноi печi в царствi Силена… То зненацька бачив себе в грецькому храмi, де вiн просив захисту в чужого бога. За це його розiп’яли на дибi i били, били, били… І думав вiн, що боги такi ж пiдступнi, облуднi й нещирi, як i люди. Вiн повiрив iм, i за цю вiру люди гарячим залiзом випекли в нього на лобi на своiй мовi два слова: «Ехей феуго» – тримай мене, я втiкаю… «Невже я знову раб з тавром на лобi? – занепокоiвся, силкуючись звестись. – За вiщо? Я ж хотiв, щоб хоч у Скiфii… хоча б в однiй Скiфii бiльше не було рабiв…» «Ехей феуго», – тримай мене, я втiкаю. Тiкати… Пошвидше тiкати. З ергастерii вiн утiк, з рудника утiк, iз судна в морi утiк, то невже зараз не втече? Але куди? Ранiше в нього була Скiфiя, а зараз i ii немае. Вiн заворушився i нарештi отямився. В полинi, посеред степу. А неподалiк орел збирав галузки на свое гнiздо. «А в мене так i гнiзда вже немае», – подумав з гiркотою. Напiвзадушеного i непритомного його вивезли на конi, як мiшок з м’ясом та кiстками, й кинули напризволяще. Чи подумали, що вiн уже мертвий, чи були певнi, що все одно помре. То й кинули, як стерво. А вiн ще жив, бо мiцний вдався, i навiть греки не вибили з нього життя, не виб’ють i своi. Але за вiщо вони так його? А-а… згадав. Вiн не хотiв, щоб скiфи ставали рабами. Пiсля похорону царя Атея вiн як новий владика Скiфii провiв першу Раду вождiв та старiйшин. Зiбралися в його шатрi. Вiн сказав вождям: – Вiднинi як разом будемо рiшати, так разом будемо i дiяти. Боги тому свiдки. А рiшення вiднинi будемо приймати тiльки вiд iменi усiх скiфiв – боги тому свiдки. Паралат сказав: – Наш владика, – поклон в бiк Орiка, – вiдновив Раду. Вiдновлена Рада мусить зараз же вирiшити, що нам робити i куди йти? Я кажу: треба повертати в пониззя Істру. Македонцi звiдти пiшли. Ми займемо те, чим володiли за старого царя, ми створимо за Істром нову Скiфiю. Я, Паралат, все сказав, тепер ви говорiть, вождi. – Хiба нам мало Скiфii мiж Танаiсом та Істром? – поспитав Орiк. – Скiльки б степiв не було, а для нас iх все одно мало, – за всiх вiдповiв Паралат. – Фiлiппу теж мало Македонii, Фракiю захопив, на грекiв пiшов. А ми хiба гiршi? Бiльше степу, бiльше пiдкорених племен, бiльше данини – бiльше багатства нам дiстанеться. Заодно мусимо наказати iстрiан за iхню непокору. – І данину з них треба зiбрати! – залунали голоси. – Хай розплачуються своiм добром за те, що посмiли виступити проти нас! Втрутився Авхат. Рiзко i владно заговорив, наче не Орiк, а вiн був владикою Скiфii. – Наш цар ще молодий, i йому треба вчитися у нас, мудрих i достойних, котрi бiльше стоптали чобiт у цьому свiтi. Треба повертатися в пониззя Істру i створювати ще й там Скiфiю. Щоб вона простяглася вiд Танаiсу на сходi i до грецьких мiст на заходi Понту. Але спершу треба навести лад удома. Доки ми десять рокiв кочували в пониззi Істру, деякi з наших племен вийшли з покори. Вони посмiли не виплачувати нам данину. Хоча б хлiбороби. Я, Авхат, кажу i боги тому свiдки: треба напасти на iхнi поселення, зруйнувати iхнi житла. Дотла! До чорноi головешки! А непокiрних у рабське ярмо! Щоб iншi не посмiли пiднiмати голови. В рабство! – Скiфи запроторюватимуть скiфiв у рабство? – перепитав Орiк. – Так! У рабство! – кричав Авхат i важко, з хрипом дихав. – Вони просто скiфи, а ми – саi. Царськi скiфи, iхнi владики. І хай вони або виплачують нам данину, або стають нашими рабами. А сила за нами. Я, Авхат, все сказав – боги тому свiдки! – Мудрий грек Платон, – почав Орiк про те, про що думав давно, звiдтодi як повернувся з грецькоi неволi, – звертаючись до свого народу, так його запитував: «Чи будемо терпiти, щоб еллiни ставали рабами еллiнiв?» – Менi байдуже, що там патякають грецькi любомудри! – закричав Авхат. – У них своi закони предкiв, у нас своi! – А менi – не байдуже, – намагаючись бути спокiйним, говорив Орiк. – Невже ми своiх спiвплемiнникiв, вiльних скiфiв, пiдперезаних мечами, та будемо робити своiми рабами? – Чому – своiми? – здивувався Паралат. – Ми продамо iх грекам, i вони стануть грецькими рабами. – Скiфи – скiфiв? – А що ж тут дивного? – не мiг второпати Паралат. – Так було споконвiку i так буде: хто не пан, той раб. Третього не дано. Не нам вiдступати вiд справедливих i нерушних законiв наших предкiв. Так було i так буде! – Нi, не буде! – тихо, але значуще вiдповiв Орiк. – Принаймнi доки я в цьому свiтi i боги менi вiддали Золоту Вуздечку Скiфii. – Вождi, перезирнувшись мiж собою, спохмурнiли. – Вождi моi i старiйшини, – Орiк намагався говорити переконливо i щиро. – Я був у грекiв у рабствi, я знаю, що таке рабство! – Ми теж пам’ятаемо, що наш владика – колишнiй грецький раб, – ехидно вставив Авхат. – Скiфи – вiльний народ i мусять ним i залишатися. Мое повелiння вiднинi i назавжди: скiф не може нести неволю iншому скiфовi. Вождi засовались, зашумiли. – Навiть тi, хто не захоче нам платити данину? – Навiть тi! – Що говорить наш цар? – почулися обурливi вигуки. – На нього наслано! – Вiн вiдступае вiд законiв наших предкiв! Голоснiше за всiх обурювався Авхат. – Ми – саi, царськi скiфи, повелителi усiх скiфiв! І хто не платитиме нам данину, той стане нашим рабом. Я, Авхат, все сказав. Кажiть тепер ви, вождi та старiйшини. Як Рада вирiшить, так i буде. – Ми теж думаемо так, як думаеш ти, – загомонiли вождi. – Ми повелителi усiх скiфiв i хто нам не покорятиметься, той стане нашим рабом – боги тому свiдки! Паралат вклонився Орiку. – Ми вдячнi тобi, владико, що ти вiдновив нашу Раду. Але, даруй, Рада вождiв та старiйшин не може тебе пiдтримати – боги тому свiдки! Ми нiкому не дамо порушувати закони предкiв. – Тодi я зберу Раду усiх скiфiв! – ляснув Орiк себе по колiнах. – Як скiфи вирiшать – так i буде, боги тому свiдки! Раду усiх скiфiв йому не дали зiбрати… Орел знову прилетiв за галузкою й неквапливо заходився вибирати ту, що йому була потрiбна. Взяв дзьобом одну, потримав, кинув. Другу взяв, навiть пройшовся з нею, але й вона чомусь йому не сподобалась – кинув. Ходив, видивлявся, iнодi спiвчутливо поглядав на людину, котра намагалася звести голову. Сотня охорони – така надiйна сотня охорони! – не захистила свого царя. Чи перейшла на бiк Авхата i його однодумцiв? Коли в пiтьмi шатра на нього гуртом накинулись, i вiн збагнув, що вже не вiдiб’еться, то лише запитав: – Що ж це ви, вождi, свого царя так мiцно в’яжете? Чи ворогiв у вас бiльше немае? – А ти нам бiльше не цар! – кричали в пiтьмi. – Рада вождiв тебе знiмае. Нам не потрiбний цар, котрий вiдступае вiд законiв предкiв. – Що ви патякаете? – кричали iншi. – Вiн не царський син i не скiф! Орiка пiдмiнили греки i повернули нам iншого. Самi боги ухвалили, щоб завжди були раби. – Люди самi собi видумують богiв, – чи сказав тодi, чи подумав Орiк. – І вигадують таких, як вони самi, на себе схожих. – Це тебе греки так навчили, рабе? – били його люто i надсадно. – Проти наших богiв виступаеш? Ти не цар, ти – вiдступник! Був уже один такий цар у нас, недоброi пам’ятi Скiл. Вiн теж запозичував чуже – його смертю покарали нашi предки. То ти його неслави забаг? Як колись предки смертю покарали Скiла, так i ми тебе скараемо на горло, а звичаi нашi руйнувати не дамо. – Смерть вiдступнику! Прикiнчуйте його пошвидше! Хтось завагався. – Не годиться проливати царську кров. Краще його задушити. А на царство Гелона покличемо. Орiк встиг сказати: – Гелон – убивця свого батька. – Зате вiн не виступае проти законiв своiх предкiв. А ти – вiдступник. На шию накинули аркан, вперлися колiньми йому в груди… А Орiку здавалося, що вiн раб-весляр на грецькому суднi, i його печуть розжареним залiзом. І вiн терпить, терпить, терпить, щоб його сприйняли за мертвого i викинули не в море, а в степ. А самi хай iдуть запрошувати Гелона на царство. Вiн був живучим i хотiв жити – наперекiр усьому. І просто так не збирався йти з цього свiту. Жорстокий бiлий свiт, але кращого на землi немае. Вiн довго i трудно зводився, сидiв, тримаючись за кущi полину, вдихаючи його гiркий запах, а тодi звiвся. Хитаючись, побрiв степом, бурмочучи: «Як батькiв, так i свiт бiлий не вибирають, який е, такий i е…» Та ось вiн побачив юрти, бiля яких тихо здiймалися голубi дими. Жiнки в рясних квiтчастих спiдницях i таких же кофтинах, засмаглi й дебелi, порались бiля казанiв на багаттях… Бiгали й верещали голi, бруднi дiти… Кочовище пастухiв. Юрти бiднi, кiлька жердин, зв’язаних угорi, переплетених лозою й сяк-так прикритих шматками повстi та конячих шкур. Собаки вчули чужого, з гарчанням кинулись йому навстрiч. Жiнки бiля багать, повипростовувавшись, подивилися на незнайомця, котрий, хитаючись, ледве тягнув ноги, i знову посхилялися над бронзовими, позеленiлими й закiптявленими казанами. Лише одна з них владно крикнула на собак, i тi покiрно повернули назад. Орiк дотягнув ноги до пастуха, що сидiв неподалiк крайньоi юрти. – Слава Гойтосiру. – Слава, слава, хай завжди вiн над нами сяе, – озвався пастух. – І Фагiмасаду[24 - Фагiмасад – бог конярства у скiфiв.] слава. Вiн був у дранiй повстянiй куртцi, витертiй i вичовганiй, з рукавiв якоi стирчали довгi кiстлявi руки. Голова обмотана шматком вигорiлоi на сонцi тканини… «Бiдний, що й башлика немае», – кажуть скiфи про таких. І вважаеться, що бiднiшого за того, у кого немае башлика, вже й бути не може. У вусi в нього висiла велика мiдна серга. Пастух без башлика сидiв на схрещених пiд собою ногах, то здiймав, то опускав руки i щось бурмотiв над ножами, повтикуваними лезами у землю. І коли вiн, бурмочучи, хитав головою, серга у його вусi спалахувала на сонцi, як золота. «Зав’язуе вовкам пащеки», – здогадався Орiк, бо знав цей ритуал кочових пастухiв. Стояти на нетвердих ногах було важко. Орiк обережно, аби не впасти, присiв поруч пастуха, котрий все ще бурмотiв заклинання над ножами. Скiфи нерушно вiрять: якщо повтикати ножi в землю i сказати: «Цими ножами я зав’язую вам, вовки, пащеки», то сiроманцi пiсля того не зможуть розiрвати нiяку тварину, й, отже, отара, стадо чи табун будуть на деякий час у безпецi. Але й довго тримати устромленi в землю ножi не можна, iнакше вовки iз «зав’язаними» пащеками околiють з голоду. А цього робити не годиться, бо все, що народилося на землi, мусить жити. Тому час од часу треба виймати ножi з землi, аби вовки могли хоч трохи поiсти. Скiнчивши бурмотiти, пастух повитягував ножi, повитирав леза об штани. – Хай трохи поiдять сiроманцi, а тодi я знову позав’язую iм пащеки, – й оглянув Орiка з нiг до голови. – А ти ж звiдки будеш, чоловiче, що самотнiм блукаеш степами? Степи самотнiх не шанують. І по головi тебе не раз i не двiчi бито, вся голова в засохлiй кровi. Негарно людину бити по головi. Нехорошi люди так чинять. То хто ж ти будеш? – Скiф я, – одказав Орiк. – І я – скiф, – зiтхнув пастух. – І такий же бiдний, як i ти, бо нi в тебе башлика немае, нi в мене. А стадо чуже пасу. Із старим царем за Істр ходив, думав, хоч там добром розживуся. Не розжився. Як пiшов з однiею сергою у вусi, так з однiею сергою у вусi й повернувся… Тепер ось пасу конi, може, хоч другу сергу собi випасу. Раптом золоту, га? Хоча брешу… Дечим i я розжився за Істром: сережками, намистом i чобiтками для моеi дружини. Недаром, значить, сходив. – Де ж ти iх роздобув? – думаючи про свое, запитав Орiк. – А менi iх подарувала жона молодшого царевича. Щедра жiнка, хай боги посилають iй щастя та здоров’я. – Донiя? – вражено подивився на нього Орiк. – А звiдки ти ii знаеш, пастуше? – Та й не знав я жону царевича, раз тiльки й бачив. «Велике вухо» принесло вiстку, що молодший царевич, котрому в степу й могилу насипали, та живий i повернувся з грецького рабства. От я на коня й гайнув у кочовище Гелона, жона молодшого царевича тодi в нього була. Передав iй радiсну новину, а вона й вiддячила менi щедро: сережки з вух вийняла, намисто iз шиi зняла i чоботи червонi моiй жонi подарувала за радiсну вiстку… Ось так я й збагатився за десять лiт походу за Істр. Та все ж – багатший за тебе. У мене юрта е, в юртi жiнка й купа дiтлашнi, а бiля юрти багаття i на ньому щось у казанi вариться. А в тебе й цього немае. Тож i виходить, що ти бiднiший за мене. – Кi-i-iл! – пролунав од юрти жiночий голос. – Йди обiдати. Та заодно й повечеряеш. – Чув, який я багатий? – добродушно примружився пастух. – І жiнка у мене щедра: за обiдом i вечеряти дае. – Кi-i-iл! Скiльки тебе чекати? – почулося од юрти вже нетерпляче. – І того чоловiка, котрий в кочовище приблудився, бери. Над ними низько пролетiв орел з галузкою в дзьобi. – Цар… – замислено мовив пастух. – Що? – здригнувся Орiк. – Ти до кого, пастуше? – Та вже ж не до тебе, – вишкiрив той щербатi зуби. – А до орла. Вiн над усiма крилатими цар. Але трапляеться, що й царям не щастить. Мав вiн уже гнiздо, тiльки не тут, а там, за кряжем. Сидiла в гнiздi його орлиця, сидiла i нiчого не висидiла. Чого – не знаю, а не з’явилися на свiт бiлий у пташиного царя дiти. Тож вiн кинув те гнiздо. Орли завжди кидають гнiздо, коли не вилуплюються в ньому орлята. Тепер нове мостить. Вiрить, що в новому гнiздi у нього таки з’являться крилатi дiти. – Кi-i-iл!! – Та йду, йду, – лагiдно пастух i до Орiка повернувся: – Забув тебе поспитати: яким богам ти молишся? – Колись – Аресу, а тепер, – Орiк подивився на сонце, – тепер ладен молитися тiльки Гойтосiру. – Тодi ти свiй, – зрадiв пастух i смикнув Орiка за рукав. – Вставай, чоловiче, та ходiмо до моеi юрти, доки жiнка нас ще кличе. А богу ти молишся iстинному, добрий чоловiче, бо немае кращого бога у свiтi, як сонце в небi… Оповiдання Мiдний казан Арiанта, або Подорож на Ексампей «Але це я бачив на власнi очi…”     Нроботос. Гiсторiис аподейксiс. Гiпанiс[25 - Гiпанiс – Пiвденний Буг, рiчка на пiвденному заходi Украiни в межах Хмельницькоi, Вiнницькоi, Кiровоградськоi (а також по ii межi з Одеською) та Миколаiвськоi областей. Довжина 806 км, площа басейну 63 700 км. У давнi часи називалася Богом.] – третя, якщо рахувати iз захiдного прикордоння, рiка Скiфii. (Перша – Істр, друга – Тiрас.) Така ж знана в нiй, як той же Істр чи Борисфен. Чи Танаiс на сходi скiфських володiнь. Згодом Геродот запише до своеi «Історii» в дев’яти книгах, що Гiпанiс «випливае (також) зi Скiфii i пливе з великого озера. Довкруги того озера пасуться дикi конi бiлоi мастi».[26 - Сьогоднi це вимерлi европейськi дикi конi, невизначеного, як вважають спецiалiсти, таксономiчного рангу. Висота в холцi – 107—136 см.] Бачив iх з палуби трiери. У Скiфii з диких коней – це вiн знав – водилися лише тарпани – невисокого зросту, мишачого забарвлення, з характерною чорною смугою вздовж спини (по хребту), кiнцi нiг та хвiст у них майже чорнi, грива коротка, стояча.[27 - Останнього коня тарпана в Украiнi вбито 1879 року за 35 км вiд Асканii-Новоi. За особливостями бiологii був близьким до коня свiйського, одним з предкiв якого вважаеться. Сьогоднi близьким до вимерлих тарпанiв е кiнь Пржевальського, що в незначних кiлькостях ще зберiгаеться в деяких мiсцевостях Монголii.] Вони добре знанi у Скiфii, водяться в ii степах повсюдно, i скiфи навiть вважали диких коней своiми. Пiд час мандрiвок Скiфiею Геродот iнодi бачив iхнi табуни на обрiях. А якось поталанило бути свiдком (азартне то було видовисько!), як тарпани, ставши в коло (в середину його сховалися кобили з лошатами), вiдбивалися вiд зграi степових вовкiв – кiльком сiроманцям розкроiли череп копитами заднiх нiг, що е разючою зброею в тарпанiв. Вони сильнi, швидкi, як вiтер, в неволi, кажуть, швидко гинуть, тож скiфи й облишили спробу iх приручити й використовувати в господарствi, смiливi, вовкiв, единих своiх ворогiв (не рахуючи людину), нiколи не бояться, а вiдважно вступають з ними в двобiй. Свiйськi ж конi у Скiфii порiвняно дрiбнi, невеликi й низькорослi, звичайнi конi простих кочiвникiв, бо в багатих i заможних конi добрi – iх вони вивозять з Середньоi Азii. А ось чи водилися в Скiфii ще й дикi бiлi конi, Геродот не знав. Дивно, але хоч вiн iх i бачив своiми очима, але все одно був певний, що бiлих коней у Скiфii немае. Можливо, то альбiноси – вiдсутнiсть нормальноi для даного виду органiзмiв пiгментацii, забарвлення? Альбiнiзм в конярствi вважаеться ознакою виродження. Але в поезii та пiсеннiй творчостi бiлi конi чи не найпоширенiшi. Та ще iх полюбляють полководцi – особливо для своiх трiумфiв, щоб в’iхати на бiлому конi в повержене мiсто! То що таке дикi бiлi конi Скiфii – окрема порода чи то всього лише альбiноси? З ним був Тiмн, молодий, але вже знаний навiть у грекiв скiф, якого вiн найняв за добру плату собi в провiдники – до всього ж Тiмн не лише знав шляхи-дороги своеi батькiвщини i вмiв знаходити спiльну мову з одноплемiнниками, а й слугував йому за товмача – вiльно володiв еллiнською, а це серед скiфiв – рiдкiсть. – Бiлi конi – теж тарпани? – питав Геродот, коли вони з палуби трiери спостерiгали за диво-кiньми на березi озера. – Мабуть, що… нi. Хоча, може, що й… так, – чи не вперше завжди впевнений у собi невпевнено вiдповiдав Тiмн. – Тарпанiв ще можна спiймати, хоч iх не можна вкоськати, бо в неволi вони швидко гинуть, а бiлих коней – нiколи. До них ще жоден скiф – навiть з тих, що знаються на конярствi, – не змiг доторкнутися бодай рукою. Вони невловимi, iх можна лише дивитися очима. Здалеку. Як пощастить… Один наш цар пообiцяв тому щасливчику-везуну (чи – вiдчайдуху), який спiймае i приведе йому бiлого коня, десять звичайних, але з того нiчого не вийшло. Бiлi конi невловимi… – На все воля богiв, – замислено мовив Геродот. – У нас кажуть, що бiлi конi – то конi богiв, якi iнодi вiдпускають iх пастися в степах. – Можливо, адже кому, як не богам, на таких конях iздити. Табунець бiлякiв з шести чи семи голiв то пiрнав у бiлий ранковий туман у долинi i тодi здавався марою, фата морганою, то наче з нiзвiдки виринав на зеленiй травi – все тiею ж марою-примарою. – Вони е i iх мовби немае, – Тiмн пошкрiб пальцем в бородi. – Бачити iх усi бачать, в кого очi е. Але близько до себе бiлi ще нiкого не пiдпускали. На рiвному щезають. Може, то й не конi, а всього лише омана? Цур iм пек! – Але ж якi гарнi!.. Так би й дивився на них… Жаль, трiера надто швидко йде… Вперше бiлих коней Геродот побачив, як плавав на Ексампей, до мiдяного казана царя Арiанта. Вони паслися побiля озера, що звалося в тих краях «матiр’ю Гiпанiса»[28 - Мова, очевидно, йде про болота бiля джерел Богу. Сьогоднi верхiв’я Пiвденного Бугу та його джерела знаходяться на територii Хмельницькоi областi неподалiк мiстечка Купель.]. Мандрiвний грек так i занотуе до записника (згодом вiн тi нотатки перепише до своеi «Історii»): «Це озеро цiлком правильно називаеться «матiр’ю Гiпанiса», бо «вiн iз нього випливае. Звiдти пливе рiка Гiпанiс, протягом п’яти днiв шляху ще мiлка…» Мiсцями навiть доводилось сушити весла i йти на жердинах, а це марудно, дно драглисте, мочаристе, жердини часом входили в нього так глибоко, що потiм спробуй iх витягти. А вiйськова трiера – не рiчкове суденце на кiлькох веслярiв. У верхiв’i Гiпанiс – рiвнинна рiка, привiльно тече широкою долиною, на якiй серед болiт i лук блищать озера й озеречка, протоки i ерики, переповненi рибою i птаством (пташиного галасу там було стiльки, що аж вуха глухли!) – вони й виповнюють живлющi джерела рiки. Вiд озера Гiпанiс швидко i широко пливе вниз, вода в ньому ще солодка (прiсна), цiлком придатна для пиття. Геродот бачив, як тарпани з чорними смугами по спинi, забрiвши по черево в рiчку, неквапом цмулили чисту джерельну воду рiки. Вiн i сам ii пив пригоршнями прямо з рiки – справдi джерельна вода, справдi солодка – п’еш i нiяк не нап’ешся. І так протягом перших п’яти днiв плавби. Але на наступних чотирьох днях шляху i ген аж до моря вода в Гiпанiсi стае чомусь гiркою, непридатною для вживання нi людям, нi тваринам. Чому? І вiн занотуе собi (щоб потiм переписати вже в Афiнах до задуманоi «Історii»): «Звiдти (вiд озера, званого «матiр’ю Гiпанiса», – В. Ч.) пливе рiка Гiпанiс протягом п’яти днiв[29 - День плавби мiстить за даними Геродота 200 стадiй. Стадii були олiмпiйськi (192 м) й античнi (177 м).] шляху ще мiлка i солодка, а наступних чотири днi шляху аж до моря дуже гiрка, бо до неi впадае гiрка рiчка. Вона настiльки гiрка, що хоч i мала собою, але ii домiшок дуже значний в Гiпанiсi – великiй рiчцi. Ця рiчка пливе на межi скiфiв-орачiв i алазонiв. Рiчка i та околиця, що з неi вона витiкае, називаеться по-скiфськи Ексампей, а грецькою – Святi Дороги». (Переклад Теофiля Коструби.) Геродот називае вiсiм великих рiк скiфiв: Істр – Дунай, Тiрас – Днiстер, Гiпанiс – Пiвденний Буг (або ще Бог), Борисфен – Днiпро, Танаiс – Дон. А ось рiки Пантiкап, Гiпокiрсiс та Герос – неозначенi й досi лiвобережнi рiки. Серед неозначених i гiркий Ексампей, що впадае (чи тисячолiття тому впадав?) у третю рiку Скiфii i своiм йменням дав назву цiлому краю, що його греки нарекли як Святi Дороги. …Врештi-решт, пiсля багатьох пошукiв, припущень, суперечок та гiпотез, для локалiзацii загального Ексампею гуртом вiдiбрали чотирьох кандидатiв (всi, як i мае бути за умовами пошуку, лiвi притоки Пiвденного Бугу): Гнилий Сланець, Мертвовод, Синюха та Чорний Ташлик… Кого з них скiфи свого часу називали Ексампеем, а греки – Святими Дорогами? І про кого з них писав Геродот у своiй «Історii» i на березi якоi з них цар Арiант поставив свiй знаменитий казан? Добре, що «батько iсторii» заздалегiдь уточнив: рiчка Ексампей – лiва притока Гiпанiсу. Але от загадка: на сьогоднiшнiй картi Украiни такоi рiчки немае i не було за нашоi пам’ятi. Чи висохла i щезла тисячу рокiв тому (чи й усi двi тисячi лiт!), чи тепер вже по-iншому називаеться? Чи Геродот щось переплутав? Отож, сьогоднi рiчки з йменням Ексампей на теренах Украiни немае (навiть iм’я це невiдоме, нiколи ранiше не чуте), а в скiфiв це була добре знана рiчка – як i однойменна мiсцевiсть, де вона протiкала i яку врочисто звали Святими Дорогами. Також було вiдомо: мiсцевiсть Ексампей – то колишнiй релiгiйний центр Скiфii. Знаходився вiн десь у межирiччi Гiпанiсу – Борисфену. Достовiрно вiдомо, що Ексампей-рiчка впадала в Гiпанiс з лiвого боку i не де-небудь, а за чотири днi плавання вгору вiд моря. Але що мав на увазi Геродот пiд словом «море» – лиман чи Понт Евксiнський? Та й берегова лiнiя звiдтодi кiлька разiв змiнювалася (все ж таки минуло ледь чи не три тисячi лiт!) – то вiд чого ж починати вести вiдлiк днiв? До всього ж тодi i тепер були рiзнi плавзасоби, тож i рiзну вiдстань вони проходили за день плавби. І ось уже 250 рокiв сперечаються спецiалiсти про те, де ж був, де впадав у Гiпанiс – Пiвденний Буг загадковий Ексампей i як вiн сьогоднi мае зватися? А раптом вiн взагалi висох, i слiд його навiки загубився на лонi землi? Геродот зазначив, що в Ексампеi е джерело гiркоi (солоноi) води, а сьогоднi серед лiвих приток Пiвденного Бугу немае такоi, яка б видiлялася своею солонiстю. Тож спiрка, яку рiчку Геродот називав Ексампеем, не затихала нiколи. Однi дослiдники ототожнювали скiфський Ексампей з невеликою рiчкою Синюхою, що впадае в Пiвденний Буг в районi мiста Первомайська, iншi доводили, що це притока Мертвовод, що текла нижче Синюхи, третi, що то Гнилий Сланець (вiн впадае в Буг нижче Мертвовода), четвертi ототожнювали загадковий Ексампей з рiчкою Чорний Ташлик. Шукають його й далi названих чотирьох рiчок, десь аж на територiях Вiнницькоi та Хмельницькоi областей, адже там колись багато було мiнеральних (звiдки гiрка вода) джерел та солонцiв, що теж давали гiркоту водам. Але ж кандидат на звання скiфського Ексампею мае неодмiнно бути лише за чотири днi плавби вiд моря. Тодi засперечалися: чому рiвний один день плавання в часи Геродота? Проаналiзувавши iсторичнi данi, скiльки стадiй за день проходили грецькi судна тих часiв, зiйшлися на тому, що стадiй загалом рiвний 36—37 кiлометрам. І почали шукати Ексампей на вiдстанi 220—237 км вiд гирла Гiпанiсу, а це вiдстань якраз до… гирла Синюхи. До всього ж тамтешня мiсцевiсть з давнiх-давен вiдома солонцями та солонуватими озерами. Грунтовi води теж гiркуватi. Варто зазначити, що у верхiв’i Синюхи вода в озерах за солонiстю не вiдрiзняеться вiд морськоi, тому там аж до початку XIX ст. iнтенсивно добували сiль. А в часи скiфiв ii було задосить. Вона ж i змiнювала склад води в Гiпанiсi, роблячи ii солоною. Себто гiркою. Але з вiками запаси солi вибрали, i смак води в Гiпанiсi та Синюсi рiзко змiнився – вода стала прiсною, або, як кажуть на пiвднi, солодкою. Врештi-решт переважна бiльшiсть дослiдникiв зiйшлася на тому, що скiфський Ексампей – це i е теперiшня рiчка Синюха. В довiдниках можна прочитати, що Синюха – лiва притока Пiвденного Бугу, довжина 111 км, площа басейну 16 725 км2, тече в межах Кiровоградськоi та Миколаiвськоi областей. Утворюеться злиттям трьох рiчок – Гiрського Тiкича, Гнилого Тiкича та Великоi Висi. Злившись докупи, три рiзнi рiчки далi течуть до Пiвденного Бугу як одна рiчка пiд йменням Синюха. Тече Приднiпровською височиною, мiсцями порожиста, на нiй стоять смт Новоархангельськ та в гирлi мiсто Первомайськ. У тамтешнiх краях нiхто досi й не пiдозрюе – крiм спецiалiстiв-iсторикiв – що iхня рiчка Синюха – це i е скiфський Ексампей. Правда, невiдомо, що колись означало скiфською мовою це слово. Можливо, щось таке на кшталт «солоний край», «солона вода», адже тi краi споконвiку славилися i солоними, i гiркими водами. А спецiалiсти тим часом почали доскiпуватися: а яка з трьох рiчок – Гiрський Тiкич, Гнилий Тiкич та Велика Вись – i е верхiв’ям Синюхи? Найсолонiшою з них у давнину була Велика Вись, в ii долинi знаходились солонi озера, з яких ще скiфи добували сiль, до всього ж там багато солонцiв, а грунтовi води надто гiркi. (Не забуваймо: скiфський Ексампей був таким гiрким, що вiд нього й Гiпанiс у тих краях «страждав» гiркотою.) Все це й дало пiдстави авторовi книги «Загадки Понта Эвксинского» М. Агубнову оголосити верхiв’я Великоi Висi загадковою скiфською рiчкою Ексампей. А тому, мовляв, i навколишня мiсцевiсть теж звалася Ексампей, що ii греки переклали як Святi Дороги, там був релiгiйний i торговий центр Скiфii, куди постiйно прибували або Гiпанiсом на трiерах, або степами грецькi купцi, там знаходилось головне святилище Скiфii, тож там – i тiльки там – стояв ii знаменитий казан, званий ще казаном Арiанта. Скiфи-орачi жили починаючи вiд теперiшньоi Вiнницi. Землi алазонiв знаходились в районi зближення Днiстра та Пiвденного Бугу (це за Геродотом) i тяглися до теперiшнього Гайсину (це iхнi пiвнiчнi межi), далi до Савранi – пiвденна межа. А саме гирло Ексампею, себто теперiшне Великоi Висi (чи – Синюхи?) було в межах каллiпiдських краiв. Сьогоднi Велика Вись – рiчка в Кiровоградськiй областi та на ii межi з Черкаською областю, лiвий витiк Синюхи, довжина 166 км, площа басейну 2860 км2. То хто ж з них – Синюха чи ii лiвий витiк Велика Вись – колись був скiфською рiчкою Ексампей? Бойова трiера на три ряди весел йшла з Ольвii аж десь у верхiв’я Гiпанiсу, до пограниччя алазонiв та скiфiв-орачiв: якраз до того краю в межирiччi Гiпанiсу та Борисфену, що його скiфи називають Ексампеем. Бувалi ольвiополiти порадили Геродоту неодмiнно скористатися такою нагодою. По-перше, не щодня туди ходять трiери, по-друге, це значно дешевше й зручнiше, як з купцями, а по-трете, i це головне, з вiйськовиками надiйнiше й безпечнiше – як-не-як, а команда iхнього судна, що однаково добре ходить морем i рiками, складаеться з 200 чоловiк: 170 веслярiв (а це швидкiсть!), 20 матросiв i 10 воiнiв. На випадок чого – це добрий захист, бо в тих краях, в межирiччi Істру й Гiпанiсу всього можна чекати, а по-четверте, бойовий вiтрильник – це хоч i просте, але ж надiйне, легке в маневрах i досить швидкiсне судно – що можна краще побажати мандрiвниковi, який зiбрався в чужоземнi краi ледь чи не на край ойкумени? Мiсцевi племена, а серед них у Скiфii трапляються й дикi, i навiть канiбали, як тi клятi андрофаги, що грецькою й означають «людоiди». Але навiть вони не зважуються нападати на вiйськове судно, на якому три ряди весел, наче живi, ритмiчно пiднiмаються й опускаються. А спiймавши у своi вiтрила попутний еол, трiера летить як на крилах… І Геродот дав згоду. Тим бiльше, вiн якраз i хотiв потрапити в Ексампей, аби на власнi очi побачити диво-казан Арiанта, а тут справдi така нагода! Коли ще так поталанить? «Вони проiснували бiля тисячi рокiв…» Це про грецькi мiста на пiвнiчному узбережжi Понту Евксiнського, що з’явилися там у VII—VI ст. до н. е. Вiд гирла Істру на заходi i до Танаiсу на сходi на берегах приморськоi частини Скiфii виникли Істрiя, Тiра, Никонiй, Одесс, Ольвiя, Офiусса, Керкiнiтiда, Пантiкапей, Феодосiя… Вiд Вiзантiя на Боспорi i до Істру в Пiвнiчному Причорномор’i виникли Салмидеса, Аполлонiя, Месембрiя, Каллатiс, Томи. Але вже у IV столiттi нашоi ери (вже нашоi ери!) майже всi античнi мiста, колись велелюднi, гамiрнi, де цiкавились мистецтвом, театром, де творилася фiлософiя, лiтература Пiвнiчного Причорномор’я, «припинили свое iснування, були забутi i поступово перетворилися в руiни, – писатиме iсторик. – Античний свiт Причорномор’я пiшов у минуле i був забутий на вiки». В славетну Ольвiю, що в перекладi з грецькоi означае «щаслива» i яка стояла на березi Гiпанiсу, власне, його лиману, грецький iсторик Геродот, син Лiкса родом з Галiкарнаса, прибув року 450-го до нашоi ери на борту торговоi трiери, що привезла в своiх трюмах, як i завжди возила, тканини, прянощi, вино у великих амфорах, золотi та срiбнi прикраси, посуд тощо. Назад, у материкову Грецiю, вона повезе те, що завжди возила – золотий скiфський хлiб, шкiру, сiль, мед, вiск, рибу i, звичайно ж, рабiв, рабiв, рабiв… А втiм, що везти додому, то справа i клопiт купцiв, а Геродот збирався побути в Ольвii декiлька мiсяцiв, об’iздити бодай найближчi до Понту скiфськi краi, познайомитися з синами змiеногоi богинi, якi самi себе в урочистих випадках величали скiфи, з iхнiм життям, звичаями, iсторiею – хто вони, звiдки взялися i чого хочуть. Вiн був переконаний, i це стало його кредо: всi народи чудовi в якому-небудь вiдношеннi, всi зв’язанi мiж собою спiльними долями та iнтересами, i греки, i взагалi всi люди е творцями единоi людськоi культури. Це був мiцний, натоптуватий, кругловидий бородань з приемним виразом обличчя i особливо очей та посмiшкою, що налаштовувала спiврозмовника на вiдвертiсть i щирiсть, до всього цiкавий чоловiк. Вiн багато знав, але мав невичерпну жадобу знати ще бiльше, тож i розпитував всiх, i кожного уважно вислуховував. Вiн знав, здаеться, все, але все одно слухав i тих, хто нiчого не знав, – бо й у таких щось для себе знаходив. Мандрiвки були для нього цiлющим повiтрям, без якого вiн не мiг жити. Ще хлопчиком Геродот любив приходити в гавань рiдного мiста Галiкарнас i спостерiгати, як швартуються кораблi з найвiддаленiших краiн Сходу i Заходу, тодi ж у нього виникло й мiцнiло бажання самому спiзнати далекi й невiдомi краiни… Минуть роки, й палка дитяча мрiя пiдлiтка з Галiкарнаса стане реальнiстю його життя. Десять рокiв мандруватиме вiн свiтом (455—445). Вiдпливши кораблем до фiнiкiйського мiста Тiр, Геродот об’iздив величезнi простори вiд Лiвii до Вавилона, Ассирii i Екбатана. У Єгиптi вiн пробув три мiсяцi, потiм – Мала Азiя, Геллеспонт i Пiвнiчне Причорномор’я, за ними будуть грецькi держави Балканського пiвострова i острови Егейського моря. Повернувшись до Афiн, якi стануть йому другою батькiвщиною, Геродот напише свою «Історiю» в дев’яти книгах. У четвертiй книзi розповiсть про Скiфiю – скiфський логос, що стане основним джерелом iсторii нашоi батькiвщини (коли була Скiфiя), та iнших народiв, якi жили в Пiвнiчному Причорномор’i. Вже сучасники зарахують працю Геродота до найзнаменитiших творiв iсторiографii. Згодом Цiцерон удостоiть його звання «батько iсторii». Арiстотель вважатиме Геродота найвидатнiшим iсториком – не стiльки за науковi заслуги, але й за блискучий талант оповiдача, майстра художньоi прози, який зумiв iз найрiзноманiтнiших матерiалiв – власних спостережень, розвiдок, легенд, мiфiв, iсторичних анекдотiв, усних розповiдей, документальних даних i т. п. створити яскравий i цiлiсний за своiм характером твiр. Живучи в Ольвii, Геродот зробив три мандрiвки в Скiфiю незнану, принаймнi так вважаеться. Перша – до скiфiв-орачiв – верхiв’я Бугу. Мiсцевi скiфи (та iншi землеробськi племена, званi назагал скiфами) возили хлiб до Ольвii, неквапом скрипiли iхнi вози iз великими дерев’яними колесами, а назад поверталися з грецькими товарами. З однiею з iхнiх валок i поiхав Геродот до берегiв Тiрасу. В своiй «Історii» вiн згодом розповiсть, що бачив «могилу кiммерiйських вождiв» у степу, а на скелi бiля Тiрасу – «вiдбиток ноги Геракла», який залишив ii, буцiмто мандруючи тамтешнiми краями. «Одна тiльки рiч, крiм рiк та обширу землi, варта уваги: скiфи показують на рiчцi слiд ноги Геракловоi, вiдтиснутий на каменi i схожий на слiд людський, але завбiльшки у два лiктi». Як гадають дослiдники, знаменитий слiд Геракла – можливо, або витвiр якогось майстра карбування на каменi, або природи, – треба шукати на скелястих берегах Тiрасу мiж теперiшнiми мiстами Хотин i Могилiв-Подiльський. Другу подорож по Скiфii iсторик з Галiкарнаса здiйснив головною рiкою Скiфii – грецькi купцi пiднiмалися Борисфеном аж до великих порогiв (або по теперiшнiй Днiпропетровськ, або лише по Запорiжжя), куди прибули купцi з Скандинавii для мiновоi торгiвлi, Борисфен за його ж словами можна було порiвняти хiба що з Нiлом. «Четверта рiка (Скiфii – В. Ч.) – Борисфен, що пiсля Істру е найбiльшою, на нашу думку, вiн найбiльш плодовитий не лише мiж скiфськими рiками. Вiн мае найкращi й найпридатнiшi для худоби пасовиська, вiн же мае щонайбiльше доброi риби. Вода з нього найприемнiша для пиття; вiн пливе чистий мiж мутними. Над його берегами найкращi посiви; в мiсцях, де не сiяно, родить висока трава. У його гирлi нагромаджуеться сама по собi величезна кiлькiсть солi. У ньому водяться великi риби без костей для сушiння, що звуться антакеi (рiд осетрiв) й багато iншого, гiдного подиву. Аж до краiни Герр, що до неi сорок днiв плавби, вiдома його течiя, знаемо, що тече з пiвночi, а через якi краi пливе у вищiй течii – нiхто не скаже, мабуть, пливе через пустелю аж до краiни скiфiв-хлiборобiв, бо цi скiфи живуть над ним на просторi десятьох днiв плавби». Такi слова пiдiбрати i так написати про Борисфен з чужих уст неможливо – Геродот особисто проплив Борисфеном до його порогiв i лишився в захопленнi вiд великоi рiки скiфiв. А ось на третю подорож вiн поклав собi за мету вiдвiдати загадковий Ексампей – рiчку та однойменну мiсцевiсть, що ii греки називали Святими Дорогами (а може, це точний переклад скiфського слова «ексампей»?). Був раннiй, прохолодно-свiжий ранок, що так приемно бадьорив тiло i душу. Геродот пiднявся з каюти на палубу, з насолодою вдихнув повiтря («повiтря Скiфii» – чомусь подумалось). Дув легкий денний бриз – з охололоi за нiч рiки в бiк теплоi сушi, – вiтрила пообвисали, й трiера йшла на веслах. Лиман просто розкiшний – як вiн привiльно лине скiфськими степами, i на його могутнiх грудях вiтрильник, певно, здавався метеликом. Пiд щоглою на дудочцi грав раб, пiд його мелодiю веслярi здiймали й ритмiчно опускали весла – трiера йшла плавно. Кормчий кивком голови привiтався з Геродотом, не втримавшись показав бiлi зуби, що були слiпучими на його чорнiй бородi. – Добре йдемо, хоч i проти течii. Йшли справдi добре. Дорогою завернули до Гiпполаiвського мису, аби вiдвiдати святилище богинi Деметри i принести iй жертву – так робили всi, хто вирушав з Ольвii в далеку дорогу. Помолившись, попрохали в богинi доброi путi та щасливого повернення додому, i невдовзi мис Гiпполая, а з ним i Ольвiя, залишилися далеко позаду, а попереду все ще вiльно i широко котив своi води лиман. Попереду було дев’ять – першi чотири днi по «гiркiй» водi, наступнi п’ять по «солодкiй» – днiв плавби туди (стiльки ж назад). Вiдразу ж за Ольвiею пiшли землi каллiпiдiв, за ними – алазонiв, а вище них скiфiв-орачiв, де й мав бути Ексампей. Хоч до моря звiдти було вже не близько, але вода все одно була морською – себто гiрко-солоною. То низовик (як звуть вiтер у тих краях) наганяв морськi води в лиман. Вiн дув проти хвилi, знизу вгору великоi рiки, гнав солонi води, казали, на кiлька днiв путi. Долаючи по двiстi стадiй за день, йшли до того мiсця на Гiпанiсi, що звалося Ексампеем, де Геродот i хотiв подивитися одне з чудес тогочасного свiту – мiдяний казан, своерiдний пам’ятник скiфам, що його спорудив iхнiй кмiтливий та винахiдливий цар Арiант. Якщо про знаменитого (найзнаменитiшого серед усiх скiфських царiв, вождiв, принаймнi нам вiдомих) Іданфiрса iсторiя знае, що це вiн не числом, а вмiнням перемiг меншою силою перського царя Дарiя, коли той зi своiми ордами приходив захопити Скiфiю i перетворити ii на свою сатрапiю; романтика Скiла iсторiя знае тiльки тому, що вiн закохався в красуню-еллiнку з Ольвii i вiдмовився – в iм’я кохання, – вiд царськоi влади у Скiфii, за що й був як вiдступник убитий братом по батьковi Октамасадом; чи, скажiмо, про Анахарсiса, скiфа iз царського роду, вiдомого мудреця (навiть мудрi греки були враженi його мудрiстю!); про Атея (пiсля Іданфiрса чи не найвiдомiший скiфський владика) те, що вiн об’еднав пiд своею владою скiфськi племена, ледь чи не створивши державу, успiшно воював з Фiлiппом, царем македонським, поширивши своi володiння на Дунай, i загинув у битвi з македонцями у вiцi 90 рокiв; то про Арiанта тiльки й вiдомо, що вiн якось провiв у своему царствi, як би ми сьогоднi сказали, перший i останнiй у Скiфii ПЕРЕПИС. Завдяки цьому неординарному факту (скiфськi владики славились лише вiйнами) та ще мiдяному казану, що на вiки й тисячолiття став легендою, – його iм’я й збереглося в iсторii Скiфii, а отже, й людства. Це ж треба! Нiхто в тi часи не проводив перепису населення, – навiть пiзнiше, хоча б i за часiв Киiвськоi Русi, – а ось Арiанту така задумка довго не давала спокою, як захотiв дiзнатися, а скiльки ж скiфiв у Скiфii? Тiльки ось бiда: як провести перепис населення в краiнi, мешканцi якоi не знають письма? І тим бiльше тi, хто робитиме перепис. Та й у рахуваннi вони не мастаки – з великими сумами, коли рахунок пiде на сотнi тисяч, навряд чи впораються. Наймати ж письменних людей, умiлих до лiчби, хоча б у тiй же Грецii – Арiант не захотiв: i накладно, i непрестижно. А вiн був патрiотом свого краю. Помiркувавши так i сяк, зважаючи, що пiдвладне йому населення не знае грамоти, Арiант справу вилагодив на диво просто: хай кожен скiф, звелiв вiн, принесе йому по наконечнику стрiли. Всього лише по одному наконечнику! Луки i вiдповiдно стрiли з наконечниками у кожного скiфа е – знатного чи простого, багатого чи бiдного, бо скiфа без лука й уявити не можна. Скiфи як нiхто вправнi стрiльцi з лукiв – хоч кiннi, хоч пiшi. Та й без лука у степах довго не протримаешся. Отож хай кожен, гласило царське повелiння, – вiд вождя до пастуха принесе до царя по наконечнику стрiли. Скiльки виявиться наконечникiв, стiльки вiдповiдно й скiфiв у царя Арiанта. Наказ був пресуровий i закiнчувався погрозою: хто його не виконае, того буде страчено! Арiант – i це знали всi, – крутий i на кару швидкий, слiв на вiтер задарма не кидае. Сказав – значить, зав’язав. Або неси, або прощайся з життям! Тож скiфи хоч i подивувалися – що це забаглося iхньому царевi? – а чимскорiш понесли до царя по гостряку стрiли. Швидко чи нi (а скiфи були розкиданi на великiй територii – вiд Істру на заходi й до Танаiсу на сходi, вiд моря Акшайни на пiвднi й до неврiв на пiвночi, за якими вже починаеться пустеля), а невдовзi в межирiччi Борисфену й Танаiсу, де того лiта кочував Арiант, бiля урочища Соколиного, де була його лiтня ставка, вирiс чималий ворох наконечникiв – ледь чи не на висоту вершника! Видовисько було з небачених ранiше, i багато цiкавих прибивалися до царськоi ставки, аби подивитися на той ворох гострякiв, похитати головою й поцокати язиком. Арiант був гордий, що так утнув, але досить швидко й задумався: як тi наконечники порахувати? Тим бiльше, що гострякiв тьма-тьмуща, рахунок пiде на такi цифри, що скiфи й не чули про них. Арiант довго метикував, як йому бути, радився з мудрецями, сам голову ламав, шкрiб бороду, чухав потилицю, скалив око, ще i ще роздивляючись ту гору гострякiв, i врештi вирiшив: а рахувати й не варто. Треба з цього зiбрання наконечникiв виплавити (мiдь-бо) чашу чи великий казан i поставити його у степу. І хай тодi всi знають, скiльки в Арiанта скiфiв. Чим бiльший вийде казан, тим бiльше скiфiв виявиться в Арiанта. І вся тут лiчба! Весла востанне пiднялися й застигли над водою (пiсля команди кормчого: «Суши весла!..»), трiера зупинилася в прибережжi. Чотири днi плавби спливли як за водою. Геродот в супроводi Тiмна зiйшов з судна по хисткому й вузькому – з однiеi дошки – трапу, що пружинив пiд ногами, й опинився на першiй п’ядi ексампейськоi землi. – З прибуттям в Ексампей, – привiтав Тiмн свого пiдопiчного, теж сходячи на берег. – Так тут називаеться рiчка з гiркою водою – он вона впадае в Гiпанiс. І вся навколишня мiсцевiсть теж Ексампеем зветься – святою землею Скiфii. – Жаль, що в рiчцi вода гiрка i непридатна для пиття. – Чому – непридатна? – Але ж вона – гiрка? – Тiмн сам про це щойно сказав. – Гiрка. І не просто гiркенька, а – гiрчуща! Але – цiлюща. Хто животом страждае чи ще якимись хворобами, в Ексампеi всi болячки вилiкуе. Тiльки треба знати, як ii пити i скiльки, i вiд яких болячок. Алазони та орачi, якi живуть у цих краях, вiками п’ють гiрку воду, а тому завжди здоровi. Вони й царя Арiанта, який страждав животом, вилiкували своею водою – вiн сюди щолiта приiздить пити гiрку воду та обкладае ноги й поперек ропою з озер. Видужав вiн тут, тож i чашу свою саме тут велiв поставити – на ознаку свого видужання та як пам’ятник цiлющiй гiркiй водi. – Еге-ге, цiкавi виходить речi, – подивувався грек. – Розказуй менi, скiфе, побiльше, люблю слухати те, що я не знаю. Широке прибережжя мiсцями було заболочене, ще далi блискотiли озерця з ропою, там i там путiвцями сунули вози, запряженi комолими волами, однi везли сiль, iншi ще тiльки прямували до неi, i Тiмн, метнувшись сюди-туди, погомонiв iз тим-тим вiзником, i далi мандрiвники поiхали возом. Воли йшли неспiшно, ремигали, вiзник хльоскав iх батогом. – Ворушiться, лiнивi, ворушiться! Бо скiльки того дня вже лишилося, а ще ж маю солi набрати! До казана Арiанта iхали цiлими сiм’ями, здiймаючи пил, проносились верхiвцi, йшли пiшi. І всi в одному напрямку. На багатьох возах рiднi везли недужих – спершу причаститися до казана, а вже потiм пити гiрку воду, од якоi навiть сам цар видужав. Геродот, сидячи на возi, навсiбiч вертiв головою, стараючись побiльше побачити й загнiздити в пам’ятi. Час од часу, наче спохопившись, вiн щось квапно занотовував до свого дорожного записника i знову вертiв на всi боки головою, прислухався до скiфiв. Тiмн перекладав йому, про що говорили його одноплемiнники. З долини пiднялися на узвишшя – далi простилався степ. Аж до неблизького обрiю. Де-де на тому обширу золотилися пшеничнi гони, в повiтрi пахло достиглим хлiбом. Але загалом природа там була рiзноманiтною: лiсистi горбогiр’я змiнювалися безлiсними плато, то там, то там – дубовi перелiски, липняки i знову рiвниннi степи з узвишшями та прадавнiми могилами, у рiзних напрямках бiгли, часто перехрещуючись мiж собою, второванi путiвцi, на обрii рухались каравани, виднiлися кибитки, бiля яких здiймалися синюватi димки, паслися конi та худоба. Було парко, хоч i хмарно. Та ось зненацька виглянуло сонце, i враз у степу щось спалахнуло слiпуче i яскраве – наче там зайнялася пожежа. – Казан Арiанта! – загаласували скiфи. На далекому узвишшi, найвищому на видноколi, i справдi в промiннi сонця спалахнуло щось велике й слiпуче. Ще довго скрипiли дерев’янi колеса скiфського воза, що iх вiз (поруч, лiворуч i праворуч, попереду й позаду скрипiли iншi такi ж вози, великi й малi, з галасливими скiфами, дорослими й дiтьми), доки високий взгiрок iз слiпучим полум’ям на ньому почав нарештi наближатися до них, наче сам рухався iм навстрiч. Та ось уже й приiхали. Спинилися на рiвнинi перед узвишшям, схожим на чималу могилу з пологими схилами – з одного боку на неi вела добре протоптана тисячами нiг дорога. Людська черга не мiлiла й не рiдiла, просувалась повiльно. – Все лiто не уриваеться людський тлум до казана Арiанта! – гордо вигукнув Тiмн. – Мабуть, тут вже вся Скiфiя перебувала! По тих словах вiн кудись зник, а повернувшись, жестом запросив Геродота вийти з людськоi вервечки. – Геродота як заморського гостя пропускають без черги… Пiднялися крутосхилом до майданчика. З узвишшя простилалися вабливi видноколи – степова далечiнь з рiвнинами й кряжами на обрiях, нелiченi дими похiдних багать кочовикiв, валки, табуни коней, кибитки, пшеничнi поля, змiйки путiвцiв, хати скiфiв-орачiв, критi очеретом. Це вони вирощували золоту пшеницю «не для iства, а на продаж», бо греки з узбережжя Понту, маючи купецьку жилку, бiльше торгували. І над усiм тим краем – високе небо з чередою бiлих хмар, низом раз по раз пробiгали легкi чорнi тiнi, як хмари пропливали небесним океаном пiд гарячим сонцем Скiфii. Диво-посудина Арiанта стояла в центрi майданчика i слiпила сяйвом своiх крутих бокiв. Щодня той казан, що став уже знаменитiстю, вiдвiдували сотнi скiфiв. До всього ж Ексампей був ще й релiгiйним центром Скiфii, тож у тi краi звiдусiль, з пiвдня й пiвночi, зi сходу i заходу, вiд Борисфену та iнших рiк прибували скiфи – помолитися, полiкуватися, поторгувати, бо Ексампей ще ж був i осередком торгiвлi, куди прибували знизу грецькi купцi, а згори – прибалтiйськi, скандинавськi та iншi. І кожний сколот неодмiнно вiдвiдував казан, ще й тулив долонi до крутих його бокiв. Це – вiрили, – принесе удачу й здоров’я та всiлякi гаразди. Долонi й вiдполiрували посудину Арiанта так, що вона блищала, як добре натерта пiском. Доторкуючись до лискучих бокiв казана, бородатi, чорноокi кочовики добродушно посмiхалися: «А здоровi були скiфи! Як вам тут у казанi? Та й багато ж вас, якщо казан вийшов таким здоровенним!..» І кожний пишався, що i його мiдний наконечник стрiли, розплавившись, став частинкою спiльного казана Скiфii, найбiльшого з усiх, що були на ii просторах, в кочiв’ях i поселеннях. А тому казан Арiанта наче об’еднував скiфiв, викликав у них почуття не лише гордощiв за свiй край, а й спорiдненостi та братерства – у тi часи то було рiдкiсне вiдчуття, адже тодi сусiди здебiльшого робили наскоки на сусiдiв – i на своiх теж. Витвiр Арiанта в промiннi бога-сонця Гойтосiра був як земне сонце, що зiгрiвало Скiфiю. І Геродот притулив долонi до крутого боку казана, i теж вiдчув тепло. Навiть на мить аж пошкодував, що вiн не скiф, а навколо нього не його батькiвщина. Як просто й водночас генiально придумав Арiант, об’еднавши своiм дивом усю Скiфiю! Кiлька разiв неспiшно обiйшов з усiх бокiв казан на високiй нiжцi, мiркуючи, кого чи що вiн йому нагадуе? Та ось пригадавши, вигукнув «Еврiка!» (що грецькою означало «Я знайшов!»): казан Арiанта, як i взагалi традицiйнi скiфськi казани для варiння м’яса, був схожий на популярнi чашi з острова Лесбос для змiшування вина. Тiльки останнiй у тисячi разiв бiльший. Нiжка (хоч швидше нога) – масивна, товстезна, схожа на отруб стовбура. А вже на нiй – об’емна чаша. Пiд ногою – вилита з мiдi (для рiвноваги й стiйкостi) – грубезна i важка плита. Кожен з пiдданих Арiанта принiс всього лише по одному маленькому наконечнику стрiли, а яке диво вийшло – що то значить злютований гурт! Недарма ж кажуть: в гуртi сила, що гуртом i батька добре бити! Очевидно, спершу, мiркував Геродот, як завжди, в задумi мнучи кучеряву свою борiдку, була збудована плавильна пiч для виплавки мiдi з наконечникiв, потiм заготовлено достатню кiлькiсть деревного вугiлля, споруджено майстерню, житла для ливарникiв та iхнiх помiчникiв (робота довга i бiльше всього кипiла все лiто). Спочатку пiдготували потрiбний майданчик на узвишшi, викопали коло дiаметром бiля чотирьох метрiв i, знявши шар грунту, добре втрамбували його. А вже потiм у нього залили розплавлену мiдь – вийшла основа, плита, або ще «ступня» ноги. Казанярi виплели з лози опалубку цилiндра висотою до двох метрiв i обмазали його глиною. Як вiн висох i затвердiв, пiдсипали на його висоту землю – щоб зручнiше було заливати ногу. Чашу казана теж виплели з лози у виглядi двох напiвсфер, що iх потiм з’еднали, обмазали глиною i теж дали iй добре висохнути. А потiм досипали вгору курган – аж до висоти чотирьох метрiв. Себто до краiв чашi. А вже тодi на дно сферичноi опалубки заливали шар розплавленоi мiдi з наконечникiв товщиною в шiсть пальцiв. Затим встановили внутрiшню напiвсферу, закрiпили ii на курганi i вже киплячу мiдь заливали по периметру чашi (плавильна пiч, яку завантажували наконечниками i деревним вугiллям, звичайно ж, працювала безперебiйно). На глинянiй обмазцi великоi напiвсфери викарбували рiзнi малюнки, що й з’явилися вже як випуклi – на зовнiшньому боцi чашi. І коли все вичахло, вистояло й затвердiло, розiбрали насипний курган, глинянi опалубки, i казан вперше засяяв в промiннi бога-сонця Гойтосiра. Розглядаючи казан, Геродот схвально кивав бородою до своiх думок: добра робота! Зразу видно умiлi руки майстрiв! – Чи не моiх спiввiтчизникiв бува запрошував Арiант для сього дiла? – поспитав Тiмна, майже впевнений у своiй правотi. – Менi здаеться, тiльки грецькi майстри могли створити таке диво? – Греки – майстри з майстрiв, але казан вiдлили нашi, – вигукнув Тiмн, радий за своiх спiвплемiнникiв. – Вражаюче, вражаюче, – Геродот порадiв за скiфiв як за своiх. Неможливо з певнiстю сказати, чи пiдрахував Геродот (бодай з цiкавостi) масу мiдяного казана-велетня – про те в скiфському логосi вiн не залишив анi згадки. Не зберегла й iсторiя даних про масу Арiантового казана. Але вiдомо – завдяки Геродоту, – що вмiщував вiн 600 амфор. Вже в нашi днi спецiалiсти та iсторики заходилися вираховувати вмiст i вагу казана. Вiдомо, що вмiст однiеi амфори – 40 лiтрiв. Казан вмiщував 600 амфор. Ось уже й маемо данi перших пiдрахункiв. А далi арифметика, якщо тiльки вона правдива, така. Товщина стiнок (данi Геродота) – шiсть пальцiв. Вiзьмемо середню товщину пальця за 18,9 мм. Маса наконечникiв вiд 20 до 50 г, об’емна маса мiдi – 8,9 т/м3. Пiдрахували внутрiшнiй дiаметр казана, вийшло 4,5 м, зовнiшнiй – 4,72. Отже, маса казана (без ноги) – мае бути 31,4 тонни. Вага ступнi (плити) i ноги – бiля 7,7 тонн. Ну, а тут, якщо пiдрахунки, повторюемо, правдивi, арифметика проста: загальна маса казана – 39,1 тонни. І нарештi про головне. Якщо домовитись, що наконечники були вагою в 35 г кожний, то загальна кiлькiсть скiфiв у часи Арiанта була… Знаете, скiльки? 1 МІЛЬЙОН 116 ТИСЯЧ ЧОЛОВІК. Саме чоловiкiв, бо з луком (а де лук – там i стрiли, а де стрiли – там i наконечники) ходили чоловiки, то була особиста зброя кожного. Але, повторюемо, чоловiкiв. Жiнки, примiром, користувалися луком не всi. Не користувалися ним i дiти, хоч вони теж були населенням. Тож виходить, що Арiант забаг дiзнатися не скiльки у нього всього населення (чоловiки, жiнки, дiти), а скiльки у нього тих, хто володiе луком, чоловiкiв. Себто воiнiв. Їх у нього i виявилося 1 мiльйон 116 тисяч. Загалом, непогана i немаленька армiя! Але й вона, як час покаже, не порятувала свою батькiвщину вiд повного розгрому. А втiм, те станеться вже в перших столiттях нашоi ери. В краю гiрких вод i казана-пам’ятника всiм скiфам Геродот поспiлкувався з тамтешнiм вiдьмаком, як захоплено назвав його Тiмн. Той чаклун, як вiн заприсягався (та й скiфи, загалом наiвнi й довiрливi, хоч i жорстокi часом до безмiру, вiрили тому), все вiдав – кому ще скiльки жити зосталося (чи не жити), що буде завтра-позавтра, а то й через тисячу лiт. – Для ексампейського вiдуна у вiки зазирнути чи в долю чиюсь – все одно, що нам завiсу в кибитку чи в шатро вiдхилити, – шепнув Тiмн i аж сам боявся того, що вимовляли його уста. Вiдьмакував старий у тих краях, як пошепки баяли, вже сто лiт. Та ще ж по стiльки багато разiв, бо нi плину часу не знав, нi смертi. Всi навколо старiли, вiдходили в кращий свiт, а вiн як був дiдом, так дiдом на вiки й залишався, i до нього навiть царi з острахом приiздили – про долю свою дiзнатися. Що скаже iм старий, то як на вiки зав’яже – так i буде, як вiн напророчить. Вiдьмацтво його всiх вiдлякувало (як гляне старий на чоловiка, так в того мурахи по спинi враз i побiжать, побiжать) i водночас усiх вабило, бо кожному кортiло дiзнатися про долю-судьбу свою, що завтра з ним буде, позавтра? А вiдьмак той, як бачив, що тому чи тому добре випадае, то казав про те охоче, а як зле, довго мовчав, супився, навiть невiдь-чому сердився, до чоловiка того чiплявся i, зрештою, застерiгав його поберегтися… Вiдьмак вiвчарив у тих краях, казали, споконвiку. Вiвчарня його, з лози плетена й глиною обмазана, стояла в урочищi Вовчому (ох там i лютi сiроманцi водяться!), i йому сiрi, як вiрнi собаки, допомагали овець стерегти – так заморочив iх! І були вони в дiда на побiгеньках – так це чи нi, точно нiхто не вiдае, лише казали. Але, мабуть, так воно й було. Хоч i низького зросту старий вдався, але коренастий, натоптуватий, голову завжди в плечi вбирав, тож на вид дещо був ведмедкуватий, лице широке, подзьобане вiспою, на голенiй головi, що блищала проти сонця, як мiдяна, мав один лише довжелезний пук сивого волосся, що його заплiтав у косичку, а ту косичку кiлька разiв закручував навколо вуха – як то в орачiв водиться, котрi вище алазонiв живуть. Казали, що вiн буцiмто родом з тих краiв. І влiтку, i взимку жив у благенькому лабазi, критому очеретом, але нi холод, нi спека над ним не владними були, бо вiн iх мiг i руками вiдiгнати, як хмару, що йому чимось заважала. До нього, до куреня його у Вовчому урочищi завжди була черга – i кiнних, i пiших, можних i простолюдинiв. Геродота прийняв без мороки. Як вiн з Тiмном пiдiйшов, дiдуга той гостро (iншого погляду, як гострий, вiн, здаеться, не мав) зиркнув на Тiмна («свiй»), а потiм – на Геродота. – О-о! Вiду мав ще зранку: з далеких заморських краiв чоловiк сьогоднi до мене приблудиться. Ось ти й приблудився, чоловiче добрий… – А звiдки знаття, що я добрий? – Про такi речi мене не питають, бо коли ти такий знаючий, то нiчо й до мене йти. А як вже прийшов, тодi вiдання мое потрiбне? Так я гуторю, чоловiче, який свiтом по добрiй волi мандруе? – Я подорожую, щоб i свiт, i людей в ньому пiзнати, – вiдповiв Геродот (Тiмн старанно перекладав, злякано звертаючись до вiдьмака майже ласкаво: «Дiдуньо»). – То ти маеш бути чаклуном. – Я лише учень знаючих. – Достойна вiдповiдь мудроi людини. Дiдуган щось варив у закiптюженому горщику на кабичцi, кописткою помiшував зелене варево. – Випий нашого зiлля, чужоземцю, – раптом запропонував. – І вже нiколи не забудеш Скiфiю. І простягнув глиняний кухлик iз зеленим варивом. Геродот трохи надпив зiлля. – Гiрке… – Що вдiеш, таке життя… Бо коли б воно було солодким, його б уже давно випили. – О, вже нiби в ротi солодко стае… – Пiсля гiркоти завжди солодко – для рiвноваги. І навпаки. Щоб люди всього спiзнали в цьому свiтi. Тiмн старанно перекладав – слова Геродота на скiфську, а слова дiдиська на еллiнську i з острахом позирав на чаклуна, боячись до нього навiть ближче пiдступитися. – Дай менi руку, чоловiче, – i довго роздивлявся Геродотову долоню. – О, промандрував свiтом ти чимало. А це вже, бачу, додомоньку засобирався. – Я повернуся додому, до отчих могил? – з тривогою запитав Геродот. – Не квапся. Все тобi, що на долонi в тебе, викладу, а вуха маеш, то слухай… Ти повернешся до свого народу, до таких же мудрецiв, як i сам. Будеш щасливим. Тiльки мiцнiше стiй у своему щастю. І не бiйся бути щасливим. Геродот м’яко заперечив скiфському любомудру: – На мою думку, нiхто не може бути упевненим у своiй долi – хоч би як високо вiн не пiднявся. – І чого б це? – запитав старий, хоча видно було, що вiн наперед знае вiдповiдь. – Та хоча б тому, – почав запалюватись Геродот, як завжди збуджувався, коли вдавався до фiлософських викладiв чи суперечок з опонентом, – що талан-долю визначають боги. Все у свiтi з часом стае тлiном, тiльки однi боги незмiннi. І вiчнi. Але вище всiх стоiть фатум – долi не можуть уникнути навiть боги. Скiфський знахар, який спершу було ледь зверхньо поглядав на чужоземця, тепер дивився на нього вже з повагою i майже як на рiвного йому – що-що, а мудрiсть людську вiн шанував. – За огорожею твоiх зубiв, – сказав з похвалою, – ховаеться неабияка розсудливiсть. – А тому не треба збiльшувати видiлену тобi мiру щастя-долi чи талану. Це викличе заздрiсть богiв i як наслiдок – кару (бодай i несправедливу, лиху): щастя, коли його занадто, завжди несе в собi лихо. Фатум хоч i слiпий, але вiн карае всiх, хто забажае собi бiльше щастя, як йому видiлено. Це основний закон iсторii. – Дивлячись на тебе, не скажеш, що ти – хитрик чи лис. Але з тобою, характернику заморський, розумувати – що iз старим хитрим лисом – добре. Ти, я бачу, не згоден бути щасливим? У тобi од моiх слiв якийсь протест? Чи – хитруеш по-своему, по-лисячому? – Нi, я хочу бути щасливим. Бо я – людина. – Так i будь ним. Щастя тримаеться лише того, хто його вартий. І хто вмiе за нього постояти. Але тобi, – ще раз глянув на долоню, – нещастя не загрожуе. Ти станеш славетним, тебе всi знатимуть… – ще гострiше витрiщився на Геродота. – Послухай, хитрий лисе. Що ти за чоловiк такий, що тебе всi знатимуть, га? Га?? – перепитував i наче аж дивувався: – Ти не цар. Але й не царського роду. Хоча й не бiдного. Твiй батько був заможним. А царi… Вони хоч i царi, але проти смертi такi ж безсилi, як i останнi неприкаянi… Ти ж не такий… Навiть померши, – а ти помреш, – ти станеш безсмертним. – Я всього лише простий мандрiвник. – Пiсля своiх мандрiв, простий, як ти кажеш, подорожанине, ти станеш вельми славетним. Куди тим царям! Тебе навiть назвуть батьком… От що ти створиш. Так ось таких славетних менi ще не доводилося у своему Вовчому урочищi в краю Ексампей бачити i чути. Тебе, чужинцю, всi знатимуть – i тi, що живуть нинi, i тi, що колись житимуть пiсля тебе. Навiть через вiки. То хто ти такий, повiдай старому дiдугану iз Вовчого урочища, iз скiфського краю Ексампею? – Скажи старому дiдугану, – повернувся Геродот до Тiмна, – що я – логограф. Ти теж, я бачу, цього термiну не чув. То знай i чаклуну вашому розтовкмач: iсторик я. Геродот iз Галiкарнаса. Але, повернувшись зi Скiфii, де вiку доживатиму, ще не знаю. Може, в Афiнах або у Фурii. Мандрую свiтом. Але не один я такий серед грекiв. Моiх спiвплемiнникiв здавна приваблюе Схiд. І особливо Єгипет. Там уже побували такi мудрагелi, як Солон, Фалес, Пiфагор, а тепер ось я… Життя та звичаi рiзних народiв вивчаю. Це дуже цiкаво: слава богам, у кожного народу своi звичаi i традицii. Наприклад, хоча б у египтян. Для прикладу. Жiнки у них сечу видiляють стоячи, – посмiхнувся. – Дзюрять – аж-аж! А чоловiки лишень сидячи. Га, як тобi? Але це так. Найбiльше мене цiкавлять люди. Чому? Та тому, що силою, яка рухае iсторичний процес, е людина. І тiльки людина: вiдносини мiж ними, пристрастi, вади-ганджi, рiзнi пороки i хиби, прихильнiсть чи, навпаки, ворожiсть. Вiд людських вiдносин, характерiв, достоiнств та недостаткiв i залежить прихiд тих чи iнших подiй. Так вважаю я, Геродот iз Галiкарнаса. Так i передай вашому чаклуну-мудрецю. Тiмн старанно переклав, весь час показуючи пальцем на Геродота. Скiф слухав його з напiвзаплющеними очима. Та ось вiн стрепенувся. – Оскiльки ти добрий, – сказав Геродоту, – то в тебе й добрий шмат життя ще залишаеться… – І по хвилi, зненацька: – Тобi сказати, коли ти пiдеш зi свiту цього? Не боiшся? – Смерть – природне явище, хоч i не з веселих. Тож людинi од неi нiкуди не дiтися. Як вiд самоi себе. То чому ж ii боятися? Це доля всiх, хто був рокований i приречений життям. Чи тих, що колись житимуть. Не помирають лише тi, хто не народжувався. Та ще мертвi. – То слухай, мудрагель iз чужих краiв. Помреш ти через 25 лiт пiсля нашоi зустрiчi. Он скiльки в тебе ще залишаеться життя! Встигнеш здiйснити задумане. – Радий, що я напишу i скiфський логос[30 - Логос. Найдавнiшi твори грецькоi прози – на вiдмiну вiд поетичних, чи щоб вiдрiзнятися вiд них – носили назву «логос», що означало: слово, розповiдь, оповiдка.Як лiтературний жанр логос вiдрiзняеться вiд байки, казки чи мiфу. Для нього характерною була традицiя розповiдати про те, що справдi зустрiчалося, але на практицi ця дiйснiсть була переплетена з мiфiчними i просто фантастичними подробицями, що були цiкавими для слухачiв. (Логографи здебiльшого читали своi твори перед зiбранням вибраних.) Першими iсториками Еллади i були логографи.]… – Карбуй своi хитромудрi письмена, вiдомi тiльки посвяченим. Скiфiя тебе не забуде. Та й бiльше в неi часу зостаеться, як у тебе. Скiфiя бiльше за тебе проживе, але не бiльше тисячi лiт. – Як? Скiфiя зникне? – Я сказав те, що сказав, чужоземцю. Старий повернув жар у кабичцi, пiдiклав якогось зiлля, блакитний дим густими клубами раптом шугнув угору, i вiдьмак зник у ньому, як його й не було… Тiмн аж хоркнув з подиву й вiдскочив подалi од того мiсця. Геродот наздогнав його, i вони йшли мовчки. Історик думав: що його вiк урветься – не дивно. Всi люди смертнi. І вiн теж. А ось що Скiфiя? Себто цiлий народ?.. Невже над нею висить фатум, зла недоля? І химородник те вiдчувае?.. Хотiв було поспiлкуватися на цю тему з Тiмном, але провiдник його був забобонним, i Геродот промовчав. А ген бiля озера з бiлого туману виринали бiлi конi i зникали в ньому – наче в iнший свiт переходили. – То не конi, – бубонiв Тiмн, i його чомусь тiпала дрож. – То – чари-мочари бродять. Вони пiдвладнi тiльки чаклунам-химородникам. – Скiфii не стане менш як через тисячу лiт, – бурмотiв Геродот. – Хiба таке може статися – щоб народ зник? – Не знаю. Але якщо той вiдьмак таке каже – то станеться. Вiн нiколи не помиляеться, його мудре дiдiвство тривае вже не одну сотню лiт. Вiн все вiдае, недарма ж його й звуть вiдьмаком. А бiлi конi то виринали з туману, то знову в ньому ховалися. – А може то й правда не конi, а – чари? До смертi Геродоту таки залишалося 25 лiт. Менше тисячi – Скiфii. А втiм, агонiя скiфiв триватиме ще не одне столiття, пiсля того як iх поступово витiснять iз степiв Причорномор’я, пiвденноi теперiшньоi Украiни, савромати. І ще довго давнi iсторики згадуватимуть Велику Скуфь (поминатиме ii i Нестор у «Повiстi врем’яних лiт»), а вiйськовi ватажки Киiвськоi Русi мали подвiйнi iмена – скiфське i слов’янське. Чому? Вважали себе спадкоемцями скiфiв? Можливо. Ймовiрно. Скiфи-орачi i скiфи-хлiбороби, як титулуватиме невiдомi племена Великоi Скiфii Геродот та iншi логографи, суть праслов’янськi племена, що платили всього лише данину кочовим царським скiфам, якi були полiтичними володарями в тих краях i ледь було не створили свою державу – не вистачило в них часу. Коли вони вiдiйшли спершу до Криму, а потiм i за Дунай, осiлi хлiбороби, теж навзагал званi скiфами, залишилися в тих краях. І хто б звiдтодi не завiювався у степи, хто б не кочував там пiсля савроматiв – готи, гуни, половцi, хозари, печенiги, торки, запорозькi козаки, – а осiли хлiбороби, Геродотом нареченi скiфами, все вирощували хлiб в украiнських степах. Це ж iм, за легендою, в кочовiй Скiфii впали небеснi дари: золотi плуг, ярмо, топiрець (лiси та чагарi викорчовувалися лише сокирами) i чаша. Пiдiйшли до них три сини першого Скiфа, родоначальника iхнього: Лiпоксай, Арпоксай i Колаксай. Старший до золота наблизився – воно спалахнуло вогнем, середульший – те ж саме, i лише молодший Колаксай узяв тi речi – чи не вождь осiлих орачiв та хлiборобiв, себто слов’ян, нинi сущих? Скiфи остаточно зiйдуть з iсторичноi арени у III столiттi вже нашоi ери, коли iх пiсля сарматiв поб’ють готи, гуни. А потiм ураганом пронесеться цунамi переселення народiв. Частина скiфiв-кочовикiв – пiдхоплена тiею хвилею, подасться за Дунай i далi до самого Риму (разом з iншими варварами кочовики з Пiвнiчного Причорномор’я братимуть приступом Рим, вiзьмуть його, понищать, щоб потiм i самим щезнути, розчинившись в iнших народах i племенах, як золото в тиглi, – осiлi ж племена, здебiльшого землеробськi, залишаться у своiх краях i зачнуть праслов’яни творити вже свою iсторiю на колишнiх теренах Великоi Скуфi… Де подiнеться мiдяний казан Арiанта в краю Ексампей – того археологи не знають. Того нинi нiхто не вiдае. Інодi думаеться, що витвiр той Арiанта навiчно зник у пiтьмi iсторii. Скiльки вiкiв звiдтодi кривавою вiхолою прошумiло в степах Украiни, скiльки племен i народiв змiнилося на ii пiвденних теренах! А скiльки серед них було грабiжникiв (а втiм, грабували всi, це було нормою тогочасних часiв), гробокопачiв, якi вiками, починаючи з сарматiв, руйнували скiфськi могили i все, що тi лишили на землi. Особливо пам’ятливим був похiд перського царя Дарiя І, чиi орди вторглися в межирiччя Борисфену i Танаiсу здавалося, назавжди, але все скiнчилося для них крахом! Їх хитрiстю та вiйськовою кметою iз значно меншим вiйськом перемiг Іданфiр. Але перси не могли захопити казан Арiанта, адже Геродот його бачив пiсля iхньоi навали. Казан мiг зникнути в тi тяжкi часи Скiфii, коли вона гинула пiд непосильними для неi ударами сарматiв. Хоча нi сармати, нi пiзнiше готи, гуни не могли його возити з собою – майже сорок тонн ваги тягати за собою для них було не пiд силу. Та й для чого? Щоб похвастати своею побiдою над скiфами? Але iсторiя про це зберегла б вiстi. Переплавити ж такий громiздкий казан в умовах похiдного кочового життя нi сармати, нi готи з гуннами не могли. Та й не було серед них подiбного досвiду металургiв та ливарникiв, як i плавильних печей. Особливо в чужих зайд – готiв та гунiв. А ось сармати могли. Тим бiльше вони не один вiк господарювали у Великiй Скiфii, яка пiсля iхньоi перемоги над автохтонним населенням Пiвнiчного Причорномор’я стала зватися Великою Сарматiею. Давньогрецький iсторик та географ Страбон побував серед племен, якi жили в захiднiй частинi Пiвнiчного Причорномор’я i займали простiр мiж Істром i Борисфеном – у тих краях знаходився Ексампей, там стояв казан Арiанта. Історик згадуе язигiв, так званих царських сарматiв i угрiв. «Всi вони в бiльшостi кочiвники, – пише Страбон, – але невелика iх кiлькiсть займаеться i землеробством». У Великiй Сарматii союз племен очолювали царськi сармати (як до них – царськi скiфи). Вони багато вiкiв залишалися господарями колишнiх скiфських краiв. Кочуючи, сармати могли надибати в Ексампеi казан Арiанта i пустити його на переплавку – мiдь iм потрiбна була для наконечникiв стрiл. Але подiбна акцiя сарматiв не могла залишитися непомiченою (та й самi сармати похвасталися б своею «перемогою), в iсторii ж про такий можливий випадок – анiчичирк. Очевидно, диво-казан Арiанта зник – загадково й, безперечно, в таемницi – перед самiсiнькою навалою племен з-за Танаiсу. Його могли заховати як самi скiфи, так i природа. В степах постiйно утворювалися все новi й новi яри, розширювалися, розросталися протягом вiкiв старi. Який-небудь яр, столiттями розширюючись пiд час весняних та осiннiх злив, пiдiйшов до того узвишшя, на якому стояв казан Арiанта. Був вiн важенний, i коли яр наблизився до узвишшя надто, земля пiд вагою багатотонного казана обвалилася, вiн у хмарi куряви загуркотiв на дно яру i зник у глинi. (Можливо, в тi часи, коли скiфи з останнiх сил вiдбивали навали савроматiв i iм було не до Ексампею, як у них вiдбирали всю Скiфiю.) Стiна яру ще i ще обвалювалася, доки, зрештою, i не поховала казан на вiки й тисячолiття – десь вiн i досi лежить в колишньому краю Ексампей – чи в старому рiчищi, чи на днi зниклого яру, i чекае на нас… (Ймовiрно, що казан могли заховати й самi скiфи – наприклад, вiдступаючи пiд ударами савроматiв, вiддаючи iм п’ядь за п’яддю рiдну землю. Наприклад, могли пiдкопати один край узвишшя, казан пiд власною вагою посунувся б униз – а можливо, там йому вже була викопана глибока яма? – його загорнули, мiсце зарiвняли, навозили туди дерну – це скiфи умiли, – i казан зник на вiки…) Геродот повертався з Ексампею тiею ж трiерою, що нею приплив у верхiв’я Гiпанiсу – виконавши свое завдання, трiера попливла до Ольвii, взяла курс на низ, до моря. Геродоту це було на руку. Накинувши на плечi хламиду, звичну одiж грецьких мандрiвникiв та вiйськовикiв, вiн годинами стояв на палубi, вiддаючи iй перевагу перед крихiтною й тiсною каютою, повною задухи й дерев’яного скрипу. (Тiмн, його добрий супутник, якого вiн полюбив, виявився соньком, день i нiч спав пiд щоглою i почувався вiд того щоякнайкраще.) Трiера йшла пiд вiтрилами – дув попутний еол, i судно летiло на його крилах. Геродота не полишало вiдчуття легкостi, якоiсь пiднесеностi, бажання жити й жити, але жити не заради того, щоб жити, а щоб здiйснити задумане, написати свою – СВОЮ! – «Історiю». Такоi полегкостi вiн вже давно не вiдчував. Невiдривно дивився в степ, що починався вiдразу ж за береговою лiнiею i слався вдалину аж ген-ген до потемнiлих кряжiв, де небо сходилося iз землею. Рiвнини були покритi типчаком та ковилою. На видноколах там i там носилися вершники, здiймалися дими на стоянках кочових скiфiв. І Геродоту чомусь здавалося, що вершники мчать не на вiйну (вiйни у тих краях нiколи не затихали), а неодмiнно повертаються додому, до своiх вогнищ, що синiють на обрiях. І все то була Скiфiя, чужа, незбагненна краiна Іданфiрса, Атея, Скiла, Арiапейта i, звичайно ж, чаклуна-характерника, скiфського вiдьмака з Ексампею. І ще думав: якi ж бо щасливi тi вершники, якщо вони живими повертаються з вiйни до кибиток з жiнками та дiтьми, що вже давно iх виглядають у степах, пiднявшись вранцi й увечерi на високi могили. Але хiба збагнеш Скiфiю, проносячись через ii степи в грецькiй трiерi i дивлячись з палуби на ii терени? Скiфи були мовби ж i добрi, але водночас i жорстокi. Але iхня жорстокiсть то е всього лише жорстокiстю свiту. Та ще iхньою традицiею. Якось йому показували людську шкiру – здерту з правоi руки жертви, ii стягли разом з пальцями, на яких збереглися навiть нiгтi нещасного – великi, загрубiлi, iз чорними смужками землi пiд ними. Вiн доторкнувся до неi рукою i хотiв було на пам’ять про Скiфiю купити собi здерту шкiру руки, з пальцями й нiгтями, що бовталися внизу, як китички на рушничку, але в останню мить передумав, мабуть, не зважився. Власне, не був певний, чи триматиме ii вдома, i чи не стане вона йому якщо й не бридкою, то тяжкою. Кажуть, скiфи здирали шкiру з ними ж поверженого ворога, щоб обтягувати нею сагайдаки. Вiн все-таки доторкнувся до шкiри i навiть помацав ii – шовковисту i холодну. Виявляеться, людська шкiра е мiцною й блискучою, вона найбiлiша з усiх шкiр. Скiфи охоче здирають iх з убитих ворогiв i не лише з рук, а й з голови – разом з волоссям. У волоссi i шик. Їi очищають, вимочують, дублять i перетворюють на такi собi рушнички, що iх чiпляють бiля вуздечки коня – об неi витирають руки. Як переможцi. Ще i ще принижуючи убитих. І чим бiльше висить таких скальпiв, тим знаменитiшим е воiн, i слава його супроводжуе всюди, адже це перша ознака хоробростi – в’язка здертих шкiр бiля вуздечки – з волоссям голови i пальцями та нiгтями з рук… Та ось задув легкий денний бриз – з охололоi за нiч рiки в бiк теплоi сушi. Вiтрила пообвисали, i трiера далi йшла на веслах. Пiд щоглою сидiв раб i безугавно грав на дудочцi. Пiд його ритмiчну мелодiю сто сiмдесят дебелих веслярiв ритмiчно пiднiмали й опускали три ряди весел, i трiера все так же плавно неслася голубими водами Гiпанiсу. У верхiв’ях Гiпанiс – рiвнинна рiка у широкiй привiльнiй долинi, але десь з половини свого шляху до моря вона звужуеться, на ii берегах почали з’являтися селi, що стискували Гiпанiс з обох бокiв, у руслi вигулькнули пороги, у яких вода нуртувала й клекотiла. Долати iх було не просто. А вже в пониззi Гiпанiс знову вирветься на Причорноморську низовину, i русло його розшириться до двох кiлометрiв. Пливли в очi вiтровi. Геродот з насолодою вдихав повiтря Скiфii, й iнодi йому здавалося, що вiн вiдчував запах диму скiфських багать, терпкий запах полину i бачив, як колихаеться на вiтрах ковила. Та ось на фарватерi рiки його увагу привернула темна пляма. Вона прудко вертiлася на одному мiсцi. Вертiлася-вертiлася, i з неi раптом почала формуватися воронка, збiльшуючись, росла-виростала на очах i зрештою сягнула хмар. Мiж потемнiлим Гiпанiсом, по якому рясно побiгли брижi, i рiка швидко старiла, i небом завертiвся величезний стовп – знизу вузький, а вгорi, пiд хмарами, вiн закiнчувався широким розтрубом. – Водяний смерч, – блискаючи зубами й бiлками великих очей, викрикнув чорнобородий кормчий, i в його голосi вчувався захват. Смерч повертiвся на мiсцi («Воду!.. Воду п’е!..» – вигукували веслярi зi страхом), а тодi рушив рiчкою в напрямку трiери. На суднi зчинилась тривога. Кормчий вже бiльше не захоплювався величчю смерчу, а, бiгаючи палубою, охриплим голосом вiддавав команди. Веслярi спiшно розвертали трiеру так, щоб смерч вона зустрiла носом i посеред рiки, аби ii не викинуло на берег. Здавалося, що так воно й станеться, якщо тiльки те водяне страховисько налетить на судно. Готувались до найгiршого, як смерч раптом рiзко змiнив напрямок i рушив до берега. Ще мить, i вiн вже понiсся вглиб степiв, перетворюючись дорогою у степовий вихор, бодай i потужний. Вже вдалинi вiн налетiв на поселення, вилив воду, пiдхопив кiлька шатер, вертячи, пiдняв iх над землею ледь чи не до хмар i сипонув збiжжям. Внизу забiгали маленькi постатi, сюди й туди носилися конi й худоба – шарварок там зчинився чималий. А розбишака-вихор вже понiсся далi, здiймаючись гiгантською лiйкою мiж небом i землею. Та ось на трiерi залопотiли вiтрила й почали наповнюватись вiтром. І вона знову легко понеслася Гiпанiсом до лиману, на березi якого була Ольвiя, а Геродот все ще спрагло вдивлявся в далечiнь Скiфii – коли ще йому пощастить побувати в ii краях? Та й чи пощастить? Інодi вдалинi раптом щось зблисне бiлим сяйвом – певно, блiкували пiд сонцем далекi озера, а йому здавалося, що то в промiннi сонця спалахуе мiдяний казан Арiанта, до блиску натертий долонями скiфiв, одне з iхнiх чудес. Вiн став, власне, першим загальноскiфським пам’ятником, якщо не рахувати святилищ iхньому мечу, що здiймалися чи не в кожному краi землi сколотiв. Мандрiвник все думав про подорож до Ексампею, пригадував кожен свiй крок, все, що бачили його очi, думав, спiвставляв, дошукувався першопричин. Чому Арiант звелiв поставити казан не де-небудь на велелюдному узбережжi Понту, а в глибинi своеi краiни, десь аж на заходi, на рiчцi Ексампей? Вiдповiдь була простою: та тому, що Ексампей – це Святi Дороги Скiфii, куди раз на рiк з’iжджалися на прощу всi сколоти й пiдвладнi iм племена, – з краiв теперiшнiх Хмельницькоi, Вiнницькоi, Миколаiвськоi, Кiровоградськоi, Одеськоi, Черкаськоi, Полтавськоi, Киiвськоi, Харкiвськоi, Днiпропетровськоi, Запорiзькоi, Луганськоi областей. Туди кочiвники приганяли табуни коней, череди худоби, отари овець, везли хутра, шкiри, гнали рабiв, хлiбороби везли зерно. З Ольвii та iнших грецьких мiст узбережжя у тi днi поспiшали купецькi каравани, пливли Гiпанiсом та Борисфеном судна – мiняти в Ексампеi своi товари на скiфськi. Там хворi й недужi лiкувалися гiркою водою. То де ж бути казану, як не в Ексампеi? В Ексампеi вiн його й бачив i притуляв своi долонi до його крутого, нагрiтого скiфським сонцем боку. Але дехто ставить пiд сумнiв як сам казан (це, мовляв, красива легенда, мiф чи передання), так i саме вiдвiдування Геродотом загадкового i сьогоднi невiдомого Ексампею. А все, про що вiн розповiдае в своiй «Історii» (книга четверта, про Скiфiю), взято нiбито ним з розповiдей ольвiополiтiв (Ольвiю вiдвiдати йому дозволили), рiзних джерел тощо. У деяких працях про подорож Геродота до Пiвнiчного Причорномор’я зустрiчаеться сьогоднi маловiдоме i малозрозумiле слiвце – автопсiя. Дослiдники доскiпуються: чи Геродот насправдi був в Украiнi – автопсiя[31 - Автопсiя – вiд двох грец. слiв – авто i autos – сам, що, крiм значення «автомобiльний», «автоматичний» тощо, мае первинне значення: «свiй», «самохiдний», «власний», «само…». Напр. автобiографiя, автопортрет i т. п.] – чи нi? Іншими словами: чи все те, що вiн описав, бачив власними очима – автопсiя – чи, може, спирався тiльки на працi своiх попередникiв, розповiдi ольвiополiтiв чи скiфiв, якi прибували до грецькоi колонii на березi Бузького лиману. Але, як пише один з iсторикiв: «Нiхто не може й не прагне заперечити, що наш iсторик користувався iз джерел iнших письменникiв та з усних джерел. Але автопсiя теж була чинником, який пiднiс твiр iсторика з Галiкарнасу до великого значення та дав йому почесне мiсце мiж найновiшими та найбiльш вiрогiдними джерелами старовини» – О. Домбровський. Із передмови до Геродотовоi «Скiфii», Киiв, 1992. Геродот мав автопсiю, вiн все бачив на власнi очi. Але прихильники першоi точки зору не вгамовуються: – Якщо Геродот був на Ексампеi i навiть i бачив, i навiть руками доторкувався до мiдяного диво-казана Арiанта (ах, все це – мiф, мiф, iз чужих переказiв узято!), то чому вiн не залишив точних координат мiсця, де стояв той витвiр? Чому ж не залишив? Залишив. Найточнiше: гiрке джерело (рiчка), що впадае в Гiпанiс – Пiвденний Буг, та ще однойменний край, де знаходився релiгiйний центр Скiфii. Яких ще треба точнiших даних? Хiба iсторик мiг передбачити, що за тисячолiття зникне i Ексампей, (чи здобуде собi iншу назву), i сама Скiфiя? А про те, чи був вiн бiля казана, чи все то записано з чужих уст, двох думок не може бути. Про це вiн прямо й написав у своiй «Історii»: «…це я бачив на власнi очi». Якоi ще клятьби вiд нього треба? Бачив на власнi очi – цього досить для такого рiвня iсторика, як Геродот. А де подiвся казан, хто тепер достовiрно скаже, як звiдтодi минуло чи не три тисячi лiт? Скiфи самi зникли в пiтьмi iсторii, то що вже говорити про казан! А про свою поiздку на Ексампей i про вiдвiдання казана Геродот ось як написав у своему всесвiтньо вiдомому творi: «Про кiлькiсть скiфiв я не мiг точно дiзнатися, але чув рiзнi свiдчення про iх число: однi кажуть, що скiфiв дуже багато, а iншi, що, власне, скiфiв дуже мало. Але це я бачив на власнi очi. Є мiж Борисфеном i Гiпанiсом край, що зветься Ексампей – той самий, який я щойно згадував, як говорив про тамтешне джерело гiркоi води, що впадае до Гiпанiсу i робить його воду неможливою для пиття. Отже, в тому краю е мiдяний казан… Як хто не бачив його, то так опишу. Той казан, що е у Скiфii, легко вмiстить у собi шiстсот амфор, стiни ж того скiфського казана грубi, на шiсть пальцiв. Мiсцевi люди казали, що вiн вилитий з вiстрiв стрiл. (Це було так.) Їхнiй цар, на ймення Арiант, хотiв знати кiлькiсть скiфiв i наказав, щоб кожен скiф принiс вiстря стрiли, хто не принесе, згине (за кару). Вони й позносили величезну кiлькiсть вiстрiв. І цар задумав зробити з того пам’ятку: з тих стрiл зробив казан i поставив його в краю Ексампей. Таке я чув про кiлькiсть скiфiв». «Але це я бачив на власнi очi» – на тисячолiття закарбуе Геродот, i тому немае анi найменшого сумнiву, чи бачив його Геродот i чи був взагалi казан Арiанта, а чи це красива легенда. Геродот нiколи не вигадував. Та й не в його це правилах i моральних принципах писати «бачив» про те, чого вiн не бачив, а про що тiльки чув. В iншому випадку вiн так i застерiгав: це я чув. А коли писав: це я бачив на власнi очi, то таки бачив на власнi очi казан скiфського царя Арiанта, одного з наших предалеких предкiв i рiвного якому – казану, – свiт нинi не знае. Вiн ще ховаеться в надрах украiнськоi землi, колись скiфсько-ексампейськоi, i з’явиться на свiт бiлий i на узвишшi – просто ще не настав час йому. Як i бронзовому Геродоту, «батьковi iсторii», авторовi четвертоi книги «Історiя», у якiй вiн так яскраво i достовiрно (археологiчнi данi раз у раз пiдтверджують його правоту) описав далеке минуле нашоi батькiвщини – Украiни, спадкоемицi Великоi Скiфii – це наше чи не едине джерело про тi часи! І з’явиться бронзовий Геродот – вiримо! – в краю Ексампей, як мусить врештi-решт повернутися в тi краi i сама його первiсна, iсторична назва ЕКСАМПЕЙ. «Геродот iз Галiкарнасу зiбрав i записав цi вiдомостi, щоб подii, що минули, з плином часу не потрапили в небуття». Нроботос. Гiсторiис аподейксiс. Тайна Куль-Оби Скiфську таемницю на березi Боспору Кiммерiйського, а з нею i золотi скарби сколотiв, як називали себе скiфи, допомiг вiдкрити випадок. До речi, далекий вiд археологii. Вирiшила тодiшня влада для чогось переселити 108 сiмей вiдставних матросiв iз Севастополя у Керч, де iм пообiцяли збудувати сяке-таке житло, невеликi хатки «с малыми расходами». Простiше – землянки. Для цього потрiбно було вiд 300 до 400 кубiчних сажнiв камiння. Оскiльки законiв, якi б охороняли археологiчнi пам’ятки, тодi не було – як i самого, мiж iншим, усвiдомлення, що можуть бути якiсь там надбання iсторii та культури, а отже, iх треба оберiгати, у тiм числi й кургани, – то, не довго думаючи, вирiшили вiдрядити солдатiв одного з тамтешнiх полкiв збирати камiння, – так до всього ж i дешевше, – на курганi, що його мiсцеве населення називало Куль-Оба – «горб попелу» в перекладi з татарськоi мови. Чому його так названо – невiдомо. Назва не вiдповiдала дiйсностi, адже курган не був горбом попелу – тiло його складалося iз землi, що ii вiки й тисячолiття та ще власна вага перетворили в твердь, а ззовнi курган покривав товстий кам’яний панцир. Хто i для чого наносив на крутi боки кургану те камiння, ще й насунув на його похмуре чоло папаху з отакезних брил, того нiхто не вiдав. Як нiхто не вiдав, чиi дужi руки його насипали, i для чого лишили на вiки, i що ховае у своiх надрах цей загадковий велет украiнських степiв. Вiдколи пам’ятали себе тамтешнi люди, звiдтодi й бовванiв високий степовий курган за шiсть верст вiд Керчi, якраз по дорозi, що вела до Феодосii. Вiн здiймався, мов гiгантський шолом давнього витязя, на його вершинi день i нiч гули степовi вiтри, пропахченi гiрким полином i пилом далеких краiв, а мимо пливли i пливли – теж з гiрким полиновим присмаком i пилом далеких краiв – задумливi сивi столiття, що складалися в тисячолiття. Зникали однi народи чи племена, з’являлися iншi, котрi вже нiчого не знали про своiх попередникiв у тих краях, вiйни змiнювалися миром, нетривкий мир – тривкими вiйнами, в диму пожеж щезали наймогутнiшi царства, велелюднiсть i багатства змiнювалися злиднями й глухими вiками забуття, а курган залишався все таким же мовчазним, похмурим, загадковим i величним. Куль-Обу оточували напiвзабутi прадавнi легенди. Казали, що буцiмто курган заклятий, i той, хто ризикне взяти з нього хоч грудку землi, буде жорстоко покараний: злi духи миттю перетворять такого смiливця в камiнь. Власне, на Куль-Обi було не камiння, запевняли iншi, а закам’янiлi смiливцi, котрi вiдважилися потривожити вiчний сон велета. Але тi легенди, колись владнi й страшнi, вже нiкого не лякали. Вони, як догоряюче багаття, ледь-ледь тлiли iскорками в пам’ятi немiчних дiдiв i поволi затухали на вiтрах нового життя. Камiнь був потрiбний, тож до легенд вже не прислухалися. Камiння брали, i нiхто вiд того не кам’янiв. Потреба в дешевому камiннi й призвела Куль-Обу до швидкоi загибелi. Бо коли Керч – крихiтне татарське мiстечко, точнiше, село – почало швидко зростати, перетворюючись у велике портове мiсто на пiвденних кордонах Росiйськоi iмперii, забракло дешевого будiвельного камiння. У тi роки фундаменти i стiни давнiх фортець та поселень, яких було безлiч у тих краях, зникали на очах. Мiсцевi жителi навiть не здогадувались, що iхне бiдне, забуте Богом i людьми село, чомусь зване мiстечком, знаходиться на мiсцi античного Пантикапея – велелюдноi i багатоi столицi могутньоi Боспорськоi держави. А руiни, гори камiння i тесаних плит – то все, що лишилося вiд колишньоi столицi колишнього царства. Невдовзi настала черга й Куль-Оби: впав вiн в око генуезцю Рафаiлу Сакссi. Не так, власне, сам курган, як його камiння. Створюючи в Керчi контору торгiвлi з кавказькими горцями, Рафаiл Сакссi взяв з Куль-Оби 400 кубiчних сажнiв камiння – для будiвництва огорожi навколо свого саду. Але набiг генуезця на Куль-Обi навiть не позначився – так багато було на ньому камiння. І ось у вереснi 1830 року за Куль-Обу взялися двiстi солдатiв… Заскрипiли пiдводи, служилi день у день здирали з кургану його кам’яне покривало i возили його в мiсто. Але того камiння було стiльки на крутих схилах Куль-Оби, що в першi днi це не дуже його оголило. Кам’яна шапка, як i ранiше, була насунута на похмуре чоло степового велета. Але солдати старалися, пiдводи, перевозячи сотнi кубiчних сажнiв камiння, скрипiли день у день. Це й вирiшило долю старого кургану. Його таемниця, котру ревно оберiгали вiки, доживала останнi днi: ось-ось мала слiпучим сяйвом спалахнути всесвiтня слава легендарного Куль-Оби… Вересень 1830 року на Керченському пiвостровi був сухим i спекотним. Вдень нещадно палило сонце, вночi на далеких обрiях Таманi, по той бiк протоки, потемнiле небо шалено краяли блискавицi, i звiдти, приглушене вiдстанню, долинало вiдлуння громiв (греки-риболови запевняли, що на обох морях – Азовському й Чорному – гуляли грози), але на Керченський пiвострiв долинали тiльки окрайцi буревiiв. Вдень знову наставала сонна, млява тиша, задуха, i сонце плавало у вигорiлому бiлястому небi якесь блiде й невиразне. Недовго пiсля сходу сонця володарювала прохолода, а потiм знову все огортала тяжка й липка спека. Того раннього ранку теж було задушливо – анi вiтерця. Павло Дюбрюкс, наглядач керченських соляних озер, людина немолода вже i хвора, – похапцем сунув до кишенi окраець черствого чорного хлiба, за давньою звичкою прихопив з собою вiрьовку довжиною в двадцять сажнiв, котрою вiн обмiряв не один десяток старовинних фундаментiв у Керчi та навколишнiх мiсцях, прихопив ще компас для вимiрювання кутiв i вийшов на Феодосiйську дорогу. Зiбрався старий доглядач керченських соляних озер у скромну мандрiвку – мав на метi оглянути Куль-Обу, – а вийшло, що пiшов Павло Дюбрюкс прямiсiнько в iсторiю… Бо те, що вiдбудеться з ним сьогоднi, завтра, пiслязавтра, навiки збереже для нас невiдоме досi iм’я цiеi скромноi людини, несправедливо скривдженоi бiльш меткiшими колегами, а часом i просто хапугами, iз сильними й мiцними лiктями. Невдовзi Павло Дюбрюкс наздогнав на запиленому шляху вiйськову пiдводу, що порожняком торохтiла за куль-обським камiнням. – Сiдайте, ваше благородiе, – притьмом випалив засмаглий солдат, показуючи великi жовтi зуби. Притримуючи коней, насмiшкувато бликнув i, як здалося Павловi, чмихнув: – Воно, ваше благородiе, як бити дворянськi ноги пiшкадьором, то лiпше вже солдатською торохтiйкою проiхатись. «Ваше благородiе» крекчучи вилiз на пiдводу. Довго вiдхекувався… Роки вже не тi, та й хвороби… Ще й цей солдат глузуе… А втiм, Дюбрюкс вже звик до насмiшок, як звикае равлик до своеi раковини. Ось тiльки цiкаво: звiдки солдат знае про його, Дюбрюксове, дворянство? То так давно було, так давно, що й сам Дюбрюкс вже встиг забути про своi колишнi чини й звання. Але – було. І був вiн тодi не Павло Дюбрюкс, а Поль Дю Брюкс, французький дворянин з маестатом, а не бiдний доглядач керченських соляних озер з черствим шматком хлiба в кишенi. «О доле, як ти жорстоко обiйшлася зi мною… – зiтхнув Павло. – Хоча… може, то я сам i вiдштовхнув од себе долю? І збочив на манiвець, i з Поля став Павлом, а з людини, громадянина, котрий мае свою батькiвщину, перетворився на безрiдного емiгранта в чужiй краiнi…» Похитуючись на возi, Дюбрюкс вiдганяе од себе невтiшнi спогади, та думки все одно настирливо обсiдають його з усiх бокiв. Вiд них стае порожньо на серцi й незатишно. Інодi ж спогади ще радують його. І тодi бачить себе Павло молодим та вродливим молодшим лейтенантом, багатим, родовитим, щасливим Полем Дю Брюксом. Гай-гай, як давно те було, наче в iншому свiтi, в iншому життi. Все перекреслила революцiя – будь вона проклята! – що спалахнула у Францii проти дворянства, а отже, i проти нього, вельможного Поля Дю Брюкса, та його дворянських привiлеiв. Вiн, дворянин i офiцер, зустрiв революцiю вороже. Став на бiк ii ворогiв, роялiстiв… Бачить себе й свого батька, полковника з «корпусу благородних егерiв» принца Конде. Думалось: старе повернеться. Вiн поверне його багнетом. Люто бився з санкюлотами за вiдiбранi титули i – програв. Старе не повернулося. Довелося залишити батькiвщину, за якою потiм тужив усе свое емiгрантське життя. Та й революцiя його довго переслiдувала. В Австрii вiйська принца Конде розгромив молодий республiканський генерал Наполеон Бонапарт. Залишки втекли до Росii i перейшли на службу до чужого царя. Ось тодi капiтан Поль Дю Брюкс, проклявши революцiю як найбiльше зло свiту, облишив вiйськову службу i зняв мундир. Лiпше голодне життя в Петербурзi, анiж брати участь в насильствi й кривавiй веремii, що затуманила розум його спiввiтчизникам i йому самому… Пiдвода торохтiла, а Павло Дюбрюкс, iдучи в iсторiю, все думав i думав про свою помилку молодостi. А може, то була i не помилка? Може, вiн дiяв так, як велiли йому дворянськi титули, а доля просто розсудила по-iншому? Ще до Французькоi революцii закiнчилася шестилiтня росiйсько-турецька вiйна, i в 1774 роцi в селi Кючюк-Кайнарджi, на правому березi Дунаю, був пiдписаний мирний договiр. Росii перейшли фортецi Кiнбурн в гирлi Днiпра i Керч та Єнiкале в Криму. Кримське ханство, що пiдлягало Туреччинi, було лiквiдоване i приеднане до Росiйськоi iмперii. Життя в Криму почало докорiнно мiнятися. Завдяки тим змiнам стався поворот i в життi французького емiгранта Поля Дю Брюкса. У 1811 роцi в Керчi органiзували митницю, бути ii начальником запропонували Павловi Дюбрюксу (а вiн на той час уже став Павлом Дюбрюксом. Як кажуть: на чиему возi iдеш, того й пiснi спiвай). Їхав у Керч iз сподiванням хоч якось вирватись з бiдностi, та фортуна i того разу повернулась до нього боком. Керч тiльки називали мiстом: двi вулички довжиною трохи бiльше версти, вiсiмдесят бiдних дворiв. Ну яке ж це мiсто, яка там митниця. Щоправда, Керч до ii приеднання до Росii була велелюдним поселенням, де мешкали в основному турки, татари, греки та вiрмени. У фортецi стояв турецький гарнiзон. Та коли росiйськi вiйська взяли мiсто, бiльшiсть його мешканцiв розбiглася, частина була переселена Катериною. Населення бiдувало, сяк-так перебивалося рибною ловлею та мiзерною торгiвлею фруктами: скуповували з суден, що йшли з Чорного моря в Таганрог, рiзнi дрiб’язковi товари: сухофрукти, бакалiю, тютюн, люльки – i перепродували iх. З того й жили. Начальниковi митницi платили на рiк чотириста карбованцiв асигнацiями – iх ледве вистачало, аби якось звести кiнцi з кiнцями. Тримався на рибi, яку зрiдка давали йому тi нечисленнi шхуни, що навiдувалися в порт. Щастя трохи посмiхнулося начальниковi митницi, коли в Керчi пожвавився соляний видобуток. Дюбрюкса перевели доглядачем соляних озер з трохи бiльшою платнею. Але то аби з голоду не померти. Павло зiтхнув… Ось тобi й – «ваше благородiе»! Солдат навiть не пiдозрюе, що в «його благородiя» вже другий день бурчить у животi, а вiн мусить приберiгати надалi единий шматок хлiба. Тiльки й радощiв, що археологiя… – Ваше благородiе, – урвав плин його думок вiзник. – Яка воно трясця понасипала ото в степах такi кургани? Робити людям було нiчого, чи що?.. Дюбрюкс здригнувся вiд його голосу i вiдповiв машинально, все ще думаючи про свое: – Так царiв своiх, вождiв та знатних воiнiв люди в минувшину ховали. Насипали зверху гробницi кургани, щоб далеко iх було видно. Зокрема, скiфи. Особливо в наших, пiвденних степах. – А-а… царi, – розчаровано протягнув солдат, пожував губами, наче пробуючи почуте на смак, перехрестився i спересердя на коней гаркнув: – Н-но-о!!! Щоб вас!.. Чули? Царi в тих курганах лежать, а ми товчемося по них, iродовi душi. А в тих курганах, мабуть же, й золота до бiса. Чув, пасталакали на базарi, що в землi, мовляв, великi скарби заритi. – Скiфи, коли споряджали своiх владик на той свiт, золота не шкодували… – Хi-i… мать твою!.. Золото мертвякам! Це ж треба до такого додуматись, га? Чи царевi не все одно, як зотлiвати в землi – iз золотом чи без золота? – Видно, не все одно, – зiтхнув Дюбрюкс. – Еге, царям завжди золота мало – i на цьому свiтi, i на тому… А тут хоч би хто щербатий п’ятак пiдкинув. Павло Дюбрюкс про таку розкiш, як п’ятак, вже й не мрiяв, роздобути б двi копiйки та купити на них у солдатiв тютюну – страх як хотiлося курити. Що нiчим свiтити в кiмнатi, Дюбрюкс вже з цим змирився, що по кiлька днiв змушений блукати в степах лише з маленьким шматком хлiба в кишенi – теж. Вже давно не п’е вiн вранцi каву, бодай i без цукру, яку так любить, – немае за що. А ось курити хотiлося немилосердно. Тiльки ж де дiстанеш двi копiйки? Доводиться терпiти. – А як тi скiфи жили? – не дочекавшись вiдповiдi, запитав солдат i скоромовкою додав: – Коли, звичайно, це не вiйськова таемниця. – Ось якраз це i е таемницею, – посмiхнувся Дюбрюкс. – Таемницею iсторii. Археологiя ж i хоче вiдкрити завiсу, щоб невiдоме стало вiдомим. Археологiя… Без неi Дюбрюкс i не уявляв свого життя в цьому глухому закутку Росiйськоi iмперii. Не маючи спецiальноi освiти й потрiбних знань, натомiсть вiн мав велику любов до археологii, любов, що стала фанатичною. А загадкова старовина щезала в нього на очах. В Керчi на кожному кроцi чорнiли якiсь руiни, фундаменти, а то й цiлi споруди, що стояли тут сотнi i сотнi лiт. Нiхто нiчого не знав про тi залишки споруд i, певно, вже й не дiзнаеться, бо iх розтягують щодня i щодня – тi, кому байдуже до iсторii та ii пам’яток. Що мiг Дюбрюкс, те й рятував. Часу мав удосталь, тож щодня вештався на руiнах, рився в груддi та смiттi iсторii, видовбуючи звiдти неоцiнимi мистецькi коштовностi давнiх народiв, що зникли вже з лиця землi. Його вважали диваком, з нього смiялися, але охоче приносили йому старовиннi речi, статуетки, вази, наконечники стрiл, iржавi мечi тощо. Так i зростав домашнiй музей Дюбрюкса, перший музей Керчi. Все, що знаходив чи що дарували йому люди, приносив додому i виставляв у шафах, що вже були переповненi врятованою старовиною. Що не вмiщувалося в кiмнатах, особливо мармуровi плити, те складав у дворi. – Хитрий хранцуз шукае скарби, – говорили про нього в мiстi. – Думаете, йому потрiбнi заiржавленi мечi? То вiн ними очi замилюе. А сам тихенько золото шукае… Дюбрюкс тiльки посмiхався, слухаючи отi теревенi. Десь починаючи з 1816 року на своi мiзернi кошти розкопував могили. Трохи, щоправда, допомогла влада, але – тицьнула мiзерiю. Деякi iз знайдених речей якось репрезентував iмператрицi Марii Федорiвнi та графу Воронцову. Золотi речi, що iх археолог-самоук подарував вельможним, на якийсь час привернули до нього увагу влади. У 1817 роцi за дорученням великого князя Михайла Павловича Дюбрюксу була видiлена скромна сума на розкопки. Але цiннi знахiдки, як на грiх, бiльше не траплялися, видiленi грошi швидко танули. Крихiтна сподiванка затеплилася 1818 року, коли Керч проiздом вiдвiдав iмператор Олександр І. Почувши про дивакуватого мiсцевого доглядача соляних озер, монарх забаг познайомитися з його музеем. Імператорська величнiсть з цiкавiстю розглядала золотi речi (браслети, серги, обручки, фiгурки тварин, жiнок тощо), надмогильнi щити з написами часiв Боспорського царства, велику кiлькiсть боспорських монет, рiзнi вази, статуетки, якими були вщерть наповненi три великi шафи в квартирi дивака француза. Високопоставлений вiдвiдувач лишився задоволений вiдвiдуванням i на знак монаршоi милостi i «благоволенiя», подарував Дюбрюксу все зiбране ним, не видiливши для музею анi алтина. Жаль… Але спасибi iмператоровi, що вiн хоч подарував Дюбрюксу те, що сам же Дюбрюкс i знайшов… Злиднi й нестатки обсiдали археолога-самоука з усiх бокiв. З кожним роком гiршало здоров’я. Та попри все, вiн щодня вставав нi свiт нi зоря, «имея спутником только собственные недуги, отправлялся пешком» за десятки верст од Керчi. Вiрьовкою довжиною в двадцять сажнiв Дюбрюкс обмiряв не одну сотню старовинних споруд, складав плани поселень й акуратно переносив iх на папiр. І тi руiни, зникнувши назавжди з лиця землi, залишилися навiчно для людства на паперах археолога-самоука. «Я бачив, як Дюбрюкс, обтяжений уже лiтами, майже в злигоднях, пiдтримуваний однiею лише любов’ю до науки, вiдправлявся здiйснювати своi дослiдження вiд Керчi до Опука на вiдстанi 60 верст з одним шматком хлiба в кишенi, – напише згодом про наглядача керченських соляних озер його спiввiтчизник, французький консул в Одесi Тетбу де Марiньi, – бачив, як провiвши двi чи три ночi в тих же пустельних краях, що слугували йому предметом пошукiв, вiн повертався додому виснажений голодом i пiдтримував свое iснування тiльки степовими травами». Йому заздрили, йому вже заздрили – ситi й лiнивi. Але бiльше з нього насмiхалися. Часом бувало й гiрше. Скориставшись з того, що вiн не мае спецiальних знань, дехто потай доносив генерал-губернаторовi, що наглядач соляних озер – неук i тiльки псуе iсторичнi цiнностi. На щастя Дюбрюкса, у 1820 роцi керч-енiкальським градоначальником став любитель археологii полковник І. О. Стемпковський – людина порядна i високоосвiчена. Вiн гаряче пiдтримував Дюбрюкса. Ось i на Куль-Обу його нацiлював: – Придивiться до неi уважно, коли знiматимуть камiння. Можливо, там що-небудь i трапиться вашому пильному оку. А солдати, самi знаете, iм аби камiння здерти. Коли що – починайте розкопки, давши менi знати. Я пiдтримаю вас. …Пiдвода, урвавши свое одноманiтне торохтiння, нарештi зупинилась. – Приiхали, ваше благородiе. Дюбрюкс притьмом злiз з воза. На курганi, що стрiмко здiймався вгору, вже не було камiння. Солдати, котрi вешталися по його схилах, дозбирували гравiй. – Ну, старий, вiдкривай нам таемницi, довго ж ти iх ховав у своiх надрах, – весело загомонiв Дюбрюкс до Куль-Оби i вiдчув себе радiсно i легко. Вiн завжди почувався радiсно i легко, коли займався улюбленою справою. – Не хмурся, дiду, що здерли з тебе камiння, – вже зовсiм весело говорив Дюбрюкс. – Як би ти не вiдводив менi очi, але мене не проведеш – я чотирнадцять лiт розкопую кургани i дещо вже знаю i нюх маю. Ой, коли б ти, дiду, не ховав у собi прадавню гробницю якого-небудь скiфського царя-владики… З цими словами схвильований i сяючий Дюбрюкс, забувши про своi болячки, пребадьоро подерся на крутий схил – надходила його зоряна година, та година, заради якоi людина, власне, i живе i яку часом чекае все життя. Тiльки не до всiх вона приходить. Доглядачевi керченських соляних озер пощастило. Нарештi фортуна повернулась до нього лицем – у нагороду за чотирнадцять рокiв тяжкоi працi в степу, злигоднiв, поразок i невдач. «Я вважаю, що Куль-Оба – курган штучного походження i його насипали, безумовно, люди, – стримуючи збудження, писав Дюбрюкс градоначальнику на шматку паперу, що випадково потрапив йому до рук. – Тому бажано було б його розкопати. Прошу Вашого дозволу на розкопки i заодно допомоги – бодай кiлькох копачiв». Невдовзi прибув молодий i хвацький капiтан з радiсною для Дюбрюкса звiсткою: градоначальник дозволяе розкопувати Куль-Обу i надае в розпорядження пана Дюбрюкса загiн солдатiв-землекопiв. – Так що – з Богом, пане Дюбрюкс! Вони стояли на пiвнiчному боцi кургану. Перед ними аж до самого обрiю мрiв степ. Повiвав гiркуватий вiтер, i Павло з радiстю його вдихав, вiдчуваючи, що вiтер приносить йому новi сили. Вiтер степiв, вiтер древнiх курганiв i таких же древнiх народiв, чие життя вiдклекотiло в цих степах вiки та вiки тому. Павло любив такi вiтри, бо вiдчував себе в iхньому подувi молодим, з майбуттям, що склалося перед ним неозоро, як i самi степи. – Почнемо звiдси, з пiвнiчного боку, – вирiшив Дюбрюкс i завзято крикнув: – Ну, солдати, з Богом! У вас пiд ногами – таемницi iсторii! Чуе мое серце: саме тут вхiд до гробницi. Хай даруе нам господар цiеi могили, що потривожимо його вiчний сон, але iнакше як дiзнатися про минуле? Солдатiв не треба було пiдганяти – так i кинулись до лопат. За годину зняли кiлька шарiв грунту, i зненацька лопати об щось заскреготiли. – Камiнь! Ще по якомусь часi: – Так i е – вхiд до гробницi. Гляньте, кладка з тесаного камiння. Ми – на порозi вiдкриття. Чорт забирай, як гарно жити у свiтi бiлому!.. Коли градоначальник Стемпковський прибув до Куль-Оби в супроводi цiлого почту з любителiв археологii, чиновникiв i просто цiкавих, в курганi вже був розкопаний вузький кам’яний хiд. В кiнцi того коридора – дромоса – виднiлися дверi, що вели до гробницi. Вони були заваленi камiнням. Нетерпiння було таким великим, що Стемпковський, забувши про обережнiсть, одразу ринувся в коридор. – Назад! – спинив його Дюбрюкс. – Це небезпечно, Іване Олександровичу. Зi стелi дромоса звисае камiння. Воно ледве тримаеться. Звернiть увагу, колоди, що пiдпирають камiння, вже напiвзогнилi. Можливий обвал. – Дромос доведеться розiбрати, – вирiшив Стемпковський. – Старайтесь, солдати, за таку роботу ставлю вiдро горiлки. Але як солдати не старалися, а розiбрати дромос виявилося непростою справою. Минув день, а робота все ще просувалася черепашачим ходом. Камiння зi стелi доводилось виколупувати обережно, адже один невiрний рух – i все громаддя стелi гуркне на голови, розчавить i поховае пiд собою копачiв. Усi наступнi днi Дюбрюкс був сам не свiй, метушився, сам тягав важке камiння, хапався то за лом, то за лопату, забував iсти, спати… Засмагле його лице змарнiло, тiльки глибоко запалi очi горiли огнем завзяття. Чимдалi просувалися копачi коридором, тим вiдчутнiше падав темп роботи. Кожного дня нi свiт нi зоря приiздив до Куль-Оби Стемпковський i не вiдходив вiд кургану до темряви. Щоб уранцi знову з’явитися. Не втручався в хiд робiт, нiкого не пiдганяв, щоб не скоiлось бува лиха, тiльки нижня губа його дрiбно-дрiбно здригалася, видаючи справжнiй стан свого господаря. Дюбрюксу градоначальник щодня привозив обiд i каву з цукром та булочками. Павло механiчно те ковтав, майже на ходу, навiть не вiдчуваючи смаку, i знову зникав у дромосi. Лише на третiй день пiсля обiду дромос нарештi було розчищено, камiння винесено. Солдати ломами пробили дiрку в дверях – у неi могла вiльно проникнути людина. Дюбрюкс зазирнув у дiрку, вдихаючи дух гробницi, той дух, що був у нiй замурований тисячi рокiв тому. – Вважайте, – вигукнув вiн, – що я тiльки-но дихав справжнiм скiфським повiтрям! – З Богом, з Богом, – пiдбадьорював його градоначальник. – Але, на Бога покладаючись, на всяк випадок не забувайте про обережнiсть. Стрибнувши на дно гробницi, Дюбрюкс, щоб звикнути до напiвтемряви, на мить заплющив очi – серце аж об ребра грудноi клiтки билося. Коли розплющив очi, нiщо не блиснуло, не сяйнуло перед ним. Камера була квадратна, десь бiля двадцяти метрiв, викладена з великих, добре обтесаних вапнякiв, котрi щiльно були пригнанi один до одного. Стеля у виглядi пiрамiди: кожний верхнiй ряд камiння трохи виступав над нижнiм. Мiсцями плити, певно, вiд ваги землi, повисовувались i загрозливо нависали над головою. Це Дюбрюкс побачив в першу мить, потiм глянув униз. Вся долiвка гробницi була захаращена потрощеними дошками, поламаними катафалками, валялися якiсь колоди, уламки, всюди – смiття, смiття, смiття… – О Боже!.. – застогнав Дюбрюкс i з тим стогоном вилiз iз склепу в дромос, де на нього з нетерпiнням очiкував градоначальник. – Гробниця пограбована… – прохрипiв з горя й вiдчаю. – Немае нiчого, саме лише смiття… Та Дюбрюкс помилився – гробниця була цiлою, незайманою, тiльки дуже захаращеною. Солдати заходилися розчищати смiття та виносити його з гробницi разом з уламками дошок i колод. І лише тодi Дюбрюкс переконався, що в гробницi все цiле, лише дерево, тканини та частково кiстки зотлiли за довгi-предовгi вiки. Коли Дюбрюкс, трохи заспокоiвшись, вдруге оглянув гробницю, то побачив, що в нiй було поховано трьох людей. В центрi на дерев’яному катафалку лежав чоловiчий кiстяк, навколо нього – залишки одягу та золотi прикраси. На головi владики – повстяна шапка з гострим шишаком, щедро прикрашена золотими бляшками, на шиi – золотий обруч, скручений з шести товстих дротин, на його кiнцях були скульптурнi фiгурки скiфських вершникiв. На ногах i руках – золотi браслети, майстерно виготовленi, бездоганноi ювелiрноi роботи. Все вбрання покiйного теж було прикрашене золотими бляшками, одяг зотлiв, бляшки густо лежали на кiстяку й навколо нього. – Оце так золота-а… – вражено перешiптувались солдати. – Видно, велике цабе тут поховане… Не iнакше як його благородiе, якийсь iхнiй генерал… – Тодi генералiв не було, – весело гомонiв Дюбрюкс, тремтячими руками знiмаючи з кiстяка золотi бляшки. – Перед вами – скiфський цар. Або вождь… Нi, швидше всього – цар. – Мабуть, i на тiм свiтi збирався воювати, – озвався хтось iз копачiв. Бiля кiстяка лежали меч, лук, наконечники стрiл, а також горит для стрiл, увесь в золотих пластинках. На них були зображенi звiрi, що люто терзали один одного. Бронзовi поножi в позолотi. Трохи збоку – рукiв’я шкiряноi нагайки, оплетене золотими стрiчками. Бiля зброi – точильний камiнь в золотiй оправi, золота чаша, з якоi на Дюбрюкса дивилися бородата голова скiфа та маска мiфiчноi медузи Горгони. – Цар… – прошепотiв Дюбрюкс. – Бо в кого ще стiльки набереться золота?.. Але який же цар захоче вiдправлятися на той свiт без дружини чи бодай наложницi? Мусить вона бути десь тут… Оглянувся, роздивляючись: так i е, он вона лежить на долiвцi. Саркофаг ii з кипарисового дерева давно зотлiв, вцiлiли тiльки пластинки зi слоновоi костi, на яких зображенi сцени iз давньогрецьких мiфiв, полювання скiфiв на зайцiв тощо… Цариця, а це, очевидно, була вона, зодягнена в багатий одяг, обшитий золотими та електровими бляшками – iх кiлькасот. На головi в неi дiадема, на шиi – золотий медальйон iз зображенням голови богинi Афiни. Окрiм медальйона, на шиi в царицi Дюбрюкс побачив намисто та важку гривну iз благородного металу. (Згодом зафiксують i ii вагу – 473 грами.) Поруч лежали два золотi браслети i бронзове дзеркало, ручка якого була обкладена листовим золотом… Схиливши голову, стояв старий наглядач керченських соляних озер бiля кiстякiв царя та царицi, i якесь дивне почуття охопило його. Вiн, бiдняк з бiднякiв, самоук-археолог, емiгрант, стоiть у поховальному склепi царя, прах якого нiхто не тривожив тисячi рокiв, звiдтодi, як скiфи, насипавши курган, розiйшлися геть по степах. І перед ним, нужденним, i, по сутi, безправним, едине багатство якого – шматок черствого хлiба в кишенi, лежить колись найбагатший i наймогутнiший цар, вiд якого, може, тремтiли цiлi народи, i не збагне: куди ж подiлася влада цього грiзного владики? Його народ? Де його непереможне вiйсько? Всi пiшли з цих степiв ще вiки тому, пiшли навiчно, в безвiсть. Щез цiлий народ, як наче його й не було. Щез, лишивши на колишнiй своiй батькiвщинi купу кiсток свого царя. Що з того, що цар неймовiрно багатий? Царське золото лежить бiля нiг бiдняка, наглядача соляних озер, того бiдняка, котрого цар за свого життя i поглядом не удостоiв би. Що вiд нього лишилося? Прах… Та шедеври майстрiв, рабiв царя. Мистецтво вiчне, через тисячолiття зберегло воно теплоту рук своiх творцiв. Так, одне мистецтво вiчне в цьому свiтi, все iнше – тлiн… І влада, i сила, i багатство, i велич… Тiльки мистецтво вiчне, все iнше – суета сует… – Тепер вже ясно, панове, що в куль-обському курганi поховано саме царя, i саме скiфського царя. Завдяки скарбам Куль-Оби ми тепер на власнi очi бачимо, хто такi скiфи, який вони мали вигляд, як озброювалися i якi в них були царi. Як ви бачите зi сцен, зображених на посудi, у скiфiв було довге волосся, бороди i вуса, зодягалися вони в шкiряне та лляне вбрання, зброя iхня – меч, лук, стрiли. Судячи по золотих речах, на скiфiв мала великий вплив грецька культура. Невiдомо тiльки, чому скiфського царя поховано не в Скiфii, а на Боспорi Кiммерiйському? Можливо, що й Боспор Кiммерiйський у сиву давнину був скiфським? Скорiше всього, це так. Вiтаю вас, панове, ви першi тримаете в руках скiфськi шедеври, першi побачили велику таiну, яка досi покривала загадкову Скiфiю. Куль-Оба збагатить нашу науку не однiею унiкальною сторiнкою, через морок вiкiв вона передае нам ii iсторiю. Градоначальник зробив паузу, дивлячись, яке враження вiн справив на присутнiх, посмiхнувся (з нього не спускали захоплених очей) i говорив далi – м’яко, мило, сам отримуючи вiд своеi розповiдi чимале задоволення. – Панове! Дозвольте вам процитувати Геродота, «батька iсторii», котрий одним з перших писав про скiфiв. Зокрема, Геродот повiдомляе, що скiфи як покладуть в могилу царя, то неодмiнно «ховають туди одну iз наложниць царя, перед тим задушивши ii, а також виночерпiя, кухаря, конюха, слугу, коней, по добрiй штуцi iншоi худоби… пiсля всього цього вони разом насипають великий курган, стараючись його зробити якомога бiльшим…» От, панове, – скiнчив читати Стемпковський, – ви й маете перед собою один з таких скiфських курганiв з царем i царицею. Тим часом солдати обережно винесли з гробницi електрову посудину, що стояла в ногах царицi. На нiй вигравiруванi чотири сцени з життя скiфiв. Ось перша. Зiпершись руками на спис, цар, сидячи, уважно слухае донесення воiна, котрий теж тримае в руках спис. В обох на головi – гостроверхi башлики. Бiля нiг у воiна – щит. Цар трохи виставив вперед ногу, схилив набiк голову й уважно слухае… І здавалось, що ось-ось залунае голос воiна. Що вiн говорить? Може, вiн був у ворожому станi i тепер доповiдае царевi про все побачене й почуте? Чи, може, щойно примчав з гарячого i кривавого бою? Ось – це вже друга сцена – скiфський воiн натягуе тятиву на лук. Вiн теж у гостроверхому башлику, бородатий, невисокий, але натоптуватий, зiбраний, дужий… Іншi сцени, певно, вiдображують скiфську медицину. Ось скiф-лiкар – швидше всього, знахар, – ставши на колiна, виривае в iншого хворий зуб. – Нi, ви тiльки подивiться, панове! – вигукував збуджений Стемпковський. – Подивiться на обличчя хворого. На ньому видно бiль… Так-так, справжнiй людський бiль. Хворий, будемо називати його так, навiть правою рукою схопився за руку лiкаря, точнiсiнько як i ми хапаемось за руку дантиста. Дивiться, як достовiрно, як психологiчно точно i майстерно передано цю сцену. А скiфський одяг… Ми вперше бачимо скiфську зброю, потроху уявляемо iхне життя… Звернiть увагу на четверту сцену. Воiн перев’язуе своему товаришу поранену ногу. Погляньте, як обережно, як умiло вiн це робить. Цiкаво, що це за скiф, що зображений на всiх сценах посудини? – Очевидно, це просто кiлька скiфiв, – висловив хтось припущення. – Оскiльки ж вони схожi, то й складаеться враження, що на всiх сценах одна i та ж особа. Археологи-любителi, а iх чимало було в оточеннi Стемпковського, почали сперечатися. Хтось висловив припущення, що скiф, зображений на всiх сценах посудини, i скiф, котрий похований в гробницi, – одна i та ж особа. Тобто цар. – Тодi виходить, що царевi i зуб виривають? – перепитав Стемпковський. – Але хто нам пiдтвердить, що це так? – Постараюсь, – тихо озвався Дюбрюкс, – зачекайте хвилинку. І зник у гробницi. – Чи не забагато бере на себе цей… самоук, – пробурчав один iз чиновникiв. – Нi освiти, нi знань у цього вискочки. Та який вiн археолог! Худобу йому пасти, а не царiв вивчати. – Ви, панове, помиляетесь, так скептично оцiнюючи здiбностi пана Дюбрюкса, – м’яко зауважив Стемпковський. – Дюбрюкс i справдi самоук, але в нього багатющий досвiд, набутий на розкопках, i це частково замiняе йому вiдсутнiсть спецiальних знань. До всього ж природа надiлила його не тiльки любов’ю до археологii, але й великою кебетою для цього непростого дiла. Та ось вже Дюбрюкс вибрався з гробницi, тримаючи в руках жовтий крихкий череп царя. Не кажучи й слова, дiстав лупу i заходився уважно розглядати зуби в черепi. В нижнiй щелепi не вистачало двох зубiв. – У царя справдi болiли зуби, i два з них вирвали йому ще за його життя, – висловив припущення Дюбрюкс. – А поруч з вирваними… Панове, прошу звернути увагу. Ось хворий зуб царя. І якраз на тому мiсцi, де на сценi, зображенiй на посудинi, йому виривають зуб. Подивiться, прошу вас, щелепа в цьому мiсцi напухла, хворий зуб сидить глибше. Решта ж зубiв абсолютно здоровi i цiлi. Судячи по зубах, царевi було лiт тридцять-сорок, не бiльше. – Виходить, цар в гробницi i цар, що зображений на посудинi, – одна i та ж особа? – вигукнув Стемпковський. – Так! – впевнено пiдтвердив Дюбрюкс. – Сцени, зображенi на посудинi, не вигаданi, вони взятi з життя самого владики, череп якого я тримаю в руках. На посудинi – його точний портрет! Скiф Токсарiд так розповiдав про обряд побратимства серед своiх спiввiтчизникiв: – Коли хто-небудь вибраний в друзi, то вiдбуваеться укладення угоди, i ми даемо найбiльшу клятву: жити один з одним i померти, якщо потрiбно, один за одного. При цьому ми робимо так: надрiзавши собi пальцi, збираемо кров у чашу i, оголивши леза мечiв, обидва тримаючись один одного, п’емо з чашi, пiсля цього немае нiчого такого, що могло б нас роз’еднати… Грецький письменник Лукiан слово в слово записав розповiдь скiфа Токсарiда. Але Лукiану не вiрили. – Казка! Мiф! Щоб дикi варвари отак клялися один одному в дружбi, щоб життя заради побратимства вiддавали? Нi, вони дикуни… І нездатнi на високi пориви душi. Лукiана пiдтримав Геродот, котрий задовго до того, у V ст. до нашоi ери, так писав: «Клятвеннi договори з ким би то не було скiфи роблять так: у великий глиняний кiвш наливають вина i домiшують до нього кров тих, хто домовляеться про дружбу, зробивши укол шилом чи невеликий надрiз ножем на тiлi, потiм вмочують у чашу меч, стрiли, сокиру i дротик. Зробивши цей обряд, вони довго моляться, а потiм п’ють, як тi, хто домовлявся, так i найдостойнiшi з присутнiх». Чи правду писали Лукiан та Геродот, нiхто пiдтвердити не мiг. Тисячi рокiв тому скiфи зникли з лиця землi. І ось Дюбрюкс тримае в руках золоту бляшку, на якiй зображено обряд скiфського побратимства. Двое скiфiв п’ють з одного рога вино. Вони разом тримають рiг, вони обнялися – очевидно, щойно дали клятву на вiчну дружбу й побратимство i тепер збираються врочисто скрiпити ii вином, змiшаним з кров’ю… Третiй день Дюбрюкс розбирае й розчищае гробницю. Знаходить в нiй все новi й новi золотi бляшки, i здаеться, що iм не буде кiнця. І на кожнiй бляшцi такi рельефнi, такi живi сценки з життя скiфiв. Не бляшки, а енциклопедiя скiфського життя, що дiйшла до рук археолога через тисячi лiт… Ось скiф скаче на конi, кiнь летить в шаленому чвалi вперед, певно, в бiй… А ось i сам бiй. Два скiфи, ставши один до одного спинами, стрiляють з лукiв. Вони зображенi в поривi, в динамiцi, тятиви iхнiх лукiв туго натягненi, ось-ось з них iз дзвоном зiрвуться стрiли й повалять ворогiв… Але працювати в гробницi стае небезпечно. Кожноi митi слiд чекати обвалу, камiння там i тут загрозливо звисае зi стелi, мiсцями потрiскують бiчнi стiни, наче там хтось невидимий товчеться й, крекчучи, сердито повертаеться… А може, то скiфськi духи, потривоженi Дюбрюксом, не знаходять собi мiсця. А може, душi померлих тяжко караються вiд того, що iхнiй вiчний сон було так несподiвано потривожено… Одного разу в гробницi ледве не трапилось лихо. Дюбрюкс тодi знiмав внутрiшнiй план гробницi, захопився роботою. Офiцер, котрий командував солдатами-землекопами, весь час заважав археологу своею метушнею та безугавними балачками. Дюбрюкс кiлька разiв прохав його не заважати, але той не реагував. Зрештою, вiн став бiля входу i загородив собою свiтло, що падало в лiвий кут гробницi. Як археолог не прохав його не застувати i вiдiйти вiд входу, офiцер, захоплений побаченим, нiчого не чув i з мiсця не сходив. Дюбрюкс спересердя сплюнув i перейшов у правий кут, де було виднiше. І тiльки вiдiйшов, як на те мiсце, де вiн щойно стояв, з гуркотом впала зi стелi двопудова каменюка. Дюбрюкс здригнувся i витер лоба, що вмить став мокрим та липким. З криком i галасом солдати, котрi були в гробницi, сипонули до виходу, здiйнявши чималий шарварок. Хтось навiть закричав: «Хранцуза задавило!» – Ось бачите, я вас i врятував, – весело, як нiби нiчого й не сталося, вигукнув офiцер. – Не загороди я вам свiтла, ви б не залишили лiвого кутка i – тю-тю на той свiт. У цiй гробницi враз стало б бiльше на одного покiйника… Заважали цiкавi. З кожним днем iх все бiльше й бiльше юрмилося бiля Куль-Оби, дехто з нетерпеливих намагався проникнути навiть у гробницю, i вiд них неможливо було вiдкараскатись. Дюбрюкс подумав, що, може, й добре, що впала каменюка зi стелi, i солдати з такими криками сипонули назовнi. Тепер цiкавi, настраханi обвалом, остерiгатимуться совати носа до гробницi. Але з Керчi прибували все новi й новi зiваки, юрмились, димiли цигарками, гомонiли, перезиркуючись. На десятки верст навколо розлетiлася чутка про нечуванi скарби Куль-Оби. Золото покiйного скiфського царя магнiтом притягувало до кургану рiзну, здебiльшого пiдозрiлу, потолоч. Тому знайденi речi доводилось вiдправляти в мiсто пiд посиленим конвоем солдат, i все одно Дюбрюкс був не зовсiм упевнений, що нiхто не ризикне напасти на солдат. Але робота так його захоплювала, що вiн швидко забував i про пiдозрiлих осiб бiля Куль-Оби, i про саму небезпеку, що кожну мить загрожувала йому в гробницi. Як не вiдчував нi плину часу, нi вiдчуття голоду чи втоми. За саркофагом царя лежав скелет конюха. В його узголiв’i у спецiальнiй нiшi знаходився кiстяк бойового царського коня. Ще Дюбрюкс знайшов два срiбнi тази i великi, теж срiбнi, блюда, а на них зберiгався набiр маленького посуду, теж срiбного. На ньому були позолоченi зображення левiв, що терзали оленiв, на iнших дикi гуси ловили рибу. Бiля дверей стояли два великi мiднi казани для варiння м’яса, а понад стiною – чотири глинянi амфори, в яких, певно, було колись грецьке вино. «Що ж, царю, – думав археолог. – Всiм тебе забезпечили твоi пiдданi для подорожi в потойбiчний свiт. То ж чи смачним було м’ясо в казанах, чи хмiльним було вино в амфорах? Чи iв ти, чи пив ти у тому свiтi, чи гасав там на конi, чи обiймав там свою дружину, яку задушили й поклали тобi в гробницю?.. Мабуть, не хотiла вона помирати, як i той раб-конюх. А може, вони з радiстю пiшли на смерть, сподiваючись, що будуть жити, i жити в загадковому i незнаному потойбiчному свiтi?..» В гробницi вже сутенiло. Дюбрюкс зiбрав з долiвки останнi розсипанi бронзовi наконечники стрiл та кiлька золотих бляшок i сказав собi: «На сьогоднi досить… А завтра все й закiнчу…» Роботи на Куль-Обi почалися 18 вересня, 22-го Дюбрюкс вперше проник в поховальну камеру, а ще через два днi в основному все було завершено: гробницю розчистили, недослiдженою залишалася тiльки невелика ii частина, де, як здавалося, немае нiчого цiкавого. О, як вiн потiм клястиме себе за ту легковажнiсть! Але того вечора вiн був упевнений, що всi своi скарби Куль-Оба йому вже вiддала. Про те, що в гробницi можуть бути ще й потаемнi сховки, вiн тодi навiть не подумав – о, як вiн буде карати себе до кiнця своiх днiв! День згасав, у степу вже поночiло. Вибравшись з гробницi, Дюбрюкс загасив свiчку i стомлено присiв на схилi кургану. Думав, що завтра вiн завершить дослiдження поховальноi камери, i ще одна сторiнка – може, й найбiльш значна – в його життi буде перевернута. Отож до завтра, а на сьогоднi – все. Втому вiдчував таку, що нехiть було встати i кудись iти. За довгий день майже нiчого не iв. Стемпковський, правда, пропонував йому пiдкрiпитися з ним, але, захоплений знахiдками в гробницi, вiн тiльки вiдмахувався: потiм, потiм… Так i день збiг. Але це не бiда, вдома у нього знайдеться сухар, вода – теж. Не звикати. Ось тiльки як бути з гробницею? Чомусь був упевнений, що нi цiкавi, нi злодii, якщо такi раптом i виявляться, навряд чи зважаться темноi ночi проникнути в гробницю. По-перше, там вже нiчого немае, а по-друге, всi бачили, як обвалилась каменюка зi стелi i ледве не задавила самого археолога. До всього ж стороннi самi бачили, як солдати притьмом вибiгали зi склепу з жахними криками, – то хто зважиться туди проникнути? Серед бiлого дня це ризиковано, а серед ночi й поготiв. Останнiй краечок червоного сонця вже зник за далеким обрiем. «Як i тисячi лiт тому», – стомлено подумав Павло. І зненацька майнула iнша думка: не можна так лишати гробницю на нiч. Береженого, як вiдомо, i Бог береже… Градоначальник Стемпковський вже збирався вiд’iздити до мiста, як до нього пiдiйшов Дюбрюкс i стомлено мовив: – Все ж таки треба було б поставити на нiч варту бiля гробницi. Багато людей бачило, як ми дiставали золотi речi, в мiстi тiльки й говорять про це. Боюсь, аби чого не трапилося. Але твердого переконання, що варта потрiбна, в його голосi не вiдчувалося. Стемпковський мить повагався, а потiм неохоче розпорядився, аби один iз чиновникiв зостався з двома солдатами посторожувати до ранку склеп… В його голосi теж не вiдчувалося твердого переконання, що саме так i треба. Вiдчувши ту непевнiсть, Дюбрюкс звелiв солдатам на всяк випадок завалити вхiд до склепу камiнням, що й було зроблено. Вже коли сiдав на солдатську пiдводу, то почув, як полiцейський чиновник, якому велено було наглядати з двома солдатами за гробницею, почав скаржитись градоначальнику на холодну нiч, на вiдсутнiсть iжi, на втому та iншi перепони – йому явно не хотiлося нiч гибiти в степу… Та ще без вечерi… А вiтер вже й зараз доймав до кiсток, а що буде вночi. До всього ж вiн боiться, ще змалку жахаеться покiйникiв – бррр!!! Розрили чужу могилу, ану як серед ночi покiйник вилiзе шукати винуватцiв? Стемпковський посмiхнувся i щось сказав… Полiцейський чин знову почав скаржитись i канючити, аби його вiдпустили… Градоначальник трохи повагався, а тодi, махнувши рукою, дозволив зняти караул. Справдi-бо, не гибiти ж голоднiй людинi всю нiч у степу – без iжi, без теплого одягу. Стемпковський взагалi був доброю людиною, спокiйним i врiвноваженим начальником, на пiдлеглих нiколи не кричав i завжди iм допомагав чим мiг. Доброта його спрацювала й цього разу – не мiг вiн завдати людинi зайвого клопоту. Павло Дюбрюкс чув ту розмову, але жодним словом не озвався, не запротестував. Навiть не ворухнувся. Як згорбився на пiдводi, так i сидiв закляклий. Чути все чув, а сам був нiби за скляною перепоною i нi на що не реагував. А можливо, тому, що був упевнений: нiхто не зважиться темноi ночi лiзти в склеп до мертвякiв, стеля якого може в будь-яку мить упасти на голову… Та й що знайдеш в гробницi при свiтлi головешки, коли i вдень там уже нiчого не лишалося, все, що було знайдено, знаходиться в Керчi пiд надiйною охороною. То чому людинi й справдi гибiти всю нiч у степу?.. Порожню гробницю сторожувати? Дюбрюкс помилився. І помилився жорстоко, i та помилка переслiдуватиме i мучитиме його до самоi смертi… Як до смертi не пробачить вiн собi, що не запротестував тодi, як Стемпковський погодився зняти на нiч варту… …Коли Дюбрюкс, знесилений i голодний, дiстався до своеi квартири, то, ледь переступивши порiг, безпомiчно опустився на стiлець, заплющив очi i довго так сидiв, нiчого не думаючи i не вiдчуваючи. Вiд втоми хиталася пiдлога пiд ногами, перед внутрiшнiм зором пропливали хаотичнi картини останнiх днiв: гробниця, золотi речi, камiнь, що ледве не розчавив його, бородатi голови скiфiв, кiстяки… Чомусь настирливо лiзло таке видiння: скiфи душать царицю… Вона молода, вродлива, ii обличчя перекошене вiд страху та болю, чорнi очi повнi смертельного смутку i розпачу, iй не хочеться помирати, iй би жити та жити, але мертвий цар хоче тiльки з нею iти в потойбiчний свiт… І скiфи кидаються на неi iз зашморгом… Останнiй подих, останнiй погляд чорних м’яких очей на бiлий свiт… Дюбрюкс застогнав i розплющив очi. Але видiння не зникало. Зусиллям волi вiдiгнав те видiння i невдовзi задрiмав сидячи. Але сон був коротким, повним видiнь. У снi галасували бородатi скiфи, рипiли iхнi вози, на очах виростав курган. Наяву вiн розкопував курган, а увi снi скiфи його насипали, i крiзь товщу землi Дюбрюкса благала скiфська цариця… Прокинувшись, вiн дiстав зачерствiлий шматок хлiба – машинально, не вiдчуваючи нi смаку, нi потреби iсти, згриз його. Потiм без мети никав по квартирi, заклякав бiля трьох шаф, заповнених знайденими на руiнах речами. Перед очима пливли бюсти з глини, статуетки з гiпсу, амфори, посуд i безлiч iнших творiнь сивого минулого. Скiльки йому довелося витратити на це здоров’я, снаги, коштiв. Перетворив свою квартиру на музей старовини, зберiг рештки того, що вже зникло з лиця землi, те, що було втрачено назавжди. А з нього смiялися, дивували з бiдного «француза», котрий голодуе, а на останнi карбованцi скуповуе в перекупникiв старовиннi речi. Йому лiкуватися треба, а вiн, ризикуючи собi скрутити в’язи, лазить по руiнах. Дiстав iз шафи товстелезний стос паперу. То рукопис його життя. «Описание развалин и следов древних городов и укреплений, некогда существовавших на европейском берегу Босфора Киммерийского, от входа в пролив близ Еникального маяка до горы Опук включительно, при Черном море» – так назвав свою працю. Чи буде вона коли видана? Вiн уклав у неi все свое життя, детально описавши те, що вже назавжди зникло з землi. «Я знаю, – думав вiн, – у моiй працi мало вченостi, але я точно описав те, чого вже немае». Був щедрим, охоче дiлився своiми працями з iншими, багато дарував Стемпковському, а той використовував iх у своiх працях. Пiд своiм, звичайно, прiзвищем. Одеський археолог Бларамбер взяв у нього плани древнiх городищ Боспору i видрукував iх як своi… Це був найпiдступнiший удар, але Дюбрюкс i його перенiс. То в iм’я чого вiн все терпить, бiдуе, голодуе? Щоб його отак серед бiлого дня обкрадали? Тодi Павло Дюбрюкс ще не знав, що пограбують не тiльки його. Лиха доля не обмине й Куль-Обу, ii теж пограбують. Коли вранцi доглядач керченських соляних озер приiде iз солдатами до Куль-Оби, його чекатиме жахлива звiстка: Куль-Оба, необачно залишена без охорони всього лише на одну нiч, пограбована. Вхiд у гробницю був розчищений, камiння, що звисало над головою, прибране. Та частина склепу, яку Дюбрюкс не встиг дослiдити, розчищена, плити з долiвки знятi. Пiд ними виявились тайники – тепер вже порожнi. Назавжди. – Пропало!.. – застогнав археолог. – Все пропало!.. Лише значно пiзнiше Дюбрюксу розповiсть знайомий грек Дмитро Бавро про подiю тiеi ночi. Все вiдбулося так: тiльки-но всi роз’iхалися, шестеро грабiжникiв (вдень вони ховалися за ближнiми горбами) розiбрали камiння, яким було завалено вхiд, i полiзли в гробницю. Запалили смолоскипи. В нерозчищенiй частинi склепу швидко прибрали камiння та рiзнi уламки i знайшли там чимало золотих бляшок. Але бiльше нiчого не було. Нiчнi гостi розчарувалися i вже збиралися було покинути гробницю, як тут один з них загледiв пiд ногами золоту бляшку, що застрягла в щiлинi долiвки. Вона так мiцно там застрягла, що грабiжник не мiг ii виколупати. Тодi всi гуртом – не пропадати ж бляшцi! – ломами пiдважили i вивернули плиту. Коли плита впала, грабiжники ахнули – перед ними була криiвка, повна золотих речей. Розказуючи, Бавро вмовк i винувато опустив голову. – Ну, далi!.. – завжди ввiчливий i чемний Дюбрюкс не втримався i схопив грека за грудки. – Говори, що було далi. Що зберiгалося в тайнику? Говори, я прошу тебе, благаю… Ти пам’ятаеш?.. Так, вiдповiв грек, вiн пам’ятае. Зверху на купi золотих речей лежала важка золота гривна для шиi, на ii кiнцях були золотi голiвки левiв. Дуже гарнi, додав грек i зiтхнув. Пан наглядач соляних озер сам розумiе, що та гривна викликала чималу суперечку серед грабiжникiв. За неi одночасно схопилося трое. Кожний тягнув гривну до себе й кричав, що вiн перший ii схопив. Грабiжники лаялись, виривали один в одного гривну, аж доки хтось з них не вигукнув: – Давайте ii розрубаемо на три частини, i дiлу кiнець! Грек знову зiтхнув i вмовк. – Ну?!. – термосив його Дюбрюкс. – Що ви зробили з гривною? – Сокирою розрубали на три частини… Дюбрюкс мав таке вiдчуття, наче щойно його самого розрубали сокирою. Задивляючись в чорнi блискучi очi грека, запитав: – Ти теж був серед тих шести грабiжникiв? Бавро помовчав якусь хвилину, а тодi ствердно кивнув головою i дивився на Дюбрюкса вiдданими i наче аж невинними очима – великими i печально-нiжними. – Що тобi дiсталося? – термосив його Дюбрюкс. – Говори, не бiйся. Хiба я тебе хоч коли-небудь зобижав? Бавро згадав, як колись виручив його Дюбрюкс, котрий був тодi начальником митницi. Вiн спiймав грека з контрабандою, але пожалiв – у Бавро була купа чорноголовоi дiтлашнi, – i вiдпустив. Бавро, потупцявшись, зiзнався, що йому дiсталася голова лева з частиною гривни i золота бляшка у виглядi оленя… Невдовзi в Керчi заговорили, що на базарi продаються золотi речi. Дюбрюкс ходив на базар i дещо справдi бачив у перекупникiв, зокрема, золоту обкладку горита i бляшки, але викупити iх не мав за що. Тому вмовляв i вмовляв Бавро повернути бляшку i голову лева. Зрештою той погодився. Бляшка й справдi була у виглядi оленя, що лежав, пiдiгнувши ноги. На його тулубi були зображенi лев, грифон i заець. Пiд шиею в оленя лежав собака. Вага бляшки була 266 грамiв. Дюбрюкс був радий, що хоч одну таку коштовну рiч вдалося врятувати. А всього, i то через багато рокiв, пощастить скупити в перекупникiв вiсiмнадцять золотих бляшок з Куль-Оби, але то була мiзерна частина з пограбованих скарбiв. Шедеври були знищенi, iх грабiжники переплавили в золотi бруски i продали на чорному ринку. Невдовзi чутки про пограбування золотого кургану дiйшли до iмператора Миколи І. Його величнiсть страшенно розгнiвалась. Ще б пак! У нього з-пiд носа украли золото. Охолонувши, монарх розпорядився видати греку Бавро 1200 карбованцiв за повернутого золотого оленя. Сума чимала. Оголосили, що тому, хто поверне скарби з Куль-Оби, будуть також виплаченi великi суми. Але на iмператорський гачок нiхто не клюнув. Пiсля пограбування Куль-Оби Дюбрюкс довго хворiв, але Стемпковський умовив його «ще поритися в курганi». Градоначальник видав наказ про охорону гробницi. Вдень бiля входу стояв караул, а вночi курган охороняв кiнний патруль. Але така варта вже була зайвою, бiльше скарбiв у курганi не було. І все ж кожноi ночi все новi й новi грабiжники проникали в гробницю (i це попри ii охорону!), аж доки однiеi ночi не завалилася пiвнiчна стiна. Двох грабiжникiв ледь живих витягли з-пiд обвалу i вiдправили до в’язницi. Роботи по розкопках було припинено, як гробниця остаточно завалилась… Дюбрюкс бiльше нiчого не розкопував. І навiть вже не займався археологiею. Сили залишали старого доглядача соляних озер, хвороби, з якими вiн ранiше якось ще боровся, тепер прикували його до лiжка. Вже немiчною рукою написав вiн звiт про своi розкопки Куль-Оби i передав його Стемпковському. Градоначальник лишився задоволений звiтом, на його основi написав свiй звiт i послав в Петербург до царя. Дюбрюкса не згадав жодним словом, немов i не було в Керчi старого археолога, вiдкривача Куль-Оби. Про Дюбрюкса всi забули. До нього нiхто не приходив, його не згадували, i старий археолог тихо догоряв, усiма покинутий i забутий. Інодi, правда, до нього навiдувався грек Бавро i довго мовчки сидiв бiля його лiжка та час од часу скрушно похитував великою патлатою головою… – Ех, ви… грабiжники… – говорив Дюбрюкс без гнiву, а просто так (гнiватись уже не було сили). – Для чого ви обiкрали Куль-Обу? Такi шедеври переплавити на мерзенне золото! Грек винувато бликав великими i блискучими чорними очима, завжди печально-нiжними, зiтхав i йшов, лишивши Дюбрюксу трохи сушеноi риби… Поволi спливали мiсяцi, надiйшла зима. З кожним днем Дюбрюкс почувався все гiрше й гiрше. До хвороби приеднався холод, i старий археолог тремтiв пiд благенькою ковдрою вдень i вночi… Коли вiдпускало, зводився, ходив по кiмнатах, вкотре оглядаючи свiй музей, зрiдка вибирався у двiр, стояв бiля могильних плит царiв Боспору. «Скоро й надi мною ляже така плита», – думав, i жаль тодi ставало марно прожитого життя… Археологiя… Вона дарувала йому багато щасливих днiв, хвилювання, знахiдки, радiсть пошукiв… То, виходить, жив недарма, i радiсть першовiдкривача завжди з ним. Це единий його скарб, i його в старого нiхто не вiдбере. Одного разу до нього дiйшли чутки, що градоначальник Стемпковський послав свого чиновника Дамiана Карейшу в Петербург до царя. Карейша повiз царевi всi золотi речi, котрi Дюбрюкс розкопав в Куль-Обi. Казали, що Микола І милостиво зустрiв Карейшу, лишився задоволений куль-обськими знахiдками i велiв виставити iх у своему iмператорському Ермiтажi. – Нарештi, в мене е те, чого не мае жоден европейський монарх, – буцiмто вигукнув iмператор, розглядаючи золотi шедеври скiфiв. Доти нiкому не вiдомий чиновник дев’ятого класу Дамiан Карейша враз злетiв угору. Імператор пожалував йому дiамантовий перстень – «за участие в отыскании большей части тех вещей». Газети навперебiй писали про Куль-Обу, про його золотi шедеври, що прикрасили iмператорський Ермiтаж, на всi лади розхвалювали Карейшу – як героя, котрий знайшов i розкопав золотий курган. Про Дюбрюкса ж в тих статтях i звiтах не згадувалося жодним словом. З шиком повернувся Карейша з Петербурга. Всi говорили, що цар доручив йому i Стемпковському вести подальшi розкопки, шукати «подобные куль-обским древностям в гробницях» i видiлив для цього двi тисячi карбованцiв. Про Дюбрюкса ж знову не обмовились i словом. В мiстi було врочисто вiдкрито Керченський музей старовини. Директором призначили одеського археолога Бларамбера, того самого Бларамбера, котрий колись обiкрав Дюбрюкса i видав його плани давнiх городищ за своi. Ставши директором Керченського музею, Бларамбер i далi жив у Одесi, де вiн теж завiдував музеем. Дюбрюкс i це пережив. Бiльше того, спираючись на цiпок, сходив до музею i написав заповiт: «Я, Павло Дюбрюкс, добровiльно дарую Керченському музею старовини всi своi зiбранi речi, котрi тимчасово знаходяться в моiй квартирi i були колись подарованi менi iмператором Олександром Першим». Помер вiн у повному забуттi, нiкому не потрiбний, усiма зневажений i обiкрадений, – яка несправедливiсть! Минуло сорок п’ять рокiв пiсля його смертi, а чутки про скарби Куль-Оби все ще ходили серед люду. Казали, що Дюбрюкс тодi не все золото знайшов, бо стiна обвалилася i перешкодила роботi, а потiм i взагалi гробниця завалилася й заховала коштовностi вiд людського ока. І ось у 1875 роцi Керченський музей вирiшуе вдруге розкопати Куль-Обу. Проглядаючи звiт Дюбрюкса, археологи звернули увагу на його скаргу, що обвал пiвнiчноi стiни не дав йому змоги довести розкопки до кiнця. Було знову розчищено гробницю, стiни ii розiбрано, кам’янi плити iз долiвки знято. Пiд ними виявили кiлька ям в скелястому материку, але нiяких слiдiв поховання у них не було. А можливо, й були, але пiсля Дюбрюкса мiсцевi жителi знову брали камiння з Куль-Оби, i ходили чутки, що вони знайшли там не одну золоту бляшку. Та повторнi розкопки, крiм кiлькох бляшок, бiльше нiчого не дали, i Куль-Обу лишили в спокоi. Так i стоiть сьогоднi древнiй витязь украiнських степiв, можливо, ховаючи в собi ще не одну нерозгадану таемницю. Знову повзуть чутки, з’являються легенди, що в курганi не все знайшли, що курган ще дещо ховае в собi. Дехто вважае, що треба повнiстю зняти насип кургану, тiльки тодi, мовляв, розвiються легенди. Сходить над курганом сонце, як i тисячi лiт тому сходило, як i тодi, коли скiфи насипали його над своiм царем в кiнцi IV столiття до нашоi ери. І пливуть над ним сивi вiки та й пливуть. А легенди, що витають над золотим курганом, все ще живi: а раптом курган вiдкрив не всi таемницi колишньому французькому дворянину Полю Дю Брюксу? Перстень царя Скiла – Дивна наука археологiя, – вигукнув якось наш великий поет, пишучи про «матiр iсторii» – ii новини чим старiшi, тим вони цiкавiшi.[32 - Вислiв Т. Г. Шевченка.] Новинi ж, яку вам хочу повiдати, майже 2500 рокiв, але вiд того вона не стала старою. Вперше про скiфського царя Скiла та про його кохання, що вкоротило царю вiку, почув, вiдвiдавши Пiвнiчне Причорномор’я, i свiтовi повiдав Геродот iз Галiкарнаса. Але вже в нашi днi вченi засумнiвалися: надто романтичну, як для скiфського царя, легенду розповiв знаменитий грек. Дехто ставив пiд сумнiв навiть iснування самого Скiла – чи вiн, бува, не плiд фантазii ольвiополiтiв, адже в них зупинявся Геродот? Або й самих скiфiв… Схоже на те. І раптом – сенсацiя! Археологи пiдтвердили: Скiл – не легенда, не мiф, а реальнiсть. І вкотре переконалися: Геродоту можна i треба вiрити. Молодий скiфський цар, котрий закохався в еллiнку i iздив до неi в Ольвiю за щастям своiм, за лихом i бiдою своею, таки справдi був. І трагедiя, що сталася з ним, – теж не вигадка. Се дiялось на початку V столiття до нашоi ери. У скiфського царя Арiапейта було три жони, три царицi. Перша – еллiнка, друга – фракiйка, а ось третя – скiф’янка, рiдна кров царевi. А маючи три жони, три царицi, скiфський цар мав i три клопоти, три бiди. Але тут вже нiчого не вдiеш. Три царицi в однiм царствi, що три коти в одному мiшку, – вжитися не могли. Кожна з них намагалася перетягнути царя на свiй бiк, а йому хоч розiрвися. Одну приголубить – друга вовком дихае, ii прилащить – третя громи й блискавки мече. А цар вдався лагiдним i тихим, i зовсiм не войовничим – тяжко такому трьох цариць мати. Як i самому царем бути. На еллiнцi Арiапейт одружився тiльки тому, що в його спiвплемiнникiв зiпсувалися стосунки з грецьким мiстом-державою Ольвiею. Хто був винуватим у тих чварах – греки чи скiфи, – розберися! Але ольвiополiти почали зачиняти браму перед скiфами, i не лише перед кочiвниками, котрим i справдi не завжди можна було довiряти, а й навiть перед скiфами-хлiборобами, котрi приiздили до Ольвii торгувати. Збитки терпiли i тi, i тi, але нi тi, нi тi не хотiли першими поступатися. Арiапейт тiльки-но тодi став царем, ще й одружитися не встиг. Послав вiн до ольвiополiтiв своiх людей з повелiнням будь-що помиритися з греками, а греки умову поставили: хай ваш молодий цар, кажуть, та вiзьме собi в жони ольвiополiтку (ми йому знатну пiдберемо) – на знак вiчного миру мiж еллiнами i скiфами. Тiльки тодi, мовляв, скiфам повiримо. Знатна еллiнка сподобалась Арiапейту – рiк з нею владика навiть щасливим був. Чого не можна було сказати про саму еллiнку. Пiшла вона за скiфа, бодай i царя, швидше з примусу та обов’язку, анiж зi своеi волi, бо для ii спiввiтчизникiв дружба iз степовиками була життево необхiдною, гарантом iхньоi безпеки, а ось для неi – тяжкою повиннiстю. Прибувши в лiвобережнi степи Борисфену, де тодi зi своiм родом, домочадцями, вождями та вiйськами кочував Арiапейт, еллiнка подивувалась, що в скiфського царя немае не те що мiста, званого столицею, а й навiть бодай якого-небудь поселення, де б стояв царський палац. Тимчасове стiйбище на недовгий час – ото й усе. І знову скрипiли вози, i неквапливi меланхолiйнi воли тягли за собою одвiчнi скiфськi хати на колесах, що в царя, що в його пiдданих однаковi – повстянi кибитки. Вони й слугували скiфам за житло. Кибитки, звичайно, захищали вiд вiтру, дощу чи снiгу, як i вiд цiкавих очей, та все ж… Не просто було еллiнцi, котра виросла в просторому i свiтлому палацi свого батька, звикати до тiсноi, задушливоi влiтку i не дуже теплоi взимку повстяноi кибитки на чотирьох скрипучих дерев’яних колесах. В тих кибитках жiнки та дiти були приреченi марнувати своi днi. Життя чоловiкiв з дитинства й до смертi минало на спинi верхового коня – на те вони й чоловiки, скотарi та воiни. Взимку трималися поближче до моря, де не так було холодно i конi могли копитами розбивати снiг та лiд, добуваючи з-пiд них траву, – за ними рухались попаски стада великоi та дрiбноi худоби. По веснi залишали зимовища, щоб там за лiто пiдновилась трава, i переганяли стада худоби i табуни коней з пiвдня на пiвнiч. Щоб восени знову повернутися з пiвночi на пiвдень. Так i життя минало вiд одного стiйбища до iншого. Коли зупинялися, в царському таборi ставало велелюдно i гамiрно. З усiх усюд до владики з’iжджалися вождi, старiйшини, знатнi воiни, родичi. Всi були при зброi, оздобленiй срiблом та золотом, в багатому вбраннi, що слiпило сяйвом золотих прикрас, але в порiвняннi з грецьким мiстом та бiломармуровим палацом ii батька то було не те. І хоч цариця, перейшовши на стiйбищi з кибитки у шатро, теж вбиралася в розкiшне вбрання, надiвала золоту дiадему, i плаття ii та накидка аж сяяла вiд золотих бляшок, але туга за рiдним мiстом не минала. Не могла сприйняти цариця нi кочового життя скiфiв, що все пропахло димом похiдних багать та кiнським потом, нi iхньоi невибагливоi, грубоi й простецькоi iжi, що складалася з м’яса й твердого сиру iпаку i якоiсь там жирноi юшки-щерби у далеко не чистих, позеленiлих казанах; нi iхнiх звичаiв та побуту, якi пещенiй еллiнцi, що нiж у горло… А тут ще владика Арiапейт, муж ii (вона, наiвна, думала, що вiн тiльки ii!), несподiвано другою царицею збагатився. Сказав iй про те нiби мiж iншим: – Я – цар скiфiв, сусiдами яких на заходi сонця е фракiйцi, званi лисячими шапками. А тому мушу взяти в жони ще й фракiйку. В iм’я злагоди на Істрi. А ти за нашими звичаями станеш старшою моею жоною, господаркою бiлого шатра, сiмейства i моiх родичiв. І звичайно ж, моею любою жоною. У тi часи неспокiйно було на захiдному прикордоннi Великоi Скiфii. А втiм, тривкого миру на Істрi, що слугував межею мiж скiфами та фракiйцями, не було, мабуть, здавна. То лисячi шапки, перейшовши Данубiй (так вони по-своему прозивали прикордонну рiку), нападали на скiфськi поселення, хапали майно i людей, худобу та коней i гнали iх у своi володiння, то те саме, перейшовши Істр, чинили на iхнiх землях сини змiе-ногоi богинi. (За однiею з легенд, скiфи вели свiй родовiд вiд грецького героя Геракла та дочки Борисфена, напiвжiнки, напiвзмii.) І були вони зухвалi, i сильнiшi, i жорстокiшi за своiх сусiдiв, бо споконвiку вважали себе царськими, себто владиками над усiма iншими племенами – своiми й чужими. Але вже за царя Тiрея фракiйцям таки вдалося об’еднатися, придушити змiю розбрату й гуртом виступити проти схiдних своiх сусiдiв. Ось тодi цар Арiапейт змушений був з цим рахуватися. А втiм, вiн нiколи не належав до противникiв миру мiж сусiдами. До воен, на вiдмiну вiд своiх попередникiв, вдавався неохоче, як всi iншi шляхи до злагоди губилися на бездорiжжi чвар та сутичок. Будучи вiд природи тямковитим, обережним i передбачливим, Арiапейт швидко збагнув, що з сильним об’еднанням фракiйцiв краще не ворогувати, а налагодити якщо й не добрi, то бодай терпимi стосунки. До такоi думки схилявся й рудобородий Тiрей. Хоч фракiйцi, об’еднавшись, гадав вiн, вiдчули силу, але це сьогоднi, а ось чи вцiлiе iхня спiлка завтра – невiдомо. А зi скiфами треба жити завжди. Крiм усього, на фракiйцiв вiдчутно тисли iхнi сусiди на сходi; тож на заходi, мiркував Тiрей, треба будь-що убезпечити фракiйське царство. І до пори до часу не гиркатися з ненадiйними i все ще сильними скiфами. Отож, все зваживши, царi й уклали мiж собою неписану угоду про дружбу i межi iхнiх володiнь. А щоб змiцнити договiр, Тiрей i вiддав одну зi своiх дочок у жони Арiапейту. І розiйшлися царi-сусiди з миром – чи не вперше за довгi роки протистоянь. Повернувся Арiапейт з новою дружиною, молодою фракiйкою, що теж припала йому до вподоби, а тим часом його перша жона, еллiнка, народила сина, котрого назвали Скiлом. Через рiк i фракiйська царiвна народила сина, якого нарекли Октамасадом. Арiапейт був радий, що все так щасливо закiнчилося: i мир iз сусiдами уклав вдало, i боги до нього прихильнi – аж двох синiв, двох славних хлопцiв-царевичiв йому послали. Ось тiльки мiж iхнiми матерями наче степовий сiроманець пробiг. Перед у недружелюбствi повела невгамовна фракiйка. Хоч вона й стала молодшою жоною царя, але вперто не хотiла визнавати еллiнку за старшу. І, принiсши мир у стосунки мiж фракiйцями та скiфами, дочка фракiйського царя розпалила ворожнечу в сiм’i самого царя. Владика шанував обох однаково. Навiть ночувати звiдтодi ходив до них тiльки по черзi: сьогоднi фракiйку голубить, завтра еллiнку пестить, ревно пильнуючи, щоб пестощi його однаково порiвну припадали обом, щоб нi ту, нi ту не зобидити бодай словом чи поглядом. Обох вiн однаково щиро осипав дарунками, величаючи i ту, i ту царицями, але вiд того взаемопо-розумiння в його сiмействi не наставало. Приголубить фракiйку, еллiнка ревниво дметься, кляне долю свою рознещасну (чому рознещасну? Цариця ж…). На другу нiч еллiнку приголубить – вранцi фракiйка вовком дихае, так i сiкаеться до нього, гармидер зчиняе – хоч перервись мiж ними! І що вже цар не робив, щоб помирити iх, але з тих добрих намагань нiчого путнього не виходило. Зрештою цар на обох махнув рукою (хай краще гризуться мiж собою його жони, анiж три народи – скiфи, фракiйцi i греки) та й оженився втрете. Давно вже впала йому в око юна, чорноока, в’юнка й смiхотлива Опiя, дочка одного з його вождiв. До всього ж вождi вже косо позиркували на Арiапейта, невдоволенi, що в iхнього владики обидвi жони чужачки, виходить, своiми жiнками цар нехтуе? Тож Арiапейт i одружився на Опii, i зажив з нею, молодiючи та радiючи, а про попереднiх двох своiх дружин, здавалося, i зовсiм забув. Все вони мають, усiм забезпеченi – тож хай як хочуть, так i чинять: або миряться, або гризуться, а з нього й Опii вистачить. Через рiк i вона йому сина народила – такого гарненького, тугенького скiфського хлопчика Орика. Тож, маючи три жони, три царицi, Арiапейт по-справжньому почувався щасливим з однiею – мабуть, воно так i повинно бути. Як покаже час, старша жона скiфського царя скiф’янкою так i не стала. І сина не скiфом, а швидше еллiном виховала. Коли вiн пiдрiс, мати щолiта возила його до рiдного свого мiста. Як царицю ii з велiння Арiапейта супроводжував чималий загiн вершникiв. Негоже царицi самотньою степами iздити. Та й щезнути в степу легко – неодмiнно стане здобиччю або двоногих людоловiв, або чотириногих хижакiв – i тих, i тих у степах вистачало. Своiх бородатих i чубатих охоронцiв, пропахтiлих димом, шкурами та кiнським потом, цариця нiколи не пускала до мiста, вони чекали ii бiля мурiв – хоч тиждень, хоч мiсяць, поки треба було. Охоронцi путали коней, пускали iх пастися, а самi ставили шатра, варили iжу в бронзових казанах, що iх неодмiнно прихоплювали з собою, i, нудьгуючи та знiчев’я позираючи на високi мури еллiнського мiста, терпляче очiкували свою царицю, не розумiючи, чим ii так приваблюе тiсне мiсто? Інша рiч – степ, де стiльки простору, волi, сонця та вiтру! Нi, справжнiй скiф степового роздолля не промiняе нi на яке мiсто. А iхня цариця вiдразу ж, тiльки-но опинялася в батьковому палацi, перевдягалася у все еллiнське. І сина свого перевдягала. А втiм, скiфський царевич i сам охоче стягував iз себе набридлi йому шкiрянi штани, таку ж куртку та повстяний башлик i, з насолодою викупавшись у басейнi, одягав легенький хiтончик. Вiн швидко вивчив материну мову, та так, що володiв нею як рiдною. Мати й грамоти його еллiнськоi навчила, пiсень. Тож серед своiх однолiткiв-ольвiополiтiв скiфський царевич нiчим не вiдрiзнявся – тi сприймали його за свого. Але грища грищами, а мати привчала сина до богiв свого народу, до його культури, фiлософii, свiтогляду. Людина приходить у цей свiт для щастя, любовi та мудроi бесiди, навчала його мати. Не так багато нам вiдпускають боги сонячних днiв у цьому свiтi – не витрачай iх марно, зi зброею в руках. Хай твоею зброею стане мудре слово i любов. Живи для душi, адже власна душа нiколи тебе не зрадить – тiльки на неi можна сповна покластися в цьому жорстокому i несправедливому свiтi. І днi, проведенi в такiй загадковiй i незвичайнiй Ольвii, минали, наче сон – теж загадковий i незвичайний. Не хотiлося царевичу повертатися до батькового стiйбища в далеких i чужих йому степах, де, крiм димiв та вершникiв на обрiях, немае бiльше нiчого, але мусив. Цар сердився, що сина його, царевича Скiла, чуже мiське життя рознiжуе, вiдучуе вiд свого. А вiн же майбутнiй воiн i цар Скiфii, тож негоже йому вiд свого народу вiдриватися. Цариця слухала те упiввуха, покiрно кивала головою, а дiяла так, як сама вважала за потрiбне. Тож Скiл i вирiс десь нiби посерединi – мiж батьковим степом i материним мiстом, але все ж швидше еллiном, анiж скiфом, що дуже засмучувало Арiапейта. Скiл i в душi себе еллiном вважав, бо навiть думав еллiнською мовою, тiльки таiвся зi своiми справжнiми почуттями. Спiвплемiнники його батька не милували тих, хто свого цурався, а чуже запозичував. Особливо ж безжалiсно карали тих, хто молився – будучи скiфом – чужим богам. Тут пощади не було нiкому. Колись скiфський цар Савлiй навiть рiдного брата свого, мудреця Анахарсiса, вбив за те, що той потай молився еллiнським богам i тiльки iм здiйснював жертви. А Скiл вже давно потай молився грецьким богам, як i мати його. Тож обое старанно те приховували, аби не накликати лиха. Але молодший, Октамасад, швидко вiдчув, чим насправдi дихае Скiл. – Гей, ти, чужак! – злостиво кидав йому брат, народжений фракiйкою. – Щоб бути схожим на своiх грекiв, ти навiть бороди зрiкся! Скiл, як i всi еллiни (за винятком хiба що iхнiх фiлософiв), бороди не носив. Октамасад же старанно викохував чорну цупку борiдку i дуже пишався нею. Вiн i зовнi був схожий бiльше на батька, анiж Скiл, – волосся чорне, довге, цупке, такий же, як i батько, широкоплечий, дебелий, очi чорнi-чорнi, руки грубезнi, i сам рвiйний, сильний – коня однiею рукою зупинить. Справжнiй тобi скiф! А Скiл у матiр удався, волосся м’якеньке, очi сiрi чи голубi – як у дiвчини. І голос не грубий, i манери не скiфськi – чемний надто, вихований, нiкому слова рiзкого не скаже, кулаком нiкому в зуби не заiде. Із зброi хiба що акiнак до пояса причепить – не люблять таких скiфи. А якось Октамасад почув, що Скiл iз матiр’ю не по-скiфському розмовляв, – потемнiв на виду, руку на рукiв’я акiнака в срiбних пiхвах поклав. – Вже й мова тобi наша не до смаку? – протягнув погрозливо. – Скажу батьковi, що ти чужий нам! І не бути тобi царем Скiфii. Царем стану я. Бо я справжнiй скiф! Та царем все ж таки став Скiл. Коли одного лiта цар Арiапейт, взагалi щирий i вiдвертий, надто переконаний, що людям треба вiрити, бо довiр’я – надiйнiше вiд меча, поiхав до агафiрсiв, котрi кочували на схiд вiд неврiв, уладнати якусь спiрку миром, тi його вбили. Бо поiхав Арiапейт (покладаючись на довiр’я) з надто малим загоном. Агафiрси вiдзначалися диким норовом. Нiхто iм не довiряв. Арiапейт же ризикнув довiритись i повернувся додому не на конi, а на траурнiм повозi… Ось тодi, пiсля похорону, Рада вождiв та старiйшин i проголосила Скiла царем Скiфii. Хоч симпатii були на боцi Октамасада (вiн був iм ближчим i зрозумiлiшим, анiж царський син вiд еллiнки), але Скiл старший в роду, а закон предкiв порушувати не годиться. Ось чому Рада вождiв та старiйшин при всьому зiбраннi вiльних скiфiв, котрi заполонили всю долину, пiднесла золотий перстень владики саме Скiлу. На перснi було викарбувано його iм’я – Скiл, а сам вiн був зображений (грецькi майстри постаралися на замовлення скiфськоi знатi) на тому перснi в найвизначнiшу мить свого життя. Схиливши голову, Скiл брав з рук Великоi богинi скiфiв – вона сидiла на тронi, тримаючи в руках «всевидяче» дзеркало, – символ влади. Вiдразу ж по тому, коли ще вiльнi скiфи не роз’iхались по своiх краях, Октамасад наполягав йти походом на агафiрсiв, щоб вiдомстити iм за пiдступне вбивство скiфського царя. – Куди йти походом – це мiй клопiт! – обiрвав його Скiл. – Бо цар Скiфii – я! Хай про це не забувае син фракiйки! – Хай затямить син еллiнки, – зухвало почав Октамасад, – що я навiть покiйному батьковi не завжди корився, а тобi… Ти спершу доведи, що ти цар, а вже тодi й вимагай слухняностi. Агафiрси мусять затямити до кiнця своiх днiв, як пiднiмати руку на скiфiв. Іншим буде упомку. Щоб усi знали: скiфи – володарi свiту, всi iншi – або iхнi раби, або данники. І якщо ти, сину еллiнки, справдi цар Скiфii – скупай свiй меч у кровi агафiрсiв! – Я не бажаю починати свое царювання з кровi. Наш батько-цар до чужих народiв ходив не так з мечем, як з миром. В iм’я миру, до речi, мiж скiфами та фракiйцями i на твоiй матерi колись одружився. – Чужий… – хрипiв Октамасад. – О боги, кого Рада вождiв та старiйшин вибрала нам у царi?.. Ти нiколи не був скiфом. Іди до своiх еллiнiв i в них царюй! О, який би Скiл був щасливий, аби еллiни, а не скiфи, вибрали його своiм царем. З якою б радiстю перебрався вiн жити й царювати в сонячне мiсто ольвiополiтiв! Але чого не буде, того не буде. Царiв Ольвiя не знала i знати не хотiла, бо ольвiополiти над усе оберiгали демократiю, про яку скiфи й уяви не мали. Мiстом керували Народнi збори, або просто Народ, – вони видавали декрети й ухвали. Були ще службовцi – магiстрати, яких вибирали Народнi збори, вони й стежили за життям мiста. Серед них найвищою була колегiя архонтiв на чолi зi старшим архонтом. Та навiть старший архонт – то не цар. Ольвiя тому й вiльна, що володарюе в нiй народ. Не помилився Октамасад, коли називав свого брата чужим. Ставши царем Скiфii, Скiл до кiнця своiх днiв залишався для неi й справдi чужим. Може, тому Скiфiею й керували вождi, вiд iменi, звичайно, Скiла, але керували на свою вигоду, втямивши, що Скiл не народжений бути владикою. Не того вiн замiсу. Вождiв це навiть влаштовувало. До пори до часу. Бо цар тiльки що – так в Ольвiю i повертав свого коня. А вже як завiеться в материне мiсто, то в степах з’явиться хiба що через мiсяць-два. А втiкав вiн iз Скiфii ще й тому, що разом iз верховною владою та золотим перснем владики отримав i третю жону свого батька, скiф’янку Опiю. За скiфськими звичаями, до яких Скiл так i не мiг звикнути, наймолодша жона пiсля смертi мужа свого переходила до його спадкоемця. А спадкоемцем покiйного Арiапейта став Скiл, йому й випало забрати в свое шатро наймолодшу вдову загиблого царя. І Скiл мусив жити з дружиною свого батька, мачухою i матiр’ю свого зведеного брата Орика. Опiю Скiл не шанував, але противиться Радi вождiв та старiйшин i скiфським звичаям не мiг – мусив забрати мачуху в одне зi своiх шатер на правах першоi, а отже, й старшоi жони. Це Опiю цiлком влаштовувало: опинитися без мужа-захисника у степах – то крах. А молодий цар iй дуже подобався, давно позиркувала на нього, ще за життя Арiапейта, – нiжний такий царевич, тихий, цнотливий… Гляне своiми свiтло-сiрими очима – в Опii аж серце млосно-солодко стиснеться. Щоправда, вона була старша за нього рокiв на сiмнадцять, ii син Орик зростом уже здоганяв Скiла, та все то дарма – мусить Скiл ii взяти за жону, i все тут. Такий закон предкiв. А на вигляд вона ще й нiчого – гарненька i молодiсть наче зберегла. І до всього ж в мiру розповнiла. Йдучи за Арiапейта тоненьким дiвчам, вона з роками як здобою налилася, форми заокруглилися – таких пишнотiлих i звабливих жiнок чоловiки люблять. Полюбить i Скiл. Певна рiч, зумiе нерозбещеного молодого царя так приголубити-пригрiти, що буде за ним, як за щитом. Та й любовi Опiя ще багла, бо не вiдлюбила свое. Зi Скiлом i надолужить… Ось тiльки його мати, не будучи скiф’янкою, не розумiла скiфських законiв i, казали, бiдкалась, що ii син та з жоною свого батька житиме. Для них, грекiв, це, може, й незвично, а в скiфiв своi закони. З тими думками й солодкою хiттю Опiя в першу ж нiч, як була наречена старшою жоною молодого царя, хутко прошмигнула в його шатро. Спершу вiн од неi сахався, наче дiвчина на виданнi, пручався, бо ж до неi, як вона здогадалась, жiнок ще не мав. Це ii ще дужче рознуртувало – як обпекло солодким огнем. «Я буду в тебе першою… першою, – захлинаючись, шепотiла. – Я тебе такому навчу… такому… помреш од щастя… Ну ж бо, йди до мене, дурнику молоденький, та гарненький, та солоденький. Ось мое тiло, всi моi зваби, вони твоi… твоi…» Палаючи вiд шалу, вона згребла його в обiйми, тулячись до нього своiм гарячим тiлом. І так його пристрасно пестила, розпалюючи в ньому чоловiчу хiть, що його теж вогнем пойняло. Забув вiн про все на свiтi й оддався на поталу ii пестощiв. А вона вже постаралася: молодий цар тiльки млiв i тихо стогнав у ii пiтних обiймах. «У нас так буде кожну, кожну нiченьку, – шепотiла йому. – До бiлого ранку матимеш незрiвнянну насолоду й щастя…» І поснули вони в обiймах одне одного, як молодята. І думала Опiя, що мiцно взяла молодого царя, як орлиця ховрашка, – не трiпнеться, не вирветься з ii пазурiв нiколи, та не так сталося, як гадалося… Пiсля тiеi першоi ночi Скiл почав ii чомусь соромитись – нiяк не мiг звикнути, що живе з жоною свого покiйного батька. Оскому збив, i тiльки. За кiлька день коня осiдлав i зi своiми людьми зник за обрiем. Опiя здогадалася – до грекiв подався. Металася, мiсця собi не знаходила. Якби могла – наздогнала б, до себе його навiчно прив’язала… До Октамасада бiгала, благала повернути Скiла, не пускати його до грекiв… Октамасад тiльки скрива посмiхнувся: якщо ти, жiнко, своiми пишними звабами чоловiка не втримала, то я не втримаю й поготiв… І загрозливо додав, дивлячись кудись мимо неi у степ, – у неi чомусь на серцi недобре тенькнуло: – Хай бiгае до своiх грекiв, хай!.. Добiгаеться!.. І показав мiцнi бiлi зуби, наче хижий звiр, ошкiрився. Минуло лiто, потiм ще одне спливло, а Скiл то з’являвся у Скiфii, то зникав, старанно обминаючи пишнотiлу Опiю. Чи мiсця собi нiде не мiг нагрiти, чи так уже грецьке мiсто манило, материзна його, що й на царство свое, на батькiвщину, рукою махнув. Вождям на радiсть, бо дiяли вони за такого царя, як хотiли, як iм вигiдно було. А Опiя все ще ночами плакала, руку собi кусала, щоб любов свою до царя стримати, i вдень тодi ходила аж запухла вiд слiз, все на пiвдень позирала, де за далекими кряжами, за степами, за вiтрами була грецька Ольвiя… А ще казали, що Скiл в Ольвii палац собi збудував – точнiсiнько такий, як у заможних грекiв: з бiломармуровими колонами i такими ж грифонами й сфiнксами бiля входу. Що то таке, Опiя не знала, але вiдчувала, що, мабуть, вона втратила свое кохання назавжди… У Скiла вже iншi зваби. Кажуть, його там чекають з нетерпiнням, i Скiл теж входить у той палац iз нетерпiнням, йому швидше б стати греком. Бодай ненадовго. Перевдягнувшись у грецьке вбрання (вже одне це, на думку скiфiв, вважалося тяжким злочином), скiфський цар – подумати тiльки – приносив жертви еллiнським богам! Ще тяжчий злочин, якому немае навiть прощення! А вiн ще й дякував богам еллiнiв за те, що вони прийняли його в коло свого народу. В Ольвii днi летiли непомiтно – таким був щасливим Скiл у грекiв. Бесiдував з фiлософами, бо сам вдався любомудром великим, читав вiршi чи й просто безжурно веселився. То базар вiдвiдував, гуляв iз знайомими на мiськiй площi, агорi. Не цурався музики, вина та жiнок – молодим був i життя любив веселе. Покохав скiфський цар – i таке з ним лучилося! – молоду та гарну еллiнку, життя свого без неi та ii народу вже не уявляв. І кохання (чи, як греки в давнину казали, ерос) звело його невдовзi в могилу. Обiймаючи скiфського царя, молодого i гарного, котрий i на скiфа, як перевдягався, не був схожий – еллiн еллiном! – юна ольвiополiтка шепотiла йому рядки з вiрша iхньоi поетеси Сапфо: Кiннота – одним, а iншим – пiхота. Струнких кораблiв ряди — третiм… Щодо мене, то на чорнiй землi найкращий Тiльки коханий… – О боги, яким би я був щасливим у щасливому мiстi, аби був не скiфським царем, а вiльним еллiном! – iнодi замислено говорив Скiл, наче невiдомо кому скаржився. – А ти вiдмовся вiд скiфського царства, – радила йому кохана. – І станеш вiльним еллiном, i нiхто не завадить нашому щастю… – Але ж я – спадкоемець мого батька-царя… – Ну й що ж… У нас, еллiнiв, царiв немае, а нам вiд того не зле. – Ти забуваеш, що наполовину я все ж таки скiф… Це вона й сама вiдчувала, бо вiльним по-справжньому Скiл так i не змiг стати. Може, тому, що iнодi озивалася в ньому частка скiфськоi кровi. Чи голос батькових предкiв його кликав-манив… Скiл тодi вмовкав, зосереджувався, наче вiдсторонювався вiд усього свiту бiлого i знiмав з пальця золотий свiй царський перстень. І довго замислено розглядав його, зiтхав, надiвав на палець i раптом починав квапно збиратися. – Куди ж ти, коханий? – Додому, – нетерпляче вигукував вiн. – У Скiфiю! – Хiба твоя домiвка не тут? – дивувалась кохана. – Не в цьому палацi, не в моiх обiймах? – І в цьому палацi, i там… За Борисфеном, у степах… Чую, як десь далеко-далеко iржать скiфськi конi, i запах диму вiдчуваю, i пахощi евшан-зiлля, полину сивого… І зникав з Ольвii так поспiшно, нiби мiсто ось-ось мало охопити полум’я. А по якомусь часi знову з’являвся: змарнiлий, обвiтрений, димами похiдних багать пропахтiлий та кiнським потом, вiд якого потiм довго не мiг вiдмитися. І був вiн тодi для грекiв наче аж якимось чужим. Обiймаючи кохану, квапно казав: – Не можу без тебе. Без щасливого мiста я зовсiм нещасливий. І на мiсяць чи й два забував про свою Скiфiю. А тодi знову починав дивитися на золотаво-жовтий перстень, прислухався до iржання скiфських коней, що починало йому вчуватися… І поспiшно збирався «додому». Щоб так само швидко повернутися в Ольвiю, теж, як вiн казав, додому. – Нiчого не вдiю з собою, – скаржився коханiй. – Тiло мое Скiфiя манить, а душу – Ольвiя. – А що для Скiла важливiше? – Душа. І кидались вони одне одному в обiйми, аби не прогавити й митi свого щастя. Бо й справдi, на чорнiй землi найкраще тiльки кохання. – Це якесь божевiлля… – захмелiло стогнала сама не своя еллiнка, i земля пiд нею гойдалася в шаленствi, й вона кудись пливла, провалювалась на дно жагучоi забави, виринала, знову пливла, часом солодко занурюючись в якусь непам’ять… Препильно оберiгали ольвiополiти свого знаменитого степовика. Доки вiн гостював у них, зачиняли ворота i скiфiв тодi в Ольвiю не пускали. Як i колись мати його, так i Скiл, йдучи в мiсто, свiй почет та охорону залишав по той бiк ворiт. І доки вiн перебував у грекiв, його приближенi жили в шатрах за мiськими мурами. А якось пiд вечiр, коли сонце вже опускалось за далекi кряжi у степу, розчинилися важкi ворота, i з них вийшла дивна процесiя, вбрана в козячi шкури, накинутi на голi тiла. Рядженi вели молодого цапа, роги якого були перевитi стрiчками та квiтами, за ними йшли люди з корзинами, виповненими фруктами та бурдюками з вином. Юнаки несли зображення якогось грецького бога. Всi танцювали чи й просто вистрибували, спiвали. Музики завзято грали на тимпанах та флейтах. Не звертаючи уваги на скiфiв, юрма пройшла мимо iхнього стiйбища i попрямувала до недалекого звiдти тiнистого гаю. Скiфи так зацiкавились незвичайною процесiею, що не змовляючись побiгли за нею. Бiля гаю вервечка в козячих шкурах зупинилась, оточила жертовник, викладений з каменю, i поставила бiля нього зображення свого бога. Високий грек у ллянiй сорочцi з короткими рукавами i пiдперезаний у талii (та одiж у них звалась хiтоном), з чималим ножем у руцi пiдiйшов до жертовника i щось голосно крикнув. До нього вiдразу ж пiдвели цапа. Грек вправним жестом, якому навiть скiфи позаздрили б, перерiзав тваринi горло i заходився здирати з неi шкуру. М’ясо зрiзав пасками i сирим роздавав його присутнiм. І кожний, хто отримував шматочок, щось врочисто проказував i з’iдав його. Скiфи здогадались: греки здiйснюють жертву якомусь своему боговi. І нiчого дивного для них не було, бо й самi теж здiйснювали жертви перед зображеннями богiв. І скiфи вже зiбралися йти до свого стiйбища, але подii, що далi вiдбулися в гаю, зупинили iх. Рядженi заходилися якось дивно танцювати. Уже звечорiло, й греки позапалювали головешки. Ще завзятiше залунали тимпани i флейти. Рядженi танцювали все швидше, пiдстрибували, щось недоладно кричали, лиця iхнi пересмикувались i гримасничали. Вони так дико кричали, що почали впадати в шаленство. – Чи ж, бува, iхнiй бог не повiдбирав у них розум? – киваючи на ошалiлих, здивувався хтось iз скiфiв. Його слова почув грек, котрий знав мову степовикiв. – Чого дивуетесь? – сказав вiн скiфам. – У них, – кивнув на своiх спiввiтчизникiв, – вселився бог вина i веселощiв Дiонiс. – Ну й бог, – реготали скiфи. Той грек, котрий розмовляв iз ними, аж образився. – І дарма кпите. Наш бог сильнiший за ваших богiв, адже вiн вселився навiть у вашого царя Скiла. Скiфський старiйшина насупився, поклав важку зашкарублу долоню на рукiв’я меча, що висiв у нього на оздобленiм поясi, i вигукнув: – Ти, грек, хоч i тямиш по-нашому, але нарочито обмовляеш царя! Такого, що вiдбуваеться у вас, не може бути у нас! У скiфiв своi царi i своi боги, грек. А за обмову будеш вiдповiдати перед моiм мечем, клянусь бородою Папая! – Вiн оббрiхуе нашого царя, щоб його знеславити! – вигукували степовики. – Гляди, грек, життям своiм граеш, шия, на якiй тримаеться твоя голова, у тебе одна. – І зовсiм я не брешу, – вже почав сердитися грек. – Якщо не вiрите менi, то ходiмо в мiсто, i я покажу вашого царя, – грек рiшуче осмикав плащ-гiматiй. – І ви на власнi очi переконаетесь, що в нього вселився бог Дiонiс. – Ходiмо, – загрозливо загули скiфи. – Та коли виявиться омана, не ображайся, бо скуштуеш наших плетениць! Ольвiополiт, зачеплений за живе, нiчого не вiдповiв, взяв iз собою трьох скiфiв i повiв iх до мiськоi брами. Уже споночiло, над степом зiйшов мiсяць уповнi i залив грецьке мiсто бiлим сяйвом. Вiд оборонних стiн лягли довгi чорнi тiнi, далеко за мiстом срiблом вiдливала затока. Бiля брами стояли воiни в шоломах, з щитами, мечами i списами. Грек щось тихо сказав вартi, i iх впустили в мiсто. За брамою звернули вбiк, i попiд стiною грек повiв своiх супутникiв до однiеi з башт. Скiфи, тримаючись за зброю – степовик завжди почуваеться непевно в мiстi, – недовiрливо йшли слiдом. Ольвiополiт завiв iх у башту, i навпомацки – там було темно i тхнуло вогкiстю – вони пiднялися схiдцями, що круто дерлися вгору, на верхнiй майданчик, залитий слiпучим сяйвом повного мiсяця. Скiфiв ледь не оглушили звуки тимпанiв та флейт. На площi було повно люду в бiлому вбраннi, всi стрибали, щось безладно кричали, вимахуючи руками. Скiфи переглянулися мiж собою, похитали головами – i цих боги позбавили розуму! Бiдолахи! – У них теж вселився бог вина i радощiв Дiонiс, – пояснив грек. – І тому вони такi веселi i радi, як веселяться i радiють всi греки, коли приходить найрадiснiше свято Дiонiсii! Люди в бiлих вбраннях стрибали з палаючими головешками в руках, шалiли, як безумцi. Мiсто заливало мiсячне сяйво, тож на площi i без головешок було добре видно. – А он i Скiл! – показуючи рукою в натовп, вигукнув грек. – Дивiться, дивiться, як стрибае й шалiе разом з греками ваш цар! Грек казав правду. Серед збуджених ольвiополiтiв i справдi плигав… Скiл, цар Скiфii. О боги!.. Вiн теж, як i бiльшiсть ольвiополiтiв, був голий, з цапиною шкурою на плечi та плющовим вiнком на головi. Вiн шалiв, як шалiли ольвiополiти, пiдстрибував, високо здiймаючи ноги, недоладно розмахував руками i щось весело кричав разом з усiма. Обличчя його було як у божевiльного, вiн нiчого не тямив i нiчого не бачив. Скiфи не зронили й слова. Мовчки спустилися з башти, мовчки пройшли до ворiт i так само мовчки залишили мiсто. Тiеi ночi вони поспiшно згорнули своi шатра, скочили на коней i помчали у степ, несучи скiфам жахливу звiстку: ЇХНІЙ ЦАР ВІДСТУПНИК!!! День минув чи, може, й тиждень звiдтодi сплив, як несподiвано загула Скiфiя вiд Істру до Танаiсу: Скiл вiдступник! Їхнiй цар i владика злигався з чужими богами, зрадив своiх! Брат Скiла по батьковi, котрий теж хотiв стати царем, Октамасад, постарався. Навсiбiч розiслав своiх людей, i по кочовищах тiльки й лунало: – Смерть вiдступнику! – Геть царя, котрий молиться чужим богам! – Скiл нам бiльше не цар i не скiф! Вiн святотатець i клятвопорушник! Скарати його на горло! А царем волiемо Октамасада! Рада вождiв та старiйшин царем Скiфii проголосила Октамасада, вiн вiдразу ж замовив i собi золотий перстень iз власним iм’ям. За правом спадкоемця Октамасад забрав пишнотiлу братову дружину Опiю (вона попри все вважалась жоною Скiла, хоч i не жила з ним) i в першу ж нiч, згораючи вiд нетерпiння, переспав з нею, бо дуже любив повненьких. Хоча швидше згвалтував ii, бо силомiць ii взяв, мовчки i брутально, вважаючи пестощi чимось зайвим i непотрiбним. А зробивши свое, захрiп умиротворений, що й царем нарештi став, i з Опiею – за якою давно потай зiтхав – переспав, i вiднинi вона його. Опiя ж до ранку тихо скiмлила в пiтьмi царського шатра. Чомусь себе жаль було: i не вiдлюбила по-справжньому, i Скiла – молодого та гарного – теж було жаль. Згадувала ту першу з ним нiч, першу й останню, таку пристрасну i шалену. І розумiла, що бiльше таке щастя до неi вже нiколи не прийде. Октамасад не той, Октамасад що жеребець, кохання та нiжностi йому не потрiбнi. А Скiла все ще було жаль. Ой, як жаль нiжного царя, якому Рада вождiв та старiйшин винесла смертний вирок. Не вберiгся вiн мiж греками та скiфами. Тепер Октамасад не заспокоiться, доки не зживе його зi свiту. Вiрнi люди застерегли Скiла. Аби не накликати на Ольвiю лиха (скiфи погрожували, що вiзьмуть штурмом мiсто, якщо ольвiополiти не видадуть вiдступника!), Скiл зi своiми людьми залишив мiсто i зник за Істром. Октамасад горiв священним бажанням будь-що покарати смертю брата-вiдступника. Степами гасали нишпорки нового царя – винюхували слiд збiглого. І коли донесли, що втiкач переховуеться у «лисячих шапок» аж у Добруджi, за Істром, Октамасад зiбрав чимале вiйсько, перейшов Істр i заходився спустошувати на тому боцi кочовища. Навстрiч скiфам вийшов фракiйський цар Сiталк зi своiм вiйськом – на захiдному прикордоннi запахло вiйною. Царi стали один проти одного таборами, i Сiталк, не бажаючи марного кровопролиття, запитав скiфа через вiсника свого: – То що, сусiде, будемо битися чи миритися? – Битися! – через свого глашатая вiдповiв Октамасад. – Битися, якщо ти не вiддаси менi мого брата-вiдступника. А Сiталк йому й каже: – Навiщо нам битися, адже ти – син моеi сестри, i в тебе в руках мiй брат. Вiддай його менi. (Було таке. У той час, як Скiл перебiг у Фракiю, брат Сiталка, не витримавши двiрцевих чвар, рятуючи свою голову, перебiг до скiфiв i попросив у Октамасада притулку.) Порадились обидвi сторони, помiркували i порiшили вiйни не зчиняти, а обмiнятися втiкачами: фракiйцi вiддадуть скiфам брата iхнього царя, а скiфи, в свою чергу, вiддадуть фракiйцям збiглого брата iхнього царя. І так було вчинено, i ворогуючi розiйшлися з миром, поклявшись бiльше його не порушувати. Зв’язаного Скiла привели до бiлого шатра, бiля якого стояв новий цар Скiфii Октамасад. На шиi в нього виблискувала в промiннi сонця золота гривна, вiн знiчев’я поляскував плетеницею по халявi свого червоного сап’янця. – Ну що, вiдступнику, добiгався до своiх грекiв? – озвався вiн до брата i плюнув зневажливо. – Казав я тобi – добiгаешся. Казав я тобi – чужий ти Скiфii, чужим i лишився. Казав я тобi, що царем стану, i став. А чужим мiсця пiд сонцем Скiфii немае. Та ще тим, хто, вiдцуравшись своiх богiв, молиться чужим. Домолився! Яке маеш прохання? Кажи! Одне-едине i останне. – Вели менi розв’язати руки, хочу поклонитися рiдному краю. – Гм… – насмiшкувато бликнув Октамасад великими чорними очима. – Якому краю востанне хочеш поклонитися – скiфському чи грецькому? – Чиему – то вже мiй клопiт, – вiдповiв Скiл i вiдвернувся, думаючи, що i той, i той край йому однаково близький, але, мабуть, грецький все ж таки ближчий. Тiльки далеко вiн звiдси. І щасливе мiсто, i бiломармуровий палац, i кохана його… – Що ж… кланяйся, та швидше, бо часу я не маю! Октамасад кивнув скiфовi, той пiдбiг, розв’язав Скiловi руки i вiдiйшов. Скiл якусь мить стояв, розминаючи затерплi руки, а тодi опустився на колiна, поклав руки на кущик сивого полину. Схилив голову й з насолодою вдихнув терпкий запах евшанового зiлля. І на мить йому здалося, що вiн у Скiфii, що збираеться в Ольвiю – за долею своею, за щастям чи бiдою… Посмiхнувся Скiл до свого вiдчуття, непомiтно зняв з пальця золотий перстень зi своiм iм’ям та зображенням Великоi богинi Скiфii, що колись благословила його на царство, i вдавив його у землю… – Вiдрубайте вiдступнику голову! – раптом нетерпляче вигукнув Октамасад. – Та не забудьте зняти з його пальця золотий перстень! – Ховайся в землi, – шепнув Скiл до персня. – Пильно-пильно ховайся, щоб нiколи не потрапив до рук мого убивцi. Тiеi ж митi блискавкою майнула в повiтрi слiпуча криця. Впала Скiлова голова й покотилася в траву, заливши кров’ю те мiсце, де сховався в землi золотий перстень з iм’ям Скiла. – Знiмiть перстень! – крикнув Октамасад. – Зараз же знiмiть з його руки золотий перстень! Царськi слуги оглянули кожен палець обезглавленого Скiла, але персня нiде не було. – Хоч тут, а його таки зверху! – скреготнув зубами Октамасад. – І де вiн його подiв? Не забрав же з собою на той свiт? Ей, ей, шукайте пильнiше перстень, шукайте, бо голови й вам постинаю! Слуги шукали й шукали, обминаючи клапоть землi пiд полином, залитий Скiловою кров’ю, а степами Скiфii вже «велике вухо»[33 - Так скiфи образно називали чутки i взагалi – вiстi.] вiд однiеi дороги до iншоi, вiд одного кочовища до iншого, вiд стiйбища до стiйбища, вiд колодязя до колодязя, вiд скiфа до скiфа несло вiстку, що вiдступниковi вiдрубано голову. Скiфи сприйняли кару, що спiткала iхнього вчорашнього царя, як належну – заслужив Скiл, бiльше не буде молитися чужим богам. І тiльки Опiя тихенько плакала вночi – так iй все ще жаль було нiжноокого Скiла, ой жаль… Та пiзнiше, коли скiфське «велике вухо» принесе вiстку про загибель Скiла аж до берегiв Понту, заплаче у щасливому мiстi й молода ольвiополiтка… «Так оберiгали скiфи своi звичаi i так суворо карали тих, хто запозичуе чуже», – цими словами й закiнчив Геродот з Галiкарнаса свою розповiдь про трагедiю молодого скiфського царя Скiла. Вiдшумить – з водою Данубiю – Істру – Дунаю сплине – нi багато нi мало, а 2500 рокiв. І на просторах румунськоi Добруджi, де колись зложив свою голову Скiл, знайдуть археологи золотий перстень з викарбуваним на ньому iм’ям «Скiл» та зображенням Великоi богинi Скiфii iз «всевидячим» дзеркалом у руках, котра колись благословила на царювання старшого сина Арiапейта. І стане ясно, що Скiл – не скiфська легенда, не еллiнський мiф, як довгий час гадали вченi, що вiн i справдi iз скiфських степiв колись iздив до Ольвii – за щастям своiм, за лихом-бiдою своею, за долею своею, яку, як вiдомо, навiть на конi не обскачеш. Пектораль[34 - Пектораль (вiд лат. pectoralis – нагрудний) – дорогоцiнна металева нагрудна прикраса, що ii носили як ознаку влади фараони, еврейськi первосвященики, римськi сановники. Була вiдома у скiфiв, а також у носiiв давнiх культур Америки.] Життя i смертi спивши щедрий келих, Усi лiта спаливши на вогнi, Я, скiфський цар, лежу в днiпровських Геррах, І стугонять столiття по менi. Колись цю рiчку звали Борисфеном, А Скiфiею – всi оцi краi. Як пахли по степах тодi нестерпно Кочiвками осiннi кураi!.. Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним. Ходив на бiй. Поiв коня з рiки… Мов сон, пройшли сармати, готи, гуни, Авари, печенiги, кипчаки. Чиi тепер там кроки землю будять? Яка зiйшла над обрiем доба?     Борис Мозолевський – Далi робота йшла максимально повiльними темпами, розчистка пiд нiж. Та й до всього… Працювати i нiчого не зруйнувати – неможливо. Кожна археологiчна розкопка неминуче призводить до загибелi пам’ятки, ii руйнацii. Вiдновити ii тодi – годi й сподiватися. Тому при розкопках поховання, та ще такого класу, як Чортомлик чи Товста Могила, до роботи пiдходиш з подвiйною вiдповiдальнiстю, адже ти вiдповiдаеш i перед своiм сумлiнням, перед своею професiею, якою тiльки й живеш у свiтi, i взагалi перед скiфами, якi тут колись жили, воювали, сiяли хлiб, пасли худобу, любилися, радiли, спiвали пiсень, ростили дiтей для поповнення свого народу i молодих лошат для змiцнення майбутньоi кiнноти своеi ураганноi, тi скiфи, якi берегли оцi краi, зберегли iх i тобi передали, то вони вже тобi рiднi – i скiфи, i цi краi… Так говорив менi Євген Черненко в Киевi, в роцi 1996-му, в мiсяцi червнi, – як i Борис Мозолевський, закоханий у Скiфiю, скiфолог, професор, доктор iсторичних наук, i теж у душi поет, той Женя, з яким Борис знайшов колись знамениту золоту пектораль, i вони першими – по черзi – тримали ii в руках. Тiльки одного вже немае в цьому свiтi, а другий менi розповiдае – i про Скiфiю свою, i про друга свого, поета. Я слухаю i пишу це оповiдання, де й справдi нiчого не вигадано. – До речi, не забудьте, – уточнюе Євген Черненко, – через два тижнi вiд цього дня, коли ми з вами бесiдуемо, украiнська археологiя вiдзначатиме знаменну дату: 25-рiччя вiд дня знайдення золотоi скiфськоi пекторалi в Товстiй Могилi. Це сталося 21 червня 1971 року о тринадцятiй годинi тридцять хвилин. Експедицiею керував Борис Мозолевський, вiдомий украiнський поет i археолог, людина великоi щироi вдачi, якiй дуже щастило в життi – так дехто вважае. Цього року йому виповнилося б шiстдесят. А втiм, можна сказати й так: щастя Бориса Мозолевського – у його нещастi… Вiн i справдi почав з «невезiння», завдяки якому Украiна й отримала археолога Мозолевського, а не, примiром, майора чи полковника морськоi авiацii. Адже пiсля закiнчення середньоi школи син колгоспника з Миколаiвщини пiшов до вiйськового училища морськоi авiацii в Єйську (там, мiж iншим, навчалися й майбутнi космонавти Шонiн, Добровольський, Волков, i вони тодi були однокашниками Бориса Мозолевського, мешкали в однiй казармi). Пiсля несподiваноi лiквiдацii Єйського училища (то була смуга скорочення армii за часiв Хрущова) майбутнi космонавти подалися до iнших вiйськових закладiв, а Борис, махнувши рукою на армiю, повернувся до Киева i влаштувався кочегаром. Мабуть, тому, що тодi тiльки кочегарам та ще двiрникам давали службовi квартири. Двiрник – це не дуже романтично для молодоi людини, яка пише вiршi, а кочегар – це вже iнше. Це – вогонь, з Прометеем асоцiюеться. Одне слово, романтика i поезiя. Та й робота чиста й не обтяжлива, бо не треба кидати вугiлля в топку, е форсунка, газ i – вiльний час. Отож Борис запоем читав книги, писав вiршi, мрiяв i самовдосконалювався. Добре пiдготувавшись, вiн вступив до Киiвського унiверситету на iсторичний факультет, вчився, писав вiршi, крутив форсунки у рятiвнiй – зарплата, квартира! – кочегарцi. Захопився археологiею, влiтку працював в експедицii Інституту археологii, що ii очолював Олексiй Іванович Тереножкiн, батько всiх киiвських скiфологiв, засновник украiнськоi школи скiфознавства. У сезон 1964—1965 рокiв, копаючи царськi кургани в районi мiста Орджонiкiдзе Днiпропетровськоi областi, познайомився з незвичайною людиною – Григорiем Лукичем Середою, директором тамтешнього гiрничо-збагачувального комбiнату, без чиеi допомоги не розкопали б Товстоi Могили. 1971 року на пiвднi Украiни стояла дуже тепла зима, здавалося, що погода, всупереч календаревi, повернула на весну. Все розкисло, дороги розвезло, в тiм числi й у кар’ерах Середи. Тож технiка зупинилася, забуксувала – отi скрепери, екскаватори, котрi конче необхiднi на розкопках i на якi в археологiв постiйно бракуе коштiв. А коли розпогодиться – невiдомо, отож, щоб технiка задарма не стояла, добрий Григорiй Лукич Середа зателефонував до Киева друговi своему Мозолевському: приiжджай, дам технiку… Народжений в лютому, Борис тодi вiдсвяткував свое тридцятип’ятирiччя. Вiн уже був поетом, спочатку писав росiйською мовою i до 1971 року видав три збiрки вiршiв – «Начало марта», «Шиповник», «Зарево». Згодом в одному з iнтерв’ю вiн скаже про росiйський перiод своеi творчостi: «Я ледве теж не став яничаром…» І прочитае свого вiрша «Балада про рiдну пiсню» («Яничари»). Але пiсля Товстоi Могили та ii пекторалi повернеться до рiдноi, до украiнськоi, видасть «Червоне вiтрило», «Веретено», «Скiфський степ», «Кохання на початку осенi», видасть науковi працi, в тiм числi монографiю «Товста Могила», опублiкуе багато статей (а чимало в нього залишиться неопублiкованого i по смертi). Працював вiн у киiвському Палацi пiонерiв (в Інститутi археологii для нього тодi не знаходилося мiсця) i поiздку на розкопки оформив за свiй рахунок, за заявкою того ж таки iнституту. Борис з нетерпiнням iхав до Товстоi Могили в лютому 1971 року, i Товста Могила його теж з нетерпiнням чекала. Вiн був ще молодим – хiба 35 лiт – то вiк? І вiрилось, що до смертi йому залишаеться цiла вiчнiсть, а насправдi – двадцять два годочки. А втiм, це не так i мало, як i не багато, а рiвно стiльки, скiльки вдiлив йому Господь. І в лютому 1971 року Борис Мозолевський iхав не просто на пiвдень Украiни, iхав, як виявилося, у безсмертя, iхав до своеi пекторалi, що чекала його у вiчнiй пiтьмi й муляцi величезноi могили вельможноi скiфинi… Украiнське мiсто Орджонiкiдзе (Господи, до чого ж неоковирне i чуже слов’янам ймення!) виникло за 5 кiлометрiв вiд залiзничноi станцii Чортомлик у 1934 роцi – спершу як шахтарське селище, а через 22 роки, об’еднавшись з iншими селами, потрапило до категорii мiст. У районi Орджонiкiдзе, у захiднiй його частинi, й опинився скiфський курган IV столiття до нашоi ери – заввишки майже 9, дiаметром – 70 метрiв. Простояв вiн двi тисячi з лишком рокiв. Коров’як на могилi i тирса, Над могилою небо як дзвiн. Щирим золотом степ цей свiтився, Казанами i чащами цвiв… Борис ще ранiше запримiтив Товсту Могилу i все при нагодi придивлявся до неi, вже напiвзруйнованоi, затиснутоi мiським електродепо i дачним масивом. Правда, спершу була думка, що то не скiфський курган, а – епохи бронзи. Але Борис згодом довiв, що це таки синiв змiеногоi богинi i бога-батька Папая. Ходив, придивлявся, наче прицiнювався, i все казав – як закляття повторював: «Буде, буде, буде!.. Ой, буде, ой, буде, буде, буде щось – треба копати!». Скiфськi кургани насипалися не iз звичайноi землi (в такому разi вони довго не протрималися б), а – з дерну. Його рiзали далеко вiд мiсця поховання (щоб не псувати навколишню територiю, де спочиватиме владика), в долинах рiчок, часто привозили ще мокрим, щоб вiн мiцнiше злютувався, немов цементом. Царську вiчну домiвку викладали неспiшно, як неквапно йшли ремигаючи комолi воли, як спроквола скрипiли дерев’янi колеса скiфських возiв. Крiм того, дерн символiзував i згорнутий пастiвник скiфського владики. Йдучи у свiт предкiв, вiн брав з собою людей, коней, речi i частину свого степу. На тому свiтi, мовляв, iз кургану буде розгорнуто i викладено з нього рiдний царевi степ, на якому стоятиме його шатро i пастимуться табуни й отари… Курган величезний (хто знае, скiльки тисяч возiв землi завезено, скiльки десяткiв тисяч людей його споруджували?), тож робота тривала тижнiв зо три – з раннього ранку й до сутiнкiв. Грандiозну «хату» скiфського царя оточував рiв, у який скидали кiстки жертовних тварин, з’iдених на поминках, та розбитi амфори, коли з них випивали вино. Пiд час розкопок було дослiджено тi черепки, вимiряно, скiльки з них вийде амфор i скiльки в тi грецькi посудини входило грецького ж вина. Виявилось, що його вистачило б на 5 тисяч чоловiк з розрахунку по склянцi вина на кожного. (А ще ж був i кумис, i рiзновиднiсть його, бузат, i ще бозна-що тодi пили скiфи.) Дослiдили й кiстки з’iдених на поминках тварин – якщо на них «наростити» м’ясо, то вийде по п’ять кiлограмiв на кожного з бенкетуючих п’яти тисяч чоловiк. Нiби й багато – п’ять кiлограмiв «закусi» на одного пияка на один бенкет, – але не забуваймо, що iнших страв тодi скiфи майже не знали, а поiсти всмак любили, тож м’ясо споживали щедро… Отож приблизно п’ять тисяч скiфiв з’iхалися з усiеi округи на похорон свого царя, збиралися i верхи, й возами, з сiм’ями, жiнками, слугами. У долинi ставали велелюдними таборами, гамiрними i галасливими: скiльки сягало око, тяглися намети, куренi, конi, вози, верхiвцi – галас, лемент, дим багаття… Це було вражаюче видовисько: навколо насипаного кургану всiдалися тисячi бородатих i чубатих чоловiкiв у гостроверхих башликах i пiднiмали чашi за щасливу дорогу iхнього царя у свiт предкiв. Ось тiльки м’ясо вони iли рiзне – i про це дiзналися археологи. Як i в життi, так i на поминках кожен знав свое мiсце. Тож рiзнi купки кiсток iз з’iдених жертовних тварин належали рiзним тваринам. В одних купках, кинутих у рiв, були лише кiстки молодих оленiв та лошат. М’ясо у них, звiсно ж, найсмачнiше, тож його iло начальство, себто вождi, старiйшини, знатнi, багатi, можнi – тi, хто був при владi. В iнших купах – кiстки старих коней, власне, шкап, якi не сьогоднi-завтра мали померти вiд старостi. Їх i позабивали – не пропадати ж добру! – рядовим скiфам для тризни по царевi. Йдучи на той свiт, скiфи, до речi, теж отримували рiзну, хоч i вiчну (це едине, що в них було справедливо i всiм однаково) домiвку – в залежностi вiд мiсця, яке новопреставлений займав у суспiльствi. Царям, ясна рiч, – найвищi, найграндiознiшi кургани, вождям, знатним та можним рангом нижче – i кургани рангом нижчi, а рядовим та простим – звичайний, рядовий, простий пагорбок, що розсиплеться, розвiеться, буйними травами заросте i навiчно зникне через п’ятдесят рокiв… І це ми, до речi, вiд скiфiв запозичили: у нас одним – вождям, знатним, можним, партчинам (цих, слава Богу, в скiфiв не було), начальству (особливо начальству!), як у Киевi, примiром, то Байкове кладовище, рядовим – за 40—50 кiлометрiв од столицi «пролетарське» кладовище, куди вождi та керманичi нiколи не потрапляють i яке через 40—50 рокiв буде знесене й перетворене на парк, як то вже вчинено не в одному мiстi. Але… Але не будемо вiдволiкатися вiд нашоi теми… Отож, курган зняли – i в центрi виявили вхiдну яму (чорний вiд чорнозему квадрат), трохи збоку, – другу, далi ще двi ями: для коней i конюхiв. Побачили й грабiжницький хiд, що вiв до центральноi ями. Бокове поховання нiби вцiлiло. Борис Мозолевський на всяк випадок добре поприсипав землею тi квадрати поховальних ям (навколо розкопок уже постiйно юрмилися цiкавi та рiзний пiдозрiлий люд, доскiпуючись, коли ж будуть виймати мертвякiв iз золотом), подякував директоровi комбiнату Григорiю Лукичу за допомогу i подався до Киева – треба було приготуватися як слiд до розробок, «вибити» необхiднi кошти на експедицiю, зiбрати саму експедицiю, оформити на все лiто вiдпустку за власний рахунок. Аж у квiтнi з експедицiею та жалюгiдними грошима повернувся до Орджонiкiдзе. – Почали в квiтнi i, крiм зняття насипу в лютому, все завершили в червнi, – розповiдав менi Євген Черненко. – Я на той час захистив кандидатську, працював в Інститутi археологii старшим науковим спiвробiтником. Десь на початку травня негадано отримую вiд Бориса з Орджонiкiдзе телеграму: приiзди негайно, допоможеш менi… Щось буде, буде, буде… Я все вiдкинув, ускочив до купе швидкого поiзда, що мчав на пiвдень, у Нiкополь. Цiкаво було попрацювати на розкопках (до речi, я розкопав майже чотириста скiфських курганiв, а свисни менi завтра – помчу в будь-який край на розкопки, бо Скiфiя – то, як кажуть, мое життя), а ще посильною допомогою вiддячити Борисовi. Адже коли вiн ще був редактором видавництва «Наукова думка», посприяв тому, аби моя перша книга «Скiфський обладунок» вийшла ранiше рокiв на два. Отож приiжджаю до Нiкополя, звiдти в Орджонiкiдзе, а там одразу ж до Товстоi Могили. Борис – на пiднесеннi. Як завжди, швидко бурмотить: буде, буде, буде… Ой, буде щось, ой, буде, буде, буде щось блищати… Його оптимiзмом перейнявся i я, ми запрацювали чiтко i злагоджено. Вирiшили першою копати не центральну могилу, що вже пограбована, а почати з боковоi – була надiя, що вона вцiлiла. Мешкали в Орджонiкiдзе, за шiсть кiлометрiв вiд розкопок, куди нас щоранку возила комбiнатiвська машина. Снiдали в мiстi, обiдали або в електродепо, або на ближнiх вiд могили шахтах – там всюди були iдальнi, аби грошi водилися. Усе в нас ладилося, працювали дружно. В експедицiях часто починаються чвари, суперечки, з’ясування стосункiв, а в нас – Бог милував. Я не мав нi найменших зазiхань на чiльне мiсце, хоч Борис тодi – парадокс! – навiть не був спiвробiтником Інституту археологii. Отож експедицiю очолив Мозолевський, хоча формально, повторюю, не мав на те права як позаштатний працiвник. Та директор наш Федiр Павлович Шевченко, людина дуже порядна, затвердив позаштатного Бориса Мозолевського начальником штатноi iнститутськоi експедицii. Вiн до Бориса добре ставився, бо завжди шанував тих, хто вважав роботу справою свого життя, постiйно iм допомагав. Близько мiсяця виймали чорний грунт з вхiдноi ями розмiром 2,5 на 3 метри. Як i всi скiфськi поховальнi ями, вона перекривалася деревом, а потiм згори насипався курган. Але з часом дерево зотлiло, земля осiла i, нiби корком, запечатала поховальну яму. Ось ту землю ми й вибирали. У ямi працювали шахтарi-ветерани, по двое. Автокран подавав чимале цебро, його наповнювали й виймали нагору. В мiру заглиблення стiни обшивали дошками-сороковками, аби убезпечитись вiд можливого обвалу. Коли автокран опускав у яму чи пiднiмав завантажену цеберку, шахтарi вiдходили в куток безпеки – пiд навiс iз мiцних брускiв (це на випадок, якщо раптом цебро обiрветься). Щодень поглиблювалася яма, i ми регулярно нарощували драбину, якою шахтарi опускалися й пiднiмалися з ями, а також обшивку стiн. І ось нарештi дiйшли до дна. Заглянеш – не поховальна могила, а глибокий колодязь, у який страшнувато було опускатися. Поховальна камера могили, ii склеп був закритий частиною типового скiфського воза, там же лежали колеса. А чи знаете ви, що таке скiфський вiз? Хочете – вiрте, хочете – нi, але дерев’яний скiфський вiз, у який впрягали пару комолих волiв, – це точна копiя украiнських чумацьких возiв. Як кажуть, один до одного. Ось звiдки беруть початок украiнськi вози, ярма й iнше. А це iще раз вказуе на те, що Скiфiя не зникла безслiдно: чорноока й чорноброва Украiна – то таки Скiфiя. Багато що вiд неi перейшло до нас, украiнцiв, до нашоi культури. Хоча б тi ж вишиванi украiнськi рушники: свiй початок вони також беруть у Скiфii, вiд скiфських аплiкацiй. Побут на розкопках поволi налагоджувався. Ми зробили – з допомогою комбiнату i добросердого Григорiя Лукича Середи – так звану врем’янку – дощату будку, де вже можна було вiдпочивати вдень i спати вночi. Провели туди електрику, в могилу – також, а тому могли працювати й допiзна. Середа розщедрився i провiв нам навiть телефон, видiлив окремий номер, я його на все життя запам’ятав: 23—51. Почали з’являтися журналiсти – таемницi не вбережеш. І один з перших репортажiв з наших розкопок називався (це я пiдказав журналiстцi) вельми оригiнально: «23—51. Скiфи». Коли сягнули глибини 8 м 60 см, нагорi спорудили дощану стелю, а в нiй зробили премiцну ляду, щоб могилу запирати на надiйний замок – на нiч, звичайно. А ще на нiч залишався наш черговий, мiлiцiя з автоматами – питання безпеки були продуманi надiйно. Адже людей навколо могили збиралося дедалi бiльше, й навiть ночами вешталися неподалiк якiсь пiдозрiлi типи, розпускаючи чутки про буцiмто незлiченнi золотi скарби, знайденi нами в могилi… Почали вибирати землю з поховальноi камери. Склепiння там високе, десь метрiв зо два чи й бiльше, але з нього на добрий метр упало землi, i ii треба було вибирати. У камерi теж дотримувалися правил безпеки: по кутках поставили мiцнi стовпи, обшили дошками стiни, надiйно перекрили стелю. Сухо, затишно, видно – i за шию не капае. Борис був налаштований бадьоро, хоч холодок нi-нi та й холодив душу: а раптом i тут пограбували? І як заклинання повторював свое традицiйне: буде, буде, буде, ой, буде, буде, щось буде блищати… Нам уже залишилося розкопати iз штик заввишки, працювали практично лише з ножем i щiточкою. Але попри все найбiльше боялися пограбування, i Борис, бувало, щоранку питав: «Ну як, чорноземчику ще немае?» Слава Богу, поки що не було. Ось уже розчищаемо невеличкий коридор, мовою археологii – дромос. Тут закляк навiки охоронець скiфськоi царицi – свое вiн зробив, грабiжники тут не пройшли. Бiля частин воза лежав конюх, а в господарськiй нiшi, де зберiгалося рiзне кухонне начиння й стояв бронзовий казан, спочивала кухарка. А в центрi камери лежала та, заради якоi все й затiялось: хазяйка могили, вельможна скiфиня, цариця, жона царя, повелителя степiв. Бiля царицi, десь на рiвнi ii стегна, стояв маленький саркофаг, а в ньому – ii дитина, рокiв, мабуть, зо два. Там же був ще один охоронець та дiвчинка-рабиня рокiв десяти-одинадцяти. Забiгаючи наперед, скажу, що в Товстiй Могилi ми виявили найбiльшу кiлькiсть людських жертвоприношень. Навiть у величному Чортомлику iх було п’ять, бiльше – нiде не зустрiчалося. А в Товстiй Могилi – вiсiм забитих слуг! Всi вони погоджувались на смерть (iх або душили, як коней, або убивали ударом чекана в голову) цiлком добровiльно, бо вважалося за велику честь прислужувати царевi чи царицi на тому свiтi… Працювали й у суботу, i в недiлю вирiшили залишитися на розкопках, щоб у понедiлок вранцi розпочати розчистку ножем. На вечерю зварили кулiш (пшоно в нас було, сало, цибуля – теж, а що ще треба археологовi в польовiй експедицii!). Аж тут iде Григорiй Лукич Середа – вiн щодня об’iздив своi численнi об’екти, не минав i Товстоi Могили, певно, вважаючи ii також за свiй об’ект. Походив, подивився i каже: «Варiть, хлопцi, кулiш i чекайте на мене. Я десь через годинку з’явлюся – з пляшкою. Посидимо, погомонимо бiля скiфськоi царицi, бо щось ви невеселi». Рiч у тiм, що перед самим приiздом Середи настрiй у нас був зiпсований украй, адже ми побачили те, чого найбiльше боялися, – бiля стiни на самому днi раптом вигулькнув чорнозем. Грабiжницька нора! Кiнець надii, що поховання царицi – нечiпане… Настрiй – хоч вовком вий! Борис iнодi аж стогнав, як вiд зубного болю. Але – трималися. І раптом ми збагнули, що то – зовсiм не грабiжницький лаз. Нi i нi! Рiч у тiм, що коли вже поховали царицю й насипали над нею курган, несподiвано померла ii мала дитина. Ймовiрно – спадкоемець престолу. Знiмати курган – на таке навiть будiвничi його не зважилися, знаючи, який це неймовiрно складний i тяжкий труд. Був iнший вихiд, що ним скiфи й скористалися. А втiм, це був-таки грабiжницький спосiб – вирити в материку лаз до поховальноi камери, обминувши таким чином курган. Так було й зроблено (рили, очевидно, тi, хто ховав царицю й достеменно знав, де розташована ii поховальна камера). Дитину поклали в саркофаг, i двое метких скiфiв – один попереду тягнув саркофаг, другий позаду пiдпихав його – проникли в лаз i спустилися ним на глибину потойбiчного житла царицi. У суцiльнiй пiтьмi (скiпка з кволим вогником – хiба то свiтло?), на глибинi дев’яти метрiв прилаштували саркофаг з дитинчам бiля тiла матерi – i мерщiй назад. – Що сталося з малолiтнiм спадкоемцем престолу? – питаю. – Достеменно невiдомо. Може, й своею смертю померла дитина невдовзi пiсля смертi матерi, а може… – Євген Черненко на мить задумуеться. – У Бориса була версiя, що пiсля смертi царя знать у боротьбi за владу просто прибрала з дороги його малолiтнього престолонаступника – так вiн i опинився в могилi матерi у дворiчному вiцi. Не виключено, що й матiр, царицю, з тих же причин прибрали з бiлого свiту. Зрозумiвши, що це не пограбування, а пiдзахоронення, археологи збадьорилися. Тут повернувся Середа з пляшкою, ще походив навколо поховальноi ями, засмутився: якщо чорнозем на днi – значить, пограбування, могила бiдна, а такi кошти витрачено на ii розкопки, скiльки технiки працювало задарма… – То не пограбування, – заспокоював його Борис. – Не вiрите? Вiзьмiть нiж i ткнiть, де хочете: всюди мае щось блищати… Середа врештi зважився, копнув ножем – золота бляшка! В iншому мiсцi ткнув – золота бляшка! Ще копнув, ще… ще… Всюди золото. Ми поклали бляшки на мiсце (вiдбитки збереглися) – i, вже зовсiм повеселiлi, сiли до кулешу, випили, повечеряли. Довго задушевно гомонiли того вечора та спiвали старовинних украiнських пiсень. А може, то й скiфськi? Принаймнi нам здавалося, що то скiфськi. Над нами густо сяяли такi яскравi, волохатi зорi на чорному небi, точнiсiнько, як i в часи Великоi Скiфii… У понедiлок зранку почали розчистку ножами. У людей, якi супроводжували царицю, як i слiд було чекати, нiчого цiнного не виявилось – слуги ж бо, – а ось у царицi та ii дитини знайшлося близько двохсот золотих речей. Тiльки на руках у неi виявилося одинадцять перснiв – п’ять на однiй руцi, шiсть на другiй, були ще три браслети, золота гривна з товстого золотого дроту, у вухах сережки. Головний убiр був прикрашений золотими бляшками, верхня частина тiла всуцiль усiяна золотими бляшками, навiть черевики оздобленi все тими ж золотими бляшками. Їi вбрання було найбагатшим i найпишнiшим з усiх вiдомих скiфських поховань Нижнього Поднiпров’я. А ще ж вбрання дитини було густо обшите золотими бляшками – правда, меншими за розмiрами, на шиi – золота дротяна гривна, у вухах – золотi сережки. Малий спадкоемець царського престолу тримав у руцi маленький золотий браслет. І коли вже з могили «пiшло» золото, на поверхнi, бiля розкопок постiйно товпився люд, а все новi й новi цiкавi та зiваки збiгалися, сходилися, з’iжджалися. Мiлiцiя ледве стримувала натиск бажаючих «подивитися на скiфiв», а ночами доводилося виставляти посилену охорону. Потiм заходилися розбирати поховання царя, центральне в курганi, заглиблене на дев’ять метрiв вiд рiвня сучасного поля. На жаль, як i бiльшiсть скiфських могил, воно теж було пограбоване – довга, тридцятиметрова нора грабiжникiв вела до останньоi домiвки царя. Здавалося, скiфи винайшли найнадiйнiший захист для своiх могил – курган. Тисячi й тисячi кубiв землi! Яким грабiжникам це подолати? Хто з них може зняти захист могили – десятиметровий курган? Навiть сучаснiй технiцi це не просто зробити, не те що безрiдним волоцюгам, якi тинялися по степах у пошуках наживи i в яких часто навiть воза не було. Та вони винайшли генiальний спосiб пограбування могил – лаз. Не треба чiпати непiдвладний курган, а збоку по материку прорити в глибину нору дiаметром близько метра i неодмiнно округлу (така форма найбiльш безпечна). Не просто було рити нору – ризикуючи, остерiгаючись бути роздавленим, якщо земля раптово обвалиться (але це траплялося надзвичайно рiдко), задихаючись в пiтьмi нори, в трупному смородi (якщо грабували невдовзi пiсля поховання). Але рили i лiзли, золото та iншi коштовностi вабили сильнiше, анiж лякала небезпека чи кара небесна. Грабiжники скiфських курганiв дiлилися на три категорii. Перша – це самi скiфи, тi, хто ховав небiжчика i, отже, запам’ятав, що там i де покладено, як орiентуватися до самоi могили. Як правило, вони чи не найбiльше по ньому голосили, але покiйник ще не встигав розкластися, як грабiжники, задихаючись вiд смороду, перевертали, шарпали й потрошили його в могильнiй тяжкiй пiтьмi при кволiй лучинi. Кваплячись – все ж таки страшно було, – вони багато бляшок губили, не все знаходили, тож дещо залишилося i для наших археологiв, але то дрiб’язок. Друга категорiя – це тi, хто через сто – двiстi рокiв прийшов у скiфськi степи пiсля скiфiв: сармати. Тi не просто брали цiннi речi, бо мали на метi й iнше. Коли в край приходить новий народ, факт свого завоювання i освоення земель вiн утверджуе грабуванням кладовищ попереднього народу. Чому ми впевненi, що то були саме сармати? Рiч у тiм, що скiфи залишали в похованнях бронзовi казани, а в них клали жертовну iжу, це, як правило, була туша вiвцi. За сто рокiв, коли в межирiччi мiж Танаiсом та Істром з’явилися сармати, м’ясо в казанах уже зотлiло, а окиси бронзи просякли кiстки, й вони стали зовсiм зеленими. Забираючи з собою казан пiсля проникнення в могилу, сармати викидали позеленiлу кiстку, залишаючи ii в могилi. По цьому (щоб кiстка позеленiла, треба сто чи двiстi рокiв) археологи й дiзнавалися, хто пограбував поховання синiв змiеногоi богинi. Третя категорiя – мiсцевi жителi, переселенцi, якi з’явилися в степах Украiни сто – сто п’ятдесят рокiв тому. Вичистивши могилу, злодii йшли собi далi, а з часом через пробитий лаз у поховальну камеру з потоками дощовоi води чи талоi набивало чорнозему, i там, у глибинi, де тiльки царство глини, наявнiсть чорнозему вказуе, що ця могила вже пограбована в давнi часи. Нора в центральне поховання Товстоi Могили була завдовжки в тридцять метрiв. Пiдупалi духом археологи вибрали з неi землю, знайшли там кiлька загублених грабiжниками золотих бляшок та наконечникiв бронзових стрiл, фрагменти бойового пояса. Коли вже на днi вiдкрився вхiд до поховальноi камери-склепу, бiля входу побачили щит. Грабiжницький лаз потрапив до господарськоi нiшi, де стояли амфори, й вони iх побили, забрали все, що там знайшли. Прихопили з собою й бронзовий казан – для степовика то велика цiннiсть, вкрай необхiдна рiч, таке добро охоче забирали в мертвякiв, щоб варити м’ясо. Тi, хто патрав могили, напевно знаючи, що у вхiднiй ямi не бувае нiчого цiкавого, крiм кухонного начиння, не пiшли в неi, а материком обiгнули ii i наблизилися до поховальноi камери. Археологiв чекав зруйнований склеп, перемiшанi людськi кiстки, уламки амфор та набiрного залiзного обладунку, кiлька сот золотих бляшок, золота спiральна обручка, двi великi золотi обкладинки вiд ритона (рiг для пиття), уламки булави. Грабiжницький лаз пройшов усього за кiлька сантиметрiв од дромоса, де в нiшi лежала пектораль – найбiльший скарб, який будь-коли знаходили в скiфських курганах. У Товстiй Могилi саме там, у дромосi, скiфи сховали найцiннiший свiй скарб. Бiля входу в коридор вони поклали задушеного слугу, далi поставили бронзовi лутерii, свiтильники i велику грецьку амфору з трьома ручками. В кiнцi дромоса, бiля спуску в склеп, в один ряд лежав меч з окутими золотими платiвками. Окуття рукоятi i пiхов меча прикрашене сценами боротьби звiрiв. Борис Мозолевський захоплено вигукнув: – Це перший скiфський меч у золотих пiхвах, знайдений за останнi 60 рокiв в Украiнi! Зображення на ньому було чiтке, образи звiрiв навдивовижу яснi. Знайшли також оздоблений золотом батiг, або бунчук, i нарештi – НАРЕШТІ!!! – нагрудний убiр (знак); ЗОЛОТА ПЕКТОРАЛЬ! Помилково скiфи поклали в дромос золотi речi, а промiж них – найдорогоцiннiшу пектораль, чи зумисне, свiдомо збивали з пуття майбутнiх грабiжникiв – невiдомо. Але саме це врятувало пектораль для майбутнiх поколiнь. Адже потрошителi, поминувши дромос, пiшли далi прямiсiнько до камери. Дромос був над щiльним шаром глини, тож вода вниз не проникала, й тут зiбралася муляка – копати ножем i працювати щiточками неможливо. Порпалися в муляцi руками. Проведе Борис чи Євген п’ятiрнею – i вiдчувае пiд пальцями рельефнi фiгурки звiрiв, тварин на пiхвах меча. (Де взялася там муляка? То – наслiдки господарськоi дiяльностi людей: вода пiднялася ближче до поверхнi.) Збоку прорили ямку, щоб вiдвести воду, з часом дромос пiдсихав, муляка густiшала. Коли проводили пальцями, з канавок i смужечок проступали мордочки тварин. Євген Черненко: Не хочу тут вигадувати, хто першим до пекторалi доторкнувся – я чи Борис. Та й не пам’ятаю вже. Але все-таки, мабуть, Борис. Я тiльки пам’ятаю те, що в ту мить ми були з ним у дромосi удвох, всi iншi учасники експедицii залишалися на поверхнi. І на все життя менi запам’яталося, як ми навперемiнку проводили по муляцi розчепiреними пальцями, а в тих слiдах блищало золото, як Борис гарячково шепотiв: «Ой, буде, буде, буде. Ой буде, буде щось блищати i вже блищить!» Деталi на золотих речах гострi, тож ми порiзали та покололи собi пучки, але навiть не вiдчували того. Над тим мiсцем, де лежала пектораль, ще стояла вода. Борис одразу вiдчув, що предмет буде чималий. Тiльки й сказав: «Витягаю!» Витягнув, промив у водi й тримав у руках якусь мить здивовано. А потiм i питае захоплено: – Як це називаеться? – Пектораль, – кажу, – нагрудний знак скiфських царiв. Промили ми ще раз ту незвичайну знахiдку, по черзi потримали ii в руках. А на поверхнi ще нiхто не знав, що ж ми щойно знайшли… Із статтi Б. Мозолевського «Скiфiя! З висоти царських курганiв«. «Золота пектораль – шедевр скiфо-античного мистецтва. Дiаметр прикраси – 30 см, вага 1150 грамiв. Три ii яруси мають вигляд пiвмiсяця, мiж витими джгутами – витвори образотворчого мистецтва. Середнiй ярус – рослиннi мотиви, скульптурки птахiв. На двох iнших об’емнi зображення сцен боротьби звiрiв та сюжети зi скiфського життя. У центрi верхнього фриза – двое роздягнених до пояса скiфiв, якi шиють сорочку iз овечоi шкури, розтягнувши ii за рукава. Бiля них – горити з луками i стрiлами. Праворуч i лiворуч цiеi сцени – свiйськi тварини зi своiми малятами: кiнь, корова, вiвця, коза, качка. Молодий скiф, сидячи навпочiпки, доiть вiвцю, iнший – сидить бiля неi, тримаючи в руках амфору. За своiми художнiми якостями вибiр не мае собi рiвних серед знахiдок степовоi Скiфii. Славнозвiсний солоський гребiнець та чортомлицька ваза лише наближаються до нього. Знахiдка ставить цiлий ряд питань з iсторii, життя та культури скiфського суспiльства, якi заслуговують на окрему працю. Ми не маемо… можливостi достеменно визначити мiсце небiжчика Товстоi Могили в полiтичнiй iсторii Скiфii – безперечно лише те, що вiн був одним з верховних ii правителiв». Менi так було потрiбне вiдкриття небаченого досi… Я вклав стiльки душi i зусиль, що сама глина вiд мого доторку мусила обернутися золотом, тому пектораль грабiжники курганiв не винесли до мене. Друзi допомогли, щоб пiсля експертизи знахiдки повiдомлення про неi потрапили в пресу i, зрозумiло, не лише у вiтчизняну. Інформацiя справила враження. Спочатку захоплювалися вагою коштовного виробу, згодом майстернiстю художника, вишуканiстю образiв. Здаеться, свiт не був готовий до такого вiдкриття. Навiть автор роману археологii «Боги, гробницы, ученые» К. Керам (ним зачитувалися в Союзi наприкiнцi шiстдесятих i пiзнiше) не передбачав чогось «епохального» на територii колишньоi Скiфii. Скiфський степ в уявi багатьох iсторикiв i тих, хто близько стояв бiля археологii, був територiею, де орди напiвдиких кочових племен знаходили на якийсь час вiдпочинок пiсля набiгiв на сусiднi царства. «Да, скифы мы, да, азиаты мы…» Повторювати слова Блока стало на той час мало не правилом хорошого тону. Дарма що багато iсторичних джерел пiдносили нам зовсiм iнший портрет скiфського суспiльства – досконалiшого, розвиненiшого, примiром, за Геродотом. Дарма що було вiдоме iм’я одного з семи свiтових мудрецiв – скiфа Анахарсиса – винахiдника гончарного круга… – Виваженiсть композицii моеi знахiдки одразу впадала в очi. Художня досконалiсть засвiдчила генiальнiсть безiменного скiфського майстра, якому, безумовно, були вiдомi не лише секрети металу скiфiв, а й звичаi свого народу, – говорив Б. Мозолевський.[35 - Яхненко К. «Знахiдка столiття» // Украiнська культура. – 1996. – № 6.] Ну, а потiм почалося… Спершу зателефонували Григорiю Лукичевi Середi. Той примчав – як на крилах прилетiв. Потiм почало з’iжджатися начальство. Справа надто серйозна, i невдовзi до нас завiтали скiфологи з Киева i Москви. І таке паломництво до могили тривало мiсяцiв зо два. А пектораль усе ще лежала на своему мiсцi в могилi, тiльки на нiч ми запирали ляду i виставляли автоматникiв. З могили ми нiчого не виймали ще й тому, що нас застерегли: приiде державна комiсiя. Вона й справдi приiхала; прийняла нашу роботу. З’явився i тодiшнiй перший секретар Днiпропетровського обкому КПУ Олексiй Ватченко. Оскiльки вiн був досить огрядний чолов’яга, то боялися за драбину, якою треба спускатися в скiфську яму. Щоб випробувати ii мiцнiсть, нею одночасно спускалися два дебелi шахтарi – вона витримала iхню вагу, й мiсцевi властi заспокоiлися: значить, i Ватченка витримае. Говорили, пригадую, що перший обкому привезе на розкопки Брежнева. Ватченко приiхав, але генсека з собою не привiз, сам у яму спустився, драбина хоч i скрипiла надсадно, але не трiснула, а все, слава Богу, завершилося благополучно, хоча мiсцеве начальство й перетрусилося. Згодом надiйшла вказiвка: скарби сфотографувати i вiдправити Брежневу в Кремль, що й було зроблено. Як кажуть, баба з воза – кобилi легше. Коли скiнчився потiк високопосадових i просто керiвних лицедiiв, ми полегшено зiтхнули й нарештi вийняли пектораль, забрали ii з собою, в готель. У нас тодi був в Орджонiкiдзе скромний двокiмнатний номер, ми поклали безцiнну знахiдку в ящик, накрили ii пiджаком i засунули ящик пiд лiжко. Кiлька днiв вона благополучно пролежала в тому ненадiйному сховку пiд лiжком, а тодi раптом новина: пограбовано сусiднiй номер, де мешкали нiмецькi бiзнесмени. Злодii залiзли на другий поверх через балкон. Наш номер також мав балкон, ми перелякалися й негайно вiдвезли пектораль у мiсто, поклали ii в сейф мiсцевого банку. В Орджонiкiдзе пектораль виставлялася на загальнi оглядини (ii, звичайно ж, охороняли автоматники), народ валом валив, злiталися й з’iжджалися журналiсти. Мiсцева влада навiть влаштувала прийом з цiеi нагоди. Я, пам’ятаю, сидiв на прийомi поруч з директором Інституту археологii Шевченком, отож за чаркою вiзьми й скажи йому: – Федоре Івановичу, а Борис – навiть не спiвробiтник iнституту. То мовби Інститут археологii й не мае вiдношення до знайденоi пекторалi. Директор швидко вiдповiв: – Уже спiвробiтник. – З якого це часу? – питаю ошелешено. – Та вже хвилини зо двi, – була вiдповiдь. Пектораль, замотана, до речi, в сорочку Бориса Мозолевського й покладена в спецiально для цього виготовлений ящик, в супроводi озброеноi охорони поiхала в Киiв. І хоч охорона була надiйна, ми з Борисом все одно не спали цiлу нiч. А раптом… Адже про знахiдку як про сенсацiю вiку повiдомили у ста краiнах свiту! Нас зустрiли в Киевi на вокзалi урочисто, з транспортом, з додатковою охороною. Пектораль у супроводi ескорту вiдвезли в скарбницю Нацiонального банку Украiни – на вiчне зберiгання. Згодом, правда, ii брали звiдти i возили показувати – спершу Шелестовi, а потiм i Щербицькому. Розглядаючи знахiдку, голова Ради Мiнiстрiв Республiки запитав у директора Інституту археологii: – Коли ж будуть статтi про цю незвичайну знахiдку? А директор наш, Федiр Іванович, вирiшив цим скористатися. – У хлопцiв, – зiтхнув, – кепськi побутовi умови, швидко не напишуть. Живуть у гуртожитку. Щербицький повернувся до президента Академii наук Патона: – Академiя може щось зробити, чи менi зайнятися? – Академiя може, – запевнив президент. І Борис отримав на проспектi Науки трикiмнатну квартиру одразу ж. Щербицький, ще пригадую, запитав, яка в Бориса зарплатня? А Борис i не знав, яка, бо лише тиждень минув, як його оформили в iнститутi на посаду молодшого наукового спiвробiтника. За нього вiдповiв директор iнституту: – Мозолевський отримуе 98 карбованцiв. Щербицький повернувся до Патона: – Академiя може щось зробити, чи менi цим зайнятися? Патон вiдповiв, що академiя може, i дав Борису персональну ставку: 200 карбованцiв. Вiдтодi слово «пектораль» стало одним з найпопулярнiших (до того мало хто й знав, що то воно таке – отой нагрудний знак скiфiв), ба навiть модним. У Киевi вiдкрили (де нинi станцiя метро Шулявська) ресторан «Пектораль» – ми вiдзначали успiшний захист кандидатськоi дисертацii Бориса Мозолевського, а також мое п’ятдесятирiччя. Сьогоднi в украiнському степу ii вже немае – Товстоi Могили. А втiм, археологiя – це чи не едина наука, що, дослiджуючи пам’ятку, одночасно руйнуе, губить ii, i нiчого тут не вдiеш, з цим просто треба змиритися. Товстоi Могили вже нема – i в той же час вона е. Бо належить уже iсторичнiй пам’ятi – як i ii будiвничi, скiфи, сини змiеногоi богинi. Коли кургану не стало, в Орджонiкiдзе почали гадати, що придумати на його мiсцi. Не будеш же знову насипати дев’ятиметровий курган, хоч така пропозицiя теж була. Але для чого? Що втрачено, те втрачено. На мiсцi Товстоi Могили залишилися лише вхiднi ями з поховальними камерами царя, царицi з дитиною, iхнiми слугами та яма для коней. Висловлювались пропозицii створити музей, але як у тi ями спускатися вiдвiдувачам? Та й що вони там побачать? Порожнi ями? Думали-гадали, але так нiчого й не придумали. І нинi там навiть пам’ятного знака немае. А жаль… Бiльше двох тисяч рокiв простояла скiфська могила – i зникла. Вхiднi ями, як i мiсце, що його займав курган, засипали землею, все розрiвняли, рекультивували i передали ту латку землi мiсцевiй владi для подальшого господарського використання. І, здаеться, трое чоловiк отримали мiсце Товстоi Могили пiд дачi, повiдгороджувалися парканами, посадили по веснi сади i – прощай навiки Товста Могила! Сьогоднi, через чверть вiку, там все заросло садками, i вже, мабуть, нiхто й не покаже мiсця, де колись здiймався до голубого неба знаменитий курган скiфiв. А двi тисячi з лишком рокiв тому простилався там нiким тодi не мiряний степ Великоi Скiфii. Шумiла ковила… Неподалiк Товстоi Могили стояли два кургани, але коли будували електродепо, iх зруйнували, а мiсце перетворили на будiвельний майданчик, навiть не повiдомивши про те археологiв. І сьогоднi пiд фундаментами електродепо лежить, можливо, ще нiким не бачена скiфська пектораль… «Могили, могили, могили – глибокий свiт далекоi i неповторноi Скiфii, – писатиме в передмовi до своеi поеми «Ірiй» Борис Мозолевський. – Мiсячноi ночi i погiдноi днини, у зливи i заметiлi стоять вони гордими пам’ятниками тим, що спорудили iх, а потiм i самi поснули пiд ними… Але ж усi тi, кого ми розкопуемо, були колись не просто одиницями суспiльства, а ще й живими людьми, що орали цю землю, пасли худобу, воювали, щось любили i когось ненавидiли. Про що мрiяли вони? Що вело iх крiзь нетрi столiть? І якщо всi вони пiшли в землю, залишивши по собi цi мовчазнi могили, в чому ж тодi полягае сенс людського буття? Коли при свiчечцi у глибокому пiдземеллi ножем i щiточкою воскрешаеш до нового життя – життя вже в науцi – те, що зовсiм недавно ще, з iсторичного огляду, було чиеюсь живою долею, не можеш не пройматися такими питаннями i не шукати вiдповiдi на них, i тодi починаеш бачити, що, крiм iсторичноi iнформацii, всi тi рештки несуть ще якесь незбагненне свiтло людського духу, яке i тебе спонукае бути трiшечки чистiшим i довiрливiшим, трiшечки уважнiше придивлятися до всього, що дiеться навкруг. І як менi, людинi, що останньою вже бачить це свiтло, залишатися байдужим i не зробити спроби перекласти його на людську мову?». Бориса Мозолевського, археолога, поета i славного чоловiка, не стало 1993 року восени. Друзi знали, що вiн тяжко хворiе, майже безнадiйно, але не вiрилось, що це станеться так швидко. Вiн ще не виповнився й зрiлiстю – всього лише п’ятдесят сiм рокiв. Ну хiба це вiк? З такими роками жити та жити… Його привезли до примiщення Спiлки письменникiв Украiни – прощатися. Зiйшлися поети i археологи, iсторики i читачi, родичi i всi тi, кому вiн був i залишився дорогим. Голова поета покоiлась на подушечцi, засланiй украiнською вишиваною хусткою з чорними й червоними барвами. Бiля голови полум’янiв пучечок калини i лежала беретка, яку вiн любив носити. Як у тiй пiснi: «Червоне – то любов, а чорне – то журба…» Бориса повезли до вiчноi його домiвки на Байкову гору, а менi досi здаеться, що на пiвдень Украiни, в отi його рiднi степи, де: Вiдгуло, вiдпалало нестерпно. Тiльки золото сонцем сiя. Синiм свистом, над сизим Степом Славить вiтер скiфське iм’я. Лежить вiн на Байковiй горi, його скiфи – по украiнських степах, а iхня – й вiднинi наша також – пектораль у нацiональнiй скарбницi Украiни. Їi золоте сяйво е запорукою того, що ми, скiфiв, наших далеких пращурiв, i Бориса Мозолевського, поета нашого i iхнього також, нiколи не забудемо. Украiна i Скiфiя – то е два крила, на яких – вiримо свято й нерушно – i досi лiтае i вiчно лiтатиме правдива душа поета. – Передай усiм… – прохав вiн перед вiчною розлукою друга свого i поета. – Скажи хлопцям, щоб не сварилися за те, що помилково називаеться славою… Хай шукають свою пектораль. Що ж, це так, у кожного з нас мусить бути своя пектораль, i кожний з нас ii – успiшно чи нi – шукае все життя. Маленькiй своiй приятельцi Марисi вiн якось написав такi рядки, що ними й завершимо свою розповiдь про Бориса Мозолевського i його пектораль, яку взагалi завершити неможливо: Не барися, Марисю, Поки день не дотлiв, Пiдем з дядьком Борисом Зустрiчать журавлiв. У степу на могилi Пiд веселе «курли» Раптом скiфськi богинi Повиходять з iмли. …А менi то не мiфи — В серцi горнеться страх: Справдi, птицi чи скiфи Пломенять на вiтрах? Із далекого вирiю Повертають назад У краiну, що вимрiяв Їхнiй сивий вожак!.. Пiдростай же, Марисю, І до сонця злiтай. І живи, i борися, І – усе пам’ятай: Чим глибиннiш корiння, Тим стiйкiша трава, Той не знае старiння, В кого пам’ять жива. ВІДРЯДЖЕННЯ ДО СКІФІЇ ГРЕЦЬКОГО ГЕНІЯ, або P. S. до чотирнадцятоi частини «…Що ж до мистецькоi вартостi пекторалi, то треба, безперечно, погодитись, що це найбiльший шедевр ювелiрного мистецтва стародавнiх. У розмiщеннi врiвноваженоi, але дзеркальноi композицii обох сторiн трьох фризiв пекторалi вiдчуваеться безумовний вплив найвищих досягнень античного мистецтва. Сполучення в образах надзвичайноi реалiстичноi натуралiзацii, навiть надлишковоi для таких мiнiатюр деталiзацii, i монументальностi з довершенiстю всiх фiгур, художнiм вiдтворенням експресii, емоцiй е свiдченням безпосереднього зв’язку з найвiдомiшими школами античних скульпторiв Грецii ІV ст. до н. е. Праксителя, Скопаса, Лiсiппа, Леохара. Зазначимо, що пектораль з могили скiфського царя виявилася пошкодженою, ба навiть зi слiдами ремонту. Про ii належнiсть скiфському царевi нiхто не сумнiваеться. А ось як вона потрапила до нього вiд найкращих ювелiрiв Еллади – це питання. Очевидно, мають рацiю тi дослiдники, якi вважають ii зробленою на замовлення скiфського царя. Митець, що робив пектораль, безумовно, побував у Скiфii, бачив ii природу, людей, iхнiй одяг, озброення, коней, корiв, телят, сцени доiння худоби тощо. Можливо, вiн зробив i якiсь малюнки-ескiзи. Тож, безперечно, мала слушнiсть дослiдниця пекторалi М. Русяева, яка писала: «Отже рiзнi дослiдники, на основi власних уявлень, запропонували концепцii, кожна з яких дае змогу проникнути в зображувальну суть i символiку пекторалi. Але чи означае це, що подальше дослiдження такого унiкального твору завершено i на його розглядi треба поставити крапку? Нi, схоже, вона постiйно привертатиме увагу вчених, хоч би якими достовiрними здавалися б ii iнтерпретацii та розшифрування окремих сюжетiв. Адже вони багато в чому вiдбивають свiтогляд i менталiтет дослiдникiв, iхнi релiгiйно-фiлософськi пристрастi та погляди, що склалися завдяки опануванню сучасними науковими знаннями, бо навряд чи такими ж могли володiти навiть наймудрiшi представники скiфських номадiв». Черняков І., «Украiнська газета», 2005 р., № 23. Скiфська рапсодiя «З усiх небезпек найнебезпечнiше – це життя, адже воно завжди закiнчуеться смертю, i тут нiчого не вдiеш», – так мiркував того ранку Старий, зi спокоем приреченого готуючи себе до переходу в iнший свiт. І йому бачилося – примарилося чи насправжки? – як нiчним, ба вже передсвiтанковим степом бiгла лань, сiрувато-руда, зi свiтлими плямами, бiгла, нечутно стелячись над срiбною ковилою, якась прозора, нiби аж безтiлесна в мiсячному сяйвi, що вже блiдло й тануло на зламi ночi. За нею навально й невiдворотно мчала жовта левиця. Ось-ось наздожене трепетно-лякливу й беззахисну лань. «Ще одне чиесь життя скiнчиться», – горблячись бiля багаття, знiчено подумав Старий, i йому було вже все одно. Лань зникла у бiлому мерехтливому маревi. Слiдом за нею розтанула й левиця. Старому здалося, що там, де щезла втiкачка з переслiдувачкою, туман нiби зарожевiв, вiдтак закривавився, i червона пляма поволi розповзалася в бiлому серпанковi. Степ наче тяжко зiтхнув. «Таки урвалося…» – якоюсь ще живою часткою ества вiдзначив Старий, все так само горблячись бiля багаття, що вже не грiло дедалi холоднiле його тiло. Хмизу, щоб пiдгодувати вогонь-ненажеру, не було, та й неохота його шукати: для чого? Власне, для кого? Чи не все одно, де погибати: тут чи трохи далi? Дивлячись затуманеними очима, що сльозилися, на криваву пляму в серпанковi, Старий пригадав, що йому, ще малому скiфенятi, розказував колись дiд. Лань – то життя наше беззахисне на вiтрах цього свiту, а невблаганна, прудконога левиця – доля людини. А мо’й фатум. Як народиться лань-життя, так тiеi ж митi з’являеться левиця-доля i починае свою нестримну погоню. І не втечеш од неi, не одуриш ii, хоч би ти був найбiльшим дурисвiтом, i не сховаешся од неi хоч i на краю свiту, не вiдкупишся всiма скарбами свiту. Скiльки там часу левиця гнатиметься за ланню – того нiхто не вiдае, нi бiдняк мiзерний, нi сам цар вельможний, – стiльки й житимеш у свiтi бiлому. Одне лиш знане: як би не тiкала лань-життя, а все ж вона приречена з дня свого народження, бо рано чи пiзно – тут уже кому як поталанить, – левиця таки наздожене… Бо долю, кажуть мудрi люди, i на конi не обскачеш! Але у свiтi бiлому все мудро влаштовано, тож людина мае жити й радiти життю, найбiльшому дарунковi, посланому небом; любити й народжувати дiтей, воювати i страждати, горювати й смiятись – навiть вiдчуваючи фатальний подих левицi за своiми плечима. Що вдiеш, як по лань-життя посилае левицю-долю сама Аргiмпаса, небесна донька батька всiх скiфських богiв та людей, всемогутнього Папая, жона бога вiйни Ареса, богиня кохання, життя та смертi. Вона чарiвна i прегарна, i з ii розкiшною вродою навiть богинi не в змозi змагатися, де вже там простим смертним! Коли Аргiмпаса спускаеться з небес i йде степом, пiд ногами в неi квiтнуть тюльпани, в ii присутностi навiть дикi звiрi стають покiрними та ласкавими. Перед Незрiвнянною все пломенiе i сяе, i все живе сповнюеться любов’ю – ось чому батько Папай дав своiй чарiвливiй доньцi необмежену владу над скiфами, над життям iхнiм, щастям i смертю. А тому радуйтесь i живiть стiльки, скiльки кому визначено богинею. Коротке твое перебування в цьому свiтi, тож квапся жити. Квапся, пам’ятаючи, що Аргiмпаса, даруючи тобi життя, вже послала за ним левицю, бо за все треба платити. В тiм числi й за мiсце пiд сонцем. Так думав Старий, i думи його були розважливо-мудрi: без життя немае смертi, а без смертi – життя, тож усе треба сприймати зi спокоем та вiдвагою. Сказано ж бо: з усiх небезпек, що чатують на людину, найнебезпечнiше – це життя, воно завжди закiнчуеться смертю. Сам вiн уже все спiзнав у земному життi, все, що належало отримати, отримав, тож i кiнець свiй зустрiти йому не лячно. Але не за себе думав, за сина – сина шкода було. Вiн ще нiчого не встиг отримати з восьми амфор кохання богинi Аргiмпаси, ще й не набiгався його парубiйко, не нарадувався життю, а левиця вже дихае у нього за плечима. Скiльки в Старого було синiв – всi полягли, як сармати, перейшовши Танаiс, кривавою вiхолою пронеслися iхнiми краями, витiсняючи скiфiв у пониззя Борисфену i далi до Гiр, де таври живуть. Була сподiванка на останнього, найменшого, берiг його, щоб старiсть свою захистити й зiгрiти, але не вберiг. Та що ремствувати, на все воля богiв. Насилу звiвся й, тягнучи ноги, що наче не його стали (а втiм, чого дивуватися, всю нiч бiг за конем, а йому ж не вiсiмнадцять), пiдiйшов до зомлiлого сина, опустився на колiна, припав вухом до грудей i мить сторожко, намагаючись не дихати, слухав – синове життя ледь-ледь жеврiло, якоюсь жилкою ще вiдгукуючись. Зiтхнувши, висмикнув iз-за пояса нiж, розцiпив синовi зуби i, витягнувши затичку з бурдюка, влив синовi до рота трохи води. Син нiби ковтнув – дяка богам, вiн ще був у цьому свiтi. Старий накрив непорушне тiло своею витертою, пропаленою бiля багать курткою, спершись руками на землю, звiвся i стояв так, не вiдаючи, що ж йому теперечки робити? Чекати ранку чи вирити яму зараз, доки ще збереглася в руках сяка-така сила? Бо ж вороги, як заднiе, так i вигулькнуть як з-пiд землi. Нинi iх у Скiфii бiльше, анiж скiфiв! Уже свiтанок зорiв, яскраво рожевiла зоряниця, коли Старий загледiв одиноку постать жiнки. Дивно, подумав вiн, та жiнка наче вродилася у скiфському степу (колись скiфському, ще вчора скiфському). Ще мить тому, як вдивлявся у виднокiл, не видно було анi лялечки, овиди були пустельнi, а це наче з неба впала. І нiби не йшла та гостя, а пливла степом, ледь-ледь торкаючись землi сап’яновими чобiтками, i там, де проходила-пропливала, щось квiтло й полум’янiло. Гм… Старий подивувався i подумав: жаль, що жiнка, яка нинi помiч зi спiдницi? Незнайомка простувала навпрошки до його багаття, що вмирало, ось вона вже зовсiм близько. Сама-самiсiнька, беззахисна… Напевне, шукае собi пристановища, якого вже у Скiфii немае. На нiй довге бiле вбрання, на спину спадае рожеве покривало, на плечах та грудях скрiплене фiбулами, на чорному волоссi – золота дiадема, у мочках вух тьмяно полискують золотi кульчики, на зап’ястках рук – браслети, на шиi спалахуе золота гривна – еге-ге, не простого, виходить, роду. Роздивившись ту мандрiвницю ближче, Старий похолов – когось вона йому нагадувала, от тiльки кого, кого?! – Здрастуй, дiду, – стомлено проказала прибула. – Слава Папаю, – вiдповiв Старий споконвiчним скiфським вiтанням, а сам гiрко подумав: де тепер той Папай? Коли б був, хiба скiфи зникли б iз рiдних краiв? Коли не таланить, то й боги, виходить, не рятують? – Твое багаття, бачу, догорае? – Вмирае, – погодився дiд. – Скiльки перепалив у цих степах на своему вiку, а це вже – останне. Згасае, як i життя. – Чие? – І мое теж… – помовчав, кулаками тручи сльозавi очi. – Та що там мое – мiзерний я. Скiфii вже катма. Нi великоi, нi малоi – нiякоi. І немае сьогоднi Іданфiрса, що колись нас од персiв порятував, немае Атея, за якого ми сильнi були – нiкому нинi Скiфiю порятувати – ох-охо-хо… Помовчав, незнайомку все ще – когось вона йому нагадувала, але кого? – роздивляючись. – А ти ж чому самотиною блукаеш – степами, жiнко? Ач скiльки на тобi коштовних прикрас, попадешся готам чи сарматам – не помилують. – Я шукаю скiфiв. – Ну, я скiф, – Старий подивувався, що хтось iще цiкавиться скiфами. – Та що з того? – А де ж решта синiв змiеногоi богинi? – Їх уже немае. – І в пониззi Борисфену? – І в пониззi Борисфену. Кiннi орди сарматiв вихором промчали Скiфiею, потоптом пройшла iхня важка пiхота катафрактарiiв з довгими списами – Скiфiя перетворилася на пустелю. – І бiля Гiр немае? – І бiля Гiр, – як луна повторював Старий. – А де ж нинi скiфи? – Звiдки я знаю?.. Зi степiв нас сармати витiснили, вiд Гiр – готи, хто вцiлiв – за Істр подався, там шукае, мабуть, щастя… – І в долинi Салгиру немае скiфiв? – Немае, бо й скiфськоi столицi в долинi Салгиру немае, що греки звали Неаполем. Загибель, як з’явилися готи, прийшла раптово – наче снiг на голову лiтнього дня. Ми бились, як леви, але вороги, готи проклятi, разом з аланами та сарматами, здобули нашу столицю. Голови нам рубали, як непотрiб. Вцiлiлi – розбiглися. Здебiльшого в Гори до таврiв, а я ось до Борисфену у степ подався – а чого сюди побiг i сам не знаю. Сина рятував. Посадив його на коня, що спiймав у степу, i всю нiч бiг за конем. – Порятував? – Де там, конае вiд готськоi стрiли поганоi. І везти його далi нiкуди, та й дороги хлопець не витримае… Мабуть, тут i поховаю парубка свого. І сам бiля нього ляжу. Шкода сина, я вже свое вiджив i вiдлюбив, а вiн… Двадцять йому. Ще й жiнкою не встиг обзавестися, воював, захищаючи рiдний край. Не вахлак вiн, не тюхтiй, а молодецький, голiнний та хвацький – тiльки що з того? Бадьористий у мене був син, а бачиш, колодою лежить. Догорае його життя, як i це багаття. А з ним i моя остання надiя. Очi нарештi стали сухими, не сльозилися бiльше, Старий приглянувся пильнiше i похолов – незнайомка була слiпучо-осяйна, а що вже вродлива, що вже гожа… «Нiби неземна врода, – похолов вiн вiд думки, що таких жiнок на землi бути не може. Навiть у вождiв та царiв. Неземних жiнок мають лише боги». І тут його осяяло: та ж це Аргiмпаса! Сама Аргiмпаса, чарiвна скiфська богиня кохання, життя та смертi. Хотiв був звестися, щоб вiддати iй належне, але вона помахом руки спинила його. – Сиди, скiфе, ти свое вiдкланявся, а я вже не богиня. Богiв у Скiфii бiльше немае. Вiн не зважився навiть запитати, чому вона вже не богиня i чому нема бiльш у Скiфii богiв? Володарка життя i смертi сама вiдповiла на його нiме запитання. – Боги живуть, доки живуть тi, хто iм поклоняеться. Немае людей, немае i богiв. А скiфiв уже нема, як i самоi Скiфii, то для чого ж i кому тепер потрiбнi скiфськi боги? – Що ти кажеш, Незрiвнянна? А-а… Папай? – з острахом запитав Старий. – Батько богiв i людей – де ж вiн тепер? – Що чуеш… – А муж твiй, бог Арес, де? – І мужа мого, бога вiйни Ареса, немае. Вiн надто гордий був, щоб жити переможеним… А я ось… Ходжу колишньою Скiфiею та марно шукаю скiфiв. – І додала з вiдчаем: – Одного знайду – житиму. Адже хоч я вже й не богиня, але ще жiнка. І як жiнка, хочу прислужитися людям. Хоча б i синовi твоему… – Левиця долi вже здоганяе лань його життя. – Над левицею я ще маю владу. Тож учиню так, щоб вона ще довго-довго ганялася за ланню життя твого сина i не могла ii наздогнати. А доки вона його здоганятиме – вiн буде моiм. Старий злякався. – Що ти кажеш, славна i чарiвна дочко самого Папая? Я боюся за те, що почули моi вуха. Мiй син простого роду, а тобi, як я тямлю, потрiбен бог – не iнакше. – Чоловiк, якого б вiн роду не був, простого чи нi, для жiнки завжди бог! То правда, що чоловiкам належить свiт, але правда й те, що в ньому ми, жiнки, – чи не вперше вона скупо всмiхнулась, – правимо. – Воно й такечки, – охоче погодився Старий, пригадавши трьох своiх жiнок, з якими минуло його життя. Правду рече богиня. От вiн хоч i був у своiй кибитцi володарем, але правили там його жiнки – най iм добре ведеться у свiтi предкiв – i вiн нiколи цьому не перечив. – Бо ви, жiнки, завжди богинi, хоч би якого були роду. – Ти мудрий, дiду. – А ми, чоловiки, е синами жiнок. І тому ми всi – брати. Вона знову подивувалася мудростi простого скiфа. – Тож i мислю: доки у Скiфii лишаеться бодай один чоловiк – от хоча б твiй син, – чом я маю пропадати як жiнка? – Ти ще мудрiше за мене мислиш, славна i чарiвна, але ж… Мiй син хоча ще й не мертвий, та вже й не живий. – З такою, як я, вiн ураз оживе i довго житиме. Аргiмпаса нахилилась над сином, доторкнулася руками до його лиця – парубок раптом ворухнувся, розплющив очi i простяг – простяг! – до неi руки. – Ожив?! – скрикнув Старий. – Мiй син iз того свiту повернувся! Спасибi ж тобi, чарiвна Аргiмпасо! Син живий, тож менi й померти не грiх. – Вставай i ходiмо зi мною, парубче, до печери буття, у якiй ти народишся вдруге. Я подарую тобi нове життя. І ще щось. У печерi в мене зберiгаеться вiсiм амфор любовi. З першоi дам тобi закохану усмiшку, з другоi – нiжнi шепотiння, з третьоi – ласкавi умовляння, з четвертоi – дар пестощiв i солодкоi знемоги, з п’ятоi – палкi обiйми, з шостоi – бажання зустрiчатися ще i ще, з сьомоi зближення в коханнi, з восьмоi – шлюбнi пута… Зi мною ти спiзнаеш таку любов, якоi ще досi не знав. Я хоч уже й не богиня, але я ще жiнка. Хоча жiнка й богиня – це одне й те саме. Я кохатиму тебе палко i незрадливо, народжу тобi синiв, i рiд людський – навiть на скiфських руйновищах – нiколи не урветься в цих краях… Вставай, любий мiй… Старий на цих словах завмер i боявся навiть дихнути: встане син чи не встане? І раптом син його – о, диво з див! – повiльно-повiльно звiвся, вдихнув на повнi груди повiтря i твердо став на ноги. Живий-живiсiнький! Ще й сказав, потягнувшись до Аргiмпаси: – Як довго я чекав тебе, богине моя… – Вiднинi я просто жiнка, – мружилась вона усмiхаючись. – Ось чому ти й богиня. Старий був вражений, який-бо в нього тямковитий син. І як чудово вiн пасуе – парубiйко його вдатний! – самiй богинi. З ним вона, як рiвна з рiвним, хоча вiн i простого роду. Але сказано – чоловiк. Бог для жiнки, як i вона для нього – богиня! Як усе просто i складно водночас у цьому життi, у свiтi бiлому, дивувався Старий. Обнявшись, як двое закоханих, син його i богиня поволi пiшли в степ. У вiдблисках ранковоi зорi на слiдах жiнки, яка повела його сина, спалахували дивнi квiти. «Тюльпани… – здогадався Старий. – Квiти богинi Аргiмпаси…» І вiн ще раз упевнився, що це таки й справдi Аргiмпаса, бо тiльки на ii слiдах з’являються тюльпани, квiти кохання… І ще мiркував: важливо, зрештою, не те, що вона – богиня, а те, що вона жiнка. А буде жiнка – буде й життя на землi. Навiть на його руiнах… І вiд таких думок йому зробилося трохи легше. І тодi в душi його, якоi вiн уже, здаеться, й не вiдчував, раптом забринiла дивна-дивна музика, звiдусiль полилися якiсь незнанi йому досi чарiвливi звуки, що iх вiн ранiше нiколи – заклопотаний марнотнiстю життя, – не вiдчував душею. І Старий подумав, що й справдi не все ще втрачено, якщо його син живий i якщо його кохатиме така незрiвнянна жiнка й богиня. Аргiмпаса з його сином зникли у степу, наче розчинились у досвiтньому маевi. Заiржав кiнь i поволi рушив за ними. Хай iде. Комусь iз живих ще знадобиться… Старий дивився на розквiтлi тюльпани, а в душi його огрубiлiй i вже згаслiй, досi лунала дивна музика, в якiй вiн купався, як у дивному-предивному свiтовi. «Кохання мусить врятувати свiт, – думав вiн i чудувався, що вiн ще може так думати. – Як не для мене – я свое вiджив, – то для сина. Бо як же iнакше?..» І побачив жовту левицю, що виткнулась iз вранiшнього маева. По кого? Страху не вiдчував. Кого вона шукае?.. Виявилось – по нього. Виявилось – його шукае. Вже наздоганя… Нi, вже наздогнала лань його життя. Та збагнувши це, Старий не злякався, бо вже давно не вiдав, що таке ляк, хоч i втямив: не встигне сонце пiднятися над степом, як левиця одним стрибком прикiнчить лань його життя, i все тодi нарештi скiнчиться… «Як судилося, так i буде, – i вiд того йому стало просто i легко. – Хай щастить синовi в цiм свiтi, йому треба починати нове життя на кладовищi старого…» І, звiвшись, повернувся навстрiч левицi, що вже наготувалася до стрибка. – Ти мене шукаеш? – поспитав. – А я тебе вже чекаю… І вклонився iй – смерть свою теж треба гiдно зустрiчати. А дивна чарiвлива музика все бринiла й бринiла у ньому, i вiн, заплющивши очi – вже назавжди, – впивався нею, вбираючи ii в себе кожною частинкою свого натрудженого життям тiла. Ще встиг подивуватися (теж востанне у своему життi): для чого вiн жив, коли не знав ранiше, що в бiлому свiтi е така музика? Але йому ще й поталанило, вiн устиг ii спiзнати, встиг вiдчути душею, бодай i за крок до вiчностi… А молодий вiтер бiг i бiг срiбною ковилою, i степ спiвав собi та й спiвав… Схiд усе яскравiше i яскравiше зорiв. Розвиднялося. Непорочно сяяла ранкова зоря-зоряниця. Десь хрипко каркав чорний ворон, мабуть, нетерпляче очiкуючи, доки вiн, Старий, помре, каркав, а тим часом на руйновищах Скiфii свiтало, сходило сонце нового життя, того життя, що як i колись, як i тепер, як i завтра-позавтра було, е i довiку буде – у цьому його й смак – найнебезпечнiшою з усiх небезпек бiлого свiту. notes Примечания 1 Тут i далi дати подаються до нашоi ери. 2 Істр – теперiшня р. Дунай. Акшайна – iран., темний, чорний, скiфська назва Чорного моря. 3 Понт – грецька назва Чорного моря – Понтус Еуксiнос, Понт Евксiнський, тобто Гостинне море. 4 Гетською пустелею у тi часи називалася Задунайська Добруджа, що являла собою географiчне продовження Буджацьких степiв. 5 Гети – одне з фракiйських племен, принаймнi близьке iм. 6 Ксенофонт (бл. 430 р. до н. е. – 355 або 354 pp. до н. е.) – давньогрецький iсторик i письменник. Учень Сократа. 7 Скут – грецька назва скiфа. 8 Хайрете – грецьке вiтання, що означае «радуйтесь!» 9 В нумiзматичнiй лiтературi на сьогоднi описано п’ять таких монет Атея – драхм. Як гадають спецiалiсти, перша серiя монет (з головою Геракла) карбувалася в Гераклеi Понтiйськiй в 364—345 роках, а друга (з головою Артемiди) в 345—339 роках. 10 Ефеб – юнак з аристократичного сiмейства, черговий для доручень, охоронець царя тощо. 11 Екзiтазiс – особа, котра вiдала донесеннями вивiдувачiв в Македонському царствi. 12 Еуге, каллiсто – грец., хорошо, добре. 13 Силен – грец., демон, опiкун i вихователь Дiонiса, давнi греки зображували його з голови до нiг вкритим волоссям. 14 Доблос – грец., раб. 15 Метеки – грец., «тi, хто живуть поруч», переселенцi з iнших мiст. Будучи вiльними, не мали в Афiнах громадянських прав. 16 Датою заснування Вiзантiя iсторична традицiя називае 660 р. до н. е. 17 За Геродотом найбiльша довжина Понту – 11 100 стадiiв (стадiй Геродота —173 м), що вiдповiдае 1976 км. За сучасними вимiрами найбiльша довжина Чорного моря 1130 км. 18 Боспор Фракiйський – давньогрецька назва Босфора. 19 Пропонтiда – Мармурове море. 20 Гетайри – «друзi, товаришi» царя, його особиста охорона i гвардiя, що набиралася iз синiв знатних македонських родiв. 21 Рiзнi античнi географи називали рiзну кiлькiсть гирл рiки: три, п’ять, шiсть i навiть сiм. Суть у тому, що, як показали комплекснi iсторико-географiчнi дослiдження, причина розбiжностей ховаеться не в помилцi того чи iншого античного автора, а в еволюцii самоi дельти, що постiйно перемiщалася з пiвдня на пiвнiч. Вiдбувалося це у виглядi постiйного вiдмирання пiвденних рукавiв i утворення нових, пiвнiчних. 22 У давньогрецькiй мовi «арес» – одна з назв меча, що згодом стала iм’ям бога вiйни. У фракiйцiв, яких було багато у вiйську Фiлiппа, бог вiйни – Арей. 23 Парсанг – грецька мiра довжини, трохи менше кiлометра. 24 Фагiмасад – бог конярства у скiфiв. 25 Гiпанiс – Пiвденний Буг, рiчка на пiвденному заходi Украiни в межах Хмельницькоi, Вiнницькоi, Кiровоградськоi (а також по ii межi з Одеською) та Миколаiвськоi областей. Довжина 806 км, площа басейну 63 700 км. У давнi часи називалася Богом. 26 Сьогоднi це вимерлi европейськi дикi конi, невизначеного, як вважають спецiалiсти, таксономiчного рангу. Висота в холцi – 107—136 см. 27 Останнього коня тарпана в Украiнi вбито 1879 року за 35 км вiд Асканii-Новоi. За особливостями бiологii був близьким до коня свiйського, одним з предкiв якого вважаеться. Сьогоднi близьким до вимерлих тарпанiв е кiнь Пржевальського, що в незначних кiлькостях ще зберiгаеться в деяких мiсцевостях Монголii. 28 Мова, очевидно, йде про болота бiля джерел Богу. Сьогоднi верхiв’я Пiвденного Бугу та його джерела знаходяться на територii Хмельницькоi областi неподалiк мiстечка Купель. 29 День плавби мiстить за даними Геродота 200 стадiй. Стадii були олiмпiйськi (192 м) й античнi (177 м). 30 Логос. Найдавнiшi твори грецькоi прози – на вiдмiну вiд поетичних, чи щоб вiдрiзнятися вiд них – носили назву «логос», що означало: слово, розповiдь, оповiдка. Як лiтературний жанр логос вiдрiзняеться вiд байки, казки чи мiфу. Для нього характерною була традицiя розповiдати про те, що справдi зустрiчалося, але на практицi ця дiйснiсть була переплетена з мiфiчними i просто фантастичними подробицями, що були цiкавими для слухачiв. (Логографи здебiльшого читали своi твори перед зiбранням вибраних.) Першими iсториками Еллади i були логографи. 31 Автопсiя – вiд двох грец. слiв – авто i autos – сам, що, крiм значення «автомобiльний», «автоматичний» тощо, мае первинне значення: «свiй», «самохiдний», «власний», «само…». Напр. автобiографiя, автопортрет i т. п. 32 Вислiв Т. Г. Шевченка. 33 Так скiфи образно називали чутки i взагалi – вiстi. 34 Пектораль (вiд лат. pectoralis – нагрудний) – дорогоцiнна металева нагрудна прикраса, що ii носили як ознаку влади фараони, еврейськi первосвященики, римськi сановники. Була вiдома у скiфiв, а також у носiiв давнiх культур Америки. 35 Яхненко К. «Знахiдка столiття» // Украiнська культура. – 1996. – № 6.